«Дочка Чарівниць»

…як далеко Дитя могло сягнути пам’яттю — ще ненадійною і непевною — завжди були тільки воно й Стара Жінка. Більше нікого. Деколи, хоча таке траплялося дуже рідко, заглядав на їхнє обійстя хтось із Села і тихо нашіптував Старій Жінці якісь слова, що, вочевидь, не були добрими словами. Вони, ці слова, ніяк не могли бути добрими, бо ж мало не завжди після кожних таких несподіваних відвідин Стара Жінка пакувала нехитрі пожитки у невеличкий мішок та, не проронивши ані слова, простягала велику теплу руку — і за мить Дитя й Вона поспіхом пробиралися манівцями, там, де мало хто ходив, — аби якомога далі від Села, далі й далі від будь-якого сліду людських садиб.

— Це втеча, — думало тоді Дитя і пильно роздивлялося довкруги великими, на диво дорослими очима. Личко Дитяти завше було брудне не тому, що воно не любило вмиватися, і не тому, що стара Жінка не дбала про нього як слід. Зовсім навпаки. Як далеко Дитя сягало ще нетривкою пам’яттю — Стара Жінка завжди, украй ретельно, піклувалася про те, щоб вдовольняти всі потреби, які мало Дитя. Однак личко у Дитяти завжди було замурзане. Стара Жінка прокидалася щоранку майже вдосвіта, перш ніж Дитя встигало розплющити заспані очі, й, бурмочучи щось до себе, виймала з мішка невеличку коробочку з горіховою маззю і старанно намащувала личко Дитяти — від високого блідого чола і до надто чітко окресленого підборіддя. Ніжна світла шкіра Малої зникала під маззю безслідно, перетворюючись на обгорілу, обпалену сонцем і обвітрену, що й спотворювало риси обличчя. Але Дитя цього не знало, бо у жодній з їхніх домівок ніколи не було дзеркала.

…домівок? Домівок теж не було. Були тільки тимчасові прихистки. Дитя зрозуміло це дуже рано. Колись, кілька років тому, попри суворі накази Старої Жінки, Дитя відійшло далі від місця, яке вважало за свій дім, і над струмочком зустрілося віч-на-віч з Дитям такого ж віку й зросту, мешканкою сусіднього Села.

— Що ти тут робиш? — спитала маленька Селянка.

— Дивлюся на струмочок, — відповіло Дитя, зацікавлено роздивляючись свою ровесницю. То була перша в його житті маленька дівчинка, з якою воно розмовляло, тож Дитяті здавалося, що це прекрасно.

— А де у тебе дім? — спитала Селянка.