«Список бажань»

Список бажань (fb2) - Список бажань (пер. Наталья Брискина) 1991K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Йон Колфер

Йоун Колфер живе у Вексфорді, Ірландії, разом з дружиною і двома синами. Він працював учителем в Ірландії, Саудівській Аравії, Тунісі та Італії. Написав кілька п’єс, які було поставлено по всій Ірландії. Його романи та повісті, а особливо цикл про Артеміса Фаула, відомі у всьому світі, їх перекладено багатьма мовами.

Йоун Колфер Список бажань

Розділ 1 Вистава на дві дії

Меґ і Ригачка йшли на крадіжку. Меґ і Ригачка. Звучить, наче вистава на дві дії протилежного змісту. Але то була не комедія. Не було нічого кумедного в тому, щоб удертися в помешкання пенсіонера.

Раптор пускав слину на черевики Меґ.

— Нащо він нам здався, той двіртер'єр? — засичала вона, витираючи черевика в квітнику.

Ригачка відвернувся від вікна. Поросячі очиська зирили з-під нагелених патлів.

— Ти, Фінн, — прошепотів він. — Раптор — не двіртер'єр. Він чистокрівка, з неслабим родоводом.

Меґ звела до неба очі.

Ригачка знову взявся за відмичку, встромляючи її між рамою і підвіконням.

Уже втисячне Меґ Фінн запитувала себе, що вона тут робить. І як вона зійшла на таке — скрадатися по чужих старечих хатах із таким покидьком, як Ригачка Бренан? Її відображення винувато дивилося з вікна. На мить їй здалося, що вона бачить мамине обличчя. Такі самі величезні блакитні очі, такі самі біляві кіски, навіть такі самі зморшки між бровами. Що подумала б мама про цю вилазку? Меґ мимоволі почервоніла. Ото й було відповіддю на запитання.

Віконна рама тріснула.

— Проїхали, — буркнув Ригачка. — Залазьмо.

Раптор видерся по стіні в темінь кімнати. Він був собакою, який будь-що йшов до мети, а мета його була проста — знайти хазяїв помешкання. І накази, які він виконував, були прості — кусати все. Що закричить, те і є хазяїном. Навряд чи можна було назвати цього пітбуля кмітливим, він просто вгризався в усе, що запопав на своєму шляху.

— Чому б нам було просто не задзвонити в двері? — простогнала Меґ.

— Та годі вже скиглити, Фінн, — гарикнув Ригачка. — Це ж старий глушман Лоурі — глухий, як тетеря. Ти хоч феєрверк тут запускай, він собі даватиме хропака.

Ригачка перевалив свою тушу через підвіконня, оголивши обвисле черево. Меґ здригнулась. Бридота.

Обличчя її напарника проступило з темряви.

— Ти йдеш, Фінн?

Меґ мовчала. Ось воно. Межа між зухвальством і злочином. Вирішуй, чи переступиш.

— Що? Здрейфила?

Меґ розсердилась:

— Нічого я не здрейфила, Ригачко Бренан!

Ригачка глузливо захихотів:

— Доведи.

Він маніпулював нею, і вона це знала. Але Меґ Фінн ніколи не могла втримати характер, її завжди брали на слабó. Вчепившись руками за підвіконня, вона хутко вскочила до кімнати.

— Ось як треба вдиратись, ти, одоробло! — зверхньо відповіла вона.

Ці слова могли б їй вилізти боком. Проте Ригачка не гаяв часу на бійку з нею перед крадіжкою. На щастя, його пам’ять була така ж тривка, як у гладезної акваріумної рибки, і, коли вони зроблять діло, він геть усе забуде.

В кімнаті терпко пахло ліками. Меґ знала цей запах. Вона пам’ятала його ще відтоді, як усеньку ніч просиділа на кушетці під маминою палатою в лікарні. І те, що вона оце робила, від того запаху видавалося ще жахливішим. Як вона тільки могла? Обікрасти безпорадного пенсіонера..

Вона могла, бо їй потрібні були гроші, щоб утекти. Вирватись від Франко раз і назавжди. Переправитись до Фішґарда[1] і ніколи не повернутися.

Думай про переправу, казала вона собі. Думай про втечу. Здобувай гроші, як тільки можеш.

У кімнаті було повно старечих речей. Коробочки з пігулками і пляшечки з настоянкою від кашлю. Всякий непотріб. Ригачка поховав його по кишенях.

— Може, там серцеві пігулки, Ригачко, — прошепотіла Меґ. — У старого може статися серцевий напад, як побачить, що його пограбували. І ти перетворишся на вбивцю.

Ригачка знизав плечима:

— То й що? Одним психом менше. Та й усе. Крім того, не розумію, чого ти скиглиш. Ти ж співучасниця.

Меґ розтулила рота, щоб заперечити, та не змогла. Бо то правда. Вона була співучасницею всього, що відбувається тут цієї ночі.

— Тож годі киснути і понишпори в миснику. Це старе гальмо, мабуть, десь там сховало гроші. Усі психи так роблять. Ніби мають кому їх залишити!

Ще один діамант Ригаччиної мудрості. Рука Меґ зависла над ручкою старовинного мисника. Відчиняй, казала вона собі. Відчиняй і начувайся. Пальці тремтіли й клякли від сорому і страху. Старовинні фотокартки стояли вздовж полиць. Пожовклі очі з докором дивились на неї крізь тьмаве скло. Даремно. Меґ Фінн могла бути нестерпною, але пропащою вона не була.

Ригачка відштовхнув її.

— Нікчема, — промимрив він з огидою.

І враз сяйнуло світло. Старий Лоурі Маккол стояв на сходах, загрозливо розмахуючи старою рушницею. Мабуть, він був не такий глухий, як гадав Ригачка.

— Агов! Що ви тут робите? — запитав він сонним рипливим голосом. Запитання таки з розряду тупих. Двоє чужаків. Посеред ночі. Риються в чужих речах. Що ж, він думав, вони роблять?

Лоурі звів гачок своєї старезної рушниці.

— Отже?! Я вас запитав.

Ригачка ненароком відригнув; власне, через це його й прозвали Ригачкою.

— Чистимо твою хату, придурку. А що ж би ще?

Старий, насупившись, спускався сходами.

— Аякже, опецьку, саме так воно і є! Ану, забери свої лапи з мого мисника, доки я не продірявив твою коростяву довбешку.

Меґ закліпала. Усе було як у телику. Американський коп показував усім, де раки зимують. Якби вони діяли за сценарієм, Ригачка мав би втнути якусь дурницю, і тоді старий був би змушений пристрелити їх обох.

Та сталося інакше. Раптор угледів ворога і націлився на голу ногу, що стирчала з-під нічної сорочки.

Пітбуль не розтулив своїх щелеп, аж доки не порвалося старече сухожилля, а тоді зімкнув їх на Макколовій литці. Старий несамовито завив, відбиваючись від пса дерев’яним прикладом. З тим самим успіхом він би міг гамселити цементну підлогу. Якщо Раптор у щось уп’явся, то не випустить, аж доки Ригачка не накаже або — жертва помре.

Меґ очманіло метушилася довкола.

— Скажи, нехай відпустить, Ригачко! Скажи собаці!

— Стривай. Його треба провчити — за те, що наставляв на мене рушницю.

— Забери геть Раптора, чуєш, Ригачко! — верещала Меґ.

Вона вихопила з рук Лоурі Маккола рушницю.

Ригачка блимав очима. Ця дурнувата рюмсала! Ревла, як гомик! І наставляла рушницю на Раптора.

— Харе, Фінн! — гукнув Ригачка. Це було прикольно. Невже вона не тямить, що таке рушниці?

— Забери його! Попереджаю!

Ригачка говорив повільно, наче з немовлям:

— Це рушниця, неодýпо. Ти вистрелиш і розбризкаєш це старе гальмо.

Меґ на мить завагалася.

— Мені байдуже. Принаймні помре швидко. Рахую до трьох, Ригачко. До трьох, бо ти не навчився рахувати до п’яти.

Ригачка обмірковував почуте. Він не звик думати так швидко.

— Один…

Чи Меґ вистрілить? Навряд. Занадто тонкосльоза.

— Два…

Але з іншого боку, після того, що вона зробила зі своїм вітчимом, Франко. І вона дівчина. Хто цих жінок знає?

— Тр…

— Окей, окей. — Краще не ризикувати. Ще буде час поквитатись. — Рапторе! До мене, хлопчику.

Пес загарчав, не згодний випустити свою здобич, яку вже зводили корчі.

— Я сказав, до мене!

Умить приборканий, пітбуль виплюнув рештки Макколової литки й затрюхикав до хазяїна.

Меґ кинулася до Лоурі Маккола. Той знеможено скрутився на лінолеумі. З відкритої рани текла кров. А ця пляма на густо-червоному… О Боже! Кістка.

— Що ми наробили? — Меґ ридала ридма. — Що ми наробили?

На Ригачку її голосіння не справило ані найменшого враження.

— Ну? Старпер ґиґнув на кілька днів раніше. Подумаєш!

Меґ утерла сльози.

— Треба викликати швидку, Ригачко! Негайно!

Ригачка похитав головою:

— Не можна, Фінн. Пізно вертати.

Макколів погляд тьмянів.

— Будь ласка… — прохрипів старий.

Меґ наставила рушницю на Ригачку:

— Вимітайся! Хутко!

— Облиш, Меґ.

— Я візьму все на себе. Тікай!

— Аякже! — гримнув Ригачка. — Тільки скажеш жандармам, що це ти покусала йому ногу. Вони саме тобі повірять.

Це правда. Кожен поліцай у місті знав Ригачку Бренана і його пса. Виходу не було. Вперше в житті Меґ Фінн не знала, як вив’язатися з халепи.

Справа заходила в глухий кут. Меґ стояла приголомшена. Ригачка скористався з цього і вихопив у неї з рук рушницю. Він вишкірив жовті зуби.

— А будеш наставляти на мене рушницю? Га?

Меґ відчула, як очі знову набігли слізьми.

— Він спливає кров’ю, Ригачко. Може, навіть умирає!

Ригачку пересмикнуло.

— То й що? — Він підвів погляд на Меґ. — Зараз твоя черга.

— Ригачко! Виклич…

— Моя репутація під загрозою. Якби хтось із тих кадрів довідався, що якась коза наставила на мене рушницю і…

Меґ добре знала Ригачку. Він збирався виголосити довгу промову на кшталт таких, які, як він вважав, виголошують справжні чоловіки. А до кінця промови він так стомиться, що й не знатимеш, чого від нього чекати. Меґ вирішила не вичікувати, щоб дізнатись. Не кажучи ані слова, вона розвернулась і вистрибнула у розчинене вікно.

Ригачка кивнув своєму нетерплячому пітбулеві:

— Вперед, хлопчику. Взяти її.

Раптор облизав зуби і чкурнув. Його хазяїн не квапився. Цього разу поспішати не було чого. Жодна жива душа ще не втекла від Раптора. Ригачка присів біля збілілого пенсіонера.

— Не йди нікуди, Лоурі. Я зараз буду.

Старий не озвався.

Коли Меґ вирішила вийти з гри, у неї вже був план. Вона побіжить до першого будинку, де світиться, і гатитиме в двері. Вона знала, що радше здасться поліції, аніж дасть Лоурі померти. Та Меґ зробила лише одну помилку. Одну фатальну помилку. В усій цій метушні й пітьмі вона, замість повернути ліворуч, повернула праворуч. Ліворуч був внутрішній двір, куди виходили всі сусідські вікна. Порятунок. Праворуч містився техвузол. З центральним газовим баком. Глухий кут.

Раптор загальмував під стіною, у темряві було видно лише блискучі зуби пса і чути, як з його ніздрів вилітало повітря. Він стояв, перегороджуючи вихід із техвузла.

— Іди, йди звідси, — з надією проказала Меґ. — Додому, хлопчику.

Якби пес міг злостиво гигикнути, він би гигикнув. Пройти повз нього було неможливо.

І без того тісний вихід заступила Ригаччина тінь.

— Довбана з тебе злочинниця, Фінн. Забігти прямісінько в мішок.

З пітьми, наче двоє чорних очей, блиснули дві рушничні цівки.

— Ригачко, заради Бога. Виклич швидку. Ще не запізно.

— Боюсь, що запізно. Принаймні для тебе.

Меґ спиною відчула прохолоду газового бака.

Зварний шов припав якраз уздовж її хребта. Тікати нікуди. Рушничні цівки повернулись і націлились на неї.

— Облиш, Ригачко. Це не прикольно.

— А я не сміюся, Фінн.

І справді. Він не сміявся.

— Ти ж не збираєшся у мене вистрелити? Дай мені кілька копняків і кінчаймо.

Ригачка знизав плечима:

— Я не маю вибору. У тебе все клас. Ти ще мала, а мені шістнадцять. Я вже мушу відповідати. А це означає, мені світить в’язниця. Я думаю, ти нашестериш.

Іще вчора Меґ відповіла би:

— Ти думаєш, Ригалику? Бреши дужче!

Та цей Ригачка був не той. Цей Ригачка був такий, який стояв перед нею в темряві.

— Я не нашестерю, Ригачко. Подумай, я ж співучасниця.

— Так. Але…

Ригачка урвав. Меґ знала, що мусить схилити його на свій бік. Мусить сказати йому те, що він хоче почути.

— Кому яке до того діло? — пробелькотіла вона, слова застрягали в горлі, наче скалки скла. — Кому яке діло, що ще один старпер помре? Тільки не мені. Це факт.

Ригачка пильно вдивлявся їй в обличчя, шукаючи ознак брехні. Вочевидь, він то знайшов.

— Шкода, — сказав він, зводячи гачок рушниці. — Я тобі не вірю.

І тоді сталася страшна помилка. Та, що решту помилок цієї помилкової ночі відраз робить незначущими. То була остання Ригаччина помилка.

Меґ мала рацію, Ригачка не збирався стріляти в неї, хотів лише полякати. Через своє халамидницьке життя Ригачка Бренан знався на рушницях і подібній зброї. Він був цілком свідомий того, що вистрели він за таких умов — і газовий бак вибухне й підірве їх обох до біса. Але невеличкий попереджувальний постріл, понад її головою, — річ інакша. Ригачка скерував рушницю майже вертикально і поклав пальця на гачок.

Меґ прочитала в його очах усе. Геть усе, що він збирався зробити. Він що, крейзанувся?

— Ні, Ригачко! Ні!

Занадто пізно. Гачок уже напівнатиснутий. Переконувати немає часу. Не те щоб Ригачці цього аж так хотілося. Він саме шкірився, смакуючи вираз обличчя Меґ.

Вибух був жахливий, на весь техвузол, і далі на вулицю. Він прогримів понад головами Меґ і Ригачки, розриваючи їхні барабанні перетинки. Проте їм було вже байдуже, на цей час вони обоє були мертві.

Одна шротинка зробила все. Одна крихітна надщерблена кулька. Щербинка спрацювала, як плавець рибини, скерувавши шротину по спіралі. Вона просвистіла донизу, розігрівши повітря за наносекунду. З новим газовим баком нічого такого не сталося б, — цей мусили змінити десять днів тому. Іржавий метал не витримав мізерного натиску — і повітря, розжарене до білого, дісталось легкозаймистого газу — БАБАХ!

* * *

Почорнілий металевий кавалок втелющився в Меґ Фінн, виймаючи душу з тіла.

Спершу перебувати в подобі духа ніяково. Мозок усе ще думає як звично, намагаючись застосовувати закони фізики до світу духів. Як можу я водночас летіти широчезним тунелем і спостерігати себе саму, розпластану на підірваному газовому бакові? Певно, не можу. Висновок: це мені сниться.

Так Меґ Фінн запевняла себе, що бачить сон. Гарний сон, до речі. Жодних тобі вітчимів із сокирами чи мерзенних поліціянтських лап, що намагаються запхнути тебе до поліційного буса. Вона вирішила розслабитись і насолоджуватися сном.

Тунель видавався довжелезним — аж нескінченним. Та враження розтануло, перерване дзеленьканням блакитних вогників, що пульсували вздовж тунелю так, наче то билося серце якоїсь фантастичної істоти. Решта вогняних цяток пливли у ледь прозорому повітрі. Меґ зрозуміла, що то насправді були люди.

Люди летять у тунелі? Вона, здається, вже чула про це? Щось про тунель і світло.

Меґ Фінн сказала собі: я мертва. Вона чекала, що на неї зійде одкровення. Не зійшло. Ані конвульсій, ані волання чи ридання. Так наче тунель анастезував її мозок. Не те щоб її життя вдома було якимось винятковим. Але вона таки встигла дечого натерпітися. Може, їй удасться знову побачити маму. Хоча її мама, певно, в раю, а Меґ навряд чи летить туди.

Може, їй удасться спіймати Святого Петра на всілякі соціологічні штучки. Це була не моя провина. Суспільство існує для того, щоб звинувачувати, і бла, бла, бла і бла, бла, бла. Завжди спрацьовувало в суді для неповнолітніх. У всіх у залі очі були на мокрому місці, коли Меґ розповідала про нещасний випадок з мамою. Рай може бути куди твердішим горішком.

Хтось покликав її. Певно, ангел спустився, щоб розповісти, як сідати на цю божественну смугу. Втім, якось вайлувато як на ангела. Уявляєш собі, як вони грають на арфі і промовляють так солодко, як… ну, одне слово, як ангели. Хай там що було, а звучало воно, ніби пережовувало повнісінький горщик смоли.

Меґ поволі обернулась. Вона не була єдиною істотою, яка летіла в цьому напрямі. Хтось або радше щось мчало позад неї. Спершу воно було собакою, а за хвилину — хлопцем. Собачі обриси проступали під людською шкірою, з'являючись, наче комп’ютерні ефекти. Жахливо. Безглуздо. Проте на диво знайомо.

— Ригачко? — мовила нерішуче Меґ. — Ти?

Її голос лунав незвично і ніби час від часу завмирав. Те, що було Ригачкою, тепер могло лише скиглити, як Скубіду. Але то був її напарник, не хто інший, як він. Здається, газовий бак таки відірвався на хлопцеві та його псові. Ригачку з Раптором було так ретельно перемішано, ніби їх добряче сколотили в блендері. Досить дивно, але таке місиво пасувало Ригачці. Так ніби завжди було в ньому.

— Ну як, Ригачко? Очухаєшся?

Собакохлопець спромігся лише налякано витріщитись: його пальці, вкриті хутром, перетворювались на пітбулячі лапи. Сльози і слина котились по обличчю, скапуючи з хутряного підборіддя.

О ні, думала Меґ. Спершу він звалився мені на голову на Землі, а тепер я мушу бути поряд із ним усю вічність!

— Меґ! Допоможи мені!

Ригачка дивився на неї собачими очима. Дуже зворушливо, подумала Меґ.

— Іди під три чорти, Ригачко! Ти хотів мене вбити!

Вона закліпала. Але ж Ригачка її таки вбив! Він убив їх усіх!

— Убивця! — вигукнула Меґ.

Колишній Ригачка одразу відповів би щось навздогін. Але не ця нова істота. Він лише… вона лише жалісливо скавуліла.

— Це ти винен, Ригачко! — верещала Меґ. — Я казала тобі не стріляти! Я тобі казала!

Вони зі свистом промайнули поворот. Угорі тунель роздвоювався. Неможливо було перерахувати всіх. Угору — вниз. Добре — зле. Рай — пекло. Меґ хапнула повітря. Це вона. Розплата за всю жорстокість до ньюфордських мешканців.

Течія несла їх із карколомною швидкістю. Не було жодного тертя. Вітер не обвівав їхнього одягу і не надимав їм щоки. Гаряча тяга з нижніх ділянок тунелю щораз дужчала. Коли їх притягло ближче, Меґ розгледіла чорні, як сажа, постаті, що згрібали вилами всіх, хто прилип до стіни. Підганяючи їх дорогою до пекла.

Це не могло бути направду. Це не могло статися з нею. Чотирнадцятирічні не помирають; вони входять у період негараздів і переростають його.

Меґ бачила все в подробицях. Червоні розжарені бісівські очі тунельних істот. Сріблястий виблиск зубців на їхніх вилах. Задоволення від якісно виконаної роботи у їхніх посмішках.

Ригачка перелякано заскавулів і став щодуху розмахувати руками, наче це могло його врятувати. Меґ приготувалася.

Перед ними постали ворота до пекла — такі ж величезні, як і сонце, і такі ж гарячі. Меґ стисла кулаки. Вона не здасться так легко.

А далі напрям, у якому вона рухалася, змінився. Один легенький поштовх справа, однак достатній, щоб віднести її до нижчих ділянок тунелю. Віддих полегшення вихопився з її грудей. Чистилище, лімб, реінкарнація — байдуже. Будь-що було краще за те, що чекало на неї в кінці червоного тунелю.

А ось сполуці Ригачки з Раптором не пощастило. Вогненна течія вмить підхопила це створіння, і воно зникло в пекельному жерлі.

Меґ не мала часу перейматись долею свого напарника. Сила, що скеровувала її, раптом щезла, Меґ рухалася за інерцією. Перед нею з’явилася тунельна стіна. Вона здавалась м’якою. М’якою і голубою. Ну, будь ласка, хай буде м’якою…

Куди там! Меґ врізалась у неуникну поверхню. На Землі ця швидкість була б чотири тисячі кілометрів за годину. Не те щоб швидкість аж так важила у світі духів, де кінетика всім до самої лампочки. Але не скажеш, що не боляче.

Розділ 2 Мертва-мертвісінька

Диявол був не в гуморі.

— Двоє, — сказав він, тарабанячи манікюром по лоптопу. — Я сподівався, що сьогодні буде двоє.

Вельзевул нервово засовався.

— Їх двоє, Повелителю… ну, майже двоє. Вони… е… воно… е-е-е… у дев’ятнадцятому рові.

— Двоє людей! — прогарчав Сатана, крихітні блискавки спалахували поміж його рогами. — Не один юнак і його пес! І як, скажи, собака потрапив сюди?

— Вони… перемішались… е-е-е… докупи. Щасливий випадок, — затинався його ад’ютант, пильно дивлячись у монітор. — Хлопчисько справжній бісівський послідовник. Дуже вражаючий людський цикл. Бешкети, знущання над тваринами, крадіжки і нарешті вбивство. Сторінка з вироками така ж довжелезна, як і ваш хвіст. А собака — справжній цербер Сатани. Ціни на ін’єкцію проти правцю підскочили за перші п’ятнадцять хвилин.

Володаря Темряви перелік не вразив.

— Він зануда.

— Собака?

— От кретин! Хлопець! Працює без уяви і невишукано!

Вельзевул знизав плечима.

— Зло — це зло, мій Повелителю.

Сатана захитав своїм правильної форми пальцем:

— Е ні, саме в цьому ти помиляєшся. Ось чому ти прислужник, а я — беззаперечний Володар Пекла. Ти не вмієш передбачати, Вулику, не маєш чуття.

Вельзевулові ікла затряслися. Він ненавидів, коли його кликали Вуликом. Не було жодної іншої істоти у цілому всесвіті, яка б насмілилася так зневажливо перекручувати його ім’я… хіба окрім іще одного — пана святого на ім’я Петро.

— Такі грішники не витривалі. Їхнє життя закоротке для справжнього руйнування. Один-однісінький пристойний гріх — і вони готові. Жодного планування, як бачиш. Ані найменшої ідеї, щоб вив’язатись.

Вельзевул шанобливо кивав головою, так наче він не слухав цієї лекції десятки разів на сторіччя.

— А дай мені одного творчого грішника, і він десятиріччями ширитиме чутки про нещастя, доки його спіймають. Якщо спіймають.

— Так, Повелителю. Саме так.

Зіниці Диявола звузились.

— Ти ж не завдаватимеш мені зневаги, Вулику, чи не так?

— Ні, — промурмотів украй схвильований старший демон. — Звичайно, ні, Повелителю.

— Радий чути. Бо якби я бодай на хвилину подумав, що не маю твоєї прихильності, я викинув би тебе з цих покоїв, що дивляться вікнами на Вогненну Долину. У рів фекалій.

Вельзевул облизав пошерхлі губи язиком, роздвоєним на кінчику. Рів фекалій працював справно, лише доводилось час від часу відмикатись.

— Чесно кажучи, Повелителю, новий хлопець неповторний. Особливо своєю подобою. Трохи незграбний зовні, звичайно. Але я певен, він пречудово крутитиме рожни.

— Крутитиме рожни! У нас таких по самісінькі крила. Мені потрібні винахідливі демони, з почуттям гумору. — Диявол погладив свою лискучу чорну борідку. — Демони іншого ґатунку. Цю дівчинку я збирався привітати особисто. Де вона?

Вельзевул перегорнув віконце у моніторі.

— Е-е-е… Ми стежили за нею увесь час, поки вона летіла тунелем…

— Ти загубив її.

Вельзевул знічено кивнув головою.

— Єдина душа, яку я тобі наказав стерегти і яку ти втратив. Здається мені, ти стаєш застарим для цієї посади, Вулику.

— Н-ні, Повелителю, н-ні, — пробелькотів пекельний Номер Два, добре знаючи, що трапляється з демонами по завершенні їхньої кар’єри. — Приховані камери стеження вийшли з ладу, і ми мусимо покладатись на тунельних кліщів. Ви ж знаєте, які вони ненадійні, особливо як наїдяться осаду з душ.

Сатана зітхнув:

— Стоп, Вулику. І це все, що я чую? Вибач. Ми маємо найсучасніші технології. Лімбонагляд, зовнішню мережу стеження. І при цьому покладаємось на мимрення отих п’яних кліщів.

— Миїші запевнив мене, що систему буде полагоджено.

Сатана насупився.

— Ти знаєш, чого мені коштувала ця технолюбна душа? Талану! А він навіть не може встановити монітори.

— Невдовзі, Повелителю…

— Негайно! Я хочу, щоб цю блудну душу знайшли. Вона могла наскочити на тунельні сталактити. Оголосіть розшук і спіймайте її.

— Але, Повелителю, — наважився заперечити Вельзевул, — сьогодні по обіді повз Великий Каньйон проїздить автобус із суддями. Їх буде забагато…

Сатана звівся на задні. Його смугастий костюм, пошитий на індивідуальне замовлення, спалахнув блакитним, висвічуючи червоне сухожилля. Показуха, як завжди показуха, подумав Вельзевул.

— Мені начхати на тих суддів. Хто подасть на мене позов? Ніхто. Дай сюди це дівчисько! Ти читав її файл? Ти знаєш, що вона зробила зі своїм вітчимом? Блискуче. Просто незрівнянно.

Диявол заговорив лагідно. Оманливо. І підступно.

— Знайди її для мене, Вулику. Знайди її і принеси сюди. Мені байдуже, хоч надсилай до тунелю пошуковий загін. Знайди її…

Вельзевул очікував неминучої погрози.

— Бо коли не знайдеш, я оголошу конкурс на щойно звільнену посаду. — Він промовисто помовчав. — Твою.

Сатана підстрибцем рушив у куток панахати на шматки коров’ячу тушу. Аудієнцію закінчено.

* * *

Вельзевул рухався коридором на великій швидкості, обертаючи вилами на пару кожну зустрічну душу. Як і завжди, прощальне пронизливе сичання не додало йому гумору. Він ненавидів, коли Повелитель був у такому доставучому настрої. Йому потрібна була саме ця душа, жодна інша не влаштовувала. І Боже, поможи… Вельзевул нервово закліпав… Люцифере, допоможи демонові, який розчарував Сатану. Вельзевул заквапився. Ти не мусиш навіть думати про Боже ім’я в цьому приміщенні. Повелитель завжди якимось чином дізнається.

І що там такого неповторного в тій душі? Якесь ірландське дівчисько. Звичайно, вицупити душу з землі святих і вчених завжди було особливим таланом, але ті золоті часи давно минулися. Нині ірландців так само багато в пеклі, як і в Америці.

Вельзевул стрибнув у темний закуток, витягаючи зі складок своєї шовкової мантії чорного мобільного телефона. Гарненька штучка. Блискуча і вражаюча. Миїші підігнав йому кілька. Надсекретно. Навіть бос не знає. Ну, схитрував. Він-бо, до біса, демон.

На панелі телефона не було цифр. Лише кілька кнопок: приватна лінія. Була тільки одна істота, якій він телефонував. Вельзевул потримав свого бородавчастого пальця над кнопкою, а тоді натиснув. Вибору не було. На карту поставлено його покої. А знайти деінде пристойні апартаменти було пекельно важко.

* * *

Святий Петро невдаха. Як він таке велике святе цабе, то чому дійшов до того, щоб день у день сидіти біля воріт, тимчасом як решта розкошувала райськими фруктами? Чому Яків не може його підмінити? Чи Іван? Чи Юда, врешті-решт? Якщо хто й заборгував йому, то це Юда. Чимало хто вважає, що збирачеві данини взагалі тут не місце. Якби Петро не заступився за Юду, той і досі кружляв би в чистилищі поміж решти пересічних душ.

Петро розгорнув головну книгу. О, він би все віддав за потужний комп’ютер. За потужний сервер із численними робочими станціями. Проте до Раю зрідка потрапляють комп’ютерні шанувальники. Більшість їх виходять з іншого кінця тунелю, особливо ж відколи Люцифер оголосив акцію “Викупи свою душу через сто років”. Отож Петро й досі підраховував усе самотужки.

Система підрахунків була складна, створена протягом тисяч років. Звичайно, перелік гріхів поповнювався щороку. Особливо обтяжливими були дві нові категорії: члени хлопчачих угрупувань і пародіювальники.

Водночас система була доволі проста. Навіть якщо ти маєш на рахунку достатньо балів, що рятують тебе від пекла, це не означає, що ти потрапляєш прямісінько до Раю. На тебе чекають чистилище, лімб чи реінкарнація як нижчі форми життя. Якщо кількість балів близька до бажаної, ти потрапляєш на співбесіду до головного апостола. Усі кажуть, що він трохи поспішає натиснути кнопку відмови. Мільйони душ на нижчих рівнях моляться, що коли-небудь настане день і Петра звільнять.

Високо вгорі у блакитному небі, над Петровою головою, пульсував вихід з тунелю. Неповторне видовище, якщо на нього поглянути бодай одним оком, проте Петро навряд чи встигав зводити голову.

Душа вилітала з тунелю і повільно приземлялась на підлогу Петрового офісу. Святий водив пальцем по списку. Луїджі Фабрицці. Вісімдесят два. Природна смерть.

— Мі scusi,[2] — мовив італієць.

— За лінію, прошу, — автоматично промимрив Петро, випускаючи олівця додолу.

Містер Фабрицці поглянув донизу. Мідний люк виступав із мармурової плитки.

— О, твої результати надзвичайно добрі, Фабрицці, — проказав Петро чистою італійською, іще один маленький бонус від боса. — Праведний початок життя, та впродовж останніх десяти років ти був неперевершеним паскудою.

Італієць знизав плечима:

— Я старий. Маю право.

Петро відкинувся на спинку стільця. Він любив італійців.

— Справді? І де таке написано в Біблії?

— Таке не написано в цій гарній книзі. Я відчуваю це душею.

Петро всміхнувся. Хто сподівався, що італієць сперечатиметься біля самісіньких райських воріт?

Святий швидко підсумував бали. Ти б здивувався, дізнавшись, скільки негативних балів додає кепська поведінка.

— Навіть не знаю, Луїджі. Усі ці мафіозні штучки у п’ятдесят. Здається ти вичерпав ліміт.

Фабрицці побілів.

— Ви ж не збираєтесь?..

— На жаль, збираюся, — мовив Петро, тягнучись до кнопки “Лімб”, схованої внизу під стільницею.

Італієць склав долоні, як для молитви, і… задзвонив телефон.

* * *

Петро звів очі догори. Знову Вельзевул. Чи може цей пекельний бодай одного разу зробити щось самостійно? Він натис на кнопку “Прийняти”.

— Слухаю.

— Це я, Вельзевул.

— Міг би й не називатись.

— У нас знизу невеличка проблема, співотче.

— Мені здавалось, ти полюбляєш проблеми.

— Не такі. Мою посаду поставлено на карту.

— О, — мовив Петро, — це таки проблема.

Попри те, що архангел і демон займають протилежні спектральні кінці, послуговуючись теологічною мовою, впродовж кількох останніх століть у них склалися особливі взаємини. Нічого ґрунтовного. Жодних обмінів бізнесовими таємницями чи ще чогось такого. Проте обидва розуміли схожість їхньої роботи. Вони також розуміли переваги стримування земних від руйнування планети. Врешті-решт, нащо душі без тіл? Тож пекельник із архангелом підтримували зв’язок. Їхнє маленьке комюніке попередило кілька політичних президентських убивств і світову війну. Якщо Вельзевула замінять кимось іншим, новий Номер Два може бути не такий поступливий.

— Е… mі scusi, Santa Pietro?[3] — несподівано ввічливо почав Луїджі.

Петро роздратовано махнув рукою:

— А, проходь. І жодних мені гангстерських штучок.

— Si, si.[4] Жодних гангстерських штучок.

Луїджі застрибав до раю, з кожним кроком молодшаючи. Петро повернувся до розмови.

— Отож яка в тебе проблема, Вулику? — Петро вишкірився в бік телефона. Його співрозмовник пахкатиме вогнем, але муситиме стримуватись, якщо хоче допомоги.

— Повелитель шукає душу.

— А як щодо суддівської конвенції?

— Ні. Особливу душу. Гадаю, якби вона з’явилась біля Перлистих Воріт, ми змогли б поторгуватися.

— Поза обговоренням. Безневинна душа в Пеклі. Не може бути й мови.

— Аж ніяк не безневинна. Ми чекаємо на неї тут унизу сьогодні. Навіть не знаю, як їй вдалось утекти.

— Гм… — Петро перебирав пальцями свою сиву бороду. — Дай-но мені статистику.

— Ось. Меґ Фінн. Чотирнадцять років. Ірландка. Вибух газу.

Петро повів пальцем до літери “ф”.

— Фінн. Фінн. Ось вона. Меґ Фінн. Непоганий перелік дрібних злочинів. І жодного позитивного бала. Єдиний великий плюс наприкінці. Зажди, я підрахую.

Петро провів пальцем уздовж колонок і поганих, і добрих учинків, підраховуючи бали, і насупився.

— Гм. Не все так просто.

— А що хіба?

— Зачекай трохи, Вулику. Я зараз надішлю повідомлення на твою трубку.

Миїші обладнав телефони сканером, факсом і мейлом. Петро затримав трубку над потрібною сторінкою і натиснув на кнопку “Надіслати”. За кілька секунд він почув, як його співрозмовник видихнув:

— Чорт мене забирай.

Петро ледь помітно посміхнувся:

— У тебе такий самий результат, як в у мене?

— Так. Абсолютно порівну. Нульовий баланс. Вона врятувалася в останню хвилину. Я не бачив такого ще з…

— Ще з часів того патлатого рок-н-ролера.

— Саме так. А коли він повернувся на Землю, то побачив, чого накоїв.

Петро на хвильку замислився:

— Це дуже небезпечно, Вулику. Через таке починалися війни.

— Знаю. Ця душа ні сіло ні впало стала вкрай важливою.

— Мусимо дати їй спокій, Вельзевуле. Досить одного втраченого кишенькового злодія в долині смертних.

— Звичайно, — шовковим голосом мовив Вельзевул. — Тепер це поза нашим впливом. Нехай дівчисько само собі підпише вирок. Не варто надсилати по неї Ловця душ.

— Гм, — сказав Петро, занепокоєний Вельзевуловою згодою. — Гаразд. Доки ми розуміємо один одного.

— Чудово, — гарикнув демон і натиснув на кнопку “Відбій”.

Петро запхнув мобільника до кишені. Справи не завершено. Цей улесливий голос. Вельзевул збирається надіслати демона на Землю, щоб віднайти втрачену душу. Ловця душ. Петро певен цього. Вельзевул ладен піти на небажані наслідки в долині смертних заради цього ірландського дівчиська. Хто вона така, ця Меґ Фінн? І чому з доброго дива вона стала найпопулярнішою душею у Всесвіті?

* * *

Вельзевул вистромив носа з темряви. Усе чисто. Отож, Фінн мусить повернутися. Не надовго втекла. Він певен. Утекла саме настільки, щоб додати кілька балів до колонки негативних учинків. Відтак Люцифер отримає жадану душу. А Вельзевул залишиться на посаді до наступної кризи.

Він збрехав Петрові. Ну то й що? Він же демон урешті-решт. А чого цей праведник — два капці у білих манатках — хотів?

Розділ З Нещасливий кінець

Меґ не хотіла розплющувати очей. Вона лежала, ховаючись за власними повіками, вона склала власну історію, що пояснювала нещодавні події. Вона лежала б отак довіку і ніколи навіть не глянула б на те, що довкола.

Ось тобі й маєш. Біль по всьому тілі. Ні, не через те, що вона врізалася в небесний тунель, а через той газовий бак. Це й пояснює, чому вона лежить. Навряд чи в лікарні, тяжко поранена. Жива — і класно. А галюни — то, мабуть, через знеболювальне. Вона засміялась би, якби так страшенно не боліли боки. Отак. Останнє припущення більше скидалося на правду, ніж інші версії. Тобто собакохлопець і велетенський тунель.

Меґ настільки повірила новій версії, що наважилася розплющити очі. Перше враження — блакить. Безмежна блакить. Цить, не панікуй. У лікарнях теж є блакитний колір. Заспокійливий колір.

Потім пара безтілесних червоних очей закліпала в блакитному краєвиді — і її надії на щасливий кінець з тріском посипалися повз її вуха.

Чорні як сажа зуби постали перед очима.

— Ніколи такого не бачити, — проказав примарний рот.

За таких дивних обставин тактика лежання з заплющеними очима видавалась щонайменше сумнівною. Меґ зірвалася на ноги й позадкувала, аж доки не вперлася спиною в тунельну стіну. Овва! Знову тунель. Здається, її лікарняній теорії гайки.

— Кольоровий спектр, — вів далі рот, бентежачи Меґ. — Блакитний, червоний, фіолетовий. Оба-на!

Решта частин тіла групувались довкола зубів, схожих на кавалки. Істота з невизначеними обрисами стояла на драбині, розглядаючи безмежний тунель. Миршавий гуманоїд. Його голубава шкіра щонайкраще пасувала до стін тунелю. Суперовий камуфляж.

— Ти хто? — буркнула Меґ.

— Я хто, запитати дівчинка. — Істота пирхнула. — Хто я? Я тут жити. Ти тут вриватись. Ані привітань. Ані промов. Лише байдужість і тупість.

Меґ зважила свої шанси. Істота досить маленька; може, вдасться луснути її камінцем і втекти по драбині. Але куди втекти? Куди?

Істота почухала прищувате обличчя.

— Вибачте Флітові, панночко. Гості ніколи не зупинятися. Летіти собі. Летіти, летіти, летіти.

— Де я? — запитала Меґ.

Фліт розвів руками.

— Де? У тунелі, дівчинко. У тунелі. Життя… тунель… після життя.

Меґ зітхнула. Саме цього вона боялася. Отож, мертва.

— А ти хто?

— Колись бути людина, — зітхнула істота. — Погана людина. Тепер кліщ. Тунельний прибиральник. Флітова спокута. Дівчинко, дивитися. — Фліт зняв плетеного кошика з петлі на стіні. — Осад з душ. Тунельне сміття.

Меґ зазирнула в кошик. Він був повний розжарених камінців. Блакитних, звичайно. Блакитні камінці вона, звісно, могла собі уявити, проте зараз ладна була заприсягтися, що камінці співають.

Фліт з любов’ю погладив камінці.

— Двісті кошиків. Потім Перлисті Ворота.

Меґ кивнула головою. У цьому є рація, подумала вона. Щось на кшталт публічного сервісу.

— Тобто… тобто я… кліщ? Так?

Флітові таке запитання видалося кумедним.

— Дівчинка? Кліщ? О, ні, ні, ні, негативно відповідати. Єдина дівчинка на мільйон більйонів. Фіолетовий колір.

— Я не…

Фліт дав Меґ кілька легких ляпасів.

— Вуха розтулити, дівчинко! Блакитний колір — Перлисті Ворота. Червоний колір — Пекло. Фіолетовий — серединка на половинка.

Меґ витріщилась у безмежність тунелю. Небіжчики збільшувались, наближаючись до її притулку на драбині. Деякі підлітали так близько, що Меґ помітила зневіру в їхніх очах.

— Який кольоровий спектр? Я не бачу…

Фліт простяг голубу руку до очей Меґ, і вона побачила. Світло позад кожної душі. Рожеве чи блакитне. Тих, хто мав червоне світло, виловлювали з потоку і скеровували до пекла. Меґ подивилася на свої руки. Фіолетові зблиски вигравали довкола кінчиків її пальців.

— Бачити, дівчинко! Бачити! Фіолетовий. Праведники — грішники. Спокій — галас. Серединка на половинка.

Меґ намагалася зрозуміти:

— Що зі мною буде?

— Ні Перлисті Ворота. Ні Пекло. Назад.

— Назад?

Істота, що колись була людиною, закивала головою:

— Назад. Залагоджувати погані вчинки.

— Погані вчинки?

— Дівчинко бути тупий папуга, — сердито мовив Фліт. — Вчитися говорити правильно! Погані вчинки робити в тілесному житті. Назад, назад, летіти назад. Лагодити. Потім колір блакитний-блакитний.

Примарне серце Меґ забилося швидше.

— Я можу повернутися? Знову ожити?

Фліт захихотів, радісно плещучи в долоні.

— Ожити? Ні. Привид — бабах! Допомагати тим, кого ображати. Брати осад із душ.

Дуже важко було дізнатися щось по суті з цієї розмови. Фліт так давно не знався з людьми, що його словниковий запас зійшов на самі повсякденні поняття. Наскільки Меґ зрозуміла, вона мала вибір. Або залишатися тут на драбині, або повертатись і залагодити справи зі старим Лоурі. Вибір невеликий. Буркотливий кліщ або… два буркотливі кліщі. Як можна залагодити гріх? Що вона мусить зробити?

— Поспішати, дівчинко, — порадив Фліт. — Час збігає, тік-так, тік-так. Добро пропадати марно.

Меґ витріщилася на свою ауру. Крихітні червоні зблиски струменіли поверх фіолетового. Якщо енергія привида витече з неї, їй судилося бути внизу в пеклі разом з Ригачкою. Вона відчувала тяжіння пекла, наче компасна стрілка Північний полюс. Жмутки аури відпадали від неї і мчали до пекла, як вода зі зливного бачка.

— Як мені повернутись?

Блакитна істота знизала плечима:

— Фліт не знати точно. Ніколи не траплятись доти. Фліт чути від інших кліщів.

— Ну, і що Фліт чув?

Фліт показав на мармурову стіну:

— Іти крізь.

— Я пробувала, — проказала Меґ, потираючи шию, — не спрацьовує.

— Не думати СТІНА. Думати ДІРА.

Звучало, наче розмова інтернет-серфінгіста.

— Ти певен?

— Ні, — зізнався тунельний кліщ. — Кренк мені казати.

Кренк? Може, ще одна блакитна істота з обмеженим словниковим запасом? Меґ спробувала впорядкувати свої думки. Діра, думала вона. Діра, діра, діра. Ця думка захопила її вщерть і закрутилась у ній, наче ураганчик. Невдовзі те слово гриміло в її голові, збігаючись із биттям пульсу. Діра, діра, діра. Що до біса з нею робиться? Ніколи в житті вона не могла зосередитись на чомусь. Не могла. Та життя не заважає їй зараз.

Вона простягла руку. Стіна видавалась таки м'якшою. Наче вода. Наче повільна хвиля, що розходиться ледь помітними брижами. Її пальці торкнулися поверхні і втонули. Срібні зблиски вигравали довкола.

— Бачити?! — зрадів кліщ.

Меґ втягла руку від стіни назад і зігнула пальці. Здавалось, усе працює. Непогано, як на покійницю.

— Іти, дівчинко! Іти! — підганяв Фліт. — Пекло сильний.

Меґ кивнула головою. Що далі вона буде від цього місця, то більше часу матиме. Їй потрібна кожна часточка сили, залишеної в її тілі, щоб полагодити старого Лоурі.

— Окей. Я йду. Сподіваюся, ти маєш рацію. Це краще, аніж пряма дорога до пекла.

— Ні, ні, ні. Фліт упевнити. Просто вдома.

Нічогісінько не заважає їй піти. Крізь стіну — і аут. Вона нічого не боялася за життя і нічого не боятиметься за післяжиття. Вона глибоко вдихнула і…

— Дівчинко, чекати!

— Що? — швидко мовила налякана Меґ.

— Тримати, — Фліт щось стискав у руці. Два камінчики з кошика. Блакитні зі срібним візерунком.

— Осад із душ. Дуже батареї.

— Дякую, Фліте, — сказала Меґ, засовуючи камінці далеко в кишені своїх комбаток. Це саме те, що їй треба. Кілька камінців. Спокуха, краще не викидати на очах у цього хлопця. Може образитись.

— Дівчинко, іти зараз! Швидко. Дорожня машина швидко.

— Біп-біп, — нервово відповіла Меґ.

Вона знову ввійшла в кам’яну стіну. Зблиски витанцьовували довкола її зап’ястків, довкола її ліктів — аж ось вона щезла.

* * *

Миїші копирсався в Ригаччиному мозку.

— Ну? — нетерпляче мовив Вельзевул.

— Не квапте мене, — пробурмотів миршавенький японець, не зводячи очей із сірих драглів, що лежали перед ним.

— У мене ще купа справ, Миїші. Рятувати його варто?

Миїші випростався, струшуючи дрігву з рук.

— Не в такому стані. Мозок собаки і цього пацика змішалися надійно. Надійніше не буває.

На кінцях Вельзевулових пазурів спалахнули іскри.

— Ангел би його взяв! Мені потрібна інформація про те дівчисько!

Комп’ютерний геній самовдоволено всміхнувся:

— Без проблем, Вельзевуле-сан. Я возз’єднаю його.

Комп’ютери для пекельного Номера Два були справжньою загадкою, на кшталт перетворення.

— Возз’єднаєш?

Миїші гидко всміхнувся:

— На землі мої методи було, так би мовити, заборонено, через професійну етику. А тут…

Він міг не продовжувати. На права людини в Пеклі мало зважали. Миїші витяг зі своєї чарівної скриньки якусь бридоту — щось на зразок моніторчика на металевій ніжці. Без жодних вагань комп’ютерний геній застромив пристрій у драглі Ригаччиного мозку.

Вельзевул здригнувся. Миїші — ще той покидьок. Доктор Франкенштейн проти нього — пластун-початківець.

— Мозковий шпичак. Я люблю цю цяцянку. Мозкові електричні імпульси і є джерелом енергії. Оригінально, я б сказав.

— Авжеж, — погодився Вельзевул, зомліваючи.

Миїші витяг дистанційку з кишені свого дизайнерського костюма, обтираючи об шовк поналипалий мозок.

— Зараз подивимося, що цей кент бачив.

Крихітний екран увімкнувся, і обидва демони побачили, як вони вирячуються на самих себе — так, як їх бачив Ригачка. Обтяжливе враження. Від такого могла й голова розболітись.

— Що робиш, неодупо?

Миїші прикусив спідню губу, щоб не бовкнути чогось у відповідь. Вельзевул розмірковував.

Треба простежити за цим комп’ютерним генієм. Зазнається.

— Я перекручу.

Зображення зрушило з місця і поїхало в зворотному напрямі. Ригачка спускався тунелем і знову був живий. У спогадах, звичайно.

— Стоп. Покажи.

Ригачка знову шкірився на пенсіонера, якого долали корчі.

— Мені подобається цей хлопчина, — мовив Миїші. — Самородок.

— Чорнороб, — пирхнув Вельзевул, як завжди, удавано. — Окей, зупини.

Миїші затарабанив по клавіатурі, і картинка спогадів застигла. Зображення мигтіло. Меґ Фінн стурбовано схилилася над тілом пораненого.

— Ага! — вигукнув Вельзевул. — Вона захищала цього старого. Ось що дозволило їй утекти. Які шанси? Мільйон до одного.

Миїші хутенько порахував на калькуляторі.

— Вісімдесят сім мільйонів до одного, точніше, — виправив він; слова улесливо злітали з його вуст.

Вельзевул порахував до десяти. Треба мати святе терпіння, щоб витримувати таких нахаб. А він не був святим. Номер Два загрозливо наставив вила на комп’ютерника.

— Цей цофнутий у такому стані мені ні до чого, так само як і ти, коли не можеш його полагодити.

Миїші безтурботно скалив зуби:

— Без проблем, Вельзевуле-сан. Я встановлю віртуальну голограму-підказку і апґрейдну його зі ступорного на, скажімо… скотський. Перепрошую за каламбур.

— А на пекельний?

— Неможливо. Не з його черепом. Дуже зрідка який казанок придатний до справжнього зла й може зреалізувати всю свою вдачу. Ось цей примірник спроможеться лише на урвиголову, не більше.

— Отже, робимо скотського.

Миїші заклацав манікюром по клавіатурі.

— Вкупі з собачими генами з цього пацика вийде справжній автомат. Коли він піде на діло, то не спиниться, аж доки завдання не буде виконане або вичерпаються життєві сили.

Миїші натиснув на кнопку “Пуск”, і Ригаччине тіло стало судомити: мозковим шпичаком побігли байти інформації.

— До чого такий поспіх, не розумію? Що ви приготували для цього фраєра?

— Це мій новий Ловець душ. — Вельзевулові очі палали. — Він повернеться на землю і знайде нам душу.

Миїші почухав свою еспаньйолку — міні-версію сатанинської борідки.

— У такому разі я надав би йому товарного вигляду. Кілька кубічних сантиметрів водного розчину в кору головного мозку — і він… воно бігатиме краще, ніж дитина.

— Воно? — перепитав Вельзевул. — Ти не можеш прибрати з нього пса?

— Ні, Вельзевуле-сан. Мейнфрейм дуже пошкоджено.

— Мейнфрейм? — Вельзевул був певен, що Миїші вживає комп’ютерні терміни лише для того, щоб його спантеличити. І, звичайно, мав рацію.

— Мейнфрейм, мозок тобто. Це те саме, що відокремити сіль від цукру ложкою, — мовив Миїші поблажливо.

— Коли він буде готовий?

Миїші недбало здвигнув плечима:

— За день чи два.

Такого зухвальства Вельзевулові було по самісінькі вінця. Він, звичайно, не міг знищити Миїшину душу, але всипати нахабі перцю не штука.

Вельзевул зібрав чималенький розряд на вилах і випустив у Миїшин зад. Апґрейднутий юзер підскочив так високо, як мало хто з олімпійців.

— Дві години. Якщо він не буде готовий за дві години, то в мене є ще чимало розряду.

Миїші кивнув головою, роздимаючи щоки від болю.

Вельзевул посміхнувся, він знову був у гуморі.

— От і добре. Радий, що ми порозумілися. — Він повернувся, складки чорної мантії оповили його кісточки. — І ще одне, Миїші.

— Та-ак, Вельзевуле-сан.

— Поверни верхню частину його черепа на місце, в нього й так ефектний вигляд.

Розділ 4 Непрохані гості

Нога Лоурі Маккола передчувала дощ. Уже два роки, як той пес вирвав з неї шмат м’яса, а вона все болить. І вже ніколи не перестане. Лікарі сказали, що він кульгатиме до кінця своїх днів. До кінця своїх днів? Ото кумедія.

Лоурі запалив товсту смердючу сигару. Він знову почав курити. Чого б і не почати? Поряд не було ані душі, щоб пожалітись, а нікотин безсилий його вбити.

Так було не завжди — безнадійно. Тепер… тепер усе по-інакшому. Він повертався назад, до тієї ночі, два роки тому, коли лежав на лінолеумі, спливаючи кров’ю. Тоді він зрозумів, що помре. Можливо, іншим разом. Його бажання жити враз десь ділося. А навіщо? Рай? Бридня. Не було справедливості на небесах, то чого вона має бути на землі? Навіщо ж мордуватися? Для чого бути добрим? Лоурі й досі не відповів собі на ці питання. І доки не відповість, не з’явиться ані найменшого бажання.

Лоурі остогидло дивитись у вікно, час увімкнути телевізор. Вечірню програму. Спосіб згаяти час для того, хто цього прагне. Після п’яти хвилин споглядання кулінарних рецептів він зрозумів, що ще не настільки пропащий, і вимкнув ящика. Садок. Піти повиривати бур’ян.

Його нога передчувала все правильно: дощ уперіщив по крихітній земельній ділянці, яку рада оптимістично назвала зеленими насадженнями. Лоурі зітхнув. Чи воно коли буде все гаразд? Де дівся той жартівник, яким він був? Куди пішло життя?

Він стільки разів ставив собі ці запитання, стільки разів перебирав усе в пам’яті, що йому вдалося виокремити кілька ключових моментів свого минулого. Коли він мав можливість вибору і вибрав хибно. Суцільна вервечка помилок. Такий собі перелік із “мав би”, “міг би” і “мусив би”. Не те щоб з усіх тих думок була якась користь. Не те щоб він міг зараз щось змінити. Лоурі поклав руку на груди, серце прискорено билося. Особливо не зараз.

Тож як завершити сьогоднішні американські гірки? Випити пігулки, певно. Пошкандибати до газетного кіоску чи розважитися, зігравши партію бінго в міському клубі.

* * *

Меґ Фінн з карколомною швидкістю вилетіла з післяжиттєвого світу й гепнулася в крісло Лоурі Маккола. А через те що вона вже не думала ні про яку діру, воно видалось їй таким само твердим, як тобі й мені. Пружини зарипіли, протестуючи, — і мідні коліщатка закрутились по підлозі.

Він упав не через те, що був шокований. Він упав тому, що крісло з розгону вибило його ціпок. Він гримнувся назад, хапаючись за книжкову шафу, як йому здалося. Невдалий рух, їй-богу. Важкі полиці похилились і попадали на старого чоловіка.

Упало заціпеніння. Меґ очманіло дивилася на пилюку, що здіймалася зі старої подушки. Пилюка. Справжнісінька пилюка. Зі справжнісінького світу. Вона повернулась. Можливо, вона ніколи й не вирушала звідси. І крісло відчутно справжнє. Ти ба, можлива теорія: Ригачка вистрілив з рушниці, і її винесло вибухом у Макколове вікно. І ось тепер вона приземлилась у крісло. Гм. Навряд. Кілька проколів у доказах. Хоча в це повірити не тяжче, аніж у тунельну стіну, фіолетовий колір аури, балакучого кліща та у все інше.

Лоурі нарешті отямився.

— Ти! — вимовив він, хапаючи повітря і лежачи під купою часопису “National Geographics”. — Меґ Фінн!

— Ну і, — розгублено озвалася Меґ.

— Та ти ж мертва! Я бачив твоє тіло!

Ось і маєш. І цій теорії гайки.

— Моє тіло?

— Так, твоє. Видовище не з приємних, скажу тобі.

Меґ здригнулася. Мабуть, вона мала кепський вигляд, коли її витягли з-під того бака.

— Яке в мене було обличчя?

— Не зовсім таке, як спочатку.

А потім у Лоурі зринуло дві думки. Одна, що він розмовляє з мерцем. Друга, що він не може дихати!

— А яка я зараз? — нервово допитувалася Меґ.

— Е-е-е-е-е, — прохрипів Лоурі, його лоб почав синіти.

— Що, така погана?

Старий, неспроможний озватися, тицьнув пальцем у важезну книжкову шафу, що придавила йому груди.

Догнала. Меґ вистрибнула з затишку справжнього крісла і щосили вперлася руками в шафу. Важелезні книжкові полиці піднялися й стали на місце, наче підставка під пивний кухоль. Це коштувало Меґ не більших зусиль, аніж підкинути монету. Шафа стукнулася об стіну, сколупнувши тиньк. Книжки, що були на полицях, попадали додолу, наче ряснокрилі метелики.

— Bay, — сказала Меґ, витріщаючись на свої руки. Ніби такі, як звичайно. Але чомусь вона почувалася удесятеро дужчою.

Лоурі зі свистом вдихнув повітря.

— Кх… кх-кха, — закашляв він.

— Прошу, — буркнула Меґ, згинаючи пальці.

— Я… кх-хи… тобі не дякую, ти, злочиннице.

Меґ закліпала:

— Та я ж тільки…

Лоурі махав кулаком, лежачи на підлозі.

— Ти тільки — що? Ти тільки вдерлась до моєї хати і відтягла свого пса від моєї ноги!

— То не мій…

— Зробивши мене калікою на все моє нещасне життя.

— Ти зараз тут. Годі гнати!

— Годі гнати?

— Принаймні ти не мертвий, — гостро й трохи зверхньо відповіла Меґ. — А я розпласталася на твоєму гальмовому газовому бакові.

Лоурі замовк. Дівчинка мала рацію. Якщо це дівчинка. Якщо йому все це не сниться. Галюцинації через брак кисню. Шафа впала на груди.

— Хто ж ти тоді? Ангел?

Меґ пирхнула:

— Навряд. Я ніщо. Між раєм і пеклом. Така собі міжсвітенниця. Ось чому я мусила повернутись. Щоб допомогти тому, проти кого згрішила, як каже той блакитношкірий прибиральник.

Лоурі трохи розгубився. Блакитношкірі прибиральники і міжсвітенники. Що вона оце верзе? Хто знає цю молодь? Увесь цей реп і кульчики в пупках; Лоурі ніколи не міг зрозуміти звичайних дітей, а вже за привидів годі казати. Але дещо з того, що вона сказала, він розчовпав.

— То що, рай існує?

Меґ знизала плечима.

— Очевидно. Усе залежить від кольору твоєї аури. Червоний чи блакитний. Чи фіолетовий, як у мене.

Ще одна загадка. Чи марення сновиди. Хто зна. Можливо, він уже бачить духів. Отож, він не почувався так погано, відколи…

— Тобто ти маєш мені допомогти?

Меґ скоса глянула на старого:

— Десь так.

Лоурі трохи підвівся, спираючись на лікоть.

— Ти неабияк спізнилася. Ти вже не можеш мені допомогти. Ніхто не може.

— Тебе лише вкусили за ногу. Теж мені велике діло!

Старий силкувався намацати свого ціпка.

— Очухайся, неодупо. Той випадок стався два роки тому!

Якби Меґ мала червонокровні тільця, всі вони витекли б з її обличчя, з переляку. Два роки! То вона так давно пішла звідси? Її вже геть забули, і нічого тут не нагадує про неї. Навіть теплі спогади тих, хто її знав.

— Привид злочинниці. — Голос Лоурі урвав плин її думок. — Саме те, що треба. Ну, зроби хоч щось корисне в своєму житті, чи то пак післяжитті. Допоможи мені.

Лоурі простяг руку. Засмаглу, з покрученими пальцями, з суглобами завбільшки з каштан. Меґ розглядала пальці, що тяглися до неї. Вона мусить допомогти. Саме задля цього вона тут.

— Ну ж бо. Це через тебе я не можу підвестися сам.

Меґ нахилилась, щоб допомогти. Їхні пальці торкнулися одні до одних, чи не доторкнулись, їхні руки просякли одна в одну, запалюючи безліч напівпрозорих іскор. Перш ніж вона зрозуміла, що діється, Лоурі затяг її в себе по лікті, а відтак і по пояс.

— Випусти! — заверещала Меґ.

Очі Лоурі стали великі з переляку.

— Я не… це не… — мурмотів він.

Істоти розмістились одна в одній. Меґ була всередині Лоурі Маккола, а він огортав її зовні.

Моторошно, бридко, жахливо. Меґ заповнювала весь його можливий простір. Її руки покручені, її шия похитувалась, на очі спала пелена.

— Випусти мене, — верещала вона своїм новим теперішнім голосом — голосом Лоурі Маккола, зриваючись на ноги — старечі ноги, що раз у раз підгиналися. Старече тіло облягало її, наче водолазний костюм, торкаючись кожного її примарного нерва. Меґ бачила темно-каштанові цятки на руках і обвислий жовтавий светр в ірландські візерунки, і колючі густі брови, що мало не затуляли очей.

— Рятуйте! — волала вона, і повітря стискало трахеї Лоурі, наче лещатами. — Рятуйте!

Потім Меґ Фінн побігла. Вона гасала по Макколовому помешканню, відскакувала від стін, намагаючись вирватися з цього немічного тіла. Та все дарма. Вони міцно застрягали одне в одному, наче зростки линви.

Лоурі Маккол теж спостерігав усе зсередини, не годен щось зробити, хоча почувався сповненим снаги. Перед очима мигтіли стіни, так наче й не було величезного рубця на нозі. Серце калатало. Калатало — а не виривалося з грудей! Він знову молодий, сповнений молодечої снаги та жаги. Лоурі хотів засміятися, але на міг. Рот не слухався його. Здавалося, наче сидиш у одномісному кінотеатрі, спостерігаючи власне життя на сріблястому екрані.

Лоурі, певно, сподобалось молодшати, проте Меґ певнісінько було не до душі сидіти в зігнутому тілі старого. Меґ вибігла у двері й помчала порепаною та розмальованою графіті доріжкою. Холодні дощові краплини відскакували від її, наразі лисої, потилиці. Мокрий светр розтягся й облипав її коліна мокрим вовняним кільцем. Створіння на ім’я Лоурі-Меґ оббігло всі закутки, ляскаючи його… Її… Їхніми мокрими хатніми капцями. І враз обидві істоти спинилися. Нічого надзвичайного. Всього-на-всього газовий бак. Новий блискучий газовий бак. Рудий, мідний. Ані натяку на фарбу чи іржу.

Меґ сіла на мокру землю, тягнучи за собою Лоурі. Життя і смерть повторювались, наче у дивному, незрозумілому жарті.

— Я не хочу бути старою, — прохрипіла Меґ; сльози скапували з її кривого носа. — Я не хочу бути мертвою.

Лоурі мовчав. Бо що можна було до цього додати? Саме так почувався й він останні два роки.

Я також не хочу, подумав він.

І Меґ навдивовижу почула його. Наче голос із найдальшого куточка її мозку. Такий собі ґремлін у її голові. А далі… А далі — хоч лопатою вигрібай. Цілі життєві Макколові вибляклі почуття наплинули на неї. Весілля і похорон, і біль у нозі, і нестерпна самотність. Меґ не хоче цього. Нічого цього не хоче. Господи, їй лише чотирнадцять. Їй буде всього чотирнадцять повік-віку.

Я хочу вийти з цього тіла, думала вона. Вилетіти, так само, як і ввійшла в нього. Вона так і зробила — відліпилась, як вологий пластир, і впала на асфальт поруч із знеможеним Лоурі Макколом. Легені старого були переповнені повітрям, а ноги дриґались, наче язички кларнета.

— Я був на мить… — видихнув він. — Я був на мить… Я був…

— Що? Ти був — що? — запитала Меґ, аби запитати. Їй було начхати на старого, вона переймалася власними проблемами.

Лоурі змахнув дощові краплини з чола.

— Я знову був живий.

І з доброго дива старий заплакав, як дитя. Меґ здалося, що вона знає, чому. Щось було недобре з Лоурі Макколом. Щось іще, окрім артриту й покривавлених ніг. Почуття, яке пронизувало її наскрізь… наче поглинаючи кожну клітинку її шкіри… доки вона була всередині цього старого. Почуття, що нагадало їй тунель.

Чи не був то якийсь знак?

— Ну ж бо, — мовила вона. — Ходімо до хати. Бо ще, чого доброго, ґиґнеш отут.

Сльози впереміш із дощовими краплинами спадали з Лоуревого підборіддя.

— Еге ж, — кивнув він головою, кривий усміх затремтів у куточках його рота. — Ґиґну. Краще перехопи її, мою смерть. Ти, жалібнице. Дай-но мені руку.

Меґ простягла була руку, проте вчасно схаменулась.

— О ні, стара каструле, — сказала вона. — На сьогодні з мене досить хапанини.

* * *

Лоурі вклався в ліжко, він був певен, що пережив щось на кшталт тривалої галюцинації.

Меґ тим часом звикалася зі своїми новими можливостями.

Вона щонайменше може вселятись у тіло і підіймати важкі речі, а також дізнаватись таємниці незалежно від того, торкалась вона до чогось чи ні. Така собі розумова штучка. Прикольно, мисленнєве кунґ фу. Хочеш — отримуєш.

Трохи поекспериментувавши, вона з’ясувала, що кожна хатня річ зберігає часточку життя. Навіть у старому кріслі поміж деревиною і поролоном причаїлось трохи спогадів. Більшість були про вечірки з незмінними вигуками “Пий до дна!”. Таких споминів із Меґ було досить, і вона твердо вирішила обходитись без меблів.

Перебування всередині Лоурі далося взнаки. Її аура слабшала, її кудись тягло. Ні в якому певному напрямку. Просто кудись туди. Час збігав.

Меґ з’ясувала також, що духи не сплять. Нащо витрачати час на сон? Вона була тут, її час збігав, а цей ветеран нагорі вихропує все, що їй залишилось. Так роблять усі дорослі. Їм до лампочки чий-небудь час, вони бережуть лише свій.

Вона спробувала дивитись телевізор. Але з того нічого не вийшло. Її надчутливий зір вихоплював з екрана кожен електрон. Зібрати зображення докупи вимагало надзвичайних зусиль. Виходить, залишилася сама їжа. Не те щоб вона була голодна, просто вирішила попоїсти, аби хоч щось робити. Вона глісанула шоколадний мус із холодильника і вигребла його просто пальцями. На вигляд гидотно, проте страх як смачно.

Усе було окей, доки Меґ думала про мус. Та щойно вона згадала щось інше, як шоколадні драглі стали просочуватися крізь стінки її шлунка. А тільки-но вийшли за межі аури, земне тяжіння взяло гору— і молочний десерт льопнув на картатий лінолеум.

Меґ скривила губи. Скидається на те, що вона більш ніколи не буде голодною. Зітхнувши, міжсвітенниця лягла на пошарпану канапу, відчайдушно силкуючись не думати про діру. Не допомогло. Спогади загиблих Смартів вигукували щось із-під подушок. Діамантова обручка. Була. Чи мала бути. Вона належала Норі. Жінці на ім’я Нора.

* * *

Лоурі шкандибав сходами, вдивляючись поперед себе.

— Привіт? — вигукнув він невпевнено. Наче гість у власній хаті.

Меґ сіла на канапі.

— Хто така Нора?

Лоурі завмер, з ногою на півдорозі між східцями.

— Нора? Хто тобі сказав про Нору?

— Канапа, — бовкнула Меґ.

Лоурі уважно вдивлявся в її обличчя, чи, бува, не глузує. Проте Меґ і не думала. Чому врешті-решт вона мусить щоразу глузувати? Певно, все може бути. Він почовгав донизу сходами і, кривлячись, сів на стілець. Меґ мало не відчувала хрускіт його кісток.

— Нора була моєю дружиною. Ми прожили поруч двадцять сім років.

Меґ зітхнула. Вона завжди робилася сентиментальною, слухаючи розповіді про щасливі сім’ї.

— Кльово. Бути одруженим так довго.

— Кльово? — пирхнув старий. — Добре тобі казати, бо ти не була з нею одружена. Вона пила по-чорному і скурювала по шістдесят цигарок за день. Як гадаєш, чому я живу в цій глушині? Це ледащо пропило все, що ми мали, в тому числі меблі.

— Мабуть, вона померла від пияцтва? — мовила Меґ, намагаючись укласти в слова усю свою співчутливість і дорослість.

Лоурі кивнув головою.

— Майже. Якось вона прийшла додому п’яна як чіп і випила засіб для миття туалету, ненароком.

Тепер уже Меґ вдивлялася в Макколове обличчя, остерігаючись приколів. Та ні, старий не кепкував.

— Я саме збирався дати лад своєму життю, коли ввірвалися ви двоє зі своїм вовцюгою.

Меґ пригадала тунель.

— О, ми платимо за наші злочини за повною програмою. Повір мені.

— Той хлопець… Він у… Ну, ти знаєш, про що я. Там унизу?

— Ага, — кивнула головою Меґ.

— А що дісталося тобі?

— Осьдечки слухаю тебе.

— Ха-ха-ха. Майже смішно. Добре, що ти так легко сприймаєш смерть.

Меґ зітхнула.

— Я й досі жива. Тільки по-особливому. Я не багато встигла за життя, в’їжджаєш?

Лоурі приречено кивнув головою. Він знав цей стан.

— Можна тебе дещо спитати?

Лоурі нерішуче кивнув головою.

— Спробуй.

— Що з тобою?

Старий зблід.

— Що це за питання?

— Ну, тієї ночі, коли ми були… одне в одному… я щось відчула в тобі. Не знаю, що, але щось певнісінько погане.

Лоурі пирхнув:

— Щось певнісінько погане? Чи могла б ти сказати те саме, але людською мовою?

— Погане, темне… Я не знаю. Я не лікар.

— Кажи далі! Чого мовчиш?

— Забудь, — промимрила Меґ. — Вибач.

Лоурі потер рубець на нозі.

— Серце, — сказав він. — Ця стара помпа доживає останні дні.

— Ти…

Старий сиротливо кивнув головою:

— Так. Кілька місяців. Шість щонайбільше.

Меґ примружилася:

— Не журися. Блакитна аура. Відразу до раю.

— Мене не хвилює, що буде по смерті, потім. Мене хвилює життя, зараз.

— Запізно.

— Ти не розумієш. Жовторота! Та ти слухатимеш хоч раз у своєму житті?.. чи смерті… чи як там.

Меґ прикусила язика. Навіть лихі думки додають червоного кольору до її аури.

— Окей. Я слухаю.

Лоурі дістав з кишені записничок на спіральці.

— Моє життя — жахіття. Суцільне жахіття. Жодної приємної миті. Від одруження з цією п’яницею Норою до каліцтва через ту вашу тварюку.

— Але ж має бути бодай щось приємне.

Лоурі похитав головою.

— Нічогісінько. Я перебрав усі шістдесят вісім років. Кожне моє рішення було хибне.

Меґ дозволила собі подивитись на Лоурі, ніби кажучи “сумніваюсь”.

— Розумієш, з мене користі як із цапа молока. Це важко пояснити, навіть коли ти не коментуєш кожне моє слово.

— Чого ти хочеш від мене? Я не вмію подорожувати в часі.

— Шкода, — сказав Лоурі смутно.

— Я допоможу тобі в господі кілька днів, поки моя аура стане блакитною. А тоді бац — і мене вже тут нема!

— Замовкнеш ти чи ні? Годі торочити про себе! Слухай! Я впевнений, що Всевишній надіслав тебе сюди не на те, щоб мити посуд!

Меґ насупилася. Ці старпери завжди думають, що все знають. Ось цей крособріхус патякає про Бога, а сам ще навіть не помер.

— Якщо тебе повернули, виходить, ти мусиш зробити щось особливе.

Меґ відчула, як нервово забурчав її примарний шлунок.

— І?..

— Допомогти мені розібратися з моїм життям.

Ви сміятиметесь. От і Меґ засміялась.

— Розібратися з твоїм життям? Яким життям? Тобі ж лишилось якихось півроку.

Так з нею завжди було. Ляпне щось паскудне, як оце щойно, а тоді карається місяцями.

— Вибач, я не хотіла, — пробубоніла вона.

— Усе гаразд. Твоя правда. Яке життя? Я саме намагаюсь тобі пояснити. — Лоурі поринув у спогади. — Якщо…

Він через силу повернувся до розмови:

— Занадто пізно для якщо. Час діяти.

Він розгорнув записничок.

— Отож, я уклав список.

Ага! Прямо по курсу, капітане!

— Який список?

— Я поділив своє життя на ряд помилок. Перелічив те, чого я не зробив, коли мав змогу. Нелегка робота, скажу тобі. Сила-силенна такого набралося. Проте я залишив у списку чотири справи.

Старий видер сторінку з записничка і дав її духові-впертюхові. СТОРІНКА, подумала Меґ і взяла аркуш. Увесь він був укритий ледь зрозумілою писаниною. Та все ж слова випливали Меґ поперед очі ще до того, як вона збиралась їх читати. Навіть закарлючки літер повнилися почуттями. Біль, з яким укладався цей список, злітав із аркуша пекучими спогадами.

Більшість пунктів було викреслено, проте всі вони спливали перед Меґ, мов якісь чорнильні примари. Лоурі не перебільшував. Його життя було суцільним жахіттям. Одружився з п’яницею, жив разом з її матір’ю, не отримав страховки на випадок пожежі для свого першого будинку. Прилетів відпочивати до Югославії саме того дня, коли почалася війна. І пішло, й поїхало. Одне за одним, одне за одним. І не було на те ради. Чотири пункти було обведено і пронумеровано. Меґ читала повільно, не дбаючи про те, якого кольору стає аура.

Врешті, збита з пантелику, душа відірвалась від сторінки.

— Нічого не второпала, — зізналася вона.

— Із цими чотирма ще не запізно, — сказав Лоурі, його обличчя сяяло. — Це можна зробити.

Меґ пирхнула:

— Ти жартуєш.

— Не жартую, панянко. Каяття — потужний стимул.

— Я й не дожену навіть, про що ти оце говориш. Мені лише чотирнадцять, ти ж знаєш.

Лоурі потер свою порубцьовану литку.

— З твоєю допомогою я виконаю ці справи. Тоді я не міг. Та коли ти… була в мені вчора, я знову почувався молодим. Готовим на все.

— Але це!.. Я маю на увазі, нащо саме ці пункти? Це ж дурня.

Лоурі кивнув головою.

— Для тебе — можливо. Чи ще для когось на планеті. Але то були мої найбільші помилки. Тепер я маю нагоду їх виправити, навіть якщо це нікому, крім мене, більше не потрібно.

У Меґ вичерпувались аргументи:

— Але що зміниться, коли ти нипатимеш країною, як крейзанутий?

— Нічого, — погодився Лоурі. — Окрім моєї думки про самого себе. А це, панянко Меґ, для людей набуває ваги з віком.

Меґ відчула, як зморшки обурення збираються на її чолі. Вона ненавиділа ці бородаті приповідки типу “зрозумієш, як станеш старша”. А надто ж тепер, коли вона більш не збирається дорослішати. Повік-віку.

Вона помахала тоненьким аркушем.

— Отже, ти вирішив. Ми мусимо об’їздити Ірландію вздовж і впоперек, щоб здійснити чотири ідіотські бажання. Ніщо інше тебе не влаштовує?

— Саме так, — відповів Лоурі. — Домовились. Цей список — єдиний шлях до раю. — Він багатозначно помовчав. — Для нас обох.

* * *

Ригачка повернувся. Нібито. Нібито Ригачка і нібито повернувся. Збиває з пантелику? Ригачку не збивало. Миїші завантажив у його пам’ять повний віртуальний навчальний модуль. Усе, що йому тепер треба було робити, — поставити питання, і кібердемон видасть на-гора всю потрібну інформацію. Так, наче тобі щось утовкмачують у голову. Так, як начебто має бути. Справжні пацани хай роблять справжню роботу, а програмери хай бавляться.

Диявол власною персоною прийшов подивитись, як Ригачка відбуватиме на завдання. Вперше відтоді, як Ригачка побачив концерт “Металіки”, він був уражений.

Сатана, одягнений у свій кошлатий костюм Антихриста, не марнував часу на пояснення новонародженому важливості його місії. Він схопив Ригачку за горло й притис до стіни.

— Повертайся. Знайди дівчисько. Зроби його поганим. Зараз же.

У Дияволових очах, круглих і червоних, відбивались душі, крутячись і розпачливо волаючи. Видовище справляло враження.

Випендрос, нишком подумав Вельзевул.

— Зробити поганим? — шанобливо перепитав Ригачка.

Вельзевул скривився. У Повелителя не запитують.

Сатана міцніше стис Ригаччине горло — аж пес заскавулів у того всередині. Яскраві спалахи засичали довкруг Антихристового жилавого тіла, присмаливши скуйовджене Ригаччине хутро.

— Поганою! — загарчав Сатана. — Зроби її поганою!

— Окей, — захрипів Ригачка. — Зроби її поганою. Догнав.

— Гар-р-р-р, — вишкірився Диявол, кидаючи Ригачку на мармурову підлогу.

— Якщо не зробиш… — На завершення думки Сатана випарував душу грішника, що саме пролітала повз залу.

Ригачка ковтнув слину. Все зрозуміло й без слів.

— Так, Повелителю, — пробелькотів Ригачка. — Вважайте, її споганено.

— Гар-р-р-р, — знову вишкірився Володар Темряви; безмежність відтінків цього єдиного складу вражала.

Спалахнувши, Антихрист щез.

Вельзевул попрямував до ліфтових дверей і натиснув на кнопку “П” — підвал. Ригачка подався за ним підстрибцем, накульгуючи.

— Ти не мусиш зробити її поганою в прямому сенсі слова, як то красномовно сказав Повелитель, — пояснював Вельзевул. — Ти мусиш не дати їй стати хорошою. Ту, кого ти шукаєш, відішлють на землю, щоб допомогти старому. Твоє завдання — зробити її зусилля марними. Так ми матимемо червону ауру і те де. Повелитель отримає дорогоцінну душу, я збережу свою посаду, а тобі не доведеться повік стирчати в секції барбекю. Засмаженою тушкою.

Вельзевулові подобався власний гумор. Чорний гумор, звісно. Врешті-решт, він демон. Вельзевул підгигикнув власним думкам. Ригачка й собі засміявся, кинувши оком на виблиски довкола тризуба пекельника Номера Два.

— Одного я не прохавав, — наважився почати Ригачка.

— Одного? — заіржав Вельзевул.

— Цей мужик…

— Повелитель?

— Ага, він. У нього є я. На фіґа йому ця подруга?

Вельзевул міг би відповісти, проте так близько від Повелителевих палат він не міг наважитись навіть подумати, не те що вимовити щось подібне. Лагідно кажучи, він би назвав Диявола кореневищем, їдким і гірким на смак, тим самим, із яким їдять запечене поросятко.

— Повелитель вважає, що Меґ Фінн особлива. Справжній талант. Вона начебто щось зробила зі своїм вітчимом.

Ригачка ковтнув слину:

— A-а. Лайно.

Ліфтові двері дзенькнули і відчинилися. Ригачка ступив на люк боязко, остерігаючись, що той зараз же перекинеться. Ух, видно, ця штука мене не накриє. Капець, тверда підлога. Ще й якесь рожеве волосся зверху. Краще про це не думати.

— І як довго? Робити її поганою.

Вельзевул повів плечима.

— Побачиш. Тримайся, додому дзвони не надто часто. Соку тобі вистачить на тиждень.

Ригачка заскавулів.

— Якщо виникнуть проблеми, користуйся віртуальною підказкою. Миїші запевнив мене, що на кожен випадок запрограмовано відповідь.

— Окей, бос, — догідливо мовив Ригачка, уявляючи, як він кулею вилетить на Землю, щойно ліфт його викине. Сайонара, пекло, ґудбай, чортячий курдуплю в бабському прикиді.

— Цей прикид називається мантією, — стримано мовив Вельзевул.

— Гав, — бовкнув Ригачка. Здається, його чотиринога половина брала гору, коли він хвилювався.

— Саме так, — вів своєї Номер Два у пеклі. — Я читаю думки. У тупоголових, звичайно. Тупоголовішого за тебе знайти важко. Навіть не думай тікати. Щойно збіжить остання секунда твого життя, тебе миттю притягнуть назад, як барбоса на повідці.

— Угу.

Вельзевул налаштував вила на четвертий рівень тяжкості. Вкрай загрозливо.

— Ти ж знаєш, я не можу тебе відпустити просто так, із тим твоїм приколом про бабський прикид.

Ригачка похитав своєю кудлатою головою:

— Гар-р, гар-р.

— Саме те, що я подумав, — гарикнув демон, випускаючи розряд у Ригачку.

* * *

Отож, Ригачка повернувся. Викинутий з цього запітнілого ліфту. Повернувся туди, де все почалося. Перепрошую, туди, де все закінчилося. До газового бака в старечій квартирі.

Він був гарненький. Рудий і лискучий, без жодного натяку на те нещастя, що тут сталося. Про вибух нагадували сотні виямок, вищерблених шрапнеллю на стінах.

Ригачка мав істотну перевагу над своєю супротивницею: він знав, що відбувається. Модуль повідомляв йому нескінченні подробиці. Скажімо, єдиною причиною його повернення була його передчасна смерть, коли сотні металевих уламків врізалися в його тіло. Його життєдайної речовини — осаду з душі — вистачило б іще на десятки років. На жаль, життєдайна речовина без життя — як мозок без черепа: швидко висихає. День за десять років — ось і все, що залишається. Навіть враховуючи підзарядку, яка дасть щонайбільше тиждень, щоб виконати завдання.

Він також знав, що мусила зробити Меґ, щоб її аура стала голубою. Для нього найвища втіха — не дати їй потрапити до Раю. Ця мала перекинчиця коштувала йому життя. Він докладе всіх зусиль, аби Меґ Фінн не довелося провести всю вічність, цмулячи шоколадний коктейль на хмаринці в Раю. Нема дурних. Вона крутитиме засмальцьованого рожна в пеклі, а Ригачка періщитиме її батогом, щоб не переставала крутити. Ригачка чи то зареготався, чи то загарчав. Саме таке видовище тішило його понад усе.

Отож Ригачка мав план. Він догребе до квартири того старого гальма, перелякає його до смерті, а тоді ця коза Меґ не матиме кому допомагати. Офіґенно.

— Не спрацює, — повідомив електронний голос.

Ригачка звів очі. Віртуальна підказка висіла на рівні плеча, зверхньо щирячись своїми п'ятисотпіксельними губами. Наче тут завжди й була.

— Ти Миїші? Мені казали про тебе.

Зображення блимнуло й замиготіло:

— І так, і ні.

Ригачка невдоволено зітхнув. Кльово. Шизофренічна комп’ютерна програма. (Певно, істота, що була Ригачкою Бренаном, не знала слова “шизофренічна”, проте подумала про щось близьке до цього).

— Послуговуючись термінами мозкової діяльності, я і є Миїші. Його думки й досвід запрограмовано в мою пам’ять. Душа ж Великого Винахідника так само возсідає в Пеклі.

Ригачка пошкріб ґулю на тім’ї, саме там було зашито імплантант.

— Кращого місця для цього маніяка годі вибрати.

Крихітне зображення несхвально заблимало:

— Не смій зневажати мого винахідника. А то буду змушений викликати з зовнішньої мережі стеження програму, яка спричинить больовий шок у твоєму мейнфреймі.

— Зовнішня мережа? Мейнфрейм? Хто ти в дідька такий?

Істота у вишуканому вбранні вклонилася:

— Я частина мережі зовнішнього стеження і твоя голограма особистих підказок. Скорочено Гоп.

Ригачка примружився:

— Ти що, п’єш мій сік?

— Ні. Я безкоштовний додаток до програми.

— Окей. То що з моїм планом?

— Це план укінченого ідіота, — зверхньо кинуло зображення. — Те, що ти вб’єш старого, аж ніяк не зробить Меґ Фінн поганою. Якщо не буде спроб, не буде й невдачі. Щоб дівчиськові не вдалося врятуватись, аура має стати червоною.

— Гм, — промиркнув Ригачка, очманіло чухаючи за вухом.

— Ти мусиш завадити її планам. Хоч би чого попросив той старий у Фінн, ти мусиш зробити так, щоб їй нічого не вдалося.

Ригачка кивнув головою. Він догнав.

— Окей. Давай перевіримо хату. Може, нам удасться встромити дрючка їм у колеса.

Гоп скривився:

— Я лише програма, у мені немає металевих частин.

— Та не справжнього дрючка, ти, ящик! Так кажуть. Ну, знаєш, “дужий, як віл”. Ти ж не віл при цьому.

Комп’ютерна примара закивала:

— Так, Ригачко-сан. Розумію. Ти говориш образно. Такого файла немає в моїй пам’яті. Вельмишановний Миїші вважав, що ця інформація не має стосунку до нашої місії.

Ригачка загарчав:

— Вельмишановний Миїші може взяти свій файл і…

Перш ніж Ригачка завершив своє красномовно-брутальне речення, його мозок засудомило. Не справжній мозок, звичайно, — той давно гнив у чотирьох дошках. Проте біль для духів такий самий нестерпний, як і для людей.

За кілька секунд дзвін у Ригаччиних вухах припинився. Гоп терпляче розглядав собакохлопця.

— Неповага до Великого Винахідника призводить до покарання. Так поводитись нерозумно.

— Гав, — гарикнув Ригачка. — Я хотів сказати: і справді.

— Немає потреби перекладати людською мовою, — завважив Гоп. — Я вільно спілкуюсь чотирнадцятьма собачими говірками, в тому числі й недорозвиненою пітбулячою.

Ригачка загарчав:

— Окей. Давай до справи. Хата старого за рогом.

— Гаразд, Ригачко-сан.

Доки вони йшли через двір, Ригачка перевертав сміттярки, лавиці і навіть невеликі авта — речі, якими зазвичай бавляться полтергейсти. Гоп завис над його плечем, осудливо хитаючи головою.

Розділ 5 Зміни на краще

Мабуть, Нора пропила машину, тож їм довелося подорожувати дублінським потягом. Як пенсіонерові Лоурі було дозволено користуватись лише другим класом. Через те йому доводилося розмовляти з духом-невидимцем на очах у решти пасажирів.

— Що це за подорож, Макколе?

Лоурі відірвався від своїх думок:

— Гм?

— Поціломки Сессі. Перше з чотирьох бажань. Що це означає?

Старий роздратовано зиркнув на неї:

— Те, що й означає. Є така собі жінка на ім’я Сессі. Я мушу її поцілувати.

— Так. Але чому?

— Забудь про чому. Роби своє діло, тебе для цього повернули.

Меґ насупилася і зависла на висоті десяти сантиметрів над сидінням.

— Я намагаюся допомогти, сам бачиш. Добра поведінка тобі не завадила б.

— Добра поведінка? — гарикнув Лоурі. — Та про яку це добру поведінку ти торочиш? Про те, як удиратися до когось додому й калічити його мало не до смерті? Чи про те, як ти підступно позбиткувалась над своїм вітчимом?

Меґ розлютилася від згадки про Франко.

— Хто тобі про це розповів?

— Він сам.

— Ти бачився з Франко?

Лоурі засовався на сидінні.

— Він заходив вибачитись… після нещасного випадку.

Меґ відчувала, як кожна її молекула тремтіла. Навіть у післяжитті від цього родака їй умить зривало дах.

Лоурі вів своєї:

— Бідолаха. Подумати лишень, я вважав, що доживаю я.

Меґ не вірила власним вухам:

— І ти ще йому співчуваєш?

— Після того, що ти з ним зробила?

— Він заслужив! — вибухнула Меґ. — Він ще й не на таке заслужив!

— Вже й не знаю, — мовив Лоурі, — чи хтось на таке заслуговує. Це…

— Це відплата, — відрубала Меґ. — Відплата. Ця погань загнала мамині прикраси. Мамин браслет — нашу родинну реліквію. Він дивився наш телик, сидів на нашій канапі. Він стільки висидів на нашій канапі, що вона перестала бути нашою. Вона вже була його. Із величезною видовбаною ямою під його смердючий зад, якраз посередині канапи.

Лоурі вдивлявся в обличчя Меґ:

— І він тобі не надавав по потилиці?

Меґ замовкла і впала на сидіння.

— Не смій більше звертати розмову на мене, — сказала вона. — Хто ця твоя Сессі? Вона не подере тобі твоє кістляве обличчя, коли ти кинешся її поцілувати?

Лоурі зліг на спинку сидіння і витяг із внутрішньої кишені піджака товсту сигару.

— Сессі Броґан, — зітхнув він і крутнув коліщатко старої запальнички. Полум’я було, м’яко кажучи, таке саме смердюче, як і сигара. Меґ зачаровано спостерігала, як дим пролітає крізь її шлунок.

— Сессі Броґан — це жінка, з якою я збирався одружитися. Краще й не згадувати цю стару шкапу Нору. Сессі була справжньою жінкою. І якось ми побили горщики, тоді, як…

— Горщики? Які? Для печені?

— Ні.

— А, пластикові, для вазонів.

— Та замовкнеш ти чи ні? — гарикнув Лоурі. — Так кажуть. Тобто ми посварились.

— Он як.

— Якось ми вийшли…

— Куди вийшли?

Лоурі відчував, що в нього починає боліти голова.

— Так кажуть. Побачення! Я запросив її на побачення!

— Окей.

— Ми пішли в кіно, на вулиці Оконел.

— І що показували?

Лоурі скривився.

— Не пам’ятаю, — почав він знову. — А, згадав. “Зорро”. Згадав.

— Ото велике діло. Він і досі на екранах.

— Я саме грав епізодичну роль, бився на мечах. Звичайно, я був ще молодий.

— Ти? Ти знімався в кіно? Не вірю.

— Я вже ледве вірю в це сам. Можливо, мої старі мізки щось і вигадують. Хай там що, а вечір був шикарнющим. Просто класика. Такі вечори зрідка випадають. З десяток на все життя. Чудові часи. Як зараз бачу її руде волосся, як воно в’ється вздовж шиї. Писк моди.

— Угу, — муркнула Меґ, їй уже неабияк набридло слухати старечі побрехеньки. — І вечірні вбрання.

Та Лоурі вже не чув шпильок Меґ, він поринув у спогади. Вони напливали, легкі й невиразні.

— Чудові часи.

— Ну і?..

— А тоді я все зіпсував. Як завжди.

— Як? Начебто все, що тобі залишалося зробити, — це провести її додому, поцілувати на прощання і…

— Я так і не поцілував її.

— От тундра.

Лоурі закивав сивою головою.

— Знаю. Думаєш, не знаю? Не минуло й дня, щоб я не думав про це. Усе через руки.

— Руки?

— Вони пітніли. Дуже пітніли. Я боявся обійняти її за стан такими мокренними руками. Дурість, я знаю. Дурість.

Його примарна співрозмовниця мовчала.

— Я думав, коли вона відчує на собі мої вогкі долоні, нашим зустрічам кінець. Я запевнив себе: завтра, як буде прохолодно і долоні будуть сухі… Я не поцілував її і пішов додому.

— І більше її не бачив?

Старий гірко посміхнувся.

— Ні, я бачив її. Я бачив її щодня упродовж чотирьох років. Я бачив біль у її очах, відтак прохолоду. Я був на її весіллі. Сессі одружилась із другом мого дитинства. Я стояв, посміхаючись, і навіть вручав обручки — так, наче був найщасливішим чоловіком у світі.

— Якщо все було ще за твоєї молодості, то Сессі вже стара. Коли ти востаннє з нею бачився?

Лоурі почухав підборіддя.

— Коли бачився? Гм, таке питаєш. Та вже років із сорок.

Меґ так і зависла над сидінням.

— Сорок років?! Вона ж могла померти, чи жити в старечому будинку, чи…

— Та ні. Сессі жива, все гаразд. Я це добре знаю.

— Звідки така впевненість? Коли я була в тобі, твій мозок був у далеко не найкращому стані.

Лоурі говорив упевнено:

— Пошлюбне прізвище Сессі — Ворд. Сесилі Ворд. Її мав би знати кожен, навіть така халамидниця, як ти.

Меґ ошелешено гепнулася на сидіння.

— Сесилі Ворд? Та сама?

— Та сама. Вона не завжди була Сесилі Ворд, тоді вона була собою.

Майже прикольно, подумала Меґ.

— То ти твердиш, що мав можливість одружитися з найулюбленішою ірландською вечірньою телебабусею і проґавив свій шанс?

Лоурі затарабанив пальцями по гомілці.

— Угу. Саме це я й кажу.

Меґ свиснула.

— То в тебе манічка. Я думала, що тільки моє життя таке загальмоване.

— Манічка до кінця життя.

— Це ненадовго.

Лоурі враз отямився. Спогади загули, стікаючись в обличчя, наче вода в трубі.

— Атож. Ненадовго. Гадаю, нема потреби розмовляти, якщо ти просто робитимеш, що я скажу.

— Але…

— Ніяких але. Ти тут тільки через те, що мусиш тут бути. Якби все залежало від тебе, ти б уже давно грабувала чиїсь покої просто посеред раю.

З цими словами Лоурі натягнув кепку на очі і вмостився відпочивати. Знову спить? Меґ не вірила власним очам. Спить після того, як прохропів усю ніч. Як може людина, якій лишилось жити півроку, збавляти час на спання? І вона, поглянувши на небо, замахала кулаком. Красно дякую. Найкрасніше дякую. Мій останній шанс урятуватися — а беруть відсилають до цього старого, який ненавидить мене більше, ніж Франко.

* * *

Потяг уже прибув до Х’юстона, а Лоурі все давав хропака, розтуливши рота. Меґ мало не вивертало від його пломб. Так наче якийсь допотопний лікар понапихав у діряві зуби шматки вугілля. Краще постав себе на його місце, думала вона. Схоже, Нора разом із усіма речами пропила і Лоуреве бажання мати гарний вигляд. Якби він отакий почухрав дублінськими вулицями, перехожі давали б йому милостиню.

Потрапити до студії національного ірландського телебачення РТІ[5] з цим паном хропаком шансів не було. Щось треба робити. Охоронці Сесилі Ворд навряд чи впустили б цього старого бомжа тільки через те, що давно колись, ще за часів чорно-білого кіно, він не спромігся її поцілувати. Даю пальця відрубати, вона має охоронців; довкола всіх цих суперзірок так і снують м’язисті пацани, щоб жоден фан не міг слова сказати примадонні.

Меґ уявила Лоурі. А-а… е-е… скажіть, прошу, чи можу я пройти? Я маю чотири справи і одного духа, що літає в мене над головою… Бум, геп, геп — асфальт.

Дякую. Якщо вони й виконають якесь бажання, то лише завдяки їй.

Час перевтілення. Меґ на мить завмерла, а тоді впірнула в сонного Маккола. Усе не так погано, казала вона собі. Принаймні ти знаєш, що відбувається.

Старечий мозок спав. Яскраві видіння літали туди-сюди, наче хмаринки. Спи-спи, стара тушко. Нема чого прокидатись. Тобі все одно не сподобається те, що я зроблю. Меґ розігнула скрипучі ноги і зійшла на перон.

Дві черниці позад неї перехрестилися, вони просили Всевишнього, щоб їм не довелося дожити віку так, як оцей нещасний волоцюга.

* * *

Ригачка хижо шкірився. Думка про те, що він може вдертися в будь-яку хату, тішила його. ДІРА, подумав він і пролетів крізь Макколові двері. Солідно.

— Їх тут немає, — задзижчав Гоп.

Ригачка облизнув різці:

— Я можу тебе вимкнути, еге ж?

Гоп замиготів, завантажуючи файл.

— Дух не може мене вимкнути. Щонайменша спроба призведе до припинення черепного живлення і миттєвого переміщення на базу.

— Я шугону простісінько в пекло, ти це хотів сказати?

— Саме так.

— Офіґенно. Слухай, можеш стулити пельку, поки я обшукаю хату?

Гоп засміявся, наче малюк до комахи, яку збирався розчавити.

— Я, як ти кажеш, стулю пельку. Але тільки тому, що це найефективніший спосіб вирішення справи.

Ригачка потинявся поміж старими хатніми речами, доки не вирішив, що пошук для нього — заважка робота. Він гепнувся на канапу, настукуючи мелодію кошлатою рукою по полірованій поверхні старого журнального столика.

— Глуха глушина, — сказав він. — Навіть не знаю, якого дідька я сюди вдирався.

Гоп замиготів знову, переглядаючи файл із Ригаччиною справою.

— Нічого дивного для дубоголових. За моїми даними, ти схильний діяти, як укінчений ідіот.

Ригачка скочив із канапи і торохнув нею об стіну.

— Знав я одного такого навчителя, як ти. Я мало не клявся унітазу від його мудрацьких зауважень. Нехилово йому задав. Проколов шини й пошкрябав капот.

Гоп кивнув.

— Так. Я маю відеозапис. Я бачу, як ти надряпав своє ім’я на машині пана Кіхоці. Блискуче.

— Зараз і тобі перепаде, — загарчав Ригачка, намагаючись спіймати голограму.

— Сумніваюсь, — кинув Гоп. Собакохлопець саме пролітав крізь електронні імпульси. — Я — лише проекція. Щоб мене, як ти кажеш, запопасти, мусиш відірвати свою голову й закопати на святій землі. Дуже сумніваюсь, лагідно кажучи.

Ригачка відлип від стіни, зиркаючи хижими очима на віртуальну підказку.

— Окей, пане Гопе. На сьогодні гаплик. Але чекай, ще настане час…

— Пошукаємо підказки про втікачів.

— Підказки?

— Треба запитати в меблів.

— Прикидаєшся клоуном?

Гоп зітхнув.

— Ти, дауне. Спогади. Меблі залюбки їх зберігають.

— Ну то питай. Мене не приколює базар із костюмом.

— Я не дух. Я…

— Ти, ти. Ти тільки проекція, чи біс його маму зна, що то таке. Окей, але якщо ти будеш іржати, то я можу видалити тебе власними руцями. Кажеш, я можу бути ще мертвішим?

Ригачка повернувся до побитої канапи.

— Ну, канапочко, — промимрив він, почуваючися укінченим дурнем. — Скажи нам, що роблять Фінн і це старе гальмо?

Він уявив, як засмальцьовані подушки складаються у форму рота й починають говорити. Натомість на лежанці з’явилася Меґ. Не сама Меґ, звичайно. Радше її кольорове зображення.

— Гаразд, — мовив Гоп — Спогади четвертого ступеня. Свіжісінькі.

— Закрийся. Я силкуюся в’їхати, що вона робить.

— Звукове наповнення?

— Га?

— Ти її чуєш?

Ригачка слухав, нашорошивши вуха й час від часу струшуючи ними. Слова злітали з вуст Меґ, наче метелики. Приглушених відтінків. Фінн була в розпачі. Отож, ти вирішив, казала вона. Ми мусимо об’їздити всю Ірландію вздовж і впоперек, щоб здійснити чотири ідіотські бажання. Ніщо інше тебе не влаштовує?

— Перепрошую?

— Так вона сказала.

Гоп завис, обмірковуючи почуте.

— Отож, старий поставив завдання. Навряд чи вони вже вирушили їх виконувати.

— Скільки в них було часу?

— Важко сказати. Час у світі духів іде поінакшому. З огляду на яскравість спогадів, годин шість.

Ригачка хотів уїдливо пирхнути. Натомість звуки, що вилетіли з нього, більше скидалися на радісне пуделяче вищання.

— Годин шість? Вони вже давно могли виїхати з країни. Ха-ха. Нам не вдасться їх знайти. З тим самим результатом можемо посидіти тут і подивитись телик. А тоді вони й повернуться. Якщо повернуться.

Гоп прикусив віртуальну губу. Либонь, цей дурень має рацію. Вирушивши з дому, старий, і гадки не мавши, допоміг собі й Меґ. Чорти б їх забрали! Миїші не зрадіє, дізнавшись, що віртуальна копія заплямувала його репутацію. Так ще гляди, понизять від голограми до мікрохвильової пічки. От і розігріватимеш тоді Вельзевулове карі.

Ригачка перемикав канали, шукаючи мультики. Новини, новини, реклама. Повний відстій. Він уже хотів був вимкнути ящик, коли на екрані блимнуло знайоме обличчя. Не може бути…

Ригачка хижо загарчав. Невже він такий щасливчик? Здається, хтось під землею його любить.

* * *

Меґ ішла вулицею Оконел, ледь відчутний вітерець обвівав лисину. І хто б міг подумати, що бути лисим приємно?

Вона добре знала це місце. Ще як була жива, мама завжди привозила її сюди купувати різдвяні подарунки. Вони відпрошувалися зі школи і гайда до Дубліна. Одяг, іграшки і все, що їй забагнеться. А на завершення — Макдональдз. Гарні були часи.

Щоразу, як бачила своє відображення у вітринах крамниць, вона згадувала, що має зробити. Треба, щоб цей старий йолоп став схожий на людину. Тоді, можливо, йому вдасться поцьомати свою найулюбленішу ірландську вечірню телебабусю.

Перше, що спало Меґ на думку, це поцупити дещо з речей. Правда, зачіску не вдасться. В її аурі й так купа червоного. Нащо порушувати чергові заповіді? Залишається перерити всі кишені. Робота не з приємних. Почуваєшся, як прибиральна машина на сміттєзвалищі. Вона знайшла кілька обсяканих носовичків, різної давнини льодяники для горла, гребінець із залишками гелю для волосся й стару колоду карт. Маккола не назвеш найстаршим гульвісою в місті. Врешті-решт Меґ знайшла справжній скарб: десь аж у бганках обшарпаної жилетки вона надибала новеньку кредитну картку. Visa. Супер.

Перша зона пильної уваги, звичайно ж, голова. За багато років Лоурі, певно, звик до свого вигляду, проте, як на свіжі очі, ходити з такою довбешкою — повний відстій. Сиве волосся стирчить на всі боки і звідусіль, окрім лисини. Червоні очі сльозяться бозна-відколи, пів-обличчя обросло щетиною, наче наждачкою. Треба щось робити.

“Як новенький” — ось де відповідь. Якось мама сказала, що їм обом негайно треба взятися за себе, і повела її туди. Манікюр, масаж на обличчя — і вже маєш вигляд, як на сотню доларів.

Меґ штовхнула металево-скляні двері. Її зустріли, наче ковбоя в таверні. Прохолодною тишею. Почуєш, як шпилька впаде. І справді, практикантка випустила кілька шпильок з рота.

Молода білявка, вбрана в чорне, обережно підійшла до Меґ. Вона підтягла руки до грудей, наче боячись ненароком доторкнутись до несподіваного клієнта.

— Привіт, я Наталі. Чого бажаєте? — вимовляли її вуста, а очі казали “Вимітайся звідси, доки не викликала поліцію”.

Меґ кахикнула:

— Ви обслуговуєте чоловіків?

Наталі невпевнено відповіла:

— Авжеж… як правило.

— Окей. А цього обслужите?

Наталі закліпала:

— Прошу?

— Е-е-е… мене. Мене обслужите?

— Наші послуги не дешеві. Можливо, вам краще звернутись до місцевого перукаря…

Меґ витягла кредитку.

— Відрахуйте всю суму звідси, Наталі.

Наталі підійшла ближче, щоб подивитись на картку. Не впритул, звичайно. Майже чарівна усмішка полегшення з’явилась на її темно-сливових губах.

— Начебто все гаразд. Чого пан бажає?

— Ха! Це ж видно неозброєним оком! Мені потрібно все!

Наталі клацнула пальцями, і двоє однаково вбраних помічників з’явилися біля неї.

— До цього пана треба докласти рук. І, наголошую, терміново.

Меґ умить посадили в надсучасне коричневе крісло, і довкруж з’явилося чимало вичепурювальних приладів. Деякі вона впізнала: фен, лампи, лазерний депілятор. Решта здавалися позиченими з корабля “Зоряних воєн”.

— Вони дуже дзизкотять? — захвилювалась Меґ.

Помічник номер один весело защебетав:

— Ні, ні. Це найновіші моделі, всі зайві звуки в них усунуто. Спеціально, щоб панові було комфортно.

Меґ кивнула головою:

— Гаразд. Не хочу, щоб ця машинерія мене збудила.

* * *

До обіду Лоурі Маккола поголили, постригли, йому почистили обличчя й наклали маску, зробили манікюр і пофарбували волосся у відтінок “пізня осінь”, змитий у шістьох водах. І робили все так, щоб не розбудити старого. Час від часу він прочунювався. Тоді Меґ наказувала йому спати. Лагідно, звичайно, не так, як вона звикла розмовляти з дорослими. Меґ лише дозволила Лоурі підписати рахунок за обслуговування. Бідолаха Маккол! Йому, либонь, снилося, що він виграв у лото.

Зміни були разючі. Навіть Наталі була вражена.

— Якби не вбрання, можна було б подумати, що пан — справжній дублінець.

Найвищий комплімент, на якого міг би сподіватися провінціал від дублінця.

Наступна станція — новий прикид. Час показати цій тундрі, що надворі двадцять перше сторіччя.

Мама завжди любила торговельний центр “Стівенз Ґрін”. Тож Меґ почовгала старими Макколовими ногами вздовж вулиці Ґрафтон, до торговельного центру, й зійшла на другий поверх.

Вона вибрала крамничку, з якої найгучніше лунала музика, і зайшла. Ритм технодансу миттю заполонив її, чи то пак Макколову голову, якщо точніше. Мозок Лоурі нервово здригався уві сні.

— Цить, цить, спи, не треба прокидатися, ще рано.

Стрижена майданчиком голова з пірсінгонутим шнобаком вивалила показати старому, де в центрі продаються вставні щелепи.

— Ти не туди втрапив, моцарте. Тут продається одяг. Для чуваків до ста.

Меґ образилась: урешті-решт всередині старого була вона.

— Моцарте?

Пірсінгоносець затнувся:

— Ну… е-е… знаєш… ти ж уже не молоденький і те де.

Меґ розтулила Макколового рота, щоб щось відповісти, та не змогла. Цей відморожений грінго казав правду. Може, сама вона й належала до цього світу, а ось Лоурі стовідсотково ні. Навряд чи натягнеш на ірландського прем’єра або там на якогось стародавнього фраєра комбатки чи бомбер. У ветеранів свій прикид, він такий само давній, як і ті часи, коли не було плейстейшенів. Веселого мало, але начебто їм у кайф.

Меґ зневажливо поглянула на пірсінгоносця.

— Я хотів був придбати подарунок для… для моєї прапраправнучки. Проте здається, я покладу чималеньку купку грошей десь інде.

Удавши, що розсердилася, Меґ вийшла з крамниці. Вона тішилася з того, на яку довжелезну фразу спромоглась. А вираз обличчя! Єс!

Третя крамничка донизу була “Таунсендз і сини”. Купа застарілого манаття у вітринах. Краватки та інший мотлох. А один із пластикових манекенів був навіть убраний в капелюха. О, це саме воно. Якраз для пана Екс-Маккола.

Вона відчинила двері, все ще вагаючись, усе ще почуваючись малою дівчинкою, за якою протягом її короткого життя уважно стежили не в одній такій крамничці. Кілька снобів снували туди-сюди, у кожного на шиї висів сантиметр. Таки жоден із таунсендців не тягнув на сина.

Один із продавців підійшов до Меґ. Він мав таку саму прикольну борідку, як у мультику. З кишені його сорочки стирчали шматочки крейди.

— Пане, — мовив він зарозуміло так, наче сказати “Чого б ви хотіли, пане?” вимагало неймовірних зусиль.

Меґ примружилась. Як їй триматися? Впевнено, сказала вона собі. Наче ти належиш до цього світу.

— Гаразд, пане… е-е-е… продавцю. Наталі щойно мене постригла. Тепер мені потрібне пристойне вбрання. Костюм, чи що. І жодних капелюхів, бо він мене вб’є. Ну, вбив би, якби міг рухатись. — Меґ нервово захихотіла.

— Пан хоче костюм? Якої фірми?

— Та байдуже, аби не дешевий. Зніміть кошти з моєї кредитки.

І враз усі стали чемно усміхатись. Постягали з ший свої сантиметри, наче Індіана Джонс батоги, і повстромлювали їх Лоурі під пахви.

— Пан бажав би пошити чи придбати готовий?

— Е-е-е… навіть не знаю. Певно, зупинимось на готовому.

— Чудово. Не рухайтесь, будь ласка. З жилетом чи без?

— Не знаю. Певно, без жилета.

— Як пан захоче.

— І пару отих коричневих черевиків. Зі стильними торочками.

— Китицями.

— Угу, саме їх.

— Який розмір?

А оце вже весело. Час сказати щось розумне.

— Розмір? Я забув. Пам’ять трохи підводить. Бачите, я вже такий старий…

— Що навіть не пам’ятаєте, як підписуватись.

— Перепрошую?

— Та ні, нічого. Це я так, жартую.

Меґ здалося, що довкола неї закрутився справжній вихор. Татусь із синками літали довкола, вигукуючи якісь незрозумілі цифри й фрази.

Через кілька нескінченних хвилин перевдягання й підшивання кравці нарешті завершили свою напружену роботу.

— Et viola![6] — сказав найстарший з них, зачарований своїм витвором.

Меґ наважилась поглянути. Непогано, подумала вона. Замість старого виношеного лахміття Лоурі був убраний в темно-синій піджак і сірі штани. Манжети ідеально влягались на темно-коричневі черевики з китичками й шнурівками. Усе це доповнювали досконало випрасувана ясно-блакитна сорочка й темно-червона краватка.

— Пане?

Працівники “Таунсендза й синів” оточили клієнта, очікуючи на комплімент, як стерв’ятник на падло в пустелі.

— Е-е… Це…

— Так, пане?

Окей, що сказав би Джеймс Бонд?

— Блискуче, панове. Божественна робота.

Здається, це спрацювало, і таунсендці заторохтіли поміж собою. Аж тут з’явився сам татусь, із маленькою сріблястою тарілочкою. Упс! Здається, настали гайки. Повні гайки. Вісімсот сорок фунтів! Якби бідолаха Маккол дізнався, що я роблю, це б його вбило.

Вона простягла кредитну картку, сподіваючись, що смерть у боргах не впливає на колір аури. Бо якщо впливає, то в Лоурі великі проблеми.

Підкотився один із синочків. Він простяг руку поперед себе, тримаючи старе Макколове вбрання, як нянька зужиті памперси.

— Чи пан хоче забрати з собою це… ці речі?

Меґ перебрала одяг. Витягла гаманець, квиток на потяг, пенсійне посвідчення, ключі і дрібняки.

— Ні, пан не хоче. Викиньте їх.

— Мудре рішення.

Шляху назад нема. На телебачення можна потрапити або у цьому новому шикарнючому прикиді, або спробувати щастя у спідній білизні. Навряд чи вільний світ готовий до останнього.

* * *

Настав час розбудити старого. Вона вивільнилася з Лоурі й стала чекати, що той ось-ось вибухне. Старечі зелені очі заспано закліпали, і легенька усмішка заграла на Макколових вустах.

— Привіт, — пробелькотів він невідомо до кого.

Старий поводився якось дивно. Таунсендці хутенько відбігли до найдальшої стіни.

Лоурі підняв пальця вгору.

Меґ озирнулася. З ким у дідька ця стара каструля розмовляє?

— В мене добра пам’ять на обличчя.

Які обличчя? Можливо, через її друге втілення у нього відлітає стріха? Меґ простежила за його стуманеним поглядом. Цей вася приморожений розбалакував зі своїм відображенням у дзеркалі. Меґ не стрималася й зареготала.

Знайома зморшка невдоволення наповзла на Макколове чоло.

— Чого ти іржеш?

Таунсендці душилися від сміху.

Меґ стрималась.

— Так, нічого. Якщо не знехтувати те, що ти балакаєш сам із собою, в дзеркалі.

— Не плети дурниць! То не я.

— Придивися, Макколе. Це ти і є.

Лоурі вдивлявся у поважну постать перед собою. Тільки довкола того добродія усе маячіла якась облямівка. Вкрай незвично. Якщо, звісно, не брати до уваги, що постаттю було відображення в дзеркалі.

— О Боже, — зітхнув Маккол. Нарешті він доїхав! — Таким я міг би бути.

Меґ не витримала:

— Боже Всевишній, Макколе. Ти хочеш усе обернути на суцільні нарікання. Ти вже маєш бути задоволеним.

Лоурі доторкнувся до дзеркала.

— Я задоволений. Це… неймовірно. Дякую.

— Прошу. Все що завгодно, аби тобі нарешті підфартило з Сесилі Ворд.

— Я навіть подумав, що ти зробила це заради мене.

— Так, заради тебе. Ти, старий нудотику. Ти хоч колись усміхаєшся? Ти можеш хоч раз не думати про наслідки?

Лоурі поправив шовкову краватку.

— Колись не думав. Цілу вічність тому… Ще до… ще до всього.

І раптом Лоурі оговтався.

— До речі, як ти за все це заплатила?

Меґ зашарілась, навіть попри те, що не мала в собі ані краплиночки крові.

— Я не платила.

— О, ні. Ти скористалась моїм тілом, щоб пограбувати цю крамницю?

— Ні!

— Тоді як?

Меґ полетіла і випурхнула крізь двері.

— Не бери в голову. Ми маємо йти на РТІ, пам’ятаєш? Воно в районі Доннібрук.

І Лоурі побіг, уперше за останні роки.

— Повернися, чуєш? Скажи мені правду!

— Окей. Але тобі не сподобається.

— Байдуже. Розповідай.

Меґ розповіла. Лоурі не сподобалось.

Розділ 6 Поціломки Сессі

Вони сіли в автобус. Навіть Лоурі перестав бурчати, так чудово було їхати. Стояв яскравий весняний день, вулиці вирували, наче річка. Звичайно, Лоурі є Лоурі, він не міг тішитись довго.

— Слухай, привиденяточко. А де мій старий одяг?

— Викинула.

— Що? Я носив той піджак майже двадцять років!

— Я знаю, він про це розповідав.

Дублін є Дублін: нікому нема діла до старого, який їде собі в автобусі й говорить сам до себе.

— Ти не мала права!

— То ти серйозно збираєшся поцьомати Сессі чи як?

— Усмерть серйозно, перепрошую за вираз.

— Навряд чи вона б захотіла поцілувати якогось старого придурка з купою смердючих лахів у руках. Я тобі скажу більше. Тобі поталанило, що у “Таунсендз” не продають білизну, а то твоїм допотопним трусам був би повний капець, як і іншим лахам.

Лоурі зблід.

— Як ти…

— Еге ж, я бачила твою стару зачухану майку. Це видовище я пам’ятатиму до кінця своїх… — Меґ замовкла, усвідомивши, що вона вже давно мертва.

— Знаю, Меґ, — сказав Лоурі, вперше називаючи її на ім’я. — Усі ми думаємо, що житимемо вічно. А тоді — раз! Наш час минув, а ми не зробили нічогісінько з того, що планували. Але не я. Я маю час виправитись. А ще я маю помічницю.

Меґ шморгала носом, хоча жодної сльозинки не скотилось по її обличчю.

— Помічницю?

— Тебе.

— Я тут тільки через те, що мушу бути, сам казав.

Лоурі кивнув головою.

— Я знаю. Але, може, ти вже доклала до цього часточку свого серця.

— Е ні, Макколе. Нема чого на мене покладатися. Усе дарма. Я ніколи нікому не допомогла, навіть собі.

— О, то хто з нас іще нюня?

— Закрийся, ти, старий розпухайло.

— Надзвичайно чемно. Хіба тебе не вчили, як поводитися зі старшими?

— Ти застарий як на старшого. Ти просто викопна рештка.

— Дуже смішно. Якби я був на сто років молодший…

Так між тілом і духом заклюнулись перші паростки порозуміння. І хоча Меґ Фінн навіть не помітила, в її аурі спалахнуло декілька нових блакитних смужок.

* * *

На вході до телестудії РТІ стоїть охорона. Дублінський викидайло з коротко стриженим волоссям і ні грамом співчуття до тих, хто намагається пройти.

— Забирайся. Геть звідси, — гарикнув охоронець на ім’я Деззі, написаному на його беджі.

— Та послухайте мене хвилиночку, — мовив Лоурі. — Я прийшов зустрітися з Сесилі Ворд.

Охоронець відірвав очі від монітора.

— Ага, ти і ще купа втюханих старих придурків.

Лоурі обурився:

— Перепрошую, юначе, але так сталося, що ми з пані Ворд друзі.

— Ага, а я Леонардо ді Яктамйого.

Почувши таке, навіть Лоурі зрозумів, що з нього глузують.

— Вас ніколи не вчили поважати старших?

— Якби мені платили по фунту щоразу, як я чую ці слова…

Не кажи мені нічого, думала Меґ.

— Ці старі чуваки найдоставучіші. Намагаються пролізти на кожну більш-менш популярну передачу. Ну ж бо, геть звідси, доки я не викликав поліцію.

Лоурі поправив краватку.

— Хіба я схожий на чоловіка, який будь-що хоче скрізь пролізти?

Охоронець почухав свою колючу потилицю.

— Убери пень — буде хорошень. Я, наприклад, маю найвищий бал з курсу середньовічної поезії у Тринітському коледжі.[7]

Меґ вирішила, що час утрутитись.

— Використовуй можливості думки, Лоурі.

— Перепрошую.

Глухенький, подумав Деззі.

— Я сказав, убери пень — буде хорошень.

— Та не ти!

— Не я? А хто ж?

— Скажи йому, Лоурі.

— Скажи йому — що?

— Скажи що — кому?

Справа заходила в глухий кут. Меґ схилилась до Маккола.

— Просто слухай. Не говори. Доки я була всередині тебе, я вивільнила деякі твої розумові здібності.

— Це шахрайство.

— Що ти кажеш про “Шахрайство”? — запитав Деззі. — Ми вже не випускаємо “Шахрайства”. Цю передачу продали.

— Використовуй силу своєї думки. Змусь цього дауна відчинити прохід.

Лоурі знизав плечима. Можливість контролювати чиїсь думки була не менш неймовірною, аніж решта того, що сталося з ним за останню добу. Лоурі хижо вирячився на охоронця.

— Ти відчиниш прохід.

— Сумніваюсь.

— Сконцентруйся, Макколе. Переконай його силою своєї думки.

Лоурі зціпив зуби, скеровуючи свою волю тоненьким промінцем.

— Ти відчиниш прохід, бо я так хочу!

Очі Деззі тьмяніли, мов пошкрябані скельця.

— Так, Повелителю.

— Спрацювало, — гордовито мовив Лоурі. — Я — супермозок!

— Що сталося, Повелителю? — запитав охоронець. — Розвернути тебе й дати копняка? Коли ти так наказуєш.

— Я не думав про таке!

— Зате я думав. Вимітайся звідси. Доки я не викликав швидкої. Теж мені жрець вуду.

Лоурі поглянув за спину. Безтілеса постать Меґ заходилась від реготу.

— О-ха-ха. Дуже смішно.

— Вибач, — ледь переводила подих Меґ. — Не можу вгамуватись.

— Треба було здогадатися.

— Звичайно, треба було, — погодився Деззі. — Мені здається, я вже чув усі можливі вибачення.

Лоурі заплющив очі. Цілий рік не було до кого мовити. А тепер дві розмови одночасно.

— Я ніколи туди не пройду.

— Ти можеш заспівати це, дідусю.

Меґ підлетіла ззаду до незворушного дублінця.

— Наскільки я розумію, мозок — наче фортеп'яно. Треба лише правильно натискати клавіші. — Вона закачала рукави і застромила руку охоронцеві у вухо по лікоть.

— Бр-р-р, — скривився Лоурі. — Яке паскудство.

— Стережися, я можу оскаженіти щомиті.

Меґ скреготала зубами, доки копирсалася в голові охоронця.

— Ага, ось воно. Приготуйся скоритися цілковито й беззаперечно.

Лоурі здалось, що він почув, як Меґ натиснула якийсь внутрішній перемикач.

— Слухаюсь.

Деззі й справді не той став. Почав стукати коліньми одне об одне й трясти руками, наче перебираючи струни.

— Гм-м, — Лоурі розмірковував уголос. — Він мені когось нагадує.

— Так, того патлатого рок-н-рольника.

Враз Деззі завантажив кліп на пісню того співака, достоту повторюючи всі його викрутаси стегнами й тремтіння губ.

— Упс, — сказала Меґ. — Не та кнопка.

Вона спробувала знову. Меґ шукала кнопку, як ведмідь вулика.

— Здається, ось вона.

Втішного було мало. Тепер Деззі іржав, як кінь.

— Господи, та вселися в нього.

— І не подумаю. Мені галімосно і від твоїх спогадів. Не кажучи вже про весь цей мотлох середньовічної поезії. До речі, я вже знайшла те, що шукала.

Клац. І Деззі почав старанно перебирати руками й ногами, мов слухняне кошеня.

Лоурі обережно кахикнув:

— Дезмонде. Чи можеш ти мені відчинити прохід?

Деззі всміхнувся на всі тридцять два:

— Звичайно, чоловіче. А чи знаєш ти, чому?

— Ні, Дезмонде. Чому?

Сльоза скотилася з ока охоронця.

— Бо я люблю тебе, чоловіче. Я люблю тебе і всі-всі-всі квіти, що є на землі, я люблю багатоповерхові автобуси. Я навіть люблю тринітських студентів за їхні смердючі куртки й уїдливі зауваги. Я люблю всенький світ, чоловіче. — Стиха схлипуючи, Деззі легенько натиснув на кнопку, і прохід відчинився.

— Дезмонде, можна мені отримати перепустку?

— Звичайно, чоловіче. Чому б тобі, як вертатимеш, не перебути ніч у моєму прихистку? Ми змогли б порозкошувати його голосом.

— Звучить звабливо, — сказав Лоурі, геть ніскілечки не зрозумівши, що саме охоронець тільки-но утнув. Він повернувся до летючої помічниці. — Що ти зробила з цим бідолахою?

Меґ знизала плечима:

— Я всього-на-всього побачила рожеву скриньку, сповнену щастям. У найдальшому куточку його голови. І відчинила.

— Він мені більше подобався як викидайло.

Лоурі минув широкий прохід, його впевненість зростала щокрок. Він пришпилив перепустку до підборта свого піджака й міг безперешкодно проходити в будь-який куточок телестудії, в тому числі, як він сподівався, й на зйомки передачі “Чай разом із Сесилі”.

* * *

Телемайданчик виглядав не так, як на екрані. Насправді він був менший. До того ж на екрані не видно країв. Здавалося, наче якийсь велетень відкусив шмат хатинки, а тоді, не вподобавши її смаку, виплюнув у Доннібруці. Лоурі трохи занепав духом. Розчарування випливало з нього фіолетовими струменями.

Меґ не втрималася, щоб не пустити шпильку:

— Еге. Дитинка думала, що все це спвавжнє?

Лоурі стримувався. Не хотів, щоб його випхали з телебачення, як божевільного. Надто ж тепер, коли він був так близько до мети.

Меґ загиготіла.

— Комахи Банні також неспвавжні. Такі собі пвиємні кавтинки, що швидко вухаються.

Лоурі стрельнув у неї застережливим поглядом. У світі Меґ поглядом можна було вистрелити. Шалений помаранчевий згусток вихопився зі старечих очей і, звиваючись, гупнув Меґ по голові.

— Гей ти! Харе!

— Ото менше задавайся, — прошепотів Лоурі, мило всміхаючись.

Аудиторія була сивокосою, голубуватокосою і безволосою. Аури присутніх зраджували їхні справжні думки. Боротьба й страждання перемішувались у них над головами, змінюючи одну газоподібну картинку іншою. Проте любов перемагала. Любов і сім’я. Майже кожен присутній у залі зберігав глибоко в душі образ свого втраченого кохання.

Чоловік, який розігрівав глядачів у студії, облишив видавати на-гора свої тупі жарти і став уважно вслухатись у повідомлення в навушниках. Відтак заплескав у долоні й завищав, наче сновида. Люди заплескали в долоні, проте не вищали. Врешті-решт, це не концерт “Бойзони”.

— Ходімо, — прошепотіла Меґ.

Лоурі витер руки новою шовковою хусточкою: вони були мокрі, хоч викручуй.

* * *

Ригачка розтяг писка в усмішці, виставляючи незліченну кількість зубів.

— Не може бути, — гиготів він.

Гоп затріпотів над його плечем.

— Угу, саме так реагують розумово обмежені. Не вірять і впадають у забобони. А все пояснюється за допомогою математичних термінів. Навіть рай і пекло можна виразити просторово-часовим рівнянням.

Ригачка загарчав:

— Слухай, ти, Циб педальний.

— Ти хотів сказати Гоп.

— До лампочки, ти, покидьку.

Гоп замигтів, завантажуючи словник.

— Гм. Покидьок — морально розкладена особа, негідь, потолоч.

— Закрийся і дивись у телевізор.

Гоп утупився в екран.

— Застаріла технологія. Навіть не цифрова. Залежна від довкілля.

Ригачка відчував, як наринає собача лють.

— Та не доколупуйся! Поглянь на екран!

Гопові очі замигтіли на збільшення.

— Кольорові крапочки передаються в заданій послідовності і створюють враження…

— Закрийся! — заскавулів Ригачка, зриваючись на ноги. — Закрийся! Закрийся! Закрийся! Гав, гав, гав-вав-вав!

Гоп випустив у собакохлопця електричний розряд: по-перше, в цьому була потреба, по-друге, не міг відмовити собі такої втіхи.

— То як, ми вже прийшли до тями?

— Вав.

— Тлумачитиму цю відповідь як позитивну. Отож, що ти хотів сказати у своєму кроманьйонському стилі?

Ригачка обережно потирав за вухом: хутро все ще курилось.

— Дивися, це він. По телику.

Очі віртуальної підказки знову задзижчали.

— Ти маєш рацію. Вісімдесят дев’ять відсотків схожості.

— Він виглядає по-інакшому. Не так галімо.

Гоп застромив руку з бездоганним манікюром у екран. Хвилі червоних спалахів розійшлися по екрану, руйнуючи зображення.

— Що ти робиш? Це ж… ну як там його називають? Ця штучка… Ну як у Шерлока Холмса… доказ!

Гоп замигтів, промінь світла застрибав уздовж руки простісінько в телевізор.

— Я з’ясував, звідки йде сигнал, — поважно мовив він. — Це прямий ефір. Передаю координати на комп’ютер Повелителя.

Ригачка відчув, як його пащека набирається слиною. Він зрозумів, що вже ладен накинутись. Нехилова собача штучка.

— Коли ми там будемо? — запитав Ригачка, в його голосі не лишилося майже нічого людського.

— Поглянь довкола, ти, кретине, — кинув Гоп. — Ти вже там.

* * *

Сесилі Ворд випливла на сцену. Бідолаха Лоурі мало не впав зі стільця. Глядачі в студії підвелися, аплодуючи, і чотириста колін боляче хруснули.

— Ну ж бо, Лоурі, який у тебе план?

Лоурі закліпав — і краплини поту стекли з очей.

— План? Ти знаєш. Поцілувати її.

— І це все? Поцілувати?

— Ну…

— Боже, який з тебе стратег? Якби індіанці напали на тебе, тобі був би чистий капець, як генералові Кастору з його людьми.

На Лоуревій сорочці виступали темні плями.

— Я такого ще не робив. Я думав, ти допоможеш.

— Я її не цілую. Було прикольно поцілувати власну бабусю.

— Твоя правда: її цілуєш не ти. Якщо хто й має поцілувати, то тільки я!

— Авжеж.

— Гаразд.

— Окей.

— Тоді так. Коли я дам знак — твоя черга діяти. Зведи мої старі кістки донизу, решту я зроблю сам.

Меґ кивнула головою:

— Без проблем. А тепер замовкни, досить бубоніти самому до себе, усі вже сідають.

Сесилі заспокоїла присутніх граційним помахом руки. Знадна жінка, висока, зі сталево-сивим волоссям і круглими карими очима. Лоурі можна було зрозуміти.

— Доброго вечора, друзі. — Вона багатозначно підморгнула. — Я мушу вдавати, що ми з вами зустрічаємося ввечері.

У цьому була вся Сесилі Ворд. Редактори залишать ці слова для обох показів. Студія, забувши всі свої проблеми, доброзичливо всміхалася.

— Цього вечора у нашому шоу йтиметься про те, що колись так чи інак стосувалося кожного з нас. Сьогодні з нашими експертами ми обговорюватимемо втрачене кохання.

Лоурі мало не знепритомнів. Здавалося, його потові залози почали виділяти літри поту.

— Втрачене кохання? — гиготіла Меґ. — Неймовірно.

— О ні, — застогнав Лоурі. — Це занадто. Я не витримаю.

Жінка, що сиділа поруч, стурбовано сіпнула його за рукав.

— З вами все гаразд, любчику?

— Зі мною все гаразд. Дякую. Все гаразд. Просто мені потрібне свіже повітря.

Маккол підвівся, ноги трусилися. Він почувався наче придурок. Нове вбрання? Поціломки Сессі? Що він собі надумав?

— Куди ти йдеш?

— Додому. Додому. Туди, звідки прийшов. У свій світ.

Меґ зависла перед Макколовим обличчям.

— Ні! Ти не зможеш. Ми вже так близько!

— Геть з дороги!

Звичайно, вони були в самісінькому центрі ряду. Зусібіч на них заоберталися голови.

— Сядь!

— Не можу!

— Що ти збираєшся робити? Бігти додому і вмирати?

У Макколовій голові гупало, вибиваючи з неї найменші думки.

— Так! — вигукував він щосили. — Так! Я їду додому вмирати!

Така заява враз привернула увагу всієї студії. На сцені запала цілковита мовчанка. Навіть оператор забув жувати жуйку.

Сесилі Ворд затулилась від прожекторів.

— З вами все гаразд, пане?

В горлі у Лоурі пересохло, зате долоні були мокрі як хлющ. Типово.

— Ну-бо! — мовила Меґ.

— Ні…

— Ні? Вам погано, пане?

Здоровенні охоронці повільно рухалися в напрямку секції Б.

— Ну ж бо! Це хибне рішення.

— Я не можу.

Сесилі Ворд примружилась:

— Я вас знаю?

Лоурі глибоко вдихнув і зустрівся з нею поглядом.

— Привіт, Сессі.

— Сессі? Мене ніхто не називав так, відколи… О Боже, Лоурі?

Ведуча збентежено позадкувала, мало не впавши на східці.

Цього разу охорона просто побігла до Маккола.

— Ходімо, Лоурі.

Маккол вдивлявся у свою подружку так, наче не минуло цілих півсторіччя. Її очі були ті самі. Ті самі.

— Гаразд, помічнице. Зведи мене донизу.

— Зараз, — сказала Меґ, пірнаючи в старече тіло.

Лоурі засунувся якнайдалі, мов дитина на гойдалці. Проте він усе відчував. Відчував молодечу силу й пристрасть у своєму старому тілі.

— Гей, Сессі, — вигукнула Меґ. — Будь на місці, серденько. Лоурі щось має… Тобто я маю щось тобі сказати.

Лоурі пирхнув, мовчки, всередині власної голови. Це дівчисько надивилося американських фільмів.

Охорона враз де й діла весь свій удаваний спокій і кинулася на Лоурі, наче зграя розлючених носорогів. Їхній керівник, біжучи, вигукував у рацію:

— Схоже, маніяк. Секція Б. Готовність номер один.

— Упс, час вирушати.

Меґ вискочила на спинку сидіння, вислизаючи з пальців охоронця. Ще двоє охоронців буцнулися головами, пірнаючи по Макколові ноги. Вона захихотіла. Все було так само, як тоді, коли регбівська команда намагалася наздогнати її. Меґ назвала їхні майки дівчачими. Регбісти так і не змогли її спіймати.

Обережно, щоб не зачепити голови глядачів, Меґ прудко збігала по спинках крісел. Навіть попри те, що заважав костюм.

Сесилі не вірила своїм очам.

— Лоурі… Я… О Боже!

Меґ стрибнула у прохід.

— За секунду я біля тебе, лялечко.

Лоурі відсахнувся. Лялечко?

Оператори отямилися, скеровуючи на Маккола камери, наче танкові башти. Цей дивний старий чолов’яга міг стати сенсацією року. Один хвацький викидайло замахнувся, щоб ударити Лоурі. Доки охоронець думав, як не розквасити старому обличчя, Меґ устигла вихопити в якоїсь бабуні кошика й затулилася ним. Судячи з вереску, викидайло втелющився рукою у сховану подушечку з голками.

— Олє! — вигукувала Меґ, притупуючи від захвату.

— Олє! — підхопили глядачі в студії. Вони не могли не кричати. Запал Меґ заражав їх.

Попереду було поруччя.

— Тільки не це, — устиг бовкнути Лоурі.

— Саме це і тільки це, — гигикнула Меґ, умощуючись на поруччя, як у дамське сідло. І стрімко з’їхала донизу, по дорозі вихоплюючи з чийогось солом’яного капелюшка троянду.

Залишався тільки один гладкий охоронець, але й того прибрав звукооператор, ненароком. Намагаючись спіймати кращий звук, він ударив охоронця по голові підвісним мікрофоном.

— Олє! — вигукнула Меґ.

— Олє! — підхопили глядачі.

Сесилі зашарілась. Усе було як у старих фільмах про піратів. Така вистава була до душі цим старим, отож її Меґ і влаштувала.

Вона вручила Сесилі троянду.

— Тобі, моє золото.

— Лоурі? Це ти? Що ти робиш?

— Те, що мусив зробити сорок років тому.

Меґ обняла ведучу. Публіка була в захваті.

Звідусіль повиринали хусточки, мов гриби після дощу.

Блискуче. Романтично, заборонено, захопливо. Одне слово, блискуче. І хай тепер пекло йде під три чорти!

* * *

Ригачка подивився вниз. Він висів на висоті шістдесят метрів над землею.

— Вав, — заскавулів він. — Вав-вав-вау-у-у-у!

— Вав, гр-р-р гав! — загарчав Гоп бездоганною пітбулячою мовою, що означало “Розслабся, кретине, ти вже давно мертвий”.

Ригачка злизав слину з підборіддя.

— Окей, ти, розумахо. За хвилину я звикну до всіх цих смертельних штучок. Шугати крізь час і простір.

Голограма спробувала пояснити:

— Розумієш, ми не тверда матерія. Звісно, відверто кажучи, це не зовсім так. Якщо взяти субатомний рівень…

Гоп замовк. На Ригаччиній мармизі було написано: “Я й гадки не маю, про що ти”.

— Послуговуючись мовою тупоголових, ми можемо дістатися куди лишень заманеться, якщо знаємо, де це заманеться міститься.

— Угу, — мовив Ригачка, ані на йоту не розумніш. — Де я хочу бути, то це біля того старого придурка, охопивши його шию своїми руцями.

Гопові розсувні очі загули, зчитуючи імпульси по дротах.

— Здається, я знайшов потрібний сигнал.

— Ну-ну, валяй, ти, друшлячний Стрибе.

— Ти хотів сказати Гопе.

— По цимбалах.

Гопові пальці витяглись і з’єдналися з дротом — довкруг розходились енергетичні спалахи.

— Тримайся!

Ригачка не встиг злякатись, як вони вже мчали дротами. Часточки металу пропливали довкола них і крізь них. Ригачка бачив, як електрони боролися один з одним. Як позитивно й негативно заряджені іони беззастережно притягалися один до одного. І, здається, не мали нічого проти.

Вони розявилися крізь лінзи камери просто в самісінький гамір. Сотні старих людей тупотіли ногами й кричали. Приголомшені охоронці валялися по всій студії, потираючи травмовані місця.

Гарчання вихопилося з глибини Ригаччиного горла.

— Кльово.

— Радий чути, — сухо відповів Гоп. — Коли втомишся облизувати пальчики від того, що робиться довкола, зможеш нарешті побачити, що наша мета за три метри від нас.

Ригачка витягнув писка, нюшкуючи все довкола. Він одразу вловив запах Меґ Фінн. Вона була тут, всередині старого. Ригачка відчував, як собача його половина бере гору. Пащека набігала слиною, бажання напасти наростало. Кігті випиналися з-під пальців.

— Я подеру її ауру на ошмаття!

Ригачка відштовхнувся міцними задніми лапами й полетів, угателивши Маккола, як копер палі, й вибиваючи Меґ зі старечого тіла. Два духи сторчголов покотилися по сцені, витолочуючи спалахи з аур.

— Ти, продажна шкуро, — загарчав пекельний ангел, — ти підеш зі мною.

— Куди це? — підштрикнула Меґ. — У будочку?

Шпилька вихопилась у неї інстинктивно. Але страх, непереборний страх залишився з Меґ Фінн і в післяжитті. Вона це знала. А Ригачка змінився. І річ не в тому, що він став собаковидий, було в ньому щось значно глибше. Підступніше, мерзенніше. Ніби він бачив пекло і йому там сподобалось.

— Гар-р-р, вав, гав, гав, — загарчав собакохлопець. Гоп переклав би цю фразу як “це твій останній жарт — зараз я вирву твого язика”.

Хоч як дивно, але навіть попри те, що Меґ не знала жодної собачої говірки, вона все зрозуміла. Можливо, кігтистий кулак, завислий над її обличчям, і був підказкою.

Гопові схеми аж куріли від безсилля:

— Ні, ти, кретинська прояво! Дай дівчинці спокій. Вона вже своє зробила! Хапай старого!

Дарма. Ригачка був увесь у своїй помсті. Справа набирала непередбачуваних обертів.

Лоурі навіть не гадав, що просто позад нього зчепилися два духи. Він свято вірив, що все йшло за планом. Меґ звела його донизу. Хоч і визивніше, ніж він думав. Проте він тут. І зараз лише він може виконати перше з чотирьох бажань — поцілувати Сессі.

Сесилі Ворд стояла приголомшена. А як іще можна стояти, коли через півсторіччя з’являється твій хлопець і як раз та два дає ладу з твоєю охороною? Але вона не стала визволятися з Макколових рук. Рук, що вже починали боліти від незапланованих вправ.

— Лоурі? — спитала вона, наче знову відчула себе юнкою. — Чого ти прийшов?

Враз Лоурі згадав, що він на телебаченні.

— Через утрачене кохання, — відповів він і поцілував її в губи.

Натовп шаленів, ревів як скажений, а надто коли Сесилі Ворд поклала руки на ошатні плечі старого добродія і поцілувала його. Неймовірно, шалено.

Потужний білий спалах вихопився з їхніх вуст. Він пронизав кожного, хто був у студії: чоловіка, жінку, духа. Звичайно, ніхто того не помітив. Лише відчув, що на одну-єдину мить усе в світі стало краще.

Проте Гоп знав. Він бачив спалах і розумів, що відбувається. Біда. Чиста біда.

Ригачка також дещо відчув — хутро на його загривку стало сторчки.

— Що це до біса таке? — прогарчав він, обертаючись.

Гоп тільки й устиг, що відповісти — енергетичний спалах викинув їх обох аж у пекло.

* * *

Сесилі провела Лоурі до виходу, щоб начебто вберегти його від розгніваної охорони.

— Я й досі не вірю, що це ти, — сказала вона, закладаючи кучерик за вухо. — Лоурі Маккол стоїть простісінько переді мною.

Лоурі зітхнув.

— Я спізнився на десятки років.

Телеведуча взяла Макколові руки в свої.

— Можливо. Однак ти прийшов не занадто пізно.

Меґ нудило.

— Ну бииидьлааасика. Кінчай слинити, Макколе. Цмокни її ще раз і рушаймо. У нас ще багато роботи.

— Закрийся. Мені не до того.

Сесилі закліпала.

— Вибач, ти щось сказав?

— Ні-ні, нічого. Я… е-е-е… розмовляв зі своїми внутрішніми бісами. Я довго був сам-самісінький, от вони й з’явились.

— Зостанься. Хоч на хвильку. Нам стільки треба розповісти одне одному.

Лоурі завагався. Пропозиція була зваблива.

— Е-е-е… ні, дякую. Я ще маю кілька справ. Важливих справ.

Сесилі промокнула сльозинку в куточку ока.

— Розумію. Ти повернешся?

Лоурі вагався. Варто лише погодитись, і все було б значно легше.

— Ні, Сессі. Навряд.

— Розумію. Та хай там що, я була рада побачити тебе знову. Нехай і на хвилинку. Але якщо передумаєш…

І поклала йому на долоню візитівку.

Лоурі пригорнув Сессі до себе, глибоко вдихаючи до болю знайомі пахощі її парфумів.

— Бувай, Сессі.

Макколова щока змокріла від її сліз.

— Бувай, давній друже. І дякую за рейтинги.

Лоурі пішов до дверей. Деззі посеред клумби сплітав ромашкові віночки.

Лоурі обернувся, він мусив спитати щось іще.

— Сессі, — гукнув він.

Вона оглянулась, мружачись від сонця.

— Що, Макколе?

— Того вечора, — сказав він, вичавлюючи з себе кожне слово, — після кіно, коли я тебе не поцілував. Чи ти коли-небудь питала себе?..

Сесилі усміхнулася крізь сльози:

— Щодня і щоночі, Лоурі Макколе, щодня і щоночі.

Розділ 7 Футбольний крейзі

Вони сіли на останній автобус і рушили на північ. На щастя, верхній поверх був пустельним.

— Ти нічого не бачив?! — запитувала Меґ, не вірячи власним вухам.

Лоурі почухав підборіддя.

— Анічогісінько.

— Але ж там був Ригачка, тільки він був напівсобакою. І той летючий пацик із розсувними очима, а тоді величезний білий спалах. Він викинув тих двох зі студії… А мені, мені було навіть зовсім не боляче!

— Гм, не бачив нічого такого.

Меґ скривилася.

— Авжеж, тобі не було коли. Ти ж цьомкався зі своєю ґьорлфрендкою.

Лоурі, всміхаючись, зіперся на спинку сидіння.

— Ти, привиденяточку, можеш балакати, що тобі заманеться. Ніщо не зіпсує мені настрою сьогодні.

— Яка гидота! Ви, старі, завжди бігаєте й цілуєтесь одне з одним. У вас є хоч краплина самоповаги?

— Ти що, заздриш?

— Заздрю? Чому? Тому, що ти цілуєш бабусь?

Лоурі нахилився вперед.

— Ні. Заздриш… навіть не знаю, як сказати… Життю? Щастю?

Меґ дивилася у вікно, вулиці миготіли перед очима.

— Хіба таке запитують у чотирнадцятирічних? Я й не думаю про таке. Лише про музику та про цукерки.

— Хіба? — недовірливо перепитав Лоурі.

— Хібакай до себе. Мені дужче подобалося, як ти був старим занудою.

Лоурі вирішив не сперечатись.

— Ти розповіси мені щось, Меґ?

— Можливо.

— Що він тобі зробив?

— Хто?

— Сама знаєш хто. Франко. Що він таке зробив, щоб ти так зробила?

— Це що, скоромовка?

— Ні, я кажу без жартів.

— Якщо серйозно, то це не твоє діло.

Лоурі кивнув головою.

— Майже ввічливо. Я вважав, ми вже мало не друзі.

Меґ покивала пальцем.

— Я знаю, до чого ти. Хочеш, щоб мені було ніяково. Мама завжди так мені казала. Так ось, не спрацьовує. Я не хочу про це говорити.

Лоурі мовив лагідніше:

— Гаразд, помічнице. Іншим разом.

“Сумніваюсь” було написано на обличчі Меґ. Щоб не сперечатись, вона змінила тему розмови.

— Ну, яке друге?

Лоурі закліпав:

— Не зрозумів.

— Друге з чотирьох бажань?

— А. Гаразд. Мабуть, ти чула про Кроук парк?

— Те олдьове місце? Де грають у хокей на траві й гельський футбол?[8]

— Воно-воно саме. Найбільший і найвідоміший стадіон у країні. Історичне місце…

— Окей, прохавала. І що з того?

— Я хочу вдарити по м’ячеві так, щоб перелетів аж через огорожу Кроук парку.

Меґ анітрішечки не здивувалась.

— Звичайно. Чом би й ні? А ти певний, що не хочеш перескочити ту огорожу з жердиною?

— Відповідь позитивна. Дякую, навіть попри твої нещодавні кепкування.

— Сподіваюсь, ти заготував історію?

— Ага.

— Сподіваюсь, вона довга й нудна, так само, як і попередня?

Лоурі скорчив кислу міну.

— На жаль, так.

— Що ж, почали, — зітхнула Меґ, умощуючись на сидінні, трохи віддалік.

Лоурі посміхнувся.

— Ну, якщо наполягаєш.

Він витяг звідкись свою вічну сигару і встромив її між кутні зуби. Проте не запалював. Як не як у громадському транспорті.

— Задовго до війни…

— Якої війни?

— Світової.

— Першої?

— Другої, розумнице. Не надто важливо.

— Французи могли б з тобою не погодитися.

— Для розповіді. Не важливо для розповіді.

— Що, Лоурі, починаємо гризтись, як собаки?

— Та й чого б то? Добре, слухай. Задовго до Другої світової війни татко вирішив віддати мене вчитися до школи-інтернату.

— І як це стосується війни?

— Ніяк.

— Я так і знала! Нащо були всі ці мульки з війною?

— Щоб пригадати. Не зважай.

— Вибач, Лоурі. Далі.

— Ні-і.

— Та годі вже, не дуйся і розказуй.

— Так буде щоразу?

Меґ кивнула головою:

— На жаль, так. Ти занадто старий задля того, щоб ми стали друзями.

— Майже так. Гаразд, я розповідаю. Але тільки через те, що знаю: насправді тобі аж-аж як кортить почути мою історію. Це підліткова віслюча впертість змушує тебе уривати мою розповідь.

Лоурі заходився провадити свою байку. Картинки просочувалися крізь його шкіру назовні, кружляючи довкола голови. Справжній імпресіоністський сон.

— Я був єдиною дитиною в сім’ї, тож тато вирішив, що школа-інтернат допоможе мені змужніти. Мабуть, такий погляд на виховання був популярний за тих, ще до пана Спока…

— А “Зоряні війни”…

— Пан Спок. Ти читала його книжку?

— Читала! — кинула Меґ, аж занадто переконливо. Вона не хотіла зізнаватись, що ніколи не дочитувала до кінця книжок без малюнків.

— Отож одинадцяти літ мене віддали до Вестґейтського коледжу для хлопчиків. Зразковий навчальний заклад з купою покидьків і гейнутих братів во Христі.

Меґ уїдливо кивнула головою. Дуже нагадувало її власне становище.

— На сніданок давали звичайну кашу, а на обід і вечерю — березову. Вивчали лише чотири предмети: латину, ірландську мову, математику і футбол. Жоден із них не був моєю пристрастю. А якщо додати, що я не був ані багатієм, ані дублінцем, то зрозуміло, що дуже швидко став останнім учнем у школі.

— Майже як у Чарльза Діккенса, — докинула Меґ, намагаючись висловлюватись якомога літературніше. Вона бачила “Олівера Твіста” разів двадцять. Мама дуже любила цей фільм.

— Але мені випав шанс змінити свій статус. Після шести місяців навчання в пеклі у мене нарешті з’явилась можливість…

— Зараз угадаю. Ти її проґавив?

Лоурі затягся незапаленою сигарою. Вираз обличчя промовляв сам за себе.

— Ну, то що сталося? — спитала примарна помічниця, забувши про свої шпильки.

— Вестґейтська команда завжди вибувала у півфіналі чемпіонату між коледжами. Їй ніколи не доводилося грати фінал у Кроук парку. У ті дні кожен мріяв про Кроук парк. Отож якось уночі я та ще кілька хлопців нишком вибралися з гуртожитку й подалися містом до спортивного поля. Вирішили перелізти через паркан і повештатися стадіоном, а тоді сказати, ніби грали в Кроук парку. Піти міг кожен, хто хотів, навіть такий бідний селюк, як я.

— Ну, і як ти все провалив?

— Вилізти на паркан я виліз. А ось злізти на територію стадіону не зміг.

— І з переляку поліз назад.

Бідолаха Лоурі кивнув головою:

— Саме так. Я з переляку поліз назад. Того єдиного разу, коли я мав можливість… Того єдиного разу, коли мене запросили долучитися до решти. Не знаю, я часом просто ненавиджу себе.

— Гадаю, після цього ніхто з хлопців не розмовляв із тобою.

— Якби тільки це.

— Що ще?

— О, навіть важко сказати.

— Ну, розповідай.

Лоурі глибоко вдихнув.

— Коли я злазив із паркану, мене спіймали.

— Упс.

— “Упс” — саме те слово. Нічний сторож викликав коледжних братів. Ті приїхали бусиком і стали виловлювати хлопців, як худобу.

— Б’юся об заклад, їм це не сподобалось.

— Ще б пак. Поголовне покарання. Відрахували всіх…

— Окрім тебе.

— Окрім мене. Але й це не все. Брати оголосили всім, що мій учинок був зразком розумного рішення. Уяви собі, тебе називають розумним перед чотирмастами хлопчаками!

Меґ здригнулася.

— Капець.

— До кінця року зі мною ніхто не розмовляв.

— Ти хочеш повернутися.

— Я мушу повернутися. Це була та мить, коли моє життя могло стати інакшим. Тобі таке, певно, знайоме, Меґ. Якась одна-єдина мить — і все летить шкереберть.

Перед очима в Меґ спливла та мить, коли вона стояла перед помешканням старого, розмірковуючи, вдиратись їй чи ні.

Вона кивнула головою:

— Розумію. Ти мусиш повернутися.

Лоурі зітхнув:

— Дякую.

— Думаю, ти не збираєшся повертатись і записуватись на екскурсію?

— Ні. Важливо пробратися на стадіон крадькома.

— Я так і знала. Здається, в моєї аури купа проблем.

— Та які вже такі проблеми? З твоєю силою ми простісінько впораємось із парканом та сторожем.

— Ха-ха. З часів Першої світової вони могли посилити охорону.

— Другої.

— Паралельно. Домовляємося: вдираємось на стадіон, трохи побігаємо там і назад. Окей?

Лоурі пересунув сигару в другий куток рота.

— Нічого складного. Лише туди й назад. Їй-богу. — Він підвів очі. — Нащо їм посилювати охорону? Щоб хтось, боронь Боже, не покрав трави?

* * *

Ригачка й Гоп перебували в камері попереднього ув’язнення номер дев’ять. Митники не знали й близько, хто це такі, і не впускали без вказівки знизу. Вельзевула витягли з вечірки Найбільшого Світового Диктатора. Пекельник Номер Два, звичайно, не радів.

Двоє прислужників чекали на нього біля депо душ. Їхні грубі закіптюжені обличчя нагадували про водіїв паротягів. Більшість таких хлопців у попередньому житті були здатні на все, в пеклі ж вони мали цілком безпечну роботу — віддирали душі від тунельних стін. Їх називали збирачами душ.

— Що цього разу? — прогарчав Вельзевул до митника.

— Біс його маму зна, — проказав старший збирач душ, видимо, менш шанобливо, ніж мусив.

Вельзевул умить випарував його тризубом.

— Що цього разу? — звернувся він до нового старшого на митниці.

— Два щойно прибулих, Милість. Камера номер дев’ять.

— Мене кликали тому, що…

— Тому шо вони смердять, Високосте. Дужечко смердять. Навіть не наю, шо то. Всі не бачуть такої гидоти.

— Ніхто не бачив такої гидоти, — виправив Вельзевул.

— Шо, і Ви не бачили?

— Ні, я… Розслабся. Їм дали заспокійливе?

— Не тра’, Ваша Честь. Вони тіки кліп-кліп. Вони бачуть і чуять нічого.

Вельзевул щосили стримувався, щоб не виправляти граматичних помилок. Колись, кілька сторіч тому, він був репетитором у гуна Аттили.

— Велике діло. Тунельний шок. Пропусти їх крізь блендер. Осадом обігрій моє джакузі.

Митник стурбовано перевалювався з однієї трипалої ноги на другу.

— Що? Виникають проблеми? — спитав Вельзевул. Ці слова були радше загрозою, аніж запитанням — прийомчик, відомий усім вчителям.

— Н-н-ну, — затинався бідолашний зішкрябувач душ, страшенно боячись, аби його дальша відповідь не стала останньою.

— Що ну? — оскаженів Вельзевул, його терпець уривався. Він хотів повернутись на бенкет перше, ніж Муссоліні розпочне свій пародіювальний номер.

— Ну, ці два такихось дивні.

— Дивні?

— Той, як пес, він сидить і лютить. Той манюній, він взагалі не як людина. Ну, як він круте головою і гудить своїми очами. Я б сказав, це шось більше схоже на тєлік.

Щойно Вельзевул спромігся перекласти з довбаної мумби-юмби, як рвонув повз збирача душ до віконечка камери попереднього ув’язнення номер дев’ять.

Ригачка сидів на лавиці й пускав слину, Гоп зависнув над ним, щось безперестанку бурмочучи.

— Чистісіньке стовідсоткове добро, — промимрив Вельзевул. — Чистісіньке стовідсоткове добро.

Він облизав ікла. План летів шкереберть на очах. Якщо Петро довідається, наслідки можуть бути катастрофічні. Вельзевул намацав мобільника у кишені й натиснув на виклик. Святий Петро відповів на третій гудок.

— Привіт, amigo. Que pasa?[9]

— Що ти хочеш сказати, Вулику? В мене чимало справ.

Вельзевул роззирнувся, щоб когось випарувати, проте збирач душ вчасно чкурнув з поля досяжності.

— Хіба друг не може подзвонити другові просто так?

— Друг може. Ти не дружиш ні з ким, окрім самого себе.

Вельзевула перекосило з люті, проте його голос лишався так само привітним.

— Слухай, Петро. Ти мене вражаєш. Після всього того, що я зробив для тебе.

— Вулику, ти що, підписався говорити так, що ніхто не втне? А твої люди? Одне слово, Голлівуд. Не переконливо, я сказав би.

Нічого. Ще настане час, брамничку, настане, думав Вельзевул.

— Слухай, Петю. Ця ірландська дівчинка…

— А що з нею?

— Вона з’являлась у Раю?

— Чого б це? Хіба твій Ловець душ повернувся з порожніми руками?

— Який Ловець? Я спливаю кров’ю, Петре.

— Невже? — кинув Петро.

— Ти її бачив, га?

Запала довга мовчанка. Петро боровся зі своїм обов’язком. Святі не мають права казати неправду, навіть демонам.

— Ні, — врешті-решт видихнув він. — Її не було й близько.

Вельзевул вишкірився.

— Гаразд, я певен, вона підпише собі вирок і без нашої допомоги.

— Саме так, — гарикнув Петро, відбиваючи дзвінок.

Демон на радощах ушкварив джиґу. Гра триває. Він хутко попростував до комп’ютера, вмонтованого в стіну.

— Центральний? — сказав він, злегка торкаючись губами мікрофона.

— Центральний слухає, — відповів голос оскароносної акторки. Лауреатки Оскарівської премії, у пеклі їх до біса. Вони так само легко продають свої душі, як і комп’ютерники.

— Це Номер Два. — Він ненавидів ці псевда. Навіщо Повелитель наполягав на їх уживанні? Так, ніби хотів посміятися зі свого помічника.

— Кажіть далі, Номер Два.

Може, Вельзевулові здалося, проте він таки чув ледь стримуване хихотіння.

— Нехай Миїші спуститься в камери попереднього ув’язнення.

— Так, пане. Уже, пане.

— І скажи йому, хай прихопить інструменти.

* * *

Охорону посилили відчутно. Тепер довкола стадіону, за винятком хіба що буди охоронців та шестиметрової височини воріт, установили паркан із металевої сітки. Камери стеження гули на бетонних стовпах.

— Я ж казала тобі, — процідила Меґ з таким докором, на який здатні лише діти.

Лоурі вирішив, що саме час запалити сигару.

— Ну що ж, ти мала рацію. Вперше. І що ти збираєшся робити?

— Те саме, що й з Деззі. Покопирсаюсь трохи в мізках охоронців, тоді “Сезаме, відчинись!” — і ми пройшли.

Лоурі підніс запальничку до сигари. Легкий спалах зчервонив обличчя, наче наплив крові.

— Ні. Не піде.

Меґ скривилася, зморшки поповзли з носа на щоки.

— Не піде? А то чого? Що, занадто просто? А може, ти хочеш поцьомати ще й охоронців?

— Я мушу вдертися, — пояснив Лоурі. — Все має бути ризиковано. І край.

— Я не знаю, що від такого вдирання робитиме моя аура. Саме воно й зашкодило мені в першому житті.

— Незабаром дізнаєшся. Ходімо!

І перше ніж Меґ устигла заперечити, Лоурі вже човгав дорогою, його сигара тремтіла, як п’яний світлячок. Вони йшли туди, де паркан виходив до будинків і де наразі було темно.

— Тут. — Лоурі поклав руку на груди й важко задихав.

— Ну-бо, ще одну сигару. Що, слабо?

Старий жбурнув недокурок додолу й затоптав його підборами своїх нових черевиків.

— Твоя правда. Нема потреби прискорювати… події.

— Угу, тут ти перелазив через паркан. П’ятдесят років тому.

— Більше.

Знизу паркан здавався височезним. Справжнісінький парканний Еверест. Нездоланний. І навіть коли тобі вдасться видертися на таку височину, послужлива камера стеження зафіксує твою мармизу на віки вічні.

Лоурі закашлявся. Спершу тихо, відтак переходячи на крещендо, біль розходився по всьому тілі. Старий відчував, як дзвенить у вухах. Він згадав свою болячку. Меґ спустилася до Лоурі.

— Ти певен, що хочеш дертися через паркан, напарничку?

Кашель перейшов у ядуху.

— Чи певен? Так. Доки ще маю силу.

— Тоді окей. Дозволь мені прибрати ту камеру. До війни її не було, їй-богу.

Лоурі виплюнув згусток слизу в траву.

— Атож.

Меґ полетіла до верхнього краю паркану. Металева камера загула й повернулася до неї, як цікавий до всього робот. КАМЕРА, подумала Меґ, різко повертаючи об’єктив праворуч. Познімай-но трішки іншу ділянку газону.

Зверху Лоурі здавався ще нещаснішим. Навіть новий костюм не міг приховати його сутулих плечей і тремтячих рук. Було цілком зрозуміло навіть підліткові, що Лоурі довго не протягне. Шість місяців можуть обернутись на шість тижнів або й днів, якщо все діятиметься з такою швидкістю.

— Лоурі, тобі треба лягти в лікарню, — тихо мовила Меґ, спускаючись із паркану.

— Ні, — гарикнув старий, краплини холодного поту блищали на його чолі. — Що я зроблю, лежачи в ліжку? Те, що робив усе своє життя. Нічого! Ну то як, ти мені допоможеш?

— Не знаю. Не певна.

— Переймаєшся своєю дорогоцінною аурою?

— Ні. Здуру хвилювалася за тебе.

І обоє замовкли. Схоже на те, що вдача залишається з тобою навіть по смерті. Проте в Меґ була перевага: вона не відчувала, як гострий вітер пронизує ноги до самісіньких кісток.

— То що? — врешті-решт озвався Лоурі, потерпаючи, що мусив першим порушити мовчанку.

Меґ зітхнула.

— Посувайся.

Вселятись було щораз легше. Так ніби вона знала, в якій частині мозку розміститися. Жодних тобі проблем із цими доставучими старечими спогадами чи болячками. З неї годі, вона нічого цього не хоче. А ось лізти було куди важче, ніж вселятися. Меґ відчувала, як її енергія згасала: так неначе вона задихалась, але подумки, звичайно. (Якщо ти, читачу, — дух, то зрозумієш мене, як ніхто інший).

Вона зігнула Макколові пальці, негнучкі, як іржаве залізо.

— Буде нелегко.

Паркан височів над нею, видаючись іще вищим, ніж коли дивитись на нього з землі. Макколові великі важкі черевики нізащо не хотіли пролазити в крихітні ромбовидні дірочки в сітці. Меґ роззулася, зв’язала шнурівки докупи й почепила взуття собі на шию. Болото скрапувало на шкарпетки.

— Холодно, — гигикнула Меґ. — Я пам’ятаю, що таке холодно!

— Може, ти вже рухатимешся? — вигукнув Лоурі зсередини власної голови. — Доки я не схопив запалення легень!

— Окей, старий буркуне. Закрийся вже! — Вона пригладила Макколові волосся.

Жарти жартами, а завдання було не з легких. Навіть якби Меґ дерлася парканом у власному тілі, вона не знала б, чи добереться до верху. Вона застромила пальці в металеві кільця й полізла.

На півдорозі Меґ відчула, як страшенно розболілися суглоби. Біль шмагав по руках і ногах, наче невидимий батіг. Вітер гримів сіткою, здавалось, він от-от струсить парканного альпініста.

— Добре, що не йде…

— Мовчи! — застережливо вигукнув Лоурі.

Меґ замовкла. Вона ніколи не вірила в долю, добру чи лиху. Але зараз вона ладна була повірити у що завгодно. Після нескінченних стогонів і впрівань їй нарешті вдалося вмоститися на вершечку паркану.

— Ти пітнієш, як свиня, — пробурмотіла вона. — Твоїй сорочці гайки.

Макколове серце боліло. Навіть її присутність не вгамовувала болю. Меґ була певна, що якби старий дерся парканом самотужки, то давно упав би трупом просто в болото.

Меґ затрималася на вершечку, щоб перепочити. Вітер обвівав їх зусібіч. Ти подумаєш, що рекламні щити мали б хоч якось захищати від вітру. Анітрішки. Вітер шугав крізь простір між ними так само навально, як вода крізь пожежний шланг.

Меґ перевалилася на той бік. З Макколових ніг було мало користі. Він учепився за сітку руками, повісивши на них усю свою тушу. Суглоби боліли не по-людському. Після нескінченного змагання Меґ таки гепнулася простісінько в калюжу. Вода намочила Макколові зад.

— Вже й не знаю, як ми звідси виберемось, — видихнула вона. — Але певно що не так, як сюди забралися. Ще раз перекинемо наші кості через паркан — і нам обом гайки.

Вона вислизнула зі старечої голови, повертаючи власникові можливість керувати власним тілом. Лоурі відчував, як старе серце гупає в грудях.

— Божевілля, — прохрипів він. — Дурість.

Уперше Меґ зраділа з того, що була духом.

Принаймні зараз вона не відчуває смерті.

— Те, про що я казала.

Лоурі трохи полежав під парканом, калатання в грудях обернулося на тупий біль.

— Гаразд. — Лоурі тяжко дихав. — Мені вже краще. Ходімо.

— Ти певен?

Старий підвівся.

— Не бачу підстав здаватись. Ми вже відкусили чималенький шмат.

— Ми? Ти ж просто сидів і дивився. Це я тягла твоє немічне старече тіло через паркан.

— Ти ж тут для цього, правда?

— Можливо.

— От і добре. Годі сваритись, і рушаймо далі, доки зі мною не стався серцевий напад.

Розділ 8 Рахунок вирівняно

Кроук-парк був чудово освітлений, навіть такої пізньої пори. Помаранчеві лампи гули високо вгорі, кидаючи зловісні тіні від величезних рекламних щитів. На майданчиках було понакидано повно пляшок і бляшанок, вітер намітав їх до країв, видуваючи сміттєві замети. Мабуть, прибиральники ще не встигли прибрати поле після якоїсь великої гри.

Лоурі зашкутильгав на майданчик. Нічні вогні кидали на траву бліде світло, від чого вона видавалася примарно білою. Старий не міг стриматися, він сміявся. Він був тут. Тут, після всіх цих довгих років. Він дійшов до кола в центрі, випростав руки врізнобіч, розкошуючи оплесками своїх відсутніх однокласників. То як, задаваки? Кому з нас слабо? Хто з нас селюк?

— Це я! — вигукнув він, луна відбивалася від рекламних щитів. — Я, Лоурі Маккол, вдерся на стадіон посеред ночі!

Меґ сміялась. Вона бачила, як щастя маленькими помаранчевими спалахами вилітає зі старого.

— Я проліз сюди, щоб пробити м’яча через огорожу Кроук парку!

— Ти певен? — пролунав чийсь голос.

Меґ з Лоурі обернулись. Охоронець хижо поглядав на них, рація звисала на його стегнах, як шестизарядний револьвер.

— Цікаво дізнатись, — провадив він, — як ви двоє збираєтесь перекинути через огорожу м’яча, коли його не маєте?

Лоурі ковтнув слину. Меґ кліпала віями. Два запитання. Перше: як вони збиралися грати у футбол, коли не мали м’яча? Друге: що мав на увазі охоронець, кажучи ви двоє?

* * *

Охоронець, наче ковбой, поклав пальці на шкіряний чохол із рацією.

— Дайте хоч одне пояснення, чому я не мушу…

Лоурі урвав його:

— Я вас знаю?

Меґ цей чолов’яга також видався знайомим.

Охоронець знизав плечима.

— Навряд. То дрібниці. Прошу не змінювати тему розмови. Дайте хоч одне…

— У вас часом немає брата?

— Деззі?

— Він також працює охоронцем?

— Консультантом з охорони, як і я. Охороняє всіх зірок на РТІ. А що?

— Він вивчав середньовічну поезію в Тринітському коледжі?

— Непристойні лимерики, я радше сказав би. Ви з ним знайомі?

Лоурі кивнув головою:

— Майже. Він відчинив мені сьогодні прохід на студію.

— Світ тісний. — Охоронець простяг руку. — Мерт. Будь-які друзі Деззі й таке інше…

Лоурі, трохи вагаючись, потиснув Мертову руку, побоюючись, аби той не надягнув на нього наручників. Формальності скінчились, і охоронець знову повернувся до справ.

— Отож назад до теми. К-х-к-х-х, дайте хоч… — Цього разу охоронець замовк сам. Здогад, наче вірус, умить перебіг його обличчям.

— Ага! Лоурі Маккол! Він — це ж ти, правда?

— Хто він?

— Той чолов’яга з телика. Той, що цілував Сесилі Ворд. Ти, старий паршивцю.

— Вибачте, ви помилились.

— Годі вже прикидатися. Звичайно, це ти. Твоє старе зморшкувате обличчя я впізнав би будь-де. Хто ж не впізнає? Тебе розтиражували по всіх вечірніх новинах. Ти горлав олє! і стрибав, як Ерол Флінн у “Капітані Владі”.

Лоурі не міг стримати самовдоволеної усмішки.

— Гаразд, це я.

— Ти що, втік із психлікарні, тиняєшся й шукаєш, яку б то зірку поцілувати? — Мерт ураз широко розплющив очі. — Слухай, ти часом не робиш чергової ставки на чергову жертву просто зараз переді мною?

— Ні, аж ніяк!

— Сподіваюся, ти кажеш правду. Одна річ залазити на таку висоту самому, інша — тягти за собою панянку.

— Яку панянку? — спитав Лоурі, вдаючи, ніби нічого не розуміє.

— Корчиш жартівника?

— Він бачить мене, — прошепотіла Меґ. Слава Богу, за Макколом вона вирішила піти, а не полетіти. І хто сказав, ніби коли дмешся, нічого путнього не виходить?

— Звичайно, я тебе бачу. Хоча трохи дивно, я не помітив тебе на моніторі.

— А що, камера стежить і за полем?

— Авжеж стежить. Який дурень подумає, ніби ми охороняємо паркан і не стережемо футбольного поля? Я не помітив цієї дівчинки на моніторі.

— Ну, розумієш, я…

— Це того, що вона завжди плентається позаду, — перебив Лоурі. — Думаєш, їй дуже цікаво з такою викопною решткою, як я? Зовсім ні.

Мерт ступив крок назад.

— Можливо, ви обоє хворі на голову. Мушу подзвонити.

— О ні, Мерте! — вигукнув Лоурі, намагаючись триматись так само спокійно. — Давай я розповім тобі, чому я тут. Правду. З самого початку. Все про Сессі Ворд. Усе з самого початку. Недільні газети віддали б чималеньку суму за таку історію.

Мерт прикусив кінчик вуса, зважуючи, чи варто погоджуватись.

— Обіцяєш? Справжню викривальну історію?

— Справжнісіньку.

— Тоді так: розповідай, а я вирішу, що з тобою робити.

— Так нечесно! — запротестувала Меґ. — Тоді всі карти будуть у твоїх руках.

— Життя нечесне, дитинко, — вишкірився Мерт.

— Розкажи-но мені про життя, — стрепенулась вона.

— Гаразд. Домовились, — укинув Лоурі, перше ніж Меґ устигла сполохати можливого союзника.

— Чудово. — Мерт розтяг рота на всі тридцять два. — Ну-бо, розповідай. Правду і саму лише правду. Я відчуваю казочки за милю.

— Саму лише правду… — Лоурі стиха присвиснув.

Як і обіцяв, він розповів нічному сторожеві достеменно все, що відбувалося. Правду. Ну, краще сказати, вільну інтерпретацію правди. Гаразд, безсоромну неприховану брехню. Лоурі небезпідставно вирішив, що брехня принаймні не заведе їх до психіатричної лікарні.

— Усе почалось… е-е-е… тієї п’ятниці.

— Справді, — докинула й свої три копійки Меґ. — Це вже цікаво.

— Коли… е-е-е… помирав Меґів дідусь.

Меґ розпачливо заридала:

— Бідний дідусь!..

— Ми всі зібралися довкола нього, з сумом чекаючи, що ось-ось серце бідолахи перестане битись. — Коли брешеш, треба додавати якомога більше правди. Лоурі поглянув на Мерта, щоб упевнитись, чи його детектор бува не намацав чого казкового. Сторож, здавалося, почувався цілком затишно, віддаючись прослуховуванню історії. — Звісно, старий був непоганий чолов’яга, проте ні до чого не вдатний. Життя пробігло повз нього, а він устигав лише дивитись, як воно збігає. Він знав, що аж ніяк не тягне на взірець за наслідування для своєї внучки. Тому перед смертю він узяв з мене обіцянку.

— Обіцянку? — запитала Меґ. — Тобто… так, обіцянку. Він узяв з Лоурі обіцянку як зі свого…

Лоурі скривився. Брехні Меґ могли бути недостатньо витонченими.

— Як зі свого військового камрата.

Мерт звів брови.

— Тоді зрозуміло, як це ветеран зміг перемахнути через такий парканище. — Його брови вклалися на звичне місце. — Ну, і що то за обіцянка?

Лоурі почухав підборіддя, колись густо поросле щетиною.

— Обіцянка?.. Так… Я, його найкращий друг…

— І командир загону Бойових Тер’єрів, — докинув привид, дуже задоволений своєю знахідкою.

— Так, — процідив Лоурі, — і командир загону Бойових…

— Тер’єрів.

— Тер’єрів. Дякую, Меґ. Я обіцявся зробити всі справи, яких він не зробив, і дуже жалкував через те.

Мерт аж свиснув.

— І одна з таких справ — поцілувати Сесилі Ворд.

— Саме так.

— А зараз ти хочеш забити кілька голів у Кроук парку.

— Якщо можна.

Мерт прикусив кінчик вуса. Все було не так просто. Вони ввірвалися на стадіон. Жодних питань до нього як до охоронця. Подзвони в поліцію, і нехай собі доскіпуються…

— То де ж ваш м’яч?

Меґ з Лоурі дурнувато усміхалися.

— Забули.

— І як ти міг, командире? — здивувався Мерт. — Боже Всевишній, здається, в мене шизи перемикає. Побудьте тут хвилиночку.

Зачепивши ліхтарика й рацію за пояс, Мерт побіг до своєї халабуди.

Меґ пробило на ги-ги.

— Не вірю, не вірю, що він купився!

— Аж ніяк не можу тобі подякувати. Бойові Тер’єри!

— Я хотіла, щоб уся ця вигадка виглядала по-справжньому.

— Красно дякую.

— Прошу.

Торбинка з-під чипсів шаруділа полем, наче самотній фігурист.

— Дивись. Наче привид, — прошепотіла Меґ.

— Тобі видніше: ти на цьому знаєшся.

— Я серйозно. Він мене бачить. Чому?

Лоурі знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, ти образила його? Доки була жива?

— Я не знаю цього кадра.

— Можливо, ти дзвонила йому колись чи щось таке?

— Я не дзвонила в Дублін. Я більше не зробила нікому ніякого лиха.

— Тоді ми дізнаємося про це згодом. Ти краще залізла б у мене, доки Мерт не повернувся.

— Я думала, ти хочеш сам.

Лоурі засміявся.

— Я б з радістю. Але відтоді, як двоє крадіїв удерлися до моєї хати і їхній двіртер’єр погриз мені ногу, мої голи пішли псові під хвіст, перепрошую за вираз.

— Ну-бо, згадай мені знову. Слабо? — пробурчала Меґ, просочуючись крізь Макколову шкіру. — Минуло цілих десять хвилин, як ти востаннє згадував це.

Прибіг Мерт, трясучи черевцем.

— Ось, тримай, — мовив він, задихаючись і кидаючи Лоурі м’яча.

Істота, яка, як він думав, була Лоурі, легко впіймала м’яча, крутячи його на пальці, як досвідчений баскетболіст. Меґ була вправною нетболісткою,[10] ще за життя.

— Кажу тобі, Мерте, — мовила вона, — ти мусиш повернути собі форму. Це обвисле черевце пожене до тунелю значно раніше, ніж ти плануєш.

Мерт показав пальцем назад, на тунель для гравців.

— Я щойно звідти повернувся. А де дівчинка?

Лоурі, споглядаючи все зсередини власної голови, непокоївся. Проте Меґ мала достатньо досвіду, щоб у таких випадках не лізти за словом до кишені.

— Їй подзвонили на мобільний, — мовила вона Макколовим голосом. — Вона записує альбом, тож її терміново викликали на студію.

Мерт примружився, ніби сумніваючись.

— Зрозуміло. І вона перемахнула через паркан? Правильно?

— Саме так. Дуже спортивна дівчинка. До речі, вона в збірній Ірландії з атлетики.

— Гаразд. — Здається, Мертів детектор був не надто чутливим до казочок.

— Ага. Виграла два золота на торішніх Олімпійських іграх.

— Торішніх? — перепитав Мерт, подумки намагаючись поділити на чотири.

— З довгого бігу й зі стрибків.

— Марафон і біг з перепонами тобто?

— Саме так. Вона просто чудова дитина. Я хочу її вдочерити.

— Наскільки я зрозумів, помер її дідусь?

— Так… е-е-е… він був їй за батька. Її рідні батько й мати померли… на них несподівано напали бабуїни під час екскурсії африканським сафарі.

Переглядаючи це кіно всередині власного мозку, Лоурі не знав, сміятися йому чи плакати.

Мерт потер скроні, відчуваючи, як насувається головний біль.

— Окей. Досить про цю диво-дитину. Ти б’єш по м’ячу чи ні?

— Звичайно, б’ю. Заради цього я сюди й прийшов.

Меґ ступила на священний газон Кроук парку. Спогади позістрибували з рядів, закликаючи давно забуті команди до перемоги. Тіні колишніх гравців бігали довкола неї, переганяючи одна одну і, доки не бачить суддя, підставляючи одна одній підніжки. Видовище вражало. Вона була часточкою фінальної гри. Це саме вона на останній секунді мусить забити вирішальне пенальті. Вона відчувала, як Макколове серце билося в захваті. Через довгі п’ятдесят років він нарешті здійснить свою мрію.

Меґ поклала білого шкіряного м’яча на газон і відійшла на вісім кроків назад. Примарний натовп завмер у цілковитій тиші. Гравці щезли, залишилося саме напружене очікування. Лоурі мовчки молився. Вона заб’є. Свого часу він був непоганим гравцем. Меґ може скористатись його спогадами. Лоурі надіслав їх їй. Спогади про кожен гол, який він будь-коли забив. Про кожен матч, який він вибігав по глевкому полю, мов скажений. Усе було тут, у куточку його голови, сховане в електронах пам’яті, припорошених давниною й пилюкою.

— Ага, — сказала Меґ і прибрала іншої постави. Нахилила плечі й перенесла вагу тіла на задню ногу. Без проблем. Легенький подмух вітерцю — і м’яч за штангою.

Вперше вони по-справжньому співпрацювали. Мозок і молодеча сила. Меґ облизала Макколового пальця й підняла його вгору. Присмак тютюну забив усі смакові залози.

— У-ух, — скривилась Меґ, спльовуючи на траву. Звичайно, переповнені нікотином старечі легені видали на-гора ще й порцію слизу.

— Гидота. Що ти з собою робиш?

— Хай це буде тобі добрим уроком, — вигукнув Лоурі зі своєї криївки.

— Що? Те, що куріння страшенно шкодить здоров’ю?

Такий обмін люб’язностями — річ звична для Меґ та Лоурі, проте для бідолахи Мерта це було занадто.

— Ти крейзанутий. На всю голову. Треба було зразу здогадатися, що ти маніяк. — І охоронець потягся за рацією.

— Ні, Мерте, зачекай! — щосили заволала Меґ. — Це видіння. Розумієш, я бачу видіння ще з часів Бойових Тер’єрів. Інколи вони такі справжні. — Вона заридала крокодилячими слізьми, затуливши обличчя долонями й стежачи крізь пальці за Мертовою реакцією.

— Вибач. Бий свій гол. Їй-бо, газети заплатили б мені чималеньку суму за розповідь про все те, що я тут побачив.

Меґ глибоко вдихнула і побігла до м’яча. Вона вдарила по ньому внутрішнім боком ноги — так, як підказували Макколові спогади. М’яч закрутився, підлетів і… впав на землю за метр від Меґ.

— О ні, — завив Лоурі. — Доволі! Я не витримаю цієї комедії.

— Але м’яч важкий, — буркнула Меґ, потираючи великий палець на нозі. — Я била лише по пластикових м’ячах на заправках.

Мерт сплеснув у долоні від задоволення.

— Ти певен, що не воював у Бойових Пуделях?

— Окей, Мерте. Все гаразд.

— Поблизу є зала для дівчаток. Збігати покликати кількох панянок, щоб показали тобі, як бити по м’ячу?

Лоурі зітхнув ізсередини:

— Він має рацію. Ти б’єш, як…

— Як хто?

— Ну, ти сама знаєш. Як…

— Як дівчинка? Це ти хотів сказати?

— Ну…

— Я — дівчинка! — вигукнула Меґ. — Я дівчинка! Це тебе влаштовує? Чого ти ще чекав?

Звичайно, бідолаха Мерт, як людина сумлінна, почав перепрошувати:

— Ти не дівчинка. Я просто пожартував. Ну, спробуй ще раз.

Проте Меґ не збиралася заспокоюватись відразу. Вона мала повне право образитись і побурчати.

— Старий придурок зі своїм списком бажань і своїм “допоможи полагодити життя”. Я роблю все, що можу. Завдяки мені ти поцьомав свою Сессі, чи не так? Мене мало не вбили, ну, чи щось таке. І що я отримую? Знущання? Ти б’єш, як дівчина! Я думала, я можу не повертатися в тунель так хутко.

— Не треба повертатися в тунель, — сказав Мерт заспокійливо. — Вдар іще раз.

— Нащо це мені? — Меґ закопилила губу, забувши, в чиїй подобі вона перебуває. — Чому я мушу ризикувати заради якогось невдячного старого придурка?

Мерт випростався.

— Тому що цей старий придурок — твій найкращий друг. Зроби це заради нього й заради тієї дівчинки. І вона зможе брати з тебе приклад.

Хоча Мерт і гадки не мав, що відбувається, він якимось дивом попав у точку.

Меґ мовчки взяла м’яча й поклала на газон, туди, звідки б’ють пенальті.

Звідкись із темряви долинув Макколів шепіт:

— Дякую.

— Ще нема за що дякувати, — мовила Меґ, відходячи назад на вісім величезних кроків. — Цей м’ячик — наче камінець.

Мерт зайшов на гральне поле, рація метлялась у нього на стегнах.

— Невеличка порада.

— Просто ульотно, — сказала Меґ. Насправді вона мала на увазі “Іди геть”.

— Щоразу, коли мені доводилося забивати м’яча на велику відстань, — провадив Мерт, навіть не підозрюючи, які агресивні хвилі вилітають із його чола, — я уявляв, що це чиясь голова. Голова кого-небудь, кого я не дуже любив.

Меґ заклякла на місці. Це була добра порада. Перетворити м’яч на голову. Вона вже знала, на чию.

Меґ зібралася на силі. М’яч уже не був безневинною шкіряною кулею, він був Франковою головою. Голова казала їй:

— Тепер це мій будинок, панянко. Більше ніхто не розбещуватиме маленьких принцес. Ти робитимеш те, що я скажу й коли скажу…

— Ти певен? — сказала Меґ, розганяючись.

— Для початку забудь усе своє попереднє життя. Я тобі не служник. Я не збираюся бігати за тобою й підбирати твої речі. Настав новий день, панянко, абсолютно новий день. І твоя мамуся не повернеться, щоб тебе врятувати. Бо твоя мамуся…

— Закрийся! — гарикнула Меґ, вдаряючи по м’ячеві дужче, аніж будь-коли по будь-чому в житті, чи післяжитті.

Франкова голова закрутилася в повітрі, з дзвоном врізалась у праву штангу і влетіла в сітку. Потім вона знову стала м’ячем, що спокійнісінько котився по землі.

Мерт стояв шокований.

— Нагадує давні часи, — видихнув він. — Навіть найвправніші пластуни не могли тебе цього навчити. Неймовірний гол. Я не бачив такого ще з… не бачив ніколи. М’яч з такою силою влетів у ворота, що, я думав, він розірве сітку.

Лоурі подумки танцював джиґу.

— Я знав, що ти зможеш. Я знав. Чудово. Блискуче. Я знов почуваюся наче хлопчик.

Вдоволена усмішка заграла на обличчі Меґ, чи пак на обличчі того тіла, всередині якого вона зараз перебувала.

— Ага, — сказала вона, пригадуючи Франкове здивування. — Таки блискуче.

* * *

Мерт провів своїх підопічних до прохідної.

— У тебе не буде проблем через нас?

Мерт похитав головою:

— Ні. Я дозволив вам ударити по м’ячу, а потім викинув вас зі стадіону. Невелика проблема. До того ж я власник служби охорони.

Меґ кивнула головою.

— Чудово. Дякую тобі, Мерте. Цей гол дуже багато важить для Лоурі… для мене, він дуже багато важить для мене.

— Без проблем. Завжди радий допомогти Бойовим Тер’єрам.

Перше ніж Меґ устигла щось відповісти, Мерт ухопив Макколову руку і став її завзято трясти. Меґ відчула, як почала переповзати в охоронця. Вона швиденько всмокталася назад у Лоурі.

Мерт рвонув свою руку, розгублено вдивляючись у пальці.

— Гм-м, — промурмотів він. — Так наче…

— Наче що?

Мерт закліпав.

— Нічого. Я подумав… Ні, нічого.

— Тоді бувай, Мерте. Вітання Деззі.

— Неодмінно перекажу. Слухай, можна в тебе дещо спитати?

— Питай, звичайно.

— Та дівчинка, Олімпійська співачка.

— Що ти хочеш знати?

— Ви з нею часом не родичі?

— Ні. А що?

Мерт насупився.

— Розумієш… Часом, коли я дивлюся на тебе, то ніби бачу її обличчя. — Він нервово гигикнув. — У мене, либонь, стріха від’їжджає.

Меґ і Лоурі засміялися в один голос, разом у них вийшло на децибел гучніше, ніж звичайно.

— Схоже на те, Мерте. Схоже.

Нічний сторож зачинив за ними прохідну, і вони знову опинилися на міській вулиці. Щойно Мерт щез у темряві Кроук парку, Меґ вивільнилася з Лоурі.

— Ау, — бурчав Лоурі. — Нога. Ти так замашненько влупила по м’ячу.

— Гм-м, — мовила Меґ засмучено.

— Агов! — сказав Лоурі. — Що з тобою? Здійснилося два бажання з чотирьох. Ми вже на півдорозі.

Меґ сіла на стіну, радше за звичкою, ніж для відпочинку.

— Я через Мерта. Я знаю, чому він мене бачив.

— Справді? Чому?

— Тоді, як ми тисли одне одному руки, я трошечки встигла в нього зазирнути. Нещасний випадок. Я не підслуховувала.

— Не підслуховувала?

— Його життєва снага. Його енергія, чи як там ви ще її називаєте.

— І що з нею?

— Її немає. Скінчилася. Вичерпалася.

— Він помирає?

Меґ насупилась.

— Мама казала про нашу машину, ще як ми мали машину, що двигун працює на парі. З соку. Мабуть, з Мертом щось на зразок цього. Він уже більше дух, ніж тіло. Ось чому він бачив мене. Я така сама, як він. Майже така сама.

— І ти нічого не можеш зробити?

Меґ похитала головою:

— Ні. Нічого. Ну що ж, принаймні його аура блакитна. Він опиниться в раю раніше, ніж устигне щось збагнути.

* * *

Мерт стежив за ними з охоронної вежі. Він дивився широко розплющеними очима, як дівчинка виокремилась від старого. Він знав. Він відчував, що ця парочка була якась дивна. Мерт відкрив нову відеокасету і вставив її у відеомагнітофон. Занадто пізно. Дивна парочка потонула в темряві.

Того, що відбулося, було забагато. Незрівнянно більше, ніж він думав. Урешті-решт він зрозумів: дівчинка була духом, який задля чогось повернувся на землю. Як він, Мерт, про це дізнався? Він затремтів, це всього-на-всього теорія. Немає підстав непокоїтись. Однак варто відвідати Деззі, порадитись, що робити.

На думку про те, що доведеться вислуховувати повчання Деззі, Мертів тиск стрибнув угору. Перше ніж ти дізнаєшся, що з тобою скоїлося, Деззі встигне вигадати черговий проект і буде в ньому молодшим співпрацівником. Хоча, треба віддати належне, менший брат знав, як чому зарадити.

Треба підготуватися, перше ніж розмовляти з Деззі. Кухлик міцного чаю аж ніяк не завадить. Мерт підвівся зі стільця-крутилки і почапав на кухоньку. Чайник протікав. Оголені дроти запхнуто в оплавлений штепсель. Треба полагодити, полагодити все старанно чи придбати новий чайник.

Мерт знизав плечима. Ремонт завтра. Сьогодні треба попоїсти. Ця стара посудинка без проблем витримає ще один чайочок. Мерт струсив воду зі штепселя й пішов до розетки…

* * *

Миїші клацав по моніторчику на металевій ніжці.

— Здається, проблеми. Ось тут.

— Зарано, — гарикнув Вельзевул.

Увесь вечір — суцільне нещастя. Лише для нього, звичайно. Решта старших демонів у червоній кімнаті запихалися стравами з рідкісних тварин.

— Усе йшло за планом, не завдяки вашому Ловцеві душ, я сказав би. А тоді дідусь поцілував бабусю і — БАБАХ!

— БАБАХ? Що ти верзеш, технодурню?

Миїші глибоко вдихнув. Він стримувався, щоб не відповісти, що не він, а Вельзевул є технодурнем: споглядання такого явища звичайно призводило до шоку четвертого ступеня.

— Бачите біле світло, Вельзевуле-сан?

Пекельник Номер Два нахилився до монітора. Той здригався, застромлений у Ригаччин мозок.

— Авжеж.

— Чудово. Стовідсоткова позитивна енергія. Дуже рідкісна. Ідеальна мить. Жодного смертельного гріха. Дві молекули добра стикаються одна з одною і — БАБАХ! Синтез молекул. Прокляття нашому племені. Те світло сплющило вашого хлопчика, мов акула черепашку.

Вельзевул здригнувся.

— Підсмажило його мозок, забрало енергію і викинуло сюди швидше, ніж гієна роздирає стерво…

— Гаразд. Гаразд, страхолюдику. Я зрозумів.

Миїші потайки всміхнувся. Гидота. Не схоже на цю частину космосу.

— Щось корисне на плівці?

— Ні, Вельзевуле-сан. Усіляке післяпоцілункове інформаційне сміття.

— А що з твоїм міні-роботом? Стрибом?

— Гопом, Ви хотіли сказати.

— Стрибом, Гопом, по барабану. Він хоч записав щось корисне?

Гоп усе висів над Ригачкою, без упину повторюючи ту саму фразу. Добре хоч Миїші вимкнув гучність.

— Боюся, система вийшла з ладу після перезавантаження, але я можу встановити її з сервера… — Він помовчав, пригадавши, що сталося останнього разу, коли він засипав Вельзевула своїм професійним жаргоном. Стовідсотково новий заряд уже шкварчить на керівникових вилах. — Я хотів сказати, голограма замовкла, проте я можу її полагодити.

— Чудово. Чому було не сказати так одразу? І ще. Можеш щось зробити з цим запахом? Від нього аж нудить.

Миїші принюхався.

— Навряд. Він згодом щезне сам. Це запах щастя. Eau de Joi.[11] Ані краплиночки зла. Нагадує квіти…

— І пиріжки.

— І мило.

— І легенький вітрець з океану.

Демони здригнулися.

— Гидота, — мовили вони водночас.

Історична мить. Уперше і, певно, востаннє Вельзевул і Миїші зійшлися на певній думці. Вельзевулові не подобалось це відчуття.

— Віднови їх. І щоб жодних ремонтних затримок. Запчастини не пливуть з Тайваню, отож ти маєш десять хвилин, перше ніж я почну шкварити матню на твоєму улюбленому шовковому костюмі. Усе зрозуміло?

Миїші низько вклонився.

— Зрозуміліше не буває, Вельзевуле-сан.

Програміст скинув свого жилета. Спина й груди були вкриті химерним татуюванням. На грудях летіли дракони, а на спині здіймалося цунамі. Набравши повні груди повітря і не вдихаючи смердючого добра, Миїші знову застромився в драговину Ригаччиної сірої речовини.

Як і кожен інтелектуал, він не міг стриматись, щоб не прокоментувати те, що сталося.

— Хвиля позитивної енергії витіснила колишню Ригаччину енергію. Знову вбила його, кажучи простіше. Вона також спустошила його пам’ять. Його голова тепер — наче порожнє відро. На щастя, голограма має копію файлів пам’яті. Проте, на жаль, голограма живиться з того самого джерела. Тобто якщо гине один, гине й другий.

Миїші приєднав шпичак до зовнішнього джерела живлення. Блакитні спалахи бігли один за одним. Вони потрапляли в Ригаччину черепну коробку, і довбонутий Ловець душ весь корчився. Гоп крутився, мов дзиґа, швидкість його мовлення зросла до чотирьохсот слів за хвилину. Його мікрочіпи миттєво увімкнули самодіагностику, і голограма почала ретельно перевіряти всі драйвери та програми. За три цілих чотири десятих секунди Гоп вирішив, що він працездатний на вісімдесят вісім відсотків. Його рухомі очі сфокусувались.

— А-а-а, великий Номер Один, — сказав він, схиляючись у низькому поклоні.

— Дякую, — нехарактерно вдоволено відповів Вельзевул. Миїші й не думав його виправляти. — А той покидьок ще ремонтується?

— Гар-р-р, — сказав Ригачка.

— На жаль, так.

Вельзевул загарчав.

— Навіть твої голограми розумніші. Скажи мені, Миїші, чому б мені не підсмажити твого стрибонутого пацика просто зараз?

— Дозвольте відповісти, — сказав Гоп, плавно нахиляючись до свого хазяїна. — На відміну від вашого Ловця душ, мої аналітичні програми, запатентовані фірмою Миїші Інкорпорейтед “Внутрішні вирішення для пекельних проблем”, відкривають мені доступ до спогадів пана Бренана і дозволяють обчислювати координати нашої втраченої душі в долині смертних.

Вельзевул глянув на Миїші.

— Він такий самий, як і ти. І говорить він так само, як ти. Ненавиджу.

Миїші низько вклонився, боячись, що від вогненного зруйнування його цифрове творіння відмежовує всього наносекунда.

— Це означає, Вельзевуле-сан, що він знає, куди вирушить Меґ Фінн.

Вельзевулові фіолетові очі сповна випромінювали його сумніви.

— Напевне?

Гоп виконав складні підрахунки.

— Судячи з відео, дівчинка вимушено одержима. Якщо вона повірить у те, що мусить завершити незакінчену справу на Землі, то керуватиме старим і, чого доброго, завершить її.

Вельзевул купився. Звичайно, він ніколи в цьому не зізнається, проте розряд на його тризубі вийшов.

— Гм-м. Тобто, як я розумію, в неї є незавершена справа?

Гоп вивів на стіну портрет відлюдькуватого чоловіка.

— Її вітчим. Франко Келлі. Меґ Фінн страшенно не любить цього чоловіка. Попри попередні вчинки, вона шукатиме нагоди поквитатися з ним.

Вельзевул невпевнено кивнув головою.

— Окей. Іще один шанс. Всього один, бо в мене немає вибору. Цей шматок жиру — єдина незареєстрована душа. Якби я міг послати кого-небудь іншого, я послав би.

Миїші зітхнув з полегкістю. Його копія поки що житиме.

— Через нещасний випадок із добром розумова здатність Ловця душ значно знизилась. Я максимально заправлю його, проте, враховуючи всі пошкодження…

— Скільки в нього часу?

— Годин дванадцять. У кращому випадку вісімнадцять. Після цього йому доведеться шукати життєвої енергії десь інде.

Вельзевул притиснув японця до стіни.

— Це й твій останній шанс, Миїші. Ти знаєш це, чи не так?

Миїші злегка кивнув головою. Аж смішно, як твій добрий настрій щезає, коли тобі загрожує знищення.

— Якщо вся твоя мудра техніка не спроможеться дістати одну крихітну душу для Повелителя, думаю, ми зможемо тебе продати й купити новішу модель. Апґрейднути, висловлюючись твоїми термінами.

Вельзевул гигикнув. Він обожнював мінятись ролями, це був його чорний гумор. Врешті-решт, він демон.

Миїші мав був пробурчати декілька образливих слів японською, проте вирішив не ризикувати. Вельзевул читає думки, ану ж він розмовляє японською?

— Звичайно, Вельзевуле-сан. Надзвичайно дотепно.

Вельзевул облизав ікла роздвоєним язиком.

— Я теж так думаю.

Комп’ютерник зітхнув. Він знову мусить копирсатись у мозкові цього потворного гібрида. Однаково що змусити Мікеланджело працювати олівцями.

Розділ 9 Прикрі спогади

Меґ розглядала свої пальці, чи то сяяння аури довкола них. Червоний — блакитний, червоний — блакитний. Такий самий фіолетовий. Але менш насичений. Здається, її життєва снага слабшає. Щораз важче думати ДІРА чи СТІЛЕЦЬ, та й висіти в повітрі не так легко, як колись. Вона пригадала, що казав Фліт, тунельний кліщ. Час збігає, тік-так, тік-так.

— Знаєш, у чому проблема? — сказала вона Лоурі, який саме намагався заснути. Завдання з розряду нездійсненних, коли поруч тебе невгамовний дух ходить туди-сюди.

— Ти прекрасно знаєш, цей номер коштує сорок фунтів за добу, — роздратовано відповів він, підводячись на лікті.

— Нащо витрачати кошти на спання? Прокинься й поговори зі мною.

Лоурі зітхнув. Вона таки дала йому спокій. На цілих шість годин. Певно, він мусить бути вдячний.

— Гаразд, я прокинувся. Що сталось?

— Проблема. Хочеш знати, яка?

Лоурі звів очі до неба.

— Знову проблема! Гадаю, тобі варто було б поберегти мене від чергових проблем. Розумієш, кожен із нас має незліченну кількість проблем. Я вмираю, ти ходиш у привидах і…

— Ні, — перебила Меґ. — Проблема з твоїми бажаннями.

— А що з моїми бажаннями?

— Окей. Я маю тобі допомогти, і тоді моя аура стане блакитною.

— Авжеж.

— Але все, що ми робимо, ну, воно не зовсім законне і…

Лоурі кивнув головою.

— Зрозумів. Учинки зводять нанівець твої добрі наміри.

— За повною програмою. Мій час, як і твій, збігає. А ти вихропуєш останні краплини…

— Ми, старпери, як ви нас називаєте, мусимо відпочивати.

— Та знаю. Я можу вскочити у твою голову, доки ти спиш.

— І змарнуєш на це додаткову енергію. Що вмер Данило, що галушкою вдавило. — Він випорпав зіжмаканого папірчика з кишені піджака, що саме сохнув на обігрівачеві. — Третє бажання тобі не сподобається, це напевно.

— Валяй. Що треба зробити?

Лоурі вдихнув на повні груди.

— Е-е-е… — І поліз до кишені, намацуючи в ній окуляри.

— Не клей дурня, Лоурі. Ти ж сам укладав цей список. Тільки не кажи мені, що не пам’ятаєш тих бажань.

Лоурі клацнув пальцями.

— Ага! Згадав! Номер три в списку бажань Лоурі Маккола…

— Ну!

— Номер три — тріснути Люстра.

Меґ кивнула головою.

— А це що таке? Дай-но я вгадаю. В тебе була дівчина, і якісь дебіли, щоб дошкулити тобі, у тебе на очах забрали її люстерко й розтоптали його. І тепер через стільки років ти хочеш відшукати їх і побити їм у хаті всі люстра.

Лоурі похитав головою.

— Не вгадала, — мовив він без жодного натяку на глузування. — Це чоловік. Покидьок із покидьків на ім’я Брендан Люстро. А хочу я заїхати кулаком в його бридку мордяку.

— Ти що, хочеш, щоб я потрапила простісінько до пекла? Чи як? — Меґ скаженіла. Щойно цей старий придурок сам пояснював їй теорію “добрих намірів проти поганих вчинків”, а тепер уже хоче, щоб вона напала на когось. І не на кого-небудь, а на пенсіонера! На когось, хто не чутиме й не бачитиме, як на нього нападатимуть. Тоді їй повні гайки. Аби вдарила когось — і її аура почервоніє швидше, ніж рак в окропі.

— Не хвилюйся. Усе в межах закону і пристойності.

Меґ не заспокоювалась.

— Оце-то бажання! Я проти. Щойно твоя рука торкнеться до підборіддя того кадра, як мене тут не стане. І я летітиму на всій швидкості в ту червону діру, а зі спини в мене стирчатимуть вила!

— Та послухай! Якщо тебе надіслали мені допомогти, то ти робиш усе правильно.

Меґ на хвилечку замовкла, обмірковуючи почуте.

— Ага, добре тобі казати. Твоїй безсмертній душечці не треба нічого відпрацьовувати.

Лоурі зітхнув.

— Ну, будь ласка, Меґ.

Вона подивилася в Макколові очі. З них, наче метелики-альбіноси, вилітали щирість та порядність.

Меґ наважилася. Звичайно, зараз вона нічого не скаже Лоурі. Коли ж виявиться, що вона мала рацію, то вона не забуде пригадати своє “я ж тобі казала”.

— Окей. — Меґ самовдоволено всміхнулась. — Я зроблю те, що ти просиш.

Лоурі недовірливо перепитав:

— Ти певна?

— Певна, певна. Я ж сказала, я зроблю.

— Г-м-м, — промимрив Лоурі багатозначно. Він уже знав: коли його привиденятко в чомусь упевнене, перемога буде випадкова.

* * *

Вони виселилися з готелю на вулиці Лізон і вскочили в автобус. Звичайно, “вскочили” — надто гарно сказано. Радше вшкандибали, особливо коли пригадати Макколову хвору ногу. Та й Меґ не летіла: вона вирішила йти, щоб зберегти й так невеликі запаси енергії.

Автобус був повнісінький, і хоч Лоурі стояв із нещасним обличчям, у своєму новому костюмі, він виглядав занадто добротно задля того, щоб хтось поступився йому місцем. Проте його впізнали. Бабуся з хижою посмішкою й ульотним фіолетовим хаєром, сказавши щось своїм реготливим подружкам, випливла насеред салону.

— Це ж ти?

Дивне питання. Як на нього можна ще відповісти?

— Так, це я.

Жіночка обернулась і гукнула на весь автобус. Вона заревла, наче самовдоволений старий сержант:

— Дівчатка! Це він! Я ж казала!

— Ну-бо, Флор, — вигукнула у відповідь одна з подружок. — Ну-бо!

Жіночка обернулась до Лоурі. Той занепокоївся.

— То поцілуєш ти мене, чи як? — запитала вона.

Лоурі стримувався:

— Знаєте, я не мав такого у своїх планах, мадам.

— Чули його? Мадам! Та ти справжній чепурун. Як Шон Коннері. Тільки негарний.

— Дякую, — невпевнено відповів Лоурі.

— Ну то як, поцілуєш? Ти ж тільки те й робиш — бігаєш та цілуєш немолодих жіночок! — Флор заплющила очі, наставляючи блискучі рожеві губи.

Меґ гигикнула:

— Ну-бо.

Лоурі подивився на неї розпачливо.

— Допоможи, — проказав він беззвучно.

Його врятував водій.

— Зупинка Х’юстон, — вигукнув той, відчиняючи автоматичні двері.

Лоурі кинувся до виходу.

— Моя зупинка, мадам, — гукнув він, стоячи вже на вулиці. — До зустрічі. Adieu![12]

Французька спричинила шалений успіх. Флор притулилася обличчям до автобусного вікна, залишаючи на ньому рожевий помадний відбиток. Лоурі мало не скривився, проте вчасно встиг усміхнутись і помахати вслід автобусові.

— Хто це? — запитала Меґ.

— Не знаю, якась незнайомка.

— Та не вона. Той чоловік з його “мадам” та "адью"?

— Про що ти, не розумію? — гарикнув Лоурі, не зважаючи на здивовані погляди перехожих.

— Ну, як тобі сказати? — вела своєї Меґ. — Той Лоурі Маккол, якого я знаю, не бабляється з усією цією романтичною фіґнею. Йому нема коли: він усе бурчить та нарікає на свою долю.

Лоурі відчув, що його губи ось-ось розтягнуться в усмішці. Він зробив зусилля і… Все дарма, він шкірився на всі свої тридцять два.

— Це що, усміх? Я мушу знепритомніти від подиву?

— Годі вже. Вибачте, пане, я не вам, — пояснив він перехожому.

Усмішка не сходила з Макколового обличчя, навіть попри те, що він лаявся. Меґ мала рацію. Він ставав не тим. Іншим Лоурі Макколом. Таким, яким він міг бути.

Вони їхали на південь. Вільних вагонів не було: мабуть, у Вексфорді починались перегони. Тому напарники мусили мовчати. Тобто Лоурі мусив стулити рота.

Проте Меґ не могла нічого з собою вдіяти. Як можна сидіти й ані пари з вуст? Вона ж урешті-решт підліток. Типова представниця покоління ЕмТіВі. Їй просто необхідні розваги.

— Думай, — прошепотіла вона.

Лоурі звів брови. Про що?

— Про того кадра. Того покидька. Думай про нього.

Лоурі мерщій затулив вуха руками.

— Не хвилюйся. Я не збираюсь копирсатися в твоєму мозку. Просто я можу бачити всі твої думки, ну, майже всі. Знаєш, як ото передачі фонять. Але якщо ти старанно думатимеш…

Лоурі заплющив очі й зосередився. Спогади зграйкою злинули над його головою. Сесилі Ворд.

— Та не про неї, ти, Ромео. У твоєму мозку залишився один-єдиний запис, чи що?

Лоурі винувато усміхнувся. Він спробував ще раз.

З’явилося інше зображення. Так само невиразне, як і спогади. Предмети на задньому плані перетікали один в одного. Зате людей було видно добре, до найдрібніших деталей.

Слухати розповідь очима незвично. Так ніби дивишся фільм про відеооператора. Та невдовзі Меґ звикла. Перед її очима прокручувався вирішальний етап у житті юного Лоурі Маккола. Вона сиділа і вбирала все до найменших подробиць. Якби Меґ дивилася в обличчя Лоурі, а не поверх нього, вона помітила б, як на його чолі збираються зморшки болю. Розповідати ту історію було нелегко. Спогади оживали з кожним словом. Врешті картинки порозгортались у повний колір, так наче все діялось учора…

* * *

На п’ятнадцятому році життя я трохи змужнів. Обріс грубою шкірою. Без цього жоден із сільських хлопчаків не виживав у Вестґейтському коледжі. Або стаєш грубошкірий, або тебе забирають додому, заслиненого й зарюмсаного. Такими стали Сод Келлі і Мікзер Френч. Двоє непохитних селюків перестали ридати через те, що їх невідчепно переслідували. Відтоді жоден покидьок ані разу не доторкнувся до них. Проте існувало чимало інших способів знущання. Підлих способів.

Мені казали, що покидьки — тупоголові потвори. Великі шкіряні лантухи з гарбузами замість голів. Проте я дуже швидко побачив, що це вигадки. Ці міські субчики вважали себе неабиякими розумахами, дозволяючи собі привселюдно глузувати з селюків і в такий спосіб ставити їх на місце.

Брендан Люстро був чи не найогиднішим покидьком. Будь-хто інший з таким прізвищем давно б отримав прізвисько. Скажімо, “Люстро — дупа з дустом”. Але не Брендан. Він був аж надто популярний задля прізвиська. І здатний на все.

Люстро, не знати чого, надзвичайно мною зацікавився. Можливо, йому не давало спокою те, що мене не вигнали з коледжу після того випадку в Кроук парку. Кількох його друзів виключили. Ні, він не грав у футбол. Бо це тяжка праця. Йому більше подобалося стояти віддалік і здіймати всіх на глузи.

Я терпів роками. Схиляв голову й ішов собі геть. Слова, казав я собі, це самі слова. Я навіть навчився з цим жити. А потім я пішов угору. Починаючи з п’ятнадцяти років, я ріс, мов з води. Тепер на Люстрового носа я вже дивився згори, а не знизу.

Усе враз змінилося. Брати забували сердитись на мене, особливо після того, як я забив кілька голів на користь Вестґейтської збірної. А коли поруч проходив Люстро й намагався взяти мене на кпини, усі враз оточували мене, наче захисники на полі.

Так могло тривати й далі. Проте я почав зазнаватись. А талан цього не любить.

Якось увечері я йшов у роздягальню, підбиваючи м’яча рукою. Здогадайся, хто йшов мені назустріч? Люстро і К°. Кілька останніх перемог додали мені ще більшої певності. Тож я не відскочив до стіни і навіть не сповільнив ходи. Я лише безтурботно усміхнувся їм, крутячи м’яча в руках.

Люстрові це не сподобалось. Моя поведінка подіяла на нього, як гарчання пса на хазяїна. Він не знав, що робити. Проте довкола бігали його прихвосні, тож він мусив сказати щось уїдливе.

— Друга спроба, ти, сільпо, — сказав він. — Це була друга спроба, залишилася ще одна.

І раптом я зрозумів, що Люстро вагається. Я вже бачив такий вираз. На полі, коли воротар не знав, стрибати за м’ячем чи чекати на нього на місці.

Я вдав, ніби кидаю в нього м’яча. Я так грався сотні разів на день зі своїми друзями. Проте Люстро не був мені другом. Я вдав, ніби кидаю м’яча. І він відхилився.

Ну то й що? Теж мені велике діло, подумаєш ти. І матимеш рацію. Але не у випадку з Люстром. Для нього такий жарт був чимось страшним. У його недовгому безжурному житті це, певно, був найгірший з усіх випадків, які з ним будь-коли сталися. Дати обвести себе круг пальця якомусь селюкові. Він лютував цілих два дні. А потім почав виношувати плани помсти.

А я, як укінчений придурок, вважав, що варто дати відсіч цьому покидькові і він більше тебе не чіпатиме. Дурень. Дурень. Дурень.

Територія Вестґейтського коледжу тягнеться вздовж футбольних полів через широку галявину аж до Ліффею. Щоліта приходив фермер, і можна було купити меду за помірну ціну.

Звичайно, спускатися вниз до річки, коли стемніє, було заборонено. Винятком був один червневий тиждень після іспитів. Тоді, за неписаним правилом, біля річки дозволялося збиратися старшим учням. Але тільки старшим. Формально заборона існувала, проте в ті дні на неї не зважали.

Мені не варто було спускатись туди, донизу. Мої єдині союзники, футбольна команда, після тренувального матчу залишились ночувати в Роскомоні. Я розтяг сухожилля й не міг узяти участі в грі, тож мусив би залишатися в гуртожитку, рахуючи години до того часу, коли мене заберуть додому.

Проте я подумав, що на березі збиратимуться лише студенти коледжу. Люстро й компанія підуть додому до своїх мамунь. Отож я підв’язав бинт за плече тугіше, розчесав волосся і рушив до річки.

Я йшов у сорочці, а светра зав’язав довкола пояса. Вузол вийшов завбільшки з футбольний м’яч. Я й досі пам’ятаю той джемпер. З нього глузували усі міщуки. Вони казали, що, мовляв, моя мама загнала бідних овечок у куток і повитягала їх з їхнього хутра за ратички.

Хлопці на березі дрімали, смалили й кидали камінці в річку. Я пристав до них, загрібаючи з землі жмені камінчиків. Сучасній молоді така забавка видасться нудною, адже в них є досхочу розваг. А для нас просто посидіти на березі річки, послухати рок-н-рольних пісень, що долинали з міста, і нічогісінько не робити було райською насолодою.

А потім з’явився Люстро. Звичайно, Брендан ніколи не ходив самотою. Його прихвосні кружляли довкола нього, як планети довкола сонця. Вони не мали тут бути. Хлопцям на денному відділенні заборонялося повертатись до коледжу ввечері так само, як тим, хто цілодобово тут мешкав, виходити за межі коледжної території. Але Люстро мав помститись, і вони перейшли річку дамбою.

Я поклав голову на руки й став чекати. Може, вони повертаються з іншої причини. Зрештою, що такого я зробив? Нічого. Лише вдав, ніби кидаю м’яча.

Я почув, як вони зупинились біля мене. Регіт стих, ніби в очікуванні на виставу. Хоч би що не трапилось, воно мало бути видовищним. Люстро не мочитиме черевиків у траві заради звичайнісіньких розбирань.

Звісна річ, Брендан першим порушив мовчанку.

— Добрий вечір, пане Макколе. Як справи в селюцькій спільноті?

Хлопці нашого віку не часто вживають слова на зразок “спільноти”. В наших вустах вони звучать неприродно. Проте Люстро вжив. Він говорив, наче людина, що дивиться новини по телевізору.

Я не відповів. Власне, це й не було питанням. Я знав: хоч би що я відповів, він неодмінно почне задиратись.

Він хвицнув мене по нозі.

— Ну, як живеться у твоїй миршавій селюцькій печерочці?

Я навіть не знав, що слово “миршавій” означало. Проте я й досі його пам’ятаю.

— Ну як, устигла твоя мамунька поздирати шкіру з чергової отарки овець?

Усі довкола реготалися. Поздирати шкіру. Ги-ги-ги. Га-га-га. Я більше не міг мовчати. Хто ж терпітиме, коли знущаються над його мамою? Я вирішив підвестися, може, зручніше буде тікати чи нападати.

— Я не селюк, Люстро. Ми не живемо в печері, а моя мама не здирає шкіру з овець.

— Та що ти кажеш? Це вже доведено?

— Давно.

Вони стояли півколом. Очі блищали. Аж згодом я збагнув, що вся ця компанія п’яна. Я вже колись бачив такий погляд, дома в Ньюфорді. В нас у містечку жив п’яничка — річ звичайна для кожного ірландського містечка й села. Наш субчик завжди влаштовував сварки, за найменшої нагоди. Здається, те саме було й з Люстром.

— Річ у тім, Макколе, що мені байдуже, як ти там живеш насправді. Селюк був селюком, селюком і пропаде.

Я мусив щось відповісти, хоча ці слова й не були запитанням. Взаємні образи — наче гра в теніс. Брендан вибив м’яч на мій бік корту. Тепер надійшла моя черга. Але я не хотів грати в цю гру. Я вирішив застосувати тактику “очі в очі”, дієву на футбольному полі. Щоправда, коли ти на футбольному полі, суперників завжди порівну. У цьому ж випадку рахунок був один до десяти. Мій сердитий погляд просто вивів Люстра з себе.

— Що сталося, сільпопчику? Киця з’їла твого язика? Чи овечка, чи, може, корова?

Я зціпив зуби. Хоч би що я сказав, він однаково зробить із мене дурня.

— Річ у тім, Макколе, що ти запізно почав дерти кирпу. Став пихатим. Не таким ницим, як мусив би бути.

Ницим? Чи хоч один підліток так скаже, якщо він себе поважає?

На тому березі з’явились дівчата. Вони спиралися на поруччя, гиготіли й махали руками. Люстро помахав їм у відповідь. Ну що ж, прийшов увесь фан-клуб, щоб подивитись, як принижуватимуть їхнього співколеджанина.

— Відсьогодні, — вів Люстро далі трохи голосніше, так щоб було чути на тому березі, — я хочу, щоб ти казав до мене “пане”.

Я зневажливо пирхнув. Я так зосередився на своєму роті, що геть чисто забув про носа.

Люстро почервонів.

— Гей ти, понтовило, ти чуєш мене?

Я не ворухнув жодним м’язом. Навіть не кліпнув.

— Я сказав, ти мене чуєш?

Я знизав плечима. І так, і ні.

Брендан витлумачив це як “так”.

— Чудово. Ну що? Слухаю.

Я закліпав. Це вже переходило межі.

— Розтули ротика й скажи: “Зрозумів, пане”.

Хтозна-чому я вирішив відповісти.

— Брендане, їй-богу, немає потреби звертатись до мене “пане”.

Можу заприсягтись, що навіть цвіркуни замовкли з несподіванки. Тиша запала ненадовго. Бути покидьком зручно. Проте є й зворотний бік: навіть твої дружки потайки мріють, як би тебе чимшвидше обпаскудити. Дівчата попадали на поруччя, заходячись сміхом.

— Молодець, Педді![13] Добре ти всипав цьому покидькові!

Я подумав, що це мене назвали Педді. Бренданові сяйнув такий самий здогад. Він облишив кепкування й миттю почав напад.

Не усвідомивши гаразд, що робить, він ляснув мене по роті. Боляче, проте не смертельно. Якось мене вдарила хвостом рибина — куди тому Люстрові. Брендан витріщився на свій кулак так, наче той його зрадив. Він підставився, та ще й у всіх на очах.

Улюблена тактика футбольного гравця — скористатись із розгубленості супротивника. Так я й вирішив зробити. Я щосили штовхонув цього дурноляпа в груди. Він упав і з’їхав у воду. Ганебніше не буває.

Його дружки стрибнули на мене швидше, аніж хорти на лисицю. Вони були слабенькі й не звикли боротись. Проте їх було багато. Вони повалили мене на спину, головою в болото.

Дівчата так само реготіли, тримаючись за поруччя. Вони дивилися на все, що відбувалось, як на театральну виставу чи на кіносеріал.

Люстро видерся на берег схилом, обтріпуючи болото з піджака. Вигляд він мав жалюгідний.

— Благай, щоб я тебе відпустив, — сказав він, гамуючи свою лють про людське око.

— Що?

— Ти встати хочеш?

Я обережно кивнув головою.

— Все, що потрібно, — це попросити.

Цікаво, що він робитиме зараз?

— Гаразд, дозволь мені встати.

Брендан похитав головою:

— Е ні. Ні і ще раз ні. Просити треба ввічливо.

— Будь ласка, дозволь мені встати.

— Е ні, сільпо невмиване. Ввічливо. Скажи мені “пане”.

Ага, он воно що. Знову за своє.

— Іди к бісу, Люстро.

Люстрове замішання лізло йому аж через вуха. Брендан робив, що хотів, цілих шістнадцять років. Аж це якийсь селюк перейшов йому дорогу, образно кажучи. Та ще й на очах у дівчат. Він поставив свого брудного черевика мені на груди.

— Скажи! Чуєш, Макколе?!

— Чекай, чекай, скрутить ще тебе лиха година.

Це була вдала відповідь. Мама так завжди казала, коли тато просив її внести вугілля.

— Попереджаю, Макколе. Ми провчимо тебе на все твоє життя.

Я засміявся. Просто не витримав. Ці хлопці не те що провчити, налякати нікого не здатні.

Люстро прочитав усе це на моєму обличчі. Він знав, що я не боюся стусанів. Миттю в нього зринув новий план. Брендан нахилився і сказав мені на вухо:

— Ось що ми зробимо, сільпацику. Або ти негайно скажеш мені “пане”, або ми стягнемо з тебе штани й кинемо тебе в річку.

Я вже хотів був засміятись, та згадав про дівчат. Вони стояли й чекали нових розваг. Я враз зашарівся.

Мене заскочили. Люстро святкував перемогу.

— Усе залежить від тебе. Особисто я вважаю, ти відмовишся.

У хлопців із села все по-іншому. Принаймні було тоді. Ми не знали, як поводитися з дівчатами. Ми не вміли обходитися з ними так само легко, як дублінці. Я б умер, якби мені довелося танцювати з кимось із дівчат, не кажучи вже про те, щоб бігати перед ними в самих трусах.

— Дозволь мені встати, Люстро, — гарикнув я. Я сподівався, що мої слова лунатимуть загрозливо, а вони звучали безнадійно.

— Дозволь мені встати — хто?

Я зітхнув. Що гірше? Сказати “пане” чи опинитися в річці? І я вибрав. Тепер я вже знаю, то був хибний вибір. Я знаю це вже п’ятдесят років.

— Дозволь мені встати. Пане.

Їхній регіт і досі лунає в мене у вухах.

* * *

Макколові спогади обернулись на барвисті вогники й розтанули, мов хмаринка.

— Ти ніколи не хотів змиритися зі своїм життям? — запитала Меґ. — Пробач і забудь, і хай йому грець.

Лоурі закопилив губу, як дитина. Він так довго носився зі своєю образою, цілих п’ятдесят три роки, він не може отак собі взяти та й кинути все.

— Господи, це ж було сто років тому! Тоді ще не винайшли купу всякої всячини!

Лоурі не відповів. Він не міг: довкола рясніло пасажирами. Та й не було потреби. Меґ навіть не знадобилось її вміння читати думки, щоб зрозуміти, що кажуть його очі.

— Окей, окей, — зітхнула вона. — Я замовкну й робитиму те, що скажеш. Проте я хочу подати офіційну скаргу, на той випадок, якщо хтось угорі чує нас. Я не згодна з тим, що треба бити старих людей, я лише виконую накази.

Спрацювало. Лоурі почувався незатишно. Ні, він не погодиться. Не зараз. Гаразд. Терпіти їй залишилося кілька годин.

Розділ 10 Тріснути Люстра

Потяг привіз їх у Розлеа. Дванадцять місяців на рік містечко кишіло американцями, які шукали своє коріння, голландцями, які милувались дивовижними пагорбами, і новочасними містиками, які шукали лепрехунів. У такій компанії чоловік, що балакає сам із собою, видається цілком природним.

— Ти добре знаєш, це місце мало бути першим у нашому плані, — нарікала Меґ. — Це ж прямісінько по шосе від Ньюфорда — відти, де ти мешкаєш, якщо ти вже встиг забути.

— Я знаю, — відповів Лоурі. — Я пронумерував бажання за першочерговістю. Це якщо я…

— Якщо ти що?

— Якщо я… словом, якщо мені не вдасться їх здійснити.

— Ну що ж.

Якийсь час вони йшли мовчки, доки в голові Меґ не сяйнула думка:

— А як ти знаєш, де цей кадр живе? Ти що, вистежував його?

Лоурі похитав головою.

— Ні. Кілька років тому шановний пан Брендан потрапив на сторінки місцевих газет. Після блискучої кар’єри в місті він пішов на пенсію й оселився під Ньюфордом. Придбав котедж. Той самий, що належав бабусі Джеймса Джойса.

— Блискуча кар’єра, це яка?

— Не має значення. Ти знаєш усе, що тобі потрібно.

Меґ пирхнула:

— Іншого Лоурі надовго не вистачило. Куди поділись усі “адью” і “мадам”?

— Вибач, — мовив старий. — На саму згадку про цього чоловіка моя кров закипає.

— Знайоме відчуття, — проказала Меґ, пригадуючи Франкове обличчя. Вона б залюбки знову вдарила по тій голові.

Вони йшли на край села, минаючи нескінченну шерегу мотелів. Пообіднє сонце ледве продиралося крізь важезні сірі хмари. На самому вершечку пагорба, поруч мотелю “Псих”, височів Люстрів котедж.

— Страхи господні, — промурмотіла Меґ, здригаючись.

— Страхи? — пирхнув Лоурі. — Яке з тебе привиденя?

— А таке, що зовсім не хоче молотити старих фраєрів.

Меґ вирішила піти в наступ.

— Тобі як більше подобається: влупити по носі чи ще й по нирках, коли він валятиметься?

— Байдуже.

— А може, перекинути його через спину й заломити руку? І хай просить вибачення.

Лоурі враз почервонів.

— Я можу спокійно залишити це на твій розсуд, чи не так? Ти ж у нас фахівець зі злочинів.

Меґ стримала посмішку. Все, як і заплановано.

Нескінченно довгі кроки до котеджу. Лоурі вагався, відмірюючи вгору кожну плиточку. Тоненька цівочка поту збігла його лисавою головою.

— Передумав? — удавано лагідно запитала Меґ.

Лоурі витер солоні краплини, що зібралися у зморшках довкола очей.

— Ні. Не передумав.

— Упевнений?

— Аякже!

Лоурі вдихнув на повні груди і змусив себе заспокоїтись. Повна ганьба — серцевий напад просто перед Люстровими дверима.

— Слухай, Меґ, — мовив він. — Зробімо так. Я зайду, назвуся, нагадаю про той день у Вестґейті і скажу йому, щоб він звернувся до мене: “Пане”. Як він відмовиться, а я певен, що відмовиться, тоді дієш ти: затопи його в пихаті аристократичні щелепи.

— Десять із чотирьох. Головне, щоб не вбити його.

Лоурі вирячився на Меґ:

— Не вбити його?

— Ніколи не знаєш, що вийде. Ніяк не можу звикнути до того, що стала така дужа.

— Я не хочу нікого вбивати.

— Що я чую? Після всього, що він тобі зробив? Це найлегше з того, на що він заслуговує.

Лоурі спинився.

— Ніякої кривавої каші. Всього-на-всього легенько заїдь йому в щелепи. Це все, що я від тебе вимагаю. Жодних убивств чи каліцтв.

— Зроблю все, що від мене залежить. Але жодних обіцянок.

Лоурі посувався далі, кроки його були менш упевнені, ніж досі. Почуття вирували в його аурі. Страх і сумніви змінювалися ненавистю і жалем. Потужний заміс.

Алюмінієві двері аж ніяк не пасували до цегляних стін.

— Упізнаю Люстра, — пробурмотів Лоурі. — Скидається на те, що старі двері його не влаштовували.

— Ти отак стоятимеш усенький день і милуватимешся будиночками? Чи, може, ми нарешті поквитаємося з Люстром?

Лоурі через силу зігнув пальці, намагаючись натиснути на дзвоник.

— Ну?

— Гаразд, гаразд. Мені нелегко.

Меґ добре знала, про що це. Зустрітися зі своїми жахами — втіха невелика. Особливо якщо твої жахи — чи то напівлюди, чи то напівсобаки з пекла.

Лоурі підняв угору тремтячого пальця.

— Слухай, ти, старий придурку, — погрожував він сам собі. — Він лише людина. Звичайна людина.

А тоді відчинилися двері. Лоурі винувато подався назад і… мало не порахував головою всі східці на Люстровому ґанку.

— Дуже вишукано, — не втерпіла Меґ.

Брендан Люстро стояв у затінку вхідних дверей.

— Слухаю вас, — проказав він невпевнено. — Хто ви?

Лоурі збадьорився, пригадавши півстолітньої давнини образу. Ну, кажи! Ну-бо! Кажи!

Проте омріяного шансу Лоурі так і не отримав. Давній супротивник, кліпаючи вологими очима, витріщився на нього крізь скельця у металевій оправі.

— О Боже! Невже?! Лоурі Маккол!

Лоурі кивнув головою, не покладаючись на свій голос.

— Не вірю власним очам. Лоурі Маккол. Заходь. Заради всього святого, заходь.

І він рушив до вітальні, рукою запрошуючи Лоурі йти за ним.

— Ото, він таки справжня свинюка, — бовкнула Меґ. — Запрошувати тебе з таким виглядом! Мають же деякі люди сталеві нерви!

Лоурі пустив у голову Меґ уїдливий помаранчевий погляд і пішов за Люстром. Вони увійшли до вітальні. На бездоганно відполірованих меблях, немов на склі, вигравали сонячні промені.

— Тільки подумай! — вигукнув Люстро, тицяючи пальцем в екран. — Я саме переглядав передачу про тебе.

Лоуреве обличчя нерухомо зависло на екрані.

— Сідай, прошу, сідай. Що тобі принести?

Лоурі просто впав у старовинне шкіряне крісло. Якби Люстро не запросив його сісти, його ноги, певно, підломились би.

— Мені… е-е… мені склянку води, якщо можеш.

Люстро радісно сплеснув у долоні.

— Звичайно, давній друзяко, звичайно.

Лоурі закліпав. Давній друзяко?

І Люстро метнувся на кухню, наче справжнісінький буревій, щоправда трохи накульгуючи.

— Мені… е-е… мені склянку води, якщо можеш, — передражнювала Меґ. — Це так ти вирішив помститися?

— Я не сподівався на такого Люстра, і годі, — забелькотів Лоурі.

— Аякже, ти чекав на шістнадцятирічного хлопчика!

— І зовсім ні! Я… я чекав…

Лоурі замовк. Його примарна помічниця мала рацію. Він сподівався побачити шістнадцятирічного хлопчика. Звичайно, Лоурі й не мріяв, що Брендан не зміниться зовні. Проте обходження!.. Він і уявити собі не міг, що Люстро впізнає його та ще й запросить до господи.

Повернувся Люстро, несучи тацю з тістечками й дзбанок води з льодом.

— Пане Люстро… — почав Лоурі.

— Ні, ні. Ані слова, доки не вип’єш води й не передихнеш. Твоє обличчя почервоніло, як буряк. У нашому віці треба бути обережними. — Люстро приклав руку до грудей. — Повір мені, я знаю це, як ніхто інший.

Лоурі вдячно кивнув головою, взяв склянку й випив воду до дна. Аж тоді спитав:

— Серце?

Люстро кивнув головою:

— Три шунти торік. Мало не пішов на той світ. Достатнє попередження.

— І як це сталося?

— Ти теж мало не?..

— На жаль. Потрібен донор. Проте це найменше лихо.

Люстро, здавалось, не на жарт засмутився.

— Господи. Я можу зателефонувати…

Лоурі захитав головою:

— Ні, дякую тобі, е-е…

— Брендане.

— Ні, дякую тобі, Брендане. В Ірландії є чотири донори, перша група, резус-негативні. Є ще три молоді особи.

— Зрозуміло.

Обидва чоловіки замовкли. Хто ж не замовкне, згадавши про серцеві хвороби?

— Добре, що ти з’явився, Лоурі, — врешті мовив Люстро. — Я вже збирався тебе шукати.

— Справді?

— Так. — Старий чоловік глибоко вдихнув. — Відколи мене прооперували, я все думаю. Чимало думаю. Про минуле.

Лоурі був уражений. Ці слова влучили йому просто в серце. Люстро такий самісінький, як і він. Такий самісінький. Невже вони обоє аж так змінилися?

— Ти знаєш, я шкодую про те, чого не зробив. — Він утупився в підлогу. — І про те, чого наробив. — Люстро водив пальцем по вінцях склянки. — Те, що мені не давало спокою стільки часу, Лоурі. Те, за що я мушу просити вибачення.

— Брендане, не варто…

— Ні, Лоурі, прошу, вислухай мене. Я обіцявся сам собі, у блекроцькій лікарні: якщо виживу і зможу рухатись, то мушу поговорити з кількома людьми. Ти серед них.

Як-бо про таке кажуть, подумав Лоурі. Збіг. У думках, у часі.

— Це сталося давно, — провадив Люстро. — Ти, можливо, й не пам’ятаєш уже.

— Настільки самовпевнено я б не стверджувала, — пробурчала Меґ, проте Лоурі так уважно слухав Брендана, що навряд чи почув її.

— Замолоду я був невиправний. Я знаю, ми разом пережили чимало. Дещо згадувати приємно, а дещо — прикро. Можливо, ти вже й забув. Проте я й досі пам’ятаю всю мерзоту.

Лоурі кивнув головою. Ті часи жили в його пам’яті.

— Це було влітку увечері. Того останнього, випускного року. Пам’ятаєш… я дуже образив тебе на очах у співколеджників. Змусив звернутися до себе “пане”. Ти й гадки не маєш, скільки ночей мене переслідували пекучі спогади про ту витівку. Я лежав і карався. Чи зможеш ти мені пробачити, Лоурі?

— Чи не час йому врізати? — мовила Меґ.

— Ні! — вихопилось у Лоурі.

Люстро кивнув головою.

— Розумію. Не треба пояснень, — зітхнув він.

— Ні, Брендане. Я мав на увазі, не треба вибачатись. Це було так давно. Я вже майже забув.

— Ну-ну, давай, брехуняко, — буркнула Меґ.

— Ти молодчина, що так кажеш, Лоурі. Проте ми обидва знаємо, яким нестерпним був той вечір.

Лоурі зітхнув.

— Так, Брендане. Твоя правда. Я все пам’ятаю. То був жахливий вечір. Здається, він визначив усе моє життя.

— Так я й знав, — мовив Люстро, затуляючи обличчя тремтячими руками. — Ти мав повне право мене знайти. Хоч би в який спосіб ти вирішив помститися, я не заперечуватиму. Не можу заперечувати.

Лоурі поклав руку Бренданові на плече.

— Я прийшов не для цього. Той випадок нічого не важить. Якщо спогади так довго мене мучили, то лише тому, що я їм дозволив. Я прийшов провідати давнього… товариша. Отак.

Люстро дивився на Лоурі, не відриваючи рук від обличчя.

— Лоурі…

— Так, Брендане. Ми були дітьми. Діти часом чинять бездумно й жорстоко. Вважай, що я тобі пробачив. І випиймо.

Люстро підвівся й раптом обійняв Лоурі. Якби Маккол не сидів, то впав би від хвилювання.

— Дякую тобі, друже, — сказав Люстро, розтягши губи в щирій усмішці. І побіг на кухню.

— Я знала, що так буде, — уїдливо мовила Меґ.

— Як буде?

— Я знала, що ти не вдариш його.

— Ти знала?

— Так, я знала! Ти занадто правильний. Занадто порядний. Жодне створіння у світі з такою блакитною аурою, як у тебе, не зможе гамселити людей.

— Ти ж сама все бачила, — сказав Лоурі. — Він розкаявся в тому, що зробив. Розкаявся щиро. Я не міг його вдарити. Бійка зайва, усе й без неї зрозуміло.

Люстро повернувся з пляшкою бренді й двома склянками.

— Нам не варто було б пити. З такими серцями.

— Не варто. Але раз у житті! Урешті-решт, якого дідька?! Часто тобі доводиться зустрічатися зі своїми шкільними товаришами?

Люстро сів, усмішка щезла з його обличчя.

— Знаєш, Лоурі, туди, в лікарню, до мене не прийшла жодна душа. За шість тижнів жодної душі. Знаєш, що таке самотність?

Лоурі пригадав свою старечу хату і вечори перед телевізором упродовж років.

— Так, Брендане, — відповів він, ковтнувши палючої рідини. — Знаю.

Розділ 11 Бажання в запасі

Франко Келлі нарешті дав раду своїй поламаній дистанційці. Не те щоб вона була вже поламана, проте могла вийти з ладу будь-якої хвилини. Батарейки могли розрядитися, а Франко аж ніяк не збирався витрачати грошей, відкладених на цигарки.

Отож він дав раду своїй дистанційці. Найбільша небезпека була ось у чому: що робити, коли дистанційка не працює, а тобі хочеться перемкнути канали?

Можна підвестися з крісла. Але така праця вимагає надзвичайного напруження. Кепсько і ой як невчасно йти по їжу чи до туалету, докладаючи неймовірних зусиль, щоб відірватися від телевізора під час реклами.

Можна заприятелювати з якимось хлоп’ям і попросити його лежати перед телевізором. Але теперішні діти такі ненадійні, а їхні батьки мають кепську звичку наказувати своїм чадам повертатися додому ще до новин — саме в той час, коли йому, Франко, треба перемикати канали найчастіше.

Урешті-решт Франко вирішив, що з нього досить. Він подолає свою нехіть ворушити мізками й складе план. Щось талановите, щоб ошелешити своїх ворогів. Він що, шланг гофрований? Він їм ще покаже.

Перше, що спало на думку, — натискати на кнопки пальцями ніг. Проте пальці виявилися затовсті й незграбні. До того ж ноги пітніли — і кнопки залипали.

Наступна ідея була витвором простоти. Франко підтяг крісло до самісінького телевізора. Майже бездоганно, але… невеличкий облом. Хоча екран був просто перед носом, Франко все одно мусив нахилятись уперед і натискати на кнопки, на той час уже смердючі. Коли ж він поставив телевізор збоку, то мусив раз у раз повертати голову, через що страшенно розболілася шия.

Урешті-решт Франко знайшов вихід, для цього йому знадобилась уся винахідливість, накопичена впродовж тридцяти років неробства. Він, зібравшися на силі, видерся сходами до спальні й зняв двері з завісів. Поставив їх за стільцем так, щоб дзеркалом вони дивилися на телевізор, і трохи нахилив до себе, щоб краще було видно відображення. Блискуче.

Тепер звук із колонок линув просто у вуха, а випукле дзеркало створило йому аж сімдесятисантиметровий екран. Супер! От якби сюди ще нічний горщик…

Він узагалі й горя не знав би, якби не це бабство Фінн. Узяли й повмирали. Обидві протягом року. Що він мав удіяти? Як може чоловік обійти себе, якщо поруч немає жінок і нема ким поганяти?

Взагалі-то Франко не мав нічого проти того, що вони померли. Він не сумував за ними як за людьми. Йому не вистачало тієї хатньої роботи, яку вони робили. Мала, щоправда, не була досвідченою господинею. Не вміла готувати нічого, крім курки. Зате її мама. Ота готувала!.. Ще й гроші заробляла. Відпрацює дванадцять годин у магазині відеотехніки і гайда додому — готувати вечерю. Ніяких мікрохвилівок. Ні-ні. Франко наполягав, щоб страва щораз була свіженька. А потім треба ж було їй вийти і втелепкатися під таксі. Саме тоді, як його спина нестерпно боліла. Деякі люди не мають ані крихти співчуття.

* * *

Гоп зовсім не здивувався.

— Я думав, твоє місце на найнижчому еволюційному щаблі, — сказав він сухо. — Виходить, я помилявся.

— Гр-р-гав, — мовив Ригачка, він усе ще не протверезів від спалаху стовідсоткового добра.

Скидалося на те, що найбільше постраждали його людські гени, і наразі він радше нагадував собаку, аніж гомо сапієнса.

— Яка діра, — процідив Гоп гидливо. — Найкраще місце для таких, як… е-е-е… ти, справді.

— Закрийся! — прогарчав Ригачка, ледве стримуючись, щоб не роздерти голограму на найдрібніші клаптики, піксель за пікселем. — Кажи, що робити.

Гоп пурхав довкола Фрáнкового крісла.

— Ось, — сказав він, тицяючи своїм тривимірним пальцем у Фрáнкову масну голову. — Це твій останній шанс. Психологічний профіль даної душі вказує на стійку тенденцію…

Ригачка облизав новостворені ікла. Густа слина скрапувала з його рота.

Гоп помітив, що Ригачка змінився. Може, мені варто, як то кажуть, послати все до біса, думав віртуальний модуль.

— Дуже скидається на те, що Меґ Фінн з’явиться тут.

Ригачка кивнув головою. Тепер він зрозумів. Найдужче в світі Меґ ненавиділа Франко. І за першої-ліпшої нагоди одразу ж помститься вітчимові.

— Ага. То що робимо?

Гопові електронні губи скривилися з відрази:

— Чекаємо. Чекаємо і намагаємось не помічати бридкого запаху.

* * *

— Ги-ги, — сміявся Лоурі. — Га-га, ги-ги.

— Та ти впився! — реготала Меґ. І від того їй ставало легше. Відтоді, як вибухнув газовий бак, їй мало випадало сміятися.

— Е ні, — відповів Лоурі, киваючи тремтячим» пальцем, — не впився. Напідпитку. Це різні речі.

Вони знову їхали потягом. На північ у напрямку Дубліна. Пасажири пересідали чимдалі від Лоурі. Старий був п'яний. Від нього добряче тхнуло спиртом, до того ж він усе розмовляв сам із собою.

Зайве казати, що Лоурі так і не скористався тогосвітньою силою Меґ і не вдарив Люстра. Ба більше. Він геть забув про Меґ і випив удвох з колишнім однокласником півпляшки бренді. Вони розійшлись як найвірніші друзі, пообіцявши один одному незабаром зустрітися. Лоурі нізащо не наобіцяв би такого, якби був тверезий. А надто знаючи, що не зможе дотримати слова.

— Отож, у нас є вільне бажання, — мовила Меґ.

— Га? — озвався Лоурі. Він, певно, сказав би: “Що ти маєш на увазі?” Проте таке запитання вимагало забагато зусиль.

— Я не вдарила нікого, так? Отож нам треба виконати якесь бажання замість невиконаного.

— П-правда. Якесь бажання. — Сказане видалось Лоурі таким зворушливим, що він не втримався й заспівав: — Якесь бажа-а-а-а-а-ння-а-а.

Але Меґ не засміялася. Саме тієї миті їй дещо спало на думку.

— А чи можна мені використати твоє бажання?

— Га?

— Хай це бажання буде моїм. Я дуже хочу зацідити в пику комусь.

Лоурі хитро примружився.

— Я знаю кому, — мовив Лоурі і хитренько покивав пальцем. — Я знаю, кого ти хочеш ударити.

— Ти певен?

— Ага. П-певен. Ти хочеш заїхати у Франкову пику.

— Здаюсь, ти вгадав. Ну, то як?

— Добре. Можеш іти й одважити йому. Я не заперечую.

Меґ аж заскавуліла.

— Не можу. Я пробувала. Я можу йти лише туди, куди йдеш ти.

Лоурі розмірковував. Чи, краще сказати, він намагався міркувати, продираючись крізь туман у голові. Врешті-решт він дійшов висновку.

— Гаразд, але за умови…

— Якої? — запитала Меґ, хоча наперед знала, що то за умова.

— Я хочу знати, що він зробив, — відповів Лоурі навдивовижу тверезо. — Я хочу знати, що саме він зробив, щоб ти так зробила.

Меґ зітхнула. Вона ніколи нікому не розповідала про те.

— Не можу, — мовила вона. — Не можу, і край.

— Ну то покажи, — запропонував Лоурі, легенько б’ючи себе по голові.

Меґ закусила губу.

— Як хочеш. Але з твоїм хворим серцем…

— Я ризикну.

— Окей. Але обіцяй не ганятися за мною на тому світі, якщо помреш від серцевого нападу.

Лоурі ледь помітно усміхнувся:

— Обіцяю.

Меґ закасала рукав свого піджака і застромила руку в Макколове вухо.

Лоурі гиготів:

— Лоскітно!

— Не сіпайся, чуєш?! Можеш пошкодити мозок.

Він перестав здригатись.

— Окей. Ось воно.

Лоурі зблід. За ним гналася зграя розлючених регбістів у дівчачих майках.

— Упс, не той спогад.

Меґ заплющила очі й зосередилась. Думай про той день, казала вона собі. Пригадай усе. За день перед тим мені саме минуло дванадцять. Я гуляла так довго, як тільки могла, але надворі було дуже холодно, до того ж дуже хотілося їсти, а йти було більше нікуди…

* * *

Я годинами просиджувала у відеосалоні, переглядаючи фільми на великому екрані. Тріш просила мене вийти з зали, коли на вечірні сеанси приходили люди. Все одно добре. Вона знала Франко. Знала, куди я мусила повертатись.

— Вибач, Меґґі, — сказала вона. — Ти знаєш правила. Хазяїн може перевірити будь-якої хвилини.

Я злізла з підвіконня. Мій зад уже затерп від сидіння.

— Нічого, Тріш. Дякую за “Зіркову дорогу”. Я ще не бачила цього фільму.

— Приходь пізніше. Я тут до дванадцятої.

— Може, прийду. Сама знаєш, від кого це залежить.

Тріш похитала головою.

— Як би я радо провчила цього придурка.

Я кивнула головою:

— Я також.

Я зашморгнула блискавку на куртинці аж під горло і вийшла надвір. Віяв вітер. По всьому місту люди вискакували з машин чи йшли в кав’ярні. Мами йшли разом зі своїми дітьми. Як моя мама колись зі мною. Дивно, будь-що могло нагадати мені маму. Я могла просто собі йти, як раптом спогад про неї зринав у пам’яті. Досить було найменшої дрібнички: хтось пройшовся у светрі, схожому на мамин, чи враз запахло жасмином — улюбленими маминими парфумами.

Я заховалася за свою найхоробрішу маску, щоб ніхто не наважився мене зачепити. У нашому районі доводиться йти насупившись, а то всілякі пацики починають до тебе липнути. Якось один був спробував — я одразу ж бризнула чорнилом йому на груди. Він побіг додому і верещав, як дитинча. Ці фраєри завжди кричать ґвалт, коли зіпсуєш їхній одяг. Важко спокійно дивитися, як по твоїй куртці біжать сині патьоки. Я завжди ношу з собою маркер, про всяк випадок.

Того вечора я довго вешталась туди-сюди, хоч вітер, здавалося, пронизав мене наскрізь. Я могла зрізати шлях через парк повз свінгерів, що парувалися в кущах. Але вирішила не скорочувати. По-перше, там вигулювалися самі підлітки, а вони зі штанів би повистрибували, аби дістати когось. Треба ж повипендрюватись перед своїми ґьорлами. А по-друге, що швидше я дійду додому, то довше мені доведеться дивитись на масну Фрáнкову пику.

Наш будиночок стояв занехаяний. Лише за чотири місяці. Ти скажеш, треба значно більше часу, щоб занедбати хату. По стінах дерлося зелене бадилля. Трава гналася аж до підвіконня, а хвіртка вискочила з завісів і перехнябилась. Звичайно, якби мама була жива, нічого такого не було б і близько. Ми б обоє закасали рукава й зробили все, що треба. Давно-давно будинок номер сорок сім був нашим житлом. Тепер він був усього-на-всього будинком.

Мамі ніколи не таланило з чоловіками. Спершу мій таточко, який втік до Лондона, щойно треба було ставати батьком. А потім Франко, чи не найбільш ні до чого не вдатна, гидотна ледач, що аж приклеїлася до канапи своєю впрілою тушею. Я відчувала, як дріж набігав десь аж знизу спини. Але нічого не могла з собою вдіяти. Тільки-но я згадувала цього чоловіка…

Я придумала, як відчиняти вхідні двері без ключів. Притуляєшся плечем у потрібному місці й налягаєш. Двері так покособочилися, що замок простісінько випадає з гнізда. Звичайно, Франко жодного разу не вдалося добутися в будинок без ключів, хоч як він гатив у двері. А мене цей спосіб рятував не раз, особливо коли треба було дістатися всередину непоміченою.

Я тихенько видавила двері. Телевізор, як завжди, гримів у вітальні. Я не заходила туди більше, байдуже що показували. Тепер кімната належала Франко, він до неї й заходив. Не дивитися телик — невелика плата за те, щоб не бачити його мармизи.

Наступною перепоною були сходи. Кожен східець рипів, тому доводилося застромлювати ноги в отвори в поруччі й дертися нагору, мов краб. Не дуже зручно, зате тихо.

Відтак навшпиньки я добиралася до своєї кімнати. Тепер я була в безпеці. Франко міг волати й гарчати, проте він ніколи не потягне свій гладкий зад угору сходами. Забагато зусиль.

Мені соромно зізнаватись, але навіть моя кімната скидалася на смітник. Мама гидувала б. Вона не дозволила б такого розгардіяшу в хаті. Та мама не тут. Вона померла. Її на пішохідній зебрі збив сонний таксист, він газував тоді третю зміну поспіль.

Мій портфель валявся в кутку, я кинула його туди увечері. На мене, наче капкан на ведмедя, чекало домашнє завдання. Але я не буду його робити. Навіть не прикидатимуся, що роблю. Мені давно все до лампочки…

Я вирішила знову вийти на вулицю. Може, мене цілу ніч не буде вдома. Сяду на бусик, доїду до кінотеатру й сидітиму на нічному сеансі.

Гроші я заховала надійно. Разом з іншими коштовностями. Я з’ясувала, що єдина, річ, біля якої Франко ніколи не затримується, то книжкова полиця. Отож усі свої заощадження я сховала у футлярі з томиками “Володаря кілець”.

Я витягла футляр і висипала свої скарби на ліжко. На незастелене ліжко. На ліжко, не застелене вже понад два місяці. Якби мама була жива, я б одразу його застелила.

Браслет на ногу, подарований Джеррі Фареллом ще в четвертому класі. Диплом за твір “Кити, наші надійні друзі”. Засушена морська зірка, яку я знайшла на карреклоуському березі.[14] Мамина обручка. Мама казала, що цей перстень колись буде моїм, от він і мій. Швидше, ніж гадалося.

Я насупилася. Де обручка? Може, десь у футлярі? Застрягла між стінками? Я обмацала весь футляр. Обручки не було. І грошей не було. Двох п'ятдесяток. Нудота підступала зі шлунка до горла. Франко!

Я кинулася донизу, дорогою врізавшись в усі кути. Франко, як завжди, потопав у цигарковому диму.

— Де? Де вона? — верещала я з переляку.

Франко ніколи не відводив очей від екрана.

— Де — що? — запитав він, лютий, що я увірвалась у його телевізійний простір.

— Обручка! — кричала я, показуючи на палець, на який мала її надягнути. — Мамин перстень?!

Франко жував цигарку, обмірковуючи відповідь.

— А, той перстень з діамантом? Ти його маєш на увазі?

— Авжеж! — Я мало знов не заверещала. — З діамантом.

Франко загасив недопалок у переповнену попільничку.

— Ну, тобі, певно, відомо, що твоя мама хотіла віддати цей перстень мені.

Я не могла й слова вимовити. Голос не слухався мене.

— То я його… і продав.

Слова пролунали найпростіші. Але чомусь я ніяк не могла їх уторопати.

— Ти продав його?

Франко неквапно закивав головою.

— Так, довбодятле, я його продав. Що ти на це скажеш? Ти думала, ти ховатимеш його в своєму футлярі довіку?

— Але… — Я затиналася. — Але, але…

— Але, але, — іржав Франко. — Хто ти така? Задрипана реперка? Чуєш? Я продав перстень. Пішла! Пхи-пхи. Пхи-пхи. Геть звідси! Не заступай мого нового телевізора!

Мій мозок відмовлявся працювати. Пригадую, що намагалася запхнути в нього новину, яка звалилася на мене, а вона все ніяк не вкладалась у голові. Хоча одне запам’яталось. Новий телевізор.

Ось він, втелющений посеред вітальні, висвічує крізь хмари цигаркового диму. Матово-чорний і загрозливий.

— Гарнюній? — глузував Франко. — Приглушує сторонні шуми і передає телетекст. Найкрутіша модель. Красунчик!

Я почувалася так, наче коток розчавив мені голову, як у мультиках. Мамину обручку за оце?

— Це все, що я мала, — казала я крізь зціплені зуби, ковтаючи сльози. — Усе, що залишилось.

— Угу, угу, все, — відрубав Франко, проганяючи мене, щоб я не заступала телевізор.

— А ти продав усе, що я мала. За це.

— Нарешті. Нарешті вона доперла! — Франко реготався. Як велика гладка жаба в порожній діжці. — Їй-бо, прикольно. Я розумію. А ти?

Телевізор стояв посеред кімнати. Плаский екран і вмонтовані колонки. Вперше в житті я ненавиділа річ. І я накинулась на неї. Принаймні спробувала. Перше ніж я встигла що-небудь зробити, Франко схопив мене ззаду за шию і швиргонув об стіну. Ніколи не бачила, щоб він рухався так швидко.

— Цього робити не можна, панянко. — Його очі налилися кров’ю.

— Ти не маєш права, — пробелькотіла я, ухиляючись від його подиху.

Франко реготав.

— Не маю права? Ну ж бо, поговорімо про права. Тобою керую я. Отож, прав не маєш ти. Ти підліток, урвителька. Ти ніхто. Ти менше, ніж ніхто. Люди співчувають мені. Бідолаха, кажуть вони. Самотужки намагається виховувати цю малу бандитку. Він святий. Мученик.

Я заплющила очі й затулила рота, силкуючись відгородитися від усього, що бачила й чула.

— Твоя мама померла, панянко. Померла! Годі вже вдавати, ніби все й досі як було. Більше немає маленьких радісних принцес. Ти гратимеш за моїми правилами. І робитимеш усе, як я скажу. Я навчу тебе поважати мене. А то всиплю тобі, як твоїй мамуні! Як твоїй мамуні з її жасминовими парфумами.

Всиплю твоїй мамуні? Він бив маму?

— Ти, свинюко! — рюмсала я. — Начувайся! Ти і твій телик!

Франко похолов. Я погрожувала його телевізорові.

— Деяким людям мало слів, — сказав він і врізав мені ляпаса. Замашного ляпаса.

Я сповзла по стіні, на підлогу. Я почувалася так, ніби об мене витерли ноги.

— Ніколи більше не смій погрожувати мені моїм телевізором! — кричав він як навіжений, нахиляючись, щоб дати мені чергового ляпаса. — Ніколи, ніколи, ніколи!

До кожного “ніколи” від додавав ляпаса. Я хотіла встати і взятися з ним за барки. Вгамселити його по гладкому череві, щоб аж витягся на підлозі. Але я не могла. Не могла. Я задихалася від його туші, навислої наді мною. Він був здоровило проти мене.

Мене врятувало лише те, що реклама закінчилася. Франко почув знайому мелодію й рушив до свого престолу. Впав у крісло, розваливши стегна й розкинувши руки. Я припала до підлоги й поповзла, як павук-каліка, щоб, боронь, Боже, не встати й не привернути до себе уваги.

— А, ще одне, — сказав він, намацуючи в кишені сорочки сірники. — Я оформлюю папери, щоб тебе вдочерити. А це означає, що я залишуся тут назавжди і ти отримаєш нового татуся. Гарні новини?

Я не відповіла. Мене, власне, ніхто не питав. Біль і ненависть змагалися в мені. Ненависть перемогла. Не можна лупцювати мам і думати, що тобі минеться. Франко заплатить своє. Я ще не знала, як саме, проте в моїй голові вже почав визрівати план. Він торчить від телевізора? Треба вдарити в болюче місце. Добряче вдарити.

Розділ 12 Подвійна помста

Франко мав небагато захоплень. Живучи коло нього, я вивчила їх усі. Він міг перерахувати їх на товстих куцих пальцях однієї руки. Телевізор, безумовно, був найбільшою пристрастю. Електронно-променева трубка виспівувала йому щонайменше вісім годин на добу, рятуючи від щоденних проблем і даруючи жадану втіху. Друге місце посідала їжа. Їжа, що швидко готується за найменшої потреби, інакше вона б забирала час, належний телевізорові. Тому чіпси, шоколад і піца з доставкою додому були основним харчем. Ну і, певна річ, чарочка. Напівп’яний мозок щораз жадібніше вгрузав у драговину супутникових станцій.

Але то був непривселюдний Франко. Франко, яким його не бачив ніхто зі сторонніх. Коли ж він зачиняв за собою двері успадкованого будинку і виходив на вулицю, то був справжнім стовпом світу. Хитким, щоправда, проте безперечно стовпом. Франко вважав себе кимось на кшталт безталанного героя. Втративши кохання усього свого життя, він самозречено залишився виховувати дочку дружини, цю малу негідь.

Щоб підтримати легенду, Франко щопонеділка начіплював на себе костюм і краватку і йшов до шинку — на засідання Ньюфордської асоціації прихильників голубів. Після туалету та холодильника НАПГ чи не єдина могла підважити Франко з крісла. Ні, він не розводив голубів — це вимагало б праці. Проте, щоб тобі подобалися голуби, не конче треба їх розводити, сказав він собі. До того ж хіба він не дивився клубний запис, доки не зіпсувалася касета?

Мій план нарешті визрів. Телевізор і НАПГ. Як можна помститися, скориставшись цими двома Фрáнковими вподобаннями? Відповідь народжувалася шматочок за шматочком, наче пазлинки, що складаються у велику химерну картину. Треба підготуватись. Перше, що мені потрібно було роздобути, — це відеокамеру.

* * *

Я позичила відеокамеру в Ригачки і встановила на вікні позаду канапи. Я хвилювалася. Позичити щось у Ригачки. Сам лише Бог знає, звідки в нього та камера. До того ж Ригачка захоче, щоб я щось зробила навзаміну. Мабуть, щоб допомогла в одній із його паскудних оборудок. Я прогнала вагання. Хай там що, а справа того варта.

Я знімала свого вітчима, щойно з’являлась найменша нагода. Як він валявся й чухався, виливав пиво в горішки. Як цілий день ходив у майці й трусах. І водночас дивився телевізор. Цілісіньких два дні такого видива були б нестерпними для будь-кого. Я зафіксувала, як Франко сперечався з телевізором, як уві сні пускав слину — як кожним своїм порухом ганьбив себе. Але й цього було мені не досить. Після того, що він зробив.

Наступний крок — провокація. Того вечора, у п’ятницю, я ввімкнула запис і забігла до вітальні.

— Гей, череваню, — гукнула я, — позич мені десятку.

Франко виповз зі свого напівсну. Висохлі патьоки слини порепалися на його підборідді.

— Га?

— Десятку. Тобто десять фунтів. Зрозумів мене, опецьку?

Франко насупився. Чи цей малий вилупок коли-небудь щось затямить?

— Стули пельку, панянко. Не змушуй мене підводитися з мого крісла.

Я засміялася. Зареготала по-лютому.

— Підводитися з крісла? Тебе? Не сміши мене!

Франко спробував зневажливо гигикнути, натомість став нервово вдихати повітря. Його голос тремтів:

— Попереджаю тебе, панянко!

— Попереджаєш мене? Ти б краще вийшов надвір і попереджав черепаху, бо це єдина істота, яку ти спроможний упіймати.

Франко посунув своє черево вперед, мало не впавши з крісла. Я навіть не поворухнулася, щоб утекти. Навіщо? Саме цього мені й треба було. Вітчим угамселив мене по плечі. Огидні лаписька з покрученими пальцями. Я зойкнула від болю. Я не вдавала біль.

— Колись я грав у футбол, — почав Франко, роздимаючись від шпильки про черепаху. — Відтоді мене так і кличуть. Франко-о-о-о, гукали вболівальники щоразу, як я забивав гол. І гукали вони чимало разів, присягаюсь.

Я втерла сльози обшарпаним рукавом вовняної кофти. Ну, говори-говори, хлопчику-череванчику. Мій план майже вдався. Черговий епізод до мого фільму.

* * *

Франко мав за звичку у вихідні назюзькуватись. Він вважав, що за цілий тиждень заробив утіху. В суботу опівночі Франко нізащо не прокинувся б, навіть якби Третя світова війна розпочалася простісінько під його кріслом.

Отож я чекала вгорі на сходовому майданчику, доки до мене долине його хропіння. Я прокралася сходами донизу по-краб’ячи, застромлюючи ноги в отвори поруччя. Боятися, що я себе виявлю, не було чого. Франко був мертвий для цілого світу. Він перевдягся у білизну, яку звичайно вдягав на час запоїв, і хропів із гучністю щонайменше сім децибелів. Я висмикнула розжеврений недокурок із його пальців, щоб той бува не розбудив його і не зруйнував усі плани.

По телевізору йшли якісь стрілялки. Фрáнкові улюблені. Але навіть їх було замало, щоб розбудити мого вітчима.

Наступний пункт плану був ризиковий. Якщо я вимкну телевізор зараз, Франко стовідсотково прокинеться. Я взагалі сумніваюсь, чи зміг би він спати без заспокійливого волання цього дур'ящика. Проте в мене був план.

Старий телевізор так само стояв у кутку, похований під бургерними пакунками та цигарковими коробками. Я потягла той телик по лінолеуму і ввімкнула в перехідник. Увімкнути антену — і сильце готове. Телевізор на мить засичав, а тоді видав на-гора свій монозвук. Франко навіть не поворухнувся.

Я хутенько висмикнула новий телик із розетки й перетягла його до чорного входу. На щастя, підставка була на коліщатах, тож перекотити її до комірчини було зовсім неважко. Камеру я налаштувала. Залишалося знайти кувалду.

* * *

Я сиділа на підвіконні, чекаючи, доки Франко прокинеться. Гиготіння раз по раз намагалося видертися з горла, наче ховрашки з клітки. Мабуть, так виходили перезбудження й переляк.

Франко прокидався дуже повільно. Годинами. Спершу він чухався чи біг до ванни, відтак безтямно валявся добрячих півгодини. Я вимкнула опалення, щоб він пробудився швидше.

О дев’ятій годині його повіки нарешті затремтіли. Гладка рука заходилась намацувати сигарети на кріслі. Знайшовши коробку, Франко застромив дві цигарки в кутик рота й запалив їх запальничкою. Не розплющуючи очей.

Він облизнув верхні зуби язиком і скривився. Зуби були обліплені рештками вчорашнього пива і їдла. Терміново треба було випити.

Франко потер очі кулаками, роздерши повіки одну від одної. Кровисті блискавки спалахнули посеред білків. Франко був не в гуморі. Я добре знаю цей його настрій. Зараз вітчим вибухне, наче від сказу, й почне клясти світ за паскудне похмілля, до якого сам-таки себе й довів.

Франко замовк. Щось було не так. Не на місці. Він став пригадувати. Ось він сидить у кріслі. Смалить цигарку. Дивиться…

Франко зірвався з крісла. О Боже! Він був уражений. Він не вірив сам собі. Що скоїлося? Його телик! Пропав!

Я зняла його мармизу великим планом: він мало не заходився слізьми. Я не пожалкую.

Франко став на коліна перед старим телевізором. На відику лежала касета. Увімкни, було написано на ній.

Тремтячими руками Франко застромив касету у відик. Засичало, і на екрані з’явилося двоє: я і телевізор.

— У-у-у-у-у-у… — вичавив із себе Франко, випускаючи, наче надувна кулька, останнє повітря.

Я не чула свого голосу крізь вікно, проте добре знала, що казала на екрані.

— Мій любий вітчимцю. Ти заплатив за цей телевізор моєю обручкою, тому я вважаю, що він по праву належить мені. Отож, по праву, я можу з ним робити, що мені заманеться. Можу дивитися нескінченний серіал “Ґленроу”. Чи можу попрацювати на ньому оцією штучкою!

Моє зображення витягло інструмент — кувалду на довжелезному держаку.

Франко застромив у рота аж вісім пальців, очманіло вигукуючи:

— Ні, ти, мала сволото! Ні!

Навіть якби я справжня відчула якісь докори, я-на-екрані не відчувала ані найменших. Моє зображення накинулося на телевізор, як тільки може накинутися ображена жінка. Забувши про камеру, я-на-екрані трощила телевізор дощенту. Трохи аж образливо. Франко здригався від кожного удару.

— Годі. Годі, прошу. Я дам тобі все, що хочеш.

Франко водив руками по екрану, сльози котилися йому на ніс. Украй зворушливо. Чоловіка, який не вичавив із себе ані сльозинки на маминому похороні, наразі розчулила смерть телевізора.

Урешті-решт Франко розпластався на підлозі, затуливши руками вуха, щоб не чути, як трощать його телевізор. Для нього телевізор був більше, аніж ящик зі склом і картинками. Я зняла кожну мить цього славетного дійства.

* * *

Зайве казати, що наступні дні я намагалася не потрапляти Франко перед очі. Можу лише уявити, як йому велося цей час. Можливо, саме бажання зустрітися хоч із якоюсь доброю душею змусило його вийти з дому.

Коли я зайшла до НАПГу, Франко кожним міліметром свого тіла був на вигляд такий, як і завжди на людях, за винятком хіба невеликих темних кіл попід очима. Чоловіки посідали в одній з кімнат “Місячного шинку”, якомога ближче до великого екрана, ладнаючись дивитися перегони.

Я порахувала до трьох і ввалилася у двері. Франко був сіпнувся, щоб спіймати мене, та вчасно спохопився. Він не міг. Принаймні не зараз, коли він оформлює папери на вдочеріння. Новий телевізор придбати можна. Придбати хату куди тяжче.

— Що сталося, Меґ? — запитав він крізь зуби. — Ти мусиш уже спати. Завтра до школи.

— Ось ваша касета, дядечку Франко, — проказала я, дивлячись йому просто у вічі. — Ви забули.

Франко закліпав.

— Яка касета?

— Перегони голубів, на гран-прі. Те, що ви збирались подивитись наприкінці вечора.

Франко відкрив сумку. Касети не було. Звичайно, адже я заховала її на дні кошика на сміття. Франко нерішуче взяв касету в мене з рук, наче остерігаючись, що вона може вибухнути.

— Дякую, дівчинко, — промимрив він. — А тепер гайда додому.

Я страдницьки скривилася.

— Е-е-е… Можна мені подивитись? Голубині перегони такі класні. — Лестощі ніколи ще не зраджували.

— Франко, нехай дівча залишиться. Зроби їй подарунок.

— Один-однісінький вечір, шефе. Їй не зашкодить.

Що міг вітчим на це заперечити? Він не міг поводитись невдячно на очах у всього клубу, хоч і підозрював щось недобре.

— Гаразд, Меґ, — сказав він нарешті. — Ми з тобою поговоримо пізніше.

Цілком безневинна заява. Для всіх, окрім мене. Я добре знала, що Франко має на увазі, кажучи “поговоримо пізніше”.

Касету ввімкнули. Я, наче зачарована, дивилась, як вона заїжджає у відеомагнітофон, як, крутячись, гуде. Ні, мій план не спрацює. Хтось має мене зупинити. Та ба! Він не просто спрацював, він спрацював блискуче!

Спершу відвідувачі спантеличено дивилися на екран, навіть Франко не зразу себе впізнав. А потім гримнув регіт: спочатку в кутку кімнати, віддалік комітетського столика, і наростав, наче схід сонця, охопивши всю кімнату, зачепивши геть усіх присутніх.

Усіх, крім двох. Франко не сміявся. І я також.

На екрані все здавалося смішним, навіть гідним жалю. Поважаний всіма розумник поставав ледацюгою — таким, яким знала його я. Чимало голубиних фанів реготали аж заходились зі свого пихатого шефа.

Сміх урвався, коли дійшло до епізоду з бійкою. Жоден із присутніх не вважав кумедним биття дітей. Я хотіла, щоб вони добряче нареготались, а тому загибель телевізора залишила насамкінець. Усі аж просто попадали на підлогу від реготу.

Пригадую, як прохолода задоволення наповнила моє тіло. Я знищила Франко двічі: по-перше, на екрані і, по-друге, у житті. За маму і за себе. Він вилетів із клубу, вмиваючись сльозами сорому. Наступного дня він написав заяву про вихід із асоціації. І надіслав поштою.

Звичайно, Франкові сподівання на вдочеріння пішли до біса. Тепер він міг робити що завгодно, але йому вже ніколи не бути моїм батьком.

А наступного дня з’явився Ригачка. Вимагаючи віддяки за камеру. Він хотів, щоб я побула на чатах, доки він грабуватиме якусь старечу квартиру. Пограбування. Перше в моєму житті. Пригадую, я втішала себе надією, що все буде не надто небезпечно.

* * *

Лоурі протверезів.

— Ця… — Він не наважився доказати. Принаймні не перед неповнолітньою дівчинкою.

Меґ гірко посміхнулася:

— Можеш говорити не соромлячись. Все одно я бачу твої думки.

Та Лоурі не міг. Його вихованість не дозволяла йому вимовити таку лайку.

— Ця… свиня, — сказав він натомість.

— Ну, кажи.

— І все ж таки твій план був підступний.

Погляд Меґ залишався незворушний, наче каміння.

— Нехай би не бив моєї мами.

Лоурі кивнув головою. Хіба тут що заперечиш?

— Можна, хай воно буде моїм? — запитала Меґ.

— Га?

— Вільне бажання. Можна, хай воно буде моїм?

Лоурі почухав підборіддя. Після відвідин перукарні знову почала вибиватися щетина.

— Можна, — врешті-решт сказав він. — Воно буде твоїм. А я докладу всіх зусиль, яких тільки спроможний, щоб добряче йому завдати.

Меґ вишкірилась, і в тій посмішці не було нічого ангельського.

* * *

Ригачка розглядав свої волохаті руки.

— Я щезаю, — заскавулів він. У його словах не було нічого образного. Він таки щезав.

Гоп перевіряв роботу системи.

— Твій череп перфоровано під час вибуху.

— Гар-р-р?

— У твоїй голові дюрка, — зітхнула голограма. — Ми втрачаємо життєву снагу. Залишились лічені хвилини до того, як нас затягне назад до центрального офісу.

— І що тоді буде?

Гоп переглянув файл пам’яті.

— Ти крутитимеш рожни у рові фекалій. А я… Не знаю, що робитиму я. Прецедентів не було. Проте здається, нічого втішного.

— Чи можемо ми щось удіяти? Має ж бути якийсь спосіб украсти десь цієї життєвої снаги?!

Голограма продзижчала найповніше зібрання пеклопедії вздовж і впоперек.

— Відповідь негативна. Дозволених способів не існує.

Ригаччин вологий ніс задрижав.

— Дозволених? До біса дозволені способи.

Гоп почувався ні в сих ні в тих. Такий стан вимагає від голограми докласти чималих зусиль: необхідно переладнати чималу кількість пікселів.

— Існує один спосіб. Цілковито заборонений. Наслідки нечувані.

— Гар-р-р?

— Через нього може статися чимало прикрощів на Землі.

Ригачка повів плечима:

— То що вони збираються зробити? Тебе вимкнути, а мене поставити крутити рожни?

— Я зрозумів твою думку.

Ригачка не вірив сам собі. Нарешті! Нарешті в нього з’явилася думка!

— То який, ти там кажеш, є заборонений спосіб?

Гоп подався крізь кімнату й завис над Франко, який саме мирно спав, не відаючи про таке надприродне вторгнення.

— Послуговуючись термінами недоумків, нам потрібна додаткова батарейка. Я просканував цю життєву форму: в ній залишилось життєвого соку на двадцять шість років.

Ригачка облизнувся.

— Двадцять шість років?

— Звичайно, живлення двох самостійних об’єктів і голограми з паралельним портом зменшує його кількість до… двадцяти шести годин. Але це краще, ніж нічого. Усе, що ти мусиш зробити, — вселитися в нього і висмоктати трохи його життєвої снаги. Вона міститься відразу над очними яблуками. Яскраво-помаранчева. Не промажеш.

— Окей. Вселяймося. — Ригачка помовчав. — Іще одне. Я хочу, щоб він мене бачив.

— А це ще для чого?

Ригачка підняв волохаті кігтисті лапи.

— Яка ж користь бути такою тварюкою, коли не можеш нікого налякати?

Гоп старанно кивнув. Він чудово розумів Ригачку. Урешті-решт, він же чортяча голограма.

* * *

Франко був у кепському гуморі. Штори не щільно затягли вікно, і сонячне світло відбивалось від екрана. І, звичайно ж, псувало втіху від споглядання телевізора. Зашторити вікно ретельніше означало б підвестися з крісла. Франко вирішив дочекатись, доки сонце сяде. До того ж зараз по телику були самі новини.

І раптом йому з’явилося видиво. Просто перед ним стояла істота, що дуже скидалась на почвару. Вона з’явилася з нізвідки. Проте Франко не переймався. У нього вже якось були галюцинації. На науково-популярному каналі розповідали, що люди, які нехтують буденне життя, часто бачать привидів. Франко подумав, що те, що він бачить, є таким собі додатковим каналом.

— Привіт, песику, — сказав він, нахиляючись, щоб полоскотати привида під шиєю.

Істота загарчала й ударила його по руці. Вони торкнулися один до одного на однісіньку мить, і Франко все побачив. Побачив і зрозумів усе.

— О, ні, — видихнув Франко; усі нездарно прожиті роки промчали перед ним.

— О, так, — загарчав Ригачка. — Це я. Я повернувся, щоб з’їсти твою душу.

Франко заверещав. Він верещав і верещав, а істота вдиралася в його мозок, з’їдаючи його життєву снагу. Він усе верещав, навіть коли його вигнали у смердючий закуток власного мозку, проте ніхто в світі того вереску не чув.

* * *

Пальці Меґ щезали також.

— Небагато в нас часу, — зауважила вона, ворушачи пальцями. — На кого я схожа?

— На привид самої себе.

— Зовсім не прикольно.

— Вибач. Я трохи непокоюся. Ми збираємось напасти на людину посеред білого дня.

Меґ зібгала свою прозору руку в кулак. Вона молила Бога, щоб їй вистачило сили добряче вмастити вітчимові.

— Тепер ані слова, — попередила вона. — Я лише хочу затопити йому в писок і піти.

— Жодних заперечень з мого боку.

Вони стояли перед хвірткою. Чи, краще сказати, там, де колись була хвіртка. Усе, що від неї залишилося, — самотній шворінь. Решта лежала на землі, поросла травою. Стіна теж руйнувалася. Плющ дерся вгору по тиньку, а фарба давно полущилась і зблякла, виставляючи напоказ брудний колір бетону.

Лоурі йшов дорогою до самого будинку. Принаймні він здогадувався, що то була дорога. Важко було встановити, що то насправді, особливо коли воно всуціль поросло бур’янами.

— Окей. Ось ми й прийшли.

Меґ глибоко вдихнула і забралася в Лоуреву голову. Він відчував, як пульсувала її життєва снага. Ще кілька перевтілень — і вона повернеться назад до тунелю.

Можливо, те, що вони сюди прийшли, — дурниця? Марна трата енергії? Вони б уже були на півдорозі до останнього Лоуревого бажання, натомість вони ризикують двома безсмертними душами заради цієї дурної показухи. Тоді Меґ пригадала, як до мами простягали руки, і її рішучість повернулася.

— Окей, — вона всміхалася Макколовій половині мозку. — Тук-тук-тук. Геп-геп-геп. Бувай! Нема нічого легшого.

Меґ піднесла свого тепер покрученого пальця до дзвінка. Але кнопки не було. В одвірку натомість виднілася дірка у формі кнопки, дзвінка не було й близько. Ще одна річ, якої Франко не став ремонтувати. Меґ ударила по замерзлому вікні — кісточки на руці заболіли. Макколові відчуття брали гору над її власними.

— Хтось прийшов, — мовив Лоурі, на хвильку опанувавши власний рот.

Меґ закліпала — і з Лоуревого ока витекла краплинка поту. Хвилювання Меґ змусили Макколові потові залози посилено працювати. Меґ саме відтягла кулак від вікна, як двері з грюкотом розчинилися. Бабах! Франко навіть не підозрював, що саме гупне його по голові. Така забаганка може коштувати їй сотні років пекла, але ця примха того варта.

Темна постать бігла підстрибцем до вхідних дверей, супроводжувана круглим акваріумом. То був Франко, авжеж. Безперечно, то він, навіть тепер, коли він так дуже змінився від болю. Ну, товстунчику, всміхнися.

Двері розчахнулися. З’явилося обличчя. Меґ відсахнулась.

І між тим порухом назад і її ударом час неначе уповільнився, якраз настільки, щоб голова встигла проказати:

— Привіт, Фінн. Я чекав на тебе.

Дивно, подумала Меґ. Франко ніколи не кликав її на прізвище. Тільки панянко. До того ж як він знає, що це вона? І чому він пускає слину? А тоді вона вдарила, і Франко беркицьнувся, як мішок гною.

— Блискуче, — в захваті сказав Лоурі. — А тепер ходімо звідси.

Але Меґ не могла піти. Коїлося щось дивне. Вона ввійшла у коридор будинку номер сорок сім, зачинивши за собою двері.

Франко корчився на підлозі. Виючи і пускаючи слину.

Пускаючи слину? Виючи? І враз Меґ усе зрозуміла. Вона нахилилась над істотою на підлозі, цього разу розглядаючи її власними очима. Так, це він плавав усередині її вітчима, це його звірячу морду перекривило з ненависті.

— Ригачко! — вигукнула вона.

Ригачка нічого не відповів, лише гарчав і пускав слину. Жодного сумніву, його людська половина поступилася звірячій.

— Якого дідька ти тут робиш?

Ригачка заскавчав від чергового нападу болю.

— Прийшов по тебе, Фінн. Повелитель хоче твою душу.

Маленька істота в білому вбранні вистромилася з Франкової голови й зависла над нерухомим тілом.

— Немає потреби надавати інформацію шуканому об’єкту. Вставай і роби своє діло.

Меґ кивнула на голограму в білому костюмі:

— Що це до біса таке?

— Зроби послугу нам обом, Фінн. Розчави його, як жука!

Гопові пощастило удати образу:

— І це після того, що я для тебе зробив! Якби не я, ти б уже давно крутив рожни. Кидай смоктати й хапай їх обох!

Ригачка на мить розтулив писка й знову став смоктати. Блискучі помаранчеві цівки з’явились позад Франкових очей і потекли в диявольську пащеку. З кожним ковтком Ригачка ставав дужчим, присутнішим.

— Бр-р, фе, — сказали Меґ і Лоурі водночас.

Франко змінювався на очах. Щойно його життєва снага щезла, тіло його заплатило за все сповна. На чолі прорізалися глибокі зморшки. Очі втратили блиск і запали. М’язи на шиї обвисли. Це ще був Франко, проте на двадцять років старший.

— Так не годиться, — промурмотіла Меґ. — Мушу щось зробити.

Гоп літав по кімнаті на відстані п’яти сантиметрів від Макколового носа. Він ґелґотів, певно, бажаючи вразити Меґ, бо почуття гумору голограми не мають.

— Хоч що зроби, Меґ Фінн, ти програла. І ти повернешся в глибінь разом з нами. Мого творця вивищать над цим блазнем Вельзевулом у званні, а твій старий чолов’яга помре, не здійснивши того, про що так мріяв. Ось чого ти досягнеш.

Меґ пирхнула. Уперше Ригачка мав рацію. Їй треба було розчавити цю малу набридливу істотку, як жука. Вона схопила якусь амфору з полиці в передпокої і жбурнула її в миготливу голограму. Ну звісно, ваза пролетіла крізь голограму, влучивши Франко в саме тім’ячко. Результат вражав. На що ти очікуєш, коли амфора влучає людині в голову? На вигук “Оу!”. Може, на невелику подряпину. У крайньому разі, на непритомність. Не більше. Меґ же отримала несподіваний спалах світла, коли вміст амфори посипався на Франкову голову. Висипане зашипіло й затріщало, обліплюючи обличчя вітчимові, неначе бетоном. Франко заверещав, Ригачка заскавулів. Їхній одночасний лемент був такий різкий, що аж склянки тріснули на кухні й вікна забряжчали. Навіть Франків дорогоцінний телевізор, не витримавши таких звукових хвиль, розлетівся на тисячні друзки.

Франко крутився на підлозі, відчайдушно деручи обличчя. Пилюка навіки в’їлася в шкіру.

Гоп безсторонньо споглядав згори.

— Гм, цікавий випадок. Сильна алергічна реакція з больовими відчуттями. — Голограма ввімкнула пошук на слово “алергія”. — Лише одне входження. Алергія: уражений дух може виказувати ознаки дискомфорту, якщо доторкнеться до священної речовини.

Меґ підібрала черепочок амфори. На ньому була мідна табличка з написом. Тепер Меґ усе пригадала. То була мамина урна. Урна з крематорію.

— Мамусю… — прошепотіла вона, і сльози затремтіли на її віях.

Ригачка кивнув головою:

— Священний прах. Я б згодився з таким висновком.

Меґ ударила Франко по нозі.

— Ти навіть не поклав урни в скляну скриньку.

— І тепер дуже пошкодував, — зауважив Гоп.

Франко не міг нічого відповісти. Усе, що він зараз усвідомлював, — нестерпний головний біль. Він корчився і здригався, доки разом зі своїм бісівським квартирантом не знепритомнів.

Меґ іще раз ударила Франко по нозі.

— Якраз для вас обох. Ви обоє належите один одному. — Вона поклала черепок амфори в Лоуреву кишеню. — Дякую, мамо. Ти знову мене врятувала.

Нарешті Лоурі впорався зі своїм ротом:

— Ходімо, Меґ. Доки наш час не скінчився. Це страхіття не лежатиме так довіку.

Меґ змахнула сльозу. Справді. Вона відчувала, як щезала з кожною секундою, а в них попереду ще довга дорога, щоб виконати останнє бажання.

— Гаразд, Меґґі, — сказала вона сама собі так, як сказала б її мама. — Зберись. У тебе ще ціла вічність попереду на жалощі до самої себе. Заверши список бажань! Іще одне-єдине бажання!

Вона наставила закоцюблого пальця на Гопа.

— Слухай, ти. Якщо я ще хоч раз тебе побачу, ти вийматимеш ці лінзи зі своїх вух.

— Мене? — безневинно запитав Гоп. — Як ти зможеш побачити мене ще раз? Я ж приклеєний до цих двох.

Тільки-но Лоурі обернувся, як Гоп мигнув; випускаючи голубий лазерний промінь уздовж старечої постаті. Промінь був зовсім безболісний і тривав мілісекунду. То був єдиний спосіб для собакопридурка, а відповідно і для самої голограми, врятуватись від гніву Диявола.

Коли шуканий об’єкт і старий вийшли з вітальні, Гоп перекрутив у голові кілька останніх хвилин відеозапису. Слова дівчинки. Щось важливе. Він перекрутив зображення до потрібного моменту. Заверши список, сказала дівчинка. Гм. Що за список? І чи це не її ключик до пекла?

Гоп зупинився. Здогади поки що не на часі. Він уведе себе в енергоекономний модуль і почекає, доки придуркуватий хазяїн прокинеться. Голограма миготнула й зникла. У будинку номер сорок сім не було жодних ознак життя, окрім миготіння червоної кнопки.

Розділ 13 З високої височини

Лоурі здурів і орендував машину.

— Цілком можливо, — сказав він. — Мені здається, що в нас залишилося зовсім небагато часу.

Меґ відчувала те саме. Вона почувалася такою нетривкою, як уранішня роса, її снага танула з кожним кілометром. Ригачка добряче її струснув. Хто такий Повелитель? І нащо йому її душа? Меґ мала огидне відчуття, ніби вона знає відповідь на обидва запитання. Тепер вона відчувала тунель. Він пульсував у всьому її тілі. Тягнучи до себе. Нагадуючи про себе.

І річ навіть не в машині — Лоурі винайняв пежо. Тисни на газ і гайда. Іншим разом Меґ би стрибала від захвату, натискаючи на всі кнопки на панелі, та не сьогодні. Сьогодні ані пасажир, ані водій не мали снаги ні на що інше, крім найнеобхіднішого.

— Твоє останнє бажання. На Маму залізь і плюнь униз, — мало не заторохкотіла Меґ. — І що це означає?

— Те й означає, — відповів Лоурі, перемикаючи важіль у п’яту позицію. — Достеменно те саме, що й у пісні.

— Якій пісні?

Лоурі звів очі до неба.

— О молодь! Якій пісні? Чи вас чого-небудь навчають у тих школах?

— Лише рахувати й читати. Нічого такого корисного, як, скажімо, пісня про плювання.

Лоурі заходився відбивати ритм на кермі й заспівав — так само паскудно, як співають усі дублінці.

Аж до денця життя спізнавай, Мудрі правила всі поламай. В канаві приспись, На відьмі женись. Аж до денця життя спізнавай. ххх Пізнавай життя до останку, Пригортай не свою коханку. На Маму залізь І плюнь униз. Спізнавай життя до останку…

Я можу й далі. У пісні аж сорок сім куплетів.

— Дякую, досить і цього, — квапливо сказала Меґ. — Я вже в’їхала. То з якої мами ти збираєшся плювати?

— Мамині скелі. Знаєш такі?

— То ми деремося на скелю через те, що колись хтось так проспівав?

— Колись так співав мій татко. Щовечора. Це була наша з ним колискова. Мамі не подобалось. Її ображав рядочок “на відьмі женись”.

— І чого б то?

Лоурі всміхнувся.

— Воно не дуже правильно, я знаю. Я спробував усе, про що співається в пісні. “В канаві приспись…” і так далі. Але я ще ніколи…

— Не плював зі скелі, — доказала Меґ. — Ну, то на що тобі знадобилась я?

Лоурі потер груди.

— Я не певен, що зможу вилізти.

— Видертися на вершечок скелі, — промурмотіла Меґ. — Блискуче. Сподіваюся, рай того вартий. Мабуть, добре, що твій татусь не знав пісеньок про те, як чистять туалет, а то б довелося нам ще й туалет почистити.

* * *

Час був на вагу золота. Гоп це знав, а тому вирішив трохи допомогти Ригачці отямитись. Топове “трохи допомогти” означало спрямувати трипозитронний розряд у Ригаччині кошлаті крижі.

Ригачку звело корчами, а з ним і Франко. Собакохлопець підвівся, ледве дихаючи.

— Гар-р-р-р, — вишкірився він придуркувато.

— Шуканий об’єкт ударив твоє тимчасове тіло амфорою зі священним прахом. Через ураження цим прахом у тебе виникла сильна алергія.

— Боляче, — проскиглив Ригачка, очевидячки надаючи перевагу окремим словам над повними реченнями. — Свербить.

— Досить, — кинув Гоп без найменшого натяку на співчуття. — Вибирайся з цього тіла. У нас є робота, а часу на неї обмаль.

— Гав! — погодився Ригачка. Він глибоко вдихнув і спробував вислизнути з Франкового тіла. Та марно: щось його не пускало. Спробував ще раз, аж скривившись від натуги, але визволитись так і не визволився. — Застряг.

Гоп закусив електронну губу.

— Я так і знав.

— Гар-р-р?

— Позитивно заряджений прах нейтралізує твою негативну диявольську снагу зусібіч, створюючи герметичну оболонку.

— Гар-р-р?

— Тебе замкнено в цьому тілі, наче у пастці. Хоч як це прикро, надто ж як зважити, що ти випив більшу частину життєвої снаги.

Ригачка жадібно розглядав свої нові пальці, жовті й зморшкуваті. Франко постарів на тридцять років. Здоровим він не здавався й у свої тридцять п’ять.

— Замкнено? Ні-і-і!

— Ні-і-і! — перекривив Гоп. — Прохолонь, дурню. Наше завдання не змінюється. Знайти старого. Зупинити дівчисько. Усе так само. Якщо ми впораємося, ти знову станеш своїми двома половинками.

Ригачка згріб рештки засохлої їжі з Франкового вбрання і запхав їх до рота.

— Їжа, — загарчав він. — Кльово.

Гоп манірно звів під лоба очі.

— Заради Диявола! У нас є куди важливіші справи, аніж напихання твоєї пельки. Наші сили тануть щохвилини.

Ригачка зібрався з думками, складаючи слова у речення:

— Фінн кудись завіялася. Ми навіть не знаємо куди. Ми вже спізнились.

— Саме тут ти й помиляєшся, диявольська неодупо. Я, на відміну від тебе, вжив запобіжних заходів.

Ригаччина голова лускалась. Чи то від діри в черепі, чи то від нескінченних Гопових знущань.

— Яких заходів?

Гоп зрозумів, що настав його зоряний час прочитати лекцію.

— Зовнішня мережа стеження і модуль підказки обладнано лазерним сканером. Найновіша модель, навіть у Японії такої ще нема. Стисло кажучи, сканер вловлює корозійні сліди на шкірі. Перед тим як старий вийшов з кімнати, я просканував його постать. Я можу реконструювати його з точністю до шістдесятого ступеня. Можливо, нам удасться щось дізнатись.

— Гав, — мовив Ригачка.

Голограма мигнула, і в повітрі з’явилися комп’ютерні обриси Лоурі Маккола. Щоправда, вони складались із суцільних зелених ліній.

— Ага, далеко до справжнього, — промимрив Ригачка.

— Моя програма працює на мінімальному обсязі пам’яті, до того ж живлення надходить дуже нечастими електричними імпульсами з твого мозку, — повідомила голограма. — Я міг би зробити роботу програми ефективнішою, але, боюсь, від такого вдосконалення ти знепритомнієш. Отож Фінн щось казала про список… — Гоп перелаштував лазерне відтворення. — Зараз я увімкну рентген. Йому потрібно понад сто мегабайт пам’яті, тебе може трохи щипати…

Гоп, як і завжди, не переймався чужими стражданнями. Ригачка корчився на підлозі, витріщивши більма. Макколів одяг прозорішав просто на очах. Вміст його кишень тепер було видно якнайкраще.

— Нагрудна кишеня. Збільшити, — наказав Гоп.

Макколова кишеня збільшилася до розмірів А4.

— Що ми маємо?

Ригачка не відповів. Йому було ніколи: він намагався загасити вогонь, що спалахнув у Франковому волоссі.

— Координати: XI, Y3, Z4. Збільшити й розгорнути.

У повітрі з’явилася записка. Вона збільшилася до розмірів стіни й розгорнулась.

— Неймовірно. На основі чорнила, що пройшло на зворот записки, програма змогла відтворити записи слово в слово.

Ульотно, міг би сказати Ригачка, якби мав діставучий настрій і не мордувався від корчів на підлозі.

— Оце і є список. Список бажань, якщо я не помиляюсь. Поширене явище серед тих, хто відчуває, що скоро ґиґне. Дивно, що ти не встиг запастись таким списочком, зважаючи на те, що вичворяв у житті.

Ригаччин мозок був наче вичавлений апельсин. Навряд чи крутити рожни в пеклі було тяжче, ніж отак валятись на підлозі.

Гоп повів своїм шарнірним пальцем по списку. Ще одне-єдине бажання, сказала Фінн. Останнє бажання…

— На Маму залізь і плюнь униз? Що за дурниця? Невже комусь заманеться плювати з мами?

Гоп згорнув програму.

— Хто б міг подумати, ці ірландці таки дивний народ. Плювати з мами — розвага саме для них.

Гоп обернувся до тіла, що корчилося на підлозі.

— Ти щось зрозумів?

Ригачка зібрав докупи останні клітини свого мозку — якраз ті, які Гоп не встиг підсмажити. На Маму залізь. Щось знайоме.

— Мамині скелі. У школі, — видихнув він.

— Ні слова більше, — зітхнув Гоп. — Я перегляну файли твоєї пам’яті. Картинки розкажуть більше, ніж ти зі своїм словниковим запасом.

Голограма примовкла, гортаючи давні спогади. Ригачка радів, що має кілька хвилин перепочинку.

— Знайшов, — мовив Гоп швидше, ніж Ригачка очікував. — Західне узбережжя. Місцина, відома під назвою графство Клеар.[15]

— Правильно, — проказав Ригачка, — графство Клеар.

— Авжеж, правильно, ти, недоумку. Твоя пам’ять мені й розповіла. Заперечувати — означало б сперечатись із самим собою.

Ригачка стиха загарчав. Коли вони повернуться до пекла, він подбає, щоб цьому діставучому малому гремлінові перепало так само, як і йому.

— То що ми робимо? Летимо над країною?

— Ти, довбодятле. Ти застряг у людській подобі. Тож мусимо скористатися земним транспортом. Цей чоловік має машину?

Ригачка гигикнув:

— Франко? Ти приколюєшся? Він ніколи не доходить далі ванної.

Гоп мигнув.

— У такому разі мусимо винайняти машину.

— Винайняти?

— Так, винайняти.

* * *

Пляцик Омахоні роз’їжджав містом на золотокрилій хонді. Ні, він не поспішав на зустріч — просто катався собі, щоб у всіх фраєрів слинка потекла від його лискучо-чорного швидковика. Можна собі таке дозволити, коли ти найкрутіший чувак в околиці. Нікому й на думку не спало б зазіхнути на мотоцикл вартістю сім тисяч євро, припаркований край дороги. Ніхто ще не збожеволів настільки, щоб доторкнутись до Пляцикового мотика. Ніхто, кому ще хотілось пожити. Навіть пташки не наважувалися присісти на Пляциків мотоцикл.

Накрапав дощик. По телику передали, що невдовзі розпочнеться шторм. Тож Пляцик вирішив поквапитися додому й поставити мотоцикла під тент. У наш час неможливо вберегтися від усього. Особливо з усіма цими кислотними дощами.

Він надавив на газ дужче, ніж треба було, і хонда похилилася набік. На дорозі, простісінько перед ним стояв Франко Келлі. У піжамі й капцях! Мокрий як хлющ, пригладивши волосся на голові, і в сорочці, що облипала чималеньке черевце.

Пляцик вимкнув запалювання і покотився вниз дорогою в напрямку до свого сусіда.

— Гей-йо! Франко… — почав був він. Перед ним стояв Франко. Стовідсотково. Тільки ось чолов’яга, здавалось, наче зістарився за ніч років на тридцять.

— Кидай пити і почни займатись фізкультурою, — порадив Пляцик. — А то стоїш, як шуліцейський.

Пляцик вдоволено гигикнув. Шуліцейський. Дотепно і круто. Яка гра слів!

Франко не сміявся.

— Забирайся зі свого мотика! — гаркнув він, дощ і слина стікали цівками з його підборіддя.

Слина мала б насторожити Пляцика, та він був аж надто заклопотаний тим, щоб здаватися крутим чуваком.

— Що ти сказав, Франко?

Істота, що скидалася на сусіда, вишкірилась — так, так, саме вишкірилась.

— Я не Франко. І забирайся з мотика, я сказав!

Пляцик зітхнув. Він дав цьому пацикові шанс. Чікі-пакі і все таке. І що йому залишалося тепер робити, окрім як урізати кілька запотиличників?

— Слухай, Келлі… — почав був Пляцик, ударивши черевиком по стійці. — А-а-а-а-й-и-и! — устиг він додати. Хоча, власне, це й не слова. Пляцик заверещав своє “А-а-а-а-й-и-и!” через те, що Франко по-звірячому вкусив його за зап’ясток. Просто вхопив шкіру між зуби і тяг доти, доки чималенький клапоть не відірвався.

Пляцик упав на асфальт, звиваючись і приказуючи щось собі під ніс. Він побував не в одній п’яній бійці, але це! Це було щось інше. Щось звіряче.

— Засп-покойся, Франко, — затинався Пляцик, притискаючи поранену руку до грудей. — Що таке?

— Нічого, — прогарчав той. — Мені потрібен твій мотик.

Пляцик розтулив був рота — щось сказати, як помітив цівочку крові, що стікала з кутика Франкового рота.

— Окей, бери. Бери.

Ригачка кивнув головою, задоволений з того жаху, який він викликав.

— Ага, і ще, — сказав Ригачка, виплюнувши з рота шматок шкіри.

— Так, так. Щось іще? Усе, що хочеш.

Ригачка схопив рукав Пляцикової куртинки.

— Твій одяг. Скидай.

* * *

Фліта, тунельного кліща, викликали нагору на перегляд справи. Він почувався дуже невпевнено, сидячи перед самим Святим Петром, дурнувато усміхаючись і начепивши ганчірочку, геть брудну від сажі, на причинне місце.

— Отож, — розмірковував Петро, виводячи Флітів файл на монітор. — Скажи мені, що ти змінився.

Фліт жваво закивав головою.

— Фліт змінитися. Дуже змінитися. Я всередині не цей.

Петро зітхнув.

— Не відчуваю, Фліте. Переконай мене.

Дехто казав потайки, ніби Святий Петро просидів забагато часу за монітором, споглядаючи ток-шоу земних істот, і тепер почав бавитись у соціолога-любителя.

— Фліт працюватеньки тяжко. Увесь час. Працюватеньки, працюватеньки, працюватеньки. Ніколи не зупинятись, щоб випити камінців, як Кренк чи інші кліщі.

— Угу. Ти каєшся, Фліте? Чи ти шкодуєш, що вчинив злочини?

Фліт вичавив з куточка ока зеленувато-блакитну сльозу.

— О, так. Каятись кожною кісточкою. Плакати повен час. Коли не працюватеньки, працюватеньки, працюватеньки. Бідолахи, бідолахи, бідолахи. Як тільки Фліт могти брати їхні кошти? Поганий Фліт, поганий!

Фліт ляснув себе по руці, щоб показати, як кається. Проте вдарив не дуже.

— Гмм, — мовив Петро непевно. — Здається, ти назбирав повні кошики. Та перед тим, як я подарую тобі дозвіл на вічне блаженство, відповіси мені ще на одне запитання. — І перехилився через стіл, аж доки не зіткнувся з кліщем ніс до носа. — Але пам’ятай: брехати не можна. Довічне розжалування.

У горлі тунельного кліща аж заходив борлак.

— Фліт пам’ятати. Не брехати.

Петро відкинувся назад.

— Гаразд. Якби ти опинився перед ворітьми і їх не стерегли б, чи ти пройшов би крізь них, доки ніхто не бачить?

Фліт викручував свої кістляві пальці. Він не може брехати. Петро побачить брехню в кожній клітиночці його блакитного тіла.

— Так, — вигукнув він страдницьки. — Фліт заходити. Взяти і заходити. Таляп, таляп, таляп. Правда, правда, правда. Зле, але правда.

Петрове обличчя залишалося незворушним. Кам’яним.

— Гмм, — сказав він, простягаючи руку до кнопки з написом “Лімб”. — Навіть не знаю. Так близько до бажаного. Окей, ти сказав правду, але правда була зла. Хіба що ти коли-небудь допоміг комусь. Безкорисливо.

Фліт напружив свою порожню голову. Хіба він допомагав кому з часу останньої співбесіди? Він був у тунелі. Ніхто, кому потрібна була допомога, ніби й не зупинявся. Фліт мало не захлинувся повітрям. Ніхто, окрім…

— Святенький брамнику, — ляпнув він, — не натискати на кнопку, не тиснути. Фліт допомагати. Фліт допомагати дівчинці.

Щось у словах тунельного кліща зупинило Петрову руку.

— Фліт допоміг якій дівчинці?

* * *

Пежо мчало на захід, гуркочучи через країну кілометр за кілометром. За межами обтічних автомобільних форм, у небі, природа наробила трохи розгардіяшу. Викликаючи дощ із череватих хмар і кидаючи блискавки під хмари. Справжнісіньке сентиментальне кіно.

Пасажири багато не говорили. Кінець насувався, так чи інак. Вони обоє це знали. Загадкою було лише те, хто з них перший полетить у тунель. І коли дістанеться розвилки, то полетить угору чи вниз?..

Макколове серце добивало останні удари. Він відчував, як воно перестає працювати, борючись за кожен наступний викид крові. Пігулки вже не допомагали. Кожен вдих міг бути останнім. Лоурі почувався щораз гірше. Тепер, коли він знову народився на світ. Тепер, коли йому було що втрачати.

Меґ почувалася так, ніби мала бути десь інде іще. Десь, де все в голубому світлі. Тунель пульсував у її жилах. Їй залишилось якихось кілька годин. А може, кілька хвилин.

Їм треба було проїхати всю Ірландію, щоб дістатись Маминих скель. Кожен американець скаже, що долає відстані куди більші. Попри всю різницю в географії, подорож видавалася довгою. Особливо з огляду на дві бідолашні душі, що кружляли в авто, наче туман над землею.

Три години й нескінченні поштівкові містечка — і врешті-решт вони приїхали. Мамині скелі. Зачинено. Принаймні так було написано на вивісці.

— Зачинено? — не втямила Меґ. — Як можна зачинити скелю?

Лоурі вказав на ланцюг перед в’їздом на стоянку:

— Отако.

У цьому щось було, їй-богу. Дощик перетворився на зливу, а вітер перехиляв машину набік. Грозові хмари лякали блискавками. Позитивні й негативні заряди ладилися до потужної розрядки.

— Гмм, — муркнув Лоурі.

Раптовий порив вітру на цих скелях міг скинути людину вниз, у прірву. Не кажучи вже про те, що, стоячи на плато, можна обернутись на справжнісінький громовідвід.

Меґ прочитала думки, що облягали Макколову голову.

— Маєш рацію, — сказала вона. — Нам доведеться здатись.

Лоурі відчинив плечем дверцята машини.

— Здаватись? Ніколи. А вже й поготів не сьогодні.

І рушив у бурю.

* * *

Святий Петро намагався прогнати від себе настирливу думку. Зосередься на чомусь іншому, казав він сам собі. На столі, на отих небачених птахах, на величі тунелю врешті-решт. Чи на будь-чому іншому, що ти й так бачиш останні дві тисячі років.

Заборонено, суворо заборонено втручатись. О, як солодко було б вирвати душу з Вуликових зубів! Звичайно, його диявольський двійник щось там казав про звільнення. Він зчинить веремію. І якщо дівчинка заслуговує на співбесіду в Раю, то й мусить її отримати.

Але про таке не було чого й думати. Втручання не розглядалось узагалі. Щоразу, тільки-но встрягав дух, усе йшло шкереберть. Ангели і смертні. Олія і вода. Те, що не змішується.

Усе могло бути інакше, якби Вельзевул надіслав Ловця душ. Тоді він більше не робив би йому послуг. Кожен заслуговує на рятівний постріл у відповідь. Навіть Сам Господь із цим погоджується. Кожен горобчик на гілці… тощо.

Мабуть, запевняв себе Петро, Вельзевул як демон надіслав когось, щоб повернути душу цієї ірландської дівчинки. У такому разі його святий обов’язок — надіслати когось на розвідку в тунель. Лише аби дізнатися, що відбувається.

Непереконливий доказ, саме так. Але Петро вже почав трохи нудьгувати. І не диво: просидіти дві тисячі років на цьому мармуровому стільці!

* * *

Мамині скелі — видовище не для легкодухих, навіть якщо тобі доводилося подорожувати в тунелі. Вони височіють над океаном. Широчезні брили сірого каміння, розкидані по найнедоступнішому узбережжі Ірландії, утворюючи ніби підкову. Неважко уявити, що ці скелі вигризло якесь велетенське доісторичне морське чудовисько.

Лоурева кепка тріпотіла, а хисткі старечі коліна підгиналися од вітру. Дощ заливав очі, затуманюючи зір і розмиваючи обриси скель.

— Ну ж бо! — Старий перекрикував гримотіння хвиль. — Доки я не зневірився.

Попереду, на самому вершечку скелі, височіла кругла вежа. Чудовий спостережний пункт.

— Отже, на самісінький вершечок?

Лоурі кивнув головою.

— Куплет двадцять другий. На самісінький.

Меґ вереснула, залазячи до Макколової голови востаннє. Продиратись усередину було важко. Украй важко. Так, наче видираєшся вгору по слизькій багнюці.

— Ти вже на місці? — запитав Лоурі.

Зловтішне запитання. Він мав був відчути її враз. Її молоду силу і снагу. Виходить, сили у неї залишилось десь стільки, як і в нього.

Меґ поворушила старечими пальцями.

— Так, я тут. Тобто майже. Не тікай, будь при тямі. Доведеться видиратися на скелю нам обом.

Вони пірнули у вітер усією Макколовою вагою. Лоурі, старий парубок, важив так само мало, як мішок пір’я. З такою вагою він придався б радше на роль планера, аніж на роль гирі. Вітер мало не вмирав зо сміху.

Та вони йшли, спершу пригинцем, далі навкарачки. Меґ розтулила була рота, щоб поскаржитись, та вітер, скориставшись такою нагодою, жбурнув струмінь стиснутого повітря по стравоходу, додавши ще й жменьку сухого листя. Меґ більше не розтуляла рота.

* * *

Фрáнкове тіло було лише шкаралупою в цій виставі. Ригачка висмоктував його соки на повну потугу: так швидко, як тільки спромагалася кора його напівсобачого головного мозку.

— Кльово… — По Ригаччиній віртуальній щелепі спливала помаранчева рідина.

— Варто переглянути швидкість, з якою ти рухаєшся, — мовив Гоп, безсило теліпаючись позаду золотокрилої хонди. — Збережи трохи енергії для фізичного насильства. Ми маємо заподіяти каліцтво, коли дістанемось мети.

— Угу, скидається на те, що я мушу вимкнути тебе. От і збережемо трохи енергії.

Гоп засміявся.

— Вимкнути мене! А тебе залишимо на чолі місії! Все одно що просити бабуїна запрограмувати відеомагнітофон.

Це скидалось на образу, та Ригачка не гаяв часу на розмірковування. У нього було обмаль енергії. Франкова снага втрачалася швидко. Зараз вона більше скидалась на потічок, ніж на джерело. Так ніби висмоктуєш останню краплинку кока-коли крізь трубочку. Повні дрова.

* * *

Меґ глянула вгору — подивитися, як високо вони піднялися.

— Не вірю своїм очам! — простогнала вона. — Ми вже так далеко!

Меґ знала, що то неправда, що то їй лише здається, але вона не могла зневірюватись. Дощ просто-таки гамселив по них. Краплини, великі, як горох, шкварили по Макколовій лисині. Його серце жбухало з грудей, мов пара з праски, його руки й ноги мліли, бо кровопостачання час від часу припинялося. Меґ улила в нього всю свою снагу. Всю до останнього грама. Але і її було мало. Занадто мало.

— Слухай, Лоурі! — протуркотіла вона. — Зробімо це тут! Адже не так вже й важливо, де саме. Це ж не Сессі. Це скеля. Просто плюнь отут і гайда додому.

Лоурі й сам так думав. Він марнував рештки того, що залишилось від цього дівчатка. Задля чого? Заради дитячих спогадів. Заради якоїсь пісеньки. Меґ мала рацію. Він таки старий дурень.

— Гаразд, — подумав він. — Зробімо це тут.

— Нарешті. Нарешті ти ввімкнув свій мозок.

Вона повернулася Макколовою спиною до вітру і зіперлася на огорожу. Потойбіч скеля уривалася до моря. Меґ треба туди, перелізти на той бік.

— Пам’ятай, — нагадав їй Лоурі, — коли що — ти можеш літати. А я ні. Ще ні.

— Не спокушай мене, — кинула вона, вилазячи на огорожу. Вхопившись однією рукою за її верхів’я, вона помалесеньку спускалася на уступ скелі. Хвилі з гуркотом били в стрімку бескиду, спадаючи на Меґ важезною вагою. То було жахливо.

Меґ вдихнула на повні груди, назбируючи в роті чималенький згусток слини.

— От ми-и пийфли, — промимрила вона з повним ротом рідини і плюнула. Простісінько на Макколові суперові черевики за 250 євро. І чому ніколи нічого не виходить з першого разу?

* * *

— Ну? — загарчав Ригачка. — Ти щось бачиш?

— Помовч! — гарикнула голограма. — Я сканую.

Мотоцикл стояв побіля екскурсійного бюро. Від електричних розрядів з атмосфери Гопову систему трохи глючило. Блискавки раз у раз створювали зайві шуми для його радарів. Гоп перемкнувся на ультрафіолет.

— Онде! — вигукнув він переможно. — На уступі!

Ригаччине собаче нічне бачення вихопило їх миттєво. На самому краєчку скелі.

— Раз плюнути, — прогарчав він, шарахнувши з мотоциклом простісінько на ланцюг, що перекривав вхід до скель.

* * *

Просто смішно, що ти ніколи не можеш плюнути так, як хочеш, саме тоді, коли це тобі потрібно. Смішно, тільки якщо ти не висиш на висоті ста метрів головою донизу, не знаючи, чи збереш свої кісточки.

Меґ харкнула щосили, викликавши в уяві усі смердючі цигарки, які Лоурі встиг скурити за своє життя. Безперечно, вони мали б відгукнутись добрячою порцією слизу в горлі. Та ба, нічого. Сухо. Геть усе пересохло. Кожна зайва краплинка рідини вийшла крізь шкіру з потом.

— Неправда! — гукнула Меґ у бурю.

Ніби погоджуючись, природа вдарила блискавкою простісінько в них перед носом, обсипавши їх грудками землі.

Ухиляючись від того осипу, Меґ унизу, під Макколовим ліктем, побачила Франко. На мотоциклі. Він їхав по неї.

— О… — почала була дівчинка й не доказала, щойно зрозуміла, що то воно є.

* * *

Ригачці саме минуло шістнадцять, коли він підірвався на газовому бакові. Шістнадцять. Саме той вік, щоб отримати права на водіння мотоцикла. Ригачка так і запланував собі. Вдертися до Макколового помешкання. Збути вкрадене. Придбати мотоцикла. І ганяти собі разом із Пляциком. Кльово.

На щастя Меґ, цей план так ніколи й не здійснився. Бо якби з Ригачки був досвідчений водій, то він нізащо б не наважився перестрибувати огорожу на мотоциклі. Він би просто проїхав крізь неї. Це саме той випадок, коли кожен, хто спостерігав це надреальне видовище, заверещав би чи завив так голосно, що луна пішла б через Мамині скелі.

Та Ригачка, лише втретє сидячи на мотоциклі, вирішив, що він справить незабутнє враження, перекинувши переднє колесо через огорожу і потягши за ним решту мотоцикла. Е ні, котику, сказав би Івел Нівел.[16] Для таких витівок мусиш мати трамплін. Та в Ригачки трампліна не було.

Мотоцикл зачепився за ланцюг, ревучи, мов звір, що вскочив у пастку. Фрáнкове тіло перекинуло через паркан і гепнуло згори — на груди Лоурі. Усіх чотирьох по болоті, розмитому дощем, понесло до самісінького краєчку скелі.

Меґ і Ригачка пропекли одне одного очима. Звісно, йдеться не про романтичні почуття.

— Тобі кінець, Фінн! — загарчав собачий гібрид. — Ти повертаєшся зі мною!

Меґ скривилася: Фрáнкові пальці вчепились у Макколове обличчя. Фрáнків мордопис був так близько, що дівчинці навіть здалося, ніби вона й не помирала.

— Геть! — вигукнула Меґ. — Дай мені спокій!

— Геть! — передражнив Ригачка. — Дай мені спокій! Ну й зануда з тебе!

Макколове серце билося так швидко, як миготять шпиці у велосипедному колесі. Лоуреве дихання слабшало. Перед очима стрибали цятки. З’явився біль. Біль, що віддавав червоним.

— Іди ж! — прохрипіла Меґ.

Лоурі не мав сили навіть відповісти.

— Іди! Я його затримаю!

— Що?

— Іди й плюнь зі скелі. Тоді ми перемогли!

Лоурі згідливо кивнув, усередині самого себе, всередині свого черепа. Меґ мала рацію. Єдиний спосіб знешкодити тих двох — здійснити останнє бажання.

Меґ визволилась із Лоурі і вчепилась у Фрáнкову горлянку. Сліз тепер не було. Сама рішучість. Не заради себе, заради товариша.

— Ми ще можемо плюнути! — гарикнула вона, вганяючись кожним атомом своєї снаги в Ригаччину горлянку. — А ви? Уже не можете? Лоурі треба тільки доповзти до краю скелі — і ми виграли. Здогадуєшся, що це означає?

Ригаччині очі вирячилися з люті. Ні, не може бути. Він гарячково шукав соку у Фрáнковому черепі, хоча б краплинку. Але там нічого не було. Ані ріски. Він пручався й бився з останніх сил. Енергії не залишилося. Він — привид, замкнений у мушлі.

Лоурі повз по багнюці. Біль здолав ноги, і старий не міг підвестися. Океан ревів так гучно, що калатання старечого серця губилося у тому ревищі. Та пульсувало ще якесь биття. Щораз ближче й ближче. Воно було блакитним. Ще кілька сантиметрів. А тоді можна й померти, цілком щасливим.

Гоп безсило спостерігав усе, що відбувалося. Він не міг нічого вдіяти. Той придурок витратив усю енергію, а ти тепер безпорадно звисай поруч. У голограми не зосталося фізичної снаги… ото хіба що бачення.

Темній силі лишався останній шанс. Остання надія, і вона мала спрацювати. Гоп задзижчав і скерував свій цифровий спектрометр туди, де лежав Лоурі. Лише один клік — і він з’явиться на частоті цього старого. Гоп витягнув усі свої розсувні елементи, скривився і натиснув на кнопку.

Лоурі поглянув угору. Дрібна істота літала перед ним. Він знав, вона була небезпечна. Якісь лихі пристрої стирчали з її тіла, а з ока струмував зелений промінь. Макколове серце забилося ще частіше. Занадто часто. Зупинка!

Гоп під’єднався, Меґ знала напевне. Меґ відчула, як Лоурі вмирає.

— Ні! — заверещала вона, рештки її енергії танули без вороття.

Ригачка також умирав, але вмирав із посмішкою на вустах.

— До зустрічі, — посміхався він. — До зустрічі невдовзі.

Над їхніми головами прочинився тунель, вистромившись, наче трубочка у велетенській пляшці кока-коли. Він затягував їх із неймовірною потугою.

Меґ поповзла до Маккола; вона покликала його, та Лоурі вже не чув. Його тіло саме прощалося з душею. Живий був тільки мозок, та й то ненадовго.

Гоп продзижчав поруч.

— З тобою добре працювати, — проказав він. — Може, гратимемо в одній команді, коли вже я заземлився в це лайно?

Меґ не чула його. Вона бачила тільки, як її сльози падають на тіло єдиного чоловіка, який дбав про неї. Все, кінець. Кінець усьому. Вона програла. Знову.

* * *

Фліт звисав із тунельного отвору, як і було наказано. Все просто. Одна послуга Петрові — і він у раю. Жодна душа не повинна знати. Така умова.

Він бачив усе. Скелю й бурю, і ту істоту на мотоциклі. Надзвичайно захопливо. Саме так усе й буває в телевізорі.

А тоді їхня життєва снага скінчилась, і тунель затягнув їх у себе. Поряд пролетів Ригачка, слина скрапувала з його ошкіреної пащі.

— Гарний день сьогодні, — ввічливо мовив Фліт.

— Гар-р, — відповів Ригачка нерішуче.

А тоді з’явилася дівчинка. Вона не дивилась на кліща, думками й досі чіпляючись за землю. Але вона мусила відпустити себе, інакше її душа ніколи не знайде спокою.

— Дівчатко-дівчинко, — загукав Фліт, наче лицар у срібному обладунку.

Меґ повільно обернулася, її обличчя було геть заплакане.

— Фліт? — мовила вона невпевнено.

— Так, дівчатко-дівчинко. Флітик-Флітик-Фліт. Дівчатко пам’ятати камінці?

Меґ наморщилась:

— Камінці?

— Так. Дівчатко не розуміти прості щирі слова? Камінці. У кишені. Блакитні камінці.

І враз Меґ пригадала. Камінці. Фліт дав їй два блакитні камінчики, ще коли вони вперше побачились. Камінчики життя. Дуже-батареї, як він назвав їх. Вона тоді не зрозуміла, але зараз…

Вона застромила руку в кишеню. Камінці все ще тут. Блакитно-сріблясті. Жевріють і печуть. Щойно Меґ доторкнулася до них, як снага повернулась до неї. Тунель відступив, його пульсування у венах послабшало. І Меґ полетіла назад до старого чоловіка, що розпластався на землі.

Страшно навіть подумати, Лоурі виглядав жалюгідно. Дощ зіпсував увесь його новий одяг, а по щоці стікала цівочка болота. Він не дихав. Проте Меґ помітила спалах. Помаранчевий спалах за правим очним яблуком.

Меґ поклала один камінець йому на чоло, і той розтанув, як лід на сковороді. Наслідки не забарились. Макколові очі враз широко розплющилися, і він удихнув повітря на повні груди, наче нирець за губками.

— Меґ? — Він удихав краплі дощу. — Я?..

— Ні, — відповіла його помічниця, — ти живий. Тільки не знаю, як надовго. Але що живий, то напевно.

Лоурі виплюнув землю й черв’яків.

— А ті… інші істоти?

— На щастя, здається, померли.

— А ти?

Меґ знизала плечима.

— Не знаю. У мене є ще один камінець, тому я можу тут трішечки побути. Якщо не заперечуєш.

Лоурі кволо усміхнувся.

— Звичайно, було б добре. Хто ще витримає мій стогін?

На цьому можна було б поставити крапку. Все обернулося для всіх щасливо. Для всіх, крім Франко. Він лежав нерухомий. Ще не мертвий, проте відтепер він і не житиме по-справжньому. Ніхто не заслуговує на таку долю.

Меґ подивилася на Лоурі. Вони обоє знали, що треба зробити.

— Прощавай, — сказав Лоурі просто.

— Па-па, — пробелькотіла Меґ. Вона мусила розпрощатися швидко, а то не розпрощається.

Камінець ввійшов у Фрáнкове чоло, змиваючи геть роки. В очах знову засвітилося життя. Він знову був самим собою, але іншим собою.

Меґ узяла в руки голову свого вітчима.

— Він тобі показав, на що це схоже? — запитала вона.

Франко ствердно кивнув, жах пекла ще не стерся з його пам’яті.

— Добре. Не забувай же.

Вітчим похитав головою. Навіть якби й хотів, він би не зміг забути. Здається, життя змінювалося.

Звичайно, віддати камінець своєму нестерпному вітчимові було справою найчистішого добра. Спалах лагідного білого світла підхопив Меґ і легенько поніс до початку тунелю.

Розділ 14 На віки вічні

Атлантичний океан котив свої хвилі до Америки. Лоурі з круглої вежі дивився, як той стишується. Неймовірно солодко бути живим і милуватись природою довкола.

У нього тепер є ще трохи часу, він знає. Спасибі Меґ. Вона щось таке подарувала йому. Що саме, він не знає, проте певен, що тепер не марнуватиме часу, сидячи вдома й плачучи над собою. У нього в кишені лежить папірець з номером телефону Сессі Ворд і Visa з рештою грошей.

Хоробрий сонячний промінчик пробився крізь завісу хмар і зігрів йому чоло.

— Дякую тобі, помічнице, — прошепотів старий у небо і плюнув із Маминої скелі.

* * *

Меґ підлітала все ближче до розвилки. Угору чи вниз? Мить істини. Меґ аж замружилась від палючої жаріні пекельних воріт. Чорні від сажі істоти вистукували ратицями і виловлювали вилами нещасних грішників. Меґ затамувала подих, чекаючи, що невидима сила ось-ось потягне її донизу. Але цього не сталося. Меґ спокійнісінько минула пекельників. Дівчинка всміхнулася з полегкістю. Мамусю, подумала вона. Я лечу до тебе.

Якогось слимака принесло потоком. Ось тобі й маєш — Ригачка. Йому ніколи не втекти від пекельного тяжіння, але він… може ще проїхатись угору.

Ригачка обмотався довкруг тіла Меґ. Божевільне ридання виривалося з його заслинених губів.

— Фінн, — белькотів він. — Фінн летить униз.

Отак із Меґ завжди. З нею завжди щось трапляється. І після всього він ще й переслідує її. Пітбуль кожною своєю клітиною. Меґ могла сказати лише одне.

— Ригачко! — заверещала вона, піднімаючи ногу у важкому черевикові. — Іди під три чорти!

І вгамселила черевиком просто в його вологий ніс. Те, що колись було Ригачкою Бренаном, закружляло в омахах вогню, а ім’я Меґ переслідувало його, як молитва. Чи як прокляття.

* * *

Час перелічити втрати. Вельзевул довго думав, як показати невдачу з Меґ Фінн у виграшному для себе світлі. Повелитель чекає на нього в залі. Кепські новини.

Золотокоса оскароносиця натисла на кнопку, і двері відчинились.

— Повелитель Темряви прийме вас зараз.

Вельзевул зважував, чи не випарувати її за неповагу, та Повелитель по-особливому обходився зі своїми секретарками. Деякі пропрацювали на цій посаді цілий тиждень, перше ніж їх вивезли на сміттєзвалище. У прямому значенні слова.

Сатана сидів, підібгавши ноги, в кутку свого кабінету і грав на приставці.

— Здохни, інопланетна наволоч, — збуджено примовляв він, натискаючи на кнопки кігтистими пальцями.

— Кхи-кхи, — кахикнув Вельзевул.

Сатана завмер. Вельзевул і собі знерухомів.

Можливо, кахикати до Повелителя Темряви й не слід було.

— Через тебе я втратив одне життя, Вулику.

— Перепрошую тисячу разів, Повелителю, — аж крекнув пекельник Номер Два. — У мене важливі новини.

Люцифер підвівся з мармурової підлоги. Сьогодні він був убраний підкреслено недбало: в куфайку і тренувальний костюм.

— Сподіваюся, новини про ірландську дівчинку?

Вельзевул ковтнув слину.

— Так, Повелителю. Новини про ірландську дівчинку.

— Добрі новини?

— Стисло висловлюючись… ні.

Диявол зміряв Вельзевула нищівним поглядом.

— Але висловлюючись ширше… ми здобули важливий урок.

Сатана поблажливо звів брови:

— І який же?

— Е-е-е… ми здобули важливий урок, а саме: не можна покладатись на Миїшині голо… голо… як там їх. Одна з них зазбоїла у вирішальний момент і знищила всі можливості повернення. Дівчинка, власне, вже була в тунелі, дяка Б… Повелителеві Темряви.

Люцифер постукав кігтями по столі.

— Уже була в тунелі, кажеш?

— Притому з червоною аурою.

Сатана вирішив:

— Цей Миїші аж надто запишався. Запхни його в каналізацію на кількасот років. Нам саме треба поміняти фільтр.

— Слухаюсь, мій Повелителю, — проскоромовив Вельзевул, силкуючись приховати посмішку. — Одразу зроблю все, як ви наказуєте.

І хутенько пішов до виходу. Забратися звідси якнайшвидше, доки Сатана в доброму гуморі.

— А, ще одне, Вулику.

Демон напружився, очікуючи болісних мук випаровування по тому, як Сатана вдарить розрядом йому межи плечі.

— Так, Повелителю.

— Сьогодні має прибути режисер. Суцільна бойова чорнуха, купа лихих супергероїв та інше лайно. Цікаво, що він зможе створити тут. Зустрінь його сам. Особисто.

Диявол замовк, похрускуючи кожною кісточкою пальців.

— Дивись, не проґав його цього разу, Вулику. А то в Миїші з’явиться товариш по каналізації.

Вельзевул шанобливо вклонився. Завжди сама показуха, подумав він. Сама показуха.

* * *

— Навіть не знаю, — сказав Петро, постукуючи пальцями по екрану свого новенького комп’ютера. (Один програміст саме зібрав його для Раю). — У тебе стільки записів у колонці з мінусом. І нічогісінько в колонці з плюсом.

Меґ стояла з виразом обличчя слухняного дівчатка. Та це не допомагало.

— Тільки поглянь. Крадіжки в магазині. Шахрайство. Вандалізм. Прогулювання уроків. Я міг би продовжити, та не вміщається на екрані.

— А ви поведіть курсором, — порадила Меґ.

— Я вмію працювати з курсором, — кинув Петро, не вельми по-святому. — Я мушу впевнитись. Тебе ніколи не вчили стуляти ротика, чи як?

— Ні, — бовкнула Меґ замість замовкнути.

— І навіщо тобі здалося гамселити того Ригачку?! Насильство в тунелі. Почнімо з цього. Вражаюче навіть як на тебе.

Меґ промимрила щось, що, як їй здавалося, мало звучати як прохання вибачити.

— Навіть не знаю. Ти дала своєму вітчимові камінець?

Меґ кивнула головою. Вона боялась вимовити бодай слово.

— І допомогла тому смертному виконати усі чотири бажання з його списку?

Меґ закивала головою. Дедалі частіше.

Петро почухав бороду. Чекати на його рішення було куди нестерпніше, аніж на цифри в лотереї.

— Ну, гаразд. Тоді гаразд.

Петро нахилився під стіл і натиснув на кнопку. У небі з’явився отвір у формі дверей.

— Знаю, знаю, — сказав Петро, — це аж ніяк не Перлисті Ворота. Але “Перлисті Ворота” просто звучить приємніше, ніж “дюрка в небі”.

Меґ лише кивала й кивала головою — здається, така стратегія спрацьовувала.

Петро кивнув на неї вказівним пальцем, і вона полетіла.

— Лети, — мовив він лагідно. — Здається, хтось на тебе чекає.

Меґ Фінн полетіла до отвору в небі. Там мріла чиясь постать. Меґ іще не зрозуміла, чия, але вже вдихала солодкий запах жасмину.

Примітки

1

Одна з найбільших поромних переправ Ірландії. (Тут і далі примітки перекладача).

(обратно)

2

Вибачте (італ.).

(обратно)

3

Перепрошую, Святий Петре (італ.).

(обратно)

4

Так, так (італ.).

(обратно)

5

Суспільне Радіо і телебачення Ірландії (РТІ) створює власні програми, а також ретранслює передачі інших каналів по телебаченню, радіо чи в Інтернеті.

(обратно)

6

Опля! (франц.).

(обратно)

7

Складова Дублінського університету, найстарішого в Ірландії. Тринітський коледж, один з культурно-історичних ірландських осередків, щороку приймає понад півмільйона туристів.

(обратно)

8

Різновид футболу, найпопулярніший вид спорту в Ірландії. Під час гри у гельський футбол дозволяється передавати м'яч руками.

(обратно)

9

Привіт, друже. Як справи? (ісп.).

(обратно)

10

Нетбол — гра, подібна до баскетболу. В неї грають переважно жінки чи школярки, хлопці грають дуже зрідка.

(обратно)

11

Життєдайна туалетна вода (франц.).

(обратно)

12

Прощавайте! (Франц.).

(обратно)

13

Так називають мешканців Ірландії, образливе слово.

(обратно)

14

Село Карреклоу розташоване за 8 км на північний схід від м. Вестфорд. Один із найкращих ірландських пляжів.

(обратно)

15

Графство на заході Республіки Ірландії, відоме своїми горами, озерами та незайманими землями на узбережжі Атлантичного океану.

(обратно)

16

Івел Нівел (Evel Knievel) — відомий американський мотоцикліст, гонщик, каскадер. 1967 року на мотоциклі він перестрибнув через 16 автомобілів, поставлених низкою. 1974 року на спеціально сконструйованому “скайциклі” Нівел здійснив неймовірний стрибок над прірвою, перелетівши 800-метровий каньйон Снейк-Рівер. Вдало приземлився за допомогою парашута і отримав у нагороду мільйон доларів. Його досягнення і провали, в тому числі й сорок покалічених кісток, занесено до “Книги рекордів Ґіннесса”.

(обратно)

Оглавление

Йоун Колфер Список бажань

  Розділ 1 Вистава на дві дії

  Розділ 2 Мертва-мертвісінька

  Розділ З Нещасливий кінець

  Розділ 4 Непрохані гості

  Розділ 5 Зміни на краще

  Розділ 6 Поціломки Сессі

  Розділ 7 Футбольний крейзі

  Розділ 8 Рахунок вирівняно

  Розділ 9 Прикрі спогади

  Розділ 10 Тріснути Люстра

  Розділ 11 Бажання в запасі

  Розділ 12 Подвійна помста

  Розділ 13 З високої височини

  Розділ 14 На віки вічні Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg