«Місячний біль»

Дивуються люди, що василиск одним очей позирком чоловіка вбиває. Далеко більше дивуватися треба, що чоловік очима своїми, либонь, не тіло, але дуту і не часовою тілько, але вічною вбиває згубою.

Сірі хмари колотились у небі, наче було накидано туди роздутих, розкудланих голів, і вони котилися, як колеса, що ледве долають грязюку.

Я йшов разом із Вітторіо, ми й справді ледве долали багно. Пробиралися повз зачинені віконниці, і дощ, що вряди-годи розкрапувався з тих схожих на колеса голів, обсипав нас з голови до ніг, і ми стріпувалися, як мокрі кури.

— Погода, хоч собак вішай! — буркнув я.

— Що ти сказав? — озвався за спиною Вітторіо.

— Я сказав кілька слів про погоду.

Позирнув на небо, і погляд мій заблукав поміж хмар. Стояв я тут, на цій брудній вуличці в Болоньї, і велика туга охопила мене. Побачилася мені раптом дорога, щедро залита сонцем, обабіч вигиналися дві стіни молодого хліба, а по тій дорозі їхав мій батько. Їхали коло батька я і.мій молодший брат. Вгорі висів невгамовний жайворонок і дзвонив, дзвонив…

— Згадався рідний край, — тихо промовили мої мокрі вуста. — Ти любиш згадувати рідний край, Вітторіо?

— О так! — вигукнув Вітторіо. — Це маленьке місто між скель. Там замок моїх предків, і я часто гуляю по його покоях вночі. Уві сні, звичайно! — засміявся він.

— Вітторіо… — сказав я сумно, бо ніяк не міг подолати цього химерного настрою, що раптово напав мене.

Бозна-чому захотілося, щоб я опинився на цій вулиці сам, щоб зміг повернути в інший бік, ніж той, куди ми йдемо, — щось зі мною діялося не зовсім збагненне: великі хвилі підкочувалися під ноги, наче стояв я на морському березі; кликали вони, ті хвилі, і манили ступити на їхні хиткі спини.

— Хотів мені щось сказати? — повернувся Вітторіо.

Я зупинився й замилувався на свого приятеля. Тонкий і стрункий, з орлиним носом і променистими темними очима, які аж світяться в цьому сірому світлі, — добрий і любий мій товариш, з яким мені завжди легко; слова сиплються з його вуст, як ніжне пелюстя, а очі його народилися для того, щоб заворожувати красунь. Я милувався з приятеля, адже сам був інакший. Жодна красуня не опустила переді мною зору: сірий я, наче шматок олова. Але ніколи не заздрив Вітторіо — ставився до нього з любов’ю.