«Принцеса і королева, або Чорні та Зелені»

Принцеса і королева, або Чорні та Зелені (fb2) - Принцеса і королева, або Чорні та Зелені (пер. Вячеслав Леонидович Бродовый) (Праці архімаестра Гільдайна - 1) 897K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джордж Мартин

Принцеса і королева

Принцеса і королева, або Чорні та зелені

Розвідка про причини, походження, битви та підступи вельми скорботного кровопролиття, знаного нині як «Танок драконів».

Писана архімаестром Гільдайном у Цитаделі Старограду.

Передмова

«Танок драконів» — таке барвисте ім’я носить жорстокий, убивчий розбрат, що точився між двома непримиренними гілками дому Таргарієн у роки зі 129-го до 131-го по Аегоновому завоюванні (А.З.) за оволодіння Залізним Престолом Вестеросу. Непристойне блюзнірство ввижається нам у тому, що темні, свавільні та криваві діяння тих лихих часів названі «танком». Вірогідно, і саме слівце «танок» пішло гуляти світом з легкої руки якогось віршомаза. Сама за себе проказувала б назва «Нищення драконів», та час і звичай вже врізав у літописи кривавими літерами інші, недоречно грайливі, слова, тож і нам тепер мимоволі доведеться танцювати з усіма під ту саму музику.

По смерті короля Візериса I Таргарієна лишилося двоє головних пошукачів Залізного Престолу: донька Раеніра, єдине живе дитя від першого шлюбу короля, та Аегон, старший син від його другої дружини. Посеред безладу і різанини, викликаних їхніми чварами, не забарилися заявити про себе інші самозвані королі — вони вигулькували, наче мартопляси з-за лаштунків, на якісь два тижні чи поворот місяця, а тоді гинули так само миттєво, як з’явилися.

Злішого розбрату, ніж «Танок драконів», королівства Семицарства доти ще не знали. Люди усіх станів — вельможне панство, лицарство і простолюддя — розкололися на два табори і заходилися завзято нищити один одного. Розділився у собі навіть дім Таргарієн — адже до міжусобної боротьби стали родичі й діти кожного з шукачів престолу. Безліч війська згинуло у лютих битвах на суходолі, на морі теж пролилося чимало крові… та найнесамовитіші сутички сталися у повітрі, де одні дракони нівечили інших зубами, пазурами і вогняним подихом. Чи не охочіше, ніж до вогню і заліза, поборники сторін вдавалися до лукавства і брехні, облуди і отрути, а відтак чимало таємних змов і підлих зрад скоїлося під тінню мурів, на сходах башт, у палатах князівських рад і у дворищах замків.

За два роки чвар неймовірно тяжку данину мусили заплатити навіть найвельможніші роди Вестеросу, не кажучи вже про їхніх значкових підданих, лицарів та посполитих. Самі Таргарієни, хоч і втримали свій рід на престолі, та по закінченні війни вельми підупали силою, а число останніх у світі драконів мало не зійшло нанівець.

I. Король-Берег

Незгода у вінценосному сімействі здавна тліла десь на глибині, але неприхована ворожнеча спалахнула на третій день третього місяця року 129-го по А.З., коли хворий, прикутий до ліжка у Червоному Дитинці Король-Берега король Візерис I Таргарієн заплющив очі перепочити і помер, не прокинувшись віді сну. Тіло його було знайдене слугою при королівській опочивальні в годину кажана, коли король мав звичку випивати кухоль трав’яного узвару. Челядин прожогом кинувся повідомити сумну звістку королеві Алісенті, чиї покої розташувалися поверхом нижче від королівських — і нікому, окрім неї, щоб не здіймати загального галасу. На смерть короля чекали вже давно, тому королева Алісента зі своїми прибічниками, яких при дворі та в державі кликали «зеленими», заздалегідь навчила усю сторожу і челядь Візериса, що їм робити, коли сумний день нарешті настане.

Примітка: Року 111-го по А.З., на п’яту річницю шлюбу короля з королевою Алісентою, в Король-Березі вчинили великий турнір. На бенкеті, що відзначав його початок, королева мала на собі зелену сукню, а принцеса пишно вбралася у кольори Таргарієнів — чорний та червоний — і справила у них неабияке враження. Лихоманка протистояння охопила усіх присутніх; відтоді виник звичай величати прибічників королеви «зеленими», а почет принцеси — «чорними». На турнірному полі «чорні» спочатку зазнавали самих поразок, доки пан Крістон Колій, маючи на собі знак прихильності принцеси Раеніри, не вибив з сідла усіх поборників королеви, серед яких були і двоє її братів у перших та наймолодший рідний брат, пан Гвейн Вишестраж.

Королева Алісента хутко поспішила до опочивальні короля у супроводі пана Крістона Колія, Регіментаря Королегвардії. Щойно вони упевнилися у смерті Візериса, як її милість наказала замкнути опочивальню, докласти до неї королівську печатку і поставити сторожу. Челядина, що знайшов тіло короля, теж замкнули, щоб він не розповсюдив новину передчасно. Пан Крістон повернувся до Башти Білого Меча і надіслав братчиків Королегвардії по радників малої ради короля. Настала година сови.

За тодішніх часів так само, як і нині, присяжне братство Королегвардії складалося з семи лицарів, непохитно вірних і уславлених вояцьким умінням. Вони складали священні обітниці віддати своє життя до останньої краплі на захист особи короля та його кревних родичів. У ніч смерті Візериса в Король-Березі перебувало лише п’ятеро братчиків білого корзна: сам пан Крістон, пан Арик Каргил, пан Рікард Терен, пан Стефон Морочник та пан Віліс Зруб. Пан Ерик Каргил (близнюк пана Арика) і пан Лорент Марбранд, що знаходилися з принцесою Раенірою на Дракон-Камені, про смерть короля нічого не відали і безтурботно спочивали тієї ночі, коли їхні брати по зброї поспіхом піднімали радників з ліжок.

У покоях королеви просто під опочивальнею, де вистигало тіло її ясновельможного чоловіка, зібралося таке товариство:

— її власний батько, пан Отто Вишестраж, Правиця Короля;

— пан Крістон Колій, Регіментар Королегвардії;

— великий маестер Орвил;

— князь Лиман Чмелик, вісімдесятирічний коронний підскарбій;

— пан Тайлан Ланістер, коронний корабельник, брат князя Кастерлі-на-Скелі;

— князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога, господар на Гаренголі, коронний шепотинник;

— князь Яспер Вильд на прізвисько Залізне Берло, коронний правник.

На початку наради великий маестер Орвил нагадав, які обряди за звичаєм та законом мусять супроводжувати смерть короля:

— До двору для здійснення належних відправ та піднесення молитов про душу його милості слід прикликати септона Євстахія. До принцеси Раеніри на Дракон-Камінь має негайно вилетіти крук зі звісткою про смерть її батька. Можливо, їхня милість пані королева зізволять написати листа власноруч, щоб пом’якшити тяжкий удар словами співчуття? Але найперше треба наказати, як ведеться здавна, щоб про смерть короля оголосили калатанням дзвонів. І звісно, ми мусимо почати приготування до вінчання королеви Раеніри на царство…

Але пан Отто Вишестраж зненацька обірвав маестра.

— Усе це зачекає, — оголосив він, — доки ми не вирішимо, хто успадкує престол.

Як Правиця, він єдиний міг говорити голосом короля і сидіти на Залізному Престолі за відсутності його милості. Візерис дав йому до рук владу над усім Семицарством, і пан Отто мав лишатися при ній, «доки не увінчають короною нашого нового короля».

— Ні, доки не увінчають нашу нову королеву! — різко заперечив князь Чмелик.

— Короля! — наполягала королева Алісента. — За всіма правами Залізний Престол мусить перейти до найстаршого законного сина його милості.

Розпочалася суперечка, і тривала вона мало не до світанку. Князь Чмелик рішуче стояв за принцесу Раеніру. Старий підскарбій, який служив королю Візерису усі роки, що той сидів на престолі, а почав службу ще за його діда Джаяхаериса Старого, нагадав раді, що Раеніра старша від свого брата і має у жилах більше крові Таргарієнів, що покійний король обрав саме її за свою наступницю і кілька разів відмовлявся переглянути своє рішення, незважаючи на потуги королеви Алісенти та її «зелених», і що багато сотень вельмож та лицарів уже склали принцесі присягу на вірність 105-го року по А.З., пообіцявши перед лицем богів захищати її права.

Але його палку промову слухали вуха, різьблені з каменю. Пан Тайлан завважив, що з панства, яке свого часу заприсяглося підтримати спадкові права принцеси Раеніри на престол, багатьох вже не лишилося серед живих.

— Відтоді минуло аж двадцять чотири роки, — казав він. — Що до мене, то сам я був дитиною, і присяги тієї не складав.

Залізне Берло, коронний правник, спершу згадав Велику Раду 101-го року, тоді обрання Баелона замість Раеніс покійним Старим Королем у 92-му, а далі довго просторікував про Аегона Завойовника, його сестер і святий андальський звичай, що згідно нього усякий законний син має вищі права, ніж якась там дочка.

Пан Отто зі свого боку нагадав радникам, що чоловіком Раеніри є ніхто інший, як принц Даемон.

— Ми усі знаємо його норов та звичай! Будьте певні: якщо Раеніра таки сяде на Залізний Престол, то правити над нами насправді буде її чоловік — важкою рукою і безжальними карами, як свого часу Маегор Лютий! Першою злетить з плечей моя голова — годі й сумніватися. Але ваша королева, моя рідна донька, теж недовго заживеться на світі.

Королева Алісента відгукнулася луною:

— Жоден із тих двох не зглянеться і на моїх дітей! Аегон з братами — законні сини короля, вони мають на престол більші права, ніж її байстрюцький понос. Даемон знайде нагоду, аби загнати нас усіх у могилу, ба навіть Гелаену з її малими діточками! Не забувайте — це ж один з її Моциків вийняв Аемондові око. Хай він тоді був ще хлопчаком, але ж з хлопчаків виростають чоловіки, а усі байстрюки від народження — зрадливі покручі!

Слово узяв пан Крістон Колій. Він нагадав усім: якщо принцеса здобуде престол, то успадкує його після неї Джакаерис Веларіон.

— Врятуй, Седмице, державу, де на Залізний Престол пускають байстрюцьку кров!

Лицар згадав про хтиві звичаї Раеніри та безчесність її чоловіка.

— Вони удвох перетворять Червоний Дитинець на дім розпусти, де не почуватиметься безпечно жодна цнотлива дочка чесних батьків, жодна гожа дружина порядного чоловіка! Та й хлопчики муситимуть стерегтися… бо ми добре пам’ятаємо, що за один був її Лаенор.

Літописи не кажуть, чи промовив князь Ларис Моц хоча б слово у тій суперечці. Утім, його мовчанню ніхто б не здивувався. В разі потреби коронний шепотинник виявляв чимале красномовство, але зазвичай беріг слова, як скнара береже найдрібнішу монету, і радше слухав, ніж говорив.

— Якщо позбавити принцесу її спадку, — попередив раду великий маестер Орвил, — то напевне спалахне війна. Раеніра ніколи не скориться долі, яку їй готують. Адже вона має драконів.

— І друзів теж! — виголосив князь Чмелик. — Людей честі, які не забули обітниць, проказаних перед нею та її батьком! Я вже старий, та ще не досить, щоб сидіти і покірно слухати, як мерзенні людці змовляються вкрасти престол в законної володарки!

Сказавши своє слово, князь підвівся і хотів піти геть. Але пан Крістон Колій штовхнув старого назад у крісло і перетнув йому горлянку кинджалом. Так першою кров’ю, пролитою в «Танку драконів», стала кров князя Лимана Чмелика — коронного підскарбія Семицарства, який багато десятиліть поспіль урядував над скарбницею та монетною справою держави.

Смерть князя Чмелика припинила усі незгоди. Решту ночі рада міркувала над тим, щоб якнайскоріше повінчати нового короля на царство (ніхто не заперечував, що зволікати не можна), і складала списки можливих спільників та ворогів на випадок, якщо принцеса Раеніра не визнає короля Аегона.

Принцеса тоді саме готувалася на Дракон-Камені до пологів. «Зелені» королеви Алісенти розсудили, що перемога вже в них у кишені: якщо вдасться щонайдовше не пустити до Раеніри звістку про смерть короля, то коли вона почне діяти, буде вже запізно.

— А якщо нам пощастить, хвойда не підведеться живою з породільського ложа! — мовила тоді королева Алісента.

Тієї ночі не вилетів жоден крук, не закалатав жоден дзвін. Челядь, що знала про смерть короля, сиділа у підземеллі. Панові Крістонові Колію доручили схопити тих «чорних», що лишилися при дворі — тобто усе панство та лицарство, прихильне до принцеси Раеніри.

— Не чиніть насильства, якщо вони не опиратимуться, — наказав пан Отто Вишестраж. — Хай не завдадуть шкоди жодному з тих, хто схилить коліно і присягне на вірність королю Аегону!

— А хто не схилить і не присягне? — спитав великий маестер Орвил.

— Ті з власної волі зробляться зрадниками, — відповів Залізне Берло, — і мають померти зрадницькою смертю.

Тоді вперше розтулив рота князь Ларис Моц, коронний шепотинник. Єдині його слова були такі:

— То присягнімося першими, щоб серед нас не лишилося жодного зрадника. — Кутельнога дістав кинджала і накреслив червону риску поперек долоні. — Складемо присягу на крові, що зв’яже нас у одне братство до самої смерті.

Кожен зі змовників порізав собі долоню, зчепив її з долонями інших і присягнувся бути їм довіку побратимом у житті та смерті. Єдину лише королеву Алісенту звільнили від кривавої присяги, бо зглянулися на її жіночу стать.

Над містом займався світанок, коли королева Алісента надіслала Королегвардію по своїх синів. Принц Даерон, найласкавіший і найсумирніший з її дітей, гірко плакав про смерть батька. Одноокий дев’ятнадцятирічний принц Аемонд знайшовся у зброярні, де вдягав кольчужно-панцирний обладунок для ранкового навчання у замковому дворі.

— То королем став Аегон? — спитав він пана Віліса Зруба. — Чи ми тепер мусимо цілувати стару курву в її смердючу піхву?

Принцеса Гелаена саме снідала з дітьми, коли по неї прийшла Королегвардія… але на питання, де знайти принца Аегона, її брата і чоловіка, відповіла лише:

— Не у моєму ліжку, це вже напевне. Пошукайте під ковдрами, не соромтеся.

Нарешті принца Аегона знайшли коло його коханки. Спершу принц відмовлявся брати участь у заколоті своєї матері.

— Спадкоємицею престолу є моя сестра, — казав він. — Що я буду за брат, якщо захочу вкрасти першоріддя у власної сестри?

Та пан Крістон почав переконувати принца, що Раеніра напевне стратить і його самого, і його братів, щойно отримає корону.

— Поки живий на світі хоч один законно уроджений Таргарієн, жоден Моц не має надії сісти на Залізний Престол, — казав Колій. — Раеніра муситиме стяти вам усім голови, якщо хоче, щоб після неї правили її байстрюки.

Єдине це, і ніщо інше, змогло переконати Аегона прийняти корону від малої ради престолу Семицарства.

Коронним підскарбієм замість убитого князя Чмелика став пан Тайлан Ланістер. Він негайно ж наклав руку на королівську скарбницю. Все золото корони розділили на чотири частини. Одну з них довірили на безпечне зберігання Залізному Банкові Браавосу, іншу надіслали під міцною вартою до Кастерлі-на-Скелі, а третю — до Старограду. Решту грошей мали вжити на хабарі та подарунки, на винаймання охочепіхотних та охочекомонних полків. Щоб заповнити колишню посаду пана Тайлана, коронного корабельника, пан Отто звернувся до Залізних островів. Він надіслав крука шістнадцятирічному князеві Далтону Грейджою — зухвалому та кровожерливому Рудому Кракену, Великому Женцеві Пайку — і пообіцяв йому за вірність звання адмірала та місце у раді.

Минув день, потім другий. Ані септонів, ані сестер-мовчальниць не кликали до опочивальні, де набрякав та гнив король Візерис. У місті не калатали дзвони. Круки, щоправда, вилітали, але не на Дракон-Камінь, а до Старограду, Кастерлі-на-Скелі, Водоплину, Вирію, до багатьох вельмож та лицарів, підтримки яких королева Алісента сподівалася для свого сина.

На білий світ видобули та ретельно вивчили літописи Великої Ради 101-го року. Було помічено, хто з панства висловився за Візериса, а хто за Раеніс, Лаену або Лаенора. Серед зібраних тоді на раду вельмож двадцятеро проти одного надавали перевагу чоловікові-пошукачеві престолу перед жінкою. Але були й незгодні, доми яких майже напевне стали б за принцесу Раеніру вже зараз, якби справа дійшла до війни. Пан Отто розсудив, що принцеса матиме за себе Морського Змія та його кораблі, а з ним інше панство східного узбережжя: напевне князів Бар-Емона, Масея, Кельтигара та Крабба, а може, навіть Вечерницю, господаря на Тарфі. Утім, якщо не рахувати Веларіонів, то все були не надто значні доми. Про північан рада непокоїлася більше: у Гаренголі за Раеніс рішуче висловлювався князь Старк, а з ним і значкові пани Зимосічі: Турстани з Курганища та Мандерлі з Білої Гавані. Дім Арин теж не викликав довіри, бо наразі у Соколиному Гнізді правила жінка — панна Джейна, Діва Долини, чиї власні права могли бути піддані сумніву, якщо принцеса Раеніра не отримає престолу.

Найбільшою ж небезпекою видавався Штормолам, бо дім Баратеон завжди непохитно стояв на варті прав принцеси Раеніс та її дітей. Старий князь Боремунд вже помер, але його син Боррос лишився ще непримиреннішим, ніж батько. Штормове панство дарувало йому цілковиту підтримку і ладне було піти за своїм володарем хоч куди.

— То зробімо так, щоб він привів їх не аби куди, а до нашого короля, — розсудила королева Алісента.

І послала по свого другого сина. Того дня до Штормоламу вилетів не крук, а Вхагар — найстаріша і найбільша дракониця Вестеросу. На її спині летів принц Аемонд Таргарієн з сафіром у очниці вибитого ока.

— Твоя мета — завоювати руку однієї з доньок князя Баратеона, — казав йому дід, пан Отто, перед відбуттям. — Будь-якої з чотирьох. Схили її до шлюбу, відгуляй весілля, і князь Боррос віддасть штормовий край під прапор твого брата. Але якщо тебе спіткає поразка…

— Не спіткає! — заперечив принц Аемонд. — Аегон матиме на своєму боці штормовий край, а я в себе при боці — штормову панну.

Доки принц Аемонд вирушив до Штормоламу, сморід з опочивальні покійного короля вже розповсюдився Маегоровим Острогом, а разом зі смородом замком та двором пішли гуляти найдикіші плітки і побрехеньки. Підземелля під Червоним Дитинцем проковтнули стільки людей, підозрюваних у зраді, що навіть верховний септон почав дивуватися, куди це вони зникають, і спитав про декого в листі, надісланому з Зоряного Септу Старограду. Пан Отто, найприскіпливіший та найретельніший Правиця в історії Семицарства, бажав мати більше часу для приготувань, але королева Алісента розуміла, що далі зволікати не можна, бо принцові Аегону вже в печінках сиділа потаємність змови.

— То я король чи ні?! — вимагав він відповіді від матері. — А якщо я король, то хочу мати корону! Вінчайте мене!

Дзвони закалатали на десятий день третього місяця року 129-го по А.З., оголошуючи кінець попереднього царювання. Нарешті великому маестрові Орвилу дозволили вислати круків, і чорні птахи сотнями злетіли у небо, розносячи до кожного кутка держави звістку про сходження Аегона на престол. Послали по сестер-мовчальниць, щоб ті підготували тіло до спалення, і на блідих конях у всі кінці Король-Берега рушили ражаки, вигукуючи до людей столиці:

— Король Візерис помер! Хай живе король Аегон!

Чуючи оповісників, одні люди плакали, інші раділи, та більшість простолюддя застигла мовчки, збентежена і нашорошена. Подекуди чулися голоси:

— Хай живе наша королева!

Тим часом при дворі поспіхом готувалися до вінчання короля на царство. За місце для нього обрали Драконосхрон — там на лавах під могутнім склепінням могло сісти вісімдесят тисяч людей, а товсті стіни, міцний дах та велетенські спижеві двері утворювали твердиню, яку легко було захистити у разі, якби зрадники спробували втрутитися.

У призначений день пан Крістон Колій поклав рубінового вінця Аегона Завойовника на чоло старшого сина короля Візериса та королеви Алісенти і проголосив початок царювання Аегона з дому Таргарієн, Другого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря. Мати короля, королева Алісента, улюблениця простолюддя, поклала власну корону на голову своєї дочки Гелаени, сестри і дружини Аегона. Поцілувавши доньку в щоки, мати стала перед нею на коліна і промовила:

— Вітаю вас, моя королево!

Верховний септон у Старограді був надто старий та слабкий, щоб їхати до Король-Берега власною особою. Помазати чоло короля Аегона святими єлеями та благословити сімома іменами бога всевишнього випало септонові Євстахію. Зблизька помазання бачило небагато очей, але особливо гострі з них помітили, що при новому королі знаходиться четверо білих лицарів, хоча зовсім нещодавно було п’ятеро. Аегон II зазнав своєї першої втрати попередньої ночі: пан Стефон Морочник, лицар Королегвардії, утік з міста разом зі зброєносцем, двома пахолками та чотирма стражниками. Під покровом ночі вони вийшли з потерни до берега, де на них чекав рибальський байдак, готуючись відвезти до Дракон-Каменя. З собою вони несли вкрадену корону: обруч жовтого золота, прикрашений сімома каменями різних кольорів. То була корона, яку носив король Візерис, а перед ним — Старий Король Джаяхаерис. Коли принц Аегон вирішив вдягти залізного з рубінами вінця свого тезка Аегона Завойовника, королева Алісента наказала зачинити корону Візериса у скарбниці. Але підкоморій, якому вона доручила справу, накивав п’ятами і забрав корону з собою.

Після вінчання на царство ті лицарі Королегвардії, що лишилися при дворі, супроводили Аегона до його дракона — пречудово гарної істоти з золотою лускою та блідо-рожевими перетинками на крилах. Сонцежаром звався той дракон, подібний до золотого вранішнього сонця. Мункун пише, що король тричі облетів місто, перш ніж сісти всередині мурів Червоного Дитинця. Пан Арик Каргил супроводив його милість до освітленої смолоскипами престольної палати, Аегон II зійшов угору сходами Залізного Престолу перед натовпом вельмож та лицарів, і шана їхня загриміла палатою на тисячу голосів.

II. Дракон-Камінь

Але на Дракон-Камені тих привітних кличів не чули. Замість них палатами та сходовими колодязями Змій-Башти з покоїв королеви розносився болісний вереск — там Раеніра Таргарієн третій день судомилася у породільних переймах. Дитині лишалося до народження ще з поворот місяця, та звістки з Король-Берега нагнали на принцесу чорну лють, і в неї почалися передчасні пологи — так, наче дитя у череві теж розгнівалося і тепер прагнуло вирватися назовні. Виснажена мукою принцеса волала найлютіші прокльони, прикликала гнів богів на своїх зведених братів та їхню матір-королеву, малювала у найменших подробицях, які тортури вона вчинить над ними, перш ніж скарати на смерть. Заразом проклинала вона і дитину в своєму череві.

— Вилазь вже! — верещала вона і дерла нігтями напухлий живіт, поки маестер та повитуха намагалися її втримати. — Чудовисько, почваро, вилазь звідти, вилазь негайно!

Коли нарешті дитина з’явилася на світ, то й справді виявилася почварою. Мертва дівчинка, спотворена і скоцюблена, мала дірку в грудях замість серця і короткий опецькуватий хвіст, укритий лускою. Наступного дня, коли гостроту болю принцеси Раеніри трохи пом’якшили маковим молоком, вона оголосила, що нарікає мертву дівчинку ім’ям Візенья.

— Єдину мою донечку підло вбили, замордували ті, хто вкрав мою корону, і я змушу їх заплатити за все!

Принцеса скликала свою власну раду, і з тієї миті «Танок» можна вважати розпочатим. «Чорною радою» кликали її, супроти «зеленої ради» у Король-Березі. Очолювала раду сама принцеса Раеніра зі своїм дядьком та чоловіком, принцом Даемоном. Разом з ними у раді сиділи троє їхніх синів, хоча жоден ще не досяг чоловічого віку: Джак мав п’ятнадцять років від народження, Люцек — чотирнадцять, Джофрі — дванадцять. Поруч стояли двоє Королегвардійців: близнюк пана Арика, Ерик Каргил, і лицар з західного краю, пан Лорент Марбранд. Тридцять лицарів, сотня арбалетників, три сотні важких щитників складали решту залоги на Дракон-Камені — стільки здавна вважалося достатнім для захисту міцної валірійської твердині.

— Але для вторгнення на землю Вестеросу я б волів мати дещо більше, — кисло зазначив принц Даемон.

До чорної ради увійшло також із тузінь різних князьків, значкових та присяжних слуг Дракон-Каменя, серед них Кельтигар з острову Клішня, Стаунтон з Граківні, Масей з Камінь-Танку, Бар-Емон з Гостряка, Морочник з Сутіндолу. Найзначнішим з панства присягнув принцесі й привів на її бік чималу силу князь Корліс Веларіон на прізвисько «Морський Змій», господар острова Плавень. Уже немолодий роками, він полюбляв казати, що чіпляється за життя, «як жегляр чіпляється за уламки розбитого корабля в намаганні не потонути. А може, то сама Седмиця береже мене для останньої битви.» З князем Корлісом прибула і його дружина — принцеса Раеніс. Вона мала різьблене, змережане зморшками обличчя, сріблясте волосся, добряче всипане білою сивиною, проте дух її лишився таким самим люто-безстрашним у п’ятдесят і п’ять років, яким він був у двадцять і два. Простий люд нерідко величав цю неабияку жінку «Королевою-без-Корони».

Ті, хто сидів у чорній раді, вважали себе вірними законній владі, але добре розуміли, що король Аегон II знеславить їх усіх як зрадників. Кожен із них уже отримав заклик з Король-Берега з’явитися до Червоного Дитинця і скласти присягу на вірність новому королю. Всі сили, що їх вони здатні були виставити разом, не могли рівнятися в полі з військом самих лише Вишестражів. А на додачу Аегонові «зелені» мали й інші переваги. Староград, Король-Берег та Ланіспорт — три найбільші та найбагатші міста у державі — знаходилися під рукою «зелених». Усі ознаки та клейноди законної влади вже належали Аегонові: він сидів на Залізному Престолі, жив у Червоному Дитинці, носив на голові корону Завойовника, при боці — меча Завойовника, і був помазаний септоном Святої Віри перед очима десятків тисяч людей. У його раді сидів великий маестер Орвил, а вінця на ясновельможну голову поклав Регіментар Королегвардії. Нарешті, статтю Аегон був чоловік, і в очах багатьох саме це робило його законним королем, а його зведену сестру — загарбницею престолу.

Проти усього згаданого Раеніра майже не мала чим похвалитися. Дехто зі старого панства ще пам’ятав обітниці, складені тоді, коли Раеніру оголосили принцесою Дракон-Каменя і спадкоємицею батька. Бували часи, коли її любили однаково і чесні, й підлі, гаряче вітали на вулицях та кликали «Втіхою королівств». За минулої пори прихильності юної принцеси шукало багато молодих вельмож і хоробрих лицарів… та скільки з тих колишніх залицяльників ладні були стати до бою за жінку в заміжжі, підстаркувату тілом, виснажену народженням шести дітей — про те ніхто не відав. Її зведений брат загарбав собі батькову скарбницю, але принцеса мала на свої потреби чималі статки дому Веларіон, а кораблі Морського Змія створили їй перевагу на морі. Чоловік її, принц Даемон, загартований битвами на Порогах, знався на військовій справі краще, ніж усі їхні вороги, разом узяті. І останнє — але найважливіше — Раеніра мала драконів.

— Аегон теж має драконів, — зауважив князь Стаунтон.

— Але наші численніші, — заперечила принцеса Раеніс, «Королева-без-Корони», що літала драконами довше за усіх живих людей. — До того ж більші та міцніші — за винятком хіба що Вхагар. Адже тут, на Дракон-Камені, драконам ведеться найкраще.

Принцеса вчинила раді докладний звіт. Король Аегон мав Сонцежара — чудового, хоча і молодого дракона. Аемонд Кривий володів Вхагар; годі й казати, яку небезпеку становила велетенська потвора, котрою літала колись сама королева Візенья. Королеві Гелаені дісталася Вогнемрія — дракониця, що за минулих часів якось понесла Раену, сестру Старого Короля, аж за хмари. Драконицю принца Даерона звали Тессаріона; вона мала темні кобальтово-сині крила, а пазурі, гребінь та луску на череві — яскраву, як бита мідь.

— Отже, наші вороги мають чотири дракони, дорослі до бою, — підсумувала Раеніс.

Близнюки королеви Гелаени теж мали власних драконів, але ті щойно налупилися. Молодший син узурпатора, Маелор, володів лише яйцем.

Проти них у володінні принцеси Раеніри знаходилася Сиракс, а в принца Даемона — Караксес. Обоє були велетенські страхолюдні чудовиська, а надто Караксес — вже знайомий з кров’ю та вогнем після війн на Порогах. Усі троє синів Раеніри від Лаенора Веларіона літали на драконах; Вермакс, Арракс і Тираксес перебували у доброму здоров’ї та з кожним роком додавали зросту і ваги. Аегон Молодший, більший з двох синів Раеніри від принца Даемона, владарював над молодим драконом Штормохмарою, хоча і не сів ще доти на нього верхи; менший його брат Візерис ніколи не розлучався з драконячим яйцем. Дракониця принцеси Раеніс, Мелеїс Червона Королева, вже трохи розледащіла, та все ж лишалася жорстоким і грізним бійцем, якщо її розлютити. Близнючки принца Даемона від Лаени Веларіон теж могли ще стати драконоїзницями. Дракониця Баели, струнка блідо-зелена Місячна Танцівниця, скоро мала вже вирости достатньо, щоб нести дівчину на спині. На жаль, яйце її сестри Раени нещодавно вилупило жалюгідного покруча, який помер за кілька годин. Але Сиракс по тому відклала ще одну кладку яєць, одне з яких подарували Раені. Казали, що дівчинка спить з ним щоночі й молиться про дракона не гіршого, ніж в її сестри.

На додаток до згаданих, ще шість драконів облаштували собі лігва у димних печерах Драконощовби — гори, яка вивищувалася над замком. Троє з них були: Срібнокрилка, колишня тварина Ласкавої Королеви Алісанни; Морський Серпанок, блідо-сірий дракон, свого часу гордість та пристрасть пана Лаенора Веларіона; старий сивий Вермітор, що лишився без наїзника по смерті короля Джаяхаериса. Позаду гори жили троє диких драконів, якими ніколи не володіли й не літали люди — ані живі, ані померлі. Посполиті величали їх Вівцекрадом, Сірим Привидом та Драконожером.

— Знайдіть наїзників для Срібнокрилки, Вермітора та Серпанку, і тоді ми матимемо дев’ятеро драконів проти Аегонових чотирьох. Засідлайте для польоту їхніх диких родичів, і ми матимемо дванадцятьох, навіть не рахуючи Штормохмари, — мовила принцеса Раеніс. — Ось наш шлях до перемоги у війні.

Князі Веларіон та Стаунтон погодилися. Адже Аегон Завойовник довів разом із сестрами, що лицарі та піхота неспроможні встояти проти драконового вогню. Кельтигар умовляв принцесу негайно вилетіти проти Король-Берега і перетворити місто на попіл з кістками.

— І що ми з того матимемо, ласкавий пане? — спитав Морський Змій. — Ми хочемо правити державою з цього міста, а не випалити його до голої землі.

— А випалювати і не доведеться! — наполягав Кельтигар. — Узурпатор не матиме іншого вибору, крім виступити проти нас зі своїми власними драконами. А тоді наші дев’ятеро напевно подолають його чотирьох.

— Може, й подолають, але за яку ціну? — спитала принцеса Раеніра. — Згадайте, що на трьох із тих драконів летітимуть мої сини. До того ж їх і не буде дев’ятеро проти чотирьох. Я ще не в змозі літати, і хтозна, коли зможу. А хто полетить на Срібнокрилці, Верміторі та Морському Серпанку? Ви, мосьпане? Оце вже навряд. Виходить, їх буде п’ятеро проти чотирьох, а серед тих чотирьох є Вхагар. Ось вам і наша перевага у драконах.

На диво, принц Даемон погодився з дружиною.

— На Порогах мої вороги швидко навчилися тікати і ховатися, забачивши крила Караксеса чи зачувши його ревіння… та вони не мали власних драконів, а людині славу драконовбивці заслужити нелегко. Але дракони здатні вбивати драконів, і вже вбивали. Про це вам розповість кожен маестер, який вивчав історію Валірії. Наших драконів я кину в бій проти драконів узурпатора тільки тоді, коли нам не лишиться геть нічого іншого. А доти є інші способи їх застосувати, і далеко кращі.

Принц розказав свої задуми чорній раді. Раеніра мала влаштувати власне вінчання на царство у відповідь на Аегонове. Опісля вони вишлють круків і покличуть панство Семицарства стати за законну королеву.

— Війну треба розпочинати листами і привілеями, а вже потім рушати на битву, — мовив принц.

Він наполягав, що ключі до перемоги тримають у своїх руках князі великих домів — адже їхнє значкове і служиве панство муситиме піти за ними. Наразі Аегон Узурпатор мав прихильність Ланістерів з Кастерлі-на-Скелі. Князь Тирел на Вирії був іще немовлям у пелюшках, чия мати-намісниця найвірогідніше мала підкорити Обшир волі своїх занадто могутніх значкових — Вишестражів. Проте інші голови великих домів ще не оголосили підтримки жодному з двох пошукачів престолу.

— Штормолам стане за нас, — запевнила принцеса Раеніс.

Вона мала кров штормових володарів з материного боку, і покійний князь Боремунд був їй непохитним другом.

Щодо Діви Долини принц Даемон мав усі підстави сподіватися, що вона приведе Соколине Гніздо на їхній бік. Про володаря Пайку принц доречно припустив, що Аегон шукатиме з ним союзу, бо лише Залізні острови мали силу протистояти домові Веларіон на морі. Але залізняки відомі своєю зрадливістю та мінливістю, гадав принц, а Далтон Грейджой любить на всьому світі лише кровопролиття та битви — можливо, і його вдасться переконати стати за принцесу. Північ, за розсудом ради, знаходилася надто далеко, щоб вирішити долю престолу — доки Старки зберуть своїх значкових та рушать на південь, війна вже може дійти кінця. Лишалося ще річкове панство, яке понад усе полюбляло чубитися одне з одним. Річковим краєм правив, принаймні на пергамені, дім Таллі — родина володарів замку Водоплин.

— Ми маємо друзів серед річкового панства, — казав принц, — хоча не всі з них уже зважилися підняти корогви. Що нам конче потрібно, то це місце, де річкові князі зможуть скупчитися на нашу підтримку — твердиня на суходолі, здатна вмістити велике військо і не беззахисна проти навали узурпатора.

Даемон показав це місце князям на мапі.

— Ось. Гаренгол.

На тім і ухвалили. Принц Даемон вирушав на приступ Гаренголу верхи на Караксесі. Принцеса Раеніра мусила залишатися на Дракон-Камені, доки не відновить сили. Флот Веларіона мав вийти з Дракон-Каменя та Плавня, зачинити Гирло і тим придушити усе мореплавство затокою Чорноводою.

— Ми не маємо досить війська, щоб здобути Король-Берег приступом, — казав принц Даемон. — Так само і вороги наші не мають надії захопити Дракон-Камінь. Але Аегон — зелене хлопчисько; в його віці легко ковтають облудні принади. Може, нам вдасться звабити його на похапливий напад.

Морський Змій збирався очолити кораблі, а принцеса Раеніс — летіти над ними у небі, щоб запобігти ударові ворога з повітря. Тим часом до Водоплину, Соколиного Гнізда, Пайку та Штормоламу мали вилетіти круки з листами до тамтешніх князів.

Слово узяв старший син королеви, Джакаерис.

— Листи мусимо повезти ми, — мовив він. — Дракони швидше зваблять князів на наш бік, ніж круки.

Його брат Люцерис погодився, наполягаючи, що вони з Джаком — вже дорослі чоловіки. Принаймні, майже дорослі.

— Наш дядечко кличе нас Моцами і торочить, що ми байстрюки. Коли князі побачать нас на спині драконів, то знатимуть, що він бреше. Адже драконами літають лише Таргарієни.

Їхній пісні підспівав і юний Джофрі, який сам просився осідлати власного дракона Тираксеса і приєднатися до братів. Але принцеса Раеніра йому заборонила — адже Джофрі мав усього дванадцять років віку. Зате Джакаерисові вже виповнилося п’ятнадцять, а Люцерисові — чотирнадцять; обоє були сильні, спритні, хоробрі, вправні зі зброєю юнаки, що вже довгенько служили зброєносцями.

— Але якщо ви полетите, то як гінці, а не як лицарі, — мовила до них мати. — Ви мусите уникати битв — така є моя воля.

Її милість погодилася відпустити своїх синів як послів тільки тоді, коли вони склали священні обітниці на книзі «Семикутної Зірки». Було вирішено, що Джак, старший з двох, візьме на себе подорож довшу та складнішу — спершу полетить до Соколиного Гнізда по прихильність володарки Долини, тоді до Білої Гавані за ласкою князя Мандерлі, й нарешті до Зимосічі, щоб домовитися про союз із князем Старком. Люцек отримав коротше та безпечніше доручення — його шлях лежав до Штормоламу, де Боррос Баратеон мав привітати його з родинною гостинністю.

Похапливе вінчання принцеси на царство відбулося наступного дня. Прибуття пана Стефона Морочника, щойно перебіглого з Королегвардії Аегона, викликало на Дракон-Камені чимале пожвавлення, а надто коли стало відомо, що він та його вірні товариші («перевертні», як назвав їх пізніше пан Отто Вишестраж, призначаючи нагороду за їхнє піймання) привезли вкраденого вінця короля Джаяхаериса Миротворця. Три сотні пар очей дивилися, як принц Даемон Таргарієн покладає корону Старого Короля на голову своєї дружини і проголошує початок царювання Раеніри з дому Таргарієн, Першої тако нареченої, королеви андалів, ройнарів та першолюдей. Принц лишив собі титул Господаря на Державі, а Раеніра нарекла свого старшого сина Джакаериса принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем Залізного Престолу.

Перший її королівський наказ проголошував пана Отто Вишестража та королеву Алісенту зрадниками і бунтівниками.

— Щодо моїх зведених братів та любої сестри Гелаени, — промовляла вона у наказі, — то їх ввели у оману поради ницих та зловмисних людців. Якщо вони прибудуть на Дракон-Камінь, схилять коліна і попрохають мене про змилування, то я радо подарую їм життя і сердешно притисну до власних грудей, бо вони суть плоть від моєї плоті й кров від моєї крові, а найгірше прокляття на світі падає на голову вбивці родичів.

III. Королівські двори

Звістка про коронацію Раеніри досягла Червоного Дитинця вже наступного дня і збурила великий гнів Аегона II.

— Моя зведена сестра та дядько винні у зраді корони й держави! — оголосив молодий король. — Я хочу, щоб їх позбавили усіх статків та титулів, схопили і скарали на смерть.

Але холодніші голови у зеленій раді стояли за перемови.

— Принцесі треба показати, що її справа безнадійна, — переконував великий маестер Орвил. — Брат не повинен іти війною на сестру. Надішліть мене до неї! Ми ще можемо досягти дружньої угоди, вигідної для всіх.

Але Аегон не хотів нічого чути. Септон Євстахій розповідає, що його милість звинуватив великого маестра у зраді й хотів кинути до чорного кам’яного мішка, «гнити разом із вашими чорними друзями». Та коли дві королеви — королева-матір Алісента і дружина короля, королева Гелаена — гаряче схвалили Орвилову думку, тоді й король неохоче погодився. Великий маестер Орвил поїхав через затоку Чорноводу під прапором миру в супроводі пана Арика Каргила з Королегвардії та пана Гвейна Вишестража з золотокирейників, а також двох десятків книжників, писарів та септонів.

Король висунув м’які та щедрі умови. Якщо принцеса визнає його королем і покаже свою покірність перед Залізним Престолом, Аегон II віддасть Дракон-Камінь їй у довічне володіння та дозволить успадкувати острів і замок її синові Джакаерисові. Другий син Раеніри, Люцерис, буде визнаний законним спадкоємцем Плавня, земель та володінь дому Веларіон. Сини принцеси від принца Даемона — Аегон Молодший та Візерис — отримають почесні посади при дворі. Перший стане зброєносцем короля, а другий — його чашником. Зрадницькі вельможі та лицарі, що змовлялися з принцесою проти законного короля, отримають від корони пробачення.

Раеніра вислухала умови у кам’яній тиші, а тоді спитала Орвила, чи той пам’ятає її батька, короля Візериса.

— Звісно ж, пам’ятаю, ваша милосте, — відповів маестер.

— Тоді ви зможете нам сказати, кого покійний король назвав своїм спадкоємцем та наступником, — правила далі королева, гордовито піднявши голову в короні Старого Короля.

— Певно ж, вас, ваша милосте, — відповів Орвил.

Раеніра кивнула і мовила:

— Ви щойно власним язиком визнали, що саме я є вашою законною королевою. То навіщо ви служите моєму зведеному братові-самозванцеві? Перекажіть йому, що я отримаю або свій престол, або його голову.

З цим королева і відпустила послів.

Аегон II був молодиком двадцяти двох років, швидким на гнів і повільним на прощення. Відмова Раеніри скоритися його владі розпалила в ньому лють.

— Я обіцяв тій шльондрі почесний мир, а вона плюнула мені в очі! — оголосив король. — Те, що станеться далі, ляже виною на її власну голову!

З цих слів розпочався справжній «Танок драконів». Кораблі Морського Змія вийшли у море з Короба та Прянища на острові Плавень, зачинили Гирло і придушили усю торгівлю з Король-Берегом. Скоро по тому Джакаерис Веларіон вилетів на північ верхи на своєму драконі Вермаксі, а його брат — на південь верхи на Арраксі. Принц Даемон рушив Караксесом на Тризуб.

Гаренгол вже одного разу показав себе вразливим з неба — коли його сплюндрував і захопив сам Аегон Дракон. Старий каштелян, пан Сімон Моц, поспіхом схилив прапори, щойно Караксес сів на верхівку Башти Гори-Король. На додачу до замку принц Даемон захопив чималу скарбницю дому Моц і з десяток важливих заручників, серед них самого пана Сімона з синами.

Тим часом принц Джакаерис летів своїм драконом на північ до панни Арин у Долині, князя Мандерлі у Білій Гавані, князів Борела та Розставця на Сестринові, а насамкінець до Крегана Старка, володаря Зимосічі. Юний чарівний принц умів схиляти до себе людей, його дракон умів тих людей лякати, і зрештою кожен з відвіданих князів присягнувся у підтримці його матері-королеви.

Якби ж то «коротша та безпечніша» подорож його брата виправдала покладені на неї сподівання… багато лиха і кровопролиття вдалося б тоді відвернути. Та цьому статися не судилося.

IV. Штормолам

Якщо наші джерела про щось погоджуються, то це про те, що жахливе нещастя, яке спіткало Люцериса Веларіона у Штормоламі, сталося не внаслідок чийогось лихого задуму. Перші битви «Танку драконів» велися пергаменами та круками, погрозами та обіцянками, наказами та привілеями. Вбивство князя Чмелика на зеленій раді ще не отримало широкого розголосу; більшість людей вважала, що його вельможність скніє десь у підземеллі. Багато знайомих місту й замку облич більше не з’являлося при дворі, але над брамою не виставили жодних голів, і чимало значних людей ще й доти сподівалися, що суперечка про спадкоємність престолу вирішиться без кровопролиття.

Але людям — мудрувати, а Морокові — урядувати. Нема сумніву, що саме його страшна рука звела разом двох принців у Штормоламі, саме вона спонукала Люцериса Веларіона підганяти дракона Арракса поперед бурі, щоб устигнути сховатися у безпеці замкового двору — того самого, де трохи раніше з’явився Аемонд Таргарієн.

Могутня дракониця принца Аемонда, Вхагар, почула їхнє наближення першою. Стражники, що ходили верхівкою могутнього замкового муру, стиснули списи у раптовому нападі жаху, коли вона прокинулася і заревла, струшуючи підвалини Дурранової твердині — зухвалого виклику богам. Навіть Арракс, як нам розповідають, зіщулився від того ревища, і Люцекові довелося добряче прикластися до нього батогом, аби змусити звіра сісти у дворі.

Коли Люцерис зіскакував з дракона, затиснувши у руці листа від матері, на сході вдарила блискавка, і почалася злива. Він мусив розуміти, що означає присутність Вхагар, і, мабуть, не здивувався, коли Аемонд Таргарієн визвірився на нього у Круглій Палаті перед очима князя Борроса, його чотирьох доньок, септона, маестра, двох десятків лицарів, стражників та челядників.

— Лишень подивіться на цю жалюгідну істоту, пане князю! — кепкував принц Аемонд. — Крихітка Люцик-Моцик, недолуге байстрюченя!

А до самого Люцека мовив:

— Та ти увесь змокрів, байстрюче. Це ти під дощ втрапив чи, може, обісцявся зі страху?

Але Люцерис Веларіон вирішив на нього не зважати, а звертатися лише до князя Баратеона.

— Ясновельможний пане Борросе, я привіз вам листа від моєї матінки-королеви.

— Тобто від хвойди Дракон-Каменя!

Принц Аемонд зробив кілька швидких кроків і спробував вихопити листа з руки Люцериса, та князь Боррос заревів наказ, і його лицарі розділили принциків. Один приніс листа Раеніри до помосту, де його вельможність сидів на прадавньому престолі штормових королів.

Ніхто насправді не знає, що тієї миті думав собі Боррос Баратеон. Свідчення тих, хто там стояв, вельми відрізняються одне від одного. Хтось каже, що його вельможність зачервонівся лицем і збентежився, наче законна дружина заскочила його у ліжку з іншою жінкою. Інші твердять, що Боррос мав вигляд вдоволений і пихатий, бо марнославству князя лестило, коли підтримки його дому шукали відразу і король, і королева.

Та щодо слів і вчинків князя Борроса серед свідків незгоди нема. Не надто знаючись на літерах, він віддав листа королеви маестрові, а той зламав печатку і прошепотів зміст послання у вухо його вельможності. Обличчя князя Борроса похмуро скривилося. Він попестив бороду, насупив брови на Люцериса Веларіона і мовив:

— А якщо я виконаю прохання твоєї матері, то котру мою дочку ти візьмеш собі за дружину? Га, хлопче? — І махнув рукою на чотирьох своїх доньок. — Осьде вони, обирай!

Принц Люцерис зашарівся.

— Ясний пане князю, сам я не вільний одружуватися, — відповів він. — Мене заручено з сестрою в перших, Раеною.

— Ти ба! Чомусь я так і гадав, — мовив князь Боррос. — То лети додому, щеня, і перекажи своїй сучці-матері, що князя Штормоламу не прикликають до себе, наче собаку, аби з власної примхи напускати на ворогів!

Принц Люцерис вислухав, обернувся і хотів був вийти з Круглої Палати. Але принц Аемонд вийняв меча і гукнув до нього:

— Ану стій, Моцику!

Принц Люцерис згадав обітницю, яку він дав своїй матері, й відповів:

— Я не битимуся з тобою. Я прибув сюди послом, а не воїном.

— Ти прибув сюди боягузом та зрадником! — лютував принц Аемонд. — І за це ти, Моце, віддаси мені своє життя!

Почувши таке, князь Боррос занепокоївся.

— Ні, не тут! — загарчав він. — Це посол. Під моїм дахом я не дозволю проливати кров посла.

Його сторожа стала між принцами і супроводила Люцериса Веларіона геть із Круглої Палати до замкового дворища, де дракон Арракс сидів навпочіпки під дощем і чекав на повернення наїзника.

Аемонд Таргарієн скривив вуста з люті й обернувся до князя Борроса, прохаючи дозволу піти. Володар Штормоламу знизав плечима і відповів:

— Іди собі. Що ти робитимеш не під моїм дахом — до того мені байдуже.

Його лицарі розступилися, і принц Аемонд кинувся до дверей.

Знадвору вирувала буря. Замком котився грім, злива спадала згори суцільним полотном, сліпила очі; час від часу яскравіше за день спалахували велетенські біло-блакитні блискавки. Навіть драконові незатишно у польоті за такої страшної негоди. Арракс саме намагався якось утриматися в повітрі, коли принц Аемонд видерся на Вхагар і кинувся за ним. У ясному небі принц Люцерис, напевне, зумів би втекти від погоні, бо Арракс був молодший та жвавіший… але ж небо вкрила пітьма, і сталося так, що дракони перестріли один одного над затокою Човнозгубою. Глядачі на мурах замку бачили віддалені спалахи полум’я і чули вереск, гучніший за грім. Потім двоє чудовиськ зчепилися у обіймах, а навколо них зміїлися блискавки. Вхагар уп’ятеро переважала розмірами свого ворога і була загартована у сотні битв. Надто нерівна сутичка, навряд чи гідна зватися битвою, не тривала довго.

Скоро Арракс упав з неба зламаний та скалічений, і його ковтнули буремні води затоки. Голову з шиєю викинуло на скелі попід Штормоламом за три дні по тому на жирну тризну крабам та мартинам. Туди ж вимило і мертве тіло принца Люцериса.

З його смертю війна круків, посольств та шлюбних угод скінчилася. І розпочалася війна вогнем та кров’ю.

V. Король-Берег

Коли королева Раеніра на Дракон-Камені дізналася про смерть Люцека, то впала додолу і зомліла. Молодший брат Люцека, Джофрі (Джак тоді ще не повернувся зі своєї подорожі на північ), дав страшну клятву помститися принцові Аемонду та князеві Борросу. Якби не втручання Морського Змія та принцеси Раеніс, малий тоді ж таки скочив би на свого дракона і ринув у небо.

Поки чорна рада сиділа і мудрувала, як ударити у відповідь, з Гаренголу прилетів крук.

— Око за око, сина за сина, — писав принц Даемон. — Люцерис не залишиться без відплати.

Замолоду обличчя та сміх Даемона Таргарієна знав кожен гаманоріз, кожна хвойда і кожен шахраюватий гравець у кості з Блошиного Подолу. Принц і досі мав друзів у найбридкіших кишлах Король-Берега та чимало прихильників серед золотокирейників. При дворі їх теж було декілька, невідомих ані королю Аегону, ані Правиці, ані королеві-удовиці. Таємні союзники принца сиділи навіть у зеленій раді… а ще був один спритний посередник, один любий друг, якому він особливо довіряв — той знав усі шинки та щурячі нори у тіні Червоного Дитинця незгірш від самого Даемона за колишніх часів і умів ходити найтемнішими тінями міста всюди, де бажав. Саме до нього, схожого видом на бліду смерть, звернувся принц відомими лише йому таємними шляхами, щоб привести у дію жахливу помсту.

Належних людей повірник принца Даемона знайшов у гидких харчівнях Блошиного Подолу. Один колись був десятником у міській варті; величезний з себе, брутальний стражник втратив золоту кирею за побиття повії на смерть у п’яному сказі. Інший був щуроловом Червоного Дитинця. Справжні імена тих поганців для історії втрачені, а нам вони відомі під прізвиськами Крівця та Бриндзя.

Приховані двері та потаємні проходи, набудовані Маегором Лютим у його дитинці, були відомі щуроловові не гірше, ніж тим щурам, яких він ловив у найдальших кутках замку. Крізь давно забутий хід Бриндзя провів Крівцю невидимим для варти до самого серця твердині. Дехто вважає, що вони замірялися на самого короля, але кожен Аегонів крок супроводжувала Королегвардія, і навіть Бриндзя не знав іншого шляху до Маегорового Острогу або з нього, крім підйомного мосту над сухим ровом зі страшними залізними шпичками.

Але Башта Правиці була гірше убезпечена від таємного нападу. Двоє найманців пролізли крізь стіни, непомічені списниками, що вартували коло дверей башти. Покої пана Отто їх не цікавили; натомість вони прослизнули до опочивальні його дочки поверхом нижче. Тут оселилася королева Алісента після смерті короля Візериса, коли син її Аегон перебрався до Маегорового Острогу з власною королевою. Опинившись усередині, Бриндзя зв’язав королеву-вдовицю і заткнув їй рота, поки Крівця душив на смерть покоївку. Опісля вони сіли й стали чекати, бо знали, що королева Гелаена має звичай щовечора приводити своїх дітей до їхньої бабусі побажати доброї ночі.

Не відаючи про небезпеку, королева з’явилася у супроводі трьох дітей, коли над замком густішали сутінки. Близнюкам Джаяхаерисові та Джаяхаері було шість років, Маелорові — два. Входячи до покоїв, Гелаена тримала меншенького за малу ручку і гукала ім’я своєї матусі. Крівця засунув двері й миттю зарізав охоронця королеви, а Бриндзя зненацька вихопив Маелора з її рук.

— Заверещиш — помруть усі, — мовив Крівця до її милості.

Кажуть, що королева Гелаена зберегла витримку і не заверещала.

— Хто ви такі? — завимагала вона від двійка харцизяк.

— Збирачі боргів, — мовив Бриндзя. — Око за око, сина за сина. Ми візьмемо життя лише одного, аби чесно зрівняти рахунок. А решті не зачепимо навіть волоса на голові. То котрого синочка бажають втратити ваша милість?

Коли королева Гелаена усвідомила, чого вони хочуть, то почала вмовляти вбити її, але зглянутися на дітей.

— Нє, діла не буде. Дружина — то не син, — відповів Крівця. — Віддавай одного шмаркача.

Бриндзя попередив, щоб королева обирала швидше, поки Крівця не знудився і не зґвалтував мале дівчисько задля розваги.

— Ви мусите обрати, — наполягав він, — бо заріжемо усіх.

Стоячи навколішки і проливаючи сльози, Гелаена назвала молодшого, Маелора. Можливо, королева думала, що він малий і не зрозуміє. Або ж розсудила, що старший хлопчик Джаяхаерис, першачок і спадкоємець короля Аегона, є важливішим для Залізного Престолу.

— Чув, малий? — прошепотів Бриндзя до Маелора. — Твоя мамця бажає тобі смерті.

Він вишкірився до Крівці, і здоровезний найманець одним ударом відтяв голову принцові Джаяхаерису. Королева заверещала.

Дивина, але щуролов та зарізяка дотрималися обіцянки і не завдали жодної шкоди ані Гелаені, ані решті її дітей, а просто втекли з головою принца в руках.

Крівця і Бриндзя не позбавили Гелаену життя, та однак воно скінчилося у тих страшних сутінках. Королева припинила їсти і вмиватися, не виходила зі своїх покоїв і не могла більше бачити другого сина Маелора, знаючи, що сама прирекла його на смерть. Король не мав іншого вибору, як забрати малого від неї та віддати на виховання королеві-матері Алісенті. Відтоді Аегон з дружиною спали нарізно; королева Гелаена дедалі глибше занурювалася у горе та безумство, а король лютував, пив і знову лютував.

Тепер кривавий розбрат було вже нічим не спинити.

VI. Граківня

Падіння Гаренголу до рук принца Даемона стало для короля тяжким ударом. Перед ним Аегон II вважав, що справа його зведеної сестри конче безнадійна. Та після Гаренголу його милість король уперше відчув себе вразливим перед небезпекою. Наступними тяжкими ударами стали швидкі поразки при Вогонь-Млині й Камінному Заплоті. Аегон раптом усвідомив, що його влада хиткіша, ніж він гадав.

Страхи його ще поглибилися, коли прибули круки з Обширу, де «зелені» вважали себе найсильнішими. Дім Вишестраж та місто Староград непохитно стояли за короля Аегона, і острів Вертоград також підтримував його милість… але в інших дідицтвах півдня князі та пани один за одним ставали за Раеніру, серед них князь Костян на Трибашті, князь Мулендор на Висотах, князь Тарлі на Рогошпилі, князь Рябин на Золотогаї та князь Хмур на Сірощиті.

Далі удари посипалися один за одним: Долина, Біла Гавань, Зимосіч. Під прапори принца Даемона до Гаренголу поспішали Чорноліси та інше річкове панство. Кораблі Морського Змія обложили затоку Чорноводу, і король Аегон щоранку мусив вислуховувати скигління купців, та не міг нічого вдіяти, хіба що перехилити ще один кухоль міцної наливки.

— Робіть щось! — вимагав він від пана Отто.

Правиця запевняв короля, що дещо вже робиться — наприклад, обмірковано заходи з прориву морської облоги Веларіона. Одним із головних стовпів влади Раеніри був її чоловік; але водночас принц Даемон являв із себе і найбільшу її слабкість, бо за роки своїх пригод та оборудок нажив більше ворогів, ніж друзів. І тепер пан Отто Вишестраж, один з найзапекліших принцових ворогів, простягав руку дружби іншому — Королівству Трьох Доньок, сподіваючись переконати його володарів разом виступити проти Морського Змія.

Та затримки й чекання не надто тішили молодого короля. Від розважливості та обережності свого діда Аегон II шаленів і втрачав терпець. Його мати, королева-удовиця Алісента, кілька разів підносила голос на захист пана Отто, але його милість лишився глухим до її прохань. Прикликавши пана Отто до престольної палати, він зірвав з його шиї урядовий ланцюг, якого і жбурнув панові Крістону Колію.

— Хай за нову Правицю мені править залізний кулак! — хвалькувато оголосив він. — Годі вже марнувати чорнило, час братися до справи!

Заклики короля якнайкраще пасували до вдачі пана Крістона.

— Не личить вам просити підтримки в панства, наче ви жебрак і канючите в них милостиню, — казав він Аегонові. — Ви є законним королем Вестеросу, а ті, хто сміє замірятися на ваш престол, є зрадниками. Час їм дізнатися, яку ціну платять за невірність.

Коронний шепотинник при королі Аегоні, Ларис Моц-Кутельнога, склав список усіх князів, які зібралися на Дракон-Камені, щоб вітати вінчання королеви Раеніри на царство або сісти у її чорній раді. Князі Кельтигар та Веларіон тримали столи на морських островах, куди гнів Аегона II не досягав, бо король наразі не мав сили на морі. Але «чорне» панство, яке сиділо у дідицтвах на суходолі, було позбавлене захисту морських хвиль.

Сутіндол впав легко, заскочений коронним військом зненацька. Місто було пограбоване і сплюндроване, кораблі у гавані — спалені, а князь Морочник втратив голову.

За наступну ціль пан Крістон обрав собі Граківню. Попереджений про наближення війська, князь Стаунтон зачинив браму і наготувався до опору. З-за мурів його вельможність міг лише спостерігати, як палять його ниви, ліси та села, як вирізають до ноги овець, корів та селян. Коли запас харчів у замку почав доходити кінця, він надіслав крука на Дракон-Камінь, благаючи про порятунок.

За дев’ять днів по тому, як князь Стаунтон вислав прохального листа, від моря почувся шум шкірястих крил, і над Граківнею з’явилася дракониця Мелеїс. Її кликали Червоною Королевою, бо вкрита вона була лускою кольору крові, перетинки крил мала рожеві, а гребінь, роги та лапи — яскраві, мов налощена мідь. На її спині, виблискуючи під сонцем обладунком з криці та міді, сиділа Раеніс Таргарієн, Королева-без-Корони.

Та пана Крістона Колія вона не налякала. Правиця короля Аегона чекав її появи і навіть сподівався на неї. За його наказом загриміли тулумбаси, і наперед заспішили стрільці з довгими луками та арбалетами, наповнюючи повітря стрілами. Стугоніли скорпіони, викидаючи у небо товсті сталеві списи, подібні до тих, якими колись убили Мераксеса у Дорні. Мелеїс отримала зо два десятки поранень, але від того, здавалося, лише розлютилася і кинулася униз, пихкаючи вогнем направо й наліво. Лицарі горіли просто у сідлах; яскравим полум’ям спалахувало їхнє волосся, шкіряний одяг та кінська збруя. Списники зроняли ратища і тікали на всі боки; дехто намагався ховатися за щитами, але драконового подиху не стримував ані дуб, ані залізо. Пан Крістон сидів верхи на білому огирі й гукав крізь дим та полум’я:

— Цільте у наїзницю!

Мелеїс заревла, пирхнула димом з ніздрів, і в щелепах її зателіпався охоплений язиками полум’я кінь.

І тут у відповідь почулося інше ревище, і в небі з’явилося ще дві крилаті постаті: сам король на Сонцежарі Золотому та його брат Аемонд на Вхагар. Раеніс проковтнула принаду, Крістон Колій захряснув пастку, і ворожі зуби стулилися навколо принцеси. Але вона не зробила навіть спроби втекти — з радісним кличем та ляскотом батога принцеса Раеніс повернула Мелеїс на ворога. З самою Вхагар вона ще могла б упоратися, бо Червона Королева була стара, хитромудра і не чужа битви. Але проти Вхагар і Сонцежара вкупі на неї чекала неминуча поразка. Дракони зустрілися у відчайдушному бою за півтори сотні сажнів над полем, і в повітрі спалахнули та розквітнули вогненні кулі — такі яскраві, що люди потім божилися, що на небі з’явилося кілька сонць. Криваво-червоні щелепи Мелеїс на мить стиснулися навколо Сонцежарової шиї, але тут згори на неї впала Вхагар. Усі троє чудовиськ ринули, кружляючи, до землі й гепнули з такою силою, що з мурів Граківні за дві версти звідти порснули камені.

Найближчі до драконів люди на полі не дожили розповісти нам про те, що сталося. А ті, хто стояв далі, нічого не бачили з-за вогню та диму. Полум’я загасили за кілька годин, але з попелу неушкодженою підвелася лише Вхагар. Мелеїс загинула при падінні й була розірвана на безліч шматків вже на землі. Сонцежар, неймовірної краси золотий дракон, лишився калікою з наполовину відірваним від тіла крилом. Ясновельможний Сонцежарів наїзник зламав собі ребра і стегно, половину тіла йому вкрили опіки, а лівиці повелося найгірше — драконове полум’я пекло так гаряче, що обладунок короля вплавився у плоть.

Тіло, про яке вирішили, що воно належить Раеніс Таргарієн, пізніше знайшли коло трупа її дракониці, хоча воно так зчорніло, що напевне упізнати принцесу ніхто не брався. Улюблена донька пані Джоселин Баратеон та принца Аемона Таргарієна, вірна дружина князеві Корлісу Веларіону, мати й бабуся, Королева-без-Корони жила без краплі страху в серці й померла серед вогню та крові. Їй виповнилося п’ятдесят і п’ять років.

Того дня наклали головами вісім сотень лицарів, зброєносців та служивих людей. Ще сотня загинула пізніше, коли принц Аемонд і пан Крістон Колій узяли замок Граківня приступом і скарали його залогу на горло. Голову князя Стаунтона повезли до Король-Берега і поставили над Старою Брамою… та найбільше вразила юрбу столичного люду, і навіть змусила її поштиво замовкнути, голова дракониці Мелеїс, привезена до міста на возі. Опісля багато тисяч людей завважили за краще втекти з Король-Берега, поки королева-удовиця Алісента не наказала зачинити усі брами.

Король Аегон II не помер, хоча дехто казав, що в нестерпних муках він сам кликав смерть своїми молитвами. Привезений до Король-Берега у накривних ношах, щоб приховати тяжкість поранень, його милість не підвівся з ліжка до самого кінця року. Септони молилися за нього, маестри лікували трунками та поїли маковим молочком, і король Аегон спав дев’ять годин з кожних десяти, прокидаючись тільки заради того, щоб ковтнути якогось рідкого їдла та заснути знову. Нікому не дозволялося турбувати сон короля, окрім королеви-удовиці, його матері, та пана Крістона Колія, його Правиці. Дружина не зробила жодної спроби відвідати чоловіка — Гелаену сушило її власне горе та безумство.

Сонцежар, дракон короля, був занадто важкий та великий, щоб його перевозити, а літати не міг з-за пораненого крила, і тому лишився у полях коло Граківні — повзав там потроху попелом, наче велетенський золотий черв’як. Спершу дракон харчувався обгорілими трупами загиблих, а коли вони скінчилися, залишені при ньому стражники пана Крістона Колія почали приганяти телят та овець.

— Тепер ви мусите правити на державі, доки ваш брат не зміцніє достатньо, щоб повернутися на престол, — сказав Правиця Короля принцові Аемонду.

Панові Крістону не довелося повторювати двічі — одноокий Аемонд Бий-Родичів охоче прийняв залізного з рубінами вінця Аегона Завойовника.

— На мені він сидітиме краще, ніж на ньому, — зауважив принц Аемонд, проте королем себе не оголосив, а став величатися Господарем на Державі та Принцом-Намісником. Правицею Короля лишився пан Крістон Колій.

VII. Дракон-Камінь

Тим часом насіння, посіяне Джакаерисом Веларіоном у його польоті на північ, нарешті почало проростати. У Білій Гавані, Зимосічі, Курганищі, Сестринові, Мартинові та при Місячній Брамі збиралися рушення і наймані затяги. Пан Крістон попередив нового принца-намісника: якщо до річкового панства, що наразі сидить у Гаренголі з принцом Даемоном, приєднається нова сила, то об’єднане військо можуть не стримати і міцні мури Король-Берега.

Аемонд, непохитно упевнений у своїй вояцькій вправності та нездоланній силі дракониці Вхагар, понад усе прагнув дати битву ворогові на його полі.

— Хвойда Дракон-Каменя нам не загрожує, — казав він. — Авжеж не більше, ніж Рябин і ота зрадницька зграя з Обширу. Головну небезпеку становить мій дядько. Щойно Даемон помре, як усі телепні, що зараз вимахують прапорами моєї сестри, розбіжаться по своїх замках і більше носа звідти не покажуть.

А тим часом на сході затоки Чорноводи королеві Раенірі велося недобре. Смерть сина Люцериса впала руйнівним ударом на голову жінки, виснаженої вагітністю і тяжкими пологами мертвої дитини. Коли звістка про загибель принцеси Раеніс досягла Дракон-Каменя, королева Раеніра та князь Веларіон перекинулися вельми гнівними словами. Останній винуватив королеву в смерті своєї дружини.

— Замість неї мали б летіти ви! — розпачливо горлав Морський Змій до її милості. — Адже Стаунтон посилав по вас, а ви звалили тягар битви на спину моєї жінки! Ще й заборонили своїм дорогеньким синочкам їй допомагати!

Усі в замку знали, що принци Джак та Джоф понад усе прагнули полетіти з принцесою Раеніс до Граківні на власних драконах. Саме Джак тепер, наприкінці року 129-го, зайняв чільне місце при «чорному» дворі. Найперше він замирився з Володарем Припливів і поставив його Правицею Королеви. Разом з князем Корлісом вони почали мудрувати, як напасти на Король-Берег та захопити його.

Пам’ятаючи про свою обіцянку Діві Долини, Джак наказав принцові Джофрі вилетіти до Мартинова на Тираксесі. Мункун вважає, що головним чином рішення Джака було викликане бажанням утримати молодшого брата якнайдалі від пекла війни. Та Джофрі не надто з того радів, бо прагнув довести свої чесноти у бою, і буркотливо погодився лише тоді, коли почув, що його надсилають для захисту Долини від драконів короля Аегона. Раена, тринадцятирічна донька принца Даемона від Лаени Веларіон, була обрана йому за супровід. Її знали під іменем Раена Пентоська, бо народилася вона у згаданому вільному місті за морем. Літати драконом дівчина не вміла, вилуплений з її яйця дракон помер кілька років тому, але з собою вона привезла у Долину ще три яйця і щоночі молилася, щоб вони налупилися.

Принц Дракон-Каменя мусив подбати і про безпеку своїх одноутробних братів: дев’ятирічного Аегона Молодшого та семирічного Візериса. Батько їхній, принц Даемон, нажив чимало друзів у Вільному Місті Пентосі, коли їздив туди замолоду. Джакаерис звернувся до князя, що правив у Пентосі, з проханням узяти двох хлопчиків до себе на виховання, доки Раеніра не утвердить себе на Залізному Престолі. У останні дні року 129-го по Аегоновому завоюванні юні принци сіли на думбас «Незнайбіда» — Аегон разом зі Штормохмарою, Візерис із незмінним яйцем у руках — і вирушили ним до Есосу. Морський Змій дав їм за супровід сім бойових кораблів, щоб уникнути зайвих пригод у дорозі.

Оскільки Сонцежар був поранений і нездатний залишити околиці Граківні, а Тессаріона знаходилася з принцом Даероном у Старограді, для оборони Король-Берега лишилося тільки двоє дорослих драконів. До того ж наїзниця Вогнемрії, королева Гелаена, днями та ночами лила сльози у душевному мороці й не могла тепер вважатися силою в битві. Отже, на варті столиці стояла сама тільки Вхагар. Жоден з живих драконів не міг рівнятися з Вхагар ані величиною, ані люттю, але Джак сподівався, що коли Вермакс, Сиракс і Караксес налетять на Король-Берег одночасно, то навіть «те старе сивопике стерво» не зможе їм протистояти. І все ж про Вхагар котилася така гучна слава, що принц ніяк не міг зважитися і міркував, як йому задіяти для нападу ще якихось драконів.

Дім Таргарієн правив на Дракон-Камені вже більше як два століття, відколи князь Аенар Таргарієн прибув туди з Валірії зі своїми драконами. У роду завжди трималися звичаю одружувати братів з сестрами — хоч рідних, хоч у перших — але чоловіки дому Таргарієн подеколи не цуралися шукати втіхи в дочок (і навіть дружин) своїх підданих, що мешкали у селах біля підніжжя Драконощовби, рільників та риболовів вузького моря. Ніде правди діти — до самого правління короля Джаяхаериса та Ласкавої Королеви Алісанни на Дракон-Камені царювало старовинне право першої ночі. Власне, те саме робилося і на решті Вестеросу, де князь або пан міг узяти до ліжка будь-яку дівчину зі своїх володінь у її шлюбну ніч.

Загалом у Семицарстві цей звичай зневажали — а надто ревниві людці, що не тямили честі, якою шанували їх власні володарі. Але на Дракон-Камені ті ниці почуття були майже невідомі, бо Таргарієнів сприймали там ближчими до богів, ніж до підлої людської породи. Тут нареченим, яких благословили Таргарієни у їхню шлюбну ніч, заздрили інші дівчата. Діти, народжені від права першої ночі, мали шану понад усіма іншими — ще й тому, що господарі Дракон-Каменя нерідко святкували з’яву таких дітей на світ щедрими дарунками золота, шовку та землі їхнім матерям. Про щасливих байстрюків казали «виткнувся з драконового насіння», а згодом стали кликати просто «насінням». Навіть після заборони права першої ночі деякі з Таргарієнів не кинули звичаю бавитися з дочками корчмарів та дружинами рибалок. А відтак «насіння» на Дракон-Камені не переводилося.

Принц Джакаерис конче потребував більше драконоїздців і драконів, тому звернувся до людей, уроджених з «драконового насіння», і заприсягся, що коли хтось опанує дракона, той отримає землю та статки, висвятиться у лицарі, сини його вродяться шляхетними панами, дочки підуть заміж за княжих дітей, а сам новий наїзник битиметься пліч-о-пліч з принцом Дракон-Каменя проти самозванця Аегона II Таргарієна та його зрадницького кубла.

Не усі, хто з’явився на принців заклик, були «насінням» або хоча б дітьми чи онуками «насіння». Драконоїздцями забажали зробитися кількоро лицарів з чаді королеви, серед них Регіментар її Королевогвардії — пан Стефон Морочник, а з ними безліч зброєносців, кухарчуків, жеглярів, стражників, мартоплясів, і навіть дві покоївки.

Але дракони — то не коні. Вони не надто охоче пускають людину до себе на спину, а відчувши загрозу, люто нападають у відповідь. Намагаючись стати драконоїздцями, шістнадцятеро людей наклали головами, а утричі більше скалічилося або обпеклося. Стефон Морочник спробував засідлати дракона Морського Серпанка і згорів на смерть. Князя Гормона Масея спіткала та сама доля при спробі опанувати Вермітора. Чоловікові на ім’я Сріблястий Денис, який стверджував, що є байстрюком Маегора Лютого, і чиє волосся та очі додавали його побрехеньці певної вірогідності, Вівцекрад відірвав руку від плеча. Поки Денисові сини намагалися щось вдіяти зі страшною раною, на них напав Драконожер, відігнав Вівцекрада і строщив батька разом з усіма синами.

Та принаймні Серпанок, Вермітор і Срібнокрилка були звичні до людей і якось уміли терпіти їх коло себе. На них свого часу літали верхи, і при дворі плекали надію, що три дракони ще зможуть прийняти нових наїзників. Зрештою ця надія справдилася. Вермітор, власний дракон Старого Короля, зігнув шию перед ковальським байстрюком, велетнем на прізвисько Гуго Громобій, а також Грізний Гуго. Улюбленицю Ласкавої Королеви Алісанни, Срібнокрилку, засідлав стражник Ульф Білий, або ж Ульф Пияк. Перше своє прізвисько він отримав за дуже світле волосся, а друге навряд чи потребує пояснень.

Морський Серпанок, що колись носив на спині Лаенора Веларіона, зрештою пустив на себе хлопця п’ятнадцяти років, відомого як Аддам з Короба. Про його походження літописці сперечаються й досі. Невдовзі після того, як Аддам з Короба довів свої чесноти — себто пролетів у небі на Морському Серпанку — князь Корліс наважився просити королеву Раеніру, щоб та вивела пляму байстрюцького народження з його імені, а заразом і з імені його брата. До прохання додав свій голос принц Джакаерис, королева погодилася, і Аддам з Короба — драконове насіння, байстрюцьке коріння — став Аддамом Веларіоном, спадкоємцем Плавня.

Три дикі дракони острова Дракон-Камінь не піддалися так легко, як ті, що раніше знали вершників. Утім, спроби опанувати їх не припинялися.

Вівцекрад, уславлений бридкою зовнішністю та кольором бурого намулу, налупився ще за молодості Старого Короля і мав велику пристрасть до баранини. Він налітав на отари по всіх околицях затоки від Плавня до Вендвиці, майже ніколи не шкодив вівчарям — хіба що ті намагалися йому завадити — але час від часу охоче ласував вівчарськими собаками.

Сірий Привид жив у димній печері високо на східному схилі Драконощовби, надавав перевагу рибі й частіше за все траплявся на очі над вузьким морем, де вправно вихоплював здобич з води. Забарвленням він був блідий, сіро-білий, у небі нагадував вранішній туман, а людей з їхніми справами сором’язливо цурався на протязі багатьох років.

Найбільший та найстаріший з диких драконів був Драконожер. Це ім’я він отримав за те, що по-перше, був помічений за поїданням трупів мертвих драконів, а по-друге, мав звичку налітати на гнізда Драконощовби і безсоромно жерти яйця та новоналуплених дракончиків. Зухвалі приборкувачі драконів пробували сісти на нього десяток разів, та лише прикрасили його печеру своїми розкиданими кістками.

Поміж «драконового насіння» не знайшлося жодного дурня, який схотів би потурбувати Драконожера (а якщо котрийсь і знайшовся, то живий він не повернувся, і нам про нього нічого не відомо). Деякі шукали нагоди засідлати Сірого Привида, та не могли його знайти, бо він вправно уникав людей. Виманити Вівцекрада виявилося трохи легше, але то був звір підлий та гнівний і згубив більше «насіння», ніж три «замкові» дракони разом. Одним із тих, хто сподівався його приборкати (після невдалих пошуків Сірого Привида) був Алин з Короба. Вівцекрад йому не скорився, і коли Алин викульгав з драконового лігва у палаючому одязі, лише поспіх брата урятував йому життя. Морський Серпанок відігнав дикого дракона геть, а Аддам збив полум’я власною киреєю. Алин Веларіон носив рубці від тієї спроби на спині та ногах решту свого довгого життя і вважав за щастя, що не втратив його зовсім. Багато інших «насінин»-пошукачів місця на спині Вівцекрада знайшли собі місце хіба що у його череві.

Зрештою брунатний дракон був скорений хитрістю та впертістю шістнадцятирічної «темнавки» на ім’я Кропивка. Дівчина щоранку приносила йому свіжозабиту вівцю, доки Вівцекрад не почав охоче її вітати і навіть чекати на зустріч. Вона була чорноволоса, кароока, брунатна шкірою, худорлява, лайлива, брутальна і безстрашна… ось якою запам’ятали люди першу і останню наїзницю дракона Вівцекрада.

Принц Джакаерис досяг своєї мети — у смерті та болю, серед залишених у скорботі вдовиць, між пошматованих та обпечених до кінця життя чоловіків постало четверо нових драконоїздців. Добіг кінця 129-й рік по Аегоновому завоюванні. Принц наготувався вилетіти проти Король-Берега. Для нападу було призначено день першого повного місяця нового року.

VIII. Вузьке море

Та недарма сказано: люди заміряються, а боги насміхаються. Поки Джак мудрував над нападом на столицю, зі сходу насунулася нова загроза. Оборудки Отто Вишестража нарешті дали плоди: у Тироші стрілася верховна рада Тріархії та схвалила його пропозицію про військовий союз. З Порогів вийшло дев’яносто бойових кораблів під прапорами Трьох Доньок. Сталося так — волею чи то випадку, чи то богів — що саме тоді, коли вони різали хвилі у напрямку Гирла затоки Чорноводи, пентоський думбас «Незнайбіда» з двома принцами Таргарієнами плив назустріч просто до їхніх пазурів.

Усі кораблі супроводу принців або потопили, або захопили, тому звістка досягла Дракон-Каменю лише тоді, коли до замку прилетів сам принц Аегон, відчайдушно чіпляючись за шию свого дракона Штормохмари. Хлопчина збілів від жаху, тремтів, наче листок на вітрі, й смердів власною сечею. У свої дев’ять років він літав драконом уперше… і востаннє, бо Штормохмара був жахливо поранений під час втечі: у череві його стирчало безліч стріл, а у шиї — спис, пущений з метавки-скорпіона. Дракон помер за годину з лютим сичанням; з ран його витікала чорна димна кров.

Молодший брат Аегона, принц Візерис, не мав способу втекти з думбаса. Але хлопець він був меткий, тому сховав драконяче яйце, перевдягнувся у просолене дрантя і спробував прикинутися простим хлопчаком-корабельником. Та його зрадив один зі справжніх жеглярчуків, і принц потрапив у полон. Першим зрозумів, кого він тримає у руках, один з тирошійських капітанів, але адмірал флоту, Шарако Логар з Лису, миттю позбавив його цінної здобичі.

Коли принц Джакаерис з’явився над вервечкою лисенійських галер верхи на Вермаксі, в повітря назустріч йому злетіла хмара стріл та списів. Жеглярі Тріархії вже стрічали драконів у битві, коли воювали з принцом Даемоном на Порогах. Ніхто не міг би звинуватити їх у боягузстві — адже вони ставали до бою проти драконового вогню, маючи в руках лише звичайну людську зброю.

— Вбийте наїзника — і дракон втече сам! — бадьорили їх керманичі та очільники.

Запалав один корабель, тоді інший, і все ж вояки з Вільних Міст стояли міцно… аж поки не залунав страшний крик, і всі не побачили навколо Драконощовби нові крилаті тіні, що повертали до бойовиська.

Одна річ — битися проти одного дракона, і зовсім інша — проти п’яти. Коли на кораблі налетіли Срібнокрилка, Вівцекрад, Морський Серпанок та Вермітор, вояків Тріархії зрадила мужність. Лава бойових кораблів розвалилася, одна галера за іншою силувалася утекти. Дракони падали згори, наче блискавки, випльовували кулі вогню: блакитного та жовтогарячого, червоного та золотого, щоразу яскравішого. Один корабель за іншим спалахував і розвалювався на шматки або тонув у вихорі полум’я. Люди з вереском падали у море, охоплені вогненними язиками. Високі стовпи чорного диму ставали над морем. Здавалося, надії нема, і для корабельників усе втрачено…

…аж тут Вермакс пірнув надто низько і звалився у море.

Чому і як саме дракон впав у воду того дня — про те нині оповідають різне. Дехто стверджує, що якийсь арбалетник примудрився влучити сталевою стрілою драконові у око, але це надто вже підозріло нагадує смерть Мераксеса у Дорні за багато років перед тим. Кажуть і про те, що один жегляр у воронячому гнізді на щоглі мирійської галери зачепив Вермакса гаком-кішкою на мотузці, коли той пролітав низько над кораблями, сіючи жах. Один із пазурів «кішки» знайшов щілину між двох лусочок, глибоко уп’явся в плоть, і тут драконові погано прислужилася його власна швидкість: жегляр завив інший кінець мотузки навколо щогли, і вага корабля разом з силою Вермаксових крил допомогла видерти у череві дракона довгу криву дірку. Болючо-гнівний вереск чудовиська було чути крізь галас битви аж у Прянищі. Політ дракона скінчився жахливо. Вермакс падав, пихкаючи димом, верещав і бив пазурами воду. Ті, хто вижив того дня, розповідали, що дракон намагався злетіти знову, але врізався у палаючу галеру. Дерево тріснуло, щогла впала, і дракон, судомлячись, заплутався у линвах. Корабель перекинувся і потонув, забравши Вермакса з собою на дно.

Розказували, що Джакаерис Веларіон зістрибнув зі спини свого звіра і на кілька ударів серця вчепився в якийсь уламок, що спливав димом на воді. Але його помітили арбалетники з найближчого мирійського корабля, почали пускати стріли і влучили спершу раз, а потім знову і знову. Стріл мирійці не шкодували; нарешті одна вдарила принца у шию, і Джакаериса проковтнуло море.

Битва у Гирлі на північ та південь від Дракон-Каменя вирувала цілісіньку ніч. Вона й досі лишається однією з найкривавіших сутичок на морі в усій відомій нам історії. Адмірал Тріархії Шарако Логар вивів у море з Порогів об’єднаний флот з дев’яноста мирійських, лисенійських та тирошійських бойових кораблів; хіба що двадцять вісім так-сяк дошкутильгали назад.

Нападники проминули Дракон-Камінь, вважаючи, напевне, старовинну твердиню Таргарієнів надто міцною для приступу, але зібрали тяжку данину з острова Плавень. Місто Прянище брутально сплюндрували — будинки палили, тіла чоловіків, жінок та дітей нівечили на вулицях і лишали на поталу мартинам, щурам і стерв’ятникам. Після погрому місто вже ніколи не відбудувалося знову. Інше містечко — Приплив — теж піддали вогню та грабунку. Всі скарби, які свого часу привіз зі сходу Морський Змій, зжер вогонь, а слуг його дому вирізали, коли ті намагалися уникнути пожежі. Флот Веларіонів втратив мало не третину своєї сили. Загинули тисячі людей. Але жодна з тих втрат не могла рівнятися з втратою Джакаериса Веларіона — принца Дракон-Каменя і спадкоємця Залізного Престолу.

IX. Медовуха

За два тижні по тому скрута спіткала у Обширі князя Ормунда Вишестража — він опинився між двох ворожих військ. Тадеуш Рябин, князь на Золотогаї, та Том Буйцвіт, байстрюк Лихомостя, насунулися на князя з північного сходу з силою-силенною кінного лицарства, тоді як пан Алан Чмелик, князь Алан Тарлі та князь Овейн Костян з’єднали свої затяги, щоб відрізати йому відступ до Старограду. Дві сили зімкнулися на березі річки Медовухи навколо війська Вишестража та напали водночас і спереду, і ззаду. Князь побачив, як лави його вояків ламаються, і поразка здавалася йому вже неминучою… аж тут над бойовиськом майнула величезна тінь, і над головами почулося жахливе ревище, в якому потонув брязкіт криці на криці. Над полем з’явилася Тессаріона, Синя Королева, забарвлена у кольори кобальту та міді. На її спині летів наймолодший з синів королеви Алісенти — п’ятнадцятирічний Даерон Таргарієн, зброєносець князя Ормунда.

Поява принца Даерона на драконі перевернула хід битви. Тепер нападали вояки князя Ормунда, горлаючи прокляття на ворогів, а люди королеви тікали з поля. До кінця дня князь Рябин відступив на північ з рештками свого війська, Том Буйцвіт лежав мертвий і обвуглений серед річкового очерету, двох Аланів узяли в полон, а князь Костян повільно помирав від рани, завданої Сиротинцем — чорним клинком Зухвалого Джона Розстана. Поки вовки та круки бенкетували на тілах загиблих, князь Вишестраж частував принца Даерона м’ясом зубра та добірними винами; він висвятив принца у лицарі овіяним казками валірійським мечем на ймення Пильний Сторож і нарік «Даероном Даруй-Вогонь». На це принц сумирно відповів:

— Пан князь надто добрі до мене. Адже честь перемоги належить Тессаріоні.

X. Двори принців

На Дракон-Камені після звістки про страшну поразку при Медовусі над чорним двором повисло пригнічення та відчай. Князь Бар-Емон навіть натякнув, чи не час уже поміркувати, щоб зігнути коліна перед Аегоном II. Та королева не хотіла про те й чути. Лише боги знають, що робиться у серцях людей, а тим паче жінок. Начебто вже зламана смертю одного сина, Раеніра Таргарієн, здавалося, віднайшла душевні сили після втрати другого. Смерть Джака загартувала її, випалила геть усі страхи, лишила в серці самий гнів та ненависть. Її милість усе ще мала більше драконів, ніж її зведений брат, і тепер плекала рішучість задіяти їх, не зважаючи на ціну та наслідки. Королева сказала чорній раді, що хоче потопити Аегона з усіма поплічниками у морі лютого вогню. Або вона викине його геть з Залізного Престолу, або загине сама.

Схожа рішучість визрівала на іншому березі затоки у грудях Аемонда Таргарієна — принца, котрий правив у ім’я свого брата Аегона, поки той лежав тяжко хворий. Щоправда, Аемонд Кривий відчував до своєї зведеної сестри Раеніри саму лише зневагу, а за головну загрозу вважав власного дядька, принца Даемона, та велике військо, яке той зібрав у Гаренголі. Скликавши значкових панів і раду, принц-намісник оголосив про свій намір дати битву дядькові, покарати та привести до покори бунтівне річкове панство.

Та не всім радникам з зеленої ради припала до смаку відчайдушність принца. Аемонд отримав підтримку пана Крістона Колія, Правиці Короля, і пана Тайлана Ланістера, але великий маестер Орвил закликав його надіслати листа до Штормоламу і додати силу дому Баратеон до своєї власної, перш ніж братися до справи. Залізне Берло, князь Яспер Вильд, твердив, що з півдня слід прикликати князя Вишестража та принца Даерона — бо, мовляв, «один дракон — добре, а два — краще». Королева-удовиця теж закликала сина до обережності — вмовляла почекати, доки його брат король та дракон Сонцежар Золотий зціляться і матимуть змогу приєднатися до нападу.

Але принц Аемонд не мав смаку довго чекати. Він оголосив, що ані у братах, ані в їхніх драконах потреби не має — Аегона, мовляв, надто тяжко поранено, а Даерон ще замолодий. Так, Караксес — страшний звір, завзятий, хитрий, випробуваний у бою… але Вхагар старіша, лютіша і вдвічі більша. Септон Євстахій розповідав, що Бий-Родичів понад усе хотів забрати всю честь перемоги собі, не бажаючи ділити славу ані з братами, ані з кимось іншим. А казати йому хоч слово поперек ніхто не смів, бо поки Аегон II не підвівся з ліжка і не узяв до рук меча, законне намісництво та уся влада на державі належали Аемондові. Вірний своєму намірові, принц виїхав з Божої брами за два тижні на чолі війська у чотири тисячі людей.

Даемон Таргарієн був надто старий та гартований воїн, щоб байдикувати всередині замкових мурів — навіть таких могутніх, як гаренгольські. Принц досі мав друзів у Король-Березі, й звістки про задуми небожа досягли його раніше, ніж Аемонд виїхав з міста. Кажуть, що коли принцові Даемону доповіли про виступ Аемонда та пана Крістона Колія з Король-Берега, він зареготав і мовив:

— Давно вже на часі!

На цю мить він, схоже, чекав особливо, бо того ж дня зі спотворених башт Гаренголу знялася у повітря ціла зграя круків.

XI. Граківня

Тим часом не дрімало й інше панство держави. Князь Валис Мутон вивів з Дівоставу сотню лицарів, щоб з’єднатися з напівдикими Краббами та Брюнами з півострову Гостроклішня і Кельтигарами з острову Клішня. Вони заспішили крізь смерекові ліси та вкриті туманом гори до Граківні, де своєю раптовою появою заскочили залогу зненацька. Відібравши замок у ворога, князь Мутон повів найхоробріших з-поміж своїх людей полями попелу на захід від замку, щоб покласти край драконові Сонцежару.

Звитяжні драконоборці заіграшки розігнали чати сторожі, які лишив король, щоб годувати, захищати й порати свого дракона. Але сам Сонцежар виявився страшнішим ворогом, ніж їм гадалося. На землі дракони зазвичай незграбні, а з майже відірваним крилом величезний золотий змій був неспроможний злетіти у повітря. Нападники чекали знайти дракона при смерті, але він лише спав; брязкіт мечів та гуркіт копит збудили чудовисько, а перший удар списа викликав у нього нестримну лють. Звиваючись кільцями між кісток незліченних овець, укритий слизьким болотом Сонцежар ляскав хвостом на всі боки, плював золотим вогнем і намагався злетіти. Тричі він здіймався у повітря і тричі падав на землю. Мутонове військо кидалося на дракона з мечами, списами та сокирами, завдало звірові безліч тяжких ран… але кожен удар, здавалося, лише роздмухує його гнів. Коли загинуло вже з шість десятків люду, решта відступила.

Серед убитих був і сам Валис Мутон, господар на Дівоставі. Коли його тіло знайшов за два тижні рідний брат Манфрид, від того лишилася сама тільки спалена плоть у поплавленому обладунку, всередині якого кишіли трупні черви. Але ніде на тому полі приску, всіяному тілами хоробрих вояків та зчорнілими, напухлими трупами десятків коней, не зміг князь Манфрид знайти дракона короля Аегона. Сонцежар зник, не лишивши навіть слідів, які напевне мали б знайтися, якби дракон поповз кудись суходолом. Скидалося на те, що Сонцежар Золотий віднайшов у своїх крилах силу піднятися у повітря… але куди саме крила понесли його, ніхто з живих людей не відав.

XII. Король-Берег

Тим часом принц Даемон Таргарієн власною особою поспішав на південь верхи на своєму драконі Караксесі. Пролітаючи понад західним берегом Божого Ока, якнайдалі від шляху походу війська пана Крістона, він уникнув ворогів, перетнув Чорноводу, повернув на схід і рушив уздовж річки на Король-Берег. А на Дракон-Камені Раеніра Таргарієн вдягла обладунок з тьмяно-блискучої чорної луски, сіла на Сиракс і злетіла під буремною зливою, що батожила води затоки Чорноводи.

Високо над стольним містом Вестеросу королева та її чоловік-принц зустрілися у повітрі й закружляли над Аегоновим пагорбом. Від їхньої з’яви вулиці міста охопив жах — міщани усвідомили, що нарешті почалася та сама навала, якої вони так довго чекали і жахалися. Принц Аемонд і пан Крістон оголили оборону Король-Берега, коли пішли відбирати Гаренгол… а Бий-Родичів ще й забрав Вхагар, найстрашніше з чудовиськ, залишивши супроти драконів королеви тільки Вогнемрію та жменьку недорослих драконят. На молодих драконах доти ще ніхто не їздив, а вершниця Вогнемрії, королева Гелаена, була зламана розпачем. Отже, перед лицем нападу місто лишилося без жодного вогнедишного захисника.

Тисячі міщан вихлюпнули хвилею з міських брам, тягнучи на спині власних дітей та земне майно в пошуках безпечного прихистку в навколишніх полях, лісах або селах. Інші копали під своїми хатами темні й вогкі схрони, де сподівалися пересидіти, коли місто запалає. У Блошиному Подолі почалися погроми. Коли люд забачив вітрила Морського Змія у затоці на схід від Король-Берега і зрозумів, що кораблі пливуть до гирла річки, то у місті почали калатати усі дзвони, а вулиці затопила юрба, яка грабувала і плюндрувала все, що бачила. Кількадесят людей загинуло, доки золотокирейникам вдалося відновити спокій.

Оскільки Намісник на Державі та Правиця Короля були відсутні, а сам король Аегон — обпечений, прикутий до ліжка і загублений у маковому сновидді, про оборону міста довелося дбати його матері, королеві-удовиці. Королева Алісента не злякалася виклику, зачинила брами замку та міста, виставила золотокирейників на мури і послала найшвидших вершників відшукати принца Аемонда та повернути його назад. Водночас вона наказала великому маестрові Орвилу вислати круків «до вірного нам панства» і закликати з’явитися на захист їхнього законного короля. Та коли Орвил заспішив до своїх покоїв, там на нього вже чекали четверо золотокирейників. Один заткнув йому рота, а інші побили, зв’язали та наділи на голову торбу. Відтак великого маестра потягли та кинули до одного з глухих, темних кам’яних мішків у підземеллі.

Вершники королеви Алісенти змогли дістатися хіба що брам, де інші золотокирейники також схопили їх одного за одним. Сімох сотників, що обороняли сім брам і були обрані для служби за вірність королю Аегону, без відома її милості вбили або кинули до в’язниці тієї самої миті, коли Караксес з’явився у небі над Червоним Дитинцем… бо у лавах міської варти ще й доти любили Даемона Таргарієна, який свого часу очолював золотокирейників.

Брат королеви, пан Гвейн Вишестраж, заступник тисяцького при золотих киреях, заспішив до стайні, щоб здійняти тривогу. Але його схопили, знезброїли та притягли до самого тисяцького — Лютора Довгаля. Коли Вишестраж гнівно звинуватив його у перевертництві, пан Лютор лише засміявся.

— На наших плечах сяє золото, яке дав нам Даемон, — відповів він. — Як не крутися, як не перевертайся, а воно золотом і лишиться.

З цими словами він увігнав меча у живіт панові Гвейну, а тоді наказав відчинити брами міста перед вояками, що поспішали на берег з кораблів Морського Змія.

Хвалені мури Король-Берега не врятували місто — воно впало менше ніж за день. Хіба що коло Річкової брами стався відчайдушний і кривавий бій, де тринадцятеро вишестражівських лицарів та близько ста щитників відігнали золотокирейників і протрималися мало не вісім годин супроти навали одночасно ззовні та зсередини міста. Проте їхня звитяга виявилася марною, бо крізь інші шість брам вояки Раеніри вливалися до міста без найменших перешкод. Королевині дракони, що маяли у небі, позбавили спротив усякої сили; нечисленні вірні піддані короля Аегона поховалися, втекли або здалися на милість переможців.

І ось один за одним дракони спустилися з неба. Вівцекрад сів на вершині пагорба Візеньї, Срібнокрилка та Вермітор — на пагорбі Раеніс, коло Драконосхрону. Принц Даемон облетів колом башти Червоного Дитинця, перш ніж посадити Караксеса у зовнішньому дворищі. І лише тоді, коли принц упевнився, що захисники не спричинять їм жодної шкоди, він подав знак дружині-королеві спускатися верхи на Сиракс. Аддам Веларіон лишився нагорі — літав на Серпанку понад міськими мурами, попереджаючи биттям широких шкірястих крил усіх унизу, що будь-який опір буде стрінуто вогнем з неба.

Побачивши, що опиратися безглуздо, королева-удовиця Алісента вийшла з Маегорового Острогу разом з батьком, паном Отто Вишестражем, а також паном Тайланом Ланістером і князем Яспером Вильдом, Залізним Берлом. (Князя Лариса Моца з ними не було. Коронний шепотинник якимось дивом примудрився зникнути.) Королева Алісента спробувала була розпочати перемовини зі своєю пасербицею.

— Нумо ж зберемо велику раду вельмож королівств, як за давніх часів збирав Старий Король, — закликала королева-удовиця, — і викладемо справу про спадкоємність престолу перед князями держави.

Але королева Раеніра зневажливо пирхнула на її слова.

— Ми обидві знаємо, яким буде вирок тієї ради!

І у відповідь дала своїй мачусі вибір: або схилитися перед її владою, або згоріти у вогні.

Королева Алісента схилила голову, визнаючи поразку, передала переможниці ключі від замку і наказала своїм лицарям та стражникам скласти зброю.

— Місто тепер ваше, принцесо, — мовила вона, за переказами очевидців, — та недовго вам судилося його тримати. Хай миші шкребуть, поки кіт гуляє. Скоро мій син Аемонд повернеться серед вогню та крові.

Справді, Раенірі було ще зарано святкувати остаточну перемогу. Хоча її люди знайшли зачинену в опочивальні дружину короля-суперника — навіжену королеву Гелаену… та коли вибили двері покоїв самого короля, то здибали там лише «ліжко — порожнє, і нічний горщик — повний». Король Аегон II зник, а так само і його діти — шестирічна принцеса Джаяхаера і дворічний принц Маелор. З ними втекли лицарі Королегвардії Віліс Зруб та Рікард Терен. Навіть сама королева-удовиця не відала, куди вони могли податися, а Лютор Довгаль божився, що жоден із них не минав міських брам.

Утім, ніхто з утікачів не зміг би забрати з собою Залізний Престол, а королева Раеніра не бажала навіть лягти спати, доки не оголосить батьківський престол своїм. Тому в престольній палаті запалили смолоскипи, королева зійшла нагору залізними сходами і всілася на тому місці, де перед нею сидів король Візерис, а раніше — Старий Король, а за давніших часів — Маегор, Аеніс та Аегон Дракон. Сувора обличчям, у лицарському обладунку, вона сиділа високо і нерухомо, поки поперед неї приводили усіх чоловіків та жінок з Червоного Дитинця, примушували їх ставати на коліна, благати про милість і присягати життям, зброєю та честю на вірність новій володарці.

Цей нічний обхід тривав аж до світанку і не скінчився після нього. Нарешті Раеніра Таргарієн підвелася з місця і спустилася додолу. Ось що написано про ту мить: «Коли її ясновельможний чоловік, принц Даемон, виводив королеву з палати, на ногах та лівій долоні її милості усі помітили криваві порізи. Краплі крові падали на підлогу там, де вона ступала, і мудрі люди перезиралися, та ніхто не наважувався уголос вимовити правду: Залізний Престол не прийняв нової королеви, а відтак правити їй на ньому лишилося недовго.»

XIII. Боже Око

Поки у столиці чинилася така веремія, принц Аемонд разом з паном Крістоном Колієм просувався крізь річковий край. За дев’ятнадцять діб походу вони досягли Гаренголу… і побачили, що брама замку стоїть відчинена, а принц Даемон зник разом з усіма людьми.

Принц Аемонд тримав Вхагар при собі у головній валці війська впродовж усього походу, бо вважав, що його дядько може спробувати напасти верхи на Караксесі. А коли нарешті дістався Гаренголу — на день пізніше за Колія — то на радощах тієї самої ночі відсвяткував велику перемогу: мовляв, Даемон та його «річковий набрід» утік, боячись відчути на собі його, Аемондів, гнів. Не диво, що коли принца досягла звістка про падіння Король-Берега, він відчув себе тричі дурнем, і од страшної його люті люди ховалися хто куди.

На захід від Гаренголу в річковому краї тривала війна. Туди поволі сунуло шляхом ланістерівське військо, яке його воєвода, старий князь Листобрід, з-за своєї хвороби змусив мало не топтатися на місці. Коли ж ланістерівці нарешті дісталися західного берега Божого Ока, то побачили, що на них там вже чекає чимала ворожа рать. То Родек Руїна зі своїми «Зимововками» з’єднався з Поростом Фреєм, князем Переїзду, та Рудим Роббом Водограєм, відомим як Лучник з Крукоберегу. Північан було дві тисячі, Фрей очолював дві сотні лицарів та втричі більше піхоти, а Водограй привів у битву три сотні стрільців з лука. Та не встиг князь Листобрід ще й спинитися, щоб стати проти них до бою, як на півдні з’явився новий ворог — то Довголист Леворіз та різнобарвна зграя вцілілих після попередніх битв вояків з’єдналися з панами Гончаком, Опокоєм та Перином.

Затиснутий між двома ворогами, Листобрід вагався виступити проти котрогось із них — з остраху, що інший вдарить у спину. Натомість він поставив військо спиною до озера, обкопався і вислав круків до принца Аемонда у Гаренголі, благаючи про допомогу. З тузінь птахів злетіло у небо, але жоден принца не досяг — Рудий Робб Водограй, що вважався кращим лучником на Вестеросі, збив усіх у польоті.

Наступного дня з’явилися нові річкові рушення; на чолі їх стояли пан Гарібальд Герей, князь Джон Карлтон і новий господар на Крукоберезі — одинадцятирічний Бенджикот Чорноліс. Посилені новоприбульцями, королевині люди погодилися між собою, що настав час для нападу.

— Не гаймо часу: знищимо левів, доки не з’явилися дракони! — так казав Родек Руїна.

І ось наступного дня зі сходом сонця почалася найкривавіша битва «Танку драконів» з тих, що сталися на суходолі. У літописах Цитаделі вона відома як Озерна Битва, але кожен, хто пережив її сам і доніс до нас оповіді, незмінно кликав той день «Годівлею раків».

Підперті з трьох боків, західняки крок за кроком відступали у води Божого Ока. Там поміж очерету було порубано багато сотень вояків, а ще кількасот потонуло, намагаючись утекти. До ночі дві тисячі лежали мертвими, і серед них чимало шляхетного панства: князь Фрей, князь Листобрід, князь Гончак, князь Карлтон, князь Звихт, князь Рин, пан Кларент Кракегол та пан Тайлер Схил, Байстрюк Ланіспортський. Силу Ланістерів було зламано і вирізано, але за таку ціну, що молодий Бен Чорноліс, новий князь Крукоберега, плакав, дивлячись на гори загиблих. Найтяжчі втрати понесли північани, бо «Зимововки» самі попрохали для себе честі йти у бій першими і п’ять разів чинили відчайдушну навалу на лави ланістерівських списників. Більше як дві третини вояків, що пішли на південь з князем Турстаном, загинули або тяжко скалічилися.

У Гаренголі ж Аемонд Таргарієн та Крістон Колій гаряче сперечалися, як найкраще відповісти на удари королеви. Стіл Чорного Гарена був, певна річ, надто міцний, щоб брати його приступом. Навіть чинити облогу річкове панство не насмілилося б з-за страху перед Вхагар. Але люди короля вже відчували нестачу харчів для себе та коней; голод та хвороби косили військо незгірш мечів. Скільки б не дивилося людське око з велетенських мурів замку, навколо аж до обрію воно бачило самі лише зчорнілі поля та випалені до землі села. Загони заготівлі, що насмілювалися відійти далеко від замку, не поверталися. Пан Крістон закликав принца відступити на південь, де Аегон мав найвірніших прибічників, але той відмовився, сказавши:

— Лише боягуз тікає від зрадників!

Його гнів роздмухувала втрата Король-Берега та Залізного Престолу. Коли ж Гаренголу досягла ще й звістка про «Годівлю раків», принц-намісник трохи не придушив власноруч зброєносця, який її привіз. Хлопця врятувало тільки втручання коханки принца — Алиси Водограй. Тоді принц Аемонд почав наполягати на негайному ударі проти Король-Берега, бо жоден з драконів королеви, мовляв, не може мірятися силою з Вхагар.

Пан Крістон вважав, що принц не при своєму розумі.

— Один дракон проти шести — то безумство, мій пане принце, — стверджував він.

Треба відступати на південь, закликав він знову, і з’єднатися з князем Вишестражем. Там принц Аемонд знову побачить брата Даерона та його дракона. Вже відомо, що король Аегон уникнув полону Раеніри; з часом він зможе знову сісти на Сонцежара на поміч обом своїм братам. Можливо, їхні друзі всередині мурів міста знайдуть якийсь спосіб звільнити і королеву Гелаену, щоб вона змогла кинути у бій Вогнемрію. Четверо драконів супроти шести — це вже не примарна надія на перемогу, а надто коли однією з чотирьох буде Вхагар.

Але принц Аемонд відмовився піти «шляхом боягузів», і вони з паном Крістоном вирішили розлучитися. Колій мав очолити військо і повести його на південь на з’єднання з Отто Вишестражем і принцом Даероном, але без принца-намісника. Останній хотів розпочати власну війну — вдарити вогнем з неба по бунтівниках та зрадниках. Рано чи пізно «та сука-королева» муситиме вислати одного чи двох драконів навперейми, і тоді Вхагар їх знищить.

— Усіх вона не вишле, не насмілиться! — твердив Аемонд. — Бо тоді Король-Берег лишиться голим і вразливим. Авжеж вона не пожене на бій ані Сиракс, ані свого останнього любого синочка. Хай Раеніра кличе себе королевою, але між ніг має те, що і всі жінки, у грудях — слабке жіноче серце, а в серці — материнські страхи.

Так лицар на прізвисько Коронувач і принц на прізвисько Бий-Родичів рушили кожен своїм шляхом і кожен до своєї долі.

XIV. Король-Берег

Тим часом у Червоному Дитинці королева Раеніра Таргарієн заходилася винагороджувати своїх прибічників та чинити жорстокі кари над тими, хто служив її зведеному братові. Велетенські гроші були обіцяні за відомості, які б дозволили схопити «узурпатора, що сміє величати себе Аегоном II», його доньку Джаяхаеру, сина Маелора, «негідних лицарів» Віліса Зруба та Рікарда Терена, а також Лариса Моца-Кутельногу. Коли обіцянки нагород нічого не дали, її милість вислала загони нишпорок, званих «лицарями-спитниками», на пошуки «зрадників та негідників», що насмілилися втекти, і задля покарання кожного, хто виявиться винним у допомозі згаданим зрадникам.

Королеву Алісенту забили у золоті кайдани на ногах та руках, але пасербиця хоча б подарувала їй життя «заради пам’яті мого покійного батька, який колись кохав свою дружину». Батькові ж королеви пощастило менше. Пана Отто Вишестража, що служив Правицею трьом королям, першого скарали на горло як зрадника. Залізне Берло пішов до колоди слідом за ним, уперто наполягаючи, що син короля має більші за доньку права. Пана Тайлана Ланістера віддали катам на тортури, сподіваючись вивідати щось про коронну скарбницю.

Ані Аегона, ані брата його Аемонда люд Король-Берега не надто дарував любов’ю, і багато хто з бережан вітав повернення королеви… але любов та ненависть — два боки однієї монети, і коли на шпичках над міськими брамами почали щодня виростати свіжі голови, а з мешканців щодня здирати нові податки, монета перекинулася. Дівчина, яку юрба свого часу кликала «Втіхою королівств», перетворилася на жадібне та підозріливе бабисько, на свавільну правительку, що не поступалася жорстокістю жодному королю перед нею. Один гостроязикий дотепник назвав Раеніру «королем Маегором з цицьками», і ще сто років після того бережани залюбки лаяли один одного «Маегоровими цицьками».

Тримаючи місто, замок та престол у своїй владі, захищена аж шістьма драконами, Раеніра нарешті відчула себе досить безпечно, щоб послати по своїх синів. Скоро тузінь кораблів виплив з Дракон-Каменя, несучи на собі жіночий почет королеви та її сина Аегона Молодшого. Раеніра зробила хлопця своїм чашником, аби нікуди від себе не відпускати. Ще один флот вийшов із Мартинова з принцом Джофрі, останнім з синів королеви від Лаенора Веларіона, і його драконом Тираксесом. Її милість почала готувати пишне свято, на якому Джофрі мали оголосити принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем Залізного Престолу.

Насолоджуючись повною перемогою, Раеніра Таргарієн ще не здогадувалася, як мало днів лишилося їй на світі та на престолі. Але щоразу, коли вона сідала на Залізний Престол, його жорстокі леза пили з її рук та ніг свіжу кров, і то був знак, який умів прочитати кожен.

XV. Річковий край

А за міськими мурами по всьому Семицарстві вирувала війна.

У річковому краї пан Крістон Колій залишив Гаренгол і рушив на південь уздовж західного берега Божого Ока, маючи при собі три тисячі й шістсот людей. Ворожа зброя, хвороби та втікацтво прорідили лави війська, що виступило свого часу під проводом лицаря з Король-Берега.

Принц Аемонд вже вилетів раніше верхи на Вхагар. Не прив’язаний нині ані до замку, ані до кінного чи пішого війська, одноокий принц мав волю летіти, куди йому заманеться. Саме у такій війні кохалися Аегон Завойовник та його сестри. І знову палало драконове полум’я, і знову Вхагар злітала з осіннього неба, плюндруючи ниви, села та замки річкового панства.

Дім Даррі першим спізнав на собі лють принца. Селяни, що саме збирали врожай, згоріли разом зі збіжжям або повтікали хто куди, а замок Даррі поглинуло полум’я. Пані Даррі та її молодші діти вціліли, бо знайшли прихисток у льосі під головною вежею свого замку, але її пан чоловік загинув на мурах разом зі спадкоємцем, а з ними чотири десятки панцирних слуг та лучників. За три дні по тому зійшли на дим Княж-Перевіз, Княж-Млин, Горбик, Чорногорбик, Глиностав, Свинобрід, Павучина… годі й злічити усі містечка, на які впала лють Вхагар. Скоро половина річкового краю палала вогнем.

Але пан Крістон Колій теж не уникнув вогню. Ведучи своє військо на південь крізь прирічкові землі, він бачив дими пожеж і попереду, і позаду себе. Усі села, що траплялися на дорозі, були випалені й залишені людом. Валка рухалася крізь ліси мертвих дерев, де лише за кілька днів перед тим буяла зелень — то річкове панство з власної волі палило геть усе на протязі його шляху. Смерть виглядала з кожного струмка, ставка чи сільського колодязя: мертві коні, мертві корови, мертві люди, напухлі та смердючі, труїли собою колись чисті води. Подекуди розвідники знаходили вздовж доріг під деревами моторошні «бенкети»: вдягнені у броню та зогнилу одежу вояки сиділи колом у блюзнірській подобі дружньої учти. То були загиблі у битвах; їхні черепи шкірили зуби з-під іржавих шоломів, а гнила зелена плоть відпадала з кісток.

За чотири дні після Гаренголу почалися напади ворогів. Поміж дерев ховалися стрільці, видивляючись чати розвідників та поодиноких загубленців, а коли помічали, то несли їм смерть з довгих луків. Хто відстав від позаднього загону — ті вже до війська не поверталися. Поки одні гинули, інші кидали щити та списи і зникали у лісах самі, а хтось перебігав і до ворога. На сільському пасовиську в Хрест-В’язах знайшовся ще один бенкет мерців. Розвідники пана Крістона вже вдосталь надивилися на гнилі трупи, тому рушили мимо, не кинувши на них і зайвого погляду… аж тут трупи скочили на ноги і завдали удару. Непомічена пастка коштувала життя більше як десяткові вояків.

Але то були ще квіточки, бо панство Тризуба тим часом збирало головні сили. Коли пан Крістон залишив озеро позаду себе, щоб рушити суходолом до Чорноводи, на нього вже чекали на кам’янистому гребені три сотні кінних лицарів у броні, стільки ж стрільців з довгого лука, три тисячі різних лучників та метальників, три тисячі набраних звідусіль річняків зі списами, кількасот північан з сокирами, довбнями, шпичастими булавами, стародавніми залізними мечами. Над пістрявим військом майоріла корогва королеви Раеніри.

І сталася битва — чи радше різанина, досить звична у «Танку драконів». Князь Родерік Турстан підняв бойовий ріг до вуст і засурмив напад. Вояки королеви з вереском вдарили з гребеня; на чолі їх мчали «Зимововки» на кошлатих північних кониках біч-обіч з лицарями на величезних броньованих огирях. Пана Крістона Колія було збито на землю та вбито; з його смертю гаренгольське військо втратило мужність, зламалося і почало тікати, кидаючи щити та зброю. Вороги мчали слідом, вирізаючи втікачів сотню за сотнею.

У Дівин День року 130-го від Аегонового Завоювання Цитадель Старограду вислала навсібіч триста білих круків, проголошуючи прихід зими. Але для королеви Раеніри Таргарієн саме настав розпал літа: незважаючи на нелюбов король-бережан, місто разом із престолом належало їй. За вузьким морем Тріархію роздирали на шматки усобні чвари. Над хвилями моря панував дім Веларіон. Хоча сніги закрили пересуви крізь Місячні гори, Діва Долини дотримала свого слова і вислала морем військо на допомогу королевиному. Інші кораблі везли вояків з Білої Гавані під проводом синів князя Мандерлі — Медріка та Торгена. З усіх сторін світу прибувала сила королеви Раеніри, а сила короля Аегона щодня танула.

Та не варто вважати війну виграною, поки ще лишаються на світі непереможені вороги. Так, сам Коронувач, пан Крістон Колій, лежав мертвий, але ж десь на теренах держави переховувався, живий та вільний, той самий король Аегон II, якого він коронував. Не впіймали і дочку Аегона — Джаяхаеру. Зник найзагадковіший та найхитромудріший радник зеленої ради — Ларис Моц-Кутельнога. Нездоланний Штормолам, як і раніше, тримав у руках князь Боррос Баратеон, котрий аж ніяк не рахувався серед друзів королеви. За ворогів Раеніра мала і Ланістерів, хоча сила Кастерлі-на-Скелі значно підупала після смерті князя Язона та загибелі або втечі більшості лицарства заходу.

Принц Аемонд між тим зажив моторошної слави на обох берегах Тризубу. Він злітав з неба, сіяв вогонь та смерть і зникав знову, щоб вдарити наступного дня вже за двісті верст. Полум’я Вхагар перетворило на попіл Стару Вербу та Білу Вербу, а з Сокольця лишило зчорнілу купу каміння. У Черешневій Падині від драконового вогню загинуло тридцятеро людей та три сотні овець. Потім Бий-Родичів несподівано повернувся до Гаренголу і спалив усе дерев’яне, що було в замку. В намаганнях убити його дракона загинуло шестеро лицарів та чотири десятки стражників. Звістки про напади поширювалися краєм, і панство з острахом вдивлялося у небо, питаючи себе, хто буде наступним. Князь Мутон з Дівоставу, княгиня Морочник з Сутіндолу, князь Чорноліс з Крукоберега вислали до королеви нагальні листи, в яких умовляли надіслати драконів для захисту їхніх дідицтв.

Але найбільшу загрозу престолові Раеніри становив не Аемонд Кривий, а його молодший брат — принц Даерон Даруй-Вогонь, а з ним величезне південське військо на чолі з князем Ормундом Вишестражем.

Вишестраж з військом перетнув Мандер і потроху насувався на Король-Берег. Він нищив вірних королеві людей усюди, де їх знаходив, а кожного пана, що схилявся перед владою короля Аегона, змушував віддавати до війська свої загони. Принц Даерон, що летів попереду на Тессаріоні, виявився безцінним розвідником і попереджав князя Ормунда про кожен рух ворога, про кожне укріплене місце. Та найчастіше вояки королеви не опиралися, а тікали якнайдалі, щойно бачили у небі крила Синьої Королеви, бо не було серед них зайвих охотників пробувати на собі драконів вогонь.

Розуміючи загрозливе становище престолу, Правиця королеви Раеніри — старий князь Корліс Веларіон — натякнув її милості, що буває час для війни, а буває час для перемовин. Він закликав королеву обіцяти помилування князям Баратеону, Вишестражу та Ланістеру, якщо вони схилять коліна, присягнуть на вірність і віддадуть Залізному Престолові заручників. Морський Змій вважав за доцільне ввірити королеву Алісенту та королеву Гелаену турботам святої Віри, щоб решта днів їхнього життя минула у молитві та послуханні. Дочка Гелаени, Джаяхаера, могла б стати його власною вихованкою, а з часом, як досягне віку, вийти заміж за принца Аегона Молодшого і тим знову пов’язати між собою дві гілки дому Таргарієн.

— Але як мені чинити з моїми зведенюками? — гнівно запитала Раеніра, коли Морський Змій виклав перед нею свій задум. — З негідним королем Аегоном та убивцею родичів Аемондом? Чи мушу я дарувати пробачення і тим, хто вкрав мій престол та повбивав моїх синів?

— Залиште їм життя, але відішліть на Стіну, — порадив князь Корліс. — Хай вдягнуть чорне і проживуть решту життя як воїни Нічної Варти, пов’язані священними обітницями.

— Та чи багато важитимуть ті обітниці для кривоприсяжців? — заперечувала Раеніра. — Вони вже колись складали присяги, та чи зважили на них, коли вирішили загарбати мій престол?

Принц Даемон став на бік королеви у її сумнівах. Коли пробачаєш бунтівників та зрадників, то сієш у землю зерна нових бунтів та зрад — такі були його слова.

— Війна скінчиться, коли голови зрадників опиняться на шпичках над Король-Брамою. І не раніше.

Колись Аегон II має знайтися — «не буде ж він довіку ховатися, мов змія під колодою» — але Аемондові та Даеронові треба нагально оголосити нищівну війну. Заразом незле було б вибити до ноги Ланістерів і Баратеонів, а їхні землі та замки роздати вірним людям. Наприклад, Штормолам міг би відійти Ульфові Білому, а Кастерлі-на-Скелі — Грізному Гуго Громобоєві. Такий був задум принца… що нажахав Морського Змія мало не до смерті.

— Половина панства Вестеросу оберне на нас свій гнів, якщо ми свавільно вигубимо два такі старі та поважні доми! — заперечував князь Корліс.

Королева сама мусила обирати між наполяганнями свого Правиці та свого чоловіка, і зрештою обрала щось середнє: надіслати гінців до Штормоламу та Кастерлі-на-Скелі, обіцяти м’які умови пробачення… але перед тим покласти край братам узурпатора, які вели проти неї війну в полі.

— Щойно їх не стане, як решта схилить коліна. Треба вбити їхніх драконів і почепити драконячі голови на стіни моєї престольної палати. Хай на них дивляться люди майбутніх століть і згадують, якою буває ціна зради!

Але ж і Король-Берег не міг лишатися беззахисним. Королева Раеніра мусила зостатися у місті з Сиракс, а разом з нею — її сини Аегон та Джофрі, чиї особи не можна було піддавати небезпеці. Джофрі, якому не виповнилося ще й тринадцяти, прагнув понад усе показати себе у битві, але почувши, що Тираксес потрібен, щоб у разі нападу допомогти матері обороняти Червоний Дитинець, урочисто присягнувся виконувати її волю. У місті також мав лишитися Аддам Веларіон, спадкоємець Морського Змія, разом зі своїм драконом Серпанком. Три вогнедишні змії разом складали достатній захист для Король-Берега; решта вирушала на війну.

Принц Даемон власною особою вилетів до Тризуба на Караксесі разом з дівчиною Кропивкою на Вівцекраді, щоб розшукати там Аемонда з Вхагар і покласти їм край. Ульф Білий та Грізний Гуго Громобій полетіли до Гуркотня. Це містечко за дві з половиною сотні верст на південний захід від Король-Берега лишалося останньою вірною Раенірі твердинею між князем Вишестражем та столицею. Драконоїздці мали стати на захист міста і знищити принца Даерона з його Тессаріоною.

Принц Даемон Таргарієн та мале темнаве дівча Кропивка довго нишпорили у пошуках Аемонда Кривого без жодного зиску. Самі вони оселилися у Дівоставі на запрошення князя Манфрида Мутона, якого жахала можлива поява Вхагар над його містом. Але натомість принц Аемонд вдарив на Верхокамінь у передгір’ях Місячних гір, на Миловербу, що на Зеленозубі, та на Вихватку, що на Червонозубі. Поприщ-Міст він спалив до голої землі, винищив Старий Пором та Старицький Млин, зруйнував божий дім святих сестер у Бикромі, незмінно зникаючи у небі, перш ніж до місця нападу встигали захисники та мисливці на драконів. Вхагар ніде не зупинялася надовго, і нечасто ті, хто вцілів після нападу, хоча б погоджувалися між собою, у який бік вона зникла.

Щодня Караксес та Вівцекрад вилітали з Дівоставу, шугали у небо над річковим краєм і виписували дедалі ширші кола, сподіваючись помітити десь під собою велетенські обриси Вхагар… та коли сонце стояло на вечірньому прузі, щоразу поверталися з невдачею. Князь Мутон порадив був драконоїздцям розділитися, щоб охопити розвідкою вдвічі ширші терени, але принц Даемон рішуче заперечив. Він нагадав князеві, що Вхагар — остання з драконів, які прийшли на Вестерос разом з Аегоном Завойовником та його сестрами. За минуле століття вона трохи сповільнилася, зате мало не доросла величини Чорного Жаху за старих часів. Від жару її вогню м’якшав та плавився камінь. Ані Караксес, ані Вівцекрад не могли сподіватися нарізно встояти перед її люттю — лише разом вони мали бодай якусь надію. Тому принц Даемон тримав дівчину Кропивку при собі вдень і вночі, не відпускаючи далеко ані у небі, ані у замку.

XVI. Гуркотень

Тим часом на півдні у Гуркотні — заможному базарному містечку на річці Мандер — розгорталися нові події війни. Замок, що панував над містом, був міцний, але невеличкий, залогу мав не більшу за сорок людей, але угору річкою стікалося багато тисяч з Лихомостя, Довгостолу та дальших країв на півдні. Число захисників збільшилося, а їхня рішучість зміцніла, коли прибуло чимале військо річкового панства. Разом під корогвами королеви Раеніри у Гуркотні стояло більше як дев’ять тисяч вояків. Але сили королеви далеко поступалися числом війську князя Вишестража. Тому, певно, прибуття драконів Вермітора та Срібнокрилки під своїми вершниками гаряче вітали усі, хто готувався боронити Гуркотень. На жаль, вітальники не відали, яке жахіття чекає на них попереду.

Ще й досі тривають суперечки, як, коли і чому сталася та зрада, яку згодом стали кликати «Гіркотою в Гуркотні». Мабуть, достеменно ми цього вже ніколи не знатимемо. Проте є підстава гадати, що немало з тих, хто заполонив місто, начебто тікаючи від війська князя Вишестража, насправді були вислані ним наперед, щоб просочитися до лав захисників. Та навіть їхній підступ не мав би значних наслідків, якби пан Ульф Білий та пан Гуго Громобій не обрали ту саму мить, щоб змінити вірність чорній королеві на вірність зеленому королю.

Жоден з них не умів ані читати, ані писати, а тому ми вже не дізнаємося, що спонукало Двох Зрадників (відомих нині у історії під цим прізвиськом) до їхнього вчинку. Але про саму битву при Гуркотні ми знаємо більше ніж досить. Шість тисяч вояків королеви стали до бою в поле проти князя Вишестража і скількись часу трималися хоробро та відчайдушно, але нищівний град стріл від лучників князя Ормунда змішав їхні лави, а важкий удар панцирної кінноти зламав їх та погнав уцілілих назад до мурів міста, де більшості вдалося заховатися у безпеці за брамою. Услід за тим із замку крізь потерну вийшов Родек Руїна зі своїми «Зимововками» і під жахливі північанські бойові кличі вдарив на лівий край війська нападників. Зчинився безлад, посеред якого північани прорубали собі дорогу крізь удесятеро численнішого ворога до самого князя Ормунда Вишестража, що височів на бойовому огирі під золотим драконом короля Аегона та прапорами Вишестражів на Старограді. Співці оповідають, що князь Родерік наскочив на ворога, вкритий кров’ю від п’ят до голови, з порубаним щитом, у розколотому шоломі, але такий п’яний від битви, що не відчував жодної рани. Пан Бріндон Вишестраж, брат у перших князеві Ормунду, став між північником та своїм володарем і відрубав Руїні щитову руку аж до плеча одним страшним ударом сокири… але шалений князь Курганища не вгамувався, доки не вбив пана Бріндона та князя Ормунда, а вже тоді впав сам. Прапори князя Вишестража захиталися і повалилися, а люд з містечка радісно заволав, бо гадав, що доля битви обернулася на їхню користь. Навіть поява Тессаріони вдалині над полем не налякала міщан та вояків, бо люди знали, що для свого захисту мають двох драконів… та коли Вермітор і Срібнокрилка злетіли у небо і зронили вогонь на Гуркотень, радісний галас перетворився на вереск болю.

Увесь Гуркотень поглинуло полум’я: крамниці, будинки, майстерні, септи, людей, геть усе. Палаючі люди падали з брамної башти та мурів, шкутильгали вулицями, наче живі смолоскипи, і верещали у муках. Двоє Зрадників обшмагали місто вогняними батогами від одного кінця до іншого, а слідом розпочався погром та грабунок, яких ще не бачила історія Вестеросу. Гуркотень, колись квітуче ярмаркове місто, перетворився на попіл і жар. Мешканці не відбудували його вже ніколи. Згоріло багато тисяч люду, а ще стільки ж потонуло в намаганнях перетнути річку. Пізніше казали, що загиблим навіть пощастило, бо ті, хто вцілів, не побачили від переможців ані крихти жалю. Вояки пана Пішака кинули мечі та здалися, але зиску з того не мали, бо їх зв’язали і позбавили голів на плечах. Тих міщанок, які пережили пожежу, зґвалтували безліч разів — навіть дівчаток десяти і восьми років. Старих і малих різали, не розбираючи віку та звання, а дракони тим часом бенкетували на покручених, обпалених трупах своїх жертв.

XVII. Дракон-Камінь

Приблизно в той самий час до гавані під Дракон-Каменем увійшов, ледве шкандибаючи хвилями, напівживий купецький коч, що звався «Нессарія» і мав потребу полагодитися та взяти харчів. Корабель повертався з Пентосу до Старого Волантиса, проте зі шляху його збила буря — так розповідали жеглярі. Але до звичайної оповідки про поневіряння на морі волантинці додали дивного присмаку. Коли «Нессарія» йшла на захід, перед нею вивищувалася Драконощовба, затуляючи своїми велетенськими обрисами низьке сонце… аж раптом мореплавці побачили бійку двох драконів і почули луну їхнього ревища, яке відбивалося від стрімких чорних скель східного боку димної гори. У кожній корчмі, винному льосі та бурдеї вздовж берега розказували, переказували і прикрашали цю оповідь, доки її не почули усі на Дракон-Камені.

Драконів мешканці Старого Волантиса вважали за неймовірне диво, а видовисько зразу двох, що зчепилися у битві, жеглярі з «Нессарії» запам’ятали назавжди. Ті, хто вродився та виріс на Дракон-Камені, з малих років звикли бачити чудовиськ неподалік від себе… та навіть їм було цікаво почути оповідки корабельників. Наступного ранку кілька місцевих рибалок вирушили своїми байдаками навколо Драконощовби, а коли повернулися, то розповіли про знайдені ними згорілі та понівечені рештки мертвого дракона при підніжжі гори. Колір крил та луски підказував, що тіло належало Сірому Привидові. Дракона було розірвано навпіл, пошматовано на клапті й частково з’їдено.

Почувши новину, пан Роберт Гуня — лицар, відомий незлим веселим норовом та величезним черевом, що був поставлений королевою при її відбутті за каштеляна Дракон-Каменя — недовго думаючи, назвав убивцею Драконожера. Більшість люду погодилася з паном Робертом, бо за Драконожером знали чимало нападів на менших драконів, хоча таку шалену хижість він виявляв нечасто. Дехто з рибалок, побоюючись стати наступною здобиччю свавільника, закликав пана Гуню надіслати до лігва чудовиська кількох лицарів і покласти йому край. Але пан каштелян відмовився.

— Не чіпаймо Драконожера — то й він нас не зачепить, — оголосив лицар королеви.

А щоб мати певність, заборонив рибалити у водах під східним схилом Драконощовби, де лежало і зогнивало тіло мертвого дракона.

XVIII. Король-Берег

Тим часом на західному березі затоки Чорноводи звістки про битву та зраду в Гуркотні досягли Король-Берега. За чутками, королеву-вдовицю Алісенту вони змусили зареготати.

— Що посіяли, те зараз і жнуть! — вигукнула вона.

Королева Раеніра на Залізному Престолі зблідла з лиця і зомліла, а тоді наказала зачинити й засунути міські брами. Від тієї миті нікому не дозволялося входити до Король-Берега чи виходити з нього.

— Я не дозволю, щоб до мого міста потай пробралися перевертні, аби відчинити браму бунтівникам! — оголосила вона.

Військо князя Вишестража могло стати під мурами вже назавтра або на післязавтра. А ще швидше могли примчати вершники на драконах, які вчинили зраду. Але принц Джофрі тільки зрадів такій нагоді.

— Хай лишень з’являться сюди! — проголошував він. — Я сам зустріну їх на Тираксесі!

Та матір його войовничі вихваляння не тішили.

— Не зустрінеш! — заперечувала Раеніра. — Ти ще замолодий для битви верхи на драконі.

Але принаймні дозволила малому сидіти у чорній раді, де обговорювалося, як упоратися з ворогом, що неухильно наближався.

У Король-Березі лишилося шість драконів, але з них всередині мурів Червоного Дитинця — тільки один, тобто власна дракониця королеви Сиракс. Стайні у зовнішньому дворищі звільнили від коней та віддали їй за помешкання. До землі драконицю припинали важкі ланцюги — якраз такі, щоб дозволити гуляти зі стайні на двір, але завадити злітати без вершниці. Сиракс давно звикла до ланцюгів, надзвичайно добре харчувалася і вже багато років тому забула, що таке полювати.

Решту драконів тримали у Драконосхроні — велетенській будівлі, яку навмисне для утримання і навчання драконів колись наказав вимурувати король Маегор Лютий. Під велетенською банею в пагорбі Раеніс було прорізано сорок чималих підвалів, розташованих колом. З кожного боку ті рукотворні печери замикалися товстими залізними дверима: внутрішні виходили на піщане драконове поле, а зовнішні відчинялися на схил пагорба. Саме тут облаштували собі лігва Караксес, Вермітор, Срібнокрилка та Вівцекрад, перш ніж вилетіти на війну. Лишилося ще п’ятеро: Тираксес принца Джофрі, світло-сірий Морський Серпанок, приборканий Аддамом Веларіоном, юні Моргул та Шрикос, прив’язані до принцеси Джаяхаери (дотоді вже зниклої з міста) і її близнюка принца Джаяхаериса (дотоді вже загиблого)… а також Вогнемрія, улюблениця королеви Гелаени. Давно вже стало звичаєм, щоб котрийсь із драконоїздців жив при схроні й міг у разі потреби нагально стати до оборони міста. А оскільки королева Раеніра не бажала відпускати від себе синів, обов’язок цей ліг на плечі Аддама Веларіона.

Але у чорній раді раптом залунали голоси сумніву в чесності пана Аддама. «Драконові насінини» Ульф Білий та Гуго Громобій перебігли до ворога. Чи останні то зрадники серед начебто вірних слуг престолу? Адже є ще Аддам з Короба та дівчина Кропивка, які теж уродилися байстрюками — чи можна їм тепер вірити?

Князь Бартімос Кельтигар вважав, що аж ніяк.

— Байстрюки від природи — зрадницькі душі! — казав він. — Така вже кров тече в їхніх жилах. Зрада для байстрюка така ж природна, як вірність присязі для воїнів чесного роду.

Він закликав її милість негайно схопити двох підло вроджених драконоїздців, доки вони теж не перебігли до ворога разом з драконами. Заклик підхопили інші, а надто пан Лютор Довгаль, тисяцький міської варти королеви, і пан Лорент Марбранд, Регіментар Королевогвардії. Навіть двоє лицарів з Білої Гавані — грізний пан Медрік Мандерлі та його меткий, хоч і тілистий брат, пан Торген — радили королеві виявити пильність.

— Не варто спокушати долю, — казав пан Торген. — Якщо ворог здобуде ще двох драконів, ми пропали.

Лише князь Корліс виступив на захист «драконового насіння». Він наполягав, що пан Аддам та його брат Алин є «правдивими Веларіонами», гідними спадкоємцями Плавня. Щодо дівчини — хай брудна, неоковирна і погано прийнята панством, все ж вона хоробро билася у Гирлі.

— Двоє Зрадників теж не пасли там задніх, то й що з того? — заперечив князь Кельтигар.

Вся пристрасть Правиці виявилася даремною — страхи та підозри королеви перемогли. Вона пережила стільки тяжких зрад, що ладна була повірити найгіршому про будь-кого, і вже не здивувалася б жодному підступові навіть від людей, яких сама любила найбільше.

Королева Раеніра наказала панові Лютору Довгалю узяти два десятки золотих кирей, рушити до Драконосхрону і схопити пана Аддама Веларіона. Так одна зрада породила іншу — на згубу королеві. Коли пан Лютор Довгаль з золотокирейниками їхав угору пагорбом Раеніс з наказом королеви, високо над ними розчахнулася брама Драконосхрону, Серпанок розгорнув світло-сірі крила і пустив дим з ніздрів. То пан Аддам Веларіон отримав своєчасне попередження і встиг улаштувати собі втечу.

Розлючений невдачею, пан Лютор негайно повернувся до Червоного Дитинця, вдерся до Башти Правиці й вельми брутально доклав рук до старого князя Корліса, звинувативши того у зраді. Старий нічого не заперечував — зв’язаний та відлупцьований, він не промовив ані слова і потрапив до кам’яного мішка у підземеллі, де мав чекати на суд і страту.

Тим часом містом розповсюдилися чутки про вогненно-криваве страхіття у Гуркотні… а з ними разом — нелюдський жах. Далі настане черга Король-Берега — так казали люди один одному. Дракони візьмуться нищити один одного полум’ям, і цього разу місто вже конче напевно згорить дощенту. Злякавшись ворога, кількасот людей спробували були втекти, але при брамі їх завернули назад золотокирейники. Замкнені всередині міських мурів, одні люди почали шукати прихистку від майбутньої вогняної бурі у глибоких льохах, а інші вдалися до молитви, питва і тих задоволень, які знаходять між жіночих стегон. Щовечора міські шинки, доми розпусти і септи повнилися чоловіками та жінками, які тамували свій страх усіма можливими способами, шукали порятунку чи заспокоєння, переповідали один одному найстрашніші плітки.

XIX. Гуркотень

А в Гуркотні, за триста верст на південний захід, панував безлад зовсім іншого роду. Поки Король-Берег скиглив з жаху, їхній страшний ворог ще й на вершок не просунувся до міста — адже вірні королю Аегону вояки раптом лишилися без ватажків, зате під владою сумнівів, незгоди та розбрату. Ормунд Вишестраж лежав мертвий, а з ним і його брат у перших пан Бріндон, перший лицар Старограду. Сини князя — зелені хлопчаки — лишилися у Вишестражі за тисячу верст звідти. Даерон Таргарієн, якого князь Ормунд нарік «Даероном Даруй-Вогонь» і вихваляв за відвагу, теж був лише юним хлопчиськом; наймолодший з синів короля Візериса виріс у тіні своїх старших братів і звик радше виконувати накази, ніж віддавати їх. А найстарший з Вишестражів, що залишився при війську, був пан Гоберт, ще один брат у перших князеві Ормунду. Дотоді тлустий пан Гоберт урядував лише за обозного, і військова старшина вважала його надто неповоротким не лише тілом, але й думкою. Серед свого сімейства він за прожиті на світі шістдесят років не показав себе геть нічим, але наразі зухвало пнувся очолити все військо, бо, мовляв, лишився найближчим родичем королеви Алісенти.

Рідко траплялося в історії Семицарства мале чи велике місто, яке б піддали такому довгому та жорстокому погромові, як Гуркотень після Гіркоти. Принца Даерона від побаченого аж знудило, і він наказав панові Гоберту Вишестражу припинити жахіття, та зусилля Вишестража виявилися такими ж нікчемними, як він сам.

Найгірші злочини з-поміж усіх було вчинено Двома Зрадниками — підло уродженими драконоїздцями Гуго Громобоєм та Ульфом Білим. Пан Ульф цілком віддався гультяйству і потопав у вині та втіхах плоті. Усіх, хто йому не припав до смаку або не задовольняв його примхи, він віддавав своєму драконові. Лицарське звання, подароване Ульфові королевою Раенірою, виявилося для нього замалим, і навіть титул князя Лихомостя, жалуваний принцом Даемоном, не втамував його марнославства. Білий мав на думці жирніший кусень — ніщо інше, як Вирій. Він оголосив, що оскільки Тирели не взяли участі у подіях «Танку», їх слід наректи зрадниками і позбавити дідицтва на його користь.

Та навіть пан Ульф з його зазіханнями на Вирій видасться невибагливим порівняно з замірами свого приятеля-перевертня — Грізного Гуго. Громобій уродився сином простого коваля, але виріс велетенським на зріст і з такою силою в руках, що скручував сталеві прутки у кільця. Він не знав геть нічого про військову науку і вояцьке мистецтво, але завдяки силі й статурі був страшним супротивником у бою. За зброю Гуго обрав собі величезний келеп, яким завдавав жахливих, убивчих ударів. У битву він літав на Верміторі, який колись носив Старого Короля; з усіх драконів Вестеросу лише Вхагар переважала його зростом та віком. Зі згаданих причин князь Грізний (як відтепер він величав себе) почав мріяти про корону.

— Нащо животіти у дрібних панах, коли можна стати королем? — питав він людей, яких збирав навколо себе.

Жоден з Двох Зрадників не палав бажанням допомагати принцові Даерону в нападі на Король-Берег. Військо в них було велике, ще й при трьох драконах, але ж королева теж мала трьох драконів (наскільки вони знали), а коли б повернулися принц Даемон з Кропивкою, то мала б і п’ятеро. Князь Пик волів затримати просування війська, доки князь Баратеон не вийде з власною силою зі Штормоламу і не приєднається до них. Пан Гоберт бажав відступити до Обширу та відновити запаси, які швидко танули. Жоден не звертав уваги, що і військо теж тане з кожним днем, наче ранкова роса — з нього тікало дедалі більше вояків, які поверталися до рідних домівок на збір врожаю і тягли з собою стільки здобичі, скільки могли унести.

XX. Дівостав

За багато довгих верст на північ, у замку, що вивищувався над Крабовою затокою, ще один вельможний володар намагався утриматися на слизькому лезі меча і не скотитися у прірву. З Король-Берега прилетів крук і приніс послання королеви до Манфрида Мутона, князя Дівоставу: той мав відіслати королеві голову дівчини-байстрючки Кропивки. За плітками, вона зробилася коханкою принца Даемона, і королеві Раенірі того вистачило, щоб винести Кропивці вирок про державну зраду.

— Але хай нашому чоловікові, принцові Даемону з дому Таргарієн, не заподіють жодної шкоди, — застерігала її милість. — Відішліть його до нас, коли наказ буде виконано, бо ми маємо у ньому нагальну потребу.

Маестер Норен, писар і хранитель при «Дівоставському Літописці», повідомляє, що коли його вельможність прочитав листа королеви, то затрусився так, що втратив голос і ледве повернув його трьома келихами вина. Після вагань князь Мутон послав по сотника своєї сторожі, свого рідного брата і свого поборника, пана Флоріана Сірокричного. Також він запросив лишитися і маестра. Коли усі зібралися, князь прочитав уголос листа і попрохав поради.

— Це зробити нескладно, — відповів сотник сторожі. — Дівка не розлучається з принцом, і в ліжку вони теж разом, але що їй з того? Принц уже немолодий, і якщо раптом надумає опиратися, то три стражники легко його угамують. Але задля певності я б узяв шістьох. Чи бажають пан князь упорати справу сьогодні вночі?

— Шістьох? Та хоч шість десятків! Не забувайте, що ми маємо справу з Даемоном Таргарієном! — заперечив брат князя Мутона. — Розумніше кинути йому в вечірнє вино трохи сонного трунку. Хай прокинеться і знайде свою хвойду вже мертвою.

— Дівчина — ще дитина, хай і вчинила ницу зраду, — зауважив пан Флоріан, старий, суворий, сивочолий лицар. — Старий Король ніколи б не просив про таке свавілля жодну людину честі.

— Нині настали ниці часи, — заперечив князь Мутон. — І вибір, що мені лишила королева, інакшим не назвеш. Адже дівчина гостює під моїм дахом. Якщо я підкорюся, Дівостав спіткає вічне прокляття. А якщо відмовлюся, нас оголосять зрадниками і винищать до ноги.

На це його брат відповів:

— Хай що ми оберемо, небезпеки не минути. Принц надто вже припався душею до своєї темнавки, а дракона тримає завжди напохваті. Розумний правитель убив би їх обох зразу, щоб принц з люті не спалив Дівостав до голої землі.

— Але королева заборонила чинити йому шкоду, — нагадав князь Мутон. — До того ж замордувати двох гостей під своїм дахом — удвічі підліше, ніж одного. На мене впаде подвійне прокляття.

Сказавши це, він зітхнув і додав:

— Аби ж я ніколи не читав цього клятого листа.

Тут подав голос маестер Норен:

— То вважаймо, що й не читали.

Що говорили на раді опісля, про те нам невідомо. Зате відомо, що маестер, молодий чоловік двадцяти і двох років, тієї ж ночі знайшов принца Даемона та дівчину Кропивку за вечерею і показав їм листа королеви. Прочитавши його, принц Даемон мовив:

— Слова королеви, а вчинок — хвойди.

По тому він дістав меча і спитав, чи не стоять за дверима стражники князя Мутона, готові узяти його в полон. Але дізнавшись, що маестер прийшов сам і потай від господаря, принц Даемон вклав меча до піхв і мовив:

— Ви невірний маестер, але добра душа.

І наказав маестрові піти, заборонивши казати про їхню справу до ранку будь-кому «ані з доброти серця, ані зі страху смерті».

Як минула остання ніч принца та його коханки-байстрючки під дахом князя Мутона — про те не написано у жодних книгах. Та коли зайнявся світанок, вони обоє з’явилися у дворі разом, і принц Даемон востаннє допоміг Кропивці засідлати Вівцекрада. За своїм звичаєм вона годувала дракона щодня, перш ніж вилетіти — дракони-бо легше схиляються під волею хазяїна, коли мають повне черево. Того ранку Кропивка згодувала драконові найбільшого у всьому Дівоставі чорного барана, якому сама перетнула горлянку. Коли дівчина сідала на дракона, її шкіряний подорожній одяг блищав од свіжої крові, «а щоки блищали від сліз», як пише маестер Норен. Між чоловіком та дівчиною не сказано було жодного слова прощання, та коли Вівцекрад заплескав бурими крилами і злетів у вранішнє небо, Караксес задер голову і видав вереск, від якого у Башті Жонкіль вилетіли усі шибки. Високо над містечком Кропивка розвернула дракона понад Крабовою затокою і зникла у вранішньому тумані. Більше її не бачили при жодному дворі й у жодному замку, скільки їх є на світі.

Даемон Таргарієн повернувся до замку лише заради того, щоб поснідати з князем Мутоном.

— Більше ви мене не побачите, — мовив він до його вельможності. — Красно дякую вам за гостину і прошу розповсюдити у ваших землях звістку, що я лечу до Гаренголу. Якщо мій небіж Аемонд насмілиться стати проти мене сам на сам, то хай шукає мене там.

По тому Даемон Таргарієн залишив Дівостав назавжди. Коли він зник удалині, маестер Норен пішов до князя і мовив:

— Зніміть у мене з шиї ланцюга і зв’яжіть ним руки. Ви мусите віддати мене королеві, бо я попередив зрадницю і дозволив їй утекти, а відтак сам став зрадником.

Але князь Мутон відмовився.

— Лишіть ланцюга собі, — відповів вельможний володар. — Доля розсудила перетворити на зрадників усіх нас.

Того ж вечора розділені начетверо прапори королеви Раеніри скинули з брами Дівоставу, і на їхньому місці заплескали по вітрі золоті дракони короля Аегона II.

XXI. Гаренгол

Коли принц Даемон спустився з неба, щоб знову забрати замок Гаренгол собі, над його зчорнілими баштами і зруйнованими палатами не майоріло жодного прапора. Кілька самозваних мешканців знайшло притулок у глибоких льохах замку, але зачувши плескіт крил Караксеса, вони кинулися врозтіч. Коли зник останній, Даемон Таргарієн увійшов під подібні до велетенської печери склепіння престольної палати Гаренголу сам-один — усе його товариство складав дракон. Щовечора над захід сонця принц лишав мечем риску на серце-дереві у божегаї, щоб позначити ще один минулий день. Відтоді й донині на білій корі оберіг-дерева видно тринадцять рисок — і донині усі володарі Гаренголу розповідають, що старі рани, глибокі й темні, починають кривавити, мов свіжі, з настанням кожної нової весни.

На тринадцятий день принцового самотнього бдіння над замком промайнула тінь, чорніша за грозову хмару. Наполохані птахи у божегаї всі, як один, злетіли у повітря, а впале листя у дворі вимів геть гарячий вітер. То нарешті прибула Вхагар, а на її спині — одноокий принц Аемонд Таргарієн, вбраний у чорну, як ніч, броню, прикрашену золотим карбом.

Він був не один — разом із принцом прилетіла Алиса Водограй. Вона розвівала по вітрі довгим волоссям і несла у опуклому череві принцову дитину. Двічі принц Аемонд облетів по колу башти Гаренголу, а тоді посадив Вхагар у зовнішньому дворищі за п’ятдесят сажнів від Караксеса. Дракони вибалушили один на одного розлючені очиська. Караксес розкинув крила і засичав, а між зубів у нього затанцювало полум’я.

Принц допоміг своїй коханій злізти зі спини Вхагар і обернувся до власного дядька.

— Я чув, дядьо, що ви нас шукаєте.

— Тебе, а не вас, — відповів Даемон. — Хто сказав тобі, де мене знайти?

— Моя ласкава пані, — відповів Аемонд. — Вона бачила вас у буремній хмарі, у гірському озері в сутінках дня, у вогні, який ми розкладали, щоб повечеряти. Вона бачить багато, моя Алиса — незрівнянно більше за інших. Ви вчинили дурницю, коли прийшли сюди сам-один.

— Якби я не був один, то не дочекався б тебе, — мовив Даемон.

— Але ви один, і ось дочекалися. Вважаю, ви надто зажилися на світі, любий дядьо.

— Тут я маю з тобою погодитися, — відповів Даемон.

На цьому старий принц наказав Караксесові зігнути шию і важко видерся йому на спину, а молодий принц поцілував жінку, легко скочив на Вхагар і пристебнув чотири короткі ланцюги від паса до сідла. Даемон лишив власні ланцюги теліпатися вільно. Караксес знову засичав, пирхнув у повітря вогнем, Вхагар відповіла страшним ревінням, і двоє драконів стрибнули у небо, як один.

Принц Даемон хутко спрямував Караксеса угору, нещадно шмагаючи його нагайкою зі сталевим вістрям, аж доки дракон з наїзником не зникли у нагромадженні хмар. Вхагар, старша і набагато більша, з-за ваги не зуміла набрати рівної швидкості і злітала поволі, дедалі ширшими колами, які винесли її аж понад води Божого Ока. Година була пізня, сонце майже сіло, озеро стояло тихе, і води його блищали, наче лист битої міді. Вище й вище кружляла Вхагар, вистежуючи Караксеса, а за ними знизу, з вершини гаренгольскої Башти Гори-Король, спостерігала Алиса Водограй.

Напад стався блискавично, наче удар грому. Караксес пірнув униз на спину Вхагар з пронизливим вереском, який чули за півтора десятки верст звідти. Він падав зі сліпого боку принца Аемонда, до того ж укритий блиском західного сонця. Кривавий Черв урізався у стару драконицю з жахливою силою. Ревище їхнє понеслося над Божим Оком; двоє чудовиськ, темні проти криваво-червоного неба, вчепилися один у одного і заходилися дерти кігтями та зубами. Так ясно палало їхнє полум’я, що рибалки перелякалися, чи не зайнялося пекельним жаром саме небо. Зчеплені разом, дракони сторчма полетіли у озеро. Щелепи Кривавого Черва зімкнулися на шиї Вхагар, чорні зуби його глибоко занурилися у плоть старшої дракониці. Навіть коли пазурами Вхагар навпіл розпанахала Караксесові черево, а зубами відірвала крило, він не розтулив щелепи й не припинив люто ятрити ворожу рану. А під драконами дедалі швидше виростало озеро.

Саме тоді, як оповідають нам у переказах, принц Даемон Таргарієн перекинув ногу через сідло і зіскочив з одного дракона на іншого. В руці він тримав Темну Сестру, меч королеви Візеньї. Аемонд Кривий зиркнув угору з жахом і почав хапатися за ланцюги, які тримали його у сідлі. Але Даемон зірвав з небожа шолом і встромив йому меча у сліпе око з такою силою, що вістря вийшло з потилиці молодшого принца. За пів-удару серця по тому дракони впали у озеро, здійнявши, як казали люди, виплеск вищий за Башту Гори-Король.

Ані людина, ані дракон не могли пережити такого удару — про те розповідали рибалки, що бачили все на власні очі. Караксес прожив ще стільки, щоб так-сяк виповзти на суходіл. Випатраний, з відірваним від тіла крилом, паруючи водою з озера, Кривавий Черв знайшов сили витягти себе на берег і померти аж під стінами Гаренголу. Тіло Вхагар опустилося на дно озера, і гаряча кров з розірваної зубами рани на шиї закип’ятила воду навколо місця її останнього спочинку. Коли її знайшли за кілька років по закінченні «Танку драконів», кістки принца Аемонда, вдягнені у броню, ще й доти лишалися прикуті до сідла, а у очниці черепа аж до руків’я стирчала Темна Сестра.

Немає жодних сумнівів, що принц Даемон теж загинув. Рештки його земної плоті не знайшли, бо озеро Боже Око відоме своїми зрадливими течіями та безліччю ненажерливої риби. Співці переповідають, що старий принц пережив падіння, а згодом розшукав свою Кропивку і щасливо прожив з нею решту життя. Та на жаль, правдива історія не схожа на вигадки співців, хай навіть найгарніші.

Нищівний танок драконів над Божим Оком стався двадцять другого дня п’ятого місяця року 130-го по А.З. У день своєї смерті Даемон Таргарієн мав сорок і дев’ять років від народження, а принцові Аемонду нещодавно виповнилося двадцять. Вхагар, найбільша з таргарієнівських драконів після смерті Балеріона Чорного Жаху, налічила на цьому світі сто вісімдесят один земний рік. Того дня пішла з життя остання істота, яка пам’ятала дні Аегона Завойовника. За кілька хвилин по її смерті сонце сіло, і оповитий прокляттями стіл Чорного Гарена поглинула пітьма. Небагато людей бачило ті події на власні очі, й минуло ще чимало часу, перш ніж звістка про останню битву принца Даемона облетіла Семицарство.

XXII. Король-Берег

А у Король-Березі королева Раеніра з кожною новою зрадою дедалі глибше ховалася від світу і людей. Аддам Веларіон, підозрюваний у перевертництві, утік з міста, перш ніж його встигли допитати. Раеніра, наказавши схопити пана Аддама, втратила не лише дракона з вершником, але й Правицю Королеви… до того ж більше як половина війська, що випливло з Дракон-Каменя на захоплення Залізного Престолу, складалася зі служивих людей дому Веларіон. Коли стало відомо, що князь Корліс скніє у підземеллі під Червоним Дитинцем, веларіонівці почали кидати королевину службу сотнями. Хтось тікав до Шевської площі й приєднувався там до посполитого натовпу, що дедалі більшав, інші вислизали крізь потерни або перелазили через мури, сподіваючись знайти шлях назад до Плавня. Але й ті, що лишилися, були вже не варті довіри.

Того самого дня, невдовзі після заходу сонця, Раенірин двір спізнав нове жахіття: Гелаена Таргарієн, сестра, дружина та королева Аегона II, мати його дітей, викинулася з вікна Маегорового Острогу просто на залізні шпички у сухому рові. Смерть прийшла до неї у віці двадцяти і одного року.

А коли спустилася ніч, стогнами Король-Берега, шинками, бурдеями та харчівнями, ба навіть святими септами пішла гуляти чорніша оповідка. Королеву Гелаену вбили — так шепотілися люди — як перед нею вбили її синів. Адже принц Даерон з драконами скоро постане перед брамою, і на тому панування Раеніри дійде кінця. Стара королева, мовляв, рішуче налаштувалася завадити молодшій зведеній сестрі пережити її падіння, а тому надіслала пана Лютора Довгаля схопити Гелаену і безжальною рукою скинути на залізні вістря під вікном. Плітка про вбивство Гелаени хутко розлетілася усім Король-Берегом, і люди миттю в неї повірили. Вже саме це свідчить, як рішуче та одностайно місто налаштувалося проти колись улюбленої ним королеви. Раеніру проклинали, а за Гелаеною побивалися; простолюддя Король-Берега хутко пригадало і жорстоке вбивство принца Джаяхаериса зарізяками Бриндзею та Крівцею.

Принаймні, кінець Гелаени виявився милосердно швидким: одна зі шпичок влучила у горло, і королева померла, не видавши й крику. В мить її смерті на іншому кінці міста, нагорі пагорба Раеніс, дракониця Вогнемрія раптом заревла та сіпнулася у повітря; весь Драконосхрон здригнувся, а два з ланцюгів, що припинали тварину до стін, розірвалися. Коли королеві Алісенті повідомили про смерть дочки, вона роздерла на собі вбрання і проказала найлихіші прокляття на голову своєї суперниці.

Тієї ж ночі весь Король-Берег піднявся на кривавий бунт.

Заворушення почалися у вузьких та звивистих провулках Блошиного Подолу. Чоловіки та жінки кількасотенними хвилями вихлюпували з винних льохів, бійцівських ям та шинків — усі люті, п’яні та налякані. Звідти бунтівники почали розтікатися містом, волаючи про відплату за мертвих принців та їхню вбиту матір. Переверталися вози, громилися крамниці, грабувалися та підпалювалися будинки. На золотокирейників, що намагалися вгамувати безлад, напосілися з усіх боків і жорстоко відлупцювали. Не жаліли вже нікого — ані чесного, ані підлого. Панів та вельмож закидали камінням і сміттям, лицарів витягали з сідел. Пані Дарла Дідин мусила дивитися, як її брата Давоса штрикнули ножем у око, коли той намагався захистити сестру від наруги трьома п’яними стайнярами. Жеглярі, неспроможні повернутися до своїх кораблів, напали на Річкову браму і зчинили там справжню битву з міською вартою. Знадобилося чотири сотні списників під проводом самого пана Лютора Довгаля, щоб розігнати їх. Але до того часу ворота вже рознесли на півсотні шматків. Не менше сотні людей лежало навколо мертвими або при смерті; чверть від них складали золотокирейники.

На Шевській площі звуки бунту чулися звідусіль, від кожного кінця міста. Міська варта прибула туди великим загоном — п’ять сотень вояків, озброєних тесаками, списами та шпичастими кийками, у чорних кольчугах, сталевих мисюрках і довгих золотих киреях. Вони стали стіною списів та щитів на південному краю площі. На їхньому чолі височів пан Лютор Довгаль верхи на забраному в броню огирі, з мечем у руці. Від самого його вигляду кількасот бунтівників повтікало у криві провулки, а ще кількасот — коли пан Лютор наказав золотокирейникам наступати.

Але ще десять тисяч лишилося стояти там, де стояло. Натовп був такий щільний, що найбоязкіші, ладні вже накивати п’ятами, мусили стояти, неспроможні поворухнутися — а їх штовхали, несли, збивали додолу і топтали ногами. Інші просувалися уперед, зімкнувши лікті, й волали прокляття назустріч списам, що наближалися під повільний перестук тулумбасів.

— Звільніть дорогу, кляті йолопи! — ревів пан Лютор. — Розходьтеся по домівках, і ніхто вас не зачепить! Тікайте додому!

Одні кажуть, що першим загинув якийсь хлібопік. Коли вістря списа проштрикнуло йому груди, він лише забурчав здивовано і очима проводив струмок крові, що потік його фартухом. Інші твердять, що першою вмерла дівчинка, збита й затоптана бойовим конем пана Лютора. З натовпу прилетів камінь і вдарив у чоло одного зі списників. Звідусіль чулися прокляття і вереск, з даху летіли дощем палиці, камені та нічні горщики, а лучник з іншого кінця майдану почав пускати стріли. Одного вартового пхнули смолоскипом, і за миг ока золота кирея запалала ясним вогнем.

Міська варта складалася з дебелих чолов’яг — молодих, міцних, добре навчених, озброєних та вкритих бронею. Їхня стіна щитів трималася на протязі десяти сажнів, або й більше; варта проклала криваву стежку крізь натовп, лишаючи по собі мертвих та скалічених. Проте числом вони не переважали п’яти сотень, а бунтівників зібралося кількадесят тисяч. Ось упав один вартовий, тоді другий, і скоро простолюд уже вдирався до дірок у лаві захисників, бив ножами та камінням, гриз зубами, перекидав вартових на землю спереду і з боків, накидався ззаду, жбурляв черепицю з дахів та балконів.

Битва перетворилася на бійню. Золотокирейників оточили, стиснули, затопили зусібіч, не лишивши їм місця навіть змахнути зброєю. Багато вартових померли від власних мечів, а інших розірвали на шматки, забили ногами, затоптали чоботями, порубали сапками та різницькими тесаками. Свавілля не уникнув навіть грізний пан Лютор Довгаль: меча йому вирвали з рук, а самого витягли з сідла, штрикнули у живіт і забили на смерть каменями з бруківки. Голову та шолом лицаря понівечили так, що коли наступного дня по тіла приїхали труповози, його змогли упізнати лише за зростом і статурою.

Тієї довгої ночі над половиною міста панував цілковитий безлад, а над рештою чубилися вельми дивні пани та самозвані королі, що вигулькнули нізвідки і невідомо як. Заплотний лицар на ймення Перкин Блощичка коронував власного зброєносця Тристана, підлітка шістнадцяти років, якого оголосив тілесним нащадком покійного короля Візериса. Будь-який лицар може висвятити у лицарі іншу людину, і пан Перкин заходився висвячувати кожного сердюка, злодія та різника, що виявляв бажання стати під подерте Тристанове знамено. Чоловіки та хлопці, бачачи таку справу, сотнями стікалися присягати йому на вірність.

На світанку все місто палало пожежами, Шевською площею валялися трупи, а Блошиним Подолом блукали зграї погромників, які вдиралися до крамниць і домівок та накладали руки на всіх чесних людей, що траплялися назустріч. Вцілілі золотокирейники відступили до казарм, і на вулицях встановилася влада помийних лицарів, блазенських королів та навіжених пророків. Наче таргани, яких той набрід нагадував найбільше, вони тікали від світла, ховалися у льохи та схрони, щоб проспатися від пияцтва, поділити здобич та змити кров з рук. Золотокирейники зі Старої та Драконової брам зробили вилазку за наказом своїх сотників — пана Балона Березняка та пана Гарта Заячої Губи — і до полудня дещо відновили лад на вулицях північніше та східніше від пагорба Раеніс. Пан Медрік Мандерлі на чолі сотні вояків з Білої Гавані зробив те саме на північний схід від Аегонового пагорба аж до Залізної брами.

У решті ж Король-Берега, як і раніше, панував цілковитий безлад. Коли пан Торген Мандерлі повів північан униз Гаком, то побачив, що Рибницький Майдан та Річковий Ряд юрмляться помийними лицарями пана Перкина. Коло Річкової брами над мурами плескав блазенський прапор «короля» Тристана, а тіла сотника та трьох десятників висіли на брамній башті. Решта залоги при «Грязючній» брамі перебігла до пана Перкина. Пан Торген втратив чверть свого загону, коли намагався пробитися назад до Червоного Дитинця… але ще легко відбувся порівняно з паном Лорентом Марбрандом. Останній повів до Блошиного Подолу сотню лицарів та щитників, а повернулося звідти шістнадцятеро, і пана Лорента, Регіментаря Королевогвардії, серед них вже не було.

До вечора Раеніра Таргарієн опинилася у скрутній облозі з усіх боків, а правління її зійшло на цілковиту руїну. Королева шаленіла, дізнавшись, що Дівостав перейшов на бік ворога, що Кропивка зникла, а власний коханий чоловік її зрадив. Коли ж пані Мисарія попередила, що найгірше почнеться з темрявою, і що нова ніч може виявитися гіршою за попередню, Раеніра затремтіла. На світанку при ній у престольній палаті перебувало з сотню двірських панів та різних слуг, але один за одним вони вислизали геть.

Настрій її милості хилитався того дня від люті до відчаю і знову до люті. Королева так відчайдушно хапалася за престол, що на заході сонця її руки спливали кров’ю. Вона віддала провід над золотокирейниками панові Балону Березняку, сотникові при Залізній брамі, надіслала ще круків до Зимосічі та Соколиного Гнізда, благаючи про нову допомогу, оголосила наказ про засудження зрадників Мутонів з Дівоставу на ганьбу та смерть, і поставила молодого пана Глендона Добряна Регіментарем Королевогвардії. (Хоча пан Добрян мав від народження якихось двадцять років, а Білим Мечем став лише на попередній поворот місяця, та він уже того самого дня встиг відзначитися у бою в Блошиному Подолі. Саме він привіз назад до замку тіло пана Лорента, не дозволивши бунтівникам спаплюжити його.)

Аегон Молодший не залишав матері ані на хвилину, проте рідко казав хоч слово. Тринадцятирічний принц Джофрі вдяг свій обладунок зброєносця і молив королеву дозволити йому поїхати до Драконосхрону та сісти на Тираксеса.

— Я хочу воювати за вас, пані матінко, як воювали мої брати! Дозвольте мені довести, що хоробрістю я не поступаюся їм!

Але його слова лише зміцнили рішучість Раеніри.

— Так, вони були хоробрі. А тепер вони мертві. Мої милі, любі хлопчики — вони обоє мертві.

І знову її милість своїм наказом заборонила принцові залишати замок.

На заході сонця щуряче плем’я Король-Берега повилазило зі своїх бридких нір та льохів ще в більшому числі, ніж попередньої ночі.

Коло Річкової брами пан Перкин учинив зі своїм помийним лицарством бенкет з награбованих наїдків та напоїв, а тоді повів посіпак уздовж берега річки, плюндруючи корабельні майстерні, склади та усі кораблі, які не встигли вийти у море. Король-Берег міг похвалитися товстими мурами та грізними баштами, але їх будували на те, щоб відбивати напад ззовні, а не зсередини міста. Залога при Божій брамі була особливо слабка, бо її сотник і третина вояків загинули разом з паном Лютором Довгалем на Шевській площі. А тих, хто лишився (і серед них — багато поранених), легко здолала кровожерлива юрба пана Перкина.

Не минуло й години, як відчинилися також Король-Брама та Левова брама. Золотокирейники при першій відступили та втекли, а «леви» на другій перебігли до юрби. Тепер три з семи брам Король-Берега були відчинені перед ворогами королеви Раеніри.

Проте найстрашніша загроза правлінню королеви виникла всередині міста. Коли впала ніч, на Шевській площі зібрався ще один натовп, удвічі більший та втричі лютіший, ніж попередньої ночі. Наче королева, яку вони так зневажали, цей натовп видивлявся у небо з жахом, лякаючись ще вдосвіта побачити там драконів короля Аегона, а слідом — вороже військо. Вони більше не вірили, що королева здатна їх захистити.

Коли навіжений однорукий пророк, якого звали Пастирем, почав відчайдушно шпетити драконів — не лише тих, які загрожували нападом ззовні міста, а всіх, які є — навіжена юрба раптом уважно дослухалася до нього.

— Коли прийдуть дракони, — верещав він, — то плоть ваша запалає, шкіра лусне, а кістки розсиплються на порох! Дружини ваші танцюватимуть голі під вогненними шатами і хтиво кричатимуть з пекельної пристрасті! Малі діти ваші литимуть сльози, аж доки очі їхні не стечуть струмками, а рожева плоть не зчорніє та не одскочить од кісток! Морок іде, Морок насувається! За гріхи він прийшов карати, і гнів його не втамуєш молитвою, яко сльозою не загасиш драконового полум’я! Крові прагне він, крові й лише крові — вашої, моєї та їхньої!

Він здійняв кікоть своєї правиці й тицьнув ним на пагорб Раеніс, що височів позаду, та на Драконосхрон, похмуро-чорний проти неба.

— Онде мешкають гемони, онде мають собі лігво! Місто загарбала нечиста сила! Коли хочете повернути його собі, то спершу мусите знищити грішну мерзоту! Коли бажаєте од гріха ся очистити, спершу маєте ся омити у крові драконів! Бо сказано, що вогонь пекла загасити може єдина лише кров!

З десятків тисяч горлянок у небо злетів клич.

— Кров! Смерть драконам!

Наче велетенський звір о десятках тисяч ніг, паства Пастиря рушила — спочатку повільно та безладно, вимахуючи смолоскипами, мечами та грубішою зброєю — вулицями і провулками у напрямі Драконосхрону. Дехто виявився розумнішим і потай здимів додому, але на місце кожного втікача ставало ще троє охочих драконоборців. Доки натовп досяг пагорба Раеніс, число людей в ньому подвоїлося.

Високо на Аегоновому пагорбі, на іншому кінці міста, королева спостерігала натовп з даху Маегорового Острогу вкупі з синами та радниками. Ніч була чорна і хмарна, але смолоскипів палало стільки, наче всі зірки зійшли з неба і рухалися тепер на приступ Драконосхрону. Щойно Раеніри досягла звістка про те, що навіжена юрба рушила містом, як вона надіслала гінців до пана Балона при Старій брамі й пана Гарта при Драконовій, наказуючи розігнати натовп і захистити королівських драконів… але зважаючи на безлад у місті, ніхто не міг обіцяти, що гінцям вдасться довезти ті накази до потрібних осіб. Та навіть у разі їхнього успіху вірних престолові золотокирейників лишилося надто мало, щоб сподіватися на перемогу. Коли принц Джофрі попрохав дозволу виїхати разом з двірськими лицарями та воїнами Білої Гавані, королева йому заборонила.

— Якщо вони захоплять той пагорб, то наступним буде цей, — відрізала вона. — Ми потребуватимемо кожного меча для захисту замку.

— Але вони повбивають наших драконів! — залементував розбурханий принц Джофрі.

— Або дракони повбивають їх, — холодно відповіла йому мати. — Хай згорять там хоч усі. Держава недовго за ними сумуватиме.

— Але ж, пані матінко, раптом вони вб’ють Тираксеса?! — занепокоївся юний принц.

У це королева вірити відмовлялася.

— То лише нікчемний набрід. Помийні щури, йолопи та п’яндиголови. Скуштують драконового полум’я і порснуть на всі боки.

Їй раптом відповів двірський блазень Грибочок:

— Може, вони і п’яндиголови, зате п’яний не знає страху. Йолопи — так, йолопи, але останній йолоп може вбити короля. Щури? Так, і щури теж, але тисяча щурів здатна загризти ведмедя. Колись я сам бачив таке просто он там, у Блошиному Подолі.

Її милість нічого не сказала і мовчки обернулася назад до поручнів. Тільки коли спостерігачі на даху почули ревіння Сиракс, то помітили, що принц тишком зник з даху.

— Ні! — почувся крик королеви. — Я забороняю, забороняю!

Але саме у цю мить її дракониця скочила, плескаючи крилами, з двору на мур, присіла на нього на пів-удару серця, і пустилася у ніч з сином королеви на спині, що однією рукою відчайдушно чіплявся за звіра, а в іншій тримав меча.

— За ним, хутко! — заволала Раеніра. — Усі за ним, усі до одного, малі й великі! На кінь, на кінь, хутко за ним! Приведіть його назад, схопіть і приведіть, адже він не знає, що коїть, нічого не знає! Сину мій, любий мій синочку!..

Але було вже запізно.

Ми не будемо прикидатися, мовби хоч скількись розуміємося на природі зв’язку між драконом та драконоїздцем. Мудріші від наших голови билися над цим таїнством протягом довгих століть. Але нам відомо достеменно, що дракони не схожі на коней, якими може їздити кожен, хто кине їм сідло на спину. Сиракс була драконом королеви і ніколи не знала іншого наїзника. Так, велика жовта дракониця упізнавала принца Джофрі на вид та запах і не стривожилася, коли він почав вовтузитися з її ланцюгами, але верхи на собі його терпіти не збиралася. У гарячковому поспіху, не бажаючи, щоб його зупинили, принц скочив на спину Сиракс, не подбавши ані про сідло, ані про нагайку. Мусимо припустити, що він мав намір або ринути на Сиракс просто у битву, або, більш вірогідно, перелетіти на ній через місто до Драконосхрону, до свого власного Тираксеса. Можливо, він бажав звільнити і решту драконів з їхніх ям.

Але пагорба Раеніс Джофрі не дістався. Злетівши у повітря, Сиракс вигнулася і скрутилася під ним, щосили прагнучи позбутися незнайомого вершника. А знизу вже летіли камені, списи та стріли з рук бунтівників, дедалі розпалюючи лють дракониці. Досягнувши висоти у тридцять сажнів над Блошиним Подолом, принц Джофрі не втримався на драконовій спині й зірвався на землю.

Падіння принца добігло страшного кінця коло перехрестя, де сходилося разом п’ять провулків. Спершу малий звалився на крутий дах, а тоді прокотився ще шість сажнів униз посеред граду побитої черепиці. Розповідають, що при падінні він зламав собі хребта, і що навколо нього дощем падали гострі, наче ножі, черепичні друзки, і що власний меч принца не втримався у нього в руці, а встромився йому ж у живіт. А ще у Блошиному Подолі досі переказують про доньку свічаря на ймення Вільшанка, яка тримала понівеченого принца у обіймах і намагалася втамувати його муки аж до смерті. Втім, у тих переказах годі шукати й сліду правди. Начебто Джофрі з останнім своїм подихом прошепотів «Матінко ясна, пробачте мені»… і відтоді не згасають суперечки, чи звертався він до своєї матері-королеви, а чи молився до Вишньої Матері у небесах.

Так загинув Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, спадкоємець Залізного Престолу, останній з синів королеви Раеніри від Лаенора Веларіона… або ж останній з її байстрюків від пана Гарвіна Моца — залежно від того, чию правду обирати.

А тим часом ще не припинилося кровопролиття у провулках Блошиного Подолу, як у Драконосхроні на пагорбі Раеніс вже починалася нова битва.

Грибочок не збрехав: юрмище голодних щурів справді здатне звалити хоч бика, хоч лева, хоч ведмедя, аби їх зібралося достатнє число. Адже скільки б не убив лев чи ведмідь, замість мертвих постають нові. Вони кусають ноги великого звіра, чіпляються йому до черева, збігають спиною. Саме так і сталося тієї ночі, от тільки щури в людській подобі мали при собі списи, сокири, шпичасті буздугани та з півсотні інших різновидів зброї, серед яких траплялися і довгі луки, і арбалети.

Золотокирейники з Драконової брами, покірні наказові королеви, виступили з казарм на захист пагорбу, проте виявилися неспроможні відрізати натовп і відступили. А гінці, надіслані до Старої брами, навіть не дісталися місця. Драконосхрон мав власну залогу сторожі, але надто нечисленну. Коли натовп нарешті пробився крізь двері або вдерся крізь вікна, її подолали й вирізали до останньої людини.

Велетенські головні ворота, оббиті спижем та залізом, були надто міцні для юрби, але будівля мала ще два десятки менших входів та виходів. Вірогідно, нападники хотіли застукати драконів уві сні, але ж самі й зчинили гармидер, який унеможливив їхній намір. Ті, хто дожив, щоб розповісти нам про події тієї ночі, казали про вереск та галас, про сморід крові, тріск дубових дверей під ударами грубих стіноламів та незліченних сокир.

«Рідко бувало, щоб стільки людей зразу і так охоче поспішало до свого поховального вогнища» — пізніше напише великий маестер Мункун, — «але ж натовпом тоді заволоділо шалене, раніше не бачене безумство».

У Драконосхроні мешкало чотири дракони. До часу, коли перші нападники вискочили на пісок драконового поля посередині схрону, всі четверо прокинулися і розбурхали свою лють.

Жодні два літописи не погоджуються між собою, скільки саме чоловіків та жінок полягло тієї ночі під великою банею Драконосхрону: може, дві сотні, може, дві тисячі, а може, й більше. Мабуть, цього нам вже не судилося взнати. На кожного загиблого ще десятеро отримало тяжкі опіки, але зуміло вижити. Спіймані у пастку в схроні, оточені стінами та дахом, скуті важкими ланцюгами, дракони не могли ані полетіти геть, ані задіяти крила, щоб уникнути нападу і вдарити у відповідь. Вони мусили боротися рогами, пазурами та зубами, викручуючись на всі боки, наче бійцівські бики у щурячих ямах Блошиного Подолу… наче бики, які уміли дихати вогнем. Скоро Драконосхрон перетворився на вогняне пекло, де крізь дим з вереском пробиралися палаючі люди, а з їхніх чорних кісток відвалювалася плоть. Але на місце кожного загиблого ставало ще десятеро, і ті десятеро волали невпинно, що дракони мусять померти. І один за одним дракони помирали.

Першою знайшла свою долю Шрикос. Дроворуб, відомий як Гоб Рубайло, скочив їй на шию і глибоко занурив сокиру в череп. Шрикос вигнулася і заревла, намагаючись його скинути, але Гоб завдав сім ударів, щосили стиснувши їй шию ногами і при кожному ударі вигукуючи ім’я когось зі святої Седмиці. Сьомий удар на честь Морока став для дракониці останнім — він пробив їй луску разом з кістками і влучив у мозок.

Писано в літописах, що Моргул загинув від руки Палаючого Лицаря — велетня у важкій броні, який ринув на дракона просто крізь полум’я зі списом у руках і кілька разів устромив вістря в око звірові, поки драконів вогонь плавив на ньому сталевого панцира і нищив живу плоть.

Переказують, що Тираксес принца Джофрі відступив до свого лігва і завалив вхід до нього засмаженими трупами відчайдушних драконоборців, які один поперед одного поспішали увірватися досередини. Але ж згадаймо, що кожна з тих рукотворних печер має два виходи: один на пісок драконового поля, а інший — на схил пагорба. Скоро погромники, страшно виючи, вломилися крізь задні двері з мечами, списами та сокирами. Тираксес спробував обернутися, але ланцюги його заплуталися і утворили сталеву сітку; вона скувала рухи дракона і призвела до біди. З півдесятка чоловіків (і одна жінка) пізніше приписували собі честь останнього смертельного удару.

Остання з чотирьох драконів у схроні найдовше не бажала приймати свою долю. Переказують, що Вогнемрія розірвала два зі своїх ланцюгів ще у мить смерті королеви Гелаени, а решту подолала вже при нападі юрби, вирвавши зі стін сталеве пруття. Дракониця без страху пірнула у натовп і заходилася роздирати людей навпіл кігтями та зубами, відривати руки та ноги, а на додачу пихкати навколо нищівним вогнем. Поки юрба намагалася скупчитися навколо неї, вона злетіла у повітря, зробила коло печерою Драконосхрону і знову кинулася на людей згори. Достеменно відомо, що Тираксес, Шрикос та Моргул перед смертю вбили по кілька десятків людей, але так само певно Вогнемрія знищила більше, ніж усі троє разом.

Люди почали сотнями тікати геть від її полум’я… але багато сотень інших — хтозна, п’яних, навіжених чи натхненних священною мужністю Вишнього Воїна — замість відступу кинулися у напад. Навіть під вершиною бані дракони лишалися у межах досяжності стрільців з лука і арбалета. Стріли сипали дощем на Вогнемрію, куди б вона не намагалася сховатися, і деякі зблизька навіть пробивали їй луску. Щойно дракониця намагалася сісти на землю, як юрба нападників знову змушувала її злітати. Двічі вона спробувала пробитися крізь величезну спижеву браму Драконосхрону, але та була зачинена, засунута і загороджена лісом списів.

Нездатна відступити, Вогнемрія повернулася до бою і узялася мордувати своїх мучителів, доки пісок драконового поля не всіявся смаленими трупами, а повітря геть не засмерділося димом та паленою плоттю. І все ж стріли та списи продовжували летіти. Кінець настав, коли стріла з арбалета поцілила одне з очей дракониці. Напівсліпа, розбурхана болем від десятку менших ран, Вогнемрія розкинула крила і ринула вгору просто на велику баню в останній відчайдушній спробі виламати собі вихід у відкрите небо. Вже послаблене жаром драконового полум’я, склепіння луснуло під силою удару, і наступної миті половина його впала додолу, поховавши і драконів, і драконоборців під тисячами пудів великого та дрібного каменю.

Так скінчився Приступ Драконосхрону. Четверо таргарієнівських драконів лежали мертві, знищені за ціну страшенних людських втрат. Лишилася неушкодженою лише власна дракониця королеви… і коли обпалені та скривавлені, проте якимось дивом ще живі люди вибиралися з димних руїн, Сиракс зронила на них згори усю силу свого гніву.

Містом рознісся вереск тисяч голосів, змішаний з драконовим ревищем. На пагорбі Раеніс над Драконосхроном з’явився вінець жовтого вогню, що палав так яскраво, наче там сходило сонце. Навіть королева тремтіла, вдивляючись удалину, і на її щоках блищали сльози. Дехто з королевиного почту поспіхом утік з даху, злякавшись, що вогонь скоро охопить усе місто, ба навіть Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі. Інші подалися до замкового септу молитися про порятунок від біди. Сама ж Раеніра схопила у обійми останнього живого сина, Аегона Молодшого, відчайдушно притиснула до себе і не бажала відпускати аж до тієї миті, коли Сиракс впала з неба.

Без ланцюгів та вершниці Сиракс могла б легко втекти щонайдалі від безумства. Адже небо належало їй. Вона могла б повернутися до Червоного Дитинця, залишити місто, навіть полетіти до Дракон-Каменя. Невже її прикликав до пагорба Раеніс галас та вогонь, ревіння та передсмертний вереск драконів, сморід палаючої плоті? Цього ми знати не можемо — так само, як і того, чому Сиракс вирішила сама кинутися на юрбу, дерти людей пазурами та зубами, жерти їх десятками, замість зронити вогнеспад згори, де ніхто з натовпу не зміг би їй зашкодити. Ми можемо тільки переказувати те, що сталося.

Багато незгодних між собою розповідей ходить про смерть королевиної дракониці. Хтось приписує діяння Гобові Рубайлу з його сокирою, хоча в це нам повірити найважче. Невже одній і тій самій людині по силі протягом однієї ночі вбити двох драконів одним і тим самим способом? Хтось розповідає про безіменного списника, «червоного від крові велетня», який зістрибнув з розбитої бані Драконосхрону просто на спину драконові. Інший сам бачив, як лицар на ім’я Варік Пшеничка відрубав Сиракс крило мечем валірійського булату. Був і такий собі арбалетник Біб, який хвалився по усіх шинках та харчівнях, наче то він завдав дракониці смертельної рани, доки один з людей, вірних королеві Раенірі, не втомився слухати патякання його брудного язика і не вирізав його стрільцеві з рота. Правди тепер вже ніхто не дізнається; єдине, що ми знаємо напевно — тієї ночі Сиракс закінчила свій земний шлях.

Втрата разом і сина, і дракона лишила Раеніру Таргарієн душевно зруйнованою та довіку невтішною. Вона сховалася у своїх покоях і нікого до себе не пускала. А тим часом засідала рада. Усі погодилися, що Король-Берег втрачено, і місто треба залишити. Неохоче її милість дала згоду вирушити наступного дня на світанку. Грязючна брама знаходилася у руках ворогів, усі кораблі на річці згоріли або потонули, тому Раеніра з невеликим почтом вислизнула Драконовою брамою, маючи намір рушити угору берегом до Сутіндолу. Разом з королевою поїхали брати Мандерлі, четверо вцілілих воїнів Королевогвардії, пан Балон Березняк з двадцятьма золотокирейниками, чотири з королевиних двірських панн і останній її живий син — Аегон Молодший.

XXIII. Гуркотень

Тим часом у Гуркотні сталося чимало подій не меншої ваги, і наш пильний погляд звертає тепер туди. Коли звістка про заворушення у Король-Березі досягла війська принца Даерона, чимало молодшого панства запрагнуло негайно рушати в наступ на місто. Серед них вирізнялися пан Джон Розстан, пан Рогер Пшінка і князь Унвин Пик… але пан Гоберт Вишестраж наполягав на поміркованості дій, до того ж Двоє Зрадників відмовлялися брати участь у нападі на столицю, доки не задовольнять їхні примхи. Згадаймо, що Ульф Білий вимагав віддати йому в володіння великий замок Вирій з усіма землями та статками, а Грізний Гуго Громобій не погоджувався на щось менше, ніж королівська корона.

Чвари скипіли, наче у казані, щойно Гуркотень із запізненням дізнався про смерть Аемонда Таргарієна у Гаренголі. Короля Аегона II ніхто не бачив і не чув, відколи Король-Берег потрапив до рук його зведеної сестри Раеніри, і багато хто вже боявся, що королева наказала його таємно стратити і сховати тіло, аби не уславитися як убивця родичів. А тепер загинув ще й брат короля Аемонд. «Зелені» раптом опинилися і без короля, і без гідного ватажка. Наступним у черзі до престолу стояв принц Даерон. Князь Пик наполягав, що юнака треба негайно проголосити принцом Дракон-Каменя, а інші, вважаючи Аегона II мертвим, хотіли вже вінчати Даерона на царство.

Двоє Зрадників погоджувалися, що без короля не можна… та мали на думці зовсім не Даерона Таргарієна.

— За ватажка мусить правити сильний муж, а не зелений хлопчак! — оголосив Грізний Гуго Громобій. — Престол має належати мені!

Коли Зухвалий Джон Розстан завимагав від нього відповіді, за яким правом той сміє зазіхати на королівський титул, пан Громобій відповів:

— За тим самим, що й Завойовник. Бо я маю дракона.

І справді, після того, як Вхагар нарешті знайшла свою смерть, останнім і найбільшим живим драконом на усьому Вестеросі лишився Вермітор, яким колись літав Старий Король, а тепер — Грізний Гуго, байстрюк-ковальчук. Вермітор був утричі більший від дракониці принца Даерона, Тессаріони, і жоден, хто бачив їх поруч, не мав сумнівів, котре з чудовиськ здатне нагнати на ворога більше страху.

Певно ж, марнославство Громобоя не личило особі підлого роду, але байстрюк таки напевне мав у собі дещицю таргарієнівської крові. До того ж у битві рука його виявилася важкою, а з прибічниками — щедрою. Останнє, як це часто ведеться, привабило до нього ницих людців різного штибу, як труп смородом вабить до себе мушву. Наразі навколо колишнього коваля гуртувався найгірший набрід: сердюки, лицарі-розбійники, безрідні харцизяки найбруднішої крові, які полюбляли війну заради різанини, ґвалту і багатої здобичі.

Однак вельможне панство та лицарство Старограду і Обширу неабияк образилося, коли дізналося про зазіхання Зрадника, а надто сам принц Даерон Таргарієн, який у гніві жбурнув келих вина просто в обличчя Грізному Гуго. Князь Білий лише знизав плечима і поскаржився на марну витрату доброго напою, але князь Громобій мовив:

— Хлопчики мали б чемненько мовчати, коли говорять чоловіки. Мало тебе лупцював твій батечко. Дивися, щоб я не виправив за ним його помилку.

Двоє Зрадників вийшли разом і поспіхом почали готуватися до Громобоєвого вінчання на царство. Наступного дня Грізний Гуго показався вже у короні чорного заліза, і це конче розлютило принца Даерона разом із чесно уродженими князями та лицарями. Один з таких — пан Рогер Пшінка — наважився навіть збити корону з голови Гуго.

— Бидло в короні — ще не король! — вигукнув він. — Тобі, ковальчуку, підкову на голові носити, а не корону!

На жаль, вчинок його виявився стільки ж нерозумним, скільки і зухвалим. Ясновельможний Гуго не схвалив дотепність пана Рогера; за його наказом лицаря притиснули до землі, й байстрюк-ковальчук власноруч прибив йому гвіздками до черепа аж три підкови замість однієї. Коли ж друзі пана Пшінки спробували втрутитися, то свиснули мечі, зблиснули кинджали, і троє людей лишилося лежати мертвими, а ще з десяток — пораненими.

Такого свавілля вояки, вірні принцові Даерону, стерпіти вже не могли. Князь Унвин Пик та лінькуватий пан Гоберт Вишестраж зібрали одинадцять інших князів та земельних лицарів на таємну раду в льосі одного з заїздів Гуркотня, щоб вирішити, як зрештою вгамувати надмірну пиху підло уроджених драконоїздців. Змовники вирішили, що позбавитися Білого — то не штука, бо він не просихав од вина і ніколи не відзначався вояцькою вправністю. Але Громобій сам по собі був далеко небезпечніший, а останнім часом ще й оточував себе вдень та вночі підлабузниками, табірними дівками і найманцями, що прагнули його милостей. Князь Пик зазначив, що коли вбити лише Білого, а Грізного лишити живим, то зиску буде небагато; Грізний Гуго мусив померти першим. Довго і гаряче сперечалися того дня у корчмі під знаком «Кривавого Шпичака»: шляхетне панство судило і рядило на різні голоси, як краще облаштувати справу.

— Всі люди смертні, вбити можна кожного, — казав пан Гоберт Вишестраж, — але що далі робити з драконами?

Пан Тайлер Навхрест зауважив, що після заворушень у Король-Березі їм має вистачити Тессаріони, щоб відібрати в Раеніри Залізний Престол. Але князь Пик відповів на це, що перемозі не завадить підтримка Вермітора та Срібнокрилки. Марк Амброз хотів спершу взяти місто, а Білого та Громобоя позбавитися вже після перемоги. Але Ріхард Родин вважав такий задум за безчесний.

— Не можна спонукати людей проливати за тебе кров, а потім їх убивати! — рішуче мовив згодний з ним Зухвалий Джон Розстан. — Байстрюцька підлота має загинути зараз. А опісля хай найвідважніші з нас сядуть на їхніх драконів і полетять на них у бій.

Ніхто у тому льосі не сумнівався, що пан Розстан каже про себе.

Хоча принца Даерона на тій раді не було, «Шпичаки» (під таким прізвиськом пізніше стали відомі змовники) не бажали діяти без його згоди та благословіння. Овейн Фосовей, господар Сидрівця, під покровом темряви пішов до принца, розбудив його і привів до льоху, де змовники розповіли йому про свій задум. Свого часу добросердий та м’який, зараз принц не вагався ані миті — коли князь Унвин Пик поклав перед Даероном накази про страту Грізного Гуго Громобоя та Ульфа Білого, він притиснув до них свою печатку радо і рішуче.

Та коли плетеш змови, то мусиш ретельно молитися, бо жоден людський задум ще не встояв перед примхою вишніх богів. За два дні по тому, якраз тоді, коли «Шпичаки» збиралися завдати удару, Гуркотень прокинувся посеред ночі від шалених криків та вереску. За міськими стінами палали табори, валки панцирних лицарів вдиралися до становиська з півночі та заходу і різали усіх, хто траплявся під руку, зусібіч летіли хмари стріл, а згори падав жахливий у своєму гніві дракон. Так почалася друга битва при Гуркотні.

Той дракон був Морський Серпанок, а наїзник його — Аддам Веларіон, який прагнув довести, що не всі байстрюки є зрадниками та перевертнями. Хіба міг він знайти кращий спосіб, ніж відібрати Гуркотень у Двох Зрадників, які своїми ницими діяннями заплямували і його ім’я теж? Співці кажуть, що пан Аддам спершу полетів з Король-Берега до Божого Ока, де сів на священному Острові Ликів і радився з зеленими людьми. Та слуга вченості мусить обмежувати себе лише тим, що відомо напевно. А напевно відомо те, що пан Аддам літав далеко і швидко, сідав у замках великих та малих панів, вірних королеві Раенірі, й зрештою зібрав собі з клаптиків таке-сяке військо.

У землях, що їх омиває велика річка Тризуб, вже сталося чимало битв і сутичок, і не лишилося ані села, ані містечка, з якого б війна не зібрала криваву данину… але Аддам Веларіон не знав спочинку, мав спритного язика і непохитну рішучість, та й річкове панство добре пам’ятало, яка жахлива доля спіткала Гуркотень у руках ворога. Доки пан Аддам наготувався рушати, за його спиною стояло майже чотири тисячі вояків.

Велике військо, яке таборувало під мурами Гуркотня, переважало нападників числом, але надто довго засиділося на одному місці. Послух слабшав, табором повзли хвороби; смерть князя Ормунда Вишестража лишила військо без очільника, а пани, які прагнули його заступити, так захопилися чварами поміж себе, що геть забули про справжнього ворога. Нічний наскок пана Аддама застукав їх зненацька. Вояки принца Даерона ще й втямити не встигли, що почалася битва, як ворог вже опинився серед табору і заходився рубати усіх, хто спросоння вибирався з наметів, сідлав коней, намагався вдягти броню чи застібнути паса з мечем.

Найбільш руйнівної шкоди, певно ж, завдав дракон. Знову і знову Серпанок пірнав з-під хмар донизу і поливав вогнем усе, що бачив на землі. Скоро палало вже кількасот наметів, серед них розкішні шовкові шатра пана Гоберта Вишестража, князя Унвина Пика і самого принца Даерона. Не уникнуло вогню і містечко — ті крамниці, майстерні, будинки та септи Гуркотня, які вціліли від першого погрому, тепер потопали у хвилях драконового полум’я.

Коли почався напад, Даерон Таргарієн спав у своєму наметі. Ульф Білий відсипався після вечірнього гульбища у корчмі «Хтивий борсук», яку обрав собі за помешкання. Грізний Гуго Громобій теж перебував у місті — кажучи точніше, у ліжку вдовиці одного лицаря, загиблого у першій битві.

Ульфа Білого спробували розштовхати, але він був такий п’яний, що не зміг прийти до тями і зрештою, як розповідають, скотився під стіл та ганебно прохропів усю битву. Але Грізний Гуго Громобій виявився швидшим на підйом. Напіводягнений, він ринув сходами у двір, гучно вимагаючи свого келепа, обладунок та коня, щоб виїхати назовні й дістатися Вермітора. Його поплічники побігли виконувати наказ; Серпанок тим часом палив стайні, а у дворі з’явився Зухвалий Джон Розстан. Забачивши Грізного Гуго, Розстан зрозумів, що настала жадана хвилина, і промовив:

— Пане Гуго, я вам співчуваю.

Громобій обернувся і визвірився на нього:

— Що таке? З якого дива?

— Ви щойно загинули у битві, — відповів Зухвалий Джон, витяг Сиротинця і глибоко встромив його у черево Громобоєві, а тоді випатрав байстрюка від пупа до горлянки.

Тут набігло з тузінь людей Гуго — саме вчасно, щоб побачити смерть свого ватажка. Хай який в тебе клинок — хоч би й Сиротинець валірійського булату — але навіть він не допоможе, коли ти стоїш сам-один проти десяти. Зухвалий Джон Розстан устиг вбити трьох, перш ніж убили його. Кажуть, що смерть знайшла лицаря, коли нога під ним послизнулася на тельбухах Гуго Громобоя. Ми не знаємо достеменно, чи це вигадка, а чи боги й справді схильні до вишукано-хворобливих жартів.

Про смерть принца Даерона Таргарієна існує три свідоцтва, відмінних одне від іншого. Найбільш відоме стверджує, що принц вискочив з шатра у палаючому нічному вбранні й був убитий мирійським сердюком Чорним Тромбо — той начебто розтрощив принцові обличчя шпичастим телепнем. Власне, самому Чорному Тромбо ця оповідка і належить — він особисто розказував її на всі лади по усіх усюдах. Друге свідчення різниться у подробицях: в ньому принца вбили мечем, а не телепнем, і вбивцею називають не Чорного Тромбо, а невідомого нам щитника, який навіть не розумів, кого саме вбиває. У третьому хоробрий юнак, відомий нам як Даерон Даруй-Вогонь, не встиг навіть вибігти назовні, а загинув під палаючим шатром.

А у небі над головами Аддам Веларіон дивився, як під ним битва перетворюється на різанину. Двоє з трьох ворожих драконоїздців лежали мертві, але він не міг цього знати. Зате, поза сумнівом, пан Аддам добре бачив ворожих драконів. Їх тримали поза мурами міста без кайданів, дозволяючи вільно літати і полювати на їхній власний розсуд. Срібнокрилку та Вермітора часто бачили у полях на південь від Гуркотня, а Тессаріона спала та харчувалася у таборі принца Даерона західніше від міста, менше ніж за півсотні сажнів від його шатра.

Дракони є істотами, що живуть вогнем і кров’ю, і битва, яка буяла навколо, збудила і розбурхала їх. Розказують, що якийсь арбалетник випустив по Срібнокрилці стрілу, а на Вермітора накинулися чотири десятки кінних лицарів зі списами, мечами та сокирами. Лицарі сподівалися дати йому ради, поки він лишався на землі напівсонний, та за свою дурість заплатили життям. Десь далі у полі Тессаріона кинулася у повітря, з вереском випльовуючи полум’я, і Аддам Веларіон повернув Серпанка назустріч їй.

Драконяча луска майже (хоча не цілком) непроникна для полум’я і собою захищає більш вразливу плоть та м’язи, що лежать глибше. Коли дракон старіє, луска його стає товща та твердіша, чим додає захисту. Але й полум’я його теж із часом палить дедалі сильніше та гарячіше. Щойно вилуплений дракон підпалить хіба що солому, а Балеріон і Вхагар на вершині своєї могутності уміли плавити крицю та камінь. Відтак, коли двоє драконів стрічаються у смертельному двобої, то нерідко мусять користуватися іншою зброєю, бо самого вогню їм не досить: чорними, як чавун, довгими, як мечі, та гострими, як бритви, пазурами; могутніми щелепами, здатними прокушувати сталеві панцери; подібними до батогів хвостами, які можуть розтрощити великого воза на тріски, зламати спину важкому лицарському огиреві або відкинути людину в повітря стіп на п’ятдесят.

Але між Тессаріоною та Морським Серпанком сталася зовсім інша битва.

Історія назвала «Танком драконів» усю боротьбу між королем Аегоном II та його сестрою Раенірою, але справжній танок драконів люди бачили тільки при Гуркотні. Тессаріона та Серпанок були молоді істоти, легші та зграбніші у польоті, ніж їхні старші брати і сестри. Знову і знову вони кидалися один на одного, але в останню мить котрийсь відхилявся убік спритним вивертом. Дракони маяли угорі, наче беркути, стрімко падали униз соколами, виписували кола, клацали зубами, ревіли, пихкали вогнем, але не наближалися одне до одного. Якось Синя Королева зникла у хмарі, та за мить з’явилася позаду Серпанку і підпалила йому хвоста спалахом темно-блакитного полум’я. Серпанок крутився навколо себе, виписував чудернацькі візерунки, однієї миті з’являвся нижче від ворога, а іншої — рвучко вихилявся посеред неба і зненацька опинявся ззаду супротивниці. Двоє драконів злітали дедалі вище, а на них дивилися сотні очей з дахів Гуркотня. Один із тих спостерігачів потім розповідав, що політ Тессаріони та Серпанку скидався радше на шлюбний танок, ніж на бій. Може статися, то саме він і був.

Але танок скінчився, коли у повітря з ревінням піднявся Вермітор.

Майже сто років прожив він на світі й виріс більший за двох молодших драконів, разом узятих. Спижевого забарвлення дракон з великими темними крилами злітав неабияк розгніваний, бо кров текла в нього з десятку ран. Без вершника він не розбирав, де ворог, а де друг, тому зронив свою лють на усіх, плював вогнем наліво й направо, шалено кидався на кожного, хто смів жбурнути списа у його напрямку. Один з лицарів спробував був тікати просто перед драконом, але Вермітор схопив його з сідла щелепами, пустивши нажаханого коня летіти чвалом далі. Князі Дудар та Дідин, що сиділи поруч на невисокому пагорбі, згоріли разом зі зброєносцями, пахолками і панцирними слугами, щойно Спижевий Гемон їх помітив. Але вже за мить на нього кинувся Серпанок.

Єдиний з чотирьох драконів, що були на полі того дня, Морський Серпанок ніс на собі вершника. Пан Аддам Веларіон примчав зі столиці, щоб знищити Двох Зрадників з їхніми драконами і тим довести свою вірність престолові. Певно ж, коли один з тих драконів опинився просто під ним, ще й напав на людей, які стали за Веларіона до бою, лицарський обов’язок спонукав пана Аддама кинутися на їхній захист, хоча серцем він мусив відчувати, що його Серпанок не може рівнятися силою зі старим чудовиськом.

Скоро танок перетворився на смертний бій. Вермітор не піднявся над бойовиськом ще й на три сажні, коли Серпанок врізався у нього згори і з вереском скинув на землю. Молоді й старі кинулися навтіч з жаху або були розчавлені, коли двоє драконів почали качатися у багні й дерти один одного. Ляскали хвости, крила плескали у повітрі, але двоє чудовиськ так переплуталися, що жодне не змогло вирватися на волю. Бенджикот Чорноліс спостерігав за їхньою боротьбою, сидячи верхи на коні за двадцять сажнів звідти. Серпанок нічого не міг вдіяти проти величини та ваги Вермітора — так розповідав князь Чорноліс ще багато років по тому — і великий дракон напевне б розшматував срібно-сірого на клапті… якби Тессаріона не впала з небес тієї самої миті, щоб приєднатися до двобою.

Хто може знати, що живе в серці у дракона? Невже Синю Королеву спонукала до нападу проста кровожерливість? Кому з поборників прийшла на допомогу люта дракониця? Дехто сміє твердити, що між драконом та драконоїздцем утворюється такий глибокий зв’язок, що звір поділяє любов та ненависть свого господаря. Але хто з ким ворогував того дня, хто став на чий бік? І чи розрізняє дракон без вершника, де його друг, а де ворог?

На ці питання ми ніколи вже не отримаємо відповіді. Історія знає і пише сухими рядками лише про те, що посеред багнюки, крові та диму другої битви при Гуркотні сталася битва трьох драконів. Першим загинув Серпанок — Вермітор стиснув йому зуби на шиї та відірвав голову геть. Спижевий дракон спробував злетіти, затиснувши здобич у зубах, але пошматовані крила не втримали вагу тіла, і за мить він сам упав та загинув. Тессаріона, Синя Королева, прожила ще до заходу сонця, тричі намагалася піднятися у небо, і тричі зазнавала поразки. Наприкінці дня усі бачили, які вона терпить муки, тому князь Чорноліс прикликав свого найкращого стрільця на ймення Буркатий Біл, а той став за сорок сажнів від безпорадної дракониці, щоб не втрапити під вогонь, і поцілив їй око трьома стрілами з довгого лука.

Ще не почало розвиднюватися, а битва вже скінчилася. Річкове панство втратило менше сотні людей, а саме вирізало тисячу з гаком вояків Старограду та Обширу. Але друга битва при Гуркотні все ж не могла рахуватися за повну перемогу нападників, бо місто вони не здобули. Стіни Гуркотня стояли недоторканні; коли люди короля відступили всередину і зачинили браму, військо королеви не змогло до них допастися, бо не мало ані обложних пристроїв, ані драконів. Зате у підсумку Веларіонові річняки зчинили страшну різанину серед оборонців, що гасали туди-сюди зляканим і безладним натовпом, підпалили намети, знищили або захопили майже увесь обоз, запаси хуражу та харчів, забрали з собою три чверті бойових коней, вбили принца і поклали край двом королівським драконам.

На ранок після битви загарбники Гуркотня подивилися з замкових мурів і побачили, що ворога вже немає. Попід містом були розкидані мертві людські тіла, а серед них — туші трьох драконів. Живою лишилася сама Срібнокрилка, якою за старих часів літала Ласкава Королева Алісанна. Дракониця злетіла у небо, коли почалася бійня, і годинами кружляла над полем у потоках гарячого вітру, що здіймався від пожеж унизу. Тільки після заходу сонця вона спустилася додолу і сіла поруч зі своїми замордованими родичами. Співці пізніше оповідали, що тричі вона піднімала крило Вермітора носом, наче закликала його злетіти разом з нею. Та це, певніше за все, просто казка. Коли сонце знову зійшло, Срібнокрилка мляво і байдуже ляпала крилами над полем, харчуючись спаленими рештками людей, коней та волів.

Восьмеро з тринадцяти «Шпичаків» лежали мертві, серед них князь Овейн Фосовей, Марк Амброз і Зухвалий Джон Розстан. Ріхарда Родина поцілили стрілою в шию, і життя його скінчилося наступного дня. Грізний Гуго Громобій помер разом зі своїми мріями про корону, але залишався живим ще один Зрадник. Коли Ульф Білий проспався від п’яного сну, то взнав, що тепер він останній драконоїздець на останньому драконі.

— Громобій врізав дуба, і твій малий теж, — твердив він князеві Пику, як переказували люди. — Тобі не лишилося нікого, крім мене.

Коли князь Пик поцікавився намірами самозванця, Білий відповів:

— Рушати на столицю! Ти ж сам цього хотів. Бери собі місто, а я візьму той клятий престол. Непогано, еге ж?

Наступного ранку пан Гоберт Вишестраж з’явився до нього, щоб обговорити подробиці майбутнього нападу на Король-Берег. За частування він приніс із собою два барильця вина — одне дорнійське червоне, інше вертоградське золоте. Не було в світі такого вина, від якого б відмовився Ульф Пияк, та все ж солодкому він надавав перевагу перед кислим. Напевне, пан Гоберт сподівався сьорбнути червоного кислого, поки князь Ульф заливається золотим вертоградським. Але, як розповідав опісля зброєносець, що служив їм при столі, дещо у поведінці Вишестража збудило підозри Білого князя: пан Гоберт пітнів, запинався і зображав неприродну приязнь. Ульф нашорошився, наказав відставити дорнійське червоне і наполіг, щоб пан Гоберт випив з ним вертоградського золотого.

Хай там що кажуть літописці про норов і розум пана Гоберта Вишестража, та ніхто не сміє піддати сумніву його мужність у смертну годину. Не бажаючи зрадити «Шпичаків», він дозволив зброєносцеві наповнити чару, перехилив її та попрохав ще. Побачивши, що Вишестраж п’є і не вагається, Ульф Пияк не зганьбив свого прізвиська і хутко дмухнув три келихи, перш ніж почав позіхати, мовби до сну. Отрута у вині була легка й не болюча — князь Ульф просто заснув і не прокинувся. Тоді пан Гоберт скочив на ноги і спробував виблювати, але запізно — серце його зупинилося за годину.

Опісля князь Унвин Пик пообіцяв тисячу золотих драконів будь-якому шляхетно уродженому лицареві, що зможе приборкати Срібнокрилку. Бажання виявили троє, та коли одному відірвали руку з плеча, а іншого обпалили до смерті, третій роздумався. До того часу військо Пика — рештки великих сил, що їх принц Даерон та князь Ормунд Вишестраж привели аж зі Старограду — вже розсипалося, наче пісок. Втікачі залишали Гуркотень десятками й сотнями з усім награбованим добром, на яке вистачало рук. Змирившись з поразкою, князь Унвин скликав своє панство, сотників, десятників і наказав відступати.

Аддам Веларіон, уроджений Аддам з Короба, якого королева засудила як перевертня, врятував Король-Берег від ворогів тієї самої королеви… і заплатив за цей порятунок власним життям.

XXIV. Дракон-Камінь

Але королева про мужність пана Аддама нічого не відала. Її втеча з Король-Берега обернулася суцільним лихом. В Росбі замкову браму зачинили при наближенні Раеніри просто на її очах. Каштелян молодого князя Стокварта пустив королеву під дах замку, та лише на одну ніч. Половина золотокирейників дорогою накивала п’ятами, а іншої ночі на табір напав набрід, що складався з вояків-утікачів. Лицарі королеви відігнали нападників, але пан Балон Березняк загинув від стріли, а пан Лионель Виліг, молодий лицар Королевогвардії, отримав по голові удар, що розколов йому шолом, і помер у безтямному маренні наступного дня. Королева ж мусила продовжити подорож до Сутіндолу.

Дім Морочник свого часу рахувався серед найвірніших прибічників Раеніри, але за свою вірність заплатив чималу ціну. Тільки втручання пана Гарольда Морочина переконало пані Мередиту Морочник пустити королеву всередину мурів (Морочини були далекими родичами Морочників, а сам пан Гарольд колись служив зброєносцем покійному панові Стефону), та й то за умови, що вона не лишиться надовго.

Наразі королева Раеніра не мала ані золота, ані кораблів. Кинувши князя Корліса до цюпи, вона втратила силу на морі, а коли тікала з Король-Берега зі страху за своє життя, не встигла прихопити ані монети. Зламана жахом і відчаєм, її милість не могла ані спати, ані їсти, марніла та сіріла обличчям з кожним новим днем. Принца Аегона, останнього живого сина, королева не дозволяла забрати від себе навіть на мить — удень та вночі хлопчик мусив знаходитися при боці матері, «наче мала бліда тінь».

Щоб сплатити за перевіз себе з почтом на браавоському купці «Віоланда», Раеніра змушена була продати власну корону. Пан Гарольд Морочин закликав королеву шукати притулку в панни Арин, у Долині, а пан Медрік Мандерлі зваблював поїхати з ним та його братом Торгеном до Білої Гавані. Але її милість відмовила обом. Раеніра твердо налаштувалася повернутися на Дракон-Камінь. Адже там є драконячі яйця — так казала вона вірним прибічникам. Королева мусить мати нового дракона, або все буде втрачено.

Проти бажання королеви сильні вітри пригнали «Віоланду» надто близько до берегів Плавня. Тричі з ними перегукувалися жеглярі з бойових кораблів Морського Змія, але Раеніра ретельно уникала зайвих очей. Нарешті браавосець увійшов до гавані під Драконощовбою з вечірнім припливом. Королева вислала крука оголосити про своє прибуття, і коли висаджувалася з корабля разом з сином Аегоном, двірськими паннами і трьома лицарями Королевогвардії — усіма, хто залишився з її почту — то побачила, що на неї чекає на березі почесний супровід.

У годину висадки королеви добряче дощило, і навколо пришибів не було ані душі. Навіть припортові будинки розпусти стояли темні та покинуті. Але її милість не звернула на те уваги. Хвора і виснажена душею та тілом, зламана чередою зрад, Раеніра нічого не бажала, крім повернення до свого столу, де гадала перебути разом із сином у безпеці. Та не відала королева, що попереду на неї чекає ще одна зрада — остання і найгіркіша з усіх.

Супровід у сорок вояків очолював пан Альфред Деркач — один з тих, кого Раеніра лишила в замку, коли пливла на завоювання Король-Берега і Залізного Престолу. Деркач серед лицарів на Дракон-Камені був найстарший віком, бо служив ще від часів Старого Короля, і сподівався, що Раеніра саме його поставить каштеляном… але похмурий норов і грубі звичаї пана Альфреда не викликали в людей замку ані приязні, ані довіри, тому королева надала перевагу веселішому та привітнішому панові Роберту Гуні.

Коли Раеніра спитала, чому пан Роберт не з’явився їй назустріч особисто, пан Альфред відповів, що королева побачить «нашого жирного друга» у замку. І справді, королева його побачила… хоча обсмалений труп пана Гуні, підвішений на брамній башті Дракон-Каменя, вже годі було упізнати — хіба що за обсягом, бо каштелян вирізнявся неймовірно товстим черевом. Поруч із паном Робертом висіли управитель, майстер-мечник та сотник сторожі замку.

Кажуть, що коли королева уздріла тіла, то зблідла з лиця, мов смерть; молодший принц Аегон першим зрозумів, що то означає, і загукав:

— Матінко, тікайте!

Але було запізно. Вояки пана Альфреда накинулися на останніх захисників королеви. Пан Гарольд Морочин не встиг і меча вийняти з піхв, як голову йому навпіл розвалила сокира. Пана Адріана Черленця пхнули у спину списом. Лише пан Лорет Ланоділ — останній з Королевогвардії — встиг завдати удару на захист королеви; він убив двох стражників, перш ніж загинув сам. Коли ж принц Аегон схопив до рук меча пана Гарольда, пан Альфред вибив його з рук малого, презирливо скривившись.

Хлопця, королеву та її панн повели під вістрями списів крізь браму Дракон-Каменя до замкового дворища. Там вони опинилися лицем до лиця з драконом, що помирав, і чоловіком, який мав би вже давно померти.

Сонцежарова луска ще і доти сяяла проти сонця, наче бите золото, але з одного погляду на дракона, простягнутого двором з чорного плавленого валірійського каменю, кожен би сказав, що йому, колись найпрекраснішому в небесах Вестеросу, недовго вже лишилося на світі. Крило, майже відірване Мелеїс, стирчало з тіла під неоковирним кутом. Свіжі рубці вздовж спини диміли та спливали кров’ю, щойно дракон пробував зрушити з місця. Коли королева з почтом побачила Сонцежара, він лежав, згорнутий у клубок, а коли поворухнувся і підняв голову, то на його шиї стали помітні страшні рани, де з тіла вирвали чималі шматки плоті. На череві подекуди замість луски лишилися самі рубці, а де було праве око, там зяяла порожня дірка, вкрита чорною засхлою кров’ю.

Читач, певно, запитає, як це могло статися. Те саме, мабуть, питала себе і королева Раеніра. Тепер нам відомо багато такого, чого вона тоді знати не могла. Коли над Король-Берегом у небі вперше з’явилися королевині дракони, короля Аегона разом з його дітьми урятував з міста князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога. Щоб не минати жодну з міських брам, де їх могли побачити і впізнати, князь Ларис вивів утікачів крізь таємний хід з-під Маегорового Острогу, про який знав лише він сам.

Саме князь Ларис і порадив загонові розділитися — тоді навіть якщо когось упіймають, інші зможуть лишитися на волі. Панові Рікарду Терену наказано було доправити дворічного принца Маелора до князя Вишестража. Принцесу Джаяхаеру, простодушну й лагідну дівчинку шести років, віддали під опіку пана Віліса Зруба, який присягнувся безпечно відвезти її до Штормоламу. Жодному з двох лицарів не казали, куди лежить шлях іншого, щоб вони не виказали таємниці навіть на тортурах.

І лише сам Ларис знав, що король, знявши багаті шати та вдягнувши побиту сіллю одежину простого рибалки, заховався під купою тріски у рибальському байдаку під охороною одного лицаря-байстрюка, що мав родичів на Дракон-Камені. Кутельнога розсудив, що коли Раеніра дізнається про зникнення короля, то надішле по нього своїх шукачів… але човен не лишає слідів на воді, а нишпоркам навряд чи спаде на думку шукати Аегона на острові його сестри, просто у тіні її твердині.

Схований від світу, Аегон ще довго просидів би там тишком-нишком, тамуючи біль вином і ховаючи рубці від опіків під важким рибальським кобеняком… якби Сонцежар не віднайшов дорогу до Дракон-Каменя. Ми питаємо себе, як питало безліч людей до нас: що привело його назад до Драконощовби? Невже якесь первісне відчуття зманило пораненого дракона з наполовину відірваним крилом до місця його народження — димної гори, де він налупився з яйця? Чи може, він невідомо як — через довгі версти та буремні моря — взнав про присутність на острові короля Аегона і полинув до свого наїзника? Люди твердять навіть, що Сонцежар здалеку почув, як відчайдушно потерпає без нього Аегон. Та хто сміє казати, що знає серце дракона?

Опісля злощасного нападу князя Валиса Мутона, який вигнав Сонцежара з поля кісток та попелу біля Граківні, слід золотого дракона губиться в історії більше як на рік. (У дідицтвах Краббів та Брюнів подейкують, що дракон знайшов собі недовгий прихисток у темних смерекових лісах та печерах півострова Гостроклішня.) Крило зцілилося достатньо, щоб він міг злетіти, але приросло криво і лишилося слабким. Сонцежар не міг вже маяти у небі чи надовго лишатися у повітрі; щоб подолати навіть невелику відстань, дракон мусив напружувати останні сили. Та все ж якось він спромігся перетнути води затоки Чорноводи… бо то саме Сонцежар напав на Сірого Привида, і саме їхній двобій бачили жеглярі з «Нессарії». Пан Роберт Гуня тоді звинуватив Драконожера. Але гикавий Том Язик-Ковтуном, який завжди чув більше, ніж міг розповісти, примітив, пригощаючи волантинців пивом, що вони кілька разів згадали про золоті лусочки нападника. Проте луска Драконожера, яку він добре знав, була чорна, мов вугілля. І ось Двоє Томів разом зі своїми «родичами» (поміж яких лише пан Марстон справді мав із ними спільну кров: старший Том Борода-Ковтуном мав сестру, а пан Марстон був її байстрюком від лицаря, якому вона подарувала вінця цноти) сіли у невеличкий човен і підняли вітрило — шукати вбивцю Сірого Привида.

Обпечений король та скалічений дракон знайшли один в одному нову наснагу до життя. Щодня на світанку Аегон намагався підняти дракона в небо з їхньої схованки на самотніх східних схилах Драконощовби — уперше з часів Граківні. А тим часом Двоє Томів з їхнім родичем Марстоном Буруном повернулися на інший бік острова, вишукуючи спільників, які б допомогли їм захопити замок. Навіть на Дракон-Камені, давньому столі та твердині королеви Раеніри, вони знайшли чимало людей, що не плекали до королеви любові, кожен зі своєї причини: хтось журився за братами, синами та батьками, загиблими під час Засівання або у битві в Гирлі, хтось сподівався здобичі або високих урядів, а інші вірили, що син іде попереду дочки, і тому Аегон має більші права на престол.

Королева забрала усіх кращих вояків до Король-Берега. Дракон-Камінь — замок на острові, захищений кораблями Морського Змія та високими валірійськими мурами — вважався неприступним. Тому її милість залишила по собі лише невеличку залогу з людей, яких завважила за непотріб для свого війська: одних побила сивина, в інших ще молоко на губах не висохло, хтось був недолугий, дурнуватий або скалічений, хтось видужував од поранень, ще якісь видавалися не надто вірними, а когось підозрювали у боягузтві. Над усіма ними Раеніра поставила пана Роберта Гуню — свого часу здібного та вправного лицаря, який на старість, проте, неабияк розжирів.

Усі погоджуються, що пан Гуня непохитно стояв за справу королеви. Але багато вояків у залозі не поділяли його вірності, а навпаки — плекали справжні чи уявні образи від минулих часів. Серед тих вирізнявся пан Альфред Деркач, який охоче зрадив королеву за обіцянку князівського титулу, земельних статків та золота від Аегона II, щойно той поверне собі престол. Завдяки довгій службі при залозі Дракон-Каменя він добре знав усі сильні та слабкі місця замку, котрих стражників можна підкупити чи вмовити, а котрих доведеться вбити або захопити у полон — про що і переповів людям короля.

Коли настав умовлений час, падіння Дракон-Каменя не відняло й години. Люди, зваблені Деркачем, відчинили потерну в годину привидів і непоміченими впустили до замку пана Марстона Буруна та Тома Язик-Ковтуном з вояками. Один загін захопив зброярню, інший ув’язнив вірних стражників Дракон-Каменя та майстра-мечника, а пан Марстон зненацька застукав маестра Гунімора у його крукарні, щоб жодна звістка про напад не залишила замку. Вояків, що вдерлися до каштелянових покоїв несподівано для пана Роберта Гуні, очолив сам пан Альфред. Поки пан Гуня намагався підвестися з ліжка, Деркач встромив йому списа у величезне біле черево з такою силою, що вістря вийшло зі спини пана Роберта, пробило перину та солом’яник і застрягло аж у підлозі.

Тільки одна помилка порушила задум змовників. Коли Том Язик-Ковтуном зі своїми поплічниками вибив двері до опочивальні панни Баели, щоб захопити її у полон, дівчина вислизнула з вікна, видерлася дахом та мурами і досягла дворища. Люди короля подбали поставити варту коло стайні, де сиділи замкові дракони, але Баела виросла на Дракон-Камені й знала входи та виходи, їм невідомі. Переслідувачі спізнилися рівно настільки, щоб панна Баела встигла звільнити Місячну Танцівницю від ланцюгів і причепити їй до спини сідло.

І сталося так, що коли король Аегон II перелетів на Сонцежарі через димну вершину Драконощовби та почав знижуватися, готуючись переможно увійти до замку, міцно захопленого його прибічниками, де всі вірні королеві Раенірі люди мали або лежати мертвими, або сидіти у підземеллі, назустріч йому ринула Баела Таргарієн, донька принца Даемона від пані Лаени. Вона, як і її батько, не знала ані краплі страху.

Місячна Танцівниця була зовсім молода, світло-зелена, а на рогах, гребені та кістках крил виблискувала перловим забарвленням. Якщо відкинути великі крила, вона не переважала величиною бойового коня, а вагою навіть поступалася, проте була швидка та спритна. Сонцежар, хоча значно більший, не міг належно упоратися з погано зрощеним крилом і до того ж нещодавно отримав свіжі поранення від Сірого Привида.

Вони зустрілися посеред глухої темряви, що передує світанку. Примарні тіні у небі осяяли ніч яскравим вогнем. Танцівниця уникла Сонцежарового полум’я та щелеп, пірнула під його розчепірені пазурі, а тоді обернулася і подерла великого дракона ззаду, лишивши йому на спині довгу димливу рану і пошматувавши поранене крило. Спостерігачі унизу казали, що Сонцежар хилитався у повітрі, мов п’яний, намагаючись не впасти, а Місячна Танцівниця знову розвернулася і кинулася на нього, струменями випльовуючи вогонь. Сонцежар відповів гарячим, як з ковальського горнила, спалахом золотого полум’я — такого яскравого, що двір знизу наче освітило друге сонце. Пекельний вогонь вдарив Танцівницю просто у очі. Певно, тієї миті молоду драконицю засліпило, але вона не уповільнила польоту і врізалася у Сонцежара, утворивши суцільну плутанину крил, лап та хвостів. Поки вони падали, Танцівниця видерла зубами в Сонцежара з шиї кілька великих шматків плоті, а старший дракон занурив кігті їй у живіт. Огорнута вогнем та димом, сліпа і скривавлена, Місячна Танцівниця відчайдушно плескала крилами, намагаючись якось викрутитися, але не змогла уповільнити падіння.

Спостерігачі у дворищі кинулися врозтіч на пошуки рятунку, коли дракони гепнулися на твердий камінь, не припиняючи борюкатися. На землі швидкість та спритність Місячної Танцівниці погано прислужилися їй проти ваги та зросту Сонцежара, і скоро зелена дракониця завмерла назавжди. Золотий дракон заверещав переможно і спробував підвестися, але впав додолу, спливаючи гарячою кров’ю з ран.

Король Аегон зістрибнув з сідла, коли дракони ще не долетіли трьох сажнів до землі, і зламав собі обидві ноги. Панна Баела залишилася з Місячною Танцівницею до кінця. Розбита і обпалена, дівчина знайшла у собі силу відстібнути сідельні ланцюги й відповзти убік, поки її дракониця судомилася у смертних корчах. Альфред Деркач витяг меча, щоб дорізати Баелу, але Марстон Бурун вибив йому клинка з рук, а Том Язик-Ковтуном відніс її до маестра.

Так король Аегон II відібрав собі давнє дідицтво дому Таргарієн, заплативши за нього тяжку ціну. Сонцежар не був уже здатний літати і лишився у дворі там, де і впав. Спершу він живився тушею Місячної Танцівниці, а потім вівцями, яких йому різали стражники залоги. Сам Аегон II решту життя прожив у муках болю… та на хвалу його милості слід сказати, що цього разу він відмовився від макового молока.

— То хибний шлях, — твердив він, — і ним я більше не піду.

Невдовзі, коли король лежав у великій трапезній Тулумбасу зі скріпленими та перев’язаними ногами, з Сутіндолу прилетів перший з круків королеви Раеніри. Коли Аегон дізнався, що його зведена сестра повертається на «Віоланді», то наказав панові Альфреду Деркачу приготувати «належну зустріч» до її повернення.

Ось що сталося на Дракон-Камені перед тим, як королева Раеніра ступила на берег просто до братової пастки. Проте на відміну від нас нинішніх, королева про те нічого не відала.

Побачивши руїну, що лишилася від Сонцежара Золотого, Раеніра зареготала.

— Чиїх це рук справа? — спитала вона. — Не забути б подякувати!

— Сестро! — покликав її король з балкону.

Неспроможний ходити, ба навіть стояти, він сидів у кріслі, в якому його туди принесли. Стегно, зламане при Граківні, лишило Аегона зігнутим та покрученим, колись вродливі риси обличчя набрякнули й спотворилися від макового молока, половину тіла вкривали опіки. Та все ж Раеніра одразу впізнала його і промовила:

— Любий братику! А я сподівалася, ти вже помер.

— Де ж пак! Не раніше від тебе, — відповів Аегон. — Все-таки ти між нас старша.

— Втішно чути, що ти про це не забув, — зауважила Раеніра. — Схоже, ми опинилися у тебе в полоні… та мабуть, ненадовго. Моє вірне панство мене знайде і звільнить.

— Хіба що шукатиме аж у сьомому пеклі, — відказав король, і його люди вирвали Раеніру з обіймів сина.

Хтось розповідає, що за руку її тоді тримав пан Альфред Деркач, а інші називають двох Томів-Ковтунів — Бороду-батька та Язика-сина. Пан Марстон Бурун також стояв і дивився, вбраний у біле корзно, бо король Аегон за хоробрість ввів його до своєї Королегвардії. Та ані Бурун, ані хто інший з лицарів і панства, присутніх у дворі, не мовив жодного слова проти, коли король Аегон II наказав віддати свою зведену сестру драконові. Кажуть, що Сонцежар спочатку лишився байдужим до дарунку, але потім Деркач вколов груди королеви кинджалом, і пахощі крові розбурхали дракона. Він принюхався до її милості й раптом оповив королеву пеленою полум’я — так зненацька, що пан Альфред поспіхом відстрибнув убік, і на ньому запалало біле корзно. Раеніра Таргарієн встигла ще підвести обличчя до неба і заверещати останнє прокляття на голову свого зведеного брата. А тоді щелепи Сонцежара стиснулися на ній і відірвали руку разом з плечем.

Золотий дракон зжер королеву за шість укусів, лишивши саму тільки ліву ступню з литкою «на пожертву Морокові». Син королеви дивився нажаханий, неспроможний ворухнутися. Раеніра Таргарієн, «Втіха королівств» і «Королева на півроку», залишила земний паділ смутку двадцять другого дня десятого місяця року 130-го по Аегоновому Завоюванні, маючи тридцять три роки від народження.

Пан Альфред Деркач стояв за те, щоб убити і принца Аегона теж, але король Аегон йому заборонив. Хлопцеві було всього десять років, і він ще міг прислужитися як цінний заручник — так розсудив король. Зведена сестра Аегона загинула, та у полі ще й доти стояли прибічники Раеніри, яким його милість мусив дати ради, щоб безпечно почуватися на Залізному Престолі. Тому принца Аегона кинули скутим за шию, зап’ястки та гомілки до підземелля під Дракон-Каменем. Панни з почту покійної королеви, які походили з вельможних родин, потрапили до келій у Змій-Башті — чекати на викупи.

— Годі вже ховатися. Час настав! — оголосив король Аегон II. — Хай державою летять круки, хай усі знають, що загарбниця мертва, і законний король повертається нині додому, на престол своїх пращурів.

Та навіть для законних королів оголосити про свої права — то одне, а утвердити їх — зовсім інше.

У найближчі дні по смерті своєї сестри король ще чіплявся за надію, що Сонцежар зможе видужати і відновити сили для польоту. Але дракон щодалі слабшав. Рани на його шиї скоро загнилися і засмерділися. Гидко тхнув навіть той дим, який дракон видихав. Незадовго до смерті Сонцежар зовсім відмовився від їжі. На дев’ятий день дванадцятого місяця року 130-го по А.З. прегарний золотий дракон, слава і гордість короля Аегона, помер у дворищі Дракон-Каменя, куди впав після свого останнього польоту. Його милість гірко плакав по своєму улюбленцеві.

Коли журба трохи минула, король Аегон II скликав вірних йому людей і почав радитися, як краще повернутися до Король-Берега, знову зайняти Залізний Престол і возз’єднатися з матір’ю. Королева-удовиця зрештою перемогла свою страшну суперницю — хай лише тим, що зуміла її пережити.

— Раеніра ніколи не була королевою! — так оголосив король.

Він наполіг, що відтоді й довіку в усіх літописах і двірських грамотах його зведену сестру мусять величати лише принцесою, а титул королеви зберегти для його матері Алісенти та покійної дружини-сестри Гелаени — «справжніх законних королев». З волі короля і було вчинено.

Післямова

Перемога короля Аегона виявилася такою ж короткою, як і гіркою. Раеніра померла, та справа її не загинула разом з нею. Тими самими днями, коли король повертався до Червоного Дитинця, у поле виступали нові збройні загони «чорних». Аегон II сів на Залізний Престол, але до кінця життя не видужав од поранень і каліцтв, не знав ані утіхи, ані спокою. Поновлене його царювання тривало ледве півроку.

Утім, повість про те, як скінчилося правління другого Аегона і розпочалося правління третього, ми залишимо до іншого разу. Війна за престол ще тривала, але ворожнеча, що розпочалася на святі при дворі, де принцеса вдяглася у чорне, а королева — у зелене, добігла свого кривавого кінця. На сьому і ми скінчимо ввірену нам частину цієї довгої історії.

Додаткові матеріали

Весь наявний переклад основної епопеї Джорджа Р.Р. Мартина, а також мапи до неї можна знайти на сторінці .

Оглавление

Принцеса і королева, або Чорні та зелені

Передмова

I. Король-Берег

II. Дракон-Камінь

III. Королівські двори

IV. Штормолам

V. Король-Берег

VI. Граківня

VII. Дракон-Камінь

VIII. Вузьке море

IX. Медовуха

X. Двори принців

XI. Граківня

XII. Король-Берег

XIII. Боже Око

XIV. Король-Берег

XV. Річковий край

XVI. Гуркотень

XVII. Дракон-Камінь

XVIII. Король-Берег

XIX. Гуркотень

XX. Дівостав

XXI. Гаренгол

XXII. Король-Берег

XXIII. Гуркотень

XXIV. Дракон-Камінь

Післямова

Додаткові матеріали Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg