«Чужий у Міфгороді»

— Людино, зустрічай, чорт прийшов! — вигукнув Марк Самуїлович Райхер, з'являючись у дверях.

Я злегка сторопів — Марк, котрий зазвичай ходив у костюмах, тепер красувався у білій футболці з написом на грудях: «Ветеран розумової праці», а на голові мав чорного капелюха. У його руках заклично дзенькала строката господарська сумка.

— З глузду з'їхав? — поцікавився я, замикаючи за гостем двері.

— Повністю.

— А це що? — помацав я футболку.

— Львівський сувенір, — посміхнувся Марко. — Їздив на екскурсію до того, як усе тут нає-е-е…вернулося.

— Марку! — розсміявся я. — При дітях у школі ти теж так висловлювався?

— А що діти? Вони більше нас знають. Сашко, на душі у мене сьогодні щось неспокійно. Зайвим себе відчуваю у Міфгороді. Чужим.

Від нього тхнуло спиртним. Я кинув погляд на настінний годинник — і коли він лише встиг? А головне, чим?

Марк підійшов до вікна. Крізь запорошене скло виблискувало сонце. Підвіконням проскакав рудий Злидень, життєрадісно прокричав «цвіньк-цвіріньк», мабуть, згадавши пернате минуле й злетів униз.

— Знаєш, Сашко, досі я вважав це місто своїм, а тепер…

— Дурниці! — перебив я. — Дрібниці й дурниці. Забудь. Чого це тебе коротнуло? Чужий тут я, а не ти. Ти ж тепер чорт у Міфічній Реальності… Як ти сказав? У Міфгороді?

— Вчора ми вирішили перейменувати місто. Неофіційно поки що.

— «Ми», — невесело сказав я. — А людину не покликали…

— Вибач.

У дворі, під занедбаним бігбордом хлопчаки-чортенята ганяли м'яча. Немов футбольний знавець, на бігборді вмостився Гайворон з надітим на дзьоба пенсне.

— Страшно мені, Сашко. Гірше, ніж в Афгані. Я-бо, може, й не чужий. Але ти ж, як був людиною, так і залишився! Давай вип'ємо, га? Що нам лишилось, Лета чи Прана?

Марк урочисто дістав з сумки пляшку «Оковитої на бруньках».

— Природною-бо смертію — ніхто. Усі протиприродно й надто рано, — виголосив він.

— Де взяв?! — здивувався я.

— Раритет! Можна сказати, артефакт минулої реальності.

— З якої нагоди?

— Да ти шо?! День десантника! — Марк зняв капелюха, блиснувши лисиною, й натяг на голову вицвілий блакитний берет.

— А-а-а! Тоді додамо ще давніші знахідки! — Я поліз до тітчиного буфету — діставати грановані склянки.