«Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]»

Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] (fb2) - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] 2828K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Львович Ешкилев

Володимир Єшкілєв ШЛЯХ БОГОМОЛА. ІМПЕРАТОР ПОВЕНІ Романи

ШЛЯХ БОГОМОЛА Роман про Білих хорватів

0

[золоті зерна пам’яті. замість вступу]

В перекладі з давніх мов назва «Карпати» означає «стіна, перепона». Хоча це гірське пасмо й не найвище на континенті, у кліматичному сенсі воно творить розділовий кордон. Холодні північно-східні вітри, що проносяться над великими рівнинами між Льодовитим океаном, хребтами Уралу і Чорним морем, залітають до карпатських ущелин і блукають туманними улоговинами, де згасає їхня крижана лють. Повітряні вали могутніх циклонів зачіпаються за гребні карпатських верховин, роздирають свою хмарну плоть ребрами Бескидських скель, зупиняють біг і сходять дощами на східні схили. Гірська стіна впродовж кількох епох захищала — і захищає нині — південно-західні землі від арктичного холоду та зимових демонів. Широкою дугою вона обгороджує зігріті сонцем рівнини в середній течії Дунаю, де від початку історії відбувалось становлення рільницьких цивілізацій.

Там, де дуга Карпат видовжена на північний захід, у Східних Бескидах, люди замешкали від найдавніших часів. Ще до початку епохи вівчарства вони заселяли печери біля гірських потоків з чистою і смачною водою, збирали ягоди, полювали на зарослих буковими та хвойними лісами карпатських схилах. Найперші європейці, кажуть генетики, були темношкірими. Вони прийшли сюди ще за доби палеоліту, зберігали вогонь у печерах і вклонялись духам плодючості. Відтоді довгі вулканічні зими та льодовики кілька разів змушували людство відступати на південь. Але нащадки тих, хто вижив, з берегів теплих морів знову вертались у карпатські долини.

З часом змінились і вигляд, і звичаї цих людей. Зі Сходу, обтяжені худобою і пошуками безпечного притулку, гнані невідступним жахом, прийшли племена світлошкірих сонцепоклонників. Човни їхніх снів пливли кривавими ріками, а спини обпікав пекельний погляд безіменного бога-демона. Їхні волхви ревно молились біля джерел, порозумілись з гірськими Силами, поставили у потаємних місцях свої вівтарі і запалили над ними вогняні Кола Сварги. Волхви відганяли від гірських долин страхіття, що переслідувало їх на втраченій батьківщині і йшло за ними степами. Вони побожно приносили людські жертви, а горді вожді сонцепоклонників мріяли про багатші краї, тепле море і ширші пасовиська.

На історичну арену мешканці гірського краю уперше вийшли в лавах кельтських завойовників. Сталося це у третьому столітті до нашої ери. Наче снігова лавина, кельтські племена галлів увірвались до Еллади та Малої Азії, хитнули монархії спадкоємців світодержця Олександра, закарбували своє енергійне варварство на скрижалях історичних анналів і розчинились у південному багатолюдді. Пізніше карпатських горян побачили у складі просторої Дакійської держави. Саме тоді у Бескидах зміцнилась у владі могутня колегія жерців, служителів грізних богів. В античних джерелах з’являються згадки про кревне фракійцям, гетам і дакам плем’я карпів. Дехто з древніх вважав, що саме карпи дали назву горам.

Певно, саме у ці часи основою тубільного господарства стає літній випас овець на багатих травами гірських плато — карпатських полонинах. Сезонне скотарство дало фракійським племенам сталий прибуток. Населення краю зросло, пожвавішала торгівля на шляхах зі сходу на захід. На гірських перевалах виникли засіки і замки, котрі захищали торгові валки від розбійників, давали прихисток від непогоди. Їхні власники брали з купців перевізне мито і заможністю змагались з жерцями.

Римські літописи, що оповідають про походи імператора Траяна проти даків (101–107 роки нашої ери), підтверджують, що за часів Буревіста і Децебала, великих володарів Дакії, карпатські жрецькі колегії мали значний вплив на політику племінних вождів у Трансільванії та в південних Придунайських землях. Можливо, саме карпатські служителі Батька Сонця послали Траяну того велетенського гриба з таємничими і загрозливими знаками, про який згадує у своїй «Історії» Корнелій Тацит. Навчені жрецького мистецтва доньки волхвів стають дружинами володарів і впливають на політику царств. Через багато століть цю гаремну традицію підхоплять дружина Ярослава Осмомисла — відьма Настя з Чагрова — і легендарна султанша Роксолана.

Керовані жерцями племена карпів вартували на стратегічних перевалах, що сполучали північні східноєвропейські рівнини з дунайськими та балканськими провінціями Римської імперії. Але найважливішим було те, що за часів імперської смути в руках жрецьких колегій опинились розташовані південніше золоті та залізні рудники, що приносили власникам величезні прибутки. Яскравіше запалали Кола Сварги, небачені за числом і цінністю жертви лягли на вівтарі Батька Сонця та решти суворих небесних божеств.

Від тої величної доби залишились руїни численних святилищ, серед яких мегалітичні пам’ятники у Бубнищі, Завоєлах та на схилі гори Терношори. У секретних, ревниво збережених від чужих очей, місцях, де кордони поміж світами нечіткі й проникні, кельтські та фракійські волхви черпали Силу для своїх ритуалів. Сюди з потойбіччя вони викликали могутніх духів і самі мандрували забороненими стежками. В цих справах жерцям допомагали волхвинні зілля з трав і грибів. Тепер, після тисячі літ запустіння, вже важко відрізнити сакральні мегаліти від диких скель, але археологи знаходять солярні символи, характерні для культових споруд сонцепоклонників. У скельних лініях і контурах при бажанні можна побачити драконів і левів, змій і ведмедів. Містики ж і досі шукають на руїнах капищ «портали», крізь які волхви потрапляли до інших вимірів та часів.

Уже на початку нашої ери фракійська цивілізація почала занепадати. Карпи у 297 році зазнають поразки від легіонів імператора Гая Валерія Діоклетіана, який додав до своїх титулів тріумфальну формулу Carpicus Maximus. Передові загони переможців перейшли через Бескиди й досягли Дністровського каньйону в тій його частині, де сьогодні можемо бачити руїну збудованої набагато пізніше Раковецької вежі. Ймовірно, що римляни, з властивою їм енергією та послідовністю, винищили центри тубільного опору — замки та святилища. На карпатських перевалах вони залишили свої дозорні укріплення. З того часу згадки про могутніх чаклунів — волостелинів гірського краю — зникають з літописів.

Невдовзі після відходу римлян на південь (у четвертому столітті) до Карпатських хребтів підступають зі сходу сармати, а з півночі — готи і слов’яни. Серед останніх були й протохорватські племена. Одне з них, яке залишилось в історії під ім’ям Білих хорватів, перед загибеллю пустило гірську родову гілку, змішалось із залишками древніх мешканців Бескидів й дало початок теперішньому етносу бойків. Народна пам’ять верховинців майже не зберегла легенд і переказів тієї доби. Лише далекі відзвуки хорватського родового джерела дійшли до нас в елементах одягу і побуту, у прислів’ях, піснях та помічних примовляннях.

Доленосні події відбулись у другій половині IX століття. Ще до того як угорці на чолі з Арпадом Великим у 895 році перейшли Верецький перевал, а уличі з тиверцями, тікаючи від степових орд, переселились на береги Дністра, тут почала формуватись нова самобутня народність, котра, серед іншого, увібрала до своєї традиції містичний спадок древніх жерців. Відомі нам літописи не містять детального опису тих подій, але дещо таки піддається художній реконструкції. Адже древні легенди і перекази зберігають і переносять через темні болота і пустелі часу золоті зерна пам’яті.

1

[року вісімсот п’ятдесят четвертого за ромейським численням, у двісті вісімдесят шосте літо від кагана аварського Бояна, у сто сімнадцяте літо від походу арабського полководця Мервана до Хазарії і Нижнього Дону, де його армія полонила двадцять тисяч слов’янських сімей, у п’ятдесят п’яте літо від поразки маркграфа Еріха під Ловраном[1] через шість років після битви при Трояновому городищі]

1.1

Лише дітваки думають, що границю поміж просто старим і прадавнім лісом можна побачити тими очима, яким боги поклали кліпати поряд з носом. Насправді зорові отвори для правдивого бачення не годяться. Тільки заросле предкове око одразу помічає, що отой могутній, наче сплетений з велетенських полозів, дуб — буденне дерево, а сусідній з ним й нібито рідний — розкидистий та жилавий крем’язень — вже не просто рослина, але правдивий воїн коренистого війська, що від часів незапам’ятних тримає оборону у задушливих глибинах пущі. Там, де ловіння звірів закляте, а стежки присягли щезникам.

Могитич Лобас побачив священний кордон, обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може, й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.

Широка звіриняча — а може, й мисливська — стежина тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.

Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.

— Кіпок-позірок, цур на сухе врок… — замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням й наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.

— Дякую тобі, Хореє. — Лобас зрозумів нагле піднесення комашні як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.

Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем й став дертися крутосхилом, вкритим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах — рівні, мовчазні, вкриті синіми нароснями і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, відтак крізь листя знов продерлися сонячні промені.

Начальний жрець Волх, котрий послав Лобаса до пралісу, не збрехав. На лисому тім’ї лісової гори стояло капище. Таке древнє й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Подібну порость Лобас бачив уперше. Так само як і листоподібних комах, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на палях, рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до кам’яного бога, послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги й побачив, що кам’яного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед цих уламків є й людські.

Він обережно, з охоронними примовками, зійшов з кістяного кола, обійшов кам’яного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Її дашків коник підносився над жертвенним током ледь на два лікті. З коникової пащі стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у всіх східних та північних божницях, а лише п’ять сходинок.

— Їжачі боги! — прошепотів Лобас. — П’ять кроківок! Це ж Пекова божниця, най мені цур…

Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич взнав, що треба йти по завіт до божниці злодійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.

Тут, на вологому заході Хорсових земель, води і камені живили Сили інших богів. Треба було знайти того з них, який би знав їхній рід й водночас був би сильним і владним у західних землях. Наразі найближчим з таких виявився Пек Блудень. Неприємний, небажаний і шкідливий співрозмовник для кожного з двічі народжених могитичів Білого племені. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без відповіді на які родичі не матимуть ані спокою, ані впевненості у пробуванні на нових землях. А божок не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.

Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетеного кола. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його — вперше за все своє жрецьке життя — батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.

У божниці тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й пасувало бути, — чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення — ніж з красивою кістяною ручкою, золоту фібулу у вигляді троянди, срібну монету давнього ромейського карбу. А ще Лобас побачив там небуденну магицю. Засохлу руку з пальцями, розчепіреними й прикрашеними перснями.

Вони привернули могитичеву увагу. Він дещо знався на високих посвятах й відразу впізнав знаки на перснях. На Пековий вівтар хтось поклав руку мага з далекої землі, що називалась Місром[2]1. Хрестик з петелькою на золотому персні був давнім знаком тамтешніх сонцесповідників. Могутні волхви давнини, що вміли виходити з власного тіла, незримо мандрували пустелями Місру. Набиралися мудрості. Нині ж подібні виправи відносили до недосяжного.

«Далеко ж тебе занесло!» — віддав належне магиці Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.

Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.

— Привіт, жерче.

— Й тобі привіт, отче Блудню.

— Відколи ж я вам отець?

— Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.

— Вигнали вас, так.

— Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.

— Ти саме про це хотів запитати, жерче?

У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.

— Так. Й ще одне.

— Запитуй. — Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

— Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?

— Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.

— А Богомол?

— Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.

— Нас не зачепить?

— Не допущу.

— Чого нам боятися?

— Срібного волосся.

— ?.. — запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

«Вже ніч», — зрозумів він.

— Срібного волосся! — прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.

1.2

Отець-екдік[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився і зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

— Як кажуть Езіди, преславні мудреці Мервські, справжнє, прадавнє ім’я її «сурра», а таємні імена наступні: «народжений кіновар’ю», «вода кіноварі», «той, що простромлює», «надрухомий», «своє сім’я», «синя коштовність», «залізна паморозь неба», «водяний кінь»… Як сіє розуміти, псаломниче?

— Маю чин диякона, а не псаломщика, — вирішив затятись Феодор. Нехай собі бісяться. Зрештою, вже немає чого втрачати.

— Як розуміти, питаю, оцю твою писанину? — отець-екдік бридливо, наче отруйного павука, відкинув од себе сувій.

— А той, що простромлює? — втрутився у допит соборний нотарій. — Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче сороміцьке причандалля?

— Це одне з прихованих імен субстанції, відомої вам, отче, як ртуть або живе срібло. — Феодор скосив очі в бік нотаря, що недружньо глипав на нього з-під сивих кущастих брів. — Ртуть, до слова, є у тій червоній коломазі, котрою ви, отче, щовечора мастите собі коліна.

— Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? — сіпнувся нотарій.

— Ні до чого, отче, — відмахнувся отець-екдік. — Пусте. Він хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойні люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неї свій розум, переконували його, умовляли. А він буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити своє. Бачу я, отче, що черв’як сей вважає себе за когось небуденного. Сам є нікчемним, є прахом підніжним, поганкою плюгавою, трунком гнійним, а хоче — бач! — уваги від вищих за себе. Проте, отче, я не помітив тут жодної підстави для диспуту. Жоднісінької. Мені все зрозуміло.

— Чорнокнижництво, так! — кущасті брови зійшлися над бородавкою, що прикрашала перенісся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цій потворній стигмі нотарій отримав від пересмішників назвисько Пекельної Ґулі.

— Явне чорнокнижництво, достойне найсуворішої кари, — підсумував отець-екдік. — Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгої розмови там не буде.

— Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох архієреїв, — Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі. — А згідно з Шостим правилом святителя Феофіла, клірика можна судити лише після ретельного та доброзичливого розслідування. А ще: апостол Яків каже, що «милосердя понад суд»[4].

— Маєш у голові, хробаче, мішанину з невігластва та нахабства, — посміхнувся на цей відчайдушний демарш отець-екдік. — Ніхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборів і синклітів не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христової. Шосте ж правило Феофіла, владики Олександрійського, стосується лише вищих достойників Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкніть його і наглядайте за ним твердо, — наказав він здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.

Замкнули Феодора до мокрого льоху, де від травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити ніг, заліз на кам’яну поличку для діжок. І там склав компанію численній щурячій родині. Хвостатим мешканцям підземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залізло йому на плече й терлося біля вуха.

Він ледь забувся серед полохливих сновидінь, коли зазнав брутального пробудження. Воїни, від яких тхнуло дьогтем, залізом і потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчірка, що нею обмотали голову дияконові, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки відбивався гострим болем у животі. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, він не втримався від блювоти. Воїни діловито обтерли йому обличчя і бороду, потягнули диякона під темне склепіння.

«Монастир? Замок? Помістя?» — Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освітленого смолоскипами, поставили на коліна. Під тесаною аркою, на високому кріслі, сидів знатний військовий муж. До його панцирних наплічників майстри приторочили срібні лев’ячі голови з рубіновими очима. До них срібними ж кільцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застібкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременів піхвах лежав на його колінах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Світлі очі дивилися суворо.

Феодор упізнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магістр Леонтій займав найвищу у прикордонному краї посаду стратега. Імператор доручив йому всі війська Мізії та прилеглих фем[5]. Якби не біль у всьому тілі, диякон здивувався б.

— Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакуні. — Стратег не питав, лише означував ім’я особи, поставленої перед його очима.

— До ваших послуг, найсвітліший, — прохрипів диякон.

— Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

— Брешуть, найсвітліший. Я диякон церкви Святої Ірини, а ще знаюся на лікуванні.

— Бачу, що не маєш страху винуватити у брехні вчених і поважних кліриків.

— Правда страхів не відає, найсвітліший.

— Правда в кожного своя.

— Проте не кожна дерзає волати до неба.

— Високо мітиш, — похмуро всміхнувся стратег.

— Не маю тих гріхів тяжких, що до землі пригинають.

— Та за кого ти себе маєш, рабе?

— За мандрівника світу Божого, найсвітліший.

— Пройдисвіт, значить.

— Сказано у «Славні Давида-царя»: з Богом моїм зійду на мур, піду шляхом непорочним[6].

— Чиїм ім’ям лікуєш? — несподівано змінив напрям допиту Леонтій. — Кажи правдиво, не блуди словесами.

— Що? Яке ім’я? — не зрозумів Феодор. У нього знову запаморочилось у голові, він ледь не забруднив підлогу перед майстровим кріслом.

— В ім’я котрого з богів, питаю?

— Іменем Христовим. — Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. — Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

— Не бреши мені, чоловіче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем і каленим залізом з тебе правду витягну, — пообіцяв стратег, а його воїн за волосся відтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтій дивився йому просто в вічі. Погляд стратега — прозоро-холодний, вивчаючий — немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор відчув незахищеність власної шиї. Шкіра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань поміж відчаєм і сподіванням. Якась холодна волога — мабуть, піт переляку — неквапно сповзала нею під брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Він на мить здивувався недоречному, несвоєчасному обридженню, яке протиснулось між колючими стінами страху. Як не дивно, не страх, а саме це відчуття бруду на тілі виштовхнуло з Феодора плаксиві звуки виправдання.

— Істинно кажу, найсвітліший: не закляттями бісівськими, а Христовим іменем вивертаю недуги з плоті. — Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закінчень, бо повітря ледь пролізало крізь натягнуте і забите слизом Феодорове горло. — Обмовили, обмовили мене чорнороті заздрісники, вміння мої владичним людям поперек життя стали.

— Які саме вміння?

— Помічні.

— А може, чаклунські? — Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.

— Без того лікую, — не відвів він очей, витримав.

— Чим доведеш?

— Присягну на хресті.

— Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.

— Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.

— Добре, — кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. — Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.

— Ведіть мене, ведіть, — хрипнув Феодор. — Усе зроблю праведно.

Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.

Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»

Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.

«Кишкова гноячка, — подумки визначив Феодор. — Таке я вже бачив і у книгах читав»[7].

Він вголос проказав молитву святого Агапіта на одужання немічних і попросив воїнів принести теплої води.

— Вода у колодязі, — сказали йому, — вогонь на кухні. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять кроків. Сам підігрієш і принесеш.

«Значить, мені дозволяють ходити помістям, — зрозумів диякон. — Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельної ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гній вийшов не в брюхо, а природним руслом».

За три доби, проти ночі, його покликали до стратега. Цього разу все відбувалось інакше. Леонтій прийняв Феодора у затишній кімнаті, встеленій кілікійськими та ісфаганськими килимами. Вони вкривали і підлогу, і стіни кімнати. Дівчина у прозорій туніці грала на кіфарі, а глечики з винами й миски з наїдками щільно вкривали поверхню низького стола.

Свічки на срібних поставцях горіли рівно, заливаючи килими, стіл і кіфаристку теплим світлом. Лише володаря цього простору тепле світло майже не зачіпало, залишаючи його у напівмороці. Можливо, світло боялось торкнутись Леонтія, можливо, сам полководець, за прикладом давніх магів, умів оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправність зі світлом, проте способу прояснити її не передбачалось.

Стратег пив вино напівлежачи, за римським звичаєм. У вирізі вісонової сорочки була видна його широка грудь. Феодор зауважив татуйовані хрести, що, наче кільця пекторалі, трьома вервицями оточували шию Леонтія. Такі чорні хрести Феодор бачив на тілах ісаврійських і пафлагонських найманців, що приходили до храмової лічниці. Кожен з хрестів позначав убитого воїна. В деяких шереги смертних знаків доходили аж до черева.

— Маю до тебе питання, Макарію, — звернувся до диякона стратег.

— Мене, найсвітліший, охрестили Феодором.

— Феодор помер. Житиме Макарій.

— Чи дозволено запитати, що трапилось з дияконом Феодором? — після хвилинного мовчання поцікавився перехрещений.

— Підозрюваний у чорнокнижництві та планетництві Феодор відкинув копита у в’язниці і пішов на суд Божий. Опівдні відспівали.

— А я?

— А ти тепер мій раб, і підозр на тобі нема. Ось так, Макарію… — Стратег перехопив погляд, кинутий колишнім Феодором на кіфаристку. — Вона нічого не чує, їй вуха залито воском.

«А як тоді вона грає?» — подумки здивувався тепер уже Макарій.

Леонтій немов почув:

— У мене вправні раби, — сказав і зі смаком приклався до чаші. — Багато чого вміють… Випий вина, чоловіче, воно із самого Кіпру. Солодке. Сідай до столу, не бійся.

Макарій обережно, аби не зачепити дорогого посуду, присів на подушки навпроти Леонтія. Аромати вишуканих страв заповзли до його носа і зростили число бажань. Стратег власноручно налив до його келиха темного, як кров, вина.

Він зачекав, поки новий раб побачить пияцьке побажання, нашкрябане на дні келиха, поки струсить з куцої бороди пролиті краплі, вирівняє збите винним духом і довгим ковтком дихання. Відтак спитав:

— Смачне в мене вино?

— Так, найсвітліший. Солодке й густе, зі старої й благословенної Богом лози.

— Любиш життєві радощі?

— Не без того.

— Бачу, що не сподобився ти твердості у духовному покликанні. — Стратег відкинувся на подушки і весело дивився на колишнього клірика.

— Людина, за словами праведних, єсмь істота недосконала, приречена на земні спокуси.

— А що знаєш про смерть?

— Що її Божим творінням не оминути.

— Куце твоє знання, рабе.

— У Писанні сказано про дві смерті. Є перша смерть, неостаточна. І є друга, остаточна, якої не пізнають лише ті, хто воскрес для тисячолітнього Христового царства[8]. Перша смерть є вмиранням тіла, друга є припиненням буття грішників, безповоротною погибеллю у вічній скорботі та у вогненному озері. Давні юдеї також знали про другу смерть, яку розуміли як виключення з воскресіння, залишення у гробах та піддання прокляттю вічному…

— Досить, — зупинив його Леонтій. — У Писанні ти начитаний, бачу. Проте мене цікавить лише перша смерть, тілесна. Точніше, я хочу знати, як від неї тікати.

«Ось іще один із тих, хто прагне безсмертя земного паче життя вічного, — подумки посміхнувся Макарій. — Зрештою, Мефодій Патарський не відносив безсмертя до зла»[9]. Вголос сказав:

— Нікому ще, найсвітліший, не вдалось здобути безсмертя до виповнення часів.

— Мені, рабе, безсмертя без потреби, — стратег зробив добрячий ковток, закусив копченим вугром. — Мені потрібне довге життя. Мій первісток народився минулого року, а мені вже за шістдесят. Якщо помру до того, як він змужніє, його вб’ють і рід мій згасне. Прагну довголіттям захистити сім’я своє від численних ворогів, у світі сущих. Казали мені, що з лікарів ти найкращий. От і Скавра ти щасливо полікував, хоча всі тутешні травники і чаклуни йому неминучу смерть провістили і мене в ній запевнили. Якщо зможеш продовжити мої роки, зроблю тебе багатим. Що скажеш?

— Є різні способи продовжити життя. Знаю трави, що вичищають тілесні гумори[10] і зупиняють занепад плоті. Вербена є сильною рослиною для означеної цілі. Просвірник, полин, листя папороті, чорну бузину і траву єпископа[11] використовують для продовження літ мужеських, також корінь пісковий та корінь святого Онуфрія, що його степові варвари називають калганом…

— Ти не перший, рабе, з ким я про це веду бесіду, — перервав потік ерудиції Леонтій. — І не вперше чую назви цих рослин. Тинктуру з Онуфрієвого кореня п’ю більше року, відвари з листя чорної бузини вживаю. Але ці засоби не дають впевненості у довголітті, лише сприяють йому. Мені ж і синові моєму потрібна певність.

— Між смертними певності нема. Певність тримає у руці своїй Всевишній.

— Це ти, рабе, кажеш про певність для царств і народів. А моя певність криється не в руці Божій, а в рослині, про яку тобі має бути відомо. Її немає у наших травників, бо вона рідкісна. Росте вона лише в землях аварських, на горі Евне[12]. Охороняють її войовничі жерці.

— Золотий корінь? — припустив Макарій.

— Ні, не вгадав, не золотий корінь.

— Не відаю, про що кажеш, найсвітліший, — після напружених роздумів мовив лікар.

— Про гриб Калокирика. Чув про нього?

— Це неіснуючий гриб, найсвітліший. Премудрий травник Пасхалій нічого не пише про нього.

— Ні, рабе, гриб існує. Всупереч усім вашим писанням. Дам тобі секретну книгу, де написано про нього. Справжню книгу, в давні часи складену. Тоді люди мудріші були, теперішнім пасхаліям до них далеко. Володарям кімерійців, болгарським архонтам і жерцям їхнім гриб Калокирика помагав знаменито. Шість років тому помер отаман північних горців, що дожив до ста двадцяти років. До самісінької межі віку, котру поклав людям Отець наш. Я на власні очі бачив того отамана, коли старому було вже далеко за дев’яносто. А був він сильним і спритним, як зрілий вепр, міцним, як ріг морського нарвала. Тоді отаман святкував свого сімдесят четвертого сина, якого народила п’ятнадцятилітня жона його. Мене, як отаманового побратима, посадили за святковий стіл, я ділив зі старим вино й хліб батьківської гордості. Його ближні воїни знали про гриб, що дарує міцне довголіття. Казали, що отаман купив його за цілий кентинарій[13] золота. За сто повноважних золотих літрів! За три тижні пошлю я до Евне-гори своїх вірних людей і золото. Підеш з ними і зробиш так, щоби гриб Калокирика було доставлено сюди належно збереженим. Щоби не зогнив дорогою, не попсувався. Інакше, рабе, помреш недоброю смертю.

1.3

Наречених Богомола посвячували лише на вершині літа й лише у головному храмі Триликої, схованому в надрах Царської землі[14]. Колись тут, між двома морями, ховали скіфських володарів і верховних жриць із священного роду Йіми. Курган з храмом у плані нагадував велетенське, покладене горілиць, жіноче тіло. Дві конічні вершини позначали її груди, шлях до святилища йшов між довгих пагорбів-ніг і приводив до кам’яного лона.

Там, під конічним склепінням, горіли ароматні смолоскипи. Всі три лики богині дивились на ритуал. Давні майстри зробили їх із золота — променисто-сонячну Карну-Савру, непримиренну, закуту у лев'ячу подобу Карну-Ашу і заглиблену у свої сни Карну-Морану. Тільки у цьому святилищі аватари богині витримували присутність одна одної. Тільки тут вони забували про своє суперництво, що сягало темного лона часів. Витримували і забували заради наречених свого спільного сина.

Їх приводили сюди перед світанком, ретельно вимитих, намащених сандаловим маслом та загорнутих у сніжно-білі вісонові полотна. Кожна у лівій руці тримала гілку терену. Їхні правиці були зв’язані однією довгою червоною мотузкою. Попереду йшла стара жриця з титулом Садгани — «тієї, що веде до мети». Мотузка, що єднала наречених Богомола, тричі обвивала поперек Садгани. Через кожні три кроки стара промовляла:

Вахана, вахініг, ар-вагні, Проведи, огорни, опали-освяти

Перед аватарами Триликої наречених розгортали, щоби богиня могла сама переконатись: жодного ґанджу, жодної вади немає в тілах, призначених її сину.

Наречені були не худими і не товстими, не високими і не низькими. Їхнє волосся не було ані грубим, ані м’яким, їхні груди не спокушали надмірними розмірами, проте й не потребували пошуків. Шкіра наречених не дратувала мармуровою білизною і не принижувала спостережника плебейською засмагою. В кожної з них не було ані гнилого, ані дірявого зуба. Їхню цноту дослідили і підтвердили пильні служниці Триликої. Природні запахи їхньої плоті були приємними, а голоси — мелодійними. Всіх їх єднала незрима та неозначена сила, що виходила з юних тіл. Якби на ритуалі опинився чоловік, він би відчув цю силу як непереборну хіть, хоча сутність-вастуа її була незмірно глибшою за енергії статевого потягу.

Й цього ранку все було як завжди.

Жриць богині наповнювали священний дрож і священна радість. Дрожем їхні тіла відкликались на вастуа наречених, підтверджуючи, що вибір був зроблений правильно, що й цього року син Триликої буде тріумфувати в насолоді своїй і явить силу свою племенам і народам Великого Степу.

Цілу ніч жриці виконували біля святилища і всередині храму складні ритуали, готуючись до приходу наречених, проте жодний паросток втоми не виріс в їхніх тілах, не лише в молодих, але й у тих, чий вік наближався до столітнього. Час від часу вони прикладались до золотих і срібних чаш з напоєм, котрий в цих краях називали сомою. Хоча напій цей був животворним і незмірно збільшував сили жриць, він не був тією правдивою сомою давніх часів, що її вживали великі посвячені минулого від Кайшавани до Заратуштри.

Секрет тієї старої соми було втрачено.

І ще багато чого, про що не згадували.

Попри всі древні втрати, ритуал ретельно відтворював святощі, встановлені тисячоліття тому. Жриці, збуджені новою сомою, наснажені вастуа юної і досконалої плоті, що наближалась до храму, співали належні закляття і водили належні процесії. Кожне слово у цих закляттях, кожен крок, жест і оберт у цих подорожах незмінно повторювались з року в рік уже майже шістнадцять століть, від того часу, коли служителі Триликої прийшли на береги теплих морів з півночі, знайшли тут прадавні святища і згаслі вівтарі своїх предків, відновили їх, освятили великими жертвами і запалили в них негасимі вогні Атраваджри[15].

Коли три наречені Богомола вклякли перед трьома золотими ликами, молода жриця з титулом Кшайя[16] загасила всі смолоскипи, покрила запоною священний вогонь, і святилище опанувала темрява. В ній виникли судомні звуки, немов невидима жінка стогнала від збудження і задоволення.

Цей хтивий стогін покрили дзвінкі слова закляття:

Ми починаємо ясне промовляння букв: Акшура-шудши, акшара вамітрей. Ми знаємо Ненароджену, яка народила. В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля: Ртай віграхата, ртай аманава. Він швидший за найшвидшу здобич. Три наречених стоять біля ложа його весільного: Першу звуть Амба, другу — Амріта, третю — Арата. Всі вони досконалі, і немає в них жодної анхалами-вади. Вони ясно промовляють його ім’я: Гадагхад. І присягають йому у вірності. Вони з побожністю відкривають лона свої, нехай увійде: Бгада-вахаді! І ми замовкаємо там, де всі промовляння зайві.

Та з наречених, що вклякла перед ликом Морани, відчула, як до неї наближається хтось настільки гарячий, що його доторк висушив суміш поту і масла поміж її ногами.

«Я — Арата, твоя наречена!» — назвала вона свій ритуальний титул і відчула проникнення в себе. Це проникнення було сухим і блискавичним, немов кінцівка велетенської комахи перевірила її цноту. Вона очікувала чогось іншого, страхітливішого і величнішого. Її готове до жертовного болю і жертовної насолоди тіло розчаровано розслабилось.

Жар відступив, натомість вона відчула запах жінки.

«Кшайя!» — впізнала вона запах жриці, знов напружилась до тремтіння, вигнула спину так, що соски торкнулись підлоги. У ритуалах Триликої Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хіть. Вважалось, що для отримання насолоди у її тіло могли входити сутності та духи найвищих рангів. Про ритуальну увагу Кшайі мріяла кожна служителька богині. Але жриця лише торкнулась її обличчя і відступила у морок, туди, де хтось схлипував і стогнав.

Темрява наповнилась рухом. Згущення сили насунули зусібіч, звузили простір святилища. У стисненому мороці наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергії, поверхні та секреції людської і нелюдської плоті. Здавалось, невидима оргія оточила Арату. Проте вона не відчула жодного доторку, жодного дихання.

«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на інших наречених і жриць, — зміркувала Арата, — а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зі мною?»

Її затерплими долонями, що спирались на кам’яні плити підлоги, пробігла кусюча хвилька, немов під ними виросли кришталики солі. Спазм здавив горло.

Звуки, що линули з невидимої хмари, раптом зникли.

Повітря зрушилось, немов у святилище залетів нічний вітерець. Згущення сили відступили, темний простір розімкнувся. Десь високо, під самою верщиною храмового склепіння зашаруділи крила кажанів. Чиясь нестерпно важка присутність залишила храм, повернулася до свого правічного лігва.

За мить перед ідолом Марани спалахнуло світло. Смолоскип горів дивним зеленим полум’ям, світло якого стікало золотими віями богині, немов гаряче жертовне масло. Арата відчула різкий запах настою з кошачого кореня[17].

— Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довірила тобі свого сина! — промовили над нею.

«Хто дружина? Я?» — Тіло Арати випередило її розгублений розум і підвелось з колін.

Не знайома їй жриця у червоному вбранні простягнула Араті жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рідиною. За формою пуруг нагадувала квітку шафрану й мала вісім пелюстків, помальованих у бірюзове. На кожному з них накреслили імена богів.

«Посвячена! Він обрав мене!» — щось тепле підкотилось до горла Арати, вона зусиллям волі змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов її тілом, що раптом відчуло вологий холод підземелля. Золоте обличчя нічної аватари Триликої мружилось в обіцяючому зеленому світлі і чекало на шанування.

І не було марним це очікування.

2

[року вісімсот шістдесят першого за ромейсъким численням, у чотириста вісімдесят сьоме літо від смерті готського короля Германаріка Старого, у сто сорок четверте літо від повної загибелі війська і флоту Халіфата під Константинополем, у сорок друге літо по виступу Людевіта Хорвата проти франків, наступного року після нападу Русі на Царгород]

2.1

Казали, що на початку часів Біле плем’я складалося з трьох родів. Рід Ведмедя згинув разом із половиною світу в готських війнах, вижило два. Так залишилось й тоді, коли, після походу арабів на Хазарію, Чорне плем’я покинуло рідні береги Танаїсу й рушило на захід Сонця. Від того часу владний стіл племені тримали воєводи з роду Тура. З роду Куни, натомість, обирали найстаршого жерця-могитича, званого Волхом.

Але сталося так, що у кривавій битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягалися з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів — Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та одноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли тверде пробування дальні родичі — хорвати Чорного племені.

Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Йти до захищених засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних Карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не кращого вибору, але пишні ліси додавали до куцих врожаїв.

У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на Ромейське царство, в обох родах одночасно досягло шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як відали, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.

Такого навального пришестя вроди не пам’ятали навіть столітні відьми. Хлопці і зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще цього річного кола збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якому воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам’яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям. Пек також не озивався у свіжих капищах й не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви, й кожного року біда оминала плем’я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних — й навіть рудих та в рясному ластовинні — юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. Приймав і зберігав мир.

Волха, колишнього Лобаса, стали позаочі називати Пекичем.

У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха Пекича до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порогу у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на посох з золотим яструбом на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.

Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, вкритих ведмежим хутром. Підлогу покою присипали травами. Від міцного трав’яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній брагині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами очікував бочонок з хмільним медом, настояним на м’яті, хріні та личинках смарагдових жуків. Наливати, як наймолодший у зібранні, взявся Томирад. Він зачерпнув своєю братиною з бочонка й щедро відміряв темного напою князю та мудрецям.

Старші Білого племені відпили меду, обмінялися схвальними поглядами, і князь мовив:

— Боги досі нас милували, але бачу я межу їхній милості і знамення не прояснені.

— Правду кажеш, княже, — неквапно кивнув Пекич. Його щойно вимиті п’яти всотували тепло ведмежого хутра. Він насолоджувався цим відчуттям та терпким полум’ям у горлі.

Горан також кивнув, змітаючи бородою медвяні краплі з нашийної гривні — золотої ознаки речника. Йому минуло вісімдесят, він був з роду Тура й, на відміну від більшості старих воїв, знав гірку ціну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан міг би сказати більше й точніше за князя. А також згадати доречні й повчальні приклади з минулих часів. Але в цьому зібранні він був єдиним туричем. Можливо, лише завдяки цьому його й покликали сюди. Тому речник лише кивнув, намагаючись, щоби у його киванні було не менше гідності та статечної загадковості, аніж у киванні старшого жерця.

— Могитич Пустень, — вів далі Чоломир, — казав мені на вершині літа, що у древлянського князя була донька небуденна на вроду і могитичі древлянські отримали слово від свого Даждь-бога, що врода та не випадкова і не блага. Що в нутрі князівни оселилася тінь Богомола.

— Так, — підтвердив Волх. — Чув про таке. Пожертвували тією дівою мужі древлянські.

— Воля богів сувора. — Князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозуміти, що означає глибока тризуба зморшка, що раптово з’явилася над тим місцем, де у Пекича зрослись брови.

Жрець кинув погляд на бік братини, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сірін», — назвав він подумки ім’я птаха. Пророчим Сірінам вклонялися роди, які жили на півночі, на берегах великого зимного озера. За молодих літ він мав звідти наложницю. Добру, лагідну, синьооку. Співала йому пісні своїх родичів — тужливі, наче придавлені низьким північним небом. Померла озерна жінка при перших пологах.

«Цікаво, — подумав Волх, — двічі народжені озерних племен такі ж лякливі, як і древлянські?»

— Волю богів треба шанувати, — мовив він вголос. — Проте, мудрий княже, ані Пек Заступник, ані Хорс Вседержитель своєї волі нам поки що не явили.

— А якщо в наших дівах також замешкав дух Богомола? Навіть потворні з родовичів народили красунь. Такого ніколи не бувало, й від старих Сил ми подібного знамення не бачили. — Князь не відривав очей від жерцевого обличчя. Томирад тим часом знову наповнив братини і батькову чашу медом.

Волх не встиг відповісти, як почувся різкий, наче вороняче каркання, Горанів голос:

— Згадайте рік Скаженого Вепра.

Князь запитально подивився на радника. У рік Скаженого Вепра, шістнадцять років тому, він — молодий безтурботний багатир з роду Куни — жив з воями на східному прикордонні старих племінних земель. Що відбувалося тоді у городищах, пам’ятав скупо.

— Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, — дозволив Чоломир.

— У рік Скаженого Вепра, коли зачаті були усі ті теперішні діви, що знаменням вроди відмічені, сталася перша сутичка з лютими відьмами, що йдуть шляхом Богомола, — розмірено почав Горан, дивлячись повз владників, немов читаючи тільки одному йому видимі письмена на стіні покою. — Тоді нерозумний Лович викрав одну зі служниць демона й беззаконно втішився з нею. Й був тоді молодий прозорливець з туричів, на ім’я Бранко, який провидів майбутнє і сказав, що відьми за вчинок Ловича прокляли наші роди страшним і незламним потрійним прокляттям. Могитичі сміялися з нього як з навіженого, а він був правий… З того часу й почалися усі наші біди. Все, що ми починали, поверталося проти нас злом і поразками. За два річні кола після Скаженого Вепра почалась морова пошесть, а потім відьми наслали на нас орду. Всі відмічені вродою діви несуть в собі тінь того прокляття. Врода є знаним знаменням гордості неправедної, Сили нічної, Сили похітливої, блудодійної. Знаємо також, звідкіля лине та Сила і хто саме несе її на відмічених знаками раменах. Уже неспокійно серед родичів. Уже двічі лилася кров тих мужів, які билися поміж собою за прихильність вродливих дів. А на півдні розвідники бачили свіжі згарища та сліди комонних. Се є знамення. Не бачить їх лише той, хто не хоче бачити. Якщо, княже, до снігу не віддамо проклятих дів Хорсові, служительки демона знову з’являться під стінами городищ. Куди тоді тікатимемо?

— Що скажеш, Волоше? — звернувся князь до жерця, коли Горан підніс руку до уст на знак того, що він усе сказав.

— Я, мудрий княже, пам’ятаю і кунича Ловича, і турича Бранка, нехай буде їх здобич у небесних полях тучною і смачною, — тихо мовив Пекич і відпив з братини. — І ту відьму, що її Лович привіз як наложницю до городища, я також пам’ятаю. Чорнява була, міцна, але лицем не вдалась. Хіба що взяла Ловича чарами. Бачив на її плечі знак Богомола і чув, як закликає вона демона на голови наші. Волхвом тоді був стрийко мій Біжич, й ще не залишили Серединний світ мої брати-могитичі, нехай Небодержець милує їх у своїх чертогах. Усі двічі народжені зібралися тоді у жрецькому колі, молилися, жертвували й врешті-решт відбилися від її проклять. Лович приніс небесному Заступникові велику жертву й тим зупинив чорну роботу відьми. Все почалося пізніше, коли від пошесті вигибли могутні з двічі народжених і Сила наша ослабла…

— Тоді все й почалося! — каркнув Горан. — У рік Вепра! Знаєш, баляснику, але мовчиш!

— Я сказав, княже. — Пекич підвівся з лави. Вчинок старого радника давав жерцеві можливість достойно залишити неприємну нараду. Він здогадувався, що князь уже прийняв рішення, а від нього вимагається лише формальна згода. Те, що князь Чоломир ніколи не змінює свого покону, знали всі племена від Карпат до Дніпрових порогів.

— Ми ще не закінчили, — зупинив жерця володар Білого племені.

— Скажи, княже, як вирішив, — Пекич поставив патерицю між собою і князем. — Оголоси свою волю.

— Хочу знати, ким жертвувати і як.

— Затаєне зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всіх вродливих дів через ордалії.

— Випробування водою?

— Ні. Знаємо, що Богомол ворогує з Вогнем-богом. Нехай дів випробують розпеченим залізом. Якщо знайдуть у комусь тінь демона, я на Ключ-острові поставлю жертовник Хорсові. Випалю злу порость і припечу коріння зла.

— Не маємо звичаю випробовувати залізом дів, — зауважив Горан.

— Маємо, — не погодився Пекич. — Коли в туричів отруїли були воєводу Спітігніва, то всіх його жінок і наложниць випробовували залізом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь усе видко. Було то в рік Нагідного Грому. Чи вже забув? Муж із такою видатною пам’яттю, як старійшина Горан, мав би про таке згадати. Тим більше що той звичай поклав не хто-небудь, а рідні старійшини.

А ще двічі народжений подумав, що сам звичай приносити богам людські жертви був багато століть приспаним-позабутим. Але прийшла біда — і згадали. Пробудили давній страшний закон, відбудували високі кам’яні требовища, і запахло у Хорсових землях людською смажениною.

— Нехай буде так, — кивнув князь, даючи ображеному Горанові знак мовчати. — Всіх вродливиць проведемо через залізо. Від завтра й почнемо.

— Краще дочекатися сонцевороту, — порадив Пекич. — У дні рівноваги боги уважніші.

— Я сказав: від завтра.

— Воля твоя, княже, — ледь примружив очі жрець. У тризубої зморшки на його чолі виросли нові відгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.

— Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з іншими.

— Воля твоя, княже.

— І твої онуки також, — обернувся Чоломир до Горана.

— Так буде, княже! — підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.

Пекич віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.

Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неї синові:

— Вилий за поріг.

Коли темрява накрила землі Білого племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежа, котра — наче жмут волосся на голеній голові — примостилася на брилі. В цю ніч на вежі вартував ближній Томирада — молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще пополудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежу на брилі.

Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд, й спритно збіг униз.

— Вона там, князенко, — шепнув він Томирадові. — Перелякана. Що сталося?

— Потім, — Чоломирів син заскочив на східці. — Все скажу потім. Спірка ще не повернулась?

— Вже з батьком. А що?

— Потім, — Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.

Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:

— Славко, тобі тікати треба.

— Що сталося? — В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.

— Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.

— Навіщо? Хтось вчинив лихе?

— Ні, то інше.

— Яке інше?

— Боже знамення.

— ?..

— Старійшини і могитичі кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через залізо. Кого обпече — пошлють до богів.

— Розпечене залізо?

Томирад відчув, як сіпнулося гаряче тіло дівчини.

Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.

«Добре, що не плаче», — гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання й у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем’я зустріло жінок-воїтельок зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили число боєздатних мужів.

Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.

— Кого ще пектимуть залізом? — спитала вона.

— Усіх вродливих дівчат… Кажуть.

— Значить, і Спірку, і Риску теж?

— Певно, що так. — Княжич й сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а утрьох — можна спробувати.

— Ми разом підемо, — наче підхопила Томирадову думку дівчина. — Треба їх розбудити.

— А маєте куди йти?

— Куди? — Онука Горана на хвилину задумалася. — Таж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах впертий… Треба буде принаймні зиму десь перебути. На схід дороги немає…

— На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас упіймають і йому видадуть.

— Якщо впіймають.

— Там болота, і всі проходи під наглядом. Або вигибнете у трясовинні, або ж вас уполонять.

У вежі на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.

— У Кракових землях і у франків почались війни, — розірвала мовчанку дівчина. — Там не лише дороги — усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна — в гори.

— Там бісопоклонники і людожери.

— Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб’ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.

— Ведмеді…

— До Пека ведмедів!

Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:

— Поцілуй мене!

— Славко!

— Ще! Ще!

— Я тебе знайду, — шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. — Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!

— Коханий… — Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. — Ти рятуєш мене…

«Хоч би вежу не розвалили», — посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Пекича і дивною поведінкою княжича існує зв’язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом з нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, набачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, вклонялися і цілували яструба на його патериці.

Прихід Пекича до князя ніколи не віщував доброго. Але зазвичай зміни стосувалися лише княжого терему, рідко — сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.

«Навіщо Томирадові сестра?» — дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава — а для друзів і своїх просто Спірка — найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані світловолоса і довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку — як пліткували тепер у стольному городищі — наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть…

«Потім», — згадав Цапик слово княжича.

«Добре, — вирішив він, — почекаємо. Колись відірветься від тієї скаженої туриці, і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».

2.2

Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває — перемучаться і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося з дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп’ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Пекич не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо кермують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.

Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Пекичеві передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в ім’я богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще відтоді, як причинна заспівала уперше, змії °минали городище й жодна дитина не померла від їхніх укусів.

В день ордалій, щойно на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Умостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки й почала наспівувати:

— Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи, Ящере, горіхове зерня, вітряне сім’я!

Що вище сонце піднімалося над обрієм, то більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру току. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.

Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дашком» і стиснула губи у тонку щілину.

«Зміївна мудру чинить!» — шепотіло жіноцтво.

Тік поступово залюднювався.

Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

Іти, зверни, зверни до гори!

Іти, зійди, зійди, запали!

Рту медову вийми, урви!

Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла:

— Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми — не вмри!

На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них — Боже Око — златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

З північної сторони току з’явилась процесія. Пекич вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі. Ранкове сонце — а з ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі — виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.

Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім — коли побожний настрій серед воїв відновився — звернувся до старійшини Дороша:

— Кого немає?

— Горанової наймолодшої та Стоймислової Жаринки, а з простих — Спірки з Лугового кінця та рудої Риски. Ці дві ходять під Горановою Доброславою.

— Добре шукали?

— У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

— А Горан зі Стоймислом?

— Сидять у теремах. Привести?

— Нехай собі сидять, — насупився Чоломир і вказав перначем на жерців: — Чого вони тягнуть?

— Залізо ще холодне, — замість Дороша відповів воєвода Шандр. — Має зачервоніти.

Воєвода хотів ще додати, що Пекич мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені лемеші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув і плюнув у жменю.

Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.

«Почув про облавників, — зрозумів Чоломир. — А ще, може, про дещо здогадується…»

Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоби усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. їх лише підкоротили, щоби раптом не загорілися, коли дівчата крокуватимуть випробувальним залізом.

Старший жрець уже підніс свій жезл, а донька його закусила губу у передчутті болю, коли Тітіра зістрибнула зі свого місця, підбігла до розпеченої штаби й випустила на неї ящірку.

Очевидці потім до криків і бійки сперечалися, звідки саме взялася та ящірка. Деякі з них божились, що ящірка вилізла з рукава Тітіриної сорочки, інші присягались, що причинна народила рептилію звідти, звідки в нормальних жінок виходять діти. Були ще й такі, яким тієї миті привиділися зміїні боги, що принесли ящірку у пащах просто з неба, але над такими сміялися. Як би там не було, але всі сходилися на тому, що чудесну ящірку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробігла штабою і що усім присутнім від того стало легше й веселіше.

Пекич щось шепнув доньці на вушко і підштовхнув її до грані. Людмила шарпнулась, але наступної миті рішуче ступила на розпечене залізо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.

— Сюди підійди, — покликав її Чоломир. — Ближче. Покажи п’яти.

Дівчина підійшла до княжого столу, обернулася до нього спиною і показала володареві спочатку ліву ступню, потім праву. Дорош з Шандром перезирнулись. Воєвода ледь знизав плечима, а старійшина примружив очі на знак розуміння. Хоча насправді їм обом до розуміння було неблизько. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиної стопи замастилась кіптявою та пилом, проте жодних опіків старійшини не помітили.

— Чиста! — повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини: — Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.

— Чиста, чиста… — витягуючи шиї в бік Людмили, загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п’яти. Дівчина мовчки й низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м’яко окреслені лінії обличчя.

Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою й перш, ніж підійти до князя, сама оглянула собі ступні. Чоломир гнівно зісупив брови.

«Неподобство», — тихо промурмотів Дорош.

— Чиста! — оголосив володар Білого племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.

Ще дві красуні без жодних опіків пройшли через ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лівій.

Її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак, і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.

— Нечиста! — присудив Чоломир, оглянувши опік. — В по рубїї!

Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура — старша Горанова онука — впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.

Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.

— Чаклун! — кричали вони. — Клятий Пекич зачаклував ноги своїм! Се не по праву!

— Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! — гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. — Зло викорінюємо по правді!

— По кривді! — не вгавали крикуни з Турячого роду. — Як погинули наші на валах Троянових, куниці всю нашу правду під себе забрали!

— За нечисте заступаєтесь? Богів зневажили? — підтримав володаря Дорош.

— Мовчи, підніжко! — крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.

— Коромола[18]! — визначив князь і дав знак воям.

Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.

Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, котрих випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.

Коли божий суд добіг до кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу міць. Уважні з глядачів помітили, що Тітіра кудись поділась. Причинна непомітно залишила тік й почвалала до дольної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев’ять найвродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.

Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.

Ковиха виглянула з дальньої ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, в руці вона тримала ступку, у котрій перетирала собі їжу. Кам’яна ступка — важка, кутаста — у вправній руці могла наробити лиха.

— У дурний день дурні гості, — прошамкотіла Ковиха. — Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!

— Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, — проспівала Тітіра.

— Геть, чорнорота! — Обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. — Сама здохни, здохни!

— Здохла матка, здохли бджілки, — вела своє причинна. — Здохли лісові кобилки.

— Згинь! — сичала крізь зів’ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострішим з її кутів.

— Скажи їм: не плачте, свіжі матки вилетіли з дупла.

Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.

— Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте. — Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з’явилась у ній.

2.3

— Джуй! Джуй! — облавники заохочували псів тими ж вигуками, що і їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх знайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.

Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дібров, що відокремлювала населені Білим племенем пагорби від передгірних Карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів укривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Окрім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та засадними вміннями. Тому на початку вирішили: конче треба зловити дів до того, як ті добіжать до скель.

У перші ранкові години ловичам біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи — сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу схопили слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло три, а не чотири. Але за цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше що серед трьох мчала до скель найважливіша — як сказав їм уночі Дорош — втікачка. Молодша онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух собаки залишився на тернових колючках.

На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже під полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, придавлені підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту.

Куничі звузили облавну лінію, розділилися на два загони. Один розпочав обходити збіглих дів зліва, інший — справа. І лише пси трималися центральної позиції. Мисливські звичаї загінників з берегів Танаїсу Біле плем’я не полишало і в західних лісах. Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.

Ловичів очолював найстарший із Дорошевих синів — Нірад. Він добре знав тутешні діброви. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву дів, дозволив убити Спірку і Риску. Для доньок старійшин, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні й сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з утікачками, або ж випередити їх на кілька хвилин.

Облавники вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, хто стояв на березі, не очікували їхньої появи. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з чорненими лезами. Для того щоби зняти зі спин й зарядити луки, в них не було часу, тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні безрукавки, вони залишили обмаль шансів.

Нірад упав першим, з його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників і врятували втікачок. Дівчата припинили бігти, приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка побачила, як мертвих куничів — після ретельного обшуку, одного за одним — скинули у річку. Розвідниця була навчена розрізняти ворогів за найдрібнішими деталями вбрання. Але нічого ні в одязі, ні в озброєнні плащоносців не промовляло до Спірки вивченими ознаками. Їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали дівчині лиця кочовиків, яких її родовичі називали Чорними клобуками. Проте вона мусила визнати, що за кроєм одягу, озброєнням та панцирними нашивками вбивці її родовичів не були схожими ані на клобуків, ані на інших військових з племен — уламків колись грізної держави Ашинів[19]. Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв’язуватись.

Із цим корисним розумінням вона повернулась до своїх товаришок. До темряви Доброслава, Спірка і Риска пересиділи на верхівках дубів, намагаючись нічим не видати свого існування. Руда собака знайшла сховок неподалік. Коли у глибоких присмерках Риска обстежила побережжя, плащоносців там уже не було. Вони не залишили жодного сліду. Ані клаптику одягу, ані зношеної підошви, ані якоїсь загубленої дрібнички, за якими можна було б визначити їхнє походження. Лише заплямлена кров'ю рінь нагадувала про Нірадову помилку та військову майстерність чорнобородих бійців.

Одне лише втішало: на шляху між втікачками й рятівними чагарниками тепер не залишилося жодної перешкоди.

2.4

Якби не княжий наказ, Жаринка ніколи б не пішла до північних боліт. Дурна слава мочарного краю давно вже населила не одні лише мисливські історії Білого племені. Навіть найменші дітлахи знали, що на безкраїх гнилих болотах стоять чорні вежі на курячих ногах, а в тих вежах живуть гачконосі Ягині, котрі лише й мріють що про солодке людське м’ясо. Неслухняних дітей лякали тими болотами, а про все незрозуміле і страшне казали, що воно з півночі причвалало.

Торгові гості їздили північним трактом лише взимку, коли драговина вкривалася льодовою кірочкою, а мочарна нечисть засипала або відступала у глиб боліт, на порослі вербами і вічно вкриті туманом острови, де мисливці натрапляли й на зловісні вежі, й на вкриті потрощеними кістками лігва.

Але Чоломир наказав Жаринці йти саме на північ. Вона ані на мить не піддала сумніву доброго княжого наміру. Волостелин племені, розуміла Стоймислова донька, хотів урятувати від ордалій і Хорсового вівтаря свою кохану. Свою найніжнішу й скажену в любові синьооку косулю. Найвродливішу та найстрункішу дівчину племені.

Про те, що вона володіє чарами небуденної вроди, Жаринка знала від того часу, коли її мати повідомила батькові, що донька досягла дітородного віку. Мати сказала тоді:

— Всі говорять: серед рівних собі віком наша перша за вродою. Буде князівною.

— Не зуроч, жінко, — нахмарився на її слова воєвода Стоймисл. — Ми куничі. Всім відомо, що задля єдності племені за Томирада видадуть знатну турицю. Одну з Горанових онучок. До того ж, ми не знатні.

— Ти — воєвода. — Мати подивилась Стоймислові просто в очі. Мало яка із жінок Білого племені, одружених з воїнами, наважувалась схрещувати свій погляд з поглядом свого чоловіка.

— Мій батько був ратаєм, сином ратая, — відповів той на виклик. Сказав тихо, але виразно й твердо. Його дружина була вища за нього родом. Не значно, але все ж таки вища. Її предки ще на старій батьківщині приймали пожертви на капище Матері Куни.

— Тоді от що я тобі скажу, муже мій, — мовила мати після довгої мовчанки. — Томирад не один на цьому світі княжич.

— Думай, що при дітях кажеш, — промурмотів тоді Стоймисл, обриваючи бесіду. Проте в Жаринки залишилось враження, що останнє слово у тій розмові залишилось не за батьком.

З того дня вона знала, що ділитиме ложе лише з володарем. З князем, каганом або й імператором. Тому не відмовила Чоломирові. Тим більше що знала: таємні коханки волостелинів причетні до таємниць влади не гірше за дружин і наложниць. А таємниці влади, в свою чергу, здатні відчиняти найцікавіші та найпотрібніші брами і хвіртки світу сього.

«Наприклад, — міркувала Жаринка, — якби я не була княжою любкою, мене б віддали на поталу жрецтву. Мене першою. Бо ж начальні наші саме вроди злякались, не чогось іншого. Поставили б мене п’ятами на розпечене залізо (крий від лиха такого, Мати Куно!). Й хто зна, на яке б то воно вийшло…»

Вона знала, що батько не став би її захищати. Втікаючи з городища, вона прощалась лише з матір’ю. Старий воєвода за непослух жерцям міг і до порубу доньку кинути. Вона уявляла, як біситься Стоймисл тепер, коли на неї впало Хорсове прокляття.

Ну й нехай собі біситься. Син ратая. Пхе.

Її шлях вищий за його розуміння.

От лише ті кляті болота. Мутні місця, непевні. Й тамтешні люди пасують своєму глевкому краю.

«Але Чоломир таки має рацію, — втішала вона себе. — Північні князі та жупани, якими б вони не були, також цінують цвіт юності та вроду, а їхні могитичі не такі впливові і зарозумілі, як той відьмак Пекич».

Про північних князів Жаринка відала небагато. Чоломир, про всяк випадок, передав з нею своє усне послання до князя Молотші, що вже зо три седмиці літ правив болотяними землями. Письмового начерку князь зробити не наважився. Батько казав їй колись, що Молотша був данником варязьких воєвод Гайдріка і Хельга й тримав свої землі під важким тяглом. Мешканцям болотяних земель не було за що любити свого волостелина. У Молотші було аж п’ять дорослих синів, але слава про них йшла несвітла. Казали, що князенки вдалися миршавими й до військових справ непридатними. Старший з них багато років жив заручником у варягів, а решта, наче випханці, заступали жупанів на кордонах мочарного краю.

«Може, й добре, що не маю ані пергаменту, ані берести до того Молотші, — врешті-решт вирішила Жаринка. — Хто зна, як поведуть себе оті болотні виповзні, коли побачать начерк до силувальника, батька хирлявців і варязької підніжки».

З такими думками Стоймислова донька вийшла на край широкої галявини, порослої травою і чемеркою. Хоча Жаринка добре знала тутешні ліси, це місце видалось їй незнайомим. Неприємне відчуття насторожило дівчину.

«Тут могили», — розкодувала вона присутність гнітючої, в’яжучої думки і рухи сили. Та виходила з центру галявини, де буйно стромило сіро-зелене, всіяне колючками бадилля. Жаринка навіть не наважилась уявити, скільки народу мали зарити під тою паростю, щоби подих могильної сили був настільки гострим. Там могло знайти свій спочинок вигибле від мечів плем’я або ж впійманий у пастку великий військовий загін. Такі місця притягували нічних духів, а в час повного місяця могли завести до смертного блуду й задухи необережного мандрівника.

Відтак дівчина відчула, що з колючок хтось на неї дивиться. Відчувати погляд і визначати напрям, звідки його спрямовано, вона, як і решта родовичів, навчилась з дитинства. Майже на півгодини Жаринка завмерла, лежачі у траві, приготувавши стріли і дослухаючись до кожного звуку. Вітерець мирно шурхотів у могильному травостані, сороки несполохано стрибали гілками дубів і модрин, десь здалеку долинав дріб дятлової праці.

Годилося перевірити, чи не зачаївся у колючках невидимий ворог. Проте Стоймислова донька вирішила не робити цього. Дивитись могли не лише людські очі. Могильна нежить також володіла здатністю спрямовувати увагу на живе і тепле.

Дівчина приклала до губ оберег Матері Куни з чорного заліза й не відчула тривожної гіркоти. Берегиня роду не слала їй попередження про небезпеку.

Жаринка залишила своє укриття й обійшла галявину, ховаючись у затінку старих дубів. На деревах вона побачила свіжі зарубки. Хтось мітив свої володіння трьома горизонтальними рисками.

«Бортники!» — припустила дівчина.

Зустрічатись зі збирачами дикого меду їй зовсім не хотілось. Долю бортників-лісовиків зазвичай обирали злочинці, ізгої, випханці з родів. Життя в лісах було голодним і диким. Час від часу ізгої крали жінок під городищами, нападали на торгові валки. Особливо лютували лісовики наприкінці зими та в проліть, коли запаси закінчувались. У таке бадильне межичасся навіть за ровами і стінами городищ ратаї Білого племені не відчували себе у безпеці.

Проти минулої Паликопи[20] куничі впіймали самотнього бортника — здоровенного чолов’ягу, зарослого рудим волоссям, вкритого коростою й неймовірно смердючого. Він гасав деревами, наче велетенська білка, й мисливці ледь не півдня втратили, аж поки волохатий стрибун не опинився на землі, зв’язаний та скривавлений стрілами-зрізнями. Вполонений бортник гарчав, наче звірище, і щирив гнилі ікла. Розпечене залізо перетворило гарчання спочатку на крики, а відтак на слова. Й примусило лісовика вказати дорогу до свого лігва. Серед сміття і краденого мотлоху там знайшли дитячі кістки. Людожера вбили.

Якщо вона потрапила до мисливських угідь такого страховиська, думала Жаринка, то не буде зайвим поберегтись. Бортники ховались на деревах, вміли маскувати свої засідки і нападали зверху. Отримати довбнею по голові у володіннях лісових ізгоїв було легше легкого. Дівчина прискорила біг, раз у раз позираючи на високе гілляччя. Проте потрійні зарубки на деревах їй більше не траплялись.

Дівчина пробігла лісом ще кілька верст, коли відчула запахи диму і смаженини. Хтось зовсім поряд зібрався до лісової вечері. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе ані найменшим шерехом, дійшла до місця, де сходились сухі яруги. Укрита їхніми берегами і сплетеними коренями дерев, у долішньому місці жевріла червоним грань. Двоє мисливців смажили на ній шматки дрібної звірини. За вишивкою на комірах Стоймислова донька впізнала туричів з малого Лівсунового городища. Біля них, під руками, лежали луки, оковані залізом палиці і ловчі петлі.

— Бач, Мріян, яка доля облудна, — почула вона голос одного з мисливців. — Ти все бідкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от ті з наших, в кого доньки-сестри вродливі, плачуть нині. Плачуть, брате, і скаженіють.

— Твоя правда, Серединний світ перевертається, — відізвався той, кого назвали Мріяном. Він палицею розворушив грань, і в пурпурових відблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. — Але куниці й тут собі долю виправили. Своїх дітей, кажуть, відіслали на дальні засіки. Ізнов за весь народ потерпатимуть наші, бо ж і князь тепер їхній, і правда їхня. Нашу правду Пек собі за пічку кинув.

— Отож-бо… Князь із Пекичем-бісичем усе це вигадали. Не хотів Чоломир одружити князенка на нашій Доброславі, тому й придумав відправити її на Хорсів суд.

— Хоче синові за жону куницю, — погодився Мріян. — Усі куниці — відьми. Їх і на засіках ховати не треба. От побачиш, що жодна куничка не обпечеться, а туричок наших засмажать, аж сюди запахне. «Хорсів суд» кажеш? То не Хорсів, Рогозвію, то Пеків суд. Хорса Пекич за обманну личину тримає, а Блудню правдиво служить і людське йому жертвує. Хай йому цур, ворогові.

— Горана шкода.

— А мені не шкода, — буркнув сивий турич. — Зовсім. Старий куницям послужив вірно, а от своїх ніколи не захищав. Тепер має за все це дяку.

— Око Боже все бачить.

— Якби ж то Боже, брате. Блудневе.

— Лад порушено, все на брехнях стоїть, — принюхуючись до смаженини, підсумував Рогозвій.

М’ясо якраз підсмажилось. Мисливці сотворили вдячні знаки богам й приступили до трапези.

«Мати Куно! Вони ж коромольники. Проти чинного волостелина мутять», — зрозуміла Жаринка. Дівчина ледь стрималась, щоби не витягти стріли із сагайдака. Вона завжди знала, що туричі ненавидять князя і Волха. Але чути зрадницькі обмови їй було нестерпно. Вона вирішила запам’ятати імена балакучих братів-туричів і принагідно розповісти про їхню коромолу Чоломирові.

Стоймислова донька позадкувала й несподівано сполохала зграйку сойок. Лісовий анклав наповнився пташиними криками і тріпотінням крил.

Туричі схопились на ноги. Менш ніж за мить вони натягнули тятиви, хоча простір зусібіч заступали дерева і стрілецька позиція виглядала незавидно. Якби на місці Жаринки опинився досвідчений і добре споряджений воїн, Мріянові з Рогозвієм залишилось би кілька секунд для прощання із Серединним світом.

Але досвіду дівчині бракувало. Замість того, щоби негайно атакувати, вона побігла. Довгі міцні ноги неодноразово виручали Жаринку. Але не цього разу. Вистрибнувши з хащі, вона потрапила на порослий кривими ялинками старий вітровал, де нагромадження зогнилих колод звело нанівець перевагу у швидкості. Рідкий ялинник тягнувся навсібіч, скільки сягало око. Жаринка аж завила від безвиході, коли, перескочивши через чергову колоду, провалилась до закиданої лапатим гілляччям ями. Гострий сучок розідрав їй коліно. За кілька хвилин коромольники наздогнали дівчину, повалили на прілу хвою, зірвали з ременів ніж, сагайдак і сокиру. Лук вона загубила ще в хащі.

— Куниця! — прогарчав Мріян, стягуючи з дівчини одяг.

— Забери руки, смерде, я дочка воєводи! — Жаринка вкусила Рогозвія, що притиснув її до землі, й миттєво дістала по голові палицею.

Свідомість повернулась до дівчини неприємної миті. Мріян якраз заходився її ґвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, відчайдушно рвонулась. Проте її міцно тримали. Сильний удар в живіт став відповіддю на нову спробу вкусити ґвалтівника. В голові запаморочилось, дихання перехопило, нутрощі охопило болісне полум’я. Сильні пальці охопили її шию і притиснули до чогось твердого і шерехатого. Обличчя дівчини вперлось в замоховілий бік впалого дерева, скручені мотуззям руки втратили чутливість. Жаринка спробувала крикнути, але замість сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось — їй здалось, що це був сивий коромольник Мріян — бридко засміявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька відчувала у собі, запрацювала швидше. Живіт відізвався на це новими хвилями болю, які добігали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потім щось змінилось. Мріян перестав рухатись в її тілі, навалився їй на спину, завмер, дивно — немов ображене дитисько — схлипнув, відтак повільно й важко сповз кудись убік. Рука, що тримала її за шию, також послабила захват.

Жаринка зачекала кілька хвилин. Опісля різко сіпнулась, скинула з шиї охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мріян лежав горілиць і дивився в небо скляними очима. Рогозвій стояв на колінах поряд, оперши голову на корінь товстезного вивертня. М'яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що він задрімав від непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пір’ям стріла, що стирчала з його передпліччя.

Жаринка завважила, що це була не важка бойова стріла, а стрижель — знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жіночих рук і дитячих вправ. Така стрілка не входила глибоко в тіло й не могла миттєво вбити людину.

«Стрижелі змастили павучою отрутою», — зрозуміла дівчина. Вона також згадала, що пір’ям дрохви споряджали свої стріли печеніги й угри. Кілька хвилин вона не рухалась, очікуючи або нових стрижелів, або ж появи самого стрільця. Відтак оперлась на колоду, обережно підвелась, оглянула вітровал. Нікого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрітий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на півночі ячала дрімлюга.

2.5

Арату вчили, що сутність воїна виникає з відчаю тих богів, що програли у небесних битвах і перегонах. Воїн, казали їй, народжується у просторах поразок, де предвічна енергія слабне і перетворюється на тьмяну липку матерію, зніяковілу від власної безпорадності. Там, де згасає духовне світло, а космічні потоки волі міліють і обертаються калюжами духу. Ці калюжі люди називають бажаннями. Воїн, вчили Арату, вибудовує себе через протистояння тим бажанням, через пошуки потоків волі на їх шакалячих берегах. Він — спроба вирватися до кришталевої вологи космосу, повернути собі повноту існування, подолати відвічне сирітство двоногих істот. Як силова форма посеред безформності, як розжарена до білого криця серед глинистої розгубленості ратаїв, воїн прагне до дії і перемоги. Його тіло гартується для проривів крізь буденність, як гартується зброя — вогнем, водою і вітром. Усе в цьому гарті, казали Араті, має бути прорахованим. Усе має своє призначення і виправдане місце.

Як справжній воїн, Арага не вирушала в похід, не впіймавши вітру Сили. Цього разу, перед тим як вирушити на захід, їй випало кілька діб молитись в очікуванні. Вітер Сили вперто оминав її напружене на похід єство. Лише в третю ніч, коли молодий місяць набув кольору соку чистотілу, дружина Богомола відчула, як її хребтом піднімається холодний потік священного вітру. Саме цієї ночі Арата зрозуміла, чому давні жриці Сходу називали цей потік змією. Він був байдужим до її тіла, не відзивався на її вітання, ігнорував дрож її плоті. Він тік з порожнечі у порожнечу, з вічності у вічність, з крижаного неба у крижане пекло. Він був істинним відзвуком того темного відчаю, що охопив Великого Богомола сто еонів тому, коли він ще не обрав для мешкання подобу хижої комахи. Тоді він був серед переможених, і Мати його стікала срібною кров’ю на проклятому полі Куратш.

Холодне відлуння того незмірно давнього і безмежного відчаю пройшло крізь усі хребці Арати. Відтак вітер Сили розділився на два крижані потоки, загасив марнотні думки і вийшов крізь її очі. В цю мить вона побачила майбутнє. Побачила безкрайні ліси і старі гори, порослі замоховілими ялинками і буками. Побачила древні могили, кам’яні вівтарі і капища. Побачила врослу в землю кумирню злого божка і світловолосу дівчину у мисливському одязі, яка бігла, розсікаючи тілом море високої трави. Ця дівчина виникла у видінні не випадково. У те видіння, що його приносив вітер Сили, не могло потрапити щось випадкове. Арата знала, що зустріне цю дівчину з незвично світлим волоссям і що вона приведе її до мети. Так має статись, тому що у відчаї немає брехні. Зі всіх відчуттів, вчили її, відчай був самим правдивим.

Тому, коли на Могильній поляні невістка Триликої побачила Жаринку і впізнала в ній дівчину зі свого видіння, вона не здивувалась. Так і мало статись. Відлуння відчаю її божественного чоловіка не могло збрехати. Воно привело Арату на отруєну невідомщеною смертю галявину, воно підказало зробити засідку. Воно наповнило її терпінням у багатоденному очікуванні під палючим сонцем і рясними зливами. Обіцяна зустріч відбулась. Тепер залишалось тільки йти за білявкою, не виявляти своєї присутності і — до часу — оберігати її від шляхових небезпек. Дружину Богомола не цікавило, чому заможно одягнена і споряджена дівчина з місцевого племені раптом опинилась сама у лісі. Так зробили вищі Сили, для яких усі люди — лише знаряддя. Арата бачила, що дівчина не готова до самостійних мандрів лісами. Вона рухалась, як дурна коза, крутила навсібіч головою, як дурна коза, залишала сліди, як дурна коза. Її було чути на відстані перестрілу, вона не вміла маскуватись. Але вершиною її незграбності стала пригода з двома хтивими йолопами, котрих Арата могла б убити навіть без зброї, голими руками. Довелося виказати свою присутність і використати дві цінні стріли. Тепер білявка буде настороженою. Ну й нехай. Все одно вона не зможе завадити Араті йти за нею.

«Шукатиме мене, — передбачила войовниця. — Якщо вперта, то шукатиме довго. Треба знайти сховок й дати їй відірватись на половину денного переходу. Все одно нікуди не втече. Лише б не втрапила у нову пригоду, коза…»

…Отрута, якою насотували стріли жінки-войовниці, діяла швидко. Коли молодший з туричів припинив смикатись, Арата безшумно залишила ялинник й до схилу сонця сховалась у ямі, звідки ще не вивітрився ведмежий сморід. Тут, у хащах, за непролазними заростями жаливи і папороті, можна було відпочити, благодатно забутись серед віщих видив. Дружина Богомола захистила вхід до барлогу оберегами, замаскувала його гілками і молила богиню послати їй видіння. Вона зручніше влаштувалась у звіриному лігві, оперлась спиною на гладке коріння, підгребла під себе оберемки старого листя, поклала довгий ніж під праву руку, а метальний — під ліву. Потім заплющила очі. Шматок волхвинного гриба звично ліг у заглибину під язиком, гіркота огорнула горло.

Милостива свекруха їй не відмовила.

Проти ночі тут завжди змінюється напрям вітру. З гірських ущелин древнього Антавра вистрибують вологі протяги, добігають степами до морського берега й там згасають. Після опівночі вони сміливішають, стають пружними і впертими, зливаються у холодний й сильний потік повітря. Серпневого вечора цар Фарнак, син Мітридата Великого[21] заледве дочекався цього нічного потоку. Весь день він страждав від спеки й пилу. Пил тут смердів. Три тисячі років незлічені кіммерійські стада приходили на ці береги й наситили пил запахом коров’ячого лайна. Вдихати його було бридко, відкашлювати — довго. Змочені в оцтовому розчині вісонові хустки, якими цар закривав обличчя, не допомагали.

Тепер вітер з ущелин відігнав пил до моря. Прохолода впала на розпечені плити фортеці, на портові споруди, на мармур амфітеатру та квартали ремісників. Цар залишив шовкове шатро й вийшов на кам’яну платформу, підняту над північними укріпленнями порту. Вірний Спімен накинув на плечі володаря темний плащ. Навіть вночі скіфські лучники могли вцілити у відблиски золотого ланцюга, у сяйво діамантів і смарагдів на царському поясі.

Син славетного завойовника довго насолоджувався свіжим вітром, а потім обернувся до вогнів ворожого стану. Над степом нависало небо кольору в’яленої яловичини, важке м’ясне небо Меотїї. Зірки на цьому небі були північними — тьмяними. Вони світили негострим світлом, немов очі дурних небесних биків. Скіфські вогнища вкрили степ так, щоби військо здавалося втричі більшим. Цар посміхнувся цій витівці. Молоді ватажки кочовиків Самг і Артап діяли так, як навчили радники, сивовусі стольники їхнього батька. А радники завжди радять завіти минулого. Минулих скіфів понтійці завжди перемагали, а завтра переможуть теперішніх.

Тим вірнішою буде їхня поразка, чим скоріше на допомогу Фарнакові підійде могутня мідійська кіннота. Скіфи все ще не знають про неї і сподіваються на успішність облоги. Син Мітридата уявив, як заковані в залізо мідійські вершники на панцирних конях вириваються із засідки, немов дика зграя Німрода, зминають фланги скіфського війська, стоптують вершників, толочать шкіряні кібітки з писклявим поріддям, намотують на підкови і списи кишки розчавлених степовиків.

Він так захопився своїми мріями, що не почув Спіменового шепотіння. Вірний раб прихилився до царевого вуха, дихання розривало слова, і Фарнак наказав:

— Говори голосніше!

— Воїни Перісада зловили двох амазонок, володарю, — повідомив раб, відступивши. — Вони страшні і мовчать.

— Звідки тут амазонки?

— Перісад каже, що з кібітками Самга прийшли комонні амазонки з далеких степів, з племен Чорної Матері.

— Багато?

— Кілька сотень. Але в бою вони такі небезпечні, як македонські арґіроспіди.

Арґіроспіди. Ані Фарнак, ані його батько, ані дід не зустрічали арґіроспідів — «срібнощитних» гвардійців давніх македонських царів. Але кожній дитині були відомі легенди та перекази про лютих і непереможних ветеранів Олександра, які перед боєм пили священний напій, скаженіли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де інші не сподівалися навіть на гідний відступ.

— Вони теж п’ють отой… напій? — спитав цар.

— Так казали мені колись старші люди з Фанаґорії. А ще амазонки дають напій коням, і ті стають ласими до людського м’яса.

Фарнак вирішив, що все треба перевірити самому. Батько вчив його не довіряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Він ще не встиг виголосити розпоряджень, коли, тямущий раб повідомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосі, а кати чекають напоготові. Цар звелів принести смолоскипи і викликати товмачів. Спімен побіг до шатра і приніс йому легкого панцира.

— Навіщо?

— Мій володарю, — вклонився раб, — ці войовничі жінки гнучкі та сильні. Вони володіють небезпечними бойовими таємницями. Навіть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемонові шию. Лікар не впевнений, чи він виживе.

Фарнак згадав Полемона — дужого ветерана нескінченних Мітридатових війн, сотника охоронців з голеною головою і руками, схожими на переплетене коріння дуба. Воїна, здатного кілька діб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою і дозволив Спіменові одягти на нього броні.

— Полемон допитував амазонку? — спитав Фарнак, коли сталеве, підбите шкірою, кольє огорнуло його шию, і відразу пошкодував, що спитав. Раб міг зрозуміти це запитання як ознаку остраху.

— Полемон після допитів хотів насолодитися її тілом.

Цар засміявся. Але в його реготі Спімен не почув зухвалості. У супроводі царських охоронців вони залишили платформу, проминули казарми, стійла, майданчики з похідними шатрами і вийшли на нижню терасу портового молу.

— Вона брудна, мов тварина, — зауважив раб, намагаючись не відставати від широких кроків царя, — але ж наш Полемон не гребував навіть козами… Кати після допитів продавали йому і його братові красивих полонених. За гроші або за вино… Потім брати самі ламали їм шиї.

У кам’яному мурі охорона відкрила рясно оковані двері. Вузькі сходи вели вниз, у темряву. Звідти тхнуло водоростями, прокислим вином і пліснявою.

— Я чув, — сказав на порозі льоху Фарнак, — що давній боспорський цар Аргонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою і брудною тварюкою?

— Давні царі, — відповів Спімен, запалюючи царський смолоскип, — жили не в містах, але у простоті. Серед підданців-скотарів. Такий, як той Аргонакт, міг і не вважати амазонку хижою. Тоді ж, як переконують нас філософи, була Золота доба.

Підземелля зустріло царя щурячим шурхотом і стишеним плюскотом моря. Вузький прохід був на дві стопи від підлоги залитий водою. Оксамитові чобітки царя відразу змокли. Охоронці відчинили ще одні двері. У великій кімнаті з низькою стелею Фарнак побачив двох полонених амазонок. Вони були худими, цибатими, у шкіряному лахмітті. Криваві сліди допитів укривали їх з голови до ніг. Очі заплющені, дихання не чути. Солдати Перісада безжально прикрутили полонянок до дерев’яних колод корабельним мотуззям. Тепер їхні кінцівки посиніли від застою крові. В роти полонянкам кати вставили дерев’яні розчепіри. Це додавало амазонкам нелюдського й зловісного вигляду. Фарнак наблизив до полонянок свій смолоскип, щоби подивитися на знамениту ознаку приналежності до племені войовничих жінок — випалені груди.

— Дійсно, вони випалені! — сказав цар.

— Обережно, володарю, — прошепотів Спімен.

Одна з амазонок — старша на вигляд — розплющила очі й сіпнулася в бік царя. Її тіло, скручене мотузками, напнулося, немов вилиця лука. Скрипнуло дерево. Охоронець приставив до горла дикунки гостряк римського меча.

Фарнак дав йому знак, і той підняв лезо. За другим знаком царя солдати витягли з рота воїтельки розчепіру. Амазонка хотіла плюнути в сина Мітридата, але не змогла: кривава слина лише збігла з роздертих губ.

— Цій ми видерли язика й повиламували усі зуби, — сказав товмач.

Цар несхвально подивився на нього.

— Вона вкусила Полемона, — пояснив товмач.

Фарнак показав на молодшу амазонку. Їй теж звільнили рот.

— Як тебе звати? — спитав цар. Товмач переклав варварською. Звуки степової мови були різкими, немов удари копит по камінню.

Амазонка мовчала.

Цар нахилив смолоскип і підпалив їй волосся. Сморід наповнив склеп.

Амазонка мовчала.

Смолоскип спалив їй вухо, розпечена смола капала на свіжі рани, шкіра на скроні почорніла, обвуглилась.

Амазонка тільки хрипко дихала й напружувала вузлуваті м’язи, тверді та виразні, немов чоловічі. На її шкірі Фарнак побачив давні зарослі рубці та подряпини від зброї. Жінка була войовницею.

— Вони ніколи нічого не кажуть, — підтвердив товмач.

— Застосуйте змій, — наказав цар і дав знак катам.

Кати розкрутили мотузки. Четверо солдатів тримали полонянку, не даючи їй хвицнути ката. Принесли горщик зі зміями, а дикунці розвели ноги. Коли змія довжиною в два лікті влізла до її тіла, в амазонки почалися корчі. Її співплемінниця почала вити. Завивала вона горлом, страшно, немов через неї виходив біль стривожених підземних духів. Товмач молився. Спімен витягнув обереги.

— Вона кличе свою богиню, — прошепотів товмач.

— Звідки ти знаєш? — спитав цар.

— Я чув це виття на півночі, у Скіфейських горах, коли був малим. Вона закликає свою богиню до помсти.

— Яке ім’я в тої богині?

— Її ім’я заборонено вимовляти. Скіфські жінки вкриваються чорними прищами, лише зачувши її ім’я, — відповідав товмач, не відводячи погляду від молодшої амазонки, яка вмирала у страшних судомах. — Її храм стоїть в очеретах на березі Танаїсу. Там приносять людські жертви. Чоловіків і хлопців, з якими парувалися амазонки. Їм кам’яними ножами відрізають фалоси і залишають зв’язаними. Вони стікають кров’ю перед вівтарем, над яким височіє велетенська подоба хижої комахи. Їхня богиня ненавидить чоловіків. Це могутня богиня.

— Ти знаєш її ім’я?

Товмач заперечно хитнув головою.

Молодша амазонка коротко скрикнула й померла. Обличчя старшої набрякло кров’ю, очі вирячилися. Виття перейшло у хрип.

Цар відібрав в охоронця меч, підійшов до полоненої і відтяв їй голову. Всі сущі у підземеллі полегшено зітхнули.

Коли вони виходили на мол, то на сходах зустріли старого воїна, що плакав.

— Це Полемонів брат, — прошепотів цареві Спімен, — напевно, Полемон помер.

Фарнак возніс молитву до Сонцесяйного Мітри. Він твердо вирішив не виходити на битву з кочовиками до підходу мідійців.

«Дякую тобі, Велика Мати, — прошепотіла Арата, виринаючи з видіння. — Дякую за те, що показала мені силу і вірність мого предка, святої войовниці Капаутаки. Я знаю, Велика Мати, що ти зробила це не випадково. Що цим видінням ти наказуєш мені бути достойною святості Капаутаки і подруги її Сінкаштри[22], котрі незламністю своєю принизили царя-відступника. Я виконаю твій наказ, о Володарко Ночі!»

Войовниця вихаркнула гіркоту разом із залишками волхвинного гриба, припасувала до одягу зброю, розсунула маскування й випірнула з барлогу у передсвітанкову темряву.

3

[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ятисотий рік від перемоги гуннів над аланами, у двісті шістдесят дев’яте літо від спалення аварами Хорсового капища на Хортиці, у двадцятий рік по смерті імператора Феофіла, батька Михаїла, у третій рік після походу Людовіка проти ободритів, наступного року після Довгої зими і Кривавого снігу, коли франки вибрали очі в князя Ростислава Моравського]

3.1

— Ми заблукали? — врешті-решт не витримала Риска. Утікачки вже півгодини як вийшли на західний схил гори, що формою нагадувала ведмеже вухо. Звідси мав би відкритись вид на закинуте гірське городище. Проте в долині та на протилежному схилі не проглядалося жодних його ознак. Лише борзий потік біг скелястим ложем та всотувала сонячні промені темно-зелена лісова ковдра, ледь помережана старими згарищами та вітровалами.

— У Спірки питай, — насупилась Доброслава, — це ж вона в нас найкраща розвідниця.

— Он де воно, — не зовсім впевнено кивнула на протилежну гору Спірка. — Минулого року я саме там бачила городище. Якщо не зволікати, то ще до темряви дійдемо.

— Ніхто й не зволікає. — Доброслава зісковзнула з плаского каменя. — Ніхто не хоче ще одну ніч провести на деревах, правда ж?

— Нехай Пековим прутнем поклянеться, що бачила там городище. — Руда недобре глянула на «найкращу розвідницю». — Учора вона казала, що городище на цій горі. Те саме казала: я бачила, я бачила.

— Поклянись, — звеліла Спірці Доброслава.

— А вам від того легше стане?

Онука Горана з недобрим здивуванням глянула на Спірославу. Це щось нове. Не поклали такого боги, щоби смердичка з і Лугового кінця запитувала щось дурне у відповідь на вимогу дитини боярської. Нехай усі вони тут відступниці, проте поконів крові Сили не відміняли. І Тур Обойріг тому свідок.

Боярська вдача вимагала негайного покарання зухвалої родовички, але Доброслава стрималась. Не на часі. Спірка була найсильнішою і найспритнішою із трьох дівчат. Вона найкраще знала тутешні гори та військові звичаї верховинних жителів. Сварка з нею могла вилізти боком усьому їхньому загонові.

Тому онука Горана свиснула Навці й мовчки рушила униз, до потоку. Собака побігла за Доброславою, випередила її й першою застрибала кам’янистим, порослим червонуватими кущами, схилом. Спуск виявився крутим, крихким, дрібні камінці вилітали з-під ніг, дівчата збігали все швидше й швидше, дряпаючи колючками одяг і руки. Однієї миті Спірка опинилась якраз перед Доброславою. Можна було сильним ударом в спину відправити її на покорм вертким річковим мулявкам, проте Обойріг знов стримав гнів шляхетної діви. Натомість вона зігнала злість, вбивши палицею гадюку, котра грілась на скельному виступі. Риска, що бігла останньою, побачила блискавичний випад Доброслави й подумки послала її до Пека. Карпатські верховинці поклонялись зміям з блискавкою на спині, і вбивство в їхніх землях гадюки провіщало відплатне зло.

«Неблагий знак, — вирішила Риска. — Зміїна богиня захоче помститись».

Раніше Доброслава рудій подобалась. Але тепер, у поході, Горанова онучка все більш і більш її розчаровувала. Гонору в тій виявилось на цілу княжну, а вмінь і передбачливості — бодай на корову. От і тепер вона спасувала перед Спіркою. Замість того, щоби поставити зарозумілу розвідницю на місце, Доброслава промовчала. Натомість відігралась на мирній звірині, що на людей нападає рідко. Тепер Спірка почне верховодити. Якщо навіть не почне, то спробує. До розвідниці Риска ставилась упереджено. Спірці аж надто подобались нові звичаї Білого племені, згідно з якими сильних та спритних дів спрямовували до військової справи. Натомість рудій були ближчими дідівські покони, прясло, лікування та городництво. Хоча серед мисливців племені Риска була не останньою, вона потай заздрила слабшим та смирнішим дівам, котрим жерці і старійшини від їхнього восьмого літа визначали домашній чин. Колись гасати лісами їй було весело, але тепер вона все частіше приносила жертовне не на вівтарі воїнських богів, а до божниці Берегині. І молилася там не за успішні лови, а про вдале заміжжя. Відомо-бо, що рудим дівчатам, відміченим знаками хтивих літніх божеств, важко вийти за пристойного чоловіка. Матері сильних воїв і справних смердів, як і решта родовичів, бояться сили Ярилового волосся.

За невеселими думками руда почала відставати від своїх товаришок. Прудконога Спірка вже підбігала до потоку, коли над головою Риски свиснула стріла. Руда від несподіванки спіткнулась й на повній ході влетіла в густі колючки. Туди ж пірнули ще дві ясеневі стріли — довгі, сизопері, без металевих жал. Ще одна стріла впала вертикально, немов пущена з неба. Вона влучила просто у хребет Навці, а вийшла з її черева. Собака жалісно нявкнула, зірвалась зі скельного виступу і впала у воду.

— За правицею! — крикнула Риска з корчів, хутко перегруповуючись для оборони.

Доброслава і Спірка зрозуміли її з півслова. Вони сховались за брилами, також готуючи луки і стрижелі. Ясеневі стріли падали біля них десятками. Проте для успіху стрільцям не ставало чи то вправності, чи то зручної позиції.

Незручна позиція! Визначивши причину косоокості ворогів, Спірка швидко зорієнтувалась: стрільці верховинців засіли на гребні північного відрогу тієї гори, з якої вони щойно спустились. Відстань виявилась значно більшою за прицільну, вітряні воронки над холодним потоком заважали навіть добрим лучникам поцілити у непрошених гостей. Але й зволікати верховинці не мали змоги — за хвилину дівчата перейшли би потік й здобулись би до лісу. Там горянам довелось би переслідувати мисливиць, звиклих до збройних змагань у хащах.

«Вони йшли по нашому сліду, — зрозуміла розвідниця. — Проте знали, що в нас собака, не підходили ближче ніж на три перестріли і тримались з навітряного боку».

Вголос мовила:

— У них пристрільні стріли, — вона витягла з гальки ясеневий дріт, подивилась на грубо обтесаний кінчик, викинула. — Без наконечників. Коли пристріляються, пустять крицеві. Халепа.

— Рудій ще гірше, — відповіла Доброслава, намагаючись втиснути тіло у зручну щілину між брилами. Її безрукавка, зшита з білячих шкурок й прикрашена кістяним бісером, тріснула і розійшлась по швах. Вона подумала, що Спірка не зовсім права. Легкими стрілами вороги намагались ушкодити їм кінцівки, щоби потім легше було взяти в полон.

— Руду поранили? — поцікавилась Спірка.

— Не знаю… П-пекова сила! — крізь зуби просичала Горанова онука й нарешті втиснулась між двох майже кубічної форми каменюк.

— Треба бігти до лісу.

— У воді постріляють, — не погодилась Доброслава. Між брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розуміла: це облудне відчуття.

— Не постріляють. Над водою тепер вітерець. — Спірка принюхалась, наче вловлюючи носом рятівне зрушення повітря.

— Густо стріли кладуть.

— А тут вони нас впіймають.

Доброслава не відповіла. Спірка мала рацію. Ще трохи зволікань — і верховинці залишать гребінь і вийдуть на зручнішу позицію. Навіть на той майданчик, звідки втікачки щойно збігли в долину. З нього їм нічого не завадить першими ж пострілами пришпилити ноги втікачок до рині. А тим, з малими луками, на позбавленому укрить просторі відбитись ніяк не виходило. Ситуація вимагала негайного рішення.

— Гей, Риско, ти там жива? — крикнула Доброслава.

— Жива, — донеслося з корчів.

— Тікаймо до лісу!

Не чекаючи відповіді рудої, дівчата зірвались зі своїх схованок й побігли до води. Вони не озирались, відаючи шостим чуттям: руда біжить за ними. У три стрибки вони досягли річки.

Доброслава за звуком відразу визначила: тепер у них летять важкі стріли, з крицевими жалами. На їхній політ висхідні потоки повітря майже не впливали.

«Тур Обойріг, збережи плоть свою!» — згадала вона засновника роду і кинулась у воду. Затримала дихання, відчула, як стріла пройшла між ногами, ледь пошкрябавши шкіру. За мить Доброслава вже лізла довгим коренем до протилежного берега. Спірка знову випередила онуку Горана — біла хутряна оторочка її куртки мигтіла попереду, між ялинками.

«Й кого ж ви так щедро обдаровуєте, о боги!» — позаздрила її спритності Доброслава, заскочила за стовбур столітнього дерева і подивилась: де там руда.

Риска вже дісталась переплетеного коріння й ним дерлась на берег. Її намокле волосся набуло кольору старого мухомора. На мокрому стегні рудої розпливалась кривава пляма.

«Ще в корчах підстрелили», — зрозуміла Доброслава, побачивши уламок ясеневого дроту, що стирчав з тіла рудої.

Ворожа криця вжалила стовбур за два пальці від обличчя Горанової онуки, хижо завібрував довгий дріт. Вороги пристрілялись, певно зайняли зручнішу позицію. Махнувши рукою Рисці, Доброслава побігла догори схилом. За мить старий, оброслий темно-зеленим моховинням та трутовиками, ялинковий стан відокремив утікачок від ворожих стріл. Проте, розуміли вони, ніщо не перешкоджало верховинцям переплисти ріку й продовжити переслідування.

Якщо ж урахувати, що вороги йшли землею своїх богів і предків, шансів у втікачок лишалося небагато.

Тому вони бігли швидко. Навіть поранена Риска, тамуючи біль, не відставала від подруг. Досвідчені мисливиці, вони могли бігти годинами, не збиваючи дихання. Й цього разу мисливський вишкіл дався взнаки. Дівчата оббігли першу гору, піднялись крутосхилом на другу, вищу, й рушили далі. Щоби збити зі сліду ворога, втікачки обрали кружний шлях, попетляли на вітровалі, промчали звивистою яругою до розсипу білих скель, пролізли там між вапняковими брилами й відтак збігли схилом до кам’янистої, затіненої соснами лощовини.

Чорні, помережані грибними нароснями, стіни закинутого городища виросли перед ними, немов замок казкового чаклуна. Риска безсило притулилась до дерева, неблагодатно згадала Блудня з його лихою матір’ю, заплющила очі й сповзла на землю.

Подруги підхопили руду попід пахви і понесли до відкритої брами. Вони не відразу помітили, що там виникла чиясь постать.

3.2

Волх відчував наближення ворога. Все частіше у Пекичевих снах з'являлась зникла нагірна божниця, все виразнішим ставав зловісний шепіт, який він чув і серед ясного дня. Слів було не розібрати, лише чулося шамкотіння чи то старечого беззубого рота, чи то якоїсь нелюдської порожнини, спроможної до звукових вправ.

Відколи принесли звістку про смерть Нірада та його побратимів, Волх не виходив з капища. Він намагався проникнути у мінливі хитросплетіння Сил, передбачити дії зла і знайти якусь нову нитку, що з’єднала б родовий первень з богами і духами лісового краю. Але нитка не знаходилась. Усі зусилля Пекича зводились нанівець сірим туманом, в якому він блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родів, що володіли лісовим краєм до Білого племені. Ця Сила чаїлась не під зорями Серединного світу, а в Нав’ї — у старих могильниках, зогнилих дідухах та у людській крові, пролитій в тутешню землю за незліченні століття[23]. Кров мстила, забуті кістки опирались чужорідному яснобаченню, глуха-сліпа, але злютована воля мертвих ставала сірою стіною на потойбічних шляхах. А могили предків Білого племені, з яких могла б прийти допомога, залишились на сході. Так далеко, що жодний відзвук з їхньої Нав’ї не досягав лісового краю. Плем’я зрадило предків, і тепер між ним, землею і підземеллям не складалось союзу.

Якби вони жили на своїй землі, то знайти тих зайд, що вбили Нірада і молодих куничів, було б нескладно. Звірі і птахи правили б Волхові за очі, трава і дерева підказували б йому, могутні підземні духи допомогли б оточити ворога жахами та лісовим блудом. Але нині він був безсилим, і сірий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воїв.

Пек Блудень також закрився від двічі народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такі примхи. Зрештою, сім обіцяних мирних літ минули. Та й боги чорних плащоносців могли бути могутнішими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свідок жахливої бійні, що вижив, не зміг повідати про чорних нічого корисного. Досвідчені воїни племені, які обстежили нещасливий берег, також не додали старійшинам і Волхові розуміння. Всі зійшлись на тому, що творяться дивні діла. Нірад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносці прийшли здалеку, на місцеві городища та засіки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових і розвідників. Застави їх не зустріли, сліди загубились. Мета їхнього походу залишалась невідомою.

Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.

Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.

— Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? — бив себе по колінах Дорош. — Чому так, Волоше?

— Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.

— Чому ж лише його тіло зникло?

— Такою є воля богів.

— Воля богів… — Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?

— Незбагненна та воля й примхлива, — не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. — Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.

— Яких ще присяг? — не розумів старійшина.

— Тих, що прив’язують нас до минущого.

— Хіба мій Нірад на таке присягав?

— Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.

Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.

— А все ж таки, — косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, — правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?

— Хорс Охоронець радий, — запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.

— Щось ти не договорюєш, — зітхнув Дорош. — А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.

— За незнайденою плоттю своєю плакав?

— Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.

— Я відмолю. Й богів умилостивлю.

— А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…

— Думай, про що кажеш, — нахмарився Пекич. — Людей за людей не жертвують.

— А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?

— Трьох достатньо.

— Трьох за челядника дають. За воєводича більше треба.

— Не треба.

— А якщо Охоронець образиться? Скаже, що відкуповую сина як безрідного драня?

— Хто тут Волх? Я чи ти? — Пекич повільно підвівся й твердо оперся на посох. Дорошеві здалось, що божниця раптово змаліла, що турячі черепи на її стінах оточили жерця тісним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове світіння.

— Не гнівайся, Волше, — підвівся і невтішний батько. — Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповітами предків.

— Усе так і буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох білих кіз до могитичів. Але мають бути істинно білими, без жодної плями, — жрець зробив паузу. — А ще скажи князеві, щоби відіслав до західної застави кмітливих воїв. У Темній діброві треба подвоїти варту.

— Про щось провідав?

— Неспокійно мені. Убачаю недобрі знамення.

— Скажу, — скупо кивнув Дорош, вийшов за поріг божниці, одягнув і розправив на лисині зібганого ковпака. Зблиснув на вечірньому промені вишитий стеклярусом знак Матері Куни.

— Сірий туман… — бурмотів на самоті Пекич, вглядаючись у криваві сутінки. — Знов отой сірий туман.

Уперше непроникна сірість зустрілась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тоді, разом із небаченим нашестям грибів, до лісового краю прийшло небачене Білим племенем зло. Нічне страхотворисько нападало на людей і кіз, випиваючи з них усю кров. Окрім тваринної сили, володіло воно Силою іншою, що в'язала жертвам м'язи й волю. Старійшини порішили, що звір не тутешній, а є приходьком. Забродою з Нижнього світу. Відповідно, вони віднесли його знешкодження до справ могитичів.

Молодий Пекич, що звався тоді Лобасом, сам визвався загнали звіра до темряви, що його породила. Знайшов у лісі слід потвори, з належними примовляннями вибрав його з ґрунту, відніс до капища і поклав на вівтар Велеса. Навколо сліду він встановив знаки чотирьох стихій: черешневу смолу (знак повітря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сіль (знак землі). Збудувавши таким чином Храм[24], могитич запалив світла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звіра. Для цього він сів перед вівтарем, розпрямив спину й прискорив вихід за межі Серединного світу волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий і Сіро-голубий пороги, уявив себе стрілою, спрямованою на слід звіра. Перетворення на гостре знаряддя нищення відбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клітиною відчув, як його ніс загострюється, як видовжується голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростає рот, витягуються вилиці, очі, вуха, як руки зливаються з дротяним тілом, а ступні розростаються у велетенські пір’їни. У цій стрімкій подобі він націлився на ледь означену присутність звіра. Одночасно навколо нього розквітли скупчення кольорових ліній. Вони блукали, петляли, сходились і розходились, прямуючи до цілі. Могитич пронісся вздовж ліній, летячи туди, де в перспективі молочного кольору виднілось пульсуюче блідо-червоне яйце — вмістилище духу звіра. Воно також відчуло мисливську магію й набрякло тривожним пурпуром.

Воно пульсувало вже поряд, злякане, м’яке і вразливе, коли перед стрілою виник дивний серпанок. Пасмо сірого туману. Ця сірість була особливою. Її колір відрізнявся від молочних, сріблястих та сіро-рожевих просторів іншого виміру. В ній не проглядалось жодного виразного відтінку, звичного для мешканця Серединного світу. Перед могитичем нагло розквітла первісна, досконала, абсолютна сірість, невловима примара сірої тіні, від’єднаної як від світла, так і від темряви. В ній тонуло й зникало все напружене, визначене і спрямоване. Всі лінії згасли, а скупчення світла зникли. Стріла, на яку перетворився Лобас, без жодного спротиву і здригання увійшла до сірого лона, в котрому раптом відкрилась неочікувана глибина. Минали хвилина за хвилиною, стріла долала безмежні відстані, проте сірий туман не закінчувався. Він тривав, тривав, тривав. Він був непроглядним і однорідним, як первісна мла, з якої найперші боги вивели буття трьох світів. У якомусь сенсі, зрозумів пізніше вже не завзятий Лобас, а сподоблений мудрості Волх, сірий туман і був тією первісною млою.

А тоді, уперше зустрівшись з туманом, він втратив упевненість. Відтак загубив напрямок, злякався й заледве зміг повернутись до Сіро-голубого порогу. Від переляку він почав втрачати магічну форму. Тіло знову, крізь біль і зніяковіння всіх членів, набувало людської круглястості. Одночасно воно втратило швидкість і всі спроможності руху, стало мульким, безпорадно зависло у сірій безмірності. Звідкись ззовні, а потім від кінчиків пальців на нього почало наповзати смертельне оніміння. Воно повільно і впевнено повзло до серця, намагаючись вичавити дух могитича з плоті. Вичавити до холодної сірості і розчинити у ній назавжди. Але не встигло. Дружні боги відкрили браму у Серединний світ просто в його серці. Ця рятівна брама пульсувала, злучаючи живе з живим. Перед тим як туман відпустив затерпле тіло Лобаса, могитич почув щось на кшталт тихого невдоволеного шипіння.

Можливо, тодішня пригода в тумані була не тільки поразкою. Адже звір зник і більше не турбував мешканців лісового краю. Але в Лобаса відтоді залишилось відчуття небезпеки, що чатує десь поряд, на відстані ліктя. Після того пам’ятного полювання він не використовував закляття стріли. Навіть тоді, коли став Волхом Білого племені й отримав древні обереги, котрі спадкували начальні жерці від доби Матері Куни. Роки, довгі роки пошуків і роздумів, знадобились Волхові, щоби зрозуміти природу сірого туману.

Недарма, сказав він собі, недарма з пам’яті випірнуло оте полювання на звіра-приходька. Після розмови з Дорошем щось важке й неспокійне лягло на дух двічі народженого. Він обіцяв бояринові умилостивити богів, проте обіцянка ця ховала пустку і неспроможність. А жрець, який не виконує обіцянок, є загрозою для племені не меншою, аніж слабкий князь або немудрі старійшини. Грозова хмара образи огорнула Волха. Таку образу на себе самого й на підступність богів відчуває зрілий муж, коли виявляється безпорадним загасити хіть наложниці, коли даремно мучить свою зрадливу плоть і бачить, як росте й міцніє зневага в очах спраглої дівчини.

Вже догоріли криваві сутінки, вже капище огорнув морок, коли грозова хмара у єстві жерця випустила блискавку-підказку:

«Тітіра!»

3.3

Сім років пригод і мандрів неймовірно ускладнили життєвий досвід Макарія. Він не знайшов дивовижного гриба Калокирика, проте навчився носити штани з лосиної шкіри і підбите хутром взуття, звивати гнізда на деревах, зберігати тілесне здоров’я та глузд у глибинах вологих печер, ставати непомітним серед голого степу і годинами ховатись під водою, дихаючи крізь соломинку. Він опанував мистецтво міжплемінних перемовин, навчився знаходити шлях по зірках, варити юшку з м’яса отруйних змій та спілкуватись півдюжиною дивовижних мов. Уже давно він поховав провідника й тих воїв, котрих дав йому у супутники стратег Леонтій. Він пережив моровицю в Болгарії, напад кочовиків на березі Істру[25] й почав голити голову. Він одружився на юній дівчині з племені антів, побудував сімейну хижу з очерету й не зміг врятувати дружину від родової пропасниці. Морем він дістався до Херсонесу, викликав смертельну заздрість й ненависть тамтешніх ескулапів, за їхнім доносом потрапив до в’язниці, втік звідти й назавжди залишив землі Імперії.

З купецькою валкою він повернувся на західний берег Великого Степу, пристав до розбійників і врешті-решт домандрував до гірського краю, мешканці якого ще не доросли до розрізнення лікарської справи і ворожбитства. Тому він оголосив себе магом, підтвердив сей чин небуденними вміннями й отримав у власність закинуте городище. Цей подарунок місцевих дідичів не свідчив про їхню щедрість. Давню руїну вважали місцем нечистим, і добрі люди там все одно не селились.

Те, що в старому городищі мешкають ворожі двоногим Сили, Макарій переконався, спробувавши оточити себе гаремом. Три його дружини вигибли за одну зиму. Одна зірвалась з обледенілої стежки, другу забрала швидка й гаряча, наче лісова пожежа, хвороба, третю опанував злий дух і змусив накласти на себе руки. Більше ніхто за мага йти не згодився. Те, що самого чаклуна ворожі Сили не чіпали, горян не дивувало. Всі-бо знали приказку: свій до свого по своє. Макарію довелось визнати: присуд простуватих мешканців гірського краю збігся з думкою про нього, висловленою колись ученим монахом на прізвисько Пекельна Ґуля.

Хворих серед горян не бракувало, і прийшлого чаклуна навідувало немало люду. Макарій нікому не відмовляв і плату брав необтяжливу. Від надміру вільного часу він знайшов собі заняття, достойне справжнього мага, — пошук скарбів і схованок. Досвід підказав колишньому дияконові, що старе городище мусить мати свої таємниці. Він потурбував могили під кутовою вежею і після трьох седмиць розкопок знайшов там глек з монетами та прикрасами.

Серед монет більшість складали різані дирхеми, що їх хазарські купці називали шелюгами, а місцевий люд — резами. Срібляки, вкриті незрозумілим Макарію арабським плетивом, він одразу сховав у колоді з приробленими дерев’яними крилами. Такі видовбані колоди горяни присвячували богу Раглу[26], прикрашали пір’ям ремеза[27] й дуже шанували. Більш цінні знахідки колишній диякон припасував між шкіряними смугами широкого чересу, котрого він не знімав навіть уві сні. Серед цих скарбів були: золотий статер імператора Гераклія, три золоті номісми варварського карбу, коштовна підвіска для гривні і важкий восьмикутний медальйон з електруму[28].

Зовнішню поверхню медальйону прикрашали (а може, ускладнювали) опуклі зображення сонця і місяця. Відкритим він перетворювався на складень, на чотирьох пластинах якого розмістили зображення оголеної жінки з широко розведеними руками, два трикутники, перехрещені палиці і лабіринт у вигляді подвійної спіралі.

Макарій знав походження і значення цих знаків.

П’ять років тому у Херсонеській тюрмі, куди його запроторили міські еділи[29], колишній диякон зустрів єврейського мудреця. Старого звинуватили у виготовленні магічних причандалів та незаконному ворожінні. Еділи боялись таємних вмінь єврея, тому довго не призначали суду, й врешті-решт вирішили за краще забути про його існування. Одноплемінники чомусь не спішили з викупом (певно, з тих самих міркувань), і мудрець заживо гнив у кам’яному мішку, що за давніх царів слугував водяною цистерною. Коли Макарія кинули до того мішка, єврей вже сильно охляв, майже втратив зір, вкрився коростою й був недалеко від краю спочинку своїх предків. Колишній диякон взявся лікувати виразки на ногах старого, а той, замість плати, ділився з ним знаннями.

Одного разу Макарій запитав його про богиню. Усі варварські племена, котрі він зустрів у своїх мандрах, поклонялись таємничій богині. Її ім’я було під забороною, а до присвячених їй вівтарів могли наближатись лише обрані зі старих жінок. Біля тих вівтарів варвари облаштували землянки або ж печери, куди йшли жінки, як тільки в них починались місячні. Одного разу Макарій спробував розпитати у своєї антської дружини, що саме вона та її посестри роблять у священних схронах. Та подивилась на нього як на навіженого, а потім сказала, що негайно помре і втрапить до лап жорстоких підземних духів, якщо вимовить при чоловікові хоч одне слово про тайни богині. Він запам’ятав вираз її обличчя. На ньому застигли переляк і побожна впертість. Він повірив: ніякі вмовляння й ніякі тортури не змусять жінку поділитись з ним таємницями. І відступився, зачинивши усі небезпечні запитання у найдальшій шухляді своєї цікавості.

Проте смердюча тюремна безвихідь рано чи пізно дістає до засувів усіх зачинених шухляд.

Макарію здалось, що мудрець тільки й чекав на запитання про богиню. Його очі зблиснули, він підвівся зі свого Йового ложа й мовив: «О, Ашем мені свідок! Ця таємниця таки коштувала й тих зусиль, і того золота…» Його розповідь була довгою, насиченою іменами та назвами, й не все з неї запам’яталось. Але головне Макарій поклав карбом на скрижалі розуму свого.

Колись давно, казав мудрець, на землю впала темрява і почалась Велика зима[30]. Це було безліч часових циклів тому, коли люди ще були дикими й беззахисними перед темрявою і холодом. Біда напала раптово, серед літа, і заскочила зненацька. Цілі племена гинули і зникали під неозорими саванами снігів, а на їхні землі наповзали льодовики, змітаючи дорогою ліси і гори. Навіть вкриті хутром звірі не витримували морозів. Замерзали озера та ріки, і рибу доводилось вирубувати з криги. Люди тікали на південь, а над ними, на буро-брудному небі, замість сонця жевріла червонувата пляма, від якої не линуло ані тепла, ані світла. День мало відрізнявся від ночі. Місяця й зірок взагалі не стало. Жахливі демони вирвались тоді з Нижнього світу, прагнули гарячої крові і заважали людям шукати теплих країв.

Найсильніші з людей дійшли до Дворогої долини. Мудрець вимовив назву долини єврейською мовою «Карнаїм» і сказав, що одне з таємних імен богині — Карна або Кара — походить від тієї назви. А Макарій, у свою чергу, згадав, яку перший весільний день антські жерці підкорочували волосся його майбутній дружині, примовляючи довжелезні закляття й раз у раз повторюючи: «Призначена єси, окарнена єси!».

У Дворогій долині, вів далі мудрець, з-під землі виходили потоки гарячої води. Сили, що їх живило підземне полум’я, успішно протистояли лютим морозам, і щедрість їх не згасала. Там, біля, паруючих озер, зібралось багато людей, і попервах їм було що їсти, бо звірі, принаджені теплом, також сходились туди і ставали поживою зголоднілих племен. В озерах водилась риба, і мешканцям долини здалось, що вони врятовані. Вони розпалили вогні, спорудили житла та кумирні і почали відправляти експедиції до найближчих лісів по вмерзлі у кригу і збережені від псування туші великих звірів. Так минали темні дні й ще темніші ночі. Лік часу було втрачено, але за віком дітей люди знали, що від приходу до Карнаїму минуло багато часу. Народжені під гнітом Великої зими ставали дорослими й недовірливо слухали розповіді батьків про сонце, блакитне небо і загиблий теплий світ. Там, у Дворогій долині, богиня втілилась у найкрасивішу дівчину племені людей з рудим волоссям. Пізніше, за цією ознакою, те перше втілення богині назвали ще й Орай (Вогненним).

Богиня устами рудої дівчини сказала людям, що їм суджено залишити Дворогу долину, бо невдовзі закінчиться мерзле м’ясо в лісах, а риби в теплих озерах вимруть. Богиня сказала, що на півдні Небесна пляма гріє втричі сильніше, під нею ростуть деякі рослини. Й що найголовніше, там є вкрите тонкою кригою море, у якому живе безліч риби й та риба не вичерпається аж до закінчення Великої зими.

«Готуйтесь до походу, соліть м’ясо і рибу!» — сказала вустами дівчини Орай. Проте, попередила вона, дорога страшна і довга. На безкрайніх рівнинах дмуть крижані вітри, а демони набули подоби велетенських білих ведмедів, шкіру котрих не пробивають кам’яні сокири. Далеко не всі дійдуть до рятівного моря, попереджала богиня, лише найсильніші та найвитриваліші. Тому казано було старим, хворим і малим дітям залишитись біля гарячих джерел Дворогої.

Частина з тих людей, що зібрались у долині Карнаїм, не повірила рудій дівчині і залишилась перечікувати біду. Ніхто не знає, що сталось з ними, бо через вісім століть Великої зими і Довгої весни, коли люди знов повернулись у Дворогу долину, там не знайшлось живих. Лише білі кістяки, вкриті вапняковими та соляними нароснями, лежали в гарячих озерах. А руду вже за життя стали називати Матір’ю Карнаїм. Адже порада богині врятувала тих небагатьох, хто потім дав життя усім народам від Ріфейських гір до Гераклових стовпів[31].

Відтак саме у долині Карнаїм було споруджено перший храм Карні Орай, а першими жрицями стали її рудоволосі прапраправнучки. Богиня ж бо обдарувала тіло, у якому замешкала, не лише пророчим натхненням, але й небаченою плодючістю. На березі замерзлого моря руде втілення Карни від найдужчих чоловіків народило вісімнадцять дітей. І досі десь у Карманїї, під склепіннями таємних святилищ, продовжується прямий рід Карни, що йде від її найстаршої доньки. З цього роду мудрі правителі Сходу, за прикладом царів Kipa і Дарія, беруть собі дружин-жриць. Рудих, плодючих, посвячених і досконало вродливих.

Через три тисячі років після Довгої весни, коли сонце знову набуло сили, а крига відступила на північ, настала Доба Возів. Наймогутніші племена, що шанували Карну, почали мандрувати світом у пошуках багатих пасовиськ та щедрої ріллі. Вони їхали на возах, у які впрягали волів, а стада червоних і білих корів йшли за возами. Люди Доби Возів будували круглі міста, славили відроджене сонце і велику богиню. Одне з племен зупинилось на берегах великої ріки, що велично несла свої води на південь. Степові береги ріки вкривали високі трави. Плем’я побудувало там кругле місто, де через кілька століть знов народилось тіло, що містило в собі полум’яний і віщий дух Карни.

Дівчину звали Дана, себто «милосердна».

Вона принесла людям Доби Возів нову мудрість. Вона сказала, що нова біда прийде від надміру знань та пошуку нового. За її словом жерці заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався примножувати мудрість через накреслення знаків. Адже Дана сказала їм:

«Допоки слова не перетечуть у креслені і писані знаки, Ворог не знайде дороги до ваших осель».

Люди Доби Возів — легкі на мандри і щасливі у своїй простоті ратаї — зберігали цей завіт, передавали мудрість предків з уст в уста, креслили знаки лише на святкових яйцях і співали пісень на честь Карни-Дани. Але час зупинився для цих племен, військові вміння не розвивались, і коли прийшли завойовники із залізними мечами, сповідники Карни-Дани загинули. Від ратаїв Доби Возів залишились тільки назви рік, у яких все ще живе ім’я другого втілення богині, — Дунай, Дністер, Дніпро, Данаїс (Танаїс або ж Дон).

Завойовники із залізними мечами знали Карну під ім’ям Тари — третього втілення богині. Тара заповіла їм невтомно запліднювати жінок з підкорених народів.

«Діти Сили, — казала Тара, — народжуються від жінок, зґвалтованих на теплих трупах їхніх братів і батьків».

В епоху Карни-Тари народилося багато дітей Сили, і вони примножили зло на землі, розпалили ватри насилля і закликали на землю звитяжного нареченого Тари — Крома[32]. Від їхнього шлюбу народилось розумне чудовисько, відоме під багатьма іменами. Казали, що саме завдяки Карні-Тарі у Серединний світ прийшли древні боги, колись переможені у великій битві, що відбулась до початку часів на високих зорях. Десь там, де застібає свій пояс Небесний Мисливець[33].

Багато хто з посвячених був спокушений цими богами, забув мудрість, магією здобув владу, залізним жезлом пас народи і зійшов до Нав’я, обтяжений страшними провинами перед Творцем. А той послав людям святих пророків і вчителів, які проповідували милосердя і зупинили криваву повінь, спричинену шаленствами дітей Сили.

Пізніше богиня, яка не втомлювалася втілюватись у тіла юних жриць, отримала безліч нових імен, серед яких були місячні імена Анахіт, Іштар, Беешер та Артеміда. Ці імена не були ані таємними, ані іменами Сили. Призначались вони для вжитку серед профанів, а у жрецьких ритуалах їх не використовували. Зате простий люд полюбив смачні пиріжки-камани, що їх храмові кухарі пекли в ім’я Іштар, та сороміцькі свята кохання, коли і дівчата, і поважні матрони віддавались усім бажаючим в храмах і священних гаях богині. Єврейський народ також вірив у богиню, ханаанейське місячне ім’я якої було Анат. Їй, серед інших божеств, поклонявся цар Соломон, в її ім’я він шлюбився з царицею Савською. Про пиріжки Анат згадував навіть пророк Єремія[34]. Мудрець довго розповідав Макарію, як праведні царі Іудеї та Ізраїлю боролись з культом Анат, ідол якої стояв у Соломоновому храмі більше трьохсот років.

У ті часи, розповідав мудрець, простим вірним казали, що Карна має три божественні властивості: вона одночасно цнотлива, розпусна і войовнича. Відтак через ці її властивості мудреці, що досягали Йєсоду[35], визначили ще одне її ім’я Сили — Матроніт. Назвавши це ім’я, єврей пустився у такі складні пояснення єдності протилежних властивостей богині, що Макарій геть заплутався.

П’ять років по тому, тримаючи в руках медальйон богині, Макарій тяжко зітхнув, згадавши, як помираючий містик плутав грецькі, єврейські та варварські слова, гарячково пояснюючи християнинові цнотливу сутність войовничості. А ще він згадав, що мудрець у своїх чи то мареннях, чи то видіннях називав богиню Триликою, Троякою і Трояною — єдиною у трьох поставах або подобах.

Він намагався досягти точності у визначенні подібності. Вживав для означення постави слово «мішкан», що в перекладі з мови Старого Завіту означає житло і мешкання, та грецьке слово «іпостасіс», яким Соборні Отці позначали відмінні та нерозривні сутності триєдиного християнського Бога. Він згадував багатолику демоницю Ліліт і жіночу суть землі Адамах, доньку-голос Всевишнього Бат-Гол та інші імена, що звучали загрозливо, наче закляття. Він вичерпав останні сили, виголошуючи ці імена, й невдовзі рушив до кращих світів.

Колишній диякон усе ще пробував згадати імена Триликої, коли раптом побачив перед брамою старого городища трьох високих дівчат, одягнених та озброєних, немов Геродотові амазонки. А ще вони були молоді і вродливі, немов три втілення весни, що вийшли з осіннього лісу. Дві з них тягнули до брами третю, скоріш за все, поранену.

Три дівчини. Одна з них з вогненно-рудим волоссям, друга — з бездоганним обличчям казкової принцеси, третя — з войовничо-цнотливим поглядом небесної діви.

Орай.

Дана.

Тара.

«Це знак!» — остуда покотилась хребтом Макарія. Він сховав медальйон, голосно мовив:

— Мегас і Кіріє, ке фавмаста та ерга су![36]

Й сміливо рушив назустріч трьом дівам Білого племені.

3.4

Минуло шість діб від її чудесного спасіння на вітровалі, коли Жаринка нарешті дісталась до південного кордону мочарів. Увесь цей час куниця намагалась відірватись від загадкового рятівника. Він нічим не видавав своєї присутності, але Жаринка знала, що невідомець десь поряд. Як і всі її родовичі, вона не піддавала таке знання сумніву. Його посилали боги-охоронці, і воно ніколи не зраджувало. А ще вона час від часу відчувала на собі погляд.

Двічі вона влаштовувала хитрі засідки, сподіваючись, що власник отруйних стрижелів проявить необережність. Лісова звірота вільно нишпорила та полювала навколо її засідок, тільки переслідувач нічим не виказав своєї присутності. Лише відчуття чужої уваги не відступало ані на мить. Досконале вміння маскуватись, котрим володів невідомець, її неабияк тривожило. З іншого боку, незрима присутність додавала Жаринці впевненості. Якщо загадковий стрілець уже взявся її рятувати, міркувала дівчина, то робитиме це й надалі. Інше ж перебувало у волі богів.

Зрештою вона змирилась з присутністю невідомця, припинила ховатись і навіть розвела багаття, підсмаживши чорноголівку, впольовану нею на лісовому озері. Воно виявилось останньою чистою водою перед неозорими багнищами, фронт яких розповзся на багато денних переходів із заходу, від ляського краю, до Деревної землі й примученого хазарами Сходу.

Попервах болотний край об’явив себе запахом. Північний вітер гнав назустріч Жаринці хвилі задушливого смороду. Потім щезли бадьорі й веселі дерева, вступивши місце Желєвим вербам[37], осиччю та сірій бадильній порості. Під ногами зачвакало, а над головою розкрилились пасма рідкого туману. Сонце за тим серпанком набуло холодного вапнякового кольору. Осінь запанувала тут на кілька седмиць раніше, аніж у Прикарпатських лісах.

«Вкаляний край», — згадала вона слова батька, який зі своїми воями ходив до північного кордону, супроводжуючи княжих вирників[38]. А ще згадала різні прислів’я про мочарі та їхніх мешканців. Не сміється вода з болота, а лише болото з води. Вона завжди думала, що таке кажуть про ницих та заздрісних насмішників. Але тут, у безлюдних нетрях, їй чувся булькотливий сміх чорної драгви. Над чим збиткувалося трясовиння — над чистою водою чи, радше, над нею, чужачкою, залишилось невідомим. Проте вона знала: в тому зловісному бульканні крився підступ.

Для ходіння болотом Жаринка виламала собі осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзі вони розлізлися. А доброї шкіри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, які зберігали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, місцеві боги берегли цих нещасних своєю волею.

Тутешніх стежок Жаринка не знала, тому йшла неквапно та обережно, промацуючи гичкою перед собою. Кілька разів болотна стежина заводила її у непролазне драговиння. Доводилося вертатись і шукати іншої тверді. Від постійної напруги боліли ноги, а смердюче повітря коромолило голову.

Проти ночі дівчина дісталась порослого вільхами та осокою острівця, скинула чоботи й без сил впала на гостре листя. Відлежалась, прислухалась: чи не йде слідом невідомець. Мочарі повнились регулярними звуками: кумкали-гули жаби, шумовила драга, час від часу чулось хлопання великих крил (певно, сови, бо чорногузи вже відлетіли на південь). Виділити з тих звуків ходу невідомця Жаринка не змогла. Одного разу їй причудився далекий плюскіт, але того, хто його спричинив, сховали глибокі сутінки й раптове падіння туману. Від вологості дівчина почала мерзнути й насилу притлумила тремтіння, що намагалось опанувати її тіло. Вона підібгала під себе ноги, охопила руками плечі й завмерла, намагаючись викликати з тілесних глибин внутрішнє тепло. Їй це вдалось. Тепло народилося у животі, піднялось хребтом до шиї і приємно розбіглось м’язами.

Цього способу зігрітись її навчив старий мисливець Невір. Він розповідав, що за старої доби, коли люди Білого племені були потужнішими і мали невідступну милість богів, сильний воїн міг внутрішнім теплом розтопити сніг на півтора кроку навкруги себе. Невір казав, що богатирі давніх часів улаштовували зимові змагання: хто у лютий холод розтопить навколо себе більше снігу. Коли бог Морозко сковував кригою хвилі священного Танаїсу, вони роздягались, сідали у кучугури і перетоплювали їх на воду, а жерці вимірювали кількість тієї води, оголошуючи переможця. Тоді, казав старий мисливець, княжий стіл не міг посісти чоловік, що не вмів топити сніг власним теплом. Називалося се вміння Яриловим даром. Коли світ почав згіршуватись, холонути і дрібнішати, Ярилів дар також згас, проте й малого спадку його достатньо, щоби правдивий воїн-кунич не загинув від холоду на полюванні. Невір навчив Жаринку таємної молитви до Ярилової подоби Хорса[39], а також вправи зосередження на джерелі внутрішнього тепла.

Тепер, після доторку Ярилового дару, дівчину огорнув спокій. Місяць-Калетник крізь нічне марево здавався волохатим. Задивившись на сизе відсвічування болотних випарів, Жаринка впала у дрімоту, раз у раз просинаючись від жаб’ячих криків.

— Жаба кваче, Блудень скаче, силь нечисте, кощ ходяще! — шепотіла дівчина й знов засинала.

Вона не помітила тіней, що нечутно підкрались до острівця з півночі. Тіні обережно вибрались на острівець, завмерли, прислухаючись до неспокійного дихання юної куниці. Звідкись з'явився мішок, тіні підстрибнули до Жаринки, блискавично зірвали з її череса зброю, скрутили руки і ноги мотуззям і з дивовижною спритністю запроторили дівчину до мішка. Вона билась і випручувалась, але, діставши кілька болючих стусанів, припинила опір. Тіні підібрали Жаринчині чоботи, торбу з харчами й залишили острівець так само нечутно, як і з’явились.

За кілька хвилин після цього, з іншого боку, на острівець застрибнула нова тінь, не менш швидка й спритна. Вона принюхалась, тихо, по-звіриному, загарчала й рушила за викрадачами.

3.5

Знайти Тітіру виявилось справою нелегкою. У городищі вона не з’являлась вже не першу седмицю. Лише на третій день, перед самим Здвиженням[40], молодші могитичі доповіли Волхові, що причинна ховається на Березовому горбі, де давні мешканці краю спорудили капище Живи[41]. Тітіра, казали вони, сиділа в землянці-божниці, лизала там гадючий камінь, сичала крізь ніс і навідріз відмовлялась виходити. На всі вмовляння й погрози вона відповідала: «Гич-гич! Як не квапишся в Урай, їжачину не чіпай!» Могитичі запитали у Волха, чи не привести бува дурну силою. Пекич їм того заборонив, натомість узяв посох й сам почвалав до Березового горбу.

Ще здалеку, за п’ять сотень кроків до капища, жрець відчув напруження Сили, яка пульсувала попереду. А ще почув дивне шарудіння. Він озирнувся навколо й зауважив рушення у траві. Здогадався: змії. Як твердило древнє повір’я, на Здвиження всі земні гади виходили з нір та криївок своїх і сповзались до місць Сили. Бувало, волхви ці місця й знаходили завдяки вересневим зміїним соборам.

Пекич посохом відгорнув зарості медуниці, підняв придорожнє лопушиння. Так і є. Незлічиме гадюччя вилося до горба живим потоком.

«Скільки живу, ще такого не бачив», — похитав головою Волх і собі рушив до капища. Він ще раз переконався, що Тітіру недарма зовуть Зміївною.

«Її тепер свято, її час, — зрозумів жрець. — Значить, і яснобачення в неї погострішало. Може, й підкаже щось корисне».

Перед тим як рушити далі, передбачливий Пекич відчепив від пояса маленьку мідну пляшечку з ясеневим соком, що мав здатність зачаровувати змій, натер собі ним руки і ноги. При тому він проспівав закляття від гадючих укусів:

Гальця-цепка тарагай, Від стежини колом згай, Чуро-чуро, колоправ, Згинь перед стовбучих трав. Дід Бобрець тебе ізги, Згинь на нижніє луги.

На самому горбі так рясніло зміями, що до капища важко було підібратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужі-цепичі та сарпи встеляли землю поміж березами, немов виповзле коріння рушило в мандри. Здавалось, саме повітря налякано зміїним походом: вітерці та протяги повтікали з горба, дерева завмерли, позникали і птаство, і комашня. А ще двічі народжений відчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земні навідали перед Здвиженням старе капище.

Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божниці, тричі вклонився ідолові, проказав молитву до Живи, сімома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерів від побаченого там. На пласкому, широкому як стіл, требищному камені, просто перед лялею[42] звивала кільця величезна змія. Товщиною вона перевищувала пересічну гадюку більш ніж утричі. Срібляста мережка, що нагадувала рунічні письмена варягів, прикрашала білу луску небаченого гаспида. Тітіра сиділа з краєчку і дивилась на гостя крізь примружені повіки. Немите волосся її настовбурчилось, косми стирчали, немов промені темної корони.

— Добридень, Тітіро, — видавив з себе Волх, не відриваючи погляду від могутнього зміїного тіла. «Гадюча цариця!» — здогадався він.

— І тобі добро, відуне, — відповіла Зміївна. — Бачиш, до мене на свято неньо завітали. Сидимо з ненею, про те й про се собі теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.

— Й що ж казала про мене… неня? — Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.

— Що ти нечемний.

— Через що?

— А навіщо намазався ясеневою витічкою? — Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. — Пхе, яке бридке. Добре, хоч часником не натерся.

— А що ще казала?

— Катма в тобі їжака, каже.

— Їжака?

— Твердості їжачої, — зійшла до пояснень причинна. — І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак — не буде так!»

— І се є зле?

— Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.

— Хіба?

— Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.

— І хто ж тепер у лісі пан?

— А нікого нема, — хитро вищирилась Тітіра. — Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто[43]. Геть всі-всі повтікали.

— Від кого? ВіД чого?

— Не стомився стояти? — ухилилась відповісти Зміївна. — Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі, чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

— Ти не їжак, не їжак… — зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

— Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.

— А хіба ж не відаєш?

— Якби відав, то не йшов би сюди.

— То провідай, — за сичанням людської мови вже й годі було почути. — Відкривається його шлях…

— Шлях Богомола? — уточнив двічі народжений. — Він нападе на нас, так?

— На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

— А як це зробити?

— Жертву… велію жертву… — розібрав Пекич.

— Й чим саме радиш жертвувати? — Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. — Скажи мені, чим?

— Закрий один шлях, відкрий інший, — сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. — У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.

— Такого не буває, — недовірливо всміхнувся Пекич. — Жертва без певної втрати не чинна.

— Про те не бійся, про те не хвилюйся, — й собі всміхнулась Зміївна. — Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.

— Світ на тому стоїть відвіку.

— Серединний світ — драбина, хтось угору — хтось в долину, — заспівала Тітіра. — Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.

Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:

— Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.

— Так що саме чинити маю? Повідай…

— Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! — заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.

Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.

Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?

Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

3.6

Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок — і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.

Певно боги попередили чорнобородого про її намір, тому що він не зробив фатального кроку. Крем’язень відкинув палицю, підніс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:

— Знахур я і зелійник знатний. Можу її, — кивнув на Риску, — полікувати.

Як і більшість вихідців з Імперії, він не вимовляв «ж». Тому замість «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спірка почула таке біля мирної ватри, вона б довго сміялась.

Але тепер було не до сміху.

— Стій, де стоїш, — озвалась Доброслава. — Скільки вас у городищі?

— Єсм я єдин.

— Якщо збрехав, ми тебе вб’ємо.

— Єсм я єдин, — повторив чорнобородий.

— Сховай нас. Дамо тобі срібла, злата, — запропонувала онука Горана.

Візантієць кивнув, махнув рукою. Мовляв, ідіть за мною.

Спірка і Доброслава перезирнулись. Вони зрозуміли одна одну без слів. Чужинець в жодному разі не заслуговував на довіру. Але вибирати не приходилось. Переслідувачі могли з’явитись тут кожної хвилини.

Дівчата знов підхопили руду попід пахви й понесли за Макарієм. Той зайшов до підкліту надбрамної вежі, відкотив там чималу брилу й пірнув до підземелля. Тут починалась складна система таємних лазів, котрим воїни з городища при потребі могли заходити в тил ворожій облозі. Видовбані у твердій скелі і сполучені з природними печерами, ці переходи опирались руйнуванню вже кілька століть. У вузькому лазі з Рискою виникли складності. Її прийшлось волокти нерівною підлогою, слідкуючи, щоби не роз’ятрити поранену ногу. Коли лаз перейшов у вертикальний колодязь, втікачкам знадобилась допомога Макарія. Утрьох вони затягли руду до великої сухої печери, що одним зі своїх розгалужень виходила на річковий крутояр.

Чорнобородий зиркнув на Рискину ногу, принюхався до рани, промимрив щось чужинською і поліз назад.

— Зрадиш — уб’ю! — крикнула услід йому Спірка. Доброслава заплющила очі й зашепотіла молитву до Берегині.

Макарій ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увірвався загін підлітків-верховинців. Візантієць знав кожного з них поіменно. Не одного із цих молодих горян він рятував від пітливої лихоманки, нагноєнь та гадючих укусів. Не одному єднав переламані кістки та виправляв вивихи. Навіть ті з них, котрих боги берегли від хоріб і травм, звертались до мага по амулети, приворотне зілля та волховські приманки. Підлітковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дідича Бойва, до котрого слали віру півдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостівен, що набавляло малому пихи. Бойв віддав ляшичеві засіку з вежею, що сторожила Нижній Язижський перевал[44] та дозволив лишати собі третину з перевізного мита. Шикорчик зібрав з однолітків невеличке військо й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець і дівчат, грабували підданців хорватських жупанів та ходили на полювання до дідичів-чаклунів із Чорногір’я. Бойв дивився на всі ці витівки крізь пальці, суворо караючи лише за збитки, нанесені купецьким валкам.

Цього разу Бойвів син вивів на слід непрошених зайд дюжину своїх воїв. Невисокі на зріст, чорноголові, мокрі після переправи й збуджені погонею, вони оточили візантійця, як тільки той вийшов з вежі.

— Де вони? — без зайвих передмов поцікавився в колишнього диякона Шикорчик. Від решти мисливців отамана вирізняв золотий ланцюг, щільно припасований до міцної шиї. Ланці цієї колись витонченої прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.

«Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманіжених міст», — подумки погодився з давнім поетом Макарій. Вголос сказав:

— Я їх сховав.

— Це наша здобич.

— В мене померли дружини, жупаниче, — високо потитулував Шикорчика візантієць. При тому, що він вимовляв «ксафаніт» замість «жупанич», горяни його розуміли. — Хочу взяти хорваток присяжними наложницями[45].

— Це наша здобич, жерче, — в темних очах молодого отамана постала непроникна завіса впертості. — Віддай по-доброму.

— Дам за них сто срібляків.

— Я здобиччю не торгую. Мені здобич боги дають.

— Дам півтори сотні. За кожну, навіть за ту, котру підстрелили, по п’ятдесят срібних монет. Не різаних, цілих. За такі гроші ви собі у вівчарів купите аж тричі по п’ять дівок. — Щоби його зрозуміли, він показав «тричі по п’ять» на пальцях. — Слухайте, воїни, таж за півтори сотні повновісних дирхемів можна усім вам мечі харалужні купити, — краєм ока Макарій побачив, як почали перезиратись і перемигуватись Шикорчикові джури. Він знав, що на їхню думку пропозиція більш ніж щедра. Ані на Преславському тракті, ані за Вужем[46] таких грошей за рабинь не отримати. Тим більше тепер, коли на Заході йде війна і ринки наповнені юними бранками.

— Чому ж сам не купиш? — не повівся Бойвів син. — У вівчарівен стегна міцні, на овечій бринзі рощені.

— Небесні Цепичі-змії послали мені знак. На цих хорватках — печатка Сили.

— Не розумію, — Шикорчик зачув за спиною гомін, озирнувся й шикнув на джур.

— Боги, жупаниче, беруть собі те, що хочуть. — Макарій відчув, що якась прониклива Сила підказує йому всупереч усьому зберігати твердість. Він раптом впевнився, що зможе перемогти у цій нерівній суперечці.

— Боги — так. Але ж не жерці, — не відступав тим часом Шикорчик.

— Жерці наглядають за божим. Інші мають відступити. Хто зачепить боже, проклятий буде. Анафема вето сі!

— Та невже? — молодий отаман стиснув держално меча, так що поблідла шкіра на пальцях його правиці.

— Так. Боги привели їх сюди для служіння собі. — Макарієві здалось, що Сила перетекла до його голосу, що слова виходять з нього не звуками, а разючими перунами.

— То ми їх сюди загнали, не боги.

— Всі ми лише знаряддя богів, жупаниче. Сам щойно казав, що саме боги тобі посилають здобич. А я поставлений наглядати за божим.

— Святі отчі боги, — не відриваючи погляду від очей візантійця, наголосив на цьому слові Шикорчик, — можуть узяти собі двох сучок за двічі по п’ять дюжин монет. Я відступаю їх богам. Нехай Рід Перетинь буде свідком моєї побожності. Але ту, що у гаптованій безрукавці, віддаси мені. Зі здобичі я вибрав її для себе.

— Вона також потрібна богам.

— Звідки відаєш?

— Бачу те, чого не бачать інші.

— Чому маю тобі вірити?

— Тому що я відігнав від тебе Моку-пропасницю, коли вона прийшла взяти твоє життя. Тому що це я дав гадючника й тирлич-зілля[47] Дрожкові, — кивнув Макарій на одного із джур, — що ним навернув він до себе серце діви Олади. Тому що це я перед ликами трьох богів палив сіно й тим зупинив буревії, що насилали з Громового хребта. Тому що й ти сам знаєш: я бачу далі й відаю більше за тебе, за твоїх джур і за усіх твоїх родичів. Якби не я, жупаниче, чаклуни-чорнокнижники понищили б половину твоїх родовичів. Я сказав.

— Знаємо, що ти хитрець[48], але ж і хитреці брешуть, — примружив ліве око Шикорчик.

— Хто бреше про волю богів, той наражається на страшне прокляття, — твердооко глянув на нього Макарій і зіскочив з богословської теми: — А чим тебе, жупаниче, так зачепила ота миршава хорватка? Твої наложниці вродливіші.

Шикорчик хвилину роздумував, відтак непомітно дав Макарієві знак: відійдемо, мовляв.

Вони пройшли зо півсотні кроків до позеленілої скелі, що захищала старе городище зі східного напрямку. Тут, на дикому камені, давні люди вирізали охоронну руну, подібну до руни Спаса-Велеса. Макарій, котрого мандри навчили пильності до священних справ, не забув привітати жестом-славнем знак присутності Сили.

— Та дівка не з простих буде. — Шикорчик також сотворив славень. — Дорого коштує. Продамо її родичам за злато.

— Хочеш за неї золота? Скільки?

— В тебе стільки немає.

— Звідки відаєш? — тепер це питання поставив візантієць.

— Добре, не відаю, — відступив молодий отаман після недовгої паузи. — Яви, що маєш.

— Це пасуватиме до твоєї нашийної прикраси. — Макарій витягнув з-під череса восьмикутний медальйон, відкрив його, розгорнув пластини дорогоцінного складня. — Агіос Артемісіо сіма[49]. Навіть твій батько-архонт[50] не має такої сустуги.

— Це печатка чужинських богів, — Шикорчик недовірливо доторкнувся до медальйона. Полірований електрум сяяв ні сонці, не поступаючись щирому золоту.

— Всі вільні народи, жупаниче, прославляють Велику богиню. Твої родовичі іменують богиню Даною. У світлиці твоєї матері я бачив її дерев’яну подобу. А це її знак, карбований на світлому хазарському золоті. Запитай у чаклунів з Ігровця[51], якщо мені не віриш.

— Звісно, що запитаю, — пообіцяв Бойвів син, засовуючи медальйон до свого череса. — Й не тільки в них… Добре, беру це золото за хорватку в гаптованій безрукавці. А ти тягни свої «повновісні» монети. За двох сучок двічі по п’ять дюжин.

— Авжеж, жупаниче, я почув тебе. Десять дюжин. Це буде сто дирхемів, себто один літр, і ще двадцять.

— Я знаю, премудрий жрече, — кивнув Шикорчик. — Не лише ти вмієш числити. Тягни сюди і сто, і двадцять. Подивимось на твої діряві дирхеми.

— Спочатку сотворимо присяги, — кивнув на Велесову руну візантієць.

Чорнобородий відступник від віри Христової і молодий отаман верховинців підійшли до скелі, поклали правиці свої на руну й майже суголосно мовили:

— Присягаємо на цьому і на незримому, що не маємо ані жалю, ані здрості, ані таємної злої думки по здійсненній згоді. Нехай буде вона чинною у Трьох світах, уночі і вдень, в будні і на свята, для чоловіків, жінок і дєцкого. Нехай Рід Требовник, святі боги і предки у Нав’ї будуть нам в тому свідками і покарають кривоприсяжника наглою і болючою смертю, де б він не ховався.

За годину, втомлений суперечками з Шикорчиком, який забракував не одного з його дирхемів, Макарій повернувся до печери. Рудій за цей час погіршало. Візантієць промив її рану відваром святого Сіллабія, а про себе відмітив, що без лисячого жиру таку рану вилікувати не вийде[52]. Але лисячий жир в нього закінчився. Він покликав Доброславу до сусіднього підземелля й, не сходячи до подробиць, оголосив їй поточне становище втікачок. Те, що Спірка і Риска стали наложницями Макарія, не сильно схвилювало Горанову онуку, проте вона навідріз відмовилась визнавати себе рабою візантійця.

— Я з боярського роду, — гордо заявила Доброслава, — й радше горло собі переріжу, аніж стану чужинцеві купленою жоною!

— Походження значення не має, — похитав головою Макарій. — Коли авари або слов’яни беруть у полон підданих імператора, вони не роблять різниці між простими паріками зі стасії і шляхетними патриціями[53]. Вас узяли в полон молоді фракійці, і я вас купив.

— Нас не взяли в полон, — зашипіла Доброслава. — Мій меч й досі в моїй руці!

— Ви самі звернулись до мене по допомогу. Ви поклались на мене і на богів, а не на свої мечі. Хіба ж не так?

— Так, але мені не потрібна така допомога.

— Краще бути моєю жоною, діво, аніж незаміжньою та бездітною піти до предків або ж у розбійницькому лігві задовольняти бажання і виконувати примхи десятків воїв.

— Вони б не посміли! — В очах Доброслави Макарій не помітив впевненості у мовленому.

— Я їх добре знаю. Повір мені, посміли б.

— Я викуплю себе. Скільки ти заплатив за мене?

— Я віддав за тебе цінний золотий артефакт, який коштує двісті дирхемів або ж двісті двадцять нових франкських денаріїв. Ти розумієш, що таке денарії, діво?

— Так, я знаю лічбу і знаю ціну монет. Я маю при собі тридцять срібляків. Тих, про які ти кажеш. Цього мало, але мій дідо заплатить тобі решту. Заплатить, скільки ти скажеш.

— Твій дідо — заможний патрицій?

— Так. — Доброславі було відомо значення цього чужинського слова. В Горановій світлиці нерідко гостили купці з півдня, що привозили бояринові хитрі прикраси і солодке вино. — Він ближній радник нашого княз… ігемона, — блиснула вона знанням ще одного іноземного слова. А ще в неї на язиці крутилося і свербіло повідомлення, що вона наречена княжича Томирада. Але про це молодша онука Горана врешті-решт вирішила змовчати. Бо ж розуміла, що така об’ява могла зашкодити не лише їм з князенком, але й усьому Білому племені.

— І цей достойний та багатий патрицій відпустив свою дорогоцінну онуку в наші гори?

— В мене є охоронниці.

— З малими луками і короткими мечиками? — посміхнувся Макарій. — Видатна охорона для родички радника самого ігемона. Щось тут не так, високородна пані… А може, ви ізгої?

— Я залишусь в тебе заручницею, а Спірку відправимо до мого діда. — Доброслава зробила вигляд, що не почула слова «ізгой». — Спірка принесе злато, але ти до того часу не зачепиш мене. Можеш взяти собі за жону Риску… Так кличуть руду, — пояснила вона, раптом второпавши, що чорнобородому їхні імена не відомі.

— Руду ще треба відібрати у смерті, — зауважив Макарій. — Крім того, я викупив вас із тією умовою, що ви під моїм началом служитимете богам і воюватимете з чорнокнижниками. Якщо син місцевого архонта провідає, що я відпустив когось з вас за виру, або ж послав когось по виру, він забере вас собі як законну здобич. І буде правий.

— Ти ж заплатив їм.

— Вони вважають, що їм заплатили боги. Мене вони не бояться, діво, вони бояться лише богів. Вони будуть пильно слідкувати за цим місцем. Твоя охоронниця не дійде до вашої землі.

— Спірка знає дорогу. І вона дуже спритна.

— Не спритніша за хлопців Шикорича. Ти чула про нього, діво?

Онука Горана кивнула. На її обличчя набігла сіра тінь розпачу.

— Це місце перебуває під охороною богів, — мовив візантієць. — Я тут господар, маг і орофілак. Місцевий архонт визнає мій стасис, мій маєстат і мою магевму[54]. І саме я буду вирішувати, що і як ви тут робитимете. Ти розумієш, про що я глаголю, діво?

— Так, — тихо сказала Доброслава. Незримий стрижень, на якому досі тримався її спротив, раптом розтанув. Дівчина відчула себе безпомічною і дрібною перед волею ображених нею богів.

— Ти коритимешся мені, діво?

— Так.

— І твої охоронниці коритимуться мені?

— Так.

— Присягни, діво, за себе й за них ім’ям вашого роду.

— Присягаю Старим Туром Обойрогом, батьком нашим, — вона ледь витримала пронизливий погляд темних очей і продовжила крізь твердий згустень у горлі. — Присягаю за себе, за Спірославу і за Рискату.

— Ти щойно присягнула відкритим іменем свого предка, — зауважив візантієць. — Таку легку й облудну присягу, за вашими віруваннями, не гріх й зламати. Я не дурний і знаю, що бога вашого роду насправді зовуть не Туром і не Обойрогом. Присягни його істинним ім’ям.

Доброслава подивилась на відуна так, що здавалось: її погляд спалить йому обличчя. Відтак дівчина тяжко зітхнула, відкинула з лоба мокре волосся, зволожила язиком пересохлі губи, обома руками вчинила священну мудру й ледь чутно прошепотіла:

— Індрою-богом присягаю.

«Отакої, — подумав Макарій, — знов і знов випадає мені переконуватись, що застрашення у розмові з варварами вирішує більше, аніж дюжина розумних аргументів. Таке саме і з оною амазонкою. Ледь почула про Шикорича, як одразу посмирнішала, вже не меле дурниць і ваговиті присяги творить».

— Йди і скажи своїм охоронницям, що відтепер вони мої наложниці, — розпорядився візантієць. — Про тебе, патриціанко, я ще подумаю.

Він простягнув до неї руку. Спочатку Доброслава не зрозуміла, чого хоче цей чорнобородий відун, від якого линув нестерпно чужий дратуючий запах. Але швидко здогадалась. Вона відчепила від череса меч і ніж, віддала їх візантійцеві. Той кивнув, мовляв, правильно. Потім сказав:

— Для лікування рудої потрібний лисячий жир. Зможеш вполювати лисицю?

Доброслава мовчки кивнула й відвернула обличчя убік. Ні очі їй навернулись сльози, що для воїтельки вважалось ганебним. Ніколи не думала вона, що їхня втеча закінчиться настільки швидко й так прикро. В цю мить їй згадались прохромлена стрілою Навка і гадюка, вбита нею на гірському схилі.

3.7

Арата почувалася винною. Зловорожі болотні духи знайшли у її єстві слабкість, наслали на неї сон. Якби не це, вона б завадила місцевим полонити білявку. Тепер усе ускладнилось. Арата вкотре порівняла дівчину з дурною козою. А як ще назвати ту, котра, маючи під рукою зброю, дозволяє хирлявим мочарним виповзням захопити себе зненацька, запхати до мішка, віднести на смердючий хутір і зачинити у порубі.

— О богине, Володарко ночі, не карай мене запустілу й порожню чорною карою й жовтою карою не карай, — шепотіла Арата. — Я виправлю свою помилку й визволю провідницю.

Вона розуміла, що виконати цю присягу, воюючи одній із цілим кланом болотних жителів, їй буде нелегко. Й справа зовсім не в числі двоногих ворогів. Проти неї стояли не лише вої болотного клану, але й незримі мешканці цього згиблого драговища. Вона відчувала їх присутність. Ці духи також складали щось на штиб сімейства, адже за часів незапам’ятних усіх їх породило нечисте божество, таємного імені котрого Арата не відала, а знала як Жабу.

Уперше з невидимим виводком Жаби вона зустрілась чотири роки тому, коли повертала до степового святилища золоту магицю богині, вкрадену захланними уличами. Святиню приторбичив розбійницький улицький рід, що так само, як і тутешні багнючники, мешкав на укріпленому хуторі, оточеному непролазним трясовинням. Тепер, готуючись до смертельного бою, Арата згадала той свій напад на уличів.

Того разу вона увірвалась до укріплення, озброєна двома серпастими мечами; увірвалась, немов літній степовий вихор. Перші перемоги були легкими. Їй знадобилось лише півтора десятка проміжків між вдихами, щоби знищити сторожу при брамі. Крадії впали, жодним звуком не встигнувши попередити сплячих родовичів. Крізь перерізані шиї сигнальні звуки не проходять. Лише криваве булькання.

Але вже за мить Арата відчула протидію іншого рівня.

В очах войовниці потемніло, щось холодне й слизьке натиснуло їй на ребра. На мить їй здалось, що мечі повипадають їй з рук. Одночасно незримі охоронні сили розбудили уличів, які спали у великій довгастій будівлі, накритій очеретом. З неї вискочили бородаті драби у довгих сорочках з булавами і важкими мечами, більш подібними на заточені залізні штаби.

Арата промовила закляття проти дурману. Перш ніж слизька задуха відступила від її легенів, вона побачила зелено-прозоре велетенське тіло, що переповзало через снопи перед житловою спорудою. В цю мить войовниця відчула, що перебуває за крок від смерті.

«Жабо, згинь! Айме сміде!» — крикнула вона, знову відчула в руках силу й шулікою налетіла на першого з бороданів.

Той замахнувся мечовидною штабою й охнув — сталевий серп розрізав йому живіт і випустив на волю спрутоподібне звивище кишок. Воно вистрибнуло з черева бороданя, наче жива істота, й хлюпнуло на тік. Арата легко ухилилась від прямого удару, відразу забула про вибалушеного улича, стрибнула вбік і наступної миті зустрілась аж з трьома ворогами. Не такі кремезні, як перший, вони, тим не менш, подужали двічі подряпати її своїми мечами, перш аніж з їхніх розрізаних судин забили фатальні червоні фонтанчики.

Араті як жінці було важко змагатись з богатирями у замашному перерубуванні тулубів. Зате вона достеменно знала, де у людському тілі знаходяться кров’яні протоки. Для того щоби швидко знекровити дорослого чоловіка, особливої сили не треба — лише точність і блискавичність ударів. Тим більше що улицькі селюки не носили броні й не відзначались військовим вмінням. Вони безпорадно крутились навколо себе, намагаючись дістати вертку, наче сарпа, Арату, підставляючи свої тіла під ріжучі удари гострих як бритва мечів.

Більше клопоту було від собак, які на шмаття дерли шкіряні штани і чоботи войовниці. Їй довелось відволіктись на цих четвероногих, заскочивши на колодязний зруб і блискавично замінивши один із мечів на сталеве віяло. Уражені шматками отруєної сталі, пси порозбігались, а невістка Триликої знову взялась махати двома серпастими клинками.

Смертельно порізавши п’ятьох чи шістьох бороданів, дружина Богомола зустріла досвідченого воїна. Він не мав бороди, зате, за звичкою найманців, носив довгі вуса і хазарського оселедця. На грудях мав пишне татуювання — сонячний диск у кігтях хижого птаха. Воїн рухався утричі швидше за селюків, і в руці його була справжня зброя — меч-акінак з харалужним лезом. За всіма ознаками це був грізний супротивник.

Арата зробила вигляд, що тікає від нього, застрибнула на земляний насип, потім на стайню, звідти перелізла на дровітню, з неї знову зіскочила на тік. Вусань піддався на її хитрість, погнався за нею і в запалі погоні не помітив, як втікачка знову застосувала смертоносне віяло, з якого в бік ворога злетіла маленька залізна стрілка. Подряпина від неї була незначною, але отрута діяла швидко. Особливо тоді, коли у вжаленого стрілкою напружено працювали м’язи. Вусань не пробіг током і двадцяти кроків, уповільнився, схопився за груди. Відтак заточився, випустив з правиці зброю і захрипів, видушуючи з себе якісь пусті слова.

Арата здалеку спостерігала за ним, а потім продовжила свою справу. Підлітку з довбнею, що раптово вискочив з-під дровітні, вона блискавичним ударом зрізала чоловічу гордість й залишила його корчитись і верещати посеред двору. Потім їй під руку попався сивоголовий улич, ненависть якого набагато перевищувала силу. Він розмахував ножем, з його беззубого рота линув потік найжахливіших проклять. Арата нирнула старому під руку, опинилась у нього за спиною й — у розвороті, з розмаху — майже відтяла уличеві голову. Та повисла на вузькому шматку шкіри. Ворожа кров укотре залила їй очі.

Далі все було просто. Вона, майже граючись, вбила ще двох підлітків, яким злі духи підказали заступити їй шлях, зайшла до божниці, зробленої у вигляді зрубу зі шпилястим дахом, і забрала звідти подобу богині. В божниці, серед розмальованих кумирів, стояв невеликий, вирізаний з коштовного зеленого каменя, бовван Жаби.

«Певно, теж звідкілясь вкрали», — припустила Арата і скинула ідола на підлогу. Від удару в жаб’ячої подоби відкололась голова. Й відразу наче важкий тягар зістрибнув з грудей Богомолової дружини. Вона на повні легені вдихнула повітря, що пахло черешневою смолою і смертю.

Войовниця відчула задоволення своєї богині і заспівала. Коли ж пісня закінчилась, а кров на її обличчі висохла, вона залишила осиротілий дім улицьких богів і ще раз обійшла хутір.

Перестарки, жінки й діви-улички так і не наважились висунутись з житлової будівлі, що зберегло їм життя. Можливо, серед них ховалась і жриця Жаби, але Араті було не до неї.

Вона повернулась до того місця, де вмирав воїн з акінаком. Вусань ще змагався з Мораною-Смертю, намагався підвестись з колін, але почорнілі жили вже проступили всім його тілом. Рясний піт стікав голеною головою, капав з вус, зіниці звузились, на губи вийшла піна, а прикрашені коштовними перснями пальці корчила судома. Отрута мала відправити його у Нав’є ще до сходу сонця. Відправити після мук та соромітних вивержень. Арата підібрала акінак і добила ним вусаня, прохромивши йому серце. Істинний воїн має повагу та милосердя до переможеного, якщо той у бою виявив відвагу і військове вміння.

Вона побажала вусаневі щасливої дороги до Нижнього острова воїнів, а на пам’ять про нього відтяла оселедця й зняла один з перснів — золотий, з чорним каменем Сили.

Такого її вчили древні книги і старші жриці.

«Є що згадати, — вирішила войовниця, погладжуючи чорний камінь, — та пригода й направду вийшла славною. Крадії отримали добрий урок, проте самої Жаби мечем не дістати. Цікаво, чи пам’ятає зелена потвора приниження, отримане тоді від Арати Непереможної?»

Може, то болотний сморід закрутив їй голову, а може, Володарка ропух підтвердила її здогадку, але Араті здалось, що між її скронями незвично захололо. Войовниця приготувала зброю, закріпивши на ремінних петлях меч, ножі і метальні стрілки, затиснула в зубах духову трубку й тихо-тихо сповзла з болотяної купини до трясовиння.

Тут, знала вона, починається підводна стежка, що веде до хутора. Ще ранком вона помітила, як цим таємним шляхом ходили місцеві, і вирішила ним скористатись. Жодного разу вона не змусила воду відізватись звуком на її просування. Болотна змія пропливла між її ногами, драговиння обліпило все тіло, але Арата не зупинилась і не прискорилась. Концентрована і спокійна, вона подумки повторювала слова древнього поета:

Мій човен повільно пливе, розсуваючи очерети, Услід йому дивляться боги, наче крізь нього, Бо човен навмисно назвали невидимим іменем І обтягнули шкірою невидимого звіра, Впольованого у вівторок на повному Місяці.

Раптом просто перед нею з темного болотного лона випірнула величезна жаба.

«Привіт, о Володарко ропух, — подумки розсміялась Арата. — Давно не бачились!»

Жаба дивилась на неї і надувалась, щоби голосним кумканням попередити мочарних виповзнів про небезпеку. Але не встигла. Войовниця гостро заточеним нігтем пропорола її надуте черево. Драговина тихо і сумно булькнула, проводжаючи жаб’ячий дух до Нав’я.

Ще кілька кроків непевною твердю — і Арата досягнула острова, де мочарники збудували своє укріплення. На відміну від хутора уличів, за центр якого правила велика житлова будівля, тутешнє поселення складалось з багатьох очеретяних хиж, що своєю формою нагадали дружині Богомола шоломи гвардійців багдадського халіфа. Вона раптом згадала, як у дитинстві любила дивитись на урочистий виїзд намісника Пророка з Мадінат ал-Мансур[55], як палали на сонці золочені шоломи і виткані сріблом плащі його охорони, як її старша сестра захоплено шепотіла імена комонних красенів: «…бін-Мутадір, ал-Афшин, бін-Сулбат…». На мить уява Арати перестрибнула з холодних мочарів під сонце, що розжарювало різьблені плити Баб-Хурасан[56]. Кутики її очей ледь зволожились.

Войовниця схопилась за стебло осики, підтягнулась і забралась на укріплений подвійним тином берег. Вона згадала, що Кругле місто халіфа ал-Мансура також оточував подвійний мур, й ледве стримала сміх, народжений самою можливістю подібного порівняння.

Арата зачаїлась під тином, прислухаючись до звуків, що линули з хутора. Там сперечались чоловіки, які, судячи з їхнього голосного варнякання, встигли хильнути хмелю. Змісту розмови дружина Богомола не розуміла, але вона цього й не потребувала. Головним було те, що жителі мочарів відчували себе у цілковитій безпеці, а їхні вартові за цим п'яним гомоном нічого не чули. Псів, наскільки знала Арата, в болотяних поселеннях не тримали. Отже шлях до хутора був відкритим.

Вона нарахувала вісім очеретяних хиж. Це означало, що на хуторі живе не менше восьми сімейних пар.

«До десяти боєздатних чоловіків, два-три дідугани й кілька хлопців-підлітків, — припустила Арата. — Жінки у жаб’ячих дітей не войовничі, але можуть кинути ножа або ж хлюпнути окропом. Найбільша небезпека — від малих луків, з яких можна стріляти навіть через шпарини у хижах. З відкритого бою краще не починати».

Вона приготувала боєзапас для духової трубки, нечутною тінню перестрибнула через перший тин, зробила дірку у другому, пролізла крізь неї й обережно заглянула до найближчої хижі.

З темряви чулось дихання сплячих людей. Придивившись і прислухавшись, Арата розрізнила шістьох: старшу жінку, дорослу пару і трьох дітей. Одна дитина не спала, їй здалось, що це була маленька дівчинка. Дорослий чоловік лежав з самого краю, обличчям до стіни. Дружина Богомола обігнула хижу, приклала вухо до її очеретяного боку. Гаряче і смердюче дихання чоловіка пробивалось крізь сухе плетиво. Арата приготувала ніж з тонким видовженим лезом, примірялась і різко ударила крізь очерет на Шість пальців правіше від нагрітої диханням ділянки.

Було чутно, як сіпнулось тіло. Чоловік застогнав, але неголосно. Арата зачаїлась між хижою і тином, готова у будь-яку мить нирнути у дірку. Але нових стогонів і рухів вона не почула. Сім'я проспала смерть свого годувальника. Войовниця глянула в бік другої хижі. Перед тою поставили клітку, де рохкали свині. Один з підсвинків дивився просто на Арату. Гомін на хутірському токовищі тим часом вщух, верхівками хиж блукали непевні відсвіти сторожової ватри.

Богомолова дружина, намагаючись не наступати на купки розкиданого хрусткого сміття, перебігла до другої хижі, протиснулась між свинарником та очеретяною будівлею, прислухалась до тамтешнього буття. В житлі панував неспокій. Подружжя віддавало шану богам кохання, інші не спали. Зате у третій хижі панував сон. Випущена з трубки оперена голка вкоротила віку здоровенному дядькові, що хропів ледь не на весь хутір. Проте його жінки (а їх Арата налічила аж три) виявились більш чутливими, аніж сім’я в першій хижі. Не минуло й десяти проміжків між вдихами відтоді, як здоровань припинив хропіти, як з третьої хижі пролунав несамовитий жіночий вереск.

Арата сховалась за свинарником й звідти випустила голку в чоловіка, котрий вискочив на крик з другої хижі. Напевне, це він кохався з дружиною, бо вистрибнув надвір зовсім голим. Отруєна криця вжалила болотяного мешканця між лопаток. Він намацав її, витягнув з тіла і здивовано подивився на оперене жало. З цим здивуванням на обличчі мочарник і відійшов до предків.

Тим часом весь хутір піднявся на ноги. До третьої хижі підбігло аж четверо чоловіків, озброєних рогатинами та малими луками. Один з них тримав смолоскипа. Певно, хуторяни вирішили, що на острів напав звір. З хижі назустріч мисливцям вискочила молода жінка й почала щось гарячково пояснювати. На обличчях хуторян Арата побачила розгубленість. До них підбігли ще люди — троє чоловіків, жінки, діти. Один з хлопчиків побачив труп голого чоловіка і закричав.

«Семеро чоловіків, — визначила сили ворога войовниця. — Один з мечем, троє з рогатинами і смолоскипами, один з булавою і двоє з луками. Ще є два неозброєних підлітки і три сильні молоді жінки. На решту можна не зважати… Ото буде забава!»

Першими загинули ті, що були озброєні луками. Обох вразили метальні ножі-рибки. Жінки здійняли страшний лемент, побачивши Арату, що перестрибнула через свинарник і кинулась на хуторян. Брудна до чорноти, швидка і смертоносна, вона нагадувала нічного демона, що вискочив з Нижнього світу напитися свіжої крові.

Широкоплечий мочарник, якого войовниця визначила як ватага хуторян, розкрутив і кинув булаву. Хоча від нього на кілька кроків несло брагою, рука не схибила. Шпичаста залізна сфера на ланцюгу неминуче розтрощила б Араті голову, якби вона не присіла. Широкоплечий, якого важка булава розвернула уліво, несамовільно зробив півкроку вперед й несподівано для себе наштовхнувся на меч войовниці. Вона вколола його під серце і відстрибнула убік. Ватажок хуторян наче наштовхнувся на кам’яний мур, упустив булаву, блювонув зеленкуватою рідиною. Ще до того, як він упав на черево, войовниця стрибнула вперед.

Кілкий удар її зброї пробив борлака кудлатому дядькові з мечем. Захлинаючись кров’ю, той ще намагався навідліг розрубати нападницю, але його відчайдушний напад потрапив у порожнечу. Войовниця нирнула йому під руку. Меч потягнув напівмертвого за собою, дядько зробив два швидких кроки і розтягнувся поряд з широкоплечим. Цієї миті Арата вже устигла вибити рогатину з рук високого хуторянина і поранити одного з підлітків. Мочарники збились між хижами переляканою отарою, кричали і заважали одне одному. Якась знавісніла молодиця — певно свіжа удова — кинулась на войовницю голіруч і миттєво залишилась без руки. Злива її крові змішалась з брудом на тілі дружини Богомола.

Поки головні сили хуторян перегруповувались для контратаки, двоє молодих хлопців підкрались до Арати іззаду, намагаючись накинути на неї рибальську сітку. Маневр був небезпечним, і лише загартована в сотнях битв інтуїція врятувала її від метикуватих сіткарів. Відчувши небезпеку, вона різко крутнулась, меч порізав сітку і руки, що її тримали. Проте молоді хуторяни не відступили, кинувши сітку Араті в обличчя. Вона відступила й натрапила на рогатину. Гостра деревина пробила шкіряний панцир, різонула плече. Якесь мале дітисько вчепилось їй в ногу зубами.

Різким рухом вона відкинула кусюче створіння, стрибнула на одного з сіткарів, прохромила йому підребер’я, схопила за плечі, розвернула й підставила під рогатини хуторян, що підбігали. Тіло сіткаря прийняло в себе їхні дерев’яні гостряки. Наступної миті Арата відпустила його, розкрила своє смертоносне віяло, металеві стрілки вдарили в натовп, що сунув на неї.

— Віддайте ту, яку вкрали! — крикнула мочарникам Арата.

Тепер прийшов час погратись у перегони. Войовниця побігла між хижами, відчуваючи, як з роздертого плеча струменить кров. На її шляху опинився древній дід («Волхв!» — подумала Арата), котрого вона вдарила п’ятою у груди, й ще якась жінка, що миттєво присіла, затулила руками лице і заверещала, лише побачивши перед собою закривавлене брудне страхіття.

Раптом дружина Богомола виявила, що за нею ніхто не женеться.

«Дивно!» — сказала собі жінка.

Вона зайняла зручну позицію за земляним валом, котрий насипали біля хутірської брами, і приготувалась до бою. Сторожова ватра, що горіла на тому насипі, непевно освітлювала хутірський тік. З правого боку від себе Арата побачила капище з окатими бовванами, помальованими у червоне і синє.

На протилежному боці току з’явились троє хуторян. Вони, тягнули зв’язану білявку, приставивши ножа їй до горла. Та пручалась і верещала. Арата подумки посміхнулась своїй перемозі. Мовою полян, яку вона знала найкраще зі всіх слов’янських говірок, дружина Богомола пообіцяла, що залишить хутір відразу, як отримає бранку.

Серед вцілілих болотних мешканців також знайшовся знавець полянської. Він прокричав:

— Ми не віримо!

— Тоді я усіх вас уб’ю, — пообіцяла Арата. — Винищу до ноги. А потім спалю увесь цей смітник.

— А ми вб'ємо цю дівку.

— Не встигнете цим втішитись.

Хуторяни зачали радитись. До них приєднався той древній дід, якого вона прийняла за волхва. Він щось енергійно доводив чоловікам, махав руками і плювався. Арата здивувалась. Зазвичай після її ударів вороги не проявляли подібної жвавості.

«Дійсно небезпечний чаклун», — вирішила вона.

— Хто ти, жінко? — прокричав до неї тлумач.

— Янгол смерті.

— Ти служиш Богомолові?

— Я меч і нагай Триликої, Великої Матері світу.

— Навіщо тобі ця хорватка?

— А вам?

— Ми віддамо її жупанові як виру.

— Шукайте собі іншу для вири. На хорватку поклала око моя хазяйка. Я маю принести її в жертву богині.

— Відступись, жінко. Ми вже послали по допомогу.

— Коли вона сюди прийде, то знайде лише мертве.

— Тобі не вийти з нашого краю.

— Зі мною сила Триликої.

— Наші боги також могутні.

— Я не боюсь ані смерті, ані ваших богів. Я боюсь лише гніву богині. І вам раджу боятись.

Хуторяни знову засперечались. Було чути й жіночі голоси. Верескливий голос чаклуна потопав у несхвальному гомоні. Нарешті товмач прокричав:

— А якщо ти нас обдуриш, жінко?

— Про що мова? — Арата зауважила, що брама замкнута важким брусом.

— Може, ти мислиш так: ми віддамо тобі хорватку, а ти нас потім вб’єш.

— Ви не потрібні богині. Триликій знадобилась хорватка.

«Брус можна буде підважити, — тим часом міркувала Арата. — А на одвірку засувів не видно. Можна спробувати вийти у браму. Перелазити через тин небезпечно, навіть за капищем, де лучникам заважатимуть боввани».

— Присягни, жінко.

— Трімурш-рта гя’а-шабдай тарі-Бау! Присягаю трьома ликами Великої богині та іменем її Бау, — голосно мовила войовниця, виглянула за насип і сотворила мудру, «дашком» з’єднавши кінчики пальців двох рук над своїм закривавленим чолом.

Нова нарада тривала недовго. Чаклун знов лементував, але його не слухали. Білявці розв’язали ноги і штовхнули до насипу. Очі хорватки розширились від жаху. Йти вона не хотіла. Один із хуторян почав рогатиною колоти білявку в спину. Та верескнула, але залишилась на місці.

— Геть-геть! — кричали їй, аж захлинались, болотні мешканці.

Рогатина вжалила хорватку у шию.

Та приречено заплакала. Спотикаючись, рушила до Богомолової дружини, що терпляче чекала, не виходячи з-за насипу. Арата не мала сумніву, що невидимі лучники тримають під прицілом її позицію. Вона молила богиню, щоби мочарники не здогадались влаштувати засідку за брамою. Навіть діти, засівши з луками на болотяних купинах, могли стати смертельною загрозою при відступі.

Білявка дійшла до насипу. Вона не відривала очей від страшної войовниці, чекаючи, що та принесе її в жертву просто на цьому тоці.

— Ти розумієш, про що я говорю? — спитала у хорватки Арата.

— Так, преподобна жрице, — кивнула та. — Не все, але розумію.

Білявку трусив дрож. Вона була геть мокрою, без череса, штанів і взуття. З розбитого носа на її підборіддя стікала кривава цівка. Розпатлане волосся збилося в ковтуни. Крізь розідрану сорочку Арата бачила її тіло — брудне, все у синцях і подряпинах.

— Я тебе не вб’ю, не бійся. Розумієш?

— Я чула: ти принесеш мене в жертву.

— Ти чула брехню.

— Ти збрехала?

— Тепер ти належатимеш богині і робитимеш те, що я тобі накажу. — Одним ударом меча Арата розрубала мотуззя, яким хуторяни зв’язали білявці руки; рана відізвалась на цей рух болем, з неї знову вихлюпнулась кров. — Якщо не робитимеш, я тебе битиму. Буде боляче. Підемо на південь.

— Вони здогонять, — крізь стогін прошепотіла бранка. Кров зі страшним болем відновила свій біг у її зап’ястках і пальцях. Руки затерпли так, що вона ледь змогла розправити брижі на задертій сорочці.

— Тепер жаб’ячі діти слабкі, налякані і не мають вождя, — пояснила Арата, уважно оглядаючи капище і тин обабіч брами. — Допоки тутешній староста не пришле своїх воїв, нас залишать у спокої. А ми втечемо.

— Болотами?

— Іншої дороги немає.

— Для чого… Навіщо ти мене в них забрала?

— Ти допоможеш мені.

— Це ж ти врятувала мене, коли…

— Я.

— Ти поранена. — Голос білявки потвердшав. — Я вмію зупиняти кровотечу.

— Потім. Зараз жаб’ячі діти націлили стріли, — не підводячись на ноги, Арата, наче павук, перебігла від насипу до брами. — Якщо будемо гальмувати, мста жаб’ячих дітей переможе їхній страх.

— Я швидко бігаю, — запевнила хорватка.

«В лісі ти бігла, як корова, — подумки посміхнулась войовниця. — Але маєш довгі сильні ноги. Може, й витримаєш…»

— Як тебе називають? — запитала вона уголос.

— Я Жаринка з роду Куни. — Білявка, за прикладом Арати, навприсядки рушила до брами. — А твоє?

— При народженні мене нарекли Хамдуною, на честь доньки праведного володаря[57], — сказала дружина Богомола, підважуючи замковий брус. — Можеш називати мене цим ім’ям… Заринко.

Брус впав, стулки воріт розійшлись. За брамою на них чекали неозора болотна ніч й ображена Володарка ропух.

3.8

— Зачекай, відуне! — почув Пекич крик Тітіри.

Він усе ще стояв на тій дорозі, що вела від Березового горба до річного перелазу й далі, до капища. Причинна бігла, а її брудне вретище віялось, наче жмут зміїних хвостів.

— Срібне волосся! — мовила Тітіра віддихавшись.

— Про що мовиш? — Холод сів на плечі Волха, який жодній людині не розповідав про останні слова Пекового пророцтва.

— В неї тепер срібне волосся, — майже пошепки повідомила причинна. — Ти ж відаєш про срібне волосся.

— Від нього небезпека, — кивнув двічі народжений, до болю в пальцях стискаючи посох із золотим яструбом на верхівці. — Так в кого срібне волосся?

— У діви, яку… яку вполював Той.

— Хто вона? Я її знаю? — Холод сповз з плечей Волха аж до попереку.

— Знаєш, знаєш, — затрусила брудними космами причинна. — Бачив, бачив…

— Хто вона?

— Куничка, турова сестричка.

— Повідай її ім’я.

— Не пам’ятаю. — Личко Тітіри раптом зморщилось, нагадавши Волхові запечене в глині яблуко. — Не пам’ятаю.

— Де вона?

— Не пам’ятаю.

— Її проводили через залізо?

— Ні, ні, не проводили, не проводили, не водили і не приводили, вину заховали, на смерть послали, — заторохтіла причинна. — Нею відкриють ворота, нею розчистять дорогу, нею спрямують, нею вторують…

— Звідки дорога? Від якої брами?

— …через небесні ворота стежина йде. Той стежиною йде, прийде. А вона ж, куничка-калитка, діва-обида, воротарка, воротарочка, оборотна служенька, його зустрічатиме, на царство вінчатиме, за руки братиме, у поля вестиме, на стіл саджатиме…

— Чия вона дочка? Котрого з куничів?

— …служенька, служенька, комашине круженько, — торохтіла далі Тітіра, дивлячись у землю, пританцьовуючи, розгрібаючи босими ногами дорожній пил. — На тій горі, у тому дворі, де ти був-гуляв, Блудня замовляв, вже не Пек живе, вже не Пек княжить, скарби свої стражить. Там ворітний стовп, там…

Причинна раптом замовкла і подивилась на Пекича, наче на страшне чудо. Ні-ні, зрозумів Волх, вона дивиться крізь нього. Дивиться, в бік річкових верб і далі. Він навіть озирнувся про всяк випадок: чи не повстає за спиною якась потвора.

— Той! — зміїно засичала Тітіра.

— Де? — Волх підніс до безтямних очей причинної відшліфований майже до сферичної форми кришталь. — Де та брама? Де? Кажи, ну!

— На горі-гірці відкриється дірця. — Очі Тітіри прикипіли до каменя.

Волх повів каменем вліво-вправо. Очі причинної, наче прив’язані до нього, також зрушились спочатку вліво, а потім вправо. Рот її розкрився, слина капала на вужика, що звивався біля ніг Тітіри. Ще один гаспид виповз з трави біля Волхового посоха.

— Де та гора, кажи! — запитав жрець, вливаючи у свій голос залізо владності й мідь вимоги.

— У Корвона-гуримича, у Чорного Громича.

— На Громовому хребті? — Він підніс камінь аж до кінчика її носа, так, що зіниці причинної скосились до самого перенісся.

— Між двома зміями, між двома стовпами… — Тітіра мовила все тихше, очі її безтямно дивились у напівпрозорі, оповиті молочно-білим серпанком, кришталеві надра. По «двох стовпах» її мурмотіння перейшло в невиразний сухий шелест.

Волх дзьобом золотого яструба, що вінчав його жрецький посох, несильно ударив причинну в чоло. Та зойкнула, затрусилась, впала на своє лахміття, здивовано закрутила головою. Вужики з-під її ніг хутко поповз до трав’яного берега. Пекич сховав камінь і швидким кроком, не озираючись, рушив до капища. Про суть загадкового «Того», що розігнав лісових духів та боженят, він здогадувався й раніше, але тепер сягнув упевненості. Також він зрозумів, що серед куниць є дівчина або жінка, яку демон обрав собі за провідницю. Проте найголовнішим, про що повідала йому Тітіра (чи то через неї царственна неня-сарпа), було місце проникнення демона у Серединний світ. Шлях Богомола пролягав через знане місце Сили, розташоване високо в горах.

«Їжачі боги! Брама на Громовому хребті, — мурмотів собі під ніс Пекич. — Те ще містечко, борони мене Хорс! Й без того було клопоту, а тепер ще й Громовий хребет… Тьху!»

Він не питав у Тітіри, коли відкриється брама. Будь-хто з могитичів знав про весняну вершину юлу-коловорота. Всі брами поміж світами відкривались раз на рік, у святу ніч проти Рахманного Великодня[58].

«Маємо ще зо півроку, це добре», — визначив Волх.

Зрештою, це була одна-єдина обставина, до якої пасувало означення «добра».

3.9.

Чим більше Жаринка приглядалась до своєї рятівниці, тим загадковішою здавалась їй невисока темноволоса жінка, яка запропонувала називати себе Хамдуною. Стоймислова донька розуміла, що справжнього свого імені войовниця їй не відкриє, але й родильне дещо прояснило. Темноволоса прийшла до Серединного світу на півдні, у володіннях халіфа. Її перший крик почув край, віддаленість та чужість якого Жаринці й уявити було несила. Значить, вирішила куниця, життя Хамдуни пройшло у довгих мандрах, і вона бачила такі дивовижні місця, про які навіть старші купці лише чули. Це частково пояснювало її дивовижну військову вправність, невтомність м’язів та явну звичку до мандрівних злиднів. Хамдуна вживала їжу раз на добу, пила мало води й не спішила змивати з себе кров і бруд.

Чужинка, забувши про рану, відмірювала болотами версту за верстою, й Жаринка ледве встигала за нею. Хамдуна рушила не на південь, а на південний схід, де трясовиння де-не-де помежовувалось із сухими, порослими березняком острівцями. Схід сонця не зупинив їхньої втечі, але, побачивши Хорсів диск над туманним обрієм, войовниця зупинилась задля молитви й принагідного лікування.

Жаринка знала, що досвідчені воїни ніколи не лікуються уночі. Волхви казали, що навмисне припинення кровотечі злостить нічних демонів і рани потім погано загоюються. Лікуватись треба під Стрибожими променями. Хамдуна не порушила цього покону. Вона сотворила молитву, показала рану сонцю й тільки після цього покликала свою нову рабиню. Стоймислова донька промила поріз чистою водою зі шкіряної фляжки, присипала її якимось яскраво-червоним порохом (її родовичі використовували для цього сосновий пилок) та приклала зелене моховиння, зрізане зі старої липи. Обробляючи рану, Жаринка зауважила дивне татуювання на ураженому плечі войовниці: трикутник і дві крапки в ньому. Роздивитись малюнок уважніше вона не ризикнула, закривши його разом з раною моховинням. Кров з очищеного від струпа порізу насотала моховиння і зупинилась.

Деякий час вони відпочивали. Відтак чужинка одягнула коротку сорочку, що ледве сягала лосиних штанів, фарбовану в чорне безрукавку з телячої шкіри й підперезалась неширокими ременями, спорядженими численними петлями, мідними гачками та отворами для кріплення зброї, фляжки, кресала та решти мандрівного причандалля. На шию і поперек вона почепила обереги, на пальці одягла золоті і срібні персні. Дивлячись на це багатство, Жаринка пошкодувала за втраченим амулетом Матері Куни, який у неї, разом із чересом, грошима, взуттям, штанами і зброєю, відібрали мочарники.

Куниця придивилась до озброєння войовниці і мусила визнати, що воно незвичайне. Лезо химерно вигнутого, на дві сторони заточеного, меча зачорнили, щоби його блиск не зрадив під час нічної атаки. Кинджал мав надзвичайно тонке лезо, майстерно виковане з харалужної сталі. Метальні ножі-рибки, вкриті химерними письменами, Хамдуна порозсовувала по кишеньках безрукавки. Там вони не дзвеніли й не заважали рухатись. Й нарешті, на ременях було закріплено найцікавіше: запаковане до шкіряного футляру сталеве віяло з отруйними стрілками та вісім не менш отруйних стрижелів — рідних братів тих двох, що вкоротили життя туричам з Лівсунового городища. Малий лук войовниця, за допомогою Жаринки, прилаштувала на спині таким робом, щоби він не намулював рану. Ще Хамдуна мала ланцюг-удавку з металевими кулями на кінцях, шматок гострого бронзового дроту, змотану у кільце тонку шовкову мотузку та духову трубку з набором оперених голок.

Помивши ноги, войовниця змазала їх смердючим мастилом з мідного циліндрика. Запах був таким нестерпним, що Стоймислова донька відбігла на протилежний бік острівця. Побачивши її маневр, Хамдуна пояснила:

— Це засіб від п’явок та болотних змій.

— Такий смердючий?

— Його варять з чорнила морських спрутів, гірського масла[59] і жиру пустельних гризунів. Це мастило дорожче за золото. Давні царі дарували його своїм найкращим розвідникам.

— Тобі його цар подарував?

— Ні, — хитнула головою Хамдуна-Арата. — Людина, яка дала мені цей засіб, має владу, перед якою схиляються навіть царі.

— Й хто ця людина?

— Колись розповім, — пообіцяла войовниця. — А тепер, якщо ти не хочеш й собі намастити ноги, рушаймо. Жаб’ячі люди страшенно злі, довго йтимуть за нами.

Вони продовжили рухатись на південний схід, іноді легко пробігаючи трав’яними галявинами, іноді до стегон занурюючись у драговиння. Хмари комашні висіли над тутешніми мочарами, але під вечір дихати стало легше. Жаринка відчула, що вони вертаються до лісового краю.

Хамдуна тепер йшла обережніше. Час від часу вона зупинялась, прислухалась і принюхувалась до легеньких вітерців, що віяли з північного заходу.

— Вони наздоганяють, — повідомила войовниця, коли наблизились сутінки, а під ногами весело зашурхотіла глиця. — Але ліси вони знають погано і вночі не подужають швидко йти. Ми зможемо випередити їх.

— Цілу ніч йти? — перепитала Стоймислова донька.

— Якщо побіжимо, то ранком зможемо залізти на дерева і до полудня перепочити. Ти казала, що вмієш бігати швидко.

— Вмію, — зітхнула втомлена переходом через болота Жаринка. — Якщо треба бігти, значить, будемо бігти.

Вона закрутила волосся на потилиці, відірвала від низу сорочки тасьму й приладнала її замість пояса. Потім спитала:

— А тепер ти можеш сказати, що тобі від мене треба?

— Не тепер, — відрізала войовниця, підтягнула свою шкіряну збрую й побігла, петляючи між модрин і лип.

На вовків вони натрапили вже під ранок. Невеличка зграя заступила втікачкам дорогу. Ще два вовки зайшли ззаду. Жаринка відламала від сухого дерева важку гілку, але та не знадобилась. Хамдуна кресалом видобула вогонь, запалила сухе моховиння і поклала на нього щось подібне до позеленілого шматка дерева. Ліс наповнив сморід паленої кістки. Вовки зникли так само безгучно, як і з’явились.

— Це кістка древнього звіра, який полював на вовків, — прокоментувала їхнє чудесне спасіння войовниця. — Цих звірів давно немає на світі, а вовки все ще пам’ятають цей запах… — Вона втягнула носом сморід, наче насолоджувалась вишуканим ароматом. — Скільки життів урятував один-єдиний кістяк, який мої попередниці знайшли у горах Тавру[60].

— А чому люди не пам’ятають таких запахів?

— Є такі, що пам’ятають, — запевнила хорватку Хамдуна-Арата.

— Може, перепочинемо?

— Стомилась? — посміхнулась чужинка.

— А ти хіба ні?

— Ні, — сказала Хамдуна й борзо рвонула з місця.

За мить її п’яти вже блиснули на схилі лісового горба. Жаринка згадала недобрим словом Пека з Чуром і побігла слідом. Лише коли над лісом запалав лик Стрибожий, чужинка зупинилась, відпила ковток води з фляжки й полізла на розкидисту липу. За кілька хвилин втікачки зручно розташувались на її товстих гілках.

— Може, вже скажеш? — знову запитала Жаринка.

— Ти проведеш мене в гори, до чаклуна, якого у вас кличуть Корвоном. Чула про такого?

— Чула, — відповіла куниця. — Але він не з наших. Він живе в горах. І він…

— Що?

— Він злий чаклун, чорний.

— У нього чорна шкіра?

— Чорний — значить недобрий, — пояснила Жаринка. — Він служить Чорнобогові.

— Чорний — колір влади і мудрості. Багдадський халіф ходить весь у чорному, лише на плечах має білу бурку, яку носив ще пророк Мухамед.

— А у нас про чорний кажуть — колір смерті і жалоби. Корвонами горяни зовуть великих воронів. Вони віщують біду.

— Знаєш дорогу до Корвона?

— Напрям знаю, але ніколи туди не ходила. Наші до нього не ходять.

— Покажеш мені напрям.

Жаринка не відповіла. Вона зрозуміла, що відмови її хазяйка не прийме. Вона гарячково згадувала все, що знала про Корвона. Їй на пам’ять прийшла назва місця, де, як подейкували серед Білого племені, знаходилось його капище.

«Громовий хребет! — згадала вона. — Це місце називають Громовим хребтом, і ходити туди не радять».

4

[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ять тисяч п’ятсот одинадцятому році від народження Дани, другої аватари Карни, у п’ятсот шістдесят четверте літо від руйнування карпатських святилищ легіонами Гая Валерія Діоклетіана Августа, у літо наглої смерті десятого абасидського халіфа правовірних ал-Мутавакіля, вбитого заколотниками у власному палаці]

4.1

Карпатські схили вже притрусило снігом, а стегно в Риски все ще не заживало. Макарій підозрював, що тут не обійшлось без ворожбитства, але не мав певності щодо його джерела. Серед підозрюваних були і схильні до шкідництва духи мертвих, які мешкали у городищі, і відьма, халупа якої причаїлася у розгалуженні трьох гілок гігантського дуба, що ріс через дві гори від їхньої схованки, і хорватські чаклуни, що — не сумнівався Макарій — прокляли трьох своїх родовичок, які за волею поганських богів (чи то й вищого Промислу) тепер належали колишньому дияконові.

Риска й далі лежала у тій печері, куди її принесли у перші хвилини після доленосної зустрічі біля брами старого городища. Повітря тут гріло вогнище, дбайливо обкладене камінням. Дим від нього залишав печеру крізь вузьку тріщину у склепінні, а гирло скельної порожнини, що виходило до ріки, закрив збитий з міцних колод і обмазаний глиною щит. При помірних морозах вогнище добре справлялось зі своєю функцією, й новостворена родина часто залишалась ночувати у печері. Тут, на відміну від дерев’яних надземних споруд, було відносно безпечно. Ця обставина набула особливої ваги після того, як двійко ведмедів заповзялись регулярно навідувати городище.

У першій сутичці з ведмедями, які влаштували засідку у напівзруйнованій стайні, Макарій, Спірка і Доброслава зазнали ганебної поразки. Їм не вдалось навіть легко поранити звірів, а під час відступу до підземного лазу було загублено чи не половину зброї. Їм ще пощастило, що рани від ведмежих кігтів у всіх трьох виявились легкими.

Чотири доби, аж поки у печері геть не закінчились дрова, маг і його гарем не ризикували виходити на поверхню. Коли ж вони все ж таки обстежили захоплену чотирилапими ворогами фортецю, то виявилось, що ведмедям вдалося дістатись до запасів харчів. Й до тих, що були сховані на верхівці сторожової вежі, й до закритих у секретному порубі під теремом. Злодійні звірі похазяйнували у своє задоволення: зжерли майже третину зимового запасу, а решту розкидали городищем. Шукаючи їжу, ведмеді зруйнували дровітню й навіть завалили одну з малих сторожових веж.

Те, що лишилось від їдла, Макарій з наложницями перенесли до печер та ще й нагромадили там сухої деревини. Візантієць заспокоював себе і свій гарем тим, що ведмеді невдовзі поринуть у сплячку. Спірка поставилась до такої вичікувальної стратегеми скептично. Розвідниця мала досвід зустрічей з волохатими господарями гір, які між теплим барлогом і полюванням у снігах чомусь обирали останнє.

Загнані ведмедями під землю, вони мали безміж часу для кохання і бесід. Макарій розповідав юним слов’янкам про життя в Імперії та про свої мандри. Вони ж співали та вчили візантійця хорватської говірки. Він розпитував їх про науку чаклунів білого племені та родових богів, але його новоспечені наложниці відповідали непевно й блукали околясами. Зате вони охоче, перебиваючи одна одну й сварячись, розповідали про свої мисливські пригоди. В цих пригодах Спірка і Доброслава виглядали достоту безстрашними амазонками, нагромаджуючи одну вигадану перемогу над іншою. Макарій охоче слухав, питав і уточнював, коли в оповідях траплялись незнайомі слова. Й жодного разу не згадав, як знамениті на весь лісовий край мисливиці наввипередки тікали від розлюченої ведмежої родини.

Поступово колишній диякон вивчив вдачу кожної з трьох.

Найпростіше було зі Спірославою. Звитяжну й безхитріснуї Спірку цікавили лише змагання, бої та мисливські подвиги. Видно, боги Білого племені помилково помістили мандрований чоловічий дух у ніжне дівоче тіло. Дух від такої оказії не розгубився й пристосував отримане тіло під свої потреби. Попри її небуденну вроду, кохатись зі Спіркою візантійцеві не сподобалось. Юна воїтелька залишалась холодною та відстороненою, хоча, згідно з присягою, й виконувала усі накази чорнобородого мага. Альковний бік життя не цікавив Спірку. Вона цілими днями займалась зброєю, гострила мечі, перемотувала стріли, майструвала луки та мисливські петлі. Під час ганебної битви з ведмедями лише Спірка не втратила зброї. В суперечках з Доброславою вона ставала все більш різкою, не визнаючи за родовитою турицею ні військового, ні мисливського авторитету. Панічна втеча Доброслави у згаданому бойовищі остаточно знищила її репутацію у Спіркіних очах. Їхні суперечки готові були перетворитись на відкриту ворожнечу, чому сприяли бездіяльність та тісний простір печери.

Характер Доброслави сформувався навколо фамільної гордості Горанового роду. Вона легко ображалась і довго пам’ятала найменші кпини. З кожним днем її настрій гіршав. Хоча вона й не ділила ложе з Макарієм, навіть формальне становище наложниці її гнітило і принижувало. Візантієць помітив, що Доброслава перебуває у напруженому очікуванні. Він здогадався: їй хтось обіцяв допомогу, дівчина сподівається на появу родичів-рятівників. Вона знає, що чутки долають кордони племен та народів, й невдовзі її рідні почують, що зайда-маг, якого пригріли дідичі верховинців, узяв за наложниць трьох хорватських дівчат. Від вістових застав Білого племені до старого городища воям йти дві доби. Навіть якщо князь та його жупани не сприятимуть рятуванню випханок, впливові родичі дівчини здатні відрядити до городища своїх посіпак або ж найманців. Саме цього, на думку візантійця, й очікувала Доброслава. Тому Макарій вирішив про всяк випадок не ризикувати й до пори до часу не займати онуки княжого радника. Тим більше що йому більше подобалась Риска. Він вважав, що в ній втілились риси найпершої іпостасі богині — Вогненної Орай, пророчиці і берегині. Владність Дани, утілена в Доброславі, і войовнича вдача Тари, що її отримала Спірка, насторожували колишнього диякона.

Лікуючи Риску і спілкуючись з нею, він швидко зрозумів, що душа рудої не прагнула ані мисливських подвигів, ані життя у високих княжих хоромах. Риску в першу чергу цікавили замовляння від хоріб, рецепти травників і заморські способи готування їжі. Вона спокійно прийняла своє нове становище і була ніжною з Макарієм, незважаючи на поранення. Він любив розповідати Рисці і про свої алхімічні пошуки, і про сімейний досвід з анткою. Почувши від нього про звичаї антів, Риска визначила, що дуже багато з побуту цього південного народу співпадає з предківськими поконами Білого племені. На підтвердження своєї думки вона навела приклади з весільних обрядів та домашніх заборон. А ще вона згадала, що її мати, так само як і антська дружина візантійця, кидала ропуху через вогонь, щоби луснуло черево сусідської корови. І дійсно, сміялась руда, та корова потім жерла й жерла траву, аж поки їй не роздерло шлунок.

Візантієць із цієї новели второпав, що мати рудої була ще тою відьмою.

Одного дня, коли Спірка з Доброславою таки наважились відправитись на полювання, Макарій пригостив Риску хмільним медом, випив сам й, слово за слово, розповів рудій про свої поневіряння у Херсонесі, що його слов’яни називали Корсунем.

В тому славному кримському місті з давніх часів існували дві ворогуючі лікарські корпорації. Перша сповідувала вчення Гіппократа і Галена, твердо орієнтуючись на писання грецьких та римських авторитетів. Друга зналась на східній премудрості і вважала своїм засновником жовтошкірого лікаря, що народився й вивчився десь на краю світу. Його, за переданнями, привіз до Херсонеса заможний караванник, що з дитячих літ перевозив шпигунів і товари Шовковим шляхом. Караванник страждав від задавненої хвороби нирок. І лише жовтошкірий вмів тамувати ті страшні ріжучі болі, що кожного повного місяця краяли його поперек. Він лікував караванника зіллям, в основу якого покладена була ртуть.

— Що є ртуть? — поцікавилась Риска, блискучими очима вдивляючись в обличчя візантійця.

Ртуть, одна з семи фундаментальних субстанцій, яку отримують за допомогою випалу кіноварі, стала основою для тих херсонеських лікарів і знахарів, що протистояли греко-римській книжності. Сиру кіновар випалювали, і рідина, яка випадала з димом, була подібною до розплавленого свинцю. Вона і називалась ртуттю і суррою, сріблосвітним сім’ям Індри. На доторк вона подібною є до води, але важка, легко просотується та володіє трьома отрутами земляного соку. Згідно з древніми писаннями, ртуть добувають із ртутного каменя, з алевроліту, з одягу трупів, що вимиті рясними дощами, із попелу поховальних вогнищ, з рослини Нев, з білого голуба та із чорного скорпіона. Її оброблюють двома способами: «тим, що з’їдає», й «тим, що зв’язує». Вона не випаровується і не руйнується при плавленні. Якщо на довгий час покласти ртуть поряд із свинцем, то останній розплавиться й змішається з ртуттю[61].

Прибічники традиційної еллінської медицини використовували ртуть лише для виготовлення нашкірних мастил і суворо забороняли отутні препарати для внутрішнього застосування. Спадкоємці лікарської мудрості жовтошкірого над такими обмеженнями сміялись. До ртуті вони ставились не лише як до ліків, але й вважали її священною субстанцією, провідником божественної енергії. Така позиція знаходила повне розуміння у кримських кочовиків, котрі до появи Макарія в Херсонесі переважали серед клієнтів «ртутної партії». Недовго міркувавши, прибулець долучився до громади шанувальників сурри. Вже за кілька тижнів йому вдалось за допомогою ртутно-сірчаного зілля притамувати шлунковий біль в кількох ненажерливих громадян Херсонеса. Кремезний, мовчазний, одягнений у шаровари і варварську халамиду, колишній диякон справляв на пацієнтів сильне враження. Жінок зачаровували його гіпнотичні очі, в яких вони помічали спалахи пророчого полум’я.

Слава про нового лікаря-чудодія блискавично поширилась містом. Патриції і багатії, не слухаючи застережень спадкових ескулапів, наввипередки запрошували Макарія до своїх палаців, купували мазі, натирання, пластирі та настоянки колишнього диякона. «Ртутна партія» визнала його своїм лідером та практикуючим авторитетом. Послідовники жовтошкірого товклись біля Макарія, заглядали йому до рота, просили консультацій та записували на череп’ї його поради. Вершиною його лікарської діяльності стали публічні диспути з представниками Галенівської школи, які магістрат влаштував під портиками міського форуму. На диспути зібрались не лише медики з ворогуючих партій, але й сила-силенна глядачів. Харизма Макарія перемогла вчену аргументацію ескулапів. Під регіт своїх послідовників він порадив опонентам лікувати хворих, прикладаючи трактати римських авторитетів до чиряків та виразок.

За отримані гроші колишній диякон придбав пристойний будинок, де кожного вечора збирались віддані шанувальники ртутної справи. На древній терасі, яка пам’ятала і боспорських царів, і вигнанців з Вічного міста, і оргії опального імператора Юстиніана Другого, медики смакували міцне вино і приймали шанування від веселих вродливиць портового міста. Кімнати в будинку Макарія прикрасили коштовні вази, шовкові подушки та перські килими.

Так, у лікуваннях, диспутах і забавах минуло щасливе літо, а в кінці вересня фортуна явила ртутній партії свою дупу. Один за одним почали помирати хворі, поліковані ртутними зіллями… На тілах померлих виступали недвозначні ознаки отруєння, і міські збори звинуватили в тих наглих смертях медиків. Найбільше обурення викликала смерть доньки одного з місцевих багатіїв. Дівчині ще не виповнилось і шістнадцяти років. Батьки та наречений покійної вимагали негайного розслідування. До них долучились лікарі греко-римської школи, котрі не впустили нагоди відплатити за кпини та зневагу.

Гроза зібралась швидко. Більш передбачливі колеги Макарія встигли сісти на корабель, що відплив у напрямку Меотїї, проте колишній диякон втратив пильність у ніжних обіймах херсонеських красунь. Його арештували вночі, при світлі смолоскипів. Будинок оточили, й навіть біля клоаки поставили сторожу. З лікарських скринь міські еділи при свідках витягли червоні і помаранчеві ртутні розчини. ЇХ негайно, під наглядом лікарів Галенівського вишколу, випробували на псах. Ті вже до ранку відмучились і побігли в собачий вирій. Урешті-решт, побитий, у розідраних шароварах, Макарій опинився в сухій цистерні, в, компанії з напівмертвим єврейським мудрецем і ще кількома підозрюваними у чаклунстві та отруюваннях.

— А від чого ж насправді померли ті хворі? — запитала Риска, поклавши руду голівку Макарієві на коліна.

— Напевне, їх отруїли лікарі-заздрісники, — припустив візантієць, блукаючи пальцями у вогненному волоссі Орай.

— А ртуть тут ні до чого?

— Думаю, що ні, — сказав Макарій, але в його запереченні не було впевненості.

Риска відчула це, підвелась й запитливо подивилась на премудрого мага:

— Ти ж тепер не лікуєш ртуттю.

— Ні. — Колишній диякон відвів очі. — Не лікую.

— Ти не гризи себе. — Риска поклала голову на плече Макарія. — Є такі речі, котрі бува помагають, а бува шкодять. Є такий гриб, від якого одна людина може померти, а друга житиме до ста років.

— До ста років? — посміхнувся візантієць. — Це казка. Немає такого гриба. Хто його бачив?

— Мало хто. Він у горах росте, у місцях заповіданих.

— Гриб Калокирика?

— Кого?

— Так на моїй батьківщині називають гриб, що дарує довге життя.

— Він не всім «дарує», — нагадала руда. — Від нього частіше вмирають.

— А чому так?

— Ніхто не знає. Лише чаклуни з Громового хребта про те відають.

— Вони знають місця, де росте волошебний гриб?

— Вони про гриби відають все. У нашому городищі живе одна така жінка, її Зміївною називають. Вона трохи дурнувата, але через неї до нас промовляють зміїні боги. Так вона одного разу казала, що чаклуни є родичами грибів. Що вони трохи люди, а трохи гриби. І цей гриб, що є отрутою і ліками одночасно, також трошки гриб, а трошки людина.

— Серед верховинців також є такі зміївни. Вони їх «гадєрками» називають.

— У нас ще кажуть «причинні». Але все, що через ту жінку рекли зміїні боги, завжди збувалось. — Руда потерлась щокою об плече візантійця. — Завжди-завжди. До Зміївни навіть Пекич прислухається.

— А це що за один? — Макарій занурив своє обличчя у волосся Риски, чорне змішалось з рудим.

— Начальний волхв.

— А чому «Пекич»?

— Він відрікся від старих богів і перейшов під владу Пека Блудня.

— Таке буває?

— Старі боги не захищають нас у цих землях. Вони залишились на північному сході, біля могил предків. А люди ж не можуть жити без божого захисту. Тому Пекич присягнув Блудневі за себе й за нас, а той дав нам сім років мирного життя.

— Цікаві у вас жерці.

— Які вже є, — промурмотіла руда, блукаючи губами у вирізі Макарієвої сорочки.

— Давай поспимо, — запропонував колишній диякон.

— Як скажеш, — розчаровано кивнула руда.

— Рана болить?

— Свербить дуже.

— Це добре, якщо свербить, — позіхнув Макарій, підкинув цурок до вогнища й розтягнувся на облізлих шкурах. — Свербить — значить заживає.

«Трохи люди, а трохи гриби, — подумки пирхнув він. — Предивні діла Господні! Й чого лише я не бачив за ці роки, але люди-мухомори мені ще не зустрічались».

Минула ніч, але ані Спірки, ані Доброслави вони не дочекались. Макарій накинув на плечі овечий кожух, виліз з печери, і піднявся на стіну городища та оглянув околу. Жодне переміщення повітря не турбувало сіро-білої зимової непорушності гірського краю. За ніч снігу побільшало, він вкрив рідкі лисини вітровалів сріблястими ліжниками. Десь далеко внизу, під скелею та ж сніговими нароснями, шумував-джеркотів чорний потік. Над ним, наче грудки мороку, мерзли ворони. Височезні ялинки підносили свої засніжені шпилі до захмареного неба, що важко опустилось на гірське пасмо, накривши залісовілі гребні волохатим туманним стріччям. Розмотане вусібіч, воно висіло так низько, що здавалось досяжним для простягнутих з вежі рук. У цій картині візантієць відчув зловісне попередження, ретельно загорнуте у тишу й неполохану велич.

Гори немов казали: «Не ображай пустим рухом наш спокій, не чіпай наших тайн».

«Де мої наложниці?» — не розтуляючи губ, запитав їх Макарій.

Подвійне мовчання — звукове і астральне — було йому замість відповіді.

«Начувайтесь!» — так само беззвучно пригрозив він горам, зручніше перехопив рогатину й рушив до лісу.

4.2

Хамдуна з Жаринкою зазимували недалеко від Шепких воріт, під Сур-гіркою[62]. Судячи з назви, на цій гірці за доби чаклунів стояло капище сонцепоклонників. На її південному схилі, з якого у ясну погоду відкривався вид аж на чотирнадцять карпатських вершин, збереглись товстезні обгорілі колоди. Від них і досі віяло терпким неспокоєм, що залишився від давніх волхвувань. Кожного разу, йдучи попри них за водою, донька Стоймисла відчувала на собі щось на штиб пильного погляду. Кожного разу вона мурмотіла охоронні закляття, тричі спльовувала і намагалась якнайшвидше пробігти повз залишки капища. Жаринкові родовичі подейкували, що на Сур-гірці час від часу бачили невідомого духа, що в подобі білої кози рятував звірину від мисливської зброї. Тому полювали тут рідко. За ті вісім седмиць, що вони з войовницею прожили на гірці, люди з’являлись лише двічі. Одного вечора нижньою стежиною прокрокував самотній мандрівник у довгому ведмежому кожусі, одягненому хутром назовні. Гострі очі куниці розгледіли під одягом мандрівника небуденних розмірів зброю, радше за все сокиру. А через три дні на кабанячому водопійлі виникли сірі постаті верховинців та їхніх псів. Нарозвидні вони тихо вийшли з туману, й лише псячий гавкіт виказав їхню появу. Хамдуна з Жаринкою приготувались до бою, проте сильний вітер з Горганів урятував утікачок, не давши собакам відчути їхню присутність. Верховинці про щось довго радились, відтак зникли так само безгучно, як і прийшли. Від Шепких воріт потім чувся собачий гавкіт.

Хамдуна не дозволяла Жаринці полювати.

— Ти дуже шумна, тебе у горах почують, — посміхалась вона на всі мисливські поривання білявки.

Сама войовниця також намагалась не відходити далеко від їхньої схованки-землянки. Раз на седмицю вона впольовувала в Горохолиному лісі або ж у сусідньому, зарослому дубами, міжгір’ї то косулю, то молодого кабанчика. Хамдуна вміла запікати м’ясо між пласких каменів так, що грань майже не давала диму. А той, що виповзав з укриття тонкою цівкою, ніколи не піднімався вище берегів зарослої ялівцем улоговини. Смаженина у Хамдуни виходила соковитою і поживною. До м’яса дружина Богомола додавала сіль і терте зілля. Раз на три дні вона пила цілющий відвар з вербових гілок. Жаринка жадібно слідкувала за всіма діями войовниці, намагаючись вивчити та перейняти її навички. Та не крилась у діях, дещо пояснювала, але вперто мовчала, коли Стоймислова донька починала запитувати її про зброю, отрути, військові та маскувальні вміння.

Коли вони тікали від жаб’ячих людей, Хамдуна виявила нелюдську витривалість. Тоді від довгого бігу серце в Стоймислової доньки ледь не вистрибувало з кістяної клітки, а у войовниці дихання завше залишалось рівним. День за днем вони збільшували відстань од переслідувачів, Жаринка бігла з останніх сил, а Хамдуна, здавалось, лише почала розминати м’язи. Білявка запитала її тоді, котрий з богів дарує подібну силу, на що її хазяйка відповіла лише, що цього бога називають «ворогом лінощів». Жаринка довго думала над її відповіддю, але врешті-решт визнала, що не може второпати, про котрого з богів йдеться.

В перші дні їхніх спільних мандрів Жаринка побоювалась, що войовниця буде примушувати її до речей безбожних та протиприродних. Серед її родовичів ходили чутки, що войовничі жриці мавпують чоловіків. Злягаються із жінками-рабинями, прив’язуючи собі до стегон дерев’яні та шкіряні знаряддя. Подумки вона навіть змирилась із такою перспективою, проте Хамдуна не виявила зацікавлення принадами білявки. Жаринка подивувалась сама собі, коли на третю-четверту ніч відчула щось на кшталт розчарування. У войовниці було красиве і сильне тіло. Вона слідкувала за собою й випромінювала саме ту впевнену силу, що притягує жінок до чоловіків сильніше за красу і багатство.

Однієї ночі, вже у схованці під Сур-гіркою, Жаринка відчула на собі погляд Хамдуни. Очі білявка не розплющувала, але шкірою відчувала, що войовниця пильно дивиться на її обличчя і шию. Хвиля жару народилась між ніг Стоймислової доньки й побігла всім її тілом.

«Почалось!» — вона вирішила бути ніжною і покірною, як й належить вдячній рабині.

Але нічого не сталось. Відчуття погляду незабаром зникло.

Коли Жаринка наважилась розплющити очі й подивитись на свою хазяйку, та спала. Білявка ще довго крутилась на ліжнику й весь наступний день відчувала дратуючу млявість.

Мети свого походу Хамдуна також не розкривала. Зате розпитувала Жаринку про Громовий хребет та його населенців. Та була б і радою розповісти, але її знання в цьому напрямі були вельми куцими. Біле плем'я жило в лісовому краї лічені роки, і народна пам’ять ще не встигла обрости казками і легендами про тутешні дива. Жаринка знала лише одне певне передання, пов’язане з Громовим хребтом.

За повір’ями Білого племені, боги насилають на захланні сім’ї страшну хворобу: вселяють у новонароджених замість однієї аж три душі. Ознакою хорі є три ямочки під грудьми дитини. Хорватські могитичі вважають себе безсилими перед цим прокляттям. Отже, коли в однієї із куниць народився син з трьома ямочками, родичі почали схиляти охоплених жахом батьків до того, щоби принести його в жертву Пекові.

Рішучої миті Стоймислова наложниця-полонянка, котра народилась серед верховинців, порадила куничам не вчиняти зла, а звернутись до чаклунів з Громового хребта. Вони, казала горянка, лікують цю хор й з давніх-давен не роблять різниці між родами і племенами, допомагаючи за гроші усім потребуючим. Спочатку Волх спротивився цій пораді, але батько дитини належав до кунської знаті й до того ж довго чекав на сина. Врешті-решт Волх дав дозвіл віднести дитину до гірських чаклунів.

Батько дитини потім казав усім, що присягнув мовчати про все, що бачив і чув у горах. Його дружина виявилась більш балакучою. Вона розповіла, що чаклуни провідали їхню біду ще задовго до того, як нещасна сім’я побачила скелі Громового хребта. З гір назустріч куничам спустився одягнений в чорне маг, при священному дубі сотворив мольф[63], покатав веретено по дитячій сорочці, взяв срібло і сказав, що дві душі без борні залишили тіло, а третя законно перебуває у ньому в мирі і спокої.

— Маг був одягнений в чорне? — перепитала Хамдуна-Арата.

— Так казали.

— І катав веретено?

— Так.

— А що тепер з дитиною?

— Ніби здорова.

— А що ще у вас розповідають про чаклунів?

— Та наче нічого… — замислилась Жаринка. — А! — згадала вона. — Ті чаклуни роблять линовища.

— Що це таке?

— Це висушена гадюча шкіра. Якщо у відварі з правдивого линовища мити волосся, воно буде пухким і красивим і не сохнутиме від заздрісних поглядів. Правдиві линовища, освячені магами, верховинці продають лише за щире срібло. В нашому домі також є линовища з Громового хребта. Мати зберігає їх у скрині під божницею.

— Їх роблять зі звичайних гадюк?

— Ми називаємо цих змій писаними гадюками, бо вони несуть на спинах хвилясті мережки.

— Чаклуни з Громового хребта вклоняються писаним гадюкам?

— Не знаю, — похитала головою білявка. — Про таке ніхто не казав… Якби вони вважали гадюк за святе, то хіба б продавали їхні шкіри?

— Деякі маги продають свої святині.

— Навіщо?

— Я цьому також дивуюсь, — визнала Хамдуна. — Але я сама бачила, як християнські ченці у Теодоро[64] торгували забальзамованими пальцями та дітородними членами своїх мучеників. Вони називають такі святині «мощами» й ревно вклоняються їм.

— Християни — пусті люди, — впевнено мовила Жаринка. — В теремі мого батька часто гостюють купці-християни. Вони не їдять з кров’ю, а присягаючи, витягують з-під сорочок хрести із зображенням розіп’ятого бога й тричі їх цілують. Ті срібні хрести аж чорні від бруду й поту.

— Хіба твої родовичі не цілують могиці і святі знаки, коли творять присяги?

— Але ж вони не носять зображень богів на тілі. Навіщо богам нюхати піт і тілесні випари? Боги ж можуть на таке образитись.

— Християнський бог терплячий, — запевнила Хамдуна білявку. — Він рідко ображається на вірних собі. Тому християни часто сміються. Де християни, там завжди кпини і регіт. Ані послідовники Мухамеда, ані хазари, ані багатобожники не дозволяють собі таких пустих веселощів. Наші боги гнівливі й не люблять, коли смертні вдаються до нестримних почуттів. Хто багато регоче у Серединному світі, недостойний милості богів після смерті.

— Християни також вірять у посмертні світи, — виявила обізнаність Стоймислова донька. — У них є пекло для злих і вирій для благих.

— Не так, — посміхнулась войовниця. — У християн пекло для грішників і рай для праведників.

— А яка різниця?

— Християнський гріх нетотожний нашому злу. Що є гріхом, визначив законами їхній бог, а ми відрізняємо зло від добра за справедливістю, яка первинніша за усіх богів. У християн бог є джерелом їхньої правди-закону, а наші боги лише поставлені насторожі такої правди-справедливості, котра сама в собі існує від початку світів.

— У християн бог важливіший за Рта-правду? — здивувалась Жаринка.

— Ти цього не відала?

— Ні, не відала… Тоді чого варті їхні присяги?

— Слушне запитання, — кивнула Хамдуна. — Серед християн багато кривоприсяжників і клятвопорушників. Коли вони присягають іменем свого бога, то присягають не суттю, як ми, а лише межами своїх законів.

— Я не розумію.

— Спробую пояснити… — Богомолова дружина на мить замислилась. — Коли ти твориш присягу іменем бога-предка, що саме забороняє тобі її зламати?

— Якщо я її зламаю, то від мене втече… себто з мене вийде Сила предка, і я помру, — знизала плечима Жаринка. Питання було дитячим, відповідь на нього знала навіть малеча Білого Племені.

— А християнину забороняє зламати присягу лише закон їхнього бога. Й то тільки тоді, коли він присягає іншому християнинові.

— А якщо не християнинові?

— Тоді ніщо не забороняє.

— Але ж… — нахмарилась Жаринка.

— Ти правильно здогадалась. Усі присяги християн, які вони творять для іновірців, не вартують навіть яєчної шкаралупи.

— Чому ж люди нашої віри, хазари і східні люди торгують з християнами? — після довгої паузи запитала білявка. — Адже в торгівлі без присяг не можна.

— Купець не ламає присяги заради вигоди. Але християнський купець не помре, якщо зламає присягу. До речі, і хазарин не помре, і вірний Мухамедові також. Лише той дає справжню клятву, хто зберігає вірність древній вірі, присягає цілим життям, ставить на кон життєдайне єднання із Силою предка.

— А яке ім’я в твого предка? — раптом запитала Жаринка.

— Я живу в ім’я Триликої.

— То виходить, що ти також відступила від древньої віри?

— Я з роду жриць, у якому тридцять шість поколінь служили богині.

— Значить, Трилика — твій предок?

— Вона моя свекруха.

— Ти одружена з сином богині? — ледь не підстрибнула білявка.

— Так.

— Він смертний?

— Ні.

— Він живе у Серединному світі?

— Іноді… — Жаринці здалось, що Хамдуна стримує себе, щоби не сказати зайвого. — Коли схоче.

У землянці певний час панувало мовчання. Відтак Жаринка схопилась, сіла на ліжник і подивилась Хамдуні в обличчя так, наче уперше її побачила.

— Ти не служителька і не жриця, — урочисто промовила Стоймислова донька. — Ти — дружина цілого бога!

4.3

— Я ж сказав, що не дам тобі воїв! — Чоломир свинцевим поглядом гнав Пекича зі світлиці. — Такою є моя княжа воля! Що тобі не ясно?

— Загинемо.

— Не каркай, круче! — Князь кинув у стіну братиною. — Й не лякай мене, я не з лякливих.

— Не я крук, княже, не я, — похитав головою Волх. — Крук на Громовому хребті сидить, нашу погибель вичакловує.

— Та що він там вичакловує, про що ти мовиш… — Чоломир ковтнув хмелю просто з черпаку. — Яке йому до нас діло. Де Громовий хребет, а де ми…

— Сила в нього велика, а стане ще більшою.

— Ти лише лякаєш, а по суті нічого мені не кажеш. В чому погибель? Звідки та Сила? Верховинці он уже сім століть поряд із тими чаклунами живуть, і нічого злого їм не робиться. А ми конче мусимо згинути, так? Звідки у тому певність? Тітіра-дура щось там пробелькотіла! Щось там попричитала… А я, виходить, від тих її причитань маю просто серед зими йти війною на гірські замки, класти родовичів на скелях? Й без того добрих воїв можна на пальцях порахувати.

— Вислухай мене, пресвітлий княже. — Волх підніс свого посоха, наче являв через нього вертикаль Сили, що з’єднує три світи. — Вислухай, заради Хорса, моє відання, за все життя мною здобуте… В давні часи, княже, між світами були прямі дороги, якими древні жерці і пророки мандрували, як ми — лісовими путівцями. Потім люди здрібніли, стали жадібними та заздрісними, і боги закрили прямі шляхи. Вони замкнули нас у Серединному світі. Й від того ми здрібніли ще більше. Колись могутні пророки виходили на прю з богами і перемагали богів. Хто тепер на таке здатний? Благі боги також перестали гостювати у Серединному світі, де запанувала порожнеча. Сила майже вийшла зі священних місць. Там, де колись щиро сяяло, тепер ледь жевріє. Серединним світом нині цікавляться лише дрібні паскудні божки, що бажають крові й злягань зі смертними жінками…

— Пека свого згадав? — вищирився князь і знов потягнувся за черпаком.

— Ні княже, Богомола.

— Хіба він дрібний?

— Він скалічений. Його поранено у великій битві богів, й через рану витекла його первісна Сила. Могутня матір Богомола врятувала сина від остаточного згасання й підтримує його коштом своїх жриць, яких віддає йому на поталу. Він відбирає в них життєву наснагу, потихеньку харчується їхніми душами. Тому й називається ім’ям хижої комахи. Але таке життя для бога є жалюгідним.

— Звісно, — погодився князь і знов хильнув хмелю. Хтось міг би подумати, що Чоломирові нецікаво, проте двічі народжений знав: князь уважно, дуже уважно слухає й зважує кожне вимовлене начальним могитичем слово.

— Кажуть, що кожні тисячу років Богомол, всупереч волі своєї матері, нападає на Серединний світ. Намагається забути про свої муки, творячи жорстокі насилля, проливаючи ріки крові. Він послаблений раною, тому не може проходити крізь кордони світів, коли забажає. Лише тоді, коли відкривається шлях крізь таємну браму, Богомол отримує доступ до нашого світу. Востаннє він пройшов крізь браму в прадавні часи, коли предки теперішніх верховинців в ім’я Богомола напали на південні краї і дійшли до теплих морів. Тоді браму відкрили могутні жерці, які не лише пропустили божка до нашого світу, але й спорядили його дух вмістилищем — людським тілом. Ці жерці, як і теперішні чаклуни, жили на Громовому хребті.

— Навіщо вони це зробили?

— Богомол поділився з ними забороненими знаннями, що дають неозору владу. Завдяки цим знанням жрецький рід з хребта багато століть правив не лише Карпатами, але й суміжними землями. Лише великі правителі Риму змогли взяти приступом їхні замки й винищити чорне чаклунське сім’я. Проте зло не вмерло, воно заснуло й через багато років прокинулось. В замках Громового хребта знов оселились чорні волхви, а в печерах запалали волошебні ватри. Ти, княже, кажеш, що верховинці вже сім століть живуть поряд з чаклунами. Твоя правда, передання горян називають ці століття мирними. Але вони мовчать про ціну, котру платять за мир дідичі верховинців. Про велику ціну. Навіть мені не все відомо, хоча, до прикладу, я знаю, що кожнісінька із дівчат-верховинок перед настанням зрілого віку на кілька місяців відправляється до чаклунів. З Громового хребта вони повертаються до своїх родин жінками, які ніколи не згадують, що з ними там робили. Їхні наречені не вимагають від них цноти, а чоловіки — подружньої вірності. Чи це не приниження для цілого народу? Чи волів би ти, княже, мати мир за таку ціну?

— Ці казки тобі причинна напричитала?

— Я б не турбувався через казки.

— Волоше, я за своє життя випив сотні братин з дідичами верховинців, проте жодного разу не чув від них про таку чорну виру, котра буцімто змушує їх віддавати дівчат на поталу чаклунам.

— Вони твердо мовчать про це перед чужинцями, бо встидаються свого приниження. Вони навіть поміж собою про це не згадують. Кажуть про дівчину, яку відправили до магів: «Пішла стрийкові борг віддати».

— Й що, теперішні відьмаки-громівники так збільшили свою могуть, що подужають, як ті древні жерці, вторувати шлях Богомолові? — запитав Чоломир після довгого мовчання.

— Верховинці кажуть, що півстоліття тому на Громовому хребті сліпа рабиня народила хлопця. Зірки провістили йому небачену долю. Тепер його зовуть Корвоном, й він увійшов до віку зрілості мага.

— Цей відьмак сильніший за тебе?

— Його вміння спираються на магію, котру могитичам суворо забороняють боги. На чорне мистецтво, в основі якого лежить Сила, відібрана в живих разом із кров’ю.

— Сильне ворожбиння?

— Так, княже. Зі свіжої крові можна черпати багато Сили, а головне — черпати швидко. Наші ж волхви беруть Силу у чотирьох первнів — землі, води, вогню і повітря. Лише так годиться за Хорсовим поконом.

— Тобто у чаклунському двобої тобі його не перемогти? — підсумував Чоломир.

— Ні.

— Так навіщо ж ти хочеш йти до Громового хребта? — похитав головою очільник Білого племені. — Сам загинеш й нізащо покладеш життя моїх воїв.

— Я можу знищити той ключ, яким відкривається таємна брама.

— Й що це за ключ?

— Тайна ся лише для волхвів, княже.

— Не повідаєш?

— Ні, княже. Пробач.

— Ну й не треба. — Чоломир важко відкинувся на бильце стольного крісла. — Мені волошебні тайни без потреби… Так скільки тобі знадобиться воїв?

— Десять дюжин з найкращих, княже. З таких, котрі не бояться чаклунських заклять, вміють ходити горами, тримати рядно щити… і влучно стріляють з великих луків.

Князь кивнув. Він краще за двічі народженого розумів, що взяти приступом гірське укріплення без цілких стрільців неможливо.

— Але ж Корвон потім нам мститиме, — припустив він.

— Від нього можна відбитись, його можна вбити, а від Богомола не відіб’ємось і не втечемо.

— А якщо чаклуни знайдуть новий ключ?

— Брама знову відкриється лише через тисячу літ. Тоді про неї подбають волхви наступних часів.

Чоломир замислився.

— Ти, Волоше, пам’ятаю, казав, що чекаєш пришестя Богомола на Рахманний Великдень? — запитав він.

— Маємо випередити чаклунів, княже.

— Наскільки випередити?

— Рушимо до Громового хребта одразу після Стрітення[65].

Князь підвівся, не без зусилля випростав спину. Відтак підійшов до слюдяного віконця, крізь яке пробивалось світло.

— Десяти дюжин може й не вистачити, — примружив око Чоломир. — І воєвода на сей похід має бути не з простих.

Коли Пекич залишив терем, князь довго сидів розмірковуючи. Челядники лише заглядали до світлиці, бачили нахмареного волостелина й тихо відступали до нижніх покоїв. Уже проти ночі Чоломир закликав до себе Томирада. Той увійшов до світлиці розчервонілий, з холоду, у легкому кістяному панцирі, на пластинах якого сріблилась паморозь.

— Сідай, — кивнув князь на вкритий ліжниками ослін. — Буде до тебе тверда розмова.

— Слухаю, батьку.

— Ти мене не послухався, далі робиш по-своєму.

— Про що кажеш, батьку?

— Я все відаю, сине. Учора на полюванні ти змовлявся з Гораном.

— Ми завалили дика і…

— Не бреши князеві, потроше! — рикнув Чоломир. — За дурня мене маєш? Горан найняв провідника, мені це відомо. Він хоче послати до того городища, де ховається Доброслава. А ти обіцяв йому своїх джур.

— То обмова…

— Не бреши, не буди мого гніву. — Князь громовою хмарою навис над Томирадом. — Ви змовились проти княжої волі.

— Доброславу захопив чужинець.

— Це їй кара за втечу.

— Не треба було її на залізо вести.

— Пройшлась би, як інші. Он ті дівки, що по залізу бігали, вже до весіль готуються.

— Хтось готується, а хтось на Хорсовому вогні згорів.

— Вона б не згоріла.

— Не згоріла б? Правду кажеш? — не дивлячись на князя, криво всміхнувся княжич. — Вона ж туриця.

— Не віриш батькові?

— Не вірю. Це ти все придумав, щоби ми з Доброславою не побрались.

— Дурне кажеш, сине. Я не був проти.

— Був і є, — промовив Томирад твердо, наче відсторонюючи словом облудне марево. — Не хочеш родичатись з Гораном.

— Я випалював зло, — роздільно карбуючи кожне слово, мовив князь. — Навіть Жаринки не пожалів.

— Чому не пожалів? Пожалів… Вона ж на залізо не ставала. Вчасно вибігла з городища, і за нею чомусь не гнались. Відомо, чому. Ти її попередив. Ти ж її і сховав.

— Брехня.

— А де ж вона тоді?

— Маю вісті про неї від болотних людей. Жаринка загинула.

— Вона тобі вже набридла. Онде нову цибатку маєш. — Томирад вже не відводив очей, поглядом викликаючи батька на нові відвертості. — Чекаєш, коли тобі й про Доброславу таке звідомлять, як про Жаринку?

— Доброслава вже й так не наша. Вона тепер жона волхва-чужинця.

— То стане удовою.

— Плем’я її не прийме.

— Подивимось.

— Добре, сине, подивимось, — скупо кивнув Чоломир. — А поки що посидиш у порубі, щоби дурниць яких не наробив.

— За віщо? — схопився Томирад.

— За коромолу проти князя, — присудив волостелин Білого племені й зробив знак комусь за спиною княжича. — Прийміть!

До світлиці увійшли гридні, поклали руки на плечі Томирадові. Той не пручався. Коли в теремі відновилась тиша, Чоломир покликав челядника, розпорядився:

— Най до мене приведуть того провідника, що його найняв Горан.

Й потягнувся за братиною.

Бо зачув у нижніх покоях жіночий плач. Розмовляти з княгинею на тверезо Чоломир не хотів.

4.4

Тиша, що панувала в лісі, лякала Макарія більше за виття вовків та ревище буревію. В цій тиші таїлося щось для нього незрозуміле. Стежку, що вела до Відьминого дубу, він знав і зимовою, і літньою. На ній завжди були свіжі й численні звірині сліди. Але тепер сніг вкривав стежину незайманим покровом, ближче до дубу він побачив людські сліди. Численні глибокі ум’ятини від чобіт. Вони йшли з боку Білих каменів, а потім вертались. Макарій визначив, що вночі тут ходило не менше п'ятьох людей. З поганим передчуттям візантієць дістався до дубу. Підніматись до відьминої хижі на дубі не було потреби: мертве тіло відьми звисало з дірки, що правила за вхід до неї.

Її застрелили. Крицеве жало стирчало зі спини, на сірому кожусі чорнів кров’яний потік. Дивна важкість упала Макарієві на черце. Він глибоко вдихнув зимне повітря, обійшов дуб, уважно роздивився навколо. Жодних ознак того, що тут були Спірка із Доброславою, він не знайшов. Зате виявив дірку в снігу, звідки видобув замерзлий плювок з характерними коричневими волокнинами. Хтось із вбивць загострював свою чутливість волхвинним грибом.

Лісової відьми візантійцеві було шкода. Жила вона на своєму дереві тихо-мирно, видимого зла нікому не робила. Помагала горянкам по жіночому, варила зілля, сушила гриби і трави. Одного разу Макарію знадобилась порада, й він прийшов до Відьминого дубу. Дав його мешканці бронзового ножика, натомість навчився від неї знімати вроки зливанням воску. Відьма розповіла, з якими примовками брати воду з колодязю, а віск із бджолиного дупла, на який час й котрим способом ставити воду під ліжко вроченого. Пояснила, чим відрізняється лякана вода від стомленої, як над воском читати молитву до сімдесяти духів- громадильників, а як до сімдесяти духів-косарів. А ще навчила пускати застиглим воском вказівного жука, що допомагав швидко виясняти шляхи чаклунських уражень. Відьмовські засоби виявились помічними, особливо для тих нещасних, кого попсували лісові щезники та нічні духи-блудні.

А тепер лісову відьму вбили.

Од Відьминого дубу візантієць рушив до річки, перейшов її по камінню на перекаті, відтак покрокував у напрямі верховинської засіки. Навіть влітку ця дорога була не з легких, а тепер стала майже непрохідною. У деяких логовинах сніг доходив Макарієві до череса. Помагаючи собі рогатиною, він за кілька годин врешті-решт вийшов на торну стежину, яку утоптали на кригу людські ноги. Навколишній наст помережали сліди дрібної звіроти, що їм візантієць зрадів, наче знайденим після довгої розлуки друзям.

Стежина тим часом вела й вела угору. Після полудня суворі столітні ялини залишились позаду, поступившись місцем дрібнішим деревам та ялівцевим заростям. Сірі гірські ребра тут виступили назовні, вже не оплетені корінням й не прикриті мохом. Невдовзі скелі зійшлись з двох боків, утворивши ущелину, відому як Вузькі ворота. Тут з давніх часів верховинці тримали засіку.

Макарій побачив сторожову вежу, зайшовши за лобату брилу, що нависла над стежкою у найвужчому гирлі ущелини. Її побудували з дерева і каміння на виступі гори та пірамідально накрили помальованим в синє дубовим ґонтом[66]. Одним боком вежа тулилась до скельної вертикалі, її бійниці навіть у мороз не закривали щити і запони. Від вежі до протилежного боку Вузьких воріт йшла висока, складена з величезних брил, загата. В ній зробили дубову браму, що відкривалась для простих подорожніх за так, а для купецьких валок — за гроші.

Брама була відкритою, в ній стояли люди. Попереду Макарій побачив високого верховинця у конічній шапці з баранячого смуху. Під чорним кожухом високий носив сердак, оторочений чорною та червоною нитками. Срібна гривна на грудях відзначала маєстат високого. Його темне, ніби вирізане з твердої деревини, лице помережали численні дрібні зморшки, а з-під шапки вилось довге сиве волосся. Ліва ніздря та праве вухо верховинця, за звичаєм знатних горян, були пробиті тонкими золотими кільцями. Спирався він на патерицю, прикрашену посрібленими козячими рогами.

Цього високого верховинця, як знав візантієць, звали Бойвом. Він був спадковим дідичем місцевого племені, батьком Шикорчика й ще двох десятків синів від численних дружин та наложниць. Рід Бойва міцно опосів перевали, збираючи мито та охороняючи шляхи від приблудних торборізів і коромольників. Побачити дідича на Вузьких воротах Макарій не сподівався.

За десять кроків від Бойва візантієць підняв на знак вітання праву руку й ледь схилив голову на знак поваги. Дідич у відповідь лише примружив глибоко запалі очі.

— Нехай бережуть тебе боги, господарю! — мовив Макарій, на крок підійшовши до Бойва.

— Й тобі мир, жерче, — відповів той. — Круки злітаються до мертвячини.

— Про що кажеш? — насторожився візантієць.

— А хіба не відаєш?

— Я ранком був біля Відьминого дубу, бачив там застрелену кимось відьму.

— Ну то й там подивись. — Бойв кивнув на браму.

Макарій пройшов повз верховинців, котрі скоса поглядали на мага, зайшов за ріг укріплення. Там, один біля одного, лежало шість мертвих воїв. Пробиті груди, роздерті горла, прохромлені голови. Усюди сліди крові та рештки розкиданого сторожового багаття. Серед вбитих візантієць упізнав одного із одружених синів Бойва. Минулої весни Макарій вправляв йому звихнуту ногу. Всі вої були з верховинців. Як зрозумів візантієць, нападники або не зазнали втрат, або ж забрали своїх вбитих.

— Хто їх? — запитав він у старшого горянина, що вартував біля трупів.

Той лише знизав плечима.

Макарій повернувся до Бойва, що якраз вислуховував доповідь кремезного горянина. Візантієць почув, що виявили сліди, що вели на східний бік перевалу.

— Я, господарю, також бачив сліди від чобіт, що йшли від Білих каменів до Відьминого дубу й повертали назад, — додав Макарій до слів кремезного.

— Це ж поряд зі старим городищем, — озвався Бойв. — Ти чув щось вночі?

— Ні, не чув, але пропали дві з моїх наложниць.

— Де пропали?

— Вийшли учора до лісу стріляти білок і не повернулись. Не знаю, де вони. Сліди притрусив сніг.

— Підеш за жерцем до старого городища, — наказав дідич кремезному слідопитові. — Подивись, що там робиться й де ті жінки. Слід нікуди не дівся, треба лише вміти його підняти.

— Авжеж, — згідно кивнув горянин. — Піднімемо… Це якісь зайди, господарю. З наших ніхто узимку чобіт не носить.

4.5

Чоловік, якого уранці привели до Чоломира, навіть як на чужинця виглядав дивно. На його куртку, зшиту з м’якої скобленої шкіри, нашили дрібні фібули з фарбованої у жовте й червоне кістки. З тої самої шкіри зроблені були його штани і ковпак, формою подібний до клобуків християнських ченців. Під шкірою провідника мав сплетений з вовни теплий одяг, а на ногах — немилосердно розтоптані чоботи зі свинячої шкіри з відвернутими халявками. Лице в чоловіка було видовженим, блідим, синьооким, тонкі губи не закривали жовтих передніх зубів. Князеві провідник здався подібним на великого безвухого зайця.

Волостелинові Білого племені стало смішно.

— Ти з котрих будеш, чоловіче? — запитав він людину-зайця.

— З гравелів, пресвітлий княже, — мовив той, кумедно шморгнувши носом. — Називають мене Веремком.

— З гравелів? — перепитав Чоломир, й глибока зморшка пролягла його чолом.

Невелике й не войовниче плем’я гравелів, яких ще називали «убіжниками», жило в Карпатах від часів незапам’ятних. Їхні полонини, зусібіч оточені стрімкими горами, просторились у п'яти денних переходах південніше Бескидів. Мова гравелів не була подібною ані до слов’янських говірок, ані до говірок степовиків. Верховинці казали, що гравелі мешкали в горах задовго до карпів і керували ними старі жінки, що століттями зберігали у печерах священний вогонь. Подейкували, що гравелі знали зміїні та вужачі говірки, що вужі  були в їхніх хижах за домовиків, що коли вуж вмирав, то хижу спалювали разом з хатнім причандаллям. З гравелями, людьми іншомовними і незрозумілими, хорвати намагалися справ не мати. Та й ті не виявляли гостинності та потягу до спілкування. Вони час від часу сходили з високогірних плато, купували у підкарпатських долинах ковальське залізо, сіль, вино та домашнє приладдя. За товари гравелі платили хутром і бринзою, рідше — монетним сріблом. Дівчат їм не продавали — подейкували, що гравелі приносять їх у жертву своїм незрозумілим богам. Раз на рік, на Русалії[67], їхні жінки паломничали до святині, знаної серед слов’янських родів як Жаб’є[68]. Кожна з прочанок мусила припасти грудьми і лоном до Жаб’ячого каменя, що дарував їм тілесне здоров’я, плодючість та поживне молоко. Цю традицію шанували всі сусіди гравелів й ніколи не намагались напасти на беззахисних жінок.

Усе це промайнуло у княжій голові, коли Веремко назвався гравелем.

— Добре знаєш гори? — поцікавився Чоломир.

— Від дитинства ними ходжу.

— Бачу, що й мову нашу вивчив. Добре балакаєш.

— Знаю багато говірок, пресвітлий княже. Провідникові без цього ніяк.

— Скільки тобі заплатив Горан?

— Дав срібляк. — Людина-заєць запустив руку під шкіряну куртку, вийняв звідти стертий денарій і показав Чоломирові.

— Не густо.

— Та й робота не надто складна, пресвітлий княже. До старого городища зовсім близько.

— Так навіщо ж ти тоді здався Горанові?

— ?..

— Якщо до городища так близько, навіщо Горанові провідник?

— Ваші вої знають туди одну дорогу, а я чотири.

— Невже? — посміхнувся князь.

— Так, пресвітлий княже. Й серед них є така дорога, котру ніхто, окрім мене, не відає і ніяких застав там немає.

— Ніяких?

— Жодної засіки, жодної варти, пресвітлий княже. Можна вночі прийти, зробити справу і повернутись. Ніхто й знати не буде.

— А до Громового хребта скільки доріг знаєш?

— Куди? — В синіх Веремкових очах промайнуло щось відчужено-крижане.

— Туди, де живе чинтар[69] Корвон.

— Я туди не ходив.

— Усюди ходив, а туди не ходив, так?

— Так, пресвітлий княже.

— А якщо я тобі дам десять срібляків?

— Вибач, пресвітлий…

— Двадцять.

— Ні.

— Літр.

— ?..

— Це, гравеле, цілих сто денаріїв. Ти таких грошей за все життя не бачив… Можу й золотом дати.

— Уклінно дякую, пресвітлий. Але ж… Мертвим ні срібло, ні золото не потрібні. — Тепер людина-заєць дивився Чоломирові просто в очі.

— Невже ті чинтарі такі страшні?

— Й не питай, пресвітлий княже. — Вилиці на Веремковому обличчі стали виразнішими.

— Твоє плем’я їм служить? — примружився волостелин білого племені.

— Ми вільні люди й нікому не служимо, пресвітлий княже, і наші боги забороняють нам наближатись до того місця, яке ви називаєте Громовим хребтом.

— Чому?

— Те місце прокляте від початку часів. Там дірка до пекла. Звідти зло.

— Так кажуть твої боги?

— Кажуть ті, хто спілкується з богами.

— Все збігається… — промимрив Чоломир.

— ?..

— Я не тобі, гравеле… Отже, ти не хочеш провести моїх людей до Громового хребта?

— Вибач мені, пресвітлий княже. — Людина-заєць став на коліна.

— А знаєш когось, хто зміг би? — змовницьки нахилився до нього волостелин Білого племені. — Хто б не боявся?

— Є така людина, — прошепотів Веремко після недовгих роздумів.

— Що за один?

— Він ізгой з гравелів. Живе самотньо у хижі за Чорним лісом, бортничає, полює. Давно відрікся від наших богів і не визнав інших. За гроші проведе куди треба. Дуже гроші любить.

— За що його випхали?

— Спокушав чужих жон, віжлунствував[70] і не мав поваги до старших.

— Знає гірські стежини на півдні?

— Не гірше за мене, пресвітлий княже.

— Він ходив до Громового хребта?

— Казав, що тричі бував там.

— І ти тому віжлунові віриш?

— Вірю, пресвітлий княже.

— Він знається з Корвоном?

— Про се не відаю.

— Якщо приведеш його до мене, отримаєш два срібляки, — пообіцяв князь. — Не три підлоги.

— Дякую тобі, пресвітлий. — Людина-заєць спритно, не допомагаючи собі руками, підвівся з колін. — Я приведу його сюди… за шість днів.

— Ти сказав, — кивнув Чоломир.

— Можу присягнути.

— Не треба.

Вже у дверях світлиці Веремко озирнувся й спитав:

— Так чи можу я провести Горанових челядників до старого городища.

— Ні.

— Твоя воля, пресвітлий княже.

— Так і є. Моя воля, — підтвердив Чоломир. — А того вихудлого срібляка можеш Горанові не вертати.

4.6

— Осьдечки він, слід. — Кремезний слідопит-горянин, який називався Колодієм, відгорнув снігову кору, показав Макарію на крижану шкаралупу, що формою нагадувала маленький човник.

— Вони йшли на південь?

— Ніби й так. — Слідопит промацав наст патичком, відгорнув кору за два кроки від першого сліду. — Моця-пихавиця!

— Що? — Візантієць й собі нахилився над сніговою ямкою, придивився. — Ведмежий слід?

Колодій кивнув, рушив стежкою, знайшов ще ямку.

— Слідище, — видихнув він у густу бороду. — Ведмедик-блудник тутка гуляв. Здоровезний.

Вони пройшли ще зо дві сотні кроків. Під високим дубом помітили лисиць, що обгризали м’ясо зі свіжого ведмежого кістяка. Побачивши людей, лисиці повтікали. Слідопит неквапно оглянув залишки звіра, дерево, все навколо. Знайшов держално ножа, уважно його вивчив.

— Ведмідь за ними вчепився, а вони влізли на дерево. — Колодій показав на дуб. — Живодьор за ними, онде кора іздерта. Там й там теж… Люто до них пнувся, стрибав, ліз. Вони рогатинами його буцали, він узяв їх в облогу. А потім прийшли чужі люди. Моцні вої. Ведмедя ізнищили, обдерли з нього шкуру і жир. Жінок твоїх вони забрали. — Слідопит показав у бік темної логовини. — Он туди їх повели.

— Можемо їх наздогнати?

— Не варто. — Колодій покачав волохатою головою.

— Чому?

— Вони нас ізнищать.

— Їх багато?

— Троє, — впевнено сказав слідопит. — Але я за ними не піду.

— Йдемо тоді до Бойва. Най дасть підмогу.

— Не дасть. Його хапальники не підуть.

— Чому?

— Бо так, — Колодій показав Макарієві держално. — То були не прості люди, вони гремівники, тричі оперезані… Бачиш? — Слідопит підніс роговий циліндр упритул до очей візантійця. — Це Чорнобогові риси й креси. Забудь, чоловіче, за своїх жінок. З них гремівники босорок робитимуть.

— А що, Бойв простить їм смерть свого сина?

— А хто казав, що заставу ізнищили ті, хто вичепив твоїх жінок? — знизав плечима слідопит. — Міркую так: не встигли б вони за одну ніч й нищення таке вчинити, й від Вузьких воріт аж сюди прийти, відьму вбити, ведмедя ізпатрати, ще й жінок твоїх з дубу зняти. То були інші.

— А сліди з воріт наче сюди ведуть, — нагадав візантієць.

— То були інші, — сказав як відрізав Колодій і рушив назад, до Білих каменів.

Всю дорогу до городища слова слідопита не виходили Макарію з голови. З твоїх жінок гремівники, тричі оперезані, босорок робитимуть, сказав Колодій. Перша назва чітко вказувала на джерело нічного нападу — Громовий хребет. «Тричі оперезаними» верховинці називали чаклунів та їхніх слуг. А босорками — себто відьмами, бісицями — горяни спересердя кляли своїх жінок, які, за давнім тутешнім поконом, перед повноліттям побували в руках чаклунів. Цей немилосердний звичай свого часу вельми здивував Макарія. Він розпитував про нього лісову відьму, а та наспівала візантійцеві думу-оповідку про битву рахманів з Гаргоном. Від тієї битви, казала відьма, й настало для верховинців велике згіршення.

В тій думі розповідалось, що в давні-предавні часи до Карпат прийшло дванадцять святих аскетів, що звалися рахманами. Жили вони за морями, у благій землі, тримали суворі пости і молилися там за всіх сущих. До гірського краю привела їх звістка, що з глибокого пекла вирвався страшний демон на ім’я Гаргон. Як і пасує демонові, він спустошував гірські долини, випалював пасовиська та руйнував городища. Настали такі чорні часи, що верховинці вже подумували залишити Карпати і шукати кращої долі у дальніх землях. От і вирішили рахмани помогти гірським мешканцям, загнати Гаргона назад, до пекла. Вони оточили лігво демона й спрямували туди білі блискавки. Але демон володів великою силою. Він вирвався з лігва, вітром зі своїх крил загасив блискавки, розчепірив кігті й напав на рахманів. День і ніч тривала битва, гримів грім, миготіли блискавки, падала злива. Могутніми силами володіли рахмани, але Гаргон потроху почав перемагати. Тоді на поміч рахманам прийшли чаклуни-чинтарі. Вони викликали з печери під Попійваном[71] велетенського павука, який сплів і накинув на крила Гаргона міцнющу сітку. Тепер демон не міг літати й ухилятись від рахманних блискавок. Тіло — вмістилище демона — згоріло, а сам злодійний дух мусив повертатись до свого пекла. Рахмани запитали у чинтарів, якої вдячності ті чекають за свою допомогу. Чаклуни недовго радились і попросили, щоби з того часу всі верховинці віддавали їм незайманих доньок на три місяці у науку. Зажурились горяни, але рахмани взяли з чинтарів клятву, що не стануть вони чинити насилля над тими дівчатами та рушити їхню цноту. Чаклуни присягли в тому й за всі віки, що пройшли від битви з Гаргоном, не порушили цноти жодної з верховинок, що йшли до них у науку. Але, попри це, дівчата вертались до своїх родин дивними. І хоча вони ні словом, ні знаком не давали зрозуміти, що чинтарі навчали їх недоброго, чоловіки-верховинці підозрюють, що беруть шлюби із «зіпсованими» і «босорками». На те є причини. Жінки всіх народів бридяться павуками, лише верховинки беруть павуків на долоні і пришіптують над ними. А ще в них ніколи не гниють зуби, а ті з чоловіків, що захоплюються бражкою, підозріло швидко йдуть до предків, залишаючи молодих удів, що недовго ходять в жалобі й борзо знаходять собі свіжих і непитущих. «Їх ТАМ навчили такого в’їдливого закляття, що нагло зводить пияків зі світу», — кажуть найпроникливіші з мужів верховинських і погладжують родинні обереги з гадючої шкіри.

Риска аж завила, взнавши про заполонення Доброслави і Спірки. Руда лупасила по ліжнику кулаками, стогнала і плакала. Макарій нахмарено сидів поруч, подумки перебираючи різні способи визволити хорваток. Нічого корисного у тих його міркуваннях не виникало.

— Треба їх рятувати, — сказала Риска, коли обтерла лице від сліз.

— А як?

— Треба послати за Томирадом і Цапиком.

— Навіщо?

— Вони воїни, а ти не воїн, — твердо мовила руда. — Ти їх не врятуєш.

— Що зможуть вої супроти чаклунів… — знизав плечима візантієць.

— Воїн може вбити чаклуна. Мечем прохромити чаклунське черево, прострелити чаклунові голову. Закляття повільні, а мечі і стріли швидкі.

— Як я за ними пошлю?

— Зійди з гір побіля Темної діброви, знайди там наших вістових і передаси княжичеві від мене тривогу.

— Тривогу?

— Моє особливе слово до нього. Секретне слово. Він знає.

— Мене ж там схоплять.

— Так ти ж цілий волхв, вони побояться.

— Вони вб’ють мене за те, що я зробив вас своїми наложницями.

— Ти ж не зачепив Доброслави. А мене й Спірку викупив у розбійників. Ти не порушив покону.

— Цапик — то ж Спірчин брат?

— Так.

— Й він також вважатиме, що я не порушив покону?

— Ми — ізгойки, випханки. Цапик знає, на що ми йшли. Ти маєш передати Томирадові таке слово: «Білу турицю чорне боре» й розповісти вістовим про чаклунів. — Руда злізла з ліжника й спробувала опертись на поранену ногу. — Йо! Боляче!

— Тобі ще рано вставати, — зауважив Макарій.

— Так ти йдеш чи не йдеш? — крізь стогін запитала руда. — Ти не хочеш їх рятувати?

— Вже йду, — підвівся візантієць й узяв до рук рогатину. — Й щоб там не трапилось, не виходь з печери.

4.7

Тієї ночі Пекичеві наснилось пророче. Звідкись, певно з Вишнього світу, до його сну завітав Драган, що був начальним Волхвом Білого племені за тих далеких часів, коли малому Лобасові ще й зліва не виголили[72]. Старші могитичі розповідали, що Драган відразу після смерті став навідувати їх у снах, давати поради та наставляти в служінні богам. Без його магічної опіки шлях на захід коштував би Білому племені ще страшніших втрат та згіршень, аніж ті, що довелось зазнати. Хоча Драган ніколи не приходив до Пекича, Волх одразу впізнав свого далекого попередника: таким висохлим, гичкуватим, з довжелезною сніжно-білою бородою старий і лишився у його пам’яті. Всупереч своєму імені, Драган[73] був невисокого зросту. Уві сні він також дивився на Пекича знизу вгору. Але від того не малів Силою, яка навіть зримо виходила з його постаті — Драган випромінював м’яке золотаве світло.

— Зле тому, хто замислив діяння, ширше за його розуміння та вище за його сили, — тихо промовив білобородий жрець. Очі його були темними, непроникними, наче чорне скло, яке мандрівні перекупники привозили зі Сходу.

— Зле… — без вагань погодився Пекич. — Але, отче, що ж маю робити?

— Відречись від Пека, принеси треби отчим богам.

— Так вони не чують.

— Почують, — запевнив Драган.

— Як звелиш, отче.

— Скажи Пекові потрійне слово відречення й накажи всім могитичам зробити те саме. Роду-Вашрі, Індрі і Курукані принеси на требовища по дванадцять кіз білих з чорною відмітиною між рогами, по сімдесят куп збіжжя й по сімдесят мір меду. І проси в отчих богів пробачення великим прошенням й при постах суворих.

— Як звелиш, отче.

— Моли їх про повернення тобі волі у світах вищих і нижчих, про збільшення Сили твоєї.

— Слізно молитиму і поститиму твердо, благий отче.

— Не забувай про срібне волосся.

— Що воно таке?

— Бійся чорних воїв і підступності Корвона, бо могутній він і хитрий…

Можливо, він мав ще щось сказати, але у Серединному світі до Волхова тіла хтось доторкнувся і пророче видіння згасло.

Пекича рідко будили посеред ночі. Люди Білого племені казали, що спілкуватись з жерцями в той час, коли Хорсове Око відпочиває за обрієм, не годиться. Бо таке спілкування нагадує змову проти богів, а ті — як відомо — коромольникам не вибачають.

Тому, коли служка-могитич несміливим доторком перервав його сон, серце Волха стисло недобре передчуття.

— Яку біду приніс? — запитав він служку, накидаючи на плечі кожуха. Каганець в руці могитича освітлював лише його обличчя — широке, стривожене, з кумедно відстовбурченими вухами. А ще світло відбивалось від переляканих очей наложниць, що виглядали з-під ведмежих шкур.

— Там княжий гридень Цапик. — Служка вказав на сінник.

— Який ще Цапик, їжачі боги?

— Каже, що має до тебе невідкладну справу.

— Аж таку невідкладну, що не міг до ранку почекати? — Волхові ноги нарешті втрапили у ногавиці, а відтак й у викладені білячим хутром постоли. — Де він?

— Стоїть знадвору, перед ґанком.

— Знадвору він стоїть, Пек йому в… — промурмотів жрець, відсторонив могитича, пройшов сінником і ступив на заледенілий ґанок. Холод зимової ночі змією заповз йому під кожух.

На майданчику поміж ґанком та частоколом, що обмежував капище, стояв молодий озброєний воїн. Вишивка на комірі свідчила, що він з куничів-ратаїв.

— За якою до мене потребою? — грізно насупився Волх.

— Я Цапик, син Вільга, княжичів джура.

— Й що з того?

— Прислали тривогу з гір.

— Чому до мене прийшов, не до воєвод?

— Спірку з Доброславою забрали на Громовий хребет.

— Як про теє відаєш? — зачувши назву проклятого місця, Пекич одразу зігрівся: аж плечі спітніли.

— З гір прийшов чужинець-відун. Він тепер мій родич, чоловік Спірослави.

— Високо породичався, смерде, — криво всміхнувся Пекич. Він знав, про котрого з відунів каже син Вільга. За чутками зайда-грек, якому горяни подарували старе городище, був вправним костоправом. Проте до істинного відуна йому було, як Цапикові до князя.

— Й де ж той твій родич?

— Він з вістовими на засіці.

— На котрій?

— В Темній діброві.

— Так я ще раз питаю: чому ти до мене прибіг, Цапиче?

— Томирада князь у поруб кинув. Горан лежить при смерті. Я один чаклунів не здолаю.

— Це без сумніву… — Волх почав розуміти нічну появу Вільгового сина. — А мені що за діло до тих випханок?

— Томирад казав, що ти був проти ордалій.

— Тобі казав?

— Так.

— Й хто ще про се чув?

— Розмова була між двома.

Пекич зміряв Цапика уважним поглядом, махнув йому рукою:

— Заходь сюди.

Відтак увійшов до сінника й крикнув наложницям:

— Всі до горішнього терему! Хутчіш!

За хвилину жінки пробігли повз нього до виходу, а Волх з молодим куничем зайшли до світлиці. Там уже запалили олійні світильники, темрява відступила до запіччя й найдальших кутів. Жрець сів на ведмежий ліжник, джурі вказав на підстінну лаву, запитав:

— Не страшно йти на Громовий?

— Ні.

— А як нашлють на тебе прокляття?

— Батько мені казав, що воїнові личить чари і ворожбу долати зброєю.

— Мудро казав, — кивнув жрець. — Любиш сестру?

— Люблю. — Син Вільга здивовано подивився на двічі народженого: мовляв, як можна не любити такої сестри, як Спірка.

— Й кого б іще взяв до такої виправи?

— Всі Томирадові джури готові йти: Веслич, Тревен, Огнавець, Краслав.

— Хтось із вас ходив до тих місць?

— До Шепких воріт усі ходили, а далі — ні.

— Від Шепких до Громового далеченько, — зауважив Волх. Цапик нічого на це не відповів. Він не торопав, куди хилить Пеків служитель.

— Не лише вас з Томирадом образили ті чаклуни, — пояснив Волх. — Князь посилає проти них загін. Вибраних воїв, найкращих. А щоби воям не поробили злого, сам із ним піду…

— Ми теж підемо! — схопився Цапик.

— Не перебивай старших, гридниче! — гримнув на нього Жрець. — Ворог нині у нас небуденний, а про лігво його нічого не знаємо. Ані підходів до Громового, ані засік тамтешніх, ані озброєнь. У тому бачу основу нашої слабкості. Князь знайшов провідника, але віри йому нема.

Цапик хотів запитати: «Чому?», але вирішив промовчати. Не дай Хорсе, Пекич знову озлиться. Боги відають тих жерців, що вони можуть від злості. Абись не зурочив.

— Хочеш запитати, чому не довіряю княжому провідникові? — посміхнувся Волх.

Цапик кивнув, а подумки зойкнув: «Може, він й мислі бачить!»

— По-перше, — почав жрець, — він з гравелів.

— З гравелів? — не стримався джура.

— Бачиш, і ти здивувався. А по-друге, навіть серед гравелів його числять за випханця, віжлуна та затятого безбожника. Непевний се муж.

Волх уважно подивився на приголомшеного сина Вільга, витримав належну паузу й запитав:

— Як мислиш, кого саме з наших, із куничів, можна взяти за провідника?

Джура довго думав, потім сказав:

— Не знаю нікого, хто би ходив аж до Громового. Може, хто з турицьких городищ туди заглядав?

— Отож-бо й воно, — щиро зітхнув жрець. — Самі незнайки навколо. У поважній справі нема й на кого опертися.

— Хіба ж самі не знайдемо дороги? — спалахнув Цапик і відразу зрозумів, що дурню бовкнув.

Пекич похитав головою.

— А коли… вирушає загін? — після хвилинного мовчання насмілився запитати джура.

— Ти знатимеш, — запевнив Пекич.

Помовчав і додав:

— Боги нам поможуть… А за тим гравелем треба тримати око. Ти з побратимами таке подужаєш?

— Будемо пильнувати його яко ворога, — запевнив Цапик, — А можна ще про одне запитати?

— Дивлячись про що.

— Що зробили князеві оті чаклуни?

— Князь, Цапиче, не за себе лише думає, а за все наше плем’я, — повчально мовив жрець. — На те він і князь. Чаклуни вже насилали на нас злі чари й знову пробують наслати. Такого їм попустити не можна.

— Так це через них випробовували дівчат? — Вільгів син глянув двічі народженому просто в очі. Від раптової здогадки Цапикове обличчя немов загострилось.

— Через них, клятих, — не відводячи погляду, запевнив воїна Пекич. Він знав, що в основу праведного діла іноді можна покласти маленьку брехню. Або й кілька маленьких брехень. Боги за таке не карають.

4.8

Чоломир узяв смолоскип у вартового, струсив з нього чадний нагар. Дав знак, і вартовий відімкнув вхід до порубу. Одна сходинка, друга, третя… Ще двері — з міцного дубу, укріплені трьома смугами чорного заліза. Князь не без зусилля відтягнув довгий засув, ногою штовхнув дошку. Холодний сморід виповз з підземної темряви йому назустріч.

— Виходь, — сказав він, посвітивши на Томирада. Той сидів у кутку, підібгавши під себе ноги, дивився на батька злими очима.

— Виходь, кажу, — повторив Чоломир. — Йдемо визволяти твою Доброславу.

4.9

Відлигу приніс південно-східний вітер. Арата відчула його перший подув, полюючи у Горохолиному лісі. Тихо-тихо колихнулось букове віття, грудка снігу впала на стежку перед войовницею. Вона зупинилась, носом втягнула змінене повітря, потім ще раз. Знайшла у ньому ледь присутній дух далеких країв, де лежить під сонцем прогріте каміння, де сухі жовті колючки не відають зим. А ще у зміненому повітрі з’явилось щось лихоманне, неспокійне. Щось таке, що передує пробудженню.

Войовниця подивилась на небо. Хмари там прорідились, утворивши ґратчасте поле — де-не-де навишні боги розсунули сірі пасма, явивши захололій частині Серединного світу небесну блакить. Її була тільки крихта, вузька смужка, але в тій крихті крилась і широка обіцянка, золота вивірка вселенського сподівання.

Арата забігла на найближчий пагорб, з якого відкрився весь східний обрій, піднесла руки долонями до Сходу й заспівала древній гімн Сурі-Сонцю:

Сурі сарвашатра сарвадекара Сонце всевідаюче, вчителю речей заблукалих Трікаламкара арохга Авегі-лалаша, Звідай нам всі три доби, крізь які шлях протягнено…

Карбовані слова гімну невидимими стрілами злітали до неба, до світлої лазурі, що відвіку дарує надію. Тими словами вітали сонце найперші сповідники Карни. Вітали за давньої благословенної доби, коли відлютувала тисячолітня зима й крізь залишки брудної поволоки над світом знову засяяв життєдайний диск.

Двадцять років тому, близь пустельного краю, нарозвидні, мати розбудила маленьку Хамдуну, вимила її тіло, розчесала волосся, одягнула у біле, підперезала потрійним червоним поясом, й вони удвох вийшли вітати схід сонця. Тоді майбутня жриця-войовниця, напружено повторюючи за матір’ю, уперше проспівала цей гімн, уперше прославила Суру. Зробити таке у самому серці Халіфату наважувався далеко не кожний сповідник давньої віри. Якби їх почули всюдисущі шпигуни імамів, Хамдуні та її матері довелось би до дна випити чашу громадського гніву. Тепер, ставши Аратою — дорослою, посвяченою й сильною, — вона співала переможну пісню Сури посеред сніжного лісу, на порозі нових випробувань і весни.

Арата не мала сумніву, що безпомильно розкодувала знак зміненого повітря: передбачений час виповнення вже не наближався крадькома, на м’яких лапах, подібно пустельному левові або росомасі. Час виповнення підстрибнув упритул і розкрив свою ненажерливу пащу.

5

[року вісімсот шістдесят другого за ромейським численням, у двісті одинадцяте літо від смерті останнього шахіншаха-вогнепоклонника Ездігерда Третього, у сто шістдесят шосте літо від заборони ірландським жінкам брати участь у війнах, у сімдесят п’яте літо від перемоги хазарів над племенами Кримської Готії, у двадцять третє літо від Великого Осіннього урагану, що пронісся Європою]

5.1

Владика Корвон тепер кожного дня навідував Браму. За останні дні це місце зазнало дивовижних змін. Ще на Стрітення вузький прохід поміж двома стрімкими скелями нічим не відрізнявся від численних лазів, які вели на південний бік Громового хребта. Хіба що туманні пасма у ньому час від часу мережились перламутровими серпанками. А тепер туман у Брамі став непроглядно-густим, волокнуватим й відверто сріблився присутністю Сили. Навіть Корвонові коштувало великих зусиль наблизитись до стіни туману. Вже за сім-вісім кроків від неї серце владики починало прискорено битись, а горло перехоплювало, наче тим сталевим кільцем, котрим приборкують зарозумілих рабів. На цій відстані проліг грізний кордон. Перед ним владика Корвон наказав покласти три пласкі брили, на яких кров’ю незайманок накреслили Пентаграму, громові руни та подвійний прохідний знак. Поряд з брилами запалили сім великих світильників, що в них підтримували вдень і вночі лапатий вогонь, а на високих палях розіп'яли сім яструбів, котрим розділили голови таким робом, щоби одна половина дивилась на схід, а інша — на захід.

Ніч трапилась вітряна, тріпотіли крила розіп’ятих птахів, вогонь борсався в корцях світильників, проте туманна стіна не рухалась й не рвалась. Здавалось, вітри Серединного світу не досягали її важких пасом. Владика стояв перед Брамою, підвівши руки, й не так молився, як всотував усім єством чисті потоки енергій, які щедро текли великими і малими колами.

Прислужники, що слідкували за світильниками, з острахом наближались до владики, намагаючись швиденько долити до корців олії і знову сховатись у печерах. На обличчі Корвона спалахи світла малювали й за мить стирали начерки, страшніші й могутніші за руни і пентаграми. Знавіснілий гірський вітер напинав його червону мантію, довге волосся розліталось плечима, губи бурмотіли закляття. Він закликав до брами душі древніх володарів Громового — верховних жерців доби Буревіста і Децебала.

Він повторював їхні імена:

— Владика Соголло, владика Кевте, владика Мацок, владика Греміш, владика Дакін, владика Себтик.

Імена.

Скупі залишки печерних написів зберегли лише їх. Корвон не знав, з яких саме родів і племен вийшли владики минулого, не знав, як вони виглядали, які знаки носили на мантіях, сустугах і патерицях. Вони не залишили йому ані книг з формулами Сили, ані усного передання. Якщо щось таке й існувало за давніх часів, кляті римляни потурбувались про його повне й безповоротне знищення. Молитовні печери зберегли сліди страхітливої пожежі, а кістяки тих, хто міг би передати нащадкам древні слова Сили, й досі знаходили у скельних схованках. Зі стрілами межи ребер й розваленими черепами. Малюнки і написи на скелях римляни ретельно зчистили, ідолів спалили, розбили на дрібні шматки або спотворили до невпізнання. Ті кілька рунічних начерків, які знайшлись під шаром кіптяви, принесли лише дрібні крихти знання. Корвонові довелось самому шукати ті примовки, на які відзивались гірські струмки та озерні води, ті знаки, якими угамовувались лісові щезники і пекуни[74], ті закляття, до яких прислухались свавільні демони Нижнього світу. Тільки після двох десятиліть напружених пошуків до Корвона почали приходити помічні видіння, які він вважав посланнями древніх владик. Жерці чомусь не з’являлись у людських подобах, зате до нього промовляли примарні соколи і ведмеді, змії і вовки. Вони приносили йому спочатку клапті, а потім й оберемки давньої мудрості. Виявилось, що він десятки років лише ходив колами й топтав вузькі стежини там, де жерці минулого впевнено крокували широкими шляхами. Давня мудрість відкрила йому таємниці скель, річок і полонин. Тихі джерела обернулись водяними жилами, що сягали коренів гір, грязеві вулканчики — природними майстернями ліків та трунків, а одне лише озеро Несамовите[75] виявилось невичерпною скарбницею інструментів для оволодіння вітрами, грозами та дощами. Велетенський Писаний камінь[76] відкрив свою здатність накопичувати Силу, а гадюки і полози перетворились на цікавих співрозмовників.

Але найголовніші таємниці древніх ховались в їхніх знаннях про кров. Той обсяг Сили, який сім гірських джерел давали магу за місяць, можна було майже миттєво видобути зі свіжої крові, взятої з пробитих чересел п’ятнадцятирічного хлопця. Кров несла в собі і пам’ять про минулі часи, і могутню здатність впливати на навколишній світ. Енергія крові немов розривала тонкі рівні буття, наповнювала творчою лихоманкою закляття, що робились на зміни і трансформації. Кров була і потужним рушієм форм, і посередником між речовинами Серединного світу та сліпими боженятами первинного хаосу. Звільнена з тілесних протоків, кров населяла простір божевіллям, наснажувала на пошуки і вивільняла найсміливіші бажання. Нею можна було навіть наповнювати і рухати мертве.

Тільки проживши п’ять десятків річних циклів, Корвон зміг оцінити, якими далекосяжними засобами оперували владики часів Дакійського царства. Вони вміли змінювати погоду від північної Пущі до південного моря, чути секретні слова царів, які промовлялись у далеких столицях, насилати смертельні хвороби на армії і народи, наділяти тимчасовим життям неживе, приборкувати та ставити собі на службу страхітливих підземних демонів-мороків.

Недарма, зрозумів Корвон, римляни з такою лютою непримиренністю знищували не лише самих карпатських посвячених, але й будь-які свідчення їхньої науки. Століттями Імперія потерпала від магічних змов, сплетених на схилах Громового хребта. Не злічити було тих намісників, трибунів, преторів та легатів, що відправились до предків з допомогою тутешніх волхвів, а за кожним повстанням у придунайських та фракійських провінціях Риму стояли навчені чаклунства посланці і посланниці Громового. Потрапивши до царських гаремів, доньки жерців непомітно оволодівали розумом монархів, підкоряли їхню волю красою і волхвуваннями, відвертали від миру й спрямовували на безумні війни з Імперією. Отрути та раптові недуги губили талановитих полководців Вічного міста й тим зводили нанівець цілі військові кампанії. Безслідно зникали римські розвідники, митники й цілі каравани. Багаторічні неврожаї зменшували податки з провінцій і призводили до голодних бунтів.

Імператори завжди здогадувались, що десь у Карпатах причаїлось зміїне кубло коромольників, але тільки далекоглядний Діоклетіан усвідомив, що треба боротись не з наслідками, а з причиною. Одного походу проти жерців та підвладних їм племен карпів виявилось достатньо, щоби випалити кубло й на довгі століття припинити магічну роботу на Громовому.

Але зерна магії не пропадають безслідно. Рано чи пізно з’являється той, хто здатний пробудити їх до життя, терпляче викохати перші паростки знання та зібрати новий врожай. Цього Відновлювача помічають не лише люди та істоти Серединного світу, але й могутні Сили у потойбіччі. Так і його, владику Корвона, спадкоємця приспаної традиції, помітив предвічний могутній дух, який лише раз на тисячоліття завдає собі клопоту відвідати смертну юдоль. Дух обіцяв незмірно збільшити могутність Корвона. Й що найголовніше: подолати прокляття бездітності, яке заважало владиці заснувати, за прикладом древніх, жрецьку династію. Дух звелів жерцеві стати воротарем при його появі у Серединному світі та приготувати достойне тілесне вмістилище для нього. Якщо з першим завданням Відновлювач давав собі раду, то з другим поки що не виходило.

Дух забажав увійти до тіла молодої дівчини зі срібним волоссям.

Й тим ввів Корвона у велику спокусу.

Бо владиці раптом спало на думку, що саме це тіло, прийнявши в себе могутнього духа, народить йому сина для продовження списку нових карпатських верховних жерців. Ця здогадка, немов блискавка, пройшла крізь Корвонів розум, вразила його своєю неозорою величчю й від того часу ні на мить не відпускала його уяви.

«А інакше, — міркував Відновлювач, — навіщо Богомолові вселятись саме в ЖІНОЧЕ тіло?»

Щоденні відвідини Брами зміцнили Корвона, збільшили його чоловічу силу. Тіло Відновлювача прагнуло злягання з жінками, проте владика наклав на себе печатку стримання. Він і раніше не мав гарему, позаяк древні відкрили йому подвійну природу Пристрасті. Якщо на нижчих рівнях відовства вона сприяла зростанню Сили, то великим майстрам-магам лише заважала. Жінки відбирали енергію, необхідну для щоденного очищення каналів Сили й підтримання захисного периметра капища. Навіть тепер, коли плотське бажання зросло, владика заборонив собі витрачати енергію на жінок. Він припинив навідувати п’ятикутну вежу, де його помічники залучали верховинок до служіння богині, й ще ні разу не подивився на тих двох хорваток, що їх привели розвідники.

Сьогодні владика запланував вирішити їхню долю. Після молінь перед Брамою він спустився до нижніх печер, де тримали ведмедів і полонених. Хорваток роздягнули і прив’язали до стовпів поряд із ведмежими клітками; голодні звірі намагались дістатись до них, ревіли і простягали до жінок лапи. Ті заплющили очі й намагались не рухатись. Лише часте дихання видавало жах полонянок, що притискав їхні брудні тіла до стовпів міцніше за мотуззя.

«У тієї, що з вужчими стегнами, волосся дуже світле, — зауважив Корвон. — Але ж не срібне». Богомолова вимога все більше дратувала Відновлювача. Його шпигуни обшукали городища і хутори за сотні римських миль навколо й ніде не знайшли срібловолосої дівчини.

Не звертаючи уваги на ведмежу лють, чаклун підійшов до стовпів, уважно оглянув полонянок. Світловолоса була на перших тижнях вагітності й, радше за все, про це не знала. Їхні м’язи він знайшов більш розвинутими, аніж зазвичай у жінок. Ці хорватки, зрозумів владика, належали до покоління дів-войовниць — жалюгідних наслідувачок істинних амазонок Сходу. Знекровлене плем’я втікачів намагалось зміцнити себе за рахунок жіноцтва.

— Ви ізгойки, — не так запитав, як ствердив Корвон. — Я чув, що якісь безбожні дівки відмовились пройти ордалії і повтікали у гори. Ви з них?

Відповіддю було мовчання.

Відновлювач подумки посміхнувся. Він володів десятками, якщо не сотнями різноманітних способів змусити цих хорваток розповісти все, що вони знали і про що здогадувались. Проте не бачив жодної потреби в тих їхніх знаннях. Все одно Серединний світ невдовзі мав рішуче змінитись. А ще в нього не було зайвого часу. Навіть на те, щоби розважитись повільним і болісним вмиранням цих зарозумілих створінь, підперти свою волю видовищем їхніх страждань.

Він уже вирішив, що з ними зробить. Могутній дух, якого очікував Відновлювач, страждав і слабнув від давньої рани. Коли Богомол промкнеться крізь Браму та увійде в смертне тіло, йому знадобиться не лише відпочинок, але й щось для негайного підтримання занепалих сил. Й тут, знав владика, ніщо не зрівняється зі свіжою, паруючою кров’ю молодих жінок. І вагітність однієї із них лише на користь.

5.2

Весна розпочала перефарбовувати Карпати з білого на зелене. Теплі вітерці все частіше навідували низові логовини. З гір, проламуючи крижані саркофаги водограїв, обвалюючи з низького віття снігові згущення, збігали шумні повноводі струмки. Сльозились крижані сталактити, прокинулись водоспади, і вкрились водою зимові перелази через річки. Наст під деревами поки що лежав твердо, але ребра гір з південного боку вже звільнились від наростів льоду. Де-не-де снігові пласти сповзали зі схилів, забираючи із собою дрібне каміння й хитку рослинність.

Саме цим плинним простором рухалось на південь невелике хорватське військо. Вів його досвідчений воєвода Стоймисл, а правицею в нього був княжич Томирад. Про шуйцю Стоймисл намагався не думати, бо не знало Біле плем’я такого прикладу, щоби третім начальним війська був Волх. Чоломир суворо наказав воєводі не забувати на військових нарадах жерця, адже ворог був незвичайний. Між воями-куничами йшло шість могитичів з Волхового капища, до яких долучився ще й чорнобородий маг-чужинець. Тому на кожному привалі Стоймисл посилав за жерцем і не сперечався, коли той радив ставити навколо табору дідухів, змащених лисячим жиром, або обкурював місце наради смердючим димом.

Ще одним своїм клопотом воєвода вважав провідника. Довготелесий гравель на ім’я Михан притягував погляди куничів незвичним видом, гостроверхим шкіряним ковпаком і одягом. З голови до п’ят він кутався у волохату ведмежу шубу, під якою носив аж дві заткнені за черес сокири. Очі під густими бровами мав темно-сині, виразні й дикуваті. Вої шепотілись поміж собою, що Михан є знаним на всі Карпати віжлуном та богоборцем. Деякі з них, проходячи повз провідника, шепотіли охоронні примовки та тягнулись до оберегів. На привалах біля його ватри незмінно сідали Томирадові джури Цапик, Веслич і Тревен. Стоймисл знав, що їм доручено пильнувати гравеля, й тишком приглядався до спроб молодих воїв розговорити мовчазного провідника. На всі їхні запитання той відповідав уривано, проте охоче ділився своїми міркуваннями з воєводою.

Коли Стоймисл запитав його, чи не завадять пробуджені гірські потоки зійти на Громовий хребет, Михан запевнив, що він проведе військо такою стежкою, на котрій майже немає промивин та водориїв. До цього гравель додав, що знана неприступність Громового є більш легендою, аніж правдою, й що саме лігво чаклунів приступне принаймні з трьох напрямків. Михан на снігу накреслив щось на штиб карти, пояснивши, куди він збирається вести військо і які перешкоди можуть виникати на цій дорозі. Карту, серед інших, уважно роздивився Волх, але вголос двічі народжений не сказав нічого.

Військо рухалось без пригод. Верховинці стежили за ним з Чорногір’я, але ближче, ніж на п’ять перестрілів, не підступали. Михан сказав, що вони раді здихатись чаклунів, але допомоги очікувати від них не варто. Чорнобородий маг, що знався з дідичем Бойвом, підтвердив гравелеві слова.

— Бойв зберігатиме невтручання, — запевнив чужинець, вчергове насмішивши куничів дивним промовлянням слов’янських слів.

Волх йшов до ворожого лігва з важким серцем. В ніч перед походом, після усіх ритуалів відречення од Пека та усіх підношень отчим богам, жрець усамітнився на капищі й застосував волхвинний гриб. Навдивовижу легко він проминув Бузиновий поріг й раптом опинився посеред невловимого Пекового капища. Все було, як і вісім років тому. Тихе сонце освітлювало кістяне коло, пласкі комахи повзали паростю, що оплела древнього боввана. Але тепер перед чорною землянкою-божницею стояв оточений сяйвом Довган.

— Все по твоєму слову зроблено, отче, — вклонився Волх білобородому.

— Відрікся від Блудня?

— Відрікся, отче.

— Ну й дурень ти, Лобасику, — раптом почув він знайомий сміх.

Волх підняв очі. Замість благовидного Довгана перед ним стояв череватий карлик з пурпуровою, наче в затятого бражника, пикою. Потрійне підборіддя тряслось від реготу, заплилі очі весело дивились на Волха.

— Пек!

— Але ж і легко тебе здурити, жерче.

— Чому ти покинув нас? Злякався Богомола? — спробував перехопити ініціативу жрець.

— А що мені зробить той калічний божок? — знизав круглими плечима карлик. — Час від часу він тікає з-під материної влади, бешкетує-гуляє у Серединному світі, а потім ізнов вертається до свого пекла. Мені не страшно й не цікаво.

— Ти ж обіцяв нас захищати.

— Так, обіцяв. См років.

— Тобі не сподобались жертви?

— Жертви, кажучи чесно, були такі собі, — скорчив мармизу карлик. — Як для годиться. Але я слово своє тримав. Сім років у твоїх все було добре. Ви розплодилися й розжиріли.

— А навіщо ж ти тепер знущаєшся наді мною?

— Я ж Блудень, забув?

— Отже, правильно я від тебе відрікся.

— Не допоможе.

— Хто знає.

— Я знаю, — реготнув Пек. — Богомолу для приглумлення його вічного болю потрібно свіжої крові. Ріки й озера крові. Усе твоє плем’я, Лобасе, піде йому на ліки. Всі-всі — від малого до старого. Й утекти вам не вийде… Першими він висмокче отих двох ваших випханок. От така, жерче, паскудна історія.

— Ми будемо битись.

— З сином Триликої? — Карлик зробив великі очі.

— Так!

— Хай щастить, — посміхнувся Пек й зник.

За мить чорну землянку охопило полум’я. Волх ледве встигнув відскочити від раптового спалаху. Відтак звідусіль на нього насунувся сірий туман. В ньому ворушились бридкі форми й чулося дивне клацання. Нажаханий і розгублений, колишній Пекич намацав Бузиновий поріг і безтямно вивалився у Серединний світ.

Такого повернення з астралу жрець не переживав ніколи. Його усю ніч вивертало, трусило і корчило. Він опоганив блювотою требовище, дістав кровотечу з рота й ледь не вмер перед байдужими поставами отчих богів.

Ріки й озера крові!

Кінець усім сподіванням. Тепер йому залишилось вийти на прю з Корвоном, зазнати поразки і з ганьбою, під регіт демонів, піти до Нижнього світу. Разом з куничами і туричами, які дарма покладались на його мудрість та вміння.

За спиною зажуреного жерця крокував Макарій. До Стоймислового війська візантієць потрапив не за власною волею. У Темній діброві він пережив спочатку довгий допит, а пізніше й напружену бесіду з Томирадом. Княжич урешті-решт повірив Цапиковому родичеві й змусив Макарія присягти у тому, що він в жодний спосіб не чіпав Доброславової цноти і що допоможе визволити хорваток з полону.

Йому навіть не дали відвідати Риску, а борзо приєднали до жрецького загону у хорватському війську. Тут він із здивуванням помітив сугубу прихильність до себе Цапика та його приятелів Веслича та Тревена. Цапик весь час повторював, що «ромейський відун» є його тестем й, судячи з усього, цим неабияк пишався. Також у війську знайшовся один з родичів рудої. Але він, на відміну від Спіркіного брата, до Макарія не підходив і дивився на нього вовком. Як зрозумів візантієць, Рискова родина прокляла руду після її втечі й жодних родинних зв’язків, що окреслились через цю випханку, тепер не визнавала.

З Волхом його стосунки також не склались. Начальний жрець Білого племені не відмовляв Макарію ані в місці біля жрецької ватри, ані у шматку солонини. Проте на жодні питання візантійця не відповідав і дивився на нього як на пусте місце. Той зрозумів, що з боку жерців йому відмовлено у професійному визнанні і терплять вони його лише за волею Томирада.

Княжич на другий день походу підійшов до Макарія й довго його розпитував про справи в Імперії та про християнську віру. В кінці тієї розмови візантієць наважився на прохання:

— Коли переможемо чаклунів, дозволь мені, сине архонта, допитати їх про дивовижний гриб, що продовжує літа смертних.

— Хочеш довго жити? — посміхнувся Томирад.

— Свого часу я присягнув одному вельможі знайти для нього цей гриб. Я не звик ламати присяг.

— Що за вельможа?

— Ромейський воєвода на ім’я Леонтій. Він мені життя врятував.

— За таке варто послужити, — кивнув княжич. — Дозволяю.

Він подумав і додав:

— Якщо, звісно, залишиться хтось, кого можна буде допитати.

Про себе Макарій називав похід до Громового хребта анабазисом[77]. Він, зрозуміло, не смів порівнювати героїв Ксенофонта з тутешніми варварами, але раптом подумав про те, що незле було б залишити розповідь про таку виправу для нащадків.

В Імперії, вирішив візантієць, знайдеться немало вчених писців та синкеллів, яким захочеться переписати розповідь про варварську війну з чаклунами, про звільнення з полону красунь та про знайдення легендарного грибу Калокирика.

Крокуючи серед могитичів, він подумки почав складати план майбутньої повісті. Присвятити її він планував Леонтію, а почати з того, що він, Макарій, отримав уві сні Боже веління нести вчення Христове у далеку варварську юдоль, що ниділа у безпросвітному поганстві. В повісті колишній диякон мав виступити сміливим місіонером, борцем з бісосповідниками та великодушним рятівником небачено вродливої варварської принцеси, що за його напученням перейшла у християнство.

Він так захопився складанням карколомного сюжету, що не помітив зрослого напруження на обличчях жерців та воїв. Раптом військо зупинилось.

— Що сталось? — спитав візантієць у найближчого з могитичів.

— Шепкі ворота, — повідомив той і посохом вказав на кам’яні брили-моноліти, що наче зуби велетенського звіра стирчали обабіч стежини. За ними, пасмо за пасмом, підносились вкриті хмарами Карпатські хребти.

5.3

Колодій знайшов Бойва у старому теремі, який побудував ще прадід володаря. Господар верховинців грів кістки з наложницями у лазні, з’єднаній з теремом критим переходом. Колодій почекав, поки дідич натішиться гарячим паром і молодими тілами, — справа не потребувала негайної доповіді. Невдовзі йому звеліли пройти просто до лазні, і в переході він зіткнувся з двома дівчатами. Голі, розпарені й нетверезі, ті зі сміхом пробігли повз розвідника.

Підлогу в лазні встеляло ялинкове віття, від якого йшов міцний лісовий запах. Закутаний в овечу шкуру Бойв сидів на голій лаві і цмолив пиво.

— Що повідаєш? — запитав він у Колодія.

— Хорвати пройшли Шепкі ворота.

— Й скільки пройшло?

— Більше двох сотень буде, господарю, усі піші. Озброєні добре, майже усі моцно взуті у чоботи. Мають кольчуги, щити і великі луки.

— Жерці з ними йдуть?

— Так, господарю. Вони зупинились перед воротами, зробили треби богам…

— Вчинили треби, — виправив Бойв.

— Так. Козу і голуба різали. Той їхній Пекич сам правив.

— То їм не допоможе, — всміхнувся дідич, змахнув з вусів пивні краплі. — З двома лише сотнями поперти на Громовий хребет! Немудрий єси князь-каган Чоломир, йой немудрий…

— Та й шлях вони обрали кривий, — додав Колодій. — Від Шепких до лігва ще йти і йти. А ще й з припасами та тими великими щитами… Рівниною до Громового хребта вони б дісталися швидше. Піднялись би туди Соколиними воротами[78]. Від них до лігва відстань — як двічі бартку[79] кинути.

— Може, вони хочуть підійти непомітно? — припустив Бойв.

— Воно таке може бути, господарю, — скорчив недовірливу мармизу розвідник, — але мені чогось мислиться, що провідник їхній — ще той крутій. Ти його знаєш: він з гравелів, узимку шаста у довгій шубі.

— Віжлун? — згадав Бойв.

— Він.

— Але й провідника вони собі знайшли, — похитав головою дідич. — Кого боги карають, у тих віднімають розум.

— Вони ж зайди, господарю, нічого не торопають. Ані в тутешніх горах, ані в тутешніх людях. Та й підійти непомітно до лігва двом сотням ніяк не вийде. Ти вірно кажеш, господарю: Чоломирові пороблено.

— Мислю, що треба послати до Громового Шикорчика, — мовив Бойв після недовгих роздумів. — Нехай би вивідав, що і як там. У Корвона в навчанні ще вісім наших дів, най бережуть їх Регл і Жива… Аби нічого з ними не сталось.

— Це було б мудро, господарю, — погодився Колодій. — У лігві щось затівають.

— Затівають? — схопився дідич. — А чому я про те не відаю?

— Так нічого певного й не відомо. Знаємо лише, що вони посилили охорону та кожної ночі палять великі ватри. Там пильнують тоті чорні в плащах, що прийшли до Корвона восени.

— Ті найманці?

— Достеменно не знаємо, найманці вони чи ні. Але вої справні, спритні, усіх військових хитрощів навчені. Горами гасають, як ті козли, засідки роблять так, що й за два кроки не добачиш.

— Це вони ізнищили наших на Вузьких воротах, — впевнено мовив Бойв. — Гремівники кляті.

— Таке може бути, — кивнув розвідник.

— Так і є.

— Маєте рацію.

— І жерцевих наложниць вони забрали, і відьму вбили.

— У цьому не маю жодного сумніву, господарю. Бачив їхнього ножа, та й сліди знайомі.

— Тому проведеш Шикорчикових хлопців таємною стежиною, через Явір-Ключ[80].

— Думаєте, гремівники про неї не відають?

— Все може бути, але раніше там вістових не ставили.

— Раніше багато чого не було.

— Мені біля Громового потрібні очі.

— Я спробую їх провести до Чорного Черемошу[81], в тих горах є надійні схови. Звідти, господарю, й будемо пильнувати за лігвом.

— Там починаються землі гравелів, — нагадав Бойв. — Дійте обережно.

— Ми будемо обережними, господарю.

— А ти ще маєш дивитись за Шикорчиком, щоби не робив дурниць. Саме ти, Колодію, зрозумів?

— Авжеж, господарю, — згідно примружився розвідник.

— Й не забудь помолитись Пресвітлому Раглові.

5.4

Арата помітила вартового першою. Хоча той добре замаскувався серед молодих ялинок і темно-сірих кутастих брил, начепив на плащ ялинкове гілляччя й закрив обличчя зеленою хусткою. Хорват або верховинець, може б, і не помітили засідки, але войовницю вчили найкращі з майстрів військової справи. Вона бачила вартового третім оком, відчувала його запах, його тепло та його неспокій. В зимовому лісі він був для неї чимось на штиб пустого жука, що всівся на сторінці розгорнутої книги.

Плащ виказував його, як хвіст — павича.

Тих, кого хорвати і верховинці знали як чорних воїв-плащоносців, Арата зустрічала на Півдні й на Сході. Вони походили з різних народів, охороняли заможних шейхів, ювелірів, мандрівних красунь, іудейських князів, магрібських магів, суддів-каді, работорговців, фартових шукачів скарбів та каравани на Великому шовковому шляху. Вони воювали за гірських володарів Кавказу і Тавру, за єретиків з Курдистану, за міжнародні банкірські синдикати й торгові корпорації. Вони вбивали і викрадали, вивідували і шукали. Ніхто не знав, де ховались їхні керманичі, хто вони та якими шляхами передають рядовим плащоносцям накази і звістки. Проте відомо було, що служать вони лише за щире золото. За повновісні статери, за зливки з баранячим клеймом Сасанидів[82] та за важкий пісок. Служать віддано, не бояться смерті й ніколи не розкривають своїх справжніх імен.

Про чорних плащоносців ходили численні легенди. Казали, що жовтий метал є їхнім єдиним істинним божеством, що їхні жерці служать у божниці, стіни якої знизу доверху вкриті золотими плитами, що їхні начальні носять під плащами золоті панцирі. Були й такі, які клялись, що бачили на їхніх тілах та золотих медальйонах зображення скорпіона, але плащоносці ніколи не роздягались при людях й не залишали ворогам своїх мертвих, забираючи або викуповуючи трупи. Проте для Арати вони були лише найманцями. Тими нікчемними та зневаженими богами і людьми, що продають свої вміння й життя за гроші.

Войовниця коротко свиснула й відразу змінила позицію. Повз неї пролетів і вжалив дерево метальний ніж. Арата придивилась до ножа й миттєво зрозуміла, якою мовою слід звертатись до вартового.

— Гей, воїне! — крикнула вона хазарською. — Я не хочу тебе вбивати. Передай Корвонові, що до нього прийшла дружина його нового пана. Скажи йому: «Гадагхад» і передаси, що я знаю, де шукати дівчину зі срібним волоссям. Я чекатиму на Корвона біля Драконячого каменя[83].

Вночі Арата обладнала яму-схованку. Не поряд з Драконячим каменем, а за кілька римських миль від нього. Серед неприступних, порослих ялівцем диких скель. Вона передбачила, що Корвон спробує її зловити й відправить до каменя хапальників у чорних плащах. Але вони її там не знайдуть.

Нарозвидні Арата поклала собі до рота шматочок волхвинного грибу. Розжовувала його неквапно, заїдаючи терпку жуйку вологими грудками снігу. Коли зеленкуватий диск промкнувся крізь обрідні хмари, вона щасливо проминула Бузковий і Сіро-голубий пороги, відростила крила й відправила дух свій до неба, до танучих хмарних пасом. З висоти яструбиного лету вона побачила поросле буками і соснами міжгір’я, засніжену долину Ставника й сам Драконячий камінь. Плащоносці вже оточили діл, залягли на перевалах, зачаїлись у байраках. Вони напружено виглядали ту, котра назвалась дружиною Богомола й наважилась на нечуване блюзнірство — прокричала на весь Космацький ліс істинне ім’я свого чоловіка.

— Скільки ж вас тут! — розсміялась войовниця, пролітаючи над засідками плащоносців.

Їй було байдуже до найманців, вона шукала Корвона.

— Ти мусиш, мусиш прийти, тобі потрібна срібноволоса, — шепотіла дружина Богомола, ширяючи у світлому небі.

Й раптом вона відчула його присутність.

Вона, ця присутність, наче заповнила увесь діл, заполонила усі його схованки та яруги, накрила річку й ліс зловісною темною марою. На ту суміжність світів, де знаходилась Арата, впали глибокі сутінки. На мить під її крилами наче щезло повітря, й жриці ледве вдалось утриматись в астральному небі.

— А він могутній чаклун! — напряглась Арата, вирівнюючи свій політ.

— Злякалась? — прошепотів примарний голос в її єстві.

— Здивувалась.

— Ти звідки?

— З лона Триликої.

— Жриця?

— Посвячена дружина Гадагхада.

— Я маю в це повірити?

— Якщо не віриш, запитай в Мого Чоловіка.

Пауза.

— Ти сказала, що знаєш діву зі срібним волоссям.

— Я привела її до тебе.

— Де вона?

— У надійній схованці.

— Чого тобі треба?

— Я хочу зустріти Свого Чоловіка на порозі Серединного світу.

— Й це все?

— Так.

— Ти приведеш срібноволосу до мене?

— Якщо ти присягнеш Гадагхадові в тому, що дозволиш мені бути при Брамі у мить Його з’яви.

— Ти ставиш умови мені, владиці Корвону?

— Так.

— Не по чину дієш.

— Коли зі мною богиня, чини не важливі.

— Навіщо це тобі?

— Він Мій Чоловік.

— Він обрав для мешкання жіноче тіло.

— Мені байдуже до Його тілесної форми.

Пауза.

— Хіба ж у Серединному світі Йому потрібна буде дружина?

— Це не тобі вирішувати, владико Корвон.

— Й не тобі.

— Звісно. Запитай в Нього. Моє ім’я Арата Непереможна.

Довга пауза.

— Гаразд, я, Корвон, син Шоркая, присягаю Р’та ар-Гадагхад, що при вступі Його до юдолі смертних ти, Арато, стоятимеш при Брамі.

— Вільно й притомно стоятиму.

— Вільно й притомно. Присягаю.

Присутність Корвона почала танути. Арата склала крила й пірнула до поступливої безодні, що відчинила свою вирву для переміщення мандрівного духа. Невістка Триликої прискорилась, огортаючи себе вібраціями низької реальності. Ось її вкрила пекуча плівка Сіро-блакитного порогу, ось вона випірнула з глевкого мурища порогу Бузинового.

Червоне сяйво в очах і зимна темрява ями-схованки.

Довго-довго Арата звикала до Серединного світу. Відновлювала владу над тілом, звільняла шлунок і стравохід від залишків волхвинного зілля. Міркувала, оцінювала почуте.

Корвон присягнув, але довіри до нього войовниця не відчувала. Вона здогадувалась, що чаклун дихає ревнощами. А значить, може зламати присягу або ж знайти якийсь спосіб перетворити її на пусту формальність. За таких обставин віддавати йому білявку було б легковажно. Арата неквапом розібрала маскувальне віття, вибралась на підсоння, виглянула за край скельної корони, що оточувала майданчик з ямою-схованкою.

На порослому мохом вапняковому виступі, трохи нижче схованки, стояв високий чоловік, весь у чорному. Він спирався на простий ясеневий посох без прикрас і верхівки. Арата закам’яніла.

— Бачиш, Арато Непереможна, я тебе знайшов, — тонкими губами Корвона замість гордої посмішки пробігло якесь летюче викривлення.

5.5

«Ось воно!» — зрозумів Макарій, побачивши дивовижну хмару. Він ані на мить не забував, що хорватському анабазису протистоїть чародій, здатний керувати погодою. Усі ці дні він чекав на щось подібне, і ось воно з’явилось. Непроглядно-чорна заклубочена стіна рухалась улоговиною з дивовижною швидкістю. Вона виривала ялинки з корінням, гнала перед собою сніговий вал, у якому біснувато крутились дрібні й великі уламки лісу.

Вої Білого племені підняли щити в марній спробі захиститись від буревію. Хтось іззаду шарпнув Макарія. Той обернувся, побачив гравеля, що показував на велику брилу поряд зі стежиною. Візантієць зреагував миттєво, що, певно, врятувало йому життя. Він забіг за брилу одночасно з ударом снігового валу.

Здавалось, світ перевертається догори ногами. Здоровенна гілка зірвала каптур з голови колишнього диякона, жорстоко розідрала йому обличчя. Мокрий сніг заліпив рот, потрапив до горла, Макарій не міг дихати. Щось важке впало на нього, ледь не зламавши хребта. Ліву руку боляче притиснуло до брили. Він довго, нестерпно довго боровся із задухою й тим, що на нього впало. Звільнившись, він звівся на ноги, прокашлявся. Коли дихання відновилось, візантієць почув крики. Йому вартувало зусиль розліпити очі.

Навколо розкинулось місиво з поламаних дерев, поранених і мертвих воїв, переораного снігу й розкиданого каміння. А звідкись зверху на це місиво падали стріли. Довгі, опірені чорним.

— Тікаймо, — почув він голос гравеля.

«Куди?» — хотів запитати Макарій, але вчасно схаменувся й поповз за провідником. Ліва рука нестерпно боліла.

Вони пролізли під вузлуватим корінням старих ялин і пірнули до зарослого кущами приярка. Попереду й зліва від них також відповзали під рятівний покров лісу.

— Стрільці на тій горі! — крикнули ззаду.

— Обійдемо їх лісом. — Макарій впізнав Томирадів голос. — Веслич, Краслав, Дрого, усі — за мною!

Поряд з провідником і Макарієм раптом опинився Цапик. Він схопив провідника за комір шуби, здавив ним гравелеве горло, просичав:

— Зрадник!

— Ти помиляєшся, — прохрипів Михан.

— Вони знали, де ми будемо йти!

— Нас аж дві сотні. Всі гори знають, що ми йдемо і куди ми йдемо.

— Якщо не виведеш нас звідси, я тебе вб’ю, — пообіцяв джура, але комір відпустив.

— Виведу, — кивнув гравель, віддихався. — Рушаймо вже.

— Стіймо тут, — наказав Цапик.

— Навіщо? — не зрозумів Макарій.

— Треба зібрати вцілілих, знайти воєводу. Томирад зараз нападе на стрільців, а ми зможемо повернутись до поранених.

— Не треба повертатись, — похитав головою гравель. — У жодному разі.

— Чому?

— Це місце пристріляне. Ворог стоїть не лише на цій горі. Ворог слідкує, очікує. Всіх стрільців не відволічеш. Пораненим ми не поможемо, та й самі загинемо.

— Злапав страх?

— Не за себе. Адже сам бачиш — тут десяток добрих стрільців може покласти ціле військо. А ще й волошебні буревії…

— Чого порадиш? — підозріло прищурився Цапик.

— До вибору небагато маємо, — провідник не відвів погляду, дивився Спіркиному братові просто в очі. — Підемо таємною стежкою малим загоном. Зайдемо з того боку, де нас не чекають. Охорона лігва тепер розбредеться, ловитиме ваших по лісах і горах. Якщо захопимо їх зненацька, матимемо перевагу.

— Й кинемо воєводу, поранених? — Джурин прищур став майже прицільним.

— Гравель діло каже, — почули вони за спиною скрипливий голос Волха. Начальний могитич з’явився межи дерев, немов перенесений незримою Силою. Його бороду і волосся рясно всіяли тріски, ногавиці продерлись, з посоха щезло золоте зображення яструба. З порізів на обличчі виступила кров. Але погляд жерця зберігав звичну твердість.

— Волоше, ти цілий? — кинувся до жерця Цапик.

— Хорс Небодержець милував. — Той присів на повалене дерево. — Вороги зараз вчепляться у більший із залишків війська, підуть за тими, кого веде Стоймисл…

— Воєвода…

— Поранений. Я бачив, як він повів гриднів уперед, до гирла ущелини. Вороги підуть за воєводою, і ми йому тут не в поміч.

— Але ж у Стоймисла немає провідника.

— Йому до Громового не дійти, — твердо, немов рубаючи сокирою, сказав жрець. — А ми ще можемо.

Поки тривала суперечка, навколо них зібралось зо два десятка воїв, переважно з молодих. Не всі пережили напад бурі та обстріл так щасливо, як Макарій. Візантієць згадав про свій перший фах і заповзявся до лікування. Цапик з рештою куничів рушив на гору, помагати Томирадові. Волх залишився з колишнім дияконом, спостерігаючи за тим, як візантієць накладає лубки на зламані й вивихнуті кінцівки.

— Де вчився знахарства? — запитав його жрець.

— В місті Георгіада, в Мізії.

— Це в ромейських землях?

— Так.

— Чого ж тебе до Бойва занесло?

— Заздрість недобрих людей занесла.

— Й чому ж вони заздрили?

— Моїм знанням.

— Многознайка, значить, — пирхнув жрець. — А чим, повідай-но мені, будеш поперек лікувати?

— Настоянкою матригану[84] і коров’ячим маслом.

— А від серця що даватимеш?

— Чорну м’яту та пустирник.

— Дечого розумієш, — кивнув Волх. — Якщо виживемо, я з тебе вправного лікаря вироблю.

Вже сутеніло, коли вої повернулись з гори. Вони йшли мовчки, обтяжені скорботним вантажем. За знищення двох стрільців куничі заплатили життями чотирьох гриднів. Томирад кинув перед Волхом зброю та прикраси плащоносців. Крицю і золото. На вичорнених мечах і круглих медальйонах гнули хвости зображення скорпіонів. Жрець бридливо скривився й відштовхнув трофеї ногою.

— Вони бились вперто, немов вепри. Ми таких ще не бачили, — мовив княжич, сідаючи просто в сніг. Він виглядав геть знесиленим.

— Якщо лігво охороняють такі самі звірі, важко нам буде, — підтвердив Цапик, правицю котрого розпоров метальний ніж. — І зброя в них харалужна.

— Я бачив таких воїнів у Херсонесі, — докинув Макарій, приймаючись за джурину рану. — Вони найманці. Їх так і називають — «чорними скорпіонами».

— З якого вони племені? — поцікавився Веслич.

— З різних племен. Вони відреклись від своїх, за золото калічать і вбивають навіть родовичів.

— Так вони ж прокляті! — зрозумів Веслич.

— Істинно так, — кивнув Волх. — Тому й служать Корвонові. Яке їхало, таке й здибало… Але тепер уже ясно, що в прямому бою ми їх навряд чи переможемо. Гірські укріплення можна обороняти й малими силами. Тож робитимемо за словом гравеля: підкрадемось до лігва непомітно й нападемо раптово… Якщо, звісно, вийде, — додав він.

Виділивши лише кілька годин на відпочинок, Томирад проти ночі наказав рушати таємною стежкою.

— Удень вже не йтимемо, — визначив княжич.

Під ранок куничі зійшли з Вододільного хребта у долину бурливої річки. Тут все ще владарювала зима. Сніг на обох берегах лежав непорушно, наче ліжник богів. Туманні тіні завмерли на зарослих деревами схилах. Списи височезних ялин розчісували низькі хмарні пасма, фарбовані в колір овечої бринзи. Якби не джеркотіння річкової води, в долині панувала б мертва тиша. Але двічі народжені відчували людську присутність. З лісового мороку в долину дивились уважні очі. Тому Томирад наказав куничам не спускатись до річки, а слід у слід йти гірською стежиною, що в’юнилась між деревами високо над чорним потоком. Вої крокували мовчки, м’яко й безгучно кладучи підошви на сніг. Щити висіли в куничів на спинах, в руках вони тримали великі луки зі стрілами, покладеними на тятиви. Попереду, поряд з княжичем і гравелем, йшов Волх з єдиним вцілілим могитичем-помічником. Час від часу двічі народжені зупинялись і немов принюхувались до сухого й незвично розрідженого повітря, котре не займав жодний із вітерців.

Сірий світанок зійшов над горами. Гравель пошепки повідомив, що зручне для привалу місце вже недалеко.

Проте спокійного відпочинку їм не судилось. За черговим заворотом стежки Томирадів загін натрапив на свіже бойовище. Схили неширокої затіненої сідловини хтось всіяв обезголовленими тілами верховинців. Вони лежали на чорному від крові камінні, недоладно розкинувши руки й ноги.

— Бойвові люди, — визначив Волх, ледь глянувши на їхні вишивки та озброєння.

— Й чого вони тут забули? — дивувались гридні, сторожко поглядаючи на зарослі схили. Щоби відчути близьку небезпеку, не потрібно було вдруге народжуватись. Вона витала над скелями і ялинами, пружачи м’язи, вкриваючи шкіру тривожними поколюваннями.

— Це ваші їх так ізнищили? — запитав княжич у гравеля.

Той похитав головою:

— Наші голів у мертвих не забирають. Не годиться такого робити. Боги проти.

— Ти ж, кажуть, не віриш в богів.

— В облудних не вірю, а в істинних — вірю.

— Й хто ж з них є істинним?

— Про такі речі не годиться казати над мертвими.

Запала мовчанка.

— Але ж десь тут починаються землі гравелів, — порушив зловісну тишу Краслав.

— Онде, за річкою. — Провідник кивнув на долину. — А з цього боку відьмаки-чинтарі владарюють.

Макарій підійшов до одного із трупів, придивився.

— Я цього драба бачив, — сказав він. — Бойвів слідопит, Колодієм звали.

— За чим взнав? — поцікавився Цапик.

— На руці той мав оберіг. — Візантієць указав на браслет із вичиненої гадючої шкіри.

— Зміїна вервечка.

— Правильно кажеш. Менш як дві седмиці тому я її бачив на живому Колодії.

— Най боги милують! — Джура обмацав свій оберіг-причепенду.

— Там хтось є! — Волх простягнув посох в бік лісу.

Томирад зробив знак рукою, й дюжина гриднів сковзнула у лісовий морок. За хвилину один з них з’явився на узліссі, схрестив руки над головою.

— Пішли подивимось, — покликав княжич Волха з Макарієм.

Утрьох вони зайшли під покров велетенських дерев, спустились на два перестріли й побачили гриднів, що колом оточили закривавленого верховинця.

— Це Шикорчик, Бойвів син, — повідомив Томирадові візантієць.

— Розпитай його, — наказав княжич.

Макарій підійшов до пораненого, нахилився на ним. Стріла-зрізень по лікоть відняла в отамана шуйцю, проста стріла пробила його лівий бік, але не зачепила серця. Інших ран візантієць не помітив. Шикорчик втратив багато крові, його обличчя зблідло, тіло струшував частий дрож.

— Ти? — прошепотів син Бойва, мутними очима дивлячись на бороду Макарія.

— Це ті зробили, у чорних плащах?

— Ті, ті… — Шикорчик захрипів, закашлявся, вихаркнув згустень крові. — Ми впіймали од… одного з відьмаків. Він сказав… Там, у лігві… дірка в пекло.

— Де саме? — втрутився Волх.

— У самому лігві. Над печерами, де зго… згоріле дерево… Вони там… — Очі Шикорчика закотились, дрож припинився.

— До предків відходить, — визначив Волх. — Нехай перебудуть з ним отчі боги!

Макарій кивнув. Кровотеча нестримно забирала верховинського отамана з Серединного світу. Візантієць помітив, що на шийному ланці Бойвового сина вже нема медальйону богині.

«Гремівники знайшли і забрали амулет. Ось чому вони не відрізали йому голови — з поваги до матері Богомола», — зрозумів він.

— Далеко до лігва? — запитав Макарій у гравеля.

— Перейдемо через он ту гору, — провідник показав правицею на північний схід, — й відразу його побачимо.

5.6

Очі прив’язаної до стовпа Жаринки безтямно дивились повз Корвона. Прислужники чаклуна щойно вимили їй голову.

— Й це ти вважаєш срібним волоссям? — Корвон майже бридливо перебрав пальцями біляві локони.

— Ти не зрозумів волю Мого Чоловіка, — сказала Арата.

— Не зрозумів?

— Скажи своїм слугам, нехай повернуть мені черес.

— Навіщо?

— Там схована річ, яка прояснить Його волю для тебе.

— Он як, — губи владики гремівників стиснулись у бліду лінію; він наказав: — Несіть сюди її пояс. Але вийміть з нього всю зброю. Хутчіш!

Зграйка прислужників зірвалась з місця й кудись побігла. Корвон підійшов до Жаринки, взяв дівчину за підборіддя, повернув обличчя до себе, заглянув білявці у вічі.

— Чим це ти її понапоювала? — запитав він в Арати.

— Настоянкою з коричневих мухоморів.

— Нічого кращого не придумала?

— Невдовзі отямиться.

— Ми не можемо чекати. Брама відкриється завтра.

— Брама відкриється проти ночі повного місяця, — твердо мовила войовниця. — А до того часу її дух повернеться до тіла.

— Ти дуже самовпевнена дівчина. — Корвон поклав праву руку на плече Арати; та поблідла й ледь присіла, немов під нестерпною вагою. — Дуже.

Гремівники тим часом принесли черес й поклали його під ноги своєму владиці. Той відпустив плече войовниці, кивнув на черес:

— Показуй.

Арата підняла черес з підлоги, гострим нігтем розділила зшиті шматки шкіри, заглянула до таємної кишеньки.

— Скажи своїм псам, щоби повернули вкрадене, — сказала войовниця.

Корвонові ніздрі роздулись. Владика ковзнув поглядом по своїх посіпаках, ткнув в одного з них посохом:

— Ти!

Гремівник впав на коліна, витягнув з-за пазухи щось подібне до срібляка, простягнув чаклунові. Той двома пальцями взяв блискучий шматок металу, відтак ледь повернув голову в бік найближчого з охоронців. Плащоносець зірвався, підбіг і блискавичним ударом меча зніс крадієві голову. Кров бризнула незворушній Араті в обличчя.

— Й що це таке? — Корвон зняв праву руку з її плеча й підніс срібну річ до своїх очей.

«Владика гремівників короткозорий», — не без легкого подиву зауважила войовниця. Вголос мовила:

— Це точна копія срібного медальйону, зробленого за часів Карни-Орай. На ньому зображена голова жінки. Дехто звав її Чарою, інші — Каннашастрою. Вісім тисяч років тому Мій Чоловік обрав для мешкання її тіло. Він полюбив вигляд її смертної плоті й наказав залишити образ Чари для тих, хто шукатиме для Нього вмістилища у майбутньому. А тепер, Корвоне, подивись спочатку на медальйон, а потім на лице хорватки, котру я до тебе привела.

— Є певна подібність, — погодився чаклун. — Але у хорватки волосся не срібне.

— Зате воно срібне у зображення на медальйоні. Саме тому жриці Триликої називають Чару срібноволосою. За життя, як ти розумієш, її волосся не було срібним.

— Так твій чоловік завжди обирав для себе жіночі тіла? — В голосі Корвана Арата відчула розчарування.

— Окрім одного разу.

Владика гремівників провів кілька хвилин у розмислах. Ще тоншою й блідішою стала лінія його губ. Потім він наказав прислужникам:

— Відведіть хорватку до вежі й пильнуйте її, як своє життя.

Вони удвох — Відновлювач і дружина бога — залишились над обезголовленим тілом крадія, посеред великої штучної печери. В її темних кутах ховались молодші чаклуни і «чорні скорпіони». За давніх жерців тут знаходилось велике святилище, до вівтаря якого виходило джерело з теплою підземною водою. Але в минулі століття водяна жила пересохла. Новий господар замку перепризначив цю залу для зібрань та спільних ритуалів.

— Кажуть, — звернувся до войовниці Корвон, — що такі, як ти, можуть голіруч вбити ведмедя. Направду так?

— Жриці в старі часи таке вміли. Я — ні.

— Все згіршується, — кивнув владика, — все неухильно занепадає.

— Каліюга[85], — погодилась з ним войовниця й непомітно для оточуючих перенесла вагу тіла на праву ногу.

— Доба твоєї богині.

— Так.

— А з ножем подолаєш звіра?

— Подолаю. — Арата знов розклала вагу на обидві ноги. Слава Триликій, їй повернуть ніж!

Цієї миті до Корвона підійшов один із «скорпіонів» й щось зашепотів йому на вухо. Арата використала цю мить, щоби оглянути присутніх у печері. Чаклуни виглядали жалюгідно, було видно, що їхні вміння обмежувались асистуванням на Корвонових требах. Зате від плащоносців струмила небезпека. Їхні обличчя застигли, але очі уважно слідкували за Аратою. Найманці зі Сходу добре знали, на що спроможні тендітні дівчата з трикутним татуюванням. А ще дружина Богомола зауважила, що печера має три виходи й жодний з них не зачиняється ані на ґрати, ані дверима. Хоча сюди її привели із зав’язаними очима, вона знала, що звідси до поверхні ведуть стерті сходи. Рівно шістдесят чотири сходинки.

— Біля Громового непрохані гості, — мовив Корвон, вислухавши доповідь охоронця. — Не бажаєш пополювати, о Арато Непереможна?

— Ти казав про ведмедя.

— Добре, — хижо вищирився владика гремівників. — Перед великою справою варто трохи розважитись.

Нижня печера, де тримали ведмедів і полонених, виявилась куди тіснішою за ритуальну залу. Й сморід тут стояв нестерпний. Арата лише мигцем глянула на прив’язаних до стовпів хорваток. Її більше зацікавили звірі. Тутешні ведмеді були не дрібнішими за тих, з котрими вона мала справу в малоазійських горах. Коли звірі ставали на задні лапи, їхні пащі опинялись на лікоть вище за Аратову голову.

— Як тобі мої ведмедики? — поцікавився Корвон.

— Ніяк, — чесно відповіла войовниця.

— Я годую їх м’ясом гравелів і верховинців. Ведмедикам подобається.

— Від людського м’яса звірі хворіють.

— Маю ліки, — запевнив владика.

— Й де ж ми будемо розважатись? — повернула до справи Арата. — У цій норі?

Корвон похитав головою. Він дав знак охоронцям залишатись на місці, підійшов до більшої з кліток, підніс до ґрат перев’язаний мотузкою непоказний шматок граніту, замурмотів примовки.

«Громовий камінь», — зрозуміла войовниця. Їй розповідали, що карпатські відуни збирають уламки тих скель, в котрі влучали блискавки. Що вони ревно вірять в Силу, яка буцімто мешкає в таких уламках. Ті зі старших жриць, які збирали мудрість у святилищах Царської землі, сміялись над подібними забобонами.

«Може, й дарма сміялись», — припустила дружина Богомола.

Ведмідь припинив гарчати, прикипів очима до Громового каменя. Корвон відв’язав клямку, відчинив дверцята клітки.

Одна із хорваток верескнула. Владика засміявся до неї:

— Ти поки що не на часі, красуне.

Він почав відступати від клітки, ведмідь, усе ще дивлячись на камінь, рушив за ним.

— Дай мені ножа, — звернулась до владики Арата.

Корвон не відповів, повільно відступаючи до виходу з печери.

Зачарований звір слухняно йшов за чаклуном. Войовниця примірила відстань до охоронців. Вона знала на власному досвіді: якщо миттєво перервати гіпнотичний зв’язок між Корваном і ведмедем, звір кинеться саме на чаклуна. Але тоді вона опиниться беззбройною, у невеликому приміщенні, проти двох досвідчених та насторожених найманців.

Зваживши все, Арата вирішила зачекати до наступного зручного моменту.

Корвон тим часом виманив ведмедя з печери й повів його до верхніх рівнів гірського замку. Спочатку Арата, а за нею і «скорпіони» рушили за дивною процесією.

Проходячи підземними поверхами, войовниця намагалась усе запам’ятати. Ось широкий прохід до ритуальної зали, ось вузькі лази, з яких тхне нечистим житлом, а ось оковані залізними смугами двері, за якими могла ховатись скарбниця або ж зброярня. Врешті-решт сходини вивели її на оточений частоколом утоптаний майданчик, що правив за бастіон. З західної сторони над ним громадилась кам’яна вежа, а з півдня нависали сірі скелі. Арата безпомильно відчула: Брама десь поміж тих скель.

Корвон упритул наблизився до звіра. Він дивився ведмедеві просто в вічі, але той, всупереч звірячій природі, не приймав виклику, а лише тихо гарчав, пускав піну з пащі й хитався, немов обпоєний бражкою. Раптом владика сховав громовий камінь й міцно притиснув долоню до ведмежого лоба. На звіра наче правець упав: він припинив гарчати, завмер. Відтак чаклун відійшов убік.

— Киньте їй ножа, — наказав він «скорпіонам», що з великими луками оточили майданчик.

Один з плащоносців метнув в Арату куцим білувальним клинком. Войовниця перехопила зброю в повітрі, крутнула в руці, перевіряючи баланс, подивилась на заточку. Доброго заліза, зі зручним держалном, ніж мав лише один недолік — розмір. Могутнього звіра, захищеного густою грубою шерстю, такий клинок міг хіба що подряпати.

Ведмідь заревів, повистромлював залиті жовтою піною ікла, телепнув головою: один раз, другий.

Арата забігла звірові за спину й нанесла сильного удару туди, де ведмежий хребет випинався горбом. Звір рикнув, крутнувся, могутня лапа пролетіла поряд з плечем войовниці. Та відстрибнула й знову забігла за спину ведмедеві. Звір перекотився, клацнув зубами, намагаючись схопити ворогиню за ногу, але Арата перескочила через нього. Стрибок вийшов знаменитим, навіть незворушні «скорпіони» схвально загомоніли. Вона зробила ще один випад, й ведмеже хутро удруге зросила кров.

Досвідчений воєвода «скорпіонів», сивий велетень-варяг. побачивши цей маневр, лише похитав головою. Він знав, що тактика знекровлення не допоможе. Ведмеді надзвичайно стійкі до ран. Звір не стане слабшим або повільнішим навіть після того, як з нього витече барило крові. Плащоносці нишком почали робити ставки. На успіх войовниці закладалось удвічі менше «скорпіонів», аніж на перемогу господаря карпатських лісів. Дехто з плащоносців дивився на Арату з погано прихованою хіттю. Розчервоніла, розпатлана, у вузьких шкіряних штанах й куцій безрукавці, що ледь прикривала її тіло, войовниця виглядала на шаленіючу танцівницю-ламію зі східних легенд.

Тим часом смертельний двобій тривав. Арата невтомно бігала й стрибала навколо звіра, час від часу завдаючи йому болючих поранень. Оскаженілий ведмідь крутився, контратакував, проте войовниця, що трималась на належній відстані від його кігтів, ні разу не схибила, не спіткнулась й не отримала жодної подряпини. Здавалось, вона прагнула вибрати звірові очі, але той, наче передчуваючи, рідко спирався на передні лапи, відмахуючись ними від всюдисущого залізного жала.

А потім сталось щось таке, чого до кінця не второпали навіть бувалі найманці. Ті з них, котрим судилось дожити до сніжних борід, розповідали про амазонку, що вміла бути в кількох місцях одночасно, про доленосний проміжок між вдихами, про грізну богиню, що втілилась у смертну жінку просто на фортечному бастіоні. Розповідали онукам та правнукам, а ті не йняли віри і слухали наче казку.

А насправді сталось наступне. Ведмідь, ошалілий від болю і страху, раптом забув про Арату й кинувся навтьоки. Він живим тараном налетів на одного з тих найманців, що оточили майданчик. Плащоносець не сподівався нападу, але інстинкт професійного воїна випередив його розум. Меч «скорпіона» злетів з нижньої позиції й знизу вгору рубонув звіра. Хоча зустрічний рух збільшив силу удару, ведмедя це не зупинило. Його кігті здерли з плащоносця обличчя разом зі скальпом.

Решта «скорпіонів» без команди підняли заздалегідь споряджені луки, цілячись у звіра. У цю дрібну мить Арата й здійснила задумане. Вона опинилась поряд із тим плащоносцем, що натягнув тятиву з протилежної від Корвона сторони майданчика. Й точно відміряним ударом розвернула його так, що важка стріла з крицевим наконечником замість ведмежої голови влучила в серце владики гремівників. Жодна магія не встигла заступити шлях криці. Від спроби ведмедя втекти до смерті Корвона минув лише один проміжок між вдихами. Жриці здалось, що звідкись здалеку, від суміжжя світів, долинув сповнений злоби й відчаю зойк. Її єство відізвалось на нього тріумфальними кімвалами.

Й перш, ніж зброя «скорпіонів» почала діяти проти неї, Арата викрикнула спочатку варязькою, а потім й хазарською:

— Богиня наймає вас усіх, воїни!

5.7

Макарій з-під поваленого дерева дивився на лігво чаклунів, і серце в нього в’януло. Лігво виглядало нездоланною твердинею. Його збудували на високій горі, з трьох сторін окресленій стрімкими урвищами. На пласкій вершині підносились споруди замку, складеного з однієї кам’яної і двох дерев’яних веж, що їх будівничі поз’єднували частоколами. Перед ними, просто над стрімчаками, натикали високих паль з насадженими на них кінськими, коров’ячими й людськими черепами. Наче неспляча варта, вибілені дощами кістки дивились мертвими очницями на всі сторони світу.

— Ти ж казав, що воно приступне, — прошепотів Макарій гравелеві.

— Я не брехав, — так само пошепки відізвався Михан, що лежав поряд із візантійцем.

— І як ми туди застрибнемо?

— Побачиш, — запевнив гравель й відповз до вкритого вітровалом байраку, де ховалась решта Томирадового загону.

З-за хмар раптом визирнуло свіже весняне сонце, й на лігво чаклунів упали шафранові промені. Вони підкреслили дику красу ребрастих скель, додали сніговим наростам рожевого та блакиті, розфарбували стіни веж у кольори старих пергаментів і слонячої кістки. Навіть на зловісні черепи впали теплі відблиски Хорсового вогню. З пам’яті візантійця виплила читана ним історія про воїнів Олександра Великого, які десь на Сході узяли приступом скельний замок, забравшись на стрімку гору за допомогою мотузяних драбин.

Чи є у хорватів мотузяні драбини?

Візантієць промурмотів охоронну молитву і приєднався до змерзлих товаришів.

Вони терпляче чекали, коли Громовий хребет накриють сутінки. Відтак, за знаком провідника, короткими перебіжками рушили до ущелини, що вела до сусіднього з лігвом плато, хаотично всіяного величезним камінням. Там прийшлось поблукати між закрижанілих кутастих брил, аж поки Михан не вказав на нічим не примітне, заметене снігом місце.

— Треба отут розгребти сніг, а потім пісок, — прошепотів гравель. — Але зробити це треба дуже-дуже тихо.

Томирад кивнув, і гридні взялись за роботу. Зі снігом впорались граючись, а от промерзлий пісок довелось довго вишкрябувати ножами. Врешті-решт з-під нього з’явилась припасована до якогось отвору дошка.

— Виймайте її, — наказав княжич.

Відкрилось гирло вузького лазу.

— Не запалюйте смолоскипів, — порадив гравель.

— Що це за печера? — запитав Волх.

— Підземний хідник, який веде майже до самого лігва, — пояснив Михан. — Колись давно тут жили могутні відьмаки. Вони просвердлили в скелях багато печер й хідників. Гравелі знайшли не всі з них, але знайшли більше, ніж Корвон.

— Невже він не знає про цей лаз? — Волх принюхався до повітря, що виходило з гирла.

— Корвон замешкав у лігві за молодих літ мого батька, а гравелі ходили цими горами від часів незапам’ятних, — нагадав слідопит.

— Я піду першим, — запропонував Цапик.

— Першим піде Волх, — визначив Томирад. — За ним я з джурами, а потім — усі решта. Зорян з Намаром охоронятимуть це гирло.

5.8

Над Карпатами визоріла ніч повного місяця. Остання ніч перед Рахманним Великоднем. На вежах чаклунського замку запалили смолоскипи. Їх було утричі більше, аніж зазвичай.

— Що накажете робити, пресвітла пані? — запитав в Арати відьмак з Корвонового почту.

— Готувати Моєму Чоловікові гідну зустріч.

— Себто вести срібноволосу до Брами?

— Серед іншого, — підтвердила нова владичиця Громового хребта. — А ще побожно читайте молитви та співайте ті гімни, у яких прославляється Трилика.

— Буде виконано, — шанобливо вклонився гремівник й залишив ритуальну залу.

Арата зважила в руці зв’язку ключів, яку вона зняла з пояса Корвона. Потім рушила до окованих залізом дверей. Один з химерно закручених залізних стрижнів відчинив замок. В печері громадились скарби Громового хребта. Золоті й срібні монети насипали просто у дерев’яні миски. В шкатулках знайшлись золоті ланцюги, персні, лали та смарагди. Арата байдужо перебрала дорогоцінні речі. Раптом під руку войовниці потрапила золота прикраса, майстерно зроблена у вигляді опецькуватої рибини зі смарагдовими очима.

Суринга. Маленька подоба Сонячної Риби. Войовниця згадала те спекотне літо, коли їй випало супроводжувати жрецьку процесію, що доправляла живе втілення Риби до Кам’яного кургану. Таке паломництво боги заповідали робити кожні дванадцять років. Виловлену в морі величезну рибину везли у наповненій морською водою гранітній ванні. Від південного сонця її захищав шкіряний балдахін. Вісімнадцять коней тягнули степовою дорогою багатоколісний повіз. За ним йшли жерці, несли на палях блискучі мідні диски й співали священні гімни на честь Синього Неба, Сура та всіх його аватар. Вожді степовиків під’їжджали до процесії, спішувались й шанобливо вклякали перед втіленням Сонячної Риби. Серед них був могутній богатир з угрів. Молодий, з гнучким тілом і вусами, чорними, як панцир хлібної жужелиці. Він сподобався Араті. Дуже сподобався. Якби не була нареченою бога, то віддала б йому свою цноту.

Войовниця посміхнулась своїм спогадам. Вона й досі пам’ятала збудливий запах богатиря, той владний і хтивий погляд, яким він на неї дивився. Вона причепила сурингу до свого череса й оглянула присутню у скарбниці зброю.

Її тут зібрали чимало, проте направду добрих мечів Арата знайшла лише три. Два з них виявились занадто важкими для жіночої руки. В третьому жила споріднена з її прагненнями досконалість. Двобічно заточене лезо ледь розширювалось в бік жала, кровосток не доходив до держална і впирався у химерне клеймо. За ним Арата визначила походження клинка. Його породила кузня у Західному Курдистані.

«Як тебе сюди занесло?» — запитала вона в меча, погладжуючи лезо, на якому проступав зірчатий візерунок.

Воно у відповідь лише загадково блиснуло.

Смолоскип, котрий жриця принесла з собою, зашипів і почав гаснути. Час виповнення обітниць наближався. Арата прихопила з собою меч, поклала до перемітних сак усе знайдене золото й залишила скарбницю. Командир плащоносців чекав на войовницю за дверима.

— Вартові помітили ворогів, — доповів він, приймаючи саки з золотом із рук Арати.

— Багато?

— Щонайменше кілька десятків.

— Вони близько?

— Так, володарко.

— Готуються до штурму?

— Радше за все.

— Ви повинні не допустити їх до Брами.

— Зрозуміло. Але в мене усього дванадцять бійців.

— Ніхто не повинен заважати мені біля Брами. — Войовниця затримала холодний погляд на обличчі старого варяга.

— Так, володарко.

Арата піднялась на бастіон і пройшла до південної скелі. Там вже закінчували останні приготування. Гремівники зібрались під світильниками й гундосили щось священне. Голу Жаринку, міцно прив’язану до дерев’яної рами, збитої у формі грецької літери «х», поклали на пласкі брили перед Брамою. Арата помітила, що до рота білявки вставили кістяну розчепіру.

Вона покликала старшого з гремівників.

— Навіщо ви поклали їй між зубами цю кістку?

— Коли прийде Ваш Чоловік, її рот і лоно мають бути відкритими для його потреб.

— Мій Чоловік дасть собі раду й без ваших розчепір.

— Але ж вона верещатиме, якщо…

— Маєте рацію, — кивнула жриця й рушила до Брами.

Туман пульсував біло-блакитним світлом, немов в його надрах спалахували блискавки. Арата спробувала підійти до нього й відчула невидимий мур. Якась могутня Сила встала на обороні суміжжя світів. Жриця відступила й ще раз глянула на Жаринку. В синіх очах куниці хлюпотів безмірний жах, з горла виривались стогони. Гремівники намастили її тіло пахучими бальзамами, ретельно виголили міжніжжя й намалювали на животі білявки вітальну руну.

«Ми зустрілись на Могильній поляні, — подумки нагадала невістка Триликої, не турбуючись про те, чи чує її Жаринка. — Зустрічі у таких місцях, дівчино, ніколи не закінчуються добрим».

Арата зауважила, що мотузки заважають кровообігу в її кінцівках. Долоні й гомілки дівчини набули синюватого кольору.

«Занедбана дорогоцінна плоть, — посміхнулась войовниця. — Моєму Чоловікові таке не сподобається».

В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля: Ртай віграхата, ртай аманава. Він швидший за найшвидшу здобич.

Войовниця подумки прошепотіла слова гімну, яким її у весільну ніч супроводжували старші жриці. Вона міцніше перехопила меча правицею й завмерла в очікуванні.

5.9

— Ті давні відьмаки були, певно, карликами, — промурмотів Макарій, коли вчергове застряг у хідниковому звуженні. Його голову геть запорошило, одяг розідрався в кількох місцях.

— Навпаки, давні люди були велетами, — відізвався гравель, що йшов попереду візантійця. Його шуба терла стіни, наче велика щітка.

— Тоді цей лаз прогризли давні щури, — припустив візантієць.

— Щури-велети! — засміявся за його спиною Краслав.

— Замовкніть! — наказав їм Томирад.

«До гирла вже недалеко», — погодився з княжичем Макарій. Про те, що чекає їх за виходом із підземелля, він намагався не думати. Візантієць просто ліз й ліз у темряві, безжально обдираючи собі боки. Хідник закінчився раптово. Коли стіни з боків зникли, він не втримав рівноваги й впав. Краслав, що йшов за ним, перечепився через ноги Макарія й також опинився на кам’яній долівці. Дзенькнула зброя.

— Тихо! — зашипів на них слідопит.

— Де це ми? — поцікавився колишній диякон.

— В печері під лігвом. Тут може бути засідка.

Почулось цокання кресала. Ще й ще раз. За мить попереду блимнув вогник.

— Давайте сюди смолоскипи. — Візантієць упізнав Цапиків голос.

Коли посвітлішало, виявилось, що загін потрапив до замкненої порожнини, що формою нагадувала купол.

— Це що, пастка якась? — Веслич здивовано оглядав печеру, на стінах якої вгадувались незнайомі гілчасті накреслення. Здавалось, цими стінами пробігли куріпки.

— Звідси є вихід до лігва, — сказав Михан. — Треба похитати он ті брили.

Гравель указав на вертикально притулені до стіни здоровенні пласкі каменюки. Томирадові джури спробували відтягнути брили, але ті виявились надто важкими.

— Підважити б чимось… — Цапик посвітив на долівку, шукаючи щось, здатне послужити важелем.

— Може, оцим, — гравель простягнув йому свою бартку.

Джура скептично глянув на топірець.

— Це дуже міцне дерево, — запевнив слідопит. — Ще й заговорене.

Цапик гмикнув щось на кшталт «подивимось» й просунув бартку між каменюками. За рукоятку топірця взялись найдужчі з гриднів, смикнули. Брила трохи піддалась. Спільними зусиллями загону її відсунули, відкривши нерівний отвір.

Гридні один за одним пірнули до нового лазу, а звідти випірнув несамовитий жіночий вереск.

Отвір вів до більшої печери, частину якої займала збита з грубих колод клітка. В ній тулились одна до одної перелякані верховинки. Дівчата були брудними, нечесаними, у подертих. сорочках.

— Не кричіть! — гримнув на них Макарій. — Впізнаєте мене?

— Ти відун зі старого городища, — відізвалась чорноока горянка, довгі коси якої сягали поясу.

Візантієць підніс до клітки смолоскип, придивився, впізнав:

— А ти Станка, донька Сивіра.

— Так.

— Минулої зими я вигнав з тебе глистів.

— Так, — навіть у темряві було видно, як зачервонілась Станка.

Хтось із гриднів пирхнув.

— Це все дівчата з Бойвового племені, — доповів Томирадові візантієць.

— Як ви сюди потрапили? — запитав у чорноокої верховинки Волх.

— Нас привели сюди на навчання.

— До клітки?

— Ні, — втрутилась білява дівчина. — Корвон тримав нас у вежі, поводився з нами добре, а коли його вбили…

— Корвон мертвий? — Волх і княжич перезирнулись. Серед гриднів зчинився гомін.

— Його відьма вбила, — пояснила Станка. — А потім наказала найманцям запроторити нас до цієї ями.

— Що за відьма? — Волх дивився дівчині просто в очі.

— Молода, дуже сильна, — сказала та.

— Вона жила в Корвона?

— Ні.

— А звідки ж взялась?

— Не знаю, — промимрила Станка.

— Мені один найманець сказав, що вона прийшла зі Сходу, — докинула верховинка з кругленьким личком. — Що вона жриця богині смерті.

— Карни-Морани?

Круглолиця кивнула, очі її розширились. Видно було, що верховинку вжахнула сміливість двічі народженого, який наважився назвати страшну богиню її справжнім іменем.

— Тепер відьма тут над всіма володарює, — додала Станка. — Найманці їй підкоряються і волхви також.

— А ви тут хорваток бачили? — запитав Томирад.

— Ми чули, що сюди привели хорваток, — сказала білява верховинка.

— Скількох?

— Спочатку двох, а потім відьма привела ще одну, зі срібним волоссям.

— Зі срібним волоссям? — перепитав Волх. — Ви її бачили?

Верховинки заперечно закрутили головами.

— А інших двох хорваток?

— Я їх бачила, — сказала круглолиця. — Їх тримають у звіринці.

— Де? — схопився Цапик. — У якому ще звіринці?

— Там ведмеді живуть, — пояснила круглолиця. — Це недалеко звідси.

— Як туди дістатись?

— Он туди треба йти. — Станка вказала на збиті з кривих дощок двері. — Там зліва є лаз, звідти смердить.

— Скільки у замку найманців? — запитав Томирад.

— Було багато, але тепер лишилось десь так… з десяток.

— Було тринадцять, потім одного ведмідь порвав, — уточнила круглолиця, яка, видно, зналась з найманцями ближче за Станку.

— А як пройти до тієї дірки, що веде до пекла? — запитав Волх.

Верховинки перезирнулись.

— Ми про таке не знаємо, — сказала Станка.

— Звіринець охороняють?

— Там є лише челядник, який годує звірів.

— Йдемо! — наказав княжич. — Ламайте двері.

— Ми за вами повернемось, — пообіцяв верховинкам Макарій.

Двері виявились неміцними. Томирад і Цапик першими забігли до звіринцю. Заскочений гремівник не встиг підвестись з брудного сінника й впав зарубаним. Доброслава і Спірка зустріли родовичів радісним криком. Полонянок відв’язали від стовпів, але самостійно пересуватись вони не змогли.

— Доправте їх до тих верховинок, — наказав Томирад Михану і Макарію.

— А ви?

— Розвідаємо, де найманці.

— Я з вами, — сказав Волх. — Відьма може бути небезпечною.

Княжич кивнув і повів воїв сходами.

В ритуальній залі вони знайшли лише відьмаків-гремівників, котрих усіх посікли мечами. Куничі ледве встигли повернутись на сходи, коли почули: десь наверху б’ють у тривожний дзвін. Біля входу до скарбниці Томирадів загін наштовхнувся на «скорпіонів». Плащоносці підготувались до оборони і рушили на хорватів, закрившись щитами. Джури зі звіриним гарчанням кинулись на найманців, зустріли жорсткий опір й відкотились, забираючи мертвих і поранених. «Скорпіони» в тісному приміщенні вправно орудували мечами, а куничі заважали один одному, що не дозволило їм використати чисельної переваги.

Томирад наказав виламати один з тих стовпів, що стояли у ритуальній залі. З ним, як з тараном, куничі знову рушили на плащоносців. Веслич і Цапик проскочили вперед, розбили ворожі щити булавами і зчепились зі «скорпіонами» по обидва боки від тарана. Цього разу найманці не витримали натиску й почали відступати. Перемога коштувала життя Весличеві й ще двом гридням. На сходах біля скарбниці залишились тіла двох плащоносців.

— Це вам, проклятим, за Нірада, за Спірку! — диким туром ревів знавіснілий Цапик і разив ворогів смертоносною булавою. Один з найманців щитом відбив булаву й нирнув джурі під руку. Але поряд з Цапиком вчасно опинився Волх з рогатиною. Начальний могитич згадав матір їжачих богів, вдарив ворожого щита рогатиною й тим відкинув плащоносця від Спіркиного брата.

Нарощуючи успіх, Томирад разом з рештою гриднів підхопили таран і видавили «скорпіонів» на бастіон. Тут чорна стріла вжалила в плече Цапика, а інша вкоротила віку Краславові. Куничі також відповіли стрілами, й рідко яка з них пролітала повз ціль. Відкритий простір вже не заважав діяти усім загоном, і чисельна перевага хорватів далась взнаки. Фронтальний бій розпався на окремі мечні змагання. На кожного з уцілілих плащоносців насіло по три-чотири куничі. Один за одним найманці гинули, забираючи до предків не меншу кількість хорватів. Найдовше відбивався здоровенний сивий варяг, якого стрілами, врешті-решт, перетворили на їжачу подобу.

У бойовому запалі ніхто з куничів не помітив, як застрелили Волха. Вже опісля побачили, що двічі народжений присів біля частоколу зі стрілою у серці, похиливши голову на шийну гривну зі знаком Сварги. Потім пліткували, що богиня покарала його за те, що вимовив при непосвячених її таємне ім’я, а інші казали, що то Пек Блудень відомстив жерцеві за відступництво. Проте ніхто не сперечався з тим, що далеко не кожному жерцеві випадає завершити свій серединний шлях з такою славою.

Томирада було тричі поранено, але він не вийшов з бою. Саме Чоломирів син припинив бойове шаленство сивого варяга, пустивши стрілу йому в груди. Щойно куничі ізнищили всіх плащоносців, княжич кинувся до проходу у скелях, звідки під час бою долинали дивні звуки. Цапик, забувши про своє пробите плече, рушив за Томирадом.

5.10

Жагуча внутрішня блискавка струсонула тіло Арати й вивела її з медитації. Туман зник, Брама вже не пульсувала, а сяяла рівним білим світлом. З нього повільно вистромились такі ж сяючі позублені мацаки, разюче подібні до хапальних кінцівок велетенської комахи. Рухались вони судомно, наче долаючи опір глейкого середовища. Чим далі мацаки просувались до Серединного світу, тим ставали прозорішими, їхнє сяяння згасало. Войовниця напружилась, відвела меч за спину й двічі перекрутила ремінну петлю, припасовану до рукоятки.

Тим часом, неквапно долаючи опір міжсвітового кордону, з Брами виходило світлоносне тіло Богомола. Услід за мацаками промкнувся жмут рухливих відростків, відтак з’явилась всіяна очима трикутна голова, що мінилась нестерпно яскравим перламутровим сяйвом. Від неї розходились відчутні хвилі Сили. Арату ледь не знудило від потужної вібрації, яка охопила усе суще при Брамі. Краєм ока вона бачила, як розбігаються гремівники, як падають палі зі світильниками і розіп’ятими яструбами. Навіть скелі почали кришитись. Дрібне каміння сипалось навколо войовниці, один з камінців боляче вдарив її у потилицю. Арата згадала слова старої жриці:

«Важко витримати присутність божу».

Та стара мала рацію, подумала невістка Триликої.

З неквапною величчю Браму проминув укритий райдужними крилами тулуб, що його несли міцні, вкриті шпичаками та панцирними щитками комашині ноги. Голова ж Богомола стала зовсім прозорою, наче розчинилась у повітрі Серединного світу. Чоловік Арати наблизився до Жаринки, але що виробляли з білявкою його невидимі мацаки, годі було розібрати. Арата зауважила, що сяючий тулуб божества перекреслювала довга смуга темряви. Її нечіткий край сльозився сріблястою вологою.

«Це ж і є Його невиліковна рана! — здогадалась Богомолова Дружина. — Слід від полум’яного меча Рагла».

Мотуззя, яким гремівники прив’язали куницю до рами, раптом розірвалось, тіло білявки тріпонулось, немов зроблена з ганчір’я лялька, й злетіло над долівкою. Арата не йняла віри власним очам: Жаринка висіла в повітрі на висоті половини людського зросту.

Войовниця зрушила з місця. Хоча занудлива вібрація припинилась, кожний крок давався Араті з неймовірними зусиллями. Здавалось, її тіло зроблено зі свинцю.

— Не підходь! — наказав голос в її голові.

— Це ти, Мій Повелителю?

— Відійди і чекай.

— Як звелиш.

Арата зупинилась за п’ять кроків від танучого веселкового контуру, що лишився від світлоносної величі її чоловіка. Вона бачила, що тіло, яке вже не належало Жаринці, струшує лихоманка, бачила, як витягується у пасма-промені посріблене свіжою сивиною волосся. В перебігу цих перетворень дівоче тіло спускалось усе нижче, аж поки знову не вляглось на раму. Його ще раз тіпнуло, і все завмерло. Брама згасла. Невістка Триликої здогадалась, що переселення завершено. Богомол залишив примарну плоть, яка служила йому в іншому світі, й замешкав у Жаринкиному тілі. Тепер його дух оволодіває новим вмістилищем. Ще кілька хвилин — і він стане божественно невразливим для всього сущого у смертному світі. Жриця помітила, як на лівому стегні дівочого тіла просто в неї на очах відкрився й набряк кров’ю продовгуватий поріз. Незнищенний слід Раглового меча перебрався на нову плоть Богомола. Зволікати не можна.

— Аграт ар-ород Р’та! — крикнула Арата, підстрибнула до тіла й занесла над ним меч.

— Що ти робиш?! — запитав голос в її голові. Зараз божественний чоловік Арати міг лише запитувати.

— Твоя мати наказала мені повернути тебе додому. Мандри Серединним світом лише роз’ятрюють твою рану.

— Не роби цього! Ти ж моя…

— Такою, о Мій Чоловіче, є воля богині. — Меч впав на горло юного тіла, відділивши від нього сиву голову.

Єство жриці струсонуло сповнене болю, безнадії та люті виття. Араті здалось, що над мертвим тілом клубочиться темна хмарка.

Войовниця заспівала:

— В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля…

Наступної миті хорватська стріла увійшла до лівого вуха Арати й вийшла з правого.

— Не встиг, — простогнав Томирад, опускаючи лук. — От же кляте відмисько…

— Хто це? — Цапик підбіг до закривавленого тіла білявки. — Хорсе Вседержителю! Це ж Стоймислова Жаринка!

— Боги карають перелюбниць, — мовив княжич, не дивлячись на труп воєводиної доньки. Томирад відкинув лук й, припадаючи на прострелену ногу, підійшов до мертвої Арати. Він чоботом підчепив стрілу, що стирчала з її голови, перевернув мертву жрицю обличчям догори, придивився до золотої рибки, причепленої до її череса, сказав:

— Лише подумати, що така-от миршава відьмочка і знищила самого Корвона Громича… Предивні діла богів нічних і денних.

6

[року дев’ятсот сьомого за ромейським численням, у трьохсоте літо від розпаду Аварського каганату, у сто дев’яносто третє літо від смерті Крума, кагана болгарського, у двадцять друге літо від походу Хельга Київського на радимичів, у двадцять перше літо від воцаріння Лева Мудрого, імператора ромеїв, та позбавлення престолу Константинопольського патріарха Фотія, у п’ятий рік війни угрів у землях греків, моравів і чехів]

— А потім ти знайшов той гриб, який продовжує життя до ста років? — запитав Волха Макара старший з правнуків, коли той нарешті завершив оповідати про свій анабазис, про взяття Чаклунського замку та загибель служительки богині.

— Скільки тобі повторювати: немає такого гриба і не було ніколи.

— А всі кажуть, що в чаклунів був один такий. Кажуть, що ти його з’їв і ні з ким не поділився, — не вгавав малий.

— Дурниці кажуть, не слухай.

— А чому ж ти тоді так довго живеш?

— Такою є воля богів.

— А те, що усі, хто був з тобою в Чаклунському замку, вже померли від старості, це також «воля богів»? — запитала руда онука. Не лише кольором волосся, але й допитливістю вона вдалась у свою бабку.

— Не всі з них померли своєю смертю, — зауважив той, хто колись був дияконом церкви Святої Ірини у Георгіаді. — Пресвітлий князь Томирад і дядько Цапик загинули у битві з уграми, княгиню Доброславу ще молодою ужалила гадюка…

— Знаю, — кивнув молодший правнук. — Це їй було за те, що вбила змію, коли вони з бабою Спірославою горами бігали.

— Баба Риска розповіла?

— Ага.

— Змій не можна ображати. Зміїні боги такого не забувають і не вибачають.

— Ми ніколи не ображаємо гадюк, вони ж наші родовичі, — докинула правнучка. Дівчинка мала чорні очі верховинців і світле м’яке волосся людей Білого племені.

— А ще куниці і тури, — докинув Волх.

Діти перезирнулись: мовляв, хіба ж ми того не знаємо? Прадід геть забувся за тими своїми казковими оповідками, має нас за нетямущих пуцьвірків.

— А Людевіт-кунич каже нам, що зміїчі стали родовичами, а куничі і туричі завжди ними були, — поскаржився наймолодший з правнуків.

— Премудрі й преблагі боги вчинили серед нашого племені третій рід, замість вигиблого в давні часи роду Ведмедя, — нагадав Макар. — Я став найпершим у Змієвому роді, а мої сини і сини дядька Цапика — ваші діди — взяли за себе дів-верховинок, що вклонялись зміїним богам. За це всьому нашому племені помагає сам Рагл Бісоборець, найвищий і наймогутніший зі всіх зміїних богів. Тож скажи Людевітові, що боги бачать далі за людей. Зміїв рід підпирає нині могуття Білого племені не згірше за роди Куни і Тура. Наші і з уграми славно б’ються, і треби побожно чинять.

— І після княгині Доброслави змії у нас нікого не чіпають, ані нас, ані куничів, ані туричів, — мовила правнучка. Маленька змійка з верховинськими очима.

— Вірно кажеш, — кивнув Волх. — А тепер біжить, зміїчі, грайтеся, а я піду, вчиню славень отчим богам.

Він зайшов до капища, де поряд стояли Стрибожий і Раглів ідоли, уклякнув перед требовищем. Відтак став молитись. Він казав цю саморобну молитву вже багато років, іноді звужуючи її, а іноді, навпаки, вставляючи до неї нові імена та події. Від часів перемоги над Корвоном, коли хорвати і верховинці почали шлюбитись між собою, молитви змінились. Тому Волх Макар не надавав особливого значення словесним поконам. Головне, вчив він молодших могитичів, щоби слова були щирими, а душа прагнула досконалості.

Цього разу він мовив таке:

«Ви, боги, що колись прихистили мене, мандрованого сироту, не дайте згаснути роду моєму і Білому племені, від вас сущому. Ви, боги, що допомогли знищити Богомола і чаклунську твердиню, обороніть нас від демонів і лісового блуду, від зла, що ховається в темряві, а паче того, від зла, що ховається в душах людських. Ви, боги, що мудро з’єднали спільною боротьбою і спільними шлюбами верховинців з Білим племенем, збережіть мир і спокій, наповніть плодами жіночі лона, поля збіжжям, а ліси — звірятами, грибами і ягодами. Нехай хвороби, блуди і заздрощі оминають городища і засіки наші. А ще, боги, майте милосердя до тих, хто відійшов до Нав’я, а серед них і до тієї войовниці-рахманки, яка не пустила демона до нашого світу і ймення котрої я не відаю. Бо ж хто іще, окрім мене, прохатиме вас за безіменну?»

Завершено у березні

2014 року

ІМПЕРАТОР ПОВЕНІ

Ларі та Германові — найнесподіванішим дослідникам лікувальних щурів — присвячується

…Року 7156[86]-го за великі гріхи, беззаконія й недбальства наші Господь Всемогутній вразив межиріччя Уборті і Хирлиці повінню, що знесла безліч маєтності і дощенту селище Зміївку разом із кам’яницею Святих Угодників Божих Маманта і Лукіліяна та дзвонарнею… Люди підскарбія Сокольського врятували у той час біснуватого, котрий, стоячи посеред водопілля на камені за Прокопівським перелазом, провіщав армаґедон. Біснуватий мав біля себе велике свічадо, німу дівку і називав себе «пророком і кесарем Анемподестом»…

(Витяг з «Літопису пресмиренного брата Микифора, у мирянах Івана Жаби з роду Леонтовичів»)

1

Уперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра[87]. Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалима, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало, й Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.

Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дегтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевнений, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову.

Боявся Анемподест не так зими, що очікувалась за всіма прикметами морозною та людоморною, як гніву котроїсь з вищих Сил. Але, на щастя для легковажного паломника, небесні кари затримувались, певно, через нестачу кур’єрних янголів. Навколо тупцювала війна. Палали зібрані століттями маєтності, верещали витребенькувато ґвалтовані шляхтянки, і найясніший король з Варшави скликав коронне лицарство і всіх християнських зухів рятувати захитану Хмельниччиною Річ Посполиту.

Тож Силам було не до ледащого прочанина, й тиша спочила серед грабів і дубів Хирлицького лісу. Його хащі і проліски переситно спухали й спалахували різновидним квітним духом, смерділи неприбраними кінськими й людськими трупами, і все це утворювало рівновагу життєвої та смертної сторін нюхового космосу.

Перші два дні лісового життя Анемподест провів на сонячних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів і стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.

Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілості, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерті, що випадково потрапила у володіння Смерті іншої — древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млістю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янголяток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення багета, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися. Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалима лісові знаки скинуть німоту й об’являть якесь пророцтво народам Півночі.

Ранком п’ятого лісового дня дзеркало відобразило щось яскраво-червоне. З трухлявих надр колоди, яку не охопило б і восьмеро драбів, виповз цілий клан пурпурових жуків-велетнів.

Розміром зо дві чоловічі долоні, тверді, неквапні, вони полізли до найближчої галявини. Анемподест пішов услід за комахами, намагаючись не привертати їхньої уваги. Зблизька вони нагадували самокатні ярмаркові іграшки. Прочанин зрадів жукам. Йому забажалося, щоби саме такі переконливі жуки коли-небудь прогризали хідники у його могилі. Він вирішив: коли минуть усі заповідані йому паломництва та мандри, він оселиться тут, у Хирлицькому лісі. Й сам спантеличився від такої думки.

Аби відновити душевну рівновагу, він ліг на черево, а жуки пройшли перед його очима капітальним парадом. В їхньому пломеніючому офарбленні, здавалось прочанинові, розкрилилась химерність повстанського століття, все його безвідповідальне товстостебле бароко, вся розжиріла степова пародія на візантійство… Тим часом по спинах шестиногих капітанів совалися значно менші потворки — чорні, товкітняві, подібні до нетверезих покрівельників Печерської лаври. Вони часто-густо падали з блискучих надкрилків, але не гублячись швидко відновлювали життєву позицію, знов застрибуючи на спину бадьорого носія.

Жуки вперто долали всі перешкоди. Їхня мета не була таємницею для Анемподеста — вітерець приносив з галявини трупний запах. Прочанин випередив комах і першим побачив залишки воїна. Судячи з важкої саксонської броні, покійник був найманцем. Посріблені бляхи, нашиті на шкіру панцира, ворушилися: хробаччя допрацьовувало свою справу. Кінцівки та голова трупа були до того відгризені поважнішою істотою. Як зрозумів Анемподест, мудрі жуки вичекали, доки хробаки-трупоїди потовстішають та помножаться, й тепер збиралися ними поснідати. При наближенні пурпурових гігантів дрібна комашня кинулася навсібіч, хмарою злетіли мухи. Жуки переможно заклацали і посунули до трупа. Раптом один з велетнів зупинився і вийняв з трави срібну монету. Він тримав її, наче дзеркало, перед серпастими щелепами, а прочанин, дивлячись на цей знак, зрозумів його потаєний сенс, вкрився вологою. Він відібрав у жука срібляк і побіг назад, до свого скарбу.

Знак був правдивим: біля дзеркала стояли чужі.

2

Чужих було двійко.

Найближче до дзеркала розташувалося якесь довготелесе костоголове чуперадло, одягнене у лахмітний кабцанський[88] халат. Воно зазирало у глибини свічада і щось мугикало, одночасно чухаючи коліно лакованим ціпком. На землі, поряд з почварою, стояла велика скриня, оббита почорнілою міддю, з широкими шкіряними ременями для носіння. У накривці, притягнутій до скрині двома замками, були пророблені отвори. За два кроки від скрині розплітала волосся й посміхалася своєму віддзеркаленню волоока дівчина.

Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва… Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально — на межі підліткової негармонійності — сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.

Анемподест ковтнув слину.

Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин зауважив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укусу.

У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:

— У відображень багато родичів, але дзеркало — найсправжнісінька сирота!

Анемподест підібрав од землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:

— Мир вам, добрі люди. Це — моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк.

— Авжеж, — легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими гримуваннями комедіанта, — це безумовно й безсумнівно ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмета… А чи не помітили ви, високошанований Господарю Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракові, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останні ночі місяць круглий, немовби та сра… Я хотів, перепрошую, сказати: «як срібляк»… І я ось, повірте, не можу ступити однісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання…

— Співчуваю вам, достойний пане, — відповів на те прочанин. — А співчував би вам ще глибше, якби ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити ваше ім’я і ту мету, на шляху до котрої ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця.

— Охоче, охоче! — вишкірився рідкозубою пащею чужий. — Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди звуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я насмілився — не без відома Святой Церкви — наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне[89] ім’я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою… Що ви ще хочете знати про нас, о Господарю Дзеркала?

Анемподест подумки відбив напад жорстокого сумніву щодо тісних родинних зв’язків потвори і красуні, але вирішив бути чемним із несподіваними прибульцями. Він перехопив гілляку надійнішим робом і сказав:

— А мене тямущі люди звуть братом Анемподестом. Три роки я був послушником у Сіверському скиті у предивного молільника авви Макарія, а тепер став прочанином і з благословення авви мандрую з молитвами до Гробу Господнього. Позаяк цей ліс оточений зо всіх боків знавіснілими людьми, що прагнуть пролиття крові, я не раджу вам, Гіппокастанію, робити з нього ексодус[90] найближчим часом, особливо враховуючи ваш нетутешній вигляд та вроду вашої доньки. Отримуючи на певний час у сусіди (нехай діється воля Господня!) вас двох, людей з чудернацькими іменами, я вважаю за необхідне dignor illud fasere[91] хоча б знанням про ваше минуле убезпечити себе від прикрих несподіванок.

— Aliquid ad exodium ducere, — процитував Верґілія костоголовий. — Хіба ж цей ліс настільки вузький, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречені на сусідство?

— Отож-бо й воно.

Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов кажучи: «Знов те саме, мала!» Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті[92] її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і гримасках.

— Звідки ж узялось таке диво?» — подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.

Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищуваті губи, зважився на розповідь:

— Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґимонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум «Саломеї». Ви ж як людина освічена напевне пам’ятаєте звідти знаменитий монолог нечестивого короля Ірода, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності… Так-от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію «Мнемозавр», що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пуппенмейстер (себто лялькар) Бубоній Карпіус Пелех. Його, невдаху, якісь тубільні інсургенти[93] прийняли за людину жидівської віри і при хрещенні ненавмисно втопили. Але він, прости Господи, сам був винен, адже моя Ніктамена йому напророчила за тиждень до того проклятого дня: deberi morti fatis[94]… Інсургенти розігнали нещасливе тульчинське весілля, посадили на палю самого пана підскарбія, багаторазово скривдили в усі передбачені й непередбачені отвори його горопашну наречену, а проти ночі спалили й нашу фіру, забрали оксамитову завісу та конячку Зосю. От цього вже не витримав і помер наш старий товариш Фуць-з-пуделем. Аж вуха у нього предивно посиніли. І всі були здивовані, коли наступного дня посеред майдану здох його пудель і в тої собацюри так само посиніли вуха. Певно, астральні тіла цих двох були надто тісно переплетені в Аштатоті… Акробатку ж нашу, бідолашну Сапфіру, яка у «Мнемозаврі» грала царицю Савську, ми тоді сховали серед лахміття й ляльок, але вночі вона кудись щезла. Може, подалась до циганського табору в Умань, бо мати у неї була з того непосидючого народу, а може, лише тільки вилізла до вітру й втрапила у смертельну пригоду… Адже тепер такі настали часи, пане-кумплю, що куди б не виліз, усюди чигає на тебе ворог, торборіз, або ж яка-небудь згіршуюча пригода… А вже у місті Старокостянтинові, якраз перед днем святих порфироносних Костянтина й Олени, від отруйного пива нагло віддав Богові душу мій однокровний брат і неперевершений ярмарковий маг Бальтасар (саме він, до речі, людолячно грав короля Ірода у «Саломеї» і так ревів зі сцени, що краківські шляхтянки млоїлися і втрачали свідомість). От ми з малою і залишилися удвох сиротами посеред усього цього вселенського зрушення та зніяковіння. Як писав Тацит, hic fratrem, propinquum ille, alius parentes lamentari…[95]

— А що у тій скрині? — перервав розповідь Анемподест. Йому здалося, що у надрах короба щось пищить і шурхоче.

— Пацюки.

Кінський Каштан нахилився, відімкнув скриню і витяг з неї конструкцію. На чотирьох паличках кріпилася самшитова дошка з отворами. В отвори були встромлені сплетені з тонкого дроту циліндри. У кожному сиділо (а точніше — стояло) превелике щурисько. Центрально розташований пацюк був найбільшим, графітового кольору, з довгими вусами. Праве щурисько мало потовщення на тулубі, червоні очиська альбіноса, плямистий хвіст і постійно шкірило жовті гаки зубів. Ліве, найменше, було пофарбоване у яскраво-синій колір і одягнуте у щось на штиб закаляної спіднички. Пацюки дрібно совалися й гризли дротяні криївки.

— Це — Жиґимонт, Володислав і Казимир, лікувальні пацюки, — відрекомендував населенців скрині Кінській Каштан.

Анемподестові подумалося, що перед яким-небудь підкоморієм або коронним мечником пацюки називалися б відповідно Богданом, Максимом і Петром. Він бридливо оглянув марнотних гризунів і спитав Каштана:

— То ви, перепрошую, знаєтесь на тваринах?

— Трохи того, пане-кумплю, адже коли під час вистави поміж ганчірними ляльками вистромлюється щось живе, до того ж навчене, ярмаркові люди охочіше дякують грошиками…

— Тоді ходімо, щось вам покажу.

Кінській Каштан запитально скосив очі на Нікту.

— Нехай дитина йде з нами, — погодився прочанин.

Він привів чужих до галявини, де жуки якраз закінчували свою трапезу. Але жодного натяку на гидливість у Каштана й Нікти Анемподест не побачив. Вони з цікавістю спостерігали велетнів, що на дрібне клаптя дерли кубло хробаків.

— Ці жуки дивовижні, — сказав Анемподест.

— Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату? — повідомила дівчина, і зайди змовницьки перезирнулися.

— Жуки, себто Colepteris, — не диво, — доклав свого міркування актор. — Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше в однині. А таких ось ветхих звірят-хробакожерів, за попущенням Божим, вже бачимо кілька.

Анемподест замислився над цими словами, а потім запитав:

— А у вашої… доньки є ще сестри?

— Ні, — відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.

Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б рішучості, що накреслилась на його обличчі.

Костоголовий замурмотів:

— Я ж не хтів вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую…

Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:

— Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?

Голос у неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певне, все своє куце життя прожила як шляхетна панна. «Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?» — здивувався він і сказав:

— Я йду до Гробу Господнього. Наді мною не можна сміятися.

— Над ким не сміються, над тим плачуть, — відповіла дочка костоголового. Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий авангард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:

— Отже, нас вибачено…

Анемподест відчув: шкіра на його настовбурченому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг по лісу.

Не пам’ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату — і теж пульсуючу — червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання, і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім’ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.

3

Над ним нахилилась темна постать. Він хотів підвестися, але тіло у цій реальності не підкорялося його наказам. Неймовірним зусиллям він вирівняв голову. Йому здалися знайомими видовжені лінії і бганки чорної халамиди, гостроверхий клобук і сіра пляма бороди. «Отче Макарію», — прошепотів він, але постать не відізвалася ні докором, ні благословенням. Невидимі очі промацували спітнілу мапу Анемподестового обличчя, шукаючи у лабіринтах блідої шкіри невідомі шляхи і знаки. Прочанин майже відчував пекуче штрикало цього погляду, котре ворушило волосся у заглибинах підборіддя, відгинало носові крильця, мандрувало між бровами й ковзало найглибшими зморшками чола. Він примружив (знов межовим зусиллям, від якого пішла обертом голова) очі, рятуючи їх від штрикала. Але зовсім заплющити їх не зміг, ніби наштовхуючись на нечутне повеління. Поряд з темною постаттю виникла інша — сліпучо-срібна. Халамида першої від цього стала ще чорнішою. Анемподест почув Голос, який пульсував разом із буттям, натягуючи й відпускаючи шкірку всесвіту. Голос не був страхітливим. Скоріше, байдужим до тих, хто зволожує з переляку одяг і втискується раменами у хрумку матерію сущого.

— Він не зможе, — промовив Голос.

І видіння згасло.

4

Анемподест прокинувся з відчуттям спраги й власної нікчемності.

«Знак, це був знак!» — мурмотів він, збираючи до торби свій скарб. Він вирішив рушати у Святу Землю негайно, не озираючись, і вже міркував, чим би то заплатити мостове мито на Прокопівському перелазі, де посіпаки пана Сокольського не дуже-то й шанували прочан. Але іншого способу вибратися на Кучманський шлях[96] не було. Аж тут він згадав про Монету, відібрану в жука.

Монета була поганська, певне, турецького карбу. Арабський напис огортав перехрещені шаблі. На реверсі орнамент зростався у зірку. Ближче до краю було пророблено отвір. Важка і товста, вона тягнула на п’ятдесят грошей сріблом. Анемподест не втримався і показав монету дзеркалові. Воно ж слухняно відобразило срібляка.

Несподівано за рогом халабуди хтось кахикнув.

Прочанин миттєво витяг з торби тесака й приготувався боронити дзеркало і монету.

— Це я, пане-кумплю, — почувся знайомий голос, і з-за колод вистромилась голова актора. — Потурбував вас, аби ще раз вибачитися за себе й за доньку. Ви вже не тримайте зла на мою малу. Вона ж усе життя провела серед грішників й не знає, горопашна, поваги до чернечого звання… А яка така цікава у вас монетка… — Анемподест сховав руку з монетою за спину. — Не бійтеся, пане-кумплю, — вищирився Кінський Каштан, обмацуючи поглядом нагостреного тесака. — Я ж не хочу забрати у вас вашого таляра, зовсім ні, а просто хочу подивитися, чи це часом не захр-фарр, що про нього згадував святий праведний Адріан Дамаський у посланні до халіфа Ґаруна ар-Рашида. Ви ж напевне знаєте, високовчений брате, що всі гроші світу сього є розмінниками одної прадавньої незнищенної монети, карбованої у пеклі чортячими ковалями Хуббісом та Муґбалом… Первісна монета має дві ознаки, відомі мені, позаяк цар Соломон таємно заповів пошуки захра саме гільдії мандрівних акторів, і ми ось вже три тисячі років вірні тому завітові».

— А святий Евростій Атопійський, — відповів на це Анемподест, — заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів.

— Може, то був не Евростій, а Еврос Тартарійський?[97]

— Зараз звеселишся вельми, потворо, — пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.

Комедіант спритно ухилився й чимдуж побіг у глиб лісу.

Прочанин з гиканням погнав за ним. Але досвідчений пройдисвіт заздалегідь визначив й обладнав шлях відступу. Він непомітно оминув притрушену гілками яму. Натомість учень авви Макарія, як і передбачав підлий план Кінського Каштана, влетів до неї при повній швидкості. Коли ж, накульгуючи й чухаючи обдерті боки, Анемподест повернувся до халабуди, то побачив, що дзеркало щезло. Він відразу уявив, як вар’яти з погорілого театру регочуть, несучи лісом свою здобич, і почав бити тесаком дерева, викрикуючи богохульні словосполучення. Нарешті він заспокоївся й вивчив сліди навколо халабуди. На вологому ґрунті знайшовся ясний відбиток стопи. Слід вів до берега Хирлиці.

«Якщо в них десь було сховано човен, усе пропало», — подумав прочанин. Берег виявився безлюдним. Десь у верхів’ях річки йшли сильні дощі, вода пожовтіла, залила долішню рінь, підібралася до підмитого коріння сосен і смерділа гончарною майстернею. Течія була стрімкою, і тільки дуже вправний човняр міг би за той час, що пройшов від зникнення дзеркала, перевезти вантаж до лівого берега та сховати човен. Лишалося ще, правда, припущення, що того можливого човна знесло течією достатньо далеко. Тому прочанин задав собі клопоту пробігти циганську версту уздовж річки. Але намарно: викрадачів немов злизало каламутним потоком.

«Нічо’, — заспокоював себе Анемподест. — Уночі ці тварюки обов’язково змерзнуть і запалять вогнище. Далеко їм все ’дно не втекти. Вони й не знають, який я впертий, як швидко бігаю і які маю пильні очі».

Він ледве дочекався сутінок й не без пригод вип’явся на вершечок найвищої сосни. З нього прочанинові відкрилась темніюча панорама лісового краю. Заграва ще освітлювала захід, але схід набрякав хмаристою чорнотою. У ній губилася навіть стрічка Хирлиці. Далеко на півночі палала несвіжим червоним полум’ям велика будівля. Вітер доносив звідти уривки криків та пісень, тяжкі разуразні удари; отаман Приблуда святкував зникнення чергового панського маєтку.

На сході, у Зміївці, рухалися жовтуваті вогники. «Смолоскипи», — зрозумів Анемподест. Там, на майдані біля церкви Святих Маманта та Лукіліяна, відбувались незрозумілі спостережникові рушення, але жодного звуку звідти не досягало. Прочанин зручніше вмостився між гілляччям, зішкрябав живицю з долонь і продовжив огляд. Малопомітний вогник у лісі він побачив уже після того, як згасла пожежа на півночі, а з неба посипалась дрібна волога. Вогник блимав на півдні, серед найгустіших хащ Хирлицького лісу, де з Хорсових часів мешкали ведмеді, щезники і вурдалаки.

Як не хотілося тілу відкласти переслідування до ранку, паломницький дух усе ж таки переміг. Озброївшись тесаком, Анемподест вирушив уздовж берега на південь. Він розраховував на те, що актори не наважаться відійти від Хирлиці, яка була у цих краях чи не єдиним джерелом для орієнтації.

Річка сильно підгризла берегові ґрунти, заповнила водою западини і повалила найближчі до води дерева. Йти було важко, а дощ щохвилини щільнішав. Густішала темрява: Анемподест брів навпомацки, щохвилинно вдивляючись у глиб лісу. Але жодного вогню не бачив.

Скільки тривав сей нічний похід, невідомо. Двічі прочанин провалювався у воду, роздер майже навпіл підрясника, здер ніготь на правій руці і сто вісімнадцять разів сотворив Господню молитву, перш ніж відчув запах диму.

Він озирнувся навколо.

Зліва шумувала Хирлиця, а з трьох сторін Анемподеста обступав вологий ліс без найменшого проблиску світла. Тільки-но прочанин у сто дев’ятнадцятий раз попросив звільнити світ від лукавого, як дощ ущух. Димний запах став відчутнішим, і учень авви Макарія нарешті дав собі раду. Обережно, щоб не тріскало під ногами, він пішов на запах, а за хвилину побачив між деревами помаранчеві іскри. Спочатку йому здалося, що вогнищ два. Але коли він підкрався ближче, зовсім близько, то зрозумів, що друга ватра горить у дзеркалі, припасованому до стовбура величезного граба. Напроти дзеркала було напнуто шкіряний намет, відкритий у бік вогнища. У дзеркалі Анемподест побачив Нікту, котра сиділа на торбах, підібгавши під себе ноги, і курила люльку з довгим прямим чубуком. На голові в неї був тюрбан з перами. Поряд сидів кремезний бородань у турецькому одязі і жовтих чоботах. Голена голова його була накрита повстяним капелюшком. Глибокі зморшки розрізали обличчя голомозого і стягувалися у жмути побіля очей. Вогняні відблиски гралися у хованки на металевих пластинах панцира, що виглядав з-під його халата. А між ватрою і дзеркалом танцював Кінський Каштан.

Лахміття тріпалося кажанячими крилами навколо костоголового, вигиналося хвостами рогатої комети, кружляло самостійними орбітами і досягало вогню. Актор здавався ошалілим гербовим Грифоном, що виламався з геральдичної таґми разом із шматками тиньку, стрічками і написами. Обличчя його нагадувало хижу ляльку Фініту, котру бачили на торішньому ярмарку, світодрочну суміш мавпи з херувимом. Довгі ноги Каштана, тверді, як підпори німецького мушкета, майже не згиналися й били ґрунт із затятою безжальністю. Каштан іноді сповільнював своє біснувате кружіння, вдивляючись у небо, немов чув звідти зоряні сурми.

— Ти не вип’єш, ніколи не вип’єш цієї ночі, Юрасю, — раптом перервав його танець бородань. Голос у нього був надламаний, як у ректора Саковича[98].

Каштан зупинився, важко дихаючи, і мокре лахміття сховалося у западинах і нішах вихудлого тіла. Він з покорою, навіть із запопадливістю, подивився кудись у горішню темряву і відповів крізь відсапування:

— Я лише мала плотвичка у Ріці Помилок. Хто побачить плотвичку у жовтій поводі світу, кого вона образить?

— Ти сам — потік і байрам[99] жовтих помилок, Юрасю. І є Ті, котрі бачать найменших плотвичок у найширших водах. Ти танцюєш сема[100] так, ніби хочеш зафарбувати істину собою. Істина ж має бути безбарвною.

— Він танцює страждання… — несподівано втрутилась дівчина.

— Помовч, жінко! — різко обірвав її бородань.

Анемподестові здалося, що дзеркало відобразило злу гримасу на Каштановому обличчі (а може, то був тільки блудний послід танцівного шаленства). Костоголовий заперечив:

— Істина недосяжна, Голомозий Драбанте, завжди недосяжна. А мені ось маркотно, неспокутно й ніяково мешкати посеред бридко страчуваного світу.

— Не можна бридитися незворотним, шукачу, бо з обридження твого може повстати лише Танечний Псявірник.

— Чи так мене до вертепу бридливців остаточно припнуто?

— Далося взнаки, — невизначено підсумував той, кого Каштан назвав Голомозим Драбантом.

Нікта випустила з люльки кілечко диму й сонно позіхнула.

— Чи пам’ятаєте ви, — звернувся до приятелів костоголо-вий, — ту атракційну сцену у «Мнемозаврі», де Набатій пояснює цариці Савській, що якби додати до «ніщо» ще одне «ніщо», й ще раз «ніщо», і так тисячі тисяч «ніщо», то рано чи пізно, хоча б і через десять років невпинного додавання, обов’язково має з’явитися «щось» як наслідок неминучих помилок у називанні?»

Ніхто не відповів на це запитання. Нікта докинула до вогнища кілька цурпалків, і вогняні пасма застрибнули на гілки сусідніх дерев. Теплий подих ватри досягнув Анемподестової засідки.

Каштан примостився між донькою і Драбантом. Він також витяг люльку й застиг, дивлячись на жовті спалахи розрослого полум’я. Чи то нічне птаство, чи то собор вурдалаків і упирів з лісових нетрів привітав ухканням закінчення премудрих бесід. Анемнодест ще пронизливіше відчув вологість одягу.

Поява Голомозого сплутала всі його плани. З двома він би ще позмагався за дзеркало, але здоровань у панцирі надто нагадував перетертого пригодами вояка, аби сподіватись на успішність нападу. Вертатись до халабуди також не було сил. Прочанин відповз у темряву, знайшов суху й широку гілку, вип’явся на неї, ліг на черево і прикрутив себе до гілки пасковим мотуззям. Він вирішив дочекатися ранку в надії, що мешканці намету поснуть, і вже тоді спробувати непомітно забрати дзеркало. Змокрілии одяг змушував зуби дрібно цокотіти, а сучки боляче тиснули ребра. Якась набридлива сова шурхотіла у розгалуженні стовбура й час від часу відлітала на полювання. Одного разу вона злетіла прямо на Анемгюдеста, але прочанин відбив атаку влучним помахом тесака. Напад не повторився. Нарозвидні учень аввии Макарія несамовільно поринув у сновидіння.

5

Тихий жіночий голос промовив:

— Відкрий очі, Витискуваче.

Анемподест ухвалив собі бути слухняним і розплющив очі. Над ним схилилася молода жінка. Її очі здавалися жовто-золотими, як спалахи липових суцвіть, губи — випнутими, а пенькуватий, вкритий ластовинням ніс псував обличчя.

— Ти хто? — спитав прочанин.

— Сапфіра, Марципанова Акробатка.

— Так ти не загинула?

Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:

— Хто тобі про це сказав?

— Кінський Каштан.

Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м’язи прочанина звела судома.

— Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?

— Ні.

Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.

— Ти все кажеш: «мертвий», «загинула», — зауважила Марципанова Акробатка, — але ж ніколи не чув про Попущення.

— Не чув, — погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап’янові чоботи з гострими срібними носаками.

— Де я?

— У явності, котра називається Опадло.

— Де?

— В іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло.

— Це сон?

— Можеш так вважати.

Анемподестові стало смішно.

— Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією[101]. Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами.

— Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам’ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити, не опираючись назвам.

— Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім’я мого світу…

Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.

— А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?

— Авжеж, знаю. Назва ця: латиною — Універсум, прабатьківською — Всесвіт, мовою ж еллінів — Ойкумена.

— Не вгадав. Ніякий не «універсум». Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею.

— Як?

— Матня[102].

— Хто це придумав?

— Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності.

— Себто Всевишній?

— Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш Всевишнім, попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення.

— Не розумію.

— Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал.

— Припустімо. А це далеко?

Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», — повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».

— Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней.

— Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inernus[103] тіло (яке ти чомусь називаєш «важким», хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго.

— Тоді скоріше звільнишся. Матня — не таке місце, де варто затримуватися надовго, повір мені, Витискуваче. Вашого працелюбного Деміурга чекають превеликі неприємності. І невідомо, чи він зможе відбити напад Спрощуючих Сил, не згортаючи свою явність у Сіру Крапку.

— Себто, як я розумію, можлива неабияка катастрофа в моєму світі.

— Який здогадливий! — Сапфіра раптом підскочила до нього і поцілувала у самісінькі губи. Цілуватися вона вміла: її гарячий і довгий язик промкнувся крізь зуби прочанина і хтивим звірятком доскочив до самої горлянки. Її тіло на мить притиснулося до причинного змія учня авви Макарія і розбудило його. Несамовільно опустивши руки, він відчув під долонями стегна дівчини і — як здалося йому — зрозумів, чому її назвали Марципановою Акробаткою. Він втиснув пальці і тканину їй між сідниці. Дівчина заклично застогнала.

— Це ж я, чуєш, я-я-я мала зустрітися з тобою, мій солоденький. Але в гнилій Матні все тоді зіпсувалося, і дзеркало, певно, потрапило у лапи Карни.

— Нікти, — виправив прочанин, ще глибше вминаючи рейтузи углиб акробатки. — Воно потрапило до Нікти.

Сапфіра різким віддихом звільнила легені від повітря, потім повільно вдихнула, розгортаючи тверді півкулі перс. Чи так здалося колишньому власникові дзеркала, чи то насправді, тіло Марципанової Акробатки почало світитися. «Може, це демониця, суккуб?» — випірнули залишки його обережності.

— Авжеж, Нікти, — посміхнулась дівчина і борзо присмокталася до Анемподестового рота. Його ж м’язи задерев’яніли, і причинний змій застиг зведеною сурмою.

— У твоєму світі людські тіла perdensus[104] — такі ж сховища похітливих затвердінь, як і в моєму, — повідомив Сапфірі прочанин, відриваючись від жадібних губ.

Та пирхнула:

— Це ти мені будеш розповідати про «перденси»? Я двадцять три роки прожила в Матні. Помовч краще.

— Тебе вбили?

— Помовч же, кабанчику. — Дівчина присіла навпочіпки і розстебнула прочанинові гульфік. Але тут він зазнав фіаско. Не встигла Сапфіра доторкнутись рукою до його гарячої сурми, як та почала випорожнюватися. Марципанова Акробатка із сумною гримасою спостерігала за його здриганнями і при останньому напруженні підставила язика під білуваті краплі. Потім вона витерла обличчя нарукавним мереживом і насмішкувато подивилась на Анемподеста.

— З тих двох сотень чоловіків, котрих я мала у двох світах, ти — найпрудкіший олень. Цікаво, кого ти побачив у своїх мріях: мене чи Нікту?

— А ти — облудлива лисиця, обтяжена невідпокутними провинами перед Богом.

— Он як… — Акробатка дала легкого щигля охлялому змієві й підвелася. — Може, тоді ти святий, чоловіче? Втік з монастиря, вкрав дзеркало, видурював у селян харчі. Тут тобі не Матня, тут все про всіх відомо.

Прочанин знітився і промурмотів:

— Я, безперечно, теж грішник, але йду відмолювати гріхи до Святої Землі.

— Тоді помолися й за мене, Витискуваче, бо в цій вихудлій явності немає Єрусалима.

Анемподест нащось зняв з пояса ніж і перевірив заточку. Узориста сталь була гострішою за лезо німецької алебарди. Сам візерунок мав емалеве поле і золоту насічку у вигляді переплетених драконів.

— Чи сподобилася ти відпущення гріхів перед… переселенням? — спитав прочанин, старанно уникаючи погляду мешканки Опадла.

— То не твоя турбота, Витискуваче, — сказала Сапфіра, її плоть втратила світлоносність й вижовкла. — Твоя турбота — зовсім інше.

— Чому ти називаєш мене Витискувачем?

— Дістанемось Карнавалу, і там тобі все пояснять.

— А ти?

— Нам з тобою ще довго мандрувати шляхами Вузької Явності. Набалакаємося.

— І ти розповіш мені про Нікту?

— Так.

Анемподест перехрестився, спрямував ніж у бік дівчини і промовив:

— Минулого полудня, якраз перед тим, як твої друзі вкрали дзеркало, я мав ехрlісо[105] видіння. Якісь Сили промацували мене, і була проголошена carmen infame[106], що я «не зможу»… Так обрано мене чи не обрано? Ким обрано й ким відкинуто? Чи не диявол, Infalsator, Батько Оман, тебе послав, блудний дух лицедійки Сапфіри, спокушати прочанина і затримувати його на шляху до Єрусалима? Чи не у вітальні Пекла ми тепер перебуваємо? Допоки не даси мені відповідей і я не переконаюся в їхній істинності, нікуди з тобою не піду!

Сапфіра ніби чекала на ці запитання. Вона витягла з-під сорочки амулет і простягнула його прочанинові. Він узяв його обережно, немов отруйного гаспида. На золотому диску з агатових пластин було викладено зображення жука.

Він згадав Братську школу і вчителя латини Яна Августа Лянґеля, який накульгуючи ходив диспуторієм і цитував Верґілія, кумедно гундосячи при кожному «n»: Cassandra non unquam credita Teucris[107]. Потім він почув рев невидимих опадлійських ґемонів[108] і прокинувся від синтезу протилежних думок.

6

Над лісом розгорталась небадьора містерія дощового ранку. Сіре світло обережно просотувалось крізь мокрі дерева. Намагаючись не наробити шуму, Анемподест відв’язав себе від дерева й повільно присів на гілці. Все тіло боліло, і здавалося, починається лихоманка. Прочанин тричі проказав Ісусову молитву й знайшов у торбі маленький фіал з лікувальною рідиною. Не встиг він його відкрити, як почув за спиною знайоме кахикання. Він обернувся, витягаючи тесак.

За п’ять кроків від нього стояла вся учорашня шатія-братія. Нікта насмішкувато кривила губи, Кінський Каштан шкірився, а Драбант націлював на Анемподеста мушкетон[109] із запаленим ґнотом.

— Кидай залізяку, — наказав Голомозий.

Анемподестові довелося підкоритися. Здоровань у два стрибки підскочив до дерева, і через хвилину прочанин був ретельно зв’язаний власним мотуззям. Каштан тим часом відібрав у нього фіал і недовірливо нюхав його вміст, розтираючи пальцями краплі.

— Здається, це якась горіхова настоянка, — повідомив він приятелям. — Сильний магічний засіб для лікування хвороб, гармонізації вітального магнетизму і підтримання чоловічої сили. Адже відомо, що кожна утаєна до повного місяця недобра думка у ніч повні перетворюється на маленьке чудисько й вибігає у Божий світ. Такі чудиська оселяються переважно на горіхових деревах і змушують горішки кричати від болю якраз у день Відсічення голови святого Іоанна Хрестителя.

— Що будемо з ним робити? — спитав Голомозий.

— Давайте його похолостимо, — запропонував Каштан. — Причандалля у цього недовченого попика напрочуд дійове, я сам учора бачив його здоровезний прутень і тлусті яйка. З цього причандалля я зроблю міцний засіб для любовного ворожіння за рецептом мого покійного брата. Заробимо у Валахії купу талярів, адже попівське сім’я привертає коханців навіть до потворних жінок.

Почувши пропозицію костоголового, Анемподест заверещав як найсправжнісінький ґемон. Голомозий хутко витягнув з торби тютюновий гаман і вправним ударом забив його прочанинові в рот. Той відчув присмак крові, а в горлянку посипалися вибиті зуби.

— Тоді, таточку, тобі потрібно буде чекати до вечора, — зауважила Нікта, показуючи на штани учня авви Макарія. — Бачиш плями. Він мав уночі виверження, може, й кілька, і зараз його капшуки порожні.

— А ти, мала, роздягнися і покрути дупою перед його носом, — запропонував Каштан. — І через три хвильки у цього вилупка знов наповниться, аж потече.

Костоголовий зареготав.

— Добре, що він вночі не перебив нам горлянки, — обірвав старого Драбант. — Щастить вам… Поки що.

— А тобі?

— Я пив з Потоку Хореф, — промовив Голомозий. — А вам скажу, що треба тікати вже, бо зарізяки Приблуди нишпорять навколо лісу, а річка прибуває.

— О, як я міг забути! — підстрибнув Каштан. — У нього ж десь тут схована цікава монетка!

Він почав перебирати вміст Анемподестової торби. Тим часом Драбант завмер, ніби прислухаючись. І без того смагляве обличчя його потемніло, мережа бганок навколо очей погустішала, і він відкарбував наказ:

— Збираймося, біда вже недалеко. Кидай все те сміття, ходімо згортати намет. Поквапмося.

— Зараз, зараз… — Костоголовий витрусив з торби молитовник і обмацував його, шукаючи схованку. Він раптом побачив, що Нікта безтурботно грається гребінцем і злісно засичав на доньку:

— Я ж тобі сказав, вертепне ледащо: швиденько роздягайся й роздрочи того виродка.

— Не буду.

— Що? — Каштан випростався із загрозливою повільністю.

— Роздягатися серед цього мокрого лопушиння? — Нікта пересмикнула плечима. — Мені зимно, я застуджуся і вкриюся прищами.

— Ти що, забула, що зробив для тебе твій батько? Ти виконаєш усі praeparationis[110], моя дорогенька, поки я буду допомагати Драбантові пакувати візок. А коли я повернуся, ти, моя люба донечко, покажеш цьому безголовому злидареві, як чемна і вихована спадкоємиця магічних знань славетної родини Марамульок-Ферлейчиків виконує laeticulosus[111] побажання свого мудрого татуся. Вилупкові це буде повчально, особливо перед кастрацією.

Нікта озирнулась навколо й почала розшнуровувати одяг.

— От і добре, — схвально промовив костоголовий. — До речі, з тих двадцяти чи тридцяти талярів, які ми заробимо на магнетичних amatori[112] у Валахії, половина піде тобі на нові сукні і притирання. Тамтешні князі зарозумілі та гордовиті й не люблять задрипанок. Будеш у мене виглядати як найсправжнісінька Марлезонська принцеса… А якщо цей затятий виродок не захоче дивитися на твоє тіло і буде заплющувати очі, то відріж йому повіки цим-от ножиком.

Каштан спритно кинув ножа у дуб, під яким сидів зв’язаний прочанин. Ніж з глухим звуком увійшов у деревину поряд з головою Анемподеста. За мить довга постать костоголового упиря розчинилася у чагарях.

Нікта порозслабляла шнурівки і висковзнула з одягу.

— Дивися, бевзю! Більше ніколи такого не побачиш, — сказала вона, вкладаючи у свої слова цілу куфу[113] бундючного молодого презирства, і вигнулась колесом, так, щоби прочанин міг бачити її виголене міжніжжя і рожеві бганки вівтаря Афродіти. Тіло дівчини виявилося ще вродливішим, аніж уявлялося Анемподестові у денних мареннях. При шаленіючих пишними вигинами стегнах Нікта мала вузьку талію. Її великі перса жили самостійним настроєм, задерикуватішим за настрій обличчя. Можливо, в них були сховані кришталеві кульки гіпнотизера. Або маленькі бубни циганчат. Жодна пляма не згіршувала латунної матовості шкіри, вистояної, наче сонна жовтизна стародруків, немов кедровий лак на вигинах венеційської меблі. Кожна з форм її тіла була окремо і завершено досконалою. З’єднання таких досконалостей мало б у підсумку стати хаосом, але чомусь вийшло навпаки. Прочанин відвів погляд, майже розчавлений взірцево впорядкованою вродою, і з жахом відчув затвердіння причинного змія. «Не піддавайся, малий, бо відрубають», — прогундосив він змієві крізь затичку-гаман і тут відчув щось гостре, що різало його зап’ястки за спиною, там, де вони були прикручені мотузкою. Нікта тим часом почала погладжувати себе між ногами. А потім повернулася до прочанина гепою, демонструючи розкішні сідниці.

А він використав цей момент, щоб подивитися собі за спину, й ледь не зламав шию, виконуючи цю вправу. Те, що він побачив, примусило його забути танцюючу Нікту. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.

«Я вірю тобі, вірю!» — подумки крикнув він невидимій Акробатці і страшенним зусиллям примусив себе зберігати спокій і не напружувати м’язів.

Покрутивши гепою, Нікта підбігла до нього і нахилилась, промовляючи:

— Подивимося, подивимося…

Не встигла вона помацати Анемподестові між ногами, як той різким рухом звільнився і вдарив її головою у чоло, а затерплими руками в потилицю. Розпухлі долоні не відчули болю, але дочка костоголового без жодного звуку повалилася йому на ноги і вцюнькалася. Анемподест бридливо відштовхнув її, закам’янілими пальцями витягнув з рота гамана, з дерева — ножика і перерізав мотуззя під колінами. Через якусь мить він біг густими чагарями. Тікав прочанин у протилежний від Хирлиці бік і зупинився тільки тоді, коли остаточно закінчилися сили і серце почало виламувати ребра.

Перед ним простягалися безкраї мочарі, помережані острівцями уздовж проймистих озер, порослі березами та кугою. По берегах болотистих вод росли жовтуваті лишайники, їжилися гостролисті кущі. Прочанин майже з насолодою обдивився навколо, вітаючи власний порятунок і дикість цієї місцини. Він обточив ножем осикового посоха і рушив болотом на північ, орієнтуючись по замшілих деревах. До халабуди вертатися було ризиковано. Він згадав нічну пожежу у маєтку.

«Якщо нічна злива не загасила грань, там можна буде зігрітися», — передбачив Анемподест.

Заледве прочанин проминув мочарне царство, як ізнов закрапав дощ. Занили уламки вибитих зубів.

Але тепер йому щастило. Йдучи луговиною, він набрів на свіжий труп якогось челядника і не погребував одягом вбитого. Розбійники, щоправда, не залишили взуття, але добротна ліврея з атласною підкладкою та позументом відразу зігріла тіло й зупинила остуду. Як тільки перестали цокотіти зуби, невідомі Сили послали Анемподестові нові корисні знахідки: у кишенях лівреї покійник ховав перекладене полотниною вуджене сало, у Драбантовому гамані знайшлося добре просушене тютюнове зілля. Перетрушуючи старий одяг, прочанин відшукав свою монетку. Стару сорочку він роздер на ганчір’я і пообмотував ним порепані ноги.

Дорогою обдумав план помсти. Знаряддям її мав тепер стати отаман Приблуда, адже викрадачі дзеркала виявилися адамітами[114], себто затятими ворогами православної віри, котру отаман заприсягся боронити перед святими хоругвами Низового Війська і ясновельможного гетьмана Хмельницького. «Самі лише “лікувальні” пацюки батька навіженої псиці потягнуть на достатній для страти доказ», — вирішив прочанин. Він уявив собі голісіньку Нікту, яка звивається на просмоленому стовпі, припечена між ніг розжареним залізом. Ця фантазія так наснажила Анемподеста, що він навіть замурмотів під ніс козацьку пісню:

Бачить Бог тебе любенько Молодого в давній славі…

Тепер-но залишалося лише зустріти славного ватажка або ж його осавулів.

Невдовзі лісова стежка вивела учня авви Макарія на битий шлях. Кам’яні стовпи з вирізьбленими гербами і прізвищем Пясечинських вказували на дорогу до руїни. Повз стовпи до згарища сунули гурти зміївчан, котрі небезпідставно вважали, що козацький грабунок є швидким та нефундаментальним, і поспішали доповнити його ретельним селянським пограбуванням. На Анемподеста ці зосереджені спрацьовані кріпаки уваги майже не звертали. Лише кілька легковажних парубків нишком реготали з його лівреї.

Маєток Пясечинських-Сунцичів був невеликим і заслуговував лише на титул фільварку. Побудований він був у вигляді літери П і мав декілька прибудов для челяді та свійської живності. Фундамент його закладено було ще за Жиґимонта Августа, себто за сто років до Хмельниччини, непереможним лицарем Амвросієм Сунцичем і поблагословлено архієпископом Вевелем. Але святительське благословення не принесло очікуваного нащадкам Амвросія. Занепад роду Сунцичів, яким Господь посилав дітей переважно жіночої статі, став би остаточним після Цецорської битви, де загинули всі чоловіки цієї фамілії, якби не шлюб Варвари Сунцичівни з хорунжим Михалом Пясечинським, улюбленцем короля Володислава. Посагом Варвари стали неосяжні Хирлицькі землі і село Зміївка. Родині цій пророчили плодючість і славу, але доля знову жорстоко познущалась над пророками. Захололі тіла Михала і Варвари тепер висіли на брамі з висолопленими язиками, а фільварок сходив димом під дощовим липневим небом. Старший син хорунжого воював на півночі, у війську Радзивілла, а молодшу доньку козаки Приблуди не знайшли, попри ретельні та різноманітні допити челядників.

Коли Анемподест наблизився до згарища, там уже добігала кінця бійка двох найзаможніших родин за щойно знайдену скриню. Оббита товстезними мідними смугами, зроблена з почорнілого дуба, скриня обіцяла чималий скарб.

— Це ж те затаєне золото, котре Амвросій привіз з Московії після Псковського походу[115], — пошепки бубоніла сірома. Вона не наважувалася устрявати між найкращих людей Зміївки й дивилася бійку з безпечної відстані. Перемагала ж родина Журавичів, до якої належали війт та парох сільської церкви. Кремезний Василь Журавич якраз гамселив жердиною опорного бійця родини Канюків. Старий Северин Канюка вже спливав кров’ю під обгорілим возом, його жінка голосила, а старі зміївчани похитували сивими головами у такт її лементові.

Анемподест став за гуртом селян і голосно промовив:

— Це проклятий скарб. Хто його візьме, той загине.

Зміївчани повитріщувалися на нього, але війт Іван Журавич грізно насупився, трусонув рудуватою цапиною борідкою, підняв свій старостівський посох і вирік прочанинові:

— Йди-но звідс’, чоловіч’ Бож’, від гріха.

Анемподест знизав плечима і пішов шукати гарячий жар.

Шукане знайшлося в одній з прибудов колишнього фільварку. Обігрівшись, Анемподест зробив розвідку, перекинувся кількома словами із селянами, котрі вперто розгрібали димне румовище, і обміняв знайдену у прибудові підкову на саморобну люльку. Тютюн Голомозого не розчарував учня авви Макарія. Зілля виявилось лагідним і віддавало в ніс травневим медом. Він наповнив легені димом і замарився у млосній знемозі. Сон прийшов непомітно й відразу зафарбованим у сіро-зелені кольори Опадлом.

7

— Зі щасливим поверненням, Витискуваче!

— Дякую тобі, Сапфіро. — Анемподест низько вклонився дівчині, повертаючи амулет. — Якби не твій червоний жучара…

— Потім розповіси, — зупинила його Марципанова Акробатка. — Нас чекає Веселий Глобус на Карнавалі. До речі, це він вигадав переселити кількох лев’ячих жуків до Матні, щоби захистити Витискувача від Карни. Коли зустрінетеся, не забудь йому подякувати. Переселення потребує значних зусиль, надто тепер, коли Матня захитана.

Вони одразу рушили стежкою у напрямі скелястого пасма, якого при першій візитації до Опадла прочанин чомусь не зауважив. Стежка була вкрита дрібним пилом кольору великодньої паски. Йти виявилося неважко, ненав’язливий вітерець розганяв задуху. Обабіч стежки росли покручені дерева зі стрілоподібним листям. Дрібні жовтуваті квіти вкривали потовщення на гілках опадлійських дерев. Численна комашня гуділа над тими рослинами, перекидаючи з квітки на квітку свої тлусті черевця. Побачивши, як Анемподест крутить навсібіч головою, Сапфіра заговорила:

— Ти повинен знати дещо про цю явність, бо вона має незрозумілі на перший доторк якості та явища, які в Матні явлені дрібніше або ж непомітно. По-перше, тут сильніший, аніж в Опорній Реальності, вплив Напередвизначеності.

— Я вже втретє чую це слово… — якомога чемніше перервав її прочанин. Його вже починала дратувати премудра впевненість молодої дівки, яка у справжньому світі була, швидше за все, упослідженою злидаркою, з тих, котрих старші комедіанти віддають на примхи за кілька дрібних монет, а то й за пляшку оковитої. Він сам, ще бурсачачи в Братській школі, купив дівчину з мандрованого вертепу. Та кістлява потворка всіма отворами відпрацювала півфлорин і була до сліз вдячна бурсакові, що нагодував її вечерею…

— Зараз ти зрозумієш, — перервала його гріховні спогади Марципанова Акробатка. — Подивись уважніше навколо себе, і ти побачиш сліди Напередвизначеності. Зауваж, до прикладу, розміри і форму навколишнього каміння.

Анемподест чмихнув, але скористався порадою і дійсно помітив вражаючу подібність скельних уламків уздовж дороги. Здавалося, той, хто носив гордий титул Деміурга цього світу, не завдав собі клопоту урізноманітнити його дрібне начиння, а змантачив принагідну мізерію за єдиним взірцем. Та ж недбала навмисність й та ж разуразна повторюваність простежувалися у конструкціях дерев.

— Помітив?

— Якесь пекельне збочення, — чесно визнав учень авви Макарія. Він почав повторювати про себе Ісусову молитву.

— Глобус називає це «феноменом трафаретності», — прокоментувала мешканка Опадла, — себто найпростішим та найневиннішим проявом Напередвизначеності. Набагато гіршим і марнотним є те, що всі населенці Опадла приречені на дурну та стомлюючу повторюваність життєвих пригод і не спроможні подолати її власним вибором. Вам, матнійцям, набагато легше жити свобідною волею, і доля спрямовує ваші шляхи легенькими доторками. Тутешніх вона відразу лупить по писку…

— Отже, Напередвизначеність — це доля?

— О ні, кабанчику, тут все не так просто, як тобі здається, — заперечила Акробатка. — Доля є лише одним з атрибутів Напередвизначеності. Уяви собі світ, де невблаганний закон остаточно переміг справедливість у найдрібнішому. Це, мій солоденький, й буде явність Опадла.

— А хто ж тоді встановлює закони та навмисності сього світу? Чи благі Закони Всевишнього, накреслені у Біблії, тут не чинні? Чи Спаситель не приходив на ці збідовані терени? Чи тутешній Мойсей не піднімався на тутешній Синай? Чи кров Викупителя не пролилася й за спасіння душ цього спотвореного краю?

— Я не чула нічого, що нагадувало б тутешнє Євангеліє, — визнала Сапфіра. — Глобус вважає, що Всевишній дарував Деміургу Опадла певну самостійність і право на самобутнє і просте владарювання через Напередвизначеність. Як сказано у Діяннях Апостолів: «Попустив Бог ходити шляхами своїми…» Можливо, у цьому є певний Божий задум, адже Опадло вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного Зла і криївкою для Витискувачів на кшталт тебе. Тут у нас щось на зразок обложного стану: підставляти другу щоку якось недоречно.

— Що таке Абсолютне Зло? Сатана?

— Сам побачиш невдовзі. У вас, в Опорній Реальності, воно діє лише через своїх послів і блазнів, а тут перебуває у первісних, лютих та хижих подобах, достеменно як у часи Люциперового бунту, міріади річних циклів тому. Буде тобі на що подивитись, — запевнила Акробатка.

— Себто оця Зумовленість якимось чином захищає від Абсолютного Зла?

— До певної міри. Адже тільки надмірності свобідної волі спокушають до повстання проти Всевишнього. Люципер теж спокусився владою через свобідну волю. Глобус каже, що Напередвизначеність заважає Абсолютному Злу маскуватися під зло звичайне.

— А чи ти бачила тутешнього Деміурга? — несподівано навіть для себе запитав прочанин. З кількох пекучих запитань, які безперервно крутилися в його голові, це випало на язик випадково.

Тут Марципанова Акробатка витримала нестерпно довгу паузу. Потім, ніби порадившись з кимось невидимим, відповіла:

— Він зустрічає кожного переселенця до Опадла.

— І хто він?

— Старий ледащо і сплюх, — несподівано розсміялася дівчина, чим вельми здивувала учня авви Макарія, не знайомого досі з таким вільним ставленням до метафізичних ієрархій. — Чи не бачиш оцього всього навколо? Йому ж ліньки навіть каміння зробити по-справжньому. У нього ж не явність, а вічна така чернетка!

— Невже тут немає ніяких суттєвих переваг над моїм світом, світом Біблії і Спасителя?

— Чому ж немає… Є одна, як на мене, незаперечна перевага. — Сапфіра зупинилася, і прочанин зупинився разом із нею, передчуваючи якесь важливе повідомлення. Дівчина подивилася Анемподестові в очі, потім повідомила: — Тут відсутня найважливіша умова свободи — смерть.

…Вони йшли вже близько двох матнійських (тобто земних) годин, не відновлюючи філософської розмови. Іноді дівчина звертала прочанинову увагу на чергову рослину чи комаху, називаючи її опадлійське найменування. Назви були переважно несимпатичними, на кшталт «піховриків», «бзадрагів» та «кокораток». Анемподест повільно перетравлював (і майже не запам’ятовував) почуте й далі дивувався одноманітності навколишнього пейзажу. Тепер він помітив, що обабіч дороги не видно жодних залишків навіть давнього будівництва: ні захисних споруд, ні дренажних канав, ні насипу. Скельна основа дороги була цільною та рівною, наче створеною одночасно з цим тисячолітнім плато. Дрібні тріщини і каверни вкривали її поверхню, але ноги немов відчували віковічну непохитність суцільного базальтового моноліту. Йдучи цією навмисною площиною, він уявляв себе самотнім християнським місіонером, закинутим у безнадійно язичницьку країну, де якщо і чули десь колись євангельські істини, то неспроможні були застосувати їх до спотвореного зв'язку між причинами та наслідками. Безсмертя населенців Напередвизначеного краю не дивувало прочанина. Він пам’ятав слова святого Апостола Павла: «Не всі помремо, але всі змінимося». Його, одначе, трохи ображала неуважність місцевої влади, яка уповноважила зустріти бажаного гостя не тутешнього філософа або ритора, але безвідповідальне похітливе дівчисько невизначеного походження, якому подобалося називати високовченого пілігрима «кабанчиком», а всесильного владику Опадла — «старим ледащо». Він відчував іржу небезпечної анархії на стовпах сього світу.

Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів, і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні гранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам’яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.

— Це — Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, — повідомила Сапфіра. — За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо.

— Ти бачила мапу сього світу?

— Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів.

— А мені можна буде глянути на неї?

Дівчина здивовано глянула на прочанина:

— Авжеж. Ти ж — Витискувач.

Анемподестові здалося, що настав час означити своє в місце тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скоботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:

— А Витискувач за владою вищий від Стратега?

— Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі, і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня гоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва.

— А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають…

— Але переселяються, якщо рани невиліковні.

— А чи є різниця?

— Звісно, є… Переселяючись, можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут.

— Отже, не всі повертаються?

— Не всі… Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність.

— Ти була там?

— Я чула про них.

— Ти не хочеш туди назавжди?

— Там немає Театру, і там я не буду царицею Савською.

Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:

— А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?

— Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни.

— ?..

— Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?

— Так.

— А вона, аби ти знав, є на сьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти — превеликий зух, кабанчику.

Цього разу Анемподест простив Сапфірі «кабанчика». За якусь мить він сповнився несамовитої поваги до власної персони. Всі його потаємні мрії та сподівання зграєю виплили на поверхню мисленої ріки й заплескали плавцями. Подумки він уже бачив себе Непереможним Анемподестом, пророком, уславленим воїном, звитяжним отаманом, митрополитом і навіть таємним радником і наказним писарем самого ясновельможного гетьмана Хмельницького. Він відчував у собі відвагу і готовий був на шмаття рубати обох садхузаґів, хоча й не відав — більші вони за слона чи менші.

Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, — дивувався власній простоті учень авви Макарія, — адже така врода простій смертній заповідана!

Ще б трохи — і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт:

Дав чортиці у чоло — Тільки лісом загуло…

— Не треба так бундючитися, — зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. — Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia[116] на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість…

— В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився…

— Ая’, квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося.

Прочанинові стало прикро від істинності сих слів, і він напустився на свого Верґілія:

— Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?

— Хочеш знати? — ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. — То знай, Витискуваче: я важлива фігурантка у п’єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. — Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. — Я, аби ти знав, з’являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п’ятсот сорока одного, що встигли відбутися до сьогодні. Я граю царицю Савську у славетній виставі «Мнемозавр»!

— А знаю, знаю! — вхопився за назву Анемподест. — Це вистава якогось блазня Бубона, у якій ідеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні «нічого» з «нічим» рано чи пізно виникає «щось». Перший-ліпший бурсак…

Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.

— Не треба блюзнірити! — попередила дівчина. — Не говори про те, чого не розумієш!

— Малá, я студіював філософію у Діцеля і Саковича…

— А все йдно, пацю, ніц не петра’ у ній, — промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. — Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і довіку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!

Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.

— Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше…

Сапфіра опустила ножа.

— …Але, — вів далі Анемподест, — навіть наражаючись на загрозу побачити пекло, гірше від цього, я ризикнув би просити милосердну пані пояснити мені, непросвітленому учневі безпросвітних невдах, як це з «нічого» може раптом зробитися «щось» і чому ця сумнівна гіпотеза вважається кимось sanctio foederis[117]1 Зумовленості, чи то Напередвизначеності?

— Прогібіція[118] вищих від мене Сил не дозволяє, принаймні зараз, зануритися у глибинні передумови означеного Парадокca, — відповіла Сапфіра, дивуючи прочанина миттєвим зникненням злості та аспідних звуків у промовлянні. — Адже нирець пірнає за перлиною лише тоді, коли впевнений щодо повернення. З глибин недозволеного немає вороття. Але спробую пояснити тобі можливість появи «чогось» з «нічого» пекучим прикладом. Родовід твоєї, скажімо так, не зовсім доброї знайомої на ім’я Нікта почався від несамовито потворного Онуфрія Какапука, краківського блазня, чиє обличчя, подібне на зібганий шмат зганьбленого анальними випорскуваннями паперу, наводило жах і змушувало найнегарніших людей дякувати Богові, що вони були все ж таки не подібні на це страховисько. Від ринкової посмітюхи Тарасини Саплястої згаданий Какапук втнув не менш відразливу доньку Пупіну, котра незбагненним чином завагітніла від доктора Анакентія Хрумбакія, сповідника пневматичної теорії Піфагора, людини з водявим черепом і покрученими кістками. Вони породили першого з фамілії Марамульок — Ісидора Три Вози, який додав до ознак предків ще й вагу у три антали[119], що не завадило йому мати цілий гарем з двогрошових повій. Спадкоємцем він називав виблядка від найпотворнішої з тих курв — Касі Бородавки — і дав йому ім’я Жиґимонта Павлуса Марамульки, а вже цей триокий покруч породив циклопа Ахеріуса Великого Сонька, охрещеного у каплиці Святого Яна Непомуцького відповідно Яном Ільдефонсієм. Цей дистрофічний, вкритий волохатими плямами клоун породив двох синів, відразливішим з яких був Жиґимонт Павлус Другий, відомий як Людина-бегемот з вертепу Хрісіптоса Бастія. Пересувався він виключно у каліцькому візку, бо ліва нога його була коротша за праву на цілий лікоть, а прутень того Жиґимонта мав пріапічні[120] розміри і важив тринадцять фунтів. Бегемот у свою чергу породив Франека, котрий вмів говорити дупою, бо мав там язика і зуби, а образом нагадував писок велетенського щура. Франек зійшовся з горбатою пияцюрою Ядвіґою Фірлейчиковою, останньою почварою з роду Фірлейчиків, спадкових блазнів князів Любомирських, і вони спільними зусиллями породили такого собі Петра-Якова Марамульку, котрий, на додачу до всіх родових ознак обох фамілій, мав лускатого хвоста завдовжки півтора ліктя. Цього Хвостатого Петра непосидючий Бастій довіз до самого Лондона і заробив на його потворності шалені гроші, адже у тій столиці вже триста років не бачили подібних збочень людської подоби. Костоголового сина Хвостатого від зизоокої альбіноски Емільки ти бачив на власні очі. Це батько Ніктамени — Юрась Марамулька на прізвисько Кінський Каштан, відомий серед пройдисвітів Речі Посполитої лялькар і танцюрист. Як тепер розумієш, Витискуваче, за ознакою вроди маємо тут суцільне додавання «нічого» до «ніщо», а наслідок всього цього потопу потворності, Ніктамену, ти бачив на власні очі.

— Але ж та чортиця, котру ти називаєш Карною (хоча цього імені не подибаємо у Писанні та святому переданні), могла надати їй вроди волею Пекла.

— Карна почала робити з Нікти своє Актуальне втілення зовсім недавно. Це почалося, мабуть, того чорного дня, коли здох пудель старійшини Фуця. Один з матнійських астрологів попереджав про цей день, як про час згіршуючого поєднання Сатурна й Антареса у шостому Небесному Домі. До того часу Нікта була просто неймовірно вродливою розбещеною дівкою, котру її мати-повія чи не з пелюшок навчала усілякої гидоти. Вона незле танцювала танець спокусниці Саломеї і при цьому атракційно роздягалася наголяса. А ще краще вона вміла доводити заможних чоловіків до любовного шаленства і витрушувати з них гроші для батька і всієї кумпанії. Скажу тобі, що Актуальне втілення не зачіпає свідомості Нікти, хоча вона вже мала б відчути у собі життя злобної й некерованої Сили. Але, якщо вона народить дочку в Опорній Реальності, тоді вже те поріддя стане Повноважним втіленням Карни і Благим Силам Матні буде непереливки…

— А що тоді стане із самою Ніктою?

— Помре при пологах.

— Може, вона вже вагітна?

— Ні… Ще ні.

Анемподест замислився. Приклад Ніктового родоводу його не переконав, адже він добре пам’ятав нічну бесіду Каштана і Голомозого і слова старого вурдалака про «неминучі помилки у називанні». Але, будучи людиною швидше сумирної вдачі і пам’ятаючи про благословення апостола Павла довготерплячим, він вирішив запитати про Парадокс Напередвизначеності когось освіченішого, хоча б того ж таємничого Глобуса, до якого вони, якщо вірити Сапфірі, неспинно прямували.

Тим часом Райдужна Гора наблизилася і нависала тепер над ними ребрастими надимами підземної плоті. З кам’яниці біля її підніжжя вийшли люди, одягнені у кольчуги і кіраси. Попереду йшов карлик, кремезний, мов лісовик-щезник, кривобокий, потворний. Його кутаста голова, вкрита сивим пуховинням, кумедно хилилася навсібіч, неначе непосильний для хирлявої шиї вантаж. У руці він тримав шаблю. За карликом чвалали лев’ячі жуки, розміром як собаки, їхні щелепи загрозливо рухалися.

— Дуже корисні істоти, — прокоментувала появу жуків Сапфіра. — Коли три роки тому Райдужну Гору атакував мартихор[121], вони ледь не розірвали його на клапті. Потвора втікала так швидко, що її очиська не встигали бігти за нею.

Анемподест посміхнувся. Останні слова Сапфіри вказували на її питомо театральні надмірність та несмак. Одночасно прочанин мусив визнати, що жуки направду виглядали грізними бійцями. Від них віяло лютістю живих механізмів. Але більш небезпечніша сила відчувалась у химерному похитуванні карлика.

Підходячи до Марципанової Акробатки, карлик відсалютував шаблею і прокричав крячачим голосом:

— Кажіть гасло, прибульці! Хто ви?

Сапфіра зробила крок назустріч покручеві, обернула ліву руку долонею в його бік і відповіла:

— Я дочка удови!

— Дочка удови! — урочисто промовив до Марципанової Акробатки головатий. — Пророк Фесвітянин закрив небо і джере небес. Посуха дзвенить і хрумтить у дітородних частинах мого народу, як дзвеніла у землях Аккама. Які Загублені Слова принесла ти від узбережжя?

— Будеш пити з потоку Хореф, гноме Анаґо, отримувати їжу від темних птахів надвечір'я!

Після цих слів, у яких Анемподестові почулося щось знайоме, Анаґа немов упізнав дівчину. Він наблизився до Сапфіри, довірливо взяв її за руку короткими пальцями і привітно посміхнувся їй.

— Радий бачити тебе неушкодженою, — сказав він. — Не відаю наразі, кого ти ведеш із собою, але ви прибули вчасно.

— Ми йдемо до Картагени.

— Не тепер, — заперечив Анаґа. — Волею тих, хто шість століть тому поставив мій народ захищати кордон навколо Райдужної Гори, я наказую тобі і твоєму супутникові залишитися тут для битви. Ми маємо тільки вісімдесят воїнів і тридцять жуків проти армії гоблінів, мантикор і двох велетенських садхузаґів.

— Підкріплення прийдуть вчасно.

Анаґа спохмурнів.

— Досі не було нікого, — заперечив він. Голова гнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. — Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці.

— Це погані новини, — погодилася Сапфіра.

— Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі.

— Які?

— Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння.

— Тим швидше ми маємо йти до Глобуса.

— Ви залишитесь тут.

Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося її обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:

— А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?

— З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність.

— Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа.

Тепер замислився гном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.

— Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліг відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», — заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: — А гоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють.

— Ви поклянетеся, — вирішив гном.

Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.

За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.

Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.

Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м’якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.

— Шукайте накреслення ваших народів, — наказав гном.

Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:

NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURAVE VIDETUR[122]

— Доторкнися до Напису, — звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.

Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.

Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», — заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.

— Кляніться! — звелів Анаґа.

Сапфіра промовила:

— Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім’я котрої мені невідоме, а псевдо — Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворіння Сущого. Я сказала.

Прочанин відчув, як серце його закалатало, і повільно, підбираючи слова, проговорив:

— Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалима, на ім’я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано.

— Засвідчено, — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.

— Шлях відкрито, — через хвилину мовчання виголосив Анаґа. Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід.

Головатий гном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.

— А ми встигнемо? — запитав Анемподест.

— Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров’я.

— Знову Зумовленість?

— Так.

— А що тепер?

— Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі.

Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і… прокинувся.

8

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.

— Як Вам подобається desert[123]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre[124]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes[125] смакова композиція йому вдалася.

— Де це ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря? — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.

— У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер[126] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти.

— Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали.

Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.

Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:

— Мій любий Базилю, ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?

— Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом[127]. Серед вовків жити…

— Як я вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?

— На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:

Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка…

— Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!

— Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?

Панна Гонська заперечливо похитала головою.

— А чи не бачили ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника.

Гелена замислилась, перебираючи у пам’яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.

— Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око…

— Ні, то має бути вроджене тавро.

— А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти[128] посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п’є цілоденно полинову настоянку.

Приблуда засміявся.

— Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає, — впевнено підсумувала білявка.

— А серед їхніх жінок?

Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно.

— Що вони там роблять, халамидники, — промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар, і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.

Двері розчинилися, і в хату ввалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:

— Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!

Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:

— Хто цей чоловік?

— Я вільний краківський міщанин… — заторохтів актор.

— Не тебе питаю! — Отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.

— Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, — пояснив Лушпак. — Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може, вони — шпигуни Яреми[129]?

— Навряд чи, — вирішив Приблуда й опустив шаблю.

Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:

— Врятуйте дитину…

— Що за дівка? — спитав отаман.

Осавули перезирнулися.

— Що за дівка, питаю?

— Та таке собі курвисько, — невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепуватого вигляду. — Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли…

— Ну?

— Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили…

— Так, — отаман вдарив чоботом комедіанта. — Вставай, покажися!

Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струшував дрож.

— Якої віри будеш?

— Православної, — прошепотів костоголовий.

— Брешеш. Покажи хреста.

Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.

— Кажи Символ Віри.

— Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, — забубнявив Кінський Каштан. — І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…

— Дух Святий від кого? — перебив Приблуда.

— …І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина…

— Добре, — погодився з версією костоголового отаман. — Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно.

— Збідувався у мандрах, ясновельможний… Мою дочку…

— Що?

— Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає…

— Ви чули? — обернувся до Гонської Приблуда. — Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає? — Він знову підняв шаблю.

Каштан впав на коліна і заголосив:

— Змилуйся, найясніший пане!..

— Я питаю: скількох?

Каштан почав рвати на собі волосся.

— Скількох?

Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу.

Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам:

— Приведіть сюди його доньку!

Мандавошка відвів очі й прогундосив:

— Хлопці збунтуються, батьку…

Осавула несподівано підтримала Гелена, котру не відпускало гостре передчуття небезпеки, якось пов’язане з появою костоголового:

— Залишіться, Базилю, прошу вас, нехай ці paganis[130] вирішать свої справи поміж собою…

Приблуда широко посміхнувся:

— Збунтуються, кажеш? — Він зиркнув на Мандавошку, і той помітно зблід. — Піду ж я, подивлюся на тую дівку, від якої так розсобачилися мої козарлюги…

— Я піду з вами, — несподівано навіть для себе сказала білявка.

Отаман натягнув на голену голову високу кучму, відіпхнув з дороги зашморганого комедіанта і вийшов з хати. Осавули посунули за ним, і, підгортаючи пелену атласного плаття, за ними рушила панна Гелена.

Козаки отаборилися біля хати пасічника Пронька. Самого господаря вони тимчасово виселили, нагородивши штофом оковитої. Ті з парубків, що вже побували у хаті, захоплено розповідали товаришам про вроду та незвичайні вміння впійманої у лісі курвочки. Від призьби чулося:

— А вона як закине ноги!.. А я як застромлю!..

Побачивши отамана, козаки принишкли, гомін вщух. Ті допитливі зміївчани, котрі ховалися в пасіці, чкурнули геть.

Приблуда вже поставив чобота на поріг блудодійної оселі, коли черкес Астрахан заступив йому шлях.

Астрахана боялися. Пласконосий горбун, з тілом, ніби зліпленим з окрайчиків величезної хлібини, він міг пальцем прохромити грудну клітку, кинути у ворожі лави тривершкової товщини колоду. Маленькі очі з непорушними зіницями втупились в отамана.

Приблуда завів руку із шаблею назад і розслабив кисть.

— Недобре робиш, отамане, — сказав черкес.

Козачий гурт підтримав його непевним гудінням.

Приблуда відступив на крок і зустрів погляд Астрахана. Черкес щось зрозумів і відразу нагнув голову для атаки. Його масивне тіло вже зрушилось у таранному стрибку, коли Приблуда зробив блискавичний порух шаблею. Сталева смуга злетіла від землі і справа наліво, від ключиці, різонула черкеса. Той мимовільно відсахнувся і втратив рівновагу. Наступним, уже класичним, ударом отаман зніс бунтівникові голову. Товариство завмерло, дивлячись, як підстрибує на порозі голова Астрахана.

Приблуда обвів поглядом козаків. Ті сумирно знизували плечима, хтось промурмотів: «Отакого…»

Мандавошка випередив отамана і ногою вибив перед ним двері. Приблуда увійшов до хати, і весь гурт посунув за ним. Навіть Гелена зазирнула до темної криївки пасічника.

Там, на ліжнику, звивалися голі тіла. Нікта захоплено осідлала молодого козака і стрибала на ньому, вигинаючи тіло. Її великі груди також підстрибували з потішним запізненням. Козак раз у раз піднімав голову, аби вкусити наїзницю, але Нікта, сміючись, відсахувалась. На вибиті двері обидвоє не звертали уваги. За спиною отамана почулися заздрісні вигуки. Мандавошка знову зреагував перший. Він оперезав коханців нагаєм, Нікта заверещала і скотилася з ліжника. Молодий козак, прикриваючи одягом прутень, сховався за пічкою.

Приблуда вийшов з хати, подивився на мертвого черкеса, потім звернувся до козаків:

— Чи ми вже не християни, аби чинити такі неподобства з православними людьми?

Голос у нього був гучний і красивий. Товариство промовчало.

Мандавошка вивів з хати загорнуту у шмату перелякану Нікту. Слід від нагая на шиї набухав червоним, чоло дівчини прикрашав ліловий синець. До неї підбіг батько-комедіант і почав обціловувати обличчя. Гелена Гонська уважніше глянула на дочку костоголового й зашарілася. Усі недобрі передчуття її справдилися. Не звертаючи уваги на шлейф, що волочився пилюкою, вона рушила до отаманової хати.

9

Коли Анемподест розплющив очі, то побачив у сутінках ледь жевріючу ватру і сільського парубка при вході до прибудови.

— Чого треба? — спитав він. Літери Вбивчого Напису все ще чорніли перед його очима.

— Мене до вас прислали батько, — нерішуче почав хлопець. — Дідо Северин померли, а батько хочуть, аби ви читали молитви над дідовою труною і панахиду справили. Вони вам дадуть харчів або гроші, як ви самі забажаєте, отче.

— Так маєте пароха.

— Парох нам ворог… Він кревний Журавичам…

— Гріхом є, хлопче, таке казати про висвяченого пресвітера, таїнствами окормляючого.

— Неблагодатний він, превелебний отче, постів належно не тримає. Оковиту вживає і слив’янку, і суничну настоянку, і горобинову… І всі у плебанії такі ж пияцюри, до побожної справи негодящі.

— Я маю лише дияконський чин, то кажи мені «брате Анемподесте».

— То я вас зара’ проведу до самісінького хутора, брате Анапезде, — сказав парубок. — Ми псів повипускали, аби Журавичі не спалили нас уночі.

Прочанинові слово «спалити» нагадало про згаслу люльку. Він поліз до гамана, і пальці, окрім тютюну, вхопили щось металеве, круглясте. Він спершу подумав, що знайшов таляр або й шведський дукат, але натомість витягнув точне повторення амулета Марципанової Акробатки. Агатові надкрили жука зблиснули у напівтемряві. Тепер він згадав, де чув про «Потік Хореф». «Ти теж непростий жучара!» — визначив він Голомозого Драбанта. А ще він зрозумів, що вже має чим поторгуватися за своє дзеркало. Зміну його настрою помітив онук загиблого Северина. Він вирішив, що причиною радості паломника стали обіцяні харчі. «Певно, зголоднів, у лісі сидячи», — поспівчував хлопець.

Вони рушили до хутора через ліс, найкоротшою стежкою.

Проходячи галявиною, учень авви Макарія відчув щось настроєво протилежне навколишньому мирному смерканню. Він озирнувся навкруги. Чи то сутінки зіграли з ним жарт, чи невідомі Сили послали попереджуюче видіння, але він побачив, як крізь кропиву і суцвіття наперстянки промкнулася синя щуряча мордочка й одразу сховалася, бо до неї посунуло яскраво-червоне створіння. Прочанин пришвидшив ходу, майже побіг. Парубок здивовано глянув на сполоханого диякона у смішній лівреї, але теж перейшов на ширший крок. Незабаром з’явилися спалахи світел — хутірські вогні. Анемподест раз у раз озирався на березову колонаду, але, окрім глибокої лісової тіні, не зауважив нічого.

Хутір Канюків було побудовано передбачливо і надійно. Ззовні його приземкуваті споруди було обкладено дубовими колодами, що утворювали майже фортечну стіну. П’ятикутний терем підносився над господарчими будівлями бойовою вежею. Дахом ходили хутірські з цебрами, змочуючи його водою, накриваючи вологими шкурами. Горіли піднесені на палях сторожові смолоскипи. Гавкали роззлощені собаки. «І тут люди в облозі», — подумалося прочанинові. За кам’яною непохитністю Райдужної Гори він почувався би безпечніше, аніж під мокрою соломою. Але цієї ночі у Матні іншого прихистку для нього не передбачалось.

До хутора лишалося зо дві сотні кроків, коли дивовижно швидка комаха пролетіла повз голову Анемподеста і здибила його волосся. Він обернувся. На темному тлі підліска вгадувалась оповита димом постать Голомозого. «Це ж він у мене стріляв!» — доміркував прочанин і побіг заячим зиґзаґом. Його проводир щось закричав, певно просячи припнути псів.

Драбант перезарядив мушкетон, припалив свіжу порохову смужку і знов прицілив Анемподеста. Він уже відтягував важеля, коли пес вискочив з кущів глоду, безгучно атакувавши Каштанового приятеля. Той не розгубився й притульним пострілом розніс псові голову. Відкинувши мушкетона, він витяг баталійну сокиру і кинувся за прочанином.

Анемподест вмів бігати швидко: безголовий собака ще перебирав лапами, коли учень авви Макарія перескочив тин і побіг уздовж дубової стіни. Браму йому відчинили вчасно. Перше, що він побачив на хуторі, була дуже товста жінка у довгій сорочці і чорній перемітці[131]. Вона небавом, наче ожилий лаврський дзвін, піднімалася драбиною на поміст, приторочений до дубових колод. Прочанин несамовільно прикипів поглядом до величного сходження товстухи як до обрядового поступу споконвічної земляної Сили. Кожний крок змушував драбину сервільно вигинатися і тріскотіти; при цьому з-під перемітки викочувалися, наче два гарбузи, щоки велетенського бабища. Товстуха тримала арбалет, розміром як катапульта.

Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем.

— Заручника хоче узяти, — пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі.

Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той уже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди.

Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку.

Опанас відігнав псів і спитав Драбанта:

— Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру?

— Ще хто кому нашкодив… — крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани.

— Не чую, що то ви там шепочете?

Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м’язи. Драбант оперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв:

— Вам відшкодують.

Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці:

— Бабаматка підстрелили лицаря!

— Не зчиняйте ґвалту, варнаки, — зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. — Покійник у хаті!

Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував.

— Кілько візьмете за панахиду, отче? — спитав новий господар хутора.

— Відпрацюю молитовним робом за врятування.

— Не годиться, — заперечив Опанас. — Дамо вам, превелебний отче, хліба й до хліба.

Прочанин ще раз подякував і спитав:

— Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до вашого відома, є неабиякий aggressor[132] і захисник єретиків-адамітів?

— Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім’я її — Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! — покликав Опанас хуторян. — Підійдіть-но усі до отця під благословіння…

Анемподест благословив увесь клан Канюків, а особливо ретельно — арбалетницю.

— А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що ви з ним приходили до села? — спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.

— Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів, — збрехав прочанин.

Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.

Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам’яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.

За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.

10

Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.

Марципанова Акробатка виникла звідкись іззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опадлійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам — берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав:

— Хіба я можу пересуватися позасвідомо?

— З моєю допомогою.

— Може, я ще щось робив з твоєю допомогою?

— Може, — погодилась Сапфіра і показала рукою униз: — Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом — Картагена…

— Ми не запізнюємось?

— Злякався?

— Я не з своєї волі затримався у Матні надовго.

— Хіба? — непереконливо здивувалася дівчина. — А тут тебе майже не було усього півгодини…

— Як?

— Обернися.

Анемподест послухався. Гранітна кістка Райдужної Гори підносилася лише у трьохстах кроках за його спиною. Дорога, на якій вони стояли, виповзала з печерних челюстів її підніжжя. З цього боку Гора мала не менш вражаючі розміри, аніж з фасаду, і так само була оточена будівлями і рудними смітниками.

— He дивуйся, Витискуваче. Час — недолуга і несамостійна підбивка буття. У всіх світах він лише мовчазний і покірливий раб Зумовленості. В Опадлі час тече інакше, ніж в Опорній Реальності. Він тут, як це точніше означити, м’якший і легше змінює свої властивості.

— Чому?

— Деміург Матні або не вміє, або не хоче працювати з часом.

— Може, це поза його волею. Можливо, що такі перетворення йому заборонені Всевишнім?

— Навряд… Адже добрий батько ніколи не заборонить своїм дітям гратися найцікавішими іграшками. Опорна Реальність завжди дивувала мене віковічною непорушністю природних законів, але… — Сапфіра, немов згадавши своє акробатичне минуле, несподівано перекинулась через голову у запаморочливому стрибку, загубила вінок і знову твердо стала на ноги. — Хто я така, зрештою, щоби мудрувати над вчинками Деміургів.

Анемподест вирішив підтримати дівчину:

— В Книзі Йова про Господа Єгову сказано: «І в Янголах своїх бачить недоліки…»

— Невже?

— Так. У вісімнадцятому вірші четвертої глави. Там, де Еліазар втішає загноєного Йова.

— Ти така вчена людина, — зробила великі очі Марципанова Акробатка, беручи прочанина за руку і тягнучи за собою. — Глобусові ти сподобаєшся.

Вони майже побігли дорогою, що пірнала у вибалок, робила широкий виток навколо порослого лісом пагорба, а тоді звивисто збігала в долину, до широкої темно-зеленої ріки й міських будівель, ближчі з яких тулилися уздовж річкових берегів, а дальні п’ялися на протилежний схил гірської углибини. Лавандовий дух міцнішав і згущував повітря.

— Сапфіро, а що таке Потік Хореф? — спитав Анемподест, і дівчина притишила ходу.

— Про це довго розповідати.

— Я послухаю, — сказав він так благально, що одразу спротивився самому собі.

Марципанова Акробатка знизала плечима:

— Тоді слухай… Колись давно, у явності, котра називається Вічною Візантією, жив мисливець на ім’я Констант; а ще вважають, що його звали Меркатором, і про це сперечаються, а інші називають його Хізертом, і про це сперечаються ще більше… Тоді, чотирнадцять тисяч років тому за відліком Опорної Реальності, у Вічній Візантії жили хижі дікраноптери — двоголові орли. Тепер вони вимерли і лишилися тільки на гербах і монетах, а в часи Константа це було могутнє і владне плем’я, що царювало над горами і найвищими деревами того світу. Дікраноптери були такими величезними і сильними, що могли підняти у повітря і кинути на скелі дорослого мартихора або ж дитинча садхузаґа. Кожну голову такого птаха прикрашав пурпуровий гребінець, і було у Вічній Візантії повір’я, що узвар з гребінця дікраноптера дарує вічну молодість. У Константа (чи, може, Меркатора) була наречена, яку звали Телера (а інші кажуть, що ім’я її було Шіріне, а ще інші — Нікіппа, і про це теж багато сперечаються, особливо чоловіки) і яка обіцяла мисливцеві, що одружиться з ним, якщо він принесе їй заповітний гребінець, зрізаний з голови живого птаха. І Хізерт (повірмо, що його могли називати й цим іменем) відправився на полювання. Він знайшов у крейдяних Рітейських горах, які захищають теплі моря Вічної Візантії від північних вітрів, самотнє гніздо дікраноптерів і обладнав поряд багатоденну засідку, сподіваючись, що орли залишать пташат на час полювання. Але мудрі хижаки завжди полювали почергово і не залишали гніздо без охорони. Одного разу орел-батько вполював небезпечну здобич — алярмічного порскача. Ця тварина накопичує у сліпій кишці особливу селітряну суміш. Якщо порскачеві загрожує смертельна небезпека, він через анус випорскує суміш, а та, при з'єднанні з повітрям, миттєво вибухає і нищить все навколо. Мудрий птах знав про цю пастку і вбив тварину блискавично, не давши їй часу на переляк. У гнізді він мав відокремити стравохід порскача, не розриваючи його, і викинути. Але Констант випередив дікраноптера і, коли обидві голови птаха заходилися роздзьобувати тушу, пустив стрілу просто у сліпу кишку мертвого порскача. Гніздо вибухнуло. Поранені дікраноптери попадали на крейдяні скелі. Меркатор добрався до одного з пташат і відрізав гребінці, хоча орлятко билося і кричало на всі Рітейські гори. Хізерт уже вертався додому, коли побачив зграю дікраноптерів. Почувши крики орляти, вона вилетіла з гірських криївок. Зграю вів на помсту сам орлячий король Маргуз, кожне крило якого було завдовжки як двадцять черменських мечів, а кігті могли шматувати залізо. Констант зрозумів, що не врятується, бо чув у клекоті Маргузового воїнства присуд Напередвизначеності. За звичаями тогочасної Вічної Візантії він мав підкоритися Зумовленості і прийняти смерть як філософ, не роблячи безглуздих та ганебних вчинків. Але мисливець кинув виклик Зумовленості і стріляв у дікраноптерів, і співав пісню, слова котрої навмисно загублені. Й кожна його стріла вражала ворога, і восьмою він убив Маргуза. І тоді він побачив дивовижний срібний Потік, що розливався крізь повітря і скелі, і дивних птахів надвечір’я, що летіли над тим потоком. І ця надсвітова повінь знесла залишки Маргузової зграї. З того часу відомо: якщо кинути Напередвизначеності справжній виклик і проспівати перед обличчям загибелі Справжню Пісню, то приреченість відступає, закони буття руйнуються і доля посміхається сміливцеві. Через багато століть поет Ламех склав вірші про Цілунок Фатуму, і там були слова, які запам’яталися народам тих світів, де розкошує нелякана Напередвизначеність:

Я бачу видих світу як Потік і порожнечу хтивлену в горлянці і кажанячий лоскіт всіх підпор повалених Правічним Беззаконням і назву «Xoреф» і безодню в ній.

…Ось так, з легкої руки Ламеха, цей особливий прояв Хаосу, який відгукується лише на Справжню Пісню, приходить на допомогу і руйнує тромби Зумовленості, стали називати Потоком Хореф. Кажуть, що ті, хто пив з нього перемогу над Зумовленістю, мають особливу долю й особливі права перед Всевишнім. Пророковано також, що ними викупається недосконалість світобудови.

— Небезглузде передання, — розмисливо сказав Анемподест. — Я чув про подібні випадки і в нашому світі… А що було з Константом далі? Чи він оженився на тій марнославній дівчині і чи були в них діти?

Сапфіра посміхнулась:

— Легенди несправедливі до жіноцтва. Як тільки герой виконує забаганку нареченої, вона сподівано щезає з обріїв казки як даремна примара біснуватої відповідальності.

Анемподест поворушив губами, ніби смакуючи слова Марципанової Акробатки.

— Ти красиво сказала, хоча й незрозуміло.

— Це тільки цитата. З монологу цариці Савської у п’єсі «Мнемозавр». Здається, з тисяча сімсот першого акту…

Вони подолали три чверті милі, коли прочанин знову звернувся до дівчини:

— В Біблії теж згадується потік із назвою Хореф. У сімнадцятій главі Третьої Книги Царств. Біля потоку Хореф переховувався пророк Ілія Фесвітянин від гніву нечестивого царя Ахава. Там круки приносили йому хліб і м’ясо. А потім потік пересох… А чи відомо тобі, Сапфіро, що мовою давнього Ізраїлю «хораф» і значить «потік»?

— Певно, цим означено, що Ілія теж пив з Потоку Хореф.

— Біблія того свідок. І той головатий Анаґа згадував Фесвітянина…

— Ми майже прийшли, — перервала прочанина Акробатка. — Ось Картагена, а там, за мостом — Ринкова Площа, на якій безугавно відбувається Карнавал.

Анемподест побачив занедбану перспективу колись розкішних кам’яниць. Їх спорудили з кольорових ґатунків крейдяника і прикрасили різноманітним ліпленням. Мавританські вежки підносились над фасадами, котрими крокували злютовані батальйони путі. Колони мішаних ордерів підтримували химерні еркери, оздоблені вертепами скульптур і фалічних баклажанів. Гіпсове і мармурове листячко, огірки та патисони оточували кожну віконну арку. Розбите скло і розтріскана штукатурка не псували загального враження кулінарної схибленості архітекторів. Відпалі елементи фасадів апетитно вростали в ґрунт вулиці, котра вела до розцяцькованого мосту. Він напинався аркою на хребтах мармурових драконів, занурених у малахітовий струмінь ріки. В смарагдових променях мармур виглядав шафрановим і теплим — дракони, відповідно, живими. Очі рептилій, зроблені з кольорової смальти, весело підморгували Анемподестові.

Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів.

— Це охорона Карнавалу, — пояснила Марципанова Акробатка. — Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Гільдії фігурантів Катарактного Театру.

Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він уже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба.

Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом[133] було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев’ячих жуків та гномів.

— З поверненням! — вклонився дівчині найближчий охоронець.

— Добридень, Маско! — Акробатка відповіла прикладанням руки до серця. Мавпуючи її жест, охоронців привітав і прочанин.

— Що нового на Карнавалі?

— Глобус переселився.

Анемподест побачив, як виблідло обличчя Марципанової Акробатки. Запала незручна пауза, і мартопляс вдався до подробиць:

— Це сталося увечері, під час Вистави, і ніхто з Гільдії не очікував його переселення. Однак потім було знайдено Глобусів заповіт, де згадувалось якесь пророцтво про теперішні дні та переміни…

— Де заповіт?

— Його віднесено до Музею.

— Ми йдемо туди.

Охоронець догідливо кивнув і дав Сапфірі напівмаску. Інший мартопляс вручив таку ж іграшку Анемподестові. Машкару Акробатки прикрашав червоний трикутник, а прочанинова була розділена вертикальною рискою на дві половини. За прикладом дівчини учень авви Макарія начепив картонну мармизу й відчув, що не може дихати носом. Шнурівка стиснула потилицю.

Коли вони проминули арку, дівчина повідомила:

— Твоя маска називається Термінатор, а моя — Дефлорація. Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся.

— Ці маски не випадкові?

— Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості.

Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів:

— Тромб Зумовленості.

— Що?

— Тільки цитата.

Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітаврів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо гранітних рюмерів, алебастрові гобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадеїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюгерних кампанел; порцелянові галери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових галеонів вистромлювались з ростральних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями, і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.

Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та гранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.

Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси, і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.

— Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!.. — повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком усе вдаліше копіював її привітальні вправи.

Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної — а радше подвійної — статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбурченими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.

— Славетний Катарактний Театр, — показала на куполясту споруду Сапфіра. — Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю.

— А що вона там робить?

— Вона теж грає у «Мнемозаврі».

— Кого?

— Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Магалу Фрай… Кожну жінку, котра танцює в обложеному Місті. Ми беремо сюжети для «Мнемозавра» з репертуару чотирьох світів.

Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.

— Що це за табір?

— Це — Карнавал.

Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його гримасу, Марципанова Акробатка підтвердила:

— Так. Ті, що на возах і під тентами, — офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого — на Ринковій Площі, у центрі міста.

— Але ж вони сплять.

— Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки.

— Карнавал триває задля Карнавалу?

— Не зовсім.

— А нащо?

— Для витіснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло — це те, що після Карнавалу.

— ?..

— Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш.

— Сподіваюсь, — промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір’ям і хтиво нявкали.

Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арковим входом вигинався щербатий напис:

PANTODAPE HISTORIA[134]

Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на моноліті у Райдужній Горі. Сапфіра потягла за кільце масивні двері й увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала.

Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували по боках. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящуватим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців.

— Познайомся, Витискуваче, це — Пйотр Шун’ята, широко знана серед тутешніх племен і народів особа, — відрекомендувала добродія Марципанова Акробатка. — Ми ще називаємо його Гімнософістом[135] за його незбагненну любов до іноземної мудрості. У Східному Квадранті, уяви собі, деякі мудреці вважають, що праматірною субстанцією всіх світів була найзвичайнісінька Порожнеча… Так-от, три тисячі триста актів тому цей непереможний зух грав у «Мнемозаврі» Орфея, а дочка останнього Великого Стратега була тоді нашою Еврідікою. У нього, зрозуміло, нічого не вийшло з урятуванням коханої, й Еврідіку просто на сцені Театру зжер приблудний гоблін, що грав Владику Гадеса. Завдяки цьому-от героєві припинилася остання правляча династія Опадла.

— Як я вас всіх ненавиджу… — зітхнув Пйотр.

— Переселяйся.

— Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете…

— У Гадохху, наприклад. Там уже точно нікого з нас не зустрінеш.

Шун’яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі.

— Чекай, — зупинила його Сапфіра, — я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем.

— А що, я його не бачу? — огризнувся невдаха. — Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопе, як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію.

— Послухай-но, чоловіче, — втрутився до розмови Анемподест, якого за живе зачепило порівняння з якоюсь недужою істотою. — Я, може, й не тямлю нічого у вашій обложній стратегії, але ні потоків, ні візантій не виборюю. Я лише йду молитися про спасіння своєї грішної душі до Святого Божого граду Єрусалима.

Пйотр уважно подивився на Анемподеста непорушними глипалами, промурмотів щось невиразне і, як здалося прочанинові, примирливе. Потому він заходився відчиняти замки на залізних дверях. Робив він це майже з насолодою, ретельно відраховуючи ключі фунтової зв’язки, прислуховуючись до клацання замикаючої механіки. Після всіх потрібних обертів та натискань двері безгучно втопилися у стіні, і з жовтуватого простору за ними на прочанина дихнуло теплим сухим повітрям. Це повітря пахло терниною, корицею, перетертою м’ятою і послідом ящірок. Анемподестові пригадалися серпневі ночі у Михайлівському монастирі, щовечірній подих степового вітру,

— Де ти сховав Глобусового заповіта? — спитала ключаря Сапфіра.

— Я не ховав, — заперечив Гімнософіст. — Він там, де зберігаються всі заповіти Обраних Хорефа від часів падіння Оста-Йезда. У сап’яновій теці Semata Lygra[136] у четвертому кабінеті архівного відділка Destinata[137]. Ти можеш хоч зараз пройти туди і зняти для себе копію у встановленому порядку. Там є папір і чорнило.

— Добре, — одразу погодилась дівчина. — Тоді я лишаю Витискувача на тебе. Маєш ознайомити його з історією Особливої Оборони. Зустрінемося за годину біля опудала василіска.

Вона щезла за дверима. Луна від швидких кроків Марципанової Акробатки прокотилася через передпокій і згасла.

— Легковажна панянка Дефлорація!.. — розтягся у відразливій посмішці ключар. — Невже вона справді думає, що триста років такої історії можна розповісти за якусь там годину?.. Тут цілого тижня не стане…

— Ми не маємо стільки часу, добродію, — зауважив Анемподест. — Ми поклялися на Вбивчому Написі, що за добу повернемося до Райдужної Гори.

— Встигнете, — впевнив прочанина невдатливий рятівник Еврідіки і жестом запропонував йому увійти до Музею.

Пройшовши крізь двері, Анемподест потрапив на гвинтові сходи. Він двічі вдарився потилицею, поки не призвичаївся до економного маршу чавунної спіралі. Пйотр тупотів попереду, бурмочучи, наче молитву:

— …Ми всі тут чужі. Нащо ми сюди прийшли, хто нас кликав? Звідки йдемо ми? Куди? Чому кожне з місць визначено як «не наше»? Нас ніхто не чекає, ми всім остогиділи, всі хочуть бачити замість нас щось інше. Невідомо що, лише б тільки інше… Ми небажані гості, через нашу небажаність ми стаємо лише собою, порожнечею, місцем від’ємності, але вперто ображаємось на безпритульність… Чужинці… Сліпі кошенята… Гадохха? Ви лякаєте мене Гадоххою? Ха! Чим ваша Опадла краща за Гадохху? Чим одна назва порожнечі краща за іншу? Що ви витискуєте? Порожнечу… Що приходить замість неї? Порожнеча в іншій масці, в іншій назві та іншій мові, і ми знову непрохані гості, чужинці, зайди. Витискувачі нічого в нікуди…

Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витягнув з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, пригвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам’ятки павутиння.

— Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу… Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу… Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стелі, триста двадцять п’ять років тому священною мовою Вічної Візантії:

Карнавал — перевернений світ. Карнавал не знає розбіжностей між акторами і глядачами. В Карнавалі всі учасники активні. Закони, заборони, обмеження, ієрархії і пов’язані з ними страх, пієтет, етикет на час Карнавалу втрачають своє значення. Карнавал єднає, примножує, лучить священне з буденним, високе з низьким, велике з малим, добро із звичайним злом…

І таке інше… Ти розумієш, чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним?

Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!

— Що ж правило за первісну мету Карнавалу?

— Зніми цю маску, Термінаторе, чи як там тебе, не душися… Отак краще… Якою, питаєш, була первісна мета? Первісною метою був звичайнісінький порятунок… У ті далекі часи, коли автори цього напису були ще підлітками, війська Абсолютного Зла несподівано завдали арміям Благих Сил страхітливі поразки. Загинув імператор Лаверак, останній з могутніх правителів Оста-Йезда, і його столиця була розчавлена велетенськими садхузаґами. Залишки захисників Добра і Порядку втратили зв’язок поміж собою, назавжди залишили морське узбережжя і відступили до гірських долин. Та темна доба дістала назву Partitio, себто Поділ, а поети назвали її Днями Забутої Відваги. Небагато фортець і укріплень витримали облогу монстрів у ту небезпечну добу. Тоді ж стараннями розвідників, які знайшли в Матні давні літописи примх Напередвизначеності, було знайдено особливе місце, де Зумовленість та Спонтанність переплетені і граються між собою у вічну Гру Витиснення. На цьому місці за наказом Стратега Озії Першого побудували Катарактний Театр, і на його сцені втаємничені почали свою гру, відому пересічним мешканцям Опадла як Вистава «Мнемозавр». У цій буцімто Виставі у кожному акті розповідається (під різними сюжетами, з різними фігурантами та персонажами) історія обложеного ворогом Міста, мешканці якого влаштовують перед обличчям погибелі викличний Карнавал — себто Особливу Оборону — і тим накликають на голови ворогів нищівну, таємничу і малодосліджену Силу…

— Але до чого тут, наприклад, Орфей з Еврідікою? — перервав пояснення учень авви Макарія.

— Орфей? Це з матнійського репертуару… Фабула деяких тамтешніх вистав переробляється тут для потреб Особливої Оборони… Я продовжу… Отже, згадувана Сила ні добра, ні зла, але пов’язана з творчими стихіями Передвічного Хаосу. Його ж природа зрозуміла лише Єдиному. Поети називають цю Силу Потоком Хореф. Для Благих Сил Потік недоступний, позаяк він найчистіше, абсолютне втілення Беззаконня, себто старший родич щоденного звичайного зла.

— Сапфіра розповідала мені легенду про мисливця Константа-Хізерта і двоголових орлів, — знов перервав ключаря прочанин. — А я під час мандрів балакав із небрехливими людьми, яких рятувало від неминучої загибелі метафізичне явище, дуже подібне на те, що ви означуєте як Потік Хореф… І що ж, допомагає воно вам супроти чудовиськ?

— З якої ти явності, чужинче?

— З тої, яку ви називаєте Опорною.

Шун’ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена.

— Так ти з Матні, чоловіче… — проговорив він протяжно, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. — Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях.

— Яка ж друга?

— Вічна Візантія.

Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста. Він струсонув головою й побачив перед собою вже не Гімнософіста, а вдову Северина Канюки.

— Панотче, — сказала жінка, — розбудила вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу вас. Ми бачимо, що ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи… Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать… Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір’ю і Христом-Богом замовить за вас добре слово…

11

Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.

— Дитині вже легше, — повідомив він, посміхаючись.

— Хіба їй було зле?

— Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевешена панно, — похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.

— Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою.

— Ви несправедливі…

— А ви нерозбірливі.

— Гелено, ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?

— Вона не дітисько, — з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.

«За кого себе має ця зманіжена полька?» — подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.

— Не чіпайте! — раптом підвелася Гонська.

— Чому?

— Це для хворого… дітиська.

— Он як…

Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.

— Не дозволю кожному бидлу себе принижувати! — прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.

— Гей, осавули! — крикнув Приблуда.

Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п’яними очима.

— Хто з хлопців знається на трунках? Скоріше думай!

— Ге… — вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: — А той старий цап казав, що вміє лікувати.

— Тягни його сюди! — наказав Приблуда.

За хвилину Кінський Каштан уже обмацував непритомну Гелену. Він прицмокував і закочував очі, бурмотів довжелезні латинські речення і кахикав, усім своїм виглядом демонструючи складність ситуації. Його дочка вистромлювала розчервоніле личко, очі її блищали. До компанії невдовзі приєднався Лушпак. Він недовірливо стежив за кривляннями комедіанта і накручував на вухо оселедця. Сам Приблуда відсторонено сів за стіл умовляти сулію слив’янки. Іноді він скоса поглядав на Нікту, а та робила вигляд, що соромиться. Вона мружила та відводила очі, прикривалась завісою так, що тканина щільно облягала стегна й перса. Після кожного келиха отаманова впевненість, що дівчисько сидить за парчею голісіньке, зростала. Слив’янка притлумлювала цей чин напруження, але ненадовго.

— Отже так, — тоном досвідченого ескулапа почав костоголовий, — ми маємо справу з трунком капутальної, або ж плямистої, або ж цикульної поганки, що має властивість mens caecata terrore[138] вітальні сили організму. Ліки від отрути цього штибу не відомі ні послідовникам Галена, ні учням Парацельса. Не знаходимо згадок про засоби від такого трунку ні у трактатах Авіценни, ні в календарях Римського Аптекарського товариства, ні в енциклійних звітах консильйорів Солернського Медикуму. Карпатські знахарі радять при такому отруєнні сечогінні та відпочинок. Подібної ж думки дотримується славетний Циґельгальс із Брно. Будемо, отже, ревно молитися за одужання цієї шляхетної панни.

— Все сказав? — спитав Приблуда.

— Все, — розвів руками Каштан. Він зрозумів, що йому будуть робити боляче.

Мандавошка збив костоголового з ніг, а Лушпак уперіщив його чоботом межи очі. Каштан відлетів до стіни, з полиць попадали миски, макітри і крашанки. Нікта заверещала і вчепилася зубами у завісу.

— Ще? — підвівся отаман.

— Nobili viro![139] — закричав комедіант. — Є!.. Є таємний спосіб від такої отрути!

— То застосуй, нехристе! Мерщій! — Приблуда подивився на перекривлене обличчя Нікти й раптом підморгнув дівчині.

Та скривила силувану посмішку.

— Я щойно згадав історію блазня Кікладопулоса, — повідомив Каштан, підводячись і чухаючи заюшеного носа, — який більше за саме життя любив ласувати смаженими грибами, відомими під назвою «їжачковий пронос». Вчені королівські кухарі називають їх «грибами святого Димитрія Апокавка». Вони надзвичайно рідкісні і мають вельми небезпечну особливість. Споживати їх можна лише тоді, коли зрізано ці рослини у день вшанування блаженної пам’яті святого молільника, просвітителя і цілителя Димитрія. У всі інші дні вони наповнені людоморним трунком, котрого не можуть знищити ані смаження, ані окріп…

— Що за маячня? Хто чув про такі гриби? — скривився Лушпак.

— Хто? — трусонув головою Мандавошка.

— Ти добалакаєшся! — попередив костоголового Приблуда.

— Ось вам хрест, ясновельможний пане отамане!.. Те, що я розповідаю, — правдива і повчальна історія хвороби блазня Кікладопулоса, мого троюрідного небожа із Сандомира… Клянуся життям моєї доньки і всіма реліквіями Печерськими, і нехай вирвуть мені язика кати у Львові, якщо кажу неправду!.. Означену мною особливість гриби святого Димитрія отримали завдяки тому, що ними язичники хотіли отруїти блаженного Апокавка, хрестителя поганських племен. У «Мінеях»[140] йдеться, що волею Всевишнього цей предивний молільник і сповідник не тільки не захворів, споживши цілу пательню смажених «їжачкових проносів», але й звільнив їх на один день у році від натурального прокляття. А язичники всі тоді увірували у Господа нашого Ісуса Христа і повбивали своїх облудних жерців…

— Бреше! Все бреше, латинська почвара! І клятви дає неправдиві!.. Я ж бачив отруєних поганками, — звернувся до отамана Лушпак. — Грибний трунок не дається взнаки так швидко. Панночка себе покінчила якоюсь турецькою отрутою. У Кафі таку продає запашник Алі, що живе навскіс від Сміттярної Брами…

— Кульгавий Алі? — перепитав Каштан. — Та він дурисвіт! Його трунками лише мишей виводити та робити викидні гаремним блудодійкам… А ви, шановний лицаре, — зиркнув костоголовий на старшого осавула, — колись-то бачили, перепрошую, наслідки споживання блідої поганки. А панна Гелена отруїлася плямистою. Відчуйте, шановне панство, і ви, ясновельможний гетьмане, принципову різницю у назвах цих двох смертельних, але, наголошую, зовсім різних рослин… Так-от, мій троюрідний небіж Кікладопулос купив гриби святого Апокавка у непевних людей і, зрозуміло, отруївся ними. Всі вже вважали його покійником і навіть відвели до дому розпусти його доньку, коли трапився мій вчитель, премудрий Симпліціус. І він врятував мого небожа за допомогою лікувальних щурів!

Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на вісімку:

— Ти довго будеш теревенити? Де ті щури?

— Ай!.. Не тре… Я вже йду за ними… — прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.

Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.

Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари й обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.

— Ось він, батьку, — сказав старший козак. — У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили.

Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.

— Несправедлив’ чин’ш, пан’ сотнику! — прокричав війт. — Ми тоб’ харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч’… Несправедлив’…

— Несправедливо, кажеш? — хитнувся Приблуда, навис над війтом. — Ми, значить, дурні, а ви — розумні. Ми скарбу не знашли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?

— Амвросій і діти йо’ й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен’ дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували… Золото це нашій громаді буд’ За сатисфакцію. А вам дамо ще харч’ і горілки. Скільк’ треба дамо.

— Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєщ, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам’ять, виборний, — похитав головою отаман. — Нехай… Буде тобі справедливість… Оту дівчину бачиш?

Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.

— Мої хлопці, — вів далі отаман, — образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її видати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і бусурманам… Дівка вона красива, сильна, і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом.

— Несправед… — почав був війт.

— Дай договорити! — гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.

— Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, — продовжив отаман, — і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кості. Дівка за себе, а ти — за громаду. Чия цифір грубіша випаде, того буде золото…

У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:

— А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кості?..

— Чи можу розпочати лікування? — запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.

Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», — визначив він і заскреготав зубами. Каштан зауважив бліді плями на скронях отамана.

— Так, — сказав той, відганяючи напад злобливих думок. — Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість.

Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.

— Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?

Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.

— Га? — перепитав отаман. — Не чую тебе, виборний чоловіче…

— Та’, — підтвердив той. — Важко не зрозуміт’ тебе, сотнику, ой важко….

— То кидай першим.

Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».

— Щастить тобі, — примружився Приблуда.

— Господь Всемогутн’ є свідк’ і заступник’ правд’! — гордо проголосив війт.

Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».

— Бачили! — Отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.

Війт перехрестився тричі і кинув кості. «Шістки» випали знов.

— Я таке уперше бачу… — промимрив старший козак.

Нікта повторила з тим самим результатом.

— Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає… — визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:

— Будете грати хоч до ранку, але…

— Панночка ворушиться! — почувся голос Лушпака. Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінський Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.

— Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щури витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, — сказав комедіант. — Я можу і ваші гумори, пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…

12

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі, і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», — шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі, скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.

Він якраз і збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:

— А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?

Анемподест заправив за шлюб п’ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.

— Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю, — вирішив учень авви Макарія.

— Дівчина німа, — наостанку повідомив Мирон і відвів очі.

— Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси, — нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, недоговорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»

Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квоктали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

13

— …Чуєш мене, чужинче? — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.

— Вже чую, — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефа, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на гранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м’язи вузлуваті мисливські сітки.

— Ти хворий? — запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.

— Я недопереселений.

— Матня міцно тримає впійману рибу.

— А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче.

Шун’ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а скляні очі таксидерміст[141] поробив сизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі, і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.

— Тут, чужинче, ти бачиш гобліна, точніше гобліна-антропокефала, себто «людиноголового». Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, гобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині. — Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло гобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м’язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам’яніла плоть мумії.

— Цю тварюку забальзамували живцем, — підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.

Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. «Тут не тільки каміння, тут й люди якісь бутафорні… Маріонетки, а не люди, — зрозумів Анемподест і подумки зауважив: — Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра… І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб «Предивних подорожей Ватусти»[142]… І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті…» Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим гоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:

— Це що ж, той самий гоблін, котрий зжер твою Еврідіку?

Гімнософіст ствердно хитнув головою, знову примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:

— Ненависть твоя не минула?

Гімнософіст намалював пальцем на склі невидимий знак і сказав:

— Світ Опадла, матнійцю, так само як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний, — частина мене самого, а я — частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного — знайдеш Напередвизначеність.

— То це не ти замордував ворожу потвору?

— Ні.

— А хто?

— Тітонька Матрікс, — сказав Шун’ята і пояснив після паузи: — Це родичка Німої Розвідниці і велика воїтелька Опадла. Вона пам’ятає часи Імперії і довго досліджувала прояви Абсолютного Зла. Ти побачиш її сьогодні у Театрі…

Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань ключар підвів Анемподеста до наступного експоната. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхури напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбурчилися гострі гребені.

— Це — Gemono vulgaris, себто «ґемон звичайний». Дуже вдала мумія. На початку Театральної ери в нашому місті жили неймовірно вправні муміфікатори та муляжисти, що потім переселилися у явність Льотаро. Більшість експонатів Музею зроблена ними. Тепер таких майстрів немає, а рецепти мавзолейних бальзамів загублені… Роки три тому з’явився здібний хлопчина, переселенець з Моргани, спадковий некрофіл… Але стався нещасний випадок (певно, не обійшлося без Зумовленості, котра завше жорстока до переселенців з темних світів): хлопець отруївся синильною кислотою, видублюючи шкіру рейзодонта… А ось там — німфейський ґемон.

Потвора у четвертому саркофазі була така ж міхураста, але більших розмірів і з шістьма лапами.

— Німфейський ґемон, — продовжував ключар, — може жити окремо від власної шкіри. Він вилазить з неї і відправляє шкіру на полювання. Шкіра дуже хижа і може безклопітно проковтнути козу, барана або й дорослу людину. Коли їй вдається когось вполювати, вона на тиждень ховається у печері і перетравлює там здобич за допомогою особливого соку. Поживні речовини при цьому накопичуються у хвості. Потім шкіра вибльовує кістки та інший непотріб і повертається до свого власника. Ґемон вітає повернення шкіри гучним верещанням, танцює від радощів навколо неї, облизує розбухлий ситий хвіст, а потім залазить у шкіру і мешкає в ній до вичерпання жирового запасу. Такі незвичайні потвори з’явилися зовсім недавно, п’ятдесят років тому, біля північної застави Німфей. Там також було впольовано двоголового мартихора, гребінчасту емпузивну блемію, вурдалачного рейзодонта і велетенську стригу з трьома шеренгами зубів. На жаль, мисливці не потурбувалися про збереження трупів цих дивовижних монстрів для музейної колекції. Але їхні кольорові літографічні зображення можна роздивитись у третій бічній залі нашого Музею, у розділі «Німфейський феномен». Одна з нині заборонених філософських шкіл, яку її послідовники називають «карнавалологією», а супротивники — «фестематикою»[143], стверджує, що Німфейський феномен виник як своєрідна відповідь Абсолютного Зла на Картагенський Карнавал і є, отже, нічим іншим, як насмішницьким Антикарнавалом…

— А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?.. — перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись за чорне мотуззя, протягнуте між саркофагами.

Ключар допоміг йому звестися і застеріг:

— Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння.

— Павутиння?

Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.

Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і капителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.

— Він живий? — пошепки запитав Анемподест, не в змозі відірвати погляд від пекельного видіння.

— Звісно.

— А чому він нас досі не з’їв?

— Він страшенно боїться людей і лев’ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії… А якщо наш Arachna giganteus[144] дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!..

— А тобі не лячно, чоловіче, що такий велетенський павук повсякчас висить над головою?

— А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення — залежить.

— У нас усе навпаки.

— І у вас так само, — махнув рукою Гімнософіст. — Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясноти у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова… Але ходімо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа…

Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун’ята тим часом зупинився біля мармурового постаменту й сказав:

— Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово.

Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшено зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.

— Ти питав про алярмічного порскача? Ось він. — Ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. — На перший погляд — звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах… Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка… До речі, он там, — Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, — мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація.

— Може, затрималась? — припустив учень авви Макарія.

— Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чересел підстаркуватого содоміта! — виголосив адепт Порожнечі.

Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чересел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам’ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він упізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай»[145], які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, — подумав прочанин, — що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»

Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.

Василіск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір’ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.

— Цій мумії вже півтисячі років, — прокоментував ключар. — Я замовляв у мисливців нового василіска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір’ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василісків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде…

— А це хто? — перервав Шун’яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.

— Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, — неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. — Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:

…Хвіст смертоносний та спритний здійнявся, як вервиця чорних кристалів, що ображають пекельністю навіть істоту, створену Шоґом для мешкання серед міазмів…

— …А що у тій скрині? — Учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.

— Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus, — буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку гримасу.

— Не ображайтеся, друже Петре, — Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло, і він сказав:

— Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа… До речі, у «Бестіарії» нашого неперевершеного тератолога[146] доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину…

— Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, — усе ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. — Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Маnticora vulgaris[147], позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою…

Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські легенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, гарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіпокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські й ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір’я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам’яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім’я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам’яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун’ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. У ній часто повторювалося ім’я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася ангіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого:

— Обробка поеми сучасним стилем належить мені.

Нарешті прочанин і його проводир досягли останнього capкофага. Він був порожнім.

— А тут, матнійцю, знаходиться мумія шилохвостої варги, — повідомив Шунята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.

Натомість Анемподест подякував гідові за повчальні й змістовні оповідки.

— І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?

Прочанин заперечно похитав головою:

— Несуттєво.

Шунята уважно подивився на нього і спитав:

— У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?

Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:

— Якщо навіть це і правда, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і, за словами Його святих Свідків-Апостолів, ніколи не відречеться.

— Любов без влади безсила.

— Лжа єси.

Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.

— Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадла? — недобро посміхнувся він. — Дивися, Витискуваче!

Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду[148] діаметром, щонайменше, тридцять кроків. Скляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.

Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо заввишки з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.

— Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу! — урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.

Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягся до нього правицею, провів долонею шерехатим панциром і спитав ключаря:

— Чому ти називаєш цю істоту «закреслюючою»?

— Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з’являються рідко, і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудисьок. Так, добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до Рушення Мартоплясів… Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його гноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи…

— Отже, тепер настає Епоха Двох Садхузаґів?

— Повний гаплик настає, чужинче… — Білий Паяц засміявся уривчастим сміхом і повторив, карбуючи кожен склад: — ПОВ-НИЙ ГАП-ЛИК!

Ніби акомпануючи зловісним натякам Гімнософіста, з надр Музею долинув дзвін розбитого скла. Це було не дзенькання розтрощеної шиби і не брязкіт розбитого посуду, а довгий звук цілого склопаду, немов десятки товстостінних акваріумів трощилися і розліталися, кинуті з небуденної висоти. На якусь мить прочанинові уявилася ожила мумія гобліна, що вистромлюється з розлущеного саркофага. Шун’ята присів, ніби ховаючись від невидимих куль, і витяг свистунця. Анемподест уже здогадався про призначення цієї речі: глиняними свищиками кликали лев’ячих жуків. Одночасно крізь двері до ротонди просоталась туша Боягуза. Павук оминув остовпілого Анемподеста, блискавично перескочив з балкона на опудало, з опудала — на вітрило купола і щез у якомусь отворі нагорі. Гімнософіст тричі свиснув, схопив прочанина за руку і потягнув до протилежного краю ротонди.

— Що діється? — спитав учень авви Макарія.

— Гаплик діється, — буркнув Шун’ята, похапливо розгортаючи віяло з ключів та відмичок. Він знайшов потрібного ключа і встромив його у непомітний отвір між каменями личкування. Мур розсунувся, відкриваючи темний коридор. Запах свіжого вапна вдарив у ніс прочанинові. За півхвилини вони вже йшли коридором, що відчутно звужувався й повертав ліворуч. Йшли довго, навпомацки, потім адепт Порожнечі наказав гостеві зупинитися. У повному мороці ключар відчинив якісь ґратчасті двері. Анемподест схопився за ґрати й одразу вимастив руки чимось масним і смердючим. Він намагався витертись одягом, але невідома субстанція вперто не залишала шкіри. Незабаром попереду з’явилося зеленкувате світло, й вони зупинилися перепочити.

— Так що ж це було? — знову спитав прочанин.

— Напад.

— А хто напав?

— Хтось дуже небезпечний. Ти ж бачив, як чкурнув павук.

— Може, він злякався Сапфіри?

— Кого злякався? Дефлорації? — З темряви долинуло глузливе пирхання. — Не сміши мене, чужинче…

— А раніше на Музей нападали?

— Сто вісім років тому.

— Монстр?

— Отці-класифікатори називали подібні створіння Зла Чорними Жмутами. Це не один організм, а ніби колонія комах-астом, які спроможні з’єднуючись складати великого хижака. Для цього потрібна колонія у декілька тисяч астом різної конфігурації. Якщо це знову Жмут, то мусимо припустити, що теперішній напад готували кілька років. Прикордонні застави, на жаль, не можуть повністю зупинити проникнення окремих астом, бо вони дрібні. Але лев’ячі жуки їх вистежують і нищать… До речі, матнійцю, того разу напад теж відбувся під час екскурсії. Така вже, як бачиш, послідовна та регулярна ця наша Правляча Напередвизначеність… Вже й не пам’ятаю, як його звали, тодішнього Витискувача… Здається, Манексом….

— Він загинув?

— Не в Музеї.

— Отже, ми теж врятувалися?

— Можливо.

— А Сапфіра?

Шун’ята промурмотів щось невиразне.

— Ми можемо їй хоч чимось допомогти?

— Либонь помолитися… Вже вечоріє, і тобі час йти до Театру.

— Театр почекає.

— Ні, чужинче, не почекає, — запирхотів ключар. — Будь-що почекає у цьому клятому Опадлі, тільки не Театр. Ти ж бо, що там не кажи, наш новий Витискувач, остання надія Картагенського Карнавалу…

14

Мандавошці наснилися лікувальні щури. Вони застромлювали лікувальні хвости в ніс осавулові й шкірили жовті лікувальні зуби. Хвости були подібні до рожевих кільчастих хробаків і жили окремим хробацьким життям, розтягуючись і обростаючи лоскітливим волоссячком. Вони грілися в горілчаних випарах осавулового горла, терлися навколо язика і вихилялися з рота. Мандавошка боявся, що отаман побачить це лікувальне неподобство і скине його з ад’ютантської посади за неправославну поведінку. Він сіпався і стогнав уві сні, намагаючись вкусити хробакохвоста, скинути його з обличчя, але пацюк огортав мускулястим тільцем ніс козака і лапками викручував спітнілого оселедця. Осавулові навіть здалося, що тваринка щось шепоче йому на вухо, але щуряча мова була загадковіша за турецькі молитви, і, розбираючи окремі пискляві слова, він ніяк не міг второпати зміст послання. Від цього він напружував грудні м’язи, і марнотне тремтіння пробігало його войовничим тілом.

Боротьба з примарними гризунами тривала до перших півнів, а коли Мандавошка прокинувся, то побачив на сусідньому ліжнику голісіньку Нікту, що ліниво гралася отамановим причандаллям. Приблуда хропів, поклавши руку на пружне стегно дітиська. Осавул знову заплющив очі й собі захропів, відчуваючи, що звуки виходять уривчастими і від того непереконливими. Потім він відчув на своєму обличчі чийсь подих і здригнувся, згадавши сон. Мандавошка повільно й обережно розплющив праве око. Над ним нахилилася донька Кінського Каштана і заклично висолоплювала язика. Груди дівчини набрякали хтивими плямами, а руки промацували матню осавулових шароварів. Від цього мацання козак розплющив і ліве око, а потім ще раз подивився у бік сплячого отамана.

«Дурна курвочка ще не здогадується, який Приблуда чуйний та хитрий, — промайнуло в осавуловій голові, — як він вміє прикидатися, наче підступний лісовий гаспид, і все бачить-чує, немов старий пес… Прокинеться — миттю обох повбиває!»

Але Нікта вже знайшла сороміцьку іграшку, і козак почав забувати про небезпеку. Тільки коли Приблуда судомно закашлявся крізь сон, Мандавошка знов стурбувався. Тепер він вирішив не випробовувати долю, згріб дівчину в обійми і виніс з хати.

Зміївка ще не пробудилася, навколо було безлюдно. П’яний козак спав під кущем барбарису, а смугастий кіт ходив навколо пияцюри. Тварина здивовано подивилася на голу Нікту в руках Мандавошки, занявкала. Осавул тупнув на кота, озирнувся навкруги і поніс здобич до лісу. Навіть пси не брехали услід його походові.

За першими деревами козак поклав дівчину на м’яке моховиння, обцілував її і почав розкручувати пасок. Не встиг він вистрибнути із шароварів, як гнучка постать з’явилася з високої кропиви і сокира прохромила потилицю Мандавошки. Останнє, що побачив він у земному житті, були здивовані очі Нікти.

— Батьку, нащо ви його вбили? — спитала вона.

— Треба тікати, поки вони усі сплять. Іншої нагоди не трапиться, — пояснив Каштан, витираючи лезо сокири. Він перевірив, чи направду Мандавошка мертвий, зняв з козака монетарій[149] і прикрикнув на доньку: — Мерщій збирайся, чого ноги порозставляла!

— Не піду я з вами.

— Що?

— Ви от вночі заснули, а я виграла скарб.

— Як? — не второпав костоголовий.

— Так! — Нікта випросталась і потяглась усім своїм довгим тілом.

Каштан мимоволі замилувався донькою. Її шкіра світилася медовим золотом, волосся спадало на плечі м’якими чорними струменями. «Юна Афродіта відпочиває у Кіферонському лісі!» — виникла у голові комедіанта пасторальна метафора, а в грудях потепліло від гордості за рід Марамульок. Нікта впіймала його погляд і напружила спину. Ніздрі костоголового спрагло ворухнулися.

— Я тепер багата наречена, — підтвердила дівчина. — Війтові опівночі таки випала п’ятка, а мені шістка. Отаман наказав війта зв’язати, а потім поклявся на образах та іншими страшними клятвами, що дасть мені в посаг усе золото тутешнього пана.

— Що ти мелеш, Ніктамено, донько, схаменися! — докірливо похитав головою Каштан. — У цих торборізів усі клятви чинні до того, як між ногами засвербить… Сьогодні ти Приблуду приголубила, а завтра інша приголубить, і він їй теж пообіцяє те прокляте золото Сунцича. Нам треба йти на південь, до Валахії. Доки ще не пізно….

— Пізно! Що я там не бачила, у тих волохів?! — спалахнула Нікта і від того ще погарнішала. — Старих смердючих цапів, у яких повідсихало? Дрочити їх до ригачки за два пощерблені авруси[150]?.. Я заміж хочу і золото — моє!

— Здуріла!.. Моя донька здуріла! — заквоктав костоголовий. — Йде війна, Драбант кудись подівся, Кривоніс стоїть під Баром[151], і ми ось тут, серед despoliatoris[152] і повішеників. А їй раптом приперло заміж!

— Отож-бо… Без Драбанта ми, батечку, нікуди звідси не виберемося. Він воїн-лицар, його бояться і поважають, а ми з вами зовсім не воїни… Ми без Драбанта і сюди не дійшли б. Що, неправда, скажете?.. Без нього нас вб’ють на переправі або на Кучманському шляху.

Каштан протягло зітхнув і подивився на тіло осавула.

— А з цим тепер що робити?

— Ніхто не бачив, що це ви його… А я скажу, що він ґвалтував мене, а я захищалася.

— Приблуда, може, тобі й простить, а от інші не простять… Бачив я, як вони на тебе учора дивилися, — зауважив Каштан. — Ти краще нічого не розповідай нікому. Або вкажи на того хтивого ченчика, що вкрав Драбантового гамана. Скажи coram hominibus[153], доню, що це він убийничає в лісі. — Костоголовий зробив паузу, потім додав: — Без Драбанта дійсно тяжко нам буде…

Він відтягнув убитого осавула у глиб лісу, знайшов залопушилу яму, вклав до неї тіло козака і притрусив гілками. Потому повернувся, накинув на Нікту жупан, вкрадений в отамановій хаті, і повів доньку назад до села.

— Але, з іншого боку, — вголос міркував він дорогою, — Драбант вельми дивний чоловік, може, навіть небезпечний. Знає багато алхімічних трактатів і писань східних мудрагелів, читав «Pimander»[154], але якось не так знає, а іншочинно… Скільки йдемо з ним, а я його не можу зрозуміти до кінця… Деякі його вислови подібні до вчення фаталіста та вільнодумця Асколія, котрий відкидав свобідну волю і Божу Всемогутність, а інші — до єресі Ериґенція про множинність світів… А може, він є адептом того таємного і небезпечного товариства, котре заснував у часи Соломонового Храму фінікійський князь Ґірам?.. Дідько лисий його зрозуміє, хто тепер вештається немирними шляхами, яких вурдалаків вигнала з потаємних лігвищ ця клята війна… А чи вгадаєш, доню, кого мені часом нагадує наш пречудовий Драбант?

— Ту сучку Сапфіру.

— Вгадала! Ти теж помітила?

— Червоних жуків?

— І всі ці теревені про інші світи і Потік Хореф…

— Так.

— А Сапфіра була ще та відьма, — визначив Каштан і плюнув. — Я думаю, вона дуже добре зналася на отрутах і дурманних травах і, — перейшов на шепіт костоголовий, — вміла залишати своє матеріальне тіло і переселятися у тіла тварин та інших людей. Покійний Балтазар дуже її боявся, особливо коли побачив, як вона дресирує тих пекельних жуків. Він мені тоді казав: стережися, мовляв, Юрію, накличе Сапфірка на нас біду-недолю. Як у воду дивився…

— Вона могла залізти у тіло Драбанта?

— Чому б ні? У Львові я знав двох сестер-характерниць[155] — Ликеру і Циприяну. Вони жили біля каплиці святого Флоріана на Підзамчому й уміли мінятися тілами. Бальзамувальник Цихельс з Королівської площі може це підтвердити, він теж бачив їхні переселення…

— А я знаю, — раптом сказала Нікта, — у чиє тіло Сапфірі хотілося б переселитися найбільше.

— ?..

— У моє!

15

Четверті від ротонди двері ключареві відчинити не вдалося. Ключ не повертався, навіть коли Анемподест дозволив використати свій кинджал як важіль.

— Сто вісім років! — розвів руками Гімнософіст. — Цих дверей ніхто не відчиняв понад століття. А циліндрові замки треба змащувати хоча б щоіндиктно[156]… Але ж до всього не доходять руки.

— Занедбав ти, чоловіче, службу, — підсумував прочанин.

Він оглянув приміщення, в якому припинилася їхня втеча. Майже кубічна кімната, захаращена книжковими шафами, освітлювалась двома заґратованими віконцями, розташованими на висоті двох людських ростів. Анемподест розкрив найближчу шафу й витягнув фоліант у шкіряній палітурці.

— Ти не зможеш прочитати, матнійцю, — зауважив ключар, спостерігаючи за його діями. — Це колекція магічних книг Мерліна і його внука Меґіна Корвіта, що жили у лісі Вінґ. Вони написані мовою андраті, якою розмовляли на півночі Древньої Імперії дві тисячі років тому. Я колись хотів знайти у цих книгах рецепти мавзолейних бальзамів, але не зміг зрозуміти навіть назв розділів. Уже у часи Пізньої Імперії тих, хто міг читати книги Мерліна, можна було перелічити на пальцях. Усе втрачено…

— Може, допоможеш пересунути шафу? — поцікавився учень авви Макарія.

Шун’ята махнув рукою, сів, підібгав під себе ноги й заглибився у самоспоглядання.

Анемподест витягнув з шафи усі фоліанти і зрушив її з місця. З-під меблів раптом полізло юрмище чорних комах. Вже укотре за цей день чоло прочанина вкрилося потом. Він дивився на розповзлу дрібноту, наче загіпнотизований, і чекав, що вони ось-ось почнуть зліплюватися у чорну потвору.

— Це не астоми, чужинче, це прості таргани, — раптом почув він голос Гімнософіста. Ключар роздушив кількох комах і подивився на заґратоване віконце.

— Ну доберешся ти до нього, а як знімеш ґрати? — спитав він.

— А тим ґратам кілько століть?

Колишній Орфей кивнув на знак розуміння і почав допомагати Анемподестові. За півгодини вони спорудили піраміду з шаф та книжок, що сягала віконця. Прочанин видряпався на неї і заходився колупати обмурівку залізних прутів. Замазка відпадала трикутними шматками.

— Скоріше можеш? — раптом спитав Гімнософіст.

— Що сталося?

— Послухай.

Прочанин припинив колупання і прислухався. Десь здалеку чулися важкі удари.

— Це нападник?

— Мабуть. Здається, хтось, або щось, руйнує двері до таємного виходу з Музею. Двері там неабиякі, з чавунних штаб і дубових дощок. Якщо це лише Чорний Жмут, то протримаються вони довго… Але я не впевнений, що це саме він. З часів Німфейського Антикарнавалу з’явилося багато нових форм Зла з якостями і спроможностями, які б здивували отців-класифікаторів…

Анемподест схопив ґрати обома руками й потягнув на себе. Вони несподівано легко випали зі стіни, прочанин не втримався і скотився униз. Уже через кілька хвилин вони з ключарем стояли посеред тихого парку, освітленого сутінковими променями зеленого сонця. Сутінки розфарбували небо Опадла фіолетом і стронцієм, немов хтось роздушив яфини на жовтому шклі вітража. В різких кольорах опадлійського вечора Анемподест несподівано відчув неясний заклик якоїсь свіжої сили, немов крізь сіро-зелені бутафорні лаштунки пробилося дихання чогось справжнього. Він озирнувся, шукаючи нових підтверджень цієї свіжості, не знайшов, але запам’ятав відчуття.

Темно-сіре громаддя Музею підносилося у ста кроках південніше і затуляло півнеба. Тінь від нього була чорнильно-чорною, густішою за тіні земного Півдня. Прочанин відразу зауважив циклопічний корпус ротонди, складений з величезних брил, та її скляний купол, що здавався золотим від спалахів присмеркової заграви. Парк прикрашали фігури лицарів та німф із мушлями.

— Ваші скульптури вельми одноманітні. Це такий тутешній канон? — запитав учень авви Макарія.

Гімнософіст не відповів і швидким кроком попрямував у бік приземкуватої будівлі, обсадженої пірамідальними деревами. Налякавши двійко закоханих арлекінів, вони промкнулися крізь насадження і зайшли до неї. Усередині будівля виявилася палацом з мармуровими сходами, оксамитовими шпалерами і багатоярусними люстрами, з яких звішувалися серпантинові смужки. Живописні полотна рясніли чорними плямами чудисьок і бронзовими, рожевими, білими — красунь і героїв. На одній з картин Анемподест побачив знайомий сюжет: мисливець зрізає кармінового гребінця з голови дікраноптера. Художник зобразив Хізерта власником напнутої мускулатури. Якась красива хвиля пінисто вирувала за спиною героя і мала правити, певно, за Потік Хореф. Над нею перебирали крилами істоти, подібні до розжирілих ворон. «Птахи надвечір’я!» — здогадався прочанин.

Тим часом Шун’ята прочинив двері другого поверху, і вони зайшли до круглого кабінету, захаращеного згорненими килимами й астрономічним причандаллям. Анемподест задивився на велетенську астролябію[157] і не відразу помітив карлика, що скоцюрбився у надрах витребенькуватого крісла.

— Ти привів нового Витискувача? — пропищав карлик. Від звукового зусилля під його вилицями набрякла шкіра — він став подібний на сумну черепаху.

— Так, Мацарате, доручаю Витискувача тобі.

— Чим мені це загрожує?

Анемподест знову почув скопцевий сміх Гімнософіста.

— По-перше, ревністю панни Дефлорації, по-друге, хижістю невідомого монстра, котрий іде слідом Витискувача, — порахував, відсміявшись, Шун’ята і додав: — А втім, я не відаю усіх небезпек, які бігають за цим мешканцем Матні. Тобі, планетникові, зірки, певне, відкриють більше про долю цього чужинця і про плани Зумовленості щодо нього. Він чемно відбув екскурсію і навіть не наклав у штани, уздрівши нашого Боягузика… Мені ж і без планетних вироків випадає зайнятися тим чудиськом, а ти підготуй генітуру[158] для Модератора. Наскільки я зрозумів наміри Дефлорації, за півтори-дві години Витискувач мусить виходити на Сцену.

— А чудисько не прилізе сюди? — спитав Мацарат. — Може, треба покликати жуків-охоронців й Тітоньку?

— Поклич, — погодився ключар і вийшов з кабінету.

Анемподест сів на згорнений килим і подивився на Мацарата. Той чомусь знітився під поглядом прочанина, нахилив обличчя до столу, облисілою головою побігли зморшки. Учневі авви Макарія здалося, що астролог от-от запне дульковате личко величезними вухами. Він ще нахабніше втупився поглядом у черепахову мармизу покруча і назвався:

— Мене звати Анемподест.

— Я радий вітати вас, Анемподесте, від імені Тимчасової Карнавальної Ради вільного міста Картагени, — пропищав карлик, начепив помаранчеву напівмаску, підвівся і урочисто розчепірив вуха. — Згідно з Acquis communautaire[159] громад Квадранта, статтею четвертої Карнавальної конвенції та Едиктом Стратега Озії Другого від 17 арісонтія 26 року епохи Чорного Садхузаґа, кожен претендент на роль у виставі «Мнемозавр» повинен внести до театральної каси податок у розмірі одної тисячі імперських денаріїв, пройти співбесіду з Комісаром Ради і подати на ім’я Верховного Модератора два документи: гороскоп, складений, або завірений, офіційним астрологом Театру, себто мною, і довідку про лікарський огляд від трьох ліцензованих медиків Картагени. У відповідності до Едикта Стратега Шакіла Першого від 7 фрустуарія 98 року епохи Чорного Садхузаґа за осіб, визначених Радою як «Витискувачі Зумовленості», податок вносить один з членів Ради, а також означені особи звільняються від співбесіди і лікарського огляду. Згідно з переліченими мною нормативними актами, враховуючи внесок в тисячу денаріїв від повноважного члена Ради, старшого імперського радника Гонорія Гошеліна (карнавальне псевдо Веселий Глобус) та рекомендацією кандидатки у члени Ради, спадкової імперської розвідниці першого рангу Сапфіри Прокурести (карнавальне псевдо Дефлорація) і радника четвертого рангу Пйотра Шун’яти (псевдо П’єро), Витискувачу Анемподестові, переселеному з Опорної Реальності (псевдо Термінатор), необхідно подати Модераторові лише один документ — гороскоп типу натальної карти[160] за формою ТА 4/12, завірений офіційним астрологом Театру, радником третього рангу Амеріґо Мацаратом (псевдо Чорнильниця), себто мною, у присутності міського нотаріуса або його повноважного заступника.

Слухаючи промову вухатого посадовця, Анемподест розмірковував про те, як вести себе з цим новим персонажем — як з черговою опадлійською маріонеткою чи все ж таки визнати у цій карикатурі права представника незримої влади місцевого Деміурга. Не надумавши нічого путнього, він сказав:

— Якщо так у вас заведено, робіть гороскоп.

Мацарат спитав:

— А коли ви народилися за часом Матні?

— Невідомо.

— Себто?

— Церковна книга, де був запис про хрещення, згоріла разом із церквою.

— Як тоді скласти вашу натальну карту, Витискуваче?

Анемподест знизав плечима. Кумедні проблеми маріонеток цікавили його все менше.

Планетник тяжко замислився, а прочанин побачив на стіні кабінету предмет, котрий мріяв роздивитися від часу зустрічі з Сапфірою на пустельному плоскогір’ї. Це була мапа Опадла. Вона була намальована на розіпнутій шкірі. Він наблизився до мапи і зрадів: назви гір, річок, міст та іншого географічного фаршу були накреслені ординарною антиквою[161].

Він зауважив, що Картагена розташована південніше розгалуженої гірської системи, означеної укладачами мапи як Блакитні Гори, на березі річки Днакріс, що у нижній течії перетинала континентальну Рівнину Мартоплясів. У гирлі Днакріса чорний хрестик з написом Osta-Yezd відмічав руїни колишньої імперської столиці. Пунктирними лініями накреслювались маршрути різнокольорових садхузаґів. Прочанин знайшов на мапі Райдужну Гору й приблизно визначив місце свого першого переселення до Опадла. На шкірі воно було обведено червоним колом і називалося Fusorium[162].

«А ти на що сподівався?» — спитав він себе і обернувся на писк Мацарата.

— Ось натальні таблиці для Матні та Опадла. — Карлик поклав перед собою два альбоми у червоних палітурках. — Я складатиму ваш гороскоп, виходячи з часу переселення, як з умовного другого народження. Якого дня ви сюди потрапили згідно з вашим літочисленням?

— Невідомо… Десь після Покладання Риз[163], але точно не можу…

— Тоді, — зітхнув радник третього рангу, — я буду користуватися лише місцевим літочисленням. Гороскоп, безперечно, втратить точність, але…

Долоні прочанина все ще свербіли від невідомого мастила. Він запитав:

— Де тут у вас можна вимитися?

Мацарат вказав на бічні двері.

Виходячи з кабінету, Анемподест почув — чи йому так здалося — трель глиняного свищика.

Довгий коридор, прикрашений героїчним живописом і велетенськими гіпсовими вазами, привів його до світлої кімнати, встеленої мармуром. Посеред приміщення розкривала стулки мушля-басейн. Маленький водоспад наповнював її зеленкуватою водою. Чорноволоса дівчина у сріблястій масці, закотивши спідницю, мила у басейні ноги. Поява прочанина і латинські привітання не справили на неї жодного враження. Анемподест вимив руки у водоспаді, намагаючись не дивитись на чергову спокусу Опадла.

Дівчина взула шнуровані сандалії, розправила одяг і випурхнула з вмивальні. Прочанина овіяло лавандовим запахом. У приступі несподіваної люті він почав гамселити кулаком мармурові плити та розбризкувати воду. Потім заспокоївся, скинув одяг і обережно занурився у теплу протічну воду. Чи то вона мала лікувальні властивості, чи то сама Анемподестова вдача не передбачала злобливого напруження відчуттів, але невдовзі він розслабився, приліг на скіс мушлі й застиг у рівноважному блаженстві. Йому наснився сон.

16

Навколо сновидця пульсувала безугавна сріблястість. Вона не дозволяла роздивитися панорами оточуючої місцевості. Чітке бачення звужувалося до овального прорізу. У ньому котило хвилі — grave і трохи largo[164] — ультрамаринове море.

— Ще одна бутафорія, — майже радісно подумав прочанин. — Це навіть кумедно: бачити уві сні ще один сон. Але хоч так побачу море.

— А ти ніколи не бачив моря? — відчув він запитання. Відчув не вухами, а всією натурою, немов вібрацію, яка трясе тілом після довгого виснажуючого бігу.

— Ніколи, — відповів він, озираючись. Оточений сріблястим сяйвом проріз показав йому жовті пісковики узбережжя, схил порослої деревами гори, знову море. І нікого, хто міг би говорити, чи то пак вібрувати. Одночасно він впізнав дерева. Він уже бачив ці перекручені стовбури на іконі «Сад Гетсиманський», і називалися вони «маслинами». Під такими деревами, знав Анемподест, Спаситель Людства долав останні сумніви земного буття.

— Невже це Свята Земля? — спитав він незримого співбесідника.

— Це Вічна Візантія, — провібрувало у відповідь.

— За що ж я сподобився сюди попасти?

— Поговори з Голомозим Драбантом.

— Він вкрав дзеркало і хотів мене вбити.

— Поговори з ним. Ти заплутався.

— А чи схоче він розмовляти зі мною?..

Срібляста стіна затягнула проріз, сяйво вчепилося в очі тисячами промінчиків, і прочанин почув плюскіт кімнатного водоспаду.

17

Він повільно розплющив очі й здивовано прошепотів:

— Бабаматка?

Над басейном стояла товстезна жінка. Потрійне підборіддя утворювало жабо над коміром її неозорої куртки. Волохаті штани з козячої шкіри були вправлені у ботфорти[165] з острогами та пряжками. Щось зеленкувате виблискувало на їх білому металі: прочанин згадав звичку варшавських чепурунів оздоблювати остроги смарагдами та діамантами.

— Я Тітонька Матрікс, — назвалася товстуха й додала: — Одягайся… Свій гороскоп ти проспав.

Прикриваючи сороміцьке, Анемподест вибрався з мушлі. Його пригинав до підлоги мілітарний погляд бабища. Тітонька Матрікс тримала в руці страхітливого виду рушницю з колісним замком на запалі[166] й чотирма люфами. На поясі в неї шикувалася батарея набоїв, а на стегні висіла бойова сокира. Шкіряний дух такої міцності линув від неї, що — здалося прочанинові — тільки від нього одного ворогів мав трафляти тряс. Коли він — вже одягнений, перепоясаний, озброєний — випростався і розправив рамена, виявилося, що Тітонька все ж таки вища за нього на півтори голови. Тут вона випередила Бабаматку.

— Ходімо, — наказала воїтелька і почвалала з вмивальні.

У коридорі не було як ступити від лев’ячих жуків. Вони нишпорили між вазами і торохтіли. Тітонька Матрікс свиснула, і жуки вишикувалися уздовж стіни. Деякі з комах розмірами досягали дорослого вовкодава. Йдучи за товстухою, Анемподест старанно оминав щелепи-шаблі.

У кабінеті радника третього рангу на прочанина чекало сумне видовище. Два тіла — велике і маленьке — плавали у калюжах крові, вікна були вибиті разом з лутками, письмовий стіл розтрощено страхітливою силою. В одному з роздертих тіл він упізнав залишки офіційного астролога Театру, у другому — чорноволосу дівчину. Срібної маски на ній вже не було, на обличчі застиг передсмертний переляк.

— Хто вона… була? — спитав він у воїтельки.

— Одна з наложниць Чорнильниці. Переселенка.

— Вона була гарною… — сказав прочанин і зауважив чотири криваві смуги на стегні покійниці. «Ніби велика лапа з кігтями», — мляво жахнувся він і перестав відчувати свою непросохлість.

У дверях з’явилося бліде обличчя Гімнософіста. Він присвиснув, побачивши погромлений кабінет, нахилився над тілом наложниці, провів пальцем по кривавій смузі, принюхався.

— Що скажеш, експерте? — спитала Тітонька.

— Це не рептилія…

— Баранові ясно, що не рептилія.

— …І не Чорний Жмут….

— Ні.

— …І не мартихор. Той мітить жертви мускусом. Запаху не відчуваю.

Воїтелька принюхалась і ствердно хитнула головою.

— Катоблеп! — впевнено визначив ключар і обтер пальці хусточкою.

— Не помиляєшся?

— Дванадцять проти одного, що катоблеп. А яка ваша думка, пані старша раднице?

— Або це дійсно катоблеп, або ж тритонохвоста мантикора, на штиб впольованої гномами минулого літа.

— Мантикора не змогла б розтрощити дверей ротонди. Ви, Тітонько, підіть подивіться самі, що залишилося від дощок… А окрім того, мантикора завжди вигризає жертві горло, а тут бачимо вительбушені кишки. Це — кабанячі звички катоблепів. Тридцять до одного.

— А скажи мені, як це у Картагені, у центрі міста, з’явився катоблеп? Мантикора ще б могла вночі перелетіти Блакитні Гори, сховатися у порожньому будинку і під сутінки вийти на полювання, а катоблеп крил не має, шановний… І куди ж він подівся, якщо він катоблеп. Жуки досі не взяли сліду. Себто воно летюче.

Гімнософіст знизав плечима. Він обдивився вибиті вікна, обережно виглянув у двір. Темрява майже накрила принишклий парк, лише верхівки пірамідальних дерев мружилися непевними шафрановими блискітками. За кожним деревом міг ховатися хижак.

— Будемо супроводжувати його до Театру, — вирішила Матрікс і відіпнула чохол сокири. — Театр охороняють надійно, там жодна астома не проскочить. Там навіть садхузаґа зупинять.

— Треба ще дійти…

— Нас двоє і чотирнадцять жуків. Відіб’ємось.

— Від мантикори сяк-так би відбилися, а від катоблепа не відіб’ємось. Катоблеп — звірина серйозна.

Запала мовчанка. Воїтелька ворушила товстими губами, ніби прораховуючи деталі майбутнього походу. Жуки, мов зачаровані блакитним блиском її сокири, гуртувалися навколо леза.

— А як це він врятувався? — раптом змінив тему ключар.

Анемподест зрозумів, що мусить втрутитися до військової наради.

— Я був у іншій кімнаті. Там, де мушля-вмивальня, — пояснив він.

— Ви чули? — запирхав Гімнософіст. — Він купався у бальнеарії й нічогісінько не чув, цей простий матнієць… Він приймав ванну! І катоблеп вирішив не турбувати його у такий делікатними момент! Він розшматував шістьох на першому поверсі і двох отут, а до вмивальні навіть не заглянув… Таке куртуазне кабанисько!

— Припини! — наказала Матрікс, і ключар замовк. Жуки несхвально заторохтіли.

— Певно, це все — Зумовленість, — знизав плечима прочанин.

Товстуха свищиком закликала з інших приміщень рештки шестиногого вояцтва. Нові жуки наповнили кабінет і заметушилися навколо трупів. Анемподестові згадався Хирлицький ліс, і він уявив собі, що буде далі. Але мертвих жуки не потурбували. Загін зійшов на перший поверх, де Анемподест побачив розірваних арлекінів і зруйноване поруччя сходів.

— Зараз ми вийдемо до каретного двору, — звернулася до прочанина Тітонька, — і спробуємо досягти Театру. До нього звідси недалеко, кроків двісті. Якщо потвора нападе, ти повинен тікати. Не стояти, наклавши у штани, і не махати кинджальчиком, а тікати не озираючись. Зрозумів? Побачиш кольорові вогні — біжи до них. Біжи якнайшвидше, Витискуваче.

Загін проминув низку неосвітлених кімнат, оранжерею і вийшов на господарський двір, захаращений каретами і сміттям. Воїтелька оглянула темні закутки і випустила наперед жуків. Ті вишикувалися півколом, загін рушив до брами.

За брамою вони потрапили до провулка, освітленого ліхтарями.

— Театр там, — вказала напрям Матрікс.

Не встиг загін пройти й двадцяти кроків, як за спиною почулося тихе рохкання.

— Ось ти де, — буденно сказав Гімнософіст.

— Дійсно катоблеп, — підтвердила товстуха, наставляючи на темряву рушницю.

Анемподест забув інструкції Тітоньки і завмер. Він побачив, як з темряви випірнуло страховисько завбільшки з ведмедя, з кабанячою головою і збитим у ковтюхи грубим хутром. Незважаючи на розміри, катоблеп рухався швидко і майже безгучно.

— Біжи, дурню! — крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.

— Tantum ergo!..[167] — видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і… прокинувся.

18

— Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите, — почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик: — Я сметану приніс вам, отче, і Марію привів.

Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:

— Сон вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…

Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», — визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:

— Ти мене за дурня маєш, хлопе?

— Не розумію, про що кажете, отче…

— Не розумієш? — Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.

— Вона колись до худобини підходила?

Мирон знітився.

— Хто вона?

Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.

— Хто, питаю?

Мовчанка.

— Може, мені в Опанаса спитати?

— Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди.

Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:

— Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?

— Мирон відвів очі й почав схлипувати.

— Зараз я тебе прокляну! — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.

— Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!

Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.

«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.

— Уставай, грішнику! — Він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим’ю[168]. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі «Отче наш» й три тисячі — «Богородицю». І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо.

Мирон відповз у темряву.

Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і пареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:

— Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря.

Миршавий невизначено хитнув головою.

— Ти обіцяв, грішнику.

— Там охорона.

— Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув’язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр.

— Якщо вам дозволять… — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.

Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.

— Мир тобі, чоловіче, — привітав його учень авви Макарія.

— І вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?

— Ревно і щогодинно молюся, — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.

— Дякую вам, отче.

— Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням.

— Зголодніли, отче?

— Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка.

— Сподіваєтесь?

— Допоки людина жива, надія не втрачена.

Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.

Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв’яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:

— Грецький тютюн…

Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:

— Нащо цей лицар хотів вас вбити, превелебний отче?

— Ми посварилися.

— Він каже, що ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима.

Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:

— Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав. — Він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями. — А його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити.

— Я вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…

— То я можу втішити переможеного розбійника?

— Разом утішимо.

Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки, і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця, і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір’я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.

— Як ся маєте, вельможний лицарю? — спитав Опанас.

— Вашими молитвами, гречкосії.

— Наші неоковирні молитви, лицарю, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися.

— Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus non facit monachum[169]. Демони опанували його єство.

— Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням… — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»

Драбант підвівся і оперся на лікоть.

— Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?

— Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла.

— Не личить вам говорити такі поганючі слова, отче, — зауважив Опанас.

— Це назва, — пояснив учень авви Макарія.

Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.

— Який він там «отче», довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії[170] брати не можна. Вкраде кадило — і шукайте у полі вітру…

Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.

— А Глобус казав мені, що ви, Драбанте, розумієтеся на людях, — розважливо промовив він. — Невже старший імперський радник помилявся?

Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів:

— Omnes errant praeter Gallenum[171].

Опанас опустив каганець на барило й сказав:

— Надворі буду. Побалакайте собі…

Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:

— Ну, припустімо — хоча це й дивина, — що тобі, чоловіче, Веселий Глобус дійсно дав аудієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?

Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися — тепер вже відвертою підказкою — слова:

— Танцюючим Суфієм.

Запала мовчанка.

Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова й сказав:

— Не віддам.

— Як? — перепитав прочанин.

— Дзеркала я Раді не віддам.

— Це моє дзеркало!

— Не твоє, хлопче, і не моє, але що більше — не Карнавальної Ради… Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду… Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам… І ще… Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни — ні Актуального, ні що більше Повноважного — тут немає і не було вже тисячу років.

Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:

— Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як вам вдалося це зрозуміти…

— Завдяки випадкові, — повідомив Голомозий. Світло каганця тепер вихоплювало з темряви лише його чоло і зморшки навколо очей. Він нагадував велику ящірку («А в Музеї немає драконячої мумії», — пригадалося прочанинові).

— …Так, — продовжив розвідник, — завдяки випадкові. Якщо, звісно, кажучи про випадок, недооцінювати владу Зумовленості і в цьому світі… Виявилось, що дочка Каштана — medium primus[172] між астральними шарами сущого. Нехай там, в Картагені, ті, котрі чекають на твоє повернення й твого звіту, повірять мені, що настільки досконалого і — нехай Обрані вибачать мені гру словами — multiradix et multiramis[173], двоногого інструмента для магії не було навіть у великих розвідників давнини… На танечний заклик малої розпусниці відзиваються голоси Деміургів!

— Мені у це важко повірити…

— Не тобі одному буде важко у це повірити, — пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.

— Але нащо ж Сапфірі було брехати?

Голомозий раптово видихнув повітря, і полум’я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість.

Розвідник спитав:

— Ти познайомився з цією… панною?

Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» — зрозумів він і відповів стримано:

— Так.

— Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… — Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. — Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…

— Вона теж була тут розвідницею?

— Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога.

— У чужому тілі?

— Тіла — нетривкі речі сущого. Ніби одяг.

Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.

— Вона переселила через Ринву нового Витискувача… — почав він.

— Це відомо.

— Але у нього виявилась погана натальна карта.

— Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця? — Голомозий презирливо скривився.

— Але це так.

— Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені.

— А потім?

— А потім ми всі, чоловіче, нап’ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап’ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…

— …І побачимо птахів надвечір’я?

— Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства.

У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.

— А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру? — спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла, й перепитав:

— Місце?..

— Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?

— Кажуть, що є… Посеред Західного Океану.

— А ближче?

— Нащо тобі?

— А де моє дзеркало?

— Не віддам.

— Моє дзеркало і є таким місцем?

Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:

— Ти — Витискувач!

Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.

— Аби вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в’язниці, учень авви Макарія, — я розповім вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Глобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з’явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щури, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от Діється, Останній Захисниче Карнавалу!

Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.

— Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче.

19

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.

Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.

Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора, і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде, і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».

Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем[174]:

— Заносьте!

Драби занесли.

Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.

— Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня.

— Я вже обрала, — сказала дівчина.

Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.

— Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду вам рабою до скону днів… — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.

— Так не робиться, — сказав Лушпак.

— Не за нашим поконом[175], — підтвердили молодші козаки.

«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:

— Відчиніть скриню!

Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно — та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.

— Треба рубати, — здався старший осавул.

Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина, і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит, і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.

— Московська робота, — визначив Лушпак.

Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру[176]. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.

Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів[177]. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П’ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звертаючись ні до кого:

— Ось воно, золото Амвросія…

— То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку? — спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.

Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.

— Ти тепер така багата, — посміхнувся Приблуда.

— Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх.

Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:

— Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях.

Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.

Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.

— Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас? — запитав отаман, не підвищуючи голосу.

Лушпак зблід і перехрестився:

— Поклянуся на хресті, батьку, й на Святих Образах…

— Де Мандавошка? — загарчав Приблуда.

— В село до молодиць, мабуть… — непевно почав старший осавул, але отаман вже не слухав його і питав товариство:

— Чи бачив хто Мандавошку?

— Хлопці його шукали, батьку, як ви й наказували, — відповіли йому, — але не знайшли. Й тутешні хлопи його відучора не бачили.

— До завтра, отже, приведе сюди ляхів, — підсумував Приблуда. Кинув монети до скрині й додав: — Продали нас юди-осавули, хлопці. Пси підскарбія за це-от золото будуть битися як скажені. Залізо гризти будуть… Втрапили ми, хлопці.

Не змовляючись, козаки стрибнули на спину Лушпакові. Старший осавул встиг скинути одного, але інші збили його з ніг, обеззброїли, перехопили мотузкою горло й потягли на розправу. Приблуда лише похитав головою. Ніби прихилений тяжкою думою, розгріб золоті у шкатулці і раптом намацав щось велике. З-під важких кружалець він витягнув двовершковий шкіряний пенал. Ті з козаків, що залишилися, підійшли ближче. З пенала висковзнули неоковирна золота статуетка і шматок пергаменту. Отаман поклав статуетку на стіл, розгорнув хартію і прочитав уголос:

«Сей болван найдєн людішкамі думнаго бояріна Салтикова Тімофєя Івановіча в земляной дирє у рєкі Бєрьозовой в горах Уральскіх, в месте, нарекаемом Охтомкою. Зирянє, в месте том обітающіє, сказивалі про сєго болвана, что он єсть поганская ідоліща іх дідічєй, прозиваємая Карная. Куміру сему во времена она поганскія жертвовалі, сірєчь скотіну, і людскіє.

Сєго болвана боярін Тімофєй Івановіч отсилаєт в Москву на усмотрєніє і волю пріказнаго дьяка Проворозова Міхайла Юрійєвіча с нарочним человеком Павлушкою Ситіним, головою своєю за болвана отвєчающім.

А весу найдено в сєм болване

48 золотніков і 3 долі чістаго золота».

Нікта повернулася якраз тоді, коли Приблуда дочитував послання і підпис якогось дяка Івана Прушкіна. Кінський Каштан дріботів за донькою й хилився у низьких поклонах до товариства.

— Простіть, заради Господа Бога, ясновельможний гетьмане й хоробре вояцтво православне, нахабні слова моєї дурнуватої Ніктамени, — заторохтів костоголовий. — Вона ж іще дитина глупа і не розуміє недостойності своєї та віковічної упослідженості знудженого та мандрованого роду нашого…

Його голосіння перервав страшний крик знадвору.

— З Лушпака-юди шкіру знімають і вогнем припікають м’ясо, — заговорили козаки поміж собою. Хтось нахилився, піднімаючи впалу монетку. Хтось інший потягся до сулії.

Нікта наблизилася до столу й зачудовано подивилась на бовванчика. Її очі немов прикипіли до золотих перс ідола, зіниці стислися у котячі риски, а обличчя застигло і звузилося. Синець на чолі запалахкотів пурпуром. Приблуді здалося, що переляк, захоплення та хижість одночасно застрибнули на чарівне личко доньки костоголового.

— Подобається тобі така пупа[178]? — спитав її отаман.

Нікта не відповіла. Повільно, наче переборюючи судому, вона простягла руки до ідола. Її мокрий одяг запарував, а шия вкрилася рожевими плямами.

Каштан теж помітив статуетку і раптом стривожився:

— Звідки?..

— Від Амвросія зосталося, — посміхнувся Приблуда, все ще милуючись розчервонілою Ніктою. — Певно, привіз серед здобичі московського походу. Цього кумедного боввана московити викопали десь у Ріфейських горах[179]… Тут, — він кинув пергамент на стіл, — пишеться, що це — ідолище тамтешніх дикунів. Карнаєю зветься…

— Прокляття Сунцичів, — прошепотів старий комедіант і прикрикнув на доньку: — Не чіпай!

Але було пізно.

Нікта, наче переборовши опір незнаних сил, зробила рвучкий крок, обома руками схопила статуетку й відкусила бовванчикові голову. Почувся хрускіт розкришених зубів. Каштан, Приблуда і все товариство ошелешено дивилися, як дівчина ковтає золоту кульку, як та, напинаючи шкіру, прокочується її горлом. Кров цівкнула на підборіддя спадкоємиці фамілії Марамульок.

— Ти що робиш, дурепо! — зойкнув Каштан.

Нікту хитнуло. На мить отаманові здалося, що вона впаде, але цього не сталося. Дівчина випросталась, закинула голову і зайшлась у переможному крику, що заглушив репетування страчуваного Лушпака. Крик був нелюдським. Навіть войовничий Приблуда зіщулився від його холодної хижої лютості, що висвердлювала волю, вишкрябувала розум й трощила опір усього, що мало вуха. Каштан і козаки присіли, зламані гострим болем. Біль стискав голови, тлумив дихання і тиснув на очі так, що навколишнє почервоніло, змінило обриси й розсілося на кіноварні та чорнильні плями.

Крізь біль і червоний туман отаман побачив видіння. Посеред хати замість Нікти стояло богопротивне створіння, подібне до золотистої ящірки з виряченими очима. Ящірка повернула голову до Приблуди, роззявила зубату пащу й стрибнула. Отаман хотів вихопити шаблю, але руки не слухалися і тяглися до обличчя у безглуздому прагненні затулитися. Останнім земним відчуттям партизана була суміш роззлощеності та здивування.

20

— …Що вам наші біди, отче, — казав Опанас. — Як не крути, ви — зайда, прибулець.

— Аж ніяк не може справжній прочанин бути байдужим до горя посполитих, адже ви — християни, — відповідав йому Анемподест. — У Першому посланні апостола Петра про всіх християн мовиться: «Молю вас, любі, як чужоземців і перехожих». А предивний святий Олекса Людина Божа жив зайдою у домі батьків своїх Євфіміана та Аглаїди Римських і брав від рідних милостиню і роздавав прочанам, себто іншим зайдам в ім’я Господнє. Читали ж, певно, березневу Мінею[180]? Молюся за всіх вас і допоможу малим та кволим вашого дому, адже світ наш тримається також і на правді прибульців.

Так говорили вони, стоячи на пагорбі. А під ними жовта вода підповзала до хутора. На місці широких фільваркових ґрунтів уже котилися хвилі Уборті. Зміївчани тікали від них на південь, гонячи поперед себе худобу, тягнучи хатні скарби. Дощ не припинявся. Жінки верещали, драби мовчки виконували чин утікачів.

— Настав Цар Погибелі, й Темрява розгорнулася! — махнув рукою Опанас і крикнув синам, щоби виводили худобу.

— Про полоненого не забувайте, — нагадав прочанин. Йому здалося, що серед дерев майнуло світле волосся Ренати, і він пішов до лісової стежини. Хуторяни направили вози іншим шляхом, намагаючись обійти напнуті води узвишшям, що тяглося до самої Хирлицької переправи.

За деревами він побачив миршавого Мирона. Той, здавалося, теж когось шукав.

— Чи ви чули про смерть Приблуди? — спитав хуторянин.

— Чув казку.

— То не казка, панотче. Зовсім не казка, кажу вам. Блудниця перетворилася на страховисько. Воно вбило отамана, війта, два десятки з козацтва й чкурнуло до лісу… Може тепер на кожного напасти, нечувайтеся.

— А що з тим Каштаном?

— З ким, прошу отця?

— З батьком перетвореної блудниці.

— Живий. Плаче.

— Ти часом не Ренату шукаєш?

— А вам що до того?

— Як говориш із чинним передстоятелем, хаме?

— А таке… Ми тепер всі потонемо, панотче. І стоятелі і нестоятелі…

Мирон пхикнув і щез між кущів.

Анемподест згадав, що словом «мирон» елліни означують коропа. Він пройшов лісом кількасот кроків, прислухаючись до плюскоту води і приглушеного гомону зміївчан. Він думав про долю Приблуди. «Як страшно Господь покарав того зарізяку! Чи ж зустрів він нині у пеклі закатруплених ним посполитих й чим відкупиться від їхньої замогильної помстливості?» — міркував прочанин, просуваючись серед посмурнілих грабів і модрин. З кожним кроком пекуче запитання — а радше усвідомлення Напередвизначеності — все дужче муляло учня авви Макарія. Він ніяк не міг означити, на кого ж з двох — на нього чи на Голомозого — покладений тепер чин звільнення Матні від поганської богині. І як з нею боротися, якщо сам отаман з усім своїм тертим козацтвом нічого не зміг утнути супроти монстра? Він згадав Музей, катоблепа і пошкодував, що поряд немає Тітоньки, або ж — на гірший випадок — Бабаматки… Але у передчутті неминучої зустрічі з Карною не було страху. Коли Анемподест зрозумів це, то сам здивувався своїй хоробрості. «Може, після пригод в Опадлі я сам став іншим?» — промайнуло в голові прочанина. А ще він впіймав себе на тому, що постійно згадує колишню Нікту. «Що ж ти, бевзю костоголовий, не зміг допантрувати доньку!» — скрипнув зубами і здригнувся від нового спогаду. Десь недалеко від цього місця дочка Кінського Каштана вигиналася у сороміцькому танці… Стежка, що нею він йшов, тим часом перетворилася на справжнє болото. Ліс насувався чорним і мокрим огромом, зачаєною Майстернею Повені. Й десь у її хлюпотливих надрах ховалася Карна. Він зупинився й уголос проказав тридцять третій вірш шістнадцятої глави Євангелія від Іоанна: «У світі зазнаєте скорботи, але будьте мужніми: Я переміг світ!»

Хлюпотливе безгласіє було відповіддю на слова апостола.

«Треба звільнити Голомозого», — вирішив прочанин. Він попросив Бога, щоб жовті потоки не оббігли його лісовими байраками, не заступили дороги до хутора. Він скерував свою ходу до гомону, котрий поголоснішав. «Напевне сваряться», — подумав учень авви Макарія. Він уже доходив до кущів підліска, коли назустріч вибіг Мирон, тягнучи за собою Ренату. Голова миршавого була закривавлена, очі вирячені, а рідке волоссячко напиналося розваленою скиртою.

— Повертайте! — голосив він. — Там вийшло страшидло і нищить людей! Повертайте!

«Куди?» — хотів спитати Анемподест, але ноги вже несли його у глиб Хирлицького лісу.

Чи то Мирон краще знав тутешні стежки, чи то їм пощастило, але за півсотні кроків утікачі вийшли на твердий ґрунт. Водорозділ, яким вони бігли, тягнувся на південний захід, неквапно повертаючи до завороту Уборті, що петлясто оминала дві гори — Заячу та Горбату. Під ярусами віковічних сосен тоншав глинистий корж і проступали гранітні тераси. Зірвані повінню дерева громадилися на кам’яних карнизах, спліталися пошарпаним гілляччям, вдавлювалися у тріщини. Ревіла стиснута гранітом вода.

— Куди ми йдемо? — перекрикуючи ревіння, запитав прочанин.

— На Горбату, — крикнув миршавий і побіг швидше. Легконоге дівчисько не відставало від нього, зате Анемподест задихався й ледве встигав перестрибувати соснове коріння.

«Але ж вельми цибата наплодилася молодь», — позаздрив учень авви Макарія. Крізь зливу він побачив порослу деревами Горбату гору. Жовте водопілля оточувало її з трьох боків. Під горою здіймалися бурунчасті хвилі, немов прадавнє море повернулося до своїх берегів і гризло останню незатоплену верховину. Якісь чорні звірі вистрибували з води, чіплялися за гранітні гостряки й виповзали на нижні яруси. Здалеку вони здавалися маленькими, але, придивившись, Анемподест, впізнав у вимоклих створіннях ведмедів. Заворожений лісовою апокаліпсою, він втратив уважність й зазнав шляхової пригоди. Підошва ковзнула мокрим камінням, він впав, ударився головою і випірнув уже в Опадлі.

21

Кілька хвилин головний біль не давав йому зрозуміти навколишнього.

Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому багеті.

— Очуняв?

Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.

— Ти врятувалася… — констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.

«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:

— Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…

— Квасу тут не роблять. Вода — у шафі.

Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м’якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.

— У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…

— Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника.

Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.

— Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить.

— Сцена покаже.

— Що ти знаєш про Сцену, матнійцю… — пирхнула дівчина.

За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам’яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.

— Якесь свято? — запитав він і наблизився до вікна.

— Свято Імперії.

— Хіба Імперію святкують?

— Якщо дуже за нею скучили, то святкують, — знизала плечима Белітіс. — Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…

— …Смертю?

— Несповідимий Хореф! — похитала головою розвідниця. — Який же він бевзь, цей ченчик!

— Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?

Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: головний біль подужчав від солодкавих пахощів і став майже нестерпним.

— Панове! Верховний Модератор вистави «Мнемозавр»! — викрикнув один з мартоплясів.

Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.

— Ніс locus — hic saltus[181], — скрипливим голосом промовив Модератор. — Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…

— Мокрого докору? — перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.

Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.

— Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — Він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto[182], що я — Модератор. Так?

— Так, — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав, і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.

— Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile[183]! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki[184]. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім’я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?

— Так, — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні ще більше про «бецелу».

— Тоді рушаймо! — наказав старець.

Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу — і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…

Нижні двері розчинилися, і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі, і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.

Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:

— Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені.

— Чим?

— В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть.

Модератор вдарив жезлом у ґонґ.

До нього підскочило двійко мартоплясів.

— Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену.

— Чи все приготовлено? — спитав Модератор.

— Ще не подув гірській вітер, — пропищав один з Розумних Арлекінів.

— Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця! — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.

Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.

— Мене кличуть Машканом, — відрекомендувався лівий Арлекін.

— А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами.

— Божими Весельчаками, — уточнив Машкан.

— Веселунами бути чинніше й правописніше, — не погодився Маццакан.

— Весельчаками чинніше!

— Нехай, — вступився правий.

— Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену, — пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рота у дурнувату посмішку.

Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста.

— Чи розумієш ти цю мову?

— Так, — відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. — Але це щось безглузде, і написано воно простацьким віршем.

— Так буває, — погодився Машкан. — Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій.

— Так чомусь буває, — підтвердив Маццакан. — Співай уголос, Витискуваче.

Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:

Потурначе Тартару, Де ж твоя торбинка? Ось дурна звірина Заступила шлях. На чатах поставлені Собачина й свинка. Розворож пістолем Пустотливий цвях. Потурначе Тартару, Вартових не бійся, Не дивись у торбу, А на Північ йди. Там припнуть до свашки Отвори обійстя, І спочинуть орди В золотій воді.

— Молодець! — сказав Машкан.

— Це було небуденно проспівано! — сказав Маццакан.

Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до Сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.

— Це — Мідний Паць, — пояснив Маццакан.

— Ця старовинна і шанована всіма акторами берегиня надзвичайно сечогінна при мацанні, але доторк до неї приносить щастя там, на Сцені, — додав Машкан.

Прочанин подивився на сечогінного Паця, на щурячі писки Розумних Арлекінів і вирішив: «Не вийде вам, бусурмани, мене отак просто використати. Сила Божа долає всі хитрощі магічних театрів!» А вголос промовив:

— Я — християнин і не можу брати щастя від свинячого боввана.

— Шкода, — пропищали брати Арлекіни.

— Ще й як шкода, — почувся голос Марципанової Акробатки. Брати Арлекіни відступили, даючи дорогу високонародженій Белітіс. У першу мить Анемподест не впізнав її. Замість мисливського одягу на розвідниці було атласне плаття кольору окунячих плавців. Золоте гаптування мерехтіло вогнями рампи. А на сяйво її діамантового кольє й поготів боляче було дивитися. Вузька гранатова діадема стягувала волосся онуки Пендози. Вона перехопила розгублений погляд прочанина й заломила кутики губ:

— Невже тебе ще й досі можна вразити мінливою оболонкою? Мені здалося, що чоловік, котрий бачив танцюючу Ніктамену Марамулькову, мусить дивитися на решту жіноцтва зі співчуттям…

— Шляхетність також має свої принади й переваги.

— Які ж?

Анемподест сотворив навчительну мармизу і пояснив:

— Я завше був переконаний, що шлунковий хробак, котрий замешкав у надрах аристократки, має привабливіший колір, аніж глист, що втрапив до стравоходу селянки або ж комедіантки…

— Ченчик безповажний! — презирливо скривилася Белітіс і відвернулася від учня авви Макарія.

Машкан з Маццаканом натомість наблизилися.

— Заки не подув гірській вітер, — сказав Маццакан, — ми розповімо тобі про сценарій 7542-го акту «Мнемозавра», у якому будеш грати ти, панна Белітіс і Німа Розвідниця. Ти будеш грати вчителя філософії Парфанія, що жив у вашій Опорній Реальності чотирнадцять століть тому за матнійським літочисленням. Дія цього акту відбувається у 1031 році від заснування Рима у місті Пальміра, де править цариця Зенобія[185]. Царицю буде грати присутня тут Сапфіра (вона ж Белітіс, вона ж Амана, вона ж Сардоніка). Місто згідно зі сценарієм оточене військами імператора Авреліана. Роль Танцюристки Таїс, яка буде виконувати Ритуал Особливої Оборони, Верховний Модератор доручив нашій славетній Німій Розвідниці, відомій затятим театралам під багатьма іменами. Отже, згідно із затвердженим Верховним Модератором актовим планом, у передчутті неминучої загибелі свого міста пальмірці почали безугавну передсмертну оргію, себто Карнавал як Особливу Оборону. Парфанія під час оргії намагається спокусити його улюблений учень Аттик…

— І що, спокусить? — насупився прочанин.

— Це залежить тільки від тебе, Витискуваче, позаяк сценарій визначає у «Мнемозаврі» лише одного гравця — Напередвизначеність, а ти можеш не підкорятися їй, слугувати Спонтанності і діяти за власною волею. Можеш, наприклад, вбити спокусника, закрити його у виходку, віддати на поталу похітливому натовпові, менадам, або ж зробити з ним що заманеться. Але тобі треба пам’ятати, що Театр є образливим простором. Він може не зрозуміти твоїх екзотичних прагнень та жартів. А це вплине на історію Особливої Оборони і, відповідно, на долю нашого світу…

— Врахуй, що Аттик — дуже красивий хлопчик, — втрутився Машкан і гидко захихотів.

— Себто я можу поводитись за власними прагненнями? — зрозумів з того всього Анемподест.

— Так, — підтвердив Маццакан. — Але той, хто виходить на Сцену для участі у змаганнях поміж Напередвизначеністю і Спонтанністю, мусить пам’ятати, що Сцена широка і тверда лише на перший погляд. Насправді, як вчать нас мудреці минулого, вона нагадує лезо меча, з якого легко зісковзнути й у Вічну Візантію, й у Гадохху, й у Моргану…

— І в Опорну Реальність?

— Так.

— А в чому сенс чину Витискувача і моє завдання?

— Завдання як такого немає. Модератор пояснив це тобі, але ти, певне, не зрозумів нашого мудреця. — Маццакан при цих словах підморгнув Машканові. — Просто Напередвизначеність буде намагатися тебе викинути в іншу реальність. Це станеться, якщо твої дії на Сцені будуть простими, вмотивованими, передбаченими і непарадоксальними. Себто нецікавими для Гри. Якщо ти не зможеш бути спонтанним, то, швидше за все, загинеш, переселений в одну з пекельних явностей. Тоді Танцюристка не досягне Площі, не виконає Ритуал і театральна перемога буде за Напередвизначеністю.

— І що тоді?

— Швидше за все буде зумовлена остаточна перемога Абсолютного Зла в Опадлі. А, можливо, і у твоєму світі. Отже, ти повинен витиснути Напередвизначеність зі Сцени. Якщо тобі це вдасться, ми матимемо шанс стримати садхузаґів.

— А якщо я відмовлюсь виходити на Сцену?

— Пізно, — сказав Машкан.

— Надто пізно, — підтвердив Маццакан.

— А якщо спробувати?

— Спробуй.

Анемподест рушив у прохід між рядами крісел. Він зробив кілька кроків до виходу із зали, але навколишнє хитнулося праворуч, і він побачив перед собою рампу, Мідного Паця, Белітіс й зашкірених братів. Він повернув у інший бік і знову потрапив на приступки Сцени.

— Більшість смертних, — заговорила Белітіс, не дивлячись у бік учня авви Макарія, — чомусь впевнена, що, йдучи визначеним долею шляхом, можна у будь-яку мить відмовитись від чинного напрямку й збочити на якісь стежки, що начебто завше відкриті для хрунів та хитрунів. Дарма. Майже всі шляхи у сущому замислені Деміургами так, що змушують пройти себе до кінця. Цей наш ченчик такий дорослий і начитаний, але не знає простих регулярностей, котрими впорядковано світ…

— Не знає, — погодилися брати.

— Ви не попередили мене про небезпеку, — сказав Анемподест.

— Небезпека існує завжди й усюди, — зауважила Белітіс. — Твоє тіло у Матні загрожене більше, аніж на Сцені. Тут тобі допомагають усі добрі сили Опадла, а там між тобою і страховиськом лише клапоть лісу і двійко підлітків. Карна шукає тебе і знайде. Для тебе буде краще, аби ви зустрілися не в Матні. Запам’ятай: лише дві регулярності керують світами. Одна називається Законом, інша — Благодаттю. За Законом — ти здобич Карни. Сподівайся, отже, на Благодать і мудро виконуй чин Витискувача, а ще пам’ятай, що Карнавал дорослішає…

— Гірський вітер! — повідомив Машкан.

Сяйво над Сценою хитнулося. Щось на штиб густого туману посунуло на рампу, торкнулося блідим мацачком Мідного Паця й відступило. Анемподест відчув хвилю запахів. Різких та різноманітних. Пахло сечею великих тварин, невідомими квітами, смажениною, цвіллю міських закапелків й ще чимось незнаним та збудливим.

Одночасно у просценіумі з’явився новий персонаж. Одягнена у щільно припасований одяг, озброєна довгим мечем світловолоса жінка кинула перед мідною свинкою лантух. Він ворушився.

— Привіт тобі, Німа Розвіднице! — шанобливо пропищали Розумні Арлекіни.

Жінка не звернула на братів жодної уваги, розгорнула лантуха й витягла з нього смугастого кота.

— Буде приносити жертву Силам Спонтанності, — прошепотів Маццакан.

Розвідниця схопила кота за шкірку, зграбно ухилилася від кігтів смугастого і кинула його на першу шеренгу крісел, замкнених ланцюгами. Котище з диким вищанням впало у крісло. Не встигло його тіло перегрупуватися для зворотного стрибка, як з червоної оббивки вистромились вузлуваті трубки й вгризлися у котячу дупу. Звірище захлинулося криком, а хижі трубки почали відривати шматки котячого м’яса і засмоктувати їх з відразливим чваканням. За хвилину на крісельному сідалі залишилися лише кістки і голова смугастого.

Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.

— Можемо виходити на Сцену, — сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.

— Йди за нею, — порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:

— Опадло буде врятоване, якщо ви виконаєте Ритуал.

Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.

22

Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся, і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам’яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори, і розлите вино обляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:

— De mortuis — veritas![186]

Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.

— Мара та морокодокір! — сказав він собі. — Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?

Хтось охопив його ззаду. Він обернувся і зустрів п’яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.

Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.

Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев’яча шкура. Лапи мертвого хижака скріплювала на грудях діамантова фалера. Кремезні германці тримали трикутні щити обіруч високого. Анемподестові здалося, що він бачить на калігах воїна золотих орлів[187].

— Вчителю! Нарешті я знайшов вас!.. — почув він голос за спиною.

«Починається!» — промайнуло у голові прочанина, і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.

Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов’ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.

— Сили Небесні! — прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.

— Ви чимось налякані, Вчителю? — спитався хлопець.

Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби… Він замурмотів:

— Ні-ні… Я так, є… Трохи наляканий… Це препотужне військо…

— Але ж ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні…

— Адже їх так багато, цих римлян!

В очах Аттика промайнуло здивування.

Анемподест тим часом оговтався.

«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» — вирішив він і сказав Аттикові:

— Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити.

— Але ж там тепер сперечаються про янголів!

— Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!

Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.

— До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс[188], — зауважив Аттик. І додав: — Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая[189]. Вони вже вбили задля розваги кількох рабів.

— Тоді веди мене сам.

Аттик схопив його за руку і потягнув до вулиці, що нагадувала щілину між триповерховими будівлями. Проходячи нею, вони перестрибували через сплячих і сплетених у коханні, через порожні амфори і трупи свійських тварин. Чорношкірий велетень кинувся на них, але, побачивши опадлійського кинджала, забурмотів щось примирливе. Анемподест відступав від нього задкуючи, наставивши зброю. Лише вийшовши до стін палацу, він зітхнув з полегшенням. Тут Особлива Оборона не лишила слідів, базальтові плити були ретельно виметені. Вони проминули подвір’я велетенського храму і портиком добігли до металевої хвіртки у палацовому мурі. Аттик задер туніку й витяг ключа. Прочанин зауважив золоті й срібні ланцюжки на його стегнах.

Вони пірнули у хвіртку й опинилися посеред розкішного парку. Налякані павичі й фазани розбіглися мармуровими стежками.

— Вчора солдати засмажили і зжерли улюбленого павича цариці — Кадма, — повідомив Аттик.

— Дикуни.

— Це були єгиптяни, — сказав хлопець. — А я вчора думав про ваше тлумачення Горацієвого «Mens divinor»[190]. Я погоджуюся з тим, що натхнення має за джерело особливу надприродну субстанцію, яка складається з прагнення однієї істоти тілесно оволодіти іншою.

— Можливо, я спростив думку Горація.

— Але ж коли я складаю поезії, то відчуваю саме таке прагнення…

— Де ж усі ті поділися? — перебив хлопця учень авви Макарія. Він зауважив, що навколо немає ні охоронців, ні сановників. Це розходилося з його уявленнями про царські палаци.

— Сперечаються.

— Про янголів?

— Так. Лонґин переконує володарку, що боги пришлють їй на допомогу старшого янгола Казуфела з легіоном молодших духів, а жрець Балдіз каже, що це буде янгол-охоронець Пор Магабал.

— А ти як думаєш?

— У Лонґина краща система доказів. Балдіз спирається лише на минулорічне видіння жриці Ассінари.

Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискотливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.

— Скупаємося? — запропонувало чоловіче втілення Нікти.

Аттик зняв туніку і напружив м’язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м’язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.

«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, — зрозумів він. — Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».

Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.

— Не будемо затримуватися, — сказав він Аттикові. — Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше.

Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» — здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.

23

«Що я зробив не так?» — спитав він себе.

— Ну й налякали ви нас, панотче, — сказав миршавий. — Я вже думав, що ви Богові душу віддали. І бурмотіли ви дивні слова. Щось про собачину й свинку. Певно, біси вам ввижалися у звірячих подобах…

— Воістину біси! — підтвердив прочанин, перехрестився і звівся на ноги. Він згадав слова Белітіс. Клапоть лісу і двійко підлітків: «Таке, значить, буде місце моєї поразки», — зрозумів він і вирішив померти достойно.

— Чи є у вас якась зброя? — спитав він.

Мирон відвів очі.

— Страховисько йде сюди, — сказав Анемподест. — Але йому потрібен лише я. І тільки я. Ви повинні тікати, ховатися.

Мирон промовчав. Рената заперечливо похитала головою. Вона показала в бік Горбатої гори.

— Он там і ховайся, дитино, — погодився учень авви Макарія, войовничий запал якого почав нагло меншати (де й поділася вранішня хоробрість). — А до мене, за словом апостола Павла, прийшов час повернення боргів.

Рената схопила його за руку і потягла до верховини. Мирон поплентався за ними. Навіть розмоклою стежкою вони швидко видерлися на карк Горбатої. Дівчина тягнула прочанина далі, до дуба, що ріс над самим урвищем. Анемподест наблизився до дерева, бурмочучи:

— Там німа дівка, і тут німа дівка, там Тітонька, тут Бабаматка, там хлопчик, а тут — дівчинка… Куди ж ти мене тягнеш, сирітко? Все йдно пропадати… Бісище крутить світами, як циган сонцем, і нема на те ради!

Рената злостиво тупнула ногою і вказала прочанинові на дупло.

— Не сховатися нам, сирітко, у цій дзюрці… Проти нас сама архичортиця Карна. А ми, бач, голі й босі… — лементував Анемподест і мацав здоровенну ґулю на голові.

Тоді Рената застрибнула у дупло і майже одразу повернулася з пакунком. Учень авви Макарія не встиг здивуватися її спритності, як дівчина розгорнула шмату і витягла сокиру. Знаряддя було неоковирне, лісорубське, перековане, певно, зі старої зброї, але прочанин одразу перестав скиглити і чухати голову. Рената перехопила сокиру обома руками, крутнулась на лівій нозі і відточеним ударом розвалила голову миршавому. Той не встиг навіть зойкнути і впав до ніг дівчиська.

— Гоп, — сказав учень авви Макарія й двічі змигнув.

Він зрозумів.

— Там — Німа Розвідниця, і тут — німа Рената. Мені був знак, а я нічого не второпав!

Не виказуючи наглої радості, він несхвально похитав головою:

— Ти, бачу, теж жорстка воїтелька… Цей Мирон, упокой, Господи, його грішну душу, тебе сильно образив, дитино, це так… Але ж смертним гріхом є забирати в людини Богом дане життя. А ти його наче свиню…

— Не час проповідувати, Витискуваче, — почув він знайомий голос й озирнувся.

Перед дубом стояв Суфій-Драбант. Він був без панцира, у посполитому кожусі, але озброєний палашем і рішучий.

— Ти помилився, розвідниче.

— Знаю, — Голомозий оглянув розрубану голову хуторянина. — Але не про це мова… А диви, вона ж його під правильним кутом вперіщила. Вчитель у неї був небуденний! — І звернувся до Ренати: — Це тебе батько навчив так фатально махати залізом?

Дівчина ствердно хитнула головою. Вона невідривно дивилася на тіло Мирона. Пальці, якими вона стискала держак сокири, побіліли.

— Що робитимемо? — спитав прочанин.

— Чекатимемо на птахів надвечір’я, — пирхнув Драбант.

— А насправді?

— Насправді ні я, ні ця юнка, ні навіть усе шляхетське рушення Матні не врятують. Адже ми не Витискувачі. Ми можемо тільки загинути на цій горі одними з перших… Але ти — Витискувач. І ти можеш перемогти Повноважне Втілення Карни.

— Як?

— Повернутися на Сцену.

— Я не вмію грати у ці неблагодатні містичні ігри…

— Так ніхто ж не вміє. Ні я, ні Белітіс, ні Глобус. У «Мнемозаврі» немає правил, і все вирішує везіння та іноді вміння визначати прихований зміст подій. Ти зустрів на Сцені щось незвичайне?

— Так. Там був юнак Аттик, достеменна тілесна подоба тутешньої Нікти.

— Вбий його.

— ?..

— Ця вродлива подоба якимось чином пов’язана з безсмертною сутністю богині. Можливо, це її регулярне вмістилище, що блукає світами серед смертних істот і вивільняє місця для візитів самого Повноважного Втілення. Достоту це невідомо навіть наймудрішим у Вічній Візантії. Але пошкодження вмістилища може ушкодити саму Карну.

— Це ж тільки припущення, — похитав головою прочанин. — Ще минулого вечора навіть ти не підозрював, що Нікта може стати таким вмістилищем.

— Зате здогадалася Белітіс і назвала такі вмістилища Актуальними Втіленнями. Її родина вже дві тисячі років воює з Карною, її батько, дід і прадід загинули у битвах з Повноважними Втіленнями Руйнівниці. Але навіть Белітіс не змогла передбачити, що під фільварком Пясечинських заховано заставу могутності Карни. Якби ми це взнали раніше, демониця чекала би на можливість Повноважного Втілення ще років сто. Адже Нікти та Аттики, слава Всевишньому, не народжуються у кожному поколінні смертних. Белітіс натомість передбачала, що Нікта рано чи пізно завагітніє монстром, як це було при минулих спробах богині. Тоді б я мав кілька місяців для рішень. Але, бачимо, Сили Зла теж не від того, аби пошукати нових шляхів.

— Ваша помилка надто дорого обійдеться моєму світові.

— Нашому теж. — Драбант витер обличчя та голову кожухом і подивився у бік лісу. — Якщо повіє вітерець зла тут, то в Опадлі почнеться ураган. Недарма ми називаємо цей світ Опорним… Вбий того хлопця, Витискуваче. Карна вже недалеко.

— Мені здається, що ти чогось недоговорюєш.

— А мені здається, що тобі час вертатися на Сцену, — сказав Голомозий і різким ударом під ребра вимкнув свідомість учня авви Макарія.

24

— Сволото опадлійське! — прошепотів Анемподест-ПІарфаній, приходячи до тями під пальмами. Він лежав горілиць, Аттик оббризкував його водою.

— Я, певно, занедужав, — сказав прочанин.

— Ви просто стомилися, вчителю, — заспокоїв його хлопець. — Адже ви не спите вже третю добу. Ви ж не винні, що володарка вірить лише вашим гороскопам.

— Гороскопам… — приречено промовив учень авви Макарія. Під ребрами все ще пульсував біль, і було важко дихати.

— Але ж вони справджуються! — захоплено вів далі Аттик. — Ви напророчили хворобу Авреліанові, і володарці вже відомо, що імператор минулої ночі відмовився від нової наложниці. Він втрачає чоловічу силу!

«Або береже сили перед вирішальним штурмом», — подумки припустив Анемподест, а вголос попрохав:

— Поможи мені звестися.

Аттик підставив плече. Його ніжне обличчя опинилося поряд з обличчям прочанина, губи, наче самовільно, зволожили неголену щоку.

«Як такого вбити?» — запитав себе Анемподест. Безліч книжних цитат про слабкість людської натури випірнуло в його пам’яті. Всі вони були непереконливими.

Він раптом вирішив забути про свої земні борги і поцілував Аттика. Той припав до його рота гарячим цілунком. Швидкий язик побіг Анемподестовими зубами. Учневі авви Макарія ледве стало сил відірватися і заперечливо хитнути обважнілою головою.

«Тепер, — наказав собі прочанин, — треба згадати те найважливіше, що ніби само випірнуло на Горбатій горі. А цим найважливішим є те, що тут німа й там німа, тут вмістилище для демониці й там вмістилище… Було».

Він посміхнувся щасливому Аттикові, губи якого обважніли й очі затяглися мрійливим туманом, і промовив:

— Там була схована застава могутності чортиці і тут вона теж має бути. Пошукаємо.

— Про що ви кажете, вчителю? — прокинувся хлопець.

— Це, малий, так, нічого… А скажи мені, хлопче, яка з Пальмірських богинь найзліша та найпідступніша?

— Богиня Ламашту[191], Нічна Викрадачка Немовлят. — Аттик відповідав швидко, як бурсак на колоквіумі. — Її храм занедбаний. Там живуть тепер лише злі старі ламії, які поклоняються дзеркалові і харчуються кров’ю жертовних баранів.

«Там дзеркало, і тут дзеркало!» — Анемподест відчув, що його здогадка підтверджується і подумки показав Напередвизначеності язика. Хоробрість поверталася до нього, оточена хвилями бажань. Він розкуйовдив хлопцеві волосся.

— Ходімо до занедбаного храму! — виголосив учень авви Макарія.

— Навіщо? — Юний пальмірець схопив учителя за руку. Пальці Аттика виявилися напрочуд сильними, а долоня — мозолистою, як у ратоборця.

— Для складання свіжого гороскопа мені конче потрібно попити баранячої крові.

— Її повно у палацових кухарів.

— Ти не хочеш мені допомогти?

— Я хочу. Але ж ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на священній землі Кібели[192], а сьогодні четвертий день тижня.

— І що?

Аттик здивованим поглядом обмацав обличчя Парфанія-Анемподеста і пояснив:

— Зараз там відбувається Літургія Дефлорованих. Ніхто, окрім корибантів[193] та святих блудниць Головного Храму, не може ступити на священну землю Кібели у четвертий день тижня. Ви ж самі мені розповідали про містерії розцнотливлених в ім’я Ідейської Матері.

— Я лише перевіряю твою пам’ять. Мені радісно, що навіть у дні облоги ти не забув моїх уроків, малий.

Аттик просяяв і відпустив руку учня авви Макарія:

— Я готовий тішити вас не тільки знаннями.

— Ми ще про це побалакаємо, — пообіцяв прочанин. — А тепер мені потрібно до занедбаного храму. І я піду туди, навіть якщо тисяча корибантів і десять тисяч блудниць стануть супостатами на моїй дорозі. Проведи мене до землі Кібели.

Аттик завагався. Сумніви робили його дівоче обличчя привабливішим, від них глибшали оливкові тіні під очима. Він спитав:

— Але ж на мене чекає володарка. Чим ми виправдаємо мою затримку?

— Найточнішим гороскопом про загибель римлян.

Аттик кивнув і повів прочанина до хвіртки. Над їхніми головами щось просвистіло. Вони озирнулися. На те місце, де кілька хвилин тому лежав непритомний учень авви Макарія, гепнулась базальтова брила. Заверещало паркове птаство. Це великі балісти Авреліана почали обстріл царського палацу.

Головний Храм Кібели підносився червоною пірамідою між палацовою вежею Беткетер та пілонами, спорудженими для вшанування сонячного бога Ярихбола. Священну землю богині оточував цегляний мур заввишки зо два людські зрости. Там, де стояв занедбаний храм Нічної Викрадачки, мур постарів і пощербився. Коріння кедра підповзло під його фундамент, а гілки розхитали цеглини з клеймами забутих царів. Одною з тих гілок Аттик з Анемподестом перелізли на заборонену землю. Нечисленні пияки мутними очима спостерігали за ними. Але їхню увагу невдовзі відвернула молодь, що вирішила кохатися просто під храмовим муром. Ніхто не покликав варту і не здійняв тривоги.

Занедбаний храм розмірами не перевищував церкву у Зміївці. Брама його була зачинена, але глиняна ліпна оздоба піддашшя розповзлася на рогах отворами. До однієї із таких шпар і пірнуло двійко блюзнірів.

Поки очі не призвичаїлися до храмового напівмороку, Анемподест слухав далекі співи Літургії Дефлорованих. Корибанти славогласили:

Веселу тілесну могилу для дива звичності й дива запізнення дасть нам лоно Твоє, Богине, і для наших бажань ти відкриєш смерть так, як розсувається лотос незайманки й знімається накривка зміїного лігва для тих, хто хоче відпочити від спеки на холодних кільцях отруйної кобри, мудрішої від змій Заходу, мудрішої від змій Півночі, мудрішої від змій Півдня яких Ти, Непереможна, усіх колись повбивала…

Заслухавшись поганських співів, прочанин не зауважив птахів, які обжили храмове піддашшя. Він зробив різкий рух і спричинив пташиний гармидер. Голуби наповнили святилище шурхотом і пошкрябуваннями, шматки глини посипалися на голови кам’яних бовванів, притиснутих до стін і колон. Десь унизу прочинилися двері і почулися важкі кроки.

— Ламія! — прошепотів Аттик.

Скреготнуло кресало. Потім заблимав смолоскип, приторочений до стіни якраз під схованкою непроханих гостей, — тінь прикрила їх. Вони побачили древню каплицю Викрадачки Немовлят. Вівтарна плита знаходилася посередині кубічної зали. Над нею стояла потворна статуя напів’ящірки-напівжінки з лев’ячою головою. До кам’яних грудей древньої демониці присмокталися бронзова свиня та залізний пес.

Стара жриця палицею збила голуба, витягла ніж і заклала птаха на вівтарі. Вона дочекалася, заки витече кров з відрубаної шиї, загасила смолоскип і вийшла зі здобиччю.

— Де ж тут святиня? — прошепотів Анемподест.

Аттик хотів зістрибнути до зали, але прочанин наказав йому залишитися при отворі. Сам він обережно спустився на запилюжену підлогу. Єдиним джерелом світла тут була щілина між стулками брами.

— Хуторяни розповідали, що Приблуда знайшов серед скарбів Сунцича золотого бовванчика, — міркував учень авви Макарія. — Але ж тут застава могутності може мати інший вигляд.

Як її відшукати у цій темряві?

Він зазирнув ідолові за спину і побачив дзеркало. Воно було зроблене з металу і розмірами перевищувало вкрадену комедіантами Анемподестову власність.

«Треба сказати Голомозому, щоби віддав», — згадав він й сам посміявся з такої невчасної думки. Прочанин застромив руку під дзеркало і намацав бронзовий гребінь. У примарному світлі визначилося, що знайдений артефакт прикрашений свинячою та псячою головами.

— Воно чи не воно?

Він заклав гребінець за пас і почув поряд чиєсь швидке дихання. Обернувся, але не побачив нікого. Перехрестився і покликав:

— Малий, ти де?

— Помри! — почулося за спиною.

Анемподест відскочив, і важкий камінь замість його потилиці вдарив бронзову свинку. Дзвін прокотився святилищем і знову зірвав з риштування голуб’ячий клан. Прочанин присів, і нападник спіткнувся. Учень авви Макарія випростався і скинув на ворога статую Ламаншту. Хруснули кістки, покотилися підлогою пес і свинка.

Він навіть не став роздивлятися, ким був нападник. Він і так це знав. Так само як і те, що застава могутності Карни тепер у нього. Він видерся до отвору і вистрибнув на заборонену землю Кібели. Краєм ока він побачив жінок у чорному, що бігли до нього, і почув їхнє вищання.

Лізти на мур, отже, не випадало. Прочанин озирнувся навколо й побіг до Головного Храму Ідейської Матері.

— Спробуйте доженіть! — крикнув він ламіям і сходами вибіг на храмову платформу. Тут йому заступили шлях охоронці в червоних строях. Вони наставили на нього списи з позолоченими лезами.

«Все!» — вирішив він, витяг гребінь Викрадачки і, розмахуючи ним як ножем, кинувся на храмову варту. До списів вартових залишалося менше десяти кроків, коли випущений римською балістою камінь зніс усіх списоносців і вдарив у натовп служителів Кібели. «Так не буває!» — промайнуло у голові Анемподеста, але роздумувати над дивами Сцени у нього не було часу. Він перестрибнув закривавлених корибантів і побіг далі. Святі блудниці розбігалися перед ним і кричали, що римляни увірвалися до міста. Коли він вибіг перед головну браму, паніка розігнала навіть тих, хто охороняв священну землю з боку вулиці.

За брамою він побачив натовп. З півсотні пальмірців розгублено дивилися на Храм, де тривала панічна втеча жрецтва. Посеред натовпу озброєні люди тримали зв’язану жінку з опухлим обличчям. На її оголених плечах кривавилися смужки зрізаної шкіри. Анемподест впізнав у ній Німу Розвідницю.

— Розв’яжіть її! — наказав він озброєним і підняв над головою гребінь.

— Це римська шпигунка, Парфанію! Ми впіймали її біля джерела Ефка[194]! Вона вбила Пероза і поранила мечем непереможного Лісія.

— Прокляну вас іменем Ідейської Матері!

— Ти не жрець! — відповіли йому. Натовп загрозливо посунув на прочанина, і настав би тут йому кінець, якби не черговий dues ex machine Сцени.

Табун срібно-білих храмових коней вибіг з брами. Налякані чимось святі огирі Кібели навпіл розрубали натовп, збили з ніг вартових. Анемподест підхопив непритомну Розвідницю і вже зробив перший крок до бічного провулка, коли черговий кінь зачепив їх. Падаючи, Анемподест побачив здибленого вожака огирів, і в гриві сріблястого красеня йому привиділися хвилі бурхливого Потоку.

«А де ж птахи надвечір’я?» — подумав він і шубовснув до темряви позабуття.

25

— Я ж казала, що дурням щастить! — Голос Сапфіри-Белітіс здався Анемподестові веселим.

Він відкрив очі й подумав: «От цього ніяк не сподівався!»

Він стояв перед Вбивчим Написом. Поряд з ним у печері Райдужної Гори стояли Белітіс та Німа Розвідниця і притримували за лікті. За монолітом тримали смолоскипи Анаґа, Тітонька і люди, яких він бачив уперше. Лев’ячі жуки привітали його повернення торохтінням.

— Ми перемогли? — звернувся він до Тітоньки. Насмішкуватість Марципанової Акробатки йому набридла.

— Особлива Оборона, Витискуваче, не передбачає перемог, — відповіла товстуха. — Ми поки що не програли.

— І що тепер?

— Спробуємо зупинити садхузаґів.

— А що буде з моїм світом?

— Цього ми не знаємо. Сцена не відправила тебе до Матні, отже твій титул Витискувача ще чинний під Зеленим Сонцем. Насувається битва.

— Але ж Карна ще, мабуть, загрожує Опорній Реальності? — звернувся він до Белітіс.

— Руйнівниця, безперечно, ушкоджена втратою свого тіньового вмістилища та гребінця, але все ще небезпечна. Окрім того, ти, матнійцю, прийшов на допомогу Розвідниці надто пізно. Вона не встигла виконати Танець…

— Жінки, не засмучуйте воїна перед битвою, — перебив Марципанову Акробатку Анаґа. — Воїн здобув у бою трофей, воїн відчув губами вологу Хорефу! Він — справжній Витискувач! А ви все шукаєте нездійсненого. Краще прислухайтеся!

Настала тиша. Анемподест пристав до поради гнома й одразу відчув щось, від чого вібрували надра Райдужної Гори, здригалося полум’я смолоскипів і ворушилися щелепи жуків.

— Вони наближаються, — сказала Тітонька.

— Сповідники та Обрані Хорефу, поклянімося! — проголосив Анаґа.

Присутні оточили моноліт. Анемподест знайшов латинський напис і поклав руку на його літери. Поряд зі своєю він побачив долоню Марципанової Акробатки. Їхні очі зустрілися, і він згадав свою першу зустріч з високонародженою Белітіс…

— Клянемося, — сказав гном, — або перемогти Сили Зла, як перемагали їх дотепер, або загинути тут, але не відступити від Гори. Я, Анаґа, Майстер Зброї з Висохлого Народу, клянуся!

— Не відступимо! — сказала Тітонька. — Я, Дайна Матрікс, вільна мисливиця з роду Хізерта, клянуся!

Так клялися вони усі, а учень авви Макарія намагався запам’ятати імена тих, кого не знав. Деякі з цих імен нагадували християнські, але більшість свідчила прочанинові лише про строкатість Всесвіту. Особливо запам’ятався йому велетень на ім’я Лліґ, що клявся, крутячи над головою дворучним мечем завдовжки в людський зріст. У клятві він згадував якісь винні бубна та горезвісну Гадохху.

Коли черга дійшла до Анемподеста, він сказав:

— Клянуся не відступити ані тут, ані там, повернути дзеркало й довести правду прибульців до тих, про кого обіцяв дбати, я, прочанин Анемподест, Витискувач!

Німа Розвідниця замість клятви поклала руку на смолоскип.

Коли запахло паленим, Анаґа підсумував:

— Виклик прийнято, бічні стежки закрито.

Двоногі й шестиногі загони опадлійського рушення почали виходити до головного проходу. Чулися короткі брязкання перечепленої зброї, перегукування та команди. Але більшість воїнів вирушали до бою в урочистому мовчанні. Декотрі прикривали обличчя масками.

— Ти підеш до загону Німої, — повідомила йому Белітіс, коли настала їхня черга залишати святилище Вбивчого Напису.

— В мене йде обертом голова, й немає ані меча, ані пістоля.

— На свіжому повітрі тобі полегшає. Подивись на свій кинджал.

Анемподест витяг зброю. До сталевого леза було приклепано бронзового гребінця Ламашту. Песик і свинка шкірили бронзові зубки.

— Опадлійські ковалі не гаяли часу, — визнав він. — Дякую. Але ж кинджальчиком супроти садхузаґа не повоюєш.

— Такий, як ти, вибачай на слові, і мечем нічого не вдіє, — відповіла Белітіс. — Проти садхузаґів є особлива зброя. А загонові Німої буде з ким битися, окрім Закреслюючих Істот. Пам’ятай: у гоблінів найвразливіше місце — шия, у мантикор — черево. Від скутулії або катоблепа тобі краще тікати.

— Цінні повідомлення… А що, Анаґа тепер у нас за гетьмана?

— Так. Він колись вбив Чорного Садхузаґа і має тепер найвищі ранги Майстра Зброї та Імператора Повені. Один-єдиний серед усіх воїнів Опадла. — Белітіс притримала учня авви Макарія за лікоть, пропускаючи наперед загін алебардників. — До речі, Витискуваче, хто це тебе напоумив на таку клятву?

— Ніхто.

— Зауваж, що деякі клятви спроможні змінювати тих, хто бере їх на себе. Клятва може стати прокляттям і долею. Не страшно?

— Страшно було бігти з гребінцем на списи… Добре, що Тітонька урятувалася від катоблепа, тоді, біля Театру, — згадав він свої пригоди на шляху до Сцени. Кабаняча морда нічного монстра так виразно постала перед його очима, що він вирішив розпитати Белітіс. — А Гімнософіста чому тут немає?

— Він загинув. Катоблеп розірвав його, перш ніж Матрікс прострелила друге серце потвори. Для музейного хробака це неабияка смерть.

— Упокій, Господи, його душу… Ти була несправедливою до нього.

— Еврідіку грала моя двоюрідна сестра. Ти, бачу, вже забув, що я тобі пояснювала про дві регулярності Сущого, — докорила Белітіс і підштовхнула Анемподеста до бічного проходу.

— Ми зараз вийдемо до Великої Ущелини, — пояснила вона. — Там слизьке каміння. Будь уважним і слідкуй за небом. Мантикори вміють нападати безгучно.

Прохід виявився довгим і східчастим. Вони проминули низку печер, перейшли підземну річку мотузяним містком і потрапили до кам’яного лабіринту, встеленого вервицями та гронами білих кульок.

— Обережно, не наступи на них, — попередила Марципанова Акробатка. — Це яйця лев’ячих жуків. Вони ображаються на тих, хто не шанує їхнього поріддя.

Анемподест перестрибнув через гроно і побачив у глибині лабіринту черево велетенського жука.

— Матка?

Белітіс ствердно кивнула і потягла його на чергові сходи. Прочанин дораховував третю сотню сходинок, коли повіяло свіжим повітрям. Зелене небо зустріло їх мрякою.

Вихід охороняв загін жуків. Дві мартопляски-лучниці щось жваво обговорювали біля зубців бастіону, заставленого гарматами. Голі до пояса гармаші забивали клинці під опорні станини однорогів, змащували колеса обертових платформ, смолили ґноти.

Марципанова Акробатка з прочанином наблизилися до парапету. Анемподест зазирнув за стіну й побачив урвище з гірською річкою унизу. Протилежним боком ущелини проходила широка дорога, перегороджена фортечним муром. Над ним підносилася складена з брил вежка. На її майданчику також готували до бою гармати. Усі ці споруди здавалися крихітними, порівняно з сіро-зеленими ребрами гір, які громадилися над ущелиною. Повітря тут було вологе й прохолодне.

— Це одна з тих двох доріг, якими садхузаґи можуть обійти Райдужну Гору, — пояснила Белітіс.

— Гармати їх зупинять?

— Можуть зупинити, якщо ми відіб’ємо напад дрібніших потвор, що розчищають шлях Закреслюючим Істотам. Адже Сили Зла давно знають про ці укріплення. Знають вони також, що нас тут лише півтораста людей і гномів, та ще з півсотні жуків. А таких бійців, що спроможні вступити у двобій з катоблепом або скутулією, тут не більше десятка. Для того щоби садхузаґ отримав смертельні рани, гармашам треба влучити йому в голову щонайменше тричі. Ми мусимо відбити всю пекельну погань, що лізтиме на бастіон і заважатиме їм цілитися. Сюди незабаром прийде Німа. А Тітонька з Анаґою будуть стримувати садхузаґів на тому мурі…

Страхітливий рев перервав пояснення воїтельки. Гори подесятерили його відлунням так, що Анемподест почав шукати монстра найближчими підніжками Гори.

Белітіс подивилася вгору і свиснула жукам.

Спритні істоти побігли майже вертикальною стіною до найближчого карниза. Звідти шугонула крилата тінь. Одна з мартоплясок прицілилась у потвору з лука, але та під гострим кутом метнулася на майданчик. Прочанин побачив шкірясті крила і морду рогатої кішки. Белітіс відскочила від кігтів страховиська і розрубала йому праве крило. Один з гармашів припік інше крило смолоскипом. Потвора верескнула, перекинулась на спину й отримала стрілу в черево. Белітіс добила істоту, перерізавши їй горло.

— Рогата мантикора, — сказав гармаш, припалюючи монстрові під хвостом. Істота не поворушилась.

— Мертва.

— Дуже ревла, — сказав прочанин.

— Це не вона, — посміхнувся гармаш.

— Це ревів великий садхузаґ, — пояснила Белітіс. — Він десь близько, за поворотом дороги. Не наклади у штани, мій друже.

— Я помолюся за тебе, безстрашна Сапфіро, — пообіцяв дівчині Анемподест, — хоча й не відаю релігії, яку ти сповідуєш.

— В Матні, — сказала та, струшуючи з меча рожеву кров мантикори, — чотириста років тому жив небуденний суфій Ібн Арабі. Він казав: «Я йду туди погоничем верблюдів, куди спрямовує свої каравани Релігія Кохання». Чи зрозумієш ти колись ці слова, потурначе святенництва?

Анемподест не встиг відповісти.

Ще дві мантикори атакували бастіон. Вони напали з протилежних напрямів, і мартопляски не встигли вистрілити. Натомість з надр гори вистрибнула Німа Розвідниця, і прочанин уперше побачив роботу справжнього майстра. Меч у руках Німої рухався з такою швидкістю, що учневі авви Макарія не вдалося зрозуміти ані послідовності, ані спрямувань її ударів. Шматки паруючого м’яса встелили майданчик. Тепер і для прочанина знайшлася справа. Він, гамуючи блювоту, поскидав крилате падло до ущелини. Кров мантикор пекла долоні, немов луг.

Летючі монстри потурбували й охоронців дороги. Четвірка з їхнього племені напала на вежку і відсахнулася, зустрінута стрілами та кулями. Гармаші тим часом налаштували однорога і зробили пробний постріл. Чавунне ядро збило дибкувату брилу. Та загуркотіла ущелиною, спричиняючи широку лавину каміння. Мантикори пощезали у скельних лабіринтах.

— Це тільки розвідка, — пояснив гармаш.

На підтвердження його слів з верховини посипалося дрібне каміння. Потім на майданчик почали падати пошматовані тіла лев’ячих жуків і рудих гоблінів. Анемподест відразу впізнав антропоцефалів, бачених у Музеї. Белітіс заповзялася їх добивати, а мартопляски випустили по скельних карнизах десяток стріл, відганяючи нападників.

— Катоблеп! — попередив гармаш.

Через парапет перестрибнула волохата потвора. Жовті ікла націлилися на Анемподеста. Він схопив запаленого смолоскипа і кинув його катоблепові у морду. Той ухилився від полум’я і рушив на прочанина. Анемподест витягнув кинджал і забіг за гармату. Катоблеп напружив м’язи для нового стрибка. Але Німа Розвідниця атакувала його шпаговим випадом. Втративши око, страшидло рохнуло і обернулося до нової загрози. Хутро на шиї наїжилося. Багатозуба паща розкрилася у штурмовому вищирі.

Німа виявилася спритнішою за монстра. Вона раптом опинилася просто перед його мордою, устромила меча до відкритої пащі і повисла на ньому. Ікла катоблепа заскреготали залізом, з пащі виступила кривава піна. Смертельний удар лапи мав розірвати Розвідницю, але та ухилилася, блискавично вигнувши тіло. Белітіс атакувала потвору з флангу, але не змогла пробити мечем волохатого панцира. Німа не втримала меча, катоблеп вирвався з пастки й опинився серед лев’ячих жуків. Їхні щелепи вгризлися в горло страшидла.

Але катоблеп був могутнім звіром. Двома ударами лап він скинув з себе і розчавив жуків. Осліплений, з мечем у горлі, він наштовхнувся на гармату, повалив її. Анемподест ледве встиг відскочити. Велетенські кігті промайнули перед його обличчям, здерши шкіру з носа. Гармаш вистрелив з пістоля у голову чудиська і на мить його оглушив. Цим скористалася Белітіс. Вона рубонула хребет катоблепа, і цього разу панцирна шкіра не втримала леза. Другим ударом Белітіс перебила хребцеву зв’язку, і монстр важко осів на каміння майданчика. Німа витягла меча з його горла, і злива червоної крові впала на трупи червоних жуків.

— Уф-ф-ф! — видихнула Белітіс.

Здригнулася земля, і всі обернулися у бік дороги.

Коли Анемподест дивився на опудало садхузаґа, він й гадки не мав, що родичі музейного експоната можуть перевищувати його розмірами більш як удвічі. Тепер він на власні очі побачив живу гору, що сунула на мур, нахиливши голову. Велетенські роги вдарили вежу і рознесли її парапет. Але тамтешні гармаші були напоготові. Гармата впритул вистрелила у садхузаґа. Ядро розтрощило кілька рогів, відірвало шмат панцирного коміра і зірвало кістяні пластини з хребта чудовиська. Потоки темної крові зросили товстезний тулуб.

Садхузаґ заревів. Здригнулося суще в Опадлі.

Анемподест побачив струмінь вогню, що вдарив садхузаґові в морду. Чудовисько підвелося на задніх лапах, всією вагою обрушилося на вежу і розвалило її. Прочанинові здалося, що між залишків споруди спалахнуло блакитне сяйво Тітоньчиної сокири. Але хмара пилюки і диму закрила битву від його очей. Видно було тільки живу гору, що ворушилася і ревіла у тій хмарі.

— Увага! — почув він голос Белітіс.

Темна тінь накрила бастіон. Пирхнула гармата. Щось важке, мокре і волохате впало на Анемподеста. Він скрикнув і опинився під зливою на Горбатій горі.

26

Над хвилями роззлощеної Уборті нічого не змінилося. Рената застигла над трупом свого першого хлопця, Голомозий чекав на Карну, вдивляючись у темряву під соснами, гірчично-жовте водопілля на півночі зливалося з низьким мишастим небом.

— Де моє дзеркало? — спитав Анемподест.

Голомозий не відповів.

— Мені потрібне моє дзеркало.

Опадлієць повільно обернувся до прочанина.

— Потрібне, кажеш? То шукай. — Він показав очима на сосни. Анемподест вирішив бути терплячим.

— Послухай мене, розвідниче, і поміркуй неупереджено. Ти ж сам казав, що тільки Витискувач може перемогти Руйнівницю. Так?

— Казав, — погодився Голомозий.

— І зробити це я можу тільки на Сцені, чи не так?

— Так.

— Мені потрібно на Сцену.

— Ще раз вдарити тебе?

— Ні, не треба мене бити… Я попав сюди з відніг Райдужної Гори. Якщо я знепритомнію, то повернуся туди ж, але не на Сцену…

— Як там Белітіс?

— Стримує ворогів. Щойно вбила мантикору і великого катоблепа. Вони з Німою направду знамениті воїтельки. Наче ті Геродотові амазонки.

— Вони й є родичками матнійських амазонок, — уточнив Голомозий. — Тобі вдалося знищити вмістилище?

— Здається, я вбив того хлопця… Але, — прочанин помаца встегно, де в його опадлійської подоби висів кинджал, а тепер було порожньо, — я не впевнений остаточно. Це сталося у занедбаному храмі злої богині. Там було темно, і я квапився утекти від жриць… Тепер мені здається, що я пропустив у тому капищі щось дуже важливе, можливо, найважливіше. Там було металеве дзеркало, і я так відчуваю, що воно пов’язане з моїм дзеркалом. Адже і там і тут все ніби повторюється: там гора і тут гора, там німа і тут німа…

— Третій закон Напередвизначеності, — перебив його Голомозий. — Нерегулярні фрагменти структури у паралельних явностях мають ознаки подібності.

— …Так-от, — продовжив Анемподест. — Я думаю, що за допомогою мого дзеркала я зможу, якщо буде на те воля Божа, потрапити знов у той занедбаний храм і зрозуміти, як ушкодити Руйнівницю. Це дуже древній храм, можливо, найперша її твердиня… Її у давні часи називали Нічною Викрадачкою Немовлят.

— Певно, маєш рацію, — сказав Голомозий, і втома опосіла його обличчя. — Я чув про занедбаний храм. Так, чув… Але навіть великим предкам Белітіс не судилося до нього потрапити… Отже, все одно доведеться зробити тобі боляче.

— Чому? — напружився учень авви Макарія.

— Я, друже Витискуваче, сховав твоє дзеркало в Опадлі.

— ?..

— Воно там стало дуже маленьким. У Вузькій Явності усе дрібнішає. Воно тепер, певно, висить на шиї мого найкращого друга… Маленьке таке дзеркальце у срібному футлярчику… До речі, ти забув повернути мого медальйона.

Прочанин витягнув гаман, вийняв з нього свою монетку, а решту віддав Голомозому.

— Я бачив подібний у Сапфі… У Белітіс, — виправився він.

Голомозий поцілував кругляк і повісив його на шию. Анемподестові здалося, що опадлієць подумки проказує молитву.

— А хто ж твій найкращий друг? — спитав він.

— Його звуть Лліґ, — відповів Голомозий і різко вдарив Анемподеста. Від несподіваного болю той випустив з руки монетку і видав звук, подібний до заячого писку. Потім заплющив очі. Шум зливи пропав.

27

Він розплющив очі повільно та обережно. Над ним знов нависали ребра Райдужної Гори. Він повернув голову і побачив те, що лишилося від гармаша. Потім знову заплющив очі.

— Не зволікай, — почув він вібруючий Голос.

Намагаючись не дивитися на вивернуті ребра вбитого, Анемподест підвівся. Йому відкрилося невтішне видовище. Майданчик був завалений мертвими оборонцями і тушами монстрів. Від східної частини бастіону лишилося кілька уламків. На гарматному верстаті сиділа Белітіс. Права рука Марципанової Акробатки була розшматована до кісток, ліве вухо висіло на смужці шкіри, на стегні кривавилися сліди кігтів. Побачивши прочанина, дівчина прошепотіла:

— Дурням щастить.

Учень авви Макарія перетягнув її скалічену руку ґнотом. Він помітив, що дівчина хрипко дихає, і зрозумів, що ушкоджене її нутро і, певно, відбувається внутрішня кровотеча.

Белітіс нахилилася до його вуха і сказала:

— Ти — Обраний Хорефу. Рятуй Німу…

Прочанин озирнувся і побачив велику воїтельку Вузької Явності. Вона стояла перед війстям печери, тримаючи одною рукою чорний від крові меч, а другою спираючись на мушкет. Права нога Німої була химерно вивернута, певно, зламана. Перед воїтелькою застигло у смертельному очікуванні броньоване страховисько. Воно нагадувало одночасно велетенську жужелицю, скорпіона і черепаху. Чорні панцирні пластини блищали, як металеві. Довгий — майже у півтора людських зрости — хвіст носився у повітрі, наче оскаженілий нагай.

— Скутулія! — визначив Анемподест і згадав інструкцію для профанів: від катоблепа і скутулії — тікати.

Німа побачила його і зробила швидкий випад мечем, ніби намагаючись розрубати верткий хвіст. Потвора відскочила, а прочанинові здалося, що він зрозумів наказ Розвідниці. Він витягнув кинджал і став наближатися до скутулії, оминаючи трупи гоблінів та мартоплясок… Чорна блискавка хвоста пролетіла майже перед обличчям Анемподеста. Прочанин різонув її кинджалом, але промахнувся. На його щастя, потвора зосередилася на головному ворогові й зневажила задню небезпеку.

Учень авви Макарія зробив ще один крок. Найважчий у своєму житті. Він вкрився холодним потом увесь — від носа до підошов. Тепер він бачив кожен рух пластинчастих сегментів на спині скутулії, кожне подриґування її лускатих лап. Хвіст на мить завмер, електричне штрикало вигнулося гаком. На долі секунди випереджаючи смертельний стрибок потвори, Німа впала на коліно і в падінні дотяглася мечем до щілини між першим і другим сегментами панцира. У ту ж мить Анемподест уразив хвіст посередині, там, де луска не здавалася непробивною. Між його кинджалом та штрикалом майнула іскра, від електричного удару він ледве втримався на ногах. Але хвіст було розтято, оскаженіла від болю скутулія сіпнулася і сама настромилася на меч Німої. Обрубок затанцював, кроплячи прочанина зеленою кров’ю, а Німа встигла витягти меча і нанести потворі нового удару. Скутулія крутнулася і почала відступати. Вона переповзла через тушу катоблепа і завмерла.

— Bravo! — почувся кволий голос Белітіс. — До Майстра Зброї тобі ще далеко, але Імператором Повені я тебе титулую…

— Хіба маєш таке право? — запитав Анемподест, стираючи з обличчя зелену бридоту. Йому було важко говорити, серце шалено билося, і спазм перехоплював горлянку. Здавалося, кожне слово протискується назовні окремою істотою і відбігає убік, подалі від запитання.

— Ти колись розпитував мене про Деміурга Опадла, — замість відповіді нагадала Белітіс. — А я тобі сказала, що він зустрічає кожного переселенця до цього світу. Хто зустрів тебе біля Ринви, Витискуваче?

— Одна дуже розбещена дівчина.

— Вона не розбещена. Просто цій дівчині дуже сподобався щойнопереселений кабанчик. Ти був такий кумедний.

Запала мовчанка. Німа Розвідниця звелася на здорову ногу і пошкандибала до скутулії. Можливо, вона вирішила засвідчити остаточну смерть електричного монстра. Анемподест побажав їй успіху і подивився в бік дороги. Там були лише руїни і трупи.

— І ти примислила увесь цей напружений до війни світ? — спитав він онуку Пендози.

— Його примислили мої предки. Їм було потрібно щось на кшталт спостережної вежі для боротьби з Карною. Коли ж вони один за одним гинули у цій нескінченній битві, то їхні діти домислювали Опадло далі. Від покоління до покоління. Мені немає кому заповісти цей світ. Я бездітна, і сили залишають мене.

— Садхузаґи прорвалися?

— Вони йдуть до Картагени. Особлива Оборона нагло занепадає. Глобус мав рацію…

— Мені потрібний Лліґ.

— Нащо?

— У нього моє дзеркало. Я хочу з його допомогою повернутися на Сцену. Моя клятва не виконана.

— Для цього дзеркало не потрібне.

— Не розумію.

— Колись давно в Матні жив мудрець. Одного разу учні задали йому загадку про гусака, що сидить у глечику з вузьким горлом. Загадка була така: як витягти з глечика живого гусака, не розбивши при цьому вмістилища. Мудрець відповів, що нікого витягати не потрібно. Гусак-бо давно у небі… Отже, Імператоре, було б вельми нерозумним застромлювати до глечика ще й дзеркало. Воно ж може розбитися, гусак може поранитися.

— Себто?

— Ти не залишав Сцени, бевзю… — напружуючи останні сили, промовила Белітіс, закашлялася, і рожева піна виступила в кутиках її губ. Обличчя дівчини поблідло, зуби зацокотіли.

Анемподест зрозумів, що у деміуржиці Вузької Явності починається передсмертна лихоманка. Він безпорадно озирнувся й побачив велетня Лліґа, що виходив з печери.

— Ось твоє дзеркало, — прохрипіла Белітіс. — Чи зрозумів нарешті мене?..

Новий напад кашлю не дав їй договорити.

Прочанин зробив крок назустріч Лліґу і відчув, що майданчик вислизає з-під ніг. Кольори Опадла виблякли, Лліґ і Німа перетворилися на сріблясті контури. Потім темрява огорнула Витискувача. Але це був не морок запаморочення, а напівморок святилища Нічної Викрадачки Немовлят.

28

Перед вівтарем Ламашту горіли п’ять олійних лампадок. Вони висвітлювали людське тіло, прикручене ланцюгами до вівтарної плити. Людина була ще жива, але без шкіри. Видно було, як здригаються синюваті міхури легень і ворушаться оголені ребра. Акуратно зрізана шкіра жертви щільно обтягувала статую богині. Розрізи були зшиті бичачими жилами і сльозилися кров’яною сукровицею. Натерта лоєм кам’яна мармиза Викрадачки сяяла задоволенням від нового одягу.

Кати залишили жертві обличчя, і прочанин впізнав Аттика.

Він завмер, і спазм остаточно закрив шляхи і стежки звуків у його горлянці. Натомість заговорив Аттик. Голос його був глухий. Звуки цього голосу виринали з глибин страченого тіла, немов бульбашки з рота утопленика.

— Привіт, вороже! — сказав Аттик. — Чи подобаються тобі овочі справ твоїх?

У відповідь Анемподест видав щось подібне до тихого виття.

— Ти впізнав мене?

— Ти — Карна! — видихнув він свій здогад разом із жахом, полегшенням та здивуванням.

— Так називали мене шамани Півночі. Мої правдиві імена — Розхитувачка і Пантера Напередвизначеності. Тобі, смертному, не зрозуміти їхнього значення, але щойно ти став свідком загибелі останньої з рівних мені Дітей Рівноваги. Тому noli turbare circulos meos[195].

— Ти — Руйнівниця і загрожуєш моєму світові!

— Я сказала, ти почув.

Стогін вирвався з колишнього тіла Аттика, воно сіпнулося і завмерло. Легені перестали ворушитися. Почулися голоси. Якісь люди входили до святилища з бічного входу. Анемподестові не лишалося нічого, як сховатися між задньою стіною храму та дзеркалом.

До святилища внесли смолоскипи. Почулися тверді звуки латини. Голоси прибульців були гучні, слова уривчасті, немов команди. Прочанин почув:

— Miserium est miseris insultare![196]

— Monstrum informe, horrendum[197].

Він зрозумів, що офіцери Авреліана увійшли до храму і побачили жорстокість ламій. Він також передбачив, що, знайшовши його у кривавому капищі, римляни не стануть довго розбиратися, і він загине або буде ув’язнений як служитель бридкої Ламашту. Він почав шукати надійнішої схованки, натискати на виступи стіни. Один з таких виступів піддався, а частина цегляного муру відбула чверть оберту навколо прихованої вісі. Анемподест протисся в отвір, закрив його за собою й опинився у цілковитій темряві. Навпомацки він знайшов сходи, що вели вниз.

Він довго йшов підземним хідником і втратив лік часу. Він би не здивувався вийти звідси до Гадоххи або до Вічної Візантії, або ж вилізти через дупло просто на Горбату гору. Йдучи, він розігнав батальйон щурів і розірвав стільки павутиння, що його вистачило б на попони кільком садхузаґам. Дорогою він тричі спорожнив сечовий міхур і впустив у себе ціле озеро байдужості. Тепер тільки Вбивчий Напис горів перед його очима, і тільки клятва примушувала рухатися його стомлені і стерті ноги. На додачу, розболілися коріння вибитих Голомозим зубів. Він відчував, що попав у лабіринти Напередвизначеності, що годинами (а може, й днями) ходить колом, що віддзеркалення цього хідника він вже проходив колись удвох із Гімнософістом і що невдовзі він має опинитися у черговій подобі Катарактного Театру. Йому вже було ясно, що він ніколи — навіть якщо проживе ще сто років — не спроможеться забути Нікти та Аттика і що тепер вже жодна інша земна краса не зможе його здивувати й наснажити. Він відчував себе герменевтом, якому підклали книгу, писану гіркими говірками дияволосповідників, і змушують тлумачити слова, саме лише звучання котрих викликає в нього огиду. «Спочатку, — згадував він, — Сапфіра обіцяла, що я все зрозумію про чин Витискувача, побачивши Карнавал. Я побачив той безглуздий Карнавал, але нічого не второпав. Потім вона сказала, що я все зрозумію, побачивши Музейну колекцію. І що я мав зрозуміти серед тих опудал? Потім вже Сцена мала все прояснити… І де воно, це прояснення?» Він прокляв свою цікавість і свою зупинку у Хирлицькому лісі, і всі війни усіх часів, що заважають паломникам йти до Єрусалима, молитися й занедбувати марноту марнот. А ще він прокляв червоних жуків, які спокусили його своїм виглядом, і разом із ними все незвичайне та небуденне, що уводить у гріх простих посполитих.

Так, сиплячи неблагодатними словами, він вийшов у сухий, освітлений небом колодязь, де хідник розходився трьома шляхами. Він розсміявся, упізнавши в черговій витівці Сцени стару казку: «Наліво підеш — коня загубиш…».

Але на стінах колодязя не було попереджуючих написів, а у нього, відповідно, не було коня. Він сів просто на землю і відчув, як гудуть ноги. Він чекав знаку і не здивувався, коли з правого проходу вискочив синій щур.

— Привіт тобі, лікувальний пацюче! — сказав Анемподест. — Як ся має татусь Марамулько?

Щур вирячився на Витискувача і запищав.

— Ти пропонуєш йти за тобою?

Синій щур побіг до центрального проходу. Прочанин знизав плечима й пішов за звіриськом. «Зрештою, — вирішив він, — у казках саме так і буває». Невдовзі він потрапив на сходи, що вели угору. Вони закінчувались перед глухим муром, але прочанин уже звик до потаємних входів. Він знайшов виступаючу цеглину, натиснув і вийшов до розкішної зали.

«Певно, царський палац», — здогадався учень авви Макарія, розглядаючи мармурові горельєфи з крилатими биками і списоносцями. Бронзові вінки на стінах, амфори і срібні ритони вказували на трапезне призначення зали. Анемподестові здалося, що тріумфальні вигуки солдат Одената ще гуляють між яшмових і бірюзових вітрил палацового склепіння. Щур прошмигнув у найширшу арку, прикрашену мозаїкою і срібними ґратами.

Прочанин неквапно пройшов арку. Ґрати виявилися незачиненими і прочинилися з приємним дзеленчанням. За ними відкрився широкий ункторій[198] з круглим басейном та мармуровими ложами. Світло потрапляло до ункторію через отвір у стелі. Мозаїчна підлога, вистелена оніксом і лазуритом, сяяла жовтими та синіми блискітками. На краєчку басейна сиділа копія Кінського Каштана у білому одязі. Біля нього стояла скриня з лікарським причандаллям. Щур застрибнув старому на коліна.

— Де мій син, Парфанію? — спитала копія костоголового.

— Нерегулярні фрагменти подібні, — повторив слова Голомозого Анемподест. Він сів навпроти батька Аттика і сказав: — Він мертвий.

Обличчя старого посіріло, але зберегло гідність.

— Його вбили римляни?

— Ні. Його вбили ламії Нічної Викрадачки Немовлят.

— Навіщо?

— Він хотів припинити богиню.

Після важкого мовчання старий промовив:

— У давні часи Викрадачка забрала в мене трьох синів. Тепер убила останнього. Але ж моя родина не завинила Ламашту нічого. Мої предки були лише лікарями і робили свою справу.

— Її треба припинити.

— Ти здурів, філософе?

— Ні.

— Хто може закреслити безсмертя богині?

— Це я в тебе питаю: хто?

Очі старого раптом спалахнули.

— Інша безсмертна богиня! — сказав він і підвівся.

— Та, що повбивала змій Півночі, Півдня і Заходу?

— Почуй мене, Ідейська Мати! — повстав старий ескулап. — Я хочу помсти, і мертві діти мої волають про помсту! — Пальмірська подоба костоголового обернулася до статуї, якої Анемподест раніше не зауважив. Мармуровий бовванчик Кібели стояв у ніші, і штучне джерельце плюскотіло під ногами Матері Богів. Раптом отвір у стелі потемнішав. Хмара отінила небо Пальміри. Сталася громовиця, і блискавка впала у басейн. Хоча Анемподест вважав себе готовим до усіляких несподіванок, але тут він впав на підлогу й закрив голову руками. Блакитна на доторк енергія промкнулася до його єства і розклала дійсність на різні способи дріб’язковості. Сузір’я спалахнули під повіками прочанина, і вібруючі голоси загомоніли в його потилиці.

«Ти почула мене, Мати!» — донеслося до нього одночасно з плюскотом повені і голосом Голомозого: «Ти дуже вчасно допетрав, Витискуваче!» А ще він почув крики тисяч викрадених немовлят і рев Закреслюючих Істот, й сирітське рохкання Мідного Паця при розтрощеній садхузаґом Сцені…

29

Блискавка, що спопелила Повноважне Втілення Карни в Опорній Реальності, була у сотні разів потужніша від блискавки в ункторії. Її бачили втікачі-змїївчани з висоти Хирлицького водорозділу. Її спостерігали вартові підскарбія Сокольського на переправі і залишки сотні Приблуди, оточені водою на дузі Костянтинівського шляху. Її світловий вибух помітили навіть у Проскурові і в таборі полковника Кривоноса, і багатьом у той вечір здалося, що світ розколото навпіл і янгольські сурми скликають сонм праведників у долину Армагеддона. Велетенська блискавка потрапила у літописи та легенди, які розповідали свідки й діти свідків до часів Гайдамаччини, і був один, хто бачив її з відстані п’ятсот кроків. Ім’я та чин найближчого свідка перекази не зберегли, але цей невідомий божився і клявся життям рідних, що Велика блискавка була подібна до небесного дерева з пишним корінням, що огорнуло потоками блакитного вогню цілу Горбату гору. Він розповідав також, що блискавка повбивала з півсотні ведмедів, котрі рятувалися на Горбатій від повені, але цьому числу ніхто не повірив.

Станіслав,

2001—2002 pp.

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, помічених та виправлених верстальником

С. 15. — Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох [архієреєв] => архієреїв, — Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі.

С. 61. Шматок волхвинного [грибу] => гриба звично ліг у заглибину під язиком, гіркота огорнула горло. 

С. 61. З гірських ущелин древнього Антавра вистрибують вологі протяги, добігають степами до морського [берегу] => берега й там згасають.

С. 63. Фарнак згадав Полемона — дужого ветерана нескінченних Мітридатових війн, сотника охоронців з голеною головою і руками, схожими на переплетене коріння [дубу] => дуба.

С. 85. Далеко не всі дійдуть до рятівного моря, попереджала богиня, лише найсильніші та [найвитріваліші] => найвитриваліші.

С. 85. Ніхто не знає, що сталось з ними, бо через вісім століть Великої зими і Довгої весни, коли люди знов повернулись у Дворогу долину, там не [знайшось] => знайшлось живих.

С. 86. За її словом жерці заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався [примножувти] => примножувати мудрість через накреслення знаків.

С. 93. Перед тим як рушити далі, передбачливий Пекич відчепив від пояса маленьку мідну пляшечку [с] => з ясеневим соком, що мав здатність зачаровувати змій, натер собі ним руки і ноги.

С. 98. Навіть ті з них, котрих боги берегли від [хорів] => хоріб і травм, звертались до мага по амулети, приворотне зілля та волховські приманки.

С. 102. [Полірованний] => Полірований електрум сяяв ні сонці, не поступаючись щирому золоту.

С. 105. Крім того, я викупив вас із тією умовою, що ви під моїм началом служитимете богам і [воюватиме] => воюватимете з чорнокнижниками.

С. 131. Риску в першу чергу цікавили замовляння від [хорів] => хоріб, рецепти травників і заморські способи готування їжі.

С. 154. Усюди сліди крові та [решки] => рештки розкиданого сторожового багаття.

С. 172. Зі стрілами [межі] => межи ребер й розваленими черепами.

С. 173. Той обсяг Сили, який сім гірських джерел давали магу за місяць, можна було майже миттєво видобути зі свіжої крові, [взятій] => взятої з пробитих чересел п’ятнадцятирічного хлопця.

С. 207. Вожді степовиків [під’їзджали] => під’їжджали до процесії, спішувались й шанобливо вклякали перед втіленням Сонячної Риби.

С. 243. [І Лихий] => Тихий жіночий голос промовив:

С. 253. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові [надкрили] => надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.

С. 265. — [Ая’] => Ая’, квапився він!

С. 266. Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у [містери] => містерії Театру.

С. 278 — [Збілувався] => Збідувався у мандрах, ясновельможний…

ББК 84(4УКР)6

Є93

Художник-оформлювач О. M. Іванова

Єшкілєв В. Л.

Є93 Шлях Богомола; Імператор повені: романи / Володимир Єшкілєв; худож.-оформлювач О. М. Іванова. — Харків: Фоліо, 2014. — 411 с.

ISBN 978-966-03-6885-9.

© В. Л. Єшкілєв, 2014

© О. М. Іванова, художнє оформлення, 2014

ЗМІСТ

Шлях Богомола. Роман про Білих хорватів …3

Імператор повені. Роман …221

Літературно-художнє видання

ЄШКІЛЄВ Володимир Львович

ШЛЯХ БОГОМОЛА

ІМПЕРАТОР ПОВЕНІ

Романи

Головний редактор К. В. Лимаренко

Відповідальна за випуск Г. С. Таран

Художній редактор Л. П. Вировець

Комп’ютерна верстка: І. Л. Цибульник

Коректор Л. О. Коноз

Підписано до друку 22.04.14. Формат 70x108 1/36.

Умов. друк. арк. 36,40. Облік.-вид. арк. 19,43.

Тираж 2000 прим. Замовлення № 4-186.

TOB «Видавництво Фоліо»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

61057, Харків, вул. Римарська, 21А

Електронна адреса:

E-mail: realization@folio.com.ua

Інтернет-магазин

Надруковано з готових позитивів у ТОВ «Видавництво Фоліо»

61057, Харків, вул. Римарська, 21А

Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

Про автора

Володимир Єшкілєв (нар. 1965 р.) — відомий український прозаїк і публіцист, якого вважають одним із засновників нової української історичної романістики. Маршрути мандрів письменника пролягли через монастирі Західного Тибету, піраміди єгипетської Саккари, скіфські некрополі та прадавні храми Закавказзя. Досліджуючи карпатські «місця Сили», письменник зацікавився історією першої протоукраїнської держави, відомості про яку замовчуються. Її населяли білі хорвати, предки сучасних мешканців Високих Бескидів — бойків-верховинців. Роман «Шлях Богомола» не лише розповідає про захопливі пригоди хорватських дів-войовниць у Карпатах IX століття, але й пропонує читачам цілу «художню енциклопедію» язичницького світу давньої України.

З цим світом перегукується інший — представлений у виданні роман письменника — «Імператор повені», що його відомий книгознавець Костянтин Родик називає «кращою річчю раннього Єшкілєва, належно не оціненою критикою». У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки письменника: «Побачити Алькор», «Адепт» (у співавторстві з О. Гуцуляком), «Україна: третій шлях» (спільно з В. Павлівим), «Андрогін».

Примечания

1

У битві під Ловраном (799 рік) балканські хорвати розбили війська франків, які послав проти них імператор Карл Великий.

(обратно)

2

М і с р — древня назва Єгипту.

(обратно)

3

Е к д і к — посадова особа у візантійському церковному суді.

(обратно)

4

Послання Св. ап. Якова 2:13.

(обратно)

5

М і з і я — візантійська провінція, яка у IX столітті знаходилась на півдні сучасної Болгарії. Ф е м и — прикордонні області Візантійської імперії, керовані військово-феодальною адміністрацією.

(обратно)

6

Феодор неточно цитує Старий Заповіт (2 Сам. 22.30–31) — «Завдяки Тобі пробиваю я вал, завдяки своєму Богові перескакую мур. Шлях Господа непорочний…».

(обратно)

7

К и ш к о в а   г н о я ч к а — одна з численних середньовічних назв апендициту.

(обратно)

8

Див. Об'явл. 20:6.

(обратно)

9

Мефодій Патарський. Про воскресіння, проти Орігена, 22.

(обратно)

10

Г у м о р и — згідно з уявленнями середньовічної медицини і згідно з ученням давньогрецького лікаря Галена у тілі людини перемішувалися у різних пропорціях чотири гумори: флегма, кров, чорна жовч і жовта жовч.

(обратно)

11

Т р а в а   є п и с к о п а — буковиця.

(обратно)

12

В грецькій мові слово «евне» має багато значень: лігво, гніздо, шлюбне ложе, якір, могила.

(обратно)

13

В і з а н т і й с ь к и й   к е н т и н а р ій — приблизно 32,7 кілограма. Дорівнював 100 літрам (імперським ваговим одиницям).

(обратно)

14

Ц а р с ь к а   з е м л я — піденно-східна частина сучасного Керченського півострова.

(обратно)

15

Вогні авестійського бога Атри.

(обратно)

16

К ш а й я — у ведичній та авестійській традиціях означає одночасно «мирську насолоду» і «кармічно забруднене задоволення».

(обратно)

17

К о ш а ч и й   к о р і н ь — valeriana officinalis.

(обратно)

18

К о р о м о л а (древньослов'янське) — крамола, заколот, змова.

(обратно)

19

Ч о р н і   к л о б у к и — тюркське плем'я, що мешкало у степах на схід від Дністра. Д е р ж а в а   А ш и н і в — імперія кочовиків, яка виникла у 552 році, розпросторилась на весь Великий Степ й остаточно розпалась у VIII столітті.

(обратно)

20

П а л и к о п а — слов'янське язичницьке свято, присвячене громовій аватарі Стрибога, пізніше ототожнене з днем Святого Пантелеймона (27 липня/9 серпня).

(обратно)

21

Фарнак обіймав трон Боспорського царства у 63—47 роках до нашої ери.

(обратно)

22

В авестійській мові «капаутака» — лазурит, а «сінкаштра» — сердолік.

(обратно)

23

Н а в ' я (Нав, Навій) — Нижній світ, де перебувають душі предків.

(обратно)

24

В даному випадку «Храм» означає символічний священний простір. Якщо непосвячені язичники (профани) приносили жертви на вівтарі (требищі) без творення Храму, то жерці завжди обумовлювали свої офіри будуванням особливого ритуального простору.

(обратно)

25

І с т р — історична назва Дунаю в нижній течії.

(обратно)

26

Р а г л (можливо, тотожний Симарглу) — божество, яке захищало від демонів, переможець хтонічних страховиськ.

(обратно)

27

Р е м е з — різновид синиці; вважався священним птахом, освячене гніздо якого оберігало оселі від пропасниці і правило за сховок для відьомських трав.

(обратно)

28

Е л е к т р у м — сплав золота і срібла.

(обратно)

29

Е д і л — тут: виборний розпорядник, чиновник міського самоврядування.

(обратно)

30

За сучасними уявленнями, причиною Великої зими стало падіння на Землю фрагментів комети у 7640 році до н. е. та спровокована ним вулканічна активність.

(обратно)

31

Тобто від Уральських гір до Гібралтару.

(обратно)

32

К р о м — індоєвропейське божество війни. У ведичній традиції — Крурама (Жорстокий). Назва його святилищ — кромлехи, кремлі.

(обратно)

33

Н е б е с н и й   М и с л и в е ц ь — сузір’я Оріона.

(обратно)

34

Єремія 44:15—19.

(обратно)

35

Тобто кабалісти. У Кабалі «Йєсод» — містичне Сяйво, Дев’ята Сфіра, найближча до нашого світу Малхуду.

(обратно)

36

Велик ти, Господь, й дивні звершення Твої! (Грецьк.)

(обратно)

37

Верба була рослинним атрибутом слов'янської богині скорботи Желі.

(обратно)

38

В и р н и к и — збирачі дані.

(обратно)

39

Верховний небесний бог Хорс у давніх слов’ян виступав у різних подобах-аватарах (Дажбог, Стрибог, Сварог, Громовик і т. п.). Одною з таких аватар вважається Ярило (Яро, Юра) — божество життєдайного й грізного літнього Сонця.

(обратно)

40

З д и ж е н н я — язичницьке свято осіннього рівнодення (третя декада вересня).

(обратно)

41

Ж и в а — одне із балто-слов’янських аватарних імен Великої Богині. Березовий горб тепер називається Чортовою горою і знаходиться біля села Чесники в Рогатинському районі на Івано-Франківщині. На фундаменті капища Лобаса Пекича тепер церква Св. Миколая (Вознесіння) у Чесниках та старий християнський цвинтар.

(обратно)

42

Л я л я (іноді — ляляка) — туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богині.

(обратно)

43

Л і т н і й   С в а р о г (Високий Сварог, Ясна Сварга) — свято ковалів, що наставало на третій день по літньому сонцестоянню. У цей день ковалі розплачувались з жінками і дівчатами за кохання мечами для їхніх чоловіків і наречених.

(обратно)

44

Н и ж н і й (Малий) Я з и ж с ь к и й   п е р е в а л — тепер Тухольські ворота поряд з м. Сколе у Львівській області.

(обратно)

45

Сини старших волхвів від присяжних наложниць висвячувались у жерці нарівні з синами від законних дружин.

(обратно)

46

В у ж (Уж) — річка в Закарпатті.

(обратно)

47

Рослина гадючник (Filipendula vulgaris) і корінь тирлича (джинджури, Gentiana lutea) — афродизіаки, складові традиційного карпатського любовного зілля.

(обратно)

48

Хитрець — майстер (давньослов’янське).

(обратно)

49

Священний знак богині Артеміди (грецьк.).

(обратно)

50

А р х о н т (грецьк.) — князь.

(обратно)

51

І г р о в е ц ь — гора (1804 метри) біля теперішньої Старої Гути в Івано-Франківській області. В язичницькі часи на її пласкій вершині спорудили кам’яне капище, де в Яриліву Седмицю (Юрів Тиждень) відбувались ритуальні ігрища, ініціації та посвяти.

(обратно)

52

В і д в а р   с в.   С і л л а б і я — відвар кадмію [Так в оригіналі; можл. йдеться про камідь. — Прим. верстальника.] липи (Tilia) на козячому молоці. Лисячий жир середньовічні ескулапи використовували при лікуванні загноєних ран і виразок.

(обратно)

53

П а р і к и — формально вільні візантійські селяни-орендарі, які складали с т а с і ю — громаду родичів як одиницю оподаткування. П а т р и ц і ї —традиційна узагальнююча назва для родових і служилих аристократів, землевласників та чиновників у Візантійській імперії.

(обратно)

54

О р о ф і л а к (грецьк.) — хранитель кордону. С т а с и с (грецьк.) — стан, статус, місце. М а г е в м а (грецьк.) — чародійство.

(обратно)

55

М а д і н а т   а л - М а н с у р (Місто халіфа ал-Мансура) — історичне ядро Багдада, цитадель-резиденція на західному узбережжі Тигру, заснована у 762 році. До нашого часу не зберіглась.

(обратно)

56

Б а б - Х у р а с а н — Хурасанська брама, північно-східний виїзд з Мадінат ал-Мансур.

(обратно)

57

Х а м д у н а — донька легендарного абасидського халіфа Ґаруна ар-Рашида (правив у 786—809 рр.)

(обратно)

58

Р а х м а н н и й   В е л и к д е н ь — одне з найбільших та найдавніших язичницьких свят, що сягає своїм корінням доби неоліту. Дата його блукаюча. Рахманний Великдень настає на ранок після ночі першого повного місяця за весняним рівноденням. Таким чином у ІХ столітті він припадав на третю декаду березня або на початок квітня.

(обратно)

59

Г і р с ь к е   м а с л о — нафта.

(обратно)

60

Гори Тавру знаходяться на півдні Криму.

(обратно)

61

Опис ртуті запозичений з автентичних алхімічних джерел VIII століття.

(обратно)

62

Ш е п к і   в о р о т а — тепер урочище «Пітушки» поблизу села Маняви на Прикарпатті. С у р - г і р к а — тепер Лейбова гора на захід від Горохолиного Лісу. Слово «Сур» у її назві може вказувати на прадавній індоєвропейський культ сонячного бога Сура (Савура, Сур’ї). «Суром» давні слов’яни також називали пиво.

(обратно)

63

М о л ь ф — закляття, ворожіння.

(обратно)

64

Т е о д о р о (Феодоро) — християнська держава на півдні середньовічного Криму.

(обратно)

65

С т р і т е н н я — зимове язичницьке свято (перепадало на один з днів першого тижня лютого).

(обратно)

66

Ґ о н т — гонко витесані дерев’яні дошечки, якими накривають дах, подібно до черепиці.

(обратно)

67

Р у с а л і ї — травневе язичницьке свято, яким починались дні, ритуально присвячені богині Живі.

(обратно)

68

Біля теперішнього районного центру Верховини (Івано-Франківська область).

(обратно)

69

Ч и н т а р — злий чаклун.

(обратно)

70

В і ж л у н и — провидці, які передбачають долю.

(обратно)

71

П о п і й в а н (Чорна гора, пізніша назва — Піп Іван) — одна з вершин Чорногірського хребта, священна гора гуцулів.

(обратно)

72

Перед першою жрецькою ініціацією майбутнім волхвам-могитичам голили ліву частину голови. Цей ритуал означав відречення від роду й перехід дід безпосередню владу Хорса.

(обратно)

73

Д р а г а н (західнослов'янське) — високий. Також «бажаний», «дорогий».

(обратно)

74

П е к у н — дух з почту Пека, шкідливий біс. На відміну від щезників, які вважались духами місця, пекуни не були прив’язані до певної місцевості.

(обратно)

75

Н е с а м о в и т е — невелике високогірне озеро на схилі Туркулу.

(обратно)

76

П и с а н и й   к а м і н ь — велетенська, вкрита письменами брила, що лежить на полонині Копілаж на висоті 1221 м (тепер Верховинський район Івано-Франківської області).

(обратно)

77

«Анабазис» давньогрецького письменника Ксенофонта — популярна у Візантії розповідь про героїчний похід еллінського війська до глибин Азії.

(обратно)

78

С о к о л и н і   в о р о т а — тепер дорога в гори північніше села Пістинь (Косівський район Івано-Франківської області).

(обратно)

79

Б а р т к а — невелика сокира з довгим держалном.

(обратно)

80

Явір-Ключ — тепер селище Дора поблизу Яремче.

(обратно)

81

Ч о р н и й   Ч е р е м о ш — гірська річка у Верховині, впадає в Прут.

(обратно)

82

С а с а н и д и — династія перських володарів, що правила Персидською імперією з 224-го до 651 року.

(обратно)

83

Д р а к о н я ч и й   к а м і н ь — брила у теперішньому присілку Завоєли (Космач), в долині річки Ставник.

(обратно)

84

М а т р и г а н — Atropa belladonna I...

(обратно)

85

К а л і ю г а — четверта й остання (залізна) епоха світового циклу. Вона проходить під знаком прогресуючого занепаду й закінчується тотальним руйнуванням світу.

(обратно)

86

1648.

(обратно)

87

У XVII столітті бра виглядало як коштовне настінне дзеркало з підсвічником. Останній іноді був елементом металевої рами бра.

(обратно)

88

К а б ц а н — гебрейський жебрак.

(обратно)

89

Від латинського signifikantia. Кінський Каштан використовує це слово у тому ж значенні, що й св. Гієронім у перекладі Еклезіаста, — «знаменне».

(обратно)

90

E x o d u s (лат.) — вихід. Це слово св. Гієронім застосовує у «Вульгаті» для перекладу назви другої книги Мойсеевого П’ятикнижжя.

(обратно)

91

Вважати пристойним (лат.). Цитуючи Сенеку, Анемподест невиправдано використовує невизначену форму латинського дієслова.

(обратно)

92

Узагальнююча назва дорогих тканин VII ст.

(обратно)

93

I n s u r g e n t i s (пізн. лат.) — повстанці.

(обратно)

94

Був приречений на загибель… (Лат.)

(обратно)

95

Хто оплакував брата, хто — родича, хто — батьків (лат.).

(обратно)

96

К у ч м а н с ь к и й   ш л я х — одне з відгалужень Чорного шляху. Вів на Поділля від верхів'їв Інгулу, перетинав Південний Буг і йшов у західному напрямку на місто Бар. Біля Тернополя з'єднувався з Чорним шляхом.

(обратно)

97

Гра слів. Грецькою Евростій — здоровий, сильний, а Еврос — гнилий, пліснявий.

(обратно)

98

С а к о в и ч   К а с і я н (бл. 1578—1647) — філософ, поет, викладач і ректор Київської братської школи.

(обратно)

99

Б а й р а м (турец.) — свято.

(обратно)

100

С е м а (перс.) — священний медитативний танець суфіїв.

(обратно)

101

«Аркадія» у переносному значенні — «щасливий край».

(обратно)

102

М а т н я — 1) пастка для річкової риби у вигляді сачка; 2) звисаюча частина заправлених у чоботи штанів (галіфе, шароварів).

(обратно)

103

I n e r n u s (лат.) — беззахисне.

(обратно)

104

P e r d e n s u s (лат.) — дуже щільні.

(обратно)

105

E x p l i c o (лат.) — темне, незрозуміле.

(обратно)

106

C a r m e n   i n f a m e (лат.) — магічна формула.

(обратно)

107

«Кассандра, котрій тевкри не йняли віри…».

(обратно)

108

Ґ е м о н и (від латинського «gemo») — ревіти, верещати. Демонічні потвори зі страхітливим голосом.

(обратно)

109

М у ш к е т о н — мушкет з короткою люфою, предтеча сучасного пістолета.

(обратно)

110

P r a e p a r a t i o n i s (лат.) — приготування.

(обратно)

111

L a e t i c u l o s u s (лат.) — превеселі.

(обратно)

112

A m a t o r i (лат.) — приворотні збуджуючі зілля.

(обратно)

113

К у ф а (турец.) — міра рідини у 40 відер.

(обратно)

114

А д а м і ти — загальна назва для квазіхристиянських сект, що проповідують ритуальну розпусту.

(обратно)

115

Мається на увазі похід короля Штефана Баторія на Москву у у 1581–1582 роках, головною подією якого була п'ятимісячна облога Пскова.

(обратно)

116

A m e n t i a (лат.) — те саме, що й «амок», божевільна хтива пристрасть.

(обратно)

117

S a n c t i o   f o e d e r i s (лат.) — договірна умова. Термін уперше використано у захисних промовах Цицерона.

(обратно)

118

P r o h i b i t i o (лат.) — заборона.

(обратно)

119

Близько півтора центнера.

(обратно)

120

Від імені грецького божка Пріапа, сина Вакха й Афродіти, якого зображали у вигляді величезного фалоса.

(обратно)

121

М а р т и х о р — у середньовічному бестіарії виглядав як велетенський хижий червоний лев з людським обличчям й шаблеподібними іклами.

(обратно)

122

«Ні рости, ні існувати по смерті не можуть» (лат.).

(обратно)

123

D e s e r t (франц.) — десерт, завершальна страва.

(обратно)

124

P e t i t   b e u r r e (франц.) — сухе печиво.

(обратно)

125

P e r e l e g a n t e s (лат.) — вишукана.

(обратно)

126

С о л і т е р — діамант видатного розміру.

(обратно)

127

M a c e l l i n u s (лат.) — різник. Прізвисько, яке римляни дали імператорові Опілію Макринові за його кровожерливість.

(обратно)

128

О т т о м а н с ь к а   П о р т а — у XVII ст. так офіційно називалась Турецька держава.

(обратно)

129

Лушпак має на увазі князя Єремію Вишневецького, воєводу Руського, воєначальника Речі Посполитої.

(обратно)

130

P a g a n i s (лат.) — селяни.

(обратно)

131

П е р е м і т к а (або ж «намітка») — головний убір: довге полотнище у формі рушника з тканим або вишитим орнаментом, яке носили поверх очіпка.

(обратно)

132

A g g r e s s o r (лат.) — розбійник.

(обратно)

133

V e l a r i u m (лат.) — тент.

(обратно)

134

P a n t o d a p e   h i s t o r i a (лат.) — змішана історія.

(обратно)

135

В античну добу та у часи Середньовіччя гімнософістами називали індійських факірів (йогів) і всіх, хто практикував ритуали Ведійської релігії. Вважалося, що ведична мудрість (софія) формалізована лише у формі ритуальних пісень (гімнів).

(обратно)

136

S e m a t a   l y g r a (грец.) — погибельні письмена, які давньогрецький герой Белерофонт, за проханням царя Пройта, приніс Іобатові. Сам герой уникнув смерті лише завдяки тому, що не прагнув прочитати текст послання.

(обратно)

137

D e s t i n a t a (лат.) — слово має подвійне значення: 1) намір, план; 2) наречена.

(обратно)

138

Паралізовувати, притлумлювати (лат.).

(обратно)

139

Шляхетний чоловіче! (лат).

(обратно)

140

Маються на увазі «Четьї Мінеї» — церковні місяцеслови, або ж «Житія святих».

(обратно)

141

Майстер-опудальник.

(обратно)

142

В а т у с т а   Д і о н і з і й (1579—?) — відомий у 20—30-х роках XVII ст. географ-шарлатан. Заробляв на життя, гастролюючи Європою з лекціями про фантастичні африканські країни Урмію і Парезонію, де нібито побував і де бачив кіноскефалів, блемій, антропофагів та інших міфічних істот. Лекції Ватусти користувалися успіхом і супроводжувалися демонстраціями волохатої жінки і кісток «допотопних бегемотів».

(обратно)

143

Ф е с т е м а т и к а — псевдонаука, котру сповідував доктор Біцілліні, персонаж сатиричного роману «Пригоди чарівної Вальтрани в Імперії Брехунів та у Вкраденому Королівстві», авторство якого приписують Олександрові Глюммеру (1492—1561), письменникові, шахістові, метафізикові, торговцеві заспиртованими рептиліями, котрий у 1531—1533 pp. був резидентом Римської курії у Касабланці.

(обратно)

144

Павук гігантський (лат.).

(обратно)

145

Ц а п р а к (за іншою версією — Цамблак) Ян Модестіан (1588—1654) — автор еротичних п’єс, постановник перформенсів та інсценізацій, родом з Констанци. Переслідувався Зальцбурзьким архієпископом Бриттером фон Файндберґом, звинувачувався у педофілії, чаклунстві, публічних непристойностях, організації лотереї та сповідуванні заборонених інквізицією доктрин розенкрейцерів і «Веселої Науки». Одинадцять років провів у в’язницях за вироком Імперського Трибуналу. У 1623 році інсталював у родовому замкуРакоці еротичну п’єсу «Порнай», де вперше в історії європейського театру було публічно показано лесбійський акт Сафо та Мнасідіки. Сафо у цій виставі грала співачка і танцюристка Марія Ватаді, коханка (послідовно) князя Дьйордя Ракоці, імперського генералісимуса Валанштайна і конфідентки Людовіка Тринадцятого віконтеси Одилії делла Ґреві де Монфор, Мнасідіку — дочка єресіарха Шломо Мартінеса Роземілія Мартінес-Нагаєцька.

(обратно)

146

Т е р а т о л о г і я (грец.) — наука про чудовиськ.

(обратно)

147

Звичайна мантикора (лат.).

(обратно)

148

Р о т о н д а — центрична будівля або представницька зала, кругла в плані, часто завершена куполом.

(обратно)

149

М о н е т а р і й — шкіряний пояс з таємним пазом для монет.

(обратно)

150

А в р у с — інша назва золотого цехіна.

(обратно)

151

Б а р — до 1648 року це місто вважалося найбільш неприступною фортецею на сході Речі Посполитої. 21 липня 1648 року козацьке військо під проводом полковника Максима Кривоноса підійшло до Барської цитаделі, а 25 липня її було взято штурмом.

(обратно)

152

D e s p o l i a t o r i s (лат.) — дослівно: «ті, що роздягають догола», себто — розбійники.

(обратно)

153

Перед людьми (лат.).

(обратно)

154

Трактат італійського філософа Марсіліо Фічіно (1433—1499), присвячений натурфілософії та астрології.

(обратно)

155

Слово «характерник» у лексиконі українців XVII ст. означало приблизно те саме, що тепер «екстрасенс».

(обратно)

156

І н д и к т — проміжок часу у 15 років. У Візантійській імперії індиктами називалися проміжки між щоп’ятнадцятирічними переписами платників податків.

(обратно)

157

А с т р о л я б і я — астрономічний прилад, що широко застосовувався моряками до винайдення секстанта. Винайдена Гіппархом. У XVII ст. астролябією називали планісферичну конструкцію, яка моделювала небесну сферу.

(обратно)

158

Г е н і т у р а — так у XVII ст. називали персональний гороскоп. Виглядала як астрологічна карта з передбаченням майбутніх подій.

(обратно)

159

Додаток до рішень співзасновників громади (лат.), себто нормативна база певного самоуправління.

(обратно)

160

Карта зоряного неба на момент народження індивіда.

(обратно)

161

А н т и к в а (лат.) — найперший, застосований ще у давньоримській епіграфіці, латинський шрифт.

(обратно)

162

Ринва, стічний жолоб (лат.).

(обратно)

163

15 липня за новим стилем.

(обратно)

164

Урочисто, широко (італ.).

(обратно)

165

Високі (вище колін) військові чоботи XVII—XVIII ст.

(обратно)

166

Рушниці XVII ст. мали курковий механізм, подібний до механізму сучасних запальничок: зубчасте колесо вибивало іскру з притиснутого пружиною шматка піриту на пороховий лоток.

(обратно)

167

«Удвічі тому…» (лат.) — початок вдячної молитви.

(обратно)

168

Церковне покарання.

(обратно)

169

Ряса ще не робить ченцем (лат.).

(обратно)

170

Сільська парафія.

(обратно)

171

Всі помиляються, окрім Галена (латинський афоризм).

(обратно)

172

Найкращий медіум (посередник) (лат.).

(обратно)

173

3 корінням та гілками (лат.).

(обратно)

174

П е р н а ч (шестопер) — вид булави. На Україні в XVII—XVIII ст. головний атрибут полковницької влади.

(обратно)

175

Покон — звичай.

(обратно)

176

Мавераннахр — Східний Туркестан.

(обратно)

177

Угорськими золотими та португалами у XVI—XVII ст. називали коштовні золоті монети вартістю відповідно 5 та 10 дукатів, котрі використовувалися переважно у банківських операціях, а в Східній Європі — як нагороди. Іноді нашивалися на одяг замість медалей.

(обратно)

178

Приблуда використовує спотворене німецьке слово «die Puppe» — лялька.

(обратно)

179

У часи античності та Середньовіччя Ріфейськими горами книжники називали Уральський хребет.

(обратно)

180

Святий Олексій Людина Божа прославлений Церквою (30 березня — Теплого Олекси).

(обратно)

181

Тут місце — тут стрибок (лат.).

(обратно)

182

На підставі факту (лат.).

(обратно)

183

Заборонено! (Італ.)

(обратно)

184

Тому там немає мистецтва (пол.).

(обратно)

185

З е н о б і я (Бат-Зеббаї, Зеновія) — дружина римського намісника Сходу Одената, а після його загибелі — цариця Пальміри, володарка Сирії та Єгипту у 267—272 pp. і співправителька свого неповнолітнього сина Вабаллата. Відзначалася небуденною вродою, знанням філософії і політичною рішучістю. Покровителька славетного вченого Кассія Лонгина. У 271 році вступила у боротьбу з римським імператором Авреліаном за панування над східними провінціями Імперії. Після поразки була захоплена у полон і проведена у золотих ланцюгах вулицями Риму під час тріумфу Авреліана у 274 р.

(обратно)

186

Про мертвих — правду! (лат.).

(обратно)

187

Золоті орли на військових чоботах-калігах з часів імператора Септимія Севера були знаками найвищої влади у Римі, себто зримим упроявленням титулів Августа, Домінуса та Принцепса Римського Сенату.

(обратно)

188

М е з о к ф о р і с — грецька назва купецького кварталу Пальміри.

(обратно)

189

З а б д а й (або Забд) — один з найкращих полководців Одената і Зенобії.

(обратно)

190

«Дух Божественної сили» (лат.) — так Горацій у «Сатирах» називає поетичне натхнення.

(обратно)

191

Л а м а ш т у — аккадський демон дитячих хвороб (з кінця 2 тис. до н. е.). Зображався у вигляді жінки з лев’ячою головою, що годує грудьми свиню і собаку. Її атрибутами були гребінь, веретено і дзеркало. У часи Зенобії ототожнювалась з Ламією грецької міфології й не мала державного культу в східних провінціях Імперії.

(обратно)

192

К і б е л а (Рея, Ідейська Мати) — богиня елліністичного сирійського і грецького пантеонів.

(обратно)

193

К о р и б а н т и — жерці оргіастичного культу Кібели.

(обратно)

194

Біля священного джерела Ефка знаходився найвідоміший Пальмірський оракул, у котрого довідувалися щодо призначень маґістраторів.

(обратно)

195

Не рухай моїх кругів (лат.).

(обратно)

196

Ганебна справа — знущатися над нещасливими! (Лат.)

(обратно)

197

Бридке і жахливе чудисько (лат.).

(обратно)

198

У н к т о р і й — приміщення для натирання тіла олією та пахощами.

(обратно)

Оглавление

Володимир Єшкілєв ШЛЯХ БОГОМОЛА. ІМПЕРАТОР ПОВЕНІ Романи

  ШЛЯХ БОГОМОЛА Роман про Білих хорватів

    0

    1

    2

    3

    4

    5

    6

  ІМПЕРАТОР ПОВЕНІ

Примітки до електронної версії

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg