«Таємничий лицар»

Описана у повісті історія сталася приблизно за дев’яносто років до початку подій «Гри престолів».

На виїзді з міста Камінний Септ їхня валка втрапила під легкий літній дощик. Попереду їхав Дунк на старому бойовому огирі Громі, слідом — Яйк на молоденькій жвавій кобилці, якій дав ім’я Крапелька. У поводі Яйк тягнув за собою мула Маестра, а той віз на спині Дункове озброєння, Яйкові книжки, постіль, намет, одяг, кілька чималих шматків твердої солоної яловичини, пів-боклаги меду і два міхи води. Голову Маестра від дощу боронив старий Яйків крислатий солом’яний бриль, обвислий та незугарний, з прорізаними хлопцем дірками для вух. Собі ж на голову Яйк сплів нового — як на Дунка, нічим не кращого, тільки без дірок.

Перед міською брамою Яйк раптом натягнув повід. Високо над нею на залізному шпичаку стирчала свіжісінька з виду голова зрадника. Рожева її плоть іще не встигла й позеленіти, хоча гайвороння вже взялося до справи: пошматувало губи та щоки, а від очей лишило дві бурі ями, де дощ змішувався з загуслою кров’ю і витікав червоними слізьми. Голова розкрила рота, наче проповідувала щось до подорожніх.

За своє життя Дунк надивився такого вдосталь.

— Колись, як я був іще малим у Король-Березі, то вкрав голову просто зі шпичака, — розповідав він Яйкові. Хоча насправді то Тхір заліз на мур і поцупив голову, бо Раф і Книш дражнилися, що він ніколи не зважиться. Але щойно прибігла варта, Тхір скинув голову донизу, і піймав її саме Дунк. — То був якийсь бунтівний князь чи розбійний лицар. А може, звичайний собі горлоріз. Голова — вона і є голова. За кілька днів на шпичаку однієї від іншої не відрізниш.

Вони з трьома друзями заходилися лякати тією головою дівчат з Блошиного Подолу: наздоганяли їх провулками, ловили і не пускали, поки дівчата її не поцілують. Раф був прудкий, жодне дівча Король-Берега не могло від нього втекти, і тому голова не знала спочинку. Але про ті юнацькі звитяги Яйкові краще не знати. «Тхір, Раф і Книш. Троє малолітніх харцизяк, а поміж них я — найгірший.» Вони з хлопцями бавилися головою, аж поки м’ясо на ній не почорніло і не почало відвалюватися. Дівчат дражнити нею стало нецікаво, і одного дня вони вихором влетіли до харчівні та вкинули голову до казана з юшкою.