«Шрам»

…Звідки з’явився він і куди торує шлях його. Він блукає по світу, як блукають по небу сузір’я. Він тиняється курними шляхами, й лише тінь його насмілюється йти слідом.

Подейкують, що він носить у собі силу… Та не цього світу.

…Навіть маги уникають його, бо він непідвладний їм. Хто постане на його шляху з примхи долі або через недоумство — прокляне день цієї зустрічі…

…Помисли невідомі, обраних він уміє вшанувати дарами. Дороги прислуговуються йому, наче пси…

Гірські вершини й камені далекого моря, пагорби…та ущелини, ниви…його таємницю від людей.

…Лісів і передгір’їв, рівнин і узбереж, стежки й тракти…

І кажуть, що вічно він блукатиме й поневірятиметься. Остерігайтеся зустрічі з ним — на люднім ярмарку…

…Чи в лігві пустельника — він ж бо усюди…

…І чи не почує якось поріг дому твого ходи Мандрівця?

Стіни тісної таверни аж здригалися від гомону п’яних голосів. Після добропристойних взаємних тостів, масних жартів, веселої бійки надійшов час танців на столі. Танцювали з двійком служниць, а ті, спаленілі, хоча й зі службового обов’язку тверезі, та цілком очманілі від блиску еполетів, усіх цих ґудзиків, піхов, нашивок і палких поглядів, із власної шкіри лізли, аби лишень догодити панам гуардам.

Гепали об підлогу келихи й глечики; вигадливо вигинались срібні вилки, притиснуті хвацьким каблуком. Віялом, наче колода карт у руках шулера, літали по повітрю широкі спідниці, від щасливого вереску дзвеніло у вухах. Хазяйка таверни, мудра худюща стара, відсиджувалася на кухні й лише зрідка висувала ніс зі свого сховку — знала, бестія, що переживати нічого, що добродії гуарди багаті й щедрі, що збитки відшкодуються з вершком, а популярність закладу тільки зросте стократ…

Після танців гуляки дещо притомилися — шум голосів помалу стих, служниці, обдмухуючись і на ходу поправляючи негаразди в одязі, наповнили вином уцілілі глеки й принесли з кухні нові келихи. Тепер, трохи спам’ятавшись, обидві соромливо опускали вії, міркуючи, чи не надто вільно поводилися дотепер, водночас в душі кожної таїлася гаряча надія на щось незрозуміле, нездійсненне — і щораз, коли запилений ботфорт наче ненароком торкався маленької ніжки, ця надія, спалахнувши, заливала фарбою юні обличчя й ніжні шиї.