«Володар Перстенів»

Володар Перстенів (fb2) - Володар Перстенів (пер. Елена Васильевна Фешовец,Назар Федорак) 11728K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джон Рональд Руэл Толкин

Дж. Р. Р. Толкін «Володар Перстенів»

Три персні для ельфів — для їх королів.

Сім — гордим гномам з камінних палат,

Ще Дев'ять — людям смертних родів,

Один — Повелителю Тьми, де імла

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Один з них керує, Один — всіх знайде,

Один їх збере й у пітьмі всіх зведе

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

ПРОЛОГ

Про гобітів

У цій книзі йтиметься здебільшого про гобітів, і з її сторінок читач довідається чимало про їхню вдачу, а дещо і про історію. Деякі відомості про гобітів можна також знайти у вибраних уривках із «Червоної книги Західного Пограниччя», що вже вийшли під назвою «Гобіт». Цю оповідь узято з перших розділів «Червоної книги», яку написав сам Більбо, перший гобіт, який прославився на весь світ; і назвав він ці розділи «Туди і назад», оскільки в них було описано його подорож на Схід і повернення додому — пригоду, яка згодом втягнула всіх гобітів у великі події тієї Епохи, про яку розповідається тут.

Багато хто, однак, захоче ще на самому початку оповіді дізнатися дещо більше про цей дивовижний народ, тим часом не в кожного знайдеться перша книжка. Для таких читачів подаємо кілька найважливіших нотаток вибраного з гобітських переказів, а також коротко переповідаємо першу пригоду.

Гобіти — непримітний, але дуже давній народ, колись набагато чисельніший, аніж нині; люблять вони спокій і тишу, а ще добре оброблену землю: немає для них нічого кращого за впорядковану і доглянуту сільську місцевість. Вони ніколи не розуміли і не любили механізмів складніших, аніж ковальські міхи, водяні млини чи ткацькі верстати, хоча знаряддями користуються досить вправно. Навіть у давнину гобіти зазвичай тримались осторонь від «Великого Народу», як вони нас називали, а сьогодні уникають нас із острахом, тож зустрітися з ними нелегко. У них гострий слух і добрий зір, і, хоча вони мають схильність до повноти і без потреби не метушаться, рухаються все ж моторно та зграбно. Споконвіку вони володіють умінням зникати швидко і безшумно, коли раптом повз них прочалапає якийсь здоровило, з котрим не бажано зустрічатись; і це вміння вони розвинули так добре, що для людей воно стало здаватися якимись чарами. Та насправді гобіти ніколи ніяких чарів не вивчали, а невловні тільки через вироблені навички, які завдяки спадковості і практиці, а також тісному зв'язку із землею народам більшим і незграбнішим видаються неймовірними.

Отож зросту вони невеликого, менші за гномів: не такі міцні та дужі, хоча насправді не набагато нижчі. Заввишки вони бувають різні, між двома і чотирма футами за нашими мірками. У наш час вони рідко сягають трьох футів; кажуть, вони змиршавіли, а от у давнину були вищі. Як записано в «Червоній книзі», Бандобрас Тук (Бикорева), син Ізенґріма Другого, мав чотири з половиною фути й міг їздити на коні. Гобітські хроніки стверджують, що його переросли тільки два славні герої минувшини; про ту цікаву історію ще йтиметься в цій книзі.

Що ж до гобітів Ширу, про котрих, властиво, й ітиметься, то були вони у дні миру та процвітання веселим народом. Зодягалися вони в яскраві кольори, особливо полюбляючи жовтий і зелений; утім, рідко носили взуття, бо мали на ногах тверді шкіряні підошви та густе кучеряве волосся, дуже схоже до волосся на голові, переважно каштанове. Отож шевство у них було розвинуте слабо, проте пальці вони мали довгі та вправні й уміли змайструвати багато корисних і гарненьких речей. Обличчя їхні — не стільки вродливі, скільки просто добродушні, широкі, з блискучими очима та рожевими щоками, а роти завжди готові сміятися, їсти і пити. І сміялися вони, і їли, і пили часто й від щирого серця; жарти любили прості, а попоїсти — шість разів на день (коли мали що). Вони були гостинні й любили вечірки, а також подарунки, які роздавали щедро і приймали охоче.

Цілком зрозуміло, навіть попри нинішнє відчуження, що гобіти — наші родичі, — вони набагато ближчі до нас, аніж ельфи чи навіть гноми. У давнину вони розмовляли мовою людей, тільки на свій лад, а любили і не любили те саме, що й люди. Втім, тепер уже неможливо з'ясувати, чим саме ми споріднені. Походження гобітів губиться у Прадавніх Часах, лік яких утрачений і забутий. Лише ельфи зберегли пам'ять про ту минувшину, але їхні перекази стосуються здебільшого їхньої власної історії, де люди з'являються зрідка, а про гобітів узагалі не згадується. Однак зрозуміло, щодо того, як гобітів спостерегли інші народи, вони споконвіку жили собі тихенько в Середзем'ї. А що у світі й так безліч усіляких дивовиж, то цей маленький народ видавався не надто вартим уваги. Але у дні Більбо та його спадкоємця Фродо гобіти несподівано й аж ніяк не за власним бажанням стали і важливими, і шанованими, звернувши на себе погляди Мудрих і Великих.

Ті часи, дні Третьої Епохи Середзем'я, давно минули, й відтоді всі землі змінилися; та жили гобіти, безперечно, в тих самих краях, де мешкають і досі: на північному заході Старого Світу, на схід від Моря. Про свою первісну батьківщину гобіти часів Більбо не зберегли жодних відомостей. Любов до науки (крім знань із генеалогії) була серед них не надто поширена, проте залишилося кілька гобітів зі старих родів, котрі вивчали свої, гобітські, книжки і навіть збирали в ельфів, гномів і людей свідчення про давні часи та далекі землі. Їхні власні хроніки починаються лише з часів заселення Ширу, а найдавніші легенди заледве сягають далі за Дні Блукань. Однак із тих легенд, а також свідчень про їхні особливі слова та звичаї зрозуміло, що, як і багато інших народів, гобіти в далекому минулому перейшли на захід. Найдавніші легенди, очевидно, відобразили той час, коли гобіти жили у верхів'ях Андуїну, між Великим Зеленим Лісом та Імлистими Горами. Що саме змусило їх до важкого й небезпечного переходу через гори до Еріадору, — тепер не зрозуміти. Їхні перекази згадують про людей, котрих розплодилося забагато, і про якусь тінь, що впала на Ліс, а він потемнів і відтоді став називатися Морок-лісом.

Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три роди: шерстоноги, вперти та блідошкіри. Шерстоноги були смаглявіші, дрібніші й нижчі за інших, а також безбороді та босі; руки мали вправні, а ноги — прудкі; жили вони переважно в горах і на схилах пагорбів. Вперти були ширші у плечах і кремезніші, руки та ноги мали великі, а перевагу надавали рівнинам і річковим долинам. Блідошкіри мали світлі шкіру та волосся, а також були вищими і стрункішими за інших; вони любили лісисту місцевість.

Шерстоноги в давнину товаришували з гномами і довго жили біля підніжжя гір. Вони рано подалися на захід і кочували Еріадором аж до гори Грозової, тоді як інші все ще залишались у Дикому Краї. Вони були найхарактернішим, найтиповішим, а також найчисельнішим різновидом гобітів, міцно трималися свого осідку і найдовше зберігали предківський звичай жити в підземних ходах і норах.

Вперти довго жили на берегах Великої Ріки Андуїн і менше за інших сторонилися людей. Вслід за шерстоногами вони прийшли на захід, а далі — вздовж річки Шумної — помандрували на південь; там, між Тарбадом і Сірим Краєм, більшість із них затрималася надовго, аж поки знову не рушила на північ.

Блідошкіри — найменш чисельна північна гілка. Вони найтісніше контактували з ельфами, маючи кращі здібності до мов і пісень, аніж до ремесел; у давнину вони надавали перевагу полюванню перед рільництвом. Вони перетнули гори на північ від Рівендолу й зійшли до Сиводжерельної. В Еріадорі невдовзі змішалися з іншими родами, які їх випередили, та оскільки були дещо сміливішими і кмітливішими за інших, то частенько ставали верховодами чи ватажками у кланах шерстоногів і впертів. Навіть у часи Більбо сильна кров блідошкірів усе ще давалася взнаки в найславетніших родинах — зокрема Туків і господарів Цапового Краю.

У західних землях Еріадору, між Імлистими й Місячними Горами, гобіти натрапили і на людей, і на ельфів. Справді, там іще мешкали останні з дунаданів, королівських нащадків тих, хто приплив Морем із Вестернесу; та вони швидко вимирали, і землі їхнього Північного Королівства перетворювалися на пустку. Вільного простору для прибульців було вдосталь, і незабаром гобіти почали селитись і будувати впорядковані селища. Від найдавніших поселень у часи Більбо не зосталось і сліду, та одне з найважливіших таки вижило, хоч і стало меншим за розмірами; воно було біля Брі, в Чет-лісі, за якихось сорок миль на схід від Ширу.

Саме в часи сивої давнини гобіти навчилися грамоти і стали писати, як дунадани, які свого часу перейняли це мистецтво від ельфів. Тоді ж вони забули, якою мовою розмовляли досі, й почали користуватися загальною мовою, або ж вестроном, яким послуговуються на всіх землях від Арнору до Ґондору та на всьому узбережжі Моря від Белфаласу до ріки Місячної. Однак гобіти зберегли кілька власних слів, назви місяців і днів, а також чимало прадавніх імен.

Десь у ті часи гобіти починають лічити літа, і легенда переростає в історію. Було це року тисяча шістсот першого Третьої Епохи, коли брати з роду блідошкірів Марко і Бланко подалися з Брі; отримавши дозвіл від великого короля у Форності[1], вони перетнули буру ріку Барандуїн на чолі великого загону гобітів. Пройшовши Кам'янодужним Мостом, збудованим у дні могутності Північного Королівства, вони заселили всі землі за рікою аж до Далеких Схилів. Від них вимагали тільки утримувати в доброму стані Великий Міст, а також усі інші мости і дороги, сприяти королівським гінцям і визнавати верховну владу короля.

Відтоді почалося Літочислення Ширу (Л. Ш.), бо рік переходу Брендівинної (так гобіти перекрутили назву ріки) став Роком Першим Ширу, й від нього лічили всі наступні дати[2]. Оскільки західні гобіти відразу ж облюбували нову землю і залишилися там, то ще раз випали з історії людей та ельфів. Там усе ще був король, і вони вважалися його підданцями, та насправді корилися власним чільникам і у справи зовнішнього світу не втручалися. На останню битву під Форностом із Анґмарським Королем-чаклуном вони вислали кілька лучників на допомогу своєму королеві, — принаймні так вони розповідають, хоча хроніки людей про це не згадують. Але в тій війні Північне Королівство загинуло; тоді гобіти стали самі господарювати на цій землі й вибрали з-поміж своїх старійшин «тана», який виконував обов'язки короля. Відтоді тисячу років вони не знали воєн і після Чорної Моровиці (Л. Ш. 37) процвітали та множились, аж поки не настали Довга Зима і голод після неї. Тисячі гобітів тоді вимерли, але Дні Злиднів (1158-60) на час нашої повісті вже давно минули, і гобіти знову звикли до достатку. Земля була багата і щедра, й хоча на час їхнього приходу давно занедбана, та в минулому її старанно обробляли, і король мав тут багато садиб, ланів, виноградників і лісів.

На сорок ліг простягалася ця земля від Далеких Горбів до Брендівинного Моста, і на п'ятдесят — від північних вересовищ до боліт на півдні. Гобіти назвали її Широм. Їх об'єднували влада їхнього тана та налагоджені ділові стосунки; тож там, у тому милому куточку світу, вони провадили своє власне добре влаштоване життя і дедалі менше цікавилися зовнішнім світом, де коїлися непевні речі, аж поки не звикли думати, що спокій і добробут — це закон Середзем'я і право будь-якої порядної громади. Вони забули чи не хотіли згадувати дещицю того, що знали про Сторожу, чиї зусилля забезпечували тривалий мир у Ширі. Так, їх охороняли, але вони і думати про це перестали.

Ніколи не були гобіти войовничими й зроду не воювали між собою. За прадавнини їм, звісно ж, доводилося битись, аби вижити в жорстокому світі, але за часів Більбо війни відійшли в далеку історію. Останньої битви, яка відбулася перед початком нашої оповіді й була насправді єдиною на просторах Ширу, не пам'ятали навіть старожили. То була Битва на Зелених Полях (Л. Ш. 1147), у якій Бандобрас Тук відбив напад орків. Навіть клімат відтоді пом'якшився, і розповіді про вовків, які колись морозними сніжними зимами набігали з півночі, нині стали бабусиними казками. Отже, хоч у Ширі все ще зберігали таку-сяку зброю, проте її вивішували як прикрасу над каміном чи на стінах або ж виставляли в музеї Великого Ритова. Називали його «Домом метомів»; усе, що гобітам не було потрібне, але шкода було викинути, вони називали «метомами». Ті швидко назбирувались у їхніх оселях, і багато подарунків, які переходили з рук у руки, були саме такого походження.

Однак спокій і тиша, як це не дивно, не зманіжили цей народ. Його було нелегко залякати чи знищити; і можливо, тому він так невтомно втішався своїм добробутом, що міг при потребі без нього обійтися, міг перетерпіти горе, скруту чи негоду з такою стійкістю, яка вражала тих, хто його не знав і не бачив нічого, крім повненьких животиків і товстих щічок. Гобіти рідко сварилися, навіть задля забави не могли вбити нічого живого, проте були відважні при небезпеці й за потреби могли користуватися зброєю. Вони дуже вправно стріляли з лука, бо мали гострий зір і добре цілилися. Та не лише стрілою вони вміли поціляти. Коли гобіт нахилявся підняти камінець, будь-який звір, який пробрався на город, добре знав, що час негайно ховатися.

У давнину всі гобіти жили в земляних норах, принаймні так вони вважають, і в таких оселях вони почувалися дуже затишно; але з часом їм довелося призвичаїтися до інших помешкань. Фактично, в Ширі за часів Більбо переважно лише найбагатші та найбідніші гобіти дотримувалися старого звичаю. Найбідніші й надалі жили в найпримітивніших землянках, справжніх норах, або з одним вікном, або і без жодного; багатші ж будували розкішні оселі, які мало нагадували давні нори. Та не всюди можна було знайти підхожі місця для таких великих і розгалужених тунелів (чи «сміалів», як їх називали); тому на рівнинах і в низинах гобіти, плодячись і розселяючись, почали будувати наземні житла. Насправді навіть у гірських районах і старих поселеннях — як-от у Гобітоні чи Холмі, чи у столичному місті Ширу Великому Ритові, на Білих Схилах, — було багато будинків із дерева, цегли та каменю. Особливо часто такі споруди зводили мірошники, ковалі, линварі, стельмахи й інші ремісники; навіть якщо гобіти і жили в норах, вони здавен споруджували повітки та майстерні.

Звичай зводити будинки і стодоли, кажуть, виник серед тих, хто заселяв Прилуки біля Брендівинної. Гобіти з цього району, зі Східної Чверті, були доволі кремезні, вайлуваті і в негоду носили гномівські черевики. Та з походження вони були радше впертами, на що вказував пушок, який вкривав їхні підборіддя. Ні шерстоноги, ні блідошкіри не мали ані натяку на бороду. Насправді мешканці Прилук і Цапового Краю (на схід від Ріки, який вони згодом заселили) прийшли в Шир із півдня; вони зберегли особливі імена та дивні слова, нечувані до того часу в Ширі.

Імовірно, що вміння будувати й інші мистецтва гобіти перейняли від дунаданів. Утім могли вони навчитися цього і безпосередньо в ельфів, перших наставників людей. Адже Високі Ельфи тоді ще не покидали Середзем'я і жили далеко на заході біля Сірих Гаваней і в інших місцях неподалік від Ширу. Три ельфійські вежі споконвіку стояли на західному кордоні. Місячними ночами їхнє сяйво було видно здалеку. Найвища вежа стояла найдалі, самотою підносячись над зеленим пагорбом. Гобіти Західної Чверті розповідали, що з верхівки цієї вежі видно Море, та, наскільки відомо, ще жоден гобіт на неї не вибирався. Насправді мало хто з гобітів бачив Море, ще менше гобітів ходило ним під вітрилами, і майже ніхто не повертався, щоби щось розповісти. Більшість гобітів сахалася навіть річок і човнів, бо мало хто вмів плавати. І що довше жив і процвітав Шир, то менше гобіти спілкувалися з ельфами: вони стали їх боятись і не довіряли тим, хто мав щось із ними до справи. Море стало для них страшним словом, символом смерті, тож відвернулися вони від пагорбів на заході.

Навички будівничих були запозичені від ельфів чи від людей, але гобіти використовували їх по-своєму. Вежами вони не захоплювалися, їхні будинки зазвичай були довгі, низькі й затишні. Первісні оселі насправді дуже скидалися на перші сміали, криті сіном, соломою чи дерном, із випуклими стінами. Але так у Ширі будували тільки спершу, згодом гобітівське будування змінилось, удосконалилося, — дечого навчилися вони від гномів, а до чогось додумалися самі. Пристрасть до круглих вікон — і навіть дверей — залишилася головною особливістю гобітської архітектури.

Будинки та нори гобітів Ширу здебільшого були великі, й мешкали в них чисельні родини (Більбо та Фродо Торбини як старі парубки були винятками, і не лише в цьому, — взяти хоча би їхню дружбу з ельфами). Інколи, як у сімействах Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Бренді-холу, в одному прадідівському багатотунельному маєтку мирно (більш-менш) жило разом багато поколінь родичів. Так чи інак, усі гобіти були дуже сімейним плем'ям і дбали про родинні стосунки. Гобіти вимальовували довгі та розгалужені генеалогічні дерева з незліченними гілками. Маючи справу з гобітами, важливо пам'ятати, хто кому родич і наскільки близький. У цій книзі неможливо вмістити навіть одне генеалогічне дерево, яке б охоплювало бодай найважливіших членів найважливіших сімей на той час, про який оповідає наша повість. Генеалогічні дерева наприкінці «Червоної книги Західного Пограниччя» складають окрему книжечку, й усім, окрім гобітів, вона здавалася би вкрай нудною. А от гобіти кохались у таких речах, особливо цінуючи точність: вони любили читати книжки про те, що їм уже давно відомо, та зате викладено ясно і просто, без зайвої плутанини.

Про люлькове зілля

Був у давніх гобітів іще один дивний звичай, про який варто згадати: вони любили вдихати через глиняні чи дерев'яні люльки дим жевріючого зілля, яке вони називали «люльковим зіллям» або «листям», імовірно, це був різновид тютюну. Походження цього дивного звичаю чи «мистецтва», як його називали гобіти, оповите мороком таємниці. Усе, що можна було дізнатися про нього з давнини, зібрав Меріадок Брендіцап (згодом — господар Цапового Краю), а оскільки і він, і тютюн із Південної Чверті відіграють певну роль у викладеній тут історії, то варто зацитувати уривок зі вступу до його «Зілля Ширу».

«Мистецтво куріння, — стверджує він, — це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати нашим власним винаходом. Коли вперше гобіти почали курити, не відомо, та в усіх легендах і родинних переказах обов'язково згадувалося куріння; століттями народ Ширу смалив різні трави, то міцніші, то слабші. Але всі сходяться на тому, що Тобольд Дудар із селища Довгодонного, що в Південній Чверті, перший виростив у своєму саду правдиве люлькове зілля — у дні Ізенґріма Другого, близько року 1070 Л. Ш. У наш час найкращий тютюн і далі вирощують у цій місцевості, особливо сорти, відомі під назвами «Довгодонний листок», «Старий Тобі» та «Південна зірка».

Як Старий Тобі натрапив на цю рослину, не відомо, адже до самої смерті таємниці він так і не розкрив. Він знався на травах, але мандрувати не любив. Подейкують, що замолоду він часто навідувався до Брі, хоча далі, звісно, ніколи не заходив. Тому цілком імовірно, що він довідався про цю рослину саме там, де вона донині росте — на південних схилах пагорба. Гобіти з Брі стверджують, що вони були першими справжніми курцями цієї трави. Вони, звісно ж, твердять, що в усьому випереджають гобітів Ширу, котрих називають «колоністами», та в нашому випадку таке твердження, імовірно, слід визнати правильним. І звичайно, саме з Брі мистецтво куріння справжнього тютюну за останні сторіччя поширилося серед гномів, слідопитів, чарівників і мандрівників, котрі навідували це давнє перехрестя доріг. Отож джерелом і осередком цього мистецтва слід вважати старий заїзд у Брі «Брикливий поні», який утримує родина Кремен із незапам'ятних часів.

Та все ж, спостереження, які я зробив під час подорожей на південь, переконали мене, що саме зілля не є питомим для нашої частини світу, а поширилося воно на північ із низового Андуїну, куди його, маю підозру, завезли Морем люди Вестернесу. Багато його росте в Ґондорі, й там воно рясніше та більше, ніж на Півночі, де його не зустрінеш дичкою, а цвіте воно лише в теплих захищених місцях на кшталт Довгодонного. Люди Ґондору називають його «духмяний ґаленас» і цінують лише пахощі його квітів. Звідти зілля, напевно, ширилося Зеленим Шляхом упродовж багатьох століть від приходу Еленділа до наших днів. Але навіть дунадани з Ґондору не заперечують, що першими почали його курити саме гобіти. Навіть чарівники не додумалися до цього першими. Втім, один чарівник, котрого я знав особисто, давним-давно навчився цього мистецтва і став у ньому таким самим майстром, як і в усьому, за що брався».

Про устрій Ширу

Шир поділений на чотири частини — уже згадувані Чверті: Північну, Південну, Східну та Західну; а кожна з них своєю чергою — на землі, які традиційно називали за іменами давніх шанованих родів, хоча до часу нашої історії нащадки тих родів селились і в інших землях. Майже всі Туки все ще жили в Туковому Краї, але інакше було з іншими родами, зокрема Торбинами чи Мудринами. Крім Чвертей, були ще Східне (Цапів Край) і Західне Пограниччя, останнє приєднане до Ширу в 1462 році Л. Ш.

У ті часи Шир не мав ніякого «уряду». Переважно роди самі залагоджували свої справи. Продукуванню та споживанню їжі вони присвячували більшість свого часу. В усьому іншому вони зазвичай були щедрі й не жадібні, а також цілком помірковані, тому маєтки, садиби, майстерні та крамнички переходили незмінними від покоління до покоління.

Збереглася, звісно ж, давня традиція шанувати великого короля у Форності, або Сівері, як назвали його гобіти, ген аж на півночі за Широм. Але майже тисячу років жодного короля не було, і навіть руїни королівського Сівера поросли травою. Однак гобіти й досі розповідали про дикунів і всіляку нечисть (як-от про тролів), що й не чули про короля. А тому давньому королеві вони приписували всі свої закони; і, звичайно ж, усіх законів вони дотримувалися добровільно, бо були це Правила (так вони казали) і давні, і справедливі.

Зазначмо, що тривалий час рід Туків користувався винятковою шаною; кілька сторіч тому посада тана перейшла до них (від Староцапів), і відтоді найстарший із Туків носив цей титул. Тан головував на Ширському Вічі й очолював Дружину та Ополчення, а оскільки Віче і Дружину скликали тільки в разі небезпеки, чого вже давно не траплялося, то титул тана став просто знаком поваги. Рід Туків усе ще мав особливий пошанівок, бо залишався і великим, і надзвичайно багатим, і в кожному поколінні народжував гобіта з сильним характером, дивними манерами та неспокійною вдачею. Дві останні риси, щоправда, на загал не схвалювали, а просто терпіли (у тих, хто був багатий). Зберігся звичай називати главу сім'ї Господарем Туком, а до імені додавали, при потребі, порядковий номер, наприклад Ізенґрім Другий.

Єдиним реальним посадовцем Ширу був мер Великого Ритова (а також Ширу), котрого обирали кожні сім років під час Вільного Ярмарку, який проводили на Білих Схилах у літень, тобто час літнього сонцестояння. Головним обов'язком мера було очолювати учти на гобітські свята, які відзначали одне за одним. Окрім того, на мера покладали обов'язки Старшого Поштаря та Першого Шерифа, тож він одночасно керував Поштовою Службою і Сторожею. У Ширі це були єдині служби, з них двох Пошта мала найбільше роботи, і листонош було чимало. Не всі гобіти знали грамоту, але вже ті, що знали, безперестанку писали своїм друзям (і окремим родичам), котрі жили на відстані, більшій за післяобідню прогулянку.

Своїх поліцейських чи когось на кшталт них гобіти називали шерифами. Вони, звісно, не носили одностроїв (про такі речі гобіти й не думали), тільки пір'я на капелюхах; а насправді вони були радше лісниками, бо їх більше обходила збитошна звірина, а не громадський лад. У всьому Ширі їх було тільки дванадцятеро, по три в кожній Чверті для Внутрішніх Справ. При потребі набирали більший загін «для обходу кордонів», аби ніякі чужинці, великі чи малі, не накоїли лиха.

У ті часи, коли починається наша історія, число так званих прикордонників помітно зросло. Звідусіль надходили вісті і скарги про дивних чужинців та істот, що нишпорили біля кордонів або і пробиралися через них усередину: перша ознака того, що все було не зовсім так, як має бути і завжди було, за винятком тих правічних часів, про які оповідають казки та легенди. Тільки дехто звернув увагу на цю ознаку, і навіть Більбо не замислювався над тим, що вона віщувала. Шістдесят років минуло, відколи він вирушив у свою незабутню мандрівку, і, постарівши (гобіти нечасто доживали і до ста), він зберіг велику частину багатства, привезеного з далеких країв. Скільки саме залишилося тих скарбів, ніхто не знав, навіть Фродо, його улюблений «небіж». І він усе ще зберігав у таємниці знайдений перстень.

Про те, як було знайдено Перстень

Як розповідається в «Гобіті», одного чудового дня прийшов до Більбо великий чарівник, Ґандалф Сірий, а з ним тринадцятеро гномів: ніхто інші, як Торін Дубощит — нащадок королів і його дванадцять друзів-вигнанців. Разом із ними Більбо, несподівано для самого себе, одного квітневого ранку 1341 року за Літочисленням Ширу вирушив на схід до Долу під Горою в пошуках гномівського добра — великого скарбу королів Еребору. Похід видався успішним, і Дракона, який стеріг скарб, вдалося знищити. І хоча до кінця походу ще було здобуто перемогу в Битві П'яти Військ, загинув Торін і було звершено чимало славних подвигів, — ця подія не надто вплинула би на подальшу історію чи удостоїлася більшої згадки, ніж та побіжна в довгих літописах Третьої Епохи, якби не «випадкова пригода» дорогою. Коли подорожні на шляху до Дикого Краю переходили Імлисті Гори, на них напали орки; і сталося так, що Більбо загубився в чорних орківських копальнях глибоко під горами, і там, у темряві, шукаючи дорогу, намацав під ногами в тунелі якийсь перстень. Він поклав його собі в кишеню. Тоді йому здалося, що це випадкова знахідка.

Намагаючись знайти вихід, Більбо зійшов геть углиб гори, аж далі йти було нікуди. У кінці тунелю в цілковитій темряві було холодне озеро, посеред якого на кам'яному острівці жив Ґолум. Було то огидне мізерне створіння, яке плавало в човнику, веслуючи величезними ручиськами, виглядало вицвілими блискучими очима сліпу рибу, ловило її довгими пальцями і поїдало сирою. Ґолум ковтав усе живе, з'їв би навіть і орка, якби тільки зміг спіймати його і задушити без зайвих зусиль. І володів Ґолум таємним скарбом, знайденим давним-давно, ще коли він жив на білому світі, — золотим перснем, який робив його невидимим. Тільки цей перстень він любив, називаючи його «мій дорогесенький», і розмовляв із ним, навіть коли не мав при собі. Він тримав його безпечно захованим у норі на своєму острівці, за винятком тих випадків, коли полював чи шпигував за орками в копальнях.

Можливо, якби він мав перстень біля себе, то напав би на Більбо відразу, та персня він не мав, а гобіт тримав у руці ельфійський кинджал, що правив йому за меча. Тож, аби затягнути час, Ґолум запропонував Більбо позагадувати загадки: якщо Більбо не зможе відгадати, то він його вб'є і з'їсть; але якщо переможе Більбо, то Ґолум, як того зажадав гобіт, виведе його з тунелю.

Більбо, безнадійно заблукавши в пітьмі, не мав вибору і мусив прийняти виклик; отож вони загадували один одному безліч загадок. Урешті-решт, Більбо переміг, радше випадково (як тоді здавалося), ніж завдяки своїй кмітливості; йому ніяк не спадало на думку, що ж таке загадати, аж тут він намацав перстень, який він знайшов і про який уже забув: «А що у мене в кишені?» І Ґолум не відгадав, хоча намагався тричі.

Щоправда, Мудреці сперечаються, чи останнє запитання було просто «питанням», а чи «загадкою», відповідно до чітких правил Гри; проте всі погоджуються, що коли вже Ґолум узявся відповідати, то зобов'язаний був дотримуватись обіцянки. І Більбо наполягав, аби той дотримав свого слова, бо у нюго зародилася підозра, що ця слизька тварюка може ошукати, навіть попри те, що такі обіцянки вважалися священними й у давнину порушувати їх не боялися тільки найпідліші істоти. Але за довгі віки самоти в пітьмі серце Ґолума почорніло, й оселилася там зрада. Він крадькома повернувся на свій острівець — недалечко посеред темної води, — про який Більбо нічого не знав. Там, як він гадав, лежав його перстень. Він уже зголоднів і лютився, а з «дорогесеньким» йому буде не страшна жодна зброя.

Та персня на острівці не було: він його загубив, перстень зник. Від вереску в Більбо по спині пробігли мурашки, хоча він іще не зрозумів, що трапилось. А Ґолум нарешті здогадався, хоча було вже надто пізно. «Що воно має у своїх кишеньцях?» — закричав він. Його очиська запалали зеленим вогнем, і він помчав назад, аби вбити гобіта і повернути свого «дорогесенького». Більбо вчасно помітив небезпеку і наосліп кинувся навтьоки тунелем, подалі від води; і тут його ще раз урятував випадок. Утікаючи, він сягнув рукою в кишеню, і перстень мовби сам наскочив йому на палець. Отож Ґолум промчав повз гобіта, не помітивши його, і поспішив до виходу, щоб упіймати «злодія». Більбо обережно подався слідом за Ґолумом і з прокльонів і бурмотінь про «дорогесенького» нарешті збагнув, у чому річ, і в темряві до нього прийшла надія: він знайшов чарівний перстень і нагоду врятуватися від орків і Ґолума.

Нарешті вони зупинилися перед непомітним отвором, що вів до нижніх воріт копалень, на східному схилі гори. Там Ґолум заліг у засідці, принюхуючись і прислухаючись, і у Більбо з'явилася спокуса заколоти його мечем. Але його стримав жаль, і хоча він мав перстень і в ньому свою останню надію, він не використав його, щоби зненацька вбити злощасне створіння. Урешті-решт, зібравши всю свою мужність, він перестрибнув у темряві через Ґолума і помчав униз тунелем, а йому навздогін лунали зойки ненависті й відчаю: «Злодій, злодій! Торбин! Ми ненавидимо його навіки!»

Цікаво, що своїм супутникам Більбо спочатку розповів трохи іншу історію. Ніби Ґолум пообіцяв йому подарунок, якщо він виграє гру; та коли Ґолум пішов, аби принести його зі свого острівця, то побачив, що скарбу — чарівного персня, давним-давно подарованого на уродини, — немає. Більбо здогадався, що це був саме той, який він знайшов, а оскільки він уже виграв гру, то перстень законно мав належати йому. Але становище було скрутне, тож він нічого про це не сказав і змусив Ґолума, замість обіцяного подарунка, провести його до виходу. Так він написав у своїх спогадах і, здається, не змінив ані слова, навіть після Ради в Елронда. Очевидно, його оповідь з'явилась у першому творі «Червоної книги», а також у кількох копіях і витягах із неї. Та у багатьох копіях міститься правдива історія (як альтернативна), безперечно, з нотаток Фродо чи Семвайза, — адже обоє знали правду, хоч і не хотіли нічого викидати з тексту старого гобіта.

Ґандалф, однак, одразу не повірив у першу історію Більбо і не переставав цікавитися перснем. Нарешті він випитав у Більбо всю правду, хоча вони мало не посварились; утім, чарівник вважав, що правда — понад усе. І хоча він не сказав того Більбо, та його стривожило і стурбувало, що добрий гобіт не розкрив йому правди відразу: на нього це було не схоже. Звісно, вигадка про «подарунок» також була не у стилі гобітів. На цю думку Більбо навело підслухане бурмотіння Ґолума; адже Ґолум справді безліч разів називав перстень своїм «подарунком на уродини». Ґандалфові це також видалося дивним і підозрілим; і йому не вдавалося збагнути суть справи ще багато років, — про що і розкаже ця книга.

Немає особливої потреби розповідати про подальші пригоди Більбо. З допомогою персня він прошмигнув повз орківську сторожу біля воріт і наздогнав своїх товаришів. Потім він часто користався перснем, переважно щоби допомагати друзям, але тримав його в таємниці, скільки міг. Повернувшись додому, він нікому, крім Ґандалфа та Фродо, про нього не розповів; більше ніхто в Ширі не знав про його існування, — принаймні так думав Більбо. Свої нотатки про мандри він давав читати лише Фродо.

Свого меча, Жало, Більбо повісив над каміном, а чудесну кольчугу — дар гномів із драконового скарбу — офірував музею, власне, «Дому метомів» у Великому Ритові. Проте в шухляді у Торбиному Куті він тримав одяг, у якому мандрував — старий плащ із каптуриком; а перстень на гарному ланцюжку завжди був біля нього.

Він повернувся додому в Торбин Кут 22 червня на п'ятдесят другому році життя (1342 Л. Ш.), й нічого надзвичайного в Ширі не відбувалось, аж поки пан Торбин не заходився готуватися до святкування своїх сто одинадцятих уродин (1401 Л. Ш.). Від цього моменту і починається ця Історія.

Примітка до Літопису Ширу

До кінця Третьої Епохи участь гобітів у великих подіях, унаслідок яких Шир приєднали до Відродженого Королівства, пробудила їхнє широке зацікавлення до власної історії; багато переказів, які до того передавали усно, було зібрано та записано. Представники найвизначніших родів, причетних до подій у Королівстві, також стали вивчати давні перекази та легенди. До кінця першого сторіччя Четвертої Епохи в Ширі було вже кілька бібліотек із багатьма історичними книжками та літописами.

Найбільші з цих збірок зберігалися, напевно, у Підвежжі, Великих Сміалах і у Бренді-холі. Цю оповідь із кінця Третьої Епохи взято насамперед із «Червоної книги Західного Пограниччя». Це найважливіше джерело історії Війни за Перстень було назване так тому, що довго зберігалось у Підвежжі, у родині Доброчадів — Вартових Західного Пограниччя. Спершу це був особистий щоденник Більбо, який він брав зі собою до Рівендолу. Фродо привіз його назад у Шир, а разом із ним і окремі аркуші з нотатками, й упродовж 1420-21 років Л. Ш. майже повністю заповнив його сторінки своїми спогадами про Війну. Та крім того, можливо, у червоному портфелі були три великі, оправлені в червону шкіру, томи, які Більбо подарував Фродо на прощання. До тих чотирьох томів у Західному Пограниччі було додано ще п'ятий, у якому містилися коментарі, генеалогії та інші матеріали про гобітів — членів Братства.

Оригінал «Червоної книги» не зберігся, та було зроблено багато копій, особливо з першого тому, для нащадків пана Семвайза. Найважливіша копія, однак, має іншу історію. Вона зберігалась у Великих Сміалах, але написали її в Ґондорі, — ймовірно, на замовлення праправнука Переґріна — і завершили 1592 року Л. Ш. (172 рік Четвертої Епохи). Переписувач додав таку примітку: «Фіндеґіл, Королівський писар, завершив цей твір року 172. Це точна копія всіх подробиць «Книги тана» в Мінас-Тіріті». Та книга була копією «Червоної книги періаннатів», зробленої на прохання короля Елессара, яку подарував йому тан Переґрін, повернувшись у Ґондор 64 року Четвертої Епохи.

Отже, «Книга тана» була першою копією «Червоної книги» й містила те, що згодом було пропущено чи втрачено. У Мінас-Тіріті до неї додали багато приміток і виправлень, особливо в іменах, словах і цитатах із ельфійської мови, а також скорочений варіант тих частин «Історії Араґорна й Арвен», які не стосувалися безпосередньо Війни. Повну історію, як стверджують, написав Барагір, правнук намісника Фарамира, через деякий час після смерті Короля. Та найбільша перевага копії Фіндеґіла в тому, що лише в ній міститься повна збірка «Перекладів із ельфійської», які зробив Більбо. Ці три томи були визнані твором великого вміння та знання, бо саме в них між роками 140З і 1418 він використав усі джерела, доступні в Рівендолі: як усні, так і письмові. Втім, оскільки Фродо ними не часто користувався, бо вони майже цілковито стосувалися Прадавніх Часів, тут про них більше не йтиметься.

Оскільки Меріадок і Переґрін стали главами своїх великих родів і водночас підтримували зв'язки з Роганом і Ґондором, бібліотеки у Цапові й Холмі містили багато такого, що не ввійшло до «Червоної книги». У Бренді-холі було багато праць, присвячених Еріадору й історії Рогану. Деякі з цих творів написав або принаймні почав писати сам Меріадок, хоч у Ширі його здебільшого пам'ятали за «Зіллям Ширу» та за «Літочисленням», де він з'ясовував співвідношення календарів Ширу і Брі з календарями Рівендолу, Ґондору та Рогану. Він також написав невеликий трактат про «Давні слова й імена Ширу», де особливої уваги заслуговує розкриття спррідненості з мовою роганців такого ширського слова, як «метом», і давніх елементів топоніміки.

Книжки у Великих Сміалах були менш цікаві для місцевих гобітів, хоча важливіші для широкого огляду подій. Переґрін не був їхнім автором, але він і його нащадки зібрали багато манускриптів, які написали писарі Ґондору: здебільшого копії чи перекази історій та легенд про Еленділа і його спадкоємців. Тільки тут, у Ширі, можна було знайти ґрунтовні матеріали про історію Нуменору та відродження Саурона. Швидше за все, саме у Великих Сміалах було укладено «Літопис» за матеріалами, які зібрав Меріадок. Хоча подані дати часто неточні, особливо щодо Другої Епохи, вони заслуговують на увагу. Імовірно, що Меріадокові допомагали в Рівендолі, куди він не раз навідувався. Там, хоч Елронда вже не було, разом із Високими Ельфами ще довго жили його сини. Кажуть, Келеборн оселився там після відходу Ґаладріель; утім, немає запису про той день, коли він нарешті пішов у Сірі Гавані, а з ним — і остання жива пам'ять про Прадавні Часи Середземні.

БРАТСТВО ПЕРСНЯ

КНИГА ПЕРША

I. Довгоочікувана гостина

Коли пан Більбо Торбин, господар маєтку Торбин Кут, оголосив, що невдовзі відсвяткує свої сто одинадцяті уродини особливо пишною гостиною, весь Гобітон захоплено загомонів. Більбо був дуже багатий і дуже своєрідний; його вважали дивовижею Ширу вже шістдесят років, відтоді як він раптово зник і несподівано повернувся. Багатства, які він привіз із мандрівки, стали місцевою легендою, і багато хто вірив, навіть попри всі оповідки старих, що в Пригірку Торбиного Кута було безліч тунелів, набитих скарбами. І навіть якби цього виявилося замало для слави, то була ще, на подив усім, тривала бадьорість пана Торбина. Час минав, але його не зачіпав. У дев'яносто він виглядав майже так само, як у п'ятдесят. У дев'яносто дев'ять про нього стали казати: «Добре зберігся», — та більше пасувало б: «Анітрохи не змінився». Були й такі, хто похитував головами і думав, що йому занадто пощастило, — бо видавалося несправедливим, аби комусь належали (в тому не сумнівалися) вічна молодість і водночас (подейкували) невичерпне багатство.

— Йому ще за це доведеться заплатити, — казали вони. — Так не буває, лихо його не обмине!

Та наразі біда його минала; а оскільки пан Торбин був щедрий на гроші, то майже всі охоче вибачали і його дивацтва, і багатство. З родичами він жив у злагоді (за винятком, звичайно, Сумоселів-Торбинів) і мав багато палких прихильників серед гобітів із бідних і не надто знатних родин. Утім, близьких друзів він не мав, аж поки не попідростали його молодші кузени.

Найстарший із них, улюбленець Більбо, був Фродо Торбин. Коли Більбо виповнилося дев'яносто дев'ять, він зробив Фродо своїм спадкоємцем і оселив у Торбиному Куті; і це остаточно перекреслило надії Сумоселів-Торбинів на спадок. Виявилося, що Більбо та Фродо мають уродини в один день, 22 вересня. «Фродо, ти би перебрався до мене, мій хлопче, — сказав якось Більбо. — І тоді ми зможемо разом святкувати наші уродини». Тоді Фродо перебував у парубочих літах — так гобіти говорять про безвідповідальний вік після двадцяти, між дитинством і дорослішанням у тридцять три роки.

Минуло ще дванадцять років. Щороку Торбини дуже весело святкували в Торбиному Куті свої уродини; але тепер було зрозуміло, що цієї осені очікується щось виняткове. Більбо мало виповнитися сто одинадцять, 111 — доволі чудернацьке число і дуже поважний вік для гобіта (Старий Тук дожив тільки до 130); а Фродо мало виповнитися тридцять три, 33 — важливе число, дата його «дорослішання».

У Гобітоні та Поріччі заходилися плескати язиками; і чутки про очікувану подію облетіли весь Шир. Життя і вдача пана Більбо знову стали головною темою розмов; і старі гобіти раптом знайшли зацікавлених слухачів для своїх спогадів.

Ніхто не мав таких уважних слухачів, як старий Гем Правоніг, відомий за прізвиськом Дідусь. Якось він теревенив у «Гілці плюща» — невеликій корчмі при порічанській дорозі; говорив він поважно, бо ось уже сорок років доглядав сад у Торбиному, а до того часу допомагав старому Норолюдові. Тепер, коли сам він старів і костенів, роботу переважно виконував його наймолодший син, Сем Правоніг. І батько, і син були у дружніх стосунках із Більбо та Фродо. Вони мешкали на самому Пригірку, під номером З на Торбиному Узвозі, якраз під Торби ним Кутом.

— Дуже поштивий і ґречний гобіт наш пан Більбо, я завжди це казав, — проголосив Дідусь. І не збрехав: Більбо був із ним дуже люб'язний, кликав «Майстром Гемфастом» і постійно радився щодо вирощування овочів — у справах «корінців», а особливо картоплі, бо вся околиця мала Дідуся за найбільшого авторитета (і сам він із цим погоджувався).

— Ну, а як цей Фродо, який у нього живе? — запитав старий Дуб із Поріччя. — Прізвище його Торбин, але, кажуть, він більш як наполовину Брендіцап. Мене дивує, чому Торбини шукають собі жінок десь аж у Цаповому Краї, де народ такий чудний.

— І не дивно, що чудний, — втрутився Деді Двоніг (сусід Дідуся), — якщо вони живуть не на тому боці ріки Брендівинної, біля самого Пралісу. А це місце темне і недобре, якщо бодай половина з того, що кажуть, правда.

— Ти правий, Деде! — сказав Дідусь. — Зрозуміло, що не в самому Пралісі живуть Брендіцапи з Цапового Краю, та вони справді чудної породи. Возяться в човнах тією рікою — де таке бачено? То й не дивно, що буде біда, ось побачиш. І все ж, панич Фродо — юнак, із котрим приємно мати справу. Дуже подібний на Більбо і не тільки з лиця. Зрештою, його батько теж із Торбинів. Скромним і порядним гобітом був пан Дрого Торбин; і нічого особливого не можна було про нього розказати, аж поки він не втонув.

— Утонув? — перепитало кілька голосів. Звісно, вони і раніше чули ці й інші сумнівні плітки; та гобіти мають пристрасть до сімейних історій і готові були послухати цю оповідку ще раз.

— Ну, таке кажуть, — почав Дідусь. — Бачте, пан Дрого побрався з бідолашною панною Примулою Брендіцап. Вона була кузиною пана Більбо по материній лінії (її мама — наймолодша з дочок Старого Тука); а пан Дроґо був його троюрідним братом. Отже, панич Фродо є його і двоюрідним, і троюрідним братом, тобто близькою родиною, розумієте. Якось пан Дроґо гостював у тестя, старого господаря Ґорбадока, у Бренді-холі, як це частенько бувало після його одруження (сам він був не проти добре попоїсти, а старий Горбадок умів щедро пригощати); і поплив він човном рікою Брендівинною; і він, і його дружина втопились, а бідний панич Фродо був іще зовсім дитям, отаке-то.

— Чув я, після вечері вони попливли на прогулянку при місяці, — сказав старий Дуб, — і потопила човен якраз Дроґова вага.

— А я чув, що це дружина його штовхнула, а він потягнув її за собою, — встряв Пісковик, гобітонський мірошник.

— А ти не вір усьому, що чуєш, Пісковику, — урвав Дідусь, який недолюблював мірошника. — Не треба балакати про штовхання і тягання. Човен — то річ ненадійна, і оком не змигнеш, а він перекинеться. Хай там як, а той панич Фродо залишився сиротою і, так би мовити, викинутим на берег поміж тих чудних цаповинців, у тому їхньому Бренді-холі. Справжній кролятник, та й годі. У старого Ґорбадока завжди товклися не менше як дві сотні родичів. Пан Більбо зробив добре діло, коли забрав звідти юнака, щоби той пожив серед порядних гобітів.

Але, напевно, Сумосели-Торбини були цим неприємно вражені. Вони сподівалися, що їм дістанеться Торбин Кут, коли пан Більбо зник і нібито помер. І ось він з'являється і виставляє їх за двері; далі живе-поживає й анітрохи не старіє, щоби йому ще стільки ж прожити! Раптово у нього з'являється спадкоємець, і всі папери оформлено як годиться. І вже ніколи Сумоселам-Торбинам не бачити Торбиного Кута, принаймні нате сподіватимемося.

— Чув я, грошей там чималенько приховано, — сказав незнайомець, котрий приїхав у справах із Великого Ритова в Західній Чверті. — Біля верхівки вашого пагорба, кажуть, повно тунелів, які просто забиті скринями зі золотом, сріблом і коштовностями.

— Ну, то ти знаєш більше за мене, — відповів Дідусь. — Про коштовності я нічого не чув. Пан Більбо грошей не шкодує, і, здається, йому їх не бракує; але про тунелі я нічого не знаю. Я бачив пана Більбо, коли той повернувся шістдесят років тому, а я був тоді юнаком. Тільки-но став підмайстром у старого Норолюда (а він кузен мого батька), та він узяв мене до Торбиного Кута стерегти город, поки йшов розпродаж, аби не тинялись усякі й не витоптували городини. І тут саме пан Більбо піднімається на Пригірок, веде поні зі здоровенними торбами та парою скринь. Ясна річ, там було повно коштовностей із чужинецьких країв, де, кажуть, є золоті гори; але щоби наповнити тунелі — стільки не було. Втім, про це більше знає мій Сем. Він не вилазить із Торбиного Кута. Схиблений на розповідях про давні часи, слухає всі небилиці пана Більбо. Пан Більбо і грамоти його навчив — без лихого наміру, зауважте, і, сподіваюся, це не обернеться на зле. «Ельфи та дракони! — кажу йому. — Капуста і картопля — оце наше, а ти не пхайся у справи розумніших за тебе, бо знайдеш біду на свою голову». І можу повторити це для інших, — додав він, кинувши погляд на незнайомця та мірошника.

Але своїх слухачів Дідусь не переконав. Легенда про багатство Більбо надто міцно вкоренилась у головах молодого покоління гобітів.

— Так, але він, либонь, потроху докладав до того, що спершу привіз, — заперечив мірошник, висловивши загальну думку. — Його часто немає вдома. І подивіться, які чужоземці його відвідують: гноми приходять серед ночі, й той старий мандрівний чарівник, Ґандалф, та інші. Можеш говорити що завгодно, Дідусю, але Торбин Кут — химерне місце, а його мешканці — ще химерніші.

— А ти говориш, що тобі завгодно, про що так само нічого не тямиш, як і про човни, пане Пісковику, — відрізав Дідусь, ще більше незлюбивши мірошника. — Якщо вони химерні, то нехай би всі тут були такими химерними. Тут поблизу є такі, що й кухля пива приятелеві не поставили би, навіть якби жили в норах зі золоченими стінами. А ось у Торбиному Куті все правильно роблять. Наш Сем каже, що на гостину запросять усіх, і будуть подарунки, зауважте, подарунки для всіх — і вже цього місяця.

То був місяць вересень, гожий, наче на замовлення. Через день-два розлетілася чутка (її, можливо, пустив усезнайко Сем), шо буде феєрверк — ба більше! — феєрверк, небачений у IIIирі років сто, ще відколи помер Старий Тук.

Дні минали, й Урочий День наближався. Якось увечері чудернацький віз, навантажений дивовижними пакунками, вкотився в Гобітон і попхався на Пригірок до Торбиного Кута. Стривожені гобіти висувалися з освітлених домівок і витріщалися на з'явисько. Правили кіньми якісь чужоземці і співали незнайомих пісень: довгобороді гноми в насунутих на очі каптурах. Кілька їх залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого вересневого тижня серед білого дня з боку Брендівинного мосту з'явився ще один віз. У ньому їхав сам-один старий. На старому були високий загострений блакитний капелюх, довгий сірий плащ і сріблистий шалик. Він мав довгу білу бороду та кошлаті брови, що стирчали з-під крис капелюха. Гобітенята бігли за підводою через увесь Гобітон аж на самий пагорб. Вона була навантажена ракетами — це вони збагнули відразу. Перед дверима Більбо старий почав розвантажувати великі в'язанки ракет усіляких видів і розмірів, на кожній — велика червона літера «Ґ»  та ельфійська руна .

Це був, звісно ж, знак Ґандалфа, а сам старий і був чарівник Ґандалф, відомий у Ширі насамперед тим, що вмів влаштовувати видовища з вогню та диму. Його справжня робота була набагато важча і небезпечніша, та мешканці Ширу нічого про це не знали. Для них він був однією з «розваг» на Гостині. Тому й тішилися гобітенята. «Ґ значить Ґранд!» — кричали вони, а старий усміхався. Вони знали його в обличчя, хоча він рідко з'являвся в Гобітоні й надовго тут не затримувався; але ніхто, крім найстаріших дідів, його феєрверків не бачив, — тепер вони належали до легендарного минулого.

Коли старий із допомогою Більбо та кількох гномів розвантажив підводу, Більбо роздав роззявам по монеті; але, на превелике їхнє розчарування, не перепало їм жодної петарди чи хлопавки.

— А тепер біжіть додому! — сказав Ґандалф. — Буде ще вам, на все свій час. — І зайшов досередини разом із Більбо, зачинивши за собою двері.

Гобітенята якусь хвилю не могли відвести очей від тих дверей, а далі розійшлися, потерпаючи, щодень забави ніколи не настане.

Більбо та Ґандалф сиділи в невеликій кімнатці біля відчиненого вікна, що виходило на захід, у садочок. Ясний і спокійний день хилився до вечора. Квіти сяяли червоними і золотавими барвами: левкої та соняхи, настурції пнулися дерновими стінами і зазирали у круглі віконця.

— Гарний у тебе сад! — мовив Ґандалф.

— Так, — відповів Більбо. — Я так люблю і садочок, і весь старий Шир; та все ж я стомився, хочу відпочити.

— Тобто зробиш, що задумав?

— Еге ж. Я давно це вирішив і вже не передумаю.

— Дуже добре. Тоді й говорити нема про що. Дотримуйся свого плану, пам'ятай, усього плану, сподіваюсь, усе вийде на краще і для тебе, і для всіх нас.

— Будемо сподіватися. Ну, принаймні хоч розважусь у четвер, я задумав одну витівку.

— От тільки цікаво мені, хто сміятиметься? — похитав головою Ґандалф.

— Побачимо, — сказав Більбо.

Наступного дня візок за візком потягся на Пригірок. Спочатку подекуди чути було невдоволення: «Своїх забувають», — але того ж таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, напої та витребеньки, які тільки можна було добути в Гобітоні, Поріччі чи десь поблизу. Народ запалився: в календарі відзначали, скільки днів залишилося до свята, і нетерпляче виглядали листоношу, сподіваючись на запрошення.

Нарешті полетіли й запрошення, враз заваливши пошту Гобітона і засніживши пошту Поріччя, так що довелося наймати поштарів-волонтерів. Вони підіймалися на Пригірок безперервним потоком, несучи сотні ввічливих варіацій на кшталт: «Дякую, неодмінно прийду».

На дверях Торбиного Кута з'явилася вивіска: «ЗАХОДИТИ ЛИШЕ У СПРАВАХ ГОСТИНИ». Навіть тих, хто мав чи робив вигляд, що мав Справи, не завжди впускали. Заклопотаний Більбо писав запрошення, переглядав відповіді, пакував подарунки і клопотався останніми приготуваннями. Відколи приїхав Ґандалф, він нікому на очі не показувався.

Одного ранку гобіти побачили, що велике поле на південь від парадних дверей Більбо вкрилося канатами та жердинами для наметів і шатер. До дороги прорубали новий прохід, збудували широкі сходи та високі білі ворота. Три гобітські родини з Торбиного Узвозу, чиї садиби межували з полем, стали предметом загального інтересу і заздрості. Старий Дідусь Правоніг вже і для годиться не працював У саду.

Почали зводити намети. Одне шатро було таке велике, що навіть накрило дерево, яке росло посеред поля, а тепер гордо стояло біля головного столу. На всіх його гілках порозвішували ліхтарі. І ще цікавіше (на думку гобітів): у північному кутку поля під відкритим небом збудували величезну кухню. З усіх довколишніх заїздів і корчем приїхало море кухарів, аби допомагати гномам та іншому дивному народові, який зупинився в Торбиному Куті. Збудження сягнуло вершини.

А тим часом небо затягнуло хмарами. Була середа, переддень Гостини. Усі занепокоїлися. Та ось настав ранок четверга, 22 вересня. Сонце зійшло, хмари зникли, прапори замайоріли, і забава почалася.

Більбо Торбин назвав її Гостиною, та насправді це було велике свято з цілою низкою розваг. Запросили майже всіх, хто жив поблизу. Про кількох гобітів випадково забули, та оскільки вони все одно прийшли, це було не важливо. Запросили також багато народу з інших земель Ширу і навіть кількох осіб із-за кордону. Більбо власною персоною зустрічав прошених (і непрошених) гостей у нових білих воротях. Він роздавав подарунки всім без винятку, а кожен, хто хотів отримати ще один, виходив іншим боком і знову повертався через ворота. На свої уродини гобіти роздають дарунки іншим. Зазвичай, не дуже дорогі й не так щедро, як цього разу; та сама ідея непогана. Загалом, у Гобітоні та Поріччі чи не щодня у когось та були уродини, тож кожен гобіт хоча би раз на тиждень мав шанс отримати принаймні один подарунок. Але це їм не набридало.

Цього разу подарунки були надзвичайно гарні. Гобітенята були в такому захваті, що на якийсь час майже забули про частування. Таких іграшок вони ще ніколи не бачили — всі дуже гарні, а деякі навіть чарівні. Окремі іграшки насправді було замовлено заздалегідь, рік тому, і привезли їх аж зі самого Долу, з-під Самітної Гори, — це була справжня робота гномів.

Коли всіх гостей привітали і провели на поле, почалися пісні, танці, музика, ігри та, зрозуміло, страви і напої. Тричі накривали на столи: сніданок, чай і обід (чи вечеря). На сніданок і чай усі гості разом сідали до столу і частувались. Але їли та пили безперестанку, за столом було завжди повно народу — і так від одинадцятої до пів на сьому, аж поки не почався феєрверк.

Творцем феєрверка був Ґандалф: він не лише привіз піротехніку, а й сам усе вигадав і змайстрував; він запускав у небо снопи іскор і зливи зірок, творив огнисті картини. Також щедро роздавав петарди, хлопавки, іскромети, смолоскипи, гномівські свічки, ельфійські фонтани, ґоблінські гармати і громовики. Усі — просто надзвичайні. З віком Ґандалф удосконалив своє мистецтво.

Зграя блискітливих птахів здіймалась у небо, виспівуючи чарівними голосами. На стовбурах темного диму спалахували зелені крони дерев: їхнє листя розгорталося так блискавично, мов сама весна в одну мить, а сяйливі гілки струшували на зачудованих гобітів полум'яні квітки, що танули з солодким ароматом, мало не торкаючись задертих догори облич. На дерева фонтаном спурхували мерехтливі метелики; стовпи кольорових вогнів оберталися на орлів або на кораблі під вітрилами чи зграю лебедів; була там і багряна гроза зі золотистою зливою; і ліс сріблястих списів, які раптово бризнули в небо зі свистом, схожим на бойовий клич, і попадали в Річку з шипінням сотні розпечених змій. І насамкінець, на честь Більбо, Ґандалф приготував іще одну несподіванку, яка дуже перелякала гобітів (цього і прагнув чарівник). Усі вогні згасли. Здійнявся густий дим. Потроху він набув обрисів гори вдалині, вершина якої запалала, а потім із неї виринуло зелене та багряне полум'я. Звідти вилетів золотаво-червоний дракон, надзвичайно подібний на справжнього, тільки менший: із його пащеки бризкав вогонь, очі палали люттю; з диким ревінням він тричі пролетів над головами переляканих гобітів. У натовпі пригнулись, а дехто впав на землю долілиць. Дракон промчав як потяг-експрес, перекинувся в повітрі й зі страшенним гуркотом вибухнув над Поріччям.

— Це знак — усім до столу, — сказав Більбо.

Страх і паніка зникли в одну мить, і розпростерті долі гобіти скочили на ноги. Усіх чекала розкішна вечеря; а для рідні було накрито столи у великому шатрі з деревом. Запрошено було тільки дванадцять дюжин (гобіти також називали цю кількість «один грос», хоча ця назва не дуже пасувала до осіб) гостей, — вибирали з усіх сімей, які були ріднею Більбо та Фродо, і ще кількох найближчих друзів, як-от Ґандалфа. Було досить і молодих гобітів, котрі прийшли з дозволу батьків; гобіти не надто переймалися пізніми посиденьками своїх дітей, особливо коли випадала нагода дармово попоїсти. Щоби виростити гобітенят, потрібно чимало харчу.

Було там багато Торбинів і Мудринів, а також Туків і Брендіцапів; були різні Грабарі (родичі по бабусі Більбо Торбина) та різні Груби (родина діда Тука); і нарешті, кілька Бобронорів, Випринів, Гордостопів, Добротілів, Дударів, Лисонорів і Чересів. Дехто з них був дуже далеким родичем Більбо, а хтось, можливо, ніколи й не бував у Гобітоні, бо жив у віддаленому кутку Ширу. Не забули і про Сумоселів-Торбинів. Прийшов Отто з дружиною Лобелією. Вони недолюблювали Більбо і ненавиділи Фродо, та запрошення було так гарно виписане золотим чорнилом, що відмовити вони не змогли. Крім того, їхній кузен Більбо мав багаторічний досвід у кулінарії, і його кухня тішилася доброю славою.

Усі сто сорок четверо гостей сподівалися на добру учту, хоч і з острахом очікували на пообідню промову господаря (неминучий номер програми). Він любив приплітати таке, що він називав «поезією»; і деколи після чарки-другої згадував про безглузді пригоди своєї таємничої подорожі. Гості не розчарувались — учта вдалася на славу, правду кажучи, просто розкішний бенкет: багатий, ситний, різноманітний і тривалий. На кілька наступних тижнів торгувати продуктами в цілому районі майже припинили; та оскільки закупи Більбо вичерпали запаси більшості крамниць, пивниць і комор на декілька миль довкруги, то збитків ніхто не зазнав.

Коли всі наїлися-напилися (більш-менш), почалася Промова. Більшість товариства, однак, була в доброму гуморі, на тій чарівній стадії, яку вони називали «наповнюватися по вінця». Вони потягували улюблені напої, похрумували улюбленими смаколиками, забуваючи про всі страхи. Вони були готові слухати будь-що і кричати «будьмо» після кожної паузи.

— Дорога моя родино, — звернувся Більбо, підводячись із місця.

— Цитьте! Цитьте! Цитьте! — загукали всі, а далі повторювали хором, вочевидь, не бажаючи прислухатися до власної поради. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і став на стілець. Світло ліхтарів падало на його радісне обличчя, позолочені ґудзики сяяли на вишиваній шовковій камізельці. Тепер усі бачили його на повен зріст, однією рукою він махав у повітрі, іншу тримав у кишені штанів.

— Мої дорогі Торбини та Мудрини, — почав він ізнову, — і мої дорогі Туки та Брендіцапи, і Грабарі, і Груби, Лисонори і Дударі, Виприни, Череси, Добротіли, Бобронори та Гордостопи.

— Гордоступи! — вигукнув старенький гобіт десь із глибини шатра. Його прізвище було, звісно, Гордостоп, і недаремно: стопи у нього були великі, вельми волохаті, до того ж обидві лежали на столі.

— Гордостопи, — повторив Більбо. — Також мої дорогі Сумосели-Торбини, і вас я радий вітати в Торбиному Куті. Сьогодні мої сто одинадцяті уродини: виповнюється мені сто одинадцять!

— Сла-ава! Сла-ава! Сла-ава! Многая літа! — закричали гості й радісно затарабанили по столах. Більбо був на висоті. Отак вони любили: щоби коротко і ясно.

— Сподіваюся, вам так само весело, як і мені.

Оглушливі оплески. Вигуки «так» (а також «ні»). Звуки труб і ріжків, сопілок і флейт та інших музичних інструментів. Було там, як уже згадано, багато молодих гобітів. Вистрілили сотні музичних хлопавок. Більшість із них мала знак «ДОЛ»; цей штамп нічого не говорив більшості гобітів, але всі вони погоджувалися, що хлопавки дивовижні. Усередині були інструменти, маленькі, та досконалої форми і з чарівливим звуком. В одному кутку молоді Туки та Брендіцапи, гадаючи, що дядько Більбо вже завершив (оскільки він просто сказав усе, що треба), влаштували імпровізований оркестр і заграли веселий танок. Господар Еверард Тук і панна Меліса Брендіцап вилізли на стіл і з дзвониками в руках кинулися танцювати «Стриб-скік»: милий, хоч і доволі шалений танець.

Але Більбо не закінчив. Висмикнувши ріжок із рук юнака, котрий стояв поруч, він тричі голосно просурмив. Галас ущух.

— Я не буду затримувати вас довго, — закричав Більбо.

Усі заплескали.

— Я скликав усіх вас із особливою Метою.

Щось у його голосі вразило. Настала майже повна тиша, й один чи два Туки нашорошили вуха.

— Насправді маю аж три Мети! По-перше, хочу сказати вам, що я люблю вас усіх безмірно і що за сто одинадцять років я не втомився жити серед таких прекрасних і чарівних гобітів.

Приголомшливий вибух схвалення.

— Більш як половину з вас я знаю вдвічі гірше, ніж того мені хотілося б, і менш як половину з вас я люблю вдвічі менше, ніж: ви того варті.

Слова були несподівані й доволі складні. То тут, то там пролунали оплески, та більшість намагалася зрозуміти, чи сказане було компліментом.

— Друга мета — відсвяткувати мої уродини. — Знов оплески. — Я маю сказати: НАШІ уродини. Бо сьогодні, звісно, уродини мого спадкоємця та небожа Фродо. Сьогодні він сягнув повноліття і посідає свій спадок.

Кілька старших недбало заплескали; а кілька молодших голосно вигукнули: «Фродо! Фродо! Старий друзяка Фродо!». Сумосели-Торбини, насупившись, метикували, що ж він мав на увазі, кажучи «посідає свій спадок».

— Разом нам сто сорок чотири роки. Кількість запрошених якраз збігається з цією видатною сумою: один грос, коли дозволите мені так висловитися.

Жодних оплесків. Це було смішно. Багато гостей, а особливо Сумосели-Торбини, образилось, утямивши, що їх запросили, щоби тільки доповнити потрібне число, наче крам в упаковці. «Один грос, подумати тільки! Як вульгарно».

— Крім того, якщо дозволите пригадати історію сивої давнини, це також річниця мого прибуття у бочці в Есґарот на Довгому Озері; хоча тоді я зовсім забув про свій день народження. Тоді мені був п'ятдесят один, і уродини не здавалися надто важливими. Бенкет був пречудовий, хоча, пригадую, тоді я застудився й міг сказати лише: «Велике бам збазибі». Зараз я повторю це правильніше: велике вам спасибі за те, що прийшли на мою маленьку гостину.

Уперта мовчанка. Усі боялися, що зараз не оминути якоїсь пісні чи вірша, й уже почали нудитися. Чому би йому не замовкнути, а вони би випили за його здоров'я. Та Більбо не співав і не читав віршів. Він зробив паузу.

— Третє і останнє, — сказав він, — я хочу зробити ОГОЛОШЕННЯ. — Він вимовив це слово так голосно й різко, що всі, хто міг, випросталися. — Мені прикро оголошувати, що, хоча, як я сказав, за сто одинадцять років я не втомився жити серед вас, — але це КІНЕЦЬ. Я покидаю вас. Я йду ЦІЄЇ Ж МИТІ. ПРОЩАВАЙТЕ!

Він зійшов зі стільця і зник. Спалахнуло сліпуче світло, й усі гості зажмурили очі. А коли розплющили — Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири приголомшені гобіти заніміли. Старий Одо Гордостоп забрав ноги зі столу і затупотів. Далі запала мертва тиша, аж раптом, кілька разів глибоко вдихнувши, Торбини, Мудрини, Туки, Брендіцапи, Грабарі, Груби, Бобронори, Виприни, Гордостопи, Добротіли, Дударі, Лисонори та Череси заговорили всі разом.

Усі зійшлися на думці, що витівка була дуже недоречною, і, щоб оклигати від шоку та роздратування, її слід добре заїсти і запити. «Він навіжений. Я завжди це говорив», — було, напевно, найпоширенішим коментарем. Навіть Туки (за небагатьма винятками) визнали поведінку Більбо дурнуватою. На той момент більшість із них вважала само собою зрозумілим, що його зникнення було нічим іншим, як безглуздим вибриком.

Але старий Рорі Брендіцап не був такий упевнений. Ані вік, ані велетенський обід не затьмарили його розуму, й він сказав своїй невістці Есмеральді:

— Щось тут не так, дорогенька! Гадаю, цей навіжений Торбин знову кудись подався. Старий недоумок. Але чого непокоїтись? Адже наїдків він зі собою не забрав. — І голосно гукнув Фродо, щоби знову принесли вина.

Один лише Фродо не промовив ані слова. Якийсь час він мовчки сидів біля спорожнілого крісла Більбо, не чуючи ні реплік, ані запитань.

Йому, звісно ж, сподобався жарт, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве стримувався, щоби не розсміятися з обуреного здивування гостей. Але водночас він глибоко збентежився, адже раптом усвідомив, як гаряче любив старого. Більшість гостей продовжувала їсти, пити і обговорювати минулі й теперішні дивацтва Більбо Торбина; але Сумосели-Торбини пішли розлючені. Фродо вже не хотів провадити гостину. Він наказав подати ще вина, тоді встав, мовчки перехилив до дна келих за здоров'я Більбо і вислизнув зі шатра.

А Більбо Торбин навіть під час промови бавився в кишені золотим перснем — своїм чарівним перснем, який він багато років тримав у таємниці. Коли він сходив зі стільця, то надягнув перстень на палець, і відтоді в Гобітоні жоден гобіт не бачив його.

Він хутко повернувся до своєї нори і якусь мить постояв, із усмішкою прислухаючись до гамору в шатрі та до звуків веселощів на полі. Потім він увійшов, зняв із себе святковий одяг, склав, загорнув в обгортковий папір вишивану шовкову камізельку і заховав її. Опісля швиденько одягнув якесь лахміття і застібнув старий шкіряний пояс. На нього він повісив короткий меч у потертих піхвах із чорної шкіри. З зачиненої, пропахченої нафталіном шафи він вийняв старий плащ із каптурем. Плащ зберігався під замком як велика цінність, але був такий полатаний і вицвілий, що його природний колір годі було вгадати: імовірно, темно-зелений. Одяг був великуватий. Потім він зайшов до кабінету і з великого сейфа вийняв загорнений у лахміття пакунок і манускрипт у шкіряній оправі, а також великий конверт. Книгу і пакунок він утиснув до важкої, майже доверху набитої торби, яка стояла на підлозі. У конверт він кинув свій золотий перстень на ланцюжку, запечатав і заадресував Фродо. Спершу він поклав конверт на камінну поличку, та враз забрав звідти і запхав його до кишені. Тієї ж миті двері відчинились і до кімнати стрімко ввійшов Ґандалф.

— Привіт! — мовив Більбо. — Я саме думав, зайдеш ти чи ні.

— Радий, що застав тебе видимим, — відповів чарівник, сідаючи у крісло, — я хотів тебе впіймати і сказати наостанок кілька слів. Гадаю, ти певен, що все пройшло прекрасно та згідно з планом?

— Так, звісно, — сказав Більбо. — Втім, той спалах був несподіваним: я сам перелякався, а що вже казати про інших. Твоя невеличка відсебенька, чи не так?

— Певно, що так. Усі ці роки ти дуже завбачливо тримав цей перстень у таємниці, й тому мені здалося, що твоїм гостям треба показати щось таке, що пояснило би твоє несподіване зникнення.

— І зіпсувало би мій жарт. Вічно ти пхаєш скрізь свого носа, — засміявся Більбо, — але тобі краще знати, — зрештою, як завжди.

— Справді так, коли я щось знаю. Але немає в мене цілковитої певності в усьому цьому. Уже близько до кінця. Ти пожартував, чим сполошив або образив більшість своїх родичів і дав цілому Ширу поживу для балачок на дев'ять або й на всі дев'яносто дев'ять днів. А чи підеш ти далі?

— Так. Я відчуваю, мені потрібен відпочинок, дуже довгий відпочинок, як я вже казав. Імовірно, постійний відпочинок: я не сподіваюся, що повернуся. Насправді я не маю наміру повертатись і вже все полагодив. Я постарів, Ґандалфе. Назовні не видно, та у глибині серця я починаю це відчувати. Добре зберігся, нема що казати! — пирхнув він. — Я чуюся таким тоненьким, розумієш, ніби розтягнутим, наче масло, розмащене на надто великому кусні хліба. Та щось тут негаразд. Мені конче потрібна переміна абощо.

Ґандалф уважно і з цікавістю подивився на нього.

— Мабуть, щось не так, — сказав він задумливо. — Зрештою, я гадаю, що твій план справді найкращий.

— Ну, хай там як, а я вирішив. Я хочу знову побачити гори, Ґандалфе, гори; а потім знайти якийсь куточок, де зможу відпочити. У тиші та спокої, без купи настирливих родичів і вервечки надокучливих відвідувачів, котрі безупину смикають за дзвінок. Хочу знайти місце, де зможу закінчити свою книжку. Я вже придумав для неї гарну кінцівку: і потім він жив щасливо до кінця своїх днів.

Ґандалф засміявся.

— Сподіваюся, так і буде. Та ніхто не читатиме твоєї книжки, хоч як її завершуй.

— О, читатимуть, у майбутньому. Фродо ось уже прочитав, навіть без кінцівки. Ти піклуватимешся про Фродо, гаразд?

— Так, звісно — пильнуватиму в обидва ока, наскільки зможу.

— Він пішов би зі мною, якби я тільки попросив. Та він уже й сам просився перед гостиною. Але насправді це не його бажання. От мені хочеться ще раз перед смертю побачити незайману природу та Гори; а він усе ще залюблений у ліси і поля, й річечки. Йому тут має бути добре. Я все йому залишаю, звісно, крім кількох дрібничок. Сподіваюся, він буде щасливим, коли навчиться самостійності. Час йому жити власним розумом.

— Усе залишаєш? — спитав Ґандалф. — Перстень також? Адже ти так вирішив, пригадуєш?

— Ну, е-е, так, напевно, — затнувся Більбо.

— Де він?

— У конверті, якщо так уже хочеш знати, — сказав Більбо роздратовано. — Ось там на каміні. Стривай! Він тут, у мене в кишені! — Він завагався. — Чи не дивно? — промимрив сам до себе. — Ну, зрештою, чому б і ні? Чому би йому там і не залишитися?

Ґандалф знову суворо глянув на Більбо, й очі його спалахнули.

— Я гадаю, Більбо, — промовив він спокійно, — його варто залишити. Не хочеш?

— Ну, і так, і ні. Коли доходить до діла, то зовсім не хочеться з ним розлучатися, можна так сказати. Та і справді, навіщо? Чого ти мене примушуєш? — запитав він, і в його зміненому, різкому голосі почулися підозра та роздратування. — Ти постійно чіпляєшся до мене за той перстень, але інші речі, які я знайшов під час подорожі, тебе ніколи не хвилювали.

— Я мусив до тебе чіплятися, — сказав Ґандалф. — Я хотів знати правду, бо це важливо. Чарівні перстені, вони, знаєш, чарівні; вони також рідкісні та цікаві. А твій перстень цікавив мене й цікавить надалі, можна сказати, як фахівця. Коли ти вже зібрався в мандри, то я маю знати, де він тепер. А ще я думаю, що в тебе він зберігався досить довго. Тобі він уже не потрібен, Більбо, — хіба би я геть помилявся.

Більбо спаленів, і очі його люто зблиснули. Добродушне обличчя озлобилося.

— А чому б і ні? — вигукнув він. — Та й узагалі, що тобі до того, що я роблю зі своїми речами? Він мій. Я його знайшов. Він до мене прийшов.

— Так, так, — сказав Ґандалф. — Але навіщо лютитися?

— Це ти мене злостиш, — відказав Більбо. — Він мій, кажу тобі. Мій власний. Мій дорогенький. Так, мій дорогесенький.

Обличчя чарівника залишалося похмурим, а очі дивились уважно, і лише короткий спалах у глибині зіниць виказав, що він здивований і навіть стривожений.

— Його вже колись так називали, — сказав Ґандалф, — іще до тебе.

— А зараз я його так називаю. І чому б і ні? Навіть якщо Ґолум казав те саме. Зараз перстень не в нього, а в мене. І я залишу його собі.

Ґандалф підвівся і суворо заговорив.

— Якщо ти це зробиш, Більбо, будеш дурнем, — мовив він. — З кожним твоїм словом це стає все очевидніше. Перстень уже занадто міцно тебе тримає. Відпусти його! І зможеш піти сам, ти будеш вільним.

— Зроблю, що захочу, піду, куди мені заманеться, — сказав Більбо вперто.

— Стривай-но, стривай-но, мій любий гобіте! — сказав Ґандалф. — Усе твоє довге життя ми були друзями, і ти мені чимось завдячуєш. Ну ж бо! Зроби, що пообіцяв: віддай його!

— Гаразд, якщо тобі самому закортіло мати мій перстень, то так і скажи! — закричав Більбо. — Але тобі він не дістанеться. Я не віддам мого дорогенького, обіцяю. — І його рука потягнулася до руків'я маленького меча.

Очі Ґандалфа спалахнули.

— Незабаром прийде і моя черга розлютитися, — сказав він. — Якщо ти ще раз це скажеш, то так і буде. Тоді ти побачиш справжнього Ґандалфа Сірого.

Він зробив крок до гобіта і, здалося, став високим і грізним; його тінь заповнила кімнатку.

Більбо приперся до стіни, важко дихаючи, рукою вхопившись за кишеню. Якусь мить вони стояли обличчям до обличчя, і повітря в кімнаті задрижало. Ґандалф не зводив очей із гобіта. Помалу кулаки Більбо розтислись, і він затремтів.

— Що це на тебе найшло, Ґандалфе, — сказав він. — Ніколи ти таким не був. Про що йдеться? Перстень мій, чи не так? Я знайшов його, а Ґолум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, хай хто каже, що завгодно.

— Я ніколи не називав тебе злодієм, — відповів Ґандалф. — І я теж не злодій. Я не хочу грабувати тебе, а прагну допомогти. Я хотів би, щоби ти довіряв мені так, як досі. — Він відвернувся, й тінь зникла. Здавалося, він знову став старим сивим чоловіком, згорбленим і стривоженим.

Більбо провів долонею по очах.

— Вибач, — сказав він. — Щось на мене найшло. А все ж це буде якимось полегшенням — уже ніколи ним не перейматись. Останнім часом перстень із голови мені не йде. Інколи з'являється таке враження, що він око, яке стежить за мною. І мені постійно хочеться, знаєш, надягнути його і зникнути; або думаю, чи на місці він, і витягую, щоби пересвідчитися. Я намагався замкнути його у скриньці, та виявилося, що спокійний лише тоді, коли він у мене в кишені. Чому — не знаю. І мені здається, я не можу зважитися.

— Тоді довірся мені, — сказав Ґандалф. — Усе вже зважено. Іди і залиш його тут. Перестань володіти ним. Віддай його Фродо, а про нього я подбаю.

Більбо на якусь хвилю завмер у нерішучості. Потім зітхнув.

— Гаразд, — ледве вимовив він. — Віддам. — Далі знизав плечима і сумно посміхнувся. — Зрештою, вся ця гостина для того і влаштовувалася: роздарувати багато подарунків, щоби якось легше було віддати персня. Та з'ясувалося, що легше не стало, але шкода було би змарнувати всі приготування. І жарт зіпсувати.

— Справді, як на мене, інакше не вартувало і починати, — погодився Ґандалф.

— Дуже добре, — сказав Більбо, — перстень отримає Фродо разом із усім іншим. — Він глибоко вдихнув. — А тепер мені справді треба йти, бо ще хтось застане мене тут. Я вже з усіма попрощався, вдруге не хочу.

Він підняв торбу і ступив до дверей.

— Перстень усе ще у тебе в кишені, — сказав чарівник.

— О, справді! — вигукнув Більбо. — І заповіт, і всі інші документи. Візьми-но його і передай від мене. Так буде надійніше.

— Ні, не давай мені персня, — сказав Ґандалф. — Поклади його на камін. Там він полежить, доки прийде Фродо. А я на нього зачекаю.

Більбо вийняв конверт і хотів покласти його біля годинника, та рука його сіпнулась, і пакунок упав на підлогу. Не встиг він нахилитися, як чарівник схопив конверт і поклав на місце. Гримаса гніву знову пересмикнула обличчя гобіта, але швидко змінилася на просвітлену посмішку.

— Ну, от і все, — сказав він. — А зараз — у дорогу!

Вони вийшли в передпокій. Більбо взяв свій улюблений ціпок, а тоді свиснув. Три гноми вийшли з трьох різних кімнат, де вони мали якісь справи.

— Усе готово? — запитав Більбо. — Усе спаковано й підписано?

— Усе, — відповіли вони.

— Ну, тоді рушаймо! — і він ступив до дверей.

Ніч була ясна, чорне небо всіяли зірки. Він подивився вгору, вдихаючи повітря.

— Яка втіха! Яка втіха знову вирушати в дорогу, в дорогу разом із гномами! Я мріяв про це роками! Прощавай! — сказав він, повертаючись до свого будинку і вклоняючись його дверям. — Прощавай, Ґандалфе!

— До побачення, Більбо. Будь обачний! Ти гобіт бувалий і, можливо, достатньо мудрий.

— Бути обачним! Мені байдуже. Не хвилюйся за мене! Зараз я щасливий, як ніколи, і це для мене багато значить. Але час настав. І шлях мій стелиться переді мною, — додав він, а потім тихенько, наче сам до себе, проспівав у пітьму:

Дорога ця вперед веде, Все далі від моїх дверей. Де зупинюся я, і де Моя снага на ній умре? Затято я карбую крок, Попереду все ширший шлях, Все більше пасток і стежок. А потім що? Не знаю я.

Він постояв мовчки якусь хвилю, не зронивши жодного слова, повернувся спиною до вогнів і голосів і разом із трьома товаришами попростував спершу до саду, а потім довгою крутою стежкою в долину. Він перескочив через невисоке місце у живоплоті й попрямував луками, зникаючи в ночі, мов шелест вітру у траві.

Ґандалф якийсь час постояв, дивлячись за ним у пітьму.

— До побачення, дорогий Більбо, — до наступної зустрічі! — сказав він тихо і повернувся до хати.

Невдовзі з'явився Фродо і застав його в темряві, заглибленого в думки.

— Він пішов? — запитав він.

— Так, — відповів Ґандалф, — нарешті пішов.

— Я хотів би… тобто я сподівався до останньої хвилини, що це просто жарт, — сказав Фродо. — Та серцем я чув, що він справді піде. Він завжди про серйозні речі говорив жартома. Шкода, що я не прийшов раніше, — провів би його.

— Гадаю, він справді хотів так піти, непомітно вислизнувши, — сказав Ґандалф. — Не турбуйся. З ним буде все гаразд. Він залишив для тебе пакунок. Ось там!

Фродо взяв конверт із каміна, глянув на нього, але не розгорнув.

— Думаю, тут його заповіт та інші документи, — сказав чарівник. — Тепер ти господар Торбиного Кута. А також, здається мені, ти знайдеш там золотий перстень.

— Перстень! — вигукнув Фродо. — Він мені його залишив? Навіщо? Хоча, може, колись знадобиться.

— Може, так, а може, й ні, — сказав Ґандалф. — На твоєму місці я би його не використовував. Але добре заховай його і тримай у таємниці! А я піду спати.

Як господар Торбиного Кута, Фродо був зобов'язаний, навіть попри свою неохоту, попрощатися з гостями. Балачки про дивну подію вже облетіли ген усе поле, та Фродо сказав лише таке: «Без сумніву, завтра вранці все стане зрозуміло». Близько опівночі за поважними гостями приїхали карети. Одна за одною вони відвозили ситих, але дуже невдоволених гобітів. Потім з'явилися заздалегідь найняті садівники й у тачках повивозили тих, кого через недогляд залишили.

Повільно минула ніч. Зійшло сонце. Набагато пізніше повставали гобіти. Настав ранок. Прийшли прибиральники (за викликом) і почали розбирати намети, виносити столи та крісла, ложки та виделки, пляшки і тарілки, ліхтарі та квіти в горщиках, крихти і обгортки від хлопавок, забуті сумки, рукавички та хустинки, а ще залишені страви (їх виявилося дуже мало). Тоді прийшло ще чимало гобітів (непрошених): і Торбини, і Мудрини, і Виприни, і Туки, й інші гості, котрі мешкали чи зупинилися неподалік. До обіду, коли навіть ті, хто добре переїв напередодні, вийшли прогулятися, біля Торбиного Кута зібрався великий натовп, непрошений, хоч і не зовсім неочікуваний.

Фродо чекав на сходах, усміхаючись, але виглядав трохи втомленим і схвильованим. Він привітав усіх відвідувачів, але не зміг нічого додати до вчорашнього. Його відповідь на всі запитання була простою:

— Пан Більбо Торбин виїхав, наскільки мені відомо, назавжди. Декого з відвідувачів він запросив до господи, оскільки Більбо залишив для них «послання».

У коридорі лежала ціла купа різних пачок, пакунків і невеликих предметів. До кожної речі було прив'язано бирку. Було кілька ось таких бирок:

Для АДЕЛЯРДА ТУКА, в його ЦІЛКОВИТУ ВЛАСНІСТЬ, від Більбо — на парасольці. Аделярд привласнив багато парасольок без бирок.

Для ДОРИ ТОРБИН на пам'ять про ТРИВАЛЕ листування з любов'ю від Більбо — на великому кошику для паперу. Дора була сестрою Дроґо і найстаршою родичкою Більбо та Фродо; їй було дев'яносто дев'ять, і більш як за півстоліття вона написала стоси добрих порад.

Для МІЛО ЛИСОНОРА з надією, що придасться, від Б. Т — на золотому пері та чорнильниці. Міло ніколи не відповідав на листи.

Для АНЖЕЛІКИ від дядька Більбо — на круглому випуклому дзеркалі. Юна Анжеліка Торбин вважала своє личко дуже миловидим.

Для колекції ГУҐО ЧЕРЕСА від жертводавця — на (порожній) книжковій шафі. Гуго часто позичав книжки, але не повертав їх вчасно.

Для ЛОБЕЛІЇ СУМОСЕЛ-ТОРБИН у ПОДАРУНОК — на комплекті срібних ложок. Більбо був переконаний, що, поки він мандрував, вона заволоділа великою кількістю його ложок. Лобелія сама це добре знала. Коли вона того дня з'явилася, щоправда, з деяким запізненням, натяк вона зрозуміла, але і ложки взяла.

Це тільки невелика частина зібраних подарунків. За довгі роки життя помешкання Більбо стало доволі захаращеним. Це було характерно для гобітських нір: причиною здебільшого був звичай дарувати на уродини багато подарунків. Зрозуміло, що не всі подарунки були завжди нові; один чи два старі метоми незрозумілого призначення обійшли весь район; але Більбо, зазвичай, дарував нові подарунки і зберігав подаровані. Тепер стару нору трохи розчистили.

Усі прощальні дарунки мали бирки, які підписав сам Більбо, й окремі — з якимось натяком чи жартом. Але, звичайно ж, більшість подарованих речей була потрібна та бажана. Бідним гобітам, особливо з Торбиного Узвозу, дуже пощастило. Старий Дідусь Правоніг дістав два мішки картоплі, нову лопату, сукняну камізельку та слоїчок мазі для суглобів. Старий Рорі Брендіцап на знак подяки за свою гостинність отримав дюжину пляшок «Старих виноградників»: міцного червоного вина з Південної Чверті, зараз уже витриманого, оскільки закоркував його ще батько Більбо. Рорі тут-таки пробачив Більбо й після першої пляшки проголосив його хлопцем хоч куди.

Безліч речей залишилося для Фродо: крім, звичайно ж, усіх найголовніших скарбів, книжок, картин і надміру меблів. Не було, однак, ані сліду, ні згадки про гроші чи коштовності: жодного мідяка чи намистинки нікому не перепало.

Той день для Фродо видався важким. Наче пожежа, поширилася фальшива чутка, що все майно роздають задарма; і невдовзі весь двір заповнив натовп, який діла ніякого не мав, але не пустити який було неможливо. Бирки відривали і переплутували, спалахували сварки. Дехто намагався провести обмін у коридорі; інші — зникнути з дрібничками, адресованими не їм, або з чимось нібито непотрібним чи неприпильнованим. Дорогу до воріт загатили тачки та візки.

У розпал цієї метушні прибули Сумосели-Торбини. Фродо пішов перепочити, залишивши свого друга Мері Брендіцапа наглядати за речами. Коли Отго голосно заявив, що хоче бачити Фродо, Мері виховано вклонився.

— Він почувається кепсько, — сказав він. — Відпочиває.

— Тобто ховається, — сказала Лобелія. — Та ми прийшли його побачити і неодмінно побачимо. Піди і скажи йому про це!

Мері залишив їх у передпокої і довго не повертався, тож вони мали вдосталь часу, щоби знайти свій прощальний подарунок — ложки. Це їм настрою не підняло. Нарешті їх запросили до кабінету. Фродо сидів за столом, заваленим документами. Він виглядав погано — принаймні, коли побачив Сумоселів-Торбинів; він піднявся, намацуючи щось у кишені. Втім, говорив він досить виховано.

Сумосели-Торбини натомість поводилися дещо нахабно. Спершу стали пропонувати сміховинні ціни (як для друзів) за різні дорогі речі без бирок. Коли Фродо відповів, що роздавали тільки ті речі, які вибрав Більбо, вони сказали, що все це видається їм дуже підозрілим.

— Мені зрозуміло тільки те, — сказав Отто, — що ти дуже добре з того користаєш. Я наполягаю, щоби мені показали заповіт.

Коли б не Фродо, спадкоємцем Більбо був би Отто. Він уважно прочитав заповіт і пхикнув. На жаль, заповіт був дуже чіткий і правильний (відповідно до гобітських законів, які, крім усього іншого, вимагали підписів сімох свідків червоним чорнилом).

— Знову нас обдурили, — сказав він до своєї дружини. — І це після шістдесяти років очікування. Ложки? Нісенітниці! — Він клацнув пальцями перед носом Фродо і подибав геть.

Але позбутися Лобелії було не так легко. За якийсь час Фродо вийшов із кабінету подивитися, як ідуть справи, і побачив, що вона все ще не пішла, нишпорить закутками і вистукує підлогу. Він рішуче її випровадив, перед тим витрусивши з неї кілька дрібних (хоча доволі цінних) речей, які випадково попадали до парасольки. Судячи з її вигляду, вона от-от мала розродитися якоюсь нищівною реплікою на прощання, та, обернувшись уже на порозі, спромоглася тільки на таке:

— Ти ще пошкодуєш про це, юначе! Чому би тобі звідси не забратися? Тобі тут не місце; ти не Торбин, ти… ти Брендіцап!

— Ти чув, Мері? Ось як мене ображають, — сказав Фродо, затраснувши за нею двері.

— Насправді це був комплімент, — сказав Мері Брендіцап, — а отже, неправда.

Далі вони обійшли нору і вигнали трьох юнаків (двох Мудринів і одного Виприна), які колупались у стінах однієї з пивниць. Фродо також зчепився з молодим Санчо Гордостопом (онуком старого Одо Гордостопа), який почав розкопки у великій коморі, де він почув відлуння. Легенда про золото Більбо пробуджувала й цікавість, і надію; адже легендарне золото (здобуте таємничим, якщо не сказати — темним, способом) належить, як усім відомо, тому, хто перший його знайде, — тільки би йому не стали на перешкоді.

Натрапивши на Санчо і виштовхавши його, Фродо впав у крісло в передпокої.

— Час зачиняти крамничку, Мері, — сказав він. — Замкни двері й нікому сьогодні не відчиняй, нехай навіть із тараном приходять.

І пішов підживитися запізнілою чашкою чаю. Ледве він присів, як у двері тихо постукали. «Напевно, знову Лобелія, — подумав він. — Мабуть, придумала щось огидне і повернулася, щоби це сказати. Нехай почекає».

Він узявся до чаю. Знову постукали, значно голосніше, та він не зважав. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника.

— Якщо ти мені зараз не відчиниш, Фродо, то я постукаю так, що твої двері вилетять із протилежного боку нори, — сказав він.

— Любий Ґандалфе! Хвилиночку! — скрикнув Фродо, вибігаючи з кімнати до дверей. — Заходь, заходь! Я думав, що це Лобелія.

— Тоді я тебе вибачаю. Я зустрів її нещодавно, їхала візком до Поріччя, і то з такою міною, від якої молоко скисло би.

— Я мало сам від неї не скис. Чесно — ще трохи, і надягнув би персня Більбо. Так хотілося зникнути.

— Не роби цього! — сказав Ґандалф, сідаючи. — Будь дуже обережний із цим перснем, Фродо! Власне, про нього я і хотів побалакати наостанок.

— Ну, що в ньому особливого?

— А що ти про нього знаєш?

— Тільки те, що розповів Більбо. Я чув його історію: як він знайшов перстень і як використовував — тобто в мандрах.

— Цікаво, яку з історій? — допитувався Ґандалф.

— О, не ту, яку він розповів гномам і яку виклав у книжці, — сказав Фродо. — Тільки-но я сюди перебрався, він розповів мені правдиву історію. Мовляв, якщо вже ти в нього її випитав, то і мені також слід усе знати. «Між нами не має бути жодних таємниць, Фродо, — сказав він, — тільки би вони не пішли далі. Перстень усе-таки мій».

— Це цікаво, — сказав Ґандалф. — Ну, і що ти про все це думаєш?

— Якщо ти маєш на увазі вигадки з «подарунком», ну, то я гадаю, що справжня історія ближча до правди, і я не розумів, для чого було щось вигадувати. Принаймні на Більбо це дуже не схоже, тому я і здивувався.

— Я також. Але з власниками таких скарбів може трапитися що завгодно — якщо вони ними користуються. Отже, мусиш бути дуже обережним. Перстень може мати ще якісь чарівні властивості, а не лише робити тебе невидимим, коли тобі заманеться.

— Не розумію, — сказав Фродо.

— Я також, — відповів чарівник. — Перстень просто почав мене цікавити, особливо минулої ночі. Але ти не хвилюйся. Просто прислухайся до моєї поради і користуйся ним дуже рідко або й зовсім не чіпай. Принаймні благаю тебе не давати приводу для пересудів і не викликати підозри. Ще раз повторюю: добре заховай його і тримай у таємниці!

— Ти говориш такими загадками! Чого ж ти боїшся?

— Я не зовсім упевнений, тому ні слова більше не скажу. Можливо, знатиму більше, коли повернуся. Я йду вже, тому кажу тобі до побачення, — й він підвівся.

— Уже зараз? — скрикнув Фродо. — Як? Я думав, ти побудеш тут принаймні тиждень. Я з таким нетерпінням чекав на твою допомогу.

— Я планував так спершу, але змушений був передумати. Можливо, мене якийсь час не буде; та як тільки зможу, я зайду до тебе. Будь готовий мене прийняти будь-якої миті! Я з'явлюся непомітно. Я не буду відвідувати Шир відкрито. Як виявилося, тут я став доволі непопулярним. Кажуть, набридаю і порушую спокій. Дехто навіть звинувачує мене у викраденні Більбо чи й у гіршому. Якщо хочеш знати, ми з тобою змовилися привласнити багатство Більбо.

— Дехто! — вигукнув Фродо. — Ти хочеш сказати: Отто і Лобелія. Як огидно! Я віддав би їм Торбин Кут й усе на світі, лише би повернути Більбо й піти з ним у мандри. Я люблю Шир. Але починаю шкодувати, що не пішов. Не знаю, чи колись іще побачу Більбо.

— Я також не знаю, — сказав Ґандалф. — Я не знаю і багатьох інших речей. А тепер — до побачення! Будь обережний! Виглядай мене, особливо в недоречний час! До побачення!

Фродо провів його до дверей. Ґандалф востаннє махнув рукою і пішов геть напрочуд швидкою ходою; та Фродо здалося, що старий чарівник згорбився більше, ніж завжди, так наче ніс важкий тягар. Стало вечоріти, і його постать у плащі швидко зникла в сутінках. Багато часу спливло, поки Фродо знову його побачив.

II. Тінь минулого

Пересуди не стихли ні за дев'ять, ні навіть за дев'яносто дев'ять днів. Друге зникнення пана Більбо Торбина обговорювали в Гобітоні, та й у всьому Ширі, рік із гаком, а пам'ятали ще довше. Воно стало оповідкою, яку залюбки переказували гобітенятам біля сімейного вогнища; згодом шаленець Торбин, який мав звичку зникати з тріском і блискотом, а потім з'являтися з торбою коштовностей і золота, став героєм легенд, що пережили ті часи, коли всі справжні події позабувалися.

Але тим часом усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець. І здебільшого провину за це покладали на Ґандалфа.

— Якби лише той клятий чарівник залишив юного Фродо у спокої, то, може, він би споважнів і набрався трохи гобітського глузду, — казали вони.

Скидалося, що чарівник справді залишив Фродо у спокої, і той споважнів, але важко було помітити, щоби побільшало гобітського глузду. Насправді він одразу перебрав дядечкову славу дивака. Він відмовився від жалоби, а наступного року влаштував вечірку на честь стодванадцятих уродин Більбо, яку назвав Стоважним Бенкетом. Але той пошанівок був занадто скромним, хоча запрошено було двадцять гостей, і вони кілька разів сідали за стіл, де, як кажуть гобіти, сніжило наїдками та дощило напоями.

Декого це обурювало, та Фродо завів звичай рік у рік святкувати Уродини Більбо, аж поки всі до цього не звикли. За його словами, Більбо не помер. А коли його запитували: «Де ж він тоді?» — Фродо знизував плечима.

Жив він самотою, як і Більбо, та мав багацько друзів, особливо серед молодих гобітів (переважно нащадків Старого Тука), котрі ще малими дітьми полюбили Більбо і товклись у Торбиному Куті. Фолько Мудрин і Фредеґар Виприн — двоє з них, але найближчими друзями були Переґрін Тук (по-простому — Піпін) і Мері Брендіцап (його справжнє ім'я було Меріадок, але про це рідко згадували). Разом із ними Фродо вештався Широм; але найчастіше він мандрував сам-один, і, на подив розважливого люду, інколи його бачили далеко від дому — полями-лісами він ішов собі під сяйвом зірок. Мері та Піпін підозрювали, що часами, як і колись сам Більбо, він відвідував ельфів.

Минали роки, й усі почали помічати, що Фродо також добре «зберігається»: на вигляд він був здоровий і енергійний гобіт у розквіті літ. «Декому страшенно щастить», — казали вони; та коли Фродо досягнув поважнішого віку — п'ятого десятка, — їм це вже видалося підозрілим.

Сам Фродо, оговтавшись від першого приголомшення, зрозумів, що бути самому собі господарем і власне паном Торбиним із Торбиного Кута досить приємно. Кілька років він жив щасливо і не надто переймався майбутнім. Але в його душі поступово наростав майже невловний жаль за тим, що він не пішов із Більбо. Інколи, особливо восени, він ловив себе на тому, що мріє про незаймані землі, а дивні видіння раніше не бачених гір відвідують його у снах. Тоді він казав собі: «Напевно, колись я таки піду за Ріку». На це інша половина його душі відповідала: «Ще не час».

І так воно тривало, аж поки не збігли його сорокові літа і не наблизилася п'ятдесята річниця: п'ятдесят було числом, на його сприйняття, доволі значущим (або лиховісним); так чи інак, а саме в цьому віці на долю Більбо несподівано випала пригода. Фродо почав непокоїтись, і старі стежки здалися йому занадто второваними. Він розглядав мапи і думав, що ж лежить поза їхніми межами: на мапах, укладених у Ширі, кордони оточували переважно білі плями. На прогулянки він тепер ходив сам і заходив усе далі; а Мері й інші друзі стурбовано за ним стежили. Часто бачили, як він прогулювався і розмовляв із чужинецькими подорожніми, котрі в цей час почали з'являтись у Ширі.

Поповзли чутки про дивовижні події в далекому світі; а оскільки ось уже кілька років Ґандалф не з'являвся і не подавав жодної звістки, то Фродо збирав усі новини, які тільки міг. Ельфи, котрі раніше нечасто навідували Шир, тепер вечорами з'являлись у лісах, вони йшли на захід, ішли і не верталися; вони покидали Середзем'я, і турботами цієї землі вони вже не переймались. Однак ішли дорогою і гноми, та ще й у небачених кількостях. Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир аж до Сірих Гаваней, і гноми завжди ходили нею до своїх копалень у Синіх Горах. Саме від них гобіти й дізнавалися при потребі про те, що діється в далеких землях: зазвичай, гноми розповідали мало, а гобіти більше і не розпитували. Але тепер Фродо почав зустрічати чужинецьких гномів із далеких країв, які шукали притулку на Заході. Були вони стривожені, а дехто пошепки розповідав про Ворога та Землю Мордору.

Цю назву гобіти знали тільки з легенд сивої давнини: вона тінню лежала на споді їхньої пам'яті, загрозлива і тривожна. Здавалося, що витіснена Білою Радою з Морок-лісу зла сила ще з більшою потугою відродилась у старих фортецях Мордору. Подейкували, що відбудовано Темну Вежу. Звідти зла сила розповзалась уздовж і вшир, а ген на сході та заході точилися війни і панував страх. У горах знову розплодились орки. Десь далеко гуртувалися тролі, і то вже не тупоголові, а хитрі й озброєні страхітливою зброєю. А ще йшов поголос про істот, жахливіших над усіх, і не мали вони імені.

До вух звичайних гобітів доходило небагато. Але навіть найглухіші й найбільші посидюхи дочули дещо з тих чудасій; а ті, кого справи заносили до самих кордонів, бачили дивовижі. Якось увечері навесні Фродового п'ятдесятиліття розмова в «Зеленому драконі» Поріччя виявила, що чутки дійшли навіть до затишного осердя Ширу, хоча більшість гобітів із них сміялася.

Сем Правоніг сидів у кутку біля каміна, а навпроти — Тед Пісковик, син мірошника; декілька гобітів-селюків прислухалося до їхньої розмови.

— А справді, яких тільки чудасій не наслухаєшся нині, — сказав Сем.

— Ех, — відповів Тед, — наслухаєшся, якщо прислухатись. А казки та дитячі баєчки я можу почути й удома біля вогнища, якщо захочу.

— Певно, що можеш, — відгукнувся Сем. — Але в деяких із них більше правди, ніж ти гадаєш. Зрештою, хто вигадав казки? Ось візьмімо драконів.

— Ні, дякую, — відповів Тед, — не хочу. Чув я про них, як був малий, а зараз чого би то я в них вірив. У Поріччі є лише один дракон, і то зелений, — сказав він, викликавши загальний регіт.

— Гаразд, — сказав Сем, сміючись разом із усіма. — А що скажеш про тих людей-дерев, велетів, як їх називають? Подейкують, нещодавно бачили одного з них, вищого за дерево, ген за Північними Вересовищами.

— Хто бачив?

— А хоча би мій кузен Гал. Він працює у пана Мудрина в Загір'ї і ходить до Північної Чверті на полювання. От він і бачив одного з них.

— Напевно, каже, що бачив. Твій Гал завжди розповідає, що бачив щось, а може, він бачить те, чого не існує?

— Але цей був високий, як в'яз, і переступав через сім ярдів, ніби то був якийсь дюйм.

— То б'юсь об заклад, жодного дюйма. Те, що він справді бачив, в'язом і було — ні більше, ні менше.

— Але цей ходив, кажу тобі, і в Північних Вересовищах узагалі не ростуть в'язи.

— Тоді Гал не міг його побачити, — відповів Тед. Дехто засміявся і заплескав: слухачам здалося, що Тед зрівняв рахунок.

— І все одно, — сказав Сем, — ти не заперечиш, що не тільки наш Галфаст бачив незвичний народ, який переходить Шир, — зауваж, переходить; а ще більше тих, кого завернули на кордонах. Ще ніколи прикордонники не мали стільки роботи. А ще я чув, що ельфи рухаються на Захід. Розказують, вони йдуть до гаваней, ген аж за Білими Вежами. — Сем непевно махнув рукою: ні він, ані будь-хто інший не знав, де воно, те Море, десь за старими вежами по той бік західних кордонів Ширу. Та, за старими переказами, десь там далеко були Сірі Гавані, звідки інколи відпливали ельфійські кораблі, щоби ніколи не повернутися. — Вони пливуть, пливуть, пливуть за Море, вони ідуть на Захід і покидають нас, — мало не проспівав Сем, сумно і поважно киваючи головою.

Але Тед засміявся.

— Ну, нічого особливого, якщо вірити старим байкам. І не розумію, яке мені чи тобі до того діло. Нехай собі пливуть! Але заприсягнуся, що ти не бачив, як вони відпливали; й ніхто в Ширі цього не бачив.

— Ну, не знаю, — задумливо відповів Сем. Він був переконаний, що якось у лісі бачив ельфа, і сподівався ще колись його побачити. З усіх легенд, які він чув у дитинстві від гобітів, найглибше зворушували його ті фрагменти казок і напівзабутих історій, де йшлося про ельфів. — Є тут такі, навіть у цих краях, які знайомі з цим Прекрасним Народом і отримують від нього новини, — продовжив він. — Зараз це пан Торбин, у якого я працюю. Це він сказав, що вони відпливають, а він дещо знає про ельфів. А старий пан Більбо знав більше: частенько я з ним розмовляв, як був хлоп'ям.

— О, то вони обоє схиблені, — сказав Тед. — Принаймні старий Більбо давно помішався, а Фродо зараз пускається глузду. Якщо ти звідти черпаєш новини, то, значить, запасаєшся нісенітницями. Ну, друзі, піду додому. На здоров'я! — Він спорожнив кухоль і потупотів геть.

Сем замовк і не мовив уже ні слова. Йому було про що подумати. Найперше, повнісінько садових клопотів у Торбиному Куті, якими завтра, лише би випогодилося, буде зайнятий день. Трава росте швидко. Та у Сема на гадці були ще якісь справи. За якийсь час він зітхнув, підвівся і вийшов.

Був початок квітня, і небо прояснювалося після сильного дощу. Сонце сіло, і прохолодний блідий вечір тихо переходив у ніч. Сем ішов додому при перших зірках через Гобітон до Пригірка, тихо і задумливо посвистуючи.

Якраз у цей час після тривалої відсутності знову з'явився Ґандалф. Три роки після Гостини його тут не бачили. Потім він якось заскочив до Фродо, а коли довідався, як у того справи, знову зник. Упродовж наступного року чи двох він приходив досить часто, несподівано з'являючись після настання сутінок і без попередження зникаючи перед світанком. Він не хотів розповідати про свою роботу і подорожі, й видавалося, що понад усе його цікавили здоров'я та справи Фродо.

А тоді раптово його відвідини припинилися. Майже дев'ять років Фродо не бачив його й нічого про нього не чув, і вже став було думати, що чарівник утратив інтерес до гобітів і ніколи не повернеться. Але того вечора, коли в сутінках Сем ішов додому, почувся знайомий стук у вікно.

Радісний і здивований, Фродо побіг привітати старого друга. Вони стояли й уважно роздивлялись один одного.

— Так, так… — мовив Ґандалф. — Ти анітрохи не змінився, Фродо!

— Ти також, — відповів Фродо; та про себе подумав, що Ґандалф постарів і виглядає втомленим. Він заходився розпитувати Ґандалфа і про справи, і про широкий світ; невдовзі вони розбалакались і просиділи далеко за північ.

Уранці після пізнього сніданку чарівник сидів разом із Фродо біля відкритого вікна кабінету. У каміні палахкотів вогонь, але і сонце гріло, і повівав вітер із півдня. Усе виглядало свіжим, а нова весняна зелень мерехтіла в полях і на гілочках дерев.

Ґандалф пригадав ту весну, коли, майже вісімдесят років тому, Більбо вибіг із Торбиного Кута навіть без носовичка. Тепер волосся чарівника було, мабуть, сивішим, як тоді, борода та брови, можливо, довші, а на обличчі більше зморшок від турбот і мудрості; але очі його блищали, як колись, і він курив, із таким самим запалом і задоволенням пускаючи димові кільця.

Нині він курив мовчки, бо Фродо сидів у задумі. Навіть цього ясного ранку його гнітила темна тінь звісток, які приніс зі собою Ґандалф. Нарешті він порушив мовчанку.

— Учора вночі ти став розповідати про мій перстень дивні речі, Ґандалфе, — мовив він. — А потім зупинився, вирішивши, що такі розмови краще залишити на день. Може, варто закінчити зараз? Ти кажеш, перстень небезпечний, набагато небезпечніший, аніж я можу собі уявити. Чому ж?

— Тут багато причин, — відповів чарівник. — Він значно могутніший, аніж я спершу міг подумати; такий могутній, що врешті-решт здолає будь-кого зі смертних, хто ним заволодіє. Перстень буде володіти володарем.

Давно колись в Ереґіоні викували багато ельфійських перснів — магічних перснів, по-вашому, і були вони, звісно ж, різних видів: одні могутніші, інші слабші. Слабші перстені були тільки пробами майстерності, ще не визрілої на той час, дрібничками для ельфійських ковалів, хоча, на мою думку, все ж небезпечними для смертних. Але Великі Персні, Персні Влади, були небезпечніші.

Той смертний, Фродо, хто володіє одним із Великих Перснів, не помирає, але не зростає і не дужчає, а просто продовжує жити, аж поки кожна мить стане нестерпною. А якщо він часто використовує Перстень, аби стати невидимим, то згасає: врешті-решт, він стане невидимим назавжди і ходитиме в сутінках під оком темної сили, яка керує Перснями. Так, рано чи пізно — пізніше, якщо він сильний чи має добрі наміри, та ні сили, ні доброї мети не вистачить надовго, — тож рано чи пізно темна сила поглине його.

— Який жах! — вигукнув Фродо. Запала довга мовчанка. Було чути, як Сем Правоніг стриже кущі в саду.

— Коли ти про це довідався? — спитав Фродо нарешті. — І що знав Більбо?

— Я певен, Більбо знав не більше, ніж те, що розповів тобі, — сказав Ґандалф. — Він би не передав тобі перстень, якби вважав його небезпечним, навіть попри мою обіцянку про тебе подбати. Він просто думав, що перстень дуже гарний і стане корисним у скруті; а коли і траплялося щось дивне, то через нього самого, а не через перстень. Він казав, що перстень «із голови йому не йде», і це його завжди бентежило; та він ніколи не підозрював, що в усьому винен саме перстень. Хоча він помітив, що ця штука вимагає догляду; то вона, бувало, легшала, то важчала, або ж дивним чином стискалася чи розширювалась і могла раптом зісковзнути з пальця, на якому раніше міцно сиділа.

— Так, про це він попередив мене в останньому листі, — сказав Фродо, — тож у мене перстень завжди на ланцюжку.

— Дуже мудро, — кивнув Ґандалф. — Але своє довголіття Більбо ніколи не пов'язував із перснем. Це він вважав своєю заслугою і дуже цим пишався. Втім, із часом він ставав неспокійним і тривожним. Тонким і розтягнутим, казав він. Це ознака того, що перстень здобував над ним владу.

— Відколи ти все це знаєш? — перепитав Фродо.

— Знаю? — сказав Ґандалф. — Я знаю багато такого, що відоме лише Мудрим, Фродо. Та якщо ти маєш на увазі, «відколи я все це знаю про цей перстень», ну, то можна сказати, я ще не знаю. Треба зробити ще одну перевірку. Втім, я вже не сумніваюся, що мій здогад правильний. А коли вперше я почав здогадуватися? — замислився він. — Дай подумати — це було того року, коли Біла Рада вигнала темну силу з Морок-лісу, якраз перед Битвою П'яти Армій, коли Більбо знайшов свій перстень. Тоді серце моє огорнула тінь, хоча я не знав, чого саме боявся. Я часто запитував себе, як Ґолум отак просто знайшов Великий Перстень — принаймні зрозуміло, що так було напочатку. Тоді Більбо розповів дивну історію про те, як він «виграв» його, й у це я не міг повірити. Коли нарешті я витиснув із нього правду, то відразу помітив, що він намагається довести своє незаперечне право на перстень. Дуже схоже на Ґолума з його «подарунком на уродини». Обидві неправди були, на мою втіху, подібні. Було зрозуміло, що перстень має нездорову силу, яка відразу починає впливати на його володаря. Це стало першим попередженням, що не все гаразд. Я часто нагадував Більбо, що таких перснів краще не чіпати; але він не погоджувався, та ще і злостився. Я мало що міг зробити. Я не міг забрати у нього перстень, бо завдав би ще більшої шкоди; та і права такого я не мав. Я міг лише спостерігати і чекати. Можливо, варто було порадитися зі Саруманом Білим, але щось мене завжди стримувало.

— А хто це? — запитав Фродо. — Ніколи не чув про нього.

— Не дивно, — відповів Ґандалф. — Гобітами він не цікавився, принаймні досі. Однак він великий навіть серед Мудрих. Чільник мого ордену та голова Ради. Знання його глибокі, але така ж глибока і його гординя; він дуже не любить, коли втручаються в його справи. А головна його царина — наука про ельфійські персні, великі та малі. Він довго їх вивчав, шукаючи втрачені секрети їхнього виготовлення; та коли на Раді зайшлося про Персні, все, що він нам розкрив, угамувало мій острах. Отож, мій сумнів було приспано, хоча тривогу — ні. Я був насторожі й чекав.

А з Більбо все, здавалося, було гаразд. Роки минали. Так, минали, і його мовби не торкалися. Він не старів. Я знову засмутився. Але сказав собі: «Врешті-решт, він із сім'ї довгожителів по материній лінії. Ще є час. Зачекай!»

І я чекав. Аж до тієї ночі, коли він покинув цей дім. Те, що говорив і робив він тоді, пробудило в мені такий страх, що вже ніякі слова Сарумана його би не приспали. Нарешті я зрозумів, що тут коїться щось темне і смертельно небезпечне. І всі ці роки я намагався дізнатися, що воно насправді таке.

— Йому не завдано якоїсь серйозної шкоди, правда ж? — схвилювався Фродо. — І з часом йому покращає, правда? Тобто коли відпочине у спокої?

— Йому відразу стало легше, — відповів Ґандалф. — Але на світі є лише одна Сила, яка знає все про Персні та про їхній вплив; і наскільки мені відомо, нема такої Сили на світі, яка би знала все про гобітів. З-поміж Мудрих я єдиний торую шлях науки про гобітів: темна, сповнена несподіванок гілка знань. Гобіти можуть бути м'які, як масло, та інколи міцні, мов коріння старого дерева. Цілком імовірно, що дехто з них зміг би чинити опір Персням набагато довше, ніж тому би повірила більшість Мудрих. Тобі, мабуть, не треба непокоїтися за Більбо.

Він, звісно ж, багато років володів перснем і часто одягав його, і хтозна коли для нього буде безпечно, для прикладу, знову поглянути на перстень. А так він іще може прожити довгий вік, і то щасливо, залишаючись таким, яким був, коли розстався з перснем. Адже, зрештою, він відмовився від персня за власною згодою, і це дуже важливо. Ні, як тільки Більбо відпустив цю штуку, я перестав за нього хвилюватися. А от тепер я маю оберігати тебе.

Відтоді, як пішов Більбо, я серйозно занепокоївся за тебе і за всіх цих чарівних, недоладних, безпомічних гобітів. Великої втрати зазнав би весь світ, якби Темна Сила поглинула Шир; якби всі ваші добрі, потішні, нетямущі Виприни, Дударі, Мудрини, Череси й усі решта, не кажучи вже про нерозважних Торбинів, стали рабами.

Фродо здригнувся.

— Але навіщо робити з нас рабів? — запитав він. — І навіщо ми їй?

— Правду кажучи, — відповів Ґандалф, — я думаю, що досі — зауваж, досі — Темна Сила не зважала на існування гобітів. Подякуйте за це долі. Та ваша безпека минула. Ви їй не потрібні — у неї досить корисних слуг, але про вас вона вже не забуде. А жалюгідні раби-гобіти тішили би її набагато більше, ніж гобіти щасливі та вільні. Існують же такі речі, як злоба і помста.

— Помста? — перепитав Фродо. — За що? Я все ще не розумію, до чого тут Більбо і я, і наш перстень.

— А до всього, — відповів Ґандалф. — Ти ще не знаєш, що таке справжня небезпека; та незабаром довідаєшся. Я сам іще не був упевнений, коли був тут минулого разу; та настав час розповісти. Дай но мені персня на хвилю.

Фродо вийняв із кишені штанів перстень, прищепнутий до ланцюжка, що звисав із пояса. Він відщепив його і повільно подав чарівникові. Раптом перстень дуже поважчав, так наче ні йому, ні Фродо не хотілося, щоби до нього доторкався Ґандалф.

Ґандалф покрутив його в руках. Перстень був зроблений із чистого золота.

— Бачиш на ньому якісь знаки? — запитав.

— Ні, — відповів Фродо. — Нема жодних. Він зовсім гладкий, і на ньому ані подряпини, ніби ніхто його не носив.

— Ну, то дивись!

І на подив і жах Фродо, чарівник несподівано шпурнув перстень у саме жаровиння полум'я. Фродо зойкнув і кинувся за щипцями, та Ґандалф його стримав.

— Стривай! — наказав він, блимнувши на нього очима з-під кошлатих брів.

Перстень зовсім не змінився. За якийсь час Ґандалф підвівся, причинив віконниці й запнув фіранки. У кімнаті стало темно і тихо, хоча клацання Семових ножиць, тепер уже ближче до вікон, приглушено лунало з саду. Якусь мить чарівник стояв і дивився у вогонь; потім він нахилився, щипцями відсунув перстень до краю полум'я і спритно його вийняв. Фродо перевів подих.

— Він холодний, — сказав Ґандалф. — Візьми його. — Фродо підставив тремтячу долоню: перстень видався важким, як ніколи.

— Тримай його! — наказав Ґандалф. — І роздивися!

Фродо так і зробив, і тепер він розгледів тонесенькі лінії, тонші за найвитонченіші написи пером, що бігли перснем ззовні та зісередини: вогняні лінії, мов літери пливкого письма. Вони сяяли пронизливо яскраво і водночас наче пробивалися з великої глибини.

— Я не можу прочитати ці вогняні літери, — сказав Фродо тремтячим голосом.

— Ти — ні, — сказав Ґандалф, — зате я можу. Стародавнє ельфійське письмо, а мова — мордорська, і я не вимовлятиму її слів тут. Але загальною мовою це щось таке:

Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе.

Це тільки два рядки з вірша, віддавна відомого в ельфійській традиції:

Три персні для ельфів — для їх королів, Сім — гордим гномам з камінних палат, Ще Дев'ять — людям смертних родів, Один — Повелителю Тьми, де імла В Мордорі, де морок і тінь на землі. Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Він зупинився, а тоді повільно і глухо промовив:

— Це — Перстень-Пан, Єдиний Перстень, який править усіма. Це той Перстень, який він загубив багато віків тому, і це послабило його владу. Він страшенно жадає його, та отримати Перстень він не повинен.

Фродо сидів мовчки та нерушно. Страх простягнув до нього довжелезну руку, наче темна хмара зі Сходу, що погрожувала його поглинути.

— Цей перстень! — затнувся він. — Як же він до мене потрапив?

— Ах! — зітхнув Ґандалф. — Це дуже довга історія. Початок сягає тих Чорних Років, що їх пам'ятають лише втаємничені. Якби я розповідав усе від початку, то весну встигла змінити би зима. Але вчора ввечері я розповідав тобі про Саурона Великого, Темного Володаря. Чутки, які дійшли до тебе, правдиві: він справді відродився, покинув свій прихисток у Морок-лісі й повернувся до своєї давньої твердині — Темної Вежі Мордору. Цю назву чули навіть ви, гобіти, вона тінню лежить на ваших давніх переказах. Щоразу після поразки та перепочинку Тінь набуває іншої форми і знову розростається.

— Як би я хотів, аби це трапилося не в мій час, — сказав Фродо.

— Я також, — відповів Ґандалф, — і цього бажають усі, хто дожив до таких часів. Але не їм вибирати. Ми маємо тільки вирішити, що нам робити з часом, який нам даний. А наш час, Фродо, вже починає темнішати. Ворог дуже швидко міцніє. Його плани ще не визріли, та, гадаю, визрівають. І незабаром ми це відчуємо на собі. Навіть якби не цей жахливий випадок, ми все одно би це відчули.

Ворогові все ще бракує однієї речі, яка би зміцнила його і навчила здолати будь-який опір, зруйнувати останні твердині та вкрити всі землі другою темрявою. Йому бракує Єдиного Персня.

Три, найгарніші, від нього заховали верховні ельфи, і його рука ніколи їх не торкнулась і не споганила. Сім належали королям гномів, але три з них він відібрав, а інші знищили дракони. Дев'ять він передав смертним людям, гордим і величним, і тим спокусив їх. Давним-давно вони потрапили в тенета Єдиного і стали Примарами Персня, тінями під його великою Тінню, його найжахливішими слугами. Давним-давно. Багато років минуло, відколи звідси пішли Дев'ятеро. Втім, хто знає? Якщо Тінь знову розростеться, вони також можуть повернутись. Але годі! Не говорімо про таке навіть уранці тут, у Ширі.

І от тепер маємо: Дев'ять він зібрав; Сім — також (або ж вони знищені). Три поки що заховані. Та вони його вже не цікавлять. Йому потрібен тільки Єдиний Перстень, бо він сам його виготовив, йому він належить, і він уклав у нього велику частку своєї власної сили, щоби правити всіма іншими. Якщо він заволодіє Єдиним, то знову керуватиме всіма іншими перснями, де би вони не були, навіть тими Трьома, й усе, створене з їхньою допомогою, постане перед ним, і могутність його зросте безмірно.

І це страхітлива можливість, Фродо. Він думав, що Єдиний зник; що ельфи його знищили, як і слід було зробити. Але тепер він знає, що Перстень не зник, що його знайшли. І він шукає його, шукає, і всі його думки спрямовані на це. Перстень — його велика надія і наш великий страх.

— Чому, чому Перстень не знищили? — вигукнув Фродо. — І як Ворог узагалі міг його загубити, якщо він такий сильний, а Перстень такий цінний для нього? — Він стиснув Перстень у долоні, наче до нього вже простягалися темні пальці.

— Його в нього відібрали, — сказав Ґандалф. — Давним-давно здатність ельфів протистояти йому була більшою, і не всі люди їх цуралися. Люди Вестернесу прийшли на допомогу. Це розділ із давньої історії, який варто було би гарненько пригадати; бо тоді теж було лихо, і гусла темрява, але були і велика доблесть, і великі подвиги, що не зникли намарно. Може, якось я розповім тобі всю цю повість, або почуєш її від того, хто знає краще.

А наразі тобі треба знати, як ця річ потрапила до тебе, і це також довга розповідь, тому досить того, що я сказав. Саурона скинули ельфійський король Ґіл-ґалад і Еленділ із Вестернесу, хоча самі вони загинули у борні; а син Еленділа Ісілдур відтяв Перстень із Сауронової руки і забрав його собі. Тоді Саурон був подоланий, дух його відлетів і довгі роки переховувався, аж поки тінь його знову не набула чітких обрисів у Морок-лісі.

А Перстень загубився. Він упав у Велику Ріку, Андуїн, і зник. Ісілдур переходив на північ східним берегом Ріки й біля Ірисових Полів потрапив у засідку гірських орків, і ті перерізали майже всю його дружину. Він стрибнув у воду, та, коли плив, Перстень зісковзнув із пальця, орки помітили Ісілдура і прошили його стрілами.

Ґандалф змовк.

— Там, у темних озерах Ірисових Полів, — продовжив він, — Перстень і зник, відійшовши в небуття; і навіть оця дещиця розказаного відома лише кільком, і сама Рада Мудрих не могла довідатися більше. Та я гадаю, що зможу продовжити цю історію.

Багато років опісля, та все ще дуже-дуже давно, жив на берегах Великої Ріки на околиці Дикого Краю один народ, зі спритними руками та швидкими ногами. Гадаю, були це гобіти; прапрародичі впертів, бо любили вони Ріку і часто плавали в ній або робили очеретяні човники. І була серед них шанована родина, найбільша та найбагатша, а правила нею бабуся, сувора і обізнана у предківських звичаях. Найдопитливішого та найжадібнішого до знань у родині звали Смеаґолом. Цікавили його всілякі коріння та джерела; він пірнав у глибокі озера, підкопувався під дерева і рослини, заривався углиб зелених пагорбів; і вже не дивився він на гірські шпилі чи листочки на деревах, чи квіти, що тягнулися до сонця: очі його були завжди опущені додолу.

У нього був приятель Деаґол, схожий на нього, зіркіший, але не такий спритний і сильний. Одного разу вони сіли в човен і попливли до Ірисових Полів, де густо росли півники та цвів очерет. Смеаґол висів із човна й пішов нишпорити попід берег, а Деаґол залишився порибалити. Раптом клюнула величезна рибина, і перш ніж він опам'ятався, його потягло під воду, на саме дно. А там, помітивши в намулі щось блискуче, він відпустив волосінь і, затримавши повітря, ухопив те щось.

Випірнув він на поверхню з водоростями в чуприні та жменею багнюки й, відпльовуючись, поплив до берега. І ось! Він вимив багнюку і побачив на долоні красивий золотий перстень; він сяяв і виблискував на сонці, і радісно забилося Деаґолове серце. Та весь той час за ним із-за дерева спостерігав Смеаґол, і поки Деаґол пожадливо розглядав перстень, Смеаґол тихо підійшов іззаду.

— Віддай-но його нам, Деаґоле, любий, — сказав Смеаґол із-за плеча приятеля.

— Чому? — запитав Деаґол.

— Бо сьогодні мої уродини, любий, і мені цього хочеться, — сказав Смеаґол.

— Мені байдуже, — відповів Деаґол. — Ти вже маєш подарунок від мене, дуже дорогий. А це я знайшов, і воно моє.

— О, справді, мій любий, — сказав Смеаґол, схопив Деаґола за шию і задушив, бо золото сяяло так гарно. І надягнув перстень на палець.

Ніхто ніколи не довідався, куди подівся Деаґол; його вбили далеко від дому, а тіло хитро заховали. А Смеаґол повернувся сам; виявилося, що коли він надягав перстень, ніхто з родичів його не бачив. Його дуже втішило таке відкриття, але він нікому про це не сказав; із перснем він винюхував усі таємниці, підслухував і підглядав, і тільки й шукав, що би такого підлого та зловмисного вчинити. Перстень дав йому силу, відповідну до його статури. І не дивно, що його почали недолюблювати, а коли він ставав видимим, усі його уникали. Його копали, а він кусав за ноги. Він удавався до крадіжок і постійно бурчав собі щось під ніс і ґелґотав. Тому його назвали Ґолумом і проклинали його, і наказували, щоби забирався геть; і тоді його бабуся, прагнучи миру, вигнала його з родини і викинула зі своєї нори.

Він тинявся самотою, нарікаючи на жорстокість світу, і так піднімався вгору Рікою, аж поки не досяг потічка, що випливав із гір, і тоді попрямував туди. У глибоких озерах він ловив рибу невидимими пальцями і поїдав її сирою. Якось удень, коли було дуже спекотно, він, нахилившись над ставком, відчув, як запекло в потилицю, а яскраве світло від води засліпило вологі очі. Це його здивувало, бо про Сонце він майже забув. Тоді востаннє він поглянув угору і погрозив Сонцю кулаком.

Але коли він опустив очі, то побачив удалині вершини Імлистих Гір, із яких випливав потічок. І раптом подумав: «У тих горах я знайду прохолоду і затінок. Сонце мене там не досягне. А яке коріння у цих гір! Там приховані великі таємниці, яких ніхто не відкривав од початку світу».

Отож уночі він піднявся в гори і знайшов невелику печеру, з якої випливав темний потічок; і, як хробак, він проповз в осердя самих гір і канув у безвість. Разом із ним у пітьму відійшов Перстень, і навіть його творець, чия міць зростала, нічого про нього не міг дізнатися.

— Ґолум! — зойкнув Фродо. — Ґолум? Тобто те самісіньке створіння, яке зустрів Більбо? Як огидно.

— Гадаю, це радше сумна історія, — сказав чарівник, — і вона могла трапитися будь із ким, навіть із моїми знайомими гобітами.

— Я не можу повірити, що Ґолум — родич гобітів, хай навіть дуже далекий, — запалився Фродо. — Як ти міг таке вигадати!

— Однак це чиста правда, — відповів Ґандалф. — Що ж до їхніх коренів, то я знаю більше за самих гобітів. І навіть розповідь Більбо підтверджує спорідненість. Багато спільного було в тому, як вони думали і що пам'ятали. Вони розуміли один одного з півслова, набагато краще, ніж гобіт зрозуміє, скажімо, гнома, орка чи навіть ельфа. Узяти хоча би загадки, які знали обидва.

— Так, — сказав Фродо. — Однак загадки — не лише гобітська забава, і взагалі вони дуже подібні. Та гобіти не махлюють. А Ґолум постійно хотів здурити. Він намагався захопити Більбо зненацька. І напевно він потішався, розпочавши гру, яка обіцяла йому легку жертву, а в разі програшу він нічого не втрачав.

— На жаль, це чистісінька правда, — погодився Ґандалф. — Але, гадаю, ти ще дечого не помітив. Навіть Ґолум не був цілком пропащий. Він виявився міцнішим, аніж навіть Мудрі могли би це уявити, — як справжній гобіт. Маленький закуток душі ще належав йому, і світло сягало туди, наче крізь тріщину в темряві: світло з минулого. Думаю, йому насправді було приємно почути приязний голос, що нагадував про вітер і дерева, і сонце на траві, і про все забуте.

Але, звісно, це врешті ще більше розлютило його злу половину — ні подолати, ні вилікувати її не вдалося. — Ґандалф зітхнув. — На жаль, на це мало сподівань. Утім, якась надія є, попри те, що володів він Перснем так довго, мало не відколи себе пам'ятає. Адже він давно його не надягав: у чорній темряві це майже не потрібно. Звісно, він ніколи не «танув». Він худий і водночас міцний. Але ж та річ виїдала його розум, і страждання його стало майже нестерпним. Усі «великі таємниці» гір виявилися просто порожньою ніччю: там не було що шукати ані робити, лише крадькома наїдатись і пригадувати старі образи. Він став зовсім жалюгідним. Він ненавидів темряву, а ще більше — світло: ненавидів усе, а перстень — понад усе.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо. — Адже для нього Перстень був найдорожчою та найважливішою річчю? Якщо він його ненавидів, чому ж не позбувся або не пішов і не покинув?

— Фродо, ну ти мав би вже зрозуміти, — сказав Ґандалф. — Він ненавидів і водночас любив Перстень, як і себе самого. Він не міг його позбутись. У нього не залишилося своєї волі.

Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він сам може зрадливо зісковзнути з пальця, та його володар ніколи з ним не розлучиться. Щонайбільше, він може тішитися думкою, що передасть Перстень комусь іншому, і то тільки на самому початку, коли Перстень іще не заволодіє ним. Наскільки мені відомо, Більбо вперше за всю історію справді віддав його сам. Хоча і йому потрібна була моя допомога. Утім, навіть попри те все, він ніколи б не відмовився від Персня і не викинув би його. Фродо, це не Ґолум, але таки сам Перстень вирішував, що робити. Перстень покинув його.

— Як, аби відразу натрапити на Більбо? — здивувався Фродо. — Чи не пасував би він краще оркові?

— Нема чого жартувати, — сказав Ґандалф. — Принаймні тобі. Це найдивніший момент у всій історії з Перснем: якраз у цю мить з'явився Більбо і наосліп, у темряві, на нього натрапив. Там діяли різні сили, Фродо. Перстень намагався повернутися до господаря. Він зісковзнув із пальця Ісілдура, зрадивши його; далі, коли з'явилася нагода, він упіймав бідного Деаґола, і той загинув; а потім цей Ґолум, і його він зруйнував. А з нього вже не було користі, бо ж занадто він дрібний і підлий; і поки Перстень був при ньому, Ґолум нізащо би не покинув підземелля. І тут, коли його господар знову пробуджується і розсилає темні думки з Морок-лісу, Перстень покидає Ґолума. Лише для того, щоби потрапити в руки найменш вірогідній особі: Більбо з Ширу! За тим усім стоїть іще щось, іще щось, окрім задумів творця Персня. Уже простіше не скажу: Більбо було призначено знайти Перстень, але призначено не тим, хто створив Перстень. Так чи інак, тобі також було призначено його дістати. Така думка може бути втішною.

— Зовсім ні, — відповів Фродо. — Втім, я не впевнений, що тебе розумію. А як ти дізнався все це про Перстень і про Ґолума? Ти справді все це знаєш чи тільки здогадуєшся?

Ґандалф глянув на Фродо, блиснувши очима.

— Знаю багато і багато довідався, — відповів він. — Але я не збираюся перед тобою звітувати про всі свої справи. Історія Еленділа, Ісілдура та Єдиного Персня відома всім Мудрим. Сам лише вогняний напис, окрім усього іншого, засвідчує, що твій перстень є тим Єдиним Перснем.

— І коли ти про це дізнався? — урвав його Фродо.

— Оце зараз, у цій кімнаті, звісно, — різко відповів чарівник. — Але я сподівався на це. Я повернувся з темних подорожей і довгих пошуків, аби зробити цю останню перевірку. Це — останній доказ, і тепер усе стає зрозуміло. Нелегко було з'ясувати, яку роль відіграв у цій історії Ґолум. Можливо, я почав зі здогадок про Ґолума, та зараз я вже не здогадуюся. Я знаю. Я його бачив.

— Ти бачив Ґолума? — збентежено вигукнув Фродо.

— Так. Очевидно, це треба було зробити, врешті-решт. Я давно намагався, і зрештою мені це вдалось.

— А що трапилося після того, як Більбо від нього втік? Ти про це знаєш?

— Не зовсім. Я розповів тобі тільки те, що захотів би розказати Ґолум — хоча, звісно, не так, як передав я. Ґолум — брехун, і його слова треба пересіювати. Наприклад, він назвав Перстень своїм «подарунком на уродини», наполягаючи на цьому. Він сказав, що Перстень подарувала йому бабуся, у котрої багато подібних гарних речей. Безглузда вигадка. Не сумніваюся, що бабуся Смеаґола була матріархом, особою по-своєму визначною, та говорити, що їй належало багато ельфійських перснів — це дурниця, а що вона їх роздавала — брехня. Проте брехня із зерниною правди.

Убивство Деаґола переслідувало Ґолума, тому він вибудував захист, який повторював своєму «дорогенькому» знову і знову, гризучи в темряві кістки, аж поки сам у це не повірив. Були його уродини. Деаґол мав подарувати йому того персня. Перстень з'явився, щоби стати його подарунком. Він був його подарунком на уродини тощо.

Я терпів його, скільки міг, але правда була вкрай важливою, і врешті я повівся брутально. Я пригрозив йому вогнем, і він, лаючись і скиглячи, потроху розповів, як усе було насправді. Він вважає, що його не зрозуміли і використали. Та коли нарешті все розповів, і про загадки, і про втечу Більбо, то вже не промовив ані слова, кидав лише неясні натяки. Щось його лякало більше за мене. Він бурчав, що своє він іще поверне. І ще покаже, як його копати, обманювати, а потім грабувати. Ґолум тепер має надійних друзів, надійних і дуже сильних. Вони йому допоможуть. Торбин за це заплатить. Такою була його основна думка. Він ненавидів Більбо і проклинав його ім'я. Що більше, він знав, звідки Більбо.

— Але як він про це дізнався? — запитав Фродо.

— Ну, своє ім'я Більбо сам необачно йому сказав; а коли Ґолум вийшов, знайти країну було вже не складно. О, так, він вийшов! Жадоба повернути Перстень виявилася сильнішою за страх перед орками чи навіть світлом. За рік-другий він покинув гори. Бачиш, хоча бідолаха все ще і був зв'язаний жадобою, Перстень уже не руйнував Ґолума; той почав потроху відживати. Почувався старим, страшенно старим, хоч уже не боязким, а ще — смертельно голодним.

Світла, світла Сонця та Місяця, він боявся, світло він ненавидів і, гадаю, завжди ненавидітиме; та він хитрий. Він додумався, що можна заховатися від світла Сонця й Місяця, спритно та нечутно пробиратися глупої ночі, шукаючи дорогу холодними вицвілими очима і полюючи на дрібну сполохану чи необережну здобич. На свіжих харчах і чистому повітрі він зміцнів і знахабнів. Він добрався до Морок-лісу, чого і слід було сподіватись.

— І ти там його знайшов? — спитав Фродо.

— Я його зустрів там, — відповів Ґандалф, — але він не відразу туди прийшов, він довго переслідував Більбо. Важко було про щось від нього довідатися, бо його мову постійно переривали прокльони та погрози. «Що воно мало у своїх кишеньцях? — згадував він. — Воно не сказало, ні, дорогесенький. Махляйко. Нечесне питання. Воно перше махлювало, воно. Порушило правила. Треба було його розчавити, так, мій дорогенький. І розчавимо, мій дорогесенький!»

Ось так він і говорив. Гадаю, тобі вистачить. А я мусив це слухати день у день. Але з натяків, які прослизали поміж його бурмотінням, я збагнув, що він нарешті добрався до Есґарота і навіть до вулиць Дола, підслухуючи та підглядаючи. Ну, звістки про визначні події ширилися Диким Краєм, багато хто чув ім'я Більбо і знав, звідки він. Ми не приховували нашої зворотної подорожі до його дому на Заході. Нашорошені вуха Ґолума скоро вчули все, що треба.

— Але чому він перестав переслідувати Більбо? — запитав Фродо. — Чому не дійшов до Ширу?

— О, — сказав Ґандалф, — до цього ми і дійшли. Думаю, Ґолум намагався. Він вирушив на захід і дійшов до Великої Ріки. Та далі звернув убік. Я впевнений, не відстань його налякала. Ні, щось інше повернуло його шлях. Так думають мої друзі, котрі на нього полювали. Першими його вистежили лісові ельфи, зовсім легко, бо слід його був свіжим. Ішов він через Морок-ліс і назад, але Ґолума вони не спіймали. Лісом ходили чутки, жахливі оповіді навіть для звірів і птахів. Говорили про нове жахіття, привид, який п'є кров. Він вилізав на дерева по гнізда, заповзав у нори по малят, прослизав через вікна до колисок.

Але на західній околиці Морок-лісу слід змінив керунок, пішов, петляючи, на південь, покинув володіння лісових ельфів і загубився. А далі я припустився великої помилки. Так, Фродо, і не першої; хоча боюся, що ця може виявитися найгіршою. Я залишив його у спокої, дозволив йому піти; тоді у мене було багато справ, і я все ще довіряв мудрості Сарумана.

Ну, відтоді минули роки. Дотепер я розплачуюся за це багатьма похмурими та небезпечними днями. Коли я знову взявся за пошуки, після зникнення Більбо, слід Ґолума давно охолов. І мій пошук був би марним, якби не допомога мого друга Араґорна, найвідомішого мандрівника та мисливця нашого часу. Разом ми шукали Ґолума по всіх усюдах Дикого Краю, без надії та без успіху. Але врешті, коли я вже зневірився в переслідуванні й повернувся до інших справ, Ґолум знайшовся. Подолавши небезпечний шлях, мій друг привів це жалюгідне створіння.

Ґолум не сказав, чим він займався весь той час. Лише схлипував і називав нас жорстокими, ґелґочучи безперестанку; а коли ми його притиснули, заскавчав і зіщулився, потираючи довгі долоні та облизуючи пальці, мовби відчув біль, мов пригадав якісь старі тортури. Але я боюся, що сумнівів немає: він повільно, крок за кроком, милю за милею, крадькома пробрався на південь, аж до самої Землі Мордору.

У кімнаті запала важка тиша. Фродо чув, як билося його серце. Навіть за вікном усе мовби притихло. Не долинало клацання Семових ножиць.

— Так, до Мордору, — сказав Ґандалф. — На жаль, Мордор притягує озлоблених істот, і Темна Сила спрямовує всю свою волю на те, щоби зібрати їх довкола себе. Перстень Ворога також залишив на ньому знак, він готовий коритися наказам. І всі тоді шепталися про нову Тінь на Півдні та про її ненависть до Заходу. Оце там були його вірні нові друзі, котрі допоможуть йому помститися!

Нікчемний дурень! У тій землі він багато чого дізнався, аж забагато. Рано чи пізно, позаяк він скрадався та нишпорив біля кордону, його мали спіймати і забрати на допит. Боюся, саме так і сталося. До моменту, коли ми його знайшли, він пробув там чимало часу і повертався назад. Чи його послали, чи сам якусь шкоду замислив. Але це вже не має значення. Найгіршу шкоду він уже зробив.

Так, на жаль! Це від нього Ворог дізнався, що Єдиний знову знайшовся. Він знає, де загинув Ісілдур. Знає, де Ґолум знайшов свій перстень. Знає, що це Великий Перстень, адже мав довге життя. Знає, що він не є одним із Трьох, бо вони ніколи не губились і не терплять зла. Знає, що не один зі Семи чи Дев'яти, бо про них усе відомо. Знає, що це саме той Єдиний. І, гадаю, він нарешті дізнався про гобітів і про Шир.

Шир — можливо, зараз він його і шукає, якщо вже не знайшов. Справді, Фродо, боюся, що прізвище Торбин стало для нього тепер важливим.

— Але ж це жахливо! — скрикнув Фродо. — Набагато жахливіше, ніж я міг уявити з твоїх натяків і попереджень. О Ґандалфе, дорогий мій друже, що мені робити? Тепер мені стало страшно. Що мені робити? Який жаль, що Більбо не заколов те огидне створіння, коли мав нагоду!

— Жаль? Саме Жаль і стримав його руку. Жаль і Милосердя: не вбивати без потреби. А за це, Фродо, він отримав добру винагороду. Не сумнівайся, зло його так мало зачепило й урятувався він тому, що його володіння Перснем почалося саме так. Із Жалю.

— Вибач, — сказав Фродо. — Та мені страшно, і я не маю до Ґолума ніякого жалю.

— Ти його не бачив, — урвав Ґандалф.

— Ні, і не хочу, — відповів Фродо. — Я тебе не розумію. Ти хочеш сказати, що ти й ельфи подарували йому життя після всіх тих жахливих вчинків? Зараз принаймні він не кращий за орка і просто ворог. Він заслуговує смерті.

— Заслуговує! Згоден, що так. Багато хто з живих заслуговує смерті. А дехто з мертвих — життя. Ти можеш повернути їм життя? Тоді не поспішай засуджувати на смерть. Бо навіть наймудріші не можуть усього передбачити. Маю мало надії, що Ґолум колись виправиться, та шанс є. І він пов'язаний із долею Персня. Серце мені підказує, що йому доведеться ще зіграти певну роль, на добро чи на зло; а у вирішальну мить жаль Більбо може вплинути на долю багатьох — на твою також. Так чи інак, а ми його не вбили: він дуже старий і жалюгідний. Лісові ельфи тримають його у в'язниці, та ставляться до нього настільки чуйно, наскільки здатні їхні мудрі серця.

— А все-таки, — сказав Фродо, — навіть якщо Більбо не міг убити Ґолума, навіщо було брати Перстень. Краще би він його ніколи не знаходив і не передавав мені! Чому ти дозволив мені його зберігати? Чому не змусив його викинути чи… чи розтрощити?

— Дозволити? Змусити? — перепитав чарівник. — Ти що, пропускаєш мої слова повз вуха? Думай, що говориш. Викинути його було би зовсім нерозумно. Ці Персні вміють знаходитись. У злих руках Перстень міг би чинити велике зло. А найгірше — він міг би потрапити до рук Ворога. І таки потрапив би; адже це Єдиний Перстень, і Ворог докладає всіх зусиль, аби його знайти чи наблизити до себе.

Звісно, мій любий Фродо, для тебе Перстень був небезпечний, і це мене глибоко турбувало. Але стільки всього було поставлено на карту, що я мусив піти на ризик; і навіть коли я був далеко звідси, не було дня, коли би Шир залишався без нагляду пильних очей. Оскільки ти ніколи не надягав Персня, то я знав, що він не зашкодить чи принаймні не матиме на тебе тривалого згубного впливу. І мусиш мати на увазі, що дев'ять років тому, під час нашої останньої зустрічі, я все ще дуже мало знав.

— Але чому би його не знищити, що і слід було зробити давним-давно? — знову вигукнув Фродо. — Якби ти тільки попередив мене або навіть послав повідомлення, я би його позбувся.

— Справді? А як би ти це вчинив? Ти коли-небудь робив спроби?

— Ні. Та я думаю, можна розтрощити його молотком чи розплавити.

— Спробуй! — сказав Ґандалф. — Спробуй зараз!

Фродо знову вийняв Перстень із кишені й поглянув на нього. Тепер той був чистий і гладкий, без жодних помітних знаків. Яскраво сяяло золото, і Фродо зачудовано дивився, який же то багатий і гарний колір і наскільки довершена форма. То була чарівна і коштовна річ. Коли він його витягував, то хотів жбурнути в жар вогнища. Та зараз почув, що не може цього зробити, мусить докласти зусиль. Він тримав Перстень у долоні, вагаючись і примушуючи себе пригадати все, що розповів йому Ґандалф; а тоді зусиллям волі зробив рух, намірюючись його викинути, — але виявилося, що поклав Перстень назад до кишені. Ґандалф невесело засміявся.

— Ось бачиш? Уже і ти, Фродо, не можеш легко відпустити його чи знищити. А я не зміг би тебе «примусити», хіба що силоміць, але це би тобі зашкодило. А щодо знищення Персня, то сила тут не допоможе. Навіть якби ти спробував розтрощити його важким молотом, на ньому не залишилося би жодного знаку. Його не можуть знищити ні твої руки, ні мої.

Твоє невеличке вогнище, звісно, не розплавило би навіть звичайного золота. А цей Перстень уже вийшов із нього неушкодженим і навіть нерозпеченим. І загалом, у Ширі немає такої кузні, яка би могла його переплавити. Сказано, що розплавити і поглинути Персні Влади могло би полум'я дракона, але тепер на землі не залишилося драконів, чиє полум'я достатньо гаряче; й ніколи не було такого дракона, не був ним навіть Анкалагон Чорний, який би зміг зашкодити Єдиному Персневі, Персневі Всевлади, бо його викував сам Саурон.

Є тільки один спосіб: знайти Провалля Фатуму в надрах Вогняної Гори Ородруїн і вкинути Перстень туди, якщо ти справді хочеш його знищити, зробити його навічно недосяжним для Ворога.

— Я справді хочу його знищити! — вигукнув Фродо. — Або принаймні, щоби хтось його знищив. Я не створений для небезпечних пригод. Ліпше би я ніколи не бачив цього Персня! Ну, чому він потрапив до мене? Чому вибрали саме мене?

— Такі запитання не мають відповіді, — сказав Ґандалф. — Можеш бути певний, що сталося це не через якісь твої заслуги: принаймні не завдяки силі чи мудрості. Але обрали тебе, тож ти мусиш використати всі свої силу, доброту і мудрість.

— Але мені бракує всього цього! А мудрий і могутній — ти. Чому би тобі не взяти Перстень?

— Ні! — скрикнув Ґандалф, скочивши на рівні. — З його силою моя міць стане надто потужною та жахливою. А наді мною Перстень здобуде ще потужнішу та смертоноснішу владу. — Його очі зблиснули, а обличчя запалало внутрішнім вогнем. — Не спокушай мене! Бо я не хочу бути подібним до Темного Володаря, хоча шлях Персня до мого серця лежить через жаль, жаль до слабких і бажання робити добро. Не спокушай мене. Я не наважуюся взяти його, навіть аби зберігати не зачіпаючи. Бажання заволодіти ним буде непереборне. Він стане мені дуже потрібний. Переді мною — великі небезпеки.

Він підійшов до вікна, розсунув фіранки й відчинив віконниці. Сонячне світло знову залило кімнату. Сем, посвистуючи, йшов стежкою.

— А тепер, — сказав чарівник, повертаючись до Фродо, — рішення за тобою. А я завжди тобі допомагатиму. — Він поклав руку на плече Фродо. — Я допомагатиму тобі нести цей тягар, доки він буде твій. Але зволікати нам не можна. Ворог наступає.

Запала довга тиша. Ґандалф сів і закурив люльку, занурившись у думки. Його очі здавалися заплющеними, та з-під повік він пильно спостерігав за Фродо. Фродо не відривав погляду від червоних жарин у каміні, аж поки вони не заполонили всю його уяву, і йому здавалося, що він вдивляється у глибочезний колодязь вогню. Він думав про легендарне Провалля Фатуму та жах Вогняної Гори.

— Гей! — нарешті мовив Ґандалф. — Про що ти думаєш? Вирішив, що маєш робити?

— Ні! — відповів Фродо, повертаючись до себе з мороку та здивовано помічаючи, що зовсім не темно і що за вікном залитий сонцем сад. — А може, і так. Наскільки мені зрозуміло з твоїх слів, мій обов'язок — тримати в себе й охороняти Перстень, принаймні тепер, якою би не була його дія.

— Якою би не була його дія, не скоро Перстень схилить тебе до зла, якщо триматимеш його з доброю метою, — сказав Ґандалф.

— Я сподіваюся, — відповів Фродо. — Але я також маю надію, що невдовзі ти знайдеш кращого охоронця. А наразі здається, що я небезпечний, небезпечний для всіх, хто живе поряд. Я не можу, зберігаючи Перстень, залишатися тут. Я мушу піти з Торбиного Кута і з Ширу, покинути все й піти геть.

Він зітхнув.

— Я би хотів порятувати Шир, якби міг — хоча були часи, коли я проклинав його мешканців за тупість і відсталість; мені хотілося накликати на них який-небудь землетрус чи навалу драконів. Але тепер мені цього не хочеться. Я відчуваю, поки Шир залишатиметься в мене за спиною, у безпеці та спокої, я легше зноситиму свої мандри: я знатиму, що десь там є міцна опора, навіть якщо на неї ніколи вже не ступить моя нога. Звісно, інколи я думав про те, щоби звідси піти, але уявляв собі це як розвагу, низку пригод у стилі Більбо чи навіть кращих, і зі щасливим кінцем. Але ця подорож буде вигнанням, від небезпеки я втікатиму до ще більшої небезпеки. І, напевно, я мушу піти сам, якщо мені судилося це зробити й урятувати Шир. Але я почуваюся таким маленьким, закинутим і навіть зневіреним. А ворог такий могутній і страшний.

Він не сказав Ґандалфові, що в ту мить, коли він говорив, у його серці спалахнуло велике бажання піти слідом за Більбо, піти слідом і, можливо, навіть його знайти. Бажання було таке сильне, що навіть подолало його страх: він мало не кинувся бігти, отак униз дорогою без капелюха, як це зробив Більбо якось уранці багато років тому.

— Мій дорогий Фродо! — вигукнув Ґандалф. — Гобіти — справді дивовижні створіння, я і раніше це говорив. Можна все про них дізнатися за місяць, а все ж через сотню років якоїсь миті вони тебе здивують. Я майже не сподівався на таку відповідь, навіть від тебе. А Більбо зовсім не помилився, обравши тебе своїм спадкоємцем, хоч і мало він думав про те, наскільки це виявиться важливим. Боюся, ти правий. Перстень не вдасться надовго приховати в Ширі; і заради тебе, як і заради інших, тобі треба буде піти і позбутись імені Торбина. Тепер не дуже безпечно носити це ім'я поза межами Ширу чи в Дикому Краї. Зараз я дам тобі дорожнє ім'я. У дорозі ти будеш паном Підгіром. Тільки не рушай у путь сам-один. Не йди сам, якщо знаєш когось, кому можеш довіряти і хто захоче йти поряд, а ти захочеш узяти його зі собою в незнані випробування. Та якщо шукатимеш товариша, вибирай уважно! І стеж за тим, що говориш навіть найближчим друзям! Ворог має багато нишпорок, він усе чує.

Раптом він зупинився і прислухався. Фродо збагнув, що довкола, в кімнаті й у саду, було дуже тихо. Ґандалф підкрався до вікна. А тоді враз вистрибнув на підвіконня і простягнув довгу руку за вікно. Почувся вереск, а за ним з'явилася кучерява голова Сема Правонога, витягнена за вухо.

— Ну-ну, клянусь бородою! — сказав Ґандалф. — Та це ж Сем Правоніг? Що ж він тут поробляє?

— Та що ви, пане Ґандалфе! — сказав Сем. — Нічого! Я лише підстригав травичку під вікном, бачите? — Він підняв ножиці й показав їх як доказ.

— Не розумію, — суворо відповів Ґандалф. — Клацання твоїх ножиць я давно вже не чув. Скільки ти вже підслуховуєш?

— Підшліфовую, пане? Я вас не розумію, прошу вибачення. У Торбиному Куті нема що підшліфовувати, і це правда.

— Не клей дурня! Що ти почув і чому підслуховував? — очі Ґандалфа спалахнули, а брови наїжачилися.

— Пане Фродо! — жахнувся Сем. — Не дозвольте йому мене скривдити! Не дайте йому перетворити мене на щось потворне! Мій старий дуже розсердиться. Я нічого злого не замислював, чесне слово, пане!

— Він тебе не скривдить, — заспокоїв його Фродо, ледве гамуючи сміх, хоч і сам перелякався і трохи занепокоївся. — Він знає, як і я, що ти не бажав зла. Але встань негайно й відповідай на запитання!

— Гаразд, пане, — сказав Сем тремтячим голосом. — Я чув досить, але не все зрозумів, про ворога та персні, й пана Більбо, і драконів, і вогняну гору, й… ельфів, пане. Я просто не міг не слухати — знаєте, як це буває? Нехай мені проститься, та я гину за такими байками. І вірю в них, хай там що каже Тед. Ельфи, пане! Я би так хотів на них подивитися. Ось ви підете, пане, візьміть мене зі собою, нехай я побачу ельфів!

Ґандалф раптом розсміявся.

— А йди-но сюди! — гукнув він і обіруч втягнув через вікно приголомшеного Сема з ножицями та жмутом трави в руках і поставив його на підлогу. — Подивитися на ельфів, кажеш? — спитав він, розглядаючи його зблизька і мимохіть усміхаючись. — Отож ти почув, що пан Фродо йде звідси?

— Так, пане. Тому я і закашлявся: а ви це, мабуть, і почули. Я намагався стриматися, пане, та не зміг: мене це так засмутило.

— Нічого не вдієш, Семе, — сумно мовив Фродо. Він раптом усвідомив, що втеча зі Ширу буде болючою і означатиме не лише прощання зі звичним затишком Торбиного Кута. — Я повинен іти. Але… — він суворо поглянув на Сема, — якщо ти справді про мене турбуєшся, тримай це в суворій таємниці. Чув? А якщо ні, якщо бодай словом обмовишся про те, що тут підслухав, тоді, сподіваюся, Ґандалф оберне тебе на ропуху, і побачиш, як воно — сад повен вужів.

Сем затрусився й упав навколішки.

— Уставай, Семе! — наказав Ґандалф. — Я щось краще придумав. Не обмовишся ні словом і надалі знатимеш, як підслуховувати. Ти підеш із паном Фродо!

— Я, пане?! — вигукнув Сем, підскочивши, як пес, якого беруть на прогулянку. — Я побачу ельфів і таке інше! Ура! — крикнув він, а потім розплакався.

III. Троє — вже загін

— Мусиш піти непомітно і якомога швидше, — сказав Ґандалф. Але минули два чи три тижні, а Фродо навіть не починав збиратися.

— Знаю. Та важко робити одне і друге одночасно, — відказав він. — Якщо я просто зникну, як Більбо, то вмить усім Широм розлетяться плітки.

— Зрозуміло, що ти не мусиш зникати! — сказав Ґандалф. — Цього взагалі не роби. Я ж не сказав «негайно», а «якомога швидше». Коли знаєш, як покинути Шир непомітно для всіх, тоді варто трохи затриматись. Але і зволікати надто довго не можна.

— То, може, восени, після наших спільних уродин? — запитав Фродо. — На той час, гадаю, я щось придумаю.

Правду кажучи, йому дуже не хотілося вирушати тепер, коли дійшло до справи. Торбин Кут видавався тепер більш бажаною оселею, ніж у всі попередні роки, і йому хотілося якомога довше втішатися своїм останнім літом у Ширі. Восени, він знав, у його серці пробудиться хоч якась жага до подорожі, як завжди в цю пору. Він справді подумки вирішив, що на свої п'ятдесяті уродини вирушить у дорогу; Більбо тоді виповниться сто двадцять вісім. Дата якраз для того, щоби піти його слідами. Піти слідом за Більбо, — він постійно собі це повторював, і так легше було змиритися з думкою про розлуку з домом. Він намагався не думати про Перстень і про те, куди той міг його завести. Але з Ґандалфом своїми думками не ділився. А чи здогадувався про щось чарівник, важко було сказати.

Він поглянув на Фродо й усміхнувся:

— Дуже добре. Гадаю, це підходить — тільки не пізніше. Я починаю непокоїтись. А поки що будь обережний, нікому ні слова про те, куди збираєшся! Та подбай, аби Сем Правоніг чого бува не вибовкав. Бо доведеться мені перетворити його на ропуху.

— Щодо того, куди я йду, — сказав Фродо, — важко буде розголосити, бо я ще сам не знаю керунку.

— Не мели дурниць! — сказав Ґандалф. — Я ж не кажу тобі залишати адресу на пошті! Але ти покидаєш Шир, і про це ніхто не має знати, аж поки ти не відійдеш далеко. Ти підеш чи принаймні вирушиш на північ, південь, захід чи схід, і напрямок теж має бути невідомий.

— Я стільки думав про розлуку з Торбиним Кутом і про прощання, що керунку ще не вибрав, — сказав Фродо. — А куди ж мені йти? І яка моя мета? Що маю шукати? Більбо ходив шукати скарб, туди і назад; а я іду, щоби його позбутись і не повернутися, — наскільки я розумію.

— Але ти не можеш зазирнути в майбутнє, — сказав Ґандалф. — І я також. Може, тобі пощастить знайти Провалля Фатуму; а може, це випаде іншим, — не знаю. Втім, ти ще не готовий до такої далекої дороги.

— О ні! — погодився Фродо. — Та все-таки: куди мені податися?

— Назустріч небезпеці, але не надто квапливо, не надто прямо, — відповів чарівник. — Коли хочеш моєї поради, вирушай до Рівендолу. Подорож не буде надто небезпечною, хоча Дорога зараз складніша, ніж колись, і з роками ставатиме ще важчою.

— Рівенділ! — повторив Фродо. — Дуже добре: я піду на схід і поверну на Рівенділ. Візьму Сема, нехай подивиться на ельфів, потішиться. — Говорив він безтурботно, та в серці його раптом спалахнуло бажання побачити дім Елронда Напівельфа і вдихнути повітря тієї затишної долини, де все ще мирно жив Прекрасний Народ.

Одного літнього вечора приголомшлива новина долетіла до «Гілки плюща» та «Зеленого дракона». Про велетів і про інші чудеса забули заради важливіших справ: пан Фродо продавав Торбин Кут. Насправді він уже продав його — Сумоселам-Торбинам!

— За добрі гроші, — казали одні.

— За помірну ціну, — казали інші, — й це, очевидно, так. Якщо платила пані Лобелія. (Отто кілька літ як помер розчарований, доживши до 102 років і так і не дочекавшись здійснення свого бажання).

Та більше, ніж про ціну, сперечалися про те, чому Фродо продавав таку прекрасну нору. Дехто висував припущення, підтримане ствердними кивками та натяками самого пана Торбина, що у Фродо вичерпувалися гроші: він збирався виїхати з Гобітона і на виторг скромно прожити у Цаповому Краї, серед своєї родини Брендіцапів. «Якомога далі від Сумоселів-Торбинів», — додавав дехто. Але уявлення про незліченні багатства Торбинів із Торбиного Кута так міцно засіло у свідомості гобітів, що більшість із них у це вірити відмовлялась і легше би прийняла будь-яку іншу, найнеймовірнішу вигадку: наприклад, темну і таємну інтригу Ґандалфа. Хоча він тримався непомітно й удень із дому не виходив, усі добре знали, що він «ховається в Торбиному Куті». Та для яких би чаклунських замислів не був потрібен йому той переїзд, сумнівів не було: Фродо Торбин повертався до Цапового Краю.

— Так, цієї осені я переїжджаю, — казав він. — Мері Брендіцап підшукає для мене маленьку нору або і невеличкий будиночок.

Насправді ж із допомогою Мері він уже вибрав і купив невеличкий будинок у Струмковій Балці, неподалік від Цапова. Усім, окрім Сема, Фродо казав, що збирається оселитися там на постійно. На цю думку наштовхнуло його рішення вирушати на схід; Цапів Край був біля східних кордонів Ширу, а оскільки він жив там у дитинстві, його повернення виглядало би правдоподібним.

Ґандалф залишався в Ширі майже два місяці. Та одного вечора наприкінці червня, після того як Фродо нарешті визначився з планами, він раптом оголосив, що вранці йде геть.

— Сподіваюся, не надовго, — сказав він. — Піду дещо вивідати біля південних кордонів. Я байдикував довше, ніж слід.

Він говорив безтурботно, та Фродо він видався занепокоєним.

— Щось скоїлося? — запитав він.

— Узагалі-то ні, але я почув щось таке, що мене стурбувало і потребує вивчення. Якщо виявиться, що тобі слід буде піти негайно, я відразу повернусь або принаймні пришлю звістку. А наразі дотримуйся свого плану; та будь, як ніколи, обачним, особливо з Перснем. Хочу тобі ще раз нагадати: не користуйся Ним!

Він пішов на світанку.

— Я можу повернутися будь-якої миті, — сказав він. — Щонайпізніше я повернуся на прощальну вечірку. Зрештою, краще нам бути разом у Дорозі.

Спершу Фродо був нівроку стривожений і часто замислювався над тим, що почув Ґандалф; але його занепокоєння минуло, і за гожою погодою він на якийсь час забув про всі свої клопоти. Рідко коли в Ширі були таке гарне літо і така багата осінь: дерева вгиналися під вагою яблук, мед скрапував зі стільників, а пшениця виросла висока та повноколоса.

Аж коли прийшла осінь, Фродо знову став перейматися, де ж це Ґандалф. Минав вересень, а від нього все ще не було звісток. Уродини та від'їзд наближались, а він ані не з'явився, ні слівця не надіслав. У Торбиному Куті заметушилися. Деякі друзі Фродо перебралися до нього і допомагали пакувати речі: Фредеґар Виприн і Фолько Мудрин, і, звісно ж, нерозлийвода Піпін Тук і Мері Брендіцап. Разом вони перевернули догори дном увесь дім.

20 вересня два криті фургони, навантажені меблями та речами, які Фродо відібрав для своєї нової домівки, виїхали мостом через Брендівинну до Цапового Краю. Наступного дня Фродо по-справжньому занепокоївся і постійно виглядав Ґандалфа. Четвер, ранок його уродин, видався таким самим гарним і ясним, як і тоді, в день Великої Гостини Більбо. Та Ґандалф не з'являвся. Увечері Фродо влаштував прощальний бенкет — доволі скромний, звичайну вечерю для себе та своїх чотирьох помічників; але він хвилювався і не мав урочистого настрою. Його пригнічувала думка про те, що невдовзі йому доведеться розлучитися з друзями. Він не знав, як їм про це повідомити. Четверо молодих гобітів були, однак, у прекрасному гуморі, й незабаром вечеря переросла у веселу забаву. У вітальні залишилися тільки стіл і крісла, але страви були смачні, а вино добре: свого вина Сумоселам-Торбинам Фродо не продав.

— Що би не трапилося з моїм добром, коли Сумосели-Торбини приберуть його до своїх рук, принаймні для цього я знайшов добру домівку! — тішився Фродо, перехиляючи чарку. Це була остання крапля «Старих виноградників».

Переспівавши безліч пісень і обговоривши силу-силенну спільних витівок, вони випили за уродини Більбо та за його здоров'я, а також, за звичаєм, за уродини та за здоров'я Фродо. Тоді вийшли ковтнути свіжого повітря і подивитися на зорі та й полягали спахи. Вечірка Фродо закінчилась, а Ґандалф так і не з'явився.

Уранці вони навантажили залишками вантажу ще один фургон. Мері запропонував відвезти багаж і вирушив разом із Феті (тобто Фредегаром Виприном).

— Повинен же хтось нагріти будинок перед вашим приїздом, — сказав Мері. — Ну, то побачимося — післязавтра, якщо не заснете дорогою!

Фолько після сніданку пішов додому, а Піпін залишився. Фродо непокоївся, даремно прислухаючись, чи не йде Ґандалф. Він вирішив зачекати до півночі. Зрештою, якщо буде нагальна потреба, Ґандалф піде за ним до Струмкової Балки, а може, й дістанеться туди раніше. Адже Фродо йтиме пішки: заради задоволення, щоби востаннє поглянути на Шир, та й з інших причин. Йому здавалося, що пройти з Гобітона до переправи через Брендівинну зовсім не важко.

— І трішечки потренуюся дорогою, — сказав він, розглядаючи своє відображення в запилюженому дзеркалі, яке ще залишалось у напівпорожньому коридорі. Він давненько не ходив далеко пішки і помітив, що його відображення виглядало доволі тюхтіюватим…

Після сніданку, на велику прикрість Фродо, з'явилися Сумосели-Торбини: Лобелія зі своїм білявим сином Лотто.

— Нарешті наше! — сказала Лобелія, переступивши поріг. Це було невиховано і не цілком справедливо, бо акт продажу Торбиного Кута набував чинності лише після опівночі. Та Лобелії, мабуть, можна було пробачити: їй довелося чекати на Торбин Кут на сімдесят сім років довше, ніж вона того сподівалась, а було їй самій уже сто. Хай там як, вона прийшла перевірити, чи на місці все те, за що вона заплатила, а ще — забрати ключі. Задовольнити її вдалося не відразу, бо вона принесла зі собою повний перелік усіх речей і пішла його звіряти. Нарешті вона забралася разом із Лотго, запасним ключем і обіцянкою, що другий ключ залишиться у Правонога на Торбиному Узвозі. Вона пирхнула, не приховуючи того, що вважає Правонога здатними за ніч обібрати всю нору. Фродо не пригостив її чаєм.

Сам він із Піпіном і Семом Правоногом чаював у кухні. Було офіційно оголошено, що Сем їде до Цапового Краю «допомагати Фродо та доглядати за садом»; таке рішення схвалив Дідусь, хоча його самого не тішила перспектива мати Лобелію за сусідку.

— Наша остання вечеря в Торбиному Куті! — сказав Фродо, підводячись із-за столу.

Брудний посуд залишили Лобелії. Піпін і Сем перев'язали клунки і поскладали їх на ґанку. Піпін подався востаннє пройтися садом. Сем зник.

Сонце зайшло. Торбин Кут здавався сумним, похмурим та розхристаним. Фродо тинявся знайомими кімнатами і спостерігав, як гасне сонячне світло на стінах і тіні виповзають із кутків. У хаті поступово смеркалося. Він вийшов надвір, подався до хвіртки, а тоді пішов Пригірною дорогою. Він сподівався в сутінках зустріти Ґандалфа.

На чистому небі яскраво сяяли зорі.

— Ніч буде гарна, — сказав він уголос. — Добре для початку. Хочу вже йти. Не можу тут більше вештатися. Я піду, а Ґандалф мене наздожене.

Він повернувся було назад, а тоді зупинився, бо почув голоси, якраз за рогом узвозу. Один голос, без сумніву, належав старому Дідусеві; інший був незнайомий і дещо неприємний. Фродо не міг розібрати, що той казав, але чув доволі різкі відповіді Дідуся. Старий, здавалося, нервував.

— Ні, пан Торбин виїхав. Сьогодні вранці, а мій Сем поїхав разом із ним, і всі речі перевезли. Так, продав усе і виїхав, кажу вам. Чому? Це не моя справа і не ваша. Куди? Це не таємниця. Перебрався до Цапова чи куди там, далеко звідси. Так, он туди пряма дорога. Сам я так далеко не ходив; у Цаповому Краї дивний народ. Ні, не можу нічого передати. На добраніч!

Хтось потупотів униз Пригірком. Фродо здивувався, чому це йому стало легше на душі від того, що невідомий не піднявся на Пригірок. «Уже набридли мені всілякі розпитування, — подумав він. — Ну, що за надокучливі в нас люди!» Він мало не пішов до Дідуся запитати, хто то був; але передумав і хутко повернувся до Торбиного Кута.

Піпін сидів на ґанку на своєму клунку. Сема не було. Фродо переступив темний поріг.

— Семе! — покликав він. — Семе! Пора!

— Іду, пане! — пролунала відповідь, а за нею з'явився і Сем, витираючи рота. Він прощався з пивним барильцем у льоху.

— Усе готово, Семе? — запитав Фродо.

— Так, пане. Тепер лише ключ віднести, пане. Фродо зачинив круглі двері, а ключ віддав Семові.

— Біжи віднеси додому, Семе! — сказав він. — А тоді хутко навпростець — зустрінемося біля хвіртки, що виходить на луг. Вулицями не підемо. Там забагато цікавих вух і очей.

Сем погнав щодуху.

— Ну, нарешті йдемо! — сказав Фродо.

Вони завдали собі клунки на плечі, взяли ціпки і, обігнувши ріг, вийшли на західний бік Торбиного Кута.

— Прощавайте! — сказав Фродо, дивлячись на неосвітлені порожні вікна. Він помахав рукою, а тоді повернувся і (як колись Більбо) поквапився за Переґріном стежкою через сад. Вони перескочили через невисоке місце у живоплоті й попрямували луками, зникаючи в темряві, мов шелест вітру у траві.

Біля західного підніжжя Пригірка вони підійшли до воріт, що вели до вузької доріжки. Тут зупинились і припасували лямки до своїх клунків. Невдовзі з'явився Сем, відхекуючись від швидкого бігу; за спиною в нього височів важкий мішок, а на голові — незграбний повстяний лантух, який він називав капелюхом. У сутінках Сем був схожий на гнома.

— Я певен, ви дали мені всі найважчі речі, — сказав Фродо. — Співчуваю слимакам і всім, хто носить свій дім на спині.

— А я, пане, міг би ще щось узяти. Мій пакунок доволі легкий, — сказав Сем упевнено, хоч і неправду.

— Ні, не бери! — сказав Піпін. — Йому не зашкодить. Сам наказав нам усе це запакувати. Останім часом він зледачів, тож нехай пройдеться і трохи зжене сальце.

— Пожалійте старого бідного гобіта! — засміявся Фродо. — Поки я доберуся до Цапового Краю, точно стану тоненьким, як вербова різка. Та облишмо дурниці. Підозрюю, Семе, ти взяв більше, ніж тобі належить, на першому ж привалі подивлюся. — Він знову взяв у руку ціпок. — Ну, всі ми любимо гуляти в темряві, — тож пройдімо кілька миль перед сном.

Вони пройшли доріжкою на захід, потім звернули ліворуч, а далі — знову полями. Ішли вервечкою вздовж живоплотів, оминаючи корчі, й поступово їх огортала ніч. У темних плащах вони були невидимі, наче понадягали чарівні персні. А оскільки були вони гобіти та ще й намагалися не здіймати галасу, то йшли так тихо, що навіть інший гобіт би не почув. Навіть польова та лісова звірина їх не помічала.

За якийсь час вони перейшли вузьку кладку через Річку на захід від Гобітона. Потічок здавався просто чорною стрічкою, що петляла поміж похиленими вільхами. За милю чи дві на південь гобіти поспіхом перетнули широку дорогу, яка пролягала з Брендівинного Мосту; зараз вони були в Туковому Краї й, повернувши на південний схід, пішли до Зелених Пагорбів. Вибравшись на перший схил, вони озирнулись і побачили вогні Гобітона, що блимали в долині Річки. Потім вогні заховалися за темними складками пагорбів, а далі зникло і Поріччя біля сірого озера. Коли світло останньої садиби залишилося далеко позаду, Фродо обернувся і прощально помахав рукою.

— Не знаю, чи побачу ще коли-небудь цю долину, — тихо промовив він.

Десь за три години вони зупинилися на відпочинок. Ніч була ясна, прохолодна та зоряна, але схилами пагорбів, зі струмків і глибоких долин, пасмами піднімався сивий туман. Тонкі гілки берез, розхитуючись на легкому вітрі, спліталися чорною сіткою проти блідого неба. Гобіти з'їли дуже мізерну вечерю (як на гобітів) і рушили далі. Невдовзі натрапили на вузьку дорогу, яка, сіріючи в темряві, вела вдалину, вгору-вниз схилами, до Лісового Дому і Колодного, і до Переправи. Вона піднімалася від Пригірної дороги в долині Річки й тягнулася краєм Зелених Пагорбів до Лісового Кута — дикого закутка Східної Чверті.

За якийсь час вони звернули на добре втоптану стежку. Високо над ними шелестіли сухим листям дерева. Було дуже темно. Спершу, опинившись далеко від цікавих вух, вони говорили або тихо щось наспівували. Далі пішли мовчки, й Піпін почав відставати. Нарешті на крутому схилі він зупинився і позіхнув.

— Я так хочу спати, — заскиглив він, — що зараз упаду посеред дороги. Чи ми будемо спати стоячи? Уже майже північ.

— А я думав, ти любиш гуляти в темряві, — сказав Фродо. — Та ми не поспішаємо. Мері чекає на нас десь післязавтра, значить, маємо ще два дні. Зупинимося, як тільки знайдемо гарну місцину.

— Вітер західний, — сказав Сем. — Якщо ми перейдемо на той бік цього пагорба, то знайдемо добре захищене і затишне місце. Якщо мене не зраджує пам'ять, то просто попереду — сухий ялиновий ліс. — Сем добре знав місцевість за двадцять миль від Гобітона, але на тому його знання географії закінчувалися.

На вершині пагорба вони натрапили на латку ялинового лісу. Зійшовши з дороги, пірнули у глибоку темряву лісу, що пахнула смолою, і заходилися збирати сухі гілки та шишки на вогнище. Невдовзі під великою ялиною весело затріщало полум'я, і вони якийсь час посиділи біля нього, аж поки не стали куняти. Тоді повлягалися поміж корінням великого дерева і, загорнувшись у плащі та ковдри, позасинали. Сторожі не поставили; навіть Фродо не почував жодної небезпеки, бо вони були все ще в самому серці Ширу. Коли вогонь погас, кілька звіряток підійшло на них поглянути. Лис, пробігаючи лісом у своїх справах, затримався на кілька хвилин і принюхався. «Гобіти, — подумав він. — Ну, і що воно далі буде? Я, звісно, чув, що на цих землях кояться дивні речі, та щоби гобіт спав просто під деревом! Та ще й не один, а троє! Щось за цим криється». Він був правий, але більше про це нічого так і не дізнався.

Настав ранок, вогкий і блідий. Фродо прокинувся першим: корінь мало не витиснув дірку в нього у спині, а шия задерев'яніла. «Але ж і приємна прогулянка! І чому я не поїхав фургоном? — подумав він, як завжди на початку кожної подорожі. — А всі мої прекрасні перини продано Сумоселам-Торбиним! Їм би на цьому корінні поспати». Він потягнувся.

— Вставайте, гобіти! — гукнув він. — Ранок чудовий.

— Нічого чудового не бачу, — сказав Піпін, глипаючи одним оком поверх ковдри. — Семе! Готуй сніданок, пів на десяту! А вода для купелі вже гаряча?

Сем підскочив спантеличений.

— Ні, пане, ще ні, пане, — пробурмотів він.

Фродо стягнув ковдру з Піпіна, а тоді пішов подивитися на дорогу. Ген на сході червоне сонце підіймалося з імли, яка густим покривалом лежала на землі. Осінні дерева, зачеплені золотом і багрянцем, ніби пливли в морі туману. Ліворуч від нього дорога круто спускалась униз і ховалася в улоговині.

Коли він повернувся, Сем і Піпін уже розпалили велике вогнище.

— Вода! — вигукнув Піпін. — Де вода?

— Я не ношу води в кишенях, — відповів Фродо.

— А ми думали, ти пішов по воду, — сказав Піпін, розкладаючи їжу та горнятка. — Може, зараз підеш?

— То ходімо разом, — сказав Фродо, — і захопи всі фляги. Біля підніжжя пагорба протікав струмок. Вони наповнили фляги та похідний казанок у невеличкому водоспаді з оголеного сірого каменю. Вода була крижана, й, умиваючись, вони пирхали і бризкалися.

Коли мандрівники поснідали і знову спакували речі, було вже по десятій, і день обіцяв бути ясним і спекотним. Вони пішли вниз схилом, через струмок, що пірнав під дорогу, вгору наступним схилом, знов угору і знов униз; невдовзі їхні плащі, ковдри, вода, їжа й інше спорядження стало здаватися важким тягарем.

Денний перехід обіцяв бути втомливим, однак через кілька миль дорога перестала дертися догори та котитись униз: утомливим серпантином вона піднялася на гору крутого берега і мала востаннє спуститися донизу. Попереду лежала низина з розкиданими на ній купками дерев, яка танула вдалині в коричневому лісовому серпанку. То був Лісовий Кут, а за ним — ріка Брендівинна. Дорога мотузкою звивалася вдалечінь.

— Дорога все йтиме й ітиме, — сказав Піпін, — а я так не можу. Саме час пообідати.

Він сів на узбіччі й поглянув на схід, на лісовий серпанок, за яким лежали Ріка і той куточок Ширу, де він прожив усе своє життя. Сем зупинився біля нього. Його круглі очі широко розкрилися — він дивився на ніколи не бачені землі, на новий обрій.

— Чи в тих лісах живуть ельфи? — запитав він.

— Нічого такого я не чув, — відповів Піпін.

Фродо мовчав. Він також дивився на схід, на дорогу, наче побачив її вперше. Раптом він заговорив, повільно та голосно, але немовби сам до себе:

Дорога ця вперед веде, Все долі від моїх дверей. Де зупинюся я, і де Моя снага на ній умре? Затято я карбую крок, Попереду все ширший шлях, Все більше пасток і стежок. А потім що? Не знаю я.

— Схоже на старі віршики Більбо, — сказав Піпін. — Чи ти сам це склав? А загалом, не дуже підбадьорює.

— Сам не знаю, — сказав Фродо. — Якось само до мене прийшло, наче сам склав; але, може, десь і почув. Справді, дуже нагадує Більбо в останні роки перед його відходом. Він любив говорити, що є лише одна дорога і що вона, як велика ріка: її джерела біля кожного порога, і кожна стежка має свою притоку. «То небезпечна річ, Фродо, виходити за поріг, — казав він. — Ступиш на Дорогу і, якщо не втримаєшся, то не знаєш, куди тебе заведе. Чи ти усвідомлюєш, що саме ця стежина іде через Морок-ліс, і, якщо дозволиш, вона заведе тебе до Самітної Гори чи навіть далі, у страшніші краї?» Він говорив це на стежці біля Торбиного Кута, особливо коли виходив на тривалі прогулянки.

— Ну, Дорога нікуди мене не заведе, принаймні в найближчу годину, — сказав Піпін, скидаючи клунок. Інші взяли з нього приклад, поскладавши речі на узбіччі і простягнувши ноги на дорогу. Після відпочинку вони добре пообідали, а тоді ще раз відпочили.

Коли гобіти рушили вниз, сонце хилилося до заходу і довгі тіні лягали на землю. Досі вони не зустріли ні душі. Цим шляхом мандрували рідко, бо для возів він не годився, та і до Лісового Кута їздити не було чого. Годину чи дві вони йшли швидким кроком, аж раптом Сем зупинився, прислухаючись. Вони були на рівнині, й дорога, досі закручена, вела навпростець через луг, де височіли поодинокі дерева.

— Чую, за нами дорогою іде поні чи кінь, — сказав Сем.

Вони озирнулися, та через скрут дороги майже нічого не побачили.

— Може, це Ґандалф? — припустив Фродо, але відразу відчув, що це не так, і його охопило раптове бажання заховатися від вершника. — Може, це і дурниці, — винувато сказав він, — та краще би мене тут ніхто не бачив. Мені набридло, що все, що я роблю, на виду і на вустах у всіх. Якщо ж це Ґандалф, — додав він згодом, — то влаштуємо йому невеличку несподіванку й відплатимо за запізнення. Нумо, ховаймося!

Сем і Піпін хутко побігли ліворуч униз і залягли в неглибокій западині неподалік від дороги. Фродо на якусь мить завагався: з його бажанням заховатися змагалася цікавість чи якесь інше почуття. Стукіт копит наближався. Фродо ледве встиг упасти у високу траву біля дороги. Тоді підвів голову і сторожко визирнув із-за товстого кореня.

З-за повороту вискочив чорний кінь, не гобітський поні, а справжній великий кінь; і кремезний вершник сидів згорбившись у сідлі, загорнутий у великий чорний плащ із каптуром, так що видно було тільки його чоботи у високих стременах; обличчя його повністю ховалось у тіні.

Домчавши до дерева та порівнявшись із Фродо, кінь зупинився. Вершник сидів непорушно, схиливши голову, наче прислухаючись. Із-під каптура було чути сопіння, немовби хтось нюшив ледь відчутний запах; його голова поверталася з боку в бік.

Фродо раптом злякався, що його зараз знайдуть, і згадав про Перстень. Він боявся і дихнути, однак бажання дістати Перстень стало таким сильним, що він обережно запхав руку до кишені. Він знав, що йому досить лише надягнути Перстень на палець, і він буде у безпеці. Напучування Ґандалфа видалося безглуздям. Більбо надягав Персня. «І я все ще в Ширі», — подумав він, коли його долоня торкнулася ланцюжка. У цю мить вершник випростався і смикнув за вуздечку. Кінь спроквола ступив крок-другий, а потім перейшов на чвал.

Фродо підповз до узбіччя дороги і дивився услід вершникові, аж поки той не розтанув удалині. Йому здалося, що перед тим, як зникнути з очей, кінь повернув праворуч у гущавину.

— Так, дуже дивно і страшно, — сказав Фродо сам до себе, повертаючись до своїх супутників.

Піпін і Сем лежали, розпластавшись у траві, й нічого не бачили, тож Фродо описав вершника та його дивну поведінку.

— Не скажу чому, та я був переконаний, що він шукає чи винюхує саме мене, і також я знав, що не хочу, щоби мене знайшли. Ще ніколи я не бачив і не почував чогось подібного в Ширі.

— А що Великому Народові може бути треба від нас? — запитав Піпін. — І що це він робить у цій землі?

— Тут є кілька людей, — сказав Фродо. — Здається, в Південній Чверті мали клопіт із Великим Народом. Але я ніколи не чув про такого вершника. Не знаю, звідки він міг узятися.

— Прошу пробачення, — раптом устряв Сем, — я знаю, звідки він узявся. Цей чорний вершник із Гобітона, якщо тільки їх не більше. І я знаю, куди він прямує.

— Що ти маєш на увазі? — різко запитав Фродо, здивовано глянувши на нього. — Чому ти раніше не сказав?

— Я тільки щойно пригадав, пане. А було воно так: пішов я вчора до своєї нори з ключем, а батько мій і каже: «Привіт, Семе! Я думав, що ти ще вранці виїхав із паном Фродо. Був тут один дивак, питав за паном Торбином із Торбиного Кута і щойно подався геть. Я послав його до Цапова. Голос його мені не сподобався. І він, здається, сильно розлютився, коли почув, що пан Торбин назавжди покинув свій старий дім. Аж зашипів. Мене аж пересмикнуло». «Що то був за тип?» — питаю я у Дідуся. «Не знаю, — каже він, — але точно не гобіт. Високий і чорний, і нависав наді мною. Напевно, хтось із Великого Народу з-за кордону. Смішна вимова». Далі слухати я не міг, пане, оскільки ви чекали, і я сам на це уваги не звернув. Дідусь старіє, і вже підсліпуватий, мабуть, було темно, коли цей тип піднявся на Пригірок і застав старого на свіжому повітрі в кінці нашої вулиці. Сподіваюся, пане, ми з ним не вчинили нічого поганого.

— Дідусь ні в чому не винен, — сказав Фродо. — Правду кажучи, я чув, як він розмовляв із чужинцем, котрий, здавалося, розпитував про мене, я мало не підійшов і не запитав, хто він такий. Шкода, що не підійшов, а ти мав би швидше мені про це розповісти. Був би тоді обережніший у дорозі.

— Ну, можливо, між цим вершником і чужинцем Дідуся немає ніякого зв'язку, — сказав Піпін. — Ми вийшли з Гобітона непомітно, і навряд чи він міг нас вистежити.

— А винюхування, пане? — запитав Сем. — І Дідусь сказав, що він був увесь чорний.

— Шкода, що я не дочекався Ґандалфа, — промимрив Фродо. — Та, можливо, це би тільки погіршило справу.

— Це означає, ти щось знаєш або здогадуєшся про цього вершника? — запитав Піпін, вловивши слова, які пробурмотів Фродо.

— Не знаю і краще б і не здогадувався, — відказав Фродо.

— Гаразд, брате Фродо! Наразі можеш тримати при собі свою таємницю, якщо хочеш виглядати загадковим. Але що нам робити зараз? Я би хотів повечеряти. Але мені здається, що краще звідси забиратися. Ви мене засмутили своїми балачками про нюшкуватих вершників із невидимими носами.

— Так, нам треба йти, — сказав Фродо, — але не дорогою. Що, як цей вершник повернеться або слідом за ним примчить інший? Сьогодні нам іще йти і йти. До Цапового Краю все ще далеко.

Коли вони вирушили знову, на траву лягли довгі й тонкі тіні дерев. Тепер вони трималися на віддалі кинутого каменя від дороги і ховалися, як тільки могли. Та це їх затримувало: трава була висока, земля під ногами нерівна, а дерева збивались у гущавину.

Багряне сонце сіло за пагорби в них за спиною, і настав вечір, перш ніж вони вийшли на дорогу, якою простували кілька миль. Потім дорога повернула ліворуч, спустилась у долину й попрямувала на Колодне; але тут від неї праворуч відбігла стежка і повилася старою дібровою в бік Лісового Кута.

— Це наша дорога, — сказав Фродо.

Неподалік від розпуття вони натрапили на величезне похилене дерево: воно було все ще живе, біля пеньків відчахнутих гілляк зеленіли маленькі пагінці; й мало дупло, в яке можна було пролізти з великої розколини від дороги. Гобіти заповзли досередини і посідали на підстилку зі сухого листя і порохнявої деревини; перепочили та перекусили, стиха перемовляючись і прислухаючись.

Скрадаючись, вони вийшли на стежку, коли стало сутеніти. Західний вітер співав у гіллі. Листя шепотіло. Невдовзі дорогу непомітно огорнули сутінки. Попереду на стемнілому сході зійшла зоря. Щоби себе підбадьорити, йшли пліч-о-пліч і в ногу. Коли висіялося більше зірок, почуття неспокою їх покинуло, і вони вже не прислухалися до тупоту копит. Почали наспівувати тихенько, як це люблять робити гобіти під час прогулянок, особливо коли додому вже близенько. Найчастіше гобіти співають пісні до вечері та до сну; але ці гобіти заспівали похідної (втім, звісно, про вечерю та сон обов'язково згадали). Більбо Торбин придумав слова на стару як світ мелодію і навчив цієї пісні Фродо під час прогулянок біля Річки та розмов про Пригоду.

Вогонь червоний у печі, Під дахом ліжко уночі; Та наша сила у ногах, Зустріти можемо ще — ах! — Чи камінець, чи деревце, Якесь небачене сільце. Квіти й листя там і тут, Хай ідуть! Хай ідуть! Ріки, гори на путі, Пропустіть! Пропустіть! І все ж за рогом — що там жде: Ворота, брама, пощо й де? І хоч сьогодні нам щастить, Хтозна, чим завтра шлях вгостить; Таємними стежками йти — До темряви чи до мети? Деревій і молочай, Пройти дай! Пройти дай! Камінь, озеро і гай. Прощавай! Прощавай! Позаду — дім, спереду — світ, А ще доріг вогонь і лід Крізь темряву до ночі дна. Зоря і мрія в нас одна: Позаду світ, спереду — дім, І миле ліжечко у нім! Сутінки, туман з дощем Перейдем! Перейдем! М'ясо, хліб, тепло знайдем — І поснем! І поснем!

Пісня закінчилася.

— Тепер поснем! Тепер поснем! — заспівав Піпін високим голосом.

— Цитьте! — сказав Фродо. — Здається мені, я знову чую тупіт копит.

Вони завмерли, мов тіні, й насторожилися. Десь позаду на стежці чути було тупіт копит, який повільно й уперто наближався. Гобіти тихенько зісковзнули зі стежки і сховались у глибокій тіні під дубами.

— Далі йти не будемо! — сказав Фродо. — Не хочу, щоби нас помітили, та подивлюся, чи це ще один Чорний Вершник, чи ні.

— Дуже добре! — сказав Піпін. — Але не забудь про нюшкування. Тупіт копит наближався. Не було часу шукати сховку, кращого за темряву під деревами; Сем і Піпін присіли за великим стовбуром, а Фродо підповз до стежки, блідо-сірої, як тьмяний промінь у глибині лісу. Зірки засіяли імлисте небо, та місяця не було.

Тупіт копит припинився. Фродо помітив, як щось темне промайнуло через просвіт між двома деревами, а тоді зупинилося. Воно було схоже на чорну тінь коня, яку вела менша тінь. Чорна тінь зупинилася неподалік від місця, звідки вони втекли, і хитнулася з боку в бік. Фродо здалося, що він почув тихе сопіння. Тінь пригнулася до землі й поповзла до нього.

Фродо ще раз охопило бажання надягнути Перстень, і цього разу — ще сильніше. Бажання було таке сильне, що він і не спохопився, що робить, як його рука вже намацувала Перстень у кишені. Та цієї миті почувся спів і сміх. Чисті голоси задзвеніли в осяяному зорями повітрі. Чорна тінь випросталась і відступила. Вона скочила на примарного коня і наче розтанула в темряві за стежкою. Фродо перевів подих.

— Ельфи! — хрипко прошепотів Сем. — Ельфи, пане! Він би кинувся до тих голосів, якби його не стримали.

— Так, це ельфи, — сказав Фродо. — Інколи їх можна зустріти в Лісовому Куті. У Ширі вони не мешкають, але приходять сюди навесні та восени зі своїх земель за Пагорбами Веж. За це я їм вдячний! Ви не бачили, та до нас підповзав Чорний Вершник, аж раптом вони заспівали. Він утік, тільки-но зачув голоси.

— А що з ельфами? — запитав Сем, занадто схвильований, аби перейматися вершником. — Може, підемо поглянемо на них?

— Послухайте! Вони йдуть сюди, — сказав Фродо. — Зачекаймо. Спів лунав дедалі ближче. Один чистий голос звучав дзвінкіше за інші. То був спів чарівною ельфійською мовою, яку Фродо знав дуже погано, а Сем із Піпіном не відали взагалі. Проте голос, сплітаючись із мелодією, мовби виливався у слова, які вони починали розуміти. Ось пісня, яку почув Фродо:

О білосніжна, ясна Пані! О Західних Морів Красо! Для нас ти сяйво на світанні, У хащах — світла поясок! Ґілтоніель! О Елберет! Твій подих нас веде вперед! О білосніжна! Білосні… За Море линуть ці пісні. Вона посіяла нам зорі, Коли настала Довга Ніч, І дотепер на всіх просторах Цвітуть посріблені вогні! О Елберет! Ґілтоніель! Хай пам'ять наша — корабель, Що відпливає за Моря, — Та в ній живе твоя зоря.

Пісня закінчилася.

— Це Високі Ельфи! Вони згадали ім'я Елберет! — сказав Фродо зачудовано. — Не часто цей Прекрасний Народ буває в Ширі. І небагато їх зосталось у Середземні, на схід від Великого Моря. Оце справді дивовижа!

Гобіти сиділи в тіні на узбіччі. Невдовзі ельфи зійшли дорогою вниз у долину. Ішли вони повільно, і гобіти бачили, як світло зірок виблискувало в їхніх очах і на волоссі. Вони не мали смолоскипів, але довкола розливалося сяйво, мов світло місяця понад крайчиком пагорбів перед самим сходженням. Зараз вони йшли мовчки, а коли останній ельф минув гобітів, то обернувся до них і засміявся.

— Мої вітання, Фродо! — гукнув він. — Пізненько ви гуляєте. А може, ви заблукали?

Тоді він покликав інших, і весь загін зібрався довкола.

— Оце дивина! — сказали вони. — Три гобіти вночі серед лісу! Такого ми не бачили, відколи Більбо пішов звідси. Що все це означає?

— Це означає лише те, Прекрасний Народе, що нам із вами по дорозі, — пояснив Фродо. — Я люблю гуляти зоряними ночами. І радо приєднався би до вашого товариства.

— Але нам ніхто не потрібен, та й гобіти такі нудні, — засміялися вони. — І звідки тобі знати, що нам по дорозі, адже ти не знаєш, куди ми йдемо?

— А звідки ви знаєте моє ім'я? — запитав Фродо у відповідь.

— Ми багато чого знаємо, — сказали вони. — Раніше ми часто бачили тебе з Більбо, хоча ти не бачив нас.

— Хто ви такі, і хто ваш ватажок? — запитав Фродо.

— Я Ґілдор, — відповів ельф, котрий привітав його першим. — Ґілдор Інґлоріон із Дому Фінрода. Ми вигнанці, і майже вся наша рідня давним-давно вже відпливла, а ми тут затрималися ненадовго дорогою до Великого Моря. Та дехто з наших родичів мирно поживає в Рівендолі. Ходи до нас, Фродо, розкажи, що ви тут робите? Бо видно на вас тінь страху.

— О Мудрий Народе! — нетерпляче перебив Піпін. — Розкажіть нам про Чорних Вершників!

— Чорних Вершників? — тихо запитали вони. — Чому питаєш про Чорних Вершників?

— Тому, що два Чорні Вершники сьогодні нас наздогнали, а один наздогнав нас двічі, — сказав Піпін, — він зник, щойно ви підійшли.

Ельфи не відразу відповіли, а тихо перекинулися між собою своєю мовою. Нарешті Ґілдор повернувся до гобітів.

— Про це тут говорити не слід, — сказав він. — Краще буде, якщо ви зараз підете з нами. Це не наш звичай, але цього разу ми візьмемо вас зі собою в дорогу, і, якщо забажаєте, переночуєте з нами.

— О Прекрасний Народе! Я не міг сподіватися, що нам так пощастить, — сказав Піпін.

Сем утратив мову.

— Дякую тобі дуже, Ґілдоре Інґлоріоне, — сказав Фродо, вклоняючись. — Елен сіла луменн оментієльво, зірка осяяла годину нашої зустрічі, — додав він ельфійською.

— Обережніше, друзі! — засміявся Ґілдор. — Не говоріть про таємне! Серед нас знавець Давньої мови. Більбо був добрим учителем. Вітаю, друже ельфів! — сказав він, вклоняючись Фродо. — Ходи-но зі своїми друзями сюди, і приєднуйтеся до нашого загону! Найкраще вам іти посередині, щоби не загубитися. Перед вами довга путь.

— Чому? І куди ми йдемо? — запитав Фродо.

— Сьогодні ми йдемо до лісу на пагорбах біля Лісового Дому. Туди кілька миль, але там ви спочинете, і це скоротить вашу завтрашню подорож.

І вони пішли мовчки, неначе тіні й далекі вогні: адже ельфи (навіть краще, ніж гобіти) при бажанні вміють ходити зовсім безшумно. Піпін невдовзі став куняти і спіткнувся раз чи два; та щоразу високий ельф, котрий ішов поруч, простягав руку і не давав йому впасти. Сем крокував біля Фродо мов уві сні, й на обличчі його був вираз остраху, змішаного з радістю і захопленням.

Ліс по обидва боки погустішав; дерева були молоді й тонкі; а коли стежинка стала спускатись у видолинок, на схилах з'явилося багато кущів ліщини. Нарешті ельфи звернули зі стежки праворуч і вийшли на зелену просіку, заховану за густими кущами; і нею вони пішли, підіймаючись лісистими схилами на вершину пагорба, який найбільше виступав у низину ріки. Раптом дерева розступились, і попереду очам відкрилася велика галявина, заросла травою, що сіріла в темряві. З трьох боків галявину обступав ліс, а зі сходу вона закінчувалася крутосхилом; темні верхівки дерев, які росли десь унизу, сягали ніг. Удалині під зоряним небом спали пласкі низини, загорнуті в туман. Трохи ближче, в Лісовому Домі, мерехтіло кілька вогнів.

Ельфи присіли на траву і тихо загомоніли; здавалося, вони перестали помічати гобітів. Фродо та його друзі загорнулись у плащі та ковдри і задрімали. Була пізня ніч, у селі згасли вогні. Піпін заснув, поклавши голову на зелений горбочок.

Високо в небі на сході плила Реммірат, Зоряна Сіть, а з імли повільно підіймалася червона Борґіл, палаючи вогняним самоцвітом. Потім легкий вітерець розвіяв увесь туман, і над краєм світу піднявся Небесний Мечоносець, Менелваґор, в осяйному поясі. Усі ельфи заспівали. Раптом під деревами запалало яскраве вогнище.

— Ідіть сюди! — покликали ельфи гобітів. — Ходіть-но! Настав час для бесіди та веселощів!

Піпін підвівся і протер очі. Він тремтів.

— Вогнище розпалено і стіл накрито для голодних гостей! — сказав ельф, котрий стояв перед ним.

На південному краї галявини був просвіт. Там зелена долівка наче піднімалась угору, утворюючи простору залу, вкриту дахом гілок. Товсті стовбури дерев, немов колони, піднімалися з кожного боку.

Посередині палало вогнище, а на деревах-колонах рівним золотаво-срібним світлом горіли смолоскипи. Ельфи сиділи довкола вогнища на траві або на пеньках старих стовбурів. Дехто ходив туди-сюди, розносячи чаші та розливаючи напої; інші подавали страви на тарелях.

— Це скромна гостина, — сказали вони гобітам, — бо зараз ми далеко від нашої домівки. Та якщо ви колись до нас завітаєте, то ми пригостимо вас краще.

— Та такі страви можна і на уродинах подавати, — сказав Фродо. Пізніше Піпін заледве міг пригадати, що саме вони їли та пили, бо він захоплювався освітленими обличчями ельфів і їхніми голосами, такими різними і такими прекрасними, що йому здавалося, ніби він спить. Але потім він пригадав, що був хліб, смачніший для голодного за білу булку; і фрукти, солодші за лісові ягоди та соковитіші за садові плоди; він випив чашу духмяного напою, прохолодного, як чистий фонтан, і золотистого, як літній полудень.

Сем ніколи не міг описати словами ані чітко собі уявити, що він почував, про що думав тієї ночі, хоча вона залишилась у його спогадах як одна з найважливіших подій життя. Найточніше він міг це передати словами: «Ну, пане, якби я вмів вирощувати такі яблука, мене би називали садівником. Але найбільше мене пройняв спів, якщо ви розумієте, що я маю на увазі».

Фродо їв, пив і балакав із задоволенням; однак його увага була зосереджена переважно на тому, що говорили. Він трішки розумів по-ельфійськи і тому уважно слухав. Час від часу він дякував ельфам, котрі йому прислуговували, їхньою мовою. А вони посміхались у відповідь і казали:

— Та це ж справжній скарб серед гобітів!

Згодом Піпін міцно заснув, його перенесли до шатра під деревами і вклали на м'якому ложі, де він проспав до ранку. Сем відмовився відходити від свого господаря. Коли Піпіна віднесли, він підійшов до Фродо і згорнувся калачиком біля його ніг, де врешті-решт і задрімав. Фродо довго не засинав і розмовляв із Ґілдором.

Вони обговорили багато справ, минулих і теперішніх, і Фродо розпитував Ґілдора про події у світі за межами Ширу. Новини були переважно невеселі та зловісні: темрява насувається, люди воюють між собою, а ельфи втікають. Нарешті Фродо запитав про те, що найдужче його бентежило:

— Скажи мені, Ґілдоре, чи зустрічав ти Більбо після того, як він пішов од нас?

— Так, — усміхнувся Ґілдор. — Двічі. Він попрощався з нами саме на цьому місці. Та я ще раз зустрів його, далеко звідси.

Більше він про Більбо нічого не сказав, а Фродо не розпитував.

— Фродо, але ти мало розповідаєш про себе, — сказав Ґілдор. — Хоча я вже дещо знаю, а ще більше можу зрозуміти з твого обличчя та думок, які стоять за твоїми запитаннями. Ти покидаєш Шир і все ж сумніваєшся, чи знайдеш те, що шукаєш, чи здійсниш задумане, чи повернешся додому. Хіба ні?

— Так, — сказав Фродо, — та я думав, що мій відхід — таємниця, відома лише Ґандалфові та вірному Семові.

Він поглянув на Сема, який легенько похропував.

— Від нас Ворог не дізнається про таємницю, — сказав Ґілдор.

— Ворог? — перепитав Фродо. — Значить, тобі відомо, чому я покидаю Шир?

— Я не знаю, чому тебе переслідує Ворог, — відповів Ґілдор, — але розумію, що так воно є — хоча мені це здається дуже дивним. І хочу тебе попередити: небезпека тепер і попереду, і позаду тебе, і з усіх боків.

— Ти про Вершників? Я боявся, що вони слуги Ворога. Хто такі, ці Чорні Вершники?

— Тобі Ґандалф нічого не розповідав?

— Про цих істот — ні.

— Тоді, напевно, і мені не слід тобі нічого розказувати, — щоби страх не заважав тобі йти. Бо мені здається, що ти вирушив у дорогу дуже вчасно, а можливо, навіть трохи запізно. Тепер тобі треба квапитись і не затримуватись, і не повертатися назад, бо для тебе Шир уже не є прихистком.

— Не уявляю, що може бути жахливішим за твої натяки та попередження, — вигукнув Фродо. — Звісно ж, я знаю, що попереду небезпека, та я не думав, що вона в нашому Ширі. Чи тепер гобітові не можна спокійно перейтися від Річки до Брендівинної?

— Але Шир не тільки ваш, — сказав Ґілдор. — Перед гобітами тут жили інші, й коли гобітів не стане, також житимуть. Довкола вас широкий світ: ви можете себе в ньому закрити, але від нього закритися не зможете.

— Я знаю, та все ж він завжди здавався таким безпечним і знайомим. Що мені тепер чинити? Я планував потай вийти з Ширу й іти до Рівендолу, та я ще не дістався до Цапового Краю, а мене вже вистежили.

— Гадаю, тобі слід дотримуватися свого плану, — сказав Ґілдор. — Не думаю, що Дорога виявиться для тебе заскладною. Та якщо тобі потрібна краща порада, запитай у Ґандалфа. Я не знаю, чому ти втікаєш, і тому мені не відомо, що робитимуть твої переслідувачі. Про це повинен знати Ґандалф. Ти, певно, ще побачишся з ним перед тим, як покинеш Шир?

— Сподіваюся, що так. Але є ще одна річ, яка мене непокоїть. Я вже багато днів чекаю на Ґандалфа. Він повинен був прийти в Гобітон щонайпізніше два дні тому, але не з'явився. І зараз я думаю, що могло трапитися? Чи мені варто на нього зачекати?

Якийсь час Ґілдор мовчав.

— Мені не подобається ця новина, — сказав він нарешті. — Запізнення Ґандалфа не на добро. Але сказано: У справи чарівників не втручайся, бо вони проникливі та гнівливі. Вибір за тобою: іти чи чекати.

— Але також сказано, — відповів Фродо: Не йди до ельфів за порадою, бо вони скажуть і так, і ні.

— Справді? — засміявся Ґілдор. — Ельфи не часто дають необачні поради, бо порада — це небезпечний дарунок, навіть від мудрого мудрому, і на кожному шляху може чекати невдача. Але чого хочеш ти? Ти ж мені всього про себе не розповів, то як же я можу зробити найкращий вибір за тебе? Та якщо ти вимагаєш поради, я дам тобі її задля нашої дружби. На мою думку, тобі треба йти негайно; і якщо Ґандалф не з'явиться до твого відходу, то пораджу і таке: не йди сам. Візьми зі собою друзів, котрі самі захочуть піти і не підведуть тебе. Тепер маєш бути мені вдячний, бо цю пораду я даю неохоче. Ельфи мають свої турботи і свої печалі, їх мало цікавлять справи гобітів або інших створінь на землі. Наші стежки не часто перетинаються, випадково чи ні. Ця зустріч може бути невипадковою, та наразі мета її мені не відома, і я боюся сказати зайве.

— Я глибоко вдячний, — сказав Фродо, — та хотів би, щоби ти мені просто сказав, хто такі Чорні Вершники. Якщо я прислухаюся до твоєї поради, то можу ще довго не побачити Ґандалфа. І тому мушу знати, що за небезпека на мене чигає.

— Чи не досить тобі того, що вони слуги Ворога? — відповів Ґілдор. — Утікай від них! Не промовляй до них ані слова! Вони смертельно небезпечні. Більше нічого в мене не питай! Але моє серце підказує, що, перш ніж усе закінчиться, ти, Фродо, син Дроґо, більше знатимеш про цих страшних істот, аніж Ґілдор Інґлоріон. Нехай оберігає тебе Елберет!

— Але де мені знайти відвагу? Саме цього я найбільше потребую.

— Відвагу можна віднайти в найнесподіваніших місцях. Сподівайся на краще! А зараз спи! Рано-вранці ми підемо, та розішлемо гінців по всіх землях. Інші загони знатимуть про вашу подорож, і ті, хто може творити добро, будуть напоготові. Я назву тебе Другом Ельфів, і нехай зірки осяють кінець твого шляху! Нечасто нас тішать незнайомці, і приємно почути слова Давньої мови з уст інших мандрівників на цій землі.

Фродо відчув, як засинає, ще до того, як Ґілдор замовк.

— Я піду спати, — сказав він. Ельф відвів його в куток, де вже спав Піпін, Фродо впав на постіль і відразу ж заснув глибоким сном без жодних видінь.

IV. По гриби навпрошки

Уранці Фродо прокинувся свіжий і бадьорий. Він лежав у шатрі під деревом, гілки якого схилялися до землі; ложе його було з папороті і трави, високої, м'якої та напрочуд духмяної. Сонце світило крізь тріпотливе листя, яке все ще зеленіло на дереві. Він швидко схопився і вийшов на галявину. Сем сидів на траві край лісу. Піпін навстоячки вивчав небо та погоду. Ельфів і сліду не було.

— Вони залишили нам фрукти, напої та хліб, — сказав Піпін. — Ходи сюди, поснідаєш. Хліб на смак майже як учорашній. Я не хотів тобі залишати, але Сем наполіг. Фродо сів біля Сема і заходився їсти.

— Які наші плани на сьогодні? — запитав Піпін.

— Якомога швидше йти до Цапова, — відповів Фродо і зосередився на їжі.

— Гадаєш, ми побачимо тих Вершників? — радісно запитав Піпін. У вранішньому світлі його не лякала думка навіть про цілий загін Вершників.

— Можливо, що так, — сказав Фродо, незадоволений нагадуванням. — Але я сподіваюся, що ми переправимося через ріку так, що вони нас не помітять.

— Ґілдор тобі про них щось розповів?

— Небагато: лише натяками та загадками, — ухильно відповів Фродо.

— А ти запитував про винюхування?

— Ми цього не обговорювали, — сказав Фродо з повним ротом.

— А слід було би. Я переконаний, це дуже важливо.

— У такому разі я певен, що Ґілдор відмовився би пояснювати, — урвав Фродо. — А зараз дай мені спокій хоч на мить! Я не хочу відповідати на зливу запитань під час сніданку. Я хочу подумати!

— О небо! — здивувався Піпін. — Під час сніданку? — І відійшов до узлісся.

Ясний ранок — підступно ясний, подумав Фродо, — не позбавив його страху переслідування; й він роздумував над словами Ґілдора. До нього долинув веселий голос Піпіна. Той бігав по зеленій траві і співав.

«Ні! Я не можу! — подумав Фродо. — Одна річ — піти з друзями на прогулянку Широм, допоки зголодніємо та потомимось, тоді їжа і спочинок особливо солодкі. А взяти їх у вигнання, де від голоду й утоми може не бути порятунку, — це щось цілком інше, навіть якщо вони бажають іти. Спадок залишили мені одному. Напевно, навіть Сема зі собою не можна брати». Він глянув на Сема Правонога й помітив, що той за ним спостерігає.

— Ну, Семе! — сказав він. — Що ти на це? Я якомога швидше покидаю Шир; хочу покинути справді, я щойно вирішив ані дня не чекати у Струмковій Балці.

— Дуже добре, пане!

— Ти все ще хочеш іти зі мною?

— Так.

— Подорож буде дуже небезпечна, Семе. Вона вже небезпечна. Скидається на те, що ніхто з нас не повернеться.

— Якщо ви не повернетеся, пане, то і я не повернуся, це точно, — сказав Сем. — Мені казали: «Не покидай його!». «Покинути його! — сказав я. — Та нізащо! Я піду з ним, навіть якщо він полізе на Місяць, а якщо хтось із тих Чорних Вершників заступить йому дорогу, то матиме справу зі Семом Правоногом», — сказав я. А вони засміялися.

— Хто це вони, і про що ти взагалі говориш?

— Ельфи, пане. Минулої ночі ми розмовляли; і вони, здається, знали, що ви покидаєте Шир, тому я і не став заперечувати. Пречудовий народ, ельфи! Пречудовий, пане!

— Справді так, — сказав Фродо. — А тепер, коли ти їх ближче роздивився, як вони тобі?

— Вони вищі за мою приязнь чи неприязнь, так би мовити, — відповів Сем повільно. — І не важливо, що саме я про них думаю. Вони трохи не такі, якими я їх уявляв, — такі стародавні та юні водночас, веселі, але й сумні.

Фродо поглянув на Сема здивовано, мов сподіваючись помітити зовнішню ознаку дивної зміни, яка з ним відбулася. Здавалося, голос Сема Правонога був зовсім не тим, до якого звик Фродо. Та на вигляд Сем Правоніг був той самий, хіба що обличчя його видавалося незвично вдумливим.

— А ти не передумав іти зі Ширу зараз, коли твоє бажання їх побачити вже збулося? — запитав Фродо.

— Ні, пане. Не знаю, як це висловити, але після вчорашньої ночі я почуваюсь іншим. Здається, я зазираю вперед. Я знаю, що перед нами дуже довга дорога, у темряву; та я знаю, що повертатися мені не можна. І річ не в ельфах, драконах чи горах — я сам не зовсім добре знаю, чого хочу, — та я маю щось здійснити, і воно попереду, не в Ширі. Я повинен пройти до кінця, пане, якщо ви мене розумієте.

— Не зовсім. Але я розумію, що Ґандалф обрав для мене доброго супутника. Я задоволений. Ми підемо разом.

Фродо поснідав мовчки. Тоді підвівся, озирнувся довкола і покликав Піпіна.

— Усі готові? — запитав він, коли надбіг Піпін. — Час вирушати. Ми спали надто довго, а йти нам далеко.

— Маєш на увазі, що ти спав надто довго, — зазначив Піпін. — Я прокинувся давним-давно; і ми лише чекаємо, коли ти закінчиш їсти і думати.

— Тепер я закінчив і одне, і друге. І хочу негайно йти до Переправи у Цапові. Не будемо повертати знову на дорогу, з якої вчора зійшли: підемо звідси навпростець.

— Тоді треба навчитися літати, — сказав Піпін. — Тут ніде пішки навпростець не перейдеш.

— Але все-таки можна піти просто, а не дорогою, — відказав Фродо. — Переправа на схід від Лісового Дому, а торована дорога сильно відхиляється ліворуч — видно, як отам на півночі вона завертає. Вона огинає північний край Прилук до перехрестя великої дороги з Мосту понад Колодним. Але це кілька зайвих миль убік. Якщо підемо навпростець до Переправи, то зріжемо чверть шляху.

— Просто підеш — довше йтимеш, — заперечив Піпін. — Місцевість горбиста, а у Прилуках повно боліт та інших перешкод, — я знаю ці землі. Якщо ж тебе непокоять Чорні Вершники, то яка різниця, де їх зустріти: на дорозі, у лісі чи в полі?

— У лісі або в полі нас важче знайти, — відповів Фродо. — А якщо вони думають, що ти ідеш дорогою, то більша ймовірність, що саме там тебе і шукатимуть, а не деінде.

— Гаразд! — погодився Піпін. — Я піду за тобою в будь-яке болото чи канаву. Але це важко! Я сподівався, що ми ще до заходу сонця зайдемо в «Золоте сідало». Там найліпше пиво у Східній Чверті — принаймні так колись було — давненько я його не куштував.

— Усе зрозуміло! — сказав Фродо. — Просто підеш — довго йтимеш, а з пивничками — ще довше. Будь-що ми повинні тримати тебе якнайдалі від «Золотого сідала». До Цапова мусимо дістатися ще засвітла. Що скажеш, Семе?

— Я піду з вами, пане Фродо, — сказав Сем (притлумивши глибокий жаль за найкращим пивом Східної Чверті).

— Ну, якщо ми волочитимемося тванями і тернями, то ходімо вже негайно! — зітхнув Піпін.

Було спекотно вже майже так само, як і напередодні; та із заходу почали насуватися хмари. Збиралося на дощ. Гобіти сповзли зеленим крутосхилом і пірнули в гущавину. Вони мали залишити Лісовий Дім ліворуч, піти навскоси лісом повз східні схили пагорбів, аж до самих низин. Звідти можна було прямувати до Переправи майже без перешкод за винятком кількох канав і огорож. Фродо розрахував, що навпростець їм доведеться пройти вісімнадцять миль.

Невдовзі виявилося, що ліс куди густіший і заплутаніший, аніж здавався. У підліску не було стежок, тому просувалися вони повільно. Коли зійшли в діл, шлях, який вони обрали, недоречно перетнув потічок, що витікав із пагорбів. Круті ковзкі береги глибокого русла вкривали кущі ожини. Перескочити через нього або перейти, не намокнувши, не подряпавшись і не вивалявшись у багнюці, було неможливо. Вони зупинилися, не знаючи, як бути далі.

— Не знаючи броду… — сказав Піпін, похмуро посміхнувшись. Сем Правоніг визирнув крізь прогалину в гущавині на гребінь зеленого пагорба, з якого вони спустилися.

— Гляньте! — вигукнув він, ухопивши Фродо за руку.

Усі озирнулись і на тлі неба побачили коня. Біля нього стояла чорна похилена постать.

Умить усі передумали повертатися. Фродо перший хутко скочив у густі кущі біля потічка.

— Еге ж бо, — мовив він до Піпіна. — Ми обоє були праві! Дорога навпростець уже пішла навскіс, але ми саме вчасно дісталися до сховку. У тебе, Семе, гострий слух: чи хтось сюди йде?

Вони завмерли і зачаїли дихання, прислухаючись, але погоні не було чути.

— Сумніваюся, що він поведе коня цим крутосхилом, — сказав Сем. — Але, напевно, він знає, що ми тут. Нам краще йти далі.

Іти ж далі було нелегко. На плечах — торби, а кущі й ожина чіпляються за ноги. Гряда позаду захищала їх від вітру, і повітря стало задушливим. Коли нарешті вибралися на відкритіший простір, то спітніли, потомились і подряпались, та й певності, в якому напрямку рухатися далі, не було. Береги потічка понижчали, він став ширшим і мілкішим і втікав кудись до Прилук і Ріки.

— Гей, та це ж Колодний! — здогадався Піпін. — Якщо ми хочемо прямувати, як надумали, нам треба його негайно перейти і звернути праворуч.

Вони перейшли потічок убрід і поквапилися до іншого берега через широку відкриту рівнину, зарослу очеретом. Далі знову вийшли до смуги дерев, переважно високих дубів, подекуди в'язів і ясенів. Земля була доволі рівна, з невеличким підліском, але через занадто густі дерева далеко вперед видно не було. Від раптового подуву вітру вгору здійнялося листя, і з хмарного неба закрапало. Потім вітер ущух і припустив дощ. Вони пробиралися швидко, як тільки могли, через латки трави та густі купи старого листя; а над ними дощ тарабанив і лив. Вони не розмовляли, та постійно оберталися й озиралися на всі боки.

За півгодини Піпін сказав:

— Сподіваюся, ми не звернули задалеко на південь і не йдемо вздовж лісу! Це не дуже широка смуга — я би сказав, не більше ніж миля в найширшому місці — і ми вже її мали би пройти.

— Тепер не варто кривуляти, — сказав Фродо. — Це діла не поліпшить. Ходімо, як і йшли! Я не певен, що зараз хочу вийти на відкритий простір.

Так вони пройшли ще кілька миль. Тоді сонце знову пробилося крізь подерті хмари, і дощ майже вщух. Було пополудні, й гобіти відчули, що саме час пообідати. Вони зупинилися під в'язом: його листя, хоч і пожовкле, було густе, а земля біля коріння здалася доволі сухим прихистком. Коли вони заходилися готувати їжу, то виявили, що ельфи наповнили їхні пляшки чистим трунком блідо-золотого кольору: він мав аромат меду, зібраного з багатьох квітів, і чудово бадьорив. Невдовзі вони вже сміялися, махнувши рукою на дощ і на Чорних Вершників. Останні кілька миль — почували вони — невдовзі будуть позаду.

Фродо притулився спиною до стовбура і заплющив очі. Сем і Піпін сіли поруч і стали мугикати, а потім тихо наспівувати:

Оп-ля-ля! Візьму пляшку я — Утішиться душа моя. Хай вітер виє й дощ шпурля, Хай на путі початку я — Приляжу тут, під деревцем, І чхав на хмари я з дощем.

— Оп-ля-ля! — завели вони знов, уже голосніше. Раптом змовкли. Фродо схопився на ноги. Вітер доніс протяжне завивання, схоже на крик якоїсь лихої самотньої істоти. Воно то голоснішало, то стихало і обірвалося на високій пронизливій ноті. Не встигли вони, мов заморожені, поворухнутися, яку відповідь на виття пролунав другий крик, дещо тихіший і віддаленіший, але кров від нього теж холола. Далі запала тиша, яку порушував тільки шелест вітру в листі.

— І що ж це було? — нарешті запитав Піпін, якомога легковажнішим, але тремтячим голосом. — Якщо це пташка, то, значить, така, яку я ніколи в Ширі не чув.

— Це не птах і не звір, — сказав Фродо. — Це був клич або сигнал, — у тому крику були слова, хоча я їх не зрозумів. Але гобіти таких голосів не мають.

На цьому розмова припинилась. Усі думали про Вершників, але ніхто про них не говорив. Нікому не хотілося ні йти, ні залишатись; але рано чи пізно їм слід було перетнути відкриту місцевість до Переправи, і тому найкраще було йти якомога швидше та засвітла. За кілька хвилин вони закинули торби на плечі й рушили в дорогу.

Невдовзі ліс раптово скінчився. Перед ними розляглися широкі луки. Тепер вони збагнули, що справді збочили задалеко на південь. Удалині, за річкою, виднівся невисокий пагорб Цапова, та вже ліворуч від них. Вони обережно визирнули з-за дерев і чимдуж помчали луками.

Спершу їм було страшно без прикриття лісу. Далеко позаду залишився пагорб, на якому вони снідали. Фродо майже був певен, що побачить на хребті супроти неба темну віддалену постать вершника; та нікого не було видно. Сонце, схиляючись до пагорбів позаду, втекло від роздертих хмар і тепер яскраво сяяло. Страх їх покинув, хоча вони все ще чулися непевно. А земля вже почалась оброблена й упорядкована. Невдовзі вони вийшли на поля та луки з живоплотами й рівчаками для осушування. Усе видавалося тихим і спокійним: звичайнісінький куточок Ширу. З кожним кроком їхній настрій поліпшувався. Ближчала смуга Ріки, Чорні Вершники тепер видавалися лісовими примарами, залишеними далеко позаду.

Межею величезного бруквяного поля вони підійшли до товстезних воріт. За ворітьми вторована стежка бігла між низькими доглянутими живоплотами аж до скупчення дерев удалині. Піпін зупинився.

— Я впізнаю ці поля й ці ворота! — сказав він. — Це Бобовий Лан, земля старого хазяїна Чударя. Ось там, між деревами, його садиба.

— З дощу та під ринву! — прохопився Фродо так сполохано, ніби Піпін заявив, що доріжка веде до драконового лігва. Усі поглянули на нього здивовано.

— А що не гаразд зі старим Чударем? — запитав Піпін. — Він добрий приятель усіх Брендіцапів. Звісно, жахає всіх заброд, і пси в нього люті, але, зрештою, народ тут живе біля кордону і має бути насторожі.

— Я знаю, — сказав Фродо. — Та все ж, — додав він, знічено усміхаючись, — я боюся його та його собак. Він кілька разів мене спіймав, коли я лазив до нього по гриби ще хлопчиськом у Брендіхолі. Останнього разу він мене віддухопелив, а потім спустив собак. «Бачите, хлопці, — сказав він до них, — наступного разу, як цей малий шибеник ступить на мою землю, можете з'їсти його. А зараз проведіть!» Вони гналися за мною всю дорогу до Переправи. Я страшенно перелякався, — хоча мушу визнати, що тварюки знали свою справу і мене не зачепили.

Піпін засміявся:

— Ну, то саме час позбутися страху. Особливо, якщо ти збираєшся повертатись до Цапового Краю. Старий Чудар насправді добряк, — тільки не чіпайте його грибів. Ходімо стежкою — не будьмо злодюгами. А я, зустрівшись із ним, побалакаю. Він знає Мері, й колись я, бувало, частенько до нього навідувався.

Вони пішли стежкою, аж поки серед дерев не завидніли очеретяні дахи великого будинку та господарських будівель. Чударі й М'якостопи з Колодного, як і більшість населення Прилук, мешкали у будинках; ця садиба була збудована з міцної цегли й оточена високим муром. Широкі дерев'яні ворота виходили на доріжку.

Раптом, коли вони підійшли ближче, почувся жахливий гавкіт, і хтось голосно гукнув:

— Хапе! Зубе! Вовче! Вперед, хлопці!

Фродо та Сем завмерли, а Піпін ступив іще кілька кроків. Ворота розчинились, і три здоровенні пси вистрибнули на стежку й кинулися до мандрівників, люто гавкаючи. Піпіна вони обминули; Сем зіщулився біля стіни, коли два схожі на вовків псиська підозріло його обнюхували та гарчали на кожен його порух. Найбільший і найстрашніший пес зупинився перед Фродо, наїжачившись і погаркуючи.

У воротях з'явився широкоплечий огрядний гобіт із круглим червоним обличчям.

— Гей-гей! Ви хто такі, і чого вам тут треба? — запитав він.

— Добридень, пане Чударю! — привітався Піпін. Хазяїн придивився до нього.

— А-а, та це ж добродій Піпін, тобто пан Переґрін Тук! — вигукнув він, усміхнувшись. — Давненько тебе не бачив. Добре, що я тебе впізнав. Я саме йшов спускати псів на всіляких зайд. Тепер тут кояться дивні речі. У наших краях, бач, дивні люди часами вештаються. Занадто близько до Ріки, — сказав він, похитуючи головою. — Але той тип був дивніший за всіх. Удруге пройтися моєю землею я йому не дозволю.

— Це ви про кого? — запитав Піпін.

— То ви його не бачили? — здивувався хазяїн. — Він зовсім нещодавно поїхав стежиною до мощеного шляху. Дивний подорожній, і запитання його дивні. Та ви заходьте в дім, там і побалакаємо. І краплина доброго елю знайдеться, якщо ваші друзі не проти, пане Туку.

Було зрозуміло, що хазяїн розповість їм набагато більше, якщо його не підштовхувати і не перебивати, тому вони прийняли запрошення.

— А що з псами? — занепокоєно запитав Фродо. Хазяїн засміявся.

— Без мого наказу вони вас не зачеплять. До мене, Хапе! Зубе! До ноги! — гукнув він. — До ноги, Вовче! — На радість Фродо та Сема, пси відступили і дали їм пройти.

Піпін відрекомендував своїх друзів хазяїнові.

— Пан Фродо Торбин, — сказав він. — Ви його, напевно, не пам'ятаєте, колись він жив у Бренді-холі.

Почувши прізвище Торбин, хазяїн здригнувся і пильно на нього подивився. На якусь мить Фродо здалося, що господар пригадав про крадені гриби і зараз нацькує на нього псів. Але хазяїн Чудар лише потиснув йому руку.

— Ну, дивніше не буває, — вигукнув він. — Сам пан Торбин? Заходьте! Треба поговорити.

Вони зайшли до кухні й сіли біля широкого каміна. Пані Чудар винесла величезний глек пива і наповнила чотири великі кухлі. Пиво було добре, і Піпінові воно стало гідною заміною нездійсненого візиту до «Золотого сідала». Сем цмулив пиво підозріливо. Він мав уроджену недовіру до інших мешканців Ширу; а також швидко не заводив дружбу з тим, хто колись побив його господаря, хоч як давно би це було.

Після кількох слівець про погоду та про майбутній урожай (не гірший, аніж завжди) хазяїн Чудар поставив кухоль на стіл і по черзі оглянув кожного гостя.

— Ну, пане Переґріне, звідкіля це ви йдете і куди прямуєте? Чи не до мене в гості? Але як вам вдалося пройти повз мої ворота непоміченими?

— Та ні, — відповів Піпін. — Правду кажучи, як ви самі здогадалися, ми вийшли на стежку з іншого боку, через ваші поля, та це сталося випадково. Ми заблукали в лісі, біля Лісового Дому, йдучи навпростець до Переправи.

— Якщо ви квапилися, то дорогою було йти ліпше, — зазначив хазяїн. — Але мене це не обходить. Можете гуляти моєю землею, коли вам заманеться, пане Переґріне. І ви також, пане Торбине, — хоча ви, мабуть, і досі любите гриби. — Він засміявся. — О так, я згадав ім'я. Пригадую ті часи, коли юний Фродо Торбин був одним із найбільших збитошників у Цаповому Краї. Та не про гриби я подумав. Я почув прізвище Торбин перед вашою появою. Про що, на вашу думку, розпитував мене той дивний відвідувач?

Гості напружено чекали на продовження.

— Так-от, — неквапом вів далі хазяїн, — верхи на великому чорному коні він заїхав у ворота, що якраз були відчинені, аж під самі двері. Сам увесь у чорному, у плащі з каптуром, так ніби не хотів, аби його впізнали. «Що він тут, у Ширі, шукає?» — подумав я. До нас нечасто заходить Великий Народ із-за кордону; а про таких я ніколи й не чув. «Добридень! — кажу я йому. — Ця стежина нікуди не веде, і куди би ви не йшли, найкоротший шлях — повернутися назад на дорогу». Мені не сподобався його вигляд; а коли Хап підійшов до нього і понюхав, то заскавчав так, наче його вжалили: хвіст підібгав і чкурнув підвиваючи. Тип у чорному не ворухнувся. «Я приїхав здалеку, — мовив він повільно і суворо, показуючи на захід, тобто їхав через мої поля. — Ви не бачили Торбина?» — запитав він дивним голосом і нахилився до мене. Я не розгледів його обличчя, бо каптур був насунутий низько; а в мене мурашки побігли по спині. Та я все одно не розумів, чого це він так нахабно має роз'їжджати по моїй землі. «Геть звідси! — кажу я. — Нема тут ніяких Торбинів. Ви не туди потрапили. Краще вам повернутися до Гобітона — тільки цього разу дорогою». «Торбин виїхав, — відказував він пошепки. — Він їде сюди. Він уже близько. Я хочу його знайти. Скажеш мені, коли він з'явиться? Я повернусь із золотом». «Не буде цього, — кажу я. — Забирайся, звідки прийшов, і то хутчіш, бо ще хвилина — і спущу собак». Він зашипів. Так, наче засміявся абощо. А потім повернув свого величезного коня просто на мене, так що я ледве встиг відскочити. Я гукнув собак, але він розвернувся і через ворота блискавкою вилетів на дорогу. Що ви про це думаєте?

Фродо сидів якийсь час, дивлячись на вогонь, а думав тільки про те, як вони доберуться до Переправи.

— Не знаю, що й думати, — зронив він нарешті.

— Ну, тоді я скажу, що думати, — мовив Чудар. — Не варто було вам зв'язуватися з гобітонцями, пане Фродо. Народ там чудний. — Сем завовтузився у кріслі і скоса глипнув на хазяїна. — Та ви завжди були відчайдушним парубком. Коли я почув, що ви від Брендіцапів перебралися до старого пана Більбо, то відразу сказав: шукає клопотів на свою голову. Затямте мої слова, все це через дивні вчинки пана Більбо. Гроші він, кажуть, здобув дивним способом у чужих краях. Може, хтось хоче дізнатися, що сталось із золотом і коштовностями, які він, чув я, закопав у Гобітонському пагорбі?

Фродо нічого не відповів: проникливі здогади хазяїна його збентежили.

— Гаразд, пане Фродо, — продовжив Чудар, — я радий, що вам вистачило глузду повернутися до Цапового Краю. Моя вам порада: залишайтеся тут! І обминайте десятою дорогою цих чужинців. Тут ви знайдете друзів. А якщо ті чорні волоцюги знову примчать, я з ними дам раду. Скажу, що ви померли або виїхали з Ширу, або що забажаєте. І це буде правда; адже вони розшукують старого пана Більбо, а не вас.

— Можливо, ваша правда, — погодився Фродо, втупившись у вогонь, аби уникнути погляду хазяїна.

Чудар задумливо глянув на нього.

— Ну, бачу, у вас є свої міркування, — сказав він. — Ясно як день, що не випадково ви і той вершник з'явилися тут сьогодні; і можливо, своєю новиною я вас не дуже здивував. Я не випитую ваших таємниць; і так бачу, що ви у біді. Напевно, ви думаєте, що нелегко буде безпечно дістатися до Переправи?

— Саме про це я і думав, — зітхнув Фродо. — Та ми маємо спробувати, сидінням і думанням туди не доберешся. Отож нам слід рушати. Дякуємо за вашу доброту! Тридцять років я боявся вас і ваших псів, пане Чударю, хоча вам, напевно, смішно таке почути. І шкода, бо я міг би мати доброго друга. А зараз мені шкода покидати вас так швидко. Та колись я, можливо, повернуся, — коли матиму нагоду.

— Ласкаво просимо будь-якої хвилі, — запросив Чудар. — А зараз маю одну пропозицію. Сонце вже сідає, і ми збираємося вечеряти, бо лягаємо спати відразу після смеркання. Якщо ви можете зостатись і перекусити разом із нами, ми будемо раді!

— І ми також! — сказав Фродо. — Та боюся, нам треба вирушати негайно. Бо все одно вже споночіє, коли ми доберемося до Переправи.

— Ой! Та дайте ж доказати! Я саме хотів запропонувати, що після вечері візьму невеликий віз і підкину вас до Переправи. Так буде швидше, а можливо, і безпечніше.

Цього разу Фродо прийняв запрошення із вдячністю, на втіху Піпінові та Сему. Сонце вже сіло за гори, і стало сутеніти. Прийшли два сини Чударя і три його доньки, на великому столі з'явилася щедра вечеря. Запалали свічки, і запалахкотів вогонь. Пані Чудар сновигала сюди-туди. Зайшло кілька наймитів. Невдовзі чотирнадцятеро душ сіли до столу. Було там пива доволі, і величезна таця з грибами та шинкою, а також багато іншої простої селянської їжі. Пси лежали біля каміна і гризли кістки.

Після вечері хазяїн і сини пішли з ліхтарями готувати підводу. Було вже зовсім темно, коли гості вийшли надвір. Вони поскидали на воза речі й умостилися самі. Хазяїн сів на передок і хльоснув двох міцних поні. Його дружина стояла у світлі, що падало з відчинених дверей.

— Бережи себе, Чударю! — гукнула вона. — Не встрявай у суперечки з чужинцями і хутко повертайся!

— Гаразд! — пообіцяв він і виїхав за ворота.

Ніч була безвітряна, тиха і прохолодна. Вони їхали неквапно, не засвічуючи ліхтарів. За милю-другу стежина, перетнувши глибокий рівчак, вибилася на мощений шлях, що пролягав високою дамбою.

Чудар зіскочив із візка і глянув обабіч, на північ і на південь, але в темряві нічого не було видно, й у нерухомому повітрі не було чути ні звуку. Тонкі пасма туману нависли над рівчаками і розповзалися полями.

— Невдовзі все заснує туманом, — сказав Чудар, — але я запалю ліхтарі, лише коли повертатимуся додому. Якщо хтось з'явиться на дорозі, ми почуємо здалеку.

Від повороту на дорогу до Переправи їхали миль п'ять або й більше. Гобіти позагортались у ковдри і насторожено прислухалися, чи не чути, бува, якихось звуків, окрім скрипіння коліс і розміреного цокоту копит. Фродо здавалося, що підвода повзе повільніше, ніж слимак. Поряд із ним куняв Піпін, а Сем вдивлявся в туманну завісу.

Нарешті праворуч із темряви раптом випливли два білі стовпи, які вказували на поворот до Переправи. Хазяїн Чудар притримав поні, й віз зі скрипом зупинився. Гобіти саме зібралися злазити з воза, коли раптом почули те, що всі так боялися: цокіт копит на дорозі.

Чудар зіскочив на землю і завмер, притримуючи голови поні та вдивляючись у пітьму. Цок-цок, цок-цок, наближався вершник. У нерухомому, млистому повітрі цокіт копит звучав голосно.

— Ви заховайтеся, пане Фродо, — стурбовано мовив Сем. — Запорпайтеся серед клунків у візку і накрийтеся ковдрами, а ми пошлемо його, звідки прийшов! — він зіскочив на землю і став біля хазяїна. Чорним Вершникам доведеться стоптати його, перш ніж вони доберуться до воза.

Цок-цок, цок-цок. Вершник був уже зовсім близько.

— Гей, хто там! — гукнув хазяїн Чудар.

Цокіт різко урвався. Їм здалося, що в імлі за кілька ярдів попереду проступає темна постать у плащі.

— Гей, там! — гукнув хазяїн, кидаючи віжки Семові і ступаючи наперед. — Стій, ані руш! Чого вам треба, і куди ви прямуєте?

— Мені потрібен пан Торбин. Чи ви його бачили? — сказав приглушений голос, — і належав він Мері Брендіцапові. Ліхтаря відкрили і світло впало на здивоване обличчя хазяїна.

— Пане Мері! — вигукнув він.

— Так, звісно! А хто би ви думали? — запитав Мері, підходячи до них. Коли він виступив із туману, їхній страх розвіявся, і Мері раптом зменшився до звичних гобітських розмірів. Він їхав на поні, довгий шарф був кілька разів намотаний на його шиї, захищаючи від туману.

Фродо вистрибнув із візка, щоби привітатися.

— Нарешті ви знайшлися! — сказав Мері. — Я вже занепокоївся, чи взагалі ви сьогодні з'явитесь, і саме повертався на вечерю. Коли піднявся туман, я виїхав вам назустріч, до Колодного, і зазирав, чи не впали ви раптом у якийсь рівчак. Але не втямлю, кудою ви пішли. Де ви їх знайшли, пане Чударю? У вашому качиному ставку?

— Ні, я спіймав їх, коли вони переходили мою межу, — відповів хазяїн, — і мало не напустив на них своїх псів; але не сумніваюся, що вони розкажуть вам усе, як воно було. А зараз даруйте, пане Мері, пане Фродо і ви, я поїду додому. Ніч на носі, пані Чудар хвилюватиметься.

Він розвернув підводу.

— Ну, то на добраніч, — побажав він усім. — Оце вже справді дивний видався день. Але добре те, що добре закінчується; втім, можливо, так не можна говорити, поки не дістанешся до хати. Не буду приховувати, що вельми втішуся, коли доберуся додому. — Він засвітив ліхтар і сів на передок. І раптом витягнув із-під сидіння великий кошик. — Мало не забув, — сказав він. — З найкращими побажаннями від пані Чудар.

Він поставив кошик на землю й від'їхав під дружні «дякуємо» та «на добраніч». Друзі спостерігали за блідими плямами довкола ліхтарів, як ті зникали в імлистій темряві. Раптом Фродо розсміявся: з кошика, який він тримав, йому запахло грибами.

V. Змову викрито

— Ну, а тепер нам варто поквапитися, — мовив Мері. — Якось смішно все це, та посміємося, коли знайдемо якийсь прихисток. Вони звернули на дорогу до Переправи, пряму та доглянуту, обгороджену великими побіленими валунами. За якусь сотню ярдів вона привела їх до берега ріки, де біля широкої дерев'яної пристані погойдувався великий плаский пором. Білі швартові тумби біля краю води бовваніли у світлі двох високих ліхтарів. Позаду них серпанок туману на полях уже переповзав через живоплоти; але вода була темна, тільки подекуди поміж очеретом клубочилися пасма імли. По той бік туману було наче менше.

Мері провів поні сходами до порому, а за ним перейшла решта. Тоді Мері відштовхнувся довгою жердиною. Перед ними поволі котила свої хвилі Брендівинна. Протилежний берег був крутий, і вгору від причалу звивалася стежка. Ген далі, де здіймався пагорб, мерехтіло світло, — то крізь туман пробивалася безліч круглих віконець, жовтих і червоних. Це були вікна Бренді-холу, родинної домівки Брендіцапів.

Давним-давно Горгендад Староцап, голова родини Староцапів, один із найстаріших у Прилуках чи навіть у Ширі, перетнув ріку, яка була природним східним кордоном краю. Він вибудував (і вирив) Бренді-хол, змінив прізвище на Брендіцап і там осів, ставши справжнім господарем невеличкої незалежної країни. Його сім'я все розросталась і множилась, аж поки Бренді-хол не поширився на весь невисокий пагорб, і було в ньому троє великих парадних дверей, безліч бічних дверей і близько сотні вікон. Далі Брендіцапи та їхні численні утриманці взялися рити нори та зводити будинки в околиці. Так було закладено основу Цапового Краю, густо населеної смуги між рікою та Пралісом, щось на кшталт колонії Ширу. Її головним селом був Цапів, що тіснився на схилах позаду Бренді-холу.

Мешканці Прилук і Цапового Краю товаришували, а владу Господаря Холу (так називали голову родини Брендіцапів) визнавали хазяїни від Колодного аж до Очеретів. Утім, більшість старого Ширу вважала цаповинців особливими, напівчужоземцями, хоча насправді вони не дуже відрізнялися від інших гобітів Чотирьох Чвертей. За винятком хіба того, що дуже любили човни, а дехто навіть умів плавати.

Їхня земля нічим не була захищена зі сходу; але з того краю їх обороняв живий Високий Пліт. Його посадили багато поколінь тому, ретельно доглядали, і нині він був густий і гінкий. Живопліт тягнувся від Брендівинного Мосту, вигинаючись великою дугою, до Запліття (там у Брендівинну впадала Верболозка з Пралісу): десь понад двадцять миль із краю в край. Але, звісно, ця охорона не була надто надійною. Праліс у багатьох місцях дуже близько підступив до живоплоту. Цаповинці з настанням сутінок тримали двері на замку, що також було незвично для Ширу.

Пором повільно плив рікою. Цаповинський берег усе ближчав. З усієї компанії лише Сем ніколи не бував за рікою. Його охопило дивне почуття, коли він спостерігав, як повільна дзюркотлива течія огортає пором: його минуле життя відходило в туман, невідоме майбутнє лежало попереду. Він почухав потилицю і на якусь мить пошкодував, що пан Фродо не залишився спокійно жити в Торбиному Куті.

Четверо гобітів зійшли з порому. Мері прив'язував його до причалу, а Піпін уже виводив поні вгору стежкою, коли Сем (він озирався назад, неначе прощаючись із Широм) хрипко прошепотів:

— Погляньте назад, пане Фродо! Ви там щось бачите?

На далекій пристані під ліхтарями бовваніла постать, схожа на забутий чорний мішок. Вона, здавалося, ворушилася, гойдалася туди-сюди, неначе нишпорячи по землі. А тоді відповзла чи, може, пішла, зігнувшись, назад у пітьму.

— Що воно таке? — вигукнув Мері.

— Щось, що женеться за нами, — відповів Фродо. — Та зараз ні про що не розпитуй! Забираймося звідсіля!

Вони стрілою вибігли на крутий берег, але коли озирнулися, протилежний бік був огорнутий туманом, і вони нічого не змогли розгледіти.

— Як добре, що ви не тримаєте човнів на тому березі, — сказав Фродо. — А коні можуть перейти ріку?

— Можуть, подолавши двадцять миль на північ до Брендівинного Мосту або й перепливши тут, — відповів Мері. — Втім, я ніколи не чув, аби якийсь кінь перепливав Брендівинну. Зрештою, до чого тут коні?

— Потім поясню. Коли будемо вдома, розкажу.

— Гаразд! Ви з Піпіном знаєте дорогу; а я піду навпростець і попереджу Феті Виприна про ваш приїзд. Зметикуємо вечерю і таке інше.

— Ми вже повечеряли з хазяїном Чударем, — сказав Фродо, — але від іще однієї перекуски не відмовимося.

— Гаразд! Дай-но мені той кошик! — попрохав Мері і зник у темряві.

Від Брендівинної до нового дому Фродо у Струмковій Балці було далеченько. Вони проминули, залишивши ліворуч, Бренді-хол і на околиці Цапова вийшли на головну дорогу від мосту на південь. Через півмилі вони ступили на стежку, що повертала праворуч, а ще за кілька миль були в селі.

Нарешті вони підійшли до хвіртки в густому живоплоті. У темряві будинку не було видно: він стояв посеред широкої галявини за смугою низьких дерев. Фродо обрав це місце, бо воно лежало осторонь від дороги, і через те, що поряд не було інших будинків. Виходити і заходити можна було непомітно. Цей будинок Брендіцапи давним-давно збудували для гостей чи родичів, котрі хотіли на якийсь час утекти від метушні життя Бренді-холу. Це був старомодний сільський будинок, зроблений у стилі гобітської нори: довгий і низький, на один поверх, із дерновим дахом, круглими віконцями та великими круглими дверима.

Поки вони піднімалися зеленою стежкою від воріт, світла не було, — вікна затуляли віконниці. Фродо постукав, і двері відчинив Фредеґар Виприн. Тепле світло полилося на ґанок. Вони швиденько прошмигнули за двері й зачинилися разом зі світлом. Вони опинилися серед просторої вітальні з дверима обабіч; просто перед ними коридор утікав углиб дому.

— Ну, що ти про це думаєш? — запитав Мері, вигулькуючи з коридору. — Ми за короткий час зробили все, що змогли, щоби тут було все, як удома. Зрештою, ми з Феті лише вчора сюди приїхали разом із останнім багажем.

Фродо роззирнувся довкола. Усе дійсно нагадувало дім. Його улюблені речі — чи то пак речі Більбо (в новому оточенні вони раптом нагадали про нього) — було розкладено майже так само, як у Торбиному Куті. Це було приємне, затишне місце; і йому раптом захотілося справді переїхати сюди, щоб осісти тут назавжди. Втягувати друзів у цю пригоду нечесно; й він знову замислився, як же їм оголосити, що він насправді мусить їх негайно покинути. Та і зробити це треба буде ще сьогодні ввечері, поки вони не повлягалися спати.

— Усе чудово! — насилу вимовив він. — Так ніби і не переїжджав нікуди.

Мандрівники повісили плащі і склали торби на підлозі. Мері провів їх коридором і відчинив двері до кімнати. Звідти засяяло світло та повалила пара.

— Лазня! — вигукнув Піпін. — О благословенний Меріадок!

— Хто за ким буде митися? — запитав Фродо. — Першим піде найстарший чи наймолодший? А втім, так чи інак, ти будеш останній, майстре Переґріне.

— Повірте, все можна владнати ліпше! — сказав Мері. — Не слід починати життя на новому місці з суперечки за лазню. Тут три купелі та великий казан із окропом. Також рушники, губки та мило. Заходьте і мийтеся хутчіш.

Мері й Феті пішли до кухні з іншого боку коридору завершити приготування пізньої вечері. З лазні долинали уривки пісень, змішаних із хлюпанням і плюскотінням. Раптом голос Піпіна вирвався з-поміж інших; він виспівував одну з улюблених лазничних пісень Більбо.

Купатись час — радій, радій! Утому денну і бруд відмий! Радій, співай, не будь дурний, Вода Гаряча — то дар благий! О стук краплин! Хвала дощу, струмок співа: «Лечу! Лечу!» Та кращий за дощ, за всі струмки Води Гарячої пар пухкий. Вода холодна чудова теж у спекотний день, як її ти п'єш (хоч пиво усе ж миліше нам); Вода Гаряча — тіла храм. Чарівна вода, коли вона із фонтана б'є, немов стіна; та жоден фонтан не втішить так, як в Теплій Воді моя п'ята!

Пролунали гучний сплеск і невдоволений вигук Фродо: «У-го-го!» Судячи з усього, Піпін вирішив улаштувати водограй. Мері підійшов до дверей:

— А як щодо вечері та пивця? — гукнув він. Фродо вийшов, витираючи волосся.

— Повітря таке вологе, що я досушуся на кухні, — сказав він.

— Невже! — вигукнув Мері, зазирнувши до кімнати. Кам'яну підлогу вкривали калюжі. — Маєш усе це витерти, бо не дістанеш вечері, Переґріне, — сказав він. — Поспішай, на тебе не чекатимемо.

Вечеряли в кухні біля каміна.

— Гадаю, грибів вам уже не закортить? — спитав Фредегар без особливих сподівань.

— Ні, захочеться! — вигукнув Піпін.

— Вони мої! — сказав Фродо. — Їх подарувала мені пані Чудар, королева серед господинь. Забери свої загребущі руки, я сам подаватиму.

Гобіти мають пристрасть до грибів, яка перевершує навіть найжадібніші вподобання Великого Народу. Це частково пояснює і довгі експедиції Фродо до славнозвісних полів Прилук, і невдоволення Чударя. Цього разу грибів було вдосталь для всіх, навіть за гобітськими мірками. Далі подали ще кілька страв, і, коли гобіти закінчили вечерю, навіть Феті Виприн задоволено відітхнув. Вони відсунули стіл, а крісла поставили біля вогню.

— Потім приберемо, — сказав Мері. — А зараз усе мені розкажіть! Ви, напевно, мали пригоди, а це нечесно без мене. Хочу почути повний звіт; а найбільше я хочу знати, що сталося зі старим Чударем і чому він зі мною так розмовляв. Судячи з його голосу, щось його перелякало, якщо таке можливе.

— Ми всі перелякалися, — сказав Піпін після паузи, під час якої Фродо мовчки дивився у вогонь. — Ти би так само злякався, якби два дні за тобою гналися Чорні Вершники.

— А хто вони такі?

— Чорні істоти на чорних конях, — відповів Піпін. — Якщо Фродо мовчить, то я розповім усю історію від самого початку, — й він детально розказав про їхню подорож від того моменту, коли вони покинули Гобітон. Сем іноді ствердно кивав головою чи щось вигукував. Фродо мовчав.

— Я би подумав, що ти все це вигадав, — сказав Мері, — якби сам не бачив тієї чорної постаті на пристані й не чув переляку в голосі Чударя. Що ти про все це скажеш, Фродо?

— Братик Фродо був дуже потайливий, — сказав Піпін. — Але час йому розкрити карти. Досі ми почули тільки здогад Чударя про те, що сюди вплутані скарби старого Більбо.

— Власне, це був тільки здогад, — поквапливо підтакнув Фродо. — Чудар нічого не знає.

— Старий Чудар зовсім не дурний, — вів далі Мері. — Багато чого крутиться в його круглій голові, та назовні не вихлюпується. Чув я, що він бувало ходив до Пралісу, навіть подейкують, він знає багато дивних речей. Але ти, Фродо, принаймні сказав би нам, чи правильно він угадав.

— Я думаю, — повільно відповів Фродо, — про щось він таки здогадався. Справді, це пов'язано зі старими пригодами Більбо, і Вершники шукають, чи, напевно, варто сказати, вистежують його або мене. Я також боюся, коли хочете знати, що це зовсім не жарт; і тут мені так само небезпечно, як і деінде. — Він обвів поглядом вікна і стіни, ніби боявся, що вони раптом пощезнуть. Друзі поглянули на нього, а потім багатозначно перезирнулися між собою.

— Зараз розкаже, — прошепотів Піпін до Мері. Той кивнув.

— Ну, гаразд, — нарешті сказав Фродо, випростуючи спину, так наче на щось зважився. — Я не можу вже цього приховувати. Маю вам усім дещо сказати. Але не зовсім знаю, з чого почати.

— Може, тоді я допоможу, — тихо мовив Мері, — й розповім частину за тебе.

— Ти про що? — запитав Фродо, стривожено глянувши на нього.

— Про те, дорогий мій Фродо, що ти гризешся, бо не знаєш, як із нами розпрощатися. Ти, звісно ж, збирався піти з Ширу. Та біда прийшла раніше, ніж її чекали, і тепер ти мусиш іти негайно. Але ж не хочеш. Нам так тебе шкода.

Фродо роззявив рота і знову стулив. Його вираз подиву був такий кумедний, що всі засміялися.

— Любий наш Фродо! — звернувся до нього Піпін. — Чи ти справді думав, що позамилював усім нам очі? Тобі на це не вистачило ні обачності, ні кмітливості! Ти ж увесь рік від квітня відверто збирався піти і розпрощатися з усіма страхами, які тебе переслідували. Ми безперестанку чули твоє бурмотіння: «Ах, чи побачу я ще коли цю долину?» — і таке інше. А вдавати, що у тебе вичерпалися гроші, і продати свій улюблений Торбин Кут тим Сумоселам-Торбинам! А всі ті таємні бесіди з Ґандалфом?

— О небо! — вигукнув Фродо. — А я думав, що я і обачний, і мудрий. Навіть не знаю, що сказав би на це Ґандалф. То, значить, увесь Шир обговорює мій від'їзд?

— Ні ж бо! — запевнив Мері. — Цим не переймайся! Звісно ж, таємниця розкриється, але зараз, гадаю, вона відома лише нам, змовникам. Зрештою, маєш пам'ятати, що ми тебе знаємо як облупленого, й Більбо знали. Тож, зазвичай, здогадуємося, про що ти думаєш. Правду кажучи, відколи пішов Більбо, я уважно за тобою стежив. Я подумав, що ти рано чи пізно підеш за ним; насправді я очікував, що ти підеш раніше, й останнім часом ми дуже хвилювалися. Ми боялися, що ти тихо вислизнеш і чкурнеш без попередження, як твій дядечко. Уже від весни ми були насторожі й самі дещо спланували. Так просто ти не втечеш!

— Але я повинен іти, — сказав Фродо. — Тут нічим не зарадите, любі мої. Це нещастя для нас усіх, але марно намагатися мене стримати. А якщо ви вже стільки вгадали, то, будь ласка, допоможіть, а не перешкоджайте!

— Ти не розумієш! — заперечив Піпін. — Ти повинен іти, а отже, ми також. Я та Мері підемо з тобою. Сем — чудовий хлопець, і заради тебе він стрибне драконові в пащеку, якщо не перечепиться дорогою; але у твоїй небезпечній подорожі одного супутника тобі буде замало.

— Мої дорогі, любі гобіти! — мовив глибоко зворушений Фродо. — Цього я дозволити не можу. Я вже давно це вирішив. Ви говорили про небезпеку, але ж не розумієте її. Це не похід за скарбами, не мандрівка туди і назад. Я втікаю від смертельної небезпеки, яка чигає на мене попереду.

— Якраз розуміємо, — ствердив Мері. — Ось чому ми і вирішили піти. Ми знаємо, що Перстень — не забавка; ми зробимо все можливе, щоби допомогти тобі вистояти проти Ворога.

— Перстень! — вигукнув Фродо, геть приголомшений.

— Так, Перстень, — сказав Мері. — Старий друже, ти недооцінив допитливість приятелів. Я знав про Перстень уже багато років, іще за Більбо; та оскільки він вважав це таємницею, то і я мовчав, аж поки ми не змовились іти. Я, звісно ж, не знав Більбо так добре, як тебе; я був надто молодий, а він вельми обережний, але не достатньо. Якщо хочеш знати, як я про це довідався, можу розповісти.

— Так, прошу, — ледве промовив Фродо.

— Зрозуміло, що підвели його Сумосели-Торбини. Одного разу, за рік до Гостини, я прогулювався дорогою, коли це попереду побачив Більбо. Раптом назустріч — Сумосели-Торбини. Більбо сповільнив ходу, а тоді — гоп! — і зник. Я був такий заскочений, що ледве додумався сам заховатися звичнішим способом, — проліз через живопліт і пішов полем. Сумосели-Торбини пройшли, а я все виглядав на дорогу, аж тут Більбо з'явився знову. Він поклав щось у кишеню, і я помітив блиск золота. Після того я був насторожі. Чесно кажучи, я шпигував. Але погодьтеся, це ж так цікаво, а я був іще підлітком. Я, напевно, єдиний на весь Шир, окрім тебе, Фродо, бачив таємну книжку старого Більбо.

— Ти читав його книжку! — вигукнув Фродо. — О небеса! Невже нічого не можна зберегти в таємниці?

— Можна, та не від усіх, сказав би я, — відповів Мері. — Та я лише ковзнув поглядом, хоч і те було важко зробити. Він ніколи не залишав книжку без нагляду. Цікаво мені знати, де вона тепер. Я би ще раз хотів глянути. Вона у тебе, Фродо?

— Ні, в Торбиному її не було. Він, мабуть, узяв її з собою.

— Ну, як я вже казав, — продовжував Мері, — я тримав цю таємницю при собі аж до весни, коли справи не стали поважніші. Тоді ми організували нашу змову; й оскільки ми серйозно налаштувалися, то були не надто делікатні. Ти міцний горішок, а Ґандалф — іще міцніший. Але якщо хочеш, можу тебе познайомити з нашим головним вивідувачем.

— Де він? — запитав Фродо, озираючись, наче сподівався, що зараз із буфета вилізе зловісна постать у машкарі.

— Покажися, Семе! — наказав Мері, й Сем підвівся з побуряковілим обличчям, що пашіло аж до вух. — Ось наш збирач інформації! І зібрав він направду чимало, аж поки не спалився. Після цього він наче води в рот набрав, мов присягу тримав.

— Семе! — скрикнув Фродо, почуваючи, що більше здивуватись уже неможливо, і сам не тямлячи, чи він розгніваний, чи втішений, чи пошитий у дурні.

— Так, пане! — зізнався Сем. — Вибачте, пане! Та я нічого поганого не бажав ані вам, пане Фродо, ні панові Ґандалфу. А він розумно вам радив, коли ви сказали: «Іду сам», — а він сказав: «Ні, візьми зі собою того, кому довіряєш».

— Але щось не схоже на те, щоби було кому довіряти, — сказав Фродо.

Сем сумно поглянув на нього.

— Усе залежить від того, чого ти хочеш, — заперечив Мері. — Можеш повірити, що ми підемо з тобою у вогонь і воду, до самого кінця. Можеш повірити, що ми збережемо твою таємницю краще за тебе. Та не сподівайся, що ми залишимо тебе самого у біді чи покинемо, не сказавши ні слова. Ми твої друзі, Фродо. У будь-якому разі так воно є. Ми знаємо більшу частину того, що розповів тобі Ґандалф. Чимало знаємо і про Перстень. Ми страшенно боїмося, та підемо з тобою, чи то слідом за тобою, як мисливські собаки.

— І врешті-решт, пане, — додав Сем, — треба прислухатися до поради ельфів. Ґілдор сказав, що вам слід узяти зі собою охочих, і ви ж не заперечуватимете.

— Я цього не заперечую, — сказав Фродо, поглянувши на Сема, який уже посміхався. — Я цього не заперечую, та віднині не віритиму, що ти спиш, навіть якщо хропітимеш, а копну ногою, щоби пересвідчитись. А ви зграя шахраїв, — звернувся він, обертаючись до інших. — Хай вам грець! — засміявся він, підводячись і махаючи руками. — Я здаюся. Прислухаюся до поради Ґандалфа. Не була би небезпека така страшна, я би танцював од радості. Але навіть зараз я такий щасливий, такий щасливий, який давно не був. Правду кажучи, я з острахом очікував цього вечора…

— Добре! То домовилися. Провідникові Фродо та його загонові — тричі «будьмо!» — вигукнули вони й пішли в танець довкола нього. Мері та Піпін затягнули пісню, яку вони, очевидно, заздалегідь приготували для цієї нагоди. Вона нагадувала пісню гномів, із якої колись давно почалися пригоди Більбо, принаймні співалася на той самий мотив:

Прощай, прощай, наш рідний край! Супроти вітер, дощ — нехай, — Нам час іти, іти в світи, В ліси і гори вирушай. У Рівенділ, до тих земель, Де ельфів рід, до їх осель Прямуєм ми крізь море тьми. А далі? До яких пустель? Скрізь вороги, жах навкруги, І наша постіль — рінь, луги. Коли ж, коли ж усе сповниш, Зло переможеш до ноги?! Нам час іти! Ми мусим йти! Ми вирушаєм у світи!

— Дуже добре! — сказав Фродо. — Ну, коли так, то нам треба ще багато чого зробити перед тим, як повкладаємось у ліжка — сьогодні ми ще маємо притулок.

— Але це була тільки пісня! — вигукнув Піпін. — Ти ж не збираєшся справді вирушати вдосвіта?

— Не знаю, — відповів Фродо. — Я боюся тих Чорних Вершників і переконаний, що надовго залишатися на одному місці небезпечно, особливо тут, — адже я сам оголосив, що їду сюди. І Ґілдор порадив мені не зволікати. Але я дуже хочу зустрітись із Ґандалфом. Я помітив, що навіть Ґілдор збентежився, коли почув, що Ґандалф не повернувся. Усе насправді залежить від двох речей. Наскільки швидко Вершники можуть добратися до Цапова? І як швидко ми можемо вирушити? Адже треба ще багато чого приготувати.

— На друге запитання відразу відповімо, — мовив Мері. — Ми можемо вирушити через годину. Я майже все приготував. У стайні за полем нас чекає шестеро поні; припаси та спорядження спаковано, за винятком змінного одягу і продуктів, які швидко псуються.

— Але ж і спритні змовники, — сказав Фродо. — А як щодо Чорних Вершників? Чи не безпечніше один день зачекати на Ґандалфа?

— Усе залежить від того, чому Вершники тебе шукають, — відповів Мері. — Вони могли би дістатися сюди, якби їх не зупинили на Північних воротах, де живопліт спускається до берега, по цей бік Мосту. Вартові не пропустять їх уночі, хоча ті можуть і прорватися. Гадаю, навіть удень вартові спробують їх затримати, принаймні поки не отримають вказівки від Господаря Холу — бо вигляд вершників їм не сподобається та й налякає. Але, звісно, Цапів Край не зможе довго опиратися рішучому нападу. І можливо, коли вранці Чорний Вершник під'їде і запитає про пана Торбина, його впустять. Адже всім відомо, що ти тут оселився.

Фродо якийсь час сидів у задумі.

— Я вирішив, — нарешті сказав він. — Вирушаємо завтра на світанку. Але не підемо дорогою: безпечніше вже залишатися тут. Треба, щоби про наш відхід не знали принаймні кілька днів, якщо ж підемо Північними воротами, відразу всі довідаються. Що більше, за Мостом і Східною Дорогою будуть наглядати, незалежно від того, чи пробереться Вершник до Цапового Краю, чи ні. Ми не знаємо, скільки їх там, але щонайменше двоє або й більше. Єдиний вихід — піти в непередбачуваному напрямку.

— Значить, іти треба через Праліс! — нажахано сказав Фредеґар. — Годі й думати про таке. Це настільки ж небезпечно, як і Чорні Вершники.

— Не зовсім, — заперечив Мері. — План відчайдушний, але я вірю, що Фродо правий. Тільки так ми виберемося звідси, щоби на наш слід одразу не натрапила погоня. Якщо нам пощастить, то ми відірвемося далеко.

— Але у Пралісі вам не пощастить, — заперечив Фредеґар. — Нікому ніколи там не щастило. Ви заблукаєте. Ніхто ніколи туди не ходить.

— Ще й як ходить! — наполягав Мері. — Брендіцапи ходять час від часу, коли їм заманеться. Ми маємо свою стежку. І Фродо раз ходив колись давно. Я ходив кілька разів: зазвичай, удень, коли дерева сонні й тихі.

— Ну, робіть, як знаєте! — сказав Фредеґар. — Пралісу я боюся понад усе: про нього розповідають жахіття; але мій голос тут не важить, бо я нікуди не йду. Однак тішуся, що хоч хтось залишиться і розкаже Ґандалфові, куди вас понесло, а я впевнений, він незабаром прийде.

Феті Виприн, хоч який відданий Фродо, не мав бажання покидати Шир, аби дізнатися, що там поза його межами. Його родина походила зі Східної Чверті, але сам він ніколи не переходив Брендівинного Мосту. Його завданням, за задумом змовників, було залишитися на місці, відповідати на запитання зацікавлених і якомога довше створювати враження, що пан Торбин справді живе у Струмковій Балці. Він навіть привіз зі собою старий одяг Фродо, щоби краще зіграти цю роль. Нікому не спало на думку, наскільки небезпечна така гра.

— Чудово! — вигукнув Фродо, коли зрозумів задум. — Інакше ми ніяк не змогли би повідомити Ґандалфа. Звісно, я не знаю, чи уміють ці Вершники читати, але я не ризикнув би залишати листа, а ну ж бо раптом захочуть обшукати дім. Але якщо Феті воліє тримати тут оборону і я буду певний, що Ґандалф знатиме, куди ми пішли, тоді все гаразд. Завтра ідемо у Праліс.

— Ну, як на мене, — сказав Піпін, — то наше завдання краще, ніж у Феті — чекати, поки прийдуть Чорні Вершники.

— А ти постривай, поки зануришся в ліс, — сказав Фредеґар, — тоді пожалкуєш, що зі мною не зостався.

— Уже нема про що сперечатися, — сказав Мері. — Нам треба ще поприбирати і докінчити пакування. Розбуджу всіх вас удосвіта.

Коли Фродо нарешті ліг у ліжко, то якийсь час не міг заснути. Боліли ноги. Він тішився, що вранці поїде верхи. Згодом він забувся в непевному сні: він наче визирав із високого вікна на темне море кошлатих дерев. Унизу, біля коріння, повзали, принюхуючись, якісь істоти. Він розумів, що рано чи пізно вони його знайдуть. Потім він почув віддалений звук. Спочатку йому здалося, що це так сильно шумить вітер у верховіттях дерев. Але потім збагнув, що це не вітер, а шум далекого Моря; звук, ніколи не чутий, хоч у снах він лунав не раз. Раптом Фродо опинився у відкритому просторі. Довкола жодного дерева. Він — на темному вересовищі, а в повітрі — дивний солоний запах. Угорі, на гірському кряжі, височіла самотня біла вежа. Його охопило нестримне бажання видертися на вежу і дивитися на Море. Він заходився пробиратися нагору до вежі, та раптом небо прошив спалах, і зачулося гуркотіння грому.

VI. Праліс

Фродо відразу прокинувся. У кімнаті все ще було темно. Мері стояв і однією рукою тримав свічку, а другою — гупав у двері.

— Ну-ну! Що трапилося? — вигукнув Фродо, вирваний зі сну.

— Що трапилося?! — перепитав Мері. — Час уставати. Пів на п'яту, і надворі густий туман. Уставай! Сем уже готує сніданок. Навіть Піпін уже на ногах. Я засідлаю поні й одного приведу сюди, щоби нав'ючити. Розбуди цього ледаря Феті! Нехай хоч проведе нас.

Десь після шостої п'ятеро гобітів були готові до виходу. Феті Виприн усе ще позіхав. Вони тихенько вислизнули з будинку. Мері йшов попереду, ведучи за собою вантаженого поні; так вони проминули гайок поза будинком і пішли полями. Листя на деревах виблискувало, і з кожної гілочки звисали краплі; трава сіріла від холодної роси. Усе було тихим, і далекі звуки видавалися ближчими: квоктання квочок у дворі, скрип чиїхось дверей.

У повітці вони знайшли інших поні — міцних низькорослих коників, уподобаних гобітами, не прудких, але витривалих. Гобіти забрались у сідла і невдовзі вирушили в туман, який, ніби неохоче, розступався перед ними й відразу змикався позаду. Через годину їзди, повільної та мовчазної, вони раптом опинилися перед Живоплотом, високим і посрібленим павутинням.

— Як же ви це подолаєте? — запитав Фредеґар.

— Ідіть за мною, — наказав Мері, — й побачите.

Мері звернув уліво, і невдовзі вздовж Живоплоту вони підійшли до місця, де він завертав дугою, огинаючи край балки. Неподалік було викопано заглибину, яка плавно опускалась у землю. Обабіч повільно піднімалися цегляні стіни, аж поки не змикались аркою, утворюючи тунель, що пірнав попід Живопліт і виходив на інший бік.

Тут Феті зупинився.

— Прощавай, Фродо! — сказав він. — Дарма ти йдеш у той Ліс. Добре, якщо ще сьогодні не вскочиш у халепу. Але хай тобі щастить — і сьогодні, й завжди!

— Якщо попереду нічого гіршого за Праліс немає, мені пощастить, — відповів Фродо. — Скажи Ґандалфові, щоби рушав Східною Дорогою: ми невдовзі на неї повернемось і їхатимемо якомога швидше.

— Прощавай! — загукали вони і зникли з очей Фредеґара в тунелі. Тунель був темний і вологий. Вихід із нього закривали ворота з густих металевих ґрат. Мері зіскочив на землю й відімкнув ворота, а коли всі пройшли — захряснув. Замок зловісно клацнув.

— Ну от! — сказав Мері. — Ми покинули Шир, а тепер перед нами Праліс.

— А правду про нього розповідають? — спитав Піпін.

— Залежить, що ти маєш на увазі, — відповів Мері. — Якщо ти про всілякі жахи, якими Феті лякали в дитинстві: про ґоблінів, вовків тощо — то навряд. Принаймні я в них не вірю. Але Праліс справді дивний. Усе в ньому набагато живіше, настороженіше, так би мовити, — не те, що в Ширі. І дерева не люблять чужих. Стежать за всіма. Зазвичай тим усе і закінчується, поки день. Буває, хтось найменш приязний скине гілку чи коренем перечепить, чи обів'є плющем. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі речі. Я був тут після сутінків лише раз чи два, і то лише біля Живоплоту. Мені здалось, усі дерева перешіптувались, обмінювалися новинами та плітками якоюсь незрозумілою мовою, а гілля розгойдувалося без вітру. Кажуть, ці дерева навіть рухаються, можуть обступити чужинця, оточити. Колись вони навіть напали на Живопліт: узяли і просто вросли поруч і перевісилися через нього. Та гобіти вирубали сотні дерев і розклали величезне багаття у Пралісі, випаливши широку смугу вздовж Живоплоту. Після того дерева відійшли, та дуже озлобилися. На місці того вогнища все ще видно широку галявину тут неподалік.

— Чи лише дерева загрожують нам? — допитувався Піпін.

— У нетрях Пралісу та за ним живуть усілякі чудовиська, — сказав Мері, — принаймні так розповідають, хоча сам я ніколи їх не бачив. Але щось таки протоптує стежки. Тут завжди на них можна натрапити, хоча вони з часом якось дивно зміщуються і змінюють керунки. Неподалік від тунелю є чи принаймні тривалий час був початок доволі широкої стежки, що веде до Випаленої Галяви, а далі — й на північний схід, приблизно туди, куди нам потрібно.

Гобіти перетинали широку балку. З протилежного боку від тунелю ледь помітна стежка бігла вгору до Пралісу, за сто з лишком ярдів од Живоплоту; але щойно вони опинилися під деревами, стежка зникла. Озирнувшись, вони ледве розгледіли темну смугу Живоплоту крізь густі стовбури дерев. А попереду — знову тільки стовбури розмаїтих розмірів і форм: прямі, криві, покручені, похилі, товсті, тонкі, гладкі, вузлуваті, гіллясті, — й усі порослі зеленим або сірим лишайником і слизькими, кошлатими наростами.

Тільки Мері виглядав життєрадісним.

— Ти б ішов попереду і шукав ту стежину, — порадив йому Фродо. — І дивися, не загуби нас і не забувай, із якого боку Живопліт!

Вони пробиралися поміж деревами, а поні тяглися поряд, обережно обминаючи покручене та переплетене коріння. Підліску не було. Місцевість поступово підвищувалась, і чим далі, тим вищим, темнішим і густішим ставав ліс. Не чути було жодного звуку, лише вряди-годи з незрушного листя скрапувала волога. Гілля не ворушилось, але у гобітів виникло неприємне відчуття, що за ними постійно стежать і неприязнь лісу поступово переходить у ворожість. Таке відчуття наростало, аж вони почали поглядати вгору й озиратися, мовби очікуючи несподіваного удару.

Жодних ознак стежки не було, і дерева, здавалося, постійно заступали їм шлях. Нарешті Піпін відчув, що вже не витримує, і раптом закричав.

— Ой! Ой! Я нічого поганого не робитиму. Тільки пропустіть мене! Інші гобіти злякано завмерли, та крик прозвучав глухо, наче з-під важкої завіси — ні луни, ні відгомону; тільки ліс немовби зімкнувся тісніше і ще більше насторожився.

— На твоєму місці я не репетував би, — сказав Мері. — Від цього ніякої користі, лише шкода.

Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони хоч якусь дорогу і чи взагалі він правильно зробив, що завів друзів у цей гидкий ліс. Мері озирався на всі боки і, здавалось, уже не знав, куди йти. Піпін це помітив.

— Ну, і швидко ж ти заблукав, — кинув він.

Але в цей момент Мері з полегкістю присвиснув і показав рукою вперед.

— Ну-ну! — сказав він. — Дерева справді розступаються. Ось там попереду Випалена Галява (так мені здається), але стежка до неї кудись поділася!

Гущавина дедалі світлішала. Раптом вони вийшли на широку круглу галявину. Вгорі заголубіло напрочуд чисте небо, адже під покровом Пралісу вони не помітили, як розтанув туман. Сонце, щоправда, піднялося не дуже високо й освітлювало тільки верхівки дерев. Листя довкола галявини було густішим і зеленішим й оточувало її майже суцільною стіною. На галявині росли тільки густа трава та високі бур'яни: безлистий і зів'ялий болиголов, якісь відцвілі парасольки, буйна кропива та чортополох. Похмура місцина, та після темного Пралісу вона видавалася чарівним і радісним садком.

Гобіти пожвавились і з надією спостерігали, як світлішало небо. У кінці галявини яснів прохід у стіні дерев, а за ним — виразна стежка. Було видно, як вона втікала в ліс, місцями широка та відкрита, хоча подекуди дерева затінювали її темним гіллям. Цією стежкою вони і поїхали. Стежка піднімалася невеликим косогором, але тепер гобіти рухалися набагато швидше і з легшим серцем; їм здавалося, що Праліс полагіднішав і пропустить їх без перешкод.

Але за якийсь час стало спекотно та задушливо. Дерева знов обступили стежку, і не було змоги роздивитися довкола. Гобіти почули, як дедалі більше тисне на них зла воля Пралісу. Було так тихо, що шелест сухого листя і постукування копит поні по прихованих коріннях громом відлунювали в їхніх вухах. Фродо спробував заспівати пісню, щоби підбадьорити друзів, але його голос зійшов на шепіт:

О ви, мандрівці через сніг, не розпачайте! Так, вже з ніг ви збились у лісах оцих, та вже кінець, і сонця сміх — на заході, на сході сміх — ось-ось потішить вас усіх. І лісу вже от-от кінець…

«Кінець», — на цьому слові він замовк. Повітря обважніло, вимовляти слова було нелегко. Просто за їхніми спинами старе дерево з тріскотом зронило на стежку велику гілляку. Перед ними тісно зімкнулися дерева.

— Не подобається їм слухати про закінчення, — сказав Мері. — Я волів би зараз не співати. Стривай-но, ось вийдемо на узлісся, тоді обернемось і заспіваємо їм прощальним хором!

Говорив він бадьоро і, навіть якщо почував тривогу, цього не виказував. Ніхто йому не відповів. Усі були пригнічені. Важкий тягар тиснув на серце Фродо, і з кожним кроком він шкодував, що наважився кинути виклик лісові. Він уже ладен був зупинитись і запропонувати повернутися назад (якщо це було можливо), аж тут усе змінилося. Стежка перестала йти вгору, а попрямувала полого. Темні дерева розступились, і стало видно, що попереду дорога рівна. Удалині, мов лиса маківка серед щетини лісу, бовваніла зелена верхівка пагорба. До нього і вела стежка.

Гобіти знову пришвидшили ходу, тішачись думкою, що хоч на хвилину виберуться з-під склепіння Пралісу. Стежка пірнула вниз, а потім знову стала підніматися, нарешті вивела їх до підніжжя крутого схилу. Тут у траві стежка губилася. Ліс обступив пагорб, як густа щетина, рівно підстрижена довкола верхівки гори.

Гобіти повели поні нагору, описуючи коло за колом, аж до самої вершини. Тут вони зупинилися й озирнулися. Повітря було осяяне сонцем, але далечінь ховалася за густим серпанком імли. Ближче імла майже розвіялася, хоча подекуди ще залягала в лісових ярах; а на південь від них, із глибокої ущелини, що перетинала Праліс, туман усе ще піднімався парою чи пасмами білого диму.

— Ось там, — показав рукою Мері, — річка Верболозка. Вона тече з Курганів на південний захід через Праліс і впадає у Брендівинну позаду Запліття. Туди нам іти не треба! Кажуть, долина Верболозки — найнебезпечніше місце в усьому лісі, звідти й усі чари.

Гобіти подивились у той бік, куди показував Мері, та нічого, крім імли понад сирою глибокою долиною, не побачили; за нею вдалині розпливалася південна частина Пралісу.

Сонце стало припікати. Було близько одинадцятої, та все довкола потопало в осінньому мареві. На заході не видно було ні лінії Живоплоту, ні долини Брендівинної поза ним. На півночі, куди вони вдивлялися з найбільшою надією, ніщо не нагадувало великої Східної Дороги, до якої вони добиралися. Гобіти опинилися на острові серед листяного моря, обрії якого вкривала імла.

З південного сходу, де схил різко падав додолу і ховався під деревами, пагорб видавався островом, що горою здіймався з глибоких вод. Гобіти посідали над зеленим урвищем і пообідали, розглядаючи ліс унизу. Коли сонце проминуло зеніт, удалині на сході проступили сіро-зелені обриси Курганів. Вони дуже зраділи, адже приємно було побачити край цього лісу, хоч іти туди не збирались: у гобітських переказах Кургани мали таку саму лиху славу, як і Праліс.

Нарешті гобіти вирішили йти далі. Стежка, що вивела їх на пагорб, віднайшлася з північного боку; та не встигли вони далеко відійти, як помітили, що вона вперто завертає праворуч. Невдовзі стежка різко ковзнула додолу, і гобіти здогадалися, що насправді вона прямує в долину Верболозки: зовсім не туди, куди їм треба. Порадившись, вони вирішили покинути цю облудну стежку і податися на північ; адже Дорога, хоча з пагорба її не видно, все ж мала би бути саме там, і не дуже далеко. Крім того, на півночі місцевість видавалася сухішою та відкритішою, піднімалася на схили, де ліс ріс не так густо, а замість дубів, ясенів та інших дивних і безіменних дерев цих нетрищ з'явилися сосни та ялини.

Спочатку їхній вибір здавався правильним: рухалися вони досить швидко, хоча, згідно зі сонцем, що мерехтіло через прогалини, вони невідомо як збилися на схід. За якийсь час дерева знову почали змикатися, саме там, де здаля видавалися менш густими та сплутаними. Потім зненацька попереду виявилися глибокі борозни, мовби колії від гігантських коліс чи широкі рови та биті дороги, давно покинуті й зарослі ожиною. Усі вони лежали поперек шляху, і, щоби їх перетнути, доводилось опускатися на дно і знову видиратися нагору, а це було втомливо та важко для поні. Дно кожного рову вкривали густі кущі та сплутаний підлісок, який чомусь не пропускав гобітів, коли вони повертали ліворуч, натомість поступався, коли вони брали праворуч; тому їм доводилося довго блукати, шукаючи зручного підйому. І щоразу, як вони видиралися нагору, ліс здавався темнішим і густішим; ліворуч і вгору дороги не було, і вони змушені були йти праворуч і вниз.

Десь через годину чи дві вони втратили будь-яке розуміння напрямку і знали тільки те, що давно вже перестали йти на північ. Їх щось вело, і вони просто йшли у вибраному для них напрямку — на південний схід, у саме серце Пралісу, а не до узлісся.

День хилився до вечора, коли вони скотились у западину, глибшу та ширшу за всі ті, що їм досі траплялися. Схили її були такі круті й навислі, що вибратися звідти, вперед чи назад, разом із поні та вантажем виявилося неможливо. Іти можна було тільки вниз, уздовж западини. Ґрунт був м'який, місцями болотистий; зі схилів витікали джерельця, і невдовзі невеликий струмок зажебонів у зарослях. Далі дно різко пішло вниз, а зміцнілий струмок із шумом застрибав на поріжках. Гобіти були у глибокому похмурому яру, високо вгорі перекритому аркою дерев.

Пройшовши, спотикаючись, якийсь час за потоком, вони несподівано вийшли з пітьми. Мовби через ворота побачили вони світло попереду. Вийшовши на відкритий простір, вони виявили, що пройшли сюди через ущелину у високій кручі. Внизу росли трава та бур'яни, а навпроти виднів другий берег, майже такий самий крутий. Золотисте передвечірнє сонце дрімотно розляглось у цьому затишному куточку. А там ліниво котила свої брунатні води темна ріка, оточена старезними вербами, прихищена вербами, запруджена поваленими вербами, її поверхня мерехтіла тисячами опалих вербових листочків. Увесь простір жовтів од того листя, що сипалося з гілля, і його підхоплював теплий вітерець, і шурхотів очерет, і порипувало вербове гілля.

— Ну, тепер я хоч знаю, куди нас занесло! — сказав Мері. — Зовсім не туди, куди ми йшли. Це річка Верболозка! Піду розвідаю.

Він перебіг в осоння і зник у високій траві. За хвилю повернувся і повідомив, що між кручею та рікою ґрунт доволі твердий, подекуди до краю води підходив тугий дерн.

— Навіть більше, — сказав він, — попри річку веде якась стежина. Якщо підемо нею ліворуч, то згодом виберемося на східне узлісся.

— Можна подумати! — вигукнув Піпін. — Виберемося, якщо вона веде саме туди, а не просто у трясовину. Як ти гадаєш, хто тут ходить і чому? Я переконаний, що цей шлях не для нас. Усе в цьому Пралісі викликає в мене підозру, і я вже вірю всім байкам про нього. І чи далеко нам, на твою думку, іти на схід?

— Не знаю, — відповів Мері. — Не маю найменшого уявлення, куди нас занесло вниз Верболозкою і хто протоптав цю стежку. Та іншого виходу я не бачу.

Оскільки іншої дороги не було, вони вервечкою потяглися за Мері. Буйний очерет і високі трави нависали над їхніми головами; та знайденою стежкою іти було легко, вона вилася, вибираючи твердіший ґрунт поміж болітцями та заводями. Подекуди її перетинали потічки, які виярками збігали до Верболозки з лісових верховин, а через них були перекинуті кладки зі стовбурів чи в'язок хмизу.

Гобітам стало дуже гаряче. Над ними дзижчали хмари всілякої мошви, а пообіднє сонце пекло спини. Нарешті вони ввійшли в густу тінь — над стежкою нависало велике сіре гілля. Кожен крок давався щоразу важче. Сонливість, здавалося, піднімалася від землі ногами і м'яко спадала з повітря на голови й очі.

Фродо став куняти. Попереду нього Піпін упав навколішки. Фродо зупинився.

— Годі, — почув він голос Мері. — Не ступлю і кроку без відпочинку. Треба подрімати. Під вербами прохолодно. Менше мух!

Фродо це не сподобалося.

— Уперед! — вигукнув він. — Спати ще рано. Спершу мусимо вибратися з лісу.

Та Піпін і Мері його вже мовби не чули. Поряд, позіхаючи і тупо кліпаючи, стояв Сем. Раптом дрімота стала долати і самого Фродо. У голові в нього все попливло. Запала мертва тиша. Мухи перестали дзижчати. Тільки легенький шум, м'яке лопотіння ледве чутного наспіву чулося з навислого гілля. Він підвів обважнілі очі й побачив над собою величезну вербу, стару та замшілу. Здоровенне дерево розкинуло гілки, мов розпростерті руки з численними довгими пальцями, вузлуватий і покручений стовбур зяяв широкими розколинами, що поскрипували в лад із рухами гілок. Листя, що тріпотіло на тлі ясного неба, засліпило Фродо, й він упав, де стояв, у траву.

Піпін і Мері дотяглися до верби і прилягли, притуливши спини до стовбура. Величезні розколини розійшлися позаду них, а дерево собі поскрипувало. Гобіти подивилися на сіро-жовте листя, що тріпотіло на сонці й тихо співало. Вони заплющили очі, й тоді їм здалося, що вони чують слова, слова про затінок, воду та дрімоту. Вони піддалися чарам і міцно заснули біля стовбура великого сірого дерева.

Фродо якийсь час лежав, борючись зі сном, а потім таки зіп'явся на ноги. Ним керувало непереборне бажання зануритись у прохолодну воду.

— Стривай, Семе, — промимрив він. — Занурю ноги на хвилю. У напівсні він перебрів до протилежного боку стовбура, що був повернутий до води, де покручені коренища тягнулися до річки, мов уперті драконенята до водопою. Фродо виліз на один такий корінь і опустив розпашілі ноги у прохолодну брунатну воду; тієї ж миті він також заснув, спиною до стовбура.

Сем присів, почухав потилицю і широко позіхнув. Він був занепокоєний. Ще сонце не опустилось, а ті раптом розіспалися.

— Тут винні не тільки сонце та спека, — пробурмотів він до себе. — Не подобається мені це здоровезне дерево. Підозріле якесь. Послухайте-но, розспівалося про сон! І до чого це!

Він звівся на ноги і, похитуючись, пішов подивитися, як там поні. Двійко їх розбрелося стежкою, і тільки-но він їх завернув, коли почув два звуки; один голосний — наче щось велике шубовснуло у воду, а другий тихий, але дуже виразний, наче клацання замка, коли двері тихо і швидко зачиняються.

Сем кинувся до річки. Фродо був у воді біля берега, великий корінь над ним неначе хотів занурити його у воду, а той не опирався. Сем схопив його за куртку і витягнув із-під кореня, а потім насилу — на берег. Фродо відразу прокинувся і закашлявся, випльовуючи воду.

— Ти знаєш, Семе, — промовив він нарешті, — це кляте дерево зіпхнуло мене у воду! Я це відчув. Обхопило великим коренем і занурило у воду!

— Вам, напевно, приснилося, пане Фродо, — сказав Сем. — Не варто було спати в такому місці.

— А де решта? — запитав Фродо. — Цікаво, що їм сниться. Вони обійшли дерево, і тоді Сем зрозумів, що означало те клацання.

Піпін зник. Розколина, біля якої він розлігся, зачинилася, ніби і не було її. Мері потрапив у пастку: інша розколина поглинула його до пояса; видно було ноги, а решта зникла в темному отворі, краї якого стиснулись обценьками.

Фродо й Сем спочатку заходилися гамселити кулаками по стовбурі там, де лежав Піпін. Потім гарячково силкувалися розчепити щелепи розколини, що затиснула бідолашного Мері. Та все даремно.

— Ну, що за лихо таке! — закричав у нестямі Фродо. — І чого ми попхались у цей жахливий Праліс? Краще би зосталися у Струмковій Балці!

Він щосили копнув дерево, не відчуваючи болю. Ледь помітне тремтіння пробігло від кореня аж до гілок; листя зашелестіло і зашепотіло, — наче хтось тихо й віддалік засміявся.

— А чи немає сокири в наших клунках, пане Фродо? — запитав Сем.

— У мене є сокирка на хмиз для вогнища, — відповів Фродо. — З неї користі мало.

— Стривайте-но! — скрикнув Сем, при згадці про вогнище у нього зблиснула думка. — Може, зробимо щось із вогнем!

— Може, — мовив Фродо похмуро. — Швидше за все, засмажимо Піпіна живцем.

— Для початку можемо поранити або налякати це дерево, — розлютився Сем. — Якщо ж воно їх не відпустить, я його звалю, навіть якщо доведеться гризти його зубами. — Він кинувся до поні й хутко вернувся з двома коробочками труту і сокиркою.

Вони швиденько назбирали сухої трави, листя і шматочків кори, наламали хмизу. Усе купкою склали біля стовбура з протилежного від бранців боку. Від першої ж іскри суха трава зайнялася, спалахнуло полум'я і повалив дим. Затріскотів хмиз. Язички вогню лизнули зашкарублу кору старезного дерева. Верба здригнулась до самої верхівки. Листя мовби зашипіло над головами гобітів од болю та гніву. Мері голосно зойкнув, а з глибини дерева почувся приглушений крик Піпіна.

— Загасіть! Загасіть! — закричав Мері. — Бо вона мене навпіл перекусить! Вона так і каже!

— Хто? Що? — вигукнув Фродо, кидаючись до другого боку дерева.

— Загасіть! Загасіть! — благав Мері.

Гілля верби несамовито загойдалося. Здійнявся вітер і загойдав гілля всіх інших дерев довкола, мовби в тиху дрімоту річкової долини кинули камінь, від якого по всьому Пралісу розкотилися брижі гніву. Сем загасив вогонь і затоптав жар. А Фродо, не тямлячи, навіщо він це робить і на що сподівається, побіг стежкою, вигукуючи: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!» Він ледве чув свій голос, який зривався на вереск: голос відносило вітром і топило в гаморі листя, щойно слова злітали з уст. Його охопили розпач і безсилля.

Раптом він зупинився. Щось йому відповіло, чи то просто причулося; відгукнулося десь позад нього, з глибини Пралісу. Він обернувся і прислухався: так, у лісі справді хтось співав; глибокий веселий голос виспівував безжурно та радісно, але якусь нісенітницю:

Бім-бом! Тірлі-бом! Тірлі-бом-било! Тірлі-бом! Гопки-цьом! Гей, миле діло! Том Бом, любий Том, Том Бомбадилло!

Сподіваючись на допомогу, та водночас остерігаючись нової біди, Фродо та Сем завмерли. Раптом із довгого потоку нісенітниць (чи так їм здавалося) вихопилася дзвінка і виразна пісня:

Гей! Гей! Веселись! Гей! Гей! Дорогенька! Вітер легко летить, а за ним шпаненько. Унизу під Горбом хтось, мов сонце, сяє, Хтось на сходах чека прохолоди з гаю, То моя паняночка, Річки рідна донька, Наче вербонька гнучка, чиста, як водонька. Старий Бомбадил лілії несе їй, І стрибає, і співа пісеньки веселі. Гей! Гей! Веселись! Веселися ще й радій, Золотинко, Золотинко, ясний скарбе мій! Ну ж бо, Стара Вербо, корені сховай! Поспішає зараз Том. Вечір криє гай. Том додому знову йде, лілії несе він. Гей! Гей! Веселись! Пісеньки веселі!

Фродо і Сем стояли мов зачаровані. Вітер ущух. Листя затихло на непорушному гіллі. Знову залунала пісня, і тоді, підстрибуючи та пританцьовуючи, над очеретом раптом вигулькнув старий потертий капелюх із довгим синім пером за стрічкою високого наголовка. Ще кілька стрибків — і з'явився чоловік. Як не крути, був він вищий і кремезніший за будь-якого гобіта, хоч і нижчий за будь-кого з Великого Народу, однак галас зчиняв на людський штиб — тупав ножищами у великих жовтих черевиках, ломився через чагарник і очерети, мов той віл до водопою. На ньому був синій плащ, мав він довгу брунатну бороду, ясно-сині очі, а обличчя — мов червоне стигле яблуко, хоч і порізане тисячею зморшок-смішинок. У руках, на широкому, наче таця, листку, він ніс оберемок білих водяних лілій.

— Допоможіть! — кинулися до нього Фродо та Сем із простягнутими руками.

— Ну ж бо, хлоп'ята! Стривайте! — вигукнув старий, піднявши руку, і вони зупинилися наче вкопані. — А тепер скажіть-но, ви чого так пихтите, мов ковальські міхи? І що скоїлося тут? І чи вам відомо, хто я? Звати мене Том Бомбадил. А у вас що за біда? Хутко розкажіте. Лілій не стопчіте!

— Верба полонила наших друзів! — видихнув Фродо.

— Панича Мері розчавлює розколина! — крикнув Сем.

— Що? — вигукнув Том Бомбадил, високо підстрибнувши. — Стара Верба? І це все? То — не біда. Знаю пісеньку для неї. Сива Вербо! Заморожу кров її, хай лиш не послуха. Корінь відспіваю, вихори накличу, листя позриваю, віття поламаю. Ах ти ж Стара Вербо!

Обережно поклавши лілії на траву, він побіг до дерева, звідки все ще стирчали ноги Мері, — решта тіла вже була глибоко всередині дерева. Том притулив до розколини вуста і став щось тихо наспівувати. Слова було важко розібрати, але Мері заворушився, забрикався. Том відстрибнув убік, відламав висячу гілку і ляснув нею по стовбуру.

— Ну ж бо, випускай їх, Стара Вербо, — наказав він. — Що собі надумала? Маєш уже спати. Землю їж! Воду пий! Заривайся глибше! Слухай Бомбадила! — Тоді він схопив ноги Мері й висмикнув його з розколини, яка враз розкрилася.

З сухим скрипом розщепилася друга розколина, і з неї вискочив Піпін, мовби після добрячого стусана. Тоді з гучним тріском обидві розколини швидко закрилися. Дерево затремтіло від кореня до верхівки, і запала цілковита тиша.

— Спасибі! — подякували гобіти один за другим.

Том Бомбадил розреготався.

— Ну, мої хлоп'ята! — сказав він, нахилившись і зазираючи їм в очі. — Ходімо до хати! Там на столі вершки та мед, білий хліб і масло. Золотинка чекає. Поговоримо за вечерею, а зараз — поспішаймо.

Підхопивши лілії і помахом руки запрошуючи гобітів іти слідом, він пішов, підстрибуючи та підтанцьовуючи, стежкою на схід, далі горлаючи нісенітниці.

Гобіти, занімілі від здивування та радості, щосили намагалися не відставати. Але снаги їм бракувало. Том дуже швидко зник попереду, і його спів ставав дедалі тихішим і віддаленішим. Раптом вони знову почули його голосне галайкання!

Гей, маленькі друзі, вверх по Верболозці! Том попереду біжить, гарні в нього гості. Сонце вже сіда — темно, як в печері. Та як ніч прийде, відчиню я двері, З шибок потече ясно-жовте світло. Не лякайтеся верби, вільхового віття! Геть, коріння і гілки! Скрізь Том проведе вас. Гей, там! Веселись! Хата Тома жде вас!

Знову не було нічого чути. Майже відразу сонце втонуло в деревах позаду. Гобіти пригадали, як косе західне проміння виблискує на ріці Брендівинній, як сотні вогнів запалюються у вікнах у Цапові. Густі тіні накрили їх, темні стовбури та гілки дерев загрозливо нависли над стежкою. Білі пасма туману піднімались і клубочилися над рікою, обплутуючи коріння, що звисало до води. З землі, з-під самих ніг, піднімалася пара і змішувалася з м'якими сутінками.

Стежка губилась у темряві, й гобіти потомилися. Ноги наче налились оловом. У кущах і в очереті чулися дивні, скрадливі звуки; і коли гобіти підводили очі до блідого неба, то бачили чудні зморшкуваті й гулясті лики, що темніли у присмерках і зиркали на них із високих лісистих берегів. Гобітам стало здаватися, що вся ця місцевість нереальна і що вони плентаються зловісним сном, із якого не прокинутися.

Ще трохи, і ноги перестали би їх нести, аж тут стежка побігла вгору. Почулося дзюрчання води. У темряві зблиснула біла піна невеличкого водоспаду. Тоді раптом дерева розступились, і туман залишився позаду. Гобіти вийшли з Пралісу, а попереду лежала широка трав'яна галявина. Річка, маленька та спокійна, весело котилася їм назустріч, виблискуючи у світлі зірок, що засіяли небо.

Трава під ногами була м'яка та низенька, мовби її підстрижено. Крайні дерева Пралісу хтось попідрівнював, наче в живоплоті. Перед ними ясніла стежка, доглянута і викладена камінцями. Вона в'юнилася до вершини трав'янистого підгірка, що сірів під зоряним небом; а там, іще вище, на дальньому схилі, мерехтіли вогні будинку. Стежка вела вниз, а потім знов угору, довгим гладким схилом, укритим дерном, до самого світла. Раптом широкий жовтий промінь сяйнув із відчинених дверей. Це був будинок Тома Бомбадила. Позаду височіла сіра та гола скеля, а за нею в ніч на схід простягалися темні обриси Курганів.

Заквапились усі: і гобіти, і поні. Половину їхніх утоми та страхів як рукою зняло. А назустріч лилася вітальна пісня:

Гей! Бом! Тірлі-бом! Тіштесь, дорогенькі! Гобіти і поні всі люблять посиденьки. Тож почнім забаву! Разом заспіваймо!

А тоді чистий голос, юний і віковічний як весна, мов пісня веселого струмка, що збігає у ніч із ясних ранкових гір, задзвенів сріблом, вітаючи їх:

Ну ж, пісню починай! Заспіваймо хором Про сонце і зірки, дощ і сиві звори, Про світло на листках, про ніжні роси, Про вітер верховий, дзвінкоголосий, Про очерет, і лілій білі личка: Се Том Бомбадил і дитина Річки!

З цією піснею гобіти ступили на поріг, і їх залило золотаве світло.

VII. У домі Бомбадила

Переступивши широкий кам'яний поріг, четверо гобітів завмерли, кліпаючи очима. Вони опинились у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що звисали зі сволоків; на столі з темного полірованого дерева яскраво горіла безліч високих жовтих свічок.

У протилежному кінці кімнати у кріслі обличчям до дверей сиділа жінка. Її довгі золотаві коси хвилями спадали на плечі; сукня, ніжно-зелена, як молодий очерет, була гаптована сріблом, наче краплями роси; а пояс був сплетений із золотих ірисів, засіяних блакитними очками незабудок. Біля її ніг у широких глиняних зелено-коричневих чашах плавали білі водяні лілії, тож сиділа вона, мов на троні посеред озера.

— Заходьте, добрі гості! — мовила вона, і гобіти відразу впізнали той чистий голос, який вітав їх піснею.

Вони ступили ще кілька боязких кроків уперед і почали низько та незграбно кланятися, ніяковіючи так, мовби постукали у двері селянської хати, щоби попросити напитися води, а їм відчинила прекрасна королева ельфів, закосичена живими квітами. Та не встигли вони і слова мовити, як вона легко перескочила через лілії й підбігла до них, сміючись; а сукня її м'яко шелестіла, наче вітер у квітах понад рікою.

— Заходьте, мої любі! — сказала вона, беручи Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я Золотинка, донька Ріки. — Тоді вона легко обминула гурт і, причинивши двері, повернулася до них спиною, розпростерши білі руки. — Не пустимо сюди ніч! — сказала вона. — Ви, мабуть, усе ще боїтеся туману, лісових тіней, глибоких вод і всіляких почвар. Нічого не бійтеся! Сьогодні ви під дахом Тома Бомбадила.

Гобіти дивилися на неї зачудовано, а вона обвела їх усіх поглядом і посміхнулася.

— Ясна пані Золотинко! — нарешті вимовив Фродо, почуваючи, як його серце наповнилося якоюсь незбагненною радістю. Він стояв зачарований, як колись при зустрічі з ельфами; та ці чари були якимись іншими: насолода не така піднесена, але глибша і ближча серцю смертного, чудесна, та все ж не чужа. — Ясна пані Золотинко! — знову сказав він. — Щойно зараз я збагнув ту радість, яка звучала в почутих нами піснях.

О ти, стрункіша за вербу! О понад води чиста! О ти, дочко Ріки! Озера намисто! О веснонько й літечко, ні — таки весна ти! Вітерець і водоспад, листя сміх і свято!

Раптом він затнувся, сам собі подивувавшись, що таке сказав. Але Золотинка засміялася.

— Ласкаво просимо! — сказала вона. — Не чула я, що мешканці Ширу такі красномовні. Та бачу, ти дружиш із ельфами; видно з блиску твоїх очей і дзвінкого голосу. Яка весела зустріч! Сідайте ж і зачекайте на Господаря дому! Він незабаром прийде, тільки догляне ваших потомлених звірят.

Гобіти радо повсідалися на низьких очеретяних крісельцях, поки Золотинка клопоталася біля столу; вони не відривали від неї очей, бо граційність її рухів сповнювала їх тихою радістю. Десь ізнадвору долинув спів. Час від часу, серед нескінченних бім-бом та тірлі-бом вони вловлювали слова:

Старий Том Бомбадил — веселун великий; Синя-синя його куртка, жовті черевики.

— Ясна пані! — за якийсь час мовив Фродо. — Скажіть мені, якщо моє запитання не дуже дурне, хто є Том Бомбадил?

— Він є, — сказала Золотинка, посміхаючись. Фродо подивився на неї запитливо.

— Він є тим, ким ви його бачили, — відповіла вона на його погляд. — Він Господар лісів, гір і вод.

— Значить, уся ця дивна земля належить йому?

— Ні-ні! — відповіла вона, й усмішка її зів'яла. — Це було би важким тягарем, — додала вона тихо, наче сама до себе. — Дерева і трави, все, що росте і живе в лісі, належить саме собі. Том Бомбадил — Господар. Ніхто ніколи не зачіпає старого Тома, коли він гуляє лісом, хлюпається у воді чи витанцьовує на пагорбах удень або вночі. Він нічого не боїться. Том Бомбадил — Господар.

Двері відчинилися, й увійшов Том Бомбадил. Тепер на ньому не було капелюха, і густе брунатне волосся коронувало осіннє листя. Він засміявся й, підійшовши до Золотинки, взяв її за руку.

— Ось моя чарівна пані! — сказав він, уклоняючись гобітам. — Ось моя Золотинка, вся в зелені та сріблі, квітами підперезана. А чи стіл накритий? Бачу я вершки та мед, білий хліб і масло, молоко та сир, ягоди й зілля. Вистачить нам цього? Вечеря готова?

— Так, — відповіла Золотинка, — та гості, здається, ще ні. Том сплеснув у долоні й вигукнув:

— Томе, Томе! А ти мало не забув — гості потомилися. Ну, ходімо, любі друзі, вмийте ручки й замурзані личка, скиньте брудний одяг, розчешіть волосся!

Він розчинив двері й повів їх коротким коридором, а потім за ріг, у низьку кімнату зі скошеною стелею, прибудовану до будинку з півночі. Стіни з гладкого каменю були завішані зеленими килимами та жовтими фіранками. Підлога була вимощена плиткою і встелена свіжим зеленим очеретом. Уздовж однієї стіни лежали чотири м'які матраси, застелені білими ковдрами. Біля протилежної стіни стояла довга лава з широкими глиняними мисками та глеками з холодною і гарячою водою. Біля кожного ліжка були приготовані м'які зелені капці.

Незабаром умиті і причесані гобіти повсідалися до столу, по двоє з кожного боку, а по обидва кінці столу сіли Золотинка та Господар. Вечеря була довга і весела. Гобіти їли, як уміють їсти лише голоднющі гобіти, але наїдків не меншало. Пили нібито холодну криничну воду, та вона звеселяла їхні серця, наче вино, а ще вивільняла голос. Вони і не помітили, як почали весело співати, наче для «них це легше та природніше, ніж говорити.

Нарешті Том і Золотинка підвелись і швиденько прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з підніжками для потомлених ніг і наказали сидіти тихо. У широкому каміні палав вогонь, поширюючи солодкий запах яблуневих дров. Коли все прибрали, в кімнаті погасили всі світильники, крім однієї лампи та пари свічок на камінній полиці. Тоді ввійшла Золотинка зі свічкою в руці й побажала всім на добраніч і міцного сну.

— Спіть спокійно, — сказала вона, — аж до ранку! Не лякайтеся нічних звуків! Ніщо не ввійде в наші двері та вікна, лише місячне проміння і сяйво зірок, і вітер із гірських вершин. На добраніч!

Вона вийшла з кімнати з блиманням і шелестом. Звук її кроків нагадував струмок, що в нічній тиші м'яко стікає з гори прохолодним камінням.

Том якийсь час сидів біля них мовчки, а гобіти не могли зібратися з духом і запитати бодай про щось із того, про що думали за вечерею. Сон склеював їм повіки. Нарешті Фродо промовив:

— Ти почув, як я кликав, Господарю, чи випадково там опинився? Том поворушився, наче прокинувся з приємного сновидіння.

— Га, що? — сказав він. — Чи чув, як ти кликав? Та ні, не чув: я ж співав. Випадково я там був, якщо випадком це звати. Цього я не планував, але справді вас чекав. Чули ми про вас, знали, що блукаєте. Знали, так чи інак, принесе вас до води: усі стежки ведуть униз, до річки Верболозки. Стара Сива Верба, уміла співака, і її лукаві пастки важко оминути. Але Том там діло мав, не міг відкладати. — Том знову закуняв, наче його долав сон, але продовжив м'яким наспівом:

Я мав роботу тут — нарвати білих лілій, зелене листя, цвіт на радість моїй пані, останній в році цвіт врятую від морозів і їй складу до ніг, поки сніги розтануть. Щоліта я ходжу шукати їх для неї до чистих тих озер униз по Верболозці; найперше там цвітуть і там найдовше квітнуть. Біля озер тих стрів доньку Ріки колись я, миленьку Золотинку поміж: очеретів. Солодкий спів її був, дрібно серце билось!

Розплющив очі і блиснув на них несподіваною блакиттю:

Усе тепер гаразд — уже мені не треба ходить далеко знов аж до ріки у лісі щороку восени. Іти не доведеться повз дім Верби Старої до весни самої, так-так, аж до весни, коли Ріки дитина знов затанцює вниз купатися в долину.

Він знову замовк; але Фродо не втримався, щоби не поставити ще одне запитання, відповідь на яке прагнув почути.

— Розкажи нам, Господаре, про Вербу, — попрохав він. — Хто вона така? Я ніколи раніше про неї не чув.

— Ні-ні, не треба! — вигукнули Мері та Піпін в один голос, ураз випроставшись. — Не зараз! Краще вранці!

— Правда, правда! — згодився старий. — Час уже й відпочити. Краще дечого не чути, поки ніч над світом. Спіть до ранку, спочивайте на м'яких подушках! Не лякайтеся звуків ночі та Верби Старої! — І з тими словами він задмухнув лампу й, узявши в кожну руку по свічці, вивів їх із кімнати.

Їхні матраси та подушки були м'які як пух, а ковдри — з білої вовни. Тільки-но вони вляглись і повкривались, як відразу й поснули.

Глухої ночі наснився Фродо темний сон. Бачив він, як сходив місяць-молодик; у слабому сяйві похмуро чорніла кам'яна стіна з великими воротами у глибині арки. Фродо здалося, що його щось підняло вгору, і з висоти він побачив, що насправді це не стіна, а коло гір, а в тому колі — рівнина, а посеред рівнини здіймається прямовисна скеля, наче височезна вежа, та не рукотворна. На вершині видно постать чоловіка. Місяць, піднімаючись, завис над тим чоловіком і освітив його біле волосся, розвіяне вітром. Знизу, з темряви, долинули моторошні крики та виття вовків. Раптом тінь величезних крил затулила місяць. Чоловік підніс руки, і з його патериці вдарила блискавка. Могутній орел упав із неба й поніс чоловіка. Голоси завили, і вовки заскавчали. Почувся шум, наче подув сильного вітру, а з ним прилетів тупіт копит, що мчали, мчали, мчали зі Сходу. «Чорні Вершники!» — подумав Фродо, прокидаючись, а тупіт копит відлунював у вухах. Він подумав, що ніколи не наважиться покинути прихисток цих кам'яних стін. Він лежав, не ворушився і далі прислухався; та було тихо, і нарешті він повернувся і знову заснув чи радше помандрував у ще один сон, якого вже не пам'ятав.

Поряд із ним солодко спав Піпін; але потім його сни змінилися, він повернувся і застогнав. Раптом прокинувся чи подумав, що прокинувся, від якогось звуку, що порушив його сон: тіп-топ, скрип: якесь гілля шаруділо на вітрі, шкрябало стіну та вікно: скрип, крип, крип. Він подумав, чи не ростуть, бува, поблизу верби; аж тут його охопило жахливе відчуття, що він зараз зовсім не в будинку, а всередині верби, і знову те жахливе дерево сміється над ним сухим скрипучим голосом. Він сів, рука потонула у м'якій подушці, тоді він знов улігся, заспокоєний. У вухах ніби знову залунало: «Спітіь спокійно аж до ранку! Не лякайтеся нічних звуків!» І він заснув.

Спокійний сон Мері порушив плюскіт води; вода м'яко стікала додолу, а потім розпливалася, розпливалася по всьому дому темним озером без берегів. Вода вирувала попід стінами і повільно, та невпинно піднімалася. «Я втону! — подумав він. — Вода дістанеться сюди, і я втону». Він відчув, що лежить у м'якому слизькому болоті й, підскочивши, ступив на холодну мощену підлогу. Тут він пригадав, де він, і знову вклався в ліжко. Йому здалося, що він почув чи пригадав почуте: «Ніщо не ввійде в наші двері та вікна, лише місячне проміння і сяйво зірок, і вітер із гірських вершин». Легенький подих свіжого повітря гойднув фіранку. Мері глибоко вдихнув і знову заснув.

А Сем, наскільки міг пригадати, проспав усю ніч глибоким, задоволеним сном, якщо тільки колоди бувають задоволені.

Уранці прокинулись усі відразу. Том походжав по кімнаті, виспівуючи шпаком. Почувши, що гобіти заворушилися, він сплеснув у долоні й вигукнув: «Гей! Бом! Тірлі-бом! Мої любі!» Розсунув жовті фіранки, за якими ховалися вікна, — одне на схід, друге на захід.

Гобіти посхоплювалися, свіжі та відпочилі. Фродо підбіг до східного вікна і побачив город, сивий від роси. А він сподівався побачити галявину аж під самі стіни, галявину, порубцьовану копитами. Просто перед ним тягнулася грядка квасолі на високих тичках, а вдалині, навпроти сонця, виднілася сіра вершина пагорба. Ранок був похмурий: на сході, за довгими хмарами, наче пасмами нечесаної вовни з жевріючими краями, мерехтіла золотиста смуга. Небо обіцяло дощ; але світало дуже швидко, і на вологому зеленому листі запалав червоний цвіт квасолі.

Піпін визирнув у західне вікно, на озеро імли. Праліс ховався в тумані. Здавалося, що земля вкрилася хмарою. Виднілася долина річки Верболозки, де туман розбивався на безліч перистих хвильок. З пагорба ліворуч збігав потічок і зникав у білих тінях. Неподалік, попід стриженим живоплотом, затканим павутиною, розкинувся квітник, а далі — скошена галявина, яка сріблилася росою. І ніде не було видно верби.

— Доброго вам ранку, мої славні! — вигукнув Том, розчахнувши східне вікно. Кімнату наповнило прохолодне повітря, що пахло дощем. — Нині сонце нам свого личка не покаже. На самому світанку я пройшовся, пострибав горами, винюхав погоду, мокрі трави під ногами і похмуре небо. Розбудив я Золотинку, пісню заспівавши, але гобітів маленьких ніщо не підніме. Уночі вони не спали, лишень на світанку! Бім-бом! Тірлі-бом! Прокидайтесь, малюки! Забудьте нічні страхи! Тірлі-бом-било! Гей, мої хлоп'ята! Як порухаєтесь швидше — то сніданок на столі, а як спізнетесь — залишаться трава та дощівка!

Годі й казати — хоча Томовій погрозі вони не дуже повірили — гобіти швиденько прискочили до столу, а підвелися тоді, коли майже все поїли. За столом не було ні Тома, ні Золотинки. Тома чути було по всьому дому: він брязкотів на кухні, бігав угору-вниз сходами, виспівував то тут, то там. Розкриті вікна кімнати визирали на захід, на імлисту долину. Вода скрапувала з очеретяного даху. Гобіти ще не закінчили снідати, як хмари зійшлися суцільною стелею, пішов тихий і рівний дощ. Праліс заховався за густою сірою завісою.

Поки вони виглядали у вікно, до них долинув, наче вкупі з дощем спадаючи з неба, чистий спів Золотинки. Вони розчули тільки кілька слів, але було зрозуміло, що то дощова пісня, свіжа, як злива у спраглих горах, пісня оповідала про мандри ріки від струмочка аж до самого Моря. Гобіти захоплено слухали; Фродо тішився і благословляв милість погоди, яка віддаляла час розлуки. Думка про дорогу від хвилі пробудження тягарем лежала на його серці; але тепер стало вже зрозуміло, що сьогодні вони нікуди не підуть.

Верховий вітер пригнав із заходу ще темніші хмари, що вилилися свинцевим дощем на лисі верхівки Курганів. Довкола будинку видно було тільки стіну води. Фродо стояв біля прочинених дверей і спостерігав, як біла крейдяна доріжка обертається на молочну річечку і, запінившись бульбашками, стікає в долину. Том Бомбадил вибіг із-за рогу будинку, розмахуючи руками так, мовби розводячи дощ, — і справді, коли він переступив поріг, то був зовсім сухий, тільки черевики намокли. Він їх скинув і поставив під камін. Тоді сів у найбільшому кріслі й покликав до себе гобітів.

— Нині у Золотинки день прання, — казав він, — осіннього прибирання. Надто мокро для гобітів — хай спочинуть, поки змога!

Нині саме день для довгих бесід, запитань і відповідей, отож Том почне розмову.

І розказав він їм багато цікавих історій: часом говорив ніби сам до себе, а деколи несподівано зиркав на них яскраво-блакитними очима з-під густих брів. Частенько його мова переходила у спів, він підводився і витанцьовував довкола крісла. Розповідав про бджіл і квіти, про життя дерев і дивних лісових мешканців, про добрих і злих, приязних і ворожих, люб'язних і жорстоких створінь, про таємниці, що криються в ожині.

І, слухаючи, гобіти починали розуміти життя Пралісу, справді усвідомлюючи, що тут вони чужинці, тоді як інші створіння — у себе вдома. В усіх розповідях з'являлася Стара Верба, і Фродо довідався досить, аби вгамувати свою цікавість, ба навіть більше, бо розповіді були невтішні. Томові слова оголювали серця дерев і розкривали думки, часто темні та дивні, і сповнені ненавистю до істот, які вільно розгулюють по землі, гризуть, кусають, ламають, рубають, палять: до руйнівників і загарбників. Назвали його Пралісом не без підстави, бо він справді був одвічним, уцілілим залишком широченних прадавніх лісів; і жили в ньому, старіючи так само повільно, як і пагорби, пращури дерев, і берегли пам'ять про часи свого панування. Незліченні роки сповнили їх гордістю і глибинною мудрістю, а також злобою. Та найнебезпечнішою була Велика Верба: її серце прогнило, а сила цвіла; була вона хитра і керувала вітрами, а її думи та пісні розносилися Пралісом по обидва боки ріки. Її сивий спраглий дух тягнув силу з землі, поширював владу дрібними корінчиками під землею і тонкими пагінцями в повітрі, аж поки під її орудою не опинилися майже всі дерева Пралісу від Живоплоту до Курганів.

Раптом Томова балачка перекинулася з Лісу на молоді потоки, піняві водоспади, камінці та скелі, вогкі яруги та густі трави, засіяні квітами, і нарешті на самі Кургани. Гобіти слухали про Великі Кургани та зелені могили, про кола, викладені з каменю на пагорбах і в долинах. Бекали отари овець. Зводилися зелені мури та білі мури, фортеці на підвищеннях. Королі малих королівств воювали між собою, і молоде Сонце вогнем блищало на червоному металі їхніх гострих і ненаситних мечів. Були перемоги та поразки; вежі падали, фортеці палали, і полум'я здіймалося до неба. Золото осипало гробівці королів і королев; покривали їх кургани, замуровували кам'яні двері; заростало все травою. Якийсь час вівці скубли траву, та невдовзі пагорби знову спорожніли. З темних далеких країв насунула тінь, і заворушилися кості в могилах. Привиди з Курганів блукали урвищами, брязкаючи золотими ланцюгами та перснями на холодних пальцях. У місячному сяйві кам'яні кола стирчали з землі поламаними зубами.

Гобіти здригнулися. Навіть до Ширу доходили чутки про могильних духів із Курганів, що за Пралісом. Але слухати про таке гобіти не любили, навіть біля свого теплого каміна. Четверо друзів раптом пригадали те, що витіснив із їхньої свідомості затишок цього дому: будинок Тома Бомбадила притулився саме біля цих жахітних пагорбів. Вони випустили нитку оповіді й неспокійно завовтузилися, зиркаючи один на одного.

А коли знову стали прислухатися, то виявилося, що Том забрів туди, куди їхні пам'ять і думки не сягали, в часи, коли світ був ширшим, а море пливло просто до західного Узбережжя; і співав він про те, як під одвічним зоряним небом пробудилися до життя ельфійські предки. Потім він раптом зупинився і став клювати носом, наче засинаючи. Гобіти тихенько сиділи перед ним, зачаровані; і здавалося, що від чарів його слів вітер ущух, хмари розійшлися, день відступив, темрява надійшла зі Сходу та Заходу, а небо заяскріло білими зорями.

Минув один день чи багато днів, того Фродо сказати не міг. Він не почував ані голоду, ні втоми, саме лише зачудування. Крізь вікно сяяли зорі, й огортала його тиша небес. Нарешті він заговорив, раптом злякавшись цієї тиші:

— Хто ти, Господарю? — запитав він.

— Га, що? — перепитав Том, випростуючись, очі його блиснули в пітьмі. — Ти не знаєш імені мого? То єдина відповідь. Скажи мені, а хто ти, сам, без імені? Юний ти, а я старий. Найстаріший, ось хто я. Зауважте, друзі: Том старший за річку й ліс; пам'ятає Том перший дощ і жолудь перший. Першу стежку протоптав ще до того, як прийшов Великий Народ, бачив, як прибув Народ Малий. Був він тут до королів, до могил і могильних духів. Коли ельфи йшли на захід, був він тут, і до того, як моря зімкнулися в кільце. Пам'ятає він зоряну ніч, що не знала страху, — перед тим, як Темний Володар прийшов Нізвідки.

Ніби тінь промайнула під вікном, і гобіти квапливо зиркнули крізь шибки. А коли знову повернулись, у дверях стояла Золотинка, осяяна світлом. Вона тримала свічку, прикриваючи її від перетягу, а долоня її просвічувала, наче біла мушля на сонячному світлі.

— Дощ ущух, — сказала вона, — і нові води збігають із пагорбів під зорями. Нумо сміятись і веселитись!

— І давайте їсти-пити! — вигукнув Том. — Оповіді довгі сушать горло. Довго слухали й стомились, ранок, день і вечір!

Тут він підскочив із крісла, схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тієї, яку тримала Золотинка; далі потанцював біля столу. Раптом вискочив за двері і зник.

Повернувся швидко, тримаючи в руках широку тацю з наїдками. Том із Золотинкою накрили стіл; а гобіти і чудувались, і сміялися: такі чарівні були рухи Золотинки, і такі смішні та химерні — вибрики Тома. Проте разом вони, здавалося, виконували один танець, не заважаючи одне одному, заходячи та виходячи з кімнати, пораючись біля столу; і швидко страви, посуд і свічки було розкладено як слід. Запалили безліч свічок, білих і жовтих. Том уклонився гостям.

— Вечеря готова, — сказала Золотинка; і тепер гобіти помітили, що на ній сріблиста сукня з білим поясом, а черевички, — мов із риб'ячої луски. А Том був увесь у ясній блакиті, блакиті вимитих дощем незабудок, і в зелених панчохах.

Вечеря була ще краща за попередню. Гобіти, зачаровані Томовими словами, могли і пропустити одну чи кілька вечер, але коли побачили їжу, то їм здалося, що голодували щонайменше тиждень. Якийсь час вони не співали і навіть не розмовляли, поважно взявшись до справи. Та швидко розвеселились, і голоси їхні радісно зазвучали.

Після вечері Золотинка співала багато пісень, пісень, які весело починались у горах і ніжно впадали в тишу; і тоді бачили вони в уяві озера та ріки неозорої ширини, і, зазираючи в них, бачили небо, а на дні — зорі, як коштовне каміння. І нарешті вона ще раз побажала їм на добраніч і пішла. А Том і не думав куняти, а почав засипати гостей запитаннями.

Виявилося, що він дуже багато знає про них самих і про їхні родини, не кажучи вже про історію та діяння Ширу від часів, які ледве чи пам'ятають самі гобіти. Їх це вже не дивувало; та він не приховував, що найсвіжіші новини він довідався від хазяїна Чударя, якого він мав за особу поважнішу, ніж вони собі могли уявляти.

— Він міцно стоїть на землі, руки його натруджені, мудрий він від природи і зір має гострий, — сказав він.

Було також зрозуміло, що і з ельфами він знається, і якимось чином від Ґілдора дійшли до нього вісті про втечу Фродо.

І направду, стільки всього він про них знав і такі хитрі були його запитання, що Фродо розповів йому про Більбо та про свої страхи і надії набагато більше, ніж розповідав Ґандалфові. Том похитував головою, а коли почув про Вершників, очі його зблиснули.

— Покажи-но мені цей скарб! — раптом перебив він розповідь Фродо, і той, на своє здивування, витягнув із кишені ланцюжок і, відчепивши Персня, відразу подав Томові.

Перстень мовби збільшився, хвилю полежавши на його засмаглій долоні. Тоді раптом Том приклав Персня до ока і засміявся. На мить ця картинка видалася гобітам і тривожною, і комічною: яскраво-блакитне око в золотій оправі. Далі Том надягнув Перстень на кінчик мізинця й підніс до свічки. Спочатку нічого дивного в цьому гобіти не побачили, а потім охнули. Том і не збирався зникати!

Том знову засміявся, а потім підкинув Персня, і той зник, зблиснувши. Фродо зойкнув, а Том, усміхаючись, перехилився до нього через стіл і подав Перстень.

Фродо оглянув його уважно і трохи підозріло (як дрібничку, позичену штукареві). Це був той самий Перстень, принаймні виглядав і важив так само: він завжди здавався Фродо незвично важким. Але щось підштовхнуло його до остаточного випробування. Можливо, його трохи роздратувало Томове легковажне ставлення до того, що навіть Ґандалф уважав неймовірно важливим. Він вичекав слушну нагоду, коли розмова відновилась і Том щось торочив про химерні звичаї борсуків, — і надягнув Перстень.

Мері повернувся до нього щось сказати і злякався, мало не зойкнувши. Фродо зрадів (певною мірою): з Перснем усе гаразд, бо Мері витріщався на крісло і, вочевидь, не бачив Фродо. Він підвівся і тихо прокрався від каміна до дверей.

— Гей, ти! — гукнув Том, дивлячись на нього всевидющим поглядом своїх блискучих очей. — Гей! Іди сюди, Фродо! Куди ти зібрався? Старий Том іще ж не сліпий. Зніми свого персня! Ти без нього красивіший. Іди-но сюди! Кидай цю гру й сідай біля мене! Побалакаємо про завтрашній ранок. Том скерує вас на правильний шлях, аби ви не блукали.

Фродо засміявся (намагаючись приховати зніяковіння) і, знявши Перстень, підійшов і знову сів. Тепер Том сказав їм, що, за його розрахунками, ранок буде сонячний і сприятливий для мандрівників. Але рушати треба рано-раненько, адже погода в цих краях така, що навіть Том надовго не передбачить, і може змінитися швидше, ніж він перевдягнеться.

— Не пан я над погодою, — сказав він, — як і жодне інше створіння на двох ногах.

За його порадою, вони вирішили йти майже на північ від його дому, західними схилами Курганів: так за день, минувши Кургани, вони би вийшли на Східну Дорогу. Він наказав їм не боятися — лише пам'ятати, куди йдуть.

— Ідіть зеленою травою. Минайте холодне каміння, мерців та їхні домівки, якщо не впевнені, що серця ваші не здригнуться!

Він повторив їм це не раз; і порадив обходити могильники із заходу, якщо наблизяться до якогось. І ще навчив їх пісеньки, якщо раптом спіткає лихо чи взагалі потрібна буде якась допомога.

Гей! Томе Бомбадиле! Томе Бомбадилло! Крізь води, ліс і брили, очерет, могили, Крізь сяйво сонця й зір прислухайся й почуй нас! О Томе Бомбадиле! Прийди і порятуй нас!

Коли вони це проспівали, він поплескав кожного по спині й, узявши свічки, повів гобітів до спальні.

VIII. Імла над курганами

Цієї ночі спали спокійно. Та Фродо — чи то вві сні, чи наяву — почув милозвучний спів: пісня розливалася, мов бліде світло за сірою завісою дощу, повільно голоснішала, і запона ставала сріблясто-скляною, аж поки зовсім розступилась, і перед ним відкрилася зелена далина, осяяна сходом сонця.

Видіння розтануло, і Фродо прокинувся; Том уже висвистував, наче зграйка пташок, а косе проміння сонця падало у відчинене вікно. Надворі все було зелене та блідо-золотаве.

Поснідали знову без господарів. Настав час прощатись, а на серці у гобітів було важко, хоча ранок видався ясним, прохолодним і чистим під вимитим осіннім блідо-блакитним небом. З північного заходу подув свіжий вітерець. Їхні зазвичай спокійні поні нетерпляче перебирали ногами і форкали. Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам вирушати в дорогу та їхати якомога швидше.

Вони поїхали стежкою, що звертала за будинком і йшла вниз до північного краю пагорба. Саме спішилися перед останнім крутосхилом, коли Фродо раптом зупинився.

— Золотинка! — вигукнув він. — Моя ясна пані, вбрана у сріблясту зелень! Ми з нею не попрощались і навіть не бачилися від самого вечора!

Він так розхвилювався, що зібрався вертатись; але цієї миті чистий голос гукнув їх згори. Там, на вершині пагорба, стояла Золотинка і махала їм рукою: її розмаяне волосся променіло й мінилося на сонці. Вона танцювала, а з-під ніг розливалося сяйво, наче блиск роси на траві.

Вони поквапилися на вершину і стали перед нею, захекані. Гобіти вклонились, але вона повела рукою і показала їм землі в ранковому світлі. Те, що передучора, коли вони стояли на горі у Пралісі, огортав туман, тепер було чітко видно, а сама блідо-зелена лиса верхівка гори здіймалася серед темного лісу на заході. У тому напрямку тягнулися лісисті пагорби, зелені, жовті й рудуваті, а за ними ховалася долина Брендівинної. Удалині на півдні, за стрічкою Верболозки, блідим склом виблискувала Брендівинна, там вона робила петлю й утікала в місця, гобітам не відомі. На півночі, за дедалі нижчими горбами, простягалися сіро-зелені низини, аж поки не зникали в імлистій далечі. На сході височіли Кургани, один за одним, і губились удалині, тільки голубінь і білий проблиск, що зливалися зі смугою неба, будили в пам'яті гобітів оповіді про високі та далекі гори.

На повні груди вдихнувши повітря, вони відчули, що кілька стрімких ривків приведуть їх до мети. Боягузливо труситися нерівною окраїною Курганів видалося їм ознакою легкодухості, й тому вони мали стрибати спритно, як Том, камінцями пагорбів просто до Дороги.

Голос Золотинки повернув їх до дійсності.

— Поспішайте, любі гості! — сказала вона. — І не відступайте від вашої мети! На північ із вітром біля лівої скроні, і нехай вам щастить! Поспішайте, поки Сонце світить! — а Фродо вона додала: — Прощавай, друже ельфів, я рада, що зустрілася з тобою!

Фродо не знайшов, що відповісти. Він низько вклонився, вискочив на поні й повільно почвалав униз пологим схилом, а решта потяглася за ним. Будинок Тома Бомбадила, долина та Праліс зникли з очей. Між двома зеленими стінами горбів повітря нагрілось, а від землі піднімався солодкий дух трави. Сягнувши дна зеленого видолинку, вони озирнулись і побачили Золотинку, маленьку і тоненьку постать, наче квітку на тлі неба: вона стояла непорушно, простягнувши до них руки. Коли вони озирнулися, вона гукнула до них, махнула рукою і зникла.

Тепер їхній шлях пролягав низом видолинку і в обхід зеленого крутого пагорба у ще глибшу та ширшу долину, а далі на інші пагорби вздовж пологих схилів, і знов угору на нові вершини, й униз у нові долини. Довкола ні дерев, ані водойм: це був край трав і низького пружного дерну, і зовсім тихий, якщо не зважати на шепіт вітру та поодинокі крики незнаних птахів. Сонце піднялося вище, і стало гаряче. Щоразу, вибираючись на гребінь гори, вони відчували, як слабшає вітерець. А коли у просвіті на заході промайнув далекий Праліс, то він, здавалося, димів — наче з кожного листочка та корінця парувала дощова волога. Обрій знов огорнув серпанок імли, а небо вгорі лежало синім ковпаком, гарячим і важким.

Десь опівдні вони вийшли на пагорб, широка та пласка вершина якого була, мов неглибокий полумисок зі зеленим обідком. Повітря там завмерло, а небо нависло просто над головами. Вони перетнули виїмку і, глянувши на північ, зраділи: заїхали вже далі, ніж сподівалися. Звісно, у спекотному мареві всі відстані оманливі, та сумнівів бути не могло: Кургани закінчувались. Унизу зміїлася на північ довга долина, ведучи до проходу між двома стрімкими узгір'ями. Далі пагорбів не було, а ген на півночі виднілася темна довга смуга.

— Це смуга дерев, — сказав Мері, — а значить, там Дорога. Уздовж Дороги від Мосту на багато миль ростуть дерева. Кажуть, їх посадили в давні часи.

— Чудово! — вигукнув Фродо. — Якщо ми і далі йтимемо так швидко, то покинемо Кургани ще до заходу сонця, а потім пошукаємо місце для ночівлі.

Щоправда, коли він це говорив, то кинув оком на схід, а там пагорби були куди вищі і грізно нависали над ними; кожен пагорб вінчали зелені насипи, а подекуди стирчало каміння, мов поламані зуби зі зелених ясен.

Видовище дещо бентежило; тож вони відвернулись і зійшли у круглу западину. Посередині стояв один-єдиний високий камінь, не відкидаючи тіні в цю пору дня. Необроблений, він усе ж здавався значущим: наче межовий стовп чи радше знак погрози. Та всі гобіти зголодніли, і сонце було все ще у безпечному полудні; тому вони і притулилися відпочити зі східного боку каменя. А камінь був прохолодний, мовби сонцеві забракло сили його нагріти; втім, у таку спеку це було навіть приємно. Тут вони наїлись і напилися — кращого обіду на відкритому повітрі не забажаєш, адже харчами їх щедро забезпечив Том. Розв'ючені поні розбрелися, поскубуючи травичку.

Довго їхали верхи, а потім ситно попоїли, пригрівало сонечко, та духмяніли трави, довгенько пролежали вони там, випроставшись і дивлячись у небо: ось і пояснення того, що сталося. Прокинулися стривожені, бо спати ж вони не збиралися. Камінь стояв геть холодний і накривав їх довгою блідою тінню. Водянисте блідо-жовтаве сонце ледь пробивалося крізь імлу над західним краєм заглибини, в якій вони лежали; на півночі, півдні та сході стіною стояв густий, білий і студений туман. Повітря завмерло і тиснуло холодом. Поні збилися докупи, похиливши голови.

Гобіти перелякано схопилися на ноги і кинулися до західного краю. Виявилося, що вони на острові посеред туману. У них на очах сонце пірнуло у біле море, і холодна сіра тінь піднялася на сході. Туман підкочувався й піднімався, аж поки не зімкнувся дахом у них над головами: їх замурували в імлистій залі, де могильний камінь правив за основну колону.

Гобітам здалося, що за ними замкнулася пастка; але духом вони не занепали. Вони все ще пам'ятали обнадійливу смугу Дороги й усе ще знали, в якому вона напрямку. Так чи інак, а ця заглибина з каменем їм геть не подобалась, і залишатися тут вони й не думали. Речі спакували дуже швидко, хоча руки добряче мерзли.

Невдовзі вони вже спускалися вервечкою пологим північним схилом у те море імли, ведучи за собою поні. Туман ставав дедалі холоднішим і вологішим, їхні чуприни намокли і поприлипали до лобів. А коли зійшли на саме дно, стало так холодно, що гобіти зупинились і повитягали плащі з каптуриками, які відразу вкрилися великими сивими краплинами. Тоді, всівшись на поні, гобіти повільно рушили далі, визначаючи шлях за вигинами місцевості. Коли вони знайдуть прохід у кінці долини, далі йти буде легко — тримаючись прямої лінії, вони рано чи пізно вийдуть на Дорогу. Що робити потім, поки що не думали, тільки сподівалися, що за Курганами туман розступиться.

Просувалися вони дуже повільно. Щоби не розійтись і не погубити один одного, вервечкою рухались услід за Фродо. За ним ішов Сем, далі Піпін, а потім Мері. Долина здавалася нескінченною. Раптом Фродо помітив обнадійливий знак. Обабіч долини в тумані забовваніла якась пітьма; й він здогадався, що вони нарешті підійшли до проходу між узгір'ями, до північних воріт Курганів. Треба тільки пройти ворота — і вони вільні.

— Уперед! За мною! — гукнув Фродо через плече і поспішив уперед.

Але його надію швидко змінили розгубленість і тривога. Темні плями стали ще темнішими, хоча якось зменшилися; зненацька над ним зловісно нависли два велетенські камені, трохи нахилені один до одного, наче опори височезних дверей. Нічого схожого вранці він не бачив. Майже проминувши їх, Фродо усвідомив: його оточила ще більша темрява. Поні форкнув і став дибки, і Фродо гепнувся на землю. Озирнувшись, він нікого не побачив: він був сам.

— Семе! — покликав він. — Піпіне! Мері! Йдіть-но сюди! Чому не доганяєте?

Відповіді не було. Його охопив страх, і він побіг назад крізь ворота, відчайдушно гукаючи:

— Семе! Семе! Мері! Піпіне!

Поні побрикав у туман і зник. Десь іздалеку, а чи так йому здалося, він почув вигуки: «Гей! Фродо! Агой!» Ніби зі сходу, ліворуч від нього й від великих каменів, що виднілись у мороці. Він кинувся на голос і опинився перед крутим підйомом.

Здираючись нагору, він знову загукав, і щоразу відчайдушніше; відповіді довго не було, аж нарешті з туману десь ізгори та здаля відгукнулися слабенькі голоси: «Фродо! Агой!» А потім почувся крик, подібний на: «Рятуйте, рятуйте!» — ще і ще раз, а далі останнє «Рятуйте!» перейшло в довгий лемент, що раптом обірвався. Фродо поспішав, як тільки міг, до тих криків, але його обступила ніч, і в темряві було неможливо зорієнтуватися. Йому здавалося, що він постійно дереться вгору й угору.

Лише коли під ногами стало рівно, Фродо зрозумів, що нарешті вибрався на якийсь кряж чи пагорб. Він був виснажений, спітнілий і тремтів од холоду. Було зовсім темно.

— Де ж ви? — жалібно вигукнув він.

Відповіді не було. Прислухався. Раптом відчув, що дуже позимніло, вгорі здійнявся вітер, крижаний вітер. Погода мінялася. Клаптями та пасмами проносило імлу. З рота йшла пара, темрява відступила і наче просвітліла. Він глянув угору і з подивом помітив, що поміж летючими пасмами хмар і туману з'явилися ріденькі зорі. Вітер засвистав у траві.

Раптом йому причувся здушений крик, і він кинувся в той бік; і тут туман розступився, й відкрилося чисте зоряне небо. З першого ж погляду Фродо зрозумів, що він на південному краї вершини, на яку вибрався з півночі. Пронизливий вітер дув зі сходу. Праворуч зоряне західне небо закривала чорна тінь. Це був великий могильник.

— Де ви? — закричав він знову, розлючений і переляканий.

— Тут! — ніби з-під землі озвався низький, холодний голос. — Я чекаю на тебе.

— Ні! — зойкнув Фродо, та не зрушив із місця. Коліна підігнулись, і він упав на землю. Нічого не трапилось, і тиша не порушилася. Тремтячи, він підвів очі: над ним, затуляючи зорі, нахилилася висока темна тінь. Йому привиділися два ока, блідо-крижані, наче далекі вогні. Тоді його схопила рука, міцніша та холодніша за метал. Тіло вмить скрижаніло, й він зомлів.

Коли Фродо опритомнів, то якусь мить нічого, крім почуття жаху, пригадати не міг. Тоді враз усвідомив, що він полонений і перебуває в могильнику. Його схопив Могильний Дух, і, напевно, він уже під владою жахливих чарів, про які говорять тільки пошепки. Фродо не наважувався поворухнутися, лежав, як його поклали: розпростертий навзнак на холодній підлозі, руки схрещені на грудях.

Але хоча страх його був такий великий, що здавався частиною довколишньої темряви, Фродо раптом пригадав Більбо Торбина та його історії, їхні спільні прогулянки Широм, їхні розмови про подорожі та пригоди. У серці навіть найтлустішого та найполохливішого гобіта чаїться (частенько дуже глибоко — це правда) зерно хоробрості, яке проростає в момент крайньої безнадії та небезпеки. Фродо не був ані тлустим, ані полохливим; насправді, хоча цього він не знав, Більбо (і Ґандалф) вважав його найкращим гобітом Ширу. Фродо подумав, що тут настав кінець його подорожі, і то жахливий кінець, але ця думка його зміцнила. Він напружився, наче для останнього стрибка, — й ураз перестав почувати себе безпомічною жертвою.

Поки він так лежав, роздумуючи та намагаючись опанувати себе, він помітив, що темряву повільно розсуває бліде зеленаве світло. Спочатку він не міг нічого розгледіти, бо світло немовби сочилося з нього самого та з кам'яної підлоги і ще не сягнуло стелі чи стін. Він повернув голову й у холодному сяйві побачив поруч біля себе Сема, Піпіна та Мері. Вони лежали навзнак, із мертвотно-блідими обличчями, вбрані у біле. Біля них було багато скарбів, можливо, золотих, але в цьому світлі позбавлених тепла та привабливості. На головах у гобітів були вінці, на поясах — золоті ланцюги, а на пальцях — багато перснів. У кожного при боці лежав меч, а в ногах — щит. До горлянок усіх трьох був прикладений один довгий оголений меч.

І тут почалася пісня: холодне бурмотіння, то голосніше, то тихіше. Далекий і неймовірно моторошний голос дзвенів високо в повітрі, потім глухим стогоном пробивався з-під землі. З суцільного потоку сумних, але жахливих звуків стали виринати слова: понурі, жорсткі, холодні слова, безжальні та жалюгідні. Ніч, прагнучи зустрічі з ранком, нарікала на нього, холод, жадаючи тепла, проклинав його. Фродо промерз до кісток. Невдовзі пісня стала виразнішою, і Фродо з жахом збагнув, що вона змінилася на заклинання:

Руки, серце і кістки, ви холоньте навіки, на каміннім ложі спіть, спіть, поки Сонце, поки Місяць не покинуть світ. В чорнім вітрі зірки помруть, вам на золоті спати тут, поки темний володар не здійме рук над мертвим морем, землею мук.

У головах у нього щось зарипіло, зашкребло. Підвівшись на лікті, він побачив, що вони лежать у галереї, що завертає за ріг. А звідти тягнеться, пальцями намацуючи дорогу, довга рука і добирається до Сема, який лежав скраю, та до руків'я меча на горлянці.

Спершу Фродо здалося, ніби закляття справді перетворило його на камінь. Тоді майнула шалена думка про втечу. Якщо надягнути Перстень, то Дух, може, і пропустить його, а там і вихід знайдеться. Він уявив собі, як утікає, оплакуючи Мері, Сема та Піпіна, а сам же він вільний і живий. Ґандалф погодиться, що нічого іншого йому не залишалося.

Та хоробрість, яка в ньому пробудилася, була вже нездоланною: так просто він друзів не покине. Він вагався, намацуючи Перстень у кишені, а тоді знову боровся сам зі собою; а тим часом рука підповзала все ближче. І тут у ньому зміцніла рішучість. Схопивши короткого меча, який лежав поряд, він підвівся навколішки, перехилився через тіла своїх друзів і щосили рубонув по зап'ясті руки, що повзла. Меч перерубав руку, але і сам тієї ж миті розколовся до руків'я. Пролунав вереск, і світло згасло. У темряві почулося погрозливе гарчання.

Фродо впав на Мері й відчув холод його обличчя. І відразу ж він пригадав те, що забув, коли насунула імла: будинок під горою і Томові співи. Він пригадав віршик, якого їх навчив Том. Тихим розпачливим голосом він почав: «Гей! Томе Бомбадиле!» — і з цим іменем його голос наче зміцнів: зазвучав живо та повнокровно, барабаном і сурмою відлунюючи в темному склепі.

Гей! Томе Бомбадиле! Томе Бомбадилло! Крізь води, ліс і брили, очерет, могили, Крізь сяйво сонця й зір прислухайся й почуй нас! О Томе Бомбадиле! Прийди і порятуй нас!

Запала така глибока тиша, що Фродо почув биття свого серця. Після нестерпно довгої миті йому відповів далекий, мов крізь землю чи товщу стіни, зате ясний наспів:

Старий Том Бомбадил — веселун великий; Синя-синя його куртка, жовті черевики. І ніхто ще не спіймав Тома, бо він майстер: Ноги в нього найпрудкіші, а пісні — найкращі.

І тут щось загуркотіло, мов повалилось і покотилося каміння, і до склепу вдерлося світло, справжнє світло, ясне світло дня. У кінці склепу біля ніг Фродо утворився розлам; у ньому, наче в рамі проти світла ранкового сонця, з'явилася голова Тома (капелюх, перо, все як годиться). Проміння впало на підлогу й освітило обличчя трьох гобітів, котрі лежали біля Фродо. Вони не поворушились, але світло змило з них мертвотну блідість. Тепер вони ніби просто спали глибоким сном.

Том пригнувся, зняв капелюха і з піснею зайшов до темного склепу:

Геть, старий Могильний Духу! Щезни в світлі сонця! Розвійся туманом, вітрами по полю, Розлетися по світах за далекі гори! Не вертай сюди ніколи! Виповзай з могили! Щоб тебе забули, йди за ніч чорніший До зачинених воріт, поки просвітліє світ.

При цих словах зачувся крик, і склепіння у глибині могильника з гуркотом завалилося. Потім пролунав пронизливий вереск, що поступово завмер у незбагненній далині; все затихло.

— Ну, друже Фродо! — сказав Том. — Виходьмо на чисту траву! І поможи їх винести.

Вони винесли надвір Мері, Піпіна та Сема. Коли Фродо виходив із могильника востаннє, він помітив у купі обваленої землі відрубану руку, яка все ще корчилася, мов недобитий павук. Том знову зайшов досередини, довго там гупав і грюкав, і насамкінець з'явився з великим оберемком скарбів — золотих, срібних, мідних і бронзових; були там ланцюги, перли, оздоби з коштовним камінням. Він виліз на верхівку могильника і скинув усе це в зелену траву.

Там він став, із капелюхом у руці та вітром у чуприні, глянув униз на трьох гобітів, котрі лежали горілиць на траві. Піднявши правицю, він мовив чітко і владно:

Прокидайтесь зі сну, веселі хлоп'ята! Зігрівайте серця! Тріснув камінь клятий; Нарозтіж двері тьми; мертву руку втято. Ніч поглинула Ніч, Браму відчиняйте!

На превелику втіху Фродо, гобіти заворушилися, потяглися, протерли очі й нарешті звелися на ноги. Вони зачудовано озирнулися, спершу помітивши Фродо, а потім Тома власною персоною на верхівці могильника; а потім глянули на себе — у білому шматті, коронованих і підперезаних блідим золотом.

— А це що за чудасія? — здивувався Мері, намацуючи золотий віночок, що зсунувся на одне око. І тут затнувся, його обличчям промайнула тінь, і він заплющив очі. — Звісно, я пам'ятаю! — сказав він. — Уночі напали на нас люди з Карн-Дума і побили нас. Ах! Спис у серці! — і вхопився за груди. — Ні! Ні! — мовив, розплющуючи очі. — Про що це я? Мені щось наснилось. А ти куди подівся, Фродо?

— Певно, збився з дороги, — сказав Фродо, — та не будемо про це. Подумаймо, що нам зараз робити! Треба йти далі!

— У такому лахмітті, пане? — мовив Сем. — Де моя одежа? Він жбурнув вінець, пояс і персні на траву й безпорадно озирнувся довкола, наче сподіваючись знайти свої плащ, куртку, штани й іншу гобітську одіж.

— Можете не шукати, — сказав Том, зістрибнувши з могильника, і розсміявся, танцюючи довкола них у сонячному світлі. Здавалося, нічого жахливого не трапилось; і справді, дивлячись на веселого Тома з іскринками в очах, гобіти заспокоїлися.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Піпін, утішений і спантеличений водночас. — Чому ні?

Але Том захитав головою:

— Ви з могили врятувались, мов з глибокої води. Одіж — то мізерна втрата, ви радійте, що живі. Тепле сонце хай зігріє серця ваші і тіла! Скиньте це холодне шмаття, погасайте голяка! Ну, а Том піде на полювання!

Він побіг підстрибом у долину, посвистуючи та гейкаючи. Фродо спостерігав, як той біг на південь зеленою долиною між горбами, далі насвистуючи та виспівуючи:

Гей! Ну! Ну, ж бо ви! Ви куди ідете? Вверх, вниз, тут чи там, близько, вдаль чи десь-то? Гостровух, Мудроніс, Свистохвіст і Мудьчик, Мій маленький Білоступ і старий Товстунчик!

І так він співав, біжучи, та ще й підкидаючи і ловлячи капелюха, аж поки не зник за горою: та ще довго вітер, який тепер повернув на південь, доносив його гей ну! гей ну!

Сонце знову пригрівало. Гобіти трішки погасали по траві, як їм порадив Том. А тоді повлягалися грітися на сонці зі втіхою, зрозумілою кожному, хто несподівано перенісся з морозної зими в теплий край або хто після тривалої хвороби якось уранці встав із ліжка й відчув, що день знову сповнений надій.

Коли повернувся Том, вони вже віджили (і зголодніли). Спочатку над краєм пагорба з'явився Томовий капелюх, потім і він сам, а слухняною шворкою за ним — шестеро поні: п'ять їхніх і ще один. Цей був, без сумніву, старий Товстунчик: більший, дужчий, гладкіший (і старіший), аніж решта поні. Їхній власник Мері насправді їх так не називав, але віднині ці поні відгукувалися на прізвиська, які дав їм Том. Він покликав їх одного за одним, вони перейшли через пруг і стали рядком. Тоді Том уклонився гобітам.

— Ось ваші поні! — сказав він. — Вони розумніші (в певному сенсі), ніж ви, мандрівні гобіти — мають здоровий глузд у носах, бо здаля занюхують небезпеку, в яку ви влазите; а коли втікають, аби порятуватися, то біжать куди треба. Маєте їх пробачити; бо хоч мають вірні серця, вони не створені, щоби терпіти жах могильних духів. Бачите, ось вони тут, принесли весь вантаж!

Мері, Сем і Піпін переодягнулися; та невдовзі їм стало надто гаряче, бо мали зі собою про запас лише теплий одяг на зиму.

— Звідки взявся цей старий поні, цей Товстунчик? — запитав Фродо.

— Він мій, — сказав Том. — Мій чотириногий друг, хоча я рідко їжджу верхи, а він гуляє, де захоче. Коли ви в мене гостювали, ваші поні заприятелювали з Товстунчиком. А коли їм стало страшно вночі, то до нього примчали, а він їх мудрими словами і заспокоїв. Але тепер, мій любий Товстунчику, повезеш старого Тома. Гей! Піде він з вами показувати дорогу. Бо ж нелегко розмовляти з гобітами верхи, коли сам наздоганяєш їх пішки.

Гобіти зраділи і заходилися дякувати Томові; та він засміявся і сказав, що вони такі мастаки губитися, що він не заспокоїться, поки не переведе їх через кордони своєї землі.

— Безліч справ у мене, — сказав він, — там попрацювати, там поспівати, побалакати і погуляти, доглянути край. Том не може бути завжди під рукою, щоб кургани підривати і розколини відкривати. Про свій дім мусить Том подбати, та й Золотинка чекає.

Судячи з сонця, було ще рано, десь близько десятої, і гобіти згадали про сніданок. Востаннє вони їли вчора ополудні під каменем на кургані. Зараз вони ум'яли всі припаси, відкладені на вечерю, та ще й усе те, що приніс зі собою Том. Сніданок не був розкішний (як на гобітів і за таких обставин), але вони почулися ліпше. Поки снідали, Том пішов до могильника розглянути скарби. Більшу частину він склав блискучою купкою на траві: «Хай бере, хто знайде: пташка, звір, ельф чи людина, чи добре створіння…» Так мали розвіятися чари могильника, щоби жоден могильний дух до нього не повернувся. Собі він узяв лише брошку з блакитними камінцями, що мінилися, наче квіточки льону чи крильця метелика. Він довго на неї дивився, похитуючи головою, мовби щось пригадував, і нарешті сказав:

— Ось гарна дрібничка для Тома і для його господині! Гарною була та, що носила колись її на плечі. Тепер Золотинка брошку носитиме, і пам'ять про красуню житиме!

Для гобітів він вибрав кинджали майстерної роботи: довгі, у вигляді тонких листків, прикрашені червоно-золотистим зміїним візерунком. Кинджали зблиснули, коли він вийняв їх із чорних піхов, вироблених із дивного металу, легкого та міцного, оздоблених полум'яними каменями. Чи то завдяки добрій якості цих піхов, а може, через чари могильника, клинки виблискували на сонці, наче їх не торкнувся час, непритуплені та не покриті іржею.

— Ці старі ножі для гобітів стануть за мечі, — сказав він. — Добре мати гострі клинки ширському народу, що мандрує на схід чи південь, ген у темряву і небезпеку.

І він пояснив гобітам, що багато років тому ці леза викували люди з Вестернесу: вони були супротивниками Темного Володаря, та здолав їх злий король Карн-Дума в землі Анґмару.

— Мало хто їх пам'ятає, — пробурмотів Том, — однак іще мандрують самотою сини забутих королів, оберігаючи від зла безтурботний народ.

Гобіти його слів не зрозуміли, та, коли він це говорив, їм увижалася, мов крізь далину сторіч, широченна туманна долина, якою крокували високі суворі люди з ясними мечами, а в останнього на чолі сяяла зоря. Тоді видіння розвіялось, і гобіти знову опинилися в освітленому сонцем світі. Настав час вирушати. Вони спакували торби і нав'ючили поні. Свою нову зброю повісили на шкіряних пасках під куртками, та вона заважала і видавалася зайвою. Нікому не спадало на думку, що може дійти і до бойової сутички.

Нарешті вони рушили. Спочатку повели поні під вуздечки вниз схилом, а потім сіли верхи і швидко поїхали долиною. Вони озирнулись і побачили на горі вершок старого могильника, де в сонячному промінні жовтим полум'ям горіло золото. Далі вони завернули за наступний схил Курганів, і могильник зник із очей.

Як Фродо не роззирався на всі боки, ніде не бачив тих великих каменів, що стояли ворітьми. Незабаром під'їхали до північної ущелини, минули її, і перед ними простяглася полога долина. Разом із Томом подорожувати було весело: він радісно їхав поряд чи позаду них на Товстунчику, який виявився значно прудкішим, аніж обіцяло його черево. Том постійно щось наспівував, переважно нісенітниці, а може, то була мова, не зрозуміла гобітам, давня мова, створена висловлювати радість і зачудування.

Вони їхали без зупинок, але незабаром виявилося, що Дорога набагато далі, ніж гадалося. Навіть без туману через свій учорашній полудневий сон вони не дісталися би туди раніше як опівночі. Темна смуга, яку вони бачили, була не смугою дерев, а кущами понад краєм глибокого рову з крутим муром із протилежного боку. За словами Тома, тут колись пролягав кордон королівства, та було це дуже давно. Здавалося, він пригадав якусь сумну історію, але більше нічого не додав.

Перебравшись через рів, вони пройшли крізь пролом у мурі, а тоді Том повернув просто на північ, бо до того вони дещо відхилилися на захід. Місцевість тепер була відкрита й рівна, і вони пришвидшили крок, але сонце вже сідало, коли вони врешті побачили попереду смугу високих дерев і зрозуміли, що невдовзі, після стількох несподіваних пригод, виїдуть на Дорогу. Вони пустили поні чвалом, іще якась миля — і вони під довгими тінями дерев. Дорога, невиразна в сутінках, вилася під похилим насипом. У цьому місці вона пролягала з південного заходу на північний схід, а праворуч швидко збігала в широку балку. Полотнище Дороги було пооране коліями, а після нещодавньої зливи його вкривало багато калюж і вибоїн, заповнених дощівкою.

Вони спустилися насипом і роззирнулися. Довкола ні душі.

— Ну, нарешті дісталися! — вигукнув Фродо. — Сподіваюся, з нашою дорогою навпростець Пралісом ми втратили не більше як два дні! А може, наша затримка на краще — вони могли збитися з нашого сліду.

Друзі поглянули на нього. Страх перед Чорними Вершниками знов опустився на них тінню. Вступивши у Праліс, вони думали тільки про те, як вибратися на Дорогу; лише тепер, коли вона лежала в них під ногами, вони пригадали небезпеку, що їх переслідує, і цілком імовірно, причаїлась у засідці на самій Дорозі. Вони з тривогою озирнулися на захід сонця, та Дорога була темна і пустельна.

— Ти гадаєш, — непевно завів Піпін, — гадаєш, за нами сьогодні вночі можуть гнатися?

— Ні, не сьогодні, — відповів Том Бомбадил, — і може, й не завтра. Але здогадам моїм не вірте; я не впевнений. Що діється на Сході я не знаю. Том — не пан над Вершниками з Чорної Землі.

І все одно гобітам хотілось, аби він пішов із ними. Їм здавалося, що він знатиме, як здолати Чорних Вершників, якщо це взагалі кому-небудь до снаги. Ось підуть вони зараз у землі, анітрохи їм не відомі, згадувані тільки в найтуманніших легендах Ширу, — і гобіти затужили за домом. Глибоке почуття самотності і втрати опанувало їх. Мовчки стояли вони, розлучатися не хотілось, і не відразу розчули, як Том бажає їм щасливої дороги та доброго настрою, наказуючи їхати не зупиняючись аж дотемна.

— Том дасть вам добру пораду на сьогодні, а потім вестиме вас ваша доля: за чотири милі по Дорозі вийдете до села Брі під пагорбом, де знайдете старий заїзд «Брикливий поні». Барліман Кремена — порядний власник. Там переночуєте, а вранці — в дорогу. Будьте хоробрі, але обережні! Не опускайте рук і мчіть назустріч долі!

Вони благали його провести їх принаймні до заїзду і випити на прощання; та він лише засміявся і промовив:

Тут край землі Тома: далі він не йтиме. Має справи вдома Том, і жде Золотинка!

Потім розвернувся, підкинув у повітря капелюха, скочив на Товстунчика і помчав у сутінки, наспівуючи.

Гобіти піднялися на насип і дивилися йому вслід, аж поки він не зник із очей.

— Так шкода розлучатися з Господарем Бомбадилом, — сказав Сем. — Він дивак, нема слів. Хтозна, чи зустрінемо ще когось кращого чи химернішого. Та якщо чесно, я не проти заскочити до цього «Брикливого поні». Може, він — як наш «Зелений дракон»? А що за народ живе у Брі?

— У Брі живуть гобіти, — сказав Мері, — а також Великий Народ. Думаю, там буде майже, як удома. Як не крути, «Поні» — добре місце. Наші туди час від часу заїжджають.

— Може, кращого і не побажаєш, — сказав Фродо, — та все одно це не Шир. Не дуже розслабляйтеся, «як удома»! І, будь ласка, пам'ятайте — всі до одного — прізвище Торбин згадувати НЕ МОЖНА. Я — пан Підгір, якщо вже доведеться якось назватися.

Вони знову видерлися на поні й мовчки рушили в сутінки. Швидко споночіло, а вони то повільно тягнулись униз схилом, то знов угору, аж поки попереду не зблиснули вогники.

Перед ними височів чорний пагорб Брі, затуляючи імлисті зірки; а під його західним крилом гніздилося велике село. До нього вони і поривалися, нічого не бажаючи, крім вогнища та дверей, які би відгородили їх від ночі.

IX. Під вивіскою «Брикливий поні»

Брі — найбільше село невеликого заселеного краю Брі, схожого на острів посеред пустки. Крім Брі, були там ще три села: Стіг — по інший бік гори, Гребнів — у глибокій долині далі на схід і Арчет — під Чет-лісом. Довкола пагорба та селищ простягалися поля і розчищені переліски шириною кілька миль.

Люди з Брі були темно-русі, кремезні і трохи низького зросту, мали веселу та незалежну вдачу: нікому не корилися, крім себе самих; зате більше приятелювали і зналися з гобітами, гномами, ельфами й іншими мешканцями довколишнього світу, ніж тодішній (і теперішній) Великий Народ. За їхніми власними переказами, жили вони тут споконвіку і походили від перших людей, котрі примандрували на Захід Середзем'я. Мало хто з них пережив безлад Прадавніх Часів; але коли королі повернулися з-за Великого Моря, то знайшли брійців на тому самому місці. І якщо про старих королів уже і пам'ять травою поросла, то вони живуть тут і далі.

У ті часи ніхто з людей не селився так далеко на захід, лише за якусь сотню ліг від Ширу. Та в диких пущах поза межами Брі блукали таємничі люди. Брійці називали їх слідопитами, а звідки вони — цього не знали. Були слідопити вищі та смаглявіші за мешканців Брі й начебто мали надзвичайні зір і слух і розуміли мову звірів і птахів. Ходили вони де заманеться: і на південь, і на схід, і навіть до Імлистих Гір; але тепер їх стало мало і бачили їх рідко. Вони приносили новини здалеку і розповідали дивні давно забуті історії, які слухали пожадливо; та брійці з ними не товаришували.

У краю Брі мешкало також кілька гобітських родин. Вони називали себе найдавнішим поселенням гобітів у світі, поселенням, заснованим задовго до того, як вони перейшли Брендівинну і заселили Шир. Жили вони переважно у Стозі, хоча кілька родин було в самому селі Брі, переважно вище на схилі пагорба, над будинками людей. Великий Народ і Малий Народ (так вони називали один одного) були в добрих стосунках, кожен займався своїми справами і вважав себе невід'ємною часткою населення краю. Ніде у світі не бачили такого особливого, але досконалого ладу.

Ні ті, ні інші не любили мандрувати; і найбільше переймалися вони справами чотирьох селищ. Часами гобіти з Брі добиралися до Цапового Краю чи Східної Чверті; зате гобіти Ширу рідко навідувалися до Брі, хоча туди було не більше ніж день їзди верхи на схід від Брендівинного Мосту. Бувало, до заїзду на ніч-другу заносило випадкового цаповинця чи непосидька Тука, але й таке траплялося дедалі рідше. Гобіти Ширу називали гобітів Брі та й усіх інших, що жили за кордоном, чужинцями, і мало ними цікавилися, вважаючи нудними та неотесаними. Можливо, в ті часи на Заході Світу було набагато більше чужинців, аніж це собі уявляли мешканці Ширу. Деякі, без сумніву, були нічим не кращі за волоцюг, ладні вирити нору будь-де і покинути її, коли заманеться. Але у Брі принаймні жили гобіти порядні й заможні, до того ж не більші селюки, ніж їхні далекі родичі «усередині». Ще не зовсім забулися ті часи, коли між Широм і Брі тривало жваве спілкування. У Брендіцапів, без сумніву, текла брійська кров.

У селі Брі було близько сотні кам'яних будинків Великого Народу, і гніздилися вони здебільшого над Дорогою, на схилі пагорба, вікнами на захід. Півколом їх оточував глибокий рів із густим плотом з внутрішнього боку. Через рів було прокладено дамбу; а там, де Дорога перетинала пліт, стояли великі ворота. Ще одні ворота були в південному кутку при виході з села. На ніч їх замикали, а всередині в невеликих сторожках сиділи воротарі.

Там, де Дорога повертала праворуч, огинаючи пагорб, був великий заїзд. Збудували його давним-давно, ще коли рух на дорогах був жвавіший. Адже село Брі стояло на давньому перехресті шляхів; інша стара дорога зливалася зі Східною біля самого рову на західному кінці села. Колись нею подорожували люди й інші народи. «Дивне, як новина з Брі» — така приказка збереглась у Східній Чверті ще з тих часів, коли в заїзді можна було почути новини з Півночі, Півдня та Сходу і коли гобіти Ширу бувало заходили туди їх послухати. Але Північні Землі давно запустіли, й Північною Дорогою ходили мало: вона поросла травою, і брійці назвали її Зеленим Шляхом.

Однак заїзд у Брі все ше стояв, і його господаря вважали поважною особою. Його дім правив за місце зустрічі для нероб, балакунів і пліткарів, великих і малих, із усіх чотирьох селищ, а також за притулок для слідопитів та інших мандрівців і для тих подорожніх (переважно гномів), котрі все ще ходили Східною Дорогою до Імлистих Гір.

Було темно, і сяяли білі зорі, коли Фродо з товаришами нарешті минув перехрестя Зеленого Шляху і під'їхав до Західних воріт села. Ті були замкнені, але біля дверей сторожки сидів чоловік. Він скочив на ноги, схопив ліхтаря і здивовано глянув на них поверх воріт.

— Звідки ви і чого вам треба? — непривітно буркнув він.

— Ми прямуємо до заїзду, — відповів Фродо. — Мандруємо на схід і не можемо сьогодні їхати далі.

— Гобіти! Четверо гобітів! Та ще й із Ширу, судячи з вимови, — сказав воротар, тихо, мовби сам до себе. Якусь мить ще подивився на них похмуро, а тоді повільно відчинив ворота і пропустив. — Не часто вночі на Дорозі побачиш гобітів із Ширу, — продовжував він, коли вони призупинилися біля воріт. — Вибачте за цікавість, які справи несуть вас на схід від Брі? І як вас звати, дозволю собі запитати?

— Як нас звати і які наші справи — це наші власні справи, і тут не місце про них розводитися, — відрізав Фродо; йому не сподобався вигляд воротаря ані тон його голосу.

— Ваші справи — то ваші, — сказав чоловік, — а моя справа — після сутінок ставити запитання.

— Ми гобіти з Цапового Краю, і нам заманулося помандрувати і зупинитись у заїзді, — вставив Мері. — Моє ім'я — пан Брендіцап. Цього вам досить? Колись тут увічливіше приймали подорожніх, якщо вірити розповідям.

— Гаразд, гаразд! — примирливо мовив чоловік. — Я не хотів вас образити. Але переконаєтеся, що не лише старий Гарі на воротях дійматиме вас питаннями. Тут повно чудного люду. Якщо вам до «Поні», то побачите, що ви не єдині гості.

Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але у світлі ліхтаря Фродо помітив, як уважно розглядав їх чоловік. Гобіт зрадів, коли у них за спинами з брязкотом зачинилися ворота. І задумався, чому ж той чоловік такий підозріливий і чи хтось розпитував про групку гобітів. Може, Ґандалф? Може, він уже прибув, поки вони блукали у Пралісі та на Курганах. Але щось у погляді та голосі воротаря занепокоїло Фродо.

Чоловік іще провів їх довгим поглядом, а потім пішов до себе у сторожку. Тільки-но він повернувся спиною, через ворота швидко перелізла темна постать і розтанула в пітьмі сільської вулиці.

Гобіти проїхали пологим підйомом повз кілька будинків і зупинилися біля заїзду. Будинки видавалися їм великими та незвичними. Сем подивився на заїзд із трьома поверхами та безліччю вікон, і його серце завмерло. Він припускав, що в поході він рано чи пізно зустріне велетів, вищих за дерева, й інших, іще жахливіших, істот; але на цю мить йому вистачило першої зустрічі з людьми та їхніми високими будинками, — на кінець утомливого дня цього було навіть занадто. Він уявив собі чорних коней, осідланих у пітьмі двору, та Чорних Вершників, що визирали з темних верхніх вікон.

— Тут ми не будемо ночувати, правда, пане? — вигукнув він. — Якщо в селищі є гобіти, то чому би нам не переночувати у них? Було би звичніше.

— А що не гаразд із заїздом? — запитав Фродо. — Його нам порадив Том Бомбадил. Думаю, там усередині затишно.

Для звиклого ока заїзд виглядав приємним навіть зовні. Його фасад виходив на Дорогу, а два бічні крила врізались у нижній схил пагорба, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. До внутрішнього двору між двома крилами вела широка арка, ліворуч під аркою були великі двері з широкими сходами до них. Двері були відчинені, й зісередини лилося світло. Над аркою висіла лампа, а під нею — велика вивіска: товстий білий поні дибки. На дверях білів напис: «БРИКЛИВИЙ ПОНІ» БАРЛІМАНА КРЕМЕНИ. Крізь щільні фіранки багатьох вікон першого поверху пробивалося світло.

Поки вони в сутінках стояли надворі, хтось усередині затягнув веселу пісню, і її голосно підхопив багатоголосий радісний хор. Гобіти якийсь час прислухалися до цієї закличної пісні, а тоді злізли з поні. Пісня закінчилася вибухом сміху та оплесків.

Вони провели поні під аркою і, залишивши їх у дворі, піднялися сходами. Фродо пішов уперед і мало не зіткнувся з низьким лисим товстуном із червоним обличчям і у білому фартусі. Той вискочив із одних дверей і летів у другі, несучи тацю з повними кухлями.

— Чи можна… — почав Фродо.

— Хвилиночку, будь ласка! — кинув чоловік через плече і зник у гармидері голосів і хмарі диму. За мить він повернувся, витираючи руки фартухом. — Доброго вечора, маленький пане! — вклонився він. — Чого бажаєте?

— Кімнату на чотирьох і стійло для п'ятьох поні, якщо можна. Це ви пан Кремена?

— Атож! Барліманом мене звуть. Барліман Кремена до ваших послуг! А ви з Ширу, так? — запитав він, а потім раптово ляснув долонею по чолі, наче намагаючись щось пригадати. — Гобіти! — вигукнув він. — Що це мені нагадує? А не сказали би, як вас звати, пане?

— Пан Тук і пан Брендіцап, — сказав Фродо, — а це Сем Правоніг. Мене звати Підгір.

— Ну от! — клацнув пальцями пан Кремена. — Знову забув! Але пригадаю, як матиму час подумати. Я з ніг збиваюся, та спробую щось для вас зробити. Тепер до нас не часто навідуються цілі компанії з Ширу, то я подбаю, щоби гарно вас прийняти. Але тут зібрався вже такий натовп, якого давненько не було. Як кажуть у нас у Брі, біда сама не ходить. Гей! Нобе! — крикнув він. — Де ти, копуне шерстолапий? Нобе!

— Іду, пане! Іду! — рум'яний гобіт вистрибнув із дверей і, помітивши подорожніх, зупинився і вирячився на них із великим зацікавленням.

— Де Боб? — запитав господар. — Не знаєш? Ну, то знайди! Негайно! Я не маю шість ніг ані шість очей! Скажи Бобові, у дворі п'ять поні, нехай десь приткне.

Ноб вишкірився, підморгнув і зник.

— Ну, то що я хотів сказати? — продовжив пан Кремена, ляскаючи себе по чолі. — Одне виштовхує друге, так би мовити. Я сьогодні такий зайнятий, голова йде обертом. Учора вночі прийшла сюди Зеленим Шляхом компанія з далекого півдня, що вже дивно. Потім сьогодні ввечері група гномів, котрі йдуть на захід. А тепер ось ви. Якби не були ви гобітами, то навряд чи прийняв би вас. Але в північному крилі є кілька кімнат, облаштованих спеціально для гобітів. На першому поверсі, як ви зазвичай полюбляєте; круглі вікна й усе на гобітський смак. Сподіваюся, вам буде зручно. І повечеряти ви, звісно, захочете? Одна мить. А зараз осюди!

Він провів їх коридором і відчинив двері.

— Ось гарненька кімнатка! Сподіваюся, вам підійде. А тепер вибачайте. Я такий зайнятий. Нема часу балакати. Мушу бігти. Важка праця для двох ніг, але чогось не худну. Зазирну пізніше. Що-небудь потрібне — смикніть за дзвіночок, і прибіжить Ноб. А як не прибіжить, то дзвоніть і гукайте!

Нарешті він пішов, давши їм змогу перевести подих. Здавалося, він міг говорити безупину, хай би який був заклопотаний. А кімнатка виявилася маленькою та зручною. У каміні палахкотів яскравий вогонь, довкола стояло кілька низьких і зручних крісел. Круглий стіл був застелений білим обрусом, і на ньому стояв великий дзвінок. Але Ноб, гобіт-слуга, примчав задовго до того, як вони надумали дзвонити. Він приніс свічки та повну тацю тарілок.

— Чи будете щось пити, панове? — запитав він. — Може, поки готується вечеря, показати вам ваші спальні?

Вони повмивалися й устигли випили по півкухля пива, коли знов увійшли пан Кремена та Ноб. Умить стіл був накритий. Були там гарячий суп, холодне м'ясо, чорничний пиріг, свіжі булочки, грудка масла та напіввитриманий сир: добра проста їжа, така сама, як у Ширі, й достатньо домашня, щоб остаточно розвіяти побоювання Сема (вже значно послаблені чудовим пивом).

Господар іще трохи покрутився, а потім попросив дозволу піти.

— Не знаю, чи захочете ви після вечері приєднатися до компанії, — сказав він у дверях. — Може, підете спати. Та якщо надумаєтеся, товариство радо вас прийме. До нас нечасто чужинці — перепрошую — гості з Ширу навідуються; і ми радо послухаємо якісь новини, чи історії, чи пісні, які вмієте. Але як хочете! Коли щось треба — дзвоніть!

Після вечері (близько години старанної роботи без відволікань на розмови) вони так відсвіжіли та збадьорилися, що Фродо, Піпін і Сем вирішили приєднатися до гурту. Мері сказав, що там буде занадто парко.

— Посиджу трохи біля каміна, а потім піду подихаю свіжим повітрям, — сказав він. — А ви будьте обережні, пам'ятайте, що втікаєте потайки і все ще на великій дорозі й неподалік від Ширу!

— Гаразд! — сказав Піпін. — А ти гляди, не загубись. І не забувай, що під дахом безпечніше!

Товариство зібралось у великій залі заїзду; компанія багатолюдна і строката, як розгледів Фродо, коли його очі звикли до освітлення. Його джерелом були тліючі поліна в каміні, бо три підвішені до сволоків лампи ледве блимали, оповиті димом. Барліман Кремена стояв біля вогню і розмовляв із парою гномів та кількома людьми дивної зовнішності. На лавах сидів різний народ: люди з Брі, гурт місцевих гобітів, котрі балакали між собою, ще кілька гномів та інші постаті, яких важко було розгледіти в темних кутках.

Хор місцевих мешканців привітав гобітів із Ширу, тільки-но вони ввійшли. Чужинці, особливо ті, хто примандрував Зеленим Шляхом, зацікавлено на них витріщилися. Господар представив брійцям новоприбулих, але такою скоромовкою, що, навіть розчувши імена, вони не були певні, кому яке належить. Люди з Брі майже всі мали рослинні (і для гобітів Ширу незвичні) прізвища, як-от Очерет, Козолист, Підверес, Яблукор, Будяк і Папорот (не кажучи вже про Кремену). Подібні прізвища мали деякі гобіти. Поширене було, наприклад, прізвище Полин. Але більшість мала звичні прізвища, як-от Берег, Бобронір, Довгонір, Пісконос і Тунел, багато з яких також зустрічались у Ширі. Було серед інших кілька Підгірів зі Стогу, а оскільки вони не могли собі уявити, що хтось може мати одне і те саме прізвище й не бути родиною, то прийняли Фродо сердечно, як давно загубленого кузена.

Гобіти з Брі були приязні та допитливі, й тому Фродо швидко зрозумів, що йому доведеться пояснити, чим він займається. Він зізнався, що цікавиться історією та географією (на це закивали голови, хоча жодне з цих слів у брійському діалекті часто не вживалося). Сказав, що подумує про написання книжки (це викликало мовчазне здивування) і що він із друзями хоче зібрати інформацію про гобітів поза межами Ширу, особливо у східних землях.

Тут усі заговорили хором. Якби Фродо справді хотів написати книжку, а ще й мав би багато вух, то за кілька хвилин зібрав би інформації на сім розділів. А якби і цього забракло, то йому дали цілий список імен, починаючи із «ось старий Кремена», до кого він міг би звернутися по додаткову інформацію. Та за якийсь час, оскільки Фродо не виявляв бажання писати книжку тут-таки, гобіти повернулися до справ у Ширі. Фродо виявився не дуже балакучим, тож незабаром він залишився сам у куточку, прислухаючись і розглядаючись довкола.

Люди та гноми говорили здебільшого про віддалені події та розказували новини, які останнім часом чули надто часто. Далеко на півдні було неспокійно, і люди, котрі прийшли Зеленим Шляхом, покинули домівки в пошуках мирного куточка. Брійці співчували, та просто не були готові прийняти стільки чужоземців на своїй невеличкій землі. Один подорожній, косоокий і непривабливий, передбачав, що в найближчому майбутньому на північ ітиме дедалі більше народу. «Якщо для них не знайдеться місця, вони самі його знайдуть. Вони мають таке саме право на життя, як і інші!» — голосно сказав він. Місцевих мешканців така перспектива не тішила.

Гобіти не звертали на все це уваги — наразі це їх не стосувалося. Великий Народ навряд чи попросить притулку в гобітських норах. Їх більше цікавили Сем і Піпін, які вже почувалися тут як удома і весело теревенили про події в Ширі. Піпін викликав дружний регіт, оповівши, як завалилася стеля Міської Нори у Великому Ритові: Віла Білостопа, мера та найтлустішого гобіта в Західній Чверті, засипало вапном, і він вискочив звідти, мов печене яблуко в цукровій пудрі. Але прозвучало кілька запитань, які занепокоїли Фродо. Одному брійцеві, котрий кілька разів бував у Ширі, захотілося дізнатися, де жили Підгіри і з ким родичалися.

Раптом Фродо помітив, що дивний на вигляд чоловік у пошарпаному одязі, котрий сидів у затінку під стіною, також уважно прислухається до розмови гобітів. Перед ним стояв високий кухоль пива, і курив він цікаво вигнуту люльку з довгим мундштуком. Він сидів, витягнувши ноги у високих чоботях, добре пошитих із м'якої шкіри, але потертих і заляпаних грязюкою. Вицвілий темно-зелений плащ закривав усе решта, і, незважаючи на задуху в залі, чоловік насунув каптур на саме обличчя. Проте видно було, як блистіли його очі, коли він спостерігав за гобітами.

— Хто це? — запитав Фродо, коли випала нагода перемовитися з господарем. — Ви його начебто не представляли?

— Його? — пошепки відповів господар, скосивши очі й не повертаючи голови. — Я його сам не знаю. Він один із мандрованих — ми називаємо їх слідопитами. Він мало говорить, зате під настрій може розповісти рідкісну історію. Зникає на місяць або й на рік, а потому знову з'являється. Минулої весни він досить часто тут бував, але потім десь зник. Ніколи не чув його справжнього імені, але тут його кличуть Бурлакою. Ходить швидко на своїх довгих ходулях; проте нікому не скаже, куди його носить. Але від Сходу та Заходу не дочекаєшся звіту, як тут у нас кажуть, себто про слідопитів і гобітів Ширу, вибачте на слові. Дивно, що ви питаєте про нього. — Тут пана Кремену гукнули, бо десь уже закінчилося пиво, і його остання репліка залишилася без відповіді.

Фродо відчув на собі погляд Бурлаки, мовби той почув чи здогадався, що йшлося про нього. А тоді махнув рукою, запрошуючи Фродо присісти поруч. Коли Фродо підійшов, Бурлака відкинув каптур, відкривши густе темне волосся, посріблене сивиною, бліде суворе обличчя та проникливі сірі очі.

— Звати мене Бурлака, — сказав він тихо. — Дуже радий із вами познайомитися, пане… Підгіре, якщо старий Кремена не переплутав.

— Не переплутав, — холодно відповів Фродо. Під поглядом цих проникливих очей він чувся не надто затишно.

— Ну, пане Підгіре, — сказав Бурлака, — я би на вашому місці попередив ваших друзів, аби не говорили зайвого. Пиво, камін і випадкові зустрічі — то приємно, але все ж таки тут не Шир. Довкола багато дивного люду. Втім, можете сказати, що це не моя справа, — додав він, криво посміхаючись і дивлячись Фродо просто в очі. — І через Брі останнім часом проходили ще дивніші подорожні, — продовжив він, стежачи за Фродовим обличчям.

Фродо глянув на нього так само пильно, та нічого не сказав. Бурлака раптом, відвернувшись від нього, зосередився на Піпіні. Фродо стривожився, почувши, як сміхотливий молодий Тук, підбадьорений успіхом оповіді про тлустого мера Великого Ритова, зараз весело змальовує прощальну вечірку Більбо. Він уже зображав Промову й підходив до вражаючого Зникнення.

Фродо нервував. Для більшості місцевих гобітів, без сумніву, це була невинна історія — просто смішна оповідь про смішний народ за Рікою; та дехто (наприклад старий Кремена) щось таки знав і, напевно, давно вже щось чув про зникнення Більбо. Тут могло виплисти ім'я Торбина, особливо якщо про нього вже розпитували.

Фродо заметушився, не знаючи, що робити. Піпіна, вочевидь, дуже захоплювала увага слухачів, і він зовсім забув про небезпеку. Фродо раптом перелякався, що в такому настрої той може навіть про Перстень згадати, — а тоді всьому кінець.

— Негайно щось зробіть! — прошепотів Бурлака йому на вухо.

І тут Фродо вискочив на стіл і заговорив. Увагу Піпінових слухачів порушено. Дехто з гобітів поглянув на Фродо, засміявся і заплескав, подумавши, що пан Підгір перебрав.

Фродо враз почувся незручно і став перебирати вміст кишені (як це мав звичку робити, виголошуючи промови). Він намацав Перстень на ланцюжку, і на нього найшло незбагненне бажання надягнути Перстень і в такий спосіб вийти з дурного становища. І ще йому здалося, що ця ідея прийшла ззовні, від когось або чогось у залі. Він твердо опирався спокусі й міцно стиснув Перстень у долоні, наче намагаючись утримати його від якихось витівок. Так чи інак, це йому не додало натхнення. Він сказав «кілька належних слів», як говорять у Ширі:

— Ми всі вельми вдячні за вашу теплу зустріч, і я смію сподіватися, що мої короткі відвідини допоможуть поновити давню дружбу між Широм і Брі, — а тоді він затнувся і закашлявся.

Тепер усі в залі дивилися на нього.

— Пісню! — вигукнув один гобіт.

— Пісню! Пісню! — закричали решта. — Гайда, пане, заспівайте щось новеньке!

На якусь мить Фродо завмер із роззявленим ротом. Тоді у відчаї затягнув кумедну пісню, яку дуже любив Більбо (і насправді пишався нею, бо сам її склав). Пісня була про заїзд; можливо, тому він її і пригадав. Ось вона вся. Нині з неї пам'ятають лише кілька слів.

Весела і стара корчма під пагорбом стоїть, Там темні варяться пива, І навіть Місяць раз — дива! — забрів там посидіть. У конюха є п'яний кіт, на скрипці грає він; Угору-вниз смичок пливе, То запищить, то зареве, то задзвенить, як дзвін. Господар має цуценя, що ловить кожен жарт; Як тільки зажартує гість, Не п'є той песик і не їсть — регоче так, що ґвалт. Корова ще рогата є, велична, мов княжна; Та тільки музику і спів Зачує десь — трясеться хлів, вигоцкує вона. А ось тарелів срібних ряд і срібних ложок стрій! Окрема ж пара — для неділь, Її шкребе ціла артіль в суботу так, як стій. І Місяць пиво пив до дна, і кіт нявчав-нявчав; Тарілка з ложкою — в танок, Корова скоком у садок, а пес свій хвіст впіймав. Замовив Місяць гальбу ще і покотивсь під стіл; І там дрімав, і пиво снив, Аж поки день не наступив із сонцем на хвості. Конюх тоді сказав коту: «Там Місяця скакун Гризе вудила та ірже, Але господар спить — і вже, а сонце — як кавун!» Тоді хапає скрипку кіт, і шкварить джиґу він; Смичок реве, пищить, кричить, Господар Місяць термосить: «Вже ранок біля стін!» І покотили пиячка горою до небес, Позаду кінь його чвалав, Корова гордо-пишно йшла, тарілка, ложка й пес. Все швидше, швидше скрипка гра, і песик скавулить, Корова й кінь — на головах, Гасають гості по ліжках, танцюють, аж курить. Аж раптом тріснула струна! корова — стриб і скік, Зареготало цуценя, Тарілка вибігла, й півдня Всі чули ложки крик. Нарешті Місяць в небесах, але і сонце там. Під звуки танцю й скрипки гри На всіх них дивиться згори, не вірячи очам.

Гучні тривалі оплески. У Фродо був добрий голос, та й пісня догодила присутнім.

— А де старий Барлі? — загукали вони. — Він це мусить почути. Бобе, навчи свого кота грати на скрипочці, а ми затанцюємо. — Попросили ще пива, і закричали: — Заспівайте ще раз, пане! Ну ж бо! Ще раз!

Фродо хильнув іще пива і затягнув пісню зі самого початку; йому підспівували, бо мелодія була відома, а слова вони підхоплювали легко. Тепер настала черга Фродо запишатися собою. Він вистрибував на столі й, коли вдруге підійшов до «корова — стриб і скік», підстрибнув у повітря. Занадто жваво; бо приземлився він, гримнувшись, у тацю з кухлями, послизнувся і скотився зі столу з брязкотом, дзенькотом і гупанням! Слухачі, вже роззявивши роти для реготу, так і завмерли, бо співак зник. Він просто щез, мовби крізь землю провалився, не залишивши й дірки!

Місцеві гобіти, вирячивши очі, скочили на ноги і стали кликати Барлімана. Від Піпіна та Сема всі відсахнулися, залишивши їх самих у куточку, й підозріливо глипали на них здаля. Зрозуміло, багато хто вважав їх тепер спільниками мандрівного чаклуна незнаних можливостей і мети. Але був один смаглявий брієць, котрий стояв і дивився на них із розумінням і напівглузливо, аж їм стало лячно. Потім він вислизнув за двері, а за ним — косоокий південець: обоє цього вечора постійно перешіптувалися. Гарі, воротар, також вийшов одразу за ними.

Фродо почувався дурнем. Не знаючи, що йому робити, він проповз під столами до темного кутка біля Бурлаки, який не ворухнувся і не виказав своїх думок. Фродо притулився до стіни і зняв Перстень. Як той опинився на пальці, Фродо сказати не міг. Фродо припускав, що, співаючи, він бавився Перснем у кишені й, коли смикнув рукою, щоби втриматися від падіння, той якось зісковзнув на палець. На якусь мить він навіть подумав, чи сам Перстень не утнув цей жарт; можливо, Перстень спробував видати себе у відповідь на чиєсь бажання чи наказ у цій залі. Фродо не сподобалися погляди тих людей, котрі щойно вийшли.

— Ну? І навіщо ви це зробили? — запитав Бурлака, коли Фродо з'явився. — Гірше за будь-які балачки ваших друзів! Ногою просто в пастку! Чи маю сказати — пальцем?

— Не розумію, про що ви, — сказав Фродо, схвильований і переляканий.

— О ні, розумієте, — відповів Бурлака, — та краще зачекаймо, поки вляжеться гармидер. А тоді, коли дозволите, пане Торбине, я би хотів із вами спокійно поговорити.

— Про що? — запитав Фродо, ніби зігнорувавши вживання його прізвища.

— Про справу важливу для нас обох, — відповів Бурлака, дивлячись просто в очі Фродо. — Ви можете почути дещо корисне для вас.

— Дуже добре, — сказав Фродо, намагаючись здаватися безтурботним. — Поговоримо пізніше.

Тим часом біля каміна тривала суперечка. Прибіг пан Кремена, і зараз він намагався вислухати відразу кілька суперечливих розповідей про подію.

— Я бачив його, пане Кремено, — сказав один гобіт, — тобто якраз його не бачив, розумієте? Він просто розтанув у чистому повітрі.

— Та що ви кажете, пане Полине! — не вірив господар.

— Так усе і було! — переконував Полин. — Ба більше, саме це я і хотів сказати.

— Тут якась помилка, — похитав головою Кремена. — Того пана Підгіра не так уже й мало було, щоби він отак просто розтанув у чистому повітрі; чи радше в задимленому, в цій залі.

— Ну, а де ж він зараз? — крикнуло кілька голосів.

— Звідки мені знати? Він може піти собі, куди заманеться, лише би вранці розрахувався. Ось тут пан Тук — він не розтанув.

— Ну, але я бачив те, що бачив, і не бачив того, чого не бачив, — наполягав Полин.

— А я кажу, це якась помилка, — повторив Кремена, піднімаючи тацю і збираючи черепки.

— Звісно, помилка! — сказав Фродо. — Я не зникав. Я тут! Я щойно розмовляв у кутку з Бурлакою.

Він ступив крок уперед, до світла від каміна; та від нього позадкували ще з більшим острахом, аніж перед тим. Нікого не задовольнило пояснення, що, впавши, він швиденько проповз попід столами. Більшість гобітів і людей із Брі розійшлася роздратована, не маючи настрою веселитися цього вечора. Деякі зиркнули на Фродо спідлоба й пішли, бурмочучи щось поміж собою. Гноми та двоє-троє дивних чоловіків, котрі все ще залишались, устали і побажали господареві на добраніч, а Фродо з друзями не сказали нічого. Невдовзі залишився сам-один Бурлака, який непоміченим сидів під стіною.

Пан Кремена не дуже засмутився. Він зметикував, що, цілком імовірно, впродовж кількох наступних вечорів його дім знову буде переповнений, аж поки подію старанно не обговорять.

— І що це ви учворили, пане Підгіре? — запитав він. — Повідлякували моїх гостей і перетовкли посуд вашою акробатикою!

— Вибачайте, що наробив вам клопоту, — сказав Фродо. — Усе вийшло ненавмисно, повірте. Дуже прикра випадковість.

— Ну гаразд, пане Підгіре! Але коли надумаєте ще раз перекидатися, чи фокуси показувати, чи що там у вас було, то краще попереджайте народ — і мене попереджайте. Ми тут ставимося з підозрою до всього незвичного… надприродного, розумієте; і ми погано до такого звикаємо.

— Нічого такого я більше не робитиму, пане Кремено, обіцяю. А зараз я піду спати. Нам завтра рано вирушати. Подбаєте, щоби поні були готові на восьму годину?

— Дуже добре! Та перед тим, як підете, я хотів би переговорити з вами наодинці, пане Підгіре. Щойно я пригадаю, що повинен був вам сказати. Сподіваюся, ви зрозумієте все правильно. Мені тут іще треба де за чим пригледіти, а потім зайду до вас, якщо ви не проти.

— Гаразд! — сказав Фродо, та серце його впало. Він подумав, скільки ще розмов наодинці він матиме, поки добереться до ліжка, і що вони йому розкриють. Чи всі ці люди змовилися проти нього? Він почав підозрювати, що навіть за тлустим обличчям пана Кремени ховалися темні замисли.

X. Бурлака

Фродо, Піпін і Сем повернулися до своєї кімнати. Там було темно. Мері кудись пішов, вогонь догорав. Роздмухавши жаринки й підкинувши кілька полін, друзі виявили, що разом із ними прийшов і Бурлака. Він спокійно сидів у кріслі біля дверей!

— Привіт! — сказав Піпін. — Хто ти такий, і чого тобі треба?

— Звуть мене Бурлакою, — відповів він, — а ваш друг обіцяв зі мною поговорити, хоча, може, і забув про це.

— Ви обіцяли, що я почую щось корисне для себе, — сказав Фродо. — Ну, і що ви скажете?

— Кілька речей, — відповів Бурлака. — Та, звісно ж, спершу домовимося про ціну.

— Ви про що? — різко запитав Фродо.

— Не хвилюйтеся! Я просто розповім усе, що знаю, і дам вам добру пораду, та за це вимагатиму винагороду.

— Яку ще винагороду? — Фродо вже подумав, що потрапив до рук шахраєві, й пошкодував, що прихопив зі собою мало грошей. Навіть усі, що він мав, харцизяку не вдовольнять, а він же не мав права витрачати нічого.

— Ви зможете собі це дозволити, — мовив Бурлака з усмішкою, наче відгадуючи думки Фродо. — Просто візьмете мене зі собою, а я піду геть, коли захочу.

— Он як! — вигукнув Фродо, вражений, але не заспокоєний. — Навіть якби мені знадобився попутник, то незнайомця не взяв би зі собою.

— Чудово! — вигукнув Бурлака, схрещуючи ноги й умощуючись зручніше. — Ви приходите до тями, і це добре. Досі ж ви були надто необережні. Дуже добре! Я розповім вам усе, що знаю, а винагорода — рішення за вами. Ви мені її з радістю подаруєте, коли почуєте мою розповідь.

— Ну, то вперед! Що вам відомо?

— Надто багато, надто багато темного, — похмуро мовив Бурлака. — Та щодо вас… — Він підвівся й підійшов до дверей, різко відчинив їх і визирнув. Тоді тихо зачинив і знову сів. — Маю добрий слух, — продовжував він, понизивши голос, — і хоча я не вмію зникати, мені доводилося полювати на диких і обережних істот, і тому можу, коли треба, уникати небажаних очей. Отож цього вечора я причаївся за живоплотом біля Дороги на захід від Брі, коли це з боку Курганів виїхали чотири гобіти. Нема потреби повторювати все, що вони говорили один одному чи старому Бомбадилові, та зацікавила мене одна річ. «Будь ласка, пам'ятайте, — сказав один із них, — прізвище Торбин згадувати не можна. Я пан Підгір, якщо вже доведеться якось назватися». Це мене так зацікавило, що я подався аж сюди. Прослизнув слідом за ними через ворота. Можливо, пан Торбин має серйозну підставу приховувати своє справжнє прізвище; але в такому разі я би порадив йому та його друзям бути обережнішими.

— Не розумію, чому моє прізвище має цікавити когось у Брі, — розсердився Фродо, — і хотів би я знати, чому воно цікавить вас. Можливо, пан Бурлака має серйозну підставу шпигувати й підслуховувати; але в такому разі я би порадив йому це пояснити.

— Чудова відповідь! — розсміявся Бурлака. — А пояснення просте: я шукав гобіта на ім'я Фродо Торбин, і мені треба було його швидко знайти. Я дізнався, що він вивозить із Ширу… ну, таємницю, яка стосується мене та моїх друзів. Ні, зрозумійте мене правильно! — крикнув він, коли Фродо піднявся з місця, а Сем підскочив зі сердитим виглядом. — Я краще за вас збережу цю таємницю. А берегти її треба! — Він нахилився вперед і глянув їм у вічі. — Стережіться кожної тіні! — сказав він стишеним голосом. — Чорні Вершники вже були у Брі. Кажуть, у понеділок один із них їхав Зеленим Шляхом; а другий з'явився пізніше з півдня.

Запала мовчанка. Нарешті Фродо заговорив до Піпіна та Сема:

— Я мав би про це відразу здогадатися з того, як нас зустрів воротар, — сказав він. — І господар, здається, щось чув. Чому він так тягнув нас до зали? І чому ми поводимося так по-дурному: нам слід було сидіти тихенько тут, у кімнаті.

— Так було би краще, — сказав Бурлака. — Якби я зміг, то не пустив би вас до зали; та господар не дозволив мені зайти до вас і ні слова не передав.

— То ви думаєте, він… — почав Фродо.

— Ні, старий Кремена нічого лихого на гадці не має. Просто він не любить таких таємничих приблуд, як я. — Фродо поглянув на нього здивовано. — Ну, вигляд у мене доволі шахраюватий, правда? — Бурлака якось дивно вигнув уста, а очі його зблиснули. — Та сподіваюся, ми ще познайомимося краще. А вже тоді ви поясните мені, що трапилося наприкінці вашої пісні. Бо цей маленький вибрик…

— Це сталося зовсім випадково! — урвав його Фродо.

— Ось воно як! Випадково, кажете. Те «випадково» поставило вас усіх під загрозу.

— Навряд чи більшу, ніж була досі, — сказав Фродо. — Я знав, що ті вершники мене переслідують; але зараз вони з нами розминулись і зникли.

— На це не можна сподіватися! — заперечив Бурлака. — Вони повернуться. І прийдуть іще інші. Їх багато. І я знаю їх число. Я знаю цих Вершників. — Він замовк, і очі його стали холодними та жорсткими. — І у Брі є такі, кому не можна довіряти, — продовжував він. — Біл Папорот, скажімо. Має погану славу, й підозрілі гості до нього навідуються. Ви, напевно, його помітили: такий смаглявий глузливий тип. Він був із одним чужинцем з Півдня, і вони разом вислизнули після вашого «випадку». Не всі південці мають на гадці лихе; а от Папорот продасть будь-що будь-кому. Або встругне якусь прикрість заради забави.

— Що ж продасть той Папорот, і який стосунок до нього має мій випадок? — запитав Фродо, вперто не розуміючи натяків.

— Новини про вас, звісно ж, — відповів Бурлака. — Розповідь про вашу виставу дуже зацікавить певних людей. Після цього і ваше справжнє прізвище їм ні до чого. Мені видається, ще ранок не настане, а вони вже дізнаються ваше справжнє ім'я. Цього досить? Можете робити, що схочете, зі своєю винагородою: брати мене за провідника чи ні. Та про себе можу сказати, що знаю всі землі між Широм та Імлистими Горами, бо ними я мандрував багато років. Я старший, аніж виглядаю. Мій досвід може знадобитися. Вам доведеться зійти з відкритої дороги, бо вершники стерегтимуть її вдень і вночі. Вийдете з Брі, й вам дозволять рухатися далі до заходу сонця; та далеко ви не зайдете. Вони нападуть на вас на відлюдді, в якомусь темному закутку, де нікому буде допомогти. Хочете, щоби вони вас знайшли? Вони жахливі!

Гобіти поглянули на нього, і їх здивувало, що обличчя його скам'яніло від болю, а руки стиснули підлокітники крісла. У кімнаті стало дуже тихо, згасло світло. Якийсь час він сидів із невидющими очима, немов мандрував у спогадах чи прислухався до звуків далекої Ночі.

— Так! — вигукнув він раптом, проводячи долонею по чолі. — Мабуть, я знаю про цих переслідувачів більше за вас. Ви їх боїтеся, та боїтеся замало. Завтра вам доведеться втікати звідси. Бурлака зможе повести вас неходженими стежками. Візьмете його зі собою?

Запала важка мовчанка. Фродо не відповідав, його мучили сумніви і страх. Сем насупився, подивився на свого господаря і нарешті не витримав:

— З вашого дозволу, пане Фродо, я кажу ні! Ось цей Бурлака попереджає і каже бути обережнішими; і на те я кажу так, і почнімо з нього. Він приходить із Дикого Краю, а про той народ я ніколи нічого доброго не чув. Він щось знає — це зрозуміло, і знає забагато; але це не підстава, щоби дозволити йому завести нас у якийсь темний закуток, де допомоги не докличешся.

Піпін стривожився і закрутився на кріслі. Бурлака не відповів на Семову репліку, та пронизливо поглянув на Фродо. Фродо піймав його погляд і відвів очі.

— Ні, — сказав він поволі. — Я не погоджуюся. Я думаю… думаю, насправді ти не той, за кого себе видаєш. Спочатку ти заговорив до мене, як звичайний брієць, але вже й голос твій змінився. І Сем правий: як ми можемо поводитись обережно і водночас довіритися тобі просто так. Навіщо це маскування? Хто ти такий? І що тобі відомо про мою… мою справу, і звідки ти про неї довідався?

— Ви добре засвоїли урок обачності, — похмуро усміхнувся Бурлака. — Та одна річ — обачність, інша — нерішучість. Ви ніколи самі не доберетеся до Рівендолу. Довіритися мені — ваш єдиний вихід. Мусите вирішити. Я відповім на деякі ваші запитання, якщо вам це допоможе. Але як ви повірите мені, якщо вже не довіряєте? А втім…

У цю мить у двері постукали. Пан Кремена прийшов зі свічками, а за ним стояв Ноб із відрами гарячої води. Бурлака відійшов у темний куток.

— Я прийшов побажати вам на добраніч, — сказав господар, ставлячи свічки на стіл. — Нобе! Воду віднеси до спальні!

Він увійшов, зачинивши за собою двері.

— Тут така річ, — почав він знічено і стурбовано. — Якщо я вам якось зашкодив, прошу мене вибачити. Одне пригадаєш, друге забудеш, як бачите; а я чоловік заклопотаний. Але я все ж пригадав, що треба; сподіваюся, не запізно. Бачите, мене попросили виглядати гобітів із Ширу, а особливо одного, на прізвище Торбин.

— Ну, а до чого тут я? — запитав Фродо.

— Ах, та вам краще знати, — сказав господар зі знанням справи. — Я вас не видам; але мені сказали, що той Торбин має прибути під прізвищем Підгір, а також описали, який він — ви цілком схожі, смію сказати.

— Справді? І який він? — невиховано перебив Фродо.

— «Товстенький, маленький, червонощокий», — промовив пан Кремена урочисто. Піпін хихикнув, але Сем виглядав обуреним. — «Це тобі не дуже допоможе, бо пасує до більшості гобітів, Барлі», — сказав він мені, — продовжував пан Кремена, кинувши погляд на Піпіна. — «Та цей — вищий за деяких і світліший за більшість, а на бороді у нього ямка: жвавий хлопчина з ясними очима». Вибачайте, але то не я сказав, а він.

— Він це сказав? А хто цей він? — нетерпляпе перепитав Фродо.

— А! То був Ґандалф, якщо знаєте, про кого я. Розказують, він чарівник, але правда це чи ні — він мій добрий друг. Утім, тепер уже й не знаю, що скаже він мені при зустрічі: чи сквасить усе моє пиво, а чи перетворить мене на поліно. Він трохи запальний. Ну, та що вже поробиш.

— Що ж ви таке зробили? — запитав Фродо, втрачаючи терпець від сповільненого викладу Кремениних думок.

— На чому я спинився? — клацнув пальцями господар. — Ага! Старий Ґандалф. Три місяці тому заходить він до мене без стуку. «Барлі, — каже він, — уранці я йду геть. Зробиш для мене послугу?» «Скажіть тільки, що», — кажу я. «Я поспішаю, — каже він, — і в мене нема часу, та хочу передати в Шир листа. Чи є в тебе надійна людина?» «Можу когось знайти, — кажу я, — може, завтра або післязавтра». «Знайди завтра», — каже він, а тоді дав мені листа. Він заадресований дуже просто, — сказав пан Кремена, виймаючи листа з кишені, і прочитав адресу повільно і гордо (він пишався своєю репутацією письменного чоловіка):

п. ФРОДО ТОРБИНУ, ТОРБИН КУТ, ГОБІТОН у ШИРІ

— Лист мені від Ґандалфа! — зрадів Фродо.

— Ага! — вигукнув пан Кремена. — Отже, ваше справжнє ім'я Торбин?

— Так, — відповів Фродо, — і негайно віддайте мені листа й поясніть, чому його не відіслали. Гадаю, саме це ви і прийшли сказати, але дуже довго добираєтеся до суті.

Бідолашний пан Кремена стривожився.

— Ваша правда, пане, — сказав він, — і прошу вашого вибачення. Я до смерті боюся того, що скаже Ґандалф, якщо я щось напсував. Але я не навмисне його тримав. Відклав у надійне місце. А потім не міг знайти посланця до Ширу, ані наступного дня, ні пізніше, а своїх я послати не міг. Отак одне за другим — і вилетіло з голови. Я зайнятий чоловік. Ну, а тепер я зроблю все можливе, щоби допомогти, тільки скажіть, що. Я так і Ґандалфові обіцяв. «Барлі, — каже він мені, — цей мій друг із Ширу невдовзі може проходити цим шляхом, і не один. Він назветься Підгіром. Пам'ятай це! Та ні про що не розпитуй. А якщо мене з ним не буде, то, може, він у біді і йому потрібна допомога. Зроби для нього все, що зможеш. Я буду вдячний», — каже він. І ось ви тут, і схоже на те, що біда не за горами.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Фродо.

— Ті чорні люди, — стишив голос господар. — Вони шукають Торбина, і якщо для доброго діла, тоді я гобіт. Було це в понеділок, усі наші собаки заскавчали, і гуси розґелґоталися. Дивним мені це здалося. Ноб увійшов і сказав, що якихось двоє чорних чоловіків розпитують про гобіта на ім'я Торбин, а в самого волосся дибки. Я наказав тим чорним типам забиратись і затраснув перед ними двері; та чув я, вони по всьому Арчету випитували те саме. І той слідопит, Бурлака, також випитував. Сюди, до вас добирався, поки ви ще не їли, не пили.

— Таки добирався! — несподівано підтакнув Бурлака, виходячи на світло. — І менше було би проблем, якби ти мене впустив до них, Барлімане.

Господар підскочив від здивування.

— Ти! — скрикнув він. — Завжди ти з'являєшся хтозна звідки. Чого тобі тут треба?

— Він тут із мого дозволу, — сказав Фродо. — Він прийшов запропонувати допомогу.

— Ну, вам, можливо, і видніше, — сказав пан Кремена, дивлячись на Бурлаку з підозрою. — Та був би я у вашому становищі, то з Бурлакою не зв'язувався б.

— А з ким йому зв'язуватися? — запитав Бурлака. — З товстим корчмарем, котрий своє ім'я пам'ятає лише тому, що його викрикають цілісінький день? Гобіти не можуть залишитись у «Поні» назавжди і додому не можуть повертатися. Їх чекає довга дорога. Ти підеш із ними і будеш охороняти їх від чорних людей?

— Я? Піти з Брі! Та ні за які гроші, — по-справжньому перелякався пан Кремена. — Але чому би вам не залишитися тут на якийсь час, пане Підгіре? Що за підозрілі справи довкола? І що ті чорні люди шукають, і звідкіля вони, хотів би я знати?

— Вибачте, але всього пояснити я не можу, — відповів Фродо. — Я втомлений і дуже схвильований, та й довга це історія. А якщо готові мені допомогти, то мушу вас попередити, що поки я у вашому домі, ви будете в небезпеці. Ті Чорні Вершники… я не впевнений, але думаю… я боюся, що вони з…

— Вони з Мордору, — тихо промовив Бурлака. — З Мордору, Барлімане, якщо це тобі про щось говорить.

— Сили небесні! — зблід пан Кремена; назва була, вочевидь, йому відома. — Гіршої новини я ще в житті не чув.

— Так воно і є, — мовив Фродо. — Ви все ще хочете мені допомагати?

— Хочу, — відповів пан Кремена. — Хочу ще більше. Хоч і не знаю, що такі, як я, можуть вдіяти проти… проти… — він затнувся.

— Проти Тіні зі Сходу, — спокійно продовжив Бурлака. — Не багато можеш, Барлімане, але і те важливо. Сьогодні ти можеш дозволити панові Підгіру переночувати у тебе і можеш забути ім'я Торбина, аж поки він не від'їде далеко.

— Я зроблю це, — мовив Кремена. — Та, боюся, вони дізнаються, що він тут, і без моєї допомоги. Шкода, м'яко кажучи, що пан Торбин привернув до себе цього вечора увагу. Історію про те, як зник пан Більбо ми у Брі й раніше чули. Навіть наш Ноб до чогось там домізкувався своєю нетямущою макітрою; а у Брі є і кмітливіші за нього.

— Ну, то нам залишається тільки сподіватися, що Вершники не повернуться, — сказав Фродо.

— Сподіваюся, не повернуться, — підтакнув Кремена. — Та примари вони чи не примари, а в мій «Поні» їм так просто не потрапити. До ранку не хвилюйтеся. Ноб не обмовиться ні словом. Ніякий чорний чоловік не переступить мого порога, поки я ще тримаюся на ногах. Сьогодні вночі і я, і моя прислуга постоїмо на варті; а вам найкраще — спробувати поспати.

— Однак нас треба розбудити на світанні, — сказав Фродо. — Ми маємо вирушити в дорогу якнайраніше. Сніданок о пів на сьому, будь ласка.

— Гаразд! Замовлення виконаємо, — сказав господар. — На добраніч, пане Торбине… тобто Підгіре! На добраніч… ах, вибачте, а де ж ваш пан Брендіцап?

— Не знаю, — відразу занепокоївся Фродо. Вони зовсім забули про Мері, а було вже пізно. — Боюся, він на вулиці. Він збирався йти подихати свіжим повітрям.

— Ну, за вами таки треба дивитися: ви ніби на свято приїхали! — сказав Кремена. — Зараз мушу йти швиденько позачиняти двері й попередити, щоби вашого друга пропустили, коли з'явиться. Пошлю Ноба його пошукати. На добраніч вам усім!

Нарешті Кремена вийшов, кинувши недовірливий погляд на Бурлаку і похитавши головою. Його кроки затихли в коридорі.

— Ну, то що? — спитав Бурлака. — Ви не збираєтеся розгортати листа?

Фродо уважно розглянув печатку — безперечно, вона була Ґандалфова. Розламавши її, він побачив напис розгонистим, але витонченим почерком чарівника:

«БРИКЛИВИЙ ПОНІ», БРІ. Літень, 1418, Л. Ш.

Дорогий Фродо!

До мене дійшли погані новини. Я повинен негайно вирушати. А тобі раджу якнайшвидше покинути Торбин Кут і вибратися з Ширу щонайпізніше наприкінці липня. Я повернуся, як тільки зможу, і якщо виявиться, що ти пішов, то піду за тобою слідом. Якщо проходитимеш через Ері, залиши для мене записку. Господареві (Кремені) можеш довіряти. На Дорозі ти можеш зустріти одного з моїх друзів: він чоловік високий, худорлявий, темноволосий, дехто називає його Бурлакою. Він знає про нашу справу і допоможе тобі. Іди на Рівенділ. Сподіваюся, там зустрінемося. Якщо я не прийду, порадником буде Елронд.

Твій — поспіхом —

ҐАНДАЛФ

P.S. Не надягай Його в жодному разі! Не ходи ночами!

Р.Р.S. Переконайся, що це справжній Бурлака. На дорогах різні вештаються. Його справжнє ім'я Араґорн.

Не золото — все, що сяє, Не всі, хто блукає, — блудні; Старе та тривке — не зникає, Глибокі коріння — міцні. Із жарин вогонь розгориться, І світло із тіні сяйне; Відновиться тріснута криця, Ізгой знов корону вдягне.

Р.Р.Р.S. Сподіваюся, Кремена відішле це негайно. Достойний чоловік, але пам'ять у нього — як комірчина: потрібне завжди насподі. Якщо забуде — підсмажу.

Щасливої дороги!

Фродо прочитав про себе, а тоді передав Піпіну та Семові.

— Старий Кремена все зіпсував! — сказав він. — Його варто підсмажити. Отримав би я це відразу, ми б уже були в Рівендолі у безпеці. Але що ж могло трапитися з Ґандалфом? Він пише так, наче наражається на велику небезпеку.

— Це він робить уже багато літ, — сказав Бурлака.

Фродо обернувся і глянув на нього замислено, обдумуючи другий постскриптум Ґандалфа.

— Чому ти відразу не сказав, що ти друг Ґандалфа? — запитав він. — Ми б заощадили час.

— Ти так думаєш? Чи хтось із вас повірив би мені відразу? — запитав Бурлака. — Про цей лист я нічого не знав. Відав лише те, що повинен переконати тебе без жодних доказів. У будь-якому разі я не мав наміру відразу все про себе розповідати. Спершу я мав тебе вивчити і переконатися, чи ви ті, за кого себе видаєте. Ворог і раніше наставляв на мене пастки. А потім я був готовий відповісти на всі твої запитання. Але мушу зізнатися, — додав він із дивною посмішкою, — я сподівався, що таки зможу вас до себе прихилити. Переслідуваний чоловік іноді стомлюється від недовіри і прагне дружби. Та бачу, моя зовнішність проти мене.

— Так воно і є, принаймні з першого погляду, — засміявся Піпін із полегшенням, прочитавши листа Ґандалфа. — Гобіта красять гарні вчинки, як кажуть у нас у Ширі; а я наважуся сказати, що полежали би ми кілька днів у канавах — виглядали би так само, як ти.

— Щоби виглядати так, як я, не день, не тиждень, а довгі роки треба блукати Диким Краєм, — відповів він. — Та й не витримали би ви такого життя, хіба що зроблено вас із міцнішого матеріалу, ніж це здається.

Піпін притих, але Сем не збентежився і далі з підозрою розглядав Бурлаку.

— А як нам знати, що ти той самий Бурлака, про якого говорить Ґандалф? — не вгавав він. — Ти не згадував про Ґандалфа, аж поки не з'явився цей лист. Може, ти просто прикидаєшся, щоби заманити нас, а насправді ти шпигун? Може, ти уколошкав справжнього Бурлаку й убрався в його одяг? Що ти на це скажеш?

— Що ти міцний горішок, — відповів Бурлака, — та я можу відповісти лише одне: якби я вбив Бурлаку, то і вас би убив. І давно би це зробив, без зайвих розмов. Якби я гнався за Перснем, то міг би забрати його — ЗАРАЗ!

Він підвівся й відразу неначе виріс. В очах зблиснуло світло, проникливе і владне. Відкинувши за спину плаща, він стиснув руків'я меча, раніше прихованого. Гобіти боялися поворухнутися. Сем заніміло втупився в нього, роззявивши рота.

— Але, на щастя, я справжній Бурлака, — сказав він, дивлячись на них згори вниз, і його обличчя пом'якшила несподівана посмішка. — Я Араґорн, син Араторна; і якщо я зможу вас урятувати, ціною свого життя чи смерті, то зроблю це.

Запала довга мовчанка. Нарешті Фродо невпевнено заговорив.

— Я повірив, що ти друг, іще до листа, — сказав він, — принаймні хотів вірити. Сьогодні ти мене кілька разів налякав, але зовсім не так, як слуги Ворога. Думаю, його шпигуни… ну… на вигляд були би порядні, але на сприйняття — огидні, якщо розумієте, про що я.

— Розумію, — засміявся Бурлака. — Я виглядаю огидно, але веду себе порядно. Так? Не золото — все, що сяє, не всі, хто блукає, — блудні.

— То значить, ці вірші — про тебе? — запитав Фродо. — Я не міг зрозуміти, про що вони. Але звідки ти знаєш, що вони в листі Ґандалфа, якщо ти його не читав?

— Цього я не знав, — відповів він. — Але я Араґорн, і ці вірші про моє ім'я. — Він вийняв меч із піхов, і гобіти побачили, що лезо справді зламане на фут нижче від руків'я. — Не багато з нього користі, Семе? — мовив Бурлака. — Та близький той час, коли його перекують наново.

Сем не відповів.

— Гаразд, — сказав Бурлака, — з дозволу Сема будемо вважати, що справу залагоджено. Бурлака буде вашим провідником. Завтра на нас чекає важка дорога. Навіть якщо нам дозволять безперешкодно покинути Брі, непоміченими вийти нам не вдасться. Але я спробую якомога швидше заплутати сліди. Я знаю кілька інших стежок, окрім головної дороги. Тільки-но позбудемося погоні, я поведу вас до Грозової.

— Грозової? — перепитав Сем. — А що це таке?

— Це гора, якраз на північ від Дороги, на півпуті звідси до Рівендолу. З неї видно далеко навкруги, там зможемо роздивитися. Якщо Ґандалф буде нас наздоганяти, то також піде туди. Після Грозової йти стане ще важче, і нам доведеться вибирати з-поміж більших і менших небезпек.

— Коли ти востаннє бачив Ґандалфа? — запитав Фродо. — Ти знаєш, де він і що робить?

Бурлака спохмурнів.

— Не знаю. Навесні я пішов разом із ним на захід. Останні кілька років я часто стеріг кордони Ширу, поки він займався іншими справами. Він рідко залишав вас без охорони. Востаннє ми зустрілися першого травня: біля Сарнського Броду вниз по Брендівинній. Він сказав, що всі ваші справи залагоджено і що ви рушаєте до Рівендолу останнього вересневого тижня. Знаючи, що він із тобою, я пішов у далекий похід. І вийшло недобре; бо в нього сталося щось несподіване, а мене не було поряд, аби допомогти.

Я непокоюсь, і це вперше за весь час нашого з ним знайомства. Навіть якщо він сам не зміг прийти, то мав би хоч гінців прислати. Коли я повернувся, багато днів тому, то почув лихі новини. Ширилися чутки, що Ґандалф зник, натомість з'явилися вершники. Розповіли це мені ельфи Ґілдора; а пізніше повідомили, що ти покинув домівку; але про те, що ти пішов з Цапового Краю, не говорили. Я нетерпляче виглядав вас на Східній Дорозі.

— Гадаєш, Чорні Вершники мають якийсь стосунок до зникнення Ґандалфа? — запитав Фродо.

— Я не знаю, хто ще, крім самого Ворога, міг би його затримати. Але не втрачайте надії! Ґандалф набагато могутніший, аніж думають у Ширі, — ви ж бачили тільки його жарти і забавки. Але справа, за яку ми разом узялися, стане його найвидатнішою працею.

Піпін позіхнув.

— Вибачайте, — сказав він, — але я страшенно втомився. Як би не було небезпечно, я маю поспати — в ліжку або просто тут. І де ж той телепень Мері? То була би лиха година — йти в темінь його шукати.

Цієї миті грюкнули двері, і хтось побіг коридором. У кімнату влетів Мері, а за ним Ноб. Він миттю зачинив двері і приперся до них спиною, переводячи подих. Усі перелякано на нього дивилися, поки Мері нарешті не видихнув:

— Я їх бачив, Фродо! Я їх бачив! Чорних Вершників!

— Чорних Вершників! — скрикнув Фродо. — Де?

— Тут. У самому селі. Годинку посидів тут, ви не поверталися, тож я пішов прогулятися. Повертаючись, я став біля ліхтаря — на зірки подивитись. І раптом я затремтів і відчув: щось жахливе повзе неподалік, ніби темніша тінь у темряві через дорогу, якраз поза світляним колом. Потім без звуку розчинилась у мороку. Коня не було.

— У який бік пішла тінь? — різко запитав Бурлака. Мері здригнувся, помітивши чужого.

— Продовжуй! — заспокоїв його Фродо. — Це друг Ґандалфа. Потім усе поясню.

— Здається, Дорогою на схід, — продовжував Мері. — Я пішов слідом. Вона, звісно, вмить зникла; а я завернув за ріг і дійшов аж до останнього будинку при Дорозі.

Бурлака поглянув на Мері з подивом.

— Відважний вчинок, — сказав він, — але глупий.

— Я так не думаю, — заперечив Мері. — Мужність чи дурість тут ні до чого. Я просто не міг не йти. Мене ніби щось тягнуло. Хай там як, пішов я і раптом чую — голоси біля живоплоту. Один бурмоче, а інші шепочуть чи шиплять. Не зміг розібрати ні слова. Ближче я не підповзав, бо мене всього трусило. Мені стало так страшно, що я повернувся й уже хотів бігти сюди, аж тут щось навалилося ззаду, і я… я впав.

— То я його знайшов, пане, — втрутився Ноб. — Пан Кремена вислав мене з ліхтарем. Я підійшов до Західних воріт, а тоді назад до Південних. Біля дому Біла Папорота я щось помітив на Дорозі. Ніби двоє чоловіків нахилились і щось піднімають. Я — у крик, а коли підбіг, то нікого вже не було, а пан Брендіцап лежить на узбіччі. Ніби спить. «Я наче потонув», — каже він мені, коли я його струсонув. Недобре йому було, щойно я його підняв, він як скочить на ноги та як дремене додому, мов той заєць.

— Боюся, так воно і було, — сказав Мері, — хоча не знаю, що я говорив. Мені приснився гидотний сон, але який — не пригадаю. Я страшенно втомився. Не знаю, що на мене найшло.

— Зате я знаю, — сказав Бурлака. — Це Чорний Подих. Вершники, напевно, залишили своїх коней назовні й таємно пробралися сюди через Південні ворота. Зараз вони знають усі новини, бо навідалися до Біла Папорота; ймовірно, той південець — також шпигун. Тепер тут до ранку може щось трапитися.

— Що? — запитав Мері. — Вони нападуть на заїзд?

— Думаю, що ні. Вони ще не всі тут зібралися. Та і не в їхньому це стилі. Найсильніші вони в темряві та на безлюдді; не будуть вони відкрито нападати на дім, яскраво освітлений і з масою народу — принаймні поки мають інші засоби і поки перед нами довгі ліги Еріадору. Бо сила їхня — в жаху, і дехто у Брі вже в їхніх пазурах. Вони примусять цих негідників до якоїсь каверзи: Папорота й декого з чужинців, можливо, і воротаря. У понеділок вони перемовлялися з Гарі біля Західних воріт. Я за ними спостерігав. Коли вони пішли, він зблід і весь тремтів.

— Виглядає на те, що довкола нас вороги, — сказав Фродо. — Що ж нам робити?

— Залишатися тут і не розходитися по спальнях! Вони точно вивідали, де ваші спальні. Ваші вікна виходять на північ і близько до землі. Ми всі залишимося тут, зачинимо це вікно та двері. Але спершу ми з Нобом принесемо ваші клунки.

Поки Бурлака ходив, Фродо швиденько переказав Мері всі події від вечері. Мері все ще читав і обдумував Ґандалфовий лист, коли повернулися Бурлака та Ноб.

— Ну, панове, — сказав Ноб, — я там одяг порозкидував і поклав по валику в кожне ліжко. А з шерстяного килимка вийшла точнісінько ваша голова, пане Торб… Підгіре, — додав він, вишкірившись.

Піпін засміявся.

— Ніби живий! — сказав він. — Але що буде, якщо помітять підміну?

— Побачимо, — мовив Бурлака. — Будемо сподіватися, що до ранку протримаємося.

— На добраніч вам, — сказав Ноб і вийшов стерегти двері.

Усі свої речі гобіти склали на підлозі. До дверей присунули важке крісло і зачинили вікно. Визирнувши надвір, Фродо побачив, що ніч ясна. Серп[3] яскраво сяяв над гребенем пагорба. Фродо замкнув на засув важкі внутрішні віконниці й заслонив фіранки. Бурлака розклав вогонь і позадував усі свічки.

Гобіти повлягалися на ковдрах, ногами до вогнища; а Бурлака вмостився у кріслі під дверима. Вони трішки побалакали, бо Мері мав іще кілька запитань.

— Стриб і скік! — хихотів Мері, загортаючись у ковдру. — Ну і встругнув ти, Фродо! Шкода, що я не бачив. Зате славні брійці сто років матимуть, що обговорювати.

— Так і буде, — підтакнув Бурлака.

Потім усі стихли, і гобіти один по одному позасинали.

XI. Ніж у пітьмі

Поки гобіти влягалися спати в заїзді в Брі, Цапів Край огорнула темрява; туман піднімався видолинками та понад руслом ріки. У домі у Струмковій Балці було тихо. Феті Виприн обережно прочинив двері й визирнув надвір. Упродовж дня йому ставало дедалі страшніше, він не знаходив собі місця, а ввечері не міг заснути: в незрушному нічному повітрі причаїлася загроза. Коли він вдивлявся в пітьму, попід деревами промайнула темна тінь; хвіртка відчинилася сама собою, а потім безгучно зачинилася. Жах охопив його. Він відсахнувся і хвилину постояв, тремтячи, в коридорі. Потім зачинив двері на замок.

Ніч стала ще темніша. З доріжки почувся м'який тупіт коней, яких вели обережно. Зупинилися вони біля хвіртки, і три чорні постаті, наче нічні тіні, прошмигнули по землі до будинку: одна зупинилася біля дверей, дві інші — по кутах; і там стояли наче закам'янілі. Будинок і безмовний сад мовби чекали, затамувавши подих.

Легенький вітерець ворухнув листя, десь далеко проспівав півень. Настала холодна пора перед світанком. Постать біля дверей поворушилась. У темряві без місяця та зірок холодом зблиснув оголений клинок. Приглушений, але важкий удар струсонув двері.

— Відчиняйте, іменем Мордору! — звелів високий зловісний голос.

Від другого удару двері піддалися й упали; виламалися завіси, замок розбився. Чорні тіні влетіли досередини.

У цю мить, десь недалечко серед дерев, заспівав ріжок. Він пронизав ніч, наче вогнище на вершині.

ПРОКИНЬСЯ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПРОКИДАЙСЯ!

Феті Виприн не гайнував часу. Помітивши, як підповзають темні постаті з саду, він уже знав, що має або втекти, або загинути. І побіг він, через сад і ген полями. Коли добіг до найближчого будинку, десь за милю, впав на порозі. «Ні, ні, ні! — кричав він. — Ні, не мене! У мене його нема!» Не відразу сусідам вдалося розібрати, про що він белькотав. Нарешті до них дійшло, що в Цаповому Краї вороги, якесь дивне нашестя з Пралісу. Часу вони не гаяли.

ПРОКИДАЙСЯ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ!

Брендіцапи сурмили у свій Ріг Цапового Краю, який мовчав уже сто років, відколи Страшної Зими білі вовки перейшли замерзлу Брендівинну.

ПРОКИДАЙСЯ! ПРОКИДАЙСЯ!

Удалині відповіли інші ріжки. Тривога поширювалася. Чорні тіні вилетіли з будинку. На ґанку вони кинули гобітський плащ. На доріжці затупотіли підкови, коні перейшли на галоп і помчали в темряву. По всій Балці сурмили ріжки, перегукувалися голоси і тупотіли ноги. Та Чорні Вершники вихором летіли до Північних воріт. Хай собі посурмить дрібнота! Саурон провчить їх пізніше. Наразі у них було інше завдання: вони дізналися, що будинок порожній і Персня тут уже немає. Потоптавши сторожу біля дверей, вони зникли з Ширу.

Ще до півночі Фродо прокинувся з глибокого сну, раптово, ніби його потривожив якийсь звук чи присутність. Він побачив, що Бурлака сидить у кріслі насторожі: очі поблискували у світлі яскравого вогнища, та сам він не поворухнувся і не подав жодного знаку.

Невдовзі Фродо знову заснув; але в його сон знов удерлися шум вітру і тупіт копит. Вітер стрясав увесь дім, а десь далеко нестямно сурмив ріжок. Він розплющив очі й почув, як у дворі заїзду голосно кукурікає півень. Бурлака відслонив фіранки й зі стуком розчахнув віконниці. Через розчинене вікно в кімнату полилися сіре світанкове світло і холодне повітря.

Бурлака побудив гобітів і відразу повів їх до спалень. Гобіти зраділи, що прислухалися до його поради: вікна були повибивані, фіранки тріпотіли на вітрі, постіль порозкидувана, а порубані валики валялися на підлозі; коричневий килимок був порваний на шматки.

Бурлака відразу ж пішов по господаря. Бідолашний пан Кремена виглядав сонним і переляканим. Усю ніч він майже не стулив очей (за його словами), та не чув ані звуку.

— У житті такого не бачив! — жахнувся він, здіймаючи руки. — Щоби гості не могли виспатись у своїй постелі, і щоби цілі валики рубали, й усе таке! До чого ми дожилися?

— До темних часів, — мовив Бурлака. — Та коли ми звідси заберемося, тебе залишать у спокої. А ми рушаємо негайно. Не переймайся сніданком: перекусимо щось навстоячки. За кілька хвилин спакуємося.

Пан Кремена вискочив подбати, щоби сідлали їхніх поні, та приготувати «щось перекусити». Але швидко він повернувся в розпачі. Поні зникли! Уночі хтось відчинив двері конюшні, й поні розбіглися — не лише їхні, але й усі решта, і коні також.

Фродо ця звістка приголомшила. Хіба зможуть добратися вони до Рівендолу пішки, переслідувані ворогами на конях? Це те саме, що вирушати до Місяця. Бурлака мовчав, дивлячись на гобітів так, наче зважував їхні силу та мужність.

— Поні не допомогли би нам утекти від вершників, — сказав він нарешті, вдумливо, так ніби здогадався, що у Фродо на гадці. — Тими дорогами, якими хочу йти я, пішки вийде не набагато повільніше. Я і так збирався йти пішака. Турбують мене лише харчові припаси. Аж до Рівендолу доведеться покладатися лише на те, що візьмемо зі собою; а взяти треба з добрим запасом, адже ми можемо затриматися чи піти в обхід, не навпрошки. Скільки ви готові нести?

— Стільки, скільки треба, — сказав Піпін із завмиранням серця, намагаючись, однак, показати, що він міцніший, аніж насправді виглядає (чи чується).

— Я можу понести за двох, — зухвало запевнив Сем.

— Чи не можна чимось зарадити, пане Кремено? — спитав Фродо. — Чи не знайдеться в селищі декілька поні чи бодай один, для багажу? Позичати незручно, та купити ми могли би, — додав він невпевнено, метикуючи, чи вистачить у нього грошей.

— Сумніваюся, — понуро сказав господар. — Були в нас у Брі два-три їздові поні, та стояли вони в моїй конюшні, то й розбіглись. А ваговозів, коней чи поні у нас дуже мало, і вони не для продажу. Та я зроблю все можливе. Покличу зараз Боба, нехай біжить і щось пошукає.

— Так, — неохоче мовив Бурлака, — зроби це. Бодай одного поні нам варто знайти. Але ось як зникає надія рано вирушити і непомітно вислизнути! З таким самим успіхом ми могли би й у ріжок засурмити, повідомивши всіх про наш від'їзд. На це вони і розраховували, сумнівів нема.

— У цьому є крихта втіхи, — сказав Мері, — й навіть більш ніж крихта, сподіваюся: поки чекатимемо, сядемо поснідати. Давайте сюди Ноба!

Урешті-решт, затрималися вони більш як на три години. Боб повернувся з повідомленням, що по сусідству не дістати жодного коня чи поні, ні по-дружньому, ні за гроші, — хіба що у Біла Папорота.

— Худобина стара, заморена, — сказав Боб, — але він знає ваші труднощі, то і здере з вас утридорога, або я не знаю Біла Папорота.

— Біла Папорота? — перепитав Фродо. — А це не пастка? Ось поскаче ця худібка назад додому з усім нашим багажем або допоможе нас вислідити, чи ще щось?

— Сумніваюся, — сказав Бурлака. — Не уявляю собі, що якась тварина, коли вже вирвалася на волю, повернеться до нього. Швидше за все, добродій Папорот вже згодом докумекав: чому би не поживитися на цій справі? Найгірше, що бідолашна худобина може дорогою відкинути копита. Але вибору нема. Скільки він за неї хоче?

Ціна Біла Папорота була двадцять монет сріблом — щонайменше втричі вища за вартість поні в цій місцевості. То була ребриста, заморена і пригнічена конячка, та вмирати, здається, поки що не збиралася. Пан Кремена сам за неї заплатив і запропонував Мері ще вісімнадцять монет компенсації за його втрачених поні. Він був чесний чоловік і заможний, за мірками Брі; але тридцять срібних монет були для нього значною втратою, тим більш прикрою, що поживився Біл Папорот.

Щоправда, врешті-решт його втрата обернулася вигодою. Виявилося, що вкрали тільки одну конячку. Решта просто розбіглася з переляку, й пізніше їх повиловлювали в різних куточках околиць Брі. Поні Мері взагалі втекли і згодом (нівроку розумні тварини) попрямували до Курганів у пошуках Товстунчика. Так вони потрапили під опіку Тома Бомбадила. Та коли до вух Тома долинули новини про події у Брі, він відіслав поні до пана Кремени, якому відтак дісталися п'ять добрих поні за помірну ціну. У Брі їм довелося працювати важче, ніж до того, та Боб ставився до них добре; тож, загалом, їм пощастило, — темна і небезпечна подорож їх оминула. Втім, до Рівендолу вони також не потрапили.

Однак наразі пан Кремена знав, що гроші його втрачені назавжди або намарне. Та й інші були турботи. Коли решта гостей повставала з ліжок і зачула новини про напад, у заїзді почалося сум'яття. Мандрівники з півдня втратили кілька коней і стали голосно звинувачувати господаря, аж поки виявилося, що вночі зник також один із них — косоокий приятель Біла Папорота. Підозра відразу ж упала на нього.

— Якщо ви дорогою підібрали конокрада і привели його в мій дім, — сказав господар розлючено, — то самі ж і платіть за всю шкоду, а не викрикайте тут на мене. Підіть запитайте у Папорота, куди подівся його дорогий приятель!

Але виявилося, що він ні з ким не приятелював, і ніхто не міг пригадати, коли він приєднався до їхньої компанії.

Після сніданку гобітам довелося перепакувати речі й зібрати більше припасів на тривалу подорож, яка чекала їх попереду. Було десь близько десятої, коли вони нарешті рушили. На той час уже весь Брі збуджено гомонів. Трюк Фродо зі зникненням; поява Чорних Вершників; пограбування стаєнь; не кажучи вже про новину, що слідопит Бурлака приєднався до таємничих гобітів, — усе складалось у таку бувальщину, якої вистачить на багато безподієвих літ. Більшість мешканців Брі та Стога і навіть Гребнева й Арчета стовпилися при дорозі, щоби подивитися, як мандрівники вирушають у путь. Інші гості заїзду стояли у дверях чи звішувалися з вікон.

Бурлака передумав і вирішив піти з Брі головною дорогою. Будь-яка спроба рушити навпрошки полями вмить погіршила би справи: половина мешканців потягнулася би слідом подивитися, куди ж це вони зібрались, і приглянути, щоби не потоптали городів.

Вони попрощалися з Нобом і Бобом і щиро подякували панові Кремені.

— Сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося, коли все владнається, — сказав Фродо. — Я би так хотів мирно пожити у вас якийсь час.

Стривожені та пригнічені йшли вони на очах у натовпу. Не всі погляди були приязні, як і не всі слова, кинуті їм. Але, здавалося, Бурлака викликав трепетний страх у більшості брійців, і ті, на кого він кидав погляд, закривали роти і задкували. Він ішов попереду разом із Фродо, за ними — Мері та Пінін, а у хвості Сем вів поні, на якого навантажили стільки багажу, скільки дозволило сумління; та навіть зараз поні не виглядав пригнобленим, наче погодився з такою зміною у своїй долі. Сем задумливо жував яблуко. Мав їх цілу кишеню: подарунок на прощання від Ноба та Боба.

— Яблука для дороги, а люлька для привалу, — сказав він. — Але боюся, ні того, ні іншого надовго не вистачить.

Гобіти не зважали на допитливі голови, що вистромлювалися з дверей, понад мурами та парканами. Але коли підходили до воріт, Фродо помітив темний занедбаний будинок за густим живоплотом: останній будинок села. В одному з вікон промайнуло й одразу ж зникло бліде обличчя з хитрими косими очима. «То ось де ховається цей південець! — подумав він. — На вигляд майже як ґоблін».

Понад живоплотом на нього нахабно вирячився інший чоловік. У нього були чорні кошлаті брови і темні насмішкуваті очі; великий рот скривила глузлива посмішка. Він курив коротку чорну люльку. Коли вони проходили повз нього, він вийняв люльку з рота і сплюнув:

— Доброго ранку, Цибатий! Раненько в дорогу! Знайшов собі нарешті друзів?

Бурлака кивнув, але нічого не відповів.

— Доброго ранку, мої малята! — кинув чоловік гобітам. — Гадаю, ви знаєте, з ким знюхалися? Це — Бурлака, Нуль-без-палички, ось хто він! Хоча й інші імена в нього є. Обережно вночі! А ти, Семмі, не муч мого бідолашного поника! — Він іще раз сплюнув.

Сем швидко обернувся.

— А ти, Папороте, — сказав він, — заховай свою гидку пику, бо зараз як дістанеш!

Ураз яблуко, різко як блискавка, рвонулося з його руки й ударило Біла просто по носі. Той прихилився надто пізно, і з-за плоту посипалися прокльони.

— Змарнував гарне яблуко, — зітхнув Сем і попрошкував далі.

Нарешті село залишилося позаду. Почет із дітей і роззяв, який тягнувся за ними, втомився і повернув назад біля Південних воріт.

Минувши їх, друзі кілька миль пройшли Дорогою. Вона скрутила ліворуч, огинаючи підніжжя пагорба, а тоді, знову повернувшись на схід, побігла додолу до лісистої місцевості. Лівобіч на м'яких південно-східних схилах пагорба видно було кілька будинків і гобітських нір Стога; внизу з глибокого видолинку на північ від дороги піднімалися пасма диму, вказуючи, де лежить Гребнів; Арчет ховався за деревами. Коли брунатна верхівка пагорба залишилася далеко позаду, вони вийшли на вузьку стежину, що вела ген на північ.

— Ось звідси ми підемо потай, — сказав Бурлака.

— Не «навпростець», сподіваюся, — сказав Піпін. — Наш останній похід навпростець лісом мало не закінчився катастрофою.

— Так, але тоді з вами не було мене, — засміявся Бурлака. — Коли я іду навпростець, то виходжу, куди треба.

Він оглянув Дорогу. Ніде нікого не було; й він швидко повів гобітів стежкою донизу в лісисту долину. Його план, наскільки могли збагнути гобіти, котрі не знали місцевості, був піти сцершу до Арчета, повернувши праворуч і обійшовши його зі сходу, а потім рухатися якомога пряміше до гори Грозової. Якщо все буде гаразд, вони зріжуть велику петлю Дороги, що завертала на південь, оминаючи Комарині Мочари. Щоправда, їм доведеться ті мочари перетнути, а, за словами Бурлаки, нічого доброго їх там не чекало.

Та наразі йти було приємно. І справді, якби не тривожні події минулої ночі, гобіти тішилися би цією прогулянкою більше, ніж попередньою. Сонце світило, та не пекло. Ліс у долині ще не скинув листя, був повен барв, спокою та чистоти. Бурлака впевнено вів їх через перетини численних стежечок, хоча гобіти, якби були самі, враз заблукали би. Він петляв і завертав, аби відірватися від можливої погоні.

— Біл Папорот обов'язково простежив, де ми зійшли з Дороги, — сказав він, — хоча сам він за нами не піде. Він досить добре знає тутешні околиці, та знає також, що в лісі зі мною не зрівняється. Але я боюся, що він може розказати іншим. Далеко вони не відійшли. Якщо ж думають, що ми попрямували на Арчет, то тим краще.

Чи то завдяки вмінню Бурлаки, чи з іншої причини, але того дня вони не зустріли жодної живої душі: ні двоногої, за винятком пташок, ані чотириногої, хіба що одну лисицю та кількох білочок. Наступного дня вони попрямували на схід; було тихо і спокійно. На третій день вони вийшли з Чет-лісу. Весь той час від Дороги місцевість поступово опускалась, і зараз перед ними простягнулася широка рівнина, йти якою було важко. Брі з околицями залишився далеко позаду; бездоріжжям вони пробиралися до Комариних Мочарів.

Тепер ґрунт став вологий, місцями болотистий, тут і там з'являлися калабані та широкі смуги очерету і комишу, де виспівували невидимі пташки. Щоби не замочити ніг і не збитися з курсу, друзі йшли дуже обережно. Спершу вони вирвались уперед, але згодом їхня хода сповільнилась, а маршрут став небезпечним. Мочари були підступні та непевні, й поміж блукаючим драговинням надійної стежки не знали навіть слідопити. Почала мордувати комашня; в повітрі хмарками літали дрібнесенькі комарі, що заповзали під рукави, штани й у волосся.

— Мене з'їдять живцем! — заволав Піпін. — Комарині Мочари! Та тут комарів більше, ніж води!

— А що вони їдять, коли не можуть поласувати гобітами? — запитав Сем, шкрябаючи шию.

Вони провели жахливий день у цій пустельній і неприємній місцині. Ночували в сирості й холоді; а кусюча мошва не давала їм спати. В очереті та між купинами полювали огидні створіння, судячи з голосу, якісь паскудні родичі цвіркунів. Їх були тисячі, й вони сюрчали звідусіль, нік-брік, брік-нік, дедалі голосніше, доводячи гобітів до нестями.

Наступний день, четвертий, був не набагато кращий за попередній, а ніч — така ж незатишна. Хоча нікібрікунів (так назвав їх Сем) уже не було, комашня все ще не відставала.

Коли Фродо лежав зморений, але неспроможний стулити очі, йому здалося, що в небі на сході він помітив блискавку: вона спалахувала та гасла багато разів. До світанку залишалося ще кілька годин.

— Що то за світло? — запитав він у Бурлаки, який уже прокинувся і вдивлявся в ніч.

— Не знаю. Задалеко, щоби визначити. Схоже на блискавку, що б'є з вершини.

Фродо знову ліг, але ще довго бачив білі спалахи, а проти них високу темну постать Бурлаки, мовчазну та насторожену, аж поки не заснув тривожним сном.

На п'ятий день вони залишили позаду останні порозкидувані баюри та зарості очерету. Попереду земля знову почала підніматися. Ген на сході виднілася смуга гір. Найвища вершина була ліворуч і дещо віддалік од решти. Шпиль її був конічний, трішки зрізаний на вершечку.

— Це Грозова, — пояснив Бурлака. — Стара Дорога, яку ми залишили далеко праворуч, обходить її з півдня неподалік від підніжжя. Якщо попрямуємо просто до гори, то завтра до полудня доберемося. Сподіваюся, нам це вдасться.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо.

— А те, що, коли туди доберемося, не знати, що знайдемо. Гора неподалік від Дороги.

— Але ж ми сподівалися зустріти там Ґандалфа?

— Так, але надія примарна. Якщо він узагалі піде цим шляхом, то може оминути Брі й тому не знатиме, що ми робимо. Так чи інак ми розминемося, хіба би нам пощастило прийти разом; і йому, і нам довго чекати там небезпечно. Якщо Вершники не знайдуть нас у пущі, то, ймовірно, самі подадуться до Грозової. З неї видно далеко навкруги. Насправді в цій місцевості багато птахів і звірів, які можуть розгледіти нас отут із тієї вершини. Не всім птахам можна довіряти, а крім них, є ще і злостивіші шпигуни.

Гобіти стривожено подивилися на далекі гори. Сем підняв голову до блідого неба, боячись побачити яструбів чи орлів, що ширяли би над ними з пронизливими ворожими очима.

— Від твоїх слів, Бурлако, стає так незатишно і самотньо! — сказав він.

— Що ти порадиш нам зробити? — спитав Фродо.

— Гадаю, — відповів Бурлака поволі, якось не зовсім упевнено, — гадаю, найкраще йти якомога пряміше на схід, до тієї смуги гір, а не до Грозової. Там ми зможемо вийти на стежку, що біжить уздовж підніжжя; нею можна потайки підійти до Грозової з півночі. А там — побачимо.

Весь день вони ледве тягнулись, аж поки настав прохолодний вечір. Місцевість стала сухішою та пустельнішою; позаду на мочарах лежав туман. Сумовито попискувало кілька меланхолійних пташок; червоний круг сонця повільно опускався в західну млу; запала порожня тиша. Гобітам згадалося лагідне світло надвечір'я, що прозирає крізь чисті вікна Торбиного Кута.

Наприкінці дня вони натрапили на потічок, що збігав із пагорбів і губився у стоячих мочарах, і стали підніматися його берегом, поки було видно. Уже споночіло, коли нарешті вони зупинилися на нічліг під похилими вільхами на березі потічка. Попереду у присмерковому небі вимальовувалися бліді та безлісі гребені пагорбів. Тієї ночі поставили варту, а Бурлака, здавалося, зовсім не спав. До півночі повнявий місяць лив на землю холодне сіре світло.

Наступного ранку після сходу сонця вони знову вирушили в дорогу. Прихопив морозець, небо було ясно-блакитне. Гобіти почувалися бадьоро, мовби вночі добре виспалися. Вони вже почали звикати до довгих прогулянок при мізерному харчуванні — принаймні в Ширі його би ледве вистачило, на їхню думку, нате, щоби просто втримати їх на ногах. Піпін проголосив, що з Фродо залишилася половина гобіта.

— Дуже дивно, — сказав Фродо, затягуючи пасок тугіше, — мене справді поменшало. — Сподіваюся, цей процес не триватиме вічно, бо перетворюся на привида.

— Не жартуй із таким! — швидко зреагував Бурлака, навдивовижу серйозно.

Пагорби наближалися. Вони тягнулися хвилястим пасмом, часто підіймаючись на тисячу футів, а подекуди опускаючись до глибоких ущелин чи перевалів, що вели на схід. На верхівках хребта гобіти побачили щось схоже на залишки порослих травою стін і ровів, а в ущелинах — руїни старих кам'яних будов. Увечері друзі досягнули підніжжя західних схилів і там переночували. Була ніч п'ятого жовтня, шоста доба від Брі.

Уранці, вперше після виходу з Чет-лісу, вони натрапили на виразну стежину. Повернувши праворуч, попрямували нею на південь. Стежина бігла хитро, мовби була прокладена для того, щоби якомога краще приховувати мандрівників від вершин угорі та рівнин зі заходу. Вона пірнала у виярки, чіплялася за круті береги; на рівніших і відкритіших місцях обабіч стежини були накидані великі валуни, тесане каміння, майже як загорожа, прикривало мандрівників.

— Цікаво мені, хто і навіщо протоптав цю стежину, — сказав Мері, коли вони проходили однією з цих алей, уздовж якої камені були надзвичайно великі й тісно складені. — Мені це не надто подобається: дуже нагадує… Кургани. А чи є могильники на Грозовій?

— Ні. Ані на Грозовій, ані на пагорбах могильників немає, — відповів Бурлака. — Тут люди із Заходу не мешкали; хоч у пізніші часи вони якийсь час захищали пагорби від зла, що виходило з Анґмару. Цю стежку проклали для тих, хто охороняв форти на висотах. Але ще набагато раніше, в перші дні Північного Королівства, на Грозовій збудували велику сторожову вежу, назвавши її Амон-Сул. Її було спалено та зруйновано, і з неї залишилося тільки розвалене коло, наче грубий вінець на старій голові гори. Та колись вежа була висока і гарна. Оповідають, що звідти у дні Останнього Союзу Еленділ виглядав прихід із Заходу Ґіл-ґалада.

Гобіти витріщилися на Бурлаку. Виявлялося, що він знався на давніх переказах так само добре, як і на лісовій науці.

— Хто такий Ґіл-ґалад? — запитав Мері, та Бурлака не відповів і, здавалося, поринув у думки.

Раптом чийсь тихий голос промовив:

Ґіл-ґалад ельфів був король. Сумний у нього ореол: останній він, чия земля від Моря аж до Гір цвіла. Мав довгий меч, мав гострий спис, його шолом крізь ніч світивсь; всі зорі в небі, золоті, відбились у його щиті. Та він відплив кудись давно і де тепер — кому дано те знать? Зайшла його зоря, де над Мордором тінь ширя.

Усі обернулися, вражені, адже голос був Семовий.

— Давай далі! — сказав Мері.

— Це все, що я знаю, — затнувся Сем, зашарівшись. — Цього я навчився від пана Більбо, ще як був хлопчиком. Він оповідав мені про таке, бо знав, як я люблю послухати про ельфів. То ж пан Більбо навчив мене грамоти. Він був такий учений, дорогий пан Більбо. І писав вірші. Він написав оте, що я тільки-но розказав.

— Він цього не складав, — заперечив Бурлака. — Це частина балади, яка називається «Загибель Ґіл-ґалада», складеної стародавньою мовою. Видно, Більбо її переклав. Цього я не знав.

— Там було ще багато, — сказав Сем, — усе про Мордор. Тієї частини я не вчив, мене від того кидало у дріж. І ніколи я не думав, що колись сам туди піду!

— До Мордору! — зойкнув Піпін. — Може, до цього не дійде!

— Не вимовляй це слово так голосно! — звелів Бурлака. Близько полудня вони підійшли до південного кінця стежини, де сіро-зелений насип мостом переходив на північний схил пагорба, освітленого неяскравим, ясним жовтневим сонцем. Вирішили тут же, за дня, податися на вершину. Ховатися було ніде, і сподіватися вони могли тільки на те, що вороги чи шпигуни за ними не спостерігають. На пагорбі не було жодного руху. Навіть якщо Ґандалф і був десь поруч, то нічим себе не виявляв.

На західному схилі Грозової вони знайшли прихищену округлу улоговину з порослими травою краями. Там залишилися Сем і Піпін із поні й усіма пакунками та багажем, а решта подерлась угору. Через півгодини Бурлака сягнув вершини, а за ним випленталися Фродо та Мері, втомлені й захекані. Верхня частина схилу була крута і скеляста.

На верхівці вони і справді знайшли широке коло давньої кам'яної кладки, зараз розкришеної та порослої одвічною травою. Але посередині була викладена пірамідка з почорнілого від вогню каменю. Дерн довкола вигорів до коренів, а по всьому колу трава висохла і скрутилася, наче всю верхівку охопило полум'я; та ніде не видно було ні душі.

Коли вони стали на краю зруйнованого кола, перед ними відкрився широчезний краєвид: більшість земель пустельна та безбарвна, тільки подекуди на півдні розкидані латки лісу, за якими виднілися проблиски далеких водойм. З південного боку, в них під ногами, тягнулася вгору-вниз стрічка Старої Дороги і зникала за хребтом темної землі на сході. На ній ніякого руху. Провівши очима вздовж Дороги, вони побачили Гори: найближчі пагорби — брунатні та понурі; за ними — обриси сірих хребтів, а ще далі попід хмарами мерехтіли високі білі шпилі.

— Ну, ось ми й на місці! — сказав Мері. — Усе таке безрадісне та непринадне! Ні води, ні прихистку. І Ґандалфа не видно. Але я його розумію, якщо він пішов, нас не дочекавшись.

— Сумніваюся, — сказав Бурлака, уважно озираючись довкола.

— Навіть прибувши до Брі через день-два після нас, Ґандалф міг бути тут першим. У разі потреби він уміє їздити дуже швидко. — Раптом він нахилився і глянув на камінь на вершині пірамідки; він був ширший за інших і біліший, мовби його не зачепив вогонь. Бурлака підняв камінь і роздивився, обертаючи в руці. — Це поклали сюди пізніше, — сказав він. — Що ви думаєте про ці позначки?

На пласкому дні Фродо побачив кілька подряпин: .

— Тут паличка, крапка і ще три палички, — сказав він.

— Паличка зліва з тонкими гілочками схожа на руну «Ґ», — сказав Бурлака. — Можливо, це знак, який залишив Ґандалф, хоча певності немає. Подряпини тонкі й зовсім свіжі. Але ці знаки можуть означати щось цілком інше і не мати до нас жодного стосунку. Руни використовують слідопити, а сюди вони часом приходять.

— А якщо їх залишив Ґандалф, що тоді вони означають? — запитав Мері.

— Можливо, «ҐЗ», й означають, що Ґандалф був тут третього жовтня, тобто три дні тому. Вони також говорять, що він поспішав і на нього чигала небезпека, тож він не мав часу або не наважувався написати щось довше або зрозуміліше. Якщо все так, тоді нам слід бути насторожі.

— Хотілося б, аби це були його позначки, хай би що вони означали, — зазначив Фродо. — Все ж таки легше, коли знаєш, що він десь у дорозі, попереду чи позаду.

— Можливо, — сказав Бурлака. — Особисто я впевнений, що він тут був і що потрапив у небезпеку. Все тут обпалене вогнем; щойно мені пригадалися ті спалахи, які ми три ночі тому бачили на східному небі. Напевно, на цій вершині на нього напали, та чим усе закінчилося, не відомо. Його тут уже немає, і ми повинні за себе самі подбати і якомога швидше вирушити до Рівендолу.

— Як далеко до Рівендолу? — запитав Мері, втомлено роззираючись довкола. З Грозової світ виглядав пустельним і безкраїм.

— Не знаю, чи хтось колись вимірював Дорогу в милях від «Покинутого заїзду», що за день ходи від Брі, — відповів Бурлака.

— Дехто каже, що туди дуже далеко, дехто — навпаки. Це дивна дорога, і кожен радий, коли досягає мети, довгою дорогою чи короткою. Та я знаю, за скільки часу дійду я, — пішки, при гарній погоді та без пригод: дванадцять днів звідси до броду через Бруїнен, де Дорога перетинає Шумну, яка витікає з Рівендолу. Попереду щонайменше двотижнева подорож, бо йти Дорогою ми швидше за все не зможемо.

— Два тижні! — вигукнув Фродо. — За такий час може трапитися будь-що.

— Може, — погодився Бурлака.

Вони якусь мить постояли мовчки на вершині, біля південного краю. У цьому самотньому місці Фродо вперше вповні усвідомив свою безпритульність і незахищеність. Він гірко шкодував, що доля не залишила його в тихому та милому Ширі. Він поглянув униз на ненависну Дорогу, в бік заходу, до свого дому. Раптом до нього дійшло, що дорогою на захід повільно рухаються дві чорні цятки; ще раз глянувши, помітив, що три інші цятки повзуть їм назустріч. Він скрикнув і схопив Бурлаку за руку.

— Поглянь, — показав він додолу.

Бурлака відразу кинувся на землю біля руїн, потягнувши за собою Фродо. Мері впав поряд.

— Що там? — прошепотів Мері.

— Не знаю, та боюся найгіршого, — відповів Бурлака.

Вони повільно підповзли до краю кола і визирнули у щілину між двома зазубреними каменями. Світло дня вже не було яскраве, і хмари, що наповзли зі сходу, затьмарили призахідне сонце. Усі бачили чорні цятки, та ні Фродо, ні Мері не могли розгледіти деталей; проте щось їм підказало, що там, далеко внизу, були Чорні Вершники, котрі збиралися на Дорозі біля підніжжя гори.

— Так, — сказав Бурлака, чий гострий зір не залишив йому сумнівів. — Ворог тут!

Вони поспіхом відповзли й північним схилом пагорба зісковзнули до своїх друзів.

Сем і Піпін часу не гайнували. Вони обстежили улоговинку та довколишні схили. Неподалік знайшли джерельце з чистою водою, а поряд чиїсь сліди не більш як дводенної давності. У самій улоговині знайшлися свіжі сліди вогнища й інші ознаки тимчасової стоянки. З ближчого до пагорба боку улоговини було звалено кілька каменів. За ними Сем натрапив на невеличку купку акуратно складеного хмизу.

— Цікаво, чи був тут Ґандалф, — сказав він до Піпіна. — Якщо хтось поскладав оце тут, значить, хотів повернутися.

Бурлаку дуже зацікавили ті відкриття.

— Шкода, що я сам усе не оглянув, — сказав він, поспішаючи до джерела.

— Усе так, як я і боявся, — сказав він, повернувшись. — Сем і Піпін затоптали м'який ґрунт, і всі сліди переплутані. Тут нещодавно побували слідопити. То вони залишили хмиз. Але є там і свіжіші сліди, не слідопитів. День-два тому тут хтось ходив у важких чоботях. Щонайменше один. Упевнено не скажу, та здається, що ніг, узутих у чоботи, була не одна пара. — Він замовк і стояв задуманий.

Усі гобіти уявили собі Вершників у плащах і чоботях. Якщо Вершники вже побували в улоговині, то чим швидше Бурлака виведе їх звідси, тим краще. Почувши звістку про ворогів на Дорозі, за якихось кілька миль звідси, Сем із неприязню оглянув видолинок.

— Чи не краще нам якомога швидше забиратися звідси, пане Бурлако? — нетерпляче запитав він. — Уже пізно, і мені не подобається ця діра: від неї серце холоне.

— Так, звісно, нам треба негайно вирішувати, що робити, — відповів Бурлака і глянув на небо, щоби визначити час і погоду. — Так, Семе, — мовив він нарешті, — тут мені також не подобається; та кращого місця, до якого ми би добралися завидна, придумати не можу. Принаймні зараз ми не на очах, а якщо рушимо, то шпигуни нас помітять швидше. Єдине, що ми можемо зробити, це змінити напрямок і піти на північ ось повз це пасмо пагорбів, де місцевість така сама, як і тут. Дорогу стережуть, а нам би довелося її перетнути, щоби добратися до чагарників на півдні. А на північ від Дороги за пагорбами місцевість на багато миль гола та пласка.

— А Вершники можуть бачити? — спитав Мері. — Тобто раніше вони завжди користувалися носами, а не очима, винюхували нас, якщо винюхування правильне слово, принаймні вдень. Але ти примусив нас лягти, коли побачив їх унизу; а зараз говориш, що нас можуть помітити, якщо ми підемо.

— На вершині я був надто необережним, — відповів Бурлака. — Я дуже хотів знайти якийсь знак Ґандалфа; та йти всім трьом на вершину і так довго стояти там було помилкою. Бачать чорні коні, а Вершники використовують людей та інші створіння як шпигунів — пригадайте Брі. Самі ж вони не бачать реального світу так, як бачимо його ми, та наші постаті відкидають у їхній свідомості тіні, які руйнує лише полудневе сонце; а в темряві вони сприймають багато такого, що приховано від нас: тоді вони найнебезпечніші. І будь-коли вони чують кров живих істот, бажаючи її та ненавидячи. Крім зору та нюху, є ще інші відчуття. Ми відчуваємо їхню присутність — ми занепокоїлися, тільки-но сюди прийшли, навіть не бачивши їх; нашу присутність вони відчувають іще гостріше. Крім того, — додав він, понизивши голос до шепоту, — їх притягує Перстень.

— То, значить, виходу немає? — роззирнувся Фродо, мов зацькований. — Якщо рушимо з місця, нас побачать і вполюють. Якщо залишимося, я притягну їх сюди!

Бурлака поклав руку йому на плече.

— Надія все ще є. Ти не сам. Візьмімо цей хмиз, готовий для вогнища, як добрий знак. Ані прихистку, ні захисту тут немає, та вогонь замінить і одне, й інше. Саурон може використати вогонь на зло, як і все інше, та ці Вершники вогню не люблять і бояться тих, хто ним володіє. Вогонь у цій глушині — наш друг.

— Мабуть, — пробурмотів Сем. — Уже кращого способу сказати: «Ось ми тут», — нема, хіба що прокричати.

У найнижчому та затишному куточку улоговини вони розклали вогнище і приготували вечерю. На землю осіли присмерки, похолоднішало. Раптом вони усвідомили, які голодні, адже зі самого ранку нічого не їли; та дозволили собі лише скромно повечеряти. Попереду лежали пустельні землі, заселені тільки птахами та звірами, непривітні місця, покинуті всіма народами світу. Інколи з-за гір приходили слідопити, але їх було мало і зупинялися вони ненадовго. Інші блукачі траплялися рідко, та й ті злі: з північних долин Імлистих Гір бувало забредали тролі. Тільки на Дорозі можна було зустріти мандрівників, найчастіше гномів, котрі поспішали у своїх справах і на чужинців не марнували ні слів, ані часу.

— Не знаю, як нам розтягнути припаси, — сказав Фродо. — Останні кілька днів ми були дуже ощадливі, й ця вечеря не стала бенкетом, та все ж витратили більше, ніж слід, якщо попереду в нас два, а то й більше тижнів подорожі.

— Їжу можна знайти в лісі, — сказав Бурлака, — ягоди, корінці і трави; а при потребі я зможу щось уполювати. До зими голоду боятися не треба. Та збирання і полювання — довга й утомлива робота, а нам треба поспішати. Тож затягніть пояски і сподівайтеся на бенкети в домі Елронда!

З темрявою прийшов холод. Визираючи з-за краю улоговини, вони не бачили нічого, крім сірої землі, що швидко зникала в пітьмі. Небо знову прояснилось і повільно наповнювалося миготливими зірками. Фродо та друзі зіщулилися довкола вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; Бурлаці вистачило одного плаща, він сидів трохи осторонь, задумливо потягуючи люльку.

Коли настала ніч і вогнище добре розгорілося, він почав розповідати історії, щоби гобітам не було страшно. Він знав багато давніх бувальщин і легенд, про ельфів і людей, про добрі та злі діяння Прадавніх Часів. Гобіти замислилися, скільки ж йому років і де він усього цього навчився.

— Розкажи нам про Ґіл-ґалада, — раптом попросив Мері, коли Бурлака закінчив оповідати про ельфійські королівства. — Ти знаєш продовження тієї старої балади, про яку говорив сьогодні?

— Так, знаю, — відповів Бурлака. — І Фродо також знає, бо вона стосується нас обох.

Мері з Піпіном глянули на Фродо, який втупився у вогонь.

— Я знаю лише ту частинку, яку оповів мені Ґандалф, — мовив Фродо повільно. — Ґіл-ґалад був останнім із великих ельфійських королів Середзем'я. Ґіл-ґалад їхньою мовою означає «зоряне світло». З Еленділом, другом-ельфом, він пішов до землі…

— Ні! — урвав його Бурлака. — Не треба оповідати тієї історії, коли поруч слуги Ворога. Коли доберемося до дому Елронда, то почуєте її від самого початку до кінця.

— Тоді розкажи нам іншу історію з давнини, — благав Сем, — історію про ельфів до часів згасання. Дуже би хотілося почути про ельфів; звідусіль так тисне темрява.

— Я оповім вам про Тінувіель, — сказав Бурлака, — коротко, бо це довга історія, закінчення якої невідоме; і нині один лише Елронд точно пам'ятає, як її оповідали в давнину. Це прекрасна оповідь, хоч і сумна, як і всі оповіді Середзем'я, та все-таки вона може звеселити ваші серця.

Він помовчав якийсь час, а потім почав тихим і співучим голосом:

Трава зелена, довгий лист, Болиголова дикий цвіт, І на галявині зійшлись Вогні зірок у темряві, Тінувіель посеред віт Там танцювала, як колись: Вінок із зір на голові, І блиск вбрання бентежливий… З холодних гір прийшов туди Блукалець Берен і сумний Побрів вздовж тихої води — Вздовж хвиль ріки ельфійської. Та раптом, вражений, спинивсь: Крізь лист побачив молодий Тінувіель в зірках. Вони Спадали з пліч і вій її. Злетіла раптом втома з ніг, Чий фатум — мандри без кінця; І він пішов, тоді — побіг, Впіймавши промінь місячний. Вона ж пливла від деревця До деревця, легка, як сніг, І вже розтанула уся, А він лишивсь пригнічений. Він часто чув летючий звук Тих кроків, наче шелест лип, Як музику підземних лук, Коли блукав низинами. Болиголов зів'яв. Лиш скрип Беріз лунав, коли з їх рук Спадав по листу лист. Захрип Зимовий ліс посинілий. А він шукав її щодня, Ворушачи листки й літа, При місяця і зір вогнях У небесах морозяних. Часами бачив: золота, Перепливала навмання Вершинами гірськими, й там Сріблилась в танці росяно. Зима минула, і вона Вернулась. Від її пісень Прокинулась нараз весна, А з нею дощ і жайвори. І знов настав ельфійський день, І квітів музика ясна. Він зцілився й хотів лишень Йти з нею в танець край гори. Втекти хотіла, але він: «Тінувіель! Тінувіель!» — Покликав, мов ельфійський дзвін, — І стала, прислухаючись. Стояла мовчки біля скель, Ловила звуку відгомін; Він підійшов: «Тінувіель!..» — Лише тремтіла, сяючи. Їй в очі Берен зазирнув, Пробравшись крізь волосся тінь, Побачив неба глибину, В очах тих віддзеркалену. Тінувіель, ельфійська синь, Безсмертна діва, в мить одну Збагнула долі височінь Покірно й опечалено. Важка судилася їм путь: Пройшли камінний холод гір, Лісів імлистих каламуть З палатами залізними. Моря Розлучні з давніх пір Між: ними пролягли, та тут Зустрілись знов, здолавши вир, І відійшли невпізнані.

Бурлака зітхнув, помовчав, а потім сказав:

— Це пісня написана у стилі, який ельфи називають анн-теннат, але який важко передати нашою загальною мовою, — виходить лише далеке відлуння. Пісня оповідає про зустріч Берена, сина Барагіра, та Лутієн Тінувіель. Берен був смертною людиною, а Лутієн — донькою Тінгола, короля ельфів Середзем'я за часів, коли світ був юний; і вона була найпрекрасніша серед дітей цього світу. Як зоря над імлою північних земель, була її врода, а обличчя її сяяло світлом. У ті дні Великий Ворог, у якого Саурон із Мордору був лише слугою, жив в Анґбанді на Півночі, й ельфи зі Заходу, повертаючись до Середзем'я, пішли на нього війною, щоби відібрати вкрадені Сильмарили; і допомагали ельфам праотці людей. Але Ворог переміг, Барагір загинув, а Берен, дивом урятувавшись, утік через Гори Жаху в таємне Королівство Тінґола в лісі Нелдорет. Там він побачив Лутієн, яка співала і танцювала на галявині біля зачарованої ріки Есгалдуїн; і назвав він її Тінувіель, тобто «Соловейком» стародавньою мовою. Багато жалів спіткало їх потім, і розлучалися вони надовго. Тінувіель урятувала Берена з в'язниці Саурона, і разом вони перебули великі небезпеки. І навіть скинули Великого Ворога з його трону і зняли з його корони один із трьох Сильмарилів, найяскравішу з усіх коштовностей, і він став весільним подарунком Тінґолові, батькові Лутієн. А в кінці Берена вбив Вовк, який прийшов від воріт Анґбанда, і помер той на руках у Тінувіель. Але вона обрала смертність і померла, щоби піти за ним; і в пісні співається, що вони знову зустрілися за Розлучними Морями, а відтак іще якийсь час пожили в зелених лісах, а потім, давним-давно, разом покинули межі цього світу. Тож Лутієн Тінувіель єдина серед ельфів справді померла і покинула цей світ, і втратили її ті, хто найбільше її любив. Саме через неї кров ельфійських володарів передалася людям. Ще дотепер живуть ті, кому Лутієн прародичка, і кажуть, рід її ніколи не перерветься. До нього належить і Елронд із Рівендолу. Бо від Берена та Лутієн народився Діор, нащадок Тінгола; а від нього — Елвінг Біла, яка стала дружиною Еаренділа, який відплив зі Сильмарилом на чолі в небесні моря, піднявшись над імлою світу. А від Еаренділа походять королі Нуменору, тобто Вестернесу.

Поки Бурлака говорив, гобіти не зводили очей із його дивно схвильованого обличчя, тьмяно освітленого червоними відблисками полум'я. Його очі світились, а голос був виразний і глибокий. Угорі розкинулося чорне зоряне небо. Раптом у нього за спиною над верхівкою Грозової розлилося бліде сяйво. Повнявий місяць повільно піднімався над горою, і зорі над вершиною згасли.

Історія закінчилася. Гобіти заворушилися, почали потягуватись.

— Гляньте! — сказав Мері. — Сходить місяць: напевно, вже пізно.

Усі подивились угору. На верхівці гори у блідому світлі місяця вони помітили щось маленьке і темне. Можливо, це був просто великий камінь чи уламок скелі, висвітлений сяйвом.

Сем і Мері підвелися й відійшли від вогню. Фродо з Піпіном сиділи мовчки. Бурлака уважно розглядав місячне сяйво на горі. Усе видавалося тихим і спокійним, але Фродо почув, як холодний страх заповзає йому в серце. Він присунувся ближче до вогню. Цієї миті Сем відбіг од краю улоговини:

— Я не знаю, що там таке, та я раптом перелякався. Ні за які гроші не вилізу з цієї улоговини; я почув, як щось повзло по схилу.

— Ти що-небудь бачив? — скочив на ноги Фродо.

— Ні, пане. Не бачив нічого, та я не придивлявся.

— Я щось бачив, — сказав Мері, — чи так мені здалося, ген на заході, де місячне сяйво падає на рівнину за тінню пагорбів, мені здалося, що там дві чи три чорні постаті. Вони ніби рухалися сюди.

— Сідайте тісніше, спинами до вогню! — наказав Бурлака. — Візьміть у руки довгі ціпки!

Затамувавши подих, сиділи вони мовчазні та насторожені, спинами до вогню, вглядаючись у пітьму довкола. Нічого не відбувалося. Ні звуку, ні руху. Фродо поворухнувся, почуваючи, що має порушити мовчанку: йому захотілося голосно закричати.

— Цитьте! — прошепотів Бурлака.

— Що це? — тієї ж миті видихнув Піпін.

Вони радше відчули, ніж побачили, як над краєм улоговини, з протилежного боку від пагорба, піднялася тінь, одна чи більше. Вони вгледілись, і тіні мовби виросли. Невдовзі сумнівів не залишилося: три-чотири високі чорні постаті стояли на схилі й дивилися на них. Вони були такі темні, що здавалися чорними дірами в темряві позаду. Фродо здалося, що він почув слабе сичання, мовби отруйне дихання, й відчув пронизливий холод. Постаті стали повільно наближатися.

Жах охопив Піпіна та Мері, й вони впали пластом на землю. Сем притулився до Фродо, а той був нажаханий не менше за своїх товаришів; він трусився, наче від лютого холоду, та його жах проковтнула раптова спокуса надягнути Перстень. Бажання зробити це переповнювало його, ні про що інше він думати не міг. Він не забув про Кургани та про наказ Ґандалфа; але щось мовби змушувало його зневажити всі попередження, й він прагнув піддатися. Не з надією втекти чи щось зробити, добре чи зле: просто почував, що повинен узяти Перстень і надягнути на палець. Він не міг говорити. Він відчував, як дивиться на нього Сем, ніби знав, що його господар у великій біді, та до нього він не міг обернутися. Він заплющив очі і якийсь час боровся; та опір ставав нестерпним, і врешті він повільно вийняв ланцюжок і настромив Перстень на вказівний палець лівої руки.

Відразу ж, хоча все інше залишалося, як і раніше, тьмяним і темним, постаті стали жахливо виразними. Він зміг прозирати крізь їхні чорні покрови. Було п'ять високих постатей: дві стояли на краю улоговини, троє підходили. На їхніх білих обличчях горіли пронизливі та безжальні очі; під мантіями були довгі сірі ризи; на сивому волоссі — шоломи зі срібла; в кістлявих руках — сталеві мечі. Їхні очі впали на Фродо і пронизали його наскрізь; тіні кинулись уперед. У відчаї він вийняв меча, і лезо зблиснуло червоним, наче головешка. Двоє зупинилися. Третій був вищий за інших: волосся довге та блискуче, а на шоломі сяяла корона. В одній руці він тримав довгого меча, у другій — ножа; ніж і рука тьмяно відсвічували. Стрибнувши вперед, він налетів на Фродо.

У цей момент Фродо кинувся на землю і почув, як викрикає: «О Елберет! Ґілтоніель!» І тієї ж миті вдарив ворога в ногу. Пронизливий крик задзвенів у пітьмі; Фродо відчув біль, мовби скалка отруйного льоду пронизала його ліве плече. Втрачаючи свідомість, він помітив, мов крізь туманні вихори, як Бурлака вискакує з темряви з палаючими головешками в руках. Останнім зусиллям, випустивши з рук меча, Фродо зняв Перстень із пальця й міцно затиснув його у правиці.

XII. Втеча до броду

Коли Фродо прийшов до тями, то все ще розпачливо стискав у руці Перстень. Він лежав біля вогнища, куди підкинули хмизу, і воно яскраво палахкотіло. Троє товаришів схилилися над ним.

— Що сталося? Де блідий король? — запитав він стривожено. Втішені, що він заговорив, його друзі не зуміли відразу відповісти; та й не зрозуміли вони його запитання. Нарешті Сем розповів йому, що вони бачили тільки, як до них наближалися невиразні тіні. Раптом Сем із жахом помітив, що його господар щез; тієї ж миті повз нього прошмигнула чорна тінь, і Сем упав. Він чув голос Фродо, що викрикував дивні слова, та ніби з великої відстані чи з-під землі. Більше нічого вони не бачили, аж поки не перечепилися через тіло Фродо, який лежав, наче мертвий, лицем донизу на траві зі своїм мечем поруч. Бурлака наказав їм підняти Фродо і покласти біля вогню, а сам зник. Відтоді минуло трохи часу.

У Сема знову з'явилися сумніви щодо Бурлаки; та поки вони розмовляли, той повернувся, несподівано вискочивши з темряви. Усі злякались, і Сем витягнув свого меча і став поряд із Фродо; та Бурлака швидко опустився на коліна біля Фродо.

— Я не Чорний Вершник, Семе, — сказав він м'яко, — і не їхній спільник. Я намагався розвідати, куди вони зникли, та нічого не знайшов. Не розумію, чому вони зникли і не напали знову. Та ніде поблизу не відчуваю їхньої присутності.

Коли Фродо розповів, що з ним було, Бурлака насупився, похитав головою і зітхнув. Тоді наказав Піпінові та Мері нагріти в казанках води і промити рану.

— Підтримуйте великий вогонь і зігрівайте Фродо! — наказав він; тоді підвівся й відійшов убік, покликавши за собою Сема. — Здається, я дещо з'ясував, — сказав він тихо. — Було тільки п'ятеро ворогів. Чому не всі, цього я не знаю; мабуть, вони не очікували відсічі. Наразі вони відійшли. Та, боюся, не далеко. Наступної ночі, якщо нам не вдасться втекти, вони знову прийдуть. Вони лише вичікують, бо гадають, що майже досягнули мети і що Перстень далеко не втече. Боюся, вони переконані, що твій господар зазнав смертельної рани, яка підкорить його їхній волі. Та це ми ще побачимо!

Сем схлипнув.

— Не впадай у відчай! — заспокоїв його Бурлака. — Зараз маєш мені довіряти. Ваш Фродо зроблений із міцнішого матеріалу, ніж я думав, хоч і Ґандалф мені на те натякав. Його не вбили, і я гадаю, він опиратиметься злій силі рани довше, ніж на це сподіваються його вороги. Я зроблю все можливе, щоби допомогти і полікувати його. Оберігайте його, поки я піду в розвідку! Він знову поспіхом зник у темряві.

Фродо задрімав, хоча біль від рани повільно дужчав, і смертельний холод розтікався від плеча по руці та боці. Його друзі за ним доглядали, гріли та промивали рану. Ніч минала повільно і стомливо. Улоговину залило сіре світанкове світло, коли нарешті з'явився Бурлака.

— Гляньте! — гукнув він; нахилившись, він підняв із землі чорний плащ, якого в темряві не помітили. Трохи вище від подолу плащ був прорваний. — Тут Фродо вдарив мечем. Боюся, що ніякої шкоди ворогові він не заподіяв; меч не ушкоджений, як і всі клинки, що протинають цього жахливого Короля. Страшнішим для нього виявилось ім'я Елберет. А для Фродо страшним виявилось оце!

Він знову нахилився й підняв довгий тонкий кинджал, що зблиснув холодом. Усі розгледіли, що кінчик леза був надламаний. Але у світанковому світлі на очах оторопілих гобітів лезо почало танути і випарувалося, наче дим у повітрі, й у руці Бурлаки залишилося тільки руків'я.

— Який жах! — вигукнув він. — Оцим проклятим ножем і завдано рану. Нині мало хто вміє зцілювати рани від такої лихої зброї. Та я зроблю все, що зможу.

Він сів на землю і, поклавши руків'я на коліна, заспівав повільну пісню чужою мовою. Тоді, відклавши руків'я вбік, повернувся до Фродо і тихим голосом промовив слова, яких ніхто не вловив. З торбинки на поясі він вийняв довгі листочки якогось зілля.

— За цими листками я ходив далеко, бо ця рослина не росте на голих пагорбах; у гущавині на південь від Дороги знайшов я її в темряві за пахощами листків. — Він розтер листок пальцями, розлився солодкий і гострий аромат. — Мені пощастило її знайти, бо це цілюща рослина, яку привезли до Середзем'я люди Заходу. Назвали вони її ателас, і росте вона рідко й лише там, де жили вони в давнину чи розкладали табір; на Півночі рослина не відома, хіба що тим, хто мандрує Диким Краєм. Вона має велику цілющу силу, але такій рані навряд чи зарадить.

Він кинув листки в окріп і промив рану Фродо. Аромат пари бадьорив, гобіти заспокоїлись і проясніли. Зілля також трохи заспокоїло рану, бо Фродо відчув, як біль і оніміння у боці послабилися; та життя до руки не поверталось, він не міг ані підняти її, ні поворушити нею. Він гірко шкодував про свою дурість і карав себе за слабкість волі; тепер він усвідомив, що, надягнувши Перстень, виконував не власне бажання, а наказ його ворогів. Його мучила думка, чи залишиться він тепер на все життя калікою, і чи продовжать вони подорож. Від слабості він навіть на ногах не тримався.

Його друзі обговорювали ті самі питання. Вони вирішили якомога швидше покидати Грозову.

— Тепер я думаю, — сказав Бурлака, — що ворог кілька днів спостерігав за цим місцем. Якщо Ґандалф сюди приїжджав, то його примусили покинути це місце, й він уже не повернеться. Так чи інак, після нічного нападу залишатися тут небезпечно, а в дорозі ми навряд чи зустрінемо більшу небезпеку.

Коли зовсім розвиднілося, вони похапцем поснідали і спакувалися. Фродо не міг іти, і вони розділили більшу частину багажу між собою, а Фродо посадили на поні. За кілька останніх днів бідолашна конячка геть зміцніла, погладшала і навіть стала виявляти прихильність до нових господарів, особливо до Сема. Ставлення Біла Папорота, мабуть, було дуже жорстоке, якщо подорож пущею виявилася для неї кращою за попереднє життя.

Рушили на південь. У цьому напрямку їм доведеться перетнути Дорогу, та це був найкоротший шлях до лісистої місцевості. А їм потрібні були дрова; Бурлака пояснив, що Фродо необхідно тримати в теплі, особливо вночі, а вогонь дасть хоч якийсь захист для них усіх. Він також планував скоротити подорож, зрізавши ще одну велику петлю Дороги, де вона за Грозовою повертала на північ.

Повільно та обережно обходили вони південно-західні схили гори і невдовзі підійшли до Дороги. Вершників видно не було. Та коли перебігали Дорогу, здалеку до них долинули два крики: один холодний голос гукав, а інший йому відповідав. Нажахані, вони кинулися до гущавини попереду. Місцевість перед ними опускалась у бік півдня, та була дикою і непрохідною; кущі й зарослі хирлявих дерев чергувалися з широкими голими латками. Трава була убога, жорстка та сіра; а листя на деревах зів'яло і облетіло. Це була безрадісна земля, а їхня подорож — повільна та похмура. Говорили мало. Серце Фродо щеміло, коли він дивився, як його друзі йшли поряд, похиливши голови й зігнувшись під тягарем. Навіть Бурлака виглядав утомленим і пригніченим.

Ще до кінця першого дня подорожі біль знову посилився, та Фродо довго це приховував. Минуло чотири дні, а краєвид не дуже змінився, хіба що Грозова повільно тонула позаду, а далекі гори попереду присувалися ближче. Однак від того далекого крику ніщо не вказувало на те, що ворог помітив їхню втечу чи йшов слідом. Вони боялися приходу ночі, попарно стояли на варті, будь-якої миті готові побачити чорні тіні, що підкрадаються в пітьмі, тьмяно освітлені захмареним місяцем; але нічого вони не бачили і не чули, крім зітхання зів'ялого листя і трави. Жодного разу не відчули вони присутності зла, як це було з ними перед нападом в улоговині. Важко було повірити, що Вершники втратили їхній слід. Можливо, вони сидять у засідці десь у вузькому місці?

Надвечір п'ятого дня вони проминули широку низину, й місцевість знову почала підніматися. Бурлака повернув на північний схід, і на шостий день із хребта довгого похилого схилу далеко попереду вони побачили скупчення лісистих пагорбів. Ген унизу видно було Дорогу, яка огинала підніжжя пагорба; а праворуч у слабкому світлі сонця блідо мерехтіла сіра ріка. Удалині в кам'янистій долині, затягненій серпанком туману, вони розгледіли ще одну ріку.

— Боюся, на якийсь час нам доведеться вийти на Дорогу, — сказав Бурлака. — Зараз ми вибралися до ріки Сиводжерельної, яку ельфи називають Мітейтель. Вона витікає з Еттенського Нагір'я, тролівських кряжів на північ від Рівендолу, і впадає в Шумну ген на півдні. Там її називають Сірим Потоком. Перед тим, як улитися в Море, вона стає великою рікою. Нижче від Еттенського Нагір'я перейти її можна лише через Останній Міст, куди веде Дорога.

— А що то за ріка ген отам удалині? — запитав Мері.

— Це Шумна або Бруїнен, — відповів Бурлака. — Дорога біжить уздовж пагорбів на багато миль від Мосту до Броду через Бруїнен. Але я ще не придумав, як будемо переходити ту ріку. Одна річка на раз! Нам насправді дуже пощастить, якщо на Останньому Мості не напоремося на ворогів.

Наступного дня, рано-вранці, вони знову підійшли до краю Дороги. Сем і Бурлака пішли вперед, але жодного знаку мандрівників чи вершників не помітили. Тут під тінню пагорбів випав дощ. Бурлака з'ясував, що дощ падав два дні тому і змив усі відбитки ніг. Після дощу жодний кінь тут не проходив.

Вони пішли швидко, як тільки могли і милі за дві внизу неглибокого крутого берега побачили Останній Міст. Боялися, що там на них чекатимуть чорні постаті, але нікого не було. Бурлака наказав їм заховатись у зарослях при Дорозі, а сам пішов на розвідку. Він швидко повернувся, мало не бігцем.

— Жодного сліду ворога, не розумію, що це означає. Та я знайшов щось дуже дивне. — Він простягнув руку і показав блідо-зелений самоцвіт. — Я знайшов його у багні на середині Мосту. Це берил, ельфійський камінь. Чи його туди кинули, чи він сам упав, того не скажу; але мені це дає надію. На мою думку, це знак, що ми можемо переходити Міст; але за Мостом, без іншого виразного знаку, найкраще зійти з Дороги.

Вони відразу рушили далі. Спокійно проминули Міст, лише вода вирувала довкола його трьох великих опор. За милю підійшли до вузького байраку, що вів на північ через узгір'я. Тут Бурлака звернув із Дороги, й невдовзі вони загубилися в похмурих темних хащах, що вилися попри підніжжя понурих пагорбів.

Гобіти раділи, що покинули безрадісні землі та небезпечну Дорогу; але ця нова територія видавалася загрозливою та неприязною. Чим далі вони йшли, тим вище піднімалися пагорби. Тут і там на висотах і хребтах виднілися давні кам'яні стіни та руїни веж: виглядали вони зловісно. Фродо, який не йшов пішки, мав час споглядати і думати. Він пригадав розповідь Більбо про його подорож і про загрозливі вежі на пагорбах на північ від Дороги, в місцевості біля тролівського лісу, де трапилася його перша серйозна пригода. Фродо здогадався, що вони йдуть слідами Більбо, і подумав, чи не потраплять випадково на те саме місце.

— Хто живе в цій землі? — запитав він. — І хто збудував ці вежі? Невже тролі?

— Ні! — заперечив Бурлака. — Тролі не вміють будувати. І ніхто тут не живе. Колись, століття тому назад, тут жили люди, та зараз нікого немає. Вони стали злими людьми, бо, за легендою, потрапили під тінь Анґмару. Усі вони загинули у війні, що поклала край Північному Королівству. Та було це так давно, що вже навіть пагорби про них забули, хоча тінь усе ще лежить на цій землі.

— Де ти вивчив такі легенди, якщо вся земля спустошена і забута? — запитав Переґрін. — Птахи та звірі такого не оповідають.

— Нащадки Еленділа не забувають минувшину, — відповів Бурлака, — а в Рівендолі пам'ятають більше за мене.

— Ти часто бував у Рівендолі? — запитав Фродо.

— Так, — відповів Бурлака. — Я колись там жив і повертаюся щоразу, коли трапляється нагода. Там моє серце; але навіть у прекрасному домі Елронда мені не судилося втішатися спокоєм.

Пагорби стали змикатися. Десь позаду Дорога і далі простягалася до ріки Бруїнен, але ні тої, ні іншої видно не було. Мандрівники вийшли в довгу долину — вузьку, глибоко врізану в гірський масив, темну та мовчазну. Зі скель звисало старе і покручене коріння, а вгору схилами дерся сосновий ліс.

Гобіти дуже потомилися. Просувалися повільно, бо йти доводилося бездоріжжям, між повалених дерев і завалів каміння. Вгору вони не лізли заради Фродо, крім того, з цих вузьких ущелин не було зручної стежини. Так тривало два дні, а потім погода змінилася. Вітер постійно дув із заходу і дрібним дощем виливав воду з далеких морів на темні верхівки пагорбів. До вечора всі попромокали, і ночівля була безрадісна, бо дров на вогнище їм знайти не вдалося. Наступного дня над ними здійнялися ще вищі та крутіші пагорби, і мандрівники були змушені звернути на північ. Бурлака став непокоїтися: минав десятий день після Грозової, запаси харчів закінчувались. А дощ не вщухав.

Тієї ночі вони зупинилися на кам'яному майданчику під скелею, в якій була неглибока Печера — просто впадина у скелі. Фродо лежав неспокійно. Від холоду та вологи його рана ще більше розболілася, біль і страшенна остуда не давали заснути. Він метався, крутився і з острахом прислухався до тихих звуків ночі; вітер підвивав у тріщинах скелі, крапотіла вода, щось тріснуло, з несподіваним гуркотом покотився камінь. Він відчував, що до нього підбираються чорні постаті, щоби задушити; але коли підвівся, то побачив лише спину Бурлаки, який сидів згорбившись і курив люльку. Він знову ліг і провалився в неспокійний сон, де ходив по траві у своєму саду в Ширі, та все здавалося тьмяним і не таким виразним, як високі чорні тіні, що виглядали з-за плоту.

Коли він прокинувся, дощ перестав. Хмари, все ще густі, почали розходитись, і поміж них з'являлися пасма блідої блакиті. Вітер знову змінював напрямок. Вирушили не відразу. Після холодного скромного сніданку Бурлака пішов сам, наказавши всім наразі залишитися під прихистком кручі. Він хотів вилізти нагору і роздивитися довкола.

Повернувся без втішних вістей.

— Ми зайшли задалеко на північ, і тепер нам треба якось знову повернутися на південь. Якщо ж і далі йтимемо прямо, то дійдемо до Еттенського Нагір'я набагато північніше від Рівендолу. Це територія тролів, і мені мало відома. Мабуть, ми могли би звідти вийти до Рівендолу; та я не знаю дороги, і тому на це піде надто багато часу, а нам забракне їжі. Тож обов'язково мусимо знайти Бруїненський Брід.

Решту дня вони дерлися скелястими кручами. Між двома пагорбами знайшли прохід і вийшли в долину, що вела на південний схід, у потрібному для них напрямку; та до кінця дня їхню дорогу знову перегородив високий кряж; проти неба його темна спина розбивалася на багато шпичаків, наче зуби затупленої пили. Залишалося повертати назад або долати гору.

Вони наважилися на сходження, та воно виявилося дуже важким. Невдовзі Фродо довелося спішитись і дертися нагору. Та навіть так їм інколи ледве вдавалося витягнути поні чи з таким вантажем на спині самим знайти стежку. Коли нарешті вибралися на вершину, вже майже стемніло, й усі виснажилися. Вони вибралися на вузьку сідловину між двома верхівками, а за кілька метрів гора вже різко збігала додолу. Фродо впав на землю; його тіпало; ліва рука висіла неживою, бік і плече неначе схопили льодяні кігті. Дерева та скелі довкола здавалися йому гуманними і невиразними.

— Далі йти ми не можемо, — сказав Мері. — Боюся, для Фродо це занадто важко. Я страшенно за нього хвилююся. Що нам робити? Думаєш, у Рівендолі його вилікують, якщо ми туди доберемося?

— Побачимо, — відповів Бурлака. — Тут у глушині я нічим не можу зарадити; і саме через його рану я жену вас так уперед. Але погоджуюся, що сьогодні далі йти ми не можемо.

— Що трапилося з моїм господарем? — запитав Сем тихим голосом, благально дивлячись на Бурлаку. — Його рана була невеличка й уже загоїлася. На плечі одна лише холодна біла мітка.

— Фродо зачепила зброя Ворога, — пояснив Бурлака, — і почала діяти якась отрута чи зло, вивести їх я не в змозі. Але не втрачай надії, Семе!

На високому кряжі ніч була холодна. Вони розклали невеличке вогнище під вузлуватим корінням старої сосни, що нависала над неглибокою виїмкою, з якої мовби виломили камінь. Сиділи, притулившись один до одного. Подував прохолодний вітерець, внизу стогнали й зітхали верхівки дерев. Фродо лежав у напівсні, і йому ввижалося, що над ним шугали безмежні темні крила, а на тих крилах сиділи переслідувачі, вишукуючи його по всіх гірських ущелинах.

Ранок настав ясний і погожий; повітря було прозоре, а світло — бліде та чисте у вимитому дощем небі. Вони піднеслися духом, але прагнули, щоби сонце зігріло їхні холодні задубілі кінцівки. Як тільки розвиднілося, Бурлака разом із Мері пішов розвідати місцевість із вершини на схід від перевалу. Зійшло і яскраво світило сонце, коли вони повернулися з утішними новинами. Зараз вони рухались у більш-менш правильному напрямку. Якщо піти далі краєм хребта, Гори залишаться ліворуч. Недалеко попереду Бурлака помітив Шумну, а це означало, що Дорога до Броду, хоча її зараз не видно, була неподалік від Ріки і лежала з ближчого до них боку.

— Мусимо знову вийти на Дорогу, — сказав він. — Знайти стежку через гори нам не вдасться. Яка би небезпека там не чигала, Дорога — наш єдиний шлях до Броду.

Поснідавши, знову рушили. Повільно зійшли південним схилом кряжу; та шлях виявився набагато легшим, аніж вони очікували, бо з цього боку схил був пологішим, і невдовзі Фродо уже міг їхати верхи. Бідолашний поні Біла Папорота виявив несподіваний хист вибирати найкращу дорогу і оберігати вершника від тряски. Настрій загону знову покращився. У світанковому світлі навіть Фродо почувався краще, хоча раз у раз туман застилав його погляд, і він проводив руками по очах.

Піпін вихопився вперед. Раптом він обернувся і гукнув:

— Тут стежка!

Коли всі з ним порівнялися, то побачили, що він не помилився: тут був початок стежини, яка, петляючи, піднімалася з лісу в долині й розтавала на вершині попереду. Місцями вона заросла травою чи була завалена камінням і деревами; та було схоже на те, що колись нею часто ходили. Це була стежина, яку проклали сильні руки та важкі ноги. Тут і там старі дерева було зрубано чи виламано, а великі камені розколено чи відкинуто вбік.

Іти стежкою було легко, та вони рухались обережно; коли ж увійшли в темний ліс, а доріжка стала чистішою та ширшою, їхня тривога зросла. Раптом вибігши з-під смуги ялинок, стежина кинулася різко додолу, а потім завернула ліворуч за скелястий виступ пагорба. Підійшовши до виступу, вони побачили, що стежка вибігала на рівний майданчик під невисокою скелею, оточеною деревами. У кам'яній стіні були двері, що перекособочено висіли на одній великій завісі.

Усі зупинилися перед дверима; за ними була печера, та в пітьмі було важко щось розгледіти. Бурлака, Сем і Мері, щосили штовхаючи, трохи ширше прочинили двері, а тоді Бурлака та Мері ввійшли до середини. Углиб не заходили, бо на підлозі лежало багато кісток та ще кілька великих порожніх глеків і битих черепків.

— Якщо бувають на світі тролі, то це, без сумніву, їхня нора! — сказав Піпін. — Гей, виходьте звідти, й підемо далі. Тепер нам відомо, хто проклав стежку, тож краще хутко вимітатися.

— Гадаю, нема потреби, — мовив Бурлака, виходячи. — Звісно, це тролівська нора, та, здається, її давно покинули. Нам тут нема чого боятися. Будемо йти обережно, а там — побачимо.

Від дверей доріжка пішла далі й, повернувши праворуч на рівному майданчику, знову пірнула вниз у густі хащі. Піпін, не бажаючи показувати Бурлаці, що він усе ще боїться, пішов уперед разом із Мері. Сем і Бурлака йшли позаду, обабіч поні з Фродо, бо стежка була доволі широка — для чотирьох-п'яти гобітів у ряд. Але не встигли вони далеко відійти, коли Піпін бігцем повернувся, а за ним Мері. Обоє були нажахані.

— Там тролі! — випалив Піпін. — Недалечко на галявині. Ми розгледіли їх крізь гущавину. Такі величезні!

— Ми підійдемо і подивимося на них, — сказав Бурлака, піднімаючи з землі палицю. Фродо промовчав, а Сем перелякався.

Сонце стояло вже високо і сяяло крізь напівголі гілки дерев, освітлюючи галявину яскравими латками світла. Мандрівники зупинилися на краю і, затамувавши подих, визирнули з-за стовбурів. На галявині стояли тролі, три великі тролі. Один нахилився, двоє втупились у нього.

Бурлака спокійно підійшов до них.

— Уставай, стара каменюко! — сказав він і гримнув похиленого троля палицею по спині.

Нічого не трапилося. Гобіти ахнули від здивування, а потім навіть Фродо засміявся.

— Ну-ну! — мовив він. — Ми забули нашу сімейну історію! Це ж ті самі три тролі, котрих зачарував Ґандалф, коли вони сперечалися, як зварити тринадцятьох гномів і одного гобіта.

— Я і не уявляв, що ми так близько підійшли до того місця! — сказав Піпін. Він добре знав цю історію. Більбо та Фродо часто її оповідали; але річ була в тому, що він не дуже в неї вірив. Навіть зараз він із підозрою дивився на закам'янілих тролів, ніби боявся, що якісь чари можуть раптово їх оживити.

— Ви забуваєте не лише вашу сімейну історію, але й усе, що коли-небудь знали про тролів, — сказав Бурлака. — Білий день, яскраве сонце, а ви намагаєтеся налякати мене байкою про живих тролів на галявині! Ви принаймні мали би помітити, що в одного з них за вухом старе пташине гніздо. Вельми незвична прикраса для живого троля!

Усі засміялися. Фродо звеселів: згадка про першу успішну пригоду Більбо зігріла серце. Сонце теж пригрівало, і туман у цього перед очима трохи розвіявся. Якийсь час вони відпочили на галявині й пообідали просто в тіні великих тролівських лап.

— Може, хтось нам заспіває, поки сонце високо? — запропонував Мері, коли вони закінчили. — Ми так давно не чули ні пісні, ні якоїсь історії.

— Від самої Грозової, — зазначив Фродо. Усі глянули на нього. — За мене не хвилюйтеся! — додав він. — Я почуваюся краще, хоча співати, мабуть, не зможу. Може, Сем відкопає щось із пам'яті.

— Ну ж бо, Семе! — сказав Мері. — У твоїй голові багато чого складено, тільки ти приховуєш.

— Ну, не знаю, — завагався Сем. — А чи це підійде? Не зовсім поезія, розумієте: просто нісенітниці. Та ці старі статуї мені таке нагадали. — Піднявшись і заклавши руки за спину, як у школі, він став співати на стару мелодію.

Самотній троль мав камінний трон, На нім він гриз своє добро: Багато вже літ стару голу кість, Бо м'яса не міг знайти. Ух ти! Ух ти! У печері в горах самотній троль, Тож: м'яса не міг знайти. Якось Том в чоботях прийшов. І пита: «Це ти де знайшов? Геть воно, як нога дядька Тіма мого, Що має в могилі лежать. Спать! Спочивать! Багато вже літ, як Тім відійшов, Тож: він має в могилі лежать». «Так, — троль сказав, — цю кістку я вкрав. Дядько нічого не відчував. Твій дядько був мрець, як зимний свинець, Коли я знайшов цю кість. Ах, кість! Ох, кість! Залюбки її він мені віддав, Зайву для нього вже кість». Сказав тоді Том: «Не збагну я, чом Бажання твої стосуються форм — Гомілок чи ніг — моєї рідні; Кість поверни на місце! Глисте! Дристе! Хоч мертвий він, не твій це корм; Кість поверни на місце!» «За пару ніг, — каже троль крізь сміх, — Згризу й тебе, немов горіх. Свіженьке м'ясце — насолода це! Тебе на зуб візьму я. Гей-я! Гой-я! Як я втомився від мертвих ніг; Тебе на стіл візьму я». Та тільки зрадів, що обід наспів, Рукою — мах! І не схопив. Поки думав: «Як?» — упав навзнак, — Дістав чоботиськом під зад. Злий зад! От гад! «Маєш, — подумав Том, — те, що хотів, — Мова коротка — під зад». Та наче кілки, твердющі кістки В троля, який гризе маслаки. Що копнеш його, що камінь чи горб — Біль не проймає троля гузно. О по! Лайно! Троль підвівсь — не болять копняки, Том же пальців не чує давно. Том скалічів, вернув домів І ногу довго ще гоїв; А троль не вмер, там ще й тепер Гризе ту кістку, що поцупив. З трупа! З трупа! Зад його не заболів, троль їсть кістку, що поцупив!

— Ну, це для нас усіх попередження! — засміявся Мері. — І добре, що ти вдарив палицею, а не рукою, Бурлако!

— Де ти взяв цю пісню, Семе? — спитав Піпін. — Я ще такої ніколи не чув.

Сем пробурмотів щось незрозуміле.

— У своїй голові, звісно, — сказав Фродо. — У цій подорожі я багато нового дізнаюся про Сема Правонога. Спершу він був змовником, тепер — штукарем. А закінчить він чарівником або… воїном!

— Сподіваюся, що ні, — сказав Сем. — Не хочу бути ні одним, ні другим.

Пополудню вони пішли лісом. Напевно, вони йшли стежкою, якою багато років тому чимчикували Ґандалф, Більбо та гноми. За кілька миль вийшли на високе урвище над Дорогою. У цьому місці Дорога відступала далеко від Сиводжерельної і тепер тулилася до підніжжя пагорбів, звиваючись на схід між лісами та вересовими схилами до Броду й Гір. Неподалік від урвища Бурлака показав на камінь у траві. На ньому, грубо вирізані та стерті негодою, виднілися гномівські руни і таємні знаки.

— Ось тут! — сказав Мері. — Цей камінь має вказувати на місце, де приховане тролівське золото. Цікаво, Фродо, чи багато ще зосталося з частки Більбо?

Фродо глянув на камінь і пошкодував, що Більбо привіз додому набагато небезпечніший скарб, скарб, із яким важко розлучитися.

— Нітрохи не лишилося, — сказав він. — Більбо все роздав. Він говорив мені, що насправді не вважав його своєю власністю, бо ж воно прийшло від грабіжників.

Під довгими тінями раннього вечора на Дорозі було спокійно. Жодного знаку якихось інших мандрівників. Оскільки зараз у них не було іншого виходу, вони злізли вниз берегом і, звернувши наліво, намагалися крокувати якнайшвидше. Невдовзі спина пагорба відрізала світло призахідного сонця. Холодний вітер із далеких гір повіяв назустріч.

Вони вже шукали місце для ночівлі подалі від Дороги, коли почули звук, який повернув у їхні серця несподіваний страх: тупіт копит позаду. Вони озирнулися, та Дорога ховалася за поворотами і закрутами. Вони поквапливо зійшли з битого шляху, видерлися схилом, вкритим густими кущами вересу та чорниці, й заховались у невеликій латці густої ліщини. Виглядаючи з кущів, вони бачили Дорогу, бліду та сіру в сутінках, за якихось тридцять футів унизу. Копита все наближалися, швидко і з легким цок-цок-цок. Тоді, немов підхоплене вітерцем, до мандрівників долинуло ледь чутне, невиразне дзеленчання безлічі дзвоників.

— На Чорного Вершника не схоже! — сказав Фродо, уважно прислухаючись.

Решта гобітів погодилася, сподіваючись, що це так, але все ж підозра їх не покинула. Вони звикли боятися погоні, будь-який звук за спиною здавався ворожим і зловісним. А Бурлака нахилився вперед, пригнувся до землі, приклавши долоню до вуха, і обличчя його засвітилося радістю.

Запали сутінки, і листя на кущах м'яко шелестіло. Усе чіткіше та ближче лунали дзеленчання дзвоників і цокіт копит. І тут із-за повороту легкою риссю вискочив білий кінь, виблискуючи в сутінках. Його збруя мерехтіла й іскрилася, мов оздоблена справжніми зорями. Плащ вершника струменів позаду нього, а каптур був відкинутий; золоте волосся пливло, переливаючись, на вітрі. Фродо здалося, що крізь постать і вбрання вершника, наче крізь тонкий серпанок, просвічує біле світло.

Бурлака вискочив зі сховку і кинувся до Дороги, перестрибуючи через вересові кущі та щось вигукуючи; але ще до того, як він ворухнувся чи вигукнув, вершник натягнув віжки і зупинив коня, піднявши очі на зарослі, де стояли мандрівники. Побачивши Бурлаку, він спішився і побіг назустріч, вигукуючи: «Аі на ведуї Дунадан! Має ґованнен!» Його мова та ясний дзвінкий голос не залишили сумніву: вершник був ельфом. Ніхто з мешканців пущі не мав такого приємного голосу. Та в його вигуку прозвучала нотка поспіху чи страху, і зараз гобіти бачили, як швидко і стурбовано він розмовляв із Бурлакою.

Невдовзі Бурлака махнув їм рукою, гобіти вийшли з кущів і поспішили до Дороги.

— Це Ґлорфіндель, який мешкає у домі Елронда, — сказав Бурлака.

— Вітаю, нарешті ми зустрілися! — звернувся ельф до Фродо. — Мене послали з Рівендолу вам назустріч. Дорога нині небезпечна.

— Отже, Ґандалф дійшов до Рівендолу? — радісно вигукнув Фродо.

— Ні. Коли я виїхав, його не було; але то було дев'ять днів тому, — відповів Ґлорфіндель. — До Елронда дійшли звістки, які його стривожили. Мої родичі, котрі подорожували вашими землями за Барандуїном[4], повідомили, що знову з'явилося Дев'ятеро і що ви збилися з дороги, несучи важку ношу без допомоги, бо Ґандалф не повернувся. Навіть у Рівендолі мало хто відкрито виступить проти Дев'яти; але всіх, хто погодився, Елронд розіслав на північ, захід і південь. Ми думали, що ви відійшли далеко вбік, аби уникнути переслідування, і загубились у Дикому Краї.

Мені випало піти Дорогою, і я поїхав до Мосту через Мітейтель, залишивши там знак, дев'ять або десять днів тому. Троє слуг Саурона були на Мості, але вони відступили, і я відігнав їх на захід. Також я натрапив на двох інших, але ті звернули на південь. Відтоді я шукав вашого сліду. Два дні тому я його знайшов і пішов по ньому через міст; і сьогодні я помітив, що ви знову зійшли з гір. Але ходімо! Немає часу на новини. Оскільки ви вже тут, то мусимо ризикнути й піти Дорогою. Позаду нас п'ятеро, і якщо вони натраплять на наш слід, то вихором полетять навздогін. І це ще не всі. Де інші четверо, я не знаю. Боюся, що вони вже готують засідку біля Броду.

Поки Ґлорфіндель говорив, згусли сутінки. Фродо почув, як на нього напала велика втома. Як тільки сонце почало сідати, туман перед його очима потемнішав, і він помітив, як обличчя його друзів заступила якась тінь. Знову напав біль, і Фродо став мерзнути. Він похитнувся, схопивши руку Сема.

— Мій господар хворий і поранений, — сердито буркнув Сем. — Він не може їхати верхи вночі. Йому потрібен відпочинок.

Ґлорфіндель підхопив Фродо, не давши йому впасти, й, піднявши його обережно на руки, стурбовано зазирнув в обличчя.

Бурлака коротко розказав про напад у таборі під Грозовою та про смертельний ніж. Він вийняв руків'я, яке тримав при собі, й подав його ельфові. Ґлорфіндель здригнувся, та уважно його роздивився.

— Тут написані злі закляття, — сказав він, — хоча ваші очі їх і не бачать. Збережи його, Араґорне, поки ми не прийдемо до дому Елронда! Але будь обережний і намагайся якомога рідше до нього торкатися! На жаль, рани від такої зброї я не в змозі зцілювати. Я зроблю все, що зможу… але тим більше я раджу вам іти без перепочинку.

Він обмацав рану на плечі Фродо, і його обличчя спохмурніло, мовби він довідався про щось недобре. Та Фродо відчув, як холод у боці й у плечі зменшився; від руки розлилося невеличке тепло, й біль послабився. Сутінки вечора посвітлішали, наче розступилися хмари. Він знову виразніше побачив обличчя друзів і відчув приплив сили та надії.

— Будеш їхати на моєму коні, — сказав Ґлорфіндель. — Я підтягну стремена, і ти зможеш зручно сидіти. Боятися не треба: мій кінь не скине жодного вершника, якого я накажу везти. Його хода легка та плавна; а коли небезпека підступить зовсім близько, він понесе тебе з такою швидкістю, що і ворожі чорні скакуни не наздоженуть.

— Ні, не понесе! — сказав Фродо. — Я не буду на ньому їхати, якщо він винесе мене до Рівендолу чи ще кудись, а друзі залишаться позаду в біді.

Ґлорфіндель усміхнувся.

— Я дуже сумніваюся, — сказав він, — що твої друзі будуть у небезпеці, якщо з ними не буде тебе! Погоня помчить за тобою, а нас залишить у спокої. Саме ти, Фродо, і те, що ти несеш, — небезпека для нас усіх.

Фродо не знав, що відповісти на це, і його переконали сісти на білого коня Ґлорфінделя. Натомість поні навантажили великою частиною їхнього багажу, тож іти стало легше, і спочатку вони пересувалися швидко; та для гобітів було все ж важко наздоганяти прудконогого ельфа. Він вів їх уперед, у саму темряву, в захмарену ніч. Не було ні зірок, ані місяця. Лише коли засірів світанок, ельф дозволив їм зупинитися. Піпін, Мері та Сем на той час мало не позасинали і постійно спотикалися; навіть Бурлака втомлено опустив плечі. Фродо сидів на коні в темному напівсні.

Мандрівники попадали у верес за кілька ярдів од узбіччя й відразу поснули. Не встигли вони заплющити очі, як Ґлорфіндель, який сидів на варті, знову розбудив їх. Сонце піднялось уже високо, хмари і туман ночі розійшлися.

— Випийте ось це! — сказав Ґлорфіндель, наливаючи кожному по черзі трішки напою зі шкіряної фляги, оправленої сріблом. Цей напій був чистий, як джерельна вода, і без смаку, ні холодний, ані теплий; але всі їхні кінцівки відразу налилися силою та снагою. Після ковтка напою черствий хліб і сушені фрукти (все, що у них залишилось) угамували голод краще за найсмачніший сніданок у Ширі.

Перепочивши менше як п'ять годин, вони знову вибралися на Дорогу. Ґлорфіндель їх далі підганяв і впродовж денного переходу дозволив тільки дві короткі зупинки. Таким чином, до вечора вони подолали двадцять миль і підійшли до місця, де дорога завертала праворуч і збігала в долину, прямуючи до Бруїнену. Наразі жодної ознаки погоні видно не було; та коли вони відставали, Ґлорфіндель часто зупинявся, на мить прислухався, і хвилювання захмарювало його обличчя. Раз чи два він заговорював до Бурлаки ельфійською.

Та якими стурбованими не були би їхні провідники, гобітам було зрозуміло, що цієї ночі далі вони не підуть. Усі вони спотикалися, голови паморочилися від утоми, і думати вони могли тільки про ноги. Біль Фродо посилився, й упродовж дня все довкола нього потьмяніло до примарно сірих тіней. Він майже радів приходу ночі, бо тоді світ здавався не таким блідим і порожнім, як удень.

Гобіти все ще не відпочили, коли наступного ранку знову вирушили в дорогу. До Броду залишалося ще багато миль, і вони шкандибали зі швидкістю, на яку тільки були здатні.

— Найбільша загроза біля ріки, — сказав Ґлорфіндель, — моє серце чує, що нас швидко наздоганяє погоня, а інша небезпека чигає біля Броду.

Дорога знову побігла вниз; на узбіччі подекуди росла трава, якою гобіти йшли, щоби дати перепочинок потомленим ногам. Пізно пополудні вони підійшли до місця, де Дорога раптом побігла під тінями високих сосен, а потім пірнула у глибоку ущелину між крутими стінами рудого каменю. Їхні поквапливі кроки розходилися луною; здавалося, що слідом за ними біжить безліч ніг. Потім раптом, ніби через ворота світла, Дорога вирвалася з тунелю на відкритий простір. Там, наприкінці крутого схилу, на милю простяглася довга рівнина, за якою лежав Рівендільський Брід. З протилежного боку височів брунатний берег, прорізаний звивистою стежкою; а за ним у бліде небо піднімалися високі гори, хребет за хребтом, шпиль за шпилем.

За мандрівниками йшла луна, мов кроки навздогін; і наростав шум, наче піднявся вітер і зашурхотів у сосновому гіллі. Ґлорфіндель обернувся і прислухався, тоді скочив уперед із голосним вигуком.

— Лети! — крикнув він. — Лети! Ворог женеться!

Білий кінь помчав уперед. Гобіти побігли схилом донизу. Ґлорфіндель і Бурлака бігли слідом, прикриваючи їх. Вони перетнули тільки половину рівнини, коли почули стукіт коней, що летіли галопом. З воріт у деревах, які вони щойно покинули, виїхав Чорний Вершник. Він пришпорив коня і зупинився, похитуючись у сідлі. За ним виїхав наступний, а тоді ще один, і ще двоє.

— Скачи вперед! Скачи! — крикнув Ґлорфіндель до Фродо.

Той не послухався відразу, бо дивна нехіть охопила його. Притримавши коня, він озирнувся. Вершники сиділи на високих скакунах, мов загрозливі статуї на горбі, темні та непорушні, а весь ліс і земля позаду них відійшли в туман. Раптом Фродо усвідомив, що вони мовчки наказують йому почекати. Тоді в ньому відразу прокинулися страх і ненависть. Його рука кинула повіддя і схопила руків'я меча; оголене лезо спалахнуло червоним.

— Скачи! Скачи! — кричав Ґлорфіндель, а тоді голосно й чітко гукнув ельфійською до коня: — Норо лім, норо лім, Асфалот!

Умить білий кінь рвонув і вітром помчав останнім відрізком Дороги. Чорні коні тут же скочили з пагорба в погоню, Вершники жахливо закричали, і Фродо впізнав цей крик, який колись уже чув у лісі Східної Чверті. На крик відповіли; і, нажахавши Фродо та його друзів, із-за дерев і скель зліва вискочили ще четверо Вершників. Два скакали до Фродо, двоє дико галопували до Броду йому навперейми.

Фродо здавалося, що вони скачуть як вітер, і чим ближче, тим більшими і темнішими стають вони.

Фродо на мить озирнувся через плече. Друзів він уже не бачив. Вершники відставали: навіть їхні величезні скакуни не могли дорівняти за швидкістю білому ельфійському коневі Ґлорфінделя. Він знову глянув уперед, і його надія згасла. Досягнути Броду раніше за Вершників, котрі вискочили зі засідки, не було шансу. Зараз він бачив їх виразно: вони відкинули свої каптури та чорні плащі й були одягнуті в біло-сіре. У блідих руках тримали оголені мечі; на головах мали шоломи. Холодні очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами.

Страх сповнив Фродо. Він уже не думав про свій меч. Він не кричав. Він заплющив очі і припав до гриви коня. Вітер свистів у вухах, дзвоники упряжі брязкотіли дико та пронизливо. Подих мертвотного холоду пронизав його списом, і з останнім ривком, наче спалах білого вогню, ельфійський кінь птахом пролетів просто перед носом у переднього Вершника.

Фродо почув сплеск води. Вона пінилася біля ніг. Потім останній довгий стрибок, кінь вискочив із ріки й уже вибирався кам'янистою стежкою на крутий берег. Брід перейдено.

Та переслідувачі наближалися. На вершині берега кінь зупинився і обернувся, дико заіржавши. Дев'ять Вершників стояли біля води, і дух Фродо ослаб перед загрозою їхніх припіднятих облич. Він не уявляв собі, що може завадити їм перейти ріку так само легко, як це зробив він; і Фродо збагнув, що, як тільки Вершники перейдуть ріку, відірватися від них на довгій непевній дорозі від Броду до межі Рівендолу буде неможливо. Йому владно наказують зупинитись. У ньому знову заворушилася ненависть, але він уже не мав сили опиратися.

Раптом передній Вершник пришпорив коня. Кінь торкнувся води і став дибки. З великим зусиллям Фродо сів рівно й оголив меча.

— Повертайте назад! — крикнув він. — Повертайтеся до Землі Мордору і не чіпайте мене!

Його власний голос здавався йому тонким і пронизливим. Вершники зупинилися, та сили Бомбадила Фродо не мав. Вороги хрипко та жорстоко зареготали з нього.

— Іди до нас! Іди до нас! — закричали вони. — Ми заберемо тебе до Мордору!

— Повертайте назад! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — закричали вони жахітливими голосами; і тієї ж миті їхній ватаг примусив коня ввійти у воду, а за ним слідом пішли двоє.

— Іменем Елберет і Лутієн Прекрасної, — вимовив Фродо з останнім зусиллям, піднімаючи меча, — не дістанете ні мене, ні Персня!

Тоді ватаг, котрий був на середині Броду, загрозливо припіднявся у стременах і підняв руку. Фродо завмер. Він відчув, як язик прилип до піднебіння і серце застугоніло. Меч розколовся і випав із тремтячих рук. Ельфійський кінь форкнув і став дибки. Перший чорний кінь уже майже вийшов на берег.

І цієї миті заревіла та зашуміла ріка: бурхливі води котили безліч валунів. Крізь імлу Фродо бачив, як ріка внизу збурунилась, і донизу помчала білогрива кіннота хвиль. Біле полум'я мерехтіло на гребенях, і у воді Фродо привиділися білі вершники на білих конях із пінистими гривами. Трьох Вершників, котрі були все ще посередині Броду, відразу перекинуло: вони зникли, раптово поховані під розлюченими валами. Ті, що позаду, з жахом відступили.

Втрачаючи свідомість, Фродо почув крики, і йому здалося, що позаду Вершників, котрі завагалися на березі, він побачив сяйливу постать із білого світла; а за нею бігли невиразні фігурки, вимахуючи смолоскипами, що жаром палахкотіли в сірій імлі, яка опускалася над світом.

Чорні коні, схарапудившись, понесли Вершників просто у стрімкий потік. Їхнє пронизливе іржання тонуло в ревінні ріки, яка відносила їх геть. Тоді Фродо відчув, як падає, а ревіння та сум'яття неначе проковтнули його разом із ворогами. Більше нічого він не бачив і не чув.

КНИГА ДРУГА

I. Багато зустрічей

Фродо прокинувся і виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який усе ще чіпляється за краєчок його пам'яті. А може, він хворів? Але стеля виглядала незвично; пласка і з темними, гарно різьбленими сволоками. Він іще трохи полежав, розглядаючи латки сонця на стіні та прислухаючись до шуму водоспаду.

— Де я, і котра година? — промовив він уголос до стелі.

— У домі Елронда, і зараз десята година ранку, — відповів чийсь голос, — ранку двадцять четвертого жовтня, якщо для тебе це так важливо.

— Ґандалф! — вигукнув Фродо, підводячись. У кріслі біля відчиненого вікна сидів старий чарівник.

— Так, — відповів той, — я тут. І ти, на щастя, також після всіх дурниць, які накоїв у дорозі.

Фродо знову ліг. Йому було надто затишно та спокійно, щоби сперечатися, та й сумнівався він, що виграє суперечку. Він уже геть пробудився і пригадав усе: і їхнє фатальне ходіння «навпростець» через Праліс, і «випадковість» у «Брикливому поні», і його безумне рішення надягти Перстень в улоговині під Грозовою. Він думав про всі ці речі й марно намагався пригадати, як же його занесло до Рівендолу; довгу тишу переривало лише м'яке пахкання Ґандалфової люльки, коли той випускав у вікно білі кільця диму.

— Де Сем? — нарешті запитав Фродо. — А з іншими все гаразд?

— Так, вони живі-здорові, — відповів Ґандалф. — Сем сидів біля тебе, аж поки я не відіслав його перепочити, півгодини тому.

— Що трапилося біля Броду? — знову запитав Фродо. — Все здавалося таким примарним, та і зараз не прояснилося.

— Так, це зрозуміло. Ти почав танути, — відповів Ґандалф. — Рана тебе долала. Ще кілька годин — і ми би тобі вже нічим не зарадили. Але ти міцний, мій любий гобіте! Це з'ясувалося ще в могильнику. Ви були на волосок від смерті: можливо, то був найнебезпечніший момент. Шкода, що ти не втримався на Грозовій.

— Ти, здається, вже знаєш чимало. Я нікому про могильник не розповідав. Спочатку було так страшно, а потім подумалося про щось інше… Як ти про це дізнався?

— Ти багато говорив уві сні, Фродо, — м'яко пояснив Ґандалф, — а мені було не важко прочитати з твоїх думок і пам'яті. Не хвилюйся!

Я щойно сказав «дурниці», та це жарт. Я доброї думки про тебе і про інших. Чималий подвиг — стільки пройти і, попри стільки небезпек, усе-таки зберегти Перстень.

— Нам не вдалося би це без Бурлаки, — сказав Фродо. — Але нам був потрібен ти. Я не знав, що робити без тебе.

— Мене затримали, і це мало не занапастило нас усіх. Утім, я не певен: може, все насправді до кращого.

— Хотів би я знати, що трапилося!

— На все свій час! За наказом Елронда, сьогодні тобі говорити чи хвилюватися про щось не можна.

— Але розмова відвернула би мене від думок і сумнівів, які так утомлюють, — сказав Фродо. — Я вже зовсім прокинувся і хочу багато що з'ясувати. Чому ти затримався? Принаймні це маєш мені пояснити.

— Незабаром почуєш усе, що захочеш, — заспокоїв його Ґандалф. — Як тільки тобі покращає. А зараз скажу тільки, що я потрапив у полон.

— Ти? — скрикнув Фродо.

— Так, я, Ґандалф Сірий, — поважно мовив чарівник. — У світі багато сил, добрих і злих. Деякі — дужчі за мене. З деякими я не мірявся силами. Та мій час уже близько. Володар Морґулу та його Чорні Вершники зробили перший крок. Війна насувається!

— То ти знав про Вершників іще до того, як їх зустрів я?

— Так, знав. І навіть говорив тобі якось про них; бо Чорні Вершники — це Примари Персня, Дев'ять Слуг Володаря Перстенів. Але я не знав, що вони знову з'явились, інакше негайно втік би разом із тобою. Я почув про них лише у червні, коли покинув тебе; але про це згодом. А наразі від лиха нас урятував Араґорн.

— Так, — сказав Фродо, — саме Бурлака нас і порятував. Однак спочатку я його боявся. Сем так і не повірив йому, принаймні аж поки не зустрів Ґлорфінделя.

Ґандалф усміхнувся:

— Про Сема я вже все знаю. Він уже не сумнівається.

— Я радий, — сказав Фродо. — Бо мені дуже сподобався Бурлака. Ну, «сподобався» — не те слово. Він мені дорогий; хоч інколи дивний і похмурий. Насправді часто він нагадує мені тебе. Я і не підозрював, що Великий Народ буває таким. Мені здавалося, що вони… ну, просто великі бовдури: добрі й тупі, як Кремена; або тупі та злобливі, як Біл Папорот. Та це означає, що ми мало знаємо про людей Ширу, хіба тільки про брійців.

— Ти мало знаєш навіть про них, якщо вважаєш Кремену тупим, — відповів Ґандалф. — Він мудрий по-своєму. Думає він менше, ніж говорить, і до того ж, повільніше, однак зуміє вчасно прозирнути крізь цегляну стіну (як кажуть у Брі). Та в Середзем'ї мало залишилося таких, як Араґорн, син Араторна. Рід Королів із-за Моря майже вимер. Ця Війна за Перстень може стати їхнім останнім подвигом.

— Ти справді хочеш сказати, що Бурлака — нащадок старих Королів? — здивувався Фродо. — Я думав, вони давно-зникли. Я думав, він просто слідопит.

— Просто слідопит! — вигукнув Ґандалф. — Мій любий Фродо, слідопити якраз і є останніми з північної гілки Великого Народу, людей із Заходу. Вони допомагали мені не раз; і в майбутньому я потребуватиму їхньої допомоги; ми дійшли до Рівендолу, та Персню тут не місце.

— Я теж так гадаю, — погодився Фродо. — Та досі я думав лише про те, як сюди добратися; сподіваюся, далі йти мені не доведеться. Так приємно просто відпочивати. Я пережив місяць вигнання та пригод, і цього мені більш ніж досить.

Він замовк і заплющив очі. Потім знову заговорив:

— Я тут підраховував, і двадцять четверте жовтня ніяк не виходить. Має бути двадцять перше. Адже до Броду ми добралися двадцятого.

— Ну, ти вже забагато говорив і рахував, — сказав Ґандалф. — Як зараз твої плече та рука?

— Не знаю. Взагалі їх не відчуваю. І це вже покращення, але… — він зробив зусилля, — можу трохи поворушити рукою. Так, вона повертається до життя. Уже не холодна, — додав він, торкнувши правою рукою ліву.

— Чудово! Ти швидко видужуєш. Невдовзі будеш цілком здоровий. Це Елронд тебе вилікував: цілими днями просиджував біля тебе, відколи тебе сюди привезли.

— Днями? — перепитав Фродо.

— Ну, чотири ночі і три дні, якщо бути точним. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, тоді ти і збився з рахунку. Ми жахливо турбувались, і Сем не відходив від тебе ні вдень, ані вночі, хіба що вибігав доповідати нам. Елронд — умілий цілитель, але зброя нашого Ворога смертоносна. Кажучи правду, я мав дуже мало надії; я підозрював, що в закритій рані залишився невеличкий уламок леза. Виявили його тільки минулої ночі. Тоді Елронд вийняв уламок. Той сидів глибоко й уже просувався до серця.

Фродо здригнувся, пригадавши жахливий ніж із надламаним лезом, який розтанув у руках Бурлаки.

— Не тривожся! — сказав Ґандалф. — Того уламка вже немає. Він розтанув. А от гобіти, здається, тануть дуже неохоче. Я знаю багатьох міцних воїнів із Великого Народу, котрих би швидко здолав цей уламок, який ти проносив сімнадцять днів.

— Що вони зі мною зробили? Що ті Вершники хотіли зробити?

— Вони намагалися пронизати твоє серце моргульським ножем, який залишається в рані. Якби їм це вдалося, ти став би подібний на них, тільки слабший і підкорений. Ти став би примарою під владою Темного Володаря; а він мучив би тебе за спробу втримати Перстень, адже немає більшої муки, ніж коли в тебе відберуть Перстень і ти бачиш його на руці Темного Володаря.

— Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! — тихо вимовив Фродо. — Звісно, я жахливо боявся, та якби знав більше, то не наважився би навіть поворухнутися. Це диво, що я втік!

— Так, щастя чи доля тобі допомогли, — сказав Ґандалф, — не кажучи вже про хоробрість. Бо серце твоє не зачепили, тільки пронизали плече; і це тому, що ти впирався до останнього. Та все висіло на волосинці, так би мовити. Ти був у найбільшій небезпеці, коли надягав Перстень, бо тоді наполовину опинявся у світі примар, і вони могли тебе знищити. Ти бачив їх, а вони — тебе.

— Я знаю, — мовив Фродо. — Вони такі жахливі на вигляд! Але чому ми всі бачимо їхніх коней?

— Тому що коні — реальні; так само і чорні плащі є справжніми плащами, які вони одягають, аби надати форми своєму небуттю при зустрічі з живими.

— Тоді чому ці чорні коні терплять таких вершників? Усі інші тварини їх жахаються, навіть ельфійський кінь Ґлорфінделя. Собаки скавчать, гуси ґелґочуть…

— Тому що цих коней спеціально вирощують і навчають для служби Темному Володареві Мордору. Не всі його слуги та раби — примари! Є орки і тролі, варґи та вовкулаки; а ще було і далі є багато людей — воїни та королі, котрі живуть під сонцем, а все ж перебувають під його владою. І кількість їх зростає щоденно.

— А Рівенділ із ельфами? Рівенділ у безпеці?

— Так, зараз так, поки все довкола не завойовано. Ельфи можуть боятися Темного Володаря, можуть утікати від нього, та ніколи вже не слухатимуть і не служитимуть йому. Тут, у Рівендолі, все ще живуть його головні супротивники — ельфійські мудреці, володарі елдарів з заобрійних морів. Вони не бояться Примар Персня, адже ті, що перебувають у Благословенному Краї, живуть водночас в обох світах і мають велику силу проти Видимого та Невидимого.

— Мені здалося, я бачив білу постать, яка світилась і не тьмяніла, як інші. Це був Ґлорфіндель?

— Так, ти бачив його на мить таким, який він на іншому боці — один із могутніх Першородних. Він ельфійський витязь із високого роду. Справді, в Рівендолі є сила, яка певний час може протистояти потузі Мордору, існують й інші сили. Ще одна є в Ширі. Та якщо справи і далі йтимуть так, як зараз, усі ці місця незабаром стануть острівцями в облозі. Темний Володар не приховує своєї могутності. Однак, — він різко підвівся й відкинув голову так, що борода його наїжачилася, — нам не можна втрачати мужності. Невдовзі ти видужаєш, якщо я не забалакаю тебе до смерті. Ти у Рівендолі, і зараз тобі нема про що хвилюватися.

— Мужності у мене нема, то й нема що втрачати, — мовив Фродо, — та зараз я не хвилююся. Просто розкажи про моїх друзів, розкажи кінець пригоди біля Броду, і мені цього вистачить. Потім я, напевно, посплю; та доки всього не почую, не склеплю повік.

Ґандалф підсунув крісло до ліжка й уважно подивився на Фродо. Обличчя гобіта порожевіло, очі були ясні й дивились уважно. Він усміхався, і здавалося, з ним усе гаразд. Але око чарівника помітило невеличку зміну, що сталася з Фродо, мовби натяк на прозорість, особливо в його лівій руці, яка лежала на покривалі.

«Цього слід було сподіватися, — подумав Ґандалф. — Він не пройшов іще й половини шляху, і що з ним станеться до кінця, того навіть Елронд не передбачить. Нічого злого, сподіваюся. Для очей, які здатні бачити, він може стати мов склянка, наповнена чистим світлом».

— Ти чудово виглядаєш, — сказав він уголос. — Я ризикну оповісти коротку історію, не попросивши дозволу в Елронда. Та май на увазі — зовсім коротку, — а потім мусиш заснути. Наскільки я зрозумів, трапилось усе так. Щойно ти кинувся навтьоки, Вершники помчали за тобою. Допомоги коней вони не потребували, бо вже бачили тебе самі: ти був на порозі їхнього світу. А ще їх притягував Перстень. Твої друзі відскочили вбік, геть із дороги, інакше би їх затоптали. Вони знали, що тебе не врятує нічого, якщо тільки не білий кінь. Вершники скакали надто швидко, і було їх надто багато. Пішо навіть Ґлорфіндель із Араґорном не вистояли би проти всіх Дев'ятьох разом.

Коли Примари Персня промчали, твої друзі побігли слідом. Неподалік від Броду біля дороги є неглибокий виярок, прикритий сухими деревцями. Там вони поспіхом розклали вогнище; Ґлорфіндель знав, що як тільки Вершники поткнуться у воду, підніметься повінь, і тоді йому доведеться мати справу з тими, хто залишиться на березі. У ту мить, коли вода піднялася, він кинувся вперед, а за ним Араґорн і гобіти з палаючими головешками. Затиснуті між вогнем і водою, бачачи ельфійського витязя в його гніві, Вершники розгубились, і коні їхні знавісніли. Трьох віднесло першою хвилею потоку; решту затягли і скинули у воду їхні ж коні.

— І це кінець Чорних Вершників? — запитав Фродо.

— Ні, — відповів Ґандалф. — їхні коні, напевно, загинули, а без них Вершники — каліки. Та самих Примар так легко не знищити. Однак сьогодні їх не треба боятися. Коли повінь зійшла, твої друзі перейшли ріку і знайшли тебе на березі: ти лежав долілиць, а під тобою — розколений меч. Поряд насторожі стояв кінь. Ти був блідий і холодний, і вони боялися, що ти помер або й гірше. Потім їх зустріли ельфи Елронда і повільно віднесли тебе до Рівендолу.

— А хто наслав повінь? — запитав Фродо.

— Елронд, — відповів Ґандалф. — Ріка цієї долини під його владою, і коли потрібно перекрити Брід, він може підняти води. Як тільки ватаг Примар Персня ступив у воду, ріка збурилася. Чесно кажучи, від себе я також додав дещо: ти, можливо, не помітив, але деякі хвилі набули форм великих білих коней зі сяйливими білими вершниками, а вода котила валуни за валунами. На якусь мить я навіть перелякався, що ми звільнили надто шалену лють, і повінь вийде з-під влади і змиє всіх вас. У водах, що сходять зі снігів Імлистих Гір, чаїться велика сила.

— Так, тепер я все пригадав, — сказав Фродо, — страшенний гуркіт. Мені здавалося, що я тонув, і всі друзі, і вороги також… Але зараз ми у безпеці!

Ґандалф кинув на Фродо швидкий погляд, але той заплющив очі.

— Так, зараз ви всі у безпеці. Незабаром будуть великий бенкет і свято на честь перемоги біля Бруїненського Броду, і всі ви сидітимете на почесних місцях.

— Чудово! — втішився Фродо. — Прекрасно, що Елронд і Ґлорфіндель, і такі високі особи, не кажучи вже про Бурлаку, так за нас турбуються і виявляють таку прихильність.

— Ну, на те є кілька причин, — усміхнувся Ґандалф. — Одна з них — я сам. Друга — Перстень: адже ти несеш Перстень. І ти спадкоємець Більбо — того, хто знайшов Перстень.

— Дорогий Більбо! — сонно пробурмотів Фродо. — Хотів би я знати, де він. Був би він тут і послухав усе це, ото би посміявся. Корова — стриб і скік! А бідні старі тролі!.. — і з цими словами він міцно заснув.

Фродо перебував у безпеці в Останньому Прихистку на схід від Моря. Цей будинок був, як давним-давно розповідав Більбо, «досконалим домом для кожного, хто хоче поїсти, поспати чи порозказувати історії, чи поспівати або ж просто посидіти чи подумати, а можна всього потрохи». Саме лише перебування в цьому домі лікувало від утоми, страху та печалі.

Під вечір Фродо знову прокинувся і зрозумів, що вже не хоче відпочивати чи спати, а бажає їсти-пити, може, й поспівати, а потім послухати різні історії. Він виліз із ліжка і виявив, що рука служить йому майже так само, як колись. Поряд лежало нове вбрання з зеленої тканини, яке добре йому пасувало. Поглянувши в дзеркало, він, проте, перелякався: його зображення було набагато худіше за те, яке він пам'ятав, радше схоже на того юного небожа Більбо, який ходив у мандри зі своїм дядечком у Ширі; очі його дивилися задумливо.

— Так, відколи ти востаннє визирав із дзеркала, ти щось таки та побачив, — сказав він до свого відображення. — Але зараз — на чабану! — Він розправив плечі й засвистів якусь мелодію.

Цієї миті у двері постукали, й увійшов Сем. Він підбіг до Фродо й узяв його за ліву руку, незграбно та сором'язливо. Ніжно її погладив, а тоді зашарівся і поспіхом відвернувся. Привіт, Семе! — сказав Фродо.

— Вона тепла! — мовив Сем. — Тобто ваша рука, пане Фродо. А була така холодна. Слава і хвала! — очі його засяяли, він крутнувся і іатанцював. — Я такий радий, що ви вже на ногах і при тямі, пане! Ґандалф попросив мене подивитися, чи ви готові зійти до всіх, а я думав, що він жартує.

— Я готовий. Ходімо пошукаймо решту Загону!

— Я можу вас провести, пане. Будинок цей дуже великий і дуже особливий. Завжди є щось новеньке, й ніколи не знаєш, що тебе чекає за рогом. А ельфи, пане! Ельфи — всюди! Деякі подібні на королів, грізні та величні; а інші веселі, як діти. А музика, а співи… щоправда, досі я не мав ані часу, ні настрою слухати. Але деякі звичаї цього місця я вже розвідав.

— Я знаю, чим ти займався, Семе, — відповів Фродо, беручи його за руку. — Та сьогодні ти веселитимешся і наслухаєшся досхочу. Ну, ходімо, показуй мені ті закапелки!

Численними коридорами, а потім униз сходами Сем вивів Фродо в сад на високому крутому березі ріки. Їхні друзі сиділи на ґанку зі східного боку будинку. Долину внизу вкрили тіні, та вершини гір осявало сонце. Повітря було тепле. Голосно шуміла вода, і вечір переповнювали тонкі пахощі дерев і квітів, бо в садах Елронда все ще затрималося літо.

— Ура-а! — закричав Піпін, зриваючись на ноги. — Ось наш славний кузен! Дорогу Фродо, Володареві Персня!

— Цить! — шикнув Ґандалф із затінку в кінці ґанку. — Злі створіння в цю долину не заходять; але все одно ми не повинні їх називати. Володар Персня — не Фродо, а господар Темної Вежі Мордору, чия влада знову простягається над світом! Ми сидимо у фортеці. За її стінами гусне темрява.

— Ґандалф часто розказує такі радісні речі, — пробурмотів Піпін. — Він думає, що мене треба тримати в напруженні. Але в цьому місці бути похмурим чи пригніченим якось не вдається. Я чую, що міг би заспівати, якби знав якусь доречну пісню.

— Мені самому хочеться співати, — засміявся Фродо. — Хоча зараз я б охочіше щось поїв і попив!

— Цьому легко зарадити, — сказав Піпін. — Ти як завжди спритний: прокинувся якраз на обід.

— Не просто обід! Бенкет! — вигукнув Мері. — Як тільки Ґандалф повідомив, що ти одужав, почалися приготування.

Не встиг він договорити, як задзвеніли дзвіночки, закликаючи гостей до столу.

У вітальні в домі Елронда було повно народу: переважно ельфи, хоча було й кілька іноплемінників. Елронд, за своїм звичаєм, сидів у великому кріслі наприкінці довгого столу на помості; поруч по один бік сидів Ґлорфіндель, по другий — Ґандалф.

Фродо дивився на них із подивом, бо він ніколи раніше не бачив Елронда, героя стількох легенд; і коли Ґлорфіндель і навіть Ґандалф, якого Фродо, здається, добре знав, сіли праворуч і ліворуч, то постали в образі гідних і владних повелителів.

Ґандалф на зріст був нижчий за інших двох; але його довгі срібно-сиве волосся та борода, його широкі плечі — все нагадувало про мудрих королів стародавніх легенд. На його постарілому обличчі під великими сніжистими бровами темні очі здавалися вуглинами, здатними несподівано спалахнути.

Ґлорфіндель був високий і стрункий; його волосся виблискувало золотом, а прекрасне молоде та безстрашне обличчя переповнювала радість; проникливі очі сяяли, а голос звучав, як музика; чоло світилося мудрістю, а в руках чулася сила.

Обличчя Елронда віку не виказувало — ні старе, ні молоде — та на ньому відбилася пам'ять про багато подій, радісних і печальних. Волосся його, темне, мов тіні сутінок, прикрашав срібний обруч; очі були сірі, як прозорий вечір, і сяяли вони світлом зірок. Виглядав він поважним, як король, коронований багатьма зимами, але і міцним, як досвідчений воїн у розквіті сил. Він був Володарем Рівендолу, і влада його була над ельфами та людьми.

Посередині столу, навпроти стіни, прикрашеної візерунчастими тканинами, у кріслі під балдахіном сиділа прекрасна панна, риси її обличчя, по-жіночому ніжного, були схожі на Елрондові, і Фродо здогадався, що вона його близька родичка. Юною вона була і водночас — ні. Кіс темного волосся не торкався мороз; білі руки та чисте обличчя були бездоганно гладкі, зорями сяяли блискучі очі, сірі, мов безхмарна ніч; однак була вона по-королівськи велична, і погляд світився розумінням і знанням, які приходять лише з роками. Голову її вінчала шапочка зі срібного мережива, оздобленого дрібними самоцвітами, що виблискували білим; але м'яку сіру сукню прикрашав тільки пояс зі срібного листя.

Отак Фродо побачив її, ту, котра відкривалась очам лише кількох смертних: Арвен, доньку Елронда, про яку говорили, що на землю знову зійшла врода Лутієн; і назвали її Ундоміель, адже була вона Вечірньою Зорею свого народу. Довго жила вона у родичів по матері, в Лорієні за горами, і зовсім нещодавно повернулася до Рівендолу, в дім свого батька. Та її брати, Елладан і Елрогір, були в поході: часто виїздили вони зі слідопитами на Північ, ніколи не забуваючи про страждання їхньої матері в лігві орків.

Такої краси серед живих Фродо ніколи не бачив і навіть уявити не міг; йому було і незвично, і незручно сидіти за столом Елронда в такому високому та прекрасному товаристві. Хоч і було в нього зручне крісло, і сидів він на кількох подушках, проте почувався дуже маленьким або радше не на своєму місці; та це почуття швидко минуло. Бенкет був веселий, а серед страв — усе, чого тільки могла запрагнути його голодна душа. Минув якийсь час, перш ніж він наважився роззирнутися довкола чи навіть повернутися до сусідів.

Спершу він пошукав очима друзів. Сем благав дозволу прислуговувати своєму господареві, та йому сказали, що цього разу він почесний гість, тож тепер він сидів поряд із Піпіном і Мері в голові одного з бічних від помосту столів. Бурлаки ніде не було.

Поруч із Фродо сидів гном статечної зовнішності, розкішно вбраний. Його борода, дуже довга та роздвоєна, була біла, майже така сама біла, як і його сніжно-біле вбрання. На ньому був срібний пояс, а на шиї висів ланцюг зі срібла та діамантів. Фродо перестав їсти, щоби його роздивитися.

— Вітаю вас і радий познайомитися, — сказав гном, повертаючись до нього. Потім підвівся з крісла й уклонився. — Ґлоїн до ваших послуг, — додав він і вклонився ще нижче.

— Фродо Торбин до послуг ваших і вашого роду, — сказав Фродо за звичаєм, здивовано підводячись і розкидаючи подушки. — То ви і є той самий Ґлоїн, один із дванадцятьох товаришів великого Торіна Дубощита?

— Той самий, — відповів гном, підбираючи подушки й увічливо допомаючи Фродо всістися на кріслі. — Я вже не питаю, бо мене повідомили, що ви родич і законний спадкоємець нашого друга, видатного Більбо. Дозвольте привітати вас із одужанням.

— Велике вам спасибі, — подякував Фродо.

— Чув я, ви мали дивні пригоди, — сказав Ґлоїн. — Мені надзвичайно цікаво, що могло примусити відразу чотирьох гобітів вирушити в таку далеку подорож. Нічого подібного не відбувалося відтоді, як Більбо ходив у мандри з нами. Та, напевно, мені не випадає випитувати, якщо Елронд і Ґандалф не налаштовані про це говорити?

— Гадаю, про це ми не будемо говорити, принаймні зараз, — чемно відповів Фродо. Він здогадався, що навіть у домі Елронда Перстень не є предметом застільної балачки; так чи інак, він хотів на якийсь час забути про свої турботи. — Але мені також цікаво знати, — додав він, — що привело такого поважного гнома зі самих Імлистих Пр.

Ґлоїн подивився на нього.

— Якщо ви не чули, то про це ми також не говоритимемо. Гадаю, Господар Елронд незабаром скличе нас усіх, і тоді ми почуємо багато новин. Але нам і крім того є про що поговорити.

До кінця обіду вони пробалакали разом, але Фродо слухав більше, ніж говорив, бо новини з Ширу, за винятком Персня, здавалися дрібними та неважливими, тоді як Ґлоїн мав що розповісти про події на півночі Дикого Краю. Фродо довідався, що Ґрімбеорн Старий, Син Беорна, став повелителем відважного народу, і на їхню землю між Горами та Морок-лісом не наважуються ступити ні орки, ні вовки.

— Насправді, — сказав Ґлоїн, — якби не беорнінги, прохід від Долу до Рівендолу давно став би неможливий. Вони хоробрі люди й утримують Високий Перевал і брід Каррок. Та їхнє мито високе, — додав він, похитавши головою, — і як Беорн у давнину, його народ не любить гномів. Усе ж, на них можна покластись, а сьогодні це — немало. Ніде немає таких приязних до нас людей, як у Долі. Вони добрий народ, бардінги. Керує ними Бранд, син Баїна, внук Барда Лучника. Він сильний король, і його володіння простягаються далеко на південь і на схід від Есґарота.

— А як ваш народ? — запитав Фродо.

— Можна багато розповісти, і доброго, і поганого, — сказав Ґлоїн, — однак здебільшого добре: досі нам щастило, хоча тінь цих часів нас не обминула. Якщо ти справді бажаєш почути про нас, я радо розповім про наші успіхи. Та зупини мене, коли втомишся слухати! Язики гномів не зупиняються, коли заходить про їхні справи, кажуть вони.

І з цими словами Ґлоїн почав детальну оповідь про справи гномівського королівства. Він тішився, що знайшов такого вихованого слухача; бо Фродо не виявляв жодної ознаки втоми і не робив жодної спроби змінити тему, хоча насправді він дуже швидко заблукав серед дивних імен гномів і місць, про які ніколи раніше не чув. Однак йому було цікаво почути, що Даїн усе ще був королем під Горою, вже старим (перевалило за сто п'ятдесятий рік), шанованим і казково багатим. З-поміж десятьох товаришів, котрі вижили у Битві П'яти Армій, семеро були все ще з ним: Двалін, Ґлоїн, Дорі, Норі, Біфур, Бофур і Бомбур. Бомбур тепер так розповнів, що не міг сам перейти від ліжка до крісла за столом, і його переносили шість гномів.

— А що сталося з Баліном, Орі й Оїном? — запитав Фродо. Очі Ґлоїна затуманилися.

— Ми не знаємо, — відповів він. — Саме через Баліна я і прийшов до Рівендолу просити поради. Та сьогодні говорімо про веселіші справи!

Ґлоїн став розповідати про працю свого народу, про великі роботи в Долі та під Горою.

— Ми маємо успіхи, — сказав він. — Але в ковальському ремеслі не можемо перевершити наших батьків, — багато їхніх таємниць утрачено. Ми виготовляємо добру зброю та гострі мечі, але не знаємо, як викувати кольчуги та мечі такої якості, які робили до приходу дракона. Лише в гірничій справі та будівництві ми перевершили старі часи. Подивився би ти на водні шляхи Дола, Фродо, і на фонтани, на водойми! А викладені різнокольоровою бруківкою вулиці! А палати і галереї під землею, з арками, вирізаними, як дерева; а тераси та вежі на схилах Гори! Тоді би переконався, що ми часу не марнували.

— Я приїду і подивлюся, як тільки зможу, — сказав Фродо. — Як би здивувався Більбо, якби побачив усі зміни після Спустошення Смоґа!

Ґлоїн поглянув на Фродо й усміхнувся.

— Ти дуже любив Більбо, так? — запитав він.

— Так, — відповів Фродо. — Я би з більшою радістю побачив його, ніж вежі та палаци всього світу!

Бенкет нарешті закінчився. Елронд і Арвен підвелись і зійшли вниз, а товариство в належному порядку пішло слідом. Двері широко розчинились, і просторим коридором усі перейшли в іншу залу. Там не було столів, але у великому каміні між різьбленими колонами палахкотів яскравий вогонь.

Фродо опинився біля Ґандалфа.

— Це — Камінна Зала, — сказав чарівник. — Тут ти почуєш багато пісень і легенд — якщо не заснеш. Але в буденні дні вона зазвичай порожня і тиха, сюди приходять лише ті, хто хоче побути на самоті й подумати. Тут завжди горить вогонь, увесь рік, але іншого освітлення немає.

Коли ввійшов Елронд і сів у приготоване для нього крісло, заграли ельфи-менестрелі й полилася приємна музика. До Зали поволі сходилося товариство, і Фродо з утіхою розглядав прекрасні обличчя, на яких вигравав золотистий відблиск вогню й мерехтів у волоссі. Раптом він помітив, неподалік від каміна, невелику темну фігурку, що сиділа на стільчику, припершись спиною до колони. Поряд на підлозі стояли чашка й окраєць хліба. Фродо подумав, чи не хворий то бува часом (якщо бувають хворі в Рівендолі), й тому не зміг прийти на бенкет. Невідомий, здавалося, спав, опустивши голову на груди, і складка темного плаща прикривала його обличчя.

Елронд підійшов і зупинився біля мовчазної фігурки.

— Прокидайся, маленький пане! — сказав він з усмішкою. Тоді, повернувшись до Фродо, він уклонився йому. — Нарешті настав час, про який ти так мріяв, Фродо. Ось твій друг, за котрим ти скучив.

Темна фігурка підняла голову й відкрила обличчя.

— Більбо! — вигукнув Фродо, вмить упізнавши дядечка і кинувшись назустріч.

— Привіт, Фродо, мій хлопчику! — сказав Більбо. — Нарешті ти сюди добрався. Я сподівався, що тобі це вдасться. Ну-ну! Чув я, цей бенкет — на твою честь. Гадаю, тобі було весело.

— Чому тебе там не було? — вигукнув Фродо. — І чому мені не дозволили побачитися з тобою раніше?

— Бо ти спав. А я на тебе надивився. Я щодня сидів біля тебе разом із Семом. А щодо бенкету, то тепер я таким не цікавлюся. Маю інші справи.

— Що ж ти робиш?

— Ну, сиджу і думаю. Останнім часом я часто так сиджу, тут насправді найкраще місце. Прокидайся, оце мені! — пхикнув він, скосивши око на Елронда. В очах зблиснув вогник, і не було жодної ознаки сонливості. — Прокидайся! Я не спав, пане Елронде. Якщо хочете знати, то ви прийшли сюди зарано і не дали мені докінчити пісні. Мені не вдавалася пара рядків, і я їх обдумував; але тепер уже, мабуть, нічого не вийде. Зараз тут стільки співатимуть, що всі ідеї вивітряться з голови. Змушений буду просити мого друга Дунадана, щоби допоміг. А де він?

Елронд засміявся:

— Його знайдуть. Тоді ви двоє підете в куточок і закінчите роботу, ми її послухаємо й оцінимо ще до кінця нашої забави.

Розіслали гінців знайти друга Більбо, хоча ніхто не знав, де він і чому його не було на бенкеті.

Тим часом Фродо та Більбо повсідались, а Сем підбіг і примостився біля них. Вони тихенько розмовляли, забувши про веселощі та музику у Залі. Більбо не мав що розказувати. Коли він покинув Шир, то безцільно мандрував Дорогою та довколишніми землями, але щоразу якимось дивом повертав до Рівендолу.

— Я добрався сюди без пригод, — сказав він, — і, перепочивши, пішов разом із гномами до Долу — в мою останню подорож. Більше я не мандруватиму. Старий Балін відійшов. Потім я повернувся сюди і побув тут. Займався то одним, то другим. Щось дописав у своїй книжці. І, звісно, склав кілька пісень. Тут їх інколи співають: гадаю, для того, щоби мене потішити, адже для Рівендолу вони не досить майстерні. А я слухаю і думаю. Час тут, здається, не минає: він просто є. Загалом, це місце дивовижне.

Сюди доходять різні новини, з Гір і з Півдня, та майже нічого з Ширу. Я, звісно ж, чув про Перстень. Ґандалф часто тут бував. Не те щоби він мені багато розповідав — за останні роки він став потайливим, як ніколи. Чимало мені розказував Дунадан. Так дивно, що стільки галасу через мій перстень! Шкода, що Ґандалф раніше його не знайшов. Я би давним-давно без клопоту приніс би сюди цю річ. Кілька разів я думав повернутися по неї до Гобітона; та я старію, і вони би не дозволили мені: тобто Ґандалф і Елронд. Здається, вони думають, що Ворог усюди мене розшукує і залишить від мене мокре місце, якщо допаде десь у Дикому Краї.

І Ґандалф сказав: «Перстень перейшов в інші руки, Більбо. Ні тобі, ні іншим не буде добра, якщо ти спробуєш утрутитись у справу». Дивне зауваження, якраз у стилі Ґандалфа. Та він запевняв, що пильнує, тож я і залишив усе, як є. Я страшенно радий бачити тебе живим і здоровим.

Він помовчав, а потім глянув на Фродо з підозрою.

— Ти маєш його зі собою? — запитав він пошепки. — Знаєш, після всього почутого я не можу стримати цікавість. Мені би дуже хотілося просто поглянути на нього краєм ока.

— Так, він у мене, — відповів Фродо з дивною нехіттю. — Він виглядає так, як і завжди.

— Ну, я би хотів просто глянути на мить, — сказав Більбо. Коли Фродо перевдягався, то помітив, що, поки він спав, Перстень повісили йому на шию на новому ланцюжку, легкому, але міцному. Він повільно витяг його. Більбо простягнув руку. Та Фродо швидко відсмикнув Перстень. Засмучений і вражений, крізь тінь, яка впала між ними, замість Більбо Фродо побачив маленьке зморщене створіння з жадібним обличчям і хижими кістлявими руками. Фродо захотілося його вдарити.

Музика та спів ураз мовби урвались, і запала тиша. Більбо швидко глянув на Фродо і провів рукою по очах.

— Тепер я розумію, — сказав він. — Забери його! Вибач: мені прикро, що на тебе впав цей тягар, прикро за все. Чи пригоди не завершуються? Мабуть, ні. Хтось інший завжди повинен продовжувати історію. Ну, цьому не зарадиш. Сумніваюся, чи варто закінчувати мою книжку. Та не будемо зараз цим перейматися — послухаймо справжні Новини! Розкажи мені про Шир!

Фродо заховав Перстень, і тінь зникла, не залишивши і сліду. Їх знову оточували світло та музика Рівендолу. Більбо прояснів і радісно засміявся. Кожна деталь у новинах із Ширу, які переказував Фродо (час від часу його поправляв Сем), надзвичайно його цікавила: від рубання сухого дерева до витівок найменшої дитини у Гобітоні. Вони так занурились у події Чотирьох Чвертей, що не помітили приходу чоловіка в темно-зеленій одежі. Довго стояв він, дивлячись на них і посміхаючись.

Раптом Більбо підняв голову.

— Ах, ось ти нарешті тут, Дунадане! — вигукнув він.

— Бурлако! — мовив Фродо. — Скільки ж у тебе імен?

— Ну, імені «Бурлака» я ще не чув, — сказав Більбо. — Чому ти його так називаєш?

— Так мене називають у Брі, — засміявся Бурлака, — і саме під таким іменем мене йому представили.

— А чому ти називаєш його якимось «дунаданом»? — запитав Фродо.

— Зовсім не «якимось», — відповів Більбо. — Та я думав, ти знаєш хоч трохи ельфійської, щоби принаймні зрозуміти: «дунадан» — людина із Заходу, нуменорець. Але зараз не час для уроків! — він повернувся до Бурлаки. — Де ти був, друже мій? Чому тебе не було на бенкеті? Там була панна Арвен. Бурлака похмуро глянув на Більбо.

— Я знаю, — сказав він. — Але я часто мушу обходитися без веселощів. З Дикого Краю несподівано повернулися Елладан і Елрогір, і я хотів негайно вислухати їхні новини.

— Ну, мій дорогий, — сказав Більбо, — ти вже почув новини, то, може, знайдеш хвилинку для мене? Мені вкрай потрібна твоя допомога. Елронд каже, що цю пісню необхідно закінчити до кінця свята, а я застрягнув. Відійдімо кудись у куточок і доведімо її до блиску!

Бурлака посміхнувся.

— Ходімо! — сказав він. — Послухаймо твою пісню!

Фродо на хвильку залишився один, бо Сем заснув. Він був сам і почувався покинутим, хоча тут зібрались усі мешканці Рівендолу. Ельфи сиділи мовчки, зосереджені на музиці голосів та інструментів, забувши про все інше. Фродо почав слухати.

Спочатку, щойно він почав вслухатися, краса мелодій і вплетених слів ельфійської мови, хоч і мало зрозумілої, його заворожувала. Йому здавалося, що слова набувають форми, і перед ним відкриваються образи далеких земель і яскравих речей, які він навіть не уявляв; освітлена Зала стала наче золотистим серпанком над морями піни, що зітхали на околицях світу. Далі видіння ставали дедалі більше схожими на сон, і нарешті Фродо відчув, як його вкриває безмежна ріка золота і срібла з мінливою, невловною грою хвиль; ріка стала частиною тремтливого повітря довкола нього, підхопила та понесла його. Під її осяйною вагою він швидко занурився у глибокий сон.

Він довго мандрував у сні музики, що спочатку потекла водою, а потім раптом голосом. Здавалося, це голос Більбо, який наспівно читав вірші. Спочатку ледве чутні, а потім виразніші.

Був мореплавець Еаренділ, і жив він в Арвернісні; одного разу збудував він корабель із дерева, поваленого в Німбретілі, бо знов запрагнув мандрів він; вітрила виткав він зі срібла, зробив зі срібла ліхтарі, ніс судна — витесаний лебідь, знамена світлі — угорі. Кольчуга давніх королів стиснула міцно стан його; сліпучий щит вкривали руни, щоб вберегти від ран його; на лук пішов драконів ріг, на стріли — чорне дерево, срібло — на захист рук і ніг, із халцедону стремено; сталевий меч його блистів, і шолом діамантовий, орлині пера на шоломі, смарагд на грудях в нього. У світлі місяця і зір відчалив він від берегів своєї Півночі й долав дні зачарованих шляхів. Від скреготу Вузьких Льодів, замерзлих тіней на горбах, вогнів підземних, порожнеч тікав він поспіхом, та шлях на темних водах загубив і в Ніч Нічого приблукав, і зник, і вже не бачив він дороги й світла не шукав. Стрімкі вітри несли його, і, пролетівши навмання, як вихор, з заходу на схід, удома голову підняв. Там Елвінґ стрінула його, і сяйво розтопило ніч: яснішими за діамант були її кольє вогні. Вдягла на нього Сильмарил — вогню незгасного вінець, — і він, з палаючим чолом, узявся за стерно, боєць. І з Того Світу з-за Морів вночі піднявся сильний шторм, і Тарменель здійняв вітри; зі смертних тих шляхів ніхто не знав, якими вітер ніс той корабель через моря, давно покинуті всіма: на захід мчала знов зоря. Крізь Ніч Нічого понесло його між диких чорних хвиль над берегами, що колись їх затопило звідусіль, аж поки там, де світу край, де хвилі котять споконвік перлин і золота світлінь, почув він музику і спів. Тоді побачив, як Гора зростає німо перед ним, як проступає з-за морів смерк Валінору й Ельфів Дім. Збагнув тоді: від ночі втік, бо онде — білі небеса, світло-зелений Ельфів Дім; як найпрозоріша роса, біля гори, де Ілмарін, освітлюючи діл щомить, в сяйливих вежах Тіріон в Тінистім Озері дрижить. Там він від мандрів спочивав, вони ж співали все йому (хто розповість про чудеса, хто арфу принесе йому). Вони семизірчастий шлях прослали перед ним, коли в таємну землю він пішов, і в одіж ельфів одягли. І він прийшов туди, де час за стінами палат зімлів, Найстарший править там Король в Ілмаріоні від віків; слова нечувані були про ельфів мовлені й людей, картини світу пронеслись небачені ніким ніде. А потім іншим кораблем — з мітрилу й скла ельфійського, без весел, щогли та вітрил — обдарували там його. Лиш Сильмарил, немов ліхтар, горів, і стяг з вогнем живим поставила там Елберет, туди прийшовши вслід за ним. Безсмертні крила ще дала йому для вічного життя, щоб сміло плавав по морях під світлом сонця й місяця. Із Вечорових тих країв, де срібних водограїв дзвін, на крилах в мандри відлетів із-за Гірських могутніх Стін. З Кінця Світів вернувся він, та знов запрагнув віднайти удалині свій дім. Крізь тінь, він світла прокладав мости, як острівна зоря, і ось таки прийшов — рожевий схід, світанку сяйво — там, де вод Земель Північних сірий хід. Минувши Середзем'я, він почув нарешті плач гіркий жінок ельфійських і дівчат в Прадавній Час, у час крихкий. Але у нього фатум свій: допоки місяць в небесах — зорею мчить, не стане він й на мить на Смертних Берегах; він — вічний вісник, і йому повік нести належить без спочинку вдалеч свій ліхтар. О Нуменор! О Вестернес!

Спів закінчився. Фродо розплющив очі й побачив, що Більбо сидить на стільчику в колі слухачів, котрі посміхаються й аплодують.

— А можна послухати ще раз? — попросив один із ельфів. Більбо встав і вклонився.

— Мені приємно це чути, Ліндіре, — сказав він. — Але повторювати все від початку надто втомливо.

— Для тебе — ні, — відповів ельф, сміючись. — Ти ж знаєш, що ніколи не втомлюєшся від читання власних віршів. Але ми насправді не можемо відповісти на твоє запитання, прослухавши тільки раз!

— Що?! — вигукнув Більбо. — Ви не можете відрізнити моїх рядків од Дунаданових?

— Нам нелегко розрізнити вірші двох смертних, — пояснив ельф.

— Нісенітниці, Ліндіре, — пирхнув Більбо. — Якщо ти не можеш відрізнити людину від гобіта, то розум твій не такий проникливий, як я вважав. Вони такі ж різні, як горох і яблука.

— Можливо. У стаді всі вівці розрізняють одна одну, — засміявся Ліндір. — Або пастухи. Та смертних ми не вивчали. У нас інші клопоти.

— Не буду з тобою сперечатися, — сказав Більбо. — Мені хочеться спати після стількох пісень і музики. Відгадуйте самі, якщо хочете.

Він підвівся й підійшов до Фродо.

— Ну, я вже закінчив, — мовив він тихо. — Усе вийшло краще, ніж я сподівався. Мене не часто просять повторити. Що ти на це?

— Я і не збирався відгадувати, — відповів Фродо, посміхаючись.

— І не треба. По суті вся пісня моя. Араґорн наполіг хіба що на зеленому камені. На його думку, це важливо. Я не розумію, чому. І загалом, він вважає, що ця тема над моє розуміння, і сказав, що коли мені вистачає нахабства складати вірші про Еаренділа в домі Елронда, то це моя справа. Думаю, він правий.

— Я не знаю, — сказав Фродо. — Мені все видалося якось до ладу, хоч і не поясню, чому. Я дрімав, коли ти почав, і вірші ніби випливали з того, про що я снив. Аж на самому кінці я зрозумів, що говорив насправді ти.

— Тут справді з незвички важко не заснути, — сказав Більбо. — Та й ніколи гобіти не матимуть такого апетиту до музики, поезії та переказів, як ельфи. Вони люблять усе це так само, як їжу, або й більше. І ще довго тут будуть вправлятися. Може, вислизнемо кудись і в тиші побалакаємо?

— А можна? — запитав Фродо.

— Звісно. Це ж свято, а не робота. Приходиш і виходиш, коли забажаєш, тільки би не шуміти.

Вони встали, тихо відійшли в тінь і попрямували до дверей. Сем залишився у Залі: він міцно спав із усмішкою на обличчі. Фродо, хоч і радів із нагоди побути з Більбо, проте йому було шкода покидати Залу. Вони переступали поріг, коли чистий голос заспівав.

А Елберет Ґілтоніель, сіліврен пенна міріель О менел аґлар елснат! На-гайред палан-діріель О галадреммін еннорат, Фануїлос, ле ліннатон Неф аер, сі неф аерон!

Фродо зупинився на мить і озирнувся. Елронд сидів у кріслі, й на його обличчі відсвічувало полум'я, мов сонце на деревах. Поруч сиділа панна Арвен. Зі здивуванням Фродо побачив біля неї Араґорна; темний плащ був відкинутий за спину, а на собі він мав ельфійську кольчугу з зіркою на грудях. Вони розмовляли, і раптом Фродо здалося, що вона повернулася до нього, і світло її очей здалеку пронизало його серце.

Він завмер зачарований, а ніжні звуки ельфійської пісні лилися потоком чистих самоцвітів слів і мелодії.

— Це пісня для Елберет, — пояснив Більбо. — Вони співатимуть цю й інші пісні Благословенного Краю багато разів. Ходімо!

Він повів Фродо до своєї кімнатки. Вікна її виходили в сад і дивилися на південь, через долину Бруїнену. Там вони трохи посиділи, поглядаючи на яскраві зорі над крутими лісистими схилами і тихо розмовляючи. Про дрібні новини Ширу вже не говорили, ні про темні тіні та небезпеки, що підступали, — балакали про гарні речі, які вони бачили на землі, про ельфів, про зорі, дерева та ніжну барвисту осінь у лісах.

Нарешті у двері постукали.

— Прошу пробачення, — сказав Сем, просуваючи голову, — та я просто прийшов поцікавитися, чи вам нічого не потрібно.

— Прошу у вас пробачення, Семе Правоноже, — відповів Більбо. — Здогадуюся, ви хочете сказати, що вашому господареві час у ліжко.

— Ну, пане, рано-вранці збирається Рада, чув я, а сьогодні він устав уперше…

— Усе правильно, Семе, — засміявся Більбо. — Можеш бігти до Ґандалфа і доповісти, що Фродо пішов спати. На добраніч, Фродо! Який я все-таки радий знову тебе бачити! Урешті-решт, ні з ким так, як із гобітом, не поговориш. Я.старію і починаю замислюватися, чи варто мені доживати до останніх розділів нашої історії. На добраніч! Я, напевно, пройдуся садом і подивлюся на зірки Елберет. Спи спокійно!

II. Рада в Елронда

Наступного дня Фродо прокинувся рано, почуваючи себе бадьорим і здоровим. Він прогулявся терасами над шумним Бруїненом і подивився, як над далекими горами сходило бліде, холодне сонце, пронизуючи скісним промінням тонку сріблясту імлу; на жовтому листі мерехтіла роса, на кущах виблискував серпанок осінньої павутини. Поряд мовчки йшов Сем, глибоко вдихаючи повітря і час від часу кидаючи зачудований погляд на височенні гори на сході. На їхніх шпилях лежав сніг.

На вирізаній у камені лаві біля повороту доріжки вони натрапили на Ґандалфа та Більбо, які сиділи, занурені в розмову.

— Привіт! Доброго ранку! — сказав Більбо. — Готові до великої Ради?

— Я готовий до всього, — відповів Фродо. — Та найдужче я би хотів сьогодні погуляти і розвідати долину. Хотів би дійти он до того соснового лісу. — Він показав рукою на північ Рівендолу.

— Ще матимеш нагоду, — сказав Ґандалф. — А наразі не будемо нічого планувати. Сьогодні нам треба багато вислухати і вирішити.

Поки вони говорили, голосно задзвенів дзвінок.

— Це Елронд скликає Раду, — вигукнув Ґандалф. — Ходімо швидше! Запрошено вас обох — і тебе, і Фродо.

Фродо та Більбо хутко попрямували слідом за чарівником звивистою стежкою назад до будинку; за ними, незапрошений і на той момент забутий, дріботів Сем.

Ґандалф привів їх до ґанку, де вчорашнього вечора Фродо застав своїх друзів. Зараз у долині яріло чисте світло осіннього ранку. Унизу вирували води пінявої ріки. Пташки співали, і землю огорнув бадьорий спокій. Фродо його небезпечна втеча, чутки про розростання тіні у світі вже видавалися тільки спогадами про поганий сон; але обличчя всіх присутніх були похмурі.

Був там Елронд, а біля нього — ще кілька осіб. Фродо побачив Ґлорфінделя та Ґлоїна; в кутку сидів сам Бурлака, знов одягнутий у старий потріпаний плащ. Елронд запросив Фродо сісти поряд і представив його товариству такими словами:

— Оце, друзі мої, гобіт Фродо, син Дроґо. Мало хто приходив сюди, долаючи більші небезпеки чи маючи нагальнішу справу.

Тоді він назвав імена тих, кого Фродо не знав. Поруч із Ґлоїном сидів його молодший син Ґімлі. Біля Ґлорфінделя розташувалося кілька інших радників Елрондового дому, серед котрих Ерестор був за старшого; поруч із ним сидів Галдор, ельф із Сірих Гаваней, який прибув у справах Кірдана Корабельника. Був там також дивний ельф, одягнутий у зелено-брунатне, Леґолас, посланець свого батька, Трандуїла, Короля ельфів із Північного Морок-лісу. І трохи віддалік сидів високий чоловік із гарним, шляхетним обличчям, темноволосий і сіроокий, із гордим і суворим поглядом.

Він був одягнутий для подорожі верхи; і справді, хоча його вбрання було багате, а плащ підбитий хутром, їх укривала пилюга від довгої подорожі. На срібному ланцюжку виблискував один-єдиний білий камінь; кучері спадали до плечей; на колінах лежав великий ріг на перев'язі, оздоблений сріблом. Незнайомець дивився на Більбо та Фродо з неприхованим подивом.

— А це, — сказав Елронд, повертаючись до Ґандалфа, — Боромир, чоловік із Півдня. Він прибув на світанку просити поради. Я запросив його на Раду, бо тут він отримає відповідь на свої запитання.

Не все, про що говорили і що обговорювали на Раді, варто переповідати. Чимало йшлося про події в зовнішньому світі, особливо на Півдні та на широких просторах на схід від Гір. Про це Фродо чув уже багато; а от історія Ґлоїна була для нього нова, і Фродо слухав гнома уважно. Виявлялося, що серед розкоші творінь їхніх рук серця гномів Самітної Гори зазнавали тривоги.

— Минуло вже багато років, — сказав Ґлоїн, — відколи тінь неспокою впала на наш народ. Як вона прийшла, того ми не помітили. Гноми почали перешіптуватися: ми, мовляв, утиснуті у вузькі нори, а в широкому світі знайдуться багатші та розкішніші місця. Дехто заговорив про Морію: надзвичайні творіння наших батьків, «Казаддум» нашою мовою — нині нам вистачить і сили, й кількості, щоби туди повернутися.

Ґлоїн зітхнув.

— Морія! Морія! Чудо Північного світу! Надто глибоко ми там копали і пробудили безіменний страх. Довго стояли просторі маєтки порожні, покинуті дітьми Даріна. Але тепер ми знову про них заговорили, з тугою та з острахом, бо впродовж багатьох поколінь жодний гном не наважувався вступити у ворота Казад-дума, крім Трора, але і той загинув. Урешті Балін прислухався до тих нашіптувань і зважився йти; хоча Даїн відпустив його неохоче, він пішов на південь, узявши зі собою Орі й Оїна, і ще багатьох із нашого народу.

Це трапилося близько тридцяти років тому. Якийсь час до нас доходили добрі новини: ми дізналися, що до Морії дійшли і розпочали там великі роботи. А потім запала мовчанка, й відтоді з Морії ми не почули ні слова.

Близько року тому до Даїна прибув посланець, але не з Морії, а з Мордору: вершник серед ночі, котрий викликав Даїна до брами. Саурон Великий, сказав він, шукає нашої дружби. За це він подарує персні, як у давнину. Й одразу вимагав повідомити про гобітів, хто вони такі й де мешкають. «Бо Сауронові відомо, — сказав він, — що колись ви знали одного з них».

І це нас дуже стурбувало, і ми нічого не відповіли. І тоді він стишив свій злісний голос, а міг би — то й посолодив би. «А як невеличку запоруку вашої майбутньої дружби Саурон просить, — сказав він, — аби ви знайшли того злодія, — саме так він і сказав, — і забрали в нього, силоміць чи ні, маленький перстеник, найменший із перстенів, який він колись украв. Це просто дрібничка, яку вподобав собі Саурон, і запорука вашої доброї волі. Знайдіть його — і вам повернуть три персні, якими володіли ваші предки, й усі володіння Морії будуть ваші навіки. Тільки розвідайте про цього злодія, чи живий він іще і де він, і матимете велику нагороду та вічну дружбу від Володаря. Відмовитеся — буде вам гірше. Відмовляєтеся?» Це слово він просичав по-зміїному, і всі, хто стояв поряд, здригнулися, та Даїн мовив: «Я не кажу ні «так», ані «ні». Я розгляну цю пропозицію і обдумаю, що ховається за гарною оболонкою». «Добре, думай, та не надто довго», — сказав посланець. «Час я маю і думатиму, скільки захочу», — відповів Даїн. «Поки що маєш», — сказав посланець і зник у темряві.

Від тієї ночі в серцях наших вождів запала тривога. Навіть якби голос посланця не був такий злісний, слова його несли нам загрозу та обман; бо ми вже знали, що та сила, яка відновилась у Мордорі, не змінилась, а в давнину вона завжди нас зраджувала. Двічі прибував посланець і повертався без відповіді. Утретє і востаннє, за його словами, прийде незабаром, до кінця цього року.

Отож мене нарешті послав Даїн попередити Більбо, що його розшукує Ворог, і довідатися, якщо це можливо, чому він прагне цього персня, цього найменшого з перстенів. Нам також потрібна порада Елронда. Бо Тінь розростається і насувається. Ми виявили, що посланці також приходили до короля Бранда в Долі і що він переляканий. Ми боїмося, що він може піддатися. На його східних кордонах уже збирається на війну. Якщо ми не дамо відповіді, Ворог може кинути підлеглих йому людей і на Бранда, і на Даїна.

— Дуже добре, що ти прийшов, — сказав Елронд. — Сьогодні ти почуєш усе, щоби зрозуміти задуми Ворога. Вам залишається тільки опиратися — навіть без надії на перемогу. Та ви не самі. Ти дізнаєшся, що ваші тривоги — це лише частка тривоги всього західного світу. Перстень! Що ми робитимемо з Перснем, із найменшим із перснів, дрібничкою, яку вподобав собі Саурон? Його долю ми і повинні вирішити.

Саме з цією метою вас і покликано сюди. Покликано, кажу я, хоча я не кликав вас до себе, чужинці з далеких земель. Ви прийшли, і вас тут зустріли, якраз вчасно, на перший погляд, випадково. Та це не так. Повірте, що так призначено, щоби ми й ніхто інший знайшли спосіб протистояти загрозі, що нависла над світом.

Тому зараз будемо говорити відверто про речі, які ще кілька днів тому були відомі лише небагатьом. І спочатку, щоб усі зрозуміли, в чому полягає загроза, Історія Персня буде розказана від початку аж до нинішнього дня. І цю історію почну я, хоча закінчать її інші.

І всі стали слухати, як Елронд чистим голосом розповідав про Саурона та Перстені Влади і про те, як їх давним-давно було викувано у Другу Епоху світу. Частина цієї історії була декому відома, та вся — нікому, і багато нажаханих і здивованих очей дивилося на Елронда, коли він розповідав про ельфійських ковалів Ереґіону та їхню дружбу з Морією і про їхню жадобу знання, через яку Саурон заманив їх у пастку. Бо в ті часи він не був злий на вигляд, вони приймали його допомогу і досягли великого вміння в ремеслах, а він тим часом вивчив усі їхні таємниці і зрадив їх, таємно викувавши у Вогняній Горі Єдиний Перстень, аби стати їхнім владарем. Та Келебрімбор довідався про це і заховав Три викувані ним Персні; тоді спалахнула війна, край був спустошений, а ворота Морії зачинилися.

Далі крізь усі ті роки він простежив шлях Персня; але оскільки та історія викладена в інших книжках, навіть самим Елрондом, тут ми її не переповідаємо. Це довга історія, сповнена вчинків великих і жахливих, і хоча коротко переповідав її Елронд, коли закінчив, сонце піднялося високо в небі.

Говорив він про Нуменор, про його славу та падіння, про повернення королів до Середзем'я з морської далечі, принесених на крилах бурі. Потім Еленділ Високий і його могутні сини, Ісілдур і Анаріон, стали великими правителями; на Півночі вони заснували Арнор, а на Півдні, біля гирла Андуїну, — Ґондор. Та Саурон із Мордору напав на них, і вони уклали Останній Союз ельфів і людей, дружини Ґіл-ґалада й Еленділа поєдналися в Арнорі.

Тут Елронд трохи помовчав і зітхнув.

— Я добре пам'ятаю пишноту їхніх знамен, — сказав він. — Це нагадало мені славу Прадавніх Часів і дружини Белеріанда — стільки зібралося вельмож і полководців. Але не таке численне і не таке прекрасне було те військо, як у дні поруйнування Тангородріму, коли ельфи думали, що зло знищене навіки. Усе було зовсім не так.

— Ти пам'ятаєш? — запитав Фродо, не стримавши подиву і висловивши думку вголос. — А я думав… — він затнувся, коли Елронд повернув до нього голову, — я думав, що Ґіл-ґалад давним-давно загинув.

— Це справді так, — серйозно відповів Елронд. — Але моя пам'ять сягає навіть Прадавніх Часів. Еаренділ був моїм батьком, котрий народився в Ґондоліні ще до його падіння; а моєю матір'ю була Елвінґ, донька Діора, сина Лутієни з Доріату. Я бачив три епохи на Заході світу, і багато поразок, і безліч безплідних перемог.

Я був гарольдом Ґіл-ґалада й ішов у похід із його дружиною. Я був у Битві на Дагорладі перед Чорною Брамою Мордору, де ми мали перевагу: бо ніхто не міг протистояти Спису Ґіл-ґалада та Мечу Еленділа, Аїґлоса та Нарсіла. Я бачив останню битву на схилах Ородруїну, де загинув Ґіл-ґалад, і Еленділ поклав голову, і розламався під ним Нарсіл; але й сам Саурон був подоланий, а Ісілдур уламком батькового меча відрубав йому пальця з Перснем і забрав його собі.

По цих словах у розповідь утрутився чужинець, Боромир.

— Таке от що трапилося з Перснем! — вигукнув він. — Якщо на Півдні про це і знали, то давно вже забули. Я чув про Великий Перстень того, чиє ім'я ми не називаємо; та ми були переконані, що Перстень загинув у руїнах його перших володінь. Його забрав Ісілдур! Оце так звістка!

— На жаль, це правда! — сказав Елронд. — Його забрав Ісілдур, хоч не мав би. Перстень слід було відразу ж укинути у вогонь Ородруїну, туди, де його було вироблено. Та мало хто помітив, що зробив Ісілдур. Він один стояв поруч батька в тому смертельному поєдинку; а біля Ґіл-ґалада стояли Кірдан і я. Та Ісілдур не послухав нашої ради.

«Я візьму його як виру за батька та брата», — сказав він і, всупереч нам, забрав коштовність. Але невдовзі Перстень зрадив його і довів до згуби; так і назвали його на Півночі — Ісілдурове Прокляття. Однак, можливо, смерть була не найгіршим, що могло його спіткати.

Лише дехто на Півночі про це дізнався. І не дивно, що ти про них не чув, Боромире. З битви на Ірисових Полях, де загинув Ісілдур, після довгих блукань у горах повернулися тільки три чоловіки. Один із них був Охтар, зброєносець Ісілдура, який приніс уламки меча Еленділа; і приніс він їх до Валанділа, нащадка Ісілдура, якого, на той час іще дитиною, залишили в Рівендолі. Та Нарсіл був розламаний, і його світло згасло, і досі його не перекували.

Я назвав перемогу Останнього Союзу безплідною? Це не зовсім так, хоч і не досягла вона своєї мети. Саурон був подоланий, але не розбитий. Його Перстень загубився, та не був знищений. Темну Вежу зруйнували, та підвалини залишили; бо, закладені з допомогою Персня, вони стоятимуть, доки той цілий. Багато ельфів, могутніх людей і їхніх друзів полягло у війні. Убили Анаріона, й Ісілдура вбили; не стало Ґіл-ґалада й Еленділа. Ніколи вже не буде такого союзу ельфів і людей; бо людей стає дедалі більше, а Першородних меншає, і два народи відчужились. І від того дня рід нуменорів занепав, і тривалість життя їх скоротилася.

На Півночі після війни та побоїща на Ірисових Полях кількість людей із Вестернесу зменшилась, і їхнє місто Аннумінас біля озера Вечорового обернулося на руїну; і нащадки Валанділа відійшли й оселились у Форності на Північних Схилах, а нині це місто теж покинуте. Люди називають його Канавою Мерців і бояться туди ходити. Виродився народ Арнору, вороги поглинули його, й утратив він владу, тільки кургани під зеленою травою лишилися після нього.

Ґондор на Півдні протримався довше; і якийсь час велич його зростала, дещо нагадуючи могуть Нуменору до занепаду. Високі вежі, які збудували люди, й міцні укріплення, і гавані для багатьох кораблів; і крилату королівську корону шанували різні язики. Столичним містом був Осґіліат, Зоряна Цитадель, крізь імлу якої пропливала Ріка. Також збудували вони Мінас-Ітіл, Вежу Молодого Місяця, на східному схилі Похмурих Гір; а на західному підніжжі Білих Гір збудували Мінас-Анор, Вежу Призахідного Сонця. Там у королівському палаці цвіло біле дерево, що виросло з насінини, яку Ісілдур привіз із-за Моря, а та насінина була з дерева, що росло в Ерессеї, туди ж воно потрапило з Заобрійного Заходу у дні, коли світ був молодий.

Але швидко спливали роки в Середзем'ї, і родовід Менелділа, сина Анаріона, обірвався, і Дерево всохло, і кров нуменорців змішалася з кров'ю простих людей. Потім сторожа біля мурів Мордору втратила пильність, і темні сили проповзли назад до Ґорґороту. І настав час, коли злі сили захопили Мінас-Ітіл і перетворили його на осідок жаху; і назвали його Мінас-Морґулом, Вежею Чаклунства. Тоді Мінас-Анор переназвали Мінас-Тірітом, Вартовою Вежею; і ці два міста постійно воювали, а Осґіліат, який лежав між ними, був спустошений, і на його руїнах блукали тільки тіні.

Тривало це впродовж багатьох поколінь. Але володарі Мінас-Тіріта борються й досі, чинячи опір ворогам і утримуючи долину Ріки від Арґонату до Моря. Тут моя частина оповіді наближається до завершення. Бо у дні Ісілдура Перстень Влади канув у безвість, а Три ельфійські звільнилися з-під його володіння. Та нині вони знову під загрозою, бо, на превеликий жаль, Єдиний знайшовся. Про це хай розкажуть інші, бо моя участь у цьому була невелика.

Він замовк, але відразу ж підвівся Боромир, високий і гордий.

— Дозволь мені, володарю, — сказав він, — найперше додати дещо про Ґондор, адже саме з Ґондору я прибув. Усім гостям буде корисно довідатися, що там відбувається. Мені здається, мало хто знає про наші діяння, і тому й не здогадуються, що їм загрожує, коли ми не встоїмо.

Не вірте, що в землі Ґондору вже немає крові Нуменору, гідність і честь його теж не забуті. Наша доблесть стримує дикі народи зі Сходу, і жах Морґула закритий у його стінах; і тільки так зберігаються мир і спокій у землях, прихищених нами, оплотом Заходу. Та якщо переправи через Ріку будуть захоплені, що тоді?

Однак ця година, здається, не далеко. Безіменний Ворог знову повстав. Дим знову куриться з Ородруїну, який ми називаємо Фатум-горою. Сила Чорної Землі зростає, і ми оточені з усіх боків. Коли повернувся Ворог, наших людей витіснили з Ітілієну, наших прекрасних володінь на схід від Ріки, хоча ми тримали там форти й озброєні загони. Та цього року, в червні, з Мордору несподівано пішли на нас війною, і ми відступили. Нас було менше, бо Мордор вступив у спілку зі східнянами та жорстокими гарадримами; але не чисельною перевагою були ми подолані. Була там іще сила, досі нам не відома.

Дехто казав, що її можна було побачити, вона наче великий чорний вершник, тінь під місяцем. Де би він не з'являвся, наших суперників охоплював шал, а наших найсміливіших — переляк, коні та люди відступали й утікали. Повернулися назад лише рештки нашого східного війська, зруйнувавши за собою останній міст, який усе ще стояв серед руїн Осґіліата.

Я був у загоні, що захищав міст, доки його не зруйнували. Тільки четверо з нас урятувались уплав: ми з братом і ще двоє. Та ми продовжуємо боротись, утримуючи всі західні береги Андуїну; й ті, кого ми прикриваємо, складають нам хвалу, якщо чують про нас: багато хвали, та мало помочі. Лише з Рогану можуть приїхати на наш заклик.

У цю лиху годину мене вислали з дорученням до Елронда, і я подолав багато небезпечних ліг: сто десять днів я мандрував сам-один. Але я не шукаю союзників у війні. Кажуть, могутність Елронда в мудрості, а не у зброї. Я приїхав питати поради та роз'яснення таємничих слів. Напередодні несподіваного нападу мій брат побачив важкий сон, потім той сон іще не раз йому снився, а одного разу — й мені.

У тому сні небо на сході потемніло, дедалі голосніше гримів грім, а на заході небо ще голубіло, і звідти долинув голос, далекий, але виразний, і голос кричав:

Зламаний Меч шукайте — До Імладрісу йдіть; Рада там буде — знайте — Морґулу чар не встоїть. Знака появи чекайте: Фатум уже гряде, Не спить Ісілдура Прокляття, І Дрібнолюдик іде.

З цих слів ми мало що розуміли, і розповіли сон нашому батькові, Денетору, правителеві Мінас-Тіріта, мудрецю Ґондору. Сказав він лише, що Імладрісом у давнину ельфи називали далеку північну долину, де жив Елронд Напівельф, найвидатніший із мудреців. Тому мій брат, розуміючи наше безпорадне становище, прагнув прислухатися до сну й піти на пошуки Імладрісу; та оскільки шлях був непевний і небезпечний, я взяв подорож на себе. Неохоче відпустив мене батько, і довго блукав я закинутими шляхами, шукаючи дому Елронда, про який багато чули, та мало хто знав, де він.

— І тут, у домі Елронда, ти справді дещо з'ясуєш, — сказав Араґорн, підводячись. Він кинув на стіл, який стояв перед Елрондом, свого меча, розламаного надвоє. — Ось Зламаний Меч!

— А хто ти такий, і що маєш спільного з Мінас-Тірітом? — запитав Боромир, здивовано глянувши на змарніле обличчя та пошарпаний плащ розвідника.

— Це Араґорн, син Араторна, — сказав Елронд, — а він прямий нащадок Ісілдура, сина Еленділаз Мінас-Тіріта. Він ватажок дунаданів із Півночі, та мало їх залишилося нині.

— Тоді він належить тобі, а зовсім не мені! — вражено вигукнув Фродо, зриваючись на ноги, мовби сподівався, що Перстень вимагатимуть негайно.

— Він нікому з нас не належить, — заперечив Араґорн, — але тобі призначено якийсь час його берегти.

— Дістань Перстень, Фродо! — врочисто мовив Ґандалф. — Час настав. Покажи його, і тоді Боромир збагне загадку до кінця.

Запала тиша, й очі всіх присутніх звернулися до Фродо. Йому раптом стало ніяково і страшно; його охопила велика нехіть показувати Перстень, і навіть торкатися до нього. Йому захотілось опинитися десь далеко. Перстень світився та мерехтів, коли він тримав його перед усіма у тремтячій руці.

— Ось воно, Ісілдурове Прокляття! — мовив Елронд. Очі Боромира зблиснули, коли він глянув на золоту річ.

— Дрібнолюдик! — пробурмотів він. — Значить, фатум Мінас-Тіріта невдовзі звершиться? То навіщо нам шукати зламаний меч?

— У пророцтві не йшлося про долю Мінас-Тіріта, — сказав Араґорн. — Але фатум і великі подвиги справді наближаються. Адже Меч, який був Зламаний, — це Меч Еленділа, який зламався під ним, коли він упав мертвий. Меч зберігали Еленділові нащадки, навіть коли всі інші родинні реліквії було втрачено; адже давні наші перекази говорили, що Меч наново відкують, коли знайдеться Перстень, Ісілдурове Прокляття. Зараз ти побачив меч, який шукав, — то що скажеш? Ти хочеш, аби Дім Еленділа повернувся на Землю Ґондору?

— Мене послали не просити милості, а лише розгадати загадку, — відповів Боромир гордовито. — Однак ми у скруті, й Меч Еленділа став би підмогою, на яку ми і сподіватися не могли, — якщо така річ справді може повернутися з сутінків минулого. — Він знову подивився на Араґорна з явною недовірою.

Фродо відчув, як поруч нетерпляче заворушився Більбо. Він явно обурився за свого друга. Раптом скочивши на ноги, він випалив:

Не золото — все, що сяє, Не всі, хто блукає, — блудні; Старе та тривке — не зникає, Глибокі коріння — міцні. Із жарин вогонь розгориться, І світло із тіні сяйне; Відновиться тріснута криця, Ізгой знов корону вдягне.

— Може, не дуже вдало, зате доречно — якщо тобі не досить слова Елронда. Коли для цього ти промандрував сто десять днів, то варто прислухатися! — Більбо сів, обурено пирхнувши.

— Я це сам склав, — прошепотів він до Фродо, — для Дунадана, давним-давно, коли він уперше розповів мені про себе. Я трохи шкодую, що мої пригоди закінчились і що я не можу піти з ним, коли настане його час.

Араґорн посміхнувся до нього; тоді знову повернувся до Боромира.

— Щодо себе, то я вибачаю твої сумніви, — сказав він. — Я мало нагадую величні постаті Еленділа й Ісілдура, так як їх вирізьблено в домі Денетора. Я лише нащадок Ісілдура, а не сам Ісілдур. Я прожив важке та довге життя; а милі, що лежать між Рівендолом і Ґондором, — то лише невелика частка моїх мандрів. Я перетнув безліч рік і гірських хребтів, стоптав безліч долин, бував навіть у далеких землях Руну та Гараду, де сузір'я незнайомі.

Але мій дім, мій власний дім, на Півночі. Саме тут упродовж багатьох поколінь довгим неперервним родом від батька до сина мешкали нащадки Валанділа. Наші дні потемніли, і ми майже вимерли; та Меч завжди переходив до нового власника. І ще одне скажу я тобі, Боромире. Ми самотні люди, слідопити пущі, мисливці — та мисливці ми за слугами Ворога, а вони є всюди, не тільки в Мордорі.

Якщо Ґондор, Боромире, служив нездоланною перепоною, то в нас інша доля. Існує багато зла, яке не зупинять ваші міцні стіни та гострі мечі. Ти мало знаєш про землі поза вашими кордонами. Кажеш, спокій і свобода? Не знали би їх на Півночі без нас. Страх зруйнував би їх. Але коли зло сходить із пустельних пагорбів чи виповзає з безпросвітних лісів, воно від нас утікає. Якими дорогами ходив би простий люд, хто б охороняв мирні поля чи домівки вночі, якби дунадани поснули чи всі зійшли в могилу?

І, однак, дякують нам менше, ніж вам. Подорожні дивляться на нас косим оком, і селяни називають глузливими прізвиськами. Бурлакою зве мене один товстун, котрий мешкає за день ходу від таких ворогів, од одного погляду на котрих його серце затерпло би від страху, а його маленьке село лежало б у руїнах, якби ми не оберігали їх невпинно. Проте інакше бути не може. Якщо простий люд вільний від турбот і страху, простим він і буде, а ми повинні чаїтись, аби так було і далі. Таке було завдання мого роду, відколи спливають літа і зростає трава.

Та нині світ знову змінюється. Настають нові часи. Знайдено Ісілдурове Прокляття. Битва наближається. Меч буде перековано. Я піду до Мінас-Тіріта.

— Ісілдурове Прокляття знайдено, кажеш ти, — сказав Боромир. — Я бачив якийсь блискучий перстень у руці дрібнолюдика; та кажуть, що Ісілдур загинув на початку цієї епохи світу. Звідки Мудрі знають, що це його перстень? І де він пропадав усі ці літа, поки не приніс його сюди такий дивний посланець?

— Про це ще розкажуть, — мовив Елронд.

— Але не зараз, благаю, господарю! — попрохав Більбо. — Сонце вже піднімається до полудня, і я відчуваю, що треба підкріпитися.

— Тебе я ще не називав, — усміхнувся Елронд. — Але зараз це зроблю. Ну! Розкажи нам свою історію. І якщо ти ще не вклав її у вірші, можеш розповісти просто. Чим коротше розкажеш, тим швидше підкріпишся.

— Дуже добре, — сказав Більбо. — Зроблю, як просите. Але я розповім правдиву історію, і тих, хто чув її трохи по-іншому… — він скоса глянув на Ґлоїна, — я попрошу забути все і вибачити мене. У той час мені лише хотілося довести моє право на володіння скарбом і позбутися накинутого прізвиська злодія. Але тепер я, мабуть, трохи краще все розумію. Ось як воно було.

Для декого історія Більбо була геть новою, і вони захоплено слухали, як старий гобіт, насправді не без утіхи, детально переповідав свою пригоду з Ґолумом. Він не пропустив жодної загадки. Якби йому дозволили, він розповів би і про свою гостину, і про зникнення з Ширу; та Елронд підняв руку.

— Добре сказано, мій друже, — сказав він, — але наразі цього досить. Зараз нам важливо знати, що Перстень перейшов до Фродо, твого спадкоємця. Нехай він продовжує!

Тоді, не з такою охотою, як Більбо, Фродо розповів про всі свої пригоди з того дня, коли Перстень перейшов до нього на збереження. Кожен крок його подорожі від Гобітона до Бруїненського Броду викликав запитання та суперечки, й усе, що він міг пригадати про Чорних Вершників, було обговорено. Нарешті він повернувся до свого крісла.

— Непогано, — сказав йому Більбо. — Була би гарна оповідь, якби тебе безперестанку не перебивали. Я спробував дещо занотувати, та нам доведеться якось пізніше все переглянути, коли я це описуватиму. Твоя подорож дасть матеріалу на кілька розділів!

— Так, історія вийшла довга, — відповів Фродо. — Та мені здається, що історія ще не завершена. Я все ще хочу чимало дізнатись, особливо про Ґандалфа.

Ґалдор із Гаваней, який сидів поруч, почув його слова.

— І я про це подумав, — вигукнув він і, повертаючись до Елронда, сказав: — У Мудрих, мабуть, достатньо причин вважати знахідку цього дрібнолюдика тим Великим Перснем, що викликав стільки суперечок, однак тим, хто знає менше, це здається сумнівним. А чому би нам не послухати докази? І ще таке: де Саруман? Він великий знавець Перснів, однак його серед нас немає. Що би він порадив, якби почув те, що почули ми?

— Питання, які ти ставиш, Ґалдоре, пов'язані між собою, — відповів Елронд. — Я про них не забув, і відповідь на них ти почуєш. Але з'ясує їх у своїй оповіді Ґандалф; я дам йому останнє, почесне слово, й у цій справі він найголовніший.

— Дехто вважатиме, Ґалдоре, — сказав Ґандалф, — що звістки Ґлоїна та гонитва за Фродо — достатній доказ того, що для Ворога знахідка дрібнолюдика має величезну вагу. Ми маємо Перстень. І що далі? Дев'ять зберігають Назґули. Сім відібрано чи знищено. — При цих словах Ґлоїн поворухнувся, та промовчав. — Де Три — нам відомо. То котрим же є той перстень, якого він так бажає?

Між Рікою та Горами, між втратою і знахідкою справді зяє провалля віків. Але прогалина у знаннях Мудрих нарешті заповнилась, однак занадто повільно це відбувалося. Ворог підступив дуже близько, ближче, ніж я боявся. Добре хоч те, що істина відкрилася йому не раніше від цього року, саме цього літа.

Дехто з присутніх пригадає, що багато років тому я наважився переступити поріг Чорнокнижника в Дол-Ґулдурі, таємно вивідав, чим він займається, і виявив, що наші страхи мали підставу: то був ніхто інший, як Саурон, наш старий Ворог, котрий знову набирає форми та сили. Дехто також пригадає, що Саруман переконував нас не протистояти йому відкрито, а лише спостерігати за ним. Однак нарешті, коли його тінь розрослася, Саруман піддався, Рада зібрала сили і вигнала зло з Морок-лісу — і сталося це того року, коли знайшовся Перстень: дивний збіг, якщо взагалі це був збіг.

Але ми запізнилися, як і передбачав Елронд. Саурон також за нами спостерігав і давно готувався до нашого нападу, керуючи Мордором здаля через Мінас-Морґул, де мешкали його Дев'ятеро слуг, доки все не підготував. Потім він поступився нам, але тільки вдав, що втікає, а насправді пробрався до Темної Вежі й відкрито заявив про себе. Потім востаннє зібралася Рада; адже тепер ми знали, що він як ніколи наполегливо шукає Єдиного. Тоді ми побоювалися, що він довідався про щось, нам не відоме. Та Саруман знову сказав «ні» й повторив уже сказане раніше: в Середзем'ї вже ніколи не знайдуть Єдиного.

«У найгіршому разі, — сказав він, — нашому Ворогові відомо, що Персня у нас немає і що він усе ще загублений. Але загублене може знайтися, думає він. Не бійтеся! Його надія не справдиться. Хто глибше за мене вивчив усю цю історію? Упав Перстень у Великий Андуїн; і давним-давно, поки спав Саурон, Ріка віднесла його в Море. І там він лежатиме до Кінця».

Ґандалф замовк, дивлячись на схід на далекі шпилі Імлистих Гір, у надрах яких так довго ховалася загроза світу.

— І тут я припустився помилки, — сказав він. — Мене заколисали слова Сарумана Мудрого; а мені слід було раніше шукати правди, і загроза для нас була би менша.

— Ми всі припустилися помилки, — сказав Елронд, — і якби не твоя пильність, нас би, мабуть, уже поглинула Темрява. Але продовжуй!

— Спершу серце моє віщувало щось погане, хоча видимої причини не було, — сказав Ґандалф, — і я побажав дізнатися, як ця річ потрапила до Ґолума і скільки часу він нею володів. Отож я виставив сторожу, бо здогадувався, що він рано чи пізно вилізе з темряви шукати свій скарб. Він виліз, але зумів вислизнути, і його не знайшли. І тоді — на жаль! — я відклав цю справу, тільки спостерігав і вичікував, як ми всі переважно і робили останнім часом.

Час минав у багатьох клопотах, аж потім мої сумніви посилив несподіваний страх. Звідки взявся перстень гобіта? А що з ним робити, коли мої побоювання справдяться? Це я мусив з'ясувати. Але про мої страхи я нікому не говорив, усвідомлюючи небезпеку передчасних чуток. У всіх довгих війнах із Темною Вежею зрада завжди була нашим найбільшим ворогом.

Було це сімнадцять років тому. Невдовзі я помітив, що різноманітні шпигуни, навіть тварини та птахи, збиралися довкола Ширу, і страх мій зріс. Я звернувся по допомогу до дунаданів, і вони подвоїли свої дозори; і я відкрив своє серце Араґорнові, нащадку Ісілдура.

— А я, — сказав Араґорн, — порадив упіймати Ґолума, нехай ніби і запізно. А оскільки нащадкові Ісілдура пасувало би виправити помилку Ісілдура, я вирушив із Ґандалфом на довгі та безнадійні пошуки.

Тоді Ґандалф розповів, як вони прочісували весь Дикий Край, аж до самих Похмурих Гір і загорожі Мордору.

— Там ми почули про нього, — мабуть, він довго жив у тих похмурих горах; але його ми так і не знайшли, і я впав у відчай. А тоді знову подумав про випробування, після якого шукати Ґолума не було би потреби. Сам перстень міг сказати, чи він був тим Єдиним. Я пригадав слова, почуті на Раді — слова Сарумана, до яких я не прислухався свого часу. Тепер вони чітко зазвучали в пам'яті.

«Дев'ять, Сім і Три, — сказав він, — кожний оздоблений самоцвітом. А Єдиний — ні. Він простий і без прикрас, мовби він із найменших перстенів; але майстер поставив на ньому знаки, які знавець, можливо, побачить і прочитає навіть нині».

Що це за знаки, він не сказав. Хто їх знатиме нині? Сам майстер. А Саруман? Хоч які великі його знання, мусить бути джерело. Чия рука, крім Саурона, коли-небудь тримала цю річ, відколи її втрачено? Лише рука Ісілдура.

Отак подумавши, я відмовився від переслідування і хутко подався до Ґондору. Колись там привітно зустрічали членів мого ордену, а Сарумана — найкраще. Часто і подовгу він гостював у правителів Міста. Але не так приязно, як у давнину, зустрів мене правитель Денетор і дуже неохоче дозволив покопирсатись у сховищі сувоїв і книжок.

«Якщо ти справді, як говориш, шукаєш лише літописи з часів заснування Міста, то читай! — сказав він. — Для мене те, що було, не таке темне, як те, що прийде, і майбутнє мене турбує більше. Якщо тільки ти не перевершуєш умінням самого Сарумана, який працював тут довго, ти не знайдеш нічого, чого не знаю я, знавець історії цього Міста».

Так сказав Денетор. Однак є в його сховищі багато рукописів, які можуть прочитати лише одиниці, навіть із найученіших, бо письмена та мови їхні вже забуті. Боромире, в Мінас-Тіріті все ще зберігається ніким, окрім Сарумана і мене, як я гадаю, не прочитаний після загибелі останнього короля сувій, який написав сам Ісілдур. Бо Ісілдур по війні з Мордором не відразу пішов на Північ, як дехто оповідав.

— Дехто на Півночі, можливо, — втрутився Боромир. — Усі в Ґондорі знають, що він спочатку пішов до Мінас-Анора і пожив там трохи зі своїм небожем Меленділом, наставляючи його, перед тим як доручити йому правління Південним Королівством. У той час він посадив там останній пагін Білого Дерева у пам'ять про свого брата.

— Але в той час він і склав цей сувій, — сказав Ґандалф, — і цього, здається, в Ґондорі не пам'ятають. Ідеться в цьому сувої про Перстень, і ось що написав Ісілдур:

Великий Перстень віднині переходить у спадок Північному Королівству; та записи про нього залишаться в Ґондорі, де також живуть спадкоємці Еленділа, на випадок, коли пам'ять про ці великі справи зітреться.

І після цих слів Ісілдур описує Перстень таким, яким його знайшов.

Він був гарячий, коли я взяв його, гарячий, як вуглина, і обпік мені руку так, що я не знаю, чи вгамується коли-небудь цей біль. Але навіть поки я пишу, Перстень холоне та мовби зменшується, хоч і не втрачає ні краси, ні форми. Напис на ньому, спочатку виразний, мов червоне полум'я, пригас і тепер ледве прочитується. Він зроблений знаками ельфів Ереґіону, бо в Мордорі не мають літер для такої витонченої роботи; але мова мені не відома. Я гадаю, що це мова Чорної Землі, оскільки вона брудна та груба. Про яке зло тут ідеться, я не знаю; та залишаю копію напису, на випадок якщо він зовсім зникне. Персню напевно бракує жару Сауронової руки, яка була чорна, однак горіла вогнем, і так було зруйновано Ґіл-ґалад; можливо, коли золото знову нагріти, напис відновиться. Але сам я не ризикну завдати шкоди цьому Персню; з усіх творінь Саурона це єдине — прекрасне. Він дорогий мені, хоч я і заплатив за нього великим болем.

Коли я прочитав ці слова, мої пошуки закінчились. Адже написи були справді, як здогадався Ісілдур, мовою Мордору та слуг Вежі. І сказане тут було вже відоме. Того дня, коли Саурон уперше надягнув Єдиного, Келебрімбор, майстер Трьох, відразу відчув це і здалеку почув, які слова вимовляє Саурон, тож його злі задуми розкрилися.

Я негайно вирушив на північ до Денетора, та в дорозі отримав звістки з Лорієна про те, що неподалік Араґорн спіймав істоту на ім'я Ґолум. Тому я спершу поїхав побачитися з ним і вислухати його. У які смертельні небезпеки йшов він сам-один, мені й подумати страшно.

— Немає потреби про них розповідати, — сказав Араґорн. — Кому доведеться пройти повз Чорні Ворота чи стоптати смертоносні квіти на луках Морґулу, той небезпеки не мине. Я теж урешті-решт зневірився і подався додому. А тоді випадково натрапив на те, що шукав: сліди босих ніг біля мулистого ставка. Та слід був свіжий і вів не до Мордору, а від нього. Ішов я тим слідом краєм Мертвих Боліт і нарешті натрапив на Ґолума. У сутінках, причаївшись біля стоячого ставка, він щось визирав у воді, і я спіймав його. Був він весь у зеленій твані. Боюся, любові між нами не буде ніколи: він кусав мене, а я був не дуже ласкавий. Нічого, крім відбитків зубів, я від Ґолума не отримав. Гадаю, це була найважча частина походу, дорога додому, стерегти його вдень і вночі, вести його поперед себе на прив'язі з кляпом у роті, аж поки він не присмирнів од голоду та спраги. Нарешті, дотягнувши його до Морок-лісу, я віддав його ельфам, як ми і домовились; і я був радий позбутися його товариства, бо від нього тхнуло. Сподіваюся, мені вже не доведеться мати з ним справу; а от Ґандалф прийшов і витримав із ним довгу бесіду.

— Так, довгу й утомливу, — сказав Ґандалф, — але не без користі. Найперше, його розповідь про його втрату збігалася з тим, що нині відверто розповів Більбо; та це важило мало, бо я вже і сам про все здогадався. Тоді ж я вперше довідався, що перстень Ґолума знайшовся у Великій Ріці поблизу Ірисових Полів і що він ним уже довго володіє. Багато поколінь його дрібного племені. Перстень неймовірно продовжив його життя, а таку силу має тільки Великий Перстень.

І якщо це не доказ, Галдоре, то було ще одне випробування, про яке я згадував. Саме на цьому персні, який ви тут побачили, круглому та без прикрас, якщо не забракне сили волі кинути цю золоту річ у вогонь, можна прочитати літери, про які писав Ісілдур. Я зробив це, й ось що прочитав:

Аш назтґурбатулук, аш назґ ґімбатул, аш назґ тхракатулук аґх бурзум-іші крімпатул.

Голос чарівника дивовижно змінився. Раптом він став загрозливим, владним і твердим, як камінь. Мовби тінь накрила сонце, й у залі на мить споночіло. Усі здригнулись, а ельфи затулили вуха.

— Ще жоден голос не наважувався вимовляти в Імладрісі слова тієї мови, Ґандалфе Сірий, — сказав Елронд, коли тінь розвіялась і присутні полегшено зітхнули.

— І будемо сподіватися, що більше ніколи не вимовить, — відповів Ґандалф. — Однак я не прошу пробачення, Елронде. Бо якщо не бажаємо, щоби та мова невдовзі зазвучала в кожному куточку Заходу, тоді відкиньмо всі сумніви та визнаймо, що ця річ справді є тим, про що говорили Мудрі: скарб Ворога, що таїть у собі всю його злобу та велику частку його колишньої сили. З Чорних Років прийшли слова, що їх чули ковалі Ереґіону, коли збагнули, що їх зраджено:

Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе.

Знайте також, друзі мої, що від Ґолума я дізнався ще дещо. Говорив він неохоче та незрозуміло, але, поза всякими сумнівами, він дійшов до Мордору, а там із нього витиснули все, що він знав. Отже, тепер Ворогові відомо, що Єдиний знайшовся, що тривалий час він зберігався у Ширі; а оскільки його слуги гналися за Перснем майже до наших дверей, то йому швидко сповістять, якщо не сповіщають у цю мить, що Перстень тут, у нас.

Усі якусь хвилю сиділи мовчазні, аж поки не заговорив Боромир:

— Ви кажете, він маленька потвора, той Ґолум? Маленька потвора, та великий лиходій. Що з ним сталося потім? Що ви йому присудили?

— Він у в'язниці, оце й усе, — сказав Араґорн. — Він настраждався. Немає сумнівів, що його піддали тортурам, і страх перед Сауроном гнітить його серце. Та все ж я радий, що його стережуть пильні ельфи Морок-лісу. Злоба його велика, і вона дає йому силу, якої годі очікувати в такому худому та зів'ялому тілі. Був би він на свободі, то наробив би ще доволі прикростей. І я не маю сумнівів, що його випустили з Мордору з якимось злісним дорученням.

— Ой лихо! — вигукнув Леґолас, і на його прекрасному ельфійському обличчі відбився великий жаль. — Тепер я мушу передати свої звістки, які приніс сюди. Вони сумні, але тільки щойно я збагнув, наскільки погані. Смеаґол, якого тепер звуть Ґолумом, утік.

— Утік? — вигукнув Араґорн. — Це справді погана новина. Боюсь, усі ми гірко про це пожалкуємо. І як це люди Трандуїла так не виправдали довіри?

— Не через брак пильності, — пояснив Леґолас, — а мабуть, через надмірну доброту. Ми також побоюємося, що бранцеві допомогли інші і що про наші справи відомо більше, ніж нам би того хотілося. Ми стерегли цю істоту вдень і вночі, на прохання Ґандалфа, хоч і добряче втомились. А Ґандалф говорив, що він не безнадійний, і нам стало шкода постійно тримати його в підземеллі, де він знову повертався до своїх звичних чорних думок.

— Зі мною ви були не такі люб'язні, — сказав Ґлоїн, і очі його зблиснули при згадці про ув'язнення у глибоких підземеллях палацу короля ельфів.

— Ну годі вже, годі! — вигукнув Ґандалф. — Прошу не перебивати, дорогий Ґлоїне. То було прикре непорозуміння, давно виправлене. Якщо пригадувати всі образи, які стоять між ельфами та гномами, то цю Раду можна розпускати.

Ґлоїн підвівся й уклонився, і Леґолас продовжив:

— У гарну погоду ми виводили Ґолума в ліс; там росло одне високе дерево, окремо від інших, на яке він любив вилазити. Ми часто дозволяли йому вибиратися до найвищих гілок, де віяв свіжий вітерець; але внизу ми залишали сторожу. Якось він відмовився спускатись, а сторожа не мала наміру лізти і знімати його: він навчився чіплятися за гілки ногами та руками; так вони просиділи під деревом далеко за північ.

Саме тієї літньої ночі, без місяця та зірок, зненацька напали на нас орки. За якийсь час ми їх відігнали; були вони численні та люті, але прийшли з гір, тож до лісу не були призвичаєні. Коли битва закінчилася, виявилося, що Ґолум зник, а сторожу його вбили або взяли в полон. Тоді ми зрозуміли, що напад був улаштований задля його визволення і що він знав про це заздалегідь. Як йому це вдалося, не зрозуміло; та Ґолум хитрий, а шпигунів у Ворога багато. Темні сили, вигнані в рік перемоги над Драконом, повернулись у більшій кількості, й Морок-ліс, за винятком наших володінь, знову став злим місцем.

Нам не вдалося спіймати Ґолума. Його слід ми знайшли поміж слідів орків, і вів він углиб лісу, на південь. Але невдовзі ми його загубили, а продовжувати гонитву не наважувалися; туди ми не ходимо.

— Ну-ну, він утік, — сказав Ґандалф. — У нас немає часу його шукати. Він зробить те, що має зробити. Але він іще може відіграти ту роль, якої не передбачає ні він, ані Саурон.

А зараз я дам відповідь на решту питань Ґалдора. Де Саруман? Що він нам порадить у цей скрутний час? Цю історію я повинен розповісти в деталях, бо досі її чув лише Елронд, та й то скорочено; вона вплине на всі наші рішення. Це останній за часом розділ у Повісті Персня.

Наприкінці червня я був у Ширі, та мене огорнула хмара тривоги, і я поїхав до південних кордонів того маленького краю; я передчував, що наближається якась небезпека. Там до мене дійшли звістки про війну та поразку Ґондору, і коли я почув про Чорну Тінь, серце моє захололо. Та я зустрів лише кількох біженців із Півдня; однак мені здалося, що несли вони в собі страх, про який не хотіли говорити. Далі я повернув на схід і на північ і поїхав Зеленим Шляхом; і неподалік від Брі я натрапив на мандрівника, котрий сидів край дороги, а його кінь пасся поряд. Це був Радаґаст Карий, який жив колись у Росгобелі, біля самого Морок-лісу. Він із мого ордену, та безліч років я його не бачив.

— Ґандалфе! — вигукнув він. — Саме тебе я і шукав. Але тутешні місця я знаю погано. Сказали мені лише те, що тебе можна знайти в дикому краї з незвичною назвою Шир.

— Тобі правильно сказали, — мовив я. — Та при зустрічі з місцевими не вживай таких висловів. Зараз ти біля кордонів Ширу. Навіщо тобі я? Видно, у невідкладній справі. Ти ж ніколи не подорожував без потреби.

— Маю до тебе негайне доручення, — сказав він. — Моя новина зловісна. — Він озирнувся довкола, ніби живопліт міг мати вуха. — Назґули, — прошепотів він. — Дев'ятеро знову в дорозі. Вони таємно перетнули Ріку і рухаються на захід. Прибрали форми вершників у чорному.

Тоді я зрозумів те, чого несвідомо побоювався.

— Ворог, мабуть, має якусь велику потребу чи мету, — сказав Радаґаст, — але що його примушує зазирати в ці далекі та пустельні землі, не втямлю.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я.

— Мені сказали, що Вершники всюди розпитують про край, званий Широм.

— Або ж Гобітоном, — додав я, та серце моє впало. Адже навіть Мудрим лячно зустрітися з Дев'ятьма, коли ті зберуться під проводом їхнього страхітливого ватажка. Великим королем і чаклуном був він у давнину, а нині наганяє смертельний жах. — Хто сказав тобі це, і хто тебе послав? — запитав я.

— Саруман Білий, — відповів Радаґаст. — І він сказав, якщо тобі потрібна допомога, то він допоможе; але ти мусиш вирушити до нього негайно, інакше буде запізно.

І це послання дало мені надію. Бо Саруман Білий — найсильніший із нашого ордену. Радаґаст, звісно ж, видатний чарівник, майстер міняти форми та кольори; й він обізнаний у травах і тваринах, а птахи — його близькі друзі. Та сам Саруман довго вивчав мистецтво Ворога, і так ми часто могли його стримувати. Саме завдяки задуму Сарумана ми вигнали його з Дол-Ґулдура. Можливо, тепер він винайшов якусь зброю, яка зупинить Дев'ятьох.

— Я поїду до Сарумана, — сказав я.

— Тоді виїжджай негайно, — порадив Радаґаст, — бо я змарнував багато днів, розшукуючи тебе, а часу дедалі менше. Мені було наказано знайти тебе до літнього сонцестояння, а вдалося тільки зараз. Навіть якщо ти вирушиш із оцього місця, то не знати, чи доїдеш до нього швидше, ніж Дев'ятеро знайдуть потрібну їм землю. А сам я повертаюся відразу ж. — І з тими словами він вискочив на коня і мав би вже від'їхати.

— Зачекай хвилину! — сказав я. — Нам потрібна допомога твоя і всіх тих, хто готовий допомогти. Сповісти всіх дружніх тобі тварин і птахів. Скажи їм приносити всі новини, що стосуються цієї справи, Саруманові та Ґандалфові. Нехай шлють повідомлення до Ортханка.

— Усе зроблю, — сказав він і помчав так, ніби за ним гналися Дев'ятеро Вершників.

Я не міг відразу ж піти за ним. Того дня я вже довго їхав верхи, і я, і мій кінь потомились; і мені треба було все обміркувати. На ніч я зупинився у Брі й вирішив, що не маю часу повертатися до Ширу. Більшої помилки я ще не припускався!

Однак я написав листа Фродо і доручив моєму другові, господарю заїзду, вислати його. Я виїхав на світанні; нарешті я добрався до оселі Сарумана. Вона на півдні Ізенґарда, в кінці кряжа Імлистих Гір, неподалік від Роганського Проходу. А Боромир розкаже вам, що це простора відкрита долина, що лежить між Імлистими Горами та найпівнічнішим передгір'ям Еред-Німрасу, Білих Гір, де стоїть його рідне місто. Але Ізенґард — це кільце стрімких скель, які стіною оточують долину, і посеред тієї долини стоїть вежа з каменю, названа Ортханком. Збудували її в давні часи, і не Саруман, а люди Нуменору; вона дуже висока і приховує багато таємниць; однак вона не схожа на творіння людських рук. Добратися до неї можна не інакше, як проминувши кільце Ізенґарда; а в тому кільці тільки одні ворота.

Пізно ввечері я підійшов до воріт, мов велика арка у скелях; і сторожували їх численні вартові. Та воротарі мене виглядали і сказали, що Саруман на мене чекає. Я проїхав під аркою, за мною тихо зачинилися ворота, і раптом я перелякався, хоч і не знав, чому.

Та я під'їхав до підніжжя Ортханка, підійшов до сходів Сарумана; і там мене зустрів він і повів до своєї високої палати. На пальці у нього був перстень.

— Отже, ти приїхав, Ґандалфе, — поважно мовив він, але очі зблиснули білим світлом, мовби в душі він холодно сміявся.

— Так, я приїхав, — сказав я. — Приїхав по твою допомогу, Сарумане Білий.

Цей титул, здається, його роздратував.

— Та невже, Ґандалфе Сірийі — підсміхнувся він. — По допомогу? Чи хтось таке чував, аби Ґандалф Сірий шукав допомоги, адже він такий хитрий і мудрий, вештається всюди і пхає носа туди, куди не просили.

Я подивився на нього з подивом.

— Але якщо не помиляюся, — сказав я, — нині складається таке становище, яке вимагатиме об'єднання всіх наших зусиль.

— Може, воно й так, — сказав він, — але ти запізно до цього додумався. Хотів би я знати, як довго ти від мене, голови Ради, приховував справу надзвичайної ваги? І що примусило тебе покинути твою схованку в Ширі?

— Дев'ятеро знову вийшли у світ, — відповів я. — Вони перетнули Ріку. Так сказав мені Радаґаст.

— Радаґаст Карий! — засміявся Саруман і вже не приховував своєї зневаги. — Радаґаст Приборкувач Пташок! Радаґаст Простак! Радаґаст Дурень! Однак йому вистачило глузду зіграти ту роль, яку я йому визначив. Адже ти приїхав, і тільки це мені й було потрібно. І тут ти залишишся, Ґандалфе Сірий, і відпочиватимеш від подорожей. Бо я — Саруман Мудрий, Саруман Майстер Перснів, Саруман Різнобарвний!

Я глянув на нього і помітив, що його вбрання тільки здавалося білим, а насправді було виткане з усіх барв, і при кожному русі вони мерехтіли і переливалися, засліплюючи очі.

— Мені більше подобається білий, — сказав я.

— Білий! — усміхнувся він. — Цей колір добрий лише для початку. Білу тканину можна пофарбувати. Білу сторінку — списати; біле світло — розкласти.

— Тоді вони вже не білі, — сказав я. — І той, хто розбиває річ, аби збагнути, чим вона є, зійшов зі стежки мудрості.

— Не говори зі мною так, як із одним із тих дурнів, котрих обираєш собі за друзів, — сказав він. — Не для того я тебе сюди викликав, аби ти мене повчав, а щоби запропонувати тобі вибір.

Він підвівся і виголосив промову, вочевидь, підготовану заздалегідь.

— Стародавні Часи відійшли. Середні Часи минають. Новітні Часи надходять. Доба ельфів закінчилась, але наша доба наближається: світ людей, правити яким мусимо Ми. Та для цього потрібна влада, влада впорядкувати світ згідно з нашою волею, задля того добра, яке можуть розгледіти лише Мудрі.

Послухай, Ґандалфе, мій старий друже та соратнику! — сказав він, підходячи ближче і пом'якшуючи голос. — Я сказав «ми», маючи на увазі нас із тобою, якщо ти до мене долучишся. Нині піднімається нова Сила. Проти неї нам не допоможуть старі союзи та хитрощі. Не можна сподіватися на ельфів чи на вимираючих нуменорців. І перед тобою — перед ними — єдиний вибір. Ми можемо приєднатися до тієї Сили. Це буде мудрий вибір, Ґандалфе. Тоді з'явиться надія. Перемога тієї Сили близька; й ті, хто їй посприяє, будуть щедро винагороджені. Разом із Силою міцнішатимуть і її друзі; й Мудрі, як-от ти і я, врешті-решт зможуть, запасшись терпцем, контролювати її, спрямовувати, куди треба. Ми можемо дочекатися свого часу, глибоко приховуючи думки, можливо, оплакуючи зло, вчинене на цьому шляху, та пам'ятаючи про високу остаточну мету: Знання, Владу, Порядок; усе те, що ми дотепер намарне прагнули досягти й у чому наші слабкі чи ліниві друзі радше перешкоджали, ніж допомагали. Не мусить бути і не буде жодних змін у наших намірах, лише в засобах.

— Сарумане, — сказав я, — я вже чув такі промови, та лише з уст шпигунів із Мордору, посланих ошукувати невігласів. Я не можу повірити, що ти притягнув мене в таку далечінь, аби лише втомити мій слух.

Він скоса глянув на мене і на мить замислився.

— Ну, я бачу, що цей мудрий шлях тобі не до вподоби, — сказав він. — Поки що ні. А якщо ми вигадаємо кращий шлях?

Він підійшов і поклав свою довгу долоню мені на плече.

— А чому ні, Ґандалфе? — прошепотів він. — Чому ні? Перстень Влади? Якби ми змогли керувати ним, Сила перейшла би до нас. Ось чому насправді я запросив тебе сюди. У мене на службі багато очей, і я переконаний, ти знаєш, де зараз цей скарб. Хіба ні? Інакше чому Дев'ять шукають Шир, і чим ти там займаєшся? — При цих словах у його очах несподівано зблиснула жадоба, якої він не зміг приховати.

— Сарумане, — мовив я, відсторонюючись від нього, — лише одна рука водночас може керувати Єдиним, і ти це знаєш, тож не намагайся говорити «ми»! Але я тобі його не дам, ні, навіть нічого про нього не скажу, тепер, коли я знаю твої думки. Ти був головою Ради, та нарешті розкрив себе. Отже, ти пропонуєш підкоритись або Сауронові, або тобі. Не пристаю на жоден вибір. Можеш іще щось запропонувати?

Він став холодний і жорсткий.

— Так, — сказав він. — Я не сподівався, що ти проявиш мудрість, навіть заради себе самого; та я давав тобі можливість добровільно мені допомагати й відтак уберегти себе від прикрощів і болю. Третій вибір — залишатися тут, до самого кінця.

— До якого кінця?

— Поки ти не відкриєш мені, де можна знайти Єдиного. Колись я зможу переконати тебе. Або він віднайдеться всупереч тобі, і Правитель матиме час на простіші справи: як-от придумати гідну винагороду за опір і зухвальство Ґандалфа Сірого.

— Ця справа може виявитися не з найпростіших, — сказав я. Він засміявся, бо слова мої були пусті, й він це знав.

Мене схопили й відвели на шпиль Ортханка, на те місце, звідки Саруман спостерігав за зірками. Дістатися туди можна лише вузькими сходами з багатьох тисяч сходинок, і долина з височини здавалася дуже далекою. Я глянув униз і побачив, що, колись зелена і красива, тепер вона була вкрита шахтами та кузнями. В Ізенґарді оселилися вовки й орки, бо Саруман збирає власне військо супроти Саурона, поки що на службі в нього. Над майстернями висіли клуби темного диму й огортали Ортханк. Я стояв сам один на острові у хмарах; і не було мені порятунку, і дні мої були гіркі. Мене пронизував холод, і я міг зробити лише кілька кроків туди і назад, розмірковуючи про появу Вершників на Півночі.

У тому, що ті Дев'ятеро дійсно з'явилися, я був упевнений. Саруман міг збрехати, але ще задовго до нашої зустрічі в Ізенґарді я отримував цілком вірогідні звістки. Я боявся за своїх друзів у Ширі; та все ж мав надію. Я сподівався, що Фродо вирушив негайно, щойно отримавши мого листа, і що він дістався до Рівендолу ще до того, як почалася смертельна гонитва. І мій страх, і моя надія виявилися невиправданими. Бо моя надія залежала від одного товстуна у Брі; а боявся я підступності Саурона. Але товстун, котрий торгує пивом, мусить виконувати багато замовлень; а сила Саурона поки що менша, ніж її робить страх. Але в кільці Ізенґарда, в пастці й на самоті, не легко повірити, що мисливці, від котрих усі втікають, зазнають поразки в далекому Ширі.

— Я бачив тебе! — вигукнув Фродо. — Ти ходив туди-назад. Місяць осявав твоє волосся.

Ґандалф здивовано замовк і глянув на нього.

— Мені це приснилося, — сказав Фродо, — а зараз раптом пригадалося. Я вже забув цей сон. Я бачив його досить давно, здається, коли вийшов із Ширу.

— Значить, сон запізнився, — сказав Ґандалф, — зараз зрозумієш, чому. Я потрапив у скрутне становище. І ті, хто мене знає, погодяться, що зі мною таке трапляється рідко, і тому мені важко переживати невдачі. Ґандалфа Сірого спіймали, як муху в підступне павутиння! Однак навіть наймайстерніші павуки буває плетуть слабку нитку.

Спочатку я боявся, чого, без сумніву, бажав Саруман, що і Радаґаст зрадив. Однак я не помітив при зустрічі нічого фальшивого ні в його голосі, ні в очах. Якби помітив, то ніколи би не поїхав до Ізенґарда або діяв би обережніше. Саруман це зрозумів, тому приховав свої справжні наміри й підманув свого посланця. У будь-якому разі було би марно намагатися схилити чесного Радаґаста до зради. Він підійшов до мене зі щирим серцем, тому і переконав.

Це й зірвало задум Сарумана. Адже Радаґаст не мав підстав не виконати мого прохання; й він подався до Морок-лісу, де мав багато старих друзів. І гірські орли розлетілися на всі боки і побачили безліч речей: збіговисько вовків і скупчення орків; і Дев'ятьох Вершників, котрі нишпорили по різних землях; і почули вони про втечу Ґолума. І відрядили вони посланця з цими звістками до мене.

Отож одної місячної ночі наприкінці літа Ґвайгір Боривітер, найпрудкіший із Великих Орлів, непоміченим прилетів до Ортханка; і побачив мене на вежі. Тоді я попросив його, й він виніс мене раніше, ніж Саруман схаменувся. Я був уже далеко, коли з воріт Ізенґарда навздогін вискочили вовки й орки.

— Чи далеко можеш віднести мене? — запитав я Ґвайгіра.

— На багато миль, — сказав він, — але не до краю землі. Мене послали віднести звістки, а не тягарі.

— Значить, мені потрібен добрий кінь, — сказав я, — і кінь найбистріший, бо ще ніколи не мав я такої потреби у швидкості.

— Тоді я віднесу тебе до Едораса, де у своїх палатах сидить правитель Рогану, — сказав він, — бо це не дуже далеко.

І я зрадів, бо в Марці Вершників, у Рогані, живуть рогірими, Повелителі коней, і немає коней, кращих за тих, які вирощують на цій широкій рівнині між Імлистими та Білими Горами.

— Думаєш, людям Рогану ще можна довіряти? — запитав я Ґвайгіра, бо зрада Сарумана похитнула мою віру.

— Вони сплачують данину кіньми, — відповів він, — і щороку відсилають до Мордору велику їх кількість чи так принаймні кажуть; але вони ще не в ярмі. Та якщо Саруман, як ти кажеш, став злим, то і призначене їм не за горами.

Перед світанком він висадив мене на землю Рогану; та історія моя виходить дуже довгою. Решту я переповім коротко. У Рогані зло вже встигло попрацювати: брехня Сарумана; і король не прислухався до моїх попереджень. Він звелів мені вибрати коня і забиратися геть; і я вибрав собі коня до душі, чим неприємно його вразив. Бо забрав я найкращого коня цього краю, і такого я ніколи не бачив.

— Тоді він має бути направду шляхетним створінням, — сказав Араґорн, — і понад усі інші погані звістки засмучує мене те, що Саурон стягує таку данину. Цього не було в мої останні відвідини тієї землі.

— І зараз так не є, готовий поклястися, — сказав Боромир. — Це брехня, яку вигадав Ворог. Я знаю людей Рогану, правдивих і хоробрих, наших союзників, котрі все ще живуть на землях, подарованих нами в давнину.

— Тінь Мордору лежить на далеких землях, — відповів Араґорн. — Саруман потрапив під неї. Роган оточений. Хтозна, що там знайдеш, коли повернешся?

— Принаймні не те, — сказав Боромир, — що вони відкуповуватимуться кіньми. Вони люблять коней, як рідних. І не без підстав, бо батьківщина коней Марки Вершників — луки Півночі, далекі від Тіні, і їхнє плем'я, як і їхніх господарів, походить із давніх вільних часів.

— Це так! — сказав Ґандалф. — І є серед них один, який міг народитись у пору юності світу. Коні Дев'ятьох із ним не позмагаються; він невтомний, швидкий, як вітер. Тінебором назвали його. Удень він лисніє, мов срібло; а вночі він невидимий, мов тінь. І хода його легка! Ще ніхто не об'їжджав його, а мені він підкорився і домчав мене до Ширу, коли Фродо був на Курганах, хоча я виїхав із Рогану лише тоді, коли той вийшов із Гобітона.

Та в дорозі мене брав страх. З наближенням до Півночі все частіше чув я про Вершників, і хоча щодня відстань між нами скорочувалася, вони все ж випереджали мене. Я дізнався, що вони розділилися: частина їх залишилася на східних кордонах, неподалік від Зеленого Шляху, а інші напали на Шир із півдня. Я приїхав до Гобітона, коли Фродо вже пішов; але я перемовився зі старим Правоногом. Слів багато, але не до діла. Його хвилювали вади нових власників Торбиного Кута.

— Я не зношу змін, — сказав він, — не для мого це віку, а тим паче — змін до гіршого.

«Зміни до гіршого» він повторював безліч разів.

— «Гірше» — погане слово, — сказав я йому, — і сподіваюся, тобі не доведеться пізнати його значення.

Та з потоку його промови я нарешті зрозумів, що менш ніж тиждень тому Фродо вже вийшов із Гобітона, а чорний вершник того ж вечора побував на Пригірку. Тоді я, переляканий, кинувся на пошуки. Я приїхав до Цапового Краю і застав його у стані збудження, мовби мурашник, розворушений патиком. Я заїхав до Струмкової Балки — двері розбиті, дім порожній; але на порозі лежав плащ, який належав Фродо. Тоді на якусь мить мене покинула надія, і я не залишався, щоби розвідати новини — інакше я би заспокоївся; натомість я поїхав слідом за Вершниками. А це було важко, бо сліди пішли в різні боки, і я розгубився. Та мені здалося, що один чи два попрямували до Брі; туди я і поїхав, роздумуючи, що сказати господареві заїзду. «Ах той Кремена, — думав я. — Якщо ця затримка — його провина, я його підсмажу, спечу старого дурня на повільному вогні». Він цього й очікував і, побачивши моє обличчя, впав пластом на долівку й одразу скис.

— Що ти з ним зробив? — вигукнув переляканий Фродо. — Він насправді був до нас дуже приязний і зробив усе, що міг.

Ґандалф засміявся.

— Не бійся! — сказав він. — Я не кусався, лише трішки погавкав. Так утішила мене новина, яку я від нього дізнався, що коли старий перестав труситися, я його обняв. Як це трапилося, я не міг з'ясувати, але довідався, що минулої ночі ти був у Брі й уранці виїхав разом із Бурлакою.

— Бурлака! — вигукнув я, зрадівши.

— Так, пане, боюся, що так, — сказав Кремена, не зрозумівши мене. — Він добрався до них, незважаючи на всі мої зусилля, і вони подалися разом із ним. Увесь час тут вони поводилися дуже дивно: примхливо, я би сказав.

— Осле! Дурню! Тричі шанований Барлімане! — сказав я. — Це найкраща новина з усіх, які я почув зі середини літа: вона вартує принаймні золотого. Нехай буде твоє пиво відтепер на сім літ неперевершеної якості! — сказав я. — А зараз я можу поспати, вперше не пам'ятаю вже відколи.

Отак я зостався на ніч, розмірковуючи, що сталося з Вершниками; бо виглядало на те, що у Брі чули тільки про двох. Але вночі їх з'явилося більше. Принаймні п'ятеро прийшло з заходу, і вони повалили ворота й бурею промчали через Брі; і народ там досі труситься і чекає кінця світу. Я піднявся перед світанням і подався за ними.

Не знаю напевно, та здається, що їхній ватажок залишився в засідці на південь від Брі, тоді як двоє проїхали через селище, а ще четверо вдерлися до Ширу. Та зазнавши поразки у Брі й у Струмковій Балці, вони понесли звістки до свого ватажка, тож за Дорогою ніхто, крім їхніх шпигунів, якийсь час не наглядав. Потім ватажок послав когось із них навпростець на схід, а сам, страшенно лютий, помчав із ватагою по Дорозі.

Я вітром полетів до Грозової і прибув туди перед заходом сонця наступного дня після виїзду з Брі — а вони мене випередили. Вони відступили, бо відчули, який я розгніваний, не наважуючись зітнутися зі мною, поки сонце було на небі. Та вночі вони мене оточили і напали на вершині гори, у старому кільці Амон-Сулу. Мені справді було важко: таких спалахів полум'я не видно було на Грозовій, відколи на ній у давнину палили сигнальні вогнища.

Коли зійшло сонце, я вислизнув од них і помчав на північ. На щось більше я надії не мав. Тебе, Фродо, знайти в пущі було неможливо, та це було б і нерозумно з усіма Дев'ятьма, котрі гналися за мною по п'ятах. Отож я мусив покластися на Араґорна. Та я сподівався їх відволікти і, добравшись до Рівендолу раніше за вас, вислати підмогу. Четверо Вершників дійсно поїхали за мною, та невдовзі повернули назад і, здається, попрямували до Броду. Це трохи допомогло, бо їх було тільки п'ять, а не дев'ять, коли вони напали на ваш табір.

Нарешті я приїхав сюди довгою та важкою дорогою, вгору по Сиводжерельній і через Еттенське Нагір'я, і потім униз із півночі. Від Грозової я чотирнадцять днів ішов пішки, бо їхати верхи кам'янистими пустищами тролів я не міг і тому відпустив Тінебора. Я відіслав його назад до його господаря; та ми сильно потоваришували, і якщо знадобиться, він прискаче на мій поклик. Але сталося так, що до Рівендолу я прибув лише за три дні перед Перснем, а всі новини про нього вже дійшли сюди — це вже добре само собою.

І це, Фродо, кінець моєї оповіді. Нехай Елронд і всі гості вибачать мені довгу промову. Бо такого ще не було, щоби Ґандалф порушив слово і не прийшов на призначену зустріч. Гадаю, носій Персня мав дізнатися про таку дивну подію.

Ну, тепер Історію розказано, від початку до кінця. Ми зібралися тут усі, тут також і Перстень. Але до нашої мети ми не наблизилися. Що нам робити з ним?

Запала мовчанка. Нарешті заговорив Елронд:

— Смутна ця новина про Сарумана, бо ми йому довіряли, й він добре обізнаний із нашими намірами. Небезпечно надто заглиблюватись у мистецтво Ворога, навіть заради добра. Але такі падіння та зради, на жаль, уже траплялися. З усіх історій, які ми тут почули, історія Фродо для мене найдивніша. Я мало знав гобітів, окрім присутнього тут Більбо; і виявляється, він не такий уже винятковий, як мені здавалося раніше. Відколи я востаннє подорожував західними шляхами, світ дуже змінився.

Могильні духи з Курганів відомі нам під різними іменами; і про Праліс ходить багато легенд: усе, що зараз залишилося, — це клапоть із його північної смуги. А був час, коли білочка могла з дерева на дерево проскакати від земель, які нині звуть Широм, до Сірого Краю, що на захід від Ізенґарда. Колись я подорожував тими землями й дізнався про дивовижні речі. Та я забув про Бомбадила, якщо це справді він гуляв лісами та горами давним-давно, вже тоді старіший за найстаріших. Тоді він називався інакше. Ми кликали його Ярвайн Бен-адар, найдавніший і ніким не породжений. Але різні народи іменували його по-своєму: гноми — Форном, люди Півночі — Оралдом. Він дивна істота, і, можливо, його слід було запросити на нашу Раду.

— Він би не прийшов, — сказав Ґандалф.

— Чи не можемо ми послати по нього і попрохати допомоги? — запитав Ерестор. — Здається, він має владу навіть над Перснем.

— Ні, я би так не сказав, — мовив Ґандалф. — Радше Перстень не має над ним жодної влади. Він сам собі господар. Але самого Персня він не може змінити ані зруйнувати його владу над іншими. І нині він замкнувся у своїй маленькій землі, в межах, які сам собі встановив, хоча ніхто їх не бачить, і, можливо, очікує, коли зміниться світ, але меж тих він не переступить.

— Але в тих межах його, мабуть, нічого не тривожить, — сказав Ерестор. — Чи не взяв би він Перстень на зберігання, туди, де він нікому не завдасть шкоди?

— Ні, — відповів Ґандалф, — принаймні не з власної волі. Може, і зробив би це, якби всі вільні народи світу його попросили, та він би не збагнув усієї серйозності становища. Одержавши Перстень, він би швидко про нього забув або і викинув би його. Такі речі його голови не тримаються. Він був би найменш надійним охоронцем; і вже цього достатньо.

— Так чи інак, — мовив Ґлорфіндель, — відіславши Перстень до нього, ми би тільки відклали день нашої поразки. Він далеко звідси. Ми не змогли би відвезти йому Перстень так, аби нас не вистежили шпигуни. А навіть якби змогли, то рано чи пізно Володар Перстенів довідався би про його схованку і спрямував би туди всю свою силу. Чи тій силі зміг би протистояти один Бомбадил? Гадаю, що ні. Гадаю, що врешті-решт, якщо всіх довкола завоюють, Бомбадил упаде. Останнім, так як був Першим; а тоді настане Ніч.

— Я мало знаю про Ярвайна, тільки його ім'я, — сказав Галдор, — але Ґлорфіндель, на мою думку, правий. Він не має сили протистояти Ворогові, якщо ця сила — не в самій землі. Та ми знаємо, що Саурон може покалічити і зруйнувати самі гори. Сила, яка ще залишилася, криється тут, в Імладрісі, чи в Кірдана в Гаванях, чи в Лорієні. Та коли все інше буде зруйноване, чи стане їм сили, чи стане нам сили протистояти Ворогові, останньому приходу Саурона?

— Мені сили забракне, — мовив Елронд, — та й іншим також.

— Отож якщо Перстень не можна приховати від нього навіки, — сказав Ґлорфіндель, — тоді нам залишається вдатися до однієї з двох речей: вислати його за Море або знищити.

— Але Ґандалф стверджує, що його не можна знищити жодним відомим нам способом, — сказав Елронд. — А ті, що живуть за Морем, не приймуть його: на добро чи на зло, він належить Середзем'ю; і ми, хто все ще живе тут, мусимо з ним упоратися.

— То киньмо його в морську безодню, — мовив Ґлорфіндель, — і тоді брехня Сарумана обернеться на правду. Адже зараз зрозуміло, що навіть на останній Раді він уже ступив на криву стежку. Він знав, що Перстень втрачено не навіки, та хотів, аби ми так думали, бо зажадав його для себе. Однак часто у брехні прихована правда: в Морі Перстень буде у безпеці.

— Не навіки, — сказав Ґандалф. — У глибоких водах живе багато істот; а дно морське може стати суходолом. І ми повинні дивитися не на якийсь час уперед, не на кілька людських поколінь і не на одну епоху світу. Ми мусимо покласти остаточний край цій загрозі, навіть якщо маємо на це мало надії.

— А цього на шляху до Моря ми не знайдемо, — сказав Галдор. — Якщо ви вважаєте небезпечним повернення до Ярвайна, то втеча до Моря сповнена смертельної загрози. Серце мені.підказує: Саурон буде думати, що ми підемо на захід, коли дізнається, що тут відбулось. А дізнається швидко. Дев'ятеро залишилися без коней, але це тільки перепочинок, бо невдовзі вони знайдуть нових жеребців, іще прудкіших. Лише згасаюча міць Ґондору стоїть зараз поміж ним і переможним походом уздовж узбережжя на північ; а якщо він прийде, захоплюючи Білі Вежі та Гавані, тоді ельфам не врятуватися від зрослих тіней Середзем'я.

— Однак не скоро відбудеться цей похід, — сказав Боромир. — Ґондор слабшає, кажеш ти. Але Ґондор іще стоїть, і навіть якщо сила його спадає, все ж він дуже сильний.

— Але його невсипущість уже не може стримувати Дев'ятьох, — сказав Галдор. — І він може знайти інші дороги, яких не стереже Ґондор.

— У такому разі, — сказав Ерестор, — є тільки два шляхи, про які вже заявив Ґлорфіндель: заховати Перстень навіки або знищити. Але і один, і другий — понад наші сили. Хто розв'яже цю загадку?

— Ніхто з присутніх, — похмуро відповів Елронд. — Принаймні ніхто не передбачить, що станеться, коли ми підемо тим чи іншим шляхом. Але зараз мені здається зрозумілим, яким шляхом іти. Дорога на захід здається найлегшою. Тому її треба уникати. За нею стежитимуть. Занадто часто ельфи втікали в той бік. Значить, треба вибрати важку дорогу, дорогу непередбачену. Там — наша остання надія. Іти назустріч небезпекам — до Мордору. Ми повинні кинути Перстень у Вогонь.

Знову запала мовчанка. Фродо, навіть у цьому прекрасному будинку серед залитої сонцем долини, наслухаючи дзюркіт чистої води, відчув, як мертвотна темрява наповнила його серце. Боромир ворухнувся, і Фродо глянув на нього. Він стукав пальцями по великому розі й супився. Нарешті заговорив:

— Я всього цього не розумію. Саруман — зрадник, але невже у нього немає і проблиску мудрості? Чому ви всі радите знищити його чи заховати? Чому би не подумати, що великий Перстень прийшов до наших рук, аби прислужитись у годину найбільшої потреби? Володіючи ним, вільні правителі вільних народів, безперечно, подолають Ворога. Цього, на мою думку, він найбільше боїться.

Люди Ґондору хоробрі й ніколи не здадуться; та їх можуть здолати силою. Доблесть насамперед потребує сили, а вже потім зброї. Нехай Перстень стане вашою зброєю, якщо він наділений такою владою. Візьміть його — і здобудете перемогу!

— На жаль, ні, — заперечив Елронд. — Ми не можемо скористатися Перснем Влади. Тепер ми це точно знаємо. Він належить Сауронові й викуваний тільки його рукою, і є цілковитим злом. Його могутність, Боромире, така велика, що лише наділені власною великою силою можуть ним керувати. Але для них у ньому чаїться ще жахливіша небезпека. Саме лише прагнення Персня руйнує серце. Подумай про Сарумана. Якби хтось із Мудрих із допомогою Персня скинув правителя Мордору, то сам би сів на трон Саурона, і з'явився би ще один Темний Володар. І це ще одна причина, через яку треба знищити Перстень: поки він існує на світі, він буде загрозою навіть для Мудрих. Бо ніщо не є злом на початку. Навіть Саурон не був злий. Я не ризикну взяти Пестень на зберігання. Я ніколи не спробую використати його.

— Я — теж, — сказав Ґандалф.

Боромир подивився на них із недовірою та схилив голову.

— Хай буде так, — сказав він. — У Ґондорі будемо обходитися тією зброєю, яку маємо. І щонайменше, поки Мудрі охороняють цей Перстень, ми будемо воювати. Може, Зламаний Меч зуміє стримати приплив — якщо рука, що його тримає, успадкувала не тільки надбання королів, але й королівську міць.

— Як знати, — сказав Араґорн. — Але настане день, коли ми це перевіримо.

— Хоч би той день не настав запізно, — сказав Боромир. — Утім, я не прошу допомоги — нам вона потрібна. І нас би втішила думка, що й інші борються всіма доступними засобами.

— То втішся, — сказав Елронд. — Бо є інші сили та краї, тобі не відомі, й від тебе приховані. Андуїн Великий пропливає повз безліч земель, перш ніж досягає Арґонату, Воріт Ґондору.

— І все-таки було би добре для всіх, — зазначив Ґлоїн, — якби всі ці сили об'єднались у союз. Можливо, є ще інші персні, менш зрадницькі, і їх можна було би використати у боротьбі. Сім Перснів загублено — якщо Балін не знайшов перстень Трора, останній; нічого про нього не чути, відколи Трор загинув у Морії. Зараз я можу зізнатися, що Балін вирушив туди частково з надією віднайти той перстень.

— Балін не знайде в Морії ніякого персня, — сказав Ґандалф. — Трор віддав його своєму синові Траїну, та до Торіна перстень не перейшов. Його відібрали у Траїна під тортурами в темницях Дол-Ґулдура. Я прийшов запізно.

— Ах, як шкода! — вигукнув Ґлоїн. — Коли ж настане день нашої помсти? Але все ще є три ельфійські Персні. Що з ними? Кажуть, дуже сильні Персні. Хіба вони не в ельфійських повелителів? Утім, давним-давно їх також викував Темний Володар. Вони що, лежать без користі? Я бачу тут верховних ельфів. Що вони нам скажуть?

Ельфи промовчали.

— Ти не чув, що я сказав, Ґлоїне? — запитав Елронд. — Три Персні викував не Саурон, він до них навіть не торкався. Та про них говорити не дозволено. Це все, що я можу сказати в цей час сумнівів. Вони не лежать без дії. Та вони не були створені як зброя війни чи завоювання: тут вони не мають сили. Їхні творці жадали не влади, панування чи багатства, а розуміння, творення та зцілення, щоб усе залишалося чистим. Цього ельфи Середзем'я певною мірою досягнули, хоч і з втратами. Та все, що витворили ті, хто володів Трьома, обернеться проти них, і їхні помисли та серця розкриються до Саурона, якщо він здобуде Єдиного. Найкраще, якби Трьох узагалі не було. Цього він і прагне.

— Але що станеться, якщо Перстень Влади зруйнувати, як ти радиш? — запитав Ґлоїн.

— Точно не відомо, — сумно відповів Елронд. — Дехто сподівається, що Три Персні, яких ніколи не торкався Саурон, стануть вільними, і їхні правителі зможуть зцілити рани світу, які завдав Ворог. Але може бути, що, коли Єдиний зникне, Три щезнуть також, і багато прекрасних речей занепаде і забудеться. Так думаю і я.

— Однак усі ельфи готові змиритися з такою втратою, — сказав Ґлорфіндель, — якщо завдяки цьому вдасться зруйнувати владу Саурона і навіки побороти страх перед його пануванням.

— Отож ми знову повертаємося до знищення Персня, — сказав Ерестор, — але до жодного рішення ми не наблизилися. Чи є у нас сила знайти Вогонь, у якому його викувано? Цей шлях безнадійний. Нерозважливий, я би сказав, якби я не пам'ятав про глибоку мудрість Елронда.

— Безнадійний? Нерозважливий? — перепитав Ґандалф. — Це не безнадія, бо безнадія — лише для тих, для кого кінець безсумнівний. Ми не такі. Мудрість полягає в тому, щоби розгледіти необхідне, коли зважено всі інші засоби, хоча для тих, хто чіпляється за оманливу надію, це може видатися нерозважливим. То нехай нерозважливість буде нашим покровом, завісою перед очима Ворога! Адже він дуже мудрий і зважує все до найдрібнішого на терезах власної злоби. Та єдина міра, відома йому, — це жадання, жадання влади; і нею він міряє всі серця. У його серце не проникне думка, що хтось може від неї відмовитися, що, здобувши Перстень, ми спробуємо знищити його. Якщо ми будемо цього прагнути, то зіб'ємо його з пантелику.

— Принаймні на якийсь час, — сказав Елронд. — Цю дорогу треба пройти, але вона буде дуже важка. І ні сила, ні мудрість не заведуть нас далеко. Таке завдання слабкий може виконати так само успішно, як і сильний. Однак такими часто і є дії, що обертають колеса світу: малі руки працюють, бо повинні, тоді як очі великих удивляються вдалечінь.

— Гаразд, гаразд, пане Елронде! — зненацька втрутився Більбо. — Можеш не продовжувати! Цілком зрозуміло, на що ти натякаєш. Більбо, дурний гобіт, почав цю справу, то нехай і закінчує її або своє життя. Мені тут було дуже затишно, і книжка писалася. Якщо вам цікаво, то зараз саме дописую кінцівку. Я думав про такі слова: і жив він щасливо до кінця своїх днів. Це добра кінцівка й анітрохи не гірша через те, що її хтось уже використовував. Тепер мені слід її змінити: вона зовсім не справджується; та й, очевидно, допишу ще кілька розділів, якщо доживу. Ото жахлива прикрість. Коли мені вирушати?

Боромир із подивом подивився на Більбо, та усмішка застигла в нього на вустах, коли він побачив, із якою глибокою повагою решта присутніх ставиться до Більбо. Тільки Ґлоїн посміхнувся, але то була посмішка споминів.

— Звісно, дорогий Більбо, — сказав Ґандалф. — Якби ти справді зачинав цю справу, то було би справедливо, якби і закінчив її ти. Але ти дуже добре знаєш, що вважати себе зачинателем — занадто самовпевнено, і кожний герой відіграє лише невелику роль у великих діяннях. Не треба ніяковіти! Ми не сумніваємося, що як жарт ти висував хоробру пропозицію. Та це понад твої сили, Більбо. Ти не можеш повернути собі Перстень. Він помандрував далі. Якщо ти потребуєш моєї поради, то послухай: твоя роль закінчилася, тепер ти лише літописець. Завершуй свою книжку і не змінюй кінцівки! Усе ще є надія, що вона справдиться. Але готуйся написати продовження, коли вони повернуться.

Більбо засміявся:

— Ти ще ніколи не давав мені приємних порад. Оскільки всі твої неприємні поради були на краще, мені цікаво знати, що вийде з цієї. Та і не думаю, що матиму вдосталь сили чи щастя, щоб упоратися з Перснем. Він виріс, а я — ні. Але скажи мені: хто це вони?

— Посланці, котрі понесуть Перстень.

— Дуже добре! А хто вони такі? Мені здається, що саме це і має вирішити Рада, й тільки це. Ельфи можуть удосконалюватись у красномовстві, а гноми витримувати великі випробування; а я лише старий гобіт, і мені бракує мого обіду. Ти можеш зараз назвати чиїсь імена? Чи відкладеш на після обіду?

Ніхто не відповів. Задзвонив полудневий дзвінок. Усі далі мовчали. Фродо обвів поглядом обличчя присутніх, але ніхто не дивився на нього. Уся Рада сиділа з опущеними очима, мов у глибокій задумі. Його охопив великий страх, наче він очікував виголошення вироку, який давно передбачив, і даремно сподівався, що його ніколи не промовлять. Непереборне прагнення відпочити і залишитись у спокої біля Більбо в Рівендолі сповнило його серце. Нарешті він заговорив через силу, здивовано прислухаючись до власних слів, мовби чужа воля користувалася його слабким голоском.

— Я візьму Перстень, — сказав він, — хоч і не знаю шляху.

Елронд підвів очі й поглянув на нього, і Фродо відчув, як його серце пронизала несподівана проникливість його погляду.

— Якщо я правильно зрозумів почуте, — сказав він, — то це завдання призначено тобі, Фродо; і якщо ти не знайдеш шляху, то його не знайде ніхто. Настав час народу Ширу відірватися від спокійних полів, аби зрушити фортеці та ради Великих. Хто з Мудрих міг таке передбачити? А якщо вони мудрі, то хіба можуть сподіватися, що впізнають обранця раніше, ніж прийде його час?

Але це важкий тягар. Такий важкий, що ніхто не може перекладати його на іншого. Я не перекладаю його на тебе. Та якщо ти береш його добровільно, то скажу, що твій вибір правильний; і якби тут зібрались усі могутні друзі ельфів — і Гадор, і Гурін, і Турін, і Берен — твоє місце було би серед них.

— Але ви, пане, не пошлете його самого? — вигукнув Сем, неспроможний більше стримуватись і вистрибуючи з кута, де він тихенько сидів на підлозі.

— Звісно, ні! — сказав Елронд, повертаючись до нього з усмішкою. — Принаймні ти з ним підеш. Хіба можна розділити вас, коли тобі вдалося прослизнути за ним на таємну раду, куди тебе не кликали?

Сем зашарівся і знову сів у свій куток.

— Ото вже в добрячу халепу встрягли, пане Фродо! — пробурмотів він, хитаючи головою.

III. Перстень вирушає на південь

Після обіду гобіти влаштували власну нараду в кімнаті Більбо. Мері та Піпін обурилися, почувши, що Сем пробрався на Раду і був обраний там супутником Фродо.

— Це нечесно, — сказав Піпін. — Замість того, щоби викинути його і закувати в кайдани, Елронд бере і винагороджує його за зухвальство!

— Винагороджує! — сказав Фродо. — Я не можу уявити собі суворішого покарання. Ти не думаєш, що говориш: приречений іти в безнадійний похід — винагороджений? Учора я мріяв, аби моє завдання закінчилося, мріяв, що зможу відпочити тут якийсь час, а може, і залишитися назавжди.

— Не дивно, — сказав Мері, — і шкода, що так не станеться. Але ми заздримо Семові, а не тобі. Якщо тобі доведеться йти, то для нас усіх зостатися тут, навіть у Рівендолі, буде покаранням. Ми стільки пройшли з тобою, стільки натерпілися. Нам хочеться іти далі.

— Саме це я мав на увазі, — сказав Піпін. — Гобіти повинні триматись один одного, і так ми і зробимо. Я піду, якщо тільки мене не прикують. Адже має бути в загоні хтось із головою.

— Тоді тебе точно не виберуть, Переґріне Туку! — сказав Ґандалф, зазираючи крізь вікно, що було невисоко над землею. — Та ви хвилюєтеся без потреби. Ще нічого не вирішено.

— Нічого не вирішено! — вигукнув Піпін. — Тоді що ви всі робили стільки часу?

— Балакали, — сказав Більбо. — Було багато сказано, і кожному було з чого зробити великі очі. Навіть старому Ґандалфові. Гадаю, новина Леґоласа про Ґолума його заскочила, хоча він прикинувся незворушеним.

— Ти помиляєшся, — заперечив Ґандалф. — Ти був неуважний. Я вже чув цю новину від Ґвайгіра. Якщо хочеш знати, то насправді робили великі очі, за твоїми словами, ви з Фродо; а я був єдиний, хто не дивувався.

— Гаразд, — мовив Більбо, — але ж нічого не вирішили, хіба що вибрали бідолашних Фродо та Сема. Я весь час побоювався, що до того дійде, якщо не пустять мене. Але якщо запитаєте, то скажу, що Елронд пошле чималий загін, коли повернуться розвідники. Вони вже пішли на розвідку, Ґандалфе?

— Так, — відповів чарівник. — Декого вже вислали. Завтра піде ще кілька. Елронд посилає ельфів, а вони зв'яжуться зі слідопитами і, можливо, з народом Трандуїла в Морок-лісі. Араґорн вирушив із синами Елронда. Нам слід буде прочесати всі землі на багато миль довкола, перш ніж зробити перший крок. Тож не сумуй, Фродо. Мабуть, ти ще довго тут погостюєш.

— Ех, — похмуро мовив Сем. — Якраз дочекаємося зими.

— Цьому не можна зарадити, — сказав Більбо. — Частково це твоя провина, Фродо, мій хлопчику: навіщо ти чекав до моїх уродин? Мушу визнати, дивний спосіб ушановувати мене. Не такий день я би вибрав, аби пускати Сумоселів-Торбинів до Торбиного Кута. Але тепер уже нема ради: до весни чекати не можна, а вирушати без розвідників не варто.

Коли зима лютує-мчить, аж камінь по ночах тріщить, і сум дерев, і тьма озер — хто в пущі житиме тепер?

Утім, боюся, так усе і станеться.

— Так, і я боюся, — сказав Ґандалф. — Ми не можемо вирушати, не розвідавши про Вершників.

— А я думав, вони загинули в потоці, — сказав Мері.

— Примар Персня не так легко знищити, — сказав Ґандалф. — Вони тримаються силою їхнього господаря і залежать від нього. Ми сподіваємося, що вони без коней і позбавлені оболонки, а відтак на якийсь час менш небезпечні, ніж тоді, та це треба з'ясувати достеменно. Наразі спробуй забути про всі свої турботи, Фродо. Не знаю, чи можу тобі чимось допомогти, але дещо шепну тобі на вухо. Хтось тут говорив, що в загоні має бути хтось із головою. Він мав рацію. Мабуть, я піду з вами.

Фродо так зрадів, коли почув це, що Ґандалф підвівся з підвіконника, на якому сидів, зняв капелюха й уклонився.

— Я лише сказав: «Мабуть, я піду». Ще ні на що не сподівайтеся. У цій справі все вирішують Елронд і твій друг Бурлака. До речі, мені треба побачити Елронда. Мушу йти.

— Скільки, на твою думку, я тут пробуду? — запитав Фродо у Більбо, коли Ґандалф вийшов.

— О, не знаю. У Рівендолі я не рахую днів, — відповів Більбо. — Та думаю, досить довго. Зможемо наговоритися. Допоможеш мені закінчити книжку і почати нову? Ти придумав кінцівку?

— Так, навіть кілька, але всі похмурі та неприємні, — сказав Фродо.

— Е, це не годиться! — сказав Більбо. — Книжки повинні закінчуватися добре. Як ти на таке: й усе у них владналось, і відтоді жили вони щасливо разом?

— Годиться, якщо до такого колись дійде, — відповів Фродо.

— Ах! — зітхнув Сем. — А де вони будуть жити? Про це я завжди думаю.

Гобіти ще поговорили та поміркували про минулу подорож і про небезпеки, які чекають на них попереду; але така вже була земля Рівендолу, що невдовзі всі страхи і тривоги вивітрилися з їхніх голів. Про майбутнє, добре чи погане, не забули, та воно втратило владу над теперішнім. Здоров'я і надія зміцніли в них, і вони раділи кожному дню, що надходив, утішаючись кожною стравою, кожним словом і піснею.

Так минали дні: за ясними, світлими ранками ішли прохолодні, чисті вечори. Та осінь швидко згасала; золотаве світло повільно вицвітало до блідо-срібного, й останні листочки злітали з оголених дерев. З Імлистих Гір на сході подув прохолодний вітер. У нічному небі округлився місяць і затьмарив усі дрібніші зірки. Та низько на півдні горіла одна зоря. Коли місяць знову пішов на спад, з кожною ніччю вона сяяла все яскравіше і яскравіше. Фродо бачив її зі свого вікна, у глибині неба, — палаючим невсипущим оком виблискувала вона над деревами на краю долини.

Гобіти пробули в Домі Елронда два місяці, відійшов листопад із останніми клаптями осені, й уже минав грудень, коли почали повертатися розвідники. Дехто з них пішов на північ до витоків Сиводжерельної в Еттенському Нагір'ї; інші — на захід і з допомогою Араґорна та слідопитів обшукали землі нижче від Сірого Потоку, аж до Тарбада, де Північна Дорога перетинає ріку біля зруйнованого міста. Багато пішло на північ і південь; дехто перетнув Гори і вступив у Морок-ліс, тоді як інші вибралися до витоку ріки Ірисної, пішли Диким Краєм та Ірисовими Полями й урешті сягнули старого дому Радаґаста в Росґобелі. Радаґаста там не було; і вони повернулися через високогірний перевал, що звався Чорнорічні Сходи. Сини Елронда, Елладан і Елрогір, повернулись останні; вони відбули далеку подорож, сягнувши аж Срібної Жили в незнайомому краї, та про побачене розповіли тільки Елрондові.

І ніде посланці не побачили ні слідів, ані вістей про Вершників чи інших слуг Ворога. Навіть від орлів Імлистих Гір не довідалися вони свіжих новин. Ніхто не бачив Ґолума і нічого не чув про нього; та далі збирались у зграї дикі вовки і полювали у верхів'ях Великої Ріки. Трьох чорних коней знайшли потопленими в повені Броду, а нижче, на скелях порогів, — іще п'ятьох, а також довгий чорний плащ, подертий і брудний. Жодного іншого сліду Чорних Вершників видно не було, й ніде не відчувалася їхня присутність. Здавалося, вони зникли з Півночі.

— Принаймні про вісьмох із Дев'яти ми знаємо, — сказав Ґандалф. — Не можна бути цілком упевненими, та, на мою думку, Примар Персня розкидало далеко одних від одних і вони були змушені якомога швидше повернутися до їхнього господаря в Мордорі, з порожніми руками та безформні.

Якщо це так, то поки вони знову зможуть полювати, мине трохи часу. Звичайно, у Ворога є інші слуги, та їм доведеться здолати шлях аж до кордонів Рівендолу, де вони нападуть на наш слід. А якщо ми будемо обережні, його буде важко знайти. Більше зволікати не можна.

Елронд покликав гобітів до себе. Він зосереджено подивився на Фродо.

— Час настав, — мовив він. — Якщо Перстень вирішили нести геть, це треба робити негайно. Але ті, хто піде з ним, не повинні розраховувати на збройну підтримку. Вони пройдуть у володіння Ворога, де допомоги не буде. Ти все ще тримаєшся свого слова, Фродо, — ти будеш Персненосцем?

— Так, — відповів Фродо. — Я піду зі Семом.

— Тоді я не здатен тобі допомогти, навіть порадою, — сказав Елронд. — Важко передбачити ваш шлях на великій відстані, і я не знаю, як виконати ваше завдання. Тінь уже підповзла до підніжжя Гір і підкрадається навіть до берегів Сірого Потоку; а все, що під Тінню, приховане від мене. Ти зустрінеш багато ворогів, і явних, і під машкарою; а на шляху знайдеш друзів — тоді, коли найменше їх шукатимеш. Я розішлю гінців до всіх, кого знаю в широкому світі; але такими небезпечними стали зараз усі шляхи, що дехто з них може не дійти до мети, а хтось прийде не раніше за тебе.

І я виберу для тебе супутників, котрі йтимуть із тобою доти, доки вистачить їм волі чи талану. Вас має бути лише кілька, бо ваша надія — у швидкості й таємничості. Якби навіть я мав загін ельфів зі зброєю Стародавніх Часів, це нічого би не дало, тільки накликало би силу Мордору.

Загін Персня складатиметься з дев'ятьох осіб; Дев'ять Піших проти Дев'ятьох Вершників, котрі є злими. З тобою і твоїми вірними слугами піде Ґандалф; це його велика справа і, можливо, кінець його трудів.

Щодо решти, то вони представлятимуть інші вільні народи світу: ельфів, гномів і людей. Леґолас буде від ельфів; Ґімлі, син Ґлоїна, — від гномів. Вони бажають іти принаймні до гірських перевалів, а може, й далі. Від людей із вами буде Араґорн, син Араторна, бо Перстень Ісілдура тісно пов'язаний із ним.

— Бурлака! — вигукнув Фродо.

— Так, — усміхнувся він. — Я ще раз прошу дозволу стати твоїм супутником, Фродо.

— Я і сам благав би тебе піти зі мною, — сказав Фродо, — тільки я думав, що ти з Боромиром підеш до Мінас-Тіріта.

— Піду, — сказав Араґорн. — І Зламаний Меч перекують, і я вирушу на війну. Та наші шляхи зливаються на багато сотень миль. Тому Боромир також буде в нашому Загоні. Він хоробрий чоловік.

— Залишається відібрати ще двох, — сказав Елронд. — Про це я подумаю. Зі свого дому я можу вислати когось гідного.

— Але тоді не залишиться місця для нас! — стривожено вигукнув Піпін. — Ми не хочемо залишатися тут. Ми хочемо іти з Фродо.

— Це тому, що ви не розумієте і не уявляєте, що вас чекає, — сказав Елронд.

— Так само, як Фродо, — сказав Ґандалф, несподівано підтримуючи Піпіна. — Та і жоден із нас чітко не уявляє. Правда в тому, що, якби гобіти розуміли небезпеку, вони би не наважились іти. Усе ж таки вони бажали б іти чи бажали би наважитись і почувалися би присоромленими та нещасними. Гадаю, Елронде, в цій справі було би краще покластися на їхню дружбу, ніж на велику мудрість. Навіть якби ти вибрав для нас верховного ельфа, як-от Ґлорфінделя, він ані не взяв би приступом Темну Вежу, ні не розчистив дорогу до Вогню тією силою, яка є у нього.

— Ти говориш переконливо, — мовив Елронд, — але я маю сумніви. Шир, попереджаю вас, нині вже не вільний від небезпеки; і тих двох я думав вислати назад гінцями, щоби попередили, як це у них прийнято, мешканців свого краю про загрозу. Так чи інак, я вважаю, що молодший із цих двох, Переґрін Тук, має залишитися. Я проти, щоби він ішов.

— Тоді, пане Елронде, вам доведеться зачинити мене в темниці або відіслати додому в мішку, — сказав Піпін. — Інакше я все одно подамся вслід за Загоном.

— То нехай буде так. Ти підеш, — сказав Елронд і зітхнув. — Отож усі Дев'ятеро зібралися. Через сім днів Загін вирушає.

Меч Еленділа перекували ельфійські ковалі, й на лезі викарбували емблему зі сімох зірок між півмісяцем і променистим сонцем, а над ними було написано багато рун; бо Араґорн, син Араторна, ішов воювати на кордонах Мордору. Яскравий був цей меч, наново викуваний; світло сонця пломеніло в ньому, а світло місяця сяяло холодом, лезо ж його було тверде та гостре. Й Араґорн дав йому нове ім'я, назвавши Андурілом, Полум'ям Заходу.

Араґорн і Ґандалф подовгу гуляли вдвох, обговорюючи дорогу та можливі небезпеки; і розглядали мапи і книжки з написами та малюнками, що були в домі Елронда. Фродо інколи сидів із ними; та він радо покладався на їхнє керівництво і якнайбільше часу проводив із Більбо.

У ці останні дні вечорами гобіти сиділи в Камінній Залі й серед інших легенд почули всю баладу про Берена та Лутієн і про повернення Великої Коштовності; але днями, поки Мері з Піпіном гуляли, де заманеться, Фродо та Сем сиділи в маленькій кімнатці Більбо. Більбо читав їм уривки зі своєї книжки (все ще далекої від завершення) або з віршів, або ж занотовував пригоди Фродо.

Вранці останнього дня Фродо зайшов до Більбо сам, і старий гобіт витягнув з-під ліжка дерев'яну скриньку. Він підняв кришку і понишпорив усередині.

— Ось твій меч, — сказав він. — Але він зламався, ти ж пам'ятаєш. Я відклав його, та потім забув попросити ковалів, аби його полагодили. Зараз немає часу. То я подумав, може, ти б узяв оцей, як ти гадаєш?

Він дістав зі скриньки невеличкий меч у старих потертих шкіряних піхвах. Тоді вийняв його, і добре відполіроване лезо раптом зблиснуло, холодно та яскраво.

— Це Жало, — сказав він і без великих зусиль глибоко встромив його в дерев'яну колоду. — Візьми, якщо хочеш. Сподіваюся, мені воно вже не знадобиться.

Фродо прийняв його з вдячністю.

— А ще оце! — сказав Більбо, виймаючи пакунок, який, судячи з його розмірів, мав бути дуже важкий.

Більбо розгорнув кілька шарів старого ганчір'я і підняв маленьку кольчугу. Вона була щільно сплетена з безлічі кілець, гнучка, мов полотно, холодна, мов крига, та міцніша за крицю. Прикрашена білими самоцвітами, вона сяяла місячним сріблом. До неї був допасований пояс із перлами та кришталем.

— Гарна річ, правда? — запитав Більбо, підносячи її до світла. — І корисна. Це моя гномівська кольчуга, яку подарував Торін. Я забрав її з Великого Ритова, перед тим як піти з Гобітона, і спакував зі своїм багажем. Усі згадки про Подорож забрав зі собою, крім Персня. Та я не думав використовувати її, і зараз вона мені не потрібна, хіба щоби дивитися на неї час від часу. Коли її одягнеш, ваги майже не відчуєш.

— У ній я буду… ну, навряд чи вона мені пасуватиме, — завагався Фродо.

— Я думав так само свого часу, — сказав Більбо. — Та не переймайся виглядом. Можеш носити її під верхнім одягом. Ну, нехай це буде наша таємниця — нікому ні слова! Та я буду щасливішим, коли знатиму, що ти її носиш. Мені здається, вона відверне навіть кинджали Чорних Вершників, — додав він пошепки.

— Гаразд, візьму, — сказав Фродо.

Більбо надягнув на нього кольчугу і причепив Жало до блискучого пояса; а зверху Фродо натягнув свої старі потерті штани, сорочку та куртку.

— На вигляд звичайний гобіт, — сказав Більбо. — Але тепер ти всередині багатший, аніж це видно зовні. Нехай щастить тобі! — Він відвернувся і виглянув із вікна, намагаючись мугикати якусь пісеньку.

— Не знаю, як і подякувати, Більбо, за це і за всю твою доброту, — сказав Фродо.

— І не треба! — відповів старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. — Ого! — вигукнув він. — Тебе не так легко поплескати! Але пам'ятай: гобіти повинні триматись один одного, особливо Торбини. Замість подяки я хочу, щоби ти був дуже обережний і приніс усі новини, старі пісні та перекази, які знайдеш. А я спробую закінчити книжку до твого повернення. Хотілося би написати і другу, якщо доживу. — Він замовк і знову відвернувся до вікна, тихенько наспівуючи.

Сиджу собі коло вогню і думаю про все: що квіти в лузі до своїх не вернуться осель; що відлітає жовтий лист і павутинка з ним, і срібне сонце, і туман, і моїх років дим. Сиджу собі коло вогню і думаю таке: який без мене буде світ, життя — п'янке, гірке? А скільки ще такого тут, ного не бачив я: таж щовесни нова трава й інакше ластів'я! Сиджу собі коло вогню і думаю про тих, хто вже відбув своє давно, а хто ще жить не встиг. Отак сиджу я і сную думки про давнину, та чую кроки за вікном і бесіду гучну.

Був холодний сірий день кінця грудня. Східний вітер струменів крізь голе гілля дерев і шумів у темних соснах на пагорбах. Угорі бігли кошлаті хмари, темні та низькі. Коли опускалися безрадісні тіні раннього надвечір'я, загін приготувався вирушати. Чекали темряви, бо Елронд порадив їм якомога частіше подорожувати під прихистком ночі, аж поки не відійдуть далеко від Рівендолу.

— Бійтеся численних очей слуг Саурона, — сказав він. — Я не сумніваюся, що новина про поразку Вершників уже дійшла до нього, і його переповнює гнів. Невдовзі його шпигуни, двоногі та крилаті, доберуться до північних земель. Навіть неба над головою побоюйтеся на своєму шляху.

Загін не взяв зі собою багато зброї, бо розрахунок був на таємничість, а не на битву. Араґорн мав тільки Андуріл і вбрання — вицвіле брунатно-зелене, — звичне для слідопитів пущі. У Боромира був довгий меч, подібний на Андуріл, але не такий старовинний, а також щит і бойовий ріг.

— Голосно і чисто лунає він у гірських долинах, — сказав він, — і тоді нехай утікають вороги Ґондору! — Він приклав ріг до вуст і засурмив, і луна розійшлася поміж горами, й усі, хто почув її в Рівендолі, скочили на ноги.

— Надалі будь обережніший із цим рогом, Боромире, — мовив Елронд, — засурмиш, коли станеш на кордоні своєї землі або опинишся в найбільшій небезпеці.

— Розумію, — сказав Боромир. — Але я завжди починаю похід бойовим закликом, і хоча нас чекає дорога в сутінках, я не буду скрадатися, як злодій уночі.

Лише гном Ґімлі одягнув коротку крицеву кольчугу, бо гноми не переймаються вагою; а за пояс він заклав сокиру зі широким лезом. У Леґоласа були лук і сагайдак зі стрілами, а на поясі — довгий білий кинджал. Наймолодші гобіти мали мечі, добуті з могильника; Фро-до взяв лише Жало, а його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Ґандалф ніс свою патерицю, а на поясі мав ельфійський меч Ґламдрінґ, пару до Оркріста, що тепер лежав на грудях Торіна під Самітною Горою.

Елронд забезпечив усіх теплим одягом — куртками та плащами, підбитими хутром. Запас харчів, одяг, ковдри й інше спорядження завантажили на поні — ту саму бідолашну скотинку, яку привели з Брі.

Перебування в Рівендолі спричинило чудесну зміну: поні став гладкий і наче помолодшав. Аби взяти його зі собою, наполягав Сем, стверджуючи, що Біл (так він його назвав) тужитиме, якщо залишиться тут.

— Ця тварина вже майже вміє говорити, — сказав він, — і заговорила би, якби ми тут пожили ще довше. Він подивився на мене так промовисто, мовби сказав, як Піпін: «Якщо ви не візьмете мене зі собою, Семе, я сам побіжу слідом».

Отож Біл ішов із ними як ваговоз, однак він єдиний із усього Загону не сумував.

Попрощались у великій кімнаті біля каміну, і тепер чекали тільки па Ґандалфа, який затримався в домі. Світло від каміна виблискувало крізь прочинені двері, і м'які вогні миготіли у багатьох вікнах. Більбо, загорнутий у плащ, мовчки стояв на порозі біля Фродо. Араґорн сидів, схиливши голову на коліна; тільки Елронд усвідомлював вагомість цієї миті. Усі інші здавалися просто темними постатями в темряві.

Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби і похмуро вдивляючись у пітьму, де ревіла та перекочувала каміння ріка; його жадання пригод було на найнижчій позначці.

— Біле, мій хлопчику, — сказав він, — ти не мусиш іти з нами. Ти міг би зостатися тут і їв би найкраще сіно, аж до нової травички.

Біл помахав хвостом і нічого не відповів.

Сем поправив торбу за плечима і став подумки перебирати все, чим її набив, перевіряючи, чи не забув чогось: найбільший скарб — кухарський посуд; і коробочка солі, яку завжди носив зі собою та наповнював при нагоді; добрий запас тютюну (але далеко не достатній, запевняю); трут і кресало; вовняні шкарпетки; білизна; різноманітні дрібні речі його господаря, які забув Фродо, а Сем спакував і вийме їх із тріумфом, коли знадобляться. Він про все подбав.

— Мотузка! — пробурмотів він. — Нема мотузки! А лише вчора ввечері нагадував собі: «Семе, не забудь мотузку! Якщо забудеш, то обов'язково буде потрібна». Ну, то буде потрібна. Зараз нема де взяти.

Цієї миті Елронд вийшов разом із Ґандалфом і прикликав Загін до себе.

— Ось моє останнє слово, — мовив він стиха. — Персненосець вирушає на пошуки Фатум-гори. Тільки на нього покладається обов'язок: ані не викидати Персня, ні не віддавати слугам Ворога чи навіть передавати на якийсь час нікому, крім членів Загону і Ради, та й то лише в разі нагальної потреби. Інші йдуть разом із ним за власним бажанням, аби допомогти йому в дорозі. Ви можете затримуватися, повертатися, звертати на іншу дорогу, залежно від обставин. Чим далі ви зайдете, тим складніше буде відступати; однак жодна присяга чи зобов'язання не примушують вас іти далі, ніж ви забажаєте. Бо ви ще не знаєте сили ваших сердець і не можете передбачити, з чим зустрінетеся на своєму шляху.

— Тільки зрадник прощається, коли дорога темнішає, — сказав Ґімлі.

— Мабуть, — відповів Елронд, — але той, хто не бачив сутінків, нехай не присягає, що помандрує в ніч.

— Але слово присяги може зміцнити непевне серце, — заперечив Ґімлі.

— Або розбити його, — мовив Елронд. — Не зазирай надто далеко! А зараз ідіть зі спокійним серцем! Прощавайте, і нехай супроводжує вас благословення ельфів, людей і всіх вільних народів. Нехай зорі осявають ваші обличчя!

— Щасливої… щасливої вам дороги! — вигукнув Більбо, тремтячи від холоду. — Я не думаю, що ти зможеш вести щоденник, Фродо, мій хлопчику, та сподіваюся на детальний звіт після повернення. І не ходи довго! Бувай!

Гості й домашні Елронда стояли в сутінках і тихо бажали їм щасливої дороги. Ніхто не сміявся і не співав. Нарешті вони звернули додому і розчинились у сутіні.

А мандрівники перетнули міст і повільно піднялися звивистою стежкою, що вивела їх із глибокої долини Рівендолу; вони нарешті вибралися на височину, де вітер посвистував у вересі. Тоді кинули погляд на Останній Прихисток, що виблискував унизу вогниками, і попрямували в ніч.

Біля Бруїненського Броду вони зійшли з Дороги і, повернувши на південь, пішли вузькими стежками горбистою місцевістю. Їм належало багато миль і днів притримуватися цього напрямку на захід Гір. Безплідною, нерівною землею іти було важче та повільніше, ніж зеленою долиною Великої Ріки в Дикому Краї; але в такий спосіб сподівались уникнути ворожих очей. Раніше в цьому пустельному краї рідко бачили шпигунів Саурона, а стежки були відомі лише мешканцям Рівендолу.

Ґандалф ішов попереду, поряд — Араґорн, який орієнтувався в цій землі навіть у темряві. Решта тяглася ланцюжком за ними, а останнім — гостроокий Леґолас. Перші дні їхньої подорожі були важкі та безрадісні, і Фродо запам'ятав мало що, хіба лише вітер. Упродовж багатьох похмурих днів крижаний вітер дув із Гір на сході, й ніякий одяг не захищав од його пронизливих поривів. Хоч усі були добре вдягнуті, ні рухаючись, ні відпочиваючи, не могли зігрітись. Опівдні вони спали тривожним сном, десь в ущелині або під кошлатими кущами терну. Під вечір їх будив вартовий, і всі обідали: зазвичай безрадісно і холодними харчами, бо рідко ризикували розпалювати вогонь. Увечері вирушали далі, завжди якомога рівніше на південь.

Спочатку гобітам здавалося, що вони повзуть, мов слимаки, й нікуди не просуваються, хоч ішли, спотикаючись, до перевтоми. З дня на день місцевість не змінювалась. Однак гори невпинно наближалися. На південь від Рівендолу вони здіймалися ще вище і завертали на захід; а біля підніжжя основного пасма простягнувся масив голих пагорбів і глибоких ущелин із бурхливими водами. Стежок було обмаль, і, петляючи, вони часто заводили тільки на край крутого провалля чи вниз у зрадливу драговину.

На другий тиждень подорожі погода змінилася. Несподівано вітер ущух, а тоді здійнявся з півдня. Хмари швидко пробігли і розтанули, і визирнуло бліде сонце. Після довгого нічного переходу настав холодний чистий світанок. Мандрівники підійшли до низького хребта, увінчаного старезними гостролистами зі сіро-зеленими стовбурами, мовби витесаними з гірського каменю. Їхнє темне листя виблискувало, і червоні ягоди пломеніли під промінням вранішнього сонця.

Ген на півдні Фродо побачив нечіткі силуети високих гір, що зараз мовби перетинали шлях, яким прямував Загін. Ліворуч від цього високого хребта здіймалися три шпилі; найвищий і найближчий стримів, мов зуб, присипаний снігом; його широкий голий північний схил ховався в тіні, але там, де впало скісне проміння, пломенів багрянцем.

Ґандалф стояв біля Фродо і дивився туди з-під долоні.

— Ми добре йшли, — сказав він. — Ми добралися до кордонів країни, яку люди називають Краєм Гостролиста; у щасливіші часи тут жило багато ельфів, і звали її Ереґіоном. Птахам летіти до неї сорок п'ять ліг, а по землі ми пройшли значно довший шлях. Земля та погода будуть м'якші, але стане, мабуть, небезпечніше.

— Хай і небезпечно, та справжній схід сонця приємно побачити, — сказав Фродо, відкидаючи каптур і підставляючи обличчя ранковому сонцю.

— Але попереду в нас гори, — сказав Піпін. — Мабуть, уночі ми збилися на схід?

— Ні, — відповів Ґандалф. — При ясній погоді далі видно. За тими шпилями хребет завертає на південний захід. У домі Елронда багато мап, а ти хоч заглядав у них?

— Так, іноді, — сказав Піпін, — але я їх не пам'ятаю. У Фродо краща пам'ять на такі речі.

— Мені карти не треба, — сказав Ґімлі, підійшовши з Леґоласом, і його глибоко посаджені очі, задивлені вдалечінь, зблиснули дивним вогником. — Там земля, де наші батьки працювали в давнину, і ми вкарбували обриси цих гір у безліч витворів із металу та каменю, в пісні та перекази. Це гори наших мрій: Бараз, Зірак, Шатур.

Лише раз я бачив їх наяву, здалеку, та я знаю і їх, і назви їхні, адже під ними лежить Казад-дум, Гномівська Рудня, яка зараз зветься Чорною Копальнею, «Морія» по-ельфійськи. Он там Баразінбар, Багряний Ріг, жорстокий Карадрас; а за ним Срібний Пік і Хмарний Верх: Келебділ Білий і Фануйдол Сірий, які ми називаємо Зіракзіґіл і Бундушатур.

Там Імлисті Гори розступаються, й між їхніми відрогами ховається затінена долина, яку нам не забути: Азанулбізар, Чорнорічна Долина, яку ельфи називають Нандугіріон.

— Саме до неї ми і прямуємо, — сказав Ґандалф. — Якщо ми перейдемо через перевал, що називається Воротами Багряного Рогу, під далеким схилом Карадрасу, то зійдемо Чорнорічними Сходами у глибоку долину гномів. Там лежить Дзеркальне Озеро, і там із крижаних джерел бере початок ріка Срібна Жила.

— Темні води Келед-зараму, — мовив Ґімлі, — й холодні джерела Кібіл-нали. Моє серце тремтить при думці, що я невдовзі зможу їх побачити.

— Хай потішить тебе це видовище, мій добрий гноме! — сказав Ґандалф. — Але чого би ти не прагнув, ми, однак, не можемо залишатись у цій долині. Мусимо йти вниз по Срібній Жилі у таємні ліси та до Великої Ріки, а далі…

Він замовк.

— Ну, а куди далі? — запитав Мері.

— До мети нашої подорожі, врешті-решт, — сказав Ґандалф. — Ми не можемо зазирати далеко вперед. Радіймо, що благополучно пройшли першу частину шляху. Гадаю, тут ми перепочинемо, не лише день, але й ніч. У Краю Гостролиста цілюще повітря. Багато лиха має скоїтися, щоби землі, де колись мешкали ельфи, геть забули про них.

— Це правда, — погодився Леґолас. — Але ельфи цього краю були зовсім інші, ніж ми, лісові ельфи, і дерева, і трава нині їх не пам'ятають. Лише чую, як плачуть за ними камені: глибоко тесали нас, красно різьбили нас, високо зводили нас, а потім покинули. Вони пішли. Давним-давно пішли до Гаваней.

Того ранку у глибокій улоговині, оточеній кущами гостролиста, вони розклали вогнище, і вечеря-сніданок видалася веселішою, ніжу всі попередні дні. Ніхто не поспішав укладатися спати, бо попереду була ціла ніч, а рушати мали аж наступного вечора. Лише Араґорн був мовчазний і неспокійний. За якийсь час він залишив Загін і вийшов на гребінь гори; там він постояв у тіні дерева, позираючи на південь і захід і мовби прислухаючись. Потім повернувся до краю видолинку і поглянув на Загін, що сміявся і балакав.

— У чому річ, Бурлаче? — запитав Мері. — Що ти шукаєш? Тобі бракує вітру зі сходу?

— Зовсім ні! — відповів він. — Але чогось мені бракує. Я бував у Краю Гостролиста в різні пори року. Ніякий народ нині тут не мешкає, та весь рік тут повно інших створінь, особливо птахів. А зараз усе, крім вас, мовчить. Я це відчуваю. На милі від нас не чути ні звуку, а ваші голоси відлунюють від землі. Я не розумію, що це означає.

Ґандалф раптом насторожився:

— А в чому річ, на твою думку? Чи не можна це пояснити подивом від появи чотирьох гобітів, не кажучи вже про всіх інших, там, де люди так рідко з'являються?

— Сподіваюся, що так воно і є, — відповів Араґорн. — Але мене не покидає почуття настороженості, навіть страху, чого раніше тут не було.

— Тоді нам слід бути обережними, — сказав Ґандалф. — Якщо берете зі собою слідопита, то варто до нього прислухатися, особливо якщо цей слідопит — Араґорн. Мусимо говорити тихо, відпочивати спокійно і виставити сторожу.

Того дня перша варта випала Семові, та Араґорн приєднався до нього. Усі інші поснули. Тоді запала така тиша, що її відчув навіть Сем. Виразно чулося дихання поснулих. Поні ляснув хвостом і раз-другий стукнув копитом, а здавалося, що загримів на всю околицю. Сем чув, як потріскували його власні суглоби при кожному поруху. Мертва тиша оточувала його зусібіч, а згори звисало чисте голубе небо, коли сонце викотилося зі сходу. Ген на півдні з'явилася чорна латка, і стала рости, і неслася на північ, мов хмара диму, гнана вітром.

— Що це, Бурлако? На хмару не схоже, — прошепотів Сем. Араґорн не відповів, він пильно вдивлявся в небо; та незабаром Сем сам зрозумів, що на них насувалося. На великій швидкості мчали зграї птахів, кружляючи і кидаючись навсібіч, мов шукаючи за чимось; і вони невпинно наближалися.

— Лягай пластом і замри! — просичав Араґорн, потягнувши Сема в затінок гостролиста; раптом від пташиного війська відокремився цілий полк і полетів низько над землею просто до пагорбів. Семові здалося, що це дуже великі ворони. Коли вони пролітали над улоговиною, тримаючись так щільно, що тінь їхня вкривала землю, одна ворона хрипко каркнула.

Тільки коли зграя зникла вдалині, на півночі та заході, небо знову прояснилось, Араґорн підвівся з землі й пішов будити Ґандалфа.

— Зграї чорних ворон облітають землі між Горами та Сірим Потоком, — сказав він, — і щойно пролетіли над Краєм Гостролиста. Вони не звідси; це порода кребаїн із Фанґорну та Сірого Краю. Я не знаю, що їм тут треба: може, рятуються від якогось лиха на півдні; та ймовірніше, обстежують землю. Я також помітив багато шулік, які ширяють високо в небі. Гадаю, сьогодні ввечері нам слід рухатися далі. Край Гостролиста не притулок для нас: за ним стежать.

— У такому разі й за Воротами Багряного Рогу стежать, — сказав Ґандалф, — і не уявляю собі, як нам перебратися через них непомітно. Та про це ми подумаємо, коли прийде час. А щодо того, щоби піти звідси, як тільки стемніє, боюся, що ти правий.

— На щастя, наше вогнище майже не диміло і якраз пригасло перед появою ворон, — сказав Араґорн. — Зараз загасимо й уже не розпалюватимемо.

— Лихо та й годі! — сказав Піпін. Про новини — ніякого вогнища і далі похід уночі — повідомили його, тільки-но він прокинувся перед вечором. — І все через зграю якихось ворон! А я сподівався на справжню добру вечерю: щось гаряче.

— Ну, можеш і далі сподіватися, — сказав Ґандалф. — Можливо, на тебе чекає безліч несподіваних бенкетів. Особисто я не відмовився би спокійно викурити люльку і потримати ноги в теплі. Однак в одному можемо бути впевнені: далі на південь буде тепліше.

— Не здивуюся, якщо буде надто тепло, — пробурмотів Сем до Фродо. — А я б уже хотів поглянути на ту Вогняну Гору і вийти, так би мовити, на кінець Дороги. Спочатку я думав, що оцей Багряний Ріг, чи як там його, ним і є, аж поки Ґімлі все не пояснив. А мова у гномів — щелепи зламаєш!

Мапи Семові нічого не говорили, й усі невідомі простори здавалися такими безмежними, що він не уявляв, скільки відстані пройдено.

Весь той день Загін просидів у схованці. Чорні птахи ще кілька разів поверталися, та, коли червоне сонце схилилося на захід, зникли на півдні. У сутінках Загін вирушив у дорогу і, звернувши на схід, попрямував на Карадрас, який усе ще пломенів удалині в останніх променях сонця. Білі зірки одна по одній висипали на тьмяне небо.

Араґорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки давньої дороги, колись широкої та добре прокладеної, що вела від Краю Гостролиста до гірського перевалу. Повний місяць піднімався над горами і проливав бліде сяйво, в якому каміння відкидало чорні тіні. Багато каменів здавалися витесаними, хоча тепер лежали, безладно розкидані, в похмурій пустелі.

Настала холодна година перед світанком, місяць заходив. Фродо звів очі до неба. Раптом він побачив чи відчув, як тінь промайнула по високих зірках, ніби на мить вони зблідли, а тоді знову засяяли. Він здригнувся.

— Ти не помітив, як щось промайнуло вгорі? — прошепотів він до Ґандалфа, який ішов попереду.

— Ні, та щось відчув, — відповів Ґандалф. — Це може бути лише клаптик тонкої хмаринки.

— Надто швидко вона рухалася, — пробурмотів Араґорн, — та ще й без вітру.

Тієї ночі більше нічого не трапилося. Ранок був іще яскравіший, аніж учорашній, але знову прохолодний; і знову здіймався вітер зі сходу. Ще дві ночі вони йшли, невпинно піднімаючись, але щоразу повільніше, поки дорога звивалася на пагорби, а гори підступали, ближче і ближче. На третій ранок перед ними здійнявся Карадрас, могутній шпиль, притрушений сріблястим снігом, але з голими крутими схилами, багряними, мов у крові.

Сірі хмари закрили сонце. Вітер став північно-східним. Ґандалф вдихнув повітря й озирнувся.

— Зима нас наздоганяє, — тихо мовив він до Араґорна. — Вершини на півночі тепер більше засніжені; сніг укриває схили до самого низу. Сьогодні вночі ми піднімаємося шляхом Воріт Багряного Рогу. На цій вузькій стежині нас можуть помітити шпигуни й улаштувати засідку; та найлютішим нашим ворогом може виявитися погода. Що ти тепер скажеш про твій шлях, Араґорне?

Фродо почув ці слова і зрозумів, що Ґандалф із Араґорном продовжували якусь суперечку, яка почалась уже давно. Він схвильовано прислухався.

— Я нічого доброго не думаю про нашу дорогу від початку до кінця, як тобі відомо, Ґандалфе, — відповів Араґорн. — Небезпеки, знані та незнані, зростатимуть на нашому шляху. Але ми повинні йти далі; й не варто відкладати перехід через гори. Далі на південь немає перевалів, треба йти аж до Роганського Проходу. А відколи я дізнався про твої новини про Сарумана, цьому шляху я не довіряю. Хтозна, кому тепер служать маршали Повелителів коней?

— І справді, хтозна! — погодився Ґандалф. — Але є ще один шлях, і не через перевал Карадрасу: темний і таємний шлях, про який ми говорили.

— Але знову говорити не варто! Ще не зараз. Нічого нікому не кажи, прошу, аж поки не стане зрозуміло, що іншого виходу немає.

— Мусимо вирішити перед тим, як рушити далі, — відповів Ґандалф.

— Тоді зважмо цю справу подумки, поки решта спить і відпочиває, — мовив Араґорн.

Пополудню, коли вже закінчували снідати, Ґандалф і Араґорн відійшли вбік і задивилися на Карадрас. Зараз його схили були темні та понурі, а верхівка ховалась у сірих хмарах. Фродо спостерігав за провідниками, намагаючись відгадати, чим закінчиться їхня суперечка. Коли вони повернулися до Загону, Ґандалф оголосив, що вирішено кинути виклик погоді й перейти перевал. Фродо зітхнув із полегшенням. Він не здогадувався, що то за темний і таємничий шлях, але сама згадка про нього, здавалося, наповнювала Араґорна тривогою, і Фродо зрадів, що туди вони не підуть.

— Знаки, які ми помічали останнім часом, — сказав Ґандалф, — свідчать, що за Багряним Рогом можуть стежити; та і погода не надійна. Нас може наздогнати сніг. Іти доведеться якомога швидше. Та навіть так до перевалу ми підійдемо лише за два переходи. Сьогодні ввечері швидко стемніє. Треба виходити, як тільки зберемося.

— Якщо можна, я ще дам пораду, — сказав Боромир. — Я народився в тіні Білих Гір і дещо знаю про високогірні походи.

Перед тим, як ми спустимося на протилежний бік, нам дошкулятиме лютий мороз. Якщо ми навіть промерзнемо до смерті, це не допоможе нам стати менш помітними. Тут іще ростуть якісь дерева та кущі, тож нехай кожен візьме в'язку хмизу, скільки зможе нести.

— А Біл візьме трохи більше, так, хлопчику? — сказав Сем. Поні глянув на нього сумовито.

— Гаразд, — погодився Ґандалф. — Але ми використаємо цей хмиз, лише коли доведеться вибирати між вогнем і смертю.

Загін рушив знову, і то з доброю швидкістю; але невдовзі підйом став крутий і важкий. Дорога звивалась і дерлася нагору, а подекуди майже зникала під завалами кам'яних брил. Під важкими хмарами швидко споночіло. Між скелями завивав сильний вітер. Опівночі вони вибралися десь до середини великих гір. Вузька стежина тепер завертала ліворуч повз стрімку скелясту стіну, над якою нависали, невидимі в темряві, понурі схили Карадрасу; праворуч безоднею темряви зяяло глибоке провалля.

Із зусиллями вони подолали крутосхил і зупинилися на мить на вершині. Фродо відчув, як його обличчя щось легко торкнулося. Він витягнув руку і побачив у себе на рукаві бліді плями білого лапатого снігу.

Рушили далі. Та невдовзі сніг пішов густий, захоплюючи весь простір, заліплюючи очі. Фродо ледве бачив темні зігнуті постаті Ґандалфа й Араґорна за якісь два кроки попереду.

— Мені це зовсім не подобається, — пихтів Сем позаду. — Приємно, коли падає сніг ясного ранку, а ти лежиш у ліжку. Краще би ця хмара пішла до Гобітона! Народ би втішився.

За винятком високих вересовищ Північної Чверті сильні снігопади були рідкістю в Ширі, і їх сприймали як приємну подію та нагоду для веселощів. Жоден старожил (окрім Більбо) не пам'ятав Страшної Зими 1311 року, коли білі вовки вдерлися до Ширу через замерзлу Брендівинну.

Ґандалф зупинився. Сніг товстим шаром укривав його каптур і плечі, а на землі вже сягав кісточок.

— Саме цього я і побоювався, — сказав він. — Що ти на це, Араґорне?

— І я цього боявся, — відповів Араґорн, — але менше, ніж іншого. Я знав, що є ризик снігопаду, хоча тут, на півдні, він рідко буває такий густий, хіба що високо в горах. Але зараз ми ще не високо; ми все ще далеко внизу, де стежки зазвичай чисті впродовж усієї зими.

— А може, це витівки Ворога, — сказав Боромир. — У нас кажуть, що він може керувати грозами в Похмурих Горах на кордонах Мордору. Він має дивну владу та безліч союзників.

— То довгу руку він мав відростити, — здивувався Ґімлі, — якщо зміг пригнати сніги з Півночі сюди на нас за три сотні ліг.

— Рука його подовшала, — мовив Ґандалф.

Поки вони відпочивали, вітер ущух, і сніг майже припинився. Рушили далі, та за якихось двісті кроків буря знову здійнялася з новою силою. Завивав вітер, і снігопад перетворився на сліпучу хуртовину. Невдовзі навіть Боромирові йти стало важко. Гобіти, зігнуті майже навпіл, тягнулися поряд зі своїми вищими товаришами, та стало зрозуміло, що далеко вони не зайдуть, якщо хуртовина не вщухне. Ноги у Фродо налилися свинцем. Піпін волочився позаду. Навіть Ґімлі, який уже витривалий гном, бурчав, ледве пробираючись уперед.

Загін раптом зупинився, мовби змовившись, без жодного слова. У довколишній темряві пролунали моторошні звуки. Можливо, це були тільки пустощі вітру у тріщинах і виїмках скелястої стіни, та здавалося, що хтось пронизливо кричить і дико, з підвиванням, сміється. Згори покотилося каміння, зі свистом пролітаючи над головами та розколюючись на стежці. Раз у раз із невидимої височини скочувався з глухим гуркотом величезний валун.

— Сьогодні далі йти ми не можемо, — сказав Боромир. — Хай хто хоче називає це вітром, але я чую зловісні голоси, й ці каміння цілять у нас.

— А я таки назву це вітром, — сказав Араґорн. — Але не обов'язково те, що ти говориш — неправда. У світі багато злих сил, неприязних до тих, хто ходить на двох, і все ж вони не служать Сауронові, а мають власну мету. Деякі з'явилися на світ раніше за нього.

— Карадрас був названий Жорстоким і здавна мав злу славу, — сказав Ґімлі, — ще коли про Саурона і чутки не було в цих землях.

— Мало важить, хто ворог, якщо ми не здатні відбити його напад, — зазначив Ґандалф.

— Що ж ми можемо зробити? — жалюгідно вигукнув Піпін. — Він притулився до Мері та Фродо, тремтячи.

— Або зупинитись, або повернути назад, — сказав Ґандалф. — Іти далі не можна. Трохи вище, якщо я добре пам'ятаю, ця стежка відходить від кручі до широкої неглибокої западини внизу довгого укосу з твердої породи. Там не сховатися ні від снігу чи каміння, ні від будь-чого іншого.

— Але і повертатися не можна, поки лютує хурделиця, — сказав Араґорн. — По дорозі сюди ми не натрапили на краще укриття, ніж ця скеляста стіна, під якою ми зараз.

— Укриття! — пробурмотів Сем. — Якщо це — укриття, тоді стіна без даху — будинок.

Тепер Загін скупчився якомога ближче до кручі. Унизу вона була трохи похилена у бік півдня, тож Загін сподівався бодай на якийсь прихисток від північного вітру та каміння, що падало згори. Але пориви вітру вихором налітали зусібіч, і сніг валив щоразу густішими хмарами.

Вони збилися тісним гуртом, притулившись спинами до стіни. Поні Біл терпляче, але пригнічено, стояв попереду гобітів і трохи їх затуляв; але невдовзі снігу намело вище від його колін, а кучугури і далі зростали. Якби не вищі товариші, гобітів незабаром би цілком засипало снігом.

На Фродо напала сонливість; він швидко поринав у теплий і туманний сон. Йому здалося, що вогонь зігріває його ноги, а з тіней по той бік каміна він чує голос Більбо. «Я не дуже високої думки про твій щоденник, — мовляв той. — Хурделиця на дванадцяте січня: не варто було повертатися заради її опису!» «Але я хотів відпочити і поспати, Більбо», — відповів Фродо з зусиллям, відчувши, що його трусить, і він із болем повернувся до дійсності. Боромир підняв його, витягнувши зі снігового гнізда.

— Дрібнолюдики так загинуть, Ґандалфе, — сказав Боромир. — Нема сенсу чекати, поки сніг засипле нас із головами.

— Дай їм оцього, — сказав Ґандалф, понишпоривши у своїй торбі й вийнявши шкіряну флягу. — Кожному по ковтку. Це дорогоцінний мірувор, трунок із Імладрісу. Подарунок Елронда на прощання. Передай по колу!

Ковтнувши теплого та духмяного напою, Фродо відразу відчув приплив свіжих сил, і важка сонливість відступила. Товариші також пожвавилися, до всіх повернулися надія та бадьорість. Але сніг не вщухав. Він кружляв довкола них щоразу густіший, а вітер завивав усе голосніше.

— А чи не розкласти нам багаття? — раптом запропонував Боромир. — Схоже, зараз і доводиться вибирати між вогнем і смертю, Ґандалфе. Коли нас укриє снігом, то ми, певна річ, заховаємося від усіх неприязних очей, але це нам не допоможе.

— Розкладай, коли зможеш, — відповів Ґандалф. — Якщо якісь шпигуни витримають таку хурделицю, то вони помітять нас і без вогню.

Та хоч вони і прихопили зі собою хмиз і тріски за порадою Боромира, та все відсиріло, й ні ельфові, ні навіть гному не вистачило вміння розпалити вогонь, та ще й на такому вітрі. Нарешті неохоче взявся до роботи Ґандалф. Піднявши жмут хмизу, він мить потримав його, а тоді владно промовив: «Наур ан едрайт аммен!» — і вдарив патерицею у жмут. Умить вирвався великий зелено-синій сніп полум'я, і дерево запалахкотіло та засичало.

— Якщо тут хтось є, то принаймні я їм відкрився, — сказав він. — Я написав «Тут Ґандалф» знаками, зрозумілими всім від Рівендолу до гирла Андуїну.

Але Загін уже не переймався шпигунами чи неприязними очима. Серця втішило світло вогню. Хмиз радісно палахкотів; і хоча довкола сичав сніг і талі калюжі підбиралися до ніг, Загін радо грів долоні у вогні. І стояли вони так, колом обступивши маленьке танцівливе полум'я. Втомлені та стурбовані обличчя осявало червоне світло; за ними чорною стіною стояла ніч.

Але хмиз швидко згорав, а сніг усе падав.

Вогонь слабшав, і останню в'язку вкинули в полум'я.

— Ніч минає, — мовив Араґорн. — Скоро вже світанок.

— Якби крізь ті хмари пробилося хоч якесь світло, — сказав Ґімлі. Боромир вийшов із кола і задивився в чорноту.

— Сніг вщухає, — мовив він, — і вітер послабшав.

Фродо втомлено спостерігав, як лапатий сніг падає з темряви і на мить висвітлюється в сяйві вмираючого вогню; та ще довго він не помічав, аби сніг послаблювався. Тоді раптово, коли його знову похилило на сон, він помітив, що вітер і справді спав, а сніжинки побільшали і падали все рідше. Тьмяний світанок дуже повільно світлішав. Нарешті сніг припинився цілком.

Дедалі яснішаючи, світло відкрило мовчазний засніжений світ. Нижче від їхнього прихистку громадилися білі кучугури, замети, безформні нарости, приховуючи протоптану стежину; а височини вгорі ховались у великих хмарах, які все ще загрожували снігопадом.

Ґімлі поглянув угору і похитав головою.

— Карадрас нас не вибачив, — сказав він. — Як тільки рушимо, він знову сипне на нас снігом. Чим швидше повернемося назад, тим краще.

Усі з цим погодилися, та відступати було нелегко, якщо не неможливо. За якихось кілька кроків од вогнища снігу навалило вище від голів гобітів; місцями попід стіною вітер намів величезні кучугури.

— Якби Ґандалф пішов попереду з патерицею, то протопив би вам стежку, — сказав Леґолас. Хурделиця мало потурбувала його, і лише він із усього Загону не засмутився.

— Якби ельфи вміли літати понад горами, то ти привів би нам Сонце і порятував би нас, — відповів Ґандалф. — Але мені потрібен якийсь матеріал. Сніг просто так не горить.

— Що ж, — сказав Боромир, — за дурною головою і ногам нема спокою, кажуть у нас. Тепер найсильніший має прокладати дорогу. Дивіться! Хоч усе завалено снігом, наша стежка, якою ми піднімалися, завернула ось там за виступом скелі. Саме там сніг уперше став нас замітати. Якщо ми дійдемо до того місця, то нижче має полегшати. Гадаю, це якихось двісті кроків звідси.

— То спробуймо прокласти туди дорогу, ти і я! — сказав Араґорн. Леґолас якийсь час спостерігав за ними з усмішкою на вустах, а тоді повернувся до інших.

— Найсильніший нехай прокладає дорогу, кажете? А я кажу так: нехай плугатар оре, видра — плаває, а бігати по траві, по листю чи по снігу пошліть ельфа.

З цими словах він спритно вискочив на замет, і Фродо раптом помітив, мовби вперше, хоча давно це знав, що ельф був без чобіт, а лише в легких черевиках, як завжди, і його ноги залишали на снігу ледь помітні сліди.

— Прощавайте! — сказав він Ґандалфові. — Я пішов по Сонце!

Прожогом, ніби бігун по твердім ґрунті, кинувся він униз стежиною, швидко перегнав людей, махнувши їм рукою, і зник за скелястим рогом.

Решта Загону чекала, збившись у купу і спостерігаючи, як Боромир із Араґорном віддалялися, зменшуючись до чорних цяток на білизні. Врешті, вони також зникли з очей. Час тягнувся довго. Хмари опустилися нижче, і знову закружляли сніжинки.

Минуло близько години, хоча здавалося, що більше, аж тут нарешті з'явився Леґолас. Тієї ж миті за ним із-за рогу вийшли Боромир із Араґорном і стали підніматися схилом угору.

— Ну! — вигукнув Леґолас, відбігаючи, — Сонця я не привів. Воно прогулюється блакитними луками на Півдні, і цей невеличкий віночок снігу на горбику Багряного Рогу анітрохи його не турбує. Та я приніс промінь доброї надії для тих, хто приречений ходити пішки. Там, за рогом, є найбільша кучугура снігу, в якій наші сильні чоловіки мало не втонули. Вони впали у відчай, але я повернувся і сказав, що та кучугура трохи товстіша за стіну. А по той бік снігу відразу меншає, а ще далі він лежить тонким покривалом, так що навіть гобіти лише змерзнуть у пальці.

— Ага, те, що я казав, — буркнув Ґімлі. — Це не звичайна хурделиця. Це зла воля Карадрасу. Він не любить ельфів і гномів, і цю кучугуру нанесло, щоби відрізати нам відхід.

— Але, на щастя, Карадрас забув, що з вами є люди, — сказав Боромир, який саме підходив. — І люди безстрашні, так би мовити. Хоча звичайні робітники з лопатами впоралися би ліпше, все-таки ми проклали прохід через кучугуру; і за це всі, хто не вміє бігати так легко, як Леґолас, мають бути нам вдячні.

— Ви пробилися через сніг, але як же пройдемо ми? — запитав Піпін, озвучуючи думку всіх гобітів.

— Дуже просто! — відповів Боромир. — Я втомлений, але ще маю силу, Араґорн — також. Ми понесемо дрібнолюдиків. Інші, без сумніву, пройдуть самі. Ходімо, друже Переґріне! Почнемо з тебе.

Він підняв гобіта.

— Чіпляйся за плечі! Мені ще будуть потрібні руки, — сказав він і подався вперед.

Слідом Араґорн поніс Мері. Піпін захоплювався силою Араґорна, дивлячись на прохід, прокладений лише з допомогою його великих кінцівок. Навіть зараз, із таким тягарем, він розширював дорогу для тих, хто йшов слідом, розкидаючи сніг на боки.

Нарешті вони дійшли до великої кучугури. Вона несподівано перетинала гірську стежину навскісною стіною, а її гребінь, гострий, мов обрізаний ножем, здіймався на два зрости Боромира; та всередині був прохід, мов перекинутий міст. На тому боці Мері та Піпіна спустили на землю, і там вони з Леґоласом чекали на решту Загону.

Невдовзі Боромир повернувся зі Семом. Позаду вузькою, але тепер добре втоптаною стежкою ішов Ґандалф, ведучи за собою навантаженого Біла, на якому верхи сидів Ґімлі. Останній ішов Араґорн, несучи Фродо. Ледве вони проминули замет, як із глухим гуркотом униз покотилося каміння зі снігом. Сніговий пил мало не засліпив Загін, що притиснувся до скелі, а коли повітря проясніло, всі побачили, що стежка позаду завалена.

— Годі, годі! — вигукнув Ґімлі. — Ми вже відходимо!

І справді, з цим останнім ударом лють гори, здавалося, вичерпалася, мовби Карадрас угамувався, відбивши нападників, котрі вже не насміляться повернутися. Загроза снігопаду відійшла; хмари розігнало, і день прояснів.

Як і говорив Леґолас, чим нижче, тим менше ставало снігу, тож урешті-решт навіть гобіти змогли йти самі. Невдовзі всі знову стояли на тому самому уступі, де попередньої ночі їх застали перші сніжинки.

Уже цілком розвиднілося. З височини вони подивилися назад, на західні низовини. Ген удалині біля підніжжя гори лежала долина, з якої вони почали своє сходження.

Ноги у Фродо боліли. Він промерз до кісток і зголоднів; при думці про довгий і болісний спуск у нього закрутилася голова. Перед очима попливли чорні цятки. Він протер очі, та чорні цятки не зникли. Ген унизу, та все ж вище від підніжжя, в повітрі кружляли темні цятки.

— Знову птахи! — сказав Араґорн, показуючи рукою.

— Тепер нічого не вдієш, — сказав Ґандалф. — Добрі вони чи лихі, чи взагалі не мають до нас діла, треба негайно спускатися. Не будемо чекати на прихід ночі навіть біля підніжжя Карадрасу!

Холодний вітер дмухав їм услід, коли вони обернулися спинами до Воріт Багряного Рогу й утомлено поплентались униз. Карадрас переміг.

IV. Подорож у пітьмі

Був вечір, і сіре світло знову швидко згасало, коли вони зупинилися на ночівлю. Усі дуже потомилися. Гори огортали густі сутінки, дув холодний вітер. Ґандалф знову пригостив усіх ковтком мірувору з Рівендолу. Коли трохи перекусили, він скликав раду.

— Ми не можемо, звичайно, іти сьогодні вночі, — сказав він. — Штурм Воріт Багряного Рогу нас виснажив, і ми мусимо якийсь час відпочити.

— І куди ж ми підемо потім? — запитав Фродо.

— Наша подорож і наше завдання все ще попереду, — відповів Ґандалф. — Наш вибір — або йти далі, або повертатися до Рівендолу.

Обличчя Піпіна помітно посвітлішало при згадці про повернення до Рівендолу; Мері з Семом із надією підняли очі. Та Араґорн із Боромиром залишилися незворушні. Фродо спохмурнів.

— Я хотів би знову там опинитися, — сказав він. — Але ж це ганьба — невже справді немає інших шляхів, і ми зазнали поразки?

— Ти правий, Фродо, — сказав Ґандалф. — Повертатися назад — це означає визнати поразку, а потім зазнати ще більшої. Якщо ми зараз повернемо назад, то Перстень там і залишиться: вдруге вирушити в дорогу ми не зможемо. Тоді рано чи пізно Рівенділ візьмуть в облогу і за якийсь час, недовгий і гіркий, його зруйнують. Примари Персня — смертоносні вороги, та вони лише тіні тієї сили і жаху, якими наділив би їх господар, якби Перстень Влади знову опинився на його руці.

— Значить, мусимо йти далі, якщо є інші шляхи, — зітхнув Фродо. Сем відсунувся в тінь.

— Є шлях, яким можна спробувати піти, — сказав Ґандалф. — Я думав про нього від самого початку, коли планував подорож. Але шлях цей неприємний, і про нього я ще не згадував. Араґорн був проти нього і хотів хоч спробувати перейти через гори.

— Якщо дорога гірша за Ворота Багряного Рогу, то вона справді жахлива, — сказав Мері. — Та краще вже відразу довідатися про все найгірше.

— Дорога, про яку я говорю, веде через Копальні Морії, — сказав Ґандалф.

Лише Ґімлі підняв голову; в очах його запалав вогник. На всіх інших ця назва нагнала жах. Навіть для гобітів вона була овіяна легендарним страхом.

— Дорога може вести до Морії, та де певність, що вона поведе через Морію? — похмуро запитав Араґорн.

— Це зловісне ім'я, — сказав Боромир. — Не розумію, навіщо туди йти. Якщо ми не можемо перейти гори, то помандруймо на південь, до Роганського Проходу, туди, де люди прихильні до мого народу, тобто так, як я ішов сюди. Або можна перетнути Ізен, дістатися до узбережжя і через Лебеннін вийти до Ґондору з моря.

— Ситуація змінилася, відколи ти прийшов на Північ, Боромире, — відповів Ґандалф. — Ти хіба не чув, що я розповідав про Сарумана? З ним я можу ще зустрітися до кінця нашої пригоди. Та Перстень по змозі не повинен проходити повз Ізенґард. Роганський Прохід для нас закритий, якщо ми супроводжуємо Персненосця.

Іти довшим шляхом нам не дозволяє час. Так ми би могли й цілий рік пробиратися пустельними, незаселеними землями. Але не були би й у безпеці. За ними пильно стежать Саруман і Ворог. Коли ти йшов па північ, Боромире, в очах Ворога ти був лише випадковим мандрівцем із півдня і мало його хвилював: він переймався тільки пошуками Персня. А тепер ти повертаєшся як один із Загону Персня, і ти під загрозою, поки перебуваєш із нами. Небезпека зростатиме з кожною лігою, пройденою під відкритим небом на південь.

Боюся, що відкрита спроба перейти гори лише погіршила наше становище. Якщо ми не зникнемо на якийсь час із очей і не приховаємо нашого сліду, надії на успіх мало. Тому я раджу йти не через гори, не довкола них, а попід ними. Принаймні Ворог не сподіватиметься, що ми підемо тією дорогою.

— Ми не знаємо, на що він сподівається, — зазначив Боромир. — Може, він стежить за всіми дорогами, навіть найменш імовірними. У такому разі заходити в Морію — те саме, що йти в пастку, нітрохи не краще, ніж стукати у ворота самої Темної Вежі. Морія — чорна назва.

— Ти говориш про те, про що не знаєш, коли порівнюєш Морію з укріпленням Саурона, — відповів Ґандалф. — Один лише я був у підземеллях Темного Володаря, і то лише в його старіших і менших володіннях Дол-Ґулдура. Ті, хто входить у ворота Барад-дура, не повертаються. Та я не вів би вас у Морію, якби не було надії на вихід. Якщо там є орки, і це буде проти нас, згоден. Але більшість орків Імлистих Гір була розсіяна та знищена у Битві П'ятьох Армій. Орли повідомляють, що орки знову збираються здалеку; та є надія, що Морія все ще вільна.

Є навіть надія зустріти гномів і самого Баліна, сина Фундіна, десь у підземних палатах його предків. У будь-якому разі потреба примушує нас іти саме так!

— Я піду з тобою, Ґандалфе! — сказав Ґімлі. — Я піду і подивлюся на палати Даріна, що би на нас там не чекало — якщо ти зможеш знайти двері, які зачинено.

— Добре, Ґімлі! — мовив Ґандалф. — Дякую за підтримку. Ми підемо разом і пошукаємо зачинений вхід. І разом увійдемо. У руїнах гномів голову гнома важче збити з пантелику, ніж ельфа, людини чи гобіта. Однак я буду в Морії не вперше. Колись я тут довго шукав Траїна, сина Трора, коли той загубився. Я пройшов Морію наскрізь і вийшов назовні живий!

— Я також ходив туди через Чорнорічні Ворота, — тихо мовив Араґорн, — і хоча також вийшов, спогади дуже неприємні. Я не бажаю вдруге вступати в Морію.

— А я не бажаю іти туди навіть уперше, — додав Піпін.

— Я теж, — пробурмотів Сем.

— Звісно, що ні! — вигукнув Ґандалф. — Хто би бажав? Але питання стоїть так: хто вирушить за мною, якщо я поведу?

— Я! — завзято вигукнув Ґімлі.

— Я піду, — похмуро мовив Араґорн. — Ти йшов за мною майже до загибелі у снігу і не дорікнув ані словом. А зараз я піду за тобою — якщо тебе не зупиняє останнє попередження. Не про Перстень і не про Загін я думаю, Ґандалфе, а про тебе. І я кажу тобі: коли переступиш поріг Морії — стережись!

— Я не піду, — сказав Боромир, — хіба що всі вирішать інакше. Що скажуть на це Леґолас і дрібнолюдики? І Персненосець має висловитися.

— Я не хочу йти в Морію, — зізнався Леґолас.

Гобіти мовчали. Сем поглянув на Фродо. Нарешті Фродо заговорив:

— Я не хочу туди йти, але не хочу і нехтувати порадою Ґандалфа. Благаю, щоби ми відклали рішення до ранку, коли виспимося. Ми легше зважимося піти з Ґандалфом у світлі ранку, ніж у цій холодній пітьмі. Як виє вітер!

На цих словах усі замовкли і задумалися. Вітер сичав між скелями та деревами, й у безлюдних нічних просторах чулося тужливе завивання.

Раптом Араґорн скочив на ноги.

— Як виє вітер! — вигукнув він. — Він виє по-вовчому. Це варґи спустилися західними схилами.

— То чи треба чекати до ранку? — мовив Ґандалф. — Усе, як я говорив. Полювання почалося! Навіть якщо ми доживемо до світанку, хто ж захоче подорожувати на південь із дикими вовками на хвості?

— Чи далеко до Морії? — запитав Боромир.

— До воріт на південно-західному схилі Карадрасу якихось п'ятнадцять миль пташиного лету і, можливо, двадцять вовчого бігу, — похмуро відповів Ґандалф.

— Тоді, якщо вдасться, вирушаймо завтра, як тільки розвидниться, — сказав Боромир. — Виття вовка страшніше за орка.

— Це правда! — сказав Араґорн, намагаючись вийняти меч із піхов. Але там, де виють варґи, скрадаються й орки.

— Треба було прислухатися до поради Елронда, — прошепотів Піпін Семові. — Я тут ні на що не придатний. У мені замало крові Бандобраса Бикореви: від цих завивань моя кров студеніє. Я ще ніколи не почувався таким жалюгідним.

— Моє серце в самих п'ятах, пане Піпіне, — сказав Сем. — Але нас іще не з'їли, і з нами кілька міцних чоловіків. Яка би доля не судилася старому Ґандалфові, зарікаюся, що не вовчий шлунок.

Задля оборони вночі Загін вибрався на вершину невеликого пагорба, під яким відпочивав. Пагорб вінчала купка старих покручених дерев, обведених розкиданим колом валунів. Посередині розклали вогнище, не сподіваючись на те, що темрява і тиша заховають їх від зграї вовків.

Сіли довкола вогнища, й усі, крім вартових, неспокійно задрімали. Бідолашний поні Біл тремтів і пітнів, стоячи на місці. Виття вовків чулося з усіх боків, то ближче, то далі. Глупої ночі безліч очей зблискувало з-за краю пагорба. Деякі підкрадалися навіть до кам'яного кола. В отворі між каменями зупинилася велика темна постать вовка. Втупившись у мандрівників, вовк раптом страхітливо завив, ніби був він ватажок, що скликав свою зграю до нападу.

Ґандалф підвівся і зробив крок уперед, здійнявши патерицю.

— Слухай, Сауронів собако! — вигукнув він. — Перед тобою Ґандалф. Утікай, якщо тобі дорога твоя мерзенна шкура! Я підпалю тебе від морди до хвоста, якщо переступиш оце коло.

Вовк загарчав і стрибнув уперед. У цю мить різко тенькнула стріла. Леґолас вистрілив із лука. З огидним вереском вовк гепнувся на землю; сльфійська стріла простромила йому горлянку. Палаючі очі вмить згасли. Ґандалф і Араґорн ступили вперед, але пагорб спорожнів; голодна зграя відступила. Темрява стихла, виття припинилося, чути було тільки зітхання вітру.

Ніч минала, і на заході сідав щербатий місяць, блимаючи крізь розтріпані хмари. Фродо прокинувся, здригнувшись. Раптовий шквал дикого та лютого виття налетів на табір. Величезна орда варгів нечутно зібралася довкола і зараз нападала одночасно з усіх боків.

— Підкиньте хмизу до багаття! — крикнув Ґандалф гобітам. — Мечі наголо, станьте спиною до стіни!

Вогнище розпалилося, й у його миготливому світлі Фродо побачив, як через кам'яне кільце перестрибує безліч сірих тіней, а далі — ще і ще. Одному здоровенному вожакові Араґорн одним ударом простромив горло; Боромир широким змахом відтяв голову іншому. Поруч, твердо впершись ногами в землю, стояв Ґімлі, орудуючи сокирою. Співала тятива Леґоласового лука.

У мерехтінні світла Ґандалф раптом ніби виріс: він здійнявся великою загрозливою тінню, мов кам'яний монумент якогось стародавнього короля. Він вихопив із вогню гілляку й пішов на вовків. Ті позадкували перед ним. Високо в повітря підкинув він палаючу вуглину. Вона спалахнула раптово, мов біла блискавка, а голос його загримів громом.

— Наур ан едрайт аммен! Наур дан і нґаурот! — крикнув він. Почулися рев і тріск, і дерево поруч спалахнуло вогняними квітами.

Вогонь пострибав із дерева на дерево. Уся верхівка пагорба заяскріла сліпучим світлом. Мечі та кинджали оборонців сяяли і мерехтіли. Остання стріла Леґоласа зайнялась у польоті й, палаючи, встромилась у серце великого вовка-вожака. Решта відразу розбіглася.

Потроху вогонь догорів до попелу й іскор; гіркий дим кружляв над обгорілими пнями та курився над пагорбом, коли в небі заясніло бліде світанкове світло. Відбиті вороги вже не верталися.

— Що я вам говорив, майстре Піпіне? — сказав Сем, вкладаючи меча в піхви. — Вовки його не дістануть. Ото було видовище, скажу я вам! Мені ледве маківку не обсмалило!

Коли геть розвиднілося, не зосталося ніяких слідів вовків, і Загін даремно шукав за мертвими тілами. Тільки обвуглені дерева та стріли Леґоласа нагадували про битву на верхівці пагорба. Усі стріли були цілі, крім однієї, від якої залишився тільки наконечник.

— Усе так, як я і побоювався, — сказав Ґандалф. — Це не звичайні вовки, які полюють заради поживи. Хутко їжмо і рушаймо звідсіля!

Того дня погода знову змінилася, мов за наказом якоїсь сили, яка вже не потребувала снігу, оскільки від перевалу Загін відступив, сили, яка зараз бажала ясного світла, щоби здаля роздивитись усе, що рухається на безлюдді. Уночі вітер змінився з північного на північно-західний і вщух. Хмари попливли на південь, і небо відкрилося, високе та голубе. Коли Загін стояв на пагорбі, готовий рушити в дорогу, бліде сонце освітило верхівки гір.

— Ми мусимо дійти до воріт перед заходом сонця, — сказав Ґандалф, — інакше можемо не дійти взагалі. До них не далеко, та стежка може петляти, бо Араґорн нас не поведе; він мало ходив цими місцями, а я лише раз був під західною стіною Морії, і то давно. Он там, — показав він на південний схід, де гори різко падали в тіні підніжжя. Удалині ледь проглядався ряд голих скель, а посередині найвища, мов сіра стіна. — Коли ми спустилися з перевалу, я повів вас на південь, а не до того місця, з якого ми піднімалися, як ви, напевно, помітили. І я добре зробив, бо зараз нам на кілька миль менше ходу, а треба поспішати. Рушаймо ж!

— Я не знаю, на що сподіватися, — похмуро мовив Боромир, — на те, що Ґандалф знайде те, що шукає, чи що, підійшовши до скелі, знайдемо ворота, назавжди загублені. Будь-який вибір поганий, і, найімовірніше, ми опинимося між вовками та стіною. Веди нас!

Тепер попереду з чарівником ішов Ґімлі — так хотілося йому потрапити до Морії. Вони повели Загін назад до гір. Єдина стара дорога до Морії вела зі заходу вздовж потоку Сіраннону, що витікав із підніжжя скель, де були ворота. Але чи то Ґандалф заблукав, чи то земля змінилася за останні кілька років, але він не знайшов потоку там, де шукав, а лише за кілька миль на південь від початку шляху.

Наближався полудень, а Загін все ще плентався, спотикаючись, у пустельній місцевості серед рудого каміння. Ніде не блищала і не шуміла вода. Усе було голе та сухе. Настрій упав. Жодної живої істоти, жодної пташки в небі; та що принесе ніч, якщо застане їх у цій забутій землі, про це ніхто не думав.

Раптом Ґімлі, який випередив усіх, обернувся і гукнув до Загону. Він стояв на горбку і показував праворуч. Підбігши до нього, мандрівники побачили внизу глибоке та вузьке русло. Воно було порожнє і мовчазне, й ні краплини води не текло між його бурим і рудим камінням; але берегом, поміж зруйнованих стін і бруківкою давньої дороги, звивалася ледь помітна стежина.

— Ага! Нарешті! — сказав Ґандалф. — Ось він, потік Сіраннон, інакше — Прибрамний. Та що сталося з водою, я не знаю. Ходімо! Треба поспішати. Ми запізнюємося.

Усі в Загоні збили ноги і потомилися, та все ж багато миль уперто просувалися нерівним і звивистим шляхом. Сонце проминуло полудень і покотилося до заходу. Трохи перепочивши і щось перекусивши, пішли далі. Перед ними насупилися гори, та стежина вела через глибоку западину, і видно було тільки високі шпилі далекого східного хребта.

Нарешті загін підійшов до різкого повороту. Тут дорога, що відхилялася на південь між краєм річища та крутояром ліворуч, знову пішла просто на схід. Обігнувши ріг, вони побачили перед собою низьку, сажнів на п'ять, скелю з ламаним зубчастим верхом. Звідти широкою розколиною, яку, напевно, вибив колись сильний водоспад, дзюркотів тонкий струмочок.

— Усе справді змінилося! — сказав Ґандалф. — Але це саме те місце. Оце все, що залишилося від Чорнорічного Водоспаду. Якщо не помиляюся, поруч були сходи, вирубані у скелі, та головна дорога завертала ліворуч і кількома петлями піднімалася на пласку рівнину нагорі. Колись там, за водоспадом, аж до Стін Морії тягнулася неглибока ущелина, де протікав Сіраннон. Ходімо поглянемо, що там зараз!

Вони без труднощів знайшли кам'яні сходи, й Ґімлі жваво пострибав ними вгору, а слідом піднялися Ґандалф і Фродо. Вийшовши на вершину, вони побачили, що далі дороги не було, і стало зрозуміло, чому висох Прибрамний. Позаду них призахідне сонце наповнило холодне небо мерехтливим золотом. Попереду простягалося темне стояче озеро. Ні небо, ні захід сонця не відбивалися на його похмурій поверхні. Гребля перекрила Сіраннон, і він затопив усю долину. За зловісними водами височіли величезні скелі, мертвотно-білі у тьмяному світлі: останні та непрохідні. Жодного знаку воріт чи входу, ні шпарини, ні розколини не побачив Фродо в нахмуреному камені.

— Оце Стіни Морії, — сказав Ґандалф, показуючи через воду. — І колись там були Ворота, Ельфійські Двері в кінці дороги з Краю Гостролиста, з якого ми прийшли. Та цей шлях перекритий. Нікому не захочеться перепливати похмурі води в кінці дня. У них нездоровий вигляд.

— Мусимо знайти обхідний шлях із півночі, — сказав Ґімлі. — Найперше треба вилізти головною стежкою і подивитися, куди вона нас заведе. Навіть якби там не було озера, ми не змогли би витягнути нашого поні з багажем угору по сходах.

— Але у будь-якому разі ми не потягнемо бідолашну тварину в Копальні, — сказав Ґандалф. — Дорога під горами — темна дорога, і там багато вузьких і крутих місць, якими поні не пролізе, навіть якщо зможемо ми.

— Бідолашний старий Біле! — зітхнув Фродо. — Про це я не подумав. І бідний Сем! Уявляю собі, що він скаже!

— Шкода, — сказав Ґандалф. — Бідолашний Біл добре нам служив, і мені важко покидати його тут напризволяще. Якби вирішував я, то взяв би менше багажу й ніякої тварини, тим паче цього Семового улюбленця. Усю дорогу я боявся, що доведеться йти сюди.

День згасав, і холодні зірки замерехтіли високо над обрієм, коли Загін, поспішаючи з усіх сил, видерся нагору і зупинився біля озера. Завширшки озеро мало не більше як два-три сажні. Доки воно простягалося на південь, у тьмяному світлі визначити було важко; та північний край був не далі, як за півмилі звідти, де вони стояли, й між кам'янистими хребтами, що оточували долину, та краєм води тягнулася вузька смужка води. Туди вони і поквапилися, бо мусили пройти милю-дві до крайнього берега, куди прямував Ґандалф; а там іще шукати ворота.

У найпівнічнішому кутку озера їхній шлях перетнула вузька затока. Зелена та застояна, вона нагадувала слизьку руку, що тяглася до навислих гір. Ґімлі відважно ступив у воду і виявив, що там мілко, лише по кісточки біля краю. Усі пішли слідом за ним, обережно намацуючи шлях, бо під водорослями ховалося ховзке масне каміння, і легко було послизнутися. Фродо здригнувся з відразою, коли темна каламутна иода торкнулася його ніг.

Коли Сем, останній із Загону, вивів Біла на сухий ґрунт, на протилежному боці почувся тихий звук: свист, а за ним плюскіт, мовби рибина потривожила непорушну поверхню води. Швидко обернувшись, вони побачили брижі, чорні у тьмяному світлі: звідкись зі середини озера розходилися великі кола. Почулося булькання, а потім запала тиша. Сутінки стали густішими, й останні проблиски заходу гаснули у хмарах.

Тепер Ґандалф ішов дуже швидко, а решта його наздоганяла. Вони підійшли до смужки сухого ґрунту між озером і скелями: смужка була вузька, часто ледве ширша за двадцять кроків, і завалена уламками скель і камінням; але вони знайшли дорогу, притискаючись до кручі і тримаючись якнайдалі від темної води. За милю на південь уздовж берега вони натрапили на гостролист. Пні та мертві гілки гнили в мілководді, можливо, залишки старого чагарника або живоплоту, що колись оточував дорогу через затоплену долину. Та під скелею стояли, все ще міцні й живі, два високі дерева, більші за будь-яке дерево гостролиста, які Фродо коли-небудь бачив чи навіть уявляв. Велике коріння тягнулося від стіни до води. Під навислою скелею дерева здавалися простими кущами, коли дивитися на них із вершини Сходів. Але зараз вони здіймалися над головами, жорсткі, темні та мовчазні, й, відкидаючи на коріння густі тіні, стояли прибрамною вартою в кінці дороги.

— Ну, нарешті ми прийшли! — сказав Ґандалф. — Ось тут закінчується ельфійський шлях із Краю Гостролиста. Гостролист був символом мешканців цієї землі, і вони посадили його тут, аби позначити кінець своїх володінь; Західні Двері були зроблені насамперед для сполучення з Володарями Морії. То були щасливі часи, коли між народами різних рас була міцна дружба, навіть між гномами й ельфами.

— Та не з вини гномів згасла та дружба, — сказав Ґімлі.

— А я не чув, аби це була провина ельфів, — сказав Леґолас.

— А я чув і одне, і друге, — сказав Ґандалф, — але зараз я не буду нікого судити. І благаю вас обох, Леґоласе та Ґімлі, не сперечайтесь і допоможіть мені. Ворота зачинені та приховані, й чим швидше ми їх знайдемо, тим краще. Ніч насувається. А ви, — сказав він, повернувшись до решти, — поки я шукаю, приготуйтеся до подорожі Морією. Боюся, тут нам доведеться розпрощатися з нашим ваговозом. Мусите відкласти одяг, який ми взяли на випадок холоду: всередині він вам не знадобиться, та і, сподіваюся, коли ми вийдемо назовні й помандруємо на південь, — також. Замість того мусимо взяти багаж, який ніс поні, особливо харчі та міхи з водою.

— Але не можна залишати бідолашного старого Біла в цьому дикому місці, пане Ґандалфе! — обурено вигукнув Сем. — Я цього не допущу, і край. Він стільки пройшов і пережив!

— Мені шкода, Семе, — сказав чарівник. — Але коли Ворота відчиняться, я не впевнений, що ти зможеш затягнути Біла досередини, в довгу темряву Морії. Тобі доведеться вибирати між Білом і твоїм господарем.

— Якщо я його проведу, він піде за паном Фродо в лігво дракона, — запротестував Сем. — Це ж буде мало не вбивство — випускати його на поживу вовкам.

— Це не буде вбивство, сподіваюся, — сказав Ґандалф. Він поклав долоню на голову поні й тихо сказав: — Іди, і нехай тебе ведуть і бережуть ці слова. Ти мудра тваринка і ще багато чого навчився в Рівендолі. Пробирайся туди, де є трава, і поспішай до дому Елронда чи куди сам схочеш.

— Ну от, Семе! У нього буде стільки ж шансів урятуватися від вовків і добратися додому, як і у нас.

Сем стояв біля поні спохмурнілий і не відповідав. Біл, ніби розуміючи, про що йдеться, притулився до Сема, тицьнувшись носом у його вухо. Сем розплакався і смикав за ремені, знімаючи всі пакунки та кидаючи їх на землю. Усі перебирали речі, складаючи на купу все, що можна залишити, і розподіляючи решту.

Коли все було зроблено, вони стали спостерігати, що робить Ґандалф. А він не робив нічого. Він стояв між двома деревами, втупившись у гладку кам'яну стіну, мовби хотів просверлити очима діру. Ґімлі тинявся довкола, постукуючи по каменю сокирою. Леґолас притиснувся до скелі, прислухаючись.

— Ну, ми всі готові, — сказав Мері, — але де ж Ворота? Я нічого не бачу.

— Коли гномівські ворота зачинені, їх не видно, — сказав Ґімлі.

— Вони невидимі. І навіть їхні майстри не знайдуть чи не відчинять їх, якщо забудуть таємницю.

— Але таємниця цих Воріт була відома не лише гномам, — сказав Ґандалф, раптом стрепенувшись і обертаючись. — Світ іще не перемінився, й очі, які знають, що шукати, знайдуть знаки.

Він підійшов до стіни. Просто між тінями дерев стіна була гладка, й він став обмацувати її, ледь чутно бурмочучи якісь слова. Потім відступив назад.

— Погляньте! — сказав він. — Зараз ви щось бачите?

Тепер місяць висвічував сіру поверхню скелі; та якусь мить більше нічого видно не було. Тоді повільно, там, де чарівник проводив долонями, проступили слабкі лінії, мов тоненькі прожилки срібла в камені. Спершу вони були не товщі за павутинки, такі прозорі, що тільки виблискували в сяйві місяця, та поступово вони ширшали і яскравішали, аж поки не почав проступати малюнок.

Угорі, куди дотягувався Ґандалф, була арка витких літер ельфійського письма. Нижче, хоча лінії подекуди стерлися, проглядалися обриси молота і наковальні під короною зі сімома зірками. Ще нижче були два дерева, кожне з місяцем-молодиком. Найяскравіше посередині воріт світилася велика зірка з багатьма променями.

— Це емблема Даріна! — вигукнув Ґімлі.

— І Дерева Високих Ельфів! — мовив Леґолас.

— І Зірка Дому Феанора, — додав Ґандалф. — Вони виписані ітильдином, який відбиває тільки місячне та зоряне сяйво і прокидається лише тоді, коли до нього доторкнеться той, хто знає слова, давно забуті в Середзем'ї. Давно чув я їх востаннє і довго мусив пригадувати.

— А що тут написано? — запитав Фродо, намагаючись розібрати написи на арці. — Я думав, що знаю ельфійські літери, та цього я не прочитаю.

— Це ельфійська мова Прадавніх Часів із Заходу Середземні, — відповів Ґандалф. — Але тут нічого важливого для нас не написано, лише таке: Двері Даріна, Володаря Морії. Скажи слово, друже, і заходь. А внизу дрібніший напис: Я, Нарві, спорудив їх. Келебрімбор із Краю Гостролиста накреслив ці знаки.

— А що означає «скажи слово, друже, і заходь»! — запитав Мері.

— Це досить просто, — відповів Ґімлі. — Якщо ти друг, скажи таємне слово, ворота відчиняться, і ти зможеш увійти.

— Так, — сказав Ґандалф, — ці ворота, напевно, підкоряються словам. Деякі гномівські ворота відкриваються лише в особливий час або для певних осіб; а для деяких необхідні ще замки та ключі, коли відомі час і слова. У цих воротах немає ключів. У дні Даріна вони не були таємні. Вони зазвичай стояли відчинені, й біля них сиділи вартові. Та якщо ворота зачинялися, то всі, хто знав слово, могли ввійти. Принаймні так свідчать літописи, правда, Ґімлі?

— Правда, — відповів гном. — Але яке це слово — забулося. Нарві, його майстерність і весь його рід пішли в небуття.

— А ти хіба не знаєш слова, Ґандалфе? — здивовано запитав Боромир.

— Ні! — відповів Ґандалф.

Усі здавалися розгубленими; тільки Араґорн, який добре знав Ґандалфа, мовчав і залишався незворушним.

— То навіщо було тягнути нас до цього клятого місця? — вигукнув Боромир, із острахом озираючись на темну воду. — Ти нам казав, що одного разу вже ходив Копальнями. Як це тобі вдалося, якщо ти не знав, як увійти?

— Відповіддю на твоє перше запитання, Боромире, — мовив чарівник, — є те, що я не знаю того слова — поки що. Та ми ще подивимося. Тоді зможеш запитувати, яка користь із моїх вчинків, — додав він, і очі його зблиснули з-під настовбурчених брів, — коли вони виявляться марними. А щодо твого другого запитання: ти не віриш моїй оповіді? Чи тобі бракує кебети? З цього боку я не заходив. Я йшов зі сходу. Якщо хочеш знати, то ці ворота відчиняються назовні. Зісередини вони прочиняються поштовхом руки. Ззовні їх нічого не зрушить, окрім заклинання. Силою їх не відчинити.

— Тоді що ти збираєшся робити? — запитав Піпін, не злякавшись наїжачених брів чарівника.

— Постукати у двері твоєю головою, Переґріне Туку, — відповів Ґандалф. — Але якщо це їх не розіб'є і до мене не чіплятимуться з дурними запитаннями, я спробую знайти чарівні слова.

Колись я знав усіма мовами ельфів, людей чи орків усі закляття, якими відчиняли ворота. Я і зараз без зусиль пригадаю кілька десятків. Але, напевно, всіх їх випробовувати не знадобиться; і не доведеться звертатися до Ґімлі по слова таємної мови гномів, якої вони нікого не вчать. Чарівні слова — ельфійські, як і напис на арці — в цьому я не сумніваюся.

Він знову підступив до стіни і легенько торкнувся патерицею срібної зірки посередині під знаком наковальні.

Аннон едгеллен, едро гі аммен!

Феннас ноґотрім, ласто бет ламмен!

— вимовив він владним голосом. Срібні лінії поблякли, та гладкий сірий камінь не здригнувся.

Безліч разів повторював він ці слова в різному порядку або змінюючи їх. Далі спробував інші заклинання, одне за другим, вимовляючи їх то швидше та голосніше, то повільніше і тихіше. Потім він промовляв окремі ельфійські слова. Нічого не ставалося. Скеля здіймалась у ніч, загорілися численні зірки, подув холодний вітер, а ворота залишалися зачинені.

Знову підійшов Ґандалф до стіни і, здійнявши руки, заговорив гнівно та дедалі владніше. «Едро, едро!» — вигукнув він і вдарив скелю патерицею. «Відчинись, відчинись!» — вигукував він усіми мовами, які коли-небудь лунали на Заході Середзем'я. Потім він кинув патерицю на землю і мовчки опустився на камінь.

У цей момент вітер доніс іздалеку виття вовків. Поні Біл здригнувся з переляку, а Сем підскочив до нього і щось тихо зашепотів на вухо.

— Дивися, не випусти його! — сказав Боромир. — Схоже, він нам іще знадобиться, якщо вовки нас не знайдуть. Ох і ненависне ж мені це гниле озеро!

Він нахилився й, піднявши зі землі великий камінь, пожбурив його в темну воду. Камінь зник із м'яким сплеском; але тієї ж миті почулися свист і булькотання. Великі кола брижів розійшлися поверхнею і повільно посунули до берега.

— Навіщо ти це зробив, Боромире? — запитав Фродо. — Мені також огидне це місце, а ще я боюся. І не знаю, чого саме: не вовків чи темряви за воротами, а ще чогось. Я боюся озера. Не чіпай його!

— Хай би ми вже пішли звідси! — зітхнув Мері.

— Чому Ґандалф так зволікає? — непокоївся Піпін. Ґандалф не звертав на них уваги. Він сидів, схиливши голову, чи то у відчаї, чи в напруженій задумі. Знову почулося смутне виття вовків. Брижі на воді поширювались і підходили все ближче; деякі вже хлюпались об берег.

І тут чарівник так раптово зірвався на ноги, що всі здригнулися. Він сміявся!

— Є! — вигукнув він. — Ну, звичайно ж! Дуже просто, як і більшість загадок, коли знаєш відповідь.

Піднявши патерицю, він став перед стіною і промовив дзвінким голосом: «Меллон!»

Зірка яскраво спалахнула і знову згасла. Тоді безшумно окреслились обриси великих дверей, хоча раніше не видно було ні тріщинки, ні щілинки. Повільно розділилися вони посередині і стали відчинятися назовні, дюйм за дюймом, аж поки обидві стулки не торкнулися стіни. Крізь отвір виднілися темні сходи, що круто вели вгору; та за нижчими сходинками темрява була густіша за ніч. Загін стояв вражений.

— Я все ж таки помилявся, — сказав Ґандалф, — і Ґімлі також. Лише один Мері був на правильному шляху. Чарівне слово завжди було написане на арці! Переклад мав би бути такий: Скажи слово «друг» і заходь. Я мав просто сказати «друг» по-ельфійськи — і ворота відчинилися би. Досить просто. Занадто просто для вченого мудреця в наш неспокійний час. А тепер ходімо!

Він переступив поріг і торкнувся першої сходинки. Та в цей момент трапилося кілька подій. Фродо відчув, як щось ухопило його за щиколотку, й він упав, зойкнувши. Поні Біл перелякано заіржав, крутнув хвостом і рвонувся геть понад озером у темряву. Сем скочив слідом, але, коли почув зойк Фродо, побіг назад, схлипуючи та лаючись. Інші обернулись і побачили, як води озера заклекотіли, ніби з південного кінця пливла ціла армія змій.

З води виповз, звиваючись, довгий вогкий щупалець, що світився блідо-зеленим світлом. Його чіпка кінцівка вхопила Фродо за ногу і тягнула у воду. Сем, упавши на коліна, рубав щупалець кинджалом.

Кінцівка відпустила Фродо, і Сем його відтягнув, кличучи на допомогу. З води потяглися ще двадцять кінцівок. Темна вода їм клекотіла, звідти понесло огидним смородом.

— Усі до воріт! Нагору сходами! Швидко! — закричав Ґандалф, вискакуючи назад. Вирвавши Загін із заціпеніння, яке, здавалося, не скувало одного лише Сема, Ґандалф потягнув усіх досередини.

І саме вчасно. Сем і Фродо піднялися тільки на кілька сходинок, і Ґандалф щойно ступив досередини, коли чіпкі щупальці перетнули вузький берег і вже обмацували скелю та ворота. Один переповз через поріг, виблискуючи в сяйві зірок. Ґандалф обернувся і зупинився. Якщо він і підбирав слово, яке би зачинило ворота зсередини, то воно не знадобилося. Безліч кінцівок, звиваючись, обхопили обидві стулки воріт і з жахливою силою їх зачинили. Стулки затраснулися з гуркітливою луною, і світло зникло. Крізь камінь лунали глухі удари і тріск.

Сем, припавши до руки Фродо, впав на сходах у чорній темряві.

— Бідолашний старий Біл! — промовив він придушеним голосом. — Бідолашний старий Біл! Вовки та змії! Але змії для нього — це вже занадто. Мені довелося обирати, пане Фродо. Я мусив піти з вами.

Вони почули, як Ґандалф повернувся вниз сходами й ударив патерицею по воротах. Камінь затремтів, і сходи задрижали, та ворота не відчинилися.

— Так-так! — мовив чарівник. — Дорога назад завалена, і тепер є лише один вихід — на іншому боці гір. Судячи зі звуків, іззовні накидали валунів, викорчували дерева і ними приперли ворота. Мені шкода, бо дерева були прекрасні й росли так довго.

— Я відчував присутність чогось жахливого з того моменту, коли моя нога торкнулася води, — сказав Фродо. — А що це було… чи були?

— Не знаю, — відповів Ґандалф, — але всі щупальці прямували до однієї мети. Щось виповзло або щось вигнали з темних вод під горами. У глибоких проваллях світу мешкають істоти, старіші й огидніші за орків.

Він не згадав уголос про те, що, ким би не була та тварюка в озері, з усього Загону вона першим ухопила Фродо.

Боромир пробурмотів щось собі під ніс, але лунке каміння посилило звук хрипкого шепоту, й усі почули:

— У глибоких проваллях світу! І туди ми йдемо проти моєї волі. Хто нас тепер поведе в цій мертвій темряві?

— Я поведу, — мовив Ґандалф, — і Ґімлі нехай іде поруч. Стежте за моєю патерицею!

Чарівник пішов уперед великими сходами, високо піднявши патерицю, вершечок якої сяяв блідим світлом. Широкі сходи добре вбереглися. Мандрівники нарахували дві сотні сходинок, широких і невисоких; і нагорі вони натрапили на склепистий прохід із рівною підлогою, що вів у темряву.

— Сядьмо тут на східцях, перепочиньмо і щось перекусімо, якщо не знайдеться їдальні! — сказав Фродо. Він уже оговтався від жаху цупкого щупальця і раптом відчув страшенний голод.

Пропозицію привітали всі; присіли на верхніх сходинках, тьмяні постаті в пітьмі. Після їжі Ґандалф дав кожному по третьому разу ковтнути мірувору з Рівендолу.

— Боюся, його надовго не вистачить, — сказав він, — але гадаю, нам він потрібен після того жаху біля воріт. А поки перейдемо на другий бік, знадобиться все, що залишилося — хіба би нам дуже пощастило! І воду також бережіть! У Копальнях багато струмків і криниць, але їх чіпати не можна. Нам може не випасти нагоди наповнити бурдюки та фляги, аж поки не дійдемо до Чорнорічної Долини.

— А скільки туди йти? — запитав Фродо.

— Не можу сказати, — відповів Ґандалф. — Це залежить від багатьох причин. Якщо піти прямо, без пригод чи блукань, то, думаю, знадобляться три-чотири переходи. Від Західних до Східних Воріт по прямій лінії не менше як сорок миль, а дорога може петляти.

Після короткого відпочинку вирушили в путь. Усі прагнули якомога швидше закінчити подорож, тож були готові, незважаючи на втому, йти кілька годин. Ґандалф знов ішов попереду. У лівій руці він тримав патерицю, сяйво від якої освітлювало землю під ногами; у правій — ніс свій меч Гламдрінґ. Позаду крокував Ґімлі, його очі виблискували у тьмяному світлі, коли він роздивлявся по боках. За гномом ішов Фродо, він теж витягнув короткого меча, Жало. Ні Гламдрінґ, ані Жало не світились, і це втішало, бо ці витвори ельфійських ковалів зі Стародавніх Часів світилися холодним світлом, коли неподалік були орки. Позаду Фродо тримався Сем, а за ним — Леґолас, молодші гобіти і Боромир. У темряві, останній, похмурий і мовчазний ішов Араґорн.

Після кількох поворотів прохід повів донизу. Він довго опускався, перед тим як знову вийти на рівне. Стало гаряче та задушливо, але повітря було чисте, і часами в обличчя дмухало прохолоднішим повітрям із ледь помітних отворів у стінах. Їх було багато. У блідих променях патериці Фродо помічав сходи й арки, інші коридори і тунелі, що вели догори чи круто опускалися донизу, або ж просто відкривалися чорними отворами обабіч. Годі було сподіватись усе це запам'ятати.

Ґімлі дуже мало допомагав Ґандалфові, хіба що своєю стійкою мужністю. Принаймні його не турбувала, як усіх інших, сама темрява. Часом чарівник радився з ним, якщо вагався щодо вибору дороги; та останнє слово завжди було за Ґандалфом. Розміри і складність Копалень Морії вражали навіть Ґімлі, сина Ґлоїна, хоча був він гномом гірської раси. Ґандалфові зараз мало допомагали спогади про давню подорож, але навіть попри пітьму та всі закрути дороги він знав, куди йому йти і не вагався, якщо тільки була стежка, що вела до його мети.

— Не бійтеся! — сказав Араґорн. Затримка тривала довше ніж звичайно, і Ґандалф із Ґімлі перешіптувались; інші нетерпляче чекали їх, з'юрмившись осторонь. — Не бійтеся! Я був із ним у багатьох подорожах, хоч і ніколи в такій темній; і в Рівендолі розповідають про ще більш вражаючі його подвиги, яких я і не бачив. Він не загубиться, якщо є хоч якась дорога. Він привів нас сюди, незважаючи на наші страхи, й він виведе нас звідси, чого би це йому не коштувало. Він краще знайде дорогу додому у глуху ніч, аніж коти королеви Берутіель.

Загону пощастило з поводирем. У них не було ні палива, ні смолоскипів; у розпачливій сутичці біля воріт вони залишили багато речей. А без світла вони би швидко потрапили в халепу. Вздовж стежки, що відлунювала від їхніх кроків, було не лише безліч різних доріг, але й безліч ям і проваль, і темних колодязів. У стінах і в підлозі зяяли тріщини та безодні, й час від часу просто під ногами розкривалась ущелина. Найширша мала понад сім футів, і Піпін довго не наважувався перестрибнути через цю жахливу безодню. З глибини долинав клекіт води, мовби там, унизу, оберталося колесо величезного млина.

— Мотузка! — пробурмотів Сем. — Я знав, що вона знадобиться, якщо забуду!

Коли таких небезпек побільшало, посувалися повільніше. Їм уже здавалося, що дорога вниз, униз до коренів гір нескінченна. Усі страшенно потомились, однак думка про привал нікого не втішала. Настрій у Фродо було трохи піднявся після того, як він урятувався, попоїв і випив цілющого трунку; але тепер його знову охопила глибока тривога, майже страх. Хоч у Рівендолі його і вилікували від удару кинджалом, жахлива рана не минула безслідно. Його відчуття загострились, і він помічав речі, раніше невидимі. Однією з ознак змін, яку він помітив, було те, що він бачить у темряві краще за товаришів, окрім хіба що Ґандалфа. Та ще і Перстень висів у нього на грудях на ланцюжку, який часами видавався важким тягарем. Фродо відчував зло попереду та зло позаду, але нічого не говорив. Він міцніше стиснув рукоятку свого меча й уперто крокував уперед.

Його супутники говорили мало, та й то лише поспішним шепотом. Чути було тільки звук їхніх кроків; глухе стукання чоботів Ґімлі; важку ходу Боромира; легкі кроки Леґоласа; м'яке, ледь чутне тупотіння гобітів; а вкінці — повільні тверді кроки Араґорна. Тільки-но вони зупинялись, усе стихало, тільки інколи слабо дзюркотіла та капала невидима вода. Однак Фродо чув чи уявляв собі, що чув, іще якісь звуки: м'яке тупотіння босих ніг. Воно ніколи не посилювалось ані не наближалося настільки, щоби він упевнився; та коли вже воно починалося, то не зупинялося, поки рухався Загін. І не було воно луною, бо, коли Загін зупинявся, тупотіння ще якийсь час чулося само собою, а потім затихало.

До Копалень зайшли, коли настала ніч. Рухалися кілька годин лише з короткими зупинками, коли Ґандалф опинився перед першим серйозним випробуванням. Широка темна арка попереду розгалужувалася на три коридори: усі вели в одному і тому самому напрямку, на схід; але лівий пірнав униз, правий дерся догори, а середній, дуже вузький, біг далі на попередньому рівні.

— Цього місця я геть не пам'ятаю! — сказав Ґандалф, нерішуче зупинившись під аркою. Він підняв патерицю, сподіваючись знайти якісь знаки чи написи, які би допомогли вибрати, але нічого такого не було. — Я надто втомлений, аби зараз вирішити, — похитав він головою. — І ви, напевно, такі самі потомлені, а то й більше. Найкраще нам тут зупинитися до кінця ночі. Розумієте, про що я? Тут завжди темно, та нагорі місяць котиться на захід і північ уже минула.

— Бідолашний старий Біл! — зітхнув Сем. — І де він зараз? Маю надію, що ті вовки ще його не схопили.

Ліворуч від великої арки знайшлися кам'яні двері: ледь прочинені, вони легко піддалися легкому поштовху. За ними було просторе приміщення, вирубане у скелі.

— Стійте! — вигукнув Ґандалф, коли Мері з Піпіном кинулися досередини, раді, що знайшли місце, де би могли перепочити з почуттям більшої захищеності, ніж у коридорі. — Стійте! Ви не знаєте, що всередині. Я піду перший.

Він обережно ввійшов досередини, а інші потяглися слідом.

— Бачите?! — сказав він, показуючи патерицею на середину підлоги.

Там чорніла велика кругла діра, схожа на колодязь. Розбиті іржаві ланцюги звисали з краю в чорну безодню. Поряд лежали уламки каміння.

— Хтось із вас міг би впасти і досі ще летіти до дна, — сказав Араґорн до Мері. — Поки маєте проводиря, нехай він заходить перший.

— Схоже, тут була вартівня для нагляду за коридорами, — сказав Ґімлі. — А ця діра — колодязь для вартових із кам'яною лядою. Та ляда розбита, тож у темряві будьмо обережні.

Піпіна потягнула до колодязя цікавість. Поки всі решта розгортали ковдри і стелили постіль під стінами, якомога далі від діри в підлозі, він підповз до краю і зазирнув. Прохолодне повітря вдарило йому в обличчя, здіймаючись із невидимих глибин. Піддавшись раптовому пориву, він схопив камінець і кинув униз. Його серце вдарило кілька разів, перш ніж долинув якийсь звук. Далеко внизу, так наче камінець впав у глибоку воду в якійсь печері, пролунало «бульк», дуже віддалене, та посилене й відлунене порожньою шахтою.

— Що це? — вигукнув Ґандалф. Він заспокоївся, коли Піпін зізнався, що накоїв; але йому це не сподобалось, і Піпін побачив, як зблиснули його очі. — Дурень Тук! — буркнув чарівник. — Це серйозна мандрівка, а не гобітська прогулянка. Наступного разу сам кидайся, і не буде з тобою клопоту. А тепер посидь тихо!

Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долетіло слабке постукування: тук-тук, тук-тук. Стихло, а коли відлуння замовкло, знову застукало: тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук. Постукування звучало тривожно, мовби якісь сигнали, та невдовзі затихло й уже не повторювалося.

— Це стукав молоток, присягаюся, — сказав Ґімлі.

— Так, — погодився Ґандалф, — і мені це не подобається. — Може, дурний камінь Переґріна тут ні до чого; а можливо, він розбудив того, кого краще було залишити у спокої. Благаю, не роби більше такого! Будемо сподіватися, що тепер спокійно відпочинемо. А тобі, Піпіне, стояти першим на варті, як винагорода, — пробурчав він, загортаючись у ковдру.

Піпін сидів, нещасний, біля дверей у смоляній темряві; він безперестанку озирався, чи не виповзло щось із колодязя. Йому би хотілося накрити діру, навіть ковдрою, та він не наважувався підходити до неї, хоча Ґандалф, здається, заснув.

Насправді Ґандалф не спав, а просто лежав мовчки і не рухався. Він поринув у глибокі роздуми, намагаючи пригадати кожну деталь своєї попередньої подорожі в Копальнях і вирішити, куди йти далі; зараз хибний поворот міг усе погубити. Через годину він підвівся й підійшов до Піпіна.

— Примостись у куточку і поспи, мій хлопчику, — сказав він тихо. — Ти, напевно, хочеш спати. А я не зімкну очей, то вже ліпше повартую.

Сідаючи біля дверей, він пробурмотів:

— Знаю, чому мені недобре. Я хочу курити! Я не нюхав тютюну ще від ранку перед снігопадом.

Останнє, що помітив Піпін, засинаючи, була темна постать старого чарівника, що згорбилася на підлозі, з жевріючою тріскою у вузлуватих руках між колінами. Короткий спалах на мить висвітлив гострий ніс і димок від люльки.

Усіх розбудив Ґандалф. Він не спав і вартував сам шість годин, дозволивши іншим відпочити.

— За цей час я прийняв рішення, — сказав він. — Мені не подобається вигляд середнього коридору, і мені не подобається запах лівого: там унизу повітря затхле, якщо тільки я на чомусь розуміюся. Підемо правим. Час знову підніматись.

Упродовж восьми темних годин, не рахуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед; і не трапилося їм ніякої небезпеки, нічого не було ні чути, ні видно, крім слабкого вогника, що підстрибував попереду, мов світлячок, на патериці чарівника. Вибраний ними коридор невпинно йшов угору. Наскільки було видно, він вигинався великою дугою і ставав усе вищим і просторішим. Тепер по обидва боки не було ніяких інших тунелів, а в рівній підлозі — жодних ям чи тріщин. Очевидно, колись давно це була важлива дорога; і тепер вони пішли швидше, ніж напередодні.

Так пройшли близько п'ятнадцяти миль, якщо міряти прямо на схід, хоча насправді — всі двадцять, а то й більше. Поки дорога піднімалась угору, настрій у Фродо трохи поліпшився; та все ж він почувався пригніченим і часами чув, чи йому це лише здавалося, позаду Загону та поміж їхніми кроками ще якесь тупотіння, яке не було луною.

Загін ішов доти, доки вистачало сил гобітам, і всі вже думали про місце, де би переночувати, коли раптом стіни праворуч і ліворуч зникли. Здається, з-під аркового склепіння вони вийшли в чорний і порожній простір. Зізаду тягнуло теплим повітрям, а попереду темрява холодом лягала на обличчя. Усі зупинились і стривожено збилися докупи.

Ґандалф був задоволений.

— Я вибрав правильну дорогу, — сказав він. — Нарешті ми прийшли до житлової частини, і, здається, звідси недалеко до східного кінця. Та зараз ми дуже високо, набагато вище, ніж Чорнорічні Ворота, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, ми у просторій залі. Ризикну запалити яскравіший вогник.

Він підніс патерицю, і на мить блискавкою спалахнуло яскраве світло. Великі тіні підскочили і зникли, і високо над головами всі побачили кам'яне склепіння, що спиралося на численні могутні колони. Попереду та обабіч простиралася величезна порожня зала; її чорні стіни, відполіровані та гладкі, мов скло, зблиснули і засяяли. Вирізнилися ще три виходи, чорні арки: одна прямо на схід, і дві по обидва боки. І тут світло згасло.

— Це все, що я наразі можу зробити, — сказав Ґандалф. — Колись у схилі гори були великі вікна та шахти, що виводили до світла у верхніх ярусах Копалень. Я думаю, ми їх досягнули, та зараз нагорі ніч, і до ранку важко бути певним. Якщо я маю рацію, то завтра ранкове світло зазирне у вікна. А тим часом далі рухатися не варто. Спробуймо відпочити. Досі все йшло добре, й більшу частину темного шляху подолано. Та до виходу ми ще не дійшли, і шлях униз до Воріт неблизький.

Загін провів ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, ховаючись від перетягу: через східний прохід безперервно тягнуло прохолодним повітрям. Над ними нависала темрява, порожня та неосяжна, а пустка і безмежність вирубаних у породі залів та нескінченність розгалужених сходів і коридорів пригнічувала. Найбезумніші уявлення, навіяні гобітам темними чутками, не могли зрівнятися зі справжніми жахом і величчю Морії.

— Колись тут, мабуть, була здоровенна кількість гномів, — сказав Сем, — і всі до одного років п'ятсот працювали впертіше за борсуків, аби таке видовбати, та ще й у твердій породі! Навіщо все це? Невже вони мешкали в цих темних норах?

— Це не нори, — зауважив Ґімлі. — Це велике місто — Гномівська Рудня. Й у давнину воно було не темне, а світле та розкішне, про що все ще співається в наших піснях.

Він підвівся і заспівав у темряві низьким голосом, а луна відбилася під склепінням.

Був юний світ і зелень гір, І Місяць чистий, як папір, Струмок без назви біг між скал — Тоді лиш Дарін тут блукав, Прокинувшись; він називав Долини й гори; куштував Незайманих джерел кришталь, Над Озером Дзеркальним став І бачив в ньому, як зірки Сплелись в корону навіки. Високі гори, дивний світ Перед падінням Давніх Літ — Час незабутніх королів. О Нарґотронд і Ґондолін! Що відпливли вже за Моря — Чудова Даріна Пора. Він посідав різьблений трон У залі з безліччю колон: Зі срібла — діл, зі злота — дах, І руни влади на дверях. Як сонце, місяць і зірки, Світили ясно в ті віки — В той час без горя і жалю — Сяйливі лампи з кришталю. Там молот по залізу бив, Тесак тесав, різець різьбив, Кували лезо й рукоять, Копали шахти, клали гать. І на кольчуги йшли метал, Берил, і перли, і опал; Щити і лати, меч і спис Горою там росли увись. Народ невтомний Дарін мав, Він під горою грав, співав, Під арфу менестрель тужив, А з-за воріт сурмач сурмив. Миршаві гори, сірий світ, Ковальський горн — як зимний лід, Не чути арфи, молот стих: Загинув, Даріне, і ти… Його могила — тінь і сум У Морії, де Казад-дум. Та світить зірка не одна В Дзеркальнім Озері із дна: Його корона там лежить, Допоки Дарін все ще спить.

— Мені це сподобалося! — сказав Сем. — Хотілося би навчитись. У Морії, де Казад-дум! Та якщо подумати про всі ті лампи, то темрява видається ще темнішою. І десь тут усе ще лежать гори золота і коштовностей?

Ґімлі мовчав. Після співу йому не хотілося говорити.

— Гори коштовностей? — перепитав Ґандалф. — Ні. Орки часто грабували Морію; у верхніх залах нічого не залишилось. А відколи втекли гноми, ніхто не наважується спуститись у глибокі шахти до скарбниць на нижніх ярусах: їх затопила вода… чи тінь страху.

— Тоді пощо гноми хочуть сюди повернутися? — запитав Сем.

— По мітрил, — відповів Ґандалф. — Багатства Морії були не в золоті й коштовностях, іграшках гномів; і не в металі, їхньому служці. Очевидно, все це тут було, особливо метал; але видобувати це гноми не мали потреби, адже все необхідне їм давала торгівля. Бо тут, у єдиному місці на світі, видобували морійське срібло, або ж правдиве срібло, як його іноді називали: мітрил по-ельфійськи. Гноми його називають по-своєму, та як — нікому не кажуть. Його вартість була вдесятеро більша за золото, а зараз воно безцінне; бо на землі його майже не залишилось, і навіть орки не наважуються його тут шукати. Рудні жили ведуть ген на північ до Карадрасу й униз у темряву. Гноми про це не розповідають; але, ставши основою їхнього багатства, мітрил водночас їх і згубив: вони копали надто пожадливо та надто глибоко і розбудили те, від чого потім утікали, Прокляття Даріна. Майже все, що гноми винесли на світло, забрали орки й віднесли як жадану данину Сауронові.

Мітрил! Усі народи бажали ним володіти. Кувати його легко, як мідь, а шліфувати — як скло; і гноми вміли зробити з нього речі легкі і водночас міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітрил схожий на звичайне срібло, та краса його не тьмяніла і не чорніла з часом. Ельфи дуже його любили й, окрім усього іншого, виготовляли з нього ітильдин, «зоряне сяйво», — те, що ви бачили на воротах. Більбо мав кольчужку з мітрилу, подарунок Торіна. Цікаво, де вона зараз? Мабуть, збирає пилюку в «Домі метомів» у Великому Ритові.

— Що? — вигукнув Ґімлі, порушивши мовчання. — Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!

— Так, — погодився Ґандалф. — Я ніколи йому не говорив, але вартість її більша за весь Шир із усім його скарбом.

Фродо промовчав, але просунув руку під сорочку і торкнувся кілець своєї кольчуги. Його вразила думка, що він мандрував із ціною всього Ширу в себе під курткою. Чи Більбо знав про це? Без сумніву, чудово знав. Це був справді королівський подарунок. Але тепер думки Фродо віднесло з темних Копалень до Рівендолу, до Більбо і Торбиного Кута у дні, коли там усе ще був Більбо. Усім серцем прагнув він повернутися туди, в ті дні, стригти лужок чи поратися біля квітів, і щоби ніколи не чути про Морію чи про мітрил… чи Перстень.

Запала глибока мовчанка. Один по одному всі позасинали. Фродо стояв на чатах. І, мов якийсь подих, що крізь невидимі двері повіяв із глибин, на нього зійшов страх. Руки похололи, і чоло спітніло. Він прислухався. Дві повільні години вся його увага зосередилася тільки на слуханні; та жодного звуку чути не було, навіть уявлюваного відлуння кроків.

Варта підходила до кінця, коли вдалині, біля західної арки, йому привиділася пара блідих цяток світла, мов чиїсь палаючі очі. Він здригнувся. Труснув похиленою головою. «Мало не заснув на варті, — подумав. — Уже сниться». Він підвівся і протер очі, і далі так стояв, вдивляючись у темряву, аж поки його не змінив Леґолас.

Він заснув, тільки-но ліг, але йому здавалося, що його сон триває: він чув шепіт і бачив пару блідих цяток світла, що наближалися. Прокинувшись, він почув, як поруч тихо розмовляють його товариші, й відчув на обличчі слабке світло. Крізь проріз у склепінні, високо над східною аркою, падав довгий блідий промінь; а інший бік зали, над північною аркою, також тьмяно освітлювався.

Фродо сів.

— Доброго ранку! — сказав Ґандалф. — Нарешті знову настав ранок. Як бачиш, я мав рацію. Ми вгорі на східному краї Морії. До кінця дня мусимо знайти Великі Ворота і побачити води Дзеркального Озера в Чорнорічній Долині.

— Я би втішився, — сказав Ґімлі. — Морію я побачив, вона величезна, та надто темна і страшна; і не знайшли ми жодних слідів моїх родичів. Тепер я сумніваюся, що Балін узагалі приходив сюди.

Після сніданку Ґандалф вирішив одразу ж вирушати.

— Ми втомлені, та краще відпочинемо назовні, — сказав він. — Я гадаю, нікому з нас не захочеться ще одну ніч провести в Морії.

— Нізащо! — вигукнув Боромир. — А куди ми підемо? Під оту східну арку?

— Можливо, — відповів Ґандалф. — Але я не знаю напевне, де ми є. Якщо я не збився зі шляху, то ми перебуваємо вище та північніше від Великих Воріт; а знайти правильну дорогу туди може бути нелегко. Східна арка, можливо, виявиться саме тим шляхом; але спочатку треба роздивитися. Нумо ходімо на те світло в північних дверях. Добре було би знайти вікно, та боюся, що це світло падає крізь глибокі шахти.

Слідом за Ґандалфом усі пройшли під північною аркою. Опинились у широкому коридорі. Чим далі, тим яскравішало світло, і виявилося, що пробивається воно з дверей праворуч. Високі та кам'яні, вони все ще висіли на завісах, напівпрочинені. За ними відкривалася велика квадратна кімната. Світло було тьмяне, та після стількох годин темряви здавалося сліпучим, і мандрівники жмурилися, переступаючи поріг.

Ноги їхні ворушили глибокий пил на підлозі й перечіпалися через якісь предмети, форму яких спочатку годі було розібрати. Кімната освітлювалася через широку шахту високо на східній стіні; стіна йшла косо вгору, і вдалині синіла невелика латка неба. Світло з прорізу падало просто на видовжену плиту посеред кімнати, близько двох футів заввишки, на якій лежала велика брила з білого каменю.

— Схоже на гробницю, — пробурмотів Фродо і нахилився з дивним недобрим передчуттям, аби краще роздивитися. Ґандалф швидко підійшов до нього. На брилі були глибоко викарбувані руни:

— Це Руни Даерона, якими в давні часи користувались у Морії, сказав Ґандалф. — Тут написано мовою людей і гномів:

БАЛІН, СИН ФУНДІНА,

ВОЛОДАР МОРІЇ

— То він помер, — мовив Фродо. — Цього я і боявся.

Ґімлі закрив каптуром обличчя.

V. Міст Казад-Дума

Біля могили Баліна мовчки стояв Загін Персня. Фродо пригадав Більбо та його тривалу дружбу з гномом і давній приїзд Баліна до Ширу. У цьому запилюженому підгірному склепі те життя здавалося віддаленим на тисячу років і тисячу миль.

Нарешті вони заворушились і стали роззиратися, намагаючись зрозуміти, що сталося з Баліном і його гномами. На другому боці кімнати були ще одні, менші двері. Біля обох дверей валялося багато кісток, а поміж ними — зламані мечі, надщерблені сокири, розтрощені щити і шоломи. Деякі мечі були криві — орківські ятагани з воронованими лезами.

У кам'яних стінах було багато ніш, у яких стояли великі, ковані залізом, дерев'яні скрині. Усі були розбиті і спустошені; та біля розколеного віка однієї з них лежали рештки книги. Порубана, поштрикана та напівспалена, а також забруднена чорними і ще якимись плямами, схожими на стару кров, вона майже не прочитувалася. Ґандалф обережно підняв книгу, та аркуші ламалися, коли він клав її на могилу. Якийсь час він мовчки і пильно роздивлявся її. Фродо та Ґімлі, які стояли поруч, бачили, коли він обережно перегортав сторінки, що списані вони різними почерками, рунами Морії та Долу, і подекуди по-ельфійськи.

Нарешті Ґандалф підвів голову.

— Здається, це літопис діянь народу Баліна, — сказав він. — Мабуть, його почали, коли прийшли в Чорнорічну Долину близько тридцяти років тому: на сторінках є числа, які відповідають рокам із часу їхнього прибуття. На першій сторінці поставлено «один — три», тож щонайменше бракує двох перших аркушів. Ось послухайте!

«Ми прогнали орків од великих воріт і вартового…» Далі пропалено, мабуть, слово «приміщення», «ми перебили багатьох під яскравим…», гадаю, «під яскравим сонцем долини. Флої пронизали стрілою. Сам він убив великого…» Тут стерто, а далі написано: «Флої під травою біля Дзеркального Озера». Далі пара рядків не прочитується. А потім: «Ми влаштувались у двадцять першій залі північної сторони. Там є…» нерозбірливо… згадується колодязь. Потім: «Балін поставив свій престол у Палаті Мазарбулу».

— Літописна Палата, — пояснив Ґімлі. — Мабуть, у ній ми і стоїмо.

— Ну, а далі велика частина тексту нерозбірлива, — сказав Ґандалф, — хіба що «золото», «сокира Даріна» та щось схоже на «шолом». Тоді: «Володарем Морії став Балін». Схоже на кінець розділу. Після зірочок написано іншою рукою, і я можу розібрати «ми знайшли правдиве срібло», а потім слово «майстерно викувано», а потім щось, ага, зрозумів! «Мітрил», і два останні рядки: «Оїна на пошуки верхніх арсеналів Третього глибинного ярусу», здається, «йти на захід», — стерто, «до воріт Краю Гостролиста».

Ґандалф замовк і перегорнув кілька аркушів.

— Тут є кілька схожих сторінок, досить недбало заповнених і дуже пошкоджених, — сказав він, — але при такому освітленні я не можу їх розібрати. І багато аркушів бракує, бо сторінки починаються з номера «п'ять», напевно, п'ятого року колонії. Ану подивимося! Ні, надто порвані та забруднені, нічого не розберу. При сонці було би видно краще. Зачекайте! Ось тут є щось: великий, розбірливий почерк, по-ельфійськи.

— Це рука Орі, — сказав Ґімлі, зазираючи через плече чарівника. — Він писав красиво та швидко і часто — ельфійськими літерами.

— Боюся, що гарним почерком йому доводилося записувати погані новини, — сказав Ґандалф. — Перше розбірливе слово — «скорбота», але решта рядка втрачена, видно тільки «…чора». Так, мабуть, «учора», а далі: «Десятого листопада Балін, володар Морії, загинув у Чорнорічній Долині. Він пішов сам до Дзеркального Озера. Орк, який сховався за каменем, підстрелив його. Ми вбили орка та ще багатьох… зі сходу вздовж Срібної Жили». Край сторінки такий заплямований, що я майже нічого не можу розібрати, але, здається, тут написано «ми зачинили ворота», а потім «зможемо їх довго утримати, якщо…», а тоді, здається, «жахливий», «страждати». Бідний Балін! Він носив свій титул менше як п'ять років. Хотів би я знати, що трапилося потім; але нема часу розгадувати кілька кінцевих сторінок. Ось остання сторінка.

Він замовк і зітхнув.

— Невеселе читання, — продовжив він. — Боюся, що кінець їхній був жорстокий. Послухайте! «Ми не можемо вибратися. Ми не можемо вибратися. Вони захопили міст і другий зал. Фрар, Лоні й Налі там погинули». Далі чотири рядки затерто, видно лише: «Пішли п'ять днів тому». Цікаво, що це означає. Останні рядки: «Озеро піднялось аж до Західних Воріт. Водяний Сторож схопив Оїна. Ми не можемо вибратися. Кінець близько», — а потім: «Барабани, барабани у глибинах». Про що це? Останні слова поспіхом по-ельфійськи: «вони йдуть». Більше нічого нема. — Ґандалф замовк і задумався.

Раптом Загін охопив увесь жах цієї палати.

— «Ми не можемо вибратися», — пробурмотав Ґімлі. — Нам пощастило, що озеро трохи опустилось і що Сторож спав у південному кінці.

Ґандалф підвів голову й озирнувся.

— Здається, тут, біля двох дверей, вони дали свій останній бій, — сказав він, — але до того часу їх небагато залишилося. Отак закінчилася спроба відвоювати Морію! Відважна, та нерозумна. Час іще не настав. А зараз, на жаль, мусимо попрощатися з Баліном, сином Фундіна. Нехай спочиває тут, у палатах своїх пращурів. Заберемо його книгу, Книгу Мазарбул, й пізніше прочитаємо її уважніше. Візьми її ти, Ґімлі, і при можливості передай Даїнові. Вона його зацікавить, хоч і глибоко засмутить. А тепер ходімо! Ранок уже минає.

— А куди ми підемо? — запитав Боромир.

— Назад до зали, — відповів Ґандалф. — Але ми не даремно завітали сюди. Тепер я знаю, де ми. Оце, як каже Ґімлі, Палата Мазарбулу, а зала має бути двадцять перша з північного боку. Тому нам слід іти східною аркою зали й увесь час рухатися праворуч, на південь і вдолину. Двадцять перша зала — це Сьомий рівень, тобто на шість ярусів вище від Воріт. Ходімо! Вертаймося до зали!.

Ледве вимовив Ґандалф ці слова, як пролунав страшний гуркіт: розкотисте Бум донеслося з далеких глибин, і камінь під ногами мандрівників здригнувся. Вони у тривозі кинулися до дверей. Тум! Тум! — розкотилося знову, мовби здоровенні руки перетворили печери Морії на величезний барабан. І відразу ж, луною, із зали почулося ревіння великого рога, а йому відповіли ріжки та різкі голоси. Затупотіли сотні ніг.

— Вони йдуть! — вигукнув Леґолас.

— Ми не можемо вибратися, — мовив Ґімлі.

— Пастка! — крикнув Ґандалф. — Чому я зволікав? Ось ми й упіймалися, як і гноми до нас. Але тоді тут не було мене. Ми ще побачимо…

Тум! Тум! — залунав барабан, і стіни здригнулися.

— Зачиніть двері й забийте клин! — наказав Араґорн. — І не кидайте речі, доки вистачить сил: ми ще зможемо прорватися.

— Ні! — заперечив Ґандалф. — Не можна цілком замикатися. Тримайте східні двері відчиненими! При нагоді підемо туди.

Пролунали ще один різкий сигнал рога та пронизливі крики. Коридором униз затупотіли ноги. З брязкотом Загін оголив мечі. Ґламдрінґ спалахнув блідим світлом, Жало замерехтіло. Боромир натиснув плечем на західні двері.

— Зачекай хвилину! Ще не зачиняй! — вигукнув Ґандалф. Він підскочив до Боромира і випрямився на повен зріст. — Хто прийшов сюди тривожити спочинок Баліна, Володаря Морії?

Пролунав вибух хрипкого сміху, наче каміння обвалилось у безодню; серед галасу почувся низький владний голос. Тум, шум, шум! — били барабани у глибині.

Ґандалф метнувся до дверей і вистромив свою патерицю крізь вузьку щілину. Сліпучий спалах освітив палату і коридор. На мить чарівник визирнув за двері. Коридором просвистіли стріли, і Ґандалф підскочив назад.

— Там орки, і їх багато, — сказав він. — А деякі величезні та люті: чорні уруки з Мордору. Зараз вони не наступають, але там є ще хтось. Здається, великий печерний троль, а може, і не один. Тудою вже не втечемо.

— І кінець надії, якщо вони підійдуть і до других дверей, — сказав Боромир.

— Тут поки що тихо, — сказав Араґорн, який стояв біля східних дверей, дослухаючись. — Прохід із того боку пірнає вниз сходами: він, очевидно, не веде до зали. Та не варто тікати туди наосліп, із погонею за плечима. Ми не можемо зачинити двері. Ключ загублено, замок розбито, і вони відчиняються досередини. Спершу треба якось стримати ворога. Ми примусимо їх боятися Палати Мазарбулу! — сказав він похмуро, торкаючись леза свого меча, Андуріла.

У коридорі важко затупотіли. Боромир кинувся до дверей і з натугою зачинив їх, а замість клина позабивав уламки мечів і дощок. Загін відійшов у протилежний куток кімнати. Але тікати поки що не було як. У двері гримнули так, що вони здригнулись, а потім почали повільно відчинятися, виштовхуючи клини. Здоровенні рука та плече з темною шкірою в зеленавій лусці пропхалися крізь щілину. Внизу з'явилася велика пласка безпала ступня. У коридорі запала мертва тиша.

Боромир скочив уперед і з усієї сили рубонув руку; та його меч дзенькнув, відскочив і випав із руки. Лезо надщербилося.

Раптом, на власний подив, Фродо відчув, як гарячий гнів спалахнув у його серці. «Шир!» — вигукнув він і, підскочивши до дверей, нахилився і простромив Жалом огидну лапу. Потвора заревла й відсмикнула лапу, мало не вирвавши Жало у Фродо з руки. Чорні краплі впали з леза на підлогу і задимилися. Боромир натиснув на двері і знову їх зачинив.

— Молодець, Шире! — вигукнув Араґорн. — Гобіт глибоко жалить! Ти маєш добрий кинджал, Фродо, син Дроґо!

У двері вдарили, а потім іще і ще раз. Гатили тараном і молотами. Двері тріщали і стали піддаватись, а тоді раптом широко розчахнулися. В отвір полетіли стріли, та поціляли вони в північну стіну і падали, нікого не зачепивши, на підлогу. Тоді засурмив горн і затупотіли орки, один за одним заскакуючи в палату.

Скільки їх було, Загін не міг полічити. Напад був лютий, але орків збентежила сила опору. Двом Леґолас простромив горлянки. Ґімлі перебив ноги третьому, котрий скочив на могилу Баліна. Багатьох убили Боромир із Араґорном. Коли полягло тринадцятеро, решта з вереском відступила, залишивши захисників неушкодженими, якщо не брати до уваги подряпину на чолі Сема. Він урятувався, швидко нахилившись, а сам звалив «свого» орка сильним ударом курганівського кинджала. У його карих очах палав вогонь, тож якби його побачив Тед Пісковик, то позадкував би.

— А тепер час! — вигукнув Ґандалф. — Ходімо, поки не повернувся троль!

Але тільки-но вони рушили, а Піпін і Мері ще й не ступили на сходи, як здоровенний ватаг орків, майже людського зросту, в чорній броні з голови до п'ят, скочив у палату; позаду нього у дверях скупчилися вояки. Його широке пласке обличчя було темне, очі палали, мов дві жарини, червонів висолоплений язик; у руці він тримав величезного списа. Ударом здоровенного щита він відбив меч Боромира, відтіснив його і кинув на землю. Пірнувши попід меч Араґорна зі швидкістю змії, що атакує, він прорвався поміж Загін і метнув списа просто у Фродо. Спис ударив у правий бік, відкинув гобіта і притиснув до стіни. Сем із криком рубонув по ратищу, і воно розламалося. Та ще коли орк пожбурив списа і схопився за ятаган, на його шолом опустився Андуріл. З яскравим спалахом шолом розколовся надвоє. Орк звалився з розтрощеною головою. Ватага кинулася навтьоки, завиваючи, під натиском Боромира й Араґорна.

Тум, тут! — били барабани. У глибинах знову пролунав гуркіт.

— Зараз! — крикнув Ґандалф. — Зараз остання нагода. Тікаймо!

Араґорн підняв Фродо з підлоги під стіною і побрів до сходів, штовхаючи Мері та Піпіна поперед себе. Решта пішла слідом; але Леґоласові довелося відтягати Ґімлі, бо, незважаючи на небезпеку, він сидів біля могили Баліна, похиливши голову. Боромир зачиняв східні двері, що скреготіли на завісах: вони мали два великі металеві кільця, та скріпити їх було нічим.

— Зі мною все гаразд, — видихнув Фродо. — Я сам піду. Пусти мене!

Араґорн мало не впустив його з подиву.

— Я думав, ти мертвий! — вигукнув він.

— Ще ні! — сказав Ґандалф. — Але нема часу дивуватися. Ідіть далі, всі до одного, сходами вниз! Зачекайте на мене внизу десять хвилин, але якщо мене швидко не буде, не баріться! Ідіть хутко і вибирайте шлях, що веде праворуч і донизу.

— Ми не залишимо тебе захищати двері самого! — сказав Араґорн.

— Робіть, як велю! — розлютився Ґандалф. — Мечі тут уже не допоможуть. Ідіть!

Коридор зовсім не освітлювався. У цілковитій темряві вони навпомацки спустилися довгими сходами і тоді озирнулися; та нічого не побачили, тільки слабке мерехтіння чарівникової патериці далеко вгорі. Здається, він усе ще стояв на чатах біля зачинених дверей. Фродо важко вдихнув повітря і прихилився до Сема, а той обхопив його руками. Вони стояли, вдивляючись у темряву. Фродо здалося, що він чує, як Ґандалф бурмоче якісь слова, що луною перекочуються похиленим склепінням. Він не міг розібрати ні слова. Стіни немовби тремтіли. Раз у раз гримів барабанний бій: шум, шум!

Раптом на сходах угорі зблиснуло біле світло. Далі щось глухо загуркотіло і важко гепнулося. Барабани несамовито забили: Тум-бум, тум-бум! — а тоді замовкли. Ґандалф скотився вниз по сходах і впав на землю біля своїх товаришів.

— Ну-ну! Все закінчено! — сказав чарівник, зводячись на ноги. Я зробив усе, що міг. Але я зустрів рівного собі й мало не загинув.

Ну, не стійте тут! Уперед! Доведеться якийсь час іти без світла — мені треба отямитись. Уперед, ходімо! Де ти, Ґімлі? Іди попереду зі мною! Усі тримайтеся ближче до нас!

Загін крокував за чарівником, гублячись у здогадах, що ж трапилося. Тум, шум! — знову забили барабани: цього разу приглушено і далеко, та все ж вони рухалися слідом. І жодних інших звуків погоні — ні тупотіння ніг, ані голосів. Ґандалф нікуди не повертав, бо коридор ішов у потрібному йому напрямку. Раз у раз траплялися сходинки, п'ятдесят чи більше, що опускалися на нижчий рівень. Зараз вони були головною небезпекою, бо в темряві не було видно спуску, аж поки нога не ступала в порожнечу. Ґандалф, мов сліпець, простукував підлогу патерицею.

За годину вони пройшли милю, а може, трохи більше, і подолали багато таких сходових маршів. Погоні й далі не було чути. Вони вже почали вірити в порятунок. У кінці сьомого маршу Ґандалф зупинився.

— Стає гаряче! — видихнув він. — Зараз ми опустилися принаймні на рівень Воріт. Думаю, нам треба знайти поворот ліворуч, на схід. Сподіваюся, він уже близько. Я дуже втомлений. Мушу трохи перепочити, навіть якщо за нами буде гнатись усе плем'я орків.

Ґімлі взяв його під руку і допоміг присісти на сходинку.

— Що трапилося там, біля дверей? — запитав він. — Ти зустрів того, хто б'є у барабан?

— Я не знаю, — відповів Ґандалф. — Але я несподівано зіткнувся з чимось, раніше не баченим. Я нічого не міг придумати, лише як накласти на двері закляття замикання. Я знаю їх багато, але, щоби правильно робити такі справи, потрібен час, і навіть тоді двері можна виломати силою.

Коли я стояв там, то чув голоси орків по той бік: у будь-який момент, думав я, вони проламають двері. Вони балакали своєю огидною мовою, мало мені зрозумілою. Я вловив тільки одне слово — «ґхаш», що означає «вогонь». Потім щось увійшло в палату — і там, за дверима, самі орки перелякались і принишкли. Воно вхопило металеве кільце й відразу відчуло і мене, і моє заклинання.

Що це було, я не знаю, та ще ніколи я не стикався з такою могуттю. Супротивне закляття було жахливе. Ледь не зламало мене. На мить двері вийшли з-під моєї влади і стали відчинятися! Довелося промовити слово Наказу. Та напруження виявилося завеликим. Двері розлетілися на друзки. Щось темне, мов хмара, закривало собою все світло всередині, й мене кинуло вниз по сходах. Уся стіна завалилася разом зі склепінням палати.

Боюся, тепер Баліна поховано глибоко, а з ним, можливо, і ще щось. Не можу сказати напевно. Та принаймні прохід за нами повністю завалено. Ах! Я ще ніколи не був такий виснажений, але зараз усе мине. А як ти, Фродо? Не було часу говорити, але я ще ніколи в житті так не радів, як коли ти озвався. Я боявся, що Араґорн несе хороброго, та мертвого гобіта.

— Як я? — перепитав Фродо. — Здається, живий і цілий. Є синець, і болить, але можна терпіти.

— Ну, — мовив Араґорн, — можу тільки додати, що гобітів створено з матеріалу такого міцного, якого я і не зустрічав ніколи. Якби знав про це раніше, то м'якше би розмовляв із тобою в заїзді у Брі! Такий удар списом пронизав би дикого ведмедя!

— Ну, а мене, на щастя, не пронизав, — сказав Фродо, — хоч і почуваю себе так, наче був між молотом і наковальнею.

Більше він нічого не сказав. Йому було важко дихати.

— Ти вдався у Більбо, — сказав Ґандалф. — У тобі є щось більше, ніж бачить око, так я йому колись казав.

Фродо замислився, чи не чаїться за цими словами якийсь натяк.

Вони йшли знову. Невдовзі заговорив Ґімлі. Він добре бачив у темряві.

— Мені видається, — сказав він, — що попереду світло. Та це не сонячне світло. Воно червоне. Що би це могло бути?

— Ґхаш! — пробурмотів Ґандалф. — Чи це те, що вони мали на увазі: горять нижні яруси? Однак нам лишається тільки йти вперед!

Невдовзі світло побачили всі. Червоні відблиски миготіли на стінах далеко попереду. Тепер було видно дорогу: вона круто йшла вниз, а там стояла низька арка, крізь яку і пробивалося світло. Стало дуже гаряче.

Коли підійшли до арки, Ґандалф ступив уперед, подаючи знак зачекати. Видно було, як його обличчя освітлює багряний жар. Він швидко повернувся.

— Тут якісь демонські штучки, — сказав він, — безперечно, приготовані для нас. Але я знаю, де ми: на Першому Нижньому ярусі, відразу під Воротами. Це Друга Зала Старої Морії; а Ворота поблизу — у східному кінці, ліворуч, не далі як за чверть милі. Через Міст, угору широкими сходами, через Першу Залу — і до виходу! Та йдіть-но сюди і погляньте!

Вони зазирнули в арку. Перед ними розкрилася ще одна печерна ніша. Вона була вища та набагато довша за ту, в якій вони спали. Вони стояли біля східного краю, а на заході зала ховалась у темряві. Посередині тягнулися два ряди височенних колон. Вони були витесані, мов могутні дерева, чиє гілля підтримувало дах розлогим переплетенням із каменю. Їхні гладкі та чорні стовбури розпливчасто віддзеркалювали багряний жар. Підлогою, біля підніжжя двох здоровенних колон, пробігала широка тріщина. Над нею палахкотіла багряна заграва, і час від часу язики полум'я облизували край тріщини та обвивали цоколі колон. Пасма чорного диму коливались у гарячому повітрі.

— Якби ми прийшли сюди головною дорогою з верхніх залів, то опинилися б у пастці, — сказав Ґандалф. — Будемо сподіватися, що між нами та погонею пролягає вогонь. Ходімо! Не можна гаяти часу.

Не встиг він договорити, як знову почувся барабанний бій: Тум, тум, тум! З темряви в західному куті зали долинули крики та ревіння рога. Тум, тум! — колони здригнулись, і полум'я затріпотіло.

— А зараз — останні перегони! — сказав Ґандалф. — Якщо назовні світить сонце, ми можемо врятуватися. За мною!

Він повернув ліворуч і помчав гладкою підлогою. Відстань була більшою, ніж здавалася. Біжучи, вони чули за собою тупотіння безлічі ніг. Почулося пронизливе верещання: їх помітили. Загриміла та забрязкотіла сталь. Над головою Фродо просвистіла стріла.

Боромир засміявся:

— На це вони не сподівалися. Вогонь перерізав дорогу. Ми не на тому боці.

— Гляньте вперед! — крикнув Ґандалф. — Міст уже близько. Він небезпечний і вузький.

Раптом просто перед собою Фродо побачив безодню. У кінці зали підлога щезала і спадала до незнаної глибини. До дверей назовні добратися можна було тільки вузьким кам'яним мостом, без поручнів чи бортика, що перекривав безодню одним стрибком на п'ятдесят футів. Це був стародавній захист гномів од ворога, який міг захопити Першу Залу та зовнішні коридори. Міст можна було переходити тільки поодинці. Ґандалф зупинився на краю, а інші зібралися позаду нього.

— Іди перший, Ґімлі! — сказав він. — Піпін і Мері — наступні. Уперед — і вгору сходами за дверима!

На загін посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Ще одна пронизала капелюх Ґандалфа і застрягла, мов чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися чорні постаті: сотні й сотні орків. Вони розмахували списами та ятаганами, що криваво-червоно виблискували у вогні. Тум, шум! — били барабани, дедалі гучніше, — шум, шум.

Леґолас обернувся і поклав стрілу на тятиву, хоча для його маленького лука відстань була завелика. Він натягнув тятиву, та рука опустилась, і стріла зісковзнула на підлогу. Він злякано скрикнув. З'явилися два здоровенні тролі; вони притягнули величезні кам'яні плити і перекинули їх містком через вогонь. Але не тролі нажахали ельфа. Орки розступились і розбіглися, мовби самі чогось боялися. Щось там насувалося. Що саме, було не розібрати: наче велика тінь, посередині якої темна постать, мовби людська, та більша; сила і жах були в ній і йшли попереду неї.

Вона підійшла до вогню, і світло пригасло, мовби хмара його накрила. Тоді стрімко перестрибнула вона через тріщину. Полум'я з ревом привітало її, охопивши вінцем; і чорний дим закружляв у повітрі. Її розвіяна грива спалахнула. У правій руці в неї був меч, мов гострий язик полум'я; у лівій — багатохвостий батіг.

— Ай-ай! — зойкнув Леґолас. — Це Балроґ! Прийшов Балроґ!

Ґімлі широко вирячив очі.

— Прокляття Даріна! — зойкнув він і, випустивши сокиру, прикрив руками обличчя.

— Балроґ, — пробурмотів Ґандалф. — Тепер зрозуміло. — Він похитнувся і важко сперся на патерицю. — Так не пощастило! А я так утомився.

Темна постать, що пашіла вогнем, помчала до них. Орки заверещали і кинулися через кам'яні містки. Тут Боромир підняв свій ріг і затрубив. Голосно залунав виклик і заревів, мов багатоголосий крик під печерним склепінням. На якусь мить орки здригнулись, і вогняна тінь зупинилася. А тоді луна завмерла так раптово, мов полум'я, задуте темним вітром, і ворог знову пішов у наступ.

— До мосту! — крикнув Ґандалф, збираючись із силами. — Тікайте! Цей ворог нікому з вас не під силу. Я мушу заступити йому дорогу. Тікайте!

Араґорн із Боромиром не послухалися наказу, а стали плече до плеча за Ґандалфом на дальньому кінці мосту. Інші зупинилися під аркою в кінці зали і обернулися, неспроможні покинути свого проводиря віч-на-віч із ворогом.

Балроґ досягнув моста. Ґандалф стояв посередині прольоту, спираючись на патерицю в лівій руці, а у правій мерехтів холодним і білим світлом Ґламдрінґ. Ворог знову спинився, підійшовши впритул, і темрява довкола розпростерлася двома широкими крилами. Він підняв батога, і хвости засвистіли та залящали. З його ніздрів виривався вогонь. Але Ґандалф стояв непохитно.

— Ти не пройдеш, — сказав він. Орки завмерли, і запала мертва тиша. — Я служитель Таємного Вогню, повелитель полум'я Анора. Ти не пройдеш. Темний вогонь тобі не допоможе, полум'я Удуна. Повертайся до Темряви! Ти не пройдеш.

Балроґ не відповів. Вогонь у ньому мовби пригас, але темрява погустішала. Він повільно підступив до мосту, а тоді раптом виріс до велетенських розмірів, і крила простяглися від стіни до стіни; та Ґандалфа все ж було видно, мов мерехтливу цятку в пітьмі; маленьким і зовсім самотнім здавався він: сірий і похилий, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі.

З тіні вилетів червоний полум'яний меч.

Гламдрінґ зблиснув білим у відповідь.

З брязкотом здійнявся стовп білого вогню. Балроґ упав, меч його розлетівся на розплавлені уламки. Чарівник похитнувся на мосту, відступив крок, але зумів устояти.

— Ти не пройдеш! — сказав він.

Балроґ одним стрибком опинився на мості. Його батіг метнувся зі свистом угору.

— Ти сам не встоїш! — раптом вигукнув Араґорн і побіг мостом назад до Ґандалфа. — Еленділ! — вигукнув він. — Я з тобою, Ґандалфе!

— Ґондор! — крикнув Боромир і скочив слідом.

У цю мить Ґандалф підняв патерицю, і з гучним вигуком ударив у міст перед собою. Патериця розламалась і випала з руки. Блиснуло сліпуче полум'я. Міст тріснув. Просто під ногами Балроґа міст розколовся, і камінь, на якому він стояв, полетів у провалля, а вціліла частина повисла над порожнечею гострим кам'яним язиком.

З жахливим криком Балроґ полетів у безодню, і його тінь метнулась униз і зникла. Та падаючи, він змахнув своїм батогом, хвости його ляснули і, обвившись довкола колін чарівника, потягнули його у провалля. Ґандалф похитнувся й упав, хапаючись за край мосту, але не втримався й зісковзнув у безодню.

— Тікайте, дурні! — крикнув він і зник у безодні.

Вогонь згас, стало зовсім темно. Загін стояв, скутий жахом, і дивився у провалля. Ледве встигли Араґорн із Боромиром підбігти до всіх, як решта моста з гуркотом обвалилася. Криком Араґорн вивів друзів із заціпеніння.

— Ходімо! Тепер я поведу вас! — гукнув він. — Мусимо виконати його останній наказ. За мною!

Спотикаючись, вони подерлися великими сходами, що починалися за дверима. Араґорн — попереду, Боромир — останній. Нагорі починався широкий лункий коридор. Побігли ним. Фродо чув, як поряд схлипував Сем, і помітив, що й сам схлипує на бігу. Тум, шум, шум! — били барабани вдалині, тепер повільно та скорботно; тум!

Вони продовжували бігти. Попереду замерехтіло світло; великі шахти пронизували склепіння. Побігли ще швидше. Влетіли до зали, залитої сонячним світлом із високих вікон зі сходу. Перетнули її. Проминули здоровенні розбиті двері, й раптом попереду розкрилися Великі Ворота, арка сліпучого світла.

Орківська сторожа причаїлась у тіні за великими опорами арки, та розбиті ворота стояли розчинені навстіж. Араґорн звалив старшого з орків, котрий став у нього на дорозі, а решта розбіглася, нажахана його люттю. Загін промчав, не зважаючи на варту. Вискочивши з Воріт, вони опинилися на велетенських, потертих часом, сходинках, на порозі Морії.

Так, нарешті, понад усякі сподівання, вони побачили небо вгорі й відчули вітер на обличчі.

Спинилися вони лише тоді, коли були на відстані стріли від мурів. Довкола лежала Чорнорічна Долина. Її вкривала тінь Імлистих Гір, але на сході землю осявало золоте проміння. Була тільки перша година пополудню. Світило сонце, високо в небі пливли білі хмаринки.

Загін озирнувся. У тіні гори темрявою зяяла арка Воріт. Ледь чутно та ген під землею котився повільний барабанний бій: тум. Тонкий чорний димок вився над горою. І більше нічого не видно; долина була безлюдна. Тум. І тут нарешті охопило їх горе, і довго вони плакали: одні стоячи та мовчки, інші впавши на землю. Тум, тум. Барабани стихли.

VI. Лотлорієн

— На жаль, довше тут залишатися не можна, — сказав Араґорн. Він поглянув на гори й підніс меча. — Прощавай, Ґандалфе! — вигукнув він. — Чи не казав я тобі: як переступиш поріг Морії — стережися? На жаль, я говорив правду! На що нам сподіватися без тебе? — Він повернувся до Загону. — Мусимо обійтися без сподівань, — сказав він. — Принаймні зможемо помститись. Озброймося мужністю й витрімо сльози! Ходімо! Перед нами довга дорога та багато справ.

Вони підвелись і роззирнулися довкола. На північ долина збігала до тінистої ущелини між двома відрогами гір, над якими сяяли три білі шпилі: Келебділ, Фануйдол, Карадрас — Гори Морії. Ущелиною, по нескінченній драбині невеличких водоспадів білою стрічкою збігав гірський потік, і над підніжжям гір зависло марево крапель.

— Отам Чорнорічні Сходи, — сказав Араґорн, показуючи рукою на водоспади. — Ми би спустилися глибоко вибитим шляхом, що тягнеться вздовж потоку, якби доля була до нас прихильніша.

— Чи, може, Карадрас не такий жорстокий, — сказав Ґімлі. — Ось він стоїть, посміхається на сонці! — Він погрозив кулаком найдальшому зі сніжних піків і відвернувся.

На сході пасмо гір несподівано уривалось, а за ним проступали невиразні обриси далеких і просторих земель. На південь, доки сягало око, тяглися нескінченні Імлисті Гори. Мандрівники стояли на узвишші західного краю долини, а дещо нижче, не далі як за милю, лежало озеро. Було воно видовжене, як величезний наконечник списа, глибоко встромлений у північну ущелину, та освітлене яскравим сонцем із південного краю. Однак води його були темні: сині-сині, мов чисте вечірнє небо, якщо дивитися з освітленої кімнати. Поверхня озера була нерухома та гладка, а від його рівної кам'янистої крайки полого піднімалася гладка зелена лука.

— Ось воно, Дзеркальне Озеро, Келед-зарам! — сумно мовив Ґімлі. Я пам'ятаю, як він сказав: «Нехай потішить тебе це видовище! Та ми не зможемо там баритися». Скільки ще мені доведеться пройти, поки зможу втішитися. Це я мушу звідси поспішати, а він зостанеться.

Загін пішов униз від Воріт дорогою. Нерівна та розбита, вона звужувалася до звивистої стежини поміж вересом і дроком, що повиростали серед потрощених плит. Але все-таки було помітно, що колись давно від низин гномівського королівства піднімався великий мощений шлях. Місцями вздовж стежки зустрічалися руїни якихось будівель, зелені кургани, увінчані стрункими березами, чи сосни, що зітхали під вітром. Поворот на схід привів Загін до берега Дзеркального Озера, а там, неподалік від узбіччя, стояла самотня колона з відбитим верхом.

— Це Камінь Даріна! — вигукнув Ґімлі. — Я мушу звернути на мить із дороги і поглянути на чудо долини!

— Тоді поквапся! — сказав Араґорн, озираючись на Ворота. — Сонце рано сідає. Орки, напевно, до сутінків не вийдуть, але ще до ночі ми мусимо відійти якнайдалі. Місяць убуває, і ніч буде темна.

— Ходімо зі мною, Фродо! — вигукнув гном, зіскакуючи з дороги.

— Я не дозволю тобі пройти повз, не глянувши на Келед-зарам.

Він побіг довгим пологим схилом униз. Фродо повільно пішов слідом; попри біль і втому, його приваблювала тиха синя вода. За ним поплентався Сем.

Біля стовпа Ґімлі зупинився і подивився вгору. Камінь потріскав і вивітрився, і ледь помітні руни годі було прочитати.

— Ця колона стоїть на тому місці, звідки Дарін уперше поглянув на Дзеркальне Озеро, — мовив гном. — Ходімо подивитись і ми!

Вони нахилилися над темною водою. Спершу не було видно нічого. Потім поволі вони розгледіли обриси навколишніх гір, віддзеркалені в синій безодні, далі — шпилі, мов пір'їни білого полум'я, а за ними — простір неба. Там, мов занурені у глибочінь коштовності, мерехтіли зорі, хоча на небі сяяло сонце. Їхні власні похилені постаті не відбивалися в озері.

— О Келед-зарам, прекрасний і дивовижний! — мовив Ґімлі. — Тут спочиває корона Даріна до його пробудження. Прощавай!

Він уклонився, відвернувся і поспішив зеленою лукою назад до дороги.

— Що ти там побачив? — запитав Піпін у Сема, та Сем так сильно задумався, що не відповів.

Тепер дорога звернула на південь і швидко побігла донизу. Трохи далі від озера вони натрапили на глибоке джерело з кришталево чистою водою, яка переливалася через кам'яні вінця та збігала блискучим гомінким струмком униз крутим скелястим жолобом.

— З цього джерела витікає Срібна Жила, — сказав Ґімлі. — Не пийте з нього! Воно крижане!

— Нижче цей струмок обертається на бистру річку, яка збирає води з багатьох гірських потоків, — сказав Араґорн. — Багато миль пройдемо ми вздовж неї. Бо я поведу вас дорогою, яку обрав Ґандалф, і сподіваюся вийти до лісу, де Срібна Жила впадає у Велику Ріку — он там.

Усі подивилися туди, куди він показував, і побачили потік, що зістрибував у чашу долини, а тоді збігав ген до низин, гублячись у золотавому серпанку.

— Там лежать ліси Лотлорієну! — сказав Леґолас. — Це найпрекрасніше поселення мого народу. Таких лісів, як у тій землі, нема ніде. Восени листя їхнє не опадає, лише золотиться. Аж коли з новою весною приходить молода зелень, спадає листя, а гілля вгинається від жовтого цвіту; тоді долівку лісу вкриває золото, і золотим стає склепіння лісу, а колони його срібні, бо кора дерев гладка та сіра. Так співають у Морок-лісі. Моє серце зраділо би, якби я опинився в тому лісі навесні!

— А моє серце раділо би навіть узимку, — сказав Араґорн. — Але до нього ще багато миль. Поспішаймо!

Спочатку Фродо та Семові ще вдавалося встигати за всіма; але Араґорн ішов дуже швидко, і за якийсь час вони відстали. Зі самого ранку вони нічого не їли. Поріз у Сема на чолі пік вогнем, а голова здавалася порожньою. Хоча сонце світило, після теплої темряви Морії вітер здавався холодним. Сема трусило. Фродо задихався, кожен крок давався йому з болем.

Нарешті Леґолас озирнувся, і, побачивши, як відстали гобіти, сказав щось Араґорнові. Усі зупинилися, й Араґорн побіг назад, покликавши зі собою Боромира.

— Вибач, Фродо! — вигукнув він стурбовано. — Стільки всього трапилося сьогодні й нам так треба поспішати, що я забув про твоє поранення, і про Семове також. А чого ж ви мовчали? Ми би мали допомогти вам, хоча б усі орки Морії гналися за нами. Ходімо ж! Неподалік є місцина, де ми зможемо трохи перепочити. Там я зроблю все, що в моїх силах. Ходімо, Боромире! Понесемо їх.

Невдовзі вони натрапили на ще один потік, що збігав із заходу і зливав свою піняву течію з бистрою Срібною Жилою. Разом падали вони через поріг зеленкавого каменю й шуміли вниз, у лощину. Круті береги вкривали низенькі та покручені сосни, листовик і кущики чорниці. Трохи нижче, рівним руслом, потік із шумом котився блискучою галькою. Тут Загін перепочив. Була майже третя година пополудню, а вони відійшли від Воріт лише на кілька миль. Сонце хилилося на захід.

Поки Ґімлі та два молодші гобіти збирали хмиз, розкладали вогнище і носили воду, Араґорн оглянув Сема та Фродо. Семова рана не була глибока, але виглядала жахливо, й Араґорн спохмурнів. Але згодом обличчя його проясніло.

— Тобі пощастило, Семе! — сказав він. — Багато хто дорожче заплатив за свого першого вбитого орка. Рана не отруєна, як це зазвичай буває від орківських ятаганів. Мусить добре загоїтися. Промиєш її, коли Ґімлі підігріє воду.

Він відкрив торбинку і вийняв кілька засушених листочків.

— Вони сухі і трохи втратили цілющу силу, — сказав він, — але все ж я маю кілька листочків отеласу, які я зібрав біля Грозової. Покриши один листочок у воду і промий рану дочиста, а я перев'яжу. Тепер твоя черга, Фродо!

— Зі мною все гаразд, — відмовлявся Фродо, не бажаючи, щоби торкалися до його одягу. — Мені би тільки попоїсти й відпочити.

— Ні! — заперечив Араґорн. — Мусимо подивитися, що зробили з тобою молот і наковальня. Я досі не вірю, що ти взагалі живий.

Обережно розстібнув він стару куртку та потерту сорочку і здивовано ахнув. А потім розсміявся. Срібна кольчуга замерехтіла, мов сонце на морських брижах. Він поволі зняв її і легенько струснув, і самоцвіти сяйнули зорями, а кільця зашелестіли, мов дощик по озерній воді.

— Подивіться, друзі! — вигукнув Араґорн. — Ось гарна гобітська шкіра, в яку би й ельфійський князь загорнувся. Якби мисливці Середзем'я знали, яка у гобітів шкіра, то всі би збіглися до Ширу.

— І стріли всіх мисливців світу не заподіяли би їм шкоди, — підхопив Ґімлі, задивляючись на кольчугу. — Це ж сорочка з мітрилу. Мітрилу! Ще ніколи не бачив я такої краси і навіть не чув ніколи про таку. Це про неї згадував Ґандалф? Він занизив її ціну. Але ж і доречний був подарунок!

— А я все гадав, що це ви з Більбо робили, зачинившись у його кімнатці, — сказав Мері. — Будь же благословенний, старий гобіте! Тепер я ще більше його шаную. Сподіваюсь, у нас іще буде нагода про все це йому розповісти.

У Фродо праворуч на грудях був темний, почорнілий синець. Під кольчугою був жилет із тонкої шкіри, та в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. Лівий бік Фродо, яким він ударився у стіну, також був подряпаний і в синяках. Поки готували вечерю, Араґорн промив болючі місця відваром із отеласу. Гострі пахощі наповнили лощину, й усі, хто вдихнув пару з казанка, почулися бадьорішими та дужчими. Невдовзі Фродо відчув, як біль покинув його і дихати стало легше, хоча забиті місця ще довго боліли при дотику. Араґорн обгорнув бік Фродо клаптем м'якого полотна.

— Кольчуга неймовірно легка, — сказав він. — Спробуй її одягнути знову. Я радий, що ти маєш такий захист. Не знімай її, навіть коли спиш, аж поки доля не занесе тебе до безпечніших країв; а доки завдання твоє не виконане, таких країв буде небагато.

Пообідавши, Загін приготувався вирушати. Загасили вогонь, багаття засипали землею. Вибравшись із улоговини, знову вийшли на дорогу. Не встигли далеко відійти, як сонце сіло за гірські вершини на заході й великі тіні виповзли на схили. Сутінки приховували дорогу, а з видолинків піднімався туман. Ген на сході бліда вечірня заграва слабо освітлювала далекі ліси та рівнини. Сем і Фродо, підлікувавшись і добре відпочивши, тепер могли йти разом із усіма, й Араґорн майже три години вів Загін з одним коротким привалом.

Стемніло. Запала глибока ніч. Висипало безліч зірок, але щербатий місяць з'явився дуже пізно. Ґімлі та Фродо мовчки йшли позаду, нечутно ступаючи і прислухаючись до кожного звуку на дорозі. Нарешті Ґімлі порушив мовчанку:

— Чути тільки шум вітру. Поблизу немає ґоблінів, або я глухий, мов корок. Будемо сподіватися, що орки задовольняться тим, що вигнали нас із Морії. А може, того вони і хотіли, без жодного зв'язку з нами… з Перснем. Утім, орки, якщо вбивають їхнього ватажка, часто женуться за своїми ворогами по рівнині, щоби помститися.

Фродо промовчав. Він поглянув на Жало — клинок не світився. Однак він щось почув, чи це йому причулося. Тільки-но опустилися сутінки і дорога позаду сховалась у темряві, як він знову вловив швидке тупотіння ніг — навіть зараз почув. Він швидко озирнувся. Два крихітні вогники мигнули позаду, чи йому це тільки здалось, але вмить ковзнули вбік і зникли.

— Що таке? — запитав гном.

— Не знаю, — відповів Фродо. — Мені здалося, я чув кроки і бачив вогники, ніби очі. Мені це часто здавалося, відколи ми зайшли в Морію.

Ґімлі зупинився і пригнувся до землі.

— Чути лише нічні розмови коріння та каміння, — сказав він. — Ходімо швидше! Наших уже не видно.

Назустріч із долини віяв прохолодний нічний вітер. Попереду забовваніла широка сіра тінь, і звідти долинув безперервний шелест, мовби тополі шаруділи під вітерцем.

— Лотлорієн! — вигукнув Леґолас. — Лотлорієн! Ми прийшли до Золотого Лісу. Шкода тільки, що взимку!

Перед ними постали високі дерева, аркою змикаючись над дорогою за рікою, що раптом з'явилася під розлогим віттям. У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а тремтливе листя — брунатно-золотим.

— Лотлорієн! — промовив Араґорн. — Радісно мені знову почути шелест вітру у твоєму вітті! Ми всього лише за п'ять ліг від Воріт, але далі йти не спроможні. Будемо сподіватися, що доблесть ельфів захистить нас цієї ночі від загрозливої погоні.

— Якщо ельфи все ще живуть у цьому сутінковому світі, — кинув Ґімлі.

— Давно вже не відвідували мої родичі цей край, де мандрували в давні часи, — сказав Леґолас, — але ми чули, що Лорієн іще не запустів, бо тут є таємна сила, яка відвертає зло від цього краю. Однак тутешніх мешканців рідко можна побачити, мабуть, перейшли вони вглиб лісу, подалі від його північної межі.

— Вони справді мешкають у глибині лісу, — підтвердив Араґорн і зітхнув, наче щось пригадав. — Сьогодні вже якось улаштуємося. Пройдемо трохи вперед, під захист дерев, а потім звернемо зі стежки і пошукаємо місце для ночівлі.

Він ступив крок уперед, але Боромир стояв, вагаючись.

— А іншого шляху нема? — запитав він.

— Якого ж іще шляху ти бажаєш? — запитав Араґорн.

— Простої дороги, хоча би й через загорожу з мечів, — відповів Боромир. — Дивними дорогами вели нас досі, й усе не на добро. Супроти моєї волі ввійшли ми в сутінки Морії і зазнали втрати. А зараз, кажеш, мусимо вступити до Золотого Лісу. Про цю небезпечну землю знають у Ґондорі й кажуть, що майже ніхто звідти не вертає, а серед тих, хто повертається, нема неушкоджених.

— Не кажи «неушкоджених», а ліпше «незмінених», тоді й говоритимеш правду, — поправив Араґорн. — Але мудрість гасне в Ґондорі, Боромире, якщо в місті тих, хто колись був мудрий, так погано відгукуються про Лотлорієн. Думай, що хочеш, але іншого шляху в нас немає — хіба вертатися назад до Морійських Воріт чи дертися до неба неторованими горами, чи пливти без човнів Великою Рікою.

— Тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс небезпечний.

— Справді небезпечний, — погодився Араґорн, — прекрасний і небезпечний, але тільки зло мусить його боятися або ті, що несуть зло зі собою. Ходімо!

Заглибилися вони в ліс трохи більше як на милю, коли натрапили на ще одну річку, що прудко збігала з укритих лісом західних схилів. Чути було, як десь у темряві праворуч плюскотів водоспад. Темні бистрі води річки перетинали стежку і вливались у Срібну Жилу круговертю мутних заводей поміж корінням дерев.

— Це Німродель! — мовив Леґолас. — Про цю річку в давнину лісові ельфи склали багато пісень, і ми досі співаємо їх на Півночі і пригадуємо райдугу над її водоспадами та золоті квіти на її білому шумовинні. Тепер усе затьмарилось, і міст через Німродель обвалився. Піду обмию ноги в її воді, бо, кажуть, вона цілюща для втомлених.

Він зійшов униз крутим берегом і ступив у річку.

— Ходіть за мною! — вигукнув він. — Тут мілко. Перейдемо вбрід! Зможемо перепочити на протилежному березі, й шум водоспаду навіє нам сон і забуття всіх печалей.

Один по одному всі попрямували за Леґоласом. На якусь мить Фродо зупинився біля берега, вмочивши стомлені ноги. Вода була холодна, та ніжна на дотик, а забрівши в річку по коліна, він відчув, як вода змиває весь порох і втому подорожі.

Перейшовши через річку, всі посідали, відпочили і трохи попоїли; а Леґолас розповів їм легенди про Лотлорієн, які все ще пам'ятають ельфи Морок-лісу, про луги над Великою Рікою, залиті сонцем і зоряним сяйвом, іще до того, як світ посірів.

Нарешті запала тиша, й у темряві стало чути, як милозвучно буркоче водоспад. Фродо навіть уявив собі, що в жебоніння води вплітається пісня.

— Чуєте голос Німроделі? — запитав Леґолас. — Я заспіваю для вас пісню про дівчину Німродель, яка звалася так само, як річка, і колись давно тут жила. Мовою лісових ельфів ця пісня звучить чудово; та дехто в Рівендолі співає її загальною мовою. Ось послухайте.

Тихим, ледве чутним серед шурхоту листя голосом він почав:

Жила давним-давно колись, Як зірка серед дня, Ельфійська діва. Сонця блиск Було її вбрання. Зоря цвіла на голові, Й волосся те було, Мов сонце поміж верховіть, Що в Лорієн прийшло. Тих довгих кіс і білих рук Була краса ясна; Не йшла — пливла — як вітру звук, Як липи лист вона. На водоспаді Німродель, Де чистих вод свіжінь, Чий голосок дзюрчав щодень, Як срібла передзвін? І де ж тепер вона? Хто зна: Під сонцем чи в тіні, В минуле канула весна Й осінні її дні. Чекав ельфійський корабель Під прихистком гори На юну діву Німродель, Та звіялись вітри В Північних землях уночі, І море заревло, І судно узяли смерчі На навісне крило… Коли світанок засірів, То не було землі Посеред хвиль і між вітрів, — Лиш сум на кораблі. Даремно в даль вдивлявсь Амрот — Прокляв він корабель. Що був його й відносив от Його від Німродель. Він ельфів був король тоді — Дерев, ущель здавен, — Коли ще цвів і молодів Прекрасний Лорієн. У море раптом він стрибнув, Рішуче, мов стріла, І в сірі води він пірнув, І хвиля розійшлась. Волосся вітер розвівав, Пінився водний шлях; Прекрасний лебідь відпливав — Так бачилось здаля. Та вісті з Заходу не йдуть На смутний Берег Цей: Ніде про Амрот і не чуть Між ельфів і людей.

Голос Леґоласа затремтів, і пісня урвалася.

— Більше співати не можу, — сказав він. — Це лише частина пісні, бо далі я забув. Історія ця довга та сумна, адже розповідає про те, як смуток прийшов до Лорієну Квітучого, коли в горах гноми розбудили лихо.

— Але не гноми це лихо створили, — заперечив Ґімлі.

— Я цього і не казав, однак лихо прокинулося, — сумовито відповів Леґолас. — І тоді багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона зникла далеко на Півдні, на перевалах Білих Гір; і не вийшла вона до корабля, на якому чекав Амрот, її коханий. Але навесні, коли в молодому листі грає вітерець, біля водоспадів, названих її ім'ям, можна почути відлуння її голосу. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота; бо Німродель впадає у Срібну Жилу, яку ельфи звуть Келебрантом, а Келебрант — до Андуїну Великого, а той — до затоки Белфалас, звідки відпливають ельфи Лорієну. Та ні Німродель, ані Амрот сюди не повернулися.

Кажуть, що мала вона оселю на гіллі дерева, яке росло біля водоспаду; бо такий був звичай ельфів Лорієну, жити на деревах, і мабуть, вони й зараз так живуть. Тому їх і назвали ґаладримами, Деревним Народом. У нетрях лісу дерева дуже високі. Цей лісовий народ не запорпувався в землю, як гноми, і не будував міцних укріплень із каменю, поки не постала Тінь.

— Але й у наші дні жити на дереві, можливо, безпечніше, ніж сидіти па землі, — сказав Ґімлі.

Він подивився через річку на дорогу, що вела назад до Чорнорічної Долини, а потім на склепіння з темних гілок над головою.

— Слова твої дуже доречні, Ґімлі, — сказав Араґорн. — Оселю на дереві ми не збудуємо, та сьогодні візьмімо приклад із ґаладримів і пошукаймо притулку серед гілок. Ми просиділи тут, біля дороги, значно довше, ніж було би розумно.

Загін звернув зі стежки і заглибився у сутінки лісу, на захід берегом гірської річки геть від Срібної Жили. Неподалік від водоспаду Німродель вони натрапили на кілька дерев, які нависли над річкою. Їхні сірі стовбури були неосяжної товщини, а верхівки губились у невідомій високості.

— Я полізу догори, — запропонував Леґолас. — Для мене дерева — річ звична, чи то коріння, чи гілля, однак ці дерева з породи, мені не відомої, знаю лише їхню назву з пісень. Мелорнами їх звуть, це вони цвітуть жовтими квітами, та по них я ще ніколи не лазив. Зараз дізнаюся, які вони і як ростуть.

— Які би вони не були, — втрутився Піпін, — а справді будуть пречудові, якщо виспатися на них зможе ще хтось, окрім птахів. Я ж не вмію спати на сідалі!

— То вирий собі нірку в землі, — порадив йому Леґолас, — коли це більше до смаку вашому народу. Та якщо бажаєш сховатися від орків, рий хутко і глибоко!

Він легко підстрибнув і вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Та щойно він повиснув на ній, як із пітьми верховіть пролунав чийсь голос.

— Даро! — владно сказав голос, і Леґолас, сполоханий і здивований, відпустив гілку і припав до стовбура дерева.

— Стійте тихо! — шепнув він. — Не рухайтеся, не говоріть!

Над їхніми головами почувся тихий сміх, а потім інший чистий голос заговорив по-ельфійськи. Фродо мало зрозумів зі сказаного, бо мова лісових ельфів на схід від гір різнилася від мови ельфів Заходу. Леґолас, задерши голову, відповів тією ж мовою[5].

— Хто це, і чого їм треба? — спитав Мері.

— Ельфи, — пояснив Сем. — Чи голосів не чуєш?

— Так, це ельфи, — підтвердив Леґолас, — і вони кажуть, що ти сопиш так голосно, що тебе можуть підстрелити в темряві.

Сем поквапом затис рота долонею.

— А ще вони говорять, аби ви не лякалися. Помітили вони нас уже давно. Вони почули мій голос іще на тому березі Німроделі й розпізнали, що я ельф із Півночі, тому й дали нам переправитись; а потім чули, як я співав. А тепер вони запрошують нагору мене та Фродо; здається, їм щось відомо про нього і про наш похід. Інших прохають трохи зачекати і початувати під деревом, доки вирішать, що робити.

Згори опустилася мотузяна драбина, сріблясто-сіра та мерехтлива в темряві, й хоча зовсім тонка, вона могла би витримати вагу багатьох людей. Леґолас легко видерся нагору, а слідом повільно піднявся Фродо; за ним поліз Сем, намагаючись не сопіти. Гілки мелорну розходилися від стовбура майже під прямим кутом, а потім вигиналися догори; та при самій верхівці розгалужене віття утворювало наче корону, і там був покладений дерев'яний настил, або поміст, як у ті часи називали такі споруди, а ще талан — ельфійською. Туди вибиралися через круглий отвір посередині, крізь який опускалася драбина.

Коли Фродо нарешті добрався до помосту, Леґолас уже сидів у товаристві трьох інших ельфів. Зодягнутих у темно-сіре, між гіллям їх не було помітно, аж поки вони не ворухнулися. Вони підвелися, й один із них відкрив невеличкий ліхтар, м'яким сріблястим світлом освітивши обличчя Фродо та Сема. Потім він закрив ліхтар і привітав гобітів по-ельфійськи. Фродо, затинаючись, відповів.

— Ласкаво просимо! — повільно мовив ельф іще й загальною мовою. — Ми не часто розмовляємо іншою мовою, крім власної, бо живемо тепер у самому серці лісу і неохоче спілкуємося з іншими народами. Навіть наші родичі з Півночі віддалилися від нас. Але є ще серед нас ті, хто мандрує в чужі краї, щоби дізнатися новини та стежити за ворогом, і вони знають мови тих земель. Я один із них. Галдіром мене звуть. А брати мої, Руміл і Орофін, лише трохи знають вашу мову.

Та ми знали про ваш похід, бо Елрондові посланці дорогою додому через Чорнорічні Сходи навідалися до Лорієну. З давніх-давен ми не чули про… гобітів, про дрібнолюдиків, і не знали, що вони ще живуть у Середзем'ї. На вигляд ви не злі! До того ж, ви прийшли з ельфом, і іншим родичем, і ми готові сприяти вам, як цього прохав Елронд; хоч і не заведено в нас пускати до лісу чужинців. Але цю ніч ви мусите провести тут. Скільки вас?

— Восьмеро, — відповів Леґолас. — Я, четверо гобітів і двоє людей, один із них Араґорн із Вестернесу, друг ельфів.

— Ім'я Араґорна, сина Араторна, відоме в Лорієні, — відповів Галдір. — Володарка прихильна до нього. Тоді все гаразд. Але ти назвав лише сімох.

— Восьмий — це гном, — сказав Леґолас.

— Гном! — вигукнув Галдір. — Це погано. З Темних Часів не маємо ми ніяких стосунків із гномами. Їм заборонено заходити в наш край. Я не можу його пропустити!

— Але ж він із-під Самітної Гори, один із вірних людей Даїна і дружить із Елрондом, — сказав Фродо. — Сам Елронд обрав його нам у супутники, він хоробрий і вірний друг.

Ельфи тихо порадились і щось запитали в Леґоласа своєю мовою.

— Добре, — нарешті мовив Галдір, — ми пропустимо його, хоча це нам не до вподоби. Якщо Араґорн і Леґолас стерегтимуть його, відповідатимуть за нього, він пройде через Лотлорієн, але йтиме зі зав'язаними очима.

А тепер досить розмов. Вашим друзям не слід залишатись унизу. Багато днів тому ми бачили, як величезна ватага орків пішла на північ до Морії, і відтоді ми пильнуємо наші річки. На узліссях виють вовки. Якщо ви справді прийшли з Морії, то небезпека близько. Завтра вранці нам доведеться йти далі.

Четверо гобітів нехай ночують із нами — ми їх не боїмось! А на сусідньому дереві є ще один талан. Там переночує решта. Ти, Леґоласе, відповідаєш за них. Клич нас, коли щось негаразд! І пильнуй того гнома!

Леґолас відразу спустився драбиною додолу, щоби сповістити про рішення Галдіра, і незабаром на високому помості з'явилися Піпін і Мері, засапані і трохи перелякані.

— А ось і ми! — видихнув Мері. — Ми принесли ковдри, і ваші, й наші. Решту речей Бурлака сховав під купою листя.

— Могли б і не тягати зайвого, — сказав Галдір. — Узимку на верхів'ях дерев холодно, хоч і з півдня сьогодні вітер; але ми дамо вам їсти і пити, то ви й зігрієтесь. А ще в нас є запасні хутра та плащі.

Гобіти дуже радо прийняли запрошення до цієї другої (та набагато кращої за першу) вечері. Потім вони тепло загорнулись і в хутряні плащі ельфів, і у свої ковдри, і спробували заснути. Але, незважаючи на втому, це вдалося тільки Семові. Гобіти не люблять висоти і не сплять на другому поверсі, навіть якщо мають його. Поміст анітрохи не влаштовував їх як місце для спання. Ні стін, ані навіть поруччя, тільки з одного боку легка плетена заслінка, яку переносили та кріпили, залежно від напрямку вітру. Піпін іще якийсь час балакав.

— Сподіваюся, я не звалюся додолу, якщо таки засну на цьому горищі, — сказав він.

— А якщо вже я засну, — одізвався Сем, — то буду спати, хоч би й звалився. І чим менше слів, тим швидше впаду в сон, якщо ви розумієте, про що я.

Сем уже давно похропував, а Фродо і далі лежав, дивлячись на зірки, що блискотіли у просвітах між тріпотливим листям. Він бачив невиразні сірі силуети двох ельфів, котрі сиділи непорушно, руками обхопивши коліна, і пошепки розмовляли. Третій пішов чатувати на одній із нижніх гілок. Нарешті, заколисаний вітром у гіллі та ніжним дзюрчанням водоспаду Німроделі, Фродо заснув, повторюючи подумки пісню Леґоласа.

Пізно вночі він прокинувся. Решта гобітів спала. Ельфи кудись поділися. Крізь листя ледве просвічував рогатий Місяць. Вітер ущух. Десь неподалік почулися хрипкий сміх і тупіт багатьох ніг. Дзенькнув метал. Звуки поволі стихли, віддаляючись на південь, углиб лісу.

Раптом в отворі посеред помосту з'явилася голова. Фродо з переляку підскочив і побачив, що то ельф у сірому каптурі. Той дивився на гобітів.

— Що там таке? — спитав Фродо.

— Ірч! — прошепотів ельф і закинув на поміст згорнуту мотузкову драбину.

— Орки! — повторив Фродо. — Що вони роблять? Але ельф уже зник.

Знов усе завмерло. Не шелестіло листя, і навіть водоспад немовби притих. Фродо сидів і тремтів під своїми ковдрами. Він радів, що їх не схопили там, унизу; та дерева вже не здавалися йому аж надто надійним захистом. Подейкували, що в орків нюх гострий, як у собак, і що по деревах вони лазять. Він витяг Жало: клинок спалахнув блакитним вогнем, але потому поволі згас. Однак почуття близької небезпеки не покинуло Фродо, а навпаки ще загострилося. Він підвівся, підповз до отвору і визирнув униз. Він був майже певен, що ген унизу під деревом щось тихо скрадалося.

Не ельфи, бо лісовий народ рухається зовсім безшумно. Він учув, як щось принюхується, а потім наче шкребеться по корі дерева. Затамувавши подих, Фродо вдивлявся в темряву.

Щось повільно дряпалося нагору, а дихало з присвистом, мов крізь зціплені зуби. А тоді просто біля стовбура Фродо побачив двоє блідих очей. Не кліпаючи, вони дивились угору. А потім відвернулись, і неясна тінь ковзнула вздовж стовбура та зникла.

Тут же на дерево спритно, по гілках, вискочив Галдір.

— Там повзало щось, чого я зроду не бачив, — сказав він. — Це не орк. Утекло, щойно я торкнувся дерева — видно, було насторожі. І здається, добре лазить по деревах, інакше би я подумав, що це був один із ваших, із гобітів.

Я не стріляв, бо не хотів здіймати галасу: битися ми не зможемо. Нещодавно тут пройшов великий загін орків. Вони переправилися через Німродель — прокляття на ті огидні лапи, що забруднили світлу воду! — й пішли старою дорогою понад річкою. Мабуть, учули якийсь запах і обнишпорювали ґрунт у тому місці, де ви зупинялися. Троє нас не встояло би супроти сотні, тому ми пішли вперед, перегукуючись удаваними голосами та заманюючи орків углиб лісу.

Орофін поспіхом рушив до наших осель попередити народ. Тепер жоден орк не вийде з Лорієну. І вже до наступного вечора на північному кордоні буде поставлено потайну варту. Але на світанні ви маєте вирушити в дорогу.

На сході розвиднялося. Дедалі ясніше світло сочилося крізь жовте листя мелорну, і гобітам здавалося, ніби це сходить сонце прохолодного літнього ранку. Бліде небо визирало з-поміж розгойданого гілля. Виглянувши крізь просвіт на південному краї помосту, Фродо побачив усю долину Срібної Жили, схожу на море червонавого золота, що легко хвилювалося під бризом.

Було ще зовсім рано і холодно, коли Загін знову вирушив, цього разу під проводом Галдіра та його брата Руміла.

— Прощавай, мила Німродель! — вигукнув Леґолас.

Фродо озирнувся і помітив проблиск білої піни серед сірих стовбурів.

— Прощавай! — сказав він і подумав, що вже ніколи не почує гомінкої води, такої чудової, яка відвічно вплітає нескінченні звуки в потік мінливого наспіву.

Вони повернулися до стежки, яка і далі вела західним берегом Срібної Жили, і якийсь час ішли стежкою на південь. На землі виднілися сліди орчих ніг. Але невдовзі Галдір звернув у гущавину і зупинився на березі в затінку дерев.

— Он там, за рікою, один із моїх вартових, — сказав Галдір, — хоча ви його і не бачите.

Він неголосно свиснув птахом, і з молодого гаю виступив ельф, одягнутий у сіре, та з відкинутим каптуром; волосся його золотом сяяло у вранішньому сонці. Галдір спритно перекинув через річку моток сірої мотузки, а той упіймав і прив'язав її кінець до дерева понад берегом.

— Келебрант тут уже великий, як бачите, — сказав Галдір, — течія швидка та глибока, вода крижана. Тут, далеко на півночі, ми не заходимо у воду без крайньої потреби. А в нинішні часи неспокою мостів ми не будуємо. Переходимо ж ось так! Дивіться!

Він прив'язав свій кінець мотузки до дерева, а потім легко пробіг нею, туди і назад, немов по доріжці.

— Я пройду по ній, — сказав Леґолас, — але у моїх друзів нема такого хисту. Невже їм доведеться перепливати?

— Ні! — вигукнув Галдір. — У нас є ще дві мотузки. Прив'яжемо їх над цією, одну на рівні плеча, а другу — посередині, і, тримаючись за них, чужинці зможуть пройти, лише обережно.

Коли нап'яли цей хисткий міст, Загін переправився — одні невпевнено та повільно, другі — швидко. З-поміж гобітів найкращим виявився Піпін, бо ступав упевнено і легко перебіг міст, тримаючись лише однією рукою і дивлячись на протилежний берег, а не собі під ноги. Сем ледве повз, міцно вхопившись за мотузку і втупившись у піняву водоверть, ніби то була гірська безодня. Благополучно перетнувши ріку, він зітхнув полегшено.

— «Вік живи — вік учись!» — казав мій Дідусь. Хоч і мав на увазі садівництво, а не ночівлю на сідалі чи повзання павуком. Навіть мій дядько Енді ніколи не викидав таких коників!

Коли нарешті весь Загін зібрався на східному березі Срібної Жили, ельфи відв'язали мотузки і згорнули дві з них. Руміл, який залишився на протилежному боці, змотав третю, повісив на плече і, помахавши рукою, пішов геть, назад до Німроделі, нести варту.

— Отепер, друзі, — сказав Галдір, — ви ввійшли до Найт-Лорієну, або Клину, як ви його називаєте, бо край цей, мов наконечник списа, лежить між Срібною Жилою та Андуїном Великим. Чужинцям заказано бачити таємниці Найту. Насправді мало кому дозволено навіть ступати сюди.

Як було домовлено, я зав'яжу очі гномові Ґімлі. Інші можуть іти вільно, поки ми не наблизимося до наших осель в Еґладілі, в Клині між річками.

Ґімлі це анітрохи не сподобалося.

— Домовлялися без моєї згоди, — обурився він. — Я не піду зі зав'язаними очима, немов якийсь жебрак чи бранець! Я не шпигун. Мій народ ніколи не мав нічого до діла зі слугами Ворога. Ніколи ми не шкодили ельфам. Я не більше здатен зрадити вас, аніж Леґолас чи будь-хто з моїх друзів.

— Я вірю тобі, — відповів Галдір. — Але такий наш закон. Я не владний встановлювати закони і не можу їх зневажати. Я дозволив вам перейти Келебрант — і це вже чимало!

Ґімлі затявся. Він твердо вперся ногами в землю і вхопився за сокиру:

— Я піду вільно або повернуся назад, до свого краю, де всім відомо, що я дотримую слова, навіть якщо мені загрожуватиме загибель у нетрях.

— Ти не можеш повернутися, — суворо мовив Галдір. — Коли ти зайшов аж сюди, то мусиш постати перед Володарями Лорієну.

Вони самі вирішать, затримати тебе чи відпустити. Ти не зможеш знову переправитися через річки, і позаду тебе стоїть таємна варта, яку тобі не обминути. Тебе уб'ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв.

Ґімлі витяг сокиру з-за пояса. Галдір і його друг нап'яли луки.

— Чума на голову твердолобим гномам! — вигукнув Леґолас.

— Стривай! — зупинив його Араґорн. — Поки я веду цей загін, всі повинні мене слухати. Несправедливо так виокремлювати гнома. Тому ми підемо зі зав'язаними очима всі, навіть Леґолас. Так буде найкраще, хоча це дуже сповільнить рух і розгніває всіх.

Ґімлі раптом розсміявся.

— Ну і дурнуватий буде у нас вигляд! Може, Галдір поведе нас на мотузку, мов сліпих жебраків із поводирем-собакою? Та з мене досить, якщо тільки Леґолас розділить мою долю.

— Я ельф і родич тутешніх мешканців! — своєю чергою обурився Леґолас.

— А тепер скажемо так: «Чума на голову твердолобим ельфам!» — посміхнувся Араґорн. — Але весь Загін буде в рівних умовах. Галдіре, зав'язуй нам усім очі!

— Я вимагатиму відшкодування за кожний синець чи садно, якщо погано нас вестимеш, — сказав Ґімлі, коли йому обв'язали хусткою очі.

— Вимагати нічого не доведеться, — запевнив Галдір. — Я вестиму вас обережно, і стежки тут прямі та рівні.

— Яке ж це безглуздя! — вигукнув Леґолас. — Ми тут усі вороги єдиного Ворога, а я мушу йти наосліп лісом, де сонце грається золотим листям!

— Це тільки здається безглуздям, — сказав Галдір. — Насправді ні в чому іншому влада Темного Володаря не виявляється ясніше, ніж у відчуженні, що розділяє тих, хто все ще чинить йому опір. Але нині гак мало вірності й надійності можна зустріти поза межами Лотлорієну, та ще, може, Рівендолу, що ми побоюємося через зайву довіру згубити свою землю. Нині ми живемо немов на острові серед моря небезпек і все частіше кладемо руки на тятиву лука, ніж на струни арфи.

Ріки довго нас захищали, та вони вже не надійні; Тінь проповзла на північ і обступила нас зусібіч. Дехто говорить, що треба забиратися геть, але з цим ми, здається, вже запізнились. У горах на заході росте зло; на сході землі спустошені й повні Сауронових потвор. Ходять чутки, що і на південь, через Роган, ми не пройдемо безпечно, а гирло великої Ріки — під наглядом Ворога. Та навіть діставшись до узбережжя Моря, ми би не знайшли там прихистку. Розказують, що гавані Високих Ельфів ще існують, але вони далеко на північному заході, за країною дрібнолюдиків. Де ця земля, Володарям, може, й відомо, я ж цього не знаю.

— Міг би принаймні здогадатися, побачивши нас, — сказав Мері. — Ельфійські гавані лежать на захід від мого краю, Ширу, де живуть гобіти.

— Як же пощастило гобітам — мешкати поблизу морського узбережжя! — зітхнув Галдір. — Уже давно ніхто з наших його не бачив, але все ж ми співаємо про нього. Розкажеш мені дорогою про ці гавані?

— Не можу, — відповів Мері. — Я ніколи їх не бачив. Це я вперше вийшов поза межі рідного краю. А якби я знав, який цей світ, то ніколи б і не наважився піти з дому!

— Навіть заради прекрасного Лотлорієну? — запитав Галдір. — Світ насправді сповнений небезпек, і багато в ньому темних кутків; однак багато є і прекрасного, і хоча нині в усіх краях любов сплелася з гіркотою — від цього вона, можливо, тільки зростає.

У нас іноді співають про те, що Тінь відступить і повернеться мирний час. Але я не вірю, що світ довкола нас буде такий самий, як у давнину, і що сонце світитиме, як колись. Боюся, що для ельфів цей час у кращому разі стане перемир'ям, що дозволить без перешкод дійти до Моря і навіки покинути Середзем'я. Попрощатися з моїм улюбленим Лорієном! А яким же сумним стане життя без мелорнів. Якщо ж за Великим Морем мелорни і ростуть, то нам про це ніхто не казав.

Отак бесідуючи, Загін повільно посувався вервечкою лісовими стежками; вів їх Галдір, а другий ельф ішов позаду. Земля під ногами була рівна та м'яка, і невдовзі вони стали рухатися впевненіше, не боячись забитися чи впасти. Позбавлений зору, Фродо виявив, що слух та інші його відчуття загострилися. Він уловлював запахи дерев і прим'ятої трави. Він розрізняв безліч напівтонів у шелесті листя над головою та гомоні ріки праворуч і тонкі чисті голоси птахів у небі. Він відчував сонячне світло на обличчі та руках, коли переходили відкриту галявину.

Тільки-но він ступив на цей берег Срібної Жили, його охопило дивне почуття, і воно посилювалося, чим далі він заходив до Найту: йому здалося, що він перейшов через міст часу в куточок Прадавніх Часів і зараз іде світом, якого вже нема. У Рівендолі зберігали пам'ять про минуле; в Лорієні минуле все ще жило у світі насправжки. Ельфи бачили зло та чули про нього і зазнали горя; вони боялись і не довіряли зовнішньому світу; вовки вили на кордонах лісу; та землю Лорієну тінь не вкривала.

Вони йшли весь день, аж поки не відчули прохолоду вечора та шепіт нічного вітру серед листя. Тоді зупинились і без остраху полягали спати просто на землі, бо їхні проводирі не дозволили зняти з очей пов'язки, і вилізти на дерево було неможливо. Уранці без поспіху рушили далі. Опівдні зупинились, і Фродо збагнув, що вони вийшли на освітлене місце. Раптом довкола залунало багато голосів.

Зовсім нечутно наблизився загін ельфів: вони поспішали до північної межі, щоб оборонити її від нападу з Морії, і принесли новини, які Галдір частково переказав. Перепинили орків-грабіжників і майже всіх знищили; недобитки втекли на захід, до гір, і за ними послали нагінку. Також бачили дивне створіння, що бігло зігнувшись і руками майже торкалося землі, наче звір, усе ж на звіра не схоже. Спіймати його не вдалось, а стріляти не стали, бо не знали, добре воно чи лихе, і воно втекло вгору Срібною Жилою на південь.

— А ще, — додав Галдір, — мені передали послання від Володаря та Володарки ґаладримів. Усім вам дозволено йти вільно, навіть гномові Ґімлі. Здається, Володарка знає все про кожного з вас. Мабуть, прийшли нові вісті з Рівендолу.

Першим він зняв пов'язку з очей Ґімлі.

— Прошу вибачення! — сказав він, низько вклоняючись. — Поглянь на нас приязно! Поглянь і радій, адже ти перший із гномів, котрому з часів Даріна дозволено споглядати ліс Найт-Лорієну!

Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов'язки, він озирнувся і затамував подих. Вони стояли на відкритій галявині. Зліва височів великий курган, укритий травою, ніжно-зеленою, мов весна у Прадавні Часи. Нагорі подвійною короною росли два кола дерев: перші — зі сніжно-білою корою, безлисті, але прекрасні у своїй стрункій оголеності; а другі — височенні мелорни, все ще зодягнуті у бліде золото. Посередині здіймалося величезне, мов башта, дерево, і високо серед його гілок просвічував білий поміст. Біля підніжжя дерев і всюди на зелених схилах кургану траву всіяли маленькі золотаві квітки, схожі на зірочки. Між ними, гойдаючись на довгих стеблах, росли інші квіти, білі та блідо-зеленаві: легким серпанком вони мерехтіли на ясній зелені трави. Над усім цим голубіло небо, і сонце сяяло над пагорбом, відкидаючи піддеревами довгі зелені тіні.

— Дивіться! Перед вами Керін-Амрот, — сказав Галдір. — Це — серце стародавнього королівства, яким воно було колись, і тут є курган Амрота, де у щасливіші дні стояв його дім. Тут, у нев'янучій траві, вічно цвітуть зимові квіти: жовтий еланор і білий ніфредил. Тут ми трохи відпочинемо й у сутінках доберемося до міста ґаладримів.

Усі полягали на духмяну траву, а Фродо все ще стояв, зачудований. Йому здалося, що мов крізь якесь високе вікно він ступив у давно зниклий світ, осяяний світлом, якому нема наймення у звичній мові. Усе навкруги було дуже виразне, а обриси його так чітко окреслені, мовби їх задумали і створили за мить до того, як із очей Фродо зняли пов'язку; водночас усе було таке стародавнє, наче існувало вічно. Усі кольори були цілком знайомі: золотий і білий, зелений і синій, але здавалися вони такими свіжими та живими, неначе Фродо перший у світі їх побачив і дав їм назви, нові та прекрасні. Узимку тут серце не тужило за весною чи за літом. Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. На землі Лорієну не було ані плямки.

Фродо обернувся і побачив, що Сем стоїть поряд, спантеличено озираючись і протираючи очі, мовби хотячи пересвідчитися, що це йому не сниться.

— Дивіться, тут сонце і ясний день, — сказав він. — А я думав, ельфи люблять лише місяць і зорі: а це місце ельфійськіше за всі. Так, ніби я опинився всередині пісні, розумієте, про що я?

Галдір поглянув на них і, здавалося, зрозумів і слова, і думки Сема.

— Ви відчуваєте владу Володарки ґаладримів, — сказав він, усміхнувшись. — Чи не бажаєте зійти зі мною на Керін-Амрот?

Гобіти пішли за ельфом, котрий легко збіг на вкритий травою схил. Хоча Фродо рухався та дихав, і довкола нього живе листя і квіти колихав той самий вітер, що овіював його обличчя, він відчував, що потрапив у позачасовий край, який не в'яне, не змінюється і не знає забуття. Вони підуть звідси до інших країв, а Фродо, мандрівець із Ширу, і далі гулятиме тут, по траві між еланором і ніфредилом у прекрасному Лотлорієні.

Вони ввійшли до кола білих дерев на Керін-Амроті. Південний вітер зашарудів у гіллі. Фродо завмер, почувши голос прибою на узбережжі, вже давно поглинутого морем, і крики морських птахів, чиє плем'я давно вимерло.

Галдір ішов далі, вже вибирався на високий поміст. Коли Фродо мав лізти за ним, то на мить поклав руку на дерево поряд із драбиною: уперше в житті він так раптово та гостро відчув плоть дерева і життя, що текло в ньому. Він відчув радість від доторку до деревини, та не як лісник чи тесля; це була радість від знайомства з живим деревом.

Коли він нарешті виліз на високий поміст, Галдір узяв його за руку і розвернув на південь.

— Поглянь спочатку сюди!

Фродо подивився і побачив, усе ще на віддалі, пагорб із багатьма могутніми деревами, а може, то було місто зелених веж. Йому здалося, що саме звідти струменіли сила та світло, які оберігають цю землю. Йому раптом запраглося злетіти птахом і відпочити в цьому зеленому місті. Тоді він поглянув на схід і побачив увесь Лорієн, що добігав до блідої смужки Андуїну, Великої Ріки. Він підняв очі вище над рікою — туди світло не сягало — і знову повернувся у знайомий світ. За рікою земля була пласка та пустельна, безформна й укрита туманом, лише ген удалині здіймалася стіною, темною і страшною. Сонце, що осявало Лорієн, не могло розвіяти тінь над далекою вершиною.

— Там твердиня Південного Морок-лісу, — сказав Галдір. — її оточують темні смерекові ліси, де дерева змагаються між собою, а гілля їхнє жухне і сохне. У хащах, на кам'янистому узвишші, стоїть Дол-Ґулдур, де довго переховувався Ворог. Ми побоюємося, що нині там знову хтось оселився, і сила його надзвичайно зросла. Останнім часом над ним часто висить чорна хмара. Звідси тобі видно дві потуги, які протистоять одна одній; вони постійно змагаються силою думки, але тоді як світло проникає в саме серце темряви, його таємниця залишається нерозкритою. Поки що нерозкритою. — Він відвернувся і швидко поліз додолу, а гобіти — за ним.

Біля підніжжя пагорба Фродо побачив Араґорна, який стояв мовчки та непорушно, мов дерево; в руці він тримав золоту квітку еланору, й очі його світилися. Він поринув у прекрасні спогади. Фродо відразу збагнув, що йому ввижається те, що колись відбувалося тут, на цьому ж місці. Сліди суворих років стерлися з обличчя Араґорна, і здавалося, що він молодий витязь, стрункий та гарний, і зодягнений у біле; і він заговорив до когось, кого Фродо не бачив, по-ельфійськи: «Арвен анімелда, намаріе!» — а тоді зітхнув, немовби отямившись, і з усмішкою поглянув на Фродо.

— Тут серце ельфійських володінь на землі, — мовив він, — і тут навіки оселиться моє серце, якщо ми не знайдемо світла вкінці темних доріг, які ми з тобою ще маємо пройти. Ходімо!

І, взявши Фродо за руку, він покинув пагорб Керін-Амрота й за свого життя вже ніколи туди не повертався.

VII. Дзеркало Ґаладріель

Сонце сідало за гори й у лісі сутеніло, коли загін знову вирушив у дорогу. Тепер шлях пролягав через хащі, де вже залягли темні тіні. Ніч захопила їх під покровом лісу, й ельфи засвітили срібні ліхтарики. Несподівано знову вийшли на відкриту галявину й опинилися під блідим вечірнім небом, скрапленим першими зірками. Широкий безлісий простір відбігав великими дугами ліворуч і праворуч. Далі у м'якій тіні топився глибокий рів, тільки трава на його краю зеленіла, немов горіла пам'яттю про сонце, яке вже зайшло. По той бік рову висока зелена стіна оточувала зелений пагорб, зарослий мелорнами, величнішими за бачених досі. Висоти їхньої було не вгадати, але в сутінках вони здіймалися, мов живі вежі. Поміж їхнім багатоярусним віттям і тріпотливим листям мерехтіли незліченні вогники, зелені, золоті і сріблясті. Галдір обернувся до Загону.

— Ласкаво просимо до Карас-Ґаладона! — сказав Галдір. — Ось це місто ґаладримів, де живуть Володар Келеборн і Ґаладріель, Володарка Лорієну! Та звідси ми не ввійдемо, бо на північному боці нема воріт. Мусимо обійти місто з півдня, і шлях неблизький, бо воно велике.

Зовнішнім краєм рову бігла дорога, викладена білим каменем. Нею вони пішли на захід, огинаючи зліва місто, що здіймалось усе вище, мов зелена хмара; чим темнішою ставала ніч, тим більше вогників загоралось, аж поки весь пагорб мовби не запалав зорями. Нарешті, перейшовши білий міст, зупинилися біля великих воріт міста: поставлені між торцями стін, що оточували місто, ворота виходили на південний захід, були високі, міцні та обвішані багатьма світильниками.

Галдір постукав і щось сказав, і ворота безшумно розчинилися, та Фродо ніде не помітив сторожі. Мандрівники ввійшли, і ворота за ними зачинилися. Швидко пройшовши через вузький прохід між краями стін, вони ступили до Міста Дерев. Навкруги нікого не було видно ні не чути жодних кроків, але вгорі в повітрі лунало багато голосів. Десь із вершини пагорба долинав спів, спадаючи згори, мов тихий дощ на листя.

Пройшли ще багато стежок і східців, аж поки не піднялися високо і побачили посеред широкої луки мерехтливий водограй, освітлений срібними лампами, що звисали з віття дерев; він спадав до водойми зі срібла і переливався з неї прозорим потоком. На південному краї луки росло наймогутніше з усіх дерев: його гладкий стовбур лиснів сірим шовком і здіймався високо вгору, де його величезні нижні гілки розкидалися під тінистими хмарами листя. Поряд починалася широка біла драбина, а на її нижньому щаблі сиділи три ельфи. Помітивши мандрівників, вони скочили на ноги, і Фродо побачив, що вони високі, одягнуті в сірі кольчуги, і з їхніх плечей звисають білі плащі.

— Тут мешкають Келеборн і Ґаладріель, — сказав Галдір. — Вони запрошують вас піднятись нагору і побесідувати з ними.

Один із вартових підніс до вуст ріжок і дзвінко просурмив, а згори йому тричі просурмили у відповідь.

— Я полізу перший, — сказав Галдір. — Далі нехай іде Фродо, а за ним Леґолас. Решта може підніматися, як завгодно. Хто не призвичаєний до таких сходів, тому лізти буде важко, та по дорозі можна буде перепочити.

Повільно підіймаючись, Фродо минув багато помостів: то з одного боку, то з другого, а ще одні біля самого стовбура, так що драбина проходила крізь них. На величезній висоті він досяг широкого, мов палуба великого корабля, талану. На ньому стояв дім, великий, майже як палац людей на землі. Фродо зайшов слідом за Галдіром і побачив, що стоїть в овальній залі, посеред якої росте стовбур мелорну, дедалі вужчий до верхівки, та все ще достатньо товстий, аби слугувати колоною.

М'яке світло заливало залу; стіни були зелені зі сріблом, покрівля — золота. Там сиділо багато ельфів, а у двох кріслах біля самого стовбура, під гілкою мелорну, — Келеборн і Ґаладріель. Вони підвелися, щоби привітати гостей, як то заведено в ельфів, навіть королівського роду. Були вони дуже високі, навіть Володарка такого самого зросту, як і Володар, красиві та поважні. Одягнуті були в усе біле; волосся Володарки було яскраво-золоте, а Келеборна — сріблясте, довге та блискуче; але про їхній вік свідчила хіба що глибина очей: проникливих, мов списи в зоряному світлі, й водночас глибоких, мов бездонні колодязі пам'яті.

Галдір підвів до них Фродо, і Володар привітав його своєю мовою. Ґаладріель нічого не сказала, тільки пильно подивилася йому в очі.

— Сідай поруч зі мною, Фродо зі Ширу! — мовив Келеборн. — Коли всі зберуться, поговоримо.

Кожного, хто заходив, він чемно вітав на ім'я.

— Вітаю тебе, Араґорне, сину Араторна! — сказав він. — Тридцять вісім літ промайнуло над світом, відколи ти востаннє відвідував нас, і ті літа важким тягарем лягли на твої плечі. Але кінець наближається, добрий чи поганий. Тут ти можеш на якийсь час скинути тягар!

— Вітаю тебе, сину Трандуїла! Шкода, що наші родичі з Півночі так рідко до нас навідуються.

— Вітаю тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна! Давно, дуже давно не бували в Карас-Ґаладоні Дарінові нащадки. Та нині ми порушимо давню заборону. Нехай стане це ознакою того, що, навіть якщо світ нині темний, кращі дні вже близько, і дружба між нашими народами відновиться.

Ґімлі низько вклонився.

Коли всі гості посідали перед ним, Володар знов обвів їх поглядом.

— Вас восьмеро, — мовив він. — А нас сповістили, що вийти мало дев'ятеро. Та, мабуть, Рада щось передумала, а нас не повідомила. Елронд далеко, між нами пролягла темрява, й упродовж усього року тіні ставали довшими.

— Ні, Рада нічого не змінювала, — вперше озвалася Ґаладріель. Голос у неї був чистий і мелодійний, але несподівано глибокий. — Ґандалф Сірий вирушив із ними, та не перетнув кордону наших земель. Тепер скажіть нам, де він, бо я дуже хотіла з ним поговорити. Звідси я його не бачу, поки він не ввійде до Лотлорієну: він оповитий сірим туманом, і шляхи, і думки його від мене приховані.

— На превеликий жаль, — мовив Араґорн. — Ґандалфа Сірого поглинула пітьма. Йому не вдалося вирватися з Морії.

При цих словах усі ельфи скрикнули від горя та здивування.

— Це лиха звістка, — спохмурнів Келеборн. — Найгірша з усіх, які ми чули впродовж довгих гірких років. — Він повернувся до Галдіра і спитав ельфійською мовою: — Чому не повідомили мене про це раніше?

— Ми не говорили з Галдіром про наші справи чи про нашу мету, — пояснив Леґолас. — Спочатку — через утому та близьку небезпеку, а потім на якийсь час, поки ми радо йшли чудовими стежками Лорієну, горе забулося.

— Однак горе наше велике і втрата непоправна, — сказав Фродо. — Ґандалф був нашим провідником, із ним ми пройшли крізь Морію; коли на спасіння не залишалося надії, він порятував нас, а сам загинув.

— Розкажіть нам усе, що сталося! — звелів Келеборн.

Тоді Араґорн розповів про події на перевалі Карадрасу й у наступні дні; розповів про Баліна та його книгу, про сутичку в Палаті Мазарбулу, і про вогонь, і про вузький міст і напад Жаху.

— Здавалося воно лихом Стародавнього Світу, досі не баченим, — сказав Араґорн, — водночас тінню та полум'ям, силою та жахом!

— То був Балрог Морґота, — сказав Леґолас, — із усіх ельфійських лих найжахливіше, за винятком того, хто сидить у Темній Вежі.

— Справді, на мості я бачив те, що переслідує нас у найстрашніших снах, я бачив Дарінове Прокляття, — тихо промовив Ґімлі, і в очах його був жах.

— Який жаль! — вигукнув Келеборн. — Ми давно підозрювали, що під Карадрасом спить страшне лихо. Та якби я довідався, що гноми знову розворушили те зло в Морії, то заборонив би тобі перетинати північну межу, тобі і твоїм товаришам. І, якщо так можна сказати, виглядає на те, що Ґандалф скотився від мудрості до нерозсудливості, без потреби подавшись у тенета Морії.

— Необережним назвала би я таке твердження, — мовила Ґаладріель поважно. — Без потреби Ґандалф ніколи нічого в житті не робив. А ті, кого він вів, не знали його задумів і не можуть їх уповні пояснити. Але що би не сталося з провідником, ті, кого він вів, не винні. Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби наш народ був змушений піти з Лотлорієну, далеко та надовго, хто з ґаладримів, навіть сам Келеборн Мудрий, проходячи поруч, не захотів би поглянути на свій рідний дім, хоч би там загніздились і дракони?

Темними були води Келед-зараму, холодними — витоки Кібіл-пали, і прекрасними — багатоколонні палати Казад-дума у Прадавні Часи, до того, як загинули могутні королі підземелля. — Вона глянула па Ґімлі, похмурого та сердитого, і посміхнулась.

А гном, почувши всі назви старовинною мовою гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і йому здалося, що він несподівано зазирнув у серце ворога, та побачив там любов і розуміння. Він здивувався, а потім усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся і низько вклонився за гномівським звичаєм:

— Однак жива земля Лорієну ще прекрасніша, а Володарка Ґаладріель затьмарює красою всі скарби, що сховані під землею!

Запала тиша. Нарешті знову заговорив Келеборн:

— Я не знав, що ваше становище було таке важке. Даруй мені різкі слова, Ґімлі: їх породило моє стривожене серце. Я зроблю для вас усе можливе, щоби допомогти, кожному відповідно до його бажань і потреби, та особливо — тому, з малого народу, хто несе найважчий тягар.

— Ваше завдання нам відоме, — мовила Ґаладріель, дивлячись на Фродо. — Та відвертіше про це говорити не будемо. Однак не даремно, мабуть, прийшли ви до цього краю по допомогу, як це, вочевидь, і задумав Ґандалф. Бо Володаря ґаладримів вважають наймудрішим ельфом Середзем'я, і так потішити, як він, не в змозі жоден король. Він жив на Заході за днів юності світу, а я прожила з ним незчисленні літа; бо ще до падіння Нарґотронду та Ґондоліну перейшла я гори, й відтоді віками ми боролися разом, на жаль, не завжди успішно. Першу Білу Раду скликала колись я. Якби мої задуми не зазнали невдачі, її очолив би Ґандалф Сірий, і все би могло скластись інакше. Та навіть зараз іще є надія. Я не даватиму вам порад, кажучи: «Робіть те чи інше». Бо сила моя не у вчинках чи задумах, не у виборі того чи іншого шляху, а тільки у знанні того, що було і що є, а почасти того, що буде. Та ось що я вам скажу: ви йдете по лезу ножа. Один хибний крок — і все загине. Однак надія живе, поки весь Загін зберігає вірність.

І на цьому слові вона замовкла, запитливо вивчаючи поглядом кожного з гостей. Ніхто, крім Леґоласа й Араґорна, не зумів довго витримати її погляду. Сем відразу зашарівся й опустив голову.

Нарешті Ґаладріель відвела очі й посміхнулася.

— Нехай нічого вас не турбує, — сказала вона. — Цієї ночі ви спатимете спокійно.

Усі зітхнули і несподівано відчули себе втомленими, наче їх довго та пристрасно допитували, хоча не було промовлено жодного слова.

— Тепер ідіть! — сказав Келеборн. — Ви знесилені журбою і тяжкою працею. Навіть якби ваше завдання не стосувалося нас так безпосередньо, вас би прихистили в цьому місті, аж поки ви би не зцілились і не набралися сил. А зараз відпочивайте, і про ваш подальший шлях поговоримо пізніше.

Тієї ночі, на велику втіху гобітів, Загін спав на землі. Ельфи нап'яли намет посеред дерев біля водограю і постелили м'які постелі, а потім, побажавши мелодійними голосами на добраніч, пішли. Мандрівники ще трохи поговорили про вчорашню ночівлю на деревах, про сьогоднішній похід і про Володарів; їм бракувало сміливості згадувати, що було перед тим.

— Чому ти так зашарівся, Семе? — запитав Піпін. — І відразу знітився. Так, ніби в тебе нечисте сумління. Сподіваюся, нічого гіршого за крадіжку моєї ковдри ти не замислив?

— І не думав про таке, — відповів Сем, не маючи настрою жартувати. — Якщо хочете знати, я відчув, ніби мене роздягають, і мені це не сподобалося. Вона мовби зазирала мені в душу і питала, що я робитиму, якщо вона допоможе мені повернутися додому, до Ширу, до гарненької маленької нірки з… з власним садочком?

— Оце диво, — сказав Мері. — Майже те саме відчув і я; тільки… ну, більше нічого не скажу, — затнувся він.

Здавалося, з усіма сталося те саме: кожному запропонували вибір між сповненою страхом пітьмою, що лежала попереду, та чимось дуже бажаним: воно чітко поставало перед очима, і щоби його здобути, досить було тільки звернути з дороги і залишити завдання та війну зі Сауроном для інших.

— А мені здалося, — зазначив Ґімлі, — що мій вибір залишиться в таємниці, відомій лише мені.

— Мені ж це видалося надзвичайно дивним, — додав Боромир. — Можливо, це було просто випробування, і вона читала наші думки з якоюсь доброю метою; але я майже впевнений, що вона спокушала нас, пропонуючи те, чого насправді дати не могла. Нема що й казати — я відмовився слухати. Люди з Мінас-Тіріта вірні своєму слову! — Що саме запропонувала йому Володарка, цього Боромир не сказав.

А Фродо відмовчувався, хоч як випитував його Боромир.

— Вона довго в тебе вдивлялася, Персненосцю, — сказав він.

— Так, — погодився Фродо, — та що спало мені на гадку, зі мною і залишиться.

— Ну, будь обачний! — продовжував Боромир. — Хтозна, які в цієї ельфійської пані наміри.

— Не смій мовити погане про Володарку Ґаладріель! — жорстко обірвав його Араґорн. — Ти не знаєш, що говориш. Ані в ній, ані в цій землі немає зла, хіба що хтось принесе його зі собою. Тоді нехай стережеться! Але цієї ночі я спатиму без страху, вперше, відколи покинув Рівенділ. А зараз я прагну лише виспатись і забути на якийсь час моє горе! Я втомився і тілом, і душею.

Він упав на ліжко і миттю заснув довгим сном. Невдовзі й решта позасинала, і жоден звук чи сновидіння не порушили їхнього спокою. Коли вони прокинулися, світло дня вже заливало галявину перед наметом, і в сонячному промінні виблискував водограй.

У Лотлорієні вони пробули кілька днів, чи принаймні так їм здавалось. Увесь час там світило ясне сонце, лише інколи падав дрібний дощик, і після нього все було свіже та чисте. Повітря було прохолодне і м'яке, мов ранньою весною, проте їх оточував глибокий і задумливий спокій зими. Здавалося, нічим іншим вони не займалися, тільки їли, пили, відпочивали та гуляли в садах; і цього було досить.

Володарів Лорієну вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко знали чи хотіли користуватися вестроном. Галдір попрощався з ними і повернувся до північної межі, де тепер, через звістки, що їх приніс Загін з Морії, поставили міцну варту. Леґолас постійно пропадав у ґаладримів і після першої ночі навіть не ночував із товаришами, хоча завжди повертався пообідати і побалакати. Часто він брав зі собою Ґімлі на прогулянки лісом, і всі дивувалися з такої переміни.

Тепер, сидячи в колі чи прогулюючись, вони згадували Ґандалфа, й усе, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед очима. Коли тілесні рани загоїлися й утома минула, гіркота втрати загострилася. Часто чули вони поблизу чарівний спів і знали, що то ельфи оплакують загибель чарівника, бо ім'я його можна було почути серед незрозумілих, але сумних і милозвучних слів.

«Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — О Сірий Пілігриме!» Так вони любили його називати. А якщо із Загоном був Леґолас, то цих пісень не перекладав, виправдовуючись тим, що не має хисту і що горе для нього ще надто свіже — привід для сліз, а не для пісень.

Першим, хто вилив свій смуток у кульгавих віршах, був Фродо. Не часто приходило до нього натхнення скласти пісню чи вірша; навіть у Рівендолі він слухав, але сам не співав, хоч у його пам'яті зберігалося чимало пісень, складених іншими. Але тепер, коли він сидів біля водограю в Лорієні і слухав голоси ельфів, його думки втілились у пісню, яка самому йому видалася гарною; проте коли він спробував переказати її Семові, залишилися якісь уривки, немов жменя зів'ялого листя.

Як вечір в Ширі засірів, на Пригірку його стих крок; у довгу путь ще на зорі пустився він без балачок. Із Краю Дикого ішов на Захід він до узбереж: безсмертний люд — і смертний знов — дракона лігво — ліс без меж… Гном, гобіт, ельф чи чоловік, птах у гіллі чи звір в норі — до кожного він слово рік, таємні мови знав старі. Убивчий меч, міцна рука, та плечі мов тягар приліг; хоч голос, як сурма дзвінка, — дорожня втома валить з ніг. Правитель мудрий, мав він трон, палав у гніві, сіяв сміх; де зараз блиск його корон? — старе вино, старий і міх… Сам на мості стояв він, ум його з Вогню і Тіні кпив; поглинув мудрість Казад-дум, об камінь патерицю збив…

— Гей, таж наступного разу ви перевершите самого пана Більбо! — вигукнув Сем.

— Ні, певно, що ні, — відповів Фродо. — Та наразі це все, на що я здатний.

— Ну, пане Фродо, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, сподіваюся, ви додасте пару слів про його феєрверки, — сказав Сем. — Щось отаке:

Найкращі кольори ракет: зірок зелено-синіх лет, і золоті із громом зливи, немовби з квітів дощ шумливий.

Хоча насправді вони вартують більшого.

— Ні, залишаю це для тебе, Семе. А може, і для Більбо. Але… ні, більше не можу про це говорити. Нестерпно думати, що мені доведеться повідомити йому цю звістку.

Одного вечора Фродо та Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулася тінь розлуки: якось він збагнув, що наближається час покидати Лотлорієн.

— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — запитав він. — Колись я тебе про це вже питав, дуже давно; та відтоді ти дізнався про них більше.

— Справді так! — сказав він. — І я собі думаю, що є ельфи і ельфи. Тобто всі вони доволі ельфійські, та зовсім не однакові. Зараз оцей народ не є мандрівним чи бездомним і видається трохи схожим на нас: прив'язані до цієї землі ще більше, ніж гобіти до Ширу. Чи то вони створили таку землю, чи вона їх створила, важко судити, якщо ви мене розумієте. Тут надзвичайно спокійно. Здається, що нічого не відбувається й ніхто цього і не прагне. Якщо є тут якісь чари, то вони так глибоко, що руками їх, так би мовити, не дістанеш.

— Але ти бачиш і відчуваєш їх усюди, — заперечив Фродо.

— Так, — погодився Сем, — тільки не видно, щоби хтось їх творив. Ніяких феєрверків на зразок тих, які показував бідолашний Ґандалф. Шкода, що останніми днями не видно Володаря та Володарки. Мені здається, що вона могла б удіяти щось дивовижне, якби забажала! Як би я хотів побачити якесь ельфійське чудо, пане Фродо!

— А я — ні, — сказав Фродо. — Я і без того задоволений. І бракує мені не Ґандалфових феєрверків, а його кошлатих брів, його запальної вдачі та голосу.

— Ви праві, — згодився Сем. — І не думайте, що я прискіпуюся. Просто мені завжди хотілося побачити якесь чародійство, як у старих казках, але кращої землі, ніж оця, я ніколи не бачив. Це так, наче бути водночас удома й у гостях, розумієте? Я не хочу звідси йти. А все ж, починаю відчувати, що коли вже нам доведеться піти, то краще піти чимскоріш. «Найважче закінчити ту роботу, якої не починав», — так казав мій Дідусь. А ось цей народ навряд чи допоможе нам чимось, із чародійством чи без нього. Гадаю, що якраз коли покинемо цю землю, ми найбільше сумуватимемо за Ґандалфом.

— Боюся, так воно і буде, Семе. Однак дуже сподіваюся, що перш ніж вирушимо, ми ще раз побачимося з Володаркою ельфів.

Не встиг він договорити, як назустріч їм вийшла Володарка Ґаладріель, мовби у відповідь на його слова. Висока, гарна, вся у білому йшла вона попід деревами. Вона не промовила ні слова, та поманила їх рукою.

Звернувши у бік, вона повела їх до південного схилу Карас-Ґаладона, і, пройшовши крізь високий зелений живопліт, вони опинились у закритому саду. Дерева там не росли, і сад відкривався до неба. Уже зійшла вечірня зоря і сяяла білим вогником над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилася до глибокого зеленого видолинку, через який дзюркотів сріблястий струмок, збігаючи з водограю на пагорбі. Унизу, на низькому п'єдесталі, вирізьбленому в формі гіллястого дерева, стояла чаша зі срібла, широка та пласка, а поряд — срібний глек.

Ґаладріель по вінця наповнила чашу джерельною водою і дмухнула на неї, і коли вода заспокоїлася, вона заговорила.

— Це Дзеркало Ґаладріель. Я привела вас сюди, щоби ви, якщо забажаєте, зазирнули в нього.

Повітря у видолинку застигло, було темно, і Володарка ельфів стояла поруч висока та бліда.

— Що нам шукати і що ми побачимо? — спитав Фродо, сповнений захопленого трепету.

— З моєї волі Дзеркало може показати багато чого, — відповіла вона, — і декому я можу показати те, що вони хочуть побачити. Але Дзеркало може також показати непрохані речі, й часто вони несподіваніші та корисніші зате, що ми бажали споглядати. Що ви побачите, коли дасте Дзеркалу свободу, сказати не можу. Бо воно показує те, що було, і що є, і що може збутися. Та що саме — іноді навіть наймудріший не скаже. Чи бажаєш подивитися?

Фродо не відповів.

— А ти? — звернулася вона до Сема. — Адже саме це, гадаю, ви би назвали чародійством, хоча насправді я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, бо тим самим словом ви називаєте хитрощі Ворога. Та це, якщо хочеш, — чародійство Ґаладріель. Хіба ти не казав, що хочеш побачити ельфійські чари?

— Казав, — відповів Сем, затремтівши від страху та цікавості. — Я зазирну крайчиком ока, Володарко, з вашого дозволу. — А повернувшись до Фродо, він пояснив: — Хотілося би глянути, що робиться вдома. Здається, що я пішов звідти страшенно давно. Ану ж, побачу тільки зірки чи щось цілком незрозуміле.

— Ану ж, — мовила Володарка, тихо сміючись. — Ходімо, поглянеш і побачиш, що зумієш. Тільки не торкайся води!

Сем видерся на підніжжя п'єдесталу і схилився над чашею. Вода вдавалася важкою і темною й віддзеркалювала зірки.

— Самі зірки, як я і думав, — сказав він.

Потім він тихо зойкнув, бо зірки зникли. Дзеркало затьмарилось, а відтак прояснилося, мов хтось відкинув темну завісу. Світило сонце, гілки дерев колихалися під вітром. Але перш ніж Сем утямив, що це він побачив, світло пригасло; тепер йому здалося, що він бачить Фродо з блідим обличчям — той міцно спав під високою темною скелею. Далі Семові здалося, що це він сам іде темним коридором, лізе догори нескінченними гвинтовими сходами. Раптом усвідомив, що наполегливо щось шукає, та що — незрозуміло. Мов уві сні, видиво розпливлось, і він знову побачив дерева. Та цього разу вони були не так близько, й він бачив, що відбувається: вони не хитаються під вітром, вони з тріском валяться на землю.

— Гей! — розлючено вигукнув Сем. — Та це ж Тед Пісковик валить дерева там, де не треба. Не можна ж їх різати, це ж алея біля Млину, що затінює дорогу до Поріччя! Був би я там, я би йому врізав!

Але тепер Сем помітив, що Старий Млин зник, а на його місці будують величезну споруду з червоної цегли. Працює безліч робітників. Неподалік стримить високий червоний димар. Чорний дим, здавалося, затьмарив усю поверхню Дзеркала.

— Маячня якась діється в Ширі, — мовив Сем. — Елронд знав, про що йшлося, коли хотів відіслати Мері назад додому. — Тут він раптом скрикнув і відскочив од Дзеркала. — Я не можу тут залишатися! — нестямно вигукнув він. — Мені треба додому! Вони перекопали весь Торбин Узвіз, і бідолашний старий Дідусь покидає Пригірок зі своїм майном на підводі! Мені треба додому!

— Ти не зможеш піти додому сам, — мовила Володарка. — Ти ж не хотів повертатися додому без свого господаря, доки не зазирнув у Дзеркало, хоч і знав, що в Ширі може коїтися щось лихе. Пам'ятай, що Дзеркало може показувати багато, але не все з того здійсниться. Дещо й ніколи не збудеться, якщо ті, хто споглядає ці видіння, не звернуть зі шляху, щоб усунути небажане. Дзеркало — небезпечний порадник!

Сем усівся на землі і обхопив голову руками.

— Краще би я сюди ніколи не приходив і не хочу я вже ніякого чародійства, — сказав він і замовк. За хвилю заговорив придушеним голосом, наче стримуючи сльози. — Ні, я піду додому, та найдовшим шляхом, із паном Фродо, або взагалі не повернусь. Але все ж таки сподіваюся, що одного чудового дня повернуся додому. А коли те, що я побачив, виявиться правдою, хтось у мене дістане прочухана!

— А тепер ти, Фродо, не хочеш зазирнути? — спитала Ґаладріель. — Ельфійське чародійство тебе не цікавило.

— Ти радиш мені подивитися? — запитав Фродо.

— Ні. Я не раджу тобі робити те чи інше. Я не порадниця. Ти можеш дещо довідатись, і добре воно чи лихе, може бути корисним, а може, й ні. Зазирати в Дзеркало і корисно, і небезпечно. Однак я гадаю, Фродо, що для цього тобі стане мужності й мудрості, інакше я би тебе сюди не привела. Роби, як знаєш!

— Я погляну, — сказав Фродо, виліз на п'єдестал і схилився над темною водою.

Дзеркало відразу ж проясніло, й він побачив затьмарену землю. Вдалині на блідому небі вимальовувалися темні гори. Довга сіра дорога, звиваючись, зникала з очей. Дорогою повільно рухалася якась постать, спочатку маленька та ледь помітна, а потім що ближча, то все більша і виразніша. Раптом Фродо усвідомив, що постать схожа на Ґандалфа. Він мало не вигукнув ім'я чарівника, а тоді помітив, що постать одягнута не в сіре, а у біле, біле, що ледь світилось у сутінках; у руці він тримав білу патерицю. Він так низько схилив голову, що обличчя було не розгледіти, а потім повернув і зник за поворотом. Фродо засумнівався: чи то був Ґандалф в одній зі своїх минулих самотніх мандрівок, чи Саруман?

А видіння вже змінилося. На коротку мить, але дуже яскраво він побачив Більбо, який стурбовано ходив по кімнаті. На столі безладно розкидані папери, дощ періщить у вікна.

Дзеркало знову затьмарилось, а далі, швидко змінюючи одна одну, замиготіли різні картини, як зрозумів Фродо, уривки великої історії, до якої тепер і він був причетний. Імла розсіялась, і відкрився вид, якого він досі не бачив, але відразу впізнав: Море. Стемніло. На морі лютувала жахлива буря. Потім супроти криваво-червоного Сонця, що заходило серед роздертих хмар, Фродо побачив чорні обриси високого корабля з пошматованими вітрилами, що плив із Заходу. Потім широка ріка, що текла через багатолюдне місто, біла фортеця з сімома вежами. А тоді знову корабель із чорними вітрилами, та цього разу був ранок, вода рябіла світлом, і стяг із зображенням білого дерева майорів під сонцем. Піднявся дим, наче від пожежі та битви, і знову червоногаряче Сонце хилилося на захід і ховалось у сірій імлі; й у тій імлі розтанув маленький кораблик, блимаючи вогниками. Він зник, і Фродо зітхнув і хотів уже відійти.

Але раптом Дзеркало почорніло, почорніло так, мов у видимому світі відкрився отвір, і Фродо зазирнув у порожнечу. У чорній безодні з'явилось Око, що повільно зростало, аж поки не заповнило майже все Дзеркало. Воно було таке жахливе, що Фродо завмер на місці, неспроможний ані скрикнути, ні відвести очей. Око, облямоване вогнем, а саме оскляніле, жовте, мов котяче, насторожене та пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню, вікно в ніщо.

Потім Око почало обертатися, туди й сюди, чогось шукаючи; і Фродо з жахом усвідомив, що посеред усього іншого шукає воно і його. Але також він знав, що воно його не бачить — поки що не бачить, поки він цього не захотів. Перстень, що висів на ланцюжку в нього на і їм її, став важким, важчим за великий камінь, і голову його потягнуло донизу. Дзеркало неначе закипіло, і пасма пари здіймалися над водою. Фродо хилився все нижче.

— Не торкайся води! — тихо мовила Володарка.

Видіння зникло, і Фродо помітив, що дивиться на холодні зірки, які блимають у срібній чаші. Його трусило; він відійшов і глянув на Володарку.

— Я знаю, яке було останнє видіння, — сказала вона, — бо воно також увижалось і мені. Не бійся! Та не думай, що тільки співами серед дерев чи навіть тонкими стрілами ельфійських луків землю Лотлорієну боронять від Ворога. Знай же, Фродо, що, навіть коли я розмовляю з тобою, я стежу за Темним Володарем і знаю його думки, принаймні всі його думки про ельфів. А він усе намагається побачити мене і прочитати мої думки. Та двері, як завжди, зачинені!

Вона махнула білими руками у бік Сходу, мовби щось відштовхувала та заперечувала. Еаренділ, Вечірня Зоря, найулюбленіша зірка ельфів, яскраво сяяла вгорі. Горіла так яскраво, що постать Володарки ельфів відкидала на землю легку тінь. Проміння впало на перстень на її пальці, й він заблищав, мов чисте золото, оповите сріблястим світлом, а білий камінь у персні сяяв, ніби часточка Зорі зійшла додолу спочити на руці Володарки. Фродо дивився на перстень із благоговійним страхом — йому раптом здалося, що він усе зрозумів.

— Так, — сказала вона, відгадавши його думки, — про це не дозволено говорити, й Елронд не міг цього зробити. Але цього не можна приховувати від Персненосця, від того, хто бачив Око. Воістину, саме в землі Лорієну на пальці Ґаладріель зберігається один із Трьох. Це Ненья, або Адамантовий Перстень. Я його зберігаю.

Він підозрює про це, але точно не знає — поки що. Тепер ти розумієш, чому твоя поява для нас — крок Фатуму. Бо якщо ти зазнаєш поразки, ми будемо відкриті перед Ворогом. Але якщо ти досягнеш мети, наша влада зменшиться, Лорієн зів'яне, і його змиють припливи Часу. Ми або попливемо на Захід, або змаліємо до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття. Фродо схилив голову.

— А що би ти бажала? — мовив він нарешті.

— Нехай буде те, що має бути, — відповіла вона. — Любов ельфів до свого краю та своїх творінь глибша за морські глибини, а туга ніколи не згасне і не вгамується. Та вони радше відмовляться від усього, ніж підкоряться Сауронові: бо тепер вони його знають. Ти не відповідаєш за долю Лотлорієну — лише за виконання свого завдання. Однак я бажала би — якби це мало якесь значення — щоби Єдиний Перстень ніколи не був викуваний або щоби він залишався навіки загубленим.

— Ти мудра, безстрашна та прекрасна, Володарко Ґаладріель, — сказав Фродо, — я віддам тобі Єдиний Перстень, якщо захочеш. Цей тягар мені не під силу.

Ґаладріель раптом дзвінко розсміялася.

— Володарка Ґаладріель, можливо, і мудра, — сказала вона, — але тут вона зустріла рівного за чемністю! Делікатно ти помстився за моє випробування твого серця при нашій першій зустрічі. У тебе загострюється зір. Не заперечую, що моє серце палко бажало попросити те, що ти зараз пропонуєш сам. Упродовж довгих літ я розмірковувала, що би я зробила, якби Великий Перстень опинився у мене в руках, і ось! — його принесли до мене. Давним-давно скоєне зло діє різними способами, і байдуже, чи вистоїть сам Саурон, чи впаде. Чи не було би шляхетним вчинком, який віддавав би належне його Персню, якби я силою чи погрозами відібрала його в мого гостя?

Й ось нарешті Перстень приходить. Ти вільно віддаєш його мені! Замість Темного Володаря ти поставиш Королеву. І я не буду темна, а буду прекрасна та страхітлива, немов Ранок і Ніч! Гарна, як Море, і Сонце, і Сніг на Горах! І жахлива, як Буря та Блискавка. Міцніша за підвалини землі. Усі любитимуть мене і боятимуться!

Вона піднесла руку, і перстень на її руці випромінив яскраве світло, що осяяло тільки її обличчя в пітьмі. Тепер вона стояла перед Фродо незмірно висока та нестерпно прекрасна, жахлива й гідна поклоніння. Потім вона опустила руку, світло згасло, вона раптом знову засміялася, й — о диво! — вона зменшилася: струнка ельфиня, у простому білому вбранні, чий голос був ніжний і сумний.

— Я пройшла випробування, — мовила вона. — Я ослабну й відійду на Захід, і залишуся Ґаладріель.

Вони довго стояли мовчки. Нарешті Володарка знову заговорила:

— Вертаймось! Уранці вам вирушати, адже ми зробили вибір, і колесо долі закрутилося.

— Та я хотів би ще дещо запитати, — сказав Фродо, — ще в Рівендолі все намагався спитати у Ґандалфа. Мені дозволено носити Єдиний Перстень: чому ж я не бачу всіх інших перснів і не знаю думок тих, хто їх носить?

— Ти ж не намагався, — відповіла вона. — Лише тричі ти надягав Перстень на палець, відколи довідався, чим володієш. І не пробуй! Це тебе зруйнує. Чи не казав тобі Ґандалф, що перстені дають владу за силою власника? Перш ніж скористатися тією владою, тобі треба стати набагато сильнішим і виробити волю, щоби панувати над іншими. Та навіть як на Персненосця і того, хто одягав його на палець і бачив приховане, твій зір уже вигострився. Ти збагнув мої думки ясніше, ніж ті, кого вважають мудрими. Ти побачив Око того, хто володіє Сімома та Дев'ятьма. І хіба ти не бачив і не розпізнав перстень на моєму пальці? А ти бачив мій перстень? — Вона звернулася до Сема.

— Ні, Володарко, — відповів Сем. — Правду кажучи, я не втямив, про що ви говорили. Я бачив, як крізь ваші пальці світилася зірка. Та вже даруйте мені — я гадаю, мій пан має рацію. Краще би ви забрали його Перстень. Ви б усе поставили на свої місця. Ви би не дозволили позбиткуватися над Дідусем і кинути його напризволяще. Ви би примусили декого заплатити за його брудну роботу.

— Так і зробила би, — сказала Ґаладріель. — Саме так усе б і почалося. Та, на жаль, цим би не закінчилося! Більше про це говорити не будемо. Ходімо!

VIII. Прощання з Лорієном

Тієї ночі Загін знову покликали до палати Келеборна, і Володар та Володарка привітали їх гарними словами. Нарешті Келеборн заговорив про прощання:

— Настав час, коли ті, хто бажає продовжити похід, мають гартувати своє серце і покинути цей край. Ті, хто не хоче, можуть на якийсь час зостатися тут. Але чи залишаться вони, чи підуть, на спокій сподіватися не доведеться. Бо ми наблизились до фатуму. Ті, хто бажає, можуть дочекатися приходу години, коли або шляхи світу звільняться, або ми покличемо їх на останній захист Лорієну. Тоді вони повернуться на батьківщину або попрямують до того дому, де спочивають полеглі у битвах. Він замовк.

— Усі вони вирішили йти вперед, — сказала Ґаладріель, подивившись кожному в очі.

— А мій шлях додому, — зазначив Боромир, — якраз уперед, а не назад.

— Це правда, — погодився Келеборн, — але чи весь Загін піде за тобою до Мінас-Тіріта?

— Ми ще не вирішили, — відповів Араґорн. — Я не знаю, куди думав податися Ґандалф після Лорієну. Напевно, він і сам не мав чіткої мети.

— Можливо, — мовив Келеборн. — Однак, коли ви підете з цього краю, вам не обминути Великої Ріки. Дехто з вас добре знає, що мандрівцям із важким вантажем по всьому шляху від Лорієну до Ґондору через Андуїн можна переправитися лише на човнах. Адже тепер мости Осґіліата зруйновані, а всі пристані захопив Ворог.

Яким берегом ви підете? Шлях до Мінас-Тіріта пролягає по цьому, західному, березі; та пряма дорога до вашої мети простягається на схід від ріки, де темніше. То яким берегом ви підете?

— Якщо зважать на мою пораду, то підемо західним берегом, до Мінас-Тіріта, — відповів Боромир. — Але не я веду Загін.

Решта промовчала; Араґорн видавався невпевненим і стурбованим.

— Бачу, ви ще не обрали шляху, — сказав Келеборн. — І не мені його обирати, але я допоможу вам, чим зможу. Дехто з вас уміє кермувати човнами: Леґолас, чий народ живе над бистрою річкою Лісовою, Боромир із Ґондору й Араґорн, мандрівник.

— І один гобіт! — вигукнув Мері. — Не всі у нас вважають човни дикими кіньми. Моя родина живе на берегах Брендівинної!

— Це добре, — мовив Келеборн. — Тоді я дам вашому Загону човни, невеликі та легкі, бо нижче по ріці є місця, де вам доведеться їх переносити. Ви досягнете порогів Сарн-Ґебір, а може, й великого водоспаду Раурос, де ріка з гуркотом падає з Нен-Гітоель; є там і інші небезпечні місця. Човни хоч трохи полегшать вашу подорож. Однак вони вам не порадники: врешті-решт вам доведеться покинути їх і Ріку й повернути на захід… чи на схід.

Араґорн щиро подякував Келеборнові. Цей подарунок дуже його втішив, попри все ще й тому, що тепер кілька днів не було потреби вирішувати, в якому напрямку рухатись. Інші також повеселішали. Які би небезпеки не чигали на них попереду, приємніше було плисти їм назустріч широкою течією Андуїну, ніж тягтися пішки, вгинаючись під тягарем. Тільки Сем усе ще сумнівався: човни і далі здавалися йому не кращими, а то й гіршими, за диких коней, і навіть усі небезпеки, яких він уникнув, не примусили його думати про човни ліпше.

— Завтра опівдні приготовані човни вже чекатимуть на вас у гавані, — сказав Келеборн. — Уранці я пришлю кого-небудь допомогти вам зібратись у дорогу. А тепер бажаємо всім вам на добраніч і спокійного сну.

— На добраніч, друзі! — мовила Ґаладріель. — Спіть спокійно! Не думайте звечора надто багато про дорогу. Можливо, стежки, якими кожен із вас пройде, вже прокладені, хоча ви їх і не бачите. На добраніч!

Усі попрощались і повернулися до свого намету. Леґолас пішов разом із ними, бо настала остання ніч у Лотлорієні, й усупереч словам Ґаладріель, вони захотіли порадитися.

Довго обговорювали, що мають робити і як найкраще виконати завдання з Перснем, але так нічого і не надумали. З'ясувалося, що більшість хотіла спочатку навідатися до Мінас-Тіріта і хоч на якийсь час відкласти зустріч із жахливим Ворогом. Якби їх покликали, вони би пішли за Ріку й у пітьму Мордору; та Фродо не промовив ані слова, а Араґорн усе ще вагався.

Доки Ґандалф був із ними, сам він планував піти з Боромиром і своїм мечем боронити Ґондор. Бо він вірив, що пророцтва снів були велінням і що настав час нащадкові Еленділа відкрито виступити в бій із Сауроном. Але після Морії Ґандалфові обов'язки провідника лягли на його плечі; й він розумів, що тепер не може покинути Фродо, якщо той відмовиться йти з Боромиром. Однак, чим він чи будь-хто інший із Загону міг допомогти Фродо, крім як наосліп іти разом із ним у темряву?

— Я піду до Мінас-Тіріта, якщо треба, і сам, бо такий мій обов'язок, — сказав Боромир і замовк на хвилину, не зводячи очей із Фродо, ніби намагався прочитати думки дрібнолюдика. Потім знову заговорив, тихо, немов сперечався сам зі собою: — Якщо ви хочете лише знищити Перстень, тоді з війни та зброї користі мало; люди Мінас-Тіріта не зможуть тут допомогти. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць Темного Володаря, тоді безглуздо було б іти до його володінь без війська; і безглуздо викидати… — він раптом затнувся, немов усвідомивши, що промовляє в голос свої думки. — Безглуздо було би викидати на смітник своє життя, хотів я сказати, — докінчив він. — Вибір у нас між захистом укріпленого міста й відкритим походом у пазури смерті. Принаймні так я це розумію.

Фродо помітив щось нове та дивне в погляді Боромира і пильно на нього подивився. Очевидно, Боромир думав зовсім не те, що сказав. Безглуздо було би викидати… що? Перстень Влади? Щось подібне він уже казав на Раді, але тоді визнав правоту Елронда. Фродо поглянув на Араґорна, але той, глибоко задумавшись, наче не звернув уваги на слова Боромира. На цьому завершилось обговорення? Мері та Піпін уже спали, Сем куняв. Була глибока ніч.

Уранці, коли почали пакувати невеличке майно, прийшли ельфи, котрі вміли говорити по-їхньому, і принесли багато дарунків — харчі й одяг для подорожі. Їжа була здебільшого у вигляді дуже тонких коржиків, зовні пропечених до ясно-коричневого, а всередині — вершкового кольору. Ґімлі взяв один коржик і став підозріло його розглядати.

— Крам, — буркнув він собі під ніс, відкусивши хрусткий шматочок. Вираз його обличчя швидко змінився, й він зі смаком доїв увесь коржик.

— Годі, годі! — розсміялися ельфи. — Ти вже з'їв досить на цілий день походу!

— А я думав, це різновид краму, який люди з Долу печуть для походів, — пояснив гном.

— Це щось подібне, — згодилися ельфи. — Та ми його звемо лембасом, або дорожнім хлібом, він набагато поживніший за будь-які людські страви та набагато смачніший за крам, сумніву нема!

— Справді так, — визнав Ґімлі. — Та він навіть кращий за медяники беорнінгів, а це велика похвала, бо беорнінги — найкращі з усіх мені відомих пекарів; але нині вони неохоче діляться своїми коржиками з чужинцями. Ви щирі господарі!

— Усе ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, — порадили ельфи. — Їжте потроху і лише у скруті. Бо ці коржики ми даємо вам на випадок, коли все інше закінчиться. Вони довго не втрачають свіжість, якщо їх не ламати і зберігати загорнутими в листя, так як ми їх принесли. Один коржик протримає мандрівника на ногах увесь день довгої подорожі, навіть якщо це високий чоловік із Мінас-Тіріта.

Потім ельфи розгорнули та пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно за розміром, із легкої, але теплої шовковистої тканини, яку виткали ґаладрими. Важко було сказати, якого кольору були плащі: здається, сірого з відтінком сутінків під деревами; та при кожному русі чи в іншому освітленні вони ставали зеленими, як листя в затінку, чи бурими, як незорані поля вночі, чи тьмяно-сріблястими, як вода під зорями. Біля коміра плащі застібалися брошкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.

— Це чарівні плащі? — запитав Піпін, зачудовано їх роздивляючись.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — відповів старший із ельфів. — Вбрання гарне, і тканина добра, бо зроблена в цьому краї. Зрозуміло, що це ельфійські плащі, якщо ти саме про це. Листя й гілля, вода та каміння: у плащах відтінки і краса всього того, що ми так любимо в сутінках Лорієну; бо ми вкладаємо думки про все, що ми любимо, в усе, що робимо. Однак це одяг, а не зброя, і плащі не відвернуть списа чи меча. Зате вони добре вам послужать: і легкі, й теплі, коли холодно, не жаркі, коли тепло. А ще вони допоможуть вам сховатися від ворожих очей чи в лісі, чи серед каміння. Справді високо цінує вас Володарка! Адже ці плащі вона виткала сама зі своїми ельфівнами, і ще ніколи не вдягали ми чужоземців у наш одяг.

Після сніданку Загін з важким серцем попрощався з лугом біля водограю; це прекрасне місце стало для всіх майже рідним домом, хоч і не знали вони, скільки днів і ночей там провели. Коли на хвилю зупинилися помилуватися чистою водою у промінні сонця, до них, легко ступаючи по зеленій траві лугу, підійшов Галдір. Фродо радісно з ним привітався.

— Я повернувся з Північних Горож, — сказав ельф, — і мені знову доручили бути вам за провідника. Чорнорічна Долина вкрита клубами диму та пари, гори розтривожені. У глибинах земних чути гуркіт. Якби хтось із вас захотів повернутися додому через північ, то не пройшов би тим шляхом. Але ходімо! Шлях ваш тепер веде на південь.

Коли йшли вони Карас-Галадоном, зелені стежки спорожніли; та у кронах дерев гомоніло і співало безліч голосів. Самі вони йшли мовчки. Нарешті Галдір звів їх униз південним схилом пагорба, і вони знову підійшли до величезних воріт зі світильниками та до білого моста; перетнули міст і залишили позаду місто ельфів. Потім завернули з вимощеної дороги на стежку, що бігла через гущавину мелорнів і далі, звиваючись пагорбистими лісами у сріблястому затінку, і вела весь час униз, на південний схід, до берегів Ріки.

Пройшли близько десяти миль, і було вже під полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. Пролізши через проріз, вони несподівано вийшли на відкрите місце. Перед ними розляглася довга галявина яскравої трави, всіяної золотими квітками еланору, що сяяли на осонні. Галявина вузькою смугою вклинювалася між двома чіткими межами: праворуч, із заходу, виблискувала Срібна Жила, а ліворуч, зі сходу, котила свої глибокі темні води Велика Ріка. На тому березі, куди око сягне, на південь тяглися ліси, та узбережжя було голе і похмуре. За межами Лорієну жоден мелорн не здіймав свого золотого гілля.

На березі Срібної Жили, неподалік від злиття річок, була пристань із білого каменю та білої деревини. Там було пришвартовано багато човнів і барок. Деякі сяяли яскравими фарбами — срібною, золотою чи зеленою, та найчастіше були просто білі чи сірі. Для мандрівників приготували три сірі човники, куди ельфи склали всі запаси. А ще додали до кожного човна по три мотки мотузки — тонкої, та міцної, шовковистої на дотик, сірого відтінку, як ельфійські плащі.

— Це що таке? — поцікавився Сем, помацавши моток, який лежав на траві.

— Мотузка, звісно! — відповів ельф із човна. — Не можна вирушати в дорогу без мотузки! Мотузки довгої, міцної та легкої. Такої, як ці. Вони вам можуть знадобитися.

— Цього можете мені не говорити! — мовив Сем. — Я не взяв зі собою мотузки, то потім усю дорогу хвилювався. Та мені цікаво, з чого вони зроблені, бо я в цій справі трохи обізнаний: родинне, так би мовити.

— Їх сплели з гітлайну, — сказав ельф, — але вже нема часу пояснювати, як це робиться. Знали би ми, що це ремесло тобі подобається, ми багато чого навчили би тебе. Хіба ще коли-небудь сюди повернешся, та зараз — на жаль! — мусиш задовольнитися цим подарунком. Нехай він стане тобі у пригоді!

— Рушаймо! — покликав Галдір. — Усе вже готове. Сідайте в човни! Та спочатку будьте обережні!

— Послухайтеся поради! — сказав другий ельф. — Ці човни дуже легкі, та примхливі й не такі, як в інших народів. Вони не потонуть, хоч як їх не навантажуй; але будуть вередувати, якщо керувати ними невміло. Було би добре просто тут, біля причалу, перш ніж відпливете, потренуватися, як сідати в човен і виходити з нього.

Загін розташувався так: Араґорн, Фродо та Сем сіли в перший човен, Боромир, Мері та Піпін — у другий, а у третій — Ґімлі з Леґоласом, які тепер стали близькими друзями. В останньому човні також поскладали більшу частину речей. Човнами кермували з допомогою коротких весел із широкими лопатями у формі листків. Коли всілись, Араґорн повів їх на випробу вгору по Срібній Жилі. Течія була стрімка, і посувалися вони поволі. Сем сидів на носі, вхопившись за борти і тужливо озираючись на берег. Мерехтіння сонця на воді сліпило йому очі. Коли проминули зелену галявину Клину, дерева підступили до самої води. Тут і там із них злітало золоте листя і пливло по воді. Було дуже ясно, безвітряно і тихо, тільки десь угорі співали жайворонки.

Вони завернули за крутий поворот ріки, і там, їм назустріч, униз по течії гордовито виплив величезний лебідь. Вода хвильками розходилася від його білих грудей під вигнутою шиєю. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; величезні білі крила були напівприпідняті. Підпливши ближче, вони почули музику і раптом збагнули, що це — корабель, виготовлений і вирізьблений умілими ельфами у формі птаха. Двоє ельфів у білому вбранні правили чорними веслами. У судні сидів Келеборн, а за ним стояла Ґаладріель, висока та біла, у вінку зі золотих квітів, а в руці тримала арфу і співала. Сумовито і солодко звучав її голос у прохолодному чистому повітрі.

Про листя заспіваю я — і шелестить воно, Про вітер пісню заведу — вже прилетів давно. За сонцем і за місяцем на Морі піни слід, Росло там Древо золоте, одне на цілий світ. І сяяло воно ясніш, ніж зір вечірніх трон, У Елдамарі біля стін при вході в Тіріон. Там довго злотий лист тремтів на тих гілках-роках, А за Морями тут тепер ельфійський край в сльозах. О Лорієн! Зима прийшла, безлистий, голий Час, Спадає листя у потік, Ріка пливе від нас. О Лорієн! Цей Берег я втомила вже давно, Корона вицвіла, й зів'яв злотистий еланор. Хіба про кораблі тепер співатиму усе, Але який із них мене за Море віднесе?

Араґорн притримав човен, коли з ним порівнявся Лебідь-корабель. Володарка закінчила пісню і привітала мандрівників:

— Ми припливли з вами попрощатись і побажати вам щасливої дороги.

— Ви були нашими гостями, — додав Келеборн, — але жодного разу не частувалися з нами, тож ми ласкаво запрошуємо вас на прощальний бенкет, тут, на галявині між плинних вод, що понесуть вас ген від Лорієну.

Лебідь повільно поплив до пристані, а Загін розвернув човни і попрямував слідом. Там, на зеленій траві останнього клаптика Егладілу, бенкетували вони; та Фродо їв і пив мало, помічаючи лише вроду Володарки та красу її голосу. Вона вже не здавалася грізною чи жахливою, чи сповненою таємної сили. Він побачив її такою, якими інколи бачать ельфів люди пізніших часів: присутньою та водночас віддаленою, мов живе видіння того, що вже далеко віднесли нестримні нотки Часу.

Коли закінчили бенкетувати, сидячи на траві, Келеборн знову заговорив про їхню подорож і рукою показав на ліси на південь від Клину:

— Коли попливете вниз Рікою, ліс незабаром закінчиться, і потягнуться пустища. Там Ріка багато ліг тече кам'янистим коритом уздовж голого плоскогір'я аж до острова, до високої Кремінь-скелі, яку ми звемо Тол-Брандір. Там Ріка розкидає рукави довкола крутих берегів острова, а далі з великим шумом піняво летить із високого водоспаду Раурос у низину Ніндалф, або Мокрінь вашою мовою. Це місцевість затхлих трясовин, де Ріка кривуляє та ділиться на безліч потоків. Там же з лісу Фанґорн, що на заході, широким гирлом вливається Ента. На тій річці, по цей бік Великої Ріки, лежить Роган. На протилежному березі височать похмурі гори Емін-Муїл. Там вітер віє зі Сходу, бо вони межують із Мертвими Болотами, а далі аж до Кіріт-Горґору та чорних воріт Мордору тягнуться Бурі Землі.

Боромирові й тим, хто піде з ним до Мінас-Тіріта, варто було би покинути Велику Ріку перед Рауросом і перейти Енту вище від її болотистого гирла. Однак не можна заходити надто високо по течії, щоби не втрапити до лісу Фанґорн. Це дивне місце і нині мало кому відоме. Та, без сумніву, Боромир і Араґорн не потребують таких засторог.

— У Мінас-Тіріті ми справді чули про Фанґорн, — сказав Боромир. — Але все те, що я чув, видається мені здебільшого вигадками, які бабусі розповідають малим дітям. Усе, що лежить на північ від Рогану, тепер для нас така далечінь, що там може легко розгулятись уява. У давнину Фанґорн межував із кордонами нашого королівства; та відколи ґондорці востаннє бували там, змінилося багато поколінь, і нема кому підтвердити чи спростувати легенди, що прийшли до нас із далеких часів.

Я сам інколи буваю в Рогані, та ще ніколи не перетинав його північних кордонів. Коли мене відрядили як посланця до Рівендолу, я пройшов Роганський Прохід попід Білими Горами, переправився через Ізен і Сірий Потік і далі до Північних Земель. Довга й утомлива подорож. Чотири сотні ліг я нарахував і йшов багато місяців, бо загубив коня біля Тарбада, при переправі через Сірий Потік. Після такої мандрівки та ще після дороги, яку я пройшов разом із цим Загоном, я не маю сумніву, що знайду шлях через Роган, та і крізь Фанґорн, якщо буде потреба.

— Тоді мені немає чого додати, — сказав Келеборн. — Але не зневажай перекази давніх літ, бо бабусі, буває, пам'ятають такі слова, які інколи корисно було би знати мудрим.

Тут Ґаладріель підвелася з трави й, узявши келих із рук ельфині з її почту, наповнила по вінця білим медом і подала Келеборнові.

— Час випити прощальний келих, — сказала вона. — Пий, Володарю ґаладримів! І нехай серце твоє не сумує, хоча за полуднем прийде ніч, і вечір наш уже близько.

Тоді вона подала келих кожному із Загону і з кожним попрощалася. Та коли всі випили, вона попросила їх знову сісти на траву, а для неї та Келеборна принесли крісла. Її ельфині мовчки стояли поруч, а вона пильно подивилася на гостей. Нарешті знову заговорила:

— Ми випили келих розлуки, і скоро між нами проляжуть тіні. Та ми з Володарем привезли для вас кілька подарунків на спомин про Лотлорієн. — І вона підкликала кожного по черзі. — Ось дар Келеборна та Ґаладріель для проводиря вашого загону, — мовила інша до Араґорна і подала йому піхви, виготовлені зумисне для його меча. Їх прикрашав візерунок зі золотих і срібних квітів із листям, а поверху з блискучого каміння складалися руни імені «Андуріл» та історії меча. — Лезо, вийняте із цих піхов, ніколи не заіржавіє і не зламається навіть при поразці, — сказала вона. — Та можливо, ти ще щось хочеш одержати на прощання? Адже темрява постане поміж нами, і може бути, що не зустрінемося раніше, ніж ступимо на шлях, із якого немає вороття. І Араґорн відповів:

— Володарко, ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб, якого прагну. Але ти ним не володієш і навіть при бажанні подарувати не можеш; тільки через темряву дійду я до нього.

— Та може, я звеселю твоє серце; оце залишили мені на той випадок, якщо ти з'явишся в нашій землі. — І Ґаладріель підняла з колін великий прозоро-зелений самоцвіт, оправлений у срібну брошку у вигляді орла з розпростертими крилами; і камінь виблискував, немов сонце крізь весняне листя. — Цей камінь я подарувала доньці своїй Келебріан, а та — своїй; а тепер він переходить до тебе як символ надії. І разом із ним візьми ім'я, давно тобі заповідане: Елессар, Ельфійський Самоцвіт із дому Еленділа!

Й Араґорн узяв брошку зі самоцвітом і приколов на груди, й усі здивувалися; ніколи досі не помічали вони, яка велична його постава, здавалося, труди довгих літ спали в нього з плечей.

— За дари твої я дякую тобі, — сказав він. — О Володарко Лорієну, яка дала життя Келебріан і Арвен, Вечірній Зорі. Як іще міг би я тебе звеличити?

Володарка схилила голову, а потім звернулася до Боромира, подарувавши йому золотий пояс; а Мері та Піпінові — срібні пояски з пряжками у вигляді золотих квіток. Леґоласові вона подарувала лук, такий, як у ґаладримів, довший і міцніший, аніж луки Морок-лісу, з тятивою, сплетеною з ельфійського волосся. До нього додали ще сагайдак зі стрілами.

— Для тебе, маленький садівнику та любителю дерев, — звернулася вона до Сема, — я маю лише невеличкий подарунок. — Вона поставила йому на долоню маленьку скриньку з простої сірої деревини, прикрашену тільки єдиною срібною руною на віці. — Це руна мого імені, — сказала вона, — та вашою мовою вона також означає «ґрунт». У цій коробочці — земля з моїх садів, а з нею благословення, яким іще здатна обдаровувати Ґаладріель. Цей дар не охоронить тебе в дорозі, не захистить від небезпек; але якщо ти збережеш його і нарешті повернешся додому, тоді, сподіваюся, одержиш винагороду. Навіть якщо застанеш усе запущеним і сплюндрованим, тільки розсієш там цю землю — і мало які сади Середзем'я цвістимуть так, як твій. А тоді згадаєш про Ґаладріель і на мить побачиш далекий Лорієн, який ти пізнав лише взимку. Бо наша весна та наше літо минули, і на землі вони зберігаються лише в пам'яті живих.

Сем почервонів аж по самі вуха і пробубонів щось нерозбірливе, схопивши скриньку й уклоняючись, як міг.

— А який дар попросив би в ельфів гном? — запитала Ґаладріель, звертаючись до Ґімлі.

— Нічого не треба, Володарко, — відповів Ґімлі. — Для мене досить того, що я побачив Володарку ґаладримів і почув її ласкаві слова.

— Слухайте, ельфи! — вигукнула вона до тих, хто стояв поряд. — Нехай ніхто не сміє казати, що гноми жадібні та невдячні! А все ж таки, Ґімлі, сину Ґлоїна, чи бажаєш ти чогось такого, що би я могла подарувати? Прошу тебе, скажи! Адже не можеш ти єдиний залишитися без подарунка!

— Нічого мені не треба, Володарко Ґаладріель, — сказав Ґімлі, низько вклонившись, а потім додав, затинаючись: — Нічого, крім… якщо мені дозволено… просити… пасмо твого волосся, що перевершує золото землі, як зірки перевершують самоцвіти з рудників. Я не прошу такого подарунка. Але ти звеліла висловити бажання.

Ельфи заворушились, уражені, й зашепотіли, Келеборн здивовано поглянув на Ґімлі, та Володарка усміхнулася.

— Говорять, що гноми майстерно працюють руками, але не язиком, — сказала вона, — однак про Ґімлі цього не скажеш. Бо ніхто ніколи не висловлював мені прохання такого зухвалого і все ж такого ґречного. І як я можу відмовити, якщо сама примусила його говорити? Але скажи-но мені, що ти робитимеш із цим даром?

— Зберігатиму, як скарб, Володарко, — відповів він, — на спомин про слова, які ти сказала під час нашої першої зустрічі. А якщо я коли-небудь повернуся до рідної кузні, то покладу його в нетлінну кришталеву чашу, щоби передати нащадкам як віковічну обітницю доброї волі між Горою та Лісом.

Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала три золоті волосинки і поклала їх на долоню Ґімлі.

— І ще послухай мої слова, — сказала вона. — Я не буду пророкувати, бо всі пророцтва нині пусті: з одного боку лежить пітьма, а з другого — тільки надія. Та якщо надія не зрадить, тоді, кажу я тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна, золото потече у твої руки, але ніколи не матиме і під тобою влади.

— А тепер ти, Персненосцю, — сказала вона, звертаючись до Фродо. — Обдаровую тебе останнім, хоча не останній ти в моїх думках. Для тебе я приготувала оце. — Вона підняла невеличкий кришталевий фіал: він замерехтів, і промені білого світла хлюпнули з її руки. — У цьому фіалі, у краплях води з мого водограю, спіймано світло зорі Еаренділа. Уночі він сяятиме ще яскравіше. Нехай він світить тобі в темряві, коли будь-яке інше світло згасне! Пам'ятай Ґаладріель і її Дзеркало!

Фродо взяв фіал, і в ту мить, коли світло сяяло поміж ними, він знову побачив Ґаладріель королевою, величною та прекрасною, але вже не страхітливою. Він уклонився, та слів для відповіді не знайшов.

Тут Володарка підвелась, і Келеборн повів Загін до причалу. Полудневе сонце золотило зелень Клину, а вода виблискувала сріблом. Нарешті все було готове. Загін розташувавсь у човнах, як і раніше. З прощальними вигуками ельфи довгими жердинами відштовхнули човни в потік, і їх повільно понесла світла вода. Мандрівники сиділи мовчки та нерухомо. На зеленому березі біля самого виступу Клину безмовно стояла Ґаладріель. Пропливаючи повз неї, всі повернулись у її бік і не відводили очей, поки вона повільно відпливала геть. Бо видавалось усе їм так: Лорієн відпливає, мов яскравий корабель, де щогли — зачаровані дерева, — пливе до забутих берегів, а вони, безпомічні, сидять на краю сірого та безлистого світу.

Тим часом Срібна Жила злилася з водами Великої Ріки, човни розвернулись і швидко попливли на південь. Невдовзі біла постать Володарки геть змаліла. Вона сяяла, мов скляне вікно на далекому пагорбі на заході сонця чи озеро, коли дивитися на нього з гори: кристал, кинутий на лоно землі. Потім Фродо здалося, що вона підняла руки, прощаючись, і вітер доніс її голос, далекий, але пронизливо ясний. Тепер вона співала прадавньою мовою ельфів із-за Моря, і Фродо не зрозумів слів: прекрасна була мелодія, та його вона не втішила.

Однак, як це трапляється з ельфійськими словами, вони закарбувались у його пам'яті, й через багато років після того він переклав їх, як міг: це була мова ельфійських пісень, і говорила вона про речі, в Середзем'ї мало відомі.

А! лауріе лантар лассі сурінен, єні унотіме верамар алдарон! Єні ве лінте юлдар аваніер мі оромарді ліссе-міруворева Андуне пелла, Вардо теллумар ну луйні яссен тінтілар і елені омаріо айретарі-лірінен. Сіман і юлма нін енквантува? Ан сі Тінталле Варда Ойолоссео ве фаніар маріат Елентарі ортане, ар іліе тіер ундулаве лумбуле; ар сінданоріелло кайта морніе і фалмаліннар імбе мет, ар гісіе унту па Калакіріо мірі ойале. Сі ванва на, Ромелло ванва, Валімар! Намаріе! Най гіруваліе Валімар. Най еліе гірува. Намаріе!

«О! Мов золото опадає під вітром листя, довгі літа незчисленні, мов крила дерев! Літа промайнули, немов легкий вітерець над духмяним лугом, у високих палатах на Заході, під синіми склепіннями Варди, де зорі тремтять, слухають її спів, її голос, святий і королівський. Хто тепер наповнить мій келих? Адже нині Варда, Королева Зірок, на Горі Вічнобілій здійняла руки свої, ніби хмари, й усі стежки потонули в тіні; й поза межами сутінок між нами лежить пітьма на пінних хвилях, і навіки вкрив туман коштовності Калакірії. Загубили, загубили ті, що зі Сходу, Валімар! Прощавай! Може, ти знайдеш Валімар. Може, ти його знайдеш. Прощавай!» Варда — це ім'я тієї Володарки, котру ельфи в цих землях вигнання звуть Елберет.

Раптом Ріка зробила поворот, із обох боків піднялися береги і сховали світло Лорієна. До цієї чудової землі Фродо ніколи вже не повернувся.

Тепер мандрівники обернулись обличчями до своєї дороги; сонце було попереду і сліпило очі, сповнені сліз. Ґімлі плакав відкрито.

— Я востаннє глянув на найпрекраснішу землю, — сказав він Леґоласові, який сидів поруч. — Віднині прекрасним назвати я зможу лише її дар! — Він приклав руку до грудей. — Скажи, Леґоласе, навіщо я пішов у цей похід? Не знав я, якою буде головна небезпека! Правду казав Елронд: ми не можемо передбачити, що нас спіткає на шляху! Муки в пітьмі лякали мене, та все ж не стримали. А якби я знав, яких мук зазнаю від світла та радості, то нікуди би не пішов. Ця розлука завдала мені гіршої рани, навіть якби я мав піти цієї ночі до самого Темного Володаря. О горе Ґімлі, синові Ґлоїна!

— Ні! — заперечив Леґолас. — Горе всім нам! І всім, хто мандрує світом у ці останні дні. Бо так воно є: ми знаходимо та губимо, немов ті, чий човен на бистрій течії. Але я вважаю, що ти благословенний, Ґімлі, сину Ґлоїна: ти страждаєш за втрату з власної волі, адже міг вибрати інше. Але ти не покинув товаришів, і винагородою тобі будуть спогади про Лотлорієн. Вони залишаться у твоєму серці вічно чисті й незаплямовані, ніколи не вицвітуть і не втратять свіжості.

— Може, і так, — мовив Ґімлі, — й дякую тобі за твої слова. Правдиві слова, без сумніву; однак таке втішання холодне. Не пам'яті прагне серце моє. Це — лише дзеркало, нехай таке саме ясне, як Келед-зарам. Принаймні так почуває серце гнома Ґімлі. Ельфи, мабуть, сприймають усе інакше. Я справді чув, що для них пам'ять більше схожа на світ навсправжки, ніж на сон. У гномів не так.

Але не будемо про це. Поглянь на човен! Він занизько сидить у воді з усім цим вантажем, а Велика Ріка швидка. Я не бажаю топити своє горе в холодній воді.

Він схопив весло і став правити до західного берега, вслід за човном Араґорна, який уже виплив зі стрижня ріки.

Так Загін продовжив свій довгий шлях широкими швидкими водами, все на південь і на південь. Оголені ліси стояли вздовж берегів, заступаючи погляд на землі позаду них. Вітер ущух, і Ріка текла безшумно. Навіть голоси птахів не порушували тиші. Близько до вечора сонце затягло імлою і воно виблискувало у блідому небі, мов біла перлина. А потім схилилося на захід, рано смерклось, і настала сіра та беззоряна ніч. До пізньої глухої години плив Загін, притримуючи човни в затінку лісів західного берега. Великі дерева, наче привиди, пропливали обабіч, жадібно простягаючи з туману до води покручене коріння. Було страшно і холодно. Фродо сидів і прислухався до ледь чутного плюскоту і дзюркоту Ріки поміж коріння та напівзатоплених пнів, поки голова його не схилилася на груди, і він поринув у неспокійний сон.

IX. Велика ріка

Сем розбудив Фродо, і той виявив, що лежить, загорнутий у ковдру, під високими деревами з сірою корою в тихому лісовому куточку на західному березі Андуїну, Великої Ріки. Минула ніч, і серед голого віття засірів світанок. Неподалік біля невеличкого вогнища порався Ґімлі.

Ще не зовсім розвиднілося, коли Загін вирушив далі. Не можна сказати, що більшість прагнула якнайшвидше досягнути півдня: всі були раді, що до Рауросу та Кремінь-скелі, де треба буде приймати рішення, ще пливти кілька днів; і вони віддалися на волю Ріки, не бажаючи поспішати до небезпеки, що чигала на них попереду, який би напрямок вони не обрали. Араґорн погодився плисти за течією, зберігаючи сили для прийдешніх труднощів. Але зате він наполіг, аби вирушали рано-вранці і пливли до пізнього вечора; серце підказувало йому, що час підганяє, і він боявся, що, поки вони відпочивали в Лорієні, Темний Володар не сидів склавши руки.

Однак ані того дня, ні наступного ворог ніяк себе не виявляв. Нудні сірі години минали без подій. На третій день їхньої мандрівки береги поволі змінилися: ліс порідшав, а потім зовсім зник. Ліворуч, на східному березі, довгі безформні схили простягалися ген удалечінь аж до неба; були вони брунатні та голі, немов по них пройшовся вогонь, не залишивши ні травинки: не було навіть жодного зламаного дерева чи високого каменя, які би прикрасили порожнечу цієї непривітної пустелі. То були Бурі Землі, що лежали, просторі та спустошені, між південним Морок-лісом і пагорбами Емін-Муїлу. Що за моровиця, війна чи лиходійство Ворога так занапастило весь цей край, не міг сказати навіть Араґорн.

Праворуч, на заході, ліс також закінчився, та земля була пласка і подекуди зеленіла широкими латками трави. На цьому березі Ріки росли цілі ліси очерету, такого високого, що, коли човни з шелестом пропливали повз тріпотливі краї заростей, він повністю заступав вид на захід. Темні сухі китиці гнулись і гойдалися під холодним вітерцем, шепочучи тихо та сумовито. Тут і там у несподіваних просвітках Фродо помічав горбисті луки, ген за ними пагорби, освітлені заходом сонця, а далеко на обрії — темну смужку найпівденніших хребтів Імлистих Гір.

І ніде ні сліду живої істоти, лише птахи. А їх було чимало: дрібні пташки висвистували та попискували в очереті, але на очі показувалися зрідка. Раз-другий мандрівники почули шурхіт лебединих крил і, піднявши догори очі, помічали в небі велику зграю.

— Лебеді! — мовив Сем. — І здоровенні які!

— Так, — відгукнувся Араґорн, — до того ж чорні.

— Яка широка, порожня та похмура ця земля! — зітхнув Фродо. — А я завжди уявляв, що чим далі на південь, тим стає тепліше та веселіше, а потім зима зовсім відступає.

— Але ми ще не зайшли далеко на південь, — відповів Араґорн. — Усе ще зима, і до моря далеко. Тут буде холодно до самої весни, може, навіть сніг випаде. Ген унизу, в затоці Белфалас, куди впадає Андуїн, тепло та весело. Чи, мабуть, було би весело, якби не Ворог. Але тут ми не далі як за шістдесят ліг південніше від вашої Південної Чверті, а туди ще сотні довгих миль. Ти зараз дивишся на південний захід, у бік північних рівнин Марки Вершників, Рогану, землі Повелителів коней. Невдовзі ми допливемо до гирла Світлої, яка витікає з Фанґорну і впадає до Андуїну. Це північний кордон Рогану; в давнину все, що лежало між Світлою та Білими Горами, належало роганцям. Це багата і приязна земля, а трави її незрівнянні; але в ці лихі часи люди не оселяються над Рікою і рідко під'їжджають до її берегів. Андуїн широкий, проте стріли орків можуть його перелетіти; а останнім часом розказують, що орки наважувалися перетинати Ріку і влаштовували облави на роганські табуни та стайні.

Сем стурбовано зиркав то на один берег, то на другий. Досі ліс видавався йому ворожим, мовби за деревами причаїлися приховані очі та загрозливі засідки; тепер він жалкував, що дерев уже нема. Він розумів, що Загін надто незахищений на плаву у відкритих човниках, посеред нічим не прикритих земель, на ріці, що була рубежем війни.

Наступного дня їхньої подорожі, поки їх невпинно відносило на південь, це почуття незахищеності охопило увесь Загін. Весь день веслували вони, поспішаючи вперед. Береги пропливали повз них. Незабаром Ріка стала ширшою та мілкішою; на сході потяглися довгі кам'янисті береги, у воді траплялися галькові мілини, тож доводилося гребти обережно. Бурі Землі піднялися похмурим нагір'ям, над яким віяв холодний вітер зі сходу. На тому березі луки змінились укритими зів'ялою травою горбами посеред купинястих драговин. Фродо здригнувся, пригадавши галявини та водограї, ясне сонце і тихі дощі Лотлорієну. У човнах мало розмовляли і не сміялися. Кожен занурився у власні думки.

Серце Леґоласа мандрувало під зорями літньої ночі десь на північній галявині серед букових лісів; Ґімлі подумки перебирав золото різних гатунків і міркував, чи підійде воно для скриньки в подарунок Володарці Лорієну. Мері та Піпін у середньому човні почувалися ніяково, тому що Боромир бурмотів щось до себе, інколи покусував нігті, немовби його з'їдав якийсь неспокій чи сумніви, а інколи хапав весло й підгрібав до човна Араґорна. Тоді Піпін, який сидів на носі, обличчям до Боромира, помічав дивний блиск у його очах, коли той, нахилившись уперед, дивився на Фродо. Сем давним-давно вирішив, що, хоч і не такі небезпечні, як лякали його змалку, човни все ж були набагато незручніші, ніж він міг собі уявити. Він сидів скорчений і жалюгідний і не мав що робити, хіба що видивлятися на зимові краєвиди та сіру воду обабіч. Навіть коли починали веслувати, Семові весла не довірили.

На четвертий день, коли сутеніло, Сем дивився поверх нахилених голів Фродо й Араґорна на інші човни; його хилило на сон, і дуже хотілося вилізти на берег, аби відчути землю під ногами. Раптом він щось помітив: спершу ліниво поглянув на воду, потім сів і протер очі, але тепер уже нічого не було.

Тієї ночі вони зупинилися на острівці біля західного берега. Сем, загорнувшись у ковдру, лежав біля Фродо.

— Мені щось чудне наснилося години за дві до того, як ми зупинилися, пане Фродо, — сказав він. — А може, і не наснилося. Та все одно чудне.

— Ну, і що то було? — запитав Фродо, бо знав, що Сем не втихомириться, поки не розкаже все, про що би не йшлося. — Відколи ми покинули Лотлорієн, я нічого смішного не бачив, та і не думав про смішне.

— Та воно не було смішне, пане Фродо. Радше дивне. Погано, якщо то був не сон. Краще послухайте. Було все так: я бачив колоду з очима!

— З колодою все гаразд, — відповів Фродо. — Колод у Ріці багато. Але забудь про очі!

— Оце вже ні, — наполягав Сем. — Саме очі, так би мовити, мене і зачепили. Бачу, пливе за човном Ґімлі наче колода, то й не звертаю уваги. А потім та колода ніби нас наздоганяє. А це дивно, сказали би ви, бо ми всі разом пливемо за течією. Якраз тоді й побачив я ті очі: такі дві бліді ніби цятки, блискучі, на горбику в кінці колоди. І загалом, не колода воно було, бо мало лапи перетинчасті, майже як у лебедя, тільки більші, й воно їх раз у раз отак устромляло у воду і витягало.

Отоді я сів і став протирати очі, й думаю — якщо прокинуся зовсім, а воно ще тут — то закричу. А воно, те хтозна-що, швидко нас наздоганяє і вже підпливло до Ґімлі. Але чи ті два ліхтарики помітили, як я ворухнувся, чи то я отямився, не знаю. Коли я поглянув іще раз, його вже там не було. Щоправда, здається, я вловив, як кажуть, крайчиком ока, як щось темне шугнуло в тінь, до берега. Та очей я вже не бачив.

І я кажу собі: «Знову спите, Семе Правоноже!» — кажу я, та й більш нічого. Але тепер думаю і все сумніваюся. Що ви на це скажете, пане Фродо?

— Сказав би, що то колода, сутінки та сон у твоїх очах, Семе, якби ті очі тільки зараз привиділись. Але це не так. Я бачив такі очі ген на півночі, ще до Лорієну. І бачив дивну істоту з очима, котра тієї ночі дряпалася стовбуром до нашого помосту. Галдір також її бачив. А пригадуєш, що розповідали ельфи, які пішли на ватагу орків?

— Ага, пам'ятаю, і ще дещо пригадую. Мені самому не подобаються мої думки, та якщо згадати одне та друге, та історії пана Більбо й усе таке, то, здається, я можу дати ім'я цій істоті наздогад. Бридке ім'я. Ґолум, так?

— Так, саме цього я вже давно побоювався, — сказав Фродо. — З тієї ночі на помості. Гадаю, він переховувався в Морії і там напав на наш слід; але я сподівався, що наше перебування в Лорієні зіб'є його зі сліду. Це жалюгідне створіння, мабуть, ховалось у лісах над Срібною Жилою і вичікувало, коли ми вирушимо далі!

— Схоже на те, — мовив Сем. — І нам тепер варто стерегтися, бо інакше якоїсь ночі почуємо в себе на шиї бридкі пальці, якщо взагалі встигнемо прокинутись. І якраз до цього я і веду. Не треба непокоїти сьогодні ні Бурлаку, ні інших. Я постою на чатах. А висплюсь удень, усе одно в човні я не більше, ніж вантаж, як ви могли би сказати.

— Міг би, — сказав Фродо. — І міг би сказати «вантаж із очима». Ти початуєш, лише пообіцяй розбудити мене опівночі, якщо доти нічого не станеться.

Глупої ночі Фродо прокинувся з глибокого темного сну, бо Сем трусив його за плече.

— Дуже ніяково вас будити, — прошепотів Сем, — але ж ви самі просили. Нема про що розповідати чи майже нема. Здається, щось тихо плюскотіло у воді й винюхувало, та вночі біля річки чого тільки не почуєш.

Він ліг, а Фродо сів, загорнувшись у ковдру, і спробував відігнати сон. Повільно минали хвилини, години, й нічого не відбувалося. Фродо саме піддавався спокусі знову прилягти, коли щось темне, ледь помітне, підпливло до одного з причалених човнів. Довга біляста рука висунулася з води й учепилася за край борту; два бліді ока-ліхтарики холодно блимнули, зазираючи до човна, а потім піднялись і витріщилися на Фродо. Вони були на віддалі якихось двох-трьох ярдів від острівця, і Фродо почув тихий свист дихання. Він підвівся, витягаючи з піхов Жало і глянув просто в очі. Їхнє світло вмить згасло. Почулися сичання та плюскіт, і щось темне, схоже на колоду, шугонуло течією вниз у пітьму. Араґорн ворухнувся вві сні, перевернувся й сів.

— Що трапилося? — прошепотів він, скочивши на ноги й підійшовши до Фродо. — Мені щось причулось уві сні. Чому ти витяг меча?

— Ґолум, — відповів Фродо. — Або принаймні так мені здалося.

— Ага, — мовив Араґорн. — То ти вже знаєш про нашого маленького розбійника? Він валандався за нами по всій Морії та до самої Німроделі. А коли ми сіли в човни, поплив за нами на колоді, підгрібаючи руками та ногами. Я раз чи два намагався спіймати його вночі, та він хитріший за лиса і слизький, мов риба. Я сподівався, що подорож рікою його доконає, та він занадто досвідчений весляр.

Завтра спробуємо поплисти швидше. Зараз лягай спати, а я початую до ранку. Хотілося б уже спіймати цю нечисть. Ми могли би його використати. Але якщо не спіймаю, треба буде якось позбутися його. Він дуже небезпечний. Окрім того, що сам здатен убивати в пітьмі, ще якихось ворогів на наш слід може навести.

Ніч минула, Ґолум уже не показувався. Тепер Загін старанно чатував, та, поки тривала подорож, Ґолума більше не бачили. Якщо він усе ще крався слідом, то був дуже обережний і спритний. За наказом Араґорна, веслували майже безперервно, і береги швидко відбігали назад. Але вони мало бачили довколишніх земель, бо пливли здебільшого вночі й у сутінках, відпочиваючи вдень і намагаючись ховатися, наскільки дозволяла місцевість. І так минав час без жодних подій аж до сьомого дня.

Погода була все ще похмура та хмарна, вітер віяв зі сходу, але надвечір небо на заході прояснилося, й озерця слабкого світла, жовтого та блідо-зеленого, розлилися під сірими смугами хмар. Там, у далеких озерах, виблискувала біла скибочка місяця-молодика. Сем подивився на нього і набурмосився.

Наступного дня місцевість по обидва боки почала швидко змінюватися. Береги ставали високими та кам'янистими. Невдовзі мандрівники вже пропливали повз горби та скелі, і обабіч стрімкі схили ховались у глибоких чагарниках колючого терну, переплетеного з ожиною та повзучими травами. За ними виднілися низькі обвітрені стрімчаки та стовпи сірого вивітреного каміння, поплямованого плющем; а ще далі здіймався високий хребет, укритий покрученими від вітру соснами. Мандрівники наближалися до сірих гір Емін-Муїл, південної межі Дикого Краю.

На скелях і стрімчаках сиділо безліч птахів, і весь день зграї птахів кружляли високо понад рікою, чорні цятки у блідому небі. Коли того дня відпочивали у сховку, Араґорн спостерігав за птахами і роздумував, чи це раптом не витівки Ґолума і чи не летить уже нетрищами звістка про їхню подорож. Пізніше, коли сонце сідало і Загін знову готувався відпливати, вдалині у тьмяному світлі Араґорн помітив темну цятку: величезний птах то кружляв у вишині, то повільно летів на південь.

— Що то, Леґоласе? — спитав він, показуючи на північ. — Мені здається, орел!

— Так, орел, — відповів Леґолас. — Він полює. Хотілося би знати, що це віщує. Так далеко від гір.

— Вирушимо, тільки як зовсім стемніє, — вирішив Араґорн.

Настала восьма ніч їхньої подорожі. Було тихо та безвітряно; сірий східний вітер ущух. Тонкий серп місяця зайшов рано, відразу після сонця, та небо вгорі було чисте, і хоча далеко на півдні ще слабо висвітлювалися великі хмарні гори, на заході мерехтіли яскраві зірки.

— Рушаймо! — сказав Араґорн. — Наважимося на ще один нічний перехід. Ми підпливаємо до закрутів Ріки, які я знаю погано; звідси і до порогів Сарн-Ґебір я ніколи не плавав. Але якщо я не помилився в розрахунках, до них іще багато миль. Щоправда, небезпечні місця можуть траплятись і швидше: скелі та кам'янисті острівці. Мусимо пильно стежити за течією і веслувати поволі.

Семові, який сидів у першому човні, доручили роль вахтового. Він лежав головою вперед, вдивляючись у пітьму. Ніч була темна, та зорі — незвичайно яскраві, й поверхня Ріки мерехтіла. Було майже опівночі, й мандрівники якийсь час пливли за течією, відклавши весла, коли раптом Сем скрикнув. За якихось кілька ярдів попереду виринули темні тіні й почулося ревіння бурхливої води. Швидка течія відносила мандрівників ліворуч, до чистого русла біля східного берега. Тепер усі зовсім зблизька побачили, як Ріка блідою піною розбивалась об скелі, що рядом гострих зубів стирчали посеред річища. Течія знесла всі човни докупи.

— Гей, Араґорне! — крикнув Боромир, коли його човен стукнувся об передній. — Це божевілля — долати Пороги вночі! Жоден човен не пройде Сарн-Ґебір ні вночі, ні вдень.

— Назад, назад! — крикнув Араґорн. — Розвертайтеся! Розвертайтеся! — Він спробував веслом притримати човен і розвернути його в інший бік. — Я помилився, — сказав він Фродо. — Не знав, що ми так далеко запливли: течія Андуїну швидша, ніж я вважав. Сарн-Ґебір уже зовсім близько.

З великими зусиллями вони стримали та розвернули човни; але спочатку спромоглися тільки трохи просунутися проти течії — їх постійно відносило до східного берега. У пітьмі він виринув темний і зловісний.

— Гребіть, усі разом! — крикнув Боромир. — Гребіть! Інакше нас віднесе на мілину!

Не встиг він договорити, як Фродо почув, що кіль човна скреготнув по камінню.

Тієї ж миті бренькнула тятива: над головами просвистіло кілька стріл, а декотрі влучили. Одна вдарила Фродо між лопатками, й він зойкнув, похилившись уперед і випустивши весло: та стріла впала, відбита невидимою кольчугою. Ще одна прошила каптур Араґорна, третя застрягла у борті другого човна, біля самої руки Мері. Сем ніби розгледів темні фігури, котрі метушилися на довгій мілині під східним берегом. Вони, здавалося, були зовсім близько.

— Ірч! — вигукнув Леґолас рідною мовою.

— Орки! — крикнув Ґімлі.

— Діло Ґолумових рук, не інакше! — сказав Сем Фродо. — І гарне ж місце вибрали! Ріка немов сама штовхає нас у їхні лапи!

Усі налягли на весла, навіть Сем намагався гребти. Щомиті вони очікували ударів чорноперих стріл, безліч яких просвистіло над головами або впало у воду; та жодна вже не влучила. Було темно, та не занадто для орків, котрі добре бачили в пітьмі, й навіть при світлі зірок вони би помітили мандрівників; але сірі лорієнські плащі та сіра деревина ельфійських човнів відбили злі задуми лучників Мордору.

Через силу просувався Загін уперед. У темряві було важко збагнути, чи вони взагалі рухаються; та помалу вир послабшав, і тінь східного берега розтанула в ночі. Нарешті, наскільки вони могли судити, знову випливли на середину Ріки, а потім проти течії відійшли від зубчастих скель. Далі, напіврозвернувшись, вони щодуху повеслували до західного берега. У затінку кущів, які нависали над водою, вони зупинили човни та перевели подих.

Леґолас відклав весло й узяв лук, подарований йому в Лорієні, вискочив на берег і вибіг на крутизну. Припасувавши стрілу та натягнувши тятиву, він повернувся до Ріки, вдивляючись у темряву. На тому боці пронизливо верещали, та не було нічого видно.

Фродо поглянув на ельфа знизу вгору, а той стояв, вдивляючись у пітьму в пошуках цілі. Темну голову його немов коронували яскраві білі зорі, що виблискували в чорних небесних озерах. Але ось із півдня посунули важкі хмари, висилаючи темних провісників у зоряні поля. Раптовий страх охопив мандрівників.

— Елберет Ґілтоніель! — видихнув Леґолас, глянувши вгору. Темна тінь, мовби хмара, та все ж не хмара, адже рухалася набагато швидше, відокремилася від чорноти на півдні й помчала просто до Загону, гасячи все світло на своєму шляху. Невдовзі виявилося, що це величезна крилата істота, чорніша, ніж безодня вночі. На протилежному боці її привітали несамовитим вереском. Фродо відчув, як раптовий холод пронизав його і стиснув серце; заболіла стара рана у плечі. Він припав до дна човна, мовби хотів сховатися.

Раптом проспівала тятива великого лорієнського лука. Зі свистом злетіла в небо ельфійська стріла. Фродо підвів голову. Майже просто над ним кружляла крилата тінь. З хрипким карканням вона смикнулась і зникла в пітьмі над східним берегом. Небо знову очистилося. Ген у темряві загаласувала безліч голосів, із прокльонами та скимлінням, а потім настала тиша. Тієї ночі зі сходу не долітало вже ні стріл, ані вигуків.

Трохи згодом Араґорн повів човни вгору проти течії. Якийсь час рухалися наосліп краєм води, доки не знайшли невелику мілку бухту. Кілька невисоких дерев росло біля води, а за ними підіймався скелястий крутосхил. Тут Загін вирішив перебути до світанку: не було сенсу намагатися рухатися далі вночі. Вони не розкладали табору і не розпалювали вогнища, а просто полягали в човнах, пришвартованих один до одного.

— Нехай будуть благословенні лук Ґаладріель і гостре око Леґоласа! — сказав Ґімлі, жуючи коржик лембасу. — Це був надзвичайний постріл у темряві, друже!

— Але хтозна, у що я влучав? — кинув Леґолас.

— Я не знаю, — відповів Ґімлі. — Та радий, що тінь не підібралася ближче. Мені вона зовсім не сподобалася, занадто схожа на тінь у Морії… на тінь Балроґа, — пошепки додав гном.

— Ніякий це не Балроґ, — промурмотів Фродо, все ще трусячись під того холоду. — Воно занадто холодне. Я думаю, то був… — він замовк.

— Що ти думаєш? — жваво спитав Боромир, перехилившись зі свого човна, мовби намагаючись заглянути в обличчя Фродо.

— Я думаю… ні, не скажу, — відповів Фродо. — Хто би то не був, його падіння стривожило наших ворогів.

— Схоже на те, — сказав Араґорн. — Однак де вони, скільки їх і що робитимуть далі, ми не знаємо. Цієї ночі спати не можна! Зараз нас накриває темрява. А хто знає, що покаже день? Тримайте зброю напоготові!

Сем сидів, постукуючи пальцями по руків'ю меча, немовби щось підраховуючи, і дивився в небо.

— Дуже дивно, — бурмотів він. — Місяць однаковий і в Ширі, й у Дикому Краї, принаймні так мусить бути. Але чи то він збився зі шляху, чи я неправильно рахую. Пригадуєте, пане Фродо, коли ми лежали на помості на тому дереві, місяць був щербатий: десь так тиждень від повного місяця. А минулої ночі ми вже тиждень як у дорозі, а тут вискакує новий місяць, тоненький, немов відрізаний нігтик, так наче ми не пробули в ельфійському краї ні дня.

Ну, а я три ночі пам'ятаю точно і, здається, ще кілька пригадую, та присягнуся, що то не був цілий місяць. Можна подумати, що час там зупинився!

— А може, так воно і було, — сказав Фродо. — Мабуть, там ми були в часі, який в інших місцях уже давно минув. Напевно, лише коли Срібна Жила винесла нас назад до Андуїну, ми повернулись у час, який спливає в усіх землях смертних аж до Великого Моря. А я не помічав у Карас-Ґаладоні ніякого місяця, ні молодика, ні старого: тільки зірки вночі та сонце вдень.

Леґолас ворухнувся у своєму човні.

— Ні, час ніде не затримується, — мовив він, — але зміна та ріст не однакові всюди й у всьому. Для ельфів світ також рухається, та рухається водночас і дуже швидко, і дуже повільно. Швидко, бо самі вони мало змінюються, а все навкруги тече повз них: і це їх засмучує. А повільно, бо вони не рахують років, що минають. Пори року для них — лише нескінченні брижі на поверхні довгого-довгого потоку. Однак усе на світі колись має згаснути.

— Але згасання в Лорієні зовсім не помітне, — сказав Фродо. — Сила Володарки боронить його. Такі чудові, хоч і короткими здаються, години в Карас-Галадоні, де Ґаладріель зберігає ельфійський Перстень!

— Поза межами Лорієну такого не слід говорити, навіть мені, — сказав Араґорн. — Більше про це не згадуйте! А ти, Семе, просто збився з ліку. Час швидко минав для нас, як і для ельфів. Поки ми були там, минув старий місяць, а новий народився й пішов на спад. А вчора ввечері знову народився молодик. Зима майже закінчилася. Час наближається до весни, яка принесе мало надії.

Ніч минула тихо. З протилежного боку не долинало ні звуку, ні поклику. Мандрівники, котрі повмощувались у човнах, відчули зміну погоди. Повітря потеплішало і знерухоміло під великими вологими хмарами, які припливли з півдня та далекого моря. Шум Ріки, що обтікала скелясті пороги, здавався голоснішим і ближчим, аніж до того. З гілок дерев над човнами почала скрапувати волога.

Коли настав день, настрій довкола був тихий і сумовитий. Поволі розвиднілося, бліде розмите світло не відкидало тіней. Над Рікою зависла імла, білий туман огорнув землю; протилежного берега видно не було.

— Я не терплю туману, — сказав Сем, — але з цим нам, здається, пощастило. Тепер, мабуть, зможемо так забратися, що ці кляті ґобліни нас не помітять.

— Мабуть, що так, — мовив Араґорн. — Але нелегко буде знайти стежку, якщо туман хоч трохи не підніметься. А якщо ми хочемо пройти Сарн-Ґебір і добратися до Емін-Муїлу, то стежку знайти мусимо.

— Не розумію, навіщо нам минати Пороги чи взагалі пливти Рікою, — сказав Боромир. — Якщо ми вже під Емін-Муїлом, то можна покинути ці шкаралупки і попрямувати на південний захід аж до Енти, а за нею — наші землі.

— Можна, якщо підемо до Мінас-Тіріта, — відповів Араґорн, — але ми ще цього не вирішили. І такий шлях може виявитися небезпечнішим, аніж це здається. Долина Енти пласка та багниста, і її тумани смертельно небезпечні для піших і завантажених. Я би не покидав човнів, доки це можливо. На Ріці принаймні не заблукаєш!

— Але східний берег захопив Ворог, — заперечив Боромир. — Навіть якщо ти проминеш Ворота Арґонату й дістанешся неушкодженим до Кремінь-скелі, що далі? Скочиш із Водоспаду і приземлишся у болотах?

— Ні! — відповів Араґорн. — Просто перенесемо човни старовинним волоком до підніжжя Рауросу і знову спустимо на воду. Хіба ти не чув, Боромире, чи навмисне забув про Північні Сходи та високий трон на Амон-Гені, збудовані за часів великих королів? Я принаймні хотів би постояти на тому високому місці, перш ніж вирішу, куди йти далі. І можливо, там якийсь знак підкаже нам рішення.

Боромир іще довго протестував, але коли виявилося, що Фродо готовий іти за Араґорном, куди би той не подався, то згодився.

— У Мінас-Тіріті не заведено покидати друзів у скруті, — сказав він. — А вам потрібна буде моя сила, щоби добратися до Кремінь-скелі. До того високого острова я дійду з вами, але не далі. Там я зверну додому — сам-один, якщо своєю допомогою я не заслужив на супутника.

Настав день, туман трохи розсіявся. Вирішили, що Араґорн із Леґоласом відразу підуть берегом, а інші залишаться біля човнів. Араґорн сподівався знайти стежку, якою можна було би перетягти човни та клунки на спокійну воду нижче від Порогів.

— Ельфійські човни, можливо, і не потонуть, — сказав він, — але це не означає, що ми перепливемо через Сарн-Ґебір живими. Досі це не вдавалося нікому. Тут люди Ґондору не проклали жодної дороги, бо навіть за часів величі їхні володіння не простягалися далі за Емін-Муїл; але десь тут, на східному березі, має бути волок. Він точно не зруйнований, бо колись із Дикого Краю до Осґіліата тут плавали легкі човни, навіть кілька років тому, поки тут не розплодились орки.

— На моїй пам'яті мало який човен припливав до нас із півночі, та й орки вештаються на східному березі, — сказав Боромир. — Якщо ти підеш уперед, хоч би навіть і стежкою, небезпека зростатиме з кожною милею.

— Небезпека чигає і на будь-якій дорозі на південь, — заперечив Араґорн. — Чекайте на нас лише один день. Якщо не повернемося, значить, ми втрапили у біду. Тоді обирайте собі нового проводиря і робіть усе, що він скаже.

З важким серцем спостерігав Фродо, як Араґорн і Леґолас вилізли крутосхилом і зникли в імлі; та його страхи були безпідставні. Минули дві чи три години, як десь опівдні з туману виринули постаті розвідників.

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, спустившись до човнів. — Там є стежка, яка веде до зручного причалу, все ще справного. Відстань невелика: початок Порогів лиш на півмилі нижче, а тягнуться вони трохи більше, ніж милю. Відразу за ними Ріка чиста і спокійна, хоча течія швидка. Найскладнішим завданням буде перенести човни та речі до старого волока. Ми знайшли його, та він досить далеко звідси, під самими скелями, від берега метрів за двісті. Північного причалу ми не виявили. Якщо він усе ще існує, то ми, мабуть, проминули його вчора вночі. Навіть якщо зараз попливемо вгору проти течії, то не помітимо його в тумані. Боюся, доведеться нам покинути Ріку ось тут і простувати до волока, як уже вдасться.

— Це було би нелегко, навіть якби всі тут були людьми, — сказав Боромир.

— Мусимо впоратися, які вже ми є, — зазначив Араґорн.

— Авжеж, — сказав Ґімлі. — На важкому шляху людина відстане, а гном піде далі, навіть із тягарем, удвічі важчим за нього самого, пане Боромире!

Завдання справді було важке, та, зрештою, його виконали. Човни розвантажили і речі перенесли нагору, де берег був рівний. Потім повитягали з води та попереносили човники, які виявилися легшими, ніж можна було сподіватися. З якого дерева, що росте на ельфійських землях, зробили їх, навіть Леґолас не знав; деревина була міцна, та напрочуд легка. Мері з Піпіном удвох могли легко нести свій човен по рівному. Однак, аби витягти човни крутосхилом, який зараз довелося долати Загону, потрібна була сила двох чоловіків. На підйомі від Ріки безладно валялися брили сірого вапняку, а безліч ямок позаростало чагарником і травою; зарості ожини змінювалися багнистими калюжами, які наповнювалися водою, що сочилася згори.

Один по одному Боромир із Араґорном повиносили човни, а решта Загону видерлася слідом за ними з вантажем. Нарешті все перенесли до волока. Тоді майже без перешкод, якщо не зважати на сланку шипшину та розсипи каміння, всім Загоном рушили вперед. Туман усе ще висів над скелястою стіною, а ліворуч пеленою вкривав Ріку: чути було, як унизу, невидима, вирувала вона на гострих уступах і кам'яних зубцях Сарн-Гебіру. Двічі пройшли вони цей шлях, поки не перенесли все до південного причалу.

Там волок, звернувши до води, полого спускався в маленьку неглибоку заводь. Здавалося, її вирили в руслі, та не руки, а струмені, що падали зі Сарн-Гебіру по низькому хвилерізу, який виступав далеко у воду. За ним берег здіймався прямовисною сірою скелею, і пішим там було не пройти.

Минув короткий день, западали похмурі хмарні сутінки. Мандрівники сиділи біля води, вслухаючись у безладний рев і шум Порогів, невидимих у тумані; вони втомились і хотіли спати, а серця їхні були такі самі смутні, як умираючий день.

— Ну, ось ми і прийшли, і тут мусимо провести ще одну ніч, — сказав Боромир. — Нам треба виспатися, бо навіть якщо Араґорн і має намір пливти через Ворота Арґонату вночі, ми всі занадто втомлені… крім, ясна річ, нашого стійкого гнома.

Ґімлі не відповів: він сидів куняючи.

— Відпочинемо тут, скільки зможемо, — сказав Араґорн. — Завтра знову мусимо пливти вдень. Якщо тільки погода не зміниться, не підведе нас, то прослизнемо, що і не помітить нас жодне око зі східного берега. Та сьогодні будемо чатувати по двоє: три години спимо, одну — на сторожі.

Тієї ночі нічого гіршого за дрібний дощик за годину до світанку не трапилося. Коли розвиднілося, Загін рушив у дорогу. Туман розсіювався. Вони трималися якомога ближче до західного берега і бачили розмиті обриси спочатку низьких, а потім усе вищих скель — тінистих стін, підніжжя яких омивала бистра течія. За кілька годин хмари опустилися нижче й пішов сильний дощ. Аби не затопило човни, їх накрили шкурами і попливли за течією; ні попереду, ні довкола нічого не було видно за сірою завісою дощу.

Та злива швидко вщухла. Небо поволі проясніло, і тоді раптом хмари розповзлись, і їхні неохайні пасма попливли на північ, угору по Ріці. Туман розтанув. Перед мандрівниками лежало широке міжгір'я з крутими скелястими берегами, до яких подекуди горнулося, по виступах і вузьких щілинах, кілька дерев. Річище стало вузьке, течія прискорилася. Тепер, що би не трапилося, їх понесло так швидко, що зупинитись чи звернути було ніяк. Угорі бігла доріжка блідо-голубого неба, обабіч береги кидали тінь на Ріку, а попереду чорніли щільною стіною, заступаючи сонце, гори Емін-Муїл.

Фродо побачив, як із далини наближаються дві великих скелі, схожі на величезні вежі чи стовпи. Високі, стрімкі та зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними з'явився вузький прохід, і Ріка понесла туди човни.

— Дивіться — ось Аргонат, Стовпи Королів! — вигукнув Араґорн. — Нас несе до них. Пливіть один за одним, але на віддалі. Тримайтеся бистріні!

Високими вежами здіймалися стовпи назустріч Фродо. Йому здалося, що це гіганти, величезні сірі постаті, мовчазні, та загрозливі. Пізніше він переконався, що вони справді мають людську подобу: стародавні майстри вирізьбили їх, і, незважаючи на сонце та дощі забутих років, вони все ще зберігали величні риси. На могутніх п'єдесталах, що підіймалися з глибоких вод, стояли два кам'яні королі: напівстерті очі з-під потрісканих брів усе ще похмуро дивилися на північ. Ліва долоня кожного була піднесена в застережному жесті; у правиці кожен тримав сокиру; голови вінчали покришені шоломи з короною. Могутністю і величністю все ще віяло від цих мовчазних охоронців давно зниклого королівства. Трепет і страх охопив Фродо, він зіщулився і заплющив очі, не наважуючись поглянути, коли човен підплив ближче. Навіть Боромир схилив голову, коли човни, крихкі та минущі, мов листочки, проносило у вічній тіні вартових Нуменору. Так увійшли вони в темне провалля Воріт.

Грізні скелі прямовисно здіймалися до незвіданої висоти. Ген угорі тьмяніло небо. Чорні води лунко ревли, над ними свистів вітер. Фродо, з головою на колінах, почув, як попереду стогне та бурчить Сем.

— Ой, лихо! Що за місцина жахлива! Хай-но тільки вилізу з цього човна, до калюжі близько не підійду, не те що до ріки!

— Не бійтеся нічого! — почувся дивний голос у них за спиною. Фродо озирнувся і побачив Бурлаку, та все ж ніби й не Бурлаку, не пошарпаного негодою слідопита. На кормі сидів Араґорн, син Араторна, гордий і виструнчений, який управними рухами керував човном; каптур відкинутий назад, темне волосся розвіяне на вітрі, очі світилися: король-вигнанець повертався до свого краю.

— Не бійтеся! — повторив він. — Давно вже прагнув я поглянути на подоби Ісілдура й Анаріона, моїх давніх предків. Під їхньою тінню Елессарові, Ельфійському Самоцвіту, синові Араторна з дому Валанділа, сина Ісілдура, нащадка Еленділа, нема чого боятися!

Тут світло в його очах згасло, й він додав тихо:

— Чому немає з нами Ґандалфа! Як тужить моє серце за Мінас-Анором, за стінами мого рідного міста! Куди ж мені тепер іти?

Ущелина була довга і темна, і сповнена шумом вітру, клекотом води та гучного каміння. Вона трохи завертала на захід, і спочатку все попереду було темне; та невдовзі Фродо помітив високу шпарину світла, яка все ширшала. Вона стрімко наближалась, і раптом човни вискочили на яскраве світло.

Сонце, давно проминувши полудень, сяяло у вітряному небі. Ув'язнені води розлились у продовгастому озері, блідому Нен-Гітоелі, оточеному стрімкими сірими пагорбами; схили їхні поросли деревами, та верхівки були голі й холодно виблискували на сонці. На далекому південному кінці здіймалися три шпилі. Середній трохи виступав уперед, відокремлений від інших, островом серед вод, і Ріка обтікала його блідими іскристими рукавами. Звідти вітер доносив низький гуркіт, мов приглушений відстанню гуркіт грому.

— Оце Тол-Брандір! — сказав Араґорн, показуючи на високий шпиль. — Ліворуч — Амон-Ло, праворуч — Амон-Ген, Гори Слуху та Зору. За часів великих королів там стояли високі дозорні пости. Але кажуть, що на Тол-Брандір не ступала нога ні людини, ні звіра. Ми підпливемо до них, коли стемніє. Я чую невтомний поклик Рауросу.

Мандрівники трохи відпочили, пливучи за течією, що прямувала на південь уздовж середини озера. Перекусили, а потім узялися за весла. Схили західних горбів накрила тінь, а сонце округлилось і почервоніло. Де-не-де крізь імлу прозирали перші зірки. У сутінках попереду темніли три шпилі. Диким ревом ревів Раурос. Ніч уже вкрила Ріку, коли човни нарешті ввійшли під тінь пагорбів.

Десятий день їхньої подорожі закінчився. Дикий Край залишився позаду. Щоби посуватися далі, вони мали вибрати між дорогами на схід і на захід. Попереду було останнє завдання походу.

X. Розпад Братства

Араґорн повів їх правим рукавом Ріки. Тут, на західному березі, під тінню Тол-Брандіру, від підніжжя Амон-Гену до води опускався зелений луг. За ним піднімалися перші пологі схили пагорба, вкриті деревами; дерева також тягнулися на захід уздовж вигнутого берега озера. Невеличкий струмок збігав додолу і живив лугову траву.

— Тут ми сьогодні переночуємо, — сказав Араґорн. — Це луг Парт-Ґален: колись улітку тут було дуже гарно. Будемо сподіватися, що зло сюди ще не прокралося.

Вони витягнули човни на зелений берег і розташувалися табором. Виставили варту, але їхні вороги ніяк не давали про себе чути. Якщо Ґолум і примудрився піти слідом, то залишився невидимим і нечутним. Проте вночі Араґорнові стало неспокійно, він крутився вві сні і прокидався. Удосвіта він підвівся й підійшов до Фродо, який саме стояв на чатах.

— Чого ти не спиш? — запитав Фродо. — Зараз же не твоя черга.

— Сам не знаю, — відповів Араґорн, — але в моєму сні наростали тінь і тривога. Добре було би поглянути на твій меч.

— Навіщо? — запитав Фродо. — Чи вороги близько?

— Подивимося, що покаже Жало, — відповів Араґорн. Фродо витяг із піхов ельфійський кинджал. Він збентежився, помітивши, що краї леза ледь жевріють у пітьмі.

— Орки! — мовив він. — Не дуже близько, але й не далеко.

— Цього я і побоювався, — сказав Араґорн. — Але, мабуть, вони не на цьому березі Ріки. Жало світиться тьмяво і, може, просто вказує, що шпигуни Мордору тиняються на схилах Амон-Ло. Я ще ніколи не чув, аби орки бували на Амон-Гені. Та хтозна, що може трапитись у ці лихі часи, коли Мінас-Тіріт уже не охороняє переправу через Андуїн. Завтра мусимо йти дуже обережно.

Світанок був схожий на пожежу. На сході, наче дим від великого вогнища, низько над землею стелилися хмари. Вранішнє сонце освітило їх зі споду похмурим багряним полум'ям, але швидко видерлося нагору в чисте небо і позолотило вершину Тол-Брандіру. Фродо повернувся на схід і розглядав високий острів. Його береги прямовисно здіймалися з бистрої води. Над ними височіли крутосхили, на які видряпалися поодинокі дерева; а ще вище виднілися сірі поверхні неприступних скель, увінчаних високим кам'яним шпилем. Довкола кружляло безліч птахів, а більше нічого живого видно не було. Після сніданку Араґорн скликав увесь Загін.

— Нарешті настав день вибору, — сказав він, — вибору, який ми довго відкладали. Що буде з нашим Загоном, яке стільки разом пройшло як братство? Повернемо на захід із Боромиром і приєднаємося до війни в Ґондорі чи рушимо на схід до Страху і Тіні, а може, розірвемо наше братство і кожен обере свій шлях? Але вирішувати треба швидко. Ми не можемо зупинятися тут надовго. Ми знаємо, що ворог на східному березі, та боюся, що орки можуть бути вже і на цьому.

Запала довга мовчанка.

— На жаль, Фродо, — нарешті сказав Араґорн, — цей тягар лягає на тебе. Ти Персненосець, призначений Радою. Тобі самому обирати власний шлях. У цій справі я не можу радити. Я не Ґандалф, і хоча я намагався замінити його, не знаю, який у нього був задум для цієї години, якщо взагалі якийсь був. Найімовірніше, що навіть якби він зараз був тут, він залишив би вибір тобі. Така вже твоя доля.

Фродо відповів не відразу. Нарешті він повільно промовив:

— Я знаю, що треба поспішати, але не можу вирішити. Тягар цей важкий. Дайте мені годину, тоді скажу. Залишіть мене на самоті!

Араґорн поглянув на нього зі співчуттям.

— Гаразд, Фродо, сину Дроґо, — сказав він. — Ти матимеш цю годину і побудеш на самоті. Ми почекаємо на тебе тут. Але не заходь задалеко.

Фродо якусь мить сидів із похиленою головою. Сем, який стурбовано спостерігав за своїм господарем, похитав головою і пробурмотів:

— Ясно як день, але не личить Сему Правоногові ото лізти, куди не просили!

А Фродо підвівся й відійшов від них; Сем помітив: тоді як усі стримувалися, щоби не дивитися йому вслід, Боромир не зводив очей із Фродо, доки той не зник за деревами біля підніжжя Амон-Гену.

Спочатку Фродо брів лісом навмання, а потім ноги самі понесли його на схили гори. Він вийшов на стежку, що залишилася від стародавньої дороги. У стрімких місцях були витесані кам'яні сходи, але тепер вони потріскались і повитирались, а коріння дерев розкололо їх. Якийсь час він дряпався, не дбаючи про напрямок, аж поки не вийшов на трав'янисту галявину. Довкола росла горобина, а посередині лежав широкий плаский камінь. Зі східного боку нагірна галявина була відкрита, і її освітлювало вранішнє сонце. Фродо зупинився і поглянув через Ріку вниз, на Тол-Брандір і птахів, які кружляли в повітряній безодні між ним і неприступним островом. Могутній рев Рауросу сплітався з низьким одноманітним стугоном.

Фродо присів на камінь і підпер долонями підборіддя, дивлячись на схід, але очі його нічого не бачили. Він пригадав усі події, що трапилися, відколи Більбо покинув Шир, пригадав і обдумав усі слова Ґандалфа. Час минав, а до рішення було далеко.

Раптом Фродо отямився від роздумів: він відчув чиюсь присутність за спиною, чийсь ворожий погляд. Він скочив на ноги й озирнувся, та, на його здивування, то був лише Боромир, який приязно посміхався.

— Я боявся за тебе, Фродо, — сказав він, підходячи ближче. — Якщо Араґорн має рацію і орки близько, тоді ніхто з нас не може блукати одинцем, а ти особливо: адже від тебе стільки залежить. І мені важко на серці. Можна я побуду з тобою і трохи поговорю, коли вже ми зустрілися? Може, мені полегшає. Коли говорять усі, суперечкам немає кінця. А двоє, мабуть, якось дійдуть до істини.

— Дякую тобі, — відповів Фродо. — Та не думаю, що мені допоможуть розмови. Бо я знаю, що мушу робити, але боюся цього, Боромире, — боюся!

Боромир мовчав. Невтомно ревів Раурос. Вітер шепотів у вітті дерев. Фродо тремтів.

Раптом Боромир підійшов і сів поруч.

— А ти впевнений, що не страждаєш намарно? — спитав він. — Я хочу тобі допомогти. Тобі потрібна порада у твоєму важкому виборі. Чи не послухаєш мене?

— Мабуть, я вже знаю, яка буде твоя порада, Боромире, — сказав Фродо. — І вона би здавалася мудрою, та моє серце остерігає.

— Остерігає? Остерігає від чого? — різко спитав Боромир.

— Від зволікання. Від шляху, який видається легшим. Від перекладання мого тягаря на когось іншого. Від… ну, якщо говорити відверто… від надії на силу і правдивість людей.

— Але ж та сила довго охороняла вас у вашій маленькій країні, хоча ви про це і не знали.

— Я не сумніваюсь у мужності твого народу. Та світ змінюється. Можливо, стіни Мінас-Тіріта міцні, та чи цього досить. Коли вони впадуть, що тоді?

— Ми з доблестю поляжемо у битві. Але ж є надія, що вони не впадуть.

— Надії нема, доки існує Перстень, — сказав Фродо.

— Ах! Перстень! — очі Боромира заблищали. — Перстень! Чи не дивно, що ми мусимо пережити стільки страхів і сумнівів через отаку дрібничку? Таку дрібничку! А я лише мигцем бачив її в Домі Елронда. Можна ще раз поглянути?

Фродо підвів очі. Серце його захололо. Він вловив дивний блиск в очах Боромира, хоч обличчя його було добре та приязне.

— Краще його не діставати, — відповів Фродо.

— Як знаєш. Мені байдуже, — сказав Боромир. — А говорити про нього можна? Бо всі ви думаєте лише про його силу в руках Ворога: про використання на зло, а не на добро. Світ змінюється, кажеш? Мінас-Тіріт загине, якщо Перстень існуватиме. Але чому? Звісно, якщо буде в руках Ворога. Та чому, якщо буде у нас?

— Чи ти нічого не чув на Раді? — відповів Фродо. — Тому що ми не можемо користуватися Перснем: усе, що робиться з його допомогою, обертається на зло.

Боромир підхопився і нетерпляче заходив по галявині.

— Усе те ж саме, — вигукнув він. — Ґандалф, Елронд — усі вони навчили тебе так говорити. Мабуть, вони праві щодо себе самих. Усі ці ельфи, напівельфи та чарівники, можливо, справді потраплять у біду. Проте я часто замислююся, мудрі вони чи просто боязкі. Та кожному своє. Щирих людей ніхто не спокусить. Ми в Мінас-Тіріті непохитно стояли впродовж довгих років випробувань. Нам не потрібна влада магів, а тільки сила, щоби захиститися, сила для праведної справи. І дивись! У важкі часи доля виносить на світло Перстень Влади. Це подарунок, повір мені, подарунок ворогам Мордору. Безумство — не використати його, не повернути силу Ворога проти нього самого. Тільки безстрашні, безжальні, тільки вони досягнуть перемоги. Чого не зробить у такий час воїн, великий вождь? Чого би не зробив Араґорн? А якщо він відмовляється, то чому не Боромир? Перстень дав би мені силу, щоби панувати. Як розігнав би я військо Мордору, а всі люди зібралися би під моїми хоругвами!

Боромир крокував туди-назад, говорив усе голосніше. Він, здавалось, уже забув про Фродо, розмірковуючи про мури та зброю, про збір дружин; він складав плани великих союзів і майбутніх славетних перемог, він руйнував Мордор, а сам ставав могутнім королем, мудрим і великодушним. Раптом він зупинився і махнув руками.

— А вони хочуть його викинути! — вигукнув він. — Я не кажу знищити. Це, мабуть, було би добре, якби давало хоч якусь надію. Але такої надії нема. Нам пропонують лише один план — послати дрібнолюдика навмання до Мордору і дати Ворогові нагоду повернути собі Перстень. Безумство!

Адже ти розумієш це, мій друже? — сказав він, раптом знову обертаючись до Фродо. — Ти кажеш, що боїшся. Якщо це справді так, то і найхоробріший вибачив би тобі. Та можливо, це просто твій здоровий глузд бунтується?

— Ні, це страх, — сказав Фродо. — Просто страх. Але я радий, що ти висловився так відверто. Тепер я бачу все ясніше.

— Отже, ти підеш до Мінас-Тіріта? — вигукнув Боромир. Очі його сяяли, обличчя напружилося.

— Ти неправильно мене зрозумів, — відповів Фродо.

— Але ти відвідаєш нас, хоча би ненадовго? — наполягав Боромир. — Моє місто вже недалеко, а звідти до Мордору майже стільки само, як і звідси. Ми довго блукали у глушині, й перш ніж рушати далі, ти мусиш розвідати, що робить Ворог. Ходімо зі мною, Фродо. Якщо вже ти мусиш іти, то спершу варто відпочити.

Він дружньо поклав руку на плече гобіта; але Фродо відчув, як та рука тремтіла від придушеного збудження. Фродо швидко відступив і і тривогою поглянув на високого чоловіка, приблизно вдвічі вищого та набагато сильнішого за нього.

— Чому ти такий неприязний? — сказав Боромир. — Я чесна людина, не злодій і не зрадник. Мені потрібний твій Перстень: тепер ти це знаєш; але даю слово честі, що не хочу його для себе назавжди. Невже ти не дозволиш мені хоча би спробувати? Позич мені Перстень!

— Ні, ні! — крикнув Фродо. — Рада доручила мені його охороняти!

— Через нашу власну дурість здолає нас Ворог! — вигукнув Боромир. — Як це мене лютить! Дурень! Упертий дурень! Добровільно кидатися на смерть і зруйнувати нашу справу! Якщо хтось зі смертних має право на Перстень, то це люди Нуменору, а не дрібнолюдики. Він у тебе лише через безглузду випадковість. Він міг стати моїм. Він мусить бути моїм. Дай його мені!

Фродо не відповів, а відступив назад, так аби між ними стояв великий плаский камінь.

— Ну ж бо, ну, мій друже! — вже лагіднішим тоном заговорив Боромир. — Чом тобі не позбутися його? Чому не звільнитися від сумнівів і страхів? Якщо хочеш, можеш у всьому звинуватити мене. Можеш сказати, що я був дужчий за тебе й відібрав його силоміць. Бо я справді дужчий за тебе, дрібнолюдику! — крикнув він і раптом вискочив на камінь і кинувся на Фродо. Його вродливе, приємне обличчя огидно спотворилося, в очах палав лютий вогонь.

Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишалося тільки одне: тремтячою рукою він витяг Перстень із ланцюжком і швидко надягнув його на палець саме в ту мить, коли Боромир знову стрибнув. Чоловік щось вигукнув, на мить спантеличено завмер, а потім шалено заметався, нишпорячи поміж скель і дерев.

— Нікчемний шахраю! — кричав він. — Дай-но тільки тебе вхопити! Тепер я знаю, що ти задумав! Ти віднесеш Перстень Сауронові й зрадиш нас усіх. Ти тільки й вичікував нагоди покинути нас у біді. Будь проклятий ти й усі дрібнолюдики! Смерть і тьма на ваші голови! — Тут він перечепився через камінь і впав долілиць на землю. Якусь мить він лежав нерухомо, ніби вражений власним прокляттям; потому раптом розплакався.

Він підвівся і провів рукою по очах, витираючи сльози.

— Що я тут наговорив? — вигукнув він. — Що я накоїв? Фродо, Фродо! — загукав він. — Повернися! На мене найшов шал, але все минулося. Повернися!

Та кликав він даремно. Фродо навіть не чув його. Він уже був далеко, наосліп мчав стежкою на вершину гори. Він трусився від жаху та горя, перед очима стояли розлючене обличчя і палючий погляд Боромира.

Незабаром він вискочив на вершину Амон-Гену і зупинився, відсапуючись. Немов крізь імлу він побачив широкий круглий майданчик, викладений великими плитами, з пощербленим парапетом; посередині, на чотирьох різьблених колонах, стояло кам'яне сидіння, до якого вели довгі східці. Він виліз туди й сів, почуваючись загубленою дитиною, котра видерлася на трон гірських королів.

Спочатку він побачив небагато. Здавалося, що він потрапив у світ примарних тіней: Персня він не зняв. Потім подекуди імла розтанула, і йому відкрилося багато видінь: малі та виразні, вони були перед ним немов на столі, однак далекі. Не було ні звуку, лише яскраві, живі картини. Світ немовби стиснувся і занімів. Він сидів на Троні Зору, на Амон-Гені, Горі Ока людей Нуменору. На сході він побачив широкі простори, не позначені на карті, безіменні рівнини та нерозвідані ліси. Подивився він на північ, де внизу світлою стрічкою лежала Велика Ріка, а Імлисті Гори здавалися маленькими та гострими, мов поламані зуби. Глянув на захід і побачив розлогі пасовища Рогану; і Ортханк, шпиль Ізенґарда, мов чорну шпицю. Зиркнув на південь, і просто в нього під ногами Велика Ріка вигиналася крутою хвилею та спадала з висот Рауросу в пінисту безодню; райдуга вигравала на хмарах водяного пилу. А далі побачив Етір-Андуїн, широку дельту Ріки, й міріади морських птахів, які білою курявою кружляли під сонцем, а під ними — зелено-срібне море з нескінченними рядами хвильок.

Але куди би він не подивився, всюди помічав ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, мов мурашник: із тисячі печер висипали орки. Під кронами Морок-лісу у смертельній сутичці з лютими звірами зійшлися люди й ельфи. Землі беорнінгів палали; хмара нависла над Морією; дим застилав межі Лорієну.

Вершники мчали по травах Рогану; вовки вибігали з Ізенґарда. З гаваней Гараду виходили в море військові кораблі; а зі сходу безперервно тяглися люди: меченосці, списоносці, кінні лучники, колісниці вождів і вантажені вози. Уся міць Темного Володаря пішла в рух. Потім, знову повернувшись на південь, Фродо помітив Мінас-Тіріт. Далеким здавався він і прекрасним: білостінний, із високими вежами, гордовитий і досконалий у гірському гнізді; його парапети блищали крицею, на шпилях майоріли знамена. Надія прокинулась у серці Фродо. Та навпроти Мінас-Тіріта стояла інша фортеця, більша і могутніша. Туди, на схід, мимоволі звернулись очі Фродо, ковзнули повз зруйновані мости Осґіліата, оскалені ворота Мінас-Морґулата зачаровані Гори, аж до Ґорґороту, долини жаху в Землі Мордору. Темрява закривала її від сонця. Полум'я пробивалося крізь дим. Палала Фатум-гора, кіптява стовпом здіймалася до неба. Там нарешті погляд Фродо затримався: він побачив мур над муром, бастіон над бастіоном, сталеві ворота, чорну, неймовірно міцну залізну гору, вежу з адаманту — Барад-дур, Твердиню Саурона. Надія його покинула.

І раптом він відчув Око. Око в Темній Вежі, яке ніколи не спить. Він знав, що і воно помітило його погляд. У тому Оці була якась люта, жадібна воля. Воно метнулося до Фродо; він відчув, що воно, мов палець, шукало його. Ще трохи, і воно проштрикнуло би гобіта, лише би стало відомо, де він. Око вже торкнулось Амон-Ло. Зиркнуло на Тол-Брандір… Фродо зістрибнув зі сидіння, припав до землі, накривши голову сірим каптуром.

Фродо почув свій крик: «Нізащо! Нізащо!» А може то було: «Я йду, я йду до тебе!»? Він уже не розбирав. А потім, наче спалах із іншого полюса сили, інша думка сяйнула в голові: «Зніми його! Зніми! Дурню, зніми його! Зніми Перстень!»

Дві сили змагались у ньому. На мить Фродо опинився між їхніми врівноваженими гострими вістрями, і його зсудомило від болю. Тоді раптом він знову став самим собою. Фродо, а не Голосом чи Оком: міг вибирати вільно і часу для вибору мав лише мить. Він зняв Перстень із пальця. Серед ясного дня він стояв навколішки біля трону. Чорна тінь, немов рука, промайнула над ним, оминула Амон-Ген, майнула на захід і щезла. Тоді все небо стало чистим і блакитним, і у кронах дерев заспівали пташки.

Фродо звівся на ноги. Був страшенно втомлений, але воля його зміцніла і на серці полегшало. Він промовив до себе вголос:

— Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні одне мені зрозуміло: зло Персня уже почало діяти навіть у нашому Загоні, й Перстень слід віднести якомога далі, поки він не накоїв іще більшої шкоди. Я піду сам. Декому я не довіряю, а ті, кому довіряю, мені занадто дорогі: бідолашний Сем, Мері й Піпін. Та і Бурлака: його серце тужить за Мінас-Тірітом, і там він особливо потрібен, тепер, коли Боромир піддався злу. Я піду сам. Негайно.

Він швидко спустився стежкою назад до галявини, де його знайшов Боромир. Там він зупинився, прислухаючись. Йому вчулися шум і перегук голосів у лісі над берегом, десь унизу.

— Вони будуть мене шукати, — сказав він. — Цікаво, чи довго мене не було? Напевно, кілька годин. — Він завагався і пробурмотів: — Що ж мені робити? Я мушу йти або вже, або ніколи. Більше я не матиму такої нагоди. Прикро їх покидати, особливо ось так, без пояснень. Але ж вони все зрозуміють. Сем зрозуміє. А що мені ще залишається?

Повільно витяг він Перстень і знову надягнув його. Він зник і спустився з гори, тихіше за вітерець.

Решта Загону ще довго чекала на березі. Спочатку всі мовчали, стривожено сновигаючи довкола; а тепер сиділи в колі й розмовляли. Час від часу намагалися заводити мову про сторонні справи, про їхню довгу подорож і про пригоди; розпитували Араґорна про Ґондорське Королівство та про його давню історію, про ті уламки колишньої величі, які збереглись у цьому дивному прикордонні Емін-Муїлу: кам'яні королі і трони Амон-Гену й Амон-Ло, величезні Сходи біля водоспаду Раурос. Та думки їхні і слова постійно поверталися до Фродо і до Персня. Яке рішення прийме Фродо? Чому так вагається?

— Він, напевно, зважує, який шлях найбезнадійніший, — припустив Араґорн. — І тут є про що поміркувати. Відколи нас вислідив Ґолум, а відтак таємниця нашого походу зраджена, рушати на схід — справа безнадійна, як ніколи. Та від Мінас-Тіріта найближче до Вогню і до знищення Тягаря.

Ми можемо затриматися там і чинити хоробрий опір; але правитель Денетор із усіма своїми людьми не може сподіватися на успіх у тому, що навіть Елронд вважав понад його сили: зберегти Тягар у таємниці чи протистояти потузі Ворога, коли той з'явиться відібрати своє. Який шлях обрав би кожен із нас на місці Фродо? Не знаю. Зараз нам надзвичайно бракує Ґандалфа.

— Гірка наша втрата, — зітхнув Леґолас. — Однак ми мусимо вибирати без його допомоги. Чому би нам самим не прийняти рішення й у такий спосіб не допомогти Фродо? Покличмо його сюди і проголосуймо! Я голосуватиму за Мінас-Тіріт.

— І я також, — сказав Ґімлі. — Ми, звісно ж, були призначені тільки допомагати Персненосцеві в дорозі й не зобов'язані йти далі, ніж забажаємо; й ніхто нам не наказував і не брав із нас присяги йти до Фатум-гори. Важко було мені прощатися з Лотлорієном. Однак я зайшов уже надто далеко і скажу таке: настав момент вибору, і мені зрозуміло, що покинути Фродо я не можу. Я би пішов до Мінас-Тіріта, але якщо він не піде, то не піду і я.

— Я теж піду за ним, — сказав Леґолас. — Було би зрадою зараз покинути його.

— Це справді було би зрадою, якби ми всі його покинули, — сказав Араґорн. — Але якщо він піде на схід, то всім іти з ним немає потреби, та й не слід. Надії на успіх мало, чи восьмеро нас піде, чи двоє, чи навіть один. Якби вибирав я, то призначив би трьох супутників: Сема — він інакше не стерпить, Ґімлі та себе самого. Боромир повернеться до рідного міста, де його потребують батько та народ; із ним пішли б усі інші або принаймні Меріадок і Переґрін, якщо Леґолас не захоче нас покинути.

— Так не годиться! — скрикнув Мері. — Ми не можемо покинути Фродо! Ми з Піпіном завжди хотіли йти за ним, куди би він не рушив, і зараз хочемо. Спершу ми не уявляли собі, як усе буде. Там, у далекому Ширі чи в Рівендолі, все виглядало інакше. Відпускати Фродо в Мордор — це безглуздо та жорстоко! Чому ми не можемо його зупинити?

— Ми повинні його зупинити, — сказав Піпін. — І саме це його непокоїть, я певен. Він знає, що ми не дозволимо йому йти на схід. І він, бідолаха, не хоче нікого просити йти з ним. Уявіть собі: самому йти в Мордор! — Піпіна пересмикнуло. — Та дорогий наш, бідолашний гобіт, мусив би знати, що не треба нікого просити. Мусив би знати: якщо ми не зможемо його зупинити, то ми його не залишимо.

— Прошу пробачення, — устряв Сем. — Мені здається, ви зовсім не розумієте мого господаря. Він анітрохи не вагається, куди йти. Певно, що ні! Яка користь від Мінас-Тіріта? Тобто для нього, прошу вибачення, пане Боромире, — додав він і озирнувся. Саме тоді вони помітили, що Боромир, який спочатку мовчки сидів осторонь, кудись зник. — Ну і куди ж він подівся? — перелякано вигукнув Сем. — Останнім часом він, на мою думку, був якийсь дивний. Але, хай там як, а справа ця не його. Він забрався додому, як він це завжди говорив, і нема за що його картати. Але пан Фродо — він знає, що мусить знайти Провалля Фатуму. Та він боїться. Тепер, коли дійшло до вибору, він просто нажаханий. Через те і мучиться. Звісно, дечого він, так би мовити, навчився — та й усі ми — відколи з дому пішли, а то би він так нажахався, що пожбурив би Перстень у Ріку — і драпака. Та він усе одно боїться вирушати. А за нас він не хвилюється: підемо ми з ним чи ні. Він знає, що ми хочемо. Це його також дуже непокоїть. А якщо він таки набереться духу, то захоче піти сам. Ще згадаєте мої слова! Нелегко нам буде, коли він повернеться. Бо він сам себе добре накрутить, доконче, хіба би він не був Торбиним!

— Бачу, Семе, ти мудріший за нас усіх, — сказав Араґорн. — А що ж нам робити, коли станеться так, як ти кажеш?

— Зупинити його! Не пустити! — вигукнув Піпін.

— Справді? — мовив Араґорн. — Але Персненосець — він, і Тягар лежить на ньому. Не думаю, що нам випадає скеровувати його в той чи інший бік. І не сподіваюся, що у нас це вийде, якщо і спробуємо. Тут діють інші сили, набагато могутніші.

— Гаразд, нехай Фродо чимшвидше «накручується» і повертається, і закінчимо справу, — сказав Піпін. — Отак чекати — жахливо! Та й час уже минув?

— Так, — сказав Араґорн. — Година давно минула. Ранок закінчується. Треба його покликати!

Цієї миті з'явився Боромир. Він вийшов із лісу і мовчки попрямував до них. Обличчя його було похмуре та сумне. Він зупинився, немовби перелічивши присутніх, а потім і сам сів осторонь, втупившись у землю.

— Де ти був, Боромире? — спитав Араґорн. — Ти бачив Фродо? Боромир відповів не відразу.

— І так, і ні, — повільно мовив він. — Так, тому що знайшов його нагорі, далеко звідси, і розмовляв із ним. Я переконував його йти до Мінас-Тіріта, а не на схід. Я погарячкував, і він утік. Він зник. Такого я ще ніколи не бачив, тільки чув у казках. Мабуть, він надягнув Перстень. І я його не знайшов. Я думав, що він повернувся до вас.

— Це все, що ти можеш сказати? — запитав Араґорн, дивлячись на Боромира пильно і не надто лагідно.

— Так, — відповів він. — Поки що все.

— Кепська справа! — вигукнув Сем, схопившись на рівні. — Не знаю, що замислював цей чоловік. Чому пан Фродо відважився надягти Перстень? Він же не повинен був надягати, а раз надягнув, то хтозна, що могло трапитись!

— Але він відразу його зняв, — сказав Мері. — Тільки-но уникнув небажаного гостя, як це колись робив Більбо.

— А куди ж він подівся? Де він? — крикнув Піпін. — Його вже цілу вічність нема!

— Чи давно ти залишив Фродо, Боромире? — спитав Араґорн.

— Десь півгодини тому, — відповів той. — А може, й годину. Я потім іще трохи походив. Я не знаю! Не знаю! — Він обхопив голову руками й зігнувся, ніби від горя.

— Уже година, як він зник! — збентежився Сем. — Треба негайно йти і шукати його. Ходімо!

— Постривай! — вигукнув Араґорн. — Мусимо поділитися по двоє і домовитися… Гей, стійте! Зачекайте!

Але його вже ніхто не слухав. Сем перший рвонув до лісу. Мері та Піпін помчали слідом і вже зникли за деревами понад берегом, гукаючи чистими і високими голосами: «Фродо! Фродо!» Леґолас і Ґімлі також побігли. Здавалось, на весь Загін несподівано напав переполох чи якийсь безум.

— Ми ж розбіжимось і погубимося, — застогнав Араґорн. — Боромире! Не знаю, яка твоя роль у цьому нещасті, але тепер допомагай. Біжи за тими двома гобітами і хоча би їх охороняй, якщо вже Фродо не знайдеш. А як усе-таки знайдеш його чи хоч якісь сліди, біжи сюди. Я скоро повернуся.

Араґорн спритно кинувся бігцем за Семом. Наздогнав він його на невеликій галявині між кущами горобини. Сем біг щодуху вгору, захекавшись і викрикуючи: «Фродо!»

— Ходімо зі мною, Семе! — покликав він. — Не можна блукати поодинці. Тут поряд лихо. Я це відчуваю. Мені треба піднятися нагору, на верхівку Амон-Гену, і роздивитися. Глянь! Як я і здогадувався, Фродо проходив тут. Іди за мною і будь насторожі!

Він побіг стежкою вгору. Сем пнувся з усіх сил, але не міг зрівнятися її слідопитом Бурлакою і невдовзі відстав. Мало не вмить Араґорн зник із його очей. Сем зупинився, відсапуючись. Раптом ляснув себе долонею по лобі.

— Егей, Семе Правоноже! — сказав він уголос. — Ноги в тебе закороткі, то працюй головою! Помізкуймо: Боромир не бреше, на нього це не схоже, але і недоговорює. Щось жахливо налякало пана Фродо. І він зібрався з духом, раптово. І нарешті прийняв рішення… йти. А куди? На схід. Невже без Сема? Так, навіть без його Сема. Це жорстоко, ох, як жорстоко! — Сем провів рукою по очах, витираючи сльози. — Спокійно, Правоноже! Думай ліпше! Він не вміє перелітати через річки і стрибати з водоспадів. Пристрою в нього ніякого нема. Отже, він має повернутися до човнів. До човнів! Лети до човнів, Семе, лети блискавкою!

Сем обернувся і кинувся стежкою вниз. Упав і розбив коліна. Скочив на ноги і побіг далі. Нарешті вилетів на луг Парт-Галену, де лежали витягнуті з води човни. Там нікого не було. У лісі позаду лунали вигуки, та на них він не звертав уваги. На мить він став мов укопаний, розкривши рота. Один із човнів сам собою сповзав униз берегом. З гучним криком Сем помчав через луг. Човен зісковзнув у воду.

— Я йду, пане Фродо! Іду! — крикнув Сем і кинувся з берега, намагаючись ухопитися за борт. Він схибив на два-три фути. З криком і плюскотом він шубовснув униз головою у глибоку бистру воду. Сем пішов на дно, й Ріка зімкнулась над його кучерявою головою.

З порожнього човна почувся нажаханий зойк. Піднялося весло і човен завернув. Фродо якраз устиг схопити Сема за чуб, коли той випірнув, борсаючись і пускаючи бульбашки. Його круглі карі очі вирячилися з переляку.

— Вище, Семе, хлопчику мій! — кликав Фродо. — Хапай мене за руку!

— Рятуйте, пане Фродо! — белькотів Сем. — Я потонув. Не бачу нашої руки!

— Та ось вона. Не щипайся, друже! Я тебе не відпущу. Підгрібай ногами, та не борсайся, бо перекинеш човен. Ну, тримайся за борт і дай мені гребнути веслом!

Кількома ударами весла Фродо повернув човен назад до берега, і Сем зміг видертися на сухе, мокрий, мов водяний щур. Фродо зняв Перстень і ступив на берег.

— З усіх прикростей ти, Семе, найгірша! — сказав він.

— Ох, пане Фродо, це жорстоко! — сказав Сем, тремтячи. — Це жорстоко — ось так намагатися піти без мене. От якби я не здогадався, де би ви зараз були?

— Спокійно плив би своїм шляхом.

— Спокійно! — вигукнув Сем. — Сам-один і без моєї допомоги? Я би цього не пережив, і мені був би кінець.

— Буде тобі кінець, Семе, якщо підеш зі мною, — сказав Фродо, — а я би цього не пережив.

— Без вас мені точно буде кінець, — сказав Сем.

— Але я йду до Мордору.

— Я вже це знаю, пане Фродо. Звісно, що туди йдете. А я йду з вами.

— Слухай, Семе, — сказав Фродо, — не затримуй мене! Сюди будь-якої миті повернуться всі решта. Якщо мене тут застануть, доведеться сперечатись і пояснювати, і я вже не матиму ні відваги, ні нагоди покинути всіх. А я мушу йти негайно. Це — єдиний вихід.

— Певно, що так, — погодився Сем. — Але не самі. Я також іду, або ніхто не йде. Бо я дірки в усіх човнах попробиваю!

Фродо розсміявся. Несподівано радість і тепло огорнули його серце.

— Одного залиш! — сказав він. — Нам він знадобиться. Але ти ж не підеш так — без речей, без харчу?

— Хвильку зачекайте, і я все принесу! — вигукнув Сем із запалом. — У мене все готове. Я знав, що ми сьогодні вирушимо.

Він прожогом кинувся до табору, витяг свою торбу з купи речей, яку навалив Фродо, коли розвантажував човен, прихопив ковдру про запас, кілька пакунків із харчами і побіг назад.

— Ти зіпсував увесь мій план! — сказав Фродо. — І ніяк я від тебе не втечу! Та я радий, Семе. Не можу навіть висловити, який я радий. Сідай! Від самого початку було зрозуміло, що ми підемо разом. І підемо, а решта нехай шукає безпечної дороги! Бурлака їм допоможе. І мабуть, ми з ними вже не побачимось.

— А може, й побачимося, пане Фродо. Може, побачимося.

Отак Фродо та Сем вирушили вдвох виконувати останнє завдання. Фродо відгріб від берега, й Ріка швидко понесла їх геть західним рукавом, повз насуплені скелі Тол-Брандіру. Гучніше заревів великий водоспад. Навіть із допомогою Сема було нелегко спрямувати човен напереріз течії до південного краю острова і далі на схід до протилежного берега.

Нарешті вони знову висадилися біля південних схилів Амон-Ло. Знайшовши пологий берег, вони затягли човен далеко від води і якомога старанніше заховали за великим валуном. Тоді, закинувши за плечі торби, пішли вперед, виглядаючи стежку, яка провела би їх через сірі пагорби Емін-Муїлу вниз до Землі Тіні.

ДВІ ВЕЖІ

КНИГА ТРЕТЯ

I. Смерть Боромира

Араґорн біг угору по схилу. Час від часу він нахилявся до землі. У гобітів хода легка, і навіть слідопитові важко відшукати їхні сліди, та неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Араґорн помітив те, що шукав.

«Я правильно здогадався, — подумав він. — Фродо вибігав на верхівку. Хотілося би мені знати, що він звідти побачив? Але потім тією ж стежкою спустився».

Араґорн завагався. Він сам хотів вийти на вершину, сподіваючись побачити звідти щось таке, що вирішило би його сумніви, та часу було обмаль. І раптом він пустився бігти широкими кам'яними плитами й угору по сходах. Сівши у високий трон, він озирнувся довкола. Та сонце здавалося затьмареним, а світ — мутним і віддаленим. Араґорн оглянув увесь обрій із півночі і знову до півночі й побачив лише невиразні обриси гір і ген удалині великого птаха, схожого на орла, що повільними, широкими колами спускався з високості до землі.

Поки він отак роздивлявся, його тонке вухо вловило якісь звуки внизу в лісі на західному березі Ріки. Араґорн насторожився. Він почув крики, і серед них із жахом розпізнав хрипкі голоси орків. Тоді раптом гучно засурмив великий ріг, і його глибокий звук луною розкотився по горах і ущелинах, заглушивши навіть ревіння водоспаду.

— Ріг Боромира! Він у біді! — вигукнув Араґорн і великими стрибками кинувся вниз сходами і далі стежкою. — Горе мені! Що за нещасливий день сьогодні, що би я не робив — усе виходить не так. А де ж Сем?

Крики ставали гучнішими, а ріг, навпаки, слабшав і звучав розпачливо. Дико і пронизливо заверещали орки, і раптом звук рогу урвався. Араґорн мчав останнім схилом, але не встиг він добігти до підніжжя гори, коли звуки стихли; і коли він повернув ліворуч і побіг просто на них, вони відступили, аж поки зовсім не замовкли. Вихопивши блискучого меча і з вигуками: «Еленділ! Еленділ!» — він кинувся через ліс.

Десь за милю до Парт-Ґалену на невеличкій галявині поблизу озера він знайшов Боромира. Той сидів, притулившись спиною до великого дерева, ніби відпочивав. Але Араґорн побачив, що груди його пронизані чорноперими стрілами; він усе ще стискав свій меч, зламаний біля руків'я; розламаний навпіл ріг лежав поруч. Навколо були купи порубаних орків.

Араґорн опустився на коліна. Боромир розплющив очі й насилу проговорив:

— Я хотів відібрати у Фродо Перстень. Каюся. Це розплата. — Його погляд ковзнув по трупах ворогів: було їх щонайменше двадцять. — Дрібнолюдики… орки потягли їх зі собою. Вони не мертві. Орки їх пов'язали.

Він замовк і втомлено стулив очі. За хвилину заговорив знову:

— Прощавай, Араґорне! Іди до Мінас-Тіріта і врятуй мій народ! Я програв.

— Ні! — сказав Араґорн, узяв його руку і поцілував у чоло. — Ти переміг. Мало хто здобував такі перемоги. Будь спокійний! Мінас-Тіріт не загине!

Боромир усміхнувся.

— Куди вони пішли? Чи був із ними Фродо? — запитав Араґорн. Але Боромир уже не відповів.

— Яке горе! — мовив Араґорн. — Ось відійшов спадкоємець Денетора, витязь Вартової Вежі! Такий гіркий кінець. Тепер Загін розпався. Це я програв. Даремно Ґандалф покладався на мене. Що ж мені робити? Боромирові пообіцяв я іти до Мінас-Тіріта, і цього бажає моє серце. Але ж де Перстень і Персненосець? Як мені знайти їх і виконати завдання?

Він і далі стояв навколішки, схилившись у сльозах над Боромиром і стискаючи його руку. Отак і застали його Леґолас і Ґімлі. Вони спустилися зі західного схилу гори, тихцем, прокрадаючись лісом, ніби полюючи. Ґімлі тримав у руці сокиру, Леґолас — довгий кинджал, стріл у нього вже не було. Коли вони вийшли на галявину, то застигли, вражені. І схилили голови у скорботі, бо зрозуміли, що сталося.

— Горе нам! — вигукнув Леґолас, підходячи до Араґорна. — Ми полювали в лісі на орків і багатьох поклали, але виявляється, що тут ми були би потрібніші. Ми повернули назад на поклик рогу… та запізнилися. Ти тяжко поранений?

— Боромир мертвий, — мовив Араґорн. — А я цілий, бо мене з ним не було. Він загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко, на горі.

— Гобітів! — вигукнув Ґімлі. — Де ж тоді вони? Де Фродо?

— Не знаю, — стомлено відповів Араґорн. — Боромир устиг повідомити, що гобітів зв'язали орки, і що вони, мабуть, живі. Я доручив йому наглядати за Мері та Піпіном; але я не встиг спитати, чи були з ним Фродо та Сем. За що би я сьогодні не брався — все не так. Що нам тепер робити?

— Перш за все, поховати полеглого, — сказав Леґолас. — Не можна залишати його серед цих гидотних орків.

— Тільки швидко, — сказав Ґімлі. — Він сам не захотів би нас втримувати. Мусимо наздоганяти орків, поки ще є надія, що наші полонені гобіти живі!

— Але ми не знаємо, з ними Персненосець чи ні, — сказав Араґорн. — Покинути його? Чи, може, спочатку йти його шукати? Нелегкий перед нами вибір.

— Спочатку — головне, — мовив Леґолас. — Ми не маємо ні часу, ні інструментів, аби викопати глибоку могилу. Та можна скласти з каміння курган.

— Тривала і важка праця: каміння доведеться носити з берега ріки, — заперечив Ґімлі.

— Тоді покладімо Боромира в човен із його зброєю та зброєю переможених ворогів, — вирішив Араґорн. — І віддамо його водам Андуїну. Ріка Ґондору принаймні не дасть жодному лихому створінню осквернити його кістки.

Поспіхом обшукали орків і поскидали на купу мечі, потрощені шоломи та щити.

— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув Араґорн. З купи страхітливої зброї він витяг два кинджали з лезами у вигляді листків із червоно-золотим візерунком, а потім іще й піхви, чорні, оздоблені дрібними червоними самоцвітами. — Вони не орківські! Це кинджали гобітів. Без сумніву, орки їх відібрали, та побоялися привласнити, бо ж знали, що то за мечі — викувані у Вестернесі, й на них закляття проти Мордору. Отже, якщо наші друзі ще живі, то все одно без зброї. Я візьму ці мечі зі собою, без надії сподіваючись повернути їх власникам.

— А я поназбирую якнайбільше стріл, бо мій сагайдак порожній, — сказав Леґолас. У купі зброї та на галявині довкола він знайшов чимало стріл, непошкоджених і довших за звичні орківські. Він уважно їх роздивився.

Араґорн, оглянувши тим часом убитих, зазначив:

— Тут багато орків не з Мордору. Деякі з Півночі, з Імлистих Гір, якщо я не помиляюся. Та є й іншої породи, мені не відомої. Їхнє спорядження анітрохи не схоже на орківське!

Серед убитих було четверо здоровенних ґоблінів, смаглявих, косооких, із міцними ногами та великими руками. Озброєні вони були широкими короткими мечами, а не кривими ятаганами, як орки; і мали тисові луки, за розміром і формою схожі на луки людей. На щитах була дивна емблема — невелика біла долоня на чорному тлі, а на залізних шоломах — рунічне «С» з білого металу.

— Таких знаків я ще не бачив, — сказав Араґорн. — Що вони можуть означати?

— «С» — це Саурон, — сказав Ґімлі. — Неважко здогадатися.

— Ні, — заперечив Леґолас, — Саурон не користується рунами ельфів.

— Як і своїм справжнім іменем, забороняючи писати його і промовляти, — підтвердив Араґорн. — І білий — не його колір. Орки Барад-дура носять знак «Червоного Ока». — Він на мить замовк, замислившись. — Радше «С» — це Саруман, — мовив нарешті. — В Ізенґарді розплодилося зло, і Заходу загрожує небезпека. Цього і побоювався Ґандалф: зрадник Саруман якимось чином довідався про нашу мандрівку. Імовірно також, що йому відомо про загибель Ґандалфа. Переслідувачі з Морії могли обійти сторожові пости Лорієну або ж іншим шляхом добратися до Ізенґарда. Орки пересуваються швидко. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам'ятаєте птахів?

— Ну, немає часу відгадувати загадки, — сказав Ґімлі. — Треба поховати Боромира!

— Та згодом усе одно доведеться знайти розгадку, щоби зробити правильний вибір, — відказав Араґорн.

— Можливо, правильного вибору взагалі нема, — зазначив Ґімлі.

Гном зрубав кілька гілок. Гілки перев'язали тятивою від луків, зверху постелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег тіло полеглого товариша разом із трофеями його останньої битви, що мали вирушити разом із ним. До берега було близько, та завдання виявилося нелегким, тому що Боромир був чоловік високий і міцний.

Араґорн залишився біля води, а Ґімлі та Леґолас помчали бігцем до Парт-Ґалену. Відстань туди була з милю, тому минув якийсь час, поки вони повернулись у двох човнах, швидко веслуючи вздовж берега.

— Якісь чудеса! — вигукнув Леґолас. — Ми знайшли тільки два човни. Від третього нема ні сліду.

— Там побували орки? — запитав Араґорн.

— На орків не схоже, — відповів Ґімлі. — Вони забрали б або понищили всі човни, і речі також.

— Коли повернемося, я все уважно огляну, — сказав Араґорн.

Вони поклали Боромира на дно човна, який мав віднести його назавжди. Під голову підклали згорнутий сірий ельфійський плащ. Розчесали і розпустили по плечах довге чорне волосся. Золотий пояс Лорієну виблискував на його стані. Збоку поклали його шолом, а на коліна — розрубаний ріг, руків'я та уламки меча; у ногах поскладали ворожу зброю. Потім припнули похоронний човен до корми іншого човна і спустили його на воду. Вони сумно веслували вздовж берега і, випливши на бистрину, проминули зелений луг Парт-Ґалену. Стрімкі скелі Тол-Брандіру жевріли у промінні пообіднього сонця. Просто попереду над Рауросом висів золотий серпанок водяних бризок. Застигле повітря здригалося від ревіння водоспаду.

Сповнені смутку, відв'язали вони похоронний човен: там лежав Боромир, світлий, спокійний, гойдаючись на поверхні плинних вод. Течія підхопила його, а друзі стримали свій човен, гребучи проти течії веслами. Боромир проплив повз них, і човен його поволі відносило, аж поки він не змалів до темної цятки в золотавому світлі й раптом зовсім зник із очей. Раурос і далі ревів. Ріка забрала Боромира, сина Денетора, й уже ніхто й ніколи не бачив у Мінас-Тіріті, щоби, як колись, стояв він на Білій Вежі на світанні. Та в Ґондорі ще багато років пам'ятали, як ельфійський човен спустився пінистим водоспадом, минув Осґіліат і широким гирлом Андуїну виплив до Великого Моря в зоряну ніч.

Троє товаришів довго ще мовчки дивилися йому вслід. Тоді створив Араґорн:

— Вони виглядатимуть його з Білої Вежі, та він не повернеться ні з гір, ані з моря.

Він хвилину помовчав і почав співати:

Над луками Рогану між високих трав, Там Вітер Західний здавна вздовж: стін гуляв. «Які сьогодні вісті ти із Заходу приніс? Чи Боромира бачив ти при місячнім вогні?» «Я бачив: плив він сімома потоками в імлі; Я бачив: він ішов на край безлюдної землі, Аж поки ген на Півночі у темряву пірнув. Ріг сина Денетора лиш Північний Вітер чув». «О Боромире! З мурів я на Захід все глядів, Але не повернувся ти з пустельних берегів».

За ним підхопив Леґолас:

Південний Вітер із Морів, з піщаних дюн і скель, Ячання чайок він несе і з ним своє, важке. «Які ж новини з Півдня ти, зітхальнику, приніс? Де зараз Боромир? Чомусь печально так мені». «Мене про нього не питай, — якби ти знав лишень, Скільки кісток на береги приносить кожен день; А скільки Андуїн поніс до Моря навпрошки… У Вітра Півночі спитай про їхній шлях гіркий!» «О Боромире! Від воріт біжить на Південь путь, Та між: чаїних голосінь тебе не чуть».

І знову продовжив Араґорн:

Там, де Ворота Королів, Північний Вітер мчить, І чисто й холодно з-над вежі у ріг сурмить. «Які новини з Півночі, могутній, ти приніс Про Боромира, що його нема вже довгі дні?» «Під Амон-Геном я чув його клич бойовий, де він Розбив свій щит, зламав свій меч супроти всіх один. Постава горда, лик ясний — таким його знайшли, І груди-хвилі Рауросу героя віднесли». «О Боромире! Вежа ця довіку відтепер Зоритиме на Раурос — на Північ, де ти вмер».

Проспівавши пісню, вони розвернули човен проти течії і повернулися до Парт-Галену.

— Східний Вітер ви залишили мені, — сказав Ґімлі, — та я нічого не скажу про нього.

— І не треба, — відказав Араґорн. — У Мінас-Тіріті стійко зносять Східний Вітер, але про вісті не розпитують. Отак: Боромир ступив на свій шлях, а нам свій іще обирати.

Зістрибнувши на берег, Араґорн швидко, але ретельно оглянув зелену галявину.

— Тут не було орків, — сказав він. — Але це єдине, що можна стверджувати. Тут багато наших власних слідів. Незрозуміло, чи повертався хтось із гобітів, відколи почали шукати Фродо. — Він пішов до берега, де в Ріку впадав струмок. — Ось тут видно чіткі сліди. Хтось із гобітів заходив у воду, а потім вийшов, але неможливо визначити, коли.

— Ну, і як це пояснити? — спитав Ґімлі.

Араґорн не відповів, а пішов до табору і заходився оглядати речі.

— Двох торбин немає, — сказав він, — і одна з них точно Семова: вона була велика і важка. Отже, відповідь така: Фродо відплив у човні, і Сем разом із ним. Фродо, напевно, повернувся, коли нас тут не було. Сема я зустрів під горою і наказав іти слідом, але він, видно, не послухався. Здогадався, що саме надумав Фродо, й устиг пристати до нього. Сема позбутися не просто!

— Чому ж він пішов, не сказавши ні слова? — здивувався Ґімлі. — Це дивний учинок!

— І сміливий також, — зазначив Араґорн. — Гадаю, Сем мав рацію. Фродо не хотів вести за собою друзів до Мордору на загибель. Але знав, що сам іти мусить. Видно, коли він був на самоті, трапилося щось таке, що допомогло йому здолати страх і сумніви.

— Може, на нього напали орки, й він утік? — сказав Леґолас.

— Утік — саме так, — відповів Араґорн, — але, гадаю, не від орків. Якою, на його думку, була справжня причина раптового зникнення Фродо, Араґорн не сказав. Останні слова Боромира він довго тримав у таємниці.

— Ну, тепер бодай дещо з'ясувалося, — мовив Леґолас, — Фродо на цьому березі вже немає, адже тільки він міг забрати човен. А Сем пішов за ним — тільки він міг забрати свою торбу.

— Отож нам вибирати, — додав Ґімлі, — чи пливти навздогін Фродо, чи пішки наздоганяти орків. В обох випадках надія на успіх невелика. Ми згаяли стільки дорогоцінного часу!

— Дайте мені подумати! — сказав Араґорн. — І нехай я нарешті знайду правильне рішення, щоби змінити лиху долю цього невдалого дня!

Він помовчав якусь хвилю, а потім сказав:

— Підемо за орками. Я збирався супроводити Фродо до Мордору, йти з ним до самого кінця; та якщо я зараз шукатиму його в пущі, то приречу полонених гобітів на муки і смерть. Моє серце нарешті чітко промовляє: доля Персненосця вже не в моїх руках. Загін зробив свою справу. Однак поки маємо сили, ми не покинемо наших товаришів у біді. Рушаймо! Залишіть усе зайве! Будемо йти і вдень, і вночі!

Вони витягли на берег останній човен і заховали його в хащах. Під ним поскладали речі, занадто важкі й ті, без яких можна було обійтись. І залишили Парт-Ґален. Уже сутеніло, коли вони вийшли на галявину, де загинув Боромир. Звідси вони пішли слідами орків, що було аж ніяк не складно.

— Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, — сказав Леґолас. — Здається, для них найбільша радість — без потреби ламати і толочити все, що росте.

— Проте бігають вони дуже швидко, — сказав Араґорн, — і не втомлюються. Крім того, далі нам доведеться шукати слід на кам'янистій місцевості.

— Ну, то вперед! — сказав Ґімлі. — Гноми теж можуть швидко бігати і не менш витривалі, ніж орки. Та гонитва буде довгою, бо ми вже згаяли чимало часу.

— Так, нам усім знадобиться витривалість гномів, — сказав Араґорн. — Тож ходімо! З надією чи без надії підемо по сліду. І лихо ворогам, якщо ми їх наздоженемо! І нехай три народи — ельфи, гноми та люди — вважають наше переслідування подвигом. Уперед, Троє Мисливців!

І він стрибнув уперед, мов олень, і помчав лісом. Усе далі й далі він вів своїх друзів, невтомний і швидкий, тепер, коли нарешті переміг розгубленість. Позаду залишилися прибережні ліси. Друзі вибралися на довгі схили, темні, гострі супроти неба, вже розжеврілого заходом сонця. Смеркало. Вони розчинились у сутінках, сірі тіні поміж кам'янистих осипищ.

II. Вершники Рогану

Сутінки густішали. Туман затопив ліс і прибережні зарості Андуїну, та небо було чисте. Висипали зорі. На заході виплив щербатий місяць, і скелі відкинули чорні тіні. Мисливці підійшли до підніжжя кам'янистих гір і сповільнили ходу, бо слід проглядався все важче. Тут гори Емін-Муїл тяглися з півночі на південь двома нерівними хребтами. Західні схили були стрімкі та неприступні, а східні спускалися полого, поорані ярами та вузькими ущелинами. Усю ніч троє товаришів серед голого каміння дерлися на перший, найвищий, хребет, а потім спускались у темряву глибокої долини з протилежного боку.

Тут у тихий холодний досвітній час вони трохи відпочили. Місяць уже давно зайшов, угорі виблискували зірки; світло нового дня ще не пробивалося з-за чорних гір позаду них. На якусь мить Араґорн розгубився: сліди орків привели в долину, але там зникли.

— Як ти гадаєш, куди вони повернули? — запитав Леґолас. — На північ, прямою дорогою до Ізенґарда, через Фанґорн, якщо така їхня мета? Чи на південь до Енти?

— До ріки вони не підуть, куди би вони не прямували, — сказав Араґорн. — І якщо влада Сарумана в Рогані ще не занадто зросла, вони підуть найкоротшим шляхом через землі рогіримів. Пошукаймо на півночі!

Долина збігала, мов кам'яне корито між хребтами, і на дні його між валунами звивався невеликий струмок. Праворуч нависала стрімка скеля, ліворуч здіймалися сірі схили, похмурі й темні пізньої ночі. Друзі пройшли близько милі на північ. Араґорн, низько пригинаючись до землі, вишукував сліди в западинах, які вели до західного схилу. Леґолас ішов трохи попереду. Раптом ельф скрикнув, і товариші підбігли до нього.

— Ми вже наздогнали декого з тих, за ким полюємо! — сказав він. — Погляньте!

Він вказав рукою. Те, що вони спочатку сприйняли за валуни біля підніжжя схилу, насправді було купою трупів. Там було п'ятеро мертвих орків, жорстоко порубаних шаблями, у двох — відрубані голови. Земля довкола просякла темною кров'ю.

— Ще одна загадка! — вигукнув Ґімлі. — Потрібне світло дня, але ж ми не можемо чекати.

— Як її не розгадуй — вона дає надію, — сказав Леґолас. — Вороги орків швидше за все є нашими друзями. Чи живе хтось у цих горах?

— Ніхто, — відповів Араґорн. — Інколи наїжджають рогірими, а до Мінас-Тіріта звідси далеко. Можливо, тут пройшов якийсь загін мисливців, чиєї мети ми не знаємо. Та все-таки я думаю, це не так.

— А як? — запитав Ґімлі.

— Гадаю, ворог привів зі собою свого ворога, — відповів Араґорн. — Це північні орки здалеку. Серед убитих немає жодного великого орка з дивною емблемою. Напевно, пересварилися: серед цієї мерзоти це звична справа. Може, сперечалися, куди йти.

— Або що робити з полоненими, — підхопив Ґімлі, — які, будемо також сподіватися, не зустріли тут свою смерть.

Араґорн обшукав усе довкола, та ніяких інших слідів бійні не знайшов. Рушили далі. Небо на сході почало бліднути; гасли зірки, поволі розросталося сіре світло. Невдовзі вони вийшли до ущелини, в якій невеликий звивистий струмок прорізав глибоке кам'яне русло. Біля води росли якісь кущі й подекуди виднілися зелені латки трави.

— Нарешті! — вигукнув Араґорн. — Ось сліди, які ми шукаємо! Вгору цим жолобом пішли орки після своєї сварки.

Тепер мандрівники звернули на новий шлях. Легко перестрибували вони з каменя на камінь, мовби забули про втому після нічного перепочинку. Нарешті вийшли на хребет сірого пагорба, і раптовий порив вітру скуйовдив їхнє волосся та розвіяв плащі: прохолодний вітер світанку.

Озирнувшись, вони побачили за Рікою далекі гори, залиті світлом. День стрибнув у небо. Багряний окраєць сонця піднімався над хвилями темної землі. Попереду, на заході, світ лежав сонний, безформний і сірий; але навіть поки вони дивилися, нічні тіні танули, поверталися до життя барви пробудженої землі: зелень заливала широкі луки Рогану; білі смуги туману мерехтіли в долинах ріки; а ген ліворуч, ліг за тридцять, блакитні та багряні здіймалися Білі Гори, і їхні іскристі засніжені вершини горіли світанковим рум'янцем.

— Ґондоре! Ґондоре! — вигукнув Араґорн. — Чи побачу я коли тебе у щасливішу годину?! Ще не веде моя дорога на південь, до твоїх сяйливих потоків.

Ґондоре! Мій Ґондоре поміж: Моря й Гір! Там Вітер Західний гуля, і з давніх пір Там світло сипле Срібне Древо Королів. О горді мури! Білі вежі! Трон моїх жалів! О Ґондоре! Чи ж побачу Срібне Древо я, Чи Вітер Західний між: Гір і Моря ще гуля?

— А тепер ходімо! — сказав він, відводячи погляд від півдня і повертаючись лицем на північний захід, до шляху, яким мусив пройти.

Кряж, на якому стояли товариші, круто спадав донизу. За якихось двадцять сажнів нижче широкий і нерівний уступ раптом обривався стрімкою скелею, Західною Стіною Рогану. Тут закінчувалися гори Емін-Муїл, а внизу, скільки сягало око, простягалися зелені рівнини рогіримів.

— Погляньте! — вигукнув Леґолас, вказуючи у бліде небо. — Знов орел! Він дуже високо. Здається, летить геть, повертається на північ. Летить дуже швидко. Погляньте!

— Ні, навіть мої очі його не розгледять, дорогий Леґоласе, — сказав Араґорн. — Мабуть, він справді дуже високо. Якщо це той самий птах, то хотів би я знати, хто і куди його послав. Але дивися! Тут поблизу щось важливіше: на рівнині хтось рухається!

— Справді, — підтвердив Леґолас. — Великий інший загін; але більше нічого не скажу, не можу розгледіти, хто такі. До них далеко, ліг дванадцять, мабуть; але на пласкій рівнині важко вгадати відстань.

— Гадаю, нам уже не треба шукати ніяких слідів, — сказав Ґімлі. — Просто найкоротшим шляхом спустимось у долину.

— Сумніваюся, що знайдеться стежка, коротша за ту, яку обрали орки, — зазначив Араґорн.

Тепер мисливці переслідували ворогів при світлі білого дня. Здавалося, що орки шалено поспішали. Тут і там валялися загублені чи покинуті речі: торби з-під харчів, шкоринки сірого хліба, розірваний чорний плащ, розбитий об каміння підкований залізом черевик. Сліди вели їх краєм уступу на північ, і нарешті мисливці підійшли до глибокої розколини, висіченої у скелі шумним гірським потоком. Цим вузьким ложем у долину спускалася, мов круті сходи, кам'яниста стежка.

Унизу перед ними зовсім неочікувано розпростерлися трави Рогану. Мов зелені морські хвилі, підбігали вони аж до самого підніжжя Емін-Муїлу. Річка губилась у буйних заростях хопти й лопухів, і чути було, як із тихим плюскотом пологими схилами вона струменіла до драговин далекої долини Енти. Здавалося, що зима лишилася за горами. Повітря тут було м'яке і тепле, і трохи духмяне, мовби весняні соки вже прокинулись у зіллі та листі. Леґолас глибоко вдихнув, як спраглий подорожній, котрий впивається водою після мандрів пустелею.

— Ах, як пахне зелень, — промовив він. — Це краще за будь-який сон. Біжімо вперед!

— Легконогі тут можуть бігти швидко, — сказав Араґорн. — Швидше, мабуть, за підкутих залізом орків. Тепер ми зможемо їх наздогнати!

Вони побігли вервечкою, мов гончаки по свіжому сліду, й очі їхні палали гарячим вогнем. Майже просто на захід орки протоптали широку просіку; там, де вони пробігли, духмяна трава Рогану лежала чорна і потовчена. Раптом Араґорн скрикнув і звернув із головної стежки.

— Стійте! — крикнув він. — Не йдіть за мною!

Він швидко кинувся праворуч, бо помітив, що від інших слідів відходили відбитки маленьких босих ніг. Але далеко вони не забігли: по них пройшлись орківські черевики, які також звернули від головного сліду, — втікача наздогнали і доправили назад. Там, де зникали маленькі сліди, Араґорн нахилився й підняв щось із трави, а тоді побіг до друзів.

— Так, — мовив він, — цілком ясно: сліди гобіта. Мабуть, Піпіна. Він менший за Мері. І погляньте на це!

Він показав річ, що виблискувала на сонці. Вона була схожа на молодий буковий листок, красивий і дивний на цій лисій рівнині.

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леґолас і Ґімлі.

— Листя з дерев Лорієну не падає просто так, — сказав Араґорн. — І цей упав не випадково: його кинули як знак для того, хто піде слідом. Гадаю, що саме для цього Піпін і відбігав од стежки.

— Отже, він принаймні був живий, — сказав Ґімлі. — Скористався здоровим глуздом, і ногами також. Це втішає. Недаремно ми пішли слідом.

— Будемо сподіватися, що він не заплатив надто дорого за свою сміливість, — зітхнув Леґолас. — Ходімо! Вперед! Як подумаю, що цих веселих гобітів ведуть, мов худобу, серце терпне.

Сонце видерлося до полудня і повільно покотилося до заходу. Перисті хмарки піднімалися з далекого моря на півдні й розносилися легким вітерцем. Сонце сіло за обрій. За плечима мисливців виросли довгі тіні й потяглися до сходу, а ті все бігли вперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, а орки все ще були далеко попереду. На пласкій рівнині їх не було видно.

Споночіло, коли Араґорн зупинився. Лише двічі за час денного переходу вони зупинялися на короткий перепочинок, і тепер між ними та східною стіною, де вони стояли на світанку, лежали дванадцять ліг.

— Зараз перед нами важкий вибір, — сказав він. — Чи перепочинемо вночі, чи підемо далі, поки вистачатиме волі та сили?

— Якщо наші вороги не зупиняться на нічліг, а ми будемо відпочивати, то нам їх не наздогнати, — сказав Леґолас.

— Ну, але ж і орки зупиняються на маршах, — заперечив Ґімлі.

— Не часто мандрують орки при денному світлі, однак ці нині наважилися, — сказав Леґолас. — Звісно, вони не будуть зупинятись уночі.

— Але ж уночі ми не зможемо знайти слідів, — сказав Ґімлі.

— Вони ведуть просто на північ, не відхиляючись праворуч чи ліворуч, наскільки я бачу, — наполягав Леґолас.

— Можливо, я зумів би провести вас наосліп у темряві, — сказав Араґорн, — але якщо ми зіб'ємося зі сліду або орки кудись повернуть, то, щоби на світанні знову вийти на стежку, ми витратимо набагато більше часу.

— І ще, — додав Ґімлі. — Тільки завидна можна розгледіти якийсь бічний слід. Якщо полонений утече або його кудись віднесуть, скажімо, на схід, до Великої Ріки, до Мордору, ми про це не дізнаємося.

— Це правда, — погодився Араґорн. — Але якщо я правильно прочитав знаки, у загоні переважають орки Білої Руки, й усі прямують до Ізенґарда. Поки що все вказує на це.

— Однак було би необачно покладатися на ці знаки, — зазначив Ґімлі. — Що скажеш про втечу? У темряві ми би пропустили сліди, які привели до застібки.

— Після цього випадку орки подвоїли пильність, а полонені, напевно, виснажені, — сказав Леґолас. — Іншої втечі не буде, хіба що її влаштуємо ми. Як ми це зробимо, гадати рано, спершу їх треба наздогнати.

— Але навіть я, гном, котрий чимало мандрував, і не найслабший серед своїх родичів, не можу бігти до Ізенґарда, не переводячи духу, — сказав Ґімлі. — І в мене серце щемить, і я би хотів рушати якнайшвидше; та зараз мушу перепочити, щоби потім бігти хутчіше. А якщо вже відпочивати, то глуха ніч — найкращий час для цього.

— Я казав, що вибір буде важкий, — сказав Араґорн. — То що ж ми вирішуємо?

— Ти наш проводир, — відповів Ґімлі, — і ти маєш досвід у погонях. Тобі вирішувати.

— Серце моє рветься вперед, — сказав Леґолас. — Але ми мусимо триматись один одного. Я послухаюся твого рішення.

— Дарма ви покладаєтеся на мій вибір, — мовив Араґорн. — Відколи ми пропливли повз Арґонат, усі мої рішення виходять на зле.

Він замовк і довго вдивлявся в густу темряву на заході та на півночі.

— У темряві не підемо, — сказав він нарешті. — Не помітити якогось сліду чи знаку видається мені найбільшою небезпекою. Якби місяць давав більше світла, ми би цим скористалися, та — на жаль! — він зараз сідає рано і ще тоненький і блідий.

— А сьогодні він іще й укритий хмарами, — промимрив Ґімлі.

— І чому Володарка не подарувала нам світильника, такого як Фродо?

— Він буде потрібніший тому, кому його подарували, — сказав Араґорн. — Тільки від нього залежить виконання завдання. А нам випала невелика роль у видатних справах нашого часу. Можливо, наша гонитва марна від самого початку, й мій вибір мало що може змінити. Гаразд, я вибрав. Тож тепер скористаймося часом якнайкраще!

Він упав на траву й одразу ж заснув, бо не спав іще від ночівлі під тінню Тол-Брандіру. Перед світанком він прокинувся й підвівся. Ґімлі все ще міцно спав, а Леґолас стояв, вдивляючись у темряву на півночі, замислений і мовчазний, як молоде дерево тихої ночі.

— Вони дуже-дуже далеко, — сумно сказав Леґолас, обертаючись до Араґорна. — Я відчуваю, що вони не відпочивали вночі. Лише орел зможе їх тепер наздогнати.

— Але ми все одно підемо, — сказав Араґорн. Він нахилився і розбудив гнома. — Вставай! Треба йти. Слід холоне.

— Ще темно, — пробурмотів Ґімлі. — Навіть Леґолас із гори не побачив би їх, доки сонце не зійде.

— Боюся, мені їх не побачити ні з гори, ні з рівнини, ні при сонці, ні при місяці, — зітхнув Леґолас.

— Якщо підводить зір, прислухаємося до голосу землі, — сказав Араґорн. — Земля стогне під огидними орками.

Він ліг на траву і припав вухом до землі. Він так довго лежав, не ворушачись, що Ґімлі занепокоївся, чи той раптом не знепритомнів чи не заснув. Надходив ранок, повільно розливалося тьмяне світло. Нарешті Араґорн підвівся, і друзі побачили його обличчя: воно змарніло і поблідло, і погляд його був стривожений.

— Голос землі слабкий і незрозумілий, — сказав він. — На багато миль навколо нікого немає. Наші вороги далеко, і їх ледве чути. Зате голосно лунає стукіт копит. Здається, я чув його ще вві сні: коні мчали, прямуючи на захід. Але зараз вони летять на північ, усе далі від нас. Хотів би я знати, що відбувається в цьому краї!

— Тоді ходімо! — сказав Леґолас.

Отак почався третій день гонитви. Упродовж його довгих годин під хмарами та миготливим сонцем вони майже не спинялися, то швидко крокуючи, то біжучи, мовби ніяка втома не могла пригасити вогонь, що палав у їхніх серцях. Вони майже не розмовляли. Неозоре безлюддя перетинали непоміченими, бо ельфійські плащі стали кольору сіро-зелених степів; навіть у прохолодному світлі полудневого сонця лише ельфійське око могло їх помітити, та й то зблизька. Часто подумки вони дякували Володарці Лорієну за її дарунок: шматочок лембасу з'їдали на бігу, і це додавало їм свіжої сили.

Весь день сліди їхніх ворогів вели на північний захід, не перериваючись і нікуди не звертаючи. Наприкінці дня вони підійшли до пологих безлісих схилів, де рівнина плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків, завернувши на північ, стали менш виразними, бо ґрунт тут був твердий, а трава коротка. Удалині ліворуч звивалась Ента, срібна нитка серед зелені. І ніде нікого. Араґорн часто запитував себе, чому не видно ні тварини, ні людини. Оселі рогіримів лежали набагато далі на південь, під схилами Білих Гір, тепер укритих імлою та хмарами; але колись Повелителі коней випасали свої численні табуни в Східному Емнеті, східній частині їхніх володінь, і тут кочувало багато пастухів, мешкаючи в таборах і наметах навіть узимку. Але тепер уся земля спорожніла, і запала тиша, не схожа на мирний спокій.

Коли смерклося, зупинилися знову. Тепер, рівнинами Рогану, вони пройшли двічі по дванадцять ліг, і стіна Емін-Муїлу зникла в пітьмі на сході. Крізь імлу на небі ледь прозирав місяць-молодик, а зорі тонули у хмарах.

— Тепер я шкодую за часом, втраченим на сон і відпочинок, — сказав Леґолас. — Орки летять так, наче сам Саурон підганяє їх батогом. Боюся, вони вже дісталися до узлісся і темних пагорбів, а зараз саме вступають у пітьму лісу.

Ґімлі зціпив зуби.

— Оце гіркий кінець нашої надії та всіх наших трудів! — вигукнув він.

— Надії, може, й кінець, але не трудам, — сказав Араґорн. — Ми ж не будемо повертатися. Хоча я втомився. — Він кинув погляд на весь пройдений шлях аж до ночі, що опускалася на сході. — Щось дивне твориться в цьому краю. Я не вірю тиші. Навіть блідому місяцю не вірю. Зорі потьмяніли; і я втомлений, як ніколи, так не повинен втомлюватися жоден слідопит, коли перед ним чіткий слід. Чиясь воля підганяє наших ворогів, а перед нами ставить невидиму перепону — втому, що оповиває серця, а не тіло.

— Це правда! — згодився Леґолас. — Я це відчув, щойно ми зійшли з Емін-Муїлу. Бо воля не позаду, а попереду нас.

Він показав рукою на темний Захід під рогатим місяцем.

— Саруман! — пробурмотів Араґорн. — Але він не примусить нас повернутися! Зупинитися ще раз нам доведеться, бо — гляньте! — навіть місяць опускається в густі хмари. Та на північ горами і долами пролягає наша дорога, коли повернеться день.

Як і завжди, першим піднявся Леґолас, якщо він узагалі спав тієї ночі.

— Вставайте, вставайте! — вигукнув він. — Світанок багряний. Дивні дива чекають нас на узліссі. Добрі чи лихі — не знаю, та нас кличуть. Вставайте!

Араґорн і Ґімлі скочили на ноги і майже відразу рушили в дорогу. Поволі наближалися пагорби. За годину до полудня мандрівники дійшли до них: зелені схили здіймалися до лисих кряжів, які вели просто на північ. Біля самого підніжжя суху землю вкривав короткий дерн, але широка смуга заплави, миль на десять, тягнулася повз річку, що ховалась у заростях очерету і комишу. Біля підніжжя найпівденнішого пагорба трава була витолочена широким колом. Араґорн зупинився й уважно обстежив сліди.

— Тут вони зупинялися, — сказав він. — Але навіть слід, що веде звідси, давній. Боюся, передчуття тебе не зрадило, Леґоласе: минуло тричі по дванадцять годин, відколи орки пішли звідси, де ти зараз стоїш. Якщо вони не збавляли ходи, то вчора на заході сонця мали перетнути межу Фанґорну.

— На півночі та на заході мені видно лише трави, вкриті туманом, — сказав Ґімлі. — А побачимо ліс, якщо виліземо на пагорб?

— Це все одно далеко, — відповів Араґорн. — Якщо я не помиляюся, пагорби простягаються десь на вісім ліг, а там від витоків Енти до лісу приблизно п'ять ліг рівною місцевістю.

— Ну, тоді ходімо, — сказав Ґімлі. — Нехай мої ноги забудуть про милі. Вони бігли би швидше, якби на серці було не так важко.

Сонце сідало, коли мандрівники нарешті підійшли до останнього пагорба. Багато годин вони йшли без спочинку. Тепер рухалися повільно, й Ґімлі йшов із похиленою спиною. Тверді, як камінь, гноми в роботі й мандрах, але ця нескінченна гонитва без надії втомила навіть його. За ним ішов Араґорн, похмурий і мовчазний, час від часу нахиляючись, аби роздивитися якийсь знак чи слід. Лише Леґолас ступав легко, як завжди, ледве торкаючись трави і не залишаючи жодних слідів; ельфійські коржики давали йому всю необхідну поживу, й він міг спати, — якщо люди назвали би це сном, — відпочиваючи на дивних стежках ельфійських марень, навіть коли йшов із розплющеними очима при світлі дня.

— Ходімо на цей зелений пагорб! — гукнув він.

Потомлено потяглися вони слідом, аж поки не вибралися на саму вершину. Пагорб був гладкий і лисий і стояв самотою на північ від усього хребта. Сонце сіло, і вечірні сутінки опустилися, мов завіса. Вони стояли самі серед безмежної сірої пустелі. Тільки ген на північному сході густішала темрява супроти згаслого світла: Гори Імли та ліс біля їхнього підніжжя.

— Ну, і куди ж нам іти? — мовив Ґімлі. — Треба знову зупинитись і перебути тут ніч. Холодно стає!

— Північний вітер зі снігів, — сказав Араґорн.

— А вранці підніметься східний, — пообіцяв Леґолас. — Але спочивайте, якщо потомилися. Тільки не втрачайте надії. Що буде завтра — не відомо. Рішення часто приходить зі сходом сонця.

— Уже тричі сходило сонце, та не приносило ніякої ради, — буркнув Ґімлі.

Уночі стало ще холодніше. Араґорн і Ґімлі спали неспокійно, і щоразу, коли прокидалися, бачили, що Леґолас стояв біля них або ходив туди-сюди, стиха щось наспівуючи своєю мовою, і коли він співав, на чорному склепінні прозирали білі зорі. Так минула ніч. Поволі ясніло небо, тепер чисте і безхмарне, аж от зійшло бліде сонце. Східний вітер розігнав туман; безмежні похмурі землі лежали перед мандрівниками в різкому світлі.

На сході простягалося відкрите Роганське Плато, яке вони бачили здалеку, ще коли плили Великою Рікою. На північному заході виростав темний ліс Фанґорн, до узлісся було ліг десять, а протилежний край Фанґорну тонув у далекій блакиті. За ним, удалині, наче пливучи на сірій хмарі, виблискував білий шпиль високого Метедрасу, останньої вершини Імлистих Гір. Назустріч мандрівникам із лісу вибігала бистра Ента. Сліди орків звертали до її урвистого берега.

Араґорн простежив поглядом слід до ріки, а від ріки до лісу, і його гострі очі вихопили на тлі зелені якусь тінь, темну рухому пляму. Він ліг долілиць на землю й уважно прислухався. А Леґолас стояв поруч, прикривши світлі ельфійські очі тонкою долонею, і вже бачив не тінь, не пляму, а крихітні постаті вершників, багато вершників, і блиск сонця на вістрях списів був як мерехтіння зірочок поза межами видимого. Там, звідки вони мчали, здіймалися вузькі пасма чорного диму.

Пустельний степ був такий мовчазний, що Ґімлі вловлював шелест вітру у траві.

— Вершники! — вигукнув Араґорн, скочивши на ноги. — Великий загін на швидких конях летить прямо сюди!

— Так, — підтвердив Леґолас, — сто п'ять вершників. Волосся світле, у руках блискучі списи. Веде їх дуже високий воїн.

Араґорн усміхнувся:

— Але ж і гострий зір у ельфів!

— Де там! Адже до них не далі як п'ять ліг, — відповів Леґолас.

— П'ять ліг чи одна, — втрутився Ґімлі, — у цій пустелі ми від них не сховаємося. Будемо чекати чи підемо далі?

— Почекаємо, — сказав Араґорн. — Я втомився, гонитва безуспішна. Принаймні хтось був попереду нас, адже ці вершники скачуть по сліду орків. Може, дочекаємося від них якихось новин.

— Або удару списом, — додав Ґімлі.

— У них троє порожніх сідел, але гобітів не бачу, — сказав Леґолас.

— Я не певен, що новини будуть добрі. Та вже які будуть — зачекаємо на них тут, — сказав Араґорн.

Троє товаришів спустилися з вершини, де супроти блідого неба вони були надто помітні. На схилі біля підніжжя, загорнувшись у плащі, вони присіли на вигорілій траві. Час минав повільно. Віяв пронизливий вітер. Ґімлі сидів збентежений.

— Що ти знаєш про цих вершників, Араґорне? — спитав він. — Чи не чекаємо ми тут вірної смерті?

— Я жив серед них, — відповів Араґорн. — Вони гордовиті й уперті, але серця у них щирі, а думки та вчинки — високі; вони сміливі без жорстокості, мудрі, хоч і неосвічені, не пишуть книг, зате співають багато пісень, як велося серед людей до настання Темних Років. Але мені не відомо, що відбувалося тут останнім часом, якими зараз стали рогірими між зрадником Саруманом і загрозою Саурона. Вони здавна приятелюють із Ґондором, хоч і не рідня йому. За незапам'ятних часів Еорл Юний привів їх із Півночі, і їхня найближча рідня — люди Барда з Долу та Беорна Лісового, серед котрих донині трапляються високі та світловолосі мешканці, як і вершники Рогану. Так чи інак, а орків вони не люблять.

— Але Ґандалф підозрював, що вони сплачують данину Мордору, — нагадав Ґімлі.

— Я не вірю цим чуткам — як і Боромир не вірив, — відповів Араґорн.

— Незабаром про все дізнаємося, — сказав Леґолас. — Вони вже близько.

Нарешті навіть Ґімлі почув далекий стукіт копит. Тепер вершники звернули зі сліду вздовж річки і вихором летіли до пагорбів.

Степом розносилося гейкання чистих сильних голосів, земля стугоніла. Раптом ватажок, обігнувши підніжжя горба, повів загін на південь уздовж західних схилів. Вершники мчали слідом: довгий стрій воїнів, убраних у кольчуги, спритних, осяйних, сильних і прекрасних.

Їхні коні були пречудові: сильні, стрункі, сіра шерсть лисніла, довгі хвости майоріли на вітрі, гриви на гордих шиях майстерно заплетені. І вершники були їм до пари: високі та стрункі, солом'яне волосся струменіло з-під світлих шоломів і довгими косами звивалося за плечима, обличчя палкі та суворі. Кожен тримав у руці ясеновий спис, мальовані щити висіли за спинами, довгі мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.

По двоє в ряд вони неслися чвалом і, хоча раз у раз підводилися на стременах і озиралися навкруги, так і не розгледіли трьох чужинців, котрі спостерігали за ними. Загін уже майже промчав, коли раптом Араґорн підвівся на весь зріст і крикнув:

— Що чувати на Півночі, вершники Рогану?

Напрочуд спритно вони стримали коней, розвернулись і помчали по колу. Вмить троє товаришів опинилися в оточенні вершників, котрі зусібіч швидко наближалися до середини, звужуючи коло. Араґорн стояв незворушно, а Ґімлі з Леґоласом сиділи і гадали, чим же все скінчиться.

Раптово, без жодного слова чи вигуку, вершники зупинилися. Коло наїжачилося списами; декотрі вершники тримали луки й уже поклали стріли на тятиву. Тоді один із них, високий чоловік, вищий за всіх, виїхав уперед; на гребені його шолома тріпотів білий кінський хвіст. Він наблизився так, що вістря його списа мало не торкнулося грудей Араґорна. Араґорн не ворухнувся.

— Хто ви такі, й чого вам треба в наших землях? — запитав вершник загальною мовою Заходу, і його вимова й інтонація нагадали друзям ґондорця Боромира.

— Мене звати Бурлака, — відповів Араґорн. — Я йду з Півночі. Полюю на орків.

Вершник зіскочив із коня, віддав списа іншому вершникові, котрий спішився, і, вийнявши меч, став супроти Араґорна, розглядаючи його пильно і не без подиву.

— Спочатку я прийняв вас самих за орків, — сказав він, — але тепер бачу, що помилився. Ви справді мало знаєте орків, якщо так полюєте на них. Проходила тут зграя — численна і до зубів озброєна. Якби ви їх наздогнали, то стали би здобиччю, а вони — мисливцями. Але в тобі є щось дивне, Бурлако. — Він знову подивився слідопитові просто в очі. — Такими іменами люди себе не називають. І одяг у вас дивний. Ви вискочили з трави? Як сталося, що ми вас не помітили? Може, ви ельфи?

— Ні, — відповів Араґорн. — Ельф серед нас лише один — Леґолас із далекого Морок-лісу. Та ми пройшли через Лотлорієн, і з нами дари та благословення його Володарки.

Вершник здивувався ще більше, та погляд його посуворішав.

— Отже, в Золотому Лісі справді мешкає Володарка! — вигукнув він. — У старих казках розповідається, що мало кому щастить вирватися з її тенет. Дивні часи! Та якщо вона до вас ласкава, то ви, мабуть, також чаклуни. — Раптом він холодно зиркнув на Леґоласа та Ґімлі. — А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?

Ґімлі підхопився й міцно вперся ногами в землю, тримаючись за топорище, і його чорні очі спалахнули гнівом.

— Спочатку скажи своє ім'я, повелителю коней, тоді я назву своє і додам іще дещо!

— За нашими звичаями, — мовив вершник, міряючи гнома поглядом зверху вниз, — чужинець має назватися першим. Але тобі скажу: я Еомер, син Еомунда, третій маршал Марки Вершників.

— Тоді, Еомере, сине Еомунда, третій маршале Марки Вершників, послухай гнома Ґімлі, сина Ґлоїна, і не розкидуйся нерозумними словами. Ти ганиш ту, чиєї краси тобі не осягнути, і лише куцість твого розуму може виправдати тебе.

Очі Еомера спалахнули, роганці грізно забурчали і ще тісніше зімкнули коло, наставивши списи.

— Я відрубав би тобі бороду разом із головою, пане гноме, якби ти був трохи вищий, — сказав Еомер.

— Він тут не один, — сказав Леґолас, невловно швидким рухом вихопивши стрілу і натягнувши лука. — Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча.

Еомер вийняв меча; й усе закінчилося би погано, та Араґорн скочив поміж них і підняв руку.

— Зачекай, Еомере! — крикнув він. — Коли довідаєшся про нас більше, то зрозумієш, чому ти розгнівав моїх товаришів. Ми не бажаємо зла ні Рогану, ні його народові, ні коням. Вислухай нас, перш ніж братися за меча.

— Добре, говори, — сказав Еомер, опускаючи меча. — Та чужинцям у Марці Вершників не слід поводитися так зарозуміло в наші непевні часи. Насамперед назви своє справжнє ім'я.

— Спочатку я мушу знати, кому ти служиш, — відрізав Араґорн. — Ти друг чи ворог Сауронові, Темному Володарю Мордору?

— Я служу тільки Володареві Роганської Марки, королю Теоденові, сину Тенгела, — відповів Еомер. — Владареві далекого Чорного Краю ми не служимо, але і не воюємо з ним відкрито; і якщо ви тікаєте від нього, то вам краще залишити нашу країну. Зараз на всіх наших кордонах зростає неспокій, і над нами нависла загроза; та єдине наше бажання — бути вільними і жити так, як ми жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів ми радо приймали гостей, а нині безжалісні до непроханих гостей. Тепер говори! Хто ви? Кому ви служите? За чиїм наказом переслідуєте орків у нашому краї?

— Я нікому не служу, — відповів Араґорн, — але слуг Саурона переслідую скрізь, куди би вони не пішли. Мало хто зі смертних знає про орків більше, ніж я; і полюю на них отак, бо іншого виходу не маю. Ці орки схопили двох наших друзів. У таких випадках людина, не маючи коня, йде пішки і не питає, чи має вона на це право, а голови ворогів перелічує тільки вістрям меча. А меч я маю!

Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, меч Андуріл сяйнув, як сонячне проміння.

— Еленділ! — вигукнув він. — Я Араґорн, син Араторна, і звуть мене також Елессаром, Ельфійським Самоцвітом, дунаданом, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Ґондору. Ти бачиш меч, колись зламаний, а нині викуваний заново! Допоможеш мені чи заступиш дорогу? Вирішуй негайно!

Ґімлі та Леґолас вражено задивилися на свого друга, бо ще не бачили його таким. Він мовби виріс, тоді як Еомер ніби зменшився; а на обличчі Араґорна вони раптом, на коротку мить, помітили силу та велич кам'яних королів. Леґоласові навіть здалося, що над головою Араґорна мерехтить біле полум'я, мов обруч осяйної корони.

Еомер відступив, і в його погляді засвітилася глибока шана.

— І справді дивні часи, — пробурмотів він до себе. — Сни та легенди зростають просто з трави.

І звернувся до Араґорна:

— Скажи, володарю, що привело тебе сюди? І що означають темні слова пророцтва? Давно вже Боромир, син Денетора, вирушив шукати відповідь, але кінь, якого йому подарували, повернувся без вершника. Які знамення долі несеш ти з Півночі?

— Знамення важкого вибору, — сказав Араґорн. — Передай Теоденові, сину Тенґела: на нього чекає відкрита війна — на боці Саурона або проти нього. Ніхто не зможе нині жити так, як раніше, і мало хто збереже те, що вважає своїм. Але про ці великі справи поговоримо згодом. Якщо випаде нагода, то я сам відвідаю короля. А зараз ми у біді й потребуємо допомоги або хоча би звісток. Я вже казав, що ми переслідуємо орків, котрі захопили наших друзів. Що ви на це скажете?

— Що можете вже не гнатися, — відповів Еомер. — Орки знищені.

— А наші друзі?

— Ми знайшли тільки орків.

— Дуже дивно, — сказав Араґорн. — А серед убитих не шукали? Вони маленькі, для вас — як діти, босі й у сірих плащах.

— Не було там ані гномів, ані дітей, — відповів Еомер. — Ми перелічили вбитих, забрали зброю та здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Багаття і далі куриться.

— Вони не гноми і не діти, — втрутився Ґімлі. — Наші друзі — гобіти.

— Гобіти? — перепитав Еомер. — А це хто такі? Дивне ім'я.

— Дивне ім'я дивного народу, — підтвердив Ґімлі. — Та ці двоє нам особливо дорогі. Ви в Рогані, як видно, чули про пророцтво, яке збентежило Мінас-Тіріт. Там говориться про дрібнолюдиків. Оці гобіти і є дрібнолюдики.

— Дрібнолюдики! — розсміявся вершник, котрий стояв поруч Еомера. — Дрібнолюдики! Та це ж просто маленький народ із давніх пісень і дитячих казок, принесених із Півночі! Де ми зараз — у легенді чи на зеленій землі серед білого дня?

— Можна бути і там, і тут, — сказав Араґорн. — Бо не ми, а ті, котрі прийдуть за нами, складуть легенди про наші часи. Кажеш, на зеленій землі? Якраз із неї і виростають усі легенди, хоча ти топчеш її при світлі дня!

— Час не жде, — сказав вершник, мовби не почувши слів Араґорна. — Нам треба поспішати, Еомере. А цих диваків із їхніми химерами залишимо тут? Чи зв'яжемо й відведемо до короля?

— Зачекай, Еотайне! — мовив Еомер своєю рідною мовою. — Маю з ними поговорити. Накажи дружині збиратися на стежці, і приготуйтеся вирушати до Енти.

Невдоволено бурмочучи, Еотайн відійшов і передав наказ. Вершники від'їхали, й Еомер залишився наодинці з трьома товаришами.

— Дивні твої слова, Араґорне, — мовив він. — Хоча ти і кажеш правду, це зрозуміло: люди Рогану ніколи не брешуть, і тому обдурити їх нелегко. Але ти не все сказав. Може, ти більше розкажеш про свої справжні наміри, щоби я вирішив, що робити?

— Я пішов із Імладрісу, як названо це місце у пророцтві, багато тижнів тому, — відповів Араґорн. — Зі мною був Боромир із Мінас-Тіріта. Я збирався йти з сином Денетора до його рідного міста і допомогти його народові у війні проти Саурона. інші мої супутники мали свою мету, про яку я зараз не маю права говорити. Проводирем нашим був Ґандалф Сірий.

— Ґандалф! — вигукнув Еомер. — Ґандалфа Сірого знають у Марці; та я мушу тебе застерегти, що ім'я його вже не є ключем до ласки короля. Ґандалф гостював у нас не раз, то приходив, коли бажав, кілька разів на рік, то не було його кілька років. І завжди він був провісником дивних подій, дехто навіть каже, що він приносить нещастя.

І справді, після його останнього візиту влітку все у нас пішло шкереберть. Почалися чвари з Саруманом. Доти ми вважали Сарумана своїм другом, а Ґандалф прийшов попередити, що в Ізенґарді готуються до війни. Він сказав, що сам був у полоні в Ортханку і що ледве звідти втік, і просив допомоги. Але Теоден не бажав нічого чути, і той пішов геть. Не смійте вимовляти ім'я Ґандалфа у присутності Теодена! Він розгніваний. Бо Ґандалф узяв Тінебора, найкращого з усіх скакунів короля, ватажка меарів, їздити на яких личить лише володареві Рогану. Адже предком цієї породи був великий кінь Еорла, який умів розмовляти людською мовою. Тиждень тому Тінебор повернувся, та король іще більше розгнівався, бо кінь здичавів і нікого до себе не підпускає.

— Значить, Тінебор знайшов дорогу з далекої Півночі, — сказав Араґорн. — Бо саме там Ґандалф розстався з конем. Але, на жаль, ніколи вже Ґандалфові не сісти в сідло. Темрява Копалень Морії поглинула його назавжди.

— Сумна вість, — спохмурнів Еомер. — Сумна для мене та для багатьох, але не для всіх — ти це побачиш, коли навідаєшся до короля.

— Боюся, ніхто з вас у цьому краї не зрозуміє, наскільки страшна ця звістка, хоча досить скоро ви можете відчути її наслідки, — сказав Араґорн. — Але коли гинуть великі, на їхнє місце мусять прийти малі. Мені довелося вести наш загін довгим шляхом із Морії. Ішли ми через Лорієн — про нього тобі варто було б довідатися більше, перш ніж судити, — а звідти Великою Рікою спустилися до водоспаду Раурос. Там загинув Боромир — від рук тих самих орків, котрих ви нині розгромили.

— Усі твої вісті скорботні! — гірко вигукнув Еомер. — Смерть його — велика втрата для Мінас-Тіріта і для нас. Достойний був лицар! Гідний найвищої похвали. Він не часто відвідував Марку, бо постійно воював на східних кордонах, але я знав його. Він більше скидався на палких синів Еорла, ніж на поважних мужів Ґондору, і, без сумніву, став би великим правителем свого народу, коли би настав його час. Але звістка про це горе не долинула до нас із Ґондору. Коли він загинув?

— Сьогодні минуть чотири дні, — відповів Араґорн. — І вечора того ж дня ми вийшли з тіні Тол-Брандіру.

— Пішки? — здивувався Еомер.

— Так, як бачиш.

Очі Еомера широко розкрилися від захоплення.

— Бурлака — надто скромне прізвисько для сина Араторна, — сказав він. — Я назвав би тебе Літуном. Про цей подвиг трьох товаришів слід складати пісні. Четвертий день іще не закінчився, а ви вже відміряли сорок п'ять ліг! Рід Еленділа справді витривалий!

А тепер скажи, чого ти очікуєш від мене. Я мушу негайно повертатися до Теодена. При воїнах я обачно добирав слова. Це правда, що ми не воюємо з Чорним Краєм відкрито, король наш прислухається до легкодухих радників, але війна вже близько. Ми не розірвемо нашого стародавнього союзу з ґондорцями, і якщо вони підуть у бій, ми їх підтримаємо: так говорю я і ті, хто мене підтримує. Східною Маркою керую я, третій маршал, і я перекинув усі наші табуни з пастухами за Енту, а тут залишив тільки сторожу та розвідників.

— Отже, данину Сауронові ви не платите? — запитав Ґімлі.

— Не платимо й ніколи не платили, — відповів Еомер, зблиснувши очима, — хоча я чув про такі наклепи. Кілька років тому Володар Чорного Краю хотів купити наших коней за високу ціну, та ми йому відмовили, бо він використовує їх для зла. Тоді він наслав орків, і ті стали красти, і завжди вороних коней: тепер у нас їх майже не залишилося. Через це ми і ворогуємо з орками.

Та нині найбільше тривожить нас Саруман. Він проголосив себе правителем усіх наших земель, і ми воюємо вже кілька місяців. Саруман прийняв на службу орків, вовків і лихих людей, перекрив Роганський Прохід — тож ми оточені зі сходу й із заходу.

А боротися з таким супротивником важко: він хитрий і вправний чаклун і має багато личин. Кажуть, він з'являється у вигляді старого у плащі з каптуром, дуже схожий на Ґандалфа. Його шпигуни прослизають скрізь, а його птахи, призвісники лиха, кружляють у нашому небі. Я не знаю, чим усе це закінчиться, і моє серце віщує недобре; бо мені здається, що він має прихильників не лише в Ізенґарді. Але ти сам це зрозумієш, коли відвідаєш королівський двір. Ти прийдеш? Чи дарма я сподіваюся, що тебе мені послала доля в час сумнівів і скрути?

— Прийду, як тільки зможу, — пообіцяв Араґорн.

— Ходімо негайно! — запропонував Еомер. — Нащадок Еленділа буде великою підмогою для синів Еорла. Саме зараз у Західній Марці йде битва, і я боюся, що ми програємо.

Насправді в цей похід я пішов без дозволу короля, і його двір залишився майже без охорони. Та розвідники попередили мене, що три дні тому зі Східної Стіни спустилася зграя орків, і деякі з них мали білий знак Сарумана. Тож, побоюючись, що Ортханк і Чорна Вежа об'єдналися, я вивів свою дружину, і ми наздогнали орків два дні тому біля лісу ентів. Там ми їх оточили й учора на світанку атакували. На жаль, я втратив п'ятнадцятьох вершників і дванадцять коней! Бо орків виявилося більше, ніж ми могли сподіватися. До зграї приєднались орки зі Сходу, з-за Великої Ріки: ось там, північніше, видно їхні сліди. І ще прийшли з лісу. І великі орки, на котрих також Біла Рука Ізенґарда: вони найсильніші та найжорстокіші.

Зрештою, ми їх порішили. Але затрималися через це. Нас потребують на півдні та на заході. Поїдеш із нами? Ми маємо вільних коней. Для твого Меча є робота. Знайдеться вона і для сокири Ґімлі та лука Леґоласа, якщо твої друзі пробачать мені необдумані слова про Володарку Лісу. Я повторював лише те, що говорять усі в моєму краї, і я би радо дізнався більше.

— Спасибі за добре слово, — сказав Араґорн. — Моє серце прагне піти з тобою, та я не можу покинути пошуки друзів, доки ще є надія.

— Надії немає, — мовив Еомер. — На північній межі тобі їх не знайти.

— Але ж вони не залишилися ніде позаду. Неподалік від Східної Стіни ми знайшли переконливий доказ, що принаймні один із них живий. Однак потім не натрапили на жоден інший слід, жодного сліду кудись убік чи назад, або моє вміння мене зовсім покинуло.

— Тоді куди ж вони поділися?

— Не знаю. Їх могли вбити і спалити разом із орками; та оскільки ти запевняєш, що це неможливо, я про це не думаю. Єдине — їх могли віднести до лісу ще перед битвою, ще до того, як ви оточили ворогів. Ти можеш заприсягтися, що ніхто не вислизнув із твоїх сітей?

— Можу заприсягтися, що жоден орк не вислизнув, відколи ми їх помітили, — відповів Еомер. — Ми вийшли до узлісся раніше за них, і якщо хтось і пройшов крізь наше кільце, то був не орк, а хіба якийсь ельф.

— Наші друзі були одягнуті, як ми, — сказав Араґорн, — а ви при світлі білого дня проїхали повз нас.

— Я про це забув, — визнав Еомер. — Ні в чому не можна бути впевненим, коли стільки чудес. Світ став такий дивний. Ельф разом із гномом блукає нашими степами; люди зустрічають Володарку Лісу і залишаються живі; Меч, який був зламаний іще до того, як батьки наших батьків оселилися на цих землях, знову готовий до бою! І як же вирішити людині в такі часи, що їй робити?

— Як і завжди, — відповів Араґорн. — Добро та зло не змінилися відучора, вони так і залишаються добром і злом — і для людей, і для ельфів, і для гномів. Так уже роковано людині — вибирати з-поміж них, чи в Золотому Лісі, чи в себе вдома.

— Твоя правда, — мовив Еомер. — Я не маю сумнівів щодо тебе чи щодо вчинку, до якого схиляється моє серце. Та я не вільний робити все, що хочу. Закон забороняє чужинцям блукати нашими землями, де заманеться, хіба що сам король дасть дозвіл, а в наші тривожні часи цей наказ іще суворіший. Я пропонував вам добровільно піти зі мною — ви відмовились. А нападати на трьох зі своєю сотнею я не схильний.

— Не думаю, що ваш закон стосується мого випадку, — сказав Араґорн. — Я далеко не чужинець, адже бував у цьому краї раніше, і не раз, і бився у ваших лавах, хоч і під іншим іменем. Тебе я бачу вперше, бо ти молодий, але я зустрічався з Еомундом, твоїм батьком, і з Теоденом, сином Тенґела. Це нечувано, щоби шляхетний воїн силою перешкоджав таким намірам, як наші! Мій обов'язок чіткий — іти вперед. А тобі, сину Еомунда, вирішувати: допомогти нам або хоча би відпустити нас чи чинити згідно з законом. Але тоді зменшиться кількість тих, хто повернеться на вашу війну чи до короля.

Еомер якусь хвилю сидів мовчки, а потім заговорив.

— Нам обом треба поспішати. Дружині кортить вирушити у зворотну путь, а твої надії щогодини згасають. Мій вибір такий: ви вільні; що більше — я позичу вам коней. Тільки з однією умовою: чи ви знайдете те, що шукаєте, чи вас спіткає невдача — поверніться разом із конями до Медусельду, палацу в Едорасі, де нині сидить Теоден. Так ти доведеш йому, що я не помилився. Від тебе залежатиме моє добре ім'я, а може, і життя. Не підведи мене!

— Не підведу, — відповів Араґорн.

Дуже здивувалися воїни Еомера, коли він наказав віддати зайвих коней чужинцям; багато хто кидав темні та недовірливі погляди, але тільки Еотайн наважився висловитися:

— Може, і варто дати коня цьому витязеві з народу Ґондору. Та хто коли чув, аби роганського коня дарували гномові?

— Ніхто не чув і не почує ніколи, не хвилюйся, — відрізав Ґімлі. — Краще йти пішки, ніж лізти на спину такого здоровенного звіра, тим паче, що ти скупишся!

— Але мусиш погодитися, бо інакше затримаєш нас, — сказав Араґорн.

— Ти сядеш зі мною, друже Ґімлі, — заспокоїв його Леґолас. — Тоді все буде гаразд — ти не позичиш коня і не постраждаєш через нього.

Араґорнові привели великого темно-сірого коня, й він скочив у сідло.

— Його звуть Гасуфель, — сказав Еомер. — Нехай вірно тобі служить, і хай тобі з ним щастить більше, ніж Ґарулфові, його попередньому господареві!

Леґоласові привели Арода, легконогого, та норовливого коня. Але Леґолас попросив зняти сідло та вуздечку.

— Мені вони не потрібні, — сказав він і легко скочив на коня, а той, як не дивно, став слухняно коритись ельфові, переступаючи туди-назад за одним лише словом: отак ладили ельфи з усіма добрими тваринами. Ґімлі підсадили другові за спину, й він міцно вчепився за Леґоласа: гномові було так само незатишно, як колись Семові Правоногу в човні.

— Прощавайте, і хай вам щастить знайти те, що ви шукаєте! — побажав Еомер. — Повертайтеся якомога швидше, і нехай мечі наші засяють разом!

— Я повернуся, — пообіцяв Араґорн.

— І я повернуся, — заявив Ґімлі. — Ми не закінчили розмову про Володарку Ґаладріель. Я ще навчу тебе говорити ввічливо.

— Побачимо, — посміхнувся Еомер. — Після стількох дивовижних речей я вже не здивуюся, якщо під люблячими ударами гномівської сокири вчитимуся прославляти прекрасну пані. Щасливої дороги!

На цьому вони розсталися. Швидко бігли коні Рогану. Коли Ґімлі через кілька хвилин озирнувся, загін Еомера вже було ледве видно вдалині. Араґорн не озирався: він стежив за слідом, пригнувшись до шиї Гасуфеля. Невдовзі вони опинилися на березі Енти і там помітили ще один шлях, про який згадував Еомер, — він тягнувся зі сходу.

Араґорн зіскочив із коня і обстежив ґрунт, тоді скочив назад у сідло, трохи від'їхав на схід, тримаючись збоку від сліду і намагаючись на нього не ступати. Тоді знову зіскочив і знов обстежив землю довкола.

— Тут мало що можна побачити, — сказав він, повернувшись до друзів. — Головний слід увесь затоптали вершники, коли поверталися назад. Але східний слід свіжий і незатоптаний. Не видно, щоби хтось повертав назад, до Андуїну. Тепер будемо їхати повільніше, щоби не пропустити якихось слідів праворуч або ліворуч. Ось тут орки вже помітили переслідувачів і могли спробувати десь заховати полонених, перед тим як їх мали наздогнати.

Погода почала псуватися. Низькі сиві хмари насунулися на Роганське Плато. Імла заступила сонце. Лісисті пагорби Фанґорну маячили вдалині, поволі темніючи зі заходом сонця. Слід ніде не розгалужувався, але то тут, то там зустрічалися поодинокі трупи орків, з тонкими сизоперими стрілами у спинах чи горлянках.

Нарешті під вечір вони виїхали до узлісся і на галявині серед перших дерев натрапили на велике згарище: попіл був іще гарячий і курився. Поруч великою купою лежали шоломи і лати, розколоті щити, зламані мечі, луки і дротики й інше військове спорядження. Посеред купи на кілку стирчала голова величезного ґобліна; на пом'ятому шоломі було видно білу мітку. Трохи далі, де річка витікала з лісу, височів свіжий курган: сиру землю вкривав зелений дерн, і довкола стриміли п'ятнадцять увіткнутих списів.

Араґорн із товаришами обстежували поле битви, а сонце вже сіло і настав вечір, похмурий і туманний. Надійшла ніч, але жодних слідів Мері та Піпіна не знайшлося.

— Ось і все, — понуро мовив Ґімлі. — Від самого Тол-Брандіру перед нами було безліч загадок, але цю відгадати найважче. Мабуть, обгорілі кістки гобітів тепер змішані з орківськими. Якою ж гіркою буде ця звістка для Фродо, якщо він доживе, щоби її почути; і гіркою для старого гобіта в Рівендолі. Недарма Елронд не хотів їх відпускати.

— Але Ґандалф мав іншу думку, — мовив Леґолас.

— Але Ґандалф також вирішив іти і загинув перший, — відповів Ґімлі. — Тут уміння пророкувати підвело його.

— Даючи пораду, він не керувався міркуваннями безпеки ні для себе, ні для інших, — сказав Араґорн. — Є такі справи, які все-таки варто починати, хоч і невідомо, як вони закінчаться. Я ще не піду звідси. Все одно доведеться чекати тут світанку.

Трохи відійшовши від місця побоїща, вони розташувалися на ніч під розлогим деревом, подібним на каштан. Минулорічне листя, широке та буре, мов старечі долоні з довгими покрученими пальцями, жалісливо шаруділо на нічному вітрі.

Ґімлі тремтів од холоду. Кожен мав зі собою лише по одній ковдрі.

— Розпалімо багаття, — запропонував він. — Я вже не дбаю про безпеку. Хай собі орки злітаються, мов товсті нетлі на свічку!

— Якщо бідолашні гобіти блукають лісом, вогонь може вказати їм дорогу, — підтримав гнома Леґолас.

— І може притягнути ще щось, окрім орків чи гобітів, — сказав Араґорн. — Звідси недалеко до володінь зрадника Сарумана. І потім, ми на самому узліссі Фанґорну, а кажуть, що дерева цього лісу чіпати небезпечно.

— Але рогірими вчора розкладали тут велике багаття, — наполягав Ґімлі, — і, як видно, рубали дерева на дрова. А коли закінчили свою роботу, спокійно тут переночували.

— Їх було багато, — відповів Араґорн, — і вони не накликають гнів Фанґорну, бо рідко тут бувають і до лісу не заходять. А нам іще доведеться, мабуть, піти вглиб лісу. Будьте обережні! Не рубайте живих дерев!

— Та в цьому нема потреби, — мовив Ґімлі. — Вершники лишили досить трісок і гілля, та ще скільки хмизу.

Гном заходився збирати сухе ломаччя, складати і розпалювати вогнище; Араґорн сидів спиною до великого дерева, поринувши в роздуми; Леґолас стояв на галявині і вдивлявся у глибоку лісову темряву, схилившись уперед, мовби прислухаючись до далекого поклику.

Коли запалахкотіло маленьке вогнище, троє товаришів сіли довкола, затуливши світло плащами. Леґолас підвів голову і придивився до гілля, що нависало над ними.

— Погляньте! — мовив він. — Дерево радіє вогню! Можливо, це була тільки оманлива гра тіней, але всім трьом здалося, наче гілки тягнуться ближче до вогню, і дерево пригинає стовбур; брунатні листки розпростались і стали тертись один до одного, немов змерзлі зашкарублі долоні, що відчули тепло.

Товариші сиділи мовчки, бо раптом усвідомили присутність у себе за спиною великого, темного і невідомого лісу, що обмірковував якісь свої потаємні плани. Нарешті Леґолас знову заговорив.

— Келеборн застерігав нас не заходити вглиб Фанґорну. Чи не знаєш чому, Араґорне? Що було відомо Боромирові?

— Люди різне розповідають, — сказав Араґорн, — але якби не застереження Келеборна, то я вважав би все казками, які вигадують люди, відколи втрачено справжню мудрість. Я саме збирався запитати в тебе, як усе насправді. Та якщо вже лісовий ельф не знає цього, то що казати людині?

— Ти більше за мене блукав світами, — мовив Леґолас. — У нас про Фанґорн не згадують, лише співають про онодримів, котрі колись давно тут мешкали, — люди звуть їх ентами; бо Фанґорн — старий, старий навіть за ельфійським відліком часу.

— Так, старий, — сказав Араґорн, — він ровесник Пралісу біля Курганів і набагато більший. Елронд казав: ці ліси споріднені, вони — залишки величезних лісів із Прадавніх Часів, де мандрували Первородні, коли люди ще не прокинулись. Однак Фанґорн має якусь свою таємницю. Про неї я нічого не знаю.

— А я і не хочу знати, — вставив Ґімлі. — Хто би тут не мешкав, за мене нехай не турбується!

Тепер вони тягли жереб, кому чатувати, і перша варта випала Ґімлі. Араґорн і Леґолас полягали. Вони заснули майже відразу.

— Ґімлі! — сонливо пробурмотів Араґорн. — Пам'ятай, що у Фанґорні небезпечно рубати чи ламати живе дерево. Але і не ходи далеко по хмиз. Хай уже це вогнище ліпше згасне! А коли що — буди мене!

На тих словах він заснув. Леґолас лежав нерухомо, склавши гарні руки на грудях, із розплющеними очима, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це зазвичай відбувається з ельфами. Ґімлі сидів, скулившись біля вогню і задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. Шелестіло листя. Жодного іншого звуку не було чути.

Раптом Ґімлі підвів очі — там, на межі світляного кола, стояв, спираючись на патерицю, згорблений старий у довгому плащі та широкому капелюсі, низько насунутому на чоло. Ґімлі скочив на ноги, такий вражений, що навіть скрикнути не зміг, хоч у нього вмить зблиснула думка, що їх вистежив Саруман. Араґорн і Леґолас, розбуджені його різким рухом, сіли і витріщили очі. Старий не озивався, ні не ворушився.

— Ну, дідусю, що вам треба? — запитав Араґорн, підводячись. — Якщо змерзли — підходьте, погрієтесь!

Араґорн зробив крок уперед, але старий уже щез. Його не було видно ніде, а йти шукати в ліс вони не наважувалися. Місяць сховався, й ніч була дуже темна.

Раптом Леґолас голосно скрикнув.

— Коні! Коні!

Коні зникли. Вони зірвалися з прив'язі і здиміли. Якийсь час троє товаришів стояли мовчки, приголомшені цим новим ударом злої долі. Вони опинилися на узліссі Фанґорну, і незліченні милі лежали між ними та роганцями, єдиними друзями в цьому безмежному і небезпечному краї. Ген із нічної пітьми долинало іржання коней. А тоді все знову стихло, крім лише холодного шелесту вітру.

— Отже, коней нема, — нарешті промовив Араґорн. — Знайти чи впіймати їх неможливо. Якщо не повернуться самі — нам доведеться обійтися без них. Вирушили ми в дорогу пішо, і ноги далі при нас.

— Ноги! — вигукнув Ґімлі. — Вони можуть нас понести, але не нагодувати.

Він підкинув хмизу й сів біля вогню.

— Кілька годин тому ти і чути не хотів про їзду верхи, — засміявся Леґолас. — З тебе ще вийде добрий вершник.

— Малоймовірно, що матиму таку можливість, — пробурмотів Ґімлі.

— Коли хочете знати, що я думаю, — продовжив він після паузи, — я думаю, що то був Саруман. Хто ж іще? Пам'ятаєте, що казав Еомер: «Він ходить у вигляді старого у плащі з каптуром». Отак він сказав. Він украв наших коней або просто налякав їх. Проблеми ще тільки починаються, запам'ятайте мої слова!

— Запам'ятаю, — сказав Араґорн. — Але ще я запам'ятав, що той старий на голові мав капелюха, а не каптура. Не сумніваюся, що твій здогад вірний і що ми тут у небезпеці, вдень чи вночі. Та зараз єдине, що ми можемо зробити, — це відпочити. Тепер я стану на варті, Ґімлі. Спати не хочеться, а поміркувати треба.

Повільно минала ніч. Араґорна змінив Леґолас, Леґоласа — Ґімлі. Та не трапилось уже нічого. Старий не з'явився, коні не повернулися.

III. Урук-хаї

Піпіна мучили темні кошмари: ніби він чує, як луна розносить у тунелях його власний слабкий голос, що кличе: «Фро-до, Фродо!» Та замість Фродо з темряви до нього скаляться потворні орківські пики, сотні огидних рук тягнуться до нього зусібіч. А де ж Мері?

Піпін прокинувся. Холодний вітер дмухнув в обличчя. Він лежав на спині. Сутеніло, і небо поступово темніло. Він повернувся і зрозумів, що реальність не набагато краща за сон. Його руки та ноги були зв'язані мотузками. Поруч лежав Мері, блідий, із головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги роїлося безліч орків.

Поволі в Піпіновій голові, яка нестерпно боліла, склеювались уривки спогадів і відокремлювалися від сну. Вони з Мері побігли до лісу. Що на них найшло? Чому вони так помчали, не звертаючи уваги на старого Бурлаку? Вони довго бігли і кричали… Він не міг пригадати, доки і скільки часу; і тоді вони ввалилися просто в гурт орків: ті до чогось прислухались і помітили Мері та Піпіна, аж тільки коли гобіти опинилися мало не в їхніх руках. Орки заверещали, і десятки ґоблінів посипалися з дерев. Мері з Піпіном вихопили мечі, та битись орки не хотіли і намагалися тільки пов'язати гобітів, хоча Мері й повідрубував кілька орківських рук. Добрий старий Мері!

Потім із гущавини вискочив Боромир. Він примусив орків битися. Багатьох повбивав, інші порозбігалися. Та не встигли вони втрьох відійти подалі, як на них знову напали — щонайменше сотня орків, деякі з них дуже великі, — дощем посипалися стріли, й усі в Боромира. Боромир засурмив у свій ріг так, що ліс загудів у відповідь, і налякані орки спочатку відступили; та коли на заклик відгукнулася тільки луна, вороги знову атакували, ще лютіше. Після того Піпін мало що пам'ятає. Останнє, що він бачив, — як Боромир прихилився до дерева, виймаючи стрілу з грудей; потім раптово запала темрява.

«Гадаю, мені дали чимось по голові, — подумав Піпін. — Сподіваюся, бідний Мері не дуже постраждав. А що сталося з Боромиром? Чому орки нас не повбивали? Де ми, куди нас тягнуть?»

Відповіді на ці питання він не мав. Йому було холодно і недобре. «Шкода, що Ґандалф переконав Елронда нас відпустити, — подумав він. — Яка з мене користь? Докука та й годі: пасажир, якийсь багаж. А тепер мене вкрали, і я став багажем орків. Сподіваюся, Бурлака або ще хтось прийде і забере нас! Але чи можна на це сподіватися? Це ж перекреслить усі плани! Хоч би якось вибратися звідси!»

Він трохи поборсався — все дарма. Один із орків поруч реготнув і кинув щось до сусіда своєю огидною мовою.

— Відпочивай, поки дозволяють, дурню! — сказав він Піпінові загальною мовою, яка з його рота звучала так само бридко, як і його рідна. — Наразі відпочивай! Незабаром ми дамо твоїм ніжкам роботу. Пошкодуєш, що не безногим народився!

— Була би моя воля, ти вже зараз хотів би померти, — додав інший. — Ти би попищав у мене, ниций щуре! — Він нахилився над Піпіном, вищиривши жовті ікла. У руці він тримав довгий пощерблений ніж. — Лежи спокійно, бо залоскочу тебе оцим, — прошипів він.

— Не привертай до себе уваги, бо я забуду про наказ! Прокляття на голови ізенґардців! Уґлук у баґронк та пушдуґ Саруман-ґлоб бубхош екай, — і він перейшов на довгу розгнівану лайку власною мовою, що завершилася бурмотінням і гарчанням.

Нажаханий Піпін принишк, хоча зап'ястя й кісточки боліли все більше, а у спину впиналося каміння. Щоби відволіктися, він став зосереджено прислухатися. Довкола лунало багато голосів, і хоча говорили переважно орківською мовою, сповненою злоби та ненависті, було зрозуміло, що почалася суперечка, яка щодалі розпалювалася.

Піпін здивовано помітив, що майже все розуміє; багато орків користувалося звичайною мовою. Очевидно, були присутні орки двох чи трьох різних племен, і вони не могли розуміти мови одні одних. То була гнівна суперечка про те, що робити далі: яким шляхом іти і що вчинити з полоненими.

— Немає часу вбивати їх, як годиться, — сказав один. — У цьому поході нема часу забавлятися.

— Ну то й що, — сказав інший. — Чого би не прирізати їх тут же, чимшвидше? Ми поспішаємо, а з ними морока. Уже вечір надходить, і нам треба в дорогу.

— Є наказ, — низько гаркнув третій голос, — «Убити всіх, ОКРІМ дрібнолюдиків, їх доправити ЖИВЦЕМ, і чим швидше, тим краще». Такий і мій наказ.

— Навіщо вони? — вигукнуло кілька голосів. — Чому живими? Може, це нові розваги?

— Ні! Я чув, в одного з них щось є, щось таке, що потрібне для Війни, якісь ельфійські штучки. Їх і так будуть допитувати.

— Це все, що ти знаєш? Чому би нам самим їх не обшукати? Нам самим ці штучки згодяться.

— Дуже цікава думка, — єхидно зазначив голос, тихіший, але злісніший за інших. — Доповім про це, кому слід! Полонених ЗАБОРОНЕНО грабувати: такий мій наказ.

— Мій також, — рикнув бас. — Живцем і без грабунків. Такий і мій наказ.

— Але не наш! — пролунав один із перших голосів. — Ми від самих копалень приперлись, аби помститися за своїх. Хочу їх прирізати, а тоді гайда назад на північ!

— Хотіти можеш що завгодно, — відказав хрипкий бас. — Я тут старший, я, Уґлук. І я вас поведу просто до Ізенґарда!

— А хто нами править — Саруман чи Велике Око? — перебив злостивий. — Нам час повертатися до Луґбурца!

— Але як нам переправитися через Велику Ріку, — сказав інший. — Нас замало, через мости не прорвемося.

— Я ж переправився, — наполягав злостивий. — Крилатий назґул чекає нас на північ звідси, на тому березі.

— Ага, аякже! Ти собі полетиш із нашими полоненими, загребеш у Луґбурці всі нагороди та почесті, а нам сунути пішака через цей конячий край? О ні, підемо всі разом. Тут небезпечно, тут повно бунтарів і горлорізів.

— Правильно, треба триматися купи, — пробурчав Уґлук. — Я вам, свиноті, не довіряю. Усі ви хоробрі в себе у хліві. Якби не ми, то всі би розбіглися. Ми хоробрі урук-хаї! Це ми вбили великого лицаря. Ми захопили полонених. Ми слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки — Руки, яка годує нас людським м'ясом. Ми вийшли з Ізенґарда і привели вас сюди, і поведемо назад, кудою схочемо. Це я вам кажу, Уґлук!

— Забагато балакаєш, Уґлуче, — пхикнув злостивий. — Сумніваюся, що це сподобається в Луґбурці. Може, вони захочугь зняти з плечей Уґлука надто тяжку голову. А може, поцікавляться, де він такого набрався. Чи не в Сарумана? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще й вихваляється своєю гидкою білою міткою? Може, вони повірять мені, Ґрішнахові, вірному посланцю; а я скажу таке: Саруман — дурень і брудний зрадник. Але Велике Око не дрімає! Свинотою нас обзивають? І хто? Покидьки дрантивого чаклуна? Не людським м'ясом, а орківським вони годуються, запам'ятайте мої слова.

Зчинився дикий вереск, забрязкотіла зброя. Піпін обережно перекотився, сподіваючись побачити, що відбувається. Його сторожа полізла у сварку. У напівтемряві Піпін розгледів величезного чорного орка, напевно, Уґлука, який стояв обличчям до Ґрішнаха, приземкуватого кривоногого створіння з широкими плечима та довгими, майже до землі, руками. Довкола зібралися менші ґобліни. Піпін здогадався, що то були орки з півночі. Вони повиймали ножі та шаблі, але не наважувалися напасти на Уґлука.

Уґлук крикнув, і до нього підскочило кілька орків, таких самих величезних, як і він. Тоді раптово, без попередження, Уґлук стрибнув уперед і, блискавично рубонувши ятаганом, зніс голови двох супротивників. Ґрішнах відскочив убік і розтанув у темряві. Інші підступили назад, один із них перечепився через нерухоме тіло Мері, вилаявся й упав. І це, мабуть, урятувало йому життя, бо ґобліни перескочили через нього і широкими ятаганами зарубали іншого. То був жовтоіклий вартовий. Його труп тепер лежав поперек Піпіна, все ще стискаючи вищерблений, як пилка, ніж.

— Зброю до піхов! — скомандував Уґлук. — І надалі без дурниць! Рушаймо просто на захід, униз по сходах. Звідти до схилів, а тоді повз ріку до лісу. Іти будемо вдень і вночі. Ясно?

«Так, — подумав Піпін, — поки цей мерзотник буде наводити ееред своїх горлорізів лад, у мене є шанс». З'явилася надія. Лезо чорного ножа різнуло по його руці, а тоді зісковзнуло до зап'ястка. Він відчув, як у долоню стікає кров, але відчув також і холодний дотик криці.

Загін став готуватися до маршу, та деякі північні орки опиралися, тож ізенґардці приборкали їх, зітнувши ще дві голови. Вереск і лайка не вщухали. На якусь мить Піпін залишився без нагляду. Ноги йому зв'язали надійно, та руки — лише на зап'ястках, та ще й не за спиною. Він міг їх згинати, хоча вузол був затягнутий міцно. Він зсунув із себе мертвого орка і тоді, ледве дихаючи, став водити вузлом мотузки вгору-вниз уздовж леза. Ніж був гострий, і мертва рука гримала його міцно. Вузол перерізався! Піпін швиденько схопив шнурок, знову зв'язав його у дві вільні петлі і просунув крізь них дві руки. Тоді завмер.

— Підвести полонених! — гаркнув Уґлук. — І без жартів! Якщо не доведете їх живцем, хтось піде за ними.

Один із орків схопив Піпіна, мов мішок, просунув голову між його зв'язаними руками, потягнув їх донизу так, що Піпінове обличчя ввіткнулося в оркову шию, і побіг. Другий так само закинув за спину Мері. Оркова пазуриста лапа стиснула руку Піпіна, мов металева. Робіт заплющив очі й укотре провалився в лихі сни.

Раптом його знову шпурнули на кам'янисту землю. Було близько опівночі, та серпик місяця вже хилився на захід. Вони стояли на гребені урвища, мов на острові серед блідого туману. Неподалік шуміла вода.

— Розвідники нарешті повернулися, — сказав поруч хтось із орків.

— Ну, що бачили? — буркнув Уґлук.

— Лише одного вершника, та й той подався на захід. Усе спокійно.

— А чи надовго? Дурні! Треба було його пристрелити. Він здійме тривогу. До ранку ті кляті конярі про все довідаються. Тепер нам треба гнати вдвічі швидше.

Тінь нахилилася над Піпіном. То був Уґлук.

— Сядь! — крикнув він. — Мої хлопці втомилися тебе тарабанити. Попереду спуск, підеш своїми ногами. Раджу поворушитися! Ніякого галасу, ніяких спроб утікати. Ми знаємо, як провчити тебе так, аби не зіпсувати для Хазяїна.

Він розрізав мотузки на кісточках і колінах Піпіна, підняв його за волосся і поставив на ноги. Піпін упав, і Уґлук знову смикнув його за волосся. Орки зареготали. Уґлук упхав Піпінові в зуби флягу і влив у рот якесь пекуче пійло. Піпіна обпекло як вогнем, але біль у ногах минув. Він міг стояти.

— Тепер другого! — сказав Уґлук.

Орк підійшов до Мері і стусонув його ногою в бік. Мері застогнав. Уґлук грубо смикнув полоненого і посадив його. Потім зірвав пов'язку з його голови і змастив рану якоюсь темною маззю з дерев'яної коробочки. Мері зойкнув і заборсався. Орки заплескали в долоні й загигикали.

— Ліки не подобаються, — кепкували вони. — Не розуміє, що для нього добре. Гей-гей, ми ще з ним розважимося.

Та зараз Уґлукові було не до розваг. Йому потрібна була швидкість, а для цього він мав збадьорити невільників. Його орківське лікування подіяло швидко. Коли він силоміць влив у горло гобіта напій із фляги, перерізав мотузки і поставив на ноги, Мері вже міг стояти, блідий, але рішучий і бадьорий. Поріз на чолі вже його не турбував, хоча темний шрам залишився на все життя.

— Привіт, Піпіне! — сказав він. — То ти також подався в цей похід? Де ж ми поспимо-поїмо?

— Заткайся! — ревнув Уґлук. — Притримай язика! Не розмовляти між собою. А про всілякі витівки буде повідомлено, й Він знатиме, як вам відплатити. Матимете і сніданок, і постіль — більше, ніж у вас влізе.

Банда збігала вузьким яром до рівнини, оповитої туманом. Мері та Піпін, розділені якимось десятком орків, спускалися разом із усіма. Внизу росла трава, і гобіти пожвавилися.

— Тепер просто вперед! — крикнув Уґлук. — На північний захід. Першим піде Луґдуш.

— А що робитимемо, коли зійде сонце? — збентежилися північні орки.

— Будемо бігти, — відрізав Уґлук. — А ви як думали? Лягти на травичку і чекати, поки білошкірі завітають до нас на бенкет?

— Але ми не можемо бігти під сонцем.

— Побіжите, якщо я допоможу, — сказав Уґлук. — Уперед! Бо ніколи не побачите ваших улюблених нір. Присягаюся Білою Рукою! Жодної користі в поході з цих недороблених печерних хробаків. Уперед, прокляті! Бігом, поки темно!

Банда помчала довгими орківськими стрибками. Вони недотримувалися жодного порядку, штовхалися, лаялись, але бігли дуже швидко. Кожного гобіта охороняли три орки з довгими бичами. Піпін опинився у хвості натовпу. Він не уявляв собі, доки зможе витримувати такий темп: він нічого не їв зі самого ранку. В одного з вартових був канчук. Оркове питво все ще зігрівало його. І голова була ясна.

Раз у раз, цілком непрохано, в його уяві повставало палке обличчя Бурлаки, який нахиляється над темним слідом і все біжить, біжить. Але чи зможе навіть слідопит розібрати щось у плутанині орківських слідів? І попереду, і позаду, і довкола маленькі відбитки їхніх босих ніг затоптували ковані черевики.

Десь за милю від урвища вони опустилися до широкої западини, де ґрунт був м'який і вологий. В останніх променях місячного серпика слабо мерехтів туман. Темні силуети орків розпливались і губилися в імлі.

— Гей там! Зачекайте! — гримнув Уґлук із хвоста.

Раптом Піпіна осяяла чудова думка. Він круто звернув праворуч, ухилився від рук охоронця і стрімко пірнув у туман, але спіткнувся і розтягся на траві.

— Стій! — заволав Уґлук.

Зчинилася спантеличена метушня. Піпін скочив і побіг. Але орки кинулися слідом. Деякі вискочили просто перед ним.

«Не втекти мені! — думав Піпін. — Одна надія — що на мокрій землі залишаться сліди». Він намацав зв'язаними руками брошку на комірі плаща й відчепив її. Щойно довгі пазуристі руки дотягнулися до нього, він випустив брошку. «Буде лежати тут до кінця світу, — подумав він. — Сам не знаю, навіщо я це зробив. Якщо наші врятувалися, то, напевно, пішли за Фродо».

Колючий канчук обвився довкола ніг, і Піпін ледве стримав крик.

— Годі! — крикнув Уґлук, підбігаючи. — Йому ще стільки бігти. Нехай рухаються швидше! А канчуком підганяйте. Але це ще не все, — гаркнув він до Піпіна. — Я тобі все пригадаю. Плата не забариться. Уперед!

Піпін і Мері мало що запам'ятали про решту їхнього шляху. Лихі сни та дійсність сплітались у довгий ланцюг страждань, і надія гасла з кожним кроком. Вони бігли й бігли, намагаючись не відставати від орків, їх раз у раз безжально і вправно шмагали канчуком. Якщо гобіти зупинялися чи шпорталися, їх підхоплювали і якийсь час волокли.

Тепло орківського напою давно не гріло. Піпінові знову стало холодно і погано. Раптом він упав лицем униз на траву. Міцні руки з гострими кігтями схопили його й підняли. І знову його понесли, мов лантух, і довкола розлилася темрява: чи то настала ніч, чи потемніло в очах, — того він не знав.

Невиразно до нього долинув гомін нарікань: здається, орки вимагали відпочинку. Викрикав Уґлук. Гобіта кинули на землю, а він так і лежав, аж поки не провалився у безодню чорних снів. Але не надовго втік він від страждань; у нього знову вчепилися безжальні лапи. Довго трясли його, а потім темрява поволі розступилася, він прокинувся і виявив, що вже ранок. Лунали якісь накази, і його знову кинули на траву.

Так він пролежав якийсь час, намагаючись подолати відчай. Його голова ішла обертом, але з тепла в тілі він здогадався, що йому знову дали ковток пійла. Орк підійшов і кинув йому шматок хліба та кусень в'яленого сирого м'яса. Піпін жадібно проковтнув черствий чорний хліб, але до м'яса не діткнувся. Він зголоднів, але ще не настільки, щоби їсти це м'ясо, про походження якого не наважувався і подумати.

Він сів і озирнувся. Мері лежав неподалік. Вони були на березі вузької бистрої річки. Попереду маячили гори: високий шпиль ловив перші промені сонця. На схилах унизу темною плямою лежав ліс.

Орки кричали і сперечались; от-от мала спалахнути сварка між північними орками й ізенґардцями. Одні показували назад на південь, інші — на схід.

— Ну, то лишіть їх мені! — крикнув Уґлук. — Убивати не можна, сказано ж; але якщо хочете кинути здобич, за якою пхалися стільки шляху, то кидайте! Я сам за ними пригляну. Як завжди, все зроблять войовничі урук-хаї. Боїтеся білошкірих — то втікайте! Утікайте! Онде ліс, — викрикав він, тицяючи вперед. — Ну! Там ваш порятунок. Уперед! І то вже, бо зрубаю ще пару голів, аби решта порозумнішала.

З лайкою та штовханиною десь близько сотні північних орків вирвалося з натовпу і кинулось уздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ізенґардцями — приблизно вісім десятків похмурих, темнолицих, косооких орків із величезними луками та короткими широкими мечами. З північних орків залишилося кілька більших і зухваліших.

— Ну, а тепер дамо раду з Ґрішнахом, — сказав Уґлук; але навіть дехто з його зграї з тривогою позирав на південь.

— Знаю, — бурмотів Уґлук. — Кляті конярі нас винюхали. А все через тебе, Снаґо. Тобі і твоїм шпигунам вуха би повідрізати. Але ми воїни. Ще поживимося конинкою, а то й чимось солодшим.

Нарешті Піпін зрозумів, чому частина орків показувала на схід. Звідти з хрипкими вигуками знову з'явився Ґрішнах, а з ним десятки чотири довгоруких і кривоногих орків зі знаком багряного ока на щитах. Уґлук виступив уперед.

— Усе-таки повернулися! — вигукнув він. — Що, передумали, га?

— Я повернувся перевірити, чи виконується Наказ і чи нічого не сталося з полоненими, — відповів Ґрішнах.

— Та ти що! — здивувався Уґлук. — Даремна турбота. Тут я наглядаю за виконанням наказів. І ще за чим повернувся? Ти так швидко нас покидав, може, щось забув?

— Забув про дурня, — огризнувся Ґрішнах. — Але з ним є ще кілька відважних орків, котрих шкода втрачати. Я знав, що ти ведеш їх на смерть. Я прибув їх порятувати.

— Прекрасно! — зареготав Уґлук. — Тільки якщо боїшся бою — тобі в інший бік. Твоя дорога вела на Луґбурц. Сюди йдуть білошкірі. А що з твоїм хваленим назґулом? Знову прибили під ним коняку? Ну, треба було прихопити його зі собою, він би нам знадобився — якщо нічого кращого за цих назґулів нема.

— Назґули, назґули, — передражнив Ґрішнах, здригаючись і облизуючи губи, наче смакуючи це огидне слово. — Не патякай про те, на чому не розумієшся. Назґули! Ах! Кращого йому закортіло! Колись ти ще пошкодуєш про це. Кривляка! — сердито гаркнув він. — Мав би знати, що вони — зіниця Великого Ока. Тільки для крилатих назґулів іще не час, іще рано. Він не дозволяє їм показуватися на тому березі Великої Ріки передчасно. Вони для війни та інших цілей.

— Бачу, багато ти знаєш, — перебив Уґлук. — Більше, ніж треба. У Луґбурці, напевно, поцікавляться, звідки і чому. Та зараз брудна робота перепадає урук-хаям із Ізенґарда, як завжди. Годі теревенити! Збирай свою голоту! Твої свині погнали до лісу. І ти за ними. До Ріки і так живим не повернувся би. Ну, рушай! Я піду слідом.

Ізенґардці знову закинули Мері та Піпіна на спини. Банда пустилася бігти. Минала година за годиною, а вони все мчали, зупиняючись лише для того, щоби перекинути гобітів новим носіям. Чи тому, що були прудкіші та витриваліші, чи через якийсь задум Ґрішнаха, ізенґардці поступово випередили орків Мордору, й орки Ґрішнаха опинилися в останніх лавах. Невдовзі орки Сарумана вже наздоганяли північних орків. Ліс наближався.

Піпін був увесь у синцях і подряпинах, голова боліла, обличчя кололи щетинисті щоки та вуха носіїв. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків рухались угору-вниз, угору-вниз, невтомно, мовби зроблені з дроту і рогу, відраховували кошмарні секунди нескінченного часу.

Опівдні банда Уґлука перегнала північних орків. Ті знесиліли у промінні яскравого сонця, дарма що сяяло воно у блідому зимовому небі, й бігли, опустивши голови та висолопивши язики.

— Хробаки! — глузували ізенґардці. — Ви вже засмажилися. Білолиці вас усіх переловлять і зжеруть. Вони вже близько!

Крик Ґрішнаха засвідчив, що то був не жарт. Ззаду справді учвал летіли вершники: ще далеко, та наздоганяли орків невблаганно, як потужна хвиля, що наздоганяє мандрівників, загрузлих у сипучих пісках.

Ізенґардці погнали з подвоєною швидкістю, що дуже здивувало Піпіна. Сонце сідало за Імлисті Гори; довгі тіні потягнулися степом. Солдати Мордору також підвели голови і пришвидшили біг. Ліс темнів зовсім близько. Уже почали траплятися поодинокі дерева. Місцевість пішла вгору, дедалі крутіше, та орки не зупинялись. Уґлук і Ґрішнах викрикали, штовхаючи банду на останній ривок.

«Нічого їх не бере. Вислизнуть», — думав Піпін. Він спромігся повернути голову і краєм ока глянути через плече. Зі сходу рівниною мчали вершники й уже порівнювалися з орками. Сонце виблискувало на їхніх списах і шоломах, золотило розвіяне ясне волосся. Вони оточували орків і гнали їх уздовж річки.

Піпін не мав уявлення, що то за народ. Тепер він пожалкував, що в Рівендолі неуважно слухав і мало заглядав у книжку та карти; але в ті дні план походу був у надійніших руках, і він ніколи би не уявив себе окремо від Ґандалфа чи Бурлаки, чи навіть від Фродо. Він спромігся пригадати лише те, що кінь Ґандалфа, Тінебор, родом із цих степів. Це давало невеличку надію.

«Та чи відрізнять вони нас від орків? — подумав він. — Вони, мабуть, ніколи і не чули про гобітів. Я, звісно, мав би тішитися, що цим тварюкам, схоже, настає кінець, але краще би я сам урятувався». Виглядало на те, що він і Мері загинуть разом із орками, раніше, ніж роганці їх помітять.

Серед вершників були вправні лучники. На скаку вони пускали стріли у припізнілих орків, і ті падали; потім вершники швидко поверталися до своїх, уникаючи стріл орків, котрі стріляли навмання, не наважуючись зупинитися. Це повторювалося кілька разів, і стріли долітали навіть до ізенґардців. Один із них, просто перед Піпіном, упав і вже не вставав.

Настала ніч, але вершники у бій не вступили. Багато орків полягло, та залишалося ще принаймні дві сотні. У сутінках вони вибралися на пагорок. До узлісся було недалеко, близько півмилі, та йти далі вони не змогли. Вершники взяли їх у кільце. Групка орків, не послухавшись Уґлука, спробувала пробитися до лісу — повернулися тільки троє.

— Ось ми і прийшли, — осміхнувся Ґрішнах. — Прекрасне керівництво! Сподіваюся, великий Уґлук виведе нас звідси.

— Опустіть цих дрібнолюдиків! — наказав Уґлук, не звертаючи уваги на Ґрішнаха. — Ти, Луґдуше, візьми ще двох і будеш їх стерегти! Не вбивати, хіба що білошкірі прорвуться. Ясно? Поки я живий, вони мені потрібні! Тільки щоби не кричали і не втекли. Зв'яжіть їм ноги!

Останній наказ був безжально виконаний. Але вперше за весь час і обіти опинились один біля одного. Орки шуміли, гарчали і брязкали зброєю, а Піпінові та Мері нарешті вдалося пошепотітися.

— Я вже не думаю про це, — сказав Мері. — Я ледве живий. Хоч би і розв'язали мене — я далеко не відповзу.

— Лембас! — прошепотів Піпін. — Лембас — у мене є ще трохи. А в тебе? Здається, у нас відібрали тільки мечі.

— Пакет був у кишені, — відповів Мері, — тільки, напевно, все розкришилося. Та я і так не досягну ротом до кишені.

— І не треба. Я… — жорстокий стусан нагадав Піпінові, що шум у таборі вщух і що сторожа не дрімає.

Ніч настала холодна і тиха. У пітьмі навколо пригірка, де зібрались орки, запалали сторожові вогні, суцільне червоно-золоте кільце. Вони були на відстані польоту стріли, та вершники не виходили на світло, й орки змарнували безліч стріл, цілячись у вогонь, аж поки Уґлук їх не зупинив. Вершники не подавали ні звуку. Згодом, коли місяць проступив крізь імлу, темні силуети роганців, котрі невтомно стояли на варті, час від часу миготіли в його блідому сяйві.

— Чекають, кляті, сходу сонця! — буркнув один із вартових. — Чому би нам зараз не прорватися? Що той старий Уґлук собі думає, хотів би я знати?

— Будеш ти знати, — гаркнув Уґлук, виступаючи з темряви. — Може, скажеш, що я взагалі не думаю? Прокляття! Ви нічим не кращі за решту голоти — хробаків і почвар із Луґбурца. Куди з такими йти на прорив. Та вони просто заскавучать і дадуть драпака, а конярі їх легко зметуть на рівнині.

Ці хробаки здатні лише на одне — бачити вночі, мов коти. Але й білошкірі, наскільки мені відомо, бачать уночі краще за більшість людей. І не забувайте про їхніх коней! Вони побачать навіть нічний вітер! Але є щось таке, про що вони не здогадуються: Маугур із хлопцями вже в лісі й може вигулькнути будь-якої миті.

Промова Уґлука, очевидно, заспокоїла ізенґардців; але інші орки занепали духом і нарікали. Виставили вартових, але вони полягали спочивати у приємній пітьмі. Місяць знову сховався, і стало так темно, що Піпін нічого не бачив за кілька кроків. Багаття не освітлювали пригірок. Однак вершники не бажали просто чекати до світанку, дозволивши ворогам спокійно спочивати. Раптовий галас на східному боці пагорка показав, що не все було гаразд. Виявилося, що кількоро вершників, зіскочивши з коней, прокралися до табору і закололи чимало орків, а потім знову зникли. Уґлук кинувся вгамовувати паніку.

Піпін і Мері сіли. Їхні вартові-ізенґардці побігли за Уґлуком. У гобітів з'явилася надія на втечу, та відразу ж щезла. Довгі волохаті руки схопили їх за комір і потягли. Гобіти ледве впізнали величезну голову й огидну пику Ґрішнаха; смердючий віддих торкнувся їхніх облич. Орк почав їх обмацувати. Піпін здригнувся, коли цупкі холодні пальці пройшлися по його спині.

— Ну, мої малята! — тихо прошепотів Ґрішнах. — Добре спалося? Чи не дуже? Звісно, місце не дуже вдале: мечі та батоги по один бік, по другий — грізні списи! Маленькому народу не можна встрявати у справи, які для нього завеликі.

Його пальці далі нишпорили, а в очах жеврів холодний, але хижий вогонь. Раптом Піпіна пройняв здогад, мовби він прочитав думки ворога: «Ґрішнах знає про Перстень! Він шукає його, поки Уґлук не бачить: напевно, хоче забрати собі». Серце Піпіна завмирало від страху, хоча водночас він намагався придумати, як скористатися з жадоби Ґрішнаха.

— Не думаю, що так ти знайдеш його, — прошепотів він. — Його не просто знайти.

— Знайти? — перепитав Ґрішнах: його рука перестала нишпорити і стиснула плече Піпіна. — Знайти що? Ти про що, малюче?

Хвилину Піпін мовчав. Потім раптом у темряві заґелґотав:

— Ґолум, ґолум. Нічого, мій дорогесенький, — додав він. Гобіт відчув, як сіпнулися пальці Ґрішнаха.

— Ого! — засичав ґоблін. — Ось він про що. Ого! Дуже, ду-уже небезпечно, мої маленькі.

— Можливо, — підхопив Мері, зрозумівши намір Піпіна. — Можливо, і не тільки для нас. Але тобі краще знати свої справи. Ну, то хочеш його чи ні? І що даси за нього?

— Чи хочу я? Чи хочу я? — перепитав спантеличений Ґрішнах; але руки його трусилися. — Що би я за нього дав? Ви про що?

— Про те, — відповів Піпін, старанно добираючи слова, — що наосліп нічого не знайдеш. Ми би зберегли твої час і зусилля. Та мусиш спочатку розв'язати нам ноги, бо інакше ми нічого не зробимо й нічого не скажемо.

— Мої маленькі дурники, — зашипів Ґрішнах, — усе, що ви знаєте і маєте, витягнуть із вас у відповідний час. Усе! Ви навіть захочете знати більше, щоби задовольнити кого треба, от побачите. Дуже скоро. Та поспішати з допитом не будемо. О ні, дорогенькі! Як ви думаєте, чому вам зберегли життя? Мої дорогенькі малюки, повірте, не через нашу доброту. І навіть не через Уґлука.

— Повірити не важко, — сказав Мері. — Але твоя здобич ще не вдома. І не схоже на те, щоби вона туди прямувала. Якщо ми доберемося до Ізенґарда, великому Ґрішнахові не перепаде нічого — все відбере Саруман. Якщо хочеш щось для себе, то зараз саме час подумати про це.

Ґрішнах почав сердитись. Особливо розлютило його ім'я Сарумана. Час спливав, і галас у таборі вщухав. Уґлук чи хтось інший із ізенґардців міг повернутися будь-якої хвилини.

— Він у вас? У кого з вас? — буркнув Ґрішнах.

— Ґолум, ґолум! — ґелґотав Піпін.

— Переріж мотузки! — наказав Мері.

Гобіти відчували, як сильно трусяться його руки.

— Прокляття на вас, підлі покидьки! — засичав він. — Перерізати мотузки? Та я вам усі жили переріжу, до костей роздягну. Що, думаєте, я не зможу вас порізати на дрібненькі шматочки? Мені не потрібні ваші ноги — можу сам вас винести і мати лише для себе!

Раптом він підхопив обох гобітів. Сила його довгих рук жахала. Він запхав гобітів собі під пахви і притиснув ліктями до боків; міцними долонями затулив роти. Потім, низько пригнувшись, стрибнув уперед, швидко та безшумно добіг до краю пригірка, а там прослизнув повз вартових і, мов нічна примара, помчав схилом униз на захід, до річки, що витікала з лісу. На широкій рівнині перед ним горіло тільки одне багаття.

Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся і прислухався. Усе було спокійно. Повільно рушив далі, зігнувшись мало не до землі. Тоді присів і знову прислухався. Нарешті випростався, мовби приготувавшись до стрибка. Тієї ж миті перед ним виросла тінь вершника. Кінь захропів і став дибки. Чоловік крикнув.

Ґрішнах кинувся на землю, прикривши собою гобітів, а потім витягнув меча. Без сумніву, він радше зарізав би полонених, аніж дозволив їм урятуватися; та це було помилкою. Меч легенько дзенькнув, на лезі сяйнув відблиск ближнього багаття. З темряви просвистіла стріла: чи то лучник майстерно поцілив, чи сама доля спрямувала її, та стріла прошила праву руку орка. Він випустив меч і скрикнув. Пролунав швидкий тупіт копит, Ґрішнах скочив і побіг, але його відразу збили з ніг і прошили списом. Він упав із диким вереском на землю і затих.

Гобіти нерухомо лежали там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві прискакав другий вершник. Завдяки гострому зорові чи якомусь іншому відчуттю кінь легко перескочив через гобітів; але вершник не помітив їх — укритих ельфійськими плащами, надто пригнічених і надто переляканих.

Нарешті Мері заворушився і прошепотів:

— Поки що все чудово, але як зробити так, аби нас тут не проштрикнули.

Відповідь з'явилася негайно. Крик Ґрішнаха розбудив орків. З вереску на пагорку гобіти здогадалися, що їхнє зникнення помітили.

Уґлук, мабуть, зітнув іще кілька голів. Тоді раптом долинули орківські крики у відповідь, поза кільцем вогнів, із лісу та з гір. Напевно, з'явився Маугур і йшов в атаку на обложників. Чути було, як помчали коні. Вершники стискали кільце довкола пагорка, підставляючи себе під стріли орків, аби не випустити нікого з пастки, а другий загін повернув назустріч новоприбулим. Раптом Піпін і Мері усвідомили, що, не зрушивши з місця, вони опинилися поза кільцем: нічого не заважало їхній втечі.

— Отепер, — сказав Мері, — якби в нас були вільні руки-ноги, ми б утекли. Але ж я не можу перегризти ці вузли.

— І не треба, — сказав Піпін. — Усе збирався тобі сказати: в мене руки вільні. Оці петлі я залишив тільки про око. Та спершу треба трішки попоїсти.

Він звільнив руки від мотузки і витяг із кишені пакунок. Коржики були розкришені, та все ще свіжі в листяній обгортці. Гобіти з'їли по два-три шматочки. Лембас нагадав їм прекрасні обличчя, веселощі, смачні страви спокійних днів недалекого минулого. Якийсь час вони задумано жували коржики, не звертаючи уваги на крики та шум близького бою. Піпін перший повернувся до дійсності.

— Треба забиратися, — сказав він. — Зачекай хвилинку!

Меч Ґрішнаха лежав поруч, але для гобіта він був заважкий; тому Піпін проповз уперед і, знайшовши тіло ґобліна, витягнув із піхов довгий гострий ніж. Ним він швидко перерізав пута.

— А тепер уперед! — сказав він. — Коли зігріємося, то, напевно, зможемо йти. Але поки що краще повзти.

І вони поповзли. Земля була м'яка та пружна, і це їм допомагало, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля сторожове вогнище, вони повзли далі й нарешті дісталися до річки, що плюскотіла внизу в темряві глибоких берегів. Тут вони озирнулися.

Шум ущух. Очевидно, Маугура та його «хлопців» знищили або розігнали. Вершники повернулися до свого мовчазного зловісного вартування. Залишалось уже недовго. Ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало сіріти.

— Потрібно сховатися, — сказав Піпін, — бо інакше нас помітять. Неприємно буде, якщо ці вершники виявлять, що ми не орки, після того, як уб'ють нас. — Він підвівся і потупав ногами. — Ці мотузки різали мене, мов дроти, але ноги вже зігрілися. Тепер можу йти. А ти як, Мері?

Мері встав.

— Так, — сказав він, — я теж можу йти. Лембас справді зігріває серце! І набагато приємніше відчуття, ніж тепло від того питва орків. Цікаво, з чого воно зварене. Мабуть, краще не знати. Напиймося води, щоби змити думки про ту гидоту!

— Не тут — берег надто високий, — сказав Піпін, — ходімо далі.

Вони повернулись і поволі пішли вздовж берега. У них за спиною, на сході, світлішало небо. Ідучи, вони безтурботно балакали, обмінюючись враженнями про пережите в полоні, як це вміють робити гобіти. Жоден сторонній слухач, почувши їхню розмову, не здогадався би, що вони перейшли через жахливі страждання, дивом уникнувши катувань і моторошної смерті; навіть тепер, і вони це добре знали, у них було мало шансів знайти друга чи безпеку.

— А ти молодець, Туку, — говорив Мері. — Ти заслуговуєш на цілий розділ у книзі старого Більбо, якщо я коли-небудь матиму нагоду йому про все розповісти. Особливо добре вийшло, коли ти розгадав гру того волохатого негідника й підіграв йому. Тільки от не знаю, чи хтось коли-небудь помітить твій слід чи знайде застібку. З моєю я би нізащо не розлучився, а ти свою, здається, втратив назавжди.

Мені доведеться добряче попрацювати, щоби зрівнятися з тобою. Але тепер направду черга кузена Брендіцапа. Отут він виходить уперед. Здається мені, ти не маєш уявлення, де ми; а от я в Рівендолі час із більшою користю проводив. Ми йдемо на захід берегом річки Енти. Попереду — відроги Імлистих Гір і ліс Фанґорн.

Край лісу темнів просто перед ними. Здавалося, ніч ховалася під його високими деревами, утікаючи від наближення світанку.

— Ну то веди, кузене Брендіцапе, — сказав Піпін. — Туди або нікуди! Нас застерігали від Фанґорну. Але ж така обізнана особа, як ти, про це не забула.

— Зовсім ні, — відповів Мері, — та йти в ліс набагато краще, ніж повертатися на поле бою.

І вони ввійшли в ліс. Дерева здавалися старими як світ. З величезних гілок звисали довжелезні бороди лишайників, погойдуючись від вітру. Опинившись у тіні гілок, гобіти озирнулися — маленькі непомітні постаті, схожі у блідих сутінках на ельфійських дітей прадавніх часів, котрі визирають із одвічних хащів помилуватися своїм першим Світанком.

Далеко за Великою Рікою, за Бурими Землями, ген за сотні ліг, займалася зоря, червона, мов полум'я. Дзвінко заграли бойові роги, вітаючи її. Вершники Рогану жваво пробудилися до життя. Роги сурмили один за одним.

Мері та Піпін чули, виразно в холодному повітрі, іржання бойових коней і несподіваний спів воїнів. Диск сонця піднявся над обрієм, вогняна арка над краєм землі. Тоді з гучним криком вершники пішли в атаку зі сходу; багряне світло виблискувало на кольчугах і списах. Орки заревіли і випустили водночас усі стріли, які ще в них залишалися. Гобіти побачили, як упало кілька вершників, але їхня шеренга пройшла вершиною пагорба, обігнула його й атакувала знову. Більшість уцілілих ворогів кинулась урозтіч, але смерть наздоганяла їх одного по одному. Тільки найупертіша зграя, збившись у чорний клин, рішуче пробивалася до лісу й бігла просто на гобітів. Орки швидко наближались, і здавалося, що їм вдасться врятуватися: троє вершників, котрі перегородили їм дорогу, впали, порубані мечами.

— Ми задовго затрималися тут, — сказав Мері. — Це Уґлук! Не хочеться мені його зустрічати знову.

Гобіти повернулись і кинулись углиб лісу.

Відтак вони не побачили, як оточили Уґлука біля узлісся Фанґорну. Там його здолав Еомер, третій маршал Марки, котрий спішився і бився з ним сам на сам. А в широкому степу гостроокі вершники наздогнали орків, котрі ще мали сили тікати.

Вершники зібрали тіла полеглих товаришів і з похоронними піснями насипали над їхніми тілами курган. Потім розклали велике вогнище і, спаливши орків, розвіяли попіл за вітром. Такий був кінець облави, і про нього ніколи не почули ні в Мордорі, ні в Ізенґарді; та дим від багаття піднімався до неба, і бачило його чимало уважних очей.

IV. Древлен

Тим часом гобіти йшли берегом річки, все на захід і вгору гірськими схилами, все глибше і глибше занурюючись у Фанґорн; ішли так швидко, як дозволяв їм темний і дрімучий ліс. Поступово страх перед орками став слабшим, і вони пішли повільніше. Зненацька вони почали відчувати якусь дивну задуху, наче повітря розтануло і перестало живити легені. Нарешті Мері зупинився.

— Не можу більше, — відсапував він. — Дай хоч дух перевести.

— Гаразд, і води поп'ємо, — сказав Піпін. — У мене горло геть пересохло.

Він виліз на величезний корінь, що опускався у воду, і, нахилившись, зачерпнув складеними долонями. Вода була чиста і холодна, й Піпін пив довго. Мері поліз слідом. Вода відсвіжила їх і, здалося, збадьорила серце; вони трохи посиділи на березі струмка, зануривши зранені ноги у воду і роздивляючись дерева, які мовчки обступали їх довкола, ряд за рядом, без кінця краю, аж поки не поринали в сиву напівтемряву.

— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, прихиляючись до величезного стовбура. — Можна і далі йти вздовж цієї річки, Енти, чи як ти її називаєш, і в разі чого повернутися назад, звідки прийшли.

— Можна було би, якби ноги несли, — сказав Мері, — й дихати було би чим.

— Ага, тут усе таке туманне і затхле, — сказав Піпін. — Чимось нагадує мені старий покій Туків у Сміалах, у Холмі: величезна кімната, в якій меблі поколіннями не пересувались і не мінялися. Кажуть, Старий Тук жив там рік за роком, і його кімната старіла та порохнявіла разом із ним, а відколи він помер, сто років тому, там нічого не змінилося. Старий Геронтіус — мій прапрадід, давненько те все було. Та це ніщо порівняно зі старістю цього лісу. Поглянь-но на цей лишайник, на ці довжелезні бороди та вуса! І більшість дерев частково вкриті сухим торішнім листям. Неохайно. Не уявляю собі, як тут буде весною, якщо вона сюди коли-небудь прийде; бракує тут весняного прибирання.

— Але сонце сюди, напевно, інколи зазирає, — сказав Мері. — Цей ліс зовсім не схожий на Морок-ліс, як його описав Більбо. Там було темно і чорно, і повно всілякої темної нечисті. А тут просто дуже тінисто і страшенно… деревисто. Тут ніяка тварина довго не виживе.

— Гобіт — точно ні, — сказав Піпін. — Мене зовсім не тішить думка, ідо доведеться пройти через увесь ліс. Тут на сто миль навкруги нічого поживного. Які в нас запаси?

— Малі, — зітхнув Мері. — Утікаючи, ми прихопили тільки пару пакуночків з лембасом. — Вони подивилися на залишки ельфійських коржиків: розламані куснички, яких вистачило би лише на якихось п'ять днів, і все. — Ні ковдри нема, ні чогось теплого. Сьогодні вночі будемо мерзнути, куди би ми не пішли.

— Та все ж треба вирішити, куди йти, — сказав Піпін. — Уже, напевно, настав ранок.

Саме цієї миті вони помітили жовтаве світло, що визирало з-за дерев: покрівлю лісу раптом пронизало сонячне проміння.

— Привіт! — зрадів Мері. — Поки ми тут сиділи, Сонце забігло за хмару, а тепер знову виглянуло або, може, просто піднялось і зазирнуло у просвіток. Це недалеко — ходімо подивимось!

Однак іти туди виявилося далі, ніж сподівалися. Місцевість круто піднімалась і ставала кам'янистішою. Світло розливалося дедалі ширше, і невдовзі гобіти опинилися перед прямовисною скелею — гірським схилом чи краєм довгого відрогу далекої гори. На ній не росло жодного дерева, і сонце освітлювало її кам'яну поверхню. Дерева, які росли біля її підніжжя, розпростерли гілля, мовби тягнулися до тепла. Наскільки занедбаним і сірим виглядав ліс раніше, настільки чисто він сяяв тепер брунатними і темно-сірими відтінками кори, гладкої, мов полірована шкіра. Крони дерев яріли м'якою, мов молода трава, зеленню, — то була рання весна або ж її проминальний образ.

На стрімкій поверхні скелі виявилося щось подібне на сходи: природні, напевно, видовбані вітром та дощами, нерівні та криві сходинки. Високо вгорі, майже на рівні верхівок дерев, був уступ, над яким нависла скеля. На крайчику росли тільки кілька кущиків трави й один старий стовбур із двома пригнутими донизу гілками: здавалося, що там стоїть зігнутий старий, гріючись на ранковому сонечку.

— Гайда нагору! — радісно вигукнув Мері. — Там і подихаємо, і роззирнемося!

Вони подерлися догори. Якщо хтось і робив ці сходи, то для більших і довших ніг, аніж у гобітів. Піпін і Мері були такі збуджені, що й не помітили, як незвичайно швидко загоїлися їхні рани та подряпини, і звідки тільки взялися сили. Нарешті вони вибралися на край уступу біля підніжжя старого стовбура; ставши спиною до пагорба та глибоко дихаючи, повернулися на схід. Виявилося, що вони пройшли всього лише якісь три-чотири милі вглиб лісу: вершини дерев опускалися зі схилів до рівнини. Там, біля краю лісу, піднімалися високі стовпи чорного диму і хвилями пливли до них.

— Вітер міняється, — зазначив Мері. — Знову зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?

— Так, — відповів Піпін, — боюся, що сонце визирнуло ненадовго, і скоро все знову потьмяніє. Ах, як шкода! Цей кошлатий старий ліс у сонячному світлі зовсім інший. Я майже полюбив це місце!

— Ти майже полюбив цей Ліс! Чудово! Надзвичайно люб'язно з твого боку, — промовив дивний голос. — Ану оберніться, нехай я погляну на ваші обличчя. Не можу сказати, щоби ви мені сподобались, однак не будемо поспішати. Оберніться!

Великі вузлуваті долоні опустилися на плечі гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім підняли в повітря.

Гобіти побачили найдивовижніше з дивних створіння. Воно було міцне, високе, не менш як чотирнадцять футів зросту, схоже чи то на людину, чи на троля, з довгою головою майже без шиї. Чи воно було вбране в одяг, схожий на зелено-сіру кору, чи то була його шкіра, визначити було важко. Принаймні руки його, там, де відходили від тулуба, були не поморщені, а гладенькі та бурі. Великі ступні мали по сім пальців. Нижня частина обличчя ховалась у довгій сивій бороді, кошлатій, майже гіллястій біля коріння, тонкій і подібній на лишайник на кінцях. Але першої миті гобіти не помітили нічого, крім очей. Ці глибокі очі тепер розглядали гобітів, повільні та величні, але дуже проникливі. Очі були карі зі зеленими іскорками. Пізніше Піпін часто намагався описати своє перше враження від них.

«Таке враження, що за ними — бездонний колодязь, повний давніх спогадів і довгих, повільних, постійних роздумів; але їхня поверхня іскрилася теперішнім: так буває, коли сонце мерехтить на листочках величезного дерева або на брижах глибоченного озера. Не знаю, чому, та мені здалося, мовби щось, що проростало в землі, — спало, мабуть, — чи таке, що відчувало себе чимось між кінчиком корінця та листочка, чимось між глибокою землею та небом, — раптом прокинулось і стало розглядати тебе з такою самою повільною уважністю, з якою зосереджувалося на своїх відчуттях усі незліченні роки».

— Грумм-гумм, — пробурмотів голос, такий низький, наче йшов із дерев'яної труби. — Дивно, дуже дивно! Не поспішати — таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… вони мені сподобалися, ваші голосочки; вони мені про щось нагадали, тільки про що — не пригадаю… Якби я спочатку побачив вас, обов'язково розтоптав би, сприйняв би вас за дрібних орків, а тільки потім би виявив помилку. Ви дуже дивні істоти. І корінці, й гілочки дуже дивні!

Піпін, усе ще приголомшений, перестав боятися. Під поглядом цих очей він відчував радше цікавість, аніж страх.

— Вибачте, — мовив він, — хто ви? Чи… що?

У старих очах промайнула втома; глибокі колодязі прикрилися.

— Грумм, — відповів голос, — ну, я ент, принаймні так мене називають. Так, ент — саме це слово. Декотрі звуть мене Фанґорном, інші — Древленом. Нехай буде Древлен.

— Ент? — перепитав Мері. — Що це таке? А як ви самі себе називаєте? Яке ваше справжнє ім'я?

— Ого-го! — відповів Древлен. — Ого! Довго довелося би тобі слухати! Не поспішай. Тут я ставлю питання. Ви в моєму краї. Хто ж ви такі, хотів би я знати? Я не можу знайти вам місця. Здається, вас немає у старих реєстрах, які я вивчав у молоді роки. Але то було давно, дуже давно… Може, склали вже нові реєстри? Ну ж бо, пригадаємо! Як там воно було?

Вивчи науку про всі створіння! Спершу — чотири вільні народи: Первістки-ельфи — найстарші; Гноми-копайли в темних печерах; Енти, діти землі прадавні; Люди смертні, владарі коней…

Гм-гм-гм.

Зодчі-бобри, олені спритні, Ласі ведмеді, вепри-задири, Люті вовчиська, зайці лякливі…

Гм-гм-гм.

Сокіл в небі, бик у полі, Лань рогата, яструб хижий, Лебідь білий, гадь холодна…

Гумм-гм, гумм-гм, що там далі? Трам, та-ра-рам там, та-рам там… дуже довгий реєстр. Але вас там усе одно нема!

— Та для нас ніколи не знаходиться місця у старих реєстрах і старих історіях, — сказав Мері. — Але ж ми давно живемо на світі. Ми гобіти.

— А чому би не придумати новий рядок? — запропонував Піпін.

Гобітський люд, що мешкає в норах.

Додай нас до чотирьох народів, одразу після людей — Великого Народу, — й усе буде гаразд.

— Гм! Незле, незле, — сказав Древлен. — Це вирішить проблему. Отже, ви живете в норах, так? Дуже розумно, дуже правильно. А хто ж називає вас гобітами? На ельфійську назву не схоже. Усі старі слова придумали ельфи: з них усе почалося.

— Ніхто нас гобітами не називає, ми самі себе так називаєм, — пояснив Піпін.

— Гумм, гм! Ну-у, не поспішайте! Самі себе називаєте гобітами? Але ж не можна всім це розповідати. Якщо ви і далі будете такі необачні, то ще ненароком свої справжні імена вибовкаєте.

— А ми їх і не приховуємо, — підхопив Мері. — Ось я, наприклад, Брендіцап, Меріадок Брендіцап, хоча більшість кличе мене Мері.

— А я — Тук, Переґрін Тук, хоча взагалі мене називають Піпіном, а то і просто — Піпом.

— Гм, але ви справді поспішні, — сказав Древлен. — Я приємно вражений вашою довірою; та не можна ж отак усе відразу розкривати. Знаєте, бувають енти і енти; тобто є енти, а є щось подібне на ентів, так би мовити. З вашого дозволу, я буду називати вас Мері та Піпін — гарні імена. Та свого імені я вам не назву, принаймні поки що. — Зелений вогник заграв у його примружених очах із хитруватою смішинкою. — Хоча би тому, що на це пішло би надто багато часу: моє ім'я росте разом зі мною, а живу я дуже-дуже довго, тож моє ім'я — то ціла історія. У моїй мові, у староентській, так би мовити, справжні імена завжди розповідають історію тих, хто їх носить. Це гарна мова, та щоби розповісти щось нею, потрібно багато часу, і ми нічого нею не розповідаємо, хіба те, що варте тривалої розповіді і тривалого слухання.

А зараз, — і очі його стали яскраві й «теперішні», звузились і посуворішали, — розкажіть, що відбувається? І що ви тут робите? Я бачу і чую (і відчуваю носом) багато що з цього… цього… а-лалла-лалла-румба-каманда-лінд-ор-буруме. Вибачте, це частина цього слова моєю мовою; я не знаю, як назвати це зовнішніми мовами: розумієте, те, на чому я стою, де я стою і милуюся гожим ранком, і роздумую про Сонце, і про трави за лісом, і коней, і хмари, й увесь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Ґандалфа? А ці… бурарум, — він видав низький рокітливий звук, ніби великий розладнаний орган, — ці орки і хлопчисько Саруман в Ізенґарді? Я люблю новини. Та не поспішайте.

— Діється багато чого, — сказав Мері, — навіть якщо швидко розповідати — вийде довго. Та ви наказували нам не поспішати. То, може, не варто викладати все відразу? Ви не образитеся, якщо ми запитаємо, що ви збираєтеся з нами робити і на чиєму ви боці? Ви знайомі з Ґандалфом?

— Так, знайомий: він єдиний із чарівників, хто по-справжньому піклується про дерева, — відповів Древлен. — А ви його знаєте?

— Так, знали, — сумно відповів Піпін. — Він був наш великий друг і проводир.

— Ну, тоді я відповім на ваші запитання, — мовив Древлен. — Я з вами нічого не збираюся робити — нічого «для вас», як ви хотіли сказати, без вашої згоди. А разом ми можемо зробити багато чого. Я нічого не знаю про боки. У мене своя дорога; та ваш шлях на якийсь час може злитися з моїм. Але ви згадали про майстра Ґандалфа так, наче його історія вже закінчилася.

— Так, справді, — сумно відповів Піпін. — Історія триває, та Ґандалф із неї випав.

— Охо-хо! — зітхнув Древлен. — Гм, гм… о, ну-у… — Він довго і мовчки дивився на гобітів. — Гм… о… ну, я сам не знаю, що сказати. Розповідайте!

— Якщо ви хочете дізнатися більше, — мовив Мері, — ми все розповімо. Та на це знадобиться якийсь час. Чи не поставили би ви нас на землю? Ми посиділи би тут разом на сонечку. Ви, напевно, втомилися нас тримати.

— Гм, втомився? Ні, я не втомився. Я так швидко не втомлююсь. І я не сідаю. Я не дуже, гм, гнучкий. Але сонце вже сідає. Що ж, залишимо цю… Як ви називаєте це місце?

— Скеля? — підказав Піпін.

— Уступ? Сходинка? — додав Мері. Древлен повільно повторив слова.

— Скеля? Так, це воно. Хоча надто поквапне ім'я для того, що стоїть тут, відколи створено цю частину світу. Але нічого. Ходімо звідси.

— Куди? — запитав Мері.

— До мене додому, тобто до одного з моїх домів, — відповів Древлен.

— А це далеко?

— Не знаю. Для вас, може, і далеко. Та яке це має значення?

— Ну, розумієте, ми загубили всі наші речі, — пояснив Мері. — У нас залишилося тільки трішки харчів.

— О! Гм… Про це не турбуйтеся, — сказав Древлен. — Я пригощу вас таким напоєм, від якого ви будете рости і зеленіти, довго-довго. А якщо ми вирішимо розійтися, я зможу висадити вас, де завгодно. Ходімо!

Обережно, але міцно тримаючи гобітів у долонях, Древлен спочатку підняв одну, потім другу величезну ногу і присунувся до краю уступу. Його коренеподібні пальці ніг чіплялися за скелю. Тоді повільно і поважно, сходинка за сходинкою, він спустився в ліс.

І відразу ж рушив неквапливими широкими кроками в хащі, все глибше і глибше, не відходячи від річки, постійно піднімаючись гірським схилом. Багато дерев, здавалося, спало і не помічало його, як і інших створінь, що проходили тут; інші здригались, а деякі піднімали гілля в нього над головою. Він ішов і безугаву розмовляв сам зі собою, мовби дзюрчав довгий струмок мелодійних звуків.

Якийсь час гобіти мовчали. Вони почувалися напрочуд затишно та безпечно, і їм було над чим поміркувати. Нарешті Піпін наважився заговорити.

— Вибачте, Древлене, — сказав він, — чи можна дещо запитати? Чому Келеборн застерігав нас, аби ми не ходили у ваш ліс? Він казав, що тут дуже легко заблукати.

— Гм, так і казав? — буркнув Древлен. — Я міг би сказати те саме, якби ви йшли у зворотному напрямку. Глядіть, не заблукайте в хащах Лауреліндоренану! Так колись називали його ельфи, але тепер вони скоротили це ім'я — Лотлорієн. Можливо, вони праві: може, він сохне, а не росте. Земля Долини Співучого Золота — ось що було там у давні часи. А тепер це — Квітка Мрій. О, це дивне місце, і не кожен ризикне там з'явитися. Мене дивує, як ви звідти вибрались, а ще більше — як туди потрапили: безліч років цього не траплялося з жодним чужинцем. Дуже дивний край.

Але і цей також. Журяться тут усі. Так-так, журяться. Лауреліндоренан лінделорендор малінорнеліон орнемалін, — проспівав він неголосно. — Вони там відгородилися від усього світу. І цей край, і всі решта, крім Золотого Лісу, стали іншими, не такими, як тоді, коли Келеборн був молодий. Усе-таки:

Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, —

так колись вони говорили. Багато чого змінилося, та дещо залишилося правильним.

— Не розумію, — запитав Піпін. — Що правильне?

— Дерева й енти, — сказав Древлен. — Я не все розумію, що відбувається, тому і не можу вам пояснити. Деякі з нас усе ще справжні енти, ще повні життя, але інші засинають, дерев'яніють, так би мовити. Більшість дерев, звісно, — просто дерева; та деякі наполовину прокинулися. Деякі геть прокинулись, а хтось… ну, стає ентуватим. І так було завжди.

Коли таке стається з деревом, то виявляється, що деякі з них мають погані серцевини. Деревина тут ні до чого, я не це маю на увазі. Наприклад, я знав кількох добрих старих верб понад Ентою, давним-давно це було, на жаль! Усі вони були дуплаві, просто розсипались, але тихі й ласкаві, мов юні листочки. А от у долинах серед гір є дерева міцні, як кремінь, але наскрізь зіпсовані. І таке трапляється дедалі частіше. У цьому краї завжди були небезпечні місця. І досі ще є чорні ділянки.

— Як у Пралісі на півночі, так? — запитав Мері.

— Так, так, схоже, тільки набагато гірше. Я не маю сумніву, що на півночі збереглися тіні ще з часів Великої Темряви. Та в цьому краї є такі долини, яких Темрява взагалі не покидала, а дерева там старіші за мене. Ми, певна річ, робимо, що можемо. Відганяємо чужинців і відчайдухів, прополюємо і навчаємо, стережемо і зберігаємо.

Ми, старі енти, — пастирі дерев. Дуже мало нас лишилося. Кажуть, що вівці з часом стають схожі на пастуха, пастух — на вівцю; але поволі, однак одні і другі — недовговічні. У дерев і ентів усе швидше та ближче, і ми існуємо разом століттями. Енти більше подібні на ельфів: менше за людей зацікавлені самі собою і краще розуміють суть речей. І знову ж таки енти більше подібні на людей, бо мінливіші, ніж ельфи, і швидше набувають кольору довкілля, так би мовити. А може, кращі за одних і других: бо вони постійніші та здатні довше зосереджуватися на чомусь одному.

Тепер дехто з моєї сім'ї зовні став як дерева, і розворушити їх можна хіба чимось надзвичайним; вони навіть розмовляють лише пошепки. Зате деякі з моїх вихованців потроху прокидаються, ворушать гіллям, можуть говорити. Звісно, почали все ельфи: вони будили дерева, вчили їх говорити і самі вчилися деревної мови. Ельфи старих часів завжди хотіли з усіма розмовляти. Але потім настала Велика Темрява, ельфи відпливли за Море чи втекли до відлюдних долин і склали пісні про часи, які ніколи не повернуться. Ніколи… Так-так, колись давно звідси й аж до Гір Лун простягався один ліс, і все це називалося Східним Краєм.

Ото були просторі дні! Тоді я міг іти і співати цілими днями, і чути лише луну в гірських розколинах. Наші ліси були схожі на ліси Лотлорієну, тільки густіші, міцніші, молодші. А яке духмяне було повітря! Бувало, я весь тиждень нічого не робив, лише дихав.

Древлен замовк, але йшов далі, нечутно переставляючи свої величезні ноги. Тоді знову замугикав, спочатку тихо, а потім дедалі голосніше. Потроху гобіти зрозуміли, що він співає для них.

У вербових лугах Тасарінану я блукав навесні. О, ті пахощі й барви весни в Нан-тасаріоні! Я казав: гарно тут. Прийшов я улітку в берестовий гай Оссіріанду. О, ті відблиски світла й мелодія літа в Семиріччі Оссіру! Тут найкраще — гадалось. Восени я ввійшов у буковий ліс Нелдорету. О, ті золото й червінь, і шепіт осіннього листу в Таур-на-нелдорі! Що ж я міг іще бажати? Я сосни величні в нагір'ях Дортоніону навідував взимку. О, ті білі вітри серед чорного віття узимку в Ород-на-Тоні! Аж до неба мій спів долинав. А нині ті землі укрила вода, Залишились Амбарона, і Тауреморна, і Альдаломе, Моя рідна земля, ліс мій Фанґорн, Де коріння тривке, А опалих літ більш, ніж листків У Тауреморналоме.

Він доспівав пісню і далі крокував мовчки, а в усьому лісі не чути було ні звуку.

День пригасав, сутінки залягали довкола стовбурів. Нарешті гобіти і іобачили перед собою неясні темні тіні крутосхилу: вони підійшли до підніжжя гір, до зеленого коріння високого Метедрасу. Їм назустріч із джерел у верхів'ях схилом гори шумливо збігала юна Ента. Праворуч під річки тягнувся довгий укіс, убраний у траву, сіру в сутінках. Дерева там не росли, й укіс був відкритий небу; в озерах між берегами хмар уже виблискували зірки.

Древлен прокрокував схилом угору, не сповільнюючи ходи. Раптом гобіти побачили попереду широкий вхід. Два високі дерева стояли обабіч, мов живі стовпи воріт; але воріт там не було, тільки переплетені гілки. Коли старий ент наблизився, дерева підняли гілля й усе листя привітно зашурхотіло. Дерева були вічнозелені, і їхнє темне та гладеньке листя виблискувало в сутінках. За ними відкрився просторий майданчик, ніби в товщі гори була вирубана долівка великої зали. По обидва боки на висоту майже п'ятнадцяти футів підіймалися стіни, а вздовж кожної стіни стояли дерева, висота яких чимдалі вглиб також зростала.

У дальньому кінці стіна була прямовисна, а біля її підніжжя мовби видовбано неглибоку нішу, перекриту склепінням, — єдиним дахом цієї зали, якщо не брати до уваги гілок, які при вході затіняли всю долівку, крім широкої відкритої стежки посередині. Невеликий струмок, назбираний із багатьох джерел угорі, спадав донизу крутою скелею, розбиваючись на срібні краплини, мов тоненька завіса перед нішею. Вода знову збиралась у кам'яному жолобі в долівці серед дерев і бігла звідти вздовж відкритої стежки, щоби приєднатися до Енти в її подорожах лісом.

— Гм, ось ми і прибули, — сказав Древлен, перериваючи довгу мовчанку. — Ми зробили близько сімдесяти тисяч ентівських кроків, скільки це у ваших вимірах — не знаю. Так чи інак, а ми зараз біля підніжжя Останньої Гори. Коротко, вашою мовою, цю місцину можна назвати Джерельними Покоями. Мені тут подобається. Тут ми і заночуємо.

Він опустив гобітів у траву під рядами дерев, і вони пішли за ним до великої арки. Тепер гобіти помітили, що під час ходи ент майже не згинає колін, хоча кроки його широкі. Перш ніж опустити додолу всю ступню, він устромлював у землю великі (справді дуже великі та дуже широкі) пальці ніг.

Хвилину Древлен постояв під дощем із джерела, глибоко вдихнув, а тоді засміявся й увійшов під склепіння. Там стояв величезний кам'яний стіл, але не видно було жодного стільця. У глибині ніші було темно. Древлен підняв дві великі чаші й поставив на стіл. Здавалося, чаші наповнювала звичайна вода; та Древлен простягнув над ними руки — й одна чаша спалахнула золотистим, а інша — смарагдовим сяйвом; змішавшись, ці промені освітили нішу так, ніби літнє сонце сяйнуло крізь покров весняного листя. Озирнувшись, гобіти помітили, що дерева також засяяли, спочатку слабко, а потім яскравіше, аж нарешті кожен листочок оточили крайки світла, зеленого, золотого та мідно-червоного, а стовбури здалися колонами, вирізьбленими з осяйного самоцвіту.

— Ну, ну, тепер можна і побалакати, — сказав Древлен. — Гадаю, ви хочете пити. Мабуть, і потомилися. Випийте оце!

Він відійшов у кінець ніші, й гобіти побачили, що там стояли високі кам'яні глеки з важкими покришками. Древлен підняв одну з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи: один дуже великий і два менші.

— Це оселя ента, — сказав він, — тому стільців тут немає. Та ви можете сісти на столі.

Він підняв гобітів і посадив на велику кам'яну плиту, футів шість над землею, і вони сиділи, звісивши ноги, і попивали ковтками напій.

Трунок був подібний на воду, справді дуже подібний на воду, яку вони пили з Енти на околиці лісу, однак мав якийсь особливий аромат чи присмак, який важко було описати: він був невиразний, але нагадував запах далекого лісу, принесений прохолодним нічним леготом. Дія напою почалася з кінчиків пальців ніг, а тоді поступово піднялася догори, аж до кінчиків волосся, наповнюючи гобітів свіжістю і бадьорістю. Вони справді відчули, як волосся заворушилося, закучерявилося, почало рости. Тим часом Древлен обмив ноги у басейні за аркою і спорожнив свій келих одним ковтком, одним довгим повільним ковтком. Гобітам уже здавалося, що він ніколи не закінчиться.

Нарешті Древлен поставив келих на стіл.

— У-хх… — зітхнув він. — Гм, гумм, ну, тепер буде легше розмовляти. Можете сісти на долівці, а я ляжу — тоді напій не вдарить мені в голову, і я не засну.

Біля правої стіни стояло велике ліжко на низьких ніжках, якихось два фути заввишки, густо заслане травою та папороттю. Древлен поволі опустився на ліжко, майже не зігнувшись у попереку, і простягнувся на повний зріст, підклавши руки під голову і дивлячись на стелю, де миготіли золотаво-зелені відблиски, мов листя в сонячному світлі. Мері та Піпін примостилися поруч на подушках із сіна.

— Отепер розкажіть мені свою історію, тільки не поспішайте, — попросив Древлен.

І гобіти розповіли про свої пригоди з того дня, коли вони покинули Гобітон. Розповідали вони безладно, постійно перебиваючи один одного, і Древлен часто зупиняв їх, повертаючись до якогось попереднього моменту, або заскакував наперед, розпитуючи про наступні події. Вони нічого не розповіли про Перстень і не сказали, чому вирушили в дорогу і куди прямували; а Древлен і не питав.

Його страшенно цікавило все: Чорні Вершники, Елронд і Рівенділ, Праліс і Том Бомбадил, Копальні Морії, Лотлорієн і Ґаладріель. Знову і знову просив він їх описати Шир і його околиці. Потім Древлен поставив дивне запитання:

— А в тих краях, гм, чи не зустрічали ви ентів? Ну, не ентів, а дружин ентів, хотів я сказати.

— Дружин ентів? — перепитав Піпін. — А які вони? Схожі на вас?

— Так, гм-гм… не зовсім, тепер я не знаю, — задумливо відповів Древлен. — Але їм би сподобалася ваша країна, тому я і запитав.

Однак особливо Древлена цікавило все те, що стосувалося Ґандалфа; а справи Сарумана цікавили його найбільше. Гобіти щиро пожалкували, що дуже мало знають про них: тільки доволі невиразний Семовий переказ почутого на раді в Елронда. Зате вони напевне знали, що Уґлук і його ватага прийшли з Ізенґарда, і господарем їхнім був Саруман.

— Гм, гумм… — пробурмотів Древлен, коли їхня розповідь дійшла нарешті до опису битви між орками та вершниками Рогану. — Ви мені насправді розповіли масу новин. Звичайно, розповіли не все. Та я не маю сумніву, що ви дієте так, як би того бажав Ґандалф. Відчуваю, відбувається щось дуже велике, а що саме, я, можливо, дізнаюсь у щасливу чи лиху годину. Присягаюся корінням і сучками, діється щось дивовижне: раптом з'являється маленький народ, якого немає у старих реєстрах, і — погляньте-но! — Дев'ять забутих Вершників відроджуються, щоби за ними полювати, Ґандалф веде їх у велику подорож, Ґаладріель дає їм притулок у Карас-Ґаладоні, орки переслідують їх у Дикому Краї: видається, що вони потрапили у велику бурю. Будемо сподіватися, що вони її витримають.

— Ну, а ви? — запитав Мері.

— Гумм, гм, я ніколи не переймався великими війнами, — сказав Древлен, — вони переважно стосуються людей і ельфів. Це — справа чарівників: чарівники завжди переймалися майбутнім. А мене майбутнє не хвилює. Врешті, я не стою на чиємусь боці, тому що ніхто не стоїть цілком на моєму боці, якщо ви мене розумієте: ніхто не турбується про ліси так, як я, навіть теперішні ельфи. І все ж до ельфів я ставлюся краще, ніж до інших: саме ельфи давним-давно вилікували нас від німоти, і це той дар, про який не можна забути, хоча відтоді шляхи наші розійшлися. Та є і такі, на чиєму боці я ніколи не буду; я цілком проти них… цих… бурарум… — він знову забурчав із великою огидою, — цих орків і їхніх правителів.

Я стривожився, коли тінь лягла на Морок-ліс, але коли вона відступила в Мордор, то перестав хвилюватися: Мордор звідси далеко. Та вітер, здається, починає дути зі Сходу і може принести погибель для всіх лісів. Старий ент не може стримати бурю: він або переживе її, або зламається.

Та є ще Саруман! А Саруман — сусід, я не можу його не помічати. Гадаю, я мушу щось робити. Останнім часом я багато розмірковував, що мені з ним робити.

— А хто такий Саруман? — запитав Піпін. — Що ви про нього знаєте?

— Саруман — це чарівник, — відповів Древлен. — Більше я нічого не скажу. Мені не відома історія чарівників. Уперше вони з'явилися після того, як Великі Кораблі припливли з-за Моря; та чи прибули вони на цих кораблях, того я не знаю. Саруман серед усіх вважався найвидатнішим. Нещодавно — а за вашими мірками, дуже давно — він перестав мандрувати світами і втручатись у справи людей і ельфів, і засів в Анґреності, або в Ізенґарді, як його називають роганці. Спершу він був непомітний, але потім його слава почала рости. Подейкують, його обрали головою Білої Ради, але з того нічого доброго не вийшло. Тепер я думаю, що вже тоді Саруман звернув на лихий шлях. Так воно чи ні, але сусідів він тоді не чіпав. Ми часто з ним розмовляли. Був час, коли він постійно прогулювався моїм лісом. Тоді він був увічливий, завжди питав мого дозволу (принаймні коли мене зустрічав) і любив слухати. Я розповів йому багато такого, про що би він сам ніколи не дізнався, та він ніколи не віддячував мені тим самим. Не пригадаю, щоби він колись щось розповідав. І таким він ставав усе більше; його обличчя, наскільки я пригадую, — хоча не бачив його вже давно, — почало нагадувати вікно в кам'яній стіні, вікно з віконницями зісередини.

Гадаю, що тепер я розумію, чого він прагне. Він хоче Влади. Його розум — із металу та коліщаток; і він не дбає про живих істот, хоча при нагоді використовує їх. І зараз стало зрозуміло, що він чорний зрадник. Він злигався з ницими орками. Брм, гм! І навіть гірше: він щось із ними робить, щось небезпечне. Бо ці ізенґардці радше схожі на поганих людей. Усі злі створіння, котрі прийшли разом із Великою Темрявою, не зносять сонця; а орки Сарумана, хоч і ненавидять сонячне світло, все ж терплять його. Цікаво, що ж він таке витворив? Чи вони — це зруйновані люди, чи він схрестив орків і людей? То було би страшенне зло!

Древлен пробурчав щось ентською мовою, мовби промовляючи потойбічні прокляття.

— З певного часу я почав замислюватися, чому це орки так сміливо гуляють моїм лісом, — продовжував він. — Лише нещодавно я здогадався, що винен тут Саруман і що вже багато років він вивідував стежки та мої таємниці. Тепер він із його злим народом плюндрує мій ліс. На кордонах вони рубають дерева — здорові дерева. Деякі дерева вони рубають і залишають гнити — такі орківські пустощі; та більшість забирають зі собою і підживлюють вогонь у печах Ортханка. Цими днями над Ізенґардом постійно стоїть хмара диму.

Прокляття на нього, коріння та гілля! Багато з тих дерев були моїми друзями, я знав їх іще горішками та жолудями; у багатьох був свій власний голос, який тепер втрачено назавжди. І там, де колись співали гаї, тепер зруби з пнями й ожиною. Я був бездіяльним. Усе пустив на самоплив. Час усе це припинити!

Древлен різко підвівся з ліжка й ударив кулаком по столу. Чаші-світильники здригнулись і викинули два язики полум'я. В очах ента спалахнув зелений вогонь, борода настовбурчилася, як величезний віник.

— Я мушу це припинити! — прогримів він. — Ви підете зі мною. Ви зможете мені допомогти. І тим самим допоможете своїм друзям: якщо Сарумана ніхто не стримає, Роган і Ґондор опиняться в кільці ворогів. Тепер нам по дорозі — до Ізенґарда!

— Ми підемо з тобою, — сказав Мері. — Зробимо все, що можемо.

— Так! — підхопив Піпін. — І я би хотів побачити, як буде знищено Білу Руку. Я хотів би бути присутній при тому, навіть якщо з мене буде мало користі: ніколи не забуду Уґлука та біг через Роган.

— Прекрасно! Прекрасно! — зрадів Древлен. — Але я поквапився. Не можна квапитися. Я надто розпалився. Тепер мушу охолонути й усе обміркувати; легше крикнути «припинити», ніж це справді зробити.

Він підійшов до арки і трохи постояв під дощем із джерела. Тоді засміявся, обтрусився, й усюди, де краплі падали на землю, вони спалахували червоними та зеленими іскрами. Потім він знову ліг на ліжко і притих.

Через якийсь час гобіти знову почули його бурмотіння. Здавалося, він рахував на пальцях.

— Фанґорн, Фінґлас, Фладріф, так-так… — зітхнув ент. — Біда в тому, що нас залишилося мало, — сказав він, звертаючись до гобітів. — З тих перших ентів, котрі гуляли лісами до наступу Темряви, лишилося тільки троє: я, Фанґорн, та ще Фінґлас і Фладріф — якщо послуговуватись ельфійськими іменами; та ви можете звати їх Листяник і Лубок. З нас трьох двоє, Листяник і Лубок, не дуже надаються для справи. Листяник поринає у сплячку, деревіє, можна так сказати: ціле літо простояв напівсонний по коліна у траві. Весь листям заріс. Колись він узимку прокидався, але тепер так розіспався, що й узимку далеко не піде. Лубок мешкав на гірських схилах на захід від Ізенґарда, там, де сталося найбільше нещастя. Його самого поранили орки, а багато його деревних стад згубили і скалічили. Він пішов високо в гори, до беріз, яких любить найбільше, і не бажає звідти спускатись. Однак, сподіваюся, що і з молодих я зберу чудовий загін — якщо зможу роз'яснити їм, що потрібно, якщо зможу підняти їх: ми народ повільний. Як жаль, що нас так мало!

— Чому вас так мало, якщо ви мешкаєте тут віддавна? — здивувався Піпін. — Багато померло?

— Та ні! — відповів Древлен. — Ніхто не вмер зсередини, якщо так можна сказати. Звісно, за довгі роки траплялися нещасні випадки; а багато просто здерев'яніло. Нас ніколи не було багато, й кількість наша не збільшувалася. Ми не маємо нащадків — не маємо дітей, як ви це називаєте, не маємо вже страшенно багато років. Розумієте, ми втратили своїх жінок.

— Як це сумно! — вигукнув Піпін. — Як це сталося, що вони всі повмирали?

— Вони не повмирали! — відповів Древлен. — Я ж не сказав «померли». Ми їх втратили, сказав я. Вони кудись зникли, і ми не можемо їх відшукати. — Він зітхнув. — Я думав, про це відомо всьому світу. Люди й ельфи від Морок-лісу до Ґондору співали пісні про наші пошуки жінок. Не може такого бути, щоби їх усі забули.

— Ну, мабуть, пісні просто не дійшли до Гобітона, — сказав Мері.

— Може, ви би нам розповіли чи заспівали якусь пісню?

— Так, неодмінно, — відповів Древлен, явно втішений таким проханням. — Але я розповім дуже коротко, бо треба вже закінчувати розмову: завтра ми скликаємо раду і, можливо, рушаємо в дорогу.

— Це досить дивна та сумна історія, — продовжив він після паузи. — Коли світ іще був молодий, а ліси — дикі та просторі, енти зі своїми дружинами — а були вони такі гарні (ах, моя Фімбретіль Легконога, де моя молодість!) — жили разом. Але серця наші прагнули різного. Енти любили все, що зустрічали на світі: великі дерева, дикі хащі, схили високих гір; вони пили воду з гірських джерел і їли тільки ті плоди, які самі падали під ноги; вони зналися з ельфами і розмовляли з деревами. А дружини ентів віддавали перевагу маленьким деревам і залитим сонцем галявинам на узліссях; вони милувалися ягодами на терні та цвітом дикої яблуні й черешні навесні, зеленим зіллям на прилуках улітку, достиглим колоссям на осінніх полях. Розмовляти з рослинами вони не бажали, та хотіли, щоб усе підкорялось і слухалося їх. Дружини ентів наказували рослинам рости так, як хотіли того вони, і приносити більше то листя, то плодів; бо вони прагнули порядку, достатку та спокою (в їхньому розумінні це означало, що кожна річ має залишатися там, де вони її розмістили). Тож наші дружини виростили сади й оселились у них. Але енти продовжували кочувати й у сади заходили вряди-годи. Потім, коли на північ прийшла Темрява, наші дружини перейшли через Велику Ріку і заклали нові сади, обробили нові поля, і ми стали відвідувати їх іще рідше. Коли Темряву було подолано, сади наших дружин пишно розквітли, на ланах заколосилася пшениця. Багато людей навчилися майстерності в наших дружин і дуже їх шанували, а ми стали тільки легендою, таємницею в серці лісу. Однак ми і досі живі, а сади наших жінок давно занедбані: люди звуть їх тепер Бурими Землями.

Пам'ятаю, якось дуже давно, в часи війни між Сауроном і людьми з-за Моря, я захотів побачити свою Фімбретіль. Коли я бачив її востаннє, вона була все ще прекрасна, хоч і не така, як дівчата в давнину. Бо наших дружин зігнула важка праця, від сонця їхня шкіра потемніла, а волосся вигоріло до відтінку дозрілого зерна, щоки ж стали червоні, мов яблука. Однак їхні очі залишались очима нашого народу. Ми перетнули Андуїн і прийшли на їхні землі; та побачили пустелю: все було спалено та викорчувано, тому що там прокотилася війна. Наших дружин там не було. Довго ми кликали їх, довго шукали; і розпитували в усіх зустрічних народів, яким шляхом пішли дружини ентів. Одні говорили, що ніколи їх не зустрічали; другі — що бачили їх по дорозі на захід, ще інші вказували на схід або на південь. Але ми не могли знайти їх ніде. Велика була наша печаль. Але дикий ліс кликав нас, і ми повернулися до нього. Ще багато років ходили ми шукати наших дружин, ходили далеко, вигукуючи їхні прекрасні імена. Та з плином часу ми залишали дикі ліси все рідше і ходили не так далеко. А нині дружини ентів — це лише спогади для нас, і бороди наші довгі та сиві. Ельфи склали про ті пошуки багато пісень, і деякі з них люди переклали своїми мовами. Та ми пісень не співаємо — нам досить промовляти їхні прекрасні імена, згадуючи про них. Ми віримо, що ще зустрінемося з ними і, може, знайдемо такий край, де житимемо разом і будемо щасливі. Але старе пророцтво каже, що це трапиться лише тоді, коли і ми, і вони втратимо все, чим володіємо. І цілком можливо, що цей час тепер наближається. Бо якщо колись давно Саурон згубив сади наших дружин, то нині Ворог може знищити всі наші ліси.

Про це йшлося в ельфійській пісні, чи принаймні так я її розумію. Пісню ту співали вздовж усієї Великої Ріки. Зауважте, це не ентівська пісня — у нас би вона була набагато довша! Та ми вивчили її напам'ять і наспівуємо час від часу. Ось як вона звучить вашою мовою:

ЕНТ:

Коли Весна пробудить лист і соки у гілках; І просвітліє дикий ліс, і вітер у думках; Широкий крок, глибокий вдих, повітря ріже грудь Вернись до мене і скажи: «Земля прекрасна тут!»

ЕНТОВА ДРУЖИНА:

Коли Весна прийде в поля, і проросте зело; І ляже цвіт, неначе сніг, деревам на чоло; І злива й Сонце на Землі поширять аромат — Мій край найкращий буде, я не повернусь назад.

ЕНТ:

В обідню пору золоту, як Літо припече, І сон дерев, немов ріка, повільно потече У прохолоді лісовій, у західних вітрах, Вернись до мене і скажи: «Твій край чудовий, ах!»

ЕНТОВА ДРУЖИНА:

Коли зігріє Сонце плід і ягода зросте; Коли солома золота і жито золоте; І пахне мед, і яблук дух, хоч західні вітри, Під Сонцем я залишусь тут найкращої пори!

ЕНТ:

Коли Зима, страшна Зима, впаде на гори й ліс, Дерева потрощить, і ніч настане на Землі; І східний вітер прилетить, тоді крізь сніг з дощем Гукну тебе, знайду тебе — і разом заживем!

ЕНТОВА ДРУЖИНА:

Зима настане, стихне спів, і ніч огорне світ, І світло, й праця проминуть посеред голих віт; Лиш я чекатиму тебе, гукну — і ти прийдеш: Крізь сніг з дощем тоді підем разом у світ без меж!

ОБОЄ:

Ми разом будемо іти — на Захід наша путь, І у далекому краю наші серця спічнуть.

Пісня закінчилась.

— Отака пісня, — сказав Древлен. — Звичайно, ельфійська — легка, коротка, закінчилася, ледве почавшись. Як на мене, доволі гарна. Та енти могли би заспівати довшу, якби мали час! Але зараз я встану і трохи посплю. Ви де станете?

— Ми зазвичай спимо лежачи, — сказав Мері. — Нам добре тут, де ми є.

— Спите лежачи! — здивувався Древлен. — Ах, звісно… Гм, гумм… Я й забув: ця пісня нагадала мені давні часи; навіть здалося, що я розмовляю з молодими ентами. Ну що ж, лягайте в ліжко. А я постою під дощем. На добраніч!

Мері та Піпін видерлися на ліжко і поскручувалися калачиками на м'якій траві — свіжій, духмяній і теплій. Світіння та мерехтіння дерев пригасло; але у просвіті арки видно було Древлена, який стояв завмерши, з піднятими догори руками. Яскраві зірки з'явилися на небі й освітлювали воду, що спадала на його пальці та голову і сотнею сріблистих бризок скрапувала до його ніг. Під тихий плюскіт крапель гобіти поснули.

Коли вони прокинулися, холодне сонце вже зазирало під склепіння. Високо в небі східний вітер гнав розірвані хмари. Древлена не було видно ніде; та коли Мері й Піпін вийшли помитись у басейні під аркою, до них долинуло його мугикання та наспівування, і Древлен з'явився на стежці між деревами.

— Гм, гумм… Доброго ранку, Мері та Піпіне! — загудів він, помітивши гобітів. — Довго ж ви спали. А я сьогодні вже прогулявся на кілька сотень кроків. Зараз поп'ємо і рушимо на Ентське Віче.

Він наповнив два келихи з кам'яного глека — цього разу з іншого. Смак напою був не такий, як увечері: густіший і ситніший, так би мовити, більше схожий на їжу. Поки гобіти пили, примостившись на крайчику ліжка, і жували крихти ельфійських коржиків (більше тому, що вважали їжу необхідною частиною сніданку, ніж через те, що справді відчували голод), Древлен стояв, мугикаючи ентською, ельфійською чи ще якоюсь незрозумілою мовою, і дивився на небо.

— А чи далеко до Віча? — наважився запитати Піпін.

— Га, що? Віче? — обернувся Древлен. — Та це не місце — це збори ентів, і нині вони не часто відбуваються. Та я багатьох переконав прийти. Ми зустрінемося там, де завжди: люди називають це місце Таємним Виярком. Звідси на південь. Нам треба бути там до полудня.

Невдовзі вони вирушили. Древлен ніс гобітів на руках, як і вчора. Біля виходу з двору він повернув праворуч, переступив через потічок і попрямував на південь уздовж підніжжя пагорбів зі скупою рослинністю. Трохи вище були зарості беріз і горобини, а до самих вершин тягнувся темний сосновий ліс. За якийсь час Древлен повернув од пагорбів і заглибився в густий ліс, де росли дерева, такі великі та високі, яких гобіти зроду не бачили. Спершу вони відчули задуху, як учора, коли тільки ввійшли до Фанґорну, та потім дихати стало легше. Древлен мовчав. Він задумливо мугикав щось собі під ніс, але Мері з Піпіном не розібрали жодного слова: «бум, бум, румбум, бура, бум-бум, дара-бум-бум, дара-бум…» — і так далі, постійно змінюючи ритм. Час від часу гобітам учувався відгук, ніби гудіння чи дрижання звуку, чи то з-під землі, чи від гілля та стовбурів дерев; але Древлен не зупинявся і навіть не повертав голови.

Ішли вони вже досить довго — Піпін заходився було рахувати кроки ента, але, дійшовши до трьох тисяч, покинув, коли Древлен сповільнив ходу. Він раптово зупинився, опустив гобітів додолу і, приклавши складені долоні до рота, голосно прогудів у них, мов у великий ріг. «Ум-м, ум!» — рознеслося лісом, а зусібіч залунало: «Ум-м, ум, ум-м», але то була не луна, а відгук.

Тепер Древлен висадив Мері та Піпіна на плечі й покрокував далі, раз у раз повторюючи заклик, і щоразу відгуки лунали все ближче та гучніше. Нарешті підійшли до щільної стіни темних вічнозелених дерев невідомої гобітам породи: гілля розходилося від самого коріння і було густо вкрите темним блискучим листям, мов у гостролиста, а з нього стирчало безліч квіткових пагонів із великими пуп'янками оливкового кольору.

Звернувши ліворуч і ступивши кілька кроків, Древлен опинився перед вузьким проходом у цьому величезному живоплоті. За ним виявилася стежина, що пірнала вниз довгим вузьким схилом. Гобіти побачили, що вони спускаються у великий виярок, круглий, мов чаша, дуже широкий і глибокий, із вінцем високого вічнозеленого живоплоту довкола. Уся чаша поросла м'якою травою, тільки посередині, на самому дні, виблискували три височезні та красиві сріблисті берези. Ще дві стежини збігали у виярок зі сходу та заходу.

Дехто з ентів уже прийшов. Багато ентів сходили стежками, а ще кілька йшли слідом за Древленом. Гобіти вражено витріщалися на них. Вони сподівалися побачити істот, подібних на Древлена, як подібні один на одного гобіти (принаймні з погляду чужоземця); та енти виявились анітрохи не подібними. Вони різнилися між собою, як дерева: одні — як дерева однієї породи, та різних умов росту й віку; інші — як одна порода дерева різниться від другої: береза — від бука, дуб — від смереки. Було там кілька літніх ентів, бородатих і сучкуватих, немов старі, але здорові дерева (втім, не старші за Древлена); а були високі та міцні енти, з чистими гілками та гладкою шкірою, мов лісові дерева в розквіті сил; але не було ні молодих, ані підлітків. Усього їх зібралося з чверть сотні, а ще стільки само підходило.

Спочатку Мері та Піпіна приголомшило побачене розмаїття форм, кольорів, висоти, довжини кінцівок, кількості пальців на руках і ногах (від трьох до дев'яти). Деякі енти здавалися більш-менш спорідненими з Древленом і нагадували буки чи дуби. Та були й інших порід. Деякі скидалися на каштани: темношкірі енти з широкими розчепіреними пальцями та короткими товстими ногами. Деякі нагадували ясени: високі стрункі сірі енти з багатопалими руками та довгими ногами; деякі — смереки (найвищі енти), а ще тут були схожі на берези, горобини та липи. Тільки коли всі енти зібралися довкола Древлена, похитуючи головами, щось повільно бурмочучи музикальними голосами й уважно придивляючись до чужинців, гобіти помітили, що всі вони одного роду й у всіх них однакові очі: не такі старі та глибокі, як у Древлена, але з таким самим повільним, терплячим і задумливим виразом і з такими ж зеленими іскорками.

Коли широким півколом біля Древлена зібралось усе товариство, почалася дивна та незрозуміла бесіда. Енти повільно забурмотіли: почав один, підхопив другий, аж поки не стали наспівувати всі разом у розміреному ритмі, голосніше то по один бік кола, то по інший. Хоч і не розуміючи жодного слова — мова, вочевидь, була ентська, — Піпін спочатку слухав захоплено; та потроху йому набридло. Минуло чимало часу (а співу не передбачалося кінця), коли він став подумувати: оскільки ентська була така «неспішна» мова — чи сказали енти хоча би «Доброго ранку!»; а якщо Древлен влаштує перекличку, то скільки днів знадобиться для виспівування кожного імені? «Цікаво, як по-ентськи буде «так» і «ні»?» — подумав Піпін, позіхнувши.

Древлен відразу це помітив.

— Гм-гм, шановний Піпіне! — сказав він, і всі енти враз замовкли. — Я знову забув, що ви метушливий народ; та й у будь-якому разі важко слухати промову, якої не розумієш. Зараз можете погуляти. Я вже назвав ентам ваші імена, вони вас роздивились і погодилися, що ви не орки і що до старого реєстру треба додати новий рядок. Далі ми ще не дійшли, та для Ентського Віча і це немало. А ви, якщо бажаєте, можете перейтися виярком. Там, на північному боці, є джерело доброї води — можете напитися. Нам же треба ще дещо обговорити, поки почнеться Віче. Я вас знайду і розкажу, як посуваються справи.

І поставив гобітів на землю. Перш ніж піти, вони низько вклонилися. Судячи з тону бурмотіння та блиску очей, ентам така поведінка дуже сподобалася; та вони відразу повернулися до своїх справ. Мері й Піпін піднялися західною стежиною і визирнули крізь прохід у живоплоті. Над виярком тягнулися довгі лісисті схили, а вдалині, понад верхівками смерек останнього хребта, піднімався гострий і білий шпиль високої гори. Ліворуч, у сірій далині на півдні, зникав ліс, а ген удалині ледь помітно мерехтіла смужка зелені, й Мері здогадався, що то були роганські степи.

— Цікаво, з якого боку Ізенґард? — запитав Піпін.

— Я не зовсім розумію, де ми, — сказав Мері, — та оцей шпиль — то, мабуть, Метедрас, а, наскільки я пам'ятаю, кільце Ізенґарда лежить у розвилці на краю гір. Тож, мабуть, Ізенґард — за тим високим хребтом. Здається, звідти піднімається дим, ліворуч від піку, бачиш?

— А який цей Ізенґард? — запитав Піпін. — Мені цікаво знати, що з ним можуть зробити енти.

— Мені також, — зітхнув Мері. — Я чув, що Ізенґард — це кільце скель чи горбів, за якими плаский простір зі скелястим островом посередині, що зветься Ортханк. Це і є вежа Сарумана. У стіні ворота, можливо, не одні, і, здається, якась річка протікає; вона випливає з гір, через Роганський Прохід. Навряд чи зможуть енти впоратися з такою місцинкою. Та щодо ентів у мене дивне передчуття: чомусь я не певний, що вони такі безпечні та смішні, якими здаються. Вони повільні, дивні й терплячі, я би сказав — журливі; та я вірю, що їх можна розворушити. Якщо це станеться, то я би не хотів опинитися супроти них.

— Це правда! — погодився Піпін. — Я розумію, що ти маєш на увазі. Тут можлива така різниця, як між старою коровою, що задумливо ремиґає, і розлюченим биком, і атака може бути раптова. Та чи зуміє Древлен їх розворушити? Я впевнений, що він намагатиметься. Та їм не подобається, коли їх рухають. Учора ввечері сам Древлен розпалився, але відразу ж і згас.

Гобіти повернулися назад. Голоси ентів на їхній нараді то гучнішали, то стихали. Сонце піднялось уже високо і зазирало через живопліт: його холодне жовте світло золотило верхівки беріз і північний схил виярку. Там гобіти помітили іскристий фонтанчик. Вони йшли вздовж краю великої чаші біля підніжжя вічнозелених дерев — було приємно відчувати свіжу траву під ногами й нікуди не поспішати, — а тоді спустились униз до бурливого джерела. Випили по ковтку чистої крижаної води і посідали на замшілий валун, спостерігаючи, як плями сонця грають на траві й тіні від хмар пробігають виярком. Енти все бурмотіли. Дивне та чуже було це місце, далеке від звичного для них світу. Гобіти раптом запрагнули побачити і почути своїх товаришів, а особливо Сема, Фродо та Бурлаку.

Нарешті бурмотіння ентів припинилося; гобіти підняли голови і побачили, що до них крокують Древлен і ще один ент.

— Гм, гумм, ось і я, — сказав Древлен. — Ви, бачу, потомилися чи занудьгували, гмм? Ну, боюся, маєте набратися терпіння. Ми закінчили першу частину наради, та мені ще треба все пояснити тим, хто живе далеко від Ізенґарда і з ким я не встиг поговорити перед Вічем, а потім будемо вирішувати, що робити. Однак, аби прийняти рішення, енти не потребують стільки часу, як для розгляду всіх фактів і подій. Утім, не буду заперечувати: на це знадобиться чимало часу, імовірно, два-три дні. Тому я привів вам товариша. Його оселя тут неподалік. Ельфійською його звати Бреґалад. Він говорить, що все вже вирішив і йому нема потреби бути присутнім на Вічі. Гм, гм, серед нас усіх він найбільше схожий на метушливого ента. Ви знайдете з ним спільну мову. До побачення! — Древлен повернувся й пішов геть.

Бреґалад якийсь час постояв, поважно розглядаючи гобітів, а ті дивились і гадали, коли ж це він виявить ознаки «метушливості». Він був високий і гнучкий, мов дерево під вітром, і, здавалося, один із наймолодших ентів; на руках і ногах шкіра його була гладенька, щоки рум'яні, а волосся — сіро-зелене. Нарешті він заговорив, і голос його, хоча глибокий, був вищий і дзвінкіший за голос старого Древлена.

— Гмм, ну, друзі мої, прогуляємося? — мовив він. — Мене звуть Бреґалад, Скоромов по-вашому. Та це, звісно, лише прізвисько. Мене так прозвали, коли одному літньому ентові я відповів раніше, ніж він устиг закінчити запитання. Я і п'ю швидше за інших: вони тільки вмочать бороди — а я вже і келих спорожню. Ну, ходімо!

Він простягнув гобітам гарні руки з довгими пальцями. Весь день вони блукали лісом, співаючи та сміючись, бо Бреґалад багато сміявся. Він сміявся радісно, коли сонце виглядало з-за хмарки, коли струмок чи джерельце траплялися на їхній дорозі — тоді він нахилявся і хлюпав на ноги і на голову водою, коли щось шелестіло чи свистіло в хащах. А якщо їм зустрічалася горобина, він зупинявся на хвилю, простягав догори руки і співав, похитуючись.

У сутінках він привів гобітів до своєї ентської оселі, на галявину під крутосхилом із великим замшілим каменем посередині. Навколо росла горобина і, як у всіх оселях ентів, зі схилу дзюрчав струмок. Вони собі балакали, поки ніч огортала ліс. Неподалік було чути бурмотіння Віча; та зараз голоси звучали басовитіше й діловитіше, ніж удень, і час від часу якийсь один голос вихоплювався швидкою мелодією, тоді як усі решта стихали. Та поруч тихо, майже пошепки, мовою гобітів говорив Бреґалад; і вони довідалися, що він із роду Лубка, і що край, де він мешкав, спустошений. Для гобітів цього вистачило, щоби зрозуміти «метушливість», принаймні стосовно орків.

— У мене вдома росла горобина, — мовив Бреґалад тихо та сумовито, — горобина, яка вкоренилася, коли я ще був ентеням, багато-багато років тому, в тиші та спокої. Найстарші кущі горобини енти посадили на втіху своїм дружинам, а ті лише засміялись і сказали, що знають місця, де квіти біліші, а плоди рясніші. Для мене ж красивішого дерева за горобину немає. А дерева все росли і росли, аж поки стали тінистими шатрами, а восени їхнє гілля вгиналося від дивних червоних ягід. На ягоди зліталося птаство. Я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх. Але птахи стали нахабні та жадібні, обдирали гілля, розкидали ягоди. А потім прийшли орки зі сокирами і зрубали мої дерева. Я прийшов і кликав кожну горобину на ім'я, та вони не ворухнулися, не почули мене, не зітхнули у відповідь. Вони були мертві.

О Орофарне, Лассеміста, Карніміріе! О білий цвіт посеред віт — волосся горобин! Пора була — вона цвіла, — о щастя літніх днин! Кора м'яка, світлінь листка і свіжий голосок, Корона та, аж золота, світила між: гілок! І що тепер? Твій цвіт помер, і волос посивів, Нема корони, спів ворон відхід твій прохрипів. О Орофарне, Лассеміста, Карніміріе!

Гобіти поснули під тихий спів Бреґалада, що, здавалося, різними мовами оплакував загибель дерев, які він так любив.

Наступний день вони знову провели в його товаристві, але вже не відходили далеко від його «оселі». Вони просиділи під прихистком крутосхилу, бо подув холодніший вітер, а сонце ледве проглядало крізь низькі свинцеві хмари; а вдалині шуміло Віче: голоси ентів лунали то гучно і бадьоро, то тихо і сумно, то раптом швидко, а то повільно та поважно. Настала друга ніч, а енти все ще радилися під квапливими хмарами та миготливими зорями.

Третій день минув похмурий і вітряний. На світанку голоси ентів пролунали найгучнішим криком, а тоді разом замовкли. Надходив день, вітер затих, і повітря обважніло, наче в очікуванні грози. Гобіти помітили, що Бреґалад уважно прислухається, хоча їм в оселі ента гомін Віча було ледве чути.

Настав полудень, і сонце, котячись на захід до гір, посилало довгі жовті промені крізь шпари та розколини у хмарах. Раптом гобіти усвідомили, що довкола запала тиша; весь ліс завмер, прислухаючись. Звичайно, то затихли енти. Але що це означало? Бреґалад випростався, напружений, і повернувся у бік Таємного Виярку.

І раптом лісом розкотився гучний заклик: «Ра-гумм-раа!» Дерева здригнулись і зіщулилися, мовби від пориву вітру. Ще одна пауза — а за нею ритм маршу, ніби урочисто забили барабани, а понад цими ударами полилися високі та сильні голоси.

У грізний тан під барабан ми йдемо: рунда-рунда-ран!

Усе ближче і голосніше лунала пісня ентів:

Під барабан і під тимпан ми йдемо: руна-руна-ран!

Бреґалад підхопив гобітів і подався геть зі своєї оселі.

Невдовзі назустріч їм вийшла колона ентів: широкими розміреними кроками вони спускалися з гори. На чолі йшов Древлен, за ним — близько півсотні його товаришів, по два в ряд, нога в ногу, вибиваючи ритм долонями по боках. Коли вони підійшли ближче, стало видно, як палають зеленим вогнем їхні очі.

— Гум-го! Ось ми йдемо, ми нарешті йдемо! — вигукнув Древлен, побачивши Бреґалада з гобітами. — Ходімо разом! Ми йдемо на Ізенґард!

— На Ізенґард! — загукали енти на різні голоси.

— На Ізенґард!

На Ізенґард! Хоч Ізенґард стоїть між: кам'яних воріт; Хоч Ізенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть, Ми йдемо, йдемо на війну — розбити кам'яну стіну; Вогнем палким горять гілки, з мечем вогню йдем на війну! На землю тьми, як фатум, ми під барабан ідем у тан; На Ізенґард ідем у тан! Фатальний тан, фатальний тан!

Отак вони співали, крокуючи на південь.

Бреґалад із сяйливими очима став у ряд поруч із Фанґорном. Старий ент знову посадив гобітів собі на плечі, й так вони рухалися, гордо задерши носи, на чолі співочого товариства, і серця їхні радісно тріпотіли. Хоча вони й очікували якоїсь події, все одно їх вразила та переміна, що сталася з ентами. Вона була мов раптовий прорив повені, довго стримуваної греблею.

— Зрештою, енти швидко прийняли рішення, правда? — наважився запитати Піпін, коли спів тимчасово змовк і було чути лише плескання долонь і тупотіння ніг.

— Швидко? — перепитав Древлен. — Гумм! Так, справді. Швидше, ніж я сподівався. Багато століть я не бачив їх такими збудженими. Ми, енти, нелюбимо, коли нас будять; і ми ніколи не піднімаємося, хіба тільки нашим деревам і нам самим загрожує велика небезпека. Такого у Фанґорні не бувало від часу війни Саурона з людьми з-за Моря. Це справа рук орків, безцільно вирубують ліс — рарум — навіть не задля вогнищ, це вони нас розлютили; і ще зрада сусіда, котрий мав би нам допомагати. Адже чарівники мають більше знати, вони справді найбільше знають. Для такої зради заслабке навіть найганебніше прокляття чи то в ельфійській, чи в ентській, чи в будь-якій людській мові. Геть Сарумана!

— І ви справді розіб'єте стіни Ізенґарда? — запитав Мері.

— Гм, гм, ну, знаєш, можемо! Ви, мабуть, не знаєте, які ми сильні. Ви чули про тролів? Вони надзвичайно сильні. Але тролі — це лише підробка під ентів, яку створив Ворог у часи Великої Темряви, так само як орки — підробка під ельфів. Ми сильніші за тролів. Ми — кості Землі. Ми вміємо трощити скелі, так як трощить їх коріння дерев, тільки швидше, значно швидше, якщо ми розлючені! Якщо нас не зрубають, не спалять чи не зачаклують, то ми рознесемо Ізенґард на друзки і розтрощимо мури на каменюччя!

— Але ж Саруман спробує вас зупинити, хіба ні?

— Гм, ах, так, так воно і є. Я не забув про це. Насправді я довго про це думав. Але розумієте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі розлючені і прагнуть лише одного — зруйнувати Ізенґард. Але дуже швидко вони почнуть думати; трішки охолонуть, коли настане час пити вечірній келих. О, які ж ми будемо тоді спраглі! А зараз нехай крокують і співають! Попереду довгий шлях, і буде час усе обміркувати. Головне — почати.

Древлен крокував і співав разом із усіма. Та незабаром голос його стишився до шепоту, а потім зовсім замовк. Піпін помітив, як наморщилося його старе чоло. Нарешті він підвів очі, й Піпін побачив сумний погляд, сумний, але не нещасний. Очі його світилися, мовби зелене полум'я занурилось у глибокі криниці його думки.

— Звичайно, друзі мої, може бути таке, — промовив він поволі, — може бути, що ми йдемо назустріч своїй загибелі — останній похід ентів. Але якби ми не виходили з дому й нічого не робили, наша доля все одно наздогнала би нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ми і вирушили. Це не було поспішне рішення. Тепер принаймні останній похід ентів вартує доброї пісні. Ах, — зітхнув він, — може хоч іншим допоможемо, перед тим як загинемо. Проте я би хотів, аби справдилися пісні про наших дружин. Я би дуже хотів знову побачити мою Фімбретіль. Але пісні, як і дерева, приносять плоди лише у свій час, — інколи ж вони в'януть передчасно.

Енти крокували дуже швидко. Вони зійшли довгим косогором на південь, а потім стали підніматись усе вгору та вгору, на високий західний хребет. Ліс відступив, і вони вийшли до розкиданих купок беріз, а потім — на лисі схили, де росло кілька слабеньких сосен. Сонце сховалося затемним кряжем. Запали сірі сутінки.

Піпін озирнувся. Ентів стало більше — або відбувалося щось дивне. Там, де мали бути сірі голі схили, які вони щойно перетнули, він побачив ліс дерев. Але вони рухалися! Невже дерева Фанґорну прокинулись і весь ліс піднявся й через гори попрямував на війну? Піпін протер очі, гадаючи, що його обманюють сон чи сутінки; та великі сірі обриси невпинно рухались уперед. Шуміло, як вітер у густому гіллі. Енти піднялися до гребеня хребта, й усі співи припинилися. Настала ніч, і запала тиша, — тільки тремтіла земля під ногами ентів і шелестіло листя, мов легкий шепіт листопаду. Нарешті вони вибралися на вершину і змогли подивитись у темне провалля — велику розколину за останніми відрогами гір, Нан-Курунір, Долину Сарумана.

— Ніч лежить над Ізенґардом, — мовив Древлен.

V. Білий вершник

— Я промерз до кісток, — поскаржився Ґімлі, розтираючи руки і притупуючи ногами.

Нарешті розвиднілося. На світанні товариші поснідали, як могли, а зараз, при денному світлі, готувалися продовжити пошуки гобітів.

— Не йде мені з голови той старий! — сказав Ґімлі. — Мені би стало спокійніше, якби я знайшов його сліди.

— Чому? — запитав Леґолас.

— Бо старий, котрий залишає сліди, — це просто старий, і все, — відповів гном.

— Можливо, — сказав ельф, — але тут і важкий чобіт не залишить сліду: трава густа і пружна.

— Для слідопита це не перешкода, — заперечив Ґімлі. — Нашому Араґорнові вистачить і зламаної травинки. Та я не вірю, що він знайде якісь сліди. Учора вночі ми бачили злий привид Сарумана. У цьому я переконаний навіть при світлі ранку. Може, він і зараз стежить за нами з Фанґорну.

— Імовірно, — сказав Араґорн, — однак я не впевнений. Я от думаю про наших коней. Ґімлі, ти вчора сказав, що їх щось налякало. Та мені не здалося так. Ти чув їх, Леґоласе? Можеш сказати, що то були нажахані звірі?

— Ні, — відповів Леґолас. — Я чув їх дуже добре. Якби не темрява і наш власний переляк, я б одразу здогадався, що вони просто ошаліли від радощів. Вони іржали, як коні, котрі зустріли давно не баченого друга.

— І мені так здалося, — сказав Араґорн. — Але я не розгадаю загадки, поки вони не повернуться. Ходімо! Швидко розвиднюється. Ходімо на пошуки слідів, а потім будемо гадати! Треба почати звідси, з табору, а далі — схилом до лісу вгору. Наше завдання — знайти гобітів, хто би не був наш нічний гість. Якщо їм пощастило вислизнути, то вони заховались у лісі, інакше їх було би видно. Якщо ж не знайдемо нічого, то обшукаємо поле битви та згарище. Втім, надії на це мало: вершники Рогану добре виконують свою роботу.

Якийсь час товариші обстежували все довкола. Дерево над ними понуро звісило сухе листя і шурхотіло на холодному східному вітрі. Араґорн поволі підійшов до попелу сторожового вогнища над річкою, а звідти повернувся до пригірка, де точився бій. Тут він раптом пригнувся, обличчям аж до трави. Потім покликав товаришів. Ті швидко прибігли.

— Нарешті знайшлися сліди! — сказав Араґорн. Він підняв і показав товаришам пообскубуваний листок, широкий, золотавого відтінку, прив'ялий і бурий по краях. — Це лист лорієнського мелорна, а на ньому дрібні крихти. І ще пару крихт у траві. Дивіться! Ось тут обрізки мотузок!

— А ось і ніж, яким їх розрізали! — сказав Ґімлі. Він нахилився й дістав із трави втоптане важким чоботом коротке зубчасте лезо. Руків'я ножа валялося поруч. — Зброя орків, — сказав Ґімлі, обережно піднявши її та з огидою дивлячись на вирізьблену на ній потворну косооку пику зі скривленим ротом.

— Ну, це — найдивніша загадка! — вигукнув Леґолас. — Зв'язаний бранець утікає і від орків, і від вершників. А тоді зупиняється на видному місці й розрізає пута орківським ножем. Але як і навіщо? Якщо йому зв'язали ноги, то як він ішов? А якщо зв'язали руки — як він скористався ножем? А якщо не були зв'язані ні руки, ні ноги, то навіщо взагалі було різати мотузки? А потім, задоволений своєю майстерністю, він сідає спокійно перекусити ельфійськими коржиками! Цього досить, аби довести, що це справді був гобіт, навіть без листка мелорна. Далі, гадаю, його руки перетворилися на крила, й він полетів, щебечучи, до лісу. Тоді його легко знайти — от тільки відростимо крила!

— Тут без чарів не обійшлося, — сказав Ґімлі. — Що робив тут отой старий? Що скажеш, Араґорне, на тлумачення Леґоласа? Можеш щось додати?

— Мабуть, — посміхнувся Араґорн, — тут є ще деякі сліди, яких ви не помітили. Погоджуюся, що бранцем був гобіт, і він мав вільні руки або ноги, перш ніж дістався сюди. Швидше за все — руки, бо тоді загадка стає легшою, адже, наскільки я бачу по слідах, сюди його приніс хтось із орків. Тут пролилася кров, за кілька кроків звідси, орківська кров. А довкола — глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Орка вбили вершники, а потім відтягли труп до вогнища. А гобіта не помітили: він не був «на видному місці», бо діялось усе вночі, а на гобіті був лорієнський плащ. Гобіт втомився, геть виснажений і голодний, тож не дивно, що коли перерізав пута ножем убитого ворога, то перепочив і трішки перекусив, перш ніж утікати. Добре, що мав при собі в кишені лембас, хоч утікав без речей; напевно, це — по-гобітськи. Я кажу він, хоча сподіваюся, що їх було двоє — Мері та Піпін. Однак нічого не свідчить про це переконливо.

— А як, на твою думку, могло статися так, що наші друзі вивільнили руки? — запитав Ґімлі.

— Цього я не знаю, — відповів Араґорн. — І також не знаю, навіщо орк виносив їх із табору. Певно, не для того, щоби допомогти їм утекти. Зате тепер я починаю розуміти цю заплутану від самого початку справу: чому, коли загинув Боромир, орки заспокоїлися, впіймавши гобітів? Нас вони не шукали і на табір не нападали; натомість прудко погнали до Ізенґарда. Чи не думали вони, що захопили Персненосця та його вірного слугу? Певно, що ні. Їхні господарі не дали б оркам такого прямого наказу, навіть якщо самі все чудово знали; і не говорили би відкрито про Перстень: орки не є вірними слугами. І здаю, оркам було наказано хапати гобітів, і хай там що — живими. Хтось спробував вислизнути з цінними бранцями перед битвою, їрздник, мабуть, — це схоже на орків; якийсь здоровенний і нахабний орк хотів винести здобич, бо мав якусь свою мету. Ось як я все уявляю. І хоч усе могло бути й інакше, та одне ми знаємо напевне: принаймні хтось із наших друзів урятувався. Тепер наше завдання — шайти його і разом із ним повернутися до Рогану. Не будемо ж ми лякатися Фанґорну, якщо гобіта занесло в це темне місце.

— А я не знаю, що мене більше страхає: Фанґорн чи думка про довгу дорогу пішки через Роган, — сказав Ґімлі.

— Ну, тоді ходімо до лісу, — вирішив Араґорн.

Невдовзі Араґорн знайшов свіжі знаки. В одному місці, на березі Іінти, він натрапив на відбитки ніг, гобітських ніг, але надто невиразні відбитки, щоби робити якісь висновки. Далі під стовбуром великого дерева на самому узліссі знайшлося ще кілька слідів. На голій і сухій землі видно було мало.

— Принаймні тут стояв один гобіт і озирався назад; а потім повернув до лісу, — пояснив Араґорн.

— Отже, нам також треба йти до лісу, — сказав Ґімлі. — Та мені не подобається цей Фанґорн, і нас проти нього застерігали. Краще би та гонитва запровадила нас куди-небудь інакше!

— А мені ліс не здається злим, хай там що про нього розказують, — мовив Леґолас. Він стояв на узліссі, нахилившись уперед, мовби прислухаючись і вдивляючись у сутінки лісу. — Ні, він не таїть зла; а якщо зло і є, то дуже далеко. Я вловлюю тільки слабкі відгуки темних місцин, де чорними є серця дерев. А тут поблизу загрози немає, лише настороженість і гнів.

— Ну, гніватися на мене йому нема за що, — сказав Ґімлі. — Я ніякої шкоди йому не заподіяв.

— Тим краще для тебе, — сказав Леґолас. — Але все одно ліс настраждався. У його хащах щось відбувається чи має відбутися. Невже ви не відчуваєте напруження? У мене аж подих перехоплює.

— Повітря важке, — погодився гном. — Цей ліс світліший за Морок-ліс, але він затхлий і порохнявий.

— Він старий, дуже старий, — сказав ельф. — Такий старий, що навіть я почуваюся молодим, — так я не почував себе, відколи подорожую з вами, дітьми. Він старий і повен спогадів. Я був би щасливий тут, якби прийшов сюди в часи спокою.

— Певно, що так, — буркнув Ґімлі. — Ти ж лісовий ельф, хоч усі ви, ельфи, дивні створіння. Ти мене заспокоїв. Куди ти — туди і я піду. Але тримай лук напоготові, а я витягну сокиру. Не для того, щоби рубати дерева, — додав він поспішно, озирнувшись на дерево, під яким вони стояли. — Просто не хочу, щоби той дідок захопив мене зненацька, без готової відповіді під рукою. Оце й усе. Ходімо!

По цих словах троє мисливців увійшли у Фанґорн. Пошуки слідів залишили Араґорнові. Мало що було видно. Суху долівку лісу вкривали купи листя; але, здогадавшись, що втікачі мали триматися якомога ближче до води, Араґорн часто звертав до берега. Так він вийшов до того місця, де Піпін і Мері пили воду і полоскали ноги. Тут усі побачили виразні відбитки ніг двох гобітів, одні дещо менші від інших.

— Добра звістка, — сказав Араґорн. — Щоправда, ходили тут два дні тому. І, здається, в цьому місці гобіти повернули геть від ріки.

— То що ж нам тепер робити? — пробурмотів Ґімлі. — Ми ж не зможемо гнатися за ними через увесь Фанґорн. У нас мало припасів. Ще трішки — і з нас буде мало користі, хіба сядемо біля них і будемо голодувати разом, чим доведемо свою дружбу.

— Якщо навіть це все, на що ми спроможні, то і це мусимо зробити, — сказав Араґорн. — Ходімо далі.

Нарешті вони вийшли до крутого обривистого краю Пагорба Древлена і поглянули вгору на стіну з грубими сходами, що вели до високого уступу. Сонце проглядало крізь квапливі хмари, й ліс уже був не дуже сірий і похмурий.

— Вилізьмо нагору і роззирнімося! — запропонував Леґолас. — Мені все ще важко дихати. Там принаймні знайдемо свіже повітря.

Товариші видерлися нагору. Араґорн піднімався останній, уважно розглядаючи кам'яні сходи.

— Я майже впевнений, що гобіти теж вилізали сюди, — сказав він.

— Але тут є інші сліди, дуже дивні, не розумію чиї. Може, побачимо з цього карниза щось таке, що допоможе нам здогадатися, куди вони подалися далі.

Він роззирнувся, та нічого корисного не побачив. Уступ дивився на південний схід, але тільки на сході краєвид був відкритий. І там верхівки дерев рядами спускались у рівнину, звідки прийшли товариші.

— Ми зробили велике коло, — сказав Леґолас. — Адже могли би прийти сюди благополучно всі разом, якби завернули від Великої Ріки на другий чи третій день подорожі просто на захід. Мало хто здатний передбачити, куди приведе його дорога, аж поки не дійде до її кінця.

— Але ми не хотіли йти до Фанґорну, — сказав Ґімлі.

— Однак ми тут… і втрапили в гарне сильце, — спохмурнів Леґолас. — Погляньте!

— Поглянути куди? — запитав Ґімлі.

— Туди, поміж деревами.

— Що там? У мене очі не ельфійські.

— Т-с-с! Говори тихіше! Поглянь, — прошепотів Леґолас, вказуючи пальцем. — Отам унизу, звідки ми щойно прийшли. Це він. Хіба не бачиш, ходить від дерева до дерева?

— Бачу, тепер бачу! — прошепотів Ґімлі. — Дивись, Араґорне! Хіба я тебе не попереджав? Он той старий. У брудному сірому ганчір'ї, — тому я і не помітив його відразу.

Араґорн уважно поглянув на згорбленого старого, котрий повільно йшов лісом. До нього було недалеко. Старий був схожий на жебрака і рухався, втомлено спираючись на патерицю. Голову він схилив і не дивився в їхній бік. За інших обставин товариші привітали би його добрим словом; але зараз вони завмерли в напруженому очікуванні: до них наближалася прихована сила або ж… загроза.

Ґімлі з широко розкритими очима спостерігав за постаттю, яка крок за кроком наближалася. Тоді раптово, вже не спроможний стримуватися, вигукнув:

— До зброї, Леґоласе! Натягни тятиву! Приготуйся! Це — Саруман. Не дай йому заговорити і зачарувати нас! Стріляй!

Леґолас узяв лук і натягнув тятиву, але так повільно, мовби якась інша воля йому опиралася. Стрілу він тримав у руці й не поспішав класти її на тятиву. Араґорн мовчав, обличчя його було насторожене й уважне.

— Чого ти чекаєш? Що з тобою? — з притиском прошепотів Ґімлі.

— Леґолас правий, — спокійно промовив Араґорн. — Не можна так зненацька і без попередження стріляти у старого чоловіка через страх чи підозру. Почекаймо трохи, поспостерігаймо!

Тієї миті старий прискорив ходу і напрочуд швидко підбіг до підніжжя стіни. Тоді раптом поглянув угору, де стояли друзі, мовчки дивлячись униз. Запала мертва тиша.

Вони не могли розгледіти його обличчя: поверх каптура був одягнутий широкополий капелюх, а з-під нього ледь визирали кінчик носа та сива борода. Однак Араґорнові здалося, що в тіні каптура він вловив блиск гострих і ясних очей.

Нарешті старий заговорив.

— Радісна зустріч, друзі мої, — сказав він тихо. — Я хотів би поговорити з вами. Зійдете вниз, чи мені до вас піднятися?

Не чекаючи на відповідь, він став підніматися сходами.

— Ну ж бо! — крикнув Ґімлі. — Зупини його, Леґоласе!

— Хіба я не сказав, що хочу поговорити? — спитав старий. — Відклади лук, добродію ельфе.

Лук зі стрілою випав із рук Леґоласа.

— А ти, добродію гноме, будь ласкавий, відпусти сокиру, поки я ще не піднявся! Тобі вона не знадобиться.

Ґімлі здригнувся і закам'янів, вирячивши очі, а старий стрибав нерівними сходинками спритно, мов гірське козеня. Здавалося, його втома випарувалася. Коли він ступив на карниз, зблиснула сліпуча білизна, проте надто коротко, щоби бути певним, ніби між складками сірого дрантя на коротку мить промайнула якась одіж. Ґімлі зі свистом втягнув повітря і затамував подих.

— Радісна зустріч! — повторив старий, підходячи до них. На відстані кількох кроків він зупинився, спершись на патерицю, й уп'явся в мандрівників пильним поглядом з-під каптура. — А що ви робите в цих краях? Ельф, людина і гном, і всі в ельфійських плащах. За цим, напевно, криється цікава історія, яку варто послухати. Таке тут не часто трапляється.

— Ти говориш так, ніби добре знаєш ліс, — зазначив Араґорн. — Так?

— Не дуже добре, — відповів старий, — для цього потрібно прожити тут кілька життів. Але я заходжу сюди вряди-годи.

— Ми би хотіли знати твоє ім'я, а потім вислухати все, що ти бажаєш нам сказати, — сказав Араґорн. — Ранок минає, а в нас є справа, яка не чекатиме.

— А я вже сказав усе, що хотів: запитав, що ви тут робите і хто ви такі. Щодо мого імені… — й він зайшовся довгим неголосним сміхом. Від цього звуку Араґорна пойняв дивний холодний дрож; але то був не страх, а радше раптовий подув різкого вітру чи ляпас холодного дощу, який пробуджує з тривожного сну.

— Моє ім'я! — повторив старий. — Ви його ще не вгадали? А ви ж чули його раніше. Так-так, чули його не раз. Ну, а де ж ваша розповідь?

Троє товаришів стояли і мовчали.

— Хтось інший уже став би сумніватися, чи добрі у вас наміри, — сказав старий. — На щастя, мені дещо відомо. Здається, ви йдете слідами двох молодих гобітів. Так-так, гобітів. Не треба витріщатися, наче ви ніколи не чули цього дивного слова. Чули ви, чув і я. Ну, вони сюди вилазили передучора; і несподівано тут із кимось зустрілися. Вас це потішило? Напевно, вам хочеться знати, де вони зараз? Ну-ну, можливо, я і про це вам розповім. Але чому ми всі стоїмо? Як бачите, ваша справа не така нагальна, як вам здавалося. Ходімо, сядьмо собі зручніше.

Старий підвернувся й відійшов до купи зваленого каміння під стіною. Відразу з трьох друзів мовби спало закляття, вони розслабились і зворушилися. Ґімлі відразу ж простягнув руку до сокири. Араґорн вийняв меча. Леґолас підняв лук.

Не звертаючи на це уваги, старий нахилився й усівся на великий плаский камінь. При цьому поли його сірого плаща розгонулися, й усі чітко побачили під ним білі шати.

— Саруман! — крикнув Ґімлі, стрибнувши вперед зі сокирою в руці. — Говори, де ти заховав наших друзів! Що ти з ними зробив? Відповідай, бо я зроблю таку заглибину у твоєму капелюсі, що жоден чарівник тобі не допоможе!

Але старий виявився спритнішим за гнома. Він скочив на ноги і вистрибнув на вершину великого каменя. Там він випростався, ставши раптом вищим за всіх. Його каптур і сіре ганчір'я полетіли геть. Засвітилося біле вбрання. Він підняв патерицю, і сокира, випавши з руки Ґімлі, дзенькнула об каміння. Меч Араґорна, міцно стиснутий у його руці, яскраво засвітився. Леґолас голосно скрикнув і випустив стрілу високо в повітря: вона зникла у спалаху полум'я.

— Мітрандір! — вигукнув ельф. — Мітрандір!

— Радісна зустріч, іще раз кажу, Леґоласе! — відгукнувся старий. Друзі пильно дивилися на нього. Волосся його біліло, мов сніг на сонці; сліпучо-білий був його плащ; очі під високим чолом сяяли променистим сонцем; сила була в його руці. Нарешті ворухнувся Араґорн.

— Ґандалфе! — сказав він. — Ти повернувся до нас, коли ми втратили останню надію! Яка мара заступила нам очі? Ґандалфе!

Ґімлі не сказав нічого, тільки опустився на коліна і затулив руками очі.

— Ґандалф, — повторив старий, наче пригадуючи давно забуте слово. — Саме так мене звали. Я був Ґандалфом.

Він зійшов зі скелі і знову загорнувся в сірий плащ: мовби осяйне сонце зайшло за хмари.

— Так, можете знову звати мене Ґандалфом, — сказав він добре знайомим голосом старого друга та провідника. — Підведися, дорогий Ґімлі! Ти не завинив і ніякої шкоди мені не завдав. Насправді ваша зброя, дорогі мої, не може заподіяти мені шкоди. Яка радість! Ми знову разом. У час відпливу. Перед нами шторм, але зараз — відплив.

Він поклав руку на голову Ґімлі, а той звів на нього очі й раптом розсміявся.

— Ґандалфе! Але ж ти весь у білому?

— Так, тепер я білий, — відповів Ґандалф. — Насправді я є Саруманом, можна так сказати, — таким, яким мав би бути Саруман. Але зараз розповідайте про себе! Відколи ми розійшлися, я пройшов через вогонь і глибоку воду. Я забув багато з того, що нібито знав, і знову навчився давно забутого. Тепер я бачу віддалені речі, а от те, що поруч, не помічаю. Розповідайте ж!

— Що саме тебе цікавить? — запитав Араґорн. — Якщо розказувати про все, що трапилося, відколи ми розсталися на мості, вийде довга історія. Може, ти спершу договориш про гобітів? Ти їх знайшов, вони у безпеці?

— Ні, я їх не знайшов, — відповів Ґандалф. — Темрява лежала над долинами Емін-Муїлу, я нічого не знав про їхній полон, аж поки мені не розказав орел.

— Орел! — вигукнув Леґолас. — Три дні тому я бачив орла високо в небі над Емін-Муїлом!

— Так, — кивнув Ґандалф, — то був Ґвайгір, Боривітер, той, що визволив мене з Ортханка. Я послав його до Ріки на розвідку. Зір у нього гострий, але розгледіти геть усе в горах і лісах він не може. Щось помітив він, а щось — я сам. Зараз ані я, ні будь-хто з загону, який вирушив із Рівендолу, не в змозі допомогти Персненосцеві. Він мало не відкрився Ворогу, але встояв. Я трохи допоміг йому: сидів високо в горах і боровся з Темною Вежею, і Тінь пройшла боком. Тоді я втомився, дуже втомився; і довго блукав я у темній задумі.

— Отже, ти знаєш, що відбувається з Фродо! — сказав Ґімлі. — Як він там?

— Не можу сказати. Він уникнув великої небезпеки, та вона не остання на його шляху. Він вирішив іти сам-один до Мордору й уже рушив: оце все, що мені відомо.

— Не один, — сказав Леґолас. — Ми гадаємо, що з ним пішов Сем.

— Справді? — зрадів Ґандалф, і очі його заіскрилися. — Справді пішов? Приємна новина, хоча мене вона не дивує. Добре! Це дуже добре! Ви звеселили моє серце. А що було з вами? Сідайте поруч і розказуйте про свою подорож.

Товариші сіли біля ніг Ґандалфа, й Араґорн почав розповідь. Спочатку Ґандалф сидів мовчки, нічого не запитуючи. Руки він поклав на коліна і прикрив очі. Нарешті, коли Араґорн дійшов до смерті Боромира та його останньої подорожі Великою Рікою, старий зітхнув.

— Ти сказав не все, про що знаєш чи здогадуєшся, друже мій, Араґорне, — мовив він спокійно. — Бідний Боромир! Я не знав, що з ним трапилося. Важке випробування випало такому чоловікові, воїну та правителеві людей. Ґаладріель говорила мені, що Боромир у небезпеці. Але врешті-решт він урятувався. Я втішений. Недаремно пішли з нами молоді гобіти — хоча би навіть заради Боромира. Та це не єдина їхня роль. Їх занесло до Фанґорну, і їхній прихід став ніби падінням двох камінців, яке викликало гірську лавину. Ось навіть зараз я вже чую перший гуркіт. Краще би Саруманові не блукати далеко від дому, коли рвуться греблі!

— В одному ти анітрохи не змінився, любий друже, — сказав Араґорн, — ти і далі говориш загадками.

— Що? Загадками? — перепитав Ґандалф. — Зовсім ні! Просто я розмовляв уголос сам зі собою. Звичка старійшин: із усіх присутніх вони звертаються до наймудріших; довгі пояснення, яких потребують молоді, втомлюють. — Він засміявся, та сміх його був теплий і приязний, мов сонячний промінь.

— Але я вже не молодий, навіть за мірками людей Стародавніх Родів, — сказав Араґорн. — Може, ти хоч мені відкриєшся?

— Ну, що ж мені сказати, — мовив Ґандалф і на мить задумався. — Гаразд, я коротко і якомога простіше розповім про те, що, на мою думку, зараз відбувається. Ворог, звісно, вже давно знає, що Перстень у дорозі і що несе його гобіт. Тепер він також знає, скільки нас вийшло з Рівендолу і до яких народів ми належимо. Та він іще не осягнув наших намірів. Він гадає, що ми всі йдемо до Мінас-Тіріта; саме так він діяв би на нашому місці. І, на його гадку, так ми завдали би його потузі великого удару. Він справді дуже боїться, що якась сила, заволодівши Перснем, оголосить йому війну, прагнучи скинути його й сісти на звільнене місце. Йому і на думку не спадає, що ми хочемо, скинувши його, не ставити на це місце нікого. А що ми прагнемо знищити сам Перстень — таке йому не присниться й у найчорніших снах. І в цьому — наш талан і вся наша надія. Побоюючись війни, він сам її розпочав, переконаний, що має обмаль часу: бо тому, хто вдарить першим і вдарить достатню сильно, може, і не треба буде бити вдруге. Тож ті сили, які він готував віддавна, пішли в хід раніше, ніж планувалося. Премудрий дурень. Якби він із усіх сил пильнував Мордор, аби нікого туди не пустити, й усі свої хитрощі спрямував на пошуки Персня, тоді наша надія справді би згасла: ні Перстень, ані його носій не змогли би вдіяти нічого. Та зараз вороже око вдивляється в далекі землі, а не приглядається до околиць; і найбільше його цікавить Мінас-Тіріт. Дуже швидко його військо бурею впаде на місто.

Бо він уже знає, що його служники, вислані навперейми Загону, знову зазнали поразки. Персня вони не знайшли. І не захопили жодного гобіта. Якби їм вдалося хоча б останнє, це було би для нас важким ударом, можливо, навіть фатальним. Не краймо собі серце думками про те, які випробування чекали б у Темній Вежі на гобітську вірність. Ворог зазнав поразки… поки що. Завдяки Саруманові.

— Отже, Саруман — не зрадник? — запитав Ґімлі.

— Звісно, зрадник, — відповів Ґандалф. — Двічі зрадник. Чи не дивно? Нічого з пережитого нами за останній час не було таким болісним, як зрада Ізенґарда. Саруман став на чолі великої армії. Він загрожує Рогану і не дає вершникам прийти на допомогу Мінас-Тіріту, тоді як небезпека насувається зі Сходу. Та зрадницька зброя завжди гостра з обох боків. Саруман також замислив ухопити для себе Перстень чи хоча би полонити гобітів для якихось своїх злих цілей. Зрештою, наші вороги примудрилися з дивовижною швидкістю, якраз вчасно, доправити Мері та Піпіна до Фанґорну, — самі гобіти сюди би нізащо не пішли!

До того ж ворогів тепер обсіли нові сумніви, які розладнують їхні плани. Завдяки вершникам Рогану жодні звістки про битву не досягнуть Мордору; але Темний Володар знає, що двох гобітів захопили в Емін-Муїлі й усупереч волі його власних служників несли до Ізенґарда. Тепер він, окрім Мінас-Тіріта, змушений боятись і Сарумана. Падіння Мінас-Тіріта буде згубним для Сарумана.

— Шкода, що між ними двома лежить край наших друзів, — сказав Ґімлі. — Якби Ізенґард і Мордор нічого не розділяло, то нехай би вони собі бились, а ми би спостерігали і чекали.

— Переможець вийшов би з тієї битви сильнішим, аніж був, і вільним від сумнівів, — сказав Ґандалф. — Але Ізенґард не піде на Мордор, доки Саруман не здобуде Персня. А це йому ніколи не вдасться. І він ще не знає, що йому загрожує. Багато чого він іще не знає. Йому так кортіло потримати в руках здобич, що він не міг усидіти вдома і виїхав шпигувати за своїми посланцями. Та він запізнився, битва закінчилась, і він нічим не зміг зарадити. Надовго він тут не затримався. Я зазирнув у його душу і прочитав там сумнів. Він не знає лісу. Він переконаний, що вершники вирізали та спалили всіх на полі бою; проте не знає, чи вели орки зі собою якихось бранців. І не знає про сутичку між його служниками й орками Мордору; і не знає про Крилатого Гінця.

— Крилатий Гонець! — вигукнув Леґолас. — Я стріляв у нього з лука Ґаладріель над Сарн-Ґебіром і збив його. Він усіх нас перелякав. Що це за новий жах?

— Той, кого не можна вразити стрілою, — відповів Ґандалф. — Ти вразив лише його коня. Це теж добре, та вершник невдовзі осідлає нового. Це — Назґул, один із Дев'ятьох, тепер вони літають верхи на крилатих конях. Дуже скоро тінь їхніх крил ляже на останні армії наших друзів і затемнить сонце. Та поки що їм не дозволено перетинати Ріку, і тому Саруман іще не знає про новий вигляд Примар Персня. Зараз він думає лише про Перстень. Чи був він у бою? Чи знайшли його? А якщо Теоден, правитель Марки, натрапить на Перстень і дізнається про його владу? Ось таку небезпеку він бачить і тому втік до Ізенґарда подвоїти і потроїти свій натиск на Роган. А впродовж усього цього часу зовсім поруч зріє інша небезпека, якої Саруман не помічає через свої розпашілі думки. Він забув про Древлена.

— Ти знову розмовляєш сам зі собою, — посміхнувся Араґорн. — Хто такий Древлен, мені не відомо. Я вже бачу, яка нам користь від подвійної зради Сарумана; однак не розумію, що нам принесла поява двох гобітів у Фанґорні, крім довгої та безплідної гонитви.

— Хвилиночку! — вигукнув Ґімлі. — Спершу я хотів би дещо запитати. Це тебе, Ґандалфе, чи Сарумана ми бачили вчора вночі?

— Мене ви точно бачити не могли, — відповів Ґандалф, — тому припускаю, що ви бачили Сарумана. Очевидно, ми аж так схожі, що я мушу пробачити тобі бажання зробити непоправну заглибину в моєму капелюсі!

— Ну, добре, добре! — мовив Ґімлі. — Тішуся, що то був не ти. Ґандалф знову розсміявся.

— Так, мій дорогий гноме, — сказав він, — приємно усвідомлювати, що ми не в усьому помиляємося. Як же це мені знайомо! А тебе я, звісно, зовсім не звинувачую. Та й хіба маю на це право, адже я сам так часто радив не вірити навіть власним рукам, коли маєш справу з Ворогом! Будь благословенний, Ґімлі, сину Ґлоїна! Може, колись побачиш нас обох поруч і тоді помітиш різницю!

— А гобіти? — устряв Леґолас. — Ми прийшли за ними в таку далечінь, а ти, здається, знаєш, де вони. Скажи, де вони зараз?

— З Древленом, серед ентів, — відповів Ґандалф.

— Ентів! — вигукнув Араґорн. — Отже, старі легенди про мешканців лісових хащ і велетенських пастирів дерев правдиві? Енти все ще існують на світі? А я вважав, що вони лише спогад із прадавніх часів, якщо взагалі не легенда Рогану.

— Легенда Рогану! — вигукнув Леґолас. — Та ні, всі ельфи в Дикому Краї співають пісні про старих онодримів і про їхню печаль. Але навіть для нас вони лише спогад. Якби я зустрів у цьому світі живого ента, то знову почувся би молодим! А Древлен — це просто переклад Фанґорну загальною мовою; однак ти, здається, говориш про якусь особу. Хто цей Древлен?

— Ай, забагато питаєш, — сказав Ґандалф. — Та дещиця, яка відома мені з його довгої повільної історії, складе розповідь, на яку ми зараз не маємо часу. Древлен, або ж Фанґорн, — опікун цього лісу, він найстарший серед ентів, найстарший із усіх, хто живе зараз під Сонцем цього Середзем'я. Сподіваюся, Леґоласе, ти ще з ним познайомишся. Мері та Піпінові пощастило: вони зустріли його тут, де ми зараз сидимо. Два дні тому він прийшов сюди і забрав їх до своєї оселі біля самого коріння гір. Він часто сюди приходить, особливо коли відчуває тривогу чи коли його непокоять погані новини. Чотири дні тому я бачив, як він блукав лісом, і, здається, він мене також помітив, бо зупинився; та я не заговорив, тому що був у тяжкій задумі й виснажений після бою з Оком Мордору; а він теж не заговорив і не покликав мене.

— Мабуть, він також подумав, що ти Саруман, — сказав Ґімлі.

— Але ти говориш про нього так, наче ви добрі друзі. А я думав, що Фанґорн небезпечний.

— Небезпечний! — вигукнув Ґандалф. — І я також дуже навіть небезпечний, — нікого небезпечнішого ти не зустрінеш, хіба що станеш перед троном Темного Володаря. І Араґорн небезпечний, і Леґолас небезпечний. Тебе оточують небезпечні істоти, Ґімлі, сину Ґлоїна; і сам ти небезпечний, по-своєму. Звичайно, й ліс Фанґорн загрозливий, особливо для тих, хто надто швидко хапається за сокиру; і сам Древлен також загрозливий, хоча водночас мудрий і добрий. Але зараз його гнів, який накопичувався довго та повільно, перелився через вінця, затопивши весь ліс. Поява гобітів і їхні звістки стали останньою краплею: дуже скоро цей гнів прорветься, мов повінь, але потік цей помчить на Сарумана та вежу Ізенґарда. От-от має статися те, чого не бувало з Прадавніх Часів: енти прокинуться і згадають про свою силу.

— І що ж вони зроблять? — здивовано запитав Леґолас.

— Я не знаю, — мовив Ґандалф. — Мабуть, вони самі ще цього не знають. Цікаво.

Він замовк, голова його схилилась у задумі.

Друзі сиділи і дивилися на нього. Промінь сонця впав крізь квапливі хмари на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; долоні наповнилися світлом, наче келих водою. Нарешті він підвів голову і глянув просто на сонце.

— Ранок минає, — сказав він. — Мусимо рушати.

— Ми йдемо шукати наших друзів і зустрітися з Древленом? — запитав Араґорн.

— Ні, — відповів Ґандалф. — Не цією дорогою вам слід іти. Усе, що я сказав, — лише слова надії. А надія — це ще не перемога. Війна насувається на нас і наших друзів, війна, в якій гарантовану перемогу приніс би лише Перстень. Це сповнює мене великим смутком і великим страхом: багато буде зруйновано, й усе може бути втрачене. Я — Ґандалф, Ґандалф Білий, але Чорний поки що могутніший.

Він підвівся і, прикривши очі рукою, задивився на схід, мовби побачив удалині щось, приховане від інших. Тоді похитав головою.

— Ні, — сказав він тихо, — нам уже його не дістати. Хоча би цим потішимося. Перстень уже не спокушатиме нас. Ми підемо назустріч величезній небезпеці, та смертельну загрозу ми вже оминули. — Він повернувся до товаришів. — Послухай, Араґорне, сину Араторна! Не жалкуй про свій вибір у долині Емін-Муїлу і не називай вашу гонитву даремною. У непевності ти обирав стежки, які здавалися правильними, — ти не помилився з вибором і винагороджений за це. Ми зустрілися вчасно, бо інакше розминулися б. Але завдання твоїх товаришів виконано. Твоя наступна подорож передбачена твоєю обіцянкою. Іди до Едораса і шукай Теодена в його палатах. Андурілові час вступати у бій, на який він так довго чекав. У Рогані точиться війна, та є ще Оільше лихо, яке губить Теодена.

— Отже, ми вже не побачимося з веселими гобітами? — засмутився Леґолас.

— Цього я не говорив, — мовив Ґандалф. — Хтозна? Будьте терплячі. Ідіть, куди маєте йти, і не втрачайте надії! До Едораса! Я також піду туди.

— Дорога туди далека навіть для молодих ніг, — сказав Араґорн. Боюся, війна закінчиться раніше, ніж я туди доберуся.

— Побачимо, побачимо, — сказав Ґандалф. — То підеш зі мною?

— Так, ми вирушимо разом, — сказав Араґорн. — Але я не сумніваюся, що при бажанні ти зможеш нас випередити!

Він підвівся й уважно подивився на Ґандалфа. Леґолас і Ґімлі мовчки спостерігали за двома постатями, котрі стояли лицем до лиця. Араґорн, син Араторна, в сірому плащі, високий і твердий, мов камінь, рука на ефесі меча; він здавався королем, котрий із морської імли ступив на берег простих людей. Навпроти нього — схилений старий, білий, мовби сяяв ізсередини, згорблений, обтяжений роками, та з силою, могутнішою за владу королів.

— Чи я не правий, Ґандалфе, — мовив нарешті Араґорн, — що, куди би не забажав, ти можеш дістатися швидше за мене? І скажу я ще таке: ти наш ватажок і наше знамено. Темний Володар має Дев'ятьох, а ми — Одного, та могутнішого за них — Білого Вершника. Він пройшов вогонь і безодню, і вони його боятимуться. Ми підемо за ним, куди би він не повів нас.

— Так, ми всі підемо за тобою, — сказав Леґолас. — Але спершу, Ґандалфе, розрадь нас оповіддю про те, що сталось у Морії. Чи не розкажеш нам, твоїм друзям, як ти врятувався?

— Я і без того згаяв час, — відповів Ґандалф. — А часу обмаль. Навіть якби я мав цілий рік, то не розповів би всього.

— То розкажи хоч коротко! — попросив Ґімлі. — Розкажи нам, як ти впорався з Балроґом!

— Не називай його імені! — сказав Ґандалф, і на мить здалося, що хмара болю промайнула його обличчям, і він замовк, на вигляд старий, мов смерть. — Я довго падав, — нарешті мовив повільно, неначе зі зусиллям пригадуючи. — Довго я падав, і він падав разом зі мною. Його вогонь охопив мене. Я обгорів. І ми разом пірнули у глибоку і темну воду. Смертельно холодна, вода мало не заморозила моє серце.

— Глибока прірва під мостом Даріна, й ніхто її не вимірював, — мовив Ґімлі.

— І все ж вона має дно, яке поза межами світла та знання, — сказав Ґандалф. — Туди я нарешті й упав, на саме дно. Але він від мене не відчепився. Його полум'я згасло, та натомість він став слизький і сильніший за удава.

Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. Він намагався стиснути мене, а я відбивався, аж поки нарешті він утік у темні тунелі. Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна. Набагато глибше від найглибших копалень гномів гризуть землю безіменні істоти. Навіть Саурон не знає про них. Вони старіші за нього. Я пройшов їхніми дорогами, та не скажу про них ані слова, щоби не затьмарювати світла дня. У цьому відчаї мій ворог був єдиною надією; я погнався слідом за ним. Отак він, урешті-решт, провів мене таємними шляхами Казад-дума: він знає їх аж надто добре. Дедалі вище піднімалися ми, аж поки добігли до Нескінченних Сходів.

— Давно вже забули про них, — сказав Ґімлі. — Багато хто говорить, що Сходи існували тільки в легенді, а інші розповідають, що були вони зруйновані.

— Їх збудували, й ніхто їх не руйнував, — сказав Ґандалф. — Від найглибшого підземелля аж до найвищого піку неперервною спіраллю піднімається багато тисяч сходинок, і виводять вони у Вежу Даріна, яка вирубана у скелястій породі Зіракзіґілу, Срібного Піку.

Там, у засніженому Келебділі, прорубане самотнє вікно, а перед ним вузький майданчик, орлине гніздо над запаморочливим урвищем. Сонце там припікало, та все внизу було оповите хмарами. Він вистрибнув назовні, і я ледве встиг за ним, як він знову спалахнув. Ніхто не бачив цього, бо інакше про Двобій на Піку століттями співали би пісні. — Раптом Ґандалф розсміявся. — Але що описали би ті пісні? Тим, хто спостерігав здаля, здавалося, що над горою лютує гроза. Чули вони грім, бачили блискавку, яка, розповідали, вдаряла в Келебділ, розлітаючись язиками полум'я. Розказувати ще? Над нами клубочилися дим і пара. Лід сипався дощем. Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу, і скеля ламалася там, де він падав. Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого.

Голим я повернувся назад — на короткий час, аби виконати своє завдання. І голий лежав я на вершині гори. Вежа розсипалася на порох, вікно зникло; поплавлене та потрощене каміння завалило зруйновані сходи. Я був самотній, усіма забутий, і не було порятунку з кам'яного рогу землі. Лежав я там і дивився вгору, і зорі оберталися на небі, й кожен день тягнувся довго, як земна епоха. Знизу до мене долітали ледве чутні голоси землі: народження та смерть, співи та плач, і повільний довічний стогін обтяженого каменю. А потім прилетів Ґвайгір, Боривітер, і поніс мене на своїх крилах.

— Видно, мені на роду написано бути твоїм тягарем, вірний друже, — сказав я йому.

— Який із тебе зараз тягар! — відповів він. — Ти легкий, наче лебедине пір'я. Крізь тебе просвічує сонце. Мене ти, мабуть, не потребуєш: якби я випустив тебе, ти сам полетів би за вітром.

— Краще не випускай! — попросив я, бо відчув, що життя повертається до мене. — Віднеси мене в Лотлорієн.

— Саме таким і є наказ Володарки Ґаладріель, яка послала мене по тебе, — відповів він.

Так я потрапив до Карас-Ґаладона і виявив, що ви незадовго до того пішли звідти. Я затримався в застиглому часі цього краю, де дні приносять зцілення, а не старіння. І я зцілився, й одягнули мене у білі шати. Я давав поради і вислуховував поради. Звідти пішов я незнаними дорогами і приніс вам послання. Араґорнові веліли сказати таке:

Де ж він зараз, Дунадан, Елессар, Елессар? Чом так далеко носить свій жар? Близька та година, коли Згуба гряде, З Півночі Сірий Загін надійде. Та темні на тебе ждуть манівці — Дорогу до Моря сторожать Мерці.

Леґоласові вона передала такі слова:

Леґолас Зеленлист між дерев Радів, а тепер близький Моря рев! Як почуєш чаїний на березі крик — То серце у лісі не стишиш повік.

Ґандалф замовк і заплющив очі.

— А мені вона, значить, нічого не передає? — запитав Ґімлі й похнюпив голову.

— Темні слова Володарки, — сказав Леґолас, — і мало вони говорять тим, кому призначені.

— Це мене не втішає, — сказав Ґімлі.

— Чому ні? — здивувався Леґолас. — Невже ти хотів би почути пророцтво про свою смерть?

— Так, якби їй нічого було більше сказати.

— Ви про що? — спитав Ґандалф, розплющивши очі. — Мені здається, я розгадав значення її слів. Вибач, Ґімлі! Я ще раз обмірковував послання. Тобі вона також передає кілька слів, ані темних, ані сумних. «Ґімлі, синові Ґлоїна, передай вітання від Володарки, — сказала вона. — Хранителю Пасма, де би не був ти, думки мої завжди з тобою. Тільки подбай, аби сокира твоя рубала дерева, які слід!»

— У добрий час ти повернувся, Ґандалфе! — вигукнув гном, підстрибуючи і щось голосно виспівуючи по-гномівськи. — Уперед! — вигукнув він, розмахуючи сокирою. — Якщо вже голова Ґандалфа тепер священна, то пошукаємо ту, яку варто розколоти!

— Довго шукати не доведеться, — сказав Ґандалф, підводячись. — Ходімо! Ми вже витратили весь час, відведений на зустріч друзів. Тепер треба поспішати.

Він знову загорнувся у старий обдертий плащ і повів товаришів униз. Вони швидко спустилися з високого уступу й пішли лісом униз уздовж берега Енти. Не промовили жодного слова, аж поки не опинилися на узліссі Фанґорну. Коней не було видно ніде.

— Не повернулися, — мовив Леґолас. — Дорога буде нелегка!

— Пішки йти не будемо. Час підганяє, — сказав Ґандалф. Відтак він задер голову і свиснув. Такий чистий і пронизливий свист пролунав із уст сивобородого старця, що троє друзів аж здивувалися. Ґандалф свиснув тричі — і східний вітер приніс із далеких степів ледь чутне кінське іржання. Усі завмерли в очікуванні. Невдовзі до них долетів тупіт копит, спершу як легке дрижання землі, яке відчув лише Араґорн, лігши на траву, а потім усе гучніше й чіткіше зацокотіли копита.

— Не один скаче, — сказав Араґорн.

— Звісно, — відгукнувся Ґандалф. — Нас забагато на одного коня.

— Три, — мовив Леґолас, вдивляючись у степ. — Я бачу їх! Ось Гасуфель, а за ним мій Арод! А попереду скаче ще один, дуже красивий. Такого я ще не бачив.

— І не побачиш ніколи, — сказав Ґандалф. — Це — Тінебор, ватажок меарів, коней Рогану, і навіть Теоден, король Рогану, не бачив кращого. Адже кінь цей виблискує сріблом і біжить нестримно, мов бистрий потік. Він прийшов до мене — кінь Білого Вершника. Ми разом підемо в бій.

Чарівник не встиг договорити, як великий кінь вискочив на схил і помчав їм назустріч; його тіло лисніло, а грива майоріла на скаку. Двоє інших коней мчали слідом. Угледівши Ґандалфа, Тінебор сповільнив біг і голосно заіржав; тоді риссю підбіг до старого чарівника і, схиливши горду голову, торкнувся ніздрями його плеча. Ґандалф ласкаво погладив коня.

— Далека дорога від Рівендолу, друже мій, — сказав він, — але ти мудрий і примчав дуже вчасно. Віднині ми будемо з тобою разом, і в цьому світі вже не розлучимося!

Підійшли Гасуфель і Арод і спокійно стали поруч, мовби очікуючи наказів.

— Нам негайно треба до Медусельда, до Золотого Палацу вашого правителя Теодена, — серйозно сказав Ґандалф. Коні, мовби погоджуючись, кивнули. — Часу обмаль, і з вашого дозволу, друзі мої, вирушимо відразу. Ми просимо вас бігти щодуху. Гасуфель повезе Араґорна, Арод — Леґоласа. Ґімлі я посаджу перед собою, — сподіваюся, Тінебор не проти понести нас обох. Тільки напиймося перед дорогою.

— Тепер я розгадав учорашню загадку, — сказав Леґолас, легко зіскочивши на спину Ародові. — Зі страху наші коні втекли чи ні, та незабаром вони зустріли Тінебора, їхнього ватажка, і зраділи. Ти, Ґандалфе, знав, що він поруч?

— Так, знав, — відповів чарівник. — Подумки я просив його поспішати; вчора він іще був далеко на півдні цього краю. Швидко віднесе він мене назад!

Він шепнув щось Тінеборові, й той погнав швидким галопом, але так, аби інші коні не відставали. За якийсь час він різко звернув убік і, вибравши місце, де берег річки знижувався, перебрів її та попрямував на південь пласкою рівниною, голою і просторою. Нескінченними милями трави гуляв вітер, розганяючи сірі хвилі. Не було ні сліду дороги чи стежки, але Тінебор рухався без вагань.

— Він біжить до палацу Теодена під схилами Білих Гір навпростець, — пояснив Ґандалф. — Так буде найшвидше. Кращий шлях — у Східній Марці, де прокладено головний тракт, але Тінебор знайде дорогу через будь-яку трясовину чи яругу.

Багато годин вони мчали луками та заплавами. Інколи висока трава сягала вершникам понад коліна, і тоді здавалося, що вони пливуть у сіро-зеленому морі. На шляху траплялося багато прихованих озерець і широких заростей осоки, що колихалися над підступним трясовинням; але Тінебор знаходив дорогу, а двоє інших коней ішли за ним слід у слід. Сонце поволі хилилося на захід. Вершники окинули поглядом широкий степ, і він видався їм червоним вогнем, що ген удалині тонув у траві. Низько над обрієм багрянцем палали обриси далеких гір. Диск сонця потьмянів до відтінку крові за хмарами, які димом піднімались угору, мовби воно підпалило трави, коли ховалося за край землі.

— Он там — Роганський Прохід, — сказав Ґандалф. — Просто на захід від нас. А там лежить Ізенґард.

— Я бачу густий дим, — мовив Леґолас. — Що це?

— Битва і війна, — відповів Ґандалф. — Уперед!

VI. Король Золотого палацу

Сіло сонце, запали сутінки, настала ніч, а вершники все мчали вперед. Коли нарешті зупинились і спішилися, то навіть Араґорн почувався виснаженим. Ґандалф дозволив тільки кілька годин перепочинку. Ґімлі та Леґолас заснули, Араґорн приліг, простягнувшись на спині; Ґандалф же стояв, зіпершись на патерицю, і вдивлявся в темряву то на сході, то на заході. Було тихо, жодне живе створіння не подавало голосу. Нічне небо затягнули довгі хмари, які гнав студений вітер, коли друзі підвелися. Під холодним сяйвом місяця вони знову помчали, стрімко, як і при світлі дня.

Минали години, а вони все летіли. Ґімлі куняв і випав би зі сідла, якби Ґандалф вчасно не підхопив і не струсонув його. Гасуфель і Арод, змучені, але горді, не відставали від свого невтомного проводиря, ледь вловної сірої тіні. Милі пролітали повз них. Місяць-молодик потонув у хмарах на заході.

Потягнуло пронизливою прохолодою. Темрява поволі сіріла на сході. Ген далеко ліворуч над чорними стінами Емін-Муїлу вдарили червоні списи світла. Ранок настав ясний і сонячний; вітер летів навперейми стежці, пригинаючи траву. Раптом Тінебор зупинився і заіржав. Ґандалф показав рукою вперед.

— Погляньте! — вигукнув він, і вершники підвели втомлені очі. Перед ними здіймалися гори Півдня: сніжні піки, посмуговані чорним. Зелені луги накочувалися на пагорби біля підніжжя гір і розтікались усе ще темними долинами, не торкнутими світанковим світлом, прокладаючи шлях у серце великих гір. Відразу перед мандрівниками найширша з цих долин розкрилася, мов довга затока серед пагорбів. У глибині виднівся гірський кряж із одним піком, а біля гирла долини височів, мов вартовий, самотній пагорб. Його підніжжя огинала срібляста нитка потоку, що починався з видолинку; на поверхні води, ген удалині, вони вловили проблиск ранкового сонця, мерехтіння золота.

— Скажи, Леґоласе, — мовив Ґандалф, — що бачиш ти попереду? Леґолас задивився вдалечінь, прикривши очі від сліпучих вранішніх променів.

— Бачу, біла річка витікає з льодовиків, — сказав він. — На сході біля її витоку з тіні долини підіймається зелений пагорб. Оточений він ровом, могутнім валом і частоколом. За укріпленнями — дахи будинків, а посередині, на зеленій терасі, височить великий палац, здається, його дах перекритий золотом, сяйво розливається навкруги. Ворота теж позолочені. Там стоїть варта у блискучих обладунках; але решта двору все ще спить.

— Це місто зветься Едорас, — сказав Ґандалф, — а золотий палац це Медусельд. Там живе Теоден, син Тенґела, король Роганської Марки. Ми прибуваємо зі сходом сонця. Тепер шлях стелиться перед нами відкрито. Але слід рухатися обачно; зараз війна, і рогірими, Повелителі коней, не сплять, хоча здаля так може здаватися. Не хапайтеся за зброю і не поводьтеся зарозуміло, раджу я вам, доки не постанемо перед троном Теодена.

Ранок був ясний і погожий, співали птахи, коли мандрівники під'їхали до річки. Вона стрімко вибігала на рівнину і там, біля підніжжя пагорбів, перетинала стежку широким півколом, утікаючи на схід до Кити. Уздовж зелених берегів на вологих прилуках росли густі верболози. У цьому південному краю їхні бруньки вже порожевіли, відчувши прихід весни. Через річку мандрівники переправились убрід, де низькі береги були сильно втоптані кіньми, і виїхали на широкий битий шлях.

Біля підніжжя оточеного муром пагорба дорога пробігала в тіні багатьох курганів, високих і зелених. Їхні західні схили біліли, мов припорошені снігом: незліченні зірочки квіток рясно обсипали траву.

— Погляньте! — сказав Ґандалф. — Які гарні ці ясні очка у траві! Їх називають безсмертниками, сімбельміне по-тутешньому, бо вони цвітуть у всі пори року і ростуть там, де спочивають мертві. Ми під'їхали до великих курганів, де поховані предки Теодена.

— Сім курганів ліворуч і дев'ять праворуч, — сказав Араґорн. — Минуло багато поколінь, відколи поставлений золотий палац.

— Відтоді у мене вдома, в Морок-лісі, тільки п'ятсот разів опало багряне листя, — сказав Леґолас, — а для нас це зовсім мало.

— Та для вершників Марки будівництво цього палацу відбувалося так давно, — сказав Араґорн, — що пам'ять про це зберігається лише в піснях, а попередня історія губиться в тумані часу. Тепер тутешні люди називають цю землю рідним домом, а мова їхня нагадує про спорідненість із північними народами.

І він тихо заспівав мовою, незрозумілою ні ельфові, ні гному, проте чуже мелодійною.

— Мабуть, це мова рогіримів, — сказав Леґолас, — бо вона така, як ця земля — м'яка та розкотиста, але водночас сувора і жорстка, мов гори. Але в пісні я розумію лише те, що вона обтяжена смутком смертних людей.

— Загальною мовою вона звучала би приблизно так, — сказав Араґорн.

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут? Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий? Руки на арфових струнах, і багаття червоні? Де та весна, урожаї, де пшеничні гони? Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі; На Захід за пагорби дні, мов тінь, відчалили в тузі. Хто затримає дим тих лісів згорілих Чи поверне ті роки, що за Море сплили?

— Колись давно цю пісню склав невідомий роганський поет, згадуючи, який показний і гарний був Еорл Юний, коли приїхав сюди з Півночі; кінь у нього був крилатий Фелароф, батько коней. Люди дотепер співають цю пісню вечорами.

Отак розмовляючи, мандрівники проминули мовчазні кургани. Звивистою дорогою по зелених схилах пагорбів вони вийшли до широких обвітрених мурів Едораса.

Біля воріт сиділо у блискучих кольчугах багато вартових, котрі відразу схопилися на ноги і списами перегородили їм дорогу.

— Стійте, чужинці! — закричали вони мовою Марки Вершників, вимагаючи у мандрівників назвати їхні імена та мету подорожі. Подив був у їхніх очах, але не було приязні; й вони похмуро дивилися на Ґандалфа.

— Я вас розумію, — відповів Ґандалф по-їхньому, — та мало кому з чужинців відома ваша мова. Чому ви не звертаєтеся загальною мовою, як це прийнято на Заході, якщо чекаєте відповіді?

— За велінням Теодена, нашого правителя, ніхто не може заходити до Едораса, крім друзів, котрі знають нашу мову, — відповів один із вартових. — У ці дні війни ми приймаємо лише своїх людей і гостей із Мундбурґа в землі Ґондору. Хто ви такі, що безтурботно роз'їжджаєте нашими степами, дивно вдягнуті й верхи на конях, таких подібних на наших? Ми давно несемо тут варту і стежимо за вами здалеку. Ще ніколи не бачили ми таких дивних вершників і коня такого гордого, як один із ваших. Цей кінь — один із меарів, якщо тільки це не чари, що затуманили нам очі. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана або насланий ним привид? Швидко відповідай!

— Ми не привиди, — мовив Араґорн, — і очі твої тебе не обманюють. Коні справді ваші, й ти мав би їх відразу впізнати. Але не часто повертає конокрад до конюшні. Це — Гасуфель і Арод, яких два дні тому нам позичив Еомер, третій маршал Рогану. Ми повертаємо йому коней, як і обіцяли. Хіба Еомер іще не повернувся і не попередив про наше прибуття?

Вартовий збентежився.

— Про Еомера я не можу сказати нічого, — відповів він. — Якщо правда те, що ви говорите, тоді Теоден має знати про вас. Можливо, ваша поява не є геть неочікуваною. Саме два дні тому Червослов повідомив нас, що Теоден велить не пропускати за ворота жодного чужинця.

— Червослов? — перепитав Ґандалф, уважно глянувши на вартового. — Ні слова більше! У мене справа не до Червослова, а до самого правителя Марки. Я поспішаю. Пошли кого-небудь або сам повідом його про наш прихід. — Його очі гнівно блиснули з-під похмурих брів, коли він нахилився до вартового.

— Гаразд, я піду сам, — поволі відповів той. — Тільки про кого мені доповідати? І що я скажу про тебе? Зараз на вигляд ти старий і втомлений, але насправді, гадаю, — сильний і незламний.

— Ти все зрозумів правильно, — відповів чарівник. — Адже я — Ґандалф. Я повернувся. І зауваж: я також повертаю коня! Ось Тінебор великий, приборкати якого може лише моя рука. А зі мною Араґорн, син Араторна, нащадок королів, і прямує він до Мундбурґа. Також ельф Леґолас і гном Ґімлі, наші товариші. Піди і передай своєму панові, що ми біля воріт і хотіли би з ним поговорити, якщо він запросить нас до свого палацу.

— Дивні ж у вас імена! Та я все передам, як просите, й дізнаюся волю мого пана, — сказав вартовий. — Зачекайте тут, і я принесу нам його відповідь. Але не плекайте марних надій! Тривожні настали дні.

Він швидко зник, залишивши чужинців під пильним доглядом своїх товаришів. Невдовзі він повернувся.

— Ідіть за мною! — сказав він. — Теоден дозволяє вам увійти; але всю зброю, навіть цю патерицю, мусите залишити біля його порога. Прибрамна варта за нею пригляне.

Темні ворота розчинилися. Мандрівники ввійшли слідом за вартовим. Вони опинилися на широкій брукованій вулиці, що вилася вгору, а місцями піднімалась акуратними сходинками. Проминули багато дерев'яних будинків і багато темних дверей. Уздовж дороги в кам'яних жолобах дзюркотів чистий струмок. Нарешті вони вибралися до вершини пагорба. На зеленій терасі стояла висока плита, оздоблена кінськими головами, з-під неї било іскристе джерело; вода впадала в широку чашу, з якої переливалась і живила струмок. Угору з тераси піднімалися кам'яні сходи, високі та широкі, а обабіч на верхньому помості стояли кам'яні лави. Там сиділи, тримаючи на колінах оголені мечі, вартові. Їхнє золотаве волосся було заплетене в коси; на зелених щитах палало сонце, довгі обладунки яскраво блищали, і коли воїни підвелися, то видалися вищими за смертних людей.

— Ось перед вами двері, — сказав провідник. — А мені час повертатися на варту біля воріт. Прощавайте! І змилостивиться над вами правитель Марки.

Він повернувся і швидко покрокував униз. Під пильним поглядом сторожі мандрівники піднімалися довгими сходами. Мовчки вони зупинились угорі, аж поки Ґандалф не ступив на вимощену терасу. Тоді раптом вартові чистими голосами і своєю мовою привітали мандрівників.

— Здрастуйте, гості з далеких країн! — сказали вони і повернули мечі руків'ями до мандрівників — на знак миру. Зелені смарагди зблиснули на сонці. Тоді один із вартових виступив уперед і заговорив загальною мовою.

— Я прибрамний вартовий Теодена, — сказав він. — Звати мене Гама. Прошу вас скласти тут перед входом усю зброю.

Леґолас подав йому свій кинджал зі срібним руків'ям, лук і сагайдак.

— Бережи їх, — попросив він, — бо це дарунок Володарки Ґаладріель із Золотого Лісу.

Подив з'явився в очах чоловіка, й він поспіхом склав зброю ельфа під стіною, наче боявся тримати її в руках.

— Ніхто не торкнеться твоєї зброї, обіцяю, — сказав він.

Араґорн завагався.

— Взагалі-то я не звик відкладати меч або віддавати Андуріл до чужих рук, — сказав він.

— Така воля Теодена, — нагадав Гама.

— Я не певен, що воля Теодена, сина Тенгела, хоч він і правитель Марки, має переважати над волею Араґорна, сина Араторна, Еленділового спадкоємця Ґондору.

— Це — дім Теодена, а не Араґорна, хоч би він був і королем Ґондору на троні Денетора, — відповів Гама і став перед дверима, загородивши собою вхід. Тепер він повернув меча лезом до чужинців.

— Пуста суперечка, — сказав Ґандалф. — Вимога Теодена зайва, та немає сенсу її оскаржувати. Адже кожен король вільний наказувати у своїх палатах, мудро чи безглуздо.

— Це правда, — погодився Араґорн. — І я би скорився волі господаря будь-якого дому, навіть хижки лісоруба, якби мав не Андуріл, а інший меч.

— Як би не називався твій меч, — сказав Гама, — ти його залишиш тут, якщо не хочеш виступити один проти всіх воїнів Едораса.

— Не один! — кинув Ґімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись спідлоба на вартового, мов на деревце, яке замислив зрубати. — Не один!

— Ну-ну, годі! — промовив Ґандалф. — Ми тут усі друзі. Принаймні мали би ними бути; бо, сперечаючись, ми лише потішаємо Мордор. У нас обмаль часу. Ось я віддаю свого меча, шановний Гамо. Стережи його добре. Зветься він Ґламдрінґ, бо в давні часи його викували ельфи. А тепер пропусти мене. Поспішай, Араґорне!

Араґорн поволі відстебнув ремінь і сам приставив меч до стіни.

— Я залишаю його тут, — сказав він, — але наказую тобі не торкатися його і нікому не дозволяти цього. У цих ельфійських піхвах схований Меч, який був Зламаний і викуваний заново. У сиву давнину викував його майстер Телхар. Смерть спіткає кожного, хто вийме з піхов меча Еленділа, якщо він тільки не нащадок Еленділа.

Вартовий відступив на крок і здивовано подивився на Араґорна.

— Ви ніби прилетіли з давно забутих днів на крилах пісні, — сказав він. — Буде так, як ти наказуєш.

— Ну, в товаристві Андуріла і моїй сокирі не соромно постояти, — сказав Ґімлі й опустив її на землю. — Тепер, якщо ми виконали все, ходімо і поговоримо з твоїм паном. Але вартовий усе ще вагався.

— Твоя патериця, — сказав він Ґандалфові. — Вибач, але її теж треба залишити біля дверей.

— Дурниці! — відрізав Ґандалф. — Обачність — це одне, а непоштивість — зовсім інше. Я старий. Якщо не зможу спиратися на ціпок, то сидітиму тут, доки Теоден не завдасть собі труду прийти сюди побалакати зі мною.

Араґорн розсміявся.

— Кожен має щось таке дороге, чого не довірить нікому. Невже ти відбереш у старого його опору? Ну, може, дозволиш нам увійти?

— Патериця в руці чарівника — це не просто опора для старого, — заперечив Гама. Він уважно оглянув ясенову патерицю, на яку спирався Ґандалф. — Однак у час сумнівів гідний чоловік покладається на власне розуміння. Я вірю, що ви друзі, котрі не мають лихих намірів і заслуговують на пошану. Заходьте.

Вартові підняли важкі засуви і поволі відчинили двері, що скрипіли на великих завісах. Мандрівники ввійшли. Усередині було темно і тепло після прохолодного повітря на пагорбі. Довгу та широку залу наповнювали тіні й напівтіні; висока покрівля трималася на міцних колонах. Але тут і там із високих східних вікон яскравими списами падали промені сонця. Крізь круглий отвір у стелі поміж тонкими цівками диму виднілося блідо-блакитне небо. Коли очі мандрівників призвичаїлися до напівтемряви, вони побачили, що долівка викладена кольоровою мозаїкою; під їхніми ногами вилися рунічні знаки та дивовижні візерунки. Тепер вони помітили, що колони були розкішно різьблені і тьмяно мерехтіли позолотою та нечіткими кольорами. На стінах висіло багато тканих килимів, і їхніми широкими просторами крокували герої давнини; одні килими вицвіли від старості, інші ховались у пітьмі. Та на один килим падало сонячне проміння, освітлюючи юнака на білому коні. Він сурмив у великий ріг, і його золоте волосся майоріло на вітрі. Кінь задер голову і роздув червоні ніздрі, зачувши битву. Піняві біло-зелені хвилі клубочилися довкола його колін.

— Погляньте на Еорла Юного! — мовив Араґорн. — Таким він прибув із Півночі на поле бою біля Келебранту.

Четверо товаришів пройшли вперед, обминувши відкрите вогнище, що яскраво палало посеред зали. Тут вони зупинилися. За вогнищем, у глибині будинку, був поміст із трьома сходинками, повернутий на північ до дверей, на якому стояло велике позолочене крісло. У кріслі сидів старець, котрого так зігнули роки, що він здавався карликом; але волосся його було сиве та густе і спадало на плечі довгими косами з-під вузького золотого обруча з білим діамантом посередині. Борода старого снігом спадала йому на коліна; та очі його все ще палали вогнем, який зблискував, коли він кидав погляд на мандрівників. За кріслом стояла жінка, одягнуга у біле. Біля її ніг на верхній сходинці сидів худий чоловік із хитрим блідим обличчям і важкими повіками.

Усі мовчали. Старий непорушно сидів у кріслі. Нарешті заговорив Ґандалф.

— Привіт, Теодене, сину Тенґіла! Я повернувся. Адже насувається буря, й усім друзям слід згуртуватись, аби не загинути поодинці.

Старий повільно підвівся, важко спираючись на коротку чорну патерицю з білим кістяним руків'ям; і тепер чужинці побачили, що він, хоч і згорблений, усе-таки високого зросту й у молодості мав бути стрункий і величний.

— Вітаю тебе, — сказав Теоден, — і ти, мабуть, сподіваєшся на теплу зустріч. Але, правду кажучи, твоя поява — не привід для радощів, пане Ґандалфе. Ти завжди був провісником лиха. Біди летять слідом за тобою, як ворони, і їх стає щоразу більше. Не буду приховувати: коли я почув, що Тінебор прискакав без вершника, то зрадів його поверненню, та ще більше втішила мене відсутність вершника; а коли Еомер приніс звістку, що ти нарешті відійшов до праотців, я не сумував. Але новини здалеку не часто бувають правдиві. Ти знову тут! І з тобою, напевно, прийшли ще гірші біди. Чому би я мав тепло вітати табе, Ґандалфе Лиховіснику? Скажи, чому?

І він повільно опустився у крісло.

— Ти маєш рацію, правителю, — сказав чоловік із блідим обличчям, котрий сидів на сходинках помосту. — Ще і п'ятьох днів не минуло, відколи прийшла до нас сумна звістка: син твій Теодред, твоя права рука і другий маршал Марки, загинув на Західному Пограниччі. Еомерові не можна довіряти. Якби він здобув владу, то мурів міста не охороняв би ніхто. Нещодавно нас повідомили з Ґондору, що на сході заворушився Темний Володар. І в таку годину вирішує повернутися цей блукалець. Так, чого би нам вітати тебе, пане Лиховіснику? Ти приносиш погані новини, а погані новини — поганий гість, кажуть у нас.

Він глузливо хихикнув, блимнувши на чужинців темними очима з-під важких повік.

— Ти тут за мудреця, друже Червослове, і, без сумніву, добра опора для свого пана, — тихо відповів Ґандалф. — Але по-різному може приносити лихі новини чоловік. Може сам бути творцем лиха; а може лише приходити на допомогу у скрутний час.

— Може, і так, — сказав Червослов, — але є ще третій тип: нахаби, майстри гріти руки на чужих бідах, мисливці за падлом, котрі наживаються на війнах. Чим ти нам хоч колись допоміг, Лиховіснику? І чим допоможеш сьогодні? Минулого разу ти сам просив у нас допомоги. Тоді мій володар дозволив тобі взяти коня і просив забиратися звідси; а ти зухвало, здивувавши всіх, обрав Тінебора. Мій володар був глибоко засмучений; однак багатьом здалося, що така ціна за твою відсутність не надто велика. Здогадуюся, що і цього разу все обернеться як завжди: ти радше попросиш допомоги, ніж станеш у пригоді сам. Може, ти привів воїнів? А може, прибув із кіньми, мечами, списами? Оце була би допомога, саме це нам сьогодні потрібне. Бо хто ж це приплентався з тобою? Троє обдертих волоцюг у сірому, а ти — найбільший жебрак із усіх чотирьох.

— Про ввічливість при твоєму палаці, Теодене, сину Тенґіла, вже почали забувати, — сказав Ґандалф. — Хіба посланець від воріт не назвав тобі імен моїх супутників? Нечасто правителям Рогану доводилося приймати таких гостей. Зброя, яку вони склали біля твоїх дверей, вартує багатьох смертних, навіть наймогутніших. Убрання їхнє сіре, бо зодягнули їх ельфи, й у цьому вбранні крізь темряву великих небезпек і вдалося дійти до твого палацу.

— Отже, Еомер не збрехав, що ви у спілці з Чаклункою Золотого Лісу? — сказав Червослов. — Це, зрештою, і не дивно: у Двімордені завжди ткали сіті облуди.

Ґімлі зробив крок уперед, але раптом відчув, як Ґандалф схопив його за плече, і завмер каменем.

У Двіморден, у Лорієн Не запливав людський човен, Не для людських очей горить Тамтешнє світло кожну мить. Ґаладріель! Ґаладріель! П'янка вода твоїх джерел; Зоря в руці твоїй ясна; О найчистіша сторона, Прекрасна дотепер здавен!

Так тихо проспівав Ґандалф, а потім раптом перемінився. Він скинув дрантивий плащ і випростався, вже не спираючись на патерицю; і проказав виразним холодним голосом:

— Мудрий судить лише про те, що знає, Ґрімо, сину Ґалмода. Безмозким черв'яком зробився ти. Тому замовкни і тримай свого роздвоєного язика за зубами. Не для того я пройшов крізь вогонь і смерть, аби перед грозою сперечатися з безчесним служкою!

Він підняв патерицю. Загриміло. Світло у східних вікнах згасло; у палаці раптом стало темно, як уночі. Вогонь зіщулився до тьмяних жаринок. Видно було тільки Ґандалфа, високого та білого перед згаслим вогнищем.

У цій пітьмі зачулося сичання Червослова:

— Чи ж не радив я тобі, володарю, відібрати в нього патерицю? Цей дурень Гама зрадив нас!

Спалахнуло світло, наче блискавка розколола склепіння. Тоді все затихло. Червослов розпластався долі.

— Тепер, Теодене, сину Тенґіла, вислухай мене, — мовив Ґандалф. — Це ти просиш про допомогу? — Він вказав патерицею на високе вікно. Там темрява мовби танула, і крізь прогалину проступала, високо і далеко, латка блакитного неба. — Ще не все вкрила темрява. Подивися правді у вічі, правителю Марки; кращої допомоги тобі не знайти. Нічого не пораджу я тим, хто в розпачі. Однак тобі я можу допомогти добрим словом. Чи послухаєш мене? Слова ці — не для всіх. Прошу тебе, вийди зі мною на поріг, стань і роздивися довкола. Надто довго сидів ти в темряві, слухаючи брехливі вигадки та безчесні намови.

Поволі підвівся з крісла Теоден. Тьмяне світло знову загорілось у залі. Жінка підтримала старого під руку, і непевною ходою він спустився з помосту і пройшов через залу. Червослов і далі лежав на долівці. Теоден і Ґандалф підійшли до дверей, і чарівник постукав.

— Відчиняйте! — загукав він. — Іде правитель Марки!

Двері відчинились, і до зали зі свистом шугнуло свіже повітря. На пагорбі гуляв вітер.

— Відішли сторожу до підніжжя сходів, — сказав Ґандалф. — А ти, добродійко, залиш нас на самоті. Я подбаю про правителя.

— Іди, Еовіно! — мовив старий король. — Уже нічого боятися. Дівчина повернулась і повільно пішла до будинку. Біля дверей вона озирнулася. Її сумні задумані очі дивилися на короля з холодним жалем. Дуже гарна була вона з лиця, золотою рікою лилося її довге волосся. Струнка та висока, у білій сукні, підперезаній сріблом, вона здавалася сильною та міцною, мов криця, вона, донька королів. Так уперше при світлі дня побачив Араґорн панну Еовіну і подумав, що вона прекрасна, прекрасна і холодна, як ранок блідої, ще не зрілої весни. І вона раптом звернула увагу на Араґорна — високого нащадка королів, наділеного мудрістю багатьох літ, у сірому плащі, який, однак, не приховав од неї його сили. На мить вона мовби закам'яніла, а потім, швидко відвернувшись, зникла за дверима.

— А тепер, правителю, — сказав Ґандалф, — поглянь на свою землю! Знову вдихни вільне повітря!

З високої тераси було видно зелені степи Рогану, які танули в сірій далині. З хмар звисала завіса косого дощу. Небо вгорі та на заході все ще вкривали грозові хмари, а над вершинами далеких пагорбів спалахували блискавки. Та вітер змінився на північний і вже відганяв грозу, що прийшла зі сходу, на південь, до моря. Раптом через просвіт у хмарах пробився сонячний промінь. Струмені дощу засяяли сріблом, а далека річка заблищала, мов дзеркало.

— Тут не дуже і темно, — сказав Теоден.

— Ні, не темно, — погодився Ґандалф. — І роки не так тиснуть на твої плечі, як хтось намагається тебе переконати. Відкинь свою підпору!

Чорний ціпок випав із рук короля, дзенькнувши об кам'яні плити. Теоден повільно випростувався, мов людина, котру довго гнула до землі монотонна робота. І він виявився високим і струнким, а коли подивився у ясне небо, очі його поголубіли.

— Темні сни бачив я останнім часом, — мовив він, — але зараз відчуваю, що прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Ґандалфе. Боюся, прибув ти вже надто пізно — тільки побачити останні дні мого дому. Недовго стояти Золотому Палацу, який збудував Бреґо, син Еорла. Високий трон піде на поталу вогню. Що мені робити?

— Багато чого, — сказав Ґандалф. — Але спершу пошли по Еомера. Адже правда, що ти вкинув його до в'язниці за порадою Ґріми, якого всі, крім тебе, звуть Червословом?

— Правда, — сказав Теоден. — Еомер збунтувався проти мене і погрожував убити Ґріму просто в мене на очах.

— Можна любити тебе, не люблячи при цьому Червослова чи його порад, — сказав Ґандалф.

— Можливо. Зроблю, як ти просиш. Покличте Гаму. Якщо вже він виявився поганим вартовим — нехай послужить на побігеньках. Один винний приведе іншого на суд, — сказав Теоден, і голос його звучав суворо, та він подивився на Ґандалфа й усміхнувся, і тоді багато зморщок на його обличчі зникло без сліду.

Коли Гама пішов виконувати доручення, Ґандалф підвів Теодена до кам'яної лави, а сам присів перед королем на верхній сходинці. Араґорн із товаришами стояв неподалік.

— Немає часу розповідати все, що тобі слід почути, — сказав Ґандалф. — Але якщо мої сподівання справдяться, то невдовзі я зможу розказати детальніше. Май на увазі, що тобі загрожує небезпека більша, ніж міг напустити у твої сни Червослов. Але бачиш, ти вже не спиш. Ти живеш. Ґондор і Роган не самотні. Ворог справді неймовірно сильний, але в нас є надія, про яку він не здогадується.

І Ґандалф заговорив так швидко і тихо, що ніхто, крім короля, нічого не почув. Теоден слухав, і очі його горіли дедалі яскравіше; нарешті він підвівся на повен зріст, Ґандалф став поруч, і разом із височини вони поглянули на схід.

— Так, справді, — сказав Ґандалф голосно і виразно, — наша надія там само, де і наш найбільший страх. Доля світу висить на волосинці. Та надія у нас є — за умови, що ми зможемо якийсь час протриматись.

Усі також повернули голови на схід. Туди, понад просторі степи, до межі видимого линули їхні погляди, а надія і тривога несли думки ще далі, за темні гори до Землі Тіні. Де зараз Персненосець? Яка ж тонка насправді була та волосина, на якій висіла доля світу! Леґоласові здалося, що, напруживши свої далекозорі очі, він вловив білий проблиск: мабуть, ген удалині сонце зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. А ще далі безмежно далекою і водночас близькою загрозою миготів крихітний язичок полум'я.

Теоден знову поволі сів, мовби втома все ще змагалася за нього з волею Ґандалфа. Він озирнувся на свій прекрасний будинок.

— Шкода, — мовив він, — що на старість замість заслуженого спокою мені випадають такі лихі дні. Шкода Боромира відважного! Молоді гинуть, а старі живуть, поволі всихаючи.

Він обхопив коліна зморшкуватими руками.

— Торкнися руків'я меча — і твої пальці пригадають колишню силу, — сказав Ґандалф.

Теоден підвівся і простягнув руку до лівого боку, та меча на його поясі не було.

— Куди ж Ґріма його заховав? — пробурмотів він.

— Візьми мого, володарю! — вигукнув чистий голос. — Він завжди до твоїх послуг!

Двоє чоловіків підійшли тихо і стояли кількома сходинками нижче від них. Один із двох був Еомер, із непокритою головою, без кольчуги, та з оголеним мечем у руці; опустившись на коліно, він простягав правителеві руків'я меча.

— Як це зрозуміти? — суворо мовив Теоден.

Він повернувся до Еомера, і воїни вражено дивилися на нього, гордого та випростаного. Куди подівся старець, котрий сидів скоцюрблений у кріслі чи спирався на костур?

— Це моя провина, володарю, — затремтів Гама. — Я зрозумів, що Еомера треба звільнити. З великої радості я, мабуть, помилився. А оскільки його звільнили, а він маршал Марки — то я приніс йому меч на його прохання.

— Щоби я поклав його тобі до ніг, — сказав Еомер.

Якусь мить Теоден мовчки стояв і дивився на Еомера, який опустився перед ним на коліно. Усі завмерли.

— Ти не візьмеш меча? — спитав Ґандалф.

Поволі простягнув руку Теоден. У ту мить, коли його пальці торкнулися руків'я, спостерігачам здалося, що міць і сила повернулася до його слабкої руки. Раптом він здійняв меч і змахнув ним, аж засвистіло повітря. Потім голосно крикнув. Чистим дзвінким голосом, мовою Рогану, він закликав до зброї.

До зброї, вперед, вершники Теодена! Гей, у похід — темно на сході. Коней сідлайте, в ріг сурміте! Вперед, еорлінги!

Вартові, зачувши заклик, помчали вгору по сходах. Вони зачудовано подивилися на свого правителя, а потім усі як один вийняли мечі й поклали йому до ніг.

— Веди нас! — сказали вони.

— Весту Теоден гал! — вигукнув Еомер. — Яка радість бачити тебе знову самим собою. Відтепер уже ніхто не скаже, Ґандалфе, що ти приносиш тільки біду!

— Візьми свій меч, Еомере, сину моєї сестри! — сказав король. — Іди, Гамо, і принеси мені мій! Той меч десь заховав Ґріма. Його, до речі, теж приведи. Ну, Ґандалфе, я готовий вислухати ту пораду, яку ти обіцяв. Що ти порадиш?

— Ти вже сам усе зрозумів, — відповів Ґандалф. — Вирішив довіритись Еомерові, а не безчесному радникові. Відкинув тугу і страх. Готовий діяти. Усіх, хто може триматись у сідлі, негайно пошли на захід, як радив тобі Еомер: спершу, поки не пізно, мусимо зруйнувати загрозу Сарумана. Якщо не встигнемо — згинемо. Коли переможемо — почнемо нове діло. Тим часом усі, хто залишиться — жінки, діти і старі, — нехай утікають у сховища в горах. Вони, мабуть, не очікували такого лихого дня? Нехай візьмуть зі собою харчі, та щоби не зволікали і не обтяжували себе скарбом, великим чи дрібним. Бо йдеться про порятунок їхнього життя.

— Така порада мені подобається, — відповів Теоден. — Нехай збирається мій народ! Але ви мої гості… Ти правду казав, Ґандалфе, — про ввічливість при моєму дворі почали забувати. Ви їхали всю ніч, і вже минає ранок. А ви не спали, не їли. Вам приготують покої для гостей, і там відпочинете після обіду.

— Ні, володарю, — відповів Араґорн. — Ще не час для спочинку. Воїни Рогану сідають на коней, і ми поїдемо разом із ними, лук, меч і сокира. Не на спочинок під стіни твого палацу, володарю Рогану, принесли ми їх. І я обіцяв Еомерові, що ми разом піднімемо мечі.

— Тепер справді є надія на перемогу! — сказав Еомер.

— Так, є надія, — сказав Ґандалф. — Але Ізенґард міцний. Усе ближче й інші небезпеки. Не зволікай, Теодене: як тільки ми вирушимо, веди людей до фортеці Гірський Скит у горах!

— Ні, Ґандалфе! — вигукнув король. — Ти сам не відаєш сили своїх ліків. Усе буде не так. Я сам піду на війну й упаду на полі бою, якщо так має статися. Той сон буде найсолодший.

— У такому разі навіть поразка Рогану буде прославлена в піснях, — сказав Араґорн.

Озброєні воїни, котрі стояли поруч, забряжчали мечами, вигукуючи:

— Правитель Марки піде у бій! Уперед, еорлінги!

— Але не можна залишати твоїх людей без охорони та проводу, — сказав Ґандалф. — Хто поведе їх замість тебе?

— Я це вирішу перед походом, — відповів Теоден. — Ось іде мій радник.

У цю хвилину Гама знову вийшов із палацу. За ним, зіщулившись між двома воїнами, дибав Ґріма Червослов. Обличчя його було дуже бліде. Очі мружилися від денного світла. Гама схилив коліно і подав Теоденові довгий меч у піхвах із золотими застібками та зеленими самоцвітами.

— Ось, володарю, Геругрім, твій давній меч, — сказав він. — Його знайшли у скрині Червослова. Він не хотів віддавати ключів. Там іще багато інших речей, яких давно не могли знайти.

— Брешеш, — сказав Червослов. — Цей меч твій господар сам віддав мені на зберігання.

— А тепер він вимагає меча назад, — мовив Теоден. — Ти чимось невдоволений?

— Певно, що ні, володарю, — відповів Червослов. — Я турбуюся про тебе і твої справи, як тільки можу. Не перевтомлюй себе і не переоцінюй своєї сили. Нехай хтось інший дає собі раду з тими надокучливими гостями. За хвилину подадуть обід. Чи не сядеш до столу?

— Так, звісно, — сказав Теоден. — І запрошую гостей пообідати зі мною. Сьогодні ми виступаємо. Розішли гарольдів! Нехай сурмлять збір! Усі, хто здатний тримати зброю і має коней, нехай збираються біля воріт о другій годині пополудні!

— О володарю! — скрикнув Червослов. — Саме цього я боявся. Цей чарівник тебе зачаклував. Ніхто не залишиться обороняти Золотий Палац твоїх предків і всі твої скарби? Ніхто не охоронятиме правителя Рогану?

— Якщо це і чаклунство, — мовив Теоден, — то з нього більше користі, ніж із твого нашіптування. Ще трохи, і я став би рачки, як тварина. Ні, тут ніхто не залишиться, навіть Ґріма! Ґріма також виступає. Іди! Ще маєш час відчистити свій меч від іржі!

— Змилуйся, володарю! — заскиглив Червослов, упавши на коліна. — Пошкодуй свого старого слугу. Не відганяй мене від себе! Я останній залишуся при тобі, коли всі тебе покинуть. Не проганяй свого вірного Ґріму!

— Не хвилюйся, — мовив Теоден. — Я не відганяю тебе. Я також іду на війну з дружиною і пропоную тобі піти зі мною і довести свою вірність.

Червослов переводив погляд із обличчя на обличчя. Очі в нього були, мов у зацькованого звіра, що шукає шпарину в тісному колі мисливців. Довгим блідим язиком він облизав губи.

— Такого рішення можна було чекати від володаря Дому Еорла, хоча й у літах він уже, — сказав Червослов. — Друзі, котрі по-справжньому його люблять, пощадили би його старість. Але бачу, що я прийшов запізно. Його вже переконали ті, кого би не засмутила його смерть. Якщо вже я не можу нічого змінити, то принаймні послухайся моєї поради, володарю! Залиши в Едорасі людину, котра знає і шанує твою волю. Признач вірного розпорядника. Дозволь твоєму радникові Ґрімі наглядати за всім до твого повернення — і я молитимуся, щоби ми дочекалися того дня, хоча здоровий глузд підказує, що на це мало надій.

Еомер розсміявся:

— А якщо твоє благання не звільнить тебе від війни, вельмишановний Ґрімо, на які менш поважні обов'язки ти погодишся? Нести мішок із харчами в гори, якщо хтось тобі цого довірить?

— Ні, Еомере, ти не збагнув усіх намірів добродія Червослова, — втрутився Ґандалф, пронизуючи Ґріму суворим поглядом. — Він зухвалий і хитрий. Навіть зараз він грає з вогнем і вже виграв один хід — змарнував чимало мого дорогоцінного часу. Лягай, гадюко! — раптом гримнув він. — Черевом у порох! Зізнавайся, давно купив тебе Саруман? Скільки він тобі пообіцяв? Коли поляжуть усі воїни, ти прихопиш свою частку скарбів та ще жінку, котрої домагаєшся? Адже ти давно стежиш за кожним її кроком!

Еомер схопився за меч.

— Я знав про це, — пробурмотів Еомер. — Тільки за це я вбив би його, забувши про закон Палацу. Та є ще й інші причини.

Він рвонувся вперед, але Ґандалф стримав його рукою.

— Еовіна у безпеці, — сказав він. — А ти, Червослове, зробив усе, що міг, для свого справжнього господаря. І, мабуть, заслужив якусь винагороду. Та Саруман схильний забувати свої обіцянки. Раджу тобі бігти і нагадати йому про свою вірну службу, поки він не забув.

— Брешеш, — прошипів Червослов.

— Надто часто і легко зривається це слово з твого язика, — мовив Ґандалф. — Я не брешу. Бачиш, Теодене, який це плазун? Не можна ні брати його зі собою, ні залишати тут. Найкраще було би придушити його. Але він не завжди був такий. Колись він також був людиною і служив, як умів. Дай йому коня, і нехай забирається, куди хоче. Судитимеш про нього за його вибором.

— Ти чув, Червослове? — мовив Теоден. — Вибирай: або рушаєш зі мною на війну й у бою доведеш свою вірність, або йди, куди забажаєш. Але якщо нам доведеться зустрітися знову, я буду нещадний!

Червослов повільно підвівся. Він роздивився всіх з-під важких повік. Урешті зупинив погляд на обличчі Теодена і розкрив рот, ніби збирався заговорити. А тоді раптом випростався. Руки його заворушились. Очі заблищали. Переповнювала їх така лють, що воїни подалися назад. Він вишкірив зуби; а потім, зашипівши, плюнув під ноги Теоденові й метнувся вниз по сходах.

— За ним! — наказав Теоден. — Пригляньте, щоби він нікому не нашкодив, але і його не чіпайте і не спиняйте. Дайте йому коня, якщо попросить.

— І якщо хоч якийсь погодиться його нести, — сказав Еомер. Один із охоронців побіг сходами вниз. Другий пішов до криниці біля підніжжя тераси, приніс води в шоломі й вимив камінні плити, забруднені Червословом.

— А тепер, дорогі гості, запрошую вас до столу! — мовив Теоден. — Перекусімо щось хоч нашвидкуруч.

І вони ввійшли до великого будинку. У місті вже лунали заклики гарольдів і звуки бойових рогів. Адже король мав виступити, як тільки збереться й озброїться ополчення з міста і околиць.

За стіл разом із королем сіли Еомер і четверо гостей, а прислуговувала їм панна Еовіна. Їли та пили поспіхом. Поки Теоден розпитував Ґандалфа про Сарумана, інші мовчки слухали.

— Хтозна, чи має межі його віроломство? — мовив Ґандалф. — Він не завжди був лихий. Свого часу він, без сумніву, щиро підтримував Роган; а навіть коли серце його зачерствіло, ви були вигідні йому. А потім замислив вас зруйнувати, хоча не знімав до пори маску приятельства. У ті роки завдання Червослова було легке, і в Ізенґарді відразу дізнавалися про все, що відбувалось у вас, адже ваші землі були відкриті для всіх чужоземців. І постійні нашіптування Червослова отруювали твої думки, холодили серце, послаблювали тіло, а ті, хто це бачив, нічого не могли вдіяти, бо твоя воля була в його руках.

Але коли я врятувався і застеріг тебе, маску було зірвано. Гра Червослова стала небезпечною. Він постійно намагався стримати тебе, запобігти об'єднанню всіх сил. Він майстерно присипляв обережність твоїх людей і при нагоді розпалював страхи. Пам'ятаєш, як завзято наполягав він, аби не відривати жодної людини від полювання на диких гусей на півночі, коли пряма небезпека загрожувала з заходу? Ще він переконав тебе заборонити Еомерові переслідувати орків. Якби Еомер послухався Червослова, який говорив твоїми вустами, ті орки вже дісталися би до Ізенґарда з безцінною здобиччю. Не тією, якої понад усе прагне Саруман, але принаймні з двома нашими товаришами, котрі знають про ту таємну надію, яку навіть тобі, правителю, я поки що не можу звірити. Тепер уяви, як би вони зараз страждали і що би довідався від них Саруман на нашу погибель?

— Я багато чим зобов'язаний Еомерові, — сказав Теоден. — Вірне серце може мати зухвалий язик.

— Скажи також, — мовив Ґандалф, — що для кривого ока обличчя істини може здаватися скривленим.

— Так, я був майже сліпий, — погодився Теоден. — Найбільше я зобов'язаний тобі, моєму гостеві. Ти знову з'явився вчасно. Перш ніж ми вирушимо, хочу віддячити тобі. Вибирай будь-що, чим я володію. Лише свій меч залишаю собі!

— Вчасно я прийшов чи ні — це ми ще побачимо, — сказав Ґандалф. — А щодо подарунка, володарю, то я вибираю те, що мені потрібне: швидкість і вірність. Подаруй мені Тінебора! Ти мені його лише позичав, якщо можна так сказати. Тепер срібним променем у темряві помчу я на ньому до великих небезпек, — я не хотів би ризикувати тим, що мені не належить. І ми з ним уже потоваришували.

— Добрий вибір, — погодився Теоден, — і я з радістю дарую тобі його. Це розкішний дар. Ніхто не зрівняється з Тінебором. У ньому відродилися могутні коні давніх часів. Другого такого не буде. А ви всі, мої дорогі гості, вибирайте з мого арсеналу все необхідне. Мечі у вас свої, та в нас є шоломи і кольчуги прекрасної роботи, дарунки з Ґондору моїм предкам. Нехай добре служать вам ці обладунки!

Слуги принесли військове спорядження з королівських запасів і одягли Араґорна та Леґоласа в сяйливі кольчуги, подали їм також шоломи та круглі щити, оздоблені в центрі золотом і самоцвітами, зеленими, червоними та білими. Ґандалф зброї не взяв, а Ґімлі кольчуги не потребував, навіть якби і знайшлось у запасах Едораса щось для його зросту, — бо ніяка броня не змогла зрівнятися з його короткою кольчугою, викуваною під Горою на Півночі. Зате він вибрав шолом із металу та шкіри, який добре сидів на його круглій голові; а також узяв маленький щит. На щиті був зображений білий кінь на зеленому полі — герб Дому Еорла.

— Нехай він добре охороняє тебе! — сказав Теоден. — Цей щит викували для мене в часи Тенгіла, коли я був іще хлопчаком.

Ґімлі вклонився.

— Я з гордістю носитиму твій герб, володарю Марки, — сказав він. — Краще я сам буду носити коня, ніж він мене. Я більше довіряю власним ногам. Може, колись пощастить мені битись у пішому строю.

— Усе може бути, — відповів Теоден.

Король підвівся, й Еовіна піднесла йому келих із вином.

— Ферту Теоден гал! — сказала вона. — Прийми цю чашу і випий у добру годину. Вирушай і повертайся щасливо!

Теоден відпив із келиха, і тоді Еовіна обійшла з вином усіх гостей. Перед Араґорном вона раптом зупинилась і підвела на нього очі, — вони засяяли. І він глянув на неї і посміхнувся; а коли брав келих, їхні пальці торкнулись, і він відчув, як вона затремтіла.

— За твоє здоров'я, Араґорне, сину Араторна! — сказала вона.

— За твоє здоров'я, панно Рогану! — відповів він, але обличчя його спохмурніло і посмішка зникла.

Коли келих спорожнів, король пішов до дверей. Там на нього чекали вартові та гарольди, всі старійшини та вожді, котрі зібралися з Едораса й околиць.

— Слухайте всі! Я іду на війну, можливо, востаннє, — мовив Теоден. — Я не маю нащадків. Мій син Теодред загинув. Я називаю Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ми обидва не повернемося, оберіть собі нового правителя. Та зараз я повинен довірити комусь турботу про тих, хто залишається. Хто з вас візьме це на себе?

Усі мовчали.

— Невже ви нікого не можете назвати? Кому довіряє мій народ?

— Дому Еорла, — відповів Гама.

— Еомер потрібний у поході, та й він сам не залишиться, — мовив король, — і він останній із цього Дому.

— Я не про Еомера, — заперечив Гама. — І він не останній. Є ще Еовіна, донька Еомунда, його сестра. Вона безстрашна та шляхетна. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінгами за нашої відсутності.

— Хай буде так, — погодився Теоден. — Нехай гарольди сповістять народу, що його поведе панна Еовіна!

Тоді король сів на лаву перед дверима, а Еовіна схилила перед ним коліно і прийняла з його рук меч і красиву кольчугу.

— Щасливої тобі дороги, донько моєї сестри! — сказав Теоден. — Темна зараз година, та, можливо, ми ще повернемося до Золотого Палацу. У Гірському Скиті можна довго оборонятись, а якщо ми програємо битву — туди прийдуть усі, хто вціліє.

— Не говори так! — вигукнула Еовіна. — Кожен день перед твоїм поверненням буде для мене, як рік.

Але, говорячи ці слова, вона дивилася на Араґорна, який стояв поруч.

— Король повернеться, — сказав він. — Не бійся! Не на Заході, а на Сході наш фатум.

Король зійшов сходами разом із Ґандалфом. Усі присутні пішли слідом. Проходячи повз ворота, Араґорн озирнувся. Еовіна самотньо стояла біля дверей палацу, поклавши обидві руки на меч. Вона вже надягла кольчугу і сріблом сяяла на сонці.

Ґімлі йшов поруч із Леґоласом, тримаючи сокиру на плечі.

— Ну, нарешті ми вибралися! — радів він. — Люди мусять виговоритися, перш ніж візьмуться до діла. У мене сокира аж горить у руках. Хоча я не сумніваюся, що ці рогірими вміють битися, коли до цього дійде, проте така війна — не для мене. Як же я піду в бій? Краще би я йшов пішки і не трусився, як торба, на сідлі Ґандалфа.

— Мені здається, це — найбезпечніше місце, — зазначив Леґолас. — Утім, без сумніву, Ґандалф радо опустить тебе на землю, коли почнеться бій; або і сам Тінебор. Сокира — не зброя для вершника.

— А гном — не вершник, — додав Ґімлі. — Я би рубав голови оркам, а не знімав скальпи з людей, — сказав Ґімлі, поплескуючи по руків'ю сокири.

Біля воріт зібралася велика дружина старих і молодих воїнів, усі верхи. Разом було більш як тисяча. Списи скидалися на молодий ліс. Голосно та радісно привітали вони Теодена. Один воїн тримав напоготові для короля коня, Сніжногривого, інші — коней Араґорна й Леґоласа. Ґімлі занепокоєно супився, та ось до нього підійшов Еомер, ведучи свого коня.

— Вітаю тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна! — вигукнув він. — Не мав я часу навчитися чемної мови під твоєю різкою, як ти обіцяв. Але, може, ми відкладемо нашу суперечку? Принаймні я не говоритиму нічого поганого про Володарку Лісу.

— На деякий час я забуду про своє обурення, Еомере, сину Еомунда, — відповів Ґімлі, — та якщо ти колись на власні очі побачиш Ґаладріель, то визнаєш її найпрекраснішою з усіх красунь, бо коли ні — то нашій дружбі кінець.

— Домовилися! — сказав Еомер. — А до того моменту вибач мені, й на знак примирення прошу сідати разом зі мною в сідло. Ґандалф поїде на чолі загону разом із правителем Марки; а мій Прудконогий понесе нас обох, якщо ти не відмовишся.

— Дуже дякую, — відповів задоволений Ґімлі. — Я радо поїду з тобою, якщо Леґолас, мій товариш, буде поряд.

— Гаразд, — зрадів Еомер. — Леґолас ліворуч, Араґорн праворуч, і ніхто не встоїть перед нами!

— Де Тінебор? — запитав Ґандалф.

— Гасає степом, — відповіли йому. — Він нікого не підпускає до себе. Он він скаче, ген там біля броду, тінню поміж вербами.

Ґандалф свиснув і покликав коня на ім'я. Той задер голову, заіржав удалині і стрілою помчав до загону.

— Якби Західний Вітер набув тілесної форми, то став би цим конем! — вигукнув Еомер, коли прекрасний кінь зупинився перед чарівником.

— Здається, подарунок уже зроблено, — сказав Теоден. — Але послухайте-но всі! Я призначаю свого гостя, Ґандалфа Сірого, наймудрішого з радників, довгоочікуваного мандрівника, правителем Марки, старійшиною еорлінгів, доки триватиме наш рід; і я дарую йому Тінебора, ватажка коней!

— Дякую тобі, Теодене, — сказав Ґандалф.

І, скинувши сірий плащ і капелюх, він скочив на коня. Ґандалф не мав ані шолому, ні кольчуги. Вітер розвіював його білосніжне волосся, білі шати яскраво сяяли на сонці.

— Погляньте, Білий Вершник! — вигукнув Араґорн, і всі повернулися до нього.

— Наш король і Білий Вершник! — загукала дружина. — Уперед, воїни Еорла!

Заграли сурми. Коні ставали дибки й іржали. Списи стукотіли по щитах. Король підняв руку, і тоді стрімко, мов раптово здійнявся сильний вітер, остання дружина Рогану бурею полетіла на захід.

Ще довго ловила Еовіна відблиски сонця на вістрях списів, стоячи нерухомо і самотньо біля дверей мовчазного дому.

VII. Гельмів яр

Коли військо вийшло з Едораса, сонце вже хилилося на захід і світило просто в очі, огортаючи горбисті простори Рогану золотавим серпанком. Битим шляхом на північний захід уздовж Білих Гір прямували вони зеленим краєм, то вгору, то вниз, перетинаючи вбрід стрімкі потічки. Ген попереду і праворуч маячили Імлисті Гори; що ближче, то темнішими та вищими ставали вони. Сонце поволі сіло. За вершниками ступав вечір.

Вершники ж мчали. І гнала їх потреба. Вони боялися приїхати запізно, тому летіли щодуху, майже не зупиняючись. Швидкі та витривалі були коні Рогану, але попереду на них чекало ще багато миль. Понад сорока ліг пташиного лету було від Едораса до Ізенських Бродів, де вони сподівалися зустріти воїнів короля, котрі стримували загони Сарумана.

Ніч зімкнулася довкола воїнів. Нарешті стали табором на відпочинок. Проїхали вони п'ять годин і здолали велику відстань рівниною, однак більша частина шляху все ще була попереду. Великим колом під зоряним небом і місяцем-молодиком розклали табір. Багать не розпалювали, а виставили довкола вартових і вислали вперед розвідників, котрі мов тіні щезли серед пагорбів. Повільна ніч минула без пригод. На світанку залунали сурми, і через годину дружина знову рушила в путь.

Хмар не було, та повітря тиснуло тягарем; як на цю пору року було надто спекотно. Сонце зійшло, сповите імлою, а за ним, поволі піднімаючись угору, росла темрява, наче буря насувалася зі сходу. А на північному заході, під Імлистими Горами, також гущавіла пітьма, тінь, що поволі наповзала з Долини Чародія.

Ґандалф відступив і зачекав на Леґоласа, який їхав поряд із Еомером.

— У тебе гострий зір прекрасних ельфів, Леґоласе, — сказав він, — і ти за лігу відрізниш горобця від зяблика. Скажи, чи бачиш щось ген там, де Ізенґард?

— Трохи задалеко, — сказав ельф, вдивляючись у далину й затінивши очі довгою долонею. — Бачу темряву. Щось рухається в ній, щось велетенське на березі ріки, та що — не збагну. Не туман і не хмара заступає мені очі, — це тінь, яка розтягнута по землі з чиєїсь волі і яка поволі рухається вниз потоком. Так, мовби попід нескінченними деревами сутінки спливають із гір.

— А за нами суне гроза Мордору, — сказав Ґандалф. — Темна ж буде у нас ніч.

Упродовж другого дня подорожі важкість у повітрі зростала. Пополудні темні хмари стали наздоганяти загін: понура запона з хвилястими краями, прошитими сліпучим світлом. Криваве сонце зайшло в курному мареві. Вістря списів спалахнули вогнем, коли останні промені сонця осяяли прямовисні кручі піків Тризуба: зараз вершники стояли біля найпівнічнішого відрогу Білих Гір, трьох зазубрених рогів, звернутих до заходу сонця. У світлі заграви воїни помітили попереду чорну цятку, вершника, котрий мчав їм назустріч. Загін зупинився, щоби зачекати його.

І він під'їхав, утомлений воїн у зім'ятому шоломі та з розколотим щитом. Повільно спішився і постояв трохи, переводячи подих. Урешті заговорив.

— Еомер тут? — спитав. — Ви нарешті прийшли, та запізно і з надто малою силою. Справи кепські, відколи загинув Теодред. Учора ми з великими втратами були відтіснені за Ізен; багато наших полягло на переправі. Уночі до ворога через ріку підійшло підкріплення. Ізенґард, мабуть, спорожнів; Саруман озброїв гірські племена та кочівників зі Сірого Краю за ріками, і їх він також наслав проти нас. Вони нас переважають. Захисний мур зруйновано. Еркенбранд із Західного Фолду стягнув усіх, хто вижив, до своєї твердині в Гельмовому Ярі. Інші розсіялися по степу.

— Де Еомер? Скажіть йому, що попереду — жодної надії. Нехай повертається до Едораса, щоби випередити вовків Сарумана.

Теоден мовчки вислухав, тримаючись позаду сторожі, а тоді виїхав наперед.

— Підійди-но сюди, Кеорле! — мовив він. — Тут — я. Остання дружина еорлінгів вийшла в похід і без бою не повернеться.

Обличчя вершника засяяло радістю і здивуванням. Він підійшов ближче. Потім схилив коліно, простягаючи королеві пощербленого меча.

— Веди нас, правителю! — вигукнув Кеорл. — І пробач мені! Я думав…

— Ти думав, я залишився в Медусельді, зігнутий, як старе дерево під снігом. Так воно і було, коли ти вирушав на війну. Та західний вітер струсив гілля, — сказав Теоден. — Дайте цьому чоловікові свіжого коня! І вперед — на допомогу Еркенбрандові!

Тим часом Ґандалф, під'їхавши трохи вперед, вдивлявся на північ, у бік Ізенґарда, та на захід. Потім повернувся назад.

— Вирушай, Теодене! — порадив він. — Іди до Гельмового Яру! Не ходи до Ізенських Бродів і не затримуйся на рівнині! А я покину вас ненадовго. Тінебор віднесе мене в пильній справі. — Повернувшись до Араґорна, Еомера й усього почту Теодена, він вигукнув:

— Бережіть правителя Марки до мого повернення! Чекайте мене біля Гельмових Воріт! До побачення!

Він шепнув щось на вухо Тінебору — і, мов стріла з лука, рвонув уперед великий кінь. Він щез умить: спалахом світла при заході сонця, вітром над травою, тінню, що промайнула і зникла з очей. Сніжногривий захропів і став дибки, готовий бігти слідом; але того міг би наздогнати хіба що прудкокрилий птах.

— Що це означає? — запитав Гаму один із охоронців.

— Те, що Ґандалф Сірий дуже поспішає, — відповів Гама. — Він завжди зникає і приходить несподівано.

— Був би тут Червослов — той би легко все пояснив, — кинув інший охоронець.

— Напевно, — відповів Гама. — Та я краще зачекаю на Ґандалфа.

— Аби тільки не довелося чекати задовго!

Загін звернув із дороги до Ізенських Бродів і попрямував на південь. Настала ніч, а вершники все мчали. Гори наблизились, але в пітьмі високі шпилі Тризуба були ледве помітні. Через кілька миль збоку від Західного Фолду лежала широка зелена долина, а від неї збігала углиб гір вузька ущелина. Місцеві мешканці називали її Гельмовим Яром, за іменем героя стародавніх війн, котрий колись переховувався там. Ущелина огинала Тризуб із півночі й, чимдалі вужча, закінчувалася між височенними прямовисними скелями, які здіймалися обабіч могутніми вежами, затуляючи сонце.

Біля Гельмових Воріт перед входом до Яру від північної кручі відходило скелясте ребро. На ньому височіли стародавні кам'яні мури, а за ними стояла висока башта. Розказували, що в давні часи слави Ґондору морські королі збудували цю твердиню руками велетнів. Називалася вона Горнбурґ, бо коли на башті грала сурма, її звук відлунював у Яру, мовби з гірських печер виходили армії давно забутих днів. Люди давнини також збудували від Горнбурґа до південної кручі мур, загородивши вхід до ущелини. З-під муру широким водостоком плив струмок. Він огинав підніжжя фортеці, а далі по глибокому жолобу збігав широким зеленим клином, що полого опускався від Гельмових Воріт до Гельмового Рову, а звідти — в долину і до Західного Фолду. Тут, у Горнбурзі біля Гельмових Воріт, оселився Еркенбранд, правитель Західного Фолду на кордонах Марки. Коли часи потемніли перед загрозою війни, Еркенбранд, навчений досвідом, полагодив мур і зміцнив твердиню.

Вершники ще не доїхали до гирла ущелини, коли розвідники, котрі вирушали вперед, загукали і засурмили. У темряві засвистіли стріли. Один із розвідників негайно повернувся і доповів, що долиною нипають вовки та що банди орків і диких горців поспішають на південь від Ізенських Бродів і, здається, сунуть до Гельмового Яру.

— Ми виявили, що багато наших полягло при відступі, — сказав розвідник. — І ще ми зустріли окремі загони, які блукають степом без ватажків. Ніхто не знає, що з Еркенбрандом. Імовірно, що його наздоженуть іще до Гельмових Воріт, якщо він уже не загинув.

— А хтось бачив Ґандалфа? — спитав Теоден.

— Так, правителю. Бачили вершника у білому вбранні, котрий мчав степами, як вихор понад травами. Думали, що то — Саруман. Кажуть, надвечір він подався до Ізенґарда. А ще кажуть, що раніше бачили Червослова, який ішов на північ разом із орками.

— Скрутно ж йому доведеться, якщо його зустріне Ґандалф, — сказав Теоден. — Що ж, тепер мене покинули обидва радники, і старий, і новий. Але іншого вибору в нас нема — тільки йти вперед, як радив Ґандалф, до Гельмових Воріт, є там Еркенбранд чи ні. Чи відомо, який загін ворога вийшов із півночі?

— Дуже великий, — відповів розвідник. — Звісно, коли втікаєш, то ворог в очах двоїться, та я говорив зі сміливцями і не маю сумніву, що сили ворога у багато разів перевищують наші.

— Отже, треба поспішати, — сказав Еомер. — Будемо пробиватися крізь лави ворога, що стоїть між нами та фортецею. У Гельмовому Ярі є печери, в яких можуть переховуватися сотні людей, а звідти потаємні ходи ведуть до гір.

— Не покладайтеся на потаємні ходи, — застеріг король. — Саруман уже давно нишпорить у цих землях. Але у фортеці ми зможемо протриматися довго. Рушаймо!

Араґорн і Леґолас разом із Еомером виїхали в авангард. У темряві ночі просувалися вони все повільніше, бо дорога дедалі вище і вище видиралася на похмурі пагорби передгір'я. Ворогів попереду було небагато. Раз у раз зустрічалися заблукалі ватаги орків, але вони розбігалися так швидко, що вершникам не вдавалось ані захопити їх, ані вбити.

— Боюся, що невдовзі про появу королівської дружини знатиме командир наших ворогів — Саруман чи хто там їх послав, — сказав Еомер.

Позаду наростало ревище війни. Тепер із темряви долинали хрипкі співи. Вершники озирнулися, коли видерлися високо вгору. Вони побачили смолоскипи, незліченні цятки вогнів, які багряними квітками були розкидані по чорному полю або довгими мерехтливими низками вилися ген від низин. Де-не-де спалахувало яскраве полум'я.

— Їх сила-силенна, і вони переслідують нас невідступно, — сказав Араґорн.

— Несуть вогонь і палять усе на шляху: скирти, загони для худоби, — сказав Теоден. — А ця долина родюча, тут багато садиб. Мій бідний народ!

— І чому зараз не день, і ми не можемо налетіти на них гірською лавиною! — спохмурнів Араґорн. — Так прикро, що ми відступаємо.

— Відступати не доведеться далеко, — сказав Еомер. — Уже близько Гельмів Рів, стародавня канава та мур, які перетинають долину за чверть милі перед Гельмовими Воротами. Там можна зупинитись і дати бій.

— Ні, нас замало для оборони Рову, — заперечив Теоден. — Він довжиною з милю, і проїзд посередині широкий.

— Якщо нас будуть переслідувати, то мусимо виставити біля проїзду ар'єргард, — сказав Еомер.

Ані зірок, ані місяця не було на небі, коли вершники підійшли до проїзду через Рів, де протікав струмок і повз який проходила дорога з Горнбурґа. Несподівано перед ними високою тінню за темною канавою виступив мур. Коли вони під'їхали ближче, згори їх окликнув вартовий.

— Правитель Марки, Теоден, прямує до Гельмових Воріт, — відповів Еомер. — Це говорю я, Еомер, син Еомунда.

— Це неймовірно добра звістка, — зрадів вартовий. — Поспішайте! Ворог женеться по п'ятах!

Загін перейшов через проїзд і зупинився на зеленому схилі. Тут вершники з радістю довідалися, що Еркенбранд залишив для охорони Гельмових Воріт великий загін, до якого згодом долучилося ще багато людей.

— Тут у нас близько тисячі піших бійців, — доповів Ґамлінґ, найстарший серед тих, хто охороняв мур. — Але більшість із них прожила надто багато зим, як оце я, а інші — надто мало, як мій онук. Які новини від Еркенбранда? Учора повідомили, що він відступає з рештками найкращих вершників Західного Фолду. Та його ще немає.

— Боюся, що і не буде, — відповів Еомер. — Наші розвідники нічого про нього не дізнались, а ворог заполонює всю долину.

— Хотів би я, щоби він урятувався, — сказав Теоден. — Він могутній воїн. У ньому відродилася доблесть Гельма Молоторукого. Та ми не можемо чекати на нього. Треба перетягнути всі сили за мури. У вас добрі припаси? Зі собою ми взяли мало провіанту, бо збиралися на відкриту битву, а не на оборону.

— За нами в печерах Яру поховалися люди зі Західного Фолду, старі та молоді, діти й жінки, — сказав Ґамлінґ. — Але там зібрано і великі припаси харчів, багато худоби та корму для неї.

— Це добре, — сказав Еомер. — Бо в долині орки палять і плюндрують усе, що залишилося.

— Якщо спробують виторгувати щось у нас, то дорого заплатять, — зазначив Ґамлінґ.

Король і вершники рушили далі. Перед дамбою біля струмка вони спішилися. Довгою шеренгою пройшли похилим в'їздом, ведучи коней за поводи, й увійшли у ворота Горнбурґа. Там їх знову привітали з радістю й відродженою надією; адже тепер стало досить людей для захисту і самої фортеці, й зовнішнього муру.

Еомер швидко почав готувати людей до оборони. У Горнбурзі розташувались король із почтом, а також люди з Фолду. Та на зовнішній мур і його вежу Еомер виставив більшість наявних бійців, бо тут успіх оборони в разі потужного цілеспрямованого штурму видавався сумнівнішим. Коней під невеликою охороною відвели углиб Яру.

Фортечний мур мав двадцять футів заввишки і був такий широкий, що зверху по ньому могли іти четверо в ряд, прикриті парапетом, із-понад якого виглянув би лише високий чоловік. Подекуди між кам'яними зубцями виглядали вузькі бійниці. До цього укріплення можна було дістатися східцями, які бігли від дверей у зовнішньому подвір'ї Горнбурґа; з Яру до муру також вело троє сходів; але ззовні мур був гладенький, і на жодному стику його майстерно викладених кам'яних блоків не знайти було опори для ніг, а зверху камені нависали мов скеля, вибита морським прибоєм.

Ґімлі стояв, притулившись до зубця на мурі. Леґолас сидів на парапеті, вдивляючись у пітьму.

— Оце мені більше до вподоби, — сказав гном, тупаючи по плитах. — Чим ближче до гір, тим веселіше. Каміння тут добре. Ця земля має міцні кості. Я відчув їх ногами, коли ми піднімалися від рову. Дайте мені рік і сотню наших робітників — і я збудую твердиню, об яку армії будуть розбиватися, мов хвилі.

— У цьому я не сумніваюся, — мовив Леґолас. — Але ти гном, а всі гноми — диваки. Мені це місце не подобається, і при світлі дня воно, мабуть, не набагато краще. Але ти, Ґімлі, мене заспокоюєш, і я радію, що ти стоїш поруч, міцно впершись у землю й зі сокирою в руках. Шкода, що серед нас немає інших гномів. А ще я багато віддав би за сотню вправних стрільців із Морок-лісу. Вони нам би знадобились. У рогіримів є непогані лучники, та їх мало, надто мало.

— Стріляти зараз темно, — сказав Ґімлі. — Саме час поспати. Так, поспати! Ще жодному гномові не хотілося так спати, як мені зараз, їздити верхи втомливо. Та моя сокира горить у руках. Дай мені кілька орків і місце, щоби розвернутись, — і сонливість мов рукою зніме!

Поволі спливав час. Ген унизу в долині все ще горіли розкидані вогні. Загони Ізенґарда наступали в суцільній тиші. Ланцюжки смолоскипів повзли, звиваючись, угору.

Раптом біля Рову пролунали вереск орків і бойові вигуки людей. Полум'яні факели спалахнули над валом і зметнулись у проїзді, а потім розсипались іскрами і згасли. Від Рову назад до воріт Горнбурґа помчали вершники. То відступав ар'єргард воїнів Фолду.

— Ворог уже близько! — повідомили вони. — Ми випустили всі свої стріли, Рів заповнений орками. І надовго він їх не затримає. У багатьох місцях вони видираються на берег, мов хмара повзучих мурах. Але ми навчили їх не ходити зі смолоскипами.

Минула північ. Небо було геть темне, і непорушне важке повітря віщувало грозу. Раптом хмари роздер сліпучий спалах. Гілляста блискавка вдарила в пагорби на сході. На одну мить спостерігачі на мурі побачили весь простір між ними та Ровом, освітлений білим спалахом: поле кишіло чорними тінями, присадкуватими і товстими, довгими та худими, у високих шоломах і з чорними щитами. Сотні й сотні їх переправлялися через Рів. Темний приплив накочувався на мур від скелі до скелі. Долиною прогуркотів грім. Зашуміла злива.

Такою самою густою зливою перелетіли через зубчасту стіну стріли і з брязкотом посипалися на каміння. Деякі влучили в ціль. Атака на Гельмів Яр розпочалася, але той не відповів нічим, ані звуком, ані стрілою.

Нападники зупинилися, заскочені мовчазною загрозою скель і стін. Темряву безперестанку роздирали блискавки. Тоді орки завищали і, затрясши списами та мечами, випустили хмару стріл, аби поцілити в тих, хто з'являвся у бійницях; і люди Марки вражено споглядали, як їм здавалося, велике поле темних злаків, збурене війною, і кожен колос поблискував колючим світлом.

Заревіли мідні сурми. Вороги кинулись уперед: одні — на фортечний мур, інші — до дамби, що вела до воріт Горнбурґа. У війську були здоровенні орки та дикі горці зі Сірого Краю. На мить вони завагались, а відтак рушили далі. Блискавки спалахували, висвітлюючи на кожному шоломі та щиті мертвотно-білу Руку Ізенґарда. Вороги видерлися на скелю; вони сунули до воріт.

І тоді фортеця нарешті відповіла: нападників зустріли шквалом стріл і градом каміння. Ворожі лави здригнулися, розладнались і відкотились; а потім навалилися знову і знову відплинули; і так, ніби припливна хвиля, вони зупинялися на щоразу вищій точці. Удруге залунали сурми, і ревуча зграя кинулась уперед. Нападники прикривалися великими щитами, наче дахом, а під ними несли два стовбури здоровенних дерев. Позаду товпилися орки-стрільці, посилаючи зливу дротиків у лучників на мурі. Вороги добулися до воріт. Дерева в міцних руках розбивали ворота з розкотистим гупанням. Якщо падав якийсь орк, прибитий кинутим ізгори каменем, на його місце вискакували двоє. Раз у раз розгойдувалися тарани і били у ворота.

Еомер і Араґорн стояли на мурі поряд. Вони чули ревіння голосів і глухі удари таранів; і тоді в раптовому спаласі блискавки розгледіли небезпеку.

— Ходімо! — гукнув Араґорн. — Саме час нам разом вийняти мечі!

Мов займистий вогонь, побігли вони вздовж муру й угору сходами до зовнішнього подвір'я фортеці. На бігу вони зібрали групку хоробрих воїнів із мечами. На західному розі муру, де скеля простягалася йому назустріч, була потаємна хвіртка. Від них до великих воріт, між муром і крутим краєм скелі, бігла вузька доріжка. Еомер із Араґорном вискочили з хвіртки, їхні люди — слідом. Два мечі, вийняті з піхов, спалахнули як один.

— Гутвайн! — крикнув Еомер. — Гутвайн за Марку!

— Андуріл! — гукнув Араґорн. — Андуріл за дунаданів! Вони кинулися на дикунів. Андуріл злітав і падав, сяючи білим вогнем. На мурі та вежі радісно загукали:

— Андуріл! Андуріл став до бою. Знову засяяв Меч, що був Зламаний!

Нажахані орки покидали тарани і спробували відбиватись; але стіна їхніх щитів розкололася, наче від удару блискавки, і вони падали порубані або гепалися зі скелі в кам'янистий потік. Орки скажено відстрілювались, але потім побігли.

На якусь мить Еомер і Араґорн зупинилися перед воротами. Грім гуркотів десь удалині. Блискавиці все ще миготіли ген над далекими горами на півдні. Здійнявся пронизливий північний вітер. Зорі визирнули з-за подертих хмар; над західними пагорбами виплив місяць, розливаючи жовте сяйво.

— Ми прибігли якраз вчасно, — сказав Араґорн, дивлячись на ворота. Величезні петлі та залізні засуви повгиналися, багато колод потріскало.

— Але ми не можемо залишатися тут обороняти мур, — сказав Еомер. — Поглянь! — Він показав на дамбу. Величезний натовп орків і темнолицих знову збирався на протилежному березі струмка. Засвистіли стріли і застрибали по плитах. — Ходімо! Треба йти назад і спробувати підперти ворота камінням і колодами. Ходімо ж!

Вони побігли назад. Тієї ж миті з десяток орків, котрі непорушно лежали серед трупів, скочив на ноги і безшумно посунув слідом. Двоє кинулися під ноги Еомерові, повалили його на землю і за мить уже сиділи на ньому. Та раптом із пітьми вискочила маленька темна постать, раніше ніким не помічена, і хрипко крикнула: «Барук Казад! Кашд ай-мену!» Замахнулась і гупнула сокира. Два орки впали без голів. Решта розбіглась. Еомер підвівся на рівні ноги, а на допомогу йому вже мчав Араґорн.

Хвіртку знову зачинили, ворота зісередини укріпили залізними балками та купами каміння. Тоді Еомер повернувся до гнома:

— Дякую тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна! Я не знав, що ти ходив із нами у вилазку. Та частенько непрошений гість виявляється найкращим. Як ти сюди потрапив?

— Я пішов за вами, щоби відігнати сон, — відповів Ґімлі, — та горці виявилися для мене величенькими, тож я присів за каменем подивитися на вашу гру мечами.

— Не знаю, як тобі віддячити, — сказав Еомер.

— До ранку матимеш іще не одну нагоду, — засміявся гном. — Але я задоволений. Від самої Морії я рубав лише дрова.

— Двоє! — похвалився Ґімлі, кладучи сокиру. Він уже повернувся до свого місця на мурі.

— Двоє? — перепитав Леґолас. — У мене успіхи більші, хоча тепер мушу шукати стріли, бо всі свої випустив. За мною десь двадцять орків, не менше. Але це те саме, що кілька листків у лісі.

Небо швидко звільнялося від хмар, і яскраво сяяв призахідний місяць. Але світло принесло мало надії для вершників Марки. Здавалося, ворогів не поменшало, а навпаки побільшало, і з долини через проїзд у валі прибували все нові натовпи. Вилазка за ворота дала тільки короткий перепочинок. Натиск на ворота подвоївся. Під муром, наче море, ревіли полки Ізенґарда. Орками та дикими горцями кишіло від краю до краю стіни. Канати з гачками чіплялися за парапет швидше, ніж воїни встигали їх відрубувати чи відкидати. До муру приставляли сотні драбин; їх скидали, і вони з тріском ламалися, та на їхніх місцях з'являлася безліч інших, і орки п'ялися по драбинах, наче мавпи з темних лісів на півдні. Біля підніжжя муру вбиті й поранені утворювали купи, мов галька під час шторму; все вище здіймалися жахливі кургани, а ворог усе сунув.

Утома долала людей Рогану. Стріли та списи закінчилися, мечі пощербилися, щити потріскали. Тричі Араґорн і Еомер піднімали воїнів на бій, і тричі спалахував Андуріл у відчайдушних нападах, відкидаючи ворога від муру.

Раптом із глибини Яру долинув гамір. Орки, мов щури, проповзли стоком, яким витікав струмок. У затінку скель вони дочекалися, коли напад став найгарячішим і майже всі оборонці кинулися на вершину муру. Тоді вони вискочили зі сховку. Деякі пробралися вглиб Яру, до коней, і вже билися зі сторожею.

Ґімлі зіскочив із муру з несамовитим криком, що луною відбився від скель.

— Казад! Казад!

Тепер у нього було багато роботи.

— Егей! — закричав він. — Орки з тилу. Егей! Поглянь, Леґоласе! Тут їх вистачить для нас обох. Казад ай-мену!

Старий Гамлінґ виглянув із Горнбурґа, почувши гучний гномів голос, що перекривав гуркіт бою.

— Орки в Яру! До зброї, гельмінги! — закричав він, збігаючи вниз по сходах із фортеці, а за ним — воїни Західного Фолду.

Атака на ворога була шалена і раптова, й орки відступили. Дуже швидко їх оточили в найвужчому місці Яру і там порубали всіх, а ті перелякані, котрі порозбігались ущелинами, впали від рук сторожі потаємних печер.

— Двадцять один! — вигукнув Ґімлі. Ударом — обіруч він вклав останнього орка. — Я знову випередив добродія Леґоласа.

— Треба заткнути цей щурячий лаз, — сказав Ґамлінґ. — Кажуть, гноми — вправні будівничі. Допоможи нам, майстре!

— Ми не обтісуємо камінь бойовими сокирами чи голими руками, — відповів Ґімлі. — Та я допоможу, чим зможу.

Невеликими валунами та колотим камінням, яке знайшлося під руками, під керівництвом Ґімлі люди з Фолду заклали внутрішній кінець стоку, залишивши тільки вузьку шпарину. Тоді струмок, широкий від дощу, запінився і завирував у загаченому руслі і став повільно розливатися холодними баюрами від скелі до скелі.

— Угорі сухіше, — сказав Ґімлі. — Ходімо, Ґамлінґу, поглянемо, що діється на мурі.

Нагорі вони застали Леґоласа поруч із Араґорном і Еомером. Ельф підточував свій довгий ніж. Настало коротке затишшя після нападу, оскільки спроба прорватися через стік зірвалася.

— Двадцять один! — сказав Ґімлі.

— Молодець! — похвалив його Леґолас. — А я нарахував дві дюжини. Довелося попрацювати ножем.

Еомер і Араґорн стомлено спиралися на мечі. Ліворуч знову здійнявся брязкіт і загуркотів бій. Але Горнбурґ стояв міцно, як острів посеред моря. Ворота були вибиті, але барикаду з колод і каміння ще не здолав жоден ворог.

Араґорн подивився на бліді зірки та на місяць, що схилився над західними схилами на краю долини.

— Ця ніч довга, мов цілий вік, — сказав Араґорн. — Скільки ще баритиметься день?

— Незабаром світатиме, — мовив Ґамлінґ, який також став поруч.

— Але боюся, що ранок нам не допоможе.

— Та все ж світанок — це завжди надія, — сказав Араґорн.

— Але ці потвори Ізенґарда, ці напіворки та ґобліни, створені брудними чарами Сарумана, не злякаються сонця, — сказав Гамлінґ.

І не злякаються дикі горці. Чуєш їхні голоси?

— Чую, — сказав Еомер, — але для мене це просто пташиний вереск і звіряче ревіння.

— Та серед них є такі, котрі репетують мовою сірян, — сказав Гамлінґ. — Я її розумію. Це стародавня мова людей, і колись нею розмовляли у багатьох західних долинах Марки. Прислухайся! Вони ненавидять нас і зараз радіють; наша загибель для них безсумнівна. «Короля! Короля! — кричать вони. — Короля в полон. Смерть форгойлам! Смерть біловолосим! Смерть грабіжникам із Півночі!» Отак вони називають нас. І через півтисячі років не забули вони свою образу за те, що правителі Ґондору віддали Марку Еорлові Юному й уклали з ним союз. А Саруман розпалив цю давню неприязнь. Якщо їх підбурити — вони скаженіють. І не відступлять ані в сутінках, ані на світанку, поки не захоплять Теодена чи не поляжуть самі.

— І все-таки день принесе мені надію, — повторив Араґорн. — Хіба не сказано, що, доки Горнбурґ обороняють, його не захопить жоден ворог?

— Так співають менестрелі, — відповів Еомер.

— Тож будемо боронитись і сподіватися! — вигукнув Араґорн.

Тут заревіли сурми. Пролунав гуркіт, вибухнуло і задиміло полум'я. З шумом і пінявою ринули води струмка: їх уже нічого не стримувало, у стіні відкрився величезний пролом. Військо темних тіней кинулось усередину.

— Саруманова нечисть! — скрикнув Араґорн. — Поки ми розмовляли, вони знову проповзли у стік і запалили в нас під ногами вогонь Ортханка. Еленділ! Еленділ! — вигукнув він, стрибаючи в пролом.

Тієї ж миті сотня драбин лягла на зубці. Понад і попід муром, як чорна хвиля на піщану дюну, накотився останній наступ. Оборону знесло. Частина вершників відходила все далі в Яр, падаючи і захищаючись, крок за кроком відступаючи до печер. Інші прорубували собі шлях до цитаделі.

Широкі сходи підіймалися від Яру до внутрішніх воріт Горнбурґа. Біля самого підніжжя стояв Араґорн. У його руці світився Андуріл, і пострах меча стримував навалу ворогів, поки один по одному всі воїни, котрі встигли добігти до східців, не досягли воріт. Позаду Араґорна, на найвищій сходинці, завмер Леґолас. Він натягнув лук, але в нього залишилася тільки одна стріла, і він приготувався пристрелити першого ж орка, котрий наважиться підступити до сходів.

— Усі, хто міг, уже сховався за стінами, Араґорне! — крикнув він.

— Піднімайся!

Араґорн повернувся і поспішив сходами вгору, та спіткнувся, біжучи, здоланий втомою. Тієї ж миті вороги рвонули вперед. Орки з вереском подерлися догори, намагаючись довгими руками вхопити Араґорна. Перший із них упав із останньою стрілою Леґоласа в горлі, та решта перескочила через убитого. І тоді величезний камінь, скинутий зі стіни, покотився сходами, валячи всіх орків донизу, в Яр. Араґорн добіг до воріт і захряснув їх за собою.

— Погані наші справи, друже мій, — сказав він, витираючи піт із чола.

— Погані, — сказав Леґолас, — але не безнадійні, доки ти з нами. А де Ґімлі?

— Не знаю, — відповів Араґорн. — Востаннє я бачив його, як він бився під муром, але потім нас розкидало в різні боки.

— Шкода! Це погана звістка, — спохмурнів Леґолас.

— Він стійкий і сильний, — сказав Араґорн. — Будемо сподіватися, що добереться до печер. Там він буде у безпеці. У більшій безпеці, ніж ми. Такий сховок йому, гномові, буде до вподоби.

— На це я і сподіваюся. Та краще би він пішов цією дорогою. Я ж хотів похвалитися майстрові Ґімлі, що дорахував до тридцяти дев'яти.

— Якщо він проб'ється до печер, то знову тебе перевершить, — засміявся Араґорн. — Я ще не бачив, аби хтось володів сокирою так, як він.

— Ну, то я піду пошукаю стріли, — сказав Леґолас. — Швидше би закінчилася ніч — засвітла буде легше стріляти.

Араґорн перейшов у цитадель. Там він довідався, що Еомера немає в Горнбурзі.

— Ні, він іще не повернувся, — повідомив один із воїнів Фолду.

— Востаннє я бачив його, коли він збирав людей і боровся за прохід углиб Яру. З ним були Ґамлінґ і гном, але я не зміг пробитися до них.

Араґорн перетнув внутрішнє подвір'я і піднявся до верхньої кімнати башти. Там, оглядаючи долину з вузького вікна, стояв король.

— Які звістки, Араґорне? — спитав він.

— Ворог захопив мур, правителю, вся оборона зметена; та дехто втік до цитаделі.

— Еомер тут?

— Ні, правителю. Та багато твоїх людей відступило вглиб Яру, і, кажуть, Еомер був із ними. В ущелинах вони можуть затримати ворога і сховатись у печерах. Чи є в них надія на порятунок, не відомо.

— Більша, ніж у нас. Кажуть, там добрі запаси. І чисте повітря надходить крізь щілини в породі. Непохитну оборону не прорве ніхто. Там можна триматися довго.

— Але орки притягнули різну погань із Ортханка, — сказав Араґорн. — Вони мають підривний вогонь, і з ним узяли мур. Якщо вони не прорвуться до печер, то зможуть замурувати їх іззовні. Та ми зараз мусимо зосередитися на власній обороні.

— Нудить мене в цій тюрмі, — сказав Теоден. — От якби я взяв списа і повів своїх воїнів у поле, то, можливо, знову відчув би захват битви і так би й загинув. А тут із мене мало користі.

— Але тут ти принаймні під захистом найміцнішої твердині Марки, — сказав Араґорн. — У нас більше надії захистити тебе в Горнбурзі, ніж в Едорасі чи навіть у Гірському Скиті.

— Кажуть, що Горнбурґ ніколи не падав перед ворогом, — відповів Теоден, — але зараз моє серце сповнене сумнівів. Світ змінюється, і те, що колись було міцне, тепер стало ненадійним. Як нашій вежі вистояти проти такого війська і такої безмежної ненависті? Знав би я, що сила Ізенґарда так зросла, — мабуть, не виступив би їй назустріч, попри всю мудрість Ґандалфа. Зараз його поради не здаються такими добрими, як при ранковому світлі.

— Не суди про поради Ґандалфа, поки ще все не закінчилося, правителю.

— А кінець уже близько, — сказав король. — Та я не хочу загинути тут, мов старий борсук у пастці. Сніжногривий, Гасуфель і коні мого почту у дворі фортеці. На світанку я звелю засурмити в Гельмів Ріг і вийду на бій. Ти підеш зі мною, сину Араторна? Може, ми прокладемо собі дорогу, а коли загинемо, то про нас складатимуть пісні — якщо хтось виживе.

— Я піду з тобою, — відповів Араґорн.

Від короля він повернувся на укріплення і обійшов усі пости, підбадьорюючи воїнів і допомагаючи там, де атака була найгарячіша. Разом із ним пішов Леґолас. Знизу рвалося полум'я і від вибухів здригалося каміння. Орки закидали гаки і приставляли драбини. Знову і знову вони здобували вершину зовнішнього муру, і знову оборонці скидали їх донизу.

Урешті Араґорн зупинився над великими воротами, не зважаючи на ворожі стріли. Подивившись на схід, він побачив, що небо почало світліти. Тоді підняв відкриту долоню на знак того, що хоче вести переговори. Орки завищали і зареготали.

— Злазь! Злазь до нас! Якщо хочеш із нами поговорити, то злазь! І тягни свого короля! Ми доблесні урук-хаї. Ми викуримо його з нори, якщо не вилізе сам. Тягни свого короля-неробу!

— Король сам вирішує, коли йому виходити, — відповів Араґорн.

— А ти що там робиш? Чого виглядаєш? Чи, може, хочеш нас перелічити? Ми доблесні урук-хаї.

— Я чекаю світанку, — мовив Араґорн.

— І що з того світанку? — зареготали вони. — Ми доблесні урук-хаї: ми б'ємося й удень, і вночі, й у гарну погоду, й у бурю. Ми прийшли вбивати, при сяйві сонця чи місяця. Що з того світанку?

— Ніхто не знає, що принесе новий день, — відповів Араґорн. — Забирайтеся звідси, поки не пізно.

— Злазь, бо ми самі скинемо тебе зі стіни, — закричали вони. — Це не переговори. Ти не маєш що нам сказати.

— Ні, маю, — відповів Араґорн. — Горнбурґ не здавався ще нікому. Відступіть, бо ніхто з вас не врятується. Нікому буде навіть віднести звістки на південь. Ви не знаєте, що вам загрожує.

Стільки сили та величі було в постаті Араґорна, який стояв над зруйнованими воротами сам супроти ворожого війська, що дикі горці принишкли і почали озиратись, а дехто збентежено поглядав на небо. Та орки голосно зареготали і сипонули градом дротиків і стріл, — Араґорн ледве встиг зістрибнути у двір.

Раптом пролунав вибух і спалахнув вогонь. Арка воріт, над якою щойно стояв Араґорн, із гуркотом обвалилась у хмарі диму та пилюки. Барикаду рознесло, мовби від удару блискавки. Араґорн побіг до королівської башти.

Щойно впали ворота, орки завищали, готові кинутися в атаку; але тут забринів спочатку тихий, наче вітер удалині, а потім усе гучніший галас безлічі голосів, які несли у світання дивну звістку. Орки в Яру здригнулися, зачувши тривожний гомін. І тоді, раптовий і жахливий, загримів із високої вежі великий Ріг Гельма.

Усі, хто почув цей звук, затремтіли. Багато орків попадало на землю, затуляючи руками вуха. З глибини Яру покотилася луна, хвиля за хвилею, мовби на кожній скелі та кожній горі стояли гарольди. А люди на мурах підняли голови, здивовано прислухаючись, бо луна не завмирала. Сигнали рогу розкочувалися горами; все швидше та голосніше звучали вони один за одним, шалені й вільні гуки.

— Гельм! Гельм! — закричали вершники. — Гельм прокинувся й іде на війну. Гельм за короля Теодена!

Під ці вигуки виїхав король. Кінь його був білий, мов сніг, золотий його щит, а спис — довгий. Праворуч їхав Араґорн, нащадок Еленділа, позаду — воїни з Дому Еорла Юного. Світлішало небо. Ніч відступала.

— Уперед, еорлінги!

Зі страшним шумом і вигуками кинулися вони на ворогів. Вилетіли вони з воріт і далі через дамбу промчали крізь полки Ізенґарда, як вітер понад степом. Позаду них із Яру долинали шалені крики воїнів, котрі вискакували з печер, відтискаючи ворога. З фортеці висипали всі, хто там був. А роги все сурмили, і луна котилася горами.

Усе вперед і вперед летіли король і його дружина. І ватажки, і прості воїни падали або втікали від них. Ні орки, ні люди не могли встояти перед навалою. Спинами вони поверталися до мечів і списів вершників, обличчями — до долини. Вони кричали і вили, бо з приходом дня їх здолали жах і заціпеніння.

Отак король Теоден виїхав із Гельмових Воріт і пробив собі шлях до великого Рову. Тут загін зупинився. Уже зовсім розвиднілося. Сонце позолотило схили на сході й замерехтіло на списах. Але вершники мовчки сиділи на конях, роздивляючись навкруги.

Місцевість змінилася. Там, де вчора зеленіли трав'янисті косогори, сьогодні бовванів ліс. Величезні дерева, похмурі та мовчазні, стояли нескінченними рядами, зі сплутаними гілками та віковічними верхівками; їхнє покручене коріння ховалось у високій зеленій траві. У гущавині було темно. Між Ровом і цим безіменним лісом було тільки чверть милі. І тут зіщулилися горді ватаги Сарумана, нажахані королем і деревами. Вони бігли від Гельмових Воріт, аж поки весь простір над Ровом очистився, але тут вони скупчилися, мов рій мух. Даремно дерлися вони на стіни ущелини, шукаючи порятунку. Надто крутим і кам'янистим був схил на сході; ліворуч же, зі заходу, насувалася їхня загибель.

Там, на гребені схилу, раптово з'явився вершник, одягнутий у біле й осяяний ранковим сонцем. Низькими пагорбами котився сигнал рогів. І за вершником, униз пологими схилами, поспішали десять тисяч піхотинців із мечами в руках. Серед них крокував високий і сильний чоловік. Щит його був червоний. Підійшовши до краю долини, він притулив до вуст великий чорний ріг і дзвінко засурмив.

— Еркенбранд! — загукали вершники. — Еркенбранд!

— І Білий Вершник! — крикнув Араґорн. — Ґандалф знову повернувся!

— Мітрандір, Мітрандір! — вигукнув Леґолас. — Оце справді чари! Ходімо подивимося на цей ліс, поки видіння не розвіялося.

Полки Ізенґарда завирували, метаючись у різні боки й утікаючи від одного жаху до іншого. На башті знову засурмив ріг. Через проїзд Рову помчала дружина короля. З пагорбів летів Еркенбранд, правитель Західного Фолду. Донизу, мов гірський олень, упевнено поскакав Тінебор. Білий Вершник мчав просто на ворогів, жахаючи їх до божевілля. Дикі горці падали перед ним долілиць. Орки металися, верещали і кидали шаблі та дротики. Мов гнаний вітром чорний дим, розбігалися вони. Скиглячи, втікали вони до темного прихистку лісу; і з тієї темряви не вийшов жоден із них.

VIII. Дорога на Ізенґард

Отак на зеленому лузі біля струмка у сяйві погожого ранку знову зустрілися король Теоден і Ґандалф, Білий Вершник. Були тут і Араґорн, син Араторна, й ельф Леґолас, і Еркенбранд із Західного Фолду, і витязі Золотого Палацу. Довкола зібралися рогірими, вершники Марки: подив був навіть сильніший за радість від перемоги, й очі всіх були звернені до лісу.

Раптом із радісними вигуками назустріч їм вийшли ті, кого відтіснили вглиб Яру. Ішли старий Гамлінґ та Еомер, син Еомунда, а поруч із ними крокував гном Ґімлі. На ньому не було шолома, голова його була перев'язана клаптем полотна, заплямленого кров'ю, та голос гнома лунав гучно і бадьоро.

— Сорок два, пане Леґоласе! — вигукнув він. — Але, на жаль, моя сокира пощербилася: сорок другий мав на собі залізний нашийник. А як твої справи?

— Ти випередив мене на одного, — відповів Леґолас. — Поступаюся тобі першістю, бо я такий радий тебе бачити!

— Еомере, дорогий мій племіннику! — зрадів Теоден. — Ти вернувся цілий і здоровий, яке щастя.

— Вітаю тебе, правителю Марки! — сказав Еомер. — Темна ніч минула, і знову настав день. Але приніс він дивовижні звістки. — Він обернувся і зачудовано поглянув на ліс, а потім на Ґандалфа. — Ти знову прийшов вчасно і несподівано.

— Несподівано? — перепитав Ґандалф. — Я ж обіцяв повернутись і зустріти вас тут.

— Але ж не сказав, коли і як ти повернешся. Дивну підмогу ти привів. Ти великий чарівник, Ґандалфе Білий!

— Можливо. Щоправда, своєї величі я поки що не довів. Я тільки вчасно дав добру пораду і скористався з прудкості Тінебора. Набагато більше зробили ваша мужність і міцні ноги піхотинців із Західного Фолду, — вони крокували всю ніч.

Ще з більшим подивом дивилися на Ґандалфа всі присутні. Декотрі крадькома позирали на ліс, протираючи очі, ніби думали, що їм щось ввижається.

Ґандалф довго і весело сміявся.

— Дерева? — сказав він. — Ні, ліс я бачу так само виразно, як і ви. Та це не моя робота. Мені таке не до снаги. Усе склалося краще, ніж я планував, і краще, ніж сподівався.

— Але якщо це не твої чари, то чиї? — здивувався Теоден. — Не Саруманові ж, це очевидно. Невже є могутніший за тебе мудрець, поки що нам не відомий?

— Чари тут ні до чого, а сила — набагато старіша, — відповів Ґандалф, — сила, яка розгулювала по землі, ще коли не співали ельфи і не дзвеніли молоти.

Дерев залізо ще не сікло, Ще місяць юне мав чоло; Ні персня не було, ні бід, — Лісами йшов могутній хід.

— І яка відповідь на твою загадку? — спитав Теоден.

— Якщо хочеш дізнатися, то їдь зі мною до Ізенґарда, — відповів Ґандалф.

— До Ізенґарда? — здивувались усі.

— Так, — підтвердив Ґандалф. — Я повертаюся до Ізенґарда, й ті, хто бажає, можуть поїхати зі мною. Отам набачитеся чудес!

— Але навіть якщо зібрати всіх воїнів Марки, вилікуваних і відпочилих, нам не вистачить сил для нападу на твердиню Сарумана, — сказав Теоден.

— І все-таки я їду до Ізенґарда, — сказав Ґандалф. — Я не затримаюся там надовго. Бо шлях мій лежить на схід. Чекайте на мене в Едорасі, коли місяць буде щербатий!

— Ні! — заперечив Теоден. — Я засумнівався в темну передсвітанкову годину, але тепер ми з тобою не розлучимося. Я поїду з тобою, якщо ти так радиш.

— Я хочу якомога швидше зустрітися зі Саруманом, — сказав Ґандалф, — а оскільки він завдав тобі багато шкоди, то пасувало б, аби там був і ти. Коли зможеш виступити?

— Мої люди виснажені битвою, — сказав король. — І я теж втомлений. Я довго пробув у сідлі й мало спав. На жаль, мої літа не вигадані й не нашептані Червословом. Це хвороба, якої не вилікує жодний лікар, навіть ти, Ґандалфе!

— Тоді нехай перепочинуть усі, хто поїде зі мною, — порадив Ґандалф. — Вирушимо в сутінках. Найкраще, щоби віднині всі наші від'їзди та приїзди утримувались у цілковитій таємниці. Але багато людей не бери, Теодене. Ми їдемо на переговори — не на битву.

Тоді король вибрав кількох воїнів, неушкоджених і з прудконогими кіньми, і розіслав їх зі звісткою про перемогу в усі кінці Марки; і також понесли вони його наказ, аби всі чоловіки, молоді та старі, поспішили до Едораса. Там, наступного дня після повного місяця, правитель Марки буде радитися з усіма, хто може тримати в руках зброю. Для походу до Ізенґарда король вибрав Еомера та двадцятьох витязів зі свого двору. З Ґандалфом мали йти також Араґорн, Леґолас і Ґімлі. Незважаючи на поранення, гном не хотів залишатись.

— Удар орка був зовсім слабкий, та ще й лезо ковзнуло по шапці, — сказав він. — Мене така подряпина не стримає.

— Дай тоді хоч промию рану перед походом, — сказав Араґорн.

Король повернувся до Горнбурґа й ліг спати, і такого спокійною сну він не мав уже багато років; воїни його супроводу також відпочивали. Та всі інші, крім поранених, стали до важкої праці; адже багато полягло у битві, й тіла їхні лежали на полі чи в Яру.

Жоден орк не залишився живий; і трупів їхніх було не злічити. Але дуже багато горців здалось і перелякано благало про милість.

Воїни Марки забрали в них зброю і дали їм роботу.

— Тепер виправляйте лихо, яке накоїли, — наказав Еркенбранд. — А потім поклянетеся ніколи не переходити Ізенські Броди зі зброєю в руках і ніколи не приєднуватися до ворогів людей, — тоді відпустимо вас додому. Саруман обдурив вас. Для багатьох нагородою за їхню службу стала смерть; а якби ви перемогли, то не набагато ліпшою виявилася би ваша платня.

Воїнів із Сірого Краю вразили його слова; адже Саруман переконував їх, що роганці жорстокі й полонених спалюють живцем.

Посеред поля перед Горнбурґом насипали два кургани і поховали там усіх вершників Марки, котрі полягли при обороні: один — для вершників Східної Марки, другий — Західного Фолду. В окремій могилі, в затінку Горнбурґа спочив Гама, начальник королівської сторожі. Він поліг перед Воротами.

Тіла орків поскладали у великі купи далеко від курганів, під узліссям. І люди не знали, що робити з купами падла, бо ні поховати, ні спалити таку масу було неможливо. Дров для вогнища було замало, а підійти зі сокирою до дивовижних дерев ніхто би не наважився, тим паче, що Ґандалф наказав не брати ні шматка кори, ні гілки.

— Нехай лежать, — сказав Ґандалф. — Завтра вранці вирішимо.

Опівдні загін короля став готуватися до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; і Теоден оплакував втрату Гами, першим кинувши на його могилу жменю землі.

— Великої шкоди завдав Саруман мені та цій землі, — сказав він Ґандалфові. — І при зустрічі я йому нагадаю про це.

Сонце вже хилилося до пагорбів на заході ущелини, коли Теоден і Ґандалф із воїнами рушили від Рову. Проводжати їх вибралася велика юрба вершників і людей із Західного Фолду, старих і малих, жінок і дітей, котрі повиходили з печер. Чистими голосами вони заспівали переможну пісню; а потім замовкли, зі страхом помітивши дерева і не знаючи, чого чекати від них.

Вершники під'їхали до лісу і зупинилися; ні коні, ні люди не бажали ступати туди. Дерева стояли сірі та грізні, між ними клубочився туман. Кінці довгих гнучких гілок звисали, мов жадібні пальці, коріння виступало зі землі, ніби лапи дивних чудовиськ, а під ними зяяла темна пустка. Але Ґандалф поїхав, ведучи загін уперед, і там, де дорога від Горнбурґа вступала в ліс, усі побачили склепінчастий прохід під величезними кронами; і Ґандалф проїхав через ці ворота, а воїни — слідом за ним. Вони здивовано виявили, що лісом іде дорога, а поруч збігає струмок; угорі відкривалося чисте небо, залите золотавим світлом. Але обабіч ряди височенних дерев огортали сутінки, що простягались углиб, у непроглядну пітьму; і звідти долинали тріск і стогін гілок, і приглушені крики, і шум неясних голосів, і гнівне бурмотіння. Не видно було ні орків, ні жодних інших живих істот.

Ґімлі їхав на коні разом із Леґоласом; і вони трималися біля Ґандалфа, бо Ґімлі боявся лісу.

— Тут гаряче, — звернувся Леґолас до Ґандалфа. — Усе довкола просякнуте гнівом. Чуєш, як тремтить повітря?

— Чую, — відповів Ґандалф.

— Що ж сталося з нещасними орками? — спитав Леґолас.

— Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, — відповів Ґандалф.

Якийсь час вони їхали мовчки; а Леґолас постійно роззирався на всі боки, йому кортіло зупинитись і прислухатися до лісових звуків, але Ґімлі був проти.

— Таких дивовижних дерев я ще ніколи не бачив, — казав ельф. — А я ж стільки дубів знав од жолудя до ветхого віку. Шкода, що немає часу тут погуляти: дерева розмовляють, і згодом я зрозумів би їхні думки.

— Ні, ні! — закричав Ґімлі. — Швидко забираймося звідси! Я і так знаю їхні думки: ненависть до всіх двоногих, а говорять вони про руйнування й убивство.

— Не до всіх двоногих, — заперечив Леґолас. — Ти помиляєшся. Вони ненавидять орків. Адже ці дерева не місцеві і з ельфами та людьми майже не знайомі. Низини, де вони виростали, далеко звідси. Гадаю, Ґімлі, що вони прийшли сюди зі самих нетрів Фанґорну.

— Тоді Фанґорн — найнебезпечніший ліс у Середзем'ї, — сказав Ґімлі. — Я щиро вдячний за їхню допомогу, та любити їх не можу. Нехай тобі вони здаються гарними, та в цій землі я бачив більшу красу, чудовішу за всілякі гаї та галявини: моє серце дотепер переповнене нею.

Дивні істоти — люди, Леґоласе! Тут у них одне з чудес Північного Світу, і як вони його звуть? Печери, кажуть вони! Печери! Сховища на час війни, склад для сіна! Дорогий мій Леґоласе, чи відомо тобі, що підземелля Гельмового Яру величезні й гарні? Якби гноми довідалися про них, сюди би почалося нескінченне паломництво. Та вони платили би щирим золотом, аби хоч разочок поглянути на таке чудо!

— А я би заплатив золотом, тільки би туди не ходити, — сказав Леґолас. — І вдвічі більше — щоби мене випустили, якщо раптом таки забреду!

— Ти нічого не бачив, тому я вибачу твій жарт, — сказав Ґімлі. — Але ти говориш дурниці. Чи не чудові палати вашого короля під горою в Морок-лісі, що їх у давнину допомагали будувати гноми? А вони просто халупи порівняно з тутешніми підземеллями: величезні зали, сповнені музикою води, що скрапує в озера, прекрасні, мов Келед-зарам у зоряному сяйві.

Леґоласе, коли палахкотять смолоскипи і люди ступають піщаними долівками під лункими склепіннями, ах! — тоді, Леґоласе, на гладеньких стінах виблискують самоцвіти, кристали та прожилки золотої руди; і світло пронизує складки мармуру, схожі на мушлі, напівпрозорі, мов долоні Королеви Ґаладріель. Там є білі, шафранові та рожеві, мов зоря, колони, Леґоласе, чудернацьких, казкових форм; вони виростають із різнобарвних долівок назустріч склепінням, із яких звисають іскристі крила, намиста, завіси, витончені, мов замерзлі хмаринки; списи, хоругви, шпилі підвішених палаців! Вони віддзеркалюються в тихих озерах: мерехтливий світ визирає з темних вод, вкритих прозорим склом; міста, які й не снилися Дарінові, простягаються алеями та колонадами двориків ген аж у темні кінці, куди не сягає світло. І плюсь! — падає срібна краплина, й у колах зморщок на склі вежі гнуться і тремтять, наче водорості й корали в морському гроті. Тоді настає вечір: усе тьмяніє і згасає; смолоскипи переносять в іншу палату, в інший сон. Там за однією палатою з'являється друга, Леґоласе; за залою зала, над куполом купол, східці за східцями; і кручені коридори ведуть до самого осердя гір. Печери Підземелля Гельмового Яру! Щасливий випадок привів мене туди! Я плакав, коли покидав їх.

— Ну, то я бажаю тобі, Ґімлі, — сказав ельф, — вийти живим із війни і знову сюди повернутися. Тільки не говори про них своїм родичам! За твоїми словами, їм немає чим зайнятися. Мабуть, люди цього краю правильно роблять, що нічого не розповідають: одна сімейка беручких гномів із молотками та зубилами наламає більше, ніж збудували люди.

— Ні, ти нічого не розумієш, — обурився Ґімлі. — Така краса не залишить байдужим жодного гнома. Ніхто з нащадків Даріна не стане видобувати в цих печерах каміння чи руду, хай навіть там знайдуться діаманти і золото. Хіба ти рубатимеш на дрова весняний гай у цвіту? Ми би доглядали за цими галявинами розквітлого каменю, а не грабували їх. Обережно, легкими різцями — маленька скалка породи і не більше, можливо, за цілий день — отак би ми працювали, і з роками ми би відкрили нові переходи, нові зали, які нині ховаються в пітьмі, лише порожнини за тріщинами в камені. А освітлення, Леґоласе! Ми зробили би такі світильники, які сяяли колись у Казад-думі; і, якби забажали, ми відігнали би ніч, що панує там із дня створення гір; а якби забажали спочинку, то дозволили би їй повернутися.

— Ґімлі, твої слова мене зворушили, — сказав Леґолас. — Ти ще ніколи не говорив так. Я вже починаю жалкувати, що не побачив тих печер. Домовмося так: якщо повернемося живими з усіх небезпек, які на нас чекають, то трохи помандруємо разом. Ти зі мною відвідаєш Фанґорн, а я піду з тобою до Гельмового Яру.

— Не таким шляхом хотілося би мені повертатися, — сказав Ґімлі.

— Та добре вже — витерплю Фанґорн, якщо ти пообіцяєш зайти до печер і разом зі мною навтішатися цим чудом.

— Домовилися, — мовив Леґолас. — Але зараз, на жаль, нам треба залишати і печери, й ліс. Поглянь! Дерева вже закінчуються. Чи далеко до Ізенґарда, Ґандалфе?

— Для Саруманових ворон, — відповів Ґандалф, — близько п'ятнадцяти ліг: п'ять від Гельмового Яру до Бродів, а звідти до воріт Ізенґарда — десять. За ніч ми всього шляху не подолаємо.

— А що ж нас чекатиме там? — поцікавився Ґімлі. — Ти, мабуть, знаєш, а я ж не відгадаю.

— Я і сам не знаю напевно, — відповів чарівник. — Я був там учора ввечері, та відтоді багато могло змінитись. Але переконаний, що для тебе ця подорож не видасться марною — нехай навіть ти мусив покинути Осяйні Печери Аґларонда.

Нарешті вони виїхали з лісу й опинилися наприкінці ущелини, де дорога від Гельмового Яру розгалужувалась: одна йшла на Едорас, друга — на північ до Ізенських Бродів. Леґолас притримав коня і з жалем озирнувся. Тоді раптом скрикнув:

— Там очі! Очі визирають із-поміж гілок! Таких очей я ще ніколи не бачив.

Усі, заскочені його криком, зупинились і обернулись, а Леґолас розвернув коня.

— Ні, ні! — зарепетував Ґімлі. — Якщо ти збожеволів, то їдь куди хочеш, але спершу дай мені зійти на землю! Не треба мені ніяких очей!

— Стій, Леґоласе Зеленлисте! — гукнув Ґандалф. — Не повертайся до лісу, ще не час!

Тільки-но він сказав це, як із-за дерев виступили три дивні постаті. Високі, мов тролі, дванадцять, а то й більше футів на зріст; міцні тіла, мов стовбури молодих дерев, одягнуті в сіро-брунатні сорочки, а може, то була така шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, жорстке волосся, а бороди сіро-зелені, як мох. Очі їхні дивилися серйозно, та вершників вони не помічали, бо погляди були звернені на північ. Раптом вони піднесли до вуст довгі долоні й видали дзвінкий поклик, чистий, мов звучання рогу, тільки мелодійніший. На поклик відповіли; і, обернувшись знову, вершники побачили таких самих істот, котрі крокували назустріч у високій траві. Вони швидко наближалися з півночі, ходою подібні на чапель, але набагато прудкіші; свої довгі ноги вони переставляли швидше, ніж чапля б'є крилами. Вершники вражено зойкнули, а дехто взявся за руків'я меча.

— Не треба зброї, — сказав Ґандалф. — Це звичайні пастухи. Вони не вороги, насправді ми їх зовсім не цікавимо.

Так воно і виглядало; бо поки він говорив, високі створіння, навіть не глянувши на вершників, попрямували до лісу і зникли.

— Пастухи! — вигукнув Теоден. — Де ж їхнє стадо? Хто це, Ґандалфе? Ти, як я бачу, з ними знайомий.

— Вони — пастирі дерев. Чи ти забув казки, які слухав у дитинстві біля каміна? Діти твоєї країни у плетиві оповіді знайшли би відповідь на твоє запитання. Ти, о правителю, бачив ентів — ентів із лісу Фанґорн, який ви звете Лісом Ентів. Може, ви думали, що ця назва — просто примха? Ні, Теодене, все навпаки: це ви для них — лише незначна вигадка; всі довгі роки від Еорла Юного до Теодена Старого для них — хвилина, а всі подвиги вашого роду — дрібниці.

Король мовчав.

— Енти! — нарешті промовив він. — Здається, старі легенди розкривають мені таємницю цих дерев. Я дожив до дивних часів. Довго ми випасали наші стада, орали поля, будували оселі, кували інструменти чи вирушали воювати на допомогу Мінас-Тіріту. І таким було для нас життя людей, життя світу. Нас мало цікавило, що лежить поза кордонами нашої землі. Пісні наші оповідають про різні чудеса, та ми їх уже забуваємо, тільки за недбалою звичкою переказуючи дітям. А тепер пісні оживають і розгулюють під сонцем.

— Ти маєш радіти, Теодене, — сказав Ґандалф. — Бо зараз не тільки життя людей під загрозою, але й ті чудеса, які ти вважав лише легендою. Ти маєш союзників, хоч і не познайомився з ними.

— А все ж мені сумно, — мовив Теоден. — Навіть якщо нам поталанить перемогти, хіба не трапиться так, що все чудесне і прекрасне навіки покине Середзем'я?

— Може так статися, — відповів Ґандалф. — Від зла, завданого Сауроном, неможливо зцілити повністю чи зробити так, ніби його не було. Та ми приречені на такі часи. Ходімо ж далі дорогою, на яку ступили!

Загін звернув на дорогу до Бродів. Леґолас неохоче їхав позаду. Сонце вже сіло за обрій; але коли вершники виїхали із затінку пагорбів і глянули на захід у бік Роганського Проходу, небосхил під легкими хмарами все ще палав багрянцем. Темними цятками кружляло в небі безліч чорнокрилих птахів. Деякі пролітали над головами зі скорботним карканням, повертаючись до своїх гнізд на скелях.

— Стерв'ятники мають поживу на полі бою, — кинув Еомер. Тепер їхали повільно, і темрява огортала степ. Поволі зійшов майже повний місяць, і в його холодному срібному сяйві пагорбисті простори хвилювалися, мов сіре море. За якісь чотири години після роздоріжжя вершники під'їхали до Бродів. Пологі схили збігали до річки, що простяглася кам'янистим мілководдям між високими порослими травою терасами. З вітром долетіло вовче скигління. Роганці посмутніли, пригадавши багатьох товаришів, котрі полягли тут у битві.

Дорога пірнала поміж високими берегами, прокладаючи собі шлях серед терас до самої ріки, а потім знову видиралася на протилежний берег. Потік перетинали три ряди каменів для пішоходів, а між ними — броди для коней, піднімаючись від кожного берега до острівця посередині русла. Вершники глянули вниз на перехід і здивувались: у цьому місці завжди було чути шум і плюскіт води на камінні; зараз же було зовсім тихо. Річище майже висохло, самі лише галька та сірий пісок.

— Безрадісним стало це місце, — мовив Еомер. — Яка недуга здолала річку? Чимало прекрасного зруйнував Саруман: невже він і витоки Ізену висушив?

— Схоже на це, — відповів Ґандалф.

— Чи обов'язково їхати цим шляхом, де стерво роздирає тіла відважних вершників Марки, — спитав Теоден?

— Іншої дороги немає, — відповів Ґандалф. — Гірка втрата твоїх воїнів; але ти бачиш принаймні, що їх не пожирають гірські вовки. Ті наїдаються своїми приятелями-орками — отака в них дружба. Їдьмо!

Вершники з'їхали до річки, і вовки, помітивши їх, перестали завивати і порозбігалися. Страх напав на них при вигляді Ґандалфа у світлі місяця та його коня Тінебора, осяйного, мов срібло. Вершники доїхали до острівця, а блискучі очі стежили за ними з пітьми попід берегами.

— Погляньте! — сказав Ґандалф. — Тут попрацювали наші друзі. І вони побачили, що посередині острівця височів курган, викладений на верхівці камінням і огороджений списами.

— Тут лежать усі воїни Марки, котрі загинули біля Бродів, — сказав Ґандалф. — Нехай спочивають у мирі! — промовив Еомер. — Коли навіть заіржавіють і зітліють списи, курган усе ще довго стоятиме на охороні Ізенських Бродів.

— І про це ти подбав, друже Ґандалфе? — сказав Теоден. — Багато ж ти встиг за вечір і ніч!

— Мені допомагали Тінебор і ще дехто, — сказав Ґандалф. — Я рухався дуже швидко. І тут, біля кургану, я тебе втішу: багато полеглих у битві біля Бродів, але чутки перебільшують їхню кількість. Набагато більше розсіялося степом; я зібрав усіх, кого вдалося знайти. Частину воїнів я відіслав із Ґрімболдом зі Західного Фолду до Еркенбранда. Інші насипали цей курган, а потім поїхали до Едораса по вашого маршала Ельфгельма. Мені стало відомо, що Саруман вислав усі свої сили проти тебе, його слуги покинули інші завдання й пішли до Гельмового Яру: країна здавалася чистою від ворогів; але я боявся, що наїзники вовків і грабіжники все-таки могли напасти на безборонний Медусельд. Але тепер тобі нічого боятися: радісно зустріне тебе твій дім.

— І я повертаюся з радістю, — сказав Теоден, — хоча тепер, я впевнений, недовгим буде моє перебування.

Вершники попрощалися з острівцем і курганом, перетнули ріку й піднялися на протилежний берег. Вони поїхали далі, а позаду знову залунало вовче виття.

Від роздоріжжя до Ізенґарда вів стародавній тракт. Спочатку він вигинався уздовж Ізену на схід, а потім на північ, але далі повертав од ріки і прямував до воріт Ізенґарда; до цих воріт біля підніжжя гір було ще десь шістнадцять миль. Вершники поїхали вздовж дороги, бо земля на узбіччі була тверда та рівна, на багато миль вкрита коротким жорстким дерном. Тепер рухалися швидше і до півночі від'їхали від Бродів уже на п'ять ліг. Тут їхня нічна подорож закінчилася привалом, бо король притомився. Вони зупинилися біля підніжжя Імлистих Гір, які витягували їм назустріч довгі відроги. У пітьмі тонула долина Нан-Курунір, бо місяць хилився до заходу і сяйво його ховалося за горами. Та з густої темряви долини вгору здіймався широкий стовп диму і пари; високо вгорі на нього падало проміння місяця, і чорними та сріблистими хвилями він розпливався по зоряному небу.

— Що це означає, Ґандалфе? — запитав Араґорн. — Так ніби горить Долина Чародія!

— Останнім часом над долиною завжди нависає дим, — сказав Еомер, — але такого я ще не бачив ніколи. Це більше схоже на пару. Саруман, мабуть, варить для нас якесь чаклунське зілля. Напевно, кип'ятить усю воду Ізену, тому і висохла річка.

— Мабуть, — мовив Ґандалф. — Завтра ми довідаємося, що саме він робить. А зараз спробуймо перепочити.

Стали табором біля Ізену; річище і далі було тихе та сухе. Дехто з воїнів заснув. Але пізно вночі всіх розбудив крик вартових. Місяць зайшов. Яскраво сяяли зорі; але на табір насувапася темрява, чорніша за ніч. З обох боків ріки вона котилася на північ.

— Стійте, не рухайтеся! — крикнув Ґандалф. — Не торкайтеся зброї! Зачекайте, воно нас не зачепить!

Довкола зібралась імла. Угорі тьмяно блищало кілька зірок; але по обидва боки звелися стіни непроглядної пітьми; воїни опинились у вузькому проході між темними вежами. Чути було голоси, шепіт і стогін, і нескінченне шелестливе зітхання; земля здригалася. Воїнам здавалося, що вони не знати скільки просиділи, причаївшись зі страху; та нарешті темрява і шум проминули, зникнувши в гірських ущелинах.

Ген на півдні, в Горнбурзі, серед ночі люди почули сильний шум, наче буревій промчав долиною, і затремтіла земля; всі перелякались і не наважувалися виходити з фортеці. А вранці піднялися на мур і стали, вражені: трупи орків зникли, і дерева — також. Трава в усій долині Яру була зім'ята і витоптана, ніби велетенські пастухи випасали тут свої стада худоби; за милю нижче від Рову була викопана величезна яма, а згори громадилася купа каміння. Люди були переконані, що там лежали вбиті на полі бою орки; та чи були серед них ті, котрі повтікали до лісу, не було відомо, бо ніхто не ступав на цей насип. Пізніше його назвали Смертним Горбом, і на ньому ніколи не росла трава. Але і дивних дерев уже ніколи не бачили в Яру; вони зникли вночі, повернувшись у темні хащі Фанґорну. Так вони помстились оркам.

Ані король, ані його загін тієї ночі вже не заснули, хоча нічого дивного більше не трапилося. Крім одного: раптом пролунав голос ріки. Велика хвиля прокотилася камінням, а потім Ізен знову спокійно поплив річищем, як це і було завжди.

На світанку загін уже був готовий до подорожі. Схід сонця ховався за блідо-сірими хмарами. У повітрі висів важкий туман, по землі стелилися задушливі випари. Тепер вершники повільно їхали трактом, широким, добре доглянутим, із твердим покриттям. Крізь імлу ледве прозирав довгий відріг, що здіймався ліворуч. Вершники проїхали в Нан-Кунурір, Долину Чародія. Оточена горами з усіх боків, окрім південного, колись ця долина була прекрасна та зелена, а через неї протікав повноводий Ізен; ріку живила безліч струмків і джерел у дощових горах, а довкола розлягалися гарні, родючі землі.

Тепер усе було не так. Попід стінами Ізенґарда залишилося кілька акрів землі, обробленої невільниками Сарумана; та долина перетворилася на пустище з бур'янами і колючками. Гілки ожини повзли по землі або п'ялися на кущі й урвища, сплітаючись у кошлаті гнізда для дрібних тварин. Не росло там жодного дерева; та посеред буйних трав стирчали обгорілі пні давніх гаїв. Сумний і німий був цей край, тільки вода шуміла між кам'янистих берегів. Дим і пара клубочилися понурими хмарами і стелились ущелинами. Вершники їхали мовчки. До багатьох сердець прокрався сумнів, бо не знали вони, до якого сумного кінця вела їхня дорога.

За кілька миль тракт перейшов у широку вулицю, майстерно викладену великими пласкими плитами; на стиках не пробивалася жодна билинка. Обабіч у глибоких ринвах дзюрчала вода. Раптом із туману виступив високий чорний стовп. На ньому лежав камінь, витесаний і розмальований за подобою довгої Білої Руки, пальці якої показували на північ. Вершники знали, що за цим стовпом мали з'явитися ворота Ізенґарда, і тривога огорнула їхні серця; але туман був непроглядний.

Під відрогом Імлистих Гір посеред Долини Чародія з давніх-давен стояло стародавнє місто, яке люди звали Ізенґардом. Частково за мури йому правили гори, та в давнину тут доклали своїх рук великі будівничі з Вестернесу; та й Саруман мешкав у ньому вже довгенько і не сидів без діла.

Ось яке було місто, коли Саруман верховодив, визнаний найстаршим серед чарівників. Кільце великого кам'яного муру, наче височенна скеля, виступало з-під прихистку гори, від якої воно починалось і куди знову поверталося. Єдиний вхід — велика арка — був вирубаний у південному мурі. Довгий тунель у чорному камені з обох кінців замикали велетенські залізні ворота. Вони були так добре викувані й урівноважені на великих сталевих завісах, забитих просто у скелю, що відкривалися, якщо зняти засуви, легким поштовхом руки, безшумно. За лунким тунелем лежала велика кругла рівнина, дещо вигнута, мов широка плитка тарілка: миля між крисами в діаметрі. Колись тут було багато зелених алей і фруктових садів, орошуваних джерелами, що стікали з гір до озера. Та за Сарумана ніяка зелень уже не росла. Вулиці вимостили темними кам'яними плитами, а вздовж них замість дерев тепер тягнулися довгі лінії мармурових або чавунних стовпів, з'єднаних важкими ланцюгами.

Усі будинки, комори, коридори були видовбані у скелях, і численні вікна й темні двері визирали на круглий майдан. Там жили тисячі робітників, слуг, рабів і солдатів із великим запасом зброї; у глибоких норах під стінами утримували та годували вовків. Рівнина також була порита і перекопана. Глибоко в землю спускалися шахти; зверху їх прикривали низькі горбики та кам'яні куполи, й уночі Кільце Ізенґарда було схоже на цвинтар із неспокійними мерцями. Земля здригалася. Шахти збігали скатами та крученими сходами до ще глибших підземель; там у Сарумана були скарбниці, склади, арсенали та великі кузні. Там безперестанку крутилися залізні колеса і гупали молоти. Уночі з душників тяглися султани випарів, підсвічені знизу червоними, синіми чи отруйно-зеленими вогнями.

Усі обгороджені ланцюгами дороги сходилися до центру. Там стояла дивовижна вежа. Збудували її ті самі будівничі давнини, котрі колись вирівняли Кільце Ізенґарда, та все ж вона здавалася не рукотворною, а наче виламаною з кісток землі у прадавніх муках гір. Шпилем і островом із каменю була вона, чорним і блискучим: чотири стовпи з багатогранних каменів піднімалися єдиним могутнім блоком, а біля вершини розходились і стирчали, наче роги, гострі, мов наконечники списів, шпилі зі заточеними краями. Між ними був невеликий майданчик, і там, на карбованій таємничими знаками підлозі з полірованого каменю, на висоті п'яти сотень футів над рівниною могла стояти людина. Такою була цитадель Сарумана, Ортханк; ця назва (зумисне чи випадково) мала подвійне значення: ельфійською мовою слово «ортханк» означало Гірське Ікло, а мовою Рогану — Хитрий Розум.

Неприступний був Ізенґард і тривалий час — дуже красивий; і мешкали там великі правителі — стражі Західного Ґондору та мудреці, котрі стежили за зірками. Але поступово Саруман усе перемінив для своєї лукавої мети, покращивши, на його думку, місто. Як же він помилявся, адже всі ці хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню мудрість і які щиро вважав своїми винаходами, насправді прийшли з Мордору; тож усе, що він зробив, було нічим іншим, як дитячою забавкою чи рабськими лестощами, маленькою копією тієї велетенської фортеці, в'язниці, зброярні, горнила великої сили, Барад-дура, Темної Вежі, яка суперників не зносила, з лестощів глузувала і спокійно вичікувала свого часу, сповнена пихи та незмірної потуги.

Отака була твердиня Сарумана — за чутками, бо на пам'яті нинішнього покоління роганців ніхто не входив до воріт Ізенґарда, хіба що за винятком кількох на зразок Червослова, котрі пробиралися потайки і про те, що бачили, не розповідали.

Ґандалф проминув стовп із Рукою; вершники відразу помітили, що Рука насправді не біла, а заплямована присохлою кров'ю; придивившись, вони розгледіли, що нігті в Руки червоні. Не звертаючи на це уваги, Ґандалф рушив у туман, а вершники неохоче поїхали слідом. Усе довкола мало такий вигляд, ніби після раптової повені; обабіч дороги розлилися широкі калюжі, заповнивши водою всі западинки, бруківкою текли струмки.

Нарешті Ґандалф зупинився і кивнув головою, скликаючи всіх до себе; за його спиною імла розвіялась і світило бліде сонце. Було вже пополудні. Загін стояв перед ворітьми Ізенґарда.

Та ворота, вирвані з петель і покручені, лежали на землі. Довкола було розкидане каміння, розтріскане чи подрібнене на незліченні уламки або ж звалене в купи. Велика арка все ще стояла, та за нею відкривався пролом: склепіння тунелю обвалилось, а стіни зяяли великими тріщинами та дірами; башти розсипалися на порох. Якби Велике Море розлютилося й ударило в ці гори штормовою хвилею, то не спричинило би більшого руйнування.

За кільцем стін парувала вода — казан із окропом, у якому плавали, занурюючись і кружляючи, потрощені дошки та колоди, скрині та діжки, всілякий мотлох. Покручені та похилені стовпи здіймали розщеплені стрижні над водою, та всі дороги затопило. А вдалині, в пелені спіралеподібної хмари, бовванів скелястий острів. Темна і неторкнута бурею височіла вежа Ортханк. Каламутні хвилі плюскотіли біля її підніжжя.

Король і його супутники мовчки сиділи на конях, споглядаючи розгром Саруманової сили; та як це сталося, не розуміли. Перевели погляд на арку і розбиті ворота. Там, зовсім неподалік, побачили велику купу каміння; і раптом помітили дві маленькі постаті, котрі зручно розляглися серед уламків, ледве помітні у своїх сірих плащах. Поруч було розкладено пляшки, миски і тарелі, так ніби хтось щойно добре попоїв і тепер відпочивав після важкої роботи. Один із незнайомців, здається, спав; другий, заклавши ногу на ногу, а руки під голову, сперся спиною на перекошену плиту і пускав ротом довгі пасемця та маленькі кільця легкого голубого диму.

Якусь мить Теоден, Еомер і всі їхні товариші здивовано видивлялися на незнайомців. Посеред руїн Ізенґарда таке видовище здавалося неймовірним. Але перш ніж заговорив король, маленька постать, яка пускала дим, раптом помітила мовчазних вершників на межі туману і скочила на ноги. На перший погляд, це був юнак, хоч удвічі нижчий за звичайного чоловіка; його кучерява чуприна була непокрита, але поплямлений плащ мав такі самі відтінки та крій, як у товаришів Ґандалфа, котрі прибули до Едораса. Юнак низько вклонився, приклавши руку до грудей. Потім, мовби не помічаючи чарівника та його друзів, звернувся до Еомера і короля.

— Ласкаво просимо до Ізенґарда, шановні витязі! — сказав він. — Ми тут за воротарів. Меріадоком, сином Сарадока, звуть мене; а мого товариша, котрого, на жаль, здолала втома… — тут він копнув сплячого, — звуть Переґріном, сином Паладіна, з роду Туків. Ми з далекої Півночі. Пан Саруман удома, та зараз він радиться з якимось Червословом, інакше неодмінно вийшов би зустріти таких шляхетних гостей.

— Неодмінно би вийшов! — засміявся Ґандалф. — І це Саруман доручив вам стерегти його пошкоджені ворота і виглядати гостей у ті хвилини, коли ви зволите відволіктися від тарілки та пляшки?

— Ні, шановний пане, цю справу він оминув увагою, — поважно відповів Мері. — Він дуже заклопотаний. Так розпорядився Древлен, який перебрав на себе керівництво Ізенґардом. Він звелів зустріти правителя Рогану і належно привітати його. Я зробив усе, що зміг.

— А своїх товаришів привітати? Про Леґоласа та про мене забув? — вигукнув Ґімлі, вже не можучи стримуватись. — От шалапути, от ледацюги хутроногі! Ми гасаємо за ними дві сотні ліг болотами й лісами, б'ємось і ризикуємо життям заради них! А вони ось тут бенкетують і вилежуються… і люльки посмоктують! Люльки! Де ви взяли тютюн, пройдисвіти? Молот і обценьки! Я розриваюся між злістю і радістю, і якщо не лусну, то буде чудо!

— Ти і за мене сказав, Ґімлі, — засміявся Леґолас. — Тільки мене більше цікавить, звідки в них вино.

— Одного ви точно не знайшли у вашому полюванні — це яснішого розуму, — сказав Піпін, розплющивши одне око. — Тут ви знаходите нас на полі перемоги серед воєнної здобичі й дивуєтеся, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!

— Цілком заслужених? — перепитав Ґімлі. — Я в це не вірю! Вершники розсміялись.

— Анітрохи не сумніваюся, що ми стали свідками зустрічі добрих друзів, — зазначив Теоден. — Отже, це твої загублені товариші, Ґандалфе? Щодня доля приносить нові дива! Відколи я вийшов із дому, побачив їх чимало; і от знову переді мною народ із легенди. Це часом не дрібнолюдики, чи голбітлани по-нашому?

— Гобіти, якщо ваша ласка, правителю, — поправив Піпін.

— Гобіти? — перепитав Теоден. — Ваша мова дивно змінилась, але ім'я звучить непогано. Гобіти! Усе, що я про вас чув, не відповідає дійсності.

Мері вклонився; Піпін підвівся і також схилився в низькому поклоні.

— Ви такі ласкаві, правителю, принаймні так мені би хотілося, — сказав він. — Але тут іще одне диво! Вийшовши з дому, я побував у багатьох країнах, але оце вперше зустрічаю людей, котрим щось відомо про гобітів.

— Наш народ колись давно прийшов із Півночі, — сказав Теоден. — Але обманювати тебе не буду: ніяких переказів про гобітів ми не чули. Розказують лише, що десь далеко, за горами та ріками, живуть дрібнолюдики, котрі мешкають у норах на піщаних схилах. Але немає ніяких легенд про їхні подвиги, бо кажуть, що справи їхні незначні, та й від людей вони ховаються, здатні зникнути в одну мить; а ще вміють змінювати голос і пищати по-пташиному. Та, напевно, про них можна сказати і ще багато чого.

— Це правда, правителю, — підтвердив Мері.

— Ось, наприклад, — продовжив Теоден, — я ніколи не чув, що вони вміють пускати з рота дим.

— У цьому немає нічого несподіваного, — відповів Мері, — адже це мистецтво ми практикуємо лише кілька поколінь. Першим виростив справжній тютюн на своєму городі Тобольд Дудар із Довгодонного, що в Південній Чверті, 1070 року за нашим літочисленням. Як саме старий Тобі натрапив на зілля…

— Ви не знаєте, що вам загрожує, Теодене, — втрутився Ґандалф. — Ці гобіти вмостяться на руїнах і будуть згадувати про знамениті бенкети чи дрібні діяння своїх батьків, дідів і прадідів, і далеких кузенів до дев'ятого коліна, якщо заохотити їх невчасною увагою. Про історію куріння ми поговоримо іншим разом. Де Древлен, Мері?

— Здається, на північному боці. Пішов попити… чистої води. Майже всі енти теж із ним, усе ще працюють… он там.

Мері махнув рукою на паруюче озеро; й усі почули далекі гуркіт і тріск, мовби з гори сходила снігова лавина. Звідти долинуло гуум-гом, схоже на переможні сигнали рогів.

— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Ґандалф.

— Там довкола вода, — відповів Мері. — Та його сторожують Скоромов і ще кілька ентів. Не всі стовпи та колони на рівнині посадив Саруман. Скоромов, гадаю, стоїть при скелі біля підніжжя сходів.

— Так, там стоїть високий сивий ент, — сказав Леґолас, — опустив руки і завмер, мов придорожний стовп.

— Уже пополудні, — сказав Ґандалф, — а ми від самого ранку ще нічого не їли. Однак я хочу якомога швидше побачитися з Древленом. Він нічого не велів мені переказати, чи миски і пляшки відбили вам пам'ять?

— Велів, — відповів Мері, — і я саме збирався про це сказати, але мене відволікли різні запитання. Я мав повідомити, що якщо правитель Марки та Ґандалф під'їдуть до північної стіни, то зустрінуть там Древлена, й він їх радо привітає. Також можу додати, що там на них чекатиме обід із найкращих страв, відібраних вашими покірними слугами. — І він уклонився.

Ґандалф розсміявся.

— Оце вже краще! — сказав він. — Ну, то що, Теодене, поїдеш зі мною шукати Древлена? Нам треба обминути озеро, та це недалеко. Коли познайомишся з Древленом, багато чого зрозумієш. Бо Древлен — це Фанґорн, старійшина та ватажок ентів, і, поговоривши з ним, ти почуєш голос найстарішого з усіх живих створінь.

— Тоді їдьмо, — погодився Теоден. — До побачення, любі гобіти! Ми обов'язково мусимо зустрітись у мене в палаці! Там ви розкажете мені про все, що ваша душа забажає: про діяння ваших предків, починаючи мало не зі створення світу; і поговоримо про старого Тобольда та його зілля. До побачення!

Гобіти низько вклонилися.

— То ось який він, король Рогану! — шепнув Піпін. — Чудовий старий. Дуже чемний.

IX. Тріски і бутлі

Ґандалф і загін короля повернули на схід, поїхавши вздовж зруйнованих стін Ізенґарда. Та Араґорн, Ґімлі й Леґолас залишилися. Пустили Арода та Гасуфеля пастись, а самі підійшли до гобітів і сіли поруч.

— Ну-ну! Наше полювання закінчилось, і ми врешті зустрілися, та ще й там, де ніхто і не думав опинитися, — сказав Араґорн.

— І поки великі пішли обговорювати важливі справи, — сказав Леґолас, — мисливці могли би познайомитися з відгадками на свої маленькі загадки. Ми пройшли вашими слідами аж до лісу, та є ще багато речей, про які я хотів би знати правду.

— І нам цікаво послухати про вас, — сказав Мері. — Древлен, старий ент, нам дещо розповідав, але цього надто мало.

— На все свій час, — мовив Леґолас. — Ми вас шукали, тож ви звітуйте перші.

— Чи другими, — заперечив Ґімлі. — Краще буде слухати після обіду. Моя рана ниє, та і полудень уже минув. Ці ледацюги покращили би ситуацію, якби принесли для нас хоч трохи тієї здобичі, про яку згадували. Їжа та вино мали б дещо вгамувати мою образу на вас.

— Усе буде, як ти просиш, — пообіцяв Піпін. — Де зручніше обідати: тут чи на руїнах Саруманової вартівні, он там над аркою? Ми сиділи собі тут, аби пильно наглядати за дорогою.

— Краєм ока наглядати! — виправив його Ґімлі. — Та я не піду в орківську халупу. І орківських запасів не торкнуся.

— Ніхто тебе і не просить, — сказав Мері. — Ті орки нам самим до смерті набридли. Та в Ізенґарді не самі лише орки. У Сарумана ще залишилася крихта розуму, щоби не довіряти їм. Його ворота стерегли люди — напевно, його найвірніші слуги. Принаймні харчі їм постачали добрі.

— І тютюн? — спитав Ґімлі.

— Ні, певно, що ні, — розсміявся Мері. — Та це вже окрема історія, нехай зачекає, поки пообідаємо.

— Ну, то ходімо ж обідати! — сказав гном.

Гобіти провели друзів попід аркою, а потім угору по сходах. Широкі двері ліворуч вели у простору кімнату, з протилежного боку якої були ще менші дверцята, а також камін. Вирубана в камені кімната раніше, мабуть, була темна, бо вікна її виходили в тунель. Але тепер крізь проламаний дах лилося світло, а в каміні горіли уламки деревини.

— Розпалив маленьке вогнище, — сказав Піпін. — Трохи зігрітись у тумані. Тут лежало тільки кілька полін, а все, що ми знайшли, було вологе. Але тяга в каміні відмінна: на щастя, комин не завалило. Добре, що є вогонь. Я вам підсмажу кілька грінок. Боюся, хліб тут пролежав три-чотири дні.

Араґорн і друзі сіли на кінці довгого столу, а гобіти зникли за дверцятами.

— Нам повезло, що комору не залило, — сказав Піпін, коли вони вийшли, навантажені тарелями, мисками, келихами, ножами та різноманітними наїдками.

— Не крути носом, друже Ґімлі, — сказав Мері. — Це не орківський корм, а їжа для людини, як каже Древлен. Вам вина чи пива? Є у нас тут бочівочка — зовсім непогана. А ось першокласна солонина. Або, якщо хочете, можу відрізати й підсмажити кілька шматочків шинки. Прикро, що нема ніякої зеленини: кілька останніх днів постачання геть нерегулярне! І нічого солодкого вам не запропоную, хіба що хліб із маслом і медом. Цього досить?

— Цілком, — відповів Ґімлі. — Рахунок зрівнявся.

Троє друзів узялися до їжі; двоє гобітів, не соромлячись, сіли за стіл удруге. «Мусимо скласти нашим гостям компанію», — сказали вони.

— Ви сьогодні такі чемні, — сміявся Леґолас. — А якби ми не з'явилися, ви би, напевно, вже складали компанію один одному?

— Можливо, чом би й ні? — образився Піпін. — Орки годували огидно, до того ж ми голодували. Уже і не згадаю, коли їли досхочу.

— Щось не видно, щоби вам це зашкодило, — зазначив Араґорн. — Ви просто пашите здоров'ям.

— Так, і справді, — підтвердив Ґімлі, вивчаючи їх поглядом із-над келиха. — Ваше волосся стало вдвічі густіше та кучерявіше, ніж було; і я навіть присягнуся, що ви трохи підросли, якщо це можливо для гобітів вашого віку. Принаймні цей Древлен вас голодом не морив.

— То правда, — визнав Мері, — та енти лише п'ють, а водою ж не наситишся. Трунки Древлена поживні, та все одно хочеться чогось суттєвішого. Навіть лембас приїдається.

— То ви пили воду ентів? — вигукнув Леґолас. — Ах, видно, очі Ґімлі його не обманюють. Про трунки Фанґорна співають дивні пісні.

— Багато дивного розповідають про той край, — додав Араґорн. — Але я там ніколи не був. Ну, розкажіть нам про ліс і про ентів!

— Енти, — почав Піпін, — енти… ну, енти, по-перше, всі різні. А потім, їхні очі… дуже дивні в них очі… — Він збився, добираючи слова, а потім замовк. — Ну, та ви вже бачили їх здаля, — продовжив він, — принаймні вони вас бачили і сповістили, що ви прямуєте сюди… і сподіваюся, ви з ними познайомитеся, перш ніж підете звідси. Тоді самі все зрозумієте.

— Так-так! — обурився Ґімлі. — Починаємо історію зі середини. А я би хотів почути все зі самого початку, з того дивного дня, коли наше братство розпалось.

— Усе почуєш, май терпець, — відказав Мері. — Та спершу — якщо вже всі поїли — набиймо люльки і покурімо. І уявімо собі на часинку, ніби ми знов у безпечному Брі чи в Рівендолі.

Він витягнув із кишені шкіряний кисетик, наповнений тютюном.

— У нас тут гори тютюну, — похвалився він. — Ви собі зможете набрати на дорогу, скільки завгодно. Сьогодні вранці ми з Піпіном вивуджували затоплене добро. У воді зараз плаває багато всякого. І Піпін знайшов два барильця, — напевно, винесло з якоїсь пивниці чи комори. Відкрили — а там ось це: тютюн найвищого ґатунку, й анітрохи не підмочений.

Ґімлі взяв дрібку, розтер пальцями і понюхав.

— На дотик приємний і пахне гарно, — сказав він.

— Певно, що гарно! — погодився Мері. — Любий Ґімлі, це ж Довгодонний Листок! На барильцях було тавро Дударів, виразне й чітке. Та як вони сюди потрапили, не уявляю. Мабуть, для Сарумана. Ніколи не чув, аби тютюн відсилали аж так далеко. Ну, а зараз він згодиться нам!

— Згодився би, — зітхнув Ґімлі, — якби була до нього люлька. На жаль, я згубив її в Морії чи ще раніше. Серед ваших трофеїв люльок не було?

— Боюся, не було, — розвів руками Мері. — Ми жодної не знайшли, навіть тут, у вартівні. Здається, Саруман тримав такі розкоші тільки для себе. Та, мабуть, не варто стукати у двері Ортханка і позичати в нього люльку! Доведеться курити по черзі, як і пасує добрим друзям.

— Хвилиночку! — втрутився Піпін, запхав руку за пазуху і витяг м'який мішечок на шворці. — Я тут зберігаю деякі свої скарби, не менш цінні, ніж Перстень. Ось моя стара дерев'яна люлька. А ось іще одна, зовсім нова. Через півсвіту проніс їх, хоч і сам не знаю навіщо. Насправді я не сподівався в дорозі знайти якесь куриво, а моє ж закінчилося. Та от знадобилася. — Він подав Ґімлі маленьку люльку зі широкою пласкою чашечкою. — То ми з тобою квити? — спитав він.

— Квити! — вигукнув Ґімлі. — О найшляхетніший із гобітів, я твій боржник!

— Ну, а я вийду на свіже повітря, подивлюся, що робиться з небом і вітром! — посміхнувся Леґолас.

Вони вийшли разом і посідали на купу каміння перед аркою. Звідти було добре видно всю долину; туман підіймався, і його розвіював вітерець.

— Тепер спробуймо трохи перепочити! — сказав Араґорн. — Умостимося собі на руїнах і будемо балакати, як каже Ґандалф, поки він десь там займається справами. Рідко я втомлювався так, як сьогодні.

Він загорнувся у свій сірий плащ, прикривши кольчугу, простягнув ноги й, відкинувшись на спину, заходився пускати пасемця диму.

— Погляньте! — засміявся Піпін. — Наш Бурлака повернувся!

— А він і не зникав, — мовив Араґорн. — Я і Бурлака, і дунадан, я водночас належу і Ґондору, й Півночі.

Якийсь час вони курили мовчки; а сонце освітлювало рівнину скісним промінням крізь білі хмарини високо на заході. Леґолас, лежачи горілиць, дивився, не кліпаючи, на сонце та небо і тихесенько щось наспівував. Нарешті він сів і сказав:

— Послухайте! Час минає, імла розвіюється, чи могла би розвіятися, якби ці диваки так не чадили. Хто почне розповідь?

— Ну, почну з того, що я прокинувся в темряві, зв'язаний, в орківському таборі, — мовив Піпін. — Стривайте, а який сьогодні день?

— П'яте березня за календарем Ширу, — відповів Араґорн. Піпін порахував на пальцях.

— Якихось дев'ять днів тому! — здивувався він[6]. — А здається, відколи нас спіймали, минув цілий рік. Ну, хоч усе було ніби в кошмарному сні, я пригадую три жахливі дні. Мері мене доповнить, якщо я забуду щось важливе. Не буду вдаватись у подробиці: канчуки, бруд, сморід, таке інше — неприємно згадувати.

І Піпін став розповідати про останній бій Боромира й орківський марш від Емін-Муїлу до Лісу. Слухачі кивали, коли їхні здогади підтверджувалися.

— До речі, ось ваші загублені скарби, — сказав Араґорн. — Думаю, вас це потішить. — Він розстебнув пояс під плащем і вийняв два кинджали в піхвах.

— О! Я вже і не сподівався їх побачити! — зрадів Мері. — Своїм ножиком я подряпав пару орків; але Уґлук відібрав у нас зброю. Як же він розлютився! Спершу я думав, що мене заріжуть, але він відкинув кинджали, ніби обпікшись.

— А ось твоя застібка, Піпіне, — продовжив Араґорн. — Я зберіг її, бо це дуже цінна річ.

— Знаю, — сказав Піпін. — У мене серце щеміло, коли я її кидав; але що мені залишалося робити?

— Нічого іншого, — кивнув Араґорн. — Невільник той, хто не вміє в разі потреби віддати свій скарб. Ти вчинив правильно.

— Молодці, що здогадалися розрізати мотузки на зап'ястях! — похвалив їх Ґімлі. — Вам підвернулася добра нагода, і ви вхопилися за неї, так би мовити, обома руками.

— А нам закрутили головоломку, — сказав Леґолас. — Я вже запитував себе, чи бува не виросли у вас крильця!

— На жаль, не виросли, — зітхнув Піпін. — Я ще не розповів про Ґрішнаха.

Він здригнувся і замовк, тож про ті жахливі моменти розказав уже Мері: про пазуристі лапи, гаряче дихання та неймовірну силу волохатих Ґрішнахових рук.

— Мене непокоять ці орки з Барад-дура, чи Луґбурца по-їхньому, — сказав Араґорн. — Темний Володар уже знає надто багато, і його служники — також; очевидно, що після суперечки Ґрішнах відіслав повідомлення за Ріку. Тепер Червоне Око стежитиме за Ізенґардом. Принаймні Саруман втрапив у власну пастку.

— Авжеж, хто би не переміг, Саруманові перспективи жалюгідні, — погодився Мері. — Усе в нього пішло шкереберть, коли орки ввійшли до Рогану.

— А ми на мить угледіли старого негідника; Ґандалф натякнув, що то був він, — пригадав Ґімлі. — На узліссі.

— А коли це було? — запитав Піпін.

— П'ять ночей тому, — відповів Араґорн.

— Дайте подумати, — сказав Мері. — Ага, п'ять ночей тому, значить, ми підійшли до подій, про які ви нічого не знаєте. Вранці після битви ми зустріли Древлена і заночували в Джерельному Покої, в одній із його осель. Наступного ранку ми відвідали Віче, тобто зібрання ентів, — такого я ще не бачив у своєму житті. Віче тривало весь день і ще наступний; а вночі ми були з ентом на ім'я Скоромов. А тоді, вже під вечір третього дня Віча, енти раптово виступили. То було дивовижно. У лісі бриніло таке напруження, мовби там народжувалася гроза: а потім умить усе вибухнуло. Шкода, що ви не чули їхньої пісні.

— Почув би її Саруман — то втік би за сотню миль, навіть пішки, — додав Піпін.

Хоч Ізенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть, Ми йдемо, йдемо на війну — розбити кам'яну стіну!

Пісня набагато довша. Значна її частина без слів, сама лише музика рогів і барабанів. Дуже бентежна. Спочатку, поки не потрапив сюди, я думав, що це похідний марш, просто пісня. Тепер розумію більше.

— Коли настала ніч, із останнього хребта ми спустились у долину Нан-Курунір, — продовжив Мері. — Саме тоді мені вперше здалося, що за нами рухається ліс. Я було подумав, що мені сниться ентівський сон, але й Піпін помітив те саме. Ми обоє злякались; а пояснення знайшли значно пізніше.

То були гуорни — принаймні так їх називають енти «короткою мовою». Древлен неохоче розповідав про них, а я думаю, що це енти, котрі стали майже як дерева, принаймні на вигляд. Вони стоять тут і там у лісі чи на узліссі, мовчазні, безперервно наглядають за деревами; а в найтемніших нетрях лісу їх мають бути цілі сотні.

Силу вони мають величезну й уміють загортатись у пітьму: їх важко помітити під час руху. Та вони рухаються. А коли злі — то рухаються дуже швидко. Можна стояти і дивитися на небо чи прислухатися до шелесту вітру, і тут раптом ти вже посеред лісу, тебе обступили величезні дерева. Вони все ще мають голос і вміють говорити з ентами, — саме тому їх називають гуорнами, каже Древлен, — але вони стали дивакуваті й дикі. Небезпечні. Я би боявся зустрітися з ними сам на сам, без справжніх ентів поруч.

Так-от, іще до півночі довгим яром ми разом із ентами зійшли в Долину Чародія, а за нами пошелестіли й гуорни. Ми їх, звісно, не бачили, та все довкола наповнилося скрипом. Ніч була дуже темна і хмарна. Спустившись із гір, вони рушили з великою швидкістю, а шум здійняли, мов сильний вітер. Місяць сховався за хмарами, а відразу після опівночі біля північного муру Ізенґарда виріс високий ліс. Ворогів не було видно ніде. Тільки на вершечку вежі світилось одне віконце.

Древлен і ще кілька ентів підкрались уздовж муру до великих воріт. Ми з Піпіном теж були там. Ми сиділи на плечах у Древлена, і я відчував, як він тремтить від напруження. Та навіть коли вони роздратовані, енти вміють бути обережними і терплячими. Вони стояли непорушно, наче витесані з каменю, наслухаючи.

Тут раптом в Ізенґарді зчинився страшенний переполох. Заревіли сурми, луна відбилася від мурів. Ми подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Та де там! Це військо Сарумана виступало в похід. Я мало знаю про цю війну і про вершників Рогану, та Саруман, здається, мав на меті одним ударом покінчити з королем і його людьми. Він вивів із Ізенґарда всіх. Я бачив, як виходило вороже військо: нескінченні ряди піших орків і загони орків на здоровенних вовках. І батальйони людей. Багато з них несли смолоскипи, і полум'я освітлювало обличчя. Більшість — це були звичайні люди, доволі високі, темноволосі та похмурі, але не надто страшні. Та були і просто жахливі: людського зросту, але з ґоблінськими пиками, темними, злісними, косоокими. Знаєте, вони відразу нагадали мені того південця у Брі; тільки він не був так явно оркоподібний, як вони.

— Я також подумав про нього, — сказав Араґорн. — У Гельмовому Ярі таких напіворків було повно. Тепер стало зрозуміло, що той південець був шпигуном Сарумана; та чи працював він на Чорних Вершників, чи лише на Сарумана — не відомо. Про цих мерзотників важко вгадати, коли вони у спілці, а коли обдурюють один одного.

— Отож, усіх разом було їх там тисяч десять, не менше, — продовжував Мері. — Цілу годину виходили через ворота. Одні пішли трактом до Бродів, а другі повернули на схід. Отам унизу, за милю звідси, де річка тече між високих берегів, збудували міст. Якщо підвестися, то його можна побачити і звідси. Усі вони хрипко співали та реготали, зчиняючи страшенний галас. І я подумав, що справи Рогану кепські. Та Древлен навіть не ворухнувся. Він сказав: «Сьогодні вночі я займаюсь Ізенґардом, його скелями та камінням».

Хоч я і не вмію бачити в темряві, та переконаний, що тільки-но зачинилися ворота, як гуорни рушили на південь. Гадаю, вони пішли вслід за орками. Уранці вони були ген унизу долини; принаймні там запала непроглядна пітьма.

Щойно Саруман вислав усе своє військо, настала наша черга. Древлен опустив нас на землю і став гупати у ворота, викликаючи Сарумана. Відповіді не було, тільки стріли та каменюки посипалися з мурів. Але стріляти в ентів немає сенсу. Звісно, стріли завдають їм болю, та лише дратують, мов кусючі мухи. І навіть якщо в ента понастромлювати стріл, як у подушечку для шпильок, для нього це невелика шкода. Ентів не можна отруїти — це раз; і шкіра в них дуже товста і твердіша, ніж кора, — два. Щоби серйозно їх поранити, треба добряче рубонути сокирою. Сокир вони не люблять. Але проти одного ента мала би виходити відразу хмара бійців зі сокирами: хто рубоне ента раз, удруге вже не повторить. Удар ентового кулака згинає метал, мов тоненьку бляшанку.

Коли у Древлена влучило кілька стріл, він розпалився, навіть став «квапливим», як він каже. Голосно вигукнув: «Гум-гом!» — і до нього підійшла дюжина ентів. На розлюченого ента страшно дивитися. Пальці рук і ніг просто впиваються в камінь і кришать його, мов хлібну скоринку. Здається, ніби спостерігаєш роботу величезного коріння за сотні років, тільки стиснуту в кілька хвилин.

Вони кидали, тягли, рвали, трясли і товкли, і — кленц-бенц, трах-бах — через п'ять хвилин здоровенні ворота лежали зруйновані; а деякі енти вже почали вгризатись у мури, мов кролики в піщаний пагорб. Не знаю, чи розумів Саруман, що діється; принаймні він не знав, що йому робити. Звісно, його чаклунські здібності останнім часом могли погіршитися; так чи інак, гадаю, йому бракує твердості, бракує звичайної сміливості, щоби вистояти самому без хмари своїх найманців і машин, якщо ви розумієте, про що я. Він зовсім не такий, як старий Ґандалф. Я вже запитую себе, чи не пов'язана його слава лише з тим, що він додумався оселитися в Ізенґарді.

— Ні, — заперечив Араґорн. — Колись він був гідний своєї слави. Знання його були глибокі, розум — проникливий, руки — напрочуд умілі; а ще він мав владу над умами інших. Мудрих міг переконати, а простіших — залякати. І цього вміння він не втратив. У Середзем'ї мало знайдеться таких, котрі, скажу так, не підкорилися би йому, якби опинилися з ним наодинці, навіть тепер, після його поразки. Хіба що Ґандалф, Елронд і Ґаладріель, відколи його лиходійство стало явним, і це, мабуть, усі.

— Та енти йому не підкоряться, — сказав Піпін. — Здається, йому лише один раз вдалося схилити їх на свій бік. Та й він ніколи їх не розумів і зробив велику помилку, що злегковажив ними. Щодо них у нього не було ніякого плану, і коли вони стали до роботи, він уже не мав часу щось придумувати. Щойно почалася атака, кілька щурів, які ще залишалися в Ізенґарді, дали драпака через пробиті діри. Людей енти відпускали, спершу порозпитувавши кожного, — було їх лише дві-три дюжини. Оркам, здається, втекти не вдалося. Принаймні від гуорнів: на той час їх було повно в лісі довкола Ізенґарда та й унизу в долині.

Коли енти розвалили велику частину південного муру на друзки і коли Саруманові люди повтікали, покинувши його, він запанікував. Здається, в момент нашої появи він сидів над ворітьми: мабуть, вийшов проводжати свою блискучу армію. Коли енти проламали стіну, він швидко втік. Спочатку не знали, де він. Але ніч розхмарилась і яскраво засяяли зорі — достатнє освітлення для ентів, — і раптом Скоромов як закричить: «Убивця дерев! Убивця дерев!» Скоромов — ласкаве створіння, та він люто ненавидить Сарумана: його горобина тяжко постраждала від орківських сокир. Він метнувся стежкою від воріт, — коли він розлючений, то бігає, мов вітер. Невиразна фігурка втікала до вежі, раз у раз ховаючись у тіні стовпів, і ледве встигла добігти до дверей. То була справа кількох секунд. Скоромов так мчав за Саруманом, що ще би кілька сходинок — і схопив би його й задушив, але той устиг прослизнути у двері.

Сховавшись в Ортханку, Саруман невдовзі запустив свою безцінну машинерію. А в Ізенґарді на той час уже зібралося багато ентів: одні побігли за Скоромовом, інші вдерлися з півночі та сходу; там вони руйнували все довкола. Раптом із-під землі, з усіх отворів і шахт, рвонуло вогнем і ядучим димом. Кілька ентів попеклося і покрилося пухирями. Один із них, — його, здається, звали Берест, — дуже високий і гарний ент, потрапив у вогонь і згорів, як смолоскип: жахливе видовище.

І тут енти оскаженіли. Я думав, що вони були по-справжньому роздратовані й раніше, та я помилявся. Нарешті я побачив, що це насправді. То було приголомшливо. Вони ревіли, гуділи та сурмили, аж каміння тріскало і розпадалося від самого їхнього галасу. Ми з Мері лягли на землю і затиснули вуха плащами. А вони дикою бурею носилися довкола скелі Ортханка, розбиваючи колони, звалюючи в шахти лавини каміння, підкидаючи в повітря, мов сухе листя, важезні плити. Вежа опинилась у центрі сильного урагану. Я бачив, як залізні балки та кам'яні блоки злітали на сотні футів і врізались у вікна Ортханка. Та Древлен не втратив голови. На щастя, він не попікся. Він не хотів, аби ошалілі енти погубили себе, і не хотів, аби в цьому вирі Саруман вислизнув через якусь нору. Багато ентів кидалися на стіни Ортханка, тільки даремно. Скеля дуже гладка та міцна. Може, в ній були якісь чари, прадавніші та сильніші за Саруманові. Так чи інак, а ентам не вдалося ні вчепитися за скелю, ні розколоти її, тільки самі позабивались і покалічились.

Отож, Древлен пробився в коло ентів і крикнув громовим голосом, перекривши загальний галас. Усі відразу затихли. І тоді з вікна нагорі вежі пролунав пронизливий сміх. Це дивно подіяло на ентів. Щойно вони кипіли, а тут ураз охололи, стали суворі та спокійні. Вони відійшли від скелі й мовчки зібралися довкола Древлена. Він говорив їм щось їхньою мовою; гадаю, знайомив із планом, який уже давно придумав. Потім усі тихо розтанули в сірому світлі. Уже почало світати.

Здається, біля вежі поставили варту, але вартові так добре заховались у тіні і стояли так тихо, що я їх не бачив. Решта пішла на північ. Там вони щось робили весь день. Ми залишилися самі. Днина була похмура; ми трішки погуляли, тримаючись якомога далі від вежі: вікна Ортханка дивилися так загрозливо. Чимало часу ми витратили на пошуки харчів. А також сиділи і розмовляли, гадаючи, що ж діється в Рогані та що сталося з усім нашим Загоном. Час від часу до нас долітав гуркіт камінних обвалів, який відлунював горами.

Пополудні ми вийшли за стіни поглянути, що діється. Біля виходу з долини та під північною стіною скупчилися великі тінисті хащі гуорнів. Ми не наважилися підійти ближче. А всередині щось рвали, щось кололи. Енти з гуорнами копали глибокі ями та канави, будували великі греблі, збираючи всі води Ізену й усіх довколишніх джерел і потічків. Ми подивились і пішли собі.

Надвечір Древлен повернувся до воріт. Щось мугикав собі й бубонів, і виглядав задоволеним: став, випростав свої величезні руки та ноги і глибоко вдихнув повітря. Я спитав, чи він не втомився.

— Втомився? — перепитав він, — втомився? Ну, ні, я не втомлений, але напружений. Зараз би напитися води з Енти. Ми добре попрацювали: ще ніколи не дробили ми стільки каміння і не перекопували стільки землі, як сьогодні. Та вже майже все готове. Коли настане ніч, не тиняйтеся біля воріт чи у старому тунелі! Сюди може піти вода, і спочатку огидна вода, — доки не змиє весь Сарумановий бруд. Тоді Ізен знову стане чистий.

І він заходився розбирати стіну, не кваплячись, ніби для розваги. Ми саме почали виглядати безпечну місцинку, де би прилягти і поспати, коли сталося найдивовижніше. На дорозі застукотіли копита. Ми з Мері прилягли за каменем, а Древлен відступив у затінок під аркою. Раптом із пітьми вискочив гарний кінь, мов срібний спалах. У сутінках ми змогли добре розгледіти обличчя вершника, яке ніби світилося, й уся його одіж була біла. Я так і сів, вирячивши очі, з розкритим ротом. Хотів покликати його, та втратив голос.

І не треба було. Вершник зупинився поруч і подивився на нас ізгори донизу. «Ґандалф!» — нарешті вимовив я, та й то пошепки. Думаєте, він сказав: «Привіт, Піпіне! Яка приємна несподіванка!»? Зовсім ні! Він сказав: «Гей, Туку, вставай, ледащо! Куди, хотів би я знати, подівся Древлен серед цих руїн? Він мені вже потрібен!»

Древлен впізнав його голос і відразу вийшов із тіні; то була дивна зустріч. Я здивувався, бо вони обидва анітрохи не здивувалися. Ґандалф, видно, сподівався зустріти Древлена; а Древлен, вочевидь, тинявся біля воріт навмисне, щоби зустріти Ґандалфа. Але ж ми все розповіли старому ентові про Морію. І я пригадав, як дивно він тоді на нас подивився. Припускаю, що він бачив Ґандалфа або чув щось про нього, та в поспіху не встиг про це сказати. «Не поспішайте», — таке його гасло; та ніхто, навіть ельфи, не обговорюють справи Ґандалфа за його відсутності.

— Гум! Ґандалф! — вигукнув Древлен. — Добре, що ти прийшов. Дерево та вода, каміння та коріння — з цим я впораюся сам; а ось керувати всім буде чарівник.

— Древлене, — сказав Ґандалф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти багато зробив, але це ще не все. Треба впоратися з десятьма тисячами орків.

Тоді вони відійшли вбік, аби порадитися. Мабуть, для Древлена все видавалося надто поквапним, бо Ґандалф страшенно поспішав і відразу став щось швидко пояснювати. Радилися вони кілька хвилин, може, чверть години. Ґандалф повернувся до нас заспокоєний, майже веселий. І тільки тоді нарешті сказав, що радий нас бачити.

— Ґандалфе, — вигукнув я, — де ж ти був? А наших бачив?

— Де був, там мене вже нема, — відповів він у свій звичній манері. — Так, бачив декого з наших. А новини зачекають. Ця ніч небезпечна, мені час їхати. Може, на світанку проясниться, тоді й зустрінемося. Будьте обачні і тримайтеся якнайдалі від Ортханка! До побачення!

Коли Ґандалф поїхав, Древлен поринув у роздуми. Видно, за короткий час він довідався чимало і тепер усе обдумував. Він подивився на нас і сказав:

— Гм, ну, бачу, ви не такі квапливі, як я вважав. Ви розповіли набагато менше, ніж могли, і не більше від того, що було слід. Гм, оце так в'язанка новин! Ну, тепер Древленові знову братися до діла.

Перш ніж він пішов, ми випитали в нього деякі новини, анітрохи не втішні. Якийсь час ми більше думали про вас трьох, аніж про Фродо, Сема чи бідолашного Боромира. Ми збагнули, що десь точилася чи мала розпочатися велика битва, і не відомо було, чи вийдете ви з неї живими.

— Гуорни допоможуть, — сказав Древлен і пішов геть. До ранку ми його не бачили.

Ніч була темна. Ми лежали на купі каміння, звідки нічого не було видно. Імла великою запоною заступила все довкола. Повітря здавалося парким і важким, сповненим шелесту, скрипу та шурхоту. Мені здається, що то нові сотні гуорнів рушили на допомогу в битві. Згодом на півдні загуркотів грім, над Роганом спалахнули блискавки. Раз у раз далекі гірські шпилі раптово проступали в пітьмі, а тоді знову зникали. А позаду також лунав гуркіт, трохи схожий на грім, але все-таки інший. Луна розкочувалася по всій долині.

Десь опівночі енти зламали дамби і пустили всю зібрану воду через пролом у північній стіні, на Ізенґард. Гуорни розійшлися, гуркіт ущух. Місяць сідав за гори на заході.

Ізенґард стали наповнювати чорні звивисті потоки та калюжі. Розпливаючись по всій рівнині, вони виблискували в останньому сяйві місяця. Вода знаходила і заливала щоразу нові шахти й люки. З сичанням здіймалися стовпи білої пари. Клубочився дим. Вибухав і спалахував вогонь. Широка спіраль пари підіймалася довкола Ортханка, огортаючи хмарою високу вежу, вогнисту внизу й осяяну місяцем угорі. А вода все прибувала, аж поки Ортханк не перетворився на величезний плаский казан, що кипів і парував.

— Учора ввечері на півдні по дорозі до Нан-Куруніру ми бачили хмару диму та пари, — сказав Араґорн. — І ми вирішили, що Саруман варить для нас якесь чаклунське зілля.

— Та де йому! — сказав Піпін. — Мабуть, сидів, надимався від люті й уже не сміявся. До ранку, до вчорашнього ранку, вода наповнила всі заглибини і над рівниною завис густий туман. Ми сховались у цій вартівні, й нам було страшно. Озеро виходило з берегів, вода перетікала через старий тунель і швидко підіймалася вгору східцями. Ми вже перелякалися, що, наче ті орки, потрапили до пастки; та за коморою знайшлися кручені сходи, які вели на вершину арки. Ледве пролізли, бо вихід нагору був напівзавалений камінням. Ми сиділи там високо над повінню і розглядали затоплений Ізенґард. Енти і далі пускали воду, аж поки згасли всі вогні й були затоплені всі підземелля. Туман повільно піднявся вгору і завис величезною сірою парасолею, з милю завтовшки. Увечері над східними пагорбами перегнулася велика райдуга; а потім захід сонця сховався за щільною завісою дощу. Стало дуже тихо. Удалині тужливо завило кілька вовків. Уночі енти засипали канали і повернули Ізен у його колишнє русло. І так усе закінчилося.

Відтоді вода спадає. Мабуть, через стоки в підземеллях. Якби Саруман визирнув у віконце, йому би відкрився безладний, понурий краєвид. Ми почувалися дуже самотньо. І серед цієї руїни ніде жодного ента, ні з ким поговорити і про щось розпитати. Провели ніч отам на арці, було холодно та волого, і ми не спали. У нас було таке передчуття, що будь-що може трапитись у будь-яку хвилину. Саруман усе ще у своїй вежі. Уночі чути було шум, немов вітер пролетів над долиною. Гадаю, що то повертались енти і гуорни; та куди вони всі ходили, не знаю. Настав туманний, вогкий ранок, ми зійшли вниз і роззирнулись, але нікого не знайшли. Оце й усе, що можна розповісти. Після тієї метушні тепер тут майже спокійно. І якось безпечніше, відколи повернувся Ґандалф. Можна і поспати!

Усі трохи помовчали. Ґімлі прочистив і знову натоптав люльку.

— Я обмірковую ще дещо, — сказав він, розкурюючи люльку, — Червослов. Ти сказав Теоденові, що він у Сарумана. Як він туди потрапив?

— Ох, так, забув, — схаменувся Піпін. — Він з'явився лише сьогодні вранці. Ми щойно розпалили вогонь і поснідали, як приходить Древлен. Ми почули, як він нас кличе.

— Я прийшов подивитися, як ви поживаєте, хлоп'ята; і дещо вам розповісти. Гуорни повернулись. Усе добре, навіть дуже добре! — він розсміявся і поплескав себе по боках. — Ані орків, ані сокир уже нема в Ізенґарді! І ще до вечора можуть приїхати гості з півдня; хтось, кого ви будете раді побачити.

Тільки-но він це сказав, як на дорозі залунав цокіт копит. Ми вискочили з воріт і стали, сподіваючись побачити Бурлаку та Ґандалфа на чолі війська. Та з імли виїхав чоловік на втомленій шкапі; й сам він видавався підозрілим типом. Нікого іншого не було. Коли він виїхав із туману і раптом побачив перед собою ці руїни і цей безлад, то сів, роззявивши рота, й аж позеленів. Він був такий спантеличений, що спочатку нас не помітив. А коли побачив, то скрикнув і спробував завернути свою конячку. Але тут Древлен зробив три кроки, простяг свою довгу руку і зняв його зі сідла. Конячка з переляку втекла, а чоловічок упав долілиць на землю. Сказав, що звуть його Ґріма, що він друг і радник короля і що Теоден послав його з важливим дорученням до Сарумана.

— Ніхто би не відважився їхати степом, де повно гидких орків, — сказав він, — тому послали мене. Подорож моя була небезпечна, я голодний і втомлений. Я мусив їхати в обхід, утікаючи від вовків.

Я помітив косі погляди, які він кидав на Древлена, і подумав собі: «Брехун». Древлен кілька хвилин пильно та без поспіху розглядав цього нікчему, поки той корчився на землі. Нарешті ент сказав:

— Га, гм, я чекав на тебе, Червослове. — Чоловік здригнувся, почувши це прізвисько. — Ґандалф випередив тебе. Тож я знаю про тебе все, що треба, і знаю, що з тобою робити. «Посади всіх щурів в одну пастку», — порадив Ґандалф; це я і зроблю. Тепер я керую Ізенґардом, а Саруман зачинений у своїй вежі; можеш іти до нього і передати всі, які хочеш, доручення.

— Пусти мене, пусти мене! — заблагав Червослов. — Я знаю дорогу.

— Знаєш дорогу — це поза сумнівами, — мовив Древлен. — Але тут дещо змінилось. Іди і подивися!

Древлен відпустив Червослова, і той пошкандибав попід аркою, а ми рушили слідом за ним, аж поки він вийшов із воріт і оглянув увесь затоплений простір між ним і Ортханком. А тоді обернувся до нас.

— Відпустіть мене! — заскиглив він. — Відпустіть! Мої доручення тепер не мають сенсу.

— Так, — погодився Древлен. — Але в тебе є тільки два варіанти: або залишитися тут зі мною і дочекатися Ґандалфа та свого господаря, або переправитися через воду. Що вибираєш?

Чоловік затремтів при згадці про його господаря і ступив у воду, та смикнувся назад.

— Я не вмію плавати, — сказав він.

— Вода не глибока, — запевнив його Древлен. — Брудна, але тобі це не зашкодить, Червослове. Ану, залазь!

І той мерзотник поліз у калабаню. Скоро вода сягнула йому до шиї. Останнє, що я побачив, було те, як він учепився за якесь барило чи шматок дерева. А Древлен побрів слідом і стежив за його просуванням.

— Він уже в Ортханку, — сповістив ент, коли повернувся. — Я бачив, як він виповз на сходи, мов забрьоханий щур. У вежі хтось є: з дверей висунулася рука і втягнула його всередину. Тож він уже там, і прийняли його, сподіваюся, належно. Ну, а зараз я піду і змию з себе весь бруд. Якби мене хтось шукав — я на північному боці. Тут для ента немає води для пиття і вмивання. Отже, попрошу вас двох стежити за воротами і чекати гостей. Пам'ятайте, серед них буде правитель степів Рогану! Ви повинні зустріти його якомога чемніше: цей чоловік виграв велику битву з орками. Мабуть, вам краще знати, як звертатися до такого витязя, ніж нам, ентам. За моє життя на цих зелених степах змінилося багато правителів, але їхньої мови я не вивчив, а імен не запам'ятав. Вони захочуть пообідати, і ви, сподіваюся, знаєте, чим нагодувати людей. Спробуйте приготувати справжній королівський частунок.

Оце й уся історія. А зараз я хотів би дізнатися, хто такий цей Червослов. Він справді королівський радник?

— Був радником, — відповів Араґорн, — а також слугою та шпигуном Сарумана в Рогані. Він отримав те, що заслужив. Побачити в руїнах те, що він вважав таким сильним і величним — достатнє покарання. Та боюся, на нього чекає і гірше.

— Так, я теж думаю, що не через свою доброту послав його Древлен до Ортханка, — сказав Мері. — Мені здалося, що при цьому він радів і зловтішно підсміювався, коли йшов купатись і пити. А потім ми мали багато роботи, все довкола обшукали, повиловлювали, що принесла вода. Неподалік знайшли дві чи три незалиті комори. Та Древлен прислав ентів, і вони винесли багато всілякого добра.

«Людської їжі треба на двадцять п'ять осіб», — сказали енти, тож, як бачите, всіх вас добре перелічили ще до вашої появи тут. Ви троє, видно, мали піти разом із поважними людьми. Та вам не було би там краще. Тут ми залишили не гірше від того, що відіслали, запевняю вас. Навіть краще, бо ми не віддали напоїв.

— А що будете пити? — запитав я в ентів.

— Воду з Ізену, — відповіли вони, — вона добра і для ентів, і для людей. — Але сподіваюся, що енти знайдуть час і приготують свої трунки з гірських джерел, і ми побачимо, як закучерявиться в Ґандалфа борода. Коли енти пішли, ми відчули, як потомились і зголодніли. Та ми не скаржилися: трудилися-бо не даремно. Шукаючи за продуктами, Піпін знайшов найкращий трофей — ці барильця Дударів. «Люлька найсмачніша на повний шлунок», — сказав Піпін; ось так усе було.

— Тепер усе нарешті зрозуміло, — мовив Ґімлі.

— Усе, крім одного, — сказав Араґорн, — як тютюн із Південної Чверті потрапив до Ізенґарда. Чим більше я про це думаю, тим більше дивуюся. В Ізенґарді я ніколи не бував, зате подорожував у цих краях і добре знаю, які пустища лежать між Роганом і Широм. Уже багато років тудою ніхто не возить товарів і навіть не ходить відкрито. Напевно, Саруман має потаємні справи з кимось у Ширі. Червослови бувають не тільки при дворі короля Теодена. А були на барильцях дати?

— Були, — відповів Мері. — Збір 1417 року, тобто минулорічний; ні, тепер уже позаминулорічний. Урожайний був рік…

— Гаразд, яке зло би тут не ховалося, сподіваюся, що все вже в минулому, — сказав Араґорн. — При нагоді я розповім про це Ґандалфові, хоча порівняно з його важливими справами це, може, і дрібничка.

— А чим він займається зараз? — поцікавився Мері. — Уже вечоріє. Ходімо пошукаємо його! А ти, Бурлако, зможеш подивитися на Ізенґард, хоча видовище не дуже веселе.

X. Голос Сарумана

Друзі пройшли через розвалений тунель і, ставши на купі каміння, дивилися на темну скелю Ортханка з безліччю вікон, усе ще загрозливу серед довколишньої руїни. Вода вже майже спала. Де-не-де залишалися каламутні калюжі, вкриті сміттям і уламками; та більша частина широкого кола знов оголилася — пустище мулу та розкиданих брил, поїджене чорними ямами, поцятковане стовпами і колонами, перекошеними в різні боки. На краю розтріснутої чаші виросли величезні насипи та схили, мов галька, викинута сильним штормом; а за ними зелена долина збігала в довгу западину між темними відрогами гір. Пустищем пробиралися вершники; вони під'їхали з північного боку й уже наближалися до Ортханка.

— Це Ґандалф і Теоден зі своїми людьми! — сказав Леґолас. — Ходімо їм назустріч!

— Тільки обережно! — попередив Мері. — Тут деякі плити хитаються, якщо необережно стати, можна в шахту провалитися.

Вони поволі попрямували дорогою, що вела від воріт до Ортханка, бо кам'яні плити були потріскані та вкриті мулом. Помітивши друзів, вершники зупинились і зачекали в тіні скелі. Ґандалф виїхав назустріч.

— Ну, ми з Древленом гарно про все поговорили і дещо придумали, — сказав він. — Усі ми добре відпочили. Час рухатися далі. Ви, сподіваюся, також перепочили та підкріпилися?

— Звісно, — Відповів Мері. — Тільки наші розмови почались і закінчилися з димком. Уже й до Сарумана не відчуваємо такої неприязні, як колись.

— Та невже? — посміхнувся Ґандалф. — Ну, а я відчуваю. Та перш ніж піти, мушу виконати останнє завдання — попрощатися зі Саруманом. Небезпечна і, можливо, марна справа, та спробувати треба. Хто бажає — може піти зі мною. Але будьте уважні! Зараз не до жартів.

— Я піду, — сказав Ґімлі. — Хочу переконатися, чи справді він схожий на тебе.

— І як ти переконаєшся, добродію гноме? Якщо Саруман захоче, то може видатись у твоїх очах схожим на мене. А чи вистачить у тебе мудрості виявити всі його личини? Ну, та буде видно. Його може сполохати таке численне товариство. Щоправда, я попросив усіх ентів сховатися, то, можливо, вмовимо його вийти.

— А в чому небезпека? — спитав Піпін. — Він буде стріляти в нас, чи обіллє з вікон гарячою смолою, чи зачаклує нас на відстані?

— Останнє — найімовірніше, якщо під'їдете до його дверей надто легковажно, — сказав Ґандалф. — Загалом, не відомо, що він може зробити і до чого вдатися. Небезпечно підходити до дикого звіра, загнаного в кут. А Саруман має здібності, про які ви і не здогадуєтеся. Стережіться його голосу!

Підійшли до підніжжя Ортханка. Скеля була чорна і виблискувала, мовби від вологи. Усі грані каміння були такі гострі, ніби щойно витесані. Кілька подряпин і неглибоких вибоїн біля основи — оце й усі сліди, які залишила шалена атака ентів.

Зі східного боку, між двома контрфорсами, високо над землею були великі двері; над ними зачинене віконницями вікно виходило на балкон, обгороджений металевими ґратами. Двадцять сім широких сходин, вирізаних невідомим способом зі суцільної брили чорного каменю, вели до порога дверей. Це був єдиний вхід до вежі; та безліч високих вікон із глибокими амбразурами було вирубано у стрімких стінах: високо вгорі, мов маленькі очка, визирали вони з прямовисних торців.

Біля підніжжя сходів Ґандалф і король спішилися.

— Я піднімуся, — сказав Ґандалф. — Я бував в Ортханку і знаю, що мені загрожує.

— Я також піднімуся, — сказав король. — Я вже старий і нічого не боюся. Хочу поговорити з ворогом, котрий завдав мені стільки кривди. Зі мною піде Еомер і подбає, щоби я, старий, не спіткнувся.

— Воля твоя, — мовив Ґандалф. — Зі мною піде Араґорн. А всі решта нехай зачекають на сходах. Звідси вони все почують і побачать — якщо, звісно, буде що чути і бачити.

— Е, ні! — запротестував Ґімлі. — Ми з Леґоласом хочемо роздивитися краще. Ми тут єдині представники наших народів. Ми також підемо.

— Ну, гаразд! — погодився Ґандалф і став підніматися по сходах разом із Теоденом.

Вершники Рогану сиділи на конях по обидва боки сходів і з тривогою позирали на величезну вежу, побоюючись, аби нічого злого не скоїлося з їхнім правителем. Мері та Піпін примостилися на нижній сходинці, почуваючись зайвими та беззахисними.

— Звідси до воріт якихось півмилі! — пробурмотів Піпін. — Добре було би непомітно просковзнути назад до вартівні! І навіщо ми сюди прийшли? Ми тут не потрібні.

Ґандалф став перед дверима Ортханка й ударив у них патерицею. Двері глухо загули.

— Сарумане, Сарумане! — голосно і владно крикнув він. — Виходь, Сарумане!

Якийсь час відповіді не було. Нарешті відчинилися віконниці у вікні над дверима, але в темному прогоні не було видно нікого.

— Хто там? — спитав голос ізсередини. — Чого вам треба? Теоден здригнувся.

— Я впізнав цей голос і проклинаю той день, коли вперше почув його.

— Іди поклич Сарумана, якщо ти вже став у нього лакеєм, Ґрімо Червослове, — сказав Ґандалф. — Не марнуй нашого часу!

Вікно зачинилося. Минуло кілька хвилин. Раптом пролунав інший голос, низький і приємний, саме звучання його зачаровувало. Ті, хто слухав той голос, потім рідко могли пригадати почуті слова; а якщо і пригадували, то дивувалися, бо у словах не залишалося ніякої сили. Переважно пам'ятали тільки насолоду від слухання того голосу, все вимовлене здавалося мудрим і розсудливим, пробуджуючи бажання відразу з усім погоджуватись і самим здаватися мудрими. Коли говорив хтось інший, то його мова здавалася різкою та брутальною; а якщо наважувався суперечити голосові — то в серцях зачарованих спалахував гнів. Дехто зазнавав чарів, лише коли голос звертався до них, а коли говорив до інших — вони усміхалися, як посміхаються ті, котрі розгадали фокуси штукаря, тоді як усі інші витріщаються. Для багатьох самого звучання голосу було досить, аби їх зачарувати; і для тих, кого він завойовував, чари діяли навіть на великій відстані, й вони постійно чули його нашіптування та спонукання. Але ніхто не залишався байдужий; ніхто не міг відкинути його благань і наказів, не напруживши розуму та волі.

— Ну? — лагідно запитав голос. — Чому ви порушуєте мій затишок? Невже ви не дасте мені спокою ні вдень, ні вночі? — У цьому тоні вчувався докір м'якого серця, незаслужено скривдженого.

Усі глянули вгору, заскочені, бо ніхто не почув, як він виходив; а він уже стояв біля поруччя, дивлячись на них згори вниз: старий чоловік, загорнутий у широкий плащ, колір якого було важко вгадати, бо він мінявся при кожному русі. Обличчя Сарумана було видовжене, з високим чолом, із глибокими і темними непроникними очима, хоча погляд був сумовитий і доброзичливий, хоч і дещо втомлений. Волосся та борода були сиві, але з темними пасмами біля губ і на скронях.

— І схожий, і не схожий, — пробурмотів Ґімлі.

— Але ви підходьте, — продовжував лагідний голос. — Принаймні двох із вас я знаю на ім'я. Ґандалфа знаю надто добре і не сподіваюся, що він прийшов по допомогу чи пораду. Але ти, Теодене, правителю Марки Рогану, знаний своєю шляхетністю, законний нащадку Дому Еорла! О достойний сину тричі славетного Тенґела! Чому ти не приїхав раніше і як друг? Я так прагнув зустрітися з тобою, з наймогутнішим королем західних земель, — особливо в останні роки, щоби застерегти від немудрих і злостивих порад, які обступили тебе зусібіч! Але хіба зараз надто пізно? Незважаючи на заподіяну мені шкоду, до якої, на жаль, люди Рогану також причетні, я готовий порятувати тебе й уберегти від загибелі, яка неминуча на тому шляху, що ти його зараз обрав. Насправді тільки я можу тобі допомогти.

Теоден хотів було щось сказати, але промовчав. Він глянув в обличчя Сарумана, в його темні серйозні очі, а потім озирнувся на Ґандалфа; здавалося, він вагається. Ґандалф не ворухнувся; він був мовчазний, мов камінь, ніби терпляче чекав на якийсь знак. Вершники спершу перешіптувалися, схвально реагуючи на слова Сарумана; а потім також замовкли, мов зачаровані. Їм здалося, що Ґандалф ніколи так гарно і велично не звертався до їхнього правителя. А навпаки — з Теоденом він поводився грубо та зневажливо. І на їхні серця лягла тінь, страх перед великою загрозою: Ґандалф штовхає Марку до загибелі в темряві, тоді як Саруман стоїть біля виходу, прочинивши двері та впускаючи крізь них промінь сонця. Запала важка тиша.

Раптом мовчанку порушив Ґімлі, син Ґлоїна.

— Цей чарівник усі слова ставить із ніг на голову, — буркнув він, схопивши руків'я сокири. — Мовою Ортханка «допомога» означає загибель, а «порятунок» — смерть, це ж очевидно. Та ми не прийшли сюди жебрати.

— Спокійно! — закликав Саруман, і на коротку мить його голос втратив улесливість, а в очах зблиснув вогонь. — Я поки що не звертаюся до тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна. Далеко звідси твій дім, і справи цієї землі тебе не стосуються. Але не зі своєї волі ти вплутався в них, і я не буду тобі докоряти за твої вчинки — без сумніву, хоробрі вчинки. Та прошу, дозволь мені спочатку поговорити з королем Рогану, моїм сусідом і колишнім другом.

То що ти скажеш, Теодене? Чи бажаєш миру між нами і разом із ним допомоги, яку може дати мудрість, набута за все моє довге життя? Чи не станемо ми радитись у ці лихі часи і не забудемо взаємні образи заради того, щоби наші краї розквітнули ще пишніше, ніж раніше?

Теоден знову промовчав. Лють чи сумнів боролись у ньому, сказати було важко. Замість нього заговорив Еомер:

— Правителю, послухай мене! Ось ця небезпека, про яку нас попереджали. Чи для того ми здобули перемогу, щоби тепер дати ошукати себе старому брехунові, чий роздвоєний язик змащений медом? Вовк, оточений гончаками, говорив би те саме, якби міг. І справді, чим він тобі допоможе? Він бажає лише одного — втекти від розплати. Невже ти станеш радитися з цим відступником і вбивцею? Згадай Теодреда біля Бродів, згадай могилу Гами в Гельмовому Ярі!

— Якщо вже мова зайшла про отруйні язики, то що ми скажемо про твій, юний гаде? — засичав Саруман із люттю, яку тепер побачили всі. — Та послухай, Еомере, сину Еомунда! — продовжив він лагідним голосом. — Кожному — своє. На твоєму рахунку доблесні подвиги, і за це тобі висока честь. Убивай, кого тобі накаже твій правитель, і цього досить. Не втручайся у справи, яких не розумієш. Можливо, коли ти сам станеш королем, то побачиш, як обачно треба вибирати друзів. Не можна нехтувати дружбою Сарумана та силою Ортханка, які б образи, справжні чи вигадані, не лежали між нами. Ви виграли битву, та не всю війну, — і то з допомогою, на яку вже не зможете сподіватися. Наступного разу Тінь Лісу може підступити до вашого порога: Ліс примхливий і безглуздий, він не любить людей.

Скажи, повелителю Рогану, невже мене можна назвати вбивцею через те, що доблесні воїни полягли у бою? Коли ти оголошуєш війну — і даремно, адже я цього не хотів, — то мусиш розуміти, що люди будуть гинути. Якщо я через це вбивця, тоді весь Дім Еорла також заплямований убивствами; адже вони самі вели багато воєн і приборкували непокірних. Однак із декотрими супротивниками пізніше укладали мир і мали з цього користь. Ще раз питаю, Теодене: буде між нами мир і дружба? Тільки ти це вирішуєш.

— Ми хочемо миру, — нарешті промовив Теоден придушеним голосом. Дехто з вершників радісно вигукнув. Теоден застережно здійняв руку. — Так, ми хочемо миру, — повторив він уже впевнено, — і в нас буде мир, коли ти й усі твої творіння вигинуть… і творіння твого темного пана, котрому ти готовий нас видати. Ти брешеш, Сарумане, ти розбещуєш людські серця! Простягаєш до мене руку, та я бачу лише пазури Мордору. Жорстокі й холодні! Навіть якби війна твоя була справедлива — а так не є, — хоч був би ти вдесятеро мудріший, усе одно не мав би права керувати мною та моїм народом заради власної вигоди, — що ти скажеш про спалені села в Західному Фолді та про загибель дітей? А хто порубав уже мертве тіло Гами біля воріт Горнбурґа? Коли висітимеш у зашморгу на своєму вікні на втіху своєму ж воронню — отоді я укладу мир із тобою та Ортханком. Це відповідь Дому Еорла. Я не такий великий, як мої предки, та руки твоєї лизати не стану. Шукай собі слуг деінде. Боюся, твій голос утратив чари.

Вершники втупились у Теодена, ніби їх несподівано розбудили. Грубим карканням старого ворона здавався їм голос їхнього правителя після солодкої промови Сарумана. А Саруман не тямився з люті. Він перехилився через перила, мовби хотів ударити короля своєю патерицею. Раптом декому здалося, що вони побачили змію, яка приготувалася вжалити.

— Зашморги і ворони! — засичав він, і всі здригнулися, вражені різкою зміною. — Старий бовдур! Що таке двір Еорла, як не стодола, де у смороді пиячать харцизяки, а їхні виродки повзають по долівці з собаками? Але шибениця давно чекає на них. Зашморг уже накинутий і повільно, але безжально затягується. Невдовзі ви самі в ньому загойдаєтеся, коли така ваша воля! — Тут він опанував себе, і голос його знову змінився. — Не розумію, навіщо я розмовляю з тобою. Адже ти мені не потрібний, Теодене, ні ти, ні твоя банда вершників, звиклих давати драла при першому ж натиску. Колись я запропонував тобі становище, яке перевищувало твої заслуги та розум. Нині я повторив пропозицію, щоби ті, кого ти обманюєш, чітко побачили кращий шлях. А ти відповідаєш лайкою та хизуванням. Хай буде так. Повертайся до своїх халуп!

Але ти, Ґандалфе! За тобою я побиваюся, співчуваючи твоїй ганьбі. Як ти терпиш таке товариство? Адже ти пишаєшся собою, Ґандалфе, — і не без підстав, — бо розум твій шляхетний, а очі бачать глибоко і далеко. Невже ти й зараз не прислухаєшся до моєї поради?

Ґандалф стрепенувся і поглянув угору:

— У тебе є що додати до сказаного при нашій останній зустрічі? Чи, може, ти хочеш відмовитися від того, що говорив тоді?

Саруман помовчав.

— Відмовитися? — спантеличено перепитав тоді. — Відмовитися? Я прагнув напоумити тебе задля твого ж добра, але ти і слухати не хотів. Ти гордий і не любиш порад, бо сам достатньо мудрий. Але тепер ти помилився, гадаю, зумисне спотворивши мої добрі наміри. Боюся, я надто палко жадав переконати тебе і втратив терпець. Прости мені. Я не бажав тобі зла і зараз не бажаю, хоча ти й повернувся до мене в товаристві невігласів і насильників. І хіба може бути інакше? Адже ми обоє — члени високого і стародавнього ордену, найславетнішого в усьому Середзем'ї! Наша дружба піде на користь нам обом. Разом ми здатні на великі звершення, здатні вилікувати недуги цього світу. Спробуймо порозумітись і забудьмо про низькородних! Нехай чекають на наше рішення! Заради загального блага я згоден забути минуле і прийняти тебе. Ходімо ж і порадьмося! Прошу, піднімайся до мене!

Таку велику силу вклав Саруман у ці останні слова, що ніхто не залишився байдужим. Але тепер чари були зовсім інші. Усі довкола почули, як добрий король м'яко напучує заблудного, та шанованого підданого. А присутні ніби стояли за дверима і прислухалися до розмови, яка їх не стосувалася: так погано виховані діти або дурні слуги підслуховують незрозумілу для них бесіду старших, намагаючись здогадатися, як це вплине на їхню долю. З особливої глини виліплені ці двоє: піднесеної та мудрої. Вони обов'язково укладуть союз. Ґандалф підніметься у високі палати Ортханка обговорювати там серйозні справи, яких не збагнути простим. Двері зачиняться, і низькородні залишаться за порогом, змушені чекати на призначену їм роботу чи покарання. Навіть у Теодена промайнула думка, мов тінь сумніву: «Він зрадить нас; він піде туди — і ми загинемо».

Та Ґандалф розсміявся. Фантазія розвіялася, мов хмарка диму.

— Сарумане, Сарумане! — промовив Ґандалф крізь сміх. — Сарумане, не тим шляхом ти пішов у житті. Ти мав би стати блазнем при королі й заробляти на хліб, та й батогом по плечах, передражнюючи його придворних, — сміявся він, а потім заговорив спокійніше. — Порозумітися, кажеш? Боюся, мене тобі не зрозуміти. А от тебе, Сарумане, я розумію надто добре. Я краще пам'ятаю твої слова і справи, ніж ти собі уявляєш. Коли я востаннє навідувався до тебе, ти був тюремником Мордору, і саме туди збирався мене послати. О ні, той, хто одного разу втік із вежі через дах, двічі подумає, перед тим як увійти туди через двері. Ні, я не піднімуся до тебе. Але послухай, Сарумане, послухай востаннє! Ти не зійдеш до нас? Ізенґард виявився не таким міцним, як ти сподівався й уявляв. Те саме може бути і з іншими силами, на які ти покладаєшся. Може, варто покинути вежу на якийсь час? Повернутись обличчям до нових справ? Добре подумай, Сарумане!

Обличчям Сарумана пробігла тінь; потім воно смертельно зблідло. Звична маска зрадила Сарумана, й усі помітили, які сумніви роздирають його: він не наважується ні покинути сховок, ані залишитись у ньому. Якусь мить він вагався, всі затамували подих. Потім заговорив, і голос його був різкий і холодний. Пиха та ненависть здолали його.

— Зійти до вас? — насмішкувато перепитав він. — Хіба вийде беззбройний надвір, аби розмовляти з розбійниками? Я і звідси все прекрасно чую. Я не дурень і не вірю тобі, Ґандалфе. Лісові демони не стоять відкрито на порозі, та я знаю, де вони поховалися за твоїм наказом.

— Зрадники завжди підозріливі, — втомлено відказав Ґандалф. — Тобі не треба боятися за свою шкуру. Твоєї смерті я не бажаю, і ти знав би це, якби розумів мене по-справжньому. Я можу тебе врятувати. Даю тобі останній шанс. Можеш піти з Ортханка, вільний, — якщо захочеш.

— Приємно чути, — скривився Саруман. — Дуже схоже на Ґандалфа Сірого: такий поблажливий, такий ласкавий. Не сумніваюся, що тобі подобається Ортханк і ти б утішився, якби я вийшов. Але навіщо мені йти звідси? І що значить слово «вільний»? Ти, мабуть, поставиш умови?

— Причини, щоби піти звідси, можеш побачити зі своїх вікон, — відповів Ґандалф. — Та й інші знайдеш, якщо подумаєш. Слуги твої вбиті або порозбігалися; сусідів ти перетворив на ворогів; а свого нового господаря обдурив чи збираєшся обдурити. Коли сюди зазирне його око, воно палатиме гнівом. А коли я кажу «вільний», то і маю на увазі «вільний»: вільний від умов, кайданів чи наказів. Іди, куди хочеш, навіть… навіть до Мордору, Сарумане, якщо бажаєш. Тільки спочатку віддай Ключ від Ортханка та патерицю. Обіцяю зберегти їх і повернути тобі пізніше, коли заслужиш цього.

Обличчя Сарумана посиніло, перекосилося від люті, а в очах спалахнуло червоне світло. Він дико розреготався.

— Пізніше! — верескнув він. — Пізніше! Так, коли ти здобудеш також Ключі від самого Барад-дура; і корони сімох королів, і патериці П'ятьох Чарівників, і придбаєш собі чоботи, на кілька розмірів більші, ніж зараз. Скромні плани. Навряд чи тобі потрібна моя допомога! Я маю свої справи. Не будь дурнем. Якщо бажаєш домовитися зі мною, поки не пізно, то йди геть, а потім повертайся тверезим! Тільки без цих головорізів і тієї дрібної потолочі, що мотиляється в тебе на хвості! На все добре!

Він обернувся й зібрався піти з балкона.

— Сарумане, вернися! — владно покликав його Ґандалф.

На здивування всіх, Саруман повільно, мовби всупереч власній волі, обернувся, підійшов до перил і сперся на них, важко дихаючи. Обличчя його постаріло і змарніло. Пальці, мов пазури, вчепилися за товсту чорну патерицю.

— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Ґандалф. — Я не закінчив. Ти здурів, Сарумане, і тебе шкода. Ти міг би ще відвернутися від зла та безуму і принести користь. Але волієш сидіти у вежі й пережовувати рештки старих інтриг. Ну, то сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко. Хіба що чорні руки Сходу простягнуться, щоби врятувати тебе, Сарумане! — крикнув він владним і рішучим голосом. — Я вже не той Ґандалф Сірий, якого ти зрадив. Я Ґандалф Білий, який вирвався з пазурів смерті. Тепер ти не маєш власного кольору, і я усуваю тебе з ордену та Ради.

Ґандалф здійняв руку вгору і повільно промовив, холодним і виразним голосом:

— Сарумане, я ламаю твою патерицю!

Патериця в руці Сарумана з тріском розлетілася на друзки, а її навершя впало до ніг Ґандалфа.

— Геть! — наказав Ґандалф.

Саруман скрикнув, упав і відповз досередини. Тієї ж миті зверху хтось кинув щось важке і блискуче. Воно відскочило від залізних перил, де щойно стояв Саруман, і, пролетівши за волосину від голови Ґандалфа, врізалось у сходинку біля його ніг. Перила задзвеніли і прогнулися. Сходинка тріснула і розлетілася на друзки. Та кинутий предмет залишився неушкодженим і пострибав сходами вниз. То була кришталева куля, темна, але з вогнем усередині. Вона котилася до глибокої калюжі, та Піпін наздогнав і схопив її.

— Кровожерний негідник! — вигукнув Еомер. Але Ґандалф не ворухнувся.

— Ні, кидав не Саруман і, гадаю, навіть не просив про це. Кинули з верхнього вікна. Напевно, це прощальний привіт від добродія Червослова, тільки зле поцілений.

— Погано поцілив, мабуть, тому, що не міг вирішити, кого більше ненавидить: тебе чи Сарумана, — сказав Араґорн.

— Можливо, — погодився Ґандалф. — Несолодке ж буде їхнє спілкування: вони будуть гризти один одного. Та покарання справедливе. Якщо Червослов коли-небудь вийде з Ортханка живий — це буде більше, ніж він заслуговує. Гей, зачекай-но, хлопчику! Ніхто не просив тебе її хапати, — вигукнув він, різко обернувшись і помітивши, як Піпін натужно піднімається сходами, згинаючись від важкої ноші. Ґандалф поспіхом збіг назустріч гобітові, вихопив темну кулю з його рук і загорнув у полу свого плаща. — Я сам подбаю про неї. Саруман нізащо не викинув би такої речі.

— Але він може викинути ще щось, — зазначив Ґімлі. — Якщо це вже кінець суперечки, то відійдімо хоча би на відстань кинутого каменя.

— Так, це кінець, — сказав Ґандалф. — Ходімо.

Вони повернулися спинами до дверей Ортханка й зійшли вниз. Вершники радісно привітали Теодена й відсалютували Ґандалфові. Чари Сарумана розвіялись: усі бачили, як він повернувся, коли йому наказали, й відповз, коли відпустили.

— Ну, одну справу зроблено, — сказав Ґандалф. — Тепер треба відшукати Древлена і розповісти йому, чим усе закінчилося.

— Напевно, він і сам здогадається, — сказав Мері. — Хіба могло все скінчитись інакше?

— Не могло, — відповів Ґандалф, — хоча висіло на волосині. Та в мене були причини спробувати; з милосердя, і не тільки. По-перше, Саруман побачив, що сила його голосу згасає. Неможливо бути водночас і тираном, і порадником. Коли задум визріває, в таємниці його не сховаєш. Але він потрапив у пастку і намагався обплутати кожного з нас зокрема, поки всі інші прислухалися. Потім я дав йому останній і чесний шанс — зректися Мордору та власних інтриг і загладити провину, допомагаючи нам у біді. Він знає про наші труднощі, як ніхто. Його допомога була би надзвичайно корисна. Однак він вирішив відмовитися й опертися на міць Ортханка. Він не хоче допомагати, лише правити. Тепер він живе у страху перед тінню Мордору, та все ж мріє здолати її. Жалюгідний дурень! Він буде знищений, якщо влада Сходу простягне руки до Ізенґарда. Нам не до снаги зруйнувати Ортханк, а Саурон… хтозна, на що він здатний?

— А що буде, якщо Саурон його не завоює? Що ти зробиш зі Саруманом? — спитав Піпін.

— Я? Нічого! — відповів Ґандалф. — Нічого з ним не зроблю. Я не прагну до панування. Що з ним буде далі? Не знаю. Мені так прикро, що те, що колись було добрим, тепер загниває в цій вежі. Утім, для нас усе обернулося на краще. Дивні закрути робить доля! Як часто ненависть шкодить сама собі! Навіть якби ми ввійшли до Ортханка, то не знайшли би серед його коштовностей речі ціннішої, ніж та, котру Червослов кинув нам на голови.

Пронизливий крик, раптово обірваний, долинув із верхнього відчиненого вікна.

— Здається, Саруман зі мною погоджується, — закінчив Ґанданф. — Ходімо звідси!

Тепер вони повернулися до зруйнованих воріт. Щойно виїхали з-під арки, як із тіні кам'яних завалів вийшов Древлен із десятьма іншими ентами. Араґорн, Ґімлі та Леґолас дивилися на ентів із великим подивом.

— Ось троє моїх товаришів, Древлене, — сказав Ґандалф. — Я розповідав тобі про них, але ви не зустрічалися.

Він назвав імена всіх трьох. Старий ент довго і допитливо придивлявся до всіх по черзі й кожному сказав по кілька слів. Після цього знову повернувся до Леґоласа:

— Отже, ти прийшов зі самого Морок-лісу, шляхетний ельфе? Колись це був великий ліс!

— Такий він і нині, — сказав Леґолас. — Але не настільки великий, аби ми, хто там мешкає, втомилися відкривати нові місця. Мені би дуже хотілося погуляти в лісі Фанґорна. Ми дійшли тільки до узлісся, та мені не хотілося вертатись.

Очі Фанґорна зблиснули від утіхи:

— Сподіваюся, твоє бажання здійсниться раніше, ніж постаріють гори.

— Я прийду, якщо мені вдасться, — сказав Леґолас. — Ми з другом домовилися: якщо все буде добре, то вдвох побуваємо у Фанґорні, — з твого дозволу, звичайно.

— Я радо зустріну будь-якого твого друга-ельфа.

— Мій друг — не ельф. Я говорю про Ґімлі, сина Ґлоїна.

Ґімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з дзенькотом впала на землю.

— Гум, гм, — пробурмотів Древлен, похмуро глянувши на нього. — Гном, та ще й зі сокирою! Гумм! Я добре ставлюся до ельфів, але ти забагато хочеш від мене. Дивна у вас дружба!

— Може, і дивна, — сказав Леґолас, — але доки Ґімлі живий, я не прийду до Фанґорну сам. Його сокира не для дерев, а для орківських ший. О Фанґорне, володаре лісу. Сорок дві голови відрубав він у битві.

— Ого-го! — здивувався Фанґорн. — Це вже краще! Ну-ну, що буде, те буде; не маємо потреби квапитись. Але зараз нам час прощатися. День добігає кінця, а Ґандалф каже, що вам треба виїхати ще завидна, та і правитель Марки поспішає додому.

— Так, треба їхати, і негайно, — підтвердив Ґандалф. — Боюся, мені доведеться забрати в тебе воротарів. Але ти чудово обійдешся і без них.

— Якось обійдуся, — зітхнув Древлен. — Але мені їх бракуватиме. Ми так швидко заприятелювали, що я, здається, навіть став квапливим, — мабуть, впадаю в юність. Щоправда, це вперше за багато-багато років я зустрів під Сонцем чи Місяцем тих, кого не бачив раніше. Про них я не забуду. Я вніс їхні імена до Довгого Реєстру. Енти їх пам'ятатимуть.

Енти, давні, як ті гори, Важкоступи водопийні; І голодний, як мисливці, Гобітів-дітей народик.

І вони будуть нашими друзями, доки молоді листочки з'являтимуться на деревах. Щасливої вам дороги! А якщо в любому вам краї, у Ширі, почуєте щось новеньке, дайте нам знати! Ви розумієте, що я маю на увазі: якщо почуєте про наших дружин. А якщо зможете — самі приїжджайте.

— Обов'язково! — разом відповіли Мері та Піпін і поспіхом відвернулися.

Древлен мовчки подивився на них і задумливо похитав головою. А тоді звернувся до Ґандалфа:

— Отже, Саруман не піде звідси? Я і не сподівався на це. Серце його трухляве, мов у чорного гуорна. Однак якби мене перемогли і порубали всі мої дерева, я би також не виходив, поки мав би хоч якусь чорну шпарину, де заховатися.

— Так, — згодився Ґандалф. — Але ти не мав наміру засадити весь світ своїми деревами і задушити всі інші живі створіння. А Саруман залишається, щоби плекати свою ненависть і плести для нас павутиння. У нього Ключ від Ортханка, і тому не можна випустити.

— Певно, що ні! Енти про це подбають, — пообіцяв Древлен. — Без мого дозволу він не ступить за поріг ані на крок. Енти будуть його стерегти.

— Добре! — сказав Ґандалф. — На це я і сподівався. Тепер можу спокійно взятися до інших справ. Але будьте обережні. Вода вже зійшла. Боюся, самої лише варти довкола вежі буде замало. Не сумніваюся, що з Ортханка глибоко попід землею ведуть ходи і що Саруман сподівається непомітно втекти через них. Якщо ви зважитеся на цю роботу, то прошу вас: залийте Ізенґард знову і перетворіть його на стояче озеро, доки не знайдете всіх виходів. Якщо всі підземелля будуть залиті, а виходи завалені, тоді Саруман змушений буде сидіти нагорі і зможе тільки визирати з вікон.

— Залиш це для ентів! — сказав Древлен. — Ми дослідимо долину від голови до п'ят, зазирнемо під кожний камінець. Сюди повернуться дерева, старі дерева, дикі дерева. І ми назвемо цей ліс Вартовим Лісом. Тоді тут навіть білка не проскочить без нашого відома. Залиш це для ентів! І поки не мине сім разів по стільки літ, скільки він мучив нас, ми не втомимося його стерегти.

XI. Палантир

Сонце вже сідало за пологий відріг на заході, коли Ґандалф із його товаришами і Теоден із вершниками вирушили з Ізен-ґарда. Ґандалф посадив у себе за спиною Мері, Араґорн — Піпіна. Два дружинники Теодена виїхали вперед і швидко зникли з очей. Усі інші не поспішали. Енти застигли біля воріт урочистим мовчазним строєм, попіднімавши догори довгі руки. Проїхали якийсь відрізок звивистої дороги, і Мері та Піпін озирнулися. Сонце все ще сяяло в небі, та довгі тіні залягли над Ізенґардом: сірі руїни пірнали в пітьму. Древлен тепер стояв осторонь, нагадуючи здалека стовбур старого дерева: гобіти пригадали їхню першу зустріч на сонячному карнизі ген на узліссі Фанґорну.

Під'їхали до стовпа з Білою Рукою. Стовп усе ще стояв, а витесана рука була скинута і роздроблена на друзки. Якраз посеред дороги лежав довгий палець, що білів у сутінках, а його червоний ніготь потемнів до чорного.

— Енти не забули жодної дрібниці, — зазначив Ґандалф.

Поїхали далі, а в долині тим часом вечоріло.

— Ми що, будемо їхати всю ніч, Ґандалфе? — спитав Мері через деякий час. — Не знаю, як тобі подобається дрібна потолоч, що мотиляється в тебе на хвості, але власне ця потолоч потомилась і хотіла б уже не мотилятись, а лягти спати.

— Ти чув усе чи тільки це? — спитав Ґандалф. — Не край собі серця! Подякуй, що Саруман лише це і сказав. Але він поклав на вас око. Якщо це заспокоїть твою зранену гордість, то знай, що зараз він думає про тебе з Піпіном більше, ніж про всіх нас. Хто ви; як і чому прийшли до Ізенґарда; що вам відомо; чи були в полоні, а якщо так — то як урятувалися, коли всі орки загинули, — ось такими загадками стурбований великий розум Сарумана. Його насмішка, Меріадоку, — це похвала, якщо його увага робить тобі честь.

— Дякую! — сказав Мері. — Та для мене більша честь — мотилятись у тебе на хвості, Ґандалфе. Так хоча би маю нагоду вдруге поставити запитання. Ми будемо їхати всю ніч?

Ґандалф розсміявся.

— Ну і невідчепний цей гобіт! Усім чарівникам треба мати при собі одного, а то й кількох гобітів — вони навчать не кидатися словами.

Прошу вибачення. Та насправді я подумав навіть про такі дрібниці. Ми спокійно проїдемо ще кілька годин аж до виходу з долини. Швидше рухатимемось уже завтра.

Спершу ми хотіли повертатися з Ізенґарда навпростець рівнинами до двору короля в Едорасі — кількаденна відстань. Але, обміркувавши все, вирішили змінити план. До Гельмового Яру ми послали гінців попередити, що завтра повертається король. Звідти гірськими стежками з великим загоном він піде до Гірського Скиту. Віднині не варто без нагальної потреби виходити на відкриту місцевість більш як двом-трьом чоловікам нараз, ані вдень, ані вночі.

— З тобою завжди так: або нічого, або відразу все! — пробурчав Мері. — Я ж питав лише про сьогоднішню ночівлю. Де і що таке Гельмів Яр, і що це все означає? Я нічого не знаю про цей край.

— А варто було би дещо дізнатися, якщо хочеш зрозуміти, що тут відбувається. Та не зараз і не від мене: маю обмізкувати надто багато невідкладних справ.

— Гаразд, то я візьмуся за Бурлаку — він не такий дратівливий. Тільки навіщо така таємничість? Я ж думав, ми виграли війну!

— Так, виграли, але тільки першу битву, і ця перемога ще побільшила небезпеку. Між Ізенґардом і Мордором є якийсь зв'язок, але який — я ще не збагнув. Як саме вони обмінювалися новинами, не знаю, але ж обмінювались! Око Барад-дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в Роган. Чим менше воно побачить — тим краще.

Дорога повільно звивалася долиною. Кам'яне русло Ізену то наближалося, то віддалялося. З гір опустилася ніч. Увесь туман розвіяло прохолодним вітром. На сході розлилося бліде сріблисте сяйво вже округлого місяця. Гори праворуч поступово перетворилися на голі пагорби. Попереду відкрилася широка сіра рівнина.

Нарешті вони притримали коней і звернули з битого шляху на вкрите травою плоскогір'я. Проїхавши на захід близько милі, зупинились у долині, що відкривалася на півдні й упиралась у схил округлого Дол-Барану, останнього пагорба північного хребта, зеленого внизу і з вересовим вінцем угорі. На схилах видолинку з пахучої землі попід кущами торішньої папороті пробивалися молоді тугі пагони. Низьке узбіччя заросло густим колючим чагарником, і під ним загін став табором, десь за дві години до півночі. Вогнище розклали в западині між розчепіреним корінням глоду, високого, мов дерево, покрученого від старості, але цілком здорового. На кожній гілочці бубнявіли пуп'янки.

Призначили вартових — по два на зміну. Решта, повечерявши, загорнулась у плащі та ковдри і поснула. Гобіти вклались у куточку осторонь, підстеливши собі сухої папороті. Мері вже засинав, але Піпінові чомусь стало неспокійно. Він крутився і обертався, а папороть тріщала та шурхотіла.

— У чому річ? — спитав Мері. — Ти що, на мурашнику лежиш?

— Ні, та мені незручно. Цікаво, коли ми востаннє спали в ліжку?

— Полічи на пальцях! — сказав Мері, позіхнувши. — Скільки вже минуло від Лорієну…

— Це не те! — зітхнув Піпін. — Я про справжнє ліжко у спальні.

— Ну, тоді від Рівендолу. Та нині я засну будь-де.

— Тобі пощастило, Мері, — знову прошепотів Піпін після довгої мовчанки. — Ти їхав із Ґандалфом.

— Ну, і що з того?

— Він тобі щось розповідав?

— Так, і немало. Більше, ніж звичайно. Але ти чув усе чи майже все; ви їхали близько, і ми не робили з цього таємниці. Можеш завтра поїхати з ним, якщо думаєш, що тобі він скаже більше… і якщо візьме тебе.

— Справді? Чудово! Але він такий потайливий, правда? Анітрохи не змінився.

— Та ні, змінився! — Мері вже зовсім прокинувся, дивуючись, що так занепокоїло його товариша. — Він виріс, чи що. Здається, став і добрішим, і грізнішим; і веселішим, і серйознішим водночас. Він змінився; тільки ми ще не побачили, наскільки. Пригадай, як він обійшовся зі Саруманом! Не забувай, що раніше Саруман стояв вище за Ґандалфа: очолював Раду, чи як там воно зветься. Він був Саруманом Білим. А тепер Білий — Ґандалф. Саруман виходив, коли йому наказували, і палицю його забрали; а потім наказали піти — й він пішов!

— Ну, якщо Ґандалф і змінився, то став іще потаємливіший, оце й усе, — заперечив Піпін. — От хоча би… ця скляна куля. Страшенно тішиться нею. Щось про неї знає чи здогадується. А нам щось розказує? Ні словечка. А це ж я підняв її, не дав закотитись у баюру. «Гей, зачекай-но, хлопчику!» — і це все. Цікаво, що воно таке? А важке яке…

Голос Піпіна стишився, мовби він говорив сам до себе.

— Ага! Ось що тебе турбує! — сказав Мері. — Піпіне, хлопчику, пригадай слова Ґілдора, ті, які любив повторювати Сем: «У справи чарівників не втручайся, бо чарівники проникливі та гнівливі».

— Але ось уже кілька місяців ми тільки тим і займаємося, що втручаємось у справи чарівників. Я готовий ризикнути, щоби щось довідатися. Так хочеться поглянути на цю кульку.

— Іди спати! Ще про все довідаєшся, рано чи пізно. Любий Піпіне, жоден Тук не переплюне Брендіцапів у допитливості; але чи зараз час, питаю тебе?

— Гаразд! Ну, що поганого в тому, що я сказав: «Хочеться мені глянути на цей камінчик?» Знаю, що не зможу, бо Ґандалф сидить на ньому, ніби квочка на яйці. А яка мені користь із твого — іди-спати-ще-про-все-довідаєшся.

— Ну, а що мені ще сказати? — позіхнув Мері. — Вибач, Піпіне, але тобі таки доведеться почекати до ранку. Завтра після сніданку ми з тобою займемося цим. Я тобі допоможу, і, може, старий щось та розкаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо позіхну ще раз, то щелепи виверну. На добраніч!

Піпін замовк. Тепер він лежав спокійно, та сон до нього не йшов; не присипляло його і тихе дихання Мері, який заснув, тільки-но сказав «на добраніч». Здавалося, що разом із тишею розросталася думка про чорну кулю. Піпін знову пригадав її ваготу в руках, знову побачив таємничу червону глибину, в яку на мить зазирнув. Він крутився і товкся, намагаючись думати про щось інше.

Нарешті Піпін не витримав. Підвівся й озирнувся. Було прохолодно, й він загорнувся у плащ. Місяць заливав долину білим світлом, кущі відкидали чорні тіні. Усі довкола спали. Двох вартових не було видно: мабуть, стояли на пагорбі чи залягли в папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Піпін тихенько підійшов до Ґандалфа. Чарівник, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені: з-під довгих вій блищали зіниці. Піпін поспіхом відступив. Але Ґандалф не ворушився; і гобіт знову, майже всупереч власній волі, підкрався до чарівника. Ґандалф загорнувся в ковдру, зверху був накритий плащем; а поруч, між правим боком і його ліктем, лежало щось кругле, загорнуте в тем ну тканину; його рука, здавалося, щойно зісковзнула зі згортка на землю.

Тамуючи подих, Піпін підкрався ближче, крок за кроком. Нарешті опустився на коліна, злодійкувато простягнув руки і поволі підняв згорток: той виявився не таким уже і важким. «Напевно, тут щось інше», — подумав гобіт із дивним полегшенням; але назад згорток не поклав. Якусь мить Піпін стояв, стискаючи його в руках. І тут йому на думку спала нова витівка. Він відійшов навшпиньки, знайшов великий камінь і повернувся назад.

Тепер він швиденько стягнув тканину, загорнув у неї камінь і, опустившись на коліна, поклав його під руку Ґандалфа. Тільки тоді поглянув на те, що розгорнув. Ось вона — гладка кришталева куля, темна і згасла, неприкрита — в нього на колінах. Піпін підняв її, поспіхом загорнув у свій плащ і вже зібрався повертатися до своєї постелі. У цю мить Ґандалф ворухнувся вві сні і щось пробурмотів: здається, чужою мовою; рука його намацала і стиснула загорнутий камінь, тоді він зітхнув і вже не ворушився.

«Дурень ти, дурень! — буркнув Піпін сам до себе. — Хочеш накликати біду? Негайно поклади її назад! — Але коліна в нього затремтіли, й він ніяк не міг наважитися підійти до чарівника так близько, щоби дотягнутися до каменя. — Коли буду класти її назад, то обов'язково розбуджу Ґандалфа, — подумав він. — Треба заспокоїтись. А тим часом подивлюся на неї краєчком ока. Тільки не тут!» Він прокрався назад і сів на зелений горбок біля свого ліжка. Місяць визирав із-за краю долини.

Піпін підігнув коліна і поклав між ними кулю. Тоді низько схилився над нею, мов жадібна дитина, котра втікає у свій куток із мискою ласощів. Піпін розгорнув плащ і поглянув на кулю. Повітря навкруги здавалося застиглим і напруженим. Спочатку куля була темна, чорна, як смола, тільки місячне сяйво виблискувало на її поверхні. Потім у глибині зажеврів і затремтів слабенький вогник, і Піпін уже не міг відвести погляду. Невдовзі вся куля всередині запалала; вона почала обертатись, а може, у ній закрутились іскри. Раптом усі вогники згасли. Піпін хапнув ротом повітря і смикнувся, але й надалі сидів зігнутий, стискаючи кулю обома руками. Він нахилявся все нижче і нижче, а потім заціпенів; уста його беззвучно ворушилися. Потім, із придушеним криком, він упав горілиць і завмер.

На пронизливий крик примчали вартові. Невдовзі весь табір був на ногах.

— То ось хто злодій! — вигукнув Ґандалф, поспіхом накриваючи кулю плащем. — Невже ти, Піпіне! Ото вже біда на нашу голову! — Він схилився над тілом Піпіна: гобіт лежав горілиць, заціпенілий, із виряченими на небо невидющими очима. — Прокляття! Що ж ти накоїв — собі й нам усім? — Чарівник виглядав стурбованим і змученим.

Він узяв Піпіна за руку і схилився над обличчям гобіта, прислухаючись до його дихання; потім поклав долоню на чоло. Гобіт здригнувся. Очі його заплющилися. Потім він зойкнув і сів, здивовано витріщаючись на всі обличчя довкола, бліді в місячному сяйві.

— Не для тебе, Сарумане! — крикнув він пронизливим і неживим голосом, відсахнувшись від Ґандалфа. — Я невдовзі пришлю по неї. Розумієш? Оце і скажи!

Він смикнувся, намагаючись утекти, але Ґандалф ласкаво, хоч міцно, притримав його.

— Переґріне Туку! — мовив він. — Повертайся!

Гобіт обм'як і сів на землю, хапаючись за руку чарівника.

— Ґандалфе! — скрикнув він. — Ґандалфе! Вибач мені!

— Вибачити? Спершу розкажи, що ти накоїв!

— Я… я взяв кулю і глянув на неї, — запнувся Піпін. — Там було таке страшне. І я хотів утекти, але не зміг. А він прийшов і питав мене, і дивився на мене, і… і це все, що я пам'ятаю.

— Цього мало, — суворо сказав Ґандалф. — Що ти бачив і що говорив?

Піпін заплющив очі і здригнувся, та не відповів нічого. Усі мовчки втупились у нього, лише Мері відвернувся. Обличчя Ґандалфа не м'якшало.

— Говори! — наказав він.

Тихим і невпевненим голосом Піпін почав знову, і поволі його слова зазвучали виразно та голосно.

— Я бачив темне небо і високі мури. І маленькі зірки. Усе ніби дуже далеке і давнє, але вірогідне й виразне. Потім зірки почали зникати і з'являтися, їх заступали якісь крилаті істоти. Здається, велетенські, так; але в кулі вони здавалися кажанами, які кружляли довкола вежі. Здається, їх було дев'ять. Один раптом полетів просто на мене, все більший і більший. У нього такі жахливі… ні, ні! Не скажу!

Я хотів утекти, бо мені здалося, що він вилетить із кулі, та коли він виріс на всю кулю, то просто зник. Тоді з'явився він. Він не звертався до мене словами. Він просто дивився, а я розумів.

«Отже, ти повернувся? Чому ти не повідомляв про себе так довго?»

Я не відповів. Тоді він сказав: «Хто ти?» Я далі мовчав, але мені стало боляче. Він тиснув на мене, і я сказав: «Гобіт».

І тут він мене ніби помітив і розреготався. Так жорстоко. Немовби проштрикував мене ножами. Я хотів вирватись. Але він сказав: «Стривай! Ми з тобою незабаром побачимося. Скажи Саруманові, що ця іграшка — не для нього. Я невдовзі пришлю по неї. Зрозумів? Оце і скажи».

Так і свердлив мене очима. Я відчув, що розпадаюся на шматочки. Ні, ні! Більше нічого не скажу. Далі нічого не пам'ятаю.

— Подивися на мене! — звелів Ґандалф.

Піпін глянув йому просто в очі. Якусь хвилю чарівник мовчки впирався в нього поглядом. Потім його обличчя злагідніло, а в очах з'явилася тінь посмішки. Він м'яко поклав руку на голову Піпіна.

— Добре! Не кажи більше нічого! З тобою все гаразд. У твоїх очах нема обману, чого я боявся. На щастя, він говорив із тобою недовго. Ти і надалі дурень, але чесний дурень, Переґріне Туку. Хтось мудріший на твоєму місці постраждав би більше. Та запам'ятай: ти врятувався, а з тобою всі твої друзі, головно завдяки, як кажуть, щасливому випадку. Вдруге на нього не покладайся. Якби він тебе допитував знову, ти би точно виказав йому все, що знаєш, на погибель нам усім. Але він надто поспішав. Йому не лише інформація була потрібна — йому був потрібен ти, негайно, щоби потім розібратися з тобою в Темній Вежі, поволі. Перестань тремтіти! Якщо втручаєшся у справи чарівників, то мусиш бути готовий до такого. Ну, добре! Я тобі вибачаю. Заспокойся! Усе склалося не так погано, як могло би.

Він обережно взяв Піпіна на руки і переніс на постіль. Мері підійшов і сів поруч.

— Ляж і засни, якщо зможеш, Піпіне! — сказав Ґандалф. — Довірся мені. Якщо руки засверблять знову — скажи мені про це! Від цього можна вилікувати. У будь-якому разі, любий гобіте, не підкладай мені під лікоть каменюки! Ну, а тепер залишу вас обох наодинці.

Ґандалф повернувся до решти товариства, що все ще стояла, стурбована, біля ортханського каменя.

— Небезпека підкралася тоді, коли її найменше очікували, — сказав він. — Ми дивом урятувалися!

— Що з гобітом, із Піпіном? — запитав Араґорн.

— Думаю, тепер усе буде гаразд, — відповів Ґандалф. — Його тримали не довго, та й гобіти мають дивовижну здатність до відродження. Він швидко забуде все жахливе. Може, навіть занадто швидко. Ти, Араґорне, візьмеш цей ортханський камінь на зберігання? Це небезпечна річ.

— Справді небезпечна, та не для всіх, — сказав Араґорн. — Декому він належить по праву. Адже це, безперечно, палантир зі скарбів Еленділа, який королі Ґондору передали до Ортханка. Мій час наближається. Я візьму його.

Ґандалф глянув на Араґорна, тоді підняв загорнутий Камінь і подав йому, вклонившись, чим усіх здивував.

— Візьми його, витязю, — сказав він, — як запоруку інших скарбів, які будуть тобі повернені. Та дозволь дати тобі пораду: не користуйся ним — поки що! Будь обачний!

— А коли ж це я був квапливий чи необачний — той, хто чекав і готувався стільки довгих років?

— Поки що — ні. Тож не спіткнися наприкінці дороги, — сказав Ґандалф. — Найголовніше — бережи цю річ у таємниці. Ти й усі, хто тут стоїть! І перш за все гобіт, Піпін, не повинен знати, в кого вона зберігається. Його знову може потягнути до кулі. Бо — на жаль! — він брав її до рук і зазирав у неї, а цього не мало статися. Йому не можна було торкатися її в Ізенґарді, і я мав підбігти швидше за нього. Та я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що то за камінь. Тоді я втомився, і коли приліг усе обдумати, то заснув. Але тепер я знаю все!

— Так, сумнівів немає, — сказав Араґорн. — Нарешті ми знаємо, який зв'язок був між Ізенґардом і Мордором і як він підтримувався. Багато чого з'ясувалось.

— У наших ворогів є дивна сила і водночас дивні слабкості! — вигукнув Теоден. — Утім, старе прислів'я каже: зла воля часто зло руйнує.

— Так буває часто, — погодився Ґандалф. — Але цього разу нам дивовижно пощастило. Можливо, цей гобіт урятував мене від серйозної помилки. Адже я сам збирався випробувати Камінь і з'ясувати його призначення. Якби я це зробив, то відкрився би Ворогові. А я не готовий для такого випробування і не знаю, чи матиму таку силу коли-небудь. Навіть якби я спромігся вирватися, він би мене побачив, а це — кінець… Ще не настав той час, коли про таємничість можна буде забути.

— А я гадаю, що час уже настав, — мовив Араґорн.

— Ще ні, — заперечив Ґандалф. — На нашому боці поки що короткий період невизначеності, й ми мусимо цим скористатися. Ворог, очевидно, вважав, що Камінь в Ортханку — бо де ж іще? Отож, гобіт у полоні, а Саруман примусив його дивитись у кулю, щоби помучити. Тепер у цьому темному розумі закарбувалися голос і обличчя гобіта, й Ворог застигнув в очікуванні: доки він збагне свою помилку, мине якийсь час. Цим часом ми і маємо скористатися. Ми надто довго зволікали. Треба рухатися. Я негайно виїжджаю з Переґріном Туком. Для нього це краще, ніж лежати в темряві, поки всі інші сплять.

— Я залишу при собі Еомера та десятьох вершників, — сказав король. — Рано-вранці ми вирушимо в дорогу. Решта може їхати з Араґорном.

— Як бажаєте, — сказав Ґандалф. — Але намагайтеся якомога швидше добратися до прихистку в горах, до Гельмового Яру!

Цієї миті яскраве сяйво місяця заступила велика тінь. Кілька вершників скрикнуло та пригнулося, обхопивши голови руками, мовби закриваючись від удару: сліпий страх і смертельний холод огорнули їх. Пригнувши голови, вони крадькома поглянули в небо. Величезна крилата тінь, гасячи зорі, чорною хмарою пролетіла попід місяцем, окреслила широке коло і швидше від будь-якого вітру в Середзем'ї помчала на північ.

Усі повставали й остовпіли. Ґандалф усе дивився в небо, напружений, витягнувши руки і стиснувши кулаки.

— Назґул! — вигукнув він. — Посланець Мордору. Насувається буря. Назґули перетнули Ріку! У дорогу! Не чекайте до світанку! Швидко в путь!

Він кинувся до гобітів, свистом підкликаючи Тінебора. Араґорн поспішив за ним.

— Тепер поїдеш зі мною, — сказав Ґандалф, беручи Піпіна на руки. — Тінебор покаже тобі, на що здатен.

Потім він підбіг до того місця, де спав сам. Тінебор уже чекав на нього. Закинувши на плече невеличку торбу з усіми своїми речами, чарівник скочив на коня. Араґорн подав йому в руки Піпіна, загорнутого у плащ і ковдру.

— Щасти вам! Наздоганяйте нас! — крикнув Ґандалф. — Уперед, Тінеборе!

Прекрасний кінь труснув головою. Його розвіяний хвіст мерехтів у місячному сяйві. Він рвонув із копита вперед і зник, мов північний гірський вітер.

— Гарна, тиха ніч! — сказав Мері Араґорнові. — Щастить декому. Йому не хотілося спати, але хотілося пересісти до Ґандалфа — і ось його беруть зі собою! Замість того, щоби перетворити на камінь і залишити тут як науку для нащадків.

— А якби ортханський камінь перший підняв ти, а не він, то що сталося би? — запитав Араґорн. — Не відомо, чи було би краще. А тепер ти поїдеш зі мною. Негайно. Піди збери речі й не забудь узяти те, що залишив Піпін. Хутчіш!

Тінебор мчав рівниною: його не треба було ні підганяти, ні скеровувати. Не минуло і години, як вони досягнули Ізенських Бродів і перетнули їх. Курган Вершників із його холодними списами відійшов у сутінки.

Піпінові стало краще. Він зігрівся, а в обличчя віяв приємний прохолодний вітер. Він був із Ґандалфом. Жах перед Каменем і огидною тінню поступово танув, мовби все лишилося позаду, в гірській імлі чи у страшному сні. Піпін глибоко втягнув повітря.

— А я і не знав, Ґандалфе, що ти їздиш без сідла та вуздечки, — сказав він.

— Я по-ельфійськи не їжджу, хіба тільки на Тінеборі, — мовив Ґандалф. — Але Тінебор вузди не визнає. Не ти їдеш на Тінеборі — це він вирішує, нести тебе чи ні. Та якщо вже вирішив — цього досить. Тоді це його справа — подбати, щоби ти не впав, хіба що сам скочиш у повітря.

— А як швидко він біжить! — захоплювався Піпін. — Швидко, мов вітер, але дуже плавно. А як м'яко цокають копита!

— Зараз він скаче так, що і найкращий рисак не наздожене його, — відповів Ґандалф, — але все одно для нього це не швидко. Рівнина тут трохи підіймається, і земля не така рівна, як за рікою. Та поглянь, як швидко наближаються Білі Гори під зорями! Ось там — піки Тризуба, мов чорні списи. Незабаром ми будемо на роздоріжжі й повернемо до Гельмової долини, де передучора відбулася битва.

Піпін на якийсь час притих. Він прислухався, як Ґандалф щось тихенько наспівував, бурмотів короткі римовані уривки різними мовами, а внизу пролітали милі. Нарешті чарівник перейшов до пісні, в якій гобіт розібрав слова: кілька рядків долетіли до його вух крізь шум вітру.

Гінкі королі Тричі по три Що привезли з заморських земель? Сім зір крізь шторми, Каменів сім і одне Біле древо.

— Ти про що, Ґандалфе? — запитав Піпін.

— Згадував дещо з Пісень Знання, — відповів чарівник. — Гобіти, мабуть, їх забули, якщо взагалі знали.

— Ні, не все забули, — сказав Піпін. — І в нас багато своїх пісень, які тебе, мабуть, не цікавлять. Але цієї я ще ніколи не чув. Що це за сім зір і сім каменів?

— Палантири стародавніх королів, — відповів Ґандалф.

— А що це таке?

— Це слово значить «той, що бачить далеко». Ортханський камінь — один із них.

— Отже, його не… його не Ворог створив? — затнувся Піпін.

— Ні, — мовив Ґандалф. — Не Саруман. Ні йому, ні Сауронові на це не вистачило б уміння. Палантири прийшли з Елдамару, що лежить за Вестернесом. Створили їх нолдори, можливо, і сам Феанор, так давно, що роками не виміряти. Але немає нічого такого, що би Саурон не обернув на зло. На згубу Саруманові! Як я мислю зараз, це і було його падінням. Небезпечні для нас усіх витвори мудрості, глибшої за ту, якою володіємо ми самі. Та він сам винен. Дурень він, що тримав палантир у таємниці, тільки для себе самого. Ані слова не сказав нікому з Ради. А ми і не згадували про долю палантирів Ґондору після тих руйнівних воєн. Люди про ці камені майже забули. Навіть у Ґондорі про їхнє існування було відомо небагатьом; дунадани Арнору пам'ятали про них тільки з Пісень Знання.

— А як їх використовували люди давнини? — запитав Піпін, утішений і здивований, що одержує відповіді на стільки запитань.

— З допомогою каменів зазирали на велику відстань і обмінювалися думками, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб вони тривалий час керували королівством Ґондору та зберігали його цілісність. Камені розмістили в Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі й Ортханку в кільці Ізенґарда. А найголовніший із них був під Зоряним Куполом в Осґіліаті до його зруйнування. Три інші були десь аж на Півночі. У домі Елронда вважають — що в Аннумінасі й Амон-Сулі, а Камінь Еленділа — на Пагорбах Веж неподалік від Мітлонда в Місячній Затоці, де причалюють сірі кораблі.

Усі палантири були пов'язані один з одним, а палантирами з Ґондору завжди керував камінь із Осґіліата. І тепер виявилося, що, як скеля Ортханка витримала випробування часом, так і палантир вежі зберігся. Та сам він міг показувати лише невиразні образи речей, віддалених у просторі та часі. Саруман, без сумніву, з цього користав; однак здавалося, що задоволений він не був. Він зазирав усе далі й далі, поки не накинув оком на Барад-дур. І тут він упіймався!

Хтозна, де зараз загублені Камені Ґондору й Арнору: чи поховані під землею, чи затонули у глибинах? Але принаймні один із них мав зберігатись у Саурона, і той використовував його з власною метою.

Можливо, то був Ітільський камінь, адже Саурон давно захопив Мінас-Ітіль і перетворив його на погане місце, яке тепер називається Мінас-Морґул.

Тепер легко уявити, як швидко втрапив у пастку і не зміг вирватися з неї блудний погляд Сарумана; й відтоді ним керували здаля, залякуючи, якщо не вдавалося переконати. Спіймався, хто кусався — шуліка в пазурах орла, павук у сталевому павутинні! Цікаво, чи віддавна його примушують постійно підходити до своєї кулі за вказівками і чи віддавна ортханський камінь так кориться Барад-дуру, що туди вмить звертаються погляд і думка кожного, в кого воля не така міцна, як алмаз? А як притягує ця куля! Хіба я цього не відчув? Навіть зараз моє серце прагне випробувати волю, перевірити, чи зумію я вирвати її з-під влади Ворога і спрямувати, куди хочеться мені, — через широкі простори води та часу подивитися на Тіріон Прекрасний, побачити неймовірний розум і руки Феанора за роботою, коли ще квітли Біле Дерево і Золоте.

Ґандалф зітхнув і замовк.

— Шкода, що я не знав цього раніше, — сказав Піпін. — Я не розумів, що робив.

— О ні, розумів, — заперечив Ґандалф. — Ти знав, що поводишся погано та по-дурному; ти сам собі це говорив, але не послухався. А я не сказав тобі всього цього, бо тільки зараз, у дорозі, обдумавши те, що сталося, я сам нарешті все зрозумів. А якби я і розказав раніше, це не послабило би твого бажання і не полегшило би боротьби з ним. Навпаки! Ні, найкраще навчишся тоді, коли обпечеш руку. Після такого добре втямиш пораду не пхатися до вогню.

— Уже втямив, — сказав Піпін. — Хай навіть усі сім каменів покладуть переді мною, я очі заплющу, а руки — в кишені.

— Дуже добре! — посміхнувся Ґандалф. — На це я і сподівався.

— Але я хотів би знати… — почав був Піпін.

— Змилуйся! — вигукнув Ґандалф. — Якщо я маю відповідати на всі питання, щоби вдовольнити твою цікавість, то до кінця моїх днів я тільки цим і займатимуся. Що ще ти хочеш знати?

— Назви всіх зірок і всього живого, всю історію Середзем'я та Наднебесся, а ще — про Розлучні Моря, — засміявся Піпін. — Аякже! Хіба можна менше? Та мені не конче сьогодні. Щойно ж я задумався, що то була за чорна тінь. Я чув, як ти кричав: «Посланець Мордору!» Що то було? І чого йому було треба в Ізенґарді?

— То був Чорний Вершник на крилах, Назґул, — сказав Ґандалф. — Він міг забрати тебе до Темної Вежі.

— Але ж він не по мене прилетів, правда? — тремтячим голосом запитав Піпін. — Тобто він не знав, що я…

— Певно, що не знав, — мовив Ґандалф. — Від Барад-дура до Ортханка двісті чи й більше ліг пташиного польоту, і навіть Назґулові на це потрібно кілька годин. Але Саруман, звісно, зазирав у Камінь із дня орківської облави, і я переконаний, що його потаємних думок було прочитано більше, ніж він хотів. Посланця послали, щоби з'ясувати, чим займається Саруман. Думаю, після того, що трапилося сьогодні вночі, прилетить іще один посланець. І дуже швидко. Тож Саруман увесь потрапить у пастку, в яку вже просунув руку. У нього немає бранця, якого треба відіслати до Мордору. У нього немає Каменя, щоби відповісти на виклик. Саурон думатиме, що Саруман приховує бранця і навмисне не користується Каменем. Навіть якщо Саруман скаже правду посланцеві, це йому не допоможе. Бо хоч Ізенґард і зруйнований, проте Саруман в Ортханку — у безпеці. Хоче він того чи ні, а виглядатиме бунтівником. Але ж він відмовився піти з нами, щоб уникнути саме цього! Що він робитиме в такій ситуації, не маю уявлення. Поки він в Ортханку, то ще, гадаю, зможе чинити опір Дев'ятьом Вершникам. Принаймні може спробувати. Наприклад, затримати Назґула або вбити ту істоту, на якій той тепер літає. У такому разі нехай Роган пильнує своїх коней!

Але мені важко сказати, добре це для нас чи погано. Можливо, лють на Сарумана сплутає або перекреслить якісь плани Ворога. А може, він дізнається, що там був я і стояв на сходах Ортханка… з гобітами на хвості. Або що нащадок Еленділа живий і стояв поруч зі мною. Якщо роганські обладунки не обдурили Червослова, то він запам'ятав Араґорна та його титул. Оцього я і боюся. Тож ми летимо — та не від небезпеки, а до ще більшої загрози. Кожен крок Тінебора наближає тебе до Землі Тіні, Переґріне Туку!

Піпін не відповів, тільки щільніше загорнувся у плащ, мовби його пронизав раптовий холод. Під ними летіла сіра земля.

— Поглянь! — сказав Ґандалф. — Перед нами долини Західного Фолду. Тут дорога повертає на схід. Ота темна тінь — вхід до Гельмового Яру. Там лежать Аґларонд і Осяйні Печери. Не розпитуй про них. Звернися при нагоді до Ґімлі — й уперше в житті одержиш відповідь довшу, ніж треба. Бо сам ти печер не побачиш, принаймні не в цій подорожі. Невдовзі вони вже будуть позаду.

— А я думав, ти хотів зупинитися біля Гельмового Яру, — сказав Піпін. — Куди ж ми прямуємо?

— До Мінас-Тіріта, доки нас іще не затопило море війни.

— Ох! А це далеко?

— Ліги ліг, — відповів Ґандалф. — Утричі далі, ніж до Золотого Палацу короля Теодена, а туди понад сто миль на схід по прямій, як літають посланці Мордору. Тінеборові доведеться скакати довшою дорогою. Хто виявиться прудкішим?

До ранку — а це ще кілька годин — зупинятися не будемо. Та потім навіть Тінеборові треба буде відпочити в якійсь ущелині між горами — сподіваюся, в Едорасі. Ти ж спробуй заснути! З першим проблиском світанку побачиш золотий дах дому Еорла. А ще через два дні — пурпурову тінь під горою Міндоллуїн і білі стіни вежі Денетора.

А тепер уперед, Тінеборе! Лети, мій коню, лети, як ще ніколи не літав! Ми на твоїй рідній землі, де кожен камінчик тобі знайомий. Лети! Уся надія на швидкість!

Тінебор закинув голову і голосно заіржав, ніби сурма покликала його до бою. Кінь рвонув уперед. Іскри сипонули з-під копит; ніч струменіла над ним.

Коли Піпін уже поволі провалювався в сон, у нього з'явилося дивне враження: він і Ґандалф нерухомі, мов каміння, посаджені на статую коня на бігу, тоді як земля крутиться під копитами під шум сильного вітру.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

I. Приборкання Смеаґола

— Ну, пане, втрапили ми з вами в халепу, — зітхнув Сем Правоніг. Він стояв біля Фродо, понуро опустивши плечі, і примруженими очима вдивлявся в темряву. Був вечір третього дня, відколи вони втекли із Загону, а може, так їм здавалося: вони втратили лік годинам, долаючи голі, кам'янисті схили Емін-Муїлу, то повертаючись назад, бо не знаходили дороги вперед, то виявляючи, що по колу забрели туди, де вже були кілька годин тому. Однак загалом вони таки просувалися на схід, по змозі тримаючись зовнішнього хребта цієї дивовижної плутанини гір. Але схили відрогів виявлялися крутими, високими та непрохідними і нависали над рівниною; внизу, біля підніжжя, лежали сірі гнилі трясовини без жодних ознак життя, і над ними навіть птахи не пролітали.

Гобіти стояли на краю високого урвища, скелястого та похмурого, підніжжя його огортала імла; позаду них здіймалось узгір'я, над яким пливли низькі хмари. Холодний вітер віяв зі сходу. На безформних землях попереду опускалися сутінки — гнила зелень трясовин тьмяніла до понурого бурого кольору. Андуїн, який виблискував удень, коли сонце проривалося крізь хмари, тепер ховався в пітьмі далеко праворуч. Але гобіти не дивилися за Ріку, в бік Ґондору, туди, де залишилися їхні друзі та землі людей. Погляди звертали вони на південь і схід, де на порозі близької ночі далекими горами нерухомого диму зависла темна смуга. Час від часу на межі неба та землі спалахував ледь помітний червоний вогник.

— Ото халепа! — зітхнув Сем. — Це єдине відоме нам місце на всій землі, якого нам не хочеться бачити зблизька; і водночас це саме те місце, куди ми намагаємося потрапити! І саме туди потрапити не можемо. Ніяк. Виглядає на те, що ми пішли не тією дорогою. Злізти тут не можемо, а якщо і вдасться, то опинимось у смердючій трясовині, ручуся. Фу! Чуєте? — Він потягнув носом повітря.

— Так, чую, — відповів Фродо, але не ворухнувся, а далі вдивлявся в далечінь, не зводячи очей із темної смуги та спалахів вогню. — Мордор! — шепнув він ледве чутно. — Якщо я повинен іти, то краще вже дістатися туди чимшвидше і покласти всьому край! — Він здригнувся. Вітер був холодний, до того ж насичений смородом гнилого болота. — Гаразд, — мовив нарешті Фродо, відриваючи погляд від обрію, — халепа це чи ні, та не стояти ж нам тут усю ніч. Пошукаємо якогось захистку і переночуємо; може, завтра знайдеться стежка.

— А може, післязавтра або післяпіслязавтра, — буркнув Сем. — Або ніколи. Ми не туди пішли.

— Не знаю, — мовив Фродо. — Гадаю, мені так призначено — іти до тієї Тіні, тому дорога знайдеться. От тільки на добро чи на зло обернеться вона? Єдина наша надія була на швидкість. Зволікання на руку нашому Ворогові — й ось ми тут: застрягли. Може, нами керує воля Темної Вежі? Я все робив не так. Мені слід було давним-давно покинути Загін і зайти з півночі східним берегом Ріки, повз Емін-Муїл, а далі через Рівнину Битви до перевалів Мордору. Але тепер нам самим знайти дорогу назад неможливо, й орки нишпорять східним берегом. Я втомився, Семе. Я не знаю, що робити. Що у нас залишилося з харчів?

— Тільки ті, як їх… лембаси, пане Фродо. Та їх достатньо. Краще вже вони, ніж нічого. Хоч і не думав я, вперше їх скуштувавши, що коли-небудь мені захочеться чогось іншого. А от зараз хочу: окраєць звичайного хліба і кухоль — ну, хоч півкухля — пива добре би пішли. Прихопив зі собою всіляке кухонне начиння з останнього табору, і що з того? Нема як розкласти вогнище, та і варити нічого — навіть трави немає!

Вони зійшли в кам'янисту западину. Призахідне сонце оточили хмари, й ніч опустилася швидко. Спали неспокійно, постійно крутилися від холоду, примостившись між великими зубчастими шпилями вивітреного каменю, який принаймні захищав їх від східного вітру.

— Ви їх бачили, пане Фродо? — запитав Сем, коли вони попрокидалися рано-вранці й сиділи, задубілі від холоду, пережовуючи крихти лембасу.

— Ні, — відповів Фродо. — Уже другу ніч нічого не бачив і не чув.

— І я теж. Бр-р! У мене від тих очисьок усе всередині перевертається! А може, ми вже його здихалися, цього нещастя? Ґолум! Добрався би я до його горлянки, він би в мене заґелґотав.

— Сподіваюсь, у цьому не буде потреби. Не знаю, як він нас вистежив; але, здається, знову відстав. На цьому сухому голому ґрунті ні слідів, ані запаху, навіть для його нюху.

— Сподіваюся, так воно і є, — сказав Сем. — Хотілося би спекатися його назавжди!

— Добре би, — погодився Фродо, — та все ж він не найбільша наша проблема. Як би нам вибратися з цих гір! Мені тут не подобається: так, ніби я нічим не прикритий зі сходу, лише мертві рівнини між мною і Тінню. А там — Око. Ходімо! Сьогодні мусимо якось зійти вниз.

Минув ранок, день хилився до вечора, а вони все дерлися скелястим хребтом, не знаходячи виходу.

Часом у тиші цієї пустельної місцини їм учувалися невиразні звуки, мовби скотився камінь чи прочалапали по скелі чиїсь босі ноги. Та коли гобіти завмирали і прислухалися, то чули тільки, як вітер свистить серед скель, — проте навіть це нагадувало їм тихий звук подиху крізь гострі зуби.

Протягом усього дня їхньої подорожі зовнішній хребет Емін-Муїлу поступово завертав на північ. Уздовж краю він був плаский і широкий, безладно завалений уламками вивітреної породи, подекуди поораний жолобами, які круто вели вниз до глибоких тріщин на поверхні крутосхилу. Щоби знайти прохід у цих розколинах, які ставали щоразу глибші і траплялися дедалі частіше, Фродо та Сем забирали ліворуч, віддаляючись від краю, і не помітили, як уже кілька миль повільно, та невпинно сходили вниз: край урвища опускався до рівня низин.

Нарешті їм довелося зупинитися. Хребет круто завертав на північ, і перетинав його глибокий рів. На протилежному боці хребет знову здіймався на величезну висоту: попереду бовваніла сіра, прямовисна скеля, наче тесана гострим ножем. Далі йти вони не могли і мусили повертати або на захід, або на схід. Але шлях на захід був би складний і довгий і тільки завів би їх углиб нагір'я; а зі сходу на них чекало зовнішнє урвище.

— Доведеться спускатись у цей рів, Семе, — сказав Фродо. — Подивимося, куди він нас виведе!

— До прірви, от побачите, — мовив Сем.

Розколина виявилася довшою та глибшою, ніж здавалася на перший погляд. Трохи нижче вони натрапили на сучкуваті хирляві деревця, перші за багато днів, — переважно покручені берізки, а подекуди ялинки. Багато дерев були сухі і мертві, до серцевини обшарпані східними вітрами. Колись, у тепліші дні, тут, напевно, ріс густий бір, але тепер дерева закінчилися за якихось п'ятдесят ярдів, хоча порохняві пні дерлися майже до самого краю урвища. Дно западини вздовж тріщини у скелі було завалене уламками каміння й різко спадало додолу. Коли гобіти нарешті добралися до його кінця, Фродо нахилився і обережно визирнув.

— Дивися! — сказав він. — Мабуть, ми пройшли чимало, а може, то скеля опустилася. Тут уже набагато нижче, і, здається, легше зійти.

Сем став на коліна і неохоче виглянув із-за краю. Потім озирнувся на високу скелю, що здіймалася ліворуч.

— Легше! — буркнув він. — Ну, гадаю, вниз іти завжди легше, ніж догори. Хто не літає, може скочити!

— Далеко доведеться стрибати, — сказав Фродо. — Десь, ну… — він зміряв поглядом відстань, — думаю, близько вісімнадцяти сажнів. Не більше.

— Для нас вистачить! Ух! Як же я не терплю висоти! Але дивитися — то не злазити.

— Усе одно треба спробувати; думаю, тут ми могли би злізти. Бачиш, скеля в цьому місці не така крута, як раніше.

І справді, гора вже не була прямовисна, а полого сходила додолу. Вона здавалася величезним валом чи хвилерізом, чий фундамент посунувся так, що вся кладка перекосилась і потріскалась, і камінні брили місцями повипиналися, мов широкі сходинки.

— І якщо ми хочемо спробувати, то найкраще зробити це вже, — продовжив Фродо. — Сьогодні рано сутеніє. Збирається на грозу.

Туманні обриси гір на сході губились у ще глибшій чорноті, що простягалася на захід довгими рукавами. Звіявся вітер, принісши далеке гарчання грому. Фродо вдихнув повітря і тривожно глянув на небо. Він затягнув пояс поверх плаща і закинув свою легку торбу на спину; тоді підступив до краю.

— Я спробую.

— Дуже добре! — похмуро мовив Сем. — Тільки я піду перший.

— Ти? — здивувався Фродо. — Але ж ти не хотів лізти?

— Я і тепер не хочу. Але так підказує здоровий глузд: нижче поставити того, хто швидше послизнеться. Я не хочу впасти вам на голову — нема сенсу вбиватись обом під час одного падіння.

Не встиг Фродо і рота розкрити, як Сем присів, перекинув ноги через край урвища і обернувся, намацуючи ногами опору. Не відомо, чи робив він коли-небудь у житті так холоднокровно щось хоробріше або щось нерозсудливіше.

— Ні, Семе! Ну, й упертий же осел! — зупинив його Фродо. — Ти ж допевне заб'єшся. Хіба можна лізти навмання? Вернися! — Він підхопив Сема під пахви і витяг назад. — Почекай тут, будь терплячий! — Тоді знову ліг і зазирнув униз; швидко сутеніло, хоча сонце ще не сіло. — Мені здається, ми впораємося, — сказав він через хвилину. — Я пройду; і ти пройдеш, якщо не втратиш голови й ітимеш слід у слід за мною.

— Не розумію, як можна бути таким упевненим? У цих сутінках не видно дна. А якщо там не буде за що зачепитися ні ногою, ні рукою?

— То полізу назад.

— Легко сказати, — зітхнув Сем. — Краще почекаємо до світанку.

— Ні! Це в найгіршому разі! — мовив Фродо з несподіваним запалом. — Мені шкода кожної години, кожної хвилини. Я спробую злізти. А ти не йди за мною, поки не покличу.

Схопившись за край урвища, він обережно посунувся вниз, і аж коли витягнувся на повен зріст, уперся пальцями ніг у вузенький уступ.

— Є перший крок! — сказав він. — Цей уступ розширюється вправо. Можна стояти, не тримаючись руками. Зараз я… — мова його раптом урвалася.

Темрява, стрімко насуваючись, наплинула зі сходу і проковтнула небо. Просто над їхніми головами зі сухим тріском луснув грім. Палюча блискавка вдарила в гори. Потім налетів вихор, а з ним, вплітаючись у його рев, — пронизливий вереск. Гобіти чули такий крик ще у Прилуках, коли втікали з Гобітона, і навіть там, у лісах Ширу, він морозив кров. А тут, у пустелі, жахав ще більше: пронизував душу холодними лезами страху та відчаю, зупиняючи серце і перехоплюючи подих. Сем упав долілиць. Фродо мимоволі відпустив опору, затуляючи вуха руками. Він похитнувся, оступився і з жалібним криком посунувся додолу.

Сем почув крик і підповз до самого краю урвища.

— Пане, пане! — кликав він. — Пане Фродо!

Відповіді не було. Сем увесь тремтів, але набрав у легені повітря і ще раз крикнув:

— Пане Фродо!

Вітер, здавалося, задував голос назад до горла, та коли відлетів, прогуркотівши над ущелиною, до Сема долинув ледве чутний відгук:

— Усе добре, все добре! Я тут. Але нічого не бачу.

Фродо гукав слабким голосом. Насправді ж він був досить близько. Він не впав, а зісковзнув по стіні, приземлившись кількома ярдами нижче на широкому карнизі. На щастя, схил у цьому місці був косий, і вітер притиснув Фродо до скелі так, що впасти було неможливо. Якусь хвилю він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменю і слухаючи, як стугонить серце. Але чи то згустилася темрява, чи ще щось — він нічого не бачив. Чорна ніч навкруги. Уже подумав, чи раптом не осліп. Потім глибоко вдихнув повітря.

— Вертайтеся! Вертайтеся! — чув він голос Сема з темряви угорі.

— Не можу. Нічого не бачу. Не маю за що вчепитися.

— Як вам допомогти, пане Фродо? Як вам допомогти? — крикнув Сем і перехилився через край, забувши про небезпеку. Чому господар нічого не бачить? Звісно, темно, та не настільки ж. Він добре бачив Фродо — сіру самотню фігурку, розпластану на скелі. Та дотягнутися до нього рукою він не міг.

Знову ляснув грім; і тоді пішов дощ. Злива з градом спіпучою стіною повалила на скелю, пронизливо холодна.

— Я спускаюся до вас! — закричав Сем, хоча чим він міг допомогти, не знав.

— Ні, ні! Зачекай! — прокричав Фродо, тепер голосніше. — Мені вже краще. Зачекай! Без мотузки все одно нічого не зробиш.

— Мотузка! — зойкнув Сем і заговорив сам до себе, збуджено і радісно. — Ну, хіба ж не варто на кінці тієї мотузки повісити мене на науку недоумкам! Дурень пустоголовий, ось ти хто, Семе Правоноже: так мене частенько називав мій Дідусь і казав правду. Мотузка!

— Ну, годі вже базікати! — гукнув Фродо; він уже прийшов до тями, Сем і смішив його, і дратував. — Дай спокій своєму Дідусеві! Хочеш переконати себе, що в тебе є мотузка в кишені? Якщо так, то мерщій її сюди!

— Є, пане Фродо, в моїй торбі. Носився з нею сотню миль, і от зовсім забув!

— Ну, то кидай мені кінець!

Сем швиденько розв'язав свій мішок і попорпався в ньому. На дні знайшовся клубок шовковистої мотузки, сплетеної ельфами Лорієну. Кінець мотузки він кинув Фродо. Темрява мовби спала Фродо з очей, чи то повернувся його зір. Він помітив тонкий шнур, що звисав ізгори, і йому здалося, що той ледь-ледь відсвічує сріблом. Коли Фродо зосередив погляд на світляній точці в темряві, голова перестала крутитися. Міцно обв'язавшись кінцем мотузки довкола пояса, він обіруч учепився за неї.

Сем відійшов на кілька ярдів назад, уперся ногами в пень і щосили потягнув за мотузку. Допомагаючи собі ногами, Фродо видерся нагору і повалився на землю.

Грім гуркотів і гарчав удалині, злива не вщухала. Гобіти заповзли углиб розколини, але і там не знайшли прихистку. Згори збігали струмки дощівки; невдовзі камінням уже мчав бурхливий пінявий потік і виливався зі щілини, мов із водостічної труби великого даху.

— Мене би там затопило або взагалі знесло, — сказав Фродо. — Як добре, що в тебе була мотузка!

— Краще би я згадав про неї раніше, — зітхнув Сем. — Ви, може, пам'ятаєте, як ельфи на прощання поклали нам у човни по мотузці? Ті линви мені так сподобалися, що один моток я вкинув до торби. Таке враження, ніби було це сто років тому. «Вона вам не раз придасться», — пояснив ельф, — то був, здається, Галдір. І сказав правду.

— Шкода, що я не прихопив іще однієї мотузки, — сказав Фродо.

— Та я покидав загін із таким поспіхом і в такому сум'ятті. Було б у нас їх дві, то могли би спуститися додолу. Цікаво, яка вона завдовжки?

Сем заходився поволі намотувати мотузку на руку.

— П'ять, десять, двадцять… близько тридцяти ліктів, — мовив він нарешті.

— Хто би подумав! — здивувався Фродо.

— Ах! Нічого дивного! Ельфи — такий чудовий народ. На вигляд тоненька, але міцна; в руках м'яка, як тісто, а легка ж яка! Чудовий народ, одне слово!

— Тридцять ліктів, — задумливо повторив Фродо. — Думаю, цього вистачить. Якщо гроза мине, доки споночіє, спробую спуститися.

— Дощ уже вщухає. Та, пане Фродо, краще не ризикуйте в пітьмі! Не знаю, як ви, та у мене цей вереск іще дотепер у вухах. Схоже було на Чорного Вершника — тільки чомусь згори, ніби він летів. Думаю, найкраще буде залягти в цій щілині до ранку.

— А я думаю, що ні хвилини не просиджу тут довше, ніж треба, над цією драговиною на видноті в Темної Країни.

З цими словами він підвівся і знову пішов визирати з ущелини. Небо на сході прояснювалося. Запона грози, розхристана та волога, підіймалась, і головне бойовище розпростерло крила над Емін-Мушом, над яким на якийсь час зависла темна думка Саурона. Там гроза повернула, стріляючи блискавками та градом у долину Андуїну і кидаючи на Мінас-Тіріттінь із погрозою війни. Тоді, опустившись над горами, поволі розповзлася над Ґондором і околицями Рогану, аж поки вершники, котрі поспішали степами на захід, не побачили, як її чорні вежі рухаються вслід за сонцем. А тут, над пустелею та болотами, знову відкрилося чисте темно-синє небо і з'явилося кілька блідих зірок, наче білих дірочок у шатрі над рогатим місяцем.

— Як приємно знову бачити, — мовив Фродо, глибоко вдихаючи повітря. — Уявляєш, я вже подумав, що осліп! Від блискавки чи від чогось іще гіршого. Нічогісінько не бачив, доки не опустилася ця мотузка. Вона мовби світилася.

— Вона справді як срібна в темряві, — сказав Сем. — Я раніше цього не помічав, бо, кинувши її в мішок, так і не витягав. Але якщо ви налаштовані спускатися, пане Фродо, то як же це зробити? Тридцять ліктів, або ж вісімнадцять сажнів, — це менше, ніж висота урвища.

Фродо замислився на хвилину.

— Прив'яжи її до цього пенька, Семе! Тепер буде так, як ти хотів — підеш перший. Я потроху відпускатиму мотузку, а ти лише відштовхуйся руками та ногами від скелі. Щоправда, якщо зможеш опертися на якийсь уступ, то даси мені перепочити. А коли зійдеш ти — піду я. Зі мною вже все гаразд.

— Дуже добре, — відповів Сем похмуро. — Хай буде те, що має бути!

Він узяв мотузку і обв'язав її довкола найближчого до урвища пня; другим кінцем обмотав себе довкола пояса. Він неохоче обернувся і приготувався вдруге перелізти через край.

Спуск, однак, виявився не таким складним, як він собі уявляв. Мотузка додавала йому впевненості, хоча він кілька разів, зиркаючи вниз, заплющував очі. Було тільки одне небезпечне місце без жодної опори, де стіна йшла прямовисно, а потім навіть різко тікала з-під ніг, і він зірвався, повиснувши на сріблястому шнурі. Та Фродо тримав мотузку міцно й опускав його поволі, тож усе обійшлося. Найбільше Сем боявся, що мотузка закінчиться, коли він буде високо над землею, та в руках у Фродо залишалося ще кілька витків, коли Сем став ногами на ґрунт і вигукнув: «Я вже тут!» Фродо добре чув його голос, але розгледіти не міг — сірий ельфійський плащ розчинився в сутінках. Фродо спускався трохи довше. Він обмотав мотузку довкола пояса, вкоротивши її так, аби в разі падіння вона його підстрахувала; однак він намагався не послизнутися, на відміну від Сема, не дуже довіряючи тонкій сірій линві. Проте у двох місцях він таки мусив покластися на неї: на гладкій поверхні не виявлялося жодної зачіпки навіть для міцних гобітських пальців, а уступи були задалеко один від одного. Та нарешті й він приземлився.

— Ну, ось ми і попрощалися з Емін-Муїлом! — вигукнув Фродо. — Цікаво, що ж далі? Хтозна, чи не забракне нам невдовзі твердого надійного ґрунту під ногами.

Однак Сем ніяк не відреагував: він дивився вгору.

— Дурні! — вигукнув він. — Йолопи! Моя люба мотузочка! Вона прив'язана до пенька, а ми тут, унизу. Кращої драбинки для цього підлого Ґолума не придумаєш. Ще варто залишити дороговказ, аби знав, куди ми пішли! Я так і думав, що все видавалося занадто легко.

— Якщо винайдеш спосіб, як одночасно спуститися по мотузці й забрати її зі собою, то можеш віддати мені звання дурня, чи як там тебе називав твій Дідусь. Вилізь назад, відв'яжи і стрибай униз, якщо хочеш!

Сем почухав потилицю.

— Прошу пробачення, та я нічого не можу придумати. Але і залишати її не хочеться — це правда. — Він погладив кінець мотузки і легенько смикнув. — Шкода розлучатися з нею, адже вона з ельфійського краю. Може, сама Ґаладріель її сплела. Ґаладріель, — пробурмотів він, сумовито похиливши голову.

Він подивився вгору і смикнув мотузку, мов на прощання, але та, на превеликий подив обох гобітів, зісковзнула з обриву. Сем повалився горілиць, а довгі сірі кільця згорнулись у нього на грудях. Фродо засміявся:

— Хто в'язав вузли? Добре, що хоч протрималися рівно стільки, скільки було треба. Подумати лише — я довірив тобі своє життя!

Сем не сміявся.

— Можливо, я не мастак лазити по скелях, пане Фродо, — образився він, — але на мотузках і вузлах я трохи знаюся. Це, як кажуть, сімейне. Мій дід, а за ним мій дядько Енді, старший брат мого Дідуся, багато років був линварем. І я зав'язав добрий вузол, не гірше за будь-кого зі Ширу.

— Значить, мотузка десь перетерлась об камінь.

— Закладаюся, що ні! — ще більше образився Сем. Він уважно роздивився її кінець. — Не перетерлася, таки ні. Анітрішки!

— Тоді залишається вузол.

Сем похитав головою і промовчав. Він обмацав усю мотузку від кінчика до кінчика.

— Говоріть, що хочете, пане Фродо, — мовив він нарешті, — а я думаю, що вона сама повернулася, коли я покликав.

Він змотав її і з ніжністю спакував у свій мішок.

— Вона повернулася, — погодився Фродо, — і це найголовніше.

— А зараз нам треба подумати, що робити далі. Незабаром ніч. Дивися, які гарні зірки, а який місяць!

— На душі стає радісно, правда? — мовив Сем, глянувши на небо.

— Якісь вони… ельфійські. І місяць росте. У цих хмарах його днів два-три не було видно. Уже навіть проливає світло.

— Так, але до повні ще кілька днів. Гадаю, не варто йти через болото при світлі півмісяця.

З настанням сутінків вони продовжили подорож. За якийсь час Сем обернувся й окинув оком пройдений шлях. Місце спуску тепер здавалося чорною подряпиною на сірій скелі.

— Добре, що мотузку забрали, — сказав він. — Тепер нехай цей розбійник розв'язує головоломку. Нехай почалапає своїми лаписьками по цих уступах!

Від підніжжя скелі пішли пустищем, вибираючи дорогу між завалами каміння, вологого та слизького після зливи. Місцевість усе ще йшла круто вниз. Не встигли далеко відійти, як шлях раптом перетнула канава, що чорно зяяла під ногами. Вона була доволі вузька, та все ж заширока, щоби стрибати через неї в сутінках. Гобітам здалося, що на дні дзюрчала вода. Ліворуч канава завертала на північ, знову до гір, тож у тому напрямку було не пройти, принаймні затемна.

— На мою думку, нам варто піти вздовж хребта на південь, — запропонував Сем. — Може, знайдемо якийсь затишний куточок або навіть печеру.

— Гаразд, — відповів Фродо. — Я втомився й уже не можу пробиратися серед цього каміння — хоч і не хочу зволікати. Стелилася би перед нами рівна стежка, то я би йшов, поки ноги не повідбивав би.

Уздовж нерівного підніжжя Емін-Муїлу йти було нелегше. Ані прихистку, ні западини Сем так і не знайшов — самі лише голі кам'янисті схили попід скелею, що ставала все вищою та стрімкішою. Нарешті, геть знесилені, гобіти просто попадали на землю біля валуна, що лежав неподалік від урвища. Там вони трохи посиділи, зажурено притулившись один до одного в холодній кам'янистій ночі й марно намагаючись побороти сон. У чистому небі високо піднявся місяць. Його слабке біле сяйво висвітило поверхні скель і залило холодні насуплені стіни урвища, і широка невиразна темрява перетворилася на блідо-сіру пелену, покреслену чорними тінями.

— Знаєш, Семе, — сказав Фродо, підводячись і щільніше загортаючись у плащ, — візьми мою ковдру і трохи поспи. Я піду прогуляюся, повартую. — Раптом він напружився і, нахилившись, ухопив Сема за рукав. — Що це? — прошепотів він. — Глянь он туди, на скелю.

Сем подивився і зі свистом вдихнув крізь зуби повітря.

— Сссс! Ось що це таке. Це той Ґолум! От зміюка! А я ж було думав, ми запаморочили йому голову нашим спуском по скелі! А ти глянь на нього! Повзе, мов павучисько по стіні.

По стіні урвища, прямовисній і зовсім гладкій у блідому сяйві місяця, рухалася, розчепіривши тоненькі кінцівки, дрібна чорна істота. Мабуть, її спритні пальці намацували такі щілини та виступи, яких жодному гобітові не помітити, але виглядало, ніби вона просто крадеться скелею вниз на липких лапах, мов якась величезна хижа комаха. Істота повзла головою донизу, наче винюхуючи дорогу. Час від часу поволі підводила голову, повертаючи її назад на довгій худій шиї, і тоді гобіти бачили два бліді мерехтливі вогники — очі, які зиркали на місяць і знову швидко зникали під повіками.

— Думаєте, він бачить нас? — запитав Сем.

— Не знаю, — тихо відповів Фродо. — Мабуть, ні. Навіть друзям важко було би помітити нас у цих плащах: у такій пітьмі я сам не бачу тебе навіть за кілька кроків. І я чув, він не зносить ані Сонця, ні Місяця.

— То чого ж він лізе саме сюди?

— Тихенько, Семе! — сказав Фродо. — Може, він нас занюхав. І слух у нього гострий, як в ельфів. Думаю, він щось почув: мабуть, наші голоси. Коли ми спускалися, то зчинили багато галасу; та ще і хвилю тому говорили заголосно.

— Ну, і набриднув же він мені, — сказав Сем. — Надто часто потрапляв мені на очі, я з ним зараз поговорю. Цього разу ми його не випустимо.

Насунувши на обличчя сірий каптур, Сем крадькома підібрався до скелі.

— Обережно! — прошепотів Фродо, йдучи слідом. — Не злякай його! Він набагато небезпечніший, аніж здається.

Чорна повзуча тінь здолала вже три чверті шляху і була десь за п'ятдесят футів над підніжжям. Гобіти спостерігали, завмерши, мов камінці, в затінку великого валуна. Здавалося, що Ґолум підповз до складного місця, а може, його щось збентежило. Вони чули його посапування і різкі подихи зі свистом, що звучав, мов лайка. Він підвів голову, і гобітам здалося, що вони почули, як він сплюнув. Тоді знову поповз. Тепер уже було чути його скрипучий і свистячий голос.

— Шша, ссе! Тихше, мій дорогессенький! Тихше, не квапсся. Не зламай ссобі шшиї, не треба, дорогессенький! Ні, дорогессенький… ґолум! — Він знову підвів голову, зиркнув на місяць і швидко замружився. — Ненавидимо, — просичав він. — Сстрашне, страшне ссвітло… ссе… шшпигує за нами, дорогессенький… ссліпить нам очі. — Він опустився нижче, і його сичання стало різкішим і виразнішим. — Де він, де він — Дорогессенький, мій Дорогессенький? Цеє нашше, нашше, ми його хоччемо. Ззлодії, ззлодії, пасекудні ззлодюжки. Де вони ссховалиссь ізз моїм Дорогессеньким? Шчоби їх сскрутило! Ненавидимо.

— Схоже, він не знає, де ми, правда? — прошепотів Сем. — І що таке його «Дорогесенький»? Невже він має на увазі…

— Шшш! — видихнув Фродо. — Він уже близько, може почути навіть шепіт.

Ґолум справді раптом завмер і закрутив величезною головою на кістлявій шиї, прислухаючись із напіврозплющеними блідими очима. Сем стримався, хоча пальці його сіпалися. Його очі, наповнені люттю й відразою, зосередилися на цьому жалюгідному створінні, що з бурмотінням і сичанням поповзло далі.

Нарешті Ґолум завис уже просто над їхніми головами, за якийсь десяток футів над землею. У цьому місці стіна вгиналась усередину, і навіть Ґолум не мав за що вчепитися. Він наче спробував обернутись і поповзти ногами вперед, але раптом із пронизливим вереском зірвався і полетів донизу, згортаючись клубком, як павук, коли перервуть його павутину.

Сем блискавкою вилетів зі сховку і двома стрибками перетнув відстань до підніжжя скелі. Не встиг Ґолум підвестися, як він уже плигнув йому на спину. Та навіть заскочений зненацька відразу після падіння Ґолум виявився небезпечнішим, аніж передбачав Сем. Довгі ноги та руки тут же обплели Сема, затиснули м'якою, та жахливо міцною хваткою і чавили його поволі, мов спрут; липкі пальці намацували шию, гострі зуби вп'ялись у плече. Сем міг лише буцати істоту в лице своєю круглою твердою головою. Ґолум сичав і плювався, але не відпускав.

Кепсько довелося би Семові, якби він був сам. Але Фродо вискочив уперед, вихопивши з піхов Жало. Лівою рукою він схопив Ґолума за рідке волосся і повернув його голову, витягнувши довгу шию Ґолума так, що білясті злі очі вп'ялись у небо.

— Відпусти його, Ґолуме! — сказав Фродо. — Це — Жало. Ти вже одного разу його бачив. Пусти, бо тепер відчуєш Жало на собі. Я переріжу тобі горло.

Ґолум відпустив Сема і зм'якнув, ніби мокра ганчірка. Сем підвівся, обмацуючи плече. Його очі палали люттю, але помститися він не зміг: жалюгідний ворог корчився на камінні і скиглив:

— Не бий насс! Не дозволяй насс бити, дорогессенький! Вони не поб'ють насс, гарнессенькі гобіти? Ми не ззробили ніччого ззлого, а вони — сстриб на насс, мов коти на бідну мишшку, сстрибнули, дорогессенький. А ми такі ссамотні, ґолум. Ми будемо хорошші, ззовссім хорошші, якшчо гобіти будуть до насс хорошші, хорошші…

— Ну, і що робити з цим? — запитав Сем. — Думаю, зв'язати, щоби не лазило більше за нами.

— Але для нас це смерть, смерть, — скиглив Ґолум. — Злі, мізерні гобіти! Зв'язати і лишити нас на холоднім камінні, ґолум, ґолум.

Сльози булькали в нього у горлі.

— Ні, — мовив Фродо. — Якщо вбивати — то треба вже. Та цього робити не можна, не зараз. О бідолаха! Він нам нічого поганого не заподіяв.

— Та невже! — обурився Сем, потираючи плече. — Ну, але ж хотів і зараз хоче, б'юсь об заклад. Задушити нас уві сні — ось чого він прагне.

— Мабуть, ти правий, — сказав Фродо. — Та річ не в тому, що він хоче.

Він на мить задумався. Ґолум притих і перестав скиглити. Сем стояв над ним насупившись.

А Фродо здалося, що він почув голоси з минулого, виразні, хоч і віддалені:

«— Який жаль, що Більбо не заколов це огидне створіння, коли мав нагоду!

— Жаль? Саме Жаль і стримав його руку. Жаль і Милосердя: не вбивати без потреби.

— Я не маю до Ґолума ніякого жалю. Він заслуговує смерті.

— Заслуговує! Згоден, що так. Багато хто з живих заслуговує смерті. А дехто з мертвих — життя. Ти можеш повернути їм життя? Тоді не поспішай засуджувати на смерть. Бо навіть наймудріші не можуть передбачити всього.»

— Гаразд, — промовив він уголос, опускаючи меча. — Я все ще боюся. Та, як бачиш, не зачеплю цієї істоти. Тепер, коли я побачив Ґолума, мені стало його шкода.

Сем утупився у свого господаря, котрий мовби розмовляв із кимось відсутнім. Ґолум підвів голову і заскавулів:

— Та-ак, ми бідолашні, дорогесенький. Нещасні, нещасні! Гобіти нас не зачеплять, хороші гобіти!

— Не зачепимо, — мовив Фродо. — Але і не відпустимо. У тобі, Ґолуме, повно люті й підлості. Підеш із нами, а ми за тобою приглянемо. Та мусиш нам допомогти. Послуга за послугу!

— Так, так, розплачусь, — сказав Ґолум, сідаючи. — Хороші гобіти! Ми підемо з ними. Знайдемо в пітьмі безпечні стежки, так, знайдем. Але куди ж вони йдуть цими холодними місцями, хотілось би знати, куди?

Він глянув на гобітів, і в його білястих примружених очах промайнула хитра іскорка.

Сем насупився і прикусив губу, та, здається, помітив у настрої господаря щось дивне і зрозумів, що переконувати його даремно. Та Сема все одно здивувала відповідь Фродо.

Фродо подивився Ґолумові просто в очі, які тут же сіпнулись і відвернулися.

— Ти, Смеаґоле, знаєш або здогадуєшся багато про що, — мовив він спокійно та суворо. — Ми, звісно ж, ідемо до Мордору. А ти, здається, знаєш туди дорогу.

— Ссе! — засичав Ґолум, затуляючи вуха долонями, немов така прямота й відкрите називання імені завдавали йому болю. — Ми здогадувались, здогадувались, — прошепотів він, — і не хочемо, щоби вони туди ішли, не хочемо. Ні, дорогесенький, не треба туди гобітам. Попіл, попіл і порох, і сспрага; і ями, ями, і орки, тиссячі орків. Хорошим гобітам — ссе — туди не треба.

— Отже, ти там бував? — наполягав Фродо. — І тебе знову тягне туди?

— Так. Так. Ні! — верескнув Ґолум. — Один раз, випадково, правда, дорогесенький? Так, випадково. Але ще раз не підемо, ні, ні!

Раптом голос і мова його змінилися, він схлипнув і заговорив, але вже не до них:

— Залиште мене, ґолум! Мені боляче. Ой, бідні мої рученята, ґолум! Я… ми… я не хочу повертатися. Не можу знайти… Я втомився… Я… ми не можемо його знайти, ґолум, ґолум, ні, ніде нема. Вони не сплять. Гноми, люди, ельфи, жахливі ельфи з ясними очима. Не можу знайти його. Ай! — Він підхопився і, сплітаючи руку в кістлявий вузол, потряс нею в бік Сходу. — Ніколи! — викрикнув він. — Не для тебе. — Тоді знову зм'як. — Ґолум, ґолум, — заскімлив він, не відводячи обличчя від землі. — Не дивиссь на нас! Забирайсся! Іди спати!

— Він не піде і не засне за твоєю командою, Смеаґоле, — сказав Фродо. — А якщо справді хочеш від нього звільнитися, тоді допоможи мені. Покажи нам дорогу до нього. І не мусиш іти з нами до кінця. Не далі, як до воріт його землі.

Ґолум знову сів і зиркнув на Фродо з-під повік.

— Він он там, — прохрипів він. — Завжди там. Орки покажуть тобі дорогу. Орків легко знайти за Рікою на сході. Не проси Смеаґола. Бідний, бідний Смеаґол зник дуже давно. Відібрали у нього його Скарб, і він пропав.

— А може, ми його знайдемо, якщо підеш із нами, — відповів Фродо.

— Ні, ні, ніколи! Він загубив свій Скарб.

— Устань! — наказав Фродо. Ґолум підвівся і позадкував до скелі.

— А тепер кажи! Коли тобі легше йти — вдень чи вночі? Ми втомилися, та, якщо тобі зручніше вночі, вирушимо негайно.

— Великі світла ріжуть нам очі, — заскімлив Ґолум. — Не при Білому Лиці, не зараз. Нехай воно сяде за гори. Спочатку собі відпочиньте, хороші гобіти.

— Тоді сядь, — наказав Фродо, — і не ворушися!

Гобіти сіли обабіч Ґолума, притулившись спинами до скелі і простягнувши потомлені ноги. Не перекинувшись жодним словом, вони зрозуміли, що якийсь час мають не спати. Місяць поволі хилився до заходу. Гори відкинули тіні, й довкола розлилася темрява. Високо в небі розгорілися яскраві зірки. Ніхто не ворушився. Ґолум сидів, підібгавши ноги й упершись підборіддям у коліна, долоні розпластав по землі, очі заплющив; але він був напружений, ніби думав чи до чогось прислухався.

Фродо подивився на Сема. Їхні очі зустрілись, і обоє все зрозуміли. Вони розслабилися, відкинувши голови й нібито заплющивши очі. Невдовзі було чути їхнє спокійне дихання. Руки Ґолума легенько смикнулися. Ледь помітно його голова повернулася ліворуч, тоді праворуч, відкрилася щілинка одного ока, потім другого. Гобіти ніби нічого не помічали.

Раптом із разючою спритністю і швидкістю, просто з місця, мов коник-стрибунець чи жаба, Ґолум скочив у темряву. Саме цього і чекали Фродо та Сем. Не встиг Ґолум зробити і кроку, як Сем кинувся йому на плечі. Фродо схопив утікача за ноги і повалив на землю.

— Твоя мотузка, Семе, може знову знадобитися, — сказав Фродо.

Сем вийняв мотузку.

— І куди ж це ви зібралися цими холодними землями, пане Ґолуме? — гаркнув Сем. — Хотілось би знати, еге ж, хотілось би! Іти шукати своїх друзяк-орків, закладаюсь. О підлий зраднику! Накину тобі зараз на шию цю мотузку і петлю затягну.

Ґолум лежав спокійно, навіть не намагаючись пручатися. На Сема він лише кинув швидкий злісний погляд.

— Нам треба лише якось стриножити його, — сказав Фродо. — Він має іти з нами, тому не варто зв'язувати йому ноги чи й руки, не менш важливі для нього. Один кінець прив'яжи йому до щиколотки, а другий тримай.

Фродо стояв над Ґолумом, доки Сем затягував вузол. Наслідок здивував їх обох. Ґолум заверещав тонким, несамовитим голосом. Він почав звиватися, намагаючись дотягтися до щиколотки і перекусити мотузку, і пищав безперестанку.

Нарешті Фродо переконався, що Ґолумові справді боляче; та це не могло бути через вузол. Фродо уважно обдивився все й упевнився, що вузол зовсім не тугий, навіть замало тугий. Сем був набагато лагідніший, аніж його слова.

— Що з тобою? — запитав Фродо. — Ми мусимо прив'язати тебе, щоби ти не втік, але мучити тебе не хочемо.

— Нам боляче, боляче, — сичав Ґолум. — Кусає, палить! Ельфи сплели її, кляті ельфи! Злі, жорстокі гобіти! Тому ми і хотіли втекти, дорогесенький! Ми здогадувались, що гобіти жорстокі. Вони знаються з ельфами, лютими ельфами з палючими очима. Зніміть її з нас! Нам боляче!

— Ні, я не зніму її з тебе, — сказав Фродо, — не зніму, доки… — доки ти не даси обіцянки, якій я зможу повірити.

— Клянемось робити все, що він хоче, та-ак, — сказав Ґолум, і далі звиваючись і хапаючись за щиколотку. — Нам боляче!

— Клянешся? — запитав Фродо.

— Смеаґол, — раптом виразно промовив Ґолум, широко розплющені очі спалахнули й утупились у Фродо. — Смеаґол поклянеться своїм Скарбом!

Фродо випростався, і Сема знову здивували його слова та суворий тон:

— Скарбом? Як ти смієш? Подумай!

Один їх збере й у пітьмі всіх зведе.

Цим ти хочеш поклястися, Смеаґоле? Він заволодіє тобою. Та він підступніший за тебе. Він перекрутить твої слова. Будь обережний! Ґолум зіщулився.

— Клянусь своїм Скарбом, своїм Дорогесеньким! — повторював він.

— І що обіцяєш?

— Бути дуже-дуже хорошим, — сказав Ґолум. Тоді підповз до Фродо і хрипко зашепотів: він увесь трусився, мовби перестрашений власними словами. — Смеаґол поклянеться ніколи, ніколи не допустити, щоби Скарб дістався Йому. Ніколи! Смеаґол його врятує. Але Смеаґол повинен поклястися на своєму Скарбі!

— Ні! Не на ньому, — відповів Фродо, дивлячись на Ґолума зверху вниз зі суворою жалістю. — Ти просто хочеш побачити і торкнутися його, хоча теж знаєш, що він зведе тебе з розуму. Не на ньому. Клянися ним, якщо хочеш. Бо ти знаєш, де він. Так, знаєш, Смеаґоле. Він перед тобою.

На якусь мить Семові здалося, ніби його господар виріс, а Ґолум зменшився: висока сувора постать, могутній володар, чий блиск приховує сіра хмара, а біля його ніг — скиглячий песик. Однак обоє мали дещо спільне: вони розуміли один одного без слів. Ґолум припинявся і почав ластитися до Фродо, погладжуючи його коліна.

— Геть від мене! — наказав Фродо. — Тепер клянися!

— Клянемось, та-ак, клянемось! — сказав Ґолум. — Буду служити хазяїнові мого Скарбу. Хазяїн хороший, Смеаґол хороший, ґолум, ґолум.

Раптом він заплакав і знову почав хапатися за щиколотку.

— Зніми мотузку, Семе! — звелів Фродо.

Сем неохоче підкорився. Ґолум відразу підхопився і почав стрибати довкола гобітів, мов покараний песик, якого погладив господар. Цієї миті щось у ньому змінилося. Він менше сичав і скавулів, і говорив, звертаючись уже до гобітів, а не до свого «дорогесенького». Він зіщулювався і здригався, коли вони наближалися до нього чи робили різкі рухи, і намагався не торкатися їхніх ельфійських плащів; але був приязний і навіть запопадливо намагався сподобатися. Він заходився реготати й підстрибувати при кожному жарті і навіть при кожному лагідному слові Фродо, а коли Фродо докоряв йому, то плакав. Сем узагалі розмовляв із ним мало. Він іще більше підозрював Ґолума, і цей новий, цей Смеаґол, подобався йому ще менше, ніж старий.

— Ну, Ґолуме, чи як там тебе, — сказав Сем, — рухайся! Місяць сховався, ніч минає. Час у дорогу!

— Так-так, — закивав Ґолум, стрибаючи довкола. — Ходімо, ходімо! Є тільки один прохід між південними та північними болотами. Я знайшов його, я сам. Орки туди не ходять, орки не знають дороги. Орки не ходять болотами, обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви прийшли сюди. Пощастило, що зустріли Смеаґола, так. Ідіть за Смеаґолом!

Він ступив кілька кроків уперед і озирнувся, як собака, що проситься погуляти.

— Зачекай, Ґолуме! — крикнув Сем. — Не відбігай задалеко! Я піду за тобою, а моя мотузка буде завжди напоготові.

— Ні, ні! — мовив Ґолум. — Смеаґол пообіцяв.

Вирушили глибокої ночі, при світлі яскравих зірок. Ґолум повів їх назад на північ, звідки вони прийшли; потім завернув навскіс праворуч від крутосхилу Емін-Муїлу і попровадив кам'янистими схилами додолу до широченних трясовин унизу. Швидко та безшумно танули вони в темряві. Над пустелею до самих воріт Мордору простягалася чорна тиша.

II. Через трясовину

Ґолум рухався швидко, витягав шию та голову, часом пересувався не тільки з допомогою ніг, а і рук. Фродо та Семові було нелегко встигати за ним; але здавалося, що він уже не думав про втечу, і якщо вони відставали, то зупинявся і чекав. За якийсь час знову вийшли до вже знайомої вузької канави, та вже набагато далі від гір.

— Тут! — крикнув Ґолум. — Отут можна зійти. Зараз підемо туди, аж он туди. — Він вказав на південний схід у бік боліт. Звідти бив сморід, важкий і огидний навіть у прохолодному нічному повітрі.

Ґолум покрутився біля краю канави і нарешті гукнув гобітів.

— Отут! Тут можемо зійти. Смеаґол уже колись ходив сюдою. Ходив сюдою, ховався від орків.

Він рушив перший, а слідом за ним у пітьму опустилися гобіти. Йти було не важко, бо розколина в цьому місці мала десь п'ятнадцять футів глибини та десять ширини. По дну текла вода: насправді це було русло однієї з численних річок, які стікають із гір і живлять застояні ставки та драговини. Ґолум повернув праворуч, на південь, і почалапав мілким кам'янистим потоком. Здавалося, йому була страшенно приємна вогкість, він хихотів, інколи навіть щось кумкав, мовби пісеньку.

Кусає нас, гризе весь час тверда земля. І кості скель — камінна дрель — тріщать здаля. Ставок, потік — оце для втіх ногам і нам! І хочем ми…

— Ха-ха! А чого ж ми хочемо? — сказав він, скосивши погляд на гобітів. — Зараз скажемо! — буркнув він. — Колись він її відгадав, Торбин відгадав.

Очі його зблиснули, і цей спалах у темряві здався Семові не надто приємним.

Холодна, як смерть; жива на чверть; хоч не спрагла, п'є невпинно; в обладунках, та не гримне. Земля — пута, острів плута із горою; для котрої фонтан — повітря. Гладка, привітна! Її б зустріть! Ми хочем лиш цей ласий книш спіймати в сіть!

Ці слова ще більше загострили у свідомості Сема проблему, яка непокоїла його, відколи стало зрозуміло, що його господар зібрався взяти Ґолума за провідника, — проблему харчів. Фродо, звісно, про це не подумав, але Ґолум — обов'язково. І справді, як харчувався Ґолум у всіх його самітних блуканнях? «Не ситно, — міркував Сем. — Виглядає доволі замореним. Як не буде риби, то не вередуватиме — скуштує і гобіта, присягаюся: схопить нас, коли позасинаємо. Ні, не схопить — лише не Сема Правонога».

Темною звивистою канавою вони брели довго, чи так здавалось утомленим Фродо та Семові. Розколина повернула на схід і чимдалі ставала все ширшою та мілкішою. Нарешті небо почало сіріти. Ґолум ніяк не виказував утоми, але тепер глянув угору і зупинився.

— День уже близько, — шепнув він, так ніби той День міг підслухати і напасти на нього. — Смеаґол залишиться тут: я залишуся тут, і Жовте Лице мене не помітить.

— А от ми раділи би Сонцю, — сказав Фродо, — та мусимо зупинитися: зараз ми надто втомлені й далі не підемо.

— Зовсім не мудро радіти Жовтому Лицю, — буркнув Ґолум. — Воно вас викаже. Хороші, розумні гобіти залишаться зі Смеаґолом. Довкола орки та потвори. Вони бачать далеко. Ховайтеся разом зі мною!

І всі троє вмостилися на відпочинок біля підніжжя скелястої стіни. Скеля була не вища за зріст людини, а під нею лежали пласкі сухі камені; попід другим схилом протікав струмок. Фродо та Сем усілися на широкі брили. Ґолум хлюпався і копошився в потоці.

— Треба перекусити, — сказав Фродо. — Ти голодний, Смеаґоле? Харчів у нас дуже мало, та можемо з тобою поділитися.

При слові «голодний» зеленкуваті іскри спалахнули у білявих очах Ґолума, які ніби ще більше висунулися з його худого блідого обличчя. На якийсь час він повернувся до колишньої манери говорити:

— Ми голодні, сстрашшенно голодні, сстрашшенно, дорогессенький. А шчо вони будуть їссти? Ссмачненьку рибку?

Він облизав безкровні губи, виставивши гострі жовті зуби.

— Ні, риби в нас немає, — відповів Фродо. — Тільки оце, — і показав шматочок лембасу, — і вода, якщо цю воду можна пити.

— Можна, можна, вода хороша, — підтвердив Ґолум. — Пийте, пийте, поки є що! Але що це в них таке, дорогессенький? Хрусстке? Ссмачненьке?

Фродо відламав і подав йому на листку шматок хлібця. Ґолум понюхав листок, і обличчя його зсудомило від люті й відрази:

— Смеаґол знає цей запах! Листя з країни ельфів, фу! Смердить. Він лазив по тих деревах, а потім мої гарні рученята не відмивалисся від того запаху.

Відкинувши листок, він відламав шматок лембасу і поклав до рота. Тоді сплюнув і зайшовся кашлем.

— Тьху! Гидота! — прохрипів він. — Хочуть задушити бідного Смеаґола. Бруд і попіл, він того не їстиме. Мусить голодувати. Але Смеаґол не сердиться. Хороші гобіти! Смеаґол присягнув. Він буде голодувати. Не буде їсти гобітську їжу. Бідний, голодний Смеаґол!

— Шкода, — мовив Фродо, — та боюся, нічим не можу допомогти. Якби ти спробував — ця їжа пішла би тобі на користь. Але ти, мабуть, і спробувати не можеш.

Гобіти мовчки зжували свій лембас. Семові лембас уже давно так не смакував: поведінка Ґолума знову привернула його увагу до смакових якостей. Ґолум голодними очима, мов пес біля обіднього столу, проводжав кожен шматок, який вони клали до рота. Лише коли гобіти поїли і стали вкладатися спати, він повірив, що від нього не приховали ніяких смаколиків. Тоді відійшов і сів осторонь, пхикаючи собі під ніс.

— Послухайте! — шепнув Сем, не дуже турбуючись, чує Ґолум чи ні. — Нам треба трохи поспати; тільки не двом відразу, не вірю тому голодному злодієві, хоч що він обіцяє. Смеаґол чи Ґолум — звички так швидко не змінюються. Ви йдіть спати, пане Фродо, а я вас розбуджу, коли в мене почнуть злипатись очі. Спатимемо по черзі, як раніше, поки він не зв'язаний.

— Мабуть, ти правий, Семе, — відповів Фродо, не знижуючи голосу. — Щось у ньому таки змінилося, та що і наскільки глибоко — не знаю. Хоча, гадаю, боятися нічого. Але вартуй, якщо хочеш. Дай мені поспати дві години, а потім розбуди.

Фродо так утомився, що голова його схилилася на груди й він заснув, ледве промовивши останні слова. Здавалося, Ґолум також перестав боятися. Він згорнувся клубочком і невдовзі цілком безжурно заснув. Його дихання зі свистом виривалося крізь стиснуті зуби, й лежав він каменем. За якийсь час, відчуваючи, що його може заколисати дихання двох супутників, Сем підвівся і торкнув Ґолума ногою. Долоні того смикнулися, та сам він не ворухнувся. Сем нахилився і шепнув йому просто у вухо: «Ссмачна рибка!» — та Ґолум ніяк не зреагував. Сем почухав потилицю.

— Схоже, спить, — пробурмотів він. — Був би я такий, як Ґолум, він би ніколи не прокинувся!

Намагаючись не думати про меч і мотузку, він пішов і присів біля господаря.

Коли прокинувся, небо було тьмяне, не світліше, а навпаки темніше, ніж перед їхнім сніданком. Сем скочив на ноги. Відчувши бадьорість і голод, він раптом усвідомив, що проспав увесь день, щонайменше дев'ять годин. Фродо міцно спав, простягнувшись на весь зріст. Ґолума не було видно ніде. Відразу на думку Семові спала безліч докорів із великого словесного запасу його Дідуся; та потім він подумав, що його господар правий: поки що не було чого стерегтися. Так чи інак, а їх не задушили.

— Ото нещастячко! — сказав він мало не з жалем. — Куди ж воно поділося?

— Тут я, тут! — відповів голос згори.

Сем підняв очі й побачив на тлі вечірнього неба велику голову та вуха Ґолума.

— Гей! Ти що робиш? — крикнув Сем: тільки-но він побачив цю фігурку, його підозри повернулися.

— Смеаґол голодний, — сказав Ґолум. — Незабаром повернеться.

— Негайно злазь! — закричав Сем. — Гей, вертайся!

Та Ґолум уже зник. Фродо прокинувся від Семового крику й сів, протираючи очі.

— Привіт! — сказав він. — Щось трапилося? Котра година?

— Не знаю, — відповів Сем. — Сонце вже зайшло. А він утік. Каже, голодний.

— Не хвилюйся! — заспокоїв його Фродо. — Нічого не поробиш. Він повернеться, от побачиш. Присяга на деякий час його зв'язала. Та й не розлучиться він зі своїм Скарбом.

Фродо не збентежило те, що стільки годин вони проспали поруч із Ґолумом, дуже голодним і незв'язаним Ґолумом.

— І не згадуй ніяких Дідусевих лайок, — порадив він. — Ти втомився, а потім усе вийшло на краще: ми обоє добре відпочили. Попереду важка дорога, найважча дорога.

— Про харчі думаю, — сказав Сем. — Скільки в нас піде часу на завершення справи? А потім що робити? Ці коржики прекрасно підживлюють, але ними якось не наїдаєшся, так би мовити: принаймні я так відчуваю, хай не ображаються їхні пекарі. Та все мусимо їх їсти, хоч потроху, але щодня, а вони не ростуть. Гадаю, вистачить нам тижнів на три, і то, зауважте, якщо підтягнемо пояски. Дотепер ми тринькали припаси.

— Не знаю, скільки часу піде на те, щоби… дійти до кінця, — сказав Фродо. — Ми страшенно затримались у горах. Але, Семе Правоноже, мій дорогий гобіте, — направду, Семе, найдорожчий гобіте, мій друже, — не варто турбуватися, що буде потім. Кажеш: завершити справу — а хіба в нас є на це надія? А якщо і так, то хтозна, що буде потім? Перстень летить у Вогонь, а ми поруч — уявляєш? Ти вважаєш, Семе, що після цього нам буде потрібен хліб? Гадаю, що ні. Дотягнути до Фатум-гори — це все, що ми зможемо. І я вже чую, що це понад мої сили.

Сем мовчки кивнув. Схиливши голову, він узяв свого господаря за руку; не поцілував її, та на долоню Фродо впало кілька сльозин. Тоді відвернувся, втер ніс рукавом, підвівся, відійшов, намагаючись безтурботно насвистувати, і через силу запитав:

— Де ж ця пропаща істота?

Невдовзі Ґолум повернувся, та підкрався так тихо, що вони помітили його, коли той уже стояв перед ними. Його пальці та лице були вимащені чорною багнюкою. Він щось дожовував, пускаючи слину. Що саме він жував, вони не питали і знати не хотіли.

«Якогось хробака, жука або ще щось слизьке випорпав, — подумав Сем. — Бр-р! Гидота; нещастячко!»

Ґолум не сказав нічого, поки не напився і не вмився в потічку. Тоді підійшов, облизуючись:

— Тепер уже краще. Ми відпочили? Можемо йти? Хороші гобіти солодко спали. Тепер довіряють Смеаґолові? Дуже, дуже добре.

Далі було все те саме. Канава ставала дедалі мілкішою і йшла пологіше. Дно було вже не таке кам'янисте, як раніше, а схили поволі опустилися до рівня звичайних берегів. Канава почала зміїтися. Ніч підходила до кінця, та хмари заступили місяць і зорі, й день заявляв про себе лише сірим світлом, яке поволі розливалося.

Прохолодного світанку вони підійшли до гирла річки. Берегами її стали порослі мохом купини. На останньому порозі щербатого каменю потік, булькаючи, впадав у буре болото і там зникав. Сухий очерет хитався і шелестів, хоча вітру не було.

Обабіч і попереду, на півдні та сході, в мутному напівсвітлі розкинулися просторі болота і трясовини. У темних ковбанях булькало, вгору здіймалися клуби туману. У нерухомому повітрі завис задушливий сморід. Ген удалині, тепер майже просто на півдні, маячили гори Мордору, мов чорна загата пошматованих хмар над передгрозовим туманним морем.

Тепер гобіти повністю залежали від Ґолума. Вони не знали і знати не могли в цьому неясному світлі, що насправді стояли на північному краї боліт, які тягнулися далеко на південь. Якби вони знали місцевість, то могли би, витративши трохи більше часу, обійти болота зі сходу і твердою дорогою дійти до безплідної рівнини Дагорлад — поля стародавньої битви перед воротами Мордору. Зрештою, великої надії на тому шляху не було. На кам'янистій рівнині ніде було сховатись, і через неї пролягали дороги орків та найманців Ворога. Навіть лорієнські плащі не захистили би гобітів.

— Куди далі, Смеаґоле? — запитав Фродо. — Ми мусимо лізти до цієї помийної ями?

— Зовсім ні, — відповів Ґолум. — Якщо бажаєте якомога швидше постати перед Володарем, є дуже зручна дорога, — він тицьнув кощавим пальцем на схід, — там його слуги чекають гостей і негайно доправляють їх до нього. Так-так. Його Око не дрімає. Колись давно Око вгледіло там, на дорозі, Смеаґола… — Ґолум здригнувся. — Та відтоді Смеаґол часу не гаяв, так-так, мої ноги, очі та ніс дечого варті. Тепер я знаю інші шляхи. Довгі й незручні, зате нас там ніхто не помітить. Ідіть за Смеаґолом! Він поведе вас крізь туман, гарний густий туман. Ідіть за Смеаґолом обережно — і, може, сховаєтеся від Ока!

Уже геть розвиднілося: ранок був безвітряний і похмурий, над болотами зависли густі випари. Жоден промінь сонця не пробивався крізь низькі хмари, і Ґолум поривався йти далі. Тож, трохи відпочивши, вони рушили і невдовзі згубились у примарному мовчазному світі, де не було ні вже перейдених пагорбів, ані гір, яких шукали. Повільно йшли вервечкою: Ґолум, Сем, Фродо.

Найбільше втомлювався Фродо і, хоча рухалися повільно, часто відставав. Невдовзі гобіти виявили, що широченне болото насправді було нескінченним плетивом ковбань, грузьких драговин і стоячих вод. Поміж ними гостре око та спритна нога могли намацати звивисту стежку. Ґолум, звичайно, мав і те, й інше. Його голова на довгій шиї постійно поверталася навсібіч, він принюхувався і щось бурмотів собі під ніс. Інколи піднімав руку і зупиняв гобітів, а сам просувався вперед на чотирьох, обмацуючи ґрунт пальцями чи просто притискаючи вухо до землі.

Усе було безрадісне та монотонне. У цьому забутому краї ще затрималася холодна липка зима. Зеленів тільки накип сіруватої ряски на темній слизькій поверхні каламутних калюж. Трава зів'яла, й зігнилі стебла очерету стирчали з туману жалюгідними тінями давно забутого літа.

До полудня трохи прояснилося, туман піднявся і розтанув. Високо вгорі над цим світом гнилизни та випарів, у прозорій країні з долівкою сніжно-білої піни, пливло і золотилося Сонце, а внизу було видно лише розмиту і бліду його тінь, що не давала ні барви, ні тепла. Та навіть від цього невиразного натяку на присутність Сонця Ґолум супився й сіпався. Він зупинився, й усі присіли перепочити, мов зацьковані звірята, під заростями бурого очерету. Глибоку тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт тремтливих сухих китиць і поламаних стеблин.

— Хоч би пташка якась пролетіла! — засумував Сем.

— Нема пташок, — сказав Ґолум. — Пташки гарні! — Він облизався. — Тут їх нема. Є вужі, всілякі черв'яки в калюжах. Багато всякого, різної гидоти. А пташок нема, — закінчив він сумно.

Сем подивився на нього з відразою.

Так минув третій день їхньої подорожі з Ґолумом. Поза межами боліт уже лягали довгі вечірні тіні, а вони все йшли та йшли, зупиняючись не стільки, щоби перепочити, а радше — допомогти Ґолумові; тепер навіть він рухався дуже обережно й інколи губив дорогу. Добралися до самого серця Мертвих Боліт, і було темно.

Ішли поволі, зігнувшись, слід у слід за Ґолумом. Багновище ставало дедалі вологішим, з'являлися широкі застояні баюри, серед яких було все важче знаходити тверду землю і не провалюватись у болото, що чвакало під ногами. Мандрівники були не важкі, інакше через цю трясовину не пройшли би.

Зовсім стемніло: чорне й ніби загусле повітря було важко вдихати. Коли з'явилися вогники, Сем протер очі: він подумав, що йому привиджується. Спочатку помітив краєм лівого ока один такий вогник, що блимнув і згас; але відразу з'явилися ще: деякі, мов ледь розжеврілі іскорки, інші — мов імлисте полум'я невидимих свічок; то тут, то там вони розліталися навсібіч, мовби невидимі руки відгортали якесь примарне запинало. Та його супутники не промовили ні слова.

Нарешті Сем не витримав.

— Ґолуме, що це таке — ці вогники? — пошепки запитав він. — Вони довкола нас. Це пастка? Хто вони такі?

Ґолум глянув угору. Попереду була темна вода, й він повз по землі, вишукуючи дорогу.

— Так, вони довкола, — прошепотів він. — Вогники-блукальці. Свічки мерців, так-так. Не звертай уваги! Не дивися! Не женися за ними! А де ж хазяїн?

Сем озирнувся і побачив, що Фродо знову відстав. Його не було видно. Сем ступив кілька кроків назад у темряву, не наважуючись далеко заходити чи гукати голосніше, ніж хрипким шепотом. Раптом він наштовхнувся на Фродо, який стояв замислений і дивився на бліді вогники. З його опущених рук скапували вода та бруд.

— Пане Фродо, ходімо! — погукав Сем. — Не дивіться на них! Ґолум радить не дивитися. Ходімо за ним і якомога швидше вибираймося з цього клятого місця — якщо зможемо!

— Гаразд, — відповів Фродо, мовби прокидаючись. — Іду. Вертайся!

Поспішаючи назад до Ґолума, Сем спіткнувся об якийсь старий корінь чи купину. Він упав і руками занурився в липку твань, так що обличчя опинилося над самою чорною ковбанею. Щось тихо засичало, піднявся огидний сморід, вогники заблимали і затанцювали. На мить вода здалася йому вікном із брудним склом, у яке він вдивляється. Висмикнувши руки з твані, він підхопився, нажахано скрикнувши:

— Під водою мерці, мертві обличчя. Мертві обличчя!

Ґолум розсміявся:

— Мертві Болота, так-так: отак вони називаються! Не можна зазирати у воду, коли горять свічки.

— Хто це? Що це таке? — питав Сем, тремтячи і обертаючись до Фродо.

— Не знаю, — відповів Фродо мов уві сні. — Та я теж їх бачив. У ковбанях, коли запалали свічки. Вони в кожному озерці, бліді обличчя, глибоко-глибоко під темною водою. Я бачив: обличчя похмурі та злі, шляхетні й сумні. Багато величних і прекрасних, і водорості у сріблястому волоссі. Та всі гниють, усі мертві, всі зотліли. І сяють лютим світлом. — Фродо затулив обличчя долонями. — Не знаю, хто вони такі, та мені здалося, що то були і люди, й ельфи, а поряд і орки.

— Так-так, — підхопив Ґолум. — Усі мертві, всі зогнилі. Ельфи, люди, орки. Мертві Болота. Колись давно тут була велика битва, так, про неї розповідали малому Смеаґолові, коли ще в мене не було мого Дорогесенького. Велика битва. Високі люди з довгими мечами, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні та місяці. Але відтоді Болота розрослися, затопили могили і повзуть далі, далі…

— Та відтоді ж минули століття! — сказав Сем. — Мертві не могли зберегтися! Це що, якесь чаклунство з Темної Землі?

— Хто знає? Смеаґол не знає, — відповів Ґолум. — До них не дотягнутися, їх не торкнутися. Раз ми спробували, так, дорогесенький. Я спробував, але не дотягнувся. Тільки дивитись, а доторкнутися не можна. Усі мертві.

Сем глянув на нього спідлоба і здригнувся, здогадавшись, чому Смеаґол намагався до них дотягнутися.

— Ну, бачити їх не хочу! — сказав він. — Забираймося звідси!

— Так-так, — сказав Ґолум. — Тільки поволі, поволеньки. Дуже обережно! Бо і гобіти підуть до Мертвих і запалять по свічечці. Тримайтеся Смеаґола! Не дивіться на вогники!

Він відповз праворуч, шукаючи стежку довкіл баюри. Гобіти йшли вслід, часто низько нахиляючись і спираючись на руки, як і він. «Ще трохи, і будуть із нас три дорогесенькі Ґолуми», — подумав Сем.

Нарешті підійшли до краю чорного болота і перетнули його, то поповзом, то перестрибуючи з однієї зрадливої купини на іншу. Часто спотикалися, провалюючись чи падаючи на руки у воду, що смерділа нечистотами, й урешті по шию забрьохались у липкій грязюці, аж стали огидні одне одному.

Пізно вночі нарешті ступили на твердий ґрунт. Ґолум сичав і шепотів сам до себе, та здавалося, що був задоволений: у якийсь таємничий спосіб, навпомацки, за запахом, завдяки надзвичайній пам'яті на обриси в пітьмі, він розпізнав місце, де вони були, і тепер точно знав, куди вести.

— А зараз уперед! Хороші гобіти! Хоробрі гобіти! Напевно, дуже-дуже стомлені; і ми втомилися, дорогесенький. Але мусимо вивести хазяїна геть від злих вогнів, так-так, мусимо!

І з тими словами він кинувся майже бігцем довгим проходом поміж високим очеретом, а вони поспішали за ним, як могли. Та раптом він зупинився і став підозріло принюхуватись, і засичав, ніби його знову щось стурбувало чи перестало подобатися.

— Ну, що таке? — гаркнув Сем, неправильно зрозумівши поведінку Ґолума. — Навіщо принюхуєшся? Сморід мало не збиває мене з ніг, хоч я вже і носа затулив. Ти смердиш, і господар смердить, усе смердить.

— Так-так, і Сем смердить! — відповів Ґолум. — Бідний Смеаґол це чує, але добрий Смеаґол терпить. Помагає хазяїнові. Вітер здійнявся, погода міняється. Смеаґол непокоїться, він нещасний.

Він рушив далі, та його стурбованість зростала, і час від часу він підводився на весь зріст і витягував шию в бік південного сходу. Спочатку гобіти не розуміли, що його непокоїть. Тоді раптом усі троє завмерли, напружено прислухаючись. Фродо та Семові здалося, що вони чують далеке довге завивання, пронизливе та люте. Вони затремтіли. Тієї ж миті відчули рух повітря; стало холодно. Вони стояли, напруживши слух, і почули далекий шум, мовби вітер летів із далини. Імлисті вогники затріпотіли, потьмяніли і згасли.

Ґолум не рушав з місця. Він тремтів і щось белькотів, аж поки не налетів порив вітру, сердито засичавши над багновищем. Ніч посвітліла, й усі побачили, як безформні смуги туману, звиваючись клубами, пропливають над головами. Хмари на небі також рвались і танули; і високо на півдні крізь плинне клоччя зблиснув місяць.

На якусь мить поява місяця втішила гобітів; але Ґолум зіщулився, припавши до землі і проклинаючи Біле Лице. Тоді Фродо та Сем, піднявши очі до неба і глибоко вдихаючи свіже повітря, побачили, як воно наближалося — хмарина, що летіла з ненависних гір; чорна тінь, випущена з Мордору; крилата потвора, величезна та зловісна. Вона пролетіла під місяцем і з жахливим криком, переганяючи вітер, помчала на захід.

Гобіти попадали на холодну землю. Але тінь жаху зробила коло і повернулась, опустившись нижче, аж зачіпаючи страшними крилами болотні випари. А потім полетіла назад до Мордору, швидко, мов Сауронів гнів; слідом рвонув і холодний вітер, розганяючи туман над Мертвими Болотами. Голе пустище, доки сягало око, аж до далеких загрозливих гір, залило непевне місячне світло.

Фродо та Сем підвелися на ноги, протираючи очі, мов діти після страшного сну, і побачили довкола звичайну ніч. Але приголомшений Ґолум не вставав. Вони ледве його підняли, та він не підводив голови, стоячи скоцюрблено на колінах та ліктях і закриваючи потилицю великими пласкими долонями.

— Примари! — стогнав він. — Примари на крилах! Дорогесенький — їхній хазяїн. Вони бачать усе, усе. Нічого від них не сховається! Прокляте Біле Лице! І вони все розкажуть Йому. Він бачить, він знає. Ох, ґолум, ґолум, ґолум!

І він не наважився ні підвестися, ні поворухнутися, поки місяць не сховався за Тол-Брандіром.

Відтоді Семові здавалося, що Ґолум знову перемінився. Він іще більше підлещувався і догоджав; але Сема іноді дивував блиск у його очах, особливо коли вони дивилися на Фродо; і все частіше Ґолум повертався до своєї звичної манери розмови. І ще дещо тривожило Сема. Фродо виглядав утомленим, змученим до виснаження. Він розмовляв мало, тобто майже нічого не говорив; і не скаржився, та рухався так, мов несе тягар, який щодень важчає; і волочився позаду, чимдалі повільніше, і Сем часто просив Ґолума почекати, щоби господар не відстав.

Насправді з кожним кроком до воріт Мордору Фродо відчував, що Перстень на його шиї важчає і немовби тягне на схід. Ще більше непокоїла його думка про Око — так він про себе це назвав. Воно навіть більше, ніж тягар Персня, змушувало гобіта зіщулюватись і пригинатись. Око — це жахливе, дедалі сильніше відчуття ворожої волі, що з усіх сил намагається пронизати хмари, землю, тіло, щоби знайти тебе: простромити тебе своїм смертельним поглядом, оголеного, знерухомілого. Тонкою, крихкою і тонкою, стала та завіса, що відгороджувала Фродо від Ока. Він уже точно знав, де були притулок і серце тієї волі: так само ясно, як людина навіть із заплющеними очима знає, де сонце. Він обернувся до неї обличчям, і її могутність обпалювала йому чоло.

Ґолум, мабуть, відчував щось схоже. Та гобіти не могли збагнути, що коїться в його нікчемній душі, де зітнулися натиск Ока, жадоба такого близького Персня та його підлабузлива присяга, яку він дав через страх перед холодним металом. Фродо про це не замислювався. Сем найбільше піклувався про свого господаря, мало зважаючи на темну хмару, що оповила його власне серце. Тепер він ішов позаду Фродо, щоби постійно його бачити, підтримував, коли той спотикався, і незграбно намагався підбадьорювати.

Коли нарешті настав день, гобітів здивувало, наскільки близько опинилися зловісні гори. Повітря стало чисте й холодне, і стіни Мордору вже не здавалися далекою туманною загрозою, а здіймалися по той бік гнітючої пустелі похмурими темними вежами. Болота закінчилися мертвими торфовищами та широкими латками розтрісканого висохлого мулу. Аж до пустелі перед воротами Саурона тягнулися довгі складки голої безрадісної землі.

Доки сірів день, вони, мов хробаки, тулилися під чорним каменем, аби крилатий жах не вислідив їх жорстокими очима. Про решту подорожі в пам'яті залишилася тільки тінь страху, що наростав. Ще дві ночі вони брели нудними пустищами. Повітря стало ядучим, гіркий сморід забивав подих і палив горло.

Нарешті, на п'ятий ранок після зустрічі з Ґолумом, вони знову зупинилися. Попереду темні високі гори сягали стелі з диму та хмар. З підніжжя здіймалися величезні стрімчаки і нерівні пагорби, тепер уже за якийсь десяток миль від гобітів. Фродо тривожно озирався. Страшні були Мертві Болота і пустеля Нічийних Земель, але ще страшніший був той край, що його поволі відкривав перед примруженими очима Фродо скрадливий день. Навіть до Озера Мертвих Облич доходила хирлява подоба зеленої весни; а сюди вже не прийде ні весна, ні літо. Тут не росло нічого, не було навіть плісняви, що живиться гнилизною. Баюри захлиналися від попелу та грязюки, синювато-сизі й сірі, неначе гори виблювали на ці землі весь бруд зі свого нутра. Високі горби потовченого каміння, конуси шлаків, обпалених вогнем і вкритих отруйними плямами, були схожі на якісь відразливі надгробки, що ряд за рядом відкривались у лінивому світлі.

Гобіти підійшли до пустища, яке лежало перед Мордором, — вічний пам'ятник понурій роботі його невільників, він залишиться, навіть коли всі їхні задуми втратять сенс; споганена земля, яка ніколи не зцілиться, якщо тільки Велике Море не втопить її у хвилях забуття.

— Мене нудить, — сказав Сем. Фродо мовчав.

Вони ще трохи постояли там, мовби на межі сну, в якому причаївся кошмар, хоча добре знали, що тільки через пітьму прийдуть до ранку. Ставало світліше. Дедалі чіткіше вимальовувалися потворні звивисті тріщини й отруйні горби. Високо в небі серед хмар і довгих пасем диму мандрувало Сонце, та навіть його світло було забруднене. Гобітів воно не вітало, здавалося ворожим і виявляло їхню безпомічність — маленьких жалюгідних примар, котрі блукали серед згарищ Темного Володаря.

Надто втомлені, щоб іти далі, відшукали місце для перепочинку. Мовчки посиділи в тіні за купою шлаку, з якого курився задушливий смердючий дим, обпалюючи їм горло. Перший підвівся Ґолум. Плюючись і лаючись, мовчки і не оглядаючись на гобітів, він поповз на всіх чотирьох геть. Фродо та Сем порачкували за ним і опустились у широку, майже круглу яму, прикриту зі заходу купою каміння. Яма була холодна та мертва, з якоюсь калюжею маслянистої багнюки на дні. У цій гидотній дірі вони й зіщулилися, сподіваючись, що в її тіні заховаються від погляду Ока.

День минав поволі. Їх мучила спрага, та випили вони лише кілька крапель із фляг, востаннє наповнених у балці, яка тепер здавалася тихим і прекрасним місцем. Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, ніяк не могли заснути; але коли сонце покотилось униз, у неквапливі хмари, Сем задрімав. Була черга Фродо вартувати. Він приліг на схилі ями; але тягар у нього на грудях від цього не полегшав. Фродо дивився в посмуговане димом небо і бачив дивні обриси, силуети темних вершників, обличчя з минулого. Зависнувши між сном і дійсністю, він втратив лік часу, а тоді забувся в міцному сні.

Раптом Сем прокинувся: йому здалося, що його кличе господар. Настав вечір. Фродо не міг його кликати, бо спав, причому сповз майже на саме дно ями. Поруч сидів Ґолум. Спершу Сем подумав, що той намагається розбудити Фродо, та потім побачив, що це не так. Ґолум розмовляв сам зі собою. Смеаґол сперечався з кимось іншим, котрий говорив тим самим голосом, тільки шипів і скімлив. Очі його спалахували то блідим, то зеленкуватим світлом.

— Смеаґол присягав, — сказав перший голос.

— Так, так, дорогесенький, — була відповідь, — заприсяглися: зберегти наш Скарб, аби Він його не дістав — ніколи. Та Скарб іде до Нього, все ближче з кожним кроком. Що з ним зробить гобіт, хотілось би знати, дуже хотілось би.

— Не знаю. Нічого не вийде. Хазяїн тримає його при собі. Смеаґол заприсягся допомогти хазяїнові.

— Так, так, помогти хазяїну: хазяїну нашого Скарбу. Та якби ми стали хазяїном, то допомагали би собі самі і присяги не порушили б.

— Але Смеаґол обіцяв бути дуже-дуже хорошим. Гарний гобіт! Зняв жорстоку мотузку з ноги Смеаґола. Гарно зі мною говорить.

— Дуже, дуже хороший, так, дорогесенький? Будемо хороші, як рибка, свіжесенька рибка, тільки самі для себе. Не зашкодимо гобітові, звісно, що ні, ні.

— Але я заприсягся Дорогесеньким, — заперечив голос Смеаґола.

— То візьми його собі, — відповів другий голос, — і буде він у нас! Ми станемо хазяїном, ґолум! Нехай тоді інший гобіт, паскудний підозріливий гобіт плазує перед нами, так, ґолум!

— А гарного гобіта не зачепимо?

— О ні, ні, якщо цього нам не хочетьсся. Але він — Торбинів, мій дорогессенький, Торбинів. А Торбин його вкрав. Знайшов його й нічого не сказав, нічого. Не терпимо Торбинів.

— Ні, не цього Торбина.

— Так, усіх Торбинів. Усіх тих, хто забирав наш Скарб. Ми заберемо Скарб собі.

— Але Він побачить, Він довідається. Він відбере наш Скарб!

— Він бачить, Він знає. Він чув, як ми присягались — проти Його волі. Треба відібрати Скарб. Примари шукають. Треба відібрати.

— Не для Нього!

— Ні, любий мій. Подумай, мій дорогесенький: якщо Скарб у нас, то ми сховаємось, навіть від Нього, еге ж? Ми станемо сильні, сильніші за Примар. Володар Смеаґол? Ґолум Великий? Володар Ґолум! Щодня їстиме свіжу рибу, тричі на день, свіжу рибу просто з моря. Мій Дорогесенький Ґолуме! Мусиш дістати його. Ми хочемо його, хочемо, хочемо!

— Але їх двоє. Прокинуться й уб'ють нас, — із відчаєм заскиглив Смеаґол. — Не зараз. Не сьогодні.

— Хочемо! Та… — і запала довга пауза, мовби з'являлася нова думка. — Не зараз? Мабуть, що так. Вона допоможе. Так, допоможе.

— Ні, ні! Не треба! — застогнав Смеаґол.

— Треба! Ми хочемо! Хочемо його!

Щоразу, коли заговорював другий голос, довга рука Ґолума повільно простягалася до Фродо, й відсмикувалася, щойно починав говорити Смеаґол. Урешті-решт, обидві руки з довгими скоцюрбленими пальцями потяглися до горла Фродо.

Сем лежав тихо, заворожений цією сваркою, та стежив із-під повік за кожним рухом Ґолума. Дотепер найбільшою небезпекою в Ґолумі йому простодушно здавалося бажання через звичайний голод з'їсти гобітів. Зараз він зрозумів, що це не так: Ґолум відчував жахливий поклик Персня. «Він» — то був, звісно, Темний Володар; але Сем задумався, хто така «Вона». Мабуть, одна з потвор, із котрою цей паскудник подружився у своїх блуканнях. Та далі Сем не міг про це думати, бо справи зайшли надто далеко й уже стали небезпечними. Попри важкість, яка відчувалась у тілі, він напружився й сів. Щось підказувало йому бути обережним і не виказувати того, що він підслухав суперечку. Сем голосно зітхнув і широко позіхнув.

— Котра година? — запитав він заспаним голосом.

Ґолум засичав крізь зуби. Хвилину постояв, напружений і загрозливий, а потім відразу зм'як, упав на всі чотири і поповз схилом угору.

— Хороші гобіти! Хороший Сем! — сказав він. — Соньки, так, соньки! Залишили Смеаґола на варті! Але вже вечір. Наповзають сутінки. Час іти.

«Давно пора, — подумав Сем. — І час із тобою розпрощатись!» Але тут він замислився, чи не стане Ґолум небезпечнішим, коли його відпустити на волю.

— Ото прокляття! Щоб він вдавився! — буркнув Сем собі під ніс. Він спустився на дно і розбудив свого господаря,

Фродо почувався напрочуд бадьорим. Йому щось приснилося. Темна тінь відійшла, й у цьому хворобливому краї його відвідало щось дуже гарне. Що саме наснилося, не пам'ятав, але на серці полегшало. Тягар уже не був такий важкий. Ґолум привітав хазяїна зі собачою радістю. Він хихотів і базікав, терся до колін гобіта. Фродо усміхнувся:

— Послухай! Ти був добрим і вірним провідником. Це — останній відрізок дороги. Проведи нас до Брами, а далі не треба. Проведи до Брами, а сам можеш іти, куди хочеш — тільки не до наших ворогів.

— До Брами? — злякано і здивовано пискнув Ґолум. — До Брами, сказав хазяїн! Так, він це сказав. А добрий Смеаґол слухається хазяїна, о так. А коли ми підійдемо, ви побачите, все побачите. Зовсім негарно там. О ні! О ні!

— Замовкни! — сказав Сем. — Ходімо вже!

У сутінках вони видерлися з ями і поволі почвалали мертвою землею. Не встигли відійти далеко, як на них налетів той самий страх, що і на болотах при появі крилатої істоти. Зупинилися, припавши до смердючого ґрунту, але нічого не побачили в понурому вечірньому небі; невдовзі загроза проминула, мабуть, пролетіла дуже високо, поспішаючи в якійсь справі з Барад-дура. За якийсь час Ґолум піднявся і поповз уперед, щось бурмочучи і здригаючись.

Десь після опівночі тінь страху втретє впала на них, але цього разу слабша, мовби з надзвичайною швидкістю промчала на захід високо над хмарами. Однак Ґолум трусився від жаху, переконаний, що їх вистежили і що за ними полюють.

— Тричі! — схлипував він. — Тричі нас попередили. Вони винюхали нас, почули наш Скарб. Він їхній хазяїн. Далі йти не можна, ні. Не варто, не варто!

Умовляння та ласкаві слова вже не допомагали. Тільки коли Фродо розгнівано прикрикнув і поклав руку на меч, Ґолум піднявся і з гарчанням поволочився перед ними, мов побитий пес.

І так вони шпорталися до кінця похмурої ночі, і до світання нового дня тривог ішли вони мовчки, опустивши голови, нічого не бачили й нічого не чули, крім свисту вітру у вухах.

III. Чорну браму зачинено

Ще перед світанком наступного дня їхня подорож до Мордору закінчилася. Болота і пустища залишилися позаду. Попереду на тлі блідого неба загрозливо здіймали свої вершини височенні гори.

На заході Мордору тягнулося темне пасмо Ефель-Дуату, Похмурих Гір, а на півночі — нерівні та лисі кряжі Еред-Літую, сірі, мов попіл. Там, де пасма сходилися — насправді це були частини однієї великої стіни довкола скорботних рівнин Літлад і Горґорот із величезним гірким Нурнійським морем посередині, — вони викидали довгі відроги на північ; і між цими відрогами йшов вузький прохід. То був Кіріт-Горґор, Перевал Привидів, вхід до володінь Ворога. По обидва його боки нависали високі кручі, а з-поміж них виривалися два стрімчаки, голі та скелясті. Над ними стояли Зуби Мордору, дві міцні високі вежі. У давні часи їх збудували горді та сильні Ґондорці після перемоги над Сауроном і його втечі, щоби він не забагнув повернутись у колишні володіння. Та міць Ґондору занепала, люди втратили пильність, і вартові вежі спорожніли на довгі роки. Тоді повернувся Саурон. Тепер вежі, які вже почали руйнуватися, були відбудовані, наповнені зброєю та невсипущою сторожею. Суворі темні отвори вікон дивилися на схід, північ і захід, і в кожному вікні було повно безсонних очей.

Упоперек ущелини, від скелі до скелі, Темний Володар збудував кам'яний мур. У мурі були єдині ворота зі заліза, а парапетом безперервно крокували вартові. У горах обабіч було вирито чимало печер і лазів; там чаїлося безліч орків, готових за першим сигналом виповзти, як чорні мурахи, на війну. Нікому не вдавалося пройти крізь Зуби Мордору, не зазнавши їхнього укусу, хіба би той хтось був посланцем Саурона або знав таємний пароль, що відчиняє Мораннон, Чорну Браму землі Ворога.

Два гобіти розпачливо дивилися на вежі та на мур. Навіть іздалеку в нечіткому світлі було видно, як на мурі й перед воротами рухаються темні вартові. Тепер гобіти визирали з кам'янистої западини, причаївшись у витягнутій тіні північних уступів Ефель-Дуату. Якби важке повітря перетнув ворон, то пролетів би навпростець лише з чверть милі від їхнього сховку до чорної вершини найближчої вежі. Над нею клубочився легкий димок, мовби в печерах гори горів вогонь.

День настав, і червоняве сонце зблиснуло над мертвими хребтами Еред-Літую. Тоді раптом пролунав бойовий клич мідноголосих сурм: вони заревіли з вартових веж, а відтак долинув відгук із потаємних укріплень і застав у горах; а здалеку, низькі та зловісні, відлунили потужні роги і барабани Барад-дура. Ще один жахливий день страху та важкої праці настав у Мордорі; нічну варту відкликали в темниці та глибокі підземелля, а денна сторожа, грізна і жорстока, покрокувала до своїх постів. На парапеті похмуро блищала криця.

— Ну, ось і прийшли! — сказав Сем. — Оце Ворота, і мені здається, що далі нам не пройти. Чесне слово, побачив би мене зараз Дідусь, то знайшов би що сказати! Він завжди говорив, що я погано закінчу, якщо не буду обережний, і це правда. Але тепер я, мабуть, уже ніколи не побачу старого. Не доведеться йому сказати: «А я ж говорив, Семе!» Шкода… Хай би вже сварився, доки стане духу, тільки би знову зустріти його. Та спершу довелося би вимитися, бо він мене не впізнав би. Напевно, зараз не варто питати: «Куди ми йдемо?» Далі йти нікуди — хіба попросимо провідника в орків.

— Ні, ні! — підхопив Ґолум. — Не можна. Далі не можна. Смеаґол попереджав. Він казав: підійдемо до Брами, а там побачимо. І побачили. О, так, мій дорогесенький, ми побачили. О, так, Смеаґол попереджав.

— Тоді якого лиха ти нас сюди притягнув? — розпачливо вигукнув Сем, уже не маючи сили залишатися розсудливим.

— Хазяїн велів. Хазяїн сказав: «Веди нас до Брами». Гарний Смеаґол послухав хазяїна. Хазяїн велів, хазяїн мудрий!

— Це правда, — сказав Фродо. Обличчя його було суворе та зосереджене, але сповнене рішучості. Брудний, змарнілий і виснажений, він усе ж звільнився від страху: очі його були ясні. — Я так велів, бо я налаштований пройти до Мордору, — іншого шляху не бачу. І тому піду цим шляхом. Я не прошу нікого супроводжувати мене.

— Ні, ні, хазяїне! — закричав нажаханий Ґолум, хапаючи його за руки. — Туди не можна! Не можна! Не можна нести Йому Скарб! Він зжере нас усіх, якщо дістане Скарб, увесь світ зжере. Бережи Скарб, добрий пане, і не ображай Смеаґола. Не віддавай Йому Дорогесенького. Або ходімо звідси туди, де гарно, й віддаси його бідному Смеаґолові. Так-так, хазяїн віддасть, правда? Смеаґол буде його стерегти; буде робити добрі справи, особливо для хороших гобітів. Гобіти підуть додому. Не ходіть до Чорної Брами!

— Мені велено йти до землі Мордору, і тому я піду. А потім хай буде, що має бути.

Сем мовчав. Він лише раз поглянув на обличчя Фродо і зрозумів: будь-які слова марні. Зрештою, Сем від самого початку знав, що надії немає; та, оскільки був життєрадісним гобітом, надії не потребував, доки труднощі бовваніли далеко попереду. Тепер стежина довела до самого кінця. Та він усю дорогу тримався свого господаря; заради цього він і пішов за ним і далі буде триматися його. Господар не піде до Мордору сам. Сем піде разом із ним, і вони обов'язково позбудуться Ґолума. Однак Ґолум якраз не бажав, аби його позбувалися. Він упав перед Фродо на коліна, заламуючи руки та скиглячи.

— Не йди туди, хазяїне! — благав він. — Є ще один шлях. О, справді є. Інший, темніший, знайти його важко, таємний шлях. Але Смеаґол знає дорогу. Смеаґол вам покаже!

— Інший шлях! — недовірливо мовив Фродо, уважно подивившись в очі Ґолума.

— Так, так, справді! Є інший шлях. Смеаґол сам знайшов. Ходімо, глянемо, чи ним іще можна пройти!

— Раніше ти нічого не говорив про нього.

— Бо хазяїн не запитував. Хазяїн не казав, куди збирається йти. Нічого не казав бідному Смеаґолові. Він сказав: «Смеаґоле, веди мене до Брами — і до побачення! Смеаґол може піти собі». Але хазяїн раптом каже: «Піду до Мордору через ці ворота». І Смеаґолові стало страшно. Він не хоче втрачати хорошого хазяїна. І він пообіцяв, хазяїн примусив його пообіцяти, зберегти свій Скарб. Але хазяїн віднесе Скарб Йому, просто в Чорну Руку, якщо хазяїн піде цим шляхом. Тому Смеаґол має зберегти їх обох і тому згадав про інший шлях, колись він ним ходив. Хазяїн гарний. І Смеаґол згадав іншу дорогу. Смеаґол хороший, завжди допомагає.

Сем насупився. Якби він міг просвердлити Ґолума поглядом, то вже давно би зробив це. Сема долали сумніви. Здавалося, що Ґолум щиро стривожений і палко бажає допомогти Фродо. Та Сем, пам'ятаючи підслухану суперечку, не дуже вірив, що тривалий час пригнічений Смеаґол виплив на поверхню: принаймні його голос у суперечці не був останнім. Сем припускав, що обидві половинки — Смеаґол і Ґолум (або, як він їх подумки називав, Підлиза та Смердючка) — уклали тимчасове перемир'я: обоє не хотіли, щоби Ворог дістав Перстень; обоє прагнули зберегти Фродо і якомога довше стежити за ним — принаймні поки Смердючка мав надію накласти руку на свій «Скарб». Сем сумнівався, що існує ще один шлях до Мордору.

«Добре, що жодна половина старого розбійника не знає справжнього задуму господаря, — думав він. — Якби він знав, що пан Фродо хоче покласти край його Скарбу, то в нас би хутенько з'явилися проблеми, гарантую. Старий Смердючка чомусь так боїться Ворога — та ще й підкоряється чи підкорявся йому, — що радше видасть нас, аніж допоможе чи дозволить розплавити свого Дорогесенького. Принаймні так мені здається. І сподіваюся, господар старанно все обдумає. Розуму йому не бракує, та серце його м'яке, отакий він. Жоден Правоніг не здогадається, який наступний крок зробить пан Фродо».

Фродо не відразу відповів Ґолумові. Поки в Семових повільних, але проникливих мізках пропливали ці сумніви, він стояв, не зводячи очей із темних скель Кіріт-Горґору. Западина, в якій вони ховалися, була вирита у схилі невисокого пагорба, дещо вище наддовгою, як канава, долиною, що лежала між пагорбом і зовнішніми опорами гори-муру. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. У ранковому світлі було добре видно курні шляхи, які сходилися біля Брами Мордору; один повертав на північ; другий вів на схід, зникаючи в імлі, що тулилася до підніжжя Еред-Літую; а третій ішов просто до них. Різко огинаючи вежу, він збігав у вузьку ущелину неподалік від заглибини, де стояв Фродо. Праворуч шлях обходив схили гір і втікав на південь у глибоку тінь, яка огортала всі західні схили Ефель-Дуату, а вдалині зливався з вузькою смугою землі між горами та Великою Рікою.

Отак вдивляючись, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися рух і метушня. Здавалося, це крокували величезні армії, тільки прикриті хмарами пилу та диму, які напливали з трясовин і пустищ. Але тут і там він добачав проблиски списів і шоломів; та і шляхом рухалося багато кінних загонів. Фродо пригадав побачене з Амон-Гену декілька днів тому, хоча тепер йому здалося, що відтоді минуло кілька років. І він усвідомив даремність надії, що на якусь мить заворушилась у його серці. Сурми не кликали до бою, а звучали привітально. Не доблесні воїни Ґондору, котрі повстали як мстиві примари з могил давно минулих боїв, ішли штурмом на Темного Володаря. Це рухалися люди з інших племен, із безмежного Сходу, збираючись на заклик їхнього Повелителя; армії, які стояли табором біля Воріт, тепер долучалися до його зрослої потуги. Мовби раптово усвідомивши небезпеку розташування мандрівників, відкритих у світлі дня, так близько до великої загрози, Фродо швидко накинув на голову тонкий сірий каптур і відступив од краю западини. Тоді обернувся до Ґолума.

— Смеаґоле, — сказав він, — я повірю тобі ще раз. Направду, виглядає на те, що я мушу це зробити і що мені призначено приймати допомогу від тебе — від кого найменше сподівався її отримати, а тобі роковано допомагати мені — тому, кого ти довго переслідував із лихими намірами. Досі ти служив добре й віддано дотримувався обіцянки. Віддано, саме це я хотів сказати, — додав він, глянувши на Сема, — бо двічі ми залишались у твоїй владі, й ти не заподіяв нам ніякої шкоди. І не намагався відібрати в мене те, чого колись прагнув. Спробуємо втретє! Але попереджаю тебе, Смеаґоле: ти в небезпеці.

— Так-так, хазяїне! — закивав Ґолум. — Велика небезпека! Лише при згадці про неї Смеаґола всього аж трусить, але він не тікає. Він має допомогти своєму хазяїнові.

— Але я не говорю про загрозу, яка нависла над нами всіма, — сказав Фродо. — Ідеться про загрозу, яка стосується лише тебе. Ти заприсягся тим, що називаєш своїм Скарбом. Пам'ятай про це! Він володіє тобою і шукає способу тебе зруйнувати. Ти вже йому піддався. Щойно по-дурному себе виказав. «Віддай його Смеаґолові!» — сказав ти. Не повторюй цього ніколи! Не дозволяй собі про це думати! Його ти не повернеш собі ніколи. Будеш тягтися за ним — загинеш. Ти його собі ніколи не повернеш. У крайньому разі, Смеаґоле, я надягну Скарб на палець, а перстень уже колись мав владу над тобою. І якщо тоді я накажу тобі щось зробити, ти підкоришся, навіть якщо звелю тобі стрибнути у провалля або вогонь. А саме такий буде мій наказ. Тому стережися, Смеаґоле!

Сем схвально, але і здивовано дивився на господаря: такий вираз обличчя і такий тон були для нього чимось новим. Сем завжди знав, що надмірна доброта пана Фродо вела до певної нерозсудливості. Звичайно, водночас він міцно дотримувався суперечливого переконання, що пан Фродо — наймудріша особа на світі (може, за винятком Ґандалфа та старого пана Більбо). Ґолум відтак міг теж помилитися — тим паче, що знайомство його було коротшим — і сплутати доброту з нерозсудливістю. Так чи інак слова Фродо збентежили та налякали Смеаґола. Він повзав по землі, неспроможний вимовити нічого путнього, тільки повторюючи раз у раз: «Хороший хазяїн, хороший хазяїн».

Фродо якусь хвилю терпляче почекав, а тоді сказав уже не так суворо:

— А тепер, Ґолуме чи Смеаґоле, якщо тобі так подобається, розкажи мені про той інший шлях і, якщо зможеш, переконай, що заради нього варто звертати з прямої дороги. Я поспішаю.

Та Ґолум був у жалюгідному стані, і страх перед Фродо його геть знесилив. Дізнатися щось було нелегко, бо він бурмотів і пищав, а в перервах плазував по землі і благав їх обох змилостивитися над бідненьким Смеаґолом. За якийсь час він заспокоївся, і Фродо слово за словом зрозумів, що дорога, яка повертала на захід від Ефель-Дуату, вела до роздоріжжя в кільці темних дерев. Дорога праворуч опускалася до Осґіліата і мостів через Андуїн; середній шлях ішов на південь.

— Далеко, — сказав Ґолум. — Ми туди не ходили ніколи, та кажуть, що шлях тягнеться на сотню ліг, аж до Великої Води, яка завжди неспокійна. Там багато риби, і великі птахи клюють рибу — хороші птахи, — та ми не були там ніколи, на жаль! Не мали такої нагоди. А далі, кажуть, є ще землі, й Жовте Лице там дуже пекуче, і хмар майже нема, і люди там люті й мають темні обличчя. Ми туди не хочемо.

— Туди ми не підемо, — сказав Фродо. — Та не відхиляйся від теми. Що скажеш про третій шлях?

— О, так-так, третій шлях, — згадав Ґолум. — Це дорога ліворуч. Відразу веде вгору, вгору і здіймається до високих тіней. Коли обігнеш чорну скелю, то побачиш її, раптом побачиш угорі й захочеш заховатися.

— Побачу її? Що побачу?

— Стару фортецю, дуже стару, дуже страшну. З півдня до нас доходили розповіді про неї, коли Смеаґол був молодий, дуже давно. О, так-так, ми слухали багато розповідей, сидячи вечорами на березі Великої Ріки під вербами, й Ріка тоді була молодша, ґолум, Ґолум.

Він знову розридався і забурчав. Гобіти терпляче чекали.

— Розповіді про Південь, — нарешті заговорив Ґолум, — про високих людей із блискучими очима, про їхні будинки, як скелі, та про срібну корону їхнього короля та Біле Дерево — цікаві розповіді. Вони побудували дуже високі вежі, й одна з них була сніжно-біла, й у ній зберігався самоцвіт, мов Місяць, а навколо звели високі білі стіни. О, так, багато чого розповідали про Місячну Вежу.

— Це, напевно, Мінас-Ітіль, який заснував Ісілдур, син Еленділа, — сказав Фродо. — Це той Ісілдур, котрий відрубав Ворогові палець.

— Так, у Нього на Чорній Руці лише чотири пальці, та Йому їх вистачає, — здригнувся Ґолум. — І Він ненавидить місто Ісілдура.

— А кого він любить? — докинув Фродо. — Та який стосунок має до нас Місячна Вежа?

— Ну, хазяїне, вона стоїть там, де стояла: висока вежа, й білі будинки, і стіни; та зараз не мила, не красива. Він давним-давно завоював її. Тепер там дуже страшно. Мандрівники тремтять від самого її вигляду, ховаються, уникають навіть її тіні. Та хазяїнові доведеться піти цим шляхом. Це — єдиний шлях. Гори там нижчі, і стара дорога йде вгору-вниз, аж до темного перевалу біля вершини, а потім знов униз, униз, аж до Ґоргороту. — Його голос стишився до шепоту, а сам він здригнувся.

— Ну, і що це нам дасть? — запитав Сем. — Ворог знає про свої гори все, і, напевно, ту дорогу добре охороняють? Адже фортеця не порожня?

— О, ні, не порожня! — прошепотів Ґолум. — Вона здається порожньою, та це не так, ні! Там живуть жахливі істоти. Орки, так, завжди орки; і ще інші, ще гірші істоти. Дорога йде просто попід стінами і минає ворота. Дорогою ніхто не пройде непоміченим. Ті, що всередині, про все знають — Мовчазна Сторожа.

— Отож, ти пропонуєш, — сказав Сем, — аби ми поволочилися на південь і там влипли у ще гіршу халепу, ніж тут, якщо ми взагалі доберемося туди!

— Ні, ні, — заперечив Ґолум. — Гобіти мусять подивитися, мусять зрозуміти. Він не чекає нападу з того боку. Його Око бачить усе довкола, та найбільше уваги звертає на щось одне. Він не може бачити все відразу, поки що не може. Бачите, Він завоював усі землі на захід від Похмурих Гір до Ріки, й усі мости тепер Його. Він переконаний, що ніхто не дістанеться до Місячної Вежі без великої битви на мостах чи без човнів, яких не сховати, й Він одразу про все дізнається.

— Бачу, ти добре знаєш, що Він робить і думає, — сказав Сем. — Ти бачився з Ним останнім часом? Чи просто побалакав із орками?

— Нехороший гобіт, нерозумний, — Ґолум кинув на Сема розлючений погляд і повернувся до Фродо. — Смеаґол розмовляв із орками, так-так, іще до того, як зустрів хазяїна, розмовляв із різними істотами, — він ходив дуже далеко. І не тільки він це говорить. Саме тут, на півночі, чекає на Нього найбільша небезпека, і на нас також. Він вийде з Чорної Брами, скоро вийде. Тільки цим шляхом можуть прийти великі армії. А дороги зі заходу Він не боїться, і там стоїть Мовчазна Сторожа.

— Отак просто! — кинув Сем, не дозволяючи збити себе з пантелику. — То що, нам підійти, постукати у ворота і спитати, чи правильно ми йдемо до Мордору? Чи вони такі мовчазні, що навіть не дадуть відповіді? Безглуздо. Уже краще зробити це тут, а не ходити далеко.

— Не жартуй, — засичав Ґолум. — Це не смішно, ні! Анітрохи не смішно. До Мордору взагалі ходити безглуздо. Та якщо хазяїн каже «я мушу йти» і «я піду», тоді хай випробує якийсь шлях. Але не треба йти до жахливого міста, о ні, звичайно, ні. Отак Смеаґол допомагає, хороший Смеаґол, хоча йому ніхто нічого не пояснює. Смеаґол знову допомагає. Він сам знайшов. Він знає шлях.

— Що ти знайшов? — запитав Фродо.

Ґолум припав до землі, і його голос знову впав до шепоту.

— Стежинку, що веде в гори, а далі — сходи, вузькі сходи, о так, дуже довгі та вузькі. А далі — ще сходи. А тоді… — його голос стишився ще більше — тунель, темний тунель; і нарешті маленька розколина і стежина над перевалом. Саме тим шляхом Смеаґол вибрався з темряви. Але то було дуже давно. Стежку могло завалити; а може, й ні, може, ні.

— Мені все це анітрохи не подобається, — мовив Сем. — Якось усе дуже просто воно звучить. Якщо стежка все ще існує, то і її стережуть. А хіба її не стерегли, Ґолуме? — Коли він це говорив, то вловив, чи так йому тільки здалося, зелений вогник в очах Ґолума. Ґолум щось пробурчав, але на питання не відповів.

— Стежку стережуть чи ні? — суворо спитав Фродо. — І ти справді втік від темряви, Смеаґоле? Чи, може, тобі дозволили піти з дорученням? Принаймні так вважав Араґорн, який кілька років тому спіймав тебе біля Мертвих Боліт.

— Це брехня! — засичав Ґолум, і при згадці імені Араґорна в його очах спалахнув злий вогник. — Він оббріхує мене, так-так, оббріхує! Я сам утік, сам утік, бідненький. Мені, звичайно, звеліли шукати Дорогесенького; і я шукав, шукав, звичайно, шукав. Але не для Чорного. Дорогесенький був наш, він був мій, повірте. Я втік сам.

Фродо чомусь повірив, що цього разу Ґолум не такий далекий від правди, як це могло здаватися, що Ґолум сам вибрався з Мордору, і принаймні вірив, що в цьому допомогла його спритність. Адже він помітив, що Ґолум сказав «я», а це майже завжди було ознакою того, що залишки колишньої правдивості і щирості тимчасово випливали на поверхню. Та навіть якщо Ґолумові зараз і можна було довіряти, Фродо не забував про підступність Ворога. «Утекти» йому могли дозволити чи навіть підлаштувати втечу, і про неї могли знати в Темній Вежі. Проте, так чи інак, Ґолум багато недоговорював.

— Запитую ще раз, — сказав Фродо, — чи охороняють той потаємний шлях?

Але після згадки про Араґорна настрій у Ґолума зіпсувався. Він скорчив скривджену міну брехуна, котрому не вірять, коли той випадково сказав правду чи напівправду. Він не відповідав.

— Чи охороняють той шлях? — повторив Фродо.

— Так, так, можливо. У цьому краю всюди небезпечно, — насупився Ґолум. — Небезпечно всюди. Та хазяїн має піти цим шляхом або повертатися додому. Іншого виходу немає.

Більше вони не змогли довідатися від нього нічого. Сказати назву небезпечного місця чи перевалу він не міг або не хотів.

А йшлося про Кіріт-Унґол, місце зі жахливою славою. Араґорн, мабуть, вимовив би цю назву і пояснив її зміст; Ґандалф застеріг би їх. Але вони були самі, Араґорн — далеко, Ґандалф стояв на руїнах Ізенґарда і змагався зі Саруманом, який навмисно тягнув час. Однак, навіть коли Ґандалф промовляв останні слова до Сарумана і палантир, викрешуючи іскри, скочувався по сходах Ортханка, він пам'ятав про Фродо та Сема і подумки звертався до них із надією та співчуттям.

Мабуть, Фродо відчув підтримку, не усвідомлюючи цього, як колись на Амон-Гені, хоч і був переконаний, що Ґандалф загинув у темряві далекої Морії. Він якийсь час мовчки посидів на землі, схиливши голову та силкуючись пригадати все, що коли-небудь говорив йому Ґандалф. Але на цей випадок не міг згадати жодної поради. Занадто рано, направду, надто рано втратили вони підтримку Ґандалфа, ще тоді, коли Темна Земля була дуже далеко. Як увійти до неї, Ґандалф не сказав. Напевно, не знав і сам. У твердині Ворога на Півночі, Дол-Ґулдурі, Ґандалф колись бував. Але чи ходив він до Мордору, до Гори Вогню та Барад-дура, коли знову постав у силі Темний Володар? Мабуть, ні. І ось тепер він, маленький дрібнолюдик зі Ширу, звичайний гобіт із мирної місцевості, сподівається знайти шлях, яким не міг чи не наважувався пройти великий чарівник. Отака лиха доля. Та Фродо сам обрав її у своїй вітальні навесні минулого року, тепер такого далекого, мов розділ із історії про юність світу, коли квітли Дерева зі Золота і Срібла. Нелегкий вибір постав перед ним. Яким шляхом піти? І якщо обидва ведуть до жахіття і смерті, то навіщо вибирати взагалі?

День минав. Глибока тиша стояла над невеликою сірою заглибиною, де вони причаїлися, біля самих кордонів землі страху, — цю тишу можна було помацати, ніби щільне покривало, яке відрізало їх від усього світу вгорі. Купол блідого неба, посічений пасмами диму, здавався дуже високим і далеким, мовби під ним зависла велика товща повітря, обважніла від думок.

Навіть орел не розгледів би гобітів проти сонця — мовчазних, нерухомих, під тягарем фатуму, вкритих тонкими сірими плащами. Можливо, орел на мить зупинив би погляд на Ґолумі, малесенькій фігурці, що розпростерлася на землі: мабуть, це лежав скелет замореної голодом людської дитини, обідране вбрання ще чіплялося за нього, довгі руки та ноги, білі й тонкі, мов кістки: ні шматка доброго м'яса.

Фродо схилив голову на коліна, а Сем ліг горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Таким порожнім небо було тривалий час. Тоді Семові раптом здалося, що у височині кружляє якийсь птах, ось він завис нерухомо, а ось відлетів. З'явилися ще два, а далі — четвертий. Вони були дуже маленькі, та Сем здогадався, що насправді вони величезні, з широчезним розмахом крил, і летять дуже високо. Він замружився та зіщулився. Його охопив той самий страх, який попереджав про присутність Чорних Вершників, той безпорадний жах, що приходив із криком, підхопленим вітром, і тінню на місяці, хоча тепер страх був не такий нищівний чи нездоланний: небезпека була далеко. Та вона була. Фродо також відчув її. Думка його обірвалася. Він поворухнувся і затремтів, хоча догори не дивився. Ґолум згорнувся клубком, як загнаний у кут павук. Крилаті істоти зробили ще одне коло і, стрімко кинувшись униз, помчали до Мордору.

Сем перевів подих.

— Знову Вершники, тепер у повітрі, — хрипко прошепотів він. — Я бачив їх. А вони нас, думаєш, бачили? Вони були дуже високо. І якщо це ті самі Чорні Вершники, то вдень вони бачать погано, правда?

— Ні, вони, мабуть, нас не побачили, — сказав Фродо. — Зате бачили їхні коні. Ці крилаті істоти, на яких зараз літають Вершники, бачать, напевно, краще за будь-кого іншого. Вони подібні на великих хижих птахів. Чогось шукають: боюся, Ворог уже насторожі.

Страх минув, але і покривало тиші розірвалося. Якийсь час вони були відрізані від усього світу, мов на невидимому острові, а тепер знов опинилися на виду, і загроза повернулася. Та Фродо не відповідав Ґолумові й не приймав рішення. Очі його були заплющені, наче він дрімав або зазирав углиб серця та пам'яті. Нарешті гобіт стрепенувся й підвівся, вже здавалося, був готовий заговорити і прийняти рішення. Та натомість шепнув:

— Слухай! Що це?

Їх знову охопив страх. Вони почули спів і хрипкий крик. Спочатку шум здавався далеким, але потроху ближчав. Усі раптом подумали, що Чорні Крила вистежили їх і вислали за ними озброєних солдатів: хіба буває завелика швидкість для цих жахливих слуг Саурона. Троє мандрівників прислухалися, припавши до землі. Голоси і брязкіт зброї та упряжі були вже дуже близько. Фродо та Сем витягли маленькі мечі. Втікати було неможливо.

Ґолум поволі підвівся і поповз, мов комаха, до краю западини. Дуже обережно він вистромив голову і визирнув крізь розколину в кам'яній брилі. Якийсь час не ворушився. Тоді голоси почали віддалятись і поступово вщухли. Далеко на мурах Мораннону просурмив ріг. Тоді Ґолум зісковзнув у западину.

— Це підходить до Мордору підкріплення, — прошепотів він. — Темні обличчя. Таких людей ми ще не бачили, ні, Смеаґол не бачив. Вони люті. Очі чорні, і волосся чорне та довге, й у вухах золоті кільця; так, красиве золото. Де в кого червона фарба на щоках, і червоні плащі; і прапори червоні, й вістря списів; і щити круглі, жовті й чорні, з великими шипами. Негарні, жорстокі, бридкі люди. Такі самі погані, як орки, але ще більші. Смеаґол думає, що вони прийшли з Півдня, з-за гирла Великої Ріки, прийшли тією дорогою. Уже вступили до Чорної Брами, але можуть прийти ще. До Мордору постійно сходяться люди. Одного дня там зберуться всі.

— А оліфанти там були? — запитав, забувши про страх, Сем, спраглий новин про невідомі землі.

— Ні, оліфантів не було. А що це — оліфанти? — запитав Ґолум.

Сем підвівся, заклав руки за спину (як завжди, коли «говорив віршами») і почав:

Сірий, як миша, Велій, як хижа, Ніс, як змія, Трясу землю я; Коли йду по траві, Усі ледь живі. Мій рот — як сурма, Жах Південь пройма. Літа, весни й зими Фаю ушима, Все лажу і лажу, На землю не ляжу, Хай навіть вмирать. Бо я оліфант — Більший за всіх, Старший за сміх. Як хто мя спіткає — То запам'ятає, Кому ж не судьба, Тим я — ворожба; А все ж оліфантом я є, Брехать — не моє.

— Отакий вірш, — сказав Сем, коли закінчив декламувати, — отакий вірш розказують у нас у Ширі. Може, це нісенітниця, а може, й ні. Та знаєш, у нас є свої легенди та розповіді про Південь. У давні часи гобіти також ходили в мандри. Не всі з них поверталися, та й вірили не всьому, що розповідали, — навіть є такі приказки: «новини з Брі» чи «правдиво, як ширські плітки». Та я чув про великих людей зі Сонячних Земель. У наших легендах їх називають свертінгами; коли вони йдуть на війну, то їдуть верхи на оліфантах. Цілі будинки та вежі ставлять їм на спини, а оліфанти кидають у ворога камінням і деревами. Тож коли ти сказав: «Люди з Півдня в червоному й у золоті», — я запитав: «А оліфанти там були?» Якби вони з'явилися тут, я би ризикнув піти поглянути. Але вже, мабуть, їх не побачу. Напевно, таких звірів не буває. — Він зітхнув.

— Ні, не було оліфантів, — повторив Ґолум. — Смеаґол про них ніколи не чув. Він не хоче їх бачити. Він не хоче, щоби вони були. Смеаґол хоче піти звідси і десь заховатися. Смеаґол хоче, щоби його хазяїн також пішов геть. Хазяїн хороший, хіба він не піде за Смеаґолом?

Фродо підвівся. Він сміявся, забувши про всі турботи, поки Сем читав старий віршик «Оліфант», який розповідають біля каміна, і сміх позбавив його сумнівів.

— Шкода, що в нас немає тисячі оліфантів, а попереду них — Ґандалфа на білому оліфанті, — сказав він. — Тоді би ми, може, легше прорвались у цю лиху землю. Та в нас їх немає; тільки втомлені ноги — й усе. Ну, Смеаґоле, може, третя спроба обернеться на краще. Я піду з тобою.

— Добрий хазяїн, мудрий хазяїн, хороший хазяїн! — вигукнув зраділий Ґолум, погладжуючи коліна Фродо. — Добрий хазяїн! Нехай хороші гобіти відпочинуть, тут, у затінку каміння, під самим камінням! Ляжте й відпочиньте, поки не забереться Жовте Лице. Тоді швидко підемо. Тихо і швидко, мов тіні!

IV. Про зілля і тушковану кролятину

Друзі відпочивали ще кілька годин до заходу сонця, ховаючись у затінку під західним краєм западини, аж поки тінь не видовжилась і темрява не наповнила всю яму. Тоді вони трохи перекусили і попили. Ґолум не їв нічого, зате пив охоче.

— Незабаром буде більше, — сказав він, облизуючись. — Добра вода тече струмками до Великої Ріки, в тих землях, куди ми йдемо, гарна вода. Смеаґол, може, знайде щось попоїсти. Він дуже голодний, так, ґолум! — Він притис великі пласкі долоні до запалого черева, і в очах його спалахнуло блідо-зелене світло.

Сутінки згусли, коли вони нарешті скрадливо перелізли через західний край западини і, мов привиди, розтанули за кам'янистим узбіччям дороги. До повного місяця залишалися три дні, та піднімався він над горами лише десь опівночі, й ніч була дуже темна. Високо, в одній із Веж Зубів, горіло червоне світло, а інших ознак присутності безсонної сторожі над Моранноном не було.

Багато миль це червоне око мовби переслідувало їх, поки вони бігли, спотикаючись, голою кам'янистою місцевістю. Виходити на дорогу не наважувалися, та весь час намагалися триматися на невеликій відстані від неї. Нарешті, вже після опівночі, коли мандрівники чулися виснаженими, бо тільки раз зупинялися на короткий перепочинок, око зменшилося до маленької палаючої цятки, а тоді зовсім зникло: вони обігнули темне північне крило низьких гір і попрямували на південь.

Знову зупинилися відпочити, але ненадовго, відчуваючи дивне полегшення. Як на Ґолума, вони йшли заповільно. За його підрахунками, від Мораннону до роздоріжжя біля Осґіліата було близько тридцяти ліг, і цю відстань він сподівався подолати за чотири переходи. Тому вони знову звелися на ноги й ішли, аж поки у безмежній сірій самотині не зажеврів світанок. Подолавши майже вісім ліг, гобіти вже не могли ступити ні кроку, навіть якби і наважилися на це.

Світанкове світло відкрило їм землі вже не такі голі та виснажені. Ліворуч і далі грізно височіли гори, та поблизу проходила південна дорога, яка тепер відхилялася від чорного підніжжя пагорбів на захід. За нею починалися понурі, мов темні хмари, гаї, а нерівна місцевість між ними поросла вересом, рокитником і кизилом та ще якимись невідомими кущами. Подекуди почали траплятися латки високих сосен. Гобіти, хоч які втомлені, повеселішали: повітря було свіже та запашне і нагадувало їм гористу Північну Чверть. Вони раділи несподіваному перепочинку, прогулянці землею, яка лише кілька років була у володінні Ворога і ще не встигла занепасти. Але і не забували про небезпеку та про Чорну Браму, яка була ще надто близько, хоч і схована за сумними горами. Поки було світло, вони постійно шукали якогось сховку від злих очей.

День минув неспокійно. Вони залягли у вересі й рахували повільні години, які, здавалося, проминали без змін; адже мандрівники і далі були під тінню Ефель-Дуату, і сонце ховалося за імлою. Фродо часом поринав у міцний безтурботний сон, може, довіряючи Ґолумові, а може, був просто надто втомлений, аби непокоїтися через нього; а Семові вдавалося тільки подрімати, навіть коли Ґолум міцно спав, схлипуючи і смикаючись у невідомих снах. Голод, мабуть, більше, ніж недовіра, не давав йому заснути: Сем уже давно знудився за доброю домашньою їжею, за чимось гарячим.

Тільки-но місцевість розтанула у безформній сірості близької ночі, рушили далі. Невдовзі Ґолум вивів їх на південну дорогу; тепер пішли швидше, хоча шлях був небезпечніший. Вони вслухалися, чи не чути цокоту копит або кроків на дорозі попереду чи позаду; та ніч минула, й ні піші, ні кінні так і не з'явилися.

Дорогу проклали в давно забуті часи; миль на тридцять від Мораннону її наново відремонтували, а далі на півдні вона тонула в хащах. Праця людей давнини все ще проступала в точних прямих лініях і рівній кладці: то тут, то там дорога врізалась у гірський схил чи перестрибувала через струмок широкою стрункою аркою; але врешті всі ознаки кам'яної кладки зникли, тільки обвітрені стовпчики подекуди визирали з кущів на узбіччях, чи старі обтесані плити виднілися поміж мохом і бур'янами. Верес, деревця й ожина сповзали по відкосах або розлягалися просто посередині шляху. Врешті-решт, дорога звелася до занедбаного путівця; та зате вона не петляла, а найкоротшим шляхом вела подорожніх прямо до мети.

Так вони перейшли до північного прикордоння земель, які раніше називалися Ітілієном, прекрасним краєм лісистих пагорбів і бистрих потоків. Надходила гарна зоряна ніч із місяцем уповні, й гобітам здавалося, що повітря стає дедалі ароматнішим; із бурчання Ґолума було зрозуміло, що він також помітив це і не дуже тішився. При перших ознаках дня знову зупинилися. Підійшли до краю довгої глибокої розколини з крутими берегами, де дорога пробивала собі шлях через кам'янистий хребет. Тепер вони піднялися на західний берег і озирнулися.

Небо світліло, і стало видно, що гори довгою дугою завертають на схід і тануть у далині. На заході пологі схили збігали вниз і ховались у ранковому тумані. Мандрівників оточували невеликі переліски смолистих смерек, кедрів і кипарисів та інших, невідомих у Ширі дерев, а поміж ними — широкі галявини; і всюди — безліч ароматних трав і кущів. Довга подорож із Рівендолу занесла їх набагато південніше від їхнього рідного краю, та лише тут гобіти помітили зміну клімату. Весна вже взялася до діла: кільчики папороті пробилися крізь мох і старе листя, модрини пустили зелені пагінці, у траві розпускалися маленькі квітки, співали птахи. Ітілієн, сад Ґондору, хоч нині й покинутий, усе ще зберігав недбалу дріадну принадність.

На півдні та заході він був відкритий до теплих низин Андуїну, зі сходу — прихищений Ефель-Дуатом, однак не затінений горами, з півночі — стіною Емін-Муїлу, а з далекого Моря долітали до нього вологі південні вітри. Було тут багато високих дерев, посаджених давним-давно, які тепер мирно старіли серед рясноти легковажного потомства; у гаях і перелісках росли тамариски та колючі терпентини, лаври й оливи, ялівець і мирта; дерев'янисті стебельця чебрецю щільним килимом огортали скелі; блакитними, рожевими та блідо-зеленими квітками цвіла шавлія; а ще — майоран, і молоденький кмин, і багато запашних трав, невідомих Семові-садівникові. Гроти і скелі вже засіяли зірочки ломикаменю й очитку. У заростях ліщини прокинулися примула й анемона; нарциси та конвалії кивали напіврозпуклими голівками у траві, темно-зеленій траві понад озерцями, де у прохолодних заглибинах зупинялася вода гірських потоків на шляху до Андуїну.

Мандрівники обернулися спинами до дороги й пішли схилом. Отак брели вони травами та чагарниками, а довкола ширяли духмяні запахи. Ґолум кашляв і відпльовувався; а гобіти глибоко вдихали повітря, і раптом Сем розсміявся, бо на серці йому стало легко. Вони пішли за струмком, що швидко збігав попереду. Він вивів їх до невеликого чистого озера в неглибокій лощині: вода збиралась у напівзруйнованому стародавньому басейні, тесані бортики якого були майже повністю вкриті мохом і розквітлою ожиною; вістря ірисів рядами стояли довкола, а на темній брижуватій поверхні плавало листя водяних лілій; але озеро було глибоке та свіже і тихо переливалося через кам'яний стік на протилежному боці.

Тут вони вимились і досхочу напилися зі струмка. Тоді пошукали сховок, у якому могли би перепочити, адже ця все ще прекрасна земля була територією Ворога. Відійшли вони не дуже далеко від дороги, і вже помітили рубці давніших боїв і свіжі рани, завдані орками й іншими огидними слугами Темного Володаря: яма, повна сміття і бруду; дерева, зрубані без потреби і залишені помирати, з вирізаними на корі злими рунами чи лихим знаком Ока.

Сем забрався до витоку озера і розглядав невідомі йому рослини та дерева, на мить забувши про Мордор, але раптом всюдисуща загроза нагадала про себе. Він натрапив на круг випаленої землі, посередині якого лежала купа обвуглених і потрощених кісток та черепів. Повитиця і шипшина, швидко розростаючись, уже накинули покривало на це місце жахливого бенкету й різанини; та все ж сліди ці не були давні. Сем побіг назад до своїх супутників, але нічого не розповів: нехай краще кістки спочивають у мирі, ніж їх розгрібатиме Ґолум.

— Ходімо пошукаємо, де прилягти, — сказав Сем. — Тільки не внизу. Краще вгорі.

Неподалік від озера вони знайшли товсту буру підстилку з минулорічної папороті. Далі зарості темнолистого лавру видиралися на крутий берег, коронований старими кедрами. Тут вирішили перепочити і провести день, який видавався погожим і теплим. Саме гарний день для прогулянки гаями та галявинами Ітілієну; але хоч орки й остерігалися сонця, довкола було досить місць, де вони залягли б у засідці; та й інші лихі очі могли стежити за гобітами: у Саурона було чимало різних слуг. До того ж Ґолум не пішов би під Жовтим Лицем. А воно невдовзі мало з'явитися над темними хребтами Ефель-Дуату, й він би млів і корчився від світла та спеки.

Сем уже тривалий час зосереджено думав про їжу. Тепер, коли розпач перед непрохідними Воротами залишився позаду, він уже не був схильний, як його господар, відкласти турботу про харчі, аж до виконання завдання; та і розсудливо було би приберегти ельфійські хлібці до гірших часів. Уже шість, а то й більше днів минуло, відколи він підрахував, що скупого провіанту в них лише на три тижні.

«Якщо за цей час ми доберемося до Вогню, то нам вистачить цієї пайки, — думав він. — Але ще ж повертатися додому. Тоді що?»

Крім того, після довгого нічного переходу, після купання та свіжої води він відчув страшенний голод. Вечері або сніданку біля вогнища у старій кухні на Торбиному Узвозі — от чого йому насправді хотілося. Тут йому сяйнула думка, й він обернувся до Ґолума. Ґолум хотів вислизнути і саме переповзав на всіх чотирьох через папороть.

— Гей, Ґолуме! — покликав Сем. — Куди зібрався? На полювання? Слухай мене, стара нишпорко, тобі наші коржики не до смаку, і я би не проти скуштувати чогось іншого. Твоє нове гасло — «завжди до ваших послуг». Може, пошукаєш чогось для голодного гобіта?

— Так, можливо, так, — згодився Ґолум. — Смеаґол завжди помагає, якщо його попросять — якщо його гарно попросять.

— Добре! Я прошу тебе. Якщо так не досить гарно, то я благаю.

Ґолум зник. Його не було досить довго. Фродо з'їв кілька шматочків лембасу, запорпався в купу бурої папороті й заснув. Сем подивився на нього. Ранкове світло щойно почало проповзати в тінь під деревами, та він виразно побачив обличчя свого господаря, а також руки. Сем раптом пригадав, як тяжко поранений Фродо лежав у будинку Елронда. Уже тоді Сем помітив, що часом тіло Фродо немовби світилося зісередини; а зараз світло стало яскравішим. Обличчя Фродо було спокійне, ні сліду страху чи турботи; але воно здавалося старим, старим і прекрасним, так, ніби тонкий різець невтомного часу виявив те, що раніше було приховане, хоча риси обличчя не змінилися. Звісно, Сем Правоніг так собі цього не пояснював. Він просто похитав головою, мовби слова були марні, й шепнув: «Я його люблю. Він отакий, часом світиться зісередини. Та я люблю його, світиться він чи ні».

Ґолум повернувся безшумно і подивився через плече Сема. Глянувши на Фродо, він примружив очі й відповз убік. За хвилю Сем пішов за ним. Той щось жував і бурмотів сам до себе. Поруч на траві лежали два маленькі кролики, на яких Ґолум пожадливо поглядав.

— Смеаґол завжди помагає, — сказав він. — Він приніс кроликів, хороших кроликів. Але хазяїн пішов спати, і Сем, напевно, хоче спати. Не хоче зараз кроликів? Смеаґол старанний, але не може за хвилину наловити дичини.

Однак Сем не мав нічого проти кролятини, про що і сказав. Тим паче, проти печеної кролятини. Усі гобіти, звісно, вміють куховарити, бо цього їх навчають ще раніше, ніж абетки (до неї багато хто взагалі не доходить); а Сем був добрий кухар навіть за гобітськими мірками, ще й набрався досвіду в поході. Сподіваючись на краще, він тягав за собою в мішку начиння: маленьку трутницю, два невеликі казанки (менший вкладався у більший); дерев'яну ложку, коротку двозубу виделку та пару шпиґувальних голок; і на дні мішка у пласкій дерев'яній коробочці зберігався вже помітно розтрачений скарб — сіль. Але ще треба було вогню і дечого іншого. Він трохи подумав, поки діставав ніж, обтирав його і заточував на камені, а потім став випотрошувати кроликів. Йому ні на хвилину не хотілося залишати сплячого Фродо самого.

— Слухай, Ґолуме, — сказав він, — маю для тебе ще одну роботу. Піди принеси води в цих казанках.

— Смеаґол принесе води, так, — сказав Ґолум. — Але навіщо гобітові та вода? Він уже і напився, і помився.

— Не твоє діло, — відповів Сем. — Якщо не здогадуєшся, то незабаром довідаєшся. І чим швидше принесеш води, тим швидше дізнаєшся. І не попсуй мені казанків, бо посічу на шматочки.

Поки Ґолума не було, Сем знову подивився на Фродо. Той і далі спокійно спав, але Сема вразила виснаженість його рук і обличчя. «Як же він змарнів, — пробурмотів Сем. — Геть негоже для гобіта. Як приготую цих кроленят, то відразу розбуджу його».

Сем згріб купку сухого листя, назбирав понад берегом галузок і ломаччя; а ще приволік кедрову гілку, яка мала довго горіти. Вирізав трохи дерну під схилом, вирив ямку і поскладав туди паливо. Вправно орудуючи кременем і кресалом, викресав іскру. Вогонь горів майже без диму, та поширював сильний аромат. Сем саме роздував його, прикриваючи від вітру та підкидаючи товсті гілки, коли повернувся Ґолум, обережно несучи казанки і невдоволено бурмочучи.

Він поставив на землю казанки й аж тоді побачив, що робить Сем. Ґолум тонко верескнув, водночас налякано та розлючено.

— Ой! Цс-сс, ні! Ні! Тупі гобіти, дурні, так, дурні! Не треба цього робити!

— Чого не треба? — здивовано запитав Сем.

— Цих гидких червоних язичків, — сичав Ґолум. — Вогонь, вогонь! Це небезпечно, небезпечно. Він пече, вбиває. І притягне ворогів, так, притягне.

— Я так не думаю, — заперечив Сем. — Чого би мав притягувати, якщо не класти вогкі дрова і не робити диму. А якщо притягне — ну, то притягне. Хай там що, я ризикну. Я буду тушкувати цих кроленят.

— Тушкувати кроликів! — нажахано верескнув Ґолум. — Псувати прекрасне м'ясо, яке Смеаґол приберіг для вас, бідний голодний Смеаґол? Навіщо? Навіщо, дурний гобіте? Вони молоді, ніжні, гарні, їжте їх, їжте їх! — Він жадібно схопив тушку кроля, яка вже випотрошена лежала біля вогню.

— Гей-гей! — вигукнув Сем. — Кожному своє. Тобі наш хліб поперек горла, а мені — сирі кроленята. Ти мені кролика подарував, отже, він мій, і я, бачиш, можу його готувати, якщо захочу. А я хочу. Не мусиш на мене дивитись. Іди злови собі іншого і їж так, як тобі заманеться, — десь подалі, не в мене на очах. Ти не побачиш вогню, а я — тебе, і обом буде добре. Я подбаю, щоби вогонь не димів, якщо тобі так приємніше.

Буркочучи, Ґолум відповз у папороть. Сем зайнявся казанками. «До кролятини гобітові треба ще зілля, — подумав Сем, — і якогось коріння, особливо бульбин — не кажучи вже про хліб. А зелень, здається, можна знайти».

— Ґолуме! — неголосно покликав він. — Ще є робота для тебе. Мені потрібна зелень. — Ґолум визирнув із-за листя, але цього разу неприязно скривившись. — Пару лаврових листочків, трохи чебрецю та шавлії — поки вода не закипіла.

— Ні! — сказав Ґолум. — Смеаґолові це не подобається. І Смеаґол не любить пахучих листочків. Він не їсть трави чи коріння, ні, дорогесенький, поки не вмирає з голоду або не занедужає, бідний Смеаґол.

— Смеаґол потрапить у справді гарячу воду, хай-но вона закипить, якщо не зробить те, що його просять, — гаркнув Сем. — Я сам його туди покладу, так, дорогесенький. Був би зараз сезон, то я би примусив його ріпу та моркву пошукати, і бульбу також. Б'юсь об заклад, тут ростуть усілякі дикі овочі. А я би дорого заплатив за кілька бульбинок.

— Смеаґол не піде, о ні, мій дорогесенький, зараз не піде, — засичав Ґолум. — Він боїться, й він дуже втомився, а цей гобіт нехороший, зовсім нехороший. Смеаґол не буде копати корінці, моркву та… бульбу. А що таке бульба, дорогесенький, га, що це таке?

— Кар-топ-ля, — пояснив Сем. — Улюблена страва Дідуся і надзвичайно добрий вантаж для порожнього шлунка. Та зараз ти її не знайдеш, то й не треба шукати. Але будь добрим Смеаґолом і принеси мені зелень, і я буду про тебе кращої думки. А якщо будеш слухняний і далі, то я колись почастую тебе тією бульбою. Смажена картопля та риба, приготована Семом Правоногом! Ти не зможеш відмовитися.

— Так, так, зможемо. Псувати хорошу рибку, попалити рибку. Дай мені рибку вже, а свою бридку бульбу залиш собі.

— О, ти безнадійний, — зітхнув Сем. — Іди спати!

Урешті-решт, він усе знайшов сам; на щастя, далеко відходити не довелось, і його господар постійно був на оці. Якийсь час Сем сидів, розмірковуючи та підкидаючи хмиз у вогонь, чекаючи, поки закипить вода. Світало, і повітря ставало теплішим; роса на траві та листі висохла. Незабаром кролики вже закипіли в казанках із пучками зілля. Сем мало не задрімав. Він тушкував кролятину майже годину, час від часу штрикаючи м'ясо виделкою та куштуючи юшку.

Коли все було готове, він зняв казанки з вогню і тихенько підійшов до Фродо. Той напіврозплющив очі й побачив над собою Сема, а тоді прокинувся зі сну, ще одного втраченого мирного сну.

— Гей, Семе! Чому ти не спиш? Що сталося? Котра година?

— Десь дві години по світанку, — відповів Сем, — і, напевно, пів на дев'яту за Ширським часом. Але нічого не сталося. Хоча, як на мене, не сталося нічого доброго: ні цибулі нема, ні бульби. У мене для вас тушковане м'ясо і трохи юшки, пане Фродо. Це піде вам на користь. Можете посьорбати зі свого кухля або просто з казанка, коли трохи охолоне. Я не прихопив зі собою ніяких мисок.

Фродо зітхнув і потягнувся.

— Тобі слід було поспати, Семе. Та й вогонь у цих краях небезпечний. Але я справді дуже голодний. Гм… Що це так пахне?

— Подарунок від Смеаґола, — відповів Сем, — пара кроленят; хоча, здається, Ґолум уже шкодує за ними. Та, на жаль, до них є лише зовсім трохи зелені.

Сем і його господар сіли серед папороті й заходилися їсти юшку з казанків, користуючись по черзі однією виделкою та однією ложкою. Дозволили собі з'їсти по шматочку ельфійського хлібця. Для них це був справжній бенкет.

— Гей, Ґолуме! — тихенько свиснув Сем. — Ходи-но сюди! Ще маєш час передумати. Ще залишилося трохи тушкованої кролятинки, хочеш?

Відповіді не було.

— Ну, гаразд, напевно, пішов щось собі пошукати. Ми доїмо самі, — сказав Сем.

— А потім ти мусиш поспати, — додав Фродо.

— Тільки ж ви не засніть, поки я дріматиму, пане Фродо. Я щось йому не дуже довіряю. Ще багато Смердючки — поганого Ґолума, якщо ви мене розумієте, — сидить у ньому, і ця погань стає все сильніша. При першій-ліпшій нагоді мене задушить одразу. Ми з ним розходимось у поглядах, і йому не подобається Сем, о ні, дорогесенький, анітрохи не подобається.

Вони доїли, і Сем пішов до струмка помити начиння. Закінчивши роботу, він підвівся й озирнувся. Тієї миті Сем побачив, як сонце підіймалося з диму, чи туману, чи з темної тіні, чи що там висіло на сході, й заливало золотим промінням гаї та гірські галявини. Тоді він помітив тоненьку спіраль сизого диму, яка здіймалася з хащі і яку було чітко видно в сонячному промінні. Сем із жахом усвідомив, що то димить його маленьке вогнище, яке він забув загасити.

— Не може бути! Звідки стільки диму? — буркнув він і погнав назад.

Раптом він зупинився і прислухався. Хтось свиснув, чи йому причулося? Чи, може, це якийсь дивний птах? Але якщо це був свист, то не з боку Фродо. А тепер свист долинув із іншого боку! Сем щодуху помчав догори.

Він виявив, що від невеликої тліючої головешки загорілася суха папороть збоку від вогнища, а від папороті зайнявся дерн. Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце дерном. Потім прокрався до Фродо.

— Ви чули свист, а потім ніби відповідь? — запитав він. — Пару хвилин тому. Сподіваюся, то була пташка, хоча на пташку не зовсім подібне, — радше хтось наслідував пташиний свист. І, боюся, моє вогнище трохи надимило. Якщо я накликав біду, то ніколи собі цього не пробачу. Та й, мабуть, не матиму такої можливості.

— Тихо! — шепнув Фродо. — Здається, я почув голоси.

Двоє гобітів позав'язували свої невеликі клунки, закинули їх за спину на випадок втечі й заповзли під папороть. Там залягли, нашорошивши вуха.

То справді були голоси. Говорили тихо і скрадливо, та все ближче і ближче. Тоді раптом голос пролунав зовсім поруч.

— Тут! Ось звідси йшов дим! — сказав голос. — Десь зовсім поруч. У папороті, точно. Спіймаємо його, як кролика в сильце. І побачимо, що воно таке.

— І порозпитуємо, — додав інший голос.

Відразу ж четверо чоловіків із чотирьох боків увійшли в зарості. Оскільки ні бігти, ні ховатися вже не було як, Сем і Фродо скочили на ноги, ставши спиною до спини, і вихопили свої маленькі мечі.

Гобітів дуже здивувало побачене, та їхні мисливці здивувалися ще більше. То було четверо чоловіків. Двоє в руках тримали списи зі широкими блискучими наконечниками. Двоє інших — великі луки, мало не на повний зріст, і великі сагайдаки з довгими зеленоперими стрілами. Усі мали мечі та зелено-буру одіж різних відтінків, напевно, для того, щоби ходити непоміченими галявинами Ітілієну. Зелені рукавиці прикривали руки, обличчя їхні ховалися за зеленими каптурами та машкарою, лише очі, проникливі та ясні, були відкриті. Фродо відразу згадав про Боромира, бо ці люди були схожі на нього зростом, поставою та манерою говорити.

— Ми не знайшли того, що шукали, — сказав один. — Але кого, власне, знайшли?

— Не орків, — сказав інший, відпускаючи руків'я меча, за яке було схопився, коли помітив блиск Жала в руці Фродо.

— Ельфи? — невпевнено припустив третій.

— Ні! Не ельфи, — заперечив четвертий, найвищий, і, як виявилося, їхній ватажок. — Нині ельфи не гуляють Ітілієном. До того ж, кажуть, ельфи напрочуд гарні на вигляд.

— Тобто, як я зрозумів, ми негарні, — відгукнувся Сем. — Щиро дякую. І коли закінчите обговорювати нас, то, може, повідомите, хто ви такі й чому не даєте відпочити двом утомленим мандрівникам.

Високий зелений чоловік сумно посміхнувся.

— Я Фарамир, капітан Ґондору, — сказав він. — Але в цьому краї немає мандрівників, лише слуги: або Темної Вежі, або Білої.

— Ми нікому не служимо, — сказав Фродо. — Ми справді мандрівники, хоча капітан Фарамир у це і не вірить.

— Тоді хутко відповідайте, хто ви такі і що тут робите, — звелів Фарамир. — У нас є свої справи, і тепер не час і не місце для загадок чи переговорів. Швидше! І, до речі, де третій?

— Третій?

— Так, той, що ховався он там у воді, тільки ніс вистромив. Потворна істота. Певно, якась нова порода орків-шпигунів або їхній прислужник. Але він вислизнув від нас, як лис.

— Я не знаю, де він, — відповів Фродо. — Він наш випадковий супутник на шляху, тому я за нього не відповідаю. Якщо натрапите на нього, то пожалійте. Приведіть або відішліть його до нас. Це просто нещасне жалюгідне створіння, та якийсь час він був під моєю опікою. А щодо нас, то ми гобіти з Ширу, що на північному заході далеко звідси, за великими ріками. Мене звати Фродо, син Дроґо, а це — Семвайз, син Гемфаста, достойний гобіт у мене на службі. Ми прийшли здалеку — з Рівендолу, або Імладрісу, як його дехто називає.

Тут Фарамир здригнувся і насторожився.

— З нами було семеро товаришів: одного ми втратили в Морії, з іншими розлучилися на Парт-Ґалені біля Рауросу: двоє з мого роду; а також гном, ельф і двоє людей. То були Араґорн і Боромир, який казав, що він із Мінас-Тіріта, з міста на Півдні.

— Боромир! — вигукнули всі четверо чоловіків.

— Боромир, син володаря Денетора? — перепитав Фарамир, і обличчя його несподівано посуворішало. — Ви прийшли разом із ним? Якщо ви не брешете, то це справді важлива новина. Щоби ви знали, маленькі чужинці: Боромир, син Денетора, був начальником охорони Білої Вежі й нашим генерал-капітаном, і ми болісно переживаємо його відсутність. Хто ж ви такі, і що спільного було у вас із ним? Відповідайте швидко, бо Сонце вже високо!

— Чи відомі вам загадкові слова, які Боромир приніс до Рівендолу? — відповів Фродо.

Зламаний Меч шукайте — До Імладрісу йдіть.

— Ці слова нам відомі, — здивовано відповів Фарамир. — І вони також свідчать про те, що ви говорите правду.

— Араґорн, про якого я згадував, зараз носить Зламаний Меч, — закінчив Фродо. — А ми — то ті дрібнолюдики, про котрих ідеться у вірші.

— Це я бачу, — задумливо мовив Фарамир. — Принаймні ви не схожі на таких. А що таке Прокляття Ісілдура?

— Це таємниця, — відповів Фродо. — Та з часом вона обов'язково відкриється.

— Ми мусимо це з'ясувати, — сказав Фарамир, — і маємо довідатися, що привело вас сюди, на Схід, під тінь отого… — він махнув рукою, не називаючи імені. — Але не зараз. У нас важливі справи. Ви в небезпеці, і ви не зайшли би сьогодні далеко, чи дорогою, чи бездоріжжям. Ще до полудня тут спалахне жорстокий бій. І тоді — або смерть, або швидка втеча до Андуїну. Я залишу з вами двох охоронців, для вашого ж добра, і мені буде спокійніше. Мудрий не довірятиме випадковим зустрічам у цій землі. І якщо я повернуся, ми ще поговоримо.

— Хай вам щастить! — сказав Фродо, низько вклонившись. — Думай про мене, що хочеш, але я друг усім ворогам Одного Ворога. Ми пішли би за тобою, якби ми, дрібнолюдики, могли прислужитися вам, таким доблесним і сильним воїнам, і якби це дозволяло моє завдання. Нехай засяє світло на ваших мечах!

— Ким би ті дрібнолюдики не були, та народ вони ґречний, — відповів Фарамир. — До зустрічі!

Гобіти знову посідали, та своїх думок і сумнівів не обговорювали. Поруч, під плямистою тінню темних лаврів, на сторожі залишилося двоє чоловіків. Час від часу вони стягали маски, бо ставало все спекотніше, і Фродо побачив, що це були красиві люди, зі світлою шкірою, темним волоссям, сірими очима та з обличчями сумними і гордими. Вони тихо розмовляли між собою, спершу загальною мовою, але на стародавній лад, а потім перейшли на свою. Прислухавшись, Фродо з подивом усвідомив, що говорили вони ельфійською або мовою, яка не дуже від неї відрізнялась; і він дивився на них зачудовано, бо зрозумів, що це дунадани з Півдня, люди з роду правителів Вестернесу.

Невдовзі він заговорив до них, але вони відповідали неохоче, обережно. Вони назвалися Маблунґом і Дамродом, і були вони воїнами Ґондору та слідопитами Ітілієну; і були вони нащадками роду, який жив свого часу в Ітілієні, ще до того, як цю землю захопили. З таких людей правитель Денетор створював загони, які потай переправлялися через Андуїн (як саме чи де, вони не сказали) і нападали на орків та інших ворогів, котрі тинялися між Ефель-Дуатом і Рікою.

— Звідси до східного берега Андуїну близько десяти ліг, — сказав Маблунґ, — і ми нечасто заходимо так далеко. Та сьогодні у нас нове завдання: ми повинні влаштувати пастку для гарадців. Прокляття на них!

— Ех, кляті південці! — додав Дамрод. — Розказують, що в давнину між Ґондором і королівствами Гараду на Далекому Півдні йшла торгівля, та дружби не було ніколи. У ті дні наші кордони були далеко на півдні, за гирлом Андуїну, й Умбар, найближча з їхніх земель, визнавав нашу владу. Та було це давно. Багато поколінь змінилося, відколи будь-хто з наших їздив туди, а вони — до нас. Нещодавно ми дізналися, що Ворог навідувався до них, і вони перейшли, а може, повернулися на Його бік, — вони завжди легко піддавалися Його волі, як і багато хто на Сході. Я не сумніваюся, що дні Ґондору полічені і стіни Мінас-Тіріта приречені, бо великі сила Його та лють.

— Але все одно ми не будемо сидіти склавши руки і не дозволимо Йому робити все, що заманеться, — сказав Маблунґ. — Ті кляті південці тепер ідуть стародавніми дорогами на з'єднання з військами Темної Вежі. Так, саме тими дорогами, які проклали майстри Ґондору. І вони йдуть дедалі самовпевненіше, бо вважають, що влада їхнього нового господаря настільки велика, що звичайна тінь від Його гір приховає їх. Ми вийшли їх провчити. Кілька днів тому нас повідомили, що велика армія рухається на північ. За нашими розрахунками, один із полків буде проходити дорогою десь перед полуднем он там, через ущелину. Дорога пройде, а ось вони — ні! Не пройдуть, поки Фарамир — наш капітан. Тепер він очолює нас у всіх найризикованіших походах. Але життя його захищене чарами, або ж долею призначено йому інший кінець.

Їхня розмова затихла. Усе здавалося завмерлим і настороженим. Сем підповз до краю заростей папороті і обережно визирнув. Його гостре гобітське око помітило, що довкола багато людей. Він бачив, що вони скрадаються вгору схилами, поодинці або довгими вервечками, тримаючись у тіні гаю чи хащ, або повзуть, майже невидимі у буро-зеленому одязі, крізь траву та папороть. Усі були в каптурах і масках, а на руках мали рукавиці й озброєні були, як Фарамир і його товариші. Вони промайнули дуже швидко і зникли. Сонце піднялося високо. Тіні поменшали.

«Цікаво, куди подівся той проклятий Ґолум? — подумав Сем, заповзаючи назад у глибоку тінь. — От проштрикнуть його замість орка або спечеться від Жовтого Лиця. Та, гадаю, він про себе подбає». — Сем улігся біля Фродо і заснув.

Він прокинувся, як йому здалося, від звуків сурми. Сів. Було вже ополудні. Охоронці стояли насторожені й напружені під тінню дерев. Раптом сурми залунали голосніше і згори, з вершини пагорба. Семові також здалося, що він чує крики та дике виття, але звук був слабкий, неначе з далекої печери. Потім шум битви загримів зовсім поруч, просто над їхнім сховком. Він виразно чув дзвінкий скрегіт сталі об сталь, брязкіт меча об шолом, глухий удар леза у щит; люди кричали та верещали, а дзвінкий сильний голос закликав: «Ґондор! Ґондор!»

— Звук такий, ніби сотня ковалів одночасно б'є по ковадлах, — сказав Сем до Фродо. — Якраз цього мені і бракувало.

Тим часом шум наближався.

— Ідуть! — вигукнув Дамрод. — Погляньте! Кілька південців вирвалося з пастки й утікає з дороги. Ось вони біжать! Наші за ними, і попереду — капітан!

Сем, бажаючи побачити більше, пішов і приєднався до охоронців. Він видерся на один із найбільших лаврів. На якусь мить вихопив поглядом смаглявих людей у червоному, котрі бігли схилом, а за ними навздогін — воїни в зеленому, рубаючи їх на шляху. Повітря рясніло стрілами. Тоді раптом просто через край їхнього сховку, потрощивши тонкі дерева, мало не на гобітів перевалився якийсь чоловік. Він упав у папороть, обличчям додолу, зелене оперення стріли стирчало з-під золотого обруча на шиї. Його багряна одіж була розірвана, мідні пластини лат — порубані, чорні коси, заплетені золотими стрічками, просякли кров'ю. Засмагла долоня все ще стискала руків'я зламаного меча.

Сем уперше бачив бій між людьми, і йому це не дуже сподобалося. Він був радий, що не побачив обличчя мертвого. Сем задумався, як того звали і звідки він; і чи було його серце справді зле, і які брехні чи погрози виманили його в довгий похід; і чи не залишився би він радше вдома — всі ці думки швидко промайнули в його голові і згасли. Бо щойно Маблунґ ступив до мертвого тіла, як здійнявся новий шум, пролунав гучний вереск, посеред якого Сем почув пронизливе ревіння. А потім глухе гепання, мовби здоровенні тарани гримали по землі.

— Обережно! — крикнув Дамрод своєму товаришеві. — Нехай відвернуть їх валари! Мумак! Мумак!

З подивом, жахом і захватом Сем спостерігав, як величезна тварина вихопилась із заростів і помчала схилом униз. Великою, мов будинок, набагато більшою за будинок здавалася вона йому, жива гора в сірому. Страх і подив, мабуть, побільшили її в очах гобіта, але мумак із Гараду і справді був звіром велетенського розміру, і подібних тепер у Середзем'ї немає; його родичі, які все ще живуть тепер, — ніщо інше, як тільки спогад про його розміри та велич. Він сунув уперед, просто на гобітів, а тоді в одну мить відхилився, проскочивши на відстані кількох ярдів і струсонувши землю під ними: ноги його були величезні, як дерева, широченні, мов вітрила, розпростерті вуха, довгий хобот — задертий угору, мов змія, готова до стрибка, маленькі червоні очі палали гнівом. Вигнуті, мов роги, ікла були закуті в золото і поплямлені кров'ю. Багряно-золота попона мотилялася, мов ганчір'я. На спині гойдалися рештки, вочевидь, бойової башти, розтрощеної під час його шаленої гонитви через ліс; а за його шию все ще відчайдушно чіплялася дрібненька фігурка — тіло величезного воїна, гіганта серед свертінгів.

Здоровенний звір летів у сліпому гніві, не вибираючи дороги. Стріли відстрибували і ламалися, не пробиваючи товстезної шкіри його боків. Люди тікали від нього, та багатьох він наздогнав і втоптав у землю. Незабаром він зник у лісі, тільки ревіння і тупіт було чути здалеку. Що з ним сталося потім, Сем так і не довідався: чи блукав якийсь час у глушині, аж поки не загинув далеко від дому, чи потрапив у якусь глибоку пастку; а може, його несло так аж до Великої Ріки, яка його і поглинула.

Сем глибоко зітхнув.

— То був оліфант! — сказав він. — Отже, оліфанти існують, і я бачив одного з них. Оце життя! Але вдома мені ніхто не повірить. Ну, якщо все закінчилося, то я ще посплю.

— Спи, поки можеш, — сказав Маблунґ. — Але капітан повернеться, якщо він уцілів; а коли прийде — ми відразу ж рушимо. За нами вишлють погоню, щойно звістка про наш подвиг досягне Ворога, а це станеться швидко.

— Ідіть собі, якщо вам треба! — сказав Сем. — А будити мене нема потреби. Я мандрував усю ніч.

Маблунґ розсміявся.

— Гадаю, капітан не залишить тебе тут, шановний Семвайзе, — зазначив він. — Ну, але побачимо.

V. Вікно на захід

Семові здалося, що він не задрімав і на кілька хвилин, але, прокинувшись, він виявив, що було вже під вечір і Фарамир повернувся, а з ним і ще багато людей. Насправді всі, хто вцілів після сутички — десь дві-три сотні, — тепер зібралися на схилі неподалік. Розташувалися вони широким півколом, на землі посередині присів Фарамир, а поруч стояв Фродо. Це було схоже на допит полоненого.

Сем виліз із папороті, але ніхто не звернув на нього уваги, тож він присів у кінці одного з рядів, звідки міг бачити і чути все, що відбувалося. Він пильно спостерігав і прислухався, готовий при потребі будь-якої миті кинутися на допомогу господареві. Сем бачив обличчя Фарамира, тепер без маски: суворе та владне, і проникливий розум світився в зосередженому погляді цього чоловіка. Сумнів був у його сірих очах, які пильно дивилися на Фродо.

Сем швидко збагнув, що капітана не задовольняли відповіді Фродо на певні запитання, як-от: що за роль він відігравав у Загоні, який вирушив із Рівендолу; чому покинув Боромира; куди прямує тепер. Особливо часто Фарамир повертався до Прокляття Ісілдура. Він добре бачив, що Фродо приховує від нього щось надзвичайно важливе.

— Саме з появою дрібнолюдика повернеться Прокляття Ісілдура, адже так маємо розуміти ті слова, — наполягав він. — І якщо ти саме той дрібнолюдик, про котрого йшлося, то, без сумніву, мав принести ту річ — не знаю, яку — на Раду, що про неї ви говорите, і там її побачив Боромир. Це правда?

Фродо не відповідав.

— Отже! — сказав Фарамир. — Я хотів би довідатися від тебе більше; бо все, що стосується Боромира, стосується і мене. Як стверджують давні перекази, орківська стріла вразила Ісілдура. Та орківських стріл — безліч, і Боромир із Ґондору не сприйняв би одну з них як знамення Фатуму. Ця річ була при тобі? Ти кажеш, вона захована; а чи не тому, що заховати її вирішив ти?

— Ні, не тому, що вирішив я, — відповів Фродо. — Вона мені не належить. І не належить нікому зі смертних, великих чи малих; але якщо хтось і має на неї право, то це Араґорн, син Араторна, про якого я згадував, провідник нашого Загону від Морії до Рауросу.

— Чому він, а не Боромир, лицар Міста, яке заснували сини Еленділа?

— Бо Араґорн — прямий нащадок, від батька до батька, самого Ісілдура, сина Еленділа. І меч, який тепер при ньому, колись належав Еленділові.

Вигуки подиву пробігли півколом людей. Одразу кілька голосів скрикнуло:

— Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта! Надзвичайна звістка!

Та обличчя Фарамира залишалося незворушним.

— Можливо, — сказав він. — Але таке велике право має бути доведене незаперечними доказами, якщо цей Араґорн з'явиться в Мінас-Тіріті. Коли я вирушав із міста шість днів тому, ні його, ні будь-кого іншого з вашого Загону там не було.

— Боромир не мав сумнівів щодо права Араґорна, — сказав Фродо. — Справді, якби тут був Боромир, він би відповів на всі ваші запитання. А оскільки вже багато днів тому біля Рауросу він збирався йти просто до вашого міста, — коли ти повернешся, отримаєш відповіді на всі свої запитання. Моя участь у Загоні була йому відома, як і всім іншим, бо призначив мені її сам Елронд із Імладрісу у присутності всієї Ради. Я прийшов у цей край із певним завданням, але в чому воно полягає, я не можу розповісти нікому, крім товаришів. Однак ті, хто виступає проти Ворога, не повинні мені перешкоджати.

Не відомо, що відчував Фродо, та говорив він із гідністю, і Семові це подобалось. Але Фарамир не вгамовувався:

— Отакої! Ти радиш мені займатися своїми справами і повертатися додому, а тебе залишити у спокої. Боромир усе розкаже, коли повернеться. Коли повернеться, кажеш! А чи був ти другом Боромира?

Фродо раптом пригадав, як накинувся на нього Боромир, і на мить він завагався. Погляд Фарамира посуворішав.

— Боромир був доблесним воїном у нашому Загоні, — нарешті промовив Фродо. — Так, я вважаю його своїм другом.

Фарамир похмуро посміхнувся.

— Тоді тебе засмутила би звістка, що Боромир загинув?

— Певно, що засмутила би, — відповів Фродо; тоді, вловивши погляд Фарамира, він здригнувся. — Загинув? — перепитав він. — Ти хочеш сказати, що він загинув і ти про це знав? Ти що, намагався впіймати мене на слові, глузував із мене? Чи зараз намагаєшся неправдою заманити мене в пастку?

— Навіть із орком я не боровся би неправдою, — мовив Фарамир.

— Тоді як він загинув, і звідки ти знаєш про це? Адже ти кажеш, що ніхто з нашого Загону ще не прибув до міста, коли ти його покидав.

— Щодо смерті Боромира, то я сподівався, що його друг і супутник розповість, як усе сталося.

— Але він був живий і здоровий, коли ми розлучались. І, наскільки мені відомо, він і зараз живий. Хоча, безперечно, у світі багато небезпек…

— Справді багато, — сказав Фарамир, — і зрада — не найменша з них.

Сем дедалі більше нервував, слухаючи їхню розмову. Цих останніх слів він уже не міг стерпіти і, вихопившись на середину кола, став біля свого господаря.

— Вибачте, пане Фродо, — сказав він, — але все це затягнулося. Він не має права так розмовляти з вами. Після всього, що ви перебули заради його ж добра, і всіх цих великих людей, і не тільки.

Послухайте, капітане! — Сем підскочив до Фарамира і став перед ним, уперши руки в боки, з таким виглядом, ніби звертався до гобітеняти, яке не хотіло говорити, чому воно залізло до саду. Дехто зашепотів, але на обличчях людей з'явились і посмішки: щоби капітан отак сидів на землі, лицем до лиця з малим гобітом, котрий широко розставив ноги і наїжачився від люті, — такого вони ще не бачили. — Послухайте! — продовжував Сем. — На що ви натякаєте? Поговорімо відверто, поки всі орки Мордору не накинулися на нас! Якщо гадаєте, що мій господар убив цього Боромира, а тоді втік, то вам бракує клепки; але скажіть це — і по всьому! А тоді повідомте нас, що збираєтеся робити. Але шкода, що люди, котрі говорять про боротьбу з Ворогом, не дозволяють іншим, хто як може, докластися до справи. Він би дуже потішився, якби побачив нас зараз. Подумав би, що знайшов нового друга, це точно.

— Заспокойся! — наказав Фарамир, але без гніву. — Не вистрибуй поперед свого господаря, котрий розумніший від тебе. І я не потребую, щоби хтось розказував мені про нашу небезпеку. Та навіть при цьому я не шкодую часу, щоби з'ясувати складну справу. Був би я такий гарячий, як ти, то давно би вас порубав. Бо мені наказано вбивати всіх, хто з'явиться в цій землі без дозволу правителя Ґондору. Та я не вбиваю без потреби ні людей, ані звірів, і навіть якщо потрібно — то роблю це без радості. І слів на вітер не кидаю. Тож заспокойся. Сядь біля свого господаря і помовч!

Сем важко опустився на землю, червоний по вуха. Фарамир же знову звернувся до Фродо.

— Ти запитав, звідки я знаю, що син Денетора мертвий. Звістки про смерть мають багато крил. Ніч часто новини несе для рідні, — говорить прислів'я. Боромир був моїм братом.

Його обличчям промайнула тінь скорботи.

— Чи не пригадаєш якоїсь особливої прикмети зі спорядження Боромира?

Фродо на мить задумався, побоюючись нової пастки і не знаючи, чим закінчиться ця розмова. Йому ледве вдалось уберегти Перстень від жадібних рук Боромира, тож як тепер бути серед стількох людей, войовничих і сильних, він не знав. Однак серцем відчував, що Фарамир, хоча зовні дуже схожий на брата, був не такий зарозумілий, а суворіший і мудріший.

— Я пригадую, що Боромир носив ріг, — нарешті мовив Фродо.

— Все правильно, схоже, ти справді його бачив, — сказав Фарамир. — Мабуть, ти зараз можеш собі його уявити: великий ріг дикого тура зі Сходу, оправлений у срібло, оздоблений стародавніми рунами. У нашому роду цей ріг упродовж поколінь переходив од батька до найстаршого сина; і говорять, якщо в межах колишніх володінь Ґондору просурмити в нього, кличучи на допомогу, то звук його обов'язково почують.

За п'ять днів до цього походу, одинадцять днів тому саме о цій порі, я почув поклик рогу: звідкись із півночі, та нечіткий, наче відлуння з глибин пам'яті. Ми з батьком сприйняли це за лиху прикмету, адже не було жодної звістки, відколи Боромир пішов, і ніхто з наших людей не бачив, аби він перетинав наші кордони. А на третю ніч трапилася ще одна, дивніша річ.

Уночі я сидів біля вод Андуїну, в сірій темряві під блідим місяцем-молодиком, і дивився на невпинну течію; сумно шелестів очерет. Так ми завжди несемо варту на берегах біля Осґіліата, який частково захопили наші вороги і нападають звідти на наші землі. Але тієї опівнічної години весь світ спав. І тоді я побачив, чи так мені здалося, човен, що плив по воді, поблискуючи сірим світлом, невеличкий човен дивної форми з високо піднятим носом, а на веслах і при кермі не було нікого.

Мене охопив трепетний страх, бо від човна сочилося слабке світло. Та я підвівся, підійшов до самого берега і ступив у воду, бо мене тягнуло до нього. Тоді човен розвернувся і повільно підплив до мене на відстань простягнутої руки, та я не наважився торкнутися його. Човен сидів глибоко у воді, мовби сильно навантажений, і мені здалося, що він до самих бортів наповнений чистою водою, з якої лилося світло; а в обіймах води спочивав витязь.

На його колінах лежав зламаний меч. Я побачив на тілі воїна багато ран. То був Боромир, мій брат, мертвий. Я впізнав його зброю, його меч, дороге мені обличчя. Не було тільки одного — його рогу. І лише однієї речі не впізнав я — гарного пояса, мовби сплетеного зі золотих листків. «Боромире! — вигукнув я. — Де твій ріг? Куди ти пливеш? О Боромире!» Та він уже відплив. Човен повернувся за течією і розтанув, виблискуючи, у темряві. Схоже на сон, але сном це не було, бо не було пробудження. І я не маю сумнівів, що він загинув і відплив униз по Ріці до Моря.

— Який жаль! — сказав Фродо. — Це справді був Боромир. Адже золотий пояс подарувала йому Ґаладріель, Володарка Лотлорієну. І вона також одягла нас у ці сірі плащі. Ця застібка — теж ельфійської роботи. — Він торкнувся зелено-срібного листка, що зчеплював комір його плаща.

Фарамир придивився до брошки.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Так, це робота тих самих майстрів. Отже, ви проходили через землю Лорієну? У давнину він називався Лауреліндоренан, але люди вже давно забули про нього, — м'яко додав він, зачудовано поглянувши на Фродо. — Багато з того, що здавалося мені дивним у тобі, я починаю розуміти. Чи не розкажеш мені ще чогось? Адже нестерпно знати, що Боромир загинув так близько від рідної землі.

— Я не можу додати нічого, — відповів Фродо. — Однак твоя розповідь навіяла мені погані передчуття. Мабуть, ти бачив видіння, тінь нещастя, яке було чи буде. А може, це підступний жарт Ворога. Під водою Мертвих Боліт я бачив обличчя прекрасних витязів давнини, та, може, і це навіяли його злі чари.

— Ні, це не його чари, — сказав Фарамир. — Бо вони сповнюють серце ненавистю; а моє серце переповнювали жаль і скорбота.

— Але хіба таке можливе? — запитав Фродо. — Адже ніякий човен не перенесло би через пороги Тол-Брандіру; та і Боромир збирався йти додому через Енту і землі Рогану. І як міг човен подолати піну великого водоспаду, не потонувши в його кипучих водах, хоч і сам був наповнений водою?

— Не знаю, — сказав Фарамир. — Але звідки ці човни?

— З Лорієну, — відповів Фродо. — У трьох таких ми спустились Андуїном до Водоспаду. Вони також ельфійської роботи.

— Ти пройшов через Таємну Землю, — сказав Фарамир, — але, здається, мало що зрозумів про її силу. Якщо люди зустрінуться з Чарівницею, яка мешкає в Золотому Лісі, то можуть сподіватися на дивні наслідки. Адже небезпечно смертному покидати світ під цим Сонцем, і в давнину мало хто повертався звідти незміненим, — сказав він.

— Боромире, о Боромире! — затужив він. — Що сказала вона тобі, безсмертна Володарка? Що вона побачила? Що розбудила у твоєму серці? Навіщо пішов ти до Лауреліндоренану, чому не рушив своїм шляхом, не приїхав верхи на конях Рогану вранці до рідного дому?

Тоді, обернувшись до Фродо, знову проказав тихим голосом:

— На ці питання, гадаю, можеш відповісти ти, Фродо, сину Дроґо. Та, мабуть, не тут і не зараз. А щоби ти не думав, що мої видіння були оманою, скажу тобі таке. Принаймні ріг Боромира повернувся насправді, а не в уяві. Ріг повернувся, проте розрубаний надвоє, сокирою чи мечем. Уламки прибило до берега нарізно: один знайшли в очеретах на північ від гирла Енти, де залягли охоронці Ґондору; другий виловив із течії вартовий на ріці. Сподівань мало, та кажуть, що кожен злочин рано чи пізно розкривається.

Тепер уламки рогу старшого сина лежать на колінах Денетора, який сидить на своєму троні, чекаючи новин. Ти не зміг би пояснити, як це все сталося?

— Ні, я нічого не знаю, — сказав Фродо. — Та день, коли ти почув його поклик, якщо ти не помиляєшся, був днем, коли ми розлучились і я зі своїм слугою покинув Загін. А тепер твоя оповідь мене жахає. Бо якщо Боромир убитий, то боюся, що й усі мої товариші могли загинути. А то були мої родичі та мої друзі.

Може, ти відкинеш свої підозри і дозволиш мені піти? Я перевтомлений, сповнений туги і страху. Та я повинен зробити свою справу — хоча би спробувати — до того, як уб'ють і мене. І поспішати потрібно тим більше, якщо з нашого братства залишилися тільки два дрібнолюдики. Повертайся назад, відважний капітане Ґондору, захищай своє місто, поки можеш, а мені дозволь піти туди, куди мені роковано.

— Мене також не тішить наша розмова, — сказав Фарамир, — але ти справді хвилюєшся надміру. Якщо не самі ельфи з Лорієну прийшли до нього, то хто ж спорядив його в останнє плавання? Не орки ж і не слуги Безіменного. Хтось мусив залишитися з твого Загону.

Та що би не відбулося на Північному Пограниччі, тебе, Фродо, я вже ні в чому не підозрюю. Якщо тяжкий досвід трохи навчив мене розумітися на людях і їхніх словах, то я можу розкусити і дрібнолюдиків! Однак, — додав він, усміхнувшись, — у тобі є щось дивне, Фродо, мабуть, щось ельфійське. Та виявилося, ми обоє помилялися більше, ніж я думав спочатку. Тепер я повинен узяти вас зі собою до Мінас-Тіріта і представити Денеторові, і я заплачу своїм життям, якщо мій неправильний вибір зашкодить містові. Тож я не вирішуватиму поспіхом, що маю робити. Але рухатися треба вже, не зволікаючи.

Він скочив на ноги й віддав кілька наказів. Одразу ж воїни, котрі сиділи довкола, розбилися на групки і швидко розбіглися, зникаючи в тіні скель і дерев. Невдовзі залишилися тільки Маблунґ і Дамрод.

— А ви, Фродо та Семвайзе, підете зі мною і з моїми охоронцями, — сказав Фарамир. — Дорогою на південь іти вам не можна, якщо такою була ваша мета. Ще кілька днів там буде небезпечно: після нашої сутички цю дорогу особливо пильнуватимуть. Та і, зрештою, ви все одно далеко не зайдете, бо потомлені. Ми, до речі, також. Тому зараз підемо до нашого таємного притулку, за десять миль звідси. Орки та шпигуни Ворога про нього ще не розвідали, а навіть якщо і знайдуть, там можна довго оборонятись. У тому місці ми трохи перепочинемо, і ви з нами. А вранці я вирішу, як буде краще для мене, і для вас також.

Фродо не залишалося нічого іншого, як тільки підкоритися його проханню, а радше — наказу. Так чи інак на той момент це було мудре рішення, оскільки з огляду на напад ґондорців подорож через Ітілієн ставала ще небезпечнішою.

Вони негайно рушили в дорогу: Маблунґ і Дамрод — попереду, Фарамир із Фродо та Семом — за ними. Обігнувши озеро з того боку, де гобіти нещодавно купалися, вони перейшли струмок, піднялися довгим схилом і вступили до зеленого тінистого лісу, що збігав у західному напрямку. Ішли, підлаштовуючись під гобітський крок, і тихо перемовлялися.

— Я перервав нашу розмову, — сказав Фарамир, — не тільки через те, що, як нагадав мені добродій Семвайз, нас підпирав час, але і тому, що вона підійшла до справ, які не можна обговорювати відкрито. Саме через це я заговорив про брата, відклавши на потім Прокляття Ісілдура. Ти не був до кінця відвертий зі мною, Фродо.

— Я не брехав і сказав усе, що міг, — відповів Фродо.

— Я тебе не звинувачую, — мовив Фарамир. — У скрутній ситуації ти говорив із хистом і, як мені здалося, мудро. Та я здогадався про дещо і без слів. Між тобою та Боромиром не було приязні, принаймні ви не розпрощалися як друзі. Ти, і Семвайз — також, ви, гадаю, за щось ображені. Я його дуже любив і готовий помститися за його загибель, але я добре знав його. Прокляття Ісілдура — ризикну сказати — саме Прокляття Ісілдура стало поміж вами і спричинило розбрат у вашому Загоні. Зрозуміло, що це надзвичайно цінна родинна коштовність, а такі речі не сприяють миру між союзниками, якщо нас правильно вчать стародавні перекази. Чи добре я відгадав?

— Майже, — сказав Фродо. — У нашому Загоні розбрату не було, був тільки сумнів: ми сумнівалися, якою дорогою краще йти від Емін-Муїлу. Та навіть якби і був — так, як ти кажеш, — стародавні перекази також попереджають про небезпеку нерозважливих слів про такі речі, як… родинні коштовності.

— Значить, усе так, як я і думав: непорозуміння було тільки з Боромиром. Він хотів, аби цю річ принесли до Мінас-Тіріта. На жаль, зла доля примушує мовчати тебе — того, хто бачив його останнім і приховує від мене те, що я давно прагну довідатися: що було в нього на серці в його останню годину. Схибив він чи ні, та в одному я впевнений: він загинув із честю, досягнувши чогось доброго. Його обличчя було прекрасніше, ніж зажитгя.

Але, Фродо, спершу я надто напосівся на тебе за Прокляття Ісілдура. Пробач мені! У такий час і в такому місці то було немудро. Наш бій був важкий, і без того було про що думати. Але навіть коли я говорив із тобою, то майже про все здогадався, тому і спробував змінити тему. Але нехай буде тобі відомо, що правителі міста все ще зберігають стародавні знання, забуті за його межами. Наш дім не походить від роду Еленділа, та все ж ми — з Нуменору. Ми ведемо наш рід від Марділа, вмілого намісника, котрий правив замість короля, коли той пішов на війну. А то був король Еарнур, останній із династії Анаріона, — бездітний, він не повернувся з походу. І відтоді намісники керують містом, хоча почалося це багато поколінь тому.

І я пригадую, як Боромир, а був він іще хлопчиком, коли ми разом навчались історії наших предків і нашого міста, завжди гнівався, що його батько — не король. «Скільки століть має минути, щоби намісник став королем, якщо король не повертається?» — запитував він. — «Кілька років, мабуть, де королівський рід не такий високий, — відповідав батько. — У Ґондорі ж і десяти тисяч років буде замало!» Такий жаль! Бідний Боромир. Це тобі про щось говорить?

— Так, — відповів Фродо. — Однак він завжди ставився до Араґорна з повагою.

— У цьому я не сумніваюся. Якщо він, як ти кажеш, визнавав право Араґорна, то мав би його глибоко шанувати. Але головне випробування було попереду. Вони ще не дійшли до Мінас-Тіріта і не були суперниками у бою…

Та я відволікаюся. Ми, в домі Денетора, через перекази добре обізнані зі стародавньою мудрістю, а крім того, в наших скарбницях зберігається багато речей: книги, рукописи на вицвілому пергаменті, навіть на камені — так! — і на листах зі срібла та золота, різними письменами. Деякі знаки нині вже нікому не відкриються, інші — прочитає лише кілька мудреців. Я можу зрозуміти дещо, бо мене цього вчили. Саме ці манускрипти і привели до нас Сірого Пілігрима. Уперше я побачив його, коли був іще хлопчиком, і відтоді він заходив до нас ще два або три рази.

— Сірий Пілігрим? — перепитав Фродо. — Як його звали?

— Ми кликали його Мітрандіром, за ельфійським звичаєм, — сказав Фарамир, — і йому це подобалося. «Багато я маю імен у різних країнах, — говорив він. — Мітрандір я для ельфів, Таркун — для гномів; Олоріном звали мене в юності на Заході, що відійшов у минуле, на Півдні — Інканусом, на Півночі — Ґандалфом; на Схід я не ходжу».

— Ґандалф! — вигукнув Фродо. — Я так і думав. Ґандалф Сірий, наш дорогий порадник. Проводир нашого Загону. Він загинув у Морії.

— Мітрандір загинув? — вигукнув Фарамир. — Здається, що зла доля переслідує ваше братство. Насправді важко повірити, що людина така мудра і така могутня — адже здійснив він багато надзвичайних справ — могла загинути, і стільки таємних знань щезне з цього світу. А ти в цьому впевнений, упевнений, що він не просто залишив вас там, де вважав за потрібне?

— На жаль, це правда, — сказав Фродо. — Він упав у безодню на моїх очах.

— Бачу, є щось жахливе в цій історії, — сказав Фарамир, — яку, можливо, розкажеш мені якось увечері. Цей Мітрандір був, наскільки я розумію, не просто мудрець, а і видатний діяч нашого часу. Був би він із нами, коли ми намагалися розгадати незрозумілі слова нашого сну, то все пояснив би нам, і потреба в посланці відпала б. А може, він би нічого й не сказав, і подорож була рокована Боромирові. Мітрандір ніколи не розповідав нам, що має бути, і не відкривав своїх планів. Не знаю, як це йому вдалось, але він отримав дозвіл Денетора оглянути таємниці нашої скарбниці, і я дечого в нього навчився, коли він розмовляв зі мною (хоча це бувало не часто). Він постійно вивчав і допитувався в нас передусім про Велику Битву, що відбулася на Дагорладі на самих початках Ґондору, коли Той, котрого ми не називаємо, був скинутий. Особливо його цікавила історія Ісілдура, хоча ми мало що могли розказати, адже про його загибель майже нічого не знали. — Голос Фарамира стишився до шепоту. — Але я дещо дізнався чи здогадався й відтоді тримав цю таємницю глибоко в серці: Ісілдур зняв щось із руки Неназваного, залишаючи Ґондор, аби ніколи не повернутися. Саме такою, гадаю, була відповідь на питання Мітрандіра. Але тоді це здавалося справою, що цікавила тільки дослідників стародавньої історії. І не подумав я про Прокляття Ісілдура, коли ми обговорювали загадкові слова зі сну. Адже Ісілдур потрапив у засідку і загинув од стріли орка, розповідала наша легенда, й Мітрандір більше нічого не розказував.

Чим насправді є ця Річ, я не знаю; та це мусить бути якась коштовність великої влади і загрози. Мабуть, якась лиха зброя, яку винайшов Темний Володар. Якщо ця річ дає перевагу в бою, тоді я повірю, що Боромир, гордий і безстрашний, часто запальний, завжди спраглий перемог для Мінас-Тіріта (і при тому ще власної слави), міг забажати її. Шкода, що це він вирушив у дорогу! Мій батько і старійшини мали вибрати мене, та він сам запропонував себе як старшого та загартованішого (і те, й інше — правда) і не хотів поступатись.

Але ну ж бо, перестань боятися! Я не візьму цю річ, хоч би вона лежала при дорозі. Навіть якби Мінас-Тіріт гинув і лише я один міг би його врятувати, використавши зброю Темного Володаря для добра міста і моєї слави. Ні, я не прагну таких перемог, Фродо, сину Дроґо.

— Не потрібні вони і Раді, — сказав Фродо. — І мені — теж. Я волів би не мати нічого спільного з такими справами.

— Щодо мене, — сказав Фарамир, — то я би хотів, аби у дворі королів знову розквітло Біле Дерево, і щоби повернулася Срібна Корона, і щоб у Мінас-Тіріті був мир: Мінас-Анор знову, як у давнину, щоби був повний вогнів, веселий і прекрасний, рівний серед рівних — не як пан серед невільників, ні, нехай навіть добрий пан серед слухняних невільників. Війна неминуча, якщо ми будемо боронитися від руїнника, котрий радий би винищити нас усіх; але я не люблю мечів за їхню гостроту, ні стріл за їхню швидкість, ані воїна за його славу. Я люблю тільки те, що вони боронять: місто людей із Нуменору; і я волів би, щоби його любили за його історію, стародавність, його красу та мудрість. Аби не боялись, а лише поважали, як поважають видатну людину, стару та мудру.

Тож не бійся мене! Я не прошу тебе розкривати таємниці. Я навіть не запитую, чи цього разу я ближчий до істини. Та якщо ти мені повіриш, то я, можливо, зможу тобі чимось зарадити, так, навіть допомогти тобі.

Фродо не відповідав. Він мало не піддався своєму прагненню отримати допомогу та пораду і не розповів цьому стриманому молодому чоловікові, чиї слова здавалися такими мудрими та чесними, все, що мав на думці. Але щось його стримало. На серці було важко від жалю і тривоги: якщо з Дев'ятьох Піших уціліли тільки він і Сем — а це здавалося цілком імовірним, — то, значить, він один відповідав за таємницю їхнього завдання. Тоді краще незаслужена недовіра, ніж квапливі слова. І спогад про Боромира, про його жахливу переміну, викликану спокусою Персня, оживав, коли Фродо дивився на Фарамира і слухав його голос: брати були різні, та все ж дуже подібні.

Якийсь час вони ішли мовчки, безшумно ступаючи, мов сіро-зелені тіні під старими деревами; вгорі співало багато пташок, і сонячне проміння відбивалося від лискучої дахівки темного листя вічнозелених лісів Ітілієну.

Сем у розмову не встрявав, але слухав; і водночас він нашорошив гострі гобітські вуха, прислухаючись до всіх тихих лісових звуків довкола. Одне він помітив — що в розмові жодного разу не згадали ім'я Ґолума. Сема це втішило, хоча він і розумів марність сподівання, що ніколи більше не почує його. Також Сем невдовзі помітив, що неподалік ішло багато людей: не лише Маблунґ і Дамрод то з'являлися, то зникали в тінях попереду, але й інші швидко та потай пробиралися до якогось призначеного місця.

Одного разу, різко обернувшись — його мовби вколов чийсь погляд у спину, — він на мить помітив темну фігурку, яка шмигнула за стовбур дерева. Сем було відкрив рота, але передумав говорити. «Я в цьому не впевнений, — подумав він, — та і навіщо згадувати про цього злочинця, якщо вони воліють про нього забути? Шкода, що я не можу забути!»

І так вони йшли, аж поки ліс почав рідшати, а схил став крутіший. Тоді вони знову звернули, тепер праворуч, і невдовзі вийшли до невеликої річки у вузькому яру, — то був той самий струмок, що далеко вгорі сочився з круглого озерця, а тепер бистрим потоком збігав кам'янистим глибоким руслом, перекритим гіллям падуба і темного самшиту. На заході, внизу, в серпанку проміння, вони побачили низину та широкі луги, а вдалині під вечірнім сонцем виблискувала широка стрічка Андуїну.

— Тут, на жаль, мушу зробити щось не дуже поштиве, — сказав Фарамир. — Сподіваюся, ви пробачите це тому, хто досі порушував накази і не відрубав вам голів чи навіть не зв'язав вас. Але тут починається стежка, на яку нікому з чужоземців, навіть роганцям, котрі воюють на нашому боці, не велено ступати з видющими очима. Я мушу зав'язати вам очі.

— Воля твоя, — сказав Фродо. — Навіть ельфи так чинять, і з пов'язкою на очах ми перетнули кордони прекрасного Лотлорієну. Гномові Ґімлі це дуже не сподобалося, та гобіти стерпіли.

— Я не поведу вас до такого прекрасного місця, — сказав Фарамир. — Але я радий, що ви погоджуєтеся самі й мені не треба вас примушувати.

Він тихо свиснув, і тут же Маблунґ і Дамрод виступили з хащ і підійшли до нього.

— Зав'яжіть очі нашим гостям, — велів Фарамир. — Щільно, та не надто тісно. Рук не зв'язуйте. Вони дали слово не підглядати. Я би дозволив їм просто заплющити очі, та вони кліпають, коли ноги спотикаються. Ведіть їх обережно.

Зеленими хустками два охоронці зав'язали гобітам очі й низько насунули каптури; тоді швидко схопили кожного за руки й пішли. Про цю останню милю дороги Фродо та Сем знали тільки те, про що здогадались у темряві. Стежка повела круто вниз; невдовзі вона стала така вузька, що вони пішли вервечкою, торкаючись кам'яних стін обабіч; їхні охоронці спрямовували їх іззаду, міцно тримаючи за плечі. Час від часу підходили до небезпечних місць, і тоді гобітів переносили на руках. Шум ріки постійно було чути праворуч, і він усе наближався та гучнішав. Нарешті зупинилися. Маблунґ і Дамрод швидко покрутили гобітів кілька разів, так що ті втратили чуття будь-якого напрямку. Трохи піднялись угору: було холодно, і шум води стих. Тоді гобітів узяли на руки і понесли вниз, униз по сходах, а потім завернули за ріг. Раптом вода знову зашуміла, тепер голосно та бурхливо. Здавалося, вода була довкола, і на руках і щоках осідав дрібний дощ. Нарешті гобітів знову поставили на землю. Якусь мить вони так і стояли, перелякані, в темряві, не знаючи, де вони; всі мовчали.

Тоді десь зовсім поруч проговорив Фарамир:

— Розв'яжіть їм очі!

Пов'язки та каптури зняли, і гобіти стояли, кліпаючи й хапаючи повітря. Стояли вони на вологій підлозі з полірованого каменю, на порозі, як виявилося, грубо витесаної у скелі арки, що відкривалась у темряву позаду них. А перед ними висіла прозора водяна завіса, так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід. Низьке проміння призахідного сонця впиралось у неї, і червоне світло розпадалося на безліч блискітливих промінчиків, які змінювали свої барви. Гобітам здавалося, що вони стояли біля вікна якоїсь ельфійської вежі, завішаного намистинами зі срібла-золота і рубіну, сапфіру й аметисту, пойнятими лагідним вогнем.

— Нам пощастило прийти сюди саме вчасно — ось вам нагорода за терпіння, — сказав Фарамир. — Це — Вікно Заходу Сонця, Геннет-Аннун, найпрекрасніший водоспад Ітілієну, країни тисячі джерел. Мало кому з чужинців щастило його побачити. Щоправда, за ним немає рівної йому за красою зали. Та прошу вас, заходьте!

Поки він говорив, сонце сіло і полум'я на водоспаді згасло. Гобіти обернулись і пройшли попід аркою. Відразу ж опинились у просторій грубо обтесаній печері з нерівним низьким склепінням. Кілька смолоскипів кидало тьмяне світло на блискучі стіни. Тут уже зібралося багато людей, і решта по двоє-троє підходила через темні вузькі двері в одній стіні. Коли очі звикли до напівтемряви, гобіти побачили, що печера більша, ніж здалося спочатку, і повна запасів зброї та провіанту.

— Ну, ось і наш притулок, — сказав Фарамир. — Не надто зручний, але тут можна спокійно перебути ніч. Принаймні тут є харчі й сухо, хоч і без вогнища. Колись через цю печеру та попід аркою текла вода, але будівничі давнини відвели джерело на верх скелі, й тепер вода падає з удвічі більшої, ніж колись, висоти. Усі підходи до цього ґроту замуровані. Залишилися тільки два виходи: он той коридор, яким ви пройшли зі зав'язаними очима, та через завісу Вікна у глибокий басейн, на споді якого гострі, як ножі, скелі. А зараз відпочивайте, поки нам приготують вечерю.

Гобітів провели в куток і показали низьке ліжко, де вони могли при бажанні прилягти. Тим часом люди тихо, але швидко порались у печері. З-під стін висунули легкі столи, розставили посуд. Він був простий і переважно без оздоб, але красиво та майстерно зроблений: круглі тарелі, миски з полив'яної глини або виточені з дерева, гладкі й чисті. Було кілька келихів і тарілок із полірованої бронзи; а просту срібну чашу поставили перед капітаном посередині головного стола.

Фарамир наближався до кожного, хто приходив, і про щось розпитував тихим голосом. Дехто повернувся з гонитви за південцями; розвідники, котрі залишалися біля дороги, прийшли останні. Вдалося наздогнати всіх південців, окрім великого мумака: ніхто не знав, що з ним сталося. Ніде не було ні сліду ворога, навіть жодного орка-шпигуна.

— Що бачив і що чув ти, Анборне? — запитав Фарамир останнього з прибулих.

— Нічого, капітане, — відповів чоловік. — Принаймні орків немає. Та я бачив, чи, може, мені привиділося щось доволі дивне. Опускалися густі сутінки, а тоді все здається більшим, аніж є насправді. Може, то була просто білка. — Сем нашорошив вуха. — Та якщо білка, то чорна, і хвоста я не бачив. Тінь майнула по землі і шмигонула за дерево, а коли я підійшов ближче, то щось полізло по стовбуру нагору, хутко, мов білка. Ви не веліли бити диких звірів без потреби, а звіром воно і здавалося, тож я не стріляв. Та і надто темно було, щоби поцілити, а та істота в одну мить сховалась у сутіні листя. Але я трохи почекав під деревом, бо дивним усе видавалось, а потім пішов далі. Здається, я почув, як воно засичало на мене згори, коли я відвернувся. Велика білка, мабуть. Може, під тінню Неназваного до наших лісів забрідають якісь звірі з Морок-лісу. Кажуть, у них там водяться чорні білки.

— Мабуть, — сказав Фарамир. — Але якщо так, то це було би поганим знаком. Нам в Ітілієні не потрібні втікачі з Морок-лісу.

Семові здалося, що при цих словах він кинув швидкий погляд на гобітів; але Правоніг промовчав. Якийсь час вони з Фродо лежали і дивилися на полум'я смолоскипів і на чоловіків, котрі сновигали по печері та говорили приглушеними голосами. Тоді раптом Фродо заснув.

Сем сперечався сам зі собою. «Може, він каже правду, — думав він, — а може — ні. За гарними промовами може ховатися нечисте серце. — Він позіхнув. — Поспати мені хоча би з тиждень. І що я можу, навіть коли не спатиму, я один, а тих людей он скільки? Нічого не можеш, Семе Правоноже; та все одно доведеться не спати». І якось йому це вдалося. Світло під аркою пригасло, й сіра запона водоспаду потьмяніла, злившись із густими сутінками. Плюскотіла вода, рівно та незмінно вранці, ввечері, вночі. Її жебоніння і шепіт присипляли. Сем кісточками пальців підтримував повіки.

Запалили ще кілька смолоскипів. Розкоркували барильце вина. Розкрили скрині з їжею. Люди наносили води з водоспаду. Дехто мив руки. Фарамирові піднесли широкий мідний таз і білий рушник, і він умився.

— Розбудіть наших гостей, — сказав він, — і допоможіть їм умитися. Час до столу.

Фродо сів, позіхнув і потягнувся. Сем, не звиклий до прислуги, здивовано дивився на високого воїна, котрий уклонився з чашею води в руках.

— Поставте це, будь ласка, на підлогу! — попросив Сем. — Так буде легше і мені, й вам.

Тоді, на подив і втіху людей, він занурив голову в холодну воду і сполоскав шию та вуха.

— Це такий звичай вашого краю — мити голову перед вечерею? — запитав воїн, котрий прислуговував гобітам.

— Ні, лише перед сніданком, — відповів Сем. — Але якщо ти не виспаний, то холодна вода на шию — як дощ на зів'ялий салат. Отак! Тепер я не засну, поки не попоїм.

Їх провели і посадили поруч із Фарамиром на застелених шкурами барилах, трохи вищих за лави людей, так, аби гобітам було зручно. Перед вечерею Фарамир і всі його воїни повернулися обличчями на захід і хвилину помовчали. Фарамир подав знак Фродо та Семові, щоби вони вчинили так само.

— Ми завжди робимо так, — сказав він, коли всі посідали. — Ми звертаємося туди, де був Нуменор, а відтак туди, де зараз Ельфійський Дім, і ще далі, до краю, який буде завжди. Чи у вас немає такого звичаю перед їжею?

— Ні, — відповів Фродо, почуваючись неотесаним селюком. — Але коли ми в гостях, то вклоняємося господареві, а після обіду встаємо і дякуємо.

— Це ми також робимо, — сказав Фарамир.

Після тривалої подорожі та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам бенкетом: золотаве вино, прохолодне та пахуче, хліб із маслом і солонина, сушені фрукти і добрий копчений сир — і все це їсти чистими руками та з чистими ножами, і на тарілках. Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися від пропонованих їм страв, і ні від другої, ні від третьої порцій. Вино розігріло їм кров і потомлені кінцівки, вони розвеселились, і на серці стало легко, вперше відколи покинули Лорієн.

Коли закінчили вечерю, Фарамир провів їх до ніші у стіні печери, прикритої завісою; там поставили крісло та два ослінчики. Поруч горів глиняний світильник.

— Вам незабаром захочеться спати, — мовив Фарамир, — а особливо — шановному Семвайзові, який не склепив очей перед вечерею: чи боявся затупити лезо шляхетного голоду, чи мене боявся — не знаю. Та недобре вкладатися спати відразу по вечері, тим паче — після голодування. Пропоную трохи побалакати. Ви, мабуть, маєте що розповісти про вашу подорож із Рівендолу. Натомість вам також буде цікаво дізнатися дещо про нас і про нашу землю. Розкажіть мені про мого брата, Боромира, і про старого Мітрандіра, і про прекрасний народ Лотлорієну.

Фродо вже виспався, і йому хотілося розмовляти. Та хоча їжа і вино трохи розслабили його, він усе ж не втратив пильності. Сем посміхався і щось мугикав про себе, та, коли Фродо заговорив, він замовк і лише час від часу якимось вигуком виявляв свою згоду.

Фродо розповідав багато, проте постійно відводив розмову від завдання Загону та від Персня, натомість детально описуючи мужність Боромира в усіх їхніх пригодах: під час зустрічі з вовками, у снігах під Карадрасом і в копальнях Морії, де вони втратили Ґандалфа. Фарамира найбільше схвилювала розповідь про сутичку на мосту.

— Мабуть, для Боромира було принизливо втікати від орків, — сказав він, — чи навіть від тієї потвори, Балрога, хоч і останнім він відступав.

— Так, він ішов останній, — сказав Фродо, — та вести нас був змушений Араґорн. Після падіння Ґандалфа тільки він знав дорогу. Та якби не було нас, меншого народу, то не думаю, що він чи Боромир відступали би.

— Може, краще було би, якби Боромир загинув разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч долі, яка чекала на нього біля водоспаду Раурос.

— Мабуть. Але розкажи мені про своє життя, — сказав Фродо, знову переводячи розмову на іншу тему. — Я би хотів довідатися більше про Мінас-Ітіль, Осґіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його в довгій війні?

— Як сподіваємося? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно ні на що не сподіваємося. Меч Еленділа, якщо він справді повернеться, розпалить надію, та я боюся, він лише відкладе день нашої поразки, хіба би прийшла несподівана допомога, від людей чи ельфів. Адже сили Ворога зростають, а наші — слабшають. Ми той народ, що вимирає, осінь без надії на весну.

Люди Нуменору колись жили вздовж усього узбережжя та на приморських землях, але більшість згубили їхні нечисті діла та марнославство. Одні захопилися Темрявою і чорною магією; інші віддалися неробству та розвагам, а ще деякі змагалися між собою, аж поки їх, геть знесилілих, здолали дикі племена.

Кажуть, у Ґондорі магією не займались, а Безіменного ніколи не згадували з повагою; а мудрість і краса, принесені зі Заходу, довго панували у володіннях синів Еленділа Прекрасного, навіть донедавна. Однак саме Ґондор спричинив свій власний занепад, поступово впадаючи в оману, що Ворог спить, тоді як насправді його лише вигнали, але не знищили.

Думка про смерть була присутня постійно, бо нуменорці й надалі прагнули вічного життя, як колись, у старому королівстві, через що і втратили його. Королі будували гробниці, гарніші, ніж будинки для живих, і вважали старі імена в сувоях предків дорожчими за імена синів. Бездітні правителі у стародавніх палатах розмірковували про геральдику; зів'ялі старці готували міцні еліксири в таємних підземеллях або відгадували долю по зірках у високих холодних вежах. І останній король із роду Анаріона не мав спадкоємця.

Але намісники були мудріші та щасливіші. Мудріші — бо стали набирати воїнів із міцних приморських племен і зі стійких горян Еред-Німрасу. І вони уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, войовничі загарбники, але наші далекі родичі, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів.

І сталося так при Кіріоні, дванадцятому наміснику (а мій батько — двадцять шостий), що вони прийшли нам на допомогу і на великому Келебрантському Полі знищили наших ворогів, котрі захопили північні провінції. Це — рогірими, як ми їх називаємо, Повелителі коней, і ми відступили їм степи Каленардону, які відтоді звуться Роганом; бо ця територія тривалий час була мало заселена. І вони стали нашими союзниками, і не раз доводили свою вірність, допомагаючи у скруті й охороняючи наше північне прикордоння та Роганський Прохід.

З наших традицій вони запозичили те, що самі забажали, а їхні правителі при потребі розмовляють нашою мовою; проте здебільшого вони дотримуються звичаїв своїх батьків і шанують власну історію, а між собою розмовляють своєю північною мовою. І ми любимо їх: високих чоловіків і прекрасних жінок, мужніх, золотоволосих, яснооких і міцних; вони нагадують нам про юність людей, як у Прадавні Часи. І справді, наші літописи говорять про їхню дуже давню спорідненість із нами, про те, що вони походять із тих самих Трьох Родів людей, що і нуменорці; можливо, не від Гадора Золотоволосого, друга ельфів, але від тих його синів і його народу, які не відпливли за Море на Захід, бо не послухалися поклику.

Відтак у наших легендах ми ділимо людей на Високих, чи людей Заходу, якими були нуменорці; Середніх, людей Сутінків, котрими є рогірими та їхні родичі, які все ще мешкають на далекій Півночі; та Диких, людей Темряви.

Однак тепер, як рогірими зблизилися з нами, вдосконалившись у мистецтвах, так і ми стали подібними до них і вже не можемо претендувати на титул Високих. Ми стали Середніми людьми, людьми Сутінків, але зберігаємо пам'ять про щось інше. Бо, як і рогірими, ми тепер любимо війну та доблесть у чистому вигляді, як розвагу і як мету; і хоча ми досі переконані, що воїн повинен уміти і знати більше, ніж просто володіти зброєю та мистецтвом убивати, однак ми ставимо воїна вище за інших майстрів. Така потреба нашого часу. Такий був навіть мій брат, Боромир, відважний воїн і через те шанований у Ґондорі. І він справді був герой: уже багато років не було спадкоємця Мінас-Тіріта такого витривалого у праці, такого рішучого в битві, й ніхто не вмів так лунко сурмити у Великий Ріг.

Фарамир зітхнув і на якийсь час замовк.

— Ви нічого не розповідаєте про ельфів, пане, — раптом наважився сказати Сем. Він помітив, що Фарамир ставився до ельфів шанобливо, і це навіть більше, ніж його чемність, його їжа та вино, викликало Семову повагу й угамувало підозри.

— Не оповідаю, добродію Семвайзе, — сказав Фарамир, — бо мало знаю про ельфів. Але ти вказав на те, в чому ми змінились, опускаючись від Нуменору до Середзем'я. Бо, як тобі відомо, якщо Мітрандір був вашим супутником і ви розмовляли з Елрондом, едайни, прабатьки нуменорців, боролися пліч-о-пліч із ельфами в перших війнах, і як винагороду отримали королівство посеред Моря, неподалік від Ельфійського Дому. Та в Середзем'ї у дні темряви люди відчужилися від ельфів через підступи Ворога та через повільний плин часу, в якому вони все далі розходились окремими шляхами. Нині люди бояться ельфів і не вірять їм, але і мало знають про них. І ми в Ґондорі стали такі, як інші, як люди Рогану; бо навіть вороги Темного Володаря остерігаються ельфів і говорять про Золотий Ліс із жахом.

Проте серед нас є і такі, хто при можливості спілкується з ельфами, і коли-не-коли хтось крадькома та піде до Лорієну, щоби не повернутись. Але я не з таких. Бо думаю, що нині небезпечно смертному добровільно йти шукати Прадавній Народ. Але я заздрю тим, хто бачив Білу Володарку.

— Володарка Лорієну! Ґаладріель! — вигукнув Сем. — Вам слід зустрітися з нею, справді, пане. Я простий собі гобіт, удома — садівник, пане, якщо розумієте, про що я, і на поезії не знаюся, віршів складати не вмію — хіба щось для сміху, інколи, розумієте, але не справжню поезію, — тож я не можу висловитися. Про таке треба співати. Бурлака, тобто Араґорн, зумів би, або старий пан Більбо. Але я би так хотів скласти про неї пісню. Володарка прекрасна, пане! Чарівна! То вона як високе дерево у цвіту, то як білий нарцис, така маленька і витончена. Тверда, як діамант, ніжна, як місячне сяйво. Тепла, як сонячний промінь, холодна, як зірка. Горда і далека, як засніжена вершина, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок навесні. Та все це дурниці й далеко не те, що є насправді.

— Тоді вона справді прекрасна, — сказав Фарамир. — Небезпечна краса.

— Про небезпеку я не знаю нічого, — заперечив Сем. — Мене вражає те, що люди приносять до Лорієну небезпеку зі собою і знаходять її там, бо самі ж і принесли. Та, мабуть, її можна назвати небезпечною, бо вона така сильна. Можна… можна розбитись об неї на друзки, мов кораблю об скелі; або потонути, мов гобіт у річці. Та ні скеля, ні річка не винні. От і Боро…

Він замовк і почервонів по самі вуха.

— От і Боромир? — перепитав Фарамир. — Що ти хотів сказати? Він приніс небезпеку зі собою?

— Так, пане, прошу пробачення, хоча ваш брат був гарна людина. Та ви правильно здогадалися. Я спостерігав за Боромиром і прислухався до нього всю дорогу від Рівендолу, — оберігаючи свого пана, як ви розумієте, нічого не замишляючи проти Боромира, — і, по-моєму, саме в Лорієні він уперше чітко зрозумів те, про що я здогадався раніше: зрозумів, чого хоче. Відколи він уперше побачив його, він захотів Перстень Ворога!

— Семе! — скрикнув приголомшений Фродо. Він на якийсь час замислився і тепер раптом стрепенувся, та вже запізно.

— О, горе мені! — зблід Сем, а тоді відразу ж почервонів. — Знову розбалакався! «Тільки-но роззявиш свого великого рота, відразу ж затуляй його власною п'ятою», — говорив мені Дідусь і був правий. О, що я наробив!

Але послухайте, пане! — Він обернувся обличчям до Фарамира, зібравши всю свою мужність. — Не повертайте на шкоду моєму господареві те, що його слуга — просто дурень. Ви так гарно говорили, приспали мою пильність розповідями про ельфів і таке інше. Та, як кажуть у нас, гобіта красять гарні вчинки. Зараз саме нагода виявити вашу великодушність.

— Он воно як, — проказав Фарамир, повільно і дуже тихо, з дивною усмішкою. — Ось яка відповідь на всі загадки! Єдиний Перстень, який нібито був знищений. І Боромир намагався відібрати його силоміць? А ти втік? І прибіг — аж до мене! І тут на безлюдді ви у мене в руках: двоє дрібнолюдиків, і моя сотня воїнів, і Перстень над Перснями. Дивний поворот долі! Нагода для Фарамира, капітана Ґондору, виявити великодушність! Ха! — Він підвівся, дуже високий і суворий, сірі очі його блищали.

Фродо та Сем скочили з ослінчиків і притулилися спинами до стіни, схопившись за мечі. Запанувала тиша. Усі люди в печері перестали розмовляти і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир опустився у крісло і тихо засміявся, а тоді знову спохмурнів.

— Бідний Боромир! Таке страшне випробування! — сказав він. — Як роз'ятрили ви мою печаль, ви, два мандрівники з далекого краю, носії загрози для людей! Але ви менше знаєтеся на людях, аніж я на дрібнолюдиках. Ми люди Ґондору, і ми шукаємо істину. Ми рідко хвалимося, та ми виконуємо обіцяне або вмираємо, зробивши спробу виконати. «Навіть якщо я знайду його на дорозі, то не візьму», — сказав я собі. Навіть якби я був той, хто його шукає, і навіть якби тоді, коли говорив це, я не знав, що це за річ, — то все одно мав би вважати ті слова присягою і дотримуватися її.

Але я не той. Або я достатньо мудрий, аби знати, що є такі небезпеки, від яких людина повинна втікати. Сідайте і будьте спокійні! Не картай себе, Семвайзе. Якщо ти спіткнувся, то вважай, що так судилося. Серце твоє настільки ж проникливе, наскільки й вірне, і бачить воно краще, ніж твої очі. Хоч і дивно це звучить, та нічого страшного, що ти виказав мені таємницю. Це навіть може допомогти господареві, котрого ти любиш, і стати йому у пригоді. Тож заспокойся. Та надалі ніколи не називай цю річ уголос. Досить і цього одного разу.

Гобіти підійшли до ослінчиків і тихенько сіли. Люди повернулися до вина та розмов, зрозумівши, що їхній капітан пожартував із маленькими гостями, й усе вже закінчилося.

— Ну, Фродо, нарешті ми зрозуміли один одного, — сказав Фарамир. — Якщо ти взяв цю річ не з власної волі, а виконуючи чиєсь прохання, тоді ти гідний співчуття і шани. І я захоплююся тобою: зберігати її і не використовувати. Ви для мене новий народ і новий світ. Чи ви всі такі? Ваша земля має бути краєм миру та злагоди, і садівники, мабуть, користуються там великою пошаною.

— Не все там добре, — сказав Фродо, — та садівників і справді поважають.

— Але ви стомлюєтеся, навіть у ваших садках, як і все живе під Сонцем у цьому світі. А зараз ви далеко від дому і змучені дорогою. На сьогодні досить. Спробуйте спокійно виспатися. Нічого не бійтеся! Я не хочу бачити цієї речі, ані торкатися її, ні дізнаватися більше, ніж дізнався (і так аж забагато), хіба що небезпека підстереже мене і я не витримаю випробування так добре, як Фродо, син Дроґо. Ідіть спочивати, тільки спершу скажіть мені, куди ви збираєтеся рухатись і що робити. Бо я маю стояти на сторожі й усе обдумати. Час минає. Уранці кожен із нас вирушить своєю дорогою.

Фродо відчув, що він тремтить, коли минув шок від переляку. Тепер на нього, мов хмара, навалилася велика втома. Він уже не міг маскуватися чи опиратися.

— Я шукав дорогу до Мордору, — ледве вимовив він. — Я йшов до Горґороту. Я повинен відшукати Вогняну Гору і кинути цю річ у безодню Фатуму. Так наказав Ґандалф. Не знаю, чи коли-небудь дійду туди.

Фарамир якусь мить похмуро і здивовано дивився на нього. Тоді підхопив Фродо, коли той хитнувся, і, обережно піднявши, переніс до ліжка, вклав його і тепло укрив. Фродо відразу ж заснув.

Поруч поставили ліжко для його слуги. Сем якусь мить вагався, а потім низько вклонився:

— На добраніч, капітане. Ви скористалися нагодою, пане.

— Справді? — мовив Фарамир.

— Так, пане, і виявили вашу великодушність — найвищої якості.

Фарамир посміхнувся:

— Зухвалий слуга, добродій Семвайз. Але ні: похвала з уст, гідного похвали, краща за будь-яку нагороду. Втім, тут немає причин для похвали. Я просто не бажав робити нічого іншого.

— Ну, пане, ви говорили, що Фродо має в собі щось ельфійське, і це правда, — сказав Сем. — А я можу відповісти так: у вас теж щось є, пане, таке, що… ну, нагадує Ґандалфа, чарівників.

— Можливо, — сказав Фарамир. — Можливо, ти здалеку розпізнав дух Нуменору. На добраніч!

VI. Потаємне озеро

Фродо прокинувся і побачив схиленого над ним Фарамира. На мить колишній страх охопив Фродо, і він сів, зіщулившись.

— Нема чого боятися, — заспокоїв його Фарамир.

— Уже ранок? — запитав Фродо, позіхаючи.

— Ще ні, та ніч уже закінчується і повний місяць сідає. Не хочеш піти поглянути? А ще мені потрібна твоя порада в одній справі. Мені прикро піднімати тебе з ліжка, та, може, ти підеш?

— Гаразд, — сказав Фродо, відкидаючи теплу ковдру та шкури. Він затремтів, бо в непаленій печері було холодно. У тиші голосно шуміла вода. Він накинув плащ і пішов за Фарамиром.

Сем, раптом прокинувшись від неспокійного сну, мовби його щось підштовхнуло зісередини, відразу помітив порожню постіль господаря і скочив на ноги. Потім побачив дві темні постаті, Фродо та чоловіка, на тлі арки, тепер залитої туманним білим світлом. Він поспішив за ними, обминаючи воїнів, котрі спали на матрацах уздовж стіни. Проходячи повз Завісу, він помітив, що тепер вона стала сліпучим серпанком, у який сплелися шовк, перли та срібні нитки — танучі крижинки місячного сяйва. Але він не спинився помилуватися ними, а повернув за господарем у вузькі дверцята в печерній стіні.

Спочатку вони пройшли темним коридором, далі — мокрими сходинками догори й опинилися на невеликому вирубаному в скелі уступі, який заливало бліде світло з високої шахти над ними. Туди вели двоє сходів: одні, здається, йшли до високого берега над струмком; другі завертали ліворуч. Ними й пішли. Сходи гвинтом піднімались угору.

Нарешті вибралися з кам'яної темряви й озирнулися. Стояли вони на широкій пласкій скелі без поручнів чи парапету. Праворуч, зі сходу, спадав гірський потік, перестрибуючи через безліч терас і летючи далі вниз, аби наповнити гладкий стік темною силою спіненої води; вирував просто в них під ногами й урешті зривався у прірву, що зяяла ліворуч. На краю урвища стояв і дивився вниз мовчазний вартовий.

Фродо спостерігав, як вигинались і розліталися гладкі струмені потоку. Тоді підвів очі й задивився вдалечінь. Світ був спокійний і холодний, ніби перед світанком. Далеко на заході сідав повний місяць, круглий і білий. Блідий туман мерехтів у розлогій долині внизу — широка безодня сріблястої пари, під якою котилися нічні води Андуїну. Далі висіла чорна темрява, в якій тут і там виблискували холодні, білі, гострі, мов зуби привидів, піки Еред-Німрасу, Білих Гір землі Ґондору, вкритих вічними снігами.

Якусь мить Фродо постояв на високій скелі, та дріж пробіг у нього по спині, коли він подумав, що десь у тих просторах нічних земель його товариші зараз мандрують, стоять на привалі або лежать мертві, вкриті туманом. Навіщо його привели сюди, вирвавши зі сну, що дає забуття?

Сем також прагнув відповіді на це запитання і не міг втриматись, аби не буркнути, впевнений, що його чує лише господар:

— Гарний краєвид, пане Фродо, та від нього холодно на серці, не кажучи вже про кістки! Що діється?

Фарамир почув і відповів:

— Місяць сідає над Ґондором. Прекрасний Ітіль, покидаючи Середзем'я, кидає погляд на сиві пасма старого Міндолуїну. Варто померзнути, щоби побачити таке. Але не для цього я привів вас сюди — а втім, Семвайзе, тебе ніхто не кликав, отож тепер і розплачуйся за свою підозріливість. Але ковток вина це поправить. А зараз погляньте!

Він підступив до мовчазного вартового на темному краю урвища, і Фродо ступив за ним. Сем відхилився. Він уже почав почуватися непевно на цьому високому вологому майданчику. Фарамир і Фродо поглянули вглиб. Ген унизу піняві води вливались у булькотливу чашу, повирувавши в темному овальному басейні серед скель, із шумом і плюскотом виривалися через вузький вихід і вже далі спокійніше випливали на рівнину. Місячне сяйво все ще лилося на водоспад і виблискувало на брижах озера. Раптом Фродо помітив на найближчому березі якусь темну істоту, але вона притьмом пірнула у воду, вправно, мов стріла чи гострий камінь, і сховалась у піняві водоспаду.

Фарамир звернувся до вартового:

— Ну, що тепер скажеш, Анборне? Білка чи зимородок? Чи водяться чорні зимородки в нічних озерах Морок-лісу?

— Це точно не птах, — відповів Анборн. — Воно має чотири кінцівки й пірнає по-людськи; причому робить це досить майстерно. Чого воно шукає? Якогось входу до нашого сховку? Здається, нас таки вистежили. У мене є лук, а ще на кожному березі я поставив добрих стрільців. Ми чекаємо тільки твого наказу, капітане.

— Стріляти чи ні? — запитав Фарамир, різко обернувшись до Фродо.

Фродо якусь мить помовчав. А потім заговорив:

— Ні! Ні! Будь ласка, не стріляйте.

Якби Сем наважився, то сказав би «так» швидше та голосніше, ніж господар. Він не бачив нічого, та з їхніх слів здогадався, на що вони дивилися.

— Отже, ти знаєш, що це таке? — мовив Фарамир. — Ну, тепер поясни мені, навіщо його шкодувати. У всіх своїх розповідях ти жодного разу не згадав про свого верткого супутника, і я вирішив почекати якийсь час, поки мої солдати його спіймають. Я вислав за ним своїх найпильніших мисливців, але він вислизнув і дотепер не потрапляв на очі, хіба тільки Анборнові — одного разу, вчора в сутінках. Але зараз він вчинив гірший злочин, аніж просте полювання на кроликів у горах: він наважився прийти до Геннет-Аннуна, і за це заплатить життям. Я дивуюся цьому створінню: бути таким спритним і хитрим і прийти полювати просто перед самі наші вікна. Невже він думає, що люди не виставляють на ніч сторожу? Чому ж тоді це робить?

— На це є два пояснення, — сказав Фродо. — По-перше, про людей він мало що знає, та, хоч і хитрий він, ваш прихисток такий замаскований, що, мабуть, він і не здогадується про вас тут. По-друге, я вважаю, сюди його принадило всевладне бажання, сильніше за обережність.

— Принадило, кажеш? — неголосно мовив Фарамир. — Невже він знає про твій тягар?

— Так. Він сам багато років ніс його.

— Він? — перепитав Фарамир, різко видихнувши повітря від подиву. — У цій справі щоразу нові загадки. Значить, він шукає його?

— Мабуть. Ця річ для нього дорога. Та я говорив не про неї.

— Тоді чого ж шукає та істота?

— Рибу, — сказав Фродо. — Дивися!

Вони знову схилилися над темним озером. З-під густої тіні скель біля протилежного берега з води вистромилася невелика чорна голова. На мить блиснуло сріблом, пішли невеличкі брижі. Істота підпливла до берега, а тоді з дивовижною спритністю, мов жаба, вилізла з води. Вона тут же всілася на камені й почала гризти щось маленьке та сріблясте, що виблискувало в останніх променях місяця, які падали на кам'яну стіну позаду озера.

Фарамир тихо засміявся:

— Риба! Такий голод менш небезпечний. А може, й ні: риба з озера Геннет-Аннуна може коштувати йому дуже дорого.

— Я вже прицілився, — сказав Анборн. — Стріляти, капітане? За нашим законом, тут на непроханих гостей чекає смерть.

— Зачекай, Анборне, — сказав Фарамир. — Справа дещо складніша, ніж здається. Що ти тепер скажеш, Фродо? Навіщо його шкодувати?

— Він жалюгідний і голодний, — мовив Фродо, — і не підозрює про загрозу. І Ґандалф, ваш Мітрандір, просив би не вбивати його через це, а також і з інших причин. Він заборонив убивати його ельфам. Я не зовсім упевнений, чому, а про що здогадуюся, те не можу говорити відкрито. Але ця істота якимось чином пов'язана з моїм завданням. Дотепер вона була моїм провідником.

— Твоїм провідником! — здивувався Фарамир. — Усе стає щоразу складнішим. Я багато здатен зробити для тебе, Фродо, але такого обіцяти не можу — залишити цього хитрого приблуду на волі, щоби він приєднався до вас, коли йому заманеться, або щоби його впіймали орки й він під страхом тортур усе їм розказав. Його треба вбити або взяти в полон. Убити, якщо не вдасться схопити негайно. А як схопити таку слизьку істоту, як не опіреною стрілою?

— Дозволь мені тихенько спуститися до нього, — сказав Фродо. — Можете тримати луки напоготові і пристрелити принаймні мене. Я втікати не буду.

— Тоді йди, тільки швидко! — погодився Фарамир. — Якщо він залишиться живий, то буде твоїм вірним слугою до кінця його жалюгідних днів. Анборне, проведи Фродо до берега, та ступай тихо. У цієї істоти добрі нюх і слух. А лука дай-но мені.

Анборн знехотя підкорився й пішов крученими сходами вниз до уступу, а потім угору, аж поки вони не добралися до виходу, зарослого густими кущами. Безшумно прослизнувши попід кущами, Фродо опинився на південному березі озера. Тепер стало темно, блідо-сірий водоспад відбивав загаяне місячне сяйво західного неба. Ґолума не було видно ніде. Фродо пройшов кілька кроків уперед, Анборн — за ним.

— Іди далі! — шепнув він на вухо Фродо. — Обережно по праву руку! Якщо впадеш в озеро, тобі ніхто не допоможе, хіба що твій рибалка. І пам'ятай: тут неподалік лучники, хоча їх і не видно.

Фродо проповз уперед, допомагаючи собі руками, як Ґолум, аби не впасти. Каміння було переважно пласке та гладке, але слизьке. Він зупинявся і прислухався. Спочатку чув лише безупинний шум водоспаду в себе за спиною. Але потім вловив, неподалік попереду, свистячий шепіт:

— Рибка, ссмачна рибка. Біле Лице сховалось, мій дорогесенький, нарешті, так. Зараз можна спокійно поїсти рибки. Ні, не спокійно, дорогесенький. Бо Скарб загубився, так, загубився. Паскудні гобіти, злі гобіти. Пішли і лишили нас, ґолум; і Скарб наш пропав. Нещасний Смеаґол зовсім сам. Нема Дорогесенького. Злі люди, вони заберуть його, вкрадуть мій Скарб. Злодії. Ненависні. Рибка, ссмачна рибка. Дасть нам сили. Очі стануть гострі, пальці сильні, так. Задушимо їх, дорогесенький. Усіх їх задушимо, так, хай настане час. Ссмачна рибка. Ссмачна рибка!

І це шамрання було безугавне, звучало майже як водоспад, лише час від часу переривали його плямкання і цямкання. Фродо пересмикнуло від жалю та відрази. Йому захотілося, щоби ці звуки затихли і щоби він ніколи вже не чув цього голосу. Анборн стояв неподалік.

Фродо міг підійти до нього і попросити, щоби мисливці стріляли. Вони підійшли б упритул, поки Ґолум наїдається і не остерігається. Один лише постріл — і Фродо назавжди звільнений від цього жалюгідного голосу. Та ні, Ґолум має право на його опіку. Слуга має право на опіку господаря, навіть якщо служить зі страху. Вони би потопились у Мертвих Болотах, якби не Ґолум. Фродо також досить чітко усвідомлював, що і Ґандалф не бажав би його смерті.

— Смеаґоле! — тихо покликав Фродо.

— Рибка, ссмачна рибка, — сичав голос.

— Смеаґоле! — трохи голосніше повторив Фродо. Голос замовк.

— Смеаґоле, Хазяїн прийшов по тебе. Хазяїн тут. Ходи-но сюди, Смеаґоле!

У відповідь пролунало тільки слабке шипіння, ніби крізь зуби втягнули повітря.

— Підійди до мене, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Нам загрожує небезпека. Люди вб'ють тебе, якщо знайдуть тут. Іди швидко, якщо не хочеш загинути. Підійди до Хазяїна!

— Ні! — відказав голос. — Хазяїн нехороший. Кидає Смеаґола й іде з новими друзями. Хазяїн може почекати. Смеаґол іще недоїв.

— Немає часу. Бери рибу зі собою. Ходімо!

— Ні! Спочатку доїм рибку.

— Смеаґоле! — розпачливо вигукнув Фродо. — Дорогесенький розгнівається. Я візьму Дорогесенького і скажу, щоби ти вдавився кісткою. І вже ніколи не поласуєш рибкою. Ходімо, Скарб чекає!

Почувся різкий свист. Відтак із темряви на чотирьох виповз Ґолум, мов заблудлий пес на поклик господаря. Недоїджену рибу він тримав у зубах, ще одну — в руці. Він підповз до Фродо, мало не тицьнувшись у нього носом, і обнюхав. Бліді очі його світилися. Тоді він вийняв рибу з рота й підвівся..

— Хороший Хазяїн! — прошепотів він. — Хороший гобіт, повернувся за бідним Смеаґолом. Добрий Смеаґол прийшов. Тепер ходімо, швидко ходімо, так. Через ліс, поки Лиця не світяться. Так, ходімо, ходімо!

— Так, ми швидко підемо, — сказав Фродо. — Та не відразу. Я піду з тобою, як обіцяв. І пообіцяю ще раз. Але не зараз. Зараз ти ще в небезпеці. Я врятую тебе, але ти мусиш мені довіритися.

— Мусимо довіритися Хазяїнові? — з підозрою запитав Ґолум. — Чому? Чому не підемо вже? А де інший, той злий, поганий гобіт? Де він?

— Там, нагорі, — відповів Фродо, показуючи на водоспад. — Я не піду без нього. Ми мусимо піднятися туди.

Серце його стиснулось. Усе це дуже вже скидалося на обман. Насправді він не боявся, що Фарамир накаже вбити Ґолума, та може спіймати і зв'язати; й тоді те, що зробив Фродо, цій бідолашній зрадливій істоті теж видасться зрадою. І мабуть, уже важко буде коли-небудь пояснити, що Фродо тільки так мусив рятувати йому життя. Бо що ще міг він зробити, щоби дотримати обіцянок, які дав обидвом?

— Ходімо! — сказав він. — Бо Дорогесенький розгнівається. Зараз ми повертаємось, угору за течією. Ну, йди, йди перший!

Ґолум трохи проповз уперед краєм води, підозріливо принюхуючись. Потім зупинився й підняв голову:

— Тут є ще хтось! Не гобіт. — Раптом він обернувся. Зелені іскри спалахнули в його вирячених очах. — Хаззяїн, хаззяїн! — просвистів він. — Злий! Зрадливий! Фальшивий! — Він сплюнув і простягнув довгі руки з чіпкими білими пальцями.

Тієї ж миті могутня чорна постать Анборна з'явилась у нього за спиною. Велика міцна рука схопила його за шию і притисла до землі. Ґолум обернувся миттєво, мов блискавка, вологий і ховзький, звиваючись вугрем, кусаючись і дряпаючись, мов кіт. Але ще двоє вартових вийшло з темряви.

— Ану замри! — наказав один із них. — Бо навстромляємо в тебе шпильок — будеш як їжак!

Ґолум обм'як і почав скиглити й рюмсати. Вартові зв'язали його, не надто делікатно.

— Легше, легше! — просив Фродо. — Він не зрівняється з вами за силою. Не завдавайте йому болю, будь ласка. Так він швидше заспокоїться. Смеаґоле! Вони нічого тобі не зроблять. Я піду з тобою, і нічого поганого з тобою не трапиться. Хіба що вони мене вб'ють. Довірся своєму Панові!

Ґолум обернувся і плюнув. Вартові підняли його, накрили з головою плащем і понесли.

Фродо пішов за ними, почуваючись дуже нещасним. Вони пробралися попід кущами і рушили назад, униз по сходах і далі коридорами до печери. Там уже палало кілька смолоскипів. Люди прокидалися. Сем теж був там і з подивом дивився на нефоремний клунок у руках вартових.

— Упіймали? — запитав він у Фродо.

— Так. Ба ні, я не впіймав його. Він сам прийшов, бо спочатку повірив мені. Я не хотів, аби його так зв'язували. Сподіваюсь, усе буде добре; та мені це так не подобається.

— Мені також, — сказав Сем. — І нічого доброго не буде, поки існує це нещастячко.

До гобітів підійшов воїн і відвів їх до ніші в печері. Фарамир сидів там у власному кріслі, над головою в нього знову палав світильник. Він вказав гобітам на два стільчики поруч.

— Принесіть гостям вина, — наказав він. — І приведіть полоненого.

Вино принесли, і тоді Анборн увійшов із Ґолумом. Він розгорнув Ґолума і поставив його на ноги, а сам став збоку, щоби його підтримувати. Ґолум закліпав, ховаючи люті погляди під важкими блідими повіками. Виглядав він справді жалюгідно, наскрізь мокрий, пропахлий рибою (одну рибину він і далі затискав у руці); його рідке волосся налипло на кістлявому чолі, мов пасма водоростей, із носа текло.

— Розв'яжіть нас! Розв'яжіть нас! — скиглив він. — Шнурок нас тисне, так, тисне, нам боляче, і ми нічого не зробили.

— Нічого? — перепитав Фарамир, пронизливим поглядом дивлячись на жалюгідне створіння, та без жодного виразу гніву, жалю чи здивування. — Нічого? Ти ніколи не робив нічого такого, за що тебе варто зв'язати або й покарати ще гірше? На щастя, не мені тебе за це судити. Але сьогодні ти прийшов туди, куди приходити заборонено. За рибу з цього озера дорого платять.

Ґолум випустив рибину з рук.

— Не хочу риби, — сказав він.

— Розплата не за рибу, — сказав Фарамир. — Ми караємо смертю за сам лише погляд на озеро. Я поки що помилував тебе лише через благання Фродо, який каже, що принаймні він тобі зобов'язаний. Але ти мусиш переконати ще мене. Як тебе звати? Звідки прийшов? І куди йдеш? Чого шукаєш?

— Ми загубились, загубились, — сказав Ґолум. — Нема імені, нема справ, нема Скарбу, нічого нема. Лише голод. Голод, так, ми голодні. Кілька рибок, нещасних кощавих рибок, для бідненького, а вони кажуть — смерть. От які вони мудрі, які справедливі, такі дуже справедливі.

— Не дуже мудрі, — мовив Фарамир. — Але справедливі: так, можливо, справедливі у твоєму обмеженому розумінні. Розв'яжи його, Фродо!

Фарамир вийняв із-за пояса невеликого ножа і подав його Фродо. Ґолум, неправильно зрозумівши цей жест, верескнув і впав на коліна.

— Спокійно, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Ти мусиш мені вірити. Я тебе не покину. Розказуй усе, як є. Тобі це піде на користь, а не на шкоду.

Він розрізав мотузки на зап'ястях і кісточках Ґолума й підняв його на ноги.

— Підійди ближче! — наказав Фарамир. — Подивися на мене! Ти знаєш, як називається це місце? Ти тут уже бував?

Ґолум поволі підвів очі й неохоче подивився на Фарамира. Світло зовсім згасло в його блідих очах, на якусь мить він невидющим поглядом утупився в ясні непорушні очі ґондорця. Запала тиша. Тоді Ґолум опустив голову і почав корчитись, аж доки не припав до землі, затремтівши всім тілом.

— Ми не знаємо і не хочемо знати, — заскімлив він. — Ніколи не приходили сюди, ніколи не прийдемо.

— Замкнені двері, зачинені вікна твоєї душі, а за ними — темні кімнати, — сказав Фарамир. — Але зараз, я бачу, ти кажеш правду. На твоє щастя. Чим ти поклянешся, що ніколи не повернешся й ніколи ні словом, ані знаком не вкажеш сюди дороги жодному живому створінню?

— Хазяїн знає, — відповів Ґолум, скосивши погляд на Фродо. — Так, він знає. Ми присягнемо Хазяїнові, якщо він нас порятує. Ми присягнемо нашим Скарбом, так. — Він підповз до Фродо. — Врятуй нас, хороший Хазяїне! — Він завив. — Смеаґол присягається Дорогесеньким, чесно присягається. Ніколи не вертатися, нікому не розказувати, ніколи, ні! Ні, дорогесенький, ні!

— Цього досить? — запитав Фарамир.

— Так, — відповів Фродо. — Принаймні ти мусиш або повірити його присязі, або вчинити згідно зі законом. Більшого ти не доб'єшся. Та я пообіцяв, що якщо він підійде до мене, то його не скривдять. І я би не хотів виявитися зрадливим.

Фарамир якийсь час сидів, поринувши в думки.

— Добре, — нарешті сказав він. — Віддаю тебе в руки твого господаря, Фродо, сина Дроґо. Нехай він сам вирішує, що з тобою робити!

— Але, Фарамире, — мовив Фродо, вклоняючись, — ти ще не оголосив своєї волі щодо самого Фродо, і поки воля твоя не відома, я не можу складати планів для себе чи своїх товаришів. Твоє рішення було відкладене до ранку; та ранок уже настав.

— Тоді я оголошую свій присуд, — сказав Фарамир. — Тебе, Фродо, наскільки я вповноважений високою владою, проголошую вільним до найвіддаленіших околиць старих володінь Ґондору; лише за умови, що ні ти, ні супутники твої не повернуться сюди без запрошення. Такий присуд буде чинний рік і один день, а тоді припинить дію, якщо тільки до закінчення цього терміну ти не прийдеш до Мінас-Тіріта і не постанеш перед правителем та намісником Міста. Тоді я буду просити його затвердити і продовжити мій присуд до кінця твоїх днів. А тим часом кожен, кого ти візьмеш під свою опіку, перебуватиме й під моїм захистом і під щитом Ґондору. Я відповів на твоє запитання?

Фродо низько вклонився.

— Так, дякую, і я обіцяю зробити все, на що спроможний, якщо це матиме якусь цінність для такого достойного лицаря.

— Цінність матиме велику, — мовив Фарамир. — А тепер скажи, чи береш це створіння, цього Смеаґола, під свою опіку?

— Я беру Смеаґола під свою опіку, — сказав Фродо.

Сем голосно зітхнув; і не через обмін люб'язностями, що їх він, як і кожен гобіт, повністю схвалював. Насправді в Ширі така справа вимагала би набагато більше слів і поклонів, аніж тут.

— Тоді говорю до тебе, — мовив Фарамир, обертаючись до Ґолума, — ти засуджений на смерть, але, поки ти йдеш разом із Фродо, нас можеш не боятися. Та якщо хтось із ґондорців побачить тебе самого, без Фродо, вирок буде здійснено. І смерть знайде тебе швидко, в межах Ґондору чи поза ними, якщо ти служитимеш йому недобре. А тепер відповідай: куди ти йшов? Фродо твердить, ти був йому за провідника. Куди ти його вів?

Ґолум не відповів.

— Оце таємницею не буде, — наполягав Фарамир. — Відповідай, або я скасую своє рішення!

Ґолум і далі мовчав.

— Я відповім за нього, — мовив Фродо. — Він привів мене до Чорної Брами, як я і просив, але через неї було не пройти.

— До Безіменної Землі немає відчинених воріт, — сказав Фарамир.

— Переконавшись у цьому, ми звернули на південний шлях, — продовжував Фродо, — бо він сказав, що там є чи має бути прохід повз Мінас-Ітіль.

— Мінас-Морґул, — поправив Фарамир.

— Я не знаю напевне, — відповів Фродо, — та, здається, стежка підіймається в гори з північного схилу тієї долини, де лежить старе місто. Вона веде до перевалу і далі вниз… по той бік гір.

— Ти знаєш, як називається той перевал? — спитав Фарамир.

— Ні, — відповів Фродо.

— Він називається Кіріт-Унґол. — Ґолум раптом засичав і почав щось бубоніти собі під ніс. — Хіба не так він називається? — обернувся до нього Фарамир.

— Ні! — відповів Ґолум, а потім верескнув так, ніби його вкололи. — Так, так, ми чули колись цю назву. Та що нам із тієї назви? Хазяїн каже, йому туди треба. То мусимо якось спробувати. Немає іншого шляху, нема.

— Немає іншого шляху? — перепитав Фарамир. — Звідки ти знаєш? І кому відомі всі межі темних володінь? — Він довго і замислено дивився на Ґолума. Потім продовжив: — Забери це створіння, Анборне. Стався до нього добре, та з ока не спускай. А ти, Смеаґоле, щоб і не намагався стрибати у водоспад. Там у скель такі гострі зуби, що вмить розітнуть тебе. Іди звідси і забирай свою рибу!

Анборн вийшов, попереду нього — зіщулений Ґолум. Нішу запнули завісою.

— Фродо, мені здається, ти поводишся нерозумно, — сказав Фарамир. — Думаю, тобі не можна йти з цією істотою. Він підлий.

— Ні, не наскрізь підлий, — заперечив Фродо.

— Можливо, — сказав Фарамир, — але лють роз'їдає його, мов іржа, і зло розростається. До добра він тебе не доведе. Якщо ти залишиш його, я дозволю йому під наглядом пройти до будь-якого кордону Ґондору, куди він тільки забажає.

— Він на це не погодиться. Він і далі буде йти за мною. Крім того, я присягнув узяти його під свою опіку й іти за ним. Ти ж не порадиш мені порушити клятву?

— Ні, — відповів Фарамир. — Але хотів би. Бо видається меншим злом радити іншому порушити клятву, ніж самому вчинити так, особливо коли бачиш, що друг зв'язаний словом собі на лихо. Та ні — якщо він піде за тобою, то мусиш його терпіти. Але я зовсім не впевнений, що тобі потрібно йти через Кіріт-Унґол, про який він тобі розказав не все, що знає. Я збагнув, що в нього на гадці. Не йди через Кіріт-Унґол!

— А куди ж мені йти? Назад до Чорної Брами — просто в руки сторожі? Чому ця назва здається тобі такою страшною?

— Не скажу достеменно, — відповів Фарамир. — Нині ми з Ґондору не заходимо на схід від Дороги, й ніхто з нас, молодших, не намагався підійти до Похмурих Гір. Про них відомі нам лише старі розповіді та чутки давно минулих днів. Але якийсь темний жах сидить у перевалі над Мінас-Морґулом. При згадці про Кіріт-Унґол старі люди та мудреці полотніють і замовкають.

Долина Мінас-Морґула вже давно перейшла до злих сил і була загрозою та жахом, навіть коли вигнаний Ворог мешкав іще дуже далеко, а Ітілієн майже цілком належав нам. Як тобі відомо, колись це місто було добре укріплене, горде та прекрасне, Мінас-Ітіль, брат-близнюк нашої столиці. Але його захопили жорстокі люди, над котрими запанував Ворог за свого першого повернення і котрі після його падіння тинялися безпритульні та некеровані. Кажуть, їхніми правителями були люди з Нуменору, котрі піддалися темному злу; саме їм Ворог подарував персні влади, й він зруйнував їх: на живих примар перетворилися вони, жахливих і злих. Після його вигнання вони захопили Мінас-Ітіль і оселилися там, і занапастили місто й усю долину навколо нього: місто здавалося порожнім, але насправді серед зруйнованих мурів оселився безтілесний жах. Було там Дев'ять Правителів, котрі зміцніли після повернення їхнього Пана, яке вони таємно готували. Тоді Дев'ятеро Вершників виїхало з воріт жаху, і ми не змогли їм протистояти. Не наближайся до їхньої цитаделі. Тебе помітять іздалеку. То місце нещадної люті, сповнене невсипущих очей. Не йди тим шляхом!

— Але на який шлях ти мене спрямуєш? — спитав Фродо. — Сам ти не можеш провести мене в гори чи й далі за них. А саме за гори я змушений іти, бо дав Раді урочисту обіцянку знайти шлях або загинути в його пошуках. Якщо зверну з дороги на самому кінці, уникаючи випробувань, то що мені робити серед людей і ельфів? Чи поведеш ти мене до Ґондору з цією Річчю, Річчю, що розпалила у твого брата нестямне бажання? Якої шкоди завдасть вона Мінас-Тіріту? Чи не з'являться два Мінас-Тіріти, які будуть вищирюватись один на одного з-за мертвих земель, сповнених гнилизни?

— Я би цього не хотів, — мовив Фарамир.

— Тоді куди ти порадиш мені йти?

— Не знаю. Єдине — я би не хотів посилати тебе на смерть і на муку. Не думаю, що Мітрандір обрав би цей шлях.

— Він загинув, і я мушу йти стежками, які здатний знайти. І немає часу на довгі пошуки.

— Важка це доля та безнадійна справа. Але ти принаймні пам'ятай моє попередження: стережися цього провідника, Смеаґола. Він уже когось убив. Я це відчуваю. — Фарамир зітхнув.

Отож, ми зустрілись і знову розходимося, Фродо, сину Дроґо. Тобі не потрібні слова розради: ще колись зустріти тебе під цим сонцем я не сподіваюсь. Але ти підеш звідси з моїм благословенням — для тебе і твого народу. А тепер відпочинь, поки тобі приготують поїсти.

Я би хотів дізнатися, як до рук цього плазуна Смеаґола потрапила Річ, про яку ми говоримо, і як він її втратив, але зараз я не турбуватиму тебе. Якщо ти все-таки повернешся в землі живих і ми поділимося своїми пригодами, сидячи десь під муром на осонні та сміючись із колишніх тривог, тоді ти мені все і розкажеш. А до того дня чи іншого, який не передбачать навіть Камені Нуменору, прощавай!

Фарамир підвівся, низько вклонився Фродо та, відгорнувши завісу, вийшов у печеру.

VII. До роздоріжжя

Фродо та Сем повернулися до ліжок і ще прилягли трохи відпочити, а тим часом уже настав день і люди взялися до діла. Невдовзі гобітам принесли води для вмивання, а тоді провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир снідав разом із ними.

Він не спав після битви попереднього дня, проте втомленим не виглядав. Поснідавши, вони підвелися з-за столу.

— Голод не дошкулятиме вам у дорозі, — сказав Фарамир. — У вас було мало запасів, але трохи харчів, не зайвих для мандрівників, я велів спакувати у ваші торби. У подорожі Ітілієном вам не бракуватиме води, але не пийте зі струмків, які стікають із Імлад-Морґула, з Долини Живої Смерті. Скажу вам іще таке. Повернулись усі мої розвідники та дозорці, навіть ті, котрі підкралися до Мораннону. Вони принесли дивну звістку. Край спорожнів. На дорозі ні душі, ні звуку, не чути ні рогу, ні дзенькоту тятиви. Сторожка тиша зависла над Безіменною Землею. Я не знаю, що вона віщує. Та час швидко летить до якоїсь великої розв'язки. Буря наближається. Поспішайте, поки можете! Якщо ви готові — рушайте. Невдовзі сонце підніметься над тінню.

Гобітам принесли їхні торби (трохи важчі, ніж були перед тим), а ще два міцні ціпки з гладенького дерева, підковані залізом і з різьбленими голівками, крізь які були протягнуті плетені ремінці.

— У мене немає для вас підхожих дарунків на прощання, — сказав Фарамир, — але візьміть оці ціпки. Вони можуть стати у пригоді тим, хто мандрує на безлюдді. Роблять їх мешканці Білих Гір; а ось ці ми підрізали на ваш зріст і наново окували. Вони виготовлені з деревини лебетрону, улюбленого дерева теслів Ґондору, і мають властивість знаходитись і повертатися до власника. Нехай ця їхня особливість не зникне під Тінню, до якої ви йдете!

Гобіти низько вклонилися.

— Великодушний господарю, — мовив Фродо, — Елронд Напівельф пророкував мені, що на шляху я зустріну дружбу, потаємну та неочікувану. І я, звичайно, не шукав такої прихильності, яку ти виявив до мене. Вона змінила зло на велике добро.

Почали збиратись у дорогу. З якогось кута чи сховку вивели Ґолума, й він почувався вже наче краще, хоча тримався біля Фродо й уникав поглядів Фарамира.

— Твоєму провідникові ми зав'яжемо очі, — сказав Фарамир, — ти і твій слуга Сем можете йти так, якщо бажаєте.

Ґолум вищав, корчився й чіплявся за Фродо, коли підійшли, щоби зав'язати йому очі; і Фродо попросив:

— Зав'яжіть очі нам усім трьом, і мені першому, тоді він, можливо, побачить, що ви нічого поганого не маєте на гадці.

Так і зробили й повели їх із печери Геннет-Аннун. Коли пройшли коридорами та сходами, в обличчя їм війнуло прохолодне ранкове повітря, свіже та запашне. Далі зі зав'язаними очима пройшли ще трохи вгору, а потім — униз. Нарешті Фарамир наказав зняти пов'язки з очей.

Вони знову стояли під покровом лісу. Не було чути шуму водоспаду, бо зараз від ущелини, в якій вирував потік, їх відділяв довгий, простягнутий на південь, схил. Крізь дерева на заході проглядало світло, так мовби світ у тому напрямку раптово закінчувався на краю урвища, яке відкривалося просто до неба.

— Тут наші шляхи розходяться, — мовив Фарамир. — Якщо ти послухаєшся моєї поради, то не повертатимеш відразу на схід. Ідіть прямо, тоді ще багато миль будете під прикриттям лісу. На захід звідси земля опускається до широких долин, місцями дуже круто, а місцями пологими схилами. Тримайтеся їхнього краю та узлісся. Гадаю, спочатку можете йти й удень. Ця земля заколисана тимчасовим спокоєм і на якийсь час вільна від зла. Щасливої вам дороги!

Він обняв гобітів, за звичаєм свого народу, нахилившись до них, поклавши руки їм на плечі й поцілувавши в чоло.

— Нехай помисли всіх добрих людей будуть із вами! — мовив він. Гобіти вклонилися до землі. Тоді він відвернувся й пішов, не озираючись, до двох воїнів, котрі чекали неподалік. Гобіти зачудовано дивилися, як швидко рухалися ці люди в зеленому, зникнувши просто вмить. Ліс, де щойно стояв Фарамир, здавався порожнім і понурим, ніби після сну, що розвіявся.

Фродо зітхнув і повернув на південь. Мовби на знак зневаги до всіх чемностей, Ґолум порпався в землі під корінням дерева. «Знову голодний? — подумав Сем. — Ну, починається!»

— Уже пішли нарешті? — запитав Ґолум. — Злі, пасскудні люди! Смеаґолові досі шия болить, так, болить. Ходімо!

— Так, ходімо, — погодився Фродо, — та якщо ти вмієш тільки лаяти тих, хто проявив до тебе милосердя, тоді краще мовчи!

— Хазяїн хороший! — сказав Ґолум. — Смеаґол просто пожартував. Завжди прощає, так, так, маленькі хитрощі його Хазяїна. О, так, Хазяїн хороший, Смеаґол хороший!

Ні Фродо, ні Сем йому не відповіли. Закинувши торби за спини й узявши в руки ціпки, вони ввійшли в ліси Ітілієну.

Двічі цього дня вони відпочивали, підживлюючись харчами, спакованими за наказом Фарамира: тут були сушені фрукти і солонина, вдосталь на кілька днів, а хліба стільки, щоби вистачило, доки не зачерствіє. Ґолум не їв нічого.

Сонце піднялося високо, непоміченим перекотилося на захід і, сідаючи, залило ліс золотистим світлом; а вони все йшли у прохолодному зеленому затінку, і тиша виснула довкола. Усі птахи немовби відлетіли або втратили голоси.

Сутінки рано огорнули мовчазний ліс, і ще до настання ночі гобіти зупинились, утомлені, бо від Геннет-Аннуну пройшли сім, а то й більше ліг. Фродо проспав ніч на м'якому дерні під старезним деревом. Сем поруч із ним спав не дуже спокійно: він багато разів прокидався, та Ґолума видно не було. Він зіслизнув, щойно гобіти вклалися на спочинок. Чи спав він у якійсь норі, чи десь нишпорив у темряві за здобиччю — того він не сказав; але з першим променем світла він повернувся і розбудив своїх супутників:

— Час вставати, так, уже час! Ще стільки йти, на південь і на схід. Гобіти мусять поспішати!

Той день минув, як і попередній, лише тиша ще поглибшала; повітря зробилося вологим і задушливим. Здавалося, ніби збирається на грозу. Ґолум часто зупинявся, нюхаючи повітря, а тоді щось бурмотів і квапив гобітів.

Під час їхнього третього денного переходу, надвечір, ліс раптом порідшав, але дерева стали вищі. Посеред широких галявин стояли величезні товстезні падуби, темні та поважні, а поміж них подекуди росли вікові ясени; на гігантських дубах розпускалися буро-зелені бруньки. Зелена трава довкола рябіла чистотілом і анемонами, білими та блакитними, які вже стулили свої квітки до сну; великі латки землі були всіяні лісовими гіацинтами: їхні гладенькі пагінці вибивалися з м'якого ґрунту. Не було видно жодної істоти — ні звіра, ні птаха, — та на цьому відкритому просторі Ґолумові раптом стало страшно, і тепер вони пішли обережно, перебігаючи від однієї тіні до іншої.

Споночіло, коли вийшли на узлісся. Там вони присіли під старим кривим дубом, покручене коріння якого зміями сповзало по крутому схилу. Перед ними розкинулася глибока темна долина. Її протилежний берег знову вкривав ліс, блакитно-сірий у похмурих сутінках, який далі тягнувся на південь. Праворуч, ген на заході, під зоряним небом мріли Гори Ґондору. Ліворуч лежала темрява — високі мури Мордору, — і з тієї темряви виринала довга долина, спадаючи крутим, дедалі ширшим жолобом до Андуїну. Дном її біг швидкий потік: Фродо чув крізь тишу, як він стікає по камінню; а вздовж долини в сірі тумани, не торкнуті сонячним променем, блідою смужкою тягнулася дорога. Фродо здалося, що він може розрізнити вдалині високі неясні вершини та зруйновані шпилі старих веж, покинутих і темних, які мовби пливли серед туманного моря. Він обернувся до Ґолума:

— Ти знаєш, де ми?

— Так, Хазяїне. Небезпечне місце. Це дорога з Місячної Вежі, Хазяїне, до зруйнованого міста на берегах Ріки. Зруйноване місто, так, дуже паскудне місце, повне ворогів. Не треба було слухати того порадника. Гобіти дуже відхилилися від стежки. Тепер мусять іти на схід, отуди вгору. — Він махнув кощавою рукою в бік похмурих гір. — І по дорозі не можна. О, ні! Жорстокі люди ходять цим шляхом, ідуть із Вежі.

Фродо подивився на дорогу. Принаймні зараз ніякого руху на ній не було. Вона здавалася безлюдною та покинутою, збігаючи до порожніх руїн в імлі. Але в повітрі висів страх, мовби шляхом справді рухалося щось невидиме для очей. Фродо здригнувся, поглянувши на далекі шпилі, що танули в ночі, й шум води здався йому холодним і зловісним — голос Морґулдуїну, отруєної ріки, що витікала з Долини Примар.

— Що тепер будемо робити? — запитав він. — Ми пройшли чимало. Пошукаємо в лісі якогось сховку і перепочинемо?

— Недобре ховатись у темряві, — відповів Ґолум. — Тепер гобітам треба ховатись удень, так, удень.

— О, помовч! — вигукнув Сем. — Нам треба відпочити, навіть якщо серед ночі рушимо далі. Попереду ще довгі години темряви, ми ще пройдемо чималий шмат дороги, якщо ти її знаєш.

Ґолум неохоче погодився, повернув до лісу і трохи пройшов на схід негустим узліссям. Він не хотів лягати на землі так близько до зловісного шляху, тож, трохи посперечавшись, усі троє вилізли на розсоху падуба, чиє густе гілля, розкинувшись від стовбура, давало добрий прихисток і зручний притулок. Настала ніч, і під кроною стало геть темно. Фродо та Сем попили і з'їли трохи хліба та сушених фруктів, а Ґолум відразу згорнувся клубочком і заснув. Гобіти не стулили очей.

Минула північ, коли Ґолум прокинувся: раптом гобіти помітили в темряві його білясті вирячені очі. Він прислухався і понюхав — так, як вони давніше помітили, він визначав час уночі.

— Ми відпочили? Ми прекрасно виспалися? — запитав він. — Ходімо!

— Ми не спали і не відпочили, — буркнув Сем. — Але підемо, якщо треба.

Ґолум зістрибнув із дерева відразу на всі чотири, а гобіти злізли повільніше.

Ступивши на землю, вони негайно подалися за Ґолумом, на схід, угору схилом. Ніч була така чорна, що навіть стовбури дерев вони помічали тільки тоді, коли наштовхувалися на них. Земля була нерівна, й іти було важко, та Ґолума це анітрохи не турбувало. Він вів їх через чагарники і зарості ожини; інколи огинаючи глибокий яр чи темну яму, інколи через порослі кущами улоговини, вниз і вгору; та щоразу, коли вони опускалися, протилежний берег ставав ще довший і крутіший. На першій зупинці вони озирнулись і ледве розрізнили покрівлю залишеного позаду лісу, що лежала широченною густою тінню, темнішою ніччю під темним порожнім небом. Здавалося, що зі сходу наповзала велика чорнота, поволі ковтаючи бліді миготливі зірки. Місяцю вдалося втекти від хмари, відхилившись на захід, але його огортало блідо-жовтаве сяйво. Нарешті Ґолум повернувся до гобітів:

— День близько. Гобіти мусять поспішати. Небезпечно стояти на відкритому місці. Поспішаймо!

Він пришвидшив ходу, і гобіти втомлено потягнулися слідом. Невдовзі вони стали дертися на горбкуватий хребет. Майже весь він густо поріс дроком, чорницею та низьким колючим чагарником, але подекуди відкривалися прогалини, шрами недавніх пожеж. Ближче до вершини кущі дроку погустішали; дуже старі та високі були ті кущі, тонкі й розчепірені внизу, але з густими кронами й уже вкриті жовтими духмяними квітками, які мерехтіли в сутіні. Шпичасті гілки були так високо, що гобіти могли вільно проходити під ними, мовби довгим коридором, укритим шорсткою підстилкою.

На краю цієї пласкої вершини вони зупинились і проповзли під густий чагарник. Покручене гілля терня звисало до землі, а поверх нього розповзалося плетиво старої ожини. Усередині утворився порожній простір, перекритий сухими гілками, застеленими зверху першим листям і молодими пагінцями. Тут мандрівники трохи полежали, надто втомлені, щоби думати про їжу; і, визираючи крізь просвіти їхнього сховку, стежили, як поволі розвиднюється.

Але день не настав — лише сірі похмурі сутінки. На сході під низькими хмарами жевріла багряна заграва, та це не була ранкова зоря. За поораною долиною здіймалися грізні гори Ефель-Дуат, чорні та безформні біля підніжжя, де залягла непоступлива ніч, але з гострими зубчастими вершинами, які загрозливо окреслювалися на тлі вогняної заграви. Праворуч здіймався високий гірський відріг, чорний у сутіні, прориваючись на захід.

— Куди підемо звідси? — запитав Фродо. — Це вхід до… Морґульської Долини, он там за тим чорним масивом?

— Навіщо зараз гадати? — сказав Сем. — Ми ж уже нікуди не рушимо до кінця дня, якщо це можна назвати днем.

— Може, й ні, може, ні, — сказав Ґолум. — Але треба поспішати, треба йти до Великого Роздоріжжя. Так, до Роздоріжжя. Це — ось туди, так, Хазяїне.

Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки погустішали — зі сходу наповзав густий туман. Фродо та Сем трохи попоїли і прилягли, а Ґолум ніяк не міг заспокоїтися. До їжі він і не торкнувся, тільки попив води, а тоді заповз під кущі, принюхуючись і щось бурмочучи. Потім раптом зник.

— Мабуть, пішов на полювання, — сказав Сем і позіхнув.

Була його черга спати, й він заснув умить. Йому приснилося, що він у саду в Торбиному Куті, щось шукає, та на спині в нього важка торба, яка пригинає його до землі. Сад позаростав бур'янами, будяки та кропива присіли грядки вздовж огорожі. «Бачу, тут стільки роботи, а я так утомився, — повторював він. Раптом він згадав, що шукає. — Моя люлька!» — вигукнув він і з цими словами прокинувся.

— Ото дурень! — сказав він до себе, розплющуючи очі й дивуючись, чому це він лежить у кущах. — Люлька ж завжди з тобою — в торбі!

Раптом він усвідомив, що, по-перше, люлька, може, й у торбі, але тютюну він не має, а по-друге, до Торбиного Кута сотні миль. Він сів. Було майже зовсім темно. Чому господар дозволив йому спати довше, ніж до вечора?

— Ви не спали, пане Фродо? — спитав він. — Котра година? Вже, мабуть, пізно!

— Ні, не пізно, — сказав Фродо. — Тільки день чомусь темнішає, а не світліє: чимдалі похмуріший. Якщо я не помиляюся, ще і полудня не було, а ти спав лише якісь три години.

— Хотів би я знати, що відбувається, — сказав Сем. — Насувається гроза? Якщо так, то вона буде страшна. Пошкодуємо, що сидимо не в якійсь глибокій норі, а просто під кущами. — Він прислухався. — Що це? Грім, чи барабани, чи що?

— Не знаю. Так шумить уже давно. Чи то земля так дрижить, чи просто повітря у вухах гупає.

Сем роззирнувся.

— А Ґолум де? Ще не повернувся?

— Ні. І не показувався.

— Ну, я за ним не нудьгую. Правду кажучи, ще ніколи не брав я в дорогу нічого такого, що загубив би з меншим жалем. Але це в його стилі: стільки пройти, а потім піти і загубитися, якраз коли він найбільше нам потрібний… Тобто коли міг би стати у пригоді, в чому я сумніваюся.

— Ти забув про Болота, — сказав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапилося.

— А я сподіваюся, що він не задумав ніякої каверзи. І не втрапить у чужі руки, так би мовити. Бо якщо втрапить — тоді лихо нам.

У ту мить знову пролунав розкотистий гуркіт, тепер голосніший і нижчий, аніж до того. Земля затремтіла в них під ногами.

— Здається, ми вже у біді, — мовив Фродо. — Боюся, що наша подорож завершується.

— Можливо, — сказав Сем. — Але поки живу — доти сподіваюся, як було казав мій Дідусь. «І потребую харчу», — зазвичай додавав потім. Ви перекусіть, пане Фродо, а тоді подрімайте.

Було, як визначив Сем, пополудні. Визирнувши зі сховку, він побачив світ без світла й тіней, що поступово танув у розмитому безбарвному мороці. Було задушливо, однак прохолодно. Фродо спав неспокійно, перевертався і щось бурмотів. Двічі Семові вчувалося, ніби Фродо вимовляв ім'я Ґандалфа. Час тягнувся вкрай поволі. Раптом у Сема за спиною щось засичало, і, обернувшись, він побачив Ґолума, який стояв на всіх чотирьох і пронизував їх палючими очима.

— Вставайте, вставайте! Вставайте, соньки! — шепотів він. — Вставайте! Немає часу. Мусимо рушати, так, рушати негайно. Немає часу!

Сем глянув на нього здивовано: Ґолум був наляканий, а може, схвильований.

— Іти зараз? Що ти задумав? Ще ж рано. Ще навіть не час чаювання, принаймні не час у тих пристойних місцях, де подають чай.

— Дурень! — пирскнув Ґолум. — Ми не у пристойних місцях. Час збігає, так, швидко збігає. Немає часу. Мусимо йти. Вставай, Хазяїне, вставай!

Він учепився у Фродо, той, раптово розбуджений, сів і схопив його за руку. Ґолум вирвався й відстрибнув.

— Без дурниць, — засичав він. — Треба йти. Немає часу! Нічого іншого вони не могли від нього добитися. Де він був і що примушувало його так поспішати, він не пояснив. Сема переповнювали підозри, й він того не приховував; але Фродо не виказував, що було в нього на думці. Він зітхнув, закинув торбу за спину і приготувався рушати в темряву.

Надзвичайно обачно Ґолум повів їх униз по схилу, де було можливо — притримуючись кущів, а відтак перебігаючи, зігнувшись майже до землі, через відкритий простір; але світло було таке неясне, що навіть гостроокі дикі звірі заледве помітили би гобітів у їхніх сірих плащах із каптурами і не зачули би їхніх обережних кроків. Вони пройшли нечутно, так що не тріснула жодна гілочка, не ворухнувся жоден листочок.

Отак ішли вони майже годину, мовчки, один за одним, привалені мороком і глухою тишею, яку час від часу порушували тільки віддалений гуркіт грому чи гуркіт барабанів десь між горами. Від свого сховку вони опустилися просто вниз, а відтак, повернувши на південь і вибираючи якомога пряміший шлях похилим нерівним схилом, піднялись у гори. Невдовзі перед ними чорною стіною забовваніла смуга дерев. Підійшовши ближче, вони побачили, що ці дерева височезні, на вигляд дуже старі, крони їхні оголені та поламані, мовби над ними промчала буря з блискавкою, та не змогла зовсім змести їх і вирвати з глибоченним корінням.

— Роздоріжжя, так, — прошепотів Ґолум перші слова від самого сховку. — Нам туди.

Повернувши на схід, він повів їх схилом угору; і тоді раптом перед ними відкрилася Південна Дорога, що завертала біля підніжжя гори і зникала у великому колі дерев.

— Тільки сюдою, — шепнув Ґолум. — Інших стежок нема. Ніяких стежок. Мусимо йти до Роздоріжжя. Швидше! І тихо!

Скрадливо, мов розвідники у ворожому таборі, вони вибігли на дорогу і ковзнули під кам'яну дамбу, самі сірі, як каміння, нечутно, мов коти на ловах. Урешті, підійшли до дерев і опинились у широкому колі без покрівлі, відкритому до понурого неба; і просвіти між здоровенними стовбурами здавалися великими темними арками якогось зруйнованого замку. Посередині кола перетиналися чотири шляхи. Позаду них ішла дорога до Мораннону; попереду вона бігла в довгу подорож на південь; праворуч дорога зі старого Осґіліата дерлася догори і за перехрестям вела на схід у темряву: четвертим був той шлях, яким вони мали пройти.

Постоявши якусь мить, аби вгамувати страх, Фродо раптом помітив світло, яке червоними відблисками лягло на обличчя Сема. Повернувшись до джерела світла, він побачив за аркою стовбурів дорогу до Осґіліата, що стрічкою збігала вниз, усе вниз, на захід. Ген там, за сумним Ґондором, поглинутим сутінками, сідало Сонце, нарешті знайшовши край широкої пелени хмар і падаючи в загрозливий вогонь іще не заплямованого Моря. На мить світло впало на величезну сидячу постать, незворушну та горду, схожу на когось із кам'яних королів Арґоната. Роки роз'їли її, ворожі руки понівечили. Голови не було, а на її місце варвари ввіткнули абияк обтесаний кругляк із грубо намальованою оскаленою пикою та великим червоним оком посеред чола. Коліна, високий трон, а також увесь постамент були подряпані та запаскуджені брудними символами племен Мордору.

Раптом Фродо помітив голову старого короля, освітлену скісним променем: вона лежала на узбіччі дороги.

— Семе, поглянь! — скрикнув він. — Глянь! Король повернув собі корону!

Очниці короля були порожні, а різьблена борода розтріснута, але високе суворе чоло прикрашала корона зі срібла та золота. Повзуча рослина з квітками, схожими на білі зірочки, обплела чоло, мов у пошанівку до скинутого короля, а у тріщинах кам'яних кучерів виблискував жовтий очиток.

— Їхня перемога не вічна! — мовив Фродо.

Тієї ж миті випадковий промінь згас. Сонце ковзнуло донизу і зникло, ніби раптом загасили лампу, і настала чорна ніч.

VIII. Сходи Кіріт-Унґолу

Ґолум смикав Фродо за полу плаща і сичав від страху та нетерпіння:

— Мусимо йти, — казав він. — Тут не можна стояти. Поспішайте! Фродо неохоче повернувся спиною до заходу й пішов, куди повів його провідник, у темряву на схід. Вони вийшли з кола дерев і почвалали дорогою в гори. Спочатку шлях ішов прямо, та невдовзі почав відхилятися на південь, аж доки не вивів їх до скелястого відрогу, який вони помітили ще здалеку. Чорний і грізний завис він над ними, темніший за темне небо вгорі. Прокравшись попід тінню відрогу, дорога повернула на схід, а далі подерлася круто вверх.

Фродо та Сем понуро брели дорогою, перевтомлені й тому байдужі до небезпеки. Фродо схилив голову; тягар знову гнув його донизу. Щойно проминули вони велике Роздоріжжя, як вага Персня, майже забута в Ітілієні, почала знову зростати. Тепер, коли підйом під ногами покрутішав, Фродо втомлено підвів голову; і тут він побачив його, як і попереджав Ґолум, — місто Примар Персня. Фродо прихилився до кам'яного схилу.

Довга похила долина, глибока похмура ущелина, втікала в гори. У її глибині, де сходилися два хребти, високо у скелястому гнізді на чорних схилах Ефель-Дуату, височіли мури та вежа Мінас-Морґула. Усе довкола було темне, і небо, і земля, та вежа світилася. Вона ряхті-ла місячним сяйвом, що колись у давнину струменіло крізь мармурові стіни Мінас-Ітіля, Вежі Місяця, чисте і променисте в долині серед гір, а тепер було спіймане. Лилося воно тьмяніше, ніж світло хворобливого місяця, що надто поволі звільняється від затемнення, коливалось і сочилося, мов огидні випари розпаду, трупне світіння, світло, яке нічого не освітлює. У мурах і вежі незчисленними чорними дірами зяяли вікна, вдивляючись у порожнечу; а сама верхівка вежі поволі оберталася, спочатку в один бік, потім — у другий, величезна примарна голова, що зирила в ніч. На якусь мить троє мандрівників завмерли, зіщулившись, не в змозі відвести очей. Ґолум опам'ятався перший. Він знову смикнув гобітів за плащі, та не промовив ані слова. Мало не тягнув їх за собою. Кожен крок вимагав особливих зусиль, і час неначе сповільнив біг, так що на те, щоби підняти ногу і знову її опустити, потрібні були остогидлі хвилини.

Отак поволі вони дійшли до білого мосту. Тут дорога, ледве освітлена, перетинала потік, що збігав ущелиною, і, хитро звиваючись, вела до міських воріт — чорного отвору в зовнішньому колі північних мурів. Широкі низини лежали по обидва береги потоку, тінисті луки, порослі блідими білими квітами. Вони також світилися, красиві, та водночас жахливої форми, ніби почвари з кошмарного сну; й від квітів розходився млосний, цвинтарних дух; запах тліні висів у повітрі. Від луки до луки перестрибував міст. Фігури стояли на його початку — вміло вирізьблені образи людей і тварин, — але всі потворні й огидні. Вода під ним пливла тихо і парувала, та випари, які здіймались і клубочилися довкола мосту, були жахливо холодні. Фродо запаморочилось у голові й потемніло в очах. Тоді раптом ніби якась сила взяла гору над його волею, він зірвався і побіг, витягнувши руки, голова його хилиталася з боку на бік. Сем і Ґолум побігли за ним. Сем схопив і підтримав свого господаря, коли той спіткнувся і мало не впав, просто перед самим мостом.

— Не туди! Ні, не туди! — зашепотів Ґолум, але його подих крізь зуби розірвав важку тишу, мов свист, і, нажаханий, він припав до землі.

— Зупиніться, пане Фродо! — пробурмотів Сем на вухо Фродо. — Поверніться! Не туди. Ґолум каже, що нам не туди, і тут я з ним погоджуюся.

Фродо провів рукою по чолі й відірвав очі від міста на горі. Сяйлива вежа його зачаровувала, й він боровся з бажанням помчати освітленою дорогою до міських воріт. Нарешті зі зусиллям він обернувся до вежі спиною, відчуваючи водночас, як Перстень чинить йому опір, обважнівши на ланцюгу довкола шиї; і очі Фродо також, коли він відвів погляд, мовби осліпли на якийсь час. Темрява перед ним була непроглядна.

Ґолум, повзучи по землі, мов перелякана тварина, вже зникав у пітьмі. Сем вів і підтримував господаря, намагаючись не відставати від Ґолума. Неподалік від ближнього берега, біля самої дороги, в кам'яній стіні була тріщина. Крізь неї вони і пройшли, і Сем помітив вузьку стежину, яка на початку слабо світилася, як і головна дорога, аж поки не минала луки з мертвотними квітами, де згасала і тягнулась у темряві, кривуляючи, до північного краю долини.

І цією стежкою пленталися гобіти, плече до плеча, спроможні розрізнити Ґолума попереду, лише коли той обертався до них і чекав. Тоді його очі горіли блідо-зеленим світлом, мабуть, відбиваючи огидне сяйво Морґула, а може, розпалені тим настроєм, який викликала вежа. Цей мертвотний блиск і темні очниці Фродо та Сем постійно відчували, боязко озираючись через плече й відвертаючи погляд до темніючої стежки. Поволі пробирались уперед. Коли вони піднялися понад смородом і випарами отруйного потоку, дихати стало легше й у головах прояснилося; та вони страшенно помучилися, ніби всю ніч несли важкий тягар або довго гребли проти сильної течії. Врешті, мусили стати на перепочинок.

Фродо зупинився і присів на камінь. Вони вже вибралися на вершину великого скелястого горба. Перед ними ущелина вгиналася усередину, й уздовж її краю вела стежка, широким карнизом понад проваллям праворуч; крутим південним схилом гори стежка дерлась угору, зникаючи в темряві.

— Я мушу хвилинку перепочити, Семе, — прошепотів Фродо. — Він такий важкий, Семе, дуже важкий. Не знаю, скільки ще зможу пронести його. Хай там що, а мушу перепочити, перш ніж ми наважимося на це, — він показав рукою на вузьку стежку попереду.

— Тссс! Тсс! — засичав Ґолум, підскочивши до них. — Тесе! — Пальці притулив до губ і нетерпляче трусив головою. Смикаючи Фродо за рукав, він показував на стежку; та Фродо не рухався.

— Ще ні, — повторював він, — ще ні. — Втома та ще щось більше за втому тиснули на нього; здавалося, важке закляття сковувало його тіло і свідомість. — Я мушу перепочити, — бурмотів він.

На цих словах переляк і збудження Ґолума зросли настільки, що він знову заговорив, прикриваючи рота долонею, ніби хотів приховати звук від невидимих слухачів у повітрі.

— Не тут, ні. Не тут спочивати. Дурні гобіти! Очі нас побачать. Коли вийдуть на міст, то нас побачать. Ходімо звідси! Вгору, вгору! Ходімо!

— Ходімо, пане Фродо, — сказав Сем. — Він знову правий. Тут не можна зупинятися.

— Гаразд, — мовив Фродо глухим голосом, наче крізь сон. — Я спробую. — Він втомлено підвівся на ноги.

Та було вже пізно. Тієї ж миті скеля здригнулась і затремтіла в них під ногами. Громовий гуркіт, гучний як ніколи, прокотився під землею і розійшовся луною в горах. Тоді раптово спалахнула сліпуча червона блискавка. Ген понад східними горами вона стрибнула до неба і залила низькі хмари багрянцем. У цій долині тіні та холодного мертвотного сяйва блискавка здалася нестерпно лютою і жахливою. Піки скель і хребти, мов зазубрені ножі, раптом постали в німій чорноті супроти стрімкого полум'я над Горґоротом. Потім голосно луснув грім.

І Мінас-Морґул відповів. Спалахнули сині блискавки: роздвоєні язики полум'я рвонули з вежі та довколишніх вершин у понурі хмари. Земля застогнала; і з міста долинув крик. Змішаний із різкими голосами, наче пищали хижі птахи, та надсадним іржанням знавіснілих від страху коней, долинув пронизливий вереск, який швидко перейшов у тонке вищання, нестерпне для слуху. Гобіти обернулися на крик і попадали на землю, затуливши вуха долонями.

Коли жахливий крик, змінившись протяжним огидним виттям, нарешті перейшов у тишу, Фродо поволі підвів голову. Навпроти, по той бік вузької долини, тепер майже на рівні його очей стояли мури лихого міста, і його брама, наче розкрита паща з блискучими зубами, була розчинена навстіж. Звідти виходило військо.

Усі воїни були в чорному, темнішому за ніч вбранні. Супроти сірих стін і сяйливої поверхні дороги Фродо бачив їх, невеликі чорні постаті ряд за рядом, котрі крокували швидко та безшумно, вливаючись у долину нескінченним потоком. Попереду, наче вишикувані тіні, їхали великі кіннотники, а провадив їх більший за всіх інших Вершник — весь у чорному, лише на чолі під каптуром він мав шолом у формі корони, що мерехтіла зловісним світлом. Він уже наближався до мосту, і Фродо втупився в нього, неспроможний замружитися чи відвернутися. Напевно, це Володар Дев'ятьох Вершників повернувся на землю і зараз веде свій примарний загін на битву? Так, справді, то був той кощавий король, чия холодна рука простромила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана Фродо застогнала від болю і холод підступив до серця.

Якраз у ту мить, коли ці думки пронизали Фродо жахом і скували його, мов закляттям, Вершник раптом зупинився, просто перед самим мостом, і позаду нього завмерло все військо. Запала мертва тиша. Мабуть, це Перстень кликав правителя Примар, і на мить він занепокоївся, зачувши якусь іншу силу в його долині. Туди і сюди поверталася його темна голова в шоломі, коронована страхом, пронизуючи пітьму невидними очима. Фродо чекав, неспроможний поворухнутися, ніби птах перед гадюкою. І поки чекав, він відчув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч який сильний був тиск, Фродо не мав наміру піддаватися. Він знав, що Перстень лише видасть його, і що він не матиме, навіть із Перснем на руці, сили змагатися з Морґульським королем, — ще не час. Його воля вже не відповідала на цей наказ, хоч і збентежена від переляку, й він відчував лише тиск великої сили ззовні. Вона взяла його руку, і поки Фродо стежив за рухом руки, не бажаючи продовжувати його, та ніби завмерши в нерішучості (начебто згадував про якусь подію з минулого), вона потягнула руку до ланцюжка на його шиї. Але тоді прокинулася його власна воля; поволі вона відвела руку і спрямувала її до іншої речі — чогось, схованого в нього на грудях. Холодним і твердим здався він йому на дотик — Фіал Ґаладріель, який Фродо так довго зберігав і майже забув про нього. Коли тепер Фродо торкнувся його, всі думки про Перстень вилетіли йому з голови. Він зітхнув і опустив голову.

Тієї ж миті Король Примар відвернувся, пришпорив коня і поскакав через міст, і все його темне військо попрямувало за ним. Мабуть, він не міг бачити крізь ельфійські плащі, й воля його маленького ворога, зміцнівши, відвернула його думку. Та він поспішав. Час уже настав, і, за наказом його великого Пана, він мусить рушити війною на Захід.

Невдовзі він зник, мов тінь у пітьмі, за поворотом дороги, а за ним чорні шеренги ще перетинали міст. Така велика армія ще ніколи не виходила з тієї ущелини від часів могутності Ісілдура; ще ніколи такий жорстокий і так добре озброєний ворог не підступав до бродів через Андуїн; а це ж було тільки одне і далеко не найбільше військо Мордору.

Фродо ворухнувся. І раптом згадав Фарамира. «Отже, буря знялася, — подумав він. — Сила-силенна мечів і списів іде на Осґіліат. Чи встигне Фарамир перейти ріку? Він говорив про війну, та чи міг знати, коли вона почнеться? І хто втримає броди під натиском Короля Дев'ятьох Вершників? А армії ще ж підійдуть. Я запізнився. Кінець усьому. Я надто барився на шляху. Тепер кінець. Навіть якщо я виконаю завдання, ніхто про це не довідається. Нікому буде про це розповісти. Усе зійде нанівець». Його здолала слабкість, і він заплакав. А військо Морґула і далі йшло через міст.

Тоді з далекої далечіні, мовби зі спогадів про Шир якогось сонячного світанку, коли починався день і відчинялися двері, до нього долинув голос Сема.

— Прокиньтеся, пане Фродо! Прокиньтеся! — Якби голос додав: «Сніданок на столі», — Фродо не дуже би здивувався. Та Сем квапив:

— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли.

Пролунав глухий брязкіт. Ворота Мінас-Морґула зачинились. Останній ряд списів зник за поворотом. Вежа навпроти і далі щирилася на них, але світло вже пригасало. Усе місто поринало в похмуру темряву і тишу. Але настороженість його не послабшала.

— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли, і нам добре би забиратися. Там залишилося щось живе, щось із очима або якийсь розум, що може бачити, якщо хочете; і чим довше ми тут, на одному місці, тим швидше він нас помітить. Ходімо звідси, пане Фродо!

Фродо підвів голову, а тоді встав. Розпач його не покинув, але слабкість минула. Він навіть невесело посміхнувся, нараз відчувши так само чітко, як хвилину тому відчував протилежне, що він має зробити те, що має, якщо зможе, а чи дізнається про це Фарамир, чи Араґорн, чи Елронд, чи Ґаладріель, чи Ґандалф, чи хто-небудь іще — не важливо. Він узяв ціпок в одну руку, Фіал — у другу. Коли помітив, що ясне світло вже сочиться поміж пальцями, заховав Фіал за пазухою, біля серця. Тоді, відвернувшись від міста Морґула, тепер лише сірої тіні за чорним проваллям, він приготувався іти вгору.

Ґолум, здається, відповзав кудись у темряву карнизом, коли відчинялися ворота Мінас-Морґула, і залишав гобітів самих. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і ляскаючи в долоні.

— Тупі! Безголові! — сичав він. — Швидше! Хай не думають, що небезпека минула. Не минула. Швидше!

Гобіти нічого не відповіли, але полізли за ним на карниз. Їм це анітрохи не подобалося, хоч і після стількох небезпек за плечима; та сходження тривало недовго. Невдовзі стежка дійшла до заокругленого виступу в гірському хребті й там раптом ковзнула у вузьку розколину в скелі. Вони підійшли до першого прогону сходів, про які згадував Ґолум. Темрява була майже чорна, й нічого далі на відстані простягнутої руки видно не було; та очі Ґолума блідо горіли за кілька кроків попереду, коли він обертався до них.

— Обережно! — прошепотів він. — Сходинки. Багато сходинок. Ступайте обережно!

Обережність була не зайва. Спочатку Фродо та Сем відчули себе досить вільно поміж стінами обабіч, але сходи були круті, майже як драбина, й, підіймаючись усе вище, гобіти дедалі більше усвідомлювали, яке довге та чорне провалля позаду. І східці були вузькі, різної висоти і часто по-зрадницьки слизькі: витерті і гладкі по краях, деякі розтріскані, окремі з них розсипалися під ногами. Гобіти дерлися щосили, аж поки не почали відчайдушно чіплятися руками за верхні сходини, підтягуючи потомлені ноги; і чим глибше врізалися сходи в гору, тим вище здіймались у них понад головами скелясті стіни.

Нарешті, якраз коли вони відчули, що далі йти вже не можуть, побачили над собою вирячені очі Ґолума.

— Вилізли, — прошепотів він. — Перші сходи позаду. Розумні гобіти вибралися так високо, дуже розумні гобіти. Ще кілька маленьких кроків — і все, так.

Запаморочений і втомлений Сем, а за ним — Фродо виповзли на останню сходинку і посідали, розтираючи стегна та коліна. Вони сиділи у глибокому темному проході, який і далі підіймався, та був уже похиліший і без сходинок. Ґолум не дав їм довго відпочивати.

— Тут іще одні сходи, — сказав він. — Набагато довші сходи. Відпочинете, коли виберемося ними. Ще не зараз.

Сем застогнав:

— Ти сказав, ще довші?

— Так, так, довші, — відповів Ґолум. — Але не такі важкі. Гобіти вилізли Прямими Сходами. Далі йдуть Гвинтові Сходи.

— А що за ними? — запитав Сем.

— Побачимо, — пошепки відповів Ґолум. — О, так, побачимо!

— Ти, здається, говорив про тунель, — сказав Сем. — Там нема тунелю чи якогось проходу?

— О, так, там є тунель. Але гобіти зможуть перепочити перед входом. Якщо пройдуть через нього, то будуть біля вершини. Біля самої вершини, якщо пройдуть. О, так!

Фродо затремтів. Піднімаючись, він спітнів, а зараз йому стало холодно та вогко, до того ж у темному переході тягнуло студінню з невидимих висот. Він підвівся й рішуче випростався.

— Ну, ходімо далі! Тут не місце для сидіння.

Прохід, здавалося, простягнувся на милі, й постійно зверху дуло прохолодне повітря, чимдалі посилюючись до різкого вітру. Гори неначе намагалися залякати їх смертельним подихом, відвернути від таємниць своїх вершин або здмухнути у темряву в них за спинами. Гобіти зрозуміли, що дійшли до кінця, лише коли раптом не виявили стіни праворуч. Майже нічого не було видно. Великі чорні безформні маси і темно-сірі тіні бовваніли вгорі та довкола них, але час від часу мутно-червоне світло спалахувало під низькими хмарами, на якусь мить висвітлюючи високі піки, попереду і обабіч, які, мов колони, підтримували широченний провислий дах. Здавалося, вони видерлися на висоту сотень футів, на широкий уступ скелі. Ліворуч була круча, праворуч — безодня.

Ґолум повів їх попід самою кручею. Догори вже не піднімались, але шлях був нерівний і небезпечний у темряві, з купами навалених брил і потрощеного каміння. Просувалися повільно та обережно. Скільки годин минуло, відколи вони ступили в Морґульську Долину, не знав ані Фродо, ні Сем. Ніч здавалася нескінченною.

Нарешті вони знову опинилися перед стіною і ще раз побачили перед собою сходи. Вони знову зупинились і знову почали дертись угору. Сходження було довге й утомливе; та ці сходи не врізались у гірський схил. Тут велетенська стіна урвища стала пологішою, і нею гадюкою звивалася стежка. В одному місці вона відповзала прямо до краю темної безодні, і Фродо, глянувши вниз, побачив широченну глибоку яму великої ущелини біля входу в Морґульську Долину. На її дні мерехтіла, наче жук-світляк, дорога Примар від мертвого міста до Безіменного Перевалу. Фродо поспіхом відвернувся.

Усе далі й далі зміїлись і повзли сходи, аж поки останній прогін, короткий і прямий, вивів їх на новий рівень. Стежка відхилялася від основної дороги у глибокій ущелині й зараз ішла своїм небезпечним шляхом по дну неглибокого яру до найвищих хребтів Ефель-Дуату. Гобіти ледве розрізняли високі шпилі та зазубрені скелі по обидва боки, а поміж ними глибокі тріщини та провалля, чорніші за ніч, у яких забуті зими роз'їдали і дробили похмурий камінь. Тепер червоне світло в небі здавалося яскравішим; хоча важко було сказати, чи справді в цьому краю тіні наставав жахливий світанок, чи вони бачили тільки полум'я, роздмухане Сауроновим гнівом у підземеллях Ґоргороту. А ще далі та ще вище Фродо, підвівши голову, побачив, як він припускав, кінець його гіркого шляху. Супроти понурої заграви східного неба в найвищому хребті окреслювалася розколина, вузька, глибоко врізана поміж двома чорними відрогами; і на кожному стримів скелястий шпичак.

Він зупинився і придивився краще. Ріг ліворуч був високий і тонкий; і на його верхівці горів червоний вогонь, або, може, це крізь отвір просвічувалася червона заграва землі поза ним. Тепер він збагнув: то була чорна вежа, яка нависала над перевалом. Він торкнув Сема за руку і показав туди рукою.

— Мені це не подобається! — сказав Сем. — Отже, це твоє таємне місце охороняється, — гаркнув він до Ґолума. — І ти про це знав, наскільки я розумію?

— Тут за всіма шляхами стежать, так, — відповів Ґолум. — Звісно, що так. Але гобіти мусять спробувати. За цим можуть стежити найменше. Можливо, всі пішли на велику битву, можливо!

— Можливо, — буркнув Сем. — Ну, але туди нам усе ще далеко, та і високо. І ще той тунель. Гадаю, вам слід відпочити, пане Фродо. Не знаю, чи день зараз, чи ніч, але ми все йдемо і йдемо.

— Так, мусимо відпочити, — погодився Фродо. — Знайдемо якийсь куток, захищений від вітру, і наберемося сили… перед останнім стрибком.

Саме так він це зараз розумів. Жах тієї землі за горами і те, що слід було там здійснити, здавалися ще надто далекими, щоби непокоїти. Зараз він зосередився тільки на тому, як подолати чи обійти цей неприступний мур і сторожу. Щойно він здійснить цю неможливу річ, тоді якимось чином і його завдання буде виконане, — так принаймні йому здавалось у ту темну годину втоми, коли він пробирався кам'янистою тінню під Кіріт-Унґолом.

Вони присіли в темній розколині між двома скелями: Фродо та Сем — трохи глибше, а Ґолум припав до землі біля виходу. Тут гобіти поїли, як їм здавалося, востаннє перед сходженням до Безіменної Землі, а може, востаннє разом. Їли вони харчі з Ґондору та хлібці з Лорієну і трохи попили. Але ощадливо, лише по ковтку, щоби промочити сухе горло.

— А де ми далі братимемо воду? — запитав Сем. — Адже і там вони п'ють? Орки п'ють, хіба ні?

— Так, п'ють, — відповів Фродо. — Та не будемо говорити про це. Їхні напої не для нас.

— Тоді тим більше треба наповнити фляги, — не вгавав Сем. — Але тут ніде немає води: я не чув, щоби хоч якесь джерело дзюркотіло. Зрештою, Фарамир усе одно попереджав, аби не пили води в Морґулі.

— Не пити води, яка витікає з Імлад-Морґулу, так він казав, — уточнив Фродо. — А ми зараз не в долині, тож якщо натрапимо на джерело, то воно буде стікати в долину, а не витікати з неї.

— Я би тої води не пив, хоч би й умирав од спраги. Якесь воно тут усе зловісне. — Сем потягнув носом. — А запах який! Ви помітили? Якийсь дивний запах, затхлий. Не подобається мені.

— Мені тут узагалі нічого не подобається, — сказав Фродо, — ні земля, ні небо, ні сходи, ні камінь. І ґрунт, і вода, і повітря — все здається проклятим. Але нас сюди вивела наша дорога.

— Так, так воно і є, — погодився Сем. — Але ми би не були зараз отут, якби більше знали заздалегідь. Утім, гадаю, так завжди виходить. Хоробрі вчинки — зі старих легенд і пісень, пане Фродо: пригоди, як я їх колись називав. Колись мені здавалося, що казкові герої просто йшли і шукали собі пригод, бо їм того хотілося, бо так цікавіше, а життя трохи нудне, — заради розваги, так би мовити. Але насправді все зовсім не так у переказах, насправді важливих чи тих, які зостаються в пам'яті. Герої просто в них якось опинялися, зазвичай, як ви сказали, їх туди виводила їхня дорога. Та я певен, що в кожного було чимало шансів, як і в нас, повернутися назад, тільки вони не зробили того. А якщо повертали — ми про це не знаємо, бо про них забулося. Ми чуємо лише про тих, котрі пішли далі, й не всі до щасливого кінця, зауважте; принаймні не до такого кінця, який самі герої, а не слухачі, назвуть щасливим. Знаєте, прийти додому так, ніби все гаразд, хоч насправді не зовсім, — як то було зі старим паном Більбо. Але такі історії — не з найцікавіших, хоча саме в таких найкраще опинятися! Хотів би я знати, в яку історію потрапили ми?

— І я хотів би, — сказав Фродо. — Та не знаю. І так завжди зі справжніми історіями. Згадай будь-яку з твоїх улюблених. Ти можеш знати чи здогадуватися, що це за оповідь, зі щасливим чи сумним кінцем, але самі герої того не знають. А ти і не хочеш, аби знали.

— Ні, певно, що ні. Ось Берен і не сподівався ніколи, що здобуде Сильмарил зі Залізної Корони Танґородриму, але ж здобув, а подорож його була гірша і загроза страшніша, ніж у нас. Але то довга історія, звісно, й від щастя йде до нещастя і ще далі, — а потім Сильмарил переходить до Еаренділа. Але ж, пане…. чому я раніше про це не подумав! У нас є… у вас є частка його світла в зоряній склянці, яку подарувала вам Володарка! Гей, якщо подумати, то ми і далі в тій самій пригоді? Вона триває. Чи великі історії не закінчуються?

— Ні, ніколи не закінчуються як історії, — сказав Фродо. — Та герої в них приходять і відходять, коли виконають ролі. Ми виконаємо нашу роль пізніше… чи раніше.

— І тоді ми і відпочинемо, і виспимося, — сказав Сем. Він похмуро усміхнувся. — Саме це я маю на увазі, пане Фродо. Маю на увазі простий відпочинок, і сон, і пробудження зранку, щоби вийти в сад і попрацювати. Оце насправді й усе, про що я мрію весь час. Усі великі та важливі плани не для таких, як я. Та все-таки цікаво, чи складуть про нас пісні або легенди. Ми зараз у самісінькій історії, звісно; та чи хтось складе повість, розумієте, щоби її розповідали біля каміна або читали з великої грубої книжки з червоними та чорними літерами, роки за роками. І чи скаже хтось: «Розкажи-но про Фродо та Перстень!» А йому на це: «Так, це одна з моїх найулюбленіших історій. Фродо був дуже хоробрий, правда, тату?» «Правда, синку, найсла-ветніший із гобітів, а це багато про що говорить».

— Аж надто багато, — сказав Фродо і розсміявся, голосно й від усього серця. Такого сміху не чули тут, відколи Саурон прийшов до Середзем'я. Семові раптом здалося, що каміння почало прислухатись, а високі скелі схилилися над ними. Та Фродо їх не помічав; він знову засміявся.

— Знаєш, Семе, — сказав він, — тебе послухати — то так весело стає, ніби історія вже написана. Але ти викинув одного з головних героїв — Семвайза Незламного. «Розкажи ще про Сема, тату. Чому в книжці так мало його слів, тату? Вони мені подобаються, вони смішні. І Фродо не зайшов би далеко без Сема, правда, тату?»

— Ну, пане Фродо, не насміхайтеся. Я ж серйозно.

— І я теж, направду. Ми трохи забігли наперед. Ми з тобою, Семе, поки що застрягли в найгіршому місці всієї оповіді, й цілком імовірно, що хтось може сказати на цих рядках: «Закрий книжку, тату; далі ми не читаємо».

— Можливо, — відповів Сем, — але я би такого не сказав. Завершені та ще й укладені в розповідь справи виглядають інакше. От навіть Ґолум може бути гарним у книжці, кращим, аніж тут, коли він біля вас. І він сам, за його ж словами, колись любив слухати історії. Цікаво, ким він себе бачить — позитивним чи негативним героєм? Ґолуме! — покликав Сем. — Хочеш бути позитивним… ну, і куди ж він знову подівся?

Ґолума не було видно ні біля їхнього сховку, ні в пітьмі неподалік. Він відмовився від їхньої їжі, та, як завжди, зробив ковток води; а потім нібито вклався спати. Гобіти думали, що принаймні одним із його зацікавлень під час учорашньої тривалої відсутності було вполювати щось собі до смаку; і тепер він знову вислизнув під час їхньої розмови. Але куди цього разу?

— Не подобається мені, що він отак зникає без попередження, — буркнув Сем. — А надто зараз. Тут нічого ловити, хіба би він собі якийсь камінь уподобав. Тут же немає навіть клаптика моху!

— Не варто зараз ним перейматися, — сказав Фродо. — Ми би сюди не зайшли, навіть не наблизилися би до перевалу, якби не він, тому мусимо змиритися з його звичками. Якщо він бреше, ну, то значить бреше.

— І все одно найкраще за ним пильнувати. Тим паче, якщо він бреше. Пам'ятаєте: він ніколи не говорив, чи охороняється цей перевал.

І ось там вежа — можливо, вона порожня, а можливо — й ні. А може, він пішов їх покликати, орків чи кого там іще?

— Ні, напевно, ні, — відповів Фродо. — Навіть якщо він щось замислив, а це цілком імовірно. Усе-таки не думаю, що він піде по орків чи ще якихось слуг Ворога. Навіщо стільки чекати, і дертися через усі ці гори, й підійти аж до самої землі, якої він так боїться? Він уже безліч разів міг зрадити нас оркам. Ні, якщо він і замислив щось, то якісь дрібні збитки, на його думку, доволі зачаєні.

— Так, мабуть, ви праві, пане Фродо, — погодився Сем. — Але це мене не дуже заспокоює. Я не помиляюся: я не сумніваюся, що мене він передав би оркам залюбки. Тільки я забув — його Дорогесенький. Ні, весь час то був «Дорогесенький для бідного Смеаґола». Це найважніша ідея в усіх його задумах, якщо вони в нього є. Та як йому допоможе те, що він нас сюди притягнув, цього я не второпаю.

— Можливо, він і сам точно не знає, — відповів Фродо. — І я сумніваюся, що він має якийсь чіткий план у тій затуманеній голові. Гадаю, він справді намагається врятувати Дорогесенького від Ворога, наскільки може. Бо якщо Ворог його дістане, то і для Ґолума це буде цілковитим крахом. Але інша його половина, мабуть, просто тягне час і чекає якоїсь нагоди.

— Так, Підлиза і Смердючка, як я і казав. Але чим ближче вони до землі Ворога, тим більше схожим на Підлизу стає Смердючка. Запам'ятайте мої слова: якщо ми справді доберемося до перевалу, він не дозволить нам просто так перенести цей скарб через кордон.

— Ми ще туди не дійшли, — нагадав Фродо.

— Ще ні, та краще нам уже бути напоготові. А як тільки ми заснемо, Підлиза швиденько візьме гору. Та зараз ви якраз і могли би подрімати у безпеці. У безпеці — якщо ляжете біля мене. Я був би такий радий, якби ви поспали. А я би повартував; і якщо ляжете поруч, я вас обніму, й ніхто вас не зачепить без відома Сема.

— Спати! — зітхнув Фродо, немов у пустелі побачив міраж прохолодної зелені. — Так, навіть тут я міг би заснути.

— Ну, то спіть, пане! Кладіть голову мені на коліна.

Так і застав їх Ґолум, коли повернувся через кілька годин, виповзши з пітьми. Сем сидів, спершись спиною до каменя, голова його звісилася набік, дихав він глибоко. Йому на коліна поклав голову Фродо, занурений у глибокий сон; засмагла Семова долоня лежала на його білому чолі, а друга — на грудях господаря. Обличчя обох дихали спокоєм.

Ґолум подивився на них. Дивний вираз промайнув на його худому голодному обличчі. Вогник згас у його очах, вони помутнішали і посіріли, старі й утомлені. Він скорчився, мов у нападі болю, й відвернувся, дивлячись у бік перевалу, і затряс головою, мовби подумки з кимось сперечався. Тоді повернувся до гобітів і, поволі простягши тремтячу руку, дуже обережно торкнувся коліна Фродо, — цей дотик був майже як ласка. На якусь коротку мить, якби сплячі його побачили, то подумали би, що перед ними старий, виснажений гобіт, котрого зігнули довгі роки, віднісши його ген поза межі часу, геть від родичів і друзів, лугів і потоків його юності, — старе, заморене, жалюгідне створіння. Та від цього дотику Фродо ворухнувся і тихо скрикнув уві сні, і Сем відразу ж прокинувся. Перше, що він побачив, був Ґолум, — «обмацував його господаря», подумав він.

— Гей ти! — прикрикнув він. — Ти що задумав?

— Нічого, нічого, — прошепотів Ґолум. — Хазяїн хороший!

— Певно, що так. Але де ти лазив — потайки втік, потайки повернувся, старий негіднику!

Ґолум відсахнувся, і зелене світло блиснуло з-під важких повік. Тепер він, із булькатими очима, присівши на зігнутих кінцівках, став схожий на павука. Та коротка мить минула й уже забулася.

— Лазив, лазив! — засичав він. — Гобіти завжди такі чемні, так. О хороші гобіти! Смеаґол веде їх таємними стежками, про які ніхто не знає. Такий виснажений, спраглий, так, спраглий; і веде їх, і шукає стежки, а вони кажуть: «Лазив, лазив…» Дуже хороші гобіти, о, так, мій дорогесенький, дуже хороші.

Семові стало трохи шкода Ґолума, та особливої довіри до нього він не відчув.

— Вибач, — сказав Сем, — вибач, але ти налякав мене. А я мусив не спати і тому трохи роздратувався. Але пан Фродо, він такий втомлений, я попросив його подрімати; ну ось, так воно вийшло. Вибач. Але де ж ти був?

— Лазив, — сказав Ґолум, а в очах його і далі горів зелений вогонь.

— Ну, добре, нехай буде по-твоєму! Це, напевно, недалеко від правди. Але надалі нам найкраще лазити всім разом. Що у нас зараз? Сьогодні чи вже завтра?

— Завтра, — відповів Ґолум, — чи було завтра, коли гобіти пішли спати. Дуже нерозумно, дуже небезпечно, — якби бідний Смеаґол не лазив довкола і не сторожував…

— Мені здається, нам це слово скоро остогидне, — зазначив Сем. — Але нехай буде. Я розбуджу господаря.

Він обережно відкинув волосся з чола Фродо і, нахилившись, тихо шепнув:

— Прокидайтеся, пане Фродо! Прокидайтеся!

Фродо ворухнувся, розплющив очі й посміхнувся, побачивши над собою Семове обличчя.

— Ти не зарано мене будиш, Семе? Ще темно!

— Так, тут завжди темно, — відповів Сем. — Але Ґолум повернувся, пане Фродо, і каже, що вже завтра. То нам час у дорогу. Останній стрибок.

Фродо глибоко вдихнув повітря й сів.

— Останній стрибок! — мовив він. — Привіт, Смеаґоле! Знайшов щось поїсти? Трохи перепочив?

— Ні їжі, ні відпочинку, нічого для Смеаґола, — сказав Ґолум. — Він пролаза.

Сем прицмокнув, але змовчав.

— Не вигадуй собі прізвиськ, Смеаґоле, — відповів Фродо. — Це немудро, навіть якщо вони правдиві.

— Смеаґол узяв те, що йому дали, — відповів Ґолум. — Це ім'я йому дав добрий пан Семвайз, гобіт, який стільки всього знає.

Фродо подивився на Сема.

— Так, пане, — сказав Сем. — Сказав я таке, коли раптом пробудився і побачив його поруч. Я попросив у нього пробачення, та ще трохи — і заберу своє перепрошення назад.

— Ну, годі, вже забудьте про це, — сказав Фродо. — Бо зараз ми, здається, підійшли до вирішального моменту, ти і я, Смеаґоле. Скажи мені: ми можемо решту шляху пройти самі? Звідси вже видно перевал, і якщо ми знайдемо стежку до нього, то можна буде вважати, що нашу угоду ти виконав. Ти зробив усе, що пообіцяв, і зараз вільний: вільний іти туди, де можна поїсти й відпочити, куди хочеш, тільки не до слуг Ворога. І колись я тобі віддячу, — я або ті, хто мене пам'ятатиме.

— Ні, ні, ще ні, — заскиглив Ґолум. — О, ні! Вони самі не знайдуть дороги, правда? О, ні, не знайдуть. Там ось тунель. Смеаґол має іти далі. Не спочивати. Не їсти. Ще ні.

IX. Лігво Шелоби

День, може, і почався, як запевнив Ґолум, але гобіти не помітили особливої зміни, хіба що, мабуть, важке небо вгорі вже не було таке смоляно-чорне, а більше схоже на великий дах із диму; замість темряви глибокої ночі, яка все ще чаїлась у тріщинах і ямах, кам'яний світ довкола них огорнула сіра розмита тінь. Вони йшли далі — Ґолум попереду, а гобіти плече до плеча — вгору довгою канавою між брилами та колонами потрощеного і вивітреного каменю, які стояли обабіч, ніби здоровенні необтесані статуї. Не було чути ні звуку. За якусь милю попереду здійнялася висока сіра стіна, останнє велетенське скупчення гірського каменю. Темніша за небо, вона поступово виростала перед гобітами, аж поки вежею не нависла над ними, заступивши весь простір позаду. Глибока тінь лежала біля її підніжжя. Сем втягнув носом повітря.

— Фе! Як смердить! — сказав він. — І чим далі, тим сильніше. Тепер вони вже стояли під тінню, в якій відкривався вхід до печери.

— Ось тут вхід, — тихо сказав Ґолум. — Тут починається тунель. Він не вимовив його назви — Торех-Унґол, Лігво Шелоби. Звідти тхнуло, але не тим нудотним запахом гниття з Морґульських лугів, а відразливим смородом, мовби там, у темряві, були навалені купи невимовної мерзоти.

— А іншого шляху немає, Смеаґоле? — запитав Фродо.

— Немає, немає, — відповів той. — Мусимо йти цим.

— Ти хочеш сказати, що сам ходив цією норою? — поцікавився Сем. — Тьху! Та, мабуть, тебе погані запахи не тривожать.

Ґолум блиснув очима.

— Він не знає, що нас тривожить, хіба ні, дорогесенький? Ні, не знає. Та Смеаґол усе стерпить. Так. Він тут проходив. Так, наскрізь. Це — єдиний шлях.

— А що смердить, хотів би я знати? — не вгавав Сем. — Це ніби… ну, не скажу. Якась гидотна орківська нора, гарантую, в якій сотню років мерзота збиралася.

— Ну, що поробиш, — сказав Фродо. — Орки чи ні, та якщо це єдиний шлях, то ходімо.

Глибоко вдихнувши повітря, ступили досередини. Уже через кілька кроків опинились у цілковитій і непроглядній темряві. Після неосвітлених коридорів Морії ні Фродо, ні Сем іще не потрапляли в таку темінь, а тут, якщо таке можливо, пітьма була ще густіша та глибша. Там, там подував вітерець, котилася луна, відчувався простір. Тут повітря було нерухоме, застояне, важке, а всі звуки — завмирали. Мандрівники рухались у чорних випарах, мовби породжених самою темрявою, які, коли їх вдихали, засліплювали не тільки очі, але й розум, так що навіть спогади про кольори, форми та світло згасали у свідомості. Ніч була завжди, і завжди буде, все було ніччю.

Утім, якийсь час вони ще відчували, і навіть чутливість їхніх пальців на ногах і руках загострилася майже до болю. Стіни, на їхнє здивування, виявилися гладкими, а дно, всього лише з кількома сходинками, — рівним і прямим і круто піднімалось угору. Тунель був високий і широкий, такий широкий, що гобіти, хоч і йшли пліч-о-пліч, ледь торкаючись стін випростаними руками, почувалися загубленими, самотніми в цій темряві.

Ґолум увійшов перший і зараз був за кілька кроків попереду. Поки гобіти ще були здатні щось помічати, вони чули подих і сичання просто перед собою. Та невдовзі відчуття і слуху, і дотику притупились, і гобіти продовжували рух — навпомацки, далі й далі — тільки завдяки силі бажання, з яким вони сюди ввійшли, бажання подолати тунель і нарешті дійти до високих воріт.

Ще не забралися вони далеко, мабуть, коли Сем, хоч і втратив чуття часу та відстані, ліврю рукою намацуючи стіну, натрапив на отвір: на якусь мить звідти потягнуло повітрям, не таким важким, як у печері, а потім вони пройшли далі.

— Тут не один тунель, — прошепотів Сем зі зусиллям: звуки неначе застрявали в горлі. — Це місце — якраз для орків!

Потім — спершу Сем праворуч, а згодом Фродо ліворуч — проминули ще три-чотири такі отвори, то ширші, то вужчі; але основний шлях не губився, бо вів прямо, нікуди не звертав і все підіймався вгору. Та чи довгий він, і скільки їм іще так терпіти, і чи витерплять вони? Чим вище, тим застоянішим ставало повітря; і зараз, у сліпій темряві, вони ніби відчували якийсь опір, густіший за смердюче повітря. Пробираючись уперед, відчували, як щось торкалося їхніх голів і рук, довгі щупальця чи якісь навислі відростки, — що саме, важко було сказати. А сморід густішав. Густішав так, що врешті їм почало здаватися, що з усіх відчуттів у них залишився тільки нюх, і був він їм на муку. Година, дві, три: скільки часу провели вони в цій темній норі? Години — дні, радше тижні. Сем притиснувся до Фродо, вони взялися за руки і так разом ішли далі.

Нарешті Фродо, обмацуючи стіну лівою рукою, раптом наштовхнувся на пустку. Він мало не впав у цю порожнечу. У скелі виявився отвір, набагато ширший за попередні; і звідти тхнуло таким смородом і струмувала така виразна насторожена загроза, що у Фродо запаморочилася голова. Тієї ж миті Сем похитнувся й упав.

Долаючи слабкість і страх, Фродо схопив Сема за руку.

— Уставай! — прошепотів він беззвучним голосом. — Усе це шириться звідси, сморід і загроза. Уперед! Швидше!

Зібравши залишки сил і рішучості, він підняв Сема на ноги і примусив рухатися самого себе. Сем спотикався поруч. Один крок, другий, третій… нарешті шостий крок. Мабуть, вони проминули жахливий невидимий отвір, але так воно було чи ні, а йти раптом стало легше, мовби якась ворожа воля на мить відпустила їх. Вони з усіх сил рухалися далі, продовжуючи триматися за руки.

Але відразу ж виникла нова трудність. Тунель роздвоївся, чи так принаймні здавалося, й у темряві важко було визначити, котрий зі шляхів ширший чи котрий пряміший. Який шлях вибрати, лівий чи правий? Ніде не було жодної підказки, а хибний вибір майже напевно був би фатальним.

— Куди пішов Ґолум? — ледве видихнув Сем. — І чому не почекав нас?

— Смеаґоле! — погукав Фродо. — Смеаґоле!

Та голос його зривався, вимовлене ім'я впало мертвим каменем, щойно вилетівши з уст. Відповіді не було, ні луни, ні найменшого поруху повітря.

— Цього разу він, здається, справді пішов, — пробурмотів Сем. — Мабуть, саме сюди він і збирався нас привести. Ґолуме! Потрап-но тільки мені до рук, отоді ти пошкодуєш.

Тим часом, обмацавши в темряві стіни, вони виявили, що отвір ліворуч заблоковано: або то був глухий хід, або шлях перекривав якийсь великий камінь.

— Сюди дороги немає, — прошепотів Фродо. — Добре це чи ні, та мусимо йти іншим шляхом.

— І швидше! — видихнув Сем. — Бо тут є щось гірше за Ґолума. Я відчуваю, як на нас щось дивиться.

Не пройшли вони й кількох ярдів, як позаду почули звук, приголомшливий і жахливий у цій важкій тиші: булькіт, бурмотіння і протяжне, злісне сичання. Вони обернулися, та нічого не побачили. Все ж завмерли, мов кам'яні, вдивляючись у темряву і чекаючи невідомо чого.

— Це пастка! — мовив Фродо й узявся за руків'я меча; і при тому він згадав про темряву кургану, звідки походив меч. «Шкода, що немає з нами старого Тома!» — подумав він. Тоді, поки він отак стояв — темрява довкола та чорнота відчаю і люті в його серці, — йому здалося, що він побачив світло: світло в уяві, майже нестерпно яскраве спочатку, ніби сонячний промінь для очей того, хто довго сидів у темній ямі. Потім світло розбилося на кольори: зелений, золотий, срібний, білий. Удалині, мовби на невеликій картинці, намальованій ельфійською рукою, він побачив Володарку Ґаладріель, яка стояла на лорієнському лузі, тримаючи в руках подарунки. «А тепер ти, Персненосцю, — почув він її голос, далекий, але виразний, — для тебе я приготувала оце».

Булькіт і шипіння наближались, і чути було скрип, наче щось велике і членистоноге поволі рухалося кудись у темряві. Сморід сунув перед ним.

— Пане, пане! — крикнув Сем, і життя повернулося до його голосу. — Подарунок Володарки! Зоряна склянка! Світло для вас у темряві, таке вона сказала. Зоряна склянка!

— Зоряна склянка? — пробурмотів Фродо, мовби зі сну, мало що розуміючи. — Авжеж! Як же я забув? «Світло, коли будь-яке інше світло згасне»! Тепер справді лише світло нам допоможе.

Поволі просунув він руку за пазуху, поволі досягнув Фіал Ґаладріель. На мить той замерехтів, ніби зірка крізь густий туман над обрієм, а потім, коли розгорівся і надія зросла в серці Фродо, запалав срібним полум'ям, невеличким язичком сліпучого світла, мовби сам Еаренділ зійшов зі сонячного шляху з останнім Сильмарилом на чолі. Темрява почала відступати, аж поки полум'я немовби засяяло в центрі прозорої кулі з кришталю, а рука, що його тримала, заіскрилася білим вогнем.

Фродо зачудовано дивився на цей дивовижний дар, який так довго зберігав, не відаючи його справжньої цінності й сили. Рідко згадував він про нього на шляху, аж поки вони не дійшли до Морґульської Долини, й ніколи не користувався, щоби не викрити себе його яскравим світлом.

— Аія Еаренділ Еленіон Анкаліма! — вигукнув він, сам не знаючи, що сказав; бо йому здалося, що чийсь інший голос промовив це за нього, чистий, не ушкоджений огидним повітрям підземелля.

Але й інші сили ще є в Середзем'ї, сили ночі, старі вони й могутні. І та, котра повзла в темряві, вже чула ельфійський клич, чула дуже давно у глибинах часу і не зважала на нього, тож і тепер не злякав він її. Ще коли Фродо говорив, він відчув велику лють, яка нависла над ним, смертоносну увагу, зосереджену на ньому. Неподалік у тунелі, між ними й отвором, біля якого вони спіткнулися, засвітились очі, два великі пучки багатогранних очей, — нависла загроза нарешті викрила себе. Сяйво зоряної склянки відбилось у тисячах очей, але поза тим блиском почав розгорятися блідий мертвотний вогонь, полум'я, запалене у глибокій безодні лихої думки. Страхітливі й огидні були ті очі, тваринні, але і сповнені мерзенної зловтіхи при вигляді жертви, яка потрапила у безвихідну пастку.

Фродо та Сем, нажахані, почали поволі задкувати, їхній погляд скував страшний позирк цих злісних очей; але тоді як вони відступали, очі теж насувалися. Рука Фродо здригнулась, і поволі Фіал пригас. Тоді раптом погляд наче звільнив їх від закляття, щоб у сліпій паніці вони якийсь час пробігли для його ж забави, тож вони обернулися спинами і помчали; та, біжучи, Фродо озирнувся і з жахом побачив, що очі стрибали слідом. Сморід смерті хмарою нависнув над ним.

— Стій, стій! — розпачливо закричав він. — Бігти марно! Очі поволі підкрадалися ближче.

— Ґаладріель! — вигукнув він і, зібравши всю мужність, знову підняв Фіал. Очі зупинилися. На якусь мить їхня увага послабилася, ніби якийсь сумнів збентежив їх. Тоді серце Фродо запалало, і, не думаючи, що він робить, — чи це дурість, відчай чи відвага, — він узяв Фіал у ліву руку, а правою вийняв свого меча. Жало спалахнуло, гостре ельфійське лезо заіскрилось у сріблястому світлі, а краї його зайнялися блакитним вогнем. Тоді, тримаючи над собою зорю та блискучий меч, Фродо, гобіт із Ширу, впевнено пішов назустріч очам.

Вони здригнулися. При наближенні світла сумнів прокрався до очей. Одне за одним вони пригасали і поволі відступали. Ще ніколи така смертельна яскравість не вражала їх. Від сонця, місяця та зірок надійно сховалися вони під землею, а тепер сама зоря спустилась у темряву. Невпинно наближалася вона, й очі злякались. Одне по одному вони гасли; вони відвернулись, і величезна маса, недосяжна для світла, прикрила їх велетенською тінню. Очі зникли.

— Пане, пане! — закричав Сем. Він був поруч і тримав свій меч напоготові. — Зорі та слава! Ельфи склали би пісню, якби дізналися про це! Мушу дожити і послухати, як вони співатимуть. Але не йдіть далі, пане! Не йдіть до тієї нори! Зараз саме добра нагода. Забираймося з цієї смердючої діри!

І вони знову обернулися, спочатку пішли, а потім побігли; і долівка тунелю різко пішла вгору, і з кожним кроком вони піднімалися над смородом невидимого лігва, і сила поверталася до тіл і сердець. Але ненависть Сторожа прокрадалася слідом, засліплена на якийсь час, можливо, та неподолана, спрагла смерті. А зараз війнуло їм назустріч повітрям, холодним і чистим. Вихід, кінець тунелю, нарешті був попереду. Задихаючись, прагнучи відкритого простору, кинулися вони вперед; а тоді раптом похитнулися, відкинуті назад. Отвір перекривала якась перешкода, але не камінна: м'яка і трохи піддатлива була вона, та все ж міцна і непрохідна; повітря проникало крізь неї, але не сяйво світла. Вони ще раз кинулись уперед, і їх відкинуло ще раз.

Піднісши вгору Фіал, Фродо побачив перед собою сірість, яку світіння зоряної склянки не пробивало і не освітлювало, мовби це була тінь, яку не відкидало світло, тому і жодне світло не могло її розчинити. По всій широті й висоті тунелю була сплетена широчезна павутина, правильна, мов творіння якогось велетенського павука, але щільніша та набагато більша, і кожна нитка була товста, мов канат.

Сем похмуро розсміявся:

— Павутиння! Оце й усе? Павутиння! А який же павук? Ану, геть це!

Розлючений, він кинувся на павутиння, та нитка, яку він рубав, не рвалася. Вона трохи подавалася, та потім знову випростувалася, мов тятива, відхиляючи лезо, відкидаючи руку з мечем. Тричі Сем щосили нападав на павутиння, і нарешті лише одна-єдина нитка з усієї безлічі тріснула і закрутилася, звиваючись у повітрі. Один кінець її хльоснув Сема по руці, й він закричав од болю, відступаючи назад і притуляючи долоню до рота.

— Щоб отак розчистити дорогу — на це піде кілька днів, — сказав він. — Що будемо робити? Чи ті очі знову тут?

— Ні, їх не видно, — відповів Фродо. — Та я відчуваю, що вони на мене дивляться або думають про мене: щось інше замишляють, мабуть. Якби це світло послабло або згасло, вони відразу ж повернулися б.

— У пастці при самому виході! — з гіркотою мовив Сем, його злість знову подолала втому та обережність. — Мошки в павутині. Нехай прокляття Фарамира наздожене того Ґолума, та чимшвидше!

— Це нам зараз не допоможе, — сказав Фродо. — Анумо! Подивимося, на що здатне Жало. Це ж ельфійське лезо. У темних ущелинах Белеріанду, де його кували, також було жахливе павутиння. Але ти мусиш відлякувати очі. Ось, тримай зоряну склянку. Не бійся. Тримай якомога вище і дивися пильно.

Тоді Фродо підійшов до великої сірої сітки, широко розмахнувся, рубонув гострим лезом тісне плетиво шнурів і відразу ж відскочив. Сяйливо-блакитне лезо розітнуло їх, як серп траву, вони потріскали і скрутились, а тоді повисли. Утворилася велика щілина.

Удару за ударом завдавав Фродо, аж поки не пошматував усе павутиння, до якого зміг дотягнутись, і вгорі воно загойдалося, ніби край завіси на вітрі. Пастку розбито.

— Утікаймо! — крикнув Фродо. — Уперед!

Шалена радість порятунку зі самої пащеки відчаю раптом охопила його. Голова пішла обертом, як від міцного вина. З криком він кинувся вперед.

Цей чорний край видався світлим його очам, які пройшли крізь кубло ночі. Темний дим піднявся вгору і майже розвіявся, минали останні години безрадісного дня; червона заграва Мордору згасла в понурій пітьмі. Та Фродо здалося, що то настає світанок несподіваної надії. Він уже майже на вершині хребта. Ще зовсім трохи. Розколина, Кіріт-Унґол, була перед ним, невиразна подряпина на чорному хребті, і скелясті роги обабіч, темні супроти неба. Коротка перебіжка — і він уже там!

— Перевал, Семе! — крикнув він, не помічаючи пронизливості власного голосу, що, звільнившись від задушливого повітря в тунелі, задзвенів голосно і шалено. — Перевал! Біжімо, біжімо, і ми вже там — там, і ніхто нас не зупинить!

Сем поспішив за ним, наскільки ставало сил у ногах; але попри всю радість від звільнення, його щось тривожило, і на бігу він постійно озирався на темну арку тунелю, побоюючись, що очі чи ще щось, чого й не уявити, кинуться за ними. Надто мало він і його господар знали про хитрощі Шелоби. З її лігва було багато виходів.

Споконвіку жила вона тут, ця зла істота у вигляді павучихи, такі самі істоти колись населяли ті землі ельфів на заході, які нині під Морем, із такими ж Берен боровся в Горах Жаху, в Доріаті, й там, давним-давно, зустрів Лутієн на зеленій галявині в місячному сяйві. Як вдалося Шелобі дістатися сюди, врятувавшись від загибелі, не відомо, бо з Чорних Років збереглося мало переказів. А все-таки була вона тут, та, що жила ще до Саурона і до першого каменя Барад-дура; і служила вона лише самій собі, впиваючись кров'ю ельфів і людей, пухнула і товстішала від нескінченних бенкетів, сплітаючи тенета пітьми; бо все живе було для неї їжею, а темрява — її блювотою. Її менші виплодки, виродки від жалюгідних самців, її власних нащадків, яких вона поїдала, розповзалися гірськими долинами, від Ефель-Дуату до східних гір, до Дол-Ґулдура і твердинь Морок-лісу. Та не було рівних їй, їй, Шелобі Великій, останній дитині Унґоліанти, яка тривожила цей нещасний світ.

Уже колись давно зустрів її Ґолум, Смеаґол, який зазирав у всі темні діри, і схилявся він перед нею, і поклонявся їй, і темрява її злої волі йшла поруч із ним на всіх шляхах утоми, відрізаючи його від світла та каяття. І він пообіцяв принести їй поживу. Та її жадоба не була його жадобою. Не знала і не дбала вона про вежі, чи персні, чи будь-що інше, створене розумом чи руками, та, що бажала смерті всіх інших, смерті духу і тіла, а для себе — ситості життям, тільки для себе, розжиріти так, аби гори стали їй затісними і темрява не могла її вмістити.

Але до задоволення бажання було далеко, й уже довго голодувала вона, причаївшись у своєму кублі, поки міць Саурона зростала, а світло та все живе покидали його землі; й місто в долині спорожніло, ні ельфи, ні люди сюди не заходили, тільки нещасні орки. Пожива мізерна та неситна. Але їсти вона мусила, і хоч як старанно рили вони нові окружні ходи від перевалу та їхньої вежі, їй завжди вдавалося заманити їх у пастку. Та вона жадала солодшого м'яса. І Ґолум привів його їй.

— Подивимось, подивимось, — казав він собі у хвилини злісного настрою, коли йшов небезпечною дорогою від Емін-Муїлу до Морґульської Долини, — подивимось! Можливо, о, так, можливо, що, коли Вона викине кістки та порожній одяг, ми знайдемо його, дістанемо Дорогесенького, подяку бідному Смеаґолові за гарну їжу. І ми врятуємо Дорогесенького, як і обіцяли. О, так. А коли він буде у безпеці, Вона про це довідається, о, так, ми їй відплатимо, мій дорогесенький. Ми всім відплатимо!

Такі хитрі задуми крутились у його голові, й він усе ще сподівався приховати їх, навіть коли ще раз прийшов до неї і низько вклонився, поки спали його супутники.

А щодо Саурона, то він знав, де вона причаїлася. Його втішало, що вона там живе, голодна та невгамовно злісна, — набагато надійніша сторожа цього стародавнього шляху до його землі, ніж будь-що, створене його вмінням. А орки — вони корисні слуги, та в нього було їх безліч. Коли час від часу Шелоба ловила їх, аби заспокоїти свій голод, він тільки радів, адже мав їх доволі. Так, як інколи людина може кинути щось смачне своїй кішці («своєю кішкою» називає він її, але вона його не визнає), Саурон відсилав їй своїх полонених, йому не потрібних: їх відводили до її нори, а потім доповідали йому, як вона з ними забавлялася.

Отак вони і жили, кожен захоплений сам собою, не боячись ані нападу, ні гніву, ні кінця свого лиходійства. Ніколи навіть мусі не вдавалося вирватися з павутини Шелоби, а зараз іще побільшали лють її та голод.

Але бідолаха Сем нічого не знав про це зло, яке вони розворушили супроти себе, хіба що страх його зростав, невидимий жах; і став він таким тягарем, що бігти було важко, і ноги наче налилися свинцем.

Загроза була довкола нього, і вороги попереду в тунелі, і його очманілий господар, нічого не помічаючи, мчав їм назустріч. Відвівши очі від тіні позаду та глибокої пітьми під кручею ліворуч, він подивився вперед і побачив дві речі, які стривожили його ще більше. Він побачив, що меч, який Фродо все ще тримав у руці, мерехтів голубим полум'ям; а також побачив, що на тлі чорного неба вікно на вежі й далі палало червоним вогнем.

— Орки! — пробурмотів він. — Так ми ніколи не проб'ємося. Тут довкола орки та ще щось гірше за орків.

Тоді, швидко повернувшись до своєї звичної потаємності, він прикрив долонею безцінний Фіал, який усе ще тримав у руці. На мить його долоня засвітилася, червона від його живої крові, а тоді він заховав викривальне світло глибоко в кишеню біля грудей і загорнувся в ельфійський плащ. Тепер він спробував пришвидшити ходу. Господар випереджав його; Фродо був уже на двадцять кроків попереду, прошмигнувши мов тінь; ще трохи — й він зникне в цьому сірому світі.

Щойно Сем заховав світло зоряної склянки, як вийшла вона. Трохи попереду та ліворуч він раптом побачив найогиднішу з усіх можливих потвору, що виповзла з чорної діри під темною кручею, жахливішу за всі жахи кошмарного сну. Найбільше вона скидалася на павука, та була значно більша від великих хижаків і страхітливіша за них через лиху жадобу в безжальних очах. Ті самі очі, які, як він думав, були залякані та поборені, тепер знову горіли лютим вогнем, зібрані в пучки на її вистромленій голові. Мала вона великі роги, і за короткою, мов качан, шиєю, простягалося її здоровенне жирне тіло, величезний роздутий лантух, що гойдався та провисав між її лапами; тулуб був чорний, зі синюшними плямами, та черево внизу — бліде і блискуче, і поширювало воно сморід. Лапи її були зігнуті в колінах із великими вузлами суглобів високо над спиною, а з них стирчала щетина, як сталеві шипи, і кожна кінцівка мала пазур.

Щойно вона пропхала м'яке драглисте тіло та складені лапи крізь верхній вихід зі свого лігва, як помчала з величезною швидкістю, то біжучи на скрипучих кінцівках, то раптово стрибаючи. Вона була між Семом і його господарем. Чи вона не помітила Сема, чи уникала його наразі як носія світла, та вся вона зосередилася на одній здобичі — на Фродо, який, позбавлений Фіалу, очманіло біг стежкою вгору, не відаючи про небезпеку. Швидко він біг, але Шелоба мчала швидше; ще кілька стрибків — і він буде її.

Сем хапнув ротом повітря й, зібравши останні сили, закричав:

— Обережно — ззаду! Обережно, пане! Я… — і раптом його крик урвався.

Довга липка долоня затиснула йому рота, а друга схопила за шию, тоді як щось обвило його ноги. Заскочений зненацька, він упав у руки нападника.

— Спіймали! — засичав Ґолум йому на вухо. — Нарешті, мій дорогесенький, ми спіймали його, так, пасскудного гобіта. Ми візьмемо цього. Вона візьме іншого. О, так, Шелоба спіймає його, не Смеаґол: він обіцяв; він анітрохи не зашкодить Хазяїнові. Та він спіймав тебе, ти, пасскудний мерзенний пролазо! — Він плюнув Семові на шию.

Лють через зраду та розпач через те, що його затримують у той час, коли господар у смертельній небезпеці, раптово пробудили в Семові шалену силу, на яку не сподівався Ґолум у цьому, на його думку, неповороткому і тупому гобіті. Сам Ґолум не міг би викрутитися швидше та несамовитіше. Його долоня зісковзнула зі Семового рота, і Сем знову рвонув уперед, намагаючись звільнитися від долоні на шиї. Меч він усе ще тримав у правиці, а на його лівій руці на ремінці висів ціпок Фарамира. Сем відчайдушно силкувався обернутися й ударити ворога. Та Ґолум спритно вивертався. Його довга права рука витягнулась, і він схопив Сема за зап'ястя: пальці його були мов лещата; повільно та невблаганно згинав він його руку донизу, аж поки Сем скрикнув і випустив меча; а весь той час друга рука Ґолума стискала Семове горло.

Тоді Сем вдався до останніх хитрощів. Він відчайдушно нахилився вперед і міцно вперся ногами в землю, а потім раптом відштовхнувся ногами й відкинувся на спину.

Не очікуючи від Сема навіть такої простої хитрості, Ґолум гепнувся на плечі, а здоровий гобіт усією вагою привалив його зверху. Ґолум різко засичав і на мить його рука відпустила шию, хоча пальці продовжували і далі стискати праву руку гобіта. Сем рвонувся вперед і підвівся, а тоді швидко крутнувся праворуч, довкола руки, яку тримав Ґолум. Схопивши ціпок лівою рукою, гобіт замахнувся й ударив ним зі свистячим тріскотом по Ґолумовій простягнутій руці, трохи нижче від ліктя.

З писком Ґолум розтиснув пальці. Тоді Сем пішов у наступ; не гаючи часу, щоби поміняти руку, він іще раз безжально вдарив ціпком. Швидко, ніби змія, Ґолум ковзнув убік, і удар, призначений для голови, вразив спину. Ціпок із тріском зламався. Цього Ґолумові вистачило. Напад іззаду був його старою грою, і він рідко коли програвав у ній. Але тепер він, засліплений люттю, помилився, бо заговорив і почав зловтішатися, перш ніж схопив свою жертву обома руками. Усе пішло не так із його прекрасним планом, відколи це жахливе світло несподівано з'явилось у темряві. А тепер він лицем до лиця зітнувся з несамовитим ворогом, лише трохи меншим за нього самого. Така боротьба — не для нього. Сем підхопив меч із землі й заніс його для удару. Ґолум верескнув і, впавши на всі чотири, одним великим стрибком відскочив убік, мов жаба. Не встиг Сем дотягнутися до нього, як той уже з неймовірною швидкістю гнав назад до тунелю.

З мечем у руці Сем помчав за ним. На якусь мить він забув про все, крім червоної люті й бажання вбити Ґолума. Та гобіт не встиг наздогнати його — Ґолум зник. Коли перед Семом знову з'явилася чорна діра і сморід, мов удар грому, війнув йому назустріч, думка про Фродо та потвору вдарила йому в голову. Він обернувся і побіг стежкою вгору, раз у раз гукаючи господаря. Та було надто пізно. Задум Ґолума частково здійснився.

X. Семвайз вибирає

Фродо лежав горілиць на землі, а потвора схилилася над ним, настільки зосереджена на своїй жертві, що звернула увагу на Сема та його крики, лише коли той опинився зовсім поруч. Ще біжучи, Сем помітив, що Фродо вже обплетений павутинням від кісточок до плечей і потвора величезними передніми лапами припідняла й зібралася відволокти його тіло.

Збоку, виблискуючи на землі, лежав його ельфійський меч, яким не встигли скористатися. Сем не зупинився, щоби поміркувати, що слід робити, і чи сміливий він, вірний, чи переповнений люттю. Він із криком скочив уперед, підхопив меча лівою рукою і пішов у наступ. Ще ніколи не бачив цей дикий світ звірів такої шаленої атаки, щоби якась відчайдушна невеличка істота, озброєна маленькими зубами, сама, стрибала на рогату і шпичасту вежу, що височіла над поваленим супротивником.

Мовби вирвана з якогось захопливого марення його неголосним криком, вона повільно повернула до нього моторошну лють своїх очей. Але не встигла усвідомити, що такого шаленого нападу вона ще не знала за всі свої незчисленні літа, як осяйний меч опустився їй на лапу й відітнув пазур. Сем стрибнув під арку її ніг і швидким ударом другої руки простромив пучки очей похиленої голови. Одне велике око згасло.

Тепер це жалюгідне створіння опинилося просто під нею, на якусь мить недосяжне для її жала та пазурів. Гнильне світло широчезного черева нависло над гобітом, і сморід мало не збив його з ніг. Та все ж його люті вистачило ще на один удар, і перш ніж вона встигла опуститися на нього, розчавлюючи і гобіта, і його нерозсудливу хоробрість, він відчайдушно рубонув осяйним ельфійським мечем.

Але Шелоба не подібна на драконів, немає в неї вразливих місць, хіба що очі. Гуляста і порита гниллю була її старезна шкіра, але потовщена шарами, які впродовж століть наростали зісередини. Кинджал залишив жахливий поріз, але ті огидні складки не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна. Шелоба здригнулася від удару, а тоді підняла величезний лантух свого черева високо над головою Сема. Отрута запінилась і забулькотіла з рани. Тепер, розставивши лапи, вона знову опустила на нього здоровенний тулуб. Надто швидко. Бо Сем усе ще стояв на ногах і, кинувши власний меч, обіруч тримав ельфійський, лезом до цього жахливого даху; і так Шелоба з величезною потугою власної жорстокої волі силою більшою, ніж у руках будь-якого воїна, настромила себе на гостре вістря. Усе глибше і глибше впивалося воно, а Сема поволі притискало до землі.

За всі довгі роки свого лиходійства ще не знала Шелоба і навіть не уявляла собі такого болю. Ні найвідважніші воїни стародавнього Ґондору, ні найскаженіші орки, котрі потрапили в пастку, ще ніколи не мучили її так і не ранили її дорогої плоті. Дрож пробігла всім її тілом. Знову піднявшись, утікаючи від болю, вона підібгала під себе скорчені лапи й відскочила назад різким стрибком.

Сем упав на коліна поряд із Фродо, голова його крутилася від жахливого смороду, а рука і далі стискала меча. Крізь туман, що застилав очі, він бачив обличчя Фродо й уперто силкувався опанувати себе і побороти млість, яка охоплювала його. Сем поволі підвів голову і побачив її, всього за якихось кілька кроків, вона стежила за ним, із дзьоба її слинилась отрута, а зелена рідина текла з пораненого ока. Там вона присіла, припавши до землі черевом, зігнуті лапи тремтіли, коли вона готувалася до ще одного стрибка — та цього разу, щоб ужалити на смерть: не просто впустити трохи отрути, щоб утихомирити здобич; тепер уже — щоб убити, а тоді пошматувати.

Сем також присів і, дивлячись на неї, бачив свою смерть у її очах; і тут йому сяйнула думка, мовби заговорив якийсь далекий голос, і він сягнув лівою рукою за пазуху і знайшов те, що шукав: холодним, твердим і надійним здався він йому у примарному світі жаху, Фіал Ґаладріель.

— Ґаладріель! — ледь чутно шепнув він і тоді почув далекі, але виразні голоси: перегук ельфів, коли вони йшли під зорями в любих сутінках Ширу, і наспіви ельфів, які долинали до нього крізь сон у Камінній Палаті в домі Елронда.

Ґілтоніель А Елберет!

І тоді раптом голос його звільнився, й у нього вирвалося мовою, якої він не знав:

А Елберет Ґілтоніель оменел палан-діріель, ле наллон сі ді'нґурутос! А тіро нін, Фануїлос!

І при цьому він звівся на ноги і знову став гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.

— А йди-но сюди, мерзото! — вигукнув він. — Ти поранила мого пана, тварюко, і заплатиш за це. Ми йдемо далі, та спершу дамо раду з тобою. Іди до мене і скуштуєш оцього ще раз!

Мовби знову розпалений неприборканим духом гобіта, Фіал раптом спалахнув у його руці білим смолоскипом. Він палав, мов зоря, що, зістрибнувши з небесного склепіння, обпалює темний простір нестерпним світлом. Ще ніколи такий жах із неба не обпікав обличчя Шелоби. Його промені простромили її поранену голову і обпекли її немилосердним болем, і смертельна зараза світла поширилася від ока до ока. Шелоба повалилася назад, затрусивши передніми лапами, в очах її били блискавки, свідомість була в агонії. Тоді, відвернувши покалічену голову, вона почала відповзати, крок за кроком, до отвору в темній скелі.

Сем наступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов. І Шелоба нарешті зіщулилася, зламана, смикнулась і затремтіла, силкуючись утекти від нього. Вона доповзла до діри і, залишаючи за собою слід жовто-зеленого слизу, протиснулася досередини, коли Сем іще раз ударив по задніх лапах, які волочилися позаду. І тоді він упав на землю.

Шелоба зникла; і чи залягла вона у власному лігві, плекаючи свою лють і своє нещастя, і за довгі роки в темряві заживила свої рани, відновивши очі, аж поки, смертельно голодна, знову не сплела моторошні пастки в долинах Похмурих Гір, про це не відомо.

Сем залишився сам. Вечір Безіменного Краю опустився на місце битви, коли Сем утомлено підповз до свого господаря.

— Пане, пане, — кликав він, але Фродо не відповідав.

Коли Фродо біг, завзятий, утішений волею, Шелоба зі страшенною швидкістю наздогнала його й одним коротким рухом ужалила в шию. Тепер він лежав блідий, нічого не чув і не рухався.

— Пане, паночку! — повторював Сем і довго чекав, прислухаючись до тиші.

Тоді він якомога швидше розрізав павучині тенета і приклав вухо до грудей Фродо, а потім — до губ, але не чув ані найслабшого биття серця, ні подиху. Сем почав розтирати ноги та руки свого господаря і торкався чола, далі холодного.

— Фродо, пане Фродо! — кликав він. — Не залишайте мене самого! Це ж ваш Сем кличе. Не йдіть без мене туди, куди я не можу! Прокиньтеся, пане Фродо! О, прокиньтеся, Фродо, дорогий, мій дорогий. Прокиньтеся!

Тоді лють охопила його, й він забігав довкола тіла свого пана у гніві, розмахуючи руками, розкидаючи каміння, викрикуючи погрози. Потім повернувся і, нахилившись, зазирнув в обличчя Фродо, бліде в сутінках. І раптом він усвідомив, що опинився в тій картині, яка з'явилася йому в дзеркалі Ґаладріель у Лорієні: Фродо з блідим обличчям міцно спить під високою темною скелею. Здалося, що спить, як він тоді подумав…

— Він мертвий! — мовив Сем. — Не спить, а мертвий!

І тієї ж миті слова мовби посилили дію отрути, — йому здалося, що колір обличчя Фродо став синювато-зеленим.

І тоді чорний відчай охопив Сема, й він нахилився до землі, й насунув каптур на обличчя, і ніч вступила до його серця, і час зупинився.

Коли нарешті чорнота відступила, Сем підвів голову, та довкола було темно; скільки хвилин чи годин отак волочився світ, цього він не знав. Сем був і далі на тому самому місці, а господар його і далі лежав біля нього мертвий. Гори не розсипалися, земля не завалилася.

— Що ж робити, що робити? — запитував він. — Невже я даремно стільки пройшов із ним?

І тут він згадав слова, які сказав колись на самому початку їхньої подорожі, не розуміючи їх насправді: «Я маю щось здійснити. Я мушу пройти до кінця, пане, якщо ви мене розумієте».

— Але що я можу зробити? Не залишу ж пана Фродо тут, на вершині гори, мертвого, непохованого, а сам піду додому! Чи йти далі? Далі? — повторював він, уражений сумнівами та страхом. — Іти далі? Це те, що я мушу робити? І залишити його?

І тоді Сем нарешті заплакав; він підійшов до Фродо і спорядив його як небіжчика: склав холодні руки на грудях і загорнув тіло у плащ; по один бік поклав свого власного меча, а по другий — ціпок, подарований Фарамиром.

— Якщо мені йти далі, — сказав він, — то я мушу взяти вашого меча, з вашого дозволу, пане Фродо, а цей я покладу поруч із вами, як біля старих королів у курганах; а у вас залишиться прекрасна мітрилова кольчуга від старого пана Більбо. І вашу зоряну склянку, пане Фродо, позичте мені, — вона мені знадобиться, бо відтепер я завжди буду в темряві. Для мене вона занадто гарна, і Володарка подарувала її вам, але вона зрозуміла б. А ви розумієте, пане Фродо? Я мушу йти далі.

Але йти Сем не міг, іще ні. Він стояв на колінах, тримав Фродо за руку і не міг її відпустити. Час минав, а він усе стояв навколішки, тримаючи руку свого господаря, й у серці його точилася боротьба.

Спершу він хотів зібратися на силі й піти в самотню подорож — заради помсти. Пішов би він зараз, то гнів провів би його всіми дорогами світу, в погоні, поки нарешті не вдалося б упіймати його, Ґолума. Тоді Ґолум загинув би в якомусь закутку. Та не для того пішов він у подорож. Не варто залишати свого господаря заради цього. Це його не поверне. Ніщо не поверне. Уже краще було їм разом загинути тут. І це також була би самотня подорож.

Сем подивився на блискучий кінчик меча. Він подумав про чорну прірву та порожнє падіння в ніщо. Але це — не порятунок. Це означає нічого не зробити, навіть не потужити. Не для цього він вирушив у подорож.

— Що ж мені робити? — крикнув він знову і тепер неначе почув безжальну відповідь: «Пройти до кінця». Ще одна самотня подорож, до того ж найгірша.

«Як? Мені самому іти до Провалля Фатуму? — Він здригнувся від страху, та рішення його зміцніло. — Як? Мені забрати Перстень у нього? Перстень йому дала Рада».

Та відразу ж прийшла й відповідь: «Але Рада дала йому і товаришів, аби завдання було виконане. І ти останній із усього Загону. Завдання мусить бути виконане».

— Чому я останній, — застогнав Сем. — Краще був би тут старий Ґандалф або хто інший. Чому я, геть самотній, маю все вирішувати? Я обов'язково помилюся. Та й не для мене це — забирати Перстень, висуватися наперед.

«Але ти не висувався — тебе висунули. А щодо того, що не підхожа особа, ну, то можна сказати, що і пан Фродо нею не був, і пан Більбо. Вони самі цього не вибирали».

«Ну, гаразд, мушу сам усе вирішити. І я вирішу. Але ж я обов'язково помилюся — буду таким справжнім Семом Правоногом.

Ану подумаймо: якщо нас тут знайдуть, чи пана Фродо знайдуть, і цю Річ при ньому, ну, то Ворог її забере. І тоді кінець усім нам, і Лорієну, й Рівендолу, і Ширу, й усім. І часу втрачати не можна, бо справді настане кінець. Війна вже почалась, і схоже на те, що все йде так, як того хоче Ворог. Ніколи йти за порадами чи дозволом із цією Річчю. Ні! Або сидіти тут, поки вони не прийдуть і вб'ють мене над тілом господаря, а тоді заберуть Річ; або брати цю Річ і йти».

Він глибоко вдихнув повітря.

— Тоді бери й іди!

Він нахилився. Дуже обережно розстебнув защіпку на шиї Фродо і просунув руку під плащ; потім, другою рукою припіднявши голову, він поцілував холодне чоло і повільно зняв ланцюжок. Голова спокійно лягла на попереднє місце. Нічого не змінилось у нерухомому обличчі, й це найбільше переконало Сема, що Фродо помер і від завдання звільнений.

— Прощавайте, мій пане, мій дорогий! — пробурмотів він. — Простіть свого Сема. Він повернеться на це місце, коли все зробить… якщо зможе. І тоді вже ніколи не покине вас. Спіть спокійно до мого повернення; і хай ніяка лиха істота не підступить до вас! І якщо Володарка Лорієну мене чує і виконає моє бажання, то я прошу лише одного: повернутися до вас. Прощавайте!

І тоді він схилив голову і надягнув ланцюжок собі на шию, і відразу ж тягар Персня пригнув його до землі, так мовби на нього повісили великий камінь. Але потроху ніби зменшилася вага, чи то він наснажився новою силою, Сем підвів голову, а тоді з великим зусиллям став на ноги і виявив, що може йти і нести тягар. На якусь мить він вийняв Фіал і подивився на свого господаря, — світло тепер падало м'якими променями вечірньої зорі в літню ніч, і в цьому світлі обличчя Фродо знову стало чистим, блідим, але сповненим ельфійської краси, мов у того, хто давно пройшов крізь сутінки. І з гіркою втіхою від цього останнього погляду Сем відвернувся, сховав світильник і ступив у гуснучу темінь.

Далеко йти не довелося. Тунель залишився позаду; до Розколини — кілька сотень ярдів. Стежка була помітна в сутінках, глибока, століттями витоптувана борозна, що підіймалася вгору довгим жолобом серед скель. І жолоб швидко звужувався. Невдовзі Сем підійшов до широкого прогону з низькими східцями. Тепер орківська вежа нависла просто над ним, загрозливо чорна, й у ній горіло червоне око. Зараз Сем ховався в її темній тіні. Він піднявся на вершину сходів і нарешті опинився у Розколині.

— Я вже вирішив, — повторював він собі. Та насправді це було не так. Хоча він із усіх сил намагався все обдумати, однак те, що він робив, суперечило його натурі. — Чи я помилився? — бурмотів він. — А що я мав зробити?

Коли прямовисні скелі Розколини нависли над ним, перед тим як він вибрався на саму вершину, перед тим як глянув на стежку, що опускалася до Безіменного Краю, він обернувся. На мить застигнувши в нестерпному сумніві, він озирнувся. Він усе ще бачив, мов невеличку цятку в гуснучій пітьмі, вхід до тунелю; і подумав, що бачить чи здогадується, де лежить Фродо. Йому привиділося, що там щось блищить, а може, це йому здалося крізь сльози, коли він дивився на кам'янисте узвишшя, де обернулося на руїну все його життя.

— Якби тільки збулось одне моє бажання, одне бажання, — зітхнув він, — аби я повернувся до нього!

Тоді він нарешті обернувся обличчям до стежки і зробив кілька кроків: ступати ще ніколи не було так важко.

Лише кілька кроків; іще кілька кроків — і він зійде донизу й уже ніколи не побачить того узвишшя. І тут раптом він почув крики та голоси. Завмер каменем. Голоси орків. Позаду та попереду нього. Тупіт ніг і хрипкі викрики: орки піднімалися до Розколини з протилежного боку, з якогось виходу з вежі, мабуть. Тупіт ніг і крики позаду. Він повернувся. Червоні вогники, смолоскипи, замиготіли ген унизу, де орки виходили з тунелю. Нарешті полювання завершено. Червоне око вежі не сліпе. Його спіймали.

Тепер миготіння смолоскипів і брязкіт сталі були вже дуже близько. Ще хвилина — і вони опиняться вже на горі і знайдуть його. Він надто довго приймав рішення, а тепер усьому кінець. Як же йому втекти, врятувати себе чи Перстень? Перстень. Він не думав і не приймав ніякого рішення. Він просто витягнув ланцюжок і затиснув Перстень у долоні. Перші орки з'явились у Розколині просто перед ним. Він одягнув Перстень.

Світ змінився, і коротка мить часу здалася годиною задуми. Сем відразу помітив, що слух його загострився, а зір затуманився, але якось не так, як у лігві Шелоби. Усе довкола тепер було не темне, а розмите; він сам був у сірому імлистому світі, мов маленький чорний твердий камінь, і Перстень, відтягуючи його ліву руку, був наче кільце гарячого золота. Сем собі не здавався невидимим, а навпаки, жахливо й особливо помітним; і він знав, що Око шукає його.

Він чув, як тріскає камінь і шумить вода в далекій Морґульській Долині; і як глибоко під скелями булькоче нещасна Шелоба, заблукавши в якомусь завулку; і голоси в підземеллях вежі; і крики орків, котрі виходили з тунелю; й оглушливі, до реву у вухах, гуркіт ніг і галас орків попереду. Він притиснувся до скелі. А вони крокували далі, мов примарний загін, сірі спотворені постаті в тумані, тіні страху з блідим полум'ям у руках. І вони проходили повз нього. Він зіщулився, намагаючись утиснутись у якусь щілину і заховатися.

Сем прислухався. Орки з тунелю й ті, котрі простували в долину, помітили одні одних і тепер загукали та пришвидшили ходу. Він добре все чув і розумів, що вони говорили. Мабуть, Перстень давав йому розуміння мов — або просто розуміння, особливо слуг Саурона, його творця, тож коли Сем прислухався, він тлумачив собі все і розумів. Звісно, могутність Персня помітно зросла в тих місцях, де його викували; та одним він наділити не міг — сміливістю. Тепер Сем тільки і думав, де би сховатися, де би залягти, поки все стихне; й він занепокоєно прислухався. Звідки лунали голоси, він не знав, слова гупали просто у вухах.

— Егей! Ґорбагу! Що ти тут робиш? Уже досить із тебе війни?

— Виконую накази, ти, тюхтію. А ти що робиш, Шаґрате? Набридло ховатись у вежі? Подумуєш про війну?

— Слухайся наказів. Я головний на цьому перевалі. Тож будь увічливий. Маєш якесь доручення?

— Ні, ніякого.

— Гей! Улю-лю! — вереск перервав розмову командирів. Орки внизу раптом щось побачили. Усі побігли.

— Гей-го! Тут щось є! Лежить просто на дорозі. Шпигун, шпигун! Завили хрипкі ріжки, здійнявся гармидер.

Ураз Сем виринув зі свого лякливого настрою. Орки знайшли його господаря. Що вони з ним зроблять? Він чув такі розповіді про орків, від яких кров холонула в тілі. Цього він не допустить. Він скочив на ноги. Завдання й усі свої рішення він відкинув, а з ними — страх і сумніви. Тепер він знав, де є і де було його місце: біля його пана, хоча що він міг зробити, не було зрозуміло. Він побіг сходами вниз, назад до Фродо.

«Скільки їх там? — думав він. — Щонайменше тридцять-сорок із вежі та ще більше звідти, знизу, мабуть. Скількох я зможу вбити, поки мене спіймають? Якщо я вийму меча, вони відразу побачать його сяйво, і мене рано чи пізно схоплять. Цікаво, чи складуть про мене пісню? Як Сем поліг на Високому Перевалі, поклавши курган трупів біля свого господаря? Ні, жодних пісень. Певно, що ні, бо Перстень знайдуть, і не буде вже пісень. Але тут я вже не можу нічого вдіяти. Моє місце — біля пана Фродо. Вони мусять це зрозуміти: Елронд і Рада, і великі володарі та володарки з усією їхньою мудрістю. Усі їхні задуми провалилися. Я не можу бути їхнім Персненосцем. Без Фродо не можу».

Та орків уже не було видно. Він не мав часу роздумувати про себе, та зараз усвідомив, що дуже втомлений, змучений до виснаження: ноги відмовлялися його слухатися. Він плентався надто повільно. Стежка видавалася вкрай довгою. Куди ж вони всі поділися в цій імлі?

Ось вони знову з'явилися! Та вже досить далеко попереду. Стовпилися довкола чогось, що лежить на землі; кілька інших металося довкола, мов гончаки по сліду. Він спробував рвонути вперед.

— Ну ж бо, Семе, — сказав він, — бо знову запізнишся! — Він розщіпив піхви. За мить він вийме меча, і тоді…

Здійнявся дикий гармидер, орки улюлюлюкали та реготали, піднімаючи щось із землі.

— Гей-го! Гей-я-го!

Потім голос крикнув:

— Тепер ходімо! Короткою дорогою. Назад до Нижніх воріт. Сьогодні вона не мала би нам завадити.

Ціла ватага орків зрушила з місця. Четверо середніх несли на плечах тіло.

— Гей-го!

Вони забрали тіло Фродо. Уже пішли. Він не міг їх наздогнати. Але вперто просувався вперед. Орки добралися до тунелю й уже заходили в нього. Ті, котрі несли тягар, пішли перші, решта штовхалася слідом. Сем сунув віддалік. Він витяг меча, блакитний спалах у тремтячій руці, та вони не помітили цього. Коли Сем підбіг, задихавшись, останні орки вже зникли в чорній дірі.

На якусь мить він зупинився, переводячи подих. Потім провів рукавом по обличчю, витираючи пил, і піт, і сльози.

— Покидьки кляті, — видихнув він і пірнув за ними в темряву.

У тунелі йому вже не здавалося надто темно, радше було так, ніби з імли він потрапив у густий туман. Утома його зростала, та водночас усе більше міцніла воля. Йому здалося, що попереду він розрізняє світло смолоскипів, але як він не пнувся, наздогнати їх не міг. Орки швидко пересуваються тунелями, а цей вони знають дуже добре; бо, незважаючи навіть на Шелобу, їм доводилося часто ходити ним як найкоротшим шляхом із Мертвого Міста за горами. У які прадавні часи було вирито основний тунель і велику круглу яму, де століття тому оселилася Шелоба, того вони не знали; та самі вони прокопали багато бічних ходів, аби обминати лігво, сновигаючи туди-сюди у справах їхніх господарів. Сьогодні вони не збиралися заходити далеко вглиб, а радше квапилися знайти бічний хід, що вивів би їх до сторожової вежі на скелі. Більшість із них була весела, втішена знахідкою, і на бігу вони базікали та галасували за своїм звичаєм. Сем чув гамір їхніх хрипких голосів, різких у мертвому повітрі, і з-поміж інших він вирізняв два, виразніші та ближчі до нього. Командири обох загонів, здається, йшли останні, сперечаючись по дорозі.

— Чи не припинила би твоя потолоч репетувати, Шаґрате? — бурчав один. — Ще нам Шелоби бракувало.

— Заспокойся, Ґорбаґу! Твої галасують іще більше, — сказав інший. — Нехай хлопці розважаться! Думаю, зараз нам не варто боятися Шелоби. Здається, вона всілася на цвях, і ми не будемо плакати через це. Хіба не бачив? Мокрий слід аж до її клятої нори. Як зупинили її раз, зупинять іще сто разів. То нехай посміються. І нам нарешті пощасхило: знайшли те, що шукають у Луґбурці.

— Шукають у Луґбурці? А що це таке, ти як думаєш? Схоже на ельфа, хоча для ельфа замале. Яка небезпека від такої істоти?

— Не знаю, побачимо.

— Ого! То вони не сказали тобі всього? Ніколи нам не кажуть того, що самі знають, правда? Навіть половини не кажуть. Але вони можуть помилятися, навіть ті, що нагорі.

— Шш, Ґорбаґу! — Голос Шаґрата стишився так, що навіть неймовірно загострений слух Сема ледве вловлював слова. — Можуть, але в них усюди очі та вуха, навіть серед моїх, хочеш того чи ні. Та немає сумніву, що вони чимось стурбовані. Назґули стурбовані, ти сам кажеш; і Луґбурц — також. Щось від них ледве не вислизнуло.

— Ледве, кажеш! — вигукнув Ґорбаґ.

— Добре, поговоримо про це пізніше. Коли дійдемо до Нижніх воріт. Там є місце, де можна буде погомоніти, поки хлопці переходитимуть.

Невдовзі Сем помітив, що смолоскипи зникли. Зачувся грюкіт, а коли Сем підбіг — глухий удар. Як він здогадався, орки звернули і ввійшли в той самий отвір, куди не змогли вони з Фродо. Отвір і далі був заблокований.

Здавалося, що шлях перегороджує велика брила, та орки якось пройшли, бо він чув їхні голоси по той бік. Вони і далі бігли, вглиб гори, назад до вежі. Сем був у розпачі. Вони відносять тіло його пана з якоюсь страшною метою, а він не може пройти. Він натискав на брилу, він кидався на неї всім тілом, але вона не піддавалась. І тоді зовсім поруч, чи так йому здалося, він знову почув голоси двох командирів. На мить він завмер, прислухаючись: може, раптом довідається щось корисне. Може, Ґорбаґ, який сам, здається, з Мінас-Морґула, вийде, і тоді Сем прослизне всередину.

— Ні, не знаю, — сказав голос Ґорбаґа. — Зазвичай новини долітають швидше за птахів. Але як це робиться, я не цікавився. Так безпечніше. Бр-р! Від цих назґулів у мене мурашки по спині. Як подивляться, то немов шкіру з тебе здирають і ти мерзнеш сам у темряві. А Він їх любить; нині вони Його улюбленці, то й даремно скаржитися. Знаєш, то не забавка — служити зараз у місті.

— Спробував би ти пожити тут, у товаристві зі Шелобою, — сказав Шаґрат.

— Найкраще би десь подалі від них усіх. Але зараз війна, — коли скінчиться, то, може, і легше стане.

— Кажуть, на війні все добре.

— Та кажуть, — буркнув Ґорбаг. — Але побачимо. Принаймні, якщо все буде гаразд, то стане просторіше. Як ти казав? Якщо вдасться, ми з тобою вислизнемо й оселимося собі десь із кількома надійними хлопцями, десь, де багато доброї та легкої здобичі й нема великого начальства.

— Ах! — зітхнув Шаграт. — Як за старих часів.

— Так, — погодився Ґорбаґ. — Але не сподівайся на це. Щось мене непокоїть. Як я вже казав, Велике Начальство, — голос його стишився майже до шепоту, — так, навіть Найбільший, може помилятися. Щось ледве не вислизнуло, кажеш? А я кажу, таки вислизнуло. Нам треба стерегтися. Завжди бідним урукам усе розгрібати, а подяка за це маленька. І не забувай: вороги не люблять нас так само, як і Його, і якщо візьмуть гору над ним, то і нам кінець. Краще скажи, коли тобі дали наказ?

— Десь годину тому, якраз перед тим, як ти нас побачив. Надійшла вказівка: «Назґул занепокоєний. На Сходах можливі шпигуни. Подвоїти пильність. Патруль до Сходів». Я вирушив одразу.

— Погані справи, — сказав Ґорбаґ. — Ось дивися: наша Мовчазна Варта занепокоїлася ще перед двома днями, наскільки мені відомо. Та наступного дня мій патруль нікуди не висилали, і до Луґбурца рапорт не передали: мабуть, тому що Великий Сигнал пішов угору і Верховний Назґул вирушив на війну, отаке. І тоді вони якийсь час не могли привернути увагу Луґбурца, так мені сказали.

— Мабуть, Око було зайняте іншим, — сказав Шаґрат. — Кажуть, на заході відбувається щось значне.

— Усі це знають, — буркнув Ґорбаґ. — А тим часом вороги вибралися на самі Сходи. Ви чим займалися? Ви ж маєте вартувати, хіба ні, навіть без наказу? Ви для чого?

— Ну, годі! Не берися мене вчити. Ми не спали всю ніч. Ми знали, що там відбувається щось дивне.

— Дуже дивне!

— Так, дуже дивне: світло та крики. Шелоба вилізла. Мої хлопці бачили її з Пролазою.

— Пролаза? А це хто?

— Ти мав його бачити: такий худющий чорний тип, сам схожий на павука, а може, радше на заморену жабу. Він тут уже бував. З Луґбурца вийшов, давним-давно, і Згори нам було наказано пропустити його. Відтоді він раз чи два з'являвся на Сходах, але ми його не чіпали: у них із її Величністю якесь порозуміння. Гадаю, він неїстівний: вона би не зважала на накази Згори. Але гарна у вас сторожа в долині: він був тут за день до того гармидеру. Ми помітили його вчора ввечері. Мої хлопці повідомили, що її Величність розважається, і мене це не турбувало, поки не надійшов наказ. Я думав, що Пролаза приніс їй забавку чи, може, ви відіслали їй подарунок, якогось полоненого. Я в її розваги не втручаюся. Ніщо не втече від Шелоби, коли вона на ловах.

— Ніщо, кажеш! А ти не бачив, повз що ми пройшли? Кажу тобі, щось мене турбує. Що би то не видерлося на Сходи, та воно втекло. Воно прорізало павутиння і вибралося з нори. Тут є про що подумати!

— Ну, добре, але ж вона впіймала його врешті-решт, хіба ні?

— Впіймала? Впіймала кого? Цього малюка? Та якби він був один, вона давно б уже потягла його до своєї комори, і він був би зараз там. І якщо в Луґбурці його шукають, то ти мав би йти й упіймати його. Пощастило тобі. Та він не один.

Тут Сем почав слухати уважніше і притулив вухо до каменя.

— Хто розрізав тенета, якими вона його обмотала, Шаграте? Той самий, хто розітнув павутиння. Хіба ти не бачив? І хто встромив шпильку в її Величність? Думаю, той самий. І де ж він? Де він, Шаґрате?

Шаґрат не відповів.

— Ти поворуши мізками, якщо вони в тебе є. Тут нічого сміятися. Ще ніхто, ніхто ніколи не встромляв ніякої шпильки в Шелобу, ти це прекрасно знаєш. Сумувати не будемо; та подумай — десь тут поруч є хтось, небезпечніший за будь-якого заколотника, котрі забрідали сюди зі старих злих часів, із часів Великої Облоги. Щось таки вислизнуло.

— І що воно таке? — буркнув Шаґрат.

— За всіми ознаками, капітане Шаґрате, тут гуляє великий воїн, швидше за все — ельф, у будь-якому разі — з ельфійським мечем, а можливо, й зі сокирою; він гуляє і у твоєму районі, а ти ще його не зустрічав. Справді дуже дивно! — Ґорбаґ плюнув. Сем сумно посміхнувся, почувши такий опис самого себе.

— Ну, ти завжди все бачиш у похмурому світлі, — відповів Шаґрат. — Можеш тлумачити ознаки, як хочеш, але все можна пояснити по-іншому. Принаймні я поставив вартових на кожному кроці й займатимуся справами по черзі. Спочатку гляну на малюка, котрого ми спіймали, а тоді почну перейматися ще чимось.

— Боюся, ти мало що знайдеш у нього, — сказав Ґорбаґ. — Він може не мати жодного стосунку до всієї справи. Принаймні здоровань із гострим мечем не дуже його цінував — просто лишив, де той лежав: типова ельфійська манера.

— Побачимо. А тепер ходімо! Наговорилися. Зараз оглянемо цього бранця.

— Що будеш робити з ним? Не забувай: я перший помітив його. Якщо буде якась забава, то я зі своїми хлопцями приєднуюся.

— Годі тобі, — гарикнув Шаґрат, — у мене свої накази. І якщо порушимо їх, то заплатимо життям. Кожен чужинець, затриманий сторожею, має сидіти у вежі. Бранця слід обібрати. Детальний опис усіх предметів, одягу, зброї, листів, перснів чи інших дрібниць слід відсилати до Луґбурца й тільки до Луґбурца. І бранця слід тримати у безпеці та неторканим, під страхом смерті кожного з вартових, аж поки по нього не пришле або сам не прийде Він. Усе досить просто, і саме це я збираюся зробити.

— Обібрати, еге ж? Що, зуби, нігті, волосся — також?

— Ні, не це. Він для Луґбурца, кажу ж тобі. Його потребують цілого та здорового.

— Зробити це буде нелегко, — розсміявся Ґорбаґ. — Тепер він лише падло. Що Луґбурц буде з ним робити, важко здогадатися. Може, й у казан піде.

— Дурень, — гаркнув Шаґрат. — Спочатку говорив розумно, але ж ти не знаєш стільки всього того, що відомо більшості. Сам утрапиш до казана чи до Шелоби, якщо не будеш обережніший. Падло! Це все, що тобі відомо про її Величність? Коли вона обплітає тенетами, значить, вона полює за м'ясом. Вона не їсть мертвеччини і не п'є холодної крові. Цей малюк не мертвий!

Сем похитнувся, схопившись за камінь. Він відчув, як увесь темний світ перевернувся догори дном. Такий великий був його шок, що він мало не зомлів, але навіть коли намагався не втратити свідомість, десь із глибини виринув коментар: «Дурень ти, він не мертвий, і твоє серце про це знало. Не довіряй своїй голові, Семвайзе, — це не найкраща твоя частина. Біда з тобою, що ти від самого початку не мав надії. А що робити тепер?» Наразі нічого, лише тулитися до нерухомого каменя і слухати, слухати мерзенні орківські голоси.

— Авжеж! — продовжував Шаґрат. — У неї багато отрут. Коли вона на полюванні, то просто коле всіх у шию, і вони стають м'які, наче риба без кісток, і тоді вона робить з ними, що хоче. Пам'ятаєш старого Уфтака? Він зник на багато днів. Потім ми знайшли його в кутку: він був підвішений, але при повній свідомості й очима світив. Ми так насміялися! Вона, мабуть, про нього забула, та ми його не рухали, — не варто втручатись у її справи. А цей покидьок, він прочуняє, через кілька годин; трохи почуватиметься слабеньким, але потім із ним буде все гаразд. Чи було би, якби Луґбурц лишив його у спокої. І звісно, він буде дивуватися, де ж це він і що з ним було.

— І що з ним буде, — засміявся Ґорбаґ. — Ми принаймні зможемо розповісти йому кілька історій. Не думаю, що він уже бував у милому Луґбурці, тож йому закортить довідатися, на що сподіватися. Забава буде веселішою, ніж я думав. Ходімо!

— Не буде ніяких забав, кажу тобі. Він має бути у безпеці, або ми всі мертві.

— Ну, добре! Але я на твоєму місці ловив би того великого, перш ніж доповідати Луґбурцу. Не дуже гарно буде, коли розкажеш, що спіймав кошеня, а кота проґавив.

Голоси почали віддалятися. Сем чув, як затихав тупіт ніг. Він приходив до тями від шоку, і тепер його охопила дика лють.

— Я все зіпсував! — крикнув він. — Я так і знав. Тепер він у них, у тих гаспидів! Покидьки! Ніколи не залишай свого пана, ніколи, ніколи — таке було моє непорушне правило. І я чув це серцем. Чи проститься мені?! Тепер я мушу до нього повернутись. Але як, як?!

Він знову вийняв меча і постукав руків'ям по каменю, але твердь лише глухо застугоніла. Зате меч запалав так яскраво, що тепер Сем міг трохи побачити. Він здивовано помітив, що велика брила мала форму важких дверей, майже вдвічі вищих за нього. Угорі між дверима та низькою аркою отвору була темна щілина. Напевно, двері мали зупиняти Шелобу, замкнуті з протилежного боку якимось засувом, недосяжним для її підступів. Зібравши останні сили, Сем підстрибнув і схопився за верхній край, підтягнувся і перевалився на другий бік; а тоді шалено побіг, із палаючим мечем у руці, за ріг і вгору крученим тунелем.

Новина про те, що господар його живий, подвигнула його на останнє зусилля, й він забув думати про втому. Сем нічого не бачив попереду, бо цей новий прохід безперестанку завертав і загинався; та йому здалося, що він наздоганяє двох орків: їхні голоси знову наближалися. Тепер вони були вже зовсім близько.

— Саме це я і зроблю, — сердито говорив Шаґрат. — Посаджу його на сам верх.

— Навіщо? — бурчав Ґорбаґ. — У тебе що, немає темниць унизу?

— Його треба стерегти, кажу тобі, — відповів Шаґрат. — Розумієш? Він дуже цінний. Я не довіряю ні своїм хлопцям, ані твоїм; і тобі — також, бо ти схиблений на забавах. Він піде туди, куди я захочу і куди тобі не добратися, якщо не будеш поводитися ввічливо. На сам верх, побачиш. Там він буде у безпеці.

— Справді? — мовив Сем. — Ви забули про великого воїна-ельфа, котрий гуляє поблизу!

З цими словами він завернув за останній ріг і раптом виявив, що через якісь хитрощі тунелю чи слух, загострений Перснем, він помилився з відстанню.

Постаті двох орків були ще далеко. Тепер він їх бачив, чорні та присадкуваті на тлі червоного сяйва. Коридор нарешті повів прямо й угору; в кінці були великі двері, розчинені навстіж, які, мабуть, вели до нижніх залів під високим рогом вежі. Орки з тягарем уже ввійшли досередини. Ґорбаґ і Шаґрат підходили до воріт.

Сем почув грубий спів, ревіння рогів і гудіння гонгів, огидний гармидер. Ґорбаґ і Шаґрат уже ступали на поріг.

Сем закричав і оголив Жало, та його тихий голос потонув у галасі. Ніхто його не помітив.

Великі двері загриміли. Бум-м! Металеві засуви брязнули зісередини. Ворота зачинили. Сем кинувся на обкуті залізом стулки й упав, непритомний, на землю. Він лежав за воротами в темряві. Фродо був живий, але в полоні у Ворога.

ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ

КНИГА П'ЯТА

I. Мінас-Тіріт

Піпін визирнув із-під Ґандалфового плаща і не зрозумів, чи прокинувся він, чи і далі спить, усе ще в тому миготливому сні, що огорнув його від самого початку великої поїздки. Темний світ пролітав повз нього, і вітер голосно свистів у вухах. Піпін бачив лише зірки вгорі, а праворуч на півдні — гори, які безкраїми тінями височіли супроти неба. Напівсонний, він намагався збагнути, скільки часу та яку відстань вони проїхали, але пам'ять його була квола і непевна.

Спочатку шалена їзда без перепочинку, потім на світанні він бачив блідий проблиск золота, і вони прибули до мовчазного міста і великого порожнього будинку на пагорбі. І щойно встигли сховатися там, як угорі знову пролетіла крилата тінь, і налякані люди принишкли. Та Ґандалф лагідно заговорив до нього, і Піпін заснув у якомусь кутку, втомлений, але неспокійний, чуючи крізь сон, як заходили, виходили, як розмовляли люди, як Ґандалф давав розпорядження. А тоді знову і знову скакали в ніч. То була друга, ні — третя ніч, відколи він заглядав у Камінь. І з цим жахливим спогадом він цілком пробудився і затремтів, і шум вітру наповнили загрозливі голоси.

У небі зайнялося світло, спалах жовтого вогню за темними кряжами. Піпін зіщулився, на мить перелякавшись, гадаючи, в яку це жахливу країну везе його Ґандалф. Він протер очі й тоді побачив, що то місяць підіймається над східною пітьмою, тепер майже вповні. Отже, ніч лише почалась, і темна подорож триватиме ще довго. Він ворухнувся і заговорив.

— Де ми, Ґандалфе? — запитав він.

— У землі Ґондору, — відповів чарівник. — Усе ще в Анорієні. На якийсь час знову запала тиша. Тоді раптом:

— Що це! — вигукнув Піпін, хапаючись за плащ Ґандалфа. — Поглянь! Вогонь, червоний вогонь! Чи в цьому краї є дракони? Дивися, там іще один!

Замість відповіді Ґандалф голосно наказав своєму коню:

— Уперед, Тінеборе! Мусимо поспішати. Часу обмаль. Поглянь! Вогні Ґондору запалені і кличуть на допомогу. Війна спалахнула. Бачиш, он там полум'я на Амон-Діні, вогні на Ейленасі; й вони ширяться далі на захід: Нардол, Ерелас, Мін-Ріммон, Каленад і Галіфірієн на кордоні Рогану.

Але Тінебор сповільнив біг і пішов кроком, а тоді закинув голову й заіржав. І з темряви йому у відповідь долинуло іржання інших коней; тоді застугоніли копита, три вершники промайнули повз них, мов летючі привиди, і зникли на заході. Тоді Тінебор зібрався на силах і поскакав галопом, і ніч бурею мчала над ними.

Піпін знову задрімав і мало зважав на розповідь Ґандалфа про звичаї Ґондору та про те, як правитель Міста збудував сигнальні вогнища на вершинах довколишніх гір уздовж двох кордонів і тримав пости на цих точках, де свіжі коні завжди були готові нести його гінців до Рогану на півночі чи до Белфаласу на півдні.

— Давно вже не розпалювали північних вогнищ, — сказав він, — та й колись у Ґондорі вони не були потрібні, бо правителі мали Сім Каменів.

Піпін занепокоєно поворушився.

— Спи і нічого не бійся! — заспокоїв його Ґандалф. — Бо ти йдеш не до Мордору, як Фродо, а до Мінас-Тіріта, і там будеш у безпеці, наскільки це сьогодні можливо. Якщо Ґондор загине або Перстень відберуть, тоді й у Ширі не сховаєшся.

— Перестань мене втішати, — буркнув Піпін, але сон таки заволодів ним.

Останнє, що він запам'ятав, перш ніж провалився у глибокий сон, були відблиски білих вершин, які, мов плавучі острови, мерехтіли над хмарами, відбиваючи світло місяця на небосхилі. Він подумав, де зараз Фродо, чи вже в Мордорі, чи мертвий; і він не знав, що ген удалині Фродо дивився на той самий місяць, який сідав за Ґондором перед світанком дня.

Піпіна розбудив гомін голосів. Минули ще один день переховування та ніч подорожі. Розвиднювалося: знову настав студений світанок, і їх огорнув прохолодний сірий туман. Тінебор стояв, паруючи від поту, але голову тримав високо і не виявляв жодних ознак утоми. Його обступило багато високих чоловіків, загорнутих у плащі, а за ними в тумані проступав кам'яний мур. Здавався він напівзруйнованим, але ще не минула ніч, як уже було чути заклопотаний шум роботи: стукали молоти, цокали кельми, рипіли корби. Подекуди в тумані тьмяно горіли смолоскипи та ліхтарі. Ґандалф розмовляв із людьми, котрі заступили йому дорогу, і, прислухавшись, Піпін збагнув, що йшлося про нього.

— Так, справді, тебе ми знаємо, Мітрандіре, — сказав головний із них, — а ти знаєш паролі Семи Воріт і тому можеш проходити. Але ми не знаємо твого супутника. Хто він? Гном із північних гір? Нині ми не пропускаємо чужинців на нашу землю, хіба що озброєних витязів, на чию вірність і допомогу ми можемо розраховувати.

— Я ручуся за нього перед троном Денетора, — сказав Ґандалф. — А щодо мужності, то її не вимірюють зростом. Він пройшов через більше битв і випробувань, аніж ти, Інгольде, хоча ти й удвічі вищий за нього; і зараз він повертається зі штурму Ізенґарда, звідки ми привезли новини, і він страшенно втомлений, інакше я розбудив би його. Звуть його Переґрін, він дуже відважний чоловік.

— Чоловік? — із сумнівом перепитав Інґольд, решта почала сміятися.

— Чоловік! — вигукнув Піпін, нарешті пробудившись. — Чоловік! Зовсім ні! Я гобіт, а не чоловік, а відважний лише з необхідності. Не слухайте Ґандалфа!

— Такі слова до лиця доблесному лицареві, — сказав Інґольд. — Але хто такий гобіт?

— Дрібнолюдик, — відповів Ґандалф. — Ні, не той, про котрого говорилося, — додав він, помітивши подив в очах чоловіків. — Не той, але його родич.

— Так, а ще — супутник у поході, — додав Піпін. — І Боромир із вашого міста був з нами, й він урятував мене в північних снігах, а потім загинув, захищаючи мене від хмари ворогів.

— Заспокойся! — сказав Ґандалф. — Новину про це горе найперше слід принести батькові.

— Про це ми вже здогадалися, — відповів Інґольд, — тому що останнім часом були дивні знаки. Проїжджайте вже! Правитель Мінас-Тіріта захоче побачити того, хто несе останні новини про сина, людина він чи…

— Гобіт, — підказав Піпін. — Мало чим я здатен прислужитися вашому правителеві, та зроблю все, що зможу, в пам'ять про звитяжного Боромира.

— Щасти вам! — сказав Інґольд, і воїни розступилися, пропустивши Тінебора, і той пройшов крізь вузькі ворота в мурі.

— Потіш Денетора доброю порадою в тяжкий для нього та нас усіх час, Мітрандіре! — вигукнув Інґольд. — Але, кажуть, твої звістки завжди про горе й біду.

— Тому що я приходжу нечасто й тільки тоді, коли потрібна моя допомога, — відповів Ґандалф. — А щодо поради, то скажу вам таке: ви занадто пізно взялися за мури Пеленнору. Хоробрість ваша буде найкращим захистом проти навислої бурі — ось яка моя надія. Бо не тільки лихі новини приніс я. Відкладіть кельми і гостріть мечі!

— Роботу закінчимо до вечора, — сказав Інґольд. — Ця ділянка муру найменше відкрита для атаки, бо обернена до дружніх нам роганців. Про них ти нічого не чув? Чи відгукнуться вони на заклик, як думаєш?

— Так, прийдуть. Але вони вже витримали не одну битву у вашому тилу. Жодна дорога не є вже безпечною. Будьте уважні! Якби не Ґандалф Лиховісник, вам назустріч виїхало би вороже військо з Анорієну, а не Вершники Рогану. Та все ще може трапитися. Прощавайте і не дрімайте!

Ґандалф виїхав на широку рівнину за Раммас-Ехором. Так ґондорці назвали зовнішній мур, збудований із великими зусиллями після того, як на Ітілієн упала тінь їхнього Ворога. Мур простягався на десять чи й більше ліг від підніжжя гір і назад, оточуючи рівнину Пеленнору — прекрасні та родючі землі на пологих схилах і терасах, які спадали до заплав Андуїну. Найдалі від Великих Воріт Міста, на північному заході, мур був на відстані чотирьох ліг, і там, уздовж крутого берега, пролягав понад вузькою долиною вздовж ріки; і мур той був високий і міцний, бо в цьому місці, захищеним стінами насипом, проходила дорога від бродів і мостів Осґіліата через ворота з укріпленими вежами. Найближче мур проходив за лігу до Міста, і це було на південному сході. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою пагорби Емін-Арнену в Південному Ітілієні, круто повертав на захід, а мур нависав просто над берегом; і під ним знаходилися причали Гарлонду, куди прибували кораблі, які підіймалися з південних провінцій.

На міських околицях було багато родючих нив і фруктових садів, за садибами розташувалися стодоли та комори, кошари для овець і корівники; безліч струмків збігала по зеленій долині до Андуїну. Однак пастухів і землеробів тут було небагато, і більшість ґондорців мешкала в сімох колах Міста, в підгірних долинах Лоссарнаху або далі на південь у прекрасному Лебенніні з його п'ятьма бистрими річками. Там, між горами та морем, жили суворі люди. Їх вважали ґондорцями, однак кров їхня була мішана, і серед них траплялися низькорослі та смагляві, чиї предки походили зі забутого народу, що жив у тіні гір у Темні Роки ще до появи королів. А далі, у великій провінції Белфалас, у замку Дол-Амрот над Морем, мешкав родовитий князь Імрагіл, і люди його були високі та гордовиті, з очима кольору морської хвилі.

Ґандалф їхав мовчки. Тим часом небо світліло, й Піпін при-піднявся та озирнувся. Ліворуч лежало море імли, що гуснула до темряви на сході; праворуч здіймали верхівки гори, круто і раптово обриваючись на заході, так наче при створенні світу Ріка проклала собі шлях крізь велику перепону, вирізавши широку долину, що стала полем битв і розбрату на прийдешні часи. І там, де закінчувалися Білі Гори, Еред-Німрас, Піпін побачив, як і обіцяв Ґандалф, темну масу гори Міндоллуїн, фіолетові тіні в її високих ущелинах і крутий схил, що білів у вранішньому сонці. На великому уступі гори стояло Незламне Місто, і його сім кам'яних стін були такі могутні та стародавні, що здавалося, ніби їх не збудували, а витесали велети зі самих кісток землі.

Піпін захоплено дивився на стіни, які змінювали колір із сірого до білого, рожевіючи зі світанком; і раптом сонце піднялося над східною тінню і яскраво залило кам'яне лице Міста. І Піпін зойкнув, бо Вежа Ектеліону, що здіймалася над верхнім колом, перламутром засяяла на тлі неба, висока та прекрасна, а її шпиль заблищав, мов кришталевий; і на стінах ранковий вітер розвіяв білі знамена, і дзвінко заграли срібні сурми.

Отак, зі сходом сонця, Ґандалф із Переґріном під'їхали до Великих Воріт Мінас-Тіріта, і залізна брама розчинилася перед ними.

— Мітрандір! Мітрандір! — закричали ґондорці. — Тепер зрозуміло, що буря вже близько!

— Вона вже тут, — відповів Ґандалф. — Я прилетів на її крилах. Пропустіть мене! Я поспішаю до Денетора, доки він іще править. Що би не трапилось у майбутньому, колишньому Ґондору скоро кінець. Пропустіть!

І люди розступилися, скорившись владі його голосу, ні про що не розпитуючи, хоч усі здивовано видивлялися на гобіта, котрий сидів попереду, та на коня. Бо мешканці Міста дуже мало їздили верхи і на вулицях бачили коней не часто, лише під гінцями їхнього правителя. І люди казали:

— Це, очевидно, кінь із видатних табунів роганського короля. Мабуть, незабаром рогірими прийдуть нам на підмогу.

А Тінебор гордовито ступав по крутій і звивистій дорозі.

Мінас-Тіріт був розташований на сімох рівнях, кожен із яких врізався в гору, кожен був оточений стіною, а в кожній стіні були свої ворота. Але ворота не розташовувалися на одній лінії: Великі Ворота Міської Стіни виходили на схід, але наступні — на чверть кола на південь, треті — на північ, і так до самого верху; тому брукована дорога, що піднімалася до Цитаделі, повертала то в один бік, то у другий. І щоразу, перетинаючи лінію Великих Воріт, вона проходила крізь прорубаний у скелястому бескиді тунель, випнутий уперед гребінь якого розтинав усі рівні, крім першого. Постала в первісному творенні гір, довершена працею та вмінням давніх майстрів, із широкої площі за Воротами до найвищого рівня здіймалася височенна скеля, що стриміла на схід, мов гострий корабельний кіль. Угорі скелю оточувала зубчаста стіна, тож із неї, мов із палуби, можна було спостерігати за Воротами, які знаходилися на сімсот футів нижче. Вхід до Цитаделі, вирубаний у самій скелі, був також звернутий на схід; звідти до сьомих воріт збігав довгий прохід, освітлений ліхтарями. Саме ним можна було вийти до Верхнього Двору та Фонтанної Площі біля підніжжя Білої Вежі, стрункої та прекрасної, висотою п'ятдесят сажнів до шпилю, на якому знамено намісників майоріло на висоті сотні футів над рівниною.

То була справді неприступна цитадель, її не взяло би жодне військо, доки вона мала захисників; хіба би вороги піднялися з тилу кручами Міндоллуїну та перейшли вузькою перемичкою, що з'єднувала Місто з горою. Але цей відріг, що піднімався до рівня п'ятого кола, був добре укріплений великим валом на самому краю західного урвища; й у цьому мовчазному місці між горою та вежею у склепінчастих могилах спочивали королі та правителі минулих часів.

З усе більшим захопленням Піпін дивився на це величне кам'яне місто, більшого та гарнішого за яке він і вві сні не бачив; могутніше за Ізенґард і набагато красивіше. Однак насправді місто з року в рік занепадало, і мешканців у ньому було наполовину менше, ніж колись. На кожній вулиці траплялися великі будинки чи двори, на дверях яких і над арками були вирізьблені гарні літери дивних і стародавніх форм, — імена, подумав Піпін, великих людей і їхніх родин, які мешкали тут; але тепер усюди стояла тиша, нічиї кроки не дзвеніли на широких сходах, нічиї голоси не лунали у просторих залах, нічиї обличчя не визирали з дверей чи темних вікон…

Нарешті вони виїхали з тіні сьомих воріт, і тепле сонце, що сяяло за рікою, коли Фродо йшов лугами Ітілієну, горіло тут на гладких стінах, могутніх колонах і на крутій арці зі замковим каменем у вигляді коронованої голови. Ґандалф спішився, бо коней у Цитадель не пропускали, й Тінебор, вислухавши тихе слово господаря, дозволив себе відвести.

Вартові при воротах були одягнені в чорне, а їхні шоломи мали незвичну форму — високі, з довгими пластинами для захисту щік, прикрашені білими крилами чайок; але шоломи блищали сріблом, бо насправді були викувані з мітрилу — в давні часи колишньої величі. На чорних туніках було вигаптуване квітуче сніжно-біле дерево під срібною короною та променистими зірками. Такий був стрій нащадків Еленділа, і нині його носила тільки Варта Цитаделі перед Фонтанним Двором, де колись росло Біле Дерево.

Звістка про появу прибульців уже дійшла до сторожі, і їх відразу пропустили, мовчки, без питань. Ґандалф швидко перейшов викладений білими плитами двір. Посеред яскраво-зеленого лугу у промінні ранкового сонця іскрився гарний водограй; але там, схилившись над водоймою, стояло сухе дерево, і з голого та поламаного віття бризки водограю сумно скрапували назад у чисту воду.

Піпін глянув на дерево, поспішаючи за Ґандалфом. Воно йому здалося печальним, і він здивувався, навіщо залишили сухе дерево посеред доглянутого лугу.

Сім зір, каменів сім і одне біле древо.

Йому згадалися слова, які шепотів Ґандалф. І тут він опинився під дверима сяючої вежі і, тримаючись чарівника, проминув високих мовчазних прибрамних вартових і ввійшов під кам'яні склепіння, у прохолодну лунку напівтемряву.

Вони пішли довгим і порожнім коридором, і Ґандалф говорив Піпінові на ходу:

— Зважуй кожне слово, пане Переґріне! Зараз не час для гобітських балачок. Теоден — добродушний старий. Денетор — зовсім інший, гордий і проникливий, людина високого походження та великої влади, хоч і не зветься королем. Говорити він буде здебільшого з тобою і розпитуватиме чимало, оскільки ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Він дуже його любив, може, навіть занадто; мабуть, через те, що вони зовсім різні. Та, прикриваючись цією любов'ю, він спробує вивідати у тебе те, чого не зможе дізнатися від мене. Не говори зайвого і мовчи про завдання Фродо. Я поговорю про це з ним у належний час. І без потреби не згадуй про Араґорна.

— А чому? Що не гаразд із Бурлакою? — зашепотів Піпін. — Він сам збирався сюди, хіба ні? Та й він усе одно з'явиться тут.

— Можливо, можливо. Хоча, якщо з'явиться, то в такий спосіб, що ніхто не очікуватиме, навіть сам Денетор. Так навіть буде краще. У будь-якому разі нам не випадає сповіщати про його появу.

Ґандалф зупинився перед високими дверима з полірованої бронзи.

— Ось бачиш, пане Піпіне, зараз нема часу викладати тобі історію Ґондору; хоча було би краще, якби ти вивчив дещо, коли лазив по пташині гнізда та швендяв лісами Ширу. Але роби, як наказую! Подумай, чи мудро, принісши могутньому правителеві звістку про смерть його спадкоємця, водночас сповіщати про появу того, хто, якщо з'явиться, заявлятиме про право на королівський престол. Цього тобі досить?

— На престол? — здивувався Піпін.

— Так, — відповів Ґандалф. — Якщо ти досі спав, то розплющ очі! — І постукав у двері.

Двері відчинилися ніби самі собою. Піпін зазирнув у велику залу. Світло падало крізь високі вікна з обох боків із-за рядів колон, які підтримували стелю. Колони зі суцільного чорного мармуру вінчали вирізьблені фігури невідомих тварини та рослини, а високе склепіння з барвистими візерунками відсвічувало тьмяним золотом. Ані завіс, ані гобеленів, ніяких плетених чи дерев'яних речей не було в цій довгій урочистій залі; та між колонами застигло мовчазне товариство високих статуй із холодного каменю.

Піпінові вони нагадали тесані скелі Арґоната, і з трепетом подивився він на цю алею давно померлих королів. У глибині зали, на підвищенні з багатьох сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном у вигляді коронованого шолома; на стіні поза ним було вирізьблене та викладене зі самоцвітів квітуче дерево. Але трон був порожній. На широкій і високій нижній сходинці стояло крісло, чорне та без оздоб, і на ньому сидів, опустивши очі, старий чоловік. У руці він тримав білий ціпок із позолоченим навершям. Він не підвів погляду. Вони повільно підійшли і зупинилися за три кроки від крісла. Тоді Ґандалф сказав:

— Вітаю тебе, правителю й наміснику Мінас-Тіріта, Денеторе, сину Ектеліона! У цю темну годину я прийшов із порадою та звістками.

Тут старий підвів голову. Піпін побачив точене обличчя з гордими рисами кольору слонової кістки, орлиний ніс і глибоко посаджені темні очі; і згадав не Боромира, а радше Араґорна.

— Година і справді темна, — мовив старий, — і ти зазвичай приходиш у такі часи, Мітрандіре. Та хоч усі знаки віщують близький кінець Ґондору, темрява в моїй душі набагато більша за темряву над Ґондором. Мені доповіли, що ти привіз зі собою свідка загибелі мого сина. Чи він це?

— Це він, — відповів Ґандалф. — Один із двох. Другий — при Теодені Роганському і прибуде незабаром. Як бачиш, він дрібнолюдик, але у пророцтві йдеться не про нього.

— Однак він дрібнолюдик, — похмуро мовив Денетор, — і це слово мені мало подобається, відколи темне пророцтво розтривожило нашу раду і примусило мого сина вирушити в похід назустріч смерті. Мій Боромире! Ти потрібен нам зараз. Замість тебе мусив піти Фарамир.

— Він би пішов, — сказав Ґандалф. — Але не будь несправедливий у своєму горі! Боромир сам вирішив піти і не поступився би нікому. Він був владний муж і завжди досягав того, чого бажав. Я довго мандрував із ним і встиг його добре вивчити. Але ти згадав про його смерть. Тебе сповістили ще перед нашим приходом?

— Я отримав оце, — відповів Денетор і, відклавши ціпок, узяв із колін річ, на яку дивився. У двох руках він тримав половинки великого рога, розколеного посередині, — ріг дикого тура, оправлений сріблом.

— Це ріг, який завжди носив Боромир! — вигукнув Піпін.

— Правильно, — погодився Денетор. — А перед ним носив його я, як і всі найстарші сини в моєму роді з тих найдавніших часів перед падінням королів, коли Воронділ, батько Марділа, полював на білих буйволів Арава на рівнинах Руну. Тринадцять днів тому з північного пограниччя долинув тихий заклик цього рогу, й Ріка принесла мені його розколотим: він уже не заграє. — Старий замовк, і запала важка тиша.

Раптом він звернув темний погляд на Піпіна:

— Що ти скажеш на це, дрібнолюдику?

— Тринадцять… тринадцять днів, — запнувся Піпін. — Так, гадаю, так і було. Так, я стояв поруч, коли він засурмив. Але допомога не прийшла. Тільки ще більше орків.

— Отак, — сказав Денетор, пронизливо вдивляючись в обличчя Піпіна. — Ти був там? Розповідай про все! Чому не надійшла допомога? І як тобі вдалось урятуватись, а йому ні, такому могутньому витязеві лише з купкою орків супроти нього?

Піпін почервонів і забув про страх.

— Наймогутніший витязь може загинути від однієї стріли, — сказав він, — а Боромира пронизала не одна. Коли я востаннє його побачив, він опустився біля дерева і виривав із грудей чорноперу стрілу. Тут я знепритомнів і потрапив у полон. Після того я його не бачив і про нього не чув. Але я шаную пам'ять про нього, бо він був дуже хоробрий. Він загинув, рятуючи мого родича Меріадока та мене, коли нас підстерегли в лісі солдати Темного Володаря; і хоча він загинув і не визволив нас, моєї вдячності це не применшує.

І Піпін глянув просто в очі старому, бо в ньому раптом прокинулася гідність, уражена презирством і підозрою цього холодного голосу.

— Без сумніву, мало користі принесе служба гобіта, дрібнолюдика з північного Ширу, такому великому правителеві людей, однак, попри те, я пропоную свою службу як сплату мого боргу.

Відкинувши за спину сірий плащ, Піпін дістав свого меча і поклав його до ніг Денетора.

Бліда посмішка, мов блиск холодного сонця в зимовий день, промайнула обличчям старого; та він схилив голову і простягнув руку, відклавши уламки рогу.

— Дай мені свою зброю! — сказав він.

Піпін підняв меча і подав його руків'ям допереду.

— Звідки він у тебе? — запитав Денетор. — Багато, багато йому років. Кували це лезо, безперечно, наші майстри на півночі в сиву давнину.

— Він із курганів, що на кордонах моєї країни, — сказав Піпін. — Але нині там мешкають лише злі духи, і я би не хотів про них згадувати.

— Дивні речі розповідають про вас, — промовив Денетор, — і ще раз підтверджується, що не можна судити про людину… чи про дрібнолюдика за зовнішністю. Я приймаю твою службу. Бо тебе не залякати словами, і говориш ти чемно, хоча вимова твоя звучить незвично для нас, на півдні. І невдовзі нам потрібні будуть чемні та віддані люди, байдуже, якого зросту. Присягай мені на вірність!

— Візьми меч за руків'я, — підказав Ґандалф, — і повторюй за правителем, якщо вже прийняв таке рішення.

— Я вирішив, — ствердив Піпін.

Старий поклав меч собі на коліна, а Піпін узявся за руків'я і повільно повторював за Денетором:

— Цим присягаю на вірну службу Ґондору та правителю і намісникові землі, і обіцяю, за наказом його, мовчати чи говорити, діяти чи утримуватися від дій, іти і приходити, у біді чи в добробуті, в час миру чи війни, живим чи мертвим, від цієї хвилини аж доки мій володар або моя смерть не звільнить мене, або настане кінець світу. Так кажу я, Переґрін, син Паладіна, дрібнолюдик із Ширу.

— Слухаю і приймаю твою присягу я, Денетор, син Ектеліона, правитель Ґондору, намісник великого короля, і я не забуду її і не відмовлюся платити, як належить: любов'ю — за вірність, шаною — за мужність, помстою — за зраду.

Піпінові віддали меча, й він сховав його в піхви.

— А тепер, — сказав Денетор, — мій перший наказ: говори й нічого не приховуй! Розкажи все, як було, і згадай усе, що можеш, про Боромира, мого сина. Сідай і починай!

Він ударив у невеликий срібний гонг, що висів поряд із кріслом, і тут же вийшли слуги. Піпін зрозумів, що дотепер вони стояли сховані в нішах по обидва боки від дверей, коли ввійшли вони з Ґандалфом.

— Принесіть вино, частунок і крісла для гостей, — наказав Денетор, — і подбайте, щоб упродовж години нас не турбували. Це все, що я вам можу вділити, бо маю ще багато справ, — звернувся він до Ґандалфа. — Ваша справа, здавалося би, важливіша, однак не така невідкладна. Та, можливо, ми ще поговоримо надвечір.

— І раніше також, сподіваюся, — сказав Ґандалф. — Бо не для того я мчав сюди з Ізенґарда півтори сотні ліг зі швидкістю вітру, щоби привезти для тебе маленького воїна, хоч і дуже чемного. Для тебе не важливо, що Теоден переміг у великій битві, що Ізенґард повалений і що я зламав патерицю Сарумана?

— Новини важливі для мене. Та я вже знаю про ці події досить, аби протистояти загрозі зі Сходу.

Він звернув темні очі на Ґандалфа, і тепер Піпін помітив схожість двох старців і відчув напруження між ними, так наче від ока до ока була натягнута тліюча линва, здатна спалахнути вогнем.

Денетор був насправді більше схожий на чарівника, ніж Ґандалф, величніший, красивіший і могутніший, а також старіший. Та все ж якесь інше чуття, не зір, підказувало Піпінові, що сила Ґандалфа більша, мудрість — глибша, а велич його прихована. І він старший, набагато старший. «Наскільки старший?» — подумав Піпін, а потім здивувався, чому ніколи раніше про це не думав. Древлен щось розповідав про чарівників, але навіть тоді він не подумав про Ґандалфа як про одного з них. Хто такий Ґандалф? Коли та де прийшов він у цей світ і коли покине його? А тоді роздуми Піпіна обірвались, і він побачив, що Денетор із Ґандалфом далі дивляться один одному в очі, немов читаючи думки один одного. Першим відвів погляд Денетор.

— Так, — сказав він, — хоча, кажуть, Камені загинули, правителі Ґондору мають гостріший зір, аніж звичайні люди, і багато звісток доходить до них. А тепер сідайте!

Принесли крісло та невеличкий стілець, а також тацю зі срібним глеком, келихами та білими коржиками. Піпін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи так було насправді, чи це йому тільки здалося, що коли Денетор говорив про Камені, то на мить блимнув на нього поглядом?

— А тепер розповідай, мій підданцю, — напівглузливо посміхнувся Денетор. — Бо справді дорогі для мене слова того, хто товаришував із моїм сином.

Піпін назавжди запам'ятав цю годину в великій залі під пронизливим поглядом правителя Ґондору, котрий безупину ставив йому хитрі запитання; а поряд мовчки слухав Ґандалф і (як відчував Піпін) стримував наростання гніву та нетерплячість. Коли година минула і Денетор знов ударив у гонг, Піпін почувався виснаженим. «Мабуть, не далі як дев'ята, — подумав він, — я би з'їв зараз три сніданки».

— Проведіть шановного Мітрандіра до приготованих для нього покоїв, — наказав Денетор, — і його супутник, якщо забажає, також може залишитися з ним. А тепер нехай буде відомо, що він у мене на службі, й називається він Переґрін, син Паладіна, тож повідомте йому потрібні паролі. Також передайте капітанам, нехай чекають на мене тут, як мине третя година.

А ти, шановний Мітрандіре, приходь також, якщо захочеш. У будь-який час тебе пропустять до мене, крім коротких годин мого сну. Перестань гніватися на дурість старого і приходь мене розрадити!

— Дурість? — перепитав Ґандалф. — О ні, володарю, втратити розум для тебе рівносильне смерті. Ти навіть своїм горем умієш прикриватися. Думаєш, я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше за мене?

— Ну і добре, що зрозумів, — відповів Денетор. — Дурістю було б у складні часи через гординю нехтувати допомогою та порадою; але ти вділяєш такі дари лише згідно з твоїми власними задумами. Та правитель Ґондору не стане знаряддям для чужої мети, нехай і гідної. І нині для нього в усьому світі не існує мети, вищої за благо Ґондору; і правління Ґондором, Ґандалфе, в моїх руках, і тільки в моїх, аж доки не повернеться король.

— Доки не повернеться король? — перепитав Ґандалф. — Так, пане наміснику, твій обов'язок зберігати королівство до події, на яку тепер мало хто сподівається. І в цій справі ти отримаєш будь-яку допомогу, якої попросиш. Але я скажу отаке: я не правлю ні Ґондором, ані жодними іншими країнами, великими чи малими. Проте я турбуюся про все вартісне в цьому світі, чому загрожує небезпека. А щодо мене, то нехай навіть Ґондор загине, а свій обов'язок я виконаю, — якщо хоч щось переживе цю ніч, розквітне та принесе плоди у прийдешні часи. Бо я також намісник. Ти не знав цього?

І з цими словами він обернувся і вийшов із зали, а Піпін побіг за ним слідом.

Ідучи, Ґандалф жодного разу не глянув на Піпіна і не промовив ані слова. Їх провели від дверей зали через Фонтанний Двір у провулок між високими кам'яними будинками. Кілька разів завернувши, вони вийшли до будинку під стіною з північного боку Цитаделі неподалік від перемички. Широкі мармурові сходи вели на другий поверх, до гарної кімнати, світлої та просторої, з гарними парчевими завісами кольору золота. Меблів тут було небагато, лише невеликий столик, пара стільців і лава, по обидва боки — застелені ліжка в нішах, а біля них — глеки і тази для вмивання. Три високі вузькі вікна виходили на північ, на широкий закрут Андуїну, все ще в паволоці туману, та на Емін-Муїл і Раурос удалині. Піпін виліз на лаву і виглянув із-за кам'яного підвіконня.

— Ти сердишся на мене, Ґандалфе? — сказав він, коли їхній провідник вийшов і зачинив за собою двері. — Я дуже старався.

— Справді старався! — раптом розсміявся Ґандалф.

Він підійшов і, поклавши руку Піпінові на плече, виглянув у вікно. Піпін здивовано зазирнув йому в обличчя, бо сміявся Ґандалф весело та безпечно. Спершу йому здалося, що обличчя чарівника стурбоване і сумне, та коли він придивився, то побачив за цим велику радість — джерело таких веселощів, що якби вони вирвалися назовні, то розсміялося би ціле королівство.

— Так, ти справді старався, — сказав чарівник, — і сподіваюся, найближчим часом ти не потрапиш у таку скрутну ситуацію з двома жахливими дідуганами. Однак правитель Ґондору дізнався від тебе більше, ніж тобі здається, Піпіне. Ти не зміг приховати, що після Морії Загін вів Боромир, і що був серед вас хтось дуже знатний, хто йшов до Мінас-Тіріта, і що в нього уславлений меч. У Ґондорі пам'ятають легенди прадавніх часів, а Денетор, відколи Боромир пішов у похід, роздумував над змістом слів «Прокляття Ісілдура».

Він вирізняється серед людей нашого часу, Піпіне, і хоча не родом, але духом він усе ж із Вестернесу; те саме стосується його сина, Фарамира, при тому, що Боромир зовсім інший, хоч батько і любив його найдужче. Денетор бачить далеко. Якщо зосередить свою волю, може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Його важко обдурити, навіть намагатися небезпечно.

Пам'ятай про це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, як тобі таке прийшло на гадку чи, може, до серця. Але ти це гарно зробив. Я не перечив, бо не можна гасити благородні почуття холодним розумом. Ти розчулив його, а також, можна сказати, розважив. Принаймні тепер ти можеш вільно пересуватися Мінас-Тірітом — коли ти не на службі. Бо є ще зворотний бік справи. Ти його підданий, і він про це не забуде. Будь обережний!

Він замовкнув і зітхнув.

— Ну, гаразд, не варто гадати, що принесе завтрашній день. Бо принесе він напевне гірші новини, ніж сьогоднішній, і так триватиме ще довго. І я цьому ніяк не можу зарадити. Шахівницю розкладено, фігури пішли в рух. Одна з фігур цікавить мене особливо — це Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Думаю, в Місті його немає, та в мене не було часу дізнаватися. Мушу йти, Піпіне. Мушу піти на військову раду і довідатися про все, що можна. Та зараз хід Ворога, й він от-от кине у гру основні сили. Але пішаки гратимуть не меншу роль за інших, Переґріне, сину Паладіна, солдате Ґондору. Гостри свій меч!

Біля дверей Ґандалф обернувся.

— Я поспішаю, Піпіне, — сказав він. — Зроби для мене послугу. Якщо ти не дуже втомився. Але все одно: піди провідай Тінебора, подивися, як його примістили. Ці люди добре ставляться до тварин, бо добрі та мудрі, але не мають навичок догляду за кіньми.

Ґандалф пішов; саме в ту мить на цитадельній вежі вдарив дзвін. Пролунали три чисті срібні удари, і дзвін замовк: була третя година після сходу сонця.

Невдовзі Піпін зійшов по сходах і визирнув на вулицю. Сяяло тепле яскраве сонце, вежі та будинки відкидали чіткі тіні на захід. Високо у блакитне небо здіймав білий шолом і сніжний плащ Міндоллуїн. Озброєні люди проходили вулицями Міста, мабуть, відбувалася зміна варти.

— По-нашому зараз дев'ята ранку, — сказав Піпін уголос сам до себе. — Саме час для доброго сніданку біля відчиненого вікна, на весняному сонечку. І так кортить поснідати! Вони тут узагалі снідають, чи той час уже минув? А коли обідають? І де?

Тут він звернув увагу на чоловіка в чорно-білому вбранні, котрий ішов вузькою вуличкою від Цитаделі йому назустріч. Піпін почувався самотньо і тому вирішив заговорити до чоловіка, коли той проходитиме поруч; але потреби такої не було, бо чоловік сам підійшов до нього.

— Ти — дрібнолюдик Переґрін? — запитав він. — Мене повідомили, що ти присягнув на вірність правителеві та Ґондору. Ласкаво просимо! — Він подав руку, й Піпін потиснув її. — Мене звати Береґонд, син Беренора. Сьогодні вранці я вільний від варти, і мене послали повідомити тобі паролі та розповісти про все, про що тобі можна й цікаво знати. А я натомість довідаюся щось про тебе. Ми ніколи раніше не бачили дрібнолюдиків, бо навіть якщо і доходили до нас чутки, то наші легенди про них усе одно не розповідають. До того ж, ти друг Мітрандіра. Добре знаєш його?

— Та ніби добре, — сказав Піпін. — Усе своє коротке життя я знав про нього, а останнім часом багато мандрував із ним. Але в цій книзі є що читати, а я, мабуть, перегорнув лише сторінку-дві. Однак мало хто знайомий із ним краще. З нашого Загону, мабуть, лише Араґорн добре знав його.

— Араґорн? — перепитав Береґонд. — А хто це?

— Ну… — затнувся Піпін, — чоловік, котрий мандрував із нами. Думаю, він зараз у Рогані.

— Бачу, ти також бував у Рогані. І про цей край я би хотів тебе порозпитувати; наша остання надія тепер — на роганців. Але я забуваю про своє доручення — найперше відповісти на твої запитання. Що тебе цікавить, пане Переґріне?

— Ну, наважуся сказати, маю одне доволі пекуче питання… Ну, як щодо сніданку абощо? Тобто коли у вас тут сідають до столу, і де ваша їдальня, якщо така у вас є? Чи, може, шинок? Дорогою я не помітив жодного, хоча тішив себе думкою, що ковтну пивця, щойно ми доберемося до міста мудрих і люб'язних ґондорців.

Береґонд серйозно подивився на гобіта:

— Старий служака, розумію. Кажуть, солдат у поході тільки і думає, де поїсть-поп'є наступного разу; хоча сам я в мандри не ходив. Отже, ти сьогодні ще нічого не їв?

— Ну, з увічливості можна сказати, що їв. Але тільки келих вина й один білий коржик, ну, два, з милості вашого правителя; та за це він цілу годину закидав мене питаннями, а від такої роботи зголоднієш.

Береґонд засміявся:

— У нас кажуть: маленькі за столом — великі герої. Але ти вгамував голод, як і всі в Цитаделі, та ще й із більшими почестями. Ми у фортеці та сторожовій вежі, й зараз у нас воєнний стан. Ми встаємо вдосвіта, перекушуємо на світанні й заступаємо на варту. Але не впадай у розпач! — Він знову засміявся, помітивши Піпінову розгубленість. — Тим, у кого складні обов'язки, видають додаткову порцію на обід. А потім у нас полуденок — це вже коли обов'язки дозволять; а на заході сонця збираємося на вечерю, ну, і розважаємося, як вдасться. Ходімо! Трохи пройдемося, а потім пошукаємо якихось харчів і поїмо на парапеті, помилуємося гарним ранком!

— Хвилиночку! — червоніючи, сказав Піпін. — Пожадливість, або голод, із твого дозволу, зовсім вибив мені дещо з голови. Ґандалф, по-вашому — Мітрандір, просив мене провідати його коня Тінебора, великого скакуна Рогану, як мені сказали, улюбленця короля, хоча той подарував коня Мітрандірові за його службу. Мені здається, новий господар любить коня більше, ніж багатьох людей, і якщо його добра воля має якусь вагу для Ґондору, ви поставитеся до Тінебора з великою повагою — якщо можливо, з більшою прихильністю, ніж до цього гобіта.

— До гобіта? — перепитав Береґонд.

— Ми себе так називаємо, — пояснив Піпін.

— Радий це чути, бо тепер я знатиму, що чужинецький акцент не псує гарної мови, а гобіти — красномовний народ. Ну, ходімо! Познайомиш мене з цим прекрасним конем. Я люблю тварин, хоча ми рідко бачимо їх у цьому кам'яному місті: мої пращури жили в гірських долинах, а перед тим — в Ітілієні. Але не бійся! Ми ненадовго, простий візит увічливості, а звідти — відразу до комори.

Піпін пересвідчився, що про Тінебора подбали добре. У шостому колі, під стінами Цитаделі, були прекрасні конюшні для кількох скакунів, а поруч мешкали гінці правителя, завжди готові виїхати за терміновим дорученням Денетора чи його капітанів. Але тепер усі гінці роз'їхалися.

Коли Піпін зайшов до стайні, Тінебор заіржав і повернув голову.

— Доброго ранку! — сказав Піпін. — Ґандалф прийде, як тільки звільниться. Він дуже зайнятий, але шле тобі вітання, а я прийшов перевірити, чи в тебе все гаразд і чи добре відпочивається після важкої дороги.

Тінебор трусонув головою і тупнув копитом. Але дозволив Береґондові погладити себе по голові та по крутих боках.

— Здається, він поривається до перегонів, а не щойно повернувся з далекої дороги, — сказав Береґонд. — Який він сильний і гордий! А де його збруя? Напевно, вона розкішна та красива.

— Нема такої розкішної та красивої збруї, щоби йому пасувала, — відповів Піпін. — Та і не потрібна вона йому. Якщо погодиться тебе нести, то понесе, а як ні — ну, то ніякі вудила, вуздечки, нагайки чи шпори не приборкають його. Бувай, Тінеборе! Трохи потерпи. Скоро в бій!

Тінебор закинув голову і заіржав так, що конюшня задрижала, і вони затулили вуха. Перевіривши, чи повні ясла, пішли.

— А тепер до-наших ясел, — сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі, до дверей із північного боку великої вежі.

Довгими холодними сходами вони спустилися до підвалу, освітленого ліхтарями. По обидва боки йшли дверцята, й одні були відчинені.

— Це комора нашої варти, — пояснив Береґонд. — Вітання, Тарґоне! — гукнув він у дверцята. — Ще рано, але тут зі мною новенький, котрого правитель узяв на службу. Він приїхав іздалеку і зголоднів, а сьогодні вранці тяжко працював. Пригости нас чимось!

Їм видали хліб, масло, твердий сир і яблука — зі зимових запасів, зів'ялі, але незіпсовані та солодкі, — а також шкіряну флягу зі свіжим пивом, дерев'яні миски та горнята. Усе це вони поскладали у плетений кошик і вибралися нагору до сонця; Береґонд вивів Піпіна до східного виступу парапету, де під бійницею стояла кам'яна лава. Звідти було видно залиту ранковим світлом далечінь.

Вони їли, пили та розмовляли про Ґондор і місцеві звичаї, про Шир та інші дивовижні краї, яких набачився Піпін. Вони говорили, а Береґонд спостерігав за гобітом із усе більшим захопленням, дивлячись, як той гойдав коротенькими ніжками, сидячи на лаві, або ставав навшпиньки, щоби виглянути з-за парапету на простори внизу.

— Не буду від тебе приховувати, пане Переґріне, — сказав Береґонд, — що в наших очах ти — як дитина, хлопчик років дев'яти, однак ти пережив такі небезпеки і бачив такі дива, якими міг би похвалитися мало хто з наших сивобородих. Я думав, що це примха нашого правителя — взяти собі пажа, котрі, кажуть, були в королів давнини. Але тепер бачу, що це не так, тож вибачай мою дурість.

— Вибачаю, — відповів Піпін. — Хоча ти не дуже помиляєшся. За мірками мого народу, я лише трохи старший за хлопчика і мені ще чотири роки до «дорослішання», як кажуть у нас у Ширі. Але не турбуйся про мене. Краще поясни мені, що у вас тут і де.

Сонце вже піднялося високо, туман у долині розтанув. Останні клапті білими хмарками пропливали у вишині, й на поривистому східному вітрі тріпотіли прапорці та білі знамена Цитаделі. Далеко внизу, за п'ять ліг і далі, доки сягало око, сіріла та блищала Велика Ріка, випливаючи з північного заходу і вигинаючись широкою дугою на південний захід, а далі гублячись у світлому серпанку, за яким, через п'ятдесят ліг, лежало Море.

Весь Пеленнор лежав перед Піпіном як на долоні: вдалині темніли садиби та низькі мури, комори та кошари, але ніде не було видно корів чи інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і стежок, на яких був великий рух: до Великих Воріт тягнулися вервечки возів. Час від часу під'їжджали вершники, спішувалися біля воріт і поспішали до Міста. Але більшість возів виїжджала з Міста на головний тракт, шо вів на південь, а тоді, втікаючи від закруту Ріки, зникав із очей біля підніжжя гір. Тракт був широкий і добре вимощений, зі східного краю проходила зелена доріжка для коней, захищена муром. Стежкою в одному та другому напрямку мчали вершники, а весь тракт, здавалося, був запруджений возами, які рухалися на південь. Але придивившись, Піпін зрозумів, що рух на тракті був упорядкований: вози котилися трьома потоками: в першому — швидші кінні вози, у другому, повільнішому, воли тягнули великі кольорові фургони, а вздовж західного узбіччя стомлено тяглися люди, самі впряжені в менші візки.

— Це дорога в долини Тумладену та Лоссарнаху, потім до гірських селищ і далі до Лебенніну, — сказав Береґонд. — Це останні обози, з якими відходять старі, діти й жінки. До полудня шлях мусить бути звільнений на лігу від Воріт — такий наказ. Сумна необхідність. — Він зітхнув. — Не всі, хто тепер розлучається, зустрінуться знов. У цьому місті завжди було мало дітей, а тепер їх узагалі нема — хіба що кілька хлопчаків, котрих і силоміць не вивезти, і для них тут, можливо, знайдеться якась справа, — мій син серед них.

Знову запанувала мовчанка. Піпін занепокоєно глянув на схід, немов побоюючись, що будь-якої хвилини на поля можуть висипати тисячі орків.

— Що там таке? — запитав він, показуючи на середину широкого закруту Андуїну. — Місто якесь чи що?

— Було місто, столиця Ґондору, а Мінас-Тіріт тоді був просто фортецею. Це руїни Осґіліата, який колись лежав по обидва боки Андуїну. Давним-давно наші вороги захопили його і спалили. Щоправда, ми відвоювали його у дні молодості Денетора — не для поселення, тільки поставили там заставу й відбудували міст, аби переправляти війська. Але тоді з'явилися Люті Вершники з Мінас-Морґула.

— Чорні Вершники? — перепитав Піпін, широко розплющивши очі, — в них прокинувся давній страх.

— Так, вони були чорні, — кивнув Береґонд, — і бачу, ти про них щось знаєш, хоч і не згадував у своїх розповідях.

— Знаю, — тихо сказав Піпін, — але зараз про них розповідати не буду, так близько, близько від…

Він затнувся й подивився на Ріку, і йому здалося, що він бачить лише безкраю та грізну тінь. Можливо, то маячіли над виднокраєм гори, зубчасті хребти яких розмили двадцять ліг імлистого повітря, а може, просто хмара, за якою зібрався ще глибший морок. Але поки він дивився, йому здалося, що цей морок розростається та гусне, поволі-поволі поглинаючи сонячний простір.

— Так близько від Мордору? — спокійно закінчив Береґонд. — Так, він он там. Ми рідко коли називаємо його, та постійно живем у його тіні, — інколи вона слабне та віддаляється, інколи — насувається і темнішає. Тепер вона розростається та гусне, і з нею зростають наші неспокій і страх. А Люті Вершники менш як рік тому відвоювали у нас переправу, і там полягло багато наших кращих людей. Відкинути ворога зі західного берега нарешті вдалося Боромирові, й ми і досі утримуємо цю половину Осґіліата. Поки що. Але тепер ми чекаємо нового удару. Мабуть, із нього і почнеться війна.

— А коли? — спитав Піпін. — Як ти гадаєш? Учора вночі я бачив сигнальні вогні та гінців, і Ґандалф сказав: це знак, що війна почалася. Він страшенно поспішав. А тепер усе знову затихло.

— Лише тому, що все готове. Це ніби глибокий вдих перед зануренням.

— То чому ж минулої ночі запалювали вогнища?

— Пізно кликати на допомогу, коли ти вже в облозі, — відповів Береґонд. — Але я не знаю, що вирішив намісник із його капітанами.

Новини сходяться до нього різними шляхами. І правитель Денетор не такий, як усі: бачить більше та далі. Кажуть, коли він ночами сидить сам у Вежі, в горішній кімнаті, зосереджуючи думку то в одному напрямку, то в іншому, тоді він читає майбутнє, а інколи навіть проникає в думки Ворога, борючись із ним. Тому він і постарів передчасно. Попри те, і Фарамир зараз десь за Рікою, на небезпечному завданні, й від нього могли прийти звістки.

Та, на мою думку, вогні запалили тому, що вчора ввечері прийшли новини з Лебенніну. До гирла Андуїну підходить великий флот корсарів із Умбару, що на півдні. Вони вже давно перестали боятися Ґондору, вступили в союз із Ворогом і тепер воюватимуть на його боці. Для нас це тяжкий удар, бо їхній наступ відріже підмогу, якої ми очікували з Лебенніну та Белфаласу, де народ витривалий і численний. Тепер усі наші думки звернені на північ, до Рогану, тому нас так утішила звістка про їхню перемогу.

Однак… — він замовк, підвівся і кинув погляд на північ, схід і південь, — зрада Ізенґарда дає зрозуміти, що ми спіймались у величезні, хитро сплетені тенета. Це вже не сутички біля бродів, не вилазки з Ітілієну й Анорієну, не засідки та грабунки. Це велика, давно спланована війна, а ми в ній — лише одна з фігур, хай як це і зачіпає гордість. Кажуть, щось діється далеко на Сході, за Внутрішнім морем, а також на півночі в Морок-лісі та на півдні в Гараді. І тепер усі країни пройдуть випробування: або вистоять, або впадуть… під Тінню.

Та все ж, пане Переґріне, нам випала така честь — витримати головний удар ненависті Темного Володаря, бо ненависть його виринає з незапам'ятних часів і безодень морських. На нас він ударить найсильніше. Саме тому так поспішав сюди Мітрандір. Бо якщо впадемо ми, хто вистоїть? А ти, пане Переґріне, бачиш хоч якусь надію на те, що ми вистоїмо?

Піпін не відповів. Він подивився на могутні стіни, на вежі та горді стяги, на сонце у високому небі, а тоді на морок, що збирався на сході; й він згадав про довгі руки тієї Тіні: про орків у лісах і горах, і про зраду Ізенґарда, і про птахів злого ока, і про Чорних Вершників навіть на вуличках Ширу… і про крилатий жах, Назґула. Він здригнувся, і надія неначе згасла. Тієї миті навіть сонце потьмяніло, ніби заступлене темним крилом. Ледве чутний, високо в небесах, йому причувся крик: слабкий, він усе ж стискав серце, жорстокий і холодний. Піпін збліднув і притиснувся до стіни.

— Що то було? — спитав Береґонд. — Ти також відчув щось?

— Так, — пробурмотів Піпін. — Це провісник нашого кінця, Лютий Вершник у небесах.

— Так, провісник кінця, — повторив Береґонд. — Боюся, Мінас-Тіріт може впасти. Насувається ніч. У мене кров холоне в тілі.

Якийсь час вони сиділи мовчки, схиливши голови. Потім Піпін глянув угору і побачив, що сонце сяє, а прапори і далі майорять на вітрі.

— Минулося, — сказав він. — Ні, я не буду впадати в розпач. Нам здавалося, що Ґандалф загинув, а він повернувся, і тепер ми зможемо вистояти, хай навіть на одній нозі чи бодай на колінах.

— Оце точно! — вигукнув Береґонд, підскочив і заходив туди-сюди вздовж стіни. — Ні, хоча всьому коли-небудь настає кінець, Ґондор іще не загине. Хоч би ворог навіть повалив стіни і накидав перед ними гору трупів. Є ще інші укріплення і таємні ходи попід горами. Надію та пам'ять ми збережемо в якихось затишних долинах, де зеленіє трава.

— Та все одно хочеться, щоби якомога швидше все закінчилося, — зітхнув Піпін. — Воїн із мене ніякий, і навіть думати про війну я не люблю, але чекати, знаючи, що битви не минути, — це найгірше. Як же тягнеться цей нескінченний день! Як на мене, то краще було би не стояти і не чекати, а вдарити першими. У Рогані би також, мабуть, чекали, якби не Ґандалф.

— Ах, ти якраз тицьнув пальцем у наше слабке місце! Та все може змінитися, коли повернеться Фарамир. Він хоробрий, навіть хоробріший, аніж гадають; бо в наш час людям важко повірити, що капітан може бути мудрим і обізнаним зі старими легендами та піснями, але при тому витривалим і спритним у бою воїном. Але такий Фарамир. Не настільки відчайдушний і запальний, як Боромир, але не менш рішучий. Утім, що ми можемо зробити? Не йти ж нам приступом на гори… аж до того краю. Сили нам бракує, тому мусимо чекати, доки ворог підійде сам. Отоді ми вже вдаримо! — І Береґонд схопився за руків'я меча.

Піпін глянув на нього: високий, гордий, благородний, як усі чоловіки цієї землі; очі його спалахнули при думці про битву. «Шкода, що моя рука легша за пір'їну, — подумав Піпін, але нічого не сказав. — Пішак, каже Ґандалф? Мабуть, тільки не на своєму місці».

І так вони розмовляли, доки сонце сягнуло зеніту, і тоді вдарив дзвін, навколо Цитаделі почався рух, бо всі, крім сторожі, пішли обідати.

— Підеш зі мною? — сказав Береґонд. — Сьогодні можеш супроводжувати мене. Не знаю, до якого загону тебе долучать, може, правитель забере тебе до себе. Але ти завжди будеш бажаним гостем. І варто познайомитися з людьми, поки ще є час.

— Піду з радістю, — відповів Піпін. — Правду кажучи, мені тут самотньо. Свого найкращого друга я залишив у Рогані, нема з ким побалакати чи посміятися. Може, і справді приєднатися до твого загону? Ти капітан? Ну, то візьми мене до себе або замов слівце.

— Ні, ні, — розсміявся Береґонд. — Я не капітан. Не маю ні титулів, ані посад, я простий собі солдат Третього Загону при Цитаделі.

Так, пане Переґріне, просто вартових Вежі Ґондору цінують і поважають не лише в Місті, але й у всій країні.

— Тоді це занадто велика честь для мене, — сказав Піпін. — Проведи мене до моєї кімнати, і, якщо там не буде Ґандалфа, я піду з тобою будь-куди — як твій гість.

Ґандалфа в помешканні не було, звісток від нього — також; отож, Піпін пішов із Береґондом і познайомився з Третім Загоном. Появі Береґонда раділи не менше, ніж його гостеві. У Цитаделі вже заговорили про супутника Мітрандіра та про його довгу бесіду з правителем; пішов поголос, що з півночі прибув князь дрібнолюдиків, привівши до Ґондору п'ять тисяч мечів. А також розказували, що коли з Рогану прибудуть вершники, в кожного за спиною сидітиме воїн-дрібнолюдик, а вони хоч малі, зате безстрашні.

На жаль, Піпінові довелося розвіяти ці марні надії, проте спекатися нового титулу він уже не зміг: на думку ґондорців, такий титул дуже пасував особі, котра потоваришувала з Боромиром і здобула почесті в Денетора; і вони дякували за його відвідини, вслухались у кожне його слово й у його розповіді про далекі краї, пригощали досхочу стравами та пивом. І була тільки одна турбота у Піпіна — бути «обережним», як радив Ґандалф, і не розпускати язика, як це вміють робити гобіти серед своїх.

Нарешті Береґонд підвівся.

— Наразі прощавай! — сказав він. — Я вартую до заходу сонця, як і всі, хто зараз тут. Але якщо тобі, як ти кажеш, самотньо, піди прогуляйся Містом. Мій син із радістю стане твоїм провідником. Гарний він у мене хлопчина. Якщо надумаєш, зійди до найнижчого кола і розпитай дорогу до Старого готелю на Рат-Келердайні, вулиці Ліхтарників. Там знайдеш його з іншими хлопцями, котрі залишились у Місті. Поки зачинять Великі Ворота, ще буде на що подивитися.

Він вийшов, а за ним усі решта. Погода було гарна, тільки небо затягувало серпанком і припікало добряче як на березень, навіть тут, на Півдні. Піпіна хилило до сну, в помешканні було сумно, тож він і вирішив піти прогулятися. Гобіт приніс Тінеборові ласощів, і кінь їх милостиво прийняв, хоча, здається, мав усього вдосталь, а тоді пішов звивистими вулицями вниз.

Усі зустрічні витріщалися на нього. Чемно віталися з ним, за ґондорським звичаєм схиляючи голову та схрещуючи руки на грудях; але тільки-но проходили повз нього, здивовано гукали та кликали тих, хто сидів удома, вийти подивитися на князя дрібнолюдиків, супутника Мітрандіра. Багато хто говорив незнайомою, не західною мовою, та дуже швидко Піпін зрозумів, що означають принаймні слова «Ерніл-і-Феріаннат» — його новий титул, відомий у Місті ще до Піпінової появи.

Критими вулицями і красивими алеями він нарешті зійшов до найнижчого та найбільшого кола, і там йому показали вулицю Ліхтарників: широка і мощена, вона вела до Великих Воріт. Він знайшов Старий готель — великий будинок із вивітреного каменя, два крила якого виходили на вулицю, а перед багатовіконним фасадом із ґанком і сходами по всій довжині простягався зелений моріжок. На ґанку між колонами гралися хлопці, — Піпін уперше побачив місцевих дітей, тому зупинився подивитись. Один із хлопців помітив його і, скрикнувши, перескочив через газон і вибіг на вулицю. Він зупинився перед Піпіном і оглянув його з ніг до голови.

— Привіт! — сказав хлопець. — Ти звідки? Ти не місцевий.

— Був, — відповів Піпін, — але кажуть, тепер я Ґондорець.

— Та ну! Тоді ми всі тут воїни. А скільки тобі років, і як тебе звуть? Мені вже десять, і мені вже мало до п'яти футів зросту. Я вищий за тебе. А мій батько — вартовий Цитаделі й вищий майже за всіх. А хто твій батько?

— На яке питання відповідати спочатку? — сказав Піпін. — Мій батько — землероб зі села Білостоки поблизу Холма, що в Ширі. Мені скоро двадцять дев'ять, тож тут я тебе випередив, хоча на зріст я маю лише чотири фути і рости вже не буду, хіба що вшир.

— Двадцять дев'ять! — присвиснув хлопець. — Ого, та ти геть старий, як мій дядько Іорлас. Але все одно, б'юсь об заклад, — додав він задерикувато, — я тебе перекину догори ногами або покладу на лопатки.

— Може, і так, якщо я дозволю, — відказав Піпін із усмішкою. — А може, я сам покладу тебе на лопатки: в моїй країні ми маємо свої маленькі хитрощі. А мене, до речі, вважають особливо сильним та спритним, і я ще нікому не дозволив перекинути себе догори ногами. А якщо захочеш спробувати, то, може, й убити тебе доведеться. От підростеш — то й навчишся, як не довіряти зовнішності; ти мене прийняв за слабкого хлопчика та легку здобич, а я попереджаю тебе: ти помиляєшся, я дрібнолюдик, сильний, хоробрий і злий!

Піпін скривив таку страшну міну, що хлопець ступив крок назад, але відразу ж рушив уперед зі стиснутими кулаками та вогнем в очах.

— Ні! — розсміявся Піпін. — Вірити незнайомцям на слово також не можна! Я не забіяка. А тобі би пасувало назватися, хто ти такий.

Хлопець гордо розправив плечі.

— Я — Берґіл, син вартового Береґонда.

— Я так і подумав, — сказав Піпін, — бо ти на нього схожий. Це він послав мене сюди.

— Чому ж ти відразу не сказав? — здивувався Берґіл, але раптом засмутився. — Тільки не кажи, що він передумав і хоче відіслати мене разом із дівчатами! Але ж ні, останні обози вже відійшли.

— Не все так погано, а може, і навпаки — добре, — сказав Піпін. — Він каже, що замість ставити мене на голову ти можеш показати мені Місто і розважити мою самотність. А я тим часом розповім тобі про далекі краї.

Берґіл від радості заплескав у долоні.

— Отже, все гаразд! — вигукнув він. — Ходімо ж! Ми саме збиралися до Воріт. Біжім уже.

— А що там таке?

— Сьогодні перед заходом сонця Південною Дорогою мають прийти капітани союзних земель. Ходімо з нами, і сам усе побачиш!

Берґіл виявився добрим товаришем, і відколи Піпін розлучився з Мері — першим цікавим співрозмовником, тож вони вже сміялись і жартували, прямуючи вулицею та не зважаючи на цікаві погляди. Невдовзі опинились у натовпі, що рухався до Великих Воріт. Тут Піпін особливо підріс в очах Берґіла, бо, коли назвав своє ім'я та пароль, варта віддала йому честь і пропустила; навіть більше, йому дозволили взяти зі собою Берґіла.

— Оце гарно! — сказав Берґіл. — Нам, хлопцям, уже не дозволяють виходити за Ворота без дорослих. Тепер ми побачимо все!

За Воротами на краю вулиці та широкого мощеного майдану, куди сходились усі шляхи до Мінас-Тіріта, зібрався натовп людей. Усі дивилися на південь, і невдовзі залунали вигуки:

— Курява над шляхом! Ідуть!

Піпін і Берґіл протиснулись у перший ряд і стали чекати. Удалині заграли роги, в натовпі, наче вітер, піднявся вітальний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали:

— Форлонґ! Форлонґ!

— Що це значить? — спитав Піпін.

— Прибув Форлонґ, — пояснив Берґіл, — старий Форлонґ Товстий, правитель Лоссарнаху. Там живе мій дід. Ура! Ось він іде. Привіт Форлонґові!

На чолі колони басував могутній жеребець, на якому сидів сивобородий старий зі широкими плечима та великим черевом, але у броні й чорному шоломі, з довгим важким списом у руці. За ним гордо виступали запилені піхотинці, озброєні великими сокирами; були вони нижчі на зріст і смаглявіші за інших людей, котрих Піпін бачив у Ґондорі; обличчя мали суворі.

— Форлонґ! — кричали люди. — Вірний, справжній друг! Але коли воїни з Лоссарнаху пройшли, люди зашепотіли:

— Як їх мало! Тільки дві сотні. Ми сподівалися, буде вдвічі більше. Це, мабуть, через чорний флот. Послали до нас лише десяту частину своїх сил. Ну, та краще мало, ніж нічого.

Отак до Воріт підходили загони й під радісні вітання вступали до Міста: в темну годину союзні землі збиралися на захист Міста Ґондору; та завжди замало, завжди менше, ніж того сподівалися чи потребували. Мешканці долини Рінґло на чолі зі сином їхнього правителя Дерворіном — триста піхотинців. З нагір'я Мортонду, великої Чорнокорінної Долини, високий Дуїнгір зі синами Дейліном і Дервіном та п'ятьма сотнями лучників. З Анфаласу, далекого Довгобережжя, збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, бідно споряджені, крім дружини Голасґіла, їхнього вождя. З Ламедону — кілька похмурих горян без ватажка. Рибалки з Етіру — якась сотня, решта залишилася на кораблях. Гірлуїн Прекрасний із Зелених Пагорбів Піпіннат-Геліну з трьома сотнями хоробрих бійців у зеленому. І насамкінець, гордовитіший за всіх, Імрагіл, князь Дол-Амрота, родич Денетора, під шитими золотом знаменами зі зображенням Корабля та Срібного Лебедя, із загоном лицарів у повному спорядженні та на сірих конях; а за ними сім сотень піших воїнів — високі, сіроокі, темноволосі, пройшли вони з піснею.

Це було все — менш як три тисячі бійців. Чекати ще когось було годі. Вигуки та кроки затихли за Воротами. Глядачі ще трохи постояли мовчки. Курява висіла в повітрі, бо вітер ущух і повітря було важке. Надходив час зачиняти Ворота, і багряне сонце сховалося за Міндоллуїном. Тінь упала на Місто.

Піпін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, неначе вгорі зависли курява та дим, крізь які сочилося тьмяне світло. Але на заході вмируще сонце підпалило хмари, і тепер Міндоллуїн чорнів на тлі розжареного вугілля.

— Отак гарний день закінчується гнівом! — сказав він, забувши про хлопця.

— І великим гнівом, якщо я не повернуся до вечірнього дзвону, — сказав Берґіл. — Ходімо! Грає сурма, будуть зачиняти Ворота.

Тримаючись за руки, вони повернулися до Міста перед самим зачиненням Воріт; коли вийшли на вулицю Ліхтарників, дзвони на всіх вежах урочисто загули. У багатьох вікнах запалили світло, з будинків і казарм, які тягнулись уздовж міської стіни, долинали пісні.

— Наразі до побачення, — сказав Берґіл. — Передавай моєму батькові вітання і подякуй за наше знайомство. Будь ласка, приходь іще. Мені навіть стало шкода, що зараз війна, бо інакше ми би гарно розважилися. Поїхали би до Лоссарнаху, до мого діда; навесні там гарно, в лісі та на полях повно квітів. Ну, може, ще з'їздимо. Їм ніколи не здолати нашого правителя, та й батько мій дуже відважний! До побачення!

Вони розійшлись, і Піпін поспішив назад до Цитаделі. Йти довелося досить довго, й він спітнів і знову зголоднів; швидко запала темна ніч.

На небі не було жодної зірки. На вечерю він запізнився, та Береґонд його радо зустрів, посадив біля себе і почав розпитувати про сина. Повечерявши, Піпін іще трохи посидів, а потім попрощався, бо його охопила дивна тривога і йому дуже захотілося побачитися з Ґандалфом.

— Дорогу знайдеш? — запитав Береґонд біля дверей зали, де вони вечеряли, з північного боку Цитаделі. — Ніч темна, а в місті наказано гасити вогні, на стінах не запалювати ліхтарів. Та ще і з'явився наказ: завтра рано-вранці маєш стати перед правителем Денетором. Боюся, не зарахують тебе до Третього Загону. Але ми ще побачимося. Прощавай і спи спокійно!

У помешканні було темно, тільки маленький ліхтарик горів на столі. Ґандалфа не було. Тривога ще більше стискала серце. Піпін заліз на лаву і спробував визирнути у вікно, але то було те саме, що зазирати в чорнильне озеро. Він затулив віконниці й заліз до ліжка. Якийсь час прислухався, чи не йде Ґандалф, а потім поринув у неспокійний сон.

Уночі його розбудило світло, й він побачив, що повернувся Ґандалф і ходить по кімнаті туди-сюди за завісою ніші. На столі горіли свічки, лежали пергаментні сувої. Він почув, як чарівник зітхає та бурмоче: «Коли повернеться Фарамир?»

— Привіт! — гукнув Піпін, виткнувши голову з-за завіси. — А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити. День був такий довгий.

— А ніч буде надто коротка, — сказав Ґандалф. — Я повернувся сюди, бо мені потрібно побути на самоті, у спокої. А ти спи, доки ще можна. На світанні я тебе знову відведу до правителя Денетора. Ні, коли викличуть, а не на світанку. Насунулася Темрява. Світанку не буде.

II. Шлях сірого загону

Ґандалф од'їхав, і стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Мері повернувся до Араґорна. Свою торбу він загубив на Парт-Ґалені, тож зі собою мав лише невеличкий вузлик, куди поскладав кілька корисних речей, підібраних на руїнах Ізенґарда. Гасуфель був уже осідланий. Ґімлі з Леґоласом стояли біля їхнього коня.

— Отож, четверо залишилося з нашого Загону, — сказав Араґорн. — Далі ми поїдемо разом. Але не самі, як я думав раніше. Король вирішив виступити негайно. Через появу крилатої тіні він хоче сховатись у горах під прихистком ночі.

— А потім куди? — запитав Леґолас.

— Поки що не знаю, — відповів Араґорн. — Король поїде на військовий збір, який він скликає в Едорасі через чотири доби. І там він, гадаю, отримає звістку про війну, і Вершники Рогану помчать до Мінас-Тіріта. А щодо мене і тих, хто поїде зі мною…

— Я поїду! — вигукнув Леґолас.

— І Ґімлі також! — підхопив гном.

— Ну, а щодо мене, — продовжив Араґорн, — то переді мною темрява. Я також мушу йти до Мінас-Тіріта, хоча наразі не бачу дороги. Наближається уроча година.

— І мене не забудьте! — сказав Мері. — Поки що з мене було мало користі, але я не хочу, щоби мене відклали, як вантаж, а потім підібрали, коли все закінчиться. Рогіримам тепер, мабуть, не до мене. Втім, щоправда, король обіцяв, що, коли повернеться додому, посадить мене поруч, і я розповідатиму йому про Шир.

— Так, Мері, — сказав Араґорн, — тобі з ним, мабуть, по дорозі. Тільки не дуже сподівайся на забаву. Боюся, не скоро ще Теоден сяде на троні в себе у Медусельді. Багато мрій зів'яне цієї гіркої весни.

Невдовзі всі були готові до від'їзду: двадцять чотири вершники та Ґімлі позаду Леґоласа, Мері попереду Араґорна. І помчали вони в ніч. Тільки-но минули кургани біля Ізенських Бродів, як іззаду під'їхав вершник.

— Правителю, — звернувся він до короля, — за нами погоня. Ми почули їх іще біля броду. А тепер сумнівів нема: вони наздоганяють нас, летять щодуху.

Теоден відразу ж наказав зупинитися. Вершники розвернулися й узялися за списи. Араґорн спішився, зсадив Мері на землю і, вихопивши меча, став біля стремена короля. Еомер і його зброєносець поїхали до задніх. Мері, як ніколи сильно, почувався непотрібною поклажею і подумав, що би він робив, якби відбувся бій. Припустімо, невеликий ескорт короля оточили та порубали, а Мері втік у темряву — сам-один у дикому роганському степу, без найменшого уявлення, де він серед цих безкраїх миль? «Геть недобре!» — подумав він, вийняв меча і затягнув пояс.

Місяць на схилі вкрила темна хмара, та раптом він знову засяяв. Тепер уже всі почули стукіт копит і тієї ж миті побачили темні тіні, які мчали їм назустріч від бродів. Місяць поблискував на вістрях списів. Кількість вершників було важко визначити, але було їх не менше, ніж у королівському ескорті.

Коли вони під'їхали кроків на п'ятдесят, Еомер голосно гукнув:

— Стій! Стій! Хто роз'їжджає Роганом?

Переслідувачі різко пришпорили коней. У тиші один із вершників зістрибнув з коня і повільно рушив до роганців. Його простягнута рука, долонею вперед на знак миру, біліла в місячному сяйві; проте люди короля схопилися за зброю. За десять кроків чоловік зупинився. Тоді пролунав його чистий голос:

— Роган? Ви сказали — Роган? Ми раді це чути. Ми здалеку примчали в пошуках цієї землі.

— Ви її знайшли, — відповів Еомер. — Ви ступили на неї, перетнувши броди. Але тут володіння короля Теодена. Лише з його дозволу тут можна проїжджати. Хто ви? І чому поспішаєте?

— Я — Галбарад Дунадан, слідопит із Півночі, — вигукнув чоловік. — Ми шукаємо Араґорна, сина Араторна, і ми чули, що він у Рогані.

— І ви знайшли його! — вигукнув Араґорн.

Віддавши повід Мері, він вибіг уперед, і вони з Галбарадом обнялися.

Мері зітхнув із полегшенням. Він було подумав, що це останні хитрощі Сарумана — підстерегти короля з невеликою охороною; а виявляється, нема потреби вмирати, захищаючи Теодена, принаймні зараз. Він сховав меч у піхви.

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, обертаючись. — Це мої родичі з далекого краю, де я колись жив. Але чому вони з'явились і скільки їх, розкаже нам Галбарад.

— Нас тридцятеро, — сказав Галбарад. — Оце всі, кого вдалося поспіхом зібрати; а ще з нами на війну їдуть брати Елладан і Елрогір. Щойно отримавши твій виклик, ми зібрались у дорогу.

— Але я не викликав вас, — сказав Араґорн, — хіба що тільки подумки. Я часто про вас згадував, а сьогодні вночі — часто як ніколи, однак виклику не передавав. Але про це потім. Ми в небезпеці, і зволікати не можна. Їдьмо з нами, якщо король дозволить.

Теоден насправді сильно зрадів.

— Дуже добре! — сказав він. — Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, Араґорне, то тридцять таких лицарів — це величезна сила.

Вершники знову рушили в дорогу, і якийсь час Араґорн їхав із дунаданами; і коли вони розповіли йому останні новини з півночі та півдня, Елрогір сказав:

— Батько велів переказати тобі: «Часу обмаль. Якщо поспішаєш, згадай про Стежину Мертвих».

— Мені завжди бракує часу для здійснення бажаного, — відповів Араґорн. — Однак великим має бути поспіх, аби я ступив на ту стежку.

— Побачимо, — сказав Елрогір. — А зараз не будемо говорити про таке на відкритій дорозі!

І звернувся Араґорн до Галбарада:

— Що ти везеш, друже?

Бо він помітив, що замість списа той тримає довге древко, туго обмотане тканиною та перев'язане ремінцями.

— Це подарунок від пані Рівендолу, — відповів Галбарад. — Потайки та віддавна працювала вона над ним. А також веліла переказати: «Часу обмаль. Або надія справдиться, або всім надіям кінець. Тому посилаю тобі те, що призначено для тебе. Щасти тобі, Ельфійський Самоцвіте!»

І відповів Араґорн:

— Тепер я знаю, що ти везеш. Зберігай це для мене ще трохи!

І він відвернувся, подивився на північ під великими зорями і, замовкнувши, так і не промовив ані слова за всю ніч.

Ніч минала і на сході сіріло, коли вони добралися до Горнбурґа. Тут треба було трохи відпочити і порадитися.

Мері спав, доки його не розбудили Леґолас і Ґімлі.

— Сонце високо, — сказав Леґолас. — Усі вже на ногах і працюють. Ходімо, пане ледащо, оглянемо фортецю, доки ще можна!

— Три доби тому тут була битва, — згадав Ґімлі, — і тут ми з Леґоласом грали у гру, яку я виграв із перевагою в одного орка. Ходімо подивишся, де це було! А ще, Мері, тут є печери, печери чудес! Може, сходимо туди, Леґоласе?

— Ні! Немає часу, — відповів Леґолас. — Хто ж милується красою поспіхом! Я дав тобі слово повернутися сюди з тобою, коли настане день спокою та свободи. А зараз майже полудень, ми обідаємо — і, чув я, знову в дорогу.

Мері підвівся і позіхнув. Кілька годин сну — цього аж ніяк не досить; Мері був утомлений і засмучений. Він заскучив за Піпіном і далі почував себе тільки поклажею, коли всі довкола готуються до справи, в якій він нічого не тямить.

— Де Араґорн? — запитав він.

— У горішній кімнаті, у вежі,— відповів Леґолас. — Здається, не лягав спати. Пішов туди кілька годин тому, сказав — мусить подумати, а з ним — тільки Галбарад. Якісь темні думки чи сумніви бентежать його.

— Вони дивні, ці новоприбулі, — зазначив Ґімлі. — Такі могутні та поважні, що роганські вершники проти них — як хлопчики; і обличчя в них суворі, обвітрені, мов скелі, майже всі — як Араґорн, і мовчать постійно.

— Але, як і Араґорн, вони ввічливі, коли порушують мовчанку, — сказав Леґолас. — А ти звернув увагу на братів Елладана й Елрогіра? Одягнуті яскравіше, ніж решта, а ще гарні та галантні, мов самі ельфи; та це й не дивно — вони ж сини Елронда з Рівендолу.

— А чому вони приїхали? Ти не чув? — спитав Мері.

Він уже одягнувся, накинув на плечі сірий плащ, і вони втрьох пішли до розбитих воріт Горнбурґа.

— Вони відповіли на виклик, ти ж чув, — пояснив Ґімлі. — Кажуть, до Рівендолу прийшла звістка: «Араґорн потребує підтримки родичів. Дунадани, їдьте до нього в Роган!» Але звідки прийшла звістка, ніхто не знає. Я думаю, послав її Ґандалф.

— Ні, це Ґаладріель, — сказав Леґолас. — Хіба вона не провіщала вустами Ґандалфа про прихід Сірого Загону з Півночі?

— Так, ти правий, — сказав Ґімлі. — Володарка Лісу! Вона читає в серцях і відгадує бажання. Чому би нам не забажати і собі кількох родичів, Леґоласе?

Леґолас зупинився перед воротами і звернув погляд ясних очей на північ та на схід, і прекрасне обличчя його спохмурніло.

— Наші не прийдуть, — відповів він. — Їм нічого їхати на війну; війна сама прийшла до їхніх земель.

Троє друзів іще трохи погуляли, розмовляючи про ті чи інші перипетії битви, і так вийшли з воріт, минули кургани полеглих на лузі біля дороги, піднялися на вал Гельмового Рову і глянули на ущелину. Смертний Горб стояв там, чорний, високий, обкладений камінням, а трава довкола була витоптана та поорана гуорнами. Темнолиці горяни і захисники фортеці працювали біля Рову чи в полі та на зруйнованому мурі; однак усе здавалося напрочуд спокійним: утомлена долина відпочивала після великої бурі. Невдовзі друзі повернулися до фортеці й пішли обідати у велику залу.

Король був уже там і, щойно вони ввійшли, підкликав Мері й посадив поряд зі собою.

— Тут не так гарно, як у моєму палаці в Едорасі, — сказав Теоден. — І твого друга бракує. Та ще не скоро сядемо ми за високим столом у Медусельді; не буде часу на бенкети, коли я повернусь. Але що там гадати! Їж, пий, і поговорімо, поки ще є час. А потім поїдеш зі мною.

— Справді? — сказав Мері, здивований і втішений. — Оце ж прекрасно! — Він іще ніколи не був таким вдячним за теплі слова. — Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, — затнувся він, — але, розумієте, я хотів би зробити щось корисне.

— У цьому я не сумніваюся, — мовив король. — Для тебе приготували гарного гірського поні. Будь-якими стежками він пройде не гірше за коня. З Горнбурґа ми поїдемо через гори, не по рівнині, й дорогою заїдемо до Гірського Скиту, де нас чекає панна Еовіна. Якщо бажаєш, будеш моїм зброєносцем. Чи є тут, Еомере, військове спорядження, підхоже для мого зброєносця?

— Тут немає великих складів, правителю, — відповів Еомер. — Можливо, знайдеться легкий шолом, але кольчуги та меча для його статури у нас нема.

— Я маю свого меча, — сказав Мері, злазячи з лави й дістаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо. Його раптом переповнила любов до цього старого чоловіка, він опустився на одне коліно і поцілував руку Теодена. — Чи можу я, Меріадок із Ширу, покласти свій меч тобі на коліна, королю? — вигукнув він. — Прийми мою службу, якщо бажаєш!

— З радістю приймаю, — відповів король і, поклавши довгі старечі долоні на темноволосу голову гобіта, благословив його. — Вставай, Меріадоку, роганський зброєносцю Медусельда. Візьми свій меч і носи його на добру славу!

— Відтепер ти для мене як батько, — сказав Мері.

— На короткий час, — мовив Теоден.

Усі обідали та розмовляли, аж нарешті Еомер нагадав:

— Уже надходить година, призначена для від'їзду, володарю. Чи накажеш сурмити збір? Але де Араґорн? Він і не сідав до столу.

— Готуємося до від'їзду, — наказав Теоден, — але повідомте Араґорна, що час уже настав.

Король із охороною та Мері вийшли з воріт фортеці на зелений луг, де збиралися вершники. Багато хто вже сидів на конях. Людей зібралося багато, бо в Горнбурґу король залишав тільки невеликий гарнізон, а решта вирушала на збір до Едораса. Тисяча списів уже виїхала вночі; ще п'ять сотень рушали з королем, здебільшого люди зі степів і долин Західного Фолду.

Трохи осторонь стояв стрій мовчазних слідопитів, озброєних списами, луками та мечами. Вони були вдягнугі в сірі плащі, а каптури мали накинуті поверх шоломів. Коні в них були міцні, з гордою поставою та жорсткими гривами; а один кінь стояв без вершника, кінь Араґорна, якого привели йому з Півночі; звали його Рогерин. Ні золото, ні самоцвіти не прикрашали їхнє спорядження чи упряж; і самі вершники не мали ніяких гербів чи знаків, тільки на лівому плечі срібну променисту зірку як застібку плаща.

Король сів на свого коня, Сніжногривого, Мері — на поні, якого звали Стибба. З воріт виїхав Еомер, а з ним Араґорн, Галбарад зі загорнутим у чорне древком і двоє високих воїнів, ані юних, ані старих. Такі схожі між собою були вони, сини Елронда, що годі було розрізнити: темноволосі, сіроокі, з обличчями по-ельфійськи красивими, у блискучих кольчугах під сріблястими плащами. За ними вийшли Ґімлі та Леґолас. Але Мері не зводив очей із Араґорна, бо так разюче той змінився, неначе за одну ніч постарів на багато років. Похмуре було його обличчя, сіре й утомлене.

— Душа моя стривожена, володарю, — сказав він, зупинившись біля короля. — До мене дійшли дивні вісті, нова біда загрожує нам здалеку. Я довго роздумував і тепер, боюся, мушу змінити свої плани. Скажи мені, Теодене, ти зараз прямуєш до Гірського Скиту, скільки часу піде на дорогу?

— Зараз минула година пополудню, — сказав Еомер. — Увечері третього дня ми підійдемо до Скиту. Повний місяць буде напередодні, а загальний збір, скликаний королем, відбудеться через добу. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати всі сили Рогану.

Араґорн помовчав хвилину.

— Три дні, — промурмотів він, — і збори ще тільки почнуться. Бачу, що швидше не вийде. — Він підвів очі й, напевно, вже прийняв якесь рішення, бо обличчя його проясніло. — Тоді, з твого дозволу, володарю, я зі своїми товаришами міняю плани. Ми підемо своїм шляхом, уже не ховаючись. Мені вже нічого таїтися. Я поїду на схід найкоротшим шляхом і ступлю на Стежину Мертвих.

— Стежина Мертвих! — вигукнув Теоден і затремтів. — Навіщо? — Еомер обернувся й уважно глянув на Араґорна, і Мері здалося, що обличчя вершників, котрі стояли поруч, поблідли. — Якщо ця стежка справді існує, — додав Теоден, — то вона починається в Гірському Скиті; але ніхто з живих нею не пройде.

— Який жаль, Араґорне, друже мій! — мовив Еомер. — Я сподівався, що ми разом підемо на війну, та якщо ти шукаєш Стежину Мертвих, отже, настав час розлуки, і навряд чи ми ще побачимося на білому світі.

— Однак, зі шляху я не зверну, — сказав Араґорн. — Та все ж, Еомере, ми ще зустрінемося на полі битви, хай навіть стануть між нами всі війська Мордору.

— Роби, як знаєш, володарю Араґорне, — сказав Теоден. — Мабуть, тобі судилося торувати неходжені стежки. Ця розлука засмучує мене, і загін мій без тебе слабкий, але я мушу їхати гірською дорогою без зволікань. Прощавай!

— Прощавай, правителю! — сказав Араґорн. — Скачи назустріч славі! Прощавай, Мері! Я залишаю тебе в надійних руках, про які я навіть не мріяв, коли ми гналися за орками до Фанґорну. Сподіваюся, Леґолас і Ґімлі знову підуть за мною, та про тебе ми не забудемо.

— До побачення! — сказав Мері.

Нічого іншого сказати він не спромігся. Він почувався дуже маленьким, усі ці похмурі слова бентежили та гнітили його. Як ніколи бракувало йому невгамовної веселості Піпіна. Вершники були готові, коні переступали ногами; швидше б у дорогу — і по всьому…

Теоден кивнув Еомерові, й той підняв руку та голосно віддав наказ, і роганці рушили. Вони перетнули Гельмів Яр, з'їхали в ущелину, а тоді швидко завернули на схід, на стежку, що якусь милю зміїлася біля підніжжя, а потім ішла на південь і ховалась у горах. Араґорн під'їхав до Яру і стежив за ними, аж поки вони не зникли з очей. Потім звернувся до Галбарада:

— Ось поїхали троє тих, кого я люблю, і найдрібнішого — не менше за інших. Не знає він, що його чекає, та якби знав, усе одно поїхав би.

— Невеликий народ, але чималого вартий, ці гобіти, — сказав Галбарад. — Мало їм відомо про те, як довго оберігаємо ми їхні кордони, однак я їм не дорікаю.

— А тепер наші долі тісно переплетені, — сказав Араґорн. — На жаль, мусимо знову розлучатися. Ну, гаразд, мені треба перекусити, а тоді в дорогу. Леґоласе, Ґімлі, ходіть зі мною! Мушу з вами поговорити.

Вони разом повернулися до Горнбурґа; та Араґорн якийсь час сидів мовчки за столом, а друзі чекали, коли він заговорить.

— Ну, розказуй! — мовив нарешті Леґолас. — Розказуй, і світліше стане на душі! Що трапилося, відколи ми приїхали сірого ранку в це похмуре місце?

— Двобій важчий, аніж битва біля Горнбурґа, — відповів Араґорн. — Я зазирнув у Камінь Ортханка, друзі мої.

— Ти зазирав у той клятий чародійський камінь! — скрикнув Ґімлі з переляком і здивуванням на обличчі. — Ти розказав щось… йому? Навіть Ґандалф боявся цього!

— Ти забув, із ким говориш, — відповів Араґорн суворо, й очі його блиснули. — Що я можу йому розказати? Хіба я не назвався відкрито перед воротами Едораса? Ні, Ґімлі, — сказав він м'якшим голосом, обличчя стало лагіднішим, і тепер він виглядав, як людина, котра працювала багато безсонних ночей. — Ні, друзі мої, я законний спадкоємець Каменя, маю і право, і силу ним користуватися, принаймні так я вважав. Право моє незаперечне. А сили вистачило… ледь-ледь.

Він глибоко зітхнув.

— То була жорстока сутичка, й утома ніяк не минає. Я не сказав йому ні слова, проте, врешті-решт, я підкорив Камінь моїй волі. Одне лише це для нього вже нестерпне. І він побачив мене. Так, добродію Ґімлі, побачив, але не в такому вигляді, в якому бачиш ти. Якщо це піде йому на користь, значить, я зробив погано. Та, мабуть, ні. Гадаю, для нього це удар у саме серце — дізнатися, що я живий і ходжу по світі; до останнього часу він цього не знав. Очі Ортханка не розгледіли мене в обладунках Теодена; та Саурон не забув про Ісілдура і меч Еленділа. А тепер, саме в годину його величезних задумів, з'являються і спадкоємець Ісілдура, і Меч; я показав йому лезо, наново перекуте. Він іще не досить могутній, аби піднятися над страхом; ні, його ще гризуть сумніви.

— Однак сила його величезна, — сказав Ґімлі, — і тепер він іще швидше завдасть удару.

— Поквапливий удар часто не влучає в ціль, — зазначив Араґорн. — Ми повинні піти в наступ, а не чекати, поки вдарить Ворог. Розумієте, друзі мої, коли я здолав Камінь, мені багато чого відкрилося. Я побачив, що з півдня на Ґондор насувається серйозна небезпека, яка відтягне великі сили від оборони Мінас-Тіріта. Якщо ми швидко не перепинимо шлях цій загрозі, днів за десять Місто буде втрачене.

— Значить, і буде втрачене, — мовив Ґімлі. — Яку ж допомогу туди відіслати, і як туди встигнути вчасно?

— Посилати нікого, тому я мушу йти сам. Але є тільки один шлях через гори, який приведе мене до узбережжя вчасно, доки ще не все втрачено. Це — Стежина Мертвих.

— Стежина Мертвих! — сказав Ґімлі. — Жахлива назва, і, як я помітив, роганцям не до вподоби. Чи можуть живі пройти тією стежкою і не загинути? А навіть якщо пройдемо, що кількоро нас протиставить цілій армії Мордору?

— Живі не ходили тією дорогою з часів появи тут рогіримів, — сказав Араґорн, — бо вона для них закрита. Але в цю темну годину спадкоємець Ісілдура може пройти, якщо наважиться. Ось послухайте! Сини Елронда з Рівендолу принесли мені ці слова від їхнього батька, наймудрішого знавця переказів: «Нехай Араґорн пригадає слова ясновидця, а ще — про Стежину Мертвих».

— А які слова ясновидця? — спитав Леґолас.

— Так говорив Мальбет Ясновидець із часів Арведуї, останнього короля у Форності:

Тінь над землею лягає предовга, крила тьми летять на захід. Здригнулась вежа; довкіл могил королівських — фатум. Мертві встають. Час настав клятвопорушників: Ерех-камінь їх знову збере усіх, звук рогу гірського почують там. Чий буде ріг той? Виведе хто із туманів мрячних народ забутий? Нащадок тих, кому вони клялись — його з Півночі лихо прикличе, — до Стежини Мертвих крізь Браму пройде.

— Темною стежкою, це безсумнівно, — зітхнув Ґімлі, — але не темнішою за ці рядки.

— Якщо хочеш їх зрозуміти, тоді прошу тебе поїхати зі мною, — сказав Араґорн, — бо цією дорогою піду я. Але піду не радо, тільки потреба жене мене. Тому підете зі мною тільки з власної волі, бо там на вас чекають труднощі та великий страх, а може, і щось гірше.

— Я піду за тобою навіть Стежиною Мертвих, куди би вона не вела, — сказав Ґімлі.

— Я теж піду, — сказав Леґолас, — бо Мертвих я не боюся.

— Сподіваюся, що забутий народ не забув, як воювати, — зазначив Ґімлі, — інакше навіщо його турбувати.

— Це ми з'ясуємо, якщо доберемося до Ереху, — сказав Араґорн. — Вони зламали свою присягу воювати проти Саурона, а тепер повинні воювати, щоби її дотримати. На вершині Ереху стоїть чорний камінь, який привіз, говорять, Ісілдур із Нуменору; поставили його на пагорбі, й під ним вождь горян присягнув на вірність Ісілдурові в перші роки існування Ґондору. Та коли Саурон повернувся і його міць зросла, Ісілдур закликав горян дотримати слова, а ті відмовились — у Темні Роки вони поклонялися Сауронові.

Тоді Ісілдур сказав їхньому вождеві: «Ти будеш останнім вождем. І якщо Захід виявиться могутнішим за твого Чорного Пана, ось яке закляття накладаю я на тебе і на твій народ: не знати вам спокою, доки не виконаєте присяги. Бо ця війна триватиме незліченні роки, і наприкінці її вас знову покличуть». І вони втекли від гніву Ісілдура і не наважилися вийти на війну на боці Саурона; вони сховались у горах, відцуралися від інших людей і поступово вимерли на гірських пустищах. І жах Безсонних Мертвих висить над пагорбом Ерех і всюди, де ховався цей народ. Але я мушу пройти цим шляхом, адже ніхто зі живих мені не допоможе.

Він підвівся.

— Уперед! — вигукнув він, видобув меча з піхов, і той зблиснув у напівтемряві зали. — До Ерех-каменя! Я ступаю на Стежину Мертвих. Хто відважний — за мною!

Леґолас і Ґімлі не відповіли, просто встали і вийшли за Араґорном. На лузі чекали слідопити в каптурах, стримані та мовчазні. Леґолас і Ґімлі сіли на свого коня. Араґорн скочив на Рогерина. Тоді Галбарад засурмив у великий ріг, і луна його прокотилася Гельмовим Яром: вершники бурею помчали вниз ущелиною, а їм услід захоплено дивилися зі стін фортеці та валу.

Поки Теоден поволі пробирався гірськими стежками, Сірий Загін промчав по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едораса; трохи перепочивши, вони рушили далі й у сутінках прибули до Гірського Скиту.

Панна Еовіна радо зустріла їх; таких мужніх витязів, як дунадани та прекрасні сини Елронда, вона ще не бачила, та очей не зводила з Араґорна. А за вечерею вони розмовляли, і їй розповіли про все, що трапилося відколи від'їхав Теоден, адже до неї доходили тільки стислі звістки; і коли вона слухала про битву при Гельмовому Ярі та про цілковитий розгром ворогів, про атаку Теодена та його дружини, очі її сяяли.

Нарешті вона сказала:

— Панове, ви потомились, і вам час відпочити. Сьогодні ми нашвидкоруч приготували вам такі-сякі ліжка, а завтра знайдемо краще помешкання.

Та Араґорн відповів:

— Не треба, панно, не турбуйся про нас! Нам би лише переночувати, а завтра поснідати — цього досить. Бо я надзвичайно поспішаю, і вдосвіта ми вирушаємо.

Вона посміхнулась і сказала:

— Тоді це дуже гарно з твого боку, володарю, звернувши з дороги, проїхати стільки миль для того, щоби принести звістки Еовіні та розрадити її у вигнанні!

— Справді, ніхто не вважав би таку подорож даремною, — відповів Араґорн, — проте, панно, я не прибув би сюди, якби шлях мій не пролягав через Гірський Скит.

І вона відповіла так, наче їй не сподобалося почуте:

— Отже, ти збився з дороги, бо з цієї долини нема виходу ні на схід, ані на південь; тобі треба вертатися назад.

— Ні, панно, я не збився з дороги, адже я мандрував цим краєм іще задовго до того, як ти народилася йому на втіху. З цієї долини веде дорога, і нею я поїду. Завтра я ступлю на Стежину Мертвих.

І вона подивилася на нього приголомшено, і обличчя її зблідло, і не промовила вона ні слова, й усі довкола мовчали.

— Значить, Араґорне, — сказала вона нарешті, — ти шукаєш смерті? На цій дорозі нічого іншого ти не знайдеш. Вони не пропустять живих.

— Мене, можливо, пропустять. Принаймні я спробую пройти. Іншого виходу немає.

— Але це безумство, — сказала вона. — З тобою славні та доблесні витязі, котрих треба вести не в пітьму, а на війну, де бракує воїнів. Благаю тебе, залишайся, поїдеш із моїм братом; ти розрадиш наші серця та відродиш надію.

— Це не безумство, — відповів він, — бо я ступаю на шлях, мені призначений. А мої супутники йдуть зі мною добровільно; якщо ж вони захочуть залишитись і піти в похід із рогіримами — ніхто їх не триматиме. Та я піду Стежиною Мертвих, навіть сам, якщо доведеться.

Далі вони мовчали, вечеряли в тиші; та Еовіна не зводила очей із Араґорна, і було видно, як вона страждає. Нарешті всі підвелися з-за столу, вклонилися, подякували господині й пішли спати.

Але коли Араґорн підійшов до намету, який йому відвели разом із Ґімлі та Леґоласом, його покликала панна Еовіна. Він обернувся й ніби побачив сяйво вночі, бо вона була вдягнута у біле; очі її палали.

— Араґорне, — сказала вона, — навіщо ти ступаєш на цей пропащий шлях?

— Бо мушу. Тільки так я можу виконати свій обов'язок у війні зі Сауроном. Я не шукаю небезпечних шляхів, Еовіно. Якби я прислухався до свого серця, то гуляв би на Півночі, у прекрасних долинах Рівендолу.

Вона помовчала, ніби обдумуючи його слова. Тоді раптом поклала долоню на його руку.

— Ти суворий і рішучий, — сказала вона. — Такі, як ти, завойовують славу, — вона замовкла. — Володарю, — продовжила, — якщо ти мусиш іти, то дозволь мені вирушити разом із тобою. Мені набридло ховатись у горах, я прагну битви та небезпек.

— Твій обов'язок — бути з твоїм народом.

— Скільки можна нагадувати мені про обов'язок! — вигукнула вона. — Хіба я не з роду Еорла, хіба я не воїн, а нянька? Уже досить я піклувалася про немічного старого. Тепер, коли він міцно стоїть на ногах, хіба не можу я жити так, як хочу?

— Мало хто робить це з честю. А ти, панно, — хіба ти не пообіцяла піклуватися про свій народ до повернення його правителя? Якби замість тебе обрали котрогось маршала чи капітана, він не міг би залишити пост, незалежно від того, втомився чи ні.

— Чи ж завжди обиратимуть мене? — гірко спитала вона. — Чи завжди мені залишатись удома, поки вони здобувають славу, і турбуватися про їжу та постіль, коли вони повертаються?

— Може трапитися так, що не повернеться ніхто. Тоді знадобиться мужність без слави, бо ніхто не пам'ятатиме про подвиги останніх захисників рідного дому. Однак подвиги не стануть менш доблесними через те, що вони не уславлені.

І вона відповіла:

— Насправді ти говориш тільки одне: ти — жінка, твоє місце — вдома. А коли чоловіки загинуть у славнім бою, можеш навіть згоріти у власному домі, бо чоловікам він уже не потрібен. Я — з роду Еорла, а не служниця. Я їжджу верхи, володію мечем, не боюся ні болю, ні смерті.

— А чого боїшся? — запитав він.

— Клітки. Сидіти за ґратами, аж доки з роками не звикну, й усі надії на здійснення великих подвигів розвіються.

— І водночас ти відраджуєш мене ступати на обраний мною шлях, бо він небезпечний?

— Радити іншим можна. Однак я не прошу тебе тікати від небезпеки, а пропоную їхати на війну, де мечем ти здобудеш перемогу та славу. Я би не хотіла, щоби даремно гинуло високе та досконале.

— Я теж не хотів би. Тому кажу тобі, панно: залишайся! На Півдні тобі робити нічого.

— Як і твоїм супутникам. Вони їдуть із тобою лише тому, що не хочуть із тобою розлучатися… бо люблять тебе!

Вона обернулась і зникла в темряві.

Небо посвітлішало, хоча сонце ще не піднялося над високими хребтами на сході, коли Араґорн наказав рушати. Загін уже сів на коней і він теж саме збирався скочити в сідло, коли панна Еовіна прийшла попрощатися. Вона була вдягнута як вершник, перепоясана мечем. У руці тримала келих із вином і, зробивши ковток, побажала всім щасливої дороги; а тоді вона передала келих Араґорну, він випив і сказав:

— Прощавай, панно Рогану! П'ю за щастя твого роду, твоє та всього народу. Перекажи братові: пройшовши через темряву, ми ще, можливо, зустрінемося.

Ґімлі та Леґоласові, які стояли поряд, здалося, що на очі їй навернулися сльози — тим більш гіркі, що дівчина була така сувора та горда. Але вона сказала:

— Араґорне, ти їдеш?

— Їду, — відповів він.

— І не дозволиш мені їхати з вами, як я просила?

— Не дозволю, панно. Бо не маю на це права без дозволу короля і твого брата, а вони повернуться лише завтра. У мене ж на рахунку кожна година, навіть хвилина. Прощавай!

Тоді вона впала на коліна і мовила:

— Я благаю тебе!

— Ні, панно, — сказав він і, взявши за руку, підняв її.

Тоді поцілував їй руку, скочив у сідло і поїхав, не озираючись; і лише ті, хто його добре знав і був поруч, розуміли, як йому боляче.

Еовіна стояла, мов статуя, стиснувши опущені долоні, й дивилася, як вершники зникають у тіні чорного Двіморбергу, Гори Привидів, у якій були Ворота Мертвих. Коли вони зникли з очей, вона обернулась і, спотикаючись, мов сліпа, пішла до себе в намет. Але ніхто з її людей не бачив цього прощання, бо всі зі страху поховались і чекали, коли розвидніється й відчайдушні чужинці заберуться.

І хтось казав:

— Це — ельфійці. Нехай ідуть собі, куди їм судилось, у темні місця, і не повертаються. Часи і без них важкі.

Вони їхали в сірій напівтемряві, бо сонце ще не піднялося над чорними хребтами Гори Привидів. Коли проїжджали між рядами стародавніх брил, їх охопив страх, і так вони вступили до Дімгольту. Там, під тінню темних дерев, де навіть Леґоласові було моторошно, вони натрапили на улоговину біля підніжжя гори, і просто посеред стежки стояв здоровенний камінь, ніби перст долі.

— Аж кров похолола, — сказав Ґімлі, та ніхто не відгукнувся, і його голос поглинув вологий килим хвої.

Коні задкували перед загрозливим каменем, і вершники спішувались і вели їх за вуздечки. Нарешті зійшли на дно провалля; перед ними здіймалася прямовисна скеля, а у скелі пащею ночі відкривалися Темні Ворота. Знаки та літери, висічені на широкій арці, в сутінках було важко розібрати; і страх сірим туманом сочився із Воріт.

Загін зупинився, й тільки серце Леґоласа не здригнулося, бо привиди людей його не жахали.

— Це лиховісні ворота, — сказав Галбарад, — і за ними чигає моя смерть. Я переступлю поріг, але коні не підуть.

— Ми мусимо ввійти, тож підуть і коні, — відповів Араґорн. — Бо якщо ми пройдемо крізь цю темряву, перед нами ще лежатиме багато миль, і кожна втрачена година наближатиме тріумф Саурона. Ідіть за мною!

І він увійшов перший, і в ту мить такою сильною була сила його волі, що всі дунадани та їхні коні пішли за ним. І справді, коні слідопитів любили своїх господарів так віддано, що готові були піти назустріч жахові, якщо серця їхніх господарів не здригались. Але Арод, роганський кінь, пручався, пітнів і тремтів од жаху, так що було сумно на нього дивитися. Тоді Леґолас затулив йому очі долонями і щось тихо заспівав, аж поки кінь не пішов слухняно за своїм верхівцем. Перед Воротами залишився стояти один лише Ґімлі.

Коліна його тремтіли, й він гнівався сам на себе.

— Оце вже нечувана річ! — сказав він. — Ельф опускається під землю, а гном боїться!

І з цими словами він пірнув усередину. Та коли переступав поріг, йому здалося, що ноги його налилися свинцем; і темрява осліпила навіть його, сина Ґлоїна, Ґімлі, який часто і безстрашно ходив темними підземеллями світу.

Араґорн узяв у Гірському Скиті смолоскипи і зараз ішов із вогнем високо над головою; позаду всіх рухався Елладан із другим смолоскипом, і Ґімлі, спотикаючись, намагався його наздогнати. Він бачив лише тьмяне полум'я; та коли загін зупинявся, звідусюди лунали невпинний шепіт, бурмотіння якоюсь невідомою мовою.

Ніхто не нападав на загін, ніщо не заважало йти, проте поступово гномові ставало все страшніше — здебільшого через усвідомлення того, що назад дороги немає; всі стежки заполонило невидиме військо, що рухалося слідом.

Тягнувся безконечний час; і нарешті Ґімлі побачив те, про що потім не любив згадувати. Наскільки він міг судити, дорога була широкою, та раптом вона розімкнулась у простору порожнечу, обабіч уже не стало стін. Страх так тиснув на нього, що він навіть не міг розмовляти. Ліворуч у пітьмі щось заблистіло, коли Араґорн підніс туди смолоскип. Араґорн зупинився й пішов глянути, що то.

— Хіба йому не страшно? — пробурчав гном. — У якій-небудь іншій печері Ґімлі, син Ґлоїна, перший побіг би на блиск золота. Але не тут! Нехай собі лежить.

Усе ж він підійшов ближче і побачив, що Араґорн став на коліна, а Елладан тримає два смолоскипи. Перед ними лежав кістяк богатиря. На ньому була золочена кольчуга, а все спорядження вціліло через сухе, як порох, повітря в печері. Пояс його був із золота і рубінів, і золото прикрашало шолом на черепі, що лежав долілиць. Він упав біля дальньої стіни печери, як тепер стало видно, під кам'яними дверима, наглухо зачиненими: його кістяні пальці все ще чіплялися за щілину між стулками. Пощерблений і розламаний меч лежав поряд, так наче у відчаї чоловік намагався прорубати камінь.

Араґорн не доторкнувся до нього, тільки уважно оглянув, а потім підвівся й зітхнув.

— До кінця віку не розквітне тут квітка сімбельміне, — прошепотів він. — Дев'ять і ще сім курганів зеленіють травою, а він довгі роки лежить перед дверима, які не зміг відчинити. Куди вони ведуть? Що шукав він? Того не довідається ніхто і ніколи. Бо це не моя справа! — вигукнув він, обернувшись і звертаючись до темряви, повної шепоту. — Оберігайте ваші скарби та ваші таємниці Проклятих Років! Нам потрібна тільки швидкість. Пропустіть нас і йдіть слідом! Я кличу вас до Ерех-каменя.

Ніхто не відповів, натомість запала цілковита тиша, ще жахливіша, ніж попередній шепіт; а потім повіяло холодом, полум'я смолоскипів затріпотіло і згасло, і знову розпалити його не вдалося. Що було потім, упродовж години чи й більше, Ґімлі майже не пам'ятав. Загін ішов уперед, а він постійно тримався позаду, рятуючись від жаху, що мав от-от його охопити; і наздоганяв його шелест, мовби слабке відлуння багатьох кроків. Він спотикався, аж поки не поповз навколішки, мов тварина, й відчув, що далі так не може: або він знаходить вихід і порятунок, або ошаліло біжить назад назустріч невідчепному жаху.

Раптом він почув дзюркіт води, звук виразний і чистий, мов камінь, що падає в кошмарному сні. Посвітліло — і ось! — загін вийшов із-під високої та широкої арки, а поруч збігав потічок; уздовж нього, між крутими, зубчастими супроти неба скелями, стрімко вниз ішла дорога. Такою глибокою та вузькою була ця ущелина, що небо вгорі здавалося темним, на ньому виблискували дрібні зірки. Однак, як пізніше довідався Ґімлі, було ще дві години до заходу сонця того дня, коли вони виїхали з Гірського Скиту; втім, тоді він міг би повірити, що то були сутінки якогось іншого століття чи іншого світу.

Загін знов осідлав коней, і Ґімлі повернувся до Леґоласа. Їхали вервечкою, і настали вечір і темно-сині сутінки; а страх ішов слідом. Леґолас, обертаючись до Ґімлі, озирався, і гном помічав блиск у світлих очах ельфа. Позаду їхав Елладан — останній із Загону, та не останній на цій гірській дорозі.

— Мертві йдуть за нами, — сказав Леґолас. — Я бачу тіні людей і коней, вицвілі стяги, мов клоччя хмар, і списи, ніби зимові хащі туманної ночі. Мертві йдуть за нами.

— Так, позаду їдуть Мертві. Їх покликано, — сказав Елладан.

Загін нарешті виїхав із ущелини, ще й так раптово, ніби крізь щілину у стіні; і перед очима простяглася високогірна долина, а поруч лунав холодний голос потоку, що збігав додолу, долаючи безліч водоспадів.

— Де ми? — запитав Ґімлі. І Елладан відповів:

— Ми зійшли з витоку Мортонду, довгої холодної ріки, що впадає в Море біля стін Дол-Амрота. Думаю, зрозуміло, чому вона так називається: люди звуть ріку Чорнокорінною.

Мортондська долина широким півколом торкалася крутих південних хребтів. Стрімкі схили поросли травою, та зараз, коли сонце сіло, все здавалося сірим, і ген унизу блимали вогні в хатах людей. Долина була родюча та густо заселена.

Тоді, не обертаючись, Араґорн крикнув так голосно, щоби почули всі:

— Друзі, забудьте про втому! Вперед, мчіть уперед! Мусимо дістатися до Ереху ще, цього дня, а туди дорога довга.

Отак, не озираючись, полетіли вони підгір'ям, а далі — через міст над річкою та дорогою, що збігала в долину.

У хатах гасили вогні, зачиняли двері, й люди на полях кричали від жаху та розбігалися, мов сполохана звірина. У темряві ночі лунали одні й ті самі вигуки:

— Король Мертвих! На нас іде Король Мертвих!

Унизу задзвонили дзвони, всі розбігалися при появі Араґорна; та Сірий Загін через поспіх мчав, мов на полюванні, аж поки втомлені коні не почали спотикатись. І так, іще до півночі, вони дісталися до пагорба Ерех.

Віддавна жах перед Мертвими висів над пагорбом і всією пустельною околицею. Бо на вершині стояв чорний камінь, круглий, як величезна куля, розміром із людський зріст, хоча до половини врослий у землю. Вигляд каменя був неземний, неначе він упав із неба, як дехто і вважав; але ті, хто пам'ятав легенди про Вестернес, розказували, що його привіз із руїн Нуменору та поставив тут сам Ісілдур. Ніхто з мешканців околиць не наважувався наближатися до пагорба чи селитися неподалік; бо розказували, що це було місце збіговиська привидів, і що ті збиралися тут у часи страху, товпилися довкола каменя та шепотілися.

Глупої ночі до цього каменя підійшов і зупинився Загін. Елрогір подав Араґорнові срібний ріг, і той заграв, і тим, хто стояли неподалік, здалося, що вони почули сигнал у відповідь, ніби відлуння в далеких печерах. Більше нічого чути не було, однак вони відчували, що довкола пагорба збирається величезне військо; з висот повіяв, мов подих привидів, холодний вітер. Але Араґорн зіскочив із коня і, ставши біля каменя, голосно крикнув:

— Клятвопорушники, навіщо ви прийшли?

І з темряви, немов іздалеку, пролунав голос у відповідь:

— Виконати клятву і спочити в мирі.

І сказав Араґорн:

— Нарешті настав ваш час. Я йду до Пеларґіра на Андуїні, й ви підете за мною. І коли вся ця земля очиститься від слуг Саурона, я вважатиму, що клятву виконано, ви відійдете назавжди і спочинете в мирі. Бо я Елессар, спадкоємець Ісілдура з Ґондору.

І тоді він звелів Галбарадові розгорнути великий стяг, який той привіз; і стяг був чорний, і якщо був на ньому якийсь герб, то темрява ховала його. Потім запала тиша, й ні шепоту, ні зітхання не було чути впродовж усієї довгої ночі. Загін зупинився на ночівлю біля каменя, та спали мало через страх перед Тінями, котрі обступали довкола.

Та щойно прийшов холодний і блідий світанок, Араґорн піднявся і повів Загін у похід, такий виснажливий і довгий, що тільки витривалість і воля Араґорна примушували всіх рухатися далі. Ніхто зі смертних не витримав би такого напруження, ніхто, лише дунадани з Півночі, а з ними гном Ґімлі й ельф Леґолас.

Через Перешийок Тарланга вони перейшли до Ламедону; і Військо Тіней мчало слідом, женучи перед собою страх. І вони дійшли до Калембела на Кірілі, і криваве сонце зайшло за Піннат-Ґеліном, далеко на заході. Місто і переправа через Кіріл були покинуті, бо чоловіки пішли на війну, а решта людей утекла в гори, почувши про появу Короля Мертвих. Але наступного дня світанок не настав, і Сірий Загін помчав у темряву, що насунула з Мордору, і зникнув Загін із людських очей; а Мертві не відставали.

III. Роганський збір

Усі шляхи вели тепер на схід, туди, де починалася війна і гуснула Тінь. І коли Піпін стояв на Великих Воротах і дивився, як до Міста під своїми стягами в'їжджає князь Дол-Амрота, король Рогану спускався з гір.

День гаснув. В останніх променях сонця вершники відкидали видовжені тіні. Темрява вже заповзла під ялинник, що вкривав стрімкі схили. Перед заходом дня король їхав поволі. Стежка саме огинала величезну голу скелю та пірнала в шелестливу лісову пітьму. Вниз, униз їхали вони довгою звивистою вервечкою. Коли нарешті опустилися на дно розщелини, у глибоких низинах уже заліг вечір. Сонце сіло. На водоспади опустилися сутінки.

Увесь день униз із високого перевалу збігав бурхливий потічок, прорізаючи вузьке русло між стінами сосен; і тепер через кам'яні ворота він витікав у ширшу долину. Вершники поїхали берегом, і раптом перед ними відкрилася Гірська долина, де голосно бурунилися вечірні води. Там білий Сніжний потік, прийнявши води меншого потічка, мчав, пінячись на камінні, до Едораса та зелених пагорбів і низин. Далеко праворуч, на краю широкої долини, здіймався могутній Твердий Ріг, знизу загорнутий у хмару; його зазубрений пік, укритий вічними снігами, сяяв над усім світом, тінисто-синій зі сходу, залитий надвечірнім багрянцем зі заходу.

Мері зачудовано дивився на цю незнайому країну, про яку наслухався в поході. То був світ без неба, і його око крізь завісу туманного повітря бачило самі лише схили, скелясті бескиди за бескидами, та похмурі провалля, затягнуті млою. Якусь хвилю він дрімотливо вслухався в гуркіт води, шепіт темних дерев, тріск каміння й у завмерлу тишу, що причаїлася за всіма звуками. Він любив гори, а краще сказати — любив уявляти їх собі на узбіччі розповідей про далекі землі; та зараз на нього тиснула нестерпна вага Середзем'я. Йому хотілося сховатися від цієї неосяжності в тихій кімнатці з каміном.

Він дуже втомився, бо, хоча їхали і поволі, майже не відпочивали. Годину за годиною впродовж трьох утомливих днів трясся він у сідлі, перевалами, довгими ущелинами, долаючи безліч річок. Часами, коли стежка була широкою, він їхав поруч із королем, не помічаючи, як посміхаються вершники, дивлячись на них обох: гобіта на кошлатому сіренькому поні та правителя Рогану на великому білому коні. І тоді Мері розмовляв із Теоденом, розповідаючи про побут і звичаї гобітів, або слухав легенди про Роганську Марку та витязів її давнини. Але найчастіше, особливо цього останнього дня, Мері їхав за королем, нічого не говорячи та прислухаючись до дзвінкої роганської мови його супутників. У цій мові багато слів здавалися йому знайомими, та вимовлялися не так, як у Ширі, й він не міг зв'язати їх докупи. Іноді якийсь чистий голос заводив зворушливу пісню, і серце Мері радісно затріпотіло, хоч він і не знав, про що співається.

Попри все, він почувався самотнім, а зараз, на схилі дня, — як ніколи раніше. Він думав, куди в цьому чужому світі занесло Піпіна, де зараз Араґорн, Ґімлі та Леґолас. Тоді раптом холодом стиснула серце згадка про Фродо та Сема. «Я починаю їх забувати! — дорікнув він собі. — А вони ж важливіші, ніж усі ми разом. І я йшов їм допомагати, а тепер вони за сотні миль звідси, якщо ще взагалі живі». Він здригнувся.

— Ось нарешті й Гірська долина! — сказав раптом Еомер. — Наша подорож майже закінчилася.

Коні стали. Вузьким яром різко додолу падала стежка. Тільки мигцем, ніби через високе вікно, було видно широку долину в сутінках. Біля річки поблискував один-єдиний вогник.

— Ця подорож закінчилася, мабуть, — сказав Теоден, — але переді мною ще довгий шлях. Учора місяць був уповні, й уранці я поїду до Едораса на великий роганський збір.

— Але я пораджу, — тихим голосом сказав Еомер, — повернутися сюди після наради і перечекати війну, переможну чи програшну.

— Ні, сину мій, — посміхнувся Теоден, — саме так я хотів би називати тебе, не нашіптуй у мої старі вуха порад, як той Червослов! — Він випростався й озирнувся на довгу вервечку вершників, що ховалась в сутінках. — Здається, довгі роки, а не дні минули, відколи я виїхав на захід, але на ціпок я вже не спиратимуся. Якщо програємо війну — що доброго в тому, що я ховатимусь у горах? Якщо переможемо — яка прикрість із того, що я загину, виконавши свій останній обов'язок? Не будемо зараз гадати. Сьогодні я ночую в Гірському Скиті. Принаймні один спокійний вечір нам даровано. Рушаймо!

Споночіло, коли спустились у долину. Тут Сніжний протікав біля її західного краю, і невдовзі стежка вивела їх до броду, де вода голосно вирувала серед каміння. Брід охороняли. Коли під'їхав король, із затінку скель вискочили воїни, та, впізнавши короля, радісно загукали:

— Король Теоден! Король Теоден! Король Марки повернувся!

Ріг видобув протяжний сигнал, який відлунив у долині. Йому засурмили у відповідь, і за рікою запалали вогні.

І раптом десь ізгори, мов із якоїсь западини, зазвучав цілий хор сурм, голоси яких зливалися в один клич, що розкотився по кам'яних схилах.

Так переможно повертався король Роганської Марки із заходу в Гірський Скит біля підніжжя Білих Гір. Там його вже чекало останнє військо Рогану, бо як тільки стало відомо про його повернення, капітани виїхали йому назустріч до броду, щоби передати послання від Ґандалфа. Очолював їх Дунгер, старійшина мешканців Гірської долини.

— Три дні тому на світанні, правителю, — почав він, — із заходу до Едораса вітром примчав Тінебор, і Ґандалф приніс нам звістку про твою перемогу, звеселивши наші серця. Але він також передав твій наказ поспішати на збори вершників. А потім прилетіла Тінь.

— Крилата Тінь? — перепитав Теоден. — Ми також бачили її, глупої ночі перед від'їздом Ґандалфа.

— Можливо, правителю, — сказав Дунгер. — Та сама чи якась інша, але того ранку летюча темрява у вигляді велетенського птаха прошмигнула над Едорасом, нагнавши страху на всіх нас. Бо вона знизилася над Медусельдом, майже до самого даху, і закричала так, що серце завмерло у грудях. Тоді Ґандалф порадив нам не збиратися на рівнині, а зустріти тебе тут, у долині під горами. І він наказав без крайньої потреби не розводити багать і не запалювати смолоскипів. І так усе й було зроблено. Бо Ґандалф говорив дуже владно, і ми повірили, що таке твоє веління. Тут, над долиною, потвори не з'являлися.

— Усе добре, — сказав Теоден. — Зараз я поїду до Криївки і там, перш ніж піду спочивати, зустрінуся з маршалами та капітанами. Нехай якомога швидше збираються в моєму наметі!

Тепер дорога пішла просто на схід через долину, яка в цьому місці була завширшки півмилі. Навкруги лежали поля та луги зі жорсткою травою, сірою в сутінках, а на дальньому кінці долини Мері побачив навислу стіну, крайній виступ великого підніжжя Твердого Рогу, розщеплений рікою в давні віки.

На всіх рівних місцях збиралися великі юрби народу. Люди стояли біля дороги, вітаючи короля та вершників із Заходу радісними вигуками; а за ними простягалися правильні ряди наметів і шатер, прив'язаних коней, великих складів зброї, встромлених у землю списів, наїжачених, мов молодий ліс. На весь табір спадали сутінки, проте, незважаючи на нічну прохолоду, якою тягнуло з висот, тут не горіли вогні й не розпалювали багаття. Вперед-назад ходили вартові, загорнуті у плащі.

Мері задумався, скільки ж там було вершників. У густій пітьмі їхньої кількості було не вгадати, але йому здавалося, що тут ціла армія — багато тисяч бійців. Поки він отак роззирався, загін короля підійшов до великої скелі на східному боці долини; раптом дорога пішла вгору, і Мері вражено підвів очі. Такого шляху він не бачив іще ніколи — створеного людськими руками в часи, яких не сягали легенди. Змією в'юнився він вгору, врізаючись у прямовисну скелю. Крутий, мов сходи, петляв він до самої гори. Цією дорогою могли пройти коні й можна було витягти вози; та якщо вгорі були захисники, жоден ворог її не здолав би, хіба що з повітря. На кожному закруті стояли великі камені, витесані на подобу людей, велетенських і неоковирних, що ніби сиділи, схрестивши ноги та склавши короткі руки на товстих черевах. Риси облич багатьох із них зітер час, тільки темні ями очей сумно дивилися на перехожих. Вершники майже не звертали на них уваги. То були Пукелі, які, втім, давно втратили силу й нікого вже не лякали; та Мері дивився на них зачудовано, мало не шкодуючи ці фігури, що виступали зі сутінків.

Потім він озирнувся і побачив, що вже піднявся на висоту кількох сотень футів, але все ж далеко внизу можна було розгледіти звивисту колону вершників, котрі переходили брід і прямували до табору. Лише король і його охорона прямували вгору, до Криївки.

Королівський загін виїхав на край урвища, і дорога повела некрутим схилом крізь розщелину між скелями і нарешті вийшла на широке нагір'я. Звалося воно Фірієнфельд — зелена полонина, поросла травою та вересом, високо над глибоким руслом Сніжного, і обступали її великі гори: на півдні — Твердий Ріг, на півночі — зубчастий, мов пилка, хребет Ізенсаґи, а між ними, навпроти вершників, — похмура чорна стіна Двіморберґу, Гори Привидів, що виринала з крутих схилів, укритих темними соснами. Рівнину перетинав подвійний ряд необтесаного каміння, який тікав у сутінки і зникав між деревами. Хто наважувався ступати на цю дорогу, доходив до чорного Дімгольту під Двіморберґом — до грізної кам'яної колони та роззявленої темряви заборонених воріт.

Такий був темний Гірський Скит, творіння давно забутого народу. Ім'я його втрачене, і жодної пісні чи легенди не збереглось у пам'яті. Ніхто з роганців не знав, із якою метою його збудували: як селище, таємний храм чи могилу королів. Люди працювали тут за Чорних Років, іще до того, як до західних берегів причалив перший корабель чи дунадани заснували Ґондор; і тепер їх не стало, тільки старі Пукелі залишились і далі сидіти на закрутах дороги.

Мері розглядав ряди каменів: вивітрені та чорні, деякі похилилися, якісь попадали, а інші потріскались і розсипалися, камені виглядали, як ряди старих з'їджених зубів. Йому кортіло знати, навіщо вони, і також він сподівався, що король не поїде в темряву, куди вони вели. Потім він помітив групки наметів і шатер по обидва боки кам'яного шляху, та стояли вони не під деревами, а навпаки, здавалося, притискалися до урвища. Більше їх купчилося праворуч, де Фірієнфельд був ширший; а ліворуч стояв менший табір із високим шатром посередині. Звідти назустріч їм виїхав вершник, і вони звернули з дороги.

Коли під'їхали ближче, Мері побачив, що то жінка з довгими косами, які виблискують у сутіні, але вона була в шоломі, захищена кольчугою та підперезана мечем.

— Вітаю тебе, правителю Марки! — вигукнула вона. — Усім серцем радію, що ти повернувся!

— Вітаю і тебе, Еовіно, — відповів Теоден, — з тобою все гаразд?

— Так, усе, — відповіла вона; тільки Мері здалося, що голос її виказав: скидалося на те, що вона плаче, якщо може плакати дівчина з таким суворим обличчям. — Усе гаразд. Дорога була втомлива для людей, відірваних від рідних домівок. Були нарікання, бо вже давно війна вигнала нас із зелених полів; але тим усе і обмежилося. Тепер маємо лад, як бачиш. А для тебе приготований нічліг, бо мене повідомили про всі новини та годину твого приїзду.

— Отже, приїжджав Араґорн, — сказав Еомер. — Він усе ще тут?

— Ні, його немає, — сказала Еовіна, відвертаючись і дивлячись на гори, які темніли на сході та півдні.

— Куди він поїхав? — запитав Еомер.

— Не знаю, — відповіла вона. — Він прибув уночі й від'їхав учора вранці, коли сонце ще не зійшло над вершинами. Його нема.

— Ти засмучена, доню, — сказав Теоден. — Що трапилося? Скажи, чи він говорив про ту дорогу? — Король указав рукою на темний шлях між каміннями до Двіморберґу. — Про Стежину Мертвих?

— Так, володарю, — відповіла вона. — І він пішов у темряву, з якої ніхто не повертається. Я не змогла його відрадити. Його нема.

— Отож, наші дороги розійшлися, — сказав Еомер. — Він загинув. Муситимемо їхати без нього, хоч надія наша й ослабне.

Вони поволі та мовчки проїхали високогірним вересовим лугом і зупинилися біля королівського шатра. Мері побачив, що все вже приготовано і навіть про нього не забули. Біля помешкання короля розклали невеличкий наметик; там гобіт сидів на самоті, а повз нього проходили люди, збираючись до короля на нараду. Настала ніч, ледь помітні вершини гір на заході коронували зорі, та схід був темний і порожній. Кам'яний шлях поступово розтавав у темряві, а далі, чорніша від ночі, нависала широченна тінь Двіморберґу.

— Стежина Мертвих, — бурмотів він сам до себе. — Стежина Мертвих? Що все це означає? Усі мене покинули. Усіх кудись закинув фатум: Ґандалфа з Піпіном — на війну на Сході, Сема та Фродо — в Мордор, Бурлаку, Ґімлі та Леґоласа — на Стежину Мертвих. Мабуть, незабаром і моя черга. Цікаво, про що вони радяться і що збирається робити король. Бо тепер я мушу йти разом із ними.

Отак снуючи похмурі думки, він раптом пригадав, що дуже голодний, і зібрався йти пошукати, чи ще хтось у цьому незнайомому таборі має таку саму потребу. Але цієї миті заграла сурма, і його, королівського зброєносця, покликали прислуговувати при столі в короля.

У глибині шатра вишиваними килимами відгородили невеликий простір, застелили його шкірами; і там за невеликим столиком сиділи Теоден, Еомер, Еовіна та Дунгер із Гірського Скиту. Мері стояв за спиною короля, щоби прислуговувати, аж нарешті старий, перервавши глибоку задуму, обернувся до нього і посміхнувся.

— Іди сюди, пане Меріадоку! — сказав він. — Не пасує тобі стояти. Сідай біля мене, поки я на своїй землі, й розваж моє серце розмовою.

Гобіта посадили ліворуч від короля, та ніхто нічого не просив розповідати. Говорили взагалі мало, їли та пили здебільшого мовчки, аж поки нарешті, зібравшись із духом, Мері не поставив запитання, яке вже давно мучило його:

— Володарю, вже двічі я чув про Стежину Мертвих. Що це таке? І куди нею пішов Бурлака… тобто Араґорн?

Теоден зітхнув, але відповідати не квапився ніхто, аж нарешті заговорив Еомер:

— Ми не знаємо, і на серці нам важко. А щодо Стежини Мертвих, ти сам уже ступив на неї. Ні, це не просто лиховісні слова! Дорога, якою ми піднялися, веде до Воріт, он там у Дімгольті. А що за ними — не знає ніхто.

— Так, не знає ніхто, — сказав Теоден. — Але прадавня легенда, яку тепер згадують рідко, зберігає деякі відомості. Якщо вірити старим переказам, які в роду Еорла передавали від батька до сина, то Ворота під Двіморберґом ведуть таємним шляхом попід горою до невідомої мети. Але ніхто не наважувався розкрити їхню таємницю, відколи Балдор, син Брего, ввійшов у Ворота, й ніколи опісля не бачили його серед живих. Зопалу поклявся він розкрити таємницю, випивши ріг вина на бенкеті, влаштованому Бреґо на честь побудови Золотого Палацу, і високий престол залишився без спадкоємця.

Кажуть, що від Чорних Років охороняють цей шлях Мертві й нікого живого не пропустять до своїх потаємних палат; але часом вони самі виходять і тінями спускаються кам'яною дорогою. Тоді мешканці Гірського Скиту зачиняють двері, завішують вікна і тремтять від страху. Та Мертві з'являються рідко, тільки в часи великого неспокою і смертельної небезпеки.

— Однак у Гірському Скиті говорять, — тихо мовила Еовіна, — що зовсім нещодавно безмісячної ночі тут пройшло велике військо в дивному спорядженні. Звідки воно з'явилося, ніхто не знає, та воїни піднялися кам'яною дорогою і зникли в горі, ніби поспішаючи на домовлену зустріч.

— Тоді чому туди поїхав Араґорн? — запитав Мері. — Невже нічого не відомо?

— Хіба що він розказав щось тобі як його другові, — сказав Еомер, — якщо ж ні — то нікому зі живих на цій землі його мета не відома.

— Мені здалося, він дуже змінився з часу нашої першої зустрічі в королівському палаці, — зазначила Еовіна. — Спохмурнів, постарішав. Ніби приречений, ніби той, кого покликали Мертві.

— Можливо, його і покликали, — сказав Теоден. — Моє серце підказує, що я його вже ніколи не побачу. Однак він — із королівського роду, і призначення його — високе. І цим треба втішитися, доню, бо я бачу, ти переймаєшся долею цього гостя й утіха тобі потрібна. Розповідають, що коли еорлінги прийшли сюди з Півночі й піднялися до витоків Сніжного, шукаючи місця для укріплень, то Бреґо і його син Балдор піднялися сходами до Криївки і так і застигли перед воротами. На порозі сидів старий, чий вік було не вгадати; колись високий і поважний, він уже був зморщений, наче вивітрений камінь. І вони справді сприйняли його за камінь, бо він не ворушився і не говорив ані слова, аж доки вони не спробували ввійти. І тоді, немов із-під землі, зазвучав голос старого, і, на їхній подив, промовив він західною мовою: «Шлях закрито».

Тоді вони зупинились і глянули на нього, і зрозуміли, що він усе ще живий; але він не дивився на них. «Шлях закрито, — повторив натомість. — Його проклали ті, хто нині мертвий, і мертві стережуть його, доки не настане час. Шлях закрито».

«А коли ж настане той час?» — запитав Балдор. Але відповіді не одержав. Бо старий тієї ж миті помер і впав долілиць; і вже нічого не дізналися вони про давніх мешканців гір. Можливо, зараз настав той рокований час, і Араґорн зможе пройти.

— Але як перевірити, не переступивши порогу, настав той час чи ні? — сказав Еомер. — Я, наприклад, не пішов би туди, хоч би навіть усе військо Мордору стояло переді мною, а я був сам-один і не мав іншого порятунку. Як шкода, що в цю тяжку годину фатальний настрій охопив такого витязя! Хіба мало нечисті гуляє на землі, щоб іти шукати її під землею? Війна от-от спалахне.

Він замовкнув, бо ззовні долинув шум, і хтось чоловічим голосом назвав ім'я Теодена, а вартові розпитували його.

Невдовзі капітан Сторожі відхилив завісу:

— До вас посланець із Ґондору, володарю. Просить допустити його негайно.

— Запрошуй! — сказав Теоден.

Увійшов високий чоловік, і Мері мало не скрикнув, бо на якусь мить йому здалося, що то повернувся живий Боромир. Придивившись, він зрозумів, що це незнайомець, хоча схожий на Боромйра, ніби його родич, такий самий високий, сіроокий і гордий. Одягнутий він був у дорожній темно-зелений плащ поверх тонкої кольчуги, на шоломі його сяяла срібна зірочка. У руці він тримав чорноперу стрілу зі сталевим наконечником, пофарбованим на червоно.

Він опустився на одне коліно і подав стрілу Теоденові:

— Вітаю тебе, правителю рогіримів, друже Ґондору! Я — Гірґон, гонець Денетора — вручаю тобі це знамення війни. Ґондор потребує допомоги. Рогірими не раз приходили на поміч, але нині правитель Денетор просить зібрати всі ваші сили і прибути якнайшвидше, інакше Ґондор упаде.

— Червона Стріла! — мовив Теоден, тримаючи стрілу; віддавна чекав він цієї звістки, однак від цього вона не стала менш жахливою. Рука його тремтіла. — За мого життя Червоної Стріли не бачили в Роганській Марці! Справді дійшло до цього? І на які сили та яку швидкість розраховує правитель Денетор?

— Тобі краще знати, володарю, — сказав Гірґон. — Але дуже скоро Мінас-Тіріт можуть оточити, і якщо тобі забракне сил прорвати кільце облоги, правитель Денетор велить переказати тобі: краще, щоби роганське військо було на стінах, а не під ними.

— Але він знає, що ми народ, який найкраще воює верхи й у відкритому полі, і що ми живемо далеко один від одного, і потрібен час на збори наших вершників. Хіба не правда, Гірґоне, що правитель Мінас-Тіріта знає більше, ніж говорить? Бо ми, як бачиш, уже готові до війни. У нас побував Ґандалф Сірий, і зараз ми збираємося вирушати на схід, на битву.

— Мені не відомо, що знає чи про що здогадується правитель Денетор, — відповів Гірґон. — Однак ми справді у безвиході. Мій володар нічого не наказує, він лише просить згадати стару дружбу та давні клятви і заради власного ж добра зробити все можливе. Нас повідомили, що на службу Мордору прибуло багато правителів зі Сходу. На північ від рівнини Даґорлад спалахують сутички. З Півдня ідуть гарадрими, й усе узбережжя охопив страх, тож допомога звідти буде невелика. Тому поспішай! Бо під стінами Мінас-Тіріта вирішується наша доля, і якщо ми не заступимо ворогові шлях, тоді чорна повінь затопить усі прекрасні степи Рогану, і навіть у цьому гірському сховищі не буде порятунку.

— Темні звістки, — сказав Теоден, — однак не всі вони несподівані. Та перекажи Денеторові, що навіть якби Рогану нічого не загрожувало, ми все одно би прийшли на допомогу. Але ми зазнали значних втрат у боях зі зрадником Саруманом, і ще ми мусимо дбати дро наші північні та східні кордони, що виглядає слушним із огляду на твої повідомлення. Бо Темний Володар зараз має таке велике військо, що може і під Містом дати бій, і перейти Ріку за Воротами Королів.

Але не будьмо надто передбачливими. Ми прийдемо. Військовий збір призначений на завтра. Виступимо, щойно все буде готове. Я сподівався вислати десять тисяч списів. Але, боюся, їх буде менше, бо я не можу залишити свої твердині без охорони. Усе ж, я поведу щонайменше шість тисяч. Перекажи Денеторові, що сам король Роганської Марки прибуде в землю Ґондору, хоча, мабуть, і не повернеться звідтіля. Але дорога довга, і люди та коні повинні берегти сили для бою. Тож мине приблизно тиждень від завтрашнього ранку — і ви почуєте бойовий клич синів Еорла, котрі прибудуть із Півночі.

— Тиждень! — вигукнув Гірґон. — Але станеться те, що має статися. Цілком можливо, що через сім днів тебе зустрінуть лише зруйновані стіни, хіба би надійшла якась несподівана підмога. Ну, та принаймні зіпсуєте оркам і темнолицим їхній бенкет у Білій Вежі.

— Так, зробимо принаймні це, — сказав Теоден. — Але я нещодавно з битви і після довгої дороги, тому піду спочивати. Перебудь із нами цю ніч. Потім подивишся на військовий збір і від'їдеш, трохи розрадившись і відпочивши. Ранок мудріший від вечора, і за ніч думки проясняться.

Після цих слів Теоден підвівся, за ним — усі інші.

— Тепер розходьтеся відпочивати, — сказав він, — на добраніч вам. І ти, пане Меріадоку, вже вільний сьогодні. Та будь готовий з'явитися до мене, щойно зійде сонце.

— Буду готовий, — сказав Мері, — навіть якщо звелиш їхати з тобою Стежиною Мертвих.

— Стережися зловісних слів! — відказав король. — Бо не одна дорога може мати таку назву. І я не говорив тобі, що велітиму йти зі мною в похід. На добраніч!

— Не залишуся я тут чекати, поки вони повернуться! — сказав Мері. — Не залишуся, ні, не залишусь…

Отак раз у раз повторюючи ці слова, він нарешті заснув у своєму наметі.

Його розбудили, торсаючи за плече.

— Уставай, уставай, пане голбитле! — гукав посильний; і нарешті Мері прокинувся з міцного сну й різко підхопився.

— Що таке? — спитав він.

— Король тебе кличе.

— Але сонце ще не зійшло.

— Не зійшло і не зійде сьогодні, пане голбитле. І здається, вже ніколи не зійде з-за цієї хмари. Та час не стоїть на місці, хоч би сонце навіть і зникло. Поквапся!

Накинувши одяг, Мері визирнув із намету. Світ темнішав. Навіть повітря здавалося бурим, і все довкола було чорно-сіре й не відкидало тіней; стояла цілковита тиша. Суцільна хмара затягнула небо, лише ген на заході, куди доповзали чіпкі пальці пітьми, пробивалося світло. Над головою нависло важке склепіння, понуре та безформне, і світло радше слабшало, ніж ясніло.

Мері побачив багато людей, котрі стояли, дивились угору та перемовлялись; обличчя їхні були сірі та сумні, й дехто був переляканий. З важким серцем гобіт пішов до короля. Гірґон, ґондорський вершник, стояв перед Теоденом, а поруч із ним — іще один чоловік, одягнутий так само, але нижчий на зріст і кремезніший. Коли Мері ввійшов, той саме розмовляв із королем.

— Це хмара з Мордору, правителю, — говорив він. — Вона поповзла вчора, після заходу сонця. З пагорбів Східного Фолду я бачив, як вона розповзалася по небу й усю ніч гналася за мною, поглинаючи зірки. Тепер величезна хмара нависла над усією землею звідси аж до Похмурих Гір, і темрява густішає. Війна почалася.

Король сидів мовчки. Тоді нарешті заговорив:

— Отже, це мусить статися — велика битва нашого часу, в якій багато загине. Та принаймні вже немає потреби ховатися. Ми поїдемо прямою дорогою, відкрито і якомога швидше. Збір починаємо негайно, ні на кого не чекаючи. Чи в Мінас-Тіріті досить припасів? Бо якщо ми так поспішаємо, то мусимо взяти зі собою їжі та води, щоби тільки вистачило до битви.

— У нас дуже великі припаси, — відповів Гірґон. — Тому їдьте необтяжені, тільки якомога швидше.

— Клич гарольдів, Еомере! — звелів Теоден. — Нехай сурмлять збір! Еомер вийшов, і незабаром у Гірському Скиті заграли сурми, а інші відгукнулися на їх звук із долини; та голоси їхні вже не звучали чисто і сміливо, як це видавалося Мері минулої ночі. Глухо, різко та загрозливо завивали вони у важкому повітрі.

Король обернувся до Мері.

— Я іду на війну, пане Меріадоку, — сказав він. — Невдовзі вирушаю в дорогу. Я звільняю тебе від служби, але не від своєї дружби. Залишайся тут і, якщо бажаєш, служи панні Еовіні, яка правитиме моїм народом замість мене.

— Але ж ні, володарю… — затнувся Мері. — Я присягнув тобі на мечі. Я не хочу отак із тобою розлучатися, королю Теодене. І всі мої друзі пішли на війну, мені буде соромно десь відсиджуватись.

— Але ми поїдемо на великих і прудких конях, і, хоча ти відважний, ти не втримаєшся на такій тварині.

— Тоді прив'яжи мене до сідла, або причепи до стремена, або ще щось таке. Бігти туди далеко, та коли я не зможу їхати, то побіжу, навіть якщо зіб'ю ноги та запізнюся на кілька тижнів.

Теоден посміхнувся:

— Уже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Але ти бодай поїдеш зі мною до Едораса і подивишся на Медусельд, бо саме тим шляхом я поїду. Туди довезе тебе Стибба, — перегони почнуться, коли виїдемо на рівнину.

Тут підвелася Еовіна.

— Ходімо зі мною, Меріадоку! — сказала вона. — Я покажу тобі твоє спорядження. — Вони вийшли разом. — Єдине прохання висловив Араґорн, — сказала Еовіна, коли вони проходили між рядами наметів, — озброїти тебе для битви. Я зробила все, що змогла. Бо серце моє підказує, що спорядження тобі ще знадобиться.

Вона підвела Мері до одного з наметів для сторожі короля, і зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит та інше спорядження.

— У нас немає ні кольчуги для твого зросту, — сказала Еовіна, — ні часу викувати нову; та ось візьми міцний панцир зі шкіри, пояс і ніж. Меч же у тебе є.

Мері вклонився, і панна подала йому щит, такий самий, як у Ґімлі, з емблемою білого коня.

— Візьми це спорядження, і нехай тобі щастить у ньому! А тепер прощавай, пане Меріадоку! Втім, можливо, ми ще з тобою зустрінемось.

Отак у гуснучій темряві король Роганської Марки готувався вести своїх вершників східним шляхом. Тривога стискала серця, й пітьма лякала багатьох. Але роганці — витривалий народ, відданий своєму правителеві, й тому було чути мало плачу та нарікань навіть у таборі, де розмістились утікачі з Едораса, жінки, діти і старі. Мовчки, безстрашно зустрічали вони грізну долю.

Швидко минули дві години, і тепер король сидів на білому коні, який поблискував у напівтемряві. Гордим і струнким здавався вершник, хоча волосся, що спадало з-під високого шолома, було білосніжним; і, дивлячись на нього, такого непохитного та безстрашного, люди кріпилися.

На широкій рівнині, біля шумного потоку, вишикувалися п'ять із половиною тисяч вершників у повному озброєнні та ще кілька сотень чоловік із легко вантаженими, запасними кіньми. Прозвучала одинока сурма. Король підняв руку, і роганське військо поволі рушило. Попереду їхали дванадцять славних вершників, особистий загін короля, а за ними — сам король із Еомером праворуч. Еомер попрощався з Еовіною нагорі, і згадувати про розлуку йому було боляче; але тепер він почав думати про дорогу, що лежала попереду. Далі їхали Мері на Стиббі та ґондорські гінці, а за ними — ще дванадцятеро з королівського загону. Вони проїхали повз довгі шеренги воїнів зі суворими та незворушними обличчями. Але коли під'їхали до кінця строю, один із них уважно подивився на гобіта. Молодий воїн, подумав Мері, нижчий зростом і стрункіший за інших. Він спіймав блиск чистих сірих очей і здригнувся, бо раптом усвідомив, що то було обличчя людини, котра втратила надію і шукає смерті.

І сіра дорога повела берегом Сніжного, що нуртував між камінням; повз села Підгірці та Верхоріччя, де в темних дверях стояли сумні жінки; і так, без звуків рогів, арфи чи співів почався цей великий похід на Схід, про який складало пісні багато поколінь роганців.

З Гірського Скиту хмурого ранку йшов Тенґела син, з ним капітани: в Едорас він прибув, але в імлі палати правителів Марки; дах золотий в пітьмі загуслій. Тоді попрощався з народом він, з троном високим, святими місцями, де правив колись він, як сонце не згасло. Далі скакав, страх — за ним вслід, доля — в очу. Він присягнув; що обіцяв він — виконав все. П'ять днів, п'ять ночей мчав Теоден — просто на схід летять еорлінги: ось Фолд, Багномежжя і ліс Фірісн, в Арнорієн шість тисяч списів, в Мандбурґ могутній під Міндоллуїном, — град Морських королів на Півдні ворог оточує, спалює люто. Доля вела їх. Тьма їх забрала, стук копит розтанув в імлі, згаснув у тиші, — в пісні співають.

Коли король прибув до Едораса, темніло, хоча насправді був лише полудень. Тут він затримався ненадовго, і до війська приєдналося близько шести десятків вершників, котрі запізнилися на збір. Пообідавши, він зібрався їхати далі й побажав своєму зброєносцеві на прощання всього найкращого. Та Мері знову почав благати взяти його зі собою.

— Як я вже говорив, ця подорож не для таких коней, як Стибба, — сказав Теоден. — І в тій битві, яка чекає на нас на рівнинах Ґондору, нічого робити тобі, пане Меріадоку, хоча ти і зброєносець і відвага твоя більша за твій зріст.

— Ну, хтозна, — заперечив Мері. — І хіба не для того, володарю, ти взяв мене за зброєносця, щоби я був при тобі? А ще я не хочу, щоб у піснях про мене згадували тільки як про того, кого завжди залишали позаду.

— Я взяв тебе за зброєносця задля твоєї ж безпеки, — відповів Теоден, — і щоби ти був під рукою. Та для вершників ти будеш зайвим тягарем. Якби битва відбувалася перед моїми воротами, можливо, твої подвиги оспівали би менестрелі; та до Мундбурґа, де править Денетор, сто дві ліги. Це — моє останнє слово.

Мері вклонився і засмучено пішов геть, оглядаючи шеренги воїнів. Загони вже готувалися рушати: підтягували попруги, перевіряли сідла, поплескували коней; дехто стурбовано поглядав на низьке небо. Один вершник непомітно підійшов до гобіта і шепнув йому на вухо:

— У нас кажуть: де бажання, там і спосіб, — і я сам пересвідчився в цьому. — Мері підвів очі й побачив, що це той самий юний вершник, котрого він помітив уранці. — Ти хочеш їхати слідом за правителем Марки — це написано в тебе на обличчі.

— Хочу, — сказав Мері.

— Тоді їдьмо зі мною, — сказав вершник. — Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і темрява ще не почорнішає. Таким бажанням не можна нехтувати. Ні з ким уже не говори, ходімо!

— Дуже тобі дякую! Дякую, пане, хоч і не знаю твого імені.

— Не знаєш? — тихо сказав вершник. — Тоді називай мене Дернгельм.

І сталося так, що, коли король вирушив у похід, перед Дернгельмом сидів гобіт Меріадок, але великий сірий жеребець Вихор не відчув зайвої ваги: Дернгельм важив менше за інших чоловіків, хоча був гнучкий і міцно збитий.

Рушили в ніч. Заночували в заростях верб за дванадцять ліг від Едораса, де Сніжний впадає в Енту. А тоді далі — через Фолд і через Багномежжя, де праворуч великі діброви вкривали гірські схили під тінню темного Галіфірієну, вздовж кордонів Ґондору, — і тумани клубочилися ліворуч на болотах довкола гирла Енти. І дорогою до них долинали звістки про війну на Півночі. Поодинокі гінці, заганяючи коней, несли вісті про ворогів, котрі напали на східні кордони, про орків, котрі крокували Роганським Плато.

— Вперед! Уперед! — кричав Еомер. — Запізно звертати з дороги. Ентські болота прикриють наш фланг. Часу немає. Вперед!

Отак Теоден покинув свої володіння, і милю за милею ковтала довга звивиста дорога, і сигнальні вершини пропливали обабіч: Каленад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. Але багаття їхні вже не горіли. Сірі землі оповила тиша; а тінь усе густішала, і надія згасала в серцях.

IV. Облога Ґондору

Піпіна розбудив Ґандалф. У кімнаті горіли свічки, бо за вікнами ледве сіріло; повітря було важке, як перед грозою. — Котра година? — запитав Піпін, позіхаючи.

— Минула друга, — відповів Ґандалф. — Час уставати і привести себе до ладу. Тебе викликає правитель Міста, щоб ознайомити з твоїми новими обов'язками.

— І нагодувати сніданком?

— Ні, але я тобі дещо приніс, а до полудня не чекай уже нічого. Харчі тепер видаватимуть дуже скупо.

Піпін тужливо глянув на скибочку хліба з недостатнім (на його погляд) кружальцем масла і на кухоль збираного молока.

— І навіщо ти мене сюди привіз? — зітхнув він.

— Сам добре знаєш, — відповів Ґандалф. — Аби ти ще чогось не накоїв; і якщо тобі тут не подобається, то пригадай, що сам у тому винний.

Піпін не сказав нічого.

Невдовзі він уже крокував поряд із Ґандалфом холодним коридором до дверей зали у Білій Вежі. Там у сірому напівмороці сидів Денетор — мов старий зачаєний павук, подумав Піпін; здавалося, він не поворухнувся з учорашнього дня. Він указав Ґандалфові на крісло, а Піпіна якийсь час не помічав. Згодом старий обернувся до гобіта:

— Ну, пане Переґріне, сподіваюсь, учорашній день ти провів із користю і собі на втіху? Боюся лише, стіл у нас не такий багатий, до якого ти звик.

У Піпіна з'явилося неприємне передчуття, що більшість із того, що він говорив чи робив, якимось чином стало відомо правителеві Міста, і про багато з того, що він думав, здогадалися також. Він промовчав.

— Що би ти хотів робити в мене на службі?

— Я думав, пане, ти сам скажеш мені про це.

— Скажу, коли дізнаюся, на що ти здатний, — сказав Денетор. — І можливо, дізнаюся швидше, якщо ти залишишся при мені. Мій зброєносець учора відпросився в передовий гарнізон, і ти можеш зайняти його місце. Будеш мені прислуговувати, виконувати доручення та розважати мене бесідою у вільний від війни і нарад час. Ти вмієш співати?

— Так, — сказав Піпін. — Ну, так, досить добре, як на гобіта. Але у нас немає пісень для великих палат і лихих часів, володарю. Найстрашніше, про що ми співаємо, — це вітер чи дощ. І більшість наших пісень — про смішне та, звичайно, про страви і питво.

— І чому ж такі пісні не пасують до місця чи до нашого часу? Ми, ті, хто довго живе під Тінню, радо послухали би відлуння з краю, куди не сягнула Тінь. Це означатиме, що недаремною була наша охорона, хоч і не знали ми за неї подяки.

Серце Піпіна обірвалося. Його не приваблювала ідея співати гобітських пісень перед правителем Мінас-Тіріта, особливо жартівливих, на яких він знався найкраще; та і занадто простацькі були вони для такої нагоди. Втім, співати йому не наказували. Денетор обернувся до Ґандалфа і став розпитувати про рогіримів і їхні наміри, про становище Еомера, племінника короля. Піпіна вражало, скільки всього знає Денетор про народ із далекого краю, хоча, подумав він, уже багато років минуло, відколи Денетор виїжджав за кордон.

Нарешті Денетор кивнув до Піпіна і знову відпустив його на деякий час.

— Іди до арсеналу Цитаделі, — сказав він, — і вдягнися, як вартовий Вежі. Стрій і спорядження вже готові. Я розпорядився про це вчора. Повертайся, як тільки переодягнешся!

Усе було, як він сказав; невдовзі Піпін уже надягнув незвичний стрій, увесь сріблясто-чорний. На ньому були невелика кольчуга, здається, зі сталевих кілець, але чорна, як гагат; і високий шолом із воронячими крильцями з обох боків і зі срібною зіркою в центрі вінця. Поверх кольчуги була коротка чорна накидка з гаптованим сріблом знаком Дерева. Його старий одяг згорнули і кудись віднесли, залишили тільки сірий плащ із Лорієну, хоча на службі одягати не дозволили. Тепер він виглядав як справжній Ерніл-і-Феріаннат, князь дрібнолюдиків, як називали його ґондорці; та почувався він незручно. А ще пітьма гнітила душу.

Весь день було темно і хмарно. Від похмурого ранку до самого вечора важкі сутінки все знай густішали, і серця в Місті стискалися від тривоги. З Чорного Краю поволі повзла на захід величезна хмара, поглинаючи світло, гнана вітром війни; а внизу повітря було застигле і задушливе, мовби вся долина Андуїну чекала нищівної бурі.

Близько одинадцятої, нарешті звільнившись від служби, Піпін вийшов пошукати щось поїсти-попити, щоби покращити сумний настрій і розважитись у нестерпні години чекання. У їдальні він знову зустрів Береґонда, який щойно повернувся з завдання зі сторожових веж на мурах Пеленнору. Вдвох вони вийшли до мурів, бо Піпіну було тісно і задушливо навіть у просторій Цитаделі. Плечем до плеча сіли біля бійниці, що дивилася на схід, тієї самої, де вони напередодні обідали та розмовляли.

Сонце заходило, але величезна паволока тепер простяглася далеко на захід, і лише сідаючи в Море, сонце встигло послати кілька прощальних променів перед настанням ночі — тих, котрі на очах у Фродо осяяли голову скинутого короля на Роздоріжжі. Та на рівнину Пеленнор, що в тіні Міндоллуїну, не впало жодного променя: над нею нависла бура імла.

Піпіну здавалося, наче минуло багато років, відколи він тут сидів, у якісь напівзабуті часи, коли він був іще легковажним гобітом-мандрівником, котрого мало зачепили пережиті випробування. А тепер він — маленький солдат міста, яке готується до жахливого удару, в чудовому, але похмурому вбранні вартового Вежі.

В інший час та в іншому місці Піпіна, можливо, і розважив би його новий стрій, але зараз він розумів, що це не гра; адже він став слугою грізного володаря в час смертельної небезпеки. Кольчуга обтяжувала, а шолом тиснув на голову. Плащ він зняв і поклав на лаву. Відвернувши втомлений погляд від рівнини, що все темніла, він позіхнув, а тоді зітхнув.

— Утомився сьогодні? — спитав Береґонд.

— Так, — відповів Піпін, — дуже: втомився від неробства і чекання. Стільки часу протинявся під дверима володаря, поки він радився з Ґандалфом, князем та іншими важливими особами. І я не звик, Береґонде, голодним прислуговувати при столі. Для гобіта це — справжня мука. Ну, ти, певно, скажеш, що я маю більше цінувати таку честь. Але навіщо мені та честь? І справді, навіщо їсти-пити, коли ота тінь наповзає? І що воно таке? Саме повітря, парке та буре! У вас завжди такі тумани, коли вітер зі сходу?

— Ні, тут річ не в погоді. Це якісь підступи ворога; якісь отруйні випари з Вогняної Гори, які він насилає, щоби затьмарювати серце та розум. І йому це вдається. Швидше би повернувся Фарамир. От він не розгубиться. Та знову ж таки, чи вернеться він із-за Ріки, з Темряви?

— Так, Ґандалф також стурбований. Мені здається, він засмутився, що Фарамира немає тут. Але куди ж подівся він сам? Він вийшов із наради у правителя перед обідом, і мені здалося — не в доброму гуморі. Мабуть, передчуває щось недобре.

Раптом вони заніміли на півслові, закам'янівши. Піпін зіщулився, затиснувши вуха руками; а Береґонд, який виглядав із бійниці, говорячи про Фарамира, там і завмер, дивлячись удалину нажаханими очима. Піпін упізнав цей моторошний крик — той самий крик, який він давним-давно чув у Прилуках у Ширі, тільки тепер крик був потужніший та лютіший і пронизував серце отруйним відчаєм.

Нарешті Береґонд із зусиллям заговорив:

— Прилетіли! Наберися духу і глянь! Он вони, потвори.

Піпін неохоче виліз на лавку і визирнув із-за стіни. Пеленнор лежав укритий імлою, а вдалині ледве мріла Велика Ріка. Над землею ж, мов тіні передчасної ночі, він побачив п'ятьох птахоподібних істот, жахливих, мов стерв'ятники, але більших за орлів, жорстоких, як смерть. Вони то раптово підлітали до стін майже на відстань пострілу, то віддалялися.

— Чорні Вершники! — пробурмотів Піпін. — Чорні Вершники в повітрі! Дивися, Береґонде! — крикнув він. — Вони щось шукають, правда? Дивися, як вони кружляють і знижуються, завжди над одним і тим самим місцем! А бачиш, там щось рухається? Темні фігурки. Так, люди на конях: четверо чи п'ятеро. Ой! Мені страшно! Ґандалфе! Ґандалфе, порятуй нас!

Пролунав іще один протяжний крик, і Піпін відсахнувся від стіни, важко дихаючи, мов загнаний звір. Моторошний вереск згасав, а знизу, слабка й ніби дуже далека, заспівала сурма, затихнувши на довгій високій ноті.

— Фарамир! Фарамир! Це його сигнал! — скрикнув Береґонд. — Сміливець! Але як він проб'ється до Воріт, якщо в цих пекельних хижаків, окрім страхітливості, є ще якась зброя? Але глянь! Не відступають. Вони прорвуться до Воріт. Ні! Коні перелякані. Глянь! Поскидали вершників; і ті побігли. Ні, один іще в сідлі, та він повертається до решти. Це наш Капітан: йому коряться і коні, й люди. Ах! Одна з потвор летить на нього. Рятуйте! Рятуйте! Ніхто не виїде на допомогу? Фарамире!

І Береґонд зіскочив на землю й помчав у пітьму. Присоромлений своїм переляком, тоді як Береґонд насправді найперше подумав про улюбленого капітана, Піпін підвівся і знову виглянув. Тієї ж миті він помітив на півночі біло-срібний спалах, мов зірочку над сумними полями. Вона рухалася зі швидкістю стріли і зростала, наздоганяючи чотирьох людей, котрі бігли до Воріт. Піпіну здалося, що довкола неї розливалося бліде сяйво і чорні тіні розступалися перед нею; і коли вона наблизилася, йому причувся, мов луна у фортечних мурах, поклик сильного голосу.

— Ґандалф! — скрикнув він. — Ґандалф! Він завжди з'являється в найскрутнішу хвилину. Вперед! Уперед, Білий Вершнику! Ґандалфе, Ґандалфе! — кричав він шалено, мов глядач на великих перегонах, аби підбадьорити бігуна, котрий і без того не шкодує сил.

Але темні крилаті тіні теж помітили новоприбулого. Одна з них повернула до нього; та Піпіну здалося, що той здійняв руку, і з долоні його вдарив сніп сліпучого проміння. Назґул завив і метнувся геть; при тому інші четверо здригнулись і, витками злетівши вгору, помчали на схід, зникнувши у хмарі; і темрява над Пеленнором неначе просвітліла.

Піпін бачив, як вершник і Ґандалф зустрілись і зупинилися почекати на тих, що бігли позаду. Потім їм назустріч вискочили з Міста; і невдовзі всі зникли з очей за зовнішньою стіною, і він зрозумів, що вони заходили у Ворота. Здогадавшись, що вони відразу ж підуть до Вежі та намісника, він побіг до входу в Цитадель. Там уже зібралася юрба, яка також спостерігала з високих стін за погонею та порятунком.

Не минуло багато часу, як на вулицях, що вели від зовнішніх кіл, здійнялися гамір і радісні вигуки, які вітали Фарамира з Мітрандіром. Піпін побачив смолоскипи та двох верхівців, котрі поволі їхали, оточені натовпом: один у білому, та вже не сяйливому, а блідому в сутінках, мовби весь вогонь був витрачений чи прикритий; другий — у темному плащі, з опущеною головою. Вони спішились і, віддавши поводи конюхам, пішли до сторожі при воротах, — Ґандалф рішуче відкинув за плечі сірий плащ, а в очах його ще жевріло полум'я; другий, весь у зеленому, крокував повільно, похитуючись, як утомлений чи поранений чоловік.

Піпін протиснувся ближче, коли вони підходили до ліхтаря під аркою воріт, і, поглянувши в обличчя Фарамира, затамував подих. То було обличчя людини, котра пережила нестерпний жах чи біль, але здолала його і заспокоїлася. Гордий і поважний, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, й Піпін помітив, наскільки він схожий на свого брата Боромира, якого Піпін уподобав із першого ж погляду, захоплений величною, але і приязною вдачею того видатного чоловіка. Проте Фарамир якось особливо вразив його серце — такого почуття Піпін іще не знав. Перед ним був чоловік високого благородства, яке іноді проявлялося в Араґорна, ну, можливо, не такого високого, зате менш непередбачуваного та неприступного, — син королівського роду пізніших часів, але перейнятий мудрістю і сумом Прадавнього Народу. Тепер Піпін зрозумів, чому так любовно говорив про нього Береґонд. Фарамир був капітаном, за котрим пішли би солдати, він сам за ним би пішов, навіть під тінь чорних крил.

— Фарамире! — закричав Піпін разом із усіма. — Фарамире!

І Фарамир, розчувши дивний голос серед загального гамору, обернувся, подивився на нього і здивувався:

— Звідкіля ти взявся? Дрібнолюдик, і в мундирі Вежі! Звідкіля?..

Але тут виступив і заговорив Ґандалф:

— Він прибув зі мною з країни дрібнолюдиків. Він прибув зі мною. Та не будемо затримуватися тут. Стільки всього треба обговорити і зробити, а ти втомився. Він піде з нами. Ба навіть мусить: якщо він не забуде про його нові обов'язки так само легко, як я, то ще цієї ж години мусить прислуговувати своєму володареві. Ходімо, Піпіне, не відставай!

Нарешті вони ввійшли до покоїв правителя Міста. Там довкола жаровні з гарячим вугіллям поставили глибокі крісла, подали вино; і там Піпін, стоячи за кріслом Денетора і забувши про свою втому, намагався ловити кожне слово.

Фарамир поїв білого хліба, випив келих вина й сів у низьке крісло ліворуч від батька. Праворуч і трохи віддалік у різьбленому кріслі сидів Ґандалф і спочатку, здавалося, дрімав. Бо Фарамир почав розповідати про завдання, виконувати яке його послали десять днів тому, й він приніс повідомлення про Ітілієн і переміщення Ворога та його союзників; і розповів про бій при дорозі, де гарадці з їхнім величезним звіром були розгромлені; капітан повідомляв правителя про прикордонні сутички, які траплялися часто і тепер здавалися непотрібними та дрібними, позбавленими колишньої ваги.

Тоді раптом Фарамир глянув на Піпіна.

— А тепер про дивні справи, — сказав він. — Це не перший дрібнолюдик, котрий примандрував до нас на Південь із північних легенд.

При цих словах Ґандалф випростався і стиснув підлокітники крісла; та нічого не сказав і поглядом присадив Піпіна, який мало не скрикнув. Денетор подивився на них обох і кивнув головою, ніби показуючи, що і без слів усе зрозумів. Сиділи мовчки та непорушно, поки Фарамир розповідав, звертаючи погляд здебільшого на Ґандалфа, хоч інколи поглядав на Піпіна, неначе хотів відновити в пам'яті образи інших гобітів.

Коли його оповідь підійшла до зустрічі з Фродо та його слугою і подій у Геннет-Аннуні, Піпін помітив, як тремтять руки Ґандалфа, стискаючи різьблене дерево. Білими здавалися вони та дуже старими, і, дивлячись на них, Піпін раптом із жахом зрозумів, що Ґандалф — сам Ґандалф — дуже стривожений, навіть зляканий. Повітря в кімнаті було задушливе та застигле. Нарешті, коли Фарамир заговорив про прощання з мандрівниками і про їхнє рішення іти до Кіріт-Унґолу, голос його стишився, він похитав головою і зітхнув. Тут підхопився Ґандалф.

— Кіріт-Унґол? Морґульська Долина? Коли це було, Фарамире, коли? Коли ти розпрощався з ними? Скільки їм іти до тієї проклятої долини?

— Ми розійшлися передучора вранці, — відповів Фарамир. — Звідти п'ятнадцять ліг до Морґулдуїну, якщо вони пішли просто на південь; а потім іще п'ять ліг на захід до проклятої Вежі. Раніше, ніж сьогодні, вони би не дійшли і, мабуть, усе ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але темрява надходить не через них. Вона поповзла вчора ввечері й уночі затягла весь Ітілієн. Очевидно, Ворог давно запланував напад, і час був визначений задовго до нашої зустрічі з мандрівниками.

Ґандалф заходив по кімнаті:

— Передучора вранці, близько трьох днів ходу! Чи далеко звідси до місця, де ви розпрощалися?

— По прямій ліг двадцять п'ять, — відповів Фарамир. — Але я не міг прийти раніше. Учора ввечері ми зупинилися на Каїр-Андросі, довгому острові посеред Ріки — там у нас північна застава; а коней ми залишили на тому березі. Коли наповзла темрява, я зрозумів, що треба поспішати, тож виїхав із трьома вершниками. Решту загону я вислав на південь зміцнити гарнізон на переправі біля Осґіліата. Сподіваюся, я не помилився? — Він глянув на батька.

— Помилився? — скрикнув Денетор, і очі його раптом спалахнули. — Чому ти питаєш? Люди були під твоїм керівництвом. Чи ти хочеш почути мою оцінку всіх твоїх учинків? У моїй присутності ти тримаєшся шанобливо, та давно вже не питав у мене поради. Ось і тепер ти говорив гарно, як завжди; але хіба я не бачив, як ти не зводив очей із Мітрандіра — чи не сказав бува чогось зайвого? Давно він прибрав тебе до рук.

Сину мій, твій батько старий, але розуму ще не втратив. Як і колись, я бачу та чую все, і мало що ти можеш приховати від мене. Я знаю відповіді багатьох загадок. Ах, яке горе, що немає Боромира!

— Якщо я прогнівив тебе, батьку мій, — спокійно мовив Фарамир, — то я шкодую, що не звернувся за твоєю порадою, перш ніж приймати таке важливе рішення.

— А хіба ти змінив би своє рішення? Я впевнений, що зробив би те саме. Я тебе добре знаю. Ти ж тільки і мрієш виглядати величним і благородним, як королі давнини, милосердним, великодушним. Такі риси пасують нащадкові високого роду, котрий править у час миру та спокою. Але в лиху годину за великодушність можна заплатити життям.

— Хай буде так, — сказав Фарамир.

— Хай буде так! — вигукнув Денетор. — Але не тільки своїм життям, мій Фарамире, заплатиш ти, а і життям твого батька, й усього народу, охороняти який ти зобов'язаний — тепер, коли немає Боромира!

— Ти хотів би, щоби на моєму місці був він?

— Так, хотів би. Боромир був вірний син, а не вихованець чарівника. Він би не забув про батька у біді, не розкидався би подарунками долі. Він приніс би мені цей великий дар.

На мить витримка зрадила Фарамира.

— Я просив би тебе, батьку, пригадати, чому саме я, а не він, опинився в Ітілієні. Принаймні в одній ситуації, не так давно, твоя порада переважила. Саме правитель Міста послав його на завдання.

— Не домішуй гіркоти до трунку, який я сам собі приготував, — мовив Денетор. — Уже багато ночей гіркота його на моїх устах, і я передчував, що осад іще гірший. І тепер переконуюсь у цьому. Чому все сталося так! Чому ця річ не дісталася мені!

— Утішся! — сказав Ґандалф. — Ніколи Боромир не приніс би цю річ тобі. Він загинув, і загинув із честю; нехай спочиває в мирі! Однак ти обманюєш себе. Він узяв би цю річ, і вона би його згубила. Він би привласнив її, а коли би повернувся, ти не впізнав би свого сина.

Обличчя Денетора зробилося холодне та неприступне.

— Виявляється, Боромира було важче приборкати, чи не так? — тихо сказав він. — Але я, його батько, стверджую, що він віддав би її мені. Ти, Мітрандіре, може, і мудрий, але при всій твоїй проникливості всього не розумієш. Адже є мудрість, вища від чародійських інтриг чи поспіху дурнів. У цій справі я обізнаний краще, ніж ти гадаєш.

— І що ж ти знаєш?

— Досить, аби зрозуміти, яких дурниць треба уникати. Використовувати цю річ небезпечно. Але в такий час відіслати її з безмозким дрібнолюдиком у володіння самого Ворога, як це зробив ти разом із моїм сином, — це безум.

— А правитель Денетор, що би він зробив?

— Ні одне, ні друге. Очевидно, нізащо не наражав би цю річ на таку ризиковану подорож, на успіх якої сподівається лише дурень, загрожуючи нам загибеллю, якщо раптом Ворог поверне собі втрачене. Ні, її треба було сховати, сховати в темному надійному місці. Не використовувати, хіба що у крайній потребі, але охороняти так, аби Ворог не міг дотягнутися, принаймні поки не здобув би над нами цілковиту перемогу, — тоді полеглим уже було би байдуже.

— Ти, правителю, як завжди, думаєш тільки про Ґондор, — сказав Ґандалф. — Але є інші народи, інші життя, і з твоєю смертю час не зупиниться. Мені ж шкода навіть рабів.

— А якщо Ґондор упаде, де шукатимуть допомоги ті інші народи? — відповів Денетор. — Якби ця річ зараз була у глибоких підвалах Цитаделі, ми би не тремтіли від страху перед цією пітьмою, очікуючи найгіршого, й діяли би спокійно. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, — то ти мене ще не знаєш.

— І все ж таки я не вірю тобі, — сказав Ґандалф. — Якби вірив — то відіслав би цю річ сюди, тобі на збереження, і позбавив би себе й інших зайвих страждань. І тепер, слухаючи тебе, довіряю ще менше — не більше, ніж Боромирові. Та не гнівайся! Я сам собі не довіряю, і я відмовився взяти цю річ навіть у подарунок. Ти сильний, Денеторе, і маєш певну владу над собою; та ця річ швидко підкорила би тебе. Навіть схована глибоко під Міндоллуїном, вона палила би твій розум, повільно, як наростання темряви, а з нею прийшли би ще жахливіші речі, які швидко наваляться на нас.

На мить очі Денетора знову зблиснули, коли він глянув на Ґандалфа, й Піпін іще раз відчув, як зіткнулися їхні волі; але тепер здавалося, що їхні погляди схрестилися, мов леза, з яких сипались іскри. Піпін затремтів, боячись смертельного удару. Та раптом Денетор розслабився й охолов. Він знизав плечима:

— «Якби я»! «Якби ти»! Оті «якби» — порожні слова. Ця річ зникла в Тіні, й лише час покаже, що призначено їй і нам. Чекати вже не довго. А поки що нехай кожен, хто як уміє, бореться зі спільним Ворогом і, доки може, зберігає надію; а коли надія згине — нехай не забракне мужності померти вільними.

Він повернувся до Фарамира:

— Що скажеш про гарнізон в Осґіліаті?

— Він замалий, — сказав Фарамир. — Як я вже сказав, я вислав для підкріплення загін із Ітілієну.

— Як на мене, цього не досить, — сказав Денетор. — Бо саме туди вцілить перший удар. Там потрібен досвідчений капітан.

— Там і в багатьох інших місцях, — сказав Фарамир і зітхнув. — Як шкода, що нема брата, котрого я також любив! — Він підвівся. — Ти дозволиш мені піти, батьку? — І, похитнувшись, він оперся на батьківське крісло.

— Бачу, ти втомився, — сказав Денетор. — Їхав ти швидко і довго, і, казали мені, під тінню крилатого зла.

— Не будемо говорити про це! — сказав Фарамир.

— Гаразд, — сказав Денетор. — Іди відпочивай, поки є час. Завтра буде ще скрутніше.

Покинувши покої правителя Міста, всі пішли відпочивати, доки був час. Надворі вже стояла чорна беззоряна ніч, коли Ґандалф і Піпін, який ніс невеликий смолоскип, пішли до свого помешкання. Почали говорити, лише коли опинилися за зачиненими дверима. Тут Піпін схопив Ґандалфа за руку:

— Скажи, чи є надія? Я про Фродо, ну, чи передовсім про Фродо.

Ґандалф поклав руку на голову Піпіна.

— Особливої надії не було ніколи, — відповів він. — Сподівання дурня, як мені сказали. І коли я почув про Кіріт-Унґол… — Він раптом замовк і підійшов до вікна, ніби бажаючи простромити поглядом ніч на сході. — Кіріт-Унґол! — пробурмотів він. — Навіщо вони пішли туди, хотів би я знати? — Він обернувся. — Щойно я промовив це слово, Піпіне, як мене пройняло морозом. Але все-таки я вірю, що новини Фарамира дають якусь надію. Адже очевидно, що Ворог розпочав війну, коли Фродо ще був на свободі. Тож тепер упродовж багатьох днів він обертатиме своїм оком на всі боки, поза межами його володінь. Однак, Піпіне, я здалеку відчуваю його тривогу та поспіх. Щось його стурбувало.

Ґандалф задумався.

— Можливо, — пробурмотів він. — Можливо, навіть твоя дурість допомогла, хлопчику. Дай подумати: днів п'ять тому він з'ясував, що ми розгромили Сарумана і забрали Камінь. Ну, і що з того? Без відома Ворога ним сильно не покористуєшся. Ага! Араґорн? Надходить його час. І він сильний і стійкий, Піпіне; сміливий, цілеспрямований, здатний сам приймати рішення й у разі потреби йти на великий ризик. Так, цілком можливо. Напевно, він зазирнув у Камінь і показав себе Ворогові, кинувши йому виклик, — саме з цією метою. Цікаво. Ну, та ми не дізнаємося, правда це чи ні, доки не прибудуть роганські вершники, тільки би не запізно. Нас чекають жахливі дні. Ходімо спати, поки є час!

— Але… — почав Піпін.

— Але що? Сьогодні дозволяю тільки одне «але».

— Ґолум. Як вони могли піти з ним, навіть вибрати його за провідника? І я зрозумів, що Фарамирові, так само як і тобі, не подобається те місце, куди Ґолум повів їх. Чому?

— Цього я тобі зараз не скажу. Однак я давно передчував, що Фродо та Ґолум обов'язково зустрінуться. На добро чи на зло. Та про Кіріт-Унґол сьогодні я говорити не буду. Зради, зради я боюся; зради цього жалюгідного створіння. Але так мусить бути. Не забуваймо, що зрадник може підвести самого себе і мимоволі зробити добре діло. Таке інколи трапляється. На добраніч!

Наступний день почався зі світанку, який виглядав мов бурі сутінки, і ґондорці, обнадіяні було поверненням Фарамира, знову занепали духом. Крилаті Тіні не з'являлися, та кілька разів високо над містом лунав невиразний крик, і, почувши його, одні завмирали від жаху, а інші, менш сміливі, плакали з переляку.

І Фарамир знову поїхав.

— Не дадуть йому відпочити, — бурмотів дехто. — Правитель занадто суворий до свого сина, хоче, щоби той працював за двох, за себе і за того, хто не повернеться.

І всі поглядали на північ, запитуючи:

— Де ж роганські вершники?

Фарамир справді виїхав не з власної волі. Та правитель Міста головував на Раді й того дня не мав настрою прислухатися до чужих думок. Рано-вранці він скликав Раду. На ній усі капітани погодилися, що через загрозу з півдня їм бракує сили першими завдати удару, хіба би раптом іще з'явилися вершники Рогану. А тим часом слід розставити воїнів на стінах і чекати.

— Проте, — говорив Денетор, — не можна так просто покинути зовнішній оборонний мур Раммас, зведений тяжкою працею. І Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Ріку. Військо для облоги міста йому потрібне величезне, і з ним переправитися він не зможе ні на півночі від Каїр-Андроса, де болота, ні на півдні, в Лебенніні, бо Ріка там широка і човнів треба багато. Тому він піде на Осґіліат, як і минулого разу, коли Боромир перетнув йому дорогу.

— То була тільки перша спроба, — сказав Фарамир. — Сьогодні, навіть якщо він втратить удесятеро більше за нас, ми шкодуватимемо про такий обмін. Бо йому не так страшно втратити цілу армію, як нам — один загін. А при відступі загони, які стоять далеко у степу, будуть відрізані, коли він прорветься з військом.

— А що з Каїр-Андросом? — запитав князь. — Його також потрібно втримати, якщо ми бажаємо захистити Осґіліат. Не можна забувати про загрозу на лівому крилі. Рогірими можуть і не підійти. А Фарамир повідомив про величезні сили, які підтягуються до Чорної Брами. Не одна армія може вийти звідтіля і не в одному місці перейти ріку.

— На війні завжди ризикують, — сказав Денетор. — На Каїр-Андросі вже стоїть гарнізон, і збільшити його ми не можемо. Та я не віддам Ріку і Пеленнор без бою, якщо знайдеться капітан, котрому не забракне мужності виконати волю свого правителя.

Тут усі замовкли. Нарешті заговорив Фарамир:

— Я не суперечу твоїй волі, батьку. Якщо вже доля забрала в тебе Боромира, я піду і зроблю все, що зможу, замість нього, якщо ти накажеш.

— Наказую, — відповів Денетор.

— Тоді прощавай! Але якщо я повернуся, будь до мене ласкавіший!

— Це залежить від того, як ти повернешся.

Останнім, хто розмовляв із Фарамиром перед його від'їздом на схід, був Ґандалф.

— Не наражайся на вірну смерть, — сказав він. — Ти будеш потрібен тут, не лише для війни. Батько любить тебе, Фарамире, і він іще згадає про це. Щасливої дороги!

І знову поїхав Фарамир, узявши зі собою тих, хто сам побажав чи кого можна було відпустити. На стінах стояли люди і дивилися крізь імлу на зруйноване місто, гадаючи, що ж там діється, бо насправді нічого видно не було. Інші ж, як завжди, звертали погляди на північ і рахували ліги до Теодена в Рогані.

— Чи прибуде він? Чи згадає про старий союз? — питали вони.

— Так, прибуде, — відповідав Ґандалф, — навіть якщо запізниться. Але подумайте самі! У найкращому разі Червона Стріла дійшла до нього не раніше як два дні тому, а до Едораса багато миль.

Звістки прийшли аж уночі. З бродів примчав вершник і повідомив, що з Мінас-Морґула вийшло військо й уже наближається до Осґіліата; і до нього приєдналися полки з півдня, гарадрими, жорстокі та здоровенні.

— І ми довідалися, — сказав посланець, — що їх знову веде Чорний Вождь, і страх перед його появою вже поширився за Ріку.

Такими зловісними словами закінчився третій день, відколи Піпін прибув до Мінас-Тіріта. Мало хто пішов спати, бо невеликою була надія, що навіть Фарамир зможе довго втримувати броди.

Наступного дня, хоча темрява вже геть зчорніла й уже не гусла, вона все важче тиснула на серця, і страх не відпускав. Невдовзі надійшли погані новини. Ворог захопив переправу через Андуїн. Фарамир відступав до Пеленнорського муру, збираючи своїх людей на фортах; але сили ворога переважали його вдесятеро.

— Якщо він узагалі прорветься до Пеленнору, вороги підуть за ним по п'ятах, — сказав посланець. — Ворог заплатив за переправу, але не так дорого, як ми сподівалися. Вони все добре спланували. Тепер очевидно, що потайки, у Східному Осґіліаті, вони набудували велику кількість плотів і поромів. Кишіли в ріці, мов жуки. Та найстрашніше — це Чорний Вождь. Самі лише чутки про його появу сіють жах у серцях наймужніших. Його ж підлеглі тремтять перед ним, а за його наказом горло собі переріжуть.

— Тоді моє місце там, а не тут, — сказав Ґандалф і миттю від'їхав, срібним виблиском зникнувши з очей.

А Піпін усю ніч самотньо стояв на стіні та дивився на схід.

Щойно прозвучав ранковий дзвін, мов насмішка у щільній темряві, як ген удалині, за каламутними просторами, де здіймався Пеленнорський мур, Піпін помітив спалахи вогнів. Вартові голосно загукали, й усі воїни Міста стали до зброї. Червоні спалахи почастішали, й у важкому повітрі повільно розкочувався глухий гуркіт.

— Узяли мур! — кричали люди. — Проломлюють мур! Вони вже близько!

— Де ж Фарамир? — у розпачі вигукнув Береґонд. — Невже загинув?

Перші звістки привіз Ґандалф. Близько до полудня він з'явився з кількома вершниками, супроводжуючи валку возів. Там лежали поранені, всі ті, кого вдалося винести з бою біля фортів. Ґандалф одразу ж пішов до Денетора. Правитель Міста сидів у високій палаті на самому верху Білої Вежі, а поруч стояв Піпін; старий переводив погляд темних очей із каламутних північних вікон на південні, а потім на східні, ніби намагаючись пронизати пітьму, що кільцем оточила його. Найчастіше він дивився на північ і час від часу прислухався, неначе якесь стародавнє мистецтво було здатне донести до його вух стукіт копит із далеких рівнин.

— Фарамир повернувся? — запитав він.

— Ні, — відповів Ґандалф. — Але коли я покидав його, він усе ще був живий. Він вирішив залишитися в ар'єргарді, щоби відступ Пеленнором не перетворився на втечу. Можливо, йому вдасться протриматися ще досить довго, хоча я в цьому сумніваюся. Супротивник його занадто сильний. Прийшов той, кого я боявся.

— Невже… сам Темний Володар? — скрикнув Піпін, від переляку забувши про своє місце.

Денетор гірко посміхнувся.

— Ні, поки що ні, пане Переґріне! Він з'явиться лише в годину тріумфу, коли буде здобуто перемогу. Як зброю він використовує інших. Так чинять усі великі володарі, якщо вони мудрі, пане дрібнолюдику. Інакше навіщо мені сидіти тут, у вежі, й думати, спостерігати, вичікувати і навіть жертвувати синами? Адже я не розучився володіти мечем.

Він устав і відкинув довгий чорний плащ, і виявилося, що був він у кольчузі та підперезаний довгим мечем із великим руків'ям і в чорно-срібних піхвах.

— Уже багато років я не знімаю цього ні вдень, ні вночі, — сказав він, — аби з віком тіло не розніжилось і не втратило силу.

— Проте зараз твої зовнішні укріплення вже захопив у свої руки найстрашніший із усіх вождів Барад-дура, — мовив Ґандалф. — Король Анґмару давніх часів, Чорнокнижник, Примара Персня, Володар Назґулів, спис жаху в руці Саурона, тінь розпачу.

— Отож, Мітрандіре, ти маєш гідного супротивника, — сказав Денетор. — Мені вже давно відомо, хто головний капітан війська Темної Вежі. Оце все, з чим ти прийшов? Чи ти втік із поля бою, бо супротивник сильніший за тебе?

Піпін затремтів од страху, що Ґандалф раптом розгнівається, та його страх був даремний.

— Можливо, сильніший, — спокійно мовив Ґандалф. — Але час змагатися мені з ним іще не настав. І якщо вірити пророцтвам давнини, не від руки чоловіка він загине, і доля його прихована від Мудрих. Та і сам Вождь Відчаю поки що не з'явився. Він править згідно з мудрістю, про яку ти говорив, із відстані, женучи перед себе ошалілих рабів.

Ні, я радше прийшов охороняти поранених, котрих іще можна вилікувати; бо в Раммасі багато широких проломів, і невдовзі моргульське військо рине через них у багатьох місцях. Саме це я і хотів сказати. Невдовзі битва переміститься на поля. Треба приготуватися до вилазки. Нехай це будуть кіннотники. На них наша остання надія, бо лише в одному поступається нам ворог: у нього мало вершників.

— І в нас їх мало. Поява роганців була би дуже доречна, — сказав Денетор.

— Але першими сюди прийдуть інші гості, — сказав Ґандалф. — Утікачі з Каїр-Андросу вже тут. Острів захоплений. Ще одна армія вийшла з Чорної Брами і насувається з північного сходу.

— Тобі часто дорікають, Мітрандіре, що ти любиш приносити погані новини, — сказав Денетор. — Але для мене це вже не новини: ще вчора ввечері мені все було відомо. А щодо вилазки, то я про неї теж думав. Ходімо донизу.

Минав час. Незабаром зі стіни побачили відступ передових загонів. Спершу з'явилися безладні групки змучених і здебільшого поранених солдатів; деякі бігли так, ніби за ними гналися. На сході зайнялися далекі вогні, і здавалося, що місцями вони повзли по рівнині. Палали будинки та комори. Потім потекли річки червоного полум'я, звиваючись у пітьмі, сходячись до лінії широкої дороги, що вела від міських воріт до Осґіліата.

— Ворог, — шепотіли люди. — Мури взято. Ось вони лізуть через проломи! Здається, несуть смолоскипи. Де ж наші?

Надходив вечір, і було так темно, що навіть найзіркіші на Цитаделі мало що могли вгледіти на полях, хіба те, що пожежі множились і річки вогню видовжувались і текли все швидше. Урешті-решт, десь за милю від Міста з темряви з'явився впорядкований загін воїнів, що йшов, а не біг, тримаючи стрій.

Спостерігачі затамували подих.

— Це точно Фарамир! — говорили вони. — Йому коряться і люди, і коні. Вони дійдуть.

Відступаючим залишалося пройти ще зо чверть милі. З пітьми вискочив невеликий загін вершників — усе, що залишилося від ар'єргарду. Вони розвернулись і знову кинулися назустріч вогняним річкам. Тоді раптом звідти долинули дикі вигуки. То летіла ворожа кіннота. Вогняні річки злились у єдиний потік, ряд за рядом сунули орки зі смолоскипами, дикі південці під червоними прапорами, різко викрикуючи, переганяючи, оточуючи відступаючих. І з пронизливим виттям із темного неба кинулися крилаті тіні, Назґули, які прилетіли вбивати.

Відступ перетворився на безладну втечу. Люди кинулись урозтіч, розбігалися мов навіжені, кидали зброю, волали зі страху, падали на землю.

І тоді з Цитаделі пролунала сурма, і Денетор нарешті вислав своїх кіннотників. У затінку Воріт, під стінами, чекали вони на його сигнал: усі верхівці, що назбирались у Місті. Суцільною лавою кинулися вони вперед і помчали навскач, і з бойовим кличем кинулися на ворога. І зі стін пролунав клич у відповідь, бо попереду летіли лицарі Дол-Амрота на чолі з їхнім князем і з блакитним стягом над ними.

— Амрот за Ґондор! Амрот за Фарамира!

Бурею налетіли вони на обидва фланги ворога; та один вершник випередив усіх, швидкий, мов степовий вітер, — Тінебор ніс його, осяйного, у білих шатах, і блискавка била з піднятої руки.

Назґули завили й відлетіли на схід, бо їхній Вождь іще не з'явився, щоби кинути виклик білому полум'ю його супротивника. Війська Морґулу, налаштовані на легку здобич, захоплені зненацька, розсипалися, мов іскри на вітрі. Ґондорці обернулися з переможним кличем і вдарили на ворога. Мисливці перетворилися на дичину, відступ — на наступ. Поле вкрили порубані орки та люди, їдкий дим піднявся з кинутих на землю смолоскипів. Кіннота летіла далі.

Але Денетор не дозволив їй від'їжджати задалеко. Хоча ворога зупинили та відкинули, зі сходу насувалися величезні війська. Знову заграла сурма, відкликаючи вилазку. Кіннота Ґондору зупинилася. Під її прикриттям відступаючі вишикувались і спокійно повернулися до Воріт. Вони гордо вступили до Міста, і з гордістю дивилися на них городяни, і вітали їх, але серця їхні стискалися від суму. Бо загони помітно поріділи. Фарамир утратив третину воїнів. А де ж він сам?

Він прибув останнім. В'їхали його люди. Повернулися лицарі-верхівці, а за ними — стяг Дол-Амрота і сам князь. І на коні поперед себе він тримав на руках тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою.

— Фарамир! Фарамир! — закричали люди на вулицях, ридаючи. Та він мовчав, і його понесли звивистою дорогою вгору до Цитаделі й далі — до батька. Шарпнувшись убік від атаки Білого Вершника, Назґул устиг кинути смертоносний дротик, і Фарамир, який бився з велетом-гарадримом, повалився на землю. Тільки натиск вершників Дол-Амрота врятував його від червоних мечів південців, котрі порубали би його, безборонного.

Князь Імрагіл приніс Фарамира до Білої Вежі і сказав:

— Син твій повернувся, правителю, після великих подвигів, — і він розповів усе, що бачив.

А Денетор підвівся і мовчки подивився синові в обличчя. Тоді звелів розстелити ліжко в палаті й покласти на нього Фарамира, а всім піти геть. А сам він піднявся до потаємної кімнати під самим дахом Вежі; і багато хто бачив тієї ночі слабке світло, що загорілось і мерехтіло у вузьких вікнах, а потім яскраво спалахнуло і згасло. І Денетор зійшов униз, наблизився до Фарамира і мовчки сів біля нього, проте обличчя правителя було сіре, мертвотніше, ніж у сина.

Отож, тепер Місто було в облозі, оточене кільцем ворогів. Раммас був зруйнований, а весь Пеленнор — захоплений. Останні новини принесли втікачі, котрі примчали північною дорогою, перш ніж зачинили Ворота. То були залишки загону, який сторожував дорогу від Анорієну та Рогану до околиць Міста. Привів їх Інґольд — той самий, котрий п'ять днів тому пропустив Ґандалфа та Піпіна, коли сонце ще світило і ранок сяяв надією.

— Від рогіримів жодних новин, — сказав він. — Роган не прийде на допомогу. А якщо і прийде, то нам із цього буде мало користі. Нове військо, про яке нас повідомляли, вже підійшло, кажуть, перебрівши Ріку через Андрос. Вони сильні: батальйони орків Червоного Ока та незліченні загони людей якогось нового виду. Не високі, але кремезні та похмурі, бородаті, як гноми, озброєні важкими сокирами. Напевно, прийшли з якогось дикунського краю на широких східних просторах. Вони захопили північну дорогу, і багато їх вступило в Анорієн. Рогіримам не пройти.

Ворота зачинили. Усю ніч варта на стінах чула галасування ворогів, котрі тинялися рівниною, палячи поля та сади, добиваючи поранених, рубаючи мертвих. Скільки їх перейшло через Ріку, в темряві було важко розібрати, але коли ранок, чи то пак його тьмяна подоба, прокрався на рівнину, стало зрозуміло, що навіть нічний страх не перебільшив їхньої кількості. Почорніла рівнина кишіла орками, і, скільки в тих сутінках сягало око, довкола обложеного міста повиростали, мов огидні грибовидні нарости, великі табори з наметів, чорних і темно-червоних.

Діловиті, як мурахи, орки рили, рили лінії глибоких ровів, які великим колом оточували Місто на відстані польоту стріли; і коли траншеї були прокопані, в них спалахнув вогонь; тільки як його розпалили й підтримували, якими хитрощами чи чаклунством — було незрозуміло. Весь день тривала ця робота, і люди Мінас-Тіріта безсило стежили за нею зі стін. Як тільки рів починав горіти, під'їжджали величезні вози; і тоді загони ворогів швидко встановлювали під прикриттям ровів великі машини для метання каміння. Та жодна машина з міських стін не могла досягнути так далеко і зупинити роботу.

Спершу люди сміялись і не дуже боялися цих вигадок. Адже головна стіна Міста була висока та міцна, її збудували нуменорці, котрі ще не втратили у вигнанні своїх сил і вмінь; її зовнішня кладка була міцна, чорна та гладка, як Вежа Ортханк, невразлива для сталі й вогню, і зруйнувати її можна було, хіба що розколовши саму землю, на якій вона стояла.

— Ні, — говорили вони, — навіть якщо з'явиться Безіменний, то і йому не ввійти до Міста, поки ми живі.

Але інші заперечували:

— Поки ми живі? А чи ж довго? У нього є зброя, якою він від початку світу здолав не одну твердиню. Голод. Дороги відрізані. Роган не прийде.

Та машини даремно не обстрілювали неприступні стіни. Не отаман-розбійник чи орківський ватажок штурмував головного ворога Володаря Мордору. Сила та злісний розрахунок керували облогою. Щойно великі катапульти були встановлені — з криками, скрипом канатів і лебідок, — вони почали кидати снаряди так високо, що ті перелітали через бійниці й гепали в першому колі Міста, і багато з них, падаючи, якимось непоясненним чином спалахувало вогнем.

Почалися пожежі, й невдовзі майже всі кинулися гасити полум'я, що спалахувало у багатьох місцях. Тоді разом із більшими снарядами градом посипались інші, не такі руйнівні, але жахливіші. Вони розкочувалися вулицями та провулками за Воротами, невеликі круглі ядра, які не спалахували. Та коли люди підбігали до них подивитися, що то таке, то скрикували і плакали. Бо Ворог жбурляв у Місто голови загиблих в Осґіліаті, під Раммасом чи на рівнині. Сумне то було видовище; бо хоча деякі були потрощені та безформні, а деякі жорстоко порубані, багатьох із них можна було впізнати, і виглядало, що загинули вони в муках; і на всіх було випалене лиховісне тавро Недремного Ока. Та хоч які покалічені й сплюндровані були обличчя, в них упізнавали тих, хто ще нещодавно гордо крокував у строю, орав поля чи приїздив на свято зі зелених гірських долин.

Даремно погрожували зі стін кулаками безжальним ворогам, котрі кишіли під Ворітьми. На прокльони вони не зважали, та і мови західних людей не розуміли, самі викрикаючи різкими голосами, як звірі чи стерв'ятники. Та незабаром у Мінас-Тіріті мало кому вистачало духу стояти на стінах і викликати ворога на бій. Бо ще одну зброю, швидшу за голод, мав Володар Темної Вежі — страх і відчай.

Знову прилетіли Назґули, й оскільки тепер сила та міць Темного Володаря зросли, їхні голоси, які озвучували тільки його волю та його лють, стали ще злішими та страхітливішими. Потвори кружляли над Містом, як стерв'ятники, які очікують на мертвеччину. Невидимі та недосяжні для стріл були вони, але постійно присутні, і їхні моторошні голоси розтинали повітря. І з кожним криком вони ставали дедалі нестерпніші. Урешті-решт, навіть сміливці кидалися на землю, коли над ними пролітала невидима загроза, або стояли, випустивши зброю з ослаблих рук, і темрява огортала їхню свідомість, і думали вони вже не про війну, а тільки де би заховатися, відповзти і померти.

Весь той чорний день Фарамир лежав у палаті Білої Вежі, охоплений сильною гарячкою; хтось сказав, що він умирає, і незабаром оте «умирає» повторювали на всіх стінах і вулицях. А поруч сидів його батько і не говорив нічого, тільки дивився, не переймаючись обороною Міста.

Такої чорної години Піпін іще не переживав, навіть у кігтях урук-хаїв. Обов'язком його було слугувати правителеві, й він чекав, ніби забутий, стояв біля дверей неосвітленої палати, перемагаючи, як міг, власний страх. Він дивився на Денетора, і йому здавалося, що той старіє в нього на очах, мовби горда воля його зламалась, а суворий розум згас. Може, то було через горе, а може — через докори сумління. Піпін помітив сльози на цьому завжди стриманому обличчі, нестерпніші за гнів.

— Не плач, володарю, — пробурмотів він. — Можливо, він іще одужає. Ти не питав Ґандалфа?

— Чарівникам мене не втішити! — відповів Денетор. — Безглузді надії не справдилися. Ворог знайшов цю річ, і тепер його сила зростає; він читає всі наші думки, й усе, що ми робимо, закінчується невдачами.

А я послав сина, без доброго слова, без благословення, на даремну смерть, і ось він лежить із отрутою в тілі. Ні, ні, що би не трапилося на війні, мій рід згасає, навіть династії Намісників настає кінець. Самозванці правитимуть уцілілими рештками великого народу, що ховатиметься в горах, поки всіх не переловлять.

До дверей підійшли люди, вимагаючи правителя Міста.

— Ні, я не вийду, — сказав він. — Моє місце — біля мого сина. Може, він щось скаже перед смертю. А смерть його вже близько. Слухайте, кого хочете, хоч би й Сірого Дурня, хоча надія його не справдилася. Я залишаюся тут.

Отак Ґандалф перебрав на себе останню оборону Міста Ґондору. Де би він не з'являвся, люди міцнішали духом і страх перед крилатими тінями розвіювався. Невтомно крокував він від Цитаделі до Воріт, із півночі на південь уздовж стіни; а з ним ходив князь Дол-Амрота в осяйній кольчузі. Бо він і його лицарі трималися мужньо як справжні нащадки нуменорців. Ті, хто їх бачив, перешіптувалися:

— Видно, правду кажуть старі перекази: кров ельфів тече в тілі цього народу, адже колись, давним-давно, в тих краях жили нащадки Німродель!

І тоді, в сутінках, хтось та заспіває баладу про Німродель або ще якусь пісню, складену в Долині Андуїну в незапам'ятні часи.

Однак, коли вони відходили, тінь знову змикалася над людьми, і серця їхні хололи, і мужність Ґондору розвіювалася, мов порох. І так поволі похмурий день страхів переходив у темну ніч розпачу. У першому колі Міста лютували неприборкані пожежі, й захисники на зовнішній стіні у багатьох місцях були відрізані від решти. Проте найстійкіших, тих, хто не покинув їхніх постів, залишилося небагато; більшість давно відступила за другі ворота.

А тим часом через Ріку швидко проклали мости, й увесь день по них переправляли свіжі війська та спорядження. Нарешті опівночі ворог пішов на приступ. Перші тисячі перетнули траншеї вогню через залишені для них хитрі проходи. І підійшли вони на відстань стріли, не зважаючи на небезпеку, безладним натовпом. Однак насправді на стінах залишилося надто мало людей, аби завдати нападникам суттєвої шкоди, хоча вогні добре висвітлювали мішені для стрільців, славних своїм умінням на весь Ґондор. Тоді, переконавшись, що бойовий дух Міста надломлений, невидимий Вождь кинув головні сили на приступ. Поволі рушили крізь пітьму величезні облогові вежі, збудовані в Осґіліаті.

Знову прийшли гінці до палати у Білій Вежі, й Піпін впустив їх, бо вони дуже наполягали. Денетор поволі відвів очі від обличчя Фарамира і мовчки глянув на них.

— Перше коло Міста горить, володарю, — доповіли вони. — Якими будуть твої накази? Адже ти правитель і намісник. Не всі підуть за Мітрандіром. Люди втікають зі стін, покидають пости.

— Чому? Чому ті дурні втікають? — сказав Денетор. — Краще згоріти відразу, ніж потім, бо згоріти нам судилося. Повертайтеся до вашого багаття! А я? Я піду до свого похоронного вогнища. Похоронного вогнища! Не буде гробниці для Денетора та його сина. Ніякої гробниці! Не судилося нам спочивати вічним сном. Ми згоримо, як варварські вожді давніх часів, іще до перших кораблів із Заходу. Захід програв. Повертайтесь у вогонь!

Гінці вийшли мовчки, не вклонившись.

А Денетор підвівся й відпустив гарячу руку Фарамира.

— Він горить, уже горить, — сумно сказав він. — Руйнується дім його душі. — Підійшовши до Піпіна, він подивився на нього згори вниз. — Прощавай! Прощавай, Переґріне, сину Паладіна! Недовгою була твоя служба і зараз наближається до кінця. Я відпускаю тебе трохи раніше. Іди й умирай так, як вважаєш за найкраще. І з ким забажаєш, навіть із тим другим, чия дурість довела тебе до цієї смерті. Поклич моїх слуг і тоді йди. Прощавай!

— Я не буду прощатися з тобою, володарю мій, — сказав Піпін, опускаючись на коліна. А тоді раптом у ньому прокинувся гобіт, він випростався і глянув старому в очі. — З вашого дозволу, я піду, пане, — сказав він, — бо я справді дуже хочу побачити Ґандалфа. Та він не дурень; і я не стану думати про смерть, поки він іще сподівається. Але я також не вільний від слова та служби, поки ти живий. І якщо вони прийдуть до Цитаделі, я сподіваюся бути поруч із тобою і, можливо, заслужити даровану мені честь.

— Роби, як знаєш, пане дрібнолюдику, — відповів Денетор. — А моє життя закінчилося. Поклич моїх слуг! — І обернувся до Фарамира.

Піпін вийшов і покликав слуг, і вони прийшли: шестеро придворних, високих і гарних; проте вони побоювалися почути наказ. Однак Денетор спокійним голосом звелів їм тепло вкрити Фарамира й підняти ложе. І взяли вони його на плечі, й винесли з палати. Рухалися вони поволі, щоби якомога менше турбувати хворого, і Денетор, спираючись на патерицю, йшов слідом; останнім вийшов Піпін.

Вони вийшли з Білої Вежі, мов на похороні, в темряву, під низькі хмари, освітлені знизу спалахами пожеж. Поволі перетнули великий двір і, за наказом Денетора, зупинилися біля Сухого Дерева.

Тут було тихо, хіба що знизу долинав галас битви, і чути було, як у темний басейн із мертвих гілок скрапує вода. І вони пройшли крізь ворота Цитаделі, й вартові подивилися їм услід здивовано і стривожено. Повернувши на захід, нарешті вийшли до дверей у задній стіні шостого кола. Їхня назва була Фен-Голлен, і відчинялися вони лише в час похорону, й тільки правитель Міста міг ходити туди, та ще охорона і обслуга з дому померлих. За дверима звивиста дорога спускалася до уступу під тінню Міндоллуїну, де стояли гробниці королів і намісників.

Біля дверей стояла невеличка сторожка, і звідти, з ліхтарем у руках, вийшов переляканий прибрамник. За наказом правителя, він відімкнув двері, й ті беззвучно відчинились; у нього забрали ліхтар і рушили далі вниз темною дорогою посеред стародавніх стін і багатоколонного поруччя, ледве освітленого хитливим променем ліхтаря. Відлунювали повільні кроки, а вони спускались усе нижче і нижче, аж поки не дійшли до вулиці Мовчання, Рат-Дінен, до блідих куполів, порожніх залів і статуй давно померлих людей; вступили вони до Склепу Намісників і опустили ношу на землю.

Піпін, стурбовано озирнувшись, побачив, що стоїть у великій склепінчастій залі, стіни якої мовби задрапіровані довгими тінями від невеличкого ліхтаря. І було невиразно видно ряди столів, витесаних із мармуру; і на кожному столі лежав небіжчик, руки складені на грудях, голови — на кам'яних подушках. Але один широкий стіл неподалік стояв порожній. На нього, за велінням Денетора, слуги переклали Фарамира, а поруч — батька, і вкрили їх одним покривалом, і тоді стали з похиленими головами, як плакальники біля гробу. Тоді Денетор мовив неголосно:

— Тут ми зачекаємо. Та бальзамувальників не кличте. Принесіть сухі дрова, обкладіть нас ними і полийте олією. І коли я звелю — кинете сюди смолоскип. Зробіть це, й ані пари з уст. Прощавайте!

— З вашого дозволу, правителю! — скрикнув нажаханий Піпін і кинувся геть зі склепу. «Бідолашний Фарамир! — подумав він. — Треба знайти Ґандалфа. Бідолашний Фарамир! Ліки йому потрібні, а не сльози. Ох, де ж я знайду Ґандалфа? Напевно, в самій гущавині бою; і ніколи йому рятувати вмирущих чи божевільних».

Біля дверей він обернувся до одного зі слуг, котрий залишився на варті:

— Ваш господар сам не свій. Не поспішайте! Зачекайте з вогнем, поки Фарамир живий! Нічого не робіть, чекайте на Ґандалфа!

— Хто керує Мінас-Тірітом? — запитав чоловік. — Наш правитель Денетор чи Сірий Мандрівник?

— Здається, що Сірий Мандрівник або ніхто, — відповів Піпін і помчав нагору звивистою дорогою повз оторопілого прибрамника, вискочив із дверей — і далі, аж до воріт Цитаделі. Вартовий гукнув його, й Піпін упізнав голос Береґонда.

— Куди біжиш, пане Переґріне? — крикнув він.

— Шукаю Мітрандіра, — відповів Піпін.

— Завдання правителя нагальні, і я не смію тебе затримувати, але, якщо можна, скажи кількома словами: що відбувається? Куди подівся правитель? Я щойно заступив на варту, і мені сказали, що він пішов до Замкнених Дверей і перед ним несли Фарамира.

— Так, — сказав Піпін, — на Вулицю Мовчання. Береґонд опустив голову, щоби приховати сльози.

— Казали, він помирає, — зітхнув він. — Значить, помер.

— Ні, ще ні. І мені здається, навіть тепер його ще можна врятувати. Але ваш правитель, Береґонде, здався раніше за Місто. Він слабкий і небезпечний. — Піпін поспіхом розповів про дивні слова й учинки Денетора. — Я мушу негайно знайти Ґандалфа.

— Тоді йди вниз, туди, де бій.

— Знаю. Правитель звільнив мене. А ти, Береґонде, якщо зможеш, припильнуй, аби не трапилося чогось жахливого.

— Правитель нізащо не дозволяє тим, хто вдягнутий у чорне зі сріблом, залишати своє місце, хіба лише за його власним наказом.

— Ну, мусиш вибирати між наказами та життям Фарамира, — сказав Піпін. — І щодо наказів: ти маєш справу радше з несповна розуму, ніж із правителем. Я мушу бігти. Повернуся, якщо зможу.

Він побіг униз, униз до нижнього міста. Повз нього пробігали люди, котрі втікали від пожежі, й деякі, побачивши його однострій, обертались і гукали до нього, та він не зважав на них. Нарешті він пробіг Другі Ворота, за якими від стіни до стіни палало величезне вогнище. Однак чомусь було надто тихо. Не чути було ні шуму, ні криків бою, ні брязкоту зброї. І раптом пролунав жахливий крик, здригнулася земля, прокотився глухий гуркіт. Перемагаючи нестерпний страх, від якого трусилися коліна, Піпін завернув за ріг і опинився на площі біля Міських Воріт. Він завмер. Ґандалфа він знайшов, але відразу ж сахнувся назад, ховаючись у тінь.

З ночі тривав великий штурм. Гриміли барабани. З півночі та з півдня полки за полками йшли на стіни. Здоровенні звірі, ніби живі будинки в червоному мерехтливому світлі, мумаки з Гараду, тягнули з-за вогняних ровів величезні вежі та машини. Однак їхньому Вождеві було байдуже, як вони воюють і скільки їх гине: це робилося для того, щоби випробувати захист і змусити ґондорців битись у різних місцях. Вирішального удару мали зазнати Ворота. Могутні, викувані зі сталі та заліза, захищені вежами та бастіонами з незламного каменю, вони все ж були ключем, найслабшою точкою в усій цій високій і неприступній стіні.

Барабани забили голосніше. Завирувало полум'я. Здоровенні машини поповзли полем; і посеред усього, на товстих ланцюгах, розхитувався величезний таран, довжелезний, мов дерево завтовшки сто футів. Довго кували його в темних кузнях Мордору, й огидне сталеве вістря було відлите у формі оскаленої вовчої пащі; руйнівні закляття були вибиті на ній. Називався він Ґронд, у пам'ять про прадавній Молот Підземного Світу. Тягли таран величезні звірі, довкола товпились орки, а позаду важко ступали гірські тролі.

Ґронд підповзав. Його кожух не загорявся; і час від часу здоровенний звір, що його тягнув, скаженів і топтав численних орків, котрі супроводжували таран, але їхні трупи відкидали зі шляху, а на місце потоптаних ставали інші.

Ґронд підповзав. Дико гуркотіли барабани. Над горами трупів з'явилася жахлива постать — вершник, високий, у чорному плащі з опущеним каптуром. Поволі, топчучи полеглих, не зважаючи на град дротиків, їхав він уперед. Тоді зупинився й підняв угору довгий тьмяний меч. І при тому великий страх охопив усіх, і захисників, і нападників; і руки людей опустились, і не чути було свисту стріл. На якусь мить усе затихло.

Загуркотіли барабани. Здоровенні руки ривком підтягнули Ґронд до Воріт. Таран розхитали. Глибокий гул прокотився Містом, як грім у хмарах. Але залізні стулки та сталеві опори витримали удар.

Тоді Чорний Вождь підвівся у стременах і страшним голосом якоюсь забутою мовою вигукнув владні та грізні слова, що розколюють серце та камінь.

Тричі прокричав він. Тричі вдарив великий таран. І раптом, із третім ударом, Ворота Ґондору тріснули. Наче якесь згубне прокляття розкололо їх надвоє: вдарила палюча блискавка, і ворота обсипалися на землю дрібними уламками.

До Міста вступав Володар Назґулів. Великою чорною тінню виріс він у вогнях заграви, нависнув величезною загрозою відчаю. До міста входив Володар Назґулів, попід аркою Воріт, де ніколи не ступала ворожа нога, й усі розбігалися при його появі.

Усі, крім одного. Мовчазний і спокійний посеред площі за Ворітьми верхи на Тінеборі чекав на нього Ґандалф: на Тінеборі, що один-єдиний із усіх вільних коней на землі не піддавався страху, — незворушний, непохитний, мов камінна статуя Рат-Дінену.

— Ти не ввійдеш, — мовив Ґандалф, і величезна тінь зупинилася. — Повертайся у свою безодню! Забирайся звідси! Провались у ніщо, яке чекає на тебе і твого пана. Геть звідси!

Чорний Вершник відкинув каптур, і — о диво! — на ньому була королівська корона; та не було голови. Багряне полум'я палало між короною та широкими плечима, вкритими чорним плащем. З невидимих уст вирвався моторошний сміх:

— Старий дурень! Старий дурень! Настав мій час. Чи не впізнаєш своєї Смерті? Марні твої прокльони! Зараз ти помреш!

І він високо підняв свій меч, і лезом пробіг вогонь.

Ґандалф не поворухнувся. І цієї ж миті десь далеко, в міському дворику, заспівав півень. Високо і чисто прокричав він, нічого не відаючи про чари та битву, вітаючи ранок, що розгорався високо в небі над тінями смерті.

І ніби у відповідь, іздалеку долинули звуки численних рогів. Темними схилами Міндоллуїну розкотилася їхня луна. Голосно сурмили великі роги Півночі. На допомогу прийшов Роган.

V. Похід Рогіримів

Було темно, і загорнутий у ковдру Мері, лежачи на траві, нічого не бачив; але хоч ніч і була задушлива та безвітряна, довкола нього тихо зітхали невидимі дерева. Він підвів голову. Тоді знову почув: неначе бій барабанів на лісистих схилах і гірських уступах. Барабани раптом стихали, а тоді знову гримотіли, то ближче, то далі. Чи чують їх вартові, думав він. У темряві не було видно нічого, та він знав, що довкола безліч рогіримів. Пахло конями, чути було, як вони переступають із ноги на ногу й ударяють копитами по м'якій хвойній підстилці. Військо заночувало в сосновому лісі біля Ейленаху, високої гори, що здіймалася над хребтом посеред Друаданського лісу, повз який проходила головна дорога до східного Анорієну.

Втомлений, Мері все ж не міг заснути. Він проїхав цілі чотири дні, й дедалі густіший морок гнітив його серце. Він уже сам не розумів, чому так просився в похід, при тому що йому дозволяли — ба навіть наказували — залишитися. Також думав, чи старий король дізнався, що його не послухались, і чи розгнівався. Мабуть, що ні. Здавалося, що певна домовленість існувала між Дернгельмом і Едьфгельмом, маршалом еореда, до якого вони пристали. Він і всі його воїни вдавали, що не бачать і не чують Мері. Він був неначе ще однією торбою Дернгельма. А Дернгельм його не втішав: він ні з ким не розмовляв. Мері почувався маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, й у лісах чаїлись усілякі лиха. Час тепер був тривожний, і над загоном нависла загроза. Залишалося менше як день переходу до оборонних мурів Мінас-Тіріта, які оточували міські околиці. Уперед вислали розвідників. Деякі з них не повернулись. Інші примчали з повідомленням, що дорогу захопили ворожі сили. Військо супротивника отаборилося за три милі на захід від Амон-Діну, рухається дорогою і зараз перебуває на відстані якихось трьох ліг. Придорожніми горами та лісами тиняються орки. Король із Еомером допізна радили раду.

Мері захотілося з кимось поговорити, й він згадав про Піпіна. Та це тільки посилило неспокій. Бідолашний Піпін, замкнений у великому місті з каменя, самотній і переляканий. Мері захотілося стати високим вершником, таким як Еомер, аби засурмити в який-небудь ріг і кинутися навскач на його порятунок. Він сів, прислухаючись до барабанів, що знову загули, цього разу вже ближче. Залунали приглушені голоси, й між деревами промайнули напівприкриті ліхтарі. У темряві невпевнено заворушилися люди.

Висока постать виринула з пітьми і перечепилася через нього, вилаявши кляте коріння. Він упізнав голос маршала Ельфгельма.

— Я не корінь, пане, — сказав Мері, — і не торба, а гобіт у синцях. Не перепрошуй, але скажи, що тут затівається?

— А хто його знає в цих проклятих сутінках, — відповів Ельфгельм. — Але правитель наказав бути напоготові: можемо рушити у будь-який момент.

— Отже, вороги близько? — перелякано запитав Мері. — Це їхні барабани? А я вже було думав, мені причулося, бо ніхто неначе й не помічав нічого.

— Та ні, — відказав Ельфгельм, — вороги на дорозі, а не в горах. Це — дикуни, мешканці лісу: так вони спілкуються на віддалі. Кажуть, дотепер населяють Друаданський ліс. Ще з прадавніх часів, але нині їх мало, і ховаються вони від людей, дикі та обережні, мов звірі. Не воюють ані з Ґондором, ані з Маркою; та зараз їх непокоять темрява і навала орків: вони бояться повернення Темних Років, що є цілком імовірним. Добре хоч те, що вони нам не вороги: бо, кажуть, стріли їхні отруйні, та й у лісі з ними ніхто не зрівняється. Але вони запропонували свої послуги Теодену. Якраз повели до короля одного з їхніх вождів. Онде пішли з ліхтарями. Оце й усе, що мені відомо. А тепер мушу йти виконувати наказ. Пакуйся, пане Торбо!

І він розтанув у темряві. Мері не дуже сподобалася розмова про дикунів і отруєні дротики: він і без того потерпав од переляку. Чекання стало нестерпним. Йому закортіло дізнатися, що відбувається. Він піднявся і тихенько пішов навздогін за останнім ліхтарем, що ховався між деревами.

Урешті-решт, він вийшов на галявину, де під великим деревом стояв намет короля. Прикритий угорі ліхтар звисав із гілки й відкидав коло тьмяного світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними навпочіпки — дивний чоловік, гулястий, як вивітрений камінь, і волосся його рідкої бороди звисало з важкого підборіддя, мов сухий мох. Був він коротконогий і товсторукий, череватий і присадкуватий, одягнутий лише у спідницю з трави. Мері здалося, що десь він його бачив, і раптом у пам'яті зринули Пукелі з Гірського Скиту. Ось тут ожила одна з тих старих фігур, а може, це з'явився нащадок прадавніх істот, котрих зображували давно забуті різьбярі минувшини.

Коли Мері підкрався ближче, всі мовчали. Та потім дикун почав говорити, неначе відповідаючи на запитання. Голос його був низький і гортанний, але говорив він, на подив Мері, загальною мовою, хоча затинаючись і вставляючи якісь чудні слова.

— Ні, батьку конярів, — казав він, — ми не воїни. Тільки мисливці. Убиваємо ґорґунів у лісах, ненавидимо орків. Ти теж ненавидиш ґорґунів. Тому допоможемо. Дикий народ далеко чує, далеко бачить, знає всі стежки. Дикий народ тут живе давно, ще до будинків із каменю, ще до того, як високі люди вийшли з води.

— Але нам потрібна допомога у бою, — сказав Еомер. — Як ви можете допомогти?

— Приносити звістки, — сказав дикун. — Ми дивимося з вершин, ми лазимо на високі гори і дивимось униз. Місто з каменю оточене. Вогонь горить довкола, а тепер і всередині. Хочеш піти туди? Тоді треба поспішати. Але ґорґуни та люди здалеку, — він махнув короткою вузлуватою рукою на схід, — сидять на дорозі. Дуже багато, більше ніж конярів.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еомер.

Пласке обличчя старого та його темні очі не змінили виразу, але образа прозвучала в понурому голосі:

— Дикі люди — дикі, вільні, але не діти. Я — великий вождь, Ґанбурі-Ґан. Я рахую різні речі: зірки в небі, листя на деревах і людей у темряві. Вас десять і п'ять разів по двадцять двадцяток. А тих — більше. Велика битва, а хто переможе? І набагато більше ходить довкола стін міста з каменю.

— На жаль, говорить він мудро, — сказав Теоден. — І наші розвідники доповіли, що дорогу перегородили ровами і нашпигували кілками. Ми не зможемо змести їх раптовою навалою.

— Та все ж мусимо поспішати, — сказав Еомер. — Мундбурґ у вогні!

— Дайте Ґан-бурі-Ґану закінчити! — сказав дикун. — Він знає багато доріг. Він поведе вас дорогою, де немає ровів, де ґорґуни не ходять, тільки дикі люди та звірі. Багато стежок проклали, коли люди з кам'яних міст були сильніші. Вони розрізали гори, як мисливці розрізають м'ясо звірів. Дикуни думали, що вони їдять каміння. Вони їздили через Друадан до Ріммону великими возами. Тепер не їздять. Про дорогу забули, але тільки не дикуни. Через гору та за гору веде вона під травою і лісом, там за Ріммоном і до Діну, і знову до дороги конярів. Дикуни покажуть вам дорогу. Тоді ви уб'єте ґорґунів і розженете погану темряву світлим залізом, і дикуни будуть спати спокійно в дикому лісі.

Король переговорив із Еомером роганською мовою. Нарешті Теоден звернувся до Ґан-бурі-Ґана:

— Ми приймаємо твою пропозицію. Ми залишимо позаду великі сили ворога, та що з того? Якщо кам'яне місто впаде, нам не буде вороття. Якщо вистоїть — військо орків буде відрізане. Допоможи нам, Ґан-бурі-Ґане, і ми пообіцяємо тобі щедру винагороду та дружбу Рогану на вічні часи.

— Мертві — не друзі для живих і дарунків їм не дають, — відповів дикун. — Але якщо ви переживете Темряву, тоді залишіть диких людей у спокої та ніколи не полюйте на них у лісі, як на звірів. Ґан-бурі-Ґан не поведе вас у пастку. Він сам піде з батьком конярів, і якщо заведе не туди, вб'єте його.

— Хай буде так! — відповів Теоден.

— А коли ми вийдемо на дорогу? — запитав Еомер. — Якщо ти поведеш, доведеться їхати кроком, і я не сумніваюся, що шлях вузький.

— Дикуни ходять швидко, — сказав Ґан. — А он там, по Кам'яновізній долині, можна їхати по четверо в ряд, — і він махнув рукою на південь, — але шлях вузький на початку й у кінці. Дикуни перейдуть звідси до Діну від світанку до полудня.

— Отже, передові дійдуть щонайменше за сім годин, — сказав Еомер, — а всі решта — годин за десять. Можливі непередбачувані затримки, і якщо наш загін розтягнеться, багато часу піде на шикування, коли вийдемо з гір. Котра зараз година?

— Хтозна, — сказав Теоден. — Зараз суцільна ніч.

— Зараз темно, та ніч минула, — сказав Ґан. — Коли сходить Сонце, ми його відчуваємо, навіть якщо воно заховане. Зараз воно вже над східними горами. У небі починається день.

— Тоді мусимо виступати негайно, — сказав Еомер. — Хоча на допомогу Ґондору сьогодні ми не встигнемо.

Мері не став дослуховувати, а тихенько вислизнув і побіг готуватися до походу. То був останній привал перед битвою. Мері розумів, що мало хто вціліє у бою. Але він подумав про Піпіна та палаючий Мінас-Тіріт і так відігнав свій страх.

Той день минув спокійно, і жодних засідок ворога на шляху не виявилося. Дикуни розставили вздовж стежки обережних мисливців, аби жоден орк чи шпигун не помітив руху в горах. Чим ближче було до оточеного міста, тим густішою ставала пітьма, і колоною темних тіней здавалися люди та коні. Кожен загін супроводжував дикий лісовик; старий Ґан крокував поруч із королем. Спершу рухалися повільніше, ніж сподівалися, бо вершникам було важко пробиратися вкритими густим лісом хребтами від табору до Кам'яновізної долини, ведучи коней за вуздечки. Було далеко пополудні, коли передовий загін увійшов у сірі хащі за східним схилом Амон-Діну, в широку ущелину між гірськими хребтами, які розбігалися на схід і на захід. Через ущелину вниз збігала давно покинута дорога, до головного шляху від Міста в Анорієн, але впродовж багатьох поколінь вона заростала хащами й, урешті, зникла під опалим листям незчисленних літ. Однак зарості були останнім прикриттям вершників перед виходом на відкрите поле; адже далі пролягали дорога та рівнини Андуїну, а на сході та півдні схили були голі й скелясті, так наче зсудомлені гори збилися докупи і полізли вверх, бастіон на бастіон, згромадившись у могутні хребти й відроги Міндоллуїну.

Передовий загін зупинився, і, коли решта підтягнулася з Кам'яновізної долини, розбили табір під сірими деревами. Король скликав на нараду капітанів. Еомер запропонував вислати на дорогу розвідників, але старий Ґан похитав головою.

— Не варто відсилати конярів, — сказав він. — Дикуни вже побачили все, що можна побачити в такій темряві. Вони незабаром прийдуть і все мені розкажуть.

Зібралися капітани; а тоді з хащі, крадучись, вийшло ще кілька пукелів, таких схожих на старого Ґана, що Мері їх би не розрізнив. Вони заговорили до Ґана дивною гортанною мовою.

Нарешті Ґан обернувся до короля:

— Дикуни розказали. По-перше, будьте обережні! Усе ще багато людей у таборі за Діном, година ходу, — й він махнув рукою на захід до чорної вершини. — Та нікого не видно між нами і новими стінами кам'яного міста. А там багато. Стіни не вистоять: ґорґуни руйнують стіну земними блискавками та чорним залізом. Не бояться і довкола не озираються. Вони думають, що їхні друзі стережуть усі дороги! — При цьому у старого Ґана забулькотіло в горлі, — мабуть, він так сміявся.

— Гарні новини! — вигукнув Еомер. — Навіть у цих сутінках спалахує надія. Хитрощі нашого Ворога часом обертаються проти нього. Ця клята темрява нас і прикриє. І тепер, прагнучи зруйнувати Ґондор, аби не залишити каменя на камені, його орки звільнили мене від найбільшої перепони. Нас би надовго затримали під зовнішнюю стіною. А тепер ми її легко візьмемо… якщо дійдемо до неї.

— Ще раз дякую тобі, Ґан-бурі-Ґане, вожде лісу, — сказав Теоден. — І за провідників, і за добрі звістки. Хай вам щастить!

— Бийте ґорґунів! Убивайте орків! Слова не втішать дикунів, — відповів Ґан. — Розженіть темряву світлим залізом!

— Заради цього ми стільки проїхали, — сказав король, — і заради цього докладемо всіх зусиль. Та чи пощастить нам — буде видно завтра.

Ґан-бурі-Ґан присів і торкнувся землі гулястим чолом на знак прощання. І вже збирався піти, але раптом підвів голову, мов налякана тварина, що зачула незнайомий запах. Очі його блиснули.

— Вітер міняється! — крикнув він і вмить зник у пітьмі разом зі своїми родичами, й уже ніколи вершники Рогану не бачили їх.

Невдовзі далеко на сході знову глухо забили барабани. Та ніхто з роганців уже не боявся, що дикуни зрадливі, дивні та ворожі, хоча на перший погляд вони такими і здавалися.

— Провідники нам уже не потрібні, — сказав Ельфгельм, — бо з нами є вершники, котрі в мирні часи їздили до Мундбурґа. Я і сам їздив. Коли ми виїдемо на дорогу, вона заверне на південь, а звідти ще сім ліг до Пеленнорського муру. Узбіччя дороги там трав'янисті. На цьому відрізку ґондорські гінці, бувало, летіли щодуху. І ми проїдемо швидко та безшумно.

— Оскільки нас чекає жорстока битва і нам потрібні сили, — сказав Еомер, — я раджу зараз відпочити, а вирушити вночі — з таким розрахунком, аби вийти на поле бою на світанні або коли наш правитель подасть знак.

Король погодився з цим, і капітани розійшлися. Та Ельфгельм незабаром повернувся.

— З-за сірого лісу, володарю, — сказав він, — наші розвідники принесли звістки лише про двох людей, двох мертвих воїнів, і мертвих коней.

— Справді? — сказав Еомер. — І що?

— А те, що це були ґондорські гінці; один із них, мабуть, Гірґон. У руці — Червона Стріла, а голова відрубана. Крім того, з розташування їхніх тіл видно, що втікали вони на захід. Я це пояснюю так, що вони наштовхнулися на ворога вже на зовнішньому мурі, або ж їх атакували на зворотньому шляху — а значить, це було два дні тому, якщо вони, як звично, змінювали коней. Вони не встигли би доїхати до Міста і повернутись.

— Отже, Денетор нічого не чув про наш похід і не сподівається на допомогу, — сказав Теоден.

— Біда не терпить зволікання, та все ж краще пізно, ніж ніколи, — сказав Еомер. — І хтозна, може, цього разу старе прислів'я виявиться правдивим як ніколи.

Була ніч. Роганський загін безшумно мчав узбіччями дороги. Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Майже просто попереду вдалині червона заграва під чорним небом висвітлювала темні схили величезної гори. Під'їжджали до Пеленнору; та світанок іще не настав.

Король їхав попереду, оточений своєю дружиною. За ним ішов еоред Ельфгельма; і Мері побачив, що Дернгельм намагається непомітно, в темряві, виїхати вперед, і нарешті він таки приєднався до королівської варти. Ось вершники зупинилися. Мері почув, як попереду тихо розмовляють. Повернулися розвідники, котрі доскакали майже до самого муру.

— Палають великі пожежі, правителю, — доповів один. — Місто у вогні, довкола велике військо. Але всіх підтягнули на штурм. Наскільки ми зрозуміли, на зовнішньому мурі залишилося зовсім мало солдатів, але й ті зайняті руйнуванням і по боках не роздивляються.

— Пам'ятаєш, правителю, що сказав дикун? — мовив другий. — У мирний час я живу на відкритому Плато, моє ім'я — Відфара, і мені вітер також приносить звістки. А вітер міняється. Повіяв вітер із півдня, в ньому хоч і слабкий, але відчутний запах моря. Ранок принесе зміни. Коли ти минеш мур, над смородом підніметься світанок.

— Якщо правдиві твої слова, Відфаро, то будь же благословенний віднині довіку! — сказав Теоден.

Він повернувся до дружинників, котрі стояли поруч, і промовив так голосно, щоби почули вершники з першого еореда:

— Настав наш час, вершники Марки, сини Еорла! Вогонь і ворог перед нами, рідні оселі — позаду. Та хоч судилося вам битись у чужому краї, здобута слава буде вашою довіку. Ви присягнули — тож тепер виконайте присягу, заради правителя, і землі, й непорушної дружби!

Роганці вдарили списами об щити.

— Еомере, сину мій! Ти поведеш перший еоред, — продовжив Теоден, — і піде він у центрі під королівським стягом. Ельфгельме, ти поведеш свій загін праворуч, відразу за стіною. А Ґрімбольд — ліворуч. Решта нехай іде за тими трьома, як кому вже вдасться. Бийте ворога там, де він групується. Інших планів скласти не можемо, бо нам не відомо, що діється на полі. А зараз — уперед, і не бійтеся темряви!

Дружина помчала навскач, але все ще було темно, що би там не передбачав Відфара. Мері сидів за спиною Дернгельма, тримаючись лівою рукою, а правою намагаючись вийняти з піхов меча. Тепер він добре розумів, що правий був король, коли говорив: «А що робитимеш у такій битві ти, Меріадоку?» «Тільки оце, — подумав він, — заважати вершникові і якось триматись у сідлі, бо впаду — і затопчуть на смерть!»

До зовнішнього муру було не більше як ліга. Вони досягли його швидко; занадто швидко, на думку Мері. Пролунали дикі крики, брязнула зброя, і все стихло. Кількох орків на стінах захопили зненацька й умить перебили або розігнали. Біля руїн північних воріт Раммасу король знову зупинився. Перший еоред підтягнувся; Дерн-гельм тримався біля короля, хоча загін Ельфгельма відійшов далеко праворуч. Вершники Ґрімбольда пройшли і стали у великому проломі муру трохи далі на схід.

Мері виглянув через плече Дернгельма. Удалині, миль за десять або й більше, лютувала пожежа, а на рівнині широким півмісяцем палали лінії вогню, до найближчої — не ціла ліга. На темній рівнині Мері міг побачити мало, однак ані сподівань на ранок, ані вітру, свіжого чи ні, він не відчув.

Роганське військо ступило на землю Ґондору мовчки, рухаючись повільно, але невпинно, як хвиля припливу через проломи у греблі, яку вважали надійною. Розум і волю Чорного Вождя цілковито захопило палаюче місто, і тривожні звістки до нього ще не дійшли.

Король повів своїх людей на схід, оминаючи вогняні рови та вороже військо. Вони все ще були непомічені, й Теоден усе ще не подавав сигналу. Нарешті він знову зупинився. Місто було вже ближче. У повітрі висів запах паленого та витали тіні смерті. Коні непокоїлися. Та король сидів на Сніжногривому непорушний, споглядаючи агонію Мінас-Тіріта, мовби його несподівано здолав біль або страх. Здавалося, він зігнувся під тягарем літ. Мері самому здавалося, що тягар жаху та сумнівів тисне його до землі. Серце билося повільно. Час неначе застигнув у нерішучості. Вони запізнилися! Надто пізно — гірше, ніж ніколи! Мабуть, Теоден злякається, схилить сиву голову, поверне назад, шукати прихистку в горах.

І раптом Мері відчув: зміна. Вітер дмухнув в обличчя! Почало світліти. Ген-ген удалині, на півдні, сіріли, клубочилися, розповзалися невиразні хмари: за ними здіймався світанок.

Але відразу ж спалах, мов та блискавка, вдарив із-під Міста, на коротку мить висвітливши його чорно-білі стіни; голкою зблиснула висока вежа; а коли знову зімкнулася пітьма, над полями прокотився могутній гуркіт.

Почувши його, король раптом випростав зігнутий стан. Знову став він високий і гордий; і, піднявшись на стременах, крикнув він голосом чистим і дзвінким, якого ще не чули роганці:

До зброї, вершники Теодена! На лютий чин: смерть і пожежі! Списа метнемо, щит розколем, меча день, кривавий, до сходу сонця! Вперед! Скачіть! До Ґондору!

І він вихопив із рук прапороносця Гутлафа великий ріг, і засурмив так голосно, що ріг розколовся надвоє. І відразу ж усі роги Рогану просурмили у відповідь, і пісня їхня тієї години розкотилася бурею над полями, громом у горах.

Вперед! Скачіть! До Ґондору!

Раптом король крикнув Сніжногривому, і той зірвався з місця. На вітрі розвіявся стяг, білий кінь на зеленому полі, та король перегнав його. Слідом помчали лицарі його двору, та наздогнати короля не могли. Був серед них Еомер, із білим кінським хвостом на шоломі, що тріпотів на вітрі, й перший еоред ревів, мов хвиля, що піниться і б'ється об берег, але Теодена наздогнати не могли. Мабуть, бойовий шал прабатьків запалав у його жилах, і він летів на Сніжногривому, як прадавній бог, як Ороме Великий у битві валарів, коли світ був молодий. Золотий щит — о диво! — засяяв, мов сонце, і трава запалала яскравою зеленню під білими копитами його коня. Бо ранок, ранок настав, і вітер повіяв із моря; пітьма розступилась, і військо Мордору завило, й охопив його жах, і побігли вороги, і гинули, і падали під копитами лютих коней. І тоді все військо Рогану заспівало пісню, і вони співали вбиваючи, бо радість бою охопила їх, і спів їхній, прекрасний і жахливий, долітав навіть до Міста.

VI. Битва на Пеленнорській рівнині

Не ватажок орків і не отаман розбійників керував наступом на Ґондор. Темрява розступилася раніше, ніж планував її Пан: фортуна зрадила його на мить, і світ повернувся проти нього; перемога вислизала просто з рук. Але руки його були довгі. Він усе ще був могутній, а військо його — величезне. Король, Примара Персня, Володар Назґулів, зброї він мав багато. Він відступив від Воріт і зник.

Теоден, король Роганської Марки, виїхав на дорогу, що вела від Воріт до Ріки, і повернувся до Міста, яке було за милю від нього. Він трохи притримав коня, шукаючи ворогів, і короля наздогнали його лицарі, а з ними — Дернгельм. Попереду, ближче до стін, воїни Ельфгельма билися біля облогових машин, рубали, кололи, скидали орків у вогняні рови. Майже вся північна половина Пеленнору була очищена, ворожі табори горіли, орки тікали до Ріки, як звірі від мисливців; і рогірими рубали їх направо і наліво. Однак ворожого війська ще не розбили, а до Воріт не прорвалися. Тут міцно засіли орки, а другу половину рівнини займали свіжі полки. На південь від дороги стояли основні сили гарадримів, і там ворожі вершники збиралися під прапором їхнього вождя. І він подивився вперед і помітив у ранковому світлі королівський стяг, що майорів над купкою вершників, котрі відірвалися від своїх. І тут він розлютився, і закричав, і, розгорнувши свій стяг — чорний змій на червоному полі, — кинувся на білого коня на зеленому; і, мов зірки, заблищали оголені ятагани.

А Теоден помітив гарадримів і без зволікань крикнув до Сніжногривого, і розвернувся їм назустріч. Зітнулися вони зі шаленим брязкотом. Але білий шал північан палав гарячіше, і довгими списами володіли вони вправніше. Менше їх було, та вони врізались у купу південців, мов клин лісової пожежі. Попереду мчав Теоден, син Тенгіла, і спис його тріснув, коли він уразив на смерть їхнього ватажка. Потім вихопив меча і кинувся до стяга, і розрубав древко разом із прапороносцем; і чорний змій упав під копита. І недобитки кінноти розвернулись і кинулися навтьоки.

Та раптом, посеред тріумфу, золотий щит короля потьмянів. На ранкове небо напливла темрява. Коні іржали і металися, скидаючи вершників додолу.

— До мене! До мене! — кричав Теоден. — Вище голови, еорлінги! Не бійтеся темряви!

Та Сніжногривий, ошалілий від жаху, став дибки, високо здійнявши копита, а тоді з диким іржанням повалився набік: чорний дротик пронизав його. Король упав разом із конем, притиснутий його вагою.

Величезна тінь хмарою опустилася з неба. Ба ні! То була крилата істота — ніби птах, але розміром більша за будь-якого птаха, гола, без пір'я, і широчезні крила були зі шкіри, розтягнутої між пальцями-пазурами; й від неї відгонило смородом. Мабуть, то була істота зі старого світу, чиї предки, оселившись десь у забутих горах під холодним Місяцем, пережили свій час і в огидному гнізді виплодили своє останнє потомство, віддане злу. І Темний Володар підібрав цю істоту, годував падлом, поки та не переросла всіх крилатих створінь, і дав своєму слузі замість жеребця. Нижче, все нижче опускалася вона, і тоді, склавши перетинчасті крила, хрипко крекнула й сіла на тіло Сніжногривого, вп'явшись у нього пазурами та вигнувши довгу голу шию.

На спині її сидів вершник у чорному плащі, величезний і грізний. На ньому була сталева корона, та між вінцем і плащем не було видно нічого, тільки лютий блиск очей — Володар Назґулів. Перед тим, як розступилася темрява, він відлітав на своєму жеребці, а тепер знову повернувся, щоби сіяти смерть, обертати надію на розпач, перемогу — на поразку. У руці він тримав важку булаву.

Та не всі покинули Теодена. Довкола лежали мертві лицарі його двору; інших далеко віднесли ошалілі коні, — та все ж один стояв непорушно: юний Дернгельм, чия відданість здолала страх; і він плакав, бо любив свого правителя, як батька. Під час атаки Мері тримався в сідлі за спиною Дернгельма, доки не прилетіла Тінь; а тоді нажаханий Вихор скинув їх і тепер гасав рівниною. Мері відповз на всіх чотирьох, мов приголомшений звір, осліплений від жаху.

«Зброєносець короля! Зброєносець короля! — кричало його серце. — Ти не можеш його покинути. Ти говорив: він буде тобі за батька». Та воля його не відгукувалась, а тіло трусилося. Він боявся розтулити міцно стиснуті повіки і навіть подивитись угору.

І тоді з чорноти його свідомості до нього неначе долинув голос Дернгельма; однак зараз голос здавався дивним і неначе знайомим.

— Забирайся звідси, почваро, володарю падла! Залиш мертвих у спокої!

Холодний голос відповів:

— Не ставай між Назґулом і його здобиччю! Бо він тебе за це не вб'є. Він віднесе тебе в оселю плачів, по той бік темряви, де тіло твоє зітліє, а розшматована душа ляже перед Недремним Оком.

Дзенькнув видобутий із піхов меч.

— Роби, як знаєш, але я все одно зупиню тебе!

— Зупиниш? Дурень ти. Жоден чоловік мене не зупинить!

І тут Мері почув щось геть несподіване. Здавалося, що Дернгельм розсміявся, і чистий голос дзвенів, мов криця:

— Але я не чоловік! Перед тобою жінка. Я — Еовіна, донька Еомунда. Ти не даєш мені пройти до мого правителя та родича. Забирайся, якщо ти не безсмертний! Живий ти чи темна примара, я зарубаю тебе, якщо торкнешся Теодена!

Крилата істота каркнула, та вершник не відповів нічого, ніби раптом засумнівався в собі. Подив допоміг Мері здолати страх. Він розплющив очі, й чорнота розступилася. За кілька кроків од нього в темній імлі сидів величезний звір, а над ним моторошною тінню височів Володар Назґулів. Трохи ліворуч, обличчям до нього, стояла та, котру він називав Дернгельмом. Але шолома на ній не було, і її волосся, розпущене по плечах, сяяло тьмяним золотом. Очі кольору моря дивилися суворо та гнівно, однак сльози блистіли на щоках. У руці вона тримала меч, а щитом затулялася від пекучого погляду ворога.

То була Еовіна, але і Дернгельм — також. Мері пригадав обличчя, яке він бачив при виїзді з Гірського Скиту, — обличчя воїна, котрий утратив надію і шукає смерті. Жаль переповнив його серце, але також і захоплення, і тут раптом у ньому прокинулася неспішна хоробрість його народу. Він стиснув кулаки. Вона не загине, така прекрасна, така сумна! Принаймні не загине сама, без захисту!

Ворог не дивився в його бік, але Мері все ж боявся поворушитися, щоби раптом страшні очі не помітили його. Повільно-повільно поповз він убік; але Чорний Вождь, у сумнівах, зосередивши всю лють на жінці, котра стояла перед ним, не помітив би гобіта, як того хробака у болоті.

Зненацька величезна потвора розпростерла огидні крила, й від них поширився жахливий сморід. Вона знову знялась у повітря, а тоді з вереском кинулася на Еовіну, цілячи в неї дзьобом і пазурами.

Та Еовіна не похитнулася, діва рогіримів королівського роду, струнка та водночас міцна, мов сталеве лезо, прекрасна і грізна. Вправною рукою завдала вона смертельного удару. Вона розрубала витягнуту шию, і каменем покотилася відрубана голова. Еовіна відскочила назад, і величезна туша, розчепіривши крила, гепнула на землю; і при цьому розвіялася тінь. Промінь сонця впав на Еовіну, і волосся її заблищало в ранковому світлі.

З безформної маси піднявся Чорний Вершник, високий і грізний. З криком, сповненим такої ненависті, що сам звук його отруював душу, він опустив булаву. Щит Еовіни розлетівся на безліч уламків, зламана рука опустилася; діва упала на коліна. Назґул нависнув над нею, мов хмара, очі його палали; й він підняв булаву для смертельного удару.

Та раптом він похитнувся і закричав од болю, і булава його промахнулася, зарившись у землю. То Мері штрикнув іззаду мечем, прорізав чорну мантію і вразив нижче від кольчуги жилу під коліном.

— Еовіно! Еовіно! — закричав Мері.

І, хитаючись, вона підвелася та з останніх сил рубонула мечем між короною і плащем на широких, навислих над нею плечах. Меч розколовся, розсипавшись іскрами. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. Та — о диво! — і плащ, і кольчуга були порожні. Безладною купою лежали вони на землі; і небо здригнулося від крику, що перейшов у протяжне виття й відлетів із вітром, — голос, безтілесний і слабкий, завмер, затих, і вже не чули його на землі.

А гобіт Мері стояв посеред мертвих тіл і мружив очі, як розбуджена сова, бо сльози засліплювали його; і крізь імлу побачив він прекрасне волосся Еовіни, яка лежала без руху, і обличчя короля, загиблого в час перемоги. Сніжногривий, в агонії, сповз із тіла хазяїна, котрого він мимоволі вбив.

І Мері нахилився й підняв його руку, щоби поцілувати. Але раптом Теоден розплющив очі, погляд його був ясний, і заговорив він спокійно, хоч і з труднощами:

— Прощавай, пане голбитле! Тіло моє розбите. Я відходжу до прабатьків. Але тепер навіть у їхньому шляхетному товаристві мені не буде соромно. Я здолав Чорного Змія. Похмурий ранок, світлий день, золотий вечір.

Мері не міг говорити і знову розплакався.

— Вибач мені, володарю, — вимовив він нарешті, — я не виконав твоєї волі й можу тільки оплакати нашу з тобою розлуку.

Старий король посміхнувся:

— Не журися! Я прощаю тебе. Навіщо краяти щире серце? Живи довго і щасливо, а коли в мирний час будеш розпалювати свою люльку, то згадуй мене! Адже ніколи вже не сяду я з тобою в Медусельді, як обіцяв, і не розкажеш ти мені про ваше зілля.

Він прикрив очі, й Мері схилив голову біля нього. Нарешті він знову заговорив:

— Де Еомер? Темрява застеляє очі, а я хотів би побачити його перед смертю. Йому бути королем. І передай вітання Еовіні. Вона… вона так не хотіла розлучатися зі мною, я вже не побачу її, а вона мені дорожча за доньку.

— Володарю, володарю, — почав Мері, затинаючись, — вона… Та цієї миті здійнявся страшний шум, довкола заграли роги і труби.

Мері озирнувся: він уже забув про війну та про все на світі, і здавалося, що минула не одна година, відколи король помчав до своєї загибелі, а насправді все сталося зовсім недавно. А тепер він побачив, що може опинитися в самій гущавині битви, яка от-от розпочнеться.

Нові полки ворога поспішали дорогою від Ріки; й від муру підходили легіони Морґулу; з півдня — піхота з вершниками Гараду, а за ними ступали мумаки з бойовими вежами на здоровенних спинах. Але на півночі Еомер із білим султаном на шоломі вів розгорнутий стрій рогіримів, готових до атаки; і з Міста вийшли всі до одного воїни, і попереду майорів стяг Дол-Амрота зі Срібним Лебедем, і ворог утікав од воріт.

У голові в Мері зблиснула думка: «Де ж Ґандалф? Хіба він не тут? Може, він урятував би короля й Еовіну?» Але тут підскакав Еомер, а з ним — лицарі двору, котрі вціліли й упоралися з кіньми. Здивовано дивилися вони на мертву потвору, і коні їхні боялися підступити до неї. Та Еомер зіскочив зі сідла, підійшов і став мовчки біля Теодена, вражений горем.

Один із лицарів вийняв королівський стяг із руки прапороносця Гутлафа, який мертвий лежав неподалік, і високо підняв його. Теоден повільно розплющив очі. Помітивши свій стяг, він знаком велів передати його Еомерові.

— Вітаю тебе, королю Марки! — мовив він. — Іди і перемагай! Попрощайся за мене з Еовіною!

І так він помер, не знаючи, що Еовіна лежала поруч із ним. І воїни плакали, вигукуючи:

— Король Теоден! Король Теоден!

І сказав їм Еомер:

Довго не тужіть! Був могутнім витязь, славно померлий. Як зведуть могилу, плачуть хай жінки. Ми ж — до бою!

Однак він і сам плакав, виголошуючи ці слова.

— Нехай залишаться з ним його лицарі, — сказав він, — і з пошаною віднесуть його тіло, поки знову не закипіла битва! Так, і всіх його воїнів також.

І він окинув поглядом полеглих, пригадуючи їхні імена. І раптом серед них він упізнав свою сестру. Він завмер, наче стріла прошила йому серце; смертельна блідість укрила обличчя, холодна лють охопила його, і на короткий час він утратив дар мови. Світ потемнів перед очима.

— Еовіно, Еовіно! — нарешті вигукнув він. — Еовіно, звідкіля ти тут? Що це — чари чи божевілля? Смерть, смерть, смерть! Смерте, забери нас усіх!

І тоді, не роздумуючи та не чекаючи на воїнів із Міста, він скочив на коня, і полетів назад до свого війська, і засурмив у ріг, закликаючи до атаки. Чистий голос його задзвенів над полем бою:

— Смерть! Уперед, уперед на погибель і до кінця світу!

І військо рушило. Та рогірими тепер не співали. В один голос викрикнули вони: «Смерть!» — і, набираючи, мов лавина, швидкості, вершники кинулися повз тіло короля і помчали на південь.

А гобіт Меріадок і далі стояв, сліпий від сліз, і ніхто не заговорив до нього, та, мабуть, і не помітив. Він витер очі й нахилився, щоби підняти зелений щит, який йому дала Еовіна, і повісив його на спину. Тоді почав шукати свій меч, що випав із руки; коли Мері вдарив Назґула, права рука його заніміла, і тепер працювала тільки ліва. Аж ось знайшовся його меч, тільки лезо його диміло, мов суха гілка, кинута у багаття; і на очах у Мері воно тануло, поки зовсім не зникло.

Такий був кінець меча з Курганів, викуваного у Вестернесі. Зрадів би той зброяр, котрий колись повагом працював над ним у Північному Королівстві, давним-давно, в час, коли дунадани були ще сильні, а найлютішим їхнім ворогом був жахливий король-чаклун із Анґмару. Жодна інша зброя, навіть у міцнішій руці, не завдала би ворогові такої відчутної рани, розітнувши його невмирущу плоть, зруйнувавши закляття, що зв'язувало невидимі сухожилля його волі.

Древка списів накрили плащами, і на ці ноші вклали короля, і понесли до Міста; Еовіну обережно підняли і рушили за ним. Але загиблих лицарів короля винести з поля бою не могли, бо семеро з них полягло, і був між ними Деорвайн, головний серед лицарів. Тож їх віднесли подалі від ворогів і від потвори, відгородивши частоколом зі списів. А пізніше, коли все закінчилося, воїни повернулись і розклали вогнище, де спалили труп крилатої потвори; а для Сніжногривого викопали могилу і зверху поклали камінь, на якому було викарбувано по-ґондорськи та по-роганськи:

Вірний кінь, хоч і пана вбив — Сніжногривий тут спочив.

Висока зелена трава виросла на горбку над Сніжногривим, а там, де спалили потвору, земля назавжди залишилася чорною та безплідною.

Повільно і сумно йшов Мері поряд із ношами й уже не зважав на битву. Він був перевтомлений, рука боліла, а тіло трусило, як у гарячці. Вітер із моря приніс рясний дощ, і здавалося, що весь світ оплакує Теодена й Еовіну, заливаючи палаюче Місто потоками сірих сліз. Крізь мутну імлу він побачив, що до них під'їжджають вершники Ґондору. Імрагіл, князь Дол-Амрота, порівнявся з ними і притримав коня.

— Кого ви несете, воїни Рогану? — гукнув він.

— Короля Теодена, — відповіли йому. — Він загинув. Але тепер король Еомер веде військо на битву: он він, із білим султаном на вітрі.

І князь зліз із коня, опустився на одне коліно перед ношами, віддаючи честь королю та його геройській атаці; і заплакав він. А піднімаючись, подивився на Еовіну і здивувався.

— Та це ж жінка! — сказав він. — Невже в Рогані воюють навіть жінки?

— Ні! Лише одна, — відповіли йому. — Це панна Еовіна, сестра Еомера; і до останньої хвилини ми не знали, що вона серед нас, і тепер шкодуємо про це.

І князь, уражений її красою, хоча блідим і холодним було обличчя, схилився над нею і торкнувся її руки.

— Воїни Рогану! — крикнув він. — Чи нема серед вас лікаря? Вона поранена, може, навіть смертельно, однак, мені здається, ще жива.

І він приклав налатник зі свого рукава до її холодних губ, і легкий, ледь помітний серпанок покрив поліровану сталь.

— Поспішайте, — сказав він і негайно послав вершника до Міста по допомогу.

А сам, низько вклонившись полеглим, попрощався з ними, і, скочивши в сідло, помчав на битву.

І дедалі шаленіше розгорталася битва на полях Пеленнору; здалеку чути було брязкіт зброї, крики людей і кінське іржання. Трубили роги, гриміли сурми, і ревіли мумоки, яких нацьковували до бою. Під південними стінами Міста піхота Ґондору билася з військом Морґулу, яке зібралося на силі. Та кіннота поскакала на схід на допомогу Еомерові: Гурин Високий, і Ключар, і правитель Лоссарнаху, Гірлуїн із Зелених Пагорбів, і князь Імрагіл Прекрасний із його лицарями.

Допомога прийшла якраз вчасно; бо доля відвернулася від Еомера, і бойовий шал зрадив його. Лютий натиск атаки зім'яв перші ряди ворога, і великі клини його вершників врізались у стрій південців, скидаючи вершників із коней і топчучи піших. Але на мумаків коні не йшли — вони зупинялись і звертали вбік; і величезні звірі, непоборні, височіли, як оборонні вежі, і гарадрими гуртувалися довкола них. Від самого початку гарадримів було втричі більше, а тепер ситуація рогіримів іще погіршилася, бо з Осґіліата напливали нові полки. Там вони чекали наказу їхнього Вождя, щоби кинутися грабувати Місто і спустошувати Ґондор. Тепер Вождя знищили; та Ґотмоґ, лейтенант Морґулу, погнав їх у бій; там були східняни зі сокирами і варяґи з Ханду, південці в червоному і темнолиці напівтролі з Далекого Гараду: з білими очима та червоними язиками. Одні погнали за рогіримами, інші — на захід, аби відрізати сили Ґондору і не допустити з'єднання з Роганом.

Коли день почав отак повертатися супроти Ґондору і надія пригасла, в Місті зчинився крик. Було перед полуднем, сильним вітром на північ віднесло дощ, засяяло сонце. У чистому повітрі вартові згори побачили вдалині нову небезпеку, й остання надія покинула їх. За вигином біля Гарлонда Андуїн плив напрямки, тож із Міста на багато миль було видно його течію, і далекозорі могли помітити кораблі, які піднімались угору. І тепер вони скрикнули з переляку, бо на блискучій Ріці помітили гнаний вітром темний флот: великі галери та кораблі з багатьма веслами і з напнутими чорними вітрилами.

— Умбарські корсари! — кричали люди. — Умбарські корсари! Дивіться! Пливуть умбарські корсари! Значить, упали Белфалас і Етір, і втрачено Лебеннін. Корсари йдуть на нас! Це — останній удар!

І тоді без наказу, бо в місті віддавати накази було нікому, люди побігли до дзвонів і забили на сполох; інші, схопивши сурми, заграли сигнал відходу.

— Утікайте за стіни! — кричали вони. — За стіни! Вертайтеся до Міста, поки всіх вас не перебили!

Та вітер, що гнав кораблі, відносив той галас за Місто.

Проте для рогіримів не потрібен був цей сигнал тривоги. Вони і самі розгледіли чорні вітрила. Бо Еомер був тепер за якусь милю від Гарлонда, й між гаванню та ним збилися ворожі полки, а ззаду його обходило нове військо, відрізаючи від князя. І він подивився на Ріку, і надія згасла в його серці, і прокляв він такий благословенний раніше вітер. А військо Мордору це надихнуло, розпалило його лють і шал, і з вереском кинулося воно в атаку.

Посуворішав Еомер, і розум його прояснів. Він звелів засурмити в роги й зібрати всіх воїнів під його стягом; бо задумав він скласти стіну зі щитів і битися, поки вистачить сил, аби здійснити на полях Пеленнору подвиги, гідні пісень, хоч і не залишиться на Заході нікого, хто згадав би останнього короля Роганської Марки. Тож він виїхав на зелений пагорб і встромив у землю свій стяг, і Білий Кінь замайорів на вітрі.

Із вагань, із пітьми ще до схід сонця Я на світло вирушав, меч здійнявши, А тепер кінець — я розбив серце: Лють тепер, смерть тепер і в крові захід!

Він промовив ці слова і при тому розсміявся. Бо запал битви знову пройняв його; він був неушкоджений і молодий, і був королем — правителем відважного народу. І от, розсміявшись із відчаю, він подивився на чорні кораблі і пригрозив їм мечем.

І тоді подив і велика радість охопили його; він підкинув меч у повітря, впіймав його і заспівав. І всі погляди звернулись у той же бік, і — о диво! — на першому кораблі замайорів великий стяг, і коли корабель повернув до Гарлонда, вітер розгорнув полотнище. На ньому зацвіло Біле Дерево, як на стягах Ґондору; і довкола нього — Сім Зірок, а вгорі — корона, знак Еленділа, не бачений сотні літ. І зорі заіскрились у ранкових променях, бо самоцвітами вишила їх Арвен, донька Елронда, і корона з мітрилу та золота сяяла на сонці.

Так з'явився Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісілдура, повернувся зі Стежини Мертвих, принесений вітром із Моря до королівства Ґондор; і рогірими вітали його радісним сміхом і дзвоном мечів, а у враженому й утішеному Місті заграли сурми та задзвонили дзвони. А військо Мордору охопила розгубленість, і страшними чарами здалася їм поява ворогів на їхніх кораблях; і з жахом усвідомили вони, що доля обернулася проти них і що кінець їхній близько.

На схід скакали лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою ворога: тролів, варягів і орків, котрі ненавиділи сонце. На південь мчав Еомер, від нього втікав супротивник і опинився між молотом і ковадлом. Бо тепер із кораблів на причал Гарлонда сходили воїни і бурею летіли на північ. Серед них були Леґолас, і Ґімлі зі сокирою, Галбарад зі знаменом, Елладан і Елрогір зі зорями на чолах, і непохитні дунадани, слідопити Півночі, попереду хоробрих воїнів Лебенніну та Ламедону й південних провінцій. А випереджав усіх Араґорн, і в руці його сяяло Полум'я Заходу, Андуріл, мов яскравий вогонь, перекований Нарсіл, грізний, як у давнину; і на чолі його сяяла Зірка Еленділа.

І так нарешті посеред поля бою зустрілись Еомер і Араґорн; і вони зіскочили з коней, оперлися на мечі й радісно глянули один на одного.

— От ми знову зустрілися, хоча військо цілого Мордору стояло між нами, — сказав Араґорн. — Пам'ятаєш, я передбачив це в Горнбурґу?

— Пам'ятаю, — відповів Еомер, — але надія часто підводить, і тоді я не знав, що ти віщуєш майбутнє. Та двічі благословенна неочікувана допомога, і ще ніколи не було зустрічі радіснішої.

І вони потиснули один одному руки.

— І зустрілися ми саме вчасно, — додав Еомер. — Ще хвилина — і ти запізнився би, друже мій. Ми зазнали тяжких втрат.

— Тоді спершу помстимось, а потім поговоримо! — сказав Араґорн, і вони разом поїхали на битву.

Довго та жорстоко довелося їм битися; південці були хоробрі, войовничі й люті у відчаї; і східняни, загартовані війнами, не просили пощади. Тут і там, біля спалених садиб і комор, на схилах і пагорбах, під стіною чи у відкритому полі — всюди групувалися вони і билися до самого вечора.

Нарешті сонце сховалося за Міндоллуїном, і все небо запалало, так що пагорби та гори неначе залило кров'ю; вогнем спалахнула Ріка, і трава Пеленнору почервоніла в надвечір'ї. І з заходом сонця закінчилася велика Битва на полях Ґондору; й у межах Раммасу не залишилося жодного живого ворога. Перебили всіх, окрім тих, хто втік і пізніше загинув од ран чи втонув у червоній піні Ріки. Лише одиниці вибралися на схід до Морґула чи Мордору; і до землі гарадримів долинули тільки далекі чутки про страшну помсту й міць Ґондору.

Араґорн, Еомер та Імрагіл їхали назад до Воріт Міста, такі втомлені, що не мали сил ані радіти, ні горювати. Усі троє були неушкоджені, бо їх оберігали фортуна, вміння та сила рук, і мало хто наважувався чинити їм опір чи дивитись у їхні обличчя, які горіли гнівом. Але багато поранених і полеглих було на полі бою. Порубали сокирами Форлонга, який бився самотою і піший; під час атаки на мумаків затоптали на смерть Дуїліна з Мортонду та його брата, коли вони вели за собою лучників, котрі цілили звірам в очі. Не повернеться до Піннат-Ґеліну Гірлуїн Прекрасний, до Ґрімслейду — Ґрімбольд, ані в рідний північний край — Галбарад, непохитний слідопит. Полягло чимало воїнів, уславлених і безіменних, капітанів і солдатів, тому що битва була жорстока, й усі подробиці переповісти неможливо. Багато років опісля співець із Рогану так співав про Могили біля Мундбурґа:

Як роги гули, чули ми в горах, мені сяли на землі Півдня. Коні мчали у Камінний край, мов вітер ранковий. Бій почався. Там упав Теоден, син Тенґіла, до зелених врун, палат злотих до північних піль він не прийде вже, високий король. Гардінґ і Ґутлаф, Дунгер і Деорвайн, бравий Ґрімбольд, Гірфара і Герубранд, Горн і Фастред бились і впали в бою в тім краї: у Могилах Мундбурґа лежать вони з вождями Ґондору — вірні друзі. Ні Гірлуїн Прекрасний до моря та гір, ні Форлонґ старий до долин у цвіту в Арнах ніколи, у край їх рідний, не вернуть славні; лучники також Деруфін і Дуїлін — до вод їхніх темних, плес у Мортонді попід тінню в горах. Вранці й увечір смерть назбирала воїнів безліч. Сплять вони там, де Ріка Велика, в полі ґондорськім. Як сірі сльози, зараз хвилі, тоді ж руді води котились — з піною кров на світанку; горіло багаття гір вечірнє; пурпур роси — на Раммас-Ехор.

VII. Вогнище Денетора

Темна тінь перед Воротами відступила, та Ґандалф і далі сидів непорушно. Зате Піпін скочив на ноги так, ніби з нього зняли величезний тягар, і став, слухаючи перегук рогів, і йому здавалося, що серце його розірветься від радості. І пізніше він уже ніколи не міг чути далекий поклик рогу без сліз на очах. Але тепер він раптом згадав, чому прибіг, і кинувся вперед. Саме тієї миті Ґандалф поворухнувся, щось сказав Тінеборові й поїхав до Воріт.

— Ґандалфе, Ґандалфе! — закричав Піпін, і Тінебор зупинився.

— Ти що тут робиш? — запитав Ґандалф. — Хіба не забороняє закон Міста тим, хто носить чорне зі срібним, покидати Цитадель без дозволу правителя?

— Він дозволив, — сказав Піпін. — Він прогнав мене. Та я боюся. Там може трапитися щось жахливе. По-моєму, він втратив глузд. Я боюся, що він уб'є себе. І Фарамира — також. Ти можеш його зупинити?

Ґандалф дивився просто крізь відчинені Ворота, а звідти долинав шум бою. Він стиснув кулаки.

— Я мушу йти, — сказав він. — Чорний Вершник повернувся і завдасть нам іще багато горя. Я не маю часу.

— А Фарамир! — викрикнув Піпін. — Він іще не вмер, і вони спалять його живцем, якщо їх не зупинити.

— Спалять живцем? — перепитав Ґандалф. — Ти про що? Ану розказуй!

— Денетор пішов до Склепу і забрав Фарамира, і каже: ми всі згоримо, і він не буде чекати, і звелів розкласти вогнище і спалити його, і Фарамира також. І послав слуг по дрова й олію. Я все розказав Береґондові, та боюся, він не наважиться покинути свій пост: він стоїть на варті. Та і що він може зробити? — Отак Піпін випалив новину, тремтячою рукою торкаючи Ґандалфа за коліно. — Ти можеш урятувати Фарамира?

— Мабуть, так, але за той час, боюся, загинуть інші. Я мушу йти, оскільки ніхто, крім мене, не допоможе. Та лихом і жалем обернеться моя допомога. Навіть у самому осерді твердині Ворог може вразити нас: це справа його злої волі.

Отак, прийнявши рішення, Ґандалф не барився: підхопивши та посадивши Піпіна перед собою, він розвернув Тінебора. Вони поскакали вгору Мінас-Тірітом, а гуркіт війни наростав. Довкола люди оговтувалися від страху та розпачу, хапалися за зброю і гукали одні до одних: «Роганці прийшли!» Капітани віддавали накази, загони шикувались і крокували до Воріт.

По дорозі зустріли князя Імрагіла, і той крикнув до них:

— Куди ти, Мітрандіре? Рогірими вже воюють на полях Ґондору! Ми мусимо зібрати всі сили.

— Збирайте всіх воїнів до єдиного, — сказав Ґандалф. — І поспішайте. Я прийду, як тільки зможу. Та зараз у мене невідкладна справа до правителя Денетора. Візьми на себе керівництво за відсутності правителя!

Поїхали далі; біля Цитаделі в обличчя подув вітер, а вдалині розгорався світанок, світлішав небокрай на півдні. Та надії це не принесло, бо вони не знали, що їх очікує, і боялися приїхати надто пізно.

— Темрява розвіюється, — сказав Ґандалф, — але вона все ще висить над Містом.

Біля воріт Цитаделі сторожі не було.

— Значить, Береґонд пішов, — сказав Піпін, і йому полегшало на серці.

Вони звернули на дорогу і поспішили до Замкнених Дверей. Двері були відчинені, а на порозі лежав убитий вартовий, ключі його зникли.

— Справа рук Ворога! — сказав Ґандалф. — Таке він любить: свій проти свого; вірні колись серця роз'єднані в сум'ятті. — Він спішився і звелів Тінеборові йти до стійла. — Вертайся при першому ж поклику!

Переступили поріг і спустилися крутою звивистою дорогою. Світало, і високі колони та статуї пропливали повз них, мов сірі привиди.

Раптом тишу порушили крики та дзенькіт мечів: такого шуму в цих священних місцях не було чути від дня заснування Міста. Нарешті вони вийшли на Рат-Дінен і побігли до Склепу Намісників, великий купол якого вже вимальовувався в сутінках.

— Стійте! Стійте! — крикнув Ґандалф, вискакуючи на кам'яні сходи. — Зупиніться, безумці!

На верхній сходинці ґанку стояв Береґонд у чорно-срібному вбранні вартового, й він сам-один утримував двері від слуг Денетора з мечами та смолоскипами. Двоє з них уже впали від його зброї, зачервонивши склеп кров'ю; інші проклинали його, називаючи бутівником і зрадником.

Коли Ґандалф і Піпін уже підбігали, з середини дому померлих вони почули крик Денетора:

— Швидше! Швидше! Робіть, що я звелів! Убийте цього зрадника! Або я сам розправлюся з ним!

І двері, які Береґонд притримував лівою рукою, розчахнулись, і з'явився Денетор, величний і грізний, із оголеним мечем; очі його палали вогнем.

Але Ґандалф вибіг по сходах, і слуги відсахнулися від нього, затуляючи очі; бо він промайнув, мов сліпуча блискавка в темряві, і велика була його лють. Він підняв правицю, і занесений меч вирвався з рук Денетора й упав у нього за спиною в темряві Склепу; і Денетор вражено відступив назад.

— Що діється, володарю? — спитав Ґандалф. — Дім померлих — не місце для живих. І чому б'ються тут, у Склепі, коли битва вирує перед Воротами? Чи Ворог пробрався вже навіть сюди, на Рат-Дінен?

— Відколи це правитель Ґондору повинен звітувати перед тобою? — сказав Денетор. — Чи я не маю права наказувати власним слугам?

— Маєш, — сказав Ґандалф. — Але твої накази можна оскаржити, якщо вони злі чи немудрі. Де твій син, Фарамир?

— Лежить у Склепі, — сказав Денетор, — і горить, уже горить. Його тіло в полум'ї. Незабаром згорить повністю. Захід програв. Усе згорить у величезному багатті, всьому настане кінець. Попіл! Попіл і дим розвіє вітер!

Зрозумівши, що Денетор не при своєму розумі та побоюючись, що той уже здійснив лихий задум, Ґандалф кинувся вперед, а за ним — Береґонд із Піпіном. Денетор задкував аж до стола у Склепі. Там лежав Фарамир і марив у гарячці. Під столом і довкола були накладені сухі поліна й усе було облито олією, навіть одяг Фарамира та покривало; але вогонь іще не запалили. Тоді Ґандалф проявив свою силу, приховану, мов світло, під його сірим плащем. Він вискочив на купу дров і, піднявши пораненого, легко зіскочив на підлогу, понісши його до виходу. Але раптом Фарамир застогнав і крізь марення покликав батька.

Денетор здригнувся, ніби прокинувшись зі сну, полум'я згасло в його очах, він заплакав і сказав:

— Не забирай у мене сина! Він кличе мене.

— Він кличе, — відповів Ґандалф, — але тобі до нього не можна. Бо він шукає зцілення на порозі небуття, і не знаю, чи знайде. А твоє місце — на полі бою, де тебе, можливо, чекає смерть. Серцем ти все розумієш.

— Він уже не прокинеться, — сказав Денетор. — Боротися даремно. Навіщо нам довге життя? Чому би нам разом не піти на смерть?

— Тобі, наміснику Ґондору, не дано призначати годину твоєї смерті, — відповів Ґандалф. — Тільки варварські вожді, перебуваючи під владою Темної Сили, вбивали себе, одержимі гординею та відчаєм, а заразом — і родичів, аби легше було вмирати.

І він виніс Фарамира з дому померлих, і поклав його на ті ноші, на яких його принесли і які зараз лежали на ґанку. Денетор вийшов за ним, став і затремтів, із тугою дивлячись в обличчя сина. І на якусь мить, поки всі мовчали, спостерігаючи за стражданнями їхнього правителя, він завагався.

— Ходімо! — сказав Ґандалф. — Нас обох чекають. Ти ще багато встигнеш зробити.

І тут раптом Денетор розсміявся. Він знову гордовито випростався, швидко підійшов до стола і схопив подушку, що була в нього під головою. Тоді, повернувшись до дверей, розгорнув її, і всі побачили, що в руках він тримав палантир. І коли він підняв його вгору, то здалося, що куля зажевріла внутрішнім полум'ям, так що на виснажене обличчя правителя впали червоні відблиски і здалося, що воно витесане з каменю — гострі риси окреслені тінями — величне, горде та жахливе. Очі його заблищали.

— Гординя і розпач! — гукнув він. — Невже ти думав, що очі Білої Вежі незрячі? Ні, я бачив набагато більше, ніж ти думаєш, Сірий Дурню. Бо надія твоя — від невігластва. Іди і намагайся зцілювати! Іди і борися! Марнота. Бо на короткий час візьмете ви гору на полі бою, на якийсь день. Перемога над Силою, яка зараз піднімається, неможлива. До цього міста простягнувся лише один палець її руки. Весь Схід рушив війною. Навіть зараз вітер твоєї надії обманює тебе і жене Андуїном кораблі під чорними вітрилами. Захід програв. Тим, хто не бажає ставати рабами, час відходити.

— Такі поради обов'язково наблизять перемогу Ворога, — сказав Ґандалф.

— Ну, тоді надійся! — засміявся Денетор. — Хіба я тебе не знаю, Мітрандіре? Ти сподіваєшся правити замість мене, підпорядкувати собі всі трони, на Півночі, Півдні та Заході. Я прочитав твої думки і задуми. Хіба я не знаю, що ти наказав цьому дрібнолюдикові мовчати? Що ти привів його сюди, щоби він шпигував за мною? Та я вивідав у нього імена і наміри всіх твоїх союзників. Отак! Лівою рукою ти прикривався мною, як щитом від Мордору, а правою тягнеш сюди того слідопита з Півночі зайняти моє місце.

Та клянуся тобі, Ґандалфе Мітрандіре, я не буду твоїм знаряддям! Я намісник Дому Анаріона. Я не опущуся до ролі немічного прислужника якогось вискочки. Навіть якщо його претензії правомірні, він нащадок тільки лінії Ісілдура. І я не вклонятимуся йому, останньому з нікчемного роду, який давно втратив гідність і владу!

— А була би твоя воля, що би ти хотів? — запитав Ґандалф.

— Я би хотів, аби все залишалося так, як було при мені, — відповів Денетор, — і як було за часів моїх пращурів: правити цим містом у мирні дні й передати владу синові, котрий буде сам собі господарем, а не учнем чарівника. А якщо доля відмовляє мені в цьому, тоді я не хочу нічого: ні змалілого життя, ні переполовиненої любові, ні приниженої гідності.

— На мою думку, намісник, котрий покірно зрікається своєї влади, не втрачає ні любові, ні гідності, — сказав Ґандалф. — І принаймні ти не позбавиш свого сина цього права, доки він іще живий.

При цих словах очі Денетора знову спалахнули й, узявши Камінь під пахву, він вийняв кинджал і зробив крок до ложа. Та Береґонд кинувся вперед і заступив собою Фарамира.

— Отак! — крикнув Денетор. — Ти вже вкрав у мене половину синівської любові. А тепер крадеш серця моїх лицарів, аби вони відібрали в мене сина назавжди. Та принаймні в цьому ти мною не покеруєш: я помру так, як вирішив сам. До мене! — вигукнув він до слуг. — До мене, хто з вас не зрадник!

Двоє служників вибігло до нього по сходах. Він вихопив в одного з них смолоскип і кинувся назад до Склепу. Перш ніж Ґандалф устиг затримати його, він кинув смолоскип на дрова, і вони з тріскотом спалахнули, заревіло полум'я.

І Денетор скочив на стіл, і там, посеред вогню та диму, підняв жезл свого намісництва, що лежав біля ніг, і зламав його об коліно. Кинувши уламки в полум'я, він ліг на спину, обома руками притискаючи до грудей палантир. І розказують, що відтоді, коли хтось дивився в той Камінь, але не мав сили покерувати цим палантиром, то бачив лише дві старечі руки, охоплені полум'ям.

Приголомшений і засмучений, Ґандалф вийшов і зачинив за собою двері. Якийсь час він задумано стояв біля порогу, а зсередини долинало ревіння вогню. Потім Денетор страшно скрикнув, і вже не було його ні чути, ні видно на землі.

— Так відійшов Денетор, син Ектеліона, — мовив Ґандалф і обернувся до Береґонда та вражених слуг. — І з ним відходить у небуття той Ґондор, яким ви його знали; на добро чи на лихо, та дні його пораховані. «Тут скоїлися лихі справи; але тепер забудьте про злобу, що лежить поміж вами, бо все це — підступи Ворога, які йому на руку. Ви спіймались у тенета суперечливих обов'язків, але сплели їх не ви. Та подумайте, слуги вашого господаря, сліпі у вашому послуху, якби не Береґондова зрада, то Фарамир, Капітан Білої Вежі, згорів би разом із батьком.

Заберіть тіла ваших полеглих товаришів із цього злощасного місця. А ми віднесемо Фарамира, намісника Ґондору, туди, де він зможе спокійно виспатись або померти, якщо так йому судилося.

Тоді Ґандалф і Береґонд підняли ноші й віднесли Фарамира до Дому Цілителів, за ними, опустивши голову, побрів Піпін. Аслуги правителя стояли як укопані й дивилися на дім померлих; а коли Ґандалф із супутниками підійшов до кінця Рат-Дінену, зі Склепу долинув страшний шум. Озирнувшись, вони побачили, що купол його тріснув і звідти валить дим; а тоді лавина каміння з гуркотом покотилась у знавіснілий вогонь, і серед руїн затанцювали язики полум'я. Тільки тоді нажахані слуги побігли за Ґандалфом.

Нарешті вони піднялися до Дверей Намісника, і Береґонд із жалем подивився на вбитого вартового:

— Цього вчинку я ніколи собі не пробачу, та я страшенно поспішав, а він не хотів слухати і вийняв меча. — Тоді, взявши ключа, якого він відібрав у мертвого, він зачинив двері. — Тепер цей ключ треба віддати Фарамирові.

— За відсутності правителя Містом керує князь Дол-Амрота, — сказав Ґандалф. — Але оскільки його тут немає, то вирішуватиму я. Прошу тебе, залиш цей ключ у себе і бережи його, доки Місто не приведуть до ладу.

Нарешті вони вийшли на верхні кола Міста й у ранковому світлі попрямували до Дому Цілителів; то були гарні будинки, де колись лікували тяжкохворих, а тепер переоблаштовані для догляду за пораненими чи вмирущими. Споруди стояли неподалік від воріт Цитаделі, на шостому колі біля південної стіни, посеред саду та галявини з кущами — єдиного зеленого закутку в усьому Місті. Тут мешкало кілька жінок, котрі мали дозвіл залишитись у Мінас-Тіріті, — досвідчені цілительки та їхні помічниці.

Але коли Ґандалф і його супутники доправляли ноші до головного входу в Дім, із поля перед Воротами до них долинув страшний пронизливий крик, що злетів до неба і затих, віднесений вітром. Крик був такий моторошний, що на мить усі завмерли, та коли він затих, усі серця раптом запалали надією, незнаною, відколи зі Сходу прийшла темрява; і їм здалося, що настав ранок і сонце пробилося крізь хмари.

Але обличчя Ґандалфа було суворе та сумне, і, доручивши Піпінові з Береґондом віднести Фарамира до Дому Цілителів, він піднявся на найближчу стіну; мов біла статуя, осяяна сонцем, стояв він там і вдивлявся в далечінь. І його далекозорим очам відкрилось усе, що трапилось; і коли Еомер, виїхавши з лав свого війська, зупинився біля полеглих на полі бою, Ґандалф зітхнув, загорнувся у плащ і зійшов зі стіни. Він зупинився в задумі перед дверима Дому, де і застали його Піпін і Береґонд.

Вони дивилися на нього, а він мовчав. Тоді нарешті заговорив:

— Друзі мої, і ви, мешканці цього Міста й усіх Західних земель! Нині сталося багато печальних і славних подій. Плакати нам чи радіти? Ми і не сподівалися, що Вождь наших ворогів загине, та до вас щойно долинув його останній зойк. Але і ми зазнали гіркої втрати. І якби не безумство Денетора, я міг би її відвернути. Ось як далеко сягає наш Ворог! На жаль! Але сьогодні я зрозумів, як йому вдалося пробратись у саме серце Міста.

Хоча намісники вважали, ніби ніхто не знає їхньої таємниці, та я давним-давно здогадався, що тут, у Білій Вежі, зберігався принаймні один зі Семи Каменів Яснобачення. У дні мудрості Денетор не наважувався користуватися ним, не змагався зі Сауроном, бо усвідомлював межу своїх сил. Але мудрість зрадила його; боюся, що, коли над його володіннями нависла загроза, він зазирнув у Камінь і був обдурений, причому зазирав він занадто часто, особливо після від'їзду Боромира. Темна Влада не могла підкорити його своїй волі, та все ж дозволяла йому бачити лише те, що вважала за необхідне. Відомості, які він отримував, були, без сумніву, корисні; однак видовище великої потуги Мордору, яке йому показували, живило відчай його серця, аж поки не знищило його розум.

— Тепер я розумію, що мене так здивувало! — вигукнув Піпін, здригнувшись від спогаду. — Правитель виходив із кімнати, де лежав Фарамир, а коли повернувся, я вперше помітив, як він змінився: став старий, надламаний…

— Саме тоді, коли Фарамира принесли до Вежі, багато з нас бачило дивне світло в кімнаті під дахом, — сказав Береґонд. — Але ми і раніше бачили таке світло, й у Місті ходили чутки, що то правитель думкою бореться з Ворогом.

— На жаль! Мої здогади правильні, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб воля Саурона ввійшла в Мінас-Тіріт, і в такий спосіб мене тут затримано. І тут доведеться мені поки що залишитися, бо піклуватися треба буде не лише про Фарамира.

Тепер мушу йти і зустріти їх. Те, що я бачив на рівнині, дуже гірке для мого серця, та ще більша печаль може нас чекати попереду. Ходімо зі мною, Піпіне! А ти, Береґонде, повертайся до Цитаделі й розкажи про все, що трапилося, начальникові Варти. Боюся, він вважатиме за потрібне вигнати тебе з Варти; але передай йому, якщо забажає слухати, мою пораду: нехай відішле тебе до Дому Цілителів як охоронця та слугу твого Капітана, і будеш при ньому, коли він прокинеться… якщо прокинеться. Адже ти врятував його від вогню. Іди ж! Я незабаром повернуся.

І він повернувся й пішов із Піпіном до нижнього кола. І в цей час вітер приніс сірі хмари з дощем, усі вогнища згасли, й Місто огорнули клуби пари.

VIII. Дім цілителів

Сльози й утома застилали очі Мері, коли він підходив до розбитих Воріт Мінас-Тіріта. Він не звертав уваги на руїни і трупи. Дим, попіл і сморід висів у повітрі; багато веж згоріло чи попадало в рови, а разом із ними — трупи, там і тут валялися туші величезних південних звірів, напівобвуглених, забитих камінням чи влучених в очі хоробрими лучниками Мортонду. Косий дощ призупинився, засяяло сонце; та нижнє місто все ще огортав сморід згарища.

Люди почали розчищати поле битви, з Воріт уже виносили сміття. На м'які подушки обережно поклали Еовіну; а тіло короля накрили золототканим покривалом, і несли біля нього смолоскипи, і їхнє полум'я, бліде в сонячному світлі, тріпотіло на вітрі.

Отак унесли Теодена й Еовіну до Міста Ґондору, й усі зустрічні знімали шапки та низько вклонялися; пройшли крізь дим і попіл спаленого кола і рушили далі вгору кам'яними вулицями. Мері здавалося, що підйом триває вічно, безглузда подорож у ненависному сновидінні, все далі й далі до якогось невиразного кінця, якого не охопить жодна уява.

Попереду нього миготіли вогні смолоскипів, які поволі позгасали, він ішов у темряві й думав: «Цей тунель веде до могили, і там ми залишимося навічно». Та раптом у його сон удерся живий голос:

— Гей, Мері! Нарешті ти знайшовся!

Мері підвів голову, і туман перед очима трохи розвіявся. Перед ним стояв Піпін! Лицем до лиця посеред вузької вулички, зовсім одні. Мері протер очі.

— Де король? — запитав він. — І де Еовіна? — Він запнувся, сів на поріг і знову заплакав.

— Їх понесли до Цитаделі, — відповів Піпін. — А ти, мабуть, заснув на ходу і завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Ґандалф послав мене пошукати за тобою. О Мері, бідолахо! Який я радий знову тебе бачити! Але ти втомлений, і я не буду вже балакати. Скажи тільки: ти не поранений?

— Ні, — відповів Мері. — Здається, що ні. Тільки, Піпіне, права рука не слухається, відколи я штрикнув його. І меч мій зітлів, як гілочка.

Піпін тривожно подивився на нього.

— Знаєш, ходімо швидше зі мною, — сказав він. — Шкода, що я не зможу нести тебе. Ти ж ледве на ногах тримаєшся. Тобі взагалі не можна ходити, але вже вибачай. Стільки жахливих речей сталось у Місті, Мері, що якогось бідного гобіта, котрий повертається з битви, легко не помітити.

— Інколи буває на краще, коли тебе не помічають, — зазначив Мері. — От мене нещодавно не помітив… ні, ні, не буду про це… Допоможи, Піпіне! В очах у мене знову потемніло, і рука крижана.

— Зіприся на мене, мій друже! Ходімо! Помаленьку, крок за кроком. Тут недалечко.

— Ти збираєшся мене поховати?

— Та що ти! — вигукнув Піпін бадьоро, хоча серце в нього стислося від страху та жалю. — Ні, ми йдемо до Дому Цілителів!

Вони звернули з провулка між високими будинками та стіною четвертого кола на головну вулицю, що піднімалася до Цитаделі. Йшли вони невеликими кроками, а Мері хитався і щось бурмотів, немов уві сні. «Так я його ніколи не доведу, — подумав Піпін. — Невже ніхто не допоможе? Я ж не можу його тут залишити!» І саме цієї миті ззаду несподівано вискочив хлопчисько, й Піпін упізнав Берґіла, сина Береґонда.

— Гей, Берґіле! — гукнув Піпін. — Куди біжиш? Радий тебе бачити живого та здорового!

— Я на побігеньках у цілителів, — сказав Берґіл. — Мені ніколи.

— Ну, то біжи. Тільки скажи їм, що зі мною поранений гобіт, тобто періан, котрий повертається з поля бою. Та сам він не дійде. Якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому, — він зрадіє.

І Берґіл побіг.

«Краще зачекати тут», — подумав Піпін. Він обережно опустив Мері на хідник у сонячному місці, а сам присів поряд, поклавши голову Мері собі на коліна. Він обережно обмацав усе його тіло й узяв руки друга у свої. Права рука була холодна.

Невдовзі з'явився сам Ґандалф. Він схилився над Мері й погладив його по чолі, а потім узяв на руки.

— Його слід було зустрічати з почестями, — сказав він. — Він сповна виправдав мою довіру; адже якби Елронд не послухав мене і ви би не пішли з нами, набагато печальніший був би сьогоднішній день. — Він зітхнув. — Але водночас це ще один клопіт на мою голову, тоді як долю битви ще не вирішено.

Отож, нарешті Фарамира, Еовіну та Мері поклали в Домі Цілителів на зручних постелях, оточивши турботою і спокоєм. Бо хоч у ті дні було втрачено та забуто багато наук і мистецтв давнини, цілителі Ґондору ще вміли добре лікувати від поранень і всіх хвороб, від яких страждали смертні люди на схід від Моря. За винятком старості. Бо від неї не було ніякого засобу; і справді, тривалість їхнього життя тепер скоротилася майже до віку інших народів, а тих, хто, сповнений сил, доживав до ста років, ставало дедалі менше, за винятком хіба що нащадків благородних родів. Але тепер і мистецтво цілителів виявилося неспроможним лікувати хворобу, яку вони називали Чорна Тінь, бо викликали її Назґули. Вражені цією хворобою поступово западали у глибокий сон, німіли та крижаніли, а відтак помирали. І лікарям здалося, що саме ця хвороба вразила дрібнолюдика та роганську панну. Однак кілька разів до полудня недужі говорили, бурмочучи щось уві сні; й доглядальниці ловили кожне слово, сподіваючись довідатися щось про їхню хворобу. Та незабаром хворі почали занурюватись у темряву, і коли сонце повернуло на захід, сірі тіні наповзли на їхні обличчя. А Фарамира спалювала гарячка, не слабшаючи ні на мить.

Ґандалф, дуже стурбований, переходив від ліжка до ліжка, і доглядальниці переказували йому все почуте. Так минув день, поки з перемінним успіхом і несподіваними звістками під стінами Міста кипіла велика битва; а Ґандалф усе чекав і доглядав поранених, не покидаючи їх; аж нарешті все небо залило рожеве західне світло й упало на сірі обличчя поранених. І тоді здалося, що обличчя м'яко порум'яніли, так ніби до них повернулося здоров'я, та це була оманлива надія.

Тоді Іорет, найстарша доглядальниця, заплакала, глянувши на прекрасне обличчя Фарамира, бо всі його любили. І сказала вона:

— Невже він має померти! От якби в Ґондорі були королі, як за старих часів! Бо каже стара мудрість: «У руках короля цілюща сила». І так можна розпізнати справжнього короля.

І Ґандалф, який стояв поруч, сказав:

— Довго пам'ятатимуть твої слова, Іорет! Бо вони дарують надію. Можливо, король уже повернувся до Ґондору; до тебе не дійшли дивні чутки, які ширяться Містом?

— У мене надто багато справ, і не до криків мені та чуток, — відповіла вона. — Уся моя надія на те, що ці розбійники не доберуться до нас і не потривожать наших хворих.

Ґандалф поспіхом вийшов на вулицю, а пожежа в небі вже догорала, дотліваючи, пригасали гори, попелястий вечір заповзав на рівнину.

Коли заходило сонце, Араґорн, Еомер та Імрагіл разом із їхніми капітанами та лицарями рушили до Міста; і перед Воротами Араґорн сказав:

— Погляньте, як палає захід! Це ознака кінця та занепаду багатьох речей, великих змін. Але Містом і країною тривалий час керували намісники, і я боюся, якщо вступлю до нього незваний, це викличе сумніви та суперечки, зайві під час війни. Я не вступлю до Міста і не заявлятиму про свої права, доки не з'ясується, чи перемога за нами, чи за Мордором. Намети мої поставлять посеред поля, і тут я буду чекати запрошення правителя Міста.

Але сказав Еомер:

— Ти вже підняв знамено королів, вивісив герб Дому Еленділа. Невже дозволиш оскаржувати твоє право?

— Ні, — відповів Араґорн. — Але я вважаю, час іще не настав; і боротися я буду лише з Ворогом і з його слугами.

І сказав князь Імрагіл:

— Слова твої, володарю, мудрі, — говорю це я, родич правителя Денетора. Він сильний і гордий, але вже старий і поводиться дивно, відколи загинув його син. Проте не годиться тобі чекати тут, мов прохачеві під дверима.

— Не як прохачеві, — відповів Араґорн. — А Капітанові слідопитів, котрі не звикли до міст і кам'яних будинків.

І він наказав згорнути своє знамено, зняв Зірку Північного Королівства й віддав її на збереження синам Елронда.

Тоді Імрагіл і Еомер поїхали до Міста й, оточені шумним натовпом, піднялися до Цитаделі; і зайшли вони до великої зали Вежі, сподіваючись побачити намісника. Та крісло його було порожнє, а на помості, на смертному ложі, спочивав Теоден, король Рогану; дванадцять смолоскипів горіли довкола нього, і стояли дванадцять вартових, лицарів Ґондору та Рогану. Балдахин над ложем був біло-зелений, а короля вкривала золототкана габа, на грудях його покоївся оголений меч, а біля ніг лежав щит. Світло смолоскипів мерехтіло на його сивому волоссі, мов сонце у струменях водограю, а обличчя було гарне та юне, хоча спокій, який лежав на ньому, юності не відомий; здавалося, що він спить.

Вони мовчки постояли біля короля, а тоді Імрагіл запитав:

— А де намісник? І де Мітрандір?

І один із вартових відповів:

— Намісник Ґондору в Домі Цілителів.

А Еомер запитав:

— А де панна Еовіна, моя сестра? Вона повинна лежати біля короля, і з не меншими почестями. Де поклали її?

Та Імрагіл сказав:

— Але панна Еовіна була ще жива, коли її принесли сюди. Хіба ти не знав?

Неочікувана надія так раптово спалахнула в серці Еомера, а з нею — болюча тривога і страх, що він не промовив ані слова, а обернувся і швидко вийшов із зали; князь пішов слідом за ним. Смерклося, небо всіялося зірками. Біля дверей Дому Цілителів вони зустріли Ґандалфа, а з ним — когось у сірому плащі. Вони привіталися з Ґандалфом і сказали:

— Ми шукаємо намісника, нам сказали, що він у цьому Домі. Чи він поранений? І панна Еовіна — де вона?

І відповів Ґандалф:

— Вона тут, і жива, хоча близька до смерті. А Фарамира, як ви знаєте, поранили отруєним дротиком; і тепер він намісник, бо Денетор помер, і дім його згорів.

Вони слухали його зі сумом і здивуванням. І сказав Імрагіл:

— Отож, перемога наша безрадісна, і заплатили ми дорогу ціну, якщо і Роган, і Ґондор в один день втратили своїх правителів. Еомер править рогіримами. А хто ж керуватиме Містом? Чи не послати нам по Араґорна?

І мовив чоловік у плащі:

— Він уже тут.

І коли він ступив у світляне коло ліхтаря, всі впізнали Араґорна, який поверх кольчуги накинув сірий плащ Лорієну, і на грудях він мав зелений камінь Ґаладріель.

— Я прийшов сюди на прохання Ґандалфа. Та наразі я лише Капітан дунаданів із Арнору, а Містом буде правити володар Дол-Амрота, поки не одужає Фарамир. І я раджу, щоби відтепер у війні з Ворогом нами правив Ґандалф.

І всі пристали на це. Тоді Ґандалф сказав:

— Тож не стіймо під дверима, бо часу обмаль. Ходімо! Бо лише поява Араґорна — остання надія наших поранених. Адже сказала мудра жінка Ґондору: «В руках короля цілюща сила, і так можна розпізнати справжнього короля».

Першим увійшов Араґорн, а за ним — усі решта. За дверима стояло двоє охоронців в одностроях Цитаделі: один високий, а другий на зріст, як хлопчик. Побачивши Араґорна, він скрикнув од радості та здивування:

— Бурлако! Оце чудово! Знаєш, а я відразу здогадався, що це ти на чорних кораблях. А всі кричали: «Корсари!» — і не хотіли мене слухати. Як це тобі вдалося?

Араґорн розсміявся і потиснув руку гобіта.

— Радий тебе бачити! — сказав він. — Але зараз не час для балачок.

А Імрагіл сказав Еомерові:

— Хіба так ми звертаємося до наших королів? Хоча, можливо, він буде коронований під іншим іменем!

Араґорн, почувши це, обернувся й відповів:

— Це правда, бо високою мовою давнини мене звуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і ще Енвіньятар, Обновник, — і він торкнувся зеленого каменя на грудях. — А якщо будуть у мене нащадки, то вони зватимуться Бурлаками. Високою мовою це звучить непогано: Телконтарами будемо я та весь мій рід.

І з цими словами він увійшов до будинку; і дорогою до кімнат, де лежали хворі, Ґандалф розповів йому про подвиги Еовіни та Меріадока.

— Довгий час, — сказав він, — я був біля них, уві сні вони багато говорили, а потім поринули в передсмертну темряву. Мені також дано бачити те, що вдалині.

Спершу Араґорн підійшов до Фарамира, потім — до Еовіни, і нарешті — до Мері. Він оглянув їхні рани, подивився на обличчя й зітхнув.

— Мушу застосувати всі свої сили й уміння, — сказав він. — Шкода, що тут немає Елронда, найстаршого з роду, наділеного великою владою.

Еомер, помітивши, який той засмучений і втомлений, сказав:

— Може, тобі спершу перепочити і щось перекусити?

Але Араґорн відповів:

— Ні, бо для цих трьох, а особливо для Фарамира, час майже вичерпаний. Дорога кожна хвилина.

Він покликав Іорет і запитав:

— Чи є тут у вас запаси цілющих трав?

— Так, володарю, — відповіла вона, — та, боюся, недостатні для всіх, хто їх потребує. Та й навіть не знаю, де їх шукати, бо нині всюди жахливий безлад із цими пожежами: хлопчиків-посильних мало, всі дороги перекриті. Уже і не пригадаю, коли востаннє привозили товари з Лоссарнаху! Та ми тут намагаємось обходитися тим, що маємо, ви самі пересвідчитесь у цьому.

— Гаразд, подивимося потім, — сказав Араґорн. — А зараз у нас немає часу на розмови. Чи ви маєте ателас?

— Не знаю, володарю, може, і є, та назви такої я не пригадую. Піду запитаю нашого травника, він знає всі старі назви.

— Його ще називають королівський лист. Можливо, знаєте його під такою назвою, бо нині саме так говорять на нього селяни.

— А! — здивувалася Іорет. — Ну, якби шановний пан відразу так його назвав, я би відповіла. Ні, цього в нас немає, це точно. Та я і не чула ніколи, щоби він мав якісь цілющі властивості; я навіть бувало говорила своїм сестрам, коли ми натрапляли на нього в лісі: «Королівський лист — назва яка дивна, цікаво, чому його так називають; якби я була королевою, то гарніші трави росли б у моєму саду». Та коли розтерти, то пахне він приємно, правда? Чи, може, приємно — не те слово, точніше — підбадьорливо.

— Дуже підбадьорливо, — погодився Араґорн. — А тепер, пані, якщо любите вашого правителя Фарамира, то так швидко, як говорите, біжіть і дістаньте мені цієї трави, бодай один листок.

— А якщо в Місті не буде, — додав Ґандалф, — поскачемо з Іоретою до Лоссарнаху, і вона поведе мене до того лісу, але не до сестер. А Тінебор покаже їй, що таке швидкість.

Коли Іорет пішла, Араґорн попросив інших жінок підігріти води. Він поклав долоню Фарамирові на руку, другу — на чоло, вкрите потом. Але Фарамир не ворухнувся, він майже не дихав.

— Він помирає, — сказав Араґорн, повернувшись до Ґандалфа. — Та не через рану. Подивися, вона гоїться. Якби його вразив дротик Назґула, він би помер минулої ночі. То була, мабуть, гарадримська стріла. Хто її витягав? Її зберегли?

— Витягав я, — відповів Імрагіл, — і рану я перев'язував. Але стріли не зберіг — було не до неї. Наскільки я пригадую, то була звичайна гарадримська стріла. Та я подумав, що її кинули зверху, бо як інакше пояснити такі жар і слабкість? Рана ж не глибока. У чому, на твою думку, річ?

— Перевтома, жаль через батьківську немилість, рана, а головне — Чорний Подих, — сказав Араґорн. — Він людина непохитної волі, адже ще задовго до битви біля зовнішніх мурів бував на землях під Тінню. Темрява, мабуть, уже долала його, коли він іще бився з останніх сил. Шкода, що я не приїхав раніше!

Тут з'явився травник.

— Ваша милість запитувала про королівський лист, як його звуть у народі, — сказав він, — чи ателас благородною мовою, а ті, хто знає щось по-валінорськи…

— Я запитував, — сказав Араґорн, — і мені байдуже, назвеш ти його асеа араніон чи королівський лист, лише би він був у тебе.

— Прошу пробачення, пане, — сказав чоловік. — Я бачу, переді мною знавець давніх переказів, а не просто воїн. Але — на жаль! Немає цієї трави в Домі Цілителів, де лежать лише тяжко поранені чи тяжко хворі. Бо трава, наскільки нам відомо, не має цілющої сили, хіба що очищує повітря чи підбадьорює втомлених. Ну, звісно, можна повірити стародавнім віршикам, яких жінки, такі як наша добра Іорет, повторюють, не розуміючи їх:

Чорно дише ніч смертю зусібіч, навік день згас, — лиш ателас приходить враз! Життя справжніське В руках королівських!

Як на мене, це просто дурниці, які засіли в пам'яті бабусь. Самі судіть, чи є в них якийсь сенс. Але наші старі п'ють відвар цієї трави проти головного болю.

— Тоді, в ім'я короля, йди і знайди котрогось старого, менш освіченого, та мудрішого за тебе, в кого є ця трава! — крикнув Ґандалф.

Араґорн опустився на коліна біля Фарамира, поклавши руку йому на чоло. І ті, хто був у кімнаті, стали свідками великої боротьби. Обличчя Араґорна посіріло від утоми; час від часу він повторював ім'я Фарамира, та щоразу тихіше, немов іздалеку, так ніби він відходив у якусь темну долину, шукаючи того, хто заблукав.

І нарешті прибіг Берґіл і приніс шість сухих листків, загорнутих у тканину.

— Ось королівський лист, пане, — сказав він, — щоправда, не свіжий. Зірваний щонайменше два тижні тому. Чи згодиться, пане?

І, глянувши на Фарамира, він розплакався. Та Араґорн усміхнувся.

— Згодиться, — сказав він. — Найгірше тепер позаду. Залишайся тут і не сумуй!

Узявши два листки, він подихав на них, розтер у долонях, і кімната відразу ж наповнилася свіжістю, мовби саме повітря прокинулось і затремтіло, радісно виблискуючи. Потім він кинув листки в чашу, де парував окріп, і миттю в усіх посвітліло на душі. Бо аромат нагадував росяний світанок незатіненого сонця у краю, про який навіть сяйво земної весни — лише блідий спогад. Араґорн легко підвівся на ноги і з посмішкою в очах підніс чашу до обличчя Фарамира.

— Ви погляньте! І хто би подумав? — шепнула Іорет до жінки, котра стояла поруч. — Трава сильніша, ніж я вважала. Ці пахощі нагадують мені троянди з Імлот-Мелуї, які я бачила дівчиною, і сам король не міг би бажати кращих.

Раптом Фарамир ворухнувся, розплющив очі й подивився на схиленого над ним Араґорна; і він упізнав Араґорна, в очах його засвітилася радість, і він тихо сказав:

— Ти кликав мене, володарю. Я прийшов. Що накаже мій король?

— Не йди знов у пітьму, прокинься! — наказав Араґорн. — Ти втомився. Відпочивай, набирайся сил і чекай на моє повернення.

— Гаразд, володарю, — сказав Фарамир. — Бо хто стане відпочивати тоді, коли повертатиметься король?

— Наразі до побачення! Мушу йти до інших хворих, — відповів Араґорн.

І він вийшов разом із Ґандалфом та Імрагілем; а Береґонд і його син залишилися біля Фарамира, нетямлячись від радості. Виходячи слідом за Ґандалфом і прикриваючи двері, Піпін почув вигук Іорет:

— Король! Ви чули? Чули, що я казала? «Рука короля зцілює», — я говорила.

І невдовзі Містом рознеслася чутка, що повернувся король і що після битви він зцілює поранених.

Араґорн підійшов до Еовіни і сказав:

— Удару було завдано страшного, і поранення тяжке. Зламану руку перев'язали добре, і з часом вона зростеться, якщо у дівчини вистачить сил вижити. Скалічено руку, що тримала щит; але джерело хвороби — у правій, тій, яка тримала меч. Рука ціла, та в ній немає життя.

На жаль, вона сам на сам билася зі супротивником, могутнішим за неї і душею, і тілом. Ті, хто піднімає зброю проти такого ворога, мають бути міцніші за крицю, бо саме зусилля може їх зруйнувати. Зла доля послала їй його. Адже вона прекрасна діва, найгарніша панна королівського роду. Навіть не знаю, що й казати. Коли я вперше її побачив і відчув її печаль, вона мені здалася білою квіткою, стрункою та гордою, витонченою, мов лілія, — та все ж я знав, що вона міцна, мов викувана зі сталі ельфійськими ковалями. А можливо, це мороз заморозив її, і так вона стояла, гірко-солодка, прекрасна на вигляд, але приречена зів'янути? Недуга давно точила її, чи не так, Еомере?

— Дивно, що ти запитуєш про це, володарю, — відповів той. — Я тобі нічим не дорікаю; та не сказав би, що Еовіна, сестра моя, була вражена морозом до зустрічі з тобою. Ми ділили з нею турботи і тривоги в ті дні, коли правив Червослов і король був зачаклований; зі зрослим страхом доглядала вона за королем. Але ж недуга не підточувала її!

— Друже мій, — сказав Ґандалф, — у тебе були коні, збройні сутички та вільні степи; вона ж, народжена жінкою, духом і звитягою була рівна тобі. Однак їй випала доля доглядати за старим, котрого вона любила, як батька, і спостерігати, як він западає в жалюгідне ганебне слабоумство; і їй здавалося, що вартує вона не більшого, ніж ціпок, на який спирався старий.

Ти думаєш, Червослов отруював тільки слух Теодена? «Старий бовдур! Що таке двір Еорла, як не стодола, де у смороді пиячать харцизяки, а їхні виродки повзають по долівці з собаками?» Тобі знайомі ці слова? Їх сказав Саруман, учитель Червослова. Втім, я не сумніваюся, що вдома Червослов висловлювався хитріше. Якби любов і відданість твоєї сестри не замикали її вуст, ти міг би почути від неї щось подібне. Хтозна, які слова посилала вона в темряву, самотня, гіркими безсонними ночами, коли життя її здавалося загубленим, коли стіни змикалися довкола неї, немов довкола вільної пташки, посадженої у клітку.

Еомер мовчав і дивився на сестру, неначе осмислюючи по-новому прожиті разом роки. І Араґорн сказав:

— Я бачив те саме, що і ти, Еомере. Серед нещасть цього світу мало яке настільки гірке та болюче для чоловічого серця, як любов такої прекрасної та гідної поваги дівчини — любов, на яку не можеш відповісти взаємністю. Сум і жаль не покидали мене, відколи ми попрощалися з нею в Гірському Скиті, і я, незважаючи на її розпач, ступив на Стежину Мертвих; і на цьому шляху найбільше я боявся за її долю. Але тебе, Еомере, вона любить по-справжньому, бо любить і знає; а я для неї лише мрія та сон: надія на славу, видатні подвиги і далекі землі поза межами Рогану.

Мені, мабуть, вистачить сили зцілити її тіло та повернути її з темної долини. Але що її чекатиме тут — надія, забуття чи відчай, — цього я не знаю. Якщо відчай — то вона помре, хіба би знайшлося якесь інше зілля. Великий жаль втрачати її, уславлену подвигами.

Араґорн подивився на її обличчя, а воно було біле, мов лілія, холодне, мов лід, тверде, мов різьблений камінь. Але він нахилився і поцілував її в чоло, і тихо покликав її:

— Прокинься, Еовіно, донько Еомунда! Ворог твій знищений! Вона не ворухнулась, але задихала глибше, і груди її підіймалися під білим полотном покривала. Араґорн іще раз розтер два листки ателасу і кинув в окріп; і він обмив її чоло та праву руку, холодну і безсилу.

Тоді, завдяки тому, що Араґорн справді володів забутим умінням Вестернесу, а може, так подіяли його слова до панни Еовіни, — коли солодкі пахощі зілля наповнили палату, всім здалося, що з вікна повіяло свіжим вітром, але він не приніс ніякого запаху, лише повітря, неймовірно чисте і юне, мовби його не вдихало ще жодне живе створіння, зі засніжених вершин під зоряним куполом чи зі срібних берегів, умитих морською піною.

— Прокинься, Еовіно, панно Рогану! — повторив Араґорн, узяв її за руку й відчув, як повертається до неї життя. — Прокинься! Тінь відлетіла, пітьма розвіялася! — Він передав її руку Еомерові й відступив. — Поклич її! — сказав він і тихо вийшов із кімнати.

— Еовіно, Еовіно! — погукав Еомер крізь сльози.

Вона розплющила очі і сказала:

— Еомере! Яка радість! А мені сказали: ти загинув. Ні, це нашіптували злі голоси вві сні. Чи довго я спала?

— Не довго, сестро. Не думай про це!

— Я чомусь жахливо втомилася. Мушу трохи відпочити. Але скажи, що з правителем Марки? Ні, не говори, що то був сон; знаю, що ні. Він загинув, як і передбачав!

— Загинув, але попросив передати прощальне вітання Еовіні, дорожчій йому за доньку. Нині він спочиває з великими почестями в Цитаделі Ґондору.

— Гірка звістка, — сказала Еовіна. — Але і радісна. На таке я не сміла сподіватись у темні дні, коли Дім Еорла був у меншій пошані, ніж хатина пастуха. А що зі зброєносцем короля, дрібнолюдиком? Еомере, мусиш зробити його лицарем Марки Вершників, бо він дуже хоробрий!

— Він лежить тут неподалік, і я зараз піду до нього, — сказав Ґандалф. — Еомер побуде з тобою. Та не говори про війну чи горе, поки не видужаєш. Відпочивай, Еовіно. Радісно бачити, як повертаються до тебе, доблесна панно, здоров'я та надія!

— Здоров'я? — сказала Еовіна. — Можливо. Принаймні поки я маю порожнє сідло з-під убитого вершника та потребу подвигів. Але надія?.. Не знаю.

Ґандалф і Піпін прийшли в кімнату, де лежав Мері, й застали біля його ліжка Араґорна.

— Мері, бідолахо! — вигукнув Піпін і підбіг до ліжка, бо йому здалося, що друг його виглядає геть погано і обличчя його посіріло, неначе під тягарем довгих років страждань; і раптом Піпін перелякався, що Мері може вмерти.

— Не бійся, — заспокоїв його Араґорн. — Я прийшов вчасно й відкликав його з темряви. Зараз він утомлений і зажурений, і постраждав так само, як панна Еовіна, бо наважився вдарити ту потвору. Та цю хворобу можна перебороти, бо душа в нього сильна і весела. Горя свого він не забуде, та воно не затьмарюватиме його серця — просто він стане мудріший.

Тоді Араґорн поклав руку на голову Мері, лагідно провівши нею по кучерях, торкнувся повік і покликав на ім'я. А коли аромат ателасу поширився кімнатою, мов пахощі квітучих садів і сонячного вересового поля, де гудуть бджоли, Мері раптом прокинувся і сказав:

— Я голодний. Котра година?

— Час вечері минув, — відповів Піпін, — хоча я, якщо мені дозволять, можу щось принести.

— Дозволять, — сказав Ґандалф. — І всього, чого тільки забажає цей роганський вершник, лишень би таке знайшлось у Мінас-Тіріті, де його ім'я в пошані.

— Добре! — сказав Мері. — Значить, спочатку вечеря, а потім люлька. — Тут він насупився. — Ні, люльки не буде. Мабуть, уже ніколи не буду курити.

— Чому? — спитав Піпін.

— Ну-у, — протягнув Мері. — Він помер. Я все згадав. Він сказав: йому шкода, що не поговорив зі мною про зілля. Це його останні слова. Тепер я не куритиму, щоби не згадувати про нього та про той день, Піпіне, коли він під'їхав до Ізенґарда і був такий ґречний.

— Навпаки, кури і згадуй про нього! — сказав Араґорн. — Бо це був чоловік із добрим серцем і великий король, котрий дотримував слова; й він вирвався з темряви назустріч останньому ясному світанку. Хоча служив ти йому недовго, та до кінця твоїх днів із радістю і честю будеш згадувати про це.

Мері посміхнувся:

— Ну, гаразд, якщо Бурлака принесе мені все необхідне, я покурю і подумаю. У мене було трохи Саруманового зілля в торбі, та куди вона поділась у бою, цього точно не знаю.

— Добродію Меріадоку, — сказав Араґорн, — якщо ти думаєш, що я пройшов через гори й усю землю Ґондору з вогнем і мечем для того, щоби принести зілля для недбалого солдата, котрий розкидується своїм спорядженням, то ти помиляєшся. Якщо торба не знайдеться, то звернешся до травника цього Дому. І він тобі доповість, що йому нічого невідомо про корисні властивості бажаної для тебе трави, зате він знає, що по-простому вона зветься люлькове зілля, а по-науковому ґоленос, і згадає інші назви різними мовами, а потім, додавши якісь напівзабуті вірші, сенсу яких не розуміє, він із жалем повідомить, що такої трави тут нема, й піде геть, а ти собі роздумуй про історію мов. Саме це зроблю зараз я. Бо я не спав у ліжку, відколи виїхав із Гірського Скиту, і не їв нічого з учорашнього вечора.

Мері схопив його руку і поцілував.

— Я страшенно перепрошую, — сказав він. — Іди негайно! Ми для тебе — сам лише клопіт від тієї ночі у Брі. Але так заведено серед мого народу — говорити про дрібниці в серйозні моменти, щоби сказати менше, ніж думаємо. Ми чомусь боїмося сказати забагато. Коли жарти недоречні, нам бракує слів.

— Я добре знаю вас, інакше сам би говорив із тобою по-іншому, — відповів Араґорн. — Хай живе та процвітає Шир!

І, поцілувавши Мері, він вийшов, а Ґандалф — за ним.

Піпін залишився в палаті.

— Чи є хтось на світі подібний на нього? — сказав він. — Звісно, крім Ґандалфа. Мабуть, вони родичі. Дурнику мій дорогий, торба твоя лежить біля тебе, ти мав її за спиною, коли ми зустрілися. Звісно, він побачив її відразу. Та й у мене є трохи зілля. Ось! Довгодонний листок, ніщо інше. Набивай люльку, а я побіжу по щось їстівне. А потім трохи побалакаємо. Ух! Ми, Туки та Брендіцапи, не вміємо довго жити на височині!

— Ні, — сказав Мері. — Я не вмію. Принаймні поки що. Але, Піпіне, ми все ж можемо бачити їх і ставитися до них із пошаною. Гадаю, найкраще любити те, для чого ти народжений: треба десь починати, мати якесь коріння, а ґрунт у Ширі глибокий. Однак є речі глибші та вищі; й жодний дідусь не зміг би доглядати сад, як він каже, у спокої, якби не вони, знає він про них чи ні. Я радий, що дізнався про це, дещо. Та не розумію, чому я так заговорив. Де ж той листок? І дістань із торби мою люльку, якщо вона ціла.

Араґорн і Ґандалф пішли до Старшого цілителя і порадили йому не випускати Фарамира й Еовіну і старанно доглядати їх іще багато днів.

— Панна Еовіна, — сказав Араґорн, — незабаром забажає іти в похід, але не дозволяйте їй цього робити, затримайте щонайменше днів на десять.

— А щодо Фарамира, — зазначив Ґандалф, — то він невдовзі довідається про смерть свого батька. Та розповідати йому всього про безумство Денетора не треба, поки він не одужає і не займеться справами. Подбайте, щоби Береґонд і періан, котрі стали свідками, не розповіли йому чогось передчасно.

— А другий періан, Меріадок, за яким ми доглядаємо, що з ним? — запитав Старший цілитель.

— Напевно, він уже завтра захоче піднятися з ліжка, ненадовго, — сказав Араґорн. — Нехай. Може трохи погуляти з друзями.

— Дивне плем'я, — сказав Старший, кивнувши головою. — Дуже міцної породи, скажу я вам.

Біля дверей Дому Цілителів зібралися люди — подивитися на Араґорна, — а потім пішли за ним; коли ж він повечеряв, його обступили з проханнями вилікувати родича чи друга, чиї життя були під загрозою через поранення, або тих, хто лежав під Чорною Тінню. Араґорн вийшов і покликав на допомогу синів Елронда, і вони втрьох працювали до пізньої ночі. І все Місто оббігла чутка: «Король справді повернувся». І вони назвали його Ельфійським Самоцвітом — через зелений самоцвіт у нього на грудях, — і так ім'я, яке було провіщене йому при народженні, вибрав його власний народ.

А коли він уже зовсім виснажився, то загорнувся у плащ і нишком вибрався з Міста, і перед світанням заснув у своєму наметі. А вранці стяг Дол-Амрота — білий корабель, немов лебідь на синій хвилі, — замайорів над Вежею, і люди дивилися на нього і запитували себе, чи не наснилося їм повернення короля.

IX. Остання нарада

Настав ранок після битви, по світлому небу попливли легкі хмари, і повіяв західний вітер. Леґолас і Ґімлі піднялися рано й відпросились у Місто: їм дуже хотілося побачитися з Мері та Піпіном.

— Приємно дізнатися, що вони обоє живі, — сказав Ґімлі, — бо ми в Рогані за ними стільки набігались, і було би прикро, якби зусилля виявилися марними.

Ельф і гном увійшли до Мінас-Тіріта, і перехожі кидали здивовані погляди на таких товаришів; бо Леґолас був неймовірно гарний із лиця, і, легко ступаючи ранковою вулицею, він дзвінким голосом наспівував ельфійську пісню; а Ґімлі крокував гордо, погладжуючи бороду й озираючись на всі боки.

— Тут непогана кам'яна кладка, — сказав Ґімлі, глянувши на стіни, — та подекуди не надто добра, і бруківку могли би вимостити краще. Коли Араґорн зійде на престол, я запропоную йому послуги наших майстрів із-під Гори, і ми відбудуємо йому гідне місто.

— Садів їм тут бракує, — сказав Леґолас. — Сам лише мертвий камінь, живої зелені майже немає. Якщо Араґорн зійде на престол, лісовий народ достачить йому співучих птахів і вічнозелені дерева.

Нарешті вони прийшли до князя Імрагіла, і Леґолас глянув на нього, і низько вклонився; бо розпізнав у ньому нащадка ельфів.

— Вітаю тебе, правителю! — сказав він. — Давним-давно нащадки Німродель залишили ліси Лорієну, та, виявляється, не всі вони відпливли від Амротської гавані на захід за Море.

— Таке оповідають легенди нашого краю, — відповів князь, — однак із незапам'ятних часів не з'являвся у нас ніхто з прекрасного народу. І я дивуюся з цієї появи в пору війни та смутку. Що привело тебе сюди?

— Я один із Дев'ятьох Товаришів, котрі вирушили з Імладрісу разом із Мітрандіром, — сказав Леґолас. — І сюди я прибув із цим гномом, моїм другом, у загоні Араґорна. Тепер ми хотіли би побачити наших друзів, Меріадока та Переґріна, які, як нам сказали, перебувають під твоєю опікою.

— Ви знайдете їх у Домі Цілителів, і я проведу вас туди, — сказав Імрагіл.

— Досить буде, якщо ти пошлеш із нами провідника, правителю, — відповів Леґолас. — Бо Араґорн просив передати тобі, що цього разу він не бажає з'являтись у Місті. Однак потрібно негайно провести нараду капітанів, і він просить тебе й Еомера Роганського якомога швидше зійти до його намету. Мітрандір уже там.

— Ми прийдемо, — відповів Імрагіл, і вони ґречно розкланялися.

— Прекрасний правитель і видатний капітан, — сказав Леґолас. — Якщо в Ґондорі є такі люди тепер, у дні згасання, то який же він був у дні розквіту.

— І справді, добра кладка у старіших, перших будівлях, — сказав Ґімлі. — Так завжди у справах людей: навесні їм заважають заморозки, влітку — посуха, і вони ніколи не виконують обіцяне.

— Зате зерна їхні не втрачають силу, — сказав Леґолас. — Вони будуть лежати в поросі та гнитимуть, аби потім знову прорости там, де цього і не чекали. Справи людей переживуть нас, Ґімлі!

— Однак, урешті-решт, усе зводиться до нездійснених можливостей, — сказав Ґімлі.

— На це ельфи відповіді не знають, — сказав Леґолас.

З'явився посланець князя і повів їх до Дому Цілителів; і там у саду вони знайшли своїх друзів, і радісною була їхня зустріч. Вони трохи погуляли, втішаючись недовгим відпочинком і спокоєм ранку, на верхньому, вітряному колі Міста. Коли Мері втомився, вони пішли і посідали на стіні біля зеленого лугу Дому Цілителів; унизу, виблискуючи на сонці, плив на південь Андуїн і губився, навіть для гострого зору Леґоласа, у просторих рівнинах і зеленкуватій паволоці Лебенніну та Південного Ітілієну.

І тепер Леґолас замовк, поки інші розмовляли, і, глянувши проти сонця, помітив над Рікою білих чайок.

— Подивіться! — вигукнув він. — Морські чайки! Вони летять рікою вгору. Дивують вони мене і непокоять. Уперше в житті я побачив їх у Пеларґірі, я чув, як вони квилили в небі, коли ми готувалися до бою за кораблі. Тоді я завмер, забувши про війну в Середзем'ї; їхні жалібні голоси нагадали мені про Море. Море! На жаль, я так і не побачив його! Та глибоко в серцях ельфів дрімає туга за Морем, і небезпечно її роз'ятрювати. Через тих чайок не знати мені тепер спокою ні під буком, ні під в'язом.

— Та що ти кажеш! — мовив Ґімлі. — Нам іще стільки всього належить зробити і стільки побачити в Середзем'ї. Якщо весь прекрасний народ потягнеться до Гаваней, безрадісним стане світ для тих, хто приречений залишитися.

— Безрадісним і нудним! — додав Мері. — Не треба тобі до Гаваней, Леґоласе. Тут завжди знайдуться різні істоти, великі чи малі, чи навіть такі мудрі гноми, як Ґімлі, котрим ти будеш потрібен. Принаймні я на це сподіваюся. Втім, інколи мені здається, що найгірше в цій війні ще попереду. Як хочеться, щоб усе закінчилось, і закінчилося добре!

— Припини скиглити! — втрутився Піпін. — Сонце світить, ми тут усі разом, принаймні якийсь день-два. Поговорімо краще про нас. Починай, Ґімлі! Ви з Леґоласом уже сотню разів згадували про вашу дивну подорож із Бурлакою, але так нічого і не розповіли.

— Так, сонце світить, — сказав Ґімлі, — але є такі спогади про ту дорогу, які не хочеться витягати з темряви. Якби я знав, що на мене чекає, то навіть заради дружби я не ступив би на Стежину Мертвих.

— Стежина Мертвих? — перепитав Піпін. — Араґорн згадував про неї, а я собі думав, що воно таке. Розкажеш нам про неї?

— Без великої охоти, — сказав Ґімлі. — Бо на тій дорозі зганьбився я, Ґімлі, син Ґлоїна, який вважав себе стійкішим за людей, а під землею — відважнішим за ельфів. Але виявився не таким; і дорогу я здолав тільки завдяки волі Араґорна.

— І завдяки любові до нього, — сказав Леґолас. — Хто би не познайомився з ним, неодмінно починає любити, кожен по-своєму, навіть та холодна діва з Рогану. Ми залишили Гірський Скит рано-вранці, за день до твого приїзду туди, Мері, й на людей напав такий страх, що ніхто не вийшов провести нас, окрім панни Еовіни, яка зараз лежить тут поранена. Сумні були проводи, мене вони дуже засмутили.

— Ну, мене мучили власні переживання, — сказав Ґімлі. — Ні, не буду я розказувати про цю подорож.

І він замовк; але Піпін і Мері так хотіли про все дізнатися, що нарешті Леґолас сказав:

— Розкажу, щоб угамувати вашу цікавість. Я не відчував страху, і примари мене не злякали, здавшись мені безсилими та кволими.

Він коротко розповів про дорогу попід горами та про збір привидів під Ерехом, а тоді — про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларґіра над Андуїном.

— Чотири доби з лишком ми їхали від Чорного Каменя, — сказав він. — І ось у тіні Мордору моя надія відродилася, бо в пітьмі Примарне Військо ставало все міцнішим і жахливішим на вигляд. Хтось крокував, хтось їхав верхи, та всі рухалися з однаковою швидкістю. Вони мовчали, та очі їхні горіли вогнем. На Ламедонському нагір'ї вони наздогнали нас, оточили й пішли б уперед, якби Араґорн не заборонив.

За його наказом, вони трималися позаду нас. «Навіть примари підкоряються його волі, — подумав я. — Можливо, вони ще знадобляться».

Минув іще один світлий день, а потім настав день без світанку, а ми все їхали, переправилися через Кіріл і Рінґло; на третій день підійшли до Лінґіра на Ґілраїні. І там ламедонці обороняли броди від нападників із Умбару та Гараду, котрі піднялися по ріці. Але оборонці та вороги перестали битись і розбіглися, викрикаючи, що на них напав Король Мертвих. Тільки Анґбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти нас; і Араґорн звелів йому зібрати воїнів і йти, якщо наважаться, слідом за Сірим Військом.

«У Пеларґірі ви будете потрібні спадкоємцеві Ісілдура», — сказав він.

Отак ми перейшли Ґілраїн, розганяючи з-перед себе союзників Мордору, а тоді зупинилися трохи перепочити. Але невдовзі Араґорн підвівся і сказав: «Послухайте, Мінас-Тіріт в облозі. Боюся, він упаде, не дочекавшись нашої допомоги». Тож іще не світало, як ми сіли на коней і щодуху помчали по рівнинах Лебенніну.

Леґолас зробив паузу, зітхнув і, звернувши погляд на південь, тихо заспівав:

Сріблисті потоки Келос і Еруї В зелені піль Лебенніну! Трави високі там. І у вітрі з Морів Гойдання лілей, Злотих дзвоників звуки маллосу й алфірину В зелені піль Лебенніну І у вітрі з Морів!

У піснях мого народу ці луги завжди зелені; але тоді вони були темними, сірими пустищами в чорноті. І широкими просторами, витоптуючи траву та квіти, ми гнали нашого супротивника день і ніч, аж до самої Великої Ріки.

І тоді я серцем відчув, що ми зовсім близько від Моря; бо в темряві розляглася водяна гладінь і на березі кричали незліченні птахи. О квиління морських чайок! Хіба Володарка не говорила мені стерегтися його! І тепер я не маю спокою.

— А я тих птахів і не помітив, — сказав Ґімлі, — бо ми нарешті підійшли до серйозної сутички. Біля Пеларґіра стояв головний флот Умбару: п'ятдесят великих кораблів, а менших — без числа. Вороги, котрих ми гнали, дійшли до гаваней першими і здійняли переполох; і деякі кораблі відпливли, намагаючись утекти вниз по річці або добратися до протилежного берега; а багато малих суден палало. Та гарадрими, притиснуті до гаваней, вирішили захищатися й у відчаї билися люто; і сміялися вони, дивлячись на нас, бо армія їхня була все ще велика.

І тоді Араґорн зупинив коня і крикнув сильним голосом: «Тепер — уперед! Іменем Чорного Каменя!» І раптом Примарне Військо, яке досі трималося позаду, шугонуло сірою хвилею, змітаючи все на своєму шляху. Я чув невиразні крики, слабкі заклики рогів, приглушений багатоголосий шум, ніби відгомін давно забутої битви Темних Часів. Тьмяно миготіли мечі; та не знаю, чи гострі були леза, бо Мертвим не потрібна ніяка зброя, крім постраху. Перед ним не встояв би ніхто.

Спочатку вони захопили судна біля причалів, потім по воді перекинулися на ті, що стояли на якорі; й усі матроси божеволіли від жаху та стрибали за борт, залишалися тільки невільники, прикуті до весел. Без перешкод ми промчали до берега, розкидаючи переляканих ворогів, як листя. І тоді на кожен корабель Араґорн послав по одному з дунаданів, і ті заспокоїли та розкували невільників.

Ще до кінця того темного дня не зосталося жодного ворога; одні потопились, інші втікали на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Оце вже, думав я, як чудово та дивно, що примари жаху і темряви зруйнували плани Мордору. Ворог подоланий його ж зброєю!

— Справді дивно, — сказав Леґолас. — У той час я дивився на Араґорна і думав, яким великим, жахливим і всемогутнім правителем міг би він стати, якби привласнив Перстень. Недаремно Мордор боїться його. Та шляхетність його душі вища від розуміння Саурона; хіба Араґорн не є нащадком Лутієн? Повік-віків не згасне цей рід.

— Гноми так далеко не зазирають, — сказав Ґімлі. — Та Араґорн справді був могутній того дня. Адже весь чорний флот опинився в його руках, і він вибрав для себе найбільший корабель і зійшов на борт. Потім звелів трубити в усі труби, покинуті ворогом; і Примарне Військо вишикувалося на березі. Воно стояло мовчки, майже невидиме, тільки очі спалахували червоними відблисками пожеж на кораблях. І Араґорн промовив до них гучним голосом:

«А тепер слухайте спадкоємця Ісілдура! Ви виконали клятву. Повертайтеся до себе й ніколи вже не тривожте долин. Ідіть із миром!»

І тоді Король Мертвих виступив наперед, переламав спис і кинув уламки на землю. Потім низько вклонився, повернувся, й усе сіре військо рушило та зникло, мов туман, розвіяний поривом вітру; і мені здалося, що я прокинувся зі сну.

Тієї ночі ми відпочивали, а інші працювали. Бо ми звільнили безліч бранців, а серед них було чимало ґондорців, захоплених під час набігів; і невдовзі потягнулися великі загони з Лебенніну й Етіру, і Анґбор Ламедонський привів усю свою кінноту. Тепер, коли страх перед Мертвими розвіявся, люди приходили допомогти і подивитися на спадкоємця Ісілдура; бо чутки про це ім'я ширилися, мов вогонь уночі.

Ось майже вся історія. Упродовж вечора та ночі приготували човни, зібрали людей; на світанку флот відплив. Здається, давно це було, а насправді лише вранці передучорашнього дня, шостого дня після виходу з Гірського Скиту. Але Араґорн усе одно тривожився, що ми не встигнемо.

«Від Пеларґіра до причалів Гарлонда сорок дві милі, — сказав він. — А до Гарлонда мусимо прибути вранці, інакше кінець усьому».

На весла сіли по троє і гребли на повну силу; та поволі піднімалися ми Великою Рікою, бо пливли проти течії, і хоча не швидка вона на півдні, нам бракувало вітру. Тяжко було мені на серці, хоч і перемогли ми в гаванях, але раптом Леґолас розсміявся.

«Вище бороду, нащадку Даріна! — сказав він. — Адже є таке прислів'я: «Живе надія, де ти й не мріяв». Але яку надію побачив він удалині, не сказав. Коли споночіло, стало ще темніше, і ми занепокоїлися, бо вдалині на півночі побачили велику заграву, й Араґорн сказав: «Мінас-Тіріт палає».

Та опівночі надія справді відродилася. Досвідчені моряки з Етіру дивилися на південь і говорили про зміну, яку принесе свіжий вітер із Моря. Ще вночі на щоглах поставили вітрила, ми попливли швидше, і на світанні заблищала піна біля хвилерізів. І ось так, як ви бачили, ми прибули о третій годині після сходу сонця при гарному вітрі та сонячній погоді й розгорнули бойовий прапор. Великий то був день і пам'ятна година, що би не трапилося потім.

— Буде те, що буде, і подвигів це не применшить, — сказав Леґолас. — Подвигом був похід по Стежині Мертвих і подвигом буде, навіть якщо в Ґондорі нікому буде співати про нього у прийдешні дні.

— І таке теж може статися, — погодився Ґімлі. — Обличчя в Араґорна та Ґандалфа стурбовані. Цікаво знати, що вони там вирішують у їхніх наметах? Бо мені, як і Мері, хочеться, щоби наша перемога поклала край війні. Та якщо доведеться повоювати ще, я готовий, заради честі народу Самітної Гори.

— І я — заради народу Великого Лісу, — мовив Леґолас, — і ще — заради любові до правителя Білого Дерева.

Товариші замовкли, та ще посиділи на високій стіні, кожен думаючи про своє; а тим часом капітани радилися.

Попрощавшись із Ґімлі та Леґоласом, князь Імрагіл негайно послав по Еомера, і разом вони пішли до наметів Араґорна, поставлених неподалік від того місця, де загинув король Теоден. І там вони радилися з Араґорном, Ґандалфом і синами Елронда.

— Капітани, — почав Ґандалф, — ось що сказав намісник Ґондору перед смертю: «На короткий час візьмете ви гору на полі бою, на якийсь день. Перемога над Силою, яка зараз піднімається, неможлива». Впадати в розпач, як він, не треба, та варто зважити на правдивість його слів.

Камені Яснобачення не брешуть, навіть володар Барад-дура не примусить їх брехати. Він може показати слабкій людині картини, які сам захоче, або примусити хибно витлумачити побачене. Однак немає сумнівів, що, коли Денетор бачив, які величезні сили Мордору і як вони щодня зростають, він бачив те, що є насправді.

Нам ледве вистачило сили відбити перший великий наступ. Наступний буде ще лютіший. У цій війні надій на перемогу немає, і в цьому Денетор правий. Перемоги не здобути зброєю, чи ми зостанемося тут і будемо відбивати облогу за облогою, чи вийдемо за Ріку, щоби загинути в нерівній битві. Вибирати доводиться з двох лих; і обережність радить зміцнити всі наші твердині та чекати наступу; і так ми відкладемо нашу загибель.

— Тобто ти пропонуєш сховатись у Мінас-Тіріті, Дол-Амроті чи Гірському Скиті й сидіти, мов діти на піщаних замках у час приливу? — запитав Імрагіл.

— Ця порада зовсім не нова, — відповів Ґандалф. — Хіба не це робили у дні Денетора? Але ні! Я сказав: так радить обережність. Я ж не закликаю вас до обережності. Я сказав: перемоги не здобути зброєю. Я все ще сподіваюся на перемогу, тільки не зброєю. Бо за всім тим стоїть Перстень Влади, підвалина Барад-дура, надія Саурона.

Про цю річ, панове, всім вам відомо досить, аби зрозуміти наше становище та Сауронове. Якщо він здобуде Перстень, ваша мужність даремна, а його перемога — швидка і цілковита: настільки, що, доки існуватиме цей світ, кінця її видно не буде. Та якщо Перстень буде знищено, Саурон загине, і загине безслідно, й уже довіку не вдасться йому постати знову. Бо він утратить найціннішу частку своєї сили, притаманну йому від початку, й усе, що було збудовано чи розпочато з цією силою, розпадеться, і він, скалічений навіки, стане тільки злим духом, що гризтиме себе в пітьмі, нездатний утілитись. І так велике зло зникне зі світу.

У майбутньому може з'явитися нове зло, бо сам Саурон — тільки слуга та посланець. Однак це не наша справа — покращувати весь світ, ми відповідальні лише за той час, у який живемо, викорінюємо зло на наших полях, аби ті, хто прийде за нами, могли засіяти чисту ріллю. Яка в них буде погода — не наш клопіт.

Саурон усе це добре знає, і він знає, що його загублений скарб знову знайшовся; та поки що він не відає, де ця річ, — принаймні ми на це сподіваємось. І тому його зараз мучать сумніви. Бо якщо ми знайшли цю річ, серед нас є достатньо сильні, щоби нею скористатися. Це він також знає. Чи правильно я здогадався, Араґорне, що ти показався йому в Камені Ортханка?

— Так, перед від'їздом із Гірського Скиту, — відповів Араґорн. — Я подумав, що час настав і що Камінь саме тому потрапив до мене. Тоді саме минуло десять днів, відколи Персненосець пішов на схід від Рауросу, й Око Саурона, думав я, слід відвернути від його земель. Занадто мало його тривожили, відколи він повернувся до своєї Вежі. Хоча, якби я передбачив, як швидко він піде в наступ, то, можливо, не наважився би себе показати. Я мало не запізнився, йдучи вам на допомогу.

— Але як це? — запитав Еомер. — Ти говориш, Ґандалфе, що всі зусилля марні, якщо він знайде Перстень. Чому ж він не відмовляється від наступу, якщо вважає, що Перстень у нас?

— Він не зовсім упевнений, — пояснив Ґандалф, — і він не чекає, як це робимо ми, поки зміцніють його вороги. Крім того, використовувати Перстень на повну силу ми би не навчилися за день. Бо справді, він може мати лише одного господаря — не багатьох; і Саурон стежив би за суперечкою, поки один із нас не заволодів би Перснем, усунувши інших. І тоді Перстень діяв би на користь Сауронові.

Він стежить за нами. Багато бачить, багато чує. Назґули його літають усюди. Перед світанням пролітали вони над Пеленнором, хоча мало хто з утомлених і сонних людей почув їх. Він помічає всі знаки: Меча, яким відрубано його палець зі скарбом, перековано; вітер змінився на нашу користь, несподівана поразка його першого наступу; загибель його великого Вождя.

Сумніви його зростають із кожною годиною. Око зараз звернуте на нас, сліпе до всього іншого. Тож нам потрібно втримати його увагу. Ось у цьому наша надія. І така моя порада. Персня ми не маємо. Мудро це було чи нерозсудливо, та його відіслали, щоби знищити, інакше він знищить нас. Без Персня ми не зможемо здолати Саурона. Та мусимо будь-що відвернути його Око від єдиної справжньої загрози. Зброєю ми перемоги не здобудемо, та зброєю можемо дати Персненосцеві той єдиний шанс, хоч і який непевний.

Як Араґорн почав, так мусимо продовжувати. Мусимо підштовхнути його до останнього кидка. Мусимо виманити його приховані сили, так аби земля його спорожніла. Тоді негайно вийдемо йому назустріч. Станемо його приманкою, хай навіть зімкнуться над нами його щелепи. Він жадібно проковтне приманку, бо вважатиме, що наш поспіх — це зухвалість нового володаря Персня; і він скаже: «Ось як! Занадто швидко і занадто далеко просунув він голову. Нехай підійде ближче, а тоді втрапить у пастку, з якої йому не вибратися. Там я розчавлю його, а те, що він нахабно привласнив, стане моїм назавжди!»

Мусимо йти в цю пастку з розплющеними очима, хоробро та без сподівань на порятунок. Бо, панове, швидше за все, ми всі загинемо в чорній битві далеко від рідних земель; бо навіть коли Барад-дур буде повалено, ми цього не побачимо. Але такий, на мою думку, наш обов'язок. І це краще, ніж загинути — а ми обов'язково загинемо, якщо сидітимемо тут, — знаючи, що нові часи не настануть.

Запала тиша. Нарешті заговорив Араґорн:

— Як я почав, так мені і продовжувати. Ми зараз підійшли до межі, де немає різниці між надією та відчаєм. Якщо завагаємося, то впадемо. Не будемо відкидати поради Ґандалфа, чия довга боротьба проти Саурона нарешті наближається до останнього випробування. Якби не він, усе вже давно було би втрачене. Однак я нікого не можу примушувати. Нехай кожен вирішує за себе.

Тоді сказав Елрогір:

— Для цього ми і прийшли з Півночі, і тому сам батько наш Елронд радить те саме. Ми не відступимо.

— Щодо мене, — сказав Еомер, — я мало зрозумів у цих складних справах, але я цього і не потребую. Я знаю одне: мій друг Араґорн урятував мене та моїх людей, і я відгукнуся на його заклик. Я піду з ним.

— Ну, а я вважаю себе підлеглим правителя Араґорна, — сказав Імрагіл, — навіть якщо він цього не вимагає. Його бажання для мене — наказ. Я також піду. Та поки що я заступаю намісника Ґондору і найперше повинен подбати про ґондорців. Певна обережність усе-таки потрібна. Мусимо готуватися до перемоги, як і до поразки. Бо якщо ми виграємо, якщо є на те хоч якась надія, Ґондор треба захищати. Не хотілося би мені повертатися переможцем до зруйнованого Міста і сплюндрованої країни. А якщо ми всі підемо в похід, таке може статись. Однак ми довідалися від рогіримів, що на правому крилі стоїть іще одне військо, яке не вступало у бій.

— Так, — сказав Ґандалф. — Я і не раджу залишати Місто беззахисним. Насправді для походу на Схід нам не потрібне велике військо, бо ми не підемо на приступ Мордору, а тільки для того, щоби викликати його на бій. І рухатися треба буде швидко. Тому я запитую капітанів: скільки людей ми можемо зібрати в похід щонайпізніше через два дні? Це повинні бути стійкі воїни, котрі йтимуть добровільно, усвідомлюючи небезпеку.

— Усі втомлені, дуже багато поранених, — сказав Еомер, — ми втратили багато коней, і це ускладнює справу. Якщо вирушати негайно, то я навряд чи зберу дві тисячі, бо стільки само треба залишити для оборони Міста.

— Розраховувати мусимо не тільки на тих, хто бився на цьому полі, — сказав Араґорн. — Зі звільненого південного узбережжя підходить нове підкріплення. Два дні тому я відіслав із Пеларґіра через Лоссарнах чотири тисячі; приведе їх безстрашний Ангбор. Якщо ми вирушимо через два дні, вони ще застануть нас. Що більше, чимало ще піднімається вгору по Ріці в різних суднах і човнах; і з попутним вітром вони скоро будуть тут — уже кілька кораблів прибуло до Гарлонда. Думаю, ми зможемо зібрати сім тисяч кінних і піших, а для захисту Мінас-Тіріта залишити навіть більше війська, ніж було на початку облоги.

— Ворота зруйновано, — сказав Імрагіл, — і де знайти майстрів, аби їх відбудували?

— В Ереборі, в королівстві Даїна, є такі майстри, — відповів Араґорн. — І якщо наші надії справдяться, то я пошлю Ґімлі, сина Ґлоїна, до Самітної Гори з проханням надати нам майстрів із-під Гори. Та люди важливіші за ворота, й ніяка брама не зупинить Ворога, якщо не буде захисників.

На тому закінчилася нарада капітанів: уранці через два дні їм належить вирушити з сімома тисячами, якщо можна буде зібрати; переважна більшість того війська буде піша, бо йти доведеться диким непролазним краєм. Араґорн мав відібрати близько двох тисяч воїнів, котрі припливли з ним із півдня; Імрагіл пообіцяв три з половиною тисячі; Еомер — п'ять сотень рогіримів, котрі втратили коней, але придатні до бою, а сам він поведе п'ятсот найкращих вершників на конях; окрім того, буде ще загін у складі п'яти сотень вершників, серед котрих поїдуть сини Елронда з дунаданами та лицарями Дол-Амрота: загалом шість тисяч піхоти і тисяча кінноти. Але основні сили рогіримів, на конях і вцілілих — близько трьох тисяч під командуванням Ельфгельма, — повинні охороняти Західну Дорогу від ворога в Анорієні. І відразу ж на північ і на схід від Осґіліата і на дорогу до Мінас-Морґула були відіслані розвідники.

І коли вони підрахували всі сили і обговорили терміни та маршрут їхнього походу, Імрагіл раптом розсміявся.

— Безперечно, — вигукнув він, — це найкращий жарт у всій історії Ґондору: вести сім тисяч — як авангард ґондорської армії за часів розквіту — на штурм гірських хребтів і неприступних воріт Чорної Землі! Так дитина може погрожувати лицареві в обладунках іграшковим луком із вербовою стрілою! Якщо, за твоїми словами, Ґандалфе, Володареві Мордору все відомо, то він радше усміхнеться, а не перелякається, й мізинцем роздусить нас, як настирливу осу.

— Ні, він спробує впіймати осу і вирвати в неї жало, — сказав Ґандалф. — А серед нас є такі, що вартують тисячі лицарів в обладунках. Ні, сміятися він не буде.

— І ми також не будемо, — сказав Араґорн. — Якщо це жарт, то він надто гіркий. Ні, це останній крок у пору страшної тривоги, і так чи інак, а він закінчить гру. — І він оголив і підняв Андуріл; лезо заблистіло на сонці. — Ти не повернешся до піхов, поки не закінчиться остання битва, — сказав він.

X. Чорна брама відчиняється

Через два дні все військо Заходу зібралося на Пеленнорі. Загони орків і східнян удерлися було з Анорієну, але, атаковані та розкидані рогіримами, відступили майже без бою до Каїр-Андросу; а коли цю загрозу було знешкоджено і з півдня підтягнулося підкріплення, Місто стало досить добре захищеним. Розвідники доповіли, що на дорогах на схід аж до Роздоріжжя Полеглого Короля ворогів нема. Усе було готове для останнього кидка.

Леґолас і Ґімлі знову їхали на одному коні в загоні Араґорна та Ґандалфа, які йшли в авангарді разом із дунаданами і синами Елронда. Але Мері, на його сором, у похід не взяли.

— Ти ще не одужав для такої виправи, — сказав Араґорн. — Але нічого ганебного в цьому немає. Навіть так ти вже заслужив велику славу. З нами піде Переґрін і буде представником гобітів; і не треба заздрити, що він іде назустріч небезпеці, бо хоча він і поводився гідно, йому ще далеко до твого подвигу. Та насправді зараз ми всі у схожій небезпеці. Нам, можливо, судилося знайти смерть перед Брамою Мордору, а тобі прийде кінець тут або деінде, де наздожене тебе чорна хвиля. Прощавай!

І ось пригнічений Мері дивився, як шикується армія. Поруч стояв Берґіл, також похнюплений; бо його батько очолював загін мешканців Міста, але поки його справа не вирішилася, він не міг приєднатися до Варти. У тому ж загоні мав іти Піпін — як воїн Ґондору. Мері помітив його здаля — невелику, але виструнчену фігурку серед високих ґондорців.

Нарешті заграли сурми — й військо рушило. Полк за полком, загін за загоном відходили на схід. І давно вже воїни зникли з очей на великій дорозі до Осґіліата, а Мері все стояв. Останній відблиск сонця на списі та шоломі зблиснув і згас, а він усе ще стояв із похиленою головою та важким серцем, почуваючись самотнім і покинутим. Усі його друзі подались у пітьму, що висіла над далеким східним небом; і надії побачити їх колись знов у нього майже не було.

Мовби у відповідь на його відчай, занила поранена рука, він відчув себе слабким і старим, а сонячне світло потьмяніло. Але тут Берґіл торкнувся його плеча.

— Ходи, пане періане! — сказав хлопець. — Бачу, ти ще не видужав. Я проведу тебе до Дому Цілителів. І не бійся! Вони повернуться.

Людей Мінас-Тіріта не здолати нікому. А тепер із ними Ельфійський Самоцвіт і вартовий Береґонд!

Ще до полудня військо ввійшло в Осґіліат. Там уже працювали робітники та майстри: лагодили пороми і плавучі мости, зведені ворогом і частково зруйновані при відступі, відбудовували та наповнювали склади, а на східному березі Ріки швидко насипали захисні вали.

Авангард минув руїни Старого Ґондору, переправився через широку Ріку і попрямував довгою дорогою, що колись з'єднувала прекрасну Сонячну Вежу з високою Місячною Вежею, яка тепер стала Мінас-Морґулом у проклятій долині. За п'ять миль від Осґіліата стали на ночівлю.

Та не зупинилася кіннота, до вечора діставшись Роздоріжжя — великого кола дерев, де панувала тиша. Ворога не було ні видно, ні чути, жодна стріла не вилетіла з-за скель чи придорожніх заростей, однак усі відчували, як зростала настороженість землі. Кожне дерево і кожен камінь, кожен листок і кожна билинка прислухалися. Темрява відступила, далеко на заході над Долиною Андуїну заходило сонце, й у небесній блакиті рожевіли білі вершини гір; але над горами Ефель-Дуат лежали тінь і морок.

Тоді Араґорн розставив сурмачів на кожній із чотирьох доріг, які збігалися до кінця дерев, вони голосно засурмили, а гарольди виголосили: «Правителі Ґондору повернулись і вступають у володіння земель, їм належних». Огидну орківську голову скинули з плечей статуї та розбили, а голову старого короля у вінці зі золотаво-білих квітів повернули на її місце; з постаменту зішкребли та змили паскудні каракулі орків.

На нараді дехто пропонував піти приступом на Мінас-Морґул і, якщо вдасться, зруйнувати його дощенту.

— До того ж, — сказав Імрагіл, — дорогою, що веде звідти до перевалу, до Чорної Землі буде вдертися легше, ніж через північні ворота.

Але Ґандалф миттю відрадив його, посилаючись на зло, що засіло в долині, де нажахані люди втрачають глузд, а також на новини, привезені Фарамиром. Бо якщо Персненосець справді обрав саме цей напрямок, то вони тим більше не повинні притягувати туди увагу Ока Мордору. Тож наступного дня, коли підійде все військо, вони виставлять на Роздоріжжі охорону — на випадок якби Мордор вислав свої сили через Морґульський Перевал чи притягнув більше людей із Півдня. Для цієї охорони вибрали здебільшого добре знайомих із Ітілієном лучників, котрі мали залягти в лісах і на схилах довкола перехрестя шляхів. Але Ґандалф і Араґорн усе ж під'їхали з авангардом до входу в Морґульську Долину і подивилися на місто зла.

Було воно темне і тихе; бо орки й інші істоти Мордору, котрі колись жили в місті, були знищені у битві, а Назґули порозлітались. Але в повітрі долини висіли страх і ворожість. Ґондорці зруйнували лихий міст, попідпалювали отруйні луги й від'їхали.

Наступного дня, третього після виходу з Мінас-Тіріта, армія рушила по дорозі на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста миль, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Ішли відкрито, але обережно, виславши вперед дорогою кінну розвідку, а узбіччями — пішу. Особливо потурбувалися про східне крило, бо там лежали темні хащі, скелясті розщелини та бескиди, над якими дерлися довгі понурі схили Ефель-Дуату. Погода була незмінно гарна, віяв західний вітер, але ніщо не могло розвіяти морок і сумний туман над Похмурими Горами; іноді за ними здіймався густий дим і зависав високо в небі.

Час від часу, за наказом Ґандалфа, сурмили в сурми, і гарольди проголошували: «Правителі Ґондору повернулися! Покидайте цю землю або здавайтесь!»

Але Імрагіл порадив:

— Не говоріть: «Правителі Ґондору». Краще кажіть: «Король Елессар». Бо це — правда, хоча він іще не зійшов на трон; і це ім'я примусить Ворога замислитись.

І відтоді тричі на день гарольди проголошували повернення короля Елессара. Та на виклик ніхто не відгукувався.

Хоча рухалися вони без перешкод, серця всіх, від воєначальника до простого солдата, були пригнічені, і з кожною милею по дорозі на північ тривога зростала. Під кінець другого дня походу від Роздоріжжя вперше з'явився ворог. Великі сили орків і східнян спробували напасти на передові загони, влаштувавши засідку на тому самому місці, де Фарамир підстеріг гарадримів і де дорога глибоко врізалась у відріг Ефель-Дуату. Але капітанів Заходу заздалегідь попередили розвідники, досвідчені воїни з Геннет-Аннуну під проводом Маблунґа; тож засідку оточили. Кіннота обійшла її з лівого крила і з тилу та перебила ворога або відігнала на схід у гори.

Але капітанів не надто втішила ця перемога.

— Це тільки фальшива атака, — сказав Араґорн. — Мабуть, насамперед не для того, щоби завдати нам шкоди, а щоби затягнути вглиб і переконати у слабкості Ворога.

І від того вечора з'явилися Назґули і стежили за кожним кроком війська. Літали вони високо, й тільки Леґолас міг їх розгледіти, однак присутність їхня відчувалася: мовби густішали тіні і тьмянішало сонце; і хоча Примари Персня не знижувались і не кричали, позбутися страху перед ними було важко.

Так тягнулися час і цей безнадійний похід. На четвертий день від Роздоріжжя — на шостий від Мінас-Тіріта — підійшли до межі живих земель і ступили на пустища, які лежали перед перевалом Кіріт-Горґор; звідси на північний захід до самого Емін-Муїлу тягнулися болота і голі степи. Настільки спустошені були ці місця й огорнуті таким глибоким жахом, що деякі воїни втратили відвагу і не могли ні йти, ні їхати далі на північ.

Араґорн дивився на них, і в очах його був радше жаль, аніж гнів; бо то були молоді хлопці з Рогану, зі Західного Фолду, чи хлібороби з Лоссарнаху, і для них Мордор із дитинства був символом зла, та все ж нереальним, легендою, ніяк не пов'язаною з їхнім простим життям; а тепер їм здавалося, що страшний сон став реальністю, і вони не розуміли ні цієї війни, ні того, чому їх занесла сюди доля.

— Ідіть! — сказав Араґорн. — Але побережіть вашу честь і не втікайте! І я даю вам завдання, виконавши яке, ви уникнете ганьби. Рушайте на південний захід до Каїр-Андросу і, якщо його утримують вороги, відвоюйте його та обороняйте в ім'я Ґондору та Рогану!

Тоді дехто, присоромлений його милосердям, переборов страх і повернувся до загонів, а інші зраділи, почувши про мужній вчинок, який їм до снаги, й від'їхали. І тепер, оскільки багато воїнів уже залишилося біля Роздоріжжя, капітани Заходу вели на Чорну Браму та могутній Мордор менш як шеститисячне військо.

Тепер пересувалися повільно, щогодини очікуючи якоїсь відповіді на виклик, і трималися якомога щільніше, бо висилати розвідку вже не було потреби. Увечері п'ятого дня походу від Морґульської Долини востаннє стали табором, розклали вогнища з хмизу та вересу — що вдалося назбирати. Ніч провели без сну, постійно прислухаючись до виття вовків і відчуваючи присутність якихось ледве вловних істот, котрі скрадалися довкола. Вітер ущух, і повітря неначе завмерло. Мало що було видно, бо, хоча небо було безхмарне і чотири дні минуло від нового місяця, зі землі піднімалися дим і випари, й білий серпик затягнуло туманами Мордору.

Холоднішало. На світанку знову повіяв вітер, але цього разу — з півночі, й невдовзі він поміцнішав. Нічні вивідачі зникли, і пустище здавалося порожнім. На півночі поміж смердючими ямами виднілися величезні насипи шлаку, щебеню та спаленої землі, блювотиння Мордору; а на півдні, тепер уже близько, здіймався величезний бастіон Кіріт-Горґору, а посередині — Чорна Брама з двома високими і темними Вежами Зубів по обидва боки. Бо на останньому переході капітани звернули зі старої дороги, що вела на схід, оминувши загрозу насторожених гір, і тепер вони підходили до Мораннону з північного заходу, як і Фродо.

Величезні залізні ворота Чорної Брами під грізною аркою були щільно зімкнуті. На зубчастій стіні не було видно нікого. Панувала насторожена тиша. Ось вони підійшли до крайньої межі їхнього безумного походу і стояли, зневірені та промерзлі, в сірому ранковому світлі перед вежами і мурами, яких не взяла би їхня армія, навіть якби притягнула зі собою величезні тарани, а у Ворога було би тільки тієї сили, що на воротах і мурах. Але вони знали, що в горах і скелях довкола Мораннону причаїлися вороги, а тунелі в темній ущелині за воротами кишіли виплодками лихих істот. Угорі зібралися Назґули, зависнувши над Вежами Зубів, як стерв'ятники: за ними стежили. Та Ворог ніяк не виявляв цього.

Їм залишилося тільки одне — довести гру до кінця. Тому Араґорн вишикував військо, як це дозволяла місцевість: на двох великих пагорбах із трощеного каміння та вигорілої землі, насипаних орками за довгі роки важкої праці. Між ними і Мордором, ніби фортечний рів, лежало велике болото зі смердючою багнюкою та ковбанями. Коли всіх вишикували, капітани виїхали до Чорної Брами з великим кінним ескортом, прапором, гарольдами та сурмачами. Попереду їхав Ґандалф, за ним — Араґорн зі синами Елронда, Еомер Роганський та Імрагіл; Леґоласа, Ґімлі та Переґріна запросили також, — аби всі вороги Мордору мали своїх представників.

Вони наблизилися до Мораннону на відстань вигуку і розгорнули прапор; і заграли сурми; і гарольди виступили вперед і крикнули так, аби їх почули на стінах Мордору:

— Виходьте! Нехай вийде Володар Чорної Землі! Ми прийшли його судити. Бо він напав на Ґондор і незаконно захопив його землі. Тому король Ґондору вимагає, щоби він спокутував це зло, а тоді відійшов назавжди. Виходьте!

Тяглася довга тиша, зі стін і з-за воріт у відповідь не долинало ні крику, ні звуку. Проте Саурон уже все спланував і збирався жорстоко погратися з мишами, перш ніж повбивати їх. Бо коли гарольди почали розвертатися, тиша раптом обірвалася. Мов грім у горах, прокотився довгий барабанний бій, а відтак пронизливо заревіли роги, так що задвигтіло каміння і людям заклало вуха. І тоді одна частина Чорної Брами із гучним брязкотом відчинилась і звідти вийшло посольство Темної Вежі.

На чолі його їхав високий і зловісний вершник на чорному коні, якщо то був кінь; бо звір був здоровенний і потворний, замість морди мав жахливу маску, схожу більше на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях горів вогонь. Вершник був загорнутий у чорний плащ, і чорним був його шолом; однак це була не примара, а жива людина. То був лейтенант Вежі Барад-дур, імені ж його не зберегли легенди, бо він і сам його забув; і він сказав: «Я — Речник Саурона». Та розповідають, що він був відступником, котрий походив із раси так званих Чорних нуменорців; вони оселились у Середзем'ї в часи панування Саурона і поклонялися йому, залюблені в чорнокнижництво. І він пішов на службу до Темної Вежі якраз після повернення Саурона, і завдяки своїй спритності піднімався на все вищі посади; він навчився чаклувати і добре розумів задуми Саурона; і був жорстокіший за орків.

Саме він виїхав зараз із воріт, а з ним — невеликий загін солдатів у чорних обладунках і під чорним прапором із червоним знаком Злого Ока. Зупинившись за кілька кроків од капітанів Заходу, він зміряв їх поглядом і розреготався.

— Чи є хто-небудь у цій зграї, гідний розмовляти зі мною? — сказав він. — Чи бодай досить тямущий, аби мене зрозуміти? Напевно, не ти! — зі зневажливою насмішкою обернувся він до Араґорна. — Ельфійського скельця чи купки голоти замало, щоби стати королем. Будь-який розбійник може похвалитися такою бандою!

Араґорн не відповів нічого, та подивився йому просто в очі, на мить їхні погляди схрестились, і невдовзі, хоч Араґорн ані не ворухнувся, ні не простягнув руки до зброї, той похитнувся й відступив, ніби ухиляючись від удару.

— Я гарольд і посол, мене чіпати не можна! — крикнув він.

— Там, де дотримуються таких законів, — мовив Ґандалф, — жоден посол не дозволив би собі такого нахабства. Та ніхто і не загрожує тобі. Можеш нас не боятися, поки ти посол. Щоправда, якщо твій пан не помудрішає, ти й усі його слуги опинитесь у небезпеці.

— Он як! — сказав посланець. — Отже, ти їхній промовець, сивобородий! Наслухалися ми про тебе та про твої мандри, про те, як ти вічно плетеш інтриги і шкодиш на безпечній відстані! Але цього разу ти випхав свого носа занадто далеко, пане Ґандалфе, і тепер дізнаєшся, що стається з тим, хто плете безглузді тенета під ногами Саурона Великого. Я маю кілька речей, які мені доручили тобі показати, — саме тобі, якщо наважишся підійти.

Він кивнув одному з охоронців, і той подав йому щось, загорнуте в чорну тканину.

Посланець розгорнув тканину і, здивувавши та збентеживши всіх капітанів, показав спочатку короткий меч Сема, потім — сірий плащ із ельфійською брошкою, нарешті — мітрилову кольчугу, яку Фродо носив під подертим одягом. В очах у них потемніло, і їм здалося, що в цю мить мовчання все довкола завмерло, серця їхні зупинилися й остання надія згасла. Піпін, який стояв за князем Імрагілом, скочив уперед, зойкнувши з горя.

— Спокійно! — суворо сказав Ґандалф, відкинувши його назад; але посланець голосно розсміявся.

— Отже, з тобою ще один із тих недоростків! — крикнув він. — Яка тобі від них користь, мені важко зрозуміти; але посилати їх шпигунами до Мордору — дурнішого ти придумати не міг. Однак я йому вдячний, бо тепер зрозуміло, що цей виродок уже бачив ці речі, й вам від них не відмовитись.

— І не збираюся відмовлятися, — відповів Ґандалф. — Звичайно, я знаю ці речі й усю їхню історію, а ти, мерзенний Речнику Саурона, попри все твоє презирство, не знаєш про них нічого. Та навіщо ти приніс їх сюди?

— Кольчуга гномів, плащ ельфів, кинджал занепалого Заходу та шпигун зі щурячого краю, з Ширу… ні, не починай! Нам усе відомо — ось докази змови! Може, вам не шкода того, хто носив ці речі, а може, навпаки, він дуже дорогий для вас? Якщо так, то раджу скористатися рештками здорового глузду. Бо Саурон не любить шпигунів, і доля цього тепер залежить від вас.

Ніхто йому не відповів, але він помітив, як посіріли від страху їхні обличчя і який жах застиг у них в очах. Він знову засміявся, задоволений: удар влучив у ціль.

— Дуже добре! — сказав він. — Бачу, він вам дорогий. Чи, може, вам дуже було потрібно, щоби він виконав доручення? Він його не виконав. А тепер він страждатиме від тортур, які триватимуть роками, довгих і повільних тортур, якими славна Велика Вежа, і його ніколи не випустять, хіба що переміненого та зламаного, й він прийде до тебе, і ти побачиш, що накоїв. І так буде, якщо ти не пристанеш на умови мого Володаря.

— Назви умови, — мовив Ґандалф спокійно, але ті, що стояли до нього найближче, побачили біль на його обличчі, й тепер він здавався їм зморщеним старим, урешті-таки переможеним і розчавленим. Ніхто не сумнівався, що він пристане на умови.

— Умови такі, — сказав посол і посміхнувся, обводячи всіх поглядом. — Набрід ґондорців і їхні обдурені союзники негайно відступають за Андуїн, присягнувши ніколи, ні відкрито, ні таємно, не піднімати зброю на Саурона Великого. Усі землі на схід від Андуїну належатимуть Сауронові назавжди та неподільно. Землі на захід від Андуїну до Імлистих Гір і Роганського Проходу платитимуть данину Мордорові, їхні чоловіки не носитимуть зброї, але матимуть право внутрішнього самоврядування. І вони допоможуть відбудувати Ізенґард, який безглуздо зруйнували, й він належатиме Сауронові, й там сидітиме його лейтенант: не Саруман, а хтось, гідний більшої довіри.

В очах мовця вони прочитали його задум. Саме він мав стати тим лейтенантом і зібрати всі землі Заходу під своєю владою; він буде їхнім тираном, а вони — його рабами.

Та Ґандалф відповів:

— Надто висока ціна за життя одного слуги: в обмін твій Пан отримає те, за що мав би боротися не в одній війні! Чи, може, на полях Ґондору він зневірився у війні, тому опустився до торгів? І навіть якби ми цінували цього бранця так високо, де запорука того, що Саурон, Великий Майстер Підступу, дотримається обіцянки? Де ж бранець? Нехай приведуть його сюди, і тоді ми розглянемо ці умови.

Ґандалфові, який зосереджено стежив за лейтенантом, неначе за супротивником у смертельному двобої, на коротку мить здалося, що посланець розгубився; але той знову засміявся.

— Припини перекидатися словами з Речником Саурона! — крикнув він. — Вимагаєш запоруки? Саурон тобі її не дасть. Якщо благаєш його милосердя, то мусиш спершу виконати його волю. Такі його умови. Приймайте або відмовляйтеся!

— Ось що ми приймаємо! — раптом вигукнув Ґандалф. Він відкинув плаща, й біле світло, мов меч, засяяло в темряві. Посланець відсахнувся від його піднятої руки, а Ґандалф підступив і вихопив у нього з рук плащ, меч і кольчугу. — Це ми приймаємо на пам'ять про нашого друга, — крикнув він. — А щодо ваших умов, то їх ми цілковито відкидаємо. Забирайся геть, бо твоє посольство закінчилось, а смерть твоя близько. Ми не прийшли сюди марнувати слова на перемовини зі Сауроном, проклятим зрадником, а тим паче — з його рабом. Забирайся геть!

Посланець Мордору вже не сміявся. Обличчя його скривилося від подиву та люті, й сам він став схожим на хижака, який уже схопив здобич, але в цю мить дістав по морді гарячим батогом. Злість душила його, з рота потекла слина, й у стиснутому горлі заклекотіли якісь незрозумілі звуки. Та він подивився на суворі обличчя капітанів, глянув у їхні безжальні очі, і страх переміг його злість. Він голосно крикнув, обернувся, скочив на жеребця і разом зі своїм загоном чвалом помчав до Кіріт-Ґорґору. Та на його шляху солдати засурмили в роги, подаючи умовний сигнал; і не встигли вони доїхати до воріт, як Саурон захряснув пастку.

Забили барабани, здійнялися язики полум'я. Величезні ворота Чорної Брами широко розчинилися. Звідти, ніби вода крізь відкриті шлюзи, хлинуло величезне військо.

Капітани скочили на коней і повернулися назад, а військо Мордору глузливо заверещало. Курява піднялась у повітря під ногами армії східнян, котрі чекали сигналу в тіні Еред-Літуй за дальшою Вежею. З гір по обидва боки Мораннону висипали незліченні орки. Люди Заходу опинились у пастці, й невдовзі довкола сірих пагорбів, на яких вони стояли, їх оточило ворожим морем удесятеро, а то й більше разів сильніше військо. Саурон ухопив запропоновану наживку сталевими щелепами.

Мало часу залишилося в Араґорна на приготування до бою. На одному пагорбі він стояв із Ґандалфом, і там, прекрасний і розпачливий, замайорів прапор Дерева та Зірок. На другому пагорбі майоріли стяги Рогану та Дол-Амрота, Білий Кінь і Срібний Лебідь. І на кожному пагорбі воїни стали колом, обличчями до ворогів, наїжачившись списами та мечами. А попереду всіх, із боку Мордору, куди мало би бути завдано першого сильного удару, стали сини Елронда з дунаданами, а праворуч від них — князь Імрагіл із лицарями Дол-Амрота, високими та гарними, і найкращі з воїнів Вартової Вежі.

Подув вітер, заграли сурми, засвистіли стріли; а сонце, що піднімалося до зеніту, затягло смердючими випарами Мордору, і крізь загрозливу запону воно світило, далеке, мутним багрянцем, неначе на схилі дня або, можливо, як у кінці всього світу. З густого мороку вилетіли Назґули, і їхні холодні голоси вигукували слова смерті; і тоді будь-яка надія згасла.

Піпін схилив голову, розчавлений жахом, почувши, як Ґандалф відкидає умови, прирікаючи Фродо на тортури у Вежі; та він опанував себе і тепер стояв поряд із Береґондом у першій лаві воїнів із Дол-Амрота. Бо тепер, коли все лежало в руїнах, найкращим здавалося якомога швидше померти і вийти з гіркої історії його життя.

— Шкода, що тут немає Мері! — почув він власний голос, і поки ворог готувався до нападу, в голові його вихором пролітали думки. — Отак-то, тепер я принаймні починаю розуміти бідолаху Денетора. Ми могли би померти разом із Мері, бо якщо мусимо померти, то чому б і ні? Ну, оскільки його тут нема, сподіваюся, він знайде собі легку смерть. А тепер настав мій час.

Він вийняв меч і подивився на переплетення червоних і золотих візерунків; на лезі вогнем сяяли плинні нуменорські літери. «Його викували саме для такої години, — подумав він. — Якби мені тільки рубонути того мерзенного посланця, я би майже зрівнявся з Мері. Ну, рубону когось із цих осоружних виплодків. Хотілося би ще раз побачити ясне сонце та зелену траву!»

Тієї ж миті грянув перший удар. Орки загрузли у болоті перед пагорбами, зупинились і випустили хмару стріл. Але крізь їхні лави прорвався великий загін гірських тролів із Ґорґороту, які ревіли по-звірячому. Вищі та кремезніші за людей, на собі вони мали тільки тісну броню з рогової луски, а може, такою була їхня огидна шкіра; та прикривалися вони здоровенними чорними круглими щитами, а у вузлуватих лапах несли важкі молоти. Безстрашно скочили вони у болото і перебрели його, гаркаючи на бігу. Бурею налетіли на стрій ґондорців, трощачи шоломи та голови, руки та щити — як ковалі кують гаряче залізо. Поруч із Піпіном важкий удар повалив Береґонда, і величезний ватажок тролів, котрий збив його з ніг, нахилився, простягаючи пазуристу лапу; ці огидні створіння перегризали горло тим, кого повалили.

Тоді Піпін ударив його знизу мечем, і вкрите рунами лезо з Вестернесу пронизало луску та глибоко ввійшло в черево троля, і бухнула чорна кров. Троль похитнувся й упав, ніби скеля, поховавши під собою Піпіна. Чорнота, сморід і нестерпний біль навалилися на Піпіна, й він провалився в чорну безодню.

«Кінець, як і передбачалося, — шепнула, вислизаючи, його свідомість; і думка ця була майже весела, бо вона, врешті-решт, відкидала всі сумніви, турботи і страх. І коли свідомість відлітала в забуття, то почула голоси, і вони, здавалося, були з якогось іншого, забутого світу:

— Орли! Летять орли!

На якусь мить свідомість Піпіна завагалася. «Більбо! — сказала вона. — Та ні! Це з його історії, давньої-предавньої. А ця історія — моя, — і вона закінчується. Прощавайте!» І свідомість його відлетіла вдалечінь, і очі його не бачили вже нічого.

КНИГА ШОСТА

I. Вежа над Кіріт-Унґолом

Сем стомлено звівся на ноги. Якусь мить не розумів, де він, але потім увесь відчай і мука повернулися до нього. Він був у чорній пітьмі біля підземного ходу до твердині орків. Мабуть, знепритомнів, коли гепнув собою об зачинені бронзові двері; та скільки він там пролежав — того не знав. Тоді він горів жаром відчаю та люті, тепер — тремтів од холоду. Він підповз до дверей і приклав до них вухо.

Здалеку долинав слабкий гамір орків, але невдовзі голоси змовкли чи просто віддалились і запала тиша. Голова його боліла, перед очима спалахували зірочки, та він усе-таки спробував зібрати думки докупи. Одне було зрозуміло: надія пробратися в орківську твердиню через ці двері — марна. Може, довелося би прочекати багато днів, поки їх відчинять, а чекати він не міг: час був просто дорогоцінний. Сумнівів щодо свого обов'язку він уже не мав: він порятує свого господаря або загине.

— Загинути можемо, принаймні це зробити набагато легше, ніж що-небудь путнє, — сказав він сумно сам собі, ховаючи Жало в піхви та відвертаючись від бронзових дверей.

Навпомацки побрів він поволі назад темним тунелем, не наважуючись засвітити ельфійський фіал і пригадуючи по дорозі, що сталося, відколи вони з Фродо пішли від Роздоріжжя. Задумався, скільки ж то часу минуло. Якщо нині — не сьогодні, значить — завтра, гадав він; але насправді він утратив рахунок днів. Він був у краю темряви, де дні світу забувалися, як забувались і ті, хто вступав до нього.

— Цікаво, чи згадують вони про нас, — сказав він, — і що там у них робиться?

І він махнув рукою кудись перед собою; та насправді він стояв лицем на південь, у бік тунелю Шелоби, а не на захід. Ген на Заході світу був полудень чотирнадцятого березня за Літочисленням Ширу, й Араґорн вів чорний флот із Пеларґіра, Мері з рогіримами скакав Кам'яновізною долиною, а Мінас-Тіріт палав у вогні й Піпін стежив, як безум зростав в очах Денетора. Однак за всіма турботами і страхами думки їхні постійно зверталися до Фродо та Сема. Про них не забували. Та допомогти нічим не могли, ніяка думка не зарадила би Семвайзові, сину Гемфаста; він був зовсім самотній.

Нарешті він дійшов до кам'яних дверей орківського тунелю і, знову не знайшовши ні замка, ні засува, переліз через них і м'яко скочив на землю. Потім прокрався до виходу з лігва Шелоби, де клапті її великої павутини все ще гойдалися на холодному вітрі. Холодним здався вітер Семові після смердючої темряви підземелля, але й підбадьорливим. Він обережно виповз назовні.

Усе було зловісно тихе. Було темно, як у сутінках похмурого дня. Густі випари, які піднімались у Мордорі та повзли на захід, пропливали низько над головою — величезна розбурхана хмара, підсвічена знизу понурим багрянцем.

Сем глянув на орківську вежу, і раптом її вузькі вікна блимнули світлом, ніби червоні очі. Його страх перед орками, призабутий через лють і відчай, знову повернувся. Як видно, зробити він міг лише одне: піти і знайти головний вхід до цієї жахливої вежі; та коліна його підгиналися, він затремтів. Опустивши очі, не дивлячись на вежу та роги Розколини, він переставляв неслухняні ноги та поволі, дослухаючись і вдивляючись у непроглядні тіні у скелях уздовж шляху, пройшов по власному сліду повз те місце, де упав Фродо і над яким усе ще висів сморід Шелоби, а тоді далі вгору, аж поки не опинився в тій самій розколині, де він одягнув Перстень і пропустив орків Шаґрата.

Тут він зупинився й сів. Якийсь час не мав сили йти далі. Він відчув, що, перетнувши гребінь перевалу та ступивши на землю Мордору, зробить безповоротний крок. Назад він уже не повернеться. Не усвідомлюючи, навіщо це робить, він дістав Перстень і знову надягнув його. І відразу відчув страшний тягар, і ще відчув люту і нетерплячу як ніколи лють Ока Мордору, що обнишпорювало землю, намагаючись пронизати темряву, яку воно створило для свого ж захисту, але яка тепер не давала звільнитися від сумнівів і неспокою.

Як і раніше, слух Сема загострився, а предмети цього світу проступали слабо та розмито. Скелі обабіч стежки посіріли, ніби вкриті туманом, але здалеку долітало скигління нещасної Шелоби; і неначе зовсім поруч, різко та виразно, лунали крики і брязкіт металу. Він скочив на ноги і притиснувся до скелі. Сем зрадів, що одягнув Перстень, бо вийшов іще один загін орків. Або так йому здалося. Раптом він зрозумів, що помилився, слух обдурив його: орки кричали у вежі, найвищий ріг якої був зараз просто над ним, ліворуч від Розколини.

Сем здригнувся і примусив себе рухатися. Там, вочевидь, відбувалося щось лиховісне. Мабуть, незважаючи на всі накази, орки піддалися своїй жорстокості й тепер катують Фродо або навіть оскаженіло рвуть його на шматки. Сем прислухався, і тоді зблиснула надія. Сумнівів не було: у вежі бились орки, Шаграт і Ґорбаґ гамселили один одного. Здогад приніс слабке сподівання, та і цього було досить.

Його любов до Фродо перемогла інші думки, і, забувши про все, він голосно крикнув:

— Я іду, пане Фродо!

І побіг угору стежкою і далі вниз. Стежка відразу звернула ліворуч і різко пірнула додолу. Сем перетнув кордон Мордору.

Він зняв Перстень, можливо, керувало ним глибоке передчуття небезпеки, хоча про себе він подумав, що хоче лише краще бачити.

— Нехай уже відразу побачу найгірше, — пробурмотів він. — Нічого блукати в тумані!

Сувора, страшна та сумна була земля, що відкрилася перед його очима. Під ногами найвищий хребет Ефель-Дуату високими скелями спадав до темного провалля, за протилежним краєм якого підіймався наступний, нижчий хребет, і його стрімчаки чорними іклами стирчали супроти червоного неба: то було похмуре Морґаї, внутрішнє захисне коло Мордору. А за ним, просто навпроти, за широким озером темряви, поплямованим дрібними вогнями, палала багряна заграва; з неї піднімалися стовпи густого диму, брудно-червоні внизу та чорні вгорі, де вони зливалися з темною запоною, що вкривала весь проклятий край.

Сем дивився на Ородруїн, Вогняну Гору. Час від часу горнила під конусом попелу розжарювались, і з тріщин на схилах зі сильним гуркотом виривалися ріки розплавленого каменю. Одні широкими вогняними потоками стікали до Барад-дура, інші прокладали собі шлях кам'яною рівниною, де застигали і влягалися драконячими закрутами, наче їх вибльовувала зсудомлена земля. І в таку пору активності Сем побачив Фатум-гору, і її світло, закрите високим заслоном Ефель-Дуату від тих, хто підіймався стежкою з заходу, тепер заливало голі поверхні скель, які здавалися закривавленими.

У цьому жахливому світлі стояв приголомшений Сем, бо тепер, глянувши ліворуч, він побачив у всій могутності Вежу над Кіріт-Унґолом. Ріг, який виднівся з віддалі, був тільки її верхівкою. Зі сходу три великі яруси спиралися на гірський карниз; задня стіна притискалася до високої скелі, з якої виступали бастіони, один над одним, звужуючись угорі, з уміло викладеними крутими стінами, які дивилися на північний і південний схід. Довкола нижнього ярусу, за двісті футів нижче від Сема, ішов міцний мур, утворюючи вузький двір. Брама з південно-східного боку виходила на широку дорогу, зовнішній парапет якої проходив краєм прірви, аж поки вона не повертала на південь і там зміїлась униз у темряву, де зливалася з дорогою від Морґульського Перевалу. Далі вона вела між зубами Моргаї, через долину Ґорґорот до самого Барад-дура. Вузька стежка, на якій стояв Сем, збігала крутими сходами до головної дороги під грізними мурами неподалік від брами.

Дивлячись на неї, він раптом зрозумів, що ця твердиня була призначена не для того, щоби не пускати ворога до Мордору, а щоби тримати його всередині. То була одна зі споруд прадавнього Ґондору, східна застава Ітілієну, поставлена після укладення Останнього Союзу, коли люди з Вестернесу стерегли злий край Саурона, де причаїлися недобитки його війська. Але й у Нархості й Кархості, Зубах Мордору, і тут пильність було втрачено, тож через зраду Вежа перейшла до Володаря Примар Персня, й ось уже довгі роки вона в руках злих істот. Коли Саурон повернувся до Мордору, твердиня виявилася для нього корисною, бо вірних слуг він мав мало, а заляканих рабів — багато, і його головним завданням у давнину було не випускати їх із Мордору. А якщо ворогові вдалося би таємно пробратись у цей край повз пильний Морґул і Шелобу, тут на нього чекала всевидюща варта.

Сем надто добре зрозумів, як мало надії проскочити повз багатоокі мури та пильні ворота. А хоч би він і проскочив, то не зайшов би далеко дорогою, яку стережуть: навіть чорні тіні, які залягли там, де не сягало червоне сяйво, не прикрили би його надовго від орків, котрі бачать уночі, як коти. Хоч яка безнадійна була дорога, його завдання виявилося набагато гіршим: не проскочити повз ворота й утекти, а ввійти в них, самому.

Він подумав про Перстень, але це його не втішило, тільки ще більше налякало. Ще не дійшовши до Фатум-гори, що палала вдалині, Сем уже помітив, як змінився тягар. Наближаючись до горнил, де у глибинах часу було викувано Перстень, його сила зростала, й тільки могутня воля могла його приборкати. Коли Сем стояв там, то хоч Перстень і був не на руці, а на ланцюжку на шиї, гобітові здалося, що він виріс, неначе загорнувся у величезну спотворену власну тінь, неначе він сам — страшна та лиховісна загроза, що спинилася під мурами Мордору. Йому здалося, що він може або відмовитися від Персня, прирікаючи себе на муку, або заволодіти ним і кинути виклик Силі, яка сидить у цій темній твердині в долині тіней. Перстень уже спокушав його, послаблюючи волю та затьмарюючи розум. У голові зароїлися шалені фантазії; він побачив Семвайза Могутнього, Героя Віку, який крокує темним краєм із палахким мечем, і армії піднімаються на його заклик іти й повалити Барад-дур. І тоді всі хмари розступаються, і сяє ясне сонце, і за його наказом долина Горґорот стає квітучим садом і приносить плоди. Він мав лише надягнути Перстень і назвати його своїм — і все було би так.

І в цю годину випробування вистояти йому допомогла любов до його господаря; а ще він зберіг міцний і здоровий гобітський глузд: глибоко в серці він знав, що замалий для такого тягаря, навіть якщо ці видіння не були оманливі. Один садочок незалежного садівника — це все, чого він потребував і що йому належало, а не сад, розширений до королівства; і він мав працювати власними руками, а не керувати іншими.

— І взагалі, всі ці картинки — просто омана, — сказав він сам до себе. — Він помітить мене й упіймає, так що я і зойкнути не встигну. Швиденько помітить, щойно я надягну Перстень тут, у Мордорі. Ну, скажу лише таке: справи безнадійні, як мороз навесні. От саме тоді, коли стати невидимим було би найкорисніше, я не можу скористатися Перснем! А якщо я йтиму далі, то з кожним кроком буде все важче. Що ж робити?

Але насправді сумнівів він не мав. Він знав, що мусить іти до воріт, причому негайно. Струсонувши плечима, немов скидаючи тінь і відганяючи видіння, почав поволі опускатися. З кожним кроком він неначе зменшувався. Не відійшов далеко, коли знову став дуже маленьким і переляканим гобітом. Тепер він проходив попід самими стінами Вежі, і крики та шум бійки було чути і без Персня. Тепер галас долинав із двору за зовнішньою стіною.

Сем був на півдорозі до темної брами, коли звідти в червону заграву вискочило двоє орків. Вони не повернули в його бік, а побігли до великої дороги, та на бігу спіткнулись, упали і завмерли. Сем не бачив стріл, але здогадався, що в орків стріляли з бійниць або з темряви воріт. Він пішов далі, тиснучись лівим боком до муру. Раз поглянувши вгору, зрозумів, що на стіну не видертися. Кам'яна кладка без жодної щілинки чи виступу підіймалася на тридцять футів до гребеня стіни, що нависав, мов перевернуті сходи. Увійти можна було тільки крізь браму.

Прокрадаючись далі, він думав, скільки ж то орків сиділо у Вежі зі Шаґратом, а скільки мав Ґорбаґ, і через що вони посварилися, якщо саме це відбувалось. У Шаґрата було близько сорока орків, у Ґорбаґа — вдвічі більше; втім, звісно, патруль Шаґрата був лише частиною його гарнізону. Майже напевне сперечалися вони через Фродо та його майно. На мить Сем зупинився, бо раптом усе здалося зрозумілим, неначе він побачив це на власні очі. Мітрилова кольчуга! Звісно, Фродо мав кольчугу на собі, а вони її знайшли. Судячи з почутого в тунелі, Ґорбаґ домагається її. Та накази Темної Вежі — єдиний захист Фродо, і якщо їх порушать, то його будь-якої миті можуть убити.

— Уперед, ти, жалюгідний ледащо! — закричав сам на себе Сем. — Ану біжи!

Він вийняв Жало і побіг до відчинених воріт. Але під самою аркою його щось різко стримало: немовби він уперся в павутиння, як у Шелоби, тільки невидиме. Ніякої перепони він не бачив, але щось нездоланне для його волі перекрило йому шлях. Він подивився вгору і там, у тіні воріт, побачив Двох Вартових.

Вони здавалися величезними статуями на постаментах. Кожен мав по три з'єднані тулуби та по три голови, звернуті досередини, назовні й до брами. Голови — як у стерв'ятників, а на великих колінах лежали руки з пазурами. Здавалося, вони витесані з величезних кам'яних брил, нерухомі, однак насторожені: оселився в них якийсь жахливий дух злісної пильності. Вони впізнавали ворога. Видимий чи невидимий, ніхто не міг пройти непоміченим. Вони не впустили би його і не випустили би.

Набравшись духу, Сем знову кинувся вперед і знову різко спинився, ніби відкинутий ударом у груди та голову. Тоді відчайдушно, бо нічого не міг вигадати, — у відповідь на раптову думку, яка його вразила, — він поволі дістав і підняв угору фіал Ґаладріель. Його біле світло швидко розгорілось, і тіні під темною аркою відступили. Жахливі Вартові сиділи холодні та непорушні, посталі в усій їхній потворності. На якусь мить Сем упіймав блиск у чорних зіницях їхніх очей, і він здригнувся від їхньої люті; але згодом відчув, як воля їхня слабне й огортається страхом.

Він проскочив повз них, але відразу ж, тільки-но сховавши за пазуху фіал, відчув, так виразно, наче за ним захряснули сталеві ґрати, як їхня пильність відновилась. І з тих злісних голів вирвався пронизливий крик, відлунивши у високих стінах позаду. А десь ізгори, мов у відповідь, пробив єдиний удар хрипкого дзвону.

— Отакої! — сказав Сем. — Подзвонив у парадні двері! Гей, хто там! — гукнув він. — Скажи капітанові Шаґрату, що з'явився ельф-богатир, і при ньому ельфійський меч!

Відповіді не було. Сем пішов уперед. У руці блакитним сяйвом мерехтіло Жало. Темна тінь накрила внутрішній двір, але було видно, що кам'яні плити завалені трупами. Просто в нього під ногами лежали два орки-лучники з кинджалами у спинах. Далі їх лежало ще більше: деякі — поодинці, зарубані або поцілені стрілами, інші — попарно, вчеплені один в одного: вони так і загинули, рубаючи, душачи, кусаючи. Плити були слизькі від темної крові.

Сем розрізнив два види форми: одна — з Червоним Оком, друга — з Місяцем із потворним обличчям смерті; але придивлятися він не став. У кінці двору біля підніжжя Вежі височіли напіввідчинені двері, звідти пробивалося червоне світло; на порозі лежав великий мертвий орк. Сем перестрибнув через тіло й увійшов досередини, а тоді став розгублено роззиратися.

Широкий і лункий коридор вів од дверей углиб до гори. Його слабко освітлювали смолоскипи, які палали у скобах на стінах, але кінець його губився в пітьмі. Обабіч видно було багато дверей і отворів, але ніде нікого, лише кілька тіл, розпростертих на підлозі. З підслуханої розмови капітанів Сем зрозумів, що Фродо, живого чи мертвого, треба шукати нагорі, під найвищим шпилем, але тут можна прошукати весь день і не знайти виходу.

— Мабуть, вхід десь у кінці, — пробурмотів Сем. — Уся Вежа збудована ніби задом наперед. Та й узагалі, краще йти туди, де є світло.

Він пішов коридором, але тепер поволі, щодалі, то неохочіше. Страх знову брав над ним гору. Тишу порушував лише стукіт кроків, які, відлунюючи, здавалися лясканням великих долонь по камінню. Трупи, пустка, вологі чорні стіни, які у світлі смолоскипів неначе стікали кров'ю, страх раптової смерті, що чаїлася за дверима або в тіні, а ще згадка про насторожену загрозу біля воріт — цього було аж занадто для нього одного. Краще би він пішов у бій — тільки, щоби не було забагато ворогів одразу, — ніж ховався в цій навислій непевності. Він змусив себе думати про Фродо, який лежить зв'язаний, поранений чи мертвий десь у цьому жахливому місці. І пішов далі.

З освітленого відрізка він вийшов і став перед великими дверима в кінці коридора, що були, як він правильно здогадався, зовнішніми воротами підземелля, коли згори долинув жахливий придушений зойк. Він завмер. Потім затупотіли ноги. Хтось швидко збігав лункими сходами донизу.

Воля його ослабла й уже не стримувала руки, що потяглася до ланцюжка і стиснула Перстень. Але Сем його не надягнув, бо коли ще притискав Перстень до грудей, побачив, щодо нього наближається орк. Вискочивши з темного отвору праворуч, він побіг просто на нього. Десь за шість кроків од Сема, орк, піднявши голову, помітив його; і Сем почув його часте дихання та вловив блиск налитих кров'ю очей. Орк зупинився ошелешений. Бо побачив перед собою не маленького переляканого гобіта, котрий намагався втримати меча, а високу, мовчазну, загорнуту в сіру тінь постать, яка затуляла непевне світло; в одній руці вона тримала меч, сяйво якого разило очі, другу — притискала до грудей, ховаючи якусь безіменну загрозу, могутню та смертельну.

На якусь мить орк пригнувся, а тоді з переляканим зойком обернувся і помчав назад, звідки прийшов. Ще жоден пес не радів так, зачувши здобич, як Сем від такої несподіваної втечі. З криком він побіг за орком.

— Ага! Ельфійський богатир на ловах! — гукав він. — Стережися! Покажи мені дорогу нагору, бо спущу з тебе шкуру!

Та орк був у себе вдома, спритний і ситий, а Сем голодний, утомлений, до того ж він не знав дороги. Гвинтові сходи круто піднімалися вгору. Сем захекався. Невдовзі орк зникнув із очей, і тепер дедалі слабший тупіт його ніг долинав ізгори. Усі звуки поволі завмерли.

Сем плівся далі. Він відчував, що на правильному шляху та намагався бадьоритися. Він сховав Перстень і підтягнув пояс.

— Ну-ну! — сказав він. — Якщо я та моє Жало так не подобаються їм усім, то все може бути краще, ніж я сподівався. Та і здається, що Шаґрат, Ґорбаґ і їхні хлопці зробили майже всю роботу за мене. Крім цього переляканого пацючка, тут, мабуть, нікого живого і не лишилося!

І з цими словами він спинився, так ніби вдарився чолом об кам'яну стіну. Сенс щойно промовленого вразив його, мов удар. Нікого живого! Чий був той жахливий передсмертний зойк?

— Фродо, Фродо! Господарю! — крикнув він, мало не плачучи. — Якщо вони вас убили, що робити мені? Гаразд, я іду, на самий верх, і там побачу.

Усе вище і вище вели сходи, освітлені тільки смолоскипами, які блимали на закрутах чи біля проходів на верхні рівні Вежі. Сем спробував порахувати східці, та після двохсот втратив лік. Тепер він пересувався тихо, бо йому здалося, що вгорі чути було кілька голосів. Значить, вижив не один щур.

Тут раптом, коли дихати вже стало годі, а ноги не згиналися, сходи закінчилися. Він зупинився. Голоси лунали голосно та близько. Сем озирнувся. Він піднявся просто на плаский дах третього, найвищого, рівня Вежі — відкритий простір шириною ярдів двадцять із низьким парапетом. Сходи закінчувалися невеликою склепінчастою кімнаткою, низькі двері якої виходили на схід і на захід. На сході Сем побачив широку і темну рівнину Мордору, а за нею — палаючу гору. З її глибоких безодень виривалися ріки вогню, такі бурхливі, що навіть на цій віддалі у багато миль заливали вершину Вежі червоними відблисками. На заході краєвид заступав цоколь високого шпиля, що стояв у глибині цього верхнього дворика та здіймав свій ріг над гребенем довколишніх гір. Світло блимало у вузькому вікні. Двері були кроків за десять від Сема, відчинені, але темні, й саме звідти, з пітьми, долинали голоси.

Спершу Сем не прислухався; він висунувся зі східних дверей і озирнувся. Відразу зрозумів, що тут була найжорстокіша бійня. Весь дворик застилали трупи орків, повідрубувані голови та кінцівки. Стояв сморід смерті. Нараз долинуло гарчання, відтак — удар, а за ними крик, і Сем шарпнувся назад у сховок. Розлючено говорив орк, і Сем відразу впізнав цей голос, різкий, грубий, холодний. То був Шаґрат, капітан Вежі.

— Не підеш, кажеш? Прокляття на тебе, Снаґо, боягузе! Якщо думаєш, що я поранений і з мене можна безпечно насміхатися, то помиляєшся. А йди-но сюди, я тобі очі повибиваю, як щойно Радбуґові. А коли прийдуть хлопці, я з тобою поквитаюся: кину тебе Шелобі.

— Не прийде ніхто, а ти здохнеш, — зухвало відповів Снаґа. — Я тобі вже двічі казав: ця свинюка Ґорбаґ перша добігла до брами, й ніхто з наших не вибрався. Лаґдуф і Лузґаш проскочили, та їх підстрелили. Кажу тобі, сам бачив із вікна. І вони були останні.

— Тоді ти мусиш іти. А я залишуся тут. Я ж поранений. Хай Чорна Яма проковтне того клятого Ґорбаґа! — Шаґрат вибухнув залпом брутальної лайки. — Я віддав йому краще, ніж узяв собі, а він, мерзотник, підрізав мене, перш ніж я його придушив. Іди, бо я тебе з'їм живцем. Треба про все доповісти в Луґбурц, бо обоє потрапимо в Чорну Яму. Так, і ти також. Тут не відсидишся.

— Я не піду тими сходами, — буркнув Снаґа, — хоч ти і начальник. І не хапайся за ножа, бо зажену тобі стрілу в черево. Не будеш ти капітаном, коли Вони про все дізнаються. Я бився за Вежу з тими морґульськими щурами, а ви, два безцінні капітани, отаке учворили, воюючи за здобич.

— Досить! — гаркнув Шаґрат. — Я виконував накази. Це все Ґорбаґ почав, роззявив рота на ту сорочку.

— Ну, це він через тебе носа задер. І насправді розумів більше за тебе. Він тобі не раз казав, що найнебезпечніший шпигун гуляє на волі, а ти не слухав. Тут ходить великий боєць, ельф-кровопивець або тарк[7] мерзотний. Повір, він тут. Ти чув дзвін? Він пройшов повз Вартових, а це робота тарка. Він на сходах. І доки звідти не забереться, я вниз не піду. Хоч би ти був Назґулом — не піду.

— Ось ти як! — заревів Шаґрат. — «Це зроблю, того не зроблю»? А якщо він таки прийде, ти втечеш і покинеш мене? Ні, не втечеш! Я раніше нароблю червоних дірок у твоєму череві.

З дверей вилетів менший орк. За ним — Шаґрат, великий орк із довгими руками, якими, коли нахилявся, торкався землі. Та одна рука звисала додолу і, здається, кривавилась; іншою він притискав великий чорний клунок. У червоному світлі Сем, присівши за дверима, краєм ока ухопив цю злу пику, подряпану пазурами та заляпану кров'ю, з вищирених зубів капала слина, в горлі клекотіло звіряче гарчання.

Шаґрат ганявся за Снаґою по даху, і менший орк ухилявся, доки з вищанням не кинувся назад під шпиль і сховався. Шаґрат зупинився. Зі східних дверей Сем бачив, як той важко дихав біля парапету, ледь стискав і розтискав ліву руку. Він опустив вузол на долівку, правою рукою вийняв довгий червоний ніж і поплював на лезо. Потім перегнувся через парапет, заглядаючи у внутрішній двір. Двічі гукнув, але ніхто не відповів.

Раптом, коли Шаграт отак нахилився над парапетом, спиною до даху, Сем помітив, що одне з розпростертих тіл заворушилось і поповзло. Пазурі потяглись і схопили клунок. Орк звівся на ноги. У другій руці він тримав уламок списа з широким вістрям, занісши його для удару. Але тієї ж миті засичав крізь зуби, від болю чи ненависті. Прудко, мов змія, Шаґрат вивернувся й устромив ножа в горлянку ворога:

— На маєш, Ґорбаґу! — крикнув він. — Ще не здох? Ну, то я закінчу роботу.

Він скочив на повалене тіло, розлючено копаючи і топчучи його та знов і знов нахиляючись, аби вколоти і порізати ножем. Нарешті вдовольнившись, він закинув голову і переможно хрипко закричав. Тоді облизав ножа, взяв його в зуби й, підхопивши клунок, побіг до сходів.

Сем не мав часу на роздуми. Він міг би вискочити через інші двері, та навряд чи непомітно; і довго він би не погрався в хованки з цим жахливим орком. І він зробив, мабуть, найкраще, що міг: із криком вискочив назустріч Шагратові. Персня він уже не стискав, але той був тут, прихована сила, загроза рабів Мордору; а в руці він тримав Жало, і його сяйво разило оркові очі, мов блиск жорстоких зірок у жахливій ельфійській країні, згадка про яку морозила кров орків. І Шаграт не зміг водночас і битись, і тримати здобич. Він зупинився і загарчав, вищиривши ікла. Тоді ще раз по-орківськи відстрибнув убік, і коли Сем пішов на нього, виставив свій вузол, як щит, і з силою тицьнув ним ворога в обличчя. Сем похитнувся, і перш ніж він опам'ятався, Шаґрат промчав повз нього вниз по сходах.

Лаючись, Сем побіг за ним, але зупинився. Бо подумав про Фродо, згадав, що інший орк повернувся туди, під найвищий шпиль. Знову треба було вибирати, але без роздумів. Якщо Шаґрат вибереться, то повернеться з підмогою. Та якщо Сем поженеться за ним, то інший орк може накоїти щось жахливе. Та і Сем міг би не наздогнати Шаґрата або й загинути у двобої. Він швидко розвернувся і побіг сходами вгору.

— Мабуть, знову помиляюся, — зітхнув він. — Але мушу спочатку добратися до того вершечка, а потім хай буде, що буде.

А внизу Шаґрат спустився по сходах, перетнув двір і вискочив із його цінним клунком із воріт. Якби Сем знав, скільки печалі принесе ця втеча, він, можливо, і передумав би. Та зараз зосередився на пошуках. Він обережно підійшов до дверей башточки і переступив поріг. Усередині було темно. Та його широко розплющені очі швидко помітили тьмяне світло праворуч, із проходу до інших сходів, темних і вузьких: вони гвинтом піднімалися збоку заокругленою стіною. Десь угорі блимав смолоскип.

Сем почав тихенько підніматися. Підійшов до кіптявого смолоскипа, причепленого над дверима ліворуч, навпроти вузького вікна, що визирало на захід — одне з червоних очей, яке вони з Фродо бачили, вийшовши з тунелю. Сем проскочив через двері й поспішив на третій поверх, щомиті остерігаючись, аби ззаду не напали і не схопили за горло. Підійшов до другого вікна, що виходило на схід, і до смолоскипа над дверима до поперечного коридору. Двері були відчинені, коридор — ледь освітлений смолоскипом і відблисками червоної заграви. Але тут сходи закінчилися. Сем прокрався в коридор.

Обабіч були низькі дверцята, однаково замкнуті на засуви. Жодного звуку.

— Глухий кут, — пробурмотів Сем, — і навіщо було стільки дертися! Це ж не вершечок вежі. А далі куди?

Він збіг на другий поверх і смикнув двері. Зачинені. Знову побіг нагору, — обличчя стало мокре від поту. Він відчув, що навіть хвилини дорогоцінні, а вони спливали намарне. Йому вже було байдуже до Шаґрата, Снаґи й усіх орків Мордору. Він прагнув лише знайти свого господаря, зазирнути йому в очі, доторкнутися до руки.

Нарешті, вкрай стомлений і розбитий, він сів на верхню сходинку та схилив голову на руки. Стояла тиша, ворожа тиша. Смолоскип, догораючи, засичав і погас; і темрява хвилею накрила Сема. І тоді тихо, дивуючись самому собі, там, у глухому куті його подорожі та горя, не розуміючи, яка думка його зворушила, Сем почав співати.

Голос звучав слабко та непевно в холодній темній вежі: голос зневіреного і стомленого гобіта, — жоден орк не сплутав би його з чистою піснею ельфійського воїна. Сем бурмотів дитячі пісеньки з Ширу, уривки з віршів пана Більбо, які спадали йому на гадку, ніби швидкоплинні картинки з рідного краю. А тоді раптом з'явилися нові сили, голос його задзвенів, а на просту мелодію самі собою лягли слова:

На землях західних, мабуть, Весна, цвітуть квітки, пташки співають і течуть потоки і струмки. А може, там безхмарна ніч, ряхтять на буках там ельфійські зіроньки-вогні, мов самоцвітний храм. Хоч я лежу у тьмі страшній наприкінці путі, та там, де мури не міцні, де гори не круті, над тінню Сонечко пливе, корона Зір сія, — я знаю: День іще живе й побачу Зорі я.

— «Та там, де мури не міцні», — почав він знов і замовк. Йому здалося, що у відповідь прозвучав слабкий голос. Але за мить уже не було чути нічого. Та ось тепер знову чути, лише не голос. Наближалися кроки. Угорі тихенько відчинилися двері, скрипнули завіси. Сем насторожився. Двері глухо стукнули, голосно гаркнув орк:

— Гей ти, пацюче задрипаний! Перестань пищати, бо прийду, і матимеш діло зі мною. Чуєш?

Відповіді не було.

— Гаразд, — буркнув Снаґа. — Та я все одно піду подивлюся, чим ти там займаєшся.

Знову скрипнули завіси, і Сем, визирнувши з-за рогу, побачив блиск світла у відчинених дверях і темну постать орка, котрий виходив. Здається, він ніс драбину. Раптом Сем зрозумів: у комірчину під дахом залазять через люк у стелі коридору. Снаґа приставив драбину, виліз по ній. Сем почув, як загримів засув. Потім знову заговорив огидний голос:

— Лежи спокійно, бо я тебе заспокою! Тобі вже недовго мирно відлежуватись, але якщо не хочеш, аби забава почалася передчасно, заткай пельку, зрозумів? Ось тобі на пам'ять!

Долинув звук, наче свиснув батіг.

У серці в Сема раптом спалахнув лютий гнів. Він підскочив і по-котячому видерся на драбину. Голова його вигулькнула з люка посередині великої круглої кімнати. Зі стелі звисав червоний ліхтар, західне вікно було високе і темне. Хтось лежав на долівці під вікном, а біля нього, широко розставивши ноги, стояв орк. Він замахнувся батогом, але вдарити не встиг.

Сем із криком підскочив до нього, тримаючи Жало в руці. Орк розвернувся, та ще швидше Сем відрубав йому руку з батогом. Завивши від болю і жаху, орк озвіріло, нахиливши голову, пішов на Сема. Удруге Сем не влучив і, втративши рівновагу, впав горілиць, хапаючись за орка. Не встиг Сем підвестися, як почув крик і гуркіт. Утікаючи у сліпій паніці, орк перечепився за драбину і провалився у відкритий люк. Сем відразу ж і забув про ворога. Він підбіг до фігурки, котра зіщулилася на підлозі. То був Фродо.

Він лежав голий і, здається, непритомний на купі брудного ганчір'я; рука його затуляла обличчя, а через весь бік ішов огидний рубець від батога.

— Фродо, пане Фродо, дорогий! — вигукнув Сем, і сльози залили йому очі. — Це я, Сем, я прийшов!

Він підхопив Фродо, притиснув до грудей. Фродо розплющив очі.

— Чи я і далі сплю? — прошепотів він. — Але минулі сни були жахливі.

— Ви зовсім не спите, мій пане, — сказав Сем. — Усе справжнє. Це я. Я прийшов.

— У це важко повірити, — сказав Фродо, хапаючи Сема заруки. — Отут був орк із батогом, а тоді перетворився на Сема! Значить, я не спав, коли чув пісню десь унизу та коли спробував відповісти? Це ти співав?

— Так, пане Фродо. Я втратив надію, майже втратив. Я не міг вас знайти.

— Ну, але знайшов, Семе, дорогий мій Семе, — сказав Фродо і, заплющивши очі, відкинув голову на ласкаві руки Сема, як дитина, чиї нічні страхи розігнали люблячий голос і руки.

Сем відчув, що міг би вічно сидіти так, у безмежному щасті, але цього не можна було робити. Мало знайти господаря — його ще треба було врятувати. Він поцілував Фродо в чоло.

— Прокидайтеся, пане Фродо! — сказав він, силкуючись, аби його голос звучав так радісно, ніби він відхиляв фіранки літнього ранку в Торбиному Куті.

Фродо зітхнув і сів.

— Де ми? І як я сюди потрапив?

— Немає часу на розповіді, доки ми не виберемося звідсіля, пане Фродо, — сказав Сем. — Але ви під дахом тієї вежі, яку ви і я бачили знизу, з тунелю, перед тим як вас схопили орки. Скільки часу минуло, не знаю. Мабуть, понад добу.

— І все? — сказав Фродо. — А здається, кілька тижнів. Буде нагода — все мені розкажеш. Мене вдарили, так? Я провалився в темряву й у страшні сни, а потім прокинувся, і стало ще гірше. Довкола були орки. Влили мені в горло щось жахливо пекуче. У голові прояснилось, але все боліло і зовсім не було сил. Усе з мене зняли, а тоді двоє здоровенних тварюк почало мене допитувати, і вони допитували, доки мені не здалося, що я втрачаю глузд, а вони стояли наді мною, зловтішалися, крутили в руках ножі. Ніколи не забуду їхніх очей і пазурів!

— Не забудете, якщо згадуватимете, пане Фродо. Але якщо не хочете, побачити їх іще раз, то нам найкраще якомога швидше забиратися звідси. Ви можете йти?

— Так, можу, — сказав Фродо, поволі підводячись. — Я не поранений, Семе. Тільки дуже втомлений, і отут болить.

Він поклав руку на шию над лівим плечем. Фродо встав, і Семові здалося, що той огорнутий полум'ям: неприкрита шкіра палала в червоному світлі ліхтаря. Фродо пройшовся по кімнаті.

— Так краще! — сказав він, трохи повеселівши. — Я не наважувався рухатися на самоті чи коли приходив вартовий. Аж поки не зчинилися крики та бійка. Дві здоровенні тварюки — думаю, вони посварилися. Через мене та мої речі. Було так страшно. А тоді все завмерло, а це ще страшніше.

— Так, здається, вони посварилися, — сказав Сем. — Напевно, тих мерзотних істот було тут сотні дві. Можна сказати, забагато для одного Сема Правонога. Та вони всі одні одних перебили. Нам пощастило, та ця історія задовга для складання пісні, доки ми звідси не виберемося. Що нам робити? Не можете ж ви голим мандрувати Чорним Краєм.

— Семе, вони забрали все. Все, що я мав. Ти розумієш? Усе! — Фродо знову зіщулився на підлозі, обхопивши голову руками, бо саме усвідомив, яка велика біда спіткала їх, і відчай охопив його. — Ми програли, Семе. Навіть якщо вийдемо звідси, порятунку нема. Врятуються лише ельфи. Поза межами Середзем'я, далеко-далеко за Морем. Якщо Тінь не досягне і туди.

— Ні, не все, пане Фродо. І ми не програли, ще ні. Я, перепрошую, забрав його, пане Фродо. І сховав. Він у мене на шиї, страшенно важкий.

— Сем намацав рукою Перстень на ланцюжку. — А тепер беріть його. Але тепер, коли дійшло до цього, Семові не дуже хотілося віддавати Перстень і обтяжувати ним господаря.

— Він у тебе? — зойкнув Фродо. — Тут, у тебе? Семе, ти — чудо! — Раптом голос його дивно змінився. — Віддай мені його! — крикнув він, устаючи та простягаючи тремтячу руку. — Негайно віддай! Тобі не можна його тримати!

— Гаразд, пане Фродо, — сказав Сем, дещо вражений. — Ось нате!

— Він помалу витягнув Перстень і зняв через голову ланцюжок. — Але тепер ви, пане, в землі Мордору і, коли вийдете, побачите і Вогняну Гору, й усе інше. Перстень зараз дуже небезпечний і дуже важкий. Якщо вам затяжко, то, може, я би якось допоміг?

— Ні, ні! — крикнув Фродо, висмикнувши Перстень і ланцюжок із рук Сема. — Ні, не можна, ти, злодію!

Задихаючись, він дивився на Сема очима, розширеними від страху та люті. А тоді раптом, стиснувши Перстень у кулаці, завмер приголомшений. Мутний погляд неначе прояснився, він провів рукою по чолі. Жахливе видіння здалося йому, все ще очманілому від рани та страху, таким реальним. У його очах Сем знову перетворився на орка, котрий тягнеться по його скарб, на гидку тварючку з жадібними очками та слинявою пащею. Але видіння вже розвіялося. Перед ним на колінах стояв Сем із обличчям скривленим від болю, мовби його поранили в саме серце; сльози виступили в нього на очах.

— О Семе! — вигукнув Фродо. — Що я сказав? Що я зробив? Вибач! Після всього, що ти здійснив. Це — жахлива влада Персня. Краще би він ніколи-ніколи не знайшовся. Не ображайся, Семе. Я мушу донести тягар до кінця. Тут нічого не вдієш. Ти не можеш стояти між мною та фатумом.

— Усе гаразд, пане Фродо, — сказав Сем, утираючи сльози рукавом. — Я розумію. Та я можу допомогти, правда? Я маю вивести вас звідси. Зараз же, розумієте! Але спершу треба знайти якісь одяг і зброю та щось поїсти. З одягом найлегше. Оскільки ми в Мордорі, то найкраще одягтися по-мордорськи, та і вибору немає. Боюся, доведеться вам, пане Фродо, одягти щось орківське. І мені — також. Якщо мандруємо вдвох, треба виглядати однаково. А поки що вдягніть оце!

Він зняв свій сірий плащ і накинув його на плечі Фродо. Тоді поставив торбу на долівку і витяг із піхов Жало. Лезо ледве світилося.

— Я забув про це, пане Фродо, — сказав він. — Ні, всього вони не забрали! Ви позичили мені ваш меч, якщо пам'ятаєте, і склянку Володарки. Вони у мене. Та дозвольте покористуватися ними ще трішки, пане Фродо. Я піду на пошуки. А ви почекайте. Трохи пройдіться, розімніть ноги. Я тут, близенько.

— Обережніше, Семе! І швидше! Раптом десь іще причаїлися недобиті орки.

— Доведеться ризикнути.

Сем підступив до люка й зісковзнув по драбині. За хвилину голова його знову з'явилася. Він кинув на підлогу довгий ніж.

— Ось, може знадобиться, — сказав Сем. — Він мертвий, той, котрий вас ударив. Шию зламав, поспішаючи. А тепер, пане Фродо, втягніть драбину, якщо зможете, і не спускайте, доки я не назву пароль. Я гукну: «Елберет». Це ельфійське слово. Жоден орк його не вимовить.

Фродо трохи посидів, угамовуючи дріж і відганяючи моторошні видива. Потім він підвівся, загорнувся в сірий ельфійський плащ і, щоби чимось себе зайняти, почав ходити сюди-туди, зазираючи в усі кутки своєї в'язниці.

Невдовзі, хоча через страх хвилина здалася годиною, голос Сема покликав: «Елберет! Елберет!». Фродо спустив легку драбину. Піднявся Сем, важко дихаючи, з важким оберемком на голові. Він звалив його на підлогу.

— Тепер швидше, пане Фродо! — сказав він. — Довелося трохи пошукати, щоби знайти щось підхоже для нас. Якось обійдемось. Але треба поспішати. Орки всі мертві, нічого підозрілого я не помітив, але чомусь мені неспокійно. Думаю, за цим місцем стежать. Важко пояснити, ну, так ніби десь поблизу літає один із тих гидких вершників, десь у темряві, де його не видно.

Він розв'язав клунок. Фродо з відразою подивився на речі, та виходу не було: або вдягатись, або йти голяка. Фродо надягнув довгі волохаті штани з якоїсь нечистої тварюки та засмальцьовану шкіряну сорочку. Поверх сорочки була кольчуга, коротка для орка, та задовга і заважка для Фродо. Потім він затягнув пояс, до якого причепив короткі піхви з широколезим мечем. Сем приніс кілька орківських шоломів. Один із них підійшов Фродо — чорна шапка зі залізних обручів, обтягнутих шкірою, на яких вище від гострої, як дзьоб, пластини над носом червоною фарбою було намальоване Зле Око.

— Морґульські речі зі спорядження Ґорбаґа, і менші, й ліпше зроблені, — сказав Сем, — але краще, гадаю, не гуляти з їхніми знаками в Мордорі, — тобто не після цієї бійні. Ну ось, пане Фродо, тепер ви справжній маленький орк, із вашого дозволу, себто ви були би ним, якби надягнути маску і доточити довші руки та криві ноги. Усе підозріле прикриє оце. — Він накинув на плечі Фродо чорний плащ. — Тепер усе гаразд! Щит підберете по дорозі.

— А ти, Семе? Ти не перевдягаєшся?

— Знаєте, пане Фродо, я трохи подумав, — сказав Сем. — Краще не залишати тут моїх речей, бо як їх знищити? І я не можу натягнути орківську кольчугу на мій одяг, правда ж? Я просто чимось прикриюся.

Він став на коліна і старанно згорнув свій ельфійський плащ. Згорток вийшов напрочуд маленький. Він поклав його до торби, що лежала на підлозі, підвівся і закинув клунок за спину, натягнув на голову орківський шолом і огорнувся чорним плащем.

— Отак! — сказав він. — Тепер ми подібні, більш-менш. Ходімо ж!

— Тільки бігти я не зможу, Семе, — сумно посміхнувся Фродо. — Сподіваюся, ти розпитав, де тут по дорозі шинки? Чи вже забув про їжу та пиття?

— Хай мені грець, забув! — присвиснув Сем. — А ви, пане Фродо, нагадали, і я відразу захотів і їсти, і пити! Уже й не пригадаю, коли востаннє мав щось у роті. Про все забув, поки вас шукав. Але дайте-но подумати! Коли я востаннє заглядав до торби, там хлібців і Фарамирових запасів, якщо заощаджувати, вистачило б, аби кілька тижнів протримати мене на ногах. Але води у флязі — краплина, не більше. Цього на двох аж ніяк не вистачить. А хіба орки не п'ють і не їдять? Чи вони живляться смердючим повітрям і отрутою?

— Ні, Семе, вони п'ють і їдять. Тінь, яка їх виготовила, вміє лише передражнювати — не творити. Я не думаю, що вона сама дала життя оркам, вона просто зруйнувала та спотворила їх; і, щоби жити, вони мусять їсти, як і всі живі створіння. Так, вони вживатимуть смердючу воду та гнилятину, якщо не знайдуть нічого кращого, але не отруту. Мене вони годували, тож ти голодніший за мене. Десь тут мають бути припаси їжі та води.

— Тільки нема часу шукати.

— Ну, не все ще так погано, як ти думаєш. Поки ти ходив, я тут дещо знайшов. Насправді вони всього не забрали. Серед ганчір'я на підлозі я знайшов свою торбу. Вони її, звичайно, перепорпали. Та мені здається, вигляд і запах лембаса їм сподобався ще менше, ніж Ґолумові. Хлібці розкидані, деякі потовчені та покришені. Але я все позбирав. Не набагато менше, ніж у тебе. Та Фарамирові припаси вони забрали і флягу порізали.

— Ну, то нема про що говорити. Але з водою — проблема. Для початку їжі нам вистачить. Ходімо, пане Фродо. Забираймося, бо інакше нам не допоможе й ціле озеро!

— Але спочатку візьми щось до рота, Семе, — сказав Фродо. — Я зачекаю. Ось, бери цей хлібець і допий ковток із фляги! Справа наша майже безнадійна, тож не варто турбуватися про завтрашній день. Він може і не настати.

Нарешті рушили. Злізли по драбині, й тоді Сем стягнув її та поклав у коридорі поруч зі скорченим трупом орка. На сходах було темно, та дах усе ще освітлювала заграва Гори, хоча вона і тьмяніла. Гобіти підібрали два щити, щоби повністю замаскуватись, і пішли далі.

Довго спускалися великими сходами. Кімнатка під дахом, де вони зустрілися, тепер здавалася їм мало не домівкою: вони знов опинилися на видноті, й навіть стіни дихали жахом. Можливо, у Вежі над Кіріт-Унґолом усе вимерло, та вона все ще була занурена у страх і зло.

Нарешті вони дійшли до дверей, які вели в зовнішній двір, і тут зупинилися. Навіть звідти вони відчували спрямовану на них лють Вартових, чорних мовчазних постатей обабіч воріт, крізь які ледь світліла заграва Мордору. Вони побрели через двір, вистелений огидними тілами орків, і кожен крок давався дедалі важче. Ще не сягнувши арки, вони зупинилися. Просунутися бодай трішки було боляче та втомливо для волі й тіла.

Фродо не мав сили для такої боротьби. Він опустився на землю.

— Не можу вже, Семе, — прошепотів він. — Я зараз знепритомнію. Не знаю, що на мене найшло.

— Але я знаю, пане Фродо. Тримайтеся! Це — через ворота. На них якесь закляття. Але я пройшов ними сюди, тож ними і вийду. Це не повинно бути небезпечніше, ніж першого разу. Анумо!

Він знову дістав ельфійську склянку Ґаладріель. Неначе вітаючи його мужність, винагороджуючи цю вірну засмаглу руку, що здійснила стільки подвигів, фіал відразу розгорівся, так що весь темний двір освітило сліпуче, мов блискавка, сяйво; і світло горіло рівно, не згасаючи.

— Ґілтоніель, А Елберет! — вигукнув Сем.

Сам не знаючи, чому, він раптом згадав ельфів у Ширі та пісню, яка відігнала в лісі Чорного Вершника.

— Айя еленіон анкаліма! — вигукнув Фродо вслід за ним.

Воля Вартових зламалася так раптово, ніби тріснула струна, і Фродо та Сем зробили кілька непевних кроків. Потім вони побігли. Через ворота і повз великі постаті з палаючими очима. Пролунав тріск. Замковий камінь в арці гепнув мало їм не на п'яти, і стіна впала, розсипаючись на уламки. Вони дивом урятувались. Ударив дзвін; Вартові пронизливо та моторошно завили. Їм відповіли з темної височіні. З чорного неба, мов удар грому, рвонулась униз крилата тінь, роздираючи хмари жахливим криком.

II. Земля тіні

Семові вистачило розуму відразу сховати фіал за пазуху.

— Біжімо, пане Фродо! — крикнув він.

— Ні, не туди! Там за стіною прірва. Біжіть за мною!

Вони помчали дорогою від воріт униз. За п'ятдесят кроків, різко завернувши за виступ скелі, заховалися від Вежі. То був тимчасовий прихисток. Притулившись до скелі, вони перевели подих і раптом похапалися за серце. Усівшись на стіні біля зруйнованих воріт, моторошно закричав Назґул. Усі скелі здригнулися.

Нажахані гобіти побігли далі. Невдовзі дорога знову різко завернула на схід, і одну страшну мить їм треба було перебігти на видноті у Вежі. Озирнувшись, вони помітили величезну чорну тінь над стіною та пірнули між високими скелями в розколині, що круто спадала до моргульської дороги. Вони вийшли до роздоріжжя. Там не було нікого, як і жодної відповіді на крик Назґула; та вони знали, що тиша триватиме недовго. Будь-якої хвилини може початися погоня.

— Нічого з цього не вийде, Семе, — сказав Фродо. — Якби ми були справжні орки, то бігли би до Вежі, а не від неї. Перший зустрічний ворог нас розпізнає. Треба зійти з дороги.

— Але нема як, — відповів Сем, — літати ж ми не вміємо.

Східні схили Ефель-Дуату обривалися крутоярами та стрімчаками в чорну западину, що лежала між ними і внутрішнім хребтом. Відразу за роздоріжжям, іще за одним крутим схилом, висячий місток перестрибував через прірву та виводив дорогу до бескидів і ущелин Морґаї. З відчайдушним зусиллям Фродо та Сем кинулися на цей місток, але не встигли перебігти, як піднялася тривога. Позаду них, тепер високо на схилі гори, здіймалася, тьмяно виблискуючи, Вежа над Кіріт-Унґолом. Раптом знову вдарив її хрипкий дзвін, а тоді закалатав не змовкаючи. Загуділи сурми. З-за мосту долинули крики у відповідь. Унизу в темній западині, куди не сягало пригасле світло Ородруїну, Фродо та Сем нічого не бачили, але почули тупіт підбитих залізом чобіт і швидкий цокіт кінських копит на дорозі.

— Швидше, Семе! Стрибаймо! — гукнув Фродо.

Вони перелізли через низькі поруччя моста. На щастя, тут не було запаморочливого спаду у прірву, бо схили Морґаї підступили майже до рівня дороги; та куди стрибати, не було видно через темряву.

— Ну, я пішов, пане Фродо, — сказав Сем. — До побачення!

Він стрибнув. Фродо скочив за ним. І вже падаючи, вони почули, як на міст примчали вершники, а за ними загуркотіли кроки орківського загону. Та Сем мало не розреготався. Побоюючись небезпечного стрибка в темну безодню, гобіти з тріском гепнулися тільки на дюжину футів нижче — туди, куди найменше сподівались: у зарості колючих кущів. І Сем лежав тихо, зализуючи подряпану руку.

Коли звуки копит і ніг затихли, він наважився шепнути:

— Отакої, пане Фродо, я і не знав, що в Мордорі щось росте! Та якби знав, то саме цього і шукав би. А ці колючки, мабуть, із долоню завдовжки, все розпанахали. Шкода, що я кольчуги не натягнув!

— Орківська кольчуга від колючок не рятує, — сказав Фродо. — Навіть зі шкіряної куртки ніякої користі.

Вони насилу видиралися з гущавини. Жорсткі, як дроти, колючки чіплялися пазурами. Нарешті визволилися, подерши плащі на шмаття.

— Тепер униз, Семе, — шепнув Фродо. — Швидко спускаємося донизу, а далі — на північ!

Десь далеко, поза межами темного Мордору, починався день, і над східним небокраєм Середзем'я сходило сонце; але тут було темно, як уночі. Гора курилася, вогні її згасли. Відблиски на скелях потьмяніли. Східний вітер, який дув, відколи вони вийшли з Ітілієну, тепер ущух. Повільно та важко спускалися вони додолу, навпомацки, спотикаючись, падаючи, по камінню, крізь колючі зарості й сухостій у сліпій темряві, вниз, униз, аж поки зовсім знесилилися.

Нарешті зупинились і сіли плечем до плеча, спинами до валуна. Обоє обливалися потом.

— Якби сам Шаґрат підніс мені склянку води, я потиснув би йому руку, — сказав Сем.

— Не згадуй про воду! — сказав Фродо. — Від цього ще гірше.

І він простягся на землі, і якийсь час лежав мовчки; його нудило. Нарешті зі зусиллям підвівся. На його подив, Сем спав.

— Семе, прокинься! — сказав він. — Уставай! Час іти. Сем звівся на ноги.

— Не може бути! — сказав він. — Мабуть, заснув ненароком. Я вже віддавна, пане Фродо, не висипаюся, й очі самі заплющилися.

Тепер першим пішов Фродо, намагаючись прямувати на північ по кам'яних завалах, які встеляли дно великого яру. Та невдовзі він зупинився.

— Нічого не вийде, Семе, — сказав він. — Я так не можу. Це я про кольчугу. Не в моєму стані. Навіть моя мітрилова кольчуга здавалася мені заважкою, коли я був утомлений. А ця набагато важча. І навіщо вона мені? Ми ж не будемо пробиватися з боєм.

— Але може й дійти до бійки, — сказав Сем. — Раптом ножем штрикнуть чи якась випадкова стріла… Та і Ґолум той іще не мертвий. Не подобається мені уявляти, що між вами й ударом у темряві не буде нічого, крім клаптика якоїсь шкіри.

— Але послухай, Семе, дорогий мій: я стомлений, виснажений, я ні на що не сподіваюсь. Але доки можу рухатися, буду йти до тієї Гори. З мене досить Персня. Додаткова вага мене вбиває. Треба її позбутись. Але не думай, що я невдячний. Уявляю собі, як гидко було шукати все це серед трупів.

— Скільки там того, пане Фродо. Зміг би — то на спині би вас поніс. Викидайте ту кольчугу!

Фродо зняв плащ і стягнув орківську кольчугу, відкинувши її подалі; тоді він затремтів.

— А щось тепле мені придалось би, — сказав. — Похолоднішало, чи, може, я перестудився.

— Візьміть мій плащ, пане Фродо, — сказав Сем, розв'язав торбу і витяг ельфійський плащ. — Як вам це, пане Фродо? Добре загорніться в орківське шмаття й підпережіться. А оце накиньте зверху. Не зовсім за орківською модою, та зігріє як слід і від небезпеки вбереже краще за будь-які обладунки. Його виткала Володарка.

Фродо накинув плащ і защепнув брошку.

— Отак краще! — сказав він. — І набагато легше. Тепер можу йти. Але ця сліпа темрява пробирається в саме серце. Коли я лежав у в'язниці, то згадував і Брендівинну, й Лісовий Кут, і Річку біля млина в Гобітоні. А тепер не пригадується.

— Пане Фродо, тепер ви заговорили про воду! — вигукнув Сем. — От якби Володарка могла нас бачити або чути, я би сказав: «Ваша Високосте, все, що нам потрібне, — це світло та вода, просто чиста вода і звичайне денне світло, краще за коштовності, прошу пробачення!» Та до Лорієну звідси далеко…

Сем зітхнув і махнув рукою на вершини Ефель-Дуату, тепер іще темнішої чорноти на чорному небі.

Знову рушили. І відійшли недалеко, коли Фродо зупинився.

— Над нами Чорний Вершник, — сказав він. — Я його чую. Нам варто трохи перечекати.

Вони присіли за велику брилу обличчям на захід і якийсь час не говорили. Тоді Фродо зітхнув із полегшенням:

— Пролетів!

Вони підвелись і завмерли обоє, приголомшені. Ліворуч, на півдні, на сірому тлі вималювалися темно-чорні силуети піків і високих хребтів. За ними світлішало небо. Світло поволі повзло на північ. Високо в небесних просторах точилася битва. Кучматі хмари Мордору відступали, розкуйовджені вітром зі світу живих, що змітав дим і випари назад, углиб темної землі, яка їх породила. З-за роздертого подолу моторошної завіси в Мордор сочилося слабке світло, ніби блідий світанок крізь понуре вікно в'язниці.

— Дивіться, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Дивіться! Вітер змінився. Щось трапилося. Не все відбувається так, як він хоче. Його темрява он там розповзається. Хотілося би знати, що діється!

То був світанок п'ятнадцятого березня, і сонце піднімалося з пітьми над долиною Андуїну, вітер віяв із південного заходу. Теоден умирав на Полях Пеленнору.

Фродо та Сем стояли і дивились, а смуга світла розтяглася на все пасмо Ефель-Дуату, і раптом гобіти помітили якусь істоту, котра з величезною швидкістю летіла із заходу, спершу як чорна цятка над сяйливим небокраєм, але потім виросла і стрілою врізалась у темну завісу та пролетіла високо над ними з довгим пронизливим криком. Але цей голос Назґула уже не жахав гобітів: звучали в ньому туга та розпач, погані звістки для Темної Вежі. Вождь Примар Персня зустрів свою смерть.

— Ага, я ж казав! Щось таки трапилося! — вигукнув Сем. — «На війні все добре», — сказав Шаґрат, а Ґорбаґ із ним не погодився. І він був правий. Справи покращуються, пане Фродо. Хіба надія не повернулася до вас?

— Ні, не зовсім, Семе, — зітхнув Фродо. — Все це за горами. Ми ж ідемо на схід, не на захід. І я такий утомлений. А Перстень такий важкий, Семе. І в мене постійно перед очима вогняні кола.

Настрій Сема швидко впав. Він із тривогою подивився на господаря й узяв його за руку.

— Ходімо, пане Фродо! Я отримав те, що просив: трішки світла. Іти буде легше, хоч і небезпечніше. Трохи пройдемо, а тоді ляжемо й відпочинемо. З'їжте-но ельфійського хлібця — це вас підбадьорить.

Розламали лембас на двох і, розжовуючи його пересохлими ротами, Фродо та Сем побрели далі. Світло було не яскравіше за тьмяні сутінки, але тепер мандрівці бачили, що йдуть глибокою долиною між горами. Вона полого піднімалася на північ, а по дну її йшло сухе кам'янисте русло. Берегом, уздовж підніжжя західних урвищ, вилася протоптана доріжка. Якби знали, то звернули би сюди швидше, бо то був шлях, що відгалужувався від головної моргульської дороги за західним кінцем мосту і спускався на дно долини довгими сходами, вирубаними у скелі. Тут ходили вартові та бігали гінці до малих застав і укріплень на півночі між Кіріт-Унґолом і тісниною Залізної Пащі, Карах-Анґрену.

Іти цією стежкою було небезпечно, та гобіти потребували швидкості, а Фродо передчував, що не зможе продиратися між валунами чи ущелинами Морґаї. І він вирішив, що їхні переслідувачі, мабуть, не шукатимуть їх на стежці, яка веде на північ. Радше вони обнишпорять дорогу на схід, до рівнини, чи перевал на заході. Відійшовши від Вежі далеко на північ, він пошукає якоїсь стежки на схід для останнього відчайдушного походу. Тож тепер вони перетнули кам'янисте русло, ступили на орківську стежку і трохи пройшли нею. Ліворуч нависали скелі, прикриваючи їх ізгори; та стежка безліч разів завертала, і на кожному закруті вони бралися за руків'я мечів і йшли обережно.

Світліше не ставало, бо Ородруїн усе ще вивергав густий дим, який піднімався вище і вище, нарешті сягаючи безвітряного простору, і там розповзався безкраїм дахом, опорний стовп якого виринав із пітьми. Вони брели вже понад годину, коли раптом почули дивний звук. Зупинилися, не вірячи власним вухам. Дзюрчання води. Ліворуч по жолобу, настільки похилому та вузькому, ніби чорну скелю розрубали сокирою, стікала вода: можливо, останні краплі приємного дощу, який зібрався над похмурими морями і так безталанно пролився над скелями Чорної Землі, приречений мандрувати у безплідному поросі. Невеличкий струмок витікав зі скелі, перетинав стежку, а тоді звертав на південь і губився серед мертвого каміння.

Сем кинувся до води.

— Якщо колись побачу Володарку, то обов'язково розкажу їй! — вигукнув він. — Світло, а тепер вода! — він спинився. — Дозвольте мені напитися першим, пане Фродо.

— Добре, але тут місця вистачить на двох.

— Я не про це, — сказав Сем. — Я маю на увазі, якщо вона отруйна або якась зіпсована, що відразу виявиться, ну, то краще я, а не ви, господарю, якщо ви розумієте…

— Розумію. Та думаю, Семе, ми мусимо разом покластися на наш талан чи благословення. Обережно, щоби не була захолодна.

Вода була зимнувата, але не крижана, на смак неприємна, гірка та масляниста, — так вони сказали б у себе вдома. Але тут вона здавалася їм неперевершеною, і вони пили без страху та обережності. Напилися досхочу, і Сем іще наповнив флягу. Фродо стало легше, і так вони пройшли без зупинки ще кілька миль, аж поки стежка не стала ширшою, а її краєм пішла грубо тесана стіна. Підходили до орківської застави.

— Отут звертаємо, Семе, — сказав Фродо. — І звертаємо на схід. — Він зітхнув і подивився на похмурі хребти за долиною. — Маю ще трохи сили, щоби добратися туди і пошукати якусь нірку. І там відпочинемо.

Гобіти спустилися на дно русла, що лежало трохи нижче від стежки, і почали його переходити. На свій подив, вони натрапили на темні калюжі, які живили джерельця, що стікали з верхів'їв долини. Зовнішні межі Мордору попід західними схилами конали, та ще не зовсім померли. Жорсткі покручені гіркі рослини боролися за життя. В ущелинах Морґаї, на протилежному боці долини, ховалися низькорослі деревця, пучки жорсткої сірої трави продиралися з-під каміння, вкритого сухим мохом, і всюди розповзалася зів'яла поплутана ожина. На одних кущах шипи були довгі, на інших — криві та гострі, як ножі. Сумно шаруділо і шелестіло пожухле торішнє листя, а поїджені гусінню бруньки лише тепер розкривалися. Мухи, бурі, сірі або чорні з червоними плямами, подібні на очі, дзижчали та кусали; а над заростями ожини танцювали і крутилися хмари комашні.

— Орківські обладунки тут не порятують, — сказав Сем, розмахуючи руками. — Нам би зараз орківську шкіру.

Фродо вже не міг іти далі. Вони вилізли з вузької ущелини, та їм було ще далеко до останнього скелястого хребта.

— Я мушу відпочити, Семе, і спробую заснути, — сказав Фродо. Він озирнувся, та в цій країні навіть тварині не було де сховатися.

Нарешті, вкрай виснажені, гобіти заповзли під густу завісу ожини, що нависала над невисоким уступом.

Там вони сіли та попоїли. Відклавши на чорний день цінні лембаси, вони з'їли половину Ґондорського запасу зі Семової торби: трохи сушених фруктів, кусничок солонини, зробили кілька ковтків води. Вони вже напилися було з калюж у долині, та спрагу не вгамували. У повітрі Мордору стояв гіркий запах, який сушив горло. Сем подумав про воду, і навіть його життєрадісний настрій зіпсувався. За хребтом Морґаї лежала жахлива рівнина Горґорот.

— Спіть, пане Фродо, — сказав він. — Знову сутеніє. Гадаю, цей день уже закінчується.

Фродо зітхнув і заснув раніше, ніж Сем устиг договорити. Сем боровся із власною втомою і взяв Фродо за руку; і так він мовчки сидів, доки не настала темна ніч. Тоді, щоби розігнати сон, він виповз із прихистку і роззирнувся. Довкола щось потріскувало, скрипіло, шаруділо, та ні голосів, ані кроків не було чути. Угорі над Ефель-Дуатом, на заході, нічне небо ще сіріло. Там, визирнувши з пошматованих хмар, високо над темним скелястим піком заблищала біла зірка. Дивлячись на неї з цього забутого краю, Сем замилувався її красою, і до нього повернулася надія. Мов чистий і холодний промінь сонця, його пронизала думка, що, зрештою, Тінь — незначна та минуща: адже є світло і є краса, недосяжні для тіні. Його пісня у Вежі була радше викликом, а не надією, бо тоді він думав про себе. А тепер, на мить, його власна доля і навіть доля господаря перестали його турбувати. Він заповз назад під ожину, вклався біля Фродо й, відкинувши всі страхи, заснув глибоким спокійним сном.

Вони прокинулись одночасно, тримаючись за руки. Сем відпочив і був готовий до подорожі, але Фродо зітхнув. Спав він тривожно, всю ніч йому снився вогонь, а пробудження його не заспокоїло. Однак відпочинок таки дещо збадьорив його: він почувався сильнішим, спроможним і далі нести свій тягар. Вони не знали ні котра година, ні скільки проспали; та попоївши і випивши по ковтку води, подались угору ущелиною, що довела їх до крутосхилу з осипами. Тут остання рослина програла боротьбу за життя; вершини Моргаї були голі, сухі, скелясті.

Вони довго блукали, аж поки знайшли, кудою можна піднятись, і сотню футів вони проповзли, чіпляючись за каміння. Опинились у розколині між двома темними стрімчаками і нею вийшли до самого краю останнього захисту Мордору. Перед ними, під урвищем глибиною тисячу п'ятсот футів, лежала рівнина, що простягалася в розмиту пітьму скільки сягало око. Вітер піднявся із заходу, й угорі він гнав на схід густі хмари, однак на похмурі простори Ґоргороту сочилося тільки сіре світло. Дими тяглися над землею та осідали в западинах, випари виповзали з тріщин у землі.

Усе ще далеко, миль за сорок, вони побачили Фатум-гору, підніжжя її оперлося на купи попелу, могутній конус піднімався на величезну висоту, задимлену верхівку огортала хмара. Вогні Гори пригасли, вона дрімотно жевріла, загрозлива та небезпечна, мов сплячий звір. За нею висіла широчезна тінь, зловісна, як грозова хмара, заслін Барад-дура, спорудженого на довгому відрозі Горілих Гір, відкинутому з півночі. Темна Сила занурилась у роздуми, Око звернулось усередину, обмірковуючи тривожні та небезпечні звістки: бачило воно блискучий меч, суворе й величне обличчя і на якийсь час ні на що інше уваги не звертало; й уся його величезна твердиня, всі ворота, всі вежі поринули в насуплену пітьму.

Зі змішаним почуттям відрази та зачудування дивилися Фродо і Сем на цю ненависну землю. Між ними та чадною горою, на північ і південь від неї, все здавалося зруйнованим і мертвим, випаленою та захаращеною пустелею. Вони подумали, де Володар цього краю тримає і чим годує його рабів і вояків. А війська в нього багато. Доки сягав погляд, уздовж пасма Моргаї та далі на південь стояли табори: з наметів або як упорядковані містечка. Одне з найбільших розкинулося просто під ними. На якусь милю вглиб рівнини простягнулося воно, як величезне гніздо якихось комах, із похмурими прямими вулицями з бараків і приземкуватих сірих казарм. Туди-сюди табором нипало багато народу; на південний схід, до великого Морґульського тракту, бігла широка дорога, і на ній швидко рухалися колони маленьких чорних фігурок.

— Мені все це зовсім не подобається, — сказав Сем. — Досить безнадійно, я би сказав, хоча там, де є стільки війська, мусять бути якісь криниці або вода, не кажучи вже про їжу. І це люди, а не орки, якщо очі мене не зраджують.

Ані він, ані Фродо нічого не знали про те, що на півдні цього величезного краю, за випарами Гори, над сумними темними водами Нурнійського моря невільники обробляють широкі поля; не знали про великі шляхи, які вели на схід і на південь до підлеглих земель, звідки солдати Вежі гнали довгі каравани з добром, здобиччю та новими рабами. Тут, у північних областях, були копальні й кузні, і тут готувалися до давно спланованої війни; і тут Темна Сила пересувала армії, як фігури на шахівниці, збираючи їх докупи. Перші кроки, перша проба сил, були відбиті на західному кордоні, на півночі та півдні. А тепер нові сили підтягувалися до Кіріт-Унґолу для карального удару. І якби Ворог також хотів перекрити всі доступи до Гори, то нічого кращого вигадати би не зміг.

— Ну, гаразд! — продовжив Сем. — Може, в них і є що їсти-пити, але нам цього не дістати. Я не бачу, як туди спускатись. А навіть якщо спустимося — не йти ж нам по рівнині, яка кишить ворогами!

— Але мусимо спробувати, — сказав Фродо. — Нічого іншого я не чекав. Я і раніше не мав надії дійти до Гори. І зараз на це не сподіваюся. Та я повинен зробити все можливе. Поки що нам треба якомога довше вислизати від них. Тому, я вважаю, треба пройти на північ і подивитися, що робиться там, де рівнина найвужча.

— Я вже знаю, що там робиться, — сказав Сем. — Де найвужче, там наб'ється купа орків і людей. От побачите, пане Фродо.

— Може, і побачу, якщо ми туди доберемося, — сказав Фродо й відвернувся.

Невдовзі виявилося, що йти хребтом Морґаї чи вздовж його схилів, поораних глибокими тріщинами, неможливо. Врешті-решт, їм довелося спуститися назад тією ж ущелиною та піти долиною. Просуватися було важко, бо вони не наважувалися вийти на стежку зі західного боку. За якусь милю вони побачили орківську заставу, що причаїлась у заглибині скелі та про близькість якої вони здогадувалися: стіна і скупчення кам'яних бараків біля темного входу в печеру. Там нікого не було видно, та гобіти поповзли обережно, якомога ближче до колючих заростей, які рясно обсіли обидва береги сухого русла.

Пройшли ще дві-три милі, й орківська застава зникла з очей; але щойно вони відітхнули з полегшенням, як почули грубі та хрипкі голоси орків. Гобіти миттю пірнули за бурий низькорослий кущ. Голоси наближалися. З'явилося двоє орків. Один — одягнутий у буре лахміття й озброєний луком із рогів, низький і чорношкірий, зі широкими ніздрями, напевно, щось винюхував. Другий — солдат, подібний на хлопців Шаграта, зі знаком Ока. Він також мав лук за спиною, а ще — короткий спис зі широким лезом. Як звично, вони сварились, а оскільки були з різних племен, то говорили загальною мовою на свій манір.

За якихось двадцять кроків од гобітів низенький орк зупинився.

— Досить! — гаркнув він. — Я пішов додому! — Він махнув рукою в бік застави. — Навіщо марно принюхуватися до цього каміння? Тут ані сліду вже нема, кажу тобі. Через тебе я втратив слід. Він угору веде, а не долиною.

— Мало з тебе користі, нюхало шмаркате! — сказав великий орк. — Я бачу, мої очі кращі за твій паршивий ніс.

— Ну, і що ти ними побачив? Еге ж! Ти навіть не знаєш, що шукаєш.

— А хто винен? Не я. Це наказ Зверху. То говорять про величезного ельфа у блискучому обладунку, то про якогось маленького карлика, а потім кажуть: зграя урук-хаїв збунтувалась, — а може, це все на купу.

— Та вони втратили голову — ось у чому річ. А ще дехто з начальства втратить шкуру, якщо правда те, що я чув: на Вежу напали, сотню твоїх хлопців перебили, а в'язень утік. Якщо ви, солдати, отак служите, то і не дивно, що з поля бою надходять погані новини.

— Хто сказав, що погані? — крикнув солдат.

— А що, хіба не так?

— Це кляті бунтівники чутки розпускають, і я проштрикну тебе, якщо не заткаєшся, зрозумів?

— Ну, добре, добре! — сказав малий. — Мовчу і буду собі думати. Але до чого тут та чорна нишпорка? Той ненажера з качиними лапами?

— Не знаю. Мабуть, ні до чого. Та він щось винюхує, гарантую. Прокляття! Щойно він вислизнув і втік, як з'явився наказ: доправити живим і якнайшвидше.

— Ну, сподіваюся, коли його спіймають, то дадуть доброго чосу, — буркнув менший. — Це він сліди поплутав, підібрав ту скинуту кольчугу і затоптав усе довкола, перш ніж я прийшов.

— А вона врятувала йому життя, — сказав солдат. — Я ще не знав, що його шукають, а вже підстрелив, за п'ятдесят кроків, точнісінько у спину; та він дав драла.

— Еге ж! Ти просто промазав, — сказав малий. — Спочатку погано стріляєш, заповільно бігаєш, а потім кличеш бідних розвідників. Досить із мене.

І подався геть.

— Ану вернися, — закричав солдат, — бо я доповім!

— Кому? Твоєму дорогоцінному Шаґратові? Він уже не начальник.

— Я повідомлю твоє ім'я та номер Назґулові, — відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. — Один із них зараз у Вежі за головного.

Другий орк затримався, і голос його затремтів од страху та злості.

— Ах ти клятий донощик! — верескнув він. — Сам усе напсував, а тепер видає своїх. Іди до твоїх смердючих горлодерів, і хай тобі жили повитягують! Якщо їх не дістануть першими. Чув я, Головного вже прибили, і сподіваюся, це правда!

Великий орк зі списом у руці кинувся за меншим. Але розвідник, сховавшись за брилою, випустив стрілу просто в око солдатові, й той із тріском упав на землю. Розвідник помчав через долину і зник із очей.

Якийсь час гобіти сиділи мовчки. Нарешті Сем поворухнувся.

— Ну, я би сказав, точнісінько в ціль. Якщо така гарна люб'язність пошириться по всьому Мордорі, то половину діла буде зроблено.

— Тихіше, Семе! — шепнув Фродо. — Може, вони були не самі. Нам дуже пощастило: за нами гналися просто по п'ятах, а ми і не здогадувалися. Та саме такий дух Мордору, Семе, й у кожному кутку. Орки завжди так поводяться, згадай перекази. Тільки на це мало надії. Нас вони ненавидять набагато більше за будь-кого іншого, всіх і завжди. Якби ті двоє нас побачили, то покинули би сваритися, доки не повбивали би нас.

Запала довга тиша. Її знову порушив Сем, але цього разу пошепки:

— А ви чули, пане Фродо, що вони говорили про «того ненажеру»? Я ж казав, що Ґолум живий, пам'ятаєте?

— Так, пам'ятаю. І я дивувався, звідки ти знаєш. Ну, розказуй! Думаю, зараз нам звідси краще не вилазити, поки зовсім не стемніє. Тож можеш розповісти, як ти дізнався, й узагалі, що відбувалося. Тільки тихіше.

— Спробую, та коли я думаю про ту Смердючку, то так розпалююся, що мені хочеться кричати.

І гобіти сиділи в захистку колючого куща, поки понуре світло Мордору не змінила темна, беззоряна ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами: про зрадницький напад Ґолума, про жахливу Шелобу та власні пригоди з орками. Коли він закінчив, Фродо нічого не сказав, лише взяв і потиснув Семову руку. Нарешті він ворухнувся.

— Ну, а тепер, гадаю, час іти, — сказав він. — Хотілося би знати, за скільки часу нас упіймають і коли вже настане кінець цим мукам, і цим хованкам, та ще й марним! — Він підвівся. — Темно, та фіал Володарки запалювати не можна. Бережи його, Семе. Мені його тримати ніде, хіба в руці, а цієї глупої ночі руки мені знадобляться. А Жало я віддаю тобі. У мене є орківський ніж, та і навряд чи мені ще знадобиться зброя.

Іти бездоріжжям уночі було важко та небезпечно, але гобіти поволі, спотикаючись на кожному кроці, година за годиною пробиралися на північ східним краєм кам'янистої долини. Коли сіре світло виповзло на західні вершини — а за горами вже давно розвиднівся день, — гобіти знову знайшли схованку і по черзі поспали в ній. Сем, стоячи на чатах, не переставав думати про їжу. І нарешті, коли Фродо прокинувся і сказав, що треба щось поїсти й іти далі, Сем запитав про те, що мучило його найбільше:

— Прошу пробачити, пане Фродо, ви не уявляєте, скільки нам іще йти?

— Ні, не уявляю, Семе, — сказав Фродо. — У Рівендолі мені показували карту Мордору, складену ще до повернення Ворога, та я дуже невиразно пригадую її. Найкраще я пам'ятаю, що на півночі є місце, де сходяться відроги західних і північних хребтів. Від мосту біля Вежі туди щонайменше двадцять ліг. Там було би добре повернути на схід. Але звісно, коли ми туди дійдемо, то будемо далі, ніж були, від Гори, — думаю, миль за шістдесят. Мені здається, що від мосту ми пройшли миль дванадцять на північ. Навіть якщо все буде якнайкраще, раніше, ніж за тиждень, я до Гори не дійду. І боюся, Семе, що тягар мій стане ще важчим, і що ближче, то повільніше я йтиму.

Сем зітхнув.

— Саме це мене і лякало, — сказав він. — Ну, не кажучи вже про воду, їсти тепер треба менше, пане Фродо, або йти швидше, хоча б у цій долині. Ще по разу вкусити — і їсти буде нічого, хіба лише ельфійські хлібці.

— Я спробую йти швидше, Семе, — сказав Фродо, глибоко зітхнувши. — Ну, ходімо! Починаємо наступний перехід!

Ще не зовсім стемніло. Вони брели цілу ніч. Годину за годиною стомлено пленталися, зупинившись тільки кілька разів. При першому проблиску сірого світла з-під крайчика темної завіси вони знову сховались у тіні навислої скелі.

Повільно розвиднілося, стало світліше, ніж день перед тим. Сильний вітер із заходу розганяв угорі випари Мордору. Невдовзі гобіти вже бачили обриси землі на милі довкруги. Улоговина між горами та Моргаї звужувалася, піднімаючись догори, і внутрішній хребет тепер був лише виступом на крутосхилах Ефель-Дуату; але зі сходу він різко обривався до Горґороту. Русло ріки закінчувалося тут скелястими уступами, бо від головного кряжа на схід високою стіною відгалужувався голий відріг. Назустріч йому від сірого і туманного північного хребта Еред-Літую простягався інший довгий відріг; між ними залишався вузький прохід — Карах-Анґрен, Залізна Паща, — за яким лежала глибока долина Удун. У цій долині, за Моранноном, були тунелі та підземні арсенали, які слуги Мордору викопали для оборони Чорної Брами їхньої землі; і там зараз їхній Володар поспіхом збирав величезну армію, щоби відбити напад західного війська. На відрогах стояли форти і вежі, горіли сторожові багаття; впоперек проходу насипали земляний вал і вирили глибокий рів, перетнути який можна було тільки по єдиному мосту.

За кілька миль на півночі, в куті, де західний відріг відгалужувався від головного хребта, стояв стародавній замок Дуртганґ — тепер одне з багатьох орківських укріплень довкола долини Удун. Від замку спускалася звивиста дорога, яка вже сіріла в сутінках, і за милю-дві від гобітів вона звертала на схід і вела уступом відрога вниз на рівнину і далі до Залізної Пащі.

Гобітам здалося, що вся їхня подорож на північ була даремна. На задимленій і темній рівнині праворуч не було ні таборів, ані військ, але вся ця територія перебувала під пильним наглядом фортів Карах-Анґрену.

— Ми зайшли у глухий кут, Семе, — сказав Фродо. — Якщо рушимо далі, то вийдемо лише до тієї орківської вежі, але єдина дорога — та, що веде від неї, хіба би нам вертатися назад. Ні на захід, ані на схід лізти нема змоги.

— Отже, мусимо вийти на дорогу, пане Фродо. Мусимо вийти, — може, нам пощастить, якщо взагалі в Мордорі є щастя. Аніж вештатися горами, вже краще здатись у полон або повертатися назад. У нас харчі закінчуються. Зробімо ривок — може, проскочимо!

— Добре, Семе. Веди мене! У тебе ще є надія, а в мене — вже ні. Тільки на ривок я не здатен. Я просто побреду за тобою.

— Та перш ніж брести, треба поспати і поїсти, пане Фродо. Спробуймо зробити і те, й інше!

Він подав Фродо флягу та зайвий хлібець, а потім підгорнув свій плащ замість подушки під голову господареві. Фродо був надто втомлений, аби сперечатися зі Семом, і навіть не помітив, що допив із фляги останню краплю та з'їв, окрім своєї, ще й порцію Сема. Коли він заснув, Сем нахилився над ним і прислухався до його подиху, придивився до обличчя; змарніле й укрите зморшками, вві сні воно все ж виглядало спокійним і безстрашним.

— Ну, що ж, господарю! — пробурмотів він сам до себе. — Покину я вас на часинку, — може, пощастить. Нам потрібна вода — без неї далеко не зайдем.

Сем виповз зі сховку та, перебігаючи від каменя до каменя з обережністю, більшою за гобітську, опустився до сухого русла й пішов уздовж нього на північ, до тих скелястих порогів, де колись, напевно, потічок спадав невеликим водоспадом. Вилізши на кілька порогів, він знайшов невеличкий струмочок темної води, що випливав із берега та наповнював неглибоку ямку, звідки знову витікав і губився між голим камінням.

Сем скуштував воду, і та здалася нічогенькою. Тоді він напився досхочу, наповнив флягу й уже зібрався йти. Але тієї ж миті помітив чорну фігурку чи тінь, що промайнула між камінням біля сховку, де спав Фродо. Стримавши крик, Сем помчав униз, перестрибуючи з каменя на камінь. Істота була обережна, спритно ховалася, та Сем не мав щодо неї сумнівів: йому вже кортіло прикласти руки до її шиї. Але вона його почула й умить вислизнула. Семові здалося, що краєм ока він вихопив її голову, яка майнула над урвищем, а тоді зникла.

— Ну, поки що мені щастить, — пробурмотів Сем, — але ж він був так близько! Хіба не досить із нас тисяч і тисяч орків, а тут іще той смердючий розбійник нишпорить! Шкода, що його не пристрелили.

Сем присів поруч із Фродо, та не будив його; проте сам не наважувався вкладатися спати. Нарешті, коли його очі почали злипатись і він уже не міг боротися зі сном, м'яко розбудив Фродо.

— Той Ґолум знову з'явився, пане Фродо, — сказав він. — А якщо це не він, то тоді їх двоє. Я по воду ходив і, коли вертався, помітив, як він тут нишпорив. Гадаю, зараз небезпечно спати нам двом, але в мене, перепрошую, очі злипаються.

— Давно пора, Семе! — сказав Фродо. — Лягай і спи! Як на мене, вже краще Ґолум, аніж орки. Принаймні нас він їм не видасть, хіба що сам спіймається.

— Але він сам може й убити, і пограбувати, — буркнув Сем. — Не спіть, пане Фродо! Ось вам фляга з водою. Напийтеся досхочу. По дорозі ще наберемо води.

І по тих словах Сем міцно заснув.

Коли він прокинувся, знову сутеніло. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не видно.

У Мордор повернулася темрява, і на висотах люто палали сторожові вогні, коли гобіти почали останній, найнебезпечніший, похід усієї їхньої подорожі. Спочатку подалися до джерельця, а звідти обережно вилізли на дорогу в тому місці, де вона повертала на схід до Залізної Пащі, що була на відстані двадцятьох миль. Вузька доріжка без підпірної стінки чи парапету вела над самою прірвою. Гобіти не чули нічиїх кроків, трохи прислухались, а тоді, рівно ступаючи, пішли на схід.

Зупинилися, здолавши якихось дванадцять миль. Минули невеликий поворот на північ, і пройдений відрізок тепер заховався з очей. Це було найгірше. Вони трохи перепочили та рушили далі, але зробили тільки кілька кроків, коли раптом у нічній тиші почули шум, якого найбільше боялися: тупіт колони солдат. Він долинув іще здалеку, та озирнувшись, гобіти помітили біля повороту, за якусь милю, блимання смолоскипів, які швидко наближалися: занадто швидко, щоби Фродо міг урятуватись утечею.

— Цього я і боявся, Семе, — сказав Фродо. — Ми сподівалися, що нам поталанить, а от і не пощастило. Ми спіймалися.

Він окинув поглядом навислу скелю: стародавні будівничі доріг обтесали скелю на багато сажнів над шляхом. Він перебіг на другий бік і зазирнув у темну безодню.

— Таки спіймалися! — повторив він, сів на землю під скелястою стіною і опустив голову.

— Схоже на це, — сказав Сем. — Ну, що ж, почекаємо і подивимося, як воно буде.

І він сів поруч із Фродо під тінню скелі.

Довго чекати не довелось. Орки бігли швидко. У перших лавах несли смолоскипи. Червоне полум'я стрімко наростало в темряві. Сем також схилив голову, сподіваючись заховати обличчя від світла, а щитами прикрив ноги.

«Може, вони в поспіху пробіжать повз двох утомлених солдатів!» — подумав він.

І здавалося, що так і буде. Перші ряди промчали повз них, важко сапаючи й опустивши голови. Чорний Володар гнав на війну низькорослих орків, і дбали вони лише про те, щоби якомога швидше добігти й уникнути нагайки. Уздовж колони вперед-назад пробігали два здоровенні жорстокі уруки, ляскаючи батогами та покрикуючи. Сем затамував подих. Половина колони вже пробігла. І тут раптом один із погоничів помітив дві фігурки на узбіччі. Він свиснув батогом і крикнув:

— Гей, ви! Ану встати!

Гобіти не зрушились, і він зупинив загін.

— Стати у стрій, кляті ледарі! Зараз не час відлежуватися! — Він підійшов ближче і навіть у темряві помітив знаки на щитах. — Ага, дезертири? — гаркнув він. — Утікати зібрались? Усі ваші ще вчора перед вечором зібралися в Удуні. І вам це відомо. Ану стати у стрій, бо візьму ваші номери і доповім начальству.

Гобіти насилу підвелись і, горблячись та шкутильгаючи, як солдати, котрі позбивали ноги, поплентались у хвіст загону.

— Ні, не в кінець! — крикнув погонич. — На три шеренги вперед. І не відставати, бо прийду перевірю, — я вам покажу!

Його довгий батіг ляснув над їхніми головами; тоді він хльоснув іще раз, прикрикнув, і загін рвонув із місця бігцем.

Утомлений бідолашний Сем ледве йшов; для Фродо то взагалі була справжня мука, а згодом — кошмарний сон. Він зціпив зуби, намагався не думати й біг далі. Він задихався від смороду спітнілих орків, його мучила спрага. А вони все бігли, бігли, й він через силу вдихав повітря та примушував себе переставляти ноги; але куди він біг і навіщо страждав — про це думати не наважувався. Не було надії вислизнути непоміченим. Погонич раз у раз підбігав познущатися з них.

— Ану швидше! — сміявся він, шмагаючи їх по ногах. — Де батіг, там і бажання, мої ледарі! Не відставати! Я би вас гарно повчив, але вам усе одно всиплять донесхочу, коли запізнитесь у табір. Тож начувайтеся. Чи ви забули, що йде війна?

Пробігли кілька миль, і, коли нарешті дорога пологим схилом повела на рівнину, Фродо почав втрачати сили і воля його похитнулася. Він хитався та спотикався. Сем відчайдушно намагався підтримати його, але і сам відчував, що довго такого бігу не витримає. Кінець міг настати будь-якої миті: господар його зімліє або впаде, все розкриється, — всі зусилля даремні. «Але з цим триклятущим погоничем я ще поквитаюся», — подумав Сем.

І він уже схопився за руків'я меча, коли прийшло несподіване полегшення. Рівниною вони вже наближалися до входу в Удун. Неподалік під воротами в кінці мосту дорога із заходу зливалася з іншими, які йшли з півдня та з Барад-дура. По всіх дорогах рухалися полки: підходило західне військо, а Темний Володар поспішав на північ. І сталося так, що на перехресті в темряві, куди не сягало світло сторожових багать, зустрілося відразу кілька загонів. Усі намагались одночасно пробитися до воріт, зчинилася метушня, залунали прокльони. І хоча погоничі лаялись і частували вояків батогами, почалася бійка і задзвеніли мечі. Стрій важко озброєних уруків із Барад-дура врізався в колону з Дуртганґа, і лави змішалися.

Заціпенілий від болю й утоми, Сем стрепенувся, відразу користаючи з нагоди, і кинувся на землю, потягнувши за собою Фродо. На них із криками та лайкою падали орки. Поволі, на чотирьох, гобіти відповзли від гармидеру за узбіччя дороги. Вона мала високий бордюр, який темної ночі чи в тумані правив за дороговказ орківським загонам, а ще ішла насипом, який на кілька футів піднімався над рівниною.

Якийсь час вони лежали непорушно. Було надто темно, щоби шукати сховку, та Сем розумів, що їм треба відповзти якнайдалі від дороги та смолоскипів.

— Уперед, пане Фродо! — шепнув він. — Ще трохи відповземо, а тоді відпочинете.

Останнім відчайдушним зусиллям Фродо припіднявся на руках і проповз якихось двадцять кроків. І тут він скотився в неглибоку яму, що несподівано опинилась у них під ногами, і там розпростерся, як мертвий.

III. Фатум-гора

Сем підклав орківське лахміття під голову господаря, а потім укрився разом із Фродо сірим лорієнським плащем; і думка його полинула до тієї прекрасної землі, до ельфів, і в нього з'явилася надія, що одяг, витканий їхніми руками, якимось чином заховає їх у цьому пустищі страху. Він чув, як затихли гамір бійки та крики: орки пройшли крізь Залізну Пащу. Здається, в гармидері й сум'ятті їхньої відсутності не помітили, принаймні поки що.

Сем відпив води і змусив напитися Фродо, і коли його господар трохи оговтався, дав йому цілий коржик дорогоцінного лембаса, подбавши, щоби Фродо з'їв усе. Потім, не почуваючи страху через перевтому, вони вляглись у ямі і трохи поспали нетривким сном, бо спітнілий одяг прохолов і тверде каміння впиналось у тіло. З півночі, з Чорної Брами, через Кіріт-Ґорґор низом тягнуло холодним повітрям.

Уранці знову посіріло, вгорі й далі віяв західний вітер, але внизу, на камінні, за огорожами Чорної Землі повітря здавалося мертвим, холодним і водночас задушливим. Сем визирнув із ями. Їх оточувала похмура пласка брудно-сіра рівнина. На дорогах руху не було, та Сем побоювався пильних очей Залізної Пащі, яка стояла більш як за чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню здіймалася Гора. З неї валили клуби диму, й ті, які піднімалися високо, відносило на схід, а частина густою хмарою розповзалася по рівнині. За декілька миль на північний схід понурими сірими привидами стояли Горілі Гори, за ними смугою далекої хмари, ледь темнішою за нависле небо, тягнулись імлисті північні вершини.

Сем спробував вирахувати відстань і визначити, яким шляхом іти.

— Туди щонайменше п'ятдесят миль, — пробурмотів він понуро, дивлячись на грізну гору, — а отже, тиждень дороги, а може, ще більше, якщо врахувати стан пана Фродо.

Він похитав головою, задумався, і поволі в голові його зринула ще одна темна думка. Раніше надія на повернення ніколи надовго не покидала його стійкого серця, і досі він постійно сподівався на повернення додому. Але тепер усвідомив гірку правду: в найкращому разі припасів їм вистачить, аби дійти до мети; а коли завдання буде виконане, то там вони і загинуть, самотні, безпритульні, голодні посеред жахливої пустелі. Повернення неможливе.

«То от за яку справу я взявся, коли вирушив у дорогу, — подумав Сем, — допомагати Фродо до останнього кроку, а потім померти разом? Ну, якщо так, то робити нічого. Та мені би дуже хотілося знову побачити Поріччя, і Розу Хатон, і її братів, і Дідуся, і Матіолу, й усіх сусідів. Не віриться мені, що Ґандалф послав би Фродо на таке завдання, якби не було жодної надії на повернення. Усе пішло шкереберть, коли він упав у Морії. Шкода, що так сталося. Він би якось зарадив».

Але навіть втративши надію (чи так йому здалося), Сем набув нової сили. Його простацьке гобітське обличчя стало суворим, майже похмурим, воля його зміцніла, й усім тілом його пробіг дріж, мовби він перетворювався на істоту з каменя та криці, й ні розпач, ні втома, ні нескінченні пустельні милі вже не мали влади над ним.

З новим почуттям відповідальності він окинув поглядом місцевість, обмірковуючи, як іти далі. Трохи розвиднілось, і він, на свій подив, побачив, що рівнина, яка з віддалі здавалася пласкою та одноманітною, насправді вся перерита і засмічена. Уся поверхня Ґорґороту була вкрита глибокими ямами, так ніби, коли там була ще м'яка багнюка, її побив град дрібного та велетенського каміння. Довкола найбільших ям стирчали уламки каменюк, і широкі тріщини розбігалися від них у всіх напрямках. Такою місцевістю можна було скрадатися від сховку до сховку і залишатися непоміченим для всіх, окрім хіба що найпильніших очей, — можна, якби сили і не потреба поспішати. А для зголоднілих і виснажених, котрим іще треба чимало пройти до їхньої загибелі, видовище було страшним.

Отак міркуючи, Сем повернувся до господаря. Будити його не довелося. Фродо лежав горілиць із розплющеними очима і дивився в захмарене небо.

— Ну, пане Фродо, — сказав Сем, — я тут роззирнувся і подумав. На дорогах нікого не видно, і нам найкраще забиратись уже. Ви впораєтесь?

— Упораюся, — сказав Фродо. — Я мушу.

Вони знову рушили, переповзаючи від ями до ями, ховаючись, де можливо, і постійно прямуючи до підніжжя північного хребта. Якийсь час їх ніби переслідувала східна дорога, аж поки не повернула вбік, тулячись до гір і зникаючи в чорній тіні далеко попереду. Ні людей, ані орків не було на її пласких сірих смугах, бо Темний Володар уже закінчив переміщення армій, а навіть в укріпленнях власної землі він намагався робити це під завісою ночі, побоюючись непокірних вітрів, які розривають димову завісу, та занепокоєний чутками про зухвалих шпигунів, котрі перейшли його кордони.

Гобіти з великими зусиллями подолали кілька миль і зупинилися. Фродо був виснажений до краю. Сем зрозумів, що вони далеко не зайдуть так: то поповзом і пригинаючись, то дуже поволі скрадаючись, то поспіхом перебігаючи.

— Ходімо дорогою, поки не стемніло, пане Фродо, — сказав він. — Знову покладімося на талан! Минулого разу ще трохи, і він би нас підвів. Кілька миль пройдемо рівним кроком, а потім відпочинемо.

Ризикував Сем набагато більше, ніж здогадувався; а Фродо, пригнічений важким тягарем і внутрішньою боротьбою, вже не міг перейматися нічим. І вони вибралися на насип, пішовши втоптаною дорогою, що вела до самої Темної Вежі. Та далі їм щастило, бо до смерку вони не зустріли нікого, а коли споночіло — зникли в темряві Мордору. Весь край затих, ніби перед початком бурі: капітани Заходу минули Роздоріжжя й підпалили отруйні луги під Мінас-Морґулом.

І так тривала ця безнадійна подорож: Перстень рухався на південь, а стяги королів — на північ. Для гобітів кожен день, кожна миля давалися дедалі важче, бо сили танули, а земля ставала все жахливішою. Вдень ворогів вони не зустрічали. А інколи ночами, коли ховалися чи намагалися передрімати в якійсь ямі біля дороги, чули крики і тупіт безлічі ніг або дрібний цокіт безжально гнаного жеребця. Та набагато гіршою за всі ці небезпеки була загроза, що невпинно наближалася: жахлива Сила, яка причаїлася на Троні за темною завісою у глибокій задумі та безсонній злобі. Вона все ближчала, насуваючись, мов чорна стіна ночі, на останню межу світу.

Нарешті настала жахлива ніч; і в той час, коли капітани Заходу підходили до межі заселених земель, для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася.

Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного. Він уже не знав, що говорити, і повернувся до своїх темних думок. Утомленого та під тінню страху, його все-таки покинули ще не всі сили. Без лембаса вони обоє вже давно повмирали би від голоду. Апетиту лембас не заспокоював, і час від часу Сем згадував про їжу, мріючи про звичайний хліб із шинкою. Та все ж ці ельфійські коржики давали силу, яка зростала, якщо їх не змішувати з іншими харчами. Вони бадьорили дух, а тіло робили витривалим і міцним — не за мірками смертних. А зараз треба було прийняти нове рішення. Далі йти цією дорогою було неможливо, бо вона вела на схід у велику Тінь, а Гора тепер височіла праворуч від них, майже точно на півдні, й рухатися треба було саме туди. Однак шлях пролягав доволі далекий, через обгорілу, мертву, засипану попелом землю.

— Води треба, води! — пробурмотів Сем.

Він обмежував себе у питті, губи його пересохли, а язик, здавалося, затвердів і розпух; але, попри всю його ощадливість, води в них залишилося дуже мало, десь половина фляги, а походу — ще на кілька днів. Вода давно би закінчилася, якби вони не наважилися ступити на орківський шлях, бо вздовж нього, через великі проміжки, були влаштовані водосховища для військ, які перекидали через безводні райони. В одному з них на дні була вода, затхла, скаламучена орка-ми, та все ж придатна в умовах безвиході. Але відтоді минуло два дні. Сподіватися на майбутнє було годі.

Нарешті, втомлений цими роздумами, Сем задрімав, відклавши всі турботи на завтра. Він заснув неспокійним сном. Йому привиджувалися вогники, наче зловтішні очі, й темні повзучі тіні, вчувалося гарчання диких звірів або моторошні крики, мов під тортурами; він здригався і розплющував очі, а навколо була тільки порожня чорнота. Лише раз, коли він зірвався на ноги і став дико роззиратися, йому здалося, тепер уже насправді, що він бачить бліді вогники, схожі на очі; але вони відразу ж метнулись і зникли.

Ненависна ніч минала поволі та знехотя. Світанок настав тьмяний: бо тут, ближче до Гори, було завжди похмуро, а з Темної Вежі наповзала тінь завіси, в яку загортався Саурон. Фродо нерухомо лежав на спині. Сем став біля нього, не бажаючи його будити, однак усвідомлюючи, що такий його обов'язок: він повинен примусити господаря зробити наступне зусилля. Нарешті він нахилився, погладив Фродо по чолі та прошепотів йому на вухо:

— Прокидайтеся, господарю! Нам час у дорогу.

Фродо скочив на ноги, ніби над ним раптом ударив дзвін, і подивився на південь; але коли йому на очі потрапили Гора та пустеля, він знову зіщулився.

— Не можу, Семе, — сказав він. — Так важко його нести, так важко.

Ще не розтуливши рота, Сем знав, що всі слова даремні й радше зашкодять, аніж допоможуть, але співчуття не дозволило йому мовчати.

— Тоді дозвольте мені трохи понести його, господарю. Ви ж знаєте, я з радістю понесу, доки стане сили.

Очі Фродо люто блиснули.

— Відійди! Не чіпай мене! — крикнув він. — Він мій, кажу тобі. Геть звідси! — Рука його потягнулася до меча. Але миттю голос його змінився. — Ні, ні, Семе, — сказав він сумно. — Ти повинен зрозуміти. Це — мій тягар, ніхто інший його не понесе. Уже запізно, дорогий мій Семе. Я вже майже повністю в його владі. Я не можу віддати його нікому, а якщо ти спробуєш відібрати — я втрачу глузд. Сем кивнув.

— Розумію. Та я було подумав, пане Фродо, що деяких речей ми можемо позбутися. Чому би не полегшити собі путь? Адже ми зараз ідемо навпрошки, — він показав рукою на Гору. — Тож найкраще не брати зі собою нічого зайвого.

Фродо знову подивився на Гору.

— Так, — сказав він, — у дорозі нам мало що знадобиться. А на її кінці — взагалі нічого.

Піднявши орківський щит, він відкинув його подалі, а за ним — і шолом. Потім зняв сірий плащ, відщепнув важкий пояс із ножем і опустив їх на землю, а зі себе поздирав лахміття чорного плаща.

— Отак, я вже не орк, — крикнув він. — І не візьму ніякої зброї, чистої чи нечистої. Нехай мене вбивають, якщо захочуть!

Сем також звільнився від орківського спорядження, а потім повитягав усе з торби. Кожна річ стала для нього дорога хоча би через те, що заніс він їх усіх у таку далечінь із такими зусиллями. Найважче було розлучатися з кухарським начинням. Сльози навернулися на очі при думці, що все треба повикидати.

— Чи пам'ятаєте того кролика, пане Фродо? — запитав він. — І той теплий пригірок у країні капітана Фарамира в той день, коли я бачив оліфанта?

— Ні, Семе, не пам'ятаю. Тобто я знаю, що це було, та уявити собі нічого не можу. Я не пам'ятаю смаку їжі та води, ні шелесту вітру, ні образу дерева, трави чи квітки, місяця чи зірки. Семе, я голий у темряві, нічим не прикритий від вогняного кола. Я вже бачу його перед собою, а все інше тьмяніє.

Сем підійшов до нього і поцілував у руку.

— Отже, чим швидше ми його позбудемося, тим швидше відпочинемо, — сказав він, затинаючись і не знаходячи кращих слів. — Розмовами тут не зарадиш, — пробурмотів він до себе, збираючи розкидані речі. Йому не хотілося залишати їх на видноті. — Смердючка, мабуть, підібрав ту орківську кольчугу, та меча він не дістане. Він і без зброї небезпечний. А щоби він брудними руками мої каструлі мацав!

І він відніс усе майно до найближчої тріщини та викинув униз. Брязкіт його дорогих каструльок, які летіли в роззявлену темряву, відлунили в його серці поховальним дзвоном.

Він повернувся до Фродо, відрізав частину ельфійської мотузки на пояс для господаря і туго обв'язав її довкола сірого плаща. Решту мотузки старанно згорнув і поклав назад до торби. Крім цього, взяв зі собою тільки залишки ельфійського хлібця та флягу. На поясі висіло Жало, а ще в кишені його сорочки він сховав фіал Ґаладріель і маленьку скриньку, яку вона йому подарувала.

Нарешті вони повернулися обличчям до Гори і рушили в путь, уже не ховаючись, зосереджуючи волю й останні сили на одній меті — йти вперед. У сутінках понурого дня навіть у цьому настороженому краю мало хто міг помітити їх, хіба що дуже зблизька. З усіх слуг Темного Володаря тільки Назґули могли попередити його про загрозу, що проповзала, маленька, та непохитна, в саме серце його пильнованих володінь. Однак Назґули та їхні чорні крила мали інше завдання: їх послали стежити за просуванням капітанів Заходу, і туди ж звернулась увага Темної Вежі.

Того дня Семові здалося, що до господаря повернулися сили, і набагато більші, ніж це можна пояснити простим полегшенням їхньої ноші. Спершу вони пішли набагато швидше, ніж Сем очікував. Місцевість була нерівна та непрохідна, та все ж вони покрили велику відстань і наблизилися до Гори. Але до кінця дня, коли тьмяне світло згасло, Фродо знову згорбився і почав спотикатися, наче зайві зусилля вичерпали залишки його сил.

На останньому привалі він опустився на землю і ледве прошепотів: «Пити хочу, Семе», — й уже не сказав ані слова. Сем дав йому води; у флязі залишився тільки один ковток. Сам він пити не став, і щойно їх накрила мордорська ніч, тільки і думав, що про воду; всі річки, струмки та джерела, які він коли-небудь бачив, у затінку верб чи в сяйві сонця, переливались і дзюрчали, краючи душу, перед його осліплими від темряви очима. Він відчував під ногами вологий намул Порічного Ставу, де гуляв із Радком Хатоном, Томом і Кирпою та сестрою їхньою Розою. «Та це було давно, — зітхав він, — і далеко. А дорога додому, якщо вона ще є, проходить повз Гору».

Заснути він не міг і став сперечатися сам зі собою.

— Ось поглянь: досі все йшло краще, ніж ти очікував, — сказав він упевнено. — Принаймні добрий початок. До привалу ми пройшли півдороги. Ще один день — і все.

І замовк.

— Не дури себе, Семе Правоноже, — відповів він собі. — Ще одного такого дня він не пройде, якщо взагалі підведеться на ноги. І ти сам не зайдеш далеко, віддаючи йому всю воду та майже всю їжу.

— Я ще можу далеко зайти, і я піду!

— Куди?

— До Гори, звісно.

— А потім що, Семе Правоноже, що потім? Що робитимеш, коли туди доберешся? Сам він не вдіє нічого.

Сем засмутився, усвідомивши, що на це питання відповіді в нього нема. Він не знав, що треба робити. Про своє завдання Фродо говорив мало, а Сем лише приблизно здогадувався, що Перстень треба якось кинути у вогонь.

— Провалля Фатуму, — пробурмотів він, пригадавши стару назву. — Ну, господар, мабуть, знає, де воно, а я — ні.

— Отож! — була відповідь. — Усе безнадійно. Він сам так сказав. Ти дурень, що все сподіваєшся і пнешся зі сил. Не був би ти такий упертий, давно б уже лягли вдвох і заснули навіки. Але ти все одно помреш — тільки би не в муках. Краще вже лягай і здавайся. Все одно не дійдеш до вершини.

— Дійду, навіть якби від мене лишилися самі кістки, — сказав Сем. — І пана Фродо донесу, хоч би і надірвався. Тож досить балачок!

Тієї ж миті Сем відчув, як під ним задрижала земля, і почув низький віддалений гуркіт, ніби загриміло під землею. Червоний язик полум'я спалахнув під хмарами і згас. Гора також спала тривожно.

Останній відрізок шляху на Ородруїн був суцільною мукою, якої Сем і уявити раніше не зміг би. Все тіло боліло, а в горлі так пересохло, що він не міг проковтнути ні шматочка хліба. Було і далі темно, й не лише тому, що диміла Гора: здається, насувалася гроза, і на південному сході, вдалині під чорними хмарами, спалахували блискавиці. Найгірше, що повітря було насичене випарами; дихати було боляче та важко, гобітів нудило, вони заточувались і часто падали. Та все ж воля їхня не слабшала, і з останніх сил вони піднімалися й ішли далі.

Гора підкрадалась усе ближче, аж доки, якби вони підняли обважнілі голови, не заступила весь краєвид, забовванівши перед ними: здоровенне громаддя попелу, шлаку та обпаленого каменю, з якого просто у хмари стримів прямовисний конус. Перш ніж денні сутінки перейшли в чорну ніч, вони доповзли до самого її підніжжя.

Фродо зі стогоном упав на землю. Сем сів поруч. Він стомився, та, як не дивно, йому полегшало й у голові прояснилося. Сумніви вже не мучили його. Він знав уже всі докази відчаю і слухати їх іще раз не хотів. Тепер лише смерть могла його зупинити. Йому навіть спати не хотілося, зате він усвідомлював, що треба бути обережним. Він знав, що всі лиха та небезпеки тепер сходилися в одній точці: наступний день буде вирішальний — день останнього зусилля або загибелі й останнього подиху.

Та коли ж він настане? Ніч здавалася нескінченною, час неначе зупинився, хвилини за хвилинами завмирали, не складаючись у години, не приносячи змін. Сем уже подумав, що запанувала ще одна темрява і день уже ніколи не прийде. Урешті, він намацав руку Фродо. Вона була холодна і тремтіла. Його господар трусився від холоду.

— Не треба було викидати ковдри, — пробурмотів Сем.

Він ліг поруч із Фродо, намагаючись зігріти його руками й тілом, і заснув. Коли заяснів тьмяний світанок останнього дня їхнього шляху, вони спали, притулившись один до одного. Західний вітер ущух напередодні, а тепер піднявся з півночі й дедалі міцнішав; світло невидимого сонця поволі просочувалось у тінь, де лежали гобіти.

— Ну, ходімо! Останній ривок! — сказав Сем, спинаючись на ноги. Він нахилився над Фродо та обережно розбудив його.

Фродо застогнав; зібравши всі сили, він піднявся, та потім знов упав на коліна. Він ледве підвів очі на темні схили Фатум-гори, що височіла над ним, а тоді поповз уперед на чотирьох.

Сем із жалем дивився на нього, серце його обливалося сльозами, та запалені очі залишалися сухими.

— Сказав, що понесу його, хоч би й луснув, — пробурмотів він, — то й понесу! Слухайте, пане Фродо! — гукнув він. — Тягар ваш нести я не можу, але вас — так, і його разом із вами. Сідайте на спину! Ну ж бо, пане Фродо! Сем вас підвезе. Просто кажіть, куди йти, він і піде.

Коли Фродо виліз йому на спину і руками вільно обхопив шию, Сем міцно обхопив його ноги й підвівся; на його подив, ноша виявилася легкою. Він боявся, що йому ледве вистачить сили підняти одного господаря, а крім того, він сподівався розділити жахливий тягар клятого Персня. Та цього не сталося. Чи то Фродо геть схуднув через тривалі страждання, ножову рану й отруйне жало, через жаль, страх і поневіряння далеко від дому, чи то в Сема наприкінці з'явилися свіжі сили, та він підняв Фродо так само легко, мовби якесь гобітенятко, якого він возив на плечах по лугах чи сінокосах Ширу. Він глибоко зітхнув і рушив.

Вони підійшли до підніжжя Гори з північного заходу, де сірі схили, хоч і розтріскані, не були круті. Фродо мовчав, а Сем силкувався, як міг, сам вибираючи дорогу, лише з єдиним бажанням: видертися якомога вище, поки сили та воля не покинули його. Він ішов важко, все вгору й угору, повертаючи то в один бік, то в інший, аби зменшувати ухил, часто падаючи на коліна, аж поки попою, як равлик, із важким тягарем на спині. Коли він уже не міг себе пересилювати, а руки та ноги відмовлялися слухатися, він зупинився і обережно опустив господаря на землю.

Фродо розплющив очі й перевів подих. Тут дихати було легше, бо смердючі випари стелилися понизьку.

— Дякую тобі, Семе, — хрипко прошепотів він. — Чи далеко ще нам?

— Не знаю, бо не відаю, куди нам іти.

Сем озирнувся, а тоді подивився вгору і здивувався, як далеко занесло його останнє зусилля. Здалеку самотня та грізна Гора здавалася вищою, ніж була насправді. Сем тепер зрозумів, що вона була нижчою за високий перевал Ефель-Дуату, який вони з Фродо здолали. Нерівні та розгалужені відроги її широкого підніжжя піднімалися десь на три тисячі футів над рівниною, а над ними височів удвічі нижчий центральний конус, ніби широкий комин, увінчаний зубчастим кратером. А Сем здолав уже понад половину шляху до вершини, і далеко внизу випари та пітьма огортали рівнину Ґорґорот. Він глянув угору і скрикнув би, якби не пересохле горло, бо між розтрісканими горбами виразно побачив стежку чи дорогу. Вона підіймалася зі заходу і змією вилася по Горі, аж поки не зникала з очей на східному боці біля основи конуса.

Сем не бачив, як до неї пройти, бо там, де він стояв, схил піднімався круто; але було зрозуміло, що досить лише трохи піднятись — і вони натраплять на стежку. У нього знову зажевріла надія. Можливо, Гору таки вдасться подолати. «А що, може, її тут зумисне проклали? — подумав він. — Не було би її, я би насамкінець здався».

Та стежку не прокладали зумисно для Сема. Не знаючи цього, він видивлявся на Дорогу Саурона від Барад-дура до Саммат-Науру, Палат Вогню. Від величезних західних воріт Темної Вежі вона йшла через глибоку прірву по залізному мосту, а далі цілу лігу рівниною між двома димними проваллями і нарешті виводила на довгий пологий насип, що сягав східного схилу Гори. Там, охоплюючи її по всій ширині, з півдня на північ, дорога нарешті повзла вгору аж до конуса, та не доходячи до курної вершини, звертала до темного входу, що дивився просто на схід, до Зрячого Вікна в оповитій тінями фортеці Саурона. Дорогу часто засипали чи руйнували виверження Гори, та її постійно відбудовували і розчищали руки незліченних орків.

Сем глибоко зітхнув. Стежка є, та як цим схилом вийти до неї, він не знав. Насамперед треба дати спочинок утомленій спині. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. Поволі розвиднілося. Раптом Сема охопив незрозумілий неспокій. Неначе його поквапили: «Швидше, швидше, бо буде запізно!» Він зібрався на силах і встав. Фродо, здається, також почув поклик. Він підвівся на коліна.

— Я поповзу, Семе, — видихнув він.

Отак, крок за кроком, наче маленькі сірі комахи, вони поповзли схилом. Досягнули стежки — широкої, засипаної шутром і втоптаним попелом. Фродо видерся на неї, а тоді поволі, ніби з примусу, повернувся обличчям на схід. Удалині висіла темрява Саурона; проте, розірвана поривом свіжого вітру чи пошматована якимось внутрішнім неспокоєм, хмарна завіса закрутилась і на мить розсунулась; і тоді Фродо побачив чорні, чорніші й темніші за тіні, які огортали його, жорстокі шпилі та залізну корону верхньої башти Барад-дура. Лише на одну мить, мов із якогось величезного вікна на неймовірній висоті, на північ ударив червоний промінь, пронизливий погляд Ока, а потім завіса знову замкнулась і жахливе видіння зникло. Око не дивилося на них: воно було звернуте на північ, де стояли біля воріт капітани Заходу, і туди була спрямована вся лють Сили, що готувалася завдати смертельного удару; та Фродо в цю жахливу мить повалився на землю, ніби смертельно поранений. Рука його потяглася до шиї.

Сем опустився біля нього на коліна. Він почув слабкий, ледве чутний шепіт Фродо:

— Поможи мені, Семе! Семе, поможи! Втримай мою руку! Я не маю сили.

Сем схопив руки господаря, склав долонею до долоні й поцілував, і так тримав їх обережно у своїх руках. Раптом він подумав: «Він помітив нас! Усе, все пропало. Отак, Семе Правоноже, кінець усьому».

Він знову звалив Фродо собі на спину, притуливши його руки до своїх грудей, ноги ж господаря вільно звисали. Тоді Сем схилив голову і рушив стежкою вгору. Іти було не так легко, як він собі уявляв. На щастя, останнє виверження — тоді, коли Сем стояв на Кіріт-Унґолі, — вилило вогняну лаву здебільшого на південний і західний схили і дорогу не завалило. Однак у багатьох місцях вона обсипалася чи розтріскалася. Трохи піднявшись на схід, вона різко завернула назад і пішла в західному напрямку. Там, на закруті, вона глибоко врізалася в уламок вивітреної породи, колись давно виверженої з горнила Гори. Задихаючись під ношею, Сем пройшов закрут, і тієї ж миті краєчком ока він помітив, як зі скелі щось покотилося, мов невеликий чорний камінь, який Сем, мабуть, ненароком зачепив.

Раптом велика вага впала на нього зверху, він упав долілиць, обдираючи долоні, які все ще тримали руки господаря. Тут він зрозумів, що трапилося, бо почув над собою ненависний голос.

— Злий хаззяїн! — просвистів голос. — Злий хаззяїн дурить нас, дурить Смеаґола, ґолум. Не можна ссюди йти. Не можна пссувати Сскарб. Віддай його Смеаґолові, так, віддай його нам! Це нашше, нашше!

Сем різко підвівся і миттю вихопив меч, але вдарити не зміг. Ґолум і Фродо сплелися в один клубок. Ґолум дряпав хазяїна, намагаючись дотягнутися до ланцюжка та Персня. Мабуть, лише це могло розбудити гаснучі жарини серця та волі Фродо — напад, спроба силою відібрати його скарб. Він відбивався з несподіваною люттю, що здивувала не тільки Сема, але і Ґолума. Та все одно не відомо, чим би все закінчилося, якби сам Ґолум не змінився; жахливі стежки, якими він блукав на самоті, без їжі та води, гнаний жадобою та страхом, залишили на ньому страшні відбитки. То була худа, виснажена, жалюгідна істота — самі кістки та жовта зів'яла шкіра. Очі дико горіли, та сила його чіпких рук уже не могла зрівнятися зі злобою. Фродо скинув його й підвівся, тремтячи всім тілом.

— Геть, геть! — крикнув він, притиснувши руку до грудей і схопивши Перстень під шкіряною сорочкою. — Геть, повзуча потворо, геть із дороги! Твій час закінчився. Ні зрадити, ні вбити мене ти вже не зможеш.

І раптом, як уже було під Емін-Муїлом, Сем побачив двох супротивників іншими очима. Скорчена постать, мов тінь живої істоти, зруйнована та розбита, але все ж сповнена огидної жадоби й люті; а перед нею стояла друга, сувора, недоступна милосердю, вдягнута у біле, а на грудях у неї було коло вогню. З полум'я прозвучав безжальний голос:

— Забирайся, не зачіпай мене! Якщо хоч раз доторкнешся до мене — сам загримиш у Провалля Фатуму.

Скорчена істота відступила, в засліплених очах горіли жах і — водночас — невситима жадоба.

Тоді видіння розвіялось, і Сем побачив, що Фродо стоїть, притискаючи руку до грудей, і важко дихає, а біля його ніг — Ґолум, на колінах і впершись у землю розчепіреними пальцями.

— Обережно! — крикнув Сем. — Він зараз стрибне! — Сем ступив уперед, замахнувшись мечем. — Швидше, господарю! Біжіть! Біжіть! Часу обмаль. Я сам упораюся з ним. Швидше!

Фродо подивився на нього мовби здалеку.

— Так, я мушу йти, — сказав він. — Прощавай, Семе! Тепер справді всьому кінець. На Фатум-горі звершиться фатум. Прощавай!

Він обернувся й пішов, поволі, та випроставшись, крутою стежкою вгору.

— Ну, ось! — сказав Сем. — Нарешті я з тобою поквитаюся!

Він скочив із мечем, готовим до бою. Але Ґолум не ворухнувся. Він розпластався на землі і плакав.

— Не вбивай нас, — схлипував він. — Не ріж нас цим жахливим жорстоким залізом! Дозволь нам іще пожити, так, іще трішки. Пропали, пропали! Ми пропали. Дорогесенький загине, ми загинемо, так, розсиплемось на порох. — Довгими кощавими пальцями він запорпався в попіл на стежці. — Розссиплемоссь! — просвистів він.

Семова рука здригнулася. Він палав гнівом при одній згадці про все заподіяне зло. Було би справедливо зарубати цю підступну кровожерну істоту, справедливо та безліч разів заслужено; крім того, тільки так можна було вберегтися від Ґолума. Та глибоко в серці бриніло щось, що стримувало Сема: він не міг ударити це створіння, яке лежало в поросі, покинуте, зруйноване, мерзенне. Він сам, хоч і зовсім недовго, ніс Перстень і тепер здогадувався про страждання виснажених душі й тіла Ґолума, поневоленого Перснем, неспроможного вже ніколи знайти спокій чи полегшення в житті. Але Сем не знаходив слів, аби виразити те, що відчував.

— Ох ти ж проклятий, тварюко смердюча! — сказав він. — Забирайся! Геть звідси! Дав би тобі копняка, але торкатися гидко; забирайся. Бо таки заріжу тебе, так, цим жахливим, жорстоким залізом.

Ґолум став на всі чотири й відповз на кілька кроків, а потім обернувся й, оскільки Сем уже намірявся його копнути, кинувся стежкою вниз. Сем тут же забув про нього. Він раптом згадав про господаря. Глянув угору, але того не було видно на стежці. З усіх сил, які залишилися, він поплентався дорогою вгору. Якби Сем озирнувся, то помітив би, що Ґолум трохи опустився, а потім повернув назад і з несамовитим блиском в очах швидко, але обережно, поповз за ним скрадливою тінню між камінням.

Стежка вела вгору. Невдовзі вона знову повернула на схід і, вклинившись у схил конуса, вивела до темних дверей у Горі, до дверей Саммат-Науру.

Далеко на півдні, пронизуючи дим та імлу, загрозливо горіло сонце, розмитий блякло-червоний круг; але весь Мордор лежав довкола Гори, як мовчазна, загорнута в тінь пустеля, очікуючи смертельного удару.

Сем підійшов до роззявленого отвору і зазирнув усередину. Там було темно та гаряче, й підземний гуркіт стрясав повітря.

— Фродо! Господарю! — покликав він.

Ніхто не відповів. Він постояв хвилину, серце його билося від страху, а тоді ввійшов. Тінь ковзнула за ним.

Спершу не було видно нічого. У відчаї Сем дістав фіал Ґаладріель, але в його тремтячій руці світло було слабке та холодне і не розсіювало задушливої темряви. Сем ступив у саме серце володінь Саурона й у кузню його стародавньої могутності, найбільшої в Середзем'ї; всі інші сили тут слабшали. Сем боязко зробив кілька непевних кроків у темряву, і раптом знизу у високе склепіння вдарила червона блискавка. Сем побачив, що він у довгій печері чи тунелі, що вгризався в димний конус Гори. Та зовсім близько долівку та стіни прорізала глибока тріщина, з якої било червоне світло, то розгоряючись, то стишуючись до темряви; і з глибини долинав невпинний гуркіт, ніби там працювали величезні машини.

Знову спалахнуло світло, і там, на краю безодні, біля самого Провалля Фатуму, стояв Фродо, чорна постать супроти сяйва, напружений, прямий, але нерухомий, мов закам'янілий.

— Господарю! — крикнув Сем.

Тоді Фродо ворухнувся і заговорив чітким голосом, направду, так чітко і владно, як не говорив ніколи, і голос його піднімався над гудінням і шумом Фатум-гори, відбиваючись від склепіння та стін.

— Я прийшов, — сказав він. — Але я волію не робити того, заради чого прибув сюди. Я так не вчиню. Перстень мій!

І раптом, надягнувши Перстень на палець, він зник Семові з очей. Сем хапнув ротом повітря, та крикнути не встиг, бо вмить трапилося багато подій.

Сильний удар у спину збив Сема з ніг і відкинув убік, так що він гепнувся головою об долівку, а через нього перескочила темна тінь. Ураз в очах Сема потемніло, й він знепритомнів.

А коли Фродо надягнув Перстень і назвав його своєю власністю, вдалині й навіть у Саммат-Наурі, в самому серці володінь Сили Барад-дура, все здригнулось, і Вежа задрижала від самого підземелля до гордої та гострої верхівки. Темний Володар раптом побачив Фродо, і його Око, пронизавши пітьму, зазирнуло через рівнину у двері, ним же поставлені; й миттєво усвідомив він свою помилку та збагнув усі хитрощі його ворогів. Тоді нищівним полум'ям спалахнув його гнів, а страх, мов густий чорний дим, підступив до горла. Бо він побачив смертельну загрозу і ту волосину, на якій висіла його доля.

Його розум звільнився від усіх хитросплетінь страху та підступів, від усіх військових планів і воєн; і всім його володінням пробіг трепет, затремтіли його раби, армії зупинились, і воєначальники, раптом позбувшись керівництва єдиної волі, здригнулись і розгубилися. Бо про них забули. Усі думки та воля Темного Володаря, котрий панував над ними, тепер були звернені до Гори. На його заклик, розвернувшись зі страшним, приреченим криком, швидше від вітру полетіли Назґули, Примари Персня, бурею помчавши на південь до Фатум-гори.

Сем звівся на ноги. Голова крутилася, кров із розбитого чола заливала очі. Навпомацки він пішов уперед і тут побачив дивне та страшне видовище. На краю безодні Ґолум як навіжений бився з невидимим ворогом. Він кидався туди-сюди: то майже над самою прірвою, то відсуваючись подалі, падаючи на землю, встаючи, знову падаючи. І постійно він сичав, не промовляючи ні слова.

Унизу люто розгорілися вогні, спалахнуло червоне сяйво, й усю печеру наповнили світло та жар. Раптом Сем побачив, як довгі руки Ґолума потяглися до рота; білі ікла зблиснули, а тоді клацнули. Фродо закричав, і ось він з'явився, на колінах над самим краєм безодні. А Ґолум, пустившись у несамовитий танець, тримав у піднятій руці перстень, усе ще надягнутий на палець. Перстень сяяв так, мовби і справді був викуваний із живого вогню.

— Мій Скарб, Дорогесенький! — викрикував Ґолум. — Дорогесенький! Мій, о мій!

І так, пожираючи очима здобич, він ступив задалеко, спіткнувся, на мить хитнувся на краю безодні, а тоді з вереском полетів униз. З глибини пролунало його останнє завивання: «Дорогесенький!» — і Ґолума не стало.

Зчинився шум, страшно заревіло. Полум'я підскочило під саме склепіння. Рокотання переросло у страшний гуркіт, і Гора затряслася. Сем підбіг до Фродо, підхопив його і потягнув до виходу. І там, на темному порозі Саммат-Науру, на нього найшли такий подив і такий жах, що він забув про все на світі й закам'янів.

На коротку мить перед ним завихрилася хмара, а посеред неї — вежі та мури, високі, мов гори, збудовані на високому хребті над глибочезними безоднями; бастіони та підземелля, глухі темниці, мов стрімкі скелі, та розчинені ворота зі сталі й адаманту, — а тоді раптом усе зникло. Вежі впали, і гори подалися; мури розсипалися на порох; високі спіралі диму та стовпи пари почали підніматись угору, все вище і вище, аж поки, ніби величезна хвиля, не перекинулись і не затопили всю рівнину мутною піною. І тоді нарешті над усім краєм загуркотіло, далі оглушливо затріщало та заревло; земля здригнулася, рівнина здулась і тріснула, Ородруїн загойдався. Вогонь вихопився з його розколотої вершини. Грозове небо прорізала блискавка. Чорна злива батогами захльостала на землю. І в саме серце цієї грози з криком, що перекривав усі інші звуки та розривав хмари, гарячими блискавицями вдерлися Назґули і, спіймавшись у вогняній руїні гір і неба, спалахнули, згоріли та зникли.

— Ну, ось і кінець, Семе Правоноже, — мовив голос поруч із ним. Це сказав Фродо, блідий і виснажений, однак був він самим собою; і в очах його світився спокій, а не напруження волі, не безум і не страх. Тягар упав із його плечей. Поруч зі Семом стояв дорогий господар колишніх світлих днів у Гобітоні.

— Господарю! — крикнув Сем і впав на коліна. Попри все руйновище цього світу, на мить він відчув лише велику радість. Тягаря немає. Господаря врятовано, він знову став самим собою, і він вільний. І тут Сем помітив скалічену закривавлену руку. — Бідна рука! — сказав він. — А я не маю чим перев'язати, і ліків жодних. Я би віддав цілу свою руку. Та зате він уже пропав, пропав навіки.

— Так, — сказав Фродо. — А ти пам'ятаєш слова Ґандалфа: «Навіть Ґолум може ще зіграти певну роль»? Якби не він, Семе, я би не зміг знищити Перстень. Подорож виявилася би даремною, навіть якби ми всі загинули. Тож пробачмо йому! Бо завдання виконано, й усьому кінець. Я дуже радий, що ти зі мною. Тут, коли все закінчилося, Семе.

IV. Кормалленське Поле

Навколо пагорбів вирували війська Мордору. Капітани Заходу тонули у бурхливому морі. Слабко світило багряне сонце, крила Назґулів відкидали на землю тіні смерті. Араґорн стояв під знаменом, мовчазний і суворий, ніби витав думками у справах давно минулих чи далеких; але очі його сяяли, мов зорі, тим яскравіше, чим темнішою ставала ніч. На самій вершині стояв Ґандалф у білосніжних шатах, і тінь не зачіпала його. Натиск Мордору хвилею розбивався об оточені пагорби, голоси ревіли, як прибій, серед брязкоту зброї.

Раптом Ґандалф здригнувся, неначе йому щось привиділось, і обернувся на північ, до блідих і чистих небес. Тоді він здійняв руки і крикнув дзвінким голосом, що перекривав гамір бою:

— Орли летять!

І безліч голосів закричала у відповідь:

— Орли летять! Орли летять!

І війська Мордору подивились угору, не розуміючи, що несе зі собою цей знак.

І в небі з'явилися Ґвайгір Боривітер і брат його Ландровал, найвидатніші з орлів Півночі, наймогутніші нащадки старого Торондора, який звив гніздо на неприступних вершинах Окружних Гір, коли Середзем'я було молоде. За ними, гнані вітром, стрункими лавами мчали всі їхні піддані з північних гір. Вони накинулися просто на Назґулів, різко знизившись із вишини, і їхні широкі крила прошуміли, мов ураган.

Але Назґули, раптом зачувши жахливий поклик із Темної Вежі, розвернулись і зникли в тіні Мордору; і тієї хвилини всі війська Мордору здригнулися, сумнів стиснув їхні серця, сміх завмер у горлянках, руки затрусились, опускаючи зброю. Сила, що гнала їх уперед і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її воля покинула їх; і тепер в очах ворогів вони побачили власну смерть і вжахнулися.

Тоді капітани Заходу голосно закричали, бо у глибині темряви серця їхні наповнила нова надія. З оточених пагорбів лицарі Ґондору, вершники Рогану, дунадани Півночі стрункими шеренгами пішли на заціпенілих ворогів, врізаючись у натовп гострими списами. Та Ґандалф підняв руки і знову крикнув чистим голосом:

— Стійте, воїни Заходу! Стійте і чекайте! Настав час фатуму!

І ще не встиг затихнути його голос, як земля захиталась у них під ногами. Тоді високо вгору, понад Вежами Чорної Брами, вище від гір злетіла до неба неосяжна темрява, пронизана вогнем. Земля застогнала та задвигтіла. Вежі Зубів похитнулися, надломилися й упали; могутня стіна обвалилася; Чорна Брама розсипалася на порох; і здалеку, то тихіше, то голосніше, то сягаючи хмар, долинуло глибоке гудіння — протяжний гуркіт кам'яних обвалів.

— Панування Саурона закінчилося! — сказав Ґандалф. — Персненосець виконав завдання!

І коли капітани подивилися на південь, у бік Землі Мордору, їм здалося, що там, чорна супроти хмари, здіймається величезна тінь, непроникна, коронована блискавками, вкриваючи все небо. Вона зависла над світом і простягнула до них загрозливу руку, жахливу, та безсилу: бо навіть у той час, коли вона нахилялася над ними, її підхопив сильний вітер, відніс її та розвіяв; і все стихло.

Капітани схилили голови, а коли знову підвели очі, то з подивом побачили, що їхні вороги тікають і армія Мордору розсіюється, мов порох під подувом вітру. Коли гине плодюча розбухла істота, яка зісередини купини керує всім комашиним родом, мурахи розповзаються навсібіч, безмозкі та жалюгідні, слабшають і гинуть, — і так само створіння Саурона, орки, тролі та зачаровані звірі, втративши розум, розбігались у різні боки; одні вбивали себе, інші кидались у ями або, виючи, тікали, щоби заховатись у норах і темних місцях, далеких від світла та надії. Але люди з Руну і Гараду, східняни та південці, зрозуміли, що їхня війна програна, і побачили велич і славу капітанів Заходу. І ті, хто служив злу найдовше та найбільше ненавидів Захід, люди горді й відважні, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. Проте більшість утікала на схід; дехто ж кидав зброю і благав про пощаду.

Тоді Ґандалф, довіривши керівництво воєнними справами Араґорнові й іншим правителям, став на вершині пагорба та годосно покликав Ґвайгіра Боривітра, і великий орел спустився додолу і став перед ним.

— Двічі носив ти мене, друже мій Ґвайгіре, — сказав Ґандалф. — Утретє ж і востаннє допоможи мені, якщо твоя ласка. Я не буду важчий, аніж тоді, коли ти відніс мене з вершини Зіракзиґілу, де згоріло моє колишнє життя.

— Я понесу тебе, — відповів Ґвайгір, — куди забажаєш, навіть якби ти був із каменю.

— Тоді летімо, й візьми зі собою брата і ще одного орла, який літає найшвидше! Бо нам треба випередити вітер і крила Назґулів.

— Дме Північний Вітер, але ми переженемо його, — сказав Ґвайгір.

І він підняв Ґандалфа і помчав на південь, а за ним полетіли Ландровал і юний та швидкий Менелдор. І летіли вони над Удуном і Горґоротом, і бачили під собою всю землю в руїні, а попереду палала Фатум-гора, виливаючи вогняні потоки.

— Я дуже радий, що ти зі мною, — сказав Фродо. — Тут, коли все закінчилося, Семе.

— Так, я з вами, господарю, — сказав Сем, обережно притискаючи до грудей поранену руку Фродо. — А ви — зі мною. І наша подорож закінчилася. Та коли ми вже стільки пройшли, мені не хочеться здаватися. Це якось не по-моєму, якщо ви розумієте.

— Що поробиш, Семе, — сказав Фродо. — Так воно є в житті. Надії не справджуються. Все має свій кінець. Чекати вже недовго. З цієї руїни нам немає вороття.

— Ну, господарю, нам тільки би відійти від цього небезпечного місця, Провалля Фатуму, чи як його там. Чому б і ні? Ну ж бо, пане Фродо, ходімо стежкою вниз!

— Гаразд, Семе. Якщо ти так хочеш, я піду.

Вони підвелись і повільно рушили вниз звивистою дорогою, а коли звернули до тремтячого підніжжя Гори, Саммат-Наур вивергнув великий клуб диму та пари, схил конуса тріснув, і руйнівний вогняний потік поволі поповз східним схилом.

Тепер Фродо та Семові йти було нікуди. Їх швидко покидали останні сили: і розуму, й тіла. Вони вилізли на низьку купу попелу біля підніжжя Гори, та вибратися звідти не мали змоги. Гобіти опинилися на острові, який недовго втримався би серед стихії Ородруїну. Довкола них земля розтріскувалася, з глибоких розколин і ям виривався густий дим. Гору судомило. У схилах відкрилися широкі розколини. До гобітів поволі поповзли потоки лави. Ще трохи — і їх мав поглинути вогонь. Гарячий попіл посипався дощем.

Вони встали; Сем не випускав і погладжував руку господаря. Він зітхнув.

— У цікаву історію ми втрапили, правда, пане Фродо? — сказав він. — Хотілося би її послухати! Скажуть колись так: «А тепер послухайте про Фродо Дев'ятипалого та про Перстень Влади». Й усі принишкнуть, як ми колись у Рівендолі, коли слухали про Берена Однорукого та про Велику Коштовність. Шкода, що мені цього не почути! І хотілося би знати, що там буде далі.

І поки він це говорив, аби до останнього відганяти страх, очі його були звернені на північ, на північ, туди, вдалину, де вітер висвітлював небо, грозовими поривами розганяючи темряву та розриваючи хмари.

І тоді гострі й далекозорі очі Ґвайгіра, який випередив вітер і знизився над пагорбом, долаючи вихори, помітили їх: дві темні фігурки, самотні, рука в руці на маленькому острівці, а земля здригалася під ними і задихалась, і ріки вогню підповзали до них. І коли він побачив їх і почав опускатися, вони впали, виснажені, чи то задихнувшись від диму та жару, чи то вражені відчаєм і ховаючи очі від смерті.

Вони лежали поруч; і стрілою кинувся вниз Гвайгір, а за ним Ландровал і швидкий Менелдор; і непритомних, неспроможних утямити, що з ними відбувається, мандрівників підняли і понесли геть із темряви та вогню.

Сем прокинувся і виявив, що лежить на м'якій постелі, над ним тихо гойдалося розлоге букове гілля, а крізь молоде листя пробивалося золотаво-зелене сонячне світло. Повіяло солодкими пахощами.

Він упізнав цей запах — аромат Ітілієну. «От сонько! — подумав він. — Скільки ж я проспав?» Бо запах повернув його до того дня, коли він розпалив маленьке вогнище під сонячним пригірком; і на якусь мить усе, що було потім, забулося. Він потягнувся і глибоко вдихнув.

— Ну і сон мені приснився, — пробурмотів він. — Добре, що прокинувся!

Він сів і побачив, що поруч лежить Фродо і безтурботно спить: одна рука під головою, друга — поверх ковдри. То була права рука, на якій бракувало середнього пальця.

Тоді Сем усе пригадав і скрикнув:

— То був не сон! Тоді де ж ми? Тихий голос над ним відповів:

— В Ітілієні, під захистом короля, і зараз він чекає на вас. — Перед ним стояв Ґандалф, одягнутий у біле, і його білосніжна борода виблискувала в миготливому сонці. — Ну, пане Правоноже, як ти себе почуваєш? — запитав він.

Але Сем відкинувся на спину, роззявивши рота, і якусь мить — від подиву та радості — не міг нічого сказати. Нарешті він виговорив:

— Ґандалф! А я думав, ти помер! А потім вирішив, що і я мертвий. Отже, нічого сумного не трапилося? Що діється на світі?

— Велика Тінь розвіялася, — відповів Ґандалф і засміявся, і сміх його звучав, як музика чи як джерело в пересохлій землі.

І Сем подумав, що вже давно-давно не чув сміху, чистої музики веселощів. Цей сміх прозвучав для нього, мов відлуння колишніх радощів. І раптом він розплакався. Але так, як весняний дощик, після якого ще яскравіше починає сяяти сонце, — так і сльози його пролились і висохли, він засміявся і, сміючись, вискочив із ліжка:

— Як я себе почуваю? — вигукнув він. — Ну, не знаю, як це описати. — Я почуваю себе… — він змахнув руками, — як весна по зимі, як сонце в листі, як сурми, й арфи, й усі пісні світу!

Він замовк і повернувся до господаря:

— А як пан Фродо? — запитав. — Шкода, що йому зіпсували руку, правда? Та сподіваюся, загалом із ним усе гаразд. Він пройшов через такі жахи.

— Так, зі мною все гаразд, — сказав Фродо, також сідаючи й усміхаючись. — Я чекав, поки ти прокинешся, і знову заснув, сплюху Семе. Я не спав уже на світанні, а зараз, мабуть, майже полудень.

— Полудень? — перепитав Сем, задумавшись. — А якого дня?

— Чотирнадцятого після Нового року, — відповів Ґандалф, — або, якщо хочеш, восьмого квітня за Літочисленням Ширу[8]. Та в Ґондорі Новий рік завжди буде починатися двадцять п'ятого березня — в день, коли був повалений Саурон, а вас вирятували з вогню і донесли до короля. Він доглядав вас, а тепер чекає, коли прийдете до нього. З ним будете сьогодні їсти-пити. Одягайтесь, і я проведу вас до нього.

— Король? — перепитав Сем. — Чий король, і хто він такий?

— Король Ґондору і правитель Західних Земель, — відповів Ґандалф. — Він повернув собі колишні володіння. Незабаром він вирушить на коронацію, та зараз чекає на вас.

— А що ж нам одягати? — запитав Сем, бо на підлозі поруч із постіллю лежало тільки старе подерте дрантя, в якому вони мандрували.

— Той одяг, у якому ви ходили в Мордор, — сказав Ґандалф. — Навіть орківське ганчір'я, в якому ти ходив до чорної землі, Фродо, ми збережемо. Ні шовк і полотно, ні обладунки з гербами не принесуть вам більшої пошани. Тільки згодом я підберу для вас інший одяг.

Він простягнув до них руки, і гобіти помітили, що одна його долоня світиться.

— Що це в тебе? — вигукнув Фродо. — Невже…

— Так, я приніс ваші скарби. Ми знайшли їх у Сема, коли врятували вас; дари Володарки Лорієну: твоя склянка, Фродо, і твоя скринька, Семе. Ось вони, радійте.

Гобіти вмилися й одягнулися, трохи перекусили і рушили за Ґандалфом. Вони вийшли з букового гаю, де спали, і ступили на зелений, залитий сонцем луг, оточений величними деревами з темним листям і багряними квітами. Десь позаду шумів водоспад, а попереду між квітучими берегами збігав струмок; він зникав у діброві за лугом, пропливаючи попід аркою дерев, за якою поблискувала стрічка води.

На галявині серед лісу вони з подивом побачили лицарів у блискучих кольчугах і високих вартових у срібно-чорних одностроях, і всі віталися з ними, низько вклоняючись. Потім заграла сурма, і вони ступили на алею, яка вела берегом струмка. І так вони вийшли до зеленої рівнини, а за нею в легкому серпанку сріблилася широка річка; посеред ріки лежав довгий лісистий острів, і безліч кораблів гойдалася на хвилях біля берегів. Але на полі, де вони зараз стояли, вишикувалося велике військо, виблискуючи на сонці рівними рядами. І коли гобіти наблизилися, блиснули оголені мечі, списи вдарили у щити, заграли роги та сурми і багатоголосий різномовний хор вигукнув:

Хай живуть дрібнолюдики! Честь їм і хвала! Кайо і Феріан ананн! Аґлар'ні Феріаннат! Честь їм і хвала, Фродо та Семвайзу! Даур а Бергаель, Конін єн Аннун! Еґлеріо! Слава їм! Еґлеріо! А лайта те, лайта те! Андаве лайтувальмет! Слава їм! Кормаколіндор, а лайта таріенна! Слава їм! Персненосцям честь і хвала!

Кров ударила гобітам в обличчя, їхні очі блистіли від зачудування, коли Фродо та Сем пройшли вперед і побачили, що посеред шумного війська були поставлені три високі трони на підвищенні, викладеному з дерну. Угорі праворуч майорів біло-зелений стяг із великим конем навскач; на прапорі ліворуч плив по синьому морі срібний корабель; а посередині, над найвищим троном, тріпотів на вітрі великий стяг, де на чорному полі цвіло срібне дерево під осяйною короною та сімома блискучими зірками. На троні сидів чоловік у кольчузі, великий меч лежав у нього на колінах, але шолома він не мав. Вони підійшли, й він підвівся. І тоді вони впізнали його, хоч він і змінився, такий високий і радісний, величний правитель людей, темноволосий і сіроокий.

Фродо побіг йому назустріч, а Сем за ним.

— От тобі й на! — вигукнув він. — Це ж Бурлака, або я сплю!

— Так, Семе, Бурлака, — посміхнувся Араґорн. — Далекою була дорога від Брі, де я тобі не сподобався, правда? Далекою для всіх нас, а для вас — найважчою.

І тут, здивувавши та цілковито збентеживши Сема, він прихилив перед ними коліно й, узявши їх обох за руки, Фродо — правою, а Сема — лівою, підвів і посадив їх на трон, а тоді обернувся до воїнів і капітанів і промовив так, аби його почуло ціле військо:

— Честь їм і хвала!

І коли знову відлунали і стихли радісні вигуки, на радість Семові та на цілковите його задоволення, виступив уперед ґондорський менестрель і, схиливши коліно, попросив дозволу заспівати. І сказав він:

— Слухайте, доблесні лицарі, правителі та воїни, королі та князі, шляхетні мужі Ґондору, і вершники Рогану, і ви, сини Елронда, дунадани Півночі, ельфе та гноме, і сміливці Ширу, й усі вільні народи Заходу, слухайте мою пісню. Бо я проспіваю вам про Фродо Дев'ятипалого та про Перстень Влади.

І, зачувши ці слова, Сем щасливо розсміявся, скочив із місця і закричав:

— О краса неймовірна і слава! Усі мої мрії здійснились!

І він розплакався. І все військо сміялось і плакало разом із ним, і над їхніми веселощами та сльозами піднісся чистий, золото-срібний голос менестреля, й усі затихли. І він співав то по-ельфійськи, то мовою Заходу, і милозвучні слова вражали серця слухачів і переповнювали їх радістю, гострою, як меч, і думки їхні летіли у край, де біль сплітається з насолодою, а сльози приносять блаженство, як вино.

Нарешті, коли сонце звернуло з полудня й тіні дерев видовжилися, співак закінчив.

— Честь їм і хвала! — сказав він і вклонився.

Тоді Араґорн підвівся, відпустив військо, й усі посідали за столами під навісами, їсти, пити і веселитися до самого вечора.

Фродо та Сема провели до намету, де з них зняли і обережно згорнули старе вбрання, а натомість дали їм чистий одяг. Потім прийшов Ґандалф, і в руках він тримав, на подив Фродо, меч, ельфійський плащ і кольчугу з мітрилу, відібрані в Мордорі. Семові приніс він позолочену кольчугу та його сірий плащ, вичищений і позашиваний; і ще він поклав перед ними два мечі.

— Не хочу я ніякого меча, — сказав Фродо.

— Сьогодні ввечері ти маєш бути при мечі, — заперечив Ґандалф. Тоді Фродо взяв невеликий меч, який Сем поклав біля нього на Кіріт-Унґолі.

— Жало я віддаю тобі, Семе, — сказав він.

— Ні, господарю! Пан Більбо дав його вам разом зі срібною кольчугою; йому би не хотілось, аби його носив хтось інший.

Фродо погодився; а Ґандалф, ніби їхній зброєносець, став на коліна та перепоясав їх мечами, а тоді підвівся й одягнув їм на голови вінці зі срібла. Вирядившись, вони вирушили на великий бенкет і сіли за стіл короля, де також були Ґандалф, і король Еомер Роганський, і князь Імрагіл, і всі старші капітани; були там також Ґімлі та Леґолас.

А коли, після хвилини урочистого мовчання, принесли вино, прислуговувати королям підійшли два зброєносці; чи так здалося Семові: один був одягнутий у чорно-срібний однострій вартового Мінас-Тіріта, а другий — у біло-зелений. Сем здивувався, як таких хлопчиків узяли в армію витязів. Але раптом, коли вони підійшли ближче, він вигукнув:

— Погляньте, пане Фродо! Та це ж Піпін. Тобто я хотів сказати: пан Переґрін Тук. О, і пан Мері! Як вони виросли! От тобі й на! Бачу, не лише нам є що розказувати.

— Справді є що, — сказав Піпін, обертаючись до нього. — І щойно закінчиться бенкет, ми вам усе розповімо. А поки що порозпитуй Ґандалфа. Він уже не такий потайний, як раніше, хоч і сміється більше, ніж говорить. А тепер ми з Мері дуже зайняті. Ми лицарі Міста і Марки, як ти, мабуть, помітив.

Нарешті минув той радісний день; і коли Сонце зайшло, а Місяць поволі виплив із туману над Андуїном і заблищав у тріпотливому листі, Фродо та Сем посідали під деревами серед пахощів прекрасного Ітілієну; і вони допізна розмовляли з Мері, Піпіном і Ґандалфом, а пізніше до них приєдналися Ґімлі та Леґолас. Фродо і Сем довідалися про все, що трапилося зі Загоном того лихого дня, коли на Парт-Галені біля водоспаду Раурос розпалося Братство; та не було кінця-краю запитанням і відповідям.

Орки, дерева, які розмовляють, зелені степи, вершники, осяйні печери, білі вежі та золоті палати, битви, великі кораблі під вітрилами — все це пропливало перед очима Сема, поки голова його не пішла обертом. Але слухаючи про всі ці дива, він постійно повертався думкою до зросту Мері та Піпіна; і нарешті він приставив їх спинами до Фродо і до себе. Тоді почухав потилицю.

— Не розумію, як це могло трапитись у вашому віці! — сказав він. — Але ось нате: ви на цілі три дюйми вищі, ніж були, або я гном.

— От гномом ти якраз не є, — зазначив Ґімлі. — Але що я казав? Не можна смертним пити напій ентів так просто, ніби то кухоль пива.

— Напій ентів? — перепитав Сем. — Ви знову про ентів, а хто вони такі — не втямлю. Ще не один тиждень мине, поки ми все понарозказуємо!

— Справді, не один тиждень, — сказав Піпін. — А тоді замкнемо Фродо в Мінас-Тіріті, й нехай усе позаписує. Бо забуде половину всього, і старий Більбо страшенно засмутиться.

Нарешті Ґандалф підвівся.

— У руках короля цілюща сила, друзі мої, — сказав він. — Але ви були на краю смерті, звідки він вас витягнув, напруживши всю міць, і занурив у тихий сон забуття. І хоча спали ви довго та солодко, час знову відпочити.

— І не лише Семові та Фродо, — додав Ґімлі, — але й тобі також, Піпіне. Ти мені дорогий, хоча би тому, що коштував мені стільки зусиль, про які я ніколи не забуду. І не забуду, як знайшов тебе на пагорбі під час останньої битви. Якби не гном Ґімлі, ти пропав би навіки. Принаймні тепер я впізнаю ступню гобіта, хоч би тільки вона одна стирчала з-під купи тіл. А коли я стягнув із тебе ту величезну тушу, то був переконаний, що ти мертвий. Я ледве бороду собі не вирвав. І минув лише день, відколи ти став на ноги. Тому зараз негайно спати! І я також вкладуся до ліжка.

— А я, — сказав Леґолас, — піду погуляю лісами цієї прекрасної землі, — кращого відпочинку для мене немає. Згодом, якщо мій король дозволить, я приведу сюди декого з ельфів, і коли ми прийдемо, цей край буде благословенний на якийсь час: на місяць, чи ціле життя, чи на сто людських літ. Але Андуїн близько, а він веде до Моря. До Моря!

«До Моря, до Моря!» — кричать білі чайки, І вітер дує, і летять піни зграйки. На заході ген — там сонце сідає. Мій корабель — чи він розпізнає Той клич мого народу, що пішов без мене? Прощавайте, ліси, батьки зелені; Бо наші дні минають, минають наші роки. В самоті переплину води широкі. Довгі ті хвилі, де Останніх Берег, Милий той голос, що мене забере. В Ельфійськім домі, в Ерессеї, недоступному людям, В зелені листу — там вічно земля наша буде!

Отак наспівуючи, Леґолас спустився з гори.

Усі розбрелись, і Фродо та Сем пішли спати. А вранці прокинулися, сповнені надії та спокою. Кормалленське Поле, де стояв табір, лежало поблизу від Геннет-Аннуну, і вночі було чути, як потік, що збігав із його водоспадів, випливав із кам'яних воріт і, перетнувши квітучі луги, впадав в Андуїн біля Каїр-Андросу. Гобіти блукали околицями, відвідуючи знайомі місця; і Сем усе сподівався десь у затінку лісу чи на якійсь потаємній галявині хоч краєм ока побачити оліфанта. І коли він довідався, що під час облоги Мінас-Тіріта тих звірів було дуже багато, але всіх їх знищили, то дуже засмутився.

— Ну, не можна бути у двох місцях одночасно, — сказав він. — Але, здається, я багато втратив!

Тим часом військо готувалося до повернення в Мінас-Тіріт. Утомлені відпочили, а поранені підлікувалися. Деяким загонам іще довелося воювати з рештками східнян і південців, аж поки тих не перебили. А найпізніше повернулися ті, хто пішов до Мордору руйнувати фортеці на півночі.

Та наближався травень, і капітани Заходу вирушили в дорогу; і вирушили вони на кораблі разом із усіма їхніми воїнами, і попливли Андуїном від Каїр-Андросу до Осґіліата; і там вони зупинилися на день; а наступного полудня підійшли до зелених полів Пеленнору і знову побачили білі вежі під Міндоллуїном — Місто ґондорців, останній спогад про Вестернес, який пройшов крізь темряву та вогонь, аби настав новий день.

І там, посеред поля, вони розбили намети і чекали ранку; бо мало настати перше травня, і зі сходом сонця королеві належало ввійти у ворота його міста.

V. Намісник і король

Над Містом Ґондору нависли непевність і страх. Гарна погода та ясне сонце неначе насміхалися з людей, котрі щоранку очікували звісток про поразку. Правитель їхній помер і згорів, у Цитаделі лежав мертвий король Рогану, а новий король, котрий з'явився вночі, пішов воювати зі силами темряви та жаху, здолати яких були не здатні жодні міць чи доблесть. А звісток не було. Після того як військо повернуло з Морґульської Долини на північну дорогу, з похмурого сходу не прийшов жоден посланець, не долинуло жодної чутки.

Через два дні після відходу капітанів панна Еовіна попросила доглядальниць, аби їй принесли вбрання, і, не слухаючи заперечень, піднялася з ліжка; їй допомогли одягнутися, руку прилаштували на полотняному черезплічнику, й Еовіна пішла до Старшого цілителя.

— Пане, — сказала вона, — мене мучить тривога, і я не можу довше ледарювати.

— Панно, — відповів він, — ти ще не зовсім здорова, а мені наказали доглядати тебе з особливою турботою. Ще сім днів ти мала не вставати, — так мене просили. Прошу тебе: повернись у ліжко.

— Я здорова, принаймні тілом, тільки ліва рука ще болить, але це дрібниці. Та я знову захворію, якщо мені буде нічим зайнятися. З війни немає ніяких звісток? Жінки нічого не знали.

— Звісток немає, відомо тільки, що військо ввійшло в Морґульську Долину; і кажуть, їх веде новий капітан із Півночі. Він великий воїн, а ще — цілитель, і мене дуже дивує, що рука цілителя також володіє мечем. Зараз такого в Ґондорі не зустрінеш, хоча колись бувало, якщо вірити старим переказам. Уже багато років ми, цілителі, намагаємося лікувати рани, завдані мечем, хоч у нас і так досить роботи: на світі багато хвороб та нещасть і без війни, а вона їх іще примножує.

— Для того, щоби почалася війна, досить одного ворога, а не двох, пане цілителю, — зазначила Еовіна. — І ті, хто мечів не має, все ж від них гине. Невже ти хотів би, щоби народ Ґондору збирав зілля в той час, коли Темний Володар збирає військо? І не завжди варто зцілювати тіло. Іноді краще загинути у бою, хай навіть болючою смертю. Якби я могла вибирати, то вибрала би саме це.

Цілитель подивився на неї. Висока та струнка, з блискучими очима на блідому обличчі, вона стиснула в кулак здорову руку, коли обернулась і зоріла через вікно, що виходило на схід. Він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, вона знову звернулася до нього.

— Хіба тут нічого робити? Хто править Містом?

— Я не знаю напевне. Такі справи мене не цікавлять. Вершники Рогану мають свого маршала; а Гурін, кажуть, править ґондорцями. Та законний намісник Міста у нас — Фарамир.

— Де я можу його знайти?

— Він тут, панно. Він був тяжко поранений, але зараз одужує. Тільки я не знаю…

— Може, проведеш мене до нього? Тоді знатимеш.

Фарамир гуляв на самоті по саду Дому Цілителів, і під теплим промінням сонця його тіло потроху оживало; та на серці було важко, й він постійно поглядав через стіну на схід. Цілитель покликав його, і Фарамир обернувся й помітив Еовіну, панну Рогану; і серце його стислося від жалю, бо він побачив, що вона поранена й очі її сумні та тривожні.

— Володарю, — сказав цілитель, — це панна Еовіна з Рогану. Вона боролася разом із королем і була важко поранена, тому нині перебуває під моїм наглядом. Але вона незадоволена і бажає поговорити з намісником Міста.

— Зрозумійте мене правильно, володарю, — сказала Еовіна. — Не брак догляду засмучує мене. Для тих, хто бажає зцілення, кращого місця не існує. Та я не можу лежати без діла, мов у клітці. Я прагну смерті у бою. Та я не загинула, а битва все ще триває.

За знаком Фарамира цілитель уклонився і вийшов.

— Чого ти хочеш від мене, панно? — спитав Фарамир. — Я також у полоні в цілителів.

Він подивився на неї, і його — чоловіка, котрого глибоко проймав жаль, — вразила краса печальної дівчини. Вона ж глянула на нього і побачила в його очах серйозну ніжність, і зрозуміла вона — та, що зростала серед воїнів, — що перед нею витязь, рівного якому не знайдеться в усій Марці.

— Чого ти хочеш? — повторив він. — Я зроблю все, що в моїх силах.

— Накажи цілителеві, щоби відпустив мене, — сказала вона.

Та хоча слова звучали гордо, серце її здригнулося, й уперше в житті вона відчула невпевненість. Вона подумала, що цей високий чоловік, такий серйозний і ласкавий, може сприйняти її за примхливу дитину, котра не має терпцю довести до кінця нудну справу.

— Я сам поки що під опікою цілителя, — відповів Фарамир. — І ще не перебрав на себе керівництво Містом. Але навіть якби і зробив це, то прислухався би до його поради і не перечив би йому у справах, на яких він знається, хіба що в разі крайньої потреби.

— Я не прагну зцілення, — сказала вона. — Я хочу поїхати на війну, як мій брат Еомер, або навіть краще — як король Теоден, бо він загинув, здобувши і славу, і спокій.

— Уже запізно, панно, наздоганяти капітанів, навіть якби ти була здорова. А смерть у бою нас іще може знайти, хочемо ми цього чи ні. Ти краще будеш готова зустріти її — якщо вже так хочеш, — коли, поки ще є час, робитимеш усе, як наказує цілитель. Ми обоє мусимо терпляче пережити години чекання.

Вона не відповіла, та йому здалося, що обличчя її пом'якшало, — так лютий мороз відступає перед першими проявами весни. Сльоза зблиснула на її віях і сповзла по щоці, мов краплина дощу. Горда голова трохи схилилась. А тоді тихо, мовби тільки до себе, вона сказала:

— Але цілителі хочуть протримати мене в ліжку ще сім днів. А моє вікно дивиться не на схід.

Тепер вона говорила, як сумна дівчинка. Фарамир усміхнувся, хоча жаль переповнив його серце.

— Твоє вікно не дивиться на схід? Це легко виправити. Тут я можу наказувати цілителеві. Якщо ти залишишся тут, панно, і будеш слухняно лікуватися, тоді вільно гулятимеш у сонячному саду та дивитимешся на схід, де зараз усі наші надії. І я теж буду тут, гулятиму, і чекатиму, і дивитимуся на схід. Ти розрадиш мене, якщо інколи говоритимеш зі мною або просто буватимеш поруч.

Вона підвела голову і подивилася йому просто в очі, а її бліді щоки зарум'янилися.

— Як же я тебе розраджу? — запитала вона. — Я не бажаю розмовляти з живими.

— Сказати тобі відверто?

— Скажи.

— Тоді слухай, Еовіно Роганська. Ти — прекрасна. У наших гірських долинах квіти красиві та яскраві, а дівчата — ще красивіші; але я не бачив у Ґондорі ні квітки, ні дівчини, красивішої та печальнішої за тебе. Можливо, за кілька днів нашу землю вкриє темрява, і тоді я, сподіваюся, прийму свою смерть спокійно; та поки сонце світить, мені буде приємно бачити тебе. Адже ми обоє побували під крилами тієї самої Тіні, й одна і та сама рука повернула нас до життя.

— На жаль, це не про мене, володарю! Тінь усе ще висить наді мною. Не чекай від мене розради! Я звикла до щита, і рука моя загрубіла. Та я дякую тобі за те, що тепер двері моєї палати відчинені. Я гулятиму в саду, з дозволу намісника.

І вона вклонилася й пішла до будинку. А Фарамир іще довго блукав у саду, і погляд його частіше звертався до Дому Цілителів, аніж до східних стін.

Повернувшись до себе, Фарамир покликав цілителя і вислухав усе, що той знав про панну Рогану.

— Та я впевнений, володарю, — сказав цілитель, — що більше ти довідаєшся від дрібнолюдика, котрий також є в нас; бо він прибув із королем і, кажуть, супроводжував панну до кінця.

І так Мері покликали до Фарамира, і вони говорили до вечора, і Фарамир довідався багато чого, навіть більше, ніж Мері міг висловити; і йому здалося, що він іще краще зрозумів печаль і неспокій Еовіни Роганської. І ввечері Фарамир і Мері гуляли в саду, та вона не прийшла.

Але вранці, коли Фарамир вийшов із Дому Цілителів, він побачив її на міській стіні; й вона стояла там, і її біле вбрання сяяло на сонці. І він покликав її, вона зійшла, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І так вони стали гуляти щодня. А цілитель дивився зі свого вікна і радів, бо його лікарський обов'язок було полегшено; страх і погані передчуття останніх днів гнітили людей, але ці двоє під його наглядом одужували й міцнішали на силах із кожним днем.

Настав п'ятий день, відколи Еовіна вийшла до Фарамира; і вони знову піднялися на міську стіну та роззирнулися. Жодних звісток не було, і серця всіх затьмарилися. Погода також спохмурніла. Стало холодно. Вітер, що піднявся вночі, тепер дув із півночі, дедалі посилюючись; але землі довкола лежали сірі та сумні.

Вони загорнулись у теплі плащі, а поверх плаща Еовіна накинула темно-синю мантію кольору літнього неба, вишиту срібними зорями на подолі та біля шиї. Фарамир звелів принести цю одіж і сам накинув її на плечі Еовіні; й подумав він, яка воістину прекрасна та велична стояла вона поруч. Цю мантію носила його мати, Фіндуїлас із Амрота, яка померла передчасно, і була ця одіж пам'яткою чарівності далеких днів і першого горя; і Фарамир вирішив, що мантія пасує до печальної краси Еовіни.

Та панна затремтіла під зоряною мантією і подивилася на північ, поверх сірих земель, звідки віяв холодний вітер і де небо було бліде та чисте.

— Що ти хочеш розгледіти, Еовіно? — запитав Фарамир.

— Чорна Брама лежить он там, правда? — сказала вона. — Напевно, він уже підійшов до неї? Сім днів минуло, відколи він від'їхав.

— Сім днів, — погодився Фарамир. — Не подумай про мене погано, та я зізнаюся, що ці сім днів принесли мені й радість, і біль, яких я не знав ніколи. Радість — від зустрічей із тобою, біль — від того, що страх і сумніви цього лихого часу ще більше згустились. Еовіно, не хотілося би мені, щоби цей світ загинув, а я втратив те, що знайшов.

— Втратив те, що знайшов, володарю? — перепитала вона, глянувши на нього суворо, але і ласкаво. — Не знаю, що ти знайшов у ці дні та що боїшся втратити. Але не говорімо про це, друже мій! Краще помовчімо! Я стою на краю безодні, й у мене під ногами непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною — не знаю. Бо я не можу озирнутися. Я чекаю миті, коли здійсниться фатум.

— Так, ми всі її ждемо, — сказав Фарамир.

І вони не мовили ні слова більше; і поки вони так стояли на стіні, вітер ущух, і сонце потьмяніло, й усі звуки в Місті та на полях завмерли: ні вітру, ні голосу, ні пташиного крику, ні шелесту листя, навіть їхнього дихання не було чути. Час зупинився.

І руки їхні зустрілись і сплелися, хоча самі вони того не помітили. І вони стояли і чекали, самі не знаючи, чого. І тоді їм здалося, що над пасмом далеких гір виросло ще одне пасмо — темряви, — наче хвиля, готова затопити весь світ, і довкола миготіли блискавки; а потім земля здригнулась, і стіни Міста затремтіли в них під ногами. А далі весь край неначе зітхнув, і серця їхні знову забилися сильніше.

— Так було в Нуменорі, — сказав Фарамир і здивувався з власних слів.

— У Нуменорі? — перепитала Еовіна.

— Так, — відповів Фарамир, — у далекій західній землі, яка загинула: величезна темна хвиля затопила зелені поля та гори, і настала непереборна темрява. Мені це часто сниться.

— Отже, ти гадаєш, наближається Темрява? — сказала Еовіна. — Невідворотна Темрява? — І раптом вона притулилася до нього.

— Ні, — відповів Фарамир, зазирнувши їй в обличчя. — Це мені лише привиділося. Я не знаю, що відбувається. Тверезий розум підказує мені, що трапилося велике лихо і настали останні дні. Та серце моє не погоджується; дихати легко, всупереч розуму, мене переповнюють надія та радість. Еовіно, Еовіно, Біла Панно Рогану, в цей час не вірю я, що темрява переможе!

І він нахилився і поцілував її в чоло.

І так вони стояли на стіні Міста Ґондору, і здійнявся сильний вітер, і він розвіяв і переплів у повітрі їхнє волосся, чорне та золоте. І Тінь відступила, і Сонце відкрилось, і світло залило землю; води Андуїну зблиснули сріблом, і в усіх будинках Міста люди заспівали від радості, самі не знаючи, чому.

І Сонце ледь перехилило за полудень, коли зі сходу прилетів великий орел, принісши — понад усі сподівання — звістки від правителів Заходу, і так закричав він:

Співайте пісню, люди Вежі Арнору, бо Земля Сауронова запалась навіки і нема Темної Вежі. Радо співайте, Вежі Вартової бійці, вартували не марно ви, Чорну Браму розбито, увійшов ваш Король звитяжно у неї. Втішно співайте, ви, Заходу сини, ваш Король прийшов до вас і житиме між вами відтепер і повік. І те Древо зів'яле знов зацвіте, і він посадить його високо, і на Місто зійде мир. Співайте, люди!

І так співали люди на всіх вулицях Мінас-Тіріта.

І настали золотаві дні, й весна поєдналася з літом, і зацвіли всі поля Ґондору. І з Каїр-Андросу примчали швидкі гінці з новинами, й Місто почало готуватися до зустрічі з королем. Мері викликали і послали на чолі обозу з провіантом до Осґіліата, а звідти — кораблем до Каїр-Андросу; та Фарамир не поїхав, бо, одужавши, він обійняв посаду намісника, хоч і ненадовго, і обов'язком його було приготувати все для того, хто прийде на його місце.

Еовіна також не поїхала, хоча брат кликав її на Кормалленське Поле. Фарамира це здивувало, та, зайнятий безліччю справ, він рідко бачив її; а вона й далі мешкала в Домі Цілителів і самотою гуляла по саду, і обличчя її знову поблідло, і здавалося, що в усьому Місті лише вона одна була хвора та печальна. І Старший цілитель занепокоївся, і сказав про це Фарамирові.

Тоді Фарамир знайшов її, і вони знову піднялися на стіну, й він запитав її:

— Еовіно, чому ти залишилась у Місті, чому не їдеш на святкування до Кормаллену за Каїр-Андросом, де чекає на тебе твій брат?

І вона сказала:

— А ти не розумієш, чому?

А він відповів:

— Можливо, існують дві причини, але яка з них справжня, я не знаю.

І вона сказала:

— Не бажаю я відгадувати загадки. Говори прямо!

— Якщо хочеш, панно, тоді скажу: ти не їдеш, бо тебе покликав тільки твій брат, а торжество Араґорна, спадкоємця Еленділа, не принесло би тобі радості. Чи тому, що я не поїхав, і ти хочеш побути біля мене. А може, через обидві причини, і ти сама не знаєш, яка вагоміша. Еовіно, чи любиш ти мене, чи бажаєш полюбити?

— Я бажала, щоби мене полюбив інший, — сказала вона. — А нічийого співчуття мені не треба.

— Це я знаю. Ти хотіла, щоби тебе полюбив правитель Араґорн. Бо він величний і могутній, а ти бажала розділити з ним славу й піднестися над жалюгідними істотами, котрі повзають по землі. І ти захопилася ним, як юний солдат полководцем. Бо нині він найвеличніший із володарів. А коли він запропонував тобі лише розуміння та співчуття, ти не забажала вже нічого, крім мужньої смерті у бою. Глянь на мене, Еовіно!

Еовіна подивилася на Фарамира довгим поглядом; і Фарамир сказав:

— Не зневажай співчуття, яке є дарунком щирого серця, Еовіно! Та я і не пропоную тобі співчуття. Бо ти з високого роду, і ти здобула славу, якої ніколи не забудуть; і ти така прекрасна, що твою красу не описати навіть ельфійськими словами. І я люблю тебе. Спочатку твоя печаль зачепила моє серце. Але тепер, навіть якби була ти найвеселішою та безстрашною, якби була ти щасливою королевою Ґондору, я все одно любив би тебе. Еовіно, чи ж любиш ти мене?

І серце Еовіни стрепенулось, і нарешті вона все зрозуміла. Раптом відійшла зима, і сонячне проміння осяяло її.

— Я стою на Мінас-Анорі, Вежі Сонця, і ось! Тінь відійшла! Не буду я носити зброї, не змагатимуся з великими вершниками, не втішатимуть мене бойові гімни. Я стану цілителькою та любитиму все, що росте і плодоносить. — Вона знову глянула на Фарамира. — І вже не хочу я бути королевою, — сказала вона.

І Фарамир весело розсміявся.

— Це добре, бо я також не король. Але я одружуся з Білою Панною Рогану, якщо такою буде її воля. І ще, якщо така буде її воля, ми підемо за Ріку й оселимось у щасливі дні у прекрасному Ітілієні, й насадимо там сад. І де ступатиме Біла Панна, там усе радісно розцвітатиме.

— Але тоді мені доведеться покинути свій народ, витязю Ґондору? Твої гордовиті ґондорці скажуть про тебе: «Ось іде лицар, який приборкав дикунку з Півночі! Невже не знайшлося для нього дівчини нуменорського роду?»

— І нехай собі кажуть, — мовив Фарамир.

І він пригорнув її та поцілував під ясним небом, і байдуже було йому, що стоять вони в усіх на очах. І багато хто справді бачив, як вони, осяяні сонцем, спустилися зі стіни та пішли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.

І сказав Фарамир Старшому цілителеві:

— Ось Еовіна Роганська, і вона повністю зцілилася.

І цілитель сказав:

— Тоді я відпускаю її з-під своєї опіки та прощаюся з нею, і нехай вона ніколи вже не хворіє. Я доручаю її намісникові Міста, доки не повернеться її брат.

Але Еовіна відповіла:

— Ні, тепер, коли я вільна йти, я залишаюся. Бо цей дім став мені милішим за всі домівки на світі.

І вона залишилась у Домі Цілителів до повернення короля Еомера.

Місто приготувалося до зустрічі короля; і звідусіль сходився народ, бо звістка розлетілась усім Ґондором, від Мін-Ріммону аж до Піннат-Ґеліну та далеких узбереж; і всі, хто міг, поспішали до Міста. І на вулицях знову з'явилися жінки та гарні діти: вони поверталися додому з оберемками квітів; із Дол-Амрота прибули арфісти, найкращі арфісти в Ґондорі; і прийшли ті, хто грав на віолах, флейтах і на срібних рогах, і дзвінкоголосі співаки з долин Лебенніну.

Нарешті настав вечір, коли зі стін стало видно розкинуті в полі намети, й усю ніч у Місті не гасили світло, чекаючи ранку. І коли ясного світанку сонце піднялося над горами сходу, не вкритими тінню, тоді задзвонили всі дзвони, й усі стяги замайоріли на вітрі, а на Білій Вежі востаннє підняли над Ґондором прапор намісників, яскраво-срібний, мов сніг на сонці, без гербів і гасел.

Капітани Заходу повели полки до Міста, а люди дивилися зі стін, як рухаються вони, стрій за строєм, сяючи в ранковому промінні та переливаючись, мов срібло. І так вони вийшли на дорогу до Міста і зупинилися за кількадесят кроків од стіни. Ворота ще не відбудували, та поперек проїзду поставили бар'єр, і біля нього стояли вартові в чорно-срібному та з оголеними мечами. А перед бар'єром стояли намісник Фарамир, Гурін Ключар та інші капітани Ґондору, і панна Еовіна Роганська з маршалом Ельфгельмом і лицарями Марки; а по обидва боки Воріт зібралася велика юрба у святковому барвистому одязі, з оберемками квітів.

Перед стінами Мінас-Тіріта утворилася велика площа, і довкола її обступили лицарі й воїни Ґондору та Рогану і мешканці Міста й усього краю. Настала цілковита тиша, коли першими з війська вийшли дунадани в сірих зі сріблом плащах; попереду повільно крокував Араґорн. Він був у чорній кольчузі зі срібним поясом, у довгій білосніжній мантії з великим зеленим самоцвітом на комірі, що сяяв іздалеку; голова його була непокрита, лише зірка на срібному вінці прикрашала чоло. З ним ішли Еомер Роганський, князь Імрагіл, Ґандалф, увесь у білому, та чотири невисокі фігурки, і на них задивлялися люди.

— Ні, кузино, це не хлопчики, — казала Іорет родичці з Імлот-Мелуї, котра стояла поруч. — Це періани з далекої країни дрібнолюдиків, і там вони, кажуть, великі князі. Я це добре знаю, бо сама доглядала за одним із них у нашому Домі. Вони маленькі, зате хоробрі. Уяви собі, кузино, один із них лише зі своїм зброєносцем пішов до Чорної Країни та сам-один боровся з Темним Володарем, і підпалив його Вежу, хочеш вір, хочеш — ні. Принаймні в Місті таке розказують.

Оце той, котрий іде біля нашого Ельфійського Самоцвіта. Я чула, вони близькі друзі. А він — просто диво, Ельфійський Самоцвіт: слова його доволі суворі, та серце в нього, кажуть, золоте. «У руках короля цілюща сила», — я так сказала, і так усе з'ясувалося. А Мітрандір, він сказав мені: «Довго пам'ятатимуть твої слова, Іорет», — і…

Та Іорет не встигла докінчити розповідь, бо заграла сурма, а після того настала мертва тиша. Тоді з Воріт вийшов Фарамир із Гуріном Ключарем, а за ними — четверо воїнів у високих шоломах і зі спорядженням Цитаделі, і несли вони велику скриньку з чорного лебетрону, оббиту сріблом.

Фарамир зустрів Араґорна посеред цієї площі, опустився на одне коліно і сказав:

— Останній намісник Ґондору просить звільнити його від служби. І він простягнув Араґорнові білий скіпетр; але Араґорн узяв скіпетр і тут же повернув його:

— Твоя служба не закінчується, і звання твоє належатиме тобі та твоїм нащадкам, доки не згасне мій рід. А тепер виконуй свої обов'язки!

Тоді Фарамир підвівся і дзвінким голосом проголосив:

— Народе Ґондору, слухай слово намісника! Прийшов нарешті той, кому справедливо належить королівський престол. Ось перед вами Араґорн, син Араторна, вождь дунаданів Арнору, капітан західного війська, витязь Північної Зірки, власник Меча Перекованого, переможний у битві, чиї руки приносять зцілення, Ельфійський Самоцвіт, Елессар із роду Валанділа, син Ісілдура, сина Еленділа з Нуменору. Чи може він стати королем і вступити до Міста?

І все військо, й увесь народ одностайно закричали: «Так!» А Іорет пояснила родичці:

— Це в нашому Місті така церемонія, бо він уже заходив сюди, — я вже тобі розказувала; і от він каже мені…

І тут їй знову довелося замовкнути, бо заговорив Фарамир:

— Народе Ґондору, мудреці кажуть, що, за старим звичаєм, король повинен одержати корону від свого батька перед його смертю; якщо ж це було неможливо, то він повинен сам піти до склепу й узяти її з рук покійного батька. Та оскільки нині все треба робити інакше, то, скориставшись владою намісника, я приніс сюди з Рат-Дінену корону Еарнура, останнього короля, котрий правив за життя наших прабатьків.

Тоді вартові підійшли, і Фарамир відкрив скриньку, й дістав із неї стародавню корону. Вона нагадувала шоломи вартових Цитаделі, та була вища, вся біла, і крила з обох боків були вироблені з перлів і срібла у формі крил чайки, бо такою була емблема королів, котрі припливли з-за Моря; і сім адамантів сяяли на обручі, а на верхівці шолома ще один самоцвіт горів полум'ям.

Тоді Араґорн узяв корону, підняв над головою і сказав:

— Ет Еарелло Ендоренна утулієн. Сіноме маруван ар Гільдіньяр тенн Амбар-метта!

То були слова, які сказав Еленділ, коли приплив Морем на крилах вітрів: «Через Велике Море до Середзем'я я прибув. І в цьому місці залишуся я та мої нащадки навік-віки».

Та, на подив народу, Араґорн не одягнув корону, а повернув її Фарамирові та сказав:

— Завдяки зусиллям і мужності багатьох повернулася до мене моя спадщина. На знак удячності я хотів би, щоби корону подав мені Персненосець, а коронує мене нехай Мітрандір, якщо така його воля; адже все здійснилося згідно з його задумами, і це — його перемога.

Тоді виступив Фродо й узяв корону з рук Фарамира, й підніс її Ґандалфові; Араґорн опустився на коліна, і Ґандалф поклав Білу Корону на його голову та сказав:

— Відтепер настають дні короля, і нехай буде його країна благословенна, доки не похитнуться престоли валарів!

А коли Араґорн підвівся, всі завмерли в мовчанні, бо їм здалося, що вперше побачили його. Стрункий, мов королі давнини, котрі припливли Морем, вищий від тих, хто стояв поруч, він здавався і зрілим чоловіком, і квітучим юнаком; мудрістю сяяло його чоло, сила була в його руках і вміння зціляти, й увесь він світився. І тоді вигукнув Фарамир:

— Ось наш король!

І цієї миті заграли всі сурми, і король Елессар підійшов до бар'єра, і Гурін Ключар відсунув загорожу; й під музику арф, віол і флейт і під спів чистих голосів король пішов усіяними квітами вулицями, й піднявся до Цитаделі, і вступив до неї; і на шпилі замайорів прапор Дерева та Зірок, і почалося правління короля Елессара, оспіване у багатьох піснях.

І за нього Місто стало прекраснішим, аніж було навіть у роки колишньої слави; з'явилися дерева та фонтани, і ворота з мітрилу та сталі, а вулиці виклали білим мармуром; і народ із Гори прикрашав Місто, а народ із Лісу полюбив його; все зруйноване відбудували, в домах знов оселилися люди та задзвенів дитячий сміх, і не було ні зачиненого вікна, ні порожнього двору; і коли Третя Епоха підійшла до кінця, новий час зберіг пам'ять про славу минулих років.

У перші дні після коронації король сидів на троні в Королівській Залі, вирішуючи важливі справи. І прийшли до нього посли від багатьох народів і країн, зі сходу та півдня, з кордонів Морок-лісу та Сірого Краю на заході. І король пробачив і відпустив східнян, котрі здалися, й уклав мир із народами Гараду; і рабів Мордору він також звільнив, подарувавши їм усі землі довкола Нурнійського моря. І багато воїнів отримало від нього подяки та винагороди за проявлену доблесть; і нарешті начальник варти привів до нього на суд Береґонда. І король сказав Береґондові:

— Береґонде, твій меч пролив кров у священному місці, де це заборонено. Крім того, ти покинув пост без дозволу правителя чи капітана. За таке в давнину карали смертю. Тепер я мушу винести тобі вирок.

Усе покарання з тебе знімається за відвагу в бою, а ще більше за те, що ти порушив закон через любов до твого правителя Фарамира. Втім, тобі доведеться покинути варту Цитаделі й піти з Мінас-Тіріта.

Тоді кров відкотилася від обличчя Береґонда, серце його стиснулось, і він опустив голову. Та король сказав:

— І так повинно бути, бо ти призначений капітаном Білого Загону — вартових Фарамира, князя Ітілієну, і ти житимеш в Емін-Арнені в пошані та спокої, на службі в того, заради кого ти ризикував усім, аби врятувати його від смерті.

І тоді Береґонд, зрозумівши милосердність і справедливість короля, зрадів і, схиливши коліно, поцілував його руку та пішов, щасливий і спокійний. Араґорн віддав у володіння Фарамирові Ітілієн і порадив йому оселитись у горах Емін-Арнен, неподалік від Міста.

— Бо Мінас-Ітіль у Морґульській Долині буде зруйнований дощенту, — сказав він, — і хоча з часом він очиститься від зла, ще багато років там не можна буде жити.

Останнім Араґорн покликав Еомера Роганського, вони обнялися, й Араґорн сказав:

— Ні про подарунки, ні про винагороди між нами не може бути мови, бо ми побратались. У щасливий день примчав сюди з Півночі Еорл, і ще жоден союз не був благословеннішим, бо жодна зі сторін ніколи не підводила іншу і не підведе. Нині, як тобі відомо, Теоден Славний спочиває в могилі у священному склепі, й там він лежатиме серед королів Ґондору, якщо така твоя воля. Або, за твоїм бажанням, ми перевеземо його тіло до Рогану, де він спочине серед його народу.

І відповів Еомер:

— З тієї хвилини, як ти став переді мною на зеленій траві у степу, я полюбив тебе, і та любов не згасне ніколи. Та нині я мушу від'їхати до своїх володінь, де в мене багато справ. Щодо Полеглого — коли все буде приготоване, я повернуся по нього; а поки що нехай спочиває у спокої.

І сказала Еовіна Фарамирові:

— Тепер я мушу повернутися до свого рідного краю, ще раз побачити його і допомогти братові у справах; але коли той, кого я любила як батька, ляже в рідну землю, я повернусь.

І так минули радісні дні; й у восьмий день травня Вершники Рогану виїхали на Північну Дорогу, і з ними — сини Елронда. Від Воріт Міста до мурів Пеленнору дорогу обступили люди, котрі прийшли їх провести. Потім мешканці далеких околиць роз'їхалися по домівках святкувати перемогу; а в Місті залишилося багато роботи для завзятих рук: відбудовувати й відновлювати, заліковувати шрами війни та виганяти пам'ять про темряву.

Гобіти залишились у Мінас-Тіріті разом із Леґоласом і Ґімлі; Араґорн не хотів, аби їхнє товариство розпадалось.

— Усе на світі колись закінчується, — сказав він, — але ви ще трохи зачекайте: ще не кінець тієї історії, частиною якої ви стали. Наближається день, про який я мріяв із часів моєї юності, й коли він наступить, я хотів би, щоби друзі мої були поруч!

Але що то за день, він не сказав.

Колишні Охоронці Персня разом із Ґандалфом оселились у гарному будинку, і гуляли вони, де їм заманеться. І Фродо сказав Ґандалфові:

— Ти не знаєш, про який це день говорить Араґорн? Нам тут добре, й від'їжджати не хочеться; та дні минають, Більбо чекає, і дім мій — у Ширі.

— Щодо Більбо, — відповів Ґандалф, — то він чекає того самого дня і знає, що вас затримує. А що дні минають, то зараз лише травень і до розпалу літа ще далеко; і хоча здається, що все змінилося, так наче минула ціла епоха, проте для дерев і трави ще не минуло і року, відколи ти вирушив із дому.

— Піпіне, — сказав Фродо, — чи не ти говорив, що Ґандалф став не таким потайним, як колись? Гадаю, тоді він просто перевтомився. Та йому вже покращало.

А Ґандалф сказав:

— Багато хто воліє заздалегідь дізнаватися, що поставлять на стіл; але ті, хто готує бенкет, люблять зберігати таємницю; бо чим більша несподіванка, тим гучніші слова похвали. Та і сам Араґорн чекає умовного знаку.

Настав день, коли Ґандалф зник, і товариші не знали, що буде далі. А Ґандалф уночі вивів Араґорна з Міста до південного підніжжя гори Міндоллуїн; і там вони відшукали стежку, прокладену багато сторіч тому, якою тепер ніхто не зважувався ходити. Бо вона вела до усамітненого місця, куди піднімалися тільки королі. І крутими путівцями вийшли вони на високогірну долину під засніженими піками і стали над прірвою за Містом. І там роззирнулися доокіл, бо вже світало; і вони побачили вежі Міста ген унизу, мов білі олівці, освітлені сонячним промінням, і вся долина Андуїну була мов сад, а Похмурі Гори тонули в золотавій імлі. З одного боку виднілися сірі хребти Емін-Муїлу і блищав Раурос, мов далека зоря; з другого боку, аж до Пеларґіра, стрічкою звивалася Ріка, а ще далі на небокраї сяяла смужка Моря. І сказав Ґандалф:

— Ось твоє володіння, і воно стане ще більшим. Третя Епоха світу закінчилась і почалася нова; і твоє завдання — закласти її початок і зберегти все, що гідне бути збереженим. Багато чого вдалося врятувати, але багато чого й відійде; і влада Трьох Перснів також закінчилась. І всі землі, які ти бачиш, і ті, що лежать за обрієм, заселять люди. Бо настала доба їхнього панування, і Прадавній народ зів'яне чи відійде.

— Знаю, дорогий мій друже, — сказав Араґорн, — однак я хотів би, щоби ти і надалі залишався моїм радником.

— Ненадовго, — сказав Ґандалф. — Третя Епоха була моєю. Я був Ворогом Саурона, і завдання моє виконане. Незабаром я відійду. Тягар ляже на тебе та на твій народ.

— Але я помру, — сказав Араґорн. — Бо я смертний, і хоча я прямий нащадок Заходу і проживу значно довше за інших, усе одно часу не багато; і коли народяться та постаріють ті, хто зараз у материнському лоні, зістаріюсь і я. І хто правитиме Ґондором і тими, що шанують Місто, як королеву, якщо моє бажання не здійсниться? Дерево у Фонтанному Дворі й далі сухе та безплідне. Коли я побачу знак надії?

— Відвернися від зеленого світу, поглянь туди, де все здається мертвим і холодним! — сказав Ґандалф.

Араґорн обернувся і подивився на скелястий схил, що збігав од самого краю снігів, і, придивившись, помітив посеред пустища самотнє деревце. Й Араґорн піднявся туди і побачив, що на самій межі снігу проросло молоденьке деревце на три фути висотою. Воно вже випустило свіжі листочки, продовгуваті й гарні, темні зверху, сріблясті знизу, і на його верхів'ї розкрилася невеличка китиця квіток, чиї білі пелюстки сяяли, мов сніг на сонці.

І вигукнув Араґорн:

— Є! утувенієс! Я знайшов його! Це ж паросток Найдавнішого з Дерев! Звідки він тут узявся? Йому немає і семи років!

І Ґандалф підійшов, глянув на нього і сказав:

— Воістину, це паросток із роду Німлота Прекрасного з насіння Ґалатіліона, з плоду Тельперіона Багатойменного, Найдавнішого з Дерев. Хто знає, як з'явився він тут у призначений час? Це стародавнє священне місце, і напевно, насінину посіяли тут іще до того, як загинув останній король або як Дерево у дворі всохло. Кажуть, що хоч плоди Дерева визрівають і рідко, життя зберігається в ньому багато довгих років, і ніхто не передбачить, коли воно прокинеться. Пам'ятай про це. Бо щойно плід його дозріє, насіння потрібно посіяти, щоби рід його не загинув. Отут воно пролежало сховане в землі, так як нащадки Еленділа переховувалися на пустищах Півночі. А рід Німлота набагато старший за твій, королю Елессаре.

Араґорн обережно торкнувся деревця, і здалося, що воно ледве трималося за ґрунт і без ушкоджень відокремилося; й Араґорн відніс його до Цитаделі. Тоді сухе дерево викорчували з великою пошаною, та не спалили, а поклали в тиші Рат-Дінену. Й Араґорн посадив нове деревце у дворі біля фонтану, і воно швидко та радісно пішло в ріст, і коли настав червень, укрилося квітами.

— Ось і знамення, — сказав Араґорн, — і той день уже не далеко. І він виставив на стінах вартових.

У переддень літнього сонцестояння з Амон-Діну до Міста примчали гінці та повідомили, що з півночі виїхав прекрасний кортеж і що він уже біля мурів Пеленнору. І король сказав:

— Нарешті приїхали! Нехай Місто готується до свята! Напередодні літнього сонцестояння, коли небо було синє, мов усіяне сапфірами, білі зірки заблищали на сході, а захід іще золотився та віяло запашною прохолодою, Північною Дорогою до Воріт Мінас-Тіріта наблизилися вершники. Першими їхали Елрогір і Елладан зі срібним стягом, за ними — Ґлорфіндель, Ерестор і всі ельфи Рівендолу, а за ними — Володарка Ґаладріель і Келеборн, Володар Лотлорієну, на білих конях, а з ними — безліч прекрасного люду їхнього краю, в сірих плащах, зі самоцвітами у волоссі; й останнім з'явився Елронд, славний серед ельфів і людей, зі скіпетром Аннумінаса в руці, а поруч із ним на сірому коні їхала донька його Арвен, Вечірня Зоря її народу.

І Фродо, коли побачив її, осяйну в літніх сутінках, із зорями на чолі, оповиту ніжними пахощами, звернувся до Ґандалфа, глибоко вражений:

— Нарешті я розумію, чого ми чекали! Оце кінець! Тепер не лише день буде радісним, а й ніч прекрасною та благословенною, і всі страхи відійдуть!

Тоді король привітав гостей, і вони спішились; Елронд передав Араґорнові скіпетр і поєднав руку своєї доньки з рукою короля, й усі разом пішли до Високого Міста, і небо розквітло зірками. Й Араґорн, король Елессар, одружився з Арвен Ундоміель у Місті Королів у день літнього сонцестояння, і так завершилася довга історія їхніх чекань і випробувань.

VI. Велике прощання

Коли минули святкові дні, товариші стали думати про повернення до рідних домівок. І Фродо пішов до короля, коли той сидів із королевою Арвен біля водограю, і вона співала валінорську пісню, а Дерево росло та квітло. Вони підвелися йому назустріч, і Араґорн мовив:

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Фродо: ти зібрався додому. Що ж, любий мій друже, дерево найкраще росте на рідній землі; та пам'ятай, що на всіх землях Заходу ти бажаний гість. І хоча досі про твій народ мало згадували у видатних переказах, відтепер він прославиться більше, ніж великі королівства, яких уже нема.

— Це правда: я хотів би повернутися до Ширу, — сказав Фродо. — Та спершу я мушу навідатися до Рівендолу. Бо якщо мені ще когось і бракує в цей благословенний час, то лише Більбо; і я дуже засмутився, що він не прибув разом із почтом Елронда.

— Чому ти дивуєшся, Персненосцю? — сказала Арвен. — Адже ти знаєш силу цієї речі, яка тепер зруйнована; й усе, створене цією силою, тепер відходить. А твій родич володів нею довше за тебе. За мірками вашого народу, тепер він дуже старий, і він чекає на тебе, бо зможе виїхати лише в останню подорож.

— Тоді дозвольте мені відбути якнайшвидше, — сказав Фродо.

— Ми поїдемо через сім днів, — сказав Араґорн. — Нам буде з тобою по дорозі до самого Рогану. Через три дні Еомер повернеться по тіло Теодена, і ми поїдемо разом із ним, аби вшанувати полеглого. Та ще до твого від'їзду я підтверджу слова Фарамира: в землі Ґондору ти маєш повну волю бути де і з ким завгодно. Якби я мав дари, гідні твоїх заслуг, я обдарував би тебе; але ти візьмеш зі собою, що тільки не забажаєш, і виїдеш із почестями, як князі цього краю.

Та королева Арвен сказала:

— У мене є для тебе дар. Бо я донька Елронда. Я не поїду з ним до Гаваней, бо я вибрала те, що колись Лутієн, і вибір мій водночас і солодкий, і гіркий. Але замість мене відпливеш ти, Персненосцю, коли настане час і якщо ти цього забажаєш. Якщо рани твої тобі дошкулятимуть і спогади про тягар будуть заважкі, тоді пливи на Захід, і там зціляться рани та мине втома. А зараз носи оце на пам'ять про Елессара Ельфійського та Вечірню Зорю, з якими переплелося твоє життя!

І вона зняла з грудей білий самоцвіт на срібному ланцюжку й одягнула його на шию Фродо.

— Коли спогади про страх і темряву завдаватимуть тобі болю, — сказала вона, — це допомагатиме тобі.

Через три дні, як і говорив король, Еомер Роганський прибув до Міста, а з ним — еоред із найкращими лицарями Марки. Їх радо зустріли; а коли сіли за стіл у Меретронді, Великій бенкетній залі, він уперше побачив обох жінок, і краса їхня дуже вразила його. І перш ніж піти відпочити, він прикликав гнома Ґімлі та сказав:

— Ґімлі, сину Ґлоїна, чи під рукою в тебе сокира?

— Ні, володарю, — відповів Ґімлі, — та якщо потрібно, то можу піти по неї.

— Вирішуй сам, — сказав Еомер. — Бо між нами ще стоять нерозважливі слова про Володарку Золотого Лісу. І тепер я побачив її на власні очі.

— Ну, і що скажеш?

— На жаль! Я не скажу, що вона найпрекрасніша пані на світі.

— Тоді я іду по сокиру, — сказав Ґімлі.

— Та спершу дозволь мені виправдатися, — сказав Еомер. — Якби я побачив її в іншому товаристві, то погодився би з тобою. Але нині я віддаю першість королеві Арвен, Вечірній Зорі, й готовий битися з кожним, хто мені заперечить. Посилати мені по меча?

Тоді Ґімлі низько вклонився.

— Ні, бо я вибачаю тобі. Ти обрав Вечір, а я свою прихильність віддаю Світанку. І серце мені підказує, що Світанок незабаром відійде назавжди.

Нарешті настав день прощання, і велике та прекрасне товариство вирушило з Міста на північ. Тоді королі Ґондору і Рогану пішли до могил на Рат-Дінені, й на золотих ношах винесли короля Теодена, і пройшли мовчазним Містом. Потім поклали ноші на велику колісницю, оточену вершниками Рогану, й підняли його прапор; а Мері як зброєносець Теодена сидів на колісниці, тримаючи меч і щит короля.

Для решти Охоронців підібрали коней за їхнім зростом; Фродо та Сем їхали поруч із Араґорном, Ґандалф — на Тінеборі, Піпін приєднався до лицарів Ґондору, а Леґолас і Ґімлі, як завжди, сіли на Арода.

Були тут королева Арвен, Келеборн і Ґаладріель із почтом, Елронд зі синами, правителі Дол-Амрота й Ітілієну та багато капітанів і лицарів. Ще ніколи жоден король Марки не мав такого ескорту, як Теоден, син Тенґіла, на шляху до землі його предків.

Без поспіху та спокійно проїхали вони Анорієном і вступили до Сірого Лісу під Амон-Діном; і горами прокотився барабанний бій, але нікого не було видно. Тоді Араґорн звелів заграти в сурми, і гарольди проголосили:

— Слухайте, прибув король Елессар! Ліс Друадан він дарує Ґан-бурі-Ґанові та його народу в довічне володіння. Віднині нічия нога не ступить на цю землю без їхнього дозволу!

Голосно загриміли барабани і змовкли.

Нарешті, через п'ятнадцять днів подорожі, колісниця короля Теодена перетнула зелені степи Рогану та прибула в Едорас. Золотий Палац був обвішаний красивими килимами та яскраво освітлений, і такого бенкету, як цей поминальний, не бачили тут із дня заснування Палацу. Бо через три дні роганці влаштували похорон Теодена; його поховали в кам'яній гробниці, й туди поклали зброю та багато прекрасних речей, які служили йому при житті, а над гробницею насипали високий курган, виклали його дерном зі зеленою травою та білим безсмертником. І тепер на східному боці Поля Курганів стало вісім могил.

Тоді вершники Дому короля, верхи на білих конях, проїхали довкола нового кургану та проспівали пісню про Теодена, сина Тенґіла, яку склав менестрель Ґлеовайн, а сам він відтоді пісень не складав. Повільний спів вершників зворушив навіть тих, хто не знав мови цього народу; а в роганців блищали очі, й учувався їм грім копит із півночі та голос Еорла, що летить над битвою на Келебрантському Полі; й текла оповідь про королів, і Гельмів Ріг лунав у горах, а потім прийшла Темрява, і король Теоден піднявся, і крізь Тінь помчав у вогонь, і загинув зі славою, коли вранішнє сонце неочікувано засяяло над Міндоллуїном.

Із пітьми, із жури на світанку дня він із піснею скакав, меч здійнявши. Мав він надію й відійшов з нею; понад смерть, понад долю і страх злетів, понад втрати й життя — на хвалу вічну.

А Мері стояв біля підніжжя кургану і плакав, а коли пісня закінчилася, він вигукнув:

— Теодене, королю Теодене! Прощавай! Батьком ти був для мене на короткий час! Прощавай!

Коли поховання завершилося, жіночий плач затих і Теодена залишили самого у могилі, — народ зібрався в Золотому Палаці на великий бенкет, аби забути про печаль; бо Теоден дожив до глибокої старості й загинув із честю не меншою, ніж найвидатніші його предки. І коли настав час, за звичаєм Марки, вшанувати пам'ять короля келихом вина, вперед виступила Еовіна, панна Рогану, золота, мов сонце, та біла, мов сніг, і подала повний келих Еомерові.

Тоді підвелися менестрель і знавець переказів і назвали всіх правителів Рогану в належному порядку: Еорл Юний; Бреґо, будівничий Палацу; Аддор, брат нещасливого Балдора; Фреа, Фреавайн, Ґолдвайн, Деор і Ґрам; і Гельм, що сховався в Гельмовому Ярі, коли захопили Марку; і курган його був останній із дев'яти на західному боці, бо в той час рід перервався. А потім почали насипати могили на східному боці: Фреалаф, син сестри Гельма, Леофа, Валда, Фолка, Фолквайн, Фенґел, Тенґел і останній — Теоден. І коли назвали ім'я Теодена, Еомер перехилив келих. Тоді Еовіна звеліла слугам наповнити келихи знову, й усі підвелись і випили за нового короля, вигукнувши:

— На здоров'я, Еомере, королю Роганський!

Нарешті, коли бенкет наближався до кінця, Еомер підвівся і сказав:

— Ми вшановуємо пам'ять короля Теодена; та перш ніж ми розійдемося, я повідомлю радісну новину; він би не гнівався, адже як рідну доньку любив Еовіну, мою сестру. Тож слухайте всі, мої прекрасні гості з багатьох земель, котрі ще ніколи не збирались у цій залі! Фарамир, намісник Ґондору та князь Ітілієну, просить руки Еовіни, панни Рогану, і вона погоджується стати його дружиною. І ви є свідками їхніх заручин.

Фарамир і Еовіна вийшли вперед і подали одне одному руки, й усі радо випили за їхнє здоров'я.

— Отак, — сказав Еомер, — дружбу Рогану з Ґондором скріплюють нові пута, і це мене тішить.

— І ти не поскупився, Еомере, — сказав Араґорн, — якщо даруєш Ґондору найпрекрасніше, що є у твоєму краї!

Тоді Еовіна подивилася в очі Араґорнові і сказала:

— Побажай мені щастя, володарю мій і зцілителю! А він відповів:

— Я бажав тобі щастя, відколи тебе побачив. І тепер бачити тебе щасливою — втіха для мого серця.

Коли бенкет закінчився, гості короля Еомера зібрались у дорогу. Араґорн і його лицарі, а також ельфи Лорієну та Рівендолу приготувалися до від'їзду; але Фарамир із Імрагілом залишався в Едорасі; Арвен Вечірня Зоря зоставалася також і попрощалася з братами. Ніхто не бачив, як вона прощалася з Елрондом, її батьком, бо вони вдвох пішли в гори і довго розмовляли там, і гірким було їхнє прощання до кінця світу.

Перед самим від'їздом Еомер та Еовіна прийшли до Мері, і сказали вони:

— Щасливої тобі дороги, Меріадоку зі Ширу, Виночерпію Рогану! Ми будемо раді, коли ти до нас приїздитимеш!

І Еомер додав:

— Королі давнини за твої подвиги під стінами Мундбурґа надарували би тобі цілий віз дарів, але ти кажеш, що не візьмеш нічого, крім зброї, яку носив. Це мені до душі, бо насправді я не маю дарів, гідних тебе; та сестра моя просить прийняти оцю дрібничку на пам'ять про Дернгельма і про відлуння роганських рогів на світанку.

Еовіна подала гобітові стародавній ріг на зеленій перев'язі, невеликий, але майстерно вироблений зі срібла, — візерунок у вигляді вершників, котрі скачуть вервечкою, вився від наконечника до краю рогу; на ньому були вирізьблені руни великої сили.

— Це коштовність нашого роду, — сказала Еовіна. — Зробили його гноми, а знайшли його серед скарбів, які викрав змій Ската. Еорл Юний привіз його з Півночі. Коли заграє той, хто потребує допомоги, тоді ворогів охопить страх, а друзі зрадіють, почують його заклик і прийдуть на допомогу.

Мері прийняв ріг, бо відмовлятися було не можна, і поцілував руку Еовіни; всі троє обнялись і розпрощалися з надією на зустріч.

Тепер усі були готові, тож випили по келиху на прощання і вирушили в дорогу; врешті, вони добралися до Гельмового Яру, де затрималися ще на два дні. Там Леґолас пішов разом із Ґімлі, як і обіцяв, до Осяйних Печер; і коли вони повернулися, Леґолас мовчав і сказав лише, що тільки Ґімлі може знайти відповідні слова.

— Та ще ніколи гном не хвалився перемогою над ельфом у красномовстві, — додав він. — Тому ходімо до Фанґорну і зрівняймо рахунок!

Від Гельмового Яру виїхали до Ізенґарда і побачили, як господарювали енти. Усе кам'яне коло вони розібрали, а рівнину перетворили на розкішний фруктовий сад, через який протікала річка; тільки посередині було чисте озеро, а з нього стриміла Вежа Ортханка, висока та неприступна, і чорні стіни її відбивались у дзеркалі води.

Мандрівники трохи перепочили на місці старих воріт Ізенґарда, — тепер замість них тут стояли два високі дерева, ніби сторожі на початку зеленої алеї, що «вела до Ортханка; і вони дивувалися, як багато було зроблено, хоча довкола не видно ні душі. Та невдовзі долинув голос: «Гумм-гм, гумм-гм», — і стежкою назустріч їм вийшов Древлен, а поруч із ним — Скоромов.

— Ласкаво просимо до Саду Ортханка! — сказав він. — Я знав, що ви приїдете, але я працював на горішній долині; тут іще стільки роботи. Та й ви, як я чув, не байдикували на півдні та на сході; а чув я багато доброго, дуже доброго.

Тоді Древлен похвалив їхні діяння, про які він знав геть усе; а потому став і уважно подивився на Ґандалфа.

— Ну-ну! — сказав він. — Ти виявився наймогутнішим, і здійснилось усе, що ти задумав. А тепер куди йдеш? І чому прибув сюди?

— Подивитися, що ти поробляєш, друже мій, — сказав Ґандалф, — і подякувати за допомогу — без вас ми би не впоралися.

— Гумм, ну, це правда, — сказав Древлен. — Бо енти зробили все, що змогли. І не тільки з цим… гумм, цим проклятим древовбивцею, котрий мешкав тут. Сюди налетіла купа тих… бурарум… тих лихооко-чорноруко-кривоного-жорстокосердно-пазуристо-кровожернихморимайтесинкагонда, гумм, ну, оскільки ви поспішний народ, а їхнє повне ім'я довге, як роки страждань, — тих паразитів орків; і вони прийшли з-за Ріки, з півночі, в обхід Лауреліндоренану, куди не змогли потрапити завдяки Великим. — Він вклонився Володареві та Володарці Лорієну.

І ті підлі істоти страшенно здивувалися, зустрівши нас на Роганському Плато, тому що про нас вони ще не чули; хоча те саме можна сказати і про кращі народи. І мало хто пам'ятатиме про нас, бо мало хто від нас і врятувався, та й ті потрапили в Ріку. Але вам пощастило, бо, якби вони нас не зустріли, король степу не заїхав би далеко, а якщо б і заїхав — то не мав би куди повертатися.

— Ми знаємо про це, — сказав Араґорн, — і ніколи не забудемо: ні в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

— «Ніколи» — задовге слово навіть для мене, — сказав Древлен. — Ти хотів сказати, доки існуватимуть ваші королівства; довго ж їм доведеться існувати, щоб енти назвали цей термін тривалим.

— Починається Нова Епоха, — зазначив Ґандалф, — і тепер може трапитися так, що королівства людей тебе переживуть, друже Фанґорне. Але скажи мені краще, чи ти зробив те, про що я тебе просив? Що зі Саруманом? Чи не набриднув йому ще Ортханк? Навряд чи йому тепер сподобається краєвид із вікон.

Древлен уперся в Ґандалфа довгим поглядом, — «майже хитрим поглядом», — подумав Мері.

— Ага! — сказав він. — Я так і думав, що ти про це спитаєш. Чи набриднув йому Ортханк? Нарешті набриднув; але не стільки набридла йому ця вежа, скільки набрид цей голос. Гумм! Я розповів йому кілька довгих історій, ну, принаймні по-вашому довгих.

— А чому ж він тебе слухав? Чи ти ходив до Ортханка?

— Гумм, ні, не до Ортханка! — сказав Древлен. — Це він підходив до вікна і слухав, тому що тільки так міг довідатися про новини, і хоча йому не подобалися новини, він дуже хотів усе знати; і я бачив, що він усе почув. А я вже додав до новин багато такого, про що йому корисно подумати. І він дуже знудився. Він завжди був вельми поспішним. Це його і згубило.

— Я помітив, любий Фанґорне, — сказав Ґандалф, — що ти дуже послідовно кажеш «мешкав», «слухав», «був»? А як щодо «є»? Чи він помер?

— Ні, наскільки мені відомо, не помер. Але його тут нема. Так, уже сім днів, як нема. Я відпустив його. Від нього мало що залишилося, коли він виповз, а той його Черв — він був, наче бліда тінь. І не нагадуй мені, Ґандалфе, що я обіцяв його стерегти, — я це пам'ятаю. Але відтоді багато чого змінилось. І я стеріг його, стеріг, аби він нічого не накоїв. Адже ти знаєш, що понад усе я ненавиджу тримати у клітці живих істот, і навіть отаких істот я не триматиму в неволі без великої на те потреби. Гадюка без отрути може повзати, де їй завгодно.

— Можливо, ти правий, — сказав Ґандалф, — але, гадаю, в цієї гадюки ще залишилась отрута. Отрута була в його голосі та, схоже на те, він переконав тебе, навіть тебе, Древлена, знаючи слабинку твого серця. Ну, але він забрався, і нема про що говорити. А Вежа Ортханк повертається до короля, котрому справедливо належить, хоча, мабуть, вона йому і не знадобиться.

— Це ми ще побачимо, — сказав Араґорн. — Але я віддаю ентам у володіння всю долину, щоби вони лише стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.

— Він замкнений, — сказав Древлен. — Я звелів Саруманові замкнути двері та віддати ключі. Вони у Скоромова.

Скоромов уклонився, як дерево, що згинається під вітром, і подав Араґорнові два великі чорні ключі хитромудрої форми, з'єднані сталевим кільцем.

— Ще раз дякую вам, — сказав Араґорн, — і до побачення. І нехай зростає ваш ліс у спокої. Коли заросте долина, то залишиться ще вільне місце на захід від гір, де ти колись гуляв.

Древлен засмутився.

— Ліси будуть рости і розростуться, — сказав він. — Але енти… Нема ентенят.

— Але тепер ви зможете продовжити пошуки, — сказав Араґорн. — Землі на схід, раніше для вас недоступні, тепер відкриті.

Але Древлен похитав головою і сказав:

— Далеко йти туди. І нині там забагато людей. Однак, що ж це я? Я геть забув про ввічливість! Може, зупинитесь у нас і трохи відпочинете? А може, хтось із вас захоче поїхати через ліс Фанґорн і так скоротити собі дорогу додому?

Він подивився на Келеборната Ґаладріель. Але всі, крім Леґоласа, поспішали додому, на південь або на захід.

— Послухай-но, Ґімлі! — сказав Леґолас. — Тепер, із дозволу Фанґорна, я можу відвідати хащі Лісу Ентів і побачити дерева, які ніде інакше в Середзем'ї не ростуть. Ти підеш зі мною і виконаєш обіцянку; а потім ми разом поїдемо до наших земель у Морок-лісі й далі.

Ґімлі погодився, хоча, здається, без великої радості.

— Отут нарешті кінець Братству Персня, — сказав Араґорн. — Але я сподіваюся, що невдовзі ви повернетеся до мого краю з допомогою, яку обіцяли.

— Повернемося, якщо відпустять наші правителі, — сказав Ґімлі. — Ну, прощавайте, мої гобіти! Прямуйте додому без пригод, і тоді я зможу спати спокійно, не хвилюючись за вас. При нагоді дамо про себе чути, та ще і зустрінемось; але, боюсь, усі разом ми вже ніколи не зберемося.

Древлен попрощався з усіма по черзі й тричі вклонився Келеборнові та Ґаладріель, поволі, з великою повагою.

— Давно, давно ми з вами не бачилися, корінь і камінь. А ванімар, ванімаліон ностарі! — сказав він. — І сумно, що ми зустрічаємося тільки тоді, коли все закінчується. Бо світ змінюється: я чую це зі смаку води та землі й із запаху повітря. І мабуть, ми вже ніколи не побачимось.

І Келеборн сказав:

— Цього я не знаю, Найстарший.

А Ґаладріель сказала:

— Ні, в Середзем'ї ми не зустрінемося, поки землі, які лежать під морем, не піднімуться знову. А тоді, можливо, у вербових лугах Тасарінану ми і побачимося навесні. Прощавай!

Останніми зі старим ентом прощалися Мері та Піпін, і, дивлячись на них, Древлен прояснів.

— Ну, веселуни мої, — сказав він, — чи не вип'єте зі мною водиці на прощання?

— З великим задоволенням, — відповіли вони.

І Древлен відвів їх у затінок під деревами, де стояв високий кам'яний глек. Древлен наповнив три келихи, й усі троє випили; і гобіти бачили, як ент дивиться на них поверх келиха його дивними очима.

— Помалу, помалу! — сказав він. — Бо ви вже підросли від нашої останньої зустрічі.

Вони розсміялись і спорожнили келихи.

— Ну, до побачення! І якщо почуєте у вашому краю щось про наших жінок, то не забудьте сповістити мене!

Він помахав усім величезними руками та сховався між деревами.

Тепер вони поїхали швидше, навпростець до Роганського Проходу; і нарешті Араґорн розпрощався з ними неподалік від того місця, де Піпін зазирнув у Камінь Ортханка. Гобітів зажурило це прощання, адже Араґорн ніколи не підводив їх і провів через стільки небезпек.

— От нам би таку кулю, в якій можна бачити своїх друзів, — сказав Піпін, — і розмовляти на відстані.

— Для цього згодиться тільки одна, — сказав Араґорн. — Бо тобі не захочеться дивитися на те, що покаже тобі Камінь Мінас-Тіріта. А Палантир Ортханка залишить собі король, аби спостерігати, що діється в його королівстві та чим займаються піддані. Не забувай, Переґріне Туку, що ти лицар Ґондору, і я не звільняю тебе від служби. Зараз я тебе відпускаю, та можу будь-коли відкликати. І пам'ятайте, друзі мої гобіти, що до моїх володінь належать і північні землі, і я туди обов'язково прийду.

Потім Араґорн попрощався з Келеборном і Ґаладріель; і Володарка сказала йому:

— Ельфійський Самоцвіте, крізь темряву ти пройшов до своєї надії і досягнув усього, чого прагнув. Хай будуть дні твої щасливі!

А Келеборн додав:

— Прощавай, родичу! — сказав він. — Нехай не спіткає тебе моя доля, і твій скарб нехай буде з тобою до кінця!

З цими словами вони розлучились, а саме в той час заходило сонце; і коли вони проїхали трохи, а тоді обернулися, то побачили короля Заходу верхи на коні, а довкола — його лицарів; і у променях вечірнього сонця їхня збруя сяяла черленим золотом, а біла мантія Араґорна палахкотіла вогнем. Тоді Араґорн підняв над головою зелений самоцвіт, і зелене полум'я блиснуло в його руці.

Невдовзі, за руслом Ізену, вони звернули на захід і через Роганський Прохід виїхали в Сірий Край. Місцеві мешканці тікали і ховалися, бо вони боялись ельфів, хоча насправді ті заходили нечасто сюди; але мандрівники не звертали уваги на місцевих, бо загін іще був великий і мав зі собою все необхідне; тому їхали без поспіху, ставлячи намети, коли і де заманеться.

На шостий день після прощання з королем вони перетнули ліс, що вкривав підніжжя Імлистих Гір, які тепер піднімалися праворуч. Коли після заходу сонця знову виїхали на відкриту місцевість, то наздогнали старого, котрий спирався на ціпок, у сірому чи брудно-білому шматті, а за ним плентався другий жебрак, горблячись і схлипуючи.

— Це ти, Сарумане? — сказав Ґандалф. — Куди йдеш?

— А тобі що до того? — відповів той. — Будеш і далі мені вказувати, мало тобі моєї біди?

— Сам знаєш відповідь, — сказав Ґандалф, — ні і ще раз ні. Та у будь-якому разі приходить кінець моїм турботам. Король перебрав тягар на себе. Якби ти не пішов із Ортханка, то зустрів би його та переконався б у його мудрості й милосерді.

— Значить, добре, що раніше забрався, — сказав Саруман, — бо не потрібні мені його мудрість і милосердя. А якщо хочеш відповідь на твоє запитання, то я шукаю виходу з його володінь.

— Тоді ти знову помилився дорогою, — сказав Ґандалф, — і в цьому напрямку тебе не чекає нічого. А допомогу нашу не відкинеш? Бо ми її тобі пропонуємо.

— Мені? — сказав Саруман. — Ні, благаю, не посміхайся до мене. Краще би ти хмурився. А щодо Володарки, то я їй не вірю: вона завжди мене ненавиділа та плела змови на твою користь. Не сумніваюся, що то вона повела вас цим шляхом, аби натішитися з мого приниження. Якби я знав про вашу погоню, то відмовив би вам у такій втісі.

— Сарумане, — сказала Ґаладріель, — у нас є справи і турботи важливіші, ніж ганятися за тобою. Найкраще сказати, що це тобі пощастило: маєш останню нагоду.

— Якщо вона і справді остання — то я радий, бо не доведеться її знову відкидати. Усі мої надії загинули, та поділяти ваші я не збираюся. Якщо вони у вас іще є. — І очі його блиснули. — Їдьте! Недаремно ж я багато років просидів за книжками. Ви прирекли себе і самі знаєте це. І поки я мандрую, мене втішатиме думка про те, що, руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. А де той корабель, який відвезе вас назад через таке велике море? — підсміхнувся він. — То буде сірий корабель, повний привидів! — Він засміявся скрипучим і огидним голосом. — Уставай, дурню! — крикнув він до жебрака, котрий усівся на землі, й ударив його ціпком. — Розвертайся! Якщо шляхетне товариство йде цим шляхом, то ми звернемо на інший. Рухайся, бо не дам тобі ні шкоринки на вечерю!

Жебрак підвівся та пошкандибав, скиглячи:

— Бідолашний Ґріма! Бідолашний Ґріма! Завжди б'ють і прозивають. Як я його ненавиджу! Як би мені піти від нього!

— То йди! — сказав Ґандалф.

Але Червослов лише перелякано зиркнув на Ґандалфа вицвілими очима, а тоді швидко почовгав за Саруманом. Нещасна пара порівнялася з гобітами; Саруман зупинився і вирячився на них, а вони подивилися на нього з жалістю.

— І ви що, теж прийшли повтішатися? — сказав він. — Вам байдуже, що ми бідуємо? Бо у вас є все, що хочете: і їжа, і добрий одяг, і найкращий тютюн. О так, я знаю! Знаю, звідкіля він. Може, дасте жменьку жебракові?

— Я дав би, якби мав, — сказав Фродо.

— У мене залишилося трохи, — сказав Мері, — почекай хвилинку. — Він спішився, попорпався в торбі біля сідла і простягнув Саруманові шкіряний кисет. — Забирай усе. Кури на здоров'я, це — із затопленого Ізенґарда.

— Моє, моє, і дорого куплене! — закричав Саруман, хапаючи кисет. — Це лише жалюгідна подачка, а собі ти набрав більше, гарантую. Ну, жебрак має дякувати, якщо злодій віддає бодай дрібку вкраденого. Але тобі воно придасться вдома, якщо в Південній Чверті виявиться не все так добре, як ти очікуєш. А щоби вам іще довгі роки не родив тютюн!

— Дякую! — сказав Мері. — Тоді віддай мені кисет, бо він не твій і я з ним так довго мандрував. Загорни тютюн у свою шмату.

— Злодій злодія вартує, — сказав Саруман, обернувся спиною до Мері, копнув Червослова та пішов до лісу.

— Ну, нічого собі! — вигукнув Піпін. — Ото вже злодії! А що нас підстерегли, поранили, протягнули через Роган — що нам за це?

— Еге ж, — сказав Сем. — І сказав «куплене»! Цікаво, як? І мені не дуже сподобалося те, що він верз про Південну Чверть. Час нам повертатися.

— Справді час, — сказав Фродо. — Та не раніше, ніж відвідаємо Більбо. Що би не трапилось, а я спершу заїду до Рівендолу.

— Так, думаю, це треба зробити, — кивнув Ґандалф. — Але шкода Сарумана! Боюся, з нього вже нічого доброго не вийде. Він уже геть змиршавів. Але все-таки я не зовсім згоден із Древленом: він іще може, хоч трохи, але нашкодити.

Наступного дня вони опинилися на півночі Сірого Краю, тепер не заселеного, хоча місцевість ця була зелена та приємна. Вересень приніс золоті дні та срібні ночі, й мандрівники без поспіху доїхали аж до ріки Лебединої, до старого броду на північ від водоспадів, де річка раптово опускалася до низин. Ген на заході імла вкривала болітця й острівки, через які вона прокладала собі шлях до Сірого Потоку: там у заростях очерету гніздилися зграї лебедів.

Отак вони виїхали до Ереґіону, і нарешті настав гарний світанок, осяявши білі тумани; і, вийшовши з наметів на невисокому пагорбі, мандрівники побачили на сході у променях сонця три вершини, які рвались у небо крізь низькі хмари: Карадрас, Келебділ і Фануйдол. Неподалік були Ворота Морії.

Тут вони затрималися на сім днів, бо наближалася нова розлука, про яку ніхто не хотів думати. Невдовзі Келеборн і Ґаладріель із почтом повернуть на захід і через перевал Багряного Рогу та Чорнорічні Сходи зійдуть до Срібної Жили та до їхнього краю. Вони поїхали західним шляхом, бо мали багато що обговорити з Елрондом і Ґандалфом і навіть зараз бесідували з друзями. Часто, коли гобіти вже давно спали, вони сиділи під зірками, згадуючи минулі часи, всі радощі й турботи, або радячись про майбутнє. Якби проходив тут мандрівець, то мало що побачив би чи почув, і вони здалися би йому сірими фігурами, витесаними з каменю, пам'ятниками минулого, загубленого у спорожнілій країні. Бо вони все розуміли без жестів і без слів, і тільки блиск очей виказував бесіду, що тривала між ними.

Нарешті все було сказано, і вони розлучилися до того моменту, коли Трьом Персням доведеться залишити Середзем'я. Загорнутий у сірі плащі, народ Лорієну подався в гори, швидко розтанувши серед скель і тіней; а ті, хто йшов до Рівендолу, сиділи на пагорбі та дивилися їм услід, аж поки крізь завісу туману не зблиснула зоря; й більше вони не бачили нічого. Фродо зрозумів, що то Ґаладріель на прощання високо підняла перстень.

Сем обернувся та зітхнув:

— Шкода, що ми не йдемо до Лорієну!

Нарешті одного вечора вони виїхали на вересовий схил і раптом, як це завжди здавалося мандрівникам, опинилися над глибокою долиною Рівендолу; далеко внизу горіли ліхтарі у будинку Елронда. І вони спустились у долину, проїхали через міст, підійшли до дверей, і весь дім засяяв, і залунали пісні, радісно вітаючи Елронда.

Перш за все, не повечерявши, не вмившись і навіть не скинувши плащів, гобіти побігли шукати Більбо. Знайшли його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, перами й олівцями; а сам Більбо сидів у кріслі перед невеликим каміном. Він виглядав дуже старим, але спокійним і сонним.

Коли вони ввійшли, він розплющив очі та підвів голову.

— Привіт, привіт! — сказав він. — Уже повернулись? А завтра мій день народження. Як же ви так устигли! А знаєте, що мені виповниться сто двадцять дев'ять? Ще рік протягну і зрівняюся зі Старим Туком. Хотілося би його перегнати, але побачимо.

Відсвяткувавши день народження Більбо, гобіти залишились у Рівендолі ще на кілька днів, і багато часу вони проводили зі старим другом, котрий виходив із його кімнатки лише попоїсти. Щодо цього він був, як і раніше, пунктуальний і лише зрідка просипав час обіду чи вечері. Сидячи біля каміна, вони по черзі розповідали йому про їхні мандрівки та пригоди. Спершу він удавав, що записує; та він часто засинав, а прокинувшись, казав:

— Дуже цікаво! Надзвичайно! На чому ми зупинилися?

Тоді вони повторювали розповідь із того моменту, коли він починав куняти.

Єдиною частиною оповіді, яка втримувала його увагу, був опис коронації та весілля Араґорна.

— Мене, звичайно, запрошували на весілля, — сказав він. — І я віддавна чекав цього. Та коли дійшло до від'їзду, виявилося, що тут у мене стільки роботи, та і речі пакувати не хотілося…

Минуло майже два тижні, і Фродо, виглянувши у вікно, побачив, що вночі були приморозки і павутиння стало, мов срібні мережива. І тоді він зрозумів, що мусить їхати і попрощатися з Більбо. Погода все ще була тиха та гарна, після найчарівнішого літа на людській пам'яті; але вже прийшов жовтень, і невдовзі могли початися дощі та сильні вітри. А шлях був неблизький. Але турбувала Фродо не думка про погоду. Він відчував, що йому час повертатися до Ширу. Сем відчував те саме. Лише напередодні він сказав:

— Ну, пане Фродо, ходили ми далеко і побачили чимало, та кращого місця нам не знайти. Тут усього потроху, якщо ви мене розумієте: і Ширу, і Золотого Лісу, і Ґондору, і королівського двору, і заїзду, і лугу, й гір — усього намішано. Та все ж, якось я відчуваю, треба нам їхати. Кажучи правду, за свого Дідуся я хвилююся.

— Так, Семе, всього потроху, крім Моря, — відповів Фродо і повторив сам до себе: «Крім Моря».

Того ж дня Фродо поговорив із Елрондом, і було вирішено, що вирушать гобіти на світанку. І їм на втіху, Ґандалф сказав:

— Я поїду з вами. Принаймні до Брі. Мені треба побачити Кремену. Увечері вони пішли прощатися з Більбо.

— Ну, якщо треба, значить треба, — сказав він. — Шкода. Я буду нудьгувати без вас. Гарно, коли ви десь поруч. Але мене постійно хилить на сон.

Тоді він подарував Фродо мітрилову кольчугу та Жало, забувши, що вже раз дарував їх; і ще подарував три томики переказів і пісень, які він уклав у різний час; книжки були написані тонким почерком, а на червоних обкладинках мали напис: «Переклад із ельфійської Б. Т.».

Семові він дав мішечок із золотом.

— Майже все, що залишилося від скарбів Смоґа, — сказав він. — Може знадобитися, якщо надумаєшся одружитися.

Сем почервонів.

— А вам, юнаки, не маю що подарувати, — сказав Більбо Мері та Піпінові, — хіба що добру пораду.

І, надававши цілу купу порад, зверху ще докинув їм дотеп у гобітському стилі:

— І щоби голови ваші не повиростали з капелюхів! Бо якщо не перестанете рости, то дорого вам буде одягатися.

— Якщо ти хочеш пережити Старого Тука, — зазначив Піпін, — то чому би нам не Спробувати перерости Бикореву?

Більбо розсміявся і витяг із кишені дві красиві люльки з перловими мундштуками, оправлені тонко виробленим сріблом.

— Згадуйте про мене, коли куритимете! — сказав він. — Їх зробили для мене ельфи, та я вже не палю.

І раптом голова його звісилась і він заснув на хвилину; а коли знову прокинувся, то сказав:

— То на чому ми зупинилися? Так, звичайно, я роздавав подарунки. І це мені нагадало: що з моїм перснем, Фродо, тим, який ти забрав?

— Я загубив його, Більбо, дорогий мій, — сказав Фродо. — Я його викинув, ти ж знаєш.

— Як шкода! — зітхнув Більбо. — Хотілося би ще раз поглянути на нього. Та ні, що за дурість! Ти ж для того й у похід вирушав — хіба ні? — щоби його позбутись. Але все так збиває з пантелику, все так перемішалось: і справи Араґорна, й Біла Рада, і Ґондор, і вершники, й південці, й оліфанти… ти і справді бачив оліфанта, Семе?.. і печери, і вежі, й золоті дерева, і ще хтозна-що!

Я, вочевидь, із моєї подорожі повернувся занадто прямою дорогою. А Ґандалф міг би мені щось показати. Але так я не встиг би до розпродажу і мав би тоді ще більше клопоту. Ну, зараз уже запізно, та і насправді найзручніше сидіти тут і слухати про все це. Камін тут гріє дуже добре, і їжа тут дуже смачна, та й ельфи завжди поруч. Чого ще можна бажати?

Дорога ця вперед веде, Все далі від моїх дверей. Тепер іти немає де, Хай ще хтось шлях цей обере! Або нову почне хтось путь, А я нарешті заверну В шинок, де б ноги простягнуть, — Назустріч спокою та сну.

І, пробурмотівши останні слова, Більбо схилив голову на груди та міцно заснув.

У кімнаті загусли сутінки, і вогонь розгорівся, і вони дивилися на Більбо й бачили, що він усміхається вві сні. Якийсь час вони посиділи мовчки; і тоді Сем, окинувши поглядом кімнату й тіні, які танцювали на стінах, тихо сказав:

— Мені здається, пане Фродо, що поки нас не було, він мало що написав. І навіть нашої історії він теж не напише.

Більбо, ніби розчувши ці слова, розплющив очі й підвівся.

— Бачите, мене постійно хилить на сон, — сказав він. — Коли я маю час на писання, то пишу тільки вірші. Фродо, любий мій друже, тобі не дуже важко буде трохи навести тут лад? Позбирай нотатки, папери, а також мій щоденник і забери все зі собою, гаразд? Як бачиш, я не маю часу з усім упоратись, усе впорядкувати. Нехай Сем допоможе, а якщо зіб'єш усе докупи, то привези мені, і я перегляну. Дуже чіплятися не буду.

— Обов'язково все зроблю! — сказав Фродо. — І обов'язково приїду: дорога безпечна. Тепер у нас є справжній король, і всі шляхи будуть упорядковані.

— Дякую, дорогий мій! — сказав Більбо. — Ти зняв із моєї душі величезний тягар.

І він знову заснув.

Наступного дня Ґандалф і гобіти прощалися з Більбо в його кімнаті, бо на вулиці було холодно; а потім розпрощались і з Елрондом і його ельфами.

Коли Фродо стояв на порозі, Елронд побажав йому щасливої дороги та сказав:

— Я думаю, Фродо, тобі нічого повертатися сюди, якщо тільки ти не повернешся дуже швидко. Приблизно о цій порі року, коли золоте листя ще не опаде, чекай Більбо в лісах Ширу. Я буду з ним.

Окрім Фродо, цих слів не почув ніхто.

VII. Додому

Нарешті гобіти зібралися додому. Тепер уже всім дуже хотілося побачити Шир, але спершу їхали дуже поволі, бо погано почувався Фродо. Біля Бруїненського броду він зупинився і, здалося, боявся входити в річку; вони помітили, що очі його на мить помутніли. Весь той день він мовчав. Було шосте жовтня.

— Тобі погано, Фродо? — тихо спитав Ґандалф, під'їхавши до нього.

— Так, погано, — відповів Фродо. — Плече. Рана болить, і спомини про темряву нависли. Нині якраз минає рік.

— На жаль, є рани, яких не вилікувати.

— Боюся, що моя саме така. Для мене насправді нема ліку. Хоч я і доберуся до Ширу, та він буде не такий, як раніше; бо я буду інший. Мене вразили кинджал, жало, зуби та важкий тягар. Де я знайду спочинок?

Ґандалф промовчав.

Надвечір наступного дня біль і неспокій минули і Фродо знову розвеселився, мовби зовсім забув про чорноту попереднього дня. Дні швидко спливали; їхали спокійно та неквапливо, надовго зупиняючись у гарних лісах, де осіннє сонце м'яко освітлювало жовто-багряне листя. Незабаром під'їхали до Грозової; вечоріло, і темна тінь від гори лягла на дорогу. Фродо попросив їх пришвидшити ходу, а сам не дивився на гору, а проскакав крізь тінь, схиливши голову та щільно загорнувшись у плащ. Тієї ночі погода змінилася, поривчастий і холодний вітер зі заходу приніс дощ, і жовте листя закрутилось у повітрі, мов зграя пташок. У Чет-лісі дерева вже були майже голі, а велика завіса дощу закривала пагорб Брі.

Отак вітряного та дощового вечора наприкінці жовтня п'ятеро мандрівників крутою дорогою виїхали до Південних воріт Брі. Ворота були міцно замкнені; дощ шмагав обличчя, в темному небі летіли низькі хмари, і серця їхні стиснулися, бо не такого прийому вони чекали.

Довго кричали та стукали, аж нарешті з'явився брамник, і вони побачили, що в руці у нього товста ломака. Він дивився злякано та недовірливо, але коли впізнав Ґандалфа, а в його супутниках — гобітів, хоча й у дивному вбранні, то прояснів і привітав їх.

— Заїжджайте! — сказав він, відчиняючи ворота. — Новинами би перекинутися, та не будемо стояти тут, на дощі й холоді, — погода собача. Та старий Барлі радо прийме вас у «Поні», й там почуєте, все що треба.

— А ти зайдеш потім і дізнаєшся про все, навіть про те, чого не казали? — усміхнувся Ґандалф. — А як поживає Гарі?

Брамник насупився:

— Нема його. Та краще питай у Барлімана. Доброго вечора!

— Доброго вечора і вам! — відгукнулися вони та в'їхали у ворота. Крізь живопліт уздовж вулиці виднівся довгий і низький будинок, нещодавно збудований, звідти вийшло кілька людей і вирячилося на них із-за огорожі. Коли порівнялися зі садибою Біла Папорота, то помітили, що огорожа тут уся позаростала, а вікна позабивані.

— Може, ти його тоді вбив своїм яблуком, Семе? — сказав Піпін.

— Не маю такої надії, пане Піпіне, — сказав Сем. — Але цікаво, що трапилося з тим бідолашним поні. Я часто про нього згадував, і про вовків, і таке інше.

Нарешті під'їхали до «Брикливого поні», й тут, принаймні зовні, все виглядало, як завжди, і нижні вікна світилися з-за червоних фіранок. Вони смикнули за дзвінок, прибіг Ноб, прочинив двері та визирнув у шпаринку; і коли побачив їх під ліхтарем, здивовано скрикнув.

— Пане Кремено! Хазяїне! — кричав він. — Вони повернулись!

— Ах так? — почувся голос Кремени. — Зараз я їм покажу.

І він вибіг із будинку з ломакою в руці. Але побачивши, хто такі «вони», він остовпів, і грізну гримасу на його лиці змінило радісне здивування.

— Нобе, дурню ти шерстолапий! — крикнув він. — Не знаєш, як називати старих друзів? Чого мене так лякаєш, та ще й у такі часи! Ну-ну! І звідки ви взялися? Я і не сподівався вас коли-небудь зустріти, чесно: пішли з Бурлакою в Дикий Край, а за вами — Чорні Вершники. Та я дуже радий вас бачити, а найбільше — Ґандалфа. Заходьте, заходьте! Кімнати вам ті самі? Вони вільні. Не буду від вас приховувати: нині в мене більшість кімнат не зайнята, самі побачите. Зараз щось приготуємо на вечерю, — спробую якнайшвидше; тільки-от служників мені бракує. Гей, Нобе, незграбо! Скажи Бобові… Ох, забув, Боба нема: тепер він іще ввечері йде до своїх. Ну, відведи всіх поні до стайні, Нобе! А ти, Ґандалфе, поставиш свого коня сам, добре? Гарний кінь, — я ще тоді, як перший раз побачив його, це казав. Ну, заходьте! Будьте як удома!

Пан Кремена неначе і не змінив манеру розмови і далі так само метушився. Однак майже нікого в заїзді не було, стояла тиша; зі загальної зали долинало тихе бурмотіння двох-трьох голосів. І зблизька, у світлі двох свічок, які хазяїн запалив і ніс перед собою, його обличчя виглядало надто зморшкуватим і доволі втомленим.

Він провів їх до вітальні, де вони рік тому відбули незвичайну ніч; вони пройшли за ним, трохи стривожені, бо видно було, що під удаваною бадьорістю Барлімана ховався якийсь клопіт. Справи йшли не так, як раніше. Та вони поки що мовчали і чекали, що буде далі.

Як і сподівалися, пан Кремена з'явився після вечері перевірити, чи все гаразд. І все було справді добре: принаймні пиво та харчі в «Поні» не змінились у гірший бік.

— Нині я не наважуся запропонувати вам провести вечір у загальній залі, — сказав Кремена. — Ви втомилися, та і народу там сьогодні мало. Але якщо перед сном ви дасте мені півгодини, то я дуже хотів би побалакати з вами, спокійно та без свідків.

— Саме цього бажаємо і ми, — відповів Ґандалф. — Ми не втомлені, бо не перетруджувалися. Ми змокли, змерзли та зголодніли, але від цього ти нас уже вилікував. Сідай біля нас! А якби в тебе знайшлося люлькове зілля, ми би тобі тільки подякували.

— Ну, краще би ви попросили чогось іншого, — засмутився Кремена. — Це єдине, чого нам бракує, бо маємо лише те, що виростимо, а цього замало. Нині з Ширу не отримуємо нічого. Та я зроблю все, що зможу.

І він приніс жмут нерізаного листя, якого їм би вистачило на день-два.

— Місцевий, — сказав він, — найкращий із наших, але далеко йому до тютюну Південної Чверті, і я завжди так вважав, хоча в усьому іншому Брі кращий, перепрошую.

Його посадили у велике крісло біля каміна, Ґандалф сів навпроти, а гобіти на низьких стільчиках — між ними; і вони пробалакали кілька разів по півгодини, і обмінялися новинами: панові Кремені було що і послухати, і розповісти. Більшість розказаного захоплювала, вражала та не вкладалась у голові господаря; і він лише повторював майже одне і те саме, ніби не вірячи власним вухам:

— Та не може бути, пане Торбине, чи то пак — пане Підгоре? Усе в мене переплуталося. Та не може бути, майстре Ґандалфе! Ніколи не повірю! Хто би тільки подумав — у наші часи!

Але і йому було що розповісти. Справи йшли не надто добре, сказав би він. Та що там говорити, — насправді, геть погано.

— З-за кордону до Брі нині ніхто не приїздить, — казав він. — А місцеві переважно сидять у домівках, зачинившись на всі засуви. А все через тих чужинців і зайд, котрі минулого року — мабуть, пам'ятаєте? — стали заходити до нас Зеленим Шляхом; але то був лише початок. Деякі з них, просто бідолахи, рятувалися від біди; але здебільшого — небезпечний народ, усе злодії та мерзотники. У нас тут були заворушення, тут, у Брі, великі заворушення. Та що там — до справжньої бійки дійшло, а кількох убили, вбили до смерті! Та ви мені не повірите.

— Повірю, — сказав Ґандалф. — Скількох убили?

— Трьох і двох, — сказав Кремена, говорячи про великий народ і малий. — Убили Мета Підвереса, Ровлі Яблукора, малого Тома Тернозбора з-за пагорба, а ще Вілі Берега й одного Підгора зі Стогу: всі порядні хлопці, й ми за ними плачемо. А щодо Гарі Козолиста, який стояв на Західних воротах, і того Біла Папорота, — то вони перекинулися на бік тих чужинців і забралися з ними; і я собі думаю: це вони їх впустили. Ну, в день бійки. То було якраз тоді, коли ми показали їм на ворота і виставили, — якраз наприкінці року; а бійка відбулася на Новий рік, коли випав сильний сніг.

І тепер вони стали розбійниками, ховаються по лісах за Арчетом чи десь у пустищах на півночі. Це так, ніби у старих страшних казках, скажу я вам. На дорогу небезпечно виходити, всі рано замикаються по хатах. Мусимо виставляти вартових довкола огорожі, а по ночах — іще й біля воріт.

— Ну, а нас ніхто не зачіпав, — сказав Піпін, — і їхали ми поволі, й не чатували. Ми думали, що всі біди залишилися позаду.

— Ох, ні, добродію, на жаль, ні, — сказав Кремена. — Але ж і не дивно, що вас не зачіпали. Вони не підуть на озброєне товариство, з мечами, шоломами, щитами, і взагалі. Двічі би подумали перед тим, оце точно. Мушу зізнатися, мене ви також налякали своїм виглядом.

І тут гобіти збагнули, що місцеві мешканці дивувалися не стільки з їхнього повернення, скільки зі спорядження. Адже самі вони так звикли до війни, до добре озброєних загонів, що і не подумали, що блискуча кольчуга під плащем, ґондорські та роганські шоломи, герби на щитах у їхній власній країні виглядатимуть по-чужинецьки. А до всього ще й Ґандалф: верхи на великому сірому коні, весь у білому й у срібно-синій мантії, з довгим мечем Ґламдрінґом біля пояса…

Ґандалф розсміявся.

— Ну-ну, — сказав він, — якщо вони бояться нас п'ятьох, значить, зустрічали ми страшніших ворогів. Але принаймні дадуть нам спокійно виспатися цієї ночі.

— А чи надовго ви до нас? — запитав Кремена. — Зізнаюся: ми би тішилися, якби ви якомога довше гостювали. Розумієте, ми не звикли до таких жахів, і, кажуть, усі слідопити пішли звідси. Я аж тепер зрозумів, чим вони були для нас. Бо тут з'явилися потвори, ще гірші за розбійників. Минулої зими вовки завивали під огорожею. І в лісах завелися якісь темні істоти, такі моторошні, що як подумати — кров холоне. Дуже в нас неспокійно, якщо ви мене розумієте.

— Звісно, розуміємо, — кивнув головою Ґандалф. — Останнім часом у всіх землях було неспокійно, дуже неспокійно. Та не журися, Барлімане! Ти був близько до справді великої біди, та я радий дізнатися, що впритул ти не підійшов. Але кращі часи все-таки наближаються. Можливо, навіть такі добрі, яких ти і не пам'ятаєш. Слідопити повернулися. Ми приїхали разом із ними. У нас знову є король, Барлімане. І незабаром він зверне погляд сюди. І тоді знову відкриють Зелений Шлях, і королівські гінці помчать на північ, і почнеться жвавий рух, усе лихе проженуть, і там, де колись були пустища, люди оброблятимуть лани та поля. Пан Кремена кивнув головою.

— Якщо кілька порядних подорожніх — то не зашкодить, — сказав він. — Але забіяк і волоцюг із нас уже досить. І не хочемо ми сторонніх ані у Брі, ні в околицях. Воліємо жити самі. Я не хочу тут цілого натовпу чужинців: тут вони отаборяться, там поселяться, ліси наші повикорчовують…

— Ніхто не буде вам заважати, Барлімане, — сказав Ґандалф. — Тут досить земель для поселень між Ізеном і Сірим Потоком або вздовж узбережжя на південь від Брендівинної, а найближчі новобудови будуть за кілька днів їзди від Брі. Багато людей колись жило на півночі, за сотні, а то й більше миль звідси, де закінчується Зелений Шлях: на Північних Схилах чи над озером Вечоровим.

— На півночі, за Канавою Мерців? — іще недовірливіше спитав Кремена. — Кажуть, там живуть самі привиди. Лише розбійники ходять туди.

— Але туди мандрують і слідопити, — сказав Ґандалф. — Канава Мерців, кажеш? Так це місце називають віддавна; та його справжня назва, Барлімане, — Форност-Ераїн, Королівський Сівер. І незабаром король повернеться туди, і тоді через Брі проїде розкішне товариство.

— Ну, це вже звучить обнадійливіше, — сказав Кремена. — Та і справи, напевно, підуть краще. Якщо він не зачіпатиме Брі.

— Не чіпатиме, — запевнив Ґандалф. — Він знає та любить ваш край.

— Справді? — здивувався Кремена. — Не втямлю, чого би то він мав нас любити. Сидить собі десь на троні у величезному замку за сотні миль звідси і вино попиває зі золотого келиха. Що йому до «Поні» чи до кухля пива? Хоча пиво моє добре, Ґандалфе. Навіть краще, ніж було, коли ти минулої осені заходив і так гарно похвалив його. Ото вже була втіха у тяжкі часи!

— Ах! — вигукнув Сем. — Але він казав, що пиво в тебе завжди добре.

— Він казав?

— Звісно, що казав. Адже він Бурлака. Чи до тебе ще не дійшло?

Нарешті дійшло, і на обличчі Кремени відбилося невимовне здивування. Очі на його широкому обличчі округлилися, рот роззявився, й він хапнув повітря.

— Бурлака! — видихнув він, коли до нього повернувся дар мови. — На троні, в короні та зі золотим келихом! Ну, і що ж тепер буде?

— Кращі часи, принаймні для Брі, — сказав Ґандалф.

— Будемо сподіватися, що і справді, — сказав Кремена. — Ну, давно я вже ні з ким так не розмовляв. І зізнаюся, віднині я спатиму спокійно та з легким серцем. Тепер є про що подумати, але я відкладу це на завтра. Я піду спати, і ви, мабуть, теж радо відпочинете. Гей, Нобе! — покликав він, прочинивши двері. — Нобе, телепню! Ноб! — сказав він сам до себе і стукнув себе по лобі. — Про що це мені нагадує?

— Може, знову лист якийсь забули віддати, пане Кремено? — підказав Мері.

— Ну, годі, добродію Брендіцапе, не нагадуйте мені про це! Ви збили мене з думки. На чому я зупинився? Ноб, стайня… Ага! Саме воно. У мене тут є дещо ваше. Пригадуєте Біла Папорота і крадіжку коней? Ви купили його поні, й маленький зараз тут. Сам повернувся, справді. А де він блукав — це вже вам краще знати. Кудлатий був, як бездомний пес, і худий, як драбина, проте живий. Ноб його доглядав.

— Що? Мій Біл? — скрикнув Сем. — Ну, я все-таки щасливець, хай там дідусь говорить, що хоче. Ще одне бажання здійснилося! Де ж він?

Сем не пішов спати, доки не провідав Біла в його стійлі.

Мандрівники затримались у Брі на весь день, а ввечері пан Кремена вже не міг поскаржитися на справи. Цікавість перемогла всі страхи, й у заїзді зібрався цілий натовп. Гобіти з чемності відвідали загальну залу та відповіли на безліч запитань. А що народ у Брі має добру пам'ять, то Фродо безліч разів запитали, чи написав він книгу.

— Ще ні, — відповідав він. — Зараз їду додому й упорядкую всі нотатки.

Він пообіцяв описати надзвичайні події у Брі, щоби книжка була цікавішою, бо так вона здебільшого стосувалася віддалених і менш важливих подій «десь на півдні».

Потому хтось із молоді попросив що-небудь заспівати. Але всі відразу замовкли, юнака зацитькали, і прохання не повторилося. Вочевидь, нікому в заїзді не хотілося ще раз пережити надприродні події.

І поки мандрівники залишались у Брі, ніщо — ні вдень, ані вночі — не порушувало спокою селища; а вранці наступного дня вони прокинулися рано: і далі дощило, тому вони хотіли ще засвітла доїхати до Ширу, а дорога була неблизька. Усі мешканці вийшли їх провести, й уперше за весь рік настрій у місцевих покращився; й ті, хто ще не бачив чужинців у повному спорядженні, захоплено витріщалися на білобородого Ґандалфа, який сяяв, мов сонце, і якого, наче хмарина, огортала блакитна мантія, і на чотирьох гобітів, схожих на мандрівних лицарів із напівзабутих легенд. Навіть ті, хто підсміювався з новин про короля, подумали, що в тому є якась частка правди.

— Ну, щасливої вам дороги! І щасливого повернення додому! — побажав пан Кремена. — Я мав би вас одразу попередити, що в Ширі, судячи з чуток, не все гаразд. Кажуть, діється щось підозріле. Отак одне за другим, і вилетіло з голови, — у мене свого клопоту досить. Не ображайтесь, але ви так змінилися за час мандрів, що зараз схожі на таких молодців, котрі впораються з будь-якими проблемами. Не сумніваюся, що ви швидко наведете лад. Щасти вам! І що частіше ви будете заїжджати, то більше мене тішитимете.

Вони розпрощались і виїхали через Західні ворота в напрямку Ширу. Поні Біла взяли зі собою і, як і раніше, добряче нав'ючили, та він ішов риссю поруч зі Семом і виглядав цілком задоволеним.

— Цікаво, що старий Барліман мав на увазі? — сказав Фродо.

— Здогадуюся, — похмуро відповів Сем. — Те, що я бачив у Дзеркалі: позрізувані дерева та мого старого дідуся, вигнаного з Узвозу. Треба було раніше виїжджати.

— І щось, вочевидь, негаразд у Південній Чверті, — додав Мері. — Усюди не вистачає люлькового зілля.

— Так чи інак, а за всім цим стоїть Лотто: самі переконаєтеся, — сказав Піпін.

— Так, але не за всім, — зазначив Ґандалф. — Ти забув про Сарумана! Він зацікавився Широм іще раніше, ніж Мордор.

— Ну, але ж ти з нами, — сказав Мері, — а отже, все швидко владнається.

— Я з вами зараз, але дуже швидко мене не буде. Я не їду з вами до Ширу. Ви самі маєте вирішити всі справи, — саме для цього вас і готували. Невже ви ще не зрозуміли? Мій час минув, і це вже не моє завдання — наводити всюди лад чи навіть допомагати. А вам, друзі мої дорогі, й не буде потрібна нічия допомога. Ви підросли. Справді, дуже підросли, — ви тепер серед великих, і я за вас усіх анітрохи не боюся. І щоби ви знали, невдовзі я вас покину. Хочу поговорити з Бомбадилом, поговорити так, як ніколи не говорив за все моє життя. Він обростає мохом, а я — мов той камінь, що вічно котиться. Та дні моїх мандрів закінчуються, і тепер нам буде що сказати один одному.

Невдовзі вони дісталися до того місця на Східній Дорозі, де розпрощалися з Бомбадилом; і вони навіть сподівалися його тут побачити: щоби він стояв і махав їм рукою. Та його не було, і на півдні сіра імла оповила Кургани, і щільна завіса закрила від них Праліс.

Вони зупинились, і Фродо сумно подивився на південь.

— Я би так хотів іще раз побачити старого! — сказав. — Цікаво, як він там?

— Та як завжди, не сумнівайся, — відповів Ґандалф. — Безтурботний, і, гадаю, йому не дуже цікаво знати, що ми робили та бачили, — може, хіба що про зустріч із ентами розпитає. Колись, можливо, ти його і провідаєш. Але я на твоєму місці зараз поспішав би додому, інакше зачинять ворота на Брендівинному Мості.

— Але на мості немає ніяких воріт, — сказав Мері, — і ти це добре знаєш. Є ворота в Цаповому Краї, та мене там пропустять будь-коли.

— Раніше не було воріт, ти хотів сказати. А тепер — побачиш. І може виявитися, що навіть у Цаповому Краї не все так просто. Але ви впораєтеся з усім. До побачення, любі друзі! Ще не прощаємося назавжди, ще ні. До побачення!

Він повернув Тінебора з Дороги, і великий кінь перескочив через зелений вал на узбіччі шляху; а тоді Ґандалф свиснув — і кінь вихором помчав до Курганів.

— Ну от, знову нас четверо, як було зі самого початку, — сказав Мері. — Усіх позалишали по дорозі, одного за одним. Здається, то був сон, який потроху розвіюється.

— А для мені — ні, — сказав Фродо. — У мене таке враження, ніби я знову засинаю…

VIII. Очищення Ширу

Уже в сутінках промоклі та стомлені мандрівники нарешті підійшли до Брендівинної, але опинилися перед перепоною. З обох кінців мосту стояли великі ворота, збиті зі загострених колод, а за рікою виднілося кілька нових будинків: двоповерхові, з вузькими, погано освітленими вікнами, всі дуже не по-гобітськи похмурі.

Прибульці гримали у ворота і кликали, та довго ніхто не відповідав; а потім, на їхній подив, просурмив ріжок і вогні у будинках згасли. У темряві хтось крикнув:

— Хто там? Забирайтеся! Зараз проїзду немає. Що, не бачите оголошення: «Прохід заборонено від заходу до сходу сонця»?

— Певно, що ми не бачимо оголошення в темряві, — крикнув у відповідь Сем. — І якщо гобітів Ширу мають тримати на вулиці такої мокрої ночі, то я зірву ваше оголошення, як тільки знайду.

Стукнула віконниця, і купка гобітів із ліхтарями висипала з будинку ліворуч від мосту. Вони відчинили ворота на своєму кінці, й кілька з них перейшло міст. Але побачивши подорожніх, трохи перелякались.

— А йди-но сюди! — покликав Мері, впізнавши одного з гобітів. — Якщо не впізнаєш мене, Гобе Плітнику, то придивися. Я Мері Брендіцап, і хотів би я знати, що тут діється і що тут роблять такі, як ти, цаповинці. Ти ж колись стояв на Цаповинських Воротах.

— Та невже! Це ж пан Мері, а вибраний, як на війну! — сказав старий Гоб. — А казали, начебто ви загинули! Пропали у Пралісі. Радий вас бачити живого та здорового!

— Ну, то перестань витріщатися на мене з-за воріт, а відчиняй! — сказав Мері.

— Пробачте, пане Мері, але в нас накази.

— Чиї накази?

— Начальника Торбиного Кута.

— Начальника? Часом не пана Лотто? — запитав Фродо.

— Саме так, пане Торбине; та нині ми кажемо просто: «Начальник».

— Справді! — сказав Фродо. — Ну, тішуся, що принаймні Торбином не зветься. Але зараз саме час родичам узятися за нього і поставити його на місце.

Гобіти за воротами притихли.

— Не треба так говорити, — сказав один із них. — Він про це довідається. А якщо будете так галасувати — розбудите здоровил Начальника!

— Ми розбудимо його так, що він і не спам'ятається, — сказав Мері. — Якщо ваш дорогоцінний Начальник наймає бандитів із пустищ, то, значить, ми трішечки запізнилися. — Він зістрибнув із поні, побачив у світлі ліхтаря оголошення, зірвав його та кинув за ворота.

Гобіти відсахнулися від воріт.

— Іди сюди, Піпіне! — сказав Мері. — Двох вистачить!

Мері та Піпін видряпалися на ворота, і гобіти втекли. Знову пролунав ріжок. У більшому будинку праворуч у просвіті дверей з'явився високий здоровило.

— Що таке? — гаркнув він, крокуючи мостом. — У ворота ломитись? Ану забирайтеся, бо поскручую ваші паршиві шийки!

Раптом він зупинився, бо помітив блиск мечів.

— Біле Папороте, — сказав Мері, — якщо через десять секунд не відчиниш, то гірко пошкодуєш. А як не послухаєш — проштрикну тебе лезом. Відчиняй двері, забирайся геть і не повертайся сюди. Ти злодій і розбійник із великої дороги.

Біл Папорот зіщулився, підійшов до воріт і відтягнув засуви.

— Ключ віддай! — наказав Мері.

Та розбійник жбурнув ключ йому в голову і дременув у темряву. Коли він пробігав повз поні, один із них хвицнув його копитом. Папорот завив і зник у ночі. Надалі про нього ніколи не чули.

— Молодець, Біле! — сказав Сем до поні.

— Зі здоровилом упоралися, — сказав Мері. — З Начальником побачимося пізніше. А зараз нам треба десь переночувати, оскільки ж ви розвалили Мостовий заїзд і замість нього збудували ці темні сараї, то доведеться вам самим нас приймати.

— Вибачайте, пане Мері, — сказав Гоб, — але це заборонено.

— Що заборонено?

— Приймати непрошених гостей, їсти не за розкладом і таке інше, — пояснив Гоб.

— Що тут відбувається? — вражено запитав Мері. — Рік був неурожайний, чи що? Мені здавалося, літо було гарне й усе вродило.

— Та ні, рік був нічогенький, — сказав Гоб. — Урожай ми виростили добрий, але не знаємо, куди все поділося. Ходили тут усілякі «збирачі» та «роздавачі», все рахували, заміряли, забирали на склади. Забрали більше, ніж роздали, і майже нічого з тих харчів ми вже не побачили.

— Ну, годі вже! — буркнув Піпін, позіхаючи. — Тяжко слухати таке проти ночі! Ми маємо харчі зі собою. Тільки дайте нам кімнату, де можна прилягти. Нам іще не такі місця траплялися.

Гобіти на воротах і далі переминалися з ноги на ногу: вочевидь, вони порушували якийсь наказ; але важко було суперечити чотирьом таким наполегливим мандрівникам, озброєним, причому двоє з них — незвичайно високі та міцні. Фродо наказав знову зачинити ворота. Поки довкола нипали бандити, варто було про всяк випадок тримати сторожу. Потім четверо товаришів увійшли в гобітську хижку і якось розташувалися. То було порожнє й убоге приміщення зі жалюгідною грубкою, яка не давала тепла. На другому поверсі стояли тверді ліжка, а на всіх стінах висіли оголошення та список Правил. Піпін їх позривав. Пива не було взагалі, їжі обмаль, але з того, що вони принесли зі собою, вийшла непогана вечеря для всіх; і Піпін порушив Правило № 4, кинувши у вогонь увесь хмиз, виділений на наступний день.

— Ну, тепер, може, закуримо, а ви нам розкажете про те, що у вас коїться? — сказав Піпін.

— Люлькового зілля немає, — зітхнув Гоб, — є тільки для людей Начальника. Здається, всі запаси закінчилися. Ми чули, що цілими обозами його перевозили по старій дорозі з Південної Чверті, через Сарнський Брід. То було наприкінці минулого року, якраз після вашого від'їзду. Але і перед тим його сплавляли, невеликими партіями. Цей Лотто…

— Прикуси язика, Гобе Плітнику! — крикнуло відразу кілька гобітів. — Ти ж знаєш: такі промови заборонені. Начальник як довідається, всім нам буде непереливки.

— Нічого би він не довідався, якби тут не було нишпорок, — запально відказав Гоб.

— Тихо, тихо! — зупинив його Сем. — Цього досить. Нічого не хочу чути. Ні тобі «ласкаво просимо», ні пива, ні курива, а натомість купа правил і орківські балачки. Я сподівався відпочити, а тут, бачу, ще стільки роботи і проблем. Ходімо спати й відкладімо все до ранку.

У нового «Начальника», вочевидь, були власні способи дізнаватися про новини. Від Моста до Торбиного Кута було добрих сорок миль, але комусь вдалося їх перегнати. Фродо та його друзі невдовзі в цьому переконалися.

Ніяких конкретних планів вони не мали, та спочатку думали добратися до Струмкової Балки і там трохи відпочити. Але тепер, побачивши, які справи, вирішили прямувати відразу до Гобітона. Тож уранці вони виїхали на Дорогу і пустили поні риссю. Вітер ущух, але небо і далі було сіре. Округа здавалася сумною та покинутою; зрештою, було перше листопада — пізня осінь. Однак горіло незвично багато вогнищ, і довкіл клубочився густий дим. Велика хмара диму піднімалася ген над Лісовим Кутом.

Надвечір вони під'їхали до Жабйого, села на самій Дорозі, за двадцять миль від Моста. Тут вони хотіли переночувати; «Пливуча колода» була добрим заїздом. Але у східному кінці села вони наштовхнулися на шлагбаум із великим щитом і написом «Проїзд заборонено», а за ним стовпилася велика група шерифів із ціпками в руках і з пір'ям на шапках, і виглядали вони суворими та водночас доволі переляканими.

— Що це таке? — поцікавився Фродо, стримуючи сміх.

— А те, що бачите, пане Торбине, — відповів голова шерифів, гобіт із двома пір'їнами. — Вас заарештовано за Розбивання Воріт, і Розривання Правил, і Напад на Воротарів, і Порушення Кордонів, і Ночівлю у Відділку без Дозволу, й Підкуп Стражів Харчами.

— А ще за що? — спитав Фродо.

— Цього цілком досить, — відповів голова шерифів.

— Хочете, я можу трохи додати, — сказав Сем. — Обзивання Начальника різними словами, Бажання вліпити йому в його Прищаве Лице, Думку, що ви, Шерифи, виглядаєте убогими Блазнями.

— Досить, пане, припиніть. Згідно з наказом Начальника, ви повинні піти за нами спокійно. Ми відведемо вас до Поріччя та передамо людям Начальника, і коли він візьметься за вашу справу, то ви висловите все, що забажаєте. Але якщо не хочете сидіти у Підвалах довше, ніж треба, то я би на вашому місці прикусив язика.

Шерифи розгублено роззявили роти, коли Фродо та його товариші голосно розреготалися.

— Не мели дурниць! — сказав Фродо. — Я поїду, куди побажаю і коли захочу. Мені треба до Торбиного Кута, а якщо вам туди ж — ну, то це ваші справи.

— Дуже добре, пане Торбине, — сказав голова, піднімаючи шлагбаум. — Але пам'ятайте, що я вас заарештував.

— Не забуду, — сказав Фродо. — Ніколи. Та, можливо, пробачу. Ну, а сьогодні я далі вже не йду, тож будь ласкавий провести мене до «Пливучої колоди». Буду щиро вдячний.

— Не можу, пане Торбине. Заїзд зачинено. У кінці села є шерифський відділок. Я відведу вас туди.

— Гаразд, — сказав Фродо. — Іди вперед, а ми — за тобою.

Сем розглядав шерифів із ніг до голови та помітив одного знайомого.

— Гей, Робіне Куцоноре, ходи-но сюди! — покликав він. — Поговорити треба.

Боязко подивившись на головного шерифа, котрий насупився, та перечити не посмів, шериф Куцонір трохи відстав і пішов поруч зі Семом, який зіскочив зі сідла.

— Слухай, приятелю! — сказав Сем. — Ти виріс у Гобітоні й повинен мати трохи більше здорового глузду, ніж вони. Ну, як можна було затримувати пана Фродо та нас усіх? І заїзд чому зачинено?

— Вони всі позачинювані, — відповів Робін. — Начальник не любить пива. І, між іншим, із цього все й почалося. Щоправда, тепер здоровили п'ють досхочу… Ще він не любить, аби вешталися кому де заманеться, і якщо комусь треба їхати, то він мусить іти до шерифського відділку та пояснювати, куди і навіщо.

— І тобі не соромно вплутатись у таке безглуздя? — сказав Сем. — Колись тобі заїзд подобався більше зісередини, ніж іззовні. Ти завжди заскакував, чи під час служби, чи опісля.

— І зараз би заскочив, Семе, та нікуди. Не гнівайся на мене. Що я можу зробити? Ти ж знаєш: коли я сім років тому став шерифом, того всього не було. Тоді я міг собі ходити по всьому краю, на народ подивитися, плітки послухати, де пиво добре дізнатися. А зараз не так.

— Ну, то і кидай цю службу, якщо робота вже ні до чого.

— Це не дозволено.

— Якщо я ще раз почую «не дозволено», — обурився Сем, — то розізлюся.

— А я би не образився, — сказав Робін, знижуючи голос. — Якби ми всі разом розізлилися, може, щось би змінилось. Але всюди ці здоровили, Семе, люди Начальника. Він їх усюди посилає, і якщо хтось із наших, малих, виступає за свої права, його відразу тягнуть до Підвалів. Вони забрали нашого старого товстуна, мера Віла Білостопа, першого, а потім — іще багато кого. Останнім часом стало ще гірше. Тепер часто б'ють.

— Тоді чому ж ти на них працюєш? — сердито сказав Сем. — Хто тебе послав до Жабйого?

— Ніхто. Ми тут живемо в шерифській казармі. Тепер ми Перший Загін Східної Чверті. Загалом, є сотні дві шерифів, а треба ще більше. Стільки нових правил. Більшість служить проти волі, та не всі. Навіть у Ширі знайшлись охочі пхатись у чужі справи та бундючитися. Є навіть гірші: знайшлося кілька таких, що стали доносити Начальникові та його людям.

— Ага! Значить, саме так ви про нас дізналися!

— Звичайно. Нам зараз поштою користуватися заборонено, а вони передають новини Швидкою Поштою і тримають посильних напоготові. Один такий прибіг уночі з Малих Борозен зі «секретним повідомленням», а другий побіг із ним далі. А нині опівдні надійшло розпорядження вас заарештувати і доправити до Поріччя, а не просто у Підвали. Очевидно, Начальник хоче бачити вас негайно.

— Як пан Фродо з ним поговорить, то він не буде такий запальний, — сказав Сем.

Шерифський відділок у Жабйому був не кращий за будинок при мості. Споруда була одноповерхова, але з такими самими вузькими вікнами, абияк зведена з бридкої невипаленої цегли. Усередині було вогко та безрадісно, і вечерю подали на довгому голому столі, який не чистили, певно, тижнями. Втім, подана їжа кращого столу і не вартувала. Мандрівники з радістю покидали це місце. До Поріччя було миль вісімнадцять, і вони вирушили в дорогу о десятій ранку. Виїхали б і раніше, тільки надто кумедним здавався головний шериф, котрого дуже дратувало їхнє зволікання. Західний вітер перемінився на північний, похолоднішало, та дощу не було.

Доволі комічна процесія покидала село, хоча ті кілька мешканців, котрі вийшли подивитися на мандрівників, не знали, чи дозволено сміятися. Дюжина шерифів мала супроводжувати «арештантів», але Мері змусив їх іти попереду, а Фродо з друзями їхав за ними. Мері, Піпін і Сем поводилися невимушено — сміялися, розмовляли та співали, — тоді як шерифи крокували зі суворим і поважним виглядом. Фродо, однак, мовчав і здавався сумним та замисленим.

Останнім, повз кого вони проїхали, був бадьорий дідок, котрий підстригав живопліт.

— Ого-го! — засміявся він. — Хто тут кого заарештував? Два шерифи притьмом кинулися до дідка.

— Пане головний! — вигукнув Фродо. — Поверни хлопців назад у стрій, бо я за них візьмуся!

Підкорившись наказу шерифа, двоє гобітів понуро поплелися назад.

— А тепер уперед! — сказав Мері.

І мандрівники подбали, щоби рись їхніх поні додавала ходи шерифам. Визирнуло сонце, і, хоча віяв холодний вітер, ті швидко засапались і спітніли.

Біля Каменя Трьох Чвертей шерифи здалися. Вони пробігли майже чотирнадцять миль тільки з одним привалом опівдні. Зараз була третя година. Голодним, зі збитими ногами, шерифам далі бігти було годі.

— Ну, то йдіть, як можете! — сказав Мері. — А ми поїдемо.

— До побачення, Робіне! — додав Сем. — Зустрінемося під «Зеленим драконом», якщо ти не забув, де він. Не загрузни по дорозі!

— Ви втікаєте з-під арешту, порядок порушуєте — ось що ви робите, — дорікнув головний, — і я за це не відповідаю.

— Ми ще не одне порушимо, і тебе за це відповідальним не зробимо, — сказав Піпін. — Нехай щастить!

Мандрівники пустилися риссю, і коли сонце почало опускатися до Білих Схилів, дісталися Поріччя над широким ставом; і тут вони пережили перше болісне враження. То були рідні місця Фродо та Сема, і вони зрозуміли, що для них це найдорожчі місця на світі. Бракувало багато знайомих будинків, причому деякі з них, здавалося, згоріли. Гарний ряд старих гобітських нір на північному схилі пагорба, над Ставком, зяяв пусткою, а садки, що збігали аж до води, позаростали бур'янами. Цілий ряд некрасивих нових будинків вишикувався вздовж берега — там, де дорога на Гобітон підходила до Ставка. Раніше там була алея, а тепер — ані деревця. І глянувши з жахом у бік Торбиного Кута, вони побачили вдалині високу цегельну трубу, що вивергала у вечірнє небо чорний дим. Сем уже не міг стримуватися:

— Я поїду вперед, пане Фродо! І з'ясую, що діється. Я хочу відшукати свого дідуся.

— Та спершу треба зрозуміти, що нас там чекає, Семе, — сказав Мері. — Думаю, що в «Начальника» під рукою ціла банда розбійників. Треба в когось розпитати, що тут і як.

Але в Поріччі всі будинки та нори були позачинювані, й ніхто не вийшов їм назустріч. Їх це здивувало, та причина незабаром з'ясувалася. Коли вони під'їхали до «Зеленого дракона», останньої будівлі по дорозі на Гобітон, тепер порожньої та з повибиваними вікнами, то під стіною шинку виявили півдюжини здорованів, котрі притулилися до стіни заїзду, косооких і жовтолицих.

— Як той приятель Біла Папорота з Брі, — сказав Сем.

— Таких я набачився в Ізенґарді, — буркнув Мері.

Бандити тримали в руках ціпки, а на поясах висіли ріжки, — іншої зброї видно не було. Коли мандрівники під'їхали, вони відійшли від стіни та перегородили їм проїзд.

— Куди це ви зібралися? — запитав один, найбільший і найлютіший на вигляд. — Далі їхати не можна. А де ті дорогоцінні шерифи?

— Помаленьку підходять, — повідомив Мері. — Ноги в них потомилися. Ми обіцяли їх тут почекати.

— Ну, що я казав? — буркнув розбійник своїм дружкам. — Казав я Шаркі, що не можна вірити цим малорослим дурникам. Треба було вислати пару наших хлопців.

— І що би від того змінилося? — сказав Мері. — У наших краях ми не звикли до піших розбійників, але якось дамо собі раду.

— Розбійники, кажеш? — перепитав той. — Отак ти говориш? Зміни тон, бо змінимо його за тебе. Ви, дрібнота, бачу, знахабніла. Не дуже розраховуй на милосердя Вождя! Тепер у нас є Шаркі, й Вождь зробить усе, як Шаркі накаже!

— І що ж він накаже? — спокійно запитав Фродо.

— Треба вас привести до тями і навчити порядку, — сказав бандит, — і Шаркі візьметься за це, й візьметься жорстоко, якщо доведете. Вам потрібен справжній правитель. І він у вас буде — ще до кінця року, якщо не заспокоїтеся. Тоді ми провчимо вас, щурячий виводку!

— Дякую, що ознайомив із вашими планами, — сказав Фродо. — Я саме зібрався відвідати пана Лотто, — йому, мабуть, теж буде цікаво про них довідатися.

Бандит розсміявся:

— Лотто! Він усе чудово знає. Про нього не турбуйся. Він зробить усе, що накаже Шаркі. Бо якщо начальник створює проблеми, його можна замінити. Ясно? А якщо дрібнота пхається туди, куди її не просять, її від того відучують. Зрозумів?

— Так, зрозумів, — відповів Фродо. — По-перше, я зрозумів, що ви тут відстали від життя і не знаєте новин. Багато чого змінилося, відколи ти пішов із півдня. Твій час минув, як і всіх інших розбійників. Темну Вежу повалено, до Ґондору повернувся король. Ізенґард також зруйнований, і твій дорогоцінний господар — тепер жалюгідний жебрак. Я зустрів його дорогою. Тепер Зеленим Шляхом будуть їздити посланці короля, а не бандити з Ізенґарда.

Чоловік видивився на нього й усміхнувся.

— «Жалюгідний жебрак»! — перекривив він його. — Та невже? Хвалися, хвалися, нікчемо! Це не завадить нам жити у вашому ласому куточку, — ви тут задовго ледарювали. А щодо посланців короля, — він клацнув пальцями під самим носом у Фродо, — то плював я на них! Може, зверну на них увагу тоді, коли потраплять мені на очі.

Цього для Піпіна було вже задосить. У думках він повернувся на поле Кормаллену, а тут косоокий негідник обзиває Персненосця нікчемою. Піпін відкинув за плечі плащ, вийняв меча і, сяючи срібно-чорним вбранням Ґондору, рушив уперед.

— Я — посланець короля, — сказав він. — А ти розмовляєш із другом короля, лицарем, славним на всіх землях Заходу. Ти ж розбійник і дурень. На коліна, і проси пробачення, бо я проштрикну тебе цим тролівським прокляттям!

Меч блиснув у промінні вечірнього сонця. Мері та Сем також вийняли мечі й під'їхали до Піпіна; але Фродо не ворухнувся. Розбійники відступили. Залякуванням селюків із Брі та приголомшених гобітів — таким вони досі займалися. Безстрашні гобіти з гострими мечами та суворими обличчями були для них великою несподіванкою. І в голосах цих приїжджих звучали нечувані нотки. Було чого злякатися.

— Забирайтеся геть! — крикнув Мері. — А якщо хоч іще раз потурбуєте це село, то пошкодуєте!

Троє гобітів рушили вперед, і тоді розбійники розвернулись і побігли геть дорогою на Гобітон, сурмлячи на ходу в ріжки.

— Ну, ми повернулися не зарано, — сказав Мері.

— Не зарано. Та, може, і запізно, принаймні, щоб урятувати Лотто, — заперечив Фродо. — Дурень він нещасний, та все ж шкода його!

— Врятувати Лотто? Що ти говориш? — здивувався Піпін. — Скажи краще: знищити.

— Здається, Піпіне, ти не зовсім розумієш, що коїться, — зазначив Фродо. — Лотто ніколи не думав, що до цього дійде. Він злостивий дурень і сам спіймався в пастку. Розбійники взяли гору, вони відбирають, грабують, залякують і руйнують усе, як їм заманеться, а прикриваються його ім'ям. Але не довго ще прикриватимуться. Тепер він бранець Торбиного Кута й, очевидно, дуже наляканий. Мусимо його визволяти.

— Ну, я вражений! — сказав Піпін. — Отакого завершення нашої подорожі я очікував найменше: битися з тими напіворками та розбійниками в Ширі, щоби визволяти Лотто Прища!

— Битися? — перепитав Фродо. — Гадаю, до цього може дійти. Але пам'ятай: гобітів убивати не можна, навіть якщо вони перейшли на інший бік. Тобто по-справжньому перейшли, а не тільки зі страху виконують накази розбійників. Ще ніколи в Ширі жоден гобіт навмисно не вбив іншого гобіта. І взагалі, нікого не треба вбивати, якщо цього можна уникнути. Стримуйтеся, не піднімайте руки, доки можна!

— Та якщо цих розбійників тут багато, — сказав Мері, — без бійки не обійтися. Співчуттям чи сумом не врятувати ні Лотто, ні Шир, Фродо мій дорогий.

— Це правда, — погодився Піпін. — Удруге їх так легко не налякаєш. На цих ми напали зненацька. Чули, як вони сурмили? Вочевидь, поблизу ще багато розбійників. А гуртом вони посміливішають. Мусимо пошукати якогось прихистку на ніч. Зрештою, нас лише четверо, хоч і озброєних.

— Є ідея, — сказав Сем. — їдьмо до старого Тома Хатона на Південному Провулку! Він завжди був хоробрим гобітом. І ще в нього ціла купа синів, і всі — мої друзі.

— Ні! — заперечив Мері. — «Шукати прихистку» — то недобре. Саме це і робили завжди гобіти, і саме це на руку розбійникам. Вони просто підуть на нас усією силою, оточать, а тоді виженуть або і спалять разом із будинкам. Ні, треба щось робити негайно.

— Що робити? — запитав Піпін.

— Піднімати Шир! — сказав Мері. — Вже! Будити всіх гобітів! Як бачите, їм не подобаються нові порядки: всім за винятком одного-двох негідників і кількох дурнів, котрі хочуть бундючитись, а що діється насправді — не тямлять. Але гобіти так довго жили у спокої, що й не знають, за що тепер братись. Але тільки-но піднеси сірника — і вони спалахнуть. Люди Начальника це чудово розуміють. Вони спробують нас потоптати і якнайшвидше виставити звідси. У нас обмаль часу. Семе, якщо хочеш, скачи на ферму до Хатона. Він тут головний гобіт, і найміцніший. Поквапся! А я заграю в роганський ріг, — нехай послухають музику, якої в житті не чули.

Вони поскакали до головної площі села. Там Сем повернув у бічну вуличку, що йшла в південному напрямку, — до Хатонів. Не встиг він далеко від'їхати, як зазвучала чиста, дзвінка мелодія рогу. Луна розкотилася горами та полями, і такий непереборний був той заклик, що Сем мало не кинувся назад. Його поні став дибки та заіржав.

— Уперед, хлопчику! — гукнув він. — Незабаром повернемося. Тоді він почув, як Мері заграв по-іншому, й угору, стрясаючи повітря, здійнявся клич Цапового Краю:

Прокинься! Прокинься! Пожежа, вороги! Прокинься!

Пожежа, вороги! Прокинься!

Сем почув позаду гамір голосів, шум і грюкання дверей. Попереду в сутінках спалахували вогні, гавкали собаки, тупотіли ноги. Ще не доїхав Сем до кінця вулички, як назустріч йому вибігли фермер Хатон і три його сини, Том Молодший, Радко та Нік. Зі сокирами в руках вони заступили дорогу.

— Ні, цей не з тих, не розбійник, — почув Сем. — На зріст — як гобіт, лише вдягнутий якось дивно. Гей! — гукнув фермер. — Хто ти такий і чому такий галас?

— Це Сем, Сем Правоніг. Я повернувся.

Фермер Хатон підійшов до нього впритул і придивився.

— Та ну! — вигукнув він. — Голос той самий, і обличчя не гірше, ніж було, Семе. Та на вулиці я би тебе не впізнав у такому вбранні. Видно, ти був у чужих краях. А ми боялися, що ти вже неживий.

— Оце вже ні! — відповів Сем. — Я живий, і пан Фродо — теж. Він тут, із друзями. Тому й галас. Вони піднімають Шир. Хочемо повиганяти тих розбійників, і начальника їхнього — також. Зараз починаємо.

— Дуже добре! — вигукнув фермер Хатон. — Ну, нарешті почалось! У мене весь рік руки свербіли, та народ не хотів підтримати. І про дружину з Розою мусив подбати. Цих розбійників ніщо не зупинить. Але ходімо, хлопці! Поріччя бунтує! Без нас не обійдеться!

— А пані Хатон і Роза? — запитав Сем. — Зараз небезпечно залишати їх самих.

— З ними мій Кирпа. Але якщо хочеш — піди і допоможи йому, — посміхнувся Хатон і побіг разом зі синами до села.

Сем поспішив до їхнього дому. Углибині широкого подвір'я перед великими круглими дверима стояли пані Хатон і Роза, а перед ними — Кирпа з вилами.

— Це я! — крикнув Сем, під'їжджаючи до ґанку. — Сем Правоніг! Не проколи мене вилами, Кирпо. А втім, я все одно в кольчузі.

Він зістрибнув із поні й піднявся по сходах. Вони мовчки дивилися на нього.

— Добрий вечір, пані Хатон! — привітався Сем. — Привіт, Розо!

— Привіт, Семе! — сказала Роза. — Де ж ти був? Казали, ти вже неживий, але я чекаю на тебе зі самої весни. Ти не дуже поспішав, правда?

— Мабуть, не дуже, — засоромився Сем. — Але зараз поспішаю. Ми бандитів розганяєм, і я мушу повернутися до пана Фродо. Я просто забіг подивитися, як пані Хатон поживає. І ти, Розо…

— Гарно живемо, дякую, — сказала пані Хатон. — І було би ще краще, якби не ці злодії.

— Ну, то їдь уже! — сказала Роза. — Якщо весь цей час ти допомагав панові Фродо, то чому лишаєш його, щойно стало по-справжньому небезпечно?

Це вже було занадто. Але Семові знадобився би цілий тиждень, аби все пояснити. Він зійшов із ґанку та виліз на поні. Але не встиг від'їхати, як Роза збігла до нього по сходах.

— Знаєш, Семе, ти гарно виглядаєш, — сказала вона. — Поспішай! Але побережи себе, і як дасте раду з тими бандитами — відразу їдь до нас.

Коли Сем повернувся на площу, все село вже було на ногах. Окрім молоді, зібралося понад сотню міцних гобітів, озброєних сокирами, молотами, довгими ножами та важкими кийками, дехто мав мисливські луки. Ще більше народу прибувало з ближніх ферм.

Комусь спало на думку розпалити багаття — так, для краси, а ще й тому, що це забороняв Начальник. У темряві вогнище розгоралось усе яскравіше. За наказом Мері, на обох кінцях села перегородили дорогу. Шерифи, підійшовши з нижнього кінця, були приголомшені, та коли втямили, що діється, більшість позривала пера і приєдналася до повстанців. Інші потихеньку вислизнули.

Сем застав Фродо та друзів біля вогнища, вони розмовляли зі старим Хатоном, а захоплені мешканці Поріччя стояли довкола і розглядали їх.

— Ну, а що далі? — запитав фермер Хатон.

— Поки що не знаю, — сказав Фродо. — Скільки у вас тих розбійників?

— Важко сказати. Тиняються тут, то приходять, то відходять. Інколи буває близько півсотні в їхньому сараї по дорозі на Гобітон; але звідти вони розповзаються довкола красти. Або, як вони це називають, «збирати». Але завжди щонайменше двадцять їх при Вожді, як вони його називають. Він сидить у Торбиному Куті. Чи, може, сидів? Але зараз він звідти не виходить. Ніхто його не бачив уже пару тижнів; щоправда, його люди нікого до садиби не підпускають.

— Але вони не тільки в Гобітоні? — запитав Піпін.

— Ні, в тому й біда, — сказав Хатон. — Чув я, багато їх на півдні в Довгодонному, і над Сарнським Бродом; і в Лісовому Куті причаїлись, а біля Розпуття мають казарми. Та ще є Підвали, як вони кажуть, тобто старі складські нори у Великому Ритові, де вони влаштували в'язницю для тих, хто виступає проти них. Але все ж не думаю, що їх більш як три сотні в усьому Ширі, — радше ще менше. Здолаємо, якщо навалимось усі разом.

— А зброя у них є? — запитав Мері.

— Батогів, ножів і палиць досить для їхньої брудної роботи, — поки що вони тільки це показували, — сказав Хатон. — Але якщо дійде до бійки, то в них знайдеться ще якесь озброєння. Дехто точно має луки. Вони підстрелили одного-двох наших.

— Ось бачиш, Фродо! — сказав Мері. — Я знав, що доведеться битися. Зрештою, вони почали вбивати перші.

— Не зовсім так, — заперечив Хатон. — Принаймні не стріляти. Це почали Туки. Бачте, ваш батечко, пане Переґріне, не ладив він із Лотто, від самого початку: сказав, якщо буде в нас тепер якийсь начальник, то це буде законний тан Ширу, а не вискочка. Лотто наслав своїх людей, але ті нічого не домоглися. Тукам добре, вони мають глибокі нори в Зелених Пагорбах, і Великі Сміали, і таке інше, і бандити туди не лізуть, а Туки їх і не пускають на свою землю. А якщо попхаються, Туки їх виганяють. Туки трьох підстрелили за крадіжку та розбій. Після того розбійники дуже розлютилися. Тепер наглядають за Туковим Краєм. Ні туди, ні звідти пройти не можна.

— Молодці Туки! — вигукнув Піпін. — Але комусь треба туди пробратись, і негайно. Я іду до Сміалів. Хто зі мною до Холма?

Піпін виїхав уперед із дюжиною хлопців верхи на поні.

— Швидко побачимося! — крикнув він. — Полями туди якихось чотирнадцять миль. До ранку приведу цілу армію Туків.

Мері засурмив у ріг услід загону, що вирушав назустріч сутінкам. Натовп радісно гомонів.

— Усе ж таки, — сказав Фродо до тих, хто стояв поруч, — краще нікого не вбивати, навіть бандитів, хіба що без того не обійтися задля безпеки гобітів.

— Гаразд! — сказав Мері. — Проте, гадаю, з хвилину на хвилину нас відвідає банда з Гобітону. І прийдуть вони не для перемовин. Спробуємо повестися з ними акуратно, та готуватися треба до гіршого. У мене є план.

— Дуже добре, — сказав Фродо. — Тоді командуй.

Тут якраз підбігли два підлітки, котрих висилали на розвідку до Гобітона.

— Ідуть! — повідомили вони. — Понад два десятки. Та двоє побігли полями на захід.

— Це до Розпуття, — пояснив Хатон, — за підмогою. Ну, по п'ятнадцять миль у кожен бік. Поки що не варто турбуватися.

Мері поспішив віддавати вказівки. Фермер Хатон очистив вулицю, відіславши по домівках усіх, окрім старших гобітів із абиякою зброєю. Чекати довелося недовго. Незабаром залунали різкі голоси, а тоді — тупотіння важких чобіт. На дорозі з'явився гурт розбійників.

Побачивши шлагбаум, вони розреготалися. Їм не вірилося, що хтось у цьому маленькому краю міг виступити проти двох десятків таких, як вони.

Гобіти підняли шлагбаум і розступилися.

— Дякуємо! — глузливо закричали люди. — А тепер марш по домівках, поки вас не відшмагали.

І пройшли вулицею, викрикаючи:

— Гасіть світло! Усі по хатах і не висуватися! Бо заберемо відразу п'ятдесятьох на рік у Підвали! По хатах! У Начальника закінчується терпець!

Ніхто не звертав уваги на ці накази; та коли розбійники пройшли, гобіти тихенько зімкнули лави і покрокували слідом. Біля багаття на площі стояв лише фермер Хатон і грів руки.

— Ти хто такий і що тут робиш? — запитав ватажок розбійників. Хатон поволі підвів на нього очі.

— Власне, це саме я хотів спитати у вас, — сказав він. — Це не ваша земля, й ніхто вас сюди не кликав.

— Ну, зате ми тебе покличемо, — сказав ватажок. — Візьміть його, хлопці! У Підвали його, а дорогою заспокойте!

Розбійники ступили до нього один крок і завмерли. Довкола них зчинився гамір, і вони раптом усвідомили, що фермер Хатон на площі не сам. Їх оточили. У темряві по краю світляного кола стояли гобіти, котрі тихо виступили з тіней. Було їх близько двохсот, усі озброєні.

Мері вийшов уперед.

— Ми вже зустрічалися сьогодні, — звернувся він до ватажка, — і я вас попереджав, аби ви не верталися. Попереджаю ще раз: ви добре освітлені та під прицілом лучників. Зачепіть пальцем цього фермера чи когось із гобітів — і вони почнуть стріляти. Кидайте зброю, всю, яку маєте!

Ватажок озирнувся. Виходу не було. Та він не злякався, адже був із двома десятками бандитів. Він мало знав гобітів і тому не розумів усієї небезпеки. З дурної голови він вирішив битися, хоча і бачив, що буде нелегко.

— Бийте їх, хлопці! — крикнув він. — Усипте їм добряче!

З довгим ножем у лівій руці та палицею у правій він кинувся на гобітів, намагаючись прорватися до Гобітона. Він замахнувся на Мері, який заступив йому шлях. І впав мертвий, пробитий чотирма стрілами.

Для інших цього вистачило. Вони здалися. Їх роззброїли, зв'язали та відвели до порожньої казарми, яку вони самі ж і побудували, там їх і зачинили під вартою. Убитого ватажка відтягнули на пустище та закопали.

— Усе вийшло досить просто, хіба ні? — сказав Хатон. — Я ж казав, що ми їх здолаємо. Бракувало тільки заклику. Ви вчасно повернулися, пане Мері!

— Це тільки початок, — сказав Мері. — Якщо ти не помилився в розрахунках, то ми не впорались і з десятою частиною. Та зараз темно. Наступний удар відкладемо до ранку. Відвідаємо Начальника.

— Чому не зараз? — запитав Сем. — Ще не пізно, тільки шоста минула. І я хочу побачити свого старого. Не знаєте, як він поживає, пане Хатоне?

— Не погано, але і не дуже добре, Семе, — сказав фермер. — Вони перекопали Торбин Узвіз, і для нього це стало важким ударом. Зараз він в одній із халуп, які набудували люди Начальника, поки ще щось робили, а не тільки палили та грабували, — це десь за милю від Поріччя. Але він навідується до мене, коли випадає нагода, і з харчами в нього краще, ніж в інших бідолах. Звісно, все проти «Правил». Я би поселив його в нас, але це заборонено.

— Дякую вам дуже, пане Хатоне, ніколи вам цього не забуду, — сказав Сем. — Але я хочу його провідати. Цей Начальник і цей Шаркі, чи як там його, до ранку ще щось витворять.

— Гаразд, Семе, — сказав Хатон. — Візьми зі собою одного-двох хлопців і відвези його до мене додому. Та до старого Гобітона над Річкою не наближайся. Мій Радко покаже дорогу.

Сем поїхав. Мері виставив вартових довкола села та нічну сторожу на дорогах. Потім він разом із Фродо поїхав до Хатонів. Вони посиділи зі сім'єю в теплій кухні, й Хатони поставили кілька ввічливих запитань про їхні подорожі, та відповідей не слухали: події в Ширі були набагато важливіші.

— Усе почалося з Прища, так ми його прозиваємо, — говорив Хатон, — і почалося щойно ви від'їхали, пане Фродо. Йому щось зайшло, цьому Прищу. Захотілося йому все прибрати до рук, а тоді всіма керувати. Невдовзі виявилося, що він заволодів більшим добром, аніж йому потрібно, та загрібав ще і ще, хоча звідки в нього бралися гроші, це таємниця: і млини, і броварні, й заїзди, і ферми, і тютюнові лани. Здається, млин у Пісковика він купив іще перед переїздом до Торбиного Кута.

Звичайно, він почав із великої спадщини по батькові у Південній Чверті; і здається, вже пару років він потайки продавав «наліво» найкращий листовий тютюн. А наприкінці минулого року почав вивозити цілі обози всілякого добра — не лише тютюну. Стало бракувати всього, а тут і зима підійшла. Народ розлютився, та в нього вже була готова відповідь. Багато людей, переважно бандити, з великими фургонами, — якісь із них товари на південь повезли, інші тут оселились. А далі прибували ще. Ми і незчулися, як вони розселилися по всьому Ширу і стали валити ліс, копати, зводити собі будинки, які заманеться. Спершу Прищ платив за товари та збитки, але згодом вони розкомандувались і почали забирати все, що хотіли.

Тоді народ трохи пошумів, але замало. Старий Віл, мер, вирушив до Торбиного Кута протестувати, але не доїхав. Розбійники схопили його й укинули до в'язниці у Великому Ритові, — він і зараз там. А потім — то було відразу після Нового року — в нас уже не стало мера, а Прищ оголосив себе Верховним шерифом, або Начальником, і став командувати; а якщо хтось, як вони казали, «нахабнів», той ішов услід за Вілом. Отак, щодалі, то гірше. Тютюну ніякого — тільки для людей; і те саме з пивом — тільки для людей. А заїзди позакривали, бо Начальник не зносить пива; й усього, крім Правил, ставало менше і менше, хіба би хтось щось приховав для себе від бандитів, котрі приходили та відбирали добро для «справедливого розподілу», що означало: собі все, а нам — нічого, самі недоїдки в шерифських відділках, якщо не знудить. Дуже погано. А коли з'явився Шаркі, почалася справжня руїна.

— Хто такий Шаркі? — запитав Мері. — Один розбійник згадував про нього.

— Здається, найголовніший бандит, — сказав Хатон. — Були останні жнива, кінець вересня, коли ми вперше про нього почули. Ми ніколи не бачили його, та живе він у Торбиному Куті; думаю, зараз саме він і є тим Начальником. Бандити роблять усе, що він скаже, а наказує він переважно таке: рубати, палити, трощити, а тепер і до вбивства дійшло. У цьому і зернини глузду нема. Вони валять дерева та залишають їх гнити на місці, палять будинки, а нових не будують.

А що з млином Пісковика? Прищ його розвалив, тільки-но перебрався до Торбиного Кута. А тоді привів якихось із брудними пиками, й ті йому побудували більший, із купою всіляких коліс і чужоземних штукенцій. Один лише дурний Тед цим утішився і тепер там працює, чистить колеса для людей там, де його батько був мірошником і самому собі господарем. Прищ запланував молоти більше та швидше, принаймні так він говорив. І побудував іще декілька таких млинів. А щоби молоти, потрібно мати зерно, а його навіть для старого млина бракувало. При Шаркі ж узагалі молоти перестали. Тепер тільки це гупання та пахкання, дим і сморід випускають, і спокою в Гобітоні нема навіть уночі. І зумисне викидають якусь гидоту, вже загидили всю нижню Річку, й усе це пливе у Брендівинну. Якщо вони хочуть, аби Шир став пустелею, тоді все роблять правильно. Та не повірю, що за тим усім стоїть той дурень Прищ. Це — Шаркі.

— Так і є! — підтакнув молодший Том. — Що й казати, вони навіть забрали матусю Прища, Лобелію, а він один її любив, більше ніхто. У Гобітоні дехто бачив, як усе було. Іде вона вулицею зі старою парасолькою. А назустріч їй кілька бандитів на возі. «Куди це ви?» — питає вона. — «До Торбиного Кута», — кажуть. — «Навіщо?» — питає вона. — «Будувати комори для Шаркі» — кажуть вони. — «Хто вам дозволив?» — «Шаркі, — кажуть вони. — Геть із дороги, стара відьмо!» — «Я вам покажу Шаркі, ви, злодюги паршиві!» — закричала вона і з парасолькою поперла на них, просто на ватажка, а він удвічі вищий за неї. Ну, і схопили її. Потягли до Підвалів, і це в її віці!.. Забирали і кращих за неї, але правда і те, що вона повелася хоробріше, ніж більшість.

Посеред розмови до кухні ввалився Сем із його батьком. Старий Правоніг майже не постарів, але став трохи тугий на вухо.

— Добрий вечір, пане Торбине! — сказав він. — Радий вас бачити живого та здорового. Але я, грубо кажучи, маю з вами порахуватися. Не можна було вам продавати Торбин Кут, — я завжди це говорив. З цього вся біда і почалася. Поки ви мандрували собі по чужих краях і ганялися по горах за Чорними Людьми, — якщо, звичайно, вірити Семові, хоча навіщо — він не пояснив, — вони тут перекопали Торбин Узвіз і попсували мені бульбу!

— Мені дуже шкода, пане Правоноже, — сказав Фродо. — Але тепер я повернувся і намагатимусь усе виправити.

— Ну, дякую на доброму слові, — сказав старий. — Пан Фродо Торбин — порядний гобіт, — я це завжди говорив, хоча про деяких інших такого не скажеш, перепрошую за різке слово. Сподіваюся, мій Сем поводився, як годиться, і ви ним задоволені?

— Цілком задоволений, пане Правоноже, — сказав Фродо. — Не знаю, чи повірите, але тепер він відомий на всіх землях і про його подвиги складають пісні звідси аж до Моря та за Великою Рікою.

Сем почервонів, але з вдячністю глянув на Фродо, бо очі Рози заблищали, а на її личку заясніла усмішка.

— Повірити важко, — сказав Дідусь, — але я бачу, що малий зійшовся з дивним народом. А що з його маринаркою? Не до вподоби мені всілякі залізні штучки, хоча би вони і носилися краще.

Сім'я Хатона й усі гості прокинулися на світанні. Ніч минула спокійно, та день обіцяв принести чималі клопоти.

— Здається, в Торбиному Куті розбійників уже нема, — сказав Хатон, — але банда з Розпуття може з'явитися будь-якої хвилини.

Поснідали, і тут примчав посланець із Тукового Краю. Він був веселий.

— Тан підняв на ноги весь наш край, — сказав він, — і новини розповзаються в усі боки, мов пожежа. Розбійники, ті, котрі залишилися живі, втекли на південь. Тан переслідує їх, аби відрізати від іншої великої банди, а ті, що не пішли з ним, їдуть сюди з паном Переґріном.

Наступна новина була не така добра. Мері, який не спав усю ніч, приїхав близько десятої ранку.

— Милі за чотири звідси велика банда, — сказав він. — Вони прямують сюди з Розпуття і дорогою їх назбирується все більше. Їх близько сотні, й вони все палять на шляху. Падлюки!

— Так, ця компанія розмовляти не стане, буде вбивати, — сказав Хатон. — Якщо Туки не прийдуть раніше, найкраще буде сховатись і стріляти без зайвих слів. Без бійки не обійдеться, пане Фродо.

Туки прийшли вчасно. Невдовзі з Холма та Зелених Пагорбів у село вступила ціла сотня з Піпіном на чолі. Мері тепер мав досить міцних гобітів, аби розправитися з розбійниками. Розвідники повідомили, що ті йдуть тісним строєм. Вони зрозуміли, що населення повстало проти них, і тому збиралися безжально придушити бунт у його зародку, в Поріччі. Та хоча вигляд вони мали зловісний, ватажка, котрий би знався на воєнній справі, в них не було. Вони крокували, не дбаючи про безпеку. Мері швидко склав план дій.

Розбійники пройшли Східною Дорогою та, не зупиняючись, звернули на Порічну Дорогу, що якийсь час піднімалася між високими берегами з низьким живоплотом на них. За поворотом, за чверть милі від головної дороги, вони напоролися на перешкоду з перевернутих старих возів. Це їх зупинило. Тієї ж миті вони помітили, що за кущами по обидва боки вишикувалися гобіти. Позаду них інші гобіти викотили на дорогу ще кілька возів, які були заховані в полі, й так відрізали відхід. Згори пролунав голос.

— Ось ви і потрапили в пастку, — сказав Мері. — З вашими дружками в Гобітоні було те саме, й один із них убитий, а інші — в полоні. Складіть зброю! Тоді відійдіть на двадцять кроків і посідайте. Хто спробує втікати, того підстрелимо.

Та розбійників зараз було не так легко залякати. Дехто з них послухався, але таких швидко закликали до порядку. Десятки зо два кинулися на щтурм барикади. Шістьох пристрелили, та решта прорвалась, убивши двох гобітів, і врозсип погнала полями до Лісового Кута. Ще двоє впали на бігу. Мері голосно засурмив у ріг, і йому відповіли здаля.

— Далеко не втечуть, — сказав Піпін. — По всій околиці тут повно наших мисливців.

Позаду близько восьми десятків розбійників у пастці все ще намагалося видертися на барикаду та схили, і гобіти були змушені багатьох із них пристрелити або зарубати сокирами. Та все ж багато їх — сильніших і лютіших за решту — прорвалося зі західного боку і накинулося на ворогів із готовністю вбивати. Кілька гобітів упало, інші почали піддаватися, коли Мері та Піпін, які були на східному схилі, перебігли через дорогу та втрутились у сутичку. Мері власноручно вбив ватажка, косоокого здоровила, подібного на величезного орка. Потім відтягнув усі сили, оточуючи недобитків широким кільцем лучників.

Нарешті все закінчилося. Близько сімдесяти мертвих розбійників лежало в полі, дюжина потрапила в полон. Дев'ятнадцять гобітів було вбито і близько тридцяти — поранено. Трупи розбійників повантажили на вози, відвезли на старий піщаний кар'єр і там поховали — у Бойовій Ямі, як його пізніше назвали. Полеглих гобітів поховали всіх разом у могилі на схилі пагорба, де пізніше поставили великий камінь, обсадивши його деревами. Так завершилася Битва під Поріччям 1419 року, остання битва на землі Ширу та єдина з часів Зелених Полів 1147 року в Північній Чверті. Відтак, хоча, на щастя, битва не коштувала гобітам багатьох життів, їй присвячено цілий розділ у Червоній Книзі, а з імен усіх учасників було складено Список, і літописці Ширу вивчали його напам'ять. Значне зростання слави та достатку Хатонів починається саме з цього часу; але в усіх списках на першому місці стоять імена капітанів Меріадока та Переґріна.

Фродо перебував у гущі бою, та меча з піхов не виймав, і його завданням було стримувати гобітів, розлючених загибеллю друзів, аби вони не вбивали ворогів, котрі кидали зброю. Коли битва закінчилась і було вирішено, що робити далі, Мері, Піпін і Сем приєдналися до нього й усі разом повернулися до Хатонів. Пообідали, і Фродо, зітхнувши, сказав:

— Ну що, час побалакати з «Начальником».

— Еге ж, і що швидше, то краще, — підтакнув Мері. — І не будь із ним надто м'який! Адже це він притягнув сюди цих розбійників і відповідає за все зло, яке вони накоїли.

Фермер Хатон відрядив з ними дві дюжини міцних гобітів.

— Ми не знаємо напевне, що в Торбиному Куті немає розбійників, — сказав він. — Усіляке може бути.

Незабаром вирушили. Фродо, Сем, Мері та Піпін ішли попереду.

Це були одні з найсумніших годин у їхньому житті. Висока труба все вище здіймалася перед ними; коли вони наблизилися до старого села за Річкою, то за рядами нових негарних будинків уздовж дороги у всій понурій і брудній потворності перед ними постав новий млин — велика цегляна будівля, що осідлала потік і забруднювала його димними та смердючими викидами. Уздовж дороги були повалені всі до одного дерева.

Коли вони перейшли міст і подивилися нагору, на Пригірок, у них перехопило подих. Навіть побачене в Дзеркалі не приготувало Сема до такого видовища. Стару Комору на західному боці розібрали, а її місце зайняли ряди вимащених смолою сараїв. Усі каштани зникли. Усі насипи перекопані, а живоплоти викорчувані. Величезні вози безладно стояли на голому, витолоченому полі. Торбин Узвіз зяяв піщаним кар'єром. Торбиного Кута не видно було за купою великих бараків.

— Вони зрубали його! — скрикнув Сем. — Вони зрубали Святкове Дерево!

Він показав на те місце, де росло дерево, під яким Більбо виголосив його Прощальну Промову. Тепер там лежав мертвий обчухраний стовбур. То була остання крапля, і Сем розплакався.

Його схлипування перервав голосний сміх. Через низьку огорожу млина перевалився похмурий гобіт, із закіптюженим обличчям і брудними руками.

— Що, Семе, не подобається? — глузливо посміхнувся він. — Але ти завжди був нюнею. А я думав, ти кудись поплив кораблем, як ти колись патякав, плив кудись і плив. І навіщо ти повернувся? У нас тут, у Ширі, багато роботи.

— Ото й видно, — сказав Сем. — Щоб умитися часу нема, зате є — підпирати паркани. Та послухай, пане Пісковику, в мене тут, у селі, свої порахунки, і не подовжуй їхній список своїм зубоскальством, бо повік не розрахуєшся!

Тед Пісковик плюнув через огорожу:

— Та йди ти! Ти мене не зачепиш. Я друг Начальника. А ти як іще щось ляпнеш, то він тебе добре зачепить.

— Облиш ти цього дурня, Семе! — сказав Фродо. — Сподіваюся, що небагато гобітів стали такими. Це було би гірше за все скоєне лихо.

— Ти, Пісковику, підлий і нахабний, — сказав Мері. — А крім усього, ще і дурень. Ми якраз ідемо на Пригірок виганяти твого дорогоцінного Начальника. З його людьми ми вже розправилися.

Тед роззявив рота, бо щойно тепер помітив загін, який, за знаком Мері, переходив міст. Метнувшись до млина, він вискочив із ріжком у руці та голосно засурмив.

— Не надсаджуйся! — засміявся Мері. — У мене кращий!

І він підніс до вуст срібний ріг, і заграв, і його дзвінкий клич розлігся над Пригірком; і з усіх нір, сараїв і занедбаних будинків Гобітона відгукнулися гобіти, і вибігли на вулицю, і з радісними та голосними вигуками пішли за загоном до Торбиного Кута.

Угорі вулички натовп зупинився, а Фродо та його друзі пішли вперед, і так вони нарешті повернулися до рідної колись оселі. Сад був забудований халупами та сараями, і деякі стояли так близько до старих західних вікон, що затуляли світло. Усюди були купи сміття. Двері облупилися, ланцюжок від дзвоника обірваний, сам дзвоник не дзвонив. Стали стукати, але ніхто не відповідав. Урешті-решт, натиснули на двері, й ті відчинилися. Вони ввійшли досередини. У будинку смерділо, всюди безлад і бруд: схоже було, що в ньому давно ніхто не жив.

— Ну, і куди подівся той нещасний Лотго? — сказав Мері. Вони обшукали всі кімнати, але, крім пацюків і мишей, не знайшли нікого.

— Може, скажемо народу, — нехай обшукають усі сараї?

— Тут гірше, ніж у Мордорі! — сказав Сем. — Набагато гірше. Це твій дім, рідний дім, і ти пам'ятаєш, який він був гарний…

— Так, це Мордор, — сказав Фродо. — Одна з його справ. Саруман завжди працював на нього, навіть коли вважав, що працює на себе. Те саме стосується тих, кого обдурив Саруман, як-от Лотто.

Мері озирнувся розгублено та з відразою.

— Ходімо на вулицю! — сказав він. — Знав би я, яке лихо накоїв Саруман, то запхав би йому свій кисет аж у саму горлянку!

— Без сумніву! Але не знав і не запхав, і тому я вітаю вас сьогодні вдома.

На порозі стояв сам Саруман, ситий і задоволений; очі його злісно та весело блищали. Фродо раптом осяяло.

— Шаркі! — крикнув він.

Саруман розреготався.

— Отже, ти чув моє прізвисько, так? Усі мої піддані в Ізенґарді називали мене так. Напевно, з любові до мене[9]. Але ти, вочевидь, не сподівався зустріти мене тут.

— Не сподівався, — відповів Фродо. — Та мав би здогадатися. Дрібне паскудство зі злості: Ґандалф попереджав, що ти ще на таке спроможний.

— Цілком спроможний, — сказав Саруман, — і не тільки на дрібне. Ви мене смішили, коли вдавали зі себе шляхетних панів, роз'їжджаючи з усіма цими великими людьми, такі впевнені й такі задоволені собою. Ви думали, що отак спокійно повернетеся додому та мирно житимете у своїй країні. Дім Сарумана можна зруйнувати, а його самого вигнати, але вашого дому ніхто не зачепить? О, ні! Ґандалф про вас подбає? — Саруман знову розреготався. — Тільки не він! Коли знаряддя виконало завдання, він його відкидає. Та ви поволочилися за ним, байдикуючи і теревенячи, і проїхали вдвічі довше, ніж було необхідно. «Ну, — подумав я, — якщо вони такі дурні, то я пережену та провчу їх. Око за око». Я провчив би вас іще краще, якби мав трохи більше часу та людей. Але я все одно зробив чимало, і, щоби виправити все, вам життя не вистачить. І я втішатимуся думкою про це як про відплату за мої образи.

— Ну, якщо тільки це тебе втішає, — сказав Фродо, — то мені тебе шкода. Боюся, це буде лише спогад про втіху. Іди звідси негайно й ніколи не повертайся!

Селяни побачили, як із однієї з халуп вийшов Саруман, і відразу ж натовп рушив до Торбиного Кута. Почувши наказ Фродо, гобіти обурено забурмотіли:

— Не відпускай його! Убити його! Він злочинець і вбивця! Убити його!

Саруман глянув на розгнівані обличчя й усміхнувся:

— «Убити його»! — перекривив він. — То вбийте, якщо гадаєте, що вас на це вистачить, мої хоробрі гобіти! — Він випростався, і чорні очі його похмуро зблиснули. — Та не думайте, що, втративши майно, я втратив усю свою силу! Хто вдарить мене, той буде проклятий. І якщо моя кров заплямує землю Ширу, то ця земля висохне й ніколи не зцілиться.

Гобіти відсахнулись. Але Фродо сказав:

— Не вірте йому! Його сила тільки в голосі, який залякує та обманює вас, якщо ви піддаєтесь. Але я все одно не дозволю його вбивати. Не варто помстою платити за помсту: так нічого не виправити. Іди геть, Сарумане, і якомога швидше!

— Черве! — покликав Саруман, і з ближньої халупи виповз рачки, мов пес, Червослов. — Знов у дорогу, Черве! — сказав Саруман. — Ці великодушні добродії нас виганяють. Ходімо!

Саруман обернувся та пішов, а Червослов попхався за ним. Але коли Саруман проходив повз Фродо, в руці його зблиснув ніж. Саруман блискавично вдарив. Лезо сковзнуло по прихованій кольчузі та зламалося. Дюжина гобітів на чолі зі Семом із криком кинулась уперед і повалила негідника на землю. Сем дістав меча.

— Ні, Семе! — крикнув Фродо. — Навіть зараз не вбивай. Бо він мене не зачепив. Та і не хочу я, щоби його зарубали, коли він у такій злобі. Колись він був великим, одним із тих, на кого ми не мали би права підняти руку. Він упав, і зцілити його ми не можемо, та я би пошкодував його — в надії, що він іще знайде зцілення.

Саруман підвівся на ноги й уважно подивився на Фродо. В його очах змішалися подив, повага та ненависть.

— Ти виріс, дрібнолюдику, — сказав він. — Так, дуже виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти позбавив мою помсту насолоди, і твоє милосердя залишило мені тільки гіркоту. Ненавиджу тебе! Гаразд, я йду й уже ніколи не турбуватиму тебе. Я йду. Та не чекай від мене побажань здоров'я і довгих років життя. Не буде тобі ні одного, ні другого. Втім, це вже не моя справа! Я просто віщую.

Він пішов, а гобіти розступалися, пропускаючи його; проте вони так стискали зброю, що аж пальці біліли. Червослов завагався, а тоді пішов за господарем.

— Червослове! — покликав його Фродо. — Ти не мусиш плентатися за ним. Мені ти нічого лихого не заподіяв. Можеш тут відпочити й від'їстися, поки зміцнієш, а потім підеш собі, куди захочеш.

Червослов зупинився й озирнувся, майже готовий залишитися. Саруман обернувся.

— Нічого лихого? — хихикнув він. — О, ні! Навіть якщо він виповзає ночами, то лише для того, щоби помилуватися зорями. Та, здається, хтось питав, куди подівся Лотто? Ти знаєш, Черве, правда? Може, скажеш їм?

Червослов зіщулився і заскімлив:

— Ні, ні!

— Тоді я скажу. Черв убив вашого Начальника, вашого бідолаху, вашого любого маленького Вождя. Хіба ні, Черве? Думаю, заколов його вві сні. І закопав, сподіваюся; хоча Черв останнім часом дуже голодний. Ні, насправді він зовсім не гарний. Краще залиште його мені.

Дика ненависть спалахнула в червоних очах Червослова.

— Ти мені це наказав, ти мене змусив, — засичав він.

Саруман розсміявся:

— А ти завжди робиш те, що тобі наказує Шаркі, Черве? Ну, він наказує: за мною!

Він копнув скорченого на землі Червослова в обличчя, обернувся й пішов. Але трапилося несподіване: раптом Червослов підвівся, вийняв захованого ножа, а тоді, загарчавши, мов пес, стрибнув на спину Саруманові, відкинув йому голову, перерізав горло і з вищанням побіг униз вулицею. Не встиг Фродо промовити і слова, як бренькнули три тятиви і Червослов упав мертвий.

На очах у приголомшених гобітів сіра імла хмарою зібралася над тілом Сарумана і, поволі піднявшись, мов дим від вогню, зависла над Пригірком блідою тінню в савані. Вона хитнулася, обертаючись на захід; але звідти подув холодний вітер, тінь зігнулася, зітхнула та розтанула на ніщо.

Фродо дивився на мертве тіло зі жалем і жахом, бо здавалося, що в ньому раптом проступили довгі роки смерті, воно зсохлось, а зморщене обличчя стало клаптями шкіри на огидному черепі. Піднявши край брудного плаща, який валявся поруч, Фродо прикрив тіло та відвернувся.

— Отакий його кінець, — сказав Сем. — Страшний кінець, і краще би я його не бачив, але добре, що здихались.

— І Війна вже зовсім закінчилася, сподіваюся, — додав Мері.

— І я сподіваюся, — сказав Фродо й зітхнув. — Останній удар. Але тільки подумати — під самим порогом Торбиного Кута! Ні сподіватися на таке, ні боятися такого я не міг.

— Я би не сказав, що це кінець, поки ми не наведемо тут лад, — похмуро буркнув Сем. — А часу та зусиль на це піде багато.

IX. Сірі гавані

Наведення ладу і справді вимагало чимало зусиль, але не стільки часу, як того боявся Сем. Наступного дня після битви Фродо поїхав до Великого Ритова звільняти з Підвалів в'язнів. Одним із перших знайшли Фредеґара Виприна, тепер уже не тлустого, як раніше. Його взяли, коли бандити викурювали загін повстанців, який він переводив до їхніх сховків у Борсучанах через схили Лякливого.

— Краще би ти пішов із нами, бідолашний Фредеґаре! — сказав Піпін, коли в'язня виносили нагору, бо ноги його не тримали.

Фредеґар розплющив одне око та спробував шанобливо усміхнутися.

— Хто цей молодий велетень із гучним голосом? — прошепотів він. — Невже маленький Піпін! Який зараз твій розмір капелюха?

Потім звільнили Лобелію. Бідолашна виглядала дуже старою та худою, коли вони знайшли її в темній і тісній камері. Вона забажала вийти сама, а коли з'явилася, спираючись на руку Фродо та стискаючи парасольку, її так радо зустріли, що вона розчулилась і від'їхала вся у сльозах. Лобелія ніколи не тішилася загальною любов'ю. Однак звістка про загибель Лотто приголомшила її, і вона не захотіла повертатися до Торбиного Кута. Вона віддала садибу Фродо, а сама поїхала до рідні, Чересівзі Скелебудів.

Коли навесні наступного року бідолашна стара померла — зрештою, їй була вже за сто, — Фродо був здивований і зворушений: вона залишила йому всі її збереження та майно Лотто для допомоги гобітам, котрі через колотнечу втратили домівки. І так закінчилася родова ворожнеча.

Старий Віл Білостоп просидів у Підвалах довше за всіх, і хоча з ним поводилися не так погано, як із іншими, йому довелося довго від'їдатись, аби знову стати схожим на мера; тож Фродо погодився попрацювати його заступником, поки пан Білостоп не погладшає. На посаді заступника мера він зробив єдину справу: скоротив кількість шерифів і чітко визначив їхні обов'язки. Виганяти рештки бандитів доручили Мері та Піпінові, й вони швидко з цим упоралися. Банди на півдні, почувши про Битву в Поріччі, втекли з краю і не чинили опору танові. Ще до кінця року кількох упертих оточили в лісах і допровадили до кордонів.

Тим часом швидко рухалися відновні роботи, і Сем був дуже заклопотаний. Коли треба або коли є настрій, гобіти стають працьовитими, як бджоли. Знайшлося сотні охочих рук різного віку, від малих, але спритних рученят хлопчиків і дівчаток, до натруджених, мозолястих рук бабусь і дідусів. Уже до зимового сонцестояння ні цеглинки не залишилося від усіх шерифських відділків чи від будь-чого, збудованого «людьми Шаркі»; а цеглу використали на ремонт багатьох старих нір, аби в них стало затишніше та сухіше. Великі припаси всілякого добра, харчів і пива було знайдено на складах, у коморах і покинутих норах, а найбільше — в тунелях Великого Ритова й у старих каменярнях у Лякливому; тож Новий рік відсвяткували веселіше, ніж сподівались.

У Гобітоні, навіть іще перед тим як знести новий млин, стали наводити лад на Пригірку й у Торбиному Куті, а також відбудовувати Торбин Узвіз. Піщаний кар'єр засипали і насадили на його місці садок, а з південного боку Пригірка вирили нові нори, з цегляними стінами. Дідуся поселили під номером три, й він усе повторював — байдуже, чи хтось його чув:

— Лихо не без добра, я завжди так казав! І добре Все те, що закінчується ще Краще!

Трохи посперечалися, як назвати нову вуличку. Думали про «Бойові Сади» або «Кращі Сміали». Та зрештою гору взяв здоровий гобітський глузд, і назвали просто: «Новий Узвіз». Лише в Поріччі, жартуючи, його називали Могилою Шаркі.

Найбільшою втратою були дерева, бо, за наказом Шаркі, їх нещадно вирубували по всьому Ширу; і Сем переймався цим найбільше. Адже таку шкоду не можна було виправити відразу, і лише його правнуки, думав він, побачать Шир таким, яким він має бути.

Тоді раптом, одного дня — адже він тижнями не мав часу згадувати про свої пригоди, — він пригадав про дар Ґаладріель. Сем дістав скриньку та поніс показати її іншим Мандрівникам (тепер їх усі називали так) і спитати їхньої поради.

— А я вже думав, коли це ти про неї згадаєш, — сказав Фродо. — Відкривай!

Скринька була наповнена м'яким сірим порохом, а в ньому лежала насінина, мов горішок у сріблястій шкаралупі.

— Що мені з цим робити? — запитав Сем.

— Розвій за вітром, а тоді подивимося, що буде, — порадив Піпін.

— Де розвіяти?

— Вибери клаптик землі й подивися, що станеться з рослинами, — порадив Мері.

— Та я впевнений, що Володарці не сподобалося би, якби я тримав це тільки для власного саду в той час, коли стільки народу постраждало, — сказав Сем.

— Скористайся власним розумом і досвідом, Семе, — сказав Фродо, — а тоді нехай дар допоможе тобі та покращить твою роботу. І використовуй його ощадливо. Скринька маленька, і, мабуть, кожна порошинка має велику цінність.

І Сем висадив саджанці всюди, де були знищені особливо гарні й улюблені дерева, а під коріння кожного саджанця він кидав зернину дорогоцінної землі. Отак він обійшов увесь Шир уздовж і впоперек; і якщо найбільше він дбав про Гобітон і Поріччя, то за це на нього ніхто не ображався. І нарешті залишилося зовсім трішки пороху, тож він пішов до Каменя Трьох Чвертей, що стояв майже в центрі Ширу, й підкинув рештки в повітря, благословляючи його. Сріблястий горішок, хоч і не знаючи, що з нього виросте, Сем посадив на Святковому Полі, там, де колись було дерево. Усю зиму він стримував себе, щоби постійно не ходити і не перевіряти, чи щось проросло.

Весна перевершила його найсміливіші надії. Семові дерева повипускали пагінці та пішли в ріст так швидко, ніби за рік хотіли встигнути те, що належалося за двадцять. На Святковому Полі вигналося прекрасне деревце: воно мало сріблясту кору та довгі листочки, а у квітні вкрилося золотими квітами. То був справжній мелорн, і вся околиця милувалася ним. Потім, у прийдешні роки, коли він цілком змужнів і став неймовірно красивим, здалеку приходили подивитися на нього — єдиний мелорн на захід від Гір і на схід від Моря й один із найпрекрасніших у всьому світі.

Загалом, 1420 рік у Ширі був чудовий. Не тільки м'яко світило сонце та вчасно й у міру випадали дощі, але і було ще щось: атмосфера багатства та розквіту і сяйво краси, незнаної в Середзем'ї, де літо лише зблисне і минає. Усі діти, народжені чи зачаті того року, а їх було багато, народилися гарними та здоровими, і більшість із них мала золотаве волосся; яке раніше серед гобітів траплялося дуже рідко. Фрукти вродили так рясно, що гобітенята мало не купались у полуницях із вершками, а потім сиділи на лузі під сливами та їли їх, складаючи кісточки купками, мов завойовники ворожі голови, а тоді відповзали далі. І ніхто не хворів, і всі були задоволені, крім косарів.

У Південній Чверті виноградні лози вгиналися від ґрон, урожай «листя» просто вражав, а зерна зібрали стільки, що воно не вміщалось у комори. У Північній Чверті вродив такий гарний ячмінь, що пиво 1420 року запам'ятали надовго і воно навіть стало приказкою. І справді, ще багато років у шинках можна було побачити і почути, як якийсь старий, випивши чесно заслуженого елю, крекчучи, ставить кухля: «Ух! Це — як у чотириста двадцятому!»

Спершу Сем разом із Фродо жив у Хатонів, але коли відбудували Новий Узвіз, він переселився туди зі своїм Дідусем. Окрім усього, він наглядав за прибиранням і відбудовою Торбиного Кута; але ще йому доводилося роз'їжджати по всьому Ширу в лісничій справі. Тому його не було вдома на початку березня й він не знав, що Фродо хворіє. Тринадцятого березня фермер Хатон застав Фродо в ліжку: він стискав у руці білий самоцвіт, який носив на ланцюжку на шиї, та, здавалося, марив.

— Пропало навіки, — казав він, — тепер так темно та порожньо.

Але напад минув, і, коли двадцять п'ятого Сем повернувся, Фродо вже було краще і про свою хворобу він нічого не сказав. А тим часом у Торбиному Куті навели лад, Мері та Піпін перевезли зі Струмкової Балки старі меблі й начиння, і тепер стара нора виглядала майже так само, як колись. Коли все нарешті було готове, Фродо спитав:

— Коли ти переїдеш до мене, Семе?

Сем зніяковів.

— Якщо не хочеш зараз, то не мусиш поспішати, — сказав Фродо. — Але ти ж розумієш, що Дідусь буде поруч, а вдова Буркіт за ним пригляне.

— Це не через те, пане Фродо, — червоніючи, промимрив Сем.

— Ну, а через що?

— Через Розу, Розу Хатон, — сказав Сем. — Здається, їй, бідолашній, зовсім не сподобалося, що я поїхав із вами; та я не говорив відверто, то вона і змовчала. А не говорив я тому, що спочатку треба було зробити справу. Але тепер я заговорив, а вона каже: «Ну, рік ти вже змарнував, куди ще тягти?» «Змарнував? — кажу. — Я би так не сказав». Але я розумію, на що вона натякає. Я, можна сказати, навпіл розриваюся.

— Тепер зрозуміло, — сказав Фродо, — ти хочеш одружитись, але також хочеш жити зі мною в Торбиному Куті? Але, мій любий Семе, це ж так просто! Одружуйся хоч зараз і переїжджай до мене з Розою. В Торбиному Куті вистачить місця навіть для величезної родини.

Так і зробили. Сем Правоніг одружився з Розою Хатон навесні 1420 року (рік цей прославився і весіллями), і вони оселились у Торбиному Куті. І якщо Сем вважав, що йому пощастило, то Фродо знав, що насправді пощастило йому; бо в усьому Ширі не було гобіта, про котрого би піклувалися краще. Коли плани відновлення було складено й усі роботи розпочато, він зажив спокійним життям: багато писав і переглядав зібрані нотатки. Улітку, під час Вільного Ярмарку, він склав із себе обов'язки заступника мера, і старий Віл Білостоп іще сім років головував на Бенкетах.

Мері та Піпін якийсь час жили разом у Струмковій Балці, й між Цаповим Краєм і Торбиним Кутом налагодився жвавий рух. Два молодші Мандрівники дивували весь Шир піснями, розповідями, а також витонченістю і прекрасними забавами. Їх прозвали «вельможними», — звичайно, доброзичливо; адже кожне серце раділо, дивлячись, як вони роз'їжджають верхи у блискучих кольчугах і з красивими щитами, сміються та співають пісень далеких країн; вищі за інших на зріст і величні, в усьому решта вони не змінилися, хіба тільки стали красномовнішими та ще веселішими.

Однак Фродо та Сем повернулися до звичного одягу, лише інколи накидаючи легкі сірі плащі з гарними застібками біля коміра; і пан Фродо завжди носив білий камінчик на ланцюжку та часто доторкався до нього пальцями.

Усе було прекрасно, і сподівалися, що буде ще краще; Сем мав стільки праці та радощів, скільки лише гобіт може забажати. Нічого не псувало йому цей рік, лише якісь невиразні побоювання за господаря. Фродо непомітно випав із усього життя Ширу, і Семові було боляче бачити, як мало почестей випало йому в рідному краю. Мало хто знав чи хотів знати про подвиги та пригоди Фродо; все захоплення й уся пошана випали на долю пана Меріадока та пана Переґріна, а також (якби Сем це знав) його самого. А восени на них наповзла тінь колишніх негараздів.

Якось увечері Сем зайшов до кабінету і побачив, що господар виглядає якось дивно: дуже блідий, а очі неначе дивляться кудись удалину.

— Що з вами, пане Фродо? — спитав Сем.

— Я поранений, — відповів Фродо, — поранений; ця рана ніколи не загоїться.

Та потім він підвівся, і цей напад, здавалося, минув, і наступного дня Фродо був уже сам собою. Аж набагато пізніше Сем пригадав, що було це шостого жовтня. Двома роками раніше в улоговині під Грозовою їх накрила тінь.

Час минав; настав 1421 рік. У березні Фродо знову стало погано, та з великим зусиллям він приховав це, бо в Сема було про що хвилюватися. Двадцять п'ятого березня в Сема та Рози народилася первістка, і цю дату записав Сем.

— Ну, пане Фродо, — сказав він, — у мене тут невеличка проблема. Ми з Розою збиралися назвати його Фродо, з вашого дозволу; та це не він — це вона. Щоправда, гарненька дівчинка, вродою схожа на Розу, а не на мене, на щастя. Але що нам тепер робити?

— Ну, Семе, — сказав Фродо, — а чим тобі не подобаються старі звичаї? Вибери квіткове ім'я, от хоча б і Розу. Половина дівчаток у Ширі має такі імена, і що може бути краще?

— Мабуть, ви праві, пане Фродо, — сказав Сем. — У мандрах я чув гарні імена, та, мабуть, вони занадто розкішні для повсякденного вжитку. Дідусь, наприклад, каже: «Вибери коротке ім'я, щоби не довелося скорочувати». Але якщо має бути квіткове ім'я, тоді довжина мене не хвилює: квітка має бути красива, бо, розумієте, дуже вже гарна дівчинка, а стане ж іще красивішою. Фродо хвилю подумав.

— Ну, як тобі, Семе, еланор, сонячна зірочка, пам'ятаєш, такі маленькі золотаві квітки в лорієнських травах?

— Ви, як завжди, праві, пане Фродо! — зрадів Сем. — Це саме те, що я хотів.

Малій Еланор було майже шість місяців, і настала осінь 1421 року, коли Фродо покликав Сема до себе в кабінет.

— У четвер, — сказав він, — буде день народження Більбо. Він перегнав Старого Тука: сто тридцять один рік!

— Авжеж! — сказав Сем. — От молодець!

— Ну, Семе, піди поговори з Розою, чи не відпустить вона тебе. Ми з тобою могли би кудись поїхати. Звичайно, тепер ти не можеш відлучатися надовго, — сказав він із жалем.

— Так, це важкувато, пане Фродо.

— І це зрозуміло. Та не переймайся. Зможеш мене трохи провести. Скажи Розі, що надовго не поїдеш, тижнів на два, і повернешся живий і здоровий.

— Я би з радістю поїхав із вами до самого Рівендолу, пане Фродо, побачив би пана Більбо. Однак єдине місце, де я по-справжньому хочу бути, — тут. Я розриваюся навпіл.

— Бідний Семе! Боюся, так воно і станеться. Але ти незабаром зцілишся. Тобі призначено бути цілим і міцним, таким ти і будеш.

За день-два Фродо разом із Семом переглянув папери та нотатки й віддав Семові ключі. Також він передав йому товстий рукопис, переплетений червоним сап'яном; його сторінки були майже всі списані, на початку — тонким, звивистим почерком Більбо, та у більшості — енергійною рукою Фродо. Книга була поділена на розділи, та Розділ 80 мав кілька чистих аркушів. На титульній сторінці було багато заголовків, один за одним повикреслюваних:

Мій щоденник. Моя несподівана подорож. Знову туди і назад. Що було потім.

Пригоди п'ятьох гобітів. Історія Великого Персня, написана Більбо Торбином за його власними спостереженнями та розповідями друзів. Наша участь у Війні за Перстень.

Тут почерк Більбо закінчувався, і Фродо написав:

ПАДІННЯ ВОЛОДАРЯ ПЕРСТЕНІВ

І ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ

(зі свідчень Малого Народу; спогади Більбо та Фродо

з Ширу, доповнені розповідями друзів і відомостями Мудрих)

А також витяги з Книг Знання, які переклав Більбо в Рівендолі.

— Та ви вже майже закінчили, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Ну, я бачу, ви і попрацювали!

— Я закінчив, Семе, — сказав Фродо. — Останні сторінки залишаю тобі.

Двадцять першого вересня вони вирушили в дорогу: Фродо на поні, на якому він їхав од самого Мінас-Тіріта і якого назвав Бурлакою, а Сем — на його улюбленому Білі. Був погожий сонячний світанок, і Сем не розпитував, куди вони їдуть: думав, що сам здогадається.

Поїхали у бік Лісового Кута дорогою, що вела в Колодне; поні бігли легкою риссю. Переночували на Зелених Пагорбах; і під вечір двадцять другого вересня вони вже спускалися до узлісся.

— Ось те саме дерево, пане Фродо, за яким ви ховалися, коли вперше з'явився Чорний Вершник! — сказав Сем, показуючи ліворуч. — Тепер здається, що все це наснилося.

Був вечір; у небі на сході засяяли зірки, коли вони минули повалений дуб і звернули в ліщинові хащі. Сем мовчав, занурений у спогади. Тут він помітив, що Фродо тихенько наспівує стародавню дорожню пісню, та слова були не зовсім звичні:

І все ж за рогом — що там жде: Ворота, брама, пощо й де? Хоч пролягала путь моя Повз них, та прийде день — і я Подамсь туди, де Сонця схід. Де захід Місяця, і квит.

І неначе у відповідь, із низової дороги долинув спів:

А! Елберет Ґінтоніель! сіліврен пенна міріель о менел аґлар еленет, Ґінтоніель, А! Елберет! Ми всі з цих лісових земель Ще пам'ятаєм блиск Зорі Над гладдю Західних Морів.

Фродо та Сем зупинились у м'яких сутінках і сиділи мовчки, поки не побачили сяйво мандрівників, котрі наближалися.

Стало видно Ґілдора та ще багатьох прекрасних ельфів, а потім, на Семів подив, з'явились Елронд і Ґаладріель. Елронд був одягнений у сіру мантію, на чолі його сяяла зірка, в руці він тримав срібну арфу, а на пальці його блищав золотий перстень із великим блакитним каменем — Перстень Вілья, найголовніший із Трьох. На білому коні їхала Ґаладріель, у білому вбранні, що мерехтіло, мов хмаринки навколо Місяця. На її руці була Ненья — перстень із мітрилу з єдиним білим самоцвітом, що іскрився, мов крижана зірка. За ними на невеличкому сірому поні, неквапно та куняючи, трюхикав сам Більбо.

Елронд привітався велично та ласкаво, а Ґаладріель усміхнулася.

— Що ж, пане Семвайзе, — сказала вона, — чула я, а тепер бачу, що ти добре скористався моїм даром. Відтепер Шир стане благословенним краєм і ще привабливішим, аніж раніше.

Сем уклонився, та не зміг нічого сказати перед красою Володарки, яку він уже призабув.

Тут прокинувся Більбо і розплющив очі.

— Привіт, Фродо! — сказав він. — Ну, сьогодні я перегнав Старого Тука! З цим усе зрозуміло. І тепер я готовий до нової подорожі. Ти з нами?

— Так, із вами, — сказав Фродо. — Персненосці повинні від'їжджати разом.

— Куди ви, господарю? — зойкнув Сем, хоча і зрозумів нарешті, що діється.

— До Гаваней, Семе.

— Але ж я не можу поїхати з вами!

— Ні, Семе. Принаймні поки що, ну, хіба що тільки до Гаваней. Але і ти був Персненосцем, хоч і зовсім недовго. Твій час іще, мабуть, прийде. Не дуже засмучуйся, Семе. Ти ж не можеш завжди розриватися навпіл. Ти будеш міцним і цілим іще багато років. На тебе ще чекає стільки роботи і стільки радощів.

— Але, — сказав Сем, і сльози навернулися йому на очі, — я думав, ви також будете втішатися Широм, багато-багато років, після всього, що ви зробили.

— І я теж так думав, колись. Але я поранений надто глибоко, Семе. Я хотів урятувати Шир, і він порятований, але не для мене. Так часто буває, Семе, коли щось дороге опиняється під загрозою: хтось хоче зберегти його, але втрачає заради інших. Однак ти мій спадкоємець: усе, що я мав чи міг мати, я залишаю тобі. А ще в тебе є Роза й Еланор, а будуть іще хлопчик Фродо, й дівчинка Роза, і Мері, й Золотинка, й Піпін, а може, й інші, яких я поки що не бачу. Твої руки і твій розум будуть потрібні всюди. Ти будеш мером — звісно, доки хотітимеш, — і найвідомішим садівником за всю історію; і будеш читати Червону Книгу та зберігатимеш пам'ять про епоху, що минула, так аби гобіти пам'ятали про Страшну Небезпеку та ще дужче любили їхню дорогу землю. І ти проживеш щасливе і довге життя, доки не закінчиться твоя роль в Історії… А тепер іще їдь зі мною!

Тоді Елронд і Ґаладріель рушили вперед; бо Третя Епоха закінчилася, Дні Перснів минули і настав кінець історії та пісні тих часів. Разом із ними пішло багато ельфів Високого Роду, котрі не хотіли вже залишатись у Середзем'ї; а серед них, сповнені смутку, проте благословенного та без гіркоти, їхали Сем, Фродо та Більбо, й ельфи ставилися до них шанобливо.

Весь вечір і всю ніч вони їхали Широм, але ніхто не бачив їх, лише дикі звірі; якийсь випадковий подорожній помічав сяйливі проблиски між деревами або світло й тінь, що ковзали по траві, а Місяць усе плив на захід. А коли покинули Шир, проїхали з півдня повз Білі Схили, а потім добралися до Схилів Далеких, до Веж, і побачили далеке Море; і так нарешті добралися вони до Мітлонда, до Сірих Гаваней на довгій затоці Лун.

Біля воріт їх зустрів Кірдан Корабельник. Він був високий, довгобородий, а ще був він сивий і старий, лише очі його сяяли, мов зорі; він глянув на них, уклонився і сказав:

— Усе вже готово.

Тоді Кірдан провів їх до Моря, де стояв білий корабель, а на причалі біля великого сірого коня чекав на них хтось, одягнений у все біле. І коли він рушив їм назустріч, Фродо побачив, що Ґандалф має на руці Третій Перстень; Нар'я Великий, із червоним, як полум'я, каменем. І тоді всі, хто відпливав, зраділи, зрозумівши, що Ґандалф зійде на корабель разом із ними.

Та в Сема від туги стискалося серце, й він подумав, що гіркою буде розлука, та ще печальнішою стане довге повернення додому. Однак поки вони там стояли, а ельфи піднімалися на борт і тривало приготування до відплиття, на причал влетіли Мері та Піпін. І крізь сльози Піпін розсміявся.

— Ти вже намагався від нас вислизати, і тобі це не вдалося, Фродо, — сказав він. — Цього разу майже пощастило, але тільки майже. Проте не Сем тебе виказав, а сам Ґандалф!

— Так, — сказав Ґандалф, — бо повертатися назад краще буде трьом, а не одному. Ну, нарешті, дорогі друзі, на берегах Моря настав кінець нашому братству в Середзем'ї. Мир вам! Я не кажу, щоб ви не плакали, бо не завжди сльози — це погано.

Фродо поцілував Мері та Піпіна, а потім — Сема й піднявся на борт; і розправили вітрила, і повіяв вітер, і корабель поволі поплив довгою сірою затокою; світло фіала Ґаладріель, який тримав Фродо, блиснуло і згасло. Корабель вийшов у відкрите море, пливучи все далі на захід, і однієї дощової ночі Фродо вловив у повітрі ніжні пахощі й почув тихий спів, що линув над поверхнею вод. І, як крізь сон у домі Бомбадила, йому здалося, що сіра завіса дощу стала сріблясто-скляною та розступилась, і він побачив біле узбережжя, а за ним — далекий зелений край, освітлений вранішнім сонцем.

Але для Сема, який залишився на пристані, той вечір став темною ніччю; і, дивлячись на сірий простір Моря, він бачив лише тінь, яка швидко танула на заході. Він довго стояв, слухаючи зітхання та гомін хвиль біля берегів Середзем'я, і їхній голос глибоко запав у його серце. Поруч стояли Мері та Піпін, і вони мовчали.

Нарешті троє товаришів відвернулись і, не оглядаючись, поволі рушили додому; і вони не промовили ні слова, поки не приїхали до Ширу, проте кожному було приємно відчувати присутність друзів на цьому довгому сірому шляху.

Нарешті вони спустилися зі схилів і виїхали на Східну Дорогу, і там Мері та Піпін повернули до Цапового Краю і поїхали, весело співаючи. А Сем попрямував до Поріччя і виїхав на Пригірок, уже коли згасав день. Здаля він помітив жовте світло та відблиски вогню; вечеря була готова, і його чекали. Роза завела його до хати, підсунула йому до каміна крісло і посадила на коліна маленьку Еланор.

Сем глибоко зітхнув.

— Ось я і повернувся, — сказав він.

ДОДАТКИ

A. Хроніки королів і правителів

Щодо джерел більшості матеріалу, який міститься в наведених нижче Додатках, особливо від А до D, дивіться нотатки в кінці Прологу. Секція А III, «Народ Даріна», ймовірно, базується на розповідях гнома Ґімлі, який товаришував із Переґріном і Меріадоком та часто зустрічався з ними в Ґондорі й Рогані.

Легенди, історії та відомості, які можна знайти в джерелах, надзвичайно численні. Тут представлені тільки вибрані їх фрагменти, до того ж у багатьох місцях скорочені. Їхня головна мета — проілюструвати Війну за Перстень і з'ясувати її причини, а також заповнити деякі прогалини в основній історії. Давні легенди Першої Епохи, якими найбільше цікавився Більбо, викладені дуже коротко, оскільки вони стосуються предків Елронда та королів і вождів Нуменору. Справжні витяги з довших хронік і легенд уміщені в лапках як цитати. Вставки пізніших років охоплені квадратними дужками. Зауваження всередині цитат узяті з джерел. Інші є редакторським викладом.

Усі дати, не позначені як Д. Е. (Друга Епоха) та Ч. Е. (Четверта Епоха), належать до Третьої Епохи. Вона закінчилась у вересні 3021 року, коли зникли Три Персні, та для зручності обрахунку першим днем Ч. Е. в Ґондорі вважають 25 березня 3021 року. Дати, подані у списках після імен королів і правителів, — це час їхньої смерті, якщо наведена лише одна дата. Знак † означає передчасну смерть у битві або за інших обставин, хоча хроніка про цю подію наводиться не завжди.

І. Королі Нуменору

(і) Нуменор

Феанор був найвидатнішим із-поміж елдарів у мистецтві та знаннях, однак був він також гордовитим і свавільним. Він створив Три Самоцвіти, сильмарили, та наповнив їх сяйвом Двох Дерев, Телперіона та Лореліна, які освітлювали землі валарів. Цими Каменями забажав заволодіти Ворог Морґот, який викрав їх і, знищивши Дерева, забрав Камені до Середзем'я, де охороняв у своїй великій фортеці Танґородрім. Усупереч волі валарів, Феанор покинув Благословенний Край і пішов у вигнання в Середзем'я, забравши зі собою велику частину свого народу; осліплений пихою, він збирався силою відібрати Камені у Морґота. Так почалася безнадійна війна елдарів і едайнів проти Танґородріма, в якій, урешті-решт, вони зазнали цілковитої поразки. Едайни (атани) — це збірна назва трьох народів людей, які першими прийшли на Захід Середзем'я та до берегів Великого Моря й уклали з елдарами союз проти Ворога.

Було три союзи між елдарами й едайнами: між Лутієн і Береном; між Ідріль і Туором; між Арвен і Араґорном. Завдяки останньому союзу давно роз'єднані гілки напівельфів знову поєднались і їхній рід був відтворений.

Лутієн Тінувіель була донькою короля Тінґола Сірого Плаща з Доріату Першої Епохи, а її матір'ю була Меліан із народу валарів. Берен був сином Барагіра з Першого Дому едайнів. Разом вони здобули сильмарил із Залізної Корони Морґота. Лутієн стала смертною і покинула ельфів. Її сином був Діор. Його доньці Елвінґ перейшов у спадок сильмарил.

Ідріль Келебріндал була донькою Турґона, короля таємного міста Ґондоліна. Туор був сином Гуора з Дому Гадора, Третього Дому едайнів, і найбільше уславився у війнах із Морґотом. Еаренділ Мореплавець був їхнім сином.

Еаренділ одружився з Елвінґ і з допомогою сили сильмарила пройшов крізь Тінь і досяг Заобрійного Заходу; як посланець ельфів і людей він отримав допомогу та скинув Морґота. Еаренділові не було дозволено повернутися до земель смертних, і його корабель зі сильмарилом вирушив у плавання небесами як зірка, що стала символом надії для мешканців Середзем'я, поневолених Великим Ворогом або його прислужниками. Тільки сильмарили зберігали давнє світло Двох Дерев Валінору до того, як їх отруїв Морґот; але два інші Камені були втрачені наприкінці Першої Епохи. Повну розповідь про це та про інші події стосовно ельфів і людей подано в «Сильмариліоні».

Синами Еаренділа були Елрос і Елронд, передгіли, або напівельфи. Тільки через них був збережений рід героїчних вождів едайнів Першої Епохи; й після падіння Ґіл-ґалада рід Високих ельфійських королів у Середзем'ї також був представлений тільки їхніми спадкоємцями.

Наприкінці Першої Епохи валари поставили напівельфів перед остаточним вибором: до якого народу вони будуть належати. Тоді Елронд обрав ельфів і з часом став наймудрішим серед них. Таким чином, йому було дароване таке саме право, як Високим Ельфам, котрі все ще залишались у Середзем'ї: врешті-решт, утомившись від життя серед смертних, вони могли сісти в корабель у Сірих Гаванях і відпливти до Заобрійного Заходу; і це право збереглося за ними, навіть коли світ змінився. Та діти Елронда також мали вирішувати, яку долю обрати: або покинути разом із ним цей світ, або залишитись у Середзем'ї і стати смертними. Тому для Елронда будь-яке завершення Війни за Перстень заздалегідь було печальним.

Елрос обрав людей і залишився разом із едайнами; та йому було подароване дуже довге життя, в кілька разів довше, ніж життя простих людей.

Як нагороду за страждання, що випали на долю едайнів у боротьбі з Морґотом, валари, Охоронці Світу, подарували їм землю, віддалену від небезпек Середзем'я. Отже, більшість едайнів перепливла Море та, керована Зіркою Еаренділа, досягла великого острова Еленна, який лежав далеко на захід від берегів усіх земель смертних. Там едайни заснували королівство Нуменор.

У центрі острова височіла величезна гора Менелтарма, з вершини якої гострі очі могли розрізнити білу вежу Гавані Елдарів в Ерессеа. Звідти до едайнів приходили елдари, щедро збагачуючи їх дарами та знаннями; але одну умову було поставлено нуменорцям, Заборону Валарів: їм було заборонено запливати на захід далі, ніж вони могли сягнути поглядом із їхніх берегів, чи робити спроби ступити на Землі Невмирущих. Бо, хоч і було дароване їм довге життя, на початку втричі довше, ніж життя простих людей, вони мали залишатися смертними, оскільки валарам не було дозволено позбавляти їх Дару людей (або Фатуму людей, як це почали називати пізніше).

Елрос став першим королем Нуменору й пізніше був відомий під ельфійським іменем Тар-Міньятур. Його спадкоємці жили довго, але також були смертні. Пізніше, коли вони стали могутні, то шкодували про вибір їхніх предків, бажаючи безсмертя, яке було долею елдарів, і ремствуючи проти Заборони. Так почалося їхнє повстання, яке, під згубним керівництвом Саурона, призвело до Падіння Нуменору та зруйнування стародавнього світу, як про це розповідається в «Акаллабеті».

Ось імена королів і королев Нуменору: Елрос-Тар-Міньятур, Вардамир, Тар-Аманділ, Тар-Еленділ, Тар-Менелдур, Тар-Алдаріон, Тар-Анкаліме (перша правляча королева), Тар-Анаріон, Тар-Суріон, Тар-Телперієн (друга королева), Тар-Мінастир, Тар-Кір'ятан, Тар-Атанамир Великий, Тар-Анкалімон, Тар-Телеммаїте, Тар-Ванімелде (третя королева), Тар-Алкарін, Тар-Калмасіл.

Після Калмасіла королі, одержуючи скіпетр, отримували імена нуменорською (або адунайською) мовою: Ар-Адунахор, Ар-Зімратон, Ар-Сакалтор, Ар-Пмілзор, Ар-Інзіладун. Інзіладун не погодився на таке і змінив своє ім'я на Тар-Палантир, «Далекозорий». Його донька повинна була стати четвертою королевою — Тар-Міріель, але небіж короля відібрав у неї престол і став Ар-Фаразоном Золотим, останнім королем нуменорців.

У дні Тар-Еленділа перші кораблі нуменорців повернулись у Середзем'я. Його старшою дитиною була донька Сильмарієн. Її сином був Валавділ, перший із правителів Андуніє на заході земель, відомих своєю дружбою з елдарами. Його нащадками були Аманділ, останній правитель, і його син Еленділ Високий.

Шостий король залишив тільки одну дитину, доньку. Вона стала першою королевою; тоді ж набув чинності закон королівського дому, за яким скіпетр успадковувала найстарша дитина короля, незважаючи на те, чи це син, чи донька.

Королівство Нуменор існувало до кінця Другої Епохи, й міць і краса його постійно зростали; а коли минула середина Епохи, зросли також мудрість і веселість нуменорців. Перша ознака тіні, яка от-от мала впасти на них, з'явилась у часи Тар-Мінастира, одинадцятого короля. Саме він вислав велику силу на допомогу Гіл-ґаладу. Він любив елдарів, але заздрив їм. Нуменорці в той час стали великими мореплавцями, вивчивши всі моря на Сході, й уже почали пориватися на Захід, у заборонені води; і чим радіснішим ставало їхнє життя, тим сильніше жадали вони безсмертя елдарів.

Що більше, після Мінастира королі стали жадібними до багатства і впади. Спершу нуменорці приходили в Середзем'я як учителі та друзі простих людей, гноблених Сауроном; але тепер їхні гавані перетворилися на фортеці, які тримали в підпорядкуванні великі прибережні землі. Атанамир і його спадкоємці збирали велику данину, і кораблі нуменорців поверталися навантажені здобиччю.

Саме Тар-Атанамир уперше відкрито оскаржив Заборону та заявив про своє право на безсмертя. Так згустилася тінь, і думка про смерть озлобила серця людей. Тоді нуменорці розділилися: по один бік були королі та їхні послідовники, котрі відмежувалися від елдарів і валарів; по другий бік — ті, хто називав себе Вірними. Вони жили на Заході землі.

Королі та їхні послідовники потроху відмовилися від вживання мов елдарів, і, нарешті, двадцятий король, сходячи на престол, прибрав нуменорське ім'я Ар-Адунахор, що означає «Володар Заходу». Вірні сприйняли це як зловісну ознаку, бо в минулому такий титул давали тільки одному з валарів або самому королеві елдарів. Ар-Адунахор почав переслідувати Вірних і карати тих, хто відкрито розмовляв ельфійськими мовами; й елдари перестали навідувати Нуменор.

Проте сила та багатство нуменорців продовжували зростати; але їхнє життя ставало дедалі коротшим, бо зростав страх смерті, а радість покидала їх. Тар-Палантир намагався відвернути зло; та було вже надто пізно, й у Нуменорі спалахнуло повстання. Коли Тар-Палантир помер, його небіж, керівник повстання, захопив скіпетр і став королем Ар-Фаразоном. Ар-Фаразон Золотий був найгордовитішим і наймогутнішим із-поміж усіх королів, і прагнув він керувати всім світом.

Він наважився кинути виклик Сауронові Великому в Середзем'ї, і незабаром зібрав величезний флот, і поплив до Умбару. Такими величними були міць і пишнота нуменорців, що Саурона покинули його прибічники; і Саурон здався й упокорено прохав про помилування. Тоді Ар-Фаразон, осліплений власною пихою, привіз його як в'язня до Нуменору. Не багато часу знадобилося Сауронові, щоби зачарувати короля й очолити його Раду; і невдовзі він схилив серця всіх нуменорців, окрім небагатьох Вірних, знову до темряви.

І Саурон брехав королеві, заявляючи, що вічне життя належатиме тому, хто заволодіє Землями Невмирущих, і що Заборона була накладена тільки для того, щоби не дозволити королям людей перевершити валарів. «Але великі королі беруть те, на що мають право», — говорив він.

Нарешті Ар-Фаразон прислухався до його порад, відчуваючи, як коротшають його дні й очманівши від страху перед Смертю. І зібрав він величезне військо, якого не бачив світ, і, коли все було готове, просурмив у сурми й відплив на Захід; і порушив він Заборону Валарів, збираючись відвоювати вічне життя у Володарів Заходу. Однак, коли Ар-Фаразон ступив на береги Аману Благословенного, валари відмовилися від свого Опікунства та звернулися до Єдиного, і світ змінився. Нуменор був повалений і поглинутий Морем, а Землі Невмирущих назавжди покинули кола світу. Так минула слава Нуменору.

Останні вожді Вірних, Еленділ і його сини, врятувалися від Падіння на дев'ятьох кораблях, які несли насіння Німлота й Сім Каменів Ясновидіння (подарунки елдарів їхньому Дому); і підхопив їх вітер великого шторму, і викинув на береги Середзем'я. Там, на північному заході, вони заснували нуменорські королівства у вигнанні, Арнор і Ґондор. Еленділ був Високим королем і жив на Півночі, в Аннумінасі; а Півднем правили його сини Ісілдур і Анаріон. Вони заснували Осґіліат, між Мінас-Ітілом і Мінас-Анором, недалеко від кордонів Мордору. Вони вірили, що добрим у тій руїні було принаймні те, що Саурон також загинув.

Однак усе було не так. Справді, тілесна форма Саурона, в якій він тривалий час жив, загинула під час катастрофи Нуменору; та його дух ненависті, підхоплений темним вітром, відлетів назад до Середзем'я. Відтоді він не був здатний знову набути форми, притаманної людям, але став чорним і жахливим, і його сила передавалася тільки через страх. Він повернувся в Мордор і на деякий час причаївся там у тиші. Та лють його була велика, коли він дізнався, що ненависний йому Еленділ урятувався від нього і тепер упорядковує володіння біля його кордонів.

Отож, невдовзі пішов він війною проти вигнанців, поки вони ще міцно не вкоренились. Ородруїн знову вибухнув полум'ям, і в Ґондорі йому дали нову назву — Амон-Амарт, Фатум-гора. Та Саурон виступив занадто рано, коли його власна сила ще не була відновлена, тоді як сила Ґіл-ґалада зросла за його відсутності, й Останній Союз, який утворили проти Саурона, його повалив, а Єдиний Перстень — відібрав. Так закінчилася Друга Епоха.

(ii) Королівства у вигнанні

Північна династія Спадкоємці Ісілдура

Арнор. Еленділ † Д. Е. 3441 р., Ісілдур † 2 р., Валанділ[10] 249 р., Елдакар 339 р., Арантар 435 р., Тарсіл 515 р., Тарондор 602 р., Валандур † 652 р., Елендур 777 р., Еарендур 861 р.

Артедайн. Амлаїт із Форносту[11] (найстарший син Еарендура) 946 р., Белеґ 1029 р., Меллор 1110 р., Келефарн 1191 р., Келебріндор 1272 р., Малвеґіл[12] 1349 р., Арґелеб І † 1356 р., Арвелеґ І † 1409 р., Арафор 1589 р., Арґелеб II 1670 р., Арвегіл 1743 р., Арвелеґ II 1813 р., Аравал 1891 р., Арафант 1964 р., Арведуї, Останній король † 1975 р. Кінець Північного Королівства.

Вожді. Аранарт (старший син Арведуї) 2106 р., Арагаел 2177 р., Арануїр 2247 р., Аравир 2319 р., Араґорн І † 2327 р., Араґлас 2455 р., Арагад І 2523 р., Араґост 2588 р., Араворн 2654 р., Арагад II 2719 р., Арассуїл 2784 р., Араторн ІІ 2848 р., Арґонуї 2912 р., Арадор † 2930 р., Араторн ІІ † 2933 р., Араґорн II, Ч. Е. 120 р.

Південна династія Спадкоємці Анаріона

Королі Ґондору. Еленділ (та Ісілдур) Анаріон † Д. Е. 3440 р., Менелділ, син Анаріона 158 р., Кемендур 238 р., Еаренділ 324 р., Анарділ 411 р., Осгогер 492 р., Ромендасіл І (Таростар) † 541 р., Турамбар 667 р., Атанатар І 748 р., Сіріонділ 830 р. За ним ідуть чотири «морські королі»:

Тараннон Фаластур 913 р. Він був першим бездітним королем, і після нього до влади прийшов син його брата Тарсір'яна. Еарніл І † 936 р., Кір'янділ † 1015 р., Г'ярмендасіл І (Кір'ягер) 1149 р. Ґондор сягнув вершини могутності.

Атанатар II Алкарін Славетний 1226 р., Нармасіл І 1294 р. Він був другим бездітним королем, і після нього до влади прийшов його молодший брат. Калмасіл 1304 р., Міналкар (регент 1240–1304 рр.), коронований 1304 року під іменем Ромендасіла II, помер у 1366 році, Валакар. При ньому в Ґондорі почалися перші міжусобиці.

Еддакар, син Валакара (спершу звався Вінітар'я), був скинутий у 1437 році. Кастамир Узурпатор † 1447 р. Елдакар повернувся на престол, і помер у 1490 році.

Алдамир (другий син Елдакара) † 1540 р. Г'ярмендасіл II (Віньяріон) 1621 р., Мінарділ † 1634 р., Телемнар † 1636 р. Телемнар і всі його діти померли під час моровиці, після нього до влади прийшов його небіж, син Мінастана, другого сина Мінарділа. Тарондор 1798 р., Телумехтар Умбардасіл 1850 р., Нармасіл II † 1856 р., Калімехтар 1936 р., Ондогер † 1944 р. Ондогер і два його сини загинули у бою. Через рік, у 1945 році, корону отримав непереможний полководець Еарніл, нащадок Телумехтара Умбардасіла, Еарніл II 2043 р., Еарнур † 2050 р. На цьому династія королів перервалася (поки в 3019 році її не відновив Елессар Телконтар). Королівством відтоді керували намісники.

Намісники Ґондору. Дім Гуріна: Пелендур 1998 р. Він керував упродовж року після падіння Ондогера і порадив Ґондору відхилити зазіхання Арведуї на корону. Воронділ Мисливець[13] 2029 р. Марділ Воронве «Стійкий», перший із правлячих намісників. Його спадкоємці перестали прибирати ельфійські імена.

Правлячі намісники. Марділ 2080 р., Ерадан 2116 р., Геріон 2148 р., Белеґорн 2204 р., Гурін І 2244 р., Турін І 2278 р., Гадор 2395 р., Барагір 2412 р., Діор 2435 р., Денетор І 2477 р., Боромир 2489 р., Кіріон 2567 р. У часи його правління роганці прийшли до Каленардону.

Галлас 2605 р., Гурін II 2628 р., Белектор І 2655 р., Ородрет 2685 р., Ектеліон І 2698 р., Еґалмот 2743 р., Берен 2763 р., Береґонд 2811 р., Брлектор II 2872 р., Торондир 2882 р., Турін II 2914 р., Турґон 2953 р., Ектеліон II 2984 р., Денетор II. Він був останнім із правлячих намісників, після нього до влади прийшов його другий син Фарамир, володар Емін-Арнену, намісник короля Егсессара, Ч. Е. 82 р.

(ііі) Еріадор, Арнор і Спадкоємці Ісілдура

«Еріадором у давнину називались усі землі між Імлистими та Синіми Горами; на півдні кордон проходив по ріках Сірий Потік і Ґландуїн, які зливалися біля Тарбада.

У часи розквіту Арнор охоплював увесь Еріадор, окрім земель за рікою Лун (Місячною) та земель на схід від Сірого Потоку та Шумної, де розташовані Рівенділ і Край Гостролиста. За Луном була країна ельфів, зелена та спокійна, куди люди не ходили; але на східному боці Синіх Гір жили і досі живуть гноми, особливо густо — на південь від затоки Лун, де вони мають копальні, які діють і нині. Через те їм було звично ходити на схід Великою Дорогою, що і робили вони ще задовго до того, як до Ширу прийшли ми. У Сірих Гаванях жив Кірдан Корабельник. Дехто каже, що він і зараз там живе і буде жити, доки Останній Корабель не відпливе на Захід. У часи королів більшість Високих Ельфів, котрі затримались у Середзем'ї, мешкала з Кірданом або у приморських землях Ліндону. Якщо і залишився хтось із них, то дуже їх мало».

Північне Королівство та дунадани

Після Елендіда й Ісілдура в Арнорі було вісім Високих королів. Після Еарендура через чвари між його синами королівство було поділене на три: Артедайн, Рудаур і Кардолан. Антедайн був розташований на північному заході й охоплював землю між Брендівинною та Місячною, а також землю на північ від Великої Дороги — аж до Грозогори. Рудаур знаходився на північному сході між Еттенським Нагір'ям, Грозогорою та Імлистими Горами, але також захоплював Клин між Сивою Криницею та Шумною. Кардолан лежав на півдні, його кордонами були Брендівинна, Сірий Потік і Велика Дорога.

В Артедайні рід Ісілдура не переривався, та в Кардолані й Рудаурі швидко занепав. Між королівствами часто спалахували чвари, що пришвидшило згасання дунаданів. Найголовнішим приводом для чвар було володіння Грозогорою та землею на захід від Брі. І Рудаур, і Кардолан прагнули володіти Амон-Сулом (г. Грозова), що височів на самому кордоні їхніх земель; у Вежі Амон-Сулу зберігався головний Палантир Півночі, а два інші знаходилися в Артедайні.

«На початку правління Малвегіла з Артедайну прийшла в Арнор біда. Бо в той час на Півночі, за Етгенським Нагір'ям, з'явилося королівство Анґмар. Його землі лежали на обох схилах Гір, і там зібралося багато злих людей, орків та інших потвор [Володаря тієї землі знали як Короля-Чаклуна, але тільки набагато пізніше стало відомо, що насправді він був ватажком Примар Персня, котрі прийшли на Північ, аби знищити дунаданів в Арнорі, скориставшись їхніми чварами, поки сильним був Ґондор.]».

У часи Арґелеба, сина Малвегіла, оскільки жодних спадкоємців Ісілдура не залишилося в інших королівствах, королі Артедайну знову заявили про свої права на весь Арнор. Їхню вимогу оскаржив Рудаур. Дунаданів там було мало, а владу захопив недобрий правитель горян, котрий перебував у таємній змові з Анґмаром. Тому Арґелеб почав укріплювати Грозогору; та він загинув у битві з Рудауром і Анґмаром.

Арвелеґ, син Арґелеба, з допомогою Кардолану та Ліндону вигнав із гір своїх ворогів; і багато років Артедайн і Кардолан силою втримували кордони вздовж Грозогори, Великої Дороги та нижньої Сиводжерельної. Кажуть, що в ті часи Рівенділ потрапив в облогу.

Року 1409 з Анґмару вийшло величезне військо і, перетнувши ріку, вступило в Кардолан і оточило Грозову. Дунадани були переможені, й Арвелеґ загинув. Вежу Амон-Сулу спалили й ущент зруйнували; однак Палантир урятували і таємно переправили у Форност; Рудаур захопили злі люди, підпорядковані Анґмарові, а дунадани, котрі залишилися там, були вбиті або втекли на захід. Кардолан був спустошений. Арафор, син Арвелеґа, ще не досягнув повноліття, але був він хоробрий, і з допомогою Кірдана він вигнав ворога з Форноста і з Північних Схилів. Залишки вірних серед дунаданів із Кардолану також вистояли на Тирн-Ґортаді (Курганах) або втекли до Лісу.

Кажуть, Анґмар якийсь час підкорявся ельфам, котрі прийшли з Ліндону та Рівендолу; бо через гори Елронд привів допомогу з Лорієну. Саме тоді вперти, котрі мешкали в Куті (між Сиводжерельною та Шумною), втекли на захід і південь, подалі від війн і страху Анґмару; а ще й тому, що земля та клімат Еріадору, особливо на сході, зіпсувались і стали непридатними для життя. Дехто повернувся до Дикого Краю і замешкав біля Ірисної, перетворившись на річковий народ рибалок.

У дні правління Арґелеба II в Еріадор із південного сходу прийшла моровиця, й більшість мешканців Кардолану вимерла, особливо в Мінгіріаті. Гобіти й усі інші народи дуже постраждали, та ближче до півночі моровиця була слабша і майже не зачепила північну частину Артедайну. Саме в той час дунаданам Кардолану настав кінець, а злі духи з Анґмару та Рудауру ввійшли в пустельні могильники й оселилися там.

«Кажуть, що могильники Тирн-Ґортаду — так у давнину називали Кургани — дуже старі, й багато з них насипали у дні старого світу Першої Епохи предки едайнів, до того як вони перейшли Сині Гори та заселили Белеріанд, від якого тепер зберігся тільки Ліндон. Отже, коли дунадани повернулися, то шанували ті пагорби; там було поховано багато їхніх володарів і королів [Дехто каже, що курган, у якому був ув'язнений Персненосець, став могилою останнього принца Кардолану, який загинув у війні 1409 року.]».

«Року 1974 сила Анґмару знову зросла, і наприкінці зими Король-Чаклун напав на Артедайн. Він захопив Форност і відтіснив уцілілих дунаданів до Луну; серед них були сини короля. Однак Король Арведуї утримував Північні Схили до останнього, а тоді із залишками почту втік на північ; їх урятували тільки швидкі коні.

Певний час Арведуї переховувався у старих гномівських копальнях на далеких відрогах Гір, але голод змусив його звернутися по допомогу до лосотів, сніголюдів Форохелю[14]. Він натрапив на їхній табір на морському узбережжі; однак вони неохоче допомагали королеві, бо він не мав що їм запропонувати навзамін, окрім кількох коштовних каменів, яких вони не цінували; також вони боялися Короля-Чаклуна, який, говорили вони, здатний за своїм бажанням насилати мороз або відлигу. Однак частково через жаль до виснаженого короля та його воїнів, а частково через страх перед їхньою зброєю лосоти дали їм трохи їжі та збудували для них хатини зі снігу. Там Арведуї був змушений чекати на допомогу з півдня, бо коні їхні погинули.

Коли Кірдан почув од Аранарта, сина Арведуї, про втечу короля на північ, він відразу ж послав корабель до Форохелю на пошуки. Урешті-решт, після багатьох днів плавання (заважали зустрічні вітри) корабель прибув туди, і моряки здалеку помітили маленьке вогнище, яке підтримували втікачі. Але того року зима довго не поступалась і, хоча був березень, лід тільки починав танути, вкриваючи широку прибережну смугу.

Коли сніголюди побачили корабель, вони були здивовані та налякані, бо таких кораблів на морі, скільки себе пам'ятали, вони не бачили; та вони вже стали приязнішими, тож тепер відвезли короля і тих із його загону, хто вижив, у своїх санях до краю криги. І так човен із корабля зміг дістатися до них.

Однак сніголюди були стривожені: вони говорили, що відчувають у повітрі запах небезпеки. Ватажок лосотів попередив Арведуї:

— Не сідай у це морське чудовисько! Нехай люди моря принесуть їжу й інші потрібні нам речі, і ти сам можеш залишитися тут, поки Король-Чаклун не піде додому. Адже влітку сила його ослабне; а зараз подих його смертельний, а холодна рука його — довга.

Та Арведуї не послухався поради. Він подякував йому і подарував на прощання свій перстень, говорячи:

— Ця річ коштовніша, ніж ти можеш собі уявити. Бодай завдяки її старовинності. Сила персня не в чарах, а в повазі, яку мають до нього ті, хто любить мій дім. Якщо ти будеш у скруті, покажи його моїм родичам, і вони заплатять за нього стільки, скільки ти забажаєш[15].

Лосоти дали хорошу пораду — чи випадково, чи володіючи даром провидіння; бо корабель іще не вийшов у відкрите море, як здійнявся сильний вітер, що приніс зі собою з півночі снігову бурю; і вітер відніс корабель назад до криги та нагромадив кригу довкола нього. Навіть моряки Кірдана виявилися безпорадними. Уночі лід розчавив корпус корабля, й він затонув. Так загинув Останній король Арведуї, і разом із ним були поховані в морі палантири[16]. Про цю трагедію біля Форохелю стало відомо не скоро. Новини про неї принесли сніголюди».

Народ Ширу вижив, хоча війна прокотилася через усю країну, і більшість ширців утекла чи поховалася. На допомогу королеві вони вислали кількох лучників, котрі вже не повернулись. Інші пішли на битву, в якій був скинутий Анґмар (більше про це сказано у хроніках Півдня). Згодом настав мир, і народ Ширу сам керував собою та процвітав. На місце короля вони обрали тана і були задоволені цим; утім, тривалий час багато хто все ще очікував повернення короля. Урешті-решт, надія на це померла, залишившись тільки у прислів'ї: «Коли повернеться Король», — так говорили про недосяжне благо або про зло, яке не можна виправити. Першим таном Ширу був якийсь Букка з Прилук, нащадками якого вважали себе Староцапи. Він став таном 379 року за нашим літочисленням (1979 р.).

Після Арведуї Північне Королівство припинило існування, бо дунаданів залишилося мало, й усі інші народи Еріадору ослабли. Однак рід королів продовжили ватажки дунаданів, першим серед котрих був Аранарт, син Арведуї. Арагаел, син Аранарта, був вихований у Рівендолі, як і сини всіх ватажків після нього; там також зберігалися реліквії їхнього дому: перстень Барагіра, уламки Нарсіла, зірка Еленділа та скіпетр Аннумінаса[17].

Коли королівству настав кінець, дунадани відійшли в тінь і стали таємничим і мандрівним народом, діяння та працю якого рідко оспівували чи описували. Відколи відійшов Елронд, про них мало що пам'ятають. Хоча до кінця Сторожкого Миру злі потвори знову почали відкрито нападати або таємно проникати в Еріадор, ватажки все одно доживали до поважного віку. Араґорна І, кажуть, убили вовки, які відтоді стали небезпекою в Еріадорі. У дні Арагада І орки, котрі, як з'ясувалося пізніше, задовго до того таємно зайняли твердині Імлистих Гір, аби перекрити всі шляхи в Еріадор, раптово заявили про себе. Року 2509 Келебріан, дружину Елронда, яка подорожувала до Лорієну, підстерегли на перевалі Багряного Рогу; почет її розсіявся під несподіваною атакою орків, а саму її викрали. Елладан і Елрогір відшукали та звільнили її, але її катували і завдали отруєної рани. Її привезли назад до Імладрісу, і, хоч Елронд зцілив її тіло, юна втратила радість життя в Середзем'ї. Наступного року вона поїхала в Гавані та перепливла Море. Пізніше, у дні Арассуїла, орки знову розплодилися в Імлистих Горах і почали спустошувати землі; й дунадани та сини Елронда воювали з ними. Саме в той час одна з великих банд заблукала так далеко на захід, що вступила навіть до Ширу, звідки її відкинув Бандобрас Тук. Імлистих Горах і почали спустошувати землі; й дунадани та сини Елронда воювали з ними. Саме в той час одна з великих банд заблукала так далеко на захід, що вступила навіть до Ширу, звідки її відкинув Бандобрас Тук.

Було п'ятнадцять ватажків, а потім народився шістнадцятий і останній, Араґорн II, який знову став королем і Ґондору, й Арнору. «Наш Король, так ми його звемо; і коли він приїжджає на Північ, у його відновлений дім в Аннумінасі, і якийсь час живе біля озера Вечорового, всі в Ширі радіють. Однак він не вступає в ці землі, дотримуючись закону, який сам прийняв і який забороняє Великому Народу переступати межі Ширу. Та він часто під'їжджає разом із багатьма прекрасними людьми до Великого Мосту і там зустрічається з друзями і тими, хто хоче його бачити; і дехто від'їжджає разом із ним і зостається в його домі, скільки забажає. Тан Переґрін багато разів бував там, і пан Семвайз — теж. Донька останнього, Еланор Прекрасна, була в почті Королеви Вечірньої Зорі».

Північна династія пишається тим, що, незважаючи на послаблення влади та зменшення кількості людей, упродовж поколінь право на правління переходило від батька до сина. Також, хоча тривалість життя дунаданів у Середзем'ї ставала все меншою, в Ґондорі після згасання їхніх королів жили ще менше; численні ватажки Півночі все одно проживали подвійний вік людей, принаймні жили набагато довше, ніж найстарші з нас. Араґорн справді прожив двісті десять років — довше, ніж будь-хто з його роду від часів короля Арвегіла; в Араґорні Елессарі відродилися чесноти давніх королів.

(iv) Ґондор і Спадкоємці Анаріона

Після Анаріона, вбитого біля Барад-дура, в Ґондорі правив тридцять один король. Хоча війна ніколи не припинялася на кордонах дунаданів Півдня, понад тисячу років їхні багатство та сила зростали як на землі, так і на морі; і так було до правління Атанатара II, якого називали Алкаріном Славетним. Однак уже тоді почали проявлятись ознаки занепаду: бо шляхетні чоловіки Півдня одружувалися пізно й дітей у них було мало. Першим бездітним королем був Фаластур, другим — Нармасіл І, син Атанатара Алкаріна.

Остогер, сьомий король, відбудував Мінас-Анор, де пізніше королі жили влітку охочіше, ніж в Осґіліаті. За його правління на Ґондор уперше напали дикі люди зі Сходу. Але Таростар, його син, розбив їх і прогнав геть, а тоді прибрав ім'я Ромендасіл, «Східний Переможець». Однак пізніше він загинув у битві з новими ордами східнян. Турамбар, його син, помстився за нього і завоював багато східних земель.

З Тараннона, дванадцятого короля, починається рід Морських королів, які збудували флот і розширили володіння Ґондору вздовж берегів на захід і на південь від гирла Андуїну. Щоб увічнити власні морські перемоги, Тараннон прийняв корону під іменем Фаластура, «Володаря Узбереж».

Еарніл І, небіж Фаластура, який правив після нього, відбудував давню гавань Пеларґір і створив великий флот. Зі суходолу та з моря він оточив Умбар і взяв його. Відтоді Умбар став великою гаванню та фортецею Ґондору[18]. Однак Еарнілові недовго довелося втішатися перемогою. Він загинув разом із багатьма кораблями та людьми під час великого шторму біля берегів Умбару. Син його, Кір'янділ, продовжував будувати кораблі; та люди Гараду на чолі з вигнаними з Умбару колишніми володарями підійшли до стін твердині з великим військом, і Кір'янділ загинув у битві з Парадом.

Упродовж багатьох років Умбар був в облозі, та його не могли взяти через морську могутність Ґондору. Кір'ягер, син Кір'янділа, чекав і, нарешті зібравши сили, підступив із півночі з моря та суходолу, і його армія, перетнувши ріку Гарнен, ущент розбила гарадців. Їхні королі змушені були визнати владу Ґондору (1050 р.). Кір'ягер тоді прибрав ім'я Г'ярмендасіла, «Переможця Півдня».

Жодний ворог не наважувався оскаржити могутність Г'ярмендасіла до кінця його довгого правління. Він був королем сто тридцять чотири роки — це було друге за тривалістю правління в роді Анаріона. За його днів Ґондор сягнув вершини могутності. На півночі королівство тоді простягалося до Келебранта й південної межі Морок-лісу; на заході — до Сірого Потоку; на сході — до внутрішнього Рунійського моря; на півдні — до ріки Гарнен, а звідти вздовж берега — до півострова та гавані Умбару. Все населення долин Андуїну визнавало його владу, Ґондору присягали королі Гараду, їхні сини жили заручниками при дворі короля. Мордор був зруйнований, до того ж за ним безперервно пильнували величезні фортеці на перевалах.

Так закінчився рід Морських королів. Атанатар Алкарін, син Г'ярмендасіла, жив у великих розкошах, і люди говорили: «У Ґондорі коштовне каміння — це галька, якою бавляться діти». Але Атанатар був лінивий і нічого не робив, аби зберегти успадковану силу; і два його сини були схожі на нього. Ґондор почав занепадати ще під час його життя, і вороги не могли цього не помітити. Нагляд за Мордором був занедбаний. Однак велике зло прийшло до Ґондору тільки під час правління Валакара: почалися міжусобиці. Багато було втрачено та зруйновано назавжди.

Міналкар, син Калмасіла, був людиною енергійною, і Нармасіл 1240 року, щоби позбутись усіх турбот, зробив його регентом королівства. Відтоді Міналкар правив Ґондором від імені короля, поки не успадкував батьків трон. Його найбільшою турботою були стосунки з північанами.

Кількість північан значно зросла в час миру, принесеного владою Ґондору. Королі мали прихильність до них, бо ті з-поміж простих людей були найближчі до дунаданів вони переважно були нащадками тих народів, від яких походили старі едайни); і королі віддали їм незаймані землі за Андуїном на південь від Великого Зеленого Лісу, доручивши захищати Ґондор від людей Сходу. У давнину східняни нападали переважно з рівнини між Внутрішнім морем і Горілими Горами.

У дні Нармасіла І ті набіги відновилися, хоча спершу невеликими силами; та регентові стало відомо, що північани не завжди вірні Ґондору, деякі з них готові були приєднатися до військ східнян, чи то через жадобу до здобичі, чи через ворожнечу між князями. Тому року 1248 Міналкар очолив велике військо й між Рованіоном і Внутрішнім морем розбив велику армію східнян і зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цього він прибрав ім'я Ромендасіла.

Повернувшись, Ромендасіл укріпив західний берег Андуїну, аж до місця впадіння Світлої, та заборонив чужинцям спускатися Рікою вниз до Емін-Муїлу. Саме він звів стовпи Арґоната при вході до Нен-Гітоель. Але оскільки йому були потрібні люди й він прагнув посилити союз між Ґондором і північанами, то прийняв багатьох із них до себе на службу, а декому навіть подарував високі чини у власному війську.

Особливу прихильність Ромендасіла мав Відуґавія, який допомогав йому у війні. Він називав себе королем Рованіону і був справді наймогутнішим із північних князів, хоча його власні володіння вміщувалися між Зеленим Лісом і рікою Келдуїн[19]. Року 1250 Ромендасіл послав свого сина Валакара пожити якийсь час разом із Відуґавією, вивчити мову, звичаї та прагнення північан. Але Валакар перевершив задуми батька. Він полюбив північні землі та їхній народ і одружився з Відумаві, донькою Відуґавії. Повернувся він через кілька років. Згодом той шлюб став причиною міжусобної війни.

«Адже високі люди Ґондору вже скоса поглядали на північан; а те, що спадкоємець корони чи син короля одружується з дівчиною меншого або іншого народу, було взагалі нечувано. Коли король Валакар постарів, у південних провінціях спалахнуло повстання. Королева ж, хоч і була прекрасною та благородною жінкою, однак вік мала недовгий, згідно з долею простих людей, і дунадани боялися, що вік її дітей буде такий самий, і це позбавить їх величі королів людей. Вони також не захотіли визнати володарем її сина, котрий, хоч і називався Елдакар, був народжений в іншій країні й у юності носив ім'я народу своєї матері, Вінітарія.

Тому, коли Елдакар прийняв правління від батька, в Ґондорі спалахнула війна. Однак Елдакар не збирався легко віддавати владу. Його ґондорська кров змішалася з відважним духом північан. Він був гарний та мужній і старішав не швидше за його батька. Коли заколотники під орудою інших спадкоємців короля піднялися проти нього, він протистояв їм, доки йому вистачало сили. Урешті-решт, його взяли в облогу в Осґіліаті; облога була тривала, поки голод і великі сили повстанців не примусили Елдакара покинути палаюче місто. У цій облозі у вогні була зруйнована Вежа Осґіліата, і палантир був назавжди загублений у ріці.

Однак Елдакар вислизнув од ворогів і пішов на північ, до його рідного народу в Рованіоні. Там до нього приєдналися не тільки північани, котрі були на службі в Ґондору, але і дунадани з північних областей королівства. Багато дунаданів почали шанувати Елдакара, а ще більше — ненавидіти його суперника. А ним був Кастамир, онук Калімехтара, молодшого брата Ромендасіла ІІ. Попри те, що він був найближчим спадкоємцем корони, ще й більшість повсталих була на його боці; бо він був капітаном кораблів, і його підтримували люди узбережжя та великих гаваней Пеларґіра й Умбару.

Кастамир, сівши на трон, невдовзі проявив себе як зарозумілий і неблагородний правитель. Він був жорстоким, що і виявилося при облозі Осґіліата. Узявши в полон Орненділа, сина Елдакара, Кастамир прирік його на страту; і кровопролиття, і руйнування, які відбувались у місті за його наказом, набагато перевищували воєнну необхідність. Це пам'ятали в Мінас-Анорі та в Ітілієні; і Кастамир швидко втратив довіру народу, коли стало зрозуміло, що його не цікавить земля Ґондору, а піклується він тільки про флот і збирається перенести королівський трон до Пеларґіра.

Отож, він був королем десять років, аж поки Елдакар, обравши сприятливий час, не повернувся з великим військом із півночі, і народ із Каленардону, Анорієну й Ітілієну приєднався до нього. У Лебенніні, біля Переправи Еруї, відбулася битва, в якій пролилося багато найкращої крові Ґондору. Сам Елдакар убив Кастамира у двобої, помстившись і за Орненділа; однак синам Кастамира вдалось урятуватись і вони разом із родичами, друзями та флотом іще довго утримували Пеларґір.

Коли вони зібрали там деякі сили (Елдакар не мав кораблів, аби взяти Пеларґір в облогу з моря), то по воді перебралися до Умбару. Там вони влаштували притулок для всіх ворогів короля — володіння, непідлегле короні. Умбар був у стані війни з Ґондором багато років — загроза узбережжю й усім морським шляхам. До часів Елессара він не був підкорений; а регіон Південного Ґондору став причиною суперечок між корсарами та королями».

«Втрата Умбару була відчутною для Ґондору не тільки тому, що королівство зменшилося на півдні та його укріплення проти гарадців ослабли, але і через те, що саме тут висадився та знищив могутність Саурона Ар-Фаразон Золотий, останній король Нуменору. І хоча потім знову прийшло велике зло, навіть послідовники Еленділа з гордістю пригадували прихід із Моря великого війська Ар-Фаразона; і на пам'ять про цю подію на найвищому пагорбі над Гаванню встановили величезну білу колону. На її вершині була кришталева куля, яка вбирала світло Сонця та Місяця і сяяла, мов яскрава зірка, яку в гарну погоду можна було побачити навіть із берегів Ґондору чи з моря на заході. Так пам'ятник і стояв, аж до другого відродження Саурона, а тоді Умбар підпав під владу його слуг і пам'ятник його приниження був знищений».

Після повернення Елдакара дунадани королівського дому й інших родів усе частіше змішувалися з родами простих людей. Адже багато великих полягло в міжусобицях; до того ж Елдакар виявляв прихильність до північан, котрі допомогли йому повернути корону, і Ґондор наводнили численні вихідці з Рованіону.

Спершу змішування не пришвидшувало занепаду дунаданів, як цього боялись; однак занепад повільно, але тривав, як і раніше. Адже, без сумніву, це було зумовлено перш за все самим Середзем'ям і повільним втрачанням дарів нуменорців після падіння Зоряної Землі. Елдакар прожив двісті тридцять п'ять років, був королем упродовж п'ятдесяти восьми років, із яких десять провів у вигнанні.

Друга і найбільша біда спіткала Ґондор під час правління Телемнара, двадцять шостого короля, чийого батька Мінарділа, сина Еддакара, вбили біля Пеларґіра умбарські корсари (їх очолювали Анґамайте і Санґаг'яндо, правнуки Кастамира). Невдовзі після цього темні вітри принесли зі Сходу смертельну моровицю. Король і всі його діти померли, як і багато людей Ґондору, особливо ті, хто жив в Осґіліаті. Тоді, через слабкість і малолюдність, варта, що стояла на кордонах Мордору, зникла, і фортеці, які охороняли перевали, залишилися без людей.

Пізніше помітили, що все це трапилося саме в той час, коли в Зеленому Лісі потемнішала Тінь і там знову з'явилися злі потвори, вісники відродження Саурона. Щоправда, і вороги Ґондору так само ослабли від недуги, інакше би вони заполонили королівство; та Саурон міг чекати і, можливо, найбільше хотів, аби кордони Мордору відкрилися.

Коли помер король Телемнар, Біле Дерево Мінас-Анора також зів'яло й умерло. Однак Тарондор, небіж короля, котрий успадкував його трон, знову посадив насінину в цитаделі. Саме він напостійно переніс дім короля в Мінас-Анор, бо Осґіліат був тепер частково спустошений і почав руйнуватися. Мало хто з тих, хто втік від моровиці в Ітілієн або в західні долини, бажав повернутися.

Тарондор, рано зійшовши на престол, правив найдовше з усіх королів Ґондору; однак він зміг лише впорядкувати внутрішні справи королівства й узявся повільно відновлювати його сили. А його син, Телумехтар, пам'ятаючи про смерть Мінарділа і обурений нахабністю корсарів, котрі здійснювали набіги на його узбережжя до самого Анфаласу, зібрав військо і року 1810 взяв Умбар штурмом. У тій битві загинули останні спадкоємці Кастамира, й Умбар на якийсь час повернувся у володіння королів. Телумехтар додав до власного імені титул Умбардасіл. Але в нових бідах, які невдовзі спіткали Ґондор, Умбар був знову втрачений, потрапивши до рук гарадців.

Третім лихом були набіги візників, які виснажували кволу силу Ґондору у війнах, що тривали майже сотню років. Візники були народом або союзом кількох народів, які прийшли зі Сходу; але вони були сильніші та краще озброєні, ніж ті, хто з'являвся до того. Вони пересувались у величезних возах, а їхні ватажки билися на колісницях. Підбурені, як пізніше виявилося, посланцями Саурона, вони несподівано напали на Ґондор і 1856 року в битві на березі Андуїну вбили короля Нармасіла II. Населення східного та південного Рованіону потрапило в рабство; і кордони Ґондору на певний час стиснулися до Андуїну й Емін-Муїлу. [Вважають, що саме в той час у Мордор повернулися Примари Персня.]

Калімехтар, син Нармасіла завдяки повстанню в Рованіоні помстився за батька великою перемогою над східнянами під Даґорладом 1899 року, і на деякий час небезпека відступила. За правління Арафанта на Півночі й Ондогера, сина Калімехтара, на Півдні два королівства знову зібралися на раду — вперше після довгого мовчання та відчуження. Нарешті вони збагнули, що напади з різних місць на володарів Нуменору спрямовує єдина сила та воля. Саме тоді Арведуї, спадкоємець Арафанта, одружився з Фіріель, донькою Ондогера (1940 рік). Однак жодне з двох королівств не було здатне вислати допомогу іншому; бо Анґмар відновив атаки проти Артедайну якраз тоді, коли знову з'явилися візники з великими силами.

Багато візників тепер обійшли Мордор із півдня й уклали союз із людьми Ханду та Близького Гараду; і після цієї великої атаки з півночі та півдня Ґондор був майже зруйнований. Року 1944 король Ондогер і обидва його сини, Артамир і Фарамир, загинули у битві на північ від Мораннону і ворог прорвався в Ітілієн. Однак Еарніл, капітан Південної Армії, переміг у Південному Ітілієні й розбив армію Гараду, що перетнула ріку Пороз. Стрімким маршем він просунувся на північ, зібрав біля себе всіх, кого міг, із Північної Армії, яка відступала, і напав на головний табір візників під час їхнього бенкету — ті були переконані, що Ґондор упав і залишається тільки зібрати здобич. Еарніл захопив табір, спалив вози та вигнав ворогів із Ітілієну. Втікаючи, велика частина візників загинула в Мертвих Болотах.

«Після смерті Ондогера та його синів король Північного Королівства Арведуї заявив про свої права на корону Ґондору як прямий спадкоємець Ісілдура та чоловік Фіріель, єдиної доньки Ондогера, котра вижила. Однак його претензії були відкинуті. У цьому ключову роль відіграв Пелендур, намісник короля Ондогера.

Рада Ґондору відповіла:

— Корона та правління Ґондору належать виключно спадкоємцям Менелділа, сина Анаріона, якому Ісілдур передав це королівство. У Ґондорі успадковування відбувається тільки через синів; і ми не чули, щоби в Арнорі був інший закон.

На це Арведуї дав таку відповідь:

— Еленділ мав двох синів, із яких старшим був Ісілдур, спадкоємець свого батька. Ми чули, що ім'я Еленділа донині лежить в основі родового дерева королів Ґондору, бо його вважали Високим королем усіх земель дунаданів. За життя Еленділа разом із ним Півднем правили його сини; коли ж Еленділ загинув, Ісілдур зайняв високе місце свого батька, а правління на Півдні передав-синові свого брата. Він не відмовився від корони Ґондору та не вважав поділ королівства Еленділа вічним.

Окрім того, в давньому Нуменорі скіпетр успадковував найстарший із нащадків короля, незалежно, чи то син, чи донька. Правда і те, що закону цього не дотримувалися в землях у вигнанні, часто збурених війною; але такий був закон нашого народу, і нині ми звертаємося до нього, бо сини Ондогера померли бездітними[20].

На це Ґондор не відповів нічого. Корону вимагав Еарніл, звитяжний капітан; і корону віддали йому — за згодою всіх дунаданів Ґондору, бо походив він із королівського дому. Еарніл був сином Сіріонділа, сина Каліммасіла, сина Арсір'яса, брата Нармасіла II. Арведуї не наполягав на своїй вимозі, бо не мав ані сили, ні бажання протистояти вибору дунаданів Ґондору; однак про вимогу не забули його спадкоємці, навіть коли королівство їхнє загинуло. А в той час загибель Північного Королівства була близька.

Арведуї був справді останнім королем, як про це і свідчить його ім'я. Кажуть, що його він отримав при народженні від Малбета Ясновидця, який сказав його батькові:

— Арведуї назви його, бо він стане останнім в Артедайні. Хоча постануть дунадани перед вибором, і якщо вони оберуть те, що здаватиметься найбезнадійнішим, тоді твій син змінить ім'я і стане королем великого королівства. Якщо цього не трапиться, тоді буде велике горе та мине багато людських життів, перш ніж дунадани повстануть і об'єднаються знов.

У Ґондорі після Еарніла був також лише один король. Можливо, якби корона та скіпетр були об'єднані, то правління королів продовжилося б і багатьох нещасть удалося б уникнути. Однак Еарніл був мудрий чоловік, не зверхній, хоча, як і більшості людей у Ґондорі, королівство в Артедайні здавалося йому надто малим, незважаючи на родовід його володарів.

Він вислав гінців до Арведуї, повідомляючи, що прийняв корону Ґондору згідно зі законами та потребами Південного Королівства:

— Та я не забуваю про велич Арнору, не заперечую нашої спорідненості й не хочу відчуження між володіннями Еленділа. У разі потреби я допомагатиму вам, скільки моїх сил.

Це було, однак, задовго до того, як Еарніл почав почувати себе в достатній безпеці, щоби виконати обіцяне. Король Арафант продовжував із останніх сил стримувати напади Анґмару, й так само чинив Арведуї, коли він почав правити після Арафанта; але, врешті-решт, восени року 1973 в Ґондор прийшла звістка, що Артедайн у великій скруті й Король-Чаклун готується завдати йому останнього удару. Тоді Еарніл негайно послав сина Еарнура на північ із флотом. Надто пізно. Еарнур іще не досягнув гаваней Ліндону, коли Король-Чаклун завоював Артедайн, і Арведуї загинув.

Однак коли Еарнур зайшов у Сірі Гавані, то були радість і велике здивування серед ельфів і людей. Кораблі Еарнура були такі великі й було їх так багато, що для них ледве знайшлося місце, хоча причали Гарлонду та Форлонду були заповнені; і з кораблів зійшло на берег могутнє військо, споряджене для війни великих королів. Або принаймні так здавалося північанам, хоча то був не більш як невеликий загін, мала частина могутності Ґондору. Найзахопленіше вихваляли коней, бо багато з них були з рівнин Андуїну, а їх сідлали вершники — високі, гарні та горді лицарі Рованіону.

Тоді Кірден зібрав усіх, хто прийшов до нього з Ліндону або Арнору, і коли всі були готові, військо переправилося через Місячну та пішло на північ, кидаючи виклик Королеві-Чаклуну з Анґмару. Кажуть, він жив тоді у Форності, де зібрав прихильників зла, захопивши дім і владу королів. Засліплений пихою, він не чекав нападу ворогів у його твердині, а вийшов назустріч, сподіваючись швидко змести їх, як інших до того, за Лун.

Однак Військо Заходу спустилося до нього через Вечорові Пагорби, і була велика битва на рівнині між Ненуялом і Північними Схилами. Сили Анґмару вже відступали до Форноста, коли основна маса вершників, що обійшла пагорби, спустилася з півночі й повністю розбила їх. Тоді Король-Чаклун із усіма тими, кого він зміг зібрати після поразки, втік на північ, у напрямку його власних земель в Анґмарі. Не встиг він заховатись у Карн-Думі, як його наздогнала кавалерія Ґондору з Еарнуром на чолі. Тоді ж ельфійський загін під керівництвом Ґлорфінделя підійшов із Рівендолу. Поразка Анґмару була такою нищівною, що не залишилося ні людини, ні орка з того війська на захід від Гір.

Але, кажуть, коли все вже було втрачено, несподівано з'явився сам Король-Чаклун — у чорній мантії та чорній машкарі, на чорному коні. Страх охопив тих, хто його побачив; однак він обрав капітана Ґондору і з криком жахливої ненависті помчав просто на нього. Еарнур протистояв би йому; та кінь його не витримав такого нападу, звернув убік і поніс вершника геть, перш ніж той зміг із ним упоратися.

Тоді Король-Чаклун розсміявся, й ніхто з тих, хто чув той жахливий сміх, ніколи його не забуде. Аж тут на білому коні під'їхав Ґлорфіндель, і сміх застряг Чаклунові в горлі, він розвернувся і зник у сутінках. Ніч спустилася на поле битви, і його слід загубили, й ніхто не бачив, куди він поїхав.

Повернувся Еарнур, але Ґлорфіндель, вдивляючись у густу темряву, сказав:

— Не переслідуй його! На цю землю він не повернеться. Загине він не скоро і не від руки чоловіка.

Ці слова багато хто запам'ятав; але Еарнур був лютий і бажав помститися за свою ганьбу.

Так припинило існування лихе королівство Анґмару; і так Еарнур, капітан Ґондору, викликав сильну ненависть Короля-Чаклуна; та багато років іще мало минути, перш ніж це виявилося».

Так, під час правління короля Еарніла, як пізніше стало зрозуміло, Король-Чаклун, утікаючи з Півночі, повернувся до Мордору й зібрав там під своєю орудою інших Примар Персня. Та лише 2000 року вони вийшли з Мордору через Перевал Кіріт-Унґол і взяли в облогу Мінас-Ітіл. Фортецю вони завоювали року 2002 і заволоділи палантиром вежі. І утримували вони її до кінця Третьої Епохи; Мінас-Ітіл став місцем жаху та був перейменований на Мінас-Морґул. Більшість людей, котрі все ще залишалися в Ітілієні, втекла з Мінас-Морґула.

«Еарнур був подібний на батька своєю мужністю, але не мудрістю. Він мав сильне тіло та гарячий норов; але не взяв собі дружини, бо його єдиною втіхою була боротьба або військові вправи. Він володів зброєю так майстерно, що ніхто в Ґондорі не міг перемогти його на турнірах, які він любив, радше скидаючись на атлета, ніж на капітана чи короля, і зберігаючи силу та вправність набагато довше, ніж це зазвичай буває».

Коли 2043 року Еарнур прийняв корону, король Мінас-Морґула викликав його на двобій, насміхаючись, що він не наважився виступити проти нього у битві на Півночі. Цього разу намісник Марділ стримав гнів короля. Мінас-Анор, який став головним містом володіння та резиденцією королів із днів короля Телемнара, зараз був перейменований на Мінас-Тіріт — як місто, що завжди на сторожі проти зла Морґула.

Еарнур пробув королем тільки сім років, коли володар Морґула повторив виклик, глузуючи, що до слабкого серця його юності король тепер додав неміч старості. Тут Марділ уже не міг стримувати короля, і той із невеликим загоном лицарів поскакав до воріт Мінас-Морґула. І надалі їх не бачили. У Ґондорі вірили, що підступний ворог заманив короля в пастку і що той помер у муках у Мінас-Морґулі; та оскільки не було жодних свідків його смерті, намісник Марділ правив Ґондором від його імені впродовж довгих років.

Тепер спадкоємців королів залишилося мало. Їхня кількість особливо зменшилася через міжусобиці; відтоді королі стали заздрісними та підозріливими до найближчих родичів. Часто ті, на кого падала підозра, втікали до Умбару і там приєднувалися до повстанців, тоді як інші відмовлялися від власного походження та брали за дружин жінок із інших народів.

Отак трапилося, що не знайшлося жодного претендента на корону, хто був би чистого роду або чиї претензії визнали б усі; і спогади про міжусобиці тяжіли над усіма, бо знали, що, коли знову почнуться якісь чвари, Ґондор загине. Тому роки минали, а намісники продовжували правити Ґондором, і корона Еленділа лежала на колінах короля Еарніла в Домі Мертвих, де залишив її Еарнур.

Намісники

Дім намісників називався Домом Гуріна, бо вони були спадкоємцями намісника короля Мінарділа (1621–1634 рр.), Гуріна з Емін-Арнену, людини високого нуменорського роду. Після нього королі завжди обирали собі намісників серед його спадкоємців; а після правління Пелендура намісництво почали передавати у спадок, як корону, від батька до сина або до найближчого родича

Кожен новий намісник справді отримував посаду разом із присягою «зберігати скіпетр і правити в ім'я короля до його повернення». Однак невдовзі це стало тільки ритуальними словами, на які мало зважали, бо намісники мали всю владу королів. Але багато хто в Ґондорі все ще продовжував вірити, що король справді колись повернеться; а дехто пам'ятав давню династію Півночі, яка, за чутками, продовжувала жити в тіні. Втім, правлячі намісники на такі мрії не звертали уваги.

Однак намісники ніколи не сідали на давній трон, не носили корони та не мали скіпетра. Вони тільки одягали білу мантію як ознаку їхнього стану; і їхній прапор був білого кольору без жодних зображень; а королівський прапор був чорний, зі сімома зірками над білим деревом у цвіту.

Між Марділом Воронве, якого вважають родоначальником намісництва, і Денетором II, двадцять шостим і останнім, були двадцять чотири правлячі намісники Ґондору. Спершу правління було спокійним, але то був час Сторожкого Миру, коли Саурон відступив перед силами Білої Ради, а Примари Персня зачаїлись у Морґульській Долині. Однак уже з часів Денетора І справжнього миру не було ніколи, і навіть коли Ґондор не воював відкрито, його кордони перебували під постійною загрозою.

В останні роки правління Денетора І з Мордору вперше вийшли уруки — могутні чорні орки, — і 2475 року вони перетнули Ітілієн і захопили Осґіліат. Боромир, син Денетора (на його честь був пізніше названий Боромир — один із Загону Дев'яти), розбив їх і відвоював Ітілієн, але Осґіліат був остаточно зруйнований, а його великий кам'яний міст — знищений. Людей там зовсім не залишилося. Боромир був великим капітаном, і навіть Король-Чаклун боявся його. Благородний, прекрасний обличчям, він був сильний як тілом, так і духом, але в тій війні він зазнав морґульської рани, яка вкоротила йому віку, біль передчасно зістарив його, й він помер через дванадцять років після свого батька.

Після нього почалося довге правління Кіріона. Він був пильний і обережний, але багатство Ґондору зменшувалось і сил вистачало тільки на захист кордонів, тоді як вороги (або сила, яка їх спрямовувала) готували напади на Ґондор, яким він не міг завадити. Корсари руйнували його береги, та головна небезпека загрожувала з півночі. На розлогих землях Рованіону, між Морок-лісом і рікою Бистрицею, тепер жили представники жорстокого народу, повністю під тінню Дол-Ґулдура. Вони часто здійснювали набіги через ліс, аж поки геть спустошили долину Андуїну на південь від Ірисної. Чисельність їх постійно зростала за рахунок подібних племен, які приходили зі сходу, тоді як народ Каленардону зменшувався. Кіріонові важко було утримувати кордони вздовж Андуїну.

«Передчуваючи бурю, Кіріон вислав по допомогу на Північ, але було запізно; бо того року (2510) дикі племена, побудувавши багато великих човнів і плотів на східних берегах Андуїну, перебралися через Ріку та змели захисників Ґондору. Військо, яке йшло на допомогу з півдня, було відрізане та загнане на північ за Світлу, і там орда орків із Гір раптово напала на нього й відтіснила до Андуїну. Тоді з півночі прийшла неочікувана допомога. Ґондор уперше почув бойові заклики роганців. Еорл Юний підійшов із вершниками, відтіснив і переслідував ворогів аж до полів Каленардону, поки не винищив усіх. Кіріон подарував цю землю Еорлові, а той склав Кіріонові Присягу Еорла про дружбу та допомогу в разі скрути або на заклик володарів Ґондору».

У дні Берена, дев'ятнадцятого намісника, ще більша небезпека підійшла до Ґондору. Три величезні флоти, які довго готувалися, прибули з Умбару та Гараду і великими силами атакували узбережжя Ґондору; і ворог висадився у багатьох місцях, навіть далеко на півночі в гирлі Ізену. Водночас на роганців напали зі заходу та сходу і землю їхню спустошили, а їх вигнали в долини Білих Гір. Того року (2758) на Півночі та Сході почалася Довга Зима з холодами та великими снігопадами, яка тривала майже п'ять місяців. Гельм із Рогану та обидва його сини загинули в тій війні; і в Еріадорі та Рогані запанували нещастя і смерть. Але в Ґондорі, на південь від гір, усе було не так погано, і ще до приходу весни Береґонд, син Берена, подолав загарбників і відразу вислав допомогу Рогану. Він був найкращим капітаном Ґондору з часів Боромира; і коли він перейняв владу від батька (2763 р.), Ґондор почав відновлювати силу. Однак Роган повільніше зцілювався від завданих йому ран. Саме через те Берен радісно зустрів Сарумана та віддав йому ключі від Ортханка; і з того року (2759) Саруман став жити в Ізенґарді.

У дні правління Береґонда в Імлистих Горах спалахнула Війна гномів і орків (2793–2799 рр.), про яку на південь дійшли тільки чутки, аж нарешті орки, втікаючи з Нандугіріону, спробували перетнути Роган і закріпитись у Білих Горах. Упродовж довгих років у долинах відбувалися бої, аж поки ця небезпека не була подолана.

Після смерті Белекгора II, двадцять першого намісника, загинуло також і Біле Дерево в Мінас-Тіріті; але його залишили стояти, «до повернення короля», бо не могли відшукати насіння дерева.

При Туріні II вороги Ґондору знову заворушилися; бо зростала міць Саурона і наближався день його відродження. Усе населення Ітілієну, крім кількох найсміливіших, переселилося на захід, за Андуїн, бо землю заповнили орки з Мордору. Саме Турін збудував таємні укриття для своїх воїнів, і одне з них — Геннет-Аннун — прослужило найдовше. Турін також знов укріпив острів Каїр-Андрос для захисту Анорієну. Однак головна небезпека чигала з півдня, де гарадці зайняли Південний Ґондор, і численні битви відбувалися біля Порозу. Коли Ітілієн був захоплений, король Фолквайн Роганський виконав Присягу Еорла й віддав свій борг за допомогу, надану Береґондом, виславши багато воїнів до Ґондору. З їхньою поміччю Турін переміг при переправі через Пороз, але обидва сини Фолквайна загинули у бою. Вершники поховали їх за звичаєм свого народу, і над братами-близнюками насипали один курган. Давно стоїть він, Гауд-ін-Ґванур, високо на березі ріки, і вороги Ґондору бояться проходити біля нього.

Після Туріна правив Турґон, але про його правління переважно пам'ятають лише те, що за два роки до його смерті Саурон знову відродився й відкрито заявив про себе; він знову прибув до Мордору, де на нього давно чекали. Тоді знову піднявся Барад-дур, Фатум-гору охопило полум'я, а останні мешканці Ітілієну повтікали. Коли помер Турґон, Саруман зайняв Ізенґард і укріпив його.

«Ектеліон II, син Турґона, був мудрий чоловік. Усі сили, які в нього залишилися, він кинув на укріплення володінь проти нападів Мордору. Він запрошував до себе на службу всіх гідних людей, здалека чи зблизька, а тим, хто доводив свою надійність, давав нагороди і титули. Радником у багатьох його справах був визначний капітан, котрого він надзвичайно любив. Люди в Ґондорі звали його Торонґіл, Зоряний Орел, бо був він швидкий і мав гостре око, і носив срібну зірку на плащі; та ніхто не знав його справжнього імені й місця його народження. Він прийшов до Ектеліона з Рогану, де служив королеві Тенґелу, та він не був роганцем. Він був великий вождь, як на суші, так і на морі, але відійшов у сутінки — туди, звідки прийшов — перед тим, як закінчилися дні Ектеліона.

Торонґіл часто звертав увагу Ектеліона на те, що сила повстанців в Умбарі є великою небезпекою для Ґондору та загрозою для володінь на півдні, яка може стати смертельною, якщо Саурон наважиться на відкриту війну. Врешті-решт, він отримав дозвіл намісника й, зібравши невеликий флот, уночі приплив непоміченим до Умбару і спалив там велику частину кораблів корсарів. Сам він у битві біля причалів убив капітана Гавані, а тоді відплив разом із флотом, зазнавши незначних втрат. Однак, повернувшись до Пеларґіра, на превеликий жаль і загальний подив, він не пішов до Мінас-Тіріта, де на нього чекала велика шана.

Він вислав Ектеліонові слова прощання:

— Інші справи кличуть мене тепер, володарю, і багато часу та багато небезпек мине, перш ніж я знову повернуся до Ґондору, якщо мені це призначено.

Хоча ніхто не міг здогадатися, які справи прикликали його чи які накази він отримав, було відомо, куди він поїхав. Він переправився човном через Андуїн, там попрощався з товаришами, а далі пішов сам; і коли його бачили востаннє, обличчя його було звернене до Похмурих Гір.

У Місті був смуток через від'їзд Торонґіла, і це здавалося великою втратою всім, окрім Денетора, сина Ектеліона, бо Денетор змужнів для намісництва, яке й отримав через чотири роки після смерті батька.

Гордий, високий і хоробрий був Денетор II, і такий величний, яких давно не бачили в Ґондорі; до того ж він був мудрий, далекоглядний, спраглий знань. Він справді був подібний на Торонґіла — як на одного з найближчих родичів, — і все одно він займав друге, після чужинця, місце в серцях людей і навіть батька. Певний час багато хто думав, що Торонґіл пішов, не очікуючи, поки суперник стане його господарем; хоча насправді сам Торонґіл ніколи не порівнював себе з Денетором і не трактував себе кимось вищим, аніж слугою його батька. Тільки в одній справі їхні поради намісникові були різні: Торонґіл часто радив Ектеліонові не довіряти Саруману Білому в Ізенґарді, а краще привітніше ставитися до Ґандалфа Сірого. Однак між Денетором і Ґандалфом не було приязні; й після смерті Ектеліона Сірого мандрівника в Мінас-Тіріті зустрічали не дуже гостинно. Тому пізніше, коли все з'ясувалося, багато хто вірив, що Денетор, який мав гострий розум і був далекоглядніший і вдумливіший, аніж його сучасники, відкрив, ким був насправді той чужинець Торонґіл, і підозрював, що він і Мітрандір збирались усунути його самого від влади.

Коли Денетор став намісником (2984 р.), то проявив себе як владний володар, тримаючи всі справи у своїх руках. Говорив він мало. Поради вислуховував, а тоді робив усе по-своєму. Одружився він пізно (2976 р.), узявши за дружину Фіндуїлас, доньку Адрагіла з Дол-Амрота. То була жінка надзвичайної краси та ніжного серця, однак через дванадцять років вона померла. Денетор любив її, по-своєму, більше, ніж будь-кого, крім хіба що старшого зі синів, котрих вона йому народила. Та людям здавалося, що вона висохла в закритому місті, як квітка з приморських долин на безплідній скелі. Тінь на сході наповнювала її жахом, і вона завжди звертала очі на південь, до моря, за яким тужила.

Після її смерті Денетор став іще суворішим і мовчазнішим, і, бувало, він довго сидів на самоті у своїй вежі, заглиблений у роздуми, передбачаючи, що напад Мордору почнеться за його правління. Пізніше вірили, що, спраглий знань, але гордий, вірячи у власну силу волі, він наважився зазирнути в палантир Білої Вежі. Жоден із намісників і навіть королі Еарніл та Еарнур не наважувалися на це відтоді, як після падіння Мінас-Ітіла палантир Ісілдура потрапив до рук Ворога; адже Каменем Мінас-Тіріта був палантир Анаріона, найбільше пов'язаний із тим, яким володів тепер Саурон.

У такий спосіб Денетор здобув знання речей, які відбувались у його королівстві, а також далеко поза його межами. Народ дивувався з його мудрості; але Денетор дорого заплатив за знання, передчасно постарівши через боротьбу з волею Саурона. Так гординя зростала в ньому разом із відчаєм, поки він не почав убачати в усіх справах свого часу тільки єдиний двобій — між Володарем Білої Вежі та Володарем Барад-дура — і зневірився в усіх, хто опирався Сауронові, якщо тільки вони не служили йому самому.

Отже, наближалася Війна за Перстень, і сини Денетора мужнішали. Старший, Боромир, улюбленець батька, був схожий на нього обличчям і гордістю, однак нічим більше. Він радше нагадував старого короля Еарнура, який не мав дружини й утіху переважно знаходив у зброї; безстрашний і сильний, він, однак, мало переймався знаннями, крім легенд про старі битви. Молодший на п'ять років Фарамир був схожий на брата зовні, та різнився характером. Як і його батько, він легко читав у серцях людей, але те, що він знаходив там, викликало в нього радше жаль, аніж презирство. Він був м'який у спілкуванні, любив музику та книги, і тому багатьом здавалося, що мужністю він поступається братові. Та це було не так, він лише не шукав будь-що слави у безцільному ризику. Щоразу, коли до Міста приїжджав Ґандалф, Фарамир вітав його та вчився в нього мудрості; це, як і багато інших справ, викликало невдоволення його батька.

Однак між братами була велика приязнь іще з дитинства, коли Боромир допомагав Фарамирові та захищав його. Відтоді між ними не виникало жодних заздрощів чи суперництва за любов батька чи пошану людей. Фарамирові здавалося, що ніхто в Ґондорі не може зрівнятися з Боромиром, спадкоємцем Денетора, капітаном Білої Фортеці; Боромир думав так само. Щоправда, насправді вийшло інакше. Та про все, що трапилося з цими трьома у Війні за Перстень, багато сказано в іншому місці. Після Війни закінчилися дні правлячих намісників, бо повернувся спадкоємець Ісілдура й Анаріона, і королівська влада була відновлена; і прапор із Білим Деревом знову замайорів над Вежею Ектеліона».

(v) Уривок історії про Араґорна й Арвен

«Арадор був дідусем короля. Його син, Араторн, посватався до Ґілраєн Прекрасної, доньки Діргаела, який був нащадком Аранарта. Діргаел був проти цього шлюбу, бо Ґілраєн була ще молода та не досягла того віку, коли дунаданські жінки виходили заміж.

— Окрім того, — говорив Діргаел, — Араторн — муж суворий і зрілий. Він стане вождем швидше, ніж думають люди, та от лише передчуваю я, що не довго буде він жити.

На це Іворвен, дружина його, яка також володіла даром віщування, відповіла:

— Тим паче треба поспішати! Дні темнішають перед бурею, наближаються великі події. Якщо вони одружаться зараз, для нашого народу може народитися надія; та якщо баритимуться — вона не з'явиться до кінця цієї епохи.

Сталося так, що Араторн і Ґілраєн були одружені тільки рік, коли Арадор потрапив у засідку гірських тролів на північ від Рівендолу й загинув; і тоді Араторн став ватажком дунаданів. Наступного року Ґілраєн народила йому сина, і назвали його Араґорном. Однак Араґорнові було тільки два роки, коли Араторн разом зі синами Елронда виступив проти орків і поліг від стріли, що пронизала йому око; тож він і справді жив недовго як для людини його народу, бо йому було тільки шістдесят років, коли він загинув.

Тоді Араґорна, який став тепер Спадкоємцем Ісілдура, разом із матір'ю прийняли в домі Елронда, який замінив йому батька та полюбив його як рідного сина. Проте Араґорна називали Естель, що означає «Надія», а його справжні ім'я та походження, за настановою Елронда, зберігали в таємниці; адже Мудрому було відомо, що Ворог намагався відшукати Спадкоємця Ісілдура, якщо тільки той був на землі.

Коли Естелеві виповнилося тільки двадцять років, сталося так, що він повернувся до Рівендолу після славних справ разом зі синами Елронда; й Елронд подивився на нього і зрадів, бо побачив прекрасного та благородного, рано змужнілого воїна, хоча тому ще треба було зростати й тілом, і розумом. Того дня Елронд назвав його справжнім ім'ям, розповів про його походження та віддав реліквії його дому.

— Ось перстень Барагіра, — сказав він, — знак нашого споріднення з давніх-давен; а ось уламки Нарсіла. З ними ти все ще можеш здійснювати великі справи, бо я бачу, що стежина твого життя буде величніша, ніж це дано людям, якщо тільки зло не здолає тебе і ти встоїш перед випробуваннями. Однак випробування будуть тяжкі та тривалі. Скіпетр Аннумінаса я поки що залишаю в себе, бо тобі ще належить його заслужити.

Наступного дня на заході сонця Араґорн блукав на самоті лісом і співав, бо серце його переповнювали надії і світ був прекрасний. І раптом він помітив молоду дівчину, котра йшла в зеленій траві поміж білими стовбурами беріз; і він зупинився вражений, бо йому здалося, що марить або що він отримав дар ельфійських менестрелів, котрі змушували те, про що співають, з'являтися перед очима слухачів.

Адже Араґорн співав уривок із Пісні про Лутієн, де розповідалося про зустріч Лутієн і Берена в лісі Нелдорет. І ось сама Лутієн проходить повз нього тут, у Рівендолі, зодягнена у сріблясто-блакитну мантію, прекрасна, як сутінки у країні ельфів; її темне волосся розвівав вітерець, а чоло її прикрашали самоцвіти, мов зорі.

Хвилину Араґорн дивився мовчки, та, боячись, що вона піде й він уже її не побачить, гукнув: «Тінувіель, Тінувіель!» — як це зробив Берен у Прадавні Часи.

Тоді дівчина повернулася до нього з усмішкою і спитала:

— Хто ти? І чому називаєш мене цим іменем?

А він відповів:

— Бо я вірю, що ти справді Лутієн Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, значить, вона втілилась у тебе.

— Так багато хто каже, — відповіла вона, — та це не моє ім'я, хоча, можливо, моя доля виявиться схожою на її. А хто ти?

— Мене звали Естель, — сказав він, — але я Араґорн, син Араторна, Спадкоємець Ісілдура та володар дунаданів, — однак, говорячи це, він відчув, що високе походження, яке тішило його серце, тепер втратило цінність і було нічим порівняно з її гідністю і красою.

Та вона весело розсміялась і сказала:

— Тоді ми з тобою далекі родичі. Бо я Арвен, донька Елронда. Мене звуть іще Ундоміель.

— Часто буває, — сказав Араґорн, — що в небезпечні дні люди ховають свої найцінніші скарби. Та мене дивують Елронд і твої брати: хоча я жив у цьому домі з дитинства, я не чув про тебе ні слова. Чому ж ми не зустрілися раніше? Адже твій батько не тримав тебе замкненою у сховку?

— Ні, — відповіла вона і подивилася на Гори, що здіймалися на сході. — Я певний час жила у родичів матері, в далекому Лотлорієні. А зовсім нещодавно повернулася провідати батька. Багато років не було мене в Імладрісі.

Тоді Араґорн здивувався, бо вона здавалася не старшою за нього, а він прожив у Середзем'ї не більше як двадцять років. Але Арвен подивилася йому в очі і сказала:

— Не дивуйся. У дітей Елронда життя елдарів.

Тоді Араґорн знітився, бо побачив ельфійське світло в її очах і мудрість багатьох днів; цієї миті він покохав Арвен Ундоміель, доньку Елронда.

Наступними днями він був мовчазний, і його мати відчула, що з ним відбуваються якісь дивні речі; врешті-решт, він розповів їй про зустріч у сутіні дерев.

— Сину мій, — промовила Ґілраєн, — твоя мета зависока навіть для нащадка багатьох королів. Бо ця дівчина — найблагородніша та найпрекрасніша діва з тих, котрі зараз живуть на землі. І не випадає, щоби смертний одружувався з кимось із ельфійського роду.

— Та якщо правдиві перекази про моїх предків, ми маємо далеку спорідненість, — відповів Араґорн.

— Перекази правдиві, — сказала Ґілраєн, — але то було дуже давно і в іншій епосі цього світу, перед тим як наш рід занепав. Тому мені і страшно, адже без доброї волі володаря Елронда спадкоємці Ісілдура невдовзі зникнуть. Але я не думаю, що Елронд тобі сприятиме в цьому.

— Тоді ще гіркішими будуть мої дні, й самотою блукатиму я на відлюдді, — відповів Араґорн.

— Так, твоя доля справді буде такою, — підтвердила Ґілраєн; але хоча вона якоюсь мірою володіла даром передбачення, притаманним її народу, вона нічого не сказала йому про своє видіння, так само як ні з ким не говорила про те, що розповів її син.

Але Елронд бачив багато речей і читав у багатьох серцях. Отож, одного дня наприкінці року він покликав Араґорна до своєї кімнати і сказав:

— Послухай мене, Араґорне, сину Араторна, володарю дунаданів! Велика доля чекає на тебе: або ти піднімешся понад усіма твоїми предками аж від часів Еленділа, або підеш у темряву з усім тим, що залишилося тобі у спадок. Багато років випробувань лежать перед тобою. Тобі не слід ні мати дружину, ні пов'язувати себе з жінкою клятвою кохання, поки не настане твій час і ти не будеш цього гідний.

Араґорн був схвильований і спитав:

— Чи моя мати розмовляла з вами про це?

— Насправді ні, — відповів Елронд. — Тебе зрадили твої очі. Та я говорю не тільки про мою доньку. Тобі поки що не треба думати про жодну доньку смертного. Що ж до Арвен Прекрасної, панни Імладрісу та Лорієну, Вечірньої Зорі її народу, — то її рід славніший за твій, вона прожила на світі вже стільки, що порівняно з нею ти річний паросток поруч із молодою березою, яка прожила багато літ. Вона для тебе надто недосяжна. І так само, мабуть, вважає вона. Однак навіть якщо це й не так і її серце звернене до тебе, мене все одно засмутить доля, призначена нам.

— Що ж це за доля? — спитав Араґорн.

— Поки я тут, із нею буде молодість елдарів, — відповів Елронд, — а коли я залишу Середзем'я, вона піде зі мною, якщо забажає.

— Я розумію, — мовив Араґорн, — що я звернув свою увагу на коштовність не менш особливу, ніж скарб Тінґола, який колись обрав Берен. Отже, така моя доля.

І тут раптом дар передбачення його предків зійшов на нього й він сказав:

— Але послухай, володарю Елронде, твої роки тут швидко минуть, і невдовзі твоїм дітям доведеться вирішувати, з ким розлучатися: з тобою чи зі Середзем'ям.

— Це так, — погодився Елронд. — Невдовзі, якщо міряти нашою мірою, та за розрахунками людей, має минути ще багато років. Але улюбленій доньці моїй, Арвен, не доведеться вибирати, якщо ти, Араґорне, сину Араторна, не станеш між нами та не приготуєш комусь із нас, мені чи собі, гірку розлуку, яка триватиме й після кінця світу. Ти ще і сам не знаєш, чого жадаєш від мене.

Він зітхнув і трохи згодом, уважно дивлячись на юнака, знову промовив:

— Роки принесуть нам те, що вони приготували. Ми не будемо говорити про це, поки не спливе час. Дні темнішають, і має прийти велике зло.

Тоді Араґорн попрощався з Елрондом; а наступного дня він попрощався і з матір'ю, і з ельфами Елронда, і з Арвен і вирушив у Дикий Край. Майже тридцять літ він боровся проти Саурона; в ці роки він потоваришував із Ґандалфом Мудрим, від якого багато чого навчився. Разом із Ґандалфом він здійснив багато ризикованих мандрівок, але згодом Араґорн усе частіше мандрував самотою. Його шляхи були тяжкі та довгі, й на вигляд він зробився дещо жорстким, тільки усмішка змінювала його; й усе одно людям здавалося, що він гідний поваги — як король у вигнанні, коли він не приховував свого справжнього обличчя. Бо мав він багато облич і здобув славу під багатьма іменами. Він бився у війську роганців і боровся на боці володаря Ґондору на землі та на морі; а тоді, в час перемоги, він покидав людей Заходу й ішов сам-один далеко на Схід і далеко на Південь, досліджуючи серця людей, як злих, так і добрих, і викриваючи заколоти й підступи прислужників Саурона.

Так Араґорн, урешті-решт, став найзагартованішим серед сучасників, вправним у мистецтві та знанні; й він володів ельфійською мудрістю, а коли очі його спалахували світлом, то мало хто міг витримати його погляд. Обличчя його було сумне та суворе через призначену йому долю, та у глибині серця зберігав він надію, з якої часом могла вирости радість, мов парость, що пробивається крізь скелю.

Трапилося так, що, коли Араґорнові виповнилося сорок дев'ять років, він повернув од небезпечних темних кордонів Мордору, де знову жив і плекав злі задуми Саурон. Араґорн утомився й хотів знову повернутися до Рівендолу і трохи відпочити перед мандрівками в далекі країни; а його шлях пролягав повз кордони Лорієну, і Володарка Ґаладріель запросила його до таємної землі.

Араґорн не знав цього, та Арвен Ундоміель також була там разом із родичами її матері. Вона майже не змінилася, бо її обминали роки смертних; але обличчя її було засмучене й усміхалася вона не часто. Араґорн уже змужнів і досягнув зрілості й тіла, і душі. Ґаладріель зняла з нього його пошарпаний дорожній одяг і зодягла у сріблясто-біле вбрання з ельфійським сірим плащем і обручем зі самоцвітом на чолі. І він видавався вищим за будь-кого з людей, радше схожим на володаря ельфів із Островів Заходу. Саме таким побачила його Арвен після тривалої розлуки; і коли він ішов до неї під деревами Карас-Галадона, вкритого золотими квітками, вибір її здійснився і доля її визначилась.

Усю весну провели вони разом у лісах Лотлорієну, поки не настав час Араґорнові від'їжджати. Увечері, вдень літнього сонцестояння, Араґорн, син Араторна, й Арвен, донька Елронда, піднялися на прекрасний пагорб Керін-Амрот, що височіє посеред тієї землі, й там босоніж блукали по нев'янучій траві, засіяній квітами еланору та ніфредилу. Вони дивилися з вершини пагорба на схід, Тінь, і на захід, Сутінки, і присяглись одне одному в коханні, і були щасливі.

Арвен сказала:

— Тінь густішає, та серце моє радіє; бо ти, Естелю, будеш серед великих, чия мужність знищить її.

Та Араґорн відповів:

— На жаль, я не можу цього передбачити, і спосіб, у який це станеться, прихований від мене. Та якщо сподіваєшся ти, то сподіваюсь і я. Цю Тінь я ненавиджу. Але і Сутінки, володарко, також не для мене, адже я смертний, і якщо ти, Вечірня Зоре, залишишся зі мною, тобі теж доведеться зректися Сутінків.

А вона стояла тиха, немов біле деревце, дивлячись на захід, і нарешті промовила:

— Я залишуся з тобою, дунадане, й відвернуся від Сутінків. Але там земля мого народу, там споконвічний дім моїх родичів.

Вона дуже любила свого батька.

Коли Елронд довідався про вибір його доньки, він промовчав, хоча серце його сповнилося болю й відчуло, що долю, якої воно давно боялося, витримати нелегко. Та коли Араґорн знову приїхав до Рівендолу, він покликав його до себе і сказав:

— Сину мій, настають роки, коли надія згасає, і я не бачу, що трапиться далі. І тепер тінь пролягла між нами. Можливо, призначено так, що через мою втрату відновиться королівська влада людей. І тому, хоч і люблю тебе, я кажу тобі: Арвен Ундоміель не відмовиться від права ельфів заради чогось меншого. Вона не стане нареченою чоловіка, нижчого за короля Ґондору й Арнору. Мені ж навіть ваша перемога принесе тільки печаль і розлуку, а тобі — радість на певний час. На жаль, мій сину! Я боюся, що Фатум людей видасться надто суворим для Арвен.

До цієї розмови вони вже не повертались; Араґорн знову вирушив до небезпек і важкої праці. Тим часом світ потемнішав і жах упав на Середзем'я, і поки міць Саурона зростала, а Барад-дур ставав особливо сильним, Арвен залишалась у Рівендолі, й коли Араґорн був далеко, вона подумки оберігала його; і, зберігаючи надію, вона власноруч вишила величний королівський прапор, який міг підняти лише той, хто претендував на владу над нуменорцями та на спадок Еленділа.

Через кілька років Ґілраєн залишила Елронда, повернулася до свого народу в Еріадор і жила там сама; і сина вона тепер бачила рідко, бо він проводив багато років у далеких країнах. Одного разу, коли Араґорн повернувся з Півночі, то приїхав до неї, і вона сказала йому перед розлукою:

— Естелю, сину мій, це наше останнє прощання. Турботи зістарили мене передчасно навіть для жінки з народу простих людей; і тепер, коли темрява знову збирається над Середзем'ям, я не маю сили їй протистояти. Невдовзі я покину цю землю.

Араґорн намагався заспокоїти її і сказав:

— Однак після темряви настане світанок; і тоді ти зустрінеш його та зрадієш.

Але вона тільки відповіла рядком із пісні:

Онен і-Естель едайн, у-хебін естель анім[21], —

і Араґорн пішов геть із важким серцем. Ґілраєн померла перед початком весни.

Так роки наближалися до Війни за Перстень; про неї багато написано в іншому місці: як знайшовся непередбачений спосіб, із допомогою якого могутність Саурона можна було подолати, і як здійснилися безнадійні сподівання. І сталося так, що в годину поразки Араґорн приплив із-за моря та розгорнув прапор Арвен у битві на Полях Пеленнору, і того дня його вперше вітали як короля. І врешті-решт, коли все це здійснилося, він отримав спадщину його предків — корону Ґондору та скіпетр Арнору; а в день літнього сонцестояння в той рік Падіння Саурона він отримав руку Арвен Ундоміель, і вони одружились у Місті королів.

Третя Епоха, отже, закінчилася перемогою та надією; і найпечальнішим у цій Епосі було розставання Елронда й Арвен, бо розлучали їх і Море, і доля до самого кінця світу. Коли Великий Перстень був знищений, а Три також були позбавлені їхньої сили, Елронд, уже стомлений, залишив Середзем'я, щоби ніколи не повернутися. Та Арвен стала смертною жінкою, однак померти їй не судилося, поки вона не втратить усе, що здобула.

Королевою ельфів і людей жила вона з Араґорном сто двадцять років у великій славі та щасті; однак, зрештою, Араґорн відчув наближення старості та зрозумів, що стежина його життя — хоч і довгого — добігає кінця. Тоді він сказав Арвен:

— Нарешті, Зоре моя Вечірня, кохана, найпрекрасніша в цьому світі, мій світ тьмяніє. Глянь! Ми збирали, і ми витрачали, а тепер настає час розплати.

Арвен добре знала, що він має на увазі, й давно це передбачала; та все ж її охопила велика скорбота.

— Невже, володарю, ти передчасно покинеш твій народ, який тебе шанує? — спитала вона.

— Не передчасно, — відповів він. — Якщо я не піду зараз, то невдовзі піду мимохіть. Та й Елдаріон, наш син, уже змужнів для королівської влади.

Тоді, прийшовши в Дім королів на Мовчазній вулиці, Араґорн опустився на довге ложе, яке було приготоване для нього. Там він попрощався з Елдаріоном і віддав йому крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору; а тоді всі, крім Арвен, залишили його, і вона стояла одна біля його ложа. І, незважаючи на всю мудрість її та родовід, вона не могла стриматись і благала його залишитися ще хоч на трохи. Вона ще не була стомлена життям і тому відчувала всю гіркоту смертності, яку обрала.

— Зоре моя, — сказав Араґорн, — це справді тяжка година, та вона судилася нам іще того дня, коли ми зустрілися під білими березами в саду Елронда, де нині не гуляє вже ніхто. І на пагорбі Керін-Амрот, коли ми відмовились і від Тіні, й від Сутінків, ми прийняли цю долю. Запитай себе, кохана, чи справді хотіла би ти, щоби я чекав, поки зів'яну й упаду зі свого високого трону, негідний і дурний. Ні, володарко, я останній із нуменорців, Останній король Прадавніх Часів; і мені було дано не тільки потрійний людський вік у Середзем'ї, але також і право піти самому та повернути дар. Отже, тепер я засну.

Я не намагаюсь утішати тебе, бо немає розради для такого болю в цьому світі. Перед тобою останній вибір: відступитися й іти на Небеса, й відвезти на Захід пам'ять про наше спільне життя, яке там буде вічним, хоч і не більше, ніж спогадом; або ж змиритися з Фатумом людей.

— Ні, дорогий володарю, — відповіла Арвен, — цей вибір давно позаду. Тепер немає корабля, який міг би мене відвезти, і я повинна змиритися з Фатумом людей — втратою та мовчанням. Але знай, королю нуменорців: я лише тепер осягнула історію твого народу та його падіння. Як злих дурнів я зневажала цих людей, але, врешті-решт, я співчуваю їм. Бо якщо це справді, як кажуть елдари, Дар Єдиного Людям, то гірко його приймати.

— Так воно здається, — сказав Араґорн. — Але спробуймо не зламатися в останньому випробуванні, ми, які відкинули Темряву та Перстень. У печалі ми йдемо, але не в розпачі. Послухай! Не навічно прикуті ми до кіл цього світу, і поза ними є щось більше, ніж спогад. Прощавай!

— Естелю, Естелю! — заплакала вона, а він узяв її руку, поцілував і заснув. Тоді в його рисах з'явилася велична краса, й усі, хто приходив, дивилися на нього та дивувались; адже бачили вони, що граційність його молодості, мужність його зрілості й мудрість і величність його старості поєднались. І довго він лежав там, образ краси королів людей у славі, не затьмареній іще до розпаду світу.

Арвен вийшла з Дому, і світло її очей згасло, і здалося її народу, що вона стала холодна та похмура, як зимові беззоряні сутінки. Тоді вона попрощалася з Елдаріоном, із доньками та з усіма, кого любила; і полишила вона Мінас-Тіріт, і пішла в Лорієн, і оселилася самотою під в'янучими деревами, доки не прийшла зима. Ґаладріель відійшла, і Келеборн також, і мовчазною була земля.

Нарешті, коли опадало листя мелорнів, але весна ще не настала, вона спочила на Керін-Амроті; і там зеленіє її могила, поки світ не зміниться, а люди наступних поколінь зовсім забули дні її життя, й еланор та ніфредил уже не цвітуть на схід від Моря.

Тут закінчується розповідь — такою вона дійшла до нас із Півдня; і після відходу Вечірньої Зорі вже нічого не сказано в цій книзі про давні часи».

ІІ. Дім Еорла

«Еорл Юний правив народом Еотеоду. Ця земля лежить біля витоків Андуїну, між останнім ланцюгом Імлистих Гір і північною околицею Морок-лісу. Еотеоди прийшли туди у дні правління короля Еарніла II, залишивши землі в долинах Андуїну, між Карроком та Ірисною, і за походженням вони були близькими родичами беорнінгів і мешканців західної частини лісу. Предки Еорла вели свій рід від королів Рованіону, котрі до навали візників володіли землями за Морок-лісом, і тому вони вважали себе родичами королів Ґондору, нащадків Елдакара. Вони полюбляли селитися на рівнинах, особливо цінували коней і мистецтво верхової їзди. Однак у ті дні долини в середній течії Андуїну були вже надто заселені, до того ж над ними скупчувалася тінь Дол-Ґулдура; тому, почувши про поразку Короля-Чаклуна, вони взялися шукати собі земель на Півночі та прогнали залишки народу Анґмару на східний бік Гір. Але при Леоді, батьку Еорла, кількість їх збільшилась, і їм стало дещо тісно на їхній землі.

Року дві тисячі п'ятсот десятого Третьої Епохи нова небезпека почала загрожувати Ґондору. Велика орда диких людей із північного сходу промчала через Рованіон і, підійшовши до Бурих Земель, перетнула Андуїн на плотах. Водночас — випадково, а може, і за чиїмось задумом — орки (вони в той час перед війною з гномами були особливо сильні) напали з Гір. Загарбники спустошили Каленардон, і намісник Ґондору Кіріон послав на північ прохання про допомогу — адже люди з Долини Андуїну віддавна приятелювали з мешканцями Ґондору. Однак у долині Ріки залишалися тільки розрізнені купки мешканців, і повільно збирали там допомогу. Нарешті новини про скруту Ґондору дійшли до Еорла, і хоча здавалося, що було вже запізно, вирушив він із великим загоном вершників.

Отож, прибув він на битву на Келебрантському Полі — так називалася зелена земля, що лежала між Срібною Жилою та Світлою. Там північній армії Ґондору загрожувала поразка. Розбиту на Плато, відрізану з півдня, змушену переправитися через Світлу, її несподівано атакувала армія орків, яка відтиснула північан до Андуїну. Будь-яка надія була втрачена, аж тут із Півночі неочікувано з'явилися вершники й ударили в тил ворога. Тоді все змінилось, і ворог, розбитий ущент, був відтиснутий за Світлу. Еорл із його воїнами переслідував їх, і такий страх наганяла кіннота Півночі на ворога, що загарбників Плато охопила паніка, і вершники переслідували їх на рівнинах Каленардону».

Мешканців цих місць поменшало через Моровицю, й більшість із тих, котрі залишилися, винищили дикі східняни. Тому Кіріон у нагороду за допомогу віддав Каленардон між Андуїном та Ізеном Еорлові та його народу; і вони послали на північ по дружин, дітей і по своє добро й оселились у тій землі. Вони назвали її по-новому — Маркою Вершників, а себе — еорлінгами; а в Ґондорі цю землю називали Роган, а мешканців — рогіримами (тобто Повелителями коней). Так Еорл став першим королем Марки та обрав місцем свого проживання зелений пагорб біля підніжжя Білих Гір, які були південною стіною його країни. Там рогірими жили відтоді як вільні люди, котрі мають своїх королів і власні закони, але в постійному союзі з Ґондором.

У піснях Рогану звучить багато імен правителів і воїнів, а також прекрасних і мужніх жінок — їх і нині згадують на Півночі. Фрумгар, оповідають ці пісні, було ім'я того вождя, котрий привів свій народ до Еотеоду. Про сина його, Фрама, пісні говорять, що він убив Скату, величезного дракона Еред-Мітріна, й відтак звільнив цю землю від хвостатих потвор. Так Фрам здобув велике багатство, але став ворогом гномів, котрі заявляли про свої права на скарби Скати. Фрам не хотів поступатись ані грошем і натомість послав їм намисто зі зубів Скати зі словами: «Таких коштовностей у ваших скарбницях немає, бо їх важко здобути». Дехто каже, що гноми вбили Фрама за цю образу. Великої приязні між еотеодами та гномами не було.

Батька Еорла звали Леод. Він умів приборкувати диких коней; бо тоді на цій землі їх було багато. Він спіймав біле лоша, яке незабаром виросло, ставши сильним і гордим красенем-конем. Ніхто не міг його приборкати. Коли Леод зважився сісти на нього, кінь далеко відніс його й, урешті-решт, скинув, і Леод ударився головою об камінь і так помер. Тоді йому було тільки сорок два роки, а син його був шістнадцятирічним юнаком.

Еорл заприсягся помститися за батька. Він довго полював на коня і нарешті вистежив; його супутники очікували, що він спробує підійти на відстань польоту стріли й уб'є коня. Однак, коли вони під'їхали ближче, Еорл випростався і голосно крикнув: «Ходи сюди, Убивце, і я дам тобі нове ім'я!» На загальний подив, кінь подивився на Еорла, підійшов і зупинився біля нього, а Еорл сказав: «Я називаю тебе Фелароф. Ти любив свободу, і я не звинувачую тебе за це. Але тепер ти заборгував мені велику виру і тому служитимеш мені до кінця твоїх днів».

Тоді Еорл вискочив на нього, і Фелароф підкорився; Еорл поїхав додому без вузди та повіддя; й відтоді він завжди так їздив на ньому. Кінь розумів мову людей, хоча нікому, крім Еорла, не дозволяв сідати на себе. Саме на Феларофі Еорл прискакав на Келебрантське Поле; виявилося, що цей кінь живе так само довго, як і люди, і такими самими були його нащадки. Їх називали меарами — вони служили тільки королеві Марки або його синам до часів Тінебора. Люди говорили про них, що Бема (його елдари звали Ороме), напевно, привіз їхнього предка зі Заходу, з-за Моря.

З-поміж усіх королів Марки від Еорла до Теодена найбільше говорять про Гельма Молоторукого. Він був похмурим здорованем великої сили. У той час жив чоловік на ім'я Фрека, який заявляв, що він нащадок короля Фреавайна, хоча, як кажуть люди, він мав велику частку сірянської крові та був темноволосий. Фрека був багатий і могутній, володів землями на обох берегах Адорну[22]. Неподалік від витоків він побудував собі фортецю і мало зважав на короля. Гельм не довіряв йому, та запрошував на свої наради; і Фрека приїздив, коли хотів.

Одного разу він з'явився з великим почтом і попросив руки доньки Гельма для свого сина Вулфа. Та Гельм відповів:

— Ти дуже виріс, Фреко, з часу нашої останньої зустрічі, хоча, здається, здебільшого вшир.

Багато хто розсміявся, бо Фрека справді був череватий. Розлючений Фрека почав проклинати короля, а наостанок сказав:

— Старі королі, котрі відмовляються від запропонованого ціпка, можуть упасти на коліна.

Гельм відповів:

— Заспокойся! Одруження твого сина — дрібниця. Гельм і Фрека поговорять про це пізніше. А поки що король і його рада мають інші справи до обговорення.

Коли нарада закінчилася, Гельм підвівся, поклав важку руку на рамено Фреки і сказав:

— Король не дозволяє сварок у своєму домі, ходімо надвір, там просторіше.

І він вивів Фреку з Едораса в поле. Людям Фреки, котрі підійшли, він сказав:

— Залиште нас! Нам не потрібні свідки. Ми будемо розмовляти про приватні справи наодинці. Ідіть і поговоріть із моїми людьми!

Вони глянули і побачили, що людей короля та його друзів було набагато більше, ніж їх, і відступили.

— Тепер, сірянине, — сказав король, — ти маєш справу тільки з Гельмом, одним і без зброї. Однак ти вже сказав досить, і тепер моя черга говорити. Фреко, твоя дурість росте разом із твоїм черевом. Ти говориш про підтримку! Якщо Гельмові не подобається кривий ціпок, який кидають йому, він ламає його. Отак!

З цими словами він ударив Фреку кулаком із такою силою, що той упав додолу приголомшений і незабаром помер.

Тоді Гельм оголосив сина Фреки та його найближчих родичів ворогами короля; і вони втекли, бо Гельм одразу вислав своїх вершників до західних кордонів.

Через чотири роки (2758 р.) для Рогану настали важкі часи, а з Ґондору не могли вислати допомоги, бо на нього напали три флотилії корсарів, і на всіх його узбережжях точилася війна. Тоді ж на Роган знову напали зі Сходу, а сіряни, скориставшись цим, перетнули Ізен і напали з боку Ізенґарда. Невдовзі виявилося, що їхнім проводирем був Вулф. Сили їхні були великі, бо до них приєдналися вороги Ґондору, котрі висадились у гирлах Лефную та Ізену.

Рогірими були розбиті, земля їхня — спустошена; а ті, хто не загинув і не потрапив у полон, утекли в гірські долини. Гельм, зазнавши великих втрат, відступив од Ізенських Бродів до Горнбурґа та до ущелини за ним (вона відтоді відома як Гельмів Яр). Там він потрапив в облогу. Вулф зайняв Едорас, оселився в Медусельді та проголосив себе королем. Там, серед останніх оборонців брами, загинув Гелет, син Гельма.

Незабаром після цього почалася Довга Зима, сніг засипав Роган майже на п'ять місяців (із листопада до березня 2758–2759 рр.). І рогірими, і їхні вороги дуже потерпали від морозів, а ще більше — від нестачі їжі. У Гельмовому Ярі був страшний голод, і молодший син Гельма, Гама, в пориві розпачу, всупереч волі батька, повів людей на вилазку по провіант, але всі вони загинули у снігах. Замучений горем і голодом, Гельм знавіснів; його боялися більше, ніж багатьох захисників фортеці. Він виходив сам-один, одягнений у біле, прокрадався, як сніжний троль, у табори ворогів і багатьох убивав власноруч. Вірили, що коли він сам не озброєний, то жодна зброя не здатна його вразити. Сіряни розказували, що коли він не знаходив їжі, то їв людей. У це довго вірили в Сірому Краї. Гельм мав великий ріг, і невдовзі помітили, що перед кожною вилазкою він голосно сурмив, і луна розносила голос рогу в Ярі; й тоді такий великий жах охоплював його ворогів, що замість того, щоби зібратися разом і захопити або вбити його, вони втікали до ущелини.

Якось уночі люди почули, як засурмив ріг, але Гельм не повернувся. Уранці, коли вперше задовгий час визирнуло сонце, вони побачили білу постать, що нерухомо стояла на Рові, самотня, бо ніхто зі сірян не наважувався підійти до неї. То був Гельм, мертвий, як камінь, але колін він не зігнув. Однак розповідають, що ріг інколи звучить у Ярі, й дух Гельма блукає серед ворогів Рогану й убиває їх страхом.

Невдовзі мороз почав слабнути. Тоді Фреалаф, син Гілди, сестри Гельма, вийшов із Гірського Скиту, куди багато хто втік; із невеликою групою відчайдухів він раптом напав на Вулфа в Медусельді, вбив його й відвоював Едорас. Після сніжної зими настала велика повінь, долина Енти перетворилася на велику драговину. Східні загарбники загинули або повтікали; і нарешті дорогами зі сходу та заходу вздовж гір прийшла допомога з Ґондору. Ще до кінця року (2795) сірян відтіснили навіть із Ізенґарда; і тоді Фреалаф став королем.

Тіло Гельма перевезли з Горнбурґа та поховали в дев'ятому кургані. І завжди білі квіти сімбелтіне росли на ньому так рясно, що курган здавався вкритим снігом. Коли помер Фреалаф, заснували новий ряд курганів.

Війна, смерть, втрата овець і коней — усе це надзвичайно послабило рогіримів; на щастя, жодна велика небезпека не загрожувала їм багато років, бо тільки під час правління короля Фолквайна відновилася їхня колишня сила

На коронацію Фреалафа прибув Саруман; він приніс дарунки та захоплювався мужністю рогіримів. Усі були йому щиро раді. Незабаром він оселився в Ізенґарді. На це йому дав дозвіл Берен, намісник Ґондору, бо Ґондор усе ще вважав Ізенґард своєю прикордонною фортецею, а не частиною Рогану. Берен також дав Саруманові на збереження ключі від Ортханка. Цю вежу жоден ворог не був здатний знищити або взяти приступом.

Відтак Саруман почав поводитися як володар людей; спершу він утримував Ізенґард від імені намісника та як охоронець вежі. Але Фреалаф, як і Берен, був радий знати, що Ізенґард знаходиться в руках сильного друга. Саруман довго здавався другом, а може, спершу і справді був ним. Однак пізніше виникли підозри, що Саруман пішов до Ізенґарда з надією знайти там Камінь, аби здобути владу. Немає сумнівів, що після останньої Білої Ради (2953 р.) його наміри щодо Рогану, хоча він і приховував їх, були лихими. Потім він отримав Ізенґард і почав перетворювати його на місце збройної сили та страху, мовби протиставляючи Барад-дуру. Його друзями та слугами стали ті, хто ненавидів Ґондор і Роган, люди та різні злі потвори.

КОРОЛІ МАРКИ[23]

Перша династія

2485–2545 — 1. Еорл Юний. Назвали його так через те, що він дуже рано успадкував владу після батька та залишався золотоволосим і рожевощоким до кінця своїх днів. Життя його обірвалося передчасно під час чергового нападу східнян. Еорл загинув у битві на Плато, і так з'явився перший курган. Фелароф також похований там.

2512–2570 — 2. Бреґо. Вигнав ворога з Плато, і на Роган не нападали впродовж багатьох років. 2569 року він завершив Золотий Палац, Медусельд. Під час бенкету його син, Балдор, дав обітницю, що пройде «Стежиною Мертвих», однак не повернувся. Через рік Бреґо помер від горя.

2544–2645 — 3. Алдор Старий. Другий син Бреґо. Названий Старим, тому що прожив довго та був королем 75 років. При ньому населення рогіримів зросло, вони витіснили або підкорили залишки сірян, котрі злидарювали на схід від Ізену. Гірська та сусідні з нею долини були заселені. Про наступних трьох королів сказано мало, бо Роган жив у мирі та процвітав під час їхнього правління.

2570–2659 — 4. Фреа. Найстарший зі синів, але четверта дитина Алдора; був уже старий, коли став королем.

2594–2680 — 5. Фреавайн.

2619–2699 — 6. Ґолдвайн.

2644–2718 — 7. Деор. При ньому сіряни часто робили набіги за Ізен. Року 2710 вони захопили спорожніле кільце Ізенґарда, і їх неможливо було вибити звідти.

2668–2741 — 8. Ґрам.

2691–2759 — 9. Гельм Молоторукий. Наприкінці його правління Роган зазнав великих втрат через навалу та Довгу Зиму. Гельм і його сини Галет і Гама загинули. Фреалаф, син сестри Гельма, став королем.

Друга династія

2726–2798 — 10. Фреалаф, син Гільда. При ньому Саруман оселився в Ізенґарді, звідки вигнали сірян. Рогірими вперше отримали допомогу завдяки дружбі з ним у дні смерті та слабкості, які їх спіткали.

2752–2842 — 11. Бритта. Народ називав його Леофа, бо всі любили його; він був щедрий і готовий допомогти всім, хто потребував. При ньому була війна з орками, котрі, вигнані з Півночі, шукали притулку в Білих Горах. Коли він помер, здавалося, що з ними покінчено назавжди; однак не так було насправді.

2780–2851 — 12. Балда. Був королем тільки дев'ять років. Його вбили разом із усіма його людьми, коли він потрапив у пастку до орків на гірській стежині дорогою з Гірського Скиту.

2804–2864 — 13. Фолка. Був видатним мисливцем, але дав обітницю не переслідувати жодного дикого звіра, поки в Рогані залишиться бодай один орк. Коли знайшли та знищили останнє лігво орків, він поїхав до лісу Фірієн полювати на великого евергольтського вепра. Він убив вепра, та помер від ран, завданих іклами.

2830–2903 — 14. Фолквайн. Коли він став королем, рогірими відновили їхню силу. Він відвоював західний кордон (між Адорном та Ізеном), який захопили сіряни. Роган отримував велику допомогу від Ґондору у важкі часи. Тож коли Фолквайн почув, що гарадрими з великим військом напали на Ґондор, він вислав багатьох воїнів на допомогу намісникові. Він сам хотів очолити їх, але його відмовили, і його два сини-близнюки, Фолкред і Фастред (народжені 2858 року), поїхали замість нього. Вони загинули пліч-о-пліч у битві в Ітілієні (2885). Турін II Ґондорський послав Фолквайнові багату виру золота.

2870–2953 — 15. Фенґел. Був третім сином і четвертою дитиною Фолквайна. Не залишив по собі доброї пам'яті. Був жадібний до їжі та золота, сварився з радниками та власними дітьми. Тенґел, третя його дитина і єдиний син, коли виріс, залишив Роган і довго жив у Ґондорі, де здобув славу на службі в Турґона.

2905–2980 — 16. Тенґел. Не одружувався дуже довго, та року 2943 взяв за дружину Морвен Лоссарнахську з Ґондору, хоча вона була на сімнадцять років молодша за нього. Вона народила йому трьох дітей у Ґондорі, серед котрих Теоден, друга дитина, був його єдиним сином. Коли Тенґел помер, рогірими покликали Теодена, й він неохоче повернувся. Однак він виявився добрим і мудрим королем; хоч у його домі вживали мову Ґондору, і не всі вважали, що це добре. Морвен народила Тенґелові ще двох доньок у Рогані; остання, Теодвін, була найгарніша, хоч і з'явилася на світ пізно (2963), дитина його старості. Брат ніжно її любив. Невдовзі після повернення Тенґела Саруман проголосив себе Володарем Ізенґарда та почав турбувати Роган, порушуючи його кордони й підтримуючи його ворогів.

2948–3019 — 17. Теоден. У книгах Рогану його називають Теоден Відроджений, бо, постарівши від чарів Сарумана, був урятований Ґандалфом, і в останній рік свого життя він повстав і повів воїнів до перемоги в Горнбурзі, а невдовзі після цього — на Полях Пеленнору, в найбільшій битві Епохи. Він загинув біля брами Мундбурґа. Певний час покоївся в землі, де народився, серед мертвих королів Ґондору, та потім був перевезений назад і похований у восьмому кургані його династії в Едорасі. Після нього почалася нова династія.

Третя династія

Року 2989 Теодвін вийшла заміж за Еомунда, головного маршала Східної Марки. Син її Еомер народився 2991, а донька Еовіна — 2995 року. Міць Саурона тоді знову зросла, й тінь Мордору досягла Рогану. Орки почали нападати на східні околиці, вбиваючи чи викрадаючи коней. Інші зграї нападали з боку Імлистих Гір — то були величезні уруки на службі в Сарумана; втім, це стало відомо набагато пізніше. Найбільшою турботою Еомунда були східні кордони; й він дуже любив коней, а орків люто ненавидів. Якщо приходила новина про набіг, він часто переслідував їх у пориві гніву, необережно та з невеликою кількістю людей. І сталося так, що його вбили року 3002; переслідуючи невелику зграю до підніжжя Емін-Муїлу, він потрапив у засідку серед скель.

Невдовзі після цього Теодвін занедужала та померла, на велике горе короля. Теоден узяв її дітей до себе в дім, назвавши їх сином і донькою. Його власному єдиному синові Теодреду було тоді 24 роки; королева Ельфгілд померла під час пологів, і вдруге Теоден не одружувався. Еомер і Еовіна росли в Едорасі й бачили, як темна тінь падає на двір Теодена. Еомер був схожий на його предків; але Еовіна була граційна та висока, з гідністю і гордістю, успадкованими з Півдня, від Морвен Лоссарнахської, яку рогірими називали Сталевим Блиском.

2991-Ч. Е. 63 (3084 р.) Еомер Еадіг. Зовсім молодим він став маршалом Марки (3017 р.) і, як і його батько, зайнявся обороною східних кордонів. У Війні за Перстень Теодред загинув у битві зі Саруманом на Ізенських Бродах. Тому Теоден — перед смертю на Полях Пеленнору — призначив Еомера своїм спадкоємцем і назвав його королем. Тоді ж здобула славу Еовіна, бо вона брала участь у тій битві, верхи й у чоловічому одязі; після цього вона стала відома в Марці як Панна Щита[24]. Еомер став великим королем, а оскільки отримав владу від Теодена ще молодим, то правив 65 років, довше за всіх інших королів Рогану до нього за винятком Алдора Старого. Під час Війни за Перстень він здружився з королем Елессаром та Імрагілом із Дол-Амрота; часто їздив до Ґондору. Останнього року Третьої Епохи він одружився з Лотіріель, донькою Імрагіла. Їхній син, Ельфвайн Прекрасний, правив після нього.

У дні Еомера люди Марки жили в мирі, якого прагнули, і населення зросло як у долинах, так і на рівнинах, а табуни коней збільшились. У Ґондорі та в Арнорі тоді правив король Елессар. Він був королем усіх давніх земель тих королівств, окрім Рогану; бо він відновив для Еомера дар Кіріона, й Еомер повторив Клятву Еорла. І він часто доводив свою вірність їй. Хоча Саурон був знищений, ненависть і зло, породжені ним, не вмерли; і король Заходу мав багато ворогів, котрих треба було здолати, щоби Біле Дерево могло зростати в мирі. І куди би король Елессар не вирушав із війною, король Еомер ішов разом із ним; і гуркіт кінноти Марки було чути і поза Рунійським морем, і на далеких полях Півдня, й Білий Кінь на Зеленому майорів на багатьох вітрах, доки Еомер не постарів.

ІІІ. Народ Даріна

Про походження гномів і елдари, і самі гноми розповідають багато дивного; однак через те, що все це — справи далекого минулого, про них тут буде сказано небагато. Дарін — це ім'я, яким гноми називали найстаршого з-поміж Сімох Батьків їхнього роду, предка всіх королів Довгобородих[25]. Він довго спав сам-один, доки у прадавні часи не прокинувся його народ, і він прийшов до Азанулбізару й оселився в печерах над Келед-зарамом на сході Імлистих Гір, де згодом виникли уславлені в піснях Копальні Морії.

Жив він там так довго, що у багатьох землях став відомим як Дарін Безсмертний. Але все ж таки він помер наприкінці Прадавніх Часів і був похований у Казад-думі; однак рід його ніколи не переривався, і п'ять разів у його нащадків у його Домі народжувався спадкоємець такий схожий на свого Прабатька, що йому давали ім'я Даріна. Гноми були переконані, що то сам Безсмертний повертається до них; бо у них багато дивних легенд і вірувань про самих себе та власне призначення у світі.

Коли закінчилася Перша Епоха, сила та багатство Казад-дума надзвичайно зросли; бо збагатив його мудрий і вмілий народ, що прийшов із давніх синьогірських міст Ноґрода та Белеґоста, зруйнованих після падіння Тангородріму. Сила Морії процвітала навіть у Темні Роки та під час панування Саурона, бо, хоч Ереґіон було зруйновано, а ворота Морії зачинено, підземелля Казад-дума були дуже глибокі й жив там народ чисельний і мужній, і Сауронові було не до снаги його завоювати. Тож багатство гномів надовго залишилося недоторканим, хоча населення і почало зменшуватися.

Сталося так, що в середині Третьої Епохи королем гномів знову був Дарін, уже шостий. Сила Саурона, слуги Морґота, тоді знову зростала у світі, хоча ще ніхто не знав, що означає Тінь у Лісі, яка підповзала до Морії.

Заворушились усі злі потвори. У ті роки гноми копали нові ходи глибоко під Баразінбаром у пошуках мітрилу, безцінного металу, видобувати який із кожним роком ставало дедалі важче. Так, під час тих робіт вони порушили сон жахливої істоти, яка, втікши з Танґородріму в час приходу Війська Заходу, заховалась у підвалинах землі, — Балроґа Морґота. Ця істота вбила Даріна, а через рік — Наїна І, його сина; і тоді закінчилася слава Морії, її народ був знищений або порозбрідався світами.

Більшість біженців, котрі врятувалися, подалася на Північ. Траїн І, син Наїна, приїхав до Еребору, Самітної Гори біля східного краю Морок-лісу, та заснував там нове поселення і став королем під Горою. В Ереборі він знайшов чудовий коштовний камінь, Аркенстон, «Серце Гори»[26]. Однак Торін І, його син, пішов іще далі на північ, у Сірі Гори, де в той час зібралася більшість народу гномів; ці гори були багаті й малодосліджені. Але там, на пустищах за ними, водилися дракони; і за багато років вони розплодились, і набралися сили, і почали воювати з гномами та грабувати їхні скарби. Урешті-решт, Даїна І разом із його другим сином Фрором у дверях їхнього власного покою вбив величезний дракон.

Невдовзі після цього більшість народу гномів покинула Сірі Гори. Третій син Даїна, Ґрор, разом із багатьма послідовниками пішов до Залізного Кряжа; але Трор, спадкоємець Даїна, разом із Боріном, братом свого батька, та залишком народу повернувся до Еребору. Трор повернув Аркенстон до Великої Зали Траїна; і Трор, і його народ процвітали, і стали багатими, і заприятелювали з усіма людьми, котрі мешкали поруч. Адже гноми виробляли не тільки речі небаченої краси, але і зброю та обладунки високої якості; тому гноми активно вимінювали руду в їхніх родичів із Залізного Кряжа. І так північани, котрі жили між Келдуїном (ріка Бистриця) та Карненом (Руда), стали сильними й відкинули всіх ворогів зі сходу; гноми жили в достатку, бенкетуючи та співаючи пісень у Палатах Еребору[27].

Чутки про багатство Еребору поширились усюди й дійшли до вух драконів, і врешті-решт, Смоґ Золотий — найбільший дракон тих часів — зненацька виступив проти короля Трора та, дихаючи вогнем, налетів на Гору. За лічені дні все королівство було спустошене, й місто Діл неподалік було зруйноване та спорожніло; а Смоґ пробрався до Великої Зали і заліг на купі золота.

Багато родичів Трора все ж урятувалося від розгрому та пожежі; останніми з підземелля потаємними дверима вийшли сам Трор і його син Траїн ІІ. Вони пішли на південь разом зі своїми сім'ями[28] і довго мандрували, не знаходячи притулку. З ними також пішла невелика група їхніх родичів і вірних послідовників.

Через багато років Трор, уже старий, бідний і в розпачі, дав синові Траїну одну коштовну річ, якою він усе ще володів, — останній зі Сімох Перстенів, — а тоді з одним старим другом на ім'я Нар залишив свій народ. Прощаючись, він сказав Траїнові про Перстень:

— Може, цей перстень стане підвалиною твого нового багатства, хоча це і малоймовірно. Адже, щоби примножити золото, треба мати золото.

— Ти справді не думаєш повертатися до Еребору? — спитав Траїн.

— Я надто старий для цього, — сказав Трор. — Я заповідаю тобі та твоїм синам нашу помсту Смоґові. А мене втомили вбогість і зневага людей. Піду пошукаю кращої долі.

Він не сказав, куди…

Мабуть, розум його дещо потьмарився через вік, нещастя і довгі розмірковування про красу Морії у дні його предків; а можливо, це Перстень тепер повертався до зла, бо його господар уже прокинувся, доводячи Трора до дурості й руїни. Зі Сірого Краю, де вони тоді мешкали, Трор разом із Наром пішов на північ, вони перетнули Перевал Багряний Ріг і прийшли в Азанулбізар.

Коли Трор прийшов у Морію, Ворота були відчинені. Нар благав його бути обережним, але Трор не слухав його та гордовито ввійшов як законний спадкоємець. Але назад він не вийшов. Нар чекав багато днів, ховаючись поблизу. Одного дня він почув гучний лемент, сигнал рогу, і на сходи викинули тіло. Боячись, що це Трор, Нар почав підкрадатися ближче, і тоді з воріт пролунав голос:

— Іди-но сюди, бороданю! Ми тебе бачимо. І не бійся сьогодні. Нам треба дещо повідомити через тебе.

Тоді Нар підійшов до воріт і побачив, що то справді тіло Трора, та голова була відтята і лежала поруч, обличчям до землі. Нар опустився навколішки і почув сміх орків із темряви, і голос сказав:

— Якщо жебраки не чекатимуть біля дверей, а будуть пролазити досередини і красти, тоді ось що ми робитимемо з ними. Якщо хоч хтось із твого народу знову поткне сюди брудну бороду, отримає те саме. Іди і перекажи це своїм! А якщо його сім'ї цікаво знати, хто тут нині король, то ім'я написано на його обличчі. Я написав це! Я вбив його! Я господар!

Нар перевернув голову і побачив випалені на чолі гномівські руни, які складали ім'я АЗОҐ. Відтоді це ім'я було випалене в його серці й у серцях усіх гномів. Нар нахилився, щоби підняти голову, та голос Азоґа[29] викрикнув:

— Облиш це! Іди геть! Ось твоя платня, бородатий жебраче! Маленька торбинка вдарила його. У ній було кілька монет невеликої вартості.

Плачучи, Нар утікав берегом Срібної Жили; тільки один раз він обернувся і побачив, що орки, вийшовши з брами, рубали тіло та кидали його шматки чорним воронам.

Така була розповідь, яку Нар приніс назад до Траїна; і Траїн плакав і рвав собі бороду, а потім замовк. Сім днів він просидів, не промовивши ні слова. Тоді підвівся і сказав:

— Цього не можна стерпіти!

Так почалася Війна гномів із орками, тривала та кривава війна, яка точилася здебільшого глибоко під землею.

Траїн негайно розіслав на північ, захід і схід гінців із розповіддю про те, що сталося; та минуло три роки, поки гноми зібрали військо. Народ Даріна скликав усіх воїнів, і до них приєдналися й інші великі сили, вислані Домами інших Прабатьків; образа спадкоємця найстаршого з Прабатьків сповнила їх гнівом. Коли всі були готові, вони виступили й одне по одному зруйнували всі укріплення орків від Ґундабаду до Ірисної. Обидві сторони були безжальні; й уночі, й удень не припинялись убивства та насилля. Втім, гноми здобули перемогу завдяки силі, непомильній зброї та вогню їхнього гніву, що палав, коли вони переслідували Азоґа в кожній печері під горою.

Зрештою, всі орки, котрі тікали від них, зібрались у Морії, а військо гномів, переслідуючи їх, підійшло до Азанулбізару. Це була велика долина, що лежала між двома гірськими хребтами біля озера Келед-зарам і колись належала до королівства Казад-дума. Коли гноми побачили у схилі гори ворота до їхніх давніх помешкань, голосні вигуки громом рознеслися над долиною. Та велике військо ворогів вишикувалося на схилах над ними, і з воріт вийшла велика кількість орків, котрих Азоґ зберіг для останньої битви.

Спершу доля не сприяла гномам: був хмарний зимовий день без сонця, й орки не похитнулися, їхня кількість перевищувала число гномів, і їхні позиції були кращі. Так почалась Азанулбізарська Битва (або ельфійською мовою — Нандугіріонська), при згадці про яку орки і нині здригаються, а гноми плачуть. Першу атаку передового загону під проводом Траїна орки відбили, хоч і зазнали втрат, а Траїнові довелося відступити в ліс великих дерев, які й нині ростуть неподалік від Келед-зараму. Там загинули син Траїна, Фрерін, і його родич Фундін, і багато інших, а Траїн і Торін були поранені[30]. Перевага схилялася то на один, то на інший бік, і кров лилася рікою, поки нарешті загін із Залізного Кряжа, який підійшов пізніше, не змінив ситуацію. Заковані у броню та не втомлені воїни Наїна, сина Ґрора, прорвались крізь військо орків аж до самих воріт Морії з вигуками: «Азоґ! Азоґ!» — рубаючи сокирами всіх, хто стояв у них на шляху.

Біля Воріт Морії Наїн зупинився і голосно закричав:

— Азоґу! Якщо ти тут, виходь! Чи тобі надто страшно?

Азоґ вийшов одразу. То був здоровенний орк із великою головою в залізному шоломі, спритний і сильний. З ним вийшло багато таких самих орків, головорізів із його охорони, і коли ті розпочали бій із воїнами Наїна, Азоґ повернувся до Наїна і сказав:

— Що? Ще один жебрак на моєму порозі? Хочеш і собі тавро на лоба? З цими словами він кинувся на Наїна, і вони почали битися. Утім Наїна засліплював гнів і був він стомлений битвою, тоді як Азоґ — свіжий, хитрий і безжальний. Невдовзі, зібравши останні сили, Наїн замахнувся сокирою, та Азоґ відхилився й ударив Наїна по нозі так, що сокира розкололась об камінь там, де він стояв, а Наїн спіткнувся. Тоді Азоґ швидким рухом ударив його по шиї. Кольчуга Наїна витримала удар, але він був такий важкий, що шия його зламалась, і Наїн упав.

Азоґ зареготав, підняв голову, щоби переможно гукнути, але крик завмер у нього в горлянці. Адже він побачив, що по всій долині військо його розбите, а гноми наступають, убиваючи всіх, і ті з орків, котрі змогли порятуватися, з вереском утікають на південь. Охоронці Азоґа лежали довкола нього мертві. Він розвернувся і побіг до Воріт.

Однак слідом за ним по сходах помчав гном із червоною сокирою. То був Даїн Сталеступ, син Наїна. Біля самого входу він наздогнав Азоґа і там убив його й відтяв йому голову. То був великий чин, бо Даїн тоді був лише юнаком за мірками гномів. На нього чекали довге життя і багато битв, поки, нарешті, старий, але незламний, він загинув у Війні за Перстень. А того дня, кажуть, хоч і був він стійкий і сповнений гніву, проте, коли повернувся від Воріт, обличчя його було сіре, мовби він пережив сильний страх.

Коли нарешті битва була виграна, гноми — всі, хто вцілів, — зібралися в Азанулбізарі. Вони взяли голову Азоґа і запхали йому в пащеку торбину з мідяками, а голову насадили на кіл. Але тієї ночі не було ні святкувань, ані пісень, бо гномів полягло стільки, що годі й порахувати. Кажуть, заледве половина їх усе ще могла стояти або мала надію на одужання.

Однак уранці перед ними став Траїн. Він втратив одне око та кульгав через рану ноги, але мовив:

— Добре! Ми перемогли! Казад-дум — наш!

А ті йому відповіли:

— Ти спадкоємець Даріна, ти й одним оком мусиш бачити найкраще. Ми вели цю війну заради помсти, і ми помстилися. Та нам не радісно. Якщо це перемога, тоді наші руки занадто малі, щоби її втримати.

Також ті, хто не був із Народу Даріна, сказали:

— Казад-дум — не дім наших Прабатьків. Що він для нас, як не обіцянка скарбів? Але тепер, якщо ми повинні йти без винагороди та вири, які ви нам винні, що швидше ми повернемось у наші землі, то краще для нас.

Тоді Траїн звернувся до Даїна:

— Але, звичайно, мій родич не покине мене?

— Ні, — відповів Даїн. — Ти батько нашого народу, і ми проливали кров за тебе і далі будемо так чинити. Але до Казад-дума ми не ввійдемо. І ти не ввійдеш до Казад-дума. Тільки я зазирнув крізь пітьму Воріт. А всередині пітьми на тебе чекає Прокляття Даріна. Світ має змінитись, і якась інша сила, не наша, повинна прийти, перш ніж народ Даріна знову житиме в Морії.

Отже, після Азанулбізару гноми знову розсіялися по світах. Але перед тим як піти, вони старанно зібрали зброю та кольчуги всіх загиблих, аби орки не прийшли і не поживилися. Кажуть, кожен гном, котрий ішов із поля битви, вгинався під тягарем. Потім вони розклали багато вогнищ і спалили тіла загиблих родичів. Для цього зрубали багато дерев у долині, яка відтоді так і залишилася голою, а дим від багать бачили в Лорієні[31].

Коли від жахливих вогнищ залишився тільки попіл, союзники повернулися кожен до свого краю, і Даїн Сталеступ повів воїнів свого батька назад до Залізного Кряжа. Зупинившись біля великої палі, Траїн сказав Торінові Дубощиту:

— Дехто подумає, що ця голова була куплена дорого! Ми принаймні віддали за неї наше королівство. Ти повернешся зі мною до кузні чи підеш жебрати біля високих порогів?

— До кузні, — відповів Торін. — Молот принаймні збереже руки сильними, поки не настане час знову братися за гострішу зброю.

І так Траїн і Торін із тими, хто залишився з їхніх послідовників (серед них були Балін і Ґлоїн), повернулися до Сірого Краю та незабаром помандрували в Еріадор, поки, врешті-решт, оселилися на вигнанні на сході Еред-Луїну за рікою Лун. У ті дні вони кували речі переважно зі заліза, та все одно потроху збагачувалися, бо був попит, і їхнє населення повільно зростало[32]. Та Перстень, як одного разу сказав Трор, потребував золота, щоби примножувати золото, а цього чи будь-якого іншого дорогоцінного металу вони майже або зовсім не мали.

Тут можна сказати кілька слів про цей Перстень. Гноми народу Даріна вірили, що він був першим зі Семи викуваних; і вони вважали, що його подарували королеві Казад-дума, Даріну III, самі ельфійські ковалі, а не Саурон, хоча, без сумніву, його зла сила тяжіла над Перснем, оскільки Саурон допомагав кувати всі Сім. Але власники Персня не показували його та не розказували про нього й рідко відмовлялися від нього до наближення смерті, тож інші не знали точно, де він зберігається. Дехто думав, що він залишився в Казад-думі, в потаємній гробниці королів, якщо тільки її не знайшли та не розграбували, проте родичі Спадкоємця Даріна вірили (помилково), що Трор одягнув Перстень, коли нерозважливо повернувся в Морію. Що сталося з Перснем потім, вони не знали. На тілі Азоґа його не знайшли.

Проте цілком імовірно, як зараз вірять у це гноми, що Саурон зумів дізнатись, у кого цей Перстень — останній, що залишався вільним, — і що дивні нещастя спадкоємців Даріна переважно були зумовлені його підступами.

Адже гномів не могли скорити з допомогою Перснів. Єдина влада, яку мали Персні над ними, — запалити їхні серця жадобою золота і коштовностей так, що, коли в них не було цього, все інше здавалося гномам порожнім звуком і їх сповнювали гнів і жадоба помсти супроти всіх, хто позбавляв їх улюблених скарбів. Але за самою їхньою натурою вони були здатні особливо вперто опиратися будь-якому пануванню. їх можна було вбити або зламати, але не перетворити на тіні, підкорені чужій волі. Саме тому жоден Перстень ніяк не впливав на їхнє життя: не продовжував і не скорочував його. І ще більше ненавидів Саурон власників Персня і прагнув їх пограбувати.

Мабуть, частково через підступи Персня Траїн через кілька років став тривожним і невдоволеним. Його мучила жага золота. Нарешті, не в змозі витримати довше, він звернув увагу на Еребор і вирішив повернутися туди. Він нічого не сказав Торінові про те, що було в нього на думці; та разом із Баліном, Дваліном і ще кількома іншими знявся з місця, попрощався й пішов геть.

Мало відомо, що сталося з ним потім. Зараз видається, що тільки-но він вирушив із кількома товаришами в дорогу, як його вистежили шпигуни Саурона. Його переслідували вовки, підстерігали орки, хижі птахи затьмарювали його стежку, і щодалі на північ, то більше з'являлося перешкод. Якось темної ночі, коли Траїн із товаришами мандрував долиною Андуїну, чорна злива змусила їх сховатися під деревами Морок-лісу. Вранці Траїна в таборі не виявилось, і друзі даремно його кликали. Вони шукали його багато днів, аж урешті втратили надію та рушили назад до Торіна. Тільки набагато пізніше з'ясувалося, що Траїна схопили живим і кинули до підземелля Дол-Ґулдура. Його катували й відібрали Перстень, і там він помер.

Так Торін Дубощит став Спадкоємцем Даріна, проте спадкоємцем без надії. У рік загибелі Траїна йому було 95 літ — великий гном із гордою поставою; та здавалося, що він задоволений життям в Еріадорі. Він уже довго працював, торгував і нажив таке-сяке майно; і народ його зростав завдяки багатьом мандрівникам із народу Даріна, котрі чули про його поселення на заході та приходили до нього. У горах тоді були чудові підземні палати, склади виробів, і життя не здавалося дуже важким, хоча старі пісні розповідали про далеку Самітну Гору.

Минали роки. Жар у серці Торіна знову спалахував, коли він згадував про негаразди його Дому та про успадковану жагу помсти Драконові. Коли його великий молот дзвенів у кузні, він думав про зброю, військо та союзників; однак військо було розсіяне, союзи розірвані, а сокир у його народу було небагато; і сильний безнадійний гнів палив його зісередини в той час, як він кував розпечене залізо на ковадлі.

Та нарешті сталося так, що Торін познайомився з Ґандалфом, і ця зустріч змінила всю долю Дому Даріна, а також мала інші вражаючі наслідки. Одного дня[33], повертаючись із подорожі на захід, Торін зупинився на ніч у Брі. Там був і Ґандалф. Він прямував до Ширу, де не бував близько двадцяти років. Чарівник утомився і думав тут перепочити.

З-поміж інших турбот його діймала думка про небезпечне становище Півночі; він уже знав, що Саурон готується до війни та збирається — як тільки буде почуватися достатньо сильним — напасти на Рівенділ. Але опиратися спробам Сходу завоювати землі Анґмару та північні перевали в горах могли тепер лише гноми Залізного Кряжа. А за тими землями лежало пустище Дракона. Саурон міг використати Дракона, що спричинило би жахливі наслідки. Як тоді усунути дракона Смоґа?

Ґандалф сидів і міркував про це, коли Торін зупинився перед ним і сказав:

— Майстре Ґандалфе, я знаю тебе тільки з вигляду, та мені хотілося би з тобою поговорити. Останнім часом я тебе часто згадую — так, ніби мені наказали розшукати тебе. Я справді зробив би це, якби тільки знав, де тебе шукати.

Ґандалф здивовано подивився на нього і сказав:

— Це дивовижно, Торіне Дубощите. Адже я також думав про тебе; і хоча я прямую до Ширу, пам'ятаю, що це шлях і до твоїх палат.

— Називай їх так, якщо хочеш, — сказав Торін. — Насправді ж це лише бідний притулок для вигнанців. Однак ми будемо раді будь-коли прийняти тебе там. Кажуть, ти мудрий і краще за всіх знаєш, що робиться у світі. У мене є клопоти, і я радо би вислухав твою пораду.

— Я прийду, — сказав Ґандалф, — бо мені здається, що принаймні один клопіт у нас однаковий. Я думаю про Дракона Еребору, і, мабуть, онук Трора також не забув про нього.

Що вийшло з тієї зустрічі, розказано в іншому місці: про дивний план, який розробив Ґандалф, аби допомогти Торінові, про те, як Торін і його народ пішли зі Ширу на пошуки Самітної Гори, та проте, як похід непередбачувано добре закінчився. Тут варто згадати лише про те, що стосується безпосередньо народу Даріна.

Дракона вбив Бард із Есґароту, а в Долі почалася битва. Як тільки орки почули про повернення гномів, вони вдерлися до Еребору; їх очолював Болґ, син Азоґа, якого вбив молодий Даїн. У тій першій Битві в Долі Торін Дубощит був смертельно поранений; він помер, і його поховали у гробниці під Горою, а на груди йому поклали Аркенстон. Загинули також Філі та Кілі, сини сестри Торіна. Та Даїн Сталеступ, двоюрідний братТоріна, котрий прибув до нього на допомогу зі Залізного Кряжа і котрий, до того ж, був його правомірним спадкоємцем, тоді став королем Даїном II, і Підгірне королівство було відновлене так, як того бажав Ґандалф. Даїн виявив себе великим і мудрим королем, при ньому гноми процвітали та знову стали сильними.

Наприкінці літа того ж року (2941) Ґандалф нарешті схилив Сарумана та Білу Раду до того, щоби напасти на Дол-Ґулдур; Сауронові довелося відійти до Мордору, де він почувався у безпеці від усіх своїх ворогів. Отож, коли, врешті-решт, почалася Війна, головний удар був спрямований на південь; хоча права рука Саурона була довга й він міг скоїти велике зло на Півночі, якби король Даїн і король Бранд не заступили йому дорогу. Усе це Ґандалф пояснив Фродо та Ґімлі, коли вони певний час жили разом у Мінас-Тіріті. Невдовзі в Ґондор прийшла новина про далекі події.

— Я оплакував смерть Торіна, — сказав Ґандалф, — а тепер ми почули, що у битві в Долі загинув і Даїн — тоді, коли ми тут також билися. Я назвав би цю загибель важкою втратою, якби це не було радше дивом, що у більш ніж похилому віці він усе ще володів сокирою, як завжди, впевнено, стоячи над тілом короля Бранда перед Брамою Еребору до настання ночі.

Могло бути і набагато гірше. Згадуючи відому Пеленнорську Битву, не забувайте про битви в Долі та про доблесть народу Даріна. Уявіть собі, що могло би статися. Вогонь Дракона та дикі мечі в Еріадорі, ніч у Рівендолі. У Ґондорі могло би не бути королеви. Після перемоги ми могли би повернутися на руїни та попелище. Й усього цього ми уникнули завдяки тому, що одного передвесняного вечора я зустрів у Брі Торіна Дубощита. Випадкова зустріч, як говорять у нас у Середзем'ї.

Діс була донькою Траїна II. Це єдина жінка-гном, названа на ім'я в цих розповідях. Ґімлі розповідав, що жінок-гномів мало, напевно, не більше, ніж третина всього народу. Без гострої потреби вони не з'являються на людях. Коли мандрують, то голосом, зовнішністю й одягом такі подібні до чоловіків-гномів, що очі та вуха інших людей не можуть їх розрізнити. Звідси безглузда чутка серед людей, буцімто жінок-гномів не існує і гноми «народжуються з каміння».

Через брак жінок народ гномів зростає повільно, і коли безпечних осель мало, то саме існування народу під загрозою. Гноми за життя мають лише одну дружину чи чоловіка і є ревнивими, як і в усьому, на що мають право. Кількість чоловіків-гномів, котрі одружуються, власне, менша за одну третину. Адже не всі жінки виходять заміж: одні просто не хочуть, інші бажають того, з ким не можуть одружитись і тому не одружуються ні з ким. Щодо чоловіків, то дуже багато їх також не прагне одруження, оскільки вони зайняті своїми справами.

Велику славу здобув Ґімлі, син Ґлоїна, оскільки він був одним із Дев'ятьох Охоронців і ходив із Перснем; і він постійно, впродовж усієї Війни, був із королем Елессаром. Його назвали Другом Ельфів через взаємну приязнь із Леґоласом, сином короля Трандуїла, а ще через його захоплення Володаркою Ґаладріель.

Після падіння Саурона Ґімлі привів частину народу гномів із Еребору на південь і став володарем Осяйних Печер. Багато чудових речей створили він і його народ у Ґондорі й у Рогані. Для Мінас-Тіріта вони викували браму з мітрилу та сталі, щоби замінити ту, яку розбив Король-Чаклун. Леґолас, його друг, теж привів на південь ельфів із Зеленого Лісу; вони оселилися в Ітілієні, й одразу ця земля знову стала найпрекраснішим краєм серед усіх західних земель.

Однак коли король Елессар попрощався з життям, Леґолас нарешті піддався бажанню власного серця й відплив за Море.

Ось один із останніх записів, зроблених у Червоній Книзі

До нас дійшли чутки, начебто Леґолас забрав зі собою Ґімлі, сина Ґлоїна, бо міцна дружба зв'язувала їх — міцніша, ніж будь-яка, що колись існувала між ельфом і гномом. Якщо це правда, то дійсно дивно: неймовірно, щоби гном — задля хоч якої любові — захотів залишити Середзем'я, або щоб елдари прийняли його, або щоби володарі Заходу йому це дозволили. Однак кажуть, що Ґімлі захотів піти ще й тому, що бажав знову побачити красу Ґаладріель; може, і вона, могутня серед елдарів, домоглася для нього цієї ласки. Більше про це не може бути сказано нічого.

B. Літопис (Хронологія Західних земель)

Перша Епоха закінчилася Великою Битвою, в якій Військо Валінору розбило Танґородрім і скинуло Морґота. Більшість нолдорів повернулася потім на Далекий Захід[34] і оселилася на Ерессеа поблизу Валінору; багато синдарів також пішли за Море.

Друга Епоха закінчилася першим падінням Саурона, слуги Морґота, і втратою Єдиного Персня.

Третя Епоха закінчилася під час Війни за Перстень, але Четверта Епоха не почалася, поки не пішов за Море Володар Елронд і не настав час панування людей і занепаду всіх інших «народів, наділених мовою» в Середзем’ї.

У Четверту Епоху попередні періоди часто називали Прадавніми Часами; та ця назва найбільше відповідає тільки дням перед падінням Морґота. Про них тут не йдеться.

Друга Епоха

То були темні роки для людей Середзем’я, та зате час процвітання для Нуменору. Про події в Середзем’ї записів дуже мало, і вони короткі, а їхні дати здебільшого неточні.

На початку тієї епохи в Середзем’ї залишалося ще багато Високих Ельфів. Більшість із них жила в Ліндоні, на захід від Еред-Луїну; та ще до розбудови Барад-дура багато синдарів пішли на схід, і дехто заснував королівства в далеких лісах, де їхніми підданими стали переважно Лісові ельфи. Одним із таких правителів був Трандуїл, король Великого Зеленого Лісу на півночі. У Ліндоні на північ від Луну мешкав Ґіл-ґалад, останній спадкоємець королів нолдорів у вигнанні. Його визнавали Високим королем ельфів Заходу. У Ліндоні на південь від Луну певний час мешкав Келеборн, родич Тінґола; його дружиною була Ґаладріель, найславніша з ельфійських жінок. Вона була сестрою Фінрода Фелаґунда, Друга людей, котрий був колись королем Нарґотронду й віддав життя заради спасіння Берена, сина Барагіра. Пізніше деякі з нолдорів прийшли в Ереґіон, на захід від Імлистих Гір, неподалік від Західних Воріт Морії. І пішли вони туди через знайдений у Морії мітрил. Нолдори були великі ремісники та ставилися до гномів краще, ніж синдари; проте найтісніша дружба склалася між народом Даріна й ельфами-ковалями Ереґіону. Келебрімбор, нащадок Феанора, був володарем Ереґіону та найкращим серед їхніх ремісників.

Рік

1 — Заснування Сірих Гаваней і Ліндону.

32 — Едайни прибувають до Нуменору.

бл. 40 — Багато гномів, покинувши старі міста в Еред-Луїні, йдуть до Морії, де їхня кількість зростає.

442 — Смерть Елроса Тар-Міньятура.

бл. 500 — Саурон знову починає діяти в Середзем’ї.

548 — Народження в Нуменорі Сильмарієн.

600 — Перші кораблі нуменорців з’являються біля узбережжя.

750 — Нолдори засновують Ереґіон.

бл. 1000 — Саурон, стурбований зростанням могутності нуменорців, обирає своєю твердинею Мордор. Він починає будівництво Барад-дура.

1075 — Тар-Анкаліме стає першою правлячою королевою Нуменору.

1200 — Саурон намагається схилити елдарів на свій бік. Ґіл-ґалад відкидає його пропозиції; та ковалі Ереґіону пристають на них. Нуменорці починають будувати постійні гавані.

бл. 1500 — Ельфи-ковалі, котрих навчив Саурон, досягають вершин майстерності. Вони починають кувати Персні Влади.

бл. 1590 — В Ереґіоні готові Три Персні.

бл. 1600 — Саурон виковує в Ородруїні Єдиний Перстень. Він завершує побудову Барад-дура. Келебрімбор розгадує задуми Саурона.

1693 — Починається війна ельфів зі Сауроном. Три Персні ховають.

1695 — Військо Саурона вдирається в Еріадор. Ґіл-ґалад посилає Елронда до Ереґіону.

1697 — Спустошення Ереґіону. Загибель Келебрімбора. Ворота Морії зачиняються. Елронд із залишками нолдорів відступає та засновує поселення Імладріс.

1699 — Саурон захоплює Еріадор.

1700 — Тар-Мінастір посилає великий флот із Нуменору до Ліндону. Поразка Саурона.

1701 — Вигнання Саурона з Еріадору. У Західні Землі на довгий час приходить мир.

бл. 1800 — Приблизно з цього часу нуменорці починають зміцнювати їхнє панування над узбережжями. Саурон поширює свою владу на схід. Тінь падає на Нуменор.

2251 — Тар-Атанамір отримує скіпетр. Починаються повстання та розбрат серед нуменорців. Приблизно в цей час уперше з’являються Назґули, або Примари Персня, раби Дев’ятьох Перснів.

2280 — Умбар стає твердинею Нуменору.

2350 — Побудова Пеларґіра. Він стає головною гаванню Вірних нуменорців.

2899 — Скіпетр отримує Ар-Адунахор.

3175 — Каяття Тар-Палантира. Громадянська війна в Нуменорі.

3255 — Ар-Фаразон Золотий захоплює скіпетр.

3261 — Ар-Фаразон відпливає до Умбару.

3562 — Саурона захоплено в полон і привезено до Нуменору;

3262–3310 — Саурон зачаровує короля та розбещує нуменорців.

3310 — Ар-Фаразон починає Велике Озброєння.

3319 — Ар-Фаразон нападає на Валінор. Падіння Нуменору. Еленділ і його сини рятуються.

3320 — Заснування Володінь у Вигнанні: Арнору та Ґондору. Поділ Каменів. Саурон повертається до Мордору.

3429 — Саурон нападає на Ґондор, захоплює Мінас-Ітіл і спалює Біле Дерево. Ісілдур рятується в низинах Андуїну і звідти йде до Еленділа на північ. Анаріон захищає Мінас-Анор і Осґіліат.

3430 — Утворюється Останній Союз ельфів і людей.

3431 — Ґіл-ґалад і Еленділ вирушають на схід до Імладрісу.

3434 — Військо Союзу переходить Імлисті Гори. Битва біля Даґорладу та поразка Саурона. Починається облога Барад-дура.

3440 — Убивство Анаріона.

3441 — Саурона перемагають Еленділ і Ґіл-ґалад, але обоє вони гинуть. Ісілдур забирає Єдиний Перстень. Саурон зникає, і Примари Персня відходять у тінь. Закінчується Друга Епоха.

Третя Епоха

То були роки згасання елдарів. Довго вони жили в мирі, володіючи Трьома Перснями, тоді як Саурон спав, а Єдиний Перстень був загублений; однак вони не прагнули нічого нового, живучи спогадами про минуле. Гноми поховались у підземеллях, охороняючи своє добро; та коли зло почало знову діяти і знову з’явилися дракони, одні за одним їхні давні сховища скарбів були сплюндровані і гноми стали мандрівним народом. Морія тривалий час залишалася безпечним місцем, але її населення зменшувалось, аж поки більшість її просторих помешкань спорожніла та занурилась у пітьму. Мудрість і довголіття нуменорців також почали зменшуватися, коли вони стали змішуватися з простими людьми.

Коли минула майже тисяча років і перша тінь упала на Великий Зелений Ліс, у Середзем’ї з’явились істарі, або чарівники. Пізніше розповідали, що вони прийшли з Далекого Заходу та були гінцями, котрих послали, щоби вони протистояли Сауронові та об’єднали всіх тих, хто мав волю чинити йому опір; але їм було заборонено боротися з його силою чи намагатися запанувати над ельфами або людьми з допомогою сили чи страху.

Отже, чарівники прийшли в подобі людей, хоча вони ніколи не були молоді, а старіли дуже повільно; і сила їхніх розуму та рук була велика. Справжні свої імена вони мало кому повідомляли, а називалися прізвиськами, які їм давали. Двох найвищих серед них (загалом їх, кажуть, було п’ятеро) елдари називали Ґуруніром, «Людиною Вмінь», і Мітрандіром, «Сірим Мандрівником», але люди на Півночі називали їх відповідно Саруманом і Ґандалфом. Ґурунір часто подорожував на Схід, але, врешті-решт, оселився в Ізенґарді. Мітрандір був близьким другом елдарів і, подорожуючи переважно на Заході, ніде не затримувався надовго.

Упродовж усієї Третьої Епохи про те, де знаходяться Три Перстені, знали тільки ті, хто володів ними. Згодом з’ясувалося, що спершу Персні зберігались у трьох найшляхетніших елдарів: Ґіл-ґалада, Ґаладріель і Кірдана. Перед смертю Ґіл-ґалад віддав свій перстень Елрондові, а Кірдан пізніше передав свій Мітрандірові. Бо Кірдан бачив далі та глибше, ніж будь-хто інший у Середзем’ї, і саме він зустрічав Мітрандіра в Сірих Гаванях, знаючи, звідки той прибув і куди повернеться.

— Візьми цей перстень, Майстре, — сказав Кірдан, — бо праця твоя буде важка; та він підтримає тебе в тій важкій справі, яку ти обрав для себе. Це — Перстень Вогню, з його допомогою ти зможеш запалювати серця у світі, який стає дедалі холоднішим. Що ж до мене, то серце моє з Морем, і я залишуся на сірому узбережжі, поки не відпливе останній корабель. Я буду чекати на тебе.

Рік

2 — Ісілдур садить пагінець Білого Дерева в Мінас-Анорі. Він передає Південне Королівство Менедділові. Поразка на Ірисових Полях; Ісілдура і трьох його старших синів убито.

3 — Охтар приносить уламки Нарсіла до Імладрісу.

10 — Валанділ стає королем Арнору.

109 — Елронд одружується з Келебрайн, донькою Келеборна.

130 — Народження Елладана й Елрогіра, синів Елронда.

241 — Народження Арвен Ундоміель.

420 — Король Остогер відбудовує Мінас-Анор.

490 — Перший напад східнян.

500 — Ромендасіл І перемагає східнян.

541 — Ромендасіл гине у бою.

830 — Фаластор започатковує династію королів-мореплавців Ґондору.

861 — Смерть Еарендура та розподіл Арнору.

933 — Король Еарніл І захоплює Умбар, який стає фортецею Ґондору.

936 — Еарніл тоне в морі.

1015 — Короля Кір’янділа вбивають при облозі Умбару.

1050 — Г’ярмендасіл завойовує Гарад. Ґондор досягає вершини могутності. Приблизно в цей час тінь лягає на Зелений Ліс і люди починають називати його Морок-лісом. Уперше в літописі згадують про періаннатів у зв’язку з приходом до Еріадору шерстоногів.

бл. 1100 — Мудрі (істарі та ватажки Елдарів) з’ясовують, що зла сила зміцніла в Дол-Ґулдурі. Думають, що то один із Назґулів.

1149 — Початок правління Атанатора Алкаріна.

бл. 1150 — Блідошкіри прибувають до Еріадору. Вперти переходять через Перевал Багряний Ріг і добираються до Клину, або Сірого Краю.

бл. 1300 — Знову починають плодитися злі потвори. В Імлистих Горах збільшується кількість орків, котрі нападають на гномів. Знову з’являються Назґули. Їхній ватажок прибуває на північ, до Анґмару. Періаннати переселяються далі на захід; багато з них осідає у Брі.

1356 — Короля Арґелеба І вбивають у битві з Рудауром. Приблизно в цей час вперти покидають Клин, частина їх повертається до Дикого Краю.

1409 — Король-Чаклун із Анґмару нападає на Арнор. Король Арвалеґ І убитий. Оборона Форноста і Тирн-Ґортада. Зруйнування Вежі Амон-Сулу.

1432 — Смерть Валакара, короля Ґондору, та початок громадянської війни й сімейних чвар.

1437 — Спалення Осґіліата і втрата палантира. Елдакар утікає до Рованіону; його сина Орненділа вбивають.

1447 — Елдакар повертається та проганяє самозванця Кастамира. Битва біля Переправи Еруї. Облога Пеларґіра.

1448 — Повстанці рятуються і захоплюють Умбар.

1540 — Короля Алдамира вбивають у війні з Гарадом і корсарами Умбару.

1551 — Г’ярмендасіл ІІ перемагає гарадців.

1601 — Багато періаннатів залишають Брі й одержують від Аргелеба ІІ землю за Барандуїном.

бл. 1630 — До періаннатів приєднуються вперти, котрі прибувають із Сірого Краю.

1634 — Корсари руйнують Пеларґір і вбивають короля Мінарділа.

1636 — Велика Моровиця спустошує Ґондор. Смерть короля Телемнара та його дітей. Біле Дерево в Мінас-Анорі всихає. Моровиця шириться на північ і на захід, і багато частин Еріадору порожніє. Періаннати за Барандуїном виживають, однак зазнають великих втрат.

1640 — Король Тарондор переносить Королівський Дім до Мінас-Анора та висаджує пагінець Білого Дерева. Осґіліат занепадає і перетворюється на руїни. Мордор залишається без охорони.

1810 — Король Телумехтар Умбардасіл відвойовує Умбар і виганяє корсарів.

1851 — Початок набігів візників на Ґондор.

1856 — Ґондор втрачає східні території, а Нармасіл II гине у битві.

1899 — Король Калімехтар перемагає візників при Даґорладі.

1900 — Калімехтар будує Білу Вежу в Мінас-Анорі.

1940 — Ґондор і Арнор відновлюють зв’язки й укладають союз. Арведуї бере собі за дружину Фіріель, доньку Ондогера Ґондорського.

1944 — Ондогер гине у битві. Еарніл бере гору над ворогом у Південному Ітілієні. Тоді ж він перемагає у Битві Табору та виганяє візників у Мертві Болота. Арведуї вимагає корону Ґондору.

1945 — Еарніл ІІ отримує корону.

1974 — Кінець Північного Королівства. Король-Чаклун нападає на Артедайн і захоплює Форност.

1975 — Арведуї тоне в затоці Форохель. Палантири Аннумінаса й Амон-Сула втрачені. Еарнур приводить флоту Ліндон. У Битві Форноста Король-Чаклун переможений, і його переслідують до Еттенського Нагір’я. Він зникає з Півночі.

1976 — Аранарт отримує титул ватажка дунаданів. Регалії Арнору віддано на збереження Елрондові.

1977 — Фрумґар веде народ Еотеоду на Північ.

1979 — Букка з Прилук стає першим таном Ширу.

1980 — Король-Чаклун прибуває до Мордору і там збирає Назґулів. У Мори з’являється Балроґ, який убиває Даріна VI.

1981 — Наїна І вбивають. Гноми втікають із Морії. Багато Лісових ельфів із Лорієну втікають на південь. Гинуть Амрот і Німродель.

1999 — Траїн І приходить до Еребору та засновує гномівське Підгірне королівство.

2000 — Назґули виходять із Мордору та беруть в облогу Мінас-Ітіл.

2002 — Падіння Мінас-Ітіла, який після цього стає відомий як Мінас-Морґул. Палантир захоплено.

2043 — Еарнур стає королем Ґондору. Йому кидає виклик Король-Чаклун.

2050 — Виклик повторюється. Еарнур їде до Мінас-Морґула та зникає. Марділ стає першим правлячим намісником.

2060 — Міць Дол-Ґулдуру зростає. Мудрі побоюються, що це може свідчити про повернення Саурона.

2063 — Ґандалф іде в Дол-Ґулдур. Саурон утікає та ховається на Сході. Початок Сторожкого Миру. Назґули причаїлись у Мінас-Морґулі.

2210 — Торін І залишає Еребор і йде на північ, до Сірих Гір, де тепер збирається переважна частина народу Даріна.

2340 — Ісумбрас І стає тринадцятим таном і першим із роду Туків. Староцапи оселяються в Цаповому Краї.

2460 — Кінець Сторожкого Миру. Саурон із новими силами повертається в Дол-Ґулдур.

2463 — Створення Білої Ради. Приблизно в цей час вперт Деаґол знаходить Єдиний Перстень і гине, вбитий Смеаґолом.

2470 — Приблизно в цей час Смеаґол-Ґолум ховається в Імлистих Горах.

2475 — Новий напад на Ґондор. Остаточне зруйнування Осґіліата і його кам’яного моста.

бл. 2480 — Орки починають будувати таємні укріплення в Імлистих Горах, аби перерізати всі шляхи до Еріадору. Саурон починає заселяти Морію потворами.

2509 — Келебріан, подорожуючи до Лорієну, потрапляє в засідку на Перевалі Багряний Ріг і зазнає отруйної рани.

2510 — Келебріан відпливає за Море. Орки та східняни нападають на Каленардон. Еорл Юний здобуває перемогу на Келебрантському Полі. Рогірими оселяються в Каленардоні.

2545 — Загибель Еорла у битві на Плато.

2569 — Бреґо, син Еорла, завершує будівництво Золотого Палацу.

2570 — Балдор, син Бреґо, входить у Заборонені Двері та зникає. Приблизно в цей самий час далеко на Півночі знову з’являються дракони і починають переслідувати гномів.

2589 — Дракон убиває Даїна І.

2590 — Трор повертається до Еребору. Брат його, Ґрор, іде до Залізного Кряжа.

бл. 2670 — Тобольд садить «люлькову траву» в Південній Чверті.

2683 — Ізенґрім II стає двадцять другим таном і починає копати Великі Сміали.

2698 — Ектеліон І відбудовує Білу Вежу в Мінас-Тіріті.

2740 — Орки відновлюють напади на Еріадор.

2747 — Бандобрас Тук розгромлює зграю орків у Північній Чверті.

2758 — На Роган одночасно нападають зі заходу та зі сходу — врешті, Роган переможений. Флот корсарів атакує Ґондор. Гельм Роганський відходить до Гельмового Яру. Вулф захоплює Едорас.

2758–2759 — Довга Зима. Мешканці Еріадору та Рогану зазнають великих втрат і горя. Ґандалф приходить на допомогу народу Ширу.

2759 — Смерть Гельма. Фреалаф виганяє Вулфа та започатковує другу династію королів Марки. Саруман оселяється в Ізенґарді.

2770 — Дракон Смоґ нападає на Еребор. Діл зруйновано. Трор утікає разом із Траїном ІІ іТоріном II.

2790 — Орк убиває Трора в Морії. Гноми збираються на війну задля помсти. Народження Ґеронтіуса, згодом відомого під іменем Старого Тука.

2793 — Початок Війни гномів із орками.

2799 — Нандугіріонська Битва перед Східними воротами Морії. Даїн Сталеступ повертається до Залізного Кряжа. Траїн II і його син Торін мандрують на захід. Оселяються на півдні Еред-Луїну, за Широм (2802).

2800-64 — Орки з Півночі нападають на Роган. Вони вбивають короля Валду (2861).

2841 — Траїн II вирушає, щоби знову відвідати Еребор, однак його переслідують слуги Саурона.

2845 — Гном Траїн ув’язнений у Дол-Ґулдурі; у нього відбирають останній зі Сімох Перснів.

2850 — Ґандалф знову пробирається в Дол-Ґулдур і пересвідчується, що там справді засів Саурон, який збирає всі Персні та шукає Єдиного, а також Спадкоємця Ісілдура. Ґандалф знаходить Траїна й отримує від нього ключ від Еребору. Траїн умирає в Дол-Ґулдурі.

2851 — Збирається Біла Рада. Ґандалф наполягає на поході проти Дол-Ґулдура. Однак думка Сарумана переважує[35]. Саруман починає пошуки біля Ірисових Полів.

2852 — Смерть Белектора II Ґондорського. Біле Дерево всихає, нових саджанців не знаходиться. Мертве Дерево залишається стояти.

2885 — Спровоковані Сауроном, гарадрими переправляються через Пороз і нападають на Ґондор. Сини Фолквайна Роганського гинуть у боях за Ґондор.

2890 — Народження Більбо в Ширі.

2901 — Більшість останніх мешканців залишає Ітілієн через постійні набіги уруків Мордору. Будується таємний притулок Геннет-Аннун.

2907 — Народження Ґілраєн, матері Араґорна ІІ.

2911 — Сувора Зима. Барандуїн та інші річки скуті кригою. Білі вовки нападають на Еріадор із півночі.

2912 — Великі повені спустошують Енедвайт і Мінгіріат. Тарбад зруйнований і спустошений.

2920 — Смерть Старого Тука.

2929 — Араторн, син Арадора Дунадана, одружується з Ґілраєн.

2930 — Арадора вбивають тролі. У Мінас-Тіріті народився Денетор II, син Естеліона II.

2931 — 1 березня народився Араґорн, син Араторна II.

2933 — Араторн II убитий. Ґілраєн забирає сина в Імладріс. Елронд приймає його як рідного та дає йому ім’я Естель (Надія); його походження приховують.

2939 — Саруман довідався, що слуги Саурона обшукують Андуїн біля Ірисових Полів і що Саурон, отже, дізнався про загибель Ісілдура. Він стривожений, але нічого не говорить Раді.

2941 — Торін Дубощит і Ґандалф відвідують Більбо в Ширі. Більбо зустрічається зі Смеаґолом-Ґолумом і знаходить Перстень. Збирається Біла Рада; Саруман погоджується напасти на Дол-Ґулдур, бо тепер він бажає завадити пошукам Саурона. Саурон покидає Дол-Ґулдур. Битва П’ятьох Армій у Долі. Смерть Торіна II. Бард із Есґарота вбиває Смоґа. Даїн зі Залізного Кряжа стає королем під Горою (Даїн II).

2942 — Більбо повертається до Ширу з Перснем. Саурон потайки повертається до Мордору.

2944 — Бард відбудовує Діл і стає королем. Ґолум залишає Гори та починає пошуки «крадія» Персня.

2948 — Народження Теодена, сина Тенгела, короля Рогану.

2949 — Ґандалф і Балін відвідують Більбо в Ширі.

2950 — Народження Фіндуїлас, дочки Адрагіла з Дол-Амрота.

2951 — Саурон відкрито заявляє про себе та починає збирати сили в Мордорі. Він починає відбудову Барад-дура. Ґолум повертається до Мордору. Саурон посилає трьох Назґулів, аби знову зайняти Дол-Ґулдур. Елронд відкриває «Естелеві» його справжні ім’я та походження, передає йому уламки Нарсіла. Арвен, знову повернувшись із Лорієну, зустрічає Араґорна в лісі Імладрісу. Араґорн вирушає в Дикий Край.

2953 — Останні збори Білої Ради. Суперечка про Персні. Саруман бреше, переконуючи, що Єдиний Перстень Андуїн відніс у Море. Саруман повертається до Ізенґарда, який оголошує своїм, і укріплює його. Заздрячи Ґандалфові та боячись його, Саруман починає стежити за ним і помічає зацікавленість Ґандалфа в Ширі. Невдовзі шпигуни Сарумана з’являються у Брі й у Південній Чверті.

2954 — Фатум-гора знову починає бухати полум'ям. Останні мешканці Ітілієну втікають за Андуїн.

2956 — Зустріч Араґорна з Ґандалфом. Початок їхньої дружби.

2957-80 — Араґорн здійснює великі подорожі. Під іменем Торонґіла він служить і Тенґелові Роганському, й Естеліонові II Ґондорському.

2968 — Народження Фродо.

2976 — Денетор одружується з Фіндуїлас із Дол-Амрота.

2977 — Баїн, син Барда, стає королем Долу.

2978 — Народження Боромира, сина Денетора II.

2980 — Араґорн приїжджає в Лорієн і там знову зустрічає Арвен Ундоміель. Араґорн дарує їй перстень Барагіра. На пагорбі Керін-Амрот Араґорн і Арвен присягають на вірність одне одному. Приблизно в цей час Ґолум досягає кордонів Мордору та знайомиться зі Шелобою. Теоден стає королем Рогану.

2983 — Народився Фарамир, син Денетора. Народження Семвайза.

2984 — Смерть Ектеліона II. Денетор ІІ стає намісником Ґондору.

2988 — Фіндуїлас помирає молодою.

2989 — Балін залишає Еребор і йде до Морії.

2991 — У Рогані народився Еомер, син Еомунда.

2994 — Загибель Баліна, колонію гномів знищено.

2995 — Народилась Еовіна, сестра Еомера.

бл. 3000 — Тінь Мордору розростається. Саруман наважується використати палантир Ортханка, однак потрапляє в пастку Саурона, який має Камінь Ітіл. Саруман зраджує Раду. Його шпигуни доповідають, що Шир дуже добре охороняють слідопити.

3001 — Прощальний бенкет Більбо. Ґандалф підозрює, що перстень Більбо і є Єдиним Перснем. Охорону Ширу подвоюють. Ґандалф шукає новини про Ґолума та кличе на допомогу Араґорна.

3002 — Більбо стає гостем Елронда й оселяється в Рівендолі.

3004 — Ґандалф відвідує Фродо в Ширі й відтоді чотири роки поспіль час від часу навідується до нього.

3007 — Бранд, син Баїна, стає королем Долу. Смерть Ґілраєн.

3008 — Восени Ґандалф востаннє відвідує Фродо.

3009 — Ґандалф і Араґорн відновлюють пошуки Ґолума. Упродовж наступних восьми років час від часу вони розшукують його в долинах Андуїну, в Морок-лісі й у Рованіоні — аж до кордонів із Мордором. Десь у ці роки Ґолум наважується пробратися до Мордору та потрапляє до рук Саурона. Елронд посилає по Арвен, і вона повертається до Імладрісу; гори та землі на сході стають небезпечними.

3017 — Ґолума випускають із Мордору. Араґорн вистежує його на Мертвих Болотах і приводить до Трандуїла в Морок-лісі. Ґандалф приходить до Мінас-Тіріта і читає літопис Ісілдура.

ВЕЛИКІ РОКИ

3018

Квітень

12 — Ґандалф приходить у Гобітон.

Червень

20 — Саурон нападає на Осґіліат. Приблизно в цей час на Трандуїл також нападають, а Ґолум рятується.

Липень

4 — Боромир вирушає з Мінас-Тіріта.

10 — Ґандалф ув’язнений в Ортханку.

Серпень

Усі сліди Ґолума втрачені. Імовірно, саме в цей час, переслідуваний і ельфами, і слугами Саурона, він ховається в Морії; однак коли він нарешті знаходить дорогу до Західних Воріт, то не може вийти.

Вересень

18 — Рано-вранці Ґандалф рятується з Ортханку. Чорні Вершники переправляються через Ізенські Броди.

19 — Ґандалф під виглядом жебрака пробирається до Едораса, та його не впускають.

20 — Ґандалф отримує дозвіл на вхід до Едораса. Теоден наказує йому їхати: «Бери якого хочеш коня, тільки щоби завтра тебе тут не було!»

21 — Ґандалф зустрічає Тінебора, та кінь не підпускає його до себе. Ґандалф іде за Тінебором далеко у степ.

22 — Увечері Чорні Вершники досягають Сарнського Броду; вони відтісняють охорону слідопитів. Ґандалф наздоганяє Тінебора.

23 — На світанку Чотири Вершники перетинають кордон Ширу. Інші переслідують слідопитів у східному напрямку, а тоді повертаються, щоби пильнувати Зелений Шлях. Чорний Вершник перед вечором приїжджає в Гобітон. Фродо залишає Торбин Кут. Ґандалф, приборкавши Тінебора, їде на ньому з Рогану.

24 — Ґандалф переправляється через Ізен.

26 — Праліс. Фродо приїжджає до Бомбадила.

27 — Ґандалф переправляється через Сірий Потік. Друга ніч у Бомбадила.

28 — Могильний дух захоплює гобітів. Ґандалф добирається до Сарнського Броду.

29 — Увечері Фродо прибуває до Брі. Ґандалф відвідує Дідуся.

30 — Під ранок на Струмкову Балку та на заїзд у Брі нападають. Фродо залишає Брі. Ґандалф приїжджає у Струмкову Балку й увечері досягає Брі.

Жовтень

1 — Ґандалф залишає Брі.

З — Уночі на Грозовій на нього нападають.

6 — Нічний напад на табір під Грозовою. Фродо поранено.

9 — Ґлорфіндель виїжджає з Рівендолу.

11 — Він відтісняє Вершників од Моста через Мітейтель.

13 — Фродо перетинає Міст.

18 — Ґлорфіндель у сутінках знаходить Фродо. Ґандалф прибуває до Рівендолу.

20 — Втеча через Бруїненський Брід.

24 — Фродо приходить до тями. Уночі до Рівендолу прибуває Боромир.

25 — Рада в Елронда.

Грудень

25 — Загін Персня в сутінках покидає Рівенділ.

3019

Січень

8 — Загін досягає Краю Гостролиста.

11,12 — Хурделиця на Карадрасі.

13 — Напад вовків перед світанком. Увечері Загін досягає Західних Воріт. Ґолум починає вистежувати Персненосця.

14 — Ніч у Двадцять першій залі.

15 — Міст Казад-дума та падіння Ґандалфа. Пізно вночі Загін досягає струмка Німродель.

17 — Увечері Загін прибуває до Карас-Ґаладона.

23 — Ґандалф переслідує Балроґа на вершині Зіракзіґілу.

25 — Він скидає Балроґа й відходить. Тіло його лежить на вершині.

Лютий

14 — Дзеркало Ґаладріель. Ґандалф повертається до життя і лежить непритомний.

16 — Прощання з Лорієном. Ґолум, ховаючись на західному березі, спостерігає за від'їздом.

17 — Боривітер переносить Ґандалфа в Лорієн.

23 — Нічний напад на човни поблизу Сарн-Ґебіру.

25 — Загін проминає Арґонат і розбиває табір на Парт-Ґалені. Перша Битва біля Ізенських Бродів; гине Теодред, син Теодена.

26 — Братство розпадається. Смерть Боромира; його ріг чують у Мінас-Тіріті. Меріадок і Переґрін потрапляють у полон. Фродо та Семвайз на східних відрогах Емін-Муїлу. Ввечері Араґорн вирушає навздогін за орками. Еомер отримує звістку про напад зграї орків із Емін-Муїлу.

27 — На світанку Араґорн досягає західної скелі. Близько півночі Еомер, всупереч наказу Теодена, виїжджає зі Східної Марки в погоню за орками.

28 — Еомер перехоплює орків перед самим лісом Фанґорном.

29 — Меріадок і Піпін рятуються та зустрічають Древлена. Рогірими на світанку нападають на орків і знищують їх. Фродо спускається з Емін-Муїлу і зустрічає Ґолума. Фарамир бачить поховальний човен Боромира.

30 — Починається Віче ентів. Еомер, повертаючись до Едораса, зустрічає Араґорна.

Березень

1 — На світанку Фродо починає перехід через Мертві Болота. Віче триває. Араґорн зустрічає Ґандалфа Білого. Вони вирушають до Едораса. Фарамир виїжджає з Мінас-Тіріта до Ітілієну з дорученням.

2 — Фродо долає Болота. Ґандалф приходить в Едорас і зцілює Теодена. Рогірими вирушають на захід проти Сарумана. Друга битва біля Ізенських Бродів. Поразка Еркенбранда. Віче завершується після полудня. Енти йдуть до Ізенґарда й уночі досягають його.

3 — Теоден відступає до Гельмового Яру. Починається Битва при Ґорнбурзі. Енти завершують руйнацію Ізенґарда.

4 — Теоден і Ґандалф вирушають із Гельмового Яру до Ізенґарда. Фродо досягає шлакових гір на краю Мораннонського Пустища.

5 — Опівдні Теоден прибуває до Ізенґарда. Переговори зі Саруманом в Ортханку. Крилатий Назґул пролітає над табором у Дол-Барані. Ґандалф і Переґрін ідуть до Мінас-Тіріта. Фродо ховається від сторожі Мораннону та вирушає в сутінках.

6 — На світанку дунадани наздоганяють Араґорна. Теоден виїжджає з Горнбурґа до Гірського Скиту. Араґорн виїздить пізніше.

7 — Фарамир забирає Фродо до Геннет-Аннуна. Увечері Араґорн прибуває до Гірського Скиту.

8 — На світанку Араґорн ступає на «Стежину Мертвих»; опівночі він досягає Ереху. Фродо залишає Геннет-Аннун.

9 — Ґандалф прибуває до Мінас-Тіріта. Фарамир залишає Геннет-Аннун. Араґорн вирушає з Ереху та приходить у Калембел. Фродо в сутінках виходить на Морґульську дорогу. Теоден приїжджає в Гірський Скит. Темрява починає розповзатися з Мордору.

10 — День без світання. Збір роганського війська: рогірими виступають із Гірського Скиту. Ґандалф рятує Фарамира біля Воріт Міста. Араґорн переправляється через Рінґло. Армія з Мораннону бере Каїр-Андрос і вступає в Анорієн. Фродо перетинає Роздоріжжя та спостерігає, як вирушає морґульське військо.

11 — Ґолум відвідує Шелобу, та, дивлячись на сплячого Фродо, мало не розкаюється. Денетор посилає Фарамира до Осґіліата. Араґорн досягає Лінгіра і вступає до Лебенніну. Напад на Східний Роган із півночі. Перша атака на Лорієн.

12 — Ґолум веде Фродо в лігво Шелоби. Фарамир відступає до Фортів Пеленнору. Теоден зупиняється під Мінріммоном. Араґорн відтискає ворога до Пеларґіра. Енти розбивають напасників Рогану.

13 — Фродо схопили орки Кіріт-Унґолу. Пеленнор спустошений. Фарамира поранено. Араґорн прибуває в Пеларґір і захоплює флот. Теоден у Друаданському лісі.

14 — Семвайз знаходить Фродо у Вежі. Облога Мінас-Тіріта. Рогірими під проводом дикунів виходять до Сірого лісу.

15 — На світанку Король-Чаклун розбиває Ворота Міста. Денетор спалює себе на поховальному вогнищі. З першими півнями звучать роги рогіримів. Пеленнорська Битва. Теодена вбито. Араґорн піднімає прапор Арвен. Фродо та Семвайз рятуються і починають мандрівку на північ уздовж Морґаї. Битва в Морок-лісі; Трандуїл відбиває напад із Дол-Ґулдура. Другий напад на Лорієн.

16 — Військова рада. Фродо з Морґаї спостерігає за Фатум-горою.

17 — Битва під Долом. Король Бранд і король Даїн Сталеступ гинуть. Багато гномів і людей шукає притулку в Ереборі, який потрапляє в облогу. Шаґрат приносить до Барад-дура плащ, кольчугу та меч Фродо.

18 — Військо Заходу виступає з Мінас-Тіріта. Фродо наближається до гирла Ізену; він потрапляє до рук орків дорогою від Дуртганґа до Удуну.

19 — Військо вступає в долину Морґулу. Фродо та Семвайз утікають і вирушають дорогою на Барад-дур.

22 — Жахлива ніч. Фродо та Семвайз звертають із дороги й ідуть на південь, до Фатум-гори. Третій напад на Лорієн.

23 — Військо залишає Ітілієн. Араґорн відпускає слабкодухих. Фродо та Семвайз викидають зброю і майно.

24 — Фродо та Семвайз здійснюють останню подорож до підніжжя Фатум-гори. Військо розбиває табір на Мораннонському Пустищі.

25 — Військо оточене на Шлакових Пагорбах. Фродо та Семвайз досягають Саммат-Наура. Ґолум відбирає Перстень і падає у Провалля Фатуму. Падіння Барад-дура та кінець Саурона.

Після падіння Темної Вежі та кінця Саурона Тінь покинула серця всіх, хто чинив опір Сауронові, але його слуг і союзників полонили страх та відчай. Тричі на Лорієн нападали з Дол-Ґуддура, проте, крім мужності ельфійського народу, була в тій землі сила, здолати яку без Саурона не міг ніхто. Хоча прекрасні дерева на кордонах сильно постраждали, напади було відбито; і коли Тінь відійшла, Келеборн виступив і попровадив військо Лорієну на багатьох човнах через Андуїн. Вони захопили Дол-Ґулдур, Ґаладріель зруйнувала стіни фортеці та зрівняла їх із землею, і ліс очистився.

На Півночі також були війна та зло. На володіння Трандуїла напали, і була довга битва під деревами, були руйнація та вогонь; але, врешті-решт, Трандуїл переміг. В ельфійський день Нового року Келеборн і Трандуїл зустрілись у лісі; й вони перейменували його на Ерін-Ласґален, Ліс Зеленого Листя. Трандуїл узяв собі північну частину лісу аж до гір; а Келеборн — південний ліс, назвавши його Східним Лорієном; великі лісові простори, які лежали між ними, віддали беорнінгам і дикунам. Однак через кілька років після відплиття Ґаладріель Келеборн відчув утому від свого правління й пішов до Імладрісу мешкати разом зі синами Елронда. У Зеленому Лісі спокійно жили Лісові ельфи, та в Лорієні, на жаль, залишалося небагато його колишніх мешканців, і в Карас-Ґаладоні не горіли вже вогні та не звучали пісні.

У той час, коли величезні армії тримали в облозі Мінас-Тіріт, війська союзників Саурона, котрі віддавна загрожували кордонам короля Бранда, перепливли ріку Карнен і відтіснили Бранда назад до Долу. Там він отримав допомогу гномів Еребору; і там, біля підніжжя Гори, відбулася велика битва. Вона тривала три дні, й король Бранд і король Даїн Сталеступ загинули, а східняни здобули перемогу. Та взяти Ворота вони не змогли, і багато хто — і гноми, і люди — заховався в Ереборі й так витримав облогу.

Коли надійшла звістка про великі перемоги на Півдні, північну армію Саурона охопив страх; ті, хто був в облозі, перейшли в наступ і розбили ворожі війська, і залишки ворога втекли на Схід, після чого вже не турбували Діл. Бард II, син Бранда, став королем у Долі, а Торін III Кам'яний Шолом, син Даїна, — королем під Горою. Вони послали представників на коронацію короля Елессара; й відтоді їхні королівства, доки існували, підтримували дружбу з Ґондором; і вони одержували допомогу та визнавали зверхність короля Заходу.

НАЙВАЖЛИВІШІ ДНІ ВІД ПАДІННЯ БАРАД-ДУРА ДО КІНЦЯ ТРЕТЬОЇ ЕПОХИ[36]

3019

Л. Ш. 1419

Березень

27 — Бард II і Торін III Кам'яний Шолом виганяють ворога з Долу.

28 — Келеборн переправляється через Андуїн; розпочато руйнування Дол-Ґулдура.

Квітень

6 — Зустріч Келеборна з Трандуїлом.

8 — Персненосців ушановують на Кормалленському Полі.

Травень

1 — Коронація короля Елессара; Елронд і Арвен виїжджають із Рівендолу.

8 — Еомер і Еовіна разом зі синами Елронда залишають Роган.

23 — Елронд і Арвен прибувають до Лорієну.

27 — Почет Арвен залишає Лорієн.

Червень

14 — Сини Елронда зустрічають почет і привозять Арвен до Едораса.

16 — Вони виїжджають до Ґондору.

25 — Король Елессар знаходить саджанець Білого Дерева.

1 літня

Арвен прибуває до Міста.

Середрічний день

Весілля Елессара й Арвен.

Липень

18 — Еомер повертається до Мінас-Тіріта.

19 — Вирушає поховальна процесія короля Теодена.

Серпень

7 — Процесія прибуває до Едораса.

10 — Поховання короля Теодена.

14 — Гості прощаються з королем Еомером.

18 — Вони прибувають до Гельмового Яру.

22 — Вони прибувають до Ізенґарда і там на заході сонця прощаються з королем Заходу.

28 — Вони наздоганяють Сарумана; Саруман повертає до Ширу.

Вересень

6 — Вони зупиняються поблизу Гір Морії.

13 — Келеборн і Ґаладріель відпливають, інші вирушають до Рівендолу.

21 — Вони повертаються в Рівенділ.

22 — 129-ий день народження Більбо. Саруман прибуває в Шир.

Жовтень

5 — Ґандалф і гобіти покидають Рівенділ.

6 — Вони переправляються через Бруїненський Брід; Фродо відчуває перше повернення болю.

28 — Ввечері вони прибувають у Брі.

30 — Вони залишають Брі. «Мандрівники» в сутінках під'їжджають до Брендівинного Мосту.

Листопад

1 — Їх заарештовують у Жабйому.

2 — Вони прибувають до Поріччя та піднімають на повстання народ Ширу.

3 — Битва в Поріччі, відхід Сарумана. Кінець Війни за Перстень.

3020

Л. Ш. 1420: Великий Рік Достатку

Березень

13 — Фродо занедужав (у річницю його отруєння Шелобою).

Квітень

6 — На Гостинному Полі зацвітає мелорн.

Травень

1 — Семвайз одружується з Розою.

Середина року

Фродо відмовляється від посади мера, й Віл Білостоп повергається.

Вересень

22 — 130-ий день народження Більбо.

Жовтень

6 — Фродо знову хворий.

3021

Л. Ш. 1421: Останній Рік Третьої Епохи Березень

Березень

13 — Фродо знову хворий.

25 — Народження Еланор Прекрасної[37], доньки Семвайза. Цього дня, за календарем Ґондору, почалася Четверта Епоха.

Вересень

21 — Фродо та Семвайз вирушають із Гобітона.

22 — Вони зустрічають у Лісовому Куті Охоронців Персня.

29 — Вони прибувають у Сірі Гавані. Фродо та Більбо відбувають за Море разом із Трьома Охоронцями. Кінець Третьої Епохи.

Жовтень

6 — Семвайз повертається в Торбин Кут.

ПІЗНІШІ ПОДІЇ, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ ЧЛЕНІВ БРАТСТВА ПЕРСНЯ

Л. Ш.

1422 — З цього року починається Четверта Епоха за Літочисленням Ширу, проте нумерація років зберігається.

1427 — Віл Білостоп складає зі себе повноваження мера. Мером Ширу обирають Семвайза. Переґрін Тук одружується з Діамонді з Довгонорів. Король Елессар видає указ, згідно з яким людям не дозволяється перебувати в Ширі, він оголошує Шир Вільною землею під опікою Північного Скіпетра.

1430 — У Переґріна народився син Фарамир.

1431 — Народження Золотоволоски, доньки Семвайза.

1432 — Меріадок, прозваний Чудовим, стає війтом Цапового Краю. Щедрі дарунки отримує він від короля Еомера та пані Еовіни з Ітілієну.

1434 — Переґрін стає Господарем Туком і таном. Король Елессар робить тана, війта і мера радниками Північного Королівства. Пана Семвайза вдруге обирають мером.

1436 — Король Елессар їде на північ і якийсь час мешкає біля озера Вечорового. Він приходить на Брендівинний Міст і там вітає своїх друзів. Він дарує Семвайзові Зірку Дунаданів, а Еланор запрошує придворною дамою до королеви Арвен.

1441 — Семвайз утретє стає мером.

1442 — Семвайз із дружиною та Еланор їдуть до Ґондору і гостюють там упродовж року. Обов'язки заступника мера виконує пан Том Хатій.

1448 — Семвайз стає мером учетверте.

1451 — Еланор Прекрасна виходить заміж за Фастреда зі Зеленогорів на Далеких Схилах.

1452 — Західне Пограниччя, від Далеких Схилів до Пагорбів Веж (Емін-Бераїд), приєднане до Ширу як подарунок короля. Багато гобітів переселяється туди.

1454 — Народження Ельфстана Доброчада, сина Фастреда й Еланор.

1455 — Семвайз стає мером уп'яте. На його прохання тан призначає Фастреда вартовим Західного Пограниччя. Фастред і Еланор оселяються в Підвежжі на Пагорбах Веж, де їхні нащадки, Доброчади з Веж, живуть довгий час.

1462 — Семвайз стає мером ушосте.

1463 — Фарамир Тук одружується зі Золотоволоскою, донькою Семвайза.

1469 — Семвайз стає мером усьоме та востаннє, — в 1476 році, коли він складає зі себе повноваження мера, йому виповнюється 96 років.

1482 — У день Середини року помирає пані Роза, дружина пана Семвайза. 22 вересня Семвайз покидає Торбин Кут. Він приходить до Пагорбів Веж і востаннє бачить Еланор, якій дарує Червону Книгу, — надалі її зберігали Доброчади. У них зберігся переказ (розповідь Еланор), що Семвайз пішов за Вежі, прибув у Сірі Гавані та відплив за Море — останній із Персненосців.

1484 — Навесні з Цапового Краю до Рогану прийшло повідомлення про те, що король Еомер хотів би побачити ще раз пана Виночерпія. Меріадок тоді був старий (102 роки), та все ще сильний. Він порадився з приятелем-таном, і невдовзі вони передали майно та справи їхнім синам і поїхали через Сарнський Брід. Після того їх у Ширі не бачили. Пізніше ходили чутки, що Меріадок приїхав до Едораса та жив у короля Еомера, поки той не помер тієї ж осені. Тоді Меріадок і тан Переґрін поїхали до Ґондору і провели ті кілька років, які їм залишились, у цьому королівстві, поки не померли і не були поховані на Рат-Дінені серед великих людей Ґондору.

1541 — Цього року, 1 березня, таки відбувся Відхід короля Елессара. Розповідають, що ложа Меріадока та Переґріна розташовані поруч із ложем великого короля. Тоді Леґолас побудував в Ітілієні сірий корабель і поплив униз Андуїном і далі за Море; з ним, кажуть, відплив і гном Ґімлі. І коли корабель зник із очей, настав кінець Братства Персня в Середзем'ї.

C. Генеалогічні таблиці

Імена, які подані в цих «Генеалогічних таблицях», є тільки окремими вибраними серед багатьох. Більшість представлених тут — це або гості Прощальної Гостини Більбо, або їхні предки. Гості — підкреслені. Також додано імена кількох інших осіб, причетних до описаних подій.

Дати після імен — це роки народження (і смерті, коли це відомо). Усі дати подано згідно з Літочисленням Ширу, точка відліку якого — переправа через Брендівинну братів Марко та Бланко в 1-ий рік Ширу (1601 рік Третьої Епохи).

D. Календар Ширу

На всі роки

Кожен рік починався першим днем тижня — суботою, а завершувався останнім днем тижня — п’ятницею. Середрічний День, а у високосні роки — Черезлітень не припадав на жоден день тижня. Літень перед Середрічним Днем називався 1-им Літнем, а після Середрічного Дня — 2-им Літнем. Різдвян наприкінці року називався 1-им Різдвяном, а на початку року — 2-им Різдвяном. Черезлітень був днем особливого значення, та він не припадав на роки, важливі для історії Великого Персня. Він припав на 1420-ий — рік славного врожаю та чудового літа, — і тоді, кажуть, гуляння набули найбільшого розмаху, як засвідчують і пам’ять, і записи.

Календарі

Календар Ширу відрізнявся від нашого. Без сумніву, рік мав таку саму тривалість[38], але було це так давно, що ті часи, які тепер вимірюються епохами та людськими життями, не були тоді надто віддалені в історії Землі. Гобіти записали, що у них не було «тижня» в епоху їхнього кочування, і, хоч у них були календарні «місяці», більш-менш узгоджені з рухом небесного місяця, вони не дуже чітко й точно дотримувалися дат і літочислення. На західних землях Еріадору, як тільки гобіти почали потрохи осідати там, вони прийняли Дунаданське Королівське Літочислення, яке, зрештою, мало елдарське походження. Та гобіти Ширу зробили незначні зміни. Оцей календар, або «Літочислення Ширу», як його називали, поступово також прийнявся у Брі, хіба за винятком того, що першим роком ширяни визнавали рік колонізації Ширу.

Часто важко відшукати у старих оповідях і переказах точні відомості про речі, які добре знали та сприймали як належне в ті дні (напр., назви букв, днів тижня, а також назви і тривалість місяців). Але завдяки загальному інтересу до генеалогії та стародавньої історії, яку їхні вчені досліджували після Війни Персня, здається, що гобіти Ширу звертали особливу увагу надати і навіть малювали складні таблиці відношень їхньої системи до інших. Ми не знаємося на цих тонкощах і, мабуть, припустилися численних помилок, але принаймні хронологію вирішальних років — 1418-го і 1419-го Л. Ш. — так детально описано в Червоній Книзі, що тут не може бути жодних сумнівів про дні та періоди.

Видається зрозумілим, що елдари в Середзем’ї, котрі, за твердженням Семвайза, послуговувалися більшими відрізками часу, відповідно й літочислення вели довшими періодами. Так, слово квенья єн, яке часто перекладається як «рік», насправді означає 144 наших років. Елдари найбільше були схильні, коли це можливо, числити кратними до шести і дванадцяти. Сонячний «день» вони називають ре і обчислюють від одного заходу сонця до наступного. Єн містив 52596 днів. Радше ритуально, ніж для практичних потреб, елдарці послуговувалися тижнем, або енквіє, тривалістю 6 днів, і один єн містив 8766 цих енквіє, які постійно обчислялися протягом цього періоду.

У Середзем’ї елдари також користувалися коротким періодом, або сонячним роком, який називався коранар або «сонячне коло», бо обраховувався більш-менш астрономічно; хоча частіше називався лоа — «ріст» (особливо в північно-західних землях), позаяк до уваги бралися сезонні зміни у природі, як це здебільшого практикували ельфи. Лоа ділився на періоди, які можна було розглядати або як довгі місяці, або як короткі пори року. Без сумніву, вони різнились у різних регіонах. У гобітів, однак, можна довідатися лише про Календар Імладрісу. Цей календар мав шість таких «пір року», які мовою квенья звучали туїлє, лаїре, явіє, квеллє, гріве, коїре і які можна перекласти як «весна, літо, осінь, в’янь, зима, збур». Синдарські відповідники такі: етуїл, лаер, явас, фіріт, рів, ечуїл. «В’янь» також називався лассе-ланта — «листопад», або синдарською нарбелет — «сонцеспад».

Лаїре та гріве мали по 72 дні, а решта пір року — по 54. Лоа починався з єстаре, дня якраз перед туше, а завершувався меттаре, днем одразу по коїре. Між явіє та квеллє були три ендері — «середні дні». Так утворювався рік із 365 днів, які доповнювалися подвоєнням ендері (додаванням 3 днів) кожного дванадцятого року.

Як виправляли кожну неточність, не відомо. Якби тоді рік був такий самий довгий, як і тепер, то і єн був би значно довший за день. Те, що така неточність існувала, показано в заувазі до Календарів Червоної Книги про те, що в «Літочисленнях Рівендолу» останній рік кожного третього єн укорочувався на три дні: подвоєння трьох ендері, яке мало би відбутися того року, скасовувалося, «проте цього не відбувається в наш час». Про регулювання інших неточностей відомостей немає.

Нуменорці повносили свої поправки. Вони поділили лоа на коротші періоди регулярнішої довжини та пристосувалися до звички починати рік посеред зими, як це практикували люди Північного Заходу; своїм походженням у Першій Епосі нуменорці завдячували саме їм. Пізніше вони також зробили тиждень семиденним і обчислювали його від одного сходу сонця (з-за східного моря) до наступного.

Нуменорська система, як її вживали в Нуменорі, а також в Арнорі та Ґондорі до кінця ери королів, називалася Королівським Літочисленням. Звичайний рік мав 365 днів і ділився на дванадцять астар — місяців, із яких десять мали по 30 днів, а два — по 31 дню. Довгі астар знаходилися по обидва боки Середріччя — приблизно наші червень і липень. Перший день року називався єстаре, серединний день (183-ій) — лоенде, а останній — меттаре, ці три дні не належали до жодного місяця. Кожного четвертого року за винятком останнього у сторіччі (гараньє) два ендері, або «середні дні», замінялися на лоенде.

У Нуменорі літочислення почалося з 1 року Другої Епохи (Д. Е.). Нестачу, спричинену вилученням першого дня з останнього року століття, враховували аж останнього року тисячоліття, залишаючи тисячолітню нестачу — 4 години, 46 хвилин, 40 секунд. Додавання було зроблено в Нуменорі в 1000, 2000, 3000 рр. Д. Е. Після Падіння в 3319 році Д. Е. системою послуговувалися на вигнанні, а замінили її новим літочисленням із початком Третьої Епохи (Т. Е.): 3442 рік Д. Е. став 1 роком Т. Е. Визначення високосним 4 року Т. Е. замість 3 року Т. Е. (3444 р. Д. Е.) зумовило появу ще одного короткого року тільки з 365 днями та спричинило нестачу 5 годин, 48 хвилин, 46 секунд. Тисячолітні додавання було зроблено через 441 рік: 1000 р. Т. Е. (4441 р. Д. Е.) та 2000 р. Т. Е. (5441 р. Д. Е.). Щоб усунути допущені помилки та підсумувати тисячолітні нестачі, Марділ Намісник прийняв переглянутий календар для запровадження його 2060 р. Т. Е. після додавання двох днів до 2059 р. (5500 р. Д. Е.), який вінчав 5 із половиною тисячоліть від початку нуменорської системи. Проте все одно залишалося 8 годин нестачі. До 2360 р. Гадор додав один день, хоч аж так багато ще не бракувало. Після того жодних інших поправок не робили (у 3000 р. Т. Е. у зв’язку зі загрозою близької війни на такі речі не зважали). До кінця Третьої Епохи, ще по 660 роках, нестача так і не досягла 1 дня.

Календар, який запровадив Намісник, так і називався: «Календар Намісника». Його поступово прийняли всі носії вестронської мови, крім гобітів. Місяці складалися з 30 днів, також були 2 дні поза місяцями: один — між третім і четвертим місяцями (березень, квітень) і один — між дев’ятим і десятим (вересень, жовтень). Оці 5 днів поза місяцями — єстаре, туїлєре, лоенде, явієре та меттаре — були святами.

Консервативні гобіти продовжували користуватися формою Королівського Літочислення, прилаштованого до їхніх власних звичаїв. Місяці в них були всі однакові, по 30 днів, але між червнем і липнем гобіти мали З літні дні, які в Ширі називалися Літнями або Літоднями. Останній день одного року та перший наступного називалися Різдвянами. Різдвяни та Літні перебували поза місяцями, тому 1 січня було не першим, а другим днем року. У кожному четвертому році, крім останнього року століття[39], були чотири Літні. Літні та Різдвяни були головними святами і часами святкувань. Додатковий Літень містився після Середньорічного Дня, тож 184-ий день високосних років називався Черезлітень і був днем особливих гулянь. Загалом, Різдвяна Пора містила 6 днів, охоплюючи три останні і три перші дні кожного року.

У Ширі запровадили одну власну новацію (згодом прийняту також у Брі), яку назвали Ширською реформою. Там вважали непотрібним і незручним перехід днів тижня при зміні дат із року в рік. Тож за часів Ізенґріма II було вирішено, що непарний день, який порушує послідовність, не матиме дня тижня. Після цього Середрічний День (і Черезлітень) знали тільки за його назвою і сам він не входив у тиждень. Згідно з реформою, рік завжди починався однаковим днем тижня в усі роки, тож ширяни вже не проставляли дні тижня в листах і щоденниках[40]. Це було досить зручно вдома, проте не дуже — при мандрівках за межі Брі.

У наведених вище заувагах, як і в оповіді, ми вдавалися до сучасних назв місяців і днів тижня, хоча, звичайно, ні в елдарів, ані в дунаданів, ані в гобітів таких назв не було. Переклад вестронських назв, як ми вважаємо, є визначальним для усунення плутанини, тоді як зіставлення пір року з нашими більш-менш однакове, принаймні в Ширі. Адже виявляється, що Середрічний День майже точно відповідає дню літнього сонцестояння. Відтак дати Ширу випереджали наш календар днів на десять, а наш Новий рік більш-менш відповідав дев’ятому січня Ширу.

У вестроні назви місяців мовою квенья зазвичай залишалися такими ж широко відомими в чужих мовах, як тепер латинські. А вони звучали так: нарвіньє, неніме, суліме, вірессе, лотессе, наріс, керміє, уріме, яванніє, нарквеліє, гісіме, рінґаре. Синдарські назви (вживані лише дунаданами) такі: нарвайн, нінуї, ґваерон, ґвіріт, лотрон, норуї, кервет, уруї, іваннет, нарбелет, гітуї, ґірітрон.

Усе ж у цій номенклатурі й гобіти Ширу, і гобіти Брі відійшли від вестронського вжитку та призвичаїлися до стародавніх місцевих назв, які вони начебто перейняли в давні часи від людей долини Андуїну. Принаймні подібні назви знаходили в Долі та Рогані. Значення, які вкладали люди в ці назви, зазвичай давно забулися, навіть якщо спочатку гобіти і знали, що вони означали.

До гобітів тиждень перейшов од дунаданів, тож назви ці були перекладами тих, які вживались у давньому Північному королівстві і які зі свого боку походили від елдарів. Шестиденний тиждень елдарів присвячувався або називався на честь зір, сонця, місяця, двох дерев, небес, валарів або сил саме в такій послідовності, й останній день тижня був найголовнішим. Їхні назви мовою квенья звучали так: еленья, анар’я, ісілья, алдуя, менелья, валанья (або таріон), по-синдарськи: орґіліон, оранор, орітіл, орґалодгад, орменел, орбелайн (або родин).

Нуменорці зберегли значення та порядок днів, але змінили четвертий день на алдея (орґаладг), посилаючись лише на Біле Дерево, нащадком якого вважався Німлот, що ріс у Королівському Дворі в Нуменорі. Потребуючи сьомого дня, вони як великі мореплавці запровадили «моредень» — еаренья (ораеарон) — по «небодню».

Гобіти перейняли такий лад, але значення перекладених назв незабаром забулись, а принаймні на них уже не надто звертали увагу, та і вимова спростилась, особливо у щоденному вжитку. Перший переклад нуменорських назв було зроблено за дві тисячі років до кінця Третьої Епохи, коли тиждень дунаданів (своєрідне літочислення, найраніше прийняте іншими народами) запозичили люди на Півночі. Як і з назвами місяців, гобіти і надалі послуговувалися перекладами, хоча повсюдно на вестронському обширі вживалися назви мовою квенья.

Не багато стародавніх документів збереглось у Ширі. На кінець Третьої Епохи найкраще збереженим був Жовтошкірий, або Холмський Річник[41]. Найраніші записи датовані дев’ятьмастами роками до часів Фродо, багато з них цитуються в анналах і генеалогіях Червоної Книги. У них назви днів тижня вживаються в архаїчних формах, найстарішими з яких є зоредень (1), сонцедень (2), місяцедень (3), троєдень (4), небесодень (5), моредень (6), великодень (7). У мові часів Війни Персня вони стали відповідно зорднем, сонднем, місднем, триднем, небоднем (або небднем), морднем, великднем.

Ми перекладали ці назви нашими власними, починаючи з неділі та понеділка, які зустрічаються в ширському тижні з такими самими назвами, як наші, перейменовуючи інші за порядком. Однак необхідно зазначити, що асоціації, пов’язані з назвами, в Ширі були зовсім відмінні від наших. Останній день тижня — п’ятниця — був найголовнішим днем, святом (після полудня) з вечірніми гуляннями. Тож субота радше відповідає нашому понеділку, а четвер — нашій суботі[42].

Можна згадати ще кілька назв, пов’язаних із означенням часу, які, проте, не вживалися для точного обчислення. Пори року зазвичай називалися туїлс — весна, лаїре — літо, явіє — осінь (або «врожай»), гріве — зима. Та вони не мали точних визначень, тому квеллє (або ласселанта) часто позначала і пізню осінь, і початок зими.

В елдарів особливої ваги надавали «сутінковій» порі (у північних районах), головно у часи, коли зникали чи з’являлися зорі. Тут було багато назв для цієї пори, та найчастіше вживалися тіндоме й ундоме; перша стосувалася радше світанку, тоді як ундоме — вечора. По-синдарськи ця пора зветься уял, що включає мінуял і адуял. У Ширі їх часто називали надвечір'я та надрання. Пор.: о. Вечорове — переклад назви «Ненуял».

Для повісті про Війни Персня важливі тільки дати й Літочислення Ширу. Усі дні, місяці, дати Червоної Книги перекладено на ширський лад і витлумачено в заувагах. Таким чином, усі місяці та дні «Володаря Перстенів» стосуються календаря Ширу. Осібними пунктами, коли важлива різниця між їхнім і нашим календарями, у вирішальний період історії, кінець 3018 р. — початок 3019 р. (1418,1419 рр. Л. Ш.), є такі: жовтень 1418 р. має тільки 30 днів, 1 січня є другим днем 1419 р., а лютий має 30 днів. Отож, 25 березня, день падіння Барад-дура, припадав би на наше 27 березня, якби наші роки починались о тій самій порі року. Однак 25 березня було датою за Королівським Літочисленням і Літочисленням Намісника.

Нове літочислення почалось у відновленому королівстві у 3019 р. Т. Е. Воно позначилося поверненням до Королівського Літочислення, прилаштованого під весняний початок, як в елдарському лоа[43].

У Новому Літочисленні рік починався 25 березня за старим стилем — на вшанування падіння Саурона та подвигів Персненосців. Місяці зберегли колишні назви, тепер починаючи з вірессе (квітень), але стосувалися відрізків часу, які загалом починалися на 5 днів раніше, ніж колись. Усі місяці мали 30 днів. Були 3 ендері, або Серединні дні (з них другий називався лоенде), між яванніє (вересень) і нарквеліє (жовтень), що відповідали 23, 24 та 25 вересня за старим стилем. Але на честь Фродо 30 яванніє, колишнє 22 вересня, його день народження, було оголошено фестивалем, а високосний рік подвоював це святкування, яке називалося Кормаре, або День Персня.

Четверта Епоха повинна була би розпочатися з від’їзду Елронда у вересні 3021 р., та заради традиції в королівстві 1 р. Четвертої Епохи розпочався, як свідчить Нове Літочислення, 25 березня 3021 р. за старим стилем.

За часів правління короля Елессара це літочислення прийняли всюди, крім Ширу, де зберігали старий календар і продовжували Літочислення Ширу. Так, 1 р. Ч. Е. тут був 1422 р., а оскільки гобіти не зважали на зміну епохи, вони вважали, що вона почалася 2 Різдвяна, а не попереднього березня.

Не збереглося жодних записів, що ширяни святкували 25 березня чи 22 вересня, проте в Західній Чверті, особливо довкола Гобітонського Пагорба, виник звичай гулянь і танців на Гуляйполі за доброї погоди 6 квітня. Дехто твердить, що це — день народження старого Сема Садівника, інші — день, коли вперше зацвіло Золоте Дерево в 1420 р., а треті — ельфійський Новий рік. У Цаповому Краї грав Горн Марки при заході сонця 2 листопада, що супроводжувалося феєрверками та гуляннями[44].

E. Письмо

Письмо та літери, що вживались у Третю Епоху, майже всі були елдарського походження й уже на той час мали давню історію. Вони досягли повного алфавітного розвитку, проте і давніші варіанти, в яких лише приголосні заслуговували на повні літери, все ще перебували в ужитку.

Серед алфавітів існували два головні — незалежні за походженням — різновиди: тенґвар, або ж тів, перекладався як «букви», а кертар, або кірт, як «руни». Тенґвар винайшли для писання щіточкою або ж ручкою, і квадратні форми написів у цьому випадку походили з рукописних. Кертар винайшли та головно вживали при видряпуванні та вирізанні написів.

Тенґвар був давнішим письмом, бо його винайшли ще нолдорці, споріднені з елдарами, найвправніші в таких справах, іще задовго до вигнання. Найстаріші літери — Румільський тенґвар — не вживали в Середзем'ї. Пізніші літери — Феанорський тенґвар — здебільшого були нововведенням, хоча мали щось і від румільських букв. Їх принесли до Середзем’я нолдорці-мігранти, і так це письмо стало відомим серед едайнів і нуменорців. У Третю Епоху воно вже поширилося на територію, де вживалася загальна мова.

Кірт уперше винайшли у Белеріанді синдарці та довго вживали його тільки для нотування імен і коротких літописних записів на дереві чи камені. Своїм походженням він завдячує гострокутним формам, дуже схожим на руни наших часів, хоча вони різняться деталями та геть інші за розміщенням. Кірт у старішій і простішій формі поширився на схід у Другу Епоху, ставши відомим багатьом народам, включно з людьми та гномами і навіть орками: кожен народ прилаштував кірт для власної мети й відповідно до власного таланту чи нездарності. Одну таку просту конфігурацію все ще вживали люди Долу, а подібну до неї — рогірими.

Та перед завершенням Першої Епохи у Белеріанді кірт переробили й удосконалили, чим частково завдячують впливу нолдорського тенґвару. Найпишніша й усталена форма цих літер називалася Даеронський алфавіт, оскільки, згідно з ельфійським переказом, вважалося, що їх намалював Даерон, співець і мудрець при королі Тінґолі Доріатському. В елдарів Даеронський алфавіт не розвинувся до справжніх рукописних штампів, оскільки для письма ельфи перейняли феанорські літери. Переважна частина західних ельфів справді відмовилася від рун. Одначе у краю Ереґіон Даеронський алфавіт вживався і далі й навіть перейшов до Морії, де став найулюбленішим алфавітом гномів. Він іще довго перебував у їхньому вжитку і помандрував із ними на північ. Потому, вже в пізніші часи, його часто називали «Анґертас Морія», тобто «Довгі Рунні Ряди Морії». Як і мовою, гноми послуговувалися такими письменами, які побутували в той час, і багато з них майстерно писали феанорськими літерами, щоправда, для власної мови вони пристосували кірт, розробивши писані букви.

(І) Феанорські літери

У таблиці подано всі літери офіційної для рукописних книг форми, які повсюдно вживалися на Західних землях у Третю Епоху. Такий порядок був найвживаніший на той час і згідно з ним, зазвичай, поіменно називалися літери.

Це письмо початково не було «алфавітом», тобто випадковим набором букв, кожна з яких має окреме значення та називається у традиційному порядку, безвідносно до форм і функцій. Радше це була система приголосних знаків, схожих за формою та стилем, які можна пристосовувати до мови, з якою зустрілися (чи винайшли її) елдари. Жодна з букв сама не мала сталого значення, хоча певні зв’язки між ними з часом почали простежуватися.

Система містить двадцять чотири первинні літери, 1-24, впорядковані за чотирма темарами (серіями), кожна з яких має шість т'сллер (ступенів). Існували також додаткові літери, прикладами яких є літери 25–36. З них лише 27 і 29 виразно незалежні літери, решта ж — модифікації інших букв. Було також кілька тегтар (знаків) різноманітного вжитку. Вони не наведені в таблиці[45].

Первинні літери складалися з телко (основ) і лува (дуг). Форми 1–4 вважаються звичайними. Основа може бути подовженою, як у 9-16, чи стягненою, як у 17–24. Дуга може бути відкритою, як у серіях І і III, або закритою, як у серіях ІІ та IV, й у будь-якому разі вона може подвоюватися, як у 5–8.

Теоретична свобода застосування зазнала змін у Третю Епоху через усталеність, що серія І переважно використовувалася для зубних чи m-серій (тинкотема), а серія II — для лабіальних чи n-серій (парматема). Застосування серій III та IV варіювалося відповідно до вимог окремих мов.

У мовах, подібних до вестронської, де багато приголосних звуків на зразок наших ч, дж, ш, для них усталено вживали серію III; аналогічно серію IV вживали для звичайних к-серій (калматема). У мові квенья, де, крім калматеми, існують також палатальна серія (т’єлпетема) та лабіалізована серія (квессетема), палатальні звуки позначалися феанорським діакритичним знаком «наступний й» (зазвичай дві підбуквені крапки), а серія IV була кв-серією.

У межах цих правил загального вжитку спостерігались і певні відношення. Нормальні літери — ступінь 1 — позначали «глухі проривні»: m, n, к і т. д. Подвоєння дуги вказувало на участь голосу: тож якщо 1, 2, 3, 4 = m, n, ч, к (чи m, n, к, кв), то 5, 6, 7, 8 = д, б, дж, ґ (чи д, б, ґ, ґв). Подовження основи вказувало на перехід приголосного у «спірант», набуваючи відтак сутності ступеня 1, ступеня 3 (9-12) = міжзубний m (глухий — подібний до англ. [Ѳ]), ф, ш, ч (чи т [Ѳ], ф, х, хв/гв) і ступеня 4 (13–16) = дг, в, зг, ґг (чи зг, в, ґг, ґгв/в (губний — [у]).

Початково феанорська система мала ступінь із основами, які виходили над і під рядки. Вони, як правило, позначали аспіровані приголосні (наприклад, т+к, n+г, к+г), проте могли позначати й інші необхідні приголосні варіації, їх уже не потребували мови Третьої Епохи, які послуговувалися цим письмом, але поширені форми широко вживалися як варіативні (помітніше віддалені від ступеня 1) ступенів 3 та 4.

Ступінь 5 (17–20) зазвичай позначав носові приголосні: так, 17 і 18 найчастіше вживалися для н i м. Згідно з принципом, наведеним вище, ступінь 6 мав би містити глухі носові; втім, оскільки такі звуки (як-от валійський nh чи староанглійський hn) були надзвичайною рідкістю в аналізованих мовах, ступінь 6 (21–24) найчастіше вживано для редукованих чи «напіввокалічних» приголосних кожної серії. Він складався з найменших і найпростіших форм серед первинних букв. Таким чином, 21 часто вживався для редукованого (невібранта) р, який спочатку зустрічався в мові квенья та вважався найредукованішим приголосним тинкотеми. 22 широко вживався для у. Тоді як серія III вважалася палатальною серією, то 23 зазвичай вживався як приголосний й[46].

Оскільки деякі звуки ступеня 4 мали тенденцію редукуватися при мовленні, а відтак наближатися чи зливатися зі звуками ступеня 6 (як описано вище), багато останніх втратили чітке використання в елдарських мовах. Саме з їх позначень головно розвинулися букви на позначення голосних.

Заувага

Стандартне для мови квенья написання походить із описаного вище застосування літер. Ступінь 2 вживався для частих нд, мб, нґ, нґв, оскільки б, ґ, ґв виникали тільки в цих сполученнях, тоді як рд, лд мали окреме буквене позначення 26, 28. Подібно ступінь 4 використовувався для надзвичайно поширених сполучень нт, мп, нк, нкв, бо мова квенья не мала дг, ґг, ґгв, а для в вживали літеру 22. Див. назви букв квенья (Ч. III).

Додаткові літери. № 27 стандартно позначає л. № 25 (за походженням — модифікація 21) позначає «повний» вібрант р. №№ 26 і 28 були їхніми модифікаціями. Вони відповідно часто позначали глухі р (рг) і л(лг). Але в мові квенья вони позначали рд і лд. 29 позначала с, а 31 (із подвійним гачком) — з в тих мовах, де він був. Інвертовані форми — 30 і 32, — незважаючи на можливість вживання окремих літер, найчастіше позначалися через варіанти 29 і 31 для зручності при написанні, наприклад, вони часто супроводжувалися накладеними тегтар.

№ 33 походив од видозміни позначення певної (редукованої) відміни 11; її ж найчастішим уживанням у Третю Епоху був г. 34 найчастіше вживалася (якщо вживалася) для глухих у (гв). 35 і 36, коли позначали приголосні, відповідно застосовувалися до й і у.

Голосні були у багатьох конфігураціях тегтар, розміщених над приголосною буквою. У таких мовах, як квенья, де більшість слів закінчується на голосний, на попередньому приголосному ставилася тагта; а в таких, як синдарська, де більшість слів закінчується на приголосний, вона ставилася на наступному приголосному. Якщо ж у необхідній позиції не було приголосного, тегта ставилася над «короткою підставкою», яка у звичайній формі виглядала як «і» без крапки. Оцих тегтар, які вживалися різними мовами як голосівки, було чимало. Найпоширеніші, зазвичай на позначення варіантів е, і, а, о, у, ілюструють наведені приклади. Три крапки, найуживаніші при писаному а, розміщувалися по-різному у скорописах, часто вживаючись як знак наголосу[47]. Одна крапка та «гострий наголос» часто вживалися з і й е (а подекуди — з е й і). Завитки були в о й у. У написі на Персні завиток, відкритий управо, стосується у; проте на титульній сторінці він означає о, а завиток, відкритий уліво, — у. Перевагу надавали правому завитку, а застосування залежало від мови: в чорномові о було рідкісним.

Довгі приголосні зазвичай позначалися так: тегта над «довгою підставкою», яка у звичайній формі виглядала як j без крапочки. З цією метою тегтар могли подвоюватись. Однак це часто робилося зі завитками і деколи з «наголосом». Дві крапки найчастіше вживалися для позначення наступного й.

Напис на Західних воротах ілюструє спосіб «повного письма», де голосні позначені окремими літерами. Усі вокалічні літери синдарської мови показано. Можна відзначити вживання № 30 для вокалічного й, а також зображення дифтонгів через розміщення тегта для наступного й над позначенням голосної букви. Позначення наступного у (необхідного для ау, ав) передавав у цьому способі письма у-завиток чи його модифікація ~. Проте дифтонги часто виписували повністю, як у транскрипції. У цьому способі довготу голосних зазвичай визначав «гострий наголос», який називався андалайс, «довга позначка».

Крім уже згаданих тегтар, були ще й інші, які головно вживалися для того, щоби скоротити писання, особливо через неповне написання частих приголосних сполучень. Серед них планка (чи знак, подібний на іспанську тильду) над приголосним часто вказувала, що йому передує носовий певної серії (як у нт, мп чи нк). Утім, аналогічний знак, що ставився під буквою, здебільшого позначав довгий чи подвоєний приголосний. Гачечок, спрямований донизу та приєднаний до дуги (як у гобітах, останньому слові на титульній сторінці), вказував на наступний с, особливо у сполученнях тс, пс, кс (екс), таких поширених у мові квенья.

Звичайно, немає «виду письма» для передачі української мови. Один такий можна фонетично витворити з феанорської системи. Короткий приклад на титульній сторінці не ставить собі завдання це довести. Він радше є прикладом того, що міг би написати мешканець Ґондору, вагаючись між значеннями літер, знайомих йому з його «виду письма», і традиційною українською орфографією. Необхідно зазначити, що крапка знизу (одне з уживань, що позначало редуковані голосні) тут означає ненаголошений сполучник і.

Назви літер. У всіх видах письма кожна буква та знак мають назви, проте їх винайшли для того, щоби вони відповідали чи описували фонетичне вживання в кожному окремому виді письма. Однак часто, особливо при описі вживання літер в інших видах, виникало бажання послуговуватися назвою для самої літери як форми. З цією метою «повні назви» квенья вживалися загалом, навіть коли стосувалися суто вжитку квенья. Кожна «повна назва» була в мові квенья справжнім словом, яке містило описувану літеру. По змозі вона була першою літерою слова, та якщо зазначений звук чи звукосполучення не вживались у початковій позиції, то вони йшли відразу ж за першою буквою слова. Назви літер, які розміщено в таблиці, були (1) тінко — метал, парма — книга, калма — лампа, квессе — пір’я; (2) андо — ворота, умбар — фатум, анга — залізо, унґве — павутина; (3) тулє [бул’е] — дух, формен — північ, гарма — скарб (чи ага — гнів), гвеста — бриз; (4) анто — рот, ампа — гак, анка — щелепи, ункве — западина; (5) нумен — захід, малта — золото, нолдо (давніше нголдо) — нолдорець, нвалме (давніше нґвалме) — мука; (6) оре — серце (внутрішній голос), вала — небесна сила, анна — дар, вілья — повітря, небо (давніше увілья); ромен — схід, арда — район, ламбе — язик, алда — дерево; сілме — світло, сілме нукверна (перевернуте с), аре — сонячне світло (чи ессе — ім’я), аре нукверна; г’ярмен — південь, гвеста сіндарінва, янта — міст, уре — спека. Варіанти назв з’явилися через зміни в мові квенья, що стались у Вигнанні. Так, № 11 називався гарма, коли означав спірант ч в усіх позиціях; коли ж він перейшов у початкове придихове г[48] (не міняючись у серединній позиції), винайшли назву ага. Аре спочатку було азе, та коли це з злилося з № 21, цей знак у мові квенья стали вживати для дуже частого сс і назвали його ессе. Гвеста сіндарінва, або «сіро-ельфійське гв», називалося так тому, що в мові квенья 21, власне, позначав звук гв, і не було потреби в різних знаках для хв і гв. Найпоширенішими та найуживанішими назвами букв були 17 н, 33 гй, 25 р, 9 ф: нумен, г’ярмен, ромен, формен = захід, південь, схід, північ (пор. синдарською: дун чи аннун, гарад, ргун і амрун, фород). Ці літери зазвичай позначалися знаками Зх., Пд., Сх., Пн. навіть у мовах, які послуговувались іншими термінами. На Західних землях вони називались у цьому порядку, починаючи зі заходу та повертаючись до нього; г’ярмен і формен означали регіон ліворуч і регіон праворуч (протилежно до розташування у багатьох людських мовах).

Кірт

Кертас Даерон спочатку вигадали виключно для синдарської мови. Найстарішими кірт були №№ 1, 2, 5, 6; 8, 9, 12; 18, 19, 22; 29, 31; 35, 36; 39,42, 46, 50, а також керт, що змінювався між 13 і 15. Розподіл значень був не однаковий. №№ 39,42,46, 50 були голосними і такими залишились у подальшому розвитку. №№ 13, 15 вживалися для г чи с, як 35 — для с чи г. Така схильність до вагання при встановленні позначень для с та г спостерігалась і надалі. У тих символах, які складали з «основи» та «гілки», 1-31, додавання гілки, якщо тільки однієї, робилося з правого боку. Доточування її зліва не було рідкісним, але не мало жодного фонетичного значення.

Давніша форма розширення й опрацювання цього кертас називалась Анґертас Даерон, оскільки зміни старих кірт приписували Даеронові. Однак головні додатки, введення двох нових серій (13–17 і 23–28) насправді, найімовірніше, були винаходами нолдорців із Ереґіону, котрі взялися позначати звуки, яких не було в синдарській мові.

У перевпорядкуванні Анґертас спостережено такі принципи (очевидно, інспіровані феанорською системою): (1) додавання наголосу до гілки для «дзвінкості»; (2) перевертання керт для вираження «спіранта»; (3) розміщення гілки по обидва боки основи для дзвінкості й назальності. Цих правил старанно дотримувалися, за одним винятком. Синдарська (прадавня) мова потребувала знака на позначення звука м (чи носового в), й оскільки цьому найкраще відповідала перевернута позначка звука м, реверсивному № 6 дали значення м, а № 5 — гв.

№ 36, який, теоретично, позначав з, у письмі синдарської та мови квенья позначав сс (пор.: феанорський 31). № 39 вживався або для і, або для и (близького до приголосного й); 34, 35 однаково вживалися для с; а 38 позначав часту послідовність нд, хоча за формою це не зовсім чітко відповідало зубним приголосним.

Розміщені в Таблиці Значень ліворуч і відокремлені тире — це значення старішого Анґертас. Розміщені праворуч — значення гномівського Анґертас Морія[49]. Як видно, гноми Морії ввели ряд несистематичних поправок, а також нові кірт — 37, 40, 41, 53, 55, 56. Розміщення зумовлене двома причинами: (1) перехід значень 34, 35, 54 відповідно в г, ’ (чіткий чи горловий початок слів із початковим голосним, як це властиво хуздульській мові) та с; (2) відкидання №№ 14, 16, які гноми замінили на 29, 30. Бачимо наступне вживання 12 для р, винахід 53 для н (і плутання його з 22), вживання 17 як з разом із 54 як с, наступне вживання 36 для н і нового керт 37 для нґ. Нові 55, 56 походили з переполовиненої форми 46 і позначали ті голосні, які можна почути в англійському butter і які досить часто траплялись у гномівській і вестронській мовах. Редуковані та короткі, вони часто переходили в наголос без основи. Такий Анґертас Морія зберігся на могильних написах.

Гноми Еребору користувалися подальшою модифікацією цієї системи, відомою як ереборський вид і представленою у Книзі Мазарбула. Її головні особливості були такі: 43 позначала з, 17 — кс (екс), винайдено нові кірт — 57, 58 для пс і тс. Наново введено 14, 16 зі значеннями дж, ж; але для г, ґх вживано 29 і 30 або — як варіанти — 19 і 21. Цих нюансів не враховано в таблиці, крім особливих ереборських кірт, 57 і 58.

FІ. Мови та народи Третьої епохи

Мова, передана в цій історії українською, була вестроном, або «загальною мовою» західних земель Середзем’я у Третю Епоху. Впродовж цієї епохи загальна мова стала рідною майже для всіх народів (за винятком ельфів), які жили в межах колишніх королівств Арнору та Ґондору, тобто на узбережжях від Умбару на північ аж до Затоки Форохель і вглиб суходолу до Імлистих Гір і Ефель-Дуату. Вона також поширилася до верхів’їв Андуїну, по землях на захід від Ріки та на схід від гір аж до Ірисних Полів.

У часи Війни за Перстень наприкінці Епохи такими були межі поширення цієї мови як рідної, хоча великі території Еріадору спорожніли і береги Андуїну між Ірисною та Рауросом населяло зовсім мало людей.

Невелике плем’я дикунів усе ще чаїлось у Друаданському лісі Анорієну, а в горах Сірого Краю збереглися нащадки тубільного населення більшої частини Ґондору. Вони розмовляли власними мовами; тим часом степи Рогану населяв північний народ — рогірими, котрі прийшли на цю землю п’ятсот років тому. Але ті, хто зберігав мови власні, навіть ельфи, не лише в Арнорі та Ґондорі, але й у всіх долинах Андуїну та на схід від Морок-лісу використовували вестрон як другу мову спілкування. Навіть серед дикунів і сірян, котрі уникали інших людей, були такі, хто вмів, хоч і не дуже добре, говорити вестроном.

Ельфи

У Прадавні Часи ельфи розділилися на дві основні гілки: західних ельфів (елдарів) і східних. До останніх належала більшість ельфів Морок-лісу та Лорієну, але їхня мова не фігурує в цій історії, де всі ельфійські назви та слова подані в елдарській формі[50].

У цій книжці зустрічаються дві мови елдарської групи: високоельфійська, або квенья, та сіроельфійська, або синдарська. Високоельфійська була стародавньою мовою Елдамару з-за Моря, вона перша знайшла відображення на письмі. Вона вийшла з повсякденного вжитку і стала такою собі «ельфійською латиною», і Високі ельфи, котрі повернулись у вигнання до Середзем’я, використовували її в урочистих ситуаціях і для обговорення високих питань науки та мистецтва.

Сіроельфійська спершу була споріднена з квенья, бо це була мова тих елдарів, котрі, підійшовши до берегів Середзем’я, не відпливли за Море, а затримались у країні Белеріанд. Там Тінґол Сірий Плащ із Доріату став їхнім королем, і за час довгих сутінків їхня мова змінилася, як змінились і землі смертних, та віддалилася від мови елдарів із-за Моря.

Вигнанці, живучи серед чисельніших за них Сірих ельфів, прийняли для повсякденного вжитку синдарську; й відтак вона стала мовою для всіх тих ельфів і їхніх правителів, котрі фігурують у цій історії. Бо всі вони належали до елдарського племені, навіть якщо і правили народом менш високого походження. Найшляхетнішою була Володарка Ґаладріель із королівського роду Фінарфіна, сестра Фінрода Фелаґунда, короля Нарґотронду. У серцях вигнанців туга за Морем ніколи не стихала; в серцях Сірих ельфів вона дрімала, однак коли прокидалась — угамувати її було неможливо.

Люди

Вестрон був мовою людей, хоча збагачений і облагороджений впливом ельфійської. За походженням це була мова тих, кого елдари називали Атанами, або Едайнами, «батьками людей», чиї предки походили з Трьох Домів ельфових друзів, котрі прибули на захід, до Белеріанду, в Першу Епоху та допомагали елдарам у Війні Великих Коштовностей проти Темної Сили на Півночі.

Після повалення Темної Сили, внаслідок чого більша частина Белеріанду була затоплена або зруйнована, друзям ельфів було даровано право, як і елдарам, відпливати за Море. Оскільки Землі Невмирущих були для них закриті, їм подарували великий острів на найвіддаленішому заході від земель смертних. Острів цей називався Нуменор (Вестернес). Таким чином, більшість друзів ельфів оселилась у Нуменорі, й там вони стали великими та могутніми, видатними мореплавцями та володарями численних кораблів. Вони були вродливі та стрункі й жили втричі довше за людей Середзем’я. То були королі людей — нуменорці, котрих ельфи називали Дунаданами.

З усіх людей тільки дунадани знали ельфійську мову та розмовляли нею; їхні прабатьки вивчили синдарську, і з покоління в покоління ця мова передавалася нащадкам як частина мудрості, мало змінюючись із плином часу. І їхні мудреці вивчали також високоельфійську квенья та цінували її вище за інші мови, й цією мовою вони називали багатьох знаменитих і шляхетних людей[51].

Однак рідною мовою для більшості нуменорців була мова їхніх предків, адунайська, і саме до неї в період розквіту звернулися, відмовившись від ельфійської мови, їхні королі та правителі (за винятком тих, хто не зрікся старої дружби з елдарами). У період могутності нуменорці утримували для власних кораблів багато фортів і гаваней на західному узбережжі Середзем’я, а головним фортом був Пеларґір біля гирла Андуїну. Там говорили адунайською, і, перейнявши багато слів із мов місцевого населення, вона стала загальною мовою, що поширилася відтоді вздовж узбережжя серед тих, хто мав справу з Вестернесом.

Після Загибелі Нуменору Еленділ із уцілілими друзями ельфів знову висадився на північно-західному узбережжі Середзем’я. Там уже мешкало багато людей чистого чи змішаного нуменорського походження, та мало хто з них пам’ятав ельфійську мову. Дунаданів зі самого початку було набагато менше, ніж простих людей, серед котрих вони оселилися та якими правили завдяки довголіттю, силі й мудрості. Для спілкування з іншими народами й управління великими володіннями вони користувалися загальною мовою; проте вони збагатили її багатьма словами з ельфійських мов.

У дні нуменорських королів цей облагороджений вестрон поширився настільки, що ним заговорили навіть їхні вороги; самі дунадани користувалися вестроном усе частіше, тож у час Війни за Перстень ельфійську мову знали тільки деякі мешканці Ґондору, а говорили повсякденно нею ще менше. Ці люди населяли здебільшого Мінас-Тіріт і його околиці, а також землі підлеглих князів Дол-Амрота. Однак майже всі назви місцевостей і власні імена в Ґондорі були ельфійськими за формою та змістом. Походження їхнє забулось, і з’явилися вони, очевидно, ще раніше за ті часи, коли нуменорці відпливли за Море; до таких слів належать Умбар, Арнах, Ерех, а також назви гір Ейленах і Ріммон. Форлонґ — ім’я того ж типу.

Більшість людей у північних областях західних земель була нащадками едайнів Першої Епохи або їхніх найближчих родичів. Тому їхні мови були споріднені з адунайською і деякі з них іще зберегли подібність із загальною мовою. Це, зокрема, народи долини у верхів’ях Андуїну, беорнінги, та дикуни зі західного Морок-лісу, а далі на північ і схід — люди Довгого Озера та Долу. З долини між Ірисною та Карроком прийшло плем’я, відоме в Ґондорі як рогірими, Повелителі коней. Вони все ще говорили мовою предків і по-новому назвали майже всі місцевості нової батьківщини; а себе вони називали еорлінгами, або людьми Марки Вершників. Однак правителі цих людей вільно володіли загальною мовою та вимовляли слова шляхетно, за взірцем їхніх союзників у Ґондорі; бо в Ґондорі, звідки прийшов вестрон, він зберігся в найбільш витонченому й архаїчному вигляді.

Зовсім окремою була мова дикунів із Друаданського лісу. Також окремою або тільки віддалено спорідненою була мова сірян. То було нечисельне плем’я, предки якого населяли долини Білих Гір іще у прадавні часи. Мертві з Гірського Скиту — з їхнього роду. Однак у Темні Роки вони відійшли до південних долин Імлистих Гір, а звідти дехто з них перебрався в пустельні землі на півночі, аж до самих Курганів. Від них походять мешканці Брі; та задовго до того вони стали підлеглими Північного Королівства Арнору і прийняли загальну мову. Лише в Сірому Краї люди зберегли давні мову та звичаї — потайний народ, що неприязно ставився до дунаданів, а рогіримів просто ненавидів.

У цій книзі їхня мова не зустрічається, крім прізвиська форґойли, як вони прозивали рогіримів (кажуть, це означало «солом’яні чуби»). Сірий і сіряни — такі назви дали їм рогірими за темний колір шкіри та волосся цих людей.

Гобіти

Гобіти Ширу та Брі на той час уже, мабуть, тисячу років як прийняли загальну мову. Вони користувалися нею на свій манір — вільно та недбало, хоч освіченіші з-поміж гобітів уміли розмовляти класичною мовою, коли того вимагала ситуація.

Не збереглося жодних слідів власне гобітської мови. Імовірно, у прадавні часи гобіти користувалися мовою людей, біля котрих або серед котрих вони жили. Таким чином, прийшовши до Еріадору, вони швидко засвоїли загальну мову і ще до часу поселення у Брі вже почали забувати колишню власну. То була, очевидно, мова людей із верхів’їв Андуїну, споріднена з мовою рогіримів, хоча південні вперти, вочевидь, прийняли мову, близьку до сірянської, ще перш ніж прийшли на північ до Ширу[52].

За життя Фродо незначні сліди цих мов усе ще зберігались у місцевих словах та іменах, багато з яких дуже нагадують слова з Долу чи Рогану. Найпромовистішими були назви днів, місяців і пір року; деякі інші слова такого ж типу (наприклад, метом чи сміал) все ще залишались у загальному вжитку, але більшість їх збереглась саме в назвах місцевостей у Брі та Ширі. Власні імена гобітів також були незвичні й, можливо, прийшли з глибокої давнини.

Гобітами мешканці Ширу називали себе й усіх своїх родичів. Люди називали їх дрібнолюдиками, ельфи — періаннатами. Походження слова гобіт забуте. Однак можна припустити, що спершу це була назва, яку використовували шерстоноги для блідошкірів і впертів, і насправді вона є скороченою формою від слова, що в повній формі збереглося в Рогані: голбитла, «будівничий нір».

Інші племена

Енти. Найдавніше з племен, які дожили до Третьої Епохи, — це онодрими, або ениди. Ент — це форма їхнього імені мовою Рогану. У сиву давнину ентів знали елдари, і саме елдарам енти завдячують якщо не мовою, то принаймні бажанням говорити. Мова, яку вони створили, не подібна на жодну іншу: протяжна, урочиста, пишна, багата на повторення, закручена; утворена зі стількох відтінків голосних та інтонаційних відмінностей, що навіть найосвіченіші елдари не намагалися відобразити її на письмі. Енти користувалися цією мовою лише у спілкуванні між собою, та в них не було потреби її приховувати, бо ніхто не міг її вивчити.

Проте самі енти були здібні до мов, вивчали їх швидко й ніколи не забували. Та вони віддавали перевагу мовам елдарів, а понад усе любили давню високоельфійську мову. Дивні слова й імена, які гобіти записали з уст Древлена й інших ентів, є, отже, ельфійськими або уривками з ельфійських фраз, поєднаних по-ентськи[53]. Деякі з них — із мови квенья, наприклад, Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, що приблизно означає: «Лісобагатотінний-глибокодолинночорний Глибокодолиннолісистий Похмурий край», а Древлен мав на увазі приблизно таке: «Чорна тінь лежить у глибоких долинах лісу». Деякі слова — синдарські: Фанґорн, «гілляста борода», Фімбретіль, «струнка береза».

Орки та чорномова. Орки — ім’я роганського походження, яким усі народи називали це мерзенне плем’я. Синдарською юно звучало «орх». Явно спорідненим було слово урук із чорномови, хоча ним зазвичай називали тільки великих орків-вояків, котрі в той час виходили з Мордору й Ізенґарду. Для менших порід існувало, особливо в урук-хаїв, слово снаґа, «раб».

Перших орків виростила у Прадавні Часи Темна Сила на Півночі. Кажуть, власної мови вони не мали, та підбирали все, що могли, в інших мовах і перекручували на свій смак; але в них вийшла тільки груба говірка, якої не вистачало навіть для їхніх власних потреб, хіба що для лайок і прокльонів. І ці створіння, сповнені люті й ненависті навіть до одноплемінників, швидко створили стільки варварських діалектів, скільки було їхніх груп чи поселень, тож орківська мова мало допомагала у спілкуванні між різними племенами.

Тому у Третю Епоху для спілкування між племенами орки користувалися мовою вестрон; багато найстарших племен, як, наприклад, ті, що жили на Півночі та в Імлистих Горах, віддавна користувалося вестроном як рідною мовою, хоч у їхній вимові вестрон звучав не набагато приємніше за орківську мову. В цій говірці слово тарк, «людина Ґондору», було зниженою формою слова такріл із мови квенья, що вестроном означало «уроджений нуменорець».

Кажуть, чорномову придумав у Темні Роки Саурон, і він бажав навчити її всіх тих, хто йому служив, але це йому не вдалося. Проте з чорномови було утворено багато слів, які у Третю Епоху поширилися серед орків, як-от ґхаш, «вогонь». Але після першого повалення Саурона цю мову в її давній формі забули всі, крім Назґулів. Коли Саурон іще раз повстав, вона знову стала мовою Барад-дура та капітанів Мордору. Напис на Персні було зроблено давньою чорномовою, тоді як прокльони мордорського орка є зниженою формою, яку вживали солдати Темної Вежі, чиїм капітаном був Ґрішнах. «Шаркі» цією мовою означає старий чоловік.

Тролі. Словом троль перекладали синдарське тороґ. На початках, у сутінках Прадавніх Часів, тролі були тупими та незграбними істотами і розмовляли не більше за тварин. Але Саурон використав їх, навчивши, чого вдалось, і наповнивши їхній розум злостивістю. Так тролі навчилися, як могли, мови орків, а в західних землях кам’яні тролі розмовляли заниженою загальною мовою.

Та під кінець Третьої Епохи в південному Морок-лісі й у горах на межі Мордору з’явилася небачена доти порода орків. Чорною мовою вони називались «олоґ-хаї». У тому, що вивів їх Саурон, ніхто не сумнівався, хоча з якого матеріалу — не відомо. Дехто вважає, що це не тролі, а орки-велети; але олоґ-хаї і тілом, і свідомістю відрізнялися навіть від найбільших орків, котрих вони перевершували розміром і силою. Були вони тролями, проте наділеними злою волею їхнього господаря: мерзенне плем’я, сильне, спритне, люте, хитре і твердіше за камінь. На відміну від давнішого племені Сутінків, їм не шкодило сонячне світло, допоки воля Саурона мала на них вплив. Говорили вони мало і знали тільки чорну мову Барад-дура.

Гноми. Гноми — особливе плем’я. Про їхнє дивне походження та про те, чому вони і подібні, й не подібні на ельфів і людей, розповідає «Сильмариліон»; однак ельфи Середзем’я цієї оповіді не знали, а в легендах людей пізніших часів їх часто плутали з іншими народами.

Здебільшого це витривалий завзятий народ; вони потайні, роботящі, добре пам’ятають завдану кривду (і зроблене добро), люблять камінь, самоцвіти, цінують витвори майстерних рук більше, ніж те, що живе саме по собі. Але за природою вони не злі, й тільки поодинокі гноми служили Ворогові з доброї волі, чого би не приписували їм люди. Бо люди давнини жадали їхнього багатства і творіння їхніх рук, і між цими народами існувала ворожнеча.

Та у Третю Епоху в багатьох місцях гноми і люди товаришували; і гноми, згідно з їхньою природою, мандруючи, працюючи і торгуючи по всіх краях, як це вони робили після зруйнування їхніх давніх володінь, навчилися мов людей, серед котрих вони селились. Однак потай (цю таємницю, на відміну від ельфів, вони не розкривали нікому, навіть друзям) вони користувалися власною дивною мовою, яка мало змінилася з часом; бо вона стала радше мовою мудрості, ніж такою, яку засвоюють із дитинства, і вони дбали про неї та оберігали її як скарб минулого. Мало кому з інших народів вдалося її вивчити. У цій оповіді вона з’являється лише з назвами, які повідомив Ґімлі своїм товаришам, а ще — з бойовим кличем, який він вигукував у бою під Горнбурґом. Зрештою, ці слова не були таємними, і чули їх на полях багатьох битв іще коли світ був молодий: «Барук Казад! Казад ай-мену!» — «Сокири гномів! Гноми йдуть на вас!»

Однак ім’я Ґімлі, як і імена всіх його одноплемінників, походить із Півночі (з мови людей). Їхні власні імена — таємні та справжні, імена «для своїх» — гноми не відкривали ніколи й нікому. Навіть на могилах вони їх не надписували.

FІІ. Про переклад

При викладі матеріалів Червоної Книги як історії для сучасних читачів увесь текст було, наскільки можливо, перекладено мовою наших часів. Лише іншомовні запозичення в загальній мові залишені в їхній первісній формі; втім, вони з’являються переважно у власних іменах і географічних назвах.

Загальна мова, мова гобітів і їхньої історії, була передана сучасною українською. У процесі перекладу відмінності, помітні у слововжитку вестрону, згладжено. Було зроблено певні спроби передати ці відмінності з допомогою різновидів українського слововжитку; проте розходження між вимовою та говіркою Ширу і вестроном у вустах ельфів чи високих людей Ґондору насправді більші, ніж показано в цій книзі. По суті, гобіти говорили переважно сільським діалектом, тоді як у Ґондорі та Рогані користувалися архаїчнішою мовою, більш формальною та вишуканою.

На одному з моментів цієї розбіжності треба наголосити особливо, тому що, попри всю важливість, його виявилося неможливо передати. Вестрон мав різні форми займенників другої (а часто і третьої) особи, незалежно від однини чи множини, для «дружнього» та «шанобливого» звертання. Однак особливістю ширського слововжитку було те, що шаноблива форма зникла з розмовного варіанту. Ці форми збереглися тільки серед селян (здебільшого в Західній Чверті), котрі використовували їх для пестливих звертань. Саме це мали на увазі ґондорці, коли говорили про незвичність гобітської мови. Переґрін Тук, наприклад, у перші дні перебування в Мінас-Тіріті звертався у «дружній» формі до людей будь-якого рангу, в тому числі до самого правителя Денетора. Це могло потішати старого намісника, проте дивувало його підданих. Без сумніву, таке вільне використання «дружньої» форми сприяло поширенню чуток про те, що у своїй країні Переґрін займає дуже високе становище.

Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, а також інші особи, як Ґандалф і Араґорн, не завжди висловлюються в одному і тому самому стилі. Це не випадково. Освіченіші та здібніші з-поміж гобітів були знайомі з «книжною мовою», як її називали в Ширі; тож вони швидко схоплювали та переймали стиль тих, із ким зустрічались. У будь-якому разі зрозуміло, що мандрівники намагалися говорити на манір тих, серед кого вони опинялися, й особливо це стосується людей, котрі, як-от Араґорн, часто докладали зусиль, аби приховати власне походження та свою діяльність. Але в ті дні всі супротивники Ворога шанували все стародавнє, і мову — не менше за будь-що інше, тож користуватися давніми формами їм було приємно, наскільки це дозволяли кожному його знання. Елдари, котрі найкраще володіли даром слова, знали багато стилів, хоча говорили у спосіб, найближчий до їхньої рідної мови, давнішої навіть за мову Ґондору. Гноми також уміли гарно висловлюватися, легко пристосовуючись до нового товариства, хоча декому їхня вимова здавалася різкою та гортанною. Зате орки і тролі говорили як-небудь, без любові до слів і речей; їхня мова була насправді ще більш звиродніла та бридка, ніж було показано. Не думаю, що комусь забракне точнішого перекладу, хоча відповідні зразки знайти не важко. Дуже подібну мову ще зараз можна почути від людей зі свідомістю орків; похмура й одноманітна, повна ненависті та зневаги, так давно віддалена від добра, що втратила будь-яку переконливість, хіба що для вух тих, кому сама лише брутальність здається сильною.

Такий підхід до перекладу, звісно, виправданий, адже неминучий у розповіді про давнину. Нечасто перекладачі дозволяють собі більше. Проте ми пішли далі. Було також перекладено всі вестронські назви відповідно до їхнього змісту. Коли в цій книзі з’являються українські імена і титули, це вказує на те, що на той час у вжитку були назви зі загальної мови, крім чи замість слів іноземних (переважно ельфійських) мов.

Вестронські назви були здебільшого перекладені з давніших мов: це такі назви, як Рівенділ, Сиводжерельна, Срібна Жила, Довгобережжя, Ворог, Темна Вежа. Деякі назви змінили значення: наприклад, Ородруїн, «вогняна гора», став Фатум-горою, а Таур е-Ндаеделос, «Ліс великого страху», — Морок-лісом. Деякі були перекрученнями ельфійських назв, як, наприклад, Брендівинна з Барандуїну.

Такий підхід, мабуть, потребує певного обґрунтування. Нам здалося, що передача всіх назв у їхніх первісних формах затінила би суттєву рису певного часу, яку спостерігали гобіти (їхній погляд ми здебільшого намагалися зберегти), — контраст між поширеною мовою, для них такою ж простою і звичною, як для нас українська, та живими залишками набагато давніших і шанованіших мов. Якби всі назви були однаково транскрибовані, то сучасному читачеві вони здавалися б однаково віддаленими, наприклад, якби без змін залишились ельфійська назва Імладріс і її вестронський переклад Карнінґул. Але посилатися на Імладріс замість Рівендолу — це те саме, якби вживати Камелот замість Вінчестера, з тією лише різницею, що ідентичність була повною, поки в Рівендолі все ще жив славетний правитель, набагато старший за короля Артура, якби той дожив донині у Вінчестері.

Таким чином, назви Ширу (Суза) й усіх інших гобітських місцевостей українізовано. Робити це було важко лише зрідка, оскільки ці назви зазвичай складалися з елементів, подібних до тих, які використовуються в наших простих географічних назвах.

Однак гобітські імена в Ширі та Брі в ті дні були досить специфічні, особливо через звичай, який зародився кількома сторіччями раніше, передавати прізвища у спадок. Більшість цих прізвищ має очевидне значення (в сучасній мові вони утворені від жартівливих прізвиськ, від географічних назв чи — особливо у Брі — від назв рослин і дерев). Перекласти їх було зовсім неважко; проте залишились одне-два давніші прізвища забутого значення, які ми не перекладали, як-от Тук.

Імена гобітів було передано, наскільки це можливо, в такий самий спосіб. Для дівочих імен гобіти зазвичай вибирали назви квітів чи коштовних каменів. Хлопчикам давали імена, які взагалі не мали ніякого значення в повсякденній мові; деякі дівочі імена були подібні. До таких імен (і хлоп’ячих, і дівочих) належали Більбо, Бунґо, Поло, Лотто, Танта й ін. Було серед них багато неуникних, але випадкових збігів із відомими нам іменами: наприклад, Отто, Одо, Дроґо, Дора, Кора, Ніна тощо. Ці імена ми зберегли, хоча, звичайно, українізували їх, змінюючи закінчення, бо в гобітських іменах — а було закінченням чоловічого роду, а — о й — е — жіночого.

У деяких давніх родинах, особливо в тих, що походять від блідошкірів, як-от Туки та Виприни, був звичай давати дітям дуже пишні імена. Оскільки більшість із цих імен, імовірно, брали зі старих легенд — як людей, так і гобітів — і багато з них, хоч і не значили нічого для гобітів, нагадували імена людей із Долини Андуїну, Долу чи Марки, ми дещо змінили їх, аби уподібнити до тих старих імен, переважно франкського чи готського походження, які ми ще досі вживаємо чи зустрічаємо в нашій літературі. Принаймні в такий спосіб ми зберегли часто комічний контраст між іменами та прізвищами, який самі гобіти добре усвідомлювали. Імена класичного походження вживали мало; найближчими відповідниками латини та греки для гобітів були ельфійські мови, і з них гобіти імена брали рідко. Мало хто з них знав ці, як вони їх називали, «мови королів».

Імена в Цаповому Краю відрізнялися від імен решти територій Ширу. Як уже зазначалося, мешканці Прилук і їхні родичі за Брендівинною були багато в чому особливими. Без сумніву, багато своїх дуже дивних імен вони успадкували зі забутої мови південних впертів. Такі імена ми зазвичай залишали без змін, бо й у той час вони звучали так само чудернацько, як і тепер. За стилем вони дещо подібні на слова кельтського походження.

Оскільки збережені сліди давньої мови впертів і брійців були схожі на збережені донині елементи кельтської мови, ми часто імітували ці сліди у своєму перекладі. Таким чином, назви Брі, Арчет і Чет-ліс змодельовані за залишками британських назв, підібраних відповідно до змісту: брі — «пагорб», чет — «ліс». Але тільки одне власне ім’я було змінене в такий спосіб. Ім’я Меріадок для героя було підібране так, аби його скорочений варіант Калі — означав вестроном «веселий, радісний», хоча насправді воно було скороченням тепер уже беззмістовного цаповинського імені Калімак.

У своєму перекладі ми не вживали імен гебрейського чи подібного походження. У гобітських іменах немає нічого, що відповідало би цьому елементу в наших назвах. Короткі імена, як-от Сем, Том, Тім, Мет, були скороченнями реальних гобітських імен, як Томба, Томлій, Мата і подібні до них. Але Сем і його батько Гем насправді називалися Бен і Рен. То були скорочення від Беназір і Ренуґад, прізвиська за походженням, які означали «тугодум, простак» і «домонтар»; але вийшовши з часом зі щоденного вжитку, ці слова залишились у деяких родинах як спадкові імена.

Зробивши певні спроби осучаснити і наблизити до читача мову й імена гобітів, ми пішли ще далі. Мови людей, споріднені з вестроном, треба було, здалося нам, передати формами, спорідненими з українською. Відтак мову Рогану було уподібнено до староукраїнської, оскільки вона була споріднена і зі загальною мовою (більш віддалено), й зі старою мовою (дуже тісно) північних гобітів, а порівняно з вестроном звучала архаїчно. У Червоній Книзі кілька разів зазначено, що коли гобіти чули мову Рогану, то впізнавали багато слів і відчували, що роганська мова споріднена з їхньою, тому було би безглуздо залишати записані назви та слова рогіримів у цілком іноземному стилі.

У кількох випадках ми осучаснили форми та написання географічних назв у Рогані, як, наприклад, Гірський Скит і Сніжний; але ми не завжди були послідовними, бо наслідували гобітів. Це вони в такий спосіб змінювали почуті назви, якщо ті складалися з упізнаваних елементів або якщо нагадували назви Ширу; проте багато назв вони залишали без змін, як це зробили ми, наприклад, залишивши Едорас. З тих самих причин було осучаснено кілька власних назв, як-от Тінебор і Червослов[54].

Ще північніша мова Долу в цій книзі зустрічається лише у власних назвах гномів, котрі походять із цієї області й котрі використовували мову людей для власних «зовнішніх» імен. Але ми не згадуємо про гномів часто, і цей народ залишився або лише у світі казок, де принаймні присутній правдивий спогад, або у безглуздих історіях, де гноми є об’єктами насмішок. Але у Третю Епоху ще можна було розгледіти дещо з їхнього давнього характеру та сили, хоч уже дещо затьмарених: то були нащадки наугримів Давніх Днів, у чиїх серцях іще горіло стародавнє полум’я Аулє-Коваля та жевріла їхня давня ворожість до ельфів; і в їхніх руках усе ще жило ніким не перевершене вміння обробляти камінь.

«Морія» — це ельфійська назва, і виникла вона без любові; бо елдари хоч і могли при потребі, під час гірких воєн із Темною Силою та її слугами, використовувати фортеці під землею, з доброї волі там не жили. Вони любили зелень лугів і світло небес; «Морія» їхньою мовою означає «Чорна Безодня». Натомість самі гноми — й цієї назви вони ніколи не приховували — називали її «Казад-дум» — Палац казадів; бо так вони самі себе називали, відколи в сиву давнину Аулє дав їм це ім’я.

Словом «ельфи» перекладали як Квенді — «бесідників» — високоельфійську назву для всіх із їхнього племені, так і Елдарів — назву Трьох Родів, які шукали Земель Невмирущих і прийшли туди на початку Днів (за винятком синдарів). Це давнє слово насправді єдине залишилось у вжитку і колись уже використовувалось у спогадах, які зберегли люди про цей народ, і людям воно не здавалося цілковито незнайомим. Але слово з часом втратило високе значення, і для багатьох тепер воно означає фей, гарних або дурних, і так само не подібних на квенді давнини, як метелик не подібний на сокола, — не кажучи вже про те, щоби будь-хто з квенді мав крила, настільки ж неприродні для них, як і для людей. Ельфи були красивим і високим народом, першими Дітьми світу, і серед них елдари були як королі, котрі тепер відійшли, — Народ Великої Подорожі, Народ Зірок. Вони були високі, зі світлою шкірою та сірими очима, хоча волосся мали чорне, — всі, крім золотоволосого дому Фінарфіна; і голоси їхні були мелодійніші, ніж будь у кого з нинішніх смертних. Вони були хоробрі, та історія тих, хто повернувся вигнанцем до Середзем’я, була сумна; і хоч у ті далекі дні ця історія перетнулася з долею Батьків, їхня доля не є долею людей. Їхній час давно проминув, і зараз вони живуть поза межами кіл світу і не повертаються.

Примітки до двох назв: Гобіт і Брендівинна.

Гобіт — вигадане слово. У мові вестрону, коли згадували про цей народ, використовували слово банакіл, «дрібнолюдик». Але в той час мешканці Ширу та Брі вживали слово кудук, яке ніде інде не зустрічалося. Меріадок, одначе, вказує, що король Рогану використовував слово куд-дукан, «мешканець нір». Оскільки, як уже зазначалося, колись гобіти говорили мовою, дуже близькою до мови рогіримів, то цілком імовірно, що кудук був скороченою формою від куд-дукан. Останнє ми переклали — з пояснених вище причин — словом голбитла; і гобіт є словом, яке могло би бути скороченням від голбитла, якби це слово було у нашій старій мові.

Брендівинна. Гобітська назва цієї ріки була видозміною ельфійської назви Барандуїн (наголос на ран), утвореної від баран, «золотисто-коричнева» та дуїн «(велика) ріка». Брендівинна як похідне від Барандуїну сьогодні видається природною зміною. Насправді ж давніша гобітська назва була Бранда-нін, «гранична вода», точніша передача якої була би «Межова Ріка»; та жартома, що вже стало звичним, знову-таки маючи на увазі її колір, у той час ріку зазвичай називали Бралда-гім, «міцний ель».

Однак варто зазначити, що, коли Староцапи (Зараґамба) змінили своє прізвище на Брендіцапи (Брандаґамба), перший елемент його означав «порубіжжя», тож точнішим було би «Межоцапи». Тільки дуже сміливий гобіт наважувався назвати господаря Цапового Краю в його присутності Бралдаґамба.

КАРТИ

Зауваги щодо карт

Карти до «Володаря Перстенів» намалював Крістофер Толкін для першого видання 1954–1955 років, а саме: загальну карту західних районів Середзем'я та детальніші карти Рогану, Ґондору та Мордору. Їх було надруковано в чорно-червоних кольорах на великих складених аркушах і вкладено в кожну книгу: загальну карту — у «Братство Персня» та «Дві вежі», інші — у «Повернення короля». Попри це, на початку першої частини — «Братство Персня» — була карта Ширу. Згодом Крістофер Толкін переробив загальну карту, щоб доповнити «Незавершені тексти» (1980), але, урешті-решт, вона замінила початкову карту у виданнях «Володаря Перстенів».

У виданнях книги з м'якими обкладинками карту розділено на чотири частини і виконано тільки чорним кольором відповідно до розмірів сторінки, тоді як загальну карту у зменшеній формі також друкували як путівник по частинах книги. Карту Рогану, Ґондору та Мордору було вміщено на розгортці. Цю традицію зберігають усі сучасні видання (як у книгах із м'якими обкладинками, так і в однотомних виданнях із твердими палітурками).

Зрозуміло, що автор первинного варіанту карт, малюючи їх і роблячи написи на них, не переймався тим, аби потім їх можна було б зменшити до потрібних розмірів того чи іншого видання. Тому Стівен Ро перемалювував усі карти, чітко дотримуючись оригіналу, а водночас намагаючись зробити їх якомога чіткішими. Як путівник по всіх чотирьох частинах загальної карти він намалював нову схематичну карту, яка, хоч і у спрощеній формі, зберігає всі необхідні вказівки. На цій основі Володимир Стасенко і виконав карти для цього українського видання.

ПІСЛЯСЛОВО ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ

Олександр ІРВАНЕЦЬ, Леонід РУДНИЦЬКИЙ

«ОСЬ Я І ПОВЕРНУВСЯ…»

Інколи письменникові так вдається схопити дух своєї епохи і водночас вичленувати в ній загальнолюдське й універсальне, що його твір захоплює цілу генерацію читачів (часом і не одну!); переважно — молодь, яка психічно найбільш піддатлива та легко ідентифікує себе з героями твору. Класичним прикладом такого впливу на читача є «Страждання молодого Вертера» Ґете, роману, що, як це колись іронічно сформулював один науковець, «спровадив на той світ більше люду, ніж Тридцятилітня війна». Очевидно, це перебільшення, проте після появи «Вертера» чимало молодих людей у Європі таки вкоротило собі віку. Звісно, творчість Дж. Р. Р. Толкіна не можна так «навпростець» порівнювати з романом Ґете, — знаменитий цикл романів Толкіна не породив хвилі самогубств, а навпаки — дав імпульс для появи та поширення руху «Толкіністів» по всьому світі, в тому числі й в Україні (коли один із авторів цієї статті набрав у пошуковому сервері Інтернету словосполучення «Толкін в Україні», то отримав 94400 (!) посилань). А у США в 60-ті роки на стінах навіть з’являлися графіті: «Фродо був тут!», «Хай живе Фродо!», «Уперед, Ґандалфе!» і «Ґандалфа — у президенти!»[55]

Трилогія Толкіна «Володар перстенів», яку перевидає львівське видавництво «Астролябія», — це справді унікальний твір, який, окрім блискучого сюжету, стрімких і несподіваних колізій, прекрасних, соковито виписаних характерів персонажів містить у собі ще й цілий усесвіт — країну Середзем’я з її детальною топографією (до рукопису додано мали, глосарій і пояснення самого автора), з описами різних рас і племен, які її населяли, їхніх традицій, повір’їв, із різноманітними мовами, розробленими настільки, що вони надаються до реального вжитку. Науковці-лінгвісти, котрі досліджували мови Толкіна, писали про них наукові праці, дивуючись, наприклад, наскільки милозвучна ельфійська, на противагу жорсткій і лексично бідній мові орків. Поява трилогії викликала, як це часто трапляється з популярними та художньо якісними літературними творами, не тільки численні пародіювання, як, наприклад «Bored of the Rings» (1969), «The Sillymarillon» (2004), але також і складні багатоступеневі кросворди за мотивами творів, фотороман-комікс (1979), численні вірші та поеми і навіть рецепти різних страв Середзем’я. Майже окремою індустрією стали численні телевізійні та комп’ютерні ігри, ляльки в образах персонажів трилогії. Тож можна сміливо стверджувати, що універсум Толкіна став значною складовою частиною сучасної популярної культури.

Серед затятих фанів-Толкіністів трапляються такі, котрі вільно спілкуються по-ельфійськи, а нещодавно в одній із газет у відділі цікавинок було навіть уміщено декілька віршів молодої поетеси з Києва, котра творить ельфійською мовою.

Джон Роналд Руел Толкін — англійський учений-філолог, професор Оксфордського університету, автор численних наукових праць із історії англійської та скандинавських мов. Також його перу належить цілий ряд художніх творів у жанрах казки та наукової фантастики. Толкін — представник цілої плеяди католицьких письменників Англії першої половини XX століття, до якої також належить Клайв С. Льюїс — автор знаменитих «Хронік Нарнії», де теж у тексті створено цілу країну, населену химерними мешканцями. У творчості обох цих авторів чимало християнських мотивів, хоча християнство у версії саме католицизму більш очевидне у Льюїса — в контрасті до Толкіна він навіть цілком свідомо катехизує людину, як, наприклад, у «The Screwtape Letters» — творі, що складається з листів старого досвідченого чорта до молодого антипка, в яких старший, аналізуючи сприятливий для гріха «Zeitgeist», себто дух часу доби, повчає молодшого зваблювати і полонити людські душі. Цей твір, безперечно, також заслуговує бути перекладеним українською мовою, і ми сподіваємося, що представники перекладацького цеху звернуть увагу на наш такий прозорий натяк. Клайв Льюїс був близьким другом Дж. Р. Р. Толкіна та, можливо, навіть одним із прототипів гобітського племені — невисокий на зріст, полюбляв палити люльку, пити пиво і розмовляти про поезію та міфологію. Вочевидь, якщо говорити про позалітературні впливи на Дж. Р. Р. Толкіна, то їх не можна обмежувати лише Клайвом Льюїсом чи гуртком «Інклінґз» (про це — нижче). Діяльність Толкіна припала на час, коли англійське суспільство переживало своєрідний «католицький ренесанс». Розпочалося це відродження ще в XIX ст., за часів кардиналів Генрі Едварда Меніннґа (1808–1892) та Джона Генрі Ньюмена (1801–1890). А початок XX століття приніс Британії нову потужну хвилю навернень до католицизму, — й у цій хвилі було чимало імен митців і письменників, як, наприклад, Гілер Беллок (Hilaire Belloc) і Ґілберт Кіт Честертон (Gilbert Keith Chesterton), чия творчість, безумовно, була відома Толкінові та мала на нього певний вплив[56].

Джон Роналд Руел Толкін народився 3 січня 1892 року в Бльойм-фонтейні, містечку піонерів, підкорювачів і розвідників незнаної землі в Південній Африці, проте вже у віці трьох років разом із матір’ю та молодшим братом Гіларі переїхав до Англії. Їхній батько Артур залишився на африканському континенті, де і помер через кілька років, а мати, Мейбл Толкін, лише трохи встигнувши підростити дітей, також залишила їх, померши від діабету у віці 34 років. Виховання братів перебрала на себе їхня тітка Беатріс. Також великий вплив на юного Толкіна мав священик Френсіс Морґан, який значною мірою замінив хлопцеві батька.

Маючи шістнадцять років, Роналд зустрів Едіт Брат, яка згодом стала його дружиною. Едіт також була сиротою, тож не дивно, що між молодими людьми відразу виникло міцне та щире почуття.

Майбутній письменник спершу отримав стипендію в Екзетер-Коледжі, який був підрозділом Оксфордського університету, а з 1911 року почав серйозні студії в самому Оксфорді. Закінчивши університет 1915 року, Роналд іде до війська, стає офіцером, бере участь у воєнних діях на території Франції. Наступного, 1916 року він одружується з Едіт, у шлюбі з якою в нього пізніше народяться троє синів і одна донька. 1918 року, після підписання замирення та припинення бойових дій, Толкін повертається до Оксфорда, де знаходить роботу в редакції «Нового Англійського Словника». Проте ще раніше, 1917 року, він розпочинає працю над «Сильмариліоном» — книгою, яка є наріжним каменем для подальших його творів у жанрі фентезі, але яка побачила світ аж після смерті письменника — в 1977 році. Книга вийшла завдяки зусиллям і за редакцією сина автора, Крістофера Толкіна. Тут слід згадати, що саме Крістофер разом із Клайвом Льюїсом був чи не найбільшим натхненником Толкінової праці. Вони часом навіть силоміць чи шляхом психологічного тиску змушували автора сідати за робочий стіл[57]. У передньому слові до «Сильмариліона» Крістофер писав: «Сильмариліон»… є хронікою Прадавніх Днів, або ж Першої Епохи світу. У «Володарі Перстенів» детально змальовуються величні події, що відбуваються наприкінці Третьої Епохи; та оповідання «Сильмариліона» — це легенди, які закорінені в набагато глибшу давнину, коли Морґот, перший Темний Володар, іще панував у Середзем’ї, а Високі Ельфи намагалися відвоювати у нього Сильмарили…»[58]

1920 року Толкін отримує посаду доцента в університеті міста Лідса, де з 1924 року стає професором. Серед його тогочасних наукових зацікавлень — скандинавські саги, «Беовульф», легенди про Короля Артура та лицарів Круглого столу, давня англійська література. Цікавили його також міфи та легенди інших народів, зокрема фінський епос «Калевала». Займаючись викладацькою діяльністю, Дж. Р. Р. Толкін тішиться великою популярністю серед студентської молоді, присвячуючи спілкуванню з нею чимало вільного часу. 1925 року Толкін із родиною повертається до Оксфорда, де стає професором англо-саксонських студій. На цій посаді він перебуває аж до 1945 року, коли отримує звання Мертон-професора англійської мови та літератури Оксфорда, звання надзвичайно почесне і престижне. «Володаря Перстенів» Толкін закінчив 1949 року. Публікування зайняло певний час, і останній том трилогії побачив світ 1955 року. Через чотири роки після виходу книги, себто 1959 року, Толкін іде з посади професора. 2 вересня 1973 року Джон Роналд Руел Толкін помирає у віці 81 року, на два роки переживши свою кохану дружину Едіт. Їхній шлюб тривав 55 років.

Дж. Р. Р. Толкін належав до літературної групи так званих «Ink-lings» — назва ця дуже насичена, в ній є гра слів і значень, тому українською її можна відтворити, як «Чорнильники» (від «ink» — «чорнило») або й «Чувальники», «Провидці» (від «inkling» — «передчування», «осяяння»). Можливо, існують іще й інші конотації цього слова. Крім Льюїса і Толкіна, до групи входило ще 17 гуманітаріїв і літераторів, серед котрих філософ і правник Овен Барфілд (Owen Barfield), професор університету і театральний продюсер Невіл Когіл (Newill Coghill), викладач гуманітарних дисциплін, монах-домініканець Жерваз Метью (Gervase Methew).

Кожного четверга, а то й частіше збиралися «чорнильники-чувальники» на посиденьки в Оксфорді, де й існувала ця група майже три десятиліття: з 1930-их до 60-их років. На зібраннях у невимушеній формі читали нові твори, чужі та власні, обговорювали літературні тенденції, в суперечках шукали та віднаходили істину. Часи існування групи «чорнильників» не були легкими: на ті роки припали й економічний занепад, і Друга світова війна, проте людський дух усе-таки домінував над тілесним. Доказ цього — твори, серед яких осяйною вершиною вивищується «Володар Перстенів»[59].

Варто тут згадати, що відразу після виходу «Братства Персня» тогочасна критика зустріла твір неприхильно — на відміну від «Гобіта», який отримав дуже гарні відгуки. У «Гобіті» ще немає тієї метафізичної глибини, яка притаманна трилогії, тож, мабуть, тому цей твір не викликав гострого несприйняття, як це сталося з трилогією. Можливо, однією з причин такого контрасту була дружба Толкіна з Льюїсом і Льюїсова похвала Толкінової праці. Ліберальні критики того часу, перейняті духом секуляризму, снобізмом і культурною зухвалістю, вважали «Хроніки Нарнії» недоречним зразком подачі теологічних доктрин дитячій аудиторії. І це їхнє роздратування поширилось і на «Володаря Перстенів», принаймні в літературознавчих колах Англії та США, де інколи епос висміювали, як «Вагнера для дітей». Але в Америці книга Толкіна знайшла палкого прихильника в особі Вістана Г’ю Одена (W.H.Auden), знаменитого тогочасного поета, котрий мав великий авторитет в інтелектуальних колах. Оден, який спершу негативно поставився до твору, згодом привернув увагу читача до книги Толкіна, прихильно відгукнувшись про неї на сторінках літературного додатку до «Нью-Йорк Таймз» («Book Review» від 22 січня 1956 року) й у своїх виступах на радіо. Він зробив, наприклад, такий висновок: «Толкін досягнув успіху там, де невдача спіткала Мілтона». Також щодо трилогії Оден писав: «Жодний інший письменник досі, наскільки мені відомо, не створив такого уявного світу з такою багатющою історією і такого детального. Читач, закінчивши трилогію, включно з додатками до останнього тому, про країну Середзем’я, її пейзажі, фауну та флору, її населення, їхні мови, історію, культуру та звичаї… знатиме так само багато, як знає він про свій реальний світ»[60].

Тож цілком зрозуміло, що сьогодні Толкін більш відомий не як професор-лінгвіст, викладач славетного університету, а як автор монументальної казкової лицарської трилогії «Володар Перстенів», якій у наші дні ще більшої популярності додала вдала екранізація режисера Пітера Джексона. Проте цей твір іще у вигляді книги мав величезний вплив на молодь 60-70-их років минулого століття, а також на десятки (коли не сотні) письменників наступних генерацій, котрі працювали та працюють у тому самому жанрі. Сьогодні на Заході дуже популярним є Роберт Джордан, який уже заробив мільйони своїм циклом романів «Wheele of Time» («Колесо часу»), створеним під безпосереднім впливом Толкіна. Також у подібному стилі працює Джулі Вікторія Джонз (J.V.Jones), інші, менш знані, автори. На пострадянському просторі відома творчість Ніка Перумова, який у своїх книгах на власний розсуд заселив Середзем’я та зумів більш-менш майстерно «доточити» Толкінову канву власними візерунками.

Поет, прозаїк чи драматург у певному сенсі справді всемогутній. Адже він творить, створює, ліпить свій світ, вдихає в нього життя, намагаючись дорівнятись у цій діяльності самому Богові. Англійський мислитель XVII століття Ентоні Ешлі-Купер (Anthony Ashley-Cooper) ствердив цю думку такими словами: «The poet is indeed a second maker, a just creator» («Поет воістину є другим богом, він є істинним творцем»). Митець творить у своїй уяві живих осіб, істот, фізичну природу, а часом і цілий усесвіт, як у випадку Толкіна. Можна без жодних сумнівів стверджувати, що коли герої «Володаря Перстенів» розташовувалися на привал із ночівлею, то над їхніми головами мерехтіло інше зоряне небо, ніж те, яке бачимо над собою ми.

Знову ж таки письменник ніде не стоїть так близько до Творця, як у жанрі фентезі, жанрі вільному та розкутому. Що далі він відходить від реальної повсякденної дійсності, то більше робиться деміургом. Автор створює нову, іншу дійсність, новітні світи, як у випадку з Толкіновим Середземнім. Звісно ж, цей інший світ ніколи не є цілковито відірваним, непов’язаним із реальним світом, у якому живе автор. Недарма Толкін одного разу цілком недвозначно відповів на запитання, чим є Середзем’я: «Це лише старомодна назва світу. І все. Дивіться у словник. Це не якась інша планета»[61]. Тож у світі уявному уважний читач знаходить окремі відблиски дійсності, а інколи навіть той уявний світ у всьому його масиві є алегорією світу, в якому змушений існувати автор.

Однак у випадку Толкіна ми дійсно маємо справу з цілком окремим універсумом, який, згідно з твердженнями самого автора, не є алегорією нашого реального світу, хоча події двох світових воєн, які пережив автор, залишили прихований відбиток на сюжетному перебігу Толкінового епосу. Та все ж трилогію «Володар Перстенів» не слід зіставляти з творами, в яких за художнім зображенням приховані реальні особи та явища, як, наприклад, у випадку з поемою І. Франка «Мойсей», де, як усім відомо, мандрівка та доля ізраїльського народу є mutatis mutandis долею народу українського, а провідник народу Мойсей — це сам поет, себто Франко. Ще іншим подібним прикладом може бути драматична поема Лесі Українки «Оргія», де під виглядом провінції, окупованої римлянами Греції, ми цілком чітко бачимо нашу рідну Україну. Перенесення місця дії в інші краї або інші часи — нерідко вживаний прийом у літературі. Автори давні та пізніші вдавалися до нього з різних причин.

Але трилогія Толкіна — це все ж таки інший, самостійний універс, який має інші генезу, топографію, мітологію, фауну, флору, літочислення й історію, і в ньому живуть, окрім людей різних племен і рас, іще й зовсім інші істоти (ельфи, гноми, тролі, орки). Тут також діють дещо відмінні від наших закони природи[62]. Проте незмінними залишаються людська вдача та споконвічний конфлікт між добром і злом, який, власне, і є центральною темою трилогії, а також минущість усього сущого у світі: попри існування в Толкіновому світі безсмертних ельфів чи ентів, перед внутрішнім зором читача проходить галерея постатей, які відходять у вічність, у якийсь інший, незнаний вимір, як, зрештою, відійде туди і саме Середзем’я. Усі неймовірні пригоди та переживання героїв, усі запаморочливі повороти долі, епізоди цілковитого відчаю та моменти рятівного просвітлення наприкінці книги стають лише символом.

Ця велика туга за вічністю, яка пронизує весь роман, відображається також і в піснях, які входять до тексту. Символом тут виступає Море, або Океан. Найгостріше цю тугу переживають ті, кому, здається, нічого жахатися вічності, — безсмертні ельфи. Проте саме ельф Леґолас Зеленлист у своїй пісні, спускаючись із гори на Кормалленському полі, виголошує такі тужливі пророчі слова:

«До Моря, до Моря!» — кричать білі чайки, І вітер дує, і летять піни зграйки. На заході ген — там сонце сідає. Мій корабель — чи він розпізнає Той клич мого народу, що пішов без мене? Прощавайте, ліси, батьки зелені; Бо наші дні минають, минають наші роки, В самоті переплину води широкі. Довгі ті хвилі, де Останніх Берег, Милий той голос, що мене забере. В Ельфійськім домі, в Ерессеї, недоступному людям, В зелені листу — там вічно земля наша буде.

А починається все ще в першій, згадуваній вище, вступній казці під назвою «Гобіт», написаній із орієнтацією на дитячу аудиторію. Цю казку Дж. Р.Р.Толкін створив, зовсім не плануючи великого епосу. Проте книжка, що вийшла 1937 року, була цікавою, тож на прохання видавця та приятелів автор узявся за її продовження. Ця казка стала своєрідним мостом, ворітьми до світу, підвалини якого були закладені в «Сильмариліоні». Отож, саме в ній, іще чи не на першій сотні сторінок, гобіт Більбо, пробираючись навпомацки в підземеллі Ґолума, раптом відчує під своєю долонею маленьке металеве кільце, яке неначе саме одягається йому на палець. Якби ж хто знав, чим обернеться пізніше ця знахідка для всього Середземні Скільки вона спричинить клопотів і різноманітних пригод!

Надалі центральним символом усієї трилогії стає саме цей перстень, те, що німці називають «Dingsymbol», конкретне уособлення чогось абстрактного, в нашому випадку — влади та сили. Цей перстень викували у прадавні часи, і він наділений власною волею. У романах трилогії на перший план виступає саме ця несамовита магічна сила персня: не власник персня вирішує та контролює плин подій, а сам перстень часто бере його в заручники, робить його рабом і слухняним знаряддям своєї темної магії. Перстень поневолює всіх своїх тимчасових володарів (а «поневолювати» й означає «позбавляти власної волі»!): з одного боку, він робить їх мало не безсмертними, всемогутніми, а з іншого — перетворює на злих, підступних і нечистих створінь. Толкінові, як і всім іншим людям англомовного світу, безперечно, був відомий влучний постулат: «Power corrupts, and absolute power corrupts absolutely» («Влада розбещує, та абсолютна влада розбещує абсолютно»). Тому найважливіша проблема всіх добрих і порядних істот Середземні полягає в тому, щоби нейтралізувати, обмежити зло, знищити цей перстень, який наділяє власника необмеженою, несамовитою нечистою силою. До всього, існує лише один-єдиний спосіб реалізувати цей задум: потрібно кинути перстень у Провалля фатуму в надрах Вогняної гори Ородруїн. Але так уже ведеться у світі, а зокрема й у Середзем’ї, що добро тісно пов’язане зі злом. Напочатку існувало тільки добро, що було первинним, але з часом частина його спотворилася, й утворилося зло. Магія головного персня контролює не лише свого власника, як про це вже сказано вище, але й інші персні, які утримують у рівновазі магічну екзистенцію світу. Недаремно трилогія відкривається віршем, що пояснює читачеві призначення всіх двадцяти перснів, точніше — дев’ятнадцяти й одного:

Три персні для ельфів — для їх королів, Сім — гордим гномам з камінних палат, Ще дев'ять — людям смертних родів, Один — Повелителю Тьми, де імла В Мордорі, де морок і тінь на землі. Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Тут слід звернути увагу на інтенсивну змістову навантаженість чисел три та сім: магічна трійка та сім днів сотворення світу, дев’ять — це потроєна трійка, трійка у квадраті, помножена сама на себе. Ці числа проходять крізь усе тіло трилогії, і в фінальній сцені над прірвою Ородруїну героїв знову залишається троє: Фродо, Сем і Ґолум.

Отож, знищення персня у глибинах Вогняної гори водночас означає і втрату магічної сили решти дев’ятнадцяти перснів, і кінець доби Третьої епохи Середзем’я. Перемога і тріумф добра мають і відтінок смутку, солодка чаша звитяги містить на дні ковток гіркоти.

У цій небезпечній, проте святій справі об’єднуються представники всіх добрих і порядних племен Середзем’я, причому не тільки людських: витязі різних племен, гобіти, гноми й ельфи. Під проводом чарівника Ґандалфа Сірого й Араґорна, званого Бурлакою (насправді він є спадкоємцем королівського трону), вони творять Братство Персня — прекрасну спільноту, об’єднану високою та шляхетною спільною метою. Перед кожним із них, окрім незліченної кількості інших випробувань, з’являється ще одне, найважливіше — непереборна спокуса відібрати, викрасти зачарований перстень, аби отримати змогу використовувати його магічну силу для загального добра на власний розсуд. Не дивно, що один із членів Братства, славний і могутній воїн Боромир, піддається цій спокусі, внаслідок чого й гине. Та хоча ця смерть і стає початком розпаду Братства, проте його окремі члени — хто поодинці, а хто й групами — прагнуть і далі досягти своєї великої мети — перемогти, здолати лихого чаклуна Саурона, втілення зла, що загрожує запанувати над Середзем’ям, і водночас творця Персня всевладдя, що має силу над усім і над усіма. Над усіма, та не зовсім, адже з усіх правил є винятки: вже на сторінках першої частини роману раптово виникає істота, непідвладна темним чарам персня. Це — Том Бомбадил, надзвичайно цікавий персонаж, котрий, до речі, не відображений у фільмі Джексона. Ким же він є, той Том Бомбадил? Про нього, як багато про що інше у книзі, ми можемо довідатися з віршів і пісень, якими пронизана вся трилогія:

Старий Том Бомбадил — веселун великий; Синя-синя його куртка, жовті черевики. І ніхто ще не спіймав Тома, бо він майстер: Ноги в нього найпрудкіші, а пісні — найкращі.

Для гобітів Том — це такий собі deus ex machina (ще кілька разів упродовж твору цю функцію виконують орли, рятуючи Ґандалфа та несподівано приносячи перемогу у вирішальних боях): Том приходить їм на порятунок у біді. Уперше це стається у Пралісі, де підступна стара верба вже майже проковтнула двох молодих гобітів — Мері та Піпіна. Том — споконвічне втілення, віддзеркалення природи, серед якої він і живе зі своєю дружиною Золотинкою; він залишається невід’ємною складовою частиною цієї природи, і тому вона, природа, кориться йому та виконує його волю. Усе може здійснити Том — варто лише заспівати відповідну пісню. Проте він є винятковою постаттю не лише тому, що на нього не діє перстень; він єдиний і неповторний поза цим, у всьому світі Середзем’я нема нікого, і близько схожого на нього. Том не може жити серед громади, бо він ровесник самої природи, такий самий давній, мудрий і непередбачуваний, — і через це, на жаль, він не може стати і членом Братства. Та у фільмі-трилогії «Володар Перстенів», як це сказано вище, образ Тома Бомбадила все ж таки відсутній. Напевно, він зі своїм примхливим і непередбачуваним характером не вписувався в цілісність режисерської концепції Джексона, хоча загалом фільм мав позитивне враження на глядацьку аудиторію, в тому числі й українську, і можна сміливо припустити, що й самому Толкінові, якби він був сьогодні живий, ця стрічка мусила би сподобатись. Утім, за життя письменник досить скептично ставився до екранізацій та інсценізацій своїх творів… Мабуть, мусило минути кілька десятиліть, аби вже з допомогою сучасної техніки Пітер Джексон зумів створити на екрані адекватний образ Середзем’я.

Також не можна не згадати тут звинувачення декого з критиків у надмірних описах насильства та жорстокості, які у візуальному вираженні чинять набагато сильніше враження, ніж у текстовому. Та світова класика знає чимало творів із описами жорстокості, — до прикладу, хоча би Гомерову «Іліаду», яку, все ж, ніхто, незважаючи на надмірну кількість кривавих сцен, не викидає зі шкільних програм. А тим часом Араґорн, Боромир, Фарамир і Еовін аж ніяк не менш звитяжні постаті, ніж Ахіл, Патрокл, Одіссей чи Верґіліїв Еней.

Середзем’я у Толкіна є справжнім світом, реальним макрокосмом, великим, недослідженим і незнаним простором. У цьому великому світі розташований також мікрокосм, затишна «маленька батьківщина» Шир, де гобіти живуть у спокої та злагоді. Досить прочитати описи бенкетів у Більбо, щоби переконатися, що Толкін створив для своїх улюблених персонажів такий собі «рай на землі», ціну якого вони починають по-справжньому розуміти, лише залишивши його та вирушивши в небезпечні мандри. Але саме в мандрах, під час випробувань герої (і не лише гобіти, а й навіть такий витязь, як Араґорн) зростають, розвиваються й фізично, і духовно, вчаться розуміти інший, відмінний від їхнього маленького краю, світ. Ця еволюція, що відбувається під впливом зовнішніх подій, які також викликають приголомшливі внутрішні переживання, свідчить, що «Володар Перстенів» — це також і «роман виховання» («Bildungsroman» або «Entwicklungsroman», як кажуть німці), бо зростання та духовний розвиток персонажів мусять спричинити духовний розвиток і читача. Макрокосм втручається в мікрокосм, надає йому імпульсу, й мікрокосм відповідає на це втручання, неначе порошинка чи маленький камінець, що, зворухнувшись, викликає обвал у горах. Герої вирушають у мандри, щоби колись таки повернутися додому, проте перед ними лежить дуже довгий, практично нескінченний шлях.

Дорога ця вперед веде, Все далі від моїх дверей. Де зупинюся я, і де Моя снага на ній умре? Затято я карбую крок, Попереду все ширший шлях, Все більше пасток і стежок. А потім що? Не знаю я.

Завданням, призначенням, високою місією героїв (хоч і не всі вони, може, свідомі цього) є порятунок, збереження, спасіння і власного мікрокосму, й усього навколишнього світу, макрокосму. І ця думка цілком закономірно підводить нас до чи не найважливішого виміру Толкінового шедевру — його теологічного, філософського навантаження.

На цю тему існує величезний масив літератури — досліджень і коментарів. Для серйозного науковця, безперечно, цінними були би передусім уже згадана вище ілюстрована авторизована біографія письменника Гамфрі Карпентера (Carpenter Н. Tolkien: A Biography. — Boston: Houghton Mifflin Company, 1977), монографія Джозефа Пірза «Толкін: людина і міф» (Pearce J. Tolkien: Man and Myth. — San Francisco: Ignatius Press, 1988), розвідка Ральфа Сі Вуда «Євангеліє від Толкіна» (Wood R.C. The Gospel According to Tolkien — Visions of the Kingdom in Middle-earth. — Louisville-London: Westminster John Knox Press, 2003). Але найважливіші все-таки першоджерела, праці самого Толкіна: вже згадуваний «Сильмариліон», есей про казку («On Fairy-Stories» (1966, а первісний варіант есею написано ще 1938 року) та листування письменника (опубліковано 1981 року), особливо з Клайвом Льюїсом і сином Крістофером. У листах до друзів і до критиків Толкін коментує різні погляди на свій твір, погоджується чи не погоджується з трактуваннями й оцінками, дає власні пояснення сюжету і характерів. Ось деякі з думок Толкіна: «Царина казки і широка, і глибока, і висока, вся наповнена безліччю речей: різноманітних звірів і птахів знаходимо ми там; безкраї моря та незчисленні зорі; там є зачарована краса та постійно присутня небезпека; там воєдино злиті радість і сум, як гострий двосічний меч; потрапивши у простір казки, людина прагне кричати від щастя, але саме це багатство та дивовижні чари казки запечатують її вуста. І поки мандрівник перебуває там, усередині, його небезпечно будь-що запитувати, бо двері можуть раптово зачинитись, а ключ — загубитися»[63].

Навіть при першому, поверховому, прочитанні трилогії в ній уже відчувається релігійна, духовна глибина твору. Причина цього, очевидно, — те, що події, описані в тексті, є по-епічному великими, приголомшливими, а взаємини між героями також повняться бурхливими пристрастями. Тож, замислившись глибше, ввійшовши в надра твору, читач опиняється у світі суто духовному, в якому вершиться певна велична містерія з її почасти незбагненними чинниками. Згадується вислів Гамлета, звернений до Горація, про ту незліченну кількість речей у світі, які й не снилися нашим мудрецям. Особливо сповнена премудрості мова Ґандалфа, в якій постійно вчувається щось більше, ніж сказано вголос, — це натяк на Провидіння, вищу силу, що керує всім і всіма, проте не позбавляє людей власної волі.

У трилогії, як про це вже не раз говорилося, головним стрижнем є гострий, безкомпромісний конфлікт між добром і злом. І харитативна, глибоко християнська любов до ближнього, повага до життя, інші чесноти — це саме ті риси, які й вирізняють позитивних персонажів книги. Метахристиянська космологія Толкіна має під собою цілковито християнську базу. У діях персонажів релігійне навантаження, натхення підсвідоме, але дуже чітке та виразне. Серед багатьох світлих постатей у тексті є декілька найбільш позитивних: Ґандалф, Фродо й Араґорн — така собі модифікована версія святої Трійці. Кожен із трьох уособлює якийсь фрагмент вічності. Кожен із трьох (але й інші персонажі, як-от ельф Леґолас Зеленлист, гном Ґімлі син Ґлоїна, гобіти Мері, Піпін і Сем, — теж) готовий принести себе в жертву великій справі. Смерть і воскресіння, переродження Ґандалфа зі Сірого на Білого — це також незаперечний доказ його світлого призначення, кінцевим результатом якого має бути остаточна перемога над злом. І саме Братство теж є своєрідним відображенням християнської єдності, бо і порізну, поодинці, герої також зберігають духовний зв’язок, пам’ятаючи про високу спільну мету, яка їх об’єднує. Також сила слова, сила віри, вкладена у слово, є надзвичайно важливою складовою частиною всієї фабули: скільки разів лише одна доречно сказана фраза цілковито змінює перебіг сюжету, скеровує його в інше русло. Хижа верба розтискає своє гілля, брама до Морії відчиняється, страхітлива павучиха Шелоба здригається й утікає від звуку імені ельфійської принцеси Елберет — і все це доводить непоясненну та нездоланну силу доречно і натхненно сказаного слова.

Сила слова-молитви неодноразово підкреслюється впродовж усій мандрівки героїв у їхньому служінні святій справі. Відтак це недвозначно вказує на прихований інтимний зв’язок епосу з Біблією, зокрема з Новим Заповітом. Як писав щодо цього Ральф Сі Вуд, «Хритос наказав апостолам не рятувати їхнє власне житгя задля себе, а радше жертвувати ним задля Царства Божого. «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати навзамін за власну душу?» [Марко, 8: 36–37] Наприкінці подорожі-пошуку все Братство доходить до розуміння цього засадничого та найглибшого уроку. Навіть Сем від самого початку знав, хоч і підсвідомо, що він не вирушав із Фродо в мандри тільки задля того, щоби побачити ельфів, гори та драконів…»[64] Себто подорож відбувається не задля самих пригод, а заради служіння великій шляхетній меті.

Автори перекладу трилогії, яку ви тримаєте в руках — Олена Фешовець і Назар Федорак, — здійснили справді титанічну працю, перенісши світ Толкіна в українську мову, подарувавши його українському читачеві. Ця їхня праця набуває ще більшого значення, якщо знов узяти до уваги той великий вплив, що його має «Володар Перстенів» на молодих людей. Адже саме читання найчіткіше формує особистість, — навіть сьогодні, в епоху комп’ютерів і космічних технологій, усе ж таки юнак чи підліток інколи знаходить час усамітнитися десь наодинці зі сторінками, наповненими текстом. І коли рідною мовою читається твір, який тієї самої миті читають десятки, сотні, тисячі інших людей на всіх без винятку п’ятьох континентах, — тоді виникає загострене чуття великої єдності, чи й не таке, яке пульсувало в серцях і душах членів Братства Персня.

Отож, пройшовши разом із героями «Володаря Перстенів» лісами та пущами, степами та гірськими перевалами, через буревії, сніговиці й під пекучими променями сонця Середзем’я, попід землею, по воді й у повітрі їхній нелегкий шлях, здолавши з ними незліченні полки підступних ворогів, пізнавши гарних і вірних друзів, ти, читачу, можеш, перегорнувши останню сторінку цього великого твору, сміливо сказати про себе словами гобіта Сема, винесеними в заголовок цієї статті: «Ось я і повернувся». Проте, пильно вдивившись у себе самого, у власну внутрішню суть, ти, напевно, таки визнаєш, що повернувся з цієї подорожі кращим, аніж був тоді, коли її починав: мудрішим, сміливішим, добрішим, милосерднішим. І саме це є найвищою нагородою Джонові Роналду Руелові Толкіну, світлому та винятково талановитому чоловікові, котрий понад півстоліття тому створив цю прекрасну книгу.

ВИБРАНІ БІБЛІОГРАФІЇ

Вибрана бібліографія творів Дж. Р. Р. Толкіна

1. Sir Gawain and the Green Knight (1925)

2. The Hobitt (1937)

3. On Fairy Stories (1947)

4. Farmer Giles of Ham (1949)

5. The Fellowship of the Ring (1954)

6. The Two Towers (1954)

7. The Return of the King (1955)

8. The Adventures of Tom Bombadil and other verses from The Red Book (1962)

9. Tree and Leaf (1964)

10. Smith of Wootton Major (1967)

Посмертно, переважно за редакцією сина, Крістофера Толкіна, й інших, побачили світ:

1. The Father Christmas Letters (1976)

2. The Silmarillion (1977)

3. Unfinished Tales of Numenor and Middle-earth (1980)

4. The Letters of J.R.R. Tolkien (1981)

5. Mr. Bliss (1982)

6. Finn and Hengest: The Fragments and the Episode (1982)

7. The Monsters and the Critics and Other Essays (1983)

8. History of the Middle Earth, 12 vols. (1983–1997)

Вибрана бібліографія творів про Толкіна

1. Birzer В. J.R.R.Tolkien’s Sanctifying Myth: Understanding Middle-earth. — Wilmington, Delaware: Intercollegiate Studies Institute, 2002.

2. Chance J. Tolkien’s Art: A Mythology for England. — London: Macmillan, 1979.

3. FliegerV. Splintered Light: Logos and Language in Tolkien’s World, William B. Eerdmans. — Michigan: Gran Rapids, 1983.

4. Foster R. The Complete Guide to Middle-earth: From The Hobbit to The Silmarillion. — New York: Ballantine Books, 1978.

5. Giddings R. J.R.R.Tolkien: This Far Land. — London: Vision and Bames and Noble, 1983.

6. Isaacs N.D., Rose A.Z. Tolkien and the Critics: Essays on J.R.R.Tolkien’s The Lord of the Rings. — West Bend, Indiana: University of Notre Dame, 1968.

7. Kocher P. The Master of the Middle-earth: The Fiction of J.R.R.Tolkien. — Boston: Houghton Mifflin, 1972.

8. McIntyre A. After Virtue: A Study in Moral Theology. — West Bend, Indiana: University of Notre Dame, 1984.

9. Meilaender G.C. The Theory and Practice of Virtue. — West Bend, Indiana: University of Notre Dame, 1984.

10. Moseley Ch. J.R.R.Tolkien. — Plymouth: Norlhcole House Publishers, 1907

11. Pearce J. Tolkien: A Celebration: Collected Writings on a Literary Legacy. San Francisco: Ignatius Press, 1999.

12. Pieper J. The Four Cardinal Virtues: Prudence, Justice, Fortitude, Temperance. — West Bend, Indiana: University of Notre Dame, 1966.

13. Purtill R. J.R.R.Tolkien: Myth, Morality and Religion. — San Francisco: Ignatius Press, 2003.

14. Rosenbury B. Tolkien: A Critical Assessment. — London: St. Martin’s Press, 1992.

15. Salu M. & Farrell R.T. etc. J.R.R.Tolkien, Scholar and Storyteller: Essays In Memoriam. — Ithaca & London: Cornell University Press, 1979.

16. Shippey T. J.R.R.Tolkien: Author of the Century. — Boston: Houghton Mifflin, 2001.

17. Strachey B. Journeys of Frodo: An Atlas of The Lord of the Rings. — London, Boston: Allen&Unwin, 1981.

18. Tolkien J. & P. The Tolkien Family Album. — London: Harper Collins, 1992.

19. Tyler J.E.A. The Tolkien Companion. — London: Macmillan, 1976.

20. Wadell P.J. Friendship and the Moral life. — West Bend, Indiana: University of Notre Dame, 1989.

21. White M. Tolkien: A Biography. — New York: New American Library, 2003.

Примітки

1

Згідно з літописом Ґондору, ним був Арґелеб II, двадцятий витязь північної династії, яка закінчилася через триста років з правлінням Арведуї.

(обратно)

2

Таким чином, рік Третьої Епохи в літочисленні ельфів і дунаданів можна визначити, додаючи 1600 до дати Літочислення Ширу.

(обратно)

3

Так гобіти називають Віз, або Велику Ведмедицю.

(обратно)

4

Ріка Брендівинна.

(обратно)

5

Див. виноску в Додатку F: Про ельфів.

(обратно)

6

У календарі Ширу всі місяці мають по 30 днів.

(обратно)

7

Див. Додаток F.

(обратно)

8

У календарі Ширу березень (або рет) мав тридцять днів.

(обратно)

9

Мабуть, орківське за походженням: шарку, «старий чоловік».

(обратно)

10

Він був четвертим сином Ісілдура, народженим в Імладрісі. Його брати загинули на Ірисових Полях.

(обратно)

11

Після Еарендура королі вже не прибирали ельфійських імен.

(обратно)

12

Після Малвегіла королі Форноста знову почали домагатися влади над усім Арнором і на знак цього прибирали імена з префіксом ар-(а-).

(обратно)

13

Легенда говорить, що дикі білі буйволи, яких усе ще можна зустріти біля Рунійського моря, походять від Араве, мисливця з роду валарів; у Прадавні Часи він єдиний із-поміж валарів часто приходив до Середзем'я.

(обратно)

14

Цей дивний похмурий народ, залишки людей далеких днів, звичний до жорстких холодів володінь Морґота. Ті холоди і досі сковують той край, хоча лежить він не далі, як на сто ліг північніше від Ширу. Лосоти живуть у снігу і, кажуть, можуть бігати по льоду, прив'язавши до ніг кістки, а візки у них без коліс. Переважно вони живуть — недосяжні для їхніх ворогів — на Мисі Форохель, який замикає на північному заході величезну затоку з тією самою назвою; однак вони часто розбивають табори на південних берегах затоки біля підніжжя Гір.

(обратно)

15

Так був урятований перстень Дому Ісілдура; пізніше його викупили дунадани. Кажуть, то був той перстень, який Фелаґунд із Нарґотронда дав Барагірові, а Берен повернув із великим ризиком.

(обратно)

16

То були Камені Аннумінаса й Амон-Сула. На Півночі залишився тільки Камінь Вежі Емін-Берайд неподалік від Затоки Лун. Його охороняли ельфи, і, хоча ми ніколи не знали цього, він залишався там, доки Кірдан не переніс його на борт корабля Елронда, коли той відпливав. Але нам розповідають, що цей Камінь не був схожий на інші й не пов’язаний із ними, постійно повернутий у бік Моря. Еленділ так розмістив його там, аби дивитися назад «прямим поглядом» і бачити на Заході далекий Ерессеа; та море вкрило Нуменор назавжди.

(обратно)

17

Як розповідає король, скіпетр був головним знаком королівської влади в Нуменорі; так само було в Арнорі, чиї королі не носили корони, а лише білий коштовний камінь — Еленділмир, Зірку Еленділа, — прикріплений до срібного обруча. Говорячи про корону, Більбо, без сумніву, мав на увазі Ґондор. Він, здається, був непогано знайомий із історією роду Араґорна. Скіпетр Нуменору, кажуть, загинув із Ар-Фаразоном. Скіпетром Аннумінаса був срібний жезл володарів Андуніє — нині, напевно, найдавніший витвір людських рук, збережений у Середзем'ї. Коли Елронд передав його Араґорнові, скіпетру вже було понад п'ять тисяч років. Корона Ґондору була зроблена за зразком бойових шоломів нуменорців. Спершу це і був звичайний шолом; кажуть, це той самий шолом, який мав на собі Ісілдур у Битві Даґорладу (бо шолом Анаріона розбив кинутий із Барад-дура камінь, який і вбив Анаріона). Та за часів Атанатара Алкаріна його замінили шоломом, прикрашеним коштовним камінням. Ним і коронували Араґорна.

(обратно)

18

Чудове прикриття і закрита затока Умбару були споконвічною землею нуменорців; однак Умбар став твердинею людей короля, пізніше названих Чорними нуменорцями, котрих звабив Саурон і котрі понад усе ненавиділи послідовників Еленділа. Після падіння Саурона їхній народ швидко зменшився або змішався з Людьми Середзем'я, однак ті успадкували таку саму ненависть до Ґондору. Тому Умбар вдалося захопити лише дорогою ціною.

(обратно)

19

Ріка Бистриця.

(обратно)

20

Цей закон встановили в Нуменорі (як ми дізналися від короля), коли Тар-Алдаріон, шостий король, залишив тільки одну дитину, доньку. Вона стала першою правлячою королевою, Тар-Анкаліме. Та до неї закон був іншим. Після Тар-Еленділа, четвертого короля, правив його син, Тар-Менелдур, хоча донька короля, Сильмарієн, була найстарша. Однак Еленділ був нащадком саме Сильмарієн.

(обратно)

21

«Я подарувала Надію дунаданам, я не залишила надії для себе самої».

(обратно)

22

Ця ріка впадає в Ізен із заходу Еред-Німраса.

(обратно)

23

Дати подані згідно з літочисленням Ґондору (Третя Епоха). Цифри на початку — дати народження та смерті.

(обратно)

24

Її ліву руку, що тримала щит, розтрощив булавою Король-Чаклун; однак сам він при цьому був знищений; і так здійснилося пророцтво Ґлорфінделя, яке він виголосив королеві Еарнуру: Король-Чаклун не загинув од руки людини. Бо, як співається в піснях Марки, в цій справі Еовіні допоміг зброєносець Теодена, а він був не людиною, а дрібнолюдиком із далекої країни, хоч Еомер шанував його та подарував йому ім'я Виночерпій. [Цей Виночерпій був ніким іншим, як Меріадоком Чудовим, господарем Цапового Краю.]

(обратно)

25

Див.: «Гобіт».

(обратно)

26

Див.: «Гобіт».

(обратно)

27

Див.: «Гобіт».

(обратно)

28

Серед них були діти Траїна II: Торін (Дубощит), Фрерін і Діс. Торін був тоді ще хлопчаком за мірками гномів. Пізніше стало відомо, що насправді з-під Гори врятувалося більше народу, ніж спершу вважали; та більшість пішла до Залізного Кряжа.

(обратно)

29

Азоґ був батьком Болґа; див.: «Гобіт».

(обратно)

30

Кажуть, що коли щит Торіна розколовся, то він викинув його, зрубав сокирою гілку дуба і тримав її в лівій руці, користуючись нею то як щитом, то як зброєю. Так він і отримав своє ім'я.

(обратно)

31

Гномам нелегко було вчинити так із їхніми мертвими, бо це суперечило звичаю; однак на те, щоби будувати гробниці, як це вони роблять завжди (адже вони кладуть мертвих серед каміння, а не в землю), пішло би багато років. Тому вони вирішили спалити родичів, аби не залишати їх звірам, птахам або стерв'ятникам-оркам. Проте пам'ять полеглих при Азанулбізарі гноми шанували завжди, і нині гном скаже, пишаючись, про одного з його предків: «Це спалений гном», — і цього досить.

(обратно)

32

У них було дуже мало жінок. Діс, донька Траїна, була серед них. Вона була матір'ю Філі та Кілі, народжених в Еред-Луїні. Торін дружини не мав.

(обратно)

33

15 березня 2941 року.

(обратно)

34

Див.: «Гобіт».

(обратно)

35

Пізніше з’ясувалося, що Саруман уже тоді прагнув володіти Єдиним Перснем і сподівався, що Перстень сам себе виявить, шукаючи свого господаря, якщо Саурона залишити у спокої.

(обратно)

36

Місяці та дні подано за Літочисленням Ширу.

(обратно)

37

Вона стала відомою як «Прекрасна» завдяки вроді. Багато хто твердив, що вона виглядала радше як ельфійська дівчина, ніж як гобітка. Вона мала золоте волосся, що було великою рідкістю для Ширу; дві інші доньки Семвайза були так само золотоволосі — як і багато інших дітей, народжених у той час.

(обратно)

38

365 днів, 5 годин, 48 хвилин, 46 секунд.

(обратно)

39

У Ширі 1 р. відповідав 1601 р. Т. Е. У Брі, де 1 р. відповідав 1300 р. Т. Е., він був першим роком сторіччя.

(обратно)

40

Якщо поглянути на календар Ширу, то можна помітити, що єдиним днем, із якого не починається місяць, є п’ятниця. Так виникла приповідка про «п’ятницю першого», коли мали на увазі неіснуючий день або день, у який навряд чи могли би статися такі події, як політ свиней чи (в Ширі) ходіння дерев. Повністю вислів звучить так: «У п’ятницю 1 Літобруду».

(обратно)

41

Книга записів народжень, одружень і смертей у сім’ях роду Туків, а також таких справ, як продаж земель і різноманітних подій Ширу.

(обратно)

42

Так, у пісні Більбо (див.: Ч. 1) ми вжили суботу і неділю замість четверга та п’ятниці.

(обратно)

43

Утім, насправді єстаре Нового Літочислення відбулося раніше, ніж у Календарі Імладрісу, де воно більш-менш відповідало 6 квітня Л. Ш.

(обратно)

44

Річниця першої сурми в Ширі у 3019 р.

(обратно)

45

Їх багато у прикладах на титульній сторінці. Вони головно вживалися для голосних, а в мові квенья вважалися модифікаціями супровідних приголосних або ж коротших форм найчастіших комбінацій приголосних.

(обратно)

46

Напис на Західних ворогах Морії подає приклад способу, який використовували для письма синдарською мовою, де ступінь 6 позначав прості носові звуки, а ступінь 5 — подвоєні та довгі носові приголосні, так часто вживані в синдарській: 17 = нн, але 21 = н.

(обратно)

47

У мові квенья, де а був особливо частим звуком, його написання часто опускали взагалі. Таким чином, калма, «лампа», могла писатися як клм. Звісно, слово читалося калма, оскільки в мові квенья не могло існувати сполучення кл, а м ніколи не зустрічався в кінці слова. Буквосполучення ще могло би читатися калама, проте такого слова не було.

(обратно)

48

Придихове г в мові квенья позначали простою подовженою основою без дуги, що називалася галла — «висока». Вона могла стояти перед приголосним і вказувати на його глухість і придиховість; глухі р і л зазвичай позначалися саме так і транскрибуються через гр, гл. Пізніше 33 використовували для позначення звичайного г, а гй (його давніше значення) передавала тегта для наступного й.

(обратно)

49

Значення, вписані в (), зустрічаються лише в ельфів; * позначає кірт, уживаний лише гномами.

(обратно)

50

У ті часи в Лорієні розмовляли синдарською мовою, хоч і з «акцентом», оскільки більшість тутешніх мешканців походила з роду Лісових ельфів. Ці «акцент» і недостатнє знання синдарської ввели Фродо в оману (як зазначає ґондорський коментатор «Книги Тана»). Усі ельфійські слова, цитовані в Ч. 1, Кн. 2, Розд. 6, 7, 8, насправді синдарські, як і більшість географічних назв і власних імен. Однак Лорієн, Карас-Ґаладон, Амрот, Німродель, мабуть, походять із мови Лісових ельфів, хоча засвоєні синдарською.

(обратно)

51

З мови квенья взяті, наприклад, такі назви й імена, як Нуменор (повна форма — Нуменоре), Еленділ, Ісілдур, Анаріон, а також усі королівські імена Ґондору, в тому числі Елессар, «Ельфійський Самоцвіт». Більшість власних імен дунаданів, як-от Араґорн, Денетор, Ґілраєн, синдарські, й найчастіше це імена ельфів чи людей, оспіваних у піснях або легендах про Першу Епоху (як-от Берен, Гурін). Деякі імена є змішаними формами, наприклад Боромир.

(обратно)

52

Вперти з Клину, котрі повернулися до Дикого Краю, вже засвоїли загальну мову; та Смеаґол і Деаґол — це імена з мови людей із місцевостей біля Ірисної.

(обратно)

53

За винятком випадків, коли гобіти намагалися відтворити коротші мурмотіння та клич ентів; а-лалла-лалла-румба-каманда-ліндор-буруме — також не ельфійське, і це єдина збережена (імовірно, дуже недосконала) спроба представити фрагмент власне ентської мови.

(обратно)

54

Такий лінгвістичний прийом не передбачає великої подібності між роганцями та давніми українцями в культурі чи мистецтві, в озброєнні та веденні бою, хіба що в загальних рисах — через подібні життєві обставини: простіший і архаїчніший народ, що сусідить із вищою та вразливішою культурою, займає землі, які колись належали їй.

(обратно)

55

Про ці та подібні графіті, як і про іншу діяльність ентузіастів творчості Толкіна, про їхні товариства, організації, публікації, знаходимо чимало інформації в гарно виданій книжці «А Tolkien Treasury» (Philadelphia, Pennsylvania: edited by Alida Becker, Running Press, 1978).

(обратно)

56

Дух тієї епохи та вплив католицизму на Толкіна влучно з’ясував Марк Фелловз (Mark Fellows) у статтях «J.R.R.Tolkien and the Flowering Hawthorn» і «The War of the Ring», видрукуваних у журналі «Catholic Family News» у липні та жовтні 2002 року. Посилаємося тут на серію Catholic Family News Reprint, чч. 732 і 751.

(обратно)

57

Біографічні дані Дж. Р.Р.Толкіна подаємо за: Carpenter Н. Tolkien. A Biography. — Boston: Houghton Mifflin Company, 1977 і Pearce J. Tolkien: Man and Myth. — San Francisco: Ignatius Press, 1998.

(обратно)

58

Див.: Tolkien J.R.R. The Silmarillion. — Boston: edited by Christopher Tolkien, Houghton Mifflin Company, 1977. — Р. 7. Сильмарили — коштовні докази влади, три перлини, що їх наповнив світлом Феанор перед знищенням двох дерев Валінору. Усе це є частиною космології Толкіна, втіленої у «Сильмариліоні». Як приклад наводимо пасаж про падіння першого Темного Володаря, попередника Саурона, від якого почалося зло в Середзем’ї: «Із сяйва (небесного) він упав, через зверхність і зневагу до всього, крім самого себе, дух спустошений і немилосердний. Розуміння він підмінив хитрістю, підкорюючи та схиляючи згідно зі своєю волею все, до чого він торкався, аж доки і сам не став брехуном безсоромним. Він починав із прагнення Світла, та, не зумівши заволодіти ним, опустився крізь вогонь і лють до великого вогню, вниз, у Пітьму. І Пітьму він почав уживати в усіх своїх злих і неправедних справах проти Арди (тогочасна Земля), і наповнив він великим страхом усіх сущих живих істот» (Р. 31). Вплив біблійної історії, описів сотворення світу і падіння Люцифера тут відчутний дуже чітко.

(обратно)

59

Про «Чорнильників» існує доволі широка література. Тут ми посилаємося переважно на цитовані та згадані вище книги Гамфрі Карпентера і Джозефа Пірза.

(обратно)

60

Див. статтю В.Г.Одена «At the End of the Quest, Victory» в «А Tolkien Treasury» (Р. 43–48).

(обратно)

61

Подаємо за: Carter L. Tolkien: A Look Behind «The Lord of the Rings». — New York: Ballantine Books, 1969. — Р. 32.

(обратно)

62

Про фауну, флору, монстрів, раси та деміургів див.: Day D. A Tolkien Bestiary. — New York: Crescent Books, 1979. Ця книга багато ілюстрована, містить чорно-білі та кольорові малюнки, мали, таблиці з хронології та історії Середзем’я.

(обратно)

63

Див.: Tolkien J.R.R. Tree and Leaf — On Fairy Stories // The Tolkien Reader. — New York: Houghton Mifflin, 1966. — Р. 3.

(обратно)

64

Див.: The Gospel According to Tolkien. Visions of the Kingdom in Middle-earth. — Louisville-London: Westminster John Knox Press, 2003. — Р. 163.

(обратно)

Оглавление

ПРОЛОГ

  Про гобітів

  Про люлькове зілля

  Про устрій Ширу

  Про те, як було знайдено Перстень

  Примітка до Літопису Ширу

БРАТСТВО ПЕРСНЯ

  КНИГА ПЕРША

    I. Довгоочікувана гостина

    II. Тінь минулого

    III. Троє — вже загін

    IV. По гриби навпрошки

    V. Змову викрито

    VI. Праліс

    VII. У домі Бомбадила

    VIII. Імла над курганами

    IX. Під вивіскою «Брикливий поні»

    X. Бурлака

    XI. Ніж у пітьмі

    XII. Втеча до броду

  КНИГА ДРУГА

    I. Багато зустрічей

    II. Рада в Елронда

    III. Перстень вирушає на південь

    IV. Подорож у пітьмі

    V. Міст Казад-Дума

    VI. Лотлорієн

    VII. Дзеркало Ґаладріель

    VIII. Прощання з Лорієном

    IX. Велика ріка

    X. Розпад Братства

ДВІ ВЕЖІ

  КНИГА ТРЕТЯ

    I. Смерть Боромира

    II. Вершники Рогану

    III. Урук-хаї

    IV. Древлен

    V. Білий вершник

    VI. Король Золотого палацу

    VII. Гельмів яр

    VIII. Дорога на Ізенґард

    IX. Тріски і бутлі

    X. Голос Сарумана

    XI. Палантир

  КНИГА ЧЕТВЕРТА

    I. Приборкання Смеаґола

    II. Через трясовину

    III. Чорну браму зачинено

    IV. Про зілля і тушковану кролятину

    V. Вікно на захід

    VI. Потаємне озеро

    VII. До роздоріжжя

    VIII. Сходи Кіріт-Унґолу

    IX. Лігво Шелоби

    X. Семвайз вибирає

ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ

  КНИГА П'ЯТА

    I. Мінас-Тіріт

    II. Шлях сірого загону

    III. Роганський збір

    IV. Облога Ґондору

    V. Похід Рогіримів

    VI. Битва на Пеленнорській рівнині

    VII. Вогнище Денетора

    VIII. Дім цілителів

    IX. Остання нарада

    X. Чорна брама відчиняється

  КНИГА ШОСТА

    I. Вежа над Кіріт-Унґолом

    II. Земля тіні

    III. Фатум-гора

    IV. Кормалленське Поле

    V. Намісник і король

    VI. Велике прощання

    VII. Додому

    VIII. Очищення Ширу

    IX. Сірі гавані

ДОДАТКИ

  A. Хроніки королів і правителів

    І. Королі Нуменору

      (і) Нуменор

      (ii) Королівства у вигнанні

      (ііі) Еріадор, Арнор і Спадкоємці Ісілдура

      (iv) Ґондор і Спадкоємці Анаріона

      (v) Уривок історії про Араґорна й Арвен

    ІІ. Дім Еорла

    ІІІ. Народ Даріна

  B. Літопис (Хронологія Західних земель)

  C. Генеалогічні таблиці

  D. Календар Ширу

  E. Письмо

  FІ. Мови та народи Третьої епохи

  FІІ. Про переклад

КАРТИ

  Зауваги щодо карт

ПІСЛЯСЛОВО ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ

ВИБРАНІ БІБЛІОГРАФІЇ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg