«Шмагія»

Шмагія (fb2) - Шмагія (пер. Тамара Клюкина) 1086K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генри Лайон Олди

Генрі Лайон Олді Шмагія

Є і в пророка гарне слово, Та краще слово у німого, І барви кращі у сліпця. Коли відшуканий кут зору, Є спалах серця. Ти в цю пору Себе осягнеш до кінця. Арсеній Тарковський

Чашка, з якої не можна пити. Меч, яким не можна рубати.

Книга, написана незнайомою мовою; музика, що її чує тільки сам музикант. Нісенітниця? Так, звісно. Але що старшим я стаю, то частіше бачаться мені в снах ця чашка, цей меч і ця книга. А ви, дурні, просите, щоб я валив гори та обертав ріки назад! Не треба, дайте мені постарітися в радості…

З таємних записів Нихона Сивочола

PROLOGUS

Ліс завзято грав із жінками в «плутанки».

Якби вибралася Ядвіга по ягоди сама – ніколи в житті не знайшла б знайомої галяви, оточеної заростями ожинника. Під ноги раз у раз підверталися обхідні стежки-стежинки, намірялися завести в буреломи, закрутити, заморочити.

Дідусь із Хащі жартує?

Начебто, не повинен. Ще на узліссі Меліс усі потрібні слова прошепотіла, чоло трипалим листочком огородила, а на стежку хлюпнула відваром ясношляху. Видно, зачула підступ: зазвичай до Фільчиного Бору ходили запросто, без остраху, а нині й відьомські витівки лихові байдужі. Понад годину блукали ходженими-топтаними місцями, перш ніж постала перед жінками спалена сосна-вказівка. Чорна, як та вдова на похороні, вона скорботно тицяла сухою рукою-гілкою в потрібний бік.

Ядвіга полегшено зітхнула: край, мовляв, дісталися. Рота розтулила, щоб Дідусеві з Хащі подякувати, та наткнулася на погляд подруги: гачкуватий, страшний. Не зміїний навіть – скорпіонячий.

Затнулася, потупилась.

Здавалося б: ну що в ній особливого, у крихітці Меліс? Хоч і відьма, а своя, тутешня, змалечку в людей на очах. Не заїжджа чароплітка, до якої і підійти страшно. Жінка як жінка, ще й молодша за саму Ядвігу. Чоловіки донині вслід витріщають очі. Інші пустують, залицяються. Та марно: зиркне, бувало, Меліс, до землі приморозить. Втекти схочеться, все одно куди, аби тільки подалі, а ноги батогами волочаться…

Може, додому повернути? Хай йому грець, тому ожиннику!

Щоправда, ягода корисна, на всякий смак. На відворот-зілля годиться й варення з неї добре. Коли юхта лілова потрібна, у фарбівному розчині без ожинових ягід – ніяк. У чоловіка замовлення на шість сувоїв. Повернешся з порожнім кошиком, сваритиметься. Або й відлупцює! Леон на руку швидкий… Залишитися? Піти від гріха подалі? Ну поб’є чоловік – уперше, чи що?!

Ядвіга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за відьмою право на керівництво. Нехай Меліс у її літа й зарано командувати, останнє слово все одно її буде.

Слова не дочекалася. Меліс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – руді кучері розсипалися по плечах, – і рушила вперед, куди вказувала рука-гілка.

На Ядвігу не озирнулася, знала: та не відстане.

Під ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипіли мохи. Пітніли легким слизом. Тут завжди було вогко, навіть у літню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвіга помітила, яка тиша панує навколо. Ні пташиного щебету, ні комариного дзижчання, ані шелесту листя під вітром. Повітря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Відьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвіга заквапилася: загубитися від подруги, залишитись наодинці з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнішим.

– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…

Якоїсь миті жінці здалося: її обступила димова імла, в якій роїлися тіні з коминкової сажі. Барви дня поблякли, ліс зробився попелястим, неживим. Ядвіга панічно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселі, звареному з жмені «вовчого вівса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самім краєчку досяжності для слуху. Світ став колишнім. Шпичакасті зарості ожинника з гронами сизих ягід і щільним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсім поряд. Рука мимоволі потяглася до ягід – і жінка безгучно вилаяла себе, дурну.

Люди.

На галявині.

Чужі, не тутешні.

Вона не могла до пуття розгледіти, чим займалися чужинці. За два кроки поза кущами причаїлася Меліс. Озирнулася, сердито махнула рукою: нагнися, дурепо! Помітять! І знову припала до діри в чагарнику.

Ядвіга слухняно зігнулася в три погибелі. Підглядати було страшно: раптом побачать?! Але страшенно хотілося бодай одним оком… Щосили намагаючись не шарудіти, жінка рачки поповзла вздовж колючої стіни й невдовзі виявила вузьку шпарину. Обережно, із завмиранням серця, визирнула.

– Септі, що там?

– Бачу, але кепсько. Ага, ось… П-прах, зірвалося! Серп майже дістав його…

– «Майже» нас не влаштовує. Дитинко, ти зрозуміла? Пробуємо ще. Старайся. Дужче старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…

– Я не вмію! У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка. Елме, поясни їй.

– Зараз, Фарте. Поясню.

– Сто разів тобі казав: не називай мене Фартом!

Троє чоловіків стояли по краях галявини, утворюючи химерний трикутник. Посеред трикутника з землі стирчали сім смолоскипів: п’ять довгих і два короткі. «Смолоскипи навіщо?! – зачудувалась Ядвіга. – День же, сонячно. І полум’я дивне: ніби червиве…» Між смолоскипами тремтіло склисте марево, начебто над шляхом спекотного полудня. А в мареві тупцювала дівчинка. Босе, біляве маля. Зовсім крихітна, рочків семи-восьми. З обличчям у дівчинки діялося щось дивовижне. Плаче, бідолашна? Чи марево риси спотворює?!

Один із чоловіків поворухнувся. Колихнувся сірий плащ по п’яти; крислатий капелюх гойднувся, сховав обличчя в тінь. Точнісінько як величезний гриб кажанячий! З-під плаща метнулися вузькі руки, схопили повідець-невидимку. Дівчинка захрипіла, хитнулася, ніби від ляпаса. Схопилася руками за горло. У відповідь – змах примарного бича. Жертва звивалася гадюкою, немов у її тілі зовсім не було кісток, намагалася затулитися від ударів.

Марно.

Ядвізі вдалося придушити крик лише тоді, як затисла собі долонею рота.

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку. Ну-бо!

Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед зграї шулік. Серце в Ядвіги розривалося від жалощів. Тільки чим тут допоможеш? Зрозуміло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадується, в дитинстві лякала…

Жінка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очі, дівчинка повільно розводила руки в боки. Злетіти хотіла, чи що? Погляд її більше не впирався в землю. Моторошні зелені вогники мерехтіли в очах крихітної істоти, що раптом здалася Ядвізі старшою, набагато старшою за свої літа.

Чи то відсвічували чаклунські смолоскипи?

Руки дитини колихнулися, ніби водорості в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащі, коли той затягував на шиї жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на іншому кінці ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!

Ядвігу вкрив крижаний піт. Втікати! Геть від заклятого місця! Нехай Леон свариться, нехай приб’є мало не до смерті! Аби тільки не бачити, не чути, не думати…

– Так, добре… Давай, давай…

– Прокляття! Він зачув!

– Хто?

– Маг трону…

– Серпанок! Хутко! Допоможіть мені!

– А вона?

– Начхати! Головне…

Що було зараз головним для чаклунів-мучителів, дізнатися не судилось. Повітря налилося аспідною чорнотою, вуха заклало. Порив буревію задув і порозкидав у різні боки смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця круто зварився. Налягла задушлива, беззоряна ніч. Крізь виття заблуканого буревію до Ядвіги долетів крик Меліс – відьма відчайдушно молола якусь нісенітницю. Жінка ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтіхою посміхнулася дівчинка, зробила крок – і нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою вилилась за огорожу, яка впала під ударом…

У далекому яру, переляканий до кольок, ховався Дідусь із Хащі.

Виліз він лише до вечора.

CAPUT I «Побачив трьох вродливих дів, що маг силком по місту вів, йшли лицарі гуртом…»[1]

Ні, не варто було їсти на ніч мочених трепангів!

Ця думка невідступно переслідувала Андреа Мускулюса весь час, поки чаклунова карета в’їжджала в Ятрицю. У лиходійки-думки був значний почт – наприклад, каяття. Муки сумління. Самоїдство та самобичування також були її супутниками, вкупі з тілесною неміччю. І все це веселе товариство вгніздилося в шлунку та гласом того, хто волає в пустелі, закликало віддалений розум: «Не зупинив? Піддався гріху?! Ну буде ж тобі за це!» Досвідчений чаропліт, довірена особа самого Просперо Кольрауна, талановитий малефік, а в майбутньому – цілком можливо, що й особистий лейб-малефактор короля Едварда II, Мускулюс без особливої праці впорався б із підступними заколотниками. Взяв би за горлянку далебі швидше, ніж герцог Арнольд Здоровань придушив Бунт Пасквілянтів. Але юрмиська ворогів здавалися незчисленними, неначе сарана в липневій гречці, а сили слід було берегти для іншого.

Геєна снігова поглинь віртуоза-кухаря з «Пузатого фавна»! Із кропом, із зернятками кмину, з розсолом, запашним і пряним, поданим окремо в порцеляновій чашечці! Ах, на денці посудинки солодко воркотіла пара фазанів… Чи фазани не воркочуть, а курликають? Втім, не має значення.

Колеса гуркотіли по кругляку бруківки.

Від в’їзної митниці, де чорношкірі раби-ясновидці очужіло слухали еманації багажу та гаманців гостей, карета звернула в Олень-Колодязі до кварталу Казенних Хабарників. Ось площа 3-го Едиктарію з пам’ятником Кінному Варварові. Далі – триповерхова, з башточками, обитель Веселих Братів. Пританцьовуючи на монастирській стіні, вітер шарпав штандарт із девізом ордену: «Скажи зневірі ні!» Андреа сидів на облучку, спритно вправлявся з віжками. Так, нице заняття для дипломованого чаклуна. Але брати в поїздку ще й кучера? Чолов’ягу дебелого та охочого до живих ласощів?! Неприпустимий ризик. Мускулюса діймало черево, й він кляв трепангів, власну невситимість, долю, а найбільше діставалося трійці лілльських незайманок, які, власне, й ховалися в надрах карети.

Незайманки з Лілля, що біля Дангопеї, – крам особливий.

Рідкісний.

– Бац!

Це Т’яден Штерн, молодий гвардієць із виділеної Мускулюсу охорони, метнув чергове яйце в перехожого. Він розташувався на даху з кошиком тухлих яєць, придбаних на найближчій фермі та зіпсованих особисто чаклуном «на жовч-вертунець». Юнак усі очі видивився на ятрівчан. Немов пастух стежив за впертими, свавільними цапами.

Якщо, звичайно, якомусь дурневі спаде на думку випасати цапину череду!

Навіть не бачачи лілльської трійці крізь стіни карети, посилені сталевими смугами, – віконце наглухо забили дошкою при виїзді з Лілля! – чоловіки Ятриці, молодики, старі та зрілі дядьки, солодко здригаючись, ішли на запах. Неусвідомлено, бездумно, немов на невидимому повідці. Багатьох, кого не встигли стримати вірні дружини та подруги, все-таки стримував погляд на двох дужих капралів з кийками для лупцювання по п’ять ліктів завдовжки. Стоячи ззаду, охорона вміло крутила зброєю, тож карета швидше нагадувала бойову колісницю. Жертви пристрасті звертали з півдороги та юрбою брели слідом, помалу відстаючи, осідаючи в завулках. Але подеколи в якогось скобаря чи зеленаря остаточно каламутився погляд і нещасний ішов навпростець, безтямно кліпаючи, з жадібним тремтінням ніздрів…

Отут уже була черга Т’ядена. Він уміло вихоплював яйце та з льоту розбивав його об голову хтивого, миттю повертаючи ятричанина в лоно чесноти. Дешево, виходить, і сердито. Щоправда, були в цього методу побічні ефекти, з якими бідолашні чоловіки марно силкувалися впоратися тиждень чи й більше. На жаль, тут Мускулюс нічого не міг вдіяти.

Попсовані є попсовані.

На щастя, Т’яден не знав, що таке схибити. Інакше чаклун задовго до ятричанської митниці розорився б на яйцях і добряче збагатив скупих і брутальних фермерів-перепелятників.

Шлях Андреа лежав на південну околицю міста. Там розташовувалася дубильно-фарбівна майстерня Леонарда Швелера. Рідкісний умілець, майстер Леонард пройшов сувору школу в любого батечка, – колишній шкіродер і кожум’яка, татусь Бйорн у вихованні дітей віддавав перевагу знайомим методам, – славився тим, що вичиняв шкіри для некрофоліантів і морбус-інкунабул, інакше кажучи «недуг-колисок». У цих мудрих книгах зберігалися найсмертоносніші закляття, ретельно відібрані знавцями. Щоб чари не розбігалися свавільно, загрожуючи народові нещастями, потрібні були надійні палітурки. А нічого кращого за шкіру незайманок, вичинену під білу юхту та змазану березовим дьогтем і ворванню, жоден маг ще не придумав. Зрозуміло, якщо не брати до уваги скреп-горгулій із сизої бронзи, винайдених особисто Нихоном Сивочолом. Отож майстерні на кшталт закладу Швелерів високо цінувалися серед чесних чарівників.

Головне тут було – навіть не закупівля в Ліллі дівок потрібної породи.

Головне – довезти їх до майстерні цілими, перш ніж почнуть линяти.

За своє життя, а йому в нинішньому листв’янчику сповнилося тридцять два, Андреа Мускулюс п’ять разів відвідував Ятрицю з коштовним крамом. Тричі – в молоді літа, разом із Просперо Кольрауном, бойовим магом трону, під наглядом якого юний чаклун опановував ази гармонії стихій і рунічної ноометрії. Одного разу самостійно відвідав майстерню Швелера й запам’ятав цю поїздку надовго. Аж мороз по хребті: незайманка втекла, сховалася в розпліднику сторожових єдинорогів, гвардієць зламав щиколотку, відбиваючи дівку в рогатих бестій… І нарешті, сім років тому – за велінням наставника супроводжуючи нинішнього лейб-малефактора Серафима Нексуса.

Вік знаменитого старця, бачте, заважав здійснювати нагляд за незайманками належним чином.

Останнє вкрай дивувало Андреа. «Настромити на шворінь» заколотників, які звіддаля зазіхали на Реттійський престол, чи відбити «алмазний вінець», залишений королю Едварду ламіями Третейських судилищ, – це для немічного здохляка Серафима було дрібницею, не вартою уваги. За останній подвиг він навіть удостоївся «Шкідника Божою Милістю» з трояндами та бантами. А особистий догляд за дівчатами…

Втім, недовірливий Мускулюс побоювався забагато думати вголос про Серафима Нексуса, чиє місце за сприяння та доброзичливості патріарха сподівався одного разу посісти. А тому, страждаючи від жорстокої печії, вигнав із голови небезпечну тему.

– Бац!

Ну цей Т’яден і метає! Розумник.

Обидва капрали з дрюками та Т’яден із кошиком були завчасно підготовані чаклуном. Вірність присязі та військовий обов’язок плюс подвійна платня з преміальними прирекли героїв на горезвісний «крижаний дім» – жах ловеласів королівства, терміном на сім сороковин. Палкі вдовиці на всьому довгому шляху з Лілля до Ятриці ридали ночами в подушки, знаючи: близько лікоть, та бережи честь замолоду! У іншому разі Мускулюс голову міг закласти, що ніяких нових палітурок Просперо Кольраун, хай би він був і тричі метром-секретарем ложі Бойових Магів, не дочекався б.

Втрата безневинності позбавляла шкіру красунь чудових властивостей. Та й линяти вони переставали до вісімдесяти шести років. А кому потрібна шкіра старезної карги? Віслюче гузно в грубих пухирцях, і те частіше йде на потреби палітурників…

Чаклун із насолодою наврочив би й себе, щоб уникнути небезпек і для користі справи. Але «крижаний дім» прирікав на астрацію, глухоту до музики сфер, що можна пробачити солдатові, але для чаропльота – смерть. Знову ж таки, зурочення охорони потрібно було регулярно підтримувати: «лід» загрожував станути до завершення терміну. Від близькості клятих дівок напередодні линяння сім сороковин скорочувалися з жахливою швидкістю. Кусаючи губи, безнадійно сублімуючи дев’ятий вал пристрастей, Андреа втішався виключно доброчесними сентенціями.

Опір гріхові є благо, аскет терпів, і нам велів, всі лиха від бабів і так далі.

У минулому – чаклун широкого профілю, вкрай засмучуючи вчителя відсутністю особистих пристрастей або особливих, затребуваних суспільством талантів, шість років тому Мускулюс відкрив у собі дар малефіка. Внаслідок якоїсь події, про котру він згадувати не любив, отримав по лобі важким глиняним кухлем, і не одним, а кількома поспіль, і сподобився просвітління. У нього відкрилося третє, «лихе око». Причому, з чудовими властивостями: так зване «вороняче баньши» з правильним прикосом на грубний камінь, на дверну скобу. Будь-який маг-шкідник з радістю продався б Нижній Мамі на дюжину народжень, аби тільки втринадцяте народитися з таким дивом. Для Мускулюса це було дарунком долі. Коли непутящий бурлака валандається по світі, бо не зумів знайти місця, – тут усе зрозуміло. Собаці – собаче життя. Але коли чаклун із дипломом і амбіціями придатний лише на те, щоб залишатися вірним слугою вчителя…

Одним словом, щасливий Просперо Кольраун миттю пройшов з учнем академічний спецкурс малефіціуму. Наполіг на відвідуванні Зимових Асамблей з мануальних замовлянь; для практики навіть пожертвував частину особистої мани до фонду Реттійського Універмагу. Далі рекомендував Андреа своєму знайомому по Клубу Рівних, пам’ятному Серафимові Нексусу – й долю чаклуна було вирішено.

– Бути тобі моїм спадкоємцем! – сказав щиросердний Серафим.

Він вдоволено кліпнув, коли Мускулюс у відповідь не сплюнув через ліве плече на знак довіри до лейб-малефактора. Двом попереднім «спадкоємцям» старенький Нексус уже вирвав їхні грішні язики за хамську неповагу до його віку та звання.

А це Кольраунове пташеня…

Молоде, видно, та раннє.

* * *

– Доброго здоров’я, майстре Андреа!

Всупереч очікуванням, власник майстерні не вийшов зустрічати дорогих гостей. І синів уперед не послав. У воротях тупцювала його дочка (молодша, згадав Мускулюс), посміхаючись радісно й трішки розгублено. Дівчина була непогана, але кривенька, тупцювати в неї виходило не дуже. Згори, з даху карети, захихотів пустосміх Т’яден. Втім, хлопець швидко згадав про «крижаний дім» – швидше, ніж хотілося б! – і насупився. У його віці подвійна платня лише частково затьмарює інші, хай і тимчасові незручності.

– І вам квітучої принадності, моя пані!

– Ой, та що ви кажете… – щічки кривенької спалахнули шипшиновими пуп’янками. – Зовіть мене Цетинкою. Заїдьте в двір, ми для вас уже все приготували!

Заїжджати чаклун не квапився.

– Як здоров’я майстра Леонарда?

На самий вершечок паркана видерся кіт: величезний, сивий. Шерсть на звірі стояла сторч, хвіст нагадував турристанську шептуху, коли та розпускається в небі димовим стовпом. У бурштинових очах кота читалося презирство. Він задер лапу та заходився вилизувати себе в інтимних місцях. Немов за змовою, крізь ноги Цетинки рвався назовні дрібний песик і заливався пронизливим гавкотом. Кіт згори озивався басовитим гурчанням.

Песик був веселковий, з виразною прозеленню на хребті.

Це викликало захват лише у гвардійців: сам Мускулюс давно знав, що у Фарбівній слободі всяке трапляється. Птиці тут не тримають – кури дохнуть від закрепу, качки годинами плавають у дубильних ночвах і тому в їжу непридатні, навіть фаршировані яблуками й розмарином. Гусаки без голови бігають подвір’ям днів по три, а коли й понад тиждень… Корів доять рідко, замішуючи на темному, плямистому молоці їдке протравлення чи дубову кору. Пити ж це зілля чи робити сир-сметану ризикне хіба що запеклий некромант з метою приборкування повсталих із пекла.

Зате собаки й коти виживали, навіть ставали отакими гарними.

– Таточко, хвала Вічному Мандрівцеві, здоровий. Він у матусі. Хворіє вона, матуся, давно-давно хворіє, ось він і сидить поряд… А Шишка в майстерні порядкує. Йому до вечора в Пшибечани, братикові Алоїзу п’ять сувоїв марокену відправляти й півтора сувою шагрені тисненої. Братик Алоїз від минулої зими на торгівлі, крамницю в Пшибечанах відкрив, баришує. Як відправить Шишка, так відразу квасці для вас замочить. Топтачів із дуботовками він до вашої справи загодя найняв, чекають не дочекаються…

Ситуація прояснилася. Якби Андреа Мускулюс відчув найменшу неповагу, не зволікаючи, подався б до іншого чинбаря, котрий бодай трішки знається на чародійському палітурництві. Хай і довелася б зайву добу мучитися дорогою до Грамміха чи Веселої Б’єлині! Річ тут була не в гордині, а в аурі. Лілльських дівок і осіб, котрі їх супроводили, повинні були зустрічати з особливим пієтетом і щирою радістю – хоча капосна вдача незайманок неабияк ставала цьому на заваді. Інакше згодом у палітурці неодмінно утвориться підступна тріщинка, крізь яку втече підла руна: творити дурнуваті дива. Ага, виходить, старші брати відсутні з поважних причин. Шишка, він же Шишмар Швелер, готується до відповідальної роботи, віддаючи старі борги, інший братик зовсім виїхав із міста й що він думає про прибуття замовників, справи не стосується. Батько родини, майстер Леонард, днює та ночує обіч ложа недужої дружини – обов’язок чоловіка понад усе.

Чи варто засмучувати прибулих сумним виглядом і зітханнями?

Мабуть, Мускулюс зараз уперше відчув надію, що поїздка завершиться вдало. І марно. Уже кому-кому, а майбутньому лейб-малефактору, власникові чудового «воронячого баньши», слід було б знати: надії на успіх, висловлені вголос або задумані невлад, рубають справу під корінь куди ліпше за «лихе око».

На всі заставки лаючи себе за нестриманість, чаклун зліз на землю.

На задку карети з опущеними, зайвими зараз кийками гучно чхали капрали, бліді до синяви. Аромати Фарбівної слободи чужинців валили з ніг попри близькість річки Ляпуні й озерця Таємні Вуди. Гвардійці ще трималися, бо не забували про військову славу предків, але чхання й цих діймало. Андреа згадав про свої обов’язки, тричі з вивертом глянув на кожного охоронця через ліве плече; у випадку з Т’яденом на даху він ледь не скрутив собі шию. Далі сплюнув, тупнув по плювку черевиком, – і гвардія радісно задихала.

Завтра зранку треба буде повторити, інакше нюх повернеться. А самому доведеться терпіти ще і цей кошмар. Учитель Просперо перед від’їздом натякнув, що шоста частина палітурок за труди відійде особисто Мускулюсу, для персональних трактатів з теормалу, чи пак теорії малефіціуму. Ні за сучий хвіст потерпаємо, друзяко!

Особиста бібліотека була мрією чаклуна.

Зокрема, з дуже простої причини: атестат мага вищої кваліфікації візувався Колегіумом Волхвування виключно за наявності в здобувача вищезгаданої бібліотеки.

– Та чого ж ви на вулиці стоїте? Ганьба, сором на всю Ятрицю!

Кривенька ладна була розплакатися.

– Гості мнуться, в дім не йдуть… Гукнути татуся?!

– Вибач, Цетинко, – Мускулюс відчув укол сумління. – Зараз…

Він озирнувся. Вулиця була порожня. Навчені досвідом, жителі Фарбівної слободи делікатно дозволяли замовникам зникнути в обійсті Швелерів. Хіба чесна дружина чи мудра матінка випустить зараз на вулицю хоч благовірного чоловіка, хоч синочка? Щоб рідненький з глузду з’їхав? Щоб отримав по зашийку кийком для лупцювання? А не кийком приголублять, то столичний чаклунисько попсує рибоньку: не лізь, куди не кличуть! Ондечки віконниці попричиняли, молодички-розумниці…

На розі, під старою акацією, діти гралися в піску. Дівчинка з кісками щохвилини бігала до рівчака з цеберком, а двоє товстих, суворих з вигляду малят зосереджено ліпили пасочки. Їм допомагав худорлявий парубійко літ сімнадцяти, до вух замурзаний липким «тістом». Розмахуючи руками, ніби вітряк, він визначав місце, куди життєво необхідно було поставити чергову ляпку. І дуже сердився, коли діти помилялися. Напевне, місцевий дурник. Таких дівки зовсім не ваблять, хоч із Лілля, хоч із небесних садів. Розташування пасочок мимохідь зацікавило Андреа, він навіть узявся машинально поєднувати їх уявними лініями, але суворо обрубав сам себе. Якби зараз завалилося склепіння гроту Семи Няньок і вибралося на білий світ Жахливе Дитя, щоб змотувати світ у клубок для плетіння, – все одно чаклунові було б ніколи займатися всілякими дрібницями.

– Гвардіє, до мене!

Капрали стали обіч карети. Т’яден зіскочив із даху, довго длубався ключем у заклятому замку; нарешті розчинив дверцята. Якусь хвилину нічого не відбувалося, по тому на сходинку опустилася вузенька ніжка.

– Я перша!

– Ні, я перша!

– Я найперша! Сама!

– Ах ти шльондра!

– А ти повія!

– А ти! А ти…

– Обидві ви дурепи, а я перша!

– Тримай її! Гюрзель, хапай за волосся!

Мускулюс зітхнув і прийшов на поміч.

Інакше лілльські дівки ніколи не вибралися б із карети. Ніжна голубиця, й та озвіріє, якщо в шістнадцять років тебе продадуть не знати куди за тридев’ять земель – линяти. Зазвичай за місяць до того, як почнуть линяти, знамениті уродженки Лілля ставали навдивовижу ненажерливі, зате нижні виділення в них припинялися зовсім. Що ніяк не сприяло поліпшенню вдачі.

Якби на те Мускулюсова воля, він би зроду не зв’язувався з цими красунями. Але майстер Леонард теж, мабуть, не від того був, щоб провести рештки днів своїх у розарії, а не в смороді дубильних ночов. У кожної роботи свої недоліки. Одні думають, що магія вся суціль принади та забави. Тицьнеш їх пикою в купу флюїдів, коли демон рветься назовні з «Лебединої Пісні», або змусиш прибирати в клітці за василіском у сезон «півнячої сліпоти» – лаються…

– Любі дівиці! Першою виходить Гюрзель. Слідом – Химейра. За нею – Емпуза-молодша…

– Чому?!

– Я перша! Чули? Я перша!

– А я тебе вкушу!

– Любі дівиці! Я сказав: першою виходить Гюрзель…

– А ти, дурню, стули пельку!

– Вкушу, вкушу, вкушу…

– Любі дівиці! У мене є великий батіг із волячої шкіри. Зазвичай я ним поганяю коней, коли кваплюся. А зараз я нікуди не кваплюся. Ще в мене є троє гвардійців, здатних вправлятися з батогом добу без перерви. Навіть якщо першу шкіру ці брутальні чоловіки зіпсують, мене цілком влаштують наступні п’ять шкір, що залишаться на кожній із вас. Але я добрий і зла не пам’ятаю. Отже, першою виходить…

– Чули, не глухі!

– Відкуси собі язика!

– Іди, Гюрзель, нехай тебе батогом першу…

Бідна кривенька Цетинка з жахом дивилася на це неподобство. Коли Мускулюс був тут, супроводжуючи лейб-малефактора Нексуса, вона проводила літо з бабусею в Пшибечанах і не застала гостей. А ще раніших приїздів Цетинка, тоді ще дитина, практично не пам’ятала. Нічого, нехай звикає. Їй із лілльськими пустунками тиждень кукурікати, не менше. Линятимуть, зважаючи на непрямі ознаки, за два-три дні, далі промивання голля, мездріння, зазолювання, топтання в товтілках і барабанах… Втім, після зоління можна їхати й вертатися пізніше, по готові сувої.

Хоч якась радість.

Ще чаклуна тішило, що дотримуватися особливих умов договору з Лілльським магістратом і видавати дівчат після того, як полиняють, заміж у пристойні родини буде вже не він.

Незабаром Гюрзель, Химейра та Емпуза-молодша сяк-так видобулися назовні. Гмикаючи та намагаючись якомога болячіше наступити подрузі на п’яти, панянки рушили на подвір’я під конвоєм гвардійців. Сивий кіт зіскочив

із тину, потерся об ноги Химейри, чим викликав нову істерику зі слізьми й прокльонами на адресу «мерзенного звіра». Мускулюс спершу хотів був знову згадати про батога, та котисько почав тертися об його ноги й чаклун мало не завив. Мерзотникова шерсть своєю жорсткістю нагадувала колючий дріт.

Поряд щасливо гавкав барвистий песик. Видно, щиро захоплювався витівками товариша.

– Нюшко, цить! А ти, Косяку, йди в світлицю, я тобі молочка дам, із лугом…

* * *

Покої для незайманок, як обумовлювалося заздалегідь, було відведено на другому поверсі, в бічному крилі. Тут дівчата завше линяли. Проте, не забуваючи, що береженого доля береже, Мускулюс особисто перевірив засуви, переконався в міцності подвійних ґрат на вікнах. Коваль постарався на славу, та й муляр не схибив. Навіть якщо три дівиці зберуться під вікном, заманюючи перехожих із-за паркана, пруття їм не видерти.

Розумака майстер Леонард! Мастак у палітурній справі!

Охорону Андреа планував розмістити, як звичайно: один гвардієць у дозорній комірчині перед дівочими покоями, інший у коридорі, третій патрулює зовні, біля воріт і вздовж паркана. Сплять по черзі – коридорний потрібен не завжди, особливо якщо сам чаклун у домі.

Честь честю, за півгодини він вільніше зітхнув.

– Прошу майстра Андреа пообідати!

Господар до обіду спустився в трапезну. Хвороба жінки – річ сумна, однак розділити з гостем хліб-сіль – справа, скажемо прямо, свята. Коли Леонард Швелер обмінявся з чаклуном трикратним рукостисканням, Мускулюс тихо крекнув. Хоч і не був обділений силонькою, а все-таки в кожум’яки з діда-прадіда лапа була виняткова. Окіст із кліщами. Після такого вітання брати їжу доволі складно. Леонард зайняв чільне місце та розпорядився, щоб Цетинка віднесла харчі нагору, «дівкам і їхній гвардії», довідався, що дочка подбала про це загодя, і статечно кивнув. Був він огрядний, пузатий, сивого волосся не стриг, тому над рожевою лисиною клубочилася пір’яста хмара. Немов мамчині усі-пусі над ніжною дитячою дупкою. Їв повільно, черпаючи ложкою гущу з дна горщика. Чаклун двічі намагався почати розмову про дрібниці, яку пристойно вести за столом, і обидва рази чинбар обмежувався басовито-черевним гмиканням.

Відчувалося, що тут він лише тілом, думками ж перебуває далеко.

Зате кривенька Цетинка, сяючи від щастя, ладна була хоч торохтіти без угаву, хоч слухати в три вуха.

– Так, моя пані, столичні дами в цьому сезоні віддають перевагу ажурним мантильям. Уявляєте: ніч, місяць, балкон і закоханий кавалер, виконуючи серенаду, має щастя споглядати…

– Ой, а в Мятликів теля з п’ятьма хвостами народилося! Дядько Мятлик з горя програвся в «орлянку» міняйлові Фраушу, а міняйло крадькома його борг братам Коблецям збув, під відсотки…

– На літньому Турнірі Сонетів бард-вигнанець Томас Бінно– рі вразив усіх поцінувачів. З перших же рядків: «Ридаймо, друзі, бо німа сонета!» Його Величність зволили розплакатися…

– А вдівець різник Клаус узяв за себе весталку-розстригу Ханну Уттершайн! У неї на носі родимка, і вона гуляє з Любчиком Гонасеком, поки різник пиячить в аустерії…

– Герцог Арнольд придбав для фаворитки малий ковчежець із нігтем Падмехума Дарувальника. Ця нетлінна реліквія…

Андре тішив знудьговану дівицю спілкуванням, до якого Цетинка аж ніяк не звикла, а сам нишком розглядав господаря. Їв чаклун мало, обережно, згадуючи про шлункові підступи трепангів, – виходить, міг віддатися спостереженням.

На жаль, за минулі сім років Леонард Швелер дуже похитнувся.

Раніше, тримав родину в кулаці, а кулак кожум’яки – річ особлива, до вільнодумства не прихильна; він не дозволив би молодшій доньці стільки теревенити в присутності батька. Свавільний деспот, син свавільного деспота – схоже, що й онук, але Швелерового діда чаклун застав зовсім старезним, на смертному одрі, що ніяк не заважало стариганю в хвилини меланхолії ходити битися зі шкіродерами-конкурентами. Після таких прогулянок Швелери на якийсь час ставали монополістами. Батька Леонард втратив давно – майстра Бйорна, прозваного Міздрилом, відніс «чорний лелека», як тут називали гнилий мор. Звідтоді сорокарічний Леонард одноосібно правив у майстерні та у власному домі.

Зараз чинбареві було п’ятдесят шість.

З колишніх відвідин Мускулюс пам’ятав, що в присутності господаря обоє синів, бугай Шишмар і хитрун Алоїз, – а жінки й поготів! – прикушували язики всіма наявними зубами. Шишмареві, за правом спадкоємця, зрідка дозволялося вставити слівце, коли татусь робив паузу для галушок. В інший час майстер Леонард без перерви бубонів про сувої та казани, замші й шевреті, курячу шакшу й бучення в киселях. Маючи потребу в палітурках, навіть такі великі люди, як Просперо Кольраун і Серафим Нексус, прихильно терпіли, поки майстер викладав, смакуючи подробиці:

– …Далі, пани мої, сушене відволожується, мнеться на тупому біляку, береться стругом, пушиться на біляку гострому й качається мерейною дошкою. Для виготовлення особливо великої шагрені, скажу я вам, додатково розгладжується склом або каменем…

Зараз чаклун, відповідно налаштований, дивувався, чому Леонард Швелер такий мовчазний. Хвороба дружини підкосила гіганта? Навряд чи. Дружину майстер не надто шанував; подай-прибери, піди-принеси. Бувало, що й відлупцює. Цей бичок сидів обіч ліжка болящої жінки? «Поряд», якщо вірити доньці?! І з цієї причини не зустрів дорогих гостей, хоча міг втратити велике замовлення?! Легше Мускулюс повірив би звістці про раптове вегетаріанство людожерів гробниці Сен-Сен. Цей тиран допустив спадкоємця Шишмаря на час батькової відсутності «порядкувати в майстерні», як доповіла кривенька, – й не приголубив ляпасом улюблену дочку за зухвалі балачки?!

Такого бути не може.

Диво з див.

– Як здоров’я вашої дорогоцінної дружини? – Мускулюс нарешті зважився на запитання.

Майстер Леонард підвів на чаклуна погляд: начебто вперше побачив. Очі в чинбаря виявилися ясно-блакитними. На одутлому, похмурому обличчі ці очі були доречні не більше, ніж п’ятірня однорічної дитини на лапі кожум’яки. Відчуття було пронизливе: начебто сліпий прозрів – уперше від народження глянув на світ. Раптово Андреа зрозумів, що в Цетинки – батькові оченята. Тільки в дівчини блакить була весняна, рання, коли вмите небо відбивається в перших пролісках, а в батька погляд відсвічував зимовим днем, іскрами в заметах, сивиною в далеких хмарах. Але варто було в Леонардовому погляді, зазвичай схованому під кошлатими бровами, засвітитися тихій свечечці, як виразно ставало видно: так, батько й дочка.

То невже треба було дружині злягти, щоб у чоловіка погляд почистішав?

Чи то умився сльозою?

Чаклунові стало ніяково. Ніби крадькома підглядав чужий сором.

– Дякую, погано, – гучно відгукнувся майстер. – Зле Ясі. Спить увесь час.

Він перестав жувати, додав дивно:

– Це нічого. Я, що можу, роблю. Це нічого, пане мій.

Більше, до кінця обіду, він не видав ні звуку. Якщо, звичайно, не брати до уваги плямкання й сопіння.

SPATIUM I Сонет про сонет (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Ридаймо, друзі, бо німа сонета! Дід з’їхав з глузду, зовсім, геть здурів, Мішок кісток – точніш, мосластих слів! – Вчорашній день, затерта вщент монета, Шахрайський чек. Як нежива планета, Він ще летить, але мільйон чир’їв Роз’їв печінку. Гострий зір орлів Не знайде там життя. День канув в Лету, За днем – і ніч. І кисень, що горів, Завісу зсунув. Кам’яна комета Живіша за сонет. Ми на горі Поезії чекаєм на поета, Щоб врятував сонет… Комахи, ми Не в змозі бачить літо посеред зими.

CAPUT II «Цей град був дивний: скверни зло страшилось жителів зело, але знаходило шпарину…»

По обіді чаклун перевірив охорону, для надійності підморозив «крижаний дім» і вирішив зробити легкий променад. Але спочатку сховався на задньому дворі, суворо звелів не порушувати його самотності й годинку витратив на вправи.

З боку це здалося б чимось диким: він роздягся до пояса, і, потужний, міцно збитий, стояв нервеухомо, впираючись лобом у паркан. Живе уособлення народної мудрості: «Буцався бичок із дубом!» Або, якщо бажаєте, пародія на руденнського «Мислителя», легендарного сторожа пекельної брами, виставленого для огляду в публічному вертепі Рудда. Лише по тілі перебігав сильний дрож, залишаючи за собою плями «гусячої шкіри»: литки, гомілки, потім раптом зашийок, живіт…

Затрусилося ліве стегно під оксамитом штанів, заправлених у панчохи.

Здригнулася сідниця.

Піт стікав по спині чаклуна, солоний, трудовий піт. Якби випадковий чаропліт здумав «облизати» Вишні Емпіреї над цим районом Ятриці – він був би вражений тремором мани в центрі Фарбівної слободи. Мабуть, вирішив би: колеги по Високій Науці дикого грифона живцем білують! Школа Нихона Сивочола, до якої мав честь належати Андреа Мускулюс, використовувала для волхвування не вульгарну брутальність елементалів, не верткість ноометрів-гармоніків, що паразитують на Стрижні Стихій, не позикову гидоту некротів, за яку потім доводиться страшно платити Нижній Мамі з надлишком. Ні, послідовники Нихона віддавали перевагу використанню чистих тілесних сил, дарованих при народженні, накопичуючи ману, як атлети накопичують міць для підняття гир і розривання ланцюгів.

Мабуть, кожен із нихоніанців міг підняти коня. Якби схотів.

Зазвичай вони не хотіли.

Каменем спотикання в цьому методі була втома. Атлет після ряду болісних вправ – ганчірка, та й годі. Він бажає одного: попоїсти й відіспатися. Маг же, навпаки, зобов’язаний по закінченні занять зробитися куди могутнішим, причому негайно. Перетвори втому на бадьорість, навчися напружувати плоть без витрати дорогоцінної мани, і накопичення сили стане чистим, дзвінким, готовим вихлюпнутися єдиною хвилею. У цьому дивовижному вмінні й крилася таємниця школи мудрого Нихона, викладена в таємному трактаті «Велика Дрібниця»: майстерність зміцнювати тіло без зайвих обтяжливиих дій.

В ідеалі взагалі без дій, але тут Мускулюсу було далеко до славетних метрів.

Доводилося впиратися лобом і впрівати.

Він скінчив обов’язкову муку, зітхнув, мріючи про часи, коли освоїть «Велику Дрібницю» в гамаці чи на м’якій кушетці. Обтерся квітчастим рушником, заготованим заздалегідь; надяг сорочку й куртку. Ще раз зітхнув, зайшовся смородом їдкого пікелю. Цією заразою тут, здавалося, просочились навіть стручки на скорчених у три погибелі вербах.

– Умитися не бажаєте, майстре Андреа?

Цетинка. Ясно, як день, – підглядала.

– Дякую, голубонько. Іншим разом.

Ворота зарипіли, розчиняючись. У спину гавкав барвистий песик Нюшка; в піску під старою акацією, як і раніше, вовтузилися дітлахи. Веснянкувате дівчисько втекло, на його місце з’явилося дівчисько трохи старше, з заячою губою; зосереджені малята залишалися на посту, героїчно ліплячи неабияк обридлі пасочки. Хлопець-дурник втлумачував їм таємниці майстерності, поливаючи «тісто» з цеберка й часом плетучи зі шпагату «котячу колиску», чим неймовірно тішив товаришів. Під його керівництвом пасочки розповзалися від акації до сусідніх парканів, утворюючи концентричні кола. Між деякими старими було прокладено гілочки, ретельно очищені від кори.

– Червоненький! – кричав хлопець, і «заяча губа» вдивлялася перед собою, намагаючись побачити обіцяну красу. – Бачиш: червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!

– Бачу… – невпевнено кивала «заяча губа». – Сонечко…

– Цег’воненький! – хором басовито тягли малята.

Щось у поведінці дітей неприємно різонуло Мускулюса. Та й пасочки, розташовані колами, дратували. Чаклун звелів собі вгамуватися: бракувало ще йому, стомленому від мандрівки, зривати досаду на чадах нерозумних! Він покрокував геть, маючи намір звернути до центру міста.

– Доброго шляху, майстре Андреа!

Чаклун рвучко озирнувся. Хлопець-дурник махав йому рукою, вискалявся з огидною щиросердністю. Звідки цей ледар… Тьху ти напасть! Ну звичайно, хлопець чув, як іменувала чаклуна Цетинка. Приїхали, зриває дах. З лілльськими панянками незабаром чорна жовч розіллється. Будеш, брате Мускулюсе, на першого зустрічого кидатися.

До самого мосту через Ляпунь чаклун ішов, дихаючи за методом заспокоєння флегми. Сморід фарбівень загрожував грудною жабою, але серце заспокоїлося.

Ну й хвала Вічному Мандрівцеві…

Зо дві найближчі години він блукав містом без певної мети. Позбутися незайманок, гвардійців, карети й турбот, хай і тимчасово – вже щастя. Такі речі розумієш, лише коли «коза полишає житло», як загадково висловлювався вчитель Просперо. Вчитель полюбляв загадки, роботу над пошуком відповідей залишаючи молоді.

Мрійливо посміхаючись, Андреа гуляв Кінним ринком, навіщось прицінився до огиря літ дванадцяти, жовтогарячої масті, з облізлим хвостом і спухлими бабками, але купувати не став. Далі вийшов у сквер Трьох Судових Органів, довго милувався пам’ятником ятрійському поетові Адальберту Меморандуму, авторові поеми «Вертоград». Поет закусив довгого бронзового вуса й дивився на місто зі сльозою розчулення. Навколо постаменту, завиваючись спіраллю догори, до ніг генія, сходили постаті вільних розбійників, троє драгунів із дружинами, один похмурий борець за незалежність, мальовнича група учасників заколоту Джеккіля Потрухаля й донька короля-чорнокнижника Бенціона-Штефана, велика шанувальниця лірики. Біля підніжжя розсілися на лавах місцеві трубадури, які за гроші складали експромти на завдану тему. Поруч із кожним у рамочці красувалася ліцензія на право виготовлення експромтів.

Ближче до яру вагант-неліцензіат, бородатий здоровань одного з Андреа віку, безкоштовно муркотів собі під ніс:

– Гей, волоцюго, бий з плеча, Марнуй слова! – Але все ближче хижий час, І – прощавай…

Мускулюс кинув йому монету: нишком, поки не помітили кепські наглядачі.

Незабаром чаклун перебрався в «Чарівний ліхтар», де довго милувався майстерністю братів Люм’єр: молодший вирізував із вощеного паперу фігурки, подувом примушуючи їх грати на білій ширмі повчальні сцени, а старший музикував на вигнутій дуді з клапанами. Пізніше Мускулюса бачили на площі Піднесення: він слухав гру на бомбулюмі та монокордіумі, кутиком ока стежачи за тим, як встановлювався величезний намет шапіто. До Ятриці приїхав знаменитий «Цирк Виродків», і музиканти закликали майбутніх глядачів.

Афіші цирку прикрашала ліліпутка Зізі, що гарцювала на рогатому китоврасі.

На розі площі була аустерія «Кульгавий Мірошник», куди Мускулюс і завернув. Над входом у заклад красувалася скульптура, виконана в півтора людські зрости: мірошник надзвичайно розбишакуватого вигляду, з дерев’яною ногою, осідлав діжку та блаженно припав до кухля з пивом. Для більшого сміху скульптор убрав мірошника в сутану з рюшами, священний одяг Веселих Братів, чия обитель, як і передбачалося статутом ордену, височіла якраз напроти закладу для пиття-закусування. Поза сумнівом, святі отці були тут частими й бажаними гостями: їхні служби, заутрені та всенощні, відповідно до давніх привілеїв, оплачував державний Цензорат. Вигляд у розфарбованого мірошника був дуже натуралістичний – у темряві та на п’яну голову його часто приймали за живого велетня-пияка та дуже лякалися.

До цієї аустерії чаклун заходив і за минулих відвідин міста. І враження зберіг найпозитивніше.

За час, що минув звідтоді, тут мало що змінилося. Стелю прикрасили колесами від воза, опудало Янкеля-Привида замінили на портрет імператора Піпіна Садженого на повний зріст. Додалися двоє дзеркал у передпокої, обабіч гардероба: одне звичайне, яке відбивало людей, котрі ще не втратили своєї подоби, друге ж – ігісів, спектрумів та інших ламій, якби такі завернули сюди сьорбнути пивця. До речі, зручно. При вході й виході можна зайвий раз упевнитися: живий ти чи вже не цілком. Головне, сп’яну дзеркала не переплутати. Поруч висіла вірча грамота. Пергамент, дрібно пописаний в’яззю каліграфа, свідчив, що в «Кульгавому Мірошнику» правом притулку й безперешкодного допуску користується будь-яке створіння, котре бажає підкріпити сили тілесні й духовні. Аби тільки присутність і нахили оного не перешкоджали решті відвідувачів.

Виконаний червоною тушшю постскриптум нагадував: «Клієнти в меню не входять!»

Тутешній хазяїн був великим лібералом. Мускулюс подумав, що такий документ при вході перетворить аустерію на пустелю, розполохає мирних бюргерів. Зовсім ні! Аустерія процвітала. Перша, «народна» зала виявилася натоптаною під зав’язку. Гуртівники-таврогони в стьобаних сіряках і штанях зі шкіряним «сідлом»; п’яниця-бирюч із довгомірною буциною; трійця ковпачників із дружинами-одноденками; офені в крикливих каптанах «хвіст кочета», бортники з околишніх сіл, співачки-реготушки…

Довго розглядати строкату публіку малефік не став, відразу пройшов у другу, «чисту» залу. Тут сидів люд поважніший. Хоча й тут вільних місць залишалося обмаль. Один табурет був порожній за столом, де зі скорботою та ретельністю пиячила могутня купка Веселих Братів. Компанію їм складав рожевощокий широкоплечий простак із бляхою магістрату на грудях. Навколо Братів і здорованя-простака, як оси над розлитим медом, кружляли Доступні Сестри в глухих, невинно-прозорих сукнях із хвостами леопардів. Хвости томливо звивалися: досягалося це за допомогою хитромудрої шнурівки ліфів.

Брати з надією втупилися в нового відвідувача. Старший навіть пустив сльозу, запрошуючи, махнув рукою, але Мускулюс вдав сліпого. Гаяти час у тенетах цього ордену – затяжке випробування для печінки, гаманця й шлунка. Особливо, якщо згадати про вчорашніх трепангів! Закон суворий: сів за один стіл із Братами – їж, пий, гуляй нарівні, а плати вдвічі. Можеш дотримуватися помірності, але тоді плати вчетверо. А ще на їхні кислі пики дивитися…

На щастя, під оливою в горщику виявився кутовий столик на два місця, щойно звільнений клієнтами.

Малефік швидко пройшов туди.

* * *

Звістка про прибуття до Ятриці столичного чаклуна вже поширилася містом. Буквально за хвилину перед Андреа виник власник «Кульгавого Мірошника». Він виявляв безсумнівну подібність до скульптури над входом, хіба що скульптурі бракувало кухарського ножа при поясі.

– Щасливий! – глибоким баритоном почав він, зсуваючи набакир хустку на голові. – Сердечно радий бачити вас, шановний майстре, в моєму скромному закладі. Надовго до нас? Що зволите замовити?

Господар галантно шаркнув протезом.

– На тиждень, може, на два. А замовити зволю. Перш за все – глечичок кминної з сіллю. До нього – окунців, томлених на жару. Великих, але не надто жирних. Із гранатовим соусом. Ще подайте тонких житніх хлібців і запіканку з васильком.

У рудих очах аустатора відбилося співчуття. Клієнт бажає кминної з сіллю й нічого жирного? – виходить, страждає після надмірної старанності. «Нічого, шановний! Беремо вашу недугу на абордаж! Завтра ж будете огірки з молоком безкарно їсти!» – виразно читалося на обличчі господаря.

– А скажи-но, голубе, – раптовий спалах цікавості змусив чаклуна притримати аустатора за лікоть. – Грамота, диво-дзеркало… Прогоріти не боїшся? Чи всякий схоче зі стріксом за спільною трапезою сидіти?!

У відповідь хазяїн просяяв хитрющою посмішкою і відразу зробився схожий на мідний таз.

– Даруйте, майстре чаклун… Я вас чаклунства навчати не візьмуся. Але й ви мені в трактирній справі, пробачте, не вчитель. Де ще поважний бюргер на дикого ігіса глянути зможе? А ніде! Крім як у Джонатана Окоста. Ви вже повірте, я горобець стріляний, на людях знаюся. Ось і валить до мене люд. Побачать приїжджого незнайомця, ликом блідого, з нігтями довгими, – потім з місяць по місту розмови. Я мовляв, учора… в «Кульгавому Мірошнику»! Поруч сидів! І гості начебто повз вас не проходять. Удома по приїзді дружині розповіси, дружина три дні чоловіка голубить. Я з вами, майстре чаклун, по правді, по совісті – ви й так зрите в корінь, хто є хто!

Андреа мимоволі розреготався.

– Зрю, братику. Тільки я не один видющий. І не однієї грамоти між рядків читати вмію. Корінні інфернали часто навідуються?

Аустатор злодійкувато озирнувся навсібіч. Схилився до самого вуха гостя:

– Хвала Вічному Мандрівцеві, донині нікого не виказав! Моя справа: напій-нагодуй, а бачити приховане не навчений. Ось ви, приміром, упаси Нижня Мамо… Були б із цих, так під личиною з’явилися б! Га?!

Господар переможно витріщився на Мускулюса.

Малефік відпустив аустатора, про всяк випадок примружив «вороняче баньши». Півдоторком «розпоров» залу хрест-навхрест. Звичайні люди, п’ють-їдять, чужим гаром не тягне. Можна розслабитися. Запітнілий глечичок із кминною, срібна сільничка в формі гірського драконця та висока чарка виникли на столі, як зачаровані. Слідом – хлібці й соусник, що гостро пах гранатом із прянощами. Спокуса була велика, і Андреа вирішив почати «лікування», не чекаючи окунців із запіканкою. Наповнив чарку, від душі сипнув туди солі. Розмішав пальцем: так корисніше. Вмочив хлібець у соус. Ну, гуляй, мана, без обману! Морська гіркота навпіл із вогнем ухнула в шлунок, вигонячи геть підступи трепангів.

Головне не перестаратися. Знав за собою чаклун потаємний гріх.

– Доброго здоров’ячка, майстре чаклун!

Ширма з кленової стружки, що заслоняла малий столик неподалік, розсунулася. Обрамлений блідо-жовтими локонами, – немов чепурун у допотопній перуці часів Гренделя Скільдінга! – на Мускулюса пильно дивився офіцер місцевого ландверу. У руці ландвер’єр тримав кухоль гарячого вина, що аж пашіло, й давав зрозуміти, що своїм тостом приєднується до чужої трапези.

Малефік кисло відповів поклоном: офіцер йому не сподобався. У столиці панувало презирливе ставлення до ландверу, цієї самодіяльної міліції округів, у періоди миру небезпечної для свого ж короля, а в разі війни – чванливої та безглуздої. Особливо витончено глузували з бовдурів-ландвер’єрів гвардійці та кавалерія. Андреа не був ні гвардійцем, ані кавалеристом, але вважав, що нетактовно лізти з тостами, коли тебе не просять. Щокате, рябе офіцерове обличчя виказувало най-жвавіший інтерес до «майстра чаклуна»; здавалося, солдафон тільки й чекав, коли його запросять до столу. Мускулюс не був досвідченим фізіогномом і не бажав вдаватися до Високої Науки, проте бачив, що інтерес ландвер’єра – козирний. Він чогось хотів від малефіка.

Просто пиятика в новій компанії? Нітрохи.

Гострі очиці буравили намічену жертву, вгвинчувались у самісіньке осердя. Так дивиться столяр на поліно, що трапилося під руку, міркуючи: пустити на паливо чи виточити маріонетку для приятеля-лялькаря?!

– Господарю! Ще кминної нашому поважному гостеві! За мій рахунок!

– Буде виконано, пане ланд-майоре!

Перш ніж чаклун устиг відмовитися, ширма зімкнулась. Зривати ж досаду на аустаторі, що кульгав із кухні з другим глечичком, було безглуздо. Чи не часто тебе злість-досада без причини мучить, чаклуне? Дітвора з пасочками, настирливий вояк, власник «Кульгавого Мірошника»? У твої літа…

Дивна річ: дрібниця, абищо, а настрій зіпсований безнадійно.

А тут ще Веселі Брати несхвально косували на Андреа: скнара, гребує товариством святих отців! У пріора-диякона Братів у лівому оці виявився характерний прикос, і Мускулюс машинально закрився ослабленими «Плодами Лихої вдачі». Чаропльотів між Братами не водилося, але пики всієї компанії (включаючи здорованя з магістрату) були надзвичайно похмурі.

«От же ж люди! І чого їм у миру не жилося?!»

Орден Веселих Братів заснували понад три століття тому, при Фредеріку Барбабеллі. Незабаром він заручився підтримкою більшості правлячих династій: тут з незрозумілих причин особливо постаралися духівники найясніших дружин. До Братів приходили адепти Тринадцяти Скорбот, які втратили надію злитися з Романтичним Му, аскети церкви Неприборканої Смиренності, що зажадали додаткових мук, першопрохідці Двох Кілець, неофіти Двох Кінців і жерці Серединного Цвяха, – одним словом, титани подвижництва й стовпи зречення, невдоволені духовно.

Вони стукали, і їм відчинялося.

Хоча не всім.

На кандидата в члени Братства чекав ряд випробувань: на чистоту помислів, витривалість щодо спокус і міць тілесну. Адже спосіб життя Веселих Братів міг довго витримати аж ніяк не кожен! Скрегочучи зубами з відрази, вони поглинали гори печені з прянощами; кривлячись, як від зубного болю, вливали в себе цебра найкращих емурійських вин; стогнучи та проливаючи сльози каяття, багатократно протягом ночі втрачали безневинність у обіймах блудниць; і з самим лише сумним кректанням отримували по зубах під час «стінних» ритуалів-побоїщ. Того, хто хоча б на мить виявляв найменший натяк на задоволення, отримуване не від ранкового похмілля й синців та саден, а від застіль і нічних оргій, безжально вигонили з ганьбою. У підсумку Веселі Брати четверте століття підряд віддавалися ненависним розпусті й обжерливості, стоїчно витримуючи тягар ноші. Чимало з них досягло за цей час Горнього Деліріуму, що досі вислизав. Дехто після осяяння знову повертався до колишнього відлюдництва; інші йшли в мир, коли починали вбачати в сьогоденні Бурштинову Нитку. Рідкісні генії, якщо дозволяли статки, відновлювали розгульний спосіб життя поза орденом – тепер уже до свого повного задоволення.

Таким чином орден міцнів рік у рік.

– …Ви дозволите?

Мускулюс опам’ятався від замисленості та виявив два цікаві факти. По-перше, йому принесли окунців і запіканку. Зважаючи на обгризені кістки, зо два окунці він устиг благополучно з’їсти. По-друге, над ним горою навис той самий ланд-майор, у десниці якого парував кухоль. Шуйцею офіцер безпардонно сперся на малефіків стіл. Пшеничні вуса, «закручені гвинтом», грізно відстовбурчилися, обрамляючи пористий стрімчак велетня-носа. Посміхався твердий рот, а ось очі-буравчики поволі продовжували почату роботу, вгвинчуючись глибше, глибше…

Відмовити нахабі? Безглуздо. Цей пес із мертвою хваткою. Зустрічатиметься на шляху раз за разом, поки не доможеться свого.

– Сідайте, – відверто зітхнув Мускулюс.

Ландвер’єр опустився на стілець із несподіваною легкістю. Стілець навіть не зарипів.

– Я бачу, пане офіцере, ви не просто бажаєте випити для знайомства, – малефік вирішив відразу перейти до справи. – Що ж, почнемо.

– Ви вгадали, майстре чаклун. Виходить, відразу до справи? Тим краще. Моя справа – закон і порядок у Ятриці. І, смію вас запевнити, справляюся з цим непогано. Інакше, самі розумієте, старого Ернеста навряд чи залишили б на другий термін… Але зараз у мене складнощі. Бачите он того чоловіка з бляхою магістрату? Що сидить із Братами?

– Бачу. Ви хочете його заарештувати? Вам потрібна моя допомога?!

Здоровань саме спустошував черговий кубок міцного. По мокрому рум’янці його щік градом котилися сльози.

– Це Якоб Гонзалка, архіваріус ратуші. Два… ні, вже майже три дні тому зникла його дочка. Іскра Гонзалка, шести літ від роду. Батько прийшов до «Кульгавого Мірошника» напитися з горя.

– Я малефік. Розшук людей поза моєю компетенцією. Зверніться до ясновидців. Замовте лягавого волхва із приватної служби. Або просто вишліть на пошуки патрулі з собаками.

– Ви дозволите мені скінчити?

Сказано було чемно, але настільки твердо, що Андреа відчув миттєве замішання. Мовчки кивнув, налив собі кминної; не дивлячись, сипнув солі, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.

– Я забув відрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр із Кошицьких Намюрів.

– Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефіціуму.

– Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’єр розщібнув верхній гачок мундира, смикнув волячою шиєю, – що ми зробили все необхідне. Патрулі з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Меліс дуже розумна відьма! Не те, що столичні витівниці, але їй людину знайти – що мені кухоль пива хильнути. На жаль, анінайменших слідів. Як у воду впала. Втім, Ляпунь-водяника Меліс теж притисла: дід присягається, що дно чисте…

Із хвилину чаклун сидів мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подітися дочка молодого архіваріуса. Щоб ні хорти, ні відьма, ні героїчний ландвер… Вирішила прибитися до цирку? Кочівні шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лісі? Відьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й місце загибелі вказала б. «Малий народець» пустує? Від собак вони людину заховають, від ясновидиці – ніколи… Некромант у Чурих повіз, для «Страстей по Вівторку»?! Дурниці. Це в казках некроти дітей мішками тягають. І нащо їх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невільницькому ринку хоч легіон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разі слід залишить. Якщо тільки відьма не цілковита дурепа. Або якщо вона не в змові з викрадачем.

– Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялинової смоли. – У вас, пане офіцере, в Ятриці різанини не трапляється? На вулицях уночі не грабують? З підпалами все гаразд?

– До чого ви хилите, майстре чаклун?

– До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дітей, можна було б грішити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сімох. А так – одне-єдине дитя. Дочка архіваріуса. Ви вжили заходів, але вони принесли мало користі. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?

– Ні.

– Родич?

– Жодним чином.

– Пане офіцер, ви розумієте, про що я?

Ландвер’єр кліпнув безбарвними віями. Він раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бій на сходах і галереях. Навіть чималий живіт не заважав цій дивній прямизні. Пальці наглухо защібнули гачки коміра: повільно, ретельно, виконуючи найважливішу в цей момент роботу. Краї, обшиті твердим галуном, врізалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, він трохи хропів: так буває з людьми, які перенесли наскрізне поранення в груди, коли в них частішає серцебиття. Ландвер’єр раптом здався малефікові загнаним упертим конем.

Впрігся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рік.

– Ні, майстре чаклун. Я не розумію вас. Зникла дитина. І різанина з підпалами ніяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!

– Зачекайте…

Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столиці накладає на людину таємне клеймо. Печатку звіра. Ось і зараз: Андреа Мускулюс не відчував мук сумління. Не гриз себе, докоряючи за власні слова. Зовсім ні. Він ніколи не помилявся щодо своїх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто від ландвер’єра тхнуло вином і смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навіть горе, глитав кубок за кубком. І галун коміра дедалі тугіше врізувався в ситу, чужу шию, ніби зашморг.

– Скажіть, чого ви очікували від мене?

Офіцер розгубився. Мабуть, він сподівався на це запитання із самого початку і все одно був захоплений зненацька.

– Я… я розраховував, що ви надасте мені допомогу. Допоможете відшукати дівчинку.

– Яким побитом?

– Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефіціуму, врешті-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло від відьми.

– Буду з вами відвертий, пане офіцер. Мої здібності трохи іншого… е-е-е… профілю, ніж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навіть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумієте?

– Ні. Не розумію.

Ландвер’єр гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщібати гачки тугого коміра. Мускулюс без ентузіазму стежив за його маніпуляціями. Ситуація дедалі більше нагадувала ідіотську баладу халтурника-трубадура: великий маг інкогніто приїздить у провінційне містечко, де чиняться жахливі викрадення й темні лиходійства, вулицями табуном бігають страшні таємниці, а доблесний воїн знемагає, борючись зі злом наодинці. Одна добра знайома малефіка дуже любила такі балади, що й послужило причиною розриву стосунків.

– Гаразд, я поясню. Ось ми зараз сидимо в «Кульгавому Мірошнику». П’ємо, розмовляємо. Але ви в цей час продовжуєте відповідати за порядок у Ятриці. Турбуєтеся про зниклу дівчинку; мабуть, думаєте ще про десяток подій дрібніших, про які мені знати зовсім ні до чого. Ви зайняті справою. Навіть зараз, розмовляючи зі столичною штучкою без честі й совісті. Вірно?

– Вірно, майстре чаклун. Саме в точку.

– Отож, я перебуваю в точнісінько такій ситуації. Тільки сфера моїх інтересів – інша. А турбот, повірте, нітрохи не менше. Якщо я бодай на мить відволічуся, зосереджуся на справі, істотнішій за чарку кминної та бесіду з люб’язним офіцером, якщо збільшу витрату мани… Наслідки виходять за межі вашої уяви. Втім, якщо хочете, я можу махнутися.

– Навести морок?

– Навіщо? Просто ви ненадовго опинитеся в моїй шкірі. З усіма моїми турботами, так ніби вони ваші. Бажаєте ризикнути, пане?

Він був хороброю людиною.

– Ну, якщо ви самі пропонуєте…

* * *

Якби Мускулюса збудили серед ночі, зв’язали йому шість пальців із десяти – мануальну фігуру бліц-рецепції він відтворив би, не замислюючись. Це перше, чого навчають мудрі наставники своїх учнів: «пересаджувати білого павіана на чужі плечі». Чаклун клацнув нігтями у волоссі, моторно ловлячи інстант-образ, і затис вертку здобич у кулаці. Образ дзижчав і вовтузився. Андре дочекався, поки інстант згорнеться в лялечку, легеньким щигликом скерував його в лоба ланд-майорові, якраз поміж ріденьких брів. Чоло Ернеста Намюра тріснуло – зрозуміло, на астральному рівні! – ландвер’єр охнув і застиг соляним стовпом, немов праведниця Гвізарма, що озирнулася на Гнилий Сатрапезунд.

Андреа чудово знав, що зараз відчуває офіцер.

Мерзлою брилою впав на плечі потрійний «крижаний дім», обпливаючи недогарком свічки під палом пристрастей. Давно-предавно Метка Леді, схиляючи голову під меч лілльського ката, зо зла прокляла панянок Лілля на тисячу літ наперед, і закляття донині не вивітрилося. Щоправда, був тут і плюс: родимки, бородавки, «винні плями» та ганебні клейма запросто сходять із дівок по тому, як вони полиняють… Але ж треба ще скріплювати дужки замків-замовлянь, не дозволяючи їм тоншати; наглядати за гвардійцями-охоронцями, витирати носи «тінню-хусткою», відбиваючи нюх; щомиті дослухатися до тремтіння дозорної павутинки: що там із линянням? Чи не починається?! Адже ледь настане час, малефік мусить бути поруч. І, головне – закорковувати скажений, здатний позбавити розуму натиск еманацій Гюрзелі, Химейри та Емпузи: не проклясти…

Останні дні чаклун нагадував жонглера-віртуоза, що утримує в повітрі дюжину різноманітних предметів. Бажаю приємної хвилини, пане офіцере! Але ж я з вами тільки миттю поділився. Миттю єдиною, тільки миттю єдиною…

Ернест Намюр струснувся, одним духом вихилив кухля.

Якби там був окріп, не помітив би.

– Не позаздриш вам, майстре чаклун! – із зусиллям вичавив він, пихкаючи. По щоках у офіцера пішли плями, чоло блищало від крапельок поту.

– Тепер розумієте, чому я відмовився допомогти вам?

– Розумію.

Сумовита пауза висіла над столом: лампада темного світла.

– Чаклунська справа теж не мед, – загадково висловився ланд-майор із виглядом досвідченого мага, члена всіх Академій від Реттії до Ла-Ланга. – Вам би, приміром, у готелі зупинитися, відіспатися… Та ба, не можна. При дівках потрібно бути. Гірше нема, як бути при дівках: я знаю, я гарем Абд-ал-огли з пісків Таран-Курт виводив, у Вернську кампанію… Сморід від наших фарбівень – дракона звалить. І як ваші дівки там живуть?

– Контракт, – знизав плечима Мускулюс. – Я їх потім заміж віддам. У гарні руки.

– Авжеж, авжеж… Гарні руки, вони найчастіше в їжачих рукавицях…

Ланд-майор квапився змінити тему, за що Андреа був йому дуже вдячний.

– Чинбарі наші позвикали до слободи, принюхалися. Людина до всього звикає. Он у Швелера дружина котрий рік лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремінь був мужик: і сім’ю, і господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвігу. Хто ж міг знати? Раніше, бувало, і бив її, і сварив… А як злягла – поплив хазяїн киселем. Синові волю дав, удома сидить… Шушваль усіляку принаджує…

– Давно злягла? – поцікавився Мускулюс швидше для пристойності.

Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!

– П’ять літ буде. Лихий рік видався, багато гидоти приніс. Ядвігу Швелерову просто в лісі правець ухопив. Її подруга, Меліс-відьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А ліс до наступної осені як поганою мітлою вимело: звірина сонна, щиглі каркати здумали, гриби величезні та порохняві… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаєте, майстре чаклун…

Він розвів руками: мовляв, розповів би, та слів бракує.

Звичайну байку історія Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефік відчув слабкий укол цікавості.

– Ви дозволите? Мені простіше глянути самому.

Ландвер’єр замислився. На його місці замислився б кожен: чи пускати в засіки пам’яті чужого чаклуна? Чоло офіцера зім’яли зморшки; очиці втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очікуючи. Звичайно, за необхідності він міг би, що називається, «взяти силоміць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслідування стане скарга військового – гвардія чи ландвер, це ролі не відігравало. Крім того, ви ніколи не пробували порпатися в чужих схованках, відшукуючи криївку, коли дім навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, і грабіжник щохвилини ризикує залишитися під задимленими руїнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.

– Я довіряю вам, майстре чаклун. Дивіться самі.

Малефік був вдячний ландвер’єру: цікавість долала дедалі сильніше, а дозвіл співрозмовника спрощував процедуру.

– Що мені треба зробити?

– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нічого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.

– Пити можна?

– Потрібно. А тепер помовчіть, прошу вас.

Легкими пасами Мускулюс зібрав жменю мнемо-флюїдів, які оточували Ернеста Намюра. На дотик відсіяв лушпиння, поморщився від слабких опіків: все-таки згода ланд-майора було не цілком щирою. Рештки виклав на столику в дві смужки, мимохідь милуючись сніговим блиском флюїдів. Такий відтінок зустрічається в людей, мало обтяжених сумнівами, таких, що віддають перевагу виконанню наказів перед власною можливістю командувати. Скрутив із серветки рурочку; застромив один кінець у ліву ніздрю, нахилився до стільниці й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву ніздрю.

– Зараз дуже прошу мене не відволікати, – встиг сказати чаклун.

Відповіді він уже не почув.

…Тхне пріллю. Над головою співає іволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускається нижче. Хочеться замружитися. Ні, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуєш?! Коли одержимі Чистими Тварюками взяли в кліщі твою роту під Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гірше, ніж зараз!

Ну-бо, приятелю.

Не відвертайся.

Тіло, до половини втоплене в опалому листі, скручене з неймовірних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудної клітини дорослого чоловіка. Ріденькі, сиві кучері старого падають на скльовані птахами ніжні щоки юнака. Права щока старша за ліву: там пробивається ріденька борідка. Ноги різного віку: одній років п’ять, другій – усі тридцять. Волосатий живіт зрілої людини, але геніталії під животом – безневинної дитини.

Віддалік лежить другий труп. Такий самий, але над ним більше попрацювали лісові поглиначі падла. Це його побачив капрал Фюрке, після чого й перестав бути корисним для пошуків і розслідування. А ти все дивишся, хоча користі з цього мало.

І ще: запах.

Ні, не сморід мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумів Крихітки Жаклін.

Мабуть, так тхне доля, коли вона гниє.

Дивна думка. Але зрозуміти її джерело не вдається: майже відразу ти поринаєш у кущі, болісно кашляючи, приєднуєшся до Фюрке.

Чи варто казати, що все задоволення від вечері було геть-чисто отруєно? Навіть учорашні мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блідий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.

Повторив без перерви.

Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслідки заборонених дослідів на стику девгеніки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й інкуба – це було далебі не так огидно.

– Так, ви бачили. Тепер я розумію, майстре чаклун: ви дійсно бачили.

Ландвер’єр зі співчуттям стежив за малефіком.

– Вам зрозуміло, чому я не тяг цієї гидоти в місто? Ми з Фюрке закопали тіла побіля Юстових ярів. Капрал мовчун, на нього можна покластися. Досвідченого мага в Ятриці нема, викликати чарівника зі столиці – зайвий клопіт. Поповзуть чутки, гуртівники почнуть ганяти череди в обхід, купці оголосять бойкот ярмарку… Ви будете сміятися, майстре чаклун, але я люблю це місто. Це маленьке, сонне, миле місто. Я вважав за благо промовчати. І п’ять років запевняв себе, що вірно вчинив. Особливо, коли тієї ж зими з’явилися каземат-нишпорки зі столиці. Щоправда, в зовсім іншій справі.

Спершу Андреа вирішив, що йому почулося.

– Нишпорки? Це був листв’янчик-місяць, п’ять років тому?!

– Так. А що?

– Початок місяця? Середина?!

– По-моєму, третя декада. Вам зле, майстре чаклун?

– Ні, – відповів Андреа Мускулюс. – Усе гаразд. Давайте ще вип’ємо?

SPATIUM II Дикі лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефіка (листв’янчик-місяць, п’ять років тому)

Чарівника не здивуєш.

Але це було диво-дивне.

Минулого вівторка старий лейб-малефактор Серафим Нексус особисто відрекомендував Його Величності вірнопідданого чаклуна Андреа Мускулюса.

Останній уперше вдостоювався аудієнції в найяснішої особи та хвилювався, як дівка перед шлюбними перегонами. Однак, хвала Вічному Мандрівцеві, все пройшло добре. Король перебував у доброму гуморі, лейб-малефактор відверто захищав «обдарованого отрока, без п’яти хвилин магістра»; та й сам Мускулюс пробачив старому легковажного «отрока» й відчув натхнення. Вклонявся вишукано, їв ножем і виделкою. Говорив як по писаному, без соро-міцьких ідіом простолюду, і завше вчасно: тобто, коли до нього зверталися. У паузах же мовчав із благоговінням. У підсумку Едвард II дав найвище розпорядження оформити чаклунові патент члена королівського почту. Спершу на сезон майбутнього полювання в Бреннських лісах, а там – як складеться.

– У якій, дозвольте запитати, якості? – вклоняючись, поцікавився переписувач-куратор із Канцелярії Патентів, допитливий та в’їдливий, немов жучок-червиця. Сизі щоки переписувача обвисли скорботними брижами в передчутті роботи. – Ранг? Звання? Платня казенна, чи на свій кошт?

– Старий я став, – невлад розкашлявся Серафим Нексус. – Подагра замучила. І сідничний нерв защемлений трохи. Важко мені на полюваннях гарцювати…

Едвард II лукаво, з розумінням кивнув:

– Оформляйте на скарбницю. У якості, виходить, діючого консультанта лейб-малефіціуму.

Король замислився, осяйно посміхнувся й додав:

– З випробувальним терміном. Серафиме, не ревнуй, сам же рекомендував…

Просперо Кольраун цього разу сподівався відсидітися вдома: будь-які поїздки, а полювання особливо, бойовий маг вважав марною витратою сил тілесних. До своїх тілесних сил він ставився надзвичайно дбайливо. «Полювання – часу марнування!» – скаржився маг домашнім. Однак придворний волхв-люміносернер напередодні від’їзду обкурився та накликав недобре. Пророкував «дорогу далеку, казенний дім» із обтяжуючими обставинами. Королеву схопила мігрень, інфанти ридали, обіймаючи батьківські чоботи – одним словом, для заспокоєння королівської родини таки Кольраун мусив супроводити Його Величність. Він рипів серцем і чобітьми, ресорами карети й пружинами новомодного сидіння, з величезним небажанням їдучи за владикою.

Консультантові лейб-малефіціуму, на жаль, місця в кареті не надавалося, тож Мускулюс поїхав верхи на казенній кобилі.

Мисливський табір нагадував розтривожений мурашник із рідкісно нетямущими мурахами. Слуги, ловчі, конюхи, доїжджачі, стременні, посошкові, єгері, псарі, кухарі з кухарчуками, пані кепської поведінки… Здавалося, що за королем воліклося півстолиці. Причому, саме та половина, що була найменше пристосована до похідного життя. Добре хоч, загоничі встигли полишити табір. З тазами, гонгами й стукотілками, вони ще затемна подалися в хащу – й зараз, як доповів прем’єр-ловчий, «раді гнати».

Після легкого десерту, що затягся години на три, почт поринув у сідла, готуючись супроводити володаря.

Андреа Мускулюс обмежив сніданок деревними устрицями, бріошшю «Dofine» і ковтком білого з кмином. У час, що звільнився, він устиг тричі «обнюхати» збрую, спорядження та околишній Фільчин Бір на предмет шкідливих флюїдів, зурочення та засідок бунтівників. Останнє, звичайно ж, було зайве. Присутність у таборі Просперо Кольрауна, бойового мага трону, і загону лейб-варти на чолі з капітаном Рудольфом Штернбладом – усе це робило запопадливість молодого чаклуна пустою витратою мани. Політична обстановка в державі також не обіцяла сюрпризів. Палацові прогности з академії «Золотого Кочета» всі, як один, голови закладали, що суспільство благоденствує, заздрісники безсило скрегочуть зубами, а численні бастарди добровільно підписали відмови від претензій на престол Реттії.

Однак Андреа звик відповідально ставитися до своїх обов’язків. Через що, значною мірою, лейб-малефактор і накинув на нього оком. Але накинув зовсім не так, як робив це в деяких випадках. Доброзичливо, можна сказати. Випрохав попередньо дозволу в «колеги Просперо» перед від’їздом мисливців зі столиці:

– Ви не проти, любий друже?

– Звісно, любий друже!

– А що, любий друже, скаже з цього приводу ваш протеже?

– А хто його, любий друже, питатиме?

До речі, Просперо Кольраун зранку теж накинув оком на учня. У буквальному розумінні: викликав малу оковертку, скрутив з її допомогою «Рябу Зіницю» та закріпив на чолі в Мускулюса. Тепер бойовий маг мав можливість стежити за полюванням, не залишаючи табору. Особисто скакати лісом, витрачаючи на це дорогоцінні сили, Кольраун очевидячки не збирався.

Шовковий гамак, з погляду переможця Септаграми Легатів і жаху Чистих Тварюк, значно краще підходив для захисту найяснішої особи.

За ці дні Андреа трохи звик до придворного бедламу. Навчився напускати на себе похмуро-демонічний вигляд, що личить чаклунові на державній службі. Личина допомагала приховати ганебні для справжнього малефіка почуття: гордощі та хвилювання переслідували Мускулюса з моменту аудієнції. Ось і зараз він щиро сподівався, що має поважніший вигляд, ніж у віце-барона Борнеуса з синами. Організатори полювання, на чиїх землях Едвард II збирався загонити козуль і брати лис на рогатину, мало не лускали від пихи. Між іншим, король полював у тутешньому віце-баронстві мало не щоосені. Могли б і звикнути. Чи це вони перед столичною знаттю гонор показують? Мовляв, до нас Його Величність у гості навідується, а вас до себе, лизоблюди, дзвіночком викликає! Складалося враження, що марнославство вставило соломинку в потрібне місце та роздмухує камзоли й штани Борнеусів до непристойної ширини. А гординя натирає щоки буряком, забарвлюючи триденну щетину в пурпур.

Ні, Андреа Мускулюс нітрохи не нагадував шляхетних мужланів! А що куртка затісна – то це не від чванливості, а від добре розвиненої мускулатури, що відзначала всіх магів школи Нихона Сивочола. У плані міцності тілесної Мускулюс, виправдовуючи прізвище, намагався не відстати від наставника Просперо, все дозвілля віддавав сублімації мани в м’язах, зв’язках і сухожиллях.

Відстати, зрозуміло, відстав, але в цілому дечого досяг.

Роги завили, мов білуги. Чаклун поморщився, колупнув пальцем у вусі.

Видерся на кобилу, пригнічену загальним божевіллям.

І – помчали мисливці! Швидким клусом, лісом. Діброва, березові гайки, ялиновий лісок. В’язи обабіч дороги від поваги горбляться, ламають шапки крон. Клени дорогою поступаються. Сонце крізь листя – зелень, золото! – підморгує, сліпить. З-під копит – пріле листя жмутами. Звідусіль – глухий тупіт. Це земля з ляку тремтить. Сам король з почтом скаче! Розуміти треба! Попереду, здаля – галас і тріскотнява. Це загоничі платню відпрацьовують. Все йде як слід. Усе, як треба мчить, миготить, трясеться, жене й ловить. А все одно намагається Андреа, діючий консультант лейб-малефіціуму з випробувальним терміном, із Його Величності ока не спускати. Молоде-зелене, за кожним кущем вражі некроти зі змовниками ввижаються. Добре, кобила навчена. Йде рівно, розумниця, під гілки вершника не підставляє, за монарховим скакуном устигає.

Сподобався кобилці бравий жеребець.

І все одно трапилася халепа! Сідло на бравому, знацця, жеребчику набік з’їхало. Беркицьнулися Його Величність просто під копита віце-баронському гнідому. Але тут уже варто віддати належне Борнеусу: на скаку коня зупинив. За лікоть від найяснішого тім’ячка копито в землю вдарило! Чи не це лихо зануда-люміносернер пророкував? Добре, обійшлося, зглянулася Нижня Мама. Король навіть підбадьорився трішки, просяяв обличчям, а тому через попругу, яка лопнула, гніватися передумав. Сідло замінили – знайшлася в конюха запаска, ніби нюхом чув! І далі помчали.

Тільки з цього моменту всі лови наперекіс пішли.

Дикими зробилися.

Передовсім із дичиною безглуздя почало коїтися. Чекали, виходить, ланей, а з переліска – тріск-гуркіт! Ніби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотає, гад, мордою, і лізе. А стріли від нього рикошетять.

– Списа! – звелів король, стримуючи жеребця. – Заклятого!

Обличчям же прояснів удвічі. Коли ще така забава трапиться?!

І ледь із заростей обдерихи вилетів на мисливців запеклий шкарбун, тільки-но повів оком, до країв налитим кривавим свинством – всадив Його Величність звірові списа прямо за ліве вухо. Там у чепурунів перо з берета звішується, а в шкарбунів таїться вразливе місце. Якщо, звичайно, бажаєш бити наповал, не псуючи звірові шкіри, а собі – життя.

– Чудово! – з повагою рохнув віце-барон, знавець кабанячої забави. – З почином, государю!

Андреа нудило від захвату й запізнілого ляку. Він тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звіра – й назад. Брудно-жовті ікла, щетина на зашийку, мереживний комір… Поталанило! Але ж якби спізнися єгер та вчасно не подав государеві списа, почин міг би й по-іншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозуміла, вона не мала під собою ані найменших підстав – особисто ліс «обнюхував»! І все-таки…

Не трапилося.

Але могло трапитися…

– Найнижчі вітання!

– Чудовий трофей!

– Володар людей здолав владику лісу!

Четвірку слуг миттю відрядили тягти здобич у табір: двоє б надсадилися. Мисливці ледь устигли видертися в сідла, як із хащі повалила найрізноманітніша звірина. «Але ж загоничі ще далеко», – відзначив Мускулюс. Та йому відразу стало не до міркувань, бо почалася справжня плутанина. Звідусіль безладно летіли стріли, дротики й міцні слівця; лані, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням під копита, змішались в купу звірі, люди; галас, тупіт, іржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовків: сіро-рудих із підпалинами. Юний віце-баронет змахнув метальним серпом, кінь під запальним молодчиком затанцював…

Мускулюс цілком чітко пов’язав подумки зубчасте вістря серпа й монаршу спину, благослови її Вічний Мандрівець! У животі забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськові перепало від пристріту: відрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!

Знову випадковість?!

Ніздрі до болю, до опіку втягували гострий, пряний аромат лісу. Ні, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на північному сході тягло легким гаром: там діялося якесь волхвування, але викид мани ніяк не був спрямований на Його Величність. Андреа перевірив раз, іще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сільська відьма обалдінь-траву силоміць добуває. Чи мандрівний кобник в’яже щиглів-синиць «Мережею Диделя». Чого б і ні…

Наступної миті «Ряба Зіниця» на чолі болісно сіпнулася. Злетіла над головою малефіка, спалахнула малим сонцем, стрімко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-світила сплив веселковий пузир-гігант ліктів зо п’ять у поперечнику. Всередині міхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапід-трансмутація «Рябої Зіниці» у двобічний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогодні тільки чув, але бачити навіч сподобився вперше!

– Хутко! Норд-норд-ост! – для вірності бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозності становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нікудишні. – Зурочення, пристріт, бліда неміч, «чорний день»! Поквапся!

І, бачачи, як Андреа розправляє плечі, готуючись до громіздкого концепт-закляття, гримнув на учня:

– Нема часу! Зурочуй по площинах!

Вигукуючи вказівки, Кольраун робив руками необхідні паси, готуючись упасти на таємничих зловмисників усією міццю бойової магії.

Радість осяяння зробила розум оглушливо-дзвінким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе відразу отримало зміст. Підозри виправдалися: збіги зовсім не випадкові! О щастя! Це найсправжнісінький замах! І зараз вони з учителем мусять відбити вражі підступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттію без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохід. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сідниць, далі – в плечах і шиї. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очі на кришталеві лінзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граєм, перш ніж почалося виверження зурочень.

Консультант лейб-малефіціуму, що називається, крив кутом, не дбаючи про наслідки.

А слідом, розрівняним простором Фільчиного Бору, сточуючи вістря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо. Зараз учитель із учнем вичавлювали себе, як босі п’яти дівок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженінням викладаючись до решти за лічені миті. Для поцінувачів, якби виявилися вони на свою голову в епіцентрі сутички, це було б святом Високої Науки. Навіть якщо поцінувачі потім не змогли б нікому розповісти про враження.

Ось тільки віце-барон із синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцінувачами. Один із баронетів, бурмочучи вульгарну нісенітницю, яку, мабуть, вважав закляттями від пристріту, пожбурив у обсерватор булавою. Зрозуміло, ні рапід-трансмутанту, ні несправжньому образові Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподіяла. Зате пролетіла крізь личину та влучила точнісінько в потилицю флаг-доїжджачому, забезпечила останньому тривалий відпочинок у кущах чемериці. Результат викликав гнів у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рішучості збити-таки «летючу капость».

Бойового мага він очевидячки не впізнав.

Тим часом віце-барон дав шпори своєму гнідому, кинув коня просто до Його Величності. Невідомо, які були наміри в Борнеуса, але капітан лейб-варти Рудольф Штернблад ніколи не вважав себе знавцем сердечних мотивів і спонукань. Душі прекрасні поривання – справа приватних психей-найманок. А капітан вважався людиною дії, причому дії вузькоспрямованої. У зв’язку з чим і вжив заходів.

Одним словом, до Едварда II віце-барон не доскакав.

І гнідий не доскакав теж.

Та й баронет-метальник надовго вгамувався.

Старший синок Борнеуса в цей час рубав сокирою беззахисного Андреа Мускулюса, задіяного малефіціумом для порятунку корони. На щастя, сокира загрузла в дубовій гілці, а баронета оглушили та зв’язали єгері.

– Руді, забирай величність! У табір, усі в табір! – давлячись хрипінням, устиг крикнути Просперо. За мить веселковий міхур станув у повітрі. Видовище, варто зауважити, чарівне, але Мускулюс його не бачив. Знесилений, тимчасово осліплий, чаклун падав з коня.

Дякувати комусь: упіймали.

До столиці поверталися галопом. Цього разу для Мускулюса знайшлося місце в кареті: Його Величність особисто розпорядилися! Інакше залишився б консультант лейб-малефіціуму в Фільчинім Бору на весь випробувальний термін. Екстрим-викид мани не минається марно. А для адепта школи Нихона Сивочола обертається найжорстокішим розслабленням членів на добу й більше, що змінюється періодом занепаду сил. Як після народної реттійської гри «кілля-на-вимолот», де гравці молотять одне одного дрюками, нехтуючи захист: хто, значить, швидше звалиться.

Треба сказати, що Просперо Кольраун був гідною парою учневі, крекчучи та охкаючи.

На зворотньому шляху не обійшлося ще без дрібки капостей. Колесо в карети відвалилося, слуга здуру в багаття «горючих слізок» замість дров підкинув, кухар ошпарився та висловлювався так, що якби мав хоч краплю мани… Однак помалу неприємності зійшли нанівець і вщухли без серйозних наслідків. Немов бридкий оцет, щедро вилитий на короля з почтом, поступово видихався.

Мускулюс дивувався. Він ладен був голову закласти, що ніяким шкідливим волхвуванням у лісі не тхнуло! А тим більше «заточеним» на підривання трону Реттії. Попруга лопнула, рука здригнулася, серп метальний пішов не туди, шкарбун-сікач невлад із кущів виломився… Не чаклунством, виходить, а природністю: не тхне, не пече, а вся гидота ніби сама собою діється. Влаштувати жертві цілий букет капостей – це досвідченому малефікові раз плюнути, два тупнути. Тільки от лихо: колега-чаропліт неодмінно чужу ману зачує! Чи може пес помочитися, щоб інший не нанюхав?!

Отож-бо й воно…

По поверненні в столицю Департамент Монаршої Безпеки без зволікань почав розслідування. Відрядили у Фільчин Бір взвод досвідчених каземат-нишпорок для слідчого експерименту. На жаль, через розлив Ляпуні службовці добулися до місця події лише взимку, коли ріка замерзла. У столицю вони повернулися ближче до весни, і їхній звіт відзначався суперечливістю. Сімейку Борнеусів, котра очікувала повернення слідчих у камерах казенної темниці, допитали – під тортурами з’ясувалися їхні благі наміри. Рятували, мовляв, Його Величність, клали голову на вівтар батьківщини. Пана Кольрауна в кулі ніяк не впізнали, прийняли за злостивого демона з вигляду й за вчинками. Гнідого гнали виключно на підмогу найяснішій особі, бо чаклун урочив. Незабаром слідство було припинено, віце-барона з синами випустили з темниці з почестями, склали публічні вибачення і найвище нагородили Орденом Мимовільної Звитяги, спеціально заснованим для такого випадку.

А чаклунові Андреа Мускулюсу зарахували випробувальний термін.

Із подякою перед усім лейб-малефіціумом.

Мускулюс не знав, що напередодні виправдального вироку до королівській спальні незрозуміло як потрапила депеша від сумно відомої Ради Безкорисливих Змовників. Вибачаючись за невдалий замах, РаБеЗ завіряв, що відтепер Едварда Реттійського занесено до списку недоторканних для замахів осіб. Втім, чаклун не знав про це й зараз, а отже, такі відомості виходять за межі спогадів Андреа Мускулюса.

Це так, до слова.

CAPUT III «Здавалося, старі волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклунові…»

– …Ой, що за пан до нас завітав? Ай, важко панові йти! Уй, кошель до землі тягне? Агов, Тацит із Ощипом поспішають на поміч! Цієї ж миті полегшимо бідолашного пана…

– Вгамуйся, Таците. Це малефік зі столиці. Напідпитку, – похмуро повідомив слуга, виділений Мускулюсу в провідники.

– Га?!

Приятель говіркого Тацита вочевидь почув незнайоме слово. І, швидше за все, прийняв його за лайку. Зате живчик Тацит виявився куди ерудованішим:

– Ах, це ж зовсім інша річ! Ух, чого ж ти відразу не сказав?! Ех, проведемо пана! Чого доброго, причепиться шелупінь дуболомна, а на всякий гик не наврочишся! Та й навіщо ману на шантрапу марнувати, коли Тацит Горлань завжди залюбки? Ходімо, пане малефіку, женіть геть тугу-журбу…

До тупого Ощипа нарешті дійшло, з ким вони мають справу. Богатир заквапився підтримати напарника:

– Так того ж… аякже! Спровадимо…

– Пани малефіки, – втовкмачував йому напарник, уже йдучи, – вони, вважай, святі! У святих, Курячий ти Ощип, усі прокльони завжди збуваються. І в панів малефіків теж. Таким приємним панам гріх не допомогти…

Сам Андреа в захоплюючій бесіді участі не брав. Лише відзначив мимохідь: «Ти ба! Молодець ланд-майор! У них тут грабіжники, й ті ввічливі…» Голова в чаклуна була зайнята зовсім іншим: їй доводилося керувати саботажниками-ногами. Товстоп’яті ледарі, сварили тротуар, п’яний до свинячого вереску, намагалися піти у відпустку до ранку. Ще в аустерії малефік звичним зусиллям перевів усю необхідну витрату мани в сферу амбіт-контролю, й тепер у мозку зчинився справжній шарварок.

Від барвистих плям їдко несло тривогою.

Сморід Фарбівної слободи, що постала за Ляпунню, був далебі приємніший.

Після тварюк, виявлених у засіках пам’яті Ернеста Намюра, життєво необхідно було випити з гідністю. Ландвер’єр охоче склав компанію в цій шляхетній справі. Пізніше за їхній стіл підсів нахабний старигань, який притяг із собою табурет, тацю, де красувалося вульгарне консоме з профітролями, кубок і глечик імбирного пива. Андреа змучался в здогадах: як усе це вмістилося в руках стариганя за один раз?! Старий низенько вклонився «наймилішому панові Андреа» (уже все місто в курсі, чи що?!) та вголос потурбувався про «здоров’ячко Просперо Кольрауна, світоча Високої Науки». Мускулюс і оком не змигнув, як виявилося, що вони зі старим палко сперечаються щодо прогностицизму 8-ї теорії Матіаса Кручека, приват-демонолога Реттійского Універмагу. Теорія була, м’яко кажучи, спірною, але старий дотримувався радикальних поглядів. Відмітаючи контр-аргументи Мускулюса, він нервувався, бризкав пивом і люто струшував крихти з бороди на плащ, у який постійно загортався.

Морозило дідуся?

До речі, плащ був із дорогих, з мереживами, хлястиком і багряним підбиттям.

– Чи відомо вам, наймиліший пане, що не тільки сама 8-а теорія геніального Кручека, але й частина спеціальних висновків із неї встигли отримати блискуче експериментальне підтвердження?!

– Дозвольте поцікавитися, яке саме?!

– На жаль, перебуваючи в провінції, я обмежений у аргументах. І не маю змоги широко обговорювати приватні досліди, проведені Матіасом Чудовим разом із Фортунатом Цвяхом, найкращим венатором королівства! Але вже повірте на слово…

Напевне, ланд-майор чимало подивувався б такій вченій суперечці в стінах «Кульгавого Мірошника» – якби не півдюжинний кухоль глинтвейну, якого спорожнив доблесний вояка. А оскільки глинтвейн офіцер полюбляв із ромом, то замість подиву Ернест Намюр брав у диспуті найдіяльнішу участь. Проблеми демонології його жваво цікавили: по виході у відставку, він зібрався звести теплицю й присвятити дозвілля розведенню екзотичних інферналів.

Ці найвищою мірою розумні плани навідали Намюра просто зараз.

Далі розмова цілком логічно перекинулася на приватні розв’язання рівнянь Люфта-Гонзалеса, розділ «Левітація великих предметів». Отут старий здивував Мускулюса, бо виголосив оригінальне, а головне, вкрай витончене розв’язання класичної задачі «Гора йде до малефіка». Головна умова – вірний добір магів. Знадобляться лише троє: геомант-подвижник, власне левітатор і волхв-аччендарій. Інтерференція потоків мани, створення «стоячих» ефірних хвиль…

– Спритно!

Ланд-майор стройовим басом підтримав колег і віддав військовий салют. Під його потужною долонею чарка чаклуна теж вирішила взяти участь у диспуті з левітації. Поки малефік, зігнутий у три погибелі, шукав цю найнеобхіднішу на світі річ під сусіднім столом, старигань надумав прощатися.

– До побачення, майстре Андреа. Дякую за приємну бесіду. Обов’язково переказуйте вітання високомудрому Кольрауну. Щиро сподіваюся, що його досліди з каскадними піроглобулами увінчалися успіхом.

– Від кого ж вітання переказувати? – волав чаклун із-під столу.

Однак плащ старого лише майнув у дверях «чистої» зали. Жвавий дід трапився, зберігай його Добряга Сусун! Раптова поінформованість дідуся видалася вкрай підозрілою. Обізнаний щодо дослідів Просперо, вітання передає, сильний у теорії…

Мускулюс неабияк докоряв собі за втрату пильності.

– Ерні, я миттю!

У «народній» залі старого не виявилося. Мускулюс поткнувся на вулицю. Однак і тут на нього чекала невдача. Хіба що звідкілясь збоку вивернулася гарненька молодиця з породи чарівливих удовиць, яка рішуче волокла за руку білявого паливоду. Хлопчисько, вбраний у ганчір’я, показав чаклунові язика. Матуся почастувала синочка ляпасом; з-під пахви в неї випав згорток, звідки звисав мереживний хвіст. Молодиця підхопила своє майно та поволокла хлопчиська далі.

Чаклун з натугою примружився їм услід.

Ні, не личина. Звичайний хлопчисько, звичайна жінка.

Він повернувся ні з чим, але заявив, що більше не питиме. Навпаки, з завтрашнього ранку подасться в аскети.

– Завтра? – засумнівався ландвер’єр. – Завтра в аустерії рибний день…

Домовилися, що в аскети підуть обоє, але з наступного місяця.

Коли чаклун розплачувався, аустатор прямо-таки силоміць накинув йому слугу-проводиря. Мускулюс знав, що господар правий, однак дякував і відмовлявся з віслючою впертістю. Від настирливої опіки відскіпався, стрімко рушив до виходу: одноногий господар за ним не встигав.

У фойє, перед другим дзеркалом, чепурилася гарненька суккубара в дуже декольтованій сукні. Атлас кольору, відомого в Реттії як «лазурова спокуса», жагуче підкреслював запаморочливі форми. П’яний, тверезий, долею битий, Андреа помилитися не міг. Суккубара. Найсправжнісінька; проби ніде ставити. Повернутися, набити аустаторові пику за брехню? Еманації демониці були ті самі, що відходили від Гюрзелі, Химейри та Емпузи – тільки тонші, з виразною аспідною смугою на краю спектра. Втім, суккубара з вигляду не була небезпечною. Ну, вилюбить за ніч двоє-троє бідолах до цілковитої нестоячки на тиждень наперед. Ну, отримає від дружин на горіхи. Летальний результат виключається, а нагляд за моральністю в Ятриці його не обходить. Хай Ернест Намюр стає грудьми на захист земляків і гостей міста. А Андреа Мускулюс спати піде.

– Самотньо? – грайливо запитала суккубара, бо вловила ключову думку: «спати».

Поруч із пані вертівся карлик-грум у чалмі, шароварах і туфлях-човниках богатирського розміру. У жодному з дзеркал карлик не відбивався.

Малефік підморгнув «воронячим баньши», галантно розкланявся з суккубарою і нетвердою ходою вийшов на площу. Отут його знову нагнав господар зі слугою. Цього разу Мускулюс погодився без суперечок і рушив до будинку Швелерів бруківкою Ятриці, котра штормила.

Десь у пітьмі, під мовчазним громаддям пам’ятника, хрипко співав вагант без ліцензії:

– Волосся сріблом вкрили дні. Шолом? Хутро? За першість бій ведуть в мені Зло та добро. Ось-ось кульгать мені, козлу, Туди, де край добру та злу…

* * *

– М-матінко!

У такий спосіб чаклун пом’янув Нижню Маму та всю лагідність її і ще довго стрибав на одній нозі.

Перешкодою, об яку він забив улюблений лівий мізинець, виявилася одна з чудових пасочок, що геть засіяли вулицю. Немов нащадки кочової спогань-грибниці, за день ляпки затверділи, набули міцності граніту. З таких, тля безхвоста, редути зводити! Дітлахів давно батьки погукали спати, але плоди дитячої творчості широко розляглися від старої акації до кута Згаслих Ліхтарів. Молодий, дурний місяць набундючився, став рогом донизу, й чаклун несподівано для самого себе присів навпочіпки, вдивляючись в «тім’я» підступної пасочки. Зоряний пил іскрився на всьому навколо, полегшуючи завдання. Розбираючи дивовижні знаки, видряпані на пасочці, Мускулюс заклопотано чухав потилицю: такої абетки він ніколи не зустрічав.

А для закарлючок малечі знаки були надто… Розумні, чи що?

Чублячий лист Південних Цапів? Навряд чи. За таке знущання над «шибеницею», коронкою над твердим «Х» Цапи взяли б із недолугого переписувача пасивний стан з відсотками. Піктогліфи долини Сет-Раббі? Там пишуть справа наліво, а тут, зважаючи на нахил… Клинопис вегетів-каннібалів? Ні, вегети клин клином вибивають, у них заокруглення поза законом… Таємна мова зомбійців? Каліграф-школа «П’яний майстер Е»?!

Андреа забув про забиту ногу, враз протверезів і почав нервово походжати між пасочок. Добре, що «почт» залишив його на мосту через Ляпунь, кашляючи та бажаючи щасливого шляху. Бракувало ще свідків! Серце дзенькало тривогою: у розташуванні твердих, зернистих башточок була система. Безсумнівна, виразна система, але зібрана з божевільних, погано з’єднаних частин. Так дурень-мортанатом на нічному полі бою збирає з решток солдатів Абсолютного Воїна, отримуючи в підсумку кульгавого горбаня, що страждає на косоокість, розлад координації та схильність до гри на тамбурелях. Гілочки без кори, які поєднували групи ляпок, жмені щебеню тут і там, концентричні кола, – точніше, еліпси, на кшталт храмового зодчества друїдів з печер Зюзудри. Дуже схоже розташовуються бляшки ритуального Щита Користі айярів Махдармаха, покликаного відбивати підступи натурал-джинів…

«Червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!»

Відчуваючи кволість від тверезості, яка підступила до горла, чаклун зосередився. Опустився на коліна, сів на п’яти. Штани потім не відпереш із цими чинбарями, але байдуже. Не так важливо. Стоячи, він зараз не зумів би піднестися духом. По всьому тілі, у потаємних місцях, почали спалахувати темно-лілові вогники. Кадик, пахви, лівий лікоть, куприк… Мана перерозподілялася для додаткового викиду. Вогники були цієї миті цілком видимі, й випадковий перехожий ризикував до кінця днів залишитися недорікою. Краєчком свідомості Мускулюс зміркував, що структура вогнів на його тілі та структура дислокації пасочок біля глухого кута…

На жаль, думка залишилася внизу, на землі, а дух чаклуна піднісся у Вишні Емпіреї.

– Легкого ширяння, пане!

Дикий Янгол, пролітаючи повз нього, розкланявся з малефіком і полетів, скаржачись тіні жіночої статі на самот-ність і лиху кур’єрську долю. Тінь горнулася до серцеїда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголові здійснення бажань, а по тому взявся до детального мананалізу. Спектроліз, редукція, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тіло, стогнучи від ганьби. Зрозуміло, дитячі бастіони тільки з вигляду не дитячі. У всьому іншому пасочки-щебінь-гілочки були начисто позбавлені навіть присмаку мани. Система – не система, а чаклунської сили в бастіонах і контрескарпах малечі крилося менше, ніж у бородавчастій жабі-наперстянці. У тварини хоч є шанс захопити в пащу сталевий гвинт і чекати на болоті юного дофіна з арбалетом…

Дурень ти, малефіку.

Коза ти вільновідпущена.

Драна.

Розчарований і присоромлений, Андреа брів до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливі пасочки: спіткнутися й розбити на додачу правий мізинець було б уже цілковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобі ввижається, недоумку?! Хотілося впасти на розстелене ліжко, заплющити очі, забутися… Біля воріт, із будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усіляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, і він вирішив був поскаржитися псові на самотність, але підвів очі й скам’янів дурною тичкою.

На другому поверсі дому Швелерів світилося вікно.

Видимо, там розташовувалася спальня хворої Ядвіги. Звідси можна було розгледіти лише різьблену спинку ліжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькі швелерята й відходили в світ інший старі, поступаючись спадкоємцям правом бити, м’яти й дубити. Над ліжком виразно виднівся на світлому тлі силует хазяїна Леонарда. Обличчя чинбаря світилося радістю, губи ворушилися, вимовляючи нечутні звідси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.

Прокляття!

У цих пасах крилася система.

Пес Нюшка гавкнув голосніше, дивуючись гостеві: чому чекає зовні? Воріт у Фарбівній слободі не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натяків пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяїна. Абсолютно невідомі комбінації. Безглузда ритміка пальцювання. Плечі трохи напружені, він сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початківця. Але помилка виключалася. Такі рухи не відбуваються самі собою, під час бесіди з пригніченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачій пиці чинбаря.

Сили на Вишні Емпіреї не залишалося.

Але й покинути все, як є, малефік відмовлявся. Пес аж зайшовся від заздрощів, коли Андреа почав обнюхувати повітря, беручи «верхній слід». Для висновків вистачило п’яти хвилин. Якби сюди з’явився обер-прокуратор Нагляду Сімох і привів Андреа Мускулюса до присяги – чаклун заприсягся б на «Зводі Мажестики», що дії Леонарда Швелера не отримували жодного відгуку в тихому вирі астралу. Маною хазяїн не володів, паси його виявилися оманою, система – нісенітницею, рухи – наслідуванням. Так бульварний мім передражнює солдата, пекарку, стражника, хоча не є жодною з жертв свого мистецтва.

– Що ж ти дієш, дядьку? – похмуро пробурмотів чаклун.

– Моя школа! Вам подобається, майстре Андреа?

Хлопець-дурник, великий знавець кулінарного ремесла, виступив із тіні акації. Він посміхався. Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вікна другого поверху, відбивалася безглузда радість Леонарда Швелера, хазяїна-безумця – щоб посилитися встократ.

Вивісити таке в «Кульгавому Мірошнику» – тамтешні дзеркала від заздрощів луснуть.

– Та ви не соромтеся! Якщо подобається, скажіть чесно. Я нікому ябедничати не буду…

– П… подобається…

Юний нахаба обійшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвір’я, немов до себе додому. Сивий кіт поважно крокував за ним по п’ятах із задертим хвостом. Слово честі, малефік не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував білосніжний, пір’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули двері флігеля в глибині. Кіт повернувся, заплигнув на паркан і заходився без симпатії розглядати чаклуна.

«Ішов би ти спати, гультяю!» – світилося в рідкому, зеленому бурштині котячих очей.

Мускулюс не став сперечатися.

А у світлому вікні сміявся, творив хибні дива понурий чинбар.

* * *

Прокинувся чаклун на світанку, бадьорий і веселий. Збіг донизу, надвір: умиватися.

– Із правої вам ноги, майстре Андреа!

– І вам усіх благ, любонько! Чи не зіллєте гостеві?

– Охоче! Вам холодненької чи підігріти?

– Холодненької! И-их!

Таке вже траплялося з Мускулюсом: після ночі кошмарів підхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огірочком, до країв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якість доволі корисною для їхньої професії, іноді заздрив учневі вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володів – навіть необхідність підняти чашку з чаєм він супроводив наріканнями. Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина після трудового дня. Втім, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потім би ще тиждень скаржився.

– А-а-ах! Годі, любонько, ви мене доконаєте!

– Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!

– Та годі вам! Я літній, кволий чоловік!

– Кволий він… Ич, роздобріли, на столичних хлібах!

– Ото ж бо й воно! Ось ваші кожум’яки… До речі, ваш старший братик – він удома не ночує?

– А Шишка п’ятий рік як відбудувався! Фержериту Павізар за себе взяв, із посагом. Ферж мені, кульгавій, не рівня, вона в будь-яку щілину затичка… У глухому куті живуть: бачили, де обаполи різьблені…

Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацікавленого Косяка, малефік уперся чолом у паркан. «Велика Дрібниця» вимагала регулярності. Дозволяючи тілу йти знайомим курсом, сублімуючи ману, Мускулюс запізніло сварив себе за пияцтво. Ясно: таємничий дідок, дитяче «чаклунство» й пантоміма Леонарда Швелера – плід уяви, розпаленої кминною! Кмин взагалі кепсько впливає на розлиття флегми! Мало того, згодом, щойно Андреа ліг у постіль, почали снитися й зовсім нісенітниці: хтось із сусідів, підхопив лунатизм від близькості лілльских дівок та блукав дахом, голосно стогнав, потім завис на ринві, намагаючись виламати пруття ґрат на жаданому вікні, дівиці радісно взяли участь у зламуванні, й лише героїзм капралів, а також влучність Т’ядена, що вибіг надвір зі жменею розжарених горіхів-шибунців…

Зрозуміло, кошмар! Марення! Якщо засинаєш на тверезу голову, ніколи такого не насниться! Чаклун завершив вправи й посипав голову попелом.

Не буквально, певна річ.

Рипіння завісів на дверях залишилося б непочутим, якби контрапунктом йому не пролунало вимогливе нявкання. На ґанку з’явився сріблястий котисько в пошуках сніданку. І далі репетуючи, Косяк знехотя сторонився, випускаючи з дверей хазяїна. Леонард Швелер статечно вклонився малефіку й жестом чепуруна змахнув з каптана невидимі порошини. Начебто не до фарбівні, а на свято зібрався. Звички чепуритися, а також милостивого виразу обличчя, наскільки чаклун пам’ятав, за Швелером раніше не водилося. Та й суконних каптанів він уникав, обходячись підручним матеріалом. Куртка із замші, штани з юхти, чоботи з кирзи, капелюх із велюру. Сорочка, здається, з лайки, але тут Андреа міг і призабути.

Кажуть, люди до старості змінюються.

Правду кажуть.

«Це через Ядвігу… Хто ж міг знати?» – похмурою латимерією сплив у пам’яті голос ланд-майора. Слідом потягнувся слизький хвіст водоростей-спогадів. Кмин кмином, а розмова з Намюром ніяк не була хмільним кошмаром.

«Вічний Мандрівцю! П’ять років тому Фільчин Бір, зурочення по площинах… Ост-ост-норд-норд-ост. Наша з Просперо робота, присягаюся Овалом Небес! Пішла молодиця по ягоди…»

«Хто ж міг знати?» – знову запитав майор-невидимка.

Андреа знизав плечима. Якби й знали – нічого не змінилося б. Життя й безпека Його Величності понад усе. Зачепили рикошетом? – нарікай на долю. Цікаво, як та відьма вбереглася? Убік шаснула? Прикрилася? Цікаво було б глянути на неї. Прикритися від удару бойового мага трону…

Сумління боляче кололо в селезінку.

У сумління з учорашнього вечора відросли шпичаки, ікла й пазурі.

– Удачі вам на день, майстре Леонард. Не вважайте за лестощі, але жити у вашому домі – суще задоволення. Чи можу я у відповідь на гостинність зробити послугу?

– Послугу?

– Повірте, від щирого серця!

Колишній кожум’яка виказав замішання: до такої поштивості він не був привчений.

– Яку саме? – доволі брутально поцікавився за якусь хвилину.

– Приміром, я міг би оглянути вашу дружину. Нічого не обіцяю, але якщо недуга поважної Ядвіги тієї властивості, що я підозрюю… Ще раз: ніяких гарантій.

І тут гігант розгубився остаточно. Він дивився на Мускулюса, часто кліпаючи – чаклунові навіть здалося, що Швелерові очі наповнюються слізьми. От же як зараза-кминна з людей знущається! Так, чого доброго, ось-ось у піднебессі галеон «Слава Реттіїї» пролетить на всіх вітрилах…

Люди, подібні до Леонарда Швелера, не плачуть. Ніколи.

Це малефік знав достеменно.

– Дякую… Земний уклін за турботу, майстре Андреа! Я не міг… не смів розраховувати… Ви зазирнули в мою душу! Цетинко, в ніжки, падай у ніжки благодійникові! Але я… ми… даруйте, у нас не вистачить грошей – сплатити за працю такої людини, як ви…

До докорів сумління додався укол тривоги – досвідченої фехтувальниці. Колишньому Леонардові Швелеру й на думку не спало б бентежитися. Заводити мову про гроші? Цікавитися ціною?! – якщо манячить реальний шанс отримати безкоштовно!

«Поплив хазяїн, мов кисіль…» – докинув примарний ландвер’єр.

– Не тривожтеся, майстре Леонарде. Я ж сказав – від щирого серця.

– Ні! Ні! Усе, що є… усе, що маю…

– Давайте так: я огляну вашу дружину і якщо побачу, що в змозі зарадити, ми обговоримо це питання докладніше. А за огляд грошей не візьму в жодному разі. По руках?

– Благослови вас Вічний Мандрівець! Ходімо ж мерщій! Я проведу…

* * *

Огляд хворого, якщо ти не лікар – а навіть, можна сказати, навпаки, – справа вельми складна. Всієї мани Андреа не вистачило б визначити в пацієнта характер пухлини в підребер’ї чи пахову грижу. Для цього треба знати причини й наслідки, симптоми та прояви. Так, чаклун здатен зачути якесь утворення, але відрізнити лиху гулю від рідної печінки – тут, знаєте, досвід потрібен. Особливо, коли печінка гнила, а гуля свіжа. Переплутаєш, на радість трунарям, і пиши пропало! Це лише в баладах для черні маг і читець, і жрець, і на дуді грець. Можна змусити вітряк крутитися за повного штилю, можна вчинити добрячий вітровій, але полагодити пристрій вітряка, щоб ним надалі могли користуватися звичайні люди…Тут потрібен умілець-механікус. Можна звузити калтер-еманацію на кшталт ланцета, видалити фурункул на щоці коханої пані. Але хто поручиться, що завтра пані не підхопить «лиху кров» чи не отримає «винну пляму» на півобличчя на місці колишнього фурункула?! Пригадується, один колега перестарався, тамуючи біль, а внаслідок отримав клієнта-прокаженого…

«Маг не міг, маже, а не може!» – одна з улюблених загадок Просперо Кольрауна.

Відгадуй, як зумієш.

Усе це малефік не ризикнув викладати майстрові Леонардові. Навіщо позбавляти людину надії? Тим більше, що надія була. Лікар бився-бився, знахарі билися-билися, відьма билася-билася… Виходить, цілком можливо, що малефік біг, хвостиком махнув – тітка й устала. Причина хвороби – ось вона, рідна, дивиться не кривиться.

Давай, причино. Своє зурочення зняти – на це тебе вистачить.

У кімнаті панував тяжкий дух немочі й зілля, перемагаючи споконвічних панів: аромати протравлень і жирувань. Цетинка очевидно прибирала тут двічі на день; на підвіконні у вазочці гойдалися свіжі нагідки й чорнобривчики, щосили борючись із духом хвороби. На жаль, бій був нерівний. Андреа мимоволі скривився, ніби від зубного болю. На щастя, Леонард не помітив слабкості «благодійника», цілком поглинутий несподіваною удачею. Чаклун відсторонив майстра, підступив до хворої. Жінка лежала на ліжку, прикрита до горла чистим простирадлом. Збита подушка трішки пром’ялася під потилицею: ледь-ледь, немов голова нещасної важила не більше жмені пшениці.

Як не дивно, обличчя Ядвіги не здавалося блідим чи виснаженим – стомленим і відсутнім було воно, це обличчя. Вірна дружина тихо долала тяжкий шлях. Так, стомилася. Так, знесилилась. Так, тягар. Але, позбавлена свідомості, жінка намагалася й на цьому скорботному шляху залишатися непомітною для домашніх.

Мускулюс зробив знак родичам: «Не заважати!», схилився над ліжком. Замінив простий нюх на magus naris. Принюхався. У складній гармонії не відчувалося еманацій пристріту чи залишкової контузії від заклять Просперо. Світилася дивна нотка, глибоко, на самому краєчку сприйняття… Що саме? Темна справа. «Йдемо на глибину», – зітхнув малефік. Тонка діагностика аури – справа для педантів. Втім, не вмієш – не берись. Він випростався, жестом «Чорний єдиноріг виходить із тіні» окреслив простір для роботи, розігнав випадкові флюїди-покручі.

Заплющив очі.

Зосередився.

Перед «воронячим баньши» почали повільно клубочитися різнобарвні, як пес Нюшка, хмари, й сиві, начебто кіт Косяк, гіллясті струмені. Кольори й рухи змішувалися, проникаючи вглиб швидкими язичками, немов палкі коханці. Помалу утворилася єдина сфера з туману, пульсуючи в ледь помітному ритмі. Пульс «приголомшений» – це зрозуміло: жінка давно без тями. Кольори, відтінки… Вони швидше говорять про сердечні якості Ядвіги, ніж про зовнішні перешкоди. Зважаючи на гаму, Леонардові поталанило: майстрові дісталася дуже покірлива дружина…

Дурень! Тобі б так поталанило, шкідникові!

Структура потоків? У нормі. Швидкість? Нижча за звичайну. Нічого дивного. Це наслідок, а не причина. «Пташині сліди»? Ланцюжки відповідають молодшому вікові. Начебто й не жила ці п’ять років… «Зліт селезня»? Відсутній. Вузли дескрипції. Нічого примітного. Тім’яна лампадка? Кут 33°, норма. Стривай! Назад! Вузли дескрипції! Спокійніше, малефіку, спокійніше. Візьмемо з виверту… Нижня Мамо, порятуй і збережи! Потоки, що виходять із вузлів – точна копія вхідних! Забарвлення, інтенсив, структура… Вони не змінюються! Контузія від удару Просперо? Ні, контузія сповільнила б усе куди сильніше, але вона неспроможна впливати на реформацію базової аури! Сам Нихон Сивочол, якби повернувся з Паленого Покляпця, не зміг би вчинити такої капості!

Те, що Андреа бачив, було неможливе в принципі.

І ще: якась мишка знову вислизнула від мисливця. Дуже спритна мишка….

Сили були на межі, їх уже ледь вистачало на амбіт-контроль. Чаклун почав обережно вибиратися назад, на поверхню. По мірі виходу з трансу сфера блідла, туман рвався жмутами, крізь уривки проступила кімната…

Туман!

Туман навколо аури!

– У неї контужено долю.

Німе запитання в очах батька й дочки.

Кострубаті, безглузді, єдино правильні слова.

– Я нічим не можу їй допомогти. Просто не знаю як. Вибачте.

Вони з хазяїном довго сиділи на ґанку, уникаючи дивитися один на одного. Пізніше Мускулюс, бажаючи розірвати тяжку тишу, поцікавився:

– Даруйте нескромне запитання… Чим ви займалися вчора ввечері? У подружньому покої? Вікно світилося, я випадково побачив…

– Я чаклував, – чесно і з гідністю відповів Леонард Швелер. – Я ж вам казав: роблю, що можу. Гаразд, час у фарбівню. Дякую, майстре Андреа. Я бачив, ви щиро старалися. Вдалого дня.

Чинбар пішов, а Андреа Мускулюс лишився на ґанку, не в змозі з’ясувати: в кого із них двох розлад травлення мізків? У майстра Леонарда? У майстра Андреа?

У обох?!

* * *

Куди вирушає маг, якщо йому необхідно зв’язатися з колегою? Ну, для аматора балад це не питання. Маг замикається у вежі зі слоновой кістки, вісім днів бреде пішки на верхній поверх, бере золоте яблучко, червоненьке блюдечко, наливає в блюдечко пінту міцного меду, що сам стоїть, а інших валить, – і починає качати. Через строфу, максимум дві, трубадур видає приспів високим штилем, і зв’язок забезпечено.

Дами ридають, кавалери в захваті.

Ставлячись до балад із презирством реаліста, Андреа Мускулюс для зв’язку з учителем Просперо подався на площу Піднесення. Ні, «Кульгавий Мірошник» не вабив чаклуна. Його цілком задовольнила пивниця навпроти шапіто. Замовив кухоль ванільного «з шапкою» та уточнив, що кухоль потрібен класу «бюргер», місткістю в один галон. І без недоливу, інакше гість розгнівається! Поки замовлення відстоювалося («з шапкою» без недоливу – робота для умільця!), Андреа гриз сухарики й ліниво роздивлялися навколо. Незважаючи на ранню годину, площа кишіла людом. Це якнайкраще сприяло його меті.

«Верхнє чуття» після огляду Ядвіги помалу налаштовувалося. Було потрібно лише трішки почекати.

Біля шапіто галасувала дітвора з бабусями. Місцями, прожилками м’яса в смачному шматку сала, юрмилася публіка краща: офіцери ескадрону кінних пращників, розквартированого в Ятриці, місцеве дворянство, бакалаври Ліцею Хірургічних Мистецтв і студіозуси Школи Праведного Суддівства, мюнцмайстер із родиною… Осібно стояли гості з Бейзеля – патриції «Товариства Папуги», з ними укладачі й мініатюристи «Біблії Карла Лисого». Під оглушливий дзенькіт лір і арф, підтриманий із флангів виттям товстунки-туби, циркачі закликали публіку на вечірню виставу. «Цирк Виродків» старався щосили. Дітвора ойкала, коли двогорбий ельф із вивернутими стегнами ходив колесом навколо цверга на зріст два ярди з чвертю, який грав на басовій фістулі з дульцем. Поруч бавився, виробляючи курбети й вольти, сивий китоврас Гриня; на його спині творила дива гутаперчева ліліпутка Зізі. Лялькове личко акробатки залишалося незмінно привітним у найбільш немислимих позах. Діти сміялися, офіцери закохувалися, студіозуси гукали «Браво!»

Люд жадав видовищ.

«Добре, але мало», – означив ситуацію Мускулюс. Зараз «avaritia ludus» юрби була йому, як ковток палаючого грогу в зимову холоднечу.

– Ваше пиво, пане!

– Дякую, голубе…

Для початку чаклун зловив і підсадив у кухоль дрібного лярва-півника. В обмін на пиво цей паскудник, що зазвичай спеціалізується на жахливих заморочуваннях, дарував виняткову чіткість зображення. Якщо, звичайно, вистачало пива й сили тримати гадюченя в строгості. Відчуваючи тяжку руку Андреа, лярв принишк, не заважав зосередженню.

– А хто на помості хоче розім’яти кості? Нікого не питай, порося хапай, та потім цур не скаржитися!

Це було просто подарунком долі. На помості, напроти церкви Винесення-Всіх-Святих, бирюч-безсоромник репетував на всю свою мідну горлянку, закликаючи люд подивитися турнір зі «свинобою», популярний у південних провінціях королівства. Богатирі-учасники вже танцювали по краях помосту ритуальний танець-хряков’як, розмахуючи мішками з ряднини. Мішки нестямно верещали та смикалися. Нарешті перша пара бійців вийшла на середину. Низько присіли, розкарячилися гігантськими жабами-перевертнями та уважно стежили один за одним, посипаючи дошки житніми висівками. Перший не витримав веснянкуватий здоровань: уміло оголив бійцівське порося, він закружляв вихором, ідучи на зближення. Порося вирвалося нарешті з обридлого мішка й побачило ворога, тож видало бойовий клич, так що оглушило бирюча, який ловив ґав. Але й другий боєць не схибив. Останньої миті, коли живий тулубець мав із вереском цюкнути його в скроню, він покотився шкереберть, висмикуючи свою зброю з курних «піхов». Чорне й жилаве, його порося дорогою хапонуло здорованя зубами за литку – і майже відразу, кероване спритними руками, всім тілом шваркнуло супротивника по спині.

Бійці перехопили свиней обіруч та взялися до відкритого обміну ударами.

Крім молодецької забави, це була неабияка стаття ятрійського експорту. З бійцівських поросят виростали кабанчики-охоронці, яких надзвичайно цінували тирани Дангопеї та сатрапи Ла-Ланга. Могутні, тверді, як граніт, кабани, щойно набирали вагу, яка не дозволяла більше брати участь у боях, позбувалися бійця-мучителя та переймалися відданою любов’ю до першого ж рятівника, ладні віддати за нього життя. І віддавали, варто зауважити, без жалю та зайвого вереску. Про одного такого героя навіть було написано знамениту віршовану трагедію «Охоронець», яка невдовзі зірвала овації на всіх сценах Реттії.

Чимала юрба кинулась до помосту, і це стало останньою краплею.

Андреа захопив якнайбільше конспект-флюїдів, спресував здобич у єдиний шворінь. Розжарений від мани штир прошив кухоль наскрізь, шукаючи в просторі одну-єдину мету: Просперо Кольрауна. Поки шворінь проникав дедалі глибше, малефік ледь не прибив захопленого пивом лярва, коли посадив поруч на лаву «іменну личинку». На відміну від банальної личини, коли ти під чужим обличчям все-таки змушений вступати в розмови чи вдавати, що займаєшся справою, «личинка» займалася цим сама, без участі творця. Провадила світські бесіди, задивлялася на поміст, кидала масні репліки на адресу ліліпутки, – і робила творця практично невидимим.

«Відлюдник на площі».

Пригадується, вчитель довго втовкмачував чаклунові цю науку.

За хвилину в кухлі, обрамленому піною, з’явилося невдоволене обличчя Просперо Кольрауна. Піна виявилася виключно доречною: бойовий маг трону лежав у підігрітому басейні, оточений пахощами та пелюстками троянд. Чоло вчителя густо засівали намистинки поту: видно, заклик учня відволік його від «Великої Дрібниці».

– Чого треба? – привітно запитав Кольраун.

SPATIUM III Рада та любов безкорисливих змовників або Мемуари Просперо Кольрауна, бойового мага трону (криголамець-місяць, чотири з половиною роки тому)

Пліток про бойових магів не злічити.

Один розметав свинцевим градом орди тугрійської кінноти під Шамширом. Інший, сурмлячи в Заповітний Горн, обвалив стіни Єросоліума на голови захисників. Третій палаючим флеймоглобусом скип’ятив геєну снігову, після чого всі демони Нижньої Мами ходили червоні й варені «у мішечку». Четвертий, коли разверзнулась безодня Журби, випускаючи назовні сонне зло, з’їв на сніданок Квадригу Білобородих і закусив островами Вах-Вах, останнім притулком темних сил. П’ятий вісім днів бився на Спільному Цвинтарі з переважаючими силами мертв’яків, у підсумку оживив усіх до єдиного. Шостий…

Просперо Кольраун ненавидів дурнів і трубадурів.

Це почуття він передав учням.

Він вів у Реттійському Універмазі курс початкового вишколу й незмінно на найпершій лекції, ставив слухачам одне й те саме запитання:

– Якщо бойова магія здатна на такі подвиги, навіщо потрібні війська?

Слухачі чухали потилиці й міркували.

Після невдалого замаху на життя Едварда II бойового мага трону було викликано до палацу. Не відразу; за п’ять місяців по тому. Король на очах у маршалів, сенешалів і камераріїв поцілував Просперо, пригорнув рятівника до грудей, далі вийшов із ним у окремі покої, де маг і довідався про депешу Ради Безкорисливих Змовників. З одного боку, приємно з’ясувати, що відтепер король недоторканний для РаБеЗу, але з іншого – дратував сам факт зацікавлення з боку цих панів до найяснішої особи. Уже краще б на короля зазіхнув черговий бастард, який зажадав скіпетра й держави. Нема нічого гіршого за безкорисливих шанувальників чистого мистецтва…

РаБеЗ було засновано горезвісним Нотацієм Репатріантом, єпископом секти хаотитів. Радикальне крило хаотитів, – так звані брати-катакомбісти, до яких належав Нотацій, – будь-яку владу вважало результатом небесної сваволі, плодом злучення Батька-Хаосу з самим собою всупереч логічним передумовам змін. Варто було катакомбісту заїкнутися, що владика X – тиран і деспот, а тому заміна його на милосердного реформатора бажана заради процвітання країни, або що володар царства N – старий маразматик, а тому…

На такого брата чекав карцер до повного осмислення.

Нотацієм, прозваним між хаотитами Раптовим, виголошувалася «Доктрина Безладних зв’язків». Відповідно до її догмата, змови й замахи мають бути безглузді в таємній основі своїй. Це доброчинно впливає на карму владик і змінює останніх до розгубленості у вчинках, оновляючи вічне звучання Хаосу в цитаделі порядку. До кінця життя Нотацій, пріор-метр Ради Безкорисливих Змовників, здитинів, склав повноваження, відмовився від оман минулого й покаявся, але було пізно.

Ідея знайшла прихильників.

Неофіт РаБеЗу перед лицем братів урочисто відмовлялася від особистих і державних інтересів. Учиняючи змови та облаштовуючи замахи, він керувався цілковитою відсутністю будь-яких міркувань, крім чистої випадковості вибору. Фінансові мотиви заперечувалися ще категоричніше за інші. В ідеалі змова списувалася жертвами й родичами жертв на лиху долю, безневинних людей або природні катаклізми. Залежно від рівня та якості, а також кількості проведених актів безкорисливості, член-змовник просувався в ієрархічній градації Ради: від рядового кнехта до магістра, повного метра або навіть пріора, якщо пощастить.

Кошмар правителів, Рада Безкорисливих Змовників, як не дивно, викликала в Їхніх Величностей збочений інтерес. Кажуть, на найвищих асамблеях навіть укладали парі: хто кого й коли? Знову ж таки: будь-який владика, що став персоною нон ґрата після невдалого замаху, викликав заздрість і повагу колег.

Один Просперо Кольраун не бачив у цьому нічого гарного.

Мазунчики долі довго не живуть.

– Серафим стурбований, – без передмов почав Едвард II, коли вони залишилися наодинці. – Каземат-нишпорки, телепні безногі, спізнилися. Розшук не дав результатів. А після цієї дурнуватої депеші справу закрито. Все начебто й зрозуміло, і лише ми одні почуваємося немов на голках. Друже мій, королі нічого не розуміють у Високій Науці. Але дуже хочеться знати: що насправді сталося у Фільчиному Бору?

– Уявлення не маю, – щиросердно відповів Просперо, развалюючись у кріслі. Один із небагатьох, він мав рідкісний привілей: сидіти й лежати в присутності короля. – Соромно зізнатися, государю, але в мене є лише слабке пояснення моїх дій: інтуїція. Сподіваюся, Ваша Величність пам’ятає, що матір’ю скромного Просперо Кольрауна була Хусськая сивіла?

Король посміхнувся, милуючись красою власних нігтів:

– Зрозуміло, друже мій. Це ж вона пророкувала падіння династії Шлезвігів Гробокопачів і крах заколоту Еймунда Щербатої Сокири? Велична жінка… І батька вашого, заклинача вітрів Авеля, ми чудово пам’ятаємо. Наймиліша людина; шкода, що так рано вийшов у відставку. Гадаю, це у вас спадкове: найкраще за всіх у королівстві відчувати, звідки дме вітер. Присягаємося настирливістю нашої охорони, ми віримо вам беззастережно.

Маг поглядом переслав собі до рота скибочку інжиру з вазочки. Ретельно прожував, витер губи хустинкою і провадив:

– У Фільчиному Бору, після ланцюжка вбивчих збігів я не виявив шкідливої атаки на адресу Вашої Величності й насмілився подумати: якого дідька?! Вибачите за ввічливість, це професійне. І почав шукати захист. Метод «від противного» противний за визначенням, але часто дає результати. Ось і зараз – я досить швидко знайшов, що шукав. Наймогутніша «Trias Septem-Lumen»: огорожа такого рівня ставиться для приборкання демонів рангом не нижчих за Дозвільного Дракона! Ви будете сміятися, государю, але демона я зачути не зміг.

– Ти припустив, що демон викликаний для загрози престолу Реттії?

– Нітрохи. Попруга, шкарбун, промах баронета… У цих дріб’язках геть-чисто відсутнє демонічне начало. Викликаний демон будь-якого профілю повинен увійти з наміченою жертвою в безпосередній контакт, немов звір зі здобиччю. Повірте мені на слово, Ваша Величносте, й дозвольте пропустити спеціальні обґрунтування. А в нашому випадку захист був, демон чи то був, чи то ні, а характер неприємностей із об’єктом і зовсім не піддавався класифікації. Тоді я вирішив викликати вогонь на себе. Я ще нікому цього не говорив, государю…

Просперо ніяково відкашлявся, довго мовчав.

– Ваша Величносте, все, що я зробив – це чітко позначив свою присутність і ворожі наміри. Мій учень попсував лихим впливом зазначений йому район лісу, а я мав честь накрити згадану «Trias Septem-Lumen» килимовим закляттям, що змітає захисні огорожі. Якщо демон мав місце, він звільнився. Якщо там перебували досвідчені маги, я найнедвозначніше втрутився в чужу справу. Одним словом, я чекав на відповідний удар: демони та мої колеги в таких ситуаціях на подив одностайні. Вони не пробачають свавільного втручання. Але відповіді не було, демон ніяк себе не виявив, маги-загнуздувачі зачаїлися… А ви, государю, благополучно повернулися в столицю. Переможців не судять.

– Зрозуміло, друже мій! Хто ж ризикне судити переможців! Їх страчують без суду й слідства! – Едвард II доброзичливо підморгнув Кольрауну. – У нас прохання до вас, наш вірний захиснику. Якщо ви дізнаєтеся якісь подробиці щодо цієї дивної справи, ваш король завжди віднайде годинку для захопливої бесіди. Сподіваюся, ми зрозуміли один одного?

Кольраун ледь стримався, щоб не спитати: «Це наказ, государю?»

Він і без того знав: це гірше за наказ. Це натяк.

Спочатку доля була прихильна до бойового мага. Доволі швидко, покрутившись у товаристві друзів-чарівників, яких Просперо ласкаво іменував «тераріумом», він вийшов на приват-демонолога Матіаса Кручека, доцента Реттійського Універмагу. Фундаменталіст і книгар, автор багатьох спірних теорій, доцент Матіас ніяк не міг мати стосунку до прикрого полювання, – але у випадковій розмові він пропустив важливу інформацію. Його близький друг, мисливець-практик на демонів Фортунат Цвях, незадовго до казусу в Фільчиному Бору робив запит на членство в РаБеЗі.

– Що могло привернути настільки досвідченого практика до цієї безглуздої організації? – здивувався Просперо, вдаючи, що інтерес його суто академічний. Не було жодних гарантій, що саме майстер Фортунат замишляв лихе на короля минулої осені. Але бойовий маг добре знав талант прославленого мисливця.

«Trias Septem-Lumen» могли поставити одиниці.

Доцент Матіас знизав плечима:

– Мені складно зрозуміти мотиви поважного Цвяха.

– Але ви ж друзі змолоду!

– Цілком правильно. Проте… Розумієте, в мене лихо. Мій син… маленький Янош… Він тяжко хворий.

– Ви зверталися до лікарів? До колег по Високій Науці?

– Дякую за турботу, колего Просперо. Але це марна витрата часу. Хвороба мого сина іншого роду. Вона невиліковна.

– Тоді до чого тут Фортунат Цвях? Він же мисливець на демонів, а не чарівник-медикус?

– Фарт обожнює крихітку Яноша. З народження. Знаєте, це звучить як маячня, але одного разу він сказав… Ні, я відмовляюся повторити!

– Годі вам, майстре Матіас! Тут усі свої!

– Він сказав, що Рада Безкорисливих Змовників для нього – ще один щабель до лікування мого сина. Що саме безглуздія РаБеЗу – ключ до успіху.

Просперо Кольраун тоді не знав, що історія стихне на багато літ, перш ніж Андреа Мускулюс зв’яжеться з ним із Ятриці, втупившись у кухоль пива. Не підозрював він і того, що наприкінці зв’язку довірить малефику відомі подробиці та порекомендує учневі дізнатися про всі обставини давньої справи, які виявляться в радіусі досяжності. Але з важливою умовою – без відриву від основної роботи.

По тому бойовий маг штурхонув лярва-півника, допив із чужого кухля рештки пива й поринув у пусті міркування.

Кінець зв’язку.

Далі доведеться зв’язувати кінці спочатку.

CAPUT IV «Життя у мага – свято днів, то він в лайні, то на війні – чого і вам бажаємо…»

Ось так, значить. Як у популярному ле Томаса Біннорі: «Піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що». Причому, не на шкоду основній роботі. Від думки про «основну роботу» в Мускулюса заболів зуб: як нагадування. Морщачись, Андреа обережно, щоб не порвати, потяг за нитки дозорної павутини. Линяння затримується, «крижаний дім» стоїть… Що ж, на час змінимо кваліфікацію: з малефіків у нишпорки.

Мав рацію ланд-майор: чаклунська справа – не мед!

Він клацнув пальцями, підкликав гарненьку подавальницю. Розплатився, демонстративно підкинув на долоні срібний шмон.

– Як мені знайти відьму Меліс, голубонько?

– А ви, пане, спустіться до Ляпуні. І бережком ген куди, – дівиця вказала пальчиком униз за течією річки, невидимої за будинками. – Спершу закрут, по тому місток буде. Гарний, з поруччям. Тільки вам на той бік не треба. Поминете місток і простуйте собі далі. Перший дім, який за мостом побачите – відьмин і є. Легеньких вам ніжок, пане!

Пояснюючи дорогу, – докладно, ніби недоумку, – красуня старанно дивилася повз грошик. Шмон її не цікавив. Просто вирішила допомогти людині. З щирої доброти. Природно, безкорисливість і чуйність були відповідно винагороджені. Мускулюс розкланявся з дівицею і рушив у зазначеному напрямку. За спиною стихали регіт, галас, розпачливий вереск поросят і могутній, оперний бас китовраса.

По мірі наближення до Ляпуні місто поступово сходило нанівець без будь-якої чіткої межі. Можна було б вважати таким рубежем саму річку, але дуже й дуже умовно. Кам’яні будинки з дахами з черепиці горбилися, присідали, тислися до землі, ніби під гнітом незримої долоні велетня Прессікаеля. Пішли дерев’яні хати, хатини, халупи та руїни. У брущатці бруківки спершу з’явилися вибої, потім – неабиякі діри. Зрештою вулиця вдарилася об землю та перетворилася на вибоїстий путівець, зарослий по узбіччях курним лопухом і лакримозою з м’ясистим, соковитим листям.

За кущами лисотраву блиснула зеленава гладінь річки. Незабаром виявилася стежка, що вела уздовж берега. Стежка-ошуканка поминула рибальські містки та підступно пірнула в салатні нетрі. Андре, зігнутий у три погибелі, тупотів тунелем із переплетених над головою пагонів і тихо лаявся. А коли нарешті зміг випростатися, відразу зрозумів, що по-трапив у театр бойових дій. Причому, не на верхні яруси й навіть не в партер, а просто на самісіньку авансцену.

– Краще не підходьте. Уб’ю, – похмуро пообіцяв герой, притискаючись спиною до верби-лозяниці.

Роль героя виконував знайомий Мускулюсові актор: хлопець-дурник, аматор дитячих ігор, фальшивої магії і таємничих пасочок. Зараз парубійко анітрохи не нагадував блаженного: в руках він стискав важкого корча, ладний без вагань пустити його в хід. До хлопця тиснувся хлопчик років п’яти, який, наслідуючи старшого, виставив перед собою горіховий патичок. Маля було неабияк налякане, але налаштоване не менш рішуче за старшого приятеля. Бліде обличчя, оченята запекло витріщені – а губи при цьому щільно, по-дорослому, стиснуті. Заревти? – хіба що заревти бичком, кидаючись у бій.

Зараз малий дуже нагадував Леонарда Швелера, яким чинбар був до хвороби дружини.

До героя з дитиною повільно наближалися троє лиходіїв. Один знайомий: Якоб Гонзалка, архіваріус магістрату. Нещасний батько, чия дочка зникла без вісти. У руках архіваріус невміло стискав коротку теслярську сокиру.

З ним – ще двоє. Похмурий, начисто поголений здоровань: розхристана полотняна сорочка, волохаті груди, в руці – різницкий ніж-сікач. І жилавий дядько; кущі брів, звислі вуса з сивиною. З «підстрелених» рукавів кожуха безглуздо стирчали лапи-граблі; пальці до білизни в кісточках стисли сукувате поліно.

– Чув, Мятлику? Це ми, значицця, не підходимо. Це він нас, значицця, вбиватиме. Поговори мені, сучий сину! Куди Якобову доньку спровадив, паскуда?!

– Скаже він, усе скаже, Клаусе. Ти праворуч заходь, а я ліворуч. А ти, Якобе, посередині, в тебе сокира.

– Малого Шишчиного не зачіпайте! Шишмар зачавить опісля…

– Що, теж завести хотів, гадюченя?

Архіваріус ішов мовчки.

– Ну-бо разом…

Мускулюс ляснув у долоні, привертаючи увагу.

– Агов, пани мої! Допомоги не потрібно?

Вся компанія втупилася в єдиного глядача, немовби це був король Реттії в блиску та славі.

– Іди-но, чоловіче добрий, куди йшов. Самі впораємося.

– А я не у вас запитував, шановні. Чуєш, хлопче? Допомога потрібна?

Хоча зброї Мускулюс не носив, вигляд мав переконливий і чудово це знав. Вояки з трійці ніякі, бач, замислилися.

– Я тебе бачив, – заявив раптом архіваріус, зручніше перехоплюючи сокирку. – В «Кульгавому Мірошнику». Думаєш, якщо з Намюром пив, то тепер у Нижньої Мами в кумах?!

– Вони заодно! – скрикнув голомозий Клаус. – Рви ніготь, заодно! Зграя! Разом дітей зводять…

– Ми зараз усю ватагу… Якобе, йди перший, у тебе сокира!

– Корча дати? – весело поцікавився від дерева хлопець. Він чи то й справді нітрохи не боявся, чи осмілів з переляку. – Тут ще один валяється. Ми спина до спини біля щогли, проти тисячі удвох!

– А я?! – писнуло маля.

– Утрьох! Ну звичайно ж, утрьох! Ставайте поруч, майстре Андреа! А краще зачаруйте їх до псячої подоби! Чаклун ви, чи хто?!

Не можна сказати, що трійця відразу повірила словам героя, але здала назад.

– Зачарувати негідників? – малефік звів брови до перенісся. – «Чорний день» влаштувати? Вирву-пристріт накласти? Запросто!

Мускулюс велично здійняв руки над головою. Чаклунові очі закотилися, блиснули синіми, зірчастими білками. Він співучо затяг «Quare pontifex thuribulum?», від чого лиходіїв мороз продер по шкірі. Волосся Андреа стало сторч. Між пасмами з тріском почали проскакувати блакитні блискавки, граючи в квача.

– О! – завив він не своїм голосом.

Лиходії позадкували.

– Ти! – вказівний перст суворо вперся у волохаті груди різника. – Ти, Клаусе! Ти, знавець голінки, філе та грудинки! Поки ти тут займаєшся неправедними справами, твоя дружина Ханна…

Пауза, що зависла в задушливому повітрі, дихнула інфернальним холодом.

– Що з нею? Що з моєю дружиною?! Скажіть мені, пане!

– Твоя розпусна дружина знову подалася до свого коханця Гонасека!

– Ханна?! До цього молокососа?! Не може бути!

– Якщо ти поквапишся, Клаусе, то сам переконаєшся!

– Та я їй… я йому… Дякую, майстре чаклун! Рви ніготь, приходьте в крамницю, я вам свіжої свининки…

Клаус розвернувся, з тріском проломився крізь кущі й помчав геть. Зараз різник нагадував розлюченого шкарбуна-сікача з одним обламаним іклом. Андреа щиро сподівався, що дорогою ревнивець охолоне чи буде затриманий бравими ландвер’єрами.

– А ти, Мятлику? – невблаганний палець уже цілився у дядька зі звислими вусами. – Чи відаєш, які нещастя загрожують бідоласі, в чиєму хліві народилося теля з п’ятьма хвостами?! Перші прикрості вже встигли знайти тебе!

Дядько Мятлик упав на коліна.

– Твій борг у «орлянку» міняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..

– Тварюка! Без повідомлення! Я б…

– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у відчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, візьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега від Лиховісних Дурнів! Забий цвях у одвірок хліва, тричі окропи сечею теляти – й напасті минуть тебе. Якщо, звичайно, ти без зволікання віддаси борг.

– Дякую, майстре чаклун! Удачі вам на тисячу років наперед! Зберігай вас Повзуча Благодать!

– Поспішай, Мятлику!

– Я миттю!

Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архіваріус із божевільною надією дивився на малефіка. У Мускулюса стислося серце. Він знав, про що його запитає ця людина. І не мав сили збрехати.

– Майстре чаклун… Ви знаєте, де моя дочка? Ви повинні знати…

Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очі згасли, – й архіваріус затнувся. Він усе зрозумів. Відвернувся, побрів геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслід. Від сорому в «столичної штучки» горіли вуха. Чаклун. Консультант лейб-маліфіціуму. Учень бойових магів трону. Нагнав страху на двійко простаків, а як до справи… Так, врятував життя парубійкові. Так, це не його профіль: шукати й рятувати. Так, «без відриву від основної роботи».

Геєна поглинь усі ці трикляті «так»!

Малефік змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмішку-маску:

– Що скажеш, отроче? Як тобі магія?

– Ха! Магія-шмагія… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так і я можу!

Нахаба! Навіть подякувати забув.

– Можеш? А чому ж за корча взявся?

– Ну… – зніяковів молодик. – Ваша правда. Не мій день сьогодні. Але ж ви – справжній чаклун! Малефік! Могли б їх…

Наступної миті Андреа лагідно схопив грубіяна за комір сорочки. Зі скрадливістю хижака зазирнув у вічі.

– А ти, мій юний друже, хотів, щоб я їх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцікавився він. Від цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ і полетіли світ за очі. – Магії йому, сучому синові, схотілося! Це люди, зрозумів? Лю-ди! Дурні, звичайно… Убивати їх за дурість? Псувати? Урочити?! Вони ж за дітей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магія-шмагія…

Він відпустив яскраво-червоного від сорому парубійка. Здається, дошкулило.

– Ти ось дитину додому, до батька-матері відведи. Наступного разу я можу й не встигнути.

– Відведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.

Чаклун мовчки кивнув. Відвернувся. І побачив.

На тім березі Ляпуні, над водою, стояла дівчинка. Років восьми-дев’яти. Білява. У жовтій сукенці. Донька архіваріуса?! Ні, Намюр казав, їй шість виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Біля очей – зморщечки. А очиці уважні, гострі…

Вічний Мандрівцю! Як він примудрився все це розгледіти?! Хай річка й неширока…

Дівчинка насупилася, різко мотнула головою – і віддалилася. Тепер Андреа не бачив ніяких подробиць. Тільки одне: крихітна постать прудко віддалялася до узлісся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дівчинки були стрімкі, як у сокола, що атакує. Личко ляльки. Надприродна гнучкість. На пам’ять чаклун ніколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!

Гілка «ведмежої журавлини» гойдалася, позначаючи місце, де крихітка пірнула в ліс. Живе вона там, чи що? Лісникова донька?!

Молодик ніяково порушив мовчанку:

– Ну, ми пішли. Я відведу Тіля додому.

– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досі. – Ти до дідуся Леона в гості приїхав. Ось я дідові скажу – він дядькові Клаусу шкіру видубить!

Малюк гмикнув і невпевнено поправив сам себе:

– Або відлупцює…

Мускулюс посміхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськові потиличника та пішов далі. Коли порівнявся з мостом, спіткнувся, пригнічений кепською думкою. Що, коли хлопець дійсно хотів завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архіваріуса він завів?! Нісенітниця! Навіщо це йому?! Лізуть усілякі дурниці в голову… Швидше б линяти дівки почали. І скінчили. Отоді зітхнемо спокійно…

Андреа знизав плечима й знову рушив далі.

Коли міст лишився за спиною, він зміркував, кого нагадала йому дівчинка в жовтій сукні.

* * *

– Світлого сонечка, чистої мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…

Чужу ману Мускулюс зачув звіддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок і купка повіток, обнесені високим тином, так відразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього відьомського кубла: мох-бородань на стінах, обаполи та віконниці густо порізані рунами, на дверях – візерунок із яскравих пер. Мабуть, шепіток-«липучка» тримає. Таким замовлянням господиня може міняти візерунок хоч із міської площі. У повітрі танув залишковий запах фільтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозі. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефіку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойності вимагають…

На даху, недавно перекритому наново, тупцювали закляті чоботи й стирчав темпест-флюгер із панцира черепахи-летяги. Корисна річ. Вітер геть жене, град відводить.

А ось гусячих лапок із перетинками в хатинки не було. На пташиних лапах курені лісових ягниць кочують. Без крайньої потреби до цієї зарази лише чуриський некрот поткнеться, любов за хвіст крутити.

А тут, відразу видно, живе відьма, вихована в найкращих традиціях.

– І вам юрбу клієнтів, люба. Дозвольте відрекомендуватися: Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму.

– Меліс Лімісдейл, скромна провінціалка. Для вас просто Мел. Сідайте, майстре чаклун. Вам морсу? Чайку з ополонки?

– Якщо можна, чаю.

– Було б не можна, я б не пропонувала, – посміхнулася Меліс, і чаклун згадав, де зустрічав цю жінку. Саме вона тягла повз аустерію малолітнього паливоду в лахмітті, коли малефік вискочив на ґанок у пошуках загадкового стариганя.

– Дуже вдячний, люба.

Світлицею незабаром поширився пряний аромат: чебрець, полин, шипшина, вексатосорбена вульгаріс… Сидячи на лаві, Андреа нишком оглядав кімнатку. Шибки в обох віконцях, стіл вискоблені до білизни, пічка в куті викладена кольоровими кахлями. Під стріхою – в’язки квітів і коріння. Ніяких тобі копчених ящірок, жаб’ячих вусиків, кабанячих пилок.

Світло й чисто.

Крім вхідних, у світлиці були ще одні двері до сусідньої кімнати. Стулки були щільно причинені, та малефік відразу нюхом зачув: там хтось є. Швидше за все, пустун, якого він бачив напередодні, син Меліс. Мабуть, щойно гість на поріг, матуся замикає шибеника – від лиха. На стіні, де звичайно у «віщунок» висить образ Х’ашана Пособника, у господині виявилася полиця з книгами. Мускулюс ладен був заприсягтися, що впізнає шкіру, яка пішла на дві палітурки. Виходить, не збірки тріолетів Адальберта Меморандума й не фривольні амораліте маркізи де Жардін.

Андреа з новою зацікавленістю перевів погляд на господиню.

Років сорок-сорок п’ять. А зі спини й зовсім ягідка! – чи це лілльський вплив дається взнаки? Розпущене волосся відливає червонуватою міддю, спадаючи до самої талії. Апетитна молодичка, нічого не скажеш. До такої суще задоволення ходити лікуватися від злого присушування.

Меліс повернулася. У смарагдовому відблиску її очей чаїлася лукава іскринка.

– Прошу, пане. Вам із медом?

– Так, будь ласка.

Чай виявився винятково корисним для здоров’я. Мускулюс навіть пожалкував, що він не з похмілля. От коли придалося б!

– Ви, майстре чаклун, прийшли в справі? Чи посміятися з бідолашної простої жінки?

– Ваша проникливість не поступається вашій же гостинності, – двозначно відгукнувся малефік. – Вважайте, люб’язна Меліс, що я прийшов до вас поворожити.

– Карти, боби, пивний осад? На минуле, майбутнє? На дорогу далеку?

– На минуле. Приблизно п’ятирічної давнини. Коли вашу подругу, Ядвігу Швелер, приклало у Фільчиному Бору не знати чим.

У сусідній кімнаті почав кашляти замкнений малий. Кашляв довго. Дивно. Наче дорослішав по мірі кашлю: від дитячого пирхання до підліткового, ламкого ухкання. Меліс стала спиною до дверей, за якими надсаджувався застуджений син, так, немов бажала захистити його від невідомої небезпеки. Вихор промчав у відьминих очах, змітаючи іскорки лукавства. Сумна, непривітна пітьма зустріла натиск погляду малефіка, прогнулася, але витримала.

Скажемо прямо: з огляду на «вороняче баньши», це вдавалося не кожному.

– Це був чорний рік. Я не люблю про нього згадувати. І мало чим можу задовольнити вашу цікавість. Я – слабка ясновидиця, але в мене бувають передчуття. Ви розумієте?

– Так, розумію.

«Для бідної простачки з провінції надто гарно вона говорить. Правильна вимова, витончені звороти. Лиск, зазначу, наносний, тонкий, з-під позолоти подекуди прозирає теляча шкіра, та все одно…»

– Дотепер караюся, що дозволила Ядвізі себе умовити.

В лісі начебто нарив дозрівав. Закортіло двом дурепам по ягідки! Я, сорока дурна, оберегами обвішалася, замовляннями язика до кореня стерла… Не допомогло. Ледь до Їжачої Рукавиці дісталися – нас і накрило.

– Обох?

– Цікавитеся, чому я з вами чай п’ю, а Ядвіга, подружка люба, колодою лежить?

– Цікавлюся.

– Але ж ви не нишпорка, майстре Андреа. Нишпорок я за двадцять тисяч льє під водою зачую. І не профос Нагляду Сімох. І клейма Тихого Трибуналу на вас нема. Пуста цікавість мучить? З нудьги?

– Я не нишпорка, любонько, й не профос нагляду. Все набагато гірше.

Мускулюс подумав, що незабаром пожалкує про свою відвертість. Але іншої відповіді не складалося.

– Я той самий малефік, що зурочив вашу трикляту Їжачу Рукавицю «на сім покровів». Ви хоч розумієте, що таке «сім покровів» на око?! Я – учень Просперо Кольрауна, скромного бойового мага трону, що бив цю Рукавицю, немов Вольд Есхатолог – Темного Цапа Сіддхів! Я був у почті короля Едварда, коли Фільчин Бір ледь не став найяснішою могилою! І що в підсумку? Намюр знаходить у епіцентрі якогось виродка-вивертня, капрали блюють, дружина чинбаря лежить із контузією долі, а привітна відьма навіть нежиті не підхопила! Край! Тиша і спокій, Повзуча Благодать… Ось така в мене до вас, голубонько, пуста цікавість. Вибачте, якщо відволік від наукових пошуків.

У відповідь на цей спалах Меліс несподівано засміялася. Звичайно жінки, сміючись, молодшають. Тут же вийшло навпаки.

– То он воно що! «Він зачув! Хто? Маг трону…» А я, дурепа, ламаю голову!

– Ну-бо, ну-бо, любонько! Із цього місця, якщо можна!

І детальніше…

Мускулюс мимоволі подався вперед, через стіл. Збудження ледь не підняло його з лави, ніби стало частиною закляття-левітанта.

– А якщо не можна? Гаразд, жартую, – зараз Меліс менш за все нагадувала веселу жартівницю. – Там розповідати нема чого. Бачили ми двох чарівників, на галявині. При виконанні, значить. Смолоскипів у землю навтикали, полум’я ще, пам’ятаю, із прозеленню… У курсі, мабуть?

Андреа кивнув. Німбус-смолоскипи. Некроти цією «прозеленню» мертвяків-прозелітів підіймають. Ще мисливці на демонів іноді користуються. У яких саме випадках, малефік не знав. Не його профіль. Все це чудово, але до чого тут Їжача Рукавиця?

– …Один іншому: «Зірвалося, мовляв!» І про мага трону попереджає. А той набундючився, затявся й наново чаклує. Я подаю знаки Ядвізі: «Ходім мерщій, поки не помітили!» А в неї ноги відібрало. З переляку, видно. Нас і шваркнуло від душі! Чорно стало, вітер виє, смолоскипи щиглями кричать… Що робила, як закривалася, – не пам’ятаю. Опритомніла, дивлюся: Ядвіга зомліла. Куди подінешся? Впряглася, тягну…

Оповідання відьми було надто схоже на правду. Лиск від хвилювання злетів, мова жінки зробилася плутаною, нервовою. Одне залишалося незрозумілим; точніше, не одне, але решту Меліс навряд чи могла прояснити.

– Дякую за щире оповідання, голубонько. Я розумію, це тяжкі спогади. І все-таки дивуюся: чому, на відміну від Ядвіги Швелер, ви залишилися неушкоджені?

Відьма обома руками відкинула руді кучері за спину.

Блиснула легка сивина.

– Не знаю. Думайте, що хочете, а я не знаю. Вам би мою неушкодженість, майстре чаклун! До літа хворіла… Ночами свинячі рила снилися, цілуватися лізли. Чому? Можу лише здогадуватися. Але навряд чи вас зацікавлять здогади провінційних відьом.

– Чому ж? Я весь увага!

– Тільки обіцяйте, пане, що не сміятиметеся з мене. Якщо скажу якусь дурницю. Згода?

– Згода, – чесно пообіцяв малефік.

– Не вашим це псуванням Ядвігу зробило. Я пізніше, коли сили повернулися, – відразу до Швелерів. Було на Ясі зурочення, та спливло. Вивітрилося на той час. Уже й устала б, і до тями прийшла б. Але ж не встала й не прийшла. Виходить, від солодкої парочки їй дісталося, від чарівників зі смолоскипами…

Запах трав під стріхою паморочив голову. Знову розкашлявся хлопчисько в сусідній кімнаті: басом, з надривом.

– Годі вдавати скромність, голубонько! – ледь підвів брови Мускулюс. – Які ж це дурниці? Настільки слушні міркування роблять вам честь!

Відьма щосили намагалася приховати, що улещена.

– І проте, зауважу: особисто ви відскіпалися легким переляком. Свинячі пики з поцілунками…

– Ви краще за мене знаєте, пане: на бабів і на мужиків… На чоловіків, тобто, закляття по-різному лягають. Зі мною ж обереги були, обмови…

Легкий щиголь по носі протверезив Андреа. Зачепила гостя зеленоока! Швидше за все, так і було: пристріт на повну силу впав на нещасну Ядвігу та відкрив дорогу тій гидоті, що контузила долю молодиці. А прикриту амулетами Меліс зачепило рикошетом, і темна капость її минула. Через брак кращого, не знаючи, як скінчити розмову, чаклун довідався з пильністю ідіота-служаки:

– А чому ж ви, люба, не повідомили владі про серйозний інцидент?

І сам засоромився дрібної помсти за свій ще дрібніший конфуз.

– Та що ви, пане! – підступно закліпала віями Меліс. – Ланд-майор Намюр наступного ж дня до мене навідалися!

Я їхній милості все честь по честі, як рідному батькові! От вони з капралом до лісу й подалися…

Отримайте другий щиголь по носі, пане консультанте лейб-малефіціуму! Урок на майбутнє: чесні пані поза підозрами. Не встигнеш озирнутися, донесуть і докладуть. Гаразд, гість із дому, щастя в дім…

– Дякую за довіру. Не смію більше обтяжувати вас своєю присутністю.

Мускулюс устав із-за столу. Погляд знову зупинився на полиці з книгами.

– Ви дозволите?

– Ваша воля. Дивіться.

Відповіла відьма не відразу, з очевидним небажанням. Ну звісно! Для неї це – цілий скарб. Шкіра палітурок м’яко пестила пальці. Ніжний шерех сторінок. Ого! Ейзельберт Шеффен, «Конвергентний динамікум чудес». Перші розділи рекомендовані для факультативів за курсом теормагу. У подальших пасажах Шеффена, більше відомого в середовищі колег як Брат Скалка, міг розібратися хіба що профільний магістр зі стажем. У манускрипті виявилася закладка; напроти одного з виділених абзаців на полях були рукописні позначки.

Очманілий від подиву Мускулюс зачитав уголос:

– Сплескові параметри чарів: мануал-ритм, міць сплеску =c/ і сплесковий дротик k, що дає ціль додатка, чия абсолютна величина дорівнює |k|= 2/ = 2/c. Позначивши ману й динаміку закляття через Q і P, одержимо зв’язок між цими величинами й умовами сплеску:

Q=h; P = (h/2) k, де h – константа Табелли Божегніва, дорівнює 6,66х10–27 манерг/сек. Якщо ввести кутовий мануал-ритм, константа Табелли придбає…

Він перерв читання, очікувально втупився на Меліс Лімісдейл.

– Вона придбає непостійне… тобто значення, яке плаває, залежно від значення кутового ритму . Який, у свою чергу, залежить… залежить від кута нахилу сплескового дротику до цієї… як її… до астраллели! Що співпадає з градієнтом…

Відьма відповідала старанно, затинаючись, начебто з натугою пригадувала складний урок. Але раптом замовкла. Бліда від переляку – руді вміють бліднути так, що варто позаздрити! – вона вирячилась на співрозмовника.

– Це просто диво з див, люба! Мої вітання! Самоучкою, у глушині, без розумних наставників… У мене слів нема!

Меліс зашарілася до коренів волосся.

– Що ви, пане! Це я так… це дрібниці. Таку книгу мені до кінця ніколи не здолати…

– Дрібниці? Вічний Мандрівцю, та тут на першому розділі збожеволіти можна! Вам би на залік з теормагу… у сенсі, з теоретичної магії-шмагії, – пожартував Андреа, бо мимохідь пригадався юний нахаба на березі.

На ці слова Мелис Лімісдейл образилася. Серйозно. Мало не до сліз.

– Я так і знала, що ви з’явилися посміятися з мене! Звичайно, ви дипломований чаклун, а я – попелиця болотяна! Ми на ці дрібниці роки вбиваємо, по крихтах збираємо, а ви – шмагія! Я Універмагів не кінчала, але щоб ось так, у обличчя… Не соромно, пане?

Сказати, що Мускулюс засоромився – виходить, нічого не сказати. Чаклун був просто приголомшений. У чому його провина? Ну, пожартував невдало – з ким не буває?

– Найнижче перепрошую, пані, якщо мимоволі скривдив. Повірте, й на думці не мав! – Андреа й у страшному сні не припускав, що розшаркуватиметься перед ятричанською відьмою; а ось як воно вийшло… – Іду, іду, йду. Мани вам до Вишних Емпіреїв і удачі на десять років наперед.

Він поквапливо спустився з ґанку, покрокував геть. Хто ж міг знати, що відьму образить безневинне слівце «шмагія»? Що в ньому такого? Треба буде за нагоди обережно поцікавитися… Біля мосту Мускулюс все-таки озирнувся. Підкоряючись раптовому пориву, він вчинив украй неетично, й це не можна було порівняти з необразливим слівцем. На око, за лічені миті, чаклун зробив кількісний аналіз склубоченої навколо хатинки мани, заодно зчитав і мана-фактуру.

Після чого застиг на місці дорожнім покажчиком.

Мани навколо будинку вистачило б із надлишком на повного мага вищої кваліфікації! Власні запаси малефіка були куди скромніші. Та з таким рівнем цій Меліс у cтолиці практикувати, Універмаг екстерном скінчити, при дворі чарами сяяти… А мана-фактура виявилася ще цікавіша. Вся ця потужна сила належала двом людям. Точно, двом. Застуджений паливода, мамчин помічник? Навряд чи. На відьминих синочках доля відпочиває. Ось дочки – інша річ…

«А може, він і не син їй зовсім?!» – спало раптом на думку.

* * *

На подвір’ї у Швелерів на нього чекали.

– Геть звідси, спиногризе, тобі тут нічого не дадуть!

Мускулюс зі співчуттям підморгнув песику Нюшці, якому, власне, й адресувалася лайка. Песик у відповідь махнув хвостом: життя моє, виходить, собаче, різноко-льорове! Із тину приєднався гордовитий кіт, який наповнив ціле подвір’я своїм нявканням. На цьому діалозі чаклунову з’яву помітили переважаючі сили друзів, і почалася атака з флангів.

– Майстре Андреа! Ви як ніколи вчасно!

– Любий наш! Золотий наш!

– До столу, до столу! Пивце гріється, страва холоне!

– Бурштиновий наш!

Воістину чаклун відчув себе мухою в бурштині. Було важко повірити, що нападників лише двоє: Шишмар Швелер, ходяча асоціація на тему «Татусь Леонард: молоді літа», і його дружина Фержерита, уроджена Блонд-Павізар. Разом чоловік і жінка мали вигляд неперевершений: кулак із в’язальною шпицею, вантажний галеон і його бушприт, собор Мозеса Трисмегіста й знаменитий шпиль на куполі собору. Третім, підсилюючи наступ із центру, був стіл. О, цей стіл! Дубовий богатир, здатний дати притулок сільському весіллю, він ломився від страв. Окости з бужениною перемежовувалися розетками з моченим барбарисом і сливою в маринаді, із супниць дихали жирний папцун і панадель по-домашньому; вабили яйця з хроном, кликала редька, терта з курячим смальцем, і ридали на ешафоті підсмажені шкубанки з цибулею. Найобразливіше було те, що Мускулюс не відчував голоду. Але відмовитися – смертельна образа…

З усього видно, спадкоємець вирішив залагодити враження від неговіркого батька.

– Діамантовий наш! Топазовий наш!

– У центр, на чільне місце!

– Цетинко, дурепо, застели гостеві коліна рушником!

Бідолашна кривенька слухняно кинулася виконувати наказ. Дивлячись на зопрілу, засмикану Цетинку, малефік здогадався, хто насправді накривав цей божественний стіл. Він завжди жалів людей, чия щира сутнісь – підпорядкування. Жалощі образливі: у них, хробаком у яблуці, чаїлося приниження, але чаклун нічого не міг із собою вдіяти. Звичайно, на «людях слухняних» світ стоїть далебі надійніше, ніж на трьох тапірах Ху, з’єднаних докупи посередині Мокріні Бездонної. Війна залежить від піхоти, громаддя палацу зводять муляри, а піднімають келихи на честь перемоги генерали та королі. На тім стоїмо й не можемо інакше – а іноді все-таки не завадило б опустити задертого до неба носа та придивитися: на кому стоїмо…

– Голубонько, зробіть ласку! Присядьте поруч!

– Та що ви, майстре Андреа! Зовиця бажає пройти до хворої матінки!

– Цетинко, любонько, прибери за матусею!

– А потім віднеси обід звитяжним воїнам і паням, що тужать під їхньою охороною!

Фраза, гідна балади. Шкода, ефект пропав марно. Суворо глянула на зовицю Фержерита й без коментарів показала їй на свекрушине вікно. Мовляв, любонько, кульгай звідсіля, й що швидше, то краще. За відсутності свекра чарівна Ферж почувалася тут, як удома. Гаразд, справи сімейні – справи темні. Самі розберуться. Чаклун торкнув губами чарку, неуважно слухаючи Шишкареві балачки, котрі прудко звернули на теми виробництва – батько! Викапаний батько! Якби не запопадливість у голосі… Він байдуже кивав у відповідь на одноманітні компліменти Фержерити. Сапфіровий наш, смарагдовий наш, аметистовий наш… Порівняння липли одне до одного, утворювали пухку грудку; назовні гострим шпичаком стирчав багаторазово повторюваний рефрен: «Наш, наш, наш!» Розслабся – напорешся.

Відчувалося: Шишмар у таємних думах уже тримає удачу за бороду, і обличчя у вертихвістки-удачі – копія оцього Андреа Мускулюса.

Хоча цей самий Мускулюс – голений.

– Я стругалеві даю два із третиною фартинги на сувої. Дуботопти в мене кору б’ють за сім фартингів з гаком. За що їм більше, ледарям?! Оплата відповідна: стругалі півтора місяця горба гнуть, штовхачі – місяць…. А батечко свариться. Ти, каже, людей не поважаєш! Ти людям своїми грошами очі колеш!

– Шишечко, зайчику, не гнівайся! Татусь, він людина давно дублена… Йому приблудний пройдисвіт за рідного сина дорожчий. Алоїз-розумник із Пшибечан звісточку шле: другий склад відкривати надумав. Ми з братиком Алоїзом умовилися: сап’ян з марокеном прямо в Реттію слати, минаючи перекупників…

– Майстре Андреа! Ви ж знаєте: мій заклад – найкращий. І беремо по совісті. Натякніть, де треба: так, мовляв, і так, Шишмар Швелер завжди з найкращими намірами…

– Зайчик червону юхту освоїв! Мерейну! Смарагдовий ви наш, якщо на портмоне чи гаманці з титлом – кращої не знайти…

– Ще по одній?!

Чаклун засумував. Просто на очах відбувалася зміна епох. Кінець майстра Леонарда й початок майстра Шишмаря. Щиро кажучи, малефікові складно було б назвати це прогресом. Колишній свавільний тиран подобався йому не надто, але куди більше за цього верткого пройдисвіта. Ні, нинішньому Леонардові Швелеру, «який „чаклує“ ночами над ложем хворої дружини», не встояти перед натиском родичів. Ще сьогодні, мабуть, він здатен зацідити кулаком у пику Шишмареві, наполягаючи на своєму – але завтра, післязавтра…

Край.

Мускулюс знав, хто зустріне його на порозі наступного разу.

Пригадався малий Тіль. Там, біля річки, з горіховим патичком напереваги. «Ось я дідусеві скажу…» Але ж не на батька послався, погрожуючи різникові. На діда. Дитяче белькотіння пролунало ніби відголоском давнього салюту: «Слава полеглій величі!» Виросте малий, змужніє, посуне власного батька на лаві. Чого соромитися, коли всі свої? Сирота-малефік замість батька раптом уявив Просперо Кольрауна. Бойовий маг з милості долі чи нещасного випадку втратив ману, ореол страху, який вселяє вчитель, потьмянів, колишній жах ворогів здитинів – і ось Андреа Мускулюс ладнається запроторити благодійника до притулку, щоб перехопити статус при дворі, у ложі Бойових Магів…

У роті з’явився мерзенний присмак. Довелося змити добрячим ковтком вишнівки.

Застілля дедалі більше перетворювалося на новельєт кепського белетриста, коли автор, не знаючи, чим забавити героїв, щомиті всадовлює їх їсти-пити. Закусять, повалять ворогів, вип’ють, порятують красуню, між шніцелем і куріпками завоюють імперію, під голубці з мальвазією проп’ють трон…

– …шушваль усіляку принаджує! Зовсім розум втратив! У домі дівка на виданні, а він якогось шалапута на постій прийняв…

– Зіпсує Цетинку, гультяй! Її й без того заміж не беруть: гребують кривенькою…

– Я йому кажу по-родинному: батьку, ви якою дупою думали? А він за коромисло… Рідну кров через чужого шлендра вбити ладен!

– Старе як мале! Чули, мабуть, сап’яновий наш, – свекор у отроцтві на голівку був недужий. На шмагію, бідолаха, страждав… Ледь вилікувався. Шишечці дід М’яздрило розповідав: із дому втік, п’ять років шляхами валандався!

– Чарівникам у ніжки падав, у науку просився. Гнали його втришиї…

– Ви ж розумієте, майстре Андреа: з дубленою пикою та в чарівничий ряд!

– Повернувся брудний, битий, у вошах… Дід змилостивився, прийняв. Хто ж міг знати, що в поважні літа зараза повернеться?!

Мускулюса немов обухом по потилиці вперіщили. «На шмагію страждав»?! Дурнувате слівце вгвинтилося буравчиком, огортаючись додатковими змістами. Прокляття, адже це не просто лихий жарт! «Ха! Магія-шмагія…» Чи це розмова з Шишмарем і Шишмарихою так стала впоперек горла, що радий будь-якому приводу відволіктися?

– Шмагія? Чи не можна докладніше?

– Хи-хи-хи! Жартувати зволите! Чи ж нам пояснювати знаменитому метру!

– Хо-хо! Веселун ви, майстре! Так уже судилося: вам, мудрим, – магія, Висока Наука, а хто з чорного люду поткнеться – тому шмагія, на посміховисько!

– Одним – слава, іншим – сором!

Годі, тут більше нічого не доможешся. З досади чаклун щедро обдарував песика Нюшку шматом окосту. Шишмар аж крекнув, засуджуючи пусте марнотратство, але заперечити чи відняти в собаки подарунок не посмів. Лише провів песика розпачливим поглядом. Схоже, що люблячий син загодя, у почуттях і помислах, увійшов у володіння батьковим майном, страждаючи від марного розтрачування.

Зате Фержерита вбачала в щедрості гостя натяк на доброзичливість, тому присунулася ближче. Штовхнула кощавим боком, розтягла в усмішечці щучого рота:

– Неоціненний наш… Я щодо свекрушки. Присягаюся Таємною Голоблею, несила більше. Лежма лежить, вважай, мертва. Свекор над нею дуріє, промисел закинув. Цетинку заміж з таким приданим не виженеш…

– Так, я сьогодні оглядав вашу свекруху. Відверто кажучи, не знаю, що й порадити…

– А ви ось що порадьте, хризолітовий… Ви ж малефік, у вас око гарно налаштоване… – Дихаючи пивом і туманами, в яких роїлися недобрі оси, Фержерита торкнула пальчиком чаклунів лікоть. – Може, його й вистачить? Якщо подивитися, га? Якщо розумно подивитися, хіба ні? Й свекрусі – тихий спокій, і нам – радість… Ми б не поскупилися…

Поруч сопів притихлий Шишмар.

Перш ніж відповісти, чаклун наповнив чарки. З вершечком, розливаючи хмільне на скатертину. Розреготався:

– У мене є краща пропозиція, пані та панове. Упевнений, вам сподобається. Я готовий за помірну плату вилікувати шановного майстра Леонарда від усіх наслідків його недуги. Прокляття, я можу зробити це задурно! З поваги до господаря дому, – при цих словах Шишмар сіпнувся, розлив брагу, – я зроблю його колишнім! Роки ще не обтяжують Леонарда Швелера. Виходить, щойно його розум стане як колись ясним, вижене меланхолію, ви знову знайдете люблячого батька, доброго свекра та дбайливого господаря! Що скажете, срібні мої?

Відповідь, прочитана в очах співрозмовників, цілком задовольнила малефіка.

За що не гріх було й випити.

* * *

Гамір на вулиці зіпсував усе задоволення від тосту. Останніми днями Мускулюс без любові ставився до несподіванок, вважаючи, що від них усе лихо. Чи це Шишмар із дружиною групу підтримки заготували?

Тим часом гамір зупинився побіля дому Швелерів.

– Я зараз! Я миттю! – заметушилася чарівна Ферж, силкуючись залагодити ніяковість. Вона кинулася до воріт, ладна рвати на клапті, вилетіла назовні – й незабаром повернулася синяво-біла, як збиране молоко.

– Р-рубіновий наш… Це до вас.

Доля звичайно дає двома руками: в одній – удача, в іншій – неодмінно якась капость. Привід обірвати мерзенну трапезу не міг не радувати. Але юрба? Навіщо юрбі чаклун Мускулюс? Чи ятричани лише бажають провести диспут на тему книги Яна Етмюллера «Дифферент-діагностика маній і одержимостей» – за участі столичного метра?!

Схоже, тут усілякий мітляр – знавець Високої Науки…

Юрбу, що заполонила вулицю, очолював старий приятель – архіваріус Гонзалка. Ніщо не нагадувало в ньому ранкового лиходія. Замість сокири архіваріус тримав букет троянд. «Глорія мунді», барви «тліючого жару». Тринадцять красунь, як годиться. Сам Якоб теж нагадував екзотичну квітку. Причепурився, немов на свято: патичок, мантія, жовтий капелюх. Бляха сяє ясним місяцем. Хоч малюй із нього поясний портрет та прикрашай ратушу.

Ледь Гонзалка вгледів чаклуна, статечно підтяг штани й опустився на коліна.

Ударився чолом об землю.

– Усе, що є, – виразно промовив він, не знаючи, що повторює слова Леонарда Швелера. – Все, що маю. До останньої краплі крові.

Поруч ридала маленька жінка, тримаючи за плече дівчинку літ шести.

– Не зрозумів, – щиро відгукнувся малефік, приймаючи квіти.

– Ось моє життя, – пояснив архіваріус і на підтвердження ще раз ударив чолом. – Воно ваше. Візьміть.

Юрба вибухнула оплесками.

– Е-е… колись пізніше. При нагоді…

– Ні. Зараз. Ви – велика людина, майстре чаклун. Ви – святий. Я образив вас біля річки, я підняв руку на безневинного юнака… А ви повернули мені дочку. У вашому мовчанні я почув дзвін надії. Іскро, цілуй руку благодійникові! Чуєш?!

Дівчинка підійшла до чаклуна та слухняно цмокнула його в долоню. Починаючи прозрівати, Андреа опустився навпочіпки. Погладив мовчазну крихітку по голівці, відчув під рукою пухнасте темне волосся.

– Ти де була?

– Гралася, – тихо відповіла дівчинка. Обличчя в Іскри було спокійне, вона вочевидь не відчувала за собою ніякої провини. – Я гралася з подружкою. А потім набридло, і я пішла обідати. Додому. Мама плаче, тато лається… А я гралася.

– Де ти гралася?

– У кущиках. Ми гралися в «двох змійок».

– Три дні поспіль?!

Дівчинка здивовано дивилася на чаклуна. Чесні оченятка. Здоровий колір обличчя. Схоже, Гонзалки всі на диво рожевощокі. Іскра не розуміла, про що її запитують, за що сварять. Гралася в «двох змійок». Пішла обідати. А дурні дорослі плачуть, кричать, метушаться… У долоні закололо так, що чаклун ледь не відсмикнув руку, ризикуючи злякати малу. На третину відкрив «вороняче баньши», марно вдивляючись.

Добряго Сусуне, вибав із лиха!

Чорний гар танув над дитиною. Ішов, розсипався пластівцями попелу, залишав жертву неушкодженою. Все гаразд. Це залишкові наслідки. Більше маленькій Іскрі нічого не загрожує. Доживе до ста літ і відійде, оточена риданнями правнуків. Навіть і не згадає про дрібну подію в дні свого дитинства. Але малефік знав лише одну пожежу, після якої залишається такий гар. Він ладен був заприсягтися, що вночі, в крайньому разі, сьогодні вранці, дівчинка ця вмерла злою смертю. І ладен був заприсягтися вдруге, що дитя, яке стояло перед ним, живісіньке.

Якщо ти бачив піднятих, помилка виключається.

«Історію скінчено, – думав Андреа, бездумно розкланюючись і вислуховуючи подяки на свою адресу. – Кінець. Завіса. Якби я був трубадуром, то не знав би, про що співати далі. Пропажа знайшлася, народ плеще, герой сяє в ореолі слави. Саме час почати нову історію. Без відриву від основної роботи…»

Він розумів, що початок нової історії – не за горами.

SPATIUM IV Балада п’ятьох (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

На березі, де океан, Води не чуть, Медузи б’ються в піні там, Бо не втечуть, Не побажаю й ворогам Цей жах відчуть. У вічній тиші край води – Століть вінець, На кручі осторонь сидить Палац-ченець, І в більмах вікон назавзжди – Пітьма. Кінець. У ніч мелодію-стрілу Встроми, гобою, Тут п’ять, поринувши в імлу, Зійшлись з журбою – Король і блазень, і чаклун, І ми з тобою. У кубках плюскотить вино – Де кубки ці? Сум у очах, як в річці дно, Як ніж в руці, І кожен знає, що темно, Що ми – гравці. Що скоро стане на поріг Світанок-дід, І буде тисяча доріг На цілий світ, І буде кожному свій рік, І шлях, і слід. І шторму шал, і неба скло, І хмар гурти, І воля буде, і полон, Сад і пустир. Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд? Хто я? Хто ти?! На березі мовчать віки, Віки мовчать, А сині хвилі в’ють вінки, І небо вчать, Чекаєм, долі боржники – Чи прийде час?

CAPUT V «Дарма надіятись на те, що блазнів цирковий вертеп від клопіт збереже…»

Відверто кажучи, купатися в незаслуженій славі довелося вперше. Біографія чаклуна, а особливо – тривале спілкування із Просперо Кольрауном, цьому не сприяли. Він поплескав дівчинку по плечі: тримайся, мовляв! Раптово згадав похід до відьми, лиходіїв на березі…

До речі, про дівчаток!

Ні, хтиві еманації лілльських панянок були тут ні до чого. Хоча дехто з юрби вже почав підозріло чмихати, а бугай Шишмар схопив за худий бочок стервозу Фержериту. Дивне розв’язання ситуації… Невже він настільки причавлений підбором благовірної? Звичайний мужик ще до застілля поліз би нагору, щоб напоротися на гвардію, котра вмирає, але не здається… Втім, хай їм грець: дівкам, мужикам, усім підряд.

Роздуми про дівчаток, що виникли в чаклуна, мали зовсім іншу властивість.

– Даруйте, пані та панове! Справи, знаєте, велять…. Сьогодні, з вашого дозволу, я збирався в цирк…

Невідомо, що подумали Швелери про малефіка, який проміняв їхнє світське товариство на дурнуватий намет із виродками. На щастя, думка спадкоємців Андре цікавила не більше, ніж вміст торбинок за щоками в сумчастого тушкана з острова Екамунья. Він ще раз привітав архіваріуса з поверненням доньки, побажав сім коробів удачі, вислухав відповідний хор: «Добре – в яблучко, лихе – в молоко!» та відкланявся.

– Початку через мою скромну особу затримувати не будуть!

Юрба почула розходитися.

– Спритно ви їх, майстре Андреа! Правильно, не за стіл же дармоїдів кликати…

– Ви маєте рацію, люба Ферж! Вибачте, на мене чекає вистава. Обожнюю цирк з дитинства…

Ледь чаклун ступив від воріт, першим наткнувся на «героя», врятованого ним біля річки. Хлопець займався улюбленою справою: грався з малим Тілем і «заячою губою». Уся трійця ретельно трудилася, обплутуючи мотузками кущ недоладника. На мотузках висіли друзки, обрізки шкіри, шишки та два дзвіночки. У конфігурації мотузочок і того, що на них висіло, Мускулюсу знову ввижалася «система», але він рішуче взяв заразу-фантазію за горлянку. Незабаром у собачих купках маною запахне! Магія-шмагія…

– Чув? Архіваріус дочку знайшов! – порадував чаклун хлопця. – Жива-здорова. Гуляй, бурлако: ти тепер у нас дружина кесаря!

– Тобто як? – насупився той.

– А так, що поза підозрами!

Юнак розплився в посмішці:

– Здорово! Агов, чарівники, без мене закінчуйте! Мережу міцніше ладнайте, щоб ламії не вирвалися…

– Не вирвуться! – цілком серйозно пообіцяла «заяча губа».

– У нас бубонці! – підтримав Тіль.

Юнак скривився, ніби очікував почути щось інше. Однак махнув рукою. З легкістю лошати схопився на ноги, обтрусив штани – справа, по суті, безнадійна! – та покрокував вулицею поруч із Мускулюсом.

– Майстре Андреа… Я помилився. Там, біля річки…

– Пусте, – перебив його малефік. – Забули, проїхали. Тебе як звуть? Ти моє ім’я знаєш, а я твого – ні. Негоже.

– Яношем назвали. А ви що, чаклунським способом довідатися не могли?

– Міг би, – розмова тішила Андреа, він тому й не гнав Яноша геть, як намірився був на початку. – Тільки навіщо ману витрачати? Простіше запитати.

– А раптом я вам збрехав? Раптом я не Янош, а, приміром, Гарольд?

– Виходить, збрехав.

Юнак замислився і якийсь час ішов мовчки. Схоже, думка, що багато чого й чаклунам простіше робити без будь-яких чарів, раніше не спадала йому.

– Ну а якщо, наприклад… Скриню важку на горище тягти треба?

– Найми слугу. Хай тягне.

– А якщо грошей нема? Як краще: чаклунством чи горбом?!

Розумне запитання. Такими задачками на співвідношення сили й мани волхв Грозната неабияк замучив Мускулюса в дитинстві – перш ніж дати рекомендаційного листа до Просперо Кольрауна, тоді ще бойового мага за наймом.

– Залежить від ваги скрині. Від профілю чаклуна. Від рівня мани. Від тілесної сили. Маса параметрів, – детально, як дорослому, узявся пояснювати малефік, – є спеціальна формула Трейле-Кручека…

– Матіаса Кручека? Реттійський Універмаг, кафедра демонології? – випалив Янош.

– Ти-бо його звідки знаєш?

Хлопець зам’явся, старанно видивляючись собі під ноги.

– Та так… У столиці жив якийсь час. Майстре Андреа, а заочників у метра Кручека забрали нарешті? Він скаржився, що часу зовсім нема…

– Метр Кручек другий рік працює погодинно, – машинально повідомив Андреа, ошелешений темою бесіди. – Зі здоров’ям у нього негаразд.

Хлопець помітно засмутився. Ну й запитаннячка в тебе, юний Яношу-Гарольде! Як писав Адальберт Меморандум, «світ звихнув суглоб»… Мозковий суглоб, видимо. Волоцюжка з глушини цікавиться життям-буттям доцента Кручека!

– Кепсько. Раніше він на здоров’я не скаржився. Ми з Ніком і Марькою підглядали, як вони з венатором Цвяхом досліди робили. Ох, і страшно було! Особливо коли німбус-смолоскипи запалювали. Марька пищати хотіла, та давилася…

Хлопець смачно розреготався. Щоки його вкрилися плямами, рот кумедно покругішав.

Малефік кивнув, думаючи про своє.

Ось тобі і юний дурник. Німбус-смолоскипи? Демонолог Кручек і венатор, тобто мисливець Фортунат Цвях?! Нескладно здогадатися, за якими дослідами підглядали шмаркачі… У Ятриці що – розсадник магів? Спершу – старий хрін в аустерії, знавець рівнянь Люфта-Гонзалеса. Потім – Меліс Лімісдейл, яка вивчає праці Шеффена. Бурлака Янош – найкращий, бачся, друг кафедральних демонологів, фахівець із німбус-смолоскипів! Чинбар Леонард Швелер, віртуоз чаклунських пасів! Пасочки-гілочки, кущі-бубонці, цукерочки-бублички, контузія долі Ядвіги, жмути гару над Іскрою Гонзалкою, втратою-знахідкою…

Думки в голові пузирилися манною кашею, ладною пригоріти. Мани в каші було над міру, вона так і старалася взятись грудками, відмовляючись зваритися на щось путнє.

Біля мосту через Ляпунь, прихиляючись ситою спиною до поруччя, сидів жебрак. Весь у лишаях із хлібної м’якушки, для більшого співчуття. Він угледів клієнтів і виставив уперед кострубату, вимогливу долоню. Цікаво, якщо завдати йому задачку з академкурсу малефіціуму, розділ «Зурочення рухомих об’єктів», – розв’яже?

За монети зо дві точно розв’яже. В три різні способи. Вони тут такі.

Мускулюс все-таки вирішив утриматися від подібного досліду. Принаймні, в присутності Яноша.

– Ну й жив би в столиці. Чого пішов? Із твоїми знайомствами…

– Кожен свого щастя шукає, – хлопець був не від того, щоб змінити тему. – Ось я й пішов… шукати.

– Знайшов? – уколов Мускулюс.

– Знайшов!

Якби Андреа був трубадуром, він би сказав так: «Щаслива посмішка опромінила юнакове обличчя. Із очей у нього хлюпнула щира, чиста, нічим не скаламучена радість». Але трубадуром Мускулюс не був. Він був малефіком. Погодьтеся, зовсім інша професія.

Тому він нічого не сказав.

* * *

Прапори, що прикрашали купол шапіто, ляскали на вітрі. Тканина вигиналася, скручувалась, робила зображення паяців страхітливими, а морди василісків – кумедними. Внизу, біля входу, пританцьовували четверо музик, виконуючи гавот із «Принцеси цирку». Вусань-сопілкар тішив кумедними імпрезами: автор опери, Себастій Бахус-старший, навряд чи впізнав би в цих пасажах своє творіння. Касу штурмувала черга: товстуха-білетерка змучилася, відбиваючись від неплатоспроможних.

– У нас не ломбард! – скрикувала вона, сяючи казенною посмішкою, коли замість грошей їй пропонували куртки, капелюхи, вуздечки чи щипці для горіхів. – Зробіть ласку, звільніть віконце!

Аматори видовищ, які не мали коштів, зітхаючи, йшли геть. Носатий хлопчисько по тривалім торгу продав багатенькому онукові мюнцмайстра якусь книжку, яскраву, але заслинену, та кинувся напролом, без черги: «У першому! У першому ряду!» Мускулюс не здивувався б, якби книга виявилася знаменитим «Букварем Аль-Хазреда», який безслідно зник у пісках Куттійя.

У повітрі стояв гострий аромат дива.

Незнайомий і таємничий.

Є на землі дива, непідвладні наймогутнішому чарівникові. Кущ, обвішаний линвою з бубонцями, чи фігляр, який ходить по дроті, часом можуть виявитися головніші за цілий лейб-малефіціум. Знімаючи зурочення буднів і пристріт утоми. Шкода, що ми – дорослі, розумні, практичні, у нашому кошелі дзенькає скупий дріб’язок, за який товста тітка не схоче продати квитка на задній ряд, хоч бийся з нею…

– Ну, я пішов?

Янош зумисно байдуже споглядав метушню навколо шапіто.

– А виставу подивитися? Якщо, звичайно, у тебе нема важливіших справ…

– Нема в мене грошей, – зізнався хлопець. – Я б міг по-просити в майстра Леонарда. Він дасть. Мені – дасть. Тільки я не проситиму в нього.

Ляснувши хлопця по спині, чаклун розсміявся, дивлячись, як той давиться кашлем. Ич, витівник! Людині, якій Леонард Швелер у відповідь на її прохання дасть грошей, саме місце в «Цирку Виродків».

– А якщо попросити в майстра Андреа?

– Я не проситиму грошей, – повторив Янош, втягуючи голову в плечі. – Я не жебрак.

І, немов зважився на відчайдушний вчинок – видихнув:

– Я – вчитель.

«А чому ні? – Мускулюс пригадав „Зірку Бедламу“, притулок, заснований Департаментом Милосердя для вбогих розумом. – Один – Вічний Мандрівець у плоті, інший – драконоборець Арчибальд фон Тюхпен власною персоною, третій – змолоду вчитель без учнів… Буває».

– Але ж учителям не забороняється ходити до цирку? – запитав він, силкуючись зробити запитання спокійним та буденним.

– Н-ні… Не забороняється.

– Почекай на мене тут.

Чекати не довелося: чаклуна пропустили без черги.

З дивною єдністю ятричани розступилися, даючи дорогу. «Святий!» – кинув Тацит Горлань, нишпорячи по кишенях. «Рятівник!» – бабусі в мереживних чепцях так і пантрували, щоб доторкнутися до куртки, штанів, хоча б до закаблука малефікового, ніби він був горбанем-епілептиком, всипаним золотухою, котрий приносить, згідно з повір’ям, удачу. Якщо виходило, бабусі кричали «Ура!» і чіпці шпурляли в повітря. Біля самого віконця відступив убік, звільнив доступ ландвер’єр Намюр; строго віддав честь, тримаючи за руку шмаркатого небожа: «Радий вас бачити, майстре чаклун!»

– Два квитки в партері, прошу вас!

– За мій кошт! – втрутився ланд-майор.

– За мій! – підскочив живчик Тацит. – Кішечко, запиши на Нізі!

Підсумок підвів мюнцмайстер, пихкаючи від ретельності:

– За кошт міста. Нелі, ластівко, запиши на скарбницю. Запит надішлеш узавтра до ратуші.

– Не треба в партері! Я не хочу в партері! – із-за спин кричав гордий Янош, відмовляючись жирувати за кошти зі скарбниці. – Мені нагорі! Подалі…

Прохання упертюха довелося виконати.

* * *

Мабуть, ніхто б не повірив, якби Мускулюс надяг мантію з чорного оксамиту, вийшов на арену замість шпрехшталмейстера та оголосив у рупор:

– Пані та панове! Ваша вистава цікавить мене в останню чергу…

Але це було чистою правдою. Сидячи в другому ряду партеру, він нудьгував, розглядаючи довгоруких гномів-жонглерів, що метали під купол ґрона шпичакастих булав і заточені по краєчку кільця. Позіхав під дотепи глумотворців на килимі. Ледь не заснув під поглядом василіска-більмача. Змучена рептилія витріщалася на публіку, викликаючи ви-бухи жаху, «підсадженим» у проході зробилося зле, блазні-буфони кам’яніли та лопалися мильними бульками, – а чаклун щиро співчував тварині, чий погляд давно згас від сутички з їй подібним. Музичний ексцентрик, у минулому – хатній шишок-погорілець, виконував похоронні марші. На гребінцях, на липових балясах, на волинці на кшталт кабретте, з хутром зі шкіри блукаючої химериси. Народ радісно підспівував, Мускулюс же страждав від позіхання, ризикуючи звихнути щелепу.

Одного разу він підвівся й виглянув, як там Янош на вершечку західних трибун. Хлопець кричав разом із дітьми й ляскав у долоні. Хлопцеві було весело. Щаслива людина… Чаклун подумав, що він сам у отроцтві був зовсім іншою істотою: серйозним, обов’язковим, віддавав зубрінню перевагу перед будь-якими забавами. Притулок, пізніше – суворий волхв Грозната, ще пізніше – Просперо Кольраун… Напевне, тому шалапутний Янош викликав у малефіка приховану симпатію.

Тролі-еквілібристи з тарелями.

Доппельгангери-антиподи.

Ілюзіон «Сансара».

Він ледь дочекався антракту. Те, що привело його до цирку, крилося в другому відділенні, між феєю з бородою та бійцями на першах. Він вийшов у хол; спочатку вирішив відшукати Яноша й купити хлопцеві медяників із брусницею. Але гордій вочевидь ховався від благодійника, не бажаючи бути зобов’язаним над міру. Рідкісний випадок: гординя в бурлаки. Хоч у музеї виставляй, для огляду неробам…

– Візьміть льодяничків, пане!

– Не треба. Дайте краще солоних горішків.

Решту антракту малефік згаяв, розглядаючи акварелі на полотняних стінах холу. Ковтач списів Герш Кожух, вольтижер Меровій-син, престидижитатор Хільперик Спритний, Адельгейда й Гі Цюльпіхи, повітряні атлети… Найдовше Мускулюс затримався біля ліліпутки Зізі, «Бравої Гутаперчинки», як було написано під аквареллю.

Зізі була зображена в жовто-чорному трико й нагадувала добру осу.

Незабаром ударив дзвін, і народ повалив назад у залу. Доїдаючи горішки, Мускулюс пройшов на своє місце, готовий нудьгувати до переможного кінця. Але в житті завжди є місце несподіванкам: репризу клоунів було порушено галопом китовраса Грині. Клоуни бризнули врізнобіч, загавкали по-собачому, а китоврас рвонув по колу, регочучи та виспівуючи басом непристойні арії. На спині в Грині, – фактично, на людській його спині, – стоячи обома ногами на кінському крупі та вчепившись у маленькі ріжки, які робили китовраса придатним для «Цирку Виродків», тріпотіла ліліпутка. Її гнучке тіло виписувало божевільні кривулі. Коли Гриня бив озаддям, малу підкидало в повітря. Часом починався «лангсь-кий шкереберть»: Зізі виявлялася задом наперед, обличчям до хвоста китовраса, відпускаючи рятівні ріжки, й лише запаморочлива рухливість рятувала ліліпутку від загибелі.

Трибуни вибухнули оплесками.

Ніхто з публіки не встиг зрозуміти, що номер – смертельний.

«Та він п’яний!» – здогадався чаклун. Дорослі китовраси були химерні й непослідовні, як діти, але їхня вірність дружбі ввійшла в прислів’я. Тверезий, Гриня нізащо не піддав би напарницю такому ризику. Але хмільних китоврасів охоплювало молодецьке завзяття, небезпечне саме по собі, а в цих могутніх створінь – вдесятеро. Добре ще, галопуючому співакові не спало на думку схопити ліліпутку руками: якби Гриня зігнувся, то цілком міг зробити цей подвиг на повному скаку. Ошурки летіли градом, відважний берейтор клацав бичем, марно силкуючись прояснити затьмарений розум китовраса. Блазні вдавали, що все чудово, корчили пики й викаблучувались, але потроху всі розуміли: довго маленькій не протриматися. Оса вжалила жеребця, чіпляючись усіма лапками. Жеребець поніс. Час життя чорно-жовтої бестії добігає кінця.

Ще один виток навколо арени. Ну, десяток.

Край.

– Гриню, годі… добрий, гарний Гри… – дивом розчув чаклун, коли китоврас пролітав повз нього.

На південній трибуні в нестямі закричала дитина.

Той лемент тріснув, розлетівся сотнею гострих скалок. Ранячи, розпорюючи, відкриваючи жили юрби. За мить кричали всі. Люди підхоплювалися, жінки кидалися в проходи, намагаючись врятуватися від лиха, що загрожувало аж ніяк не їм; чоловіки вимагали припинити, погано розуміючи, від кого вони це вимагають. Ридали діти, заражені панікою. Бічним спуском донизу проштовхувався ланд-майор Намюр, намагаючись швидше досягти арени. Невідомо, що планував робити бравий ландвер’єр: навряд чи Гриня послухався б начальницького наказу… Мускулюс припізнився: збираючи ману в кулаці, він не знав, як краще скувати молодця, щоб вершниця не постраждала. Навіть повний маг не зумів би на око вгамувати збудженого китовраса без наслідків. Завалити? – скільки завгодно. Наврочити, зіпсувати, зав’язати вузлом путовий суглоб? На раз. На жаль, малефік чудово уявляв, чим це може скінчитися для Зізі.

А як оком змигнути протверезити п’яницю до кришталевого дзвону, й не просто п’яницю, а китовраса, який зайве хильнув… Замолоду Мускулюс учив напам’ять «Сказання про Третю Спробу». І добре пам’ятав, чим скінчився аналогічний дослід Вічного Мандрівця, що нам, смертним, не рівня.

Із другого ряду Андреа чудово бачив, як літній уніформіст відкинув берейтора, вихопив бича-шамбар’єра. Манежний бич у його руках клацнув… Клацнув? Вибухнув! Оглушливо різко, просто перед налитими кров’ю очима китовраса. Гриня рвучко звернув до центру арени, зірвав музикантам, що підтримали його спів усім квартетом, блискуче «prestissimo». Але уніформіст метнув шамбар’єр п’яниці в обличчя, одночасно хапаючи ліліпутку під коліна.

– Alles!

Він підтримав поштовх, з місця послав Зізі в подвійне сальто. Втім, з’ясувати, де і як скінчиться приземлення крихітки, йому не дали: Гриня з реготом став дибки, замолотив копитами навмання. Зараз чаклун міг без перешкод укласти китовраса на ошурки. Тільки втручання Високої Науки не знадобилося: уніформіст пірнув під убивчі копита й злетів на спину китоврасу.

Службовець виявився затяжкий. Гриня аж крекнув, присів на задні ноги.

– С’айд туг’єн! Харк ибла м’ахмеза!

Лаявся уніформіст по-тугрійски: ці кочівники споконвіку вважалися віртуозами лайки. Женучи китовраса коло за колом, він не переставав голубити Гриню кулаком по потилиці. А ледь проклятий п’яниця вигинався, намагаючись відбиватися від вершника руками, дядько вміло тицяв розчепіреними пальцями в плечовий суглоб. Мускулюс уперше бачив такий удар. Зважаючи на реакцію Грині, жарт був болісний – могутні лапи китовраса звисали батогами, не встигаючи дотягтися до уніформіста. Співати «скакун» перестав, натомість заволав не своїм голосом. Ідіот-сопілкар навіщось – напевне, очманів з ляку – збив на піну «Танок гидких каченят», квартет підхопив плутаний ритм, і в бурхливому морі публіки, олією на хвилі, пролився сміх. Спочатку слабенький, боязкий, загублений у нервовому гаморі, сміх ріс, ширився, міцнів велетнем, підкоряючи та заспокоюючи.

– Биєраз! Ингиргин ю! Й-ю!

Нарешті китоврас здався: упав на коліна, втяг багатостраждальну потилицю в ще більш потерпілі плечі й розридався.

Першою, хто кинувся втішати Гриню, була ліліпутка Зізі.

– Маленький! Ну маленький! Годі, все гаразд… – і до уніформіста. – Звірюка! Ви вбили його! Ви вбили його вашим жахливим кулаком! Вас мало стратити!

Уніформіст, похмурий як ніч, слухав ліліпутку й тримався за серце.

Вік…

– Кращий вершник ескадрону, – хрипів ланд-майор Намюр поруч із Мускулюсом. Ландвер’єр теж тримався за серце; вигляд у «старого Ернеста» був не бозна-який. – Рустам Кліщ, хорунжий у відставці. Тугрієць по батькові. Ми служили з ним у Вернськую кампанію. Ось де довелося побачитись…

Голка встромилася в скроню малефіка. М’яка, ніжна голка, немов хтось вводив у мозок ялинову глицю. Здригнувся, озирнувся, почав нишпорити поглядом по верхніх ярусах, бо не відразу зміркував, що час відкрити «вороняче баньши». Третє око врізалося ножем у червоні спалахи збудження, що горіли над глядачами, у багрець страху, тепло-синю хвилю реготу, полегшення… Пройшов наскрізь. Голка легесенько лоскотала в свідомості, вела та скеровувала. Приблизно в тому місці, де мав сидіти Янош, аура шапіто провалювалася в лісову хащу. Андреа ніколи не бачив Їжачої Рукавиці, але відразу повірив: це вона, та сама галявина. Біля кущів ожинника, пильно дивлячись на арену, стояла дівчинка в жовтій сукенці. Личко ляльки; старий лак тріснув зморщечками. Дитя до крові кусало губи, чоло його взялося дорослими, злими складками. Гнучкі пальчики від збудження торсали чагарник, начебто собачу шерсть, і шпичаки з хрускотом обламувалися, чіпляючись за ніжну шкіру.

А на манежі втішала китовраса Гриню ліліпутка Зізі.

Малефік знав, що, крім нього, більше ніхто не бачить Лісового Дитяти. Морок погано дається в руки, якщо не призначений для звичайного зору. Тому навряд чи випадковий глядач здивувався б із зовнішньої подібності цих двох дівчаток – тієї, з Фільчиного Бору й гутаперчевої ліліпутки з «Цирку Виродків».

За цією правдою Андреа Мускулюс ішов на виставу. Цю правду тримав зараз за горло. І жодного уявлення не мав, що з цією правдою, бий її Частий Гребінь, робити.

Забагато збігів. Забагато.

Саме для авантюр’єтти Етьєна Скорописця.

І над міру – задля приїзду в Ятрицю скромного чаклуна.

Уже на вулиці він зміркував, що Яноша нагорі не було. Побіг рятувати акробатку? Піддався загальному сум’яттю? Будемо сподіватися, хлопця не затопчуть у натовпі…

– Давайте я вас проведу, – вивернувся від входу пильний Намюр.

– Боїтеся, що заблукаю?

– Ні. Просто додому йти не хочу. Племінника з друзями відіслав, а сам краще прогуляюся. Старіюся, майстре чаклун. Ось такі черстві пироги…

Мускулюс кивнув: пішли, мовляв.

А біля службового входу шпрехшталмейстер бив пику винуватому служникові. Довго, зі смаком, виливаючи накопичений жах. Бо гадюченя не могло пояснити, звідки в цебрі з водою, що стояло при виході на манеж, виявилася чиста, як сльоза, сливовиця.

* * *

На дні лілової чаші неба одна за одою проступали веселим ластовиннячком зірки. Мати-ніч, долаючи боязкий опір, змивала бруд із щік улюбленого дитяти. Відкривалися дедалі нові сяючі розсипи; жменя іскорок зірвалася вниз. Краплі? Сльози? Камінчики під ногою Вічного Мандрівця?

– Я хотів би, пане офіцере, прояснити ситуацію. Тому відразу повідомляю: донька щасливого архіваріуса Гонзалки повернулася додому сама. Без найменшої моєї участі. Усе, що я знаю, – з дівчинкою не трапилося нічого лихого. Швидше навіть навпаки. Якщо вам після цього завгодно й далі молитися на мене – ваша справа.

Ланд-майор хотів щось сказати, розтулив був рота й передумав. Стулив його знову, зробився схожий на сома, що вдавився жабою. Із хвилину йшов мовчки. Лише підбори вибивали чіткий ритм бруківкою. Зірки в небі застигли шеренгами, силкуючись витягтися у фрунт.

Нарешті сом судомно смикнув кадиком:

– Я вам не вірю.

– Скільки завгодно.

– У кожному разі, я про це не балакатиму.

Здається, двоє чоловіків зрозуміли один одного. Незаслуженої слави Мускулюс аж ніяк не жадав. Але й щедро наділяти місто тривогою – нерозумно. Одна справа, коли «столична штучка» знаходить дитину та повертає батькам. Зовсім інша – коли дитина була Нижня Мама знає де, а потім повернувся сама, бо вже награлася «в кущиках». Ні до чого народ розбурхувати: після того, як дівки полиняють, чаклун виїде, життя ввійде в нудне, буденне річище…

– Майстре Андреа!

– Хвала Вічному Мандрівцеві!

– Допоможіть!

– На вас уся надія!

Знав же: не можна на майбутнє нічого гарного задумувати! Ось воно, лихе малефікове око…

– Що трапилось?

– Тіль! Тіль Швелер зник!

– Годі репетувати! – ланд-майор був уже при виконанні. – Ну-бо кажіть до пуття, один по одному…

До пуття не вийшло. Довелося вдовольнятися хором, як у давній трагедії.

Після того, як чаклун пішов, Шишмар із Фержеритою повернулися за стіл. Не пропадати ж добру?! У цьому питанні розбіжностей між подружжям зроду не бувало.

Їжі залишалося досхочу, випивки – хоч залийся, але обоє дуже старалися. З дому виразно тягло прагненням і перспективою солодкої оргії. Про перешкоду у вигляді зачарованих гвардійців не згадувалося. Однак гримуча суміш хмелю та лілльських флюїдів справила на подружжя Швелерів дивний і зовсім протилежний вплив. У Шишки в шлунку раптово відкрилося «друге дихання», і він натхненно віддався обжерливості. Фержериту такий напад оминув: ця палко заздрила чоловікові, бо могла пожирати хіба що очима. Усе змішалося в голові чарівної Ферж, і коли Шишмар відірвався від баранячої ноги, то виявив, що благовірна зникла.

З-за рогу незабаром почулися верескливі вигуки, які безпомилково підказали місцезнаходження коханої. Однак, при всіх її безсумнівних здібностях, наробити стільки галасу сама Фержерита ніяк не могла. Та й голоси були різні. Довелося, гикаючи й тупаючи, ніби вагітний селезень, поспішати на допомогу!

За домом перед поглядом Шишмаря, затуманеним брагою, постала батальна картина олією. Приставною драбиною Ферж дерлася до заґратованих віконець. О, гнівна дружина палала аж ніяк не протиприродною пристрастю до однойменної статі! Пристрасть виявилася цілком природною: дістатися до паскудниць і видерти їм усе волосся. У цьому прагненні дівиці відповідали господині цілковитою взаємністю.

Зближенню сторін заважали двоє капралів. Вони ретельно стягували пані з драбини й до моменту появи Шишмаря їм це майже вдалося.

– Повії! Шльондри! Я вам баньки повидряпую!

– Лізь сюди, стара галоше! Ми тобі дірки полатаємо…

– Агов, валахи! Пустіть каргу!

– Вкушу, вкушу…

– Гадюки! Чоловіка мого зурочили! От-от лопне…

– А тобі завидно, тараня сушена?!

– Мабуть, чоловічок тільки жерти й годен!

– Ах ти, сучка брехлива… Пустіть мене, дурні!

– Пустіть її!

– До нас, до нас!

– Вкушу, присягаюся мамою, вкушу…

Стерпіти наругу над дружиною Шишмар не міг. Дошкандибав ззаду до капралів та намірився вхопити вражих синів за коміри, нітрохи не замислюючись про наслідки.

І отримав у вухо.

Подальше нагадало Шишці дитячий кошмар. Перед ним стояв насуплений татусь, який буцімто був несповна розуму. Таким спадкоємець знав Леонарда Швелера в найкращі його літа. «Невже падлюка-чаклун дотримав обіцянки?!» – устиг подумати нажаханий Шишка за мить до того, як втратив двоє зубів: ікло й лівий проти ока.

Диво з див: третього удару не було. Татусь цілком вдовольнився першими двома. І мав сердитий вигляд, але не розлючений. Як тут не розсердитися?! У домі синочок з дружиною, не питаючи, порядкують! Стіл накрили – мабуть, у майстра Андреа просили чогось. А чаклун пішов. Від столу?! Виходить, скривдили. А ці за відсутності замовника ще й сварку з гвардійцями вчинили.

Як не гніватися?!

Як не зламати єдиним стусаном опори драбини? Лети, невістко, горлицею…

Лихо саме не ходить, а з дітками. Потерпіле подружжя не встигло повернутися до себе, як довідалося від сусідки, залишеної на господарстві, що маленький Тіль не прийшов вечеряти. Змучені лихими передчуттями, поткнулися на вулицю. Нікого. Тліла надія, що онук зайшов до діда. Гнів Швелера-старшого був страшний, але вони повернулися. Нехай батько хоч усю пику поб’є – начхати! Аби лишень Тіль знайшовся.

На жаль, дитини не виявилося й там. І тоді Фержерита, здавлено схлипнула, затисла собі рота руками й кинулася в дім. Її знайшли на другому поверсі, біля свекрушиного ліжка.

– Мамо! Ненько! Пробач ти мені, дурепі! – ридала жінка, ввіткнувшись чолом у край постелі. – Лиха тобі бажала, тварюка я брудна! Язик мій зміїний! Відгукнулося гадині… Тіль, синочок… Прости, мамо, прости, якщо зможеш…

Ядвіга лежала без руху, тиха й байдужа.

Вона була не тут.

– Шукайте майстра Андреа, – твердо, ніби цвяха забив, промовив Леонард Швелер. Обережно підняв за плечі невістку, що здригалася від ридань. Обернувся до сина. – Якщо хто поможе, то тільки він. А сюди не ходіть. Нема чого вам тут робити. Кричите, спати заважаєте… Ти, Ясю, спи спокійно. Ми онука твого знайдемо.

* * *

– …Це він Тіля звів! Він!

– Хто?

– Те щеня, якому батечко дав притулок! Допитайте його під тортурами! Він зізнається…

– Ви помиляєтеся.

Нещасні батьки замовкли, дивлячись на суворого ланд-майора.

– Названий вами юнак був у цирку разом із паном чаклуном. Я особисто його бачив. Заспокойтеся та перестаньте зводити наклепи на безневинних людей. Якоб Гонзалка вже каявся, що ледь не зарубав сокирою це, як ви зволили висловитися, «щеня»…

Слухаючи суворий голос Намюра, Мускулюс пригадав, що не виявив хлопця на верхньому ярусі під час переполоху. Коли б Янош виявився там, чаклун би зачув його навіть крізь морок. Коли парубійко залишив своє місце? У метушні переполоху? Раніше? Під час антракту?! В антракті Мускулюс теж не зустрів Яноша… Стривай. Відставити, пане малефіку. Лихе око – талант, звісно видатний, але вбачати в найбезневинніших здогадах злочинний зв’язок – це, вибачте…

– Я візьмуся до розшуку, – провадив ландвер’єр, приймаючи вогонь на себе. Відчувалося: після зізнання Андреа про непричетність до повернення Іскри Гонзалки офіцер боявся, що батьки малого Тіля зараз кинуться в ніжки «святому». – Я негайно сповіщу капрала Фюрке з його людьми, а ви пройдіть по сусідах…

Не вгадав старий Ерні.

Швелери не встигли кинутися в ніжки. Мускулюс сам виступив наперед, потай лаючи себе на всі заставки за ту хвилинну слабкість:

– А я тим часом спробую скласти гороскоп вашого онука, майстре Леонарде. Можливо, ми зуміємо дещо визначити. Для цього мені знадобиться…

– Рік народження? Місяць? День?

– Ні. Принесіть якусь річ дитини. З недавно ношеного одягу. Краще до прання. Сорочку, штани… І, якщо не складно, пошліть кого-небудь до архіваріуса. Нехай віддасть сукню, в якій Іскра повернулася додому. Ще останнє прохання…

– Все, що завгодно!

– Дайте мені спокій до ранку. Такі гороскопи я в змозі складати лише опівночі. Інакше нічого не вийде. Майстре Леонарде, зрозуміло, вас це не стосується. Ви – господар дому…

На подвір’ї було порожньо та самотньо. Як у тріснутому барилі для вина: вміст вилився на землю, виходить, і балакати нема про що. Добросерда Цетинка подалася до брата – втішати. Забився в будку красень Нюшка, пішов жирувати в околишніх гаремах сивий пройдисвіт Косяк. Повір’я нагадувало Ядвігу Швелер: ніби зависло між небом і землею, переплутало життя зі смертю. Контузія долі. Двоє чоловіків сиділи за столом, очікуючи півночі.

На щастя, Цетинка встигла прибрати.

Дивна річ, думав чаклун. Сидіти за порожнім столом, який ти пам’ятаєш заставленим стравами. Немов дивишся на портрет померлого друга.

– Вам треба підготуватися? – запитав майстер Леонард. – Я заважаю?

– Ні. Мені треба лише дочекатися півночі.

– Ви – гарний астролог?

– Я взагалі не астролог. Так, ази, основи: Дім Клошаров, Яйя, кульмінуючі вузли… Тут інша методика, – малефік торкнув долонею хлопчикову сорочку, принесену Фержеритою, котра невтішно ридала. Ні, до півночі нічого не намацаю. Треба чекати перелому. – Мене навчив цього волхв Грозната, мій перший наставник. Тут потрібно дуже мало мани, зовсім трішки знань і безліч таланту. Вільна мана в мене під обріз, виходить, усе гаразд. Знань, на щастя, майже нема… Зате з талантом – лихо. Інші в мене таланти. Зовсім інші.

Чинбар співчутливо кивнув. Вираз його обличчя ще вчора був кумедним. Так подумав Андреа. Учора б реготав до сліз.

– Я розумію. Знаєте, замолоду я дуже хотів бути чаклуном. Навіть із дому втікав.

– Знаю.

– Звідки?

– Ваш син розповідав. А йому – дід. Я маю на увазі, ваш батько.

– Син, батько! – посміхнувся Леонард Швелер. – Що вони розуміють…

У бічному крилі будинку три дівиці під вікном тихенько муркотіли колискову. «Спати час, заснули очі, йдуть до вас казкові ночі…» Капрали підспівували мужніми баритонами, лише трішки попсованими «крижаним домом». Молодому метальникові Т’ядену для баритона бракувало літ, для пісні – слуху. Тому він патрулював на вулиці, гілочкою стукаючи по паркану в такт колисковій.

«Утома наближається, а північ ніяк не настане…» – зітхнув чаклун.

– Розкажіть, майстре Леонарде. Прошу вас.

SPATIUM V Притча про блудного сина або Мемуари Леонарда Швелера, чинбаря з діда-прадіда (приблизно сорок років тому)

Дітей приносить лелека.

Коли всі лелеки в розльоті чи дременули ключем у спекотний Клюкенвіт, дітей знаходять у капусті або в горосі. Якщо капусту й горох благополучно зібрано з городу та складено в холодному льоху, де родити здумають хіба що пацюки, – діток, буває, приносять у пелені, без допомоги добропорядного лелеки. Інших надуває вітром, ще іншими обдаровують батьків Вічний Мандрівець або Нижня Мама, залежно від долі. Дехто народжується в сорочці або зі срібною ложкою в роті.

Маленький Леонард Швелер народився в сиром’яті.

Його мати, поважна Гретта, яку з дівоцтва кликали Тітонькою Гретті, віддаючи данину непростій вдачі, саме завітала до свекрової майстерні. Навіщо молодиці на останньому місяці пхатися до чинбарні? Хтозна. Пліткарка Тільда Язичиха брехала, начебто Тітонька Гретті бажала спіймати на гарячому свого чоловіка, Бйорна М’яздрила, запідозреного в почуттях до блудливої жони топталя Воротняка. Підтвердилися підозри, чи ні, про те історія мовчить. Від усіх пристрастей лишилося єдине: крик Леонарда, якого ляпали по дупці над сувоєм телячого голля.

За всіма прикметами, долю дитини було визначено.

У повні майстри – або «заводчики», як казали в слободі, – дід дитини вибився недавно. Кирей Швелер пройшов тяжкий шлях від кожум’яки-найманця до досвідченого стругаля-юфтевика, зібрав грошенят на власний заклад. Конкуренція в слободі на ті часи склалася варварська, могли й підпалити нишком. Але впертості дідові не бракувало. Марно хіба замолоду втопив у Таємних Вудах якогось змія, котрий надто вже допікав Ятриці?!

За подвиг магістрат нагородив героя похвальною грамотою.

Спершу майстерня Швелерів була по сумісництву ще й шевською. Згодом шевці відділилися: їм забракло місця. Шкіряний промисел – справа сезонна, літо-осінь, поки річка не замерзла. Слобода третину року гарувала, як проклята, а дві третини пролежувала боком на печі, під’їдаючи запаси. Не такий був беручкий Кирей: він здогадався облаштувати роботу не тільки в сезон, але й із пізньої осені до провесни, задимив багаттями всю околицю. В «порожні» дні було простіше знайти працівників за мізерну платню. Та й худобу били «на сніговий поворот», так що закупівля шкір давала неабиякий прибуток у порівнянні з весняною. Бйорн М’яздрило, син Кирея Змієборця, підтримав і примножив батьків промисел – і в підсумку Леонард, син і онук, прийшов на готове.

Так і трапилося. Юний спадкоємець справно ссав мамчині груди, ріс не щодня, а щогодини і грався дідовими залізними перснями, що їх має всякий кожум’яка. Дитя вивчило слова «бахтарма» і «шакша» раніше, ніж заповітні «тато» й «мама». Підлітком Леон, нітрохи не стомлюючись, міг перевертати барку – великий казан для відмоки. Молодиком, тринадцяти літ від роду, на парі рвав ремені, товк кору на докір колишнім дуботовкам, спритно працював стругом і «ощупкою» розрізняв терту кору ліщини, мімози й дерева кебраччо.

Батьки нахвалитися не могли синочком.

Коли б не одне лихо: дитя бажало чаклувати.

Ну, в дитячі літа тут дивуватися нема чого. Хто зі шмаркачів не клацає пальцями, «перетворюючи» кривдника на гада повзучого? Хто не бурмоче «Чаклуй, баба, чаклуй, дід!» над купкою щебеню, творячи з капості золото, як мудрі алхіміки Санкт-Крюковця? З віком ці дурощі звичайно минають. А в Леона не минули. У чарівних іграх дітвори він був перший: нікому не вдавалося настільки мистецьки помахувати руками, ніхто не вмів так захопливо викликати «хибний захід сонця», геть-чисто як справжній. Якби трапився поруч якийсь Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму, то сказав би, мабуть, що в діях маляти є система. Дивовижна, незлагоджена система, що насправді є, та результатів не дає, навіть навпаки. Але на щастя чи нещастя сім’ї Швелерів, до народження Андреа Мускулюса залишалося ще чимало часу. А інших чарівників у Фарбівній Слободі не знаходилося.

Ті ж волхви чи маги, що приїздили замовляти особливі палітурки, – Бйорн М’яздрило освоїв цей корисний промисел, і синові науку передав, – ніяк не помічали молодика-чинбаря з його дурнуватими забавами. Великому птахові – велике сідало. А хто там навколо метушиться, на тих ми дзьобом клацали.

Скандал вибухнув улітку, напередодні чотирнадцятого дня народження Леона.

Почався скандал, як звичайно, з гарної думки, що навідала Бйорна-батька за сім місяців до свята. Раз синочок мастак бурмотіти нісенітниці та ворушити пальцями, треба віддати його в чародійне ремесло. Без відриву від виробництва. Чарівник-чинбар удесятеро примножить славу майстерні. Бйорн уже в мріях бачив скорочення числа найманих робітників: шкребок сам шкребе, чоботи самі топчуть, кора сама б’ється. Та й несказанне щастя на обличчі завше мовчазного сина тішило суворого, але люблячого батька. Інших спадкоємців у М’яздрила не було, Тітонька Гретті після Леона родила самих дівок, а тому Бйорн бачив у сині продовження себе самого.

Спершу звернулися до відьми Есфірі Лімісдейл, бабці вищезгаданої Меліс.

Півроку з гаком по роботі у фарбівні юний Леон бігав за річку – навчатися чаклунства. Тепер, за сорок років по тому, лисий і пузатий Леонард Швелер згадує ці місяці, як найщасливіші в своєму житті. Він учився залюбки, бачив у навчанні сенс і мету всього свого життя. Немов невидющому від народження відкрили очі на барви світу. І що довше він учився, то похмурішою ставала досвідчена відьма.

Гарний парубійко, бичок з поглядом фанатика, виявився нездарою.

Цілковитим і абсолютним.

– Я не візьму ваших грошей, – нарешті сказала вона майстрові Бйорну, коли М’яздрило приніс черговий місячний внесок. – Це марнування часу. Ваш син ніколи не стане чарівником.

Леонард розплакався. Уперше й востаннє. Більше ніхто не бачив сліз на твердому, впертому обличчі Швелера-молодшого. А татусь Бйорн не повірив. Як тут повірити, коли син віддає навчанню всі сили! У сім’ї Швелерів твердо знали: старанність і труд усе перетруть! Зокрема, втерти носа нахабній відьмі теж варто було б.

– Гроші ваші! – гримнув татусь, відстоюючи честь сім’ї. – Ви їх заробили, Есфір. А ми, драний біс, пошукаємо гідного вчителя! Не якусь там відьмочку з глушини… Хвала Небесному Мандрівцеві, не зубожіємо!

І Леонард, верхи на віслюку Дудці, з трьома фартингами в кишені та векселем на крамницю міняйла Дюпона, вирушив до Малої Корендри, на південний схід від Ятриці: проситися в науку до волхва Грознати. Про волхва ходили різні чутки. Суворий і безкорисливий Грозната ходив по притулках, відбираючи талановиту малечу, та навчав її безкоштовно. Багато пташенят волхва пізніше розліталися з гнізда, несучи в кишенях рекомендаційні листи до інших магів: суворий наставник безпомилково розрізняв силу мани кожного. Але витримати рік поруч із волхвом, швидким на руку та лайку, вдавалося одинакам.

Наприклад, якомусь Андреа Мускулюсу, котрий ще не народився.

Леонард Швелер пробув у Малій Корендрі менше доби й вирушив у зворотню путь, везучи батькові одне-єдине слово волхва.

– Глухо, – сказав Грозната, перш ніж повернувся до прохача спиною.

Скажемо відверто, татусь Бйорн навіть зрадів. Ідея чарівника-чинбаря згодом потьмяніла, втрачаючи позолоту, в майстерні бракувало вправних синових рук, а впертість лише жевріла в глибині, що не день бліднучи.

– Ну й дідько з ними, – втішив сина М’яздрило, маючи на увазі тупу відьму, нахабного волхва та суку-долю. – Теж мені, щастя: чари ладнати! От гарну шагрень вискоблити…

Наступного ранку улюблений син втік із дому.

Добре хоч, що татусь Бйорн, страшний у гніві, не здогадався проклясти сина привселюдно. Але в будинку Швелерів, новому, щойно відбудованому, було заборонено згадувати заблуканого спадкоємця. Під заборону не підпадав тільки дід Кирей. Старому начхати було на М’яздрилові заборони, він споминав онука де попало й коли здумається, а бурчання Бйорна припиняв кулаком. Дід і дізнавався від випадкових перехожих про долю онука, перебираючи рідкісні відомості, немов дорогоцінні монети.

Леонарда бачили в Осиновці: хлопець молив відьмака Хранделя взяти його в науку. Настирливості хлопцеві було не позичати: відьмак плюнув, узяв і за три місяці зі слізьми на очах вигнав геть працьовитого молодця. «Кругляк для персня не огранити!» – ридаючи, сказав Храндель. Пізніше Леонарда зустрічали в Крутояр’ї: він навчався у мандрівних кобняків їхнього незрозумілого ремесла, навчався старанно, нічого не вивчився й був вигнаний із громади. Розказували й страшне: хлопець добрався до Чуриха. Невідомо, чого він навчався в тамтешніх некромантів, зате відомо інше: з Чуриха Швелер-молодший пішов живий, нічого не засвоїв із похмурих наук.

Маг Трифон Коннектарій гнав його ціпком. Вісім разів.

Серафим Нексус, уже тоді лейб-малефактор Едварда I, вилив на впертого паршивця з балкона нічний горщик. А потім довго дивувався вголос, як бурлака зумів дістатися до самого балкона, минаючи охорону й ступорні чари.

Співбесіду у Вечірній Школі, заснованій Паккою Добродійником, хлопець завалив за перші три хвилини.

І ось одного разу, про що дідові ніхто не повідомив, бо свідків не було, на підходах до Паленого Покляпця бурлака зустрів сивого велетня. У ті роки нічого не було страшнішого за Палений Покляпець. Щоправда, народ уявлення не мав, чим так жахливо закрита для звичайних смертних місцевість біля Сірого моря. Але всі вірили чарівникам, у яких від самої згадки про Покляпець обличчя набували попелястого кольору. Нижня Мама його знає, Леонарда Швелера, упертюха сімнадцяти літ, – чого він шукав у згубному місці? Ходили чутки, що тут усяк, хто був нічим, робиться всеосяжним, і навпаки.

На жаль, зміст цих слухів залишався темним.

Вони довго говорили, могутній старець і здоровань-молодик. Можна навіть сказати: вони були в чомусь схожі. І ранком розійшлися: бурлака подався назад, а Нихон Сивочол пішов у Палений Покляпець, де й згинув навіки, щоб обличчя магів не ставали більше сіро-попелястими.

«В тебе злам», – сказав маг, перш ніж піти.

«Це шмагія, і це безнадійно», – сказав маг, ніби вилаявся.

«Знаєш, малий, а я тобі заздрю», – сказав маг, та Леонард уже не чув його.

Тому що Нихон ішов, не оглядаючись.

Розмова на страшному рубежі перевернула душу бурлаки. Незабаром він повернувся додому, сповнений щирого каяття. Татусь Бйорн спершу викаблучувався, але швидко, за допомогою переконливого діда Кирея, прийняв сина в батьківські обійми. Знайшов хлопцеві наречену з гарної сім’ї, з посагом. Леон оженився на Ядвізі без суперечок і пустих балачок про серце, якому не накажеш. Видимо, навчився наказувати. У майстерні працював за десятьох, немов кінь-ваговоз. І ніколи, ні за яких умов не ворушив руками із чародійним значенням. Не складав чудернацьких візерунків. Не кліпав очима, вдивляючись у незнане. Дивився прямо, просто; руками робив справу, а не нікчемні витребеньки, від яких користі – сльози в подушку. Про роки поневірянь згадувати не любив.

Справжній господар.

Батько до самої смерті нахвалитися сином не міг.

CAPUT VI «На щастя, тий пожежі ніж відризав їх від бід…»

Про «захворювання лжеманою», так званий злам, Мускулюс, зрозуміло, чував. Хоча зустрічати людей, вражених цією астральною недугою, не довелося. Хто ж міг знати, що в просторіччі злам це зветься?! Доречне слівце. «Шарлатанська магія»? Навряд чи слово походить від подібного скорочення. Швидше «магія-шмагія»… Тепер зрозуміло, чому Меліс образилася. Чесну відьму у вічі шарлатанкою обізвати! Решта зрозуміло: тому чинбар у себе вдома гультяєві-Яношу дав притулок. Хлопець теж зламаний. Шмаг. Ось і побачив Леонард у волоцюзі – себе молодого. Споріднену душу знайшов.

Багато чого ставало на свої місця.

Та не всім цвяхам знайшлися дірки.

Ну, злам – це дивна хвороба, котру й хворобою не назвеш… Але – система? Якщо чаклунство фальшиве, якщо не мана, а омана – чому так схоже на справжнє? Чи треба запитати чарівника-медикуса, і той роз’яснить діагноз: симптоми вірні, хвороба протікає природним шляхом… Тоді чому чинбар, який на довгі роки переборов недугу, на схилі віку взявся за колишнє? Лихо з дружиною збило з пантелику? Та лихо з Ядвігою Швелер ніяк не пояснює, звідки юний Янош так близько знайомий із приват-демонологом Кручеком!

Запитання, запитання. Куряться образливим туманом. Бреде в тумані консультанти лейб-малефіціуму Андреа Мускулюс, сліпо тицяє в кострубаті відповіді.

У крижану геєну всі загадки! У Мокрінь Бездонну всі запитання!

Мускулюс простяг руку, торкнув сорочку Тіля, відчув у кінчиках пальців легке тремтіння.

– Майстре Леонарде, я ціную вашу щирість. А зараз прошу вибачення. Північ, самі бачите. Час братися до справи.

Час чаклун відчував хребтом. Для цього йому не по-трібні були ні зірки, ні новомодні «годинники». Тим більше, що останніх у нього все одно не було.

– Не буду заважати, майстре Андреа. Піду, мабуть, у дім. З Ясею посиджу. Вдалого вам волхвування.

Про те, що від волхвування, можливо, залежить доля його внука, Леонард Швелер ні словом не згадав. Чаклун був вдячний господареві за це.

Секунди падали з місячної клепсидри краплями рідкої ртуті. Тремтіння в пальцях змінилося поколюванням; сверблячка наростала, поширюючись вище по руці… На жаль, нічну тишу розколов оглушливий гавкіт. Точніше, спершу з будки пролунали два попереджувальні «Стій, хто йде?!». А потім Нюшка зайшовся довжелезною тирадою, недобре відгукуючись про опівнічних гостей.

У ворота боком протиснувся Якоб Гонзалка з ганчіркою в руках. Ні, не ганчірка – дитяча сукенка.

– Ось… Пан Намюр передали, що вам потрібно…

Андреа мовчки вказав вільною рукою на стіл: по-кладіть, мовляв, сюди. Коли вказівку було виконано, жестом відіслав архіваріуса.

– Усе зрозумів, майстре чаклун. Іду, йду…

Задкуючи до воріт, архіваріус дрібно вклонявся, нагадуючи механічного цирульника. Зарипіла стулка. Нюшка ще погарчав для порядку та вгамувався.

У голові чітко вдарив дзвін.

Північ.

Другою рукою Андреа взяв сукенку Іскри за комірець. Потяг носом, втягуючи ауру – на майбутнє, коли з’явиться можливість узятися до гороскопа дівчинки. І знову зосередився на сорочці Тіля.

Сверблячка швидко доповзла до плеча, охопила груди. Незабаром тіло малефіка, густо вкрите сиротами, дрібно вібрувало від п’ят до тімені. Тривало налаштування на гармонію Тіля Швелера: взяти домінанту доленосної тональності, побудувати в акорді малу терцію впливу на слідові еманації… Образ сплетення ниток, з вузлами, розтягненнями та відгалуженнями, виник напрочуд чіткий. «Оце Мускулюс, оце молодчага!» – потішився чаклун, але відразу затнувся, пригадав свої таланти. Це ще навіть не півсправи. Тепер обережно сполучимо отриману мережу з проекцією зорезводу, до різючого болю напружуючи потаємний зір…

Таки наврочив: далі пішло гірше. Андреа вдесяте ловив точку входу солярного стрижня, намагаючись насадити на нього мережу, пришпилити заразу до неба, як метелика шпилькою. Криво, ще кривіше, зовсім криво… Коли чаклун почав лаятися останніми словами, стрижень-непослух несподівано легко ковзнув у точку входу. Проекція сама по собі провернулася на потрібний кут, рушила вгору й стала, як влита. Сполучення вузлів і сузір’їв, Доми-патрони, апогеї з перигеями…

Усе на місці.

Перед заплющеними очима виникло Джерело. Народження. Від нього крізь чорноту позачасся тяглася міцна золотава нитка. Те, що звершились. Від Звершка в боки розбігалися, затягуючись памороззю, ледь помітні павутинки гаданців – випадкових імовірностей минулого. Незабаром почнуться далекі гаданці, теперішні-майбутні, й тоді не позіхай: в’яжи вузлики на пам’ять, відслідковуй характер патронів…

Поїхали!

Глянсовий павучок на ймення Андреа потер лапки, прудко шурхнув по золотавій нитці. Немов грішник Ейдель Вайс вирішив утекти з геєни по шовковій ниточці, кинутій Хургою Жалісливим. Вузол. Патрон Кварти Стихій. Дурниця: це відбулося два роки тому. Далі, далі… Вузол, три гаданці… Є! Ось вона, мить між минулим і майбутнім. Равлик долі повільно, ледь помітно повзе схилом темної гори до вершини, залишаючи за тендітним будиночком незрушне плетиво Звершка. Зараз ріжки равлика тицьнуться в черговий вузол… О небо! Воістину зараз! Бронзовий Кульгавець у зеніті… Дім-патрон? Прокляття! Вічний Мандрівцю, зглянься на хлопчиська!

Звершок знав своє місце: він ішов просто в Дім Висхідного Сонця.

Серед ночі.

Мускулюс начебто навіч побачив, як корчиться в полум’ї, звиваючись в уривки жалобних стрічок, золотава павутинка. Пожежа Долі. Ах, як би хотів глянсовий павучок Андреа випустити з черевця нову павутинку, що сяє золотом, продовжити лінію життя Тіля за обрив триклятого вузла. Нехай не золоту – хоча б мерехтливим інеєм укриту ниточку гаданця, шанс, можливість! Стати поруч проти ворогів-невидимок, стиснути в кулаці кумедний горіховий патичок! Покликати Яноша з корчем…

Стривай. Але ж тут є вторинний гаданець. Кволий, але цілком виразний. Здається, ще мить тому його не було. Колір дивний, соковито-жовтий, начебто квітка кульбаби. Мускулюс знав, що він нікудишній астролог. Наскільки він пам’ятав, такі гаданці не згадуються в «Поясі ханг-рабб’я». Однак… Жовта кульбаба спалахнула яскравіше, проростаючи в ділянку Звершка. Малефік затамував подих. Він творив за своє життя чимало див, але зараз боявся повірити.

Квітка віддала жовтизну обвугленому спочатку Звершку, налилася сніговою сивиною. І сніжинки-літуни, даруючи нове життя, кинулися геть, за межу фатального Дому Висхідного Сонця.

Павучок провів їх поглядом, задумуючи бажання.

* * *

Малефік чудово знав, що у Вишніх Емпіреях час дивергентний гребінному стяжневі. Але щоб настільки?! Важко дався йому гороскоп хлопчиська. Ось що значить – робота не за профілем. Малюнок сузір’їв помітно змістився, небо почало бліднути. Ніч із очевидним небажанням готувалася поступитися місцем дню, але поки не квапилася поступатися позиціями. Скільки ж він пробув у Емпіреях? Он і сонце вибирається з-за обрію… Тільки чомусь на півночі. Очі злипалися, думки плутались, і Мускулюс не відразу зміркував: яке, до їжака-заступника, сонце?!

Пожежа! Найсправжнісінька.

…Та сама…

На дерев’яних ногах чаклун, немов статуя Кульгавого Мірошника, вивалився за ворота. Горіло поруч, ближче до глухого кута. Ятагани спалахів рубали хистку пітьму, від зблисків нудило. Чулися вигуки; звіддаля, наближаючись, долинало бряжчання пожежних дзвоників. Загалом, чаклун на пожежі – погана прикмета. Вогонь і без малефіціуму загасять – он, бранд-команда поспішає на поміч! І взагалі, соромно бути схожим на тих, хто споглядає знічев’я… Однак, незважаючи на безліч здорових міркувань, дерев’яні ноги несли Мускулюса до Шишмаревого дому.

Малефік вгадав: горіло саме там. Сам будинок, на щастя, ще не зайнявся. Палахкотіла мала прибудова у бічному крилі, але вогонь загрожував перекинутися на спільний дах. До будинку від колодязя вишикувався ріденький ланцюжок добровольців, передаючи один одному шкіряні кошелі та цебра з водою. Частина люду зовсім ніякої участі в гасінні не брала: видивлялася, теревенила. Дехто метушився на дахах сусідських будинків, накриваючи їх від іскор мокрими «вітрилами», зумисне призначеними для цієї мети.

Темні силуети, що металися на тлі полум’я, нагадували неспокійних ерзац-даймів, що кишать у Безодні Доль.

– Р-р-розійдись!

– П-пи-ильнуй!

– З д-д-дороги!

Згідно з «Наказом про міський благоустрій», пожежно-сторожову охорону споконвіку набирали виключно з недорік. Оскільки загальновідомо, що «недоріки найбільш противні стихії вогню та найуспішніше їй протистоять».

Глядачі бризнули врізнобіч, побоюючись потрапити під копита. Крізь розчинені ворота на подвір’я, мало не чавлячи Шишку, що метався й волав про збитки, влетіла запряжка. Пара кошлатих ваговозів, розігналася втричі проти бігових рисаків; вона тягла воза, обліпленого пожежниками, немов злодій – гріхами. На возі, крім хвацьких вусанів, містилася здоровенна діжка з металевим коробом нагорі. Діжку осідлав кволий брандмейстер у турнірному шоломі з забралом. Він зосереджено дзвонив у дзвіночок.

– Оч-ч-ч… Оч-чистити двір! Ну-бо, б-б-брат-тя, ну-бо…

Браття в робах і штанях із грубої ряднини свою справу знали. Як оком змигнути до воза приставили лаги, відчепили знімний борт, підтримуючи, скотили діжку до епіцентру загоряння.

– Всі г-г-еть… г-геть… Уб-б’є ік такій матері!

– Коней, коней ведіть!

Шишмаря, який не бажав лишати майно на сваволю пожежників, силоміць поволокли на вулицю. Бігти назад він не намагався. Відшукав у юрбі дружину, що схлипувала, пригорнув, ніби останнє майно, що залишилося, відвойоване в лиходія-вогню… Брандмейстер особисто посунув до діжки, відкинув накривку короба та з побоюванням спустив усередину сталевий циліндр із закраїнами – саме за формою маленького люка на покришці. Із циліндра стирчав грубий, паскудний з вигляду ґніт.

– Л-л-лягай!

Вусані, нестямно зашаруділи робами, кинулися слідом за людом. Ледь акацію на своєму шляху не звалили, іроди. Змилених ваговозів із підводою встигли вивести заздалегідь. Лише зараз до Мускулюса дійшло, що це за диво-діжка. «Вогнегасний снаряд Вейншмеєра»! Випробуваний особисто імператором Петером Рукодільником за великого скупчення потерпілих царедворців! А в циліндрі – суміш «горючих слізок», lacrima rapax ignium і банального pulvis pyrius. Чаклун захистив себе дюжиною добрих знамень, вважаючи за благо переміститися під прикриття огорожі.

Мудре рішення.

Брандмейстер уже підібрав головешку, що тліла. Став у позицію досвідченого бретера, провів випад у терцію, тицьнув головешкою у ґніт, дочекався гадючого шипіння – і галопом помчав до воріт. Встиг упасти ниць під зрубом колодязя, закриваючи шолом обома руками…

Мамцю моя Нижня!

Одного разу Андреа сподобився бачити випробування Просперо Кольрауном нового штурмового композит-закляття «Гнів Водолія». «Вогнегас Вейншмеєра» спрацював нітрохи не гірше! У всякому разі, голосніше. Діжка з гуркотом розлетілася на друзки, водяний вал облив усе навколо. Будинок надсадно крекнув, скособочився, дав кіптяви, але встояв. Полум’я без успіху спробувало воскреснути, булькнуло, засичало… На жаль. Цілковитий крах.

Пожежа спливла парою і забралася до праотців.

У окремий рай для пожеж, де все вічно горить і ніхто не гасить.

Глядачам біля воріт дісталося досхочу. Особливо хоробрим, які не побажали сховатися. Змокли до нитки, двом засвітило по лобі уламками: діжки рвуть, друзки летять. На щастя, мимохіть. Пожежники вже ломилися назад на подвір’я: розтягувати крюками та вручну заливати рештки прибудови, з якої валила пара. Щоб знову не зайнялося. Пощастило Шишмарю. Майно, якщо відверто, не надто постраждало. Дружина жива-здорова…

– Тіль… Тілечку… Він там спав завжди!

Бліда, з очима, запаленими від диму, Фержерита давилася риданнями й запізнілим жахом. Шишка втішав дружину, невміло гладячи по волоссю. Кострубата й жорстка, долоня чинбаря найменше була придатна для пестощів. Але ж дивись ти – виходило.

– Ваш син звичайно спав у цьому флігелі?

– Так, пане…

– Тоді вважайте, що вам пощастило.

Пусті, безглузді слова – дитина ж бо зникла й дім ледь не згорів! Але що ще міг сказати Андреа в такій ситуації?

– Мамцю! Мамцю, я тут!

Чаклун озирнувся та виявив, що дивовижна ніч триває. За п’ять кроків від погорільців стояла руда відьма Меліс Лімісдейл, тримаючи за руки двох хлопчаків приблизно одного віку. Перший, білявий непосида, палав здоровою дитячою цікавістю, намагаючись звільнитися від надокучливої опіки. Білявого малефік раніше не зустрічав. Другою дитиною був Тіль Швелер, живий і, судячи з ентузіазму, здоровий.

– Тіль! Я тебе вб’ю, мерзотнику! Ми тут божеволіємо…

– Ферж, постривай…

– Мамцю, а ми зовсім згоріли? Ми на вулиці житимемо?! Мамцю, не бийся…

Поки тривала щаслива екзекуція, Андреа, про якого в метушні забули, не гаяв часу. Недавній павучок-астралоходець відчув себе лягавою, що взяла слід. Так, слід цілком міг виявитися помилковим. Але, щоб з’ясувати це, по сліду треба як мінімум дійти до кінця.

– Гарний знак: почати день із доброї справи, – чемно привітався чаклун з відьмою.

– І вам тієї ж радості, пане. Теж мені – знак! Розбудили чесну жінку серед ночі…

– До речі, ще раз молю пробачити мені вчорашні слова.

Я зовсім не мав на увазі… Ви мене розумієте?

– Розумію. Я не ображаюся.

Тон відьми свідчив швидше протилежне. Хлопчисько Меліс запхав пальця в ніздрю та скептично витріщився на малефіка. Пичка в нього була хитра-прехитра, начебто дитина творчо замишляла виняткову капость.

– Це ви розшукали зниклого Тіля?

– Ні. Сам до мого дому прибився. У мене сон чутливий. Чую: подвір’ям хтось блукає і пхинькає. Я на ґанок… Одним словом, одяглася, взяла втікача за руку та сюди. Кажу ж, пане, пуста історія…

«А цього, – виразно глянув малефік на білявого, – навіщо прихопила?»

Меліс усе зрозуміла правильно:

– І цей неслух прокинувся. Самого вдома залишити? Світлицю догори дном переверне, я його, шалапута, знаю! – і відьма суворо глянула на «шалапута», але той і вухом не повів. – Довелося з собою брати.

– Ви часом не відстежили, звідки Тіль з’явився?

– Кривдите, пане! Перш за все. Слідок через місток тягнеться.

– Виходить, хлопчисько з лісу вийшов?

– Виходить, що так.

Мускулюс замислився, вкотре намагаючись скласти мозаїку головоломки. Із замішання його вивів бас Леонарда Швелера:

– …У ніжки, у ніжки майстрові Андреа! Він цілу ніч ворожив, сам бачив. З лиця спав, почорнів! Тіля повертав, благодійник!

За мить чаклун пожалкував, що не згорів на пожежі. Його обступили люди, відтіснили вбік відьму з білявим малим. Шишмар із дружиною шумно повалилися «благодійникові» в ноги. Брандмейстер у запалі почав гамселити зірваним шоломом по возі, лякаючи коней. По юрбі шурхотіло перешіптування:

– Святий!

– Заступник наш!

– Рятівник…

Мускулюс відчув себе білкою в колесі. Театр, де раз за разом іде одна-єдина недоладна трагікомедія, котру й дивитися нудно, а вже брати участь у ній – і поготів. Терпи, чаклуне, магом будеш!

– Устаньте! Та встаньте ж бо!

– Все, що в нас є! Усе, чого побажаєте…

Тягар незаслуженої слави давив на шию тяжче за ярмо. Чаклун обурився:

– Цитьте!

І запанувала тиша.

– Встати!

У голосі прорізалися ланд-майорські нотки.

– Встаємо, ми встаємо!

Уже краще. Все-таки в становищі святого є певні переваги.

– Ніякої платні я з вас не візьму. Ні грішми, ні іншим добром. Тілю, підійди до мене.

Юрба зойкнула. До малефіка раптово дійшло, що його цілком могли зрозуміти перекручено. Грошей, мовляв, не візьму, а заберу вашого сина! Я його врятував, я його, приміром, і в Чурих продам! Тьху, напасть! Наслухалися балад, недоумки! Пояснюй їм тепер…

Тіль мовчки наблизився до суворого дядька. Андреа, начхав на домисли цікавих, присів перед хлопчиськом навпочіпки.

– Розкажи мені, Тілю, де ти був?

– Я грався в «чаклунів-розбійників». Із дівчинкою.

– Із дівчинкою в жовтій сукні?

– Так! А ти звідки знаєш?

– Я чаклун. Я все знаю. І де ви гралися?

– Таж ти й так усе знаєш, раз чаклун!

Швелер-молодший виявився занадто кмітливим.

– Знаю. Але хочу почути від тебе.

– Ми в кущиках гралися, – на щастя, хлопчисько вдовольнився такою постановкою питання. – В колючих. Де ягоди ростуть. Ми туди раніше з мамцею ходили…

– Це, мабуть, на Їжачій Рукавиці! – поквапливо докинула Фержерита.

– Авжеж, я там їжачка бачив!

– Погане місце. Прокляте… – забурмотіли в юрбі.

– А як ти туди потрапив, Тілю? Тебе хтось привів?

Хлопчик розгублено втупився в малефіка, наморщив чоло.

– Я гуляв… Ми гралися… З дівчинкою. А потім я пішов додому.

– Тебе хтось відвів? До дівчинки?

– Ні. Не пам’ятаю. А додому мене тітка відьма привела! – малий із гордістю вказав на Меліс.

Подальші розпитування марні, зрозумів Андреа. Тіль був одностайний із Іскрою Гонзалкою: діти нічого не пам’ятали. Малефік трішки відкрив «вороняче баньши» – впевнитися в тому, що знав і так. Ось вони, жмути гару. Тануть, розсіюються. Цієї ночі Тіль Швелер мусив умерти. Згоріти в пожежі.

І якщо залишився живий, то ніяк не завдяки «святому» Андреа Мускулюсу!

Малий тихо чекав, коли дядько-чаклун скінчить ворожити. Мускулюс посміхнувся Тілю, устав, із хрускотом потягся, розправляючи затерплі плечі.

– Забирайте хлопця додому. До ста літ житиме. Меліс, ви не проведете мене?

Відьма з відвертим зітханням кивнула. Біч-о-біч, немов добропорядне подружжя, вони рушили вулицею. Світало. Ранкова рожевість укрила небо на сході, цього разу в тому місці, де треба. Малефік хотів спати. Паскудна звичка доводити справу до кінця! От же ж уплутався, так уплутався…

– Вибачте за нескромне запитання, люба… Днів зо два тому я бачив із вами іншого хлопчика. Старшого. Зізнатися, я вирішив, що він – ваш син…

– Син? – вимушено посміхнулася відьма. – Ні, він не мій син. І цей теж. Далекі родичі, погорільці, на зразок Швелерів. Давненько в мене гостюють. Старші по заробітках тиняються, відбудуватися хочуть, а малечу до тітки Меліс підкидають. Сім’я велика… Правду сказати, набридли, як гірка редька.

А вигнати – шкода…

Білявий шибеник смикнув відьму за руку, звертаючи на себе увагу. А коли домігся бажаного результату, скорчив таку пику, що жінка мимоволі скрикнула. Паливода залився сміхом і не забув при цьому показати чаклунові язика. Точнісінько, як його старший братик біля аустерії.

– Боюся здатися настирливим, але… Ви не вкажете мені дорогу на Їжачу Рукавицю?

Меліс завагалася, скосила око на хлопчиська, начебто питала поради.

– Давайте завтра, га? Завтра, пане?

Хлопчисько кліщем вчепився в її руку.

– Краще зараз, люб’язна Меліс. Набагато краще.

* * *

Туман скрадався за людьми назирці, обдираючись об складки кори та гострі сучки. Вдавав, що він – хижак на полюванні. Страшний, небезпечний хижак. Долею контужений чи й сам долю контузив – це як вийде. Одним словом, де ввійдете у ваш вузол дескрипції, добродії шановні, там і вийдете. Сонце, гуляючи мостом через Ляпунь, додавало до туману сиропу з брусниці й гарненько збивало віничком. На гілках чагарнику краплями свіжої крові зблискували ягоди кислої дружини. Вони тонули в жовто-багряному листі, здавалися коштовним камінням.

– Добрі від проносу, – похмуро сказала відьма, вбиваючи всю романтику.

Мускулюс теж вирішив не пасти задніх:

– Якщо нанизати по шістнадцять, відлякують ламій. Дружинник, висушений і розтертий на порошок… – він подумав. – Абсолютно марний. Якщо на порошок. Це я так, до слова…

Поруч із неприємно знайомою в’їдливістю корчив пики відьмин малий. Втім, дитина поводилася напрочуд пристойно, хіба що вовком зиркала навсібіч і сякалася в траву.

Туман рідшав. Іти до Їжачої Рукавиці, за словами Меліс, було «що кийком кинути». Під ногами пружно прогиналася земля, посипана опалими долоньками дерев: вохра, сурик, тьмяна зелень. До сльоти, коли ні пішки пройти, ні верхи проїхати, ще довго. Хлюздень-місяць прийде в свою чергу, а поки – крокуй-радій. У хирлявому ялиннику чаклун затримався, дихаючи на повні груди. Аромати тут панували – збирай, братику, в жменю, закорковуй у флакон. Потім столичним модницям за великі гроші продаси.

– Чого стоїмо? – поцікавилася відьма. – Ліс як ліс, тільки час марнуємо…

Відчувалося, що відьмина брутальність навмисна. Навіть самій Меліс було неприємно висловлюватися таким тоном. Квапишся, руда? Чи… Малий підстрибцем відбіг за стару ялину, спустив штанці; незабаром задзюрчало. Малефік делікатно відвернувся й здригнувся. Ніздрі залоскотав їдко-кислий дух, до якого осінь у Фільчинім Бору й мала потреба чада не мали ніякого відношення. Вдаючи, що нудьгує, чаклун почав оглядатися.

Є.

«Прапорець» виявився біля коріння тієї самої ялини, біля якої мочилася дитина. Умілий такий «прапорець», відразу й не примітиш. Малефіки розкидають схожі маячки на шляху жертви, якщо пристріт вимагає особливої точності місця розташування. Але в малефіціумі «прапорці» гнучкі, пружні, з вусиками. Цей же був чужинцем: твердий, на каркасі, змайстрований незграбно, але років на десять, не менше. Лише далі по стежці, куди пройшов Андреа й де виявив нишком ще три маячки, він здогадався: не на людину ставлено. На іггіса? Гомолюпуса? На демона?! Схоже, хоча тут чаклун міг дати промашку. Сюди б Просперо… Хмаринки небесні, якого ще інфернала потрібно вистежувати в тутешніх нетрях?! Глушина, нудьга… Вільні демони в наших краях зустрічаються вкрай рідко – звичайно вони живуть на шести ярусах князівства Нижньої Мами, де блаженствують у розпусті й чварах. Сюди їх хіба що силоміць затягнеш…

Але трапляється, затягують.

І примушують виконувати примхи.

Якщо, звичайно, здобич не звільниться з мертвої хватки умільця.

Зловити інфернала, знав Андреа, – справа державного значення. Добра він точно творити не стане. Виходить, мисливці на нього пупи рватимуть, поки не відловлять гада й не притиснуть до нігтя за казенну винагороду. Просперо Кольраун, за час служби своєї бойовим магом за наймом, на безгрошів’ї брався за таку халтурку…

Чаклун з повагою скосив око на Меліс. Вирішила підробити? Ризикнула? Атож, що нам ловити демонів, ми головоломки Шеффена, мов те насіннячко, лузаємо! Підказати дурепі, що коли в невід втрапить потрібна рибка, чарівній рибалці мало не здасться? Ні, не варто. Навряд чи у Фільчиному Бору знайдеться втікач із діточок Нижньої Мами. Інакше вже б на сполох по всій Реттії били.

– Прийшли. Їжача Рукавиця, вилазь із карети.

Відьма, як і досі, була непривітна.

Мускулюс продерся крізь ожинник, почав без мети блукати галявиною. По суті, він не сподівався виявити щось важливе. Із часу замаху на Його Величність минуло п’ять років, будь-які залишкові еманації давно скисли, розвіялися. Дівчинка-кульбаба в жовтій сукенці? Гнучка лялька з лакованим личком? Ну звичайно, вона вдень і вночі сидить, пнеться… тобто, тужить: «Де мій найдорожчий Андреа? Де мій суджений? Чого не йде?!» Ким би не була кульбаба, навряд чи вийде назустріч. Та й приписувати лісовій дівчинці неодмінно лихі наміри – нерозумно. Зведені діти повертаються додому, цілі й неушкоджені. Цирк? Лихо з ліліпуткою? Морок на трибуні?! «Прапорці» – маячки?! Ну, припустимо. Точніше, демона ми саме й не припустимо. Учитель Просперо сказав: «Якщо демон мав місце, він звільнився, – і додав із однозначністю професіонала. – Відповіді не було, демон ніяк себе не виявив…» Якщо тоді не виявив, і за п’ять років не виявив, виходить, ну його к дідьку.

Краще припустимо таке: лісова фея-одиначка від туги, від нудьги глухої зробилася великою шанувальницею циркового мистецтва. Зокрема, акробатки Зізі, чарівної «Гутаперчинки». Прибрала, виходить, феєчка вигляд кумира, проклала «драбинку» в шапіто, на виставу… Дуже перехвилювалася за улюбленицю, аж із лиця спала…

Жодної зачіпки.

Чіпляйся, розумнику, як хочеш. Хоч повісься.

«Соромно зізнатися, государю, – спливла в пам’яті ще одна репліка з оповідання вчителя, під час сеансу зв’язку на площі Піднесення, – але в мене є лише слабке пояснення моїх дій: інтуїція». Ага, інтуїція. Тільки матір’ю Просперо Кольрауна була Хусська Сивіла, а матусею Андреа Мускулюса – невідома особа, що здала улюблене дитя в притулок. Втім, із інтуїцією так само, як і зі статком, у «заблуканої матусі» теж усе було гаразд: притулок виявився з дорогих, оплачено на вісім років наперед… У дитинстві чаклун тішив себе, придумуючи таємничу й високу біографію з ухилом у баладний штиль; далі попустило.

Він зірвав лапатий кленовий листок. В’яло почав общипувати вздовж прожилків.

Коли від листочка лишився тремтячий кістяк, хлопчисько Меліс захекався. Захлинаючись, із нутряним надривом. Так кашляють сухотні під час відкритої кровотечі. Синій від ядухи, хлопчисько хрипів, а Меліс, видимо, збожеволіла від тривоги та кричала на нього щосили:

– Я казала! Казала тобі, дурневі! Ось! Ось воно! Що мені тепер робити? Що мені робити, ти подумав?! Цей же мене до нігтя…

«Вона зараз його вдарить! – з подивом подумав чаклун. – Овал Небес, таки вдарить! Дитині зле, а вона… Хто її до нігтя? Невже я?!»

Втім, тут стало зле самому Мускулюсу.

Бо на його очах дитина розтяглася гармонікою.

Немов досвідчений штукар-ворожбит узявся тасувати колоду Тарота. Блазень, Папеса, Імператор, Коханці, Лицар Жезлів, Туз Пентаклів, Повішельник… Дитина, хлопчик, підліток, юнак, зрілий чоловік, старий, глибокий старий… Ланцюжок людей розтягся від шпичакастої стіни кущів до горбатого в’яза. Мить – і колода зібралася докупи, впала на бік під власною вагою. Безглуздим козирем, крапленою картою перед Андреа лежав пам’ятний старий хитрун, із яким вони балакали в «Кульгавому Мірошнику» про левітації. З вигляду дід був ще старший, ще трухлявіший, хоча це здавалося неможливим. І рівняння Люфта-Гонзалеса були тут абсолютно ні до чого.

На траві лежав небіжчик.

Картою, що випала, виявилася Смерть.

«Смерть означає не тільки ту брудну роботу, яку ми давно повинні зробити, – малефік сам вибухнув кашлем, машинально згадав „Тлумачення змісту Тарота“ та скінчив знайомим пасажем Кольрауна, – без відриву від основної роботи».

Задоволення нижче за середнє: залишитися в лісі з відьмою й трупом на руках.

Але лихо не ходить саме.

Мускулюс ладен був голову закласти, що мрець – повний маг вищої кваліфікації. І з усього було видно, що голову таки доведеться віддати.

На відсікання.

* * *

З боку Юстових ярів пролунало іржання та збуджені вигуки.

Затрубив ріг.

Незабаром незвані гості, ким би вони не були, виявляться на Їжачій Рукавиці. Це доля. Капосна доленька, кутень, проти якого не попреш. Чаклун дивувався з самого себе: головним почуттям, яке долало Мускулюса в ідіотській безнадійній ситуації, були жалощі.

Співчуття.

За мішень для щиросердного співчуття, недоречного в цьому місці й на цей момент, слугувала руда неборачка Меліс.

Уся наївна історія про мандрівну родину, якій дала притулок добросерда відьма, оберталася жорстким, лихим минулим. Маг-небіжчик із його рівнем мани й не таку простачку обвів би круг пальця. Власне, якби Мускулюс хотів – теж заморочив би руду без ускладнень, незважаючи на провінційне відьомство. Заморочити, постати в десятку личин, увійти в довіру, підсадити «блощицю-живчика»… Чого хотів мрець? Що мав на меті?! Зараз це хвилювало малефіка не більше за той факт, чи пітнів небіжчик перед смертю. Відьми шкода. Он труситься, як у пропасниці…

Ріг затрубив знову, набагато ближче.

– Ну, голубонько? Що робитимемо?

Відьма відступила, зацьковано притулилася спиною до в’яза. Миша перед грайливим котярою. Кажуть, страх, якщо бояться вас, збуджує, приносить задоволення. Брешуть, певне. Чаклун ніякого задоволення не відчував. Швидше дивувався, чому страх знехтував його, скромного Андреа Мускулюса. Від ярів скакали люди. Таких випадків, таких збігів не буває.

Значить…

Це може бути Тихий Трибунал. Королівська служба розслідування злочинів, вчинених із обтяжуючим застосуванням магії. Тихі, сірі чоловічки з особливими клеймами на лівій щоці, видимими лише для втаємничених. Їхня кількість в арешт-команді завжди кратна трьом. Андреа не знав – чому. Можливо, традиція. Чоловічки, випадково прогулюючись у Фільчиному Бору, виявлять на галявині відьму з чаклуном, труп повного мага біля ніг злочинної парочки… Так, розберуться. Потім. Але спочатку заарештують. Для проведення слідства відразу ж накриють «дзвоном», відрізуючи зовнішню ману й можливість використати ману, накопичену в особистих цілях. Поки справа завершиться, в домі Леонарда Швелера зірветься процес линяння лілльських незайманок, репутація вчителя Просперо постраждає, почнуться плітки… Знову ж, грошові збитки. Куди не кинь, кругом клин.

Це може бути Нагляд Сімох. Приватний орден-невидимка, що контролює зловживання магією. Якщо профоси Нагляду стежили за небіжчиком, маючи якісь підозри… Тоді Андреа Мускулюс і Меліс Лімісдейл згинуть назавжди. Щоб запобігти. Нагляд Сімох тактовний, але в профосів під час ініціації назавжди вилучено забобони. До свідків Семеро ставляться погано, щиро думаючи: «У семи очей дитя без няньки!» Чаклун тверезо оцінював власні можливості: навіть загнаний у кут, навіть з підтримкою відьми, він навряд чи потягне профоса Нагляду Сімох. А якщо профос не один…

Думка привітатися з гостями, ким би вони не виявилися, і розповісти правду не навідувала чаклуна. Правда – кепська подружка. Особисто він, якби виявився на місці прибульців, нізащо б не повірив у власну безневинність. Зараз ти, друже малефіку, сам нагадуєш дівок, що линяють. Твою безневинність кожен зіпсувати намагається.

Ріг гаркнув за кущами.

Мускулюс ще раз глянув на небіжчика, підморгнув тремтячій відьмі…

І відчув неземне, сліпуче блаженство.

Він ніколи не підозрював, що з такою радістю – у лісі! В глушині! Віч-на-віч!!! – зустріне віце-барона Борнеуса з синами.

SPATIUM VI Ле про королеву фей і Томаса-рифмача (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Зустрів я королеву фей, З ней був ще вчений котофей, І полум’я автодафе Мені спалило серце. Кохання гірше за полин, Страшніше, ніж той дідька млин, Гостріше навіть перцю. Вона: «Чортів ти синок! Ти полюбляв чужих жінок, Хапав чуже та ніс в шинок Цю здобич, щоб пропити, Але я знаю: милий Том, Що кожним словом і листом Ти геть талановитий!» Я їй: «Царице ти моя! Нехай ти гонором змія, В душі – підступная свиня, У серці – гріх з жадобой, Ти долей пара сатані, – Але цих грудей дивний сніг І смак цих вуст медовий!» Вона мені: «Розпусти цар! Жалкує за тобою цвинтар, Катюго, чорний, як димар, Але співак завзятий! Шукав злочинних ти шляхів Дітей давив, немов птахів, – Та де ж другого взяти?!» А я кажу: «В тиші нічній Дівчат їси ти, бо смачні, А хлопців гнобиш по весні, Висмоктуєш їх силу! Для неба – скриня ти пуста, Але, мій друг, твої вуста Вогонь в душі збудили!» Вона: «Ти капость і лайно, Ти палиш люльку, п’єш вино, Твої гріхи стоять стіной, За нею – пекла сморід, Мерзотник, розбишака, троль, – Ти рими князь й віршів король На суші та й на морі!» А я співаю: «Ой, біда! Хоча волосся, як вода, Та чорт в очах на хвіст сіда, Щоб нас ввести в оману! У лоні – адська метушня У роті – бісова брехня… Я добре знаю панну! Так цілий день співали ми – Коли б із літа і до зими Тягнувся день цей, кожну мить Зростая дуже вчасно, Ми б в ці хвилини, що біжать, Зуміли б вголос побажать: Ще більш добра і щастя!»

CAPUT VII «Кажи, що хочеш, любий мій, хоч сам цих слів не розумій – народ тобі повірить…»

– Ні пуху, ні пера, ваша світлосте!

– Джульбарсе, тпрусь! Баскервілю, назад! Происягаюся п’ятою Вічного Мандрівця…

– Це ж пан лейб-малефік! Батьку, згадай: я його сокирою рубав…

– Скільки літ, скільки зим!

Віце-барон не тримав зла. Віце-барон пихкав і радів. Обидва баронети підтримали батечка в його захваті, передчуваючи щедру пиятику на руїнах родового замку. Нова людина, та ще й знайома, придворний, близький до короля, та ще й такий, що знається на Високій Науці…

У замшілій тузі їхнього буття це було все одно що диво.

Коні пирхали, мисливці гарцювали, собаки гавкали, двоє слуг утримували гончаків на повідцях, – Мускулюса ж охоплювали розпачливі, лихі веселощі. Чаклун ішов ва-банк, навпрошки, немов лісовий стрілець-браконьєр Малий Віллі, що втік із самої петлі. Для задуманого було потрібно багато мани, на рештках тут не витягти… У куражі він махнув рукою на дівок, що линяють, зняв амбіт-контроль. Цілком. Розтікайся калюжею, «крижаний доме» гвардійців! Починайте линяти, дівки! – Малефік і не помітить. Лихо? Нічого. Учитель потім вилає, можливо, навіть перетворить на вішака для капелюхів, але пробачить. Він добрий, бойовий маг Просперо Кольраун; у всякому разі, в це хотілося вірити. А збитки чаклун відробить. Вірою і правдою.

Як там співав дурник Янош?

Ми спина до спини біля верби?! Проти тисячі – вдвох?

Проти чотирьох. Не вдвох – сам. Відьма не береться до уваги. Баба скисла, тече й тхне. Ну й добре. Один у полі – воїн. Особливо якщо не в полі, а в хащі. І якщо цей одинак – дипломований чаклун, консультант лейб-малефіціуму. Андреа розсміявся, відчуваючи звільнення від пут, якими був позв’язаний усі ці дні, зібрав ману в кулак. Широко розкрив чудове «вороняче баньши», розвертаючи лихий погляд панорамою. Поруч зойкнула Меліс: недооцінила раніше свого супутника, тепер уперше побачила, як працюють «столичні штучки» у кризових ситуаціях. Четверо? Дрібниці. Хоч дюжина…

– Що ви тут робите, друже мій?

– Полюю, – спокійно відповів чаклун. – Бачите, якого шкарбуна завалив?

І широким жестом вказав на небіжчика.

Його світлість Борнеус розсипався в компліментах і по-здоровленнях. Слуги ойкали. Собаки намагалися відгризти шматочок на пам’ять. Баронети заздрили. Шкарбун був великий і вражаючий. Ікла – бритви. Копита – стрімчаки. Щетина – частокіл. Мускулюс тримав усю компанію на єдиній шворці, тримав вишукано, з елегантністю магістра, якщо не повного мага, й жалкував лише про єдине: вчитель не бачив учня в хвилину тріумфу. Втім, воно, може, й на краще, що не бачив. Занадто він непередбачуваний, Просперо Кольраун…

– Де ваша рогатина? Спис? Чим ви брали цього гіганта, друже мій?!

– Пальцями. За вухо.

– Що ви кажете?!

– Дозвольте нагадати, ваша світлосте, з ким ви розмов-ляєте! Гадаєте, фаворитові Едварда II і майбутньому спадкоємцеві Серафима Нексуса потрібна жалюгідна рогатина? Кривдите, їй-право…

– Даруйте! Вибачте мені, друже!

– Пробачте батечкові! Він не зо зла…

– Що ви, бароне! Це я повинен просити у вас пробачення за зухвалий тон! Порушення полювання, знаєте…

– Я розумію вас, дорогий пане!

– Чи не позичите ваших слуг? Я обіцяв віддати здобич цій привітній жінці, і якщо ваші орли донесуть до її подвір’я… Тут недалеко!

– Звісно! Гог, Магог, віднесіть шкарбуна пані! Бігцем!

А ви, любий пане, неодмінно їдьте з нами! До замку! Я прагну насолодитися бесідою!

Тут довелося потрудитись. Віце-барон настільки жадав, що мани на нього пішло втроє проти звичайного. Відчуваючи, що надовго сили не вистачить, Мускулюс удався до сильнодіючих засобів. Змахнув руками з усією можливою урочистістю та створив у себе над головою веселковий ерзац-міхур, точну подобу пам’ятного рапід-трансмутанта. У міхурі колихалася невиразна постать, що нагадувала привітного та чуйного Просперо Кольрауна.

– Даруйте, бароне, але для візиту до вас мені потрібен дозвіл мого високоповажного вчителя! Зараз я зв’яжуся з бойовим магом Кольрауном – гадаю, ви його чудово пам’ятаєте!

Я доповім про ваше люб’язне запрошення. Зрозуміло, вчитель заборонив мені робити перерви в основній роботі, буде гнівний. У гніві він страшний, але, гадаю, симпатія, що її пан Кольраун відчуває до вас особисто…

Віце-барон сполотнів, осадив коня назад.

Постатей у міхурі тим часом стало дві.

– О, пан Кольраун не сам! Ваша світлосте, вам винятково поталанило: у мого добросердого наставника гостює його друг, капітан лейб-охорони Штернблад! Сподіваюся, ви пригадуєте капітана? Він вас теж пам’ятає, він сам мені про це казав, і не раз! Упевнений, Рудольф Штернблад із задоволенням з’явиться просто сюди, щоб засвідчити вам із синами свою повагу. Цей вид зв’язку цілком допускає переміщення тіл…

Врешті-решт він пішов Борнеусу назустріч і дозволив ерзац-міхуру розсмоктатися до початку безпосереднього спілкування. Мускулюсу вдалося відскіпатися врочистою клятвою. Мовляв, якнайшвидше завершить невідкладні політичні справи в Ятриці, зволікання в яких загрожує королівству жахами війни на три фронти, та з’явиться в замок Борнеусів, де проведе місяць і більше, ведучи вчені диспути про долі держав і таємні методи ловитви.

Куди подінешся? Заприсягся.

Поважно прямуючи слідом за Гогом і Магогом, які, пихкаючи та впріваючи, волокли мага-небіжчика до хатинки Меліс, чаклун почувався пречудово. Так, напевно, радіє засуджений до страти, завершуючи чудовий сніданок із кухлем вина та віддаючись у руки цирульника, щоб стати на ешафоті в якнайкращому вигляді. Лілльські панянки, мабуть, уже для палітурних справ не придатні. Мрець нікуди не подівся. Все це лише зволікання. Давайте вип’ємо кубок щастя, поки цикута, розчинена у вині, не встигла нагадати про крах надій.

Давайте напишемо баладу.

Або плюнемо на чию-небудь могилу.

Чаклунові ввижалося, що в спину йому дивиться дівчинка з лакованим обличчям, дитя-кульбаба. Дивиться та хихотить.

* * *

У світлиці рідного дому, де, як то мовиться, і дах набакир, відьма відразу забилася в кут. Під полицю з книгами, начебто відсутній образ Кассіана Пособника мусив уберегти її від лих, а «Конвергентний динамікум» Шеффена – повернути удачу. Сидячи на незручному, низькому табуреті, жінка згорбилася, обхопила коліна руками, втопила обличчя в рудій хвилі розпущених кіс. Не зринеш вчасно – захлинешся.

Зараз Меліс нагадувала дуже постарілу юницю-островитянку з «Втрати невинності» пензля Поля Гогенцоллерна.

Вичавлений досуха Мускулюс упав на лаву, сперся ліктями на стіл. Відкрив шлюзи, впускаючи зовнішню ману. Тім’яна «губка» всмоктувала силу краще, ніж завжди, без «сухарів» і крижаних торосів. Між лопатками не виникало гострих кольок – таке буває у звичайних людей під ложечкою, коли, змучені спрагою, вони залпом хильнуть кухоль джерельної води. Радіти слід. Або братися до «Великої Дрібниці», накопичуючи ману про запас. Шкода, кураж полишив його і відчайдушність згинула – чаклун зостався без цих веселих друзів-подружок. Одне глухе похмілля блукало навколо, постукуючи ґирлиґою. Приставляло долоню до вуха, цікавилося: «Га? Чуєш, невмійку?! Чим рятуватися будемо?»

Він вдихнув аромат сушених трав, що панував у світлиці.

Чхнув.

Дуже хотілося спати. До смерті. У такі хвилини вперіщать дрюком по голові – спасибі скажеш благодійникам. Останні сили, заповітні рештки було витрачено на баронських слуг. Спершу знадобилося перетворити дім на частину подвір’я – інакше в Гога з Магогом могли залишитися дивні спогади, як вони навіщось волокли шкарбуна до охайної світлиці, а по тому – до сусідньої комірчини, вкладали брудного, закривавленого кабана на ліжко. Потім слуги від чистого серця запропонували свою участь у обробленні. Підвісити, значить, за задні копита, перерізувати горлянку, спустити кров на майбутні ковбаси… Ледь позбулися трудівників. Пробі! Прадавні, могутні чари: монета з профілем покійного Едварда I, здатна творити дива не згірш за всіх Просперо Кольраунів і Серафимів Нексусів, разом узятих.

– Ну, любонько? Візьмемося до нашої частки?

У рудій хвилі виникла діра. Між пасмами нишком блиснуло зелене око Меліс. Відьма боялася дивитися на двічі побратима – не тільки по Високій Науці, але й по нещастю. Боялася й дивилась.

Жах у її погляді ніяк не радував малефіка.

– Сподіваюся, ваша добропорядність у даній ситуації здатна відійти на другий план? – розмова складалася казенна, замудрована та суха, начебто маковик, спечений тиждень тому. Але в Андреа не вистачило б здоров’я ще й на сердечність. Відьма все зрозуміє правильно, вона розумниця. – Доповідати ланд-майору Намюру, мабуть, не будемо?

Меліс енергійно закивала.

Червове золото кучерів блиснуло сивиною, сховало зелень переляку. У страху відьми крилася малоприємна і, головне, малозрозуміла нотка. Немов Меліс Лімісдейл боялася свого рятівника чи не більше, ніж наслідків моторошної історії з магом-небіжчиком. Баба є баба, у таргані страх бачить. Але чого боятися? Вона тут потерпіла сторона, з якого кінця не візьми! А самому Мускулюсу, якби він був і чистіший за лебедя, слідство ні до чого. Правий, винуватий, а палітурки накрилися, учитель віддухопелить по повній, і якщо ще злі язики кинуть тінь на добре ім’я Кольрауна…

Потім відмиватися дорого стане.

По суті, добропорядний чаклун, шкідник із малим стажем і малефік на законних, можна сказати, державних підставах, Андреа не зізнався б і самому собі, що його досвід у темних витівках обмежується плітками та чутками.

Множити цей досвід він не бажав.

Але доводилося вести партію першої скрипки до кінця. Навіть на одній струні, зі зламаним смичком. Здобуваючи талант до малефіціуму, він сідницями, котрі часом чутливіші за будь-яке «вороняче баньши», відчував: будь-яке розбирання в цій справі обернеться великою нагінкою. Характеру неприємностей Андреа вловити не міг, і начхати йому було на цей характер. Невиразних передчуттів вистачало з надлишком. Знову ж таки, підло звалювати завершення дурнуватої історії на бідолашну жінку. Відьма й так постраждала від підступу невідомого чарівника, мир його праху.

До речі, про прах…

– Перш за все, гадаю, нам варто позбутися трупа. Нема тіла, нема діла, як казав обер-прокуратор Департаменту Вищої Справедливості, коли заходив на кубок мальвазії до мого наставника… Пропоную спалити тіло на задньому дворі. Без зволікання. Що скажете?

– Ні! В жодному разі!!!

Малефік відчув себе катом, що глумиться над беззахисною жертвою, котом, який грається з мишею. Він був великий, грізний і страшний, збираючись чавити залізною п’ятою, насолоджуватись чужими стражданнями… На мить пізніше він з’ясував, що машинально, вражений криком відьми, без дозволу проник у зовнішній шар її думок і почуттів. Мерзенний вчинок, виправданий лише зворушливістю моменту. Отож яким вона бачить чаклуна – свого доброго друга та співчутливого помічника! Бідолашна…

Втім, вона в іншому має рацію.

– Ви розумниця, голубонько. Багаття, смердючий дим… До такої тризни можуть трапитися свідки: хоч на землі, хоч у Вишніх Емпіреях. Та й дров знадобиться чимало, а ходити по них до лісу – морока. Не повітку ж вашу розбирати! Палити, виходить, почекаємо. Просто вкинемо в річку, добре, що Ляпунь під боком. Як-небудь удвох дотягнемо – небіжчик сухий, худий… Я його й сам донесу. Кінці у воду!

– Ні! Не можна!

Проколи цієї ідеї виявилися не настільки очевидні, як із багаттям. Мускулюсу довелося помізкувати, перш ніж второпав: відьма й тут цілком має рацію. Ляпунь – річка мілка, тутешній Водяний Дід, мабуть, старигань не примхливий, лататтям забитий. Не те що його могутніші родичі з Виверського Стерв’яка чи Фольки-Матінки, в яких цілі гареми з русалок із євнухами-потопельниками… Тримати в ляпунських затоплених колодах мага вищої кваліфікації, щорічно ризикуючи, що небіжчик із весняною повіддю скаламутить спокійний вир? На жаль, Водяной Дід, швидше за все, миттю викине труп із-за острова на стрижень або приб’є до берега, подбає, щоб подаруночок виявили. Далі почнуться розмови, слідство, зубатий Ернест Намюр вчепиться в справу намертво…

А раптом мрець стане привидом раніше, ніж його відшукають?

Примара з такою силою в очеретах не блукатиме, їй серйозні справи подавай!

Чаклун зітхнув і полишив лаву. Пройшов світлицею, дихаючи на повні груди. Інакше сон долав. Ще трохи зібрати мани й розчинити небіжчика в кислих еманаціях? За день-два вітер осад розвіє… Непогано, тільки ману на цього гада збирати доведеться тиждень, не менше. А за тиждень він стухне. Перетворити труп на частину паркана? На камінь при городній межі? Якби це було тіло звичайної людини – запросто. Прості небіжчики, коли душа полишає колишнє житло, легко піддаються метаморфозі. А тут залишкова мана особистості пре, як скажена… Навіть страшно уявити, що вийде з тину чи каменя при межі, якщо рештки увійдуть у резонанс із відьомством Меліс. Не вибирати ж їй тепер: або дім, або робота! Згодувати небіжчика вовкам? Це, виходить, із усього Фільчиного Бору збирати сюди сірих розбишак…

Уперше Андреа пожалкував, що він не Чурихський некромант. Цим мертвяки що брати рідні… Овал Небес! Мускулюсе, ти дурень! Здоровенний, тупий дурень!

А тут усе ясно, мов день…

– Ну звісно! Любонько! Пробачте мені, круглому ідіоту!

Є найпростіше рішення! Ми його закопаємо. Найбанальнішим чином викопаємо могилу, опустимо тіло й засиплемо землею. А я зарівняю могилку «на три шари», закоркую притертим замовлянням. У найгіршому разі там за рік-два зросте бузина. Вам доведеться тільки стежити, щоб із ягід не робили настоянки, або щоб пастушок не вирізав з гілки сопілочку. Такі сопілочки, буває, співають зайве. Погодьтеся, клопіт невеликий… У вас є лопата?

Спершу здалося: якби в Меліс була лопата, ось просто зараз, у руках, – вона вперіщила б чаклуна по голові, нітрохи не дбаючи про добрі стосунки. Андреа спершу образився, але відразу пробачив відьмі. Жінки – створіння тендітні, їх потрясіння збиває з пантелику, спонукаючи до немислимих вчинків. Якщо вже він, «столична штучка», блукає в трьох соснах, то що казати про відмочку з провінції?

– Ви посидьте, голубонько, оговтайтесь. А я пошукаю лопату… Коли що, візьму сам, і закопаю сам…

Цокіт копит, наближаючись до хатинки, змусив чаклуна відчути себе жінкою. Тендітною істотою, зовсім непристосованою до потрясінь. Хотілося продовбати дзьобом кору древа подій і застромити голову в діру, рятуючись від небезпеки на кшталт дятла-переляка.

Кого ще даймони принесли?!

Меліс раптово підхопилася, розчинила вікно, вистромилася назовні. «Вірно! – поцінував її рішучість малефік. – Розумниця! Зараз пожене дорогих гостей втришиї…»

– Ласкаво просимо! – відьма випромінювала привітність. – Гість на поріг, щастя в дім! Ах, які люди! Заходьте, не соромтеся!..

На слові «люди» вона трішки затнулася. Мускулюс подумав, що якби згадана лопата була в його руках, він би, мабуть, забув про лицарські чесноти й недоторканність дами… Цокіт наблизився, знадвору щось відповіли писклявим, тоненьким голоском – чаклун не розчув, що саме, – й застукотіло вже в сінях. «З конем у хату?» – кволо здивувався Андреа, гарячково прикидаючи свої можливості. Підсумок був сумний. Ризикнути віднадити прибульців ще на підході? Накинути на Меліс обман-страхополох? Прикрити комірчину з трупом «вінцем піфій»?! Вічний Мандрівцю, підкинь силоньки…

Разом із дверима, що відчинилися, в чаклуна відкрилося друге дихання.

Аби тільки не підвела горлянка. Закляття третього роду слід викрикувати гучним, нутряним басом – тоді чари беруть об’єкт «за груди», піднімають і вдаряють об найближчу стіну або одвірок. Тут головне – безпринципність «третьородців»: цим чарам байдуже, хто об’єкт, – звичайна людина, чарівник, лепрекон, гомолюпус чи ламія. Тупа сила, потреба в якій трапляється рідко, в ситуаціях, що вимагають бити навмання та вліт.

– Здоров’ячка хазяям на віки віків! – сказало Лісове Дитя, крихітка-кульбабка з лакованим личком, тупцюючи на порозі. Губи в дівчинки скривила дивна, неприємна посмішка.

Зараз. Потім буде пізно. Підняти й хребтом об одвірок…

– Н’ем абгра хну…

– Мене звуть Зізі. Зізіфельда Трабунець, акробатка з цирку. Може, ви бачили на афішах? Чи на манежі? Вибачте, що без попередження, але я… у мене… Мені терміново. У мене наслання.

У двері, над головою ліліпутки, простромилася щира фізіономія китовраса. Для цього Грині довелося зігнутися в три погибелі, та все одно він ледь не впирався ріжками в обаполу. Поквапливо відвертаючись, Мускулюс ледь не згорів від сорому: обриваючи бойове закляття на половині подиху, він непристойно хрокнув, і тепер кашель дер у горлянці пазурами, сатаніючи з люті. Прокляття, зараз прибив би безневинну циркачку…

Герой драний!

А усмішка… Що усмішка?! Соромиться акробатка візиту до відьми, ось і посміхається невлад. У ліліпутів міміка для стороннього погляду – темна річ. Дитяче личко, дорослі очі, бозна який рот, не розбереш, чого кривиться… З карликами простіше. Карлики – вони доступніші.

– Заходьте, любонько! – зняла незручність Меліс, кидаючись до маленької гості. – Морсу? Чи чаю?! Чим зможемо – поможемо… А вас, молодий… е-е… чоловіче, я попрошу почекати надворі. Вибачте, але ви просто не поміститеся в світлиці!

Китоврас зареготав таким басом, що чаклун, якби відчував потребу в бойовому заклятті, здох би від заздрощів.

– Чоловік! Хо-хо! Я – чоловік! Зізі, вона кумедна! Вона допоможе, Зізі!

У сінях крекнуло, хрупнуло, гримнуло. Осіннім листям обсипалися глечики з полиці, яка звалилася. Черепки смачно хрумтіли під копитами.

Незабаром надворі регіт Грині перейшов у щасливе іржання й затих.

* * *

Поки відьма саджала клієнтку за стіл і бігала до льоху по морс, Андреа без церемоній розглядав акробатку. Так, гнучкість, що вражає уяву. Рухаючись, ліліпутка нагадувала змію. Але нічого від надприродної плавності й стрімкості, якою відзначалися рухи Лісового Дитяти, в Зізі не було. Суто професійні якості, відточені роками. Крихітка відразу викликала симпатію: ясний, привітний погляд, відсутність почуття меншовартості, скупі жести… Скільки їй років? Він не вважав себе великим знавцем ліліпутів, проте знав, що вік у цих малят короткий. До тридцяти років їхні обличчя вкриваються сіткою глибоких зморшок, а в п’ятдесят вони мають вигляд немічних старих.

На зріст Зізі була – ярд із хвостиком.

А років, мабуть, з двадцять сім.

Пригадалися столичні плітки: у карлика Фішки Шнобеля, улюбленця-блазня при понтифику Макстерайлі Веселому, було до сотні високопоставлених коханок. Красуні чудово знаходили одна з одною спільну мову, вголос обговорюючи могутню чоловічу гордість Фішки, а на всі розпитування заздрісниць відповідали: «Хоч дрібний, та спритний!» Цікаво, в Зізі є чоловіки? Теж ліліпути, чи звичайні?!

Чаклуне, бити тебе по губах, що за дурощі лізуть тобі в голову…

Лілльський спадок дається взнаки?!

Втікаючи до льоху, Меліс показала зубки: виявилась рідкісним стервом, бо повідомила ліліпутці про дарунок долі. Ось, мов, любонько, якщо пристріт чи наслання, то цілком випадково в моїй скромній оселі виявився знаменитий чаклун зі столиці, прославлений… авжеж, саме так! Прославлений інкогніто, якого хлібом не годуй, дай допомогти бідним дівчаткам, та ще й таким гарненьким! Безкорисливість цього майстра ввійшла в прислів’я, вміння дали поживу багатьом легендам, а чуйність серця й не описати! Одним словом, готуйтеся, моя люба, зараз усі лиха втечуть, залишать вас наодинці зі щастям.

Малефік стис зуби й вислухав усі ті нісенітниці. Захоплені оченята Зізі спалювали його на повільному вогні. Дуже хотілося вирвати відьмі язичка, та доводилося терпіти. Скоро, скоро ліліпутка, яку надихне обіцянка солодкого майбутнього, подасться туди, звідки прийшла, і можна буде спокійно позбутися трупа.

Доля Зізі хвилювала Андреа найменше. І аж ніяк не через черствість душі. Одного дотику до аури циркової зірки Трабунець вистачило, щоб з’ясувати: ніяке псування над нею не тяжіє.

Ні крапельки.

– Дорогенька, чому ви вирішили, що вас зурочили? – трішки брутально, із зайвою фамільярністю, звернувся малефік до циркачки. Він все-таки сподівався, що мала образиться та піде геть. – Може, це просто чорна смуга в житті? Зрозумійте, знімати пристріт чи наслання, якщо таке є лише плодом уяви недовірливого клієнта, – річ не надто приємна. І, строго між нами, шкідлива для структури аури. У результаті ви на півроку й більше станете над міру вразливі до фатальних випадків. Чи не краще банально перечекати? Попити відвари «fatum valeas», відпочити на узбережжі…

Зізі довірливо схилилася до «прославленого інкогніто»:

– Це не я вирішила, пане. Це дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, вирішив. А в дядечка – інтуїція. Він завжди каже: «З нічого й чирки не буває!» Уявляєте, він хазяїна переконав! Мені грошей із циркової каси виділили, на відьму. Я ж, вибачте за нескромність, родзинка програми. Без мене друге відділення завалиться. А якщо родзинку день за днем та в пригорілу булку – самі розумієте…

«Не повірить. Якщо скажу прямо, у вічі, що весь цей пристріт – маячня шпрехшталова… Нізащо не повірить. Вирішить: бажаю ухилитися від доброчинності, гидую її мініатюрною особою. Худобина Меліс усе-таки… Прислужилася, паскуда!»

– Ну гаразд, – підбив підсумок Мускулюс, коли дочекався повернення вреднючої відьми з глечиком ожинникового морсу. – Ваш випадок не складний, для зняття серпанкового наслання майстерності пані Лімісдейл з головою вистачить…

Отут він дозволив собі легкий укол на адресу господині; скоса глянув на Меліс і відкрив на одну восьму «вороняче баньши». Хай не забуває, жартівниця, з ким має справу.

– Здається, я можу посидіти осторонь, спостерігаючи за процесом. Якщо ви, голубонько, не заперечуєте. У разі ускладнень обіцяю неодмінно втрутитися. Тут уже будьте впевнені.

Останні слова також зверталися до Меліс.

Жени її швидше, руда, та гайда закопувати нашого красеня!

Відьма кивнула малефіку з неприємною запопадливістю і взялася ворожити. Якби Андреа був простаком-клієнтом, він, напевно, прийшов би в захват. Почав би мацати нишком кошель: чи вистачить грошенят на таке диво? Увесь довгий стіл виявився суцільно заставлений атрибутами провінційного чарівництва. Свічки: воскові, з лою, дві дорогущі, з левіафанячого сала, сизі з лазуровими патьоками. Свічники: кипарисовий трійник, позолочений шандал, очевидячки десь украдений, прим’ятий збоку канделябр для освітлення ломберних столиків, аспід з міді, вкритий зеленою патиною, блюдця з гвіздками. У печі, налита в закопчений казан, кип’ятилася «чиста водиця». Запах дуже нагадував пам’ятний чайок Меліс. На вікнах зсунулися шторки, у світлиці запанували таємничі сутінки. Відьма шаруділа по кутках, муркотіла дисонансні замовляння. Ніби вістрям кинджала по склу. Далі виникла купа дзеркалець – в черепаховому оправленні, у роговому, на підставках… Із дзеркалець було вибудувано складний коридор з дюжиною завертів; Меліс радісно скрикнула, а по тому почала запалювати й розташовувати в оному коридорі свічки.

Усе це було страшенно гарно.

Усе це не мало ніякого змісту.

І що наймерзенніше: все це було жахливо, нестерпно, убивчо довго.

– Я почекаю надворі, – кожне слово чаклун вимовляв з притиском, не відриваючи «воронячого баньши» від відьми, що метушилася. – Бачу, все йде на лад. Сподіваюся, незабаром наша люба Зізі піде ощасливлена. Дуже скоро. Ви розумієте мене, пані Лімісдейл?

Орудуючи в казані черпаком, відьма кивнула.

Надворі сяяло сонце. Княгиня-осінь гуляла околицями, щедро обдаровуючи золотом вірнопіддані дерева. До вогких, сльотавих днів, коли в княгині з віком остаточно зіпсується норов і вона почне ридати дощами та шпурлятися колючими градинами, залишалося недовго. Втім, жити треба хвилиною! Хто знає, який вибій трапиться під ноги на наступному кроці? Втішаючись доморослою філософією, Мускулюс лютився та нервував, походжаючи подвір’ям, ніби звір у клітці.

– Агов, пане хороший! Навіщо серце рвати?! – хибно витлумачив його метання китоврас Гриня, що розвалився на оберемку соломи. – Хо-хо! Відьма допоможе, вона кумедна! Кумедні завжди допомагають!

По проголошенні цієї сумнівної для чаклуна тези китоврас насупився й почав терти потилицю.

– Ох, налупив! Ох, і налупив! Це Рустам, він мене виховував…

– Я бачив, – мимохіть озвався малефік. – Під час вистави. Ти п’яний був.

Гриня спохмурнів, ніби покарана за непослух дитина.

– Я, коли п’яний, дурний роблюся. Кураж у голову б’є. Правильно мене Рустам кулаком… Сильніше треба було. Якби Зізі через мене вбилася, я б повісився, – китоврас подумав, прибив хвостом мляву муху й розчаровано буркнув. – Дзуськи. Такому, як я, вішатися – прядив’яний канат лопне. Краще з кручі, вниз головою. Надійніше.

Чаклуна не полишала впевненість, що так би й сталося. Якби Зізі загинула на манежі, цей двотілий гігант із чистою душею спокійно вийшов би на кручу над Ляпунню, почухав побиту потилицю й без вагань ступнув би через поріг Притулку Знедолених – пекла для самогубців, заповідник володінь Нижньої Мами. Він би прийняв смерть як провину: по-дитячому безтрепетно, по-дорослому свідомо, по-кінськи покірно.

– Сідайте, пане, – Гриня підсунув ще один оберемок соломи. – Знаєте, я вам ось що скажу…

SPATIUM VII Мемуари китовраса Григорія Інноліура або Дитинство, отроцтво, юність, повість про нещасливе кохання, мандри й блукання, а також про знайомство з ліліпуткою Зізі і про те, що з цього вийшло (двадцять сім років коневі під хвіст)

Усім відомо, що рогів у китоврасів не буває. Навіть недорікуваті варвари, що іменують чесних китоврасов «центаврами», знають про це. А вже самі китовраси – й поготів.

Грині не поталанило й пощастило одночасно. З невдачею усе зрозуміло. Уявіть, що це ви народилися з такою «прикрасою» на голові – і якщо ви не болотяний фавн, дракон чи найостанніший цап, то відразу зрозумієте, що ми маємо на увазі.

А поталанило тому, що до моменту народження Грині пророцтва Іппана Суворого були визнані помилковими та позбавленими сенсу. Зокрема, там передрікалося: «І народить ворона китоврасиця з білою зіркою на чолі рогате дитя. І буде те дитя втіленням Споконвічного Згубника Валідуса та призведе до загибелі всього китоврасового роду, якщо вчасно не позбутися його в огидний спосіб».

Мати Гриніна була гнідою, а не вороною. І зірки на чолі не мала. Але поміркуйте самі, хіба такі дрібниці зупинили б переляканих родичів? На щастя, за вісім років до народження маляти Рада Найшвидших проголосувала всіма сімома хвостами за розбиття ковальським молотом Скрижалей Іппана Суворого – оскільки жодне пророцтво Іппанове й дотепер не збулося. А пророкував цей сивий огир суцільно самі капості та нещастя. І до чого, питається, треба було тисячу років підряд залякувати довірливих одноплемінників?!

«Огидний спосіб» юному Григорієві Інноліуру тепер не загрожував. І батьки його любили, незважаючи на каліцтво. Як не дивно, батько рогатого дитяти, коли побачив сина, не накинувся на дружину з докорами та бійкою. Тільки довго допитувався: з ким загуляла цього разу? Покайся, мовляв, добровільно! Цікаво ж! Китовраси будь-якої статі, як відомо, досить велелюбні й частенько сходяться не тільки одне з одним, але й із найрізноманітнішими істотами.

Але щоб із таким результатом?!

Мати почала пригадувати, з ким «крутила хвостом» протягом останнього року, згадала багатьох, однак рогачів серед них не знайшлося, крім законного чоловіка. Так і залишилася поява Грині на світ нерозгаданою таємницею природи.

Передбачаючи тяжку синову долю, батьки вирішили по-збавити улюблене чадо сумнівної прикраси. Батько особисто привіз у табір майстра-рогопила з людей. Маленький Гриня відбивався, як міг, брикався й репетував не своїм голосом, однак майстер роги йому все-таки спиляв. Залишилися крихітні горбочки.

– Волосся відросте, їх і видно не буде! – запевнив рогопил, отримуючи обумовлену платню.

Аякже, марно сподівалися! Уже за п’ять днів роги стали помітні, а за два тижні відросли до первісної довжини. Рогопила притягли за шкірки, вшановуючи останніми словами, історія повторилася. Із третього разу сім’я зрозуміла: марно.

І впокорилася з виглядом нащадка.

Жилося маленькому Грині в таборі несолодко. Дорослі, особливо старовіри, косували на «роганя» несхвально, а то й із побоюванням. Могли брикнути ні за що – коли під гаряче копито потрапляв. Однолітки проходу не давали. Діти – кати, гірші за дорослих. Це Гриня швидко відчув на власній шкірі. Добро ще, коли просто обсміють із голови до ніг. Рогатий шибеник уродився незлостивий, найчастіше сміявся разом із усіма. Він вивчив назубок: смішні – гарні. Смішні завжди допомагають одне одному. Бо смішні – це ті, з кого сміються. А ось ті, хто сміється, воліючи почати сміятися першими і скінчити останніми…

Траплялося, скривджений китоврасик утікав додому в сльозах, запекло тупочучи копитами.

Битися він не любив.

Але вивчився – через лихо, без любові. Із цього часу його почали обходити десятою дорогою.

І все б далі в Грині, напевне, добре склалося, якби не кохання нещасливе. Любові, як відомо, всі в будь-якому віці покірні, а вік у Григорія був для пристрастей дуже привабливий. Вляпався юний китоврас у чалу красуню, на два роки старшу за незграбного кавалера. По самі кінчики рогів уляпався.

Красномовством Гриня ніколи не відзначався. А коли побачив чалу, й зовсім занімів, застиг на кшталт монумента на площі 3-го Едиктарію в Ятриці. Зрештою він набрався сміливості: червоніючи та затинаючись, зізнався в любові предметові своїх зітхань.

Чала зміряла героя оцінюючим поглядом. Підморгнула:

– Що, змучився геть? Ну давай. Я не проти.

І недвозначно розвернулася до отрока крупом.

Гриня сторопів. Він же розраховував, що чала, в найкращому разі, вислухає його заникувате белькотіння хоча б до середини. А тут… раптом… відразу… До такого бурхливого розвитку подій він був не готовий. Навіть у найзухваліших мріях Гриня уявляв кохання зовсім інакше.

– Агов, заснув? Я чекаю!

Чала грайливо хльоснула його хвостом по грудях.

Цю феєрію пристрасті він запам’ятав на все життя. Додому Гриня повернувся над ранок, змучений і щасливий. На губах у нього блукала дурнувата посмішка. З нею він заснув, із нею і прокинувся до полудня. І відразу, забувши про сніданок, помчав до коханої.

Його зустрів не погляд – спис із жалом з байдужого подиву.

– Малий, ти з глузду з’їхав? Гадаєш, пов’яжу життя з рогатим виродком?! Скачи-но звідси, дурило. Схочу – сама покличу. Ні, не завтра. Й не післязавтра. Кумедний ти… Йди-йди, цапок…

Якщо звергають когось із небес у безодні пекла – то страшна річ. Він до коханої – всім серцем, всією душею. А вона… Її, виявляється, цікавила аж ніяк не його душа. Зовсім інша, цілком певна частина тіла, що у цапів за чутками грандіозніша, ніж у наймогутніших китоврасів. Жива іграшка, утішний виродок, із яким можна крутнути хвостом наліво, а потім відігнати, як обридлу муху. От і вся любов.

Смішні – це ті, з кого сміються.

Хотілося втопитись. Із розмаху застромити собі в груди що-небудь гостре. Раз і назавжди припинити цей біль, у порівнянні з яким тілесні страждання – ніщо. Наїстися грибниці кажанника: від неї, кажуть, спершу виростають крила, несуть у ніч, у безгучні спалахи блискавиць, а потім крила підламуються, блискавиці гаснуть, залишаючи лише вічну пітьму. Гриня скакав геть від табору, в степ, без дороги, куди очі світять. Він мчав довго, а коли стемніло й закривавлене сонце поглинула чорна пащека обрію, упав знесилений.

Могутнє тіло трусило від ридань.

Юнак сам не помітив, як заснув.

Збудила його надокучлива комашня. Виявилося, що заснув він у вогкій низині, котра кишіла гнусом. Відпльовуючись, відмахуючись руками й хвостом, Гриня кинувся навтьоки й незабаром виявився на битому шляху. А там прибився до мандрівних перекупників і твердо вирішив ніколи не повертатися до табору.

Сім місяців він гуляв із новими приятелями від міста до міста, від села до села, навантажений скринями та торбами з товаром. Надивився, обтерся серед людей. Одного разу зрозумів: він для перекупників – дешева робоча сила, кінь з рогами, що говорить. Отоді Гриню й зманила бандерка закладу «Бабільонська Блудниця», запропонувала місце викидайла.

Нове життя Григорієві сподобалася. Робота нескладна: одного вигляду китовраса вистачало, щоб знавіснілий хам роздумав кривдити дівчаток. Копитами обробить – добре, ручиськами зачавить – ще не лихо, але ж ще й на роги підніме, ц-цаписько! Нахаби не знали, що грізний викидайло – істота мирна й навіть сором’язлива. Одним словом, Гриня був задоволений, бандерка щаслива, дівчатка захисника любили без тями, а міське життя просто-таки заворожувало китовраса строкатістю та незбагненністю! Шкода, Доступні Сестри незабаром накинули оком на рогатого. Втома й наплив клієнтів їм не перешкодили. У вільний час то одна, то інша забігали до Грині. Спочатку він бентежився та лякався, однак щоразу поступався палкому натискові. Далі дібрав смаку. Схуд, змарнів; шерсть потьмяніла, збилася в ковтуни. «Довго не витримаю, – зітхав бідолаха. – Ці й мертвого піднімуть, і живого вкладуть…»

Наступного ранку він тихцем накивав копитами з міста.

Поки на смерть не заїздили!

Біля Фергонця його ловили работоргівці-мустангери – китоврас на невільницькому ринку коштував великі гроші! – та Гриня порвав з десяток ласо, вломився в ліс і втік. До осені перебився з лісорубами: дерева валив нарівні, колоди тягав за трьох. Ставилися до нього з повагою. Сила в лісорубів цінувалася, а силоньки Григорієві не бракувало. Однак ледь настав час розрахунку, старший платити відмовився.

– Прожер ти, братику, весь свій заробіток, – тужно повідомив він.

Гриня не знав, скільки він «прожер» і скільки заробив, але дуже засмутився. Звичайно тихий, він раптом розгнівався, посунув на старшого. Кутиком ока помітив, як інші беруться за сокири. І тільки плюнув з серцем.

– Гаразд, отримай від щедрот. Знай мою добрість! – старший пожбурив йому під копита жменю дріб’язку.

«Повернутися в табір? – гірко думав китоврас, вибираючись на шлях. – Годі, наблукався світами…»

До вечора він ледь не завербувався до війська. У корчмі край шляху Гриня зіткнувся з родичем. Родич хизувався шкіряною попоною, що густо обросла металевими бляшками. На поясі, що охоплював людський живіт китовраса, висіли меч і кинджал. У куті купою валялися кіраса, шолом, лук і сагайдак зі стрілами.

– Гайда до нас, не пожалкуєш! – палко переконував Гриню сірий у яблуках вояк, підливаючи вина в олив’яний кухоль. – Окремий ескадрон розвідки й флангової підтримки! З самих наших. Тільки ротмістр – людина. Але, вважай, теж наш, той ще жеребець! За своїх – у вогонь і в воду. Платня гарна, харч від пуза… А в тебе, братику, ще й роги! Вважай, додаткове озброєння. Та тобі сам Вічний Мандрівець велів – до нас!

Гриня кивав, заворожений обіцянками й блиском металу. Випите вино вдарило в голову. Хотілося подвигів і слави. Але тут сірий у яблуках припустився помилки. Він почав захоплено розписувати подробиці якогось кривавого бою, і Гриня втік надвір: блювати. Битися він, як було сказано вище, не любив. І до війська йти передумав. З вином, випитим уперше, він свій кураж ніяк не пов’вязував. А даремно. Відомо ж, що хмільні китовраси буйні. Добре, що випив небагато.

Наступного дня Григорій Інноліур зустрів пересувний «Цирк Виродків».

Спочатку він не знав, що це – цирк. Просто розташувалися на привалі люди… і не зовсім люди… і зовсім не люди. Намети поставили, обід варять. Як у рідному таборі! Він справедливо вирішив, що в строкатому товаристві знайдеться містечко й рогатому китоврасу, та насмілився підійти. Назустріч йому вибігла дівчинка з ляльковим личком. На бігу хоробро крутонула подвійне сальто й зупинилася перед гостем, із захватом дивлячись на велетня знизу нагору.

– Ти до нас? Тебе як звуть?

– Гриня… Григорій, тобто. А до вас можна?

– Можна, можна! Пішли, обідати будемо.

Його прийняли, як свого. Ніхто не сміявся, не дражнився, не косував. Нагодували смачною юшкою. І навіть не натякнули, що обід відробити доведеться. Гриня сам узявся допомагати новим знайомим. У таборі завжди робота знайдеться: дров нарубати, води принести, казани помити. А ввечері він уперше побачив репетицію.

І закохався в цирк раз і назавжди.

Два довгорукі гноми-переростки жбурляли в повітря небезпечні, гострі залізяки – й ловили, нітрохи не поранившись. Карли-тролі, на зріст менші за гномів, бігали по натягнутій линві, перекидалися і жонглювали мідними тарелями. Бородата фея виписувала піруети; брати-доппельгангери, зовсім не схожі один на одного, крутили ногами писані бочки. Хатній шишок майстерно грав на всякій всячині менуети й контрданси. Приосадкуватий велетень із пивним черевцем легко рвав сталеві ланцюги, якими його обмотував добросердний лепрекон, а потім узявся крутити на коромислі буффонів-глумотворців, які потішно волали.

Гриня стомився ойкати, коли до нього підійшла Зізі. Китоврас устиг з’ясувати, що вона не дівчинка, а ліліпутка. Доросла, просто маленька. І звуть її Зізіфельда Трабунець, для друзів – Зізі.

– На тобі покататися можна?

У запитанні крилася лукавинка, та Гриня пропустив її повз вуха. Варто зазначити, що возити людей на собі – для китовраса не було особливим задоволенням. Але хіба міг він відмовити крихітці Зізі?!

– Сідай, – він поплескав долонею по своїй кінській спині.

Зізі була легша за пташку. Гриня майже не відчував її ваги. Довелося озирнутися, щоб упевнитись, що ліліпутка на місці.

– Тримайся, Зізі! Поїхали!

Триматися руками Зізі й не подумала. Вона сіла боком, як на широкій тахті, начебто все життя на китоврасах їздила. Гриня рушив по колу. Дуже обережно. На п’ятому колі ліліпутка пригорнулося до його людської спини, шепнула на вухо:

– А тепер швидше й рівніше. Гаразд?

Китоврас кивнув, перейшов на помірну рись. Колись у них в таборі бували перегони з кухлем води на спині. Розіллєш – знеславишся. Зараз ця навичка дуже придалася. Але що там витворяє Зізі? Китоврас озирнувся на скаку й онімів. Ліліпутка не сиділа, а стояла. Уміло балансуючи, вона підстрибнула, зробила сальто й опустилася на колишнє місце. Китоврас відчув лише слабкий поштовх.

Григорій злякався. Йому уявилося, що крихітка Зізі зараз розіб’ється на смерть! Або напореться на його роги. Або… Йому залишалося скакати якомога рівніше й молитися, щоб із відчайдушною дурепою нічого не сталося!

Нарешті Зізі лянула його долонькою по плечі:

– Годі, Гриню, досить. Дякую.

Вона зіскочила на землю. Китоврас хотів негайно вилаяти циркачку за дурнуваті штуки. Але тільки глянув у сяючі очі Зізі, й усі правильні слова вилетіли з голови.

– Залишайся! У нас буде чудовий номер!

Григорій залишився.

Номер дійсно вийшов чудовий. Пізніше з’ясувалося, що в Грині сильний бас, і він почав співати. Глядачі плескали, діти волали від щастя. Грині було добре в цирку. Тут знайшли притулок брати по каліцтву, які не прижилися поруч із одноплемінниками. Вигнанці, втікачі, бурлаки. Всі були смішні, а виходить, друзі. Навіть мовчазний хазяїн чи суворий шпрехшталмейстер Страйд, якого Гриня побоювався. Втім, Страйдова суворість була не безпідставна: спробуй-но тримати у вузді всю цю різношерсту ватагу!

Уперше за багато років Гриня був щасливий. А крихітку Зізі він просто обожнював. Напевне, їх пов’язувало щось більше за дружбу. Однак це почуття не мало ніякого відношення до спогадів про чалу кокетку й Доступних Сестер. Потрібних слів Григорій дібрати не міг, не вмів і не збирався навчатися цього обтяжливого мистецтва.

Одним словом, Зізі була просто чудова!

А ще вона вміла чаклувати.

CAPUT VIII «Що меч? Нікчемність і журба! Чаклунство, брат, і ворожба – оце завжди в ціні…»

– Тобто як? – із ледь помітною гидливістю поцікавився Мускулюс.

Від різноманітних умільців його вже нудило. На Високій Науці та щурячих перегонах знаються всі, це аксіома. Історія щиросердного китовраса зворушувала невибагливістю, викликала відповідну симпатію – але заключний пасаж… Приховати роздратування, подібне до того, яке відчуває гурман перед мискою кисляку, виявилося складно. Андреа нізащо не зізнався б навіть амулету-сповідникові, що часом почувається Едвардом II, королем Реттії п’ятирічної витримки.

О, манія величності була тут ні до чого!

Хоча малефік і обгородив себе кутом-оберегом, а таки пом’янув марно таємне ім’я Нижньої Мами, небезпечне для власників мани – Манія.

Просто, як Його Величність на Диких Ловах, чаклун нервував, не відчуваючи виразно чужого лихого впливу, але дедалі більше заплутуючись у випадках, збігах і підступних дрібницях. У схожих ситуаціях учитель Просперо, великий майстер загадок, проказував: «Це, братику, орган у кущах!» – і учневі залишалося чухати потилицю. Спостерігаючи за грою китоврасовогого хвоста, Андреа думав, що доля-лиходійка, мабуть, хихотить за рогом. Всі, виходить, маги-шмаги в гості йдуть до нас! Усі юрбою з’їхалися в Ятрицю, втикати шпильки в сідницю безневинному малефікові! Маг-небіжчик, хробак його cточи, жвавий шахрай Янош, чинбар Леонард Швелер, що схибився на схилі віку, відьма Меліс із конвергентними закляттями, тепер ще ця ліліпутка…

Коли малефік торкався аури Зізі, він з’ясував без сумнівів: із крихітки чарівниця, як із самого чаклуна – акробат. Ну ні краплинки мани! У Яноша, й того, мабуть, більше буде…

Прокляття!

Ліліпутка – шмага?!

Трям-пам-пам-тірлім-пим-пим… Андреа ладен був заприсягтися, що на Їжачій Рукавиці, в кущах ожинника, лунає глузлива сарабанда. Це грав мерзотник-орган, якого настільки часто згадував Просперо Кольраун. Бойовий маг знався на такій музиці.

– Тобто як? – зачудувався китоврас. – Ні – і, пане, не тобто, а саме так. Вона руками робила. І очима дивилася. Хо-хо! Долі наскрізь бачила.

– Ясновидиця, чи що?

– Ви, пане мій, не кумедний, – зробив Гриня дивний висновок, почухуючи круп. – Зовсім не кумедний. Не зрозуміти вам. Як виставі кінець, так дітлахи до Зізі хмарою сунули. Вона руками робила, очима дивилася й усе їм говорила. Хто мисливцем стане, хто лицарем, хто фрейліною… Про весілля тлумачила, про малят, які по тому народяться. Коли хто хворий чи каліка – коли видужає. Дітлахи в три вуха слухали. Й батьки з мамками підсідали. Зізі, вона ж довго говорила, гарно. Кожен повірить. Хо! Особливо якщо руками робити.

І очима дивитися.

Почався дрібний дощик. Сліпий при яскравому сонечку, теплий пустун, він скуйовдив волосся малефіку, здибив шерстинки на кінському тілі китовраса. Розкричалася сорока на тину. Її скрекіт понісся далеко через міст, у громаддя Фільчиного Бору. Мабуть, теж долю наскрізь прозріла, дурепа. Незабаром теплу кінець, дощі поллють інші, скаламутять болото непролазне. Розумниця сорока, всю правду бачить.

– Збувалося?

– Ні-і, – весело посміхнувся Григорій Інноліур, рогатий невдаха. – Ні хріна не збувалося. Трапляється, вдруге до знайомого міста заїдемо… Дітлахи підросли, молодших братиків-сестричок у цирк ведуть. Хто був калікою, таким і лишився. І фрейлін з лицарями серед знайомої публіки не зустрічалося.

– Бити вас не пробували?

Мускулюс добре уявляв настрій батьків, котрі повірили словам Зізіфельди. Чекаєш, що чадо, яке сиділо тридцять літ на печі, підніметься на бистрі ніжки, що замазура візьме за себе першу красуню… Віра гори звертає. Покине синок бондарювати й подасться здуру в лицарі, зваблений оповідями про світле майбутнє. Стане, виходить, молодим кавалергардом, потім маршалом королівства, Її Високість віддасть йому руку й серце…

Коли в лайні виваляєшся, радий придушити заразу-пророчицю.

– Бити? Нас?! А за що нас бити, пане? Ні, не пробували. Ми ж кумедні… Ну не збулося. Зате послухали, пораділи. Ось, маленьку сестричку привели – нехай тепер вона послухає. Як виросте, майстерно на лютні гратиме, зустріне в мандрівках принца інко… інкові…

– Інкуба?

– Ні, не інкуба. Інго… іго-го… Ну, начебто «не знати кого»!

– Інкогніто?

– Точно! Його, атож! Зізі руками зробить, очима подивиться й розповість. Ні, пане мій, не били нас.

Китоврас сумно насупився й додав крізь зуби:

– Просто Зізі чаклувати розучилася. Ось днями шостий рік пішов, як відрізало. Плакала вона дуже. Мені скаржилася. Збере дітлахів, руками водить, очима дивиться – і втікає в сльозах. Не можу, каже. Обікрали мене, Гриню. Останню копійку відняли. А хто обікрав, не каже. Не знає. І добре, що не знає – я б убив за неї…

Орган в ожиннику завершив сарабанду подвійною кодою, перейшов до гавоту. Усе впиралося в знайомий термін. П’ять років тому були Дикі Лови, п’ять років тому Ернест Намюр знайшов у лісі чудовисько-виворотня, п’ять років тому стара примха вдарила в голову майстрові Леонардові. П’ять років тому Зізіфельда Трабунець, акробатка й шмага, видужала від «захворювання лжеманою». Чаклун не знав, чи можна видужати від цієї дивної хвороби, що й не хвороба зовсім. Але чесно думав, що на місці ліліпутки він особисто стрибав би від щастя до сьомого неба. А Зізі, виходить, плакала. Мимоволі повіриш у геніального чарівника-альтруїста (…інкогніто!): відкрив секрет порятунку від зламу та й пішов собі світами, шмагів лікувати. Нишком, як бачимо. Щоб уникнути подяк і ридань.

Маячння, їй-право.

«І цей геній-альтруїст зараз лежить колодою в сусідній комірчині, очікуючи, поки ти закопаєш трупа на задньому дворі! – вдарив орган із кущів, викидаючи колінця. – А що? Запросто. Така собі чарівна випадковість, одна з багатьох. Закопаєш, напис напишеш, і хапонеш за це три довічні терміни в Чистому Карцері. Або чин лейб-малефактора позачергово. Серафим Нексус тебе обійме, поцілує, в труну зійти благословить…»

– А чого ж до відьми тільки зараз зібралися?

– Це… ну, значить… – не зрозумів китоврас. І радо скористався чужим слівцем. – Тобто як, пане?

Від Гриніного баса сорока подалася з тину на південь.

– У тому розумінні, – як маленькому, роз’яснив малефік двотілому велетневі, – що видатний дар ясновидіння полишив голубоньку Зізіфельду п’ять років тому. Ну й ішли б до відьми: наврочили, мовляв, допоможіть! А ви лише тепер зібралися…

– Хо-хо! Ми ж не через цю пропажу з’явилися! Ми теперішнє псування знімати прийшли! – китоврас замислився, пошкріб поміж ріжок і уточнив. – Прискакали, тобто. Розумієте, пане, тільки-но ми в Ятрицю прибули… Намет на площі ставили – Зізі ледве кроквою не прибило. На репетиції корова Адель, атлетка повітряна, з ложі зірвалася. Добре б сама побилася! – вона здорова, їй хоч би що… Ні, здумала не на кого, на крихітку нашу падати. А в Зізі нога взяла та й підігнулася. Якби не спасирував я дурепу, розчавила б на млинець! У мене потім цілу ніч у попереку ломило, дарма що кінь. Ну, ще дрібниці… Я ось напився, худобина, поніс, як скажений… Правду вам кажу, пане: зурочили Зізі!

Триклятий орган після гавоту взявся до патетичної фуги. Кущі навколо мерзотника стали сторчма, ніби волосся на голові у бідолахи Мускулюса. Ліліпутка Трабунець раптом привиділася йому з короною на голові, жахливо схожа анфас на Лісове Дитя-кульбабу, а в профіль – на Едварда II. Знайома гидота: ні найменшого пристріту, ні сліду зурочення, самі лише згубні збіги та фатальні випадки…

Що робити?

Хто винен?!

«Зурочуй по площинах!» – долинув із минулого голос учителя Просперо. На жаль, рекомендація була зараз навряд чи придатна для застосування. «Це ж акробатка! – безгучно благав чаклун, майже не сподіваючись, що бойовий маг почує з далекої далечі розпачливе „Пробі!“! – Циркачка, не король! Ну навіщо Раді Безкорисливих Змовників замірятися на життя Зізіфельди Трабунець із „Цирку Виродків“? Та ще й таємничим, особливо вибагливим способом?! Учителю, надоум!»

Учитель не надоумив.

Анітрішечки.

Зате ребром стала зовсім інша проблема. Стала й попросилася назовні.

– Зараз повернуся, – буркнув малефік, нітрохи не замислюючись про те, як поставиться китоврас до різкої зміни теми, й вирушив на пошуки.

* * *

Як і очікувалося, дощаний нужник із руною Уруз на дверях виявився за хатою. Усередині панував ядушливий запах ароматичних трав. Хоч сокиру вішай. Відьма вочевидь перестаралася. Хоча все-таки краще, ніж сморід вигрібної ями. Справляючи малу нужду, Андреа міркував над ланцюжком нісенітниць. Нарешті махнув рукою і зі злості вирішив поквапити Меліс. Відьма очевидячки зволікала, а чаклун ніяк не міг узяти до тями: навіщо їй це потрібно? Нехай ображається, скільки завгодно, але ліліпутка почекає. Зате трупа слід терміново позбуватися.

Це вам не мала нужда.

І навіть не більша – велика.

Відчуваючи неабияке полегшення, він посунув назад. Почав був опоряджатися, але тут вуха вловили знайомий звук. Кашель. Сухий, надривний. Схожий на тріск сучків, коли ведмідь ломиться через сухостій. Андреа стояв саме напроти комірчини, де чекав поховання гидотний труп. І кашель долинав саме звідтіля!

Труп. Кашляє.

У небіжчика в горлянці пересохло.

Так не буває. А якщо буває…

Обходячи дім, малефік вихром помчав до входу в житло Меліс. Жах конкретних здогадів наступав йому на п’яти. Прокляття! Чурихські некроманти П’ятого Кола здатні накласти на себе «Тавро Ревітала». Закляття спрацьовує незабаром після тілесної загибелі носія, повертаючи некротові темну подобу життя на добу-дві. Увесь цей час повсталий маг-мрець, одержимий якоюсь однією метою, повністю володіє колишньою майстерністю. І чекати, що він візьметься роздавати медяники бідним дітям, не варто.

«Я його не потягну. Мамцю моя Нижня, він мене з потрухом з’їсть…»

Думка була холодна та слизька, немов крижинка за пазухою.

Хрупнули в сінях черепки. Щиро бажаючи бігти зовсім у інший бік, Андреа Мускулюс вдерся до світлиці.

– Геть звідси! Хутко!

Пізно. Двоє жіночих облич повертаються до горланя. Віком труни відчиняються двері в сусідню комірчину. Двоє стоять на порозі, кожен на своєму, один проти одного: дипломований чаклун, столична штучка, – і повний маг вищої кваліфікації, повсталий із мертвих.

Схожий на борця здоровань із розщібнутими штаньми – й незрозуміло що в зеленому ореолі.

Батіг зимового буревію хльоснув по стінах. Спотворилися обриси предметів, яскравіше спалахнули свічки. У ніздрі вдарив запах розжареного до червоного заліза. Як у кузні. Щільність стрижнів мани злітає до межі, туманить розум. Але очі сліпнуть, а руки роблять. Паси плетуть убивчі мережива, губи виштовхують у буревій сполохи-слова. Хуртовина гавкає, брязкає, звивається по землі. Кошмарний пес ловить себе за хвіст. Коса найшла на камінь: скреготіння леза, вереск гранітної плоті. Рахунок іде на удари серця: часу бракує, безнадійно бракує, бо гулящий некрот теж не марнує його. По кутах світлиці спалахує полум’я: ядучий аквамарин, сплетений у вертикальні джгути. З низьким гудінням, вібруючи від напруги, поміж джгутами вздовж стін проростають горизонтальні шнури.

«Жагуча Кліть»!

І вони всі – всередині! Крім некрота.

Голос Мускулюса набирає сили дзвону. Поспіх поспіхом, але тут питання життя і смерті – не «пустити півня»… У чолі кометою палахкотить «вороняче баньши», трансформуючи потоки. Лиховісні інвокації мерця переходять у шиплячий свист. За спиною в двері ломиться вкушений осою гомолюпус, чи скажений несвезлох. Чи то китоврас Гриня поспішає на поміч Зізі, та застряг у сінях і лупить копитами в двері, що відчиняються назовні. Клітка смикається, починає зменшуватися. Тріск, гудіння. У повітрі пахне грозою. Ще одне, останнє закляття…

Є!

Залишається чекати й сподіватися.

Ґрати «Жагучої Кліті», стискаючись у кулак – щільніше! Ще щільніше! – стикаються з «Плетеною Лорікою», що з волі малефіка огорнула трьох людей. Світлиця здригається, солодко потягається, немов прокинулася після тривалого сну. Свічки падають на підлогу, загрожуючи пожежею. Дзеркала водять танок між підлогою і стелею. З печі, дихаючи парою, вилітає горщик із «чистим» окропом, виявляючись просто над головою в Зізі… У геєну мерзенний Чурих! У пекло п’ять його веж, закручених у спіраль! Шнури клітки проникають крізь захист, наче ніж крізь масло. Спалить! Перетворить на головешки, на попіл… Шнур торкається до руки Мускулюса. Крик забиває горляну. Овал Небес! Нічого не відбувається. Нічогісінько. Малефік тупо дивиться, як шнур, проходить крізь його тіло, цілеспрямовано рухається далі. Останньої миті він спохопився, зчитав спектр шнура.

Ця клітка – не на людей! Для смертних вона не шкідливіша за джерельну водицю.

Ця клітка – на демона!

Перешкодила чаклунові здивуватися остаточно «Жагуча Кліть», яка стрімко замкнулася навколо ліліпутки. Точніше, хотіла навколо – а вийшло всередині Зізі! Над головою малесенької циркачки спалахнув сліпучий німб, горщик із окропом небезпечно нахилився – і Мускулюс дивом устиг відкинути його вбік. На витончені чари не було ні часу, ні сили. Долоню виставлено вперед, із центру б’є вульгарний «таран», зносить у куток посудину з окропом…

Бризкаючи дощем гострих скалок, вилетіла віконна рама. Із тріском і дзенькотом; тільки не назовні, а всередину. У дірі промайнуло кінське… ні, китовраське! – копито. Маг-мрець сторопів, зайшовся кашлем, ореол над ним забарвився в чорне. Сахнулася геть руда відьма. Зізі ж, навпаки, з розпачливим вереском кинулася до вибитого вікна.

Здається, її все-таки трохи ошпарило окропом.

Одночасно із цим стіна будинку розчинилася, обпливла жмутами туману. Мрячний коридор простягся вдалину. Малефік уже знав: куди. Ось вона, Їжача Рукавиця. Ось вона, дівчинка в жовтій сукні, розгніване курча з ляльковим личком, – у відчаї кусає губи. Не по-людському гнучкі пальчики судомно смикають повітря, намагаючись щось підтягти, виправити. Але ліліпутка, двійник на смерть переляканої Зізі, сама розуміє: безнадійно. А Мускулюсу рухи пальців кульбаби раптом здаються до болю знайомими! Бачив, добродії мої, мав щастя споглядати! – зовсім недавно, дуже схоже…

Він мимоволі озирнувся на Зізі, перейшов на звичайний зір.

Коридор потьмянів, двійник щез. Зате у вікно простромилися дві дужі руки. Китоврас Гриня схопив крихітку Зізіфельду в оберемок, висмикнув назовні, під дощ… І ось – лише частий цокіт копит затих на відстані.

А некрот і далі давився кашлем.

Мускулюс чудово розумів: другої спроби не буде. Він ударив на повну силу. Так, що миттєвою судомою скорчило живіт. Заболіли, цілковито вивільняючи запаси мани, сідниці; розрядилися до решти найширші й дельтоподібні м’язи. Задіяно було недоторканний резерв. Псувати чи урочити повсталих мерців? Корисніше носити воду решетом. Мертвим псування, що носорогові – дротик. Тому малефік удався до «Цілковитого Розчарування» – наймогутнішого закляття з активного розділу супромагу.

Зняття всіх накладених чарів із супротивника, які б вони не були.

Будь-який ходячий небіжчик просто зобов’язаний був після такого удару звалитися остаточним трупом. Однак некрот і бровою не повів. Щоправда, повів носом. Втяг тоненьке пасмо мани, що клубочилося побіля нього. Скривився. Оглушливо чхнув. Чорно-зелений ореол над небіжчиком затрусився, як упир, облитий «ясною примхою», та почав мерхнути.

– Ви сповна розуму, колего? – роздратовано поцікавився некрот. – Вирішили мене розчарувати? Навіщо?

– Від повсталих мерців добра не жди. Особливо від магів, – похмуро огризнувся Мускулюс. Він розгубився. Мало того, що старе добре закляття не подіяло, то ще зволь тепер з’ясовувати стосунки з живим мерцем!

– Це хто тут повсталий? Це хто тут, колего Андреа, мрець?

Некрот саркастично заломив брову. Голос небіжчика просто-таки розливався отрутою.

Вічний Мандрівцю, порятуй і збережи! Мускулюс нарешті впізнав співрозмовника. Характерний вигин брови, іронічно примружене око, охайна борідка клинцем, розділена надвоє сивим пасмом…

Портрет цієї людини прикрашав верхній поверх Реттійського Універмагу.

Галерея «Наша гордість».

– Погодитеся, майстре Фортунат, я мав для цього більш ніж вагомі підстави!

Слід зауважити, що, на відміну від чаклуна, Фортунат Цвях, прославлений мисливець на демонів, нітрохи не здивувався.

– Мабуть, ви таки маєте рацію, – по миттєвому роздумі кивнув він. – Однак можете переконатися: я цілком, так би мовити, живий. Мислю та існую. Зробіть ласку, погляньте…

Маг із готовністю «розгорнув нутро» – не до кінця, але рівно настільки, щоб Андреа міг отримати всі необхідні відомості. Малефік не міг не скористатися люб’язністю Цвяха. Дійсно, мисливець на демонів був живіший від усіх живих! І все-таки саме він, у вигляді старезного діда, здохлого, мов колода, лежав у сусідній комірці якісь півгодини тому!

– Виходить, колего, схибили ви! – весело підсумував майстер Фортунат.

Мускулюса взяла злість.

– Ви, між іншим, схибили вдесятеро від мого, дорогий колего! Ловили чорного демона в темній кімнаті, особливо якщо його там нема – це раз. Знущалися з нещасної циркової ліліпутки – це два. Морочили голову гарнесенькій провінційній відьмі – це три. Замикали людей у «Жагучу Кліть» шостого типу – це чотири. Ну й валялися небіжчиком у найневідповідніших місцях, у присутності сторонніх… Я, знаєте, вас ледь не закопав! Не очікував, ніяк не очікував такого від венатора-професіонала!

Фортунат Цвях нітрохи не образився.

– Ах, колего, якби ви потрапили в мої обставини… Втім, вибачите. Ворогу не побажаю такої колізії, а ви ніколи не були мені ворогом. І ваш наставник – теж. Ця малесенька дівка була схожа. Просто копія! Я не сумнівався ні на мить – і марно, тут ви цілком праві… Так, наламали ми дров. Добре хоч, усі цілі.

Він смішно заворушив вухами, наче прислухаючись. Опустив погляд на власну руку. З невимовним сумом завершив:

– Майже цілі. Я ось, приміром, порізався. Прошу вибачення, майстре Андреа. Ми неодмінно продовжимо незабаром нашу бесіду. Але зараз мені необхідно вгамувати кров. Меллі, люба, будь великодушна…

Відьма заклопоталася навколо пораненого мисливця на демонів, уникаючи дивитися в бік Мускулюса, а малефік добряче замислився. Зосередитися в бедламі, що тут панував, було важко, та він намагався. Чаклун не гнівався на майстра Фортуната. Більше того, відчував до нього симпатію та повагу, ще з часів поверхового знайомства в столиці. Однак, за словами Просперо, Фортунат Цвях зв’язався з Радою Безкорисливих Змовників. І, досить імовірно, мав відношення до пам’ятного замаху на Едварда II. Навіть якщо припустити, що підозри необґрунтовані, була ще одна обставина, не менш важлива. Найдосвідченіший венатор Цвях намагався приборкати демона в хатині Мелис Лімісдейл! Прийняв крихітку Зізі за здобич. Виходить, це його «прапорців» натикано в Їжачій Рукавиці? Прапорці на демона? – аж ніяк не на гомолюпуса чи іггіса.

Демон у подобі ліліпутки? Он який статус у Лісового Дитяти?

Безглуздя! Нісенітниця!

Демон у вільному, неприборканому стані… Бачив їх Мускулюс свого часу – на щастя, в присутності бойового мага Просперо, грози інферналів. Мерзенні личини. Роги, ікла, копита, кепська вдача. Дівчинка з ляльковим личком? Ха! Трикрат ха-ха! Звичайно, майстрові Фортунату видніше, майстер Фортунат – наша гордість, великий знавець щодо ловитви й приборкання…

За однієї умови.

Якщо в майстра Фортуната все гаразд із головою.

На тлі того, що перед чаклуном, можливо, зараз сидів державний злочинець із потьмареним розумом, а в лісі неподалік розгулював вільний демон з ляльковим личком, інші загадки видавалися сущими дурницями. Зокрема, зміна вигляду Фортуната Цвяха, коли він, кашляючи, був то хлопчиськом, то старим, а то й взагалі небіжчиком! Тут мали місце аж ніяк не личини – якби було інакше, Мускулюс би зачув. Дрібниці, не варті уваги, чи не так?!

Ледь Меліс закінчила перев’язку, малефік Андреа Мускулюс твердо глянув у вічі Фортунату Цвяху, венатору з ліцензією. Обоє бадьорилися, вдавали, що здатні хоч ріки назад, хоч гори навиворіт, – але не сподівалися одурити один одного.

– Вибачте, майстре Фортунате. У Ятриці я перебуваю як приватна особа, а проте мій обов’язок, обов’язок консультанта лейб-малефіціуму – служба Його Величності. Я зобов’язаний доповісти про те, що сталося, своєму безпосередньому керівництву. Змушений попередити, що коли ви побажаєте перешкодити мені, вживатиму всіх заходів…

– Облиште, колего! Знали б, як я стомився від цієї муки… Хочете, сам допоможу вам вийти на зв’язок із майстром Просперо?

Мускулюс заперечив, як у ополонку ухнув:

– Просперо Кольрауну я доповім пізніше. Мій прямій начальник – лейб-малефактор Серафим Нексус.

– Чудово! Почнемо!

Нічого чудового чаклун тут не бачив.

* * *

Намагаючись не тупцювати по недогарках свічок і розкиданому посуді, Фортунат Цвях підійшов до печі. Відсунув заслінку, запхав свого довгого носа мало не в самий жар. Шморгнув, зібрався чхнути, але з кумедним переляком затис ніздрі пальцями. Врешті-решт ухнув пугачем, розсмішив відьму. Мускулюс був мало схильний до веселощів, тому спостерігав за діями мисливця без особливої довіри.

Невідомо, чим тхнуло в печі, але у світлиці запах стояв найогидніший.

Перегар мани – це вам не туринський фіміам.

– Одну хвилиночку… у нас із Серафимчиком окрема мотузочка… – бурмотів майстер Фортунат, шкребучи потилицю. – Давня мотузочка, сировенька… Скільки вервію, виходить, не крутитися…

Жестом він підкликав малефіка. Погано розуміючи, яким робом колишній небіжчик має намір вийти на прямий зв’язок із лейб-малефактором Нексусом, і дратуючись від натяків про «вервіє», Мускулюс став біля печі. Сам чаклун припускав довгу й малоприємну тяганину: контакт із секретарем лейб-малефіціуму, доповідь за формою «Алюр Три Хрести», запит на ім’я Нексуса і, якщо поважний старий не зайнятий цієї миті шкідництвом на благо державі… Дії Цвяха мало нагадували знайомі нудні процедури.

Знущається? Зволікає, так само, як відьма?!

– О! Смаженим пахне! – радісно провістив Фортунат.

Із цими словами він дбайливо затис ліву ніздрю, а правою вульгарно сякнувся в утробу грубки. Назустріч спалахнуло так, начебто мисливець хлюпнув у вогонь глечик «горючих слізок». Андреа не встиг відхитнутися, а його добровільний помічник уже схопив лопату для хліба, що стояла біля печі. Із силою, неможливою для худого, кволого тіла, майстер Фортунат підхопив здорованя Мускулюса на лопату, крекнув, примірився й пожбурив у бурхливе горно, немов господиня – калача.

– Гори-гори ясно! – долинуло слідом.

Першої миті чаклун устиг проклясти свою згубну довірливість. Другої миті перед його внутрішнім поглядом промчало все життя, від народження до смерті, що була вочевидь не за горами. Третя мить змінилася четвертою, та – п’ятою, час минав, вогонь палахкотів, і Мускулюс із подивом відзначив, що починає звикати. Літнього полудня на сонечку й то спекотніше. А якщо піти в парну знаменитих термів Кара-Калли… Піт, що виступив на чолі, був швидше прохолодним. Язики вогню лизалися пустотливими кошенятами, шорсткою терткою зчищаючи втому, меланхолію, біль у змученому тілі. У біцепсах, трицепсах, м’язах ніг почалося мимовільне поновлення мана-запасу. Андре озирнувся й поцінував гармонію відтінків: полум’я коливалося від яскраво-червоного до темно-фіолетового, ішло широкими розмивами. Там, де колір нагадував махровий бузок «Есфір Жулі», позначився розрив.

Полотнище вогню тріснуло, оголюючи частину пишно прибраних покоїв.

– А в кого це голочка? У Серафима голочка…

Видно було кепсько, але сплутати лейб-малефактора з кимось іншим Мускулюс не міг. Походжаючи біля ломберного столика, пан Нексус спритно вертів у пальцях довгу голку з почорненого срібла, що мала неприємно загнутий кінець.

На столику, замість карт, лежав восковий ідол. З укріпленої згори клепсидри на ідола капала якась рідина, від якої віск тріскотів і димів.

– А на нашій поличці ховаються голочки, – муркотів дідок на мотив колискової, – ах, гострі та колючі, не голки – а вовки…

Він примірився й застромив голку між коротких ніжок ідола.

Мускулюсу привидівся далекий крик: «Я більше не буду!».

– Облиште ці плітки… добрії голки! Звичайно, не будеш, дурнику…

Нексус перевернув ідола на животик, замислено погладив голене підборіддя. Підсунув фігурку ближче до краю столика: тут краплі з клепсидри стікали по спинці ідолиська до самого куприка. Взяв з футляра з монограмою «За вірність і звитягу» нову голку: коротку й грубу, з діркою на кшталт вушка. Пропустив у вушко вирвану в себе з потилиці волосинку. Рожева лисина старого лисніла від задоволення, нагадуючи зріз окосту.

Зачарований, вражений, він забув, навіщо хотів зв’язатися з лейб-малефактором, і стежив за роботою справжнього генія.

І проґавив момент, коли Серафим відволікся.

– Це ти, Фарте? – й далі працюючи, запитав Нексус. – Давненько не з’являся, мандрівна твоя душа… Живий-здоровий, чи з привітом із того світу?

– Кхе-кхе, – скромно відгукнувся Андреа.

Зараз у нього з’явилася ще одна можливість насолодитися майстерністю начальника. Лагідний, разморенный чудовим дозвіллям, старий Серафим почав рухатися зі швидкістю агресивної кобри. Мабуть, лише дурнуватий вираз обличчя врятував чаклуна від удару грубою голкою в чоло. Голка танцювала небезпечний танець у пальцях лейб-малефактора, а гострі очиці-шильця хижо тицялися у вогненний коловорот.

– Отрок? – з батьківською добротою подивувався Нексус, і Андреа подумки вже поховав себе живцем Любий мій працьовитий отрок? Ти ба… Від кутка до кутка свище в Нексуса голка…

Він не дивлячись всадив голку поруч із ідолом у стільницю, насолодився луною віддаленого крику й перемістив голку в ліву п’яту воскової фігурки.

– Ти прийшов сказати старому хворому Серафимові «добраніч»? А перед цим зловив нашого доброго друга Фортуната й силоміць вивідав у нього таємницю «Простого Вервія»? Ти робиш успіхи, люб’язний отроче…

– Кхе, – засмучено доповів Андреа.

– Ти близький до істини, Серафимчику. Просто ти завжди був прихильник конкретних методів. Зловити, вивідати силоміць… До речі, поправ голку в п’яті: віск підтік, вона зараз випаде. Такі способи, як співробітництво та добровільна допомога, вічно вислизали від тебе.

Найближчий язик полум’я, гофрований і лимонно-жовтий, немов гладіолус «Гранд Променад», виткався біля Фортуната Цвяха. Витончений та іронійний, мисливець тримався браво, та було видно, якою ціною йому це давалося. Мускулюс придивився і виявив у «добровільного помічника» неабиякий тремор мани. З подібним тремором він стикався вперше, бо некомпетентний був у природі явища. Але одне знав напевно: звичайна втома навряд чи в змозі спричинити таке мерехтіння.

Тремор не вислизнув і від погляду лейб-малефактора.

– Консультанте Мускулюс, звольте доповісти! – казенним тоном звелів Серафим.

Старий накрив ідола кольчужною бармицею, здається, відірваною від обладунків у кутку – далекі крики миттю стихли – та приготувався слухати.

Мускулюс почав доповідати, збиваючись. Офіційна форма звертання була йому більш до вподоби, ніж капосна колискова. Та й перекласти відповідальність на тендітні плечі «Шкідника Божою Милістю» здавалося найкращим із варіантів. Мисливець на демонів мовчав, не втручався; лише зрідка вставляв короткі уточнення, уникаючи розповідати про себе. На середині доповіді Серафим Нексус звелів «отрокові» стулити рота й розкритися для зчитування. Мовляв, у словах правди нема. Він скінчив ознайомлення, хвилину-другу походив навколо столика. Краплі з клепсидри на той час пропалили кольчугу наскрізь, дісталися до ідола, та дідок не перешкоджав.

Він думав.

– Мій щирий друг і колега Просперо Кольраун у курсі? – нарешті запитав він.

– Певною мірою. Я зв’язувався з учителем учора. Зв’язатися знову?

– Не треба. Я сам знайду Альрауна, – лейб-малефактор без остраху назвав бойового мага прізвиськом, що дозволялося лише найближчим людям. – Що він наказав тобі?

Андреа тужно зітхнув, передчуваючи наслідки.

– Учитель наказав дізнатися всі обставини, які виявляться в радіусі досяжності. Без відриву від основної роботи.

– Ось і продовжуй. Доля вочевидь прихильна до тебе, мій хлопчику.

У останньому чаклун дуже сумнівався. Але сперечатися з начальством – справа невдячна.

– Насмілюся нагадати, пане лейб-малефактор, – кивком він вказав на Цвяха, який змінював кольори з лимонно-жовтого на густо-багряний. – Є підозра, що пан Фортунат – не хочу його скривдити – державний злочинець…

– Він правий, Серафимчику! – підтримав мисливець на демонів. – Твоя креатура гідна найвищих похвал: хлопець мало не скалічив мене. Що ж зі мною робитимемо?

Старенький Нексус посміхнувся з надзвичайною доброзичливістю:

– Я, голубчику, теж державний злочинець. Восьми держав і двох сатрапій. Це що, по-вашому, привід, щоб ухилятися від роботи? Фарте, ти відтепер у розпорядженні консультанта лейб-малефіціуму. З усіма наслідками, що з цього випливають. А тебе, отроче, прошу запам’ятати…

Погляд Нексуса затримався на стелажі з фоліантами в шкіряних палітурках.

– Без відриву від основної роботи. Зрозумів? Без відриву. Знаю я вас, ранніх…

Бідолаха Мускулюс не ризикнув повідомити дідкові, що основна робота встигла накритися мідною тацею. На щастя, полум’я почало вгасати, перериваючи зв’язок.

SPATIUM VIII Стара добра баладка (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Коли був зеленим, як в рясці вода – Пиймо, куме, і час пролетить! – Я з ранку до ранку віршата складав – Налиймо по чарці, та хай нам щастить! Гей, рима до рими, куплет до братка – Пиймо, куме, і час пролетить! – Жахався дехто мого кулака – Налиймо по чарці, та хай нам щастить! Я потім став гострим, як перець в борщі – Пиймо, куме, і час пролетить! – І двома кулаками як врізав – тріщи! – Налиймо по чарці та хай нам щастить! Нахабство та жарти, кумедний куплет, – Пиймо, куме, і час пролетить! – Сатира та фарс, фельєтон і памфлет, – Налиймо по чарці та хай нам щастить! Я виріс, як морква, на цілий город, – Пиймо, куме, і час пролетить! – Рукою твердою узявсь за перо – Налиймо по чарці та хай нам щастить! По слово в кишеню не лазив я, пане, – Пиймо, куме, і час пролетить! – Романи, романи й довіку романи – Налиймо по чарці та хай нам щастить! Тепер я старий, як димар на даху, – Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! – Чоло у зморшках, на пузі міхур – Ще по чарці, й на цвинтар пора! Та в вашім борщі хай кипить – не біда! – Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! – Мій перець із морквою, чиста вода – Ще по чарці, гіп-гіп-ура!

CAPUT IX «І я б хотів бійцям зарахувати бій за дівочу честь як подвиг та звитягу»

Надії не лишалося. Хоч усі обставини розслідуй без розбору. Вчитель Просперо на порох зітре, начальник Нексус попсує, як Вічний Мандрівець – звіра-гуманітерія. Потрапив ти, братику Андреа, в петельку, тільки не з м’якенької шкірки лілльчанок, а з бичачого «зашморгу, що зсихається в спеку». Дурневі зрозуміло: «крижаний дім» потік, замок-замовляння брутально зламано – і з відставними незайманками, втративши розум, захоплено кохається половина Фарбівної Слободи. Включаючи гвардійців. Точніше, гвардійці напевне були першими…

На жаль, Мускулюс вважався педантом. Виходить, був зобов’язаний переконатися особисто.

Хоча б для порядку.

– Прошу пробачення, майстре Фортунате, я мушу на хвильку відволіктися. На основну, так би мовити, роботу.

– Зрозуміло, колего!

Одна дозорна павутинка дивом вціліла. Обережно, щоб не обірвати, Андреа потягнувся вздовж ниточки до будинку Швелера. Тьмяний блиск. Іржа. До дірок прогнилі скоби-замовляння. Як не дивно, тримаються, на останній волосині. Чаклун мимохіть наклав поверх скоб добрячий шар відбудовної суспензії. Дурощі, звичайно. Старанність ідіота. Який сенс замикати скриню, коли все добро поцупили? Гаразд, дивимося далі. Арію «Плач за волоссям після бійки», виконує тенор-малефік. Дивимося, нюхаємо, слухаємо, слухаємо… Овал Небес! Насолода жадання обпалила небо хмільним сиропом із перцем. У ніздрі ввірвалися закляті еманації трьох спокусниць. По вухах ножем різонуло рипіння хистких моральних підвалин. Ефірна сенс-плева? Ціла! Цілісінька! Жодного розриву, жодної вади!

Виходить, ще поживемо?!

Насилу придушив сплеск бурхливої, щенячої радості, ретельно понишпорив навколо. Дівки були самі в своїх апартаментах. Проекції ґрат свідчили, що їхні матеріальні носії не пошкоджені. Суспензія на скобах встигла схопитися й тримала міцно. Чи не вперше в житті доля виявляла скромному чарівникові Мускулюсу не цапину морду, а світлий лик.

Може, й «крижаний дім» стоїть твердинею?!

Збоку потягло тривожним протягом. Із червоними іскорками. «Лисячий хвіст» завжди обіцяє неприємності… Чаклун негайно поткнувся в той бік. Будь-які події у ницому світі на Вишних Емпіреях відбиваються слабко. Якщо, звичайно, не починають рухатися потоки мани. Породжені, приміром, прокльоном, що здавна тяжіє над лілльськими панянками.

У цьому випадку маною і не пахнуло. Зате луна прокльону мала місце. Вона дозволила Мускулюсу відчути, як розбурхався внизу буревій почуттів і якихось невиразних, але активних дій. У Емпіреях цей вихор нагадував бурю в склянці води; однак сам факт, що збурення, хай і мінімальне, докотилося до горніх висот, свідчив багато про що.

– То що ж там діється?!

Виявилося, малефік вимовив це вголос, бо майстер Фортунат негайно відгукнувся:

– Дозволите, колего?

– Вважатиму за честь…

Мить, і ефірне тіло мага виникло поруч. Мускулюс відчув скороминущий укол заздрощів. Коли ще він сам навчиться пушинкою літати межи шарами буття?! Цікаво, Цвях і в Пекло настільки ж легко сходить?

– Я кепський емпат, колего… Але там очевидний безлад. Де це?

– У Фарбівній Слободі. Мені варто поквапитися.

Мускулюс стрімголов випав у нижній світ – вихід із Емпіреїв завжди давався йому простіше за вхід. Похитнувся, з натугою втримав рівновагу.

Мисливець на демонів делікатно торкнув чаклуна за плече:

– Я з вами, напарнику. Чи я неправильно зрозумів шановного лейб-малефактора?

– Так, але… Нам доведеться бігти. Найвульгарнішим чином.

Обоє витріщились один на одного, прикидаючи можливості. На фугасіс-вектор піде забагато сили. Й обоє випадуть із нахилу-спатіуму в домі Швелера, вичавлені, як ганчірки в руках досвідченої прибиральниці.

– Бігти? Чудово! Я в найкращій формі, – Фортунат підморгнув малефіку відверто по-хлоп’ячому. – Хто останнім добіжить до мети, той дівчисько!

Меліс кинулася була за чоловіками, але відстала біля мосту.

* * *

Лагідний дощик виявився перевертнем. Із дрібного мазунчика він спершу став дрібним пройдисвітом, а там і сущим розбійником. Трава йорзала, ковзала, намагалася заплутати ноги. Над головою реготали ворони. Стерви. Стерв’ятники. Усіх ворон подушити. Усіх перефарбувати. Розстріляти з арбалетів. Раз-два, лівою-правою… Від Ляпуні тягло смородом твані, збивало дихання. Підйом до Вилкової Крутиці був тортурами. Ось коли Мускулюс пожалкував, що він – учень бойового мага Просперо, а не, припустимо, капітана лейб-охорони Рудольфа Штернблада. Мабуть, гвардійці, коли бігають, не тупотять, мов слони. Не хриплять, марно силкуючись примирити вдих із видихом. І серце в них не стукотить об ребра, сподіваючись вискочити й покотитися поруч вибоїстим путівцем.

Що, вже путівець?

Раз-два, раз-два…

Поруч спотикався майстер Фортунат. Тішило, що повний маг із усією його кваліфікацією виявився таким же нікчемним скороходом, як і його менш сановитий колега. Якщо Цвях і за демонами ганяється таким робом, легко зрозуміти, чому він вирішив сховатися на хуторі в здобної відьмочки. Підленька радість. Паскудненька. Дивна річ – саме підлістю своєю та гидотністю це почуття додало чаклунові нової сили. Ніби відвар ушлої злійки. Рідка, мерзенна, але корисна гидота. Сьорбнеш – півдня шукаєш, де стовп від землі до неба, та з кільцем, щоб узяти-перевернути. Наступного полудня втонеш у згубній мізантропії, радий сам повіситися й кожного задушити, починаючи з близьких родичів. Ох, мав рацію вчитель Просперо: лежати корисно, бігати шкідливо. Яка ж маячня в голову лізе!

Лівою-правою…

Пихкання Фортуната відчутно штовхалося у вухо. Часом воно переходило в уривчастий, знайомий кашель, але мисливець давив цю заразу зусиллям волі. Зі штучним гонором поглядав на малефіка: «Нічого! Прорвемося!» Одного разу Мускулюсу навіть здалося, що напарник – а куди подінешся? – Таки напарник… На коротку мить розтягся вздовж дороги пам’ятною колодою карт, але майже відразу зібрався в колишнього світського лева.

Цікаво, він справді не контролює цього процесу? Чи тут таємний намір? Навряд чи… Раз-два…

– Б-бі… біжимо-біжимо?

– Ще б-бі…

На підходах до Фарбівної Слободи дощ відстав. Віддаля стало чути крики, іржання коней, стукіт і тріскотняву. Знов пожежа? Заграви не видно. Орда найманців, позбувшися грошей на простої, бере Ятрицю штурмом? Командир пообіцяв шибеникам три дні на розгарбування? Ох, братику чаклуне, погано на тебе впливає біг. Добіжиш баран бараном. Послизнувся на мокрій брущатці, ледь не впав, але вчасно втримав рівновагу. З-під ніг сахнулася ряба курка: розумниця, вона рятувалася втечею з розбурханої слободи. За куркою дріботів цілий взвод жвавих курчат, неприємно нагадуючи живу зграйку кульбаб.

Усе звідтіля біжить.

Навіть кури.

Одні ви туди біжите, чарівнички драні…

І найбожевільніші припущення здалися дитячими витівками, коли Андреа Мускулюс побачив на власні очі: у Фарбівній Слободі, від будинку Швелера до самого глухого кута, точиться бій.

Люди, вдягнені в шнуровані камзоли-доломані, з ментиками на лівому плечі, числом до двох десятків, атакували дім Швелерів. Розмахуючи гострими шабельками, вони марно силкувалися прорвати різношерстий ланцюжок захисників. Вузька вуличка сприяла обороні, але досвід був на боці військових. «Однострій кінних пращників, – мимохідь зміркував малефік і згадав, що ескадрон цієї легкої кавалерії квартирує на най-ближчій околиці міста. – Що вони з чинбарями не поділили?!» На фронтах пращники, гордії та хвальки, використовувалися для рейдів у тил ворога, відловлювання дезертирів і супроводу піхоти, що зазвичай вербувалася з покидьків суспільства. Під час бунтів або відмови йти в бій заколотники-«піходрали» всмак наїдалися свинцевих і глиняних, висушених до кам’яної твердості ядер.

Припустити, що чоловіче населення Фарбівної Слободи за відсутності чаклуна встигло завербуватися в піхоту й відразу зчинити заколот – на це фантазії в Мускулюса забракло.

За спинами шалених кавалеристів, біля табунця коней, крутили пращами двоє офіцерів. Третього, зовсім молоденького, відтягали в укриття з пробитою головою.

– Котрі наші? – діловито запитав Фортунат Цвях, тримаючись за чаклуном. – Військові?

– Навряд чи…

У епіцентрі сутички сталася тимчасова пауза. Пращники сварилися, обіцяючи надерти «короїдам» сідниці, захисники ж незалежності перешиковувалися, керовані величавим майстром Леонардом. У лаписьках чинбаря загрожував ворогам кілок, гідний стародавніх легенд. Із паркана не своїм голосом репетував котисько Косяк, підтриманий гавкотом шаленого Нюшки.

Уперед, на нейтральну смугу, вибіг розхристаний бурлака Янош. Ліва холоша з дірою від стегна до гомілки, рукав куртки відірвано з м’ясом. На чолі садно. Струмочок засохлої крові цівкою іржі простягся через брову й нижче, по вилиці, де наливався гарний синець, і це робило обличчя волоцюжки невпізнанним.

– А я ось! Ось я вас! Зараз!

Хлопець зовсім задихнувся й запекло, з комічною безнадією випалив:

– Зачаклую!

«Дурник!» – охоплений болісним співчуттям, малефік ледь не кинувся до дурнуватого молодика, бачачи, як той починає робити різні паси й вигукувати лиховісні, страхітливі, та абсолютно марні слова. Схоже, шмагія вдарила парубійкові в голову. Навіть напружуючи всю уяву, якої Андреа було відпущено не так уже й багато, чаклун погано уявляв, що значить: бути шмагом. Зв’язаний воїн? Безрукий тесля? Німий оратор? Лікар, котрого ні за яких умов не допускають до пацієнта?! Ні, не те, не так… Мати й втратити – тут зрозуміло без запитань. Не мати й заздрити – тут теж зрозуміло. Дивлячись на викаблучування Яноша, чаклун сам собі заприсягся: якщо поталанить повернутися в столицю й зберегти голову на плечах – знайти меж колегами фахівців із «захворювання лжеманою» й розпитати.

Раптом вдасться зрозуміти… Он які штуки витворяє, бідолаха!

Хлопчик діяв настільки переконливо, що пращники позадкували, роблячи знаки від «незвичайної сили». На жаль, довго це тривати не могло. Час ішов, кари земні й небесні не поспішали валитися на кавалеристів, і пращники от-от мали усвідомити: хлопець блефує.

Мускулюс зрозумів, що доля дає йому ще один шанс.

Непомічений бійцями, він зібрався з духом. Кавалерія була надто численна, мана чаклунова трималася на останньому подиху, сили тілесні відмовляли. Він шкріб по засіках, по закапелках, намагаючись не впасти в нестяму. Якщо відбудеться бодай щось, пращники повірять у чаклунство Яноша. Повірять. Злякаються. Охолонуть. Тоді можна буде спробувати втрутитися, поговорити, пригрозити гнівом Його Величності…

Янош підстрибнув, крутонувся в повітрі й несамовито завив.

Відповіддю йому був дикий крик кавалерії. З бравих військових вони перетворилися на божевільних від жаху дітей і кинулися до коней. Тварини казилися, ставали дибки, сісти в сідла вдалося не кожному. Забіяки скакали геть, нещадно на-хльостуючи коней і волаючи зірваними голосами, частина бігла пішки, не відстаючи від кінних товаришів. Що відбувається? Шмагія дурника, примхлива пані, врешті-решт здумала з’явитися в плоті?! Не тямлячись від подиву, Мускулюс обернувся до майстра Фортуната: може, він зміркує, в чому справа? На щастя, крик чаклуна загубився в загальному гаморі.

За спиною в малефіка стояв демон.

Живий і цілком дієздатний кошмар.

Мова людська погано здатна описати дітей Нижньої Мами. Ну, ікла. Ну, хвіст. Суставчастий, як у скорпіона. Ну, крила. Із зубцями, на яких кишить отруйна комашня. Пазурясті лапи, вивернуті коліньми назад. Будь-який опис блякне, губиться в звичному розумінні, мерхне перед особистим досвідом. Кричиш, а чого кричиш, і сам не розумієш, поки тебе не зжеруть. Або поки серце не лопне, як мильна булька.

Або поки кошмар не скінчиться, як, наприклад, зараз.

Дивлячись на корчі демона, з якого наново народжувався знайомий мисливець із охайною борідкою, Андреа думав, що в чаклунських плітках є частка істини. Виходить, правда. Виходить, майстер Фортунат дійсно має виплекану Подобу. Виходить, і справді здатен продовжити пошук або переслідування здобичі не тільки тут, але й на невиразних ярусах Нижнього Світу, в князівстві Пані Манії.

Зникли крила. Скорчились ікла.

Закрутився кілечком і згинув хвіст.

– Добре, що наші стояли до нас спиною, – безтурботно підбив підсумок Фортунат Цвях.

Із-за рогу від старої акації скаженим галопом вилетів китоврас Гриня. Верхи на ньому сидів знайомий Мускулюсу уніформіст із коцюбою в руці.

– Хто? Де?! – китоврасовий бас легко перекрив переполох, що панував у вуличці. І, коли новоприбулий побачив, як полишають поле бою пращники, перш ніж розвернутися на скаку, гукнув малефіку, ніби це все пояснювало:

– Ви Зізі захищали! Хо-хо, пане! Ви кумедний!

Копита вибили дріб смертельного номера. Григорій Інноліур з хвостом, що стирчав догори, кинувся за ворогами навздогін. І на спині в нього сиділа тепер не невагома ліліпутка Трабунець, а хорунжий Рустам Кліщ, найкращий вершник Дикого ескадрону.

«Хана пращникам», – подумав Мускулюс і зомлів.

* * *

Прохолодна, мокра ганчірка на чолі пахла винним оцтом.

Це добре.

Подушка була збита ласкавими руками. Голова тонула в хмарах найм’якішого пуху, пливла по білосніжному морю до далеких островів, де ні в кого немає основної роботи. А виходить, можна робити що завгодно, хоч із відривом, хоч без.

Це теж добре.

Тіло купалося в благодатній перині. Пір’я для цього дива світу здобув особисто Вічний Мандрівець, общипав зграю хмаринок небесних, що йшли від Краю Праведників. Там, у Краю, все росте, не вимагаючи дощу, й хмаринки переварюють дощик у ситих черевцях, від чого перо стає м’яким і шовковистим.

Краще й бути не може.

Збоку клопоталася любонька Цетинка. Коли дівчина схилялася над предметом свого піклування, обличчя її дихало материнською турботою. Мускулюс ніколи не бачив обличчя рідної матері, й це чудово. Можна наділяти материнськими рисами будь-яке обличчя, котре сподобається. Наприклад, личко Цетинки. Кривенька розпашіла, на чолі – намистинки поту. У оченятах янголи грають концерти для арфи з оркестром.

«Добре було б оженитися, – спливає із дна щастя млява думка. – Не вік же нежонатим ходити, як учитель Просперо! Кульгава? Ну то й що! Зате он яка мила…»

Думка спливає і тоне, залишаючи по собі присмак медяника з кмином.

Хочеться їсти, проте ліньки.

Поруч сидить майстер Леонард. Ще тиждень тому навіть у страшному сні не привиділася б ця акварель у пастельних тонах. Брутальний і свавільний чинбар Швелер чатує обіч постелі слабого та кволого гостя, й під бровами майстра течуть блакитні джерельця. Здоровенні лапи статечно складено на колінах.

У двері пхається Фержерита, поправляючи свіжого чепця: поцікавитися самопочуттям «улюбленого благодійника». Леонард Швелер жестом відсилає невістку геть. Улюбленого благодійника не можна турбувати. Улюблений благодійник спочиває, слухаючи неквапне оповідання хазяїна про те, що трапилося.

Пізніше подію назвуть «Тріумфом Гвардії Кожум’як».

А вийшло так. Коли Мускулюс, хмільний від куражу, воював у Фільчиному Бору з родиною Борнеусів, у домі Швелера це зрозуміли відразу. Першими постраждали гвардійці: після неабиякого терміну помірності, викликаного «крижаним домом», сила, що повернулася, виявилися настільки могутньою, що один капрал на якийсь час втратив свідомість. Другий кинувся був у покої лілльчанок, громовим голосом закликаючи гвардійця Т’ядена взяти участь, але cталося диво. Навіть без «нагаданої присяги» обов’язок і честь успішно повстали. Обов’язок тримав, честь не пускала. Внутрішня боротьба призвела до витікання крові з обох ніздрів капрала, Т’яден же відбувся очним крововиливом і став схожий на бичка-трилітка. Проте, вдалося зупинитись на порозі краху. Задкуючи, пирхаючи та сварячись чорними словами, обоє спустилися на подвір’я і прихопили з собою побратима по зброї, що саме отямився, де й кинулися рубати дрова, тягати воду з колодязя та віддаватися іншим вправам до повної тілесної знемоги.

Наношена водиця йшла на обливання.

Незабаром майстер Леонард поцікавився причинами таких дивних дій. Після короткої бесіди стало зрозуміло: з високоповажним чаклуном лихо. Велике лихо, що призвело або до тимчасового потьмарення розуму, або, упаси Овал Небес, до смертельного фіналу. Інакше досвідчений малефік нізащо не залишив би своє маленьке військо без захисту.

«Живому чи мертвому, ми збережемо йому вірність! – заприсяглися троє гвардійців, Леонард Швелер же тільки кивнув. – Справу доведемо до кінця!»

Якою ціною далася гвардії подальша охорона довірених панянок, не зміг би описати й знаменитий бард-вигнанець Томас Біннорі. Почав би баладу чи гімн, та й кинув би на другій строфі. Перед цим тьмяніють подвиги аскетів Ясної Пустелі та діяння Ухтирських старців-оптиматів. На додачу, дівки зачули грозу, правдами й неправдами вивідали в надто молодого й тому говіркого Т’ядена причину труднощів. О складна дівоча душа! – і перейнялися співчуттям та примудрилися скерувати природну паскудність у потрібне річище. «Дядечко Андреа», як називали чаклуна панянки, був із ними добрий і терплячий, вони глибоко вболівали за нього, а тому, хто ввійде до них без дозволу, очі видеруть, вуха обірвуть і вкусять, укусять, укусять! Гюрзель, Химейра та Емпуза виявилися настільки переконливими, що гвардійцям полегшало.

А тут ще, на лихо чи на щастя, виник новий фактор відволікання.

Повертаючись із центру Ятриці в розташування ескадрону, що стояв нижче по річці, троє корнетів, шість плац-поручиків, дюжина зауряд-офіцерів і близько десятка інших кавалеристів, перебуваючи в неабиякому підпитті, зачули відповідні еманації. Якщо в цивільних осіб у даній ситуації зривало крокви, то що казати про осіб військових? Одним словом, по нетривалих дебатах рушили. І були зупинені на підходах до мети двома капралами зі столичної гвардії, котру пращники споконвіку вважали притулком маміїв і задавак.

Слово за слово, у хід пішли образи, а там і зброя.

Дрюки капралів, користуючись вузькістю плацдарму, якийсь час стримували нахаб. Пращі були наявні лише в трьох вищезгаданих корнетів. Юні шибайголови взялися були крити гвардію навісним вогнем, і майже перемогли, коли на даху будинку з’явився метальник Т’яден. Для перепелиних яєць відстань виявилася завеликою, та і яєць у кошику лишалося хвилин на п’ять, – але доля посміхнулася юнакові. Поруч із будинком росли дві райські яблуньки з плодами несмачними, придатними на варення для свиней і скам’янілими від гіркоти. Він змайстрував із паска саморобну пращу та героїчно тримався один проти трьох, використовуючи переваги висоти.

На жаль, дрюк у одного з капралів незабаром тріснув навпіл.

Кавалерія перейшла в наступ по всьому периметру, й було б лихо, якби не ополчення.

Поява майстра Леонарда з ломакою викликала в пращників спершу регіт, а незабаром – сум’яття. На підмогу батькові прибіг розлючений Шишмар: озброєний жердиною, він бився біч-о-біч із волоцюжкою Яношем, який схопив лопату. До цього часу Т’яден уклав найбільш настирливих пращників. Сили, проте, залишалися нерівними. Захисників дому тисли, запас яблук на гілках сходив нанівець, і Т’яден подумував, чи не спуститися вниз та не кинутись у рукопашну, коли фортуна тицьнула загарбникам дулю.

Подальшу історію Мускулюс знав у подробицях.

Втопаючи в безмовних подяках, він несміливо потягся вздовж дозорної павутинки. Спершу чаклуна здивувала товщина та щільність нитки – тягтися виявилось неймовірно легко. Але край межі подиву ще не було покладено. Здригаючись від недовіри, бо удача зазвичай гребувала малефіком, він виявив твердиню «крижаного дому» навколо кожного з трьох гвардійців. У дужок замків-замолянь вигляд був, як у литих, вони блищали, немов їх ніколи не торкалася іржа. Нюх стомленої гвардії закорковував грубий кляп, рятуючи від ароматів Фарбівної Слободи, але пропускаючи неабиякий букет звичайних запахів. Здається, домінувала лаванда – геть-чисто відсутстня в слободі й у домі, лаванда згідно «Канону про фіміами» сприяла помірності та спокою почуттів.

Чаклун припускав, кому зобов’язаний дивовижною лавандою та рештою послуг.

Майстер Леонард негайно підтвердив:

– Атож, ледь не забув. Старію, пам’ять никудишня… Ваш товариш просив повідомити, що причин для занепокоєння нема. Ну, я піду. Вам треба відпочити, пане…

Чинбар важко підвівся, та малефік схопив його за полу каптана.

– Стривайте, друже мій…

Дивне звертання замість традиційного «майстре Леонарде» вирвалося саме по собі, мимоволі. Господар зупинився, доброзичливо глянув на гостя. Анінайменшого подиву не відбилося в маленьких блакитних очицях майстра. Немов кожного світлого дня його дім штурмувала легка кавалерія, а «столичні штучки» винагороджували кожум’як люб’язністю. Він стояв, дивився, поки Андреа набирався духу. Малефік потай дивувався з приводу в’їдливості, нітрохи не властивої Мускулюсу раніше, – але промовчати й не постаити одного надокучливого, неетичного, надто особистого й по суті не надто важливого запитання…

Ні, не міг.

– Скажіть, що ви відчуваєте, коли… – наступне слово далося з натугою, немов дипломований чаклун вимовляв його вперше. – Коли чаклуєте?

Нічого не змінилося в грубому, мужицькому обличчі чинбаря. Жодна жилка не здригнулася. На відміну, скажімо, від відьми Меліс, для якої тема шмагії була образливою та болісною.

Швелер замислився, по-простому почухав потилицю. Так, ніби гість лише продовжив природну та звичну для обох бесіду.

– Не мастак я розповідати, пане. Напевне, те ж саме, що й ви, не хочу вас скривдити. Руками різне роблю, слова всілякі говорю. Ясі легше й стає. Бо що ж це виходить: лежить і лежить, колода колодою. Шкода її, ось і допомагаю. Встає Яся, гуляємо ми з нею пагорбами й долинам, розмови ведемо… Раніше мало говорили, то хоч зараз відведемо душу. Ви уявіть, що в змозі Ядвізі моїй допомогти, й відразу зрозумієте: що та як. Втямили, пане?

– Не дуже. Зрозумійте правильно, друже мій, – я практик, для мене результат важливіший за самі дії! А якщо результату вдень зі свічкою не знайдеш…

– І я цей… ремісник, – схоже, слово «практик» не тим краєм лягло Швелеру на язика. – Ви, пане, знаєте: якщо сказати це й зробити те, виходить, гримнется молодик об землю й обернеться, скажімо, тарганом. Щоразу, як почнете говорити й робити – гримнется й обернеться. Хоч лови його, хоч дави.

А я знаю інше: якщо в дубилку крім кебраччо, сумаху й лірного кореню, ще додати ірису-болотянику, то шкіра забарвиться в жовток. Скільки разів додавай, стільки й забарвиться. Ну а тепер уявіть, що ми обоє все відразу знаємо. І про молодця-таргана, і про ірис-болотяник. Достеменно знаємо, тільки по-різному. У моє чаклунство нікому й вічком не зазирнути, а з вашої жовтої шкіри ніяких чобітків не пошити. Чи важливо це, коли ми знаємо? Вміємо? Робимо?! Ет, ну сказав же: не мастак я балакати…

Андреа подумав, що він схожий на недолугого лікаря. Не чинбар із його теорією шмагії, а Андреа Мускулюс із таким запитанням. Узяв, виходить, ланцета й тицьнув навмання, в червоне, живе, розкрите навстіж.

– Пробачте мені, майстре. Пробачте заради Вічного Мандрівця, заради шляхів його нескінченних. Але ж ви розумієте, що все це – лише плід вашої уяви? Що всього цього немає?! Що все – не насправді, як дитячі пасочки?!

– Не дурень, пане. Звичайно, розумію. Ну то й що?

Малефік відчув замішання, не знаючи, що відповісти. А чинбар правив своєї, замислено смикаючи пальцями мочку вуха. Переконатися, напевне, хотів, що не відірвали в сум’ятті.

– Усе я розумію, майстре чаклун. Усе до останнього ремінця. Не насправді…

Могутній кожум’яка говорив спокійно, без ніяковості чи образ.

Навіть посміхався трішки.

– Дякувати майстрові Яношу, що набрів на мій дім, не оминув Ятриці стороною. Не інакше, доля на старості літ зглянулася. Багато чого він мене навчив. Без нього я б, немов сліпе кошеня, самотужки тицяв… Піду я, пане. Добре б ще до Ядвіги зазирнути. Спочивайте.

Леонард подався геть, а чаклун лишився на ліжку. Переварювати оповідання господаря. «Майстра Яноша» він переварити не зміг, як не старався. Ледь на думку спадав хлопець із корчем напереваги, так печія від цього «майстра» мучити починала.

Ох, діла наші…

* * *

– Я тут узяв на себе сміливість…

На порозі став Фортунат Цвях. Колишній фат, глузливий чепурун, яким зустрічав його в Реттійському Універмазі. Таким, погодьтеся, було складніше здаватись у місцевому вбранні, за відсутності галунів, мережив і плюмажу на капелюсі! Але мисливцеві вдалося. Борідка стирчала списиком, у очах танцювали виразні бісенята.

Кандидат у державні злочинці був готовий до пригод.

«Але ж він мені радий! – сторопів Андреа. – Слово честі, радий! І не тільки через наказ Серафима… Цікаво, які приватні інтереси до скромного чаклуна плекає пан венатор? Якщо увійде знову в фавор, чи залишиться настільки радісним і привітним?!»

– Так, я гідно поцінував. Дякую вам, майстре Фортунат.

– До чого такий офіціоз? Чи ж ми не напарники?! Ваша справа – наша справа, спільна. Який відсоток обіцяли вам із дівочих шкір?

– Шосту частку, – спізнився заткнути собі рота чаклун.

– Непогано, непогано. Гадаю, з огляду на дані обставини, ми зуміємо вибити в скнари Просперо як мінімум п’яту частку, а то й чверть. Вершки – навпіл! Домовилися?

Він вловив у обличчі Андреа роздратування й миттю змінив тему. А чаклунові лишалося тільки дивуватись: жартував Фортунат, чи ні? Швидше за все, ні. Хоча малефік був поганим фізіогномом і міг помилитися.

Нюхаючи фіалку, зірвану казна-де й казна-коли, мисливець наблизився до ліжка.

– Як почуваєтеся?

– Непогано. Мабуть, встану…

– У жодному разі! Вам потрібен відпочинок. Скажу відверто, в домі у Меліс ви змусили мене добряче зопріти. Ваш «тин» був кращим із лорик, з якими мені довелося стикатись. Повірте, друже, магістерський ступінь стукає у ваші двері! Коли ми повернемося до столиці, я особисто звернуся в деканат із петицією… – Цвях обірвав грандіозні плани на півслові, видно, згадав, хто він і де перебуває. – А зараз я б рекомендував вам «сон золотий». Від тридцяти до сорока двох хвилин. Якщо нема заперечень, готовий зробити послугу.

Важко було не погодитися.

Особливо після бурхливих подій останніх днів.

«Сон золотий» був винаходом волхва-кантикулярія Жана-П’єра Беранжа, онука кравця й сина швачки, що вибились у люди виключно завдяки таланту й привабливості. Відновлюючи сили та впорядковуючи резерв мани, надаючи обличчю здорового кольору, душі – жвавості, а тілу – юнацької бадьорості, цей сон мав одну заковику й один побічний ефект. Так, дрібниці. «Сон золотий» потрібно було навівати, а отже, бракувало присутності досвідченого колеги. При спробах самостійно ввести себе в транс Беранжа справа завершувалася болем у скронях і запамороченням – відчуттями, що нагадували найглибше похмілля, та й годі. Побічний же ефект полягав ось у чому. Навіваючи сон, маг-колега тимчасово впадав у стан, подібний до тихого божевілля. Як наслідок, божевілля накладало відбиток і на сон – мрії спали, а тому виходили найчастіше віщими, але за якістю – найневиразнішими, та й за користю сумнівними. Такі мрії виникали в Омфаллосських піфій, що накурилися лаврового листу. Тільки піфії, обраниці «Пупа Землі», від народження вміли тлумачити будь-які, навіть абсолютно навіжені видіння, – на відміну від чарівників, прихильників «Вишніх Емпіреїв», в людей за вдачею швидше педантичних, аніж інтуїтивно-прозірливих.

Найчастіше сни забувалися без наслідків.

– Буду вам дуже вдячний…

Змахнув рукою мисливець на демонів та відмів усі подяки. Мовляв, свої ж люди! Мускулюс і не сумнівався, що відплатить, рано чи пізно.

У обличчі Фортуната Цвяха проступила навіженість, характерна для бліц-навівания, і малефик поринув у золоті обійми сну.

…Дівчинка-кульбаба сиділа на галявині під дощем. Дощику, дощику, перестань, тут не мокрі місця… Краплі спліталися в нитки. Тонкі, міцні. Нитки тяглися до землі, трави, оплого листя. Диким плющем заплітали ліс, світ, життя. На кінчиках ниток танцювали маріонетки. Малесенькі чоловічки-ляльки кружляли в танку. Там, у затягнтій хмарами височіні, сумно манячіла велика жіноча постать у плащі. Плащ був фарбований синькою; навіть у сльоті-мряці видно було, який він синій. Нитки тяглися до рук пані в плащі, захованих під важкою тканиною. Дівчинка з цікавістю стежила за танком маріонеток, ворушачи пальчиками. Гнучкі, тонкі, дзвінкі, немов тятива лука, пальчики торкали, пестили, підсмикували й підтягували. Тихенько, обережно. Щоб пані в плащі не помітила. А пані й не зважала. У неї, пані-лялькарки, он скільки клопоту! Що їй одна-друга дрібничка? – менше, ніж нічого.

Ну, впав лялечка-Янош із розбитою голівкою. Ну, звалився від свинцевого ядерця, пущеного із вмілої пращі. Сіпнувся, кумедно засукав ніжками. Завмер. Провисла ниточка. А дівчинка-кульбаба пустила зморщечки по лакованому личку, скорчила пичку й потяглася безіменним пальчиком. По ниточці, немов по струночці: сюди. Вжик-вжик. Устав лялечка-Янош, живіший за колишнього. Ядерце повз нього прошкварчало, а парубійко в танок пустився. Он і досі вибрикує.

Ну, рубонули шабелькою по пупсику-Леонардику. Спритно так рубонули, з відтяжечкою. Порвалася в дебелого пупсика ниточка, лежить, не кліпає. А в дівчинки в куточках рота зморщечки залягли. Симпатичні зморщечки, солоденькі. Начебто дитина на печиво дивиться, схопити зі столу не зважується. Або старенька-спритненька, карга голодненька, за м’ясним прилавком спостерігає: відвернеться дурник-різник, відволічеться, схоплять кощаві пальчики шмат грудинки… Та ба! Схопили. Зв’язали ниточку, та так гарненько! Бери, пупсику-Леонардику, кілочок, іди махати далі. Минула тебе шабелька гострая. Ще потанцюєш.

Що там іще? Спізнилися чаклуни-маріонеточки, а пращнички біля паркана танцюють, у дім ломляться? Ну, це зовсім дрібниці: отут смикнули, отам крутонули, ніхто й не спізнився, ніхто й не ломиться. Будемо жити-поживати, медяники жувати. Сидить на галяві дитя в жовтій сукенці, чиясь кульбаба. Знати б, чия. Тягнеться нишком до ниточок.

Тут головне, щоб пані в плащі не зачула.

Пані, вони злющі…

– Що снилося?

Фортунат Цвях був при тверезому розумі й здоровій пам’яті. Веселий, доброзичливий.

– Маячня якась, – чесно відгукнувся малефік. Розгадувати сон і не намагався, чудово знаючи, чим скінчуються спроби копирсатися у «сні золотому». Припустити, що Лісове Дитя є демоном-альтруїстом у вільному стані, причому демоном-охоронцем, чиї вроджені здібності – бо мани в демонів нема й чаклунство їм недоступне! – полягають у витягуванні симпатичних особистостей із життєвих колотнеч…

Усе єство опиралося таким припущенням.

Тішило інше. Єство малефікове просто кипіло від мани, якої було по вінця. Боячись повірити в диво, Андреа обережно поринув у власні надра. Овал Небес! Звершилося! Уперше в житті «Велика Дрібниця» трапилася з ним під час сну, а не в обридлому «буцанні» з парканом! Що ж це виходить? Це тепер можна буде накопичувати резерви й сублімувати запаси, так, як це робить учитель Просперо, лежачи в гамаці чи на дивані?!

Оце то Мускулюс, оце то сучий син!

Бурхливо висловлювати свою радість чаклун посоромився, але Фортунат і так усе зрозумів. Присів на краєчок ложа:

– Я щасливий, що ви знову готові творити дива. Але гадаю, спершу мені необхідно дещо пояснити. Хочу попередити, моя історія довга й викликає сумніви…

– Нічого, – посміхнувся чаклун. – Ще маємо час. Сумніви не демони, їх і викличеш, і приборкаєш. Давайте сумніватися разом.

SPATIUM IX Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Проблеми поєднання здорового тіла зі здоровим духом (на початку – сорок, а наприкінці – одинадцять років тому)

Дайм-венатора Фортуната Цвяха й приват-демонолога Матіаса Кручека багато хто вважав братами. Хоча двох більше несхожих людей важко було знайти. Манерами й виглядом майстер Фортунат нагадував столичного чепуруна з вищого суспільства, яким певною мірою він і був. Завдяки йому в столиці свого часу ввійшли в моду двобортні камзоли зі стьобаного атласу, з подвійним рядом перламутрових ґудзиків по борті та манжетах, а також вузькі хромові чоботи в «мисливському» стилі. Майстер Фортунат взагалі полюбляв усе вузьке, довге та стильне. Сам він був високий на зріст, витончений у манерах, іронічний до сарказму й добре знав собі ціну. Нерідко, всупереч традиціям магів, носив при боці шпагу.

Варто зазначити, мисливець доволі вправно володів цим предметом, брав уроки в різних маестро клинка.

Доцент Матіас Кручек був цілковитою протилежністю другові. Повільний і важкий, у незмінному коричневому сурдуті, він нагадував бабусин комод. Сурдут доцента давно став притчею серед студентів Універмагу. Людині, мало з ним знайомій, Матіас Кручек міг здатися суб’єктом недалеким і навіть тупуватим. Звичка ретельно обмірковувати кожне слово робила мову доцента вповільненою, що в поєднанні з зовнішністю ніяк не привертало співрозмовника до майстра Матіаса з моменту знайомства. Та й далі теж.

«Педант і тупак!» – кривився багато хто, і помилявся.

Важко було припустити, що перший із цієї дивної парочки, іронічний чепурун і вилощеный кавалер, – один із найкращих дайм-венаторов Реттії, почесний член восьми мисливських товариств у сусідніх державах! Маг вищої кваліфікації, котрий приборкав і розсіяв не одну дюжину інферналів. Зухвалий тип, який зростив особисту Подобу, щоб спускатися в князівство Нижньої Мами та переслідувати жертву на ярусах Пекла, у рідній стихії. А другий, повільний телепень, що з відчутним рипінням напружує мізки, морщить чоло й годинами обмірковує відповідь на будь-яке запитання – чи не найблискучіший розум королівства! Видатний демонолог-теоретик, гордість Реттійського Універмагу. Автор багатьох трактатів, що вражають уми та уяву не тільки юних студіозусів, але й сивобородих волхвів усієї земної площини.

Що ж стосується споріднення, тут пліткарі, як не дивно, були почасти праві. Матіас Кручек і Фортунат Цвях доводилися один одному п’яти– чи шестиюрідними братами по батьківській лінії. Обоє погано уявляли собі ступінь цієї «спорідненості» – що, зауважимо, їх нітрохи не хвилювало. У всякому разі, уточнити генеалогію жоден не намагався. Дружили вони з дитинства. Тоді ж, у семи-восьмирічному віці, й виявилися вперше їхні майбутні нахили. Принаймні, батьки обох любили розповідати таку історію.

Якось вони гралися разом у саду й засперечалися.

– Давай у големчиків грати! – запропонував юний Фарт. – Б’юся об заклад, мій твого поборе!

Мет наморщив чоло. Подумав. Наморщив знову й подумав ще разок.

– Не поборе, – впевнено повідомив він нарешті.

– Давай!

– Давай.

Обоє ретельно взялися до справи. На той момент, коли Мет зліпив свого глиняного виродка, у Фарта було готове невеличке військо. Глиняні та піщані чоловічки завмерли стрункими рядами, готові рушити в атаку на самотню кострубату фігурку.

І загримів бій!

За чверть години Фарт мало не плакав, дивлячись на решт-ки війська, що кволо ворушилися; над ними підносилася покручена фігурка воїна-одинака. У Метового голема була відірвана рука, голова теліпалася на тьмяній травинці, але він стояв!

– Я йому кістяк зробив. Із гілочок, – повчально повідомив Мет, нітрохи не знущаючись із приятеля, що потерпів такий крах. – А твої без кістячків. Ось і розвалилися. А ще я всю ману на одного витратив. Він і вийшов сильніший. Зрозумів?

Урок не минув марно. Назавтра поле бою залишилося за Фартом. Але звідтоді він часто звертався до друга за порадою: як краще зробити те? А це? Чому? І Мет, як завжди подумавши, серйозно, як дорослий, пояснював: як і чому. Йому куди легше було пояснити, аніж зробити самому. А Фарту, людині дії, – саме навпаки. Що й казати, разом друзі складали чудову пару.

У дев’ять років Фортунат Цвях уперше побачив вільного демона. А також – венатора за роботою. Того дня місто наповнила щуряча зграя чуток: із приватної лабораторії Атріда Харизматика втік небезпечний інфернал. Чуткам особливого значення не надали: у лабораторії Харизматика завше щось траплялося. Однак насправді всі ці «жахливі події з катастрофічними наслідками» частіше завершувалися пшиком.

Фортунат дерся через паркан у сад Кручеків – і побачив демона.

Демон нагадував величезну купу фіолетового гною. Гній лиснів і трусився, мов холодець. Купа здіймалася біля протилежної стіни саду, з неї раз у раз витикалися мерехтливі щупальця, нишпорили навколо. Як демон потрапив у сад, залишалося загадкою. Хлопчиська охопила цікавість, – солодка, гостра, до тремтіння в колінах. Він сидів верхи на паркані й дивився. А демон не дивився, бо очей у нього не було.

– Ховайся! – прошипіли з заростей. – Помітить!

Зрозуміло, це був Матіас: товстун витріщався на жахливого гостя з-за кущів пахучого ясмину. Вчинити за порадою друга Фортунат не встиг. Наступної миті з-за рогу вилетів фокстер’єр Шумка й із розпачливим гавкотом кинувся на демона. Фокстер’єри – вони взагалі розпачливі. Це Шумку й погубило. Стрілою вдарив гнучкий відросток. Злетів і обірвався смертний вереск пса. Демон наколов Шумку на щупальце, як гурман фрикадель – на виделку. Гній розкрився пащекою, відкусив половину здобичі. Хлопчиська застигли, вражені трагедією. Це їх і врятувало – інфернал відстежував будь-який рух навколо.

І тут на паркані, поруч із Фортунатом, який кусав губи, з’явився чоловік. Малий на зріст, худорлявий, куртка з зам-ші недбало розхристана. На шиї – срібний ланцюг із круглим амулетом. Мовчки й зосереджено чоловік почав діяти. З рукавів куртки вилетіла жменя полум’яних голок різної довжини, застромилась у землю навколо інфернала. Гній вибухнув серією звуків, ніби закаркав, але запізно. Чоловік на паркані страшно загув – голос ішов, начебто з діжки – й стрімко накреслив у повітрі мудру закарлюку. Інфернал дрібно затремтів, демон став швидко всихати, сходити огидним смородом. Він намагався вирватися, але голки сичали, бризкали іскрами, й незабаром на землі шкварчала, немов яєчня на пательні, калюжка смердючої рідини.

– Уже безпечно. Можете підійти, – мисливець зістрибнув у сад. – Тільки не торкайтеся.

Коли хлопчиська обережно наблизилися, він додав зі смутком:

– Собаки шкода.

– Шкода… – хлюпнув носом Матіас.

А Фортунат захоплено дивився на мисливця. Тепер він точно знав, ким стане, коли виросте.

– А чому він такий… Чому злий? – запитав Матіас.

– Демон, – сплюнув крізь зуби мисливець. – Вони всі такі.

– Чому?

Мисливець знизав плечима й обернувся до хазяїв, що бігли з дому.

– Я довідаюся, чому, – тихо пробурмотів собі під ніс Матіас Кручек. Ніби клятву дав.

Свого першого демона Фотрунат Цвях викликав у тринадцять років. На третій рік навчання у венатора Гарпагона Понурого. Згадувати про той випадок Цвях не любив.

Учитель Фортуната повністю виправдовував ім’я та прізвисько, однак школу в Гарпагона юний Цвях пройшов гарну. Обоє були практиками до кінчиків нігтів, а це, погодьтеся, зближує. Тож коли Фортунату виповнилося двадцять сім, з воріт садиби Гарпагона Понурого вийшов, щоб більше не повертатися, аж ніяк не юнак блідий із поглядом палким. А зовсім навпаки: молодий, але досвідчений мисливець із залізною хваткою, що навчився приховувати щиру суть під іронічно-богемною личиною. Личина вже почала приростати. Незабаром вона зіллється зі справжнім «я» Фортуната Цвяха, стане його невід’ємною часткою.

Услід учневі з-за чавунних ґрат довго дивився Гарпагон Понурий. Він бачив у молодикові, що віддалявся, себе. Років сорок тому… На губах Гарпагона блукала сумна посмішка, якої раніше ніхто не бачив на його обличчі. Демонам Понурий посміхався зовсім інакше, а на людях не посміхався зовсім.

На службу Цвях влаштовуватися не побажав, зробився вільним венатором за наймом. У цьому він наслідував учителя. А вільний від замовлень час із задоволенням проводив у товаристві щирого друга Матіаса, вислуховуючи неймовірні, але переконливі теорії Кручека та найчастіше допомагаючи перевіряти їх на практиці. Згодом Фортунат піддався на умовляння колег і дав згоду вести в Універмазі практикум з приборкання. На той час він уже придбав особисту Подобу та іноді користувався ним із навчальною метою. Ось він я, добродії студіозуси, демон у плоті.

Звольте приборкати!

Більшість студентів згадували про практикум, здригаючись.

На весіллі Матіаса Кручека мисливець Фортунат Цвях був одним із найбажаніших і дорогих гостей. І він же перший запідозрив недобре. За три дні по весіллі, коли дав другові змогу насолодитися першими принадами родинного життя, Цвях усамітнився з Матіасом і повідомив йому про свої підозри. З молодою дружиною Матіаса не все гаразд. Ні, не в тому розумінні! Але, здається, в доступному для огляду майбутньому їй загрожує нещастя. Він, звичайно, не фахівець, це не його галузь, але краще б перевірити. Викликані астролог і ясновидець-люміносернер підтвердили побоювання мисливця. Приблизно за рік юній Агнесі загрожувало лихо. Досить імовірно – зі смертельним фіналом. Пологи?! Важко сказати. Чи можна запобігти? Уникнути?! Теоретично можна, але… Шансів не надто багато.

Розгалуження є. Шкода, гаданець доброго результату слабшав і його було важко розгледіти.

Агнес вирішили нічого не говорити. У відповідь на запитання, навіщо приходили астролог із ясновидцем, відскіпалися якимись пристойними дурницями. А Матіас не просто змарнів. Він нагадував… – добре якщо засудженого на смерть! Швидше – жертву страти, яка звершилися. Квітучий молодожон перетворився на живого мерця. «Прокляття! Треба було мовчати! – кляв себе Фортунат. – Мовчати? А якщо Агнесу вдасться врятувати?! Якби я промовчав, сховався в кущах…»

– Час іще є. Ми обов’язково щось придумаємо! – намагався він підбадьорити друга. – Ти ж у нас голова, теоретик, Нижня Мама тебе забери! Ось і думай. Думай! Нема чого шмарклі розпускати!

До кінця тижня Матіаса нарешті допекло. Він, як божевільний, занурився в розрахунки й теоретичні виклади. Бігав до консультантів, палив, не жаліючи, ману на сеанси прямого зв’язку з фахівцями, що жили далеко. Робочий стіл заповнили купи пергаментів із графіками, формулами та плутаними з першого погляду викладами. За два місяці Кручек знайшов вихід! Фортунат, на свій сором, не зрозумів до кінця ідеї друга, але був упевнений: цей розумник не помиляється. Обряд провели ретельно, силами двох медикусів, репелльсіністра й волхва-аччендарія, у присутності знайомого Цвяхові астролога. Усі були задоволені результатом.

Лише астролог полишив дім Кручеків у глибокій задумі.

За вісім місяців Агнеса народила хлопчика. Пологи пройшли успішно, без розривів і ускладнень. Дитина була здорова, мати на третій день устала з ліжка. Матіас сяяв від щастя. А ще за три місяці Агнеса злягла. Лікар і маг-медикус хором констатували грудну гарячку. Зусилля обох виявилися марними: бідолашна мати згоріла буквально за три дні. «Долю не обдуриш», – незрозуміло кинув Матіас Кручек, коли вони поверталися зі цвинтаря. Лив дощ, і краплі води стікали по щоках.

Фортунат Цвях добре запам’ятав цю фразу.

По смерті дружини Матіас знайшов сили, щоб себе опанувати. Він узявся виховувати сина, шукав у цьому порятунок від горя. Скоротив кількість лекцій, а від роботи з факультативами зовсім відмовився. Ректор, у минулому – відомий медикус, виявив розуміння, дозволив доцентові Кручеку внести істотні зміни в навчальні плани.

Син – це серйозно.

Маленький Ясик ріс паливодою. Але особливо любив бути присутнім при вчених диспутах, які нерідко точилися у батьковій вітальні. Сидів, слухав, як дорослий. Іноді робив загадкові паси, досить схожі на ті, що використовуються у Високій Науці. З дітьми таке буває. Мавпочки…

– Підросте, візьму хлопця в учні! – сміявся Фортунат, підливаючи вина в келихи. – А ти його в теорії підтягнеш. Такого мага виростимо – всі заздритимуть!

Матіас ніяково посміхався, ховаючи обличчя. Віддати Ясика в науку другові?

Звісно!

З такими вчителями хлопчик далеко піде.

З п’яти років Ясик почав брати в диспутах активнішу участь. Час від часу включався в розмову дорослих, намагаючись пояснити, показати, «як правильно», навчити. До витівок маляти ставилися поблажливо. Якщо дім Кручеків наскрізь просочений магією та Високою Наукою – чого чекати від хлопчика? У шість років батько відвів сина, який цілу дорогу стрибав, мов гірське цапеня, до мага-артифекса. Щоб експерт визначив потенціал хлопчика: здібності до магії, рівень мани та її структуру. До шести років робити це марно: дитяча мана непостійна, тимчасові сплески й піки чергуються з тимчасовими ж провалами та спадами. Навіть у спокійному стані дитячий тремор мани не дає змоги отримати скільки-небудь достовірний результат. Зате в шість – саме час визначатися.

Того дня доцент Кручек отримав другий після смерті дружини удар Долі.

«Мені дуже шкода засмучувати вас, майстре Матіас. У вашого сина злам. „Захворювання лжеманою“. Це невигойно. Він ніколи не зможе стати магом або хоча б чаклуном. Вибачте».

Овал Небес разверзся над головою Матіаса Кручека.

CAPUT X «Звелів геєні моцний маг: „Віддай-но демона, пітьма!“ – та демонів чортма…»

– Чи не соромно вам, пане! Ви заговорили майстра Андреа на смерть!

Ось так. Перервали на найцікавішому місці. І хто?

Тихенька Цетинка.

– Не встиг хворий до тями прийти – набігли! Катують, мучать… І батечко мій, і ви, пане! Ні відпочити, ні попоїсти людині…

– Здаюся! – жартівливо підняв руки Фортунат Цвях, капітулюючи перед натиском дівиці. – Решту, колего, я розповім пізніше. Все одно мені зараз бажано перевірити один здогад, – венатор задкував до дверей під недвозначним поглядом Цетинки. – Не прощаюся, до вечора обов’язково зазирну. Відпочивайте, набирайтеся сили…

Цетинка несхвально гмикнула вслід магові. Потім обернулася до Мускулюса й відразу розцвіла.

– Розтерзали вони вас, майстре Андреа! Я й батечка лаяла, і вояків ваших лаяла, щоб не лізли… А цей повз мене – шасть! Ну, я терпіла-терпіла…

Найтихіша Цетинка вичитує власному батькові, Леонарду Швелеру?! Уява відмовлялася малювати таку сцену. Але припущення, що дівчина бреше, було ще неправдоподібніше.

– Дякую, люба Цетинко. Мені значно краще.

– Краще йому! Ні сніданку, ні обіду…

– Ви маєте рацію, голубонько. Я голодний, як вовк. Зараз одягнуся…

– Одягнеться він! Ось тільки встаньте, я сама вас уб’ю! Лежіть, набирайтеся сили. Мені по їжу збігати – хвилина…

Двері зачинилися. Лише п’яти дівиці дрібно простукотіли сходами. Дарма що кривенька! Мускулюс трішки подумав про барабанний дріб і його різновиди – наприклад, дріб копит кентавра добряче відрізнявся від стукоту п’ят чарівної панянки! – після чого, позіхаючи, виявив: вікно в кімнаті відчинене. Видимо, милосердна господиня вирішила, що «хворому» корисне свіже повітря. Атож, найсвіжіше! У Фарбівній Слободі!

Надворі, під вікном, сварилися.

Малефік вибрався з ліжка. Обережно, намагаючись залишитися непоміченим, визирнув.

– …приховуєш! Ти мені брехав увесь цей час!

– Я тобі не брехав. Просто не все розповідав.

– Я заради тебе… А ти!

Видимо, сьогодні в Ятриці був особливий день. Пік бабиного літа. Коли, виходить, у передчутті зими молодиці звіріють, зриваються з ланцюга та відриваються на чоловіках. Під вікном провінційна відьма Меліс Лімісдейл давала прочухана столичному венатору Фортунату Цвяху, повному магові вищої кваліфікації.

– Менше знаєш – краще спиш, Меллі. Якщо б тебе, не приведи Нижня Мамо, пригорнули, ти б їм, як на блюдечку…

– Я?! Ти мені не віриш?! Боїшся – донесу?

– Не в цьому справа…

– Після всього?! Сором! Як у тебе язик повернувся?!

– Ти не знаєш, що таке Нагляд Сімох. І радій, що не знаєш. Там залізо розколюють.

– А чого ти мене п’ять років навчав?! Чи ти… ти… тільки вдавав?! Недоїдки з панського столу кидав?! А я, дурна…

Відьма була на межі істерики. Чаклун поспівчував «напарникові»: Цвях правий, про що б там не йшла мова. Нема такої відьми, щоб змогла закритися від профосів Нагляду Сімох. Але, мабуть, якби пояснив химерній, ображеній жінці…

– Вибач, Меллі. Мені треба йти.

– Іди! Щоб очі мої більше тебе не бачили!

Венатор не знайшов слів для відповіді, махнув рукою та швидко покрокував геть із двору. Зараз витончений маг-кавалер нагадував ображеного в найкращих почуттях бовдура-чоловіка, якого до дірок запиляла сварлива дружина. Якщо Мускулюс недавно й хотів оженитися, то зараз чітко зрозумів: ця думка відвідувала його в маренні.

На сходах почулися кроки.

Легенькі, знайомі. Затишні.

Чоловіки легковажні та непостійні – він знову схотів оженитися, причому без зволікання, й рибкою пірнув назад у постіль, накрився ковдрою. Відчував себе пустуном-хлопчиськом, і це було чудове, дитяче задоволення. Що ж до відьми з венатором – любі сваряться, тільки чухаються. Помиряться, нікуди не подінуться. Цікаво, яку таємницю приховав від своєї відьмочки Цвях, чого вона так роздратувалася? Таємниць у красеня не бракує. Існує безліч людей, котрі бажають ці таємниці вивідати.

Без відриву від основної, зрозуміло, роботи.

– А ось і я, майстре Андреа! Зараз годувати вас будемо!

Цетинка протиснулася в двері з величезною таріллю, що виконувала роль таці. Парували, притискаючись боками одне до одного, різноманітні горщички, чашечки й мисочки. На жаль, запахи їстівного, завдяки відкритому вікну, майже розчинялися в панівних фарбувально-шкіряних ароматах.

У стражденного потекла слинка й заклало носа.

Дівиця квочкою заквоктала навколо «хворого», розставляючи посуд, підбиваючи подушку й підтикаючи ковдру. Далі вона рішуче взялася годувати Мускулюса з ложечки. Слабкі спроби опору й прояви самостійності були відразу припинені. Андре влаштувався в ліжку та ковтав протертий супчик із курятиною, сьорбав рідку кашку, пив теплий морс, блаженно мружився, викликаючи заздрощі сивого котяри Косяка, що видерся на підвіконня, й був щасливий. Усе добре. Все просто чудово! Настільки чудово, що довго це тривати ніяк не може.

А тому, братику, поспішай насолодитися кожною миттю спокою, поки чергове лихо шукає тебе на вулицях Ятриці.

– Ще чого-небудь принести?

– Ох, голубонько! Спасибі. Нагодували досхочу.

– Ну, тоді відпочивайте. Я б із вами посиділа, але мені до матусі треба.

– Годі, Цетинко! Навіщо зі мною сидіти? Я здоровий, як віл.

– Аякже, віл! Наші шибайгололви будь-якого бугая розмовами в могилу зведуть…

– Якщо бажаєте, я посиджу з майстром чаклуном.

У дверях стояла руда відьма Меліс Лімісдейл. Заплакана? Навряд чи. Хіба що на обличчі залягли скорботні складки, яких раніше чаклун не помічав. І зморщечки вперті позначилися різкіше, виразніше: від крил носа до кутиків рота. Ще поміж брів, на зразок знака Альгіз, руни пасивного захисту. Потьмяніла зелень погляду: не смарагд, а патина на мідному кілечку. Начистити крейдою, вона й зійде, тільки де її взяти, крейди тієї?!

– Ну… якщо майстер Андреа не заперечує…

Ти ба! У Цетинки, видно, запал згас. Чи він із самого початку на самих лише мужиків діяв? Бабине літо, святий день… Майстер Андреа не заперечував. Відьма перечекала, поки затихнуть на сходах кроки дівчини, – зараз кривенька спускалася тихенько, навшпиньки, – лише по тому кособоко, з побоюванням присіла на стілець. Знаменитий стілець, де раніше сидів Леонард Швелер, а пізніше – Фортунат Цвях. Помовчала, дивлячись у підлогу. Нервово хруснула пальцями.

З дитячою безпорадністю глянула на малефіка:

– Мені страшно, пане. Вам зле, ви стомилися, а мені страшно. Ось, зголосилася посидіти з людиною після непритомності, а насправді прийшла виговоритися. Я стерво, так?

Мускулюс ледь устиг обсмикнути себе, щоб не відповісти улюбленою фразою психей-найманок: «Бажаєте поговорити про це?» І відгукнувся цілком щиро:

– Може, й стерво, але не тепер. Давайте дивуватися разом. Знаєте, я з задоволенням складу вам компанію…

Промінь блукав по стіні. Бавився, викреслюючи на тиньку слова рудої відьми. Золоті, тяжкі слова.

– Ні, пане. Задоволення не обіцяю. Пригадуєте, ви в мене про Їжачу Рукавицю цікавилися? Що там було п’ять років тому… А я вам про двох чарівників зі смолоскипами відповідала. Пригадуєте?

– Збрехали?

– На третину.

– В якому змісті?!

– У звичайному. Двоє чарівників – чиста правда. Тільки був і третій. Наш спільний приятель, Фортунат Цвях.

Промінчик здригнувся, зробив хвацького викрутаса на імені венатора та приготувався записувати далі. Смішно: п’яти років наче й не було. Пиши, братику, спочатку.

Ось, наприклад, про дівчинку.

* * *

…Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед шулік. Руки дитини колихнулися водоростями в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мережива. Сталеві, колючі тенета. З таких комір-жабо вив’язувати засудженим до страти.

– Прокляття! Він зачув!

– Хто?

– Маг трону…

– Серпанок! Швидко! Допоможіть мені!

Повітря налилося аспідною чорнотою, вуха заклало. Буревій поривом задув і порозкидав навсібіч смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця зварився круто. Налягла задушлива, беззоряна ніч. Відьма ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтіхою посміхнулася дівчинка, зробила крок – і нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою ви-пливаючи за бар’єр, що завалився під ударом…

Свідомість поверталася кружним шляхом, через далекі острови й екзотичні країни. Хворобливі поштовхи. Плювки сірої імли з вугільних глибин небуття. Ніщо, в якому нічого не видно. Каламуть. Тіні. Згущаються, набувають форми. Звуки. Чому так голосно? Голова розколюється! Тихіше, тихіше… Що стукає? Що хрипить – надсадно, страшно?!

Стукало серце. І кров у скронях. Виходить, жива. Чи надовго? Здавалося, відьму старанно зжували на кашку, немов листя лихоманного ворсистелю для примочки. Ось, виплюнули. Розмазали, розтерли. Мозок потрясало лавиною, що сходила з гір, суглоби рипіли, мов тріснуті жорна.

І все-таки встала. Рачки.

Озирнулася.

Нікого. Кидається по галявині вітер, плутається в шпичаках ожинника. На волю проситься. Шарпає дві купи ганчір’я. Ні, три. Ні дівчинки-мучениці, ні чарівників-мучителів. Ганчір’я безсловесне, лахміття. Грайся, вітре, не шкода. Ядвіга! Де Ядвіга? Нога. Знайома. Стирчить із кущів. Далеко до ноги, до знайомої. Цілих сім кроків. Або навіть вісім. Земля гойдається, мов палуба, намагається скинути в морську безодню. Ніколи раніше не плавала на кораблі. Ось воно як, виявляється. Припливли. Вставай, Ядвіго. Ходімо звідси. Чого ж ти? Я встала, й ти зможеш. Мені тебе не допхати! Товста ти. Важка.

Плаче. Хтось плаче. Дитина. Зовсім маленька. На галявині. Овал Небес, як не хочеться повертатися! А він плаче. Хоч би здох, чи що… гаразд, не кричи…

Спочатку Меліс побачила це. Перекручені джгутом рештки, де дитинство й старість, юність і зрілість з’єдналися в смерті, перетекли одне в одне, сполучаючись дивовижним мезальянсом. Її знудило. Полегшало. А, ось ти де! Дитина лежала, заплутавшись у складках лілового плаща, наполовину схована під купою іншого одягу. Хлопчик. Місяців шість-сім. З вигляду цілком здоровий. Репетує, сукає ніжками. Холодно йому, самотньо. Їсти, напевне, хоче. Давай-но, йди на ручки. І плащ візьмемо – не голим же тебе нести… А Ядвіга? Двох не допхати, хоч трісни. Ясю й мужик не кожен допхає.

Вічний Мандрівцю, як же кепсько все!

– Я розумію вас, люба. Повірте, якщо хтось вас і зрозуміє, то це я. Траплялися в мене схожі історії…

– Ох, майстре Андреа! Донині як згадаю – острах бере…

Вона тягла їх двох через Фільчин Бір. Немов кінь-ваговоз, на останньому подиху. Впряглась у волока з суків, зв’язаних ганчір’ям і чужими поясами. Побачила власний дім на пагорбку, зрозуміла, що дійшла, й сили полишили нещасну.

Провал. Без пам’яті.

Отямилася в хатині. На підлозі. Поруч – Ядвіга. Дихає, але без тями. Біля столу, згорнутий клубком, лежав чоловік років п’ятдесяти. У ліловому плащі. З-під плаща безглуздо стирчали босі стопи. Це він молодиць сюди доволок, не інакше. І звалився, ніби мертвий. Чого? Міцний, начебто, чоловік, не старий іще… Дитина! Де дитина?!

Обнишпорила будинок. Поткнулася й назовні.

День знову перетворився на ніч.

Наступного разу отямилася на ліжку. Поруч, на табуреті, чекав горщик зі схололою юшкою та скибка хліба. Меліс жадібно накинулася на їжу. Попоїла, встала. Тримаючись за стіну, обережно, немов боячись таємних лиходіїв, відчинила двері в світлицю. Впустивши голову на руки, за столом спав хлопчик років тринадцяти. Знайомий ліловий плащ. Ядвіга лежала на двох зсунутих лавах, укрита ковдрою. Дружина Леонарда Швелера нагадувала небіжчицю: строга, кам’яна. Але дихає. Груди ледь здіймаються. І риси обличчя не загострилися. Відьма заспокоїлась, перевела погляд на молодика за столом. Зовсім хлопчисько… Звідки?

Де дитина? Де чоловік-рятівник?!

Вона торкнула хлопця за плече. Той здригнувся, ніби від опіку. Замотав головою, широко розплющив каламутні спросоння очі. Розтулив рота, збираючись щось сказати – і захекався. Просто-таки зайшовся кашлем: сухим, гавкучим, «перченим». Аж сльози з очей. Відьма кішкою відскочила до стіни. Було чого: непроханий гість роз’їхався гармошкою по всій світлиці, від стіни до стіни. Дитина, паливода, отрок, юнак, бадьорий молодець, зрілий чоловік, кріпкенький дядько, сивочолий старий, зовсім уже старезний дідуган, небіжчик, обтягнутий пергамент-ною шкірою…

Гармошка зійшлася в акорді, що різав слух.

Перед Меліс сидів старий із довгим, сивим волоссям до пліч. Він мовчки розвів руками. Ось так, мовляв. Сама бачиш, який конфуз.

– Зрозуміло, голубонько. Виходить, він і справді не в змозі контролювати метаформоз. Я так і припускав. Хоча допускав і нове закляття, з трансмутантів. Пробний зразок, на доведенні…

– На жаль, майстре Андреа. Саме прийде, саме піде. Знаєте, у нас обох чуття прорізалося: коли це наближається. Як-не-як, п’ять років разом. Я намагалася поруч бути, на випадок чого. Прикрити, очі зайвим глядачам відвести. Сам-бо він безпорадний робиться, гірший за дитину…

Так і стали жити-поживати. По черзі впадаючи в безтяму, лише зрідка встигаючи перекинутися словом. Ледь незнайомець намагався розповісти хоч щось про трагедію в Їжачій Рукавиці, його скручував ведмідь-кашель, підминав, розривав гармошкою. Гість міняв іпостась і, найчастіше, непритомнів. Усе робили по черзі: готували їжу, доглядали байдужу Ядвігу, годували нещасну з ложечки, прибирали після неї. «Треба чоловікові повідомити, нехай забере», – кволо думала Меліс. На жаль, сили дістатися до будинку Швелерів не було. За поріг ступити, й то лячно.

А до неї, як на зло (чи на щастя?) два дні поспіль – ні лялечки.

А третього дня з’явився молодий стругаль із майстерні Леонарда, виряджений господарем на пошуки. Чому тільки третього? Ну, тут усе просто. В день зникнення Леонард Швелер повернувся додому, як завжди, на заході, добре повечеряв і ліг спати. Вечерю подала дочка, а дружиною чинбар мало цікавився поза повсякденними звичками. Рано вранці пішов на роботу й лише ввечері другого дня довідався від заплаканої дочки, що Ядвіги досі нема. Пообіцяв відлупцювати заблукану жінку, що зникла невлад, і знову ліг спати. Непокоїтися цілу ніч? Мучитися здогадами? Дуля вам! Вечір думає, ранок вирішує. Зі світанком він знову подався до своїх казанів і шкір, лише пополудні відрядив на пошуки вільного від роботи здорованя. Нехай, значить, пошерстить у подруг. Де ж іще? Ну, на ринку. Відшукаєш, жени додому: чекати кари від гнівного чоловіка. Якщо не відшукає? Та байдуже, куди вона подінеться, довбня дурна…

Стругаль відшукав.

Меліс піднесла хвалу Вічному Мандрівцеві, що новий мешканець спав за дверима в комірчині. Інакше не уникла б пліток. Незабаром стругаль повернувся з возом і парою помічників. Ядвігу відвезли додому.

Назавтра з’явився ланд-майор Ернест Намюр, суворий і допитливий. Йому відьма вперше повідала усічену історію, котру пізніше довелося почути Мускулюсу. Вона не встигла домовитися з постояльцем про «рятівну неправду», але відьомський «вухар» тихенько нашіптував: язик до в’язниці доведе. Вийшло складно: два чужі чаклуни, дві випадкові глядачки, про решту не можу знати. Насилу подруженьку з лісу допхала. Трупи – на Їжачій Рукавиці. Підіть, пане, прилучіть до справи.

Серце лихо віщувало. Що, як дізнаються? Начебто, нічого лихого не вчинила, навпаки, двом людям життя врятувала. Хоча життя те обом боком виходить… Дитя в жовтій сукенці стояло за спиною, майструвало зашморг. Виворотні-небіжчики по лавах сиділи. Свинячі рила ночами снилися, намагалися знайомою пикою обернутися.

Згодом вгамувалися.

І відьма, і її випадковий постоялець потроху відходили після такого удару. Чоловік перестав міняти подобу по кілька разів на день. Тепер це відбувалося помітно рідше. Він більше не роз’їжджався гармошкою, непритомніючи при спробі заговорити про те, що сталося. Одного разу сам запропонував поговорити. Так, невдалий експеримент. Який саме? Будь ласка: дослід прямого контакту з неканонічними інкарнаціями елементумів. Вам це про що-небудь говорить? «Гармошка» – побічний ефект. Уляжеться? Навряд чи. У всякому разі, я на це не розраховую. Так, маг. Вищої кваліфікації. Тому не розраховую на поміч: «terra incognita», зовсім недосліджена галузь. Куди я поїду в моєму стані? Щоб звалитися трупом на дорозі? Чи перетворитися на дитину? Якщо доберуся до столиці, бути мені предметом довічного вивчення та співчуття. Шанс? Гадаю, є. Я з цим зараз працюю… Скільки? Не знаю. Місяць. Рік. Десять років. Дякую, добра Меліс. Чесно кажучи, я вражений і розчулений. Розумієте, мені зараз більше нема куди податися…

Хижих риб ловлять на живця. Провінційних, незаміжніх, бездітних відьом – на жалощі. І на цікавість. І ще на одну дрібницю.

Так, звісно. Я не збираюся зловживати вашою гостинністю. У мене є кошти і є можливість переказати частину їх сюди, не залишаючи Ятриці. Крім того… Якщо вам це цікаво, я готовий дечого навчити вас за час мого тут перебування…

Ну яка відьма встояла б проти такої наживки?! Стати ученицею мага вищої кваліфікації, прилучитися до Високої Науки замість слабеньких доморослих чарів, «мамчиних таємниць»?

Зрозуміло, вони домовилися.

І останнє, люб’язна Меліс. Навіщо в місті знати, хто я такий? Поповзуть чутки, балачки… У підсумку мене можуть забрати силоміць, як жертву небезпечного досліду. Ви розумна жінка, самі все розумієте. Я чув, що ви розповідали місцевому… е-е-е… представникові влади. Дуже розумно й винахідливо. Прийміть моє захоплення! А якщо почнуть розпитувати, назвіть мене вашим далеким родичем. Сьомою водою на киселі. Погорілець, жити нема де… Ах, так! З огляду на мій теперішній нестабільний стан, нехай буде сім’я погорільців.

Не заперечуєте?

– Оригінальна версія, смію зауважити. Просто не маг, а професійний зловмисник. Усе продумано до дрібниць… Вам це не здалося підозрілим?

– Ах, майстре Андреа! Він, мерзотник, був такий чарівний…

Меліс не заперечувала. Але по закінченні розмови, коли «жертва досліду» відлучилася, вибачте за подробицю, в нужник, вона раптом зміркувала: делікатний кавалер їй нічого до пуття не розповів. Ні про себе, ні про випадок на галявині. Напевно, вона б просто не зрозуміла тонкощів Високої Науки, якби маг почав розповідати? Елементуми, інкарнації… «Вивчуся, тоді й запитаємо по-новому!» – вирішила відьма. Незабаром у Фортуната з’явилися обіцяні гроші. І ще – книги. Про способи доставки господиня не запитувала. Вища кваліфікація! Навіть у «теперішньому нестабільному стані».

Навчання почалося ще раніше.

Висока Наука давалася важко. Ази теорії, методологія – деякі речі, що їх Меліс уміла, вона робила «емпірично», як висловився майстер Фортунат. А чому закляття або руна діє саме так, яким законам підкоряється, до якого класу ворожіння належить, як змінити, підсилити, перетворити дію? Силаботоніка замовлянь, комплексні чари, терміни й значення… Учитель був терплячий. Жодного разу не підвищив голосу, не вилаяв за тупість, не плюнув із досади. По сто разів пояснював те саме, влаштовував практикуми, але запитував строго, повною мірою. Меліс длубалася в книгах і завданнях (на щастя, грамоти її матуся вивчила) до скреготу зубовного, до різнобарвних кіл перед очами, коли полум’я свічки двоїлося, а літери тарганами розбігалися зі сторінок. Вона боялася й обожнювала вчителя. У рідкісні миті – ненавиділа й відразу каялася. Соромлячись зізнатися самій собі, що вабить її до загадкового, незбагненного, глузливого, доброго чоловіка.

Так! Так! Доброго!

Вона відчувала це – як відьма та просто як самотня жінка.

Одного разу не витримала. Розридалася просто посеред уроку. Від власної безсилості, нездатності зрозуміти щось, елементарне для нього. Вона плакала, ховала обличчя в долонях, і раптом відчула: руки вчителя гладять її волосся. Ніжно, тремтливо. Така ніжність найчастіше дається неабияким досвідом, але Меліс зараз не думала про минуле життя Фортуната Цвяха. «Ну що ти, маленька! Заспокойся, все гаразд, не плач, у тебе вийде, ти розумниця, ти здібна…» Його обличчя. Зовсім поруч. Поцілунок був довгий, як осінній захід, палкий і солоний від сліз.

Про заняття цього дня більше не згадували. І завтра. І післязавтра. Навіть перетворення Фортуната начебто зглянулися над літніми, кумедними людьми, дали коханцям спокій, тихо стоячи за дверима.

Ранком четвертого дня Цвяха здолав кашель. За дві-три хвилини перед Меліс виник знайомий в’їдливий старий. Ба-дьорий і наполегливий, як старий цап, але відьма, тривожилась за здоров’я постояльця, ухилялася від ліжка. Під час занять вона час від часу лукаво поглядала на дідка, ледве стримуючись, щоб не пирснути в кулака. Їй було весело. Їй було гарно. У жінки з’явився не просто коханець. У неї з’явилася сім’я. Ціла сім’я в єдиній, мінливій особі. Агукав дитинка-син. Був у нього старший брат, проноза й паливода. Був люблячий чоловік. Палкий коханий. Свекор, глузливий добряга. Диво, яке не можна порівняти з глибокодумними вишукуваннями Високої Науки.

Щастя.

– Пробачте мою цікавість… У нього що, і вдача змінюється від зміни личин?

– Ще й як!

– Ну-бо, ну-бо, докладніше…

– То бешкетує, немов хлопчисько, то бурчить, як старий хрін. Тіло давить, каже. Свого вимагає. Намагається себе у вузді тримати, але не завжди виходить…

Гіркий запах осені й паленого листя. Примара лиха в жовтій сукенці манячіла у похмурій далині, але, слава Вічному Мандрівцеві, щоразу обходила стороною цю неможливу сім’ю. Уперше – коли зі столиці прибула бригада каземат-нишпорок. Нишпорили, винюхували, мов зграя лягавих псів. Поїхали ні з чим. Далі – навесні, коли Фортунат до Фільчиного Бору поткнувся. Узяв за компанію і Меліс: польову практику, мовляв, проходити будемо! Довго на Їжачій Рукавиці мудрував, «прапорці» якісь ставив. Ага, практика! Про відьму забув геть-чисто, лише разок попросив замовляння на кістковий родимець зробити. Видно, більше для порядку, щоб при ділі почувалася. Ідучи, ниточки від маячків показав. Якщо я трупом чи дитиною лежатиму – стеж. Задзвенить – доповіси.

Ну й добре! Не хоче пояснювати – не треба.

У неї теж своя гордість є.

Звикла потроху. До щастя дивного, до коханця-перевертня, до грози незрозумілої, що по краях небо обіклала. Навчилася не думати на майбутнє, днем сьогоднішнім жити. Лише іноді, засинаючи, мріяла: нехай перевертень, нехай гроза, аби тільки назавжди… На віки вічні! Гріх коханій людині довгих лих бажати. Соромилася, дорікала собі, а мрії по хаті мишами бігали. Сіренькі, в’юнкі. Пищали: щастя без гидоти лише в казках буває. Він – столичний маг, поважна людина. Звик у розкошах жити, при королівському дворі, у галантному товаристві обертатися. Любить? Чоловіча любов від воріт до кута: вилікується, виїде й із собою не покличе.

Чи все-таки покличе?!

Рік. Два. П’ять. У Високій Науці відьма не те щоб дуже, але дещо опанувала. Теорія, методика. Чари плела мудрі, які раніше й не снилися. Фортунату ці чари – плюнути-розтерти! А їй диво з див. Та й маг на неї по-іншому дивитися почав. Висока Наука допомогла? Чи…

Отут гроза й упала на голову.

Дочекалася.

* * *

– Ледь ви до мене прийшли, Їжачою Рукавицею почали цікавитися, я відразу зрозуміла: по Фартову душу з’явилися. А дівки ці линючі – про людське око.

– І помилилися, любонько. Я тут у першу чергу саме через цих «линючих дівок». Та ось, самі бачите, загруз. Як муха в меду. Місто у вас… медяне.

– Ви пробачте мені, дурній, майстре Андреа! Коли ви на барона з почтом навели морок і «покійничка» мого личиною обгорнули, я мало розуму не втратила! Потім уже, в хаті, ви: мовляв, тіла позбутися треба, а я мало що не в крик. Як пояснити, що він устане? Ви б мені нізащо не повірили.

– Не повірив би. А якби й повірив, то спалив би лежачого без зволікань. Знаю я, люба, як вони встають…

– І тут – вона. Шасть у двері. Дівчинка-курча, яку Фарт із дружками на галявині мучили п’ять років тому. У мене душа в п’яти. Край, поквитатися прийшла. А вона про зурочення, про пристріт мимрить. Дай, думаю, зіпхну її на вас, майстре Андреа. Виграю час. Либонь Фортунат опам’ятається…

– Я завжди ставився до вас із симпатією, люба. Бачу – не помилився.

– Поки ви з нею говорили, я її трішки вивчила. Бачу: звичайна людина. Ну, недоук. Та це з кожним трапитися може!

І зурочення вона придумала, ніхто її не псував…

– Що ж, колега Цвях теж прийняв циркачку за інфернала. Зізнаюся, я й сам… Ви, мабуть, не помітили, а я її з порогу мало до одвірка не приклав…

– Циркачку?! Ну, тут я не знаю, хто б кого приклав…

– У якому сенсі?

– У звичайному…

До місця бою Меліс припізнилася. Вона завжди була кепською бігункою, навіть замолоду. Проклинаючи вік, хвороби, болячки, вибої та власну дурість, відьма дошкандибала до будинку Швелерів тої хвилини, коли пращники ганебно втікали, а захисники клопоталися над безтямним чаклуном. Втручатися Меліс передумала. Дихнути не могла без того, щоб не закололо під ложечкою, ребра ходором ходили.

З очей текли сльози. Лізти лікувати, якщо сама така, що кращих у труну кладуть? Дзуськи! Додаси непритомному своєї гидоти…

Без нас його вилікують, руда.

Цих столичних зануд нічим не візьмеш.

Якщо відверто, відьма боялася. Так ідуть, коли вже несила терпіти, до сільського зубодера. Уявляючи кліщі та припарки, бачачи навіч лапи рятівника, грубі й волохаті, затискаючи страх у кулаці й насилу переставляючи ноги. П’ять років життя з Фортунатом, від дня жахливого знайомства на Їжачій Рукавиці, вона чекала розв’язки. І зараз, коли нарив обіцяв лопнути, дорослій, досвідченій, у трьох водах купаній і в десятьох лугах полосканій відьмі хотілося заховатись. Накритися з головою і заснути. Усе скінчиться, заспокоїться, ми й прокинемося. Або не прокинемося взагалі.

Аби тільки не очікувати.

Хлопця вона помітила не відразу. Як там його? Ян? Янчик? Обдертий і скуйовджений, Ян-Янчик не брав участі в порятунку чудового, улюбленого ятричанами чаклуна. Він стовпом стирчав ближче до глухого кута, сперечався з якоюсь дівчинкою. Відьма втерла сльози, вдивилася, і її облило крижаним потом.

Ян-Янчик говорив із ліліпуткою Зізі.

Власне, тут не було нічого дивного. Китоврас Гриня за хвилину до того помчав навздогін за пращниками, виходить, легко припустити, що він, рятуючи подругу, привіз її саме сюди, до будинку Швелерів. Навіщо? Хто їх, китоврасів, зрозуміє… Дивуватися слід було з іншого: найтихіша, найлагідніша циркачка суворо, навіть можна сказати, злостиво вичитувала хлопцеві, ледве стримуючись, щоб не схопити жертву за вилоги куртки. Для цього їй довелося б, напевне, трішки підстрибнути.

Парубійко м’явся, як обпльований. Намагався пояснити, перервати прочухана, виправдатися перед гнівною ліліпуткою. Складалося враження, що найманий робітник, пропив завдаток і проспав термін, а тепер тупцює перед замовником, бурмоче дурниці. Провина Леонардового постояльця, яка б вона не була, мало хвилювала Меліс. Але перед крихітною акробаткою відьма почувалася винною не менш за хлопця. Людина з’явилася до чесної відьми знімати зурочення, і що в підсумку? Спершу карнавал, фальш-обряд із метою тягти кота за хвіст, потім цей кошмар, коли Фарт зосліпу почав крити чарами, а вреднюка-чаклун (даруйтете, майстре Андреа!) поліз, виходить, грудьми на арбалет, далі – на китоврасі, просто у вогонь побоїща…

Ліліпутка стомилася сварити хлопця, швидким кроком рушила геть.

Меліс заступила їй шлях:

– Люба Зізі! Повірте, мені страшенно шкода…

Чемної мови навчив її Цвях, який знався на гарних манерах. Однак скінчити пасаж Меліс не встигла. Мала циркачка зиркнула на жінку, як на неживу перешкоду, тупу, безглузду, й вивернулася немислимим чином. Відьму впечатало в паркан дому Шишмаря, в грудях закололо так, що аж захлинулася, кольки поступились місцем мертвій ядусі, очі сліпли. У мозку сива кульбабова галявина вибухнула білими «летунцями», люто закрутила їх по землі.

– Вам зле?

Ян-Янчик, або як там його, допомагав відьмі підвестися. Вигляд у хлопця був жалюгідний. Нещаснішу людину важко й уявити. Хоча ні, легко. У всякому разі, Меліс для цього знадобилося б лише дзеркало.

– Овал Небес, у мене в печінках сидять ваші дивовижні збіги та складні колізії! – хотів сказати Андреа Мускулюс, лежачи в ліжку та відчуваючи, що подушка робиться кам’яною, перина – шпичакастою, наче ожинник на знайомій галявинці, а сонячний промінь на стіні викликає бурчання в шлунку.

Але не сказав.

– Рідна моя, я вам глибоко співчуваю. Зверніться до Нагляду Сімох, зловживання магією – то їхня справа. Особисто мені найбільше хотілося б дочекатися, поки дівчата полиняють, і не повертатися до вашої привітної Ятриці ніколи в житті!

Це він теж дуже хотів сказати.

– Ну чому саме я?

Це слід було запитати. Але невідомо, в кого. Малефік уникав риторичних запитань: від них волосся вилазить. Якби запитав він, наприклад, у лейб-малефактора Нексуса чи в бойового мага Просперо: «Чому я?!» – йому б відповіли. Коротко й виразно. Інша річ, що відповідь навряд чи була б приємною.

Чаклун зітхнув. Від його зітхання в людини, менш зайнятої власними проблемами, ніж відьма Меліс Лімісдейл, від співчуття лопнула б селезінка. А відьма лише втупилася в нього, ляпаючи віями.

– Дякую, пані. За щирість, за довіру.

Прокляття! Ледь не додав: «Ви дуже допомогли слідству!»

– Хочу вас заспокоїти: Фортунат Цвях одержав… ну, скажемо, індульгенцію. Від осіб найвищого звання. І тепер він у моєму підпорядкуванні, – тут Мускулюс не втримався від малесенької помсти, – з метою додати ясності відомій вам справі. Виходить, вам не треба дорікати собі за розголошення. У разі успіху я залишуся німим, як могила, приховаю дещицю відкритих мені таємниць.

– А в разі неуспіху? – жадібно поцікавилася відьма.

«Ну ти й відьма!» – хотів сказати Андреа.

«Тіпун тобі на язик!» – хотів сказати Андреа.

«Ішли б ви всі до трубадурів!» – хотів сказати він.

А замість цього сказав:

– Я бажав би встати й одягтися. Ще раз дякую за відвертість.

Йому довелося перебороти неабиякий опір: вдячна Меліс будь-що-будь бажала допомогти кволому панові вдягатися.

І їй це майже вдалося.

* * *

Сонце зі смутком длубалося в облетілих, майже лисих кронах дерев. Кіт Косяк і песик Нюшка дружно хлебтали з однієї калюжі, ігноруючи миску з водою. Двір був порожній. Мабуть, Цетинка в матері, а хазяїн пішов у майстерню. Магія-шмагія, битви-бритви, робота – роботою. Чаклун обійшов будинок навколо, прийняв салют від капралів, що вистромилися з вікон бойового поста. Посміхнувся у відповідь на ласкаву лайку лілльчанок: красуні трусили ґрати, боролися за право першості, щоб висловити піклувальникові свою вдячність. Після відомих подій Мускулюс почав знаходити в стервозності довірених йому дівок якусь приємність. Але ж ще недавно вважав панянок карою небесною!

Зараз станцював би джигу на паркані, якби линька лишилася єдиною турботою…

– А тепер усі дружно колом круг капища!

Знайомий голос. Чаклун вийшов за ворота, чаклун виявив веселого Яноша: четверо дітлахів на чолі з хлопцем взялися за руки й водили танок навколо старої акації. Ляпаючи по калюжах, здіймаючи бризки, дітвора була щаслива. За ліву руку Яноша тримався Тіль Швелер, за праву – «заяча губа», давня шанувальниця шмагії; замикали коло суворі карапузи. Стовбур акації при землі було обкладено камінчиками та обмотано смужками сирової шкіри. А танець тривав. Присідали танцюристи по черзі, в строгому порядку, не перериваючи руху: спершу «заяча губа» потім – Янош, далі – карапуз, Тіль, другий карапуз…

– Місяць на заході, ліс повен снами! Феї танцюють разом із нами!

Система. Струнка й безглузда. Хлопець мав страхітливий вигляд: око запливло ліловою пухлиною, садно на чолі підсохло іржавим струпом. Але, дивлячись на нього, хотілося сміятися. Діти з задоволенням вертіли головами, вишукуючи обіцяних фей. Обряд і справді нагадував відразу кілька схожих ритуалів. На думку чаклунові спали «лиха обмороч», місячні кільця гамадруїдів, змова на покражу (серед танцюристів обов’язково повинен бути один горбань…), ще «ad sedem damnatorum detrudi», який водили студіозуси в День Сесії, заклинаючи деканат…

Зараз, багато про що знаючи й багато про що здогадуючись, малефік повинен був би відчувати до бурлаки співчуття. Але співчуття не виникало. Як співчувати щасливій людині? Тут уже швидше з’являться заздрощі: невигойно хворий на злам. Янош настільки вміло приховував своє лихо, перетворюючи ваду на чесноту, що й зрілий чоловік позаздрив би.

Чаклун ступнув до дітвори. Розірвав коло якраз між малюками й відразу замкнув танок знову, стискаючи дві спітнілі долоньки. Не дав отямитися, з серйозним виразом обличчя кинув:

– Ану ж бо…

І ворухнув губами, закручуючи танок «малим лукавцем».

Блиснули зміїною лускою сирові смужки. Заворушилися, потекли вздовж стовбура, здіймаючи трикутні голівки. Кожна змійка в пащі тримала по каблучці, що виконує три бажання. Перевантажувати каблучки маною Андреа не ризикнув, але вавки на ногах вилікувати чи медяника з горішками створити – це запросто. Каблучок було чотири: Янош обійдеться. Камінчики, що валялися біля коріння, засяяли рубінами-сапфірами. Ювелір у крамниці, звичайно, копійки не дасть, а дівчиську перстеник зробити – якраз. У сухих гілках акації озвалися дві віоли, ліра й органіструм. Вісім рухливих кобилок органіструма скакали на шийку інструмента, місцями підвищуючи тон до кумедного іржання.

Мускулюс і не думав, що вийде так здорово.

Він боявся одного: образити Яноша. Це було схоже на те, якби королівський скороход вліз у змагання кульгавого з кривоногими, пристосовуючись до їхнього шкандибання. Ні, хлопець не образився. Навпаки, взяв найактивнішу участь, виконуючи паси, вигукуючи закляття та коментуючи ритуал вченими словами. У батька, мабуть, нахапався, розумник. Дітвора бісилася від щастя, і якщо й збентежило щось чаклуна, то це репліка «заячої губи», коли потіха завершилася.

– Ой, мамочко! – вигукнула щаслива дівчинка, милуючись каблучкою і камінням. – Краса яка! А феєчки були кращі…

– У фартушках, із вуальками…

«Які феєчки?! – ледь не запитав Андреа, ображений у найкращих почуттях. – Де ти бачила феєчок, дурепо?» Добре, чого чекати від малечі. Їм пальця покажи – одні реготатимуть, інші ла-лангського іфрита побачать, із рогами, ногами й димовим язичиськом. Магія, шмагія – один хрін. Поки не виростуть.

– Ти чого з дому втік? – замість цього запитав він у Яноша, коли дітвора розбіглася по домівках: хвалитися. – А, Янош Кручек, отрок із пристойної сім’ї? Що, дістали турботою? Батька б пожалів, гультяю…

Син приват-демонолога Кручека не поспішав відповідати. І не став цікавитися: звідки співрозмовник знає, чи щось такого. Присів навпочіпки: досвідчені бурлаки можуть так сидіти годинами. Торкнув пальцем набряклий синець, скривився.

– Вони мене, майстре Андреа, до дірок зажаліли. Вітром наскрізь продувало від їхніх жалощів. Мабуть, дядько Фарт зараз вчепиться, додому потягне. Рятуватиме. Він мені як другий батько, з дитинства…

– Не вчепиться. Він тебе ще не бачив, твій дядько Фарт. А бачив, то не впізнав. У нього своїх турбот повно. Хоча тут ти правий: якщо впізнає, то потягне. За вуха. І правильно: доцент Матіас зовсім на тінь схожий зробився. А був гарний чоловік, у тілі. Не соромно?

Хлопець посміхнувся розбитим ротом:

– Ні-і. Вони ж вирішили, що я страждаю. Мучуся. Лікували, відчакловували, тато теорії будував… У нього теорії – вмерти й не жить. Вам дядько Фарт ще не розповідав, що демонів нема? Зовсім?

У горлі пискнув їжак-сміхач. Чаклун ледве стримався. Картина олією: «Мисливець на демонів Цвях доводить малефіку Мускулюсу, що демонів немає!» Жанрове полотно. Вивісити в Трестентській галереї, глядачі битимуться. Але сміх швидко висох, коли Андреа зрозумів: Янош спритно веде розмову геть від головної теми. По суті, чаклунові було байдуже, чи повернеться втікач додому, чи втішить сумного батька. Цікавість викликала хіба що фраза: «Вони вирішили, що я страждаю». Цікавість навпіл із повагою. Із заліза парубійко зроблений. Таких жаліти – тільки гнівати. А батько з приятелем не здогадалися.

Забагато збігів. Забагато.

Доля грає з випадком у розбивайки, затято програючи?

– Про теорії, парубче, ми поговоримо наступного разу. А сьогодні – час відпочинку. Після вдалої баталії. Сподіваюся, пане Кручек, ти розумієш, що я тебе жаліти не збираюся? Анітрохи?

– Ага, – щасливо вищирився «пан Кручек». – Розумію.

І дякуватиму до скону.

Запитати в нахаби, звідки він знайомий із Лісовим Дитям? Те, що Янош після бою розмовляв не з ліліпуткою, а з триклятою кульбабою, він зрозумів ще під час відьминої оповіді. Довідатися, чим хлопець зобов’язаний малесенькій бестії, що вона має право йому вичитувати? Яких грошей заборгував, у які справи вплутав? А хлопець відповість, що знати нічого не знає, не відає. Підбігла циркачка, стала дурницю молоти. Мабуть, від ляку. Добряга-Янош взявся Зізі заспокоювати, а дівка геть того… Край. Завіса. Публіка метає на сцену гнилі фіги.

Ти йому: «Вашу карту бито! Зізнавайтеся!»

Він тобі: «Зізнаюся! Щиросердно!»

– Давай я краще розповім одну історію, – замість допиту почав Мускулюс, сідаючи навпроти. Сидіти навпочіпки було незручно, але він терпів. – Жив-був один чарівник.

– Як ви, майстре Андреа?

– Хай буде як я. Ішов він якось… Ну, припустимо, лісом.

І зустрів… ну, припустимо, темного генія. Або світлого. У них, у геніїв, на лобі не написано: темні вони чи світлі. Слово за слово, уклали чарівник із генієм угоду. Чарівник виконує для генія три завдання, геній здійснитьчарівникові три заповітні бажання. Або геній одне бажання виконує авансом, а чарівник тоді працює не за страх, а за совість…

Серце підказувало малефіку: він на вірному шляху.

– А що було далі? – напружився парубійко. Важко сказати, хотів він продовження історії, чи запідозрив недобре. Погляд Яноша, безневинний настільки, що міг виявитися підробкою, буравив оповідача. – Далі що?!

– Ось ти, братику, й думай: що далі? І затям, що третя робота – вона, якщо вірити казкам, найкапосніша.

Ідучи, чаклун озирнувся. Янош сидів під акацією, схожий на хворого горобця. Заблуканий син приват-демонолога Кручека думав. Довкола нього водили танок тіні: дітвора, ліліпутка Зізі в двох іпостасях, огрядний Леонард Швелер притупував ногою, чухав потилицю малефік Андреа Мускулюс… Бачити в цьому танку себе було трохи дивно, але не більше того.

А чинбар із циркачкою і зовсім були як рідні.

SPATIUM X Сонет пам’яті Цурена Правдивого (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

«Немов листок зів’ялий падає на душу…»

Цурен Правдивий Листком зів’ялим падає на душу Моя журба. Вигнанець-одинак, Минулих бід господар і кріпак, Я бід нових лякатись вічно мушу. У долі йдуть пологи, та ще й як! – Дитина-велет гнобить море й сушу, Кат-немовля, він хоче з місця зрушить Мій тяжкий присуд. Зграю посіпак За мною гонить. Що ж, труси, як грушу, Персти вкладай у рани. Я – хробак, П’яниця, волоцюга, дурень… Так! Але вітчизні вірність не порушу. Журба, зів’яле листя, доля – прах, Ти розпинаєш серце на хрестах!

CAPUT XI «Кричали півні усю ніч – щоб схід гарячим став, як піч, й світанок випік нам…»

Божевільний вечір. Жорстокі витівки дитинства й шаленство юності поступалися місцем спокійній розважливості, що приходить із віком. Коли час твій наближається до заходу, починаєш більше цінувати мірний плин життя, що налаштовує на споглядання. Різкі вивихи долі більше не збуджують, викликаючи досаду й глухий щем у серці. Здається, день цей нарешті зрозумів, чому Мускулюс тихо радів, лежачи в ліжку й бездумно дивлячись у стелю. Він щиро сподівався, що вечір важкого дня не піднесе більше ніяких сюрпризів.

Малефік із власного досвіду знав, які небезпечні й необґрунтовані бувають ці надії, – але нічого не міг із собою вдіяти.

Внизу приглушено брязкав посуд: Цетинка готувала вечерю. За сусідським парканом ліниво брехали собаки. Хазяйський Нюшка зневажав пусте перегавкування, зберігаючи гідність. Зарипіли ворота. Незабаром на першому поверсі важко, по-хазяйськи забухкали кроки Леонарда Швелера. Сонце підкотилося до небокраю, солодко позіхнуло й блаженно поринуло в рожеву перину хмар. Зате Андреа Мускулюс, навпаки, підвівся з ліжка, із задоволенням потягся, хруснув суглобами – і подався вечеряти.

Лише зараз він згадав: за календарем із нинішнього ранку вступив у свої права день Добряги Сусуна, інакше Пісний Четвер. Скоромного та хмільного, а також страв із гарбуза й баклажанів, улюблених овочів Сусуна, нині не дозволялось куштувати нікому, крім самого винуватця урочистостей. Ну, і, зрозуміло, єретиків, котрі не шанують доброго генія. І ще – святих праведників; їм малий гріх, що блоха коневі, а жерти вони полюбляють. Чесним же обивателям, які фанатично вірять, що сьогодні милостивець з’їдає їхні лиха-напасті без шкоди для свого дорогоцінного здоров’я, – цим заповідано піст.

У всякому разі, якщо зважати по Цетинчин стіл.

Тішили розмаїтістю страви з риби. Короп під кисло-солодким соусом, смажені окунці з хрусткою шкірочкою, в’ялений коряжник, чия плоть уздовж порібрин блищала фіолетовим глянцем, фарширований дід-щукар… Зелень свіжа й квашена, огірочки малосольні з хроном, морква, терта з горіхами й часником, боровики в маринаді з суничним листом. Зрозуміло, сири: овечий броччіо, козячий валансе, тверді саллерс і мюроль, пліснявий фурм-де-монтбрізон, пахучий тру-де-крю, вимочений у горілці з виноградного жому, вершковий ліворо…

Піст у будинку Швелерів цінували й поважали, дотримуючись усіх дрібниць. Великий глечик із брагою вінчав цитадель аскетизму. Тільки запеклий єресіарх віднесе чесну бражку до міцних напоїв, заборонених у Сусунів день! Важко було уявити, що ця жалюгідна трапеза призначена для трьох. Однак гвардійцям і лілльским самітницям Цетинка вечерю встигла подати окремо.

Невже хазяїн на гостей чекає?

Якщо Леонард на кого й чекав, то не виказав цього. Статечно сів на чільному місці, кивнув гостеві. Вказав дочці: сідай із чоловіками, дозволяю. Прогув, як водиться, коротку подяку Добрязі Сусуну й схопив лаписьком глека. Мускулюс відмовлятися не став. Навіть Цетинка з нагоди свята підставила кухлик, у який татусь хлюпнув трішки браги.

– Хай буде прихильний до нас вельмишановний Сусун! Хай послужать йому лиха наші їжею настільки ж приємною та корисною, як страви, що стоять на цьому столі! До його користі, до нашого благоденства! – мистецьки завернув чаклун заздоровницю, належну до випадку, дивуючись власному красномовству. Шкідник, око лихе, а язик свою справу знає!

Господар схвально гмикнув.

Дзвякнули зсунуті кухлі. Запрацювали щелепи. Майстер Леонард знову потягся до глека, який у його лапі здавався іграшкою, котра не заслуговувала на повагу чесних пияків. Але тут у будці загавкав Нюшка.

Далі хтось грюкнув кулаком у ворота.

– Заходь, у ім’я Сусуна! – гаркнув, не встаючи з-за столу, Леонард.

На порозі став невиразно знайомий малефіку здоровань. Здається, Андреа його зустрічав у Ятриці. Тільки була того разу на здоровані форма ландвер-капрала, а не шкіряні штани, забруднені на колінах глиною, та стьобана розхристана кацавейка. І блював бідолашний у кущах від збурення селезінки, бо побачив його Мускулюс одного разу в спогадах Ернеста Намюра, люб’язно наданих ланд-майором.

За п’ять років капрал мало змінився. Як тебе звали, чоловіче добрий? Фюрке?

Точно, Фюрке.

– Лиха геть, добро в дім, – привітався гість. Язик у нього трішки заплітався: Фюрке був добряче напідпитку. Руді капралові вуса (очевидне наслідування майорських!) войовничо стовбурчилися. Ніс втягував аромати пісних страв, очі блищали олив’яними ґудзиками. Хоча з вигляду Фюрке виразно читалося: у гості він зайшов не просто так, заради гарного товариства.

– І тобі повною мірою, капрале. Сідай, не погребуй. Разом постувати веселіше!

Погойдуючись, ніби баркас у шторм, гість добрався до столу. Кухля за допомогою Цетинки знайшли швидко, а до решти бравий охоронець порядку й сам чудово дотягся. Сьорбнув бражки, хвилин зо п’ять зосереджено натоптував рота їжею, ковтаючи пережоване єдиною короткою судомою. Схоже, в попередньому місці бідоласі довелося пити, занюхуючи рукавом. Капрал вгамував перший голод, відсапався. Хлюпнув собі з глечика, але замість заздоровниці виголосив дивне:

– Воно, звичайно, свято. Це саме, значить. Добрі діячі й усе таке інше. Воно неначебто невчасно. Але душа горить! Просить душа!

На підтвердження він рвонув комір несвіжої лляної сорочки. Відлетів ґудзик. Кіт, який крутився під ногами, негайно закотив здобич подалі, про запас.

– Ти, Леоне, неодмінно знати мусиш. Знати! Яке гадюченя на грудях пригрів. От.

– Ти що мелеш, падлюко?

Швелер почав повільно багряніти. Лагідності господареві, як то мовиться, не бракувало. Добре ще, сидів на іншому кінці столу. Інакше в ім’я Добряги Сусуна приклав би капрала писком до стільниці. А так вставати полінувався.

– Млинком, виходить, мелю. Щоб сволоті всілякій шлях засипати. Забродам усяким, значить. Цей, годованець твій, Янош, чи як його матінку?

Одного разу, розмовляючи з фізіогномом двору Його Величності, мессіром Цезарем Ламброзьє, чаклун з’ясував, що в словах правди нема. Левову частину правди людина довідується не з мовлення, а за виразом обличчя, міміки та інтонацій співрозмовника. Теж своєрідна магія. Ось і зараз: якщо слухати нісенітницю, яку молов капрал, то їжака лисого зрозумієш. А на пику Фюрке глянеш – відразу впевнишся: не на добро.

Мудра наука – фізіогноміка.

Леонард Швелер розкусив таємний натяк, прихований у словах капрала і перебував у очевидних сумнівах. Підвестися й потовкти грубіянові його виразну фізіономію, чи слухати далі? Чи спершу вислухати, а вже потім товкти?!

Остання ідея перемогла.

– Гляди мені, Фюрке! Зведеш наклеп – у джгут скручу…

– Я?! Наклеп?! – задихнувся від обурення капрал. Для відновлення душевної рівноваги він перехилив у горлянку весь кухоль залпом. – Ми до нього із цією… з доброю душею, от!

А він… злодюга! Спіймаю гада – з хроном з’їм…

Якщо скласти разом кострубате оповідання Фюрке й написану на його пиці мудрість Цезаря Ламброзьє, виходило ось що.

* * *

Навіщо пісного дня він заблукав до м’ясної крамниці Клауса, ланд-капрал не мав нінайменшого уявлення. Свято, від служби вихідний – ну й пішов блукати містом. Лигнув кухоль пивця, побалакав зі знайомим молочарем. На площі 3-го Едиктарію подивився на витівки двох паяців. Реготнув баском: ти ба, витівники! А на розі площі, як звернеш до глухого кута Двох Квадратів, якраз вона і є, Клаусова крамниця.

Фюрке не був ревним шанувальником генія на кшталт переконаних сусунітів, що обрали квартал на східній околиці. Однак бруднити душу скоромним до півночі не збирався. Генії, вони ревниві. Візьме Добряга Сусун і відмовиться поїдати лиха-прикрощі якогось капрала Фюрке! Сам, мовляв, ковтай повною мірою…

До крамниці капрала заманили невиразні передчуття. І, скажемо прямо, нюх не підвів ландвер’єра. Клаус уже зачинявся, а біля прилавка терся старий знайомий – дядько Мятлик із підозрілим мішком на плечі. Мішок слабко смикався.

– Що в тебе там? – із професійною прискіпливістю поцікавився Фюрке.

– Рибалити зібралися, – ухильно повідомив Мятлик, не поспішаючи розкривати таємницю мішка, якого немов била пропасниця – На вечірній зорі. Юшку зваримо, бражки сьорбнемо. Сусуна пом’я… чи пак, вшануємо. Загодя, перед розговінням. Третім будеш?

Капрал замислився, вивчаючи картину, що постала в його уяві, слід зазначити, вбогій і неповороткій. Однак він виявив стійкість, не дозволив ухилитися від розмови:

– У мішку, питаю, що?

– Півень! – Мятлик гордовито взявся в боки, та при цьому ледь не впустив мішка. – До юшки завжди кочета потрібно. Для навару.

– Так пісний день сьогодні! Гріх м’ясо жерти!

Із дверей комірчини зринув різник Клаус і обурився від імені всього свого цеху:

– Це півень – м’ясо?! Ну ти й бовкнеш, капрале, хоч геніїв винось… Юшка, вона скоромна! Ти голови не мороч, прямо кажи: юшку їсти дозволено?!

– Ну… так, того, мабуть, – трохи розгубився Фюрке.

– Оcь! А яка юшка без півня?

Заперечити не було чого.

– І взагалі, дурниці ваш піст, – гарчав Клаус, вкладаючи в широченну торбу рибальські снасті. Голена різникова голова вкрилася краплями гнівного поту. – Добрягу Сусуна вшанувати – розумію. Справа добра. А м’яса чому їсти не можна? Ось ти мені відповідай, Фюрке: чому?

Капрал почухав потилицю, але відповіді не знайшов.

І справді: чому?

– А я тобі відповім! Цей пост молочарі з пекарями придумали. І зеленарі, покусай їх трав’яна блощиця. Ага, ще сировари. З рибниками разом. Щоб, виходить, їхній крам більше купували, поки ми, різники, збитки терпимо. Ось і вся розповідь!

А Добрязі Сусуну, зберігай його Повзуча Благодать, байдуже, що ви там жерете, дурні…

– Ти того! Ти балакай, та не зайве! Байдуже йому, єретикові! Сусуніти, ті взагалі…

– Ото ж бо й воно, що «взагалі»! М’яса не їдять, от головою і зрушили. М’ясо, воно для мізків найкорисніше. Більше їх слухай, сусунців твоїх…

Сперечатися капралові дуже не хотілося. У суперечках, особливо релігійних, він був не мастак. Зате скуштувати юшки, та й бражки сьорбнути в товаристві старих приятелів… Незабаром брава трійця, навантажена снастями та двома глечиками пшоняної бузи, виявилася на березі Ляпуні. Поки Фюрке з Мятликом ставили верші та закидали сіті, Клаус устиг розвести багаття, підвісив над вогнем казана з водою. Поруч стояла крутобока миска, куди приятелі, коли вибрались на берег, узялися кришити цибулю, моркву, корінь петрушки та спадіуса. Коли скінчили, відкоркували першого глека.

– Ну, зберігай нас, Сусуне, від усякого лиха!

Витягнутий з мішка вугільно-чорний півень – здоровенний, з багряним, налитим кров’ю гребенем, – походжав під вербою, до якої був прив’язаний. Вирватися й утекти півень навіть не намагався, видно, впокорився з сумною долею. Лише час від часу співчутливо косував на людей круглим оком.

– Ну що, кочете? Час тебе різати…

Різник Клаус озирнувся в пошуках улюбленого ножа.

Ось тут і з’явився на кручі бурлака Янош. Зла на хлопця дядько Мятлик із Клаусом не тримали. Навіть почувалися винними: мало не прибили зопалу! Тому замахали привітно руками:

– Агов, забродо! Ходи до нас!

– Юшкою почастуємо!

– Не бійсь, не битимемо!

– А я й не боюся, – хлопець нога за ногою почав спускатися до річки. Однак, щойно порівнявся з вербою, вихопив із-за халяви короткого ножика, чикнув лезом по мотузці, з лисячою спритністю схопив півня та кинувся навтьоки.

«Втікав» Янош мало не перевальцем, нахабно-ліниво.

Рибалки миттю забули про гостинність і обіцянку «не бити». Вся трійця кинулася за злодюжкою, залишила без нагляду й глечики з бузою, і казана, що вже закипав. Їхня лайка розполохала не тільки ворон на милю зокола, але й усю рибу в річці до найостаннішого йоржика. Праведний гнів стукав у серця. Наздогнати мерзотника! Відлупцювати! Натовкти під боки! В душу плюнув, гадюченя, – до нього по-людському, а він…

Янош звернув до мосту через Ляпунь. Капрал відстав від різника з прудким Мятликом, налетів на корінь, що стирчав із землі. Простягся долілиць. Зопалу підхопився, прошкандибав крок-інший і сів на узбіччі: лаятися. Коліно забив, будь здоров! Проводжаючи поглядом злодюжку, що зник у лісі, й захеканих друзів, Фюрке щиро сподівався, що щеня рано чи пізно cпіймають. А ні, так завтра він особисто відшукає злодюгу в місті й запроторить у холодну.

У кожному разі вечір був споганений безнадійно.

Фюрке ще посидів, очікуючи, чи не вернуться приятелі. Однак із лісу ніхто не з’явився. Довгі тіні навскіс перекреслили міст. Сонце котилося за Фільчин Бір. Капрал зі стогоном повернувся до місця горе-риболовлі, допив бузу, розбив глека об вербу й зашкутильгав до Ятриці. Проминаючи дім Швелера, вирішив зазирнути, повідомити Леонові, яке гадюченя той пригрів за пазухою.

* * *

– І хто він після цього, Леоне? Гадюченя і є. За шкірку, і в холодну! Щоб, значить, не звикав…

– Де ж дядько Мятлик півня взяв? – ні до кого конкретно не звертаючись, поцікавилась Цетинка й по-дівочому безневинно зашарілася. – Зроду в Мятликів у господарстві птиці не водилося…

– Мало там що? Купив на ринку. До свята.

– Мятлик? Купив?

Цетинка підвелася, нахилилась до суворого ландвер’єра й виголосила останній, убивчий аргумент:

– За гроші?!

– Ти це… До чого хилиш?

Пшеницю вусів побив крижаний град. Обпало колосся, посохло. Бути хазяїнові без урожаю.

– А до того, що цікаво нам, кого першого в холодну саджати будемо, – підтримав дочку Швелер-старший.

Він зробився раптом надзвичайно красномовним і переконливим. Не кожум’яка, а знаменитий обер-прокурор Кшиштоф Рунець, що виговорив довічне ув’язнення Аптекарському Наказу в повному складі, від фармацевтів-евтанатів до переписувачів-рецепторів.

– Побачило моє гадюченя краденого півня, вирішило повернути хазяям. А злодії за ним – бігцем… На чолі з одним героїчним ланд-капралом. Стривай, чесний хлопче! Ми тебе дрюччям, ми тебе вб’ємо! Ось я завтра по розговінні піду до Намюра, поділюся міркуваннями…

Мордобиття не буде, зрозумів Мускулюс. Справа скінчувалася млявою застільною сваркою. За таким навіть і спостерігати нудно. Лише дурнуватий Яношів вчинок сидів смітинкою в оці, дратуючи. Інша річ, якби дурило спробував поцупити півня нишком. А так, нахабно… Дурниці якісь.

Нісенітниця.

У ворота знову постукали. Стукіт цього разу був винятково ввічливим. Скажемо більше: шанобливим. Не молодецьке «бум!» капральським кулаком, а скромне «стук-стук-стук» ворітним молоточком.

– Хто там? У тебе що, теж мій Янош гусака вкрав?!

– Нехай з’їсть преблагий Сусун ваші гріхи на сто років, шановні! Молю пробачити, що турбую! Мені б майстра чаклуна…

Чоловічок, що тупцював у воротях, вигляд мав ніякий. Вік невиразний, одяг чистий, але сіренький. Сором’язливе, з дрібними рисами личко. Побачиш на вулиці, за мить уже не пригадаєш. Віяло від чоловічка чудовим ароматом: святість навпіл із тривогою, перед вживанням сколотити.

– Я до ваших послуг, – Мускулюс вибрався з-за столу і рушив до гостя.

– Вибачте, пане, що відволікаю вас від благого посту… Справа в мене важлива. Термінова справа.

– До мене з іншими не ходять, – похмуро буркнув малефік.

– Дозвольте відрекомендуватися: П’єр-Бенедикт Хитавиця. Прем’єр-пастир ятричанської громади обелярів.

У пам’яті виник могутній фоліант під золотим титлом: «Короткий описовий звід передвишніх сил і сутностей, духів, геніїв, заступників, хоронителів і злиднів найнижчих рангів, а також їхні культи здавна й донині». Фоліант сам розгорнувся на потрібній сторінці: колись Просперо Кольраун змусив учня визубрити книгу від палітурки до палітурки.

«Обеляри – самоназва шанувальників генія Сусуна, він же Добряга, він же Босий Пузань. Іменовані в народі сусунітами, обеляри назву цю ведуть від щирої віри, що шанований ними геній вживає в їжу лиха та напасті, тобто обілює природу людську. Спосіб життя ведуть праведний, щоб сприяти кумирові в його благій ненажерливості, оскільки вірують: що більше істот стане на шлях чесноти, то легше буде Добрязі Сусунові спожити рештки нещасть. І тоді зійде на земний світ Повзуча Благодать повік. Живуть скромно, задовольняючись малим, вигляд же мають охайний. Найбільш дбайливі у вірі, тобто ортодокси, відмовляються від тваринної їжі та страв із баштанних плодів, а також нагі обмиваються взимку в ополонках. Обелярів-ортодоксів легко відрізнити за ритуальним татуюванням: аспідно-чорним кочетом-благовісником на правій скроні…»

Мускулюс делікатно скосив око. Вугільна цятка на зазначеній скроні Хитавиці дійсно була.

– Що у вас сталося, пане прем’єр-пастир?

– Велике лихо, майстре чаклун. Зник півень відпущення, уже присвячений генієві Сусуну по великому обряді.

– Ви з глузду з’їхали!

Волосся в малефіка стало сторч. Голос зірвався до хрипкого шепоту, нагадав шипіння розлюченого аспіда. Чоло густо всіяли намистинки холодного поту.

– Як це: зник?! Чому не встежили?!

– Винні, пане, – прем’єр-пастир буравив землю поглядом, бажаючи докопатися до пекельних глибин і сховатися там від провини. – Вперше… На вас єдина надія.

На жаль, така зараза, як цей проти ночі згаданий півень відпущення, значилася саме за профілем малефіціуму. Обеляри щиро вірили, що шляхом великого обряду збирають на півні, призначеному в жертву Добрязі Сусуну, всі лиха-злощастя земляків за минулий рік. Півня вночі вели до лісу, де й прив’язували до дерева, щоб геній у вигляді лисиці чи тхора зачавив бідолашного птаха. Трактати на різні лади тлумачили цей обряд. Але те, що жертовний кочет обелярів при вивченні виявлявся наскрізь, до самої печінки просочений найчорнішим зуроченням, пессатум-флюїдами й екзистенціальним жахом, залишалося фактом. Бачив Андреа одного разу такого півня, чув його «кукуріку»… Це Добряга Сусун без шкоди такий кошмар проковтне. На те він і геній. Що ж стосується будь-якої іншої тварини, включаючи людину – в найкращому разі, здохне в страшних муках. У гіршому… Зжере вовк або собака – піде гуляти околицями «сухий» сказ. Дрібний птицекрад зварить півника на обід – Майтракський людожер здасться безневинним агнцем у порівнянні зі злодюжкою.

Один чорний півень обелярів за своєю руйнівною силою дорівнює…

Чорний? Збіг? Мятлик, сучий син, мало тобі було теляти з п’ятьма хвостами?! Цетинка відразу тебе розкусила, лиходія! Як у воду дивилася.

– Півень чорний і великий?

Голос малефіка став сухим і діловитим.

– Так, пане.

– Гребінь криваво-багряний?

– Саме так.

– Коли зник?

– По обіді. Точніше не скажу. Ізольда примчала, голосить…

– Де ви звичайно приносите півня в жертву?

– У Фільчинім Бору, близько півночі. В’яжемо до берези крученою ниткою. І преблагий Сусун у вигляді семихвостого осіннього лиса…

– Досить. Я зрозумів. У мене є вагомі підстави вважати, що ваш півень зараз перебуває саме у Фільчиному Бору. Не гарантую, що прив’язаний до берези, але, сподіваюся, семихвостий лис відшукає жертву. Чи ви сумніваєтеся в силі генія? Повертайтеся додому й моліться всією громадою, щоб я мав рацію. З душею моліться, якнайретельніше! А іншим разом бережіть півня, мов зіницю ока. Якщо все обійдеться, я, хай уже так і буде: не доповідатиму в столиці про злочинне недбальство…

Белькочучи «Уклінно дякую, пане! Я знав, я вірив…» – обеляр шаснув за ворота. Зважаючи на звуки, бігцем кинувся геть вулицею: збирати громаду на терміновий молебень.

Мускулюс повернувся назад до столу. А що? Коли Клаус із Мятликом наздогнали хлопця, вибили з нього дух і відняли півня – це вже відбулося. Зробленого не повернеш. Якщо Янош утік від переслідувачів, згодував півня за призначенням – слава Вічному Мандрівцеві. У кожному разі, результат стане відомий завтра вранці. Жевріла дивна впевненість у благополучному завершенні. Впевненість була маленька, спритна, з ляльковим личком.

– …виходить, пику наб’ю! – зустріли його капралові слова.

Малефік опустився на лаву навпроти Фюрке. Довго, пильно, дивився тому в очі. Здоровань зайорзав, ніби під сідницею виявився їжак.

– На вашому місці, капрале, я б інакше вчинив. На вашому, повторюю, місці, я б поставив Яношу глечик найкращої випивки за свій кошт. І щороку цього дня ставив би по глечику. Разом із різником і злодійкуватим дядьком Мятликом. Я зрозуміло висловлююся?

Навіть при закритому «воронячому баньши» було в погляді чаклуна щось таке, від чого Фюрке став неймовірно тямущий. Кивнув, підхопився й став у фрунт.

– Вільно, капрале…

Шматок не ліз у горло. Пісне, скоромне – не ліз, та й годі.

– Вечеряйте без мене, майстре Леонарде. Піду провітрюся.

Першою, кого він зустрів на вулиці, була Меліс Лімісдейл. Відьма виходила з подвір’я Шишмаря.

– Не складете компанію, пані?

* * *

– Іноді мені здається, що навколо – самі родичі. Дивна річ: у дитинстві мріяв про велику рідню. Приютські часто мріють про батьків, дядьків, тіток, сестер і братів… І ось – отримав.

З надлишком.

– Кого ви маєте на увазі, пане чаклун?

– Андреа! Благаю, для вас просто – Андреа!

– Знаєте, якось іншим разом. Пізніше. Зараз я не готова. То кого ви числите по відомству рідні?

– О, цілий ряд найдостойніших людей! Наприклад, вас, любонько. Опікуваного вами майстра Фортуната. Родину Швелерів, нахабу Яноша, ліліпутку з китоврасом. Ландвер у доблесній особі майора Намюра й капрала Фюрке. Гвардію з лілльськими чарівницями. Архіваріуса з чадами й домочадцями. Прем’єр-пастиря обелярів із чорним півнем за пазухою. Ще півміста. Кумедно: мрія збулася, а щастя не відчуваю…

– Мені, провінційній відьмі, важко встежити за польотом вашої думки. Чому саме родичі?

– Тому що лише родичі можуть так дістати людину за три дні. Століття б їх не бачив, з усіма клопотами… І проте, самі зволите помітити: іду, шукаю. Ви не згубили «реп’яха»?

– Ні. Він тхне тарганами, а цього духу я з дитинства не зношу. Коли ви мріяли про рідню, я мріяла про зілля проти кусючої братії…

Чаклун не запитав у відьми, навіщо вона нагородила «реп’ях», підсаджений Фортунату Цвяху за обопільною згодою, ненависним ароматом. Хто зрозуміє серце закоханої жінки?! Важливе не це: свого часу Цвяха було позначено, щоб руда Меліс могла знайти «перевертня», де б той не виявився. Не зайва обережність, з огляду на властивість мисливця розтягуватися гармошкою в найбільш невідповідний момент. Зараз «реп’ях» дуже придався. Коли історія з півнем відпущення добігла проміжного фіналу, а надворі остаточно смеркло, з’ясувалося: маг і не збирається повертатись.

Загуляв? «Перевіряє здогад», як заявив, ідучи, напарникові, що ніжився в ліжку? П’є гірку, ображений на Меліс?!

Качається під тином у подобі дитини?!

Умовити відьму взяти участь у пошуках виявилося дуже просто. Головне було перечекати, поки руда зійде сходами гордині на галерею згоди. Ніколи! Та щоб він пропав, мерзотник! Нехай його Нагляд Сімох шукає! Хто, я?! Швидше голову виголю, обмажуся дьогтем, обкачаюся в пір’ї і… Ну, хіба що виключно з поваги до вас, майстре Андреа! Ходімо мерщій, уже зовсім темно… Я його, сучого сина, у пітьмі зачую, він тарганами смердить!

Вони йшли в супроводі слуги зі смолоскипом. Можна було обійтися без зайвої помпезності: «вороняче баньши» чудово прозирало крізь будь-яку пітьму. Та й зелені очиська Меліс світилися, як у тхора на полюванні. Але тут затявся Леонард Швелер. Став стіною і нікуди не пускав, поки Цетинка кульгала до брата, Шишмар бігав у дім топталів Воротняків, а стара Воротнячиха виділяла «благодійникові» молодшого онука в супровід. Тепер неймовірно гордий онук тупотів попереду, здіймаючи над головою смолоскип. Тупотів хлопець чудово, позначалася спадковість, а світив кепсько.

Вулички-завулки спліталися щільним ятером.

Три рибки пливли крізь тенета, проникаючи всередину.

За мостом, ближче до центру міста, зробилося гамірно. Голодні, але щасливі ятричани готувалися гідно завершити Пісний Четвер. У багатьох очі палали яскравіше, ніж у відьми – не запалом пошуку, а передчуттям нічної обжерливості. Ліхтарники з довгими тичками запалювали на стовпах лампади-фітільєри. У сквері Трьох Судових Органів співали пісні на вірші славного Адальберта, здебільшого застільні. Теж, видно, готувалися. Великий поет насолоджувався власною величчю з висоти постаменту, густо прикрашений голубами й воронням. Слава вимагає жертв. Малефік це розумів краще за інших. Меліс ішла, як по струночці, начхати їй було на метушню, зате чаклун страждав за двох. Його впізнавали, здоровкалися, прославляли та звеличували. Надягати личину ліньки було, а відповідати кожному – язик заплітався. Спина боліла від поклонів.

Андреа гукнув хлопчині зі смолоскипом, щоб відійшов подалі, зітхнув з полегшенням.

Без підсвічування тягар слави не так натирав шию.

– Ви впевнені, що не схибите, голубонько? – чаклуна збентежило, що відьма рушила через площу до громаддя шапіто. – Вистава вже скінчилася. Чи ви до аустерії? Таж до кінця посту там глухо…

– Кривдите, пане. Ось він, тарган поганий, чую…

Мускулюс вдовольнився відповіддю і замовк.

Він звузив «вороняче баньши» до мінімуму, а там і зовсім закрив: площа непогано освітлювалася ліхтарями на конопляній олії. Гуляти краще, дивлячись на обоє очей, даних від народження, не вдаючись до магії. Навіть відкрите на чверть, використовуване не за прямим призначенням «вороняче баньши» давало перешкоди. На самім краєчку зору, де в звичайних людей миготять кольорові плями, чаклунові ввижалася тінь. Маленька, гнучка, безформна, тінь кралася вздовж стін, поринала в скупчення інших тіней, щоб незабаром виплисти в найневідповіднішому місці та продовжити шлях. Чаклун зарікся потурати цікавості, проте відволікався. Намагався спіймати тінь на помилці, розгледіти докладніше й щоразу терпів крах. Складалося враження, що Ятриця пронизана дзвінкими нитками-невидимками, а тінь навмисно рухається дурнуватим зиґзаґом, щоб не зачепити жодної, не зчинити дзвону на сполох.

По суті, якщо дивитися з розумом і талантом, у будь-якому місті вночі можна виявити юрби предивних тіней.

Вистачить на тисячі похмурих балад.

Біля цирку Меліс, схоже, втратила слід. Пирхнула, потягла носом і рушила навколо шапіто. Шаркаючи по брущатці, чаклун похмуро міркував: чи не взяти пряму участь у розшуку? Ні, надто обтяжливо. Якби Фортунат Цвях зараз замислив які-небудь чари, можна було б піднятись у Вишні Емпіреї та відстежити коливання мани. Але підноситися духом посеред площі, поруч із наметом «Цирку виродків»… Та й чарів Фортунат цілком міг не творити. Навіть швидше за все, не творив. А підрахувати мана-фактуру, як це зробив Мускулюс за свого першого візиту до відьми, вдавалося лише в межах прямої видимості. Яка тут, до Нижньої Мами, видимість! Пряма, крива…

– Загубили, пані?

Те «пані» пролунало чомусь як «квочка».

– Зараз, зараз…

З тильного боку шапіто, ближче до 3-го Добропорядного, де жили дзвонарі, здебільшого глухі, циркачі облаштували ціле похідне містечко. Винаймати помешкання в готелі було для них задорого. Та й власник будь-якого готелю впав би без тями, якби до нього з’явилася проситись на постій різношерста юрба фіглярів на чолі з грайливим китоврасом. У «Дружині коннетабля» чи, припустимо, в «Гептамероні», пансіоні з безкоштовними булочками вранці, мешкали власник цирку зі скарбником. Підраховувати втрати-прибутки-збитки та розписувати платню «по головах» краще без зайвих свідків, щоб уникнути ексцесів. Артисти – родзинки програми й дрібна «тирса» – задовольнялися наметами, кибитками та фургонами. У найгіршому разі – теплою ковдрою біля багаття. Потріскування дров у вогнищі, булькотіння казанів із вечерею, регіт, крики та лайка; хто ірже, хто укхає пугачем, хто клацає шамбар’єром, знайомий бас виконує а-капела:

Степ та степ навкруг, Дальня путь лежить, Степом тим учвал Китоврас біжить…

Мускулюс щиро сподівався, що відьма не поткнеться до цього стовписька. На щастя, вона принюхалась і рішуче звернула геть, до «Кульгавого мірошника».

Аустерія куди більше подобалася чаклунові.

Ще б знайти там Фортуната…

Біля входу дрімав дерев’яний мірошник. Пісний день стомив статую: нога-протез стирчала, мов собачий хвіст, рюші на сутані обвисли, кухоль викликав відразу. Складалося враження, що велетень не п’є, а швидше навпаки. Над мірошником, очевидно, задля сміху, хтось вивісив рядняний штандарт: «У русі мірошник життя веде, у русі!»

Стосовно статуї вийшло оригінально.

– Поганий той мірошник, який сто літ удома сидить! – муркочучи відомий романс і відчуваючи споріднення з бідолахою-мірошником, Андреа ввалився до холу аустерії. Тиша, спокій. У гардеробі порожньо: ні одягу завсідників, ані товстунки-гардеробниці. Чаклун нашвидку розгладив волосся перед одним із дзеркал. Перед котрим саме, не запам’ятав. У блискучій, ледь блакитнуватій амальгамі знову майнула малесенька тінь, – щоб зникнути, щойно малефік ризикнув скосити в її бік лихе око.

З портрета в’їдливо посміхався Піпін Саджений. «Що, братику, їде купол? – блищало в погляді імператора, який прославився битвою під Шпреккольді та вмінням скручувати відразу п’ять дуль. – Спати вночі треба чи вино лигати, а не нишпорити без пуття! Маги-шмаги…»

Відьма тягла Андреа до першої, «народної» зали. Порожня, немов сварка зятя з тещею, зала здавалася безглуздою фантасмагорією. Зате з «чистої» зали кволо, та виразно чулися уривки розмови. Мускулюс притримав руду за плече, насторожився. Відьма рвалася в бій, але послідовники школи Нихона Сивочола відзначалися міцністю тілесною.

Впокорюйся, пані. Не вирвешся.

– …із вашими талантами Реттія скориться за три дні! Повірте, я знаюся на мистецтві!

– Ви мене бентежите, пане! На столичний ангажемент потрібна ліцензія Департаменту Освіти. А трупа Ухаря Мозеса напевно чинитиме перепони. Вони користуються заступництвом герцогині Клотильди: її дорослий син обожнює цирк! Мозес давно втерся в довіру до герцогині, обмовляючи колег…

– Дрібниці! По середах у заміському маєтку Прельї влаштовуються салони тонких імпровізацій. Я неодмінно візьму вас із собою…

– Разом із Гринею!

– Певна річ! Сподіваюся, ви гарантуєте пристойну поведінку китовраса? Один приватний виступ перед герцогинею і гостями плюс моя рекомендація, і ліцензія в нас у кишені! Ухар з досади зжує собі всі лікті!

– Не знаю, як і дякувати вам, пане!

«Зрадник!» – відьмин шепіт у запалі ревнощів попри прищеплені їй манери дзвенів крицею. Меч повз із піхов: разити. Мускулюс підсилив хватку: інакше вирвалася б. Підніс палець до губів: мовчи, дурна жінко! Ревнивиця могла помилитися, але чаклун чітко чув: Фортунат розмов-ляв із ліліпуткою Трабунець. Це не могло бути випадковим збігом. А в любовну пристрасть малефік і зовсім не вірив. Хоча брехали, начебто пані-недомірки палкі надзвичайно, обдаровуючи щасливців над міру. Овал Небес, що задумав мисливець на демонів, ведучи світську бесіду з зачарованою циркачкою?!

Слабка витрата мани тріпотіла в повітрі, віддаючи лавандою.

Фірмовий запах роботи Цвяха?!

Досліджувати найлегші чари, які творив напарничок, Андреа остерігся. Маг вищої кваліфікації вловить сторонній нагляд, не припиняючи балаканини й власне чарівництва. Кривдити ж Фортуната стеженням, а тим більше недовірою, було нерозумно.

Чаклун промовив півголосом:

– Меліс, дайте слово, що поводитиметеся пристойно!

– Ах він негідник!

– Пані відьмо! Якщо ви не опануєте себе, ми розвертаємося й ідемо! Або я запечатаю вам вуста «Печаткою Буффоніда»! І при кожній лайці ви плюватиметеся чорнорубцевими жабами!

– Це в яких рогові шпичаки сидять на бородавках? – діловито поцікавилася відьма. – А черевце плямисте?

– Так. І горлечко стає жовтим у шлюбний період.

– Ви дуже лиха людина, пане Андреа. Вас, напевне, багато кривдили в дитинстві.

– Присягаєтеся бути вищими за підозри?

– Присягаюся, тіпун вам на язика…

– Агов, змовники! – Фортунат Цвях, венатор і кавалер, вистромився з «чистої» зали в «народну». – Вас у Чуриху чути. Майстер Андреа, ви ж розумна людина! Сперечатися з відьмою? Із цією чудесною, але вкрай підозріливою особою? Зізіфельдо, зірочко арени, дозвольте відрекомендувати вам моїх друзів. Упевнений, не мине й півгодини, як ви з Меліс станете близькими подругами. А пан консультант лейб-малеіфіціуму складе вам протекцію в столиці не гірше за мене…

Обличчя мага сяяло радісним рум’янцем. У погляді вирувало бешкетництво, невластиве його вікові та становищу. Хоча яке там становище? – втікач, лжеперевертень, без п’яти хвилин державний злочинець…

– У саме яблучко! – розреготався Фортунат, який легко прочитав чаклунові думки. – Ви тільки забули довести міркування до кінця, друже мій. Які наші літа? Закрутимо вуса гвинтом…

Він подався вперед і шепнув, швидше для Меліс:

– І всі баби – наші!

* * *

У подальшій бесіді Андреа участі не брав.

Можна сказати, в цьому він уподібнився до трійці Веселих Братів, які зосереджено пиячили в кутку за рахунок скарбниці, обіймаючись зі світовою скорботою. Брати мали це за обов’язок сану й данину обітницям, чаклуна ж нічого не зобов’язувало. Він увіткнув носа в кубок гіпокраса, що парував і віддавав корицею, та дивився впівока й слухав на піввуха. Пригадується, випадково виявляючись у салоні, де заїжджий бард-експромтер виконував захоплюючі chansons de geste, акомпануючи собі на кобзі, Мускулюс щиро ненавидів таких героїв оповідання, які впоперек фабули раптом всідалися їсти-пити й філософствувати. Мерзотники викликали нервове позіхання.

Хто ж міг знати, що одного разу…

Меліс миттю знайшла спільну мову з крихіткою-акробаткою і єдиним фронтом виступила проти глузів Фортуната. Зізі при цьому щиро думала, що робить венатору чисті, як сльоза, компліменти. Стримуючи посмішку, чаклун дивувався з такої наївності. Ось сидить за столом ліліпутка, що була шмагою, наївна гутаперчинка. А у Фільчинім Бору ходить-бродить її копія, за всіма прикметами, демон у вільному стані. Гуляє, значить, і таємними шляхами творить добро. Ключові слова: «демон», «вільний» і «добро».

Ні, ваша честь, я не зрушив. Я під присягою.

Діточок, добра душа, рятує, п’яниць береже. За посібництва нахабного отрока Яноша Кручека (так, ваша честь! Теж шмаг, але заблуканий, із гарної сім’ї!), що знайшов притулок у чинбаря Леонарда, який замолоду відкинув шмагію, щоб повернутися в лоно зламу на старості літ. А венатор-професіонал розкладається в карткову гармошку, ставить на демона-кульбабу «прапорці» та кличе ліліпутку в столицю. Заодно промацуючи її нишком.

Не обмацуючи, ваша честь, а промацуючи. Розуміти треба!

А закохана відьма старша середніх літ ревнує. А малефік-шкідник, чекаючи поки дівчата полиняють, дедалі більше заплутується в цьому кошмарі, ніби муха в павутинні. А місцеве населення вважає шкідника-малефіка рятівником і благодійником, ладне ноги мити й воду пити. Демон творить добро, малефік творить добро, чинбар творить добро. Решта, очевидно, також творять добро й нічого крім добра…

Якщо в долі є почуття гумору, то це саме воно, ваша честь.

– Колего, чи не здається вам, що наші дами стомилися?

Натяк був прозорий, ніби обман дитини. Для переконливості Андреа підморгнув мисливцеві «воронячим баньши»: розумний зрозуміє.

– Сусунів День наближається до логічного завершення. Незабаром в аустерії не протовпитеся через голодуючих ятричан… Чи ви маєте намір розговлятися в колі обивателів?!

Відьма підтримала тему, несхвально відгукнулася про манеру обивателів розговлятися. Ліліпутка хутко згадала, що в неї ранкова репетиція, а виходить, треба гарненько виспатися. Фортунат спритно підхопив обох дам під ліктики: проводжати. З огляду на різницю в зрості, мисливець був неперевершений.

Коли вони рушили, пріор-диякон Веселих Братів похмуро допив початий малефіком кубок і поблагословив мирян.

Недобра, кажуть, прикмета.

Чесний хлопчина зі смолоскипом чекав біля входу. Мускулюс відіслав хлопця додому, розуміючи, що додому той ніяк не піде, а приєднається до співгромадян, що очікують нічного шаленства, й побрів услід за супутниками. Похідний табір циркачів насувався гомоном і вогнями. Мабуть, так наближається пекло до грішника. Запах паленого листя стелився над майданом. У багаття щедро сипали осінь – не заради тепла, задля забави. Прогулянка нагадувала сон: кольорами, запахом, непевністю.

«Якщо уві сні ви бачите навантажений овочами фургон, – ні з якого дива згадав чаклун „Тлумачення сновидінь“ Етьєна Скопи, обходячи фургон з рядняним горбом даху, – то наяву зможете забезпечити своїй сім’ї гідне життя. Сон про закритий фургон, поруч якого ви згоряєте від цікавості, свідчить, що в житті ви рідко цікавитеся подіями, котрі не входять до кола професійних обов’язків… Рідко, значить… ох, метре Етьєн, вашими б вустами…»

Маневруючи поміж кибиток, киваючи у відповідь на привітання фіглярів, що сиділи навколо вогнищ, Андреа намагався триматися позаду, строго за акробаткою. Дивне чуття підказувало: так треба. Треба творити добро. Чому саме цей фарватер добріший за решту, чаклун не знав, довірявся чуттю. Уві сні інакше не можна.

І прокляв усе добро, що є на світі, коли його відкинуло вбік.

Вони були вже на краєчку веселого стійбища, ближче до будинків Кондитерського в’їзду. Зізіфельда сказала, що тут стоїть її особистий фургончик. Фургончик виявився благеньким – для мандрівок нічого, а ось для прицільного влучання в борт чаклуном міцної статури… Здавалося, темрява стисла маленький, міцненький кулачок і навідліг садонула по компанії, цілячись у ліліпутку. У темряви був бійцівський запал, але досвіду – обмаль. Так п’яниця в шинку хибить повз кривдника, зносячи ударом глека з пивом. Нічого, час іще є, кривдник теж нікуди не подівся…

Повторимо?

Хмільна ніч замахнулася знову, розхлюпала терпкий гар від листя, що палало в багаттях.

Кумедно: із часів приютського дитинства Андреа жодного разу не бився. Приводи були, не було бажання. Наука в суворого Грознати, а потім у бойового мага Просперо геть-чисто відбила бажання доводити правду вульгарним рукоприкладством. Проте тіло спалахнуло тваринною люттю куди раніше, ніж решта. Він крекнув з болю під ребрами, відштовхнувся від фургончика, мало не доламав бідолаху остаточно. Пальці гаками вчепилися в малесенький кулачок ночі: спробуй – віддери! Легше було б утримати шматок скаженого холодцю. Пружне желе садонуло нежданого бійця в пахвину. Чаклун зойкнув на вдиху, й тому звук вийшов соромітним і смішним, але тільки підсилив хватку. Він волочився за скаженим кулачком, обдираючи гомілки об брущатку. «Воронячий баньши» відкрився сам по собі навстіж, спухаючи жаб’ячим міхуром. Уперше в житті Мускулюс дізнався, як можна зурочувати «лихим поглядом». Людина давно б сповзла на бруківку від такого псування. На жаль, кулачок лише почав метатися з подвоєною люттю.

Марно ти, братику, грішив на ліліпутчин фургончик.

Старий витримав і друге влучення.

Битва точилася в цілковитій тиші, якщо не брати до уваги черевного хрипіння чаклуна. Андреа став рачки, скипів від радості, що переповнила душу. Він жодного уявлення не мав, як серцю хочеться когось убити. Звір вчепився в пруття ґрат, звір струснув грудну клітину, жадаючи волі. Геть міркування! У Тихий Вир здогади! Бити, рвати і метати…

Чаклун був страшний.

Ланцюг розуму натягнувся, пішов гуляти надсадним дзенькотом – і втримав.

Біля фургончика діялося небачене.

Кулачок виявився на півдорозі між ліліпуткою і Фортунатом Цвяхом, що зігнувся хижим знаком запитання і затремтів, ніби листок на вітрі. Він стискався й розтискався, щораз являючи поглядові два далекі одна від одної подоби. Дитина-кульбаба в жовтій сукенці, хибна копія акробатки, змінювалася витонченим, струнким кавалером старшим за сорок літ. Мініатюрне личко дорослої жінки перетікало в чоловіче, сповнене дитячого подиву. Губки бантиком, лаковані зморщечки біля очей – і саркастичний злам брови, клиночок борідки розділений сивим пасмом. Дамський стилет і шпага фехтмейстера. Двоє в одному. Між подобами, зшиваючи личини зазубреною голкою, виникав перехідний кошмар: демон, дрібний, проте лютий. Здавалося, божевільний демон ніяк не міг вибрати – жертву? Подобу?! Як той знаменитий ішак Наср-ад-Діна бен-Валаама, що здох із голоду між двох однакових копичок сіна.

Але тривало це недовго, бо теперішній Фортунат Цвях ви-бух-нув гортанним клекотом.

Transenna molluscum.

«Пастка слизня».

Голос венатора повнився кипучою, вбивчою радістю. Коло синього світла впало на землю. Світло нагадувало обличчя задавленого. Кулачок ночі корчився в синявій петлі, смикався, розтискався. Дико закричала ліліпутка: Зізі злякалася тільки зараз, коли побачила себе, свою точну копію у лабетах Цвяхового закляття. Демон нарешті зупинився на звичній личині циркачки, але було пізно. Венатор – стрункий, витончений, блискучий! – дотискав дитя-кульбабу. Загортав краї «синця», як досвідчена куховарка ліпить гребінь у вареника з м’ясом.

Дівчинка з ляльковим личком сичала, вискаляла гостренькі зубки, металася, приймаючи немислимі пози, та мисливець на демонів був нещадний.

– Я так і припускав, – повідомив він Мускулюсу, творячи паси, немовби бесіда венатора при виконанні з малефіком у позі рачки була для Фортуната повсякденною справою. – Демон завжди шукає батька, щоб покінчити з ним. Ця тварина обламалася на віддалених спробах, тому просто зобов’язана була з’явитися особисто. Я пізніше вам усе поясню, колего…

«Вам дядько Фарт іще не розповідав, що демонів немає? Зовсім?!» – шепнула ніч, наслідуючи бурлаку Яноша.

– Демонів немає… – прохрипів чаклун, погано тямлячи, що за нісенітницю меле.

Мисливець нітрохи не здивувався.

– Звісно, нема. Я ж сказав, що все поясню… пізніше…

Він похлинувся. Кашлянув разок, другий. Зайшовся надсадним кашлем, згинаючись у три погибелі. Фортунат Цвях не міг, не бажав погодитися з долею, нещаднішою за найдосвідченішого венатора. Підкласти свиню в момент тріумфу! Паскуда! Мерзотниця! Вулична дівка! Доля тільки хихотіла у відповідь, скручуючи жертву, змнаючи в єдину колоду Тарота. За мить по тому розгорнулося знайоме віяло. Блазень, Імператор, Лицар Жезлів, Повішельник… Дитина, юнак, чоловік, старий, глибокий старий…

Тремор мани спотворив структуру чарів до невпізнанності.

Краї «синця» розліпилися, випускаючи начинку. «Пастка слизня» сохла, тріскалася, розліталася тендітними скалками. Це вже було! У лісі, на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, коли захист трійці магів знесло шквальним ударом Просперо Кольрауна… Мускулюс вирішив, що до нього доля теж небайдужа. Демонів, згідно з замудрованими теоріями, нема, але втратити мисливця на демонів у розпал приборкання – особливий подаруночок! На щастя, звільнене дитя-кульбаба вирішило більше не спокушати долю. Можливо, відіграло свою роль зурочення, щедро вділене демонові чаклуном, можливо, ні, але часу для вишукувань Високої Науки не залишалося.

Темрява розтисла кулака. Втягла в чорний, нічний рукав.

– Пішла! Пішла, втекла…

На бруківці, поруч із простягнутим від болю чаклуном, плакав Фортунат Цвях, мисливець на демонів, білявий сімнадцятилітній отрок, чимось схожий на Яноша Кручека. Ридав, як дитина, в якої відняли щойно подаровану іграшку, вдаряючи розбитими до крові руками в брущатку.

Звідусіль до них збігалися циркачі.

SPATIUM XI Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Дав клятву – тримай! (на початку – одинадцять, а наприкінці – близько шести років тому. Продовження)

Клянусь життям, що як вода Тече за небокрай – Обітниць інших я не дам, Хоч Бог мене карай! Нащо мені обітниць рій? Щоб реготав Господь старий? Томас Біннорі, «Наслідування Ад-Саміха»

Фортунат Цвях повернувся з вдалого полювання, відвідав казначейство. Здав чиновникові гарантію ліквідації демона-заказника: Ярус Скотів, злісний дух III категорії, відстрочений виклик із Чуриха. Одержав обумовлену премію і з’явився в домі Кручеків.

Де й застав доцента Матіаса зі склянкою отрути в руках.

Кидатися відбирати зілля? Чарами вибивати склянку з пальців самогубця?! Творити дива у стилі фарсів прима-драматурга Вілла Джолтленса?! Нерозумно. Якби Матіас бажав отруїтися, він би це зробив. Учора, сьогодні, завтра. І ніякий венатор, хоч тричі друг дитинства, не перешкодив би.

Фортунат став на порозі, недбало помахуючи патичком, зачекав.

– «Вовча рута-м’ята», – замислено промовив Матіас, розглядаючи склянку на світло. У незмінному сурдуті, величезний, важкий, зараз він особливо нагадував комод. Ось-ось висуне рота-шухлядку, і вміст склянки зникне в її надрах. – Сміх, та й годі: рута-м’ята, рута, отрута… Нічого спільного, якщо не замислюватися. Якщо не скуштувати слова на смак. Мурашки на язиці, слинотеча, лихоманка. Далі блювота, судоми, параліч дихання. А таке файне слово…

– Твій син здоровий розумом і тілом, – венатор підтримав божевільну розмову, ніби йшлося про вчорашні перегони. – Так, магом йому не бути. Ну то й що? Більшість людей зниже плечима, якщо ти розкажеш їм про своє лихо.

– Більшість людей можна навчити хоча б якихось дріб-ниць. Розфарбовувати мильні бульки жовтим і синім. Викинути «дюжину» п’ять разів підряд, граючи в кості. Так, довго, важко, але чогось навчити можна мало не кожного. Янека не можна навчити нічого. Вслухайся в це слово: «нічого». У ньому відлуння «вовчої отрути». І не намагайся своїм патичком ввести мене в транс. Не забувай, із ким маєш справу.

Мисливець опустив патичка, всією вагою сперся на цю тендітну паличку. Оманливо тендітну. Заклята на світанку п’ятниці «під купіллю вітру», паличка з успіхом заміняла шпагу. Особливо коли об’єкт впливу на шпагу реагував лише демонічним реготом.

– І це привід залишити хлопця сиротою? Я був про тебе кращої думки, друже Мет.

– Я теж. Скажи, Фарте: навіщо хлопцеві такий батько? Я – вічне нагадування, ким би він міг стати, ким хотів би стати, кого хотів би перевершити… Музикант пишається сином-віртуозом. Пекар пишається сином, чиї булочки – кращі, ніж виходили в батька. Чи легко Янеку буде служити в гвардії або засідати в суді, знаючи, що живу я – вічний докір нам обом?!

Заперечити не було чого. Крутячись серед магів і чарівників, із захопленням виконуючи паси та вигукуючи дитячі закляття, малий Янек одного разу виросте й зрозуміє: безнадійно. Вся його шмагія – замкнений у пляшці джин, якому ніколи не вибратися з-під печаток. Що він візьме в руки, Янош Кручек, безвинна жертва обставин?

Чи не склянку з «вовчою рута-м’ятою»?!

– Послухай мене, Мете, – Фортунат Цвях не знав, що переступає небезпечний поріг, котрий визначив його шлях на довгі літа, щоб привести до глухої Ятриці. – Не квапся. Я присягаюся, що знайду спосіб вилікувати твого сина від зламу. Давай шукати разом. Якщо одного разу зрозуміємо, що наші зусилля марні, візьмемо твою отруйну капость у чотири руки й подумаємо, як жити далі. А поки що я, учень Гарпагона Понурого, починаю полювання на нового демона. Демона шмагії. Присягаюся, що здобич не втече від двох старих ловців на вовка.

Матіас Кручек шваркнув склянкою об підлогу.

– Ти заприсягся, – промовив приват-демонолог.

– Я заприсягся, – відповів мисливець на демонів.

– Гаразд. Тоді для початку ти повинен знати, що демонів немає.

Будь-який студіозус-першокурсник Реттійського Універмагу знав про демонів усе.

Демони жили на ярусах Пекла, котрий буравом пронизував земний диск. Жагучі, злісні та ревниві, діти Нижньої Мами, чиє таємне ім’я – Манія – вимовлялося пошепки. Зрозуміло, Нижня Мама аж ніяк не народила цю зграю з черева, у муках і зойках, немов смертна жінка. Навіть подумати про таке було б блюзнірством. Коли імператор з балкона звертається до офіцерів гвардії: «Діти мої!» – ми ж не маємо на увазі, що Його Величність особисто породив на світ оцих кремезних, обвішаних орденами горлорізів?

Нижня Мама правила народом геєни неподільно й самовладно.

А зароджувалися демони… якось.

Відверто кажучи, першокурсників це питання цікавило мало, оскільки не входило до програми іспитів. Аж до сесійної практики бакалавра чи дипломованого чаклуна; аж до магістерського дисертата. А на повного мага вищої кваліфікації, тобто знавця Високої Науки, іспитів не складали. Такий атестат видавав лише Колегіум Волхвування за особливі заслуги.

Але повернемося до наших демонів.

Дивна теорія доцента Матіаса Кручека, одна з багатьох його дивних теорій, від яких колеги-теоретики сичали й пирхали, як розлючені коти, перш ніж зсунути набакир перуку з розкрученими від суперечки буклями та взятися до чухання потилиці…

Ні, це задовго.

Фактом, камінчиком, що ліг у підставу цієї теорії, крихітним уламком щебеню, якому саме місце – в черевику кульгавого бурлаки, а не в підвалинах серйозних умовиводів…

Ні. Знову довготи.

Почнемо просто з факту. Двоє юних дурнів, що вважали себе метрами Високої Науки, а куратора – лисим перестрахувальником, викликали суккубару. Для задоволення ницої пристрасті де-труа. Суккубара задовольнила пристрасть дурнів і втекла з ослабленого втомою «лупанаруму». Демон у вільному стані – законний привід для виклику мисливця. Але інкубусов і суккубар, як правило, не ловлять зовсім. Шкірка вичинки не варта. Інферни-збуджувачі, на відміну від решти демонів, чудово пристосовуються до життя між людей, уникаючи смертельних фіналів – а виходить, не привертаючи до себе особливої уваги влади. Але з нашою втікачкою вийшло інакше. Лисий перестрахувальник-куратор був дядьком одного з юних дурнів і не бажав розголосу. Маючи достатньо засобів, він у приватному порядку замовив суккубару знайомому венатору.

Знайомим виявився Фортунат Цвях.

Мисливець пішов по сліду здобичі буквально за годину по звільненні її з «лупанаруму». Повторюємо: таке трапляється рідко. Звичайно з моменту втечі демона до початку полювання минає кілька днів. За цей час демон встигає накоїти неабияку кількість гидоти, що полегшує розшук. Втім, Фортунату рідко були потрібні для розшуку чиїсь свідчення. Учень Гарпагона, він ішов на Ім’я. Ім’я демона – найскладніша композиція в стилі «barocco». За закрути й надлишкову орнаментацією тут слугують вібрації – якщо бажаєте, звуки, хоча не цілком! – сутності демона. Досвідчений маг здатен за залишковими еманаціями поновити базовий мажор сутності. Інтервал між основним і терцовим тоном і далі, до тону квінтового, добудовуючи на слух четвертий і п’ятий вібріони… Гаразд, нюанси опустимо. Важливе не це. Цвях почав полювання, не зволікаючи, не марнуючи часу на відновлення Імені суккубари, бо дізнався його від переляканого дурня-племінника, й зумів дуже швидко розшукати здобич.

Дивна річ: суккубара рухалася прямо, невибагливо, не витрачаючи часу на амурні трапези. Її ніби вела певна мета.

Венатор наздогнав утікачку в Мотиній пустелі, біля скиту відлюдника-трепангулярія. Пустельник тут жив, видимо, абиякий. У мить прибуття демониці й мисливця він ретельно виходив на стежку любові, кохаючись із пишнотілою селянкою, що принесла старцеві обід. Моральні якості аскета мало цікавили Цвяха. Значно більше його зацікавило ось що: в мить злягання заблукана суккубара вереснула, ніби з розгону вдарилася об невидиму стіну, й розчинилася до решти. Зацікавлений мисливець дочекався фіналу й був свідком, як пустельник рвав жмути волосся та журився через мимовільний гріх. Щирість старця дивувала. Розпитування околишніх мешканців підтвердило: життя старець вів праведне, жінок уникав і чесно сублімував усе, що вказано статутом громади трепангуляріїв.

Виходить, і справді згрішив уперше, зірвався з цепу від тривалого утримання.

Фортунат ладен був заприсягтися: якби суккубара не розчинися в ефірі, вона б залюбила старця до смерті. Здавалося, демониця голодувала на бігу саме для цього подвигу. Пізніше, до речі, пустельник спалив скит, оженився на селянці, народив з нею безліч дітлахів і застав ще онуків, незважаючи на поважний вік.

Про цікавий випадок Цвях розповів другові Матіасу.

– Розчинилася? В ефірі? – зацікавився теоретик. – Ти впевнений, що частина еманацій не всмокталася в відлюдника?

– Не впевнений, – чесно зізнався венатор, дегустуючи темно-золотавий мальмазей. – У відлюдника, у його пасію… Розумієш, усе було надто тісно пов’язане!

Доцент налив і собі.

– Ішла, виходить, убивати. По прямій. А старець раніше дотримувався праведності, якщо не брешуть… Залізний старець із гнилою серцевиною. Цікаво, архіцікаво…

На цьому розмова про суккубару втонула у вині.

Хто ж міг знати, що із дна спливе істина?! Що приват-демонолог Кручек візьметься до пошуків, які приведуть його до теорії істинної природи демонів?!

Збираючи по крихтах дані про поведінку інферналів відразу по виклику, – особливо першого дня втечі! – якнайретельніше вивчаючи структуру ярусів Пекла, доцент дійшов приголомшливих висновків. Як відомо, повітря геєни, відповідно до концепції «Шикса-Пра», складається з пристрастей і невдоволених бажань. Киплячий казан, родюче черево, сама по собі геєна не здатна нікого народити. Навіть демона, бо для зачаття одного черева не досить. Жіноча цитадель вимагає чоловічого вторгнення. І ось одного разу народжується людина, котрою володіє одна, та полум’яна пристрасть, яку вона приборкує та придушує, так само, як маг приборкує викликаного демона. Одного разу потаємне ім’я Нижньої Мами – Манія! – опановує нещасного, не маючи виходу назовні, не знаходячи втілення та застосування…

Манія таємним шляхом проникає саме в Пекло. Невдоволена пристрасть особистості, вириваючись назовні, спрямовується в горно таких само невдоволених, але знеособлених пристрастей. Відбувається злиття, зачаття, а через певний термін – народження чергового демона.

Матіас Кручек настільки захопився новою теорією, що почав плутати слова. Об’єднав звичного «демона» з таємною «Манією» в єдине ціле: «деманію». Деманій, вважав він, від народження приречений вічно поневірятись ярусами Пекла, – поки його зовнішній, смертний «батько» живий і продовжує приборкувати себе. Або поки деманія не покличе назовні владний маг. Якщо ж «батько» умре природною смертю чи перестане стримуватися, то манія отримує змогу виявитися у вчинках і діях (згадаємо знайомого відлюдника!) – деманій марніє і зрештою гине від ядухи. Людина-маніяк не терпить існування деманія в геєні: цей деманій втілений у неї саму. Але людина, що зуміла манію приборкати, й не зуміла знищити…

– Ти гадаєш? – запитав Фортунт і прикусив нижню губу.

До цього дня він чимало посприяв народженню теорії своєю практикою. Приймаючи виплекану Подобу та спускаючись у геєну в справах, він заодно приносив теоретикові звіти про поведінку деманіїв у вільному стані.

– Так, друже мій.

Доцент справді думав, що саме з цієї причини, викликаний назовні та звільнений від волі мага деманій перш за все прагне знищити «батька». Їм тісно вдвох на одному світі. «Ти мене породив, я тебе уб’ю!» – сказав у трагедії «Дитя Гавкоту» Адальберт Меморандум. Потяг до вбивства «батька» закладено в деманія на безтямному, тваринному рівні. Всім відомо, що демони, хитрі й підступні, як звірі, керуються швидше інстинктами, ніж розсудливістю. Із загибеллю «прихованого» маніяка від пазурів породженого ним деманія падають останні перепони. Деманій відтепер неприборканий цілком і повністю, отримує здатність з власної волі блукати між Пеклом і поверхнею земного диска. Сила його зростає, зміна подоби непередбачувана, а вчинки дивовижні.

На щастя, пошуки «батька» здебільшого тривалі: спробуй-но – знайди шевця з Ла-Ланга, якщо тебе викликали некроманти Чуриха! Втікача встигають знешкодити. Та й утікають запеклі деманії рідко. На виклик зважуються здебільшого маги досвідчені, вмілі, а від якого-небудь Просперо Кольрауна не дуже побігаєш…

Добре, скажете ви. Цікава теорія. Архіцікава, якщо користуватися епітетом її творця. Але яке це має відношення до шмагії молодого Яноша та Фортунатової присяги знайти ліки від зламу?!

Не кваптеся.

Просто запам’ятайте, про що ми говорили. Вірте, згодом придасться.

Давайте відволічемося від теорій. Венатор Цвях дотримував слова. Поки його друг вивчав феномен шмагії, консультуючись із колегами та найретельніше вибудовуючи клінічну картину хвороби, – Фортунат, не шкодуючи сил і засобів, розшукував шмагів для особистих зустрічей.

Це було непросто.

Шмаги аж ніяк не прагнули загального огляду, вели життя тихе й буденне. Венатор навіть дійшов висновку, що хвороба ця вкрай рідкісна. Зламаних у доступному зору просторі – жалюгідні десятки, навряд чи півсотні набереться! Більшість шмагів ще замолоду примирилися з цілковитою неспроможністю в галузі чарівництва. У всякому разі, примирилися зовні, посіли сяке-таке становище в суспільстві, відмовилися від безглуздих пасів і бездіяльних чарів.

Але Фортуната Цвяха не обдуриш!

Він-бо розумів, як повинен страждати шмаг, не маючи змоги побачити реальне втілення своїх дій.

Янош Кручек підростав, дитячі «чудеса» більше не розчулювали батькових колег, коли малий починав навчати їх чарівництва з усією серйозністю та педантизмом. Дехто огризався, якщо Матіаса не було поруч.

– Слухай-но, малий, пограйся з однолітками.

Малий зробився похмурий та відлюдькуватий, дав спокій дорослим, зате годинами грався з приятелями в чарівників, верховодив ними за правом знавця. На жаль, приятелі росли, дитяча легковірність полишала їх. Янек починав гратися з дітьми молодшими за нього, далі – ще молодшими… На будь-які спроби відволікти його від таких ігор юний Кручек відповідав мовчазним бойкотом.

Батько марнів, із новою силою вгризаючись у вивчення «захворювання лжеманою».

А Фортунат Цвях, якого вели присяга та надія, розмовляв зі шмагами навіч. Намагався навчити їх найпростіших заклять і впливів, творив дива педагогіки. Зламані з радістю вчилися в мага вищої кваліфікації. Радість була єдиним підсумком таких занять. Решта – нісенітниця. Тоді венатор спробував наситити дії шмагів своєю власною маною, щедро вливаючи нове вино в старі, діряві міхи. На жаль! Мана падала, як у прірву, як дощ на бархани пісків Таран-Курт. Жодної зеленої травинки, жодної верблюдячої колючки не проростало натомість. Цвях покинув марно витрачати ману, пішов ва-банк: сам почав навчатися в шмагів. Якщо є система, виходить, її можна навчитися.

Можна!

Отут він мав рацію. Досвідченому магові Цвяху не складно було розібратися в закономірностях чужих пасів, у вібрації вимовлених заклять. Але вивчені паси шмагів нічого не давали в підсумку, навіть коли їх виконував учень Гарпагона Понурого. Закляття без вісти гасли в ефірі Вишніх Емпіреїв. Система однаково не давала результатів у мага й у шмагів, хоча останні стверджували, начебто бачать цей результат у власній уяві.

Уявний результат не влаштовував венатора.

Янош, уявно вилікуваний від зламу, – надто жорстокий жарт.

– Я говорив із Грознатою, – одного разу сказав доцент Матіас, зі знайомим виразом розглядаючи на світло келих вина. Так само три роки тому він розглядав склянку «вовчою рута-м’ятою». – Волхв вважає, що в такий спосіб світобудова страхується від появи надзвичайно потужних магів, здатних порушити фундаментальні закони. Відтинаючи потенційних руйнівників за допомогою «захворювання лжеманою». У міркуваннях Грознати є своя логіка…

– Тебе це втішає? – запитав мисливець.

– Ні.

І вони продовжили.

Єдиним, що виніс Фортунат із роботи зі шмагами, був запах лаванди. Не смійтеся! Намагаючись знайти спільну рису, що була б наявна у всіх жертв зламу– к дідьку метафізику – запах шмагії, венатор не знайшов нічого, крім лаванди. Цей солодкавий дух починав лоскотати йому ніздрі, щойно неподалік виявлявся хтось зі шмагів. Велике відкриття, чи не так? Але Цвях умів знайти застосування будь-якій зброї.

Шмагія пахне лавандою.

Деманії народжуються в лоні нездійсненних бажань геєни від протесту людини проти неможливості вгамувати пристрасть.

Що тут спільного?

Нічого.

Якщо не зважати на дрібницю. Якщо взяти до уваги муки шмага, котрий діє без відчутних результатів, невдоволену пристрасть реалізувати свої чари, ми можемо не сумніватися, що зламаними володіє найсправжнісінька манія. Приборкане природою «захворювання лжеманою» куди краще здатне приборкати кволий розум людський. А значить…

Виходить, відповідно до теорії Матіаса Кручека, десь на ярусах геєни блукають своєрідні деманії. Жалюгідні десятки, навряд чи півсотня тварюк, що пахнуть лавандою. І серед них – деманій маленького Яноша. Деманій убиває батька і стає неприборканий; якщо ми вбиваємо деманія, отримуємо в підсумку…

А що, власне, ми отримуємо?!

Фортунат Цвях провів унікальний дослід. Він викликав демона. Не надто могутнього, але впертого, чиє Ім’я в основній тональності відбивало стихію гордині. Таких викликають для облаштування кар’єри. Венатор скував демона, таємно взяв його на повідець і організував інферналу найнатуральнішу втечу. Демон скорився інстинкту й кинувся геть, – якщо теорія Кручека вірна, на пошуки «батька».

А за ним, не дозволяючи надто вже бешкетувати, рушив мисливець.

Дорогою демон двічі нападав на випадкових людей. Фортунат стримував забіяку, брав жертву під нагляд і мчав далі, бо демон не зупинявся. Третя жертва виявилася серійною: раз за разом демон атакував скромного мітляра з Верхнього Кромблеця, не полишаючи спроб дістатися до бідолахи. Цвях приборкав тварюку, вклав у «скриньку з секретом» і взявся вивчати біографію мітляра.

Найтихіше створіння, бобир і відлюдько Халль Тангбрід жив самотньо в халупі, що дісталася йому в спадок. Сусідські відгуки про Халля відзначалися гидливою доброзичливістю. Так говорять про людину непомітну, затуркану, не здатну дати відсіч грубіянові чи сварливій крамарці. Мисливець завоював довіру «пана Тангбріда», побував у нього в гостях. Житло виявилося скромним, але чистеньким і охайним до божевілля. Серед убогого майна більмом на оці виділялася шафка з книгами. Ведучи бесіду про Крипську діадему – мітляр виявився палким поціновувачем царських вінців, щоправда, лише теоретиком, – Фортунат придивився. «Життя Піпіна Садженого», «Діяння Петера Рукодільника», «Дванадцять цезарів»… Відчуваючи, що стоїть на вірному шляху, Цвях зважився на самовільне вторгнення до святая святих мітляра – потаємної кімнатки його розуму.

Підозри підтвердилися.

Там жив невизнаний і ображений людським нерозумінням володар світу, замкнений на сто засувів.

Наступного ранку, перед від’їздом із Кромблеца, Фортунат відчинив скриньку й знищив демона. Навіть залишкові еманації розвіяв по вітрі, підбираючи жалюгідні охвістя. За рік мисливець повернувся в містечко та відшукав мітляра. Точніше, колишнього мітляра, а нині – околоткового наглядача-«чистильника», у підпорядкуванні якого значився взвод мітлярів, десяток ліхтарників і двоє сколювачів криги. Халупу пан Тангбрід змінив на цілком пристойний двоповерховий будиночок. Владика більше не тужив у казематі серця. Король умер, хай живе король!

Позбавлений деманія, акуратист Халль зробив кар’єру в житті. Маленьку, але більш ніж реальну – на відміну від «вінценосної манії».

Тепер мисливець знав: якщо знайти в геєні деманія Яноша Кручека, який пахне лавандою замість сірки, і знищити, – парубійко втратить свою манію. А отже, позбудеться мук нестерпної жаги втілення. Гра вже була того варта. Якщо ж на додачу Янош позбудеться зламу та стане здатним до навчання справжньої магії… Якщо виявиться правим волхв Грозната, котрий вважає, начебто «захворювання лжеманою» світобудова захищається від унікально потужних чарівників…

Це тягло на почесного члена Колегіуму Волхвування для Фортуната, на мантію голови оного Колегіуму для Матіаса й на вічну вдячність колег до дванадцятого коліна.

Начхати було венатору Цвяху на членство й подяку.

Присяга палила його розум, немов клеймо на чолі.

Яношу сповнилося одинадцять, коли мисливець припинив пошуки лаванди на ярусах князівства Нижньої Мами. Озлоблений, розлючений невдачею, Фортунат сам ладен був хильнути склянку «вовчого жовтцю». Жодного разу знайомий аромат не залоскотав венатору ніздрі. Ризикуючи навіки зростися з Подобою, щохвилини граючись життям і смертю, він блукав серед деманіїв, часом божеволіючи від подиху геєни. Але лавандою тут не тхнуло. Теорія розвалювалася на очах. Разом із нею валилося в Пекло життя Фортуната Цвяха, позбавленого можливості врятувати людей, котрих він любив.

Фортуната Порушника Присяги.

– Я говорив із Серафимом, – сказав доцент Матіас, пригладжуючи скуйовджену чуприну. Пасма блищали в світлі канделябрів. За цей час приват-демонолог став сивий. – Він чув від Нихона, що шмаги бувають двох видів: учителі й учні. Одним призначено безглуздо вчитися, іншим – безглуздо вчити. Вони дуже страждають, якщо не знаходять один одного.

– Вони й так страждають, – жорстоко відповів венатор. Людина в безодні розпачу має право на жорстокість.

– Ну, все-таки… Може, допомогти Янеку знайти учня? Такого самого нещасного? Удвох їм буде легше…

– Тобі було б легше страждати вдвох із Агнесою?

– Годі, Фарте. Нихон ще висловлював Серафимові припущення, що на шмагах тримається Висока Наука. Нібито їхня нікчемність незбагненним чином поновлює запаси мани у Вишніх Емпіреях. Доказів, щоправда, не наводив. Виходить, ми з тобою нашою силою зобов’язані Янеку й іншим зламаним?!

– Тебе це втішає? – запитав мисливець.

– Ні.

Того дня він напився до зелених альвів. І з дна останнього кубка, твереза та шпичакаста, знову спливла істина. Лавандою пахне нісенітниця. Шмагія. Чари без результату. Ім’я демона відбиває його суть. Якщо не налаштуватись на цю суть, не вловити резонансу – не стати демоном деякою мірою! – мисливець не наздожене жертву.

Дурень, ти шукав нісенітниці, забуваючи про камертон!

Рада Безкорисливих Змовників з радістю прийняла в свої ряди знаменитого мисливця. Ще б пак! Така людина…

А Фортунат під час посвячення мовчав і посміхався. Ідеї РаБеЗу привертали його лише з одного боку. Абсолютно безглузде заняття, у разі вдалого результату не приносить змовникові ні слави, ні вінця, ні звільнення країни від кривавого тирана. Жереб! Випадок! Брязкальце блазня!!! Це давало можливість хоча б частково осягнути сутність шмагії.

Так схиблений міняйло ретельно облаштовує крамницю, відмовляючись від баришу.

Кумедно, але це допомогло. Незабаром він відвідав геєну і вловив слабкий дух лаванди. Потім – ще раз. І ще. Самого деманія він не бачив, але це вже була справа техніки. Головне, намацати ниточку. Спійманий і приборканий, деманій не повинен загинути. Наївно чекати, що з першої спроби ти схопиш «дитинча» Яноша Кручека. Мисливець не любив, коли малознайомі люди звали його Фартом, знаючи: справжній фарт йому замінюють майстерність і підготовка. Коли відловиш деманія, треба відстежити справжнього «батька», провести ряд дослідів, намацати ниточки відповідностей – перш ніж узятися до лікування малого Янека.

Ловити деманія венатор вирішив класичним методом: зовні.

Бентежили складнощі з Ім’ям. Лаванда давала побічне звучання, стрижень нісенітниці додавав структури інтервалам, але в цілому Ім’я демона залишалося загадкою. Нічого, учневі Гарпагона Понурого не вперше тягти інфернала, ґрунтуючись на непрямих даних. Підсічемо, підведемо сачка… Тут Фортунат зіштовхнувся з іншими труднощами. У звичайному стані, перебуваючи зовні та проникаючи маною Пекло, він знову втрачав нюх до лаванди. Наявність мети збивала.

Залишалося останнє. Погодитися на акцію РаБеЗу й під час проведення, наскрізь переймаючись безглуздістю ідіотського замаху… Ризикнути, сподіваючись, що чуття не залишить тебе.

– Нічого не починай без мене, – сказав мисливець Матіасу. – Я незабаром повернуся.

– Гаразд, – скупо відповів приват-демонолог.

– Ти не робитимеш дурниць?

– Ні.

Яношу Кручеку тоді сповнилося дванадцять років.

CAPUT XII «Хоч цар, хоч хлоп, ти скажеш: „Гоп!“, але стрибає інший, щоб ми заздрили йому…»

Свічка догоріла.

Вогонь несамовито заметався в агонії, ґніт згас. До фарбівного смороду, що просочив кімнату, додався легкий запах гару та гарячого воску.

Якби хто-небудь зазирнув зараз до апартаментів Андреа Мускулюса, він зміг би примружитися й розрізнити два невиразні силуети. Два замети густого, як кисіль, мороку. Ось лівий замет трішки підтанув. У тиші голосно забулькало: Фортунат наповнив кухоль квасом. Цілу ніч проговорити – в кого завгодно в роті пересохне!

– Я тяг навмання, колего. Відгонить божевіллям, чи не так? Це й було божевілля. Вибудуване в систему. Знайомий жарт, правда?!

…Тканина Реального світу пішла брижами. Розступилася зяючою раною: плоть під лезом ножа. Сочилася сукровицею, відкривала темний андрон, прохід у князівство Нижньої Мами. Фортунат Цвях роздвоївся: залишаючись на лісовій галявині, він душею ковзав униз по андрону, всмоктуючи міазми Пекла. Лаванда! Пошукове щупальце кинулося на запах. Безглуздя ковзало поряд, підбадьорливо підморгуючи. Ближче, ближче… Є! Щупальце захльоснулося навколо жертви. Ні, не вирвешся! Вирвався. Нічого, й не таких витягали. Відростімо-но присоски, як у морського звіра спрута… Ага, спіймався, рідний! Здобич здалася значно крупнішою, ніж передбачалось. Аромат лаванди буквально просочував тварину. Формуючи Ім’я на бігу, мисливець нарощував силу. Ось так, за вушко та на сонечко.

Поглянемо, який ти, деманій шмагії?

Перед очима магів-змовників постало чудове видовище. Витягнутий назовні демон розпливався, мерехтів, постійно змінюючись – поки не сформувався цілком. У кільці німбус-смолоскипів стояла дівчинка літ восьми, обсмикуючи пелену жовтої сукенки!

– І це твій демон?! Ну, знаєш…

– Колего, звольте стулити рота. Я працюю.

Зрозуміло, дівчинка була корінним деманієм. Подоба? Дурниці. Створінням геєни личину змінити – що людині іншу шапку надягти. Щоправда, подоба доволі своєрідна для демона. Зчитуємо профіль, спеціалізацію… Ха! Демон із магічним даром! Теорія Кручека блискуче підтверджена дослідним шляхом. Здібності демонів – вроджені, як шкіра в хамелеона чи отрута в кобри. Маною вони не володіють на кшталт шмагів, до чарівництва не пристосовані…

Виходить, зламу, інвертований переходом із геєни на земний диск, дає в підсумку реально діючу магію?

Дивимося кут нахилів… Мамо твоя Нижня, крихітко-кульбабко! Цвях чудово пам’ятав 2-й Постулат Верума Несхибного. «Змінити Долю неможливо. Тому що сили, які рухають Долю, і сили, що використовуються у Високій Науці, так само, як у будь-яких інших справах людських, жодним чином не взаємодіють між собою». Дотепер «Постулатика» Верума зберігала значення в повному обсязі, за що великий аксіомат і отримав прізвисько Несхибного. Але демон, якщо вірити спектру його аури, взаємодіяв саме з Долею. Цього не могло бути, так само, як шмагія не могла у земному світі знайти реальну силу.

Мінус на мінус дав плюс. Прошу любити й не скаржитися.

– Пани колеги, перед нами Долекрут.

Дурнувате слівце надзвичайно пасувало тварюці в колі смолоскипів.

– Не треба крутити пальцем біля скроні. Я при здоровому розумі й тверезій пам’яті. Якщо моя кваліфікація бодай щось та значить, я стверджую: це дитя здатне звіддаля дотягтися до Едварда II, змінити долю Його Величності. Почнемо?

Потай Фортунат всім серцем бажав, щоб змовники завважили за благо полишити недужого розумом товариша з його нікчемною демоницею. Однак Доля бажала інакше. Видимо, безглузда діяльність накладає на людину певний відбиток.

Колеги, собі на лихо, не уникли зарази божевілля.

– Почнемо, – погодились вони.

– У подальшій забаві ви брали безпосередню участь, майстре Андреа. І на власні очі бачили результати дій Долекрута. Роботу шмагії в переломленні. Якби не ви з Просперо…

Фортунат помовчав, дивлячись у вікно.

Нічна пітьма світлішала. У мерзлякуватій каламуті пурхало рожеве пір’я зорі.

– Насправді я радий провалу змови. Особисто я нічого не маю проти Його Величності. Добре, що Едвард II залишився живий. Коли ви накрили ліс «чорним днем», а майстер далекого бою Просперо зніс захист… Знаєте, з нами Долекрут не церемонився, не те що з Його Величністю. Там він діяв з примусу, а тут рвався на волю. Розумів, сволота: просто так піти йому не дадуть. Вам не гірше за мене відомо: дія чарів, крім вузько-спрямованих когерентних заклять, протилежно пропорційна квадрату відстані. Зі шмагією в її реалізованому вигляді ефект аналогічний. Ми були поруч, деманій був неабияк розгніваний ловцями…

– Що саме він зробив?

– Гадаю, скрутив наші долі в джгут. Минуле, сьогодення та майбутнє, всі варіанти відразу. Перетасував, як колоду карт. Тільки в Септімуса з Елмером він ще й спресував долю в одній точці континуума: тут і зараз. Нічиє тіло не витримало б такого насильства…

– А як же ви залишилися живі?

– Можу лише припустити. Беріть будь-який варіант, на вибір. Долекруту не вистачило сили на трьох. Точніше, на п’ятьох: атака деманія включала Ядвігу Швелер і частково – Меліс. Я встиг закритися «серпанком». Мені пощастило, якщо це можна назвати везінням. У вас є особливі версії?

– Нема. Відомості, надані мені вами та Меліс, надто обмежені.

– Дуже люб’язно з її боку…

Юнак, на якого перетворився мисливець, криво посміхнувся. Устав, заходив по кімнаті. Тихе рипіння мостин. Тихий, рипучий голос Цвяха:

– Батько деманія – наша чарівна крихітка Зізі. Це очевидно. Але візьміть до уваги: ліліпутка – шмага. Колишня шмага!

– Я в курсі. Її «захворювання лжеманою» зникло п’ять років тому. Підтвердилися ваші здогади.

– Але чому Долекрут прибрав батьківську подобу?! – мисливець передбачив наступне чаклунове запитання. – А вчора, під час бійки, намагався прийняти мою?

Фортунат на мить зупинився в задумі смикнув себе за відсутню бороду. Пальці намацали гладеньке підборіддя юнака й зісковзнули.

– Прокляття, суцільні загадки! Тут пояснень може бути кілька, а значить – жодного достовірного. Втім, відкладемо. Мене куди більше цікавить інше. Коли ми змушували деманія втручатися в долю короля, він кричав: «У мене не виходить!

Я можу навпаки…» Ця фраза не виходить у мене з голови. Що демон хотів сказати?

Танув запах гару над долями Іскорки й Тіля. Битва в домі Швелерів закінчилася без жертв. Трійця аматорів юшки так і не поласувала варивом із чорного півня відпущення…

Мускулюс зітхнув.

– Мабуть, я в змозі розтлумачити зміст репліки деманія. Але для початку вам належить знати: Янош Кручек тут, у Ятриці. І хлопець знайомий із нашим дивовижним Долекрутом.

Малефік навмисно витримав паузу, щоб помилуватися здивуванням венатора.

Але задоволення було зіпсовано: на сходах почулася важка хода Леонарда Швелера. Контрапунктом упевненим крокам господаря сходами дрібно стукотіли підбори другої людини.

* * *

– Ви дозволите?

Ввічливе запитання пасувало господареві дому, що громадився в отворі дверей, немов корові сідло. Але за дні перебування в Ятриці чаклун устиг звикнути до нового майстра Леонарда.

– Прошу. Що сталося?

– Та ось, – похмуро прогув Швелер. – Давай, йолопе, викладай…

Трохи посторонився й за комір втяг у кімнату Яноша Кручека. Вигляд у хлопця був святковий: волосся сторч, сорочка подерта, обличчя в дрібних саднах. Начебто з їжаком цілувався.

У очах – сум’яття. Хоч і намагається тримати марку, гордій.

– Прибіг удосвіта, мене збудив… Давай про якусь берегиню репетувати! Руками махає, мов той вітряк. Мало що по стінах не скаче, дурило. Я й вирішив, майстре чаклун: берегині – це ваша справа…

Швелер спритно повісив олійний ліхтар, який приніс із собою, на гак у стіні. Коли говорив, чинбар дивився аж ніяк не на чаклуна, а на Фортуната Цвяха. Оцінював, мружився. Мовляв, що за гусака майстер Андреа в дім привів уночі? Наприкінці тиради кивнув своїм думкам, відвів погляд. Чаклун – людина серйозна, казна кого не тягтиме. Коли запросив – виходить, треба. І більше гостем підкреслено не цікавився.

Янош же взагалі не звернув на Цвяха уваги.

І дарма.

– Що ж ти, стерво, дієш?! Із дому втік?! А про батька подумав?!

– Здурів, чи що?! – витріщився Кручек-молодший на «однолітка».

– Ах ти, голова твоя дубова…

Тіло й звички молодика справили таки потрібну дію: Фортунат оскаженів. Очманіла кров ударила в голову. Підскочив до Яноша та вліпив хлопцеві дзвінкого ляпаса. Янош похитнувся, мало не впав, але встояв і у відповідь зацідив мисливцеві на демонів кулаком по пиці, роз’юшив носа. Неабияка зчинилася б бійка, якби майстер Леонард і майстер Андреа, відомі миротворці, не поквапилися скрутити «підопічних». Немов за домовленістю, двоє здорованів зігнули сухорлявих бійців у баранячий ріг, дали їм чосу й розтягли по кутках.

– Пустіть! Я цьому пацюкові зараз пшона натовчу!

– Пустіть, колего! Поговори мені, шмаркачу! Батько тебе вдома паском…

Обоє рвалися й далі з’ясовувати стосунки. Однак трапляється часом, коли тілесна сила вирішує результат. Вирватися ні магові, ані шмагу не вдалося.

– Та хто ти такий, сам пацюк білобрисий?!

– Паском! По дупі! Щоб кров пішла!

– Заткни пельку! Ще раз батька мого згадаєш…

І тут Фортунат раптом заспокоївся.

– Колего, зробіть ласку, перестаньте крутити мені руки. Все, проїхали. Я хочу дістати хустку – у мене з носа кров тече. Добряче врізав, шмаркач… Навчився в мандрах…

Мускулюс відпустив венатора. Той сів, закинув голову та заходився витирати кров батистовою хусточкою, витягнутою з кишені.

– Холодненької б… водички… Янеку, збігай до колодязя!

– Мене звідки знаєш, бельбасе? – підозріливо поцікавився Янош. Але вириватися перестав. Войовничий запал згас. На щоці хлопця, приголубленій Цвяхом, розпливалася багряна пляма: від вилиці до підборіддя. Такий собі однобічний сором’язливий рум’янець.

– Запитання тут ми ставимо! – відповів за мисливця Мускулюс, насилу стримуючи регіт. – Ти, здається, хотів поділитися новинами?

– При цьому гадові не буду! – набурмосився Янош.

– Будеш, парубче. Ще й як будеш. Цей гад… Кгм… Цей добрий отрок, – чаклун згадав манеру лейб-малефактора Нексуса та іронічно скосив око на Цвяха, – мій напарник. Зважаючи на наслідки, ви з ним квити. Майстре Леонарде, зробіть ласку, відпустіть юного нахабу. Інакше йому буде складно каятися.

Швелер розтис ведмежі обійми. Показав хлопцеві величезного кулака: гляди, мовляв, у мене! Другий стілець відчайдушно зарипів під кожум’якою. Янош зітхнув на повні груди, як перед стрибком із кручі в річку. Хлопець змінився: зібраний, жорский. Діловито пригладив волосся, обсмикав сорочку.

У погляді більше не чаїлося панічного жаху. Немов з’явився на доповідь із важливим повідомленням.

– Я її зустрів днів десять тому. В лісі.

* * *

Він утік не з дому. Втік від жалощів і співчуття.

Рай, схожий на пекло. З дитинства, з того дня, коли дорослі дурні вигадали для себе, що найзвичайнісінький маленький Янек – якийсь особливий. Запопадливий, вологий батьків погляд. Підбадьорливі жарти дядька Фарта. Розчулення слуг, які так тішилися витівками недоумкуватого. Терпіння батькових колег. Байдужа покірливість, із якою вони вислуховували хворого хлопчика. Захват друзів, який з віком обертався позіханням. Нудьга плямувала обличчя вчорашніх товаришів по іграх. І найжахливіше: присяга батька та дядька Фарта. Вони гадали, Янек – дитя. Гадали, він нічого не розуміє. Не бачить, як та присяга спалює обох день у день, рік за роком. Дорослі дурні, яких він так любив.

Найбільше на світі Янош Кручек боявся, що близькі йому люди одного разу доможуться успіху.

Вилікують.

Випалять розжареним залізом осердя, залишать дерево сохнути на косогорі.

Учитель, схований у парубійкові, навчав не тільки однолітків чи випадкових зустрічних. Цей учитель-невидимка помалу перекроював Кручека-молодшого на свій лад. Визирав із очей, що ставали в такий момент потойбічними, стримував серце в хвилини страху. Відводив руку в мить удару – або, навпаки, бив без зволікання, не по-дитячому жорстоко й точно.

Шляхи прийняли втікача, розкрили курні обійми. За місяць до дня народження, коли йому мало сповнитися чотирнадцять, Янош зібрав дорожню торбину й полишив столицю. Він розумів, що з батьковими можливостями відшукати заблуканого сина – нікчемна справа. Він розумів, що батько не шукатиме. І був вдячний доцентові Матіасу. Вирощений у статку, хлопець легко прийняв убогість. Погляди перехожих були позбавлені жалощів. Однолітки билися або спонукали до бійки, але не співчували. Товсті тітки біля воріт будинків подавали шматок хліба або гнали геть, але не тягли за спиною: «Бідолашна дитинка…» І – ніякої присяги врятувати, вилікувати, обкраяти за знайомими лекалами.

Він був щасливий.

Діти на вулицях легко відгукувалися на заклик до гри. Він знав, як змусити цвісти мертву сливу зимового дня. Він умів викликати фей, танцюючи з крилатими пустунками сарабанду. Він перетворював замазур на красунь, а шмаркачів – на витончених кавалерів. Ліхтарі-сонця горіли у гіллі. Кольорові стрічки вставали з трави, розпускаючись жоржинами та трояндами. Стрічки гойдалися зміями, виспівуючи сирвенти й ле. Гарбуз робився каретою, миші – білими рисаками, доньки шевців ставали принцесами, засинаючи в кришталевій труні від чужої підступності, й поспішав до них відважний принц – онук мірошника з Гнилояр’я.

Він бачив усе це, бо все було саме так.

Діти бачили, бо вірили йому.

Потім дітей забирали батьки. Підозріливі, люблячі, турботливі тата й мами. Дорослі не вірили, якщо не могли помацати руками. А пояснення Яноша їх смішили чи дратували. Його гнали, й він ішов далі. Сміючись, розмахуючи руками, пританцьовуючи. Він знав силу своїх чарів, не засмучуючись через загальну сліпоту. Він бачив, як за його спиною феї тануть рожевим димком, квіти сливи – блакитнуватим, гарбуз-карета – жовтим, і різнобарвний дим струмує до неба. Всотується до решти. Ну й добре.

Він – учитель. Учитель уміє не тільки навчити, але й піти вчасно.

На жаль, хробак підточував серцевину, врятовану від присяги двох магів. Янош погано розумів, кого шукає і навіщо. Але хробак гнав його в дорогу, навіть якщо жаліслива бабуся ладна була залишити в себе молоденького, вродливого, та – лишенько яке! – трішки схибленого бурлаку. Бабуся могла довгими зимовими вечорами вдавати, що вчиться, щоб бодай чимось прикрасити нудьгу самотності. Жива душа під боком, і добре. Бабуся плакала, коли він ішов.

За спиною в Яноша над хатиною добросердної жінки танув різнобарвний дим.

Веселка живила небо.

На початку четвертого року мандрів Кручек-молодший зустрів берегиню. Ту, котра береже. Літо панувало у Фільчиному Бору. Пряне, розгульне літо, чиїй вольниці – день та ніч, осінь на поріг. А на галявині, вкритій заростями ожинника, цвяхом, забитим у дорогу втікача, стояла дівчинка з обличчям дорослої ляльки. Донині Янош не знав: розмовляли вони, юний шмаг і берегиня, чи все трапилося якимось іншим способом. Начебто слова чіплялися за слова. Запитання – за відповідь, обіцянка – за угоду. Я допоможу тобі, сказала берегиня. Чи промовчала, що не мало особливого значення. Ти знайдеш учня. Справжнього. Де? – запитав Янош. Берегиня вказала малесенькою рукою за річку. Тут, у Ятриці. Йди і знайди. А потім згадай, що обіцяв мені.

Звідтоді Яношу іноді здавалося, що маленька берегиня сидить у нього в голові, немов на галявині в хащі. Поглядає, наслухає, вказує. Хлопець не пам’ятав, чи обіцяв він дівчинці з лакованим личком місце в своїй голові. Напевне, обіцяв. За виконання заповітного бажання. Це взагалі була дуже дивна розмова, хоча й із непростими наслідками.

Наслідки, вони завжди йдуть далеко.

До кінця.

Зустріч із Леонардом Швелером була подарунком долі. Уперше в житті Янош Кручек зрозумів, кого він шукав усі ці роки. Те, що учень годився вчителеві ледь не в діди, не мало особливого значення. До чого тут вік? Раз обоє народилися шмагами, створеними для справжніх чудес. Диво ж не помацаєш, не пристосуєш до повсякденних потреб. Не поясниш цікавому, чому так, а не інакше. Цікавий почне лаятися чи жаліти. Ну й нехай. У вільний час хлопець грався з місцевими дітлахами. Навчав дива, щедро чаклуючи для паливод і не ображаючись, коли дітлахи залишалися сліпі чи глухі до його чарів. Кожному – своє. У чашці теж не всякий побачить вигин арфи чи вишуканість хмари над дахами. Ну то й що? Чашка від цього гіршою не стане, хоч туди чаю налий, хоч води з річки.

За три дні по знайомстві зі Швелером берегиня звеліла Яношу врятувати дитину. Кулачком ударила зсередини, вказала на доньку архіваріуса. Хлопець ладен був заприсягтися, що бачить на власні очі – яка люта смерть чекає на дівчатко, якщо він відмовиться виконувати угоду з берегинею. А може, боявся втратити учня. Лісове дитя дало однією рукою, виходить, іншою і відняти в змозі. Відчуваючи себе чи то героєм-рятівником, не викрадачем дітей, назавтра Янош повів Іскру Гонзалку до річки, де вже чекала берегиня. Ще чотири дні трусився, ніби осиковий листок. Намагався не виказувати цього, не відгукувався на вимоги берегині врятувати інших вказаних нею дітей. Коли маленька Іскра повернулася додому ціла та неушкоджена, хлопця відпустила тривога. Він повірив. І спокійно звів з дому Тіля, онука свого учня, – зводив двічі, бо першого разу справа зірвалася через ятричанських забіяк.

Потім була бійка з пращниками.

Янош, збуджений сутичкою, здивувався, коли зустрів берегиню поза лісом. І злякався: раніше вона ніколи не палала таким гнівом. Дівчинка-лялька нагадувала голодну вовчицю, що відбилася від зграї. Вона вимагала рятувати, рятувати, рятувати! Крилася в її поведінці гнилизна, подібна до пристрасті курця стрім-грибниці. Вогонь, який вимагає дедалі більшої витрати палива. Хлопець відчув: трясовина засмоктала ноги, підбираючись до хрестця, залишаючи лише видимість волі. Жалюгідні спроби пояснити берегині, що він не має сили зводити для неї – точніше, для порятунку! – цілі юрми люду, розбилися о броню люті. Так само, як пізніше завершилася крахом спроба пояснити самому собі, що дурнуваті з першого погляду вчинки він робить виключно для блага.

Кручек-молодший не вірив жалюгідному белькотінню серця.

Учитель у душі мовчав і скорботно хитав головою.

Він усе-таки скорився. Порятував трьох дорослих дурнів, які вкрали чорного півня. Двоє гналися за злодієм до Їжачої Рукавиці, де їх зустріла голодна берегиня. Смеркло, тіні збиралися поміж дерев. Янош прив’язав півня до берези та зібрався вже бігти назад. Він тепер знав, що врятовані незабаром забудуть про нього й не звинувачуватимуть. Але вигляд берегині збентежив хлопця. До тремтіння в колінах. Вона більше не рухалася, вона струменіла. Зморщечки розколювали лак на обличчі хижими тріщинами. В очах палав невситимий вогонь. Двоє дорослих дядьків тримали берегиню за руки й ішли поруч із нею, немов двоє дітей, щасливо посміхаючись і кліпаючи сліпими більмами. Слина текли з рота різника. Ситим пугачем ухкав дядько Мятлик. Зі зведеними дітьми це мало пристойніший вигляд. Зараз же Янек сам не помітив, як пішов слідом, підкоряючись чужій, могутній волі. Розум говорив: так, правильно, навкруги темно, переночуєш на галявинці, чи вперше тобі…

Розумний, дурний розум.

Берегиня залишила здобич під низькою горобиною і відразу пішла. Янош сів неподалік. Місяць буцався з зорями. Ставало холодно. Хлопець спершу підсунувся ближче до сонних чоловіків, потім ще ближче й незабаром пригорнувся до теплого боку різника, задрімав. Уві сні панувала берегиня. Вона палала жагою вбивства. Вона хотіла вбити себе, дуже схожу на ліліпутку з цирку, й дядька Фортуната, котрий з’явився в Ятрицу по заблуканого шмага. Дядько Фортунат не хотів, щоб його вбили. Дядько Фортунат сповивав берегиню в синій мішок. Дядькові допомагав майстер Андреа, хапаючи берегиню за боки.

Чим справа скінчилася, хлопець не догледів. Прокинувся. Серед ночі він кипів чужою пристрастю, позиченою ненавистю, краденим жахом. Краплі поту слимаками повзли по чолу, випалюючи зір. Соромно сказати: він втікав. Гілля хльоскало по обличчі, яри вабили, щоб скотився в жадібну пащеку. Ухкав пугач – чи то дядько Мятлик?! Ялинова кора обдирала плечі, голки застрягали у волоссі. Дивом вибрався до мосту. Далі полегшало.

Учень чекав на вчителя вдома.

Чинбар Леонард Швелер – бурлаку Яноша Кручека.

* * *

Ось так, значить. Берегиня. Демон-рятівник. Долекрут, що змінює людські долі на краще. Чи ж це не диво з див?! Найбожевільніший менестрель у найдурнішій баладі до такої маячні не додумається! Ну що, майстре Фортунате? Розумієте тепер, що мав на увазі ваш деманій, коли казав: «Я можу навпаки…»?

Майстер Фортунат зрозумів.

Смикнув костистим кадиком, багровіючи, запекло захекався… Правдою, як риб’ячою кісткою, вдавився. На жаль, Мускулюс запізно зміркував, що діється з мисливцем. І не встиг виштовхнути зайвих свідків за двері. Втім, Швелера спробуй, виштовхни! Очі відвести теж не встиг. Нічого не встиг, загалом.

Постать венатора роз’їхалася знайомою гармошкою іпостасей. Невиразні руки долі перетасували колоду. Здавлено зойкнув Янош: немов скорпіона в кишені відшукав. І ось на стільці сидить пам’ятний в’їдливий старигань, із яким Мускулюс обговорював у аустерії розв’язання рівнянь Люфта-Гонзалеса.

– Що, братику, не очікував? – підморгнув старий бурлаці.

Треба віддати Фортунатові належне, у вигляді літньої людини він тримався мудріше й не так агресивно. Можна певною мірою позаздрити: мало хто з людей точно знає, що до старості збереже ясність розуму та почуття гумору. Ну й бадьорість духу на додачу, якщо вірити рудій відьмі.

– Ви… – заблуканий синок приват-демонолога здивовано вдивлявся в знайомі риси. – Пробачте, пане! Ви часом не родич відомого венатора Цвяха? Ви його дядько, так? А як ви тут…

– Як, як! – суворо обірвав базіку майстер Леонард, людина досвідчена й звикла до гримас життя. – Розкаркався, дурило… Чаклунством, певна річ, як іще! Із прибуттям, пане.

– Дякую, – посміхнувся старигань і накивав на Яноша пальцем. – Ех, братику! Не сподівався, їй-право! А я тебе на руках тягав, шмарклі тобі, засранцеві, втирав…

– Дядько Фарт?! Ви…

– Постарівся, так? Відразу не впізнаєш? А молодому ти мені й зовсім у пику зацідив… Не догодиш тобі, Янеку!

Венатор зі значенням потяг розпухлим носом.

– Пробачте, дядьку Фарте! Я ж… Не знав я!

– Гаразд, сам винен, – пробурчав старий, витираючи непрохану сльозу об плече хлопця, що кинувсь обійматися. Янош не помітив слабкості улюбленого дядечка, він кричав на весь дім:

– Ой, як здорово! А це ви нове закляття придумали? Молодість на старість міняти?

– На жаль, малий. Це твоя подружка мене приголубила. Берегиня, Мати її Нижня…

Гілки яблуні шкреблися у вікно.

Одне яблуко впало. Чути було, як кіт покотив іграшку подвір’ям.

Кліпав ліхтар на стіні, тьмяний у променях світанку.

Коли всі пішли, Андреа зумів урвати годинки зо дві сну. Тіло віддавалося «Великій Дрібниці», всмоктуючи ману, а розум відпочивав, ніжачись у обіймах мрій. Мрії виходили капосні, але не страшні. Пекло буравом вгризалося в земний диск, закручуючи хижі крила спіралі. Чаклун спускався ярусами дедалі нижче. Тріпотіли ніздрі: десь тут мусить пахнути лавандою. За його спиною скрадалася ліліпутка Зізі, схожа на Долекрута. Вона зовсім не дивувалася з того, що Мускулюс нагадує Фортуната Цвяха. Сон, зрештою. Примхи дрімоти. Бурав крутився в божевільній каруселі, обоє подорожан поринали – в пекло? У сон?! Важко було з’ясувати: хто кого веде, хто за ким скрадається… Немов у витонченому контрдансі, коли розпорядник кричить: «Кавалери й дами міняються місцями!» Шкода, самого розпорядника Андреа не бачив: темно, задушливо, і як її розгледиш, високу жінку в синьому, з нитками в руках…

Нарешті Зізі сказала:

– Майстре Андреа! Сніданок холоне!

Відповідаючи чарівній кривенькій Цетинці, що він уже встає, відчув, що прийняв рішення.

Він тільки ще не знав, яке саме.

SPATIUM XII Хитра балада (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Йду я, мов струмок тече, Джимблі-хей, джимблі-хо, За люб’язним паничем, Хабл-бабл-хо! За такого хлопчика Хоч каблучку з пальчика, Хоч кнура-свинячика – Віддам, бо втече! Ой, біжу, не бачу ям, Джимблі-хей, джимблі-хо, За гарнесеньким хлоп’ям, Хабл-бабл-хо! За стрункого юнака Хай кленуть біля ставка, Хай сваритися матінка – Не зачую я! Ой, кочуся я яйцем Джимблі-хей, джимблі-хо, Та за півнем з гребінцем, Хабл-бабл-хо! За милого кочетка Хоч начинку з пиріжка, Хоч корову без ріжка – За те любе личко! Що ж, заради панича, Джимблі-хей, джимблі-хо, Аж спідницю до плеча? Хабл-бабл-хо! Панно, капосні діла – На словах все віддала, А насправді не дала! Підманула-підвела? Чому ж капосні діла, Якщо в церкву привела? Тут і піп, і шлюбний лад – Церква аж гула! Все, баладі нашій край – Нежонатих Бог скарай!

CAPUT XIII «Чаклун сказав собі: „Он як!“, і вдерся, мов в горіх хробак, сховавшись від людей…»

Сьогодні площа нагадувала цибулину.

Добрячу, щільну голівку цибулі в золотій лушпайці.

А сам Мускулюс нагадував божевільного кліща, який намірився крізь дюжину найгіркіших шарів дістатися до осердя, – знаючи, що, швидше за все, знайде там, у нутрі, саму гіркоту. Або, якщо бажаєте, ситуація нагадувала світанковий сон: повзи, слимаче, ярусами пекла, нижче й нижче, туди, де зяє безодня…

Чаклун якнайсуворіше заборонив собі високий штиль. Годі. Так недовго з малефіка стати трубадуром і скінчити дні в притулку для натхненних.

Уп’яте за час свого перебування в Ятриці він ішов через площу Піднесення до цирку. Краями площі, від скверу до вуличок з тильного боку шапіто, кишів люд. Немов ціле місто знехтувало турботи й справи та зранку вийшло на гуляння. Пралі, адвокати, стряпчі, різники, золотарі, пекарки… У очах рябіло від яскравих убрань. Мабуть, не одна скриня піддалася розгарбуванню: ятричани повитягли зі скринь одяг, густо пересипаний товченою лавандою. Тьху ти, капость! Мускулюс побажав усій лаванді світу провалитися крізь землю, а городянам – труїти міль пижмою, листям герані чи перцевою стружкою. Тим більше, що зараза-лаванда лише відлякує дорослу міль-метелика, а вбити гусінь не в змозі. Ну чого ви причепурилися, любі? Чому не на роботі?! Тпрусь по крамницях, пекарнях, у ратушу!

Над купкою студіозусів розвівався штандарт із каліграфічним написом:

«Мускулюсе, врятуй Зізі!»

Чаклун охнув і затримав крок. І даремно: відразу в очі кинулися ще два прапори, прикрашені гаптуванням. Багряні, жирні буквиці на лазуровому полі. «Зізіфельдо, ми з тобою! Майстер Андреа гряде!» Малефік насунув капелюха на чоло, втяг шию та підняв комір куртки і прискорив крок.

– Доброго дня, пане чаклун! – сказав йому незнайомий дворянин, кланяючись. – Агов, чернь, розступіться! Поважайте чуже інкогніто, ріпоїди!

За спиною в чаклуна голосно обговорювали його звитягу. Схоже, якийсь образ Мускулюса, рятівника й захисника, встиг відділитися від матеріального носія, почав жити власним життям. Реальна людина Андреа кепсько узгоджувався з героєм дня, Мускулюсом Незрівнянним. Нічна сутичка біля фургончика заволоділа умами городян. Інцидент устиг обрости подробицями, як днище бригантини – черепашками. Зграї демонів атакували самотнього малефіка (Фортунат, негідник, із пліток вислизнув!), намагаючись добратися до безневинної циркачки. Самотній малефік був чудовий у бою. Демони корчилися, скреготіли зубами й падали. Зізіфельда Трабунець урятувалася благоволінням Вічного Мандрівця й майстерністю столичного чарівника. Але день прийдешній готував ліліпутці нові лиха. Інфернали затаїлися, вичікуючи. Ятричани клялися не допустити до бідолашної ворога – хоча б тому, що циркачі навідріз відмовилися давати виставу, поки улюблениця в небезпеці.

Для цього люд і вийшов на площу: рятувати й стояти стіною.

Остаточно врятує, певна річ, герой дня Мускулюс Сліпучий, але й народ не мовчатиме. І не сподівайтеся.

Усе це було б кумедно, якби не дратувало. Згадалися слова Просперо Кольрауна – в одну з рідкісних хвилин відвертості вчитель сказав: «Ми живемо в дуже кумедному світі, братику! Пупа порвати можна…» Щоправда, бойовий маг відразу уточнив: «Це якщо дивитися збоку. Якщо дивишся зсередини, надірваний пуп не викликає особливого сміху». Зараз чаклун знав, що відповісти Просперо. Хоч і безглуздо відповідати магові трону словами простака-китовраса Грині: «Смішні завжди допомагають одне одному».

Відчуваючи, як роздратування крижинкою тане у киплячому окропі цієї правди, Мускулюс проник за лушпайку першого шару. Чи точніше було б сказати: першого кола?

Далі стояли кінні пращники в пішому порядку. Шаблі при боці, пращі напоготові, сумки з ядрами відтягують пояси. Оточення плетеним ременем оперізувало намет шапіто. Чаклун трохи напружився, бо впізнав у найближчих солдатах недавніх ворогів, які штурмували дім Швелерів. Але кроку не сповільнив. І мав рацію: молодцюватий корнет віддано їв його очами, двоє зауряд-офіцерів розступилися, пропускаючи малефіка до цирку. Від намету до Андреа вже поспішав бравий полковник. Шрам на обличчі командира ескадрону багрянів від ретельності, нагадуючи буквиці на прапорах.

– Приношу вибачення, – вояк говорив стисло. – Мої орли погарячкували. Бажаємо спокутувати. До останньої краплі.

І додав похмуро:

– Ворог не пройде. А ви, пане чаклун, проходьте… Обережно, тут вибій…

У безпосередній близькості від шапіто патрулював місцевий ландвер. Із собаками. Кудлаті пси нагадували мотки пряжі на веретені Хйорської велетки. До чаклуна собаки поставилися дружелюбно. Здавалося, їм заздалегідь пояснили, хто має право безперешкодного доступу, й дали понюхати дещо з речей малефіка. Якщо повернемося, доведеться буде перевірити: чи нічого не пропало…

– Ба! А ми вас чекаємо-чекаємо…

Капрал Фюрке, знайомий по «Справі про півня відпущення», був тверезий і суворий. Коли побачив гостя, зник на хвилинку й повернувся з ланд-майором Намюром. Старомодний палаш у потертих піхвах ляскав Ернеста по стегну. Відчувалося, що начальник ландверу володіє зброєю у відповідному стилі: старомодно, діловито й докладно.

– Радий вас бачити, майстре Андреа! Ходімо, я проведу…

За хвилину від фургона Зізі – від серця цибулини! – малефіка відгороджував лише останній шар м’якушки. Чаклун з подивом дивився на фіглярів «Цирку Виродків», які оточили табір. Мабуть, із усіх захисників озброєні реквізитом циркачі мали найменш кумедний вигляд. Зовсім не смішні гноми-жонглери з кільцями, заточеними по ребру, в довгих, мавпячих руках. Зовсім не смішний коротун-велетень із коромислом напереваги. Коромисло жахало розмірами. Абсолютно не смішні тролі-еквілібристи з важкелецькими мідними тарелями. Містечко циркачів зараз нагадувало оборонні укріплення переселенців, захоплених на марші. Візки й кибитки тісно зсунуті по колу: стіна на колесах. Спробуй прорвися…

Найменш смішним був китоврас Гриня. Блідий від хвилювання, беззбройний і тому ще більш грізний, він гарцював біля фургончика подруги. Наївний гігант забачив чаклуна й розплакався від радості.

– Нарешті! Зізі, він прийшов! Я казав тобі, а ти не вірила…

Відкинулося брезентове укриття. Після нічного замаху й ранкового «Рятівного бедламу» Мускулюс очікував побачити, як ліліпутка тремтить від ляку, – й помилився. Зізі була звичайна. Ніби готувалася до репетиції, щоденної, обридливої, котра вже набила оскому. Хіба що гостріше відчувалося: це не дитина. Маленька жінка, добре бита життям. Овал Небес, дурнуватий пафос зараз міг лише перешкодити! Малефік знав, що він і пафос – речі несумісні.

На жаль, зранку Зізіфельда надягла жовту сукню в шлярках.

Це відволікало, скалкою мучило пам’ять.

– Хочу подякувати вам, пане, – ліліпутка зіскочила на землю. – Вчорашнім порятунком я зобов’язана виключно вам.

Китоврас, виказуючи невластиву йому делікатність, по-скакав подалі.

– Не тільки, – ледь вони лишилися наодинці, сухо відповів Мускулюс. – Роль вашого покірного слуги швидше нагадувала роль гончого пса. Вчепитися й затримати до приходу хазяїна.

– Ви надто скромні, пане. Це до вашої честі.

– Ні. Я чесний без скромності. І потім, я – шкідник, рятувати не мій профіль. Голубонько, вас у першу чергу рятував маг вищої кваліфікації, досвідчений мисливець на демонів. Можете пишатися. Ім’я мага дозвольте зберегти в таємниці. Ваш рятівник аж ніяк не жадає популярності…

– Гаразд. Я не цікава. Крім того, ви зараз відповіли на одне з запитань. Виходить, це був демон?

– Так.

– Бідолашній циркачці дійсно є чим пишатися. Хтось викликав демона для замаху на мене, маг вищої кваліфікації став на захист…

Ліліпутка посміхалася. Ясно й відкрито. Так іноді по-сміхаються смертники, виходячи з темниці на свіже повітря. Сонечко, синє небо, пташки співають, а до ешафота цілих сто кроків. Життя триває, добродії!

– Я передумав. Давайте не будемо пишатися, люба. Давайте будемо рятуватися. Тим більше, що ви помиляєтеся. Демона викликали зовсім із іншою метою, у мага були важливіші завдання, аніж захист «бідолашної циркачки»…

– Я розумію. Давайте рятуватися.

Малефік широким жестом обвів площу:

– Скажіть, Зізі, ви дійсно думаєте, що ці люди в змозі захистити вас?

– Ні.

– А я?

– Не знаю. Навряд чи.

– Ми однаково розуміємо ситуацію. Це добре. Ви готові робити те, що я накажу? Не запитуючи, не роздумуючи? Сліпо підкоряючись?!

Зізі легко підстрибнула, сіла на борт фургончика. Зараз вона дивилася на чаклуна згори вниз. Зовсім трішки згори вниз.

– А ви скажіть: «Alles», – раптово попросила акробатка. – І я відповім: «Так».

Мускулюс запитливо примружився. Жіноча примха? Шкода. Для виконання задуманого йому була потрібно згода, але не жах чи примха. Загальноміська оборона маленької «гутаперчинки», як не дивно, разом із глузуванням викликала повагу. З майданної фортифікації користі не буде. Буде кривдно, якщо через примхи Зізі взагалі все провалиться.

– Нічогісінько ви не зрозуміли, пане.

Циркачка обсмикнула пелену. Склала ручки на колінах: слухняна дівчинка під час матусиних настанов. У очах танцювали бісенята, загрожуючи підчепити співрозмовника на вила. Андреа запідозрив був прелюдію до істерики, але помилився. Він взагалі погано знав жінок, хоч великих, хоч маленьких.

– На жаль, ви не народилися «в ошурках». Знаєте, Дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, зробив з мене акробатку. Зі зламаної, – знайоме слово боляче різонуло слух, – із безглуздої ляльки змайстрував Зізіфельду Трабунець, зірку манежу. Він дуже недобра людина, Дядечко Страйд. Добрі люди ніколи не роблять акробаток із ліліпуток. Добрим людям бракує чарівного слова. Це слово: «Alles». Коли мені було страшно чи боляче, коли я кричала: «Не можу!», дядечко брав батога й казав: «Alles!» Згодом я звикла. Пане чаклун, я прошу вас, я благаю: скажіть чарівне слово! І Зізі робитиме все, що ви накажете!

Нудний і нещадний Мускулюс похитав головою:

– Ні. Я не казатиму чарівного слова. Я знаю багато чарівних слів, але цього не вимовлю. Ви, люба, підете із мною самі, своєї волею – або своєю волею залишитеся тут. І нехай вас рятує ваш чудовий шпрехшталмейстер. Даю хвилину на ухвалу рішення.

Він відвернувся. Осінь пливла над Ятрицею. Незабаром полетить павутиння. На острові Гаджамад вірять, що грішник, який втрапив по смерті до Квашеного Льоху, може вирватися до неба – якщо зуміє вхопитися за таку павутинку. Ага, хапайся, друже. Лети сизим голубом. Сухар ти, малефіку.

І думки твої, немов крихти в ліжку. Зрештою, чому б і ні? Коли кумедні люди кумедно намагаються захистити чужу циркачку від невідомої небезпеки, й тільки в цибулиному серці панує гірка правда…

Так.

Пафосе, геть.

– Я йду з вами, пане. Ви хотіли вести мене звідси? Я готова. Як ви збираєтеся проминути кордони? Я вдячна людям за їхню турботу, але думаю… Нас просто так не випустять. Спектакль повинен тривати.

– Дякую, Зізі, – малефік, проігнорував запитання. – За ці дні я переконався, що шмаги, не хочу вас образити – дуже вперті добродії. З ними легко мати справу. Хоча… Якби я сказав про свої висновки в столиці, мене прийняли б за божевільного.

– Я більше не шмага, пане. Ось уже п’ять років.

Ліліпутка насупилася й додала з неприємною хрипотою в голосі:

– Я обміняла талант на життя Грині. Й нітрохи не жалкую.

Слово «талант» чаклун залишив на сумлінні Зізі. «Нітрохи не жалкую» – теж. Жалкує. Ще й як. По обличчю видно. Але «обміняла на життя»? Обміняти щось, що має цінність, порівнянну з вухами мертвого віслюка, на життя безглуздого китовраса?!

– Бачу, ви знову не розумієте. Гаразд, я розповім. У нас є п’ять хвилин?

Так, вона вклалася в п’ять хвилин. П’ять років – у п’ять хвилин.

Рівна ціна.

* * *

У ті дні, коли мисливець на демонів Фортунат Цвях готував замах на Едварда II, «Цирк Виродків» гастролював у Таджалі. І, зазначимо, з великим успіхом. Днями син таджальського правителя, молодий Акша-бій, підніс красуні Лейлі «шиш сипитир» – подарунок, що дає дозвіл торкатися волосся коханої. У тамтешніх краях це означало заручини й супроводилося щедрим дастарханом, бешбармаком і козолупством. Циркачі нагодилися вчасно: таджальці ревли від захвату, не скупилися на винагороду.

Одне лихо: Григорій Інноліур, істота незламного здоров’я, занедужав.

Приховуючи біль у голові та спині, він рвався виступати, та лихоманка валила бідолаху з копит. Місцями на тілі утворилися ранки: схожі на кратери з сальним дном, у віночках із бридких вузликів. Лихоманка посилювалася. Гриня надривно кашляв; у мокротинні була кров.

Уніформіст Рустам Кліщ оглянув китовраса та наодинці поділився з власником цирку та Дядечком Страйдом жахливою підозрою. Хвороба надзвичайно нагадувала сап у ранній стадії. Страшний сон конярів, бич таджальських степів, сап косив коней табунами. Для людини він також був небезпечний, хоча й меншою мірою. Що тоді казати про китовраса, який наполовину кінь, наполовину – людина?! Дядечко Страйд запропонував негайно їхати. Втікати, якщо бажаєте. Власник скріпився серцем і погодився, прощаючись із наміченим виторгом. Тоді Рустам, тугрієць по батькові, сказав: ха! Дуже сумно він сказав: ха! Ви погано знаєте вершників Таджала, добродії мої. І зовсім не знаєте Камбар-біза, духа-охоронця табунів. Незабаром амулети Акша-бія і його родичів закричать: варто! Голосно закричать амулети. Піде луна степом. Розповісти вам, що роблять у Таджалі з сапними кіньми?

Оповідання нагадувало нічний кошмар.

Півтора місяця ізоляції для циркачів. Григорія Інноліура – заколоти на смерть списом із наконечником з кременю, волаючи до Камбар-біза, триногого духа. Шаманам Таджала – провести обряд розпізнавання, з бубнами й камланням, без зняття шкіри вбитого. Якщо підозра підтвердиться, спалити труп на місці забою негайно. Всіх коней цирку вважати хворими на сап, а тому вбити у віддаленому місці й віддати вогню, також без освіжовувания. Візки, упряж, балаган та інше майно – в багаття. Продовжувати?

Не треба, сказав хазяїн, хапаючись за голову.

На лихо чи на щастя, Зізі підслухала таємну розмову. Готова вмерти за китовраса, ліліпутка нічим не могла йому допомогти. Уночі вона молилася за порятунок Грині, просячи взяти її життя або найдорожче, що в неї є, замість життя друга. Кому молилася? Кому пропонувала безглуздий обмін?! – напевне, долі. Більше не було кому. Вперше за двадцять років зламана шмага палко бажала втілення свого неможливого дару. Від народження обділена долею, до якої волала нинішньої вночі, маленька жінка вважала шмагію – подарунком. Тростиною, спираючись на яку, легше йти із сьогодні в завтра. Ясновидство, прозріння майбутнього було для Зізі настільки реальним, рельєфним, опуклим, що ліліпутка спокійно приймала всю безглуздість цього ясновидіння. Пророкування не збуваються? Майбутнє разюче відрізняється від того, яким воно бачилося шмазі? Ну то й що?! Сяйво у очах дітлахів, коли вона розповідала після виступу, що день прийдешній їм готує, було достатньою платою. Доля в долонях зігрівала душу, навіть витікаючи водою поміж пальців.

Вона була щаслива, шмага Трабунець.

До цієї ночі.

Віддам життя. Віддам тростинку. Віддам дарунок. Віддам дурницю, яка для мене дорожча за скарби Орлиного Гнізда. Усе віддам. Тільки один раз дозвольте… Ну будь ласка! Хіба вам шкода…

А висока пані в синьому посміхалася: там, у хмарах. Пані слухала недоладне благання, більше вгадуючи, аніж розуміючи. Пані погодилася, кивнула. Старий таджалець з’явився вранці до Рустама Кліща. Німий, без’язикий старий, він розмовляв руками. І в руках його була сон-трава, інакше простріл або вітряниця. Ще амулет Камбар-біза був у старечих, в’ялих руках. Німий, як лікар, амулет, на відміну від крикливих талісманів Акша-бія з родичами. За три доби китоврас Григорій Інноліур перестав кашляти й почав, як звичайно, співати басом. Виразки зарубцювалися, лихоманка минула. Ріжки на голові в Грині більше не лупилися.

Амулет старий залишив китоврасові.

Мовчки звелів: носи!

Але шмагія назавжди покинула крихітку Зізі. Вона не нарікала. Сама запропонувала, сама віддала. Гриня живий, цим усе сказано. Ліліпутка не знала, що в день, коли старий з’явився до Рустама Кліща, далеко від Таджала прийшов на Їжачу Рукавицю мисливець на демонів Фортунат Цвях, неофіт РаБеЗу.

Прийшов, щоб почати Дикі Лови.

Висока пані в синьому посміхалася – у хмарах, делікатно прикриваючи рота долонею.

* * *

– Щастя та удачі, голубонько Меліс. Гостей приймаєте?

– Злетілися гості по наші кості, – крізь зуби буркнула Меліс, з’являючись у дверях. Голубонька швидше нагадувала злостиву ворону, якщо бувають руді ворони. – За чим завітали?

Вона по-вовчому зиркнула за спину чаклуна. Там китоврас Гриня переступав сором’язливо з ноги на ногу.

– Знову вікна бити з’явився, дровиняко рогата?

Малефік ледь не розреготався вголос. Крадькома вивести Зізі з площі крізь кордони добровольців, на очах у доблесних захисників – оце було завдання! Для справжнього віртуоза. Тут на додачу до Високої Науки була потрібна неабияка винахідливість. І ще кураж, як кажуть у таких випадках циркачі. Григорій Інноліур від ідеї чаклуна прийшов у захват: «Хо! Ви зовсім смішний, майстре Андреа! Хо-хо! Побавимося!» Для здійснення карколомного плану китоврасу необхідно було залізти в фургон Зізі – що Гриня відразу й зробив напрочуд спритно й тихо. По тому Андреа узявся до ретельного накладення личин.

Порівняння майдану з цибулиною наштовхнуло його на думку.

Чаклун ризикнув на каскадне накладання: крім зміни зовнішності, «stratum-cataracta» блокувала особистісні еманації всередині кокона. Це нагадувало голу людину, покриту бронзовою фарбою. Гарно, можна вдати з себе статую, якщо не рухатися, – але шкідливо для здоров’я, якщо залишитись пофарбованим надовго. Перетворюючи китовраса на ліліпутку, а Зізі – на рогатого Григорія, Мускулюс постарався, щоб навіть запах вихідної особистості не пробився назовні. Про всяк випадок застромив «граничну скалку»: якби він згинув без вісти, що не виключалося, личини спали б самі по собі, у призначений безпечний термін.

«Покров трьох плащів» діяв чудово: відьма нічого не запідозрила.

Чи спрацює обман для демона?

– Ти, красуне, нас спершу нагодуй, напій, умитися подай! А потім уже запитуй! – чаклун підморгнув господині з грайливістю досвідченого серцеїда. – І за вікна не тривожся. Тоді ситуація була екстремальна. По суті, Григорій тихий і сором’язливий, як фіалка на луці.

– Ішли б ви вмиватися, тихі й сором’язливі! – не підтримала грайливого тону відьма. Якби виявився в її руках рогач, могла й по плечах перетягти. – Вік би вас не бачила…

Але рогач залишився біля печі. Довелося відьмі обмежитися вимогою, щоб бешкетник Григорій почекав надворі. Малефік дочекався, поки господиня зайде в дім, швидко ви-стриг жмут волосся з кудлатої голови «китовраса» заздалегідь прихопленими ножицями. Розвів руками: треба, мовляв, а пояснювати нема коли! – поквапився за відьмою, на ходу запихаючи волосся в кишеню куртки. Бракувало ще, щоб тверді Грині патли на очах у Меліс перетворилися на білявий локон крихітки Зізіфельди!

Треба було раніше подбати. Ет, забув.

– Не хочу скривдити, майстре Андреа… З вашим приїздом ці «екстремальні ситуації» з-під кожної купини назустріч стрибають!

Меліс і далі бурчала й демонстративно стовбичила біля лави. Сама не сідала й гостеві не пропонувала. Весь її вигляд так і кричав: нема в мене часу на різну наволоч! Мускулюс швидко озирнувся. Сліди знаменитого погрому ліквідовано, світлиця знову сяє чистотою та порядком. Вибите Гринею вікно затягнуте просоченим олією папером.

– Чим потішите, пане?

– Бачте, мені потрібно провести невеликий дослід. Я маю потребу в деяких матеріалах та інгредієнтах. Якщо цим завдам збитків, готовий за все заплатити.

– Чого саме ви потребуєте? Жезла Бальберита? Царя-кубаря? Бальзаму від жадібності?!

Чаклун лагідно стерпів кривдний тон і почав педантично перелічувати:

– Віск плавлений, бажано – фарбований чорною жовчю аспіда. Пательня з деревним вугіллям з лісової пожежі. Термо-тривка змішувальна кювета, рунована від зовнішніх впливів. Знакова пуп-форма, вона ж виложниця. Шпатель срібний, з розширенням…

По мірі переліку зелені очиська Меліс ставали чесними-чесними.

– Сусун із вами, пане! За кого ви мене маєте?! Звідки в моєму домі такі капості взятися?! За «Криваву Мері» по голівці не погладять. Тут ліцензія потрібна, а хто нам, бідним провінціалкам, її дасть? Чи не ви, ваша милість?!

Відьма зворушливо закліпала.

– В принципі, як консультант лейб-малефіціуму, я вповноважений видавати тимчасові ліцензії. А «pupa malitia», або, як ви зволили висловитися, «Кривава Мері» – мій профіль. У кожному разі, можу запевнити: це залишиться між нами. Слово честі.

– Слово честі професійного шкідника?

– Королівського шкідника, любонько! Королівського, не забувайте. Ми, члени лейб-малефіціуму, люди чуйні та вірні даному слову. Отже?

– І рада б допомогти, майстре чаклун, – руда склала губки бантиком, послала «чуйній людині» повітряний поцілунок. – На жаль, нема чим…

– Люба Меліс, я нітрохи не сумніваюся, що ви – добропорядна й законослухняна відьма. Однак, можливо, у вас відшукається хоча б частина потрібного інструментарію? Дещо з названого мною застосовується з іншою, цілком безневинною метою!

– Не знаю… Я, звичайно, можу пошукати в бабусиних запасах…

– Гаразд. Давайте інакше. Пограємо. Ви напевно згоряєте від цікавості. Я готовий відповісти на ряд ваших запитань. Чесно й прямо. А ви за кожну відповідь будете приносити мені одну річ із переліку. Впевнений: якщо добре пошукати, в бабусиних засіках обов’язково знайдеться старий мотлох. Згодні?

Відьма замислилася. Від пориву вітру ляснув папір на пошкодженому вікні. По обличчі Меліс заметалися тіні: тьмяні спалахи внутрішнього полум’я, що палило жінку, на мить прорвалися назовні.

– Згода.

– Запитуйте.

– Хто напав на нас біля цирку минулої вночі?

– Демон.

Меліс потрібна була ціла хвилина, щоб осягнути… Ні, швидше відчути відповідь. Риси відьминого обличчя загострилися, як у небіжчиці. Дійшло, значить. І звідки демон узявся, теж здогадалася – не дурна, все-таки. Мовчки вийшла в сусідню комірчину, незабаром повернулася, зі старовинною жаровнею та торбинкою вугілля. Наявність жаровні у відьминому домі не містила жодної крамоли. Але робота, якість обробки, піктогліфи, мистецьки вплетені в орнамент по краєчку… Неабияка річ! Мускулюс і сам би не відмовився від «бабчиного спадку».

Наступне запитання застало малефіка зненацька.

– Йому… майстрові Фортунату загрожує небезпека?

– Так. Серйозна небезпека.

– Небезпеку можна усунути?

– Так. Зокрема, дослід, котрий я хочу провести…

– Я зрозуміла. Чекайте, зараз.

Цього разу відьма була відсутня значно довше. За стіною дзвякало, гримотіло, почулося розпачливе рипіння. Тиша. Глухий брязкіт і шерех долинули знизу, ніби з-під землі.

У погріб полізла, розумниця? Знову рипіння, лунко ляскає важка ляда. Засапана, як від довгого бігу, Меліс стала на порозі насилу втримуючи велику тацю.

Ого! Схоже, бабуся Лімісдейл була неабиякою майстринею…

– Прошу, пане. Можете ліцензію видати, можете в темницю кинути.

А погляд зацькований, бігає. Боїться. Не вірить до кінця.

– Заспокойтеся, любонько. Я ж обіцяв: усе залишиться між нами. Тепер, якщо дозволите, я б хотів усамітнитися. Жалкую, що виганяю вас із власного дому, але дім Швелера для моєї мети взагалі не підходить. Зате ваше житло – якраз. Самотнє, замовляння накладені надійно… Зробіть ласку, залиште мене.

– Надовго? – від нахабства гостя відьма сторопіла.

– Дуже сподіваюся, що дослід не займе більше трьох годин.

– А мені куди подітися накажете?!

– А ви поки з Григорієм чаю випийте, чи що? У флігелі.

– З вашим жеребцем?! Таж він у флігелі не поміститься!

– Чудово поміститься, самі побачите!

– Він мені там усе переб’є! Посуд, зілля… Не хочу я з цим конем рогатим!

– Нічого він не переб’є. Це дуже обережний і ввічливий китоврас. Я особисто мав можливість переконатися. Зрештою, я за нього поручуся! Збитки – за мій кошт. Ви ж хочете, щоб я допоміг майстрові Фортунату?

Удар був підступний, «нижче пояса». Але нічого іншого не лишалося.

– Ну, якщо ви поручилися… – із сумнівом протягла відьма.

На самоті малефік відсапався.

* * *

Комплект був – просто мрія малефіка. До речі, був у вжитку. З таким, мабуть, і новачок… Повзуча Благодать!

У вжитку! За допомогою «pupa malitia» навіть відьма се-редньої руки в змозі послати людину на той світ. А просто підірвати здоров’я чи зробити калікою – взагалі раз плюнути, дві шпильки ввіткнути. Якщо в Меліс знайдуть використаний комплект…

«Ось що кохання діє з людьми!»

Мускулюс зітхнув, розставляючи на столі інвентар. Руки його трохи тремтіли, ніби від холоду. Крижане тремтіння йшло не ззовні – зсередини. Ти ж і сам ризикуєш, майстре чаклун. Так, подібного досліду ще ніхто не ставив. Не знайшлося навіженого. Так, безпечним твій експеримент ніяк не назвеш. Але якщо здогади підтвердяться… Тоді, схоже, доведеться вплутатися в авантюру, перед якою теперішній дослід здасться дитячою забавою. І якщо авантюра зазнає краху…

«Пр-р-рипинити! Нема чого бігти поперед карети. До Нижньої Мами всі пустопорожні міркування! Справою треба займатися, пане консультанте, справою!»

Хвилини дві знадобилося, щоб зібрати всі зайві думки в одну, що сердито дзижчала, мов цілий рій, – і викинути геть із голови. Тремтіння в руках вгамувалося. До роботи готовий, ваша честь!

Жаровня.

Деревне вугілля.

Суміш грибної губки й «горючих слізок» – для розтоплювання.

Вугілля займається майже відразу. Термотривку кювету з воском – на жаровню. Віск чудовий. Димчастий із аспідними вкрапленнями. Відлитий у гарні однакові бруски. У кюветі помістилося саме три. Тож почнемо… Так, частина локона ліліпутки, острах-смола… заклинання гомології… жменя товчених квіток лаванди…

«Як діє на демона зурочення? У трактатах про це нема жодних відомостей. Навіть у класичному „Диференціальному численні малефакторних впливів“ Альбрехта Рукмаєра…»

Чаклун перемішав срібним шпателем віск у кюветі, перевіряючи однорідність матеріалу. Ні, ще рано: трапляються нерозплавлені грудки.

«Але ж я урочив демона на повну силу. Щось із ним мусило відбутися… Що? Як переломлюється псування на дітях Нижньої Мами?.. Ага, віск готовий. Час!»

Андреа завжди любив запах гарячого воску. І справу свою любив. Працював із задоволенням, що досить важливо у Високій Науці. Ось і в зламаних так. Їм «чаклунство» теж на втіху. Розуміють, повинні розуміти: дурниця! Ілюзія! Лише ми бачимо! А все одно на втіху… Думки про шмагів не здавалися сторонніми, зайвими. Вони створювали потрібний настрій, висвічували примарні нитки, що вели у димну порожнечу.

Може, щось подібне відчував майстер Фортунат, вступаючи в РаБеЗ, погоджуючись взяти участь у безглуздому замаху?

Тягучий струмінь пірнув у отвір пупа-форми. «Під зав’язку», по вінця. Тепер ізложницю – в казан із водою, щоб охолола. Досить. Ну-бо, глянемо, що вийшло… Андреа повернув засувку, підняв покришку. Лялька вийшла – замилуєшся: гладенька, з матовим «сталевим» полиском, контур правильний, людиноподібний. Жоден із інгредієнтів не визирав назовні, не проглядав крізь шар воску. З форми лялька вислизнула легко – іноді доводилося вибивати, збиваючи «вдачу».

Тепер бічне шво пальцями загладимо… Готово.

Малефік обережно вклав першу «Криваву Мері» на заздалегідь підготоване ложе з повсті. Ретельно перевірив, чи не лишилося в ізложниці слідів попередніх інгредієнтів.

Настала черга другої «pupa malitia». Теж «чистої», з одним базовим директ-компонентом. Ось він, необхідний секрет. Знову: острах-смола, закляття…

Андреа весь поринув у роботу. Розум був холодний, ніби скальпель хірурга, – відтинаючи зайве хвилювання, заважаючи повернутися зрадницькому тремтінню в руках. Третя лялька. Найвідповідальніша. «Pupa malitia mixtum». Найрідкісніший виріб у практиці малефіціуму, коли в форму закладаються відразу два директ-компоненти. Якщо він не помиляється, якщо обидва вектори зійдуться в одному створінні… Рештки локона Зізі. Другий секрет.

Закляття.

Коли третя лялька лягла на повстяне ложе, Мускулюс дозволив собі відсапатися. Витер піт із чола. Накрив мідним ковпаком не потрібну більше жаровню. Нехай згасне жар. Усе зроблене – лише підготовка. Має бути головне.

Він узяв у правицю довгу срібну шпильку. Перевернув її зворотним боком. Голівкою шпильки – кулькою з полірованого нефриту – обережно торкнувся першої ляльки. Стулив повіки, на чверть відкрив «вороняче баньши». Нефрит лагідно ковзав по тілі ляльки, вздовж потоків життєвих сил, на мить затримуючись у потрібних місцях, «запалюючи» віта-центруми. Велика спіраль… мала… сім осередків… Погляд «воронячого баньши», а разом із ним інші відчуття малефіка поступово стікали по шпильці в нефрит, відтіля – в ляльку… Далі, ще далі… Ось і ефірні струни. Течуть від ляльки до її першого прообразу. Андреа звично ковзнув по струнах, на мить затримався, не входячи в контакт. «Батько» в цьому разі його не цікавив.

Мета – другий прообраз. Деманій.

Лаванда! Є. Ледь відчутно, але цілком виразно.

Ніби гончак, що бере слід, малефік втяг носом ефір. Ідемо за лавандою… Ближче, ближче… До аромату додався знайомий сморід. Вічний Мандрівцю! Та це ж відбиток його власного зурочення! І запах лаванди посилився. Тепер Мускулюс точно знав: він на вірному шляху. З натугою придушуючи мисливський запал, який прокинувся в душі, змусив себе рухатися повільніше, з максимальною обережністю. І не дарма. Дуже невдовзі чаклун відчув слабкі дотики. Невиразна, безформна маса коливалася перед ним, постійно зміняючи обриси та аритмічно пульсуючи. Від створіння віяло вогкою тугою, холодом розпачу і – глухою, готовою будь-якої миті прорватися злістю.

Наступної миті Мускулюс тихо ковзнув назад у відьмину хату, розірвав ледь намічений контакт.

Спокійно, пане консультанте, спокійно. Ти щойно зробив диво. Безпрецедентний дослід. Але це ще навіть не чверть справи. Радітимеш потім, якщо все завершиться благополучно. Методика спрацювала? Добре. Переходимо до другої фази експерименту.

Лялька номер два. Знайома послідовність дій, відновлення стану, пережитого за хвилину до того… Тут головне – не скотитися до механічного повторення завчених маніпуляцій, що перетворює Високу Науку на буденність. Кожного разу – як востаннє. Овал Небес! Майже відразу – лаванда! Слід виразний, ясний. Куди відчутніший, ніж під час минулої спроби. Таким іти – суще задоволення. Немов після кволої стежки в лісі, що так і намагається зникнути геть з очей, із серця геть, – вийти на вторований шлях. Ага, знайомим зуроченням повіяло…

У принципі, малефік вже з’ясував, що хотів. Усі здогади блискуче підтвердилися. Можна було закінчувати експеримент: щоб провести пряму, двох точок цілком достатньо. Можна було вчинити інакше: увійти в тісніший контакт із деманієм просто зараз, на другому проникненні. Однак Андреа не зробив ні того, ні іншого. Як і спочатку, він легко торкнувся драглистого марева інфернала – й безгучно відступив; при цьому нічим себе не виказав.

У всякому разі, хотілося б вірити.

Чаклун вагався. Чи варто продовжувати, піддаючи себе додатковому ризику? Він довідався цілком достатньо… Ні! Відступить зараз – вдруге така нагода не трапиться. Втратити найрідкісніший шанс?! Можливість зазирнути в осердя демона, відчути його прагнення та рушійні сили?! Таке знання може виявитися корисною зброєю в боротьбі з Долекрутом. А якщо вдасться зрозуміти механіку дії зурочення на інфернала…

Аргументів «за» було багато. Боязкий голос обережності й розсудливості тонув у дружному хорі. Мускулюс затамував подих, узяв до рук останню ляльку.

Одночасний вхід по двох точках.

Свідомість тече по шпильці в ляльку.

Спалах. Роздвоєння. Солодкий жах. Згубний захват. Зухвалий експериментатор розпався надвоє, відчуваючи нерозривний зв’язок обох «половинок». Заковзав по двох ефірних «каналах», як на полозах саней – вперед! Швидше!

З крижаної гори! Лавандовий сніг верещав під полозами. Колії сходилися лезами ножиців. Сповільнене ковзання коштувало неймовірних зусиль. І коли під саньми разверзнулась чорна ополонка, Андреа не провалився, а м’яко ввійшов у холод і порожнечу.

У душу демона.

SPATIUM XIII Страсті по долекруту, або Темінь душі деманія

…Страшно. Оточили. Нитки, нитки. Скрізь. Плетиво. Легко заплутатися. Далі. Сутужніше. Рухатися, не зачіпати. Зачіпати не можна. Сука зачує. Синя сука. Нитки сходяться до суки. Сука чекає. Я зачеплю. Попадуся. Сука сильніша. Сильніша за мене. Сильніша за всіх. Потрібна їжа. Так. Дуже потрібна їжа. Стану дужим. Плекатиму вихованця. Так. Так. Так. Вихованцеві добре. Я вчинило добре. Багато разів. Потрібно ще. Вихованець дурний. Не розуміє. Потрібно ще! Ще! Вихованець приведе їжу. Багато їжі. Я стану дужим. Я сильне. Вихованцеві добре. Ще краще. Саме не можу. Саме не піду. По їжу. Ні. Сука зачує.

З’їсть.

Ні.

Сука заважає. Заважає! Знайти не може. Багато разів. Боюся. Суки боюся. Інших боюся. Інші слабші за суку. Сильніші за мене. Треба вбити. Вбити. Так. Я буду сильніше. Відразу. Зроблю вихованцеві добре. Назавжди. Так. Вилікую. Прославлю. Інших уб’ю. Хочу вбити інших. Зараз хочу. Зараз не хочу. Так. Ні. Чому так? Хочу, не хочу. Не сука. Я. Чому? Вперше. Мене вкусили дивним. Я хотіло вбити. А інший укусив. Усе не так. Тепер. Раніше було зрозуміло. Ховатися від суки. Робити добре вихованцеві. Їсти. Багато їсти. Я дуже. Уб’ю. Я ще дужче. Я – сука. Вихованцеві добре назавжди. Я робило. Виходило. Не виходило. Я намагалося. Дуже. Вкусили дивним. Стало по-іншому. Ні. Так. Так. Ні. Так. Я не знаю. Що робити. Хочу вбити. Не хочу. Потрібно. Не потрібно. Хочу. Не хочу. Так. Ні. Чому?

Чому?! Ні.

Чому?! Так.

Я зіпсоване. Так. Ні?

Чому?

Тому що. Минулого разу. Помилка! Я зробило помилку! Треба вбити. Відразу. З’їсти. Пам’ятаю! Інші робили боляче. Я плакало. Змушували навпаки. Витягли. Змушували. Треба вбити. Треба було вбити. Тоді. Повернутися. Туди, де добре. Мені добре. Тут погано. Так. Так. Так. Неправильно. Страшно. Інший прийшов. Шукав. Я зачуло. Хотіло вбити. Ходило за ним. Він не бачив. Не змогло вбити. Я не змогло. Страшно. Інший сильніший. Витягли. Змушували. Пам’ятаю. Інші вдарили інших. Дивним. Я вирвалося. Було страшно. Стало смикати. Інших. Смикати. Крутити. Всіх. Хто поруч. Треба було іншого. Першого. Інших не торкати. Одного іншого. Єдиного. Скрутити. З’їсти нутро. Так. Ні… Так! Хочу назад. Туди. Так. Зробити правильно.

Хочу!

Вихованцеві буде добре назавжди.

Назад хочу. Тут погано…

Хто?! Хто?! Тут! Поруч! Інший! Слухає! Дивиться! Страшно! Убити! Так! Ні… Так! Ні! Убити. Іде…

Звичайно, Долекрут мислив і відчував зовсім інакше. Це розум чаклуна, як умів, переломлював відчуття деманія, перекладаючи їх у доступну для людини форму. Інакше пан консультант мав би чималий шанс схибитися.

А так нічого. Просто впав із лави.

Андреа опам’ятався на підлозі. Боліла забита при падінні потилиця. Тепер малефік знав, як діє на демонів зурочення. Цілісна та цілеспрямована істота здобула дар сумніву. Долекрут почав вагатися, обирати. Чітка мета зникла, змістилася. Демон більше не був єдиним цілим.

Деманій почав олюднюватися.

І ще: Андреа Мускулюс нарешті остаточно зрозумів, що треба робити.

CAPUT XIV «З’явись, мій демон, пристрасть-біс – нехай би чорт тебе приніс, ти ліпший над усе!..»

– Ви дуже нагадуєте Просперо, друже мій! – мимохідь кинув Фортунат.

Ще недавно Мускулюс віддав би праву руку за таке порівняння, нехай навіть кинуте мимохідь. Уподібнитися до наставника бодай у дрібниці? Почеснішу нагороду важко й уявити. І ось – досяг, почув із вуст мага вищої кваліфікації…

Вважай, дисертат захистив. А серце не здригнулося жодною стрункою.

– Чим саме, колего? Я ж нічого не роблю…

– От-от! – похмуро відгукнувся венатор, і далі вовтузячись із нимбус-смолоскипами. – Відразу видно школу високоповажного Кольрауна… Знаєте, ваш план гідний найвищих похвал. Клянуся Вічним Мандрівцем! Така маячня, така геніальна нісенітниця просто зобов’язана спрацювати!

Дотепер зберігаючи подобу в’їдливого старого, він страждав на задишку, але в цілому був бадьорий. Причепурився, знайомого плаща начепив. Якщо такого одного разу вивести на ешафот, видовище буде – замилуєшся. При слові «нісенітниця» на обличчя Цвяха зійшла напівзабута гримаса. Клиночок борідки настовбурчився наконечником списа. Немов відкусив від улюбленого тітоньчиного пирога, смак якого давно не лоскотав язика.

Нісенітниця, лаванда…

Ловитва деманія на живця.

Розставлені вмілою рукою, смолоскипи горіли рівно, витягуючись язичками полум’я до неба. Небо супилося, гарчало, втирало хмарами запалені очі. Але дощем пролитися барилося. Зеленавий, склистий димок кружляв Їжачою Рукавицею, вкладений у невидиму оболонку. Перебувати в німбусі з незвички було важко. Забивало дух, трохи паморочилася голова. У скронях стукотіла кров. Під ногами шаруділо опале листя, іноді збиваючись у яскраву купу. Шерех листя був оглушливий.

Останній теплий день осені?

Перший день сльоти?

Чи ти просто хвилюєшся, пане авантюристе, а погода зов-сім ні до чого?!

Чаклун відійшов до кущів ожинника. Присів навпочіпки. Напружена нудьга дзвеніла всередині, долаючи Мускулюса. Досвідчений мисливець, Фортунат Цвях не потребував допомоги дилетанта. Чекати, поки напарник облаштує пастку на деманія, відповідно до плану точно копіюючи колишню пастку Диких Ловів, виявилося важко. Чекати завжди важко. Куди легше було б доповісти Серафимові Нексусу та перекласти необхідність прийняття рішень і дій на тендітні, старечі, сталеві плечі лейб-малефактора.

Агов, приятелю! Доповідай!

Ще не пізно…

Андреа чудово знав, що почалося б, якби він повідомив керівництву про все, що відбувається. Демон у вільному стані? Ну так ловіть, друже. У вашому розпорядженні один із найкращих венаторів королівства. Та ви й самі – отрок не з останніх. Демон схильний до магії? Доленосні впливи? Порушення 2-го Постулату Верума?! Ви з глузду з’їхали! Підтвердження дослідним шляхом гіпотези Кручека-Цвяха?! Шмагія навиворіт?! Стривайте, нічого не вживайте, до вас негайно відбуває слідча комісія Тихого Трибуналу на чолі з…

А, чи не байдуже, хто очолить комісію – сам Нексус, Просперо Кольраун чи хтось із Вищої Ложі?! Деманія, швидше за все, виловлять, справу зроблять цілком таємною і почнуть досліджувати на всі сто. Фортуната Цвяха й Матіаса Кручеква включать до числа учасників експериментів, сторонніх відітнуть, щоб знали своє місце. Якийсь чаклун повернеться до звичних справ і обов’язків. Життя ввійде в уторовану колію буденності. Чому це так турбує тебе, малефіку? Адже Долекрут творить добро! Дівчинкою в жовтій сукенці врятовано маленьку Іскру Гонзалку. Пані в синьому, посміхаючись у небесах, відповідає пожежею в домі Шишмаря Швелера. Дитя-кульбаба рятує Тіля від вогню. Черга дами в синьому: пращники атакують дім, точиться битва у Фарбівній слободі. Деманій-Долекрут не дозволяє нікому загинути під час битви. Але пані – стріляна птиця, такі ігри їй до снаги. Троє п’яниць ледь не з’їдають півня відпущення. Останньої миті за наказом «берегині» втручається Янош, і ситуація знову розв’язується щонайкраще. Чим відповість пані в синьому? Зараз, сьогодні, завтра…

Якщо кожна її нова відповідь страшніша за попередню?

Якщо кожна нова карта – старша й козирніша?

І найголовніше: чим відповідатиме доля на експерименти Тихого Трибуналу зі спійманим Долекрутом?! Крок за кроком, раз за разом, удар на удар, усе далі, до самих безодень…

– Вибачите… пф-ф… Припізнилися ми! Х-хух…

Це Леонард Швелер із дружиною. Ні, ваша честь, вам не причулося. З дружиною. І з нахабним Яношем за компанію.

З вигляду, якщо не придивлятися, цілком пристойна сім’я. Ні, ваша честь, я й не придивляюся.

– Нічого, майстре Леонарде. Час іще є.

Спочатку думалося, що чинбар привезе Ядвігу на возі. Аж ні, на руках приніс. Упрів, хрипить горлом. Як і допхав, від самого дому? У його літа… Було навіть дивно, що хазяїн так легко погодився на божевільну пропозицію гостя. Коли довідався, що таємний план передбачає збір на Їжачій Рукавиці максимального числа колишніх учасників «Прологу до Диких Ловів», Леонард всупереч очікуванням не покрутив пальцем біля скроні. Він дуже змінився, лисий кожум’яка. Шмаг, учень шмага. Лише запитав: «Це небезпечно?» Так, відповів Мускулюс. Це небезпечно. Але без вашої дружини нічого не вийде. Єдине місце у світі, де дрімає минуле п’ятирічної давнини, застигле в мертвій точці, – Ядвіга Швелер. Контузія долі на благо. Я розумію, мої слова здаються безглуздими й до певної міри кривдними…

«Чому ж? – знизав могутніми плечима Леонард, і зробився жахливо схожий на свого діда Кирея, забіяку та впертюха. – Чекайте, я доставлю Ясю на галявину».

Ось, доставив.

Спостерігаючи, як Швелер дбайливо розташовує безтямну дружину на стосі пледів, притягнутих Яношем, чаклун намагався розслабитися. Вгамувати занепокоєння, що створювало побічні хвилювання ефіру. Він тут – зайвий. Випадковий елемент головоломки, як випадкові пальці, що її збирають. Найважливішим було приховати від Фортуната Цвяха справжні мотиви задуму. Запеклий вовк, мисливець міг вловити відгомони чужої тривоги, виявити інтерес, піти по «верхньому» сліду…

– Ах, Ясю-Ясенько, лишенько ти моє…

Відьма Меліс вийшла з-за покаліченого блискавкою в’яза, присіла поруч із Ядвігою. Взяла тонке зап’ястя подруги. «Того разу ви були тут?» – поглядом запитав Мускулюс. Ні, похитала головою відьма. Вказала жестом: он там, лівіше. Мені зайняти колишнє місце, пане чаклун?

Так, кивнув Андреа.

Умовити руду взяти участь у полюванні на дитя-кульбабу виявилося просто до неймовірності. Он вона, причина миттєвої згоди. Зі смолоскипами вовтузиться. Здається, тепер відьма не відпустила б Фортуната самого навіть у пекло. За ніч випестувала б особисту Подобу, з хвостом, рогами й копитами, бігцем би побігла за «зрадником». А на галявину – взагалі дрібниці.

Янош запропонував їй запасний плед, але відьма відмовилася.

Так і лягла, на сиру землю. Саме в тому місці, де лежала в день замаху на короля.

– Почнемо, колеги?

Фортунат Цвях скінчив облаштування пастки, по черзі вклонився кожному з «колег». Скоряючись безмовному наказові мисливця, чинбар Леонард і Янош Кручек стали по кутах уявного трикутника, поруч із крайніми смолоскипами. Мабуть, саме там п’ять років тому стояли незнайомі Мускулюсу чарівники РаБеЗу, готуючись до виклику та приборкання демона. Сьогодні замість магів були шмаги, але малефік і не сподівався створити точну копію. Для виконання його плану було достатньо загальної подібності.

Базовий принцип малефіціуму: подоба не є копіювання. Так, «pupa malitia» лише віддалено схожа на жертву-прототип, але біль у людини від подряпин на воску реальний безумовно.

Троє на галявині.

Пастка-німбус.

Дві жінки за чагарником.

Картину псував один китоврас із рогами. Гриня тупцював біля зарослого грибами пня всередині німбуса й тремтів з ляку. Хвіст нещадно хльоскав двотілого велетня по боках, немов Григорія Інноліура обліпили ґедзі.

– Пане чаклун, ви на ньому кудись їхати зібралися? – із-за кущів пошепки поцікавилася відьма. Так буває з людьми: очі бояться, руки роблять, а язика охоплює нервова, зовсім недоречна дотепність.

– На жаль, люба, – теж пошепки відгукнувся Андреа, перш ніж дочекався, поки венатор зі значенням підійме руки, немов диригент, що велить оркестру приготуватися. – На цьому китоврасі, скажу я вам, де сядеш, там і злізеш…

Невідомо, який дотеп ладен був зірватися у відповідь з вуст Меліс, і ніколи не стане відомо, бо відьма оніміла. Мисливець на демонів вибухнув гортанним клекотом, із тріском рвонув полотнище повітря. І китоврас Гриня зник. «Покров трьох плащів» спав, оголюючи сутність. У мареві, що струменіло між смолоскипів, виникло дитя-кульбаба. Перелякане маля в пазурах чарівників.

Час почухав потилицю, страждаючи нападом «deja vu».

«Alles!» – самими губами прошепотів малефік.

Ніби виконуючи наказ, Зізіфельда Трабунець випросталася в клітці.

* * *

– Почнемо грати з долею, дитинко. Починай!

– Але я… я не вмію! Я розучилася…

– Доведеться вчитися наново. Я кому сказав?!

Схований від сторонніх очей «серпанком відчуження», Мускулюс спостерігав за втіленням свого божевільного плану. Тільки зараз він зміркував, що з усіх напрямків вибрав єдиний. Коли б якийсь велетень кинув на землю свого списа так, щоб держак простягся крізь центр німбуса та місце, де засів малефік, вістря наконечника вказало б точнісінько на нещасну місцину, звідки Андреа п’ять років тому «зурочував по площинах». Збіг? Випадковість?

Навряд чи.

Де зійшлися за гральною дошкою Доля та Долекрут, випадок набуває сили закону.

Трясовина неймовірного перетворюється на граніт обумовленості. Ланки збігів замикаються в ланцюжки закономірностей. Логіка сюжету, кульгаючи на обидві ноги, швидше за королівського скорохода мчить до мети. У кущах грають десятки, сотні, тисячі салонних клавесинів. Розвіюються порохом по вітрі всі постулати Верума Несхибного. Головне при цьому – вчасно збожеволіти й навмання вибрати правильну дорогу…

Галявина-перевертень, Їжача Рукавиця рушила першою, перетворилась на цирковий манеж. Кущі, дерева – трибуни. Опале листя – ошурки. Обряд у німбусі – фарс, пустий, жорстокий і потішний. Вистава нагадувала Яношеву гру «в чаклунство», коли хлопець збирав навколо себе дітлахів. Феєчки, червоненький… Дії, що мають цінність лише для безпосередніх учасників – й то до певного часу.

Блідий до синяви Янек хитнувся в бік венатора:

– Дядьку Фарте… Що ви робите?!

– Не смій називати мене Фартом!

Подоба приборканого в минулому демона, фальшиве дитя-кульбаба, Зізіфельда Трабунець розгублено змахувала руками. Зацькованою лисицею косувала на мучителя-Цвяха. Він звелів, вона чесно намагалася виконати. Повернути собі владу над долями людей, що дарув їй колись злам – ілюзія для всіх, крім самої шмаги та їй подібних.

Циркачка тяглася до втраченої шмагії.

– Я не вмію! У мене не виходить!

– Ти погана дитинка. Доведеться пояснити тобі…

Аркан-невидимка зчавив «поганій дитинці» горло. Фортунат був суворий і нещадний. Спектакль тривав. З острахом і подивом дивилися на венатора два шмаги: Янош Кручек і Леонард Швелер. Юний учитель і літній учень. «Так треба», – сказали ім. Вони повірили. Чесно намагалися усвідомити, що робить мисливець на демонів. Намагалися підтримати Цвяха – нехай лише у власних видіннях, що набувають реального значення виключно для зламаних… І – для Долекрута?

Так?

Ні?!

Чи не байдуже, якщо вони однаково не розуміли: навіщо маг мучить циркачку?! Та він зараз уб’є її! Хіба можна дозволити… Швелер суворо насупився. Тінь лягла на обличчя чинбаря. Зламаною кісткою хруснула гілка під ногою. Напружилося потужне, важке тіло. Зараз розлючений бугай кинеться на Цвяха, «рятуючи» ліліпутку. Кине додолу, зламає диспозицію, налаштованість, уся робота піде прахом…

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку…

Цвях вчасно послабив хватку. Зізі судомно хапала ротом шорстке повітря. Ситуація застигла в хисткій рівновазі.

– Alles!

Неймовірно: із усіх слів, випадково чи навмисно, мисливець на демонів обрав єдине.

Хльоснув, ніби ремінним шамбар’єром.

Ліліпутка випросталася вогником свічки. Сухими, скляними очами вона дивилася просто на Мускулюса, хоча той знав: бачити його акробатка ніяк не могла. Малефік задихнувся. Йому здалося, що друге «alles» вимовив не Фортунат, а він, Андреа Мускулюс. Напевне, так і було. Він сказав, Зізі повірила. Пішла за ним на Їжачу Рукавицю, щоб іти до кінця.

«Я йду з вами, пане. Спектакль повинен тривати».

«За ці дні я переконався, що шмаги, не хочу їх образити, – дуже вперті добродії. З ними легко мати справу…»

Обличчя Зізі змінилося. Посмішка. Звична посмішка арени, надягнута на страх. Вітер промчав у кронах дерев: трибуни зайшлися оваціями. Циркачка повільно розвела руки в боки. Немов перед фінальним трюком. Треба сміятися попри біль, треба розкланюватися із зірваною спиною, бо спектакль повинен тривати. За будь-яку ціну.

Кастаньєтами клацнули малесенькі пальці.

Раптово Андреа відчув: Їжача Рукавиця змінилася. Крізь безглуздя того, що відбувалося, злостивим паяцом визирнув прихований, майже мертвий від старості зміст. У фарсі зачулася трагічна нотка; сік журавлини на одязі фігляра став солоним і гірким, ніби кров. Крізь фальшиве лицедійство проступали хисткі контури справжніх подій, що вершилися тут п’ять років тому. Минуле прокидалося! Ворухнулася на краю галяви, за кущами, байдужа жінка. Скам’янілий усередині Ядвіги Швелер маятник долі почав рухатися. Немов боязке серцебиття, ледве помітний подих сплячої. Подоба не є копіювання. Адже було! Було майже так! Майже зовсім так! Зовсім так… Так, так, потужною амплітудою з моменту зупинки донині, сполучаючи несумісне.

Поштовх, божевільний, як план Андреа Мускулюса, ледь не перевернув реальність.

Стис учора й сьогодні в одному кулаці.

Склисте марево, що заповнило німбус, спотворилося, піною, що клекотіла, зметнулося до небес; опало до тьмяного листя на землі. Ліліпутка похитнулася, з натугою встояла на ногах. Але дії венатора тут були зовсім ні до чого. Фінальний трюк наближався. Пташині дзьоби вдарили барабанний дріб: смертельний номер! Слухайте: смертельний номер! Зміїною хвилею Зізіфельда перетекла трішки лівіше. Повернулася на колишнє місце. Зігнулася бичем у руці вмілого берейтора. Чіткіше позначилися в куточках очей лаковані зморщечки-тріщинки.

Здригнулися у відповідь язички смолоскипів, раздвоїлися в’юнкими жалами.

Кожен язичок – клиночок борідки Фортуната Цвяха, розділений надвоє сивим пасмом.

Розгойдуючись аспідом перед атакою, циркачка вивчала мисливця: пильно, хижо, оцінюючи. Дрож пробрав Мускулюса, перетворюючи кості на ламкий сухостій. Здогад перетворився на впевненість. У німбусі була вже не крихітка Зізі. Точніше, не тільки – Зізі. З очниць маленької гутаперчинки на мучителя-цвяха дивився деманій.

Долекрут.

– Так, добре… давай, давай…

Блукаючи лісом, стежачи нишком за дурнуватим фарсом, демон не витримав. Повернувся в ерзац-минуле, бажаючи самостійно переграти сцену наново. Виправити ключову помилку. Убити найголовнішого іншого. Його смерть – сила й неприборканість деманія. Можливість вільного переміщення між геєною та поверхнею земного диска. Звільнитися, зробити вихованцеві добре назавжди.

На віки вічні!

Для Долекрута не мало значення, що в клітку можна ввійти, але не можна вийти. Дурниця! Для демона опанувати чуже тіло, зробити людину одержимою – властивість вроджена. Надовго ліліпутки не вистачить, термін одержимості короткий, але багато часу й не знадобиться. За мить проклята клітка впаде, знесена ударом дивного. Так було тоді. Виходить, так буде й зараз. Деманій потрапить у пастку, деманій звільниться. Деманій уб’є. Уб’є правильну здобич, не витрачаючи сили на зайві дії.

Усе буде добре. Усе буде просто чудово.

Більше не потрібно боятися синьої суки…

Малефік бачив, як напружилися плечі Фортуната Цвяха, коли венатор відчув наближення злощасного тремору мани. Вигляд старця загрожував змінами: дитина? Зрілий чоловік? Кволий старий на смертному одрі?! Невидимі руки тасували колоду карт, готуючись до здачі. Нічого, встигнемо. На щастя, кашель барився.

Фортунат нашвидку перевірив міцність клітки.

Задоволено кивнув.

«Витримає. Попалася, крихітка. Молодець пан Андреа. Геніально! Тепер – сповити деманія „крицею-мереживом“, провести стандартну процедуру екзорцизму… Ліліпутку – під опіку Меліс. Нехай приводить до тями. А ми…

А я – я! Я!!! Нарешті візьмуся до нашого наймилішого Долекрута. Для початку: базові відповідності з „батьком“, вдача, зчеплення…»

Проникнути в розум мага вищої кваліфікації – вміння за межами нинішніх здібностей чаклуна. Але й без Високої Науки малефік не сумнівався в намірах Цвяха, ніби чув його думки.

«Знищувати демона? Ха! Тричі ха! Не для того ловили! Я дав присягу. І ось у моїх руках – реальна можливість вилікувати Яноша від зламу. А там – чим Нижня Мама не жартує?! Гляди, й зробимо із хлопця найбільшого, екстраординарного мага! Матіасе, друже дитинства, чому ти не бачиш мене в годину тріумфу?!»

Андреа був готовий до подібного розвитку подій. Жевріла, звичайно, квола надія…

Шкода.

– Захоплення здійснено, всім дякую, – з навмисне театральним пафосом уклонився венатор обом шмагам. – Демона приборкано. Прошу вас відійти. Мені потрібно сповити цю гидоту перед екзорцизмом…

У Мускулюса залишався в запасі останній засіб.

У порівнянні з яким навіжені плани здавалося найрозважливішими.

Виходити на в’язок із наставником Просперо? Пояснювати, в чому справа, просити допомоги? Та ще й таким дивним способом… Ні. На це нема часу. І раніше не було: бойовий маг трону не з довірливих простаків. У звичайній ситуації Кольраун почав би детально розпитувати, перевіряти… А майстрові Фортунату будь-які пояснення – повз вуха. Мисливець просто не повірить, поки не побачить на власні очі.

Виходить, повинен побачити. Тут і зараз.

Жестом, що нагадував рух циркачки за мить до одержимості, чаклун підняв руки. Відкрив внутрішні заслінки та шлюзи, ламаючи греблі, вивільняючи снігову лавину мани з м’язів сідниць, спини, плечей… І коли крижана суміш, вируючи, заповнила його по вінця, Мускулюс черевним виттям видихнув заповітне джерело-слово.

Відкрив особистий канал інстант-виклику Просперо Кольрауна.

Сила була потрібна аж ніяк не для відкриття персональної лінії зв’язку. О, ні! Накопичену силу, ладну вражати, чаклун ще мить утримував у собі, даючи бойовому магові можливість безпомилково визначити: хто саме намагається з ним зв’язатися. А потім поміж брів розплющив «вороняче баньши», викидаючи у відкритий коридор зурочення, пристріт, бліду неміч і «чорний день». Повний спектр шкідливого волхвування: та сама міць, рівень, склад і структура, що й п’ять років тому, на Диких Ловах.

У дрібних, ювелірних деталях.

Подоба не є копіювання, але зараз Андреа був скрупульозно точний.

Від точності залежало його життя.

Як дати зрозуміти вчителеві, що від нього потрібно? За лічені секунди, не вдаючись до великої плутанини пояснень? Так само, як часом учитель без паузи скеровує думки учня в потрібний бік, відважуючи дурневі добрячого ляпаса. Як правило, метод спрацьовує.

Як правило. Але не завжди.

* * *

Густа рідина з приємним заходом лагідно хлюпотіла об мармуровий бортик басейну.

Біля дверей дует рабинь співав про весняні фіалки.

Просперо Кольраун завжди стверджував, що грязьові ароматичні ванни є найперший обов’язок усякого бойового мага, котрий поважає своє ремесло. Іноді, у періоди меланхолії, він віддавав перевагу гамакові та квартету флейтистів, але незабаром знову повертався до колишніх пріоритетів. Перша любов, як відомо, не старіється. Зелена глина, розтерта в казанах п’ятами босих красунь, підігріта на вугіллі з виноградної лози, змішана з джерельною водою ключів Ферр’є та червоним вином… О! За правильного змішуваання компонентів це диво добродійно впливало на тілесне здоров’я та душевну рівновагу, множило здатність м’язів до концентрації мани. А якщо до того ж уміло дібрати склад трав, олій і екстрактів… Отут у Просперо були свої, персональні рецепти. Наприклад: витяжка кіннамума, жменя зерняток кардамону, перетинки доричного горіха, екстракт імбиру, коріандр, майоран, а для гостроти відчуттів і кращого тонусу – дрібку piperis kayana. Ах, так, ще порошок radicula spumare – для кучерявої піни.

Одним словом, можемо вас запевнити, бойовому магові трону зараз було гарно.

Виклик застав його майже зненацька. «Майже» – бо застати зовсім зненацька Просперо Кольрауна, нищителя Вежі Таїнств і чистильника гробниці Сен-Сен… Фантазія найдосвідченішого чарівника пасувала, не доходячи до таких див. Навіть уві сні. Тому що відомо: сонний чарівник небезпечніший за того, що не спить, а мертвий – за живого.

Канал розцвів перед Кольрауном дивним фіолетовим віночком. Можливо, тут відіграв свою роль дует, що співав про фіалки. Короткої паузи, яку учень дав учителеві, магу цілком вистачило. Почуття небезпеки простромило обоє тіл – ефірне й досить значне матеріальне. Цілюще болото скипіло, пішло крутими хвилями, перехлюпуючи через бортик. Формуючи тришаровий щит-абсорбер для відбиття зурочення, що заюшило в коридор зв’язку, Просперо тверезо оцінював ситуацію. У здібності бойового мага відбити атаку Мускулюс не сумнівався. Інакше й не пробував би. Власне, сам Кольраун теж ні на мить не засумнівався в порядності учня. Копійки не варті близькі люди, довіра між якими вимагає застережень. Замах на дорогоцінні життя та здоров’я наставника міг мати одну-єдину мету: привернути увагу. Один знадобився іншому, а на пояснення нема часу.

Необхідна термінова відповідь.

Яка?!

Для ухвали рішення були тільки три очевидні факти:

– Андреа Мускулюс потребує допомоги.

– Місцезнаходження чаклуна: Фільчин Бір, норд-норд-ост.

– Структура й сила атаки точно повторює «пристріт по площинах» п’ятирічної давнини.

Закручуючи вихор мани та скеровуючи бурю в канал, Просперо Кольраун дуже сподівався, що правильно оцінив ситуацію. Потай він пишався учнем. Мало який чаклун ризикне викликати удар на себе.

Причому удар цілком конкретної властивості.

Стомлений, але щасливий Кольраун відкинувся в грязюку, махнув рабиням: продовжуйте! Хлюпнув у басейн відвару шипшини. Розслабився. Він пишався не тільки учнем, але й собою. Це був класичний випадок «Маг із магини», давньо-реттійською «Magus ex machine».

Хоч у підручники вставляй.

* * *

Буревій ударив по галявині.

Задув, розметав німбус-смолоскипи, що кричали пташиними голосами.

Жовток сонця щойно визирнув із-за шкаралупи хмар, зварився круто. Налягла задушлива, беззоряна ніч. «Серпанок відчуження» навколо Мускулюса, схожого на ганчірку, викручену огрядною прибиральницею, розметало на жмути. На щастя, зараз малефік був набагато сильніший, ніж п’ять років тому. Але екстрим-викид мани все одно дався великою кров’ю. Крізь виття заблуканого буревію долетів крик Меліс: відьма розпачливою скоромовкою накладала захисне замовляння.

Не на себе! На Фортуната.

Переможна зловтіха скривила губи Зізі. Ліліпутка зробила пробний крок – ні! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою потекла за бар’єр німбуса, що звалився під напором закляття Кольрауна. Все було, як минулого разу. З одним виключенням. Жалібно схлипнула, відлетіла геть циркачка – скинутий, старий одяг. Упала біля кущів, втратила свідомість від потрясіння. Більше не маючи потреби в людському тілі, навпроти венатора й двох шмагів, які поховалися від переляку, стояв демон.

Вільний, неприборканий деманій Долекрут.

У своєму справжньому вигляді.

Однак Фортуната Цвяха, незважаючи на потрясіння, котре він відчув від втручання Просперо, теж важко було застати зненацька. Мисливець змахнув руками, віртуозно творячи «зубчасте віяло» – і… Давлячись від натуги, захрипів горлом, багряніючи. Підлий кашель! Як невчасно… Тремтячи в приступі тремору, Цвях із зусиллям накреслив перед собою руну Аззаум. Мить – і на місці чарівника теж виник демон!

Венатор прибрав Подобу.

Андреа розумів: для Цвяха це – єдиний засіб зупинити тремор мани й наступну за ним «гармошку». Демони маною не володіють і, відповідно, у Подобі мисливець не підвладний тремору. Напевне, Фортунат і раніше знав про цей спосіб. За п’ять років хоч раз би та перевірив. Однак чи перетворюватимешся на демона, наприклад, у аустерії?! Навіть якщо ризикуєш стати дитиною чи кволим старим на смертному одрі…

Майстер Фортунат у демонічному стані був копією інфернала, що «вилупився» з крихітки Зізі. Або, якщо бути точним, навпаки. Швидше Долекрут здавався зменшеною копією демона Фортуната.

Син перед батьком.

План спрацював. Саме такого результату Мускулюс чекав і палко бажав.

…Третя лялька. Найвідповідальніша. «Pupa malitia mixtum». Найрідкісніший виріб у практикумі малефиіціуму, коли у форму закладаються відразу два директ-компоненти. Якщо він не помиляється, якщо обидва вектори зійдуться в одному створінні… Рештки локона Зізі. І ще – другий секрет.

Секретом, закладеним у ляльку, що забезпечила найкращий контакт із деманієм під час досліду, була закривавлена хустка.

Втираючи кров із носа, розбитого Яношем, венатор забув хустку на столі.

Красти погано, але в малефіка не було іншої ради.

* * *

Ще з легендарних часів Овальда Циблі, основоположника фундаментальної Високої Науки, в кожного чарівника є прижиттєве право на «хвилину мовчання». Наївний бакалавр чи вчений магістр, волхв Колегіуму чи маг вищої кваліфікації, алхімік, венатор, ясновидець чи аччендарій – кожен рік роботи з Вишніми Емпіреями підкидає тобі в скарбничку особливу, дивну хвилинку. Друїди Зюзудри називають ці заощадження «річними кільцями», але що взяти з друїдів, ладних пристосувати будь-яку дрібницю до своїх улюблених дерев? Справа в іншому. Чули? Коли страчуваний злочинець летить сторчголов із Фольхського стрімчака, все життя пролітає перед бідолахою за мить падіння…

«Хвилина мовчання» – те саме, що останній політ.

Час чарівницької паузи – різний. У Просперо Кольрауна, наприклад, за рік може нагромадитися секунд дев’яносто. У лейб-малефактора Нексуса дійде до сотні. А в скромного чаклуна Андреа Мускулюса – добре, якщо сорок ударів серця набіжить. Але варто магові за бажанням, у критичний момент закликати «хвилину мовчання»… Усе навколо зупиниться для нього на відміряний час. Замре, застигне, скам’яніє. І вислизаючи з колеса життя, можна буде згадати, усвідомити, знизати плечима, нарешті! На що в звичайній ситуації просто не залишається часу.

Дар чи кара?

Донині ведуться суперечки про найтихішу хвилинку – без результату.

Мускулюс же сперечатися не став. Плюнув на теорію, торкнувся «воронячого баньши» нігтем вказівного пальця та закликав законну паузу.

Два демони, великий і малий, зимовими заметами застигли один напроти одного. Повітря над Їжачою Рукавицею скувало крижане заціпеніння. І дивна картина постала перед чаклуном. Йому відкрилося Пекло. Немов у недавньому сні: пекло буравом вгризалося в земний диск, крутило хижі крила спіралі. По ярусах ішов Фортунат Цвях у Подобі. Тріпотіли вивернуті ніздрі: мисливець намагався зачути лаванду. Раб присяги, він ладен був вивернути геєну навиворіт, але врятувати маленького Яноша. Венатор рухався крізь пекло, зовнішнє, природне – і внутрішнє пекло, ретельно створене ним самим. Присяга. Присяга… Присяга! Яноша буде врятовано. Інакше – смерть. Шмагія полишить малого. Інакше – смерть. Злам буде переможено, зламаний знайде щастя. Інакше… Пристрасть билася в мисливці – приборкана нерозв’язністю завдання, вигодувана любов’ю і даною обітницею. Пристрасть блукала в оковах, із соку перетворюючись на вино, із вина – на оцет. Пристрасть і Нижня Мама, княгиня геєни, були тезками: обидві – манії. Отруйна мана, змія, що пожирає власного хвоста.

І ярусами Пекла слідом за магом-маніяком скрадалася тінь.

Деманій мисливця Цвяха полював за «батьком».

Вирватися без виклику на поверхню диску деманій не міг. А напасти на Фортуната у Подобі – боявся. Звір чудово чує сильнішого звіра. Заслабкий, задрібний, деманій ще не виріс до необхідних розмірів, але сили його міцніли що не день. Деманія добре годували. Смачна, поживна присяга. Соковите шаленство гонитви за результатом, який вислизає. Усе, про що палко мріяв мисливець, розбиваючись об неможливість втілити мрію, шкутильгало за ним по спіралі геєни. Теорія приват-демонолога Кручека, втілена в плоть. Убити «батька». Стати цілковито неприборканим. Пробитися в світ людей. Змінювати долі на краще. Звісно, на краще! Рятувати. Допомагати. «Вихованцеві» буде добре.

Назавжди.

Прогризти шлях до волі, до можливості плекати, рятувати й допомагати, ні в кого не питаючи дозволу. Не цікавлячись бажаннями тих, кого рятують, зойками врятованих і риданнями випадкових учасників порятунку.

Коли на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, тягнучись до пекла по здобич, Фортунат Цвях зачув лаванду, – це був зародок деманія Зізі, шмаги-ліліпутки. Болісне бажання врятувати китовраса. Розпливчаста тінь, не сформована до кінця, виливала аромат знайомих квітів. Ще місяць, два – і зародок, позбавлений живлення, розчинився б у дикому повітрі Пекла. Але доля, висока пані в синьому, посміхнулася невлад.

Випадковість? Не зовсім.

Адже ти шукав лаванду, венаторе?

Коли Фортунат нарешті знайшов демона, з третьої спроби вчепився в здобич, – це був його власний деманій. Тварюка переслідувала «батька» навіть під землею, відстежуючи ефірні проникнення з поверхні. Сильний маг, не відаючи, що діє, схопив обох, котрі опинилися в одному місці, – істоту й зародок, лаванду й Долекрута. Сплів водно, перемішав, витягаючи назовні. Переляканий деманій інстинктивно прибрав найбезневиннішої подоби, яка виявилася в його розпорядженні. Личини крихітної акробатки.

Це не допомогло.

Зовнішня безневинність викликала глузливий сміх, але волі не дарувала.

– Дитинко, ти зрозуміла? – сказав перший, головний «батько», приборкуючи здобич і не розуміючи, з ким має справу. – Старайся. Дуже старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…

– Я не вмію! – кричав деманій, страждаючи від раптово виявленої роздвоєності. Подвійно пригнічений неможливістю знищити «батьків», ближнього – владного – й далекого – кволого, – він казав правду. Точніше, вкладав свою, пекельну правду в прийнятні для людей форми: – У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка, – розчаровано свиснув аркан.

– Не треба! Я намагатимусь!

Незабаром на ліс звалилися пристріт малефіка Андреа Мускулюса й килимове закляття бойового мага Просперо Кольрауна.

Юний деманій звільнився з клітки «Trias Septem-Lumen» та припустився фатальної помилки. Ах, якби в метушні він зміркував добити головного «батька»! На жаль, силу було змарновано, долі скручено й контужено – і стомлений Долекрут впав у сплячку: переварювати здобич. Поглинуті зміни доль. Їжа виявилася важкою, огидною на смак, на відміну від солодких змін на краще. Нутро мучила печія. Сплячка нагадувала каталепсію й загрожувала протривати бозна-скільки часу…

Але пані в синьому посміхнулася ще раз: одного разу в Фільчинім Бору з’явився «вихованець».

Долекрут звівся назустріч: рятувати й плекати.

* * *

«Хвилина мовчання» скінчилася раптово, як балада трубадура-новачка. Щоправда, було б величезною наївністю чекати в тиші, що настала, оплесків. Секунди текли, а демони барилися. Страх перед більшим супротивником і наведений малефіком пристріт, що подарував деманію сумніви, ланцюгами тримали Долекрута. Але що зупиняло венатора? Невже він не розумів: хто перед ним?! Чи й досі сподівався взяти Долекрута «живцем»?!

Уже взяв. Дуже давно.

Демони ніби підслухали чаклунові думки, кинулися назустріч один одному. Як людина, що рвонулася до дзеркала, й дзеркальне відображення. Мовчки. Повітря скипіло навколо бійців, вжахнулося та з шипінням відскочило геть. Два вихори зіткнулись, розлетілися, знову зчепились…

Злилися в єдиний смерч.

Саме цього домагався малефік. Фортунат Цвях – і його демон. Без будь-якої магії, пасток і німбус-смолоскипів, без перекручених джгутом доль. Один на один. Зубами, пазурами, серцем. Людина проти власної манії. Б’ється не за інших – за себе. За своє добровільно зіпсоване життя. За свій розум. Бореться – «вбиваючи себе за себе»…

За себе – і проти себе.

Батько – проти поріддя.

Одного разу знаменитий живописець Адольф Пельцлер надумав зобразити на полотні сутичку двох демонів. Ескізи, як чесний майстер-реаліст, він заздалегідь показав декільком відомим венаторам. Думка мисливців була одностайною: вражає, але надто статично. Демони рухаються інакше. Венатори порадилися й запросили художника на вечерю, де спеціально для нього влаштували демонстрацію: нехай побачить дійство навіч і запам’ятає, так би мовити, з натури. По закінченні перегляду в розкішній чуприні маляра додалось чимало сивини. Видовище настільки вразило Пельцлера, що він ледь не відмовився від задуму. Але натхненню не накажеш! У результаті народився великий гептаптих «Останній бій». Мускулюс бачив цей шедевр на авторській виставці в галереї Універмагу. На першому полотні двоє інферналів завмерли в загрозливих позах. На останньому демон-переможець зі зламаним крилом волав до небес, роззявляючи пащеку в переможному ревінні. Пазуристою лапою він топтав жалюгідні рештки переможеного. А на інших картинах була якась розмита пляма, що займала різні положення на кожному наступному полотні. Усе, що перебувало навколо плями, було виписано з геніальною ретельністю – бляклий розмив, що різав око, потойбічна реалістичність деталей пейзажу…

Саме таку картину малефік споглядав зараз.

Запізніло розуміючи, який точний був художник.

Вирвана з коренем трава летіла до низького, похмурого неба. Із жалюгідним тріском, немов під п’ятою велетня Прессікаеля, чавився в кашу колючий ожинник. Розпачливий хрускіт: молода сосна звалилася горілиць, хоча смерч мимохідь ледь торкнувся дерева. Сполоханим глухарем спурхнув пеньок, залишив під корінням рвану лійку. Зір відмовляв, розум загрожував здатися. Лише по широких смугах поораної землі, що нівечили Їжачу Рукавицю в різних місцях, можна було відстежити хід битви.

Пізніше, згадуючи бій, Андреа з подивом зрозумів: у дивовижному бедламі метушилися люди. Знайомі люди. Та й сам він брав у всьому, що відбувалося, діяльну участь. Наприклад, устиг перехопити Меліс: із кам’яним обличчям відьма йшла в епіцентр скаженої плями, виставляючи перед собою жалюгідну зброю – кухонного ножа. Не кожен зумів би відстежити легке мерехтіння вістря з характерною жовтизною. Страшно подумати, що трапилося б, якби відьма ткнула в демонів справжнім амулетом Громової Шуйці. А вже думати, де руда взяла цю капость, і зовсім не хотілося. У стрибку чаклун збив дурепу з ніг. Повалив, вирвав ножа, пожбурив якомога далі: «Лежати! Кому кажу!» За десять кроків від малефіка намагалася сісти Ядвіга Швелер. Жінка опам’яталася від контузії в найневідповідніший момент. Пригинаючись, майстер Леонард поспішав відтягти дружину подалі від лиха. Білий, як полотно, Янош («Стій! Куди?!») підхопив у оберемок безтямну Зізі та кинувся ломитись крізь шпичакасту стіну: геть. Спиною вперед, щоб захистити ношу від колючок.

Ні, не продерся.

Упав, накрив циркачку тілом.

Здригнулася земля. У спину вдарив палючий вітер. Здавалося, волосся на потилиці ось-ось спалахне. Відьма, на щастя, вгамувалася, перестала вириватися й дряпатись. Мускулюс ризикнув озирнутися – й завмер, приголомшений раптовою тишею. Немов повернулася «хвилина мовчання». Рух на протилежному краю галяви було такий повільний, що свідомість відмовлялася його сприймати.

Із землі підіймався демон.

Один?!

Один. Другий зник.

– Присяга!

Було це виття самотнього деманія? Чи просто тиша вибухнула у вухах?!

Ноги ослабли, коліна перетворилися на ганчір’яні джгути. У разі краху лишався останній засіб. Андреа прихопив із собою на галяву воскову ляльку – не третю «pupa malitia mixtum», де в числі директ-компонентов був і локон Зізі, а другу, цілком створену на основі кривавої хустки Цвяха. У разі прямого бойового контакту, «пристріту-на-око», найрідкіснішого в практиці традиційного малефіціуму, він хотів жодним чином не зашкодити ліліпутці. Зараз чаклун судомно намацував у кишені куртки срібну шпильку. Нефритова кулька голівки тицьнулася в долоню. Напевне, так руків’я шпаги само лягає в руку якому-небудь маестро клинка, загнаному в кут дюжиною найманих убивць…

На жаль, готовність битися до кінця зовсім не означає перемогу.

Ще одна улюблена мудрість Просперо.

– Присяга!

Деманій вовтузився, дико озираючись навсібіч. З-під пазурів летіли жмути опалого листя та жовтої хвої. Скорпіонячий хвіст хльоскав хазяїна по горбатій спині. Литаврами ляскали недорозвинені крила. Зір чаклуна раптом закомизився: постать тварюки розпливалася, двоїлась… Кружальце сала на юшці, що закипає. Мускулюс був не в змозі визначити: хто перед ним. Деманій нагадував обох бійців відразу – й водночас істотно відрізнявся від них. Людей чудовисько не помічало, ніби живих істот вирізали ножицями з картини подій. Так п’яниця, не помічаючи суворої дружини та синів, які регочуть, нишпорить похмільного ранку в своїй схованці.

Де прибережний заздалегідь ківш браги?

Був! Та був же!

І з жахом виявляє глечик кисляку.

Пика нещасного деманія тріпотіла шторою на протязі. Гримаси – риси? Обличчя?! Вони змінювалися зі швидкістю, недоступною людському поглядові. Шахрай-невидимка тасував колоду Тарота, насолоджуючись злодійським мистецтвом. Тремор мани венатора? Істерика Долекрута?! Андреа втратив надію знайти відповідь, потяг шпильку з кишені. Лівою рукою сягнув за пазуху: взяти ляльку. Перший укол – у «зміїний вузол», на три нігті нижче пупка. Якщо вдасться відразу зробити непорушним… Пупок у демонів? Ідіот! Пупка нема, але вузол, можливо, є…

Спізнився пан консультант.

Хтось зашив сировою ниткою випадковий пролом у картині. Янош Кручек стояв навпроти деманія, і деманій побачив хлопця. Роззявив пащеку, яка дихала вогнем:

– При…

– Це дурниця, – весело сказав Янош.

Пом’ятий, скуйовджений, з роздряпаною щокою. Ще не зажили як слід рани після битви з пращниками, а колючі кущі додали нових «прикрас»…

Ах ти, герою з дірою!

Повільно, ніби недовірливому собаці, Кручек-молодший показав тварюці порожні руки.

– Дядьку Фарте, це дрібниця. Ви вже повірте мені. Ось ваша присяга. Дивіться, що я роблю. Ви самі все зрозумієте, слово честі.

Деманій втупився в юнакові долоні, немов, крім ліній життя, там лежала його доля. Присяга венатора Цвяха та шмагія втікача Яноша були однієї плоті, однієї крові: те, чого нема для інших, але є для нас. «Він бачить! – здригнувся чаклун. – Присягаюся Вічним Мандрівцем, він бачить!» А Янош уже діяв. У рухах заблуканого шмага була система. Звична, докладна; безглузда. Пальці взяли щось, згорнули в рурочку, розгладили по всій довжині. Хлопець підніс отвір «рурки» до губів, дмухнув у нього. Зчавив рурку посередині. Прикусив краєчок, зім’яв. Відсторонив від обличчя; придивився, часто кліпаючи.

Яскраве світло сліпило? Дим їв очі?!

Нові паси: мудрі, витончені. Гнучкі зап’ястя. Губи шепочуть таємні слова. Так працює «лялькар тіней», який із власних рук творить на екрані, підсвіченому ліхтарем, драконів, метеликів і вежі королівських замків.

– Ненько моя! Бачу! Ой, здорово…

Ліліпутка Зізі опам’яталася й невідривно стежила за рухами білявого шмага. Сидіти їй було важко, навіть прихиляючись спиною до стовбура. Але навряд чи хтось зміг би зараз відірвати циркачку від видовища. Натхненне, сяюче обличчя; навіть тріщинки-зморщечки розгладилися, перетворюючи жінку на дитину.

– А ти думала! – із хлоп’ячою гордістю відгукнувся басом Леонард Швелер. Сопучи та охкаючи, чинбар витирав лисину зірваним лопухом. – Мій учитель, як-неяк… Розуміти треба!

Заздрити погано, але чаклун зараз заздрив обом.

– І ось іще…

Із зусиллям Янош Кручек розірвав об’єкт своїх маніпуляцій на дрібні клаптики. Стис у кулаці, аж кісточки побіліли. Зморщився, розтис пальці. Простяг руку з «присягою» до деманія і ледь угору. Напевне, підпалив рештки від сонячного променя, – але це Мускулюс не ризикнув би стверджувати достеменно. Тим більше, що хмари клубочилися як і раніше, ховаючи сонце.

Очікування: поки гидота на долоні прогорить до кінця.

Нарешті хлопець дмухнув, розвіюючи попіл у повітрі.

– Тепер кінець. Дядьку Фарте, розумієте? Більше нема ніякої присяги.

Янош згорбився від утоми й додав ледь чутно:

– І не було ніколи. Я вас потім навчу: як це робиться…

Деманій танув, начебто замет ясного весняного дня. Гримаси, каліцтво, жах стікали на землю трьома струмками. Вдих, видих, удар серця, тремтіння вій – час більше не вимірювався іншими мірами. І ось у смердючій калюжі сидить Фортунат Цвях, мисливець на демонів. Мокрий, хоч викручуй. Особливо кумедний вигляд мала знаменита борідка мага – липкий цапиний жмут.

– Ну, ти шкідник, – буркнув венатор, косуючи на Мускулюса. Чаклун голову заклав би: Цвях уважно вивчав ляльку зі шпилькою, завчасно сховані назад. І куртка для нього не перешкода. – Ну ти, колего, й шкідник! Скажу Серафимові, нехай тебе, заразу, підвищить на посаді…

– Дякую за піклування, – цілком щиро відгукнувся Андреа, вклоняючись.

Почався дощ. Дрібний, настирливий. Замість сонця, яке, коли вірити баладам, повинне заливати променями місце великої перемоги. Незабаром усі будуть мокрі, як мисливець. Треба йти. Треба набратися сили та піти звідси. Усвідомлення, радість чи горе, щастя, каяття, муки сумління – вони прийдуть потім. Потягнуться за змученими людьми, пошепки домовляючись дорогою: кому бути першим, кому почекати за порогом… А зараз дихати – й то надто обтяжливе завдання.

– Мабуть, сваритимешся? Га, Леоне?

Ядвіга Швелер стояла біля кущів. Стояла – це надто сильно сказано. За п’ять років тіло жінки розучилося їй коритись. Якби руда Меліс не підставила плече – впала б. Розбилася.

А так, дивіться-но: стоїть.

– Ягід я не зібрала… у тебе замовлення: шість сувоїв юхти…

– Сваритимуся. Неодмінно сваритимусь, Ясю, – хрипко видихнув чинбар.

Він був старий-престарий. Такий старий, що аж помолодшав.

– Мабуть, приб’єш?

– Мабуть, приб’ю. Чому б і ні?

– Ну та що ж, справа сімейна…

– У сім’ї різне трапляється, Ясю…

– А ти чого тут, на Рукавиці? Леоне, ти чого?

– Нічого. Ненароком я…

– По мене, чи що, йшов?

– Ага. По тебе…

Слухаючи цю розмову, чаклун відвернувся. Справжньому малефіку статутом приписано черствість серця і твердість духу. Малефік, якщо він справжній, має на почуттях щось на кшталт кірки на ранах. А тут приписи статуту котяться сторчголов у Захололий Вир. Перед людьми соромно. І в носі щипає. Щоб відволіктися, Мускулюс посунув ниточкою амбіт-контролю: заспокоїти нерви основною роботою. Після недавніх подій догляд за лілльськими пустунками здавався мало не відпочинком, «Великою Дрібницею», що множить приплив мани.

Посунув.

Принюхався.

Ненько моя, – так зволила недавно висловитися пані ліліпутка…

– Линя-а-а-а-ю-ю-ють!!!

Щасливий крик поставив Їжачу Рукавицю дибки.

Звідки й сила взялася?! Рвонув до мосту, ніби призовий рисак.

Дощ відстав на околиці міста.

SPATIUM XIV Молитва (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Я не вмію молитись. Замість світла і слова, Яке нам від Бога дано, Пам’ять бачить обличчя, Ваші, друзі, обличчя – Мов глечики з долі вином. Я – фартовий. Я в змозі вином похмелитись. Тут світанок над морем І дощик танцює на розі, Страх позбутися горя, Щоб щастя, мов небо, гуло, Відчуттям, що зима, Як п’яниця, лежить на порозі, І, грозою Над весняною вишнею, дД квіти – мов зорі, Над очима – Турботою Вбите чоло. Я дивлюсь. Я бажаю змарнілим вам розвеселитись. Більш нічого не маю, кажу. Тільки це я тримаю, кажу. Я, на жаль, не навчився молитись.

EPILOGUS

– Я хочу підняти цей тост за любов. Любов до Високої Науки, яка поєднує всіх нас, що зібралися тут. Сьогодні ця любов знайшла гідне втілення. Чистої мани вам, колего Мускулюс!

– Віват!

Андреа вдячно поклонився доцентові Кручеку й осушив кубок. До дна, свято дотримуючись традиції. Чорний емурійський мускатель мав запах вишуканого винограду й сонця, залишаючи в роті присмак справжньої мрії. Однак навіть улюблене вино було не в змозі послабити меланхолію та кепський настрій. Змії звили кубло в серці чаклуна.

О, даруйте! Більше не чаклуна!

Відтепер і навіки – магістра й повного мага, дійсного члена лейб-малефіціуму Андреа Мускулюса! Залишилося згодом роздобути в Колегіумі Волхвування вищу кваліфікацію. Дрібниця: звершити блискучий подвиг на славу Високої Науки…

Саме ця знаменна подія, тобто захист магістерського дисертата, святкувалася нині в столичній аустерії «Маг і Н’дауд». Не перше століття дисертанти Універмагу замовляли тут залу для традиційного банкету. Чи міг уникнути цієї долі новоспечений магістр? Зауважимо, вчора Андреа теж втрапив на свято. Силоміць затягли, як незайманку на сінник. Хіба вчителеві доведеш? Просперо Кольраун мертвого вмовить. Що разів зо два й демонстрував, на заздрощі чурихським некротам.

Бойового мага запросив у гості близький друг Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти. Відзначалося підвищення родового статусу Т’ядена Штерна, на додачу обдарованого чином капрала. Тепер же капітан переводив Т’ядена із прийомних племінників у двоюрідні сини, зі скасуванням усіченого прізвища та даруванням повного – зі Штернів у Штернблади – але без права успадкування майна та титулів до особливого заповіту.

– У мене захист завтра! – намагався викрутитися Мускулюс. – Мені готуватися треба…

– Чудово, – зверхньо посміхався Кольраун. – Ось і підготуєшся.

– До чого?!

– До бенкету, дурило. Розімнешся, так би мовити.

– А захист?!

– Захист у нього! Усе давно схоплено, опоненти на твоєму боці, вчена рада – мої приятелі…

Одним словом, по влаштуванню захистів бойовий маг залишався мастаком.

До Штернбладів чаклун ішов з твердим наміром: випити трішечки, привітати героїв дня, побути для пристойності, скільки годиться, й тихцем ушитися. Хоча від учителя крадькома й на той світ не зникнеш. Капітан теж із окатих. Можуть образитися. Але захоплюватися хмільним все одно не треба!

Благих намірів він суворо дотримувався. Пив небагато. Спершу – трохи вина. Потім – трохи мальвазії. Ще трохи – гіркої настоянки «Сльоза волхва». Зовсім трішки червоного пива, для ривка. Краплинку лікеру. За здоров’я капрала Штернблада – трішечки пуншу. За військову кар’єру юнака – ковточок бальзаму. За капітана Рудольфа… Знову за Т’ядена… Молодий капрал дружньо підморгував чаклунові, дякував двоюрідному батькові, ніяково червонів у відповідь на вибагливі заздоровниці та все намагався підсунутися до гарненької чорноокої дівиці – дочки котрогось із гостей. Коли капрал із дівицею примудрилися зникнути, Мускулюс не помітив. Випив на коня й додому приплентався по півночі. Одягнений звалився на ліжко.

Снився капітальний провал захисту.

Ранок видався тяжким. Кімната стала корабельною каютою та по-зрадницьки ходором ходила. У голові виконували обітницю Веселі Брати, череп зривали молодецьким тупотінням і дзенькотом кубків. Зняти головний біль самостійно малефік не зважився. З огляду на основний профіль… Як би собі не нашкодити! Насилу натяг перуку з буклями – на інше сил не вистачило, – й побрів до Універмагу. Перед аудиторією, де було призначено захист, наосліп налетів на якогось ідіота. Виявився вчитель Просперо.

– Прошу пробачення, майстре… Не відмовте в люб’язності! Голова…

Подумалося: знесе геть-чисто, й за те спасибі.

– Я б, любий мій, рекомендував вам звернутися до вельмишановного Серафима Нексуса. Знаючи талант лейб-малефактора, його добре до вас ставлення та природну великодушність…

Від думки про дивовижні якості старця Мускулюс відчув раптове просвітління.

– Дякую, наставнику. Я завжди знав, що ви добрі та співчутливі…

Лейб-малефактор особисто вшанував своєю присутністю захист «люб’язного отрока». І навіть як науковий керівник виступив перед зібранням із короткою промовою, представляючи дисертанта і його роботу. Від похвал Серафима по шкірі табунами бігали мурашки. Видимо, бажаючи продовжити задоволення, дідок з’явився й на бенкет. Андреа не очікував від керівництва такої спритності. Он сидить у куті за окремим столиком, доброзичливо милується веселощами «молоді». Пам’ятаю-пам’ятаю, я й сам у ваші літа цапом скакав…

Уявити Нексуса, що стрибає цапом, хотілося, та не виходило.

Фантазія відмовлялася ризикувати.

– Пані та панове! Дорогі колеги! Дозвольте піднести цей скромний келих за людину, без якої сьогоднішнє свято навряд чи могло б відбутися. За мого наукового керівника, лейб-малефактора Серафима Нексуса! Довголіття йому та драконячого здоров’я! Хай не висохне нищівне зурочення майстра на благо корони!

– Віват!

Старий у відповідь розчулено кивнув, торкнув губами високу чарку. Чарку, виточену з цільної мигдалини агата й рунованої по денцю, Серафим приніс із собою. Між іншим, щодо «драконячого здоров’я» Мускулюс не марно докинув. Із самого початку застілля лейб-малефактор пив саму воду. Пильний аустатор особисто підливав високому гостеві з плетеної сулії з печаткою червоного сургучу на шнурі. Мало кому довелося куштувати найрідкіснішу цілющу водицю Джерела Трьох Драконів-Праведників – чудодійні властивості робили її дорожчою за найпрославленіші вина.

Особливо якщо врахувати, що дракони-праведники відзначалися кепською вдачею та пускали до джерела аж ніяк не кожного бажаючого.

Рум’янець на щоках Серафима та блиск оченят, зазвичай невластивий лейб-малефактору, найкраще підтверджували чудові якості чистої води. Із закусок старий вживав хрусткі хлібці з кмином, замовляючи третій кошичок поспіль.

– За нове слово в теорії та практиці малефіціуму!

– Віват!

Захист, як і обіцяв Просперо, пройшов без проблем. Колеги делікатно заплющили треті очі на знайому втому дисертанта, за що Мускулюс був їм надзвичайно вдячний. Оголосили тему: «Специфіка малефакторних впливів на інферналів у світлі теорії Кручека-Цвяха»; він розпочав доповідь. Вставлені посилання, теоретичне обґрунтування, опис проведених експериментів, розрахунки, підтверджені графіками екстраполяцій. Сухий осад пригод у Ятриці. Далі прийшла черга опонентів: Фортуната Цвяха й Матіаса Кручека. Днями в приватній бесіді Кручек, що взимку став професором і очолив кафедру демонології, запропонував Андреа місце на кафедрі. Малефік відповів ввічливою відмовою. Я, знаєте, практик, викладання – не моя стихія. Можливо, в майбутньому, років за двадцять, тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити…

Запитання опоненти ставили гострі. Правочинність екстраполяції отриманих висновків на інші класи інферналів. Відтворюваність результатів дослідів. Межові невідповідності теоретичних викладень. У відповідь Мускулюс спирався на потужну базу обґрунтувань. Легкість, із якою він захищався, насторожувала.

Ціну легких перемог малефік знав на відмінно.

Незважаючи на те, що тема була закритою, ішла під грифом «Для службового користування», люду в аудиторії набралося повно. Здебільшого, столичні маги з допуском. Але траплялися й незнайомі, відверто підозрілі особи. Андреа це нітрохи не дивувало. За сім місяців, що минули з часу ятричанских подій, він звик бачити навколо себе слизьких типів. «Медові місяці» сповнені були нескінченних дізнань, допитів і з’ясування обставин. Слідчі палати Тихого Трибуналу зробилися рідним домом. Чаклун списав стоси паперів і пергаментів, перевів галони чорнила, строчачи доповідні та пояснювальні, заповнюючи формуляри та бланки, підписуючи протоколи й заяви. Добре ще, Серафим Нексус напоумив складати найважливіші документи в двох примірниках. При оформленні дисертата копії таки придалися.

Тепер дисертат посів почесне місце на робочому столі, пестячи погляд.

Особливо гарна була палітурка: лілльская шкіра з тисненням.

– Я був би радий бачити вас, пане Андреа, серед моїх співробітників, – сказав одного разу голова Трибуналу, чарівний, привітний, у минулому некромант. – Сьогодні наше останнє побачення в колишній вашій якості. Депеша від лейб-малефактора Нексуса повідомляє, що ви монаршим указом переведені з консультантів у дійсні члени лейб-малефіціуму. Для тих, хто вміє читати поміж рядків, це пряма вказівка до згортання справи. Що ви скажете, коли я запропоную вам за сумісництвом гарну посаду в мене під крильцем?

– Відмовлюся, – без натяків відповів Мускулюс.

– Чому? Хочете лишитися чистеньким?

– Ні. З моїм профілем? Просто зараз співають забагато балад, де герой виявляє звитягу на службі, подібній до вашої. А я терпіти не можу балад…

– Шкода. Дуже шкода.

– Просперо Кольраун, бойовий маг трону та мій учитель, теж не любить балад, – поквапливо додав чаклун про всяк випадок.

Фортунат Цвях, до речі, відбувся малою кров’ю. Венатора, який позбувся нарешті тремору мани, тягали по допитах якихось жалюгідних десять тижнів. Навіть не помістили під домашній арешт. Участь у змові п’ятирічної давнини вважали недоведеною, а «допит із пристрастям» скасували після скандалу з втечею із лампи джина-терориста. Ходили чутки, що джин подався просто до зимової резиденції Едварда II, – однак був перехоплений венатором на півдорозі, скручений у муфлонячий ріг, схований у найближчий ліхтар і доставлений просто до джиносховища.

Після таких героїчних діянь Цвяхові дали спокій.

І він зумів вибрати час для весілля з Меліс Лімісдейл, чия вагітність починала муляти очі пліткарям.

Між допитами, коханням і ловом джинів майстер Фортунат примудрився дотримати слова, даного Зізіфельді Трабунець. «Цирк Виродків» був запрошений у столицю, одержав ліцензію Департаменту Освіти. Успіх цирк мав грандіозний. Після виступів щаслива Зізі ще довго засиджувалася на манежі в оточенні дітлахів. Зустрічалися, між іншим, і нащадки доволі знатних сімей. Роблячи руками витончені паси, ліліпутка пророкувала малятам їхнє прийдешнє.

Завжди – щасливе.

– Вітаю, майстре Андреа…

– Дякую, що приїхали, майстре Леонарде!

З-за спини Леонарда Швелера, причепуреного задля свята в лілову замшу та бордову юхту, зринув білявий Янош. Але встрягати не зважився – косував на тяжку учневу долоню.

– Я по-простому скажу, майстре Андреа. Ось ви – малефик. Пристріт, виходить, зурочення й інша напасть. А ми від вас саме добро бачили. Всі ятричани, як є. За добро добром платити слід…

Мускулюс із жахом згадав недавню звістку з Ятриці. Вдячні городяни, виявляється, заклали новий пам’ятник.

У центральному сквері, навпроти натхненного Адальберта. Малефіка кликали на відкриття, терміново було потрібно придумати гідний привід для відмови. Хоча… Фінал перебування в містечку пригадувався з задоволенням. Дівчата полиняли без ускладнень, шкіри миттю пішли в роботу, а лілльскі красуні – заміж, у відповідності до контракту. По любові та згоді зацікавлених сторін, Химейра і Гюрзель стали дружинами капралів-охоронців, яким світило швидке підвищення до сержантського чину. Після зняття «крижаного дому» хлопці відчули піднесення духу й інших частин тіла, так що молоді лишилися задоволені. А Емпуза-молодша несподівано для всіх ощасливила чесного вдівця П’єра-Бенедикта Хитавицю, главу місцевих обелярів. Тепер, кажуть, верховодить громадою від чоловікового імені.

У праведниці мітить, не інакше.

Янош оженився на Цетинці, поріднився зі своїм літнім учнем. Матіас Кручек їздив до сина на весілля й повернувся, сіяючи. Зараз Цетинка чекає на дитину, тому Янош приїхав сам. Кликали Ядвігу, та її від вагітної дочки кліщами не відтягнеш.

– Дякую! Дякую, друзі! Навіть не знаю…

Щоб приховати ніяковість, Андреа припав до кубка.

Усі переженилися. Незабаром діти підуть. Один він лишився ні з чим, як у старій казці. З дисертатом, ступенем і споруджуваним пам’ятником. Нап’юся, слово честі, нап’юся й сяду журитися…

– Ви дозволите?

Чарівне личко. Ямочки на щоках. Сині оченята, червоні губки. Русява коса до пояса. Кінчик коси пухнастий, ніби пензлик у маляра. Сукня дуже декольтована. Чудові плечі. Здіймаються хвилею розкішні груди. Зараз, коли в моду ввійшли безстатеві «шнурки», а бліда неміч стала еталоном краси, людині міцної статури та старомодних поглядів на кшталт Андреа Мускулюса приємно бачити, що в Реттії ще народжуються справжні жінки.

Старомодний погляд із задоволенням вивчає відкритий пейзаж.

Міцна статура нагадує про себе.

– Я у вашому розпорядженні, пані!

– Я б хотіла підняти тост.

Келих ігристого вина кипить піною. Браслет із нефриту спадає нижче зап’ястка, коли витончена ручка підносить келих на рівень обличчя. Слабко дзенькають бубонці браслета. Блакитні вени ледве помітно струменіють під білосніжною шкірою.

– За мудрих чоловіків, здатних бачити таємницю! За дужих чоловіків, чиї вчинки вищі за вбогу мораль обивателів! За справжніх чоловіків, які не бояться проривів у невідоме! За вас, магістре Андреа!

Ковток вина. Ковток захвату, що горить у сапфіровому погляді. Затамувавши подих, малефік бере з таці чарку з чимось міцним. Пекуча грудка падає просто в серце. Геть, меланхоліє! Геть, лихі передчуття! Змії розповзаються, чаяться по кутах. Пані сміється. Вона чудово сміється: легко, відкрито. Зовсім по-дитячому прикушуючи нижню губку, щоб вгамувати сміх.

Марно.

Веселощі заразливі: тепер обоє регочуть.

Вчинки, вищі за мораль, Андреа залишає на сумлінні дами. Все-таки вона дуже молода. У її літа, розмовляючи з досвідченими кавалерами, слід захоплюватися чимось забороненим, винятковим. Чи це любязний натяк на продовження?

– Дякую, пані. Ми знайомі?

– Ні. Але я давно мріяла познайомитися з найкращим учнем Кольрауна.

– Мрії одного разу збуваються?

– На щастя, так.

– Гадаю, ви прийшли на бенкет із батьком?

– А чому не з чоловіком? Чи з нареченим?!

– О, ні! Ви вбиваєте мене! Скажіть, що ви пожартували!

– Я пожартувала. Ось моя візитна картка. Досить підпалити кутик на полум’ї свічки, і шлях відкриється. Ви розумієте?

– О, так! Я розумію!

– Я в вас не помилилася…

Усі переженилися, а бідолашному чаклунові не поталанило. Дурниці! Багатому чаклунові – тьху ти! Магістрові! Найкращому учневі!!! – поталанило найбільше за всіх. Лихі передчуття – дурниці. Професійна хвороба малефіків. Життя прекрасне. Доля навмисно вичікувала, бажаючи тихенько підкинути жебракові не мідяк, а біле золото. Біле, пишне золото, з легким ластовинням. У дуже декольтованому гаманці.

Галантний і досвідчений кавалер Андреа Мускулюс, магістр Високої Науки й улюбленець юних спокусниць, розкланюється.

Бенкетна зала солодко пливе корветом у океані.

– Якщо забажаєте, ви завжди зможете мене знайти. Після вашого подвигу в Ятриці, гадаю, у нас знайдеться багато спільних інтересів. Я смію сподіватися, пане, що ви стоятимете вище за дрібні забобони?

Мереживна мантилья приховує красу пейзажу.

– Певна річ! Куди ви? Так швидко?

Пішла. Спурхнула, полетіла, цокаючи підборами.

Малефік тихцем підносить візитку до губів. Вдихає аромат парфумів: терпкий, ледь гіркуватий. Ніздрі тріпочуть, серце стукотить, а розум, затуманений щастям і вином, лізе з дурними коментарями. Видно, не досить затуманений.

У хмарі парфумів потягує холодком умілого замовляння. Саме відкриття шляху було б тепліше. Набагато тепліше.

Нова чарка проситься в руку.

– Кгм… Цікаво…

Візитку красуні зроблено зі шкіри. Найтоншої, ніби пелюсток троянди. Майстер Леонард міг би багато сказати про це. Але й майстер Андреа теж не простак. На дотик шкіра своєрідна: подоба лілльского сап’яну, хоча є відмінності. Малефік ладен заприсягтися, що знімали шкіру інакше, ніж просто під час линяння. Є такі мушлі з гострим, як бритва, краєчком… Овал Небес, треба було крадькома прорахувати мана-фактуру синіх оченят і червоних губок!

Втім, уже не треба.

По світлому тлу візитки проступає темний, випалений напис:

«Наама Шавазі, м. в.к., Рада Вищих Некромантів Чуриха».

Крихітна стрілка вказує на кутик, який варто піднести до запаленої свічки для відкриття шляху. Стрілка – для дилетантів. Або для амурчиків, геніїв з порожніми головами: стрілами амурчики нишком вражають різних дурнів, що п’ють над міру. Дійсним членам лейб-малефіціуму й без покажчиків зрозуміло, навіщо прикрашають кутики руною Дамбалла.

«Якщо забажаєте, ви завжди зможете мене знайти…»

Щасливий, сяючий, задоволений Андреа Мускулюс залпом перехиляє чарку. Тягнеться до найближчої таці по наступну. Передчуття його не одурили! Чекав лихого й дочекався. Виходить, талант малефіка, як і раніше блискучий, а чуття гостріші за будь-яку мушлю, навіть ту, котрою здирають шкіру на візитки чарівним дамам із Чуриха. Життя триває, пани мої!

Поміж брів свербить третє око.

Одні кажуть, що то до пиятики, інші – що до пригод.

Переклад – Клюкіна Тамара

Вірші у авторському перекладі Олега Ладиженського

Примечания

1

Тут і далі – вибрані цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрійського поета, штабссекретаря Ложі Силаботоніків, автора «Куртуазного Декларату».

(обратно)

Оглавление

PROLOGUS

CAPUT I «Побачив трьох вродливих дів, що маг силком по місту вів, йшли лицарі гуртом…»[1]

SPATIUM I Сонет про сонет (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

CAPUT II «Цей град був дивний: скверни зло страшилось жителів зело, але знаходило шпарину…»

SPATIUM II Дикі лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефіка (листв’янчик-місяць, п’ять років тому)

CAPUT III «Здавалося, старі волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклунові…»

SPATIUM III Рада та любов безкорисливих змовників або Мемуари Просперо Кольрауна, бойового мага трону (криголамець-місяць, чотири з половиною роки тому)

CAPUT IV «Життя у мага – свято днів, то він в лайні, то на війні – чого і вам бажаємо…»

SPATIUM IV Балада п’ятьох (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

CAPUT V «Дарма надіятись на те, що блазнів цирковий вертеп від клопіт збереже…»

SPATIUM V Притча про блудного сина або Мемуари Леонарда Швелера, чинбаря з діда-прадіда (приблизно сорок років тому)

CAPUT VI «На щастя, тий пожежі ніж відризав їх від бід…»

SPATIUM VI Ле про королеву фей і Томаса-рифмача (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

CAPUT VII «Кажи, що хочеш, любий мій, хоч сам цих слів не розумій – народ тобі повірить…»

SPATIUM VII Мемуари китовраса Григорія Інноліура або Дитинство, отроцтво, юність, повість про нещасливе кохання, мандри й блукання, а також про знайомство з ліліпуткою Зізі і про те, що з цього вийшло (двадцять сім років коневі під хвіст)

CAPUT VIII «Що меч? Нікчемність і журба! Чаклунство, брат, і ворожба – оце завжди в ціні…»

SPATIUM VIII Стара добра баладка (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

CAPUT IX «І я б хотів бійцям зарахувати бій за дівочу честь як подвиг та звитягу»

SPATIUM IX Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Проблеми поєднання здорового тіла зі здоровим духом (на початку – сорок, а наприкінці – одинадцять років тому)

CAPUT X «Звелів геєні моцний маг: „Віддай-но демона, пітьма!“ – та демонів чортма…»

SPATIUM X Сонет пам’яті Цурена Правдивого (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

CAPUT XI «Кричали півні усю ніч – щоб схід гарячим став, як піч, й світанок випік нам…»

SPATIUM XI Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Дав клятву – тримай! (на початку – одинадцять, а наприкінці – близько шести років тому. Продовження)

CAPUT XII «Хоч цар, хоч хлоп, ти скажеш: „Гоп!“, але стрибає інший, щоб ми заздрили йому…»

SPATIUM XII Хитра балада (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

CAPUT XIII «Чаклун сказав собі: „Он як!“, і вдерся, мов в горіх хробак, сховавшись від людей…»

SPATIUM XIII Страсті по долекруту, або Темінь душі деманія

CAPUT XIV «З’явись, мій демон, пристрасть-біс – нехай би чорт тебе приніс, ти ліпший над усе!..»

SPATIUM XIV Молитва (зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

EPILOGUS Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg