«Сказання з Небезпечного Королівства»

ДЖОН Р. Р. ТОЛКІН СКАЗАННЯ З НЕБЕЗПЕЧНОГО КОРОЛІВСТВА

ВСТУПНЕ СЛОВО

Ми не знаємо, коли саме Толкін звернув свої помисли до Небезпечного Королівства Чарокраю. В есеї «Про чарівні історії», на який ви натрапите наприкінці цієї книги, він визнає, що в дитинстві такі казки його цікавили мало: то був лише один із багатьох інтересів. «Справжній смак» до них, мовить автор, «пробудила на порозі зрілості філологія; загострила ж до максимального сприйняття — війна». Сказано абсолютно точно. Перший відомий нам твір, у якому помітна зацікавленість чарівницями, — це вірш «Лісове сонцесяяння», написаний 1910-го року, коли Толкінові було вісімнадцять і він іще навчався у школі короля Едварда у Бірмінгемі. До кінця 1915-го, — тоді юнак завершив навчання в Оксфорді, після чого відразу ж записався до війська й потрапив на фронт Великої війни, — він написав іще кілька творів, і декотрі з них містили основні елементи того, що згодом розвинулось у міфологію Чарокраю. До кінця 1917-го, провівши більшість часу у військовому шпиталі в очікуванні на повторне визнання придатним до активної служби, Толкін накидав першу чернетку легенд, які шістдесят років опісля виринуть у «Сильмариліоні», а також вигадав багато з того, що стосується Середзем'я та Ельфійської Оселі за його межами.

Те, що трапилося потім, — довга історія, про яку зараз нам відомо дещо більше, ніж раніше, та яку, знову-таки, зумисне і як тему для роздумів, підсумував сам Толкін в оповіданні «Листок пана Дрібнички». Загалом, заведено вважати, що в цьому тексті доволі відчутний елемент автопортретування, а Толкін — письменник — той переконаний «дрібничник», за його власними словами — перевтілений у Дрібничку-художника. Дрібничку, як про те йдеться в оповіданні, цікавили дуже різні картини, та одна подобалася йому дедалі більше. Вона почалася з єдиного листка, згодом стала деревом, а вже воно перетворилося на Дерево, позаду якого почала розгортатися ціла країна, де «краєм ока можна було підгледіти ліс, що виступав на тих теренах, і гори, верхів'я яких укривав сніг». Толкін пише, що інші картини «перестали приваблювати Дрібничку, або ж він поприкріплював їх кнопками до країв свого грандіозного полотна».

І вкотре — це точний опис того, що робив сам Толкін у 1920-х, 1930-х і 1940-х роках. Упродовж отих тридцяти літ він невпинно опрацьовував різні варіанти історій до «Сильмариліона», час од часу писав вірші (нерідко — анонімні), складав інші оповідки, які не завжди записував, а іноді попервах розповідав тільки своїм дітям. Власне, саме як одна з отих оповідок, дії яких відбувались у Середзем'ї і спершу лише поверхово стосувались ельфійської історії Сильмарилів, розпочав своє життя «Гобіт»: він був, якщо скористатися сучасною термінологією, побічним результатом. «Володар Перстенів» став наступним побічним результатом, але тепер уже — «Гобіта», бо його появу на початках спричинило непереборне бажання Толкінових видавців отримати продовження «Гобіта». Проте Толкін, точнісінько як Дрібничка, почав збирати раніше написані речі та «прикріплювати їх кнопками до країв». Том Бомбадил, чия історія розпочалася з імені, придуманого для дитячої іграшки, потрапив до друку 1934 року як герой поеми, а згодом став, либонь, найзагадковішою постаттю у світі «Володаря Перстенів». У тому творі є й інші вірші: одні — комічні, як-от уперше опублікований у 1927 році «Оліфант», що його декламував Сем Ґемджі, інші — серйозні та сумні, як-от викладена на горі Грозовій Бурлакова версія сказання про Берена та Лутієн — версія, яка походить од вірша, опублікованого 1925 року і яка ґрунтується на історії, написаній іще раніше.

Що саме надихнуло Толкіна на «Листок» і як він трактував «Дерево» — цього ми не можемо знати напевне, та «ліс, що виступав на тих теренах», дуже нагадує ентів. Ця невеличка алегорія — ще один момент, який підтверджує те, що Толкін ствердив в іншому місці, а саме: «чарівні історії», хай би хто їх розповідав, мовлять не стільки про чарівниць, скільки про Чарокрай, про саме Небезпечне Королівство. Толкін узагалі вважав, що казок, де справді йдеться про чарівників чи навіть ельфів, не так і багато, й більшість із них — скромність не дозволила йому додати: якщо їх не написав сам Толкін, — не вельми цікава. Більшість хороших чарівних історій розповідає «про авантюри людей у Небезпечному Королівстві або на його непевних узграниччях», — дуже точний опис знову ж таки Толкінових сказань про поневіряння Берена на узграниччях і кордонах Доріату, про дрібні сутички Туріна в околицях Нарґотронда чи Туорів порятунок під час Загибелі Ґондоліна. Ставлення Толкіна до лексеми «фея» залишилося вельми суперечливим. Це слово йому не подобалося, бо було запозиченням із французької, а англійським відповідником йому є «ельф», — а також йому не подобався й увесь вікторіанський культ фей як маленьких, гарненьких, безвладних істот, котрі зазвичай надавалися хіба що до того, щоби працювати виховательками у моралізаторських байках для дітей, причому в байках, нерідко облудних. Значна частина його есею «Про чарівні історії» (опублікованого 1945 року в пам'ятній книзі для Чарльза Вільямза та попередньо розвинутого з лекції, прочитаної 1939 року на честь Ендрю Ленґа — відомого збирача казок) відверто спрямована на виправлення і наукової термінології, і загальноприйнятих уподобань. Толкін гадав, що знає краще, має доступ до давніших, глибших і потужніших концепцій, аніж вікторіанці, навіть такі вельми учені, як Ендрю Ленґ.

Одначе, хоча йому і бракувало часу на чарівниць, Толкін цілком віддавався Чарокраю, країні, за означенням Більбо Торбина, «драконів, ґоблінів і велетнів», країні, де можна почути про «порятунок принцес і несподіваний успіх удовиних синів». Уміщені в цій книзі розповіді та вірші свідчать, що Толкін випробовував різні шляхи, щоби підступитися до небезпечних королівств: таких або інших, але однаково мислетворчих, оригінальних, незалежних. Вони, можна сказати, є тими картинами Дрібнички, що їх він не «поприкріплював кнопками до країв свого грандіозного полотна». Вони спокусливо натякають на існування керунків, які й надалі можна досліджувати (наприклад, пізніша ненаписана історія Маленького Королівства Фермера Джайлза). І демонструють доволі різні перспективи Толкінового натхнення, які охоплюють принаймні сорокарічний часовий проміжок і тривають від зрілості до старості. А ще, виявляється, нам чимало відомо про те, як саме кожна з них постала до життя.

Історія «Роверандома», опублікованого щойно 1998 року, почалася більш ніж за сімдесят літ до того — як розповідь, складена з єдиною конкретною метою: втішити хлопчика, котрий загубив свого іграшкового собаку. У вересні 1925 року родина Толкінів — батько, матір і троє синів: восьмирічний Джон, п'ятилітній Майкл і малюк Крістофер — вирушили у відпустку до приморського містечка Файлі в Йоркширі. На той час улюбленою іграшкою Майкла був маленький пес, якого він усюди брав зі собою. Якось, спустившись із батьком і старшим братом на пляж, хлопчик поклав песика на землі, щоби побавитись, а коли повернувся по іграшку, то не зміг її знайти: песик був білий із чорними плямами, і на білому, вкритому галькою березі його геть не було видно. Батько та обидва хлопчики безуспішно шукали його і того дня, і наступного, а потому на пляж налетіла буря й унеможливила подальші пошуки. Щоби підбадьорити Майкла, Толкін вигадав історію, в якій іграшковий Ровер був зовсім не іграшкою, а справжнім песиком, котрого перетворив на іграшку сердитий чарівник; згодом іграшка зустріла на пляжі іншого, по-дружньому налаштованого, чарівника, котрий вирядив песика назустріч різноманітним пригодам і випробуванням, аби той став знову справжнім собакою та повернувся до свого власника — «Другого» хлопчика. Як і всі Толкінові історії, ця розрослася, її записали й оздобили авторськими ілюстраціями, зробленими, ймовірно, на Різдво 1927 року, а остаточного вигляду вона набула приблизно в той самий час, що й «Гобіт» — 1936 року.

Крім того пляжу в Файлі, де Ровер зустрівся з пісковим чарівником Псаматосом, у «Роверандомі» є три основні місця дії: світлий бік Місяця, де височіє вежа Місячанина; темний бік, де діти, коли засинають, спускаються місячною стежиною в долину снів і там бавляться, а також підводне королівство морського правителя, куди подався сердитий чарівник Артаксеркс, обійнявши посаду Тихоокеанського й Атлантичного Мага, або ж ТАМа. І на Місяці, й під водою Ровер знайшов друзів-песиків: місячного та морського. Обох їх теж звали Роверами, тому його самого почали іменувати Роверандомом. Усі троє постійно потрапляли в халепи, то роздражнивши Великого Білого Дракона — на Місяці, то розворохобивши Морського Змія — на дні океану. Змієві порухи спричинили шторм, подібний до того, який розкидав гальку в Файлі, а Роверандом тим часом уже плив на спині велетенського кита Уіна через Тінисті Моря аж ген поза Магічні Острови, майже до самого узбережжя Ельфійської Оселі та світла Дивокраю, — в цьому місці Толкін був найближчим до того, щоби долучити цю історію до своєї великої міфології. «Мені добряче перепаде, якщо про це довідаються», — каже кит Уін, хутко пірнаючи, і про те, що трапиться з Валінором, нам уже не кажуть нічого.

«Перепаде!» — слово добре передає тон цього раннього та гумористичного твору. Пригоди песиків — потішні, тварини, котрі транспортують цуценят: чайка Мева та кит Уін, — вельми поблажливі. Навіть троє чарівників, котрі фігурують у повісті, виявляються зичливими, — може, як-от Артаксеркс, трохи некомпетентними, та аж ніяк не страшними. І попри те, в тексті зринають натяки на щось давніше, темніше та глибше, ніж історія Роверандома. Великий Білий Дракон, якого песики дражнять на Місяці, — то Білий Дракон Англії з легенди про Мерліна, і він вічно воює з Червоним Драконом Вельсу; Морський Змій нагадує Світового Змія Мідґарду, котрий заподіє смерть Торові в день Раґнарьок; морський пес Ровер пригадує свого господаря-вікінга, дуже схожого на славетного конунґа Олафа Трюґвасона. У «Роверандомі» присутні міф, легенда і навіть історія. Не забув Толкін і про те, що в Небезпечному Королівстві діти теж мають пам'ятати про небезпеку. На темному боці Місяця живуть чорні павуки, а ще — сірі, ладні будь-якої миті затягти маленьких цуциків до своїх комор; на білому ж боці були «ще й мечомухи та скляні жуки зі щелепами, які нагадували сталеві капкани, і дрібні комахи-єдинороги зі списоподібними жалами… Але значно страшнішими за комах були сутінкові кажани», — не кажучи вже про те, що на зворотному шляху з долини дітей-сновид Роверандома підстерігала «безліч гидких жахливих потвор у трясовинах», які «неодмінно хутко схопили би песика», якби того не захищав Місячанин. Є також і морські ґобліни, й цілий перелік лих, спричинених тим, що Артаксеркс вилив свої чари. Тут Толкін досягає ефекту існування та подальшого розвитку нерозказаних історій, певних істот і сил (на кшталт Чорнокнижника в «Гобіті»), яких до пори до часу просто не видно. Хай би що підказувала логіка, а час, витрачений на деталі, навіть якщо вони ні на що не вказують, — це не просто «розмінювання на дрібнички».

У «Фермері Джайлзі із Гема» також домінує гумористичний тон, але гумор там іншого штибу: доросліший, далебі вчений. Знову ж таки, ця історія почалася як Толкінова розповідь для власних дітей без жодної підготовки: найстарший син Джон пригадував її варіацію, яку батько розповідав родині, коли всі прихистилися під мостом, ховаючись од бурі. Було це, ймовірно, після переїзду до Оксфорда в 1926 році (одна з головних сцен розповіді — дракон Хризофілакс вибирається з-під мосту, щоб ущент розтрощити королівську армію). У першій письмовій версії оповідачем є «Татуньо», і малюк перериває його, запитуючи, що таке мушкетон. Розповідь поступово розширилась і набула нинішньої форми, коли автор зачитував її Оксфордському студентському товариству в січні 1940-го, а друком вийшла в 1949-му.

На перший жартівливий елемент ми натрапляємо вже в самій назві, адже їх насправді дві: латинською та англійською мовами. Толкін удає, ніби переклав цю легенду з латини й у «Передмові» імітує такий собі науковий вступ, нарочито повчальний за тоном. Уявний редактор зневажає латину уявного розповідача, вважає сказання корисним хіба що для пояснення походження топонімів і, по-снобістському звівши брови, дивується з тих уведених в оману людей, котрим, «напевно, сподобаються й сам характер, і пригоди… головного героя». Та розповідь мстить за себе. Редактор особисто хвалить «помірковані хроніки» й «істориків часів правління Артура», та «швидкозміну війни і миру», про яку він згадує, взято з початку лицарського роману «Сер Ґавейн і Зелений Лицар», — іншого такого дивовижного та неісторичного джерела годі й шукати. Як показує ця історія, правда полягає в тому, що «народні балади», з яких автор насміхається, є значно надійнішими, ніж додані до них наукові коментарі. Від початку й до кінця «Фермера Джайлза» старе і традиційне завдає поразки вченому та новочасному. «Чотири Мудрі Писарі з Оксенфорда» дають визначення мушкетона, і їхнє визначення можна знайти у великому «Оксфордському словнику англійської мови», який мав (у дні Толкіна) чотирьох редакторів, котрі працювали один по одному. Джайлзів мушкетон, одначе, не зважає на власне визначення, а просто собі стріляє. «Прості важкі мечі» вже «вийшли з моди» при королівському дворі, тож король віддає одного з них Джайлзові, вважаючи цю зброю нічого не вартою: тим мечем виявляється «Хвостогриз» (чи, якщо хтось наполягатиме на вживанні латини, «Каудімордакс») і володіння ним додає духу Джайлзові — навіть при зустрічі з драконом — завдяки його любові до стародавніх сказань і героїчних пісень, які також вийшли з моди.

Вийшли з моди — так, можливо, проте не зникли. Ціле своє життя Толкін захоплювався пережитками: слова, фрази, вислови, навіть оповідки та віршики, які походять із доісторичного минулого, проте, передаючись із уст у вуста, вельми природно, та, часто зазнаючи спотворень і стаючи загалом невпізнанними, втрапляють просто до сучасного загальнолюдського досвіду. Чарівні історії є промовистою ілюстрацією цього: їх століттями зберігали не вчені, а старенькі бабусі та нянечки. Як і віршики для найменших. Звідки ж вони взялися? Старий король Коел з'являється в Толкіновій «Передмові» (належно перетвореній на вчену псевдоісторію), а Хризофілакс, виступаючи з-під моста, цитує «Хитиляя-Метеляя». Ще два віршики для найменших було переписано в «Томі Бомбадилі» як «вірші Місячанина». Загадки — це також пережитки, їх розповідали англосакси (ми досі маємо щось із сотню таких загадок), розповідають і сучасні школярі. А ще є народні приказки, завжди відкриті до змін, — коваль «Веселий Сем» якраз і змінює порядок кількох із них у «Фермері Джайлзі», як і Том Бомбадил — у «Володарі Перстенів» із його «не золото — все, що сяє», — але невмирущі. Проте найпоширенішими пережитками є власні назви: імена людей і топоніми. Досить часто вони походять із сивої давнини, значення їхні нерідко забуто, проте самі вони продовжують непереможно існувати. Толкін був переконаний, що старовинні героїчні імена міцно пов'язані з іменами його власної родини, а однією зі спонук до написання «Фермера Джайлза», напевно, було бажання «надати сенсу» місцевим бакінгемширським топонімам: Тейм і Вормінґол.

Але найвеличніші з-поміж усіх пережитків — це міфи, і найдошкульніша помста у «Фермері Джайлзі» — це помста міфічного буденному. Адже нікому не дано сказати, що є що. Юні та нерозумні дракони роблять висновок: «Отож, лицарі — це вигадка!.. Ми завжди так і думали». Нерозважливий і надміру цивілізований двір воліє мати до діла зі солодким і липким Лжедраконячим Хвостом, аніж зі Справжнім Хвостом. Нащадки придворних (стверджує Толкін) урешті-решт замінятимуть реальні речі їхніми нікчемними підробками навіть у фантазіях, — точнісінько, як у «Ковалі з Великого Вуттона» Кухар Ноукс, який мав приблизне та недолуге уявлення про Королеву Чарівниць і сам Дивокрай. Джайлз поводиться суворо та справедливо і з королем, і з двором, а заразом і з драконом, хоча нам не слід забувати про допомогу, яку він отримує від пастора — вченого, котрий працює головою за всіх інших, — і від некоронованої героїні цієї історії — сірої кобили. Вона завжди знає, що робить, навіть коли пирхає на зайві для Джайлза остроги. Йому не треба прикидатися лицарем.

«Пригоди Тома Бомбадила» теж завдячують своїм існуванням підказці з боку родини Толкіна. У 1961 році тітка Джейн Нів запропонувала йому видати невеличку книжку з історією Тома Бомбадила, яку би люди, подібні до неї, могли дозволити собі купити як різдвяний подарунок. У відповідь Толкін зібрав докупи вірші, написані в різні часи впродовж попередніх сорока чи й більше років. Більшість із тих шістнадцяти текстів уже виходила друком, — подеколи то були дуже непомітні публікації: в 1920-х і 1930-х, — але 1962 року Толкін, скориставшись нагодою, старанно їх вичитав. «Володар Перстенів» на той час уже побачив світ і став добре знаним, отож Толкін зробив те саме, що вчинив зі своїми ранніми картинами Дрібничка: доточив оті ранні твори до всеосяжної конструкції найвеличнішого. Він знову скористався образом наукового редактора — цього разу такого, котрий має доступ до «Червоної Книги» Західного Узграниччя, що її уклали гобіти і з якої, припускають, було переказано «Володаря Перстенів». І цього разу редаговано не основну історію, а «маргіналії» — те, що середньовічні літописці часто записували на берегах сторінок поруч із канонічними текстами.

Цей засіб дозволив Толкінові помістити до збірки справжнісінькі вірші-жарти, як-от № 12 — «Кіт», написаний аж у 1956 році для внучки Джоани; або вірші, які не мають стосунку до Середзем'я, як-от № 9 — «Нявкуни», початково опублікований в «Оксфорд Меґезін» за 1937 рік із підзаголовком: «Рядки, написані під упливом почуттів, які налинули під час очікування відповіді під дверима благородного викладача»; або вірші, які мали цей стосунок і тим тепер бентежили Толкіна. Наприклад, № 3 — «Лицарські пригоди» — вперше з'явився років за тридцять до того, а згодом, після певних правок, став піснею, що її співає Більбо у «Володарі Перстенів», а проте імена тепер не пасували до ельфійських мов, які Толкін уже значно розвинув. Відтак Толкін-редактор пояснює, що хоча вірш і належить Більбо, він, напевно, написав його невдовзі після того, як відбув до Ивендолу й у час, коли ще мало знав про старовинне ельфійське сказання. Коли ж Більбо склав ту версію, яку вміщено у «Володарі Перстенів», знання його були вже глибші, проте Бурлака й далі вважає, що гобітові слід було залишити тільки джерело. Кілька інших віршів, як- от №№ 7 і 8 — два вірші, присвячені тролям, — і № 10 — «Оліфант» — приписано Семові Ґемджі, й цим пояснено їхній несерйозний характер. №№ 5 і 6 — два вірші «Місячанина» — обидва датовано 1923 роком, і вони доводять цікавість Толкіна до віршиків для найменших: це, в уявленні Толкіна, і є давня довершена поезія, а віршики для сучасних дітей — це те, що спотворили нащадки, хоча воно і здобуло би неабияку популярність у Ширі, який він сам вигадав.

Два перші й три останні вірші збірки засвідчують, одначе, що Толкінова праця була глибокою та серйозною. № 1, заголовний вірш, також уперше надруковано в «Оксфорд Меґезін» у 1934 році, та № 2 — «Бомбадил пливе човном» — міг бути написаний іще давніше. Подібно до Роверандома, Бомбадил розпочав свою історію як ім'я однієї з іграшок Толкінових дітей, але незабаром зміцнив власну репутацію, ставши чимось на кшталт уособлення англійської сільської місцевості, селян і їхніх тривких звичаїв, могутніх, навіть владних, але не зацікавлених у використанні своєї влади. В обох віршах Томові постійно щось загрожує: серйозною небезпекою є Могильний Дух, смішною — видреня та гобіти, котрі поціляють стрілами в капелюх Бомбадила, а ще його дражнять кропив'янка, рибалочка і знову-таки гобіти. Том відплачує всім тією самою монетою, або й дошкульніше, та якщо перший вірш закінчується тріумфально та задоволено, то другий — усвідомленням утрати: Том не повернеться.

Останні три вірші зазнали ґрунтовної переробки порівняно з ранніми оригіналами і значно спохмурніли тематично. «Скарб» (датований 1923 роком) описує те, що Толкін у «Гобіті» назве «драконячою хворобою»: жадібність і власницькі почуття, які невпинно підкорюють собі ельфа, гнома, дракона та героя вірша і доводять їх усіх — як і Торіна Дубощита в «Гобіті» й ельфійського короля Тінґола «Сіроплащого» в «Сильмариліоні» — до смерті. «Останній човен» показує, що Толкін вагався між двома сильними спонуками: бажанням уникнути смертності й податися, як Фродо, до Невмирущих Земель, з одного боку, а з іншого — усвідомленням, що це не лише неможливо, а й абсолютно недоцільно, бо правильно було би повернутись і прожити своє життя, як те зробив Сем Ґемджі. Але хоча це і правильне рішення, та, як з'ясовує Арвен, якщо немає змоги відступити від нього, вибір стає гірким. І нарешті «Морський дзвін» нагадує нам, чому Небезпечне Королівство є небезпечним. Ті, котрі мандрували туди — а серед них і ліричний герой вірша, — знають, що їм не дозволять там залишитися, та, коли повертаються, їх охоплює почуття втрати. От і Сем Ґемджі, говорячи про Ґаладріель, каже, що мешканці Чарок- раю можуть не мати на меті нічого поганого, але все одно бути небезпечними для простих смертних. Познайомившись із ними, людина вже ніколи не буде такою, як раніше. У Толкіновому «ніби-редакторському» вірші, хоча його оповідача не варто ототожнювати зі самим Фродо, гобіт-писар, назвавши поезію «Сон Фродо», висловив у ній страх, що його викликали в Ширі невиразні відгомони Війни за Перстень, а також (у реальності) усвідомлення втрати і старіння самого Толкіна.

Ці мотиви дедалі сильнішають в останній історії, яку опублікував Толкін: у «Ковалі з Великого Вуттона». Вона розпочалася через вимогу видавця до Толкіна 1964 року — вимогу написати передмову до нового ілюстрованого видання казки «Золотий ключ» вікто- ріанського автора Джорджа МакДональда. (Приблизно за двадцять років до того Толкін похвалив цю казку у своєму есеї «Про чарівні історії».) Толкін погодився, почав працювати над передмовою і написав уже кілька сторінок, коли взявся пояснювати свій аргумент про несподівану могутність Чарокраю на прикладі історії про кухаря, котрий намагався спекти торт для дитячої вечірки. Саме в тому місці він облишив передмову, до якої вже ніколи й не повернувся, і написав натомість казку. Її розгорнуту версію автор прочитав 28 жовтня 1966 року в Оксфорді перед великою аудиторією, а наступного року казка вийшла друком.

Назва цієї розповіді майже зухвало проста, простіша навіть за «Фермера Джайлза із Гема», і сам Толкін зазначав, що вона нагадує назву старомодної шкільної історії. Назва «Вуттон» хоч і є абсолютно звичною для Англії, проте має якийсь окремий сенс, як його мали колись і всі інші назви. Вона означає «місто в лісі», і друге речення підтверджує, що те місто дійсно «заходило в ліс». Ліси та пущі багато важили для Толкіна, й він часто згадував про них: від Морок-лісу до Фанґорну, — а однією з їхніх повторюваних (і реалістичних) рис є те, що в них люди втрачають витримку та гублять дорогу. Читач почуває, що це справедливо і щодо мешканців Великого Вуттона, принаймні багатьох із них: вони дещо самовдоволені, їх легко переконати, передусім їх цікавлять їжа та питво, — риси не занадто погані, проте обмежені. Коваль є винятком. На дитячому святі, яке відбувається в селі кожні двадцять чотири роки, він ковтає зірку, й вона стає його перепусткою до Чарокраю (чи Дивокраю, бо Толкін використовує тут саме таку назву). Розповідь відстежує ціле Ковалеве життя, відтворюючи деякі чоловікові видіння та переживання в Чарокраї, а ще проводить нас через почергові бенкети аж до тієї пори, коли Ковалеві доводиться прощатись із зіркою, щоби її знову запекли в торті й вона дісталась іншій дитині — його наступникові. Востаннє повертаючись із Чарокраю, Коваль розуміє, що «шлях його нині знову веде до втрати». Він перебуває в тому самому становищі, що й оповідач у «Морському дзвоні», та приймає його будучи підготовленішим. Ця історія — «прощання з Казковим Краєм».

Одначе це не означає, що Коваль був невдахою. Можливість потрапити до Іншого Світу покращила його як людину в цьому світі, а Ковалеве життя прислужилося для того, щоби послабити у Вуттоні — за особистим коментарем Толкіна до цієї історії — «залізне кільце звичності» й «адамантове кільце переконання», ніби все, що варто знати, вже відомо. А зірка в несподіваний спосіб перейшла до наступного власника й існує далі. Проте влада банальності не втратила сили, й основний конфлікт розповіді розгортається між Альфом (емісаром із Чарокраю в реальний світ; а тим часом Коваль є гостем, котрий рухається у протилежному напрямку) і його попередником на посаді сільського Магістра Куховарства, котрого звати Ноукс. Останній узагальнює багато що з того, чого не любить у реальному житті Толкін. Те, що Ноуксові уявлення про Чарокрай і про все, що виходить за межі одноманітного світу села, яке примістилось у глибині лісу, дуже обмежені, — прикро, але те, що він заперечує існування будь у кого кращої уяви за свою та прагне зупинити розвиток дітей на межі власного рівня, — цього йому годі пробачити. Його уявлення про торт солодкі та липкі, а про чарівниць — прісні й гарненькі. Цьому протистоять Ковалеві видіння з похмурими ельфійськими вошами, котрі повертаються після битв на Темних Узграниччях; із Королівським Деревом; із несамовитим Вітром і плакучою березою; з ельфійськими дівами-танцівницями. Наприкінці Ноукса жахає його підмайстер Альф, який виявляється Королем Чарокраю, проте кухар так ніколи й не змінює своїх переконань. У розповіді останнє слово залишається за ним, і більшість мешканців Вуттона радо спостерігає за відходом Альфа, а зірка переходить од Ковалевої родини до Ноуксової. Якщо Коваль, Альф та Чарок- рай і мали певний вплив, то він потребує певного часу, щоби датися взнаки. Але так воно вже, напевно, заведено у світі.

Тобто так воно заведено в цьому світі. У «Листку пана Дрібнички» Толкін описує свою візію світу деінде — того світу, в якому вистачає місця і для Середзем'я, і для Чарокраю, і для всього, чого душа забажає також. А втім, хоча ця історія і зображає «божественну комедію» та завершується сміхом, од якого двигтить світ, починається вона зі страху. Толкін не в одному листі повідомляв, що ціла розповідь йому наснилася й він одразу ж записав її, а трапилося те десь між (повідомлення різняться) 1939 і 1942 роками. Перебіг подій у творі набуває правдоподібності, коли ми чітко бачимо, що то був за сон: сон-тривога, з тих, які трапляються в кожного з нас. Студентам перед іспитом сниться, ніби вони проспали і не прийшли на нього, викладачам перед виступом сниться, ніби вони виходять на подіум із порожніми руками та головами, а в осерді «Листка пана Дрібнички» гніздиться страх, очевидно, ніколи не завершити. Дрібничка знає про існування остаточного терміну, — це, безперечно, смерть, подорож, у яку належить вирушати всім нам, — у нього є картина, яку він одчайдушно хоче завершити, проте все відкладає й відкладає малювання, а потому, коли все-таки серйозно береться до роботи, то спершу його часу потребують інші й він не може їм відмовити, далі його валить із ніг недуга, відтак раптом з'являється Інспектор і оцінює картину як непотріб, а щойно Дрібничка починає сперечатися, прибуває Візник і каже, що слід негайно їхати, прихопивши в дорогу лише те, що під рукою. Дрібничка залишає поспіхом зібрану валізку в потязі, а коли похоплюється, щоби її забрати, потяга вже немає. Такий тип сновидінь, де події відбуваються одна за одною, аж надто знайомий усім. Спонуки, які його викликали, у випадку Толкіна теж уявити неважко. До 1940 року він уже понад двадцять років працював над міфологією «Сильмариліона», та нічого з того ще не видав, якщо не брати до уваги розрізнених віршів і «побічного результату» — «Гобіта». Від Різдва 1937-го Толкін писав «Володаря Перстенів», одначе й та робота просувалася повільно. Його кабінет було завалено чернетками та правками. Крім того, спадає на гадку, що Толкін, як і більшість професорів, трактував адміністративні обов'язки лише як докуку, хоча Дрібничка (а може, й сам Толкін) із почуттям провини усвідомлює, що його легко відволікти і що він погано керує власним часом.

Зосереджуватись і планувати час — цих двох речей Дрібничці належить навчитись у Робітні, яку більшість критиків означили як варіацію Чистилища. Винагороджений, він з'ясовує, що в Іншому Світі сни збуваються: ось перед ним постає його Дерево — краще, ніж він його будь-коли малював, і краще навіть, аніж уявляв, — а поза ним виникають Ліс і Гори, які він тільки почав уявляти. Проте дещо можна ще вдосконалити, і для цього Дрібничці потрібно працювати разом із сусідом, паном Парохієм, який у реальному світі здавався лише докукою. Те, що вони створили у спільному видінні, навіть Голоси визнають цінним із терапевтичного погляду, проте й тоді їхнє видіння — то тільки вступ до чогось величнішого, про що смертним доводиться лише гадати. Одначе кожному треба звідкись починати. Як мовить у «Ковалі» Королева Дивокраю, «краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Дивокрай», — і краще вже Дивокрай, аніж цілковите нерозуміння того, що поза земним світом повсякдення щось таки існує.

У «Листка», зрештою, два закінчення: одне — в Іншому Світі, а друге — в тому, який Дрібничка покинув. Іншосвітне закінчення сповнене радості та сміху, проте в реальному світі надія і пам'ять зазнають краху. Дрібничкову величну картину зужито для того, щоби залатати діру, один із зображених на ній листочків потрапив до музею, але той заклад згорів дотла, а відтак про Дрібничку було геть забуто. Останніми словами про нього були такі: «Не здогадувався, що він малював», — а майбутнє, здається, належить людям на кшталт Радника Звички, який має власні переконання щодо практичної освіти і — пам'ятайте, що твір писано наприкінці 1940-х — знищення небажаних елементів Суспільства. Якщо для нас є спосіб зцілитися, то, каже Толкін, наголошуючи, що Дрібничка вжив це слово «цілком буквально», це — «дар». Інше слово на позначення «дару» — «благодать».

«Листок пана Дрібнички» відтак закінчується й тим, що Толкін у своєму тексті «Про чарівні історії» називає «дискатастрофою… скорботою і поразкою», а також тим, що він називає «найвищою функцією» чарівної історії та evangelium — «доброю новиною», або ж Євангелієм, що криється поза нею, — а це вже «евкатастрофа», «несподіваний радісний „поворот“», «несподівана та дивовижна благодать», на яку читач натрапляє у Ґріма, в сучасних казках і, передусім, у Толкінових «Сказаннях із Небезпечного Королівства». У написаній середньоанглійською мовою поемі «Сер Орфео», яку Толкін редагував у 1943-44 рр. (прикметно, що з анонімного памфлету не вціліло жодних рукописів), барони втішали намісника, котрий щойно дізнався про смерть володаря; і «рекли йому: так має бути, / бо смерть людську не відвернути». Так воно і має бути, мовлять вони, тут нічим зарадити, або, як цей останній рядок передав сам Толкін у виданому посмертно (1975 року) перекладі, «смерть людську людська не з дужа сила». Барони співчутливі, мають гарні наміри, а понад усе — розважливі: так воно справді є. Та поема доводить, що саме цього разу вони помиляються, бо Орфео — живий! Та ще й урятував свою королеву з полону в Чарокраї. На такий самий «поворот» ми натрапляємо у «Володарі Перстенів», коли Сем, простягнувшись в очікуванні смерті на Судній Горі після знищення Персня, прокидається й розуміє, що він живий, урятований і на власні очі бачить воскреслого Ґандальфа. У Небезпечному Королівстві, навіть на його Темних Узграниччях, є радість, іще дужча завдяки печалям і втратам реального світу, яким вона кидає виклик і — перемагає.

Том ШИППІ

РОВЕРАНДОМ

1

Жив собі колись на світі песик, якого звали Ровер. Він був дуже маленький і дуже юний, бо інакше знав би, що й до чого; песик почувався страшенно щасливим, бавлячись жовтим м'ячиком на сонечку в саду, бо інакше ніколи не зробив би того, що зробив.

Не кожен старигань у подертих штанях — поганий: декотрі можуть бути збирачами сміття та пляшок і мати власних песиків; інші — садівниками; а ще інші, хоча таких дуже-дуже мало, — чарівниками, тими, котрі крадькома блукають під час відпустки околицями, вишукуючи, щоби то такого витворити. Оцей якраз і виявився чарівником — і він утрапив до нашої історії. Мандруючи, він ішов собі садовою стежкою, вдягнутий у старе поношене пальто, зі старою люлькою в роті та старим зеленим капелюхом на голові. Якби Ровер не гавкав із таким захватом на м'яча, то помітив би блакитне перо, ввіткнуте в підкладку зеленого капелюха, й відтак здогадався би, що той чоловік — чаклун, як про те здогадалася би решта розважливих песиків; але ж наш того пера взагалі не побачив.

Коли старий нахилився й підняв м'ячика (він зібрався перетворити його на помаранчу, або на кістку, або навіть на шматок м'яса для Ровера), Ровер гаркнув і сказав:

— Поклади, де взяв! — далебі геть забувши про «будь ласка».

Чарівник (саме тому, що він був чарівник), звісно, прекрасно його зрозумів і відказав:

— Заспокойся, дурнику! — далебі геть забувши про «будь ласка».

А тоді поклав м'ячика до кишені, просто щоби подражнити собаку, й відвернувся. Прикро казати, проте Ровер негайно шарпонув його за штанину, видерши з неї чималий клапоть. Імовірно, заразом він прихопив зубами і шматок самого чарівника. Хай там як, але старий раптом дуже розсердився, повернувся і закричав:

— Ідіоте! Відчепись і стань іграшкою!

Згодом почали відбуватись якнайдивніші речі. Для початку Ровер, хоч і був лише маленьким песиком, зненацька почувся ще меншим. Трава — здавалося йому — виросла жахливо високою, вигойдуючись понад його головою: а віддалік у траві виднівся подібний до сонця, що сходить між дерев у лісі, велетенський жовтий м'яч, який лежав на тому місці, куди його кинув чарівник. Ровер почув, як клацнула хвіртка, випустивши старого, та побачити його не зміг. Спробував гавкнути, проте витиснув із себе тільки ледве чутний шум, який годі було почути звичайним людям: і, припускаю, навіть собака не завважив би його.

Він став таким малим, що — я переконаний, — якби тоді повз нього пройшла кішка, вона подумала би, що Ровер — то миша, і з'їла б його. Принаймні Пустунка. Пустунка — то була велика чорна кішка, що жила в тому ж домі.

Сама лише думка про Пустунку нагнала на Ровера неймовірного страху; та невдовзі коти геть-чисто вилетіли йому з голови. Довколишній сад раптово зник, а сам Ровер майнув бозна-куди. Коли напруження минулося, він очуняв у темряві, лежачи поруч із безліччю твердих речей; отак песик тривалий час і пробув у задушливій коробці (таке принаймні підказували відчуття) в дуже незручній позі. Йому нічого було їсти й пити; проте найгірше дошкуляло те, що він зовсім не міг рухатися. Спершу песик гадав, що це через надто тісне упакування, та згодом збагнув, що вдень може ворушитися тільки зовсім трішки, та й то докладаючи значних зусиль, і тільки тоді, коли ніхто не дивиться. Лише після півночі Ровер був спроможний ходити й метляти хвостом, щоправда, трохи незграбно. Він став іграшкою. І за те, що не сказав чарівникові «будь ласка», мусив тепер просиджувати цілими днями, прохально простигши лапки. Пес закляк у такій позі.

Після, здавалося б, дуже довгого перебування в темряві, він іще раз спробував гавкнути: так голосно, щоби його почули люди. Потому намагався кусати різні речі в коробці: безглуздих іграшкових тваринок, насправді виготовлених із дерева чи олова, а не зачаклованих живих песиків, як-от Ровер. Але користі з того не було: він не міг ані гавкнути, ні вкусити.

Зненацька хтось підійшов, відкрив коробку і впустив у неї світло.

— Нумо, Гаррі! Поставмо сьогодні вранці кілька цих тваринок на вітрину, — сказав голос, і в коробку опустилася рука. — А цей звідкіля взявся? — запитав голос, а тим часом рука схопила Ровера. — Не пригадую, щоби він тут був раніше. Йому не місце в коробці з іграшками за три пенси. Чи ти бачив коли-небудь щось аж таке правдоподібне? Поглянь на його шерсть і на очі!

— Познач, що він коштує шість пенсів, — мовив Гаррі, — й постав його на вітрині попереду!

Там, на вітрині попереду, на пекучому сонці, бідолашний маленький Ровер просидів цілісінький ранок і цілий день, аж доки настала пора чаювання; і весь той час він змушений був сидіти, вдаючи, що служить, а насправді всередині аж кипів од люті.

— Щойно мене куплять люди, я від них утечу, — казав песик іншим іграшкам. — Я — справжній. Я не забавка і не бажаю бути нею! Та мені хочеться, щоби мене якнайшвидше купили. Я ненавиджу цю крамницю, я не можу поворушитися, лише стовбичу тут, на вітрині.

— А навіщо тобі ворушитися? — запитували інші іграшки. — Ми ж бо не ворушимося. Стояти нерухомо й ні про що не думати — це вельми зручно. Що довше відпочиваєш, то довше живеш. Тому просто собі замовкни! Ми не можемо спати, коли ти базікаєш, а на декого з нас чекають попереду важкі часи в шумливих дитячих кімнатах.

Далі вони вже не казали нічого, тож бідолашному Роверові ні з ким було й побалакати, він почувався геть нещасним і дуже шкодував, що вкусив чарівника за штани.

Не знаю, чи то сам чарівник вирядив маму до крамниці, щоби забрала звідти песика, чи то трапилося випадково. Так чи інак, а щойно Ровер почувся найнещаснішим песиком у світі, вона ввійшла до крамниці з кошиком для закупів. Побачивши Ровера на вітрині, жінка подумала, що цей гарненький песик сподобається її хлопчикові. Вона мала трьох синів, і один із них страшенно захоплювався песиками, особливо чорно-білими. Тож вона придбала Ровера, його загорнули в папір і поклали до кошика поміж іншими речами, які жінка купила для чаювання.

Незабаром Ровер спромігся видобути голову з паперу. Він уловив запах пирога. Та, як виявилося, йому до нього було зась; і песик, не ворушачись, так загарчав серед паперових пакунків, як гарчать хіба що маленькі іграшки. Його почули тільки креветки і запитали, в чому річ. Ровер усе їм розповів і сподівався, що вони дуже шкодуватимуть його, та натомість вони мовили:

— А чи сподобалося би тобі, якби тебе зварили? Тебе коли-небудь варили?

— Ні! Наскільки я пригадую, мене ніколи не варили, — відказав Ровер, — зате іноді купали, й мені це аніскілечки не подобалося. Та, гадаю, бути зачаклованим стократ гірше, ніж звареним.

— Отже, тебе і справді ніколи не варили, — відповіли креветки. — Ти нічого про це не знаєш. Це найгірше, що може трапитися з кимось, — ми от досі червоні від люті через саму думку про це.

Роверу креветки не сподобалися, тому він мовив:

— Не переймайтеся. Невдовзі люди вас їстимуть, а я сидітиму і спостерігатиму!

Після такого креветкам уже нічого було сказати йому, тож песик лежав і роздумував, які ж саме люди купили його.

Це з'ясувалося хутко. Його внесли в дім, кошик поставили на стіл і повиймали з нього всі покупки. Креветок забрали до комори, а Ровера без зволікань віддали тому маленькому хлопчикові, для котрого його й купували і котрий забрав песика до дитячої кімнати, взявшись із ним розмовляти.

Той хлопчик сподобався би Роверові, якби пес не був надто сердитим, аби слухати, що каже йому малий. Хлопчик гавкав до нього щонайкращою собачою мовою (а він непогано знався на цьому), та Ровер навіть не спробував відповісти. Він безперестанку міркував про власні слова: втекти від найперших же людей, котрі його куплять. І мізкував, як здійснити цей задум; адже йому доводилося постійно сидіти й удавати, ніби він служить, а тим часом малий поплескував його по спині й пересував туди-сюди по столу й по підлозі.

Нарешті настала ніч, хлопчина пішов спати, а Ровера поставив на стільчику біля ліжка, і той служив, доки не запала цілковита темрява. Штори було запнуто, проте за вікном просто з моря виринув місяць і прослав на воді срібну стежину: для тих, хто здатен нею пройти — це шлях на край світу і навіть далі. Тато, мама і троє хлопчиків жили поблизу моря у білому будинку, вікна якого виходили просто до хвиль і до тієї дороги в нікуди.

Коли хлопчаки поснули, Ровер розім'яв змучені закляклі лапи й тихенько гавкнув, так що його не почув ніхто, крім старого гидкого павука в кутку під стелею. Потому перестрибнув зі стільчика на ліжко, з ліжка гицнув на килим, а тоді вибіг із кімнати, помчав сходами вниз і пробігся по цілому дому.

Хоча його дуже тішило те, що він знову може рухатися, й — адже Ровер був колись справжнім і дійсно живим — він стрибав та бігав значно краще, ніж більшість іграшок уночі, проте, як з'ясувалося, пересуватися будинком було дуже складно та небезпечно навіть для нього. Песик був тепер таким маленьким, що, коли спускався сходами, йому здавалося, наче він зістрибує зі стін; а видряпуватися потім нагору було страшенно втомливо і незручно. Усе виявилося марним. Унизу він, звісно ж, натрапив на зачинені двері й не знайшов ані шпаринки, ні дірочки, щоби вислизнути назовні. Тож бідолашний Ровер не зміг утекти тієї ночі, а ранок застав виснаженого маленького песика, який сидів і служив, на тому самому стільці, де його залишили звечора.

Двоє старших хлопців прокидались і, коли випадав погожий день, перед сніданком зазвичай бігали пляжем. Того ранку, пробудившись і розсунувши штори, вони побачили, як вигулькнуло з моря цілком вогненно-червоне, сповите хмарами сонце, — виглядало так, наче після холодної купелі воно витирало себе рушниками. Хлопчики хутко встали, вдяглись і спустилися кручею до берега, щоби прогулятись, — і Ровер подався з ними.

Виходячи зі спальні, Другий Хлопчик (Ровер належав саме йому) помітив песика, який сидів на комоді, де він і залишив його, коли вдягався.

— Він просить, аби його взяли на прогулянку! — сказав малюк і поклав іграшку до кишені штанів.

Але Ровер не просив брати його на прогулянку, тим паче в кишені штанів. Песик хотів перепочити й підготуватися до наступної ночі: він-бо думав, що цього разу йому поталанить знайти вихід і втекти, а тоді він ітиме все далі й далі, доки повернеться до своїх дому та саду і до жовтого м'ячика на лужку. Ровер чомусь вбив собі в голову, що коли знову повернеться на лужок, то все повернеться на свої місця: чари перестануть діяти або ж він прокинеться і збагне, що то був лише сон. Отож, доки діти спускалися донизу крутою стежиною та ганяли по піску, песик намагався гавкати, борюкатись і борсатись у кишені. Але, попри всі його зусилля, він хіба що ледь-ледь ворушився, хоч і був схований, та ніхто його не бачив. Проте Ровер зробив усе, що міг, і доля допомогла йому. У кишені була хустинка, геть зім'ята і збита у клубок, а відтак Ровер опинився не дуже глибоко і завдяки своїм зусиллям та господаревому підстрибуванню незабаром спромігся вистромити носа і втягнути ним повітря.

Він був неймовірно здивований тим, що занюхав і побачив. Ніколи в житті песик не нюхав і не бачив моря, а рідне село, де він народився, було так далеко від моря, що там не можна було ні почути його шуму, ні відчути запаху.

Зненацька — саме тоді, коли песик вихилився з кишені, — просто над головами хлопчиків промайнула величезна біло-сіра птаха і заячала так, наче була крилатим котом. Ровер страшенно перелякався і випав на м'який пісок, але ніхто того не почув. Велика птаха полетіла собі кудись, навіть не помічаючи його тоненького гавкоту, а хлопчики рухалися пляжем далі й далі, геть забувши про Ровера.

Спершу Ровер був вельми задоволений собою.

— Я втік! Я втік! — гавкав він іграшковим гавкотом, який могли би почути хіба що інші іграшки, відтак його нікому було слухати.

Потому песик покотився і простягнувся на чистому сухому піску, все ще холодному від цілонічного лежання під зорями.

Одначе, коли хлопчики, повертаючись додому, проминули його, так і не помітивши, коли Ровер залишився сам-один на порожньому березі, йому було вже не зовсім добре. На пляжі не зосталося нікого, крім чайок. За винятком відбитків їхніх лап, на піску проступали тільки сліди ніг хлопчаків. Того ранку вони вирушили на прогулянку віддаленою ділянкою пляжу, куди навідувалися нечасто. Правду кажучи, туди взагалі рідко хто навідувався; бо, хоча пісок був чистий і жовтий, галька — біла, а море — блакитне з білою піною в маленькій бухті попід сірими скелями, люди почувалися там дивно (нормально ж — лише рано-вранці, коли сонце тільки-но сходило). Подейкували, ніби туди, інколи вже навіть пополудні, прибивалися чудернацькі істоти; відтак надвечір пляж аж кишів од водяників і русалок, не кажучи вже про менших морських ґоблінів і їхніх дрібних морських коней, які вільно лежали в піні край берега, припнуті зеленими водоростями до самих скель.

Причина цієї дивовижі доволі проста: у бухті жив найстарший із усіх піскових чаклунів — псаматистів, як називає їх своєю хлюпотливою мовою морський народ. Цей мав імення Псаматос Псаматідес, — так принаймні стверджував він сам, — і дуже переймався правильною його вимовою. Та він був мудрий старець, тож різносортний дивний народ припливав, аби зустрітися з ним; Псаматоса вважали майстерним чарівником, а до того ж дуже добрим (до потрібних істот), хоча ззовні він видавався дещо суворим. Після влаштованих ним опівнічних гулянь морський люд тижнями сміявся, згадуючи його жарти. Проте застати чарівника вдень було важко. Коли сяяло сонце, він полюбляв лежати, запорпавшись у теплий пісок так, що видно було тільки кінчик одного його довгого вуха; проте, навіть якби над піском стирчали обидва вуха, звичайні люди, такі, як ви або я, подумали би, що то надламані гіллячки.

Імовірно, старий Псаматос відав про Ровера все. І він уже точно знав того старого чарівника, котрий зачаклував песика; бо маги та чарівники були нечисленними та рідкісними, тож добре знали одні одних і придивлялися до вчинків своїх колег, хоч у приватному житті не завжди були приятелями. Хай там як, але був собі Ровер, який лежав у м'якому піску, почуваючись дуже самотньо та досить дивно, і був собі Псаматос, який, хоча Ровер його й не бачив, позирав на песика з купи піску, яку за ніч до того насипали для нього русалки.

Пісковий чаклун мовчав. Мовчав і Ровер. Минув час сніданку, сонце піднялося високо і розпалилося. Ровер дивився на море, звук якого здавався йому прохолодним, і раптом страшенно злякався. Спершу він подумав, що йому в очі потрапив пісок, але пізніше зрозумів: помилки бути не могло. Море присувалося все ближче і ближче, заковтувало дедалі більше й більше піску, хвилі все вищали, і на них з'являлося дедалі більше піни.

Почався приплив, а Ровер лежав нижче від рівня, до якого піднімалася вода, однак нічого про це не знав. Спостерігаючи за довколишніми змінами, песик чимраз більше лякався й уже подумував про те, що плюскотливі хвилі, досягнувши скель, змиють його в піняве море (то було значно неприємніше за будь-яку мильну ванну), а він тільки й може, що жалюгідно служити.

З ним дійсно могло трапитися щось подібне, проте не трапилося. Псаматос, як на мене, просто-таки мусив щось із тим удіяти, а чарівникове закляття, гадаю, дещо втратило свою силу в цій дивній бухті, що була поблизу помешкання іншого мага. Так чи так, коли море підібралося надто близько, а Ровер, мало не задихаючись од жаху, намагався відкотитися бодай трішечки вище, він зненацька збагнув, що може рухатися.

Розміри його не змінилися, проте він перестав бути іграшкою. Песик міг швидко та вправно перебирати лапками, хоча надворі був іще день. Він уже не мусив служити, міг бігати по піску там, де той був твердішим; а ще він міг гавкати, — не по-іграшковому, а насправжки, пронизливо, як гавкають маленькі казкові песики відповідно до їхніх казково-песикових розмірів. Ровер був такий радий і так голосно гавкав, що якби ви тоді опинилися там, то обов'язково почули би його чітко і трохи ніби здалека, мовби принесену вітром із гір луну гавкоту вівчарки.

І тоді раптом пісковий чаклун вистромив голову з піску. Він, певна річ, був огидний, завбільшки з величенького пса; проте Роверові — такого розміру, яким його зробили чари, — чаклун здавався гігантським і моторошним. Ровер умить припинив гавкати й сів.

— Чому ти здіймаєш такий галас, маленький песику? — запитав Псаматос Псаматідес. — Зараз час мого сну!

Насправді будь-яка пора була часом його сну, якщо не траплялося чогось такого, що могло би його зацікавити, наприклад, русалкових танців у бухті (на його запрошення). За таких оказій він вибирався з піску, сідав на камені та спостерігав за забавою. У воді русалки, може, й були дуже граційні, проте, коли намагалися танцювати на хвостах на березі, Псаматосові вони видавалися кумедними.

— Зараз час мого сну! — повторив маг знову, бо першого разу Ровер не відповів.

Але Ровер мовчав і далі й тільки примирливо махав хвостом.

— Ти знаєш, хто я такий? — запитав чаклун. — Я Псаматос Псаматідес, ватажок усіх псаматистів!

Він дуже голосно повторив це декілька разів, карбуючи кожен звук, і з кожним «П» здмухував хмарку піску зі свого носа.

Ровера тим піском майже засипало, песик сидів перед Псаматосом і виглядав таким наляканим і нещасним, що пісковий чаклун пройнявся до нього жалем. І зненацька маг перестав виглядати лютим, зайшовшись сміхом:

— Ох ти ж смішний маленький песику, Маленький Песику! Я взагалі не пригадую, чи коли-небудь бачив іншого маленького песика, який був би таким маленьким песиком. Маленький Песику!

І він знову засміявся, а потому раптом набув урочистого вигляду.

— Ти часом не посварився нещодавно з чарівником? — запитав Псаматос майже пошепки; він заплющив одне око, а другим дивився на Ровера так дружньо і так проникливо, що Ровер розповів йому все.

Такої необхідності, ймовірно, й не було, адже Псаматос, як я вже казав, либонь знав усе заздалегідь; однак Роверові покращало від того, що він поспілкувався з кимось, хто розумів його, і мав більше глузду, ніж звичайні іграшки.

— Авжеж, то був чарівник, — мовив чаклун після того, як Ровер розповів свою історію. — Старий Артаксеркс, якщо зважити на опис. Він родом із Персії. Та одного разу заблукав, — адже таке трапляється навіть із найкращими чарівниками, а щоб уникнути цього, потрібно, як-от я, ніколи не покидати дому, — і перший зустрічний замість того, щоби вказати йому дорогу додому, скерував старого на шлях до Першор. Відтоді він і живе в тих краях, залишаючи їх тільки під час відпустки. Кажуть, Артаксеркс — моторний збирач слив як на стариганя й у вдалий день може зібрати дві тисячі плодів; а ще він страшенний любитель сидру. Але ж це ні в тин ні у ворота, — Псаматос мав на увазі те, що він відхилився від теми. — Повернімося до справи. Що я можу зробити для тебе?

— Не знаю, — сказав Ровер.

— Хочеш потрапити додому? Боюся, я не спроможний збільшити тебе до належних розмірів, принаймні не спитавши на те Артаксерксового дозволу, бо зараз я не хочу сваритися з ним. Але вирядити тебе додому, гадаю, таки зможу. Зрештою, Артаксеркс — щойно цього захоче — завжди зможе відіслати тебе назад. Утім, наступного разу йому, ймовірно, заманеться закинути тебе у значно гіршу, ніж іграшкова крамниця, місцину; якщо він дійсно розсердиться.

Роверові все це не сподобалось, і він наважився сказати, що коли повернеться додому таким, як є, маленьким, то його, напевно, не помітить ніхто, крім кішки Пустунки; а йому не вельми хотілося б, аби Пустунка побачила його в нинішньому стані.

— Що ж, гаразд! — мовив Псаматос. — Придумаємо щось інше. А наразі, адже ти знову став справжнім, — може, хочеш чогось попоїсти?

Не встиг Ровер відповісти: «Так, будь ласка! Так! Будь ласка!» — як перед ним на піску з'явилася маленька тарілка з хлібом, підливкою та двома крихітними кісточками відповідних для нього розмірів, а також мисочка з водою, на якій по колу маленькими блакитними літерами було написано: «ПИЙ, ЦУЦИКУ, ПИЙ». Він зів і випив геть усе й аж тоді запитав:

— Як вам це вдалося? Дякую!

«Дякую» песик додав в останній момент, бо чарівники та всі, хто з ними заодно, здавалися йому надміру чутливими до таких речей. Псаматос лише посміхнувся; тож Ровер розлігся на гарячому піску й заснув, і снилися йому кості, гонитви за котами аж до сливових дерев, де коти оберталися на чарівників у зелених капелюхах і жбурляли в нього величезними, завбільшки з кабачки, сливами. Весь той час лагідно дмухав вітер і мало не з головою засипав песика піском.

Тому-то хлопчики так і не знайшли його, хоча спустилися до бухти саме для того, щоби розшукати песика, щойно Другий Хлопчик зрозумів, що загубив його. Цього разу з ними був іще й батько; вони шукали й шукали, аж доки сонце покотилося до заходу й нагадало про час чаювання, і тоді батько забрав малих додому, щоби ні на хвилину довше не затримуватися там, — він знав надто багато дивних історій про те місце. Другий Хлопчик мусив опісля певний час задовольнятися звичайним песиком за три пенні (з тієї самої крамниці); та все одно, хоч він і був власником іграшки тільки короткий час, малий не забував маленького песика, який служив.

А тепер уявіть собі, як хлопча, не маючи взагалі ніякого песика, сумно сідає до чаювання; а далеко у глибині країни старенька, котра доглядала Ровера та пестила його, коли ще він був звичайним собакою нормального розміру, саме пише оголошення про зникнення цуценяти: «… білого, з чорними вухами, відгукується на кличку Ровер»; а тим часом сам Ровер спить далеко-далеко на піску, а поблизу, склавши короткі руки на товстому череві, дрімає Псаматос.

2

Коли Ровер прокинувся, сонце було вже низько; на піску стелилася тінь од скель, а Псаматоса не було видно ніде. Велика чайка стояла поблизу й дивилася на песика, і на мить Ровер злякався, що вона збирається його з'їсти.

Чайка ж натомість мовила:

— Доброго вечора! Я довгенько чекала, поки ти виспишся. Псаматос сказав, що ти прокинешся, коли настане пора чаювати, але той час уже давно минув.

— Будь ласка, пані Пташко, скажіть, навіщо ви на мене чекали? — дуже ввічливо запитав Ровер.

— Мене звуть Мева, — відказала чайка, — я чекала, щоби, як тільки зійде місяць, відвести тебе куди-інде місячною стежиною. Та перед тим нам іще треба залагодити одну-дві справи. Залазь мені на спину і перевір, чи сподобається тобі літати!

Спершу Роверові не подобалося зовсім. Доки Мева летіла низько над мілиною, спокійно ковзаючи вздовж берега з розпростертими — тугими та незрушними — крилами, все було гаразд; але, коли вона різко линула вгору, чи раптово повертала з боку в бік, щоразу інакше вихиляючись, чи зненацька круто падала вниз, ніби збиралася пірнути в море, песик, чуючи свист вітру у вухах, дуже хотів знов опинитися на безпечній землі.

Він кілька разів сказав про це, та Мева знай відповідала:

— Тримайся! Ми ще й не починали!

Так вони й літали якийсь час, але щойно Ровер почав звикати до польоту і потроху стомлюватися, як Мева раптом гукнула:

— Злітаємо! — і Ровер справді мало не злетів.

Мева, наче ракета, різко зринула вгору, а потому дуже швидко помчала просто за вітром. Чайка піднялася так високо, що Ровер бачив, як удалині, ген понад сушею, за темні пагорби ховалося сонце. Вони летіли до височенних чорних бескидів із прямовисного каміння, — такого стрімкого, що видертися на ті скелі було годі. Далеко внизу хлюпотіло, обсмоктуючи підніжжя скель, море; на голих схилах не росло нічого, а проте щось біле таки вкривало їх і тьмяніло у присмерку. Сотні морських птахів сиділи на вузьких виступах; іноді вони тужливо говорили цілим гуртом, іноді мовчали, а часом зненацька зривалися зі своїх сідал і, шугаючи в повітрі, кидались униз і пірнали в далеке море, де хвилі здавалися маленькими зморшками.

Тут і жила Мева. Їй треба було зустрітися з кількома особами, зокрема з найстарішою та найповажнішою Чорноспинною Чайкою, і — перш ніж вирушити в путь — зібрати пошту. Тож вона висадила Ровера на один із вузьких уступів — значно вужчий навіть за поріг, — і наказала йому чекати й не падати.

Можете бути певні, що Ровер доклав усіх зусиль, аби не впасти, і що — з огляду на сильний бічний вітер — йому там геть не сподобалося. Він якомога щільніше притиснувся до кручі й заскімлив. Місцина та, ніде правди діти, виявилася геть нікудишньою для зачаклованого та схвильованого песика.

Нарешті сонячне світло в небі остаточно згасло, над морем зімкнулась імла й у загуслій темряві з'явилися перші зорі. Потому над імлою вдалині, аж ген за морем, зійшов круглий жовтий місяць і взявся простеляти на воді сяйливу доріжку.

Невдовзі повернулася Мева й підібрала Ровера, який уже сильно тремтів. Після холодного скелястого виступу пташине пір'я здалося йому теплим і зручним, тож песик пригорнувся до нього якомога тісніше. Тоді Мева стрибком злинула в повітря далеко над морем, а решта пташок зірвалася зі своїх сідал, загаласувала та здійняла прощальний гамір, — чайка тим часом прудко летіла вздовж місячної доріжки, яка тепер уже слалася від самого берега до темного краю, в нікуди.

Ровер навіть гадки не мав, куди веде місячна доріжка, і був наразі надто переляканий та вражений, аби запитати про це; до того ж він почав звикати, що з ним трапляється щось надзвичайне.

Вони летіли вперед понад срібно-мерехтливим морем, а місяць уже здійнявся високо, побілів і став таким яскравим, що жодна зірка не наважувалася бодай наближатися до нього, тож він світив на східному небі сам-самісінький. Мева, без сумніву, летіла за наказом Псаматоса туди, куди Псаматос же її і вирядив, і Псаматос, без сумніву, допомагав Меві магією: птаха мчала дуже швидко і прямо, а так зазвичай не вміють літати навіть великі чайки, хоч би вони й линули, поквапцем наздоганяючи вітер. Але ж пребагато часу збігло, доки Ровер побачив іще щось, окрім місячного світла та моря внизу: причому місяць дедалі більшав, а повітря — холоднішало.

Зненацька на краю моря песик помітив темну пляму, що невпинно росла, поки вони наближалися до неї; і от нарешті він збагнув, що то — острів. Понад водою, долинувши аж до них, розлігся приголомшливий гавкіт, сплетений із усіх можливих типів гавкання різної гучності: там учувалося дзявкання та скавучання, підвивання і виття, гиркотіння і гарчання, скигління і скимління, хихотіння і бурчання, випрошування і нарікання, а понад усім — розкотисте валування, наче то гавкав велетенський вівчур на подвір'ї велетня-людожера. У Ровера шерсть довкола шиї раптом зробилася цілком справжньою і наїжачилася; йому закортіло спуститись і посперечатись одразу з усіма собаками — доки він не згадав про свій розмір.

— То — Острів Собак, — сказала Мева, — чи то пак Острів Загублених Собак, — і туди потрапляють усі гідні загублені собаки або ж щасливці. Кажуть, це непогане місце для псів: там вони можуть досхочу галасувати, й ніхто не наказує їм поводитися тихо, ніхто нічим у них не жбурляє. Щоразу, коли ясно світить місяць, вони влаштовують прекрасний концерт, прогавкуючи хором улюблені звуки. Мовлять, ніби на острові ростуть кісткові дерева, на яких достигають соковиті масні кісточки, а дозрівши падають долі. Ні! Зараз ми туди не полетимо! Розумієш, тебе важко назвати власне собакою, хоча ти й перестав бути цілковито іграшковим. Мені здається, Псаматос не на жарт збентежився і не знав, що з тобою робити, коли ти сказав, що не хочеш додому.

— Куди ж ми тоді летимо? — запитав Ровер.

Почувши про кісткові дерева, він розчарувався, що йому не випало нагоди придивитися до Острова Собак ізблизька.

— Місячною доріжкою простісінько до краю світу, а тоді поза край і на Місяць. Так сказав старий Псаматос.

Роверу не припала до душі ідея перелетіти через край світу, а Місяць видався холодною місциною.

— Чому на Місяць? — запитав він. — На світі є чимало куточків, де я ніколи не бував. Мені щось не доводилося чути, щоби на місяці були кістки чи навіть собаки.

— Там є щонайменше один пес, який належить Місячанинові; а тому що він є поважним старцем і найвеличнішим із усіх магів, то там, напевно, знайдуться кістки і для його собаки, і для собак-гостей також. А про те, навіщо тебе туди вирядили, ти, гадаю, довідаєшся в належний час, якщо не втратиш розуму та не гайнуватимеш сил на нарікання. Думаю, Псаматос виявив неабияку ласку, потурбувавшись про тебе; я, правду кажучи, не розумію, навіщо це йому. Він робить щось лише маючи на те велику хорошу причину, — ти ж бо не схожий ані на хорошого, ні на великого.

— Дякую, — відказав Ровер, почуваючись знищеним. — Те, що всі ці чарівники переймаються мною, я певен, дуже милостиво з їхнього боку, хоча мене це трохи пригнічує. Зв'язавшись із чарівниками та їхніми друзями, ніколи не знаєш, чого сподіватися далі.

— Але будь-який дзявкотливий маленький домашній улюбленець не заслуговує і на таке щастя, — відповіла чайка, і потому вони вже довго не спілкувалися.

Місяць дедалі більшав і яснішав, а світ унизу темнішав і віддалявся. Нарешті — цілком несподівано — світ закінчився, і Ровер бачив тільки, як із темряви, що внизу, сяють зорі. Далеко під ними в місячному світлі миготіли бризки: там, де водоспади зривалися з краю світу і линули просто в космос. Від того видовища в нього страшенно закрутилася голова, тож песик занурився в Мевине пір'я і надовго-предовго заплющив очі.

А коли він розплющив їх знову, цілий Місяць розіслався попід ними — новий білий світ, що блищав, наче сніг, а в тому місці, де високі гостроверхі гори кидали додолу довгі тіні, простягайся широкі відкриті простори синьо-зеленої барви.

На вершині однієї з найвищих гір — такої високої, що здавалося, ніби вона проштрикне їх, коли Мева метнулася донизу, — Ровер побачив вежу. То була біла споруда з рожевими та блідо-зеленими лініями, що блискотіла так, немовби цілу її було виготовлено з мільйонів мушель, які все ще волого вигравали піною та мерехтіли; та вежа стояла на краю білого урвища білої, мовби крейда, скелі й у місячному світлі сяяла набагато яскравіше за віддалену скляну шибу безхмарної ночі.

Наскільки сягало Роверове око, жодна стежина не збігала з кручі донизу; проте на той момент це важило мало, бо Мева хутко знижувалась і небавом приземлилася просто на дах вежі, на запаморочливій висоті понад місячним світом, порівняно з якою приморські скелі, де жила сама Мева, видавалися низькими та безпечними.

На превеликий подив Ровера, на даху біля них негайно відчинилися маленькі двері й звідтіля випхав голову старець із довгою сріблястою бородою.

— Нічогенький політ! — сказав він. — Я зазначив час, як тільки ви перетнули край, і, мушу визнати, ви рухалися зі швидкістю тисяча миль за хвилину. Сьогодні вранці ви, вочевидь, квапилися! Радий, що не наштовхнулися на мого пса. Цікаво, куди, місяць забирай, він тепер подівся?

Старий витяг неймовірно довгого телескопа і припав до нього одним оком.

— Онде! Онде він! — закричав. — Знову тривожить місяцепромені, негідник! Спускайтеся-но, вельмишановний! Спускайтеся, вельмишановний! — погукав він у повітря, а потому просвистів довгу чисту срібну ноту.

Ровер поглянув угору, підозрюючи, що кумедний старигань, напевно, несповна розуму, щоби висвистувати за собакою в небі; та, на диво, високо над вежею він побачив маленького білого пса з білими крилами, який ганявся за чимось, що нагадувало прозорих метеликів.

— Ровере! Ровере! — погукав старий; і щойно наш Ровер вискочив на спину Меві зі словами: «Я тут!» — навіть не поцікавившись, звідки чоловік знає його ім'я, — як помітив, що маленький летючий пес шугнув із неба вниз і вмостився на плечах старого.

Тоді він зрозумів, що собаку Місячанина також звати Ровер. Це його неприємно вразило, та на нього ніхто не звертав уваги, тож він знову сів і почав тихенько гарчати.

Ровер Місячанина мав добрий слух, відтак одразу ж стрибнув на дах вежі й заповзявся гавкати, мов навіжений; а потому сів і прогарчав:

— Хто приніс сюди іншого собаку?

— Якого іншого собаку? — запитав Місячанин.

— Оте дурненьке мале щеня, що в чайки на спині, — відповів місячний пес.

Тоді вже, звісно, Ровер скочив на ноги й гавкнув на повен голос:

— Сам ти дурненьке мале щеня! Хто дав тобі право називатися Ровером, тобі, котрий схожий радше на кота чи кажана, ніж на собаку?

Тож ви зрозуміли, що незабаром вони мали стати гарними приятелями. Власне, саме в такий спосіб песики зазвичай і спілкуються з незнайомцями свого виду.

— Ану летіть геть, ви, двоє! І припиніть галасувати! Я хочу побесідувати з поштарем, — мовив Місячанин.

— Ходімо, курдуплику! — сказав місячний пес; і тоді Ровер пригадав, що він і справді курдуплик, навіть порівняно з невеличким місячним псом.

Отож, замість гавкнути щось образливе, песик сказав лише:

— Я би радо, якби мав крила й умів літати.

— Крила? — перепитав Місячанин. — Завиграшки! Ось тобі пара, й летіть собі!

Мева засміялась і просто-таки скинула песика на самісінький край даху вежі! Та не встигнув іще Ровер бодай разочок хапнути ротом повітря й почати уявляти, як він каменем падає вниз на біле каміння глибокої долини, коли раптом відчув за спиною пару прекрасних крил, — вони були білі з чорними плямами (саме такі йому й пасували). А все ж поки він дав собі з ними лад, то падав досить довго, бо не звик до крил. Тож йому знадобився певний час, аби по-справжньому призвичаїтися до них, хоча ще задовго до того, як Місячанин завершив бесіду з Мевою, Ровер намагався ганятися за місячним псом довкола вежі. І він уже почав стомлюватися від цих перших спроб, коли місячний пес шугнув униз до вершини гори й умостився на краю прірви понад кам'яними стінами. Ровер помчав за ним, і невдовзі вони вже сиділи поруч, переводячи подих і повисолоплювавши язики.

— Отож, тебе назвали Ровером на мою честь? — запитав місячний пес.

— Не на твою, — сказав наш Ровер. — Я певен, що моя господиня навіть і не чула про тебе, коли вирішувала, як назвати мене.

— Це не важливо. Саме мене першого з усіх собак нарекли Ровером, іще тисячі років тому, — тож тебе мали би назвати на мою честь! Авжеж, я був справжнім Ровером! Я ніколи ніде не спинявся й не належав нікому, доки не потрапив сюди. Відтоді, як перестав бути цуценям, я лише втікав і втікав; безперестанку бігав і мандрував, аж доки настав один погожий ранок — дуже погожий ранок, — і я, засліплений сонцем, зірвався з краю світу, коли ганявся за метеликом.

Паскудні враження, скажу я тобі! На щастя, в той момент під світом саме пропливав Місяць, отож, після жахливого падіння прямісінько крізь хмари, ударів об метеори й інших прикрощів я гепнувся на нього. Шелепнувся в одну з величезних срібних павутин, яку гігантські сірі павуки розвішують тут між горами, і, коли павук уже спускався драбиною, щоби замаринувати мене у власній слині й затягти до своєї комори, з'явився Місячанин.

Крізь отой свій телескоп він бачить абсолютно все, що відбувається на цьому боці Місяця. Павуки його бояться, бо він дає їм спокій лише тоді, коли вони плетуть срібні нитки та мотузки для нього. Старий просто-таки впевнений, що вони ловлять його місяцепромені — а це не дозволено, — хоч і вдають, що харчуються самими лише бабкомолями та сутінковими кажанами. Місячанин знайшов крила місяцепроменя в сітях отого павука, тож не встиг той і оком змигнути, як перетворився на камінну брилу. Тоді Місячанин підібрав мене, нагодував і мовив: «Ну й паскудне падіння! Найкраще дати тобі пару крил про всяк випадок, — лети ж бо і розважайся! Не займай місяцепроменів і не вбивай моїх білих кроликів! А коли зголоднієш, прилітай додому: вікно на даху зазвичай відчинене!»

Я подумав, що він порядний тип, але трохи несповна розуму. Тому не повторюй моєї помилки: насправді він не божевільний! Я би не наважився шкодити його місяцепроменям чи кроликам. Він може перетворити тебе на когось жахливо бридкого. А тепер розкажи мені, чому ти прилетів із поштарем!

— З поштарем? — перепитав Ровер.

— Так, із Мевою — поштарем старого піскового чаклуна, — відказав місячний пес.

Не встиг Ровер переповісти історію своїх пригод, як вони почули свист Місячанина. Обоє майнули на дах. Старий сидів, звісивши ноги з уступу, й переглядав листи, відразу ж викидаючи конверти геть. Вітер підхоплював їх і носив колами високо в небі, а Мева літала за ними, ловила і складала до невеликого лантуха.

— Я щойно читав про тебе, Роверандоме, песику мій, — сказав він. — Я назвав тебе Роверандомом, і ти маєш бути Роверандомом, адже тут, на Місяці, немає місця для двох Роверів. Цілком погоджуюся з моїм другом Саматосом — не додаватиму жодних сміховинних «П», аби тільки зробити йому приємне, — що тобі найкраще перебути деякий час тут. А ще мені написав Артаксеркс, — якщо ти знаєш, хто це, — і просив негайно відіслати тебе назад. Здається, його дуже роздратувало те, що ти втік і що Саматос допоміг тобі. Але ми тим не перейматимемось; і тобі не варто, доки ти зоставатимешся тут.

А тепер летіть собі й розважайтеся. Не займайте місяцепроменів і не вбивайте моїх білих кроликів, а коли зголоднієте, вертайтеся додому! Вікно на даху зазвичай відчинене. Бувайте!

Місячанин розчинився в повітрі; а будь-хто з тих, кому доводилося бувати на Місяці, потвердить вам, що повітря там неймовірно прозоре.

— Прощавай же, Роверандоме! — сказала Мева. — Бачу, тобі подобається сварити між собою чарівників. Бувай наразі. Не вбивай білих кроликів — і все тоді буде гаразд і ти безпечно дістанешся додому, хочеш того чи ні.

І Мева полетіла геть, та ще й так швидко, що ви не встигли б і свиснути за ту мить, коли вона вже зробилася тільки цяткою в небі, а потім і зовсім зникла з очей. Ровер же тепер не просто перетворився на іграшку: йому змінили ім'я і залишили на місяці геть самого, якщо не зважати на Місячанина та на його пса.

Роверандом — так, аби уникнути плутанини, поки що назвімо його й ми, — не мав нічого проти. Він неабияк радів, що тепер має крила, а Місяць виявився навдивовижу захопливим місцем, тож песик навіть думати забув про те, навіщо Псаматос вирядив його сюди. Збігло ще багато води, перш ніж йому довелося це з'ясувати.

А тим часом на песика чекала безліч пригод: і наодинці, й укупі з місячним Ровером. Він не часто літав у повітрі далеко від вежі; бо на Місяці, особливо з білого його боку, жили дуже великі та люті комахи, такі бліді, прозорі й безшумні, що помітити чи почути їхнє наближення було вельми складно. Місяцепромені ж просто сяяли та пурхали, тож Роверандом їх не боявся. Значно більше його тривожили великі білі бабкомолі з вогнистими очима; а були ж іще й мечомухи та скляні жуки зі щелепами, які нагадували сталеві капкани, і дрібні комахи-єдинороги зі списоподібними жалами, і п'ятдесят сім різновидів павуків, готових зжерти кожного, хто потрапить до їхніх лап. Але значно страшнішими за комах були сутінкові кажани.

Роверандом поводився так, як поводяться на тому боці Місяця птахи: літав зовсім трішки — й то поблизу дому чи на відкритих ділянках із широким оглядом, якнайдалі від комашиних схованок; походжав тихенько, особливо в лісах. Загалом, там усі істоти походжали дуже тихо, а птахи навіть рідко щебетали. Звуки, що їх можна було почути, видавали головно рослини. Квіти: білодзвоники, яснодзвоники, срібнодзвоники, брязкодзвоники та дзвениружі; віршокраси та центосвисти, дрібносурми, жовторіжки (блідо-блідо-жовті) та багато інших, із назвами, які годі перекласти, — з ранку до ночі творили мелодії. А ще росли перотрави та папороті: ясноскрипкоструни, поліфонії, мідноязики та лісові тріщики, й очерети біля молочно-білих ставків, — і всі вони м'яко виводили якусь музику, навіть уночі. Щиро кажучи, там завжди лунала ледве чутна музика.

Проте птахи мовчали і зазвичай були дуже крихітні, пострибували в сивих травах попід деревами, ховалися від мух і кидалися на перелітних бджіл; більшість тих птахів повтрачала крила чи забула, що з ними робити. Роверандом часто полохав пташок у їхніх маленьких приземних гніздах, коли тихо простував у блідих травах, вистежуючи білих мишей або винюхуючи на узліссях сірих білок.

Коли песик уперше побачив ті ліси, вони м'яко бриніли від хорових співів срібнодзвоників. Гінкі чорні стовбури, прямі та високі, ніби храми, здіймалися просто зі срібного килима, і їх укривало, наче дах, світло-блакитне листя, яке ніколи не облітало. Відтак навіть крізь найдовший телескоп із Землі годі було побачити чи то чорні стовбури, чи то срібнодзвоники попід ними. Наприкінці року всі дерева вкриває блідо-золотий цвіт; а тому що ліси на Місяці майже безкраї, це, без сумніву, змінює вигляд планети з нижньосвіття.

Проте не думайте, ніби Роверандом отак збавляв увесь свій час. Зрештою, песики знали, що Місячанин не спускає з них очей, отож, вони здійснили чимало відчайдушних виправ і добряче повеселились. Іноді вони дуже довго мандрували разом і днями не згадували про повернення до вежі. Раз чи два обоє забредали так далеко в гори, що, озирнувшись, бачили замість вежі тільки блискучу голку, що світилася звіддалік; цуцики сиділи на білих каменях і спостерігали, як схилами пагорбів блукають отари крихітних (завбільшки з Ровера, який належав Місячанинові) овець. Кожна вівця мала золотого дзвіночка, і кожен дзвіночок дзеленькав щоразу, коли вона робила крок уперед, аби знову нащипати повен писок сивої трави; всі дзвоники бриніли одностайно, а всі вівці сяяли, ніби сніг, і ніхто ніколи їх не тривожив. Ровери були для того надто добре виховані (й надто боялися Місячанина), а інших собак на Місяці не було, як не було ні корів, ані коней, ані левів, ані тигрів, ані вовків; із чотирилапства, сказати б, не водилося там нічого більшого за кроликів і білок (аж ніяк не іграшкових розмірів), та ще хіба часом траплялося побачити велетенського — майже з осла — білого слона, який стояв у врочистій задумі. Про драконів я не згадую, адже вони ще не втрапили до нашої Історії, та й жили дракони дуже-дуже далеко від вежі, бо страшенно боялися Місячанина, — усі, крім одного (проте навіть він боявся, хоч і лише наполовину).

Коли б песики не поверталися до вежі, то, залетівши у вікно, завжди — ніби вони прибували саме вчасно — натрапляли на готовий обід; але Місячанина вони бачили чи чули нечасто. У підземеллі в нього була майстерня, з якої вгору сходами піднімалися хмари білої пари та сірої імли, а потому линули кудись через горішні вікна.

— Що він робить там сам-один цілісінькими днями? — якось запитав Роверандом у Ровера.

— Що робить? — перепитав місячний пес. — Та він завжди страшенно заклопотаний, — а відколи тут з'явився ти, він, здається, працює особливо наполегливо. По-моєму, створює сни.

— Для чого ж він створює сни?

— О! Для іншого боку Місяця. Тут ніхто не має снів; усі сновидці обходять по колу на зворотний бік.

Роверандом сів і почухався; для нього це пояснення не було вичерпним. Одначе місячний пес не збирався розповідати ще про щось, і, якщо ви запитаєте мене, чому, — то, гадаю, більше нічого він і не знав.

Проте невдовзі після того трапилася пригода, яка геть вимела з Роверандомової голови такі запитання. Обидва цуцики вирушили в захопливу виправу, сказати б, аж надто захопливу, доки вона тривала; та вони були самі винуваті. Песики подалися геть на декілька днів і забрели значно далі, ніж вони бували, відколи з'явився Роверандом; але про те, куди прямувати, жоден із них не помізкував. Отож, вони пішли й заблукали. А збившись із дороги, брели все далі й далі від вежі, хоча гадали, що повертаються. Місячний песик мовив, що облазив увесь білий бік Місяця і знає його як свої п'ять пазурів (той Ровер був дуже схильний до перебільшень), але нарешті мусив визнати, що довколишня місцевість виглядає дещо незвично.

— Боюся, минуло надто багато часу, відколи я бував тут, — сказав він, — і вже трохи забув, що тут і до чого.

Насправді ж він ніколи раніше не бував у тій місцині. Не підозрюючи про те, цуцики підійшли надто близько до непевного кордону з темним боком Місяця, де безліч призабутих речей видається реальністю, а шляхи та спогади переплутуються. Щойно їм здалося, ніби вони втрапили на правильний шлях додому, як зненацька песики наштовхнулися на якісь високі гори, що здіймалися перед ними: мовчазні, голі та зловісні. Тепер місячний песик уже не вдавав, ніби бачив їх раніше. Гори були сірі, а не білі, і виглядали так, наче їх зроблено зі старого схололого попелу. Між ними лежали довгі тінисті видолинки без ознак життя.

Потому пішов сніг. На Місяці часто йде сніг, але він (чи то пак те, що там називають снігом) зазвичай теплий, приємний, доволі сухий і перетворюється на дрібний білий пісок, що летить за вітром. А от цей сніг радше нагадував наш. Він був холодний, мокрий і брудний.

— Мене аж нудить від туги за домом, — сказав місячний песик. — Оцей сніг — точнісінько як той, що падав у місті, де я жив цуценям, — розумієш: у світі. О! Комини там високі, наче місячні дерева, дими чорні, а вогонь у горнилах червоний! Іноді я почуваюся трохи стомленим від білого. На Місяці важко навіть забруднитися по-справжньому.

Це вказує на брак смаку в місячного пса; а ще — тому що сотні років тому таких міст у світі не було — ви можете переконатися, що песик, окрім усього, вельми перебільшив тривалість свого перебування на Місяці після того, як зірвався з краю світу. Проте саме тієї миті особливо велика та брудна сніжинка поцілила йому в око, й він змінив свою думку.

— Гадаю, це сніжисько збилося зі шляху, випавши з гидкого старого світу, — мовив місячний пес. — Хай йому щур і кролик! Ми, здається, також заблукали. Хай йому кажанячі клопоти! Нумо, підшукаймо собі сяку-таку схованку!

На пошуки сякої-такої схованки вони витратили чимало часу, а тому обидва дуже змокли й померзли: насправді ж цуцики опинились у такій скруті, що шаснули в перше-ліпше укриття, на яке натрапили, геть не дбаючи про обережність, — а обережність у незнайомому місці на краю Місяця має надзвичайну вагу. Прихисток, у який вони заповзли, виявився не норою, а печерою, причому доволі великою. Печера була темна, зате суха.

— Тут приємно і тепло, — сказав місячний песик, очі його заплющились, і він майже вмить задрімав.

— Гав! — дзявкнув пес трохи згодом, по-собачому різко прокинувшись із солодкого сну. — Занадто тепло!

Він підстрибнув. Почувши, як маленький Роверандом гавкає десь у глибині печери, рушив поглянути, що ж трапилось, і побачив, як долівкою до них підповзає тоненька вогняна цівка. Тієї миті місячний пес зовсім уже не тужив за червоними горнилами свого міста; він схопив маленького Роверандома за маленький карк, блискавкою шугнув геть із печери і злетів на найближчу гостру кам'яну вершину.

Там обидва цуцики засіли у снігу, тремтячи та спостерігаючи, — і це з їхнього боку було не вельми розумно. їм слід було би летіти додому чи бодай просто летіти — хутчіш од вітру! Місячний песик не все знав про Місяць, як ви вже зрозуміли, інакше би здогадався, що вони втрапили до лігва Великого Білого Дракона — саме того, котрий тільки наполовину боявся Місячанина (а коли бував сердитим, то ледве чи й боявся взагалі). Місячанин і сам дещо тривожився через того дракона. Коли доводилося згадувати про нього, чоловік називав звіра не інакше, як «ота клята потвора».

Усі білі дракони, як вам, напевно, відомо, первісно походять із Місяця; та саме цей свого часу побував у світі, тож повернувся, встигши дечого навчитися. Він бився з Червоним Драконом із Кердраґона в часи Мерліна, — про це ви можете прочитати в усіх сучасних книгах із історії, — після чого той дракон став Дуже Червоним. Згодом місячна потвора спричинилася до величезних збитків на Трьох Островах і на деякий час оселилася на вершині Сновдона. Люди не завдавали собі клопоту й не вилазили на ту гору, доки там жив звір, — за винятком одного чоловіка, котрого дракон застав за питтям із пляшки. Той чоловік дуже хутко допив і, кваплячись, залишив пляшку на вершині, тож відтоді чимало людей наслідує його. Через тривалий час опісля тієї пригоди й небавом після того, як зникнув король Артур, а сакські королі проголосили драконячі хвости неперевершеними смаколиками. Білий Дракон вирушив до Ґвинфи.

Ґвинфа знаходиться майже на краю світу, й такому велетенському і страшенно лихому драконові політ ізвідти до Місяця не коштував надмірних зусиль. Потому він оселився на краю Місяця, бо ще не розвідав до кінця, на що здатні Місячанин та всі його чари й винаходи. Проте іноді дракон таки наважувався порушувати місячну кольорову гаму. Деколи, бенкетуючи на драконячому святі чи переживаючи спалах роздратування, він випускав зі своєї печери справжнє червоне та зелене полум'я; а часто — навіть клуби диму. Раз чи двічі він узагалі робив так, що Місяць геть червонів або й цілком гаснув. У ті незатишні моменти Місячанин зачинявся (разом із псом) у вежі й тільки що казав: «Знову та клята потвора». Він жодного разу не пояснив, що то за потвора та де вона мешкає; він просто спускався до підземелля, брав свої найкращі чари і якнайшвидше залагоджував усе.

Тепер вам відомо чимало. Якби ж то песики знали бодай половину того, про що дізналися ви, вони ніколи би не зупинилися там. Але вони все-таки зупинилися, принаймні на стільки часу, скільки відняла в мене розповідь про Білого Дракона. А відтак уже й весь він: білий, із зеленими очима, з палючим зеленим вогнем у кожному суглобі, — пирскаючи чорним димом, як парова машина, виліз із печери. Тоді заревів якомога страшніше. ГЬри затряслися, відлунили той рев, і сніг висох; лавини покотились униз, а водоспади завмерли.

Той дракон мав крила, схожі на вітрила кораблів, які були ще вітрильниками, а не пароплавами. Він не вагався вбивати й міг укоротити віку будь-кому: чи миші, чи імператоровій доньці. Він вирішив позбутись обох песиків і кілька разів повідомив їх про це, перш ніж злинув у повітря. Тут він і помилився. Цуцики стартували зі скелі, наче ракети, і шмигонули за вітром із такою швидкістю, якою пишалася би навіть Мева. Дракон помчав за ними, ляскаючи, ніби дракон-ляскун, і клацаючи, ніби дракон-клацун, збиваючи вершини гір і примушуючи всі дзвоники на овечих шиях дзеленчати так, як те роблять міські дзвони під час пожежі. (Тепер ви розумієте, для чого вівцям потрібні дзвоники.)

На превелике щастя, вітер підганяв утікачів у правильному напрямку. А крім того, щойно шалено закалатали дзвоники, як із вежі рвонула вгору дивовижна ракета. Б було видно з будь-якої точки Місяця, а нагадувала вона золоту парасолю, що вибухнула тисячею срібних китичок, які згодом спричинили у світі непередбачений метеоритопад. Для песиків це стало дороговказом, а для дракона було би пересторогою; проте він випустив занадто багато пари й нічого не помітив.

Тож люта гонитва продовжувалася. Якщо вам коли-небудь доводилося бачити, як пташка ловить метелика і якщо вам не бракує фантазії, щоб намалювати в уяві гігантську птаху, яка серед гір намагається впіймати двох мізерних метеликів, тоді ви можете уявити собі всі закрути, викрути, всі втечі в останню мить і несамовиті швидкісні кривуляння того польоту додому. Перш ніж песики подолали заледве півдороги, Роверандомові довелося не раз відчути на своєму хвості драконів подих.

А що ж робив Місячанин? Він, як сказано, випустив справді чудову ракету, а потому мовив: «Трясця б ухопила ту потвору!» — та ще: «Трясця б ухопила тих цуценят! Вони надто рано спричинять затемнення!» А тоді спустився до підземелля й відкоркував темне, чорне закляття, що скидалося на драглисту смолу з медом (а пахло як П'яте листопада укупі з вареною капустою).

Тієї самої миті, пролітаючи просто над вежею, дракон кинувся вниз і розтулив величезні щелепи, щоби збити Роверандома — збити прямісінько в порожнє нікуди. Та не встиг. З нижнього вікна Місячанин вистрелив закляттям, і воно, хлюпнувши, поцілило дракона в живіт (а це місце в усіх драконів надзвичайно ніжне), криво відкинувши його вбік. Драконові забило памороки, й він, не встигнувши повернути праворуч, налетів на гору. Важко сказати, що постраждало більше: драконів ніс чи гора, — і те, й інше стало безформним.

Отож, двоє песиків шаснули крізь горішнє вікно у вежу й цілий тиждень переводили подих. Дракон же, помаленьку й заточуючись, полетів додому, де ще багато місяців чухав носа. Чергового затемнення не трапилося, бо дракон цілковито перейнявся вилизуванням свого черева й не подбав про це. Та, зрештою, він уже ніколи не позбувся чорних цяток у тих місцях, куди поцілило закляття. Гадаю, ті крапки не зникнуть довіку. Тож тепер дракона називають Поцяткованою Потворою.

3

Наступного дня Місячанин подивився на Роверандома й мовив:

— Твоє життя висіло на волосині! Як на юного песика ти, здається, вже добре розвідав білий бік планети. Думаю, коли ти нарешті переведеш подих, настане пора відвідати протилежний.

— А можна й мені? — запитав місячний песик.

— Це не піде тобі на користь, — відказав Місячанин, — тому не рекомендую. Ти можеш надибати там дещо таке, що змусить тебе тужити за домом значно більше, ніж вогонь і комини. А шкоди від того буде не менше, ніж од драконів.

Місячний песик не почервонів тільки тому, що не вмів; він промовчав, відійшов і сів у кутку, розмірковуючи, як багато старий знає про все, що діється навкруги, і про все, що мовиться, — також. Певний час він іще мізкував, що саме мав на увазі старий; але не довго: песик був безтурботною істотою.

Щодо Роверандома, то, коли він за кілька днів опанував себе, прийшов Місячанин і прикликав його свистом. Вони разом спустилися далеко-далеко вниз — сходами, в підземелля, витесані всередині скелі та з невеличкими вікнами, які виходили на прірву понад розлогими місячними просторами; потому таємними східцями, які, здавалося, вели просто під гори, — й збавивши так чимало часу дісталися до абсолютно темного місця, і зупинилися, але Роверандомові голова все ще йшла обертом після спуску довжелезними гвинтовими сходами.

Місячанин нагадував світляка, тьмяно виблискуючи в цілковитій темряві, — іншого світла вони не мали. Проте й цього вистачило, щоби побачити поблизу двері, великі двері в долівці. Старий потягнув їх, вони відчинились, і з-під них заструмувала, наче туман, темрява — така, що крізь неї Роверандом не бачив навіть примарного світіння Місячанина.

— Спускайся донизу, добрий песику! — проказав голос із чорноти.

Але ж ви не здивуєтеся, коли я скажу, що Роверандом не був добрим песиком, а тому й не думав слухатися. Він позадкував у найдальший куток маленької кімнати, прищуливши вуха. Собака боявся отвору в долівці більше, ніж старого.

Та все було марно. Місячанин просто схопив його й рішуче вкинув у чорну діру; безупинно падаючи в ніщо, Роверандом чув, як старий, десь там угорі, гукав:

— Спускайся прямо, потому лети вперед за вітром! Зачекай мене на іншому кінці!

Ці слова мали б утішити його, та не втішили. Згодом Роверандом завжди повторював, що це падіння, на його думку, було навіть гірше за падіння з краю світу, і що воно стало найнеприємнішим досвідом у всіх його пригодах, і що тільки він згадає про нього, то почувається так, ніби його нудить. Напевно, він і досі згадує те: коли повискує та звивається вві сні на килимку перед каміном.

Хай там як, але падіння наближалося до кінця. Минуло чимало часу, й воно поступово сповільнилось, аж урешті песик майже спинився. Решту шляху він пролетів, послуговуючись власними крилами, і йому здавалося, наче він ринув угору й угору великим комином, — на щастя, допомагав у цьому сильний перетяг. Коли Роверандом, кінець кінцем, дістався вершини, радість його не мала меж.

Там він і лежав, відсапуючись, на краю отвору з протилежного кінця, і слухняно та нетерпляче чекав на Місячанина. Збігло багато часу, доки той з'явився, й Роверандом устиг розгледіти, що опинився на дні якоїсь глибокої темної долини, оточеної по колу невисокими темними пагорбами. На їхніх вершинах спочивали хмари, а з-за хмар світила єдина зірка.

Зненацька на песика налинула непереборна сонливість: десь поблизу в тьмяних кущах пташка виспівувала дрімотну пісню, яка здавалася йому незвичною та дивовижною, особливо при згадці про німих пташок із Іншого боку, до яких він уже звик. Цуцик заплющив очі.

— Песику, прокидайся! — погукав якийсь голос.

Роверандом підстрибнув саме вчасно, щоби побачити, як Місячанин вибирається з діри по срібній мотузці, яку великий сірий павук (значно більший за нього) прив'язував до дерева неподалік.

Місячанин виліз нагору.

— Дякую! — сказав він павукові. — Можеш собі йти.

І павук пішов, причому з радістю. На темному боці водяться чорні павуки, вони отруйні, хоч і не такі великі, як чудовиська з білого боку. Вони ненавидять усе біле, чи сіре, чи світле, а особливо сірих павуків, — їх вони ненавидять так, як зазвичай ненавидять багатих родичів, котрі нечасто навідуються в гості.

Сірий павук скинув мотузку в діру, й тієї самої миті з дерева спустився чорний павук.

— Акшу! — гукнув старий до чорного павука. — Повзи собі геть! Це мої приватні двері, й не забувай про це. Зробиш мені хороший гамак між отими-он двома тисами — і я пробачу тобі.

— Довгувато доводиться пробиратись униз і вгору через середину Місяця, — звернувся він до Роверандома, — і, гадаю, до їхнього прибуття мені не завадить трохи перепочити. Вони милі, та вимагають дуже багато енергії. Звісно, я міг би скористатися крильми, та от біда — вони в мене надто швидко зношуються; а ще довелося би розширити діру, бо крилатий я би там не помістився. Крім того, я прекрасний мотузколаз.

— Ну, як тобі подобається цей бік? — продовжив Місячанин. — Темний під світлим небом, а попередній був світлий під темним небом, еге ж? Разюча зміна, хоч і тут не часто зустрінеш те, що я називаю справжнім кольором: яскравим і потужним. Можна дещо підгледіти під деревами, якщо придивлятися: вогнемухи, діамантові жуки, рубінові мотилі тощо. Проте вони крихітні; надто крихітні, як і все яскраве на цім боці. Та й життя у них теж жахливе: всі ці сови завбільшки з орлів, чорні, як вуглини: ворони завбільшки зі стерв'ятників, такі самі численні, як горобці: чорні павуки. А є ще й оксамитово-чорні совки, які зграями літають у хмарах, — особисто я їх люблю найменше. Вони навіть мені не поступаються дорогою: тоді я припиняю випромінювати тьмяний блиск, бо всі вони можуть заплутатись у моїй бороді.

Але і цей бік має свої принади, юний песику; й одна з них полягає в тому, що жодна людина та жоден пес у притомному стані ніколи його не бачили, — жодна істота, крім тебе!

По цих словах Місячанин раптом ускочив до гамака, якого, доки він говорив, сплів чорний павук, і вмить міцно заснув.

Роверандом сидів самотою і дивився на чоловіка, не випускаючи з очей також і чорних павуків. Попід темними безшелесними деревами подекуди спалахували та мінилися червоними, зеленими, золотими і блакитними барвами дрібні вогнесвітні зблиски. Небо було тьмяне, понад клаптиками оксамитових хмар, які пропливали вгорі, сяяли дивні зорі. Здавалося, що в іншій долині, в невиразному пониззі при сусідньому пагорбі, виспівують тисячі соловейків. А тоді Роверандомові причулися дитячі голоси чи то відлуння луни їхніх голосів, що прилинула на крилах несподівано м'якого та бентежного вітерця. Він сів і гавкнув так голосно, як не гавкав, відколи розпочалися його пригоди.

— Леле! — скрикнув Місячанин, хутко гицнувши з гамака і приземлившись на траву, майже на Роверандомів хвіст. — Вони вже прибули?

— Хто? — запитав Роверандом.

— Слухай-но, якщо ти не чув їх, то навіщо дзявкав? — мовив старий. — Ходімо! Нам сюди.

Вони спускалися довгою сірою стежкою, над якою нависали кущі та яка була позначена з боків каменями, що слабко світилися. Стежка бігла вперед і вперед, кущі поступово перетворилися на сосни, а повітря запахнуло так, як пахнуть уночі бори. Потому стежина помчала вгору, і по якомусь часі мандрівники дісталися до вершини найнижчої точки в колі пагорбів, що замкнулося довкруж них.

Тоді Роверандом поглянув униз, у наступну долину; всі солов'ї припинили співати — ніби хтось зненацька вимкнув їм звук, — і раптом виразно та мелодійно залунали дитячі голоси, виводячи прегарну пісню на різні голоси, які зливались у єдину музику.

Старий і песик разом підстрибом помчали вниз схилом пагорба. Світоньку мій! Місячанин вмів перестрибувати зі скелі на скелю!

— За мною! За мною! — гукав він. — Я можу бути бородатим цапом, диким чи домашнім, але тобі мене не впіймати!

Справді, щоби наздогнати його, Роверандом мусив скористатися крилами.

Так вони зненацька й натрапили на крутосхили провалля, не високі, але темні та гладенькі, мов гагат. Зиркнувши вниз, Роверандом побачив долі сад у сутінках; доки він дивився, сутінки змінилися м'яким світінням пообіднього сонця, хоча песик так і не зміг видивитися, звідкіля ж те світло, що залило затишне місце, не випустивши назовні бодай промінчика. Там були сірі водограї, довгі лужки, й усюди сонливо танцювали, ходили, ніби сновиди, розмовляли самі з собою діти. Декотрі ворушилися так, наче щойно прокинулися після глибокого сну; інші, мовби вже цілком прокинувшись, бігали та сміялися: вони длубались у землі, зривали квіти, лаштували намети й житла, ловили метеликів, копали м'ячі, лазили по деревах; і всі — співали.

— Звідки вони взялися? — запитав збентежений і втішений Роверандом.

— Зі своїх домівок і ліжечок, звісно, — відказав Місячанин.

— Як же вони дісталися сюди?

— А от цього я тобі не розповідатиму; про це ти не дізнаєшся ніколи. Ти щасливець, як, зрештою, і будь-хто, кому поталанить утрапити сюди; проте діти опинилися тут зовсім не так, як ти. Одні бувають тут часто, другі — зрідка, і переважну частину кожного сну створюю я. Якусь дещицю приносять, ніби перекуску до школи, самі діти, а ще трохи (шкода і згадувати) плетуть павуки, — та не в цій долині й не тоді, коли я ловлю їх на гарячому. А тепер нумо приєднаймося до гуляння!

Гагатова скеля круто зривалась униз. Вона була надто гладенькою навіть для павуків: спуститися не наважувався жоден із них; адже павук міг би зірватися долі, але ні він, ані будь-хто інший нагору вже би не видерся; а в тому саду були вартові, не кажучи про Місячанина, без якого не обходилося жодне гуляння, адже він сам їх і влаштовував.

Тож він узяв і з'їхав прямісінько у вир того, за чим вони спостерігали. Чоловік просто сів і скотився, мов на санчатах, — шурх! — в осердя дитячої юрби, а Роверандом котився зверху на ньому, геть забувши, що може літати. Чи то міг літати, — бо коли він отямився внизу, то виявилося, що його крила зникли.

— Що робить отой маленький песик? — запитав у Місячанина один хлопчик.

Роверандом крутився, мов дзиґа, намагаючись побачити власну спину.

— Шукає свої крила, любий. Він думає, що крила стерлися під час спуску сюди, та насправді вони лежать у моїй кишені. Тут, унизу, заборонено мати крила, звідси не вибираються без дозволу, еге ж?

— Так! Татуньо Довга Борода! — вигукнуло в один голос зо двадцятеро діток, а один хлопчик схопив старого за бороду й видряпався до нього на плече.

Роверандом гадав, що його тут-таки на місці обернуть на міль, чи на кусень гуми, чи ще на щось подібне.

Тим часом Місячанин вигукнув:

— Світоньку мій! Та з тебе ж вийде мотузколаз, хлопчику мій. Треба буде тебе підівчити.

Він підкинув хлопчика в повітря. І той не впав донизу, зовсім ні! Хлопчик завис у повітрі, а Місячанин кинув йому срібну мотузку, яку витяг із кишені.

— Ану, злазь, хутко! — сказав, — і хлопчина скотився просто старому до рук, які його гарненько полоскотали.

— Якщо будеш так голосно сміятися, то прокинешся, — мовив Місячанин, опустив його на траву і зайшов у юрбу.

Роверандом мусив розважати себе сам, але щойно він погнався за прегарним жовтим м'ячем («Точнісінько, як мій власний удома», — подумав цуцик), як почув знайомий голос.

— Це мій песик! — гукав голос. — Це мій песик! Я завжди знав, що він справжній. І коли день у день я шукав і шукав його в піску, кликав І свистів, то уявляв, що він тут!

Тільки-но Роверандом почув цей голос, він одразу ж узявся служити.

— Мій песик, що служить! — сказав Другий Хлопчик (а то, звісно, був саме він), підбіг і почав гладити його. — Де ж ти був?

Але Роверандом найперше запитав:

— А ти можеш чути те, що я кажу?

— Авжеж, можу, — мовив Другий Хлопчик. — Але коли мамуся вперше принесла тебе додому, ти геть не слухав мене, хоча я намагався розмовляти з тобою найкращим своїм гавканням. І щось мені не віриться, що ти багато хотів мені сказати тоді; здавалося, ніби ти міркуєш про щось своє.

Роверандом сказав, що йому дуже шкода, і розповів хлопчикові про те, як випав із його кишені, про Псаматоса та Меву і про інші свої пригоди, відколи він загубився. Ось так той хлопчик і його брати дізналися про старця в піску та про багато корисних речей, що їх вони інакше би проґавили. Другий Хлопчик вважав, що «Роверандом» — чудове ім'я.

— Я теж називатиму тебе так, — сказав він. — І не забувай, що ти досі належиш мені!

Вони погралися з м'ячем і в хованки, побігали, відбули далеку прогулянку й улаштували полювання на кроликів (проте, єдиною їхньою здобиччю став тільки захват: кролики виявилися надміру затіненими), досхочу нахлюпались у ставках, разом забавлялися безліччю інших ігор нескінченно довго; і що далі, то більше захоплювались один одним. Хлопчик знай качався по росяній траві, а світло вже нагадувало вечірнє (одначе в тому місці ніхто, здавалося, не зважав ані на вологу траву, ні на те, що час укладатися в ліжко), песик також качався й качався разом із ним, а ще — стояв на голові, чого не робив жоден інший собака на землі від часів, коли на таке спромігся покійний пес Матінки Габбард. Хлопчик сміявся, доки… взяв і щез — цілком несподівано, залишивши Роверандома на лужку самотнім!

— Він прокинувся, от і все, — мовив Місячанин, який з'явився так само зненацька, як зник хлопчик. — Подався додому, і якраз вчасно. Атож! За п'ятнадцять хвилин настане пора сніданку. Цього ранку він пропустить прогулянку по пляжі. Ну, ну! Боюся, нам теж час іти.

Відтак Роверандом вельми неохоче повернувся разом зі старим на білий бік. Цілий шлях вони подолали пішки й витратили на це пребагато часу; Роверандомові це сподобалося менше, ніж мало б. Адже подорожні зустріли різноманітних дивних створінь і пережили чимало пригод, — причім у цілковитій безпеці, бо Місячанин завжди був поблизу. І то було дуже добре, адже у трясовинах водилося безліч гидких жахливих потвор, які неодмінно схопили би песика. Темний бік був настільки вологим, наскільки білий — сухим, там жили вкрай дивовижні рослини і тварини, що про них я міг би вам розповісти, якби Роверандом бодай помітив їх. Але він не звернув на них уваги: він думав про сад і про хлопчика.

Нарешті вони дісталися до сірого краю і, поглянувши ген за попелясті долини, де мешкало чимало драконів, угледіли крізь пролом у горах величну білу рівнину та сяйливі скелі. Подорожні побачили, як сходить Земля — блідо-зелений із золотим місяць, велетенський і круглий, — понад виступами Місячних Гір; і Роверандом подумав: «То ось де живе мій хлопчик!» Шлях туди здавався жахливим і неймовірно довгим.

— А сни здійснюються? — запитав він.

— Декотрі з моїх — так, — відповів старий. — Декотрі, та не всі: проте й вони рідко здійснюються відразу ж у такому вигляді, в якому наснилися. Чому тобі захотілося довідатися про сни?

— Мені просто цікаво, — відказав Роверандом.

— Через отого хлопчика? — мовив Місячанин. — Я так і думав.

Потому він вийняв із кишені телескоп. Той розтягнувся до неймовірної довжини.

— Падаю, один коротенький погляд не зашкодить, — сказав Місячанин.

Роверандом подивився крізь телескоп — коли йому нарешті вдалося заплющити одне око, а інше втримати розкритим. І чітко побачив Землю. Спершу він помітив далекий кінець місячної доріжки, що стелилася просто через море; йому привиділося, наче нею швидко спливають униз схожі на тонкі ліні! чи то пак примари довгі шереги людей, але він був не зовсім певен того, що побачив. Місячне сяйво хутко тьмяніло. Натомість дедалі сильнішало сонячне світло; зненацька стало видно бухту піскового чаклуна (та жодних слідів Псаматоса: Псаматос не дозволяв підглядати за собою); а через деякий час у круглому вічку з'явилося двійко хлопчиків, котрі йшли пляжем, тримаючись за руки.

— Шукаєте мушлі чи мене? — поцікавився пес.

Дуже швидко зображення перемістилось, і він побачив білий дім на скелі, що належав хлопчиковому батьку, і сад, який збігав аж до моря; а при хвіртці помітив — неприємний сюрприз — старого чарівника, котрий сидів на камені й курив люльку, так ніби не мав інакшої роботи, як тільки сидіти тут і спостерігати, збивши старий зелений капелюх на потилицю та розстібнувши камізельку.

— Що старий Арта-як-там-ти-його-назвав робить коло хвіртки? — запитав Роверандом. — Я гадав, ніби він давно вже про мене забув. Хіба його відпустка ще не закінчилася?

— Ні, він чекає на тебе, цуценятку. Він не забув. Якщо ти зараз з'явишся там — чи справжній, чи іграшковий, — він негайно накладе на тебе якісь нові чари. Не тому, що йому шкода штанів (їх швидко зашили), а тому, що його дратує втручання Саматоса; Саматос же досі не уклав потрібних угод щодо тих справ, які мав із ним.

І тієї миті Роверандом побачив, як вітер зірвав капелюх Артаксеркса і той побіг за ним; а на його штанях стало чітко видно дивовижну латку: клапоть оранжевого кольору І чорними цятками.

— Я чогось думав, що чарівник здатен краще залатати свої штани! — сказав Роверандом.

— А от він гадає, що йому вдалося прекрасно їх залатати! — зазначив старий. — Він вичаклував отой клапоть із чиїхось фіранок: ті люди отримали пожежне страхування, а він — кольорову пляму, й усі лишилися задоволені. І все-таки ти маєш рацію. Гадаю, йому не щастить. Після стількох століть сумно бачити, як чолов'яга позбувається магічних здібностей; але то, ймовірно, тобі на користь.

Потому Місячанин з виляском згорнув телескоп і вони пішли далі.

— Ось, тримай знову свої крила, — мовив він, коли обоє дійшли до вежі. — Ну ж бо, лети й розважайся! Не тривож місяцепроменів, не вбивай моїх кроликів і повертайся додому, коли зголоднієш чи коли тобі допікатиме щось інше.

Роверандом миттю помчав на пошуки місячного песика, щоби розповісти йому про зворотний бік Місяця: та іншого песика взяли завидки, бо гостеві дозволили побачити те, чого не бачив він, тож цуцик удав, ніби йому не цікаво.

— Загалом, не вельми приємна місцина, — пробурчав він. — Я певен, що не хочу І побачити. Але тобі, гадаю, тепер буде нудно на білому боці, до того ж ти вештатимешся тільки зі мною, а не зі своїми двоногими друзями. Шкода, що перський чарівник — такий причепа й ти не можеш повернутися додому.

Це вразило Роверандомові почуття; він знову і знову повторював місячному песикові, що страшенно зрадів, коли повернувся до вежі, та що білий бік ніколи не стане для нього нудним. Невдовзі вони вже поновили дружбу і разом робили багато-пребагато речей; і все-таки те, що сказав, роздратувавшись, місячний песик, виявилося правдою. У тому не було Роверандомової провини, — він докладав чимало зусиль, аби не виказати того, проте жодна пригода чи розвідка не здавалася йому такою захопливою, як ті, що їх вони здійснювали раніше, й він постійно згадував, як весело йому було в саду з Другим Хлопчиком.

Цуцики побували в долині білих місячних гномів (скорочено — міномів), котрі їздять верхи на кроликах і роблять млинці зі сніжинок, а ще вирощують у крихітних садах золоті яблуньки завбільшки з жовтець. Песики насипали друзки битого скла та дрібні цвяшки перед лігвами декотрих менших драконів (доки потвори спали) й лежали без сну аж до півночі, щоби почути, як ті ревуть од люті: дракони, як я і розповідав, зазвичай мають доволі ніжні черева і виходять попити рівно опівночі кожної доби впродовж цілого життя, не кажучи вже про пиття в інший час. Іноді песики наважувалися навіть дражнити павуків: вони шарпали павутину, звільняли місяцепромені й устигали відлетіти саме вчасно, щойно павуки починали закидати на них ласо з вершин пагорбів. Але Роверандом щомиті чекав Поштаря Меву та Новин зі Світу (головно то були вбивства та футбольні матчі, — про це відомо навіть малим песикам; однак іноді в чудернацьких куточках трапляється дещо краще).

Подавшись у безцільні мандри, він проґавив черговий приліт Меви, та повернувшись, застав старого за читанням листів І той, здавалося, був у прекрасному гуморі: сидів на даху, звісивши ноги та попахкуючи величезною люлькою а білої глини, пускав хмарки диму, наче паротяг, і посміхався всім круглим старечим обличчям).

Роверандом зрозумів, що далі терпіти несила.

— У мене всередині щось болить, — сказав він. — Я хочу повернутися до хлопчика, щоби його сон здійснився.

Старий відклав листа (він був про Артаксеркса й видався вельми кумедним) і витяг із рота люльку.

— Мусиш іти? Не можеш залишитися? Це так несподівано! Приємно було познайомитися! Заходь іще колись! Раадесенько стрінуся з тобою ще раз! — випалив він на одному подиху.

— Дуже добре! — продовжив старий уже дещо розважливіше. — 3 Артаксерксом домовилися.

— Як?! — запитав Роверандом, знову почуваючи справжній захват.

— Він одружився з русалкою і подався жити на дно Глибокого Синього Моря.

— Сподіваюся, вона гідно залатає йому штани! Клапоть зелених водоростей дуже пасуватиме до його зеленого капелюха.

— Любий мій песику! Він одружувався в абсолютно новому зеленому костюмі з водоростей, що мав рожеві коралові ґудзики й еполети з морських анемон; а старий зелений капелюх було спалено на пляжі! Це все влаштував Саматос. О! Саматос дуже потайний, такий само потайний, як і Глибоке Синє Море. Гадаю, він поклав собі в такий спосіб залагодити чимало справ, а не лише твою, песику.

Цікаво, на що воно все повернеться! О цій порі Артаксеркс, здається мені, вступає у двадцяте чи двадцять перше дитинство; він зчиняє багато галасу довкола сущих дрібниць. І, певне вже, він страшенно впертий. Віддавна цей чолов'яга був управним магом, але тепер характер у нього псується й він стає надокучливим. Коли Артаксеркс прийшов, викопав старого Саматоса з піску дерев'яною лопатою просто серед дня та витяг його з нори за вуха, то саматисти вирішили, що то вже занадто, і мене це не дивує. «Стільки клопотів у найкращий для спання час, — і все через якогось там клятого пса», — ось що він мені пише, але ти не червоній.

Отож, Саматос запросив Артаксеркса на русаляче гуляння, під час якого обоє трохи вгамувались, і отоді все й трапилося. Русалки витягли Артаксеркса купатися при місячному світлі, й тепер він ніколи вже не повернеться ні до Персії, ні навіть до Першора. Чарівник закохався у багату, хоч і не юну, але привабливу доньку морського короля, й наступної ж ночі їх одружили.

Так воно, мабуть, і на краще. В Океані певний час не мешкав постійно жоден Маг. Протей, Посейдон, Тритон, Нептун та інші давним-давно перетворилися на дрібнориб'я чи на мідій, до того ж вони ніколи не знали й не вельми переймалися чимось, окрім Середземного моря: надто вже полюбляли ласувати сардинами. Старий Ньйорд теж уже давненько вийшов на пенсію. Авжеж, нерозважливо одружившись із велеткою, він міг дбати про справи хіба що впівсили, — пригадуєш, вона покохала його за чисті ступні (це дуже корисно для оселі), а коли вже було запізно — розкохала через те, що ті ступні були мокрі. Я чув, ніби він доживає останні дні; бідолашний недоумкуватий старигань. У нього від нафти почався жахливий кашель, і він подався до малосонячного узбережжя Ісландії.

Не гоже забувати і про Морського Старця. Він був моїм двоюрідним братом, але я цим не пишаюся. Бо дещо обтяжував: замість ходити, завжди просив, аби його несли, — про це, гадаю, тобі відомо. Так і знайшов свою смерть. Десь із рік чи два тому він сів на плавучу міну (якщо ти розумієш, що воно таке), просто на одну з кнопок! Навіть моя магія виявилась у тому випадку безсилою. Справи були кепські, гірші, ніж у випадку з Коротуном.

— А як щодо Британнії? — запитав Роверандом, який був усе-таки англійським песиком; хоча насправді все це почало йому трохи набридати, бо він прагнув якнайбільше дізнатися про знайомого чарівника. — Я думав, що хвилями править Британнія.

— Правду кажучи, вона рідко мочить ноги. Натомість залюбки пестить край моря левів, сидячи на пенні з виделкою для вугрів у руці, — та й у морі доводиться клопотатися не лише про хвилі. Тепер у них є Артаксеркс, і, сподіваюся, він стане їм у пригоді. Перші кілька років, гадаю, старий витратить на спробу вирощувати сливи на коралових поліпах (якщо йому дозволять); але це вдасться йому легше, ніж навести лад із морським народом.

Так, так, так! Про що це я? Авжеж! Тепер ти можеш повернутися, якщо хочеш. Насправді, коли відкинути зайву ввічливість, тобі треба повертатися якнайшвидше. Насамперед ти зустрінешся зі Саматосом, і не бери з мене поганого прикладу: не забувай про «П»!

Мева з'явилася наступного дня з додатковою поштою, незліченним числом листів для Місячанина та газетними підшивками: ілюстрованим «Водоростяним тижневиком», «Океанічними знайомствами», «Морською поштою», «Черепашкою» та «Ранковим плюскотом». У кожній газеті було вміщено однаковісінькі (ексклюзивні) фото з весілля Артаксеркса на пляжі в час повні, разом із паном Псаматосом Псаматідесом та добре знаним фінансистом (чистісінький вияв пошани), котрий шкірив зуби на задньому плані. Проте ті фото виглядали краще за звичні для нас, адже були принаймні кольорові; а русалка здавалася справжньою красунею (ЇЇ хвіст приховувала піна).

Настав час прощатися. Місячанин радісно всміхався Роверандомові; а місячний песик намагався приховати хвилювання. Сам же Роверандом трохи повісив хвоста і спромігся сказати лише:

— Прощавай, песко! Бережи себе, не тривож місяцепроменів, не вбивай кроликів і не надто переїдай за вечерею!

— Сам ти песко! — мовив місячний Ровер. — Перестань гризти чарівників за штани!

Оце й усе. Проте, гадаю, він частенько докучав Місячанинові проханнями вирядити його яких-небудь вихідних відвідати Роверандома; і це йому навіть кілька разів дозволяли.

Відтак Роверандом полетів назад із Мевою, чоловік повернувся до своїх підземель, а місячний песик сидів на даху та дивився, як чайка з його товаришем на спині зникає вдалині.

4

Коли подорожні наближалися до краю світу, з Полярно! зірки дмухав морозяний вітер, а довкола них пролітали холодні бризки водоспадів. Дорога назад була важкою, бо магія старого Псаматоса не прискорювала їх так, як раніше; тож вони радо зупинилися перепочити на Острові Собак. Але тому що Роверандом усе ще мав зачакловані розміри, йому там не вельми сподобалося. Решта собак виявилася надто великою та галасливою і поводилася вельми зверхньо; а кості на кісткодеревах були надто великі й тверді.

Тільки на світанні післяпіслязавтрашнього дня вони нарешті побачили чорні скелі, на яких мешкала Мева; а коли приземлились у бухті Псаматоса, сонце вже гріло їм у спини й вершечки піскових горбиків потьмяніли та висохли.

Мева тихенько скрикнула і постукала дзьобом по шматку деревини, що лежав долі. Шматок деревини негайно піднявся просто в повітря й перетворився на ліве вухо Псаматоса, біля якого вистромилося ще і праве, а за ними хутко з'явилися й інші частини бридких голови та шиї чаклуна.

— Чого вам обом треба о цій порі дня? — гаркнув Псаматос. — Це ж мій улюблений сонний час.

— Ми повернулися! — сказала чайка.

— А ти, як бачу, знову дозволив, аби вона несла тебе на своїй спині, — мовив Псаматос, звертаючись до песика. — Я-бо думав, що після гонитви з драконом нетривалий переліт додому буде для тебе легким.

— Але ж перепрошую, пане, — відказав Роверандом, — я залишив крила на Місяці, та вони й не належали мені по-справжньому. Я радше хочу знову стати звичайним собакою.

— Он воно як! Гаразд. Сподіваюся, ти подобався сам собі, коли був Роверандомом. Принаймні мав би подобатися. Тепер же, якщо ти дійсно цього хочеш, можеш бути просто Ровером. Хочеш — повертайся додому гратися зі своїм жовтим м'ячем, спати при нагоді на кріслах, сидіти на колінах і загалом бути знову маленьким поважним гавкунчиком.

— А як же хлопчик? — запитав Ровер.

— Ти ж утікав од нього, дурненький, коли летів на Місяць, — так я гадав! — мовив Псаматос, удаючи обурення та подив, але весело підморгуючи одним мудрим оком. — Я сказав: «Додому», — і мав на увазі саме це. Не торохти і не сперечайся!

Бідолашний Ровер дійсно торохтів, адже намагався дуже чемно вимовити «пане П-саматосе». Зрештою, йому це вдалося.

— П-п-прошу вас, пане П-п-псаматосе, — сказав він дуже зворушливо. — П-прошу, п-простіть мені, та я знову зустрівся з ним і тепер уже не тікатиму. Я ж бо належу йому, чи не так? Отож, повинен до нього вернутися.

— Дурниці! Не так і не повинен! Ти належиш старій пані, котра купила тебе першою, тож до не! тобі й дорога. Крадених речей — і зачарованих також — купувати не годиться: про це тобі було би відомо, нерозумний песику, якби ти знав Закон. Матір Другого Хлопчика змарнувала на тебе шість пенсів, та й край. І взагалі, що то за зустрічі вві сні? — завершив промову Псаматос, кліпнувши дуже сильно.

— Я гадав, що деякі сни Місячанина здійснюються, — сумно мовив Ровер.

— О! Ти гадав! Що ж, то справи Місячанина. Мені натомість потрібно якнайхутчіше повернути тобі належний розмір і відіслати іуди, де тобі належить бути. Артаксеркс подався в інші, сприятливіші, середовища, тож через нього вже не треба хвилюватися. Ходімо!

Чаклун схопив Ровера, помахав пухкою рукою понад песиковою головою, і овва — зовсім нічого не змінилося! Він повторив усе спочатку, проте — знову нічого.

Тоді Псаматос вибрався з піску, і Ровер уперше побачив, що його кінцівки схожі на кролячі лапи. Чаклун тупотів ногами, шаленів і підкидав пісок у повітря, топтав мушлі та пирхав, мовби сердитий мопс. Але однаково — жодного результату!

— Ото вже мені робота водоростяного чарівника, щоби його вкрили пухирі та бородавки! — лаявся Псаматос. — Ото вже мені робота перського збирача слив, аби його посадили в горщик і закрутили!

Він кричав і кричав без упину, аж доки стомився. Потому сів.

— Гаразд, гаразд! — сказав нарешті, трохи заспокоївшись. — Живи й учись! Артаксеркс дуже своєрідний. Хто би міг подумати, що навіть весільне збудження не змусить його забути про тебе та що перед медовим місяцем йому заманеться марнувати щонайсильніші свої чари на якогось там пса, — неначе нерозумне маленьке цуценя варте чогось більшого за його перше закляття! Ніби не досить просто позбавити когось власної шкури.

— Гаразд! Мені принаймні не доводиться гадати, як треба діяти, — продовжив Псаматос. — Тут може зарадити лишень одне. Ти мусиш податися на його пошуки і, знайшовши, попросити пробачення. Та згадаєш моє слово! Я йому цього не забуду, доки море вдвічі не посолонішає та не стане наполовину мокрішим. Ідіть-но ви обоє погуляйте і повертайтеся десь за півгодини, коли мій настрій трохи покращає!

Мева та Ровер подалися вздовж берега скелею вгору: Мева повільно летіла, а вельми сумний Ровер трюхикав підтюпцем. Вони зупинилися біля огорожі будинку хлопчикового батька: Ровер навіть увійшов досередини й сів на клумбі під вікном хлопчикової кімнати. Було ще дуже рано, проте він, сповнений надії, не припиняв гавкати. Хлопчики ж або все ще міцно спали, або перебували деінде, бо до вікна ніхто не підійшов. Так принаймні вважав Ровер. Він забув, що у світі все інакше, геть не так, як у саду на протилежному боці Місяця, та що чари Артаксеркса й далі робили маленьким його самого і притишувати його гавкіт.

Через деякий час Мева сумовито віднесла його назад до бухти. Там на песика чекала цілком нова несподіванка. Псаматос бесідував із китом! Велетенським китом — Уіном, найстарішим зі Справжніх Китів. Маленькому Роверові він видавався горою: лежав, поклавши чималу голову в глибоку калюжу при самому краю моря.

— Вибач, за такий короткий час я не зміг знайти нічого меншого, — мовив Псаматос. — Але він дуже зручний!

— Заходь! — сказав кит.

— Прощавай! Заходь! — сказала чайка.

— Заходь! — сказав Псаматос. — І то хутко! І не кусайся та не шкребись усередині; інакше Уін може чхнути, а це вже тобі не сподобається.

То було майже так само неприємно, як тоді, коли його попросили стрибнути у дірку в підземеллі Місячанина, тож Ровер позадкував, і Мева та Псаматос мусили заштовхувати його досередини. Вони таки запхнули його без зайвих умовлянь; китові щелепи з виляском замкнулися за ним.

Усередині, правду кажучи, було дуже темно та пахло рибою. Ровер сидів і тремтів; отак сидячи (і не сміючи навіть почухати власні вуха), він чув — чи йому причувалося, — як китовий хвіст розтинає повітря й ударяється об хвилі; а ще він відчув — чи йому здалося, — як кит поринає щоразу шибше, ген до самісінького дна Глибокого Синього Моря.

Та коли кит зупинився і знову широко роззявив рота (при тому зробив це з радістю, бо кити полюбляють плавати, широко розкривши пащу, щоби туди вливалася різноманітна пожива, однак Уін був деліватною твариною), а Ровер визирнув назовні, там було темно й загалом неймовірно глибоко, проте аж ніяк не синьо. Тільки блідо-зелене світло. Ровер вийшов і опинився на білій піщаній стежині, що вела крізь тьмяний фантастичний ліс.

— Прямуй уперед! Тобі недалеко йти, — мовив Уін.

Ровер попрямував уперед, наскільки те дозволяла стежина, й невдовзі побачив перед собою браму, що вела до величного палацу, збудованого — здавалося — з рожевого та білого каменю, крізь який просвічувало матове світло; а у безлічі вікон ясно сяяли зелені та блакитні світла. Довкола мурів усюди росли велетенські морські дерева, вищі за куполи палацу, що розлого вивищувались і мерехтіли в темній воді. Великі каучукові стовбури дерев згинались і колихалися, наче трави, а в тіні їхніх незліченних гілок юрмилися золоті рибки. А ще срібні, й червоні, й блакитні, й фосфоресцентні, схожі на птахів. Рибки не співали. Натомість у палаці співали русалки. І то як співали! Усі морські чудодійниці хором виводили пісню, й музика випливала з вікон, і тисячі морських мешканців грали на ріжках, сурмах і мушлях.

З темряви попід деревами на песика шкірилися морські ґобліни, тож Ровер щодуху квапився вперед, — його кроки під водою стали повільними, а ноги мовби налилися свинцем. Чому він не потонув? Не відаю, та гадаю, що то Псаматос Псаматідес подбав про те (він знає про море значно більше, ніж можуть уявити собі люди, навіть якщо без особливої потреби й пальця туди не вмочить), доки Ровер і Мева гуляли, а він сидів, ледве стримуючи гнів та вигадуючи новий план.

Хай там як, а Ровер не потонув; одначе, доки він дістався до брами, йому вже дуже хотілося бути деінде, бодай навіть у вологому нутрі кита: песик почував внутрішній неспокій через тих дивних примар і обличчя, які позирали на нього з пурпурових кущів та губкових чагарів обіч стежки. Нарешті він дійшов до велетенської брами — золотого склепіння, облямованого коралами, й перламутрових дверей, поцяткованих акулячими зубами. Дверний молоток мав вигляд чималого кільця, інкрустованого білими рачками, з яких звисали маленькі червоні стрічки; проте Ровер, звісно, не міг ані дотягтися до нього, ні зрушити його з місця. Тому він гавкнув, і — на його превеликий подив — досить голосно. Музика всередині палацу стихла, коли він гавкнув утретє, а двері відчинились.

І хто би ви думали їх відчинив? Артаксеркс власною персоною, одягнений у щось подібне до оксамитового піджака сливового кольору і зелені шовкові штани; в роті він тримав незмінну велику люльку, тільки тепер замість тютюнового диму вона випускала прекрасні бульбашки веселкового кольору; а от капелюха старигань не мав.

— Здоров був! — мовив він. — Отож, ти з'явився! Як я і думав, старий П-саматос (але й пирхнув він, вимовляючи те перебільшене «П»!) хутко тобі набрид. Не може ж він робити геть усе?! Гкразд, навіщо ти спустився аж сюди? У нас тут саме вечірка, а ти завадив музиці.

— Перепрошую, пане Артерксаксе, тобто Ертаксарксе, — почав Ровер, страшенно хвилюючись і намагаючись бути ввічливим.

— А, не зважай на правильну вимову! Мені байдуже! — сказав чарівник трохи сердито. — Переходь до пояснення й говори коротко; я не маю часу на довгі теревені.

Одружившись із багатою донькою морського короля та посівши посаду Тихоокеанського й Атлантичного Мага (позаочі чарівника скорочено називали ТАМ), він сповнився почуття власно! ваги (перед незнайомцями).

— Якщо ти хочеш побалакати зі мною про щось нагальне, то найкраще зайди й зачекай на мене в залі; можливо, після танцю я викрою яку хвилинку.

Артаксеркс зачинив за Ровером двері й пішов геть. Песик опинився у велетенському темному місці з тьмяно освітленим куполом. Довкіл розходилися запнуті водоростями гостроверхі склепінчасті проходи, більшість яких була темна, та з одного струменіло світло й лилася гучна музика — музика, що, здавалося, лунала вічно, не повторюючись і не зупиняючись.

Небавом Ровер утомився чекати, тож і рушив до освітленої дверної пройми й зазирнув між завіси. Він побачив простору бальну залу зі сімома куполами та десятьма тисячами коралових колон, заповнену щонайчистішою музикою і теплою іскристою водою. Там усі золотокосі русалки й темнокосі сирени танцювали, переплітаючись у танку та співаючи, — танцювали не на хвостах, а дивовижно плаваючи у прозорій воді: вгору-вниз і вперед-назад.

Ніхто не помітив песикового носа, вистромленого крізь водоросгяні завіси на дверях, отож, трохи подивившись, він прошмигнув досередини. Долівку зали було вистелено срібним піском і рожевими мушлями, схожими на метеликів, які всі порозкривались і ляскали стулками в повільних водовертах, відтак Ровер обережно пробирався між ними, тримаючись якомога ближче до стіни, коли це раптом над ним пролунав голос:

— Маленький милий песик! Він, очевидячки, земний, а не морський, — я певна цього. Як же він потрапив сюди — таке крихітне маля!

Ровер звів очі й побачив прекрасну морську діву з великим чорним гребенем у золотому волоссі. Вона сиділа на виступі понад ним, її хвіст звисав униз, а сама вона латала одну з зелених Артаксерксових шкарпеток. То була, звісно, новоспечена пані Артаксерксова (ії знали ще й під іменем Принцеси Пем і, на відміну від ії чоловіка, шанували). Артаксеркс також сидів поруч із нею та — мав він час, аби вислуховувати довгі теревені, чи ні — слухав балачку своєї дружини. Принаймні, доки з'явився Ровер. Пані Артаксерксова припинила теревенити й латати шкарпетку, щойно вгледіла песика, тоді підпливла до нього, підхопила на руки й понесла до свого ложа. Ложе те насправді було нічим іншим, як підвіконням (внутрішнього вікна) на другому поверсі, — в морських оселях немає сходів і парасольок — зі зрозумілих причин: як не існує помітної різниці між дверима та вікнами.

Морська діва незабаром знову зручно вмостила на ложі свою прекрасну (й опасисту) персону, посадовила Ровера собі на коліна, й негайно ж із-під підвіконня долинуло моторошне гарчання.

— Лежати, Ровере! Лежати, хороший песику! — мовила пані Артаксерксова.

Проте зверталася вона не до нашого Ровера; її слова стосувалися білого морського собаки, який, не зважаючи на П наказ, показався, й гарчав, і бурчав, і бив по воді маленькими перетинчастими лапами, і хльоскав великим пласким хвостом, і видмухував бульбашки а гострою писка.

— Що за жахлива дрібнота! — сказав тоді морський пес. — Погляньте на його жалюгідний хвіст! Погляньте на його лапи! Погляньте на його безглузде хутро!

— На себе поглянь, — огризнувся з колін морської діви Ровер, — і тобі не захочеться зробити цього вдруге! Хто назвав тебе Ровером? Тебе, мішанину качки та пуголовка, що вдає зі себе пса!

Тож, як ви помітили, обидва собаки з першого погляду відчули взаємну прихильність.

Авжеж, невдовзі вони стали щирими друзями, — може, не такими щирими, як Ровер і місячний песик, але тільки тому, що Ровер менше пробув у морських глибинах, аніж на Місяці, та й глибини — не таке веселе місце для песиків, як Місяць, адже там повно темних і моторошних закутків, де ніколи не було й не буде світла, і яких виявлять хіба що після того, як зникне усе світло. І ще там живуть жахливі створіння: надто старовинні, щоби їх можна було уявити, надто сильні, щоби зачаклувати, і надто величезні, щоби виміряти. Артаксеркс це вже зрозумів. Посада ТАМа — не найспокійніша у світі робота.

— Пливіть-но кудись і порозважайтеся! — мовила його дружина, коли суперечка між цуциками стихла й вони тільки сопіли один на одного. — Не тривожте вогнерибок, не жуйте морських анемон, не втрапляйте між стулок молюсків і повертайтеся до вечері!

— Перепрошую, та я не вмію плавати, — сказав Ровер.

— Ой лишенько! Яка прикрість! — мовила діва. — Егей, Таме! — поки що вона була єдиною, хто смів так називати Артаксеркса в обличчя, — тепер ти нарешті дійсно можеш чимось зарадити!

— Безперечно, люба! — відказав чарівник, щиро прагнучи зробити їй приємне та радіючи з нагоди показати, що він і справді володіє магією, а не є звичайнісіньким непотрібним службовцем (таких морською мовою називають тарілочками).

Тож він витяг із кишені камізельки невелику паличку, — насправді то була його водограйна ручка, проте за нових обставин вона не надавалася для письма, бо морський народ використовує для цього дивне липке чорнило, яким годі заправити водограйну ручку, — і помахав нею над Ровером.

Артаксеркс, попри те, що про нього базікали, був по-своєму вправним магом (інакше Ровер не спізнав би всіх цих пригод) — не першорядним, звісно, та йому однаково потрібно було потренуватися. Хай там як, а вже після першого помаху паличкою Роверів хвіст почав уподібнюватися до риб'ячого, на лапах з'явилися перетинки, а хутро, змінившись, нагадувало прогумовану тканину. Коли перетворення завершилися, песик хутко до них призвичаївся; окрім того, виявилося, що навчитися плавати значно легше, ніж літати, а задоволення від того отримуєш приблизно однакове, і не так втомлюєшся — приблизно, як тоді, коли летиш униз.

Перше, що зробив Ровер після пробного колового запливу бальною залою, — це вкусив іншого пса за хвіст Жартома, звісно ж; одначе жарт то був чи ні, та це мало не призвело до бійки, бо морський пес був надміру чутливий до таких речей. Ровер урятувався лише завдяки стрімкій утечі; він мусив бути моторним і прудким. Світоньку мій! Яка гонитва зчинилася тоді: туди-сюди, крізь вікна, вздовж темних проходів, довкола колон, попід куполами, над ними та довкола них; і тривало це доти, доки нарешті виснажився й сам морський песик, і його поганий настрій. Відтак обоє собак дружненько вмостилися на вершині найвищого купола поблизу флагштока. На ньому майорів штандарт морського короля — довга стрічка з пурпурових і зелених водоростей, помережана перлами.

— Як тебе звати? — запитав морський песик після напруженої паузи. — Ровер? — здивувався він. — Але це моє ім'я, тож воно не може бути твоїм. Я перший отримав його!

— Звідки ти знаєш?

— Звісно, що перший! Я ж бачу, що ти лише цуценя й не пробув тут і п'яти хвилин. А мене зачаклували багато віків, сотні років тому. Я вважаю себе першим із усіх псів-Роверів.

Моїм першим господарем був Бурлака, справжній морський бурлака, котрий плавав північними водами в довгому човні з червоними вітрилами, що мав ніс у вигляді різьбленого дракона; він називав його Червоним Змієм і дуже любив. А я любив його, хоча був лише цуценям. і він не часто мене помічав, бо я ще не доріс до полювання, а у плавання він собак не брав. Але одного разу я таки вирушив у плавання — без запрошення. Бурлака саме прощався з дружиною; дмухав вітер, і люди котили Червоного Змія по валках у море. Довкола драконової шиї нуртувала біла піна, і я зненацька подумав, що коли негайно не попливу з господарем, то того дня бачитиму його востаннє. Тож я прокрався на борт І заховався за бочкою з водою; і, доки мене знайшли, човен заплив уже далеко в море, а берегові знаки поринули у воду.

Тоді-то — витягши за хвоста — мене й назвали Ровером. «З нього вийде справжній морський бурлака», — мовив один чоловік. «І над ним тяжіє дивна доля: додому він не повернеться», — додав інший, із дивакуватими очима. І я дійсно ніколи вже не повернувся додому. Й анітрохи не підріс, хоч і постаршав — та й помудрішав, звісно.

Під час тієї подорожі спалахнув морський бій, і, коли сипалися стріли, а мечі гриміли об щити, я вибіг на верхню палубу. Проте люди з Чорного Лебедя взяли нас на абордаж, і команда мого господаря змушена була стрибати за борт. Сам він стрибнув останнім. Бурлака стояв біля голови дракона, а потому пірнув у море в повному обладунку; я пірнув за ним…

Він потонув швидше, ніж я, і його піймали русалки: та я попрохав їх якнайхутчіше витягти його на поверхню, бо його було кому оплакувати, якби він не повернувся додому. Вони посміхнулися мені, й підняли його нагору, і понесли його геть: потому — мовили деякі з них — винесли на берег, а декотрі просто хитали головами… На русалок годі покладатися, хіба би йшлося про їхні власні таємниці, — тоді вони мовчазніші навіть за устриць.

Я часто думаю собі, що насправді його поховали у білім піску. Далеко звідси досі спочивають уламки Червоного Змія, якого затопили люди з Чорного Лебедя, принаймні коли я востаннє минав те місце, уламки ще були там. Понад ними та довкруж них буяло густолісся водоростей, тож видніла сама лише драконова голова; з якогось дива на неї не налипло жодного молюска, а під нею насипано курган на білого піску.

Я вже давно покинув ті краї. І поволі перетворився на морського пса, — в ті далекі часи старші морські діви зналися на чаклунстві, й одна з них виявилася доброю до мене. Саме вона подарувала мене морському королеві — прадідові нинішнього, — й відтоді я мешкаю в цьому палаці. Отака моя історія. Вона трапилася сотні років тому, й відтоді я бачив чимало припливів і відпливів, але додому так і не повернувся. А тепер розкажи-но мені про себе! Ти-бо точно родом не з Північного моря, чи не так? І не знаєш жодних стародавніх місць поблизу Оркнейських островів?

Наш Ровер змушений був зізнатися, що раніше чув хіба просто про «море», та і про нього знав не багато.

— Зате я був на Місяці, — мовив він, а тоді розповів своєму новому другові про нього рівно стільки, скільки той міг збагнути.

Морському песикові Роверова історія припала до душі, й він повірив десь у половину всього, про що той розповідав.

— Неймовірно цікава байка, — сказав він, — найкраща з тих, які я чув за довгенький період часу. Я бачив місяць, — авжеж, деколи я виринаю на поверхню, — та ніколи не припускав можливості чогось подібного. Але ж світоньку мій! Той небесний цуцик — таки нахаба! Три Ровери! І двох аж задосить, а про трьох не може бути й мови! Я і на мить не повірю, що він старший за мене; й вельми здивуюся, якщо йому виповнилася бодай сотня років.

Імовірно, він був недалекий від істини. Місячний песик, як ви помітили, був схильний до перебільшень.

— У будь-якому разі, — правив далі морський песик, — він назвав сам себе, а мені моє ймення дали.

— Як і мені — моє, — сказав наш песик.

— Причому абсолютно ні за що, адже ти навіть не почав його заробляти. Мені подобається ідея Місячанина Я теж називатиму тебе Роверандом; і на твоєму місці я би тримався саме за це ім'я, — адже ти, здається, ніколи не знаєш, куди втрапиш наступного разу! Спускаймося до вечері!

Вечеря була рибна, проте Роверандом швидко до цього звик; із його перетинчастими лапками давати раду з такою їжею виявилося дуже зручно. Уже після вечері песик раптом згадав, для чого здолав увесь далекий шлях до морського дна, й подався на пошуки Артаксеркса. І застав його за надуванням бульбашок і перетворенням їх на справжні м'ячі для розваги морських дітлахів.

— Перепрошую, пане Артаксерксе, чи не могли би ви повернутися до мене, — почав Роверандом.

— Га! Іди геть! — відказав чарівник. — Хіба ти не бачиш, що мене не можна турбувати? Не зараз — я заклопотаний.

Таке Артаксеркс частенько говорив особам, котрих не вважав важливими. Він чудово знав, чого хоче Ровер; одначе сам не поспішав.

Отож. Роверандом поплив собі геть і вклався спати чи радше вмостився на жмутку водоростей, які колихалися на високому камені в саду. Під каменем відпочивав старий кит; якщо хто-небудь скаже вам, що кити не спускаються на дно й не дрімають там годинами, нехай це вас не обходить. Старий Уін був винятком із усіх правил.

— Ну, — запитав він. — Як просуваються твої справи? Бачу, ти й досі іграшкового розміру. Що ж трапи лося а Артаксерксом? Він що, не може нічого вдіяти? Чи не хоче?

— Думаю, може, — сказав Роверандом. — Поглянь на мою нову подобу! Та щойно я намагаюся завести мову про розмір, чарівник твердить одне: він заклопотаний, він не має часу на довгі пояснення.

— Ух! — зітхнув кит, збивши хвостом дерево біля себе, й шумлива хвиля мало не змила Роверандома з каменя. — Як на мене. ТАМ не матиме успіху в цих краях: але що мені до того? З тобою — раніше чи пізніше — все буде гаразд. А тим часом завтра матимеш нагоду побачити чимало нового. Засинай! На добраніч!

Кит поплив у темряву. Звістка, яку він приніс до бухти, неабияк розлютила старого Псаматоса.

У палаці вимкнули світло. Крізь глибоку темну воду не було видно ні місяця, ні зірок. Зелень поступово тьмяніла, аж доки перетворилася на чорноту, в якій не мерехтіло жодного промінчика, хіба лише великі блискучі риби спроквола рухалися між водоростями. Та Роверандом однаково міцно спав тієї ночі, як і наступної та ще кілька ночей поспіль. А два подальші дні він розшукував чарівника, та ніде не міг його знайти.

Одного ранку, коли Роверандом уже почав був уявляти себе морським песиком і розмірковувати, чи не втрапив він сюди, щоби залишитися тут навіки, морський песик сказав йому:

— Не переймайся чарівником! Облиш його! Дай йому на сьогодні вихідний. Попливімо з тобою далеко-пре далеко!

І вони попливли, й далекий заплив перетворився на кількаденну подорож. Песики здолали неймовірну часову відстань, — адже вони були чарівними істотами й мало які звичайні морські створіння могли зрівнятися з ними. Коли обоє стомилися від придонних круч і гір та від перегонів на середніх висотах, то почали підніматися вище й вище, просто вгору на милю з гаком: а діставшись поверхні, ніде не побачили суші.

Море довкруж було гладеньке, спокійне та сіре. Зненацька під поривом легкого холодного вітру — вітру світанкового — воно вкрилося брижами і темними плямами. Сонце хутко та шумливо визирнуло над краєм моря, розпашіле, мов од гарячого вина; так само хутко воно піднялось у повітря й рушило у щоденну подорож, позолотивши гребені хвиль і надавши тіням поміж ними темно-зеленої барви. На межі моря та неба пропливав корабель, і плив він просто до сонця, а щогли його чорніли на тлі заграви.

— Куди це він? — запитав Роверандом.

— О! Припускаю, до Японії, чи на Гонолулу, чи до Маніли, чи на Острів Пасхи або Четверга, чи до Владівостока, — відказав морський песик, який знав географію досить поверхово, попри сотні літ мандрів, що про них було стільки говорено. — Мені здається, ми в Тихому океані, хоча я і не знаю, в якій саме частині, — теплій, судячи з відчуттів. Велетенський водний простір! Пливімо й пошукаймо що-небудь попоїсти!

Коли вони через кілька днів повернулися. Роверандом негайно взявся розшукувати чарівника: на його думку, той навідпочивався вже вдосталь.

— Перепрошую, пане Артаксерксе, чи не могли би ви… — за звичкою почав песик.

— Ні! Не міг би! — відповів Артаксеркс навіть упевненіше, ніж раніше.

Проте цього разу він і справді був заклопотаний. До нього поштою надійшли Скарги. Звісно, як ви можете собі уявити, в морі виходили з ладу всілякі речі, й запобігти цьому не мав снаги навіть найкращий ТАМ в океані, а дещо взагалі його не стосувалось. Інколи дах чиєїсь морської оселі могло бути раптово розтрощено внаслідок якоїсь катастрофи: на морському ложі траплялися вибухи (авжеж, у них, як і в нас, теж є вулкани й усяка лиха докука) та розносили чийсь премійований косяк золотих рибок, або премійовану клумбу анемон, або одним єдину перлівницю, або славнозвісний камінь чи кораловий сад: або ж риби-дикуни вчиняли бійку на дорозі та збивали морських дітлахів; або ж акули-роззяви запливали у вікно їдальні та псували обід; або темні глибинні безіменні монстри з чорних безодень чинили щось жахливе й огидне.

Морський люд завжди потерпав од усього такого, та постійно скаржився. Скаржитися любили всі. Зазвичай писали листи до «Водоростяного тижневика».

«Морської пошти» й «Океанічних знайомств»; але тепер у них був ТАМ, отож писали і йому, звинувачуючи його ж таки в усьому, навіть якщо їх щипали за хвости власні улюбленці-лобстери. Мовили, ніби магія його недосконала (інколи так і було) і треба урізати йому платню (теж правда, хоч воно й неввічливо); ніби він завеликий для власних чобіт (це так само було недалеко від істини, та правильніше було би сказати «капців», адже Артаксеркс був надто лінивим, аби часто взувати чоботи); і ще багато всякої всячини, що докучала чарівникові щоранку, а особливо по понеділках. У понеділок завжди було найгірше (кількасот конвертів); а сьогодні саме й був понеділок, отож Артаксеркс пожбурив у Роверандома уламком каменя, й песик вислизнув геть, мов креветка з ятера.

Діставшись до саду, він страшенно зрадів, виявивши, що подоба його не змінилась; і, мушу сказати, якби він хутенько не зник з-перед очей чарівника, той неодмінно перетворив би його на морського слимака чи послав би до Іншого Боку Потойбіччя (хоч би де воно було) або навіть до Казанка (що знаходиться на дні найглибшого моря). Песик дуже розсердився й подався виливати жалі до морського Ровера.

— Раджу тобі дати йому спокій, доки не закінчиться понеділок, — порекомендував морський песик. — На твоєму місці я взагалі не чіпав би його по понеділках. Нумо попливімо ще кудись!

Після того Роверандом надовго облишив чарівника у спокої, так що вони майже забули один про одного — але тільки майже: собаки не швидко забувають про тих, хто кидав у них уламки каменів. Виглядало на те, що Роверандом вирішив замешкати в палаці назавжди. Він постійно крутився поблизу морського песика в супроводі морських дітлахів. На думку Роверандом а (але ж Роверандома не можна вважати невід'ємною часткою моря, тож і суддя з нього кепський), вони були не такі веселі, як справжні — двоногі — діти, але теж робили його щасливим; і їм би вдалося затримати його в морі довіку й, урешті-решт, змусити забути Другого Хлопчика, якби згодом не трапилися певні події. Коли дійдемо до розповіді про них, спробуєте вгадати, спричинився до того Псаматос чи ні.

Хай там як, а дітлахів у морі було пребагато. Старий морський король мав сотні доньок і тисячі внуків, і всі жили в одному палаці, й усі — на чолі з пані Артаксерксовою — захоплювались обома Роверами. Шкода, що Роверандом не додумався розповісти свою історію їй: уже хто-хто, а вона знала, як ладнати з ТАМом і з будь-яким його настроєм. Але тоді Роверандом хутко втрапив би додому і втратив би безліч цікавого. Саме з пані Артаксерксовою та декотрими дітлахами він побував у Великих Білих Печерах, де нагромаджують і переховують усі коштовності, які загубились у морських водах або й були там одвіку.

А іншого разу вони навідалися до менших морських чарівниць, котрі мешкали у скляних будиночках на дні моря. Морські чарівниці нечасто плавають, лише блукають, співаючи, спокійними місцинами або катаються у каретах-мушлях, запряжених найдрібнішою рибкою; або ж їздять верхи на зелених крабах, правлячи ними з допомогою віжок із тонких волокон (це, втім, не заважає крабам звично рухатися боком); чарівниці мають клопоти з морськими ґоблінами — більшими за розміром, огидними та бешкетливими, — котрі тільки те й роблять, що борюкаються, полюють на риб і гасають усюди на морських кониках. Оті ґобліни можуть довго обходитися без води й під час шторму граються край берега у хвилях прибою. Чарівниці теж так уміють, але над усе полюбляють спокійні теплі ночі, які настають услід за літніми вечорами, тож чарівниці виринають із води на самотніх узбережжях (відтак їх рідко хто бачить).

Одного дня старий Уін з'явився знову і, щоб урізноманітнити життя песиків, запропонував покатати їх верхи; катання те нагадувало подорож на рухомій горі. Цуциків не було багато-багато днів, одначе повернулися вони зі східного краю світу (там кит виплив на поверхню й випустив такий височенний водний фонтан, що значна його частина вилилася зі світу і вихлюпнулася за його край) саме вчасно.

Іншого разу кит завіз песиків на протилежний бік моря (чи просто підплив до берега так близько, як тільки наважився), і то була ще довша та ще захопливіша подорож, найдивовижніша з усіх мандрівок Роверандома, — та це він усвідомив лише згодом, коли подорослішав і помудрішав. Аби розповісти про всі пригоди подорожніх у Водах-яких-немає-на-мапах, про невідомі географам терени, які їм довелось угледіти, перш ніж вони проминули Тінисті Моря й досягли великої Затоки Дивоземелля (за нашою назвою) поза Магічними Островами, побачивши вдалині на крайньому Заході Гори Ельфійської Оселі та відсвіт Дивокраю на хвилях, треба було би написати ще бодай одну Історію. Роверандомові здалося, що він помітив ельфійське місто на зеленому пагорбі попід Горами — білий спалах удалині; та Уін зненацька знову пірнув на глибину, тож песик не був певен, що саме він побачив. Якщо ж він не помилився, то став однією з дуже небагатьох дво- чи чотириногих істот, котрі ходять нашою землею І можуть похвалитися, що бодай мигцем змогли побачити ту іншу землю — хоч яка вона далека.

— Мені добряче перепаде, якщо про це довідаються! — сказав Уін. — Нікому з Зовнішніх Земель не дозволено запливати сюди: і таке трапляється не часто. Анічичирк про це!

Що я там казав про песиків? Що вони не забувають уламків каменів, пожбурених у них в поганому гуморі? Так-от, попри всі огляди різноманітних місцевостей і ці захопливі мандрівки. Роверандомова глибинна пам'ять раз у раз повертала його до того уламка. А щойно вони повернулися додому, його верхня пам'ять теж згадала про камінець.

Найпершою його думкою було: «Де ж той старий чарівник? Навіщо бути з ним увічливим? Щойно трапиться найменша нагода, я знову зіпсую йому штани».

Саме такий настрій мав песик і тоді, коли після марних спроб порозмовляти з Артаксерксом віч-на-віч, побачив, як маг проходить повз нього однією з королівських доріг, які вели з палацу. Чарівник, маючи поважний вік, був надто гордим, аби відростити собі хвіст чи плавці або ж навчитися добре плавати. Єдине, що він робив, як риба, — це пив (навіть у морі, тож тепер його, певно, мучила спрага); чимало часу, який найкраще було би використати для виконання службових обов'язків. Артаксеркс витрачав на те, щоби начаклувати величезні бочки сидру в особистих апартаментах. А якщо йому треба було швидко кудись дістатися, він їздив. Коли Роверандом побачив його, чарівник їхав у своєму експресі — гігантській мушлі їстівного молюска, запряженій сімома акулами. Морські мешканці швидко втікали з дороги, бо акули могли покусати.

— Пливімо за ним! — сказав Роверандом морському песикові, й вони попливли слідом; і обидва собачі бешкетники жбурляли в карету камінці, щойно вона пропливала під скелями. Як уже було мовлено, вони могли рухатися майже блискавично, пролітали вперед, ховались у водоростях і зіштовхували на експрес усе, що вдавалося знайти. Чарівникові це вельми надокучало, та песики були обережні, тож йому не вдавалося їх вистежити.

Артаксеркс був у поганому гуморі ще до мандрівки, а не проїхавши й кількох миль, по-справжньому розлютився, проте до люті домішувалася тривога. Він їхав дізнатися, якої шкоди завдав незвичайний вир, що виник на рівному місці, — та ще й у тій частині моря, яка йому геть не подобалася; чарівник гадав (і був цілком правий), що там водяться препаскудні істоти, котрих найкраще не чіпати. Гадаю, ви розумієте, про що йдеться; принаймні Артаксеркс це розумів. То прокидався (чи подумував про це) стародавній Морський Змій.

Він довгі роки спав міцним сном, а тепер заворушився. Якби він випростався, то, безперечно, простягнувся би на сотню миль (дехто каже, що змій сягнув би від Краю до Краю, та це перебільшення): а вгорнутого його могла вмістити лишень одна печера, однісінька печера на всі океани, крім хіба що Казанка (там він раніше й жив. І туди його хотіло би запроторити чимало морських мешканців), і вона — на превелике нещастя — була менш як за сто миль від палацу морського короля.

Коли Змій спросоння розпростав кільце чи два, води збурунилися, здригнулись і знесли житла морських мешканців, позбавивши сну всіх на багато миль довкола. Проте виряджати ТАМа в розвідку було не вельми розумно, адже Морський Змій був надто великий і дужий, старий і нерозумний (правічний, доісторичний, первісноморський, казковий, міфічний та Інші дурнуваті прикметники, якими його характеризують), аби його можна було контролювати: і Артаксеркс розумів це аж надто добре.

Навіть Місячанин за п'ятдесят років важкої праці не спромігся зварити такі великі, довгі та сильні чари, щоби зв'язати його. Чоловік одного разу (на особливе прохання) вже намагався це зробити, й тоді щонайменше один континент поринув у морську глибінь.

Бідолашний старий Артаксеркс під'їхав просто до входу в печеру Морського Змія. Та ще перш ніж вийти з карети він помітив кінчик Змієвого хвоста, що вистромився звідти, — більший, аніж шерег здоровенних баків для води, зелений і слизький. Цього ТАМові вистачило. Він захотів негайно потрапити додому, ще до того, як Черв надумає перевернутися знов, — у дивний і несподіваний момент, як і всі черви.

Та маленький Роверандом усе зіпсував! Він анічогісінько не знав про Морського Змія, ні про його велич: песик думав лише про те, як би вкусити осоружного чарівника. Тож коли випала нагода — Артаксеркс саме стояв і безглуздо витріщався на кінець Змієвого хвоста, а його жеребці ні на що особливо не зважали, — він підкрався і гризнув одну з акул за хвоста — задля розваги. Задля розваги! Якої розваги?! Акула стрибнула вперед, і карета теж шарпнулась уперед. І Артаксеркс, який саме повернувся, щоби знову сісти в неї, впав на спину. Тоді акула, не знайшовши в ту мить нічого, що можна би було вкусити, куснула передню акулу, та — наступну, та — ще наступну. І ще, і ще, й от уже сьома, не бачачи нічого іншого, — от лишенько! дурепа! — підпливла і гризнула Зміїв хвіст!

Морський Змій повернувся — знов і несподівано! Наступне, що довелося пережити песикам, було кружляння у скажених водах, удари об риб, яким забило памороки, та швидкоплинні морські дерева, страх за власне життя серед хмари висмикнутих із корінням водоростей, піску, мушель, молюсків, барвінку та хмари розмаїтого дріб'язку. Справи дедалі гіршали, а Змій не припиняв перевертатись. А ще був Артаксеркс, який учепився за віжки. І його теж немилосердно крутило, й він лаяв усе на світі. Насамперед, звісно, акул. На щастя для цієї історії, чарівник ніколи не дізнався, що накоїв Роверандом.

Навіть не знаю, як ті песики втрапили додому. Та втім, дорога туди забрала багато часу. Спершу їх вимив на берег один із жахливих припливів, які спричинило Змієве ворушіння. Потому їх виловили рибалки на протилежному боці моря і мало не віддали до Акваріуму (жахлива доля!), та вони врятувалися якраз вчасно й мусили діставатися додому самотужки, долаючи безперервне підземне хвилювання.

Коли ж нарешті песики добулися додому, то й там застали жахливе хвилювання. Усі морські мешканці скупчилися довкола палацу і в один голос кричали:

— Покажіть нам ТАМа! (Авжеж! Вони називали його так прилюдно, не знаходячи жодного довшого чи гіднішого ймення.) Покажіть нам ТАМа! ПОКАЖІТЬ НАМ ТАМа!

А ТАМ тим часом ховався в підземеллях. Пані Артаксерксова, врешті-решт, знайшла його там і змусила вийти: й коли той визирнув Із горішнього вікна, весь морський люд зарепетував:

— Припини цей безлад! Припини цей безлад! ПРИПИНИ ЦЕЙ БЕЗЛАД!

І всі зчинили такий несамовитий галас, що люди в усіх кінцях світу подумали, що море реве чомусь гучніше, ніж завади. І то була правда! А Морський Змій увесь той час і далі перевертався, намагаючись — через свою забудькуватість — дотягтися ротом до кінчика власного хвоста. Проте, дякувати небу, він не цілком прокинувся, інакше би вибрався назовні й потрусив би хвостом од люті, що потопило би ще один континент (чи варто було про те жалкувати, чи ні, залежало би, звісно, від того, який саме континент затонув би та на якому континенті живете ви).

Проте морський народ не мешкав на жодному континенті — він жив у морі, на самій його глибині, і йому вже вривався терпець. Мешканці наполягали, що морський король зобов'язаний примусити ТАМа вигадати які-небудь чари, ліки чи рішення, щоб угамувати Морського Змія: вода так тряслася, що вони не могли піднести руку до обличчя, аби попоїсти чи висякати носа. Усі зіштовхувалися між собою. У всіх рибин почалася морська хвороба — такою хисткою стала вода, — а ще вона була каламутна і з піщинами, тож усі кашляли й ніхто не танцював.

Артаксеркс зітхнув, але таки мусив щось зробити. Тож чарівник подався до своєї майстерні й зачинився там на два тижні, за які відбулося два землетруси, два підводні урагани та кілька бунтів морських мешканців. Потому він вийшов і звільнив найграндіозніші чари (вкупі з заспокійливим закляттям) на деякій відстані від печери; всі розійшлися по домівках і засіли по підвалах, вичікуючи, — всі, крім пані Артаксерксової та її нещасного чоловіка. Чарівник мусив залишитися (на відстані аж ніяк не безпечній) і спостерігати за результатом дії чарів, а пані Артаксерксова повинна була залишитись і стежити за чарівником.

Чари спричинилися хіба до того, що Змієві наснився жахливий сон: йому привиділося, наче його з ніг до голови обліпили молюски (це страшенно неприємно й частково було правдою) та наче його повільно підсмажували на вулкані (це дуже боляче й, на жаль, було тільки плодом його уяви). Та ці сни його розбудили!

Імовірно, Артаксерксова магія була сильнішою, ніж припускали. Хай там як, а Морський Змій не виповз назовні — на щастя для цієї історії. Він поклав голову на те місце, де лежав його хвіст позіхнув, роззявив пащеку мало не на цілу ширину печери й так голосно пирхнув, що його почули в усіх підвалах у всіх морських королівствах.

І Морський Змій сказав:

— Припиніть це БЕЗГЛУЗДЯ!

Та ще й додав:

— Якщо цей чаклун-веселун негайно не забереться звідси і якщо він іще коли-небудь поткнеться сюди, я ТАКИ ВИЙДУ: і тоді найперше з'їм його, а потому розіб'ю все на мокрі друзки. Отак. На добраніч!

І пані Артаксерксова потягла ТАМа додому, бо він був у напівпритомному стані.

Коли ж він оклигав — а відбулося це швидко, бо про те подбали, — то зняв зі Змія закляття і спакував свої торби: а всі мешканці репетували і кричали:

— Заберіть звідсіля цього ТАМа! Відставка! І край. Прощавай!

І морський король мовив:

— Ми не хочемо втрачати тебе, проте вважаємо, що ти мусиш піти.

І Артаксеркс раптом почувся маленьким І нікчемним (це пішло йому на користь). З нього сміявся навіть морський песик.

Але Роверандом, на диво, дуже засмутився. Зрештою, він переконався на собі, що Артаксерксова магія не зовсім марна. Та й хіба ж це не Роверандом куснув акулу за хвіст? Він заварив усе це, хапнувши чарівника за штани. І він сам був частиною суходолу, тож розумів, як нелегко було нещасному сухопутному чарівникові, коли його дражнили всі морські мешканці.

Тож песик наблизився до стариганя і сказав:

— Перепрошую, пане Артаксерксе!..

— Що? — запитав чарівник цілком лагідно (він дуже зрадів, що його назвали не ТАМом, а звертання «пане» він не чув уже багато тижнів). — Що? Чого тобі, песику?

— Дуже перепрошую, справді. Тобто мені страшенно шкода. Я аж ніяк не хотів зіпсувати вашу репутацію.

Кажучи це. Роверандом думав про Морського Змія та про акулячий хвіст, але (на щастя) Артаксеркс вирішив, що йдеться про подерті штани.

— Ходімо, ходімо! — мовив він. — Забудьмо про минуле. Що менше сказано, то швидше все владнається чи залатається. Гкдаю, для нас обох буде найкраще разом повернутися додому.

— Але ж, будь ласка, пане Артаксерксе, — сказав Роверандом, — чи не могли би ви повернути мені мій нормальний розмір?

— Аякже! — погодився чаклун, радіючи, що залишився бодай хтось, хто вірить у його здатність що-небудь зробити. — Аякже! Проте тут, унизу, тобі найзручніше та найбезпечніше бути саме таким, який ти е. Нумо спершу виберімося звідсіля! Бо я дійсно по-справжньому заклопотаний зараз.

Він таки був дійсно і по-справжньому заклопотаний. Артаксеркс подався до майстерень і зібрав усі особисті речі, відзнаки, символи, пам'ятні записки, книги рецептів, чарівні еліксири, прилади, торбинки та пляшечки з різноманітними чарами. Спалив те, що могло горіти, у водонепроникному горні, а решту витрусив у сад позаду палацу. Після того в саду почали коїтися неймовірні речі: всі квіти знавісніли, городина перетворилася на монстрів, а риби, які живилися нею, ставали морськими червами, морськими котами, коровами, левами, тиграми, дияволами, морськими свинями, дюгонями, головоногими, ламантинами та каламітами або ж просто труїлися; примари, видіння, замішання, ілюзії та галюцинації просто-таки заполонили те місце, тож ніхто в палаці не мав спокою і всім його мешканцям довелося переїхати. Правду кажучи, спекавшись самого чарівника, вони почали шанувати його ймення Але то було вже згодом. А тоді вони голосно вимагали, щоби він забирався геть.

Зібравшись. Артаксеркс попрощався з морським королем — досить прохолодно; навіть морські дітлахи, здавалося, не вельми зважали на матове відбуття, адже він майже завжди був чимось заклопотаний, і нагоди попускати бульбашки (як-от та, про яку я розповідав) випадали рідко. Декотрі з його незліченних зовиць намагалися бути ввічливими, особливо у присутності пані АртаксерксовоІ; проте насправді всі тільки й чекали, коли він нарешті виїде за ворота, а вони зможуть надіслати примирливе послання Морському Змієві: «Ваша Величносте, прикрий чарівник забрався геть і вже не повернеться. Благаємо, спіть собі!»

Пані Артаксерксова, звісно ж, пішла разом із чоловіком. Морський король мав стільки доньок, що міг позбутись однієї — надто десятої, — не вельми тим переймаючись. Отож, він дав їй клуночок коштовностей, супроводив мокрим поцілунком перед порогом і повернувся на свій трон. Але всі інші дуже банували за нею, зокрема безліч П морських племінниць і племінників, котрі, до того ж, не хотіли втрачати Роверандома.

Найбільше шкодував, почуваючись найпечальнішим, морський песик:

— Щойно зберешся до моря, дай мені знати, — сказав він, — я випливу і бодай погляну на тебе.

— Я не забуду про це! — відповів Роверандом, і вигнанці пішли.

Найстарший кит уже чекав на них. Роверандом умостився на колінах пані Артаксерксової, і — щойно всі розмістилися — подорожні рушили в путь.

Морський народ дуже голосно сказав:

— Прощавайте!

— Гарно позбулися поганого сміття, — додали моряни тихо, проте не настільки, щоби їх не почули; так завершилась Артаксерксова служба на посаді Тихоокеанського й Атлантичного Мага.

Мені не відомо, хто відтоді чаклував для морських мешканців. Ґадаю, старий Псаматос і Місячанин розділили ці обов'язки поміж собою, адже вони здатні досконало їх виконувати.

5

Кит пристав до суходолу на тихому узбережжі, далеко — дуже далеко — від Псаматосової бухти; Артаксерксові вельми залежало, щоби було саме так. Кит і пані Артаксерксова там і залишились, а чарівник (із Роверандомом у кишені) пройшов кілька миль до найближчого приморського містечка, щоби Якщо ж він не помилився старий костюм, зелений капелюх та дрібку Якщо ж він не помилився Якщо ж він не помилився обмін на чудовий вельветовий костюм (він спричинив фурор на вулицях). А ще він купив Інвалід не крісло для пані Артаксерксової (не забувайте, що вона мала хвоста).

— Перепрошую, пане Артаксерксе, — вкотре почав Роверандом, коли того пообіддя вони знову сиділи на пляжі.

Чарівник димів люлькою, притулившись спиною до кита, й виглядав значно щасливішим, аніж тривалий час перед тим, І геть не заклопотаним.

— То як щодо того, щоби повернути мені нормаль ну подобу, коли ваша ласка? І звичний розмір також, дуже прошу!

— О, гаразд, гаразді — відказав Артаксеркс. — Я саме подумував про те, щоби подрімати, перш ніж узятися до якоїсь роботи. Однак я не проти. Покінчімо з цим! Де моя… — він замовк на півслові.

Чарівник раптом пригадав, що спалив і повикидав усі свої чари на дні Глибокого Синього Моря.

Він справді жахливо засмутився. Підвівся, обнишпорив кишені штанів, камізельки та пальта, повивертав їх усі, проте в жодній не знайшов ані дрібки магії (та й де би йому, нетямущому стариганеві, знайти; він був такий схвильований, що геть забув, що не минуло і двох годин, відколи він купив новий костюм у лихваревій крамничці. І костюм цей, правду кажучи, належав одному лакеєві — себто він продав його, — котрий попередньо сам гарненько обстежив усі кишені).

Чарівник сів і обтер чоло багряною хустинкою, знову виглядаючи нещасним.

— Мені справді дуже-дуже шкода! — мовив він. — Я зовсім не хотів, аби ти зостався таким навіки, а тепер-от не бачу, як цьому зарадити. Нехай це буде для тебе уроком, аби надалі не кусав за штани милих добрих чарівників!

— Сміховинне безглуздя! — сказала пані Артаксерксова. — Ото ще мені милі добрі чарівники! Не буде ні милих, ані добрих, ані чарівників, якщо ти не повернеш цьому песикові його звичних подоби та розмірів; що більше: я повернуся на дно Глибокого Синього Моря й ти мене ніколи не побачиш.

Бідолашний старий Артаксеркс виглядав стурбованим так само, як і тоді, коли заворушився Морський Змій.

— Люба моя! — мовив він. — Мені страшенно шкода, та я наклав на собаку своє найсильніше неусувне чарозбережне закляття — після того, як у цю справу втрутився Псаматос (хай йому грець!), — просто щоби показати йому, що і здатен на все та що якийсь там кроликоподібний пісковий чаклун не завадить мені трохи розважитись, — і я геть забув про протиотруту, коли прибирав усе внизу! Зазвичай я тримав ії в маленькій чорній торбині, що висіла на дверях у моїй майстерні.

— Лишенько, ой лишенько! Я певен, ти погодишся, що я хотів лише трохи розважитися, — сказав Артаксеркс, повернувшись до Роверандома. І його старий ніс дуже роздувся та почервонів од горя.

Він безупинно повторював: «Лишенько, лишенько, ай лишенько», — трусив головою та бородою і зовсім не помічав, що Роверандом не зважає на нього, а кит підморгує. Пані Артаксерксова підвелася, рушила до свого майна, а тепер сміялась і простягала чоловікові стару чорну торбинку.

— Припини махати бородою і берися до справи! — сказала вона, Проте Артаксеркс, побачивши торбинку, був надто здивований і з хвилину лише остовпіло дивився на неї, широко розкривши рота.

— Ну ж бої — гукнула дружина. — Це ж твоя торбинка, чи не так? Я підібрала ії та ще кілька Інших дрібничок, які належали мені, на купі препаскудного сміття, якого ти понасипав у саду.

Вона розкрила торбинку, щоби зазирнути всередину, а звідти вигулькнула чарівникова магічна паличка у вигляді водограйноі ручки та ще хмарка дивного диму, з якого виклубочувалися чудернацькі подоби та неймовірні обличчя.

Тоді Артаксеркс очуняв.

— Віддай це мені! Ти марнуєш чари! — скрикнув він, схопив Роверандома за карк і хутенько вкинув його, брикливого та гавкучого, до торбинки.

Потому тричі перекрутив торбинку, вимахуючи ручкою, і:

— Дякую! Вийде чудово! — сказав чарівник і розкрив торбинку.

Пролунало голосне «гуп», і — о диво! — торбинки вже не було, а був лише Ровер, точнісінько такий, як до першої зустрічі з чарівником уранці на лужку. Ну, можливо, не зовсім такий: трохи більший, адже за той час він постаршав на кілька місяців.

Марно бодай намагатись описати, який схвильований був песик і яким кумедним і змалілим видавалося йому все довкола, навіть старезний кит: ані те, яким дужим і лютим почувався сам Ровер. Якусь мить він знову пожадливо дивився на чарівникові штани, та врешті не захотів, аби історія повторювалася, тож, прокружлявши від радості з милю та мало не очманівши від власного гавкоту, він повернувся і промовив:

— Дякую! — ще й додав: — Дуже приємно було зустрітися з вами, — це було вже, ну, зовсім ввічливо.

— Усе гаразд! — відказав Артаксеркс. — Але то останнє моє чарування. Я йду на пенсію. А тобі найкраще рушати додому. У мене не залишилося магії, щоби відіслати тебе туди, тож доведеться прогулятись. Одначе сильному молодому собаці це не завадить.

Отож. Ровер попрощався, кит підморгнув йому, а пані Артаксерксова дала цуцикові на дорогу шмат пирога; тоді він бачив їх востаннє перед тривалою розлукою. Тільки через довгий-предовгий час, опинившись на незнаному раніше узбережжі, він з'ясував, що їх спіткало, — бо вони були там. Не кит, звісно ж, тільки відставний чарівник і його дружина.

Вони оселились у тому приморському містечку, й Артаксеркс, прибравши ймення А. Там, відкрив поблизу пляжу крамничку, де торгував цигарками та шоколадом. В але він дуже-дуже остерігався будь-коли торкатися води (навіть свіжої, хоча не вважав це склад ним). Для чарівника то було не вельми підхоже заняття, проте він принаймні намагався давати лад усьому тому огидному безладу, який зчиняли на пляжі його покупці, й заробляв непогані гроші на страшенно рожевому та липкому «Камені Тама». У ньому точно була бодай дрібка магії, бо діти так його любили, що їли навіть після того, як цукерок падав у пісок.

Але пані Артаксерксова, тобто пані Тамова, заробляла значно більше за чоловіка. Вона облаштувала плавальні намети й фургони, давала уроки плавання, їздила додому на Інвалідному стільці, запряженому білими поні, пополудні надягала коштовності морського короля і стала дуже знаменитою, так що ніхто не згадував про ії хвіст.

Тим часом, одначе. Ровер чвалав сільськими вуличками та великими дорогами, йдучи туди, куди вів його ніс, — а ніс мусив, урешті-решт; привести його додому, як і належить робити псячому носові.

«Не всі сни Місячанина здійснюються — так він сам казав, — думав Ровер, шкандибаючи дорогою. — Цей, вочевидь, не здійснився. Я ж навіть не знаю назви тієї Місцини, де живуть хлопчики, а шкода».

Суходіл, як з'ясувалося, для собаки не менш небезпечний, аніж Місяць чи океан, хоч і менш цікавий. Поруч пролітали, наче ракети, машина за машиною, везучи (на думку Ровера) однаковісіньких людей, котрі на повній швидкості (при повній пилюці та повному смороді) мчали бозна-куди.

— Щось мені не віриться, що бодай половина з них знає, куди Іде і чому Іде, та і приїхавши, теж не знатиме, — бурчав Ровер, кашляючи та задихаючись; а його лапи стомилися від твердих понурих чорних доріг.

Відтак він звернув у поля й пережив чимало пересічних пригод пташино-кролячого штибу на шляху без мети, а також не одну приємну бійку з іншими псами та кілька поспішних утеч од собак, більших за нього самого.

Так нарешті, через кільканадцять тижнів чи й місяців од початку цієї історії (Ровер і сам точно не знав, коли саме), песик дістався до рідної садової хвіртки. А на лужку грався його жовтим м'ячиком той самий хлопчик! І сон здійснився, хоча він зовсім того не сподівався!!!

— Ось він, Роверандом! — голосно скрикнув Другий Хлопчик.

І Ровер узявся служити, й не міг здобутися на голос, аби гавкнути бодай щось, і хлопчик поцілував його в голову, а потім ураганом залетів у дім із криком:

— Ось він, мій маленький песик, що служить! Він повернувся — великим і справжнім!

Хлопчик усе розповів своїй бабусі. Звідки було Роверові знати, що весь той час він належав хлопчиковій бабусі?! Він пробув у неї щонайбільше два місяці, перш ніж Його зачаклували. Та — цікаво мені — чи відали про це Псаматос і Артаксеркс?

Бабуся (вельми здивувавшись, що ії песик повернувся й виглядає досить добре, а не збитий автівкою чи розплющений вантажівкою) не зрозуміла ні слова а того, що говорив хлопчик, хоча він переказував усе, що знав, дуже точно й по кілька разів. Стара лише з великими труднощами (вона була трішечки глухенька) збагнула, що песика треба кликати Роверандом, а не Ровер, бо так сказав Місячанин («Що вже за чудасії в голові у нашого хлопчика»); та що він належить не їй, а Другому Хлопчикові, бо матуся принесла його додому разом із креветками («Гаразд, любий, як захочеш, але мені здавалося, ніби я купила його в сина садівникового брата»).

Я, звісно ж, не переказуватиму вам цілої їхньої суперечки, — вона була складна і тривала, що трапляється досить часто, коли обидві сторони мають рацію. Вам годиться знати лише те, що песика дійсно відтоді називали Роверандомом і що він таки належав хлопчикові й разом із ним, після гостини у бабусі, повернувся в той дім, де вже колись сидів на комоді. Згодом він уже, напевно, ніколи не робив цього. Іноді він жив у сільській місцині, та переважно мешкав у білому домі на скелі.

Роверандом дуже близько зійшовся з Псаматосом: не аж так близько, щоби наважуватися випускати літеру «П» з його імені, проте настільки, щоби, ставши великим і поважним псом, випорпувати чарівника з піску та з його сну і довго-довго теревенити з ним. Правду кажучи. Роверандом став дуже мудрим, здобув неабияку місцеву славу та пережив чимало різноманітних пригод (багато з них — разом із хлопчиком).

Але ті пригоди, про які я вам розповів, виявилися, напевно, найбільш незвичайними та захопливими. І тільки Пустунка стверджує, ніби не вірить жодному моєму слову. Ото заздрісна кішка!

КІНЕЦЬ

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

ПЕРЕДМОВА

Історія Маленького Королівства відома нам лише завдяки кільком уцілілим фрагментам; але випадково збереглась оповідь про його походження, — та й то, напевно, радше легенда, ніж справжня історія; адже її, вочевидь, упорядковано нещодавно, вона рясніє дивовижами і її витоки — не в поміркованих літописах, а в народних баладах, на які часто посилається автор оповіді. Для нього описувані події —то спадок віддаленої минувшини; одначе, попри це, він, здається, й сам жив на теренах того Маленького Королівства. Його географічні знання (це не є тим, чим автор може похвалитися) стосуються лише цієї країни, а от про довколишні території він не знає абсолютно нічого.

Потреба перекласти це дивне сказання з дуже скупої латини сучасною мовою Об'єднаного Королівства ґрунтується на тому, що воно дозволяє бодай мигцем підгледіти, як жилося людям у темний період британської історії, не кажучи вже про світло, яке воно проливає на походження деяких складних топонімів. А декому, напевно, сподобаються й сам характер і пригоди його головного героя.

Визначити кордони Маленького Королівства у просторі та часі за вбогими свідченнями нелегко. Звідколи Брут прийшов до Британії, народилось і повмирало багато королів і володінь. Розподіл земель між Локріном, Камбром і Альбанактом був тільки першим із багатьох почергових перерозподілів. А відтак — якщо вірити історикам часів Артурового правління, — з огляду на, з одного боку, любов до незалежності у дрібницях, а з іншого — пожадливе прагнення королів розширювати власні володіння, настали роки, заповнені швидкозміною війни та миру, веселощів і горя: пора неусталених кордонів, коли люди могли піднестися чи загинути однаково зненацька, а піснярі мали й удосталь матеріалу для творчості, й вдячну аудиторію. Десь упродовж цих довгих літ — імовірно, після днів Короля Коела, проте до Артура чи доби Семи англійських королівств — ми й мусимо примістити описані тут події, які відбувались у долині Темзи та, подеколи, на північному заході поблизу гірських стін Вельсу.

Столицю Маленького Королівства, подібно до нашої, було, вочевидь, розташовано в південно-східній його частині, проте рубежі її нечіткі. Припускають, що її територія ніколи не сягала далі за Темзу на заході й за Отмур на півночі; а от де пролягали східні кордони — достеменно не відомо. У фрагментарно збереженій легенді про Джайлзового сина Ґеорґіуса та його пажа Суветауріліуса (Суета) знаходимо вказівки на те, що колись аванпост супроти Середнього Королівства було виставлено у Фартінґо. Проте ця ситуація не стосується нашої оповіді, яку далі наведено без змін і додаткових коментарів, — лише її первісну пишномовну назву скорочено до стислої: «Фермер Джайлз із Гема».

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

Був собі Еґідіус де Гаммо — чоловік, котрий жив у самісінькому центрі Острова Британія. Повне ім'я його звучало так: Еґідіус Агенобарбус Юліус Аґрікола де Гаммо; адже в ті давно минулі дні, коли цей острів був іще щасливо розділений на багато королівств, людей щедро обдаровували іменами. Тоді часу було багато, а мешканців — мало, тож чимало з них здобувало визнання. Проте давня пора відійшла в небуття, тож надалі я називатиму чоловіка коротко і просто: був собі Фермер Джайлз із Гема, і мав він руду бороду. Гем — то було звичайне село, та в ті дні села були ще горді й незалежні.

Фермер Джайлз мав пса. І звали того пса Ґарм. Собаки повинні вдовольнятися короткими кличками місцевим діалектом, — імення книжною латиною належало давати лише найкращим із них. Ґарм же не володів навіть собачою латиною, зате послуговувався звичайною мовою (на таке була здатна більшість псів його часу), щоби лякати, вихвалятися чи підлещуватися. Лякав він жебраків і непроханих гостей, вихвалявся перед іншими собаками, а підлещувався до власного господаря. Ґарм одночасно і пишався Джайлзом, і боявся його, бо той умів лякати й вихвалятися навіть краще, ніж сам пес.

У той час не було ні поспіху, ні метушні. Утім, метушня має мало спільного з роботою. Люди працювали й без неї; причому встигали і добряче потрудитись, і потеревенити. А потеревенити було про що, бо непересічні події відбувалися вельми часто. Проте, коли розпочалася ця історія, в Гемі вже довгенько не коїлося нічого, вартого згадки. І це цілком влаштовувало Фермера Джайлза — неквапливого чолов'ягу, звиклого жити по-своєму та перейматися лише власними справами. Він був страшенно заклопотаний (так принаймні казав) тим, що убезпечував себе від злиднів, себто забезпечував собі такі самі черевце та почуття спокою, які були в його батька. Пес же намагався допомагати господареві. І жоден із них не посилав бодай найскупішої думки в Широкий Світ поза їхніми полями, селом і найближчою торговицею.

Проте Широкий Світ таки існував. Поблизу ріс густий ліс, а трохи далі на північному заході були Пустельні Пагорби та неокреслені узграниччя гірської країни. До того ж, на землі й далі вільно жили собі велетні — грубий і невихований народ, який часом завдавав неабияких клопотів. Був, зокрема, один велетень, більший і дурніший, аніж його одноплемінники. Мені не вдалося відшукати в історичних хроніках його імені, та це й не так важливо. Велетень був просто здоровецький, мав палицю завбільшки з дерево і ступав важкими кроками. Він розсував в'язи, наче високі трави, руйнував дороги та нищив сади, бо його велетенські ступні робили в них діри завглибшки з криницю, а коли він перечеплювався через хатину, то вона тут-таки зникала з лиця землі. Отаку шкоду велетень чинив усюди, куди тільки прямував, бо голова його підносилася високо над дахами будинків, а ноги мусили дбати про себе самі. Він був підсліпуватий і глухий. Але, на щастя, жив дуже далеко в Нетрях і не часто навідував заселені людьми терени, а якщо й навідував, то ненавмисно. Велетень мав просторий напівзруйнований дім високо в горах; однак друзів через те, що був глухий і дурний, а також через рідкісність велетнів у нього було обмаль. Він полюбляв гуляти Пустельними Пагорбами та безлюдними краями біля підніжжя гір сам-самісінький.

Однієї погожої літньої днини цей велетень вирушив на прогулянку й довго блукав без жодної мети, чинячи в лісах неабияку шкоду. Раптом він помітив, що сонце хилиться до заходу та що наближається час вечері; а потому виявив, що збився на манівці й забрів у ту частину країни, якої зовсім не знав. Помилково звернувши праворуч, велетень ішов і йшов, аж доки запала ніч. Тоді присів і почекав, поки зійде місяць. А далі знов ішов і йшов у місячному сяйві, наполегливо крокуючи, бо палко бажав дістатися додому. Він залишив свій найкращий мідний казанок на вогні й тепер боявся, що в казанка згорить дно. Проте гори опинились у велета за спиною, а сам він уже потрапив на територію, яку населяли люди. Правду кажучи, він саме наближався до ферми Еґідіуса Агенобарбуса Юліуса Аґріколи, а село те — простацькою мовою — називалося Гем.

Ніч видалася гарною. Корови були в полі, й пес Фермера Джайлза вийшов із двору та подався на прогулянку — на свій страх і ризик. Його вабили місячне світло та кролики. І, звісно ж, він навіть гадки не мав про те, що на прогулянку також вийшов і велетень. Інакше пес міг би мати поважну підставу для того, щоби вийти з двору без дозволу, а ще поважнішу — щоби нищечком причаїтися на кухні. Десь близько другої години велетень забрів на поля Фермера Джайлза, поруйнував огорожі, потоптав збіжжя, притлумив трави, які чекали, коли їх скосять. За п'ять хвилин він завдав більших збитків, аніж королівське полювання за п'ять днів.

Ґарм почув якесь «тупу-тупу» вздовж річки й перебіг на західний схил невисокого пагорка, на якому стояв дім його господаря, — просто аби поглянути, що коїться. Раптом він побачив велетня, котрий саме переступив через річку й розтоптав Ґалатею — улюблену фермерову корову, — розчавивши бідолашну тварину на млинець, от як сам фермер міг би розчавити таргана.

Ґармові цього вистачило. Він дзявкнув зі страху та прожогом кинувся додому. Цілком забувши, що вийшов із двору без дозволу, він прибіг і зчинив лемент попід вікном спальні свого господаря. Відповіді не було довго. Розбудити Фермера Джайлза було не вельми легко.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — волав Ґарм.

Раптом вікно відчинилось і з нього прицільно вилетіла пляшка.

— Ой! — вискнув пес, за звичкою рвучко відскакуючи вбік. — Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт!

Назовні визирнула фермерова голова.

— Клятий псяко! Що це ти виробляєш? — запитав Джайлз.

— Нічого, — відказав пес.

— Я тобі покажу нічого! Я з тебе вранці шкуру здеру, коли почую ще бодай звук, — сказав господар, затраскуючи вікно.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес.

Джайлзова голова знову з'явилась у вікні.

— Я вб'ю тебе, коли почую ще бодай звук, — повторив господар. — Що на тебе найшло, дурню?

— Нічого, — відповів пес, — а от на вас дещо найшло.

— Ти про що? — запитав розлючений Джайлз, якого така відповідь заскочила зненацька.

Ґарм ніколи раніше не дозволяв собі зухвальства.

— На ваших полях велетень, жахливий велетень; і він іде сюди, — випалив пес. — Ґвалт! Ґвалт! Він чавить ваших овець. Він наступив на бідолашну Ґалатею, і вона тепер пласка, наче килимок для витирання ніг. Ґвалт! Ґвалт! Він трощить усі ваші огорожі та нищить усе ваше збіжжя. Ви мусите діяти сміливо і швидко, господарю, бо залишитеся ні з чим. Ґвалт! — і Ґарм узявся завивати.

— Стули пельку! — гаркнув фермер і зачинив вікно.

А по думки проказав: «Господи, помилуй!» — і, хоча ніч була тепла, здригнувся й затремтів.

— Залазь назад у ліжко і не будь дурнем! — сказала йому дружина. — І прожени вранці того пса. Нічого вірити собакам; коли застанеш їх за неробством чи крадіжкою, вони ще й не таку байку вигадають.

— Може, й так, Аґато, — відповів фермер, — а може — й ні. Та на моїх полях щось таки коїться, якщо Ґарм — не кролик. Пес був наляканий. І навіщо йому мчати і зчиняти лемент уночі, якщо вранці, коли нестимуть молоко, він міг би прокрастися через чорний хід?

— Не стій там і не сперечайся! — мовила жінка. — Якщо віриш псові, то скористайся його порадою: дій сміливо і швидко!

— Легше сказати, ніж зробити, — відповів Джайлз, бо, правду кажучи, повірив собачій оповіді лише наполовину. У переддосвітні години повірити у велетнів було легше.

Проте господарство є господарство; у Фермера Джайлза з порушниками його територій розмова була коротка, і мало хто наважувався дратувати його. Тож він натяг штани, зайшов до кухні й зняв зі стіни мушкетон. Хтось може цілком слушно запитати: а що ж таке мушкетон? Щоби ви знали, таке саме запитання, подейкують, поставили Чотирьом Мудрим Писарям із Оксенфорда, й ті, помізкувавши, відповіли так: «Мушкетон — це коротка рушниця з великим отвором, що стріляє багатьма кульками чи шматками металу, здатна виконувати залпові постріли на обмежену відстань без визначеної цілі. (Нині цей вид вогнепальної зброї в цивілізованих країнах замінено іншими.)»

Тож мушкетон Фермера Джайлза мав чимале дуло, розширене на кінці, як рупор, і стріляв не кульками чи шматками металу, а геть усім, що Джайлз визнавав непотрібним і що вдавалося туди запхати. Мушкетон не виконував залпових пострілів, бо фермер заряджав його рідко, і взагалі ніколи не використовував. Щоби досягти свого, йому вистачало тільки показати зброю. І ця країна ще не була цивілізованою, бо ж мушкетони ще не вийшли з ужитку, — правду кажучи, то був єдиний різновид зброї, яким там користувалися, до того ж, навіть він був рідкістю. Люди воліли послуговуватися луками та стрілами, а порох ішов у рух головно при феєрверках.

Отож-бо Фермер Джайлз зняв мушкетона, щедро підсипав пороху — на випадок, якщо доведеться неминуче вживати надзвичайних заходів, — а широке дуло набив старими цвяхами, шматочками дроту, друзками битого горщика, кістками, камінцями й іншим сміттям. Потому взув високі чоботи з вилогами, одяг кожуха й рушив навпростець через грядку.

Місяць позаду нього котився донизу, і Джайлз не бачив нічого страшнішого за довгі чорні тіні від кущів та дерев, однак почув жахливе «гуп-гуп», що сунулося з боку пагорба. Фермер не почувався сміливим і не був прудким, хай там що казала Аґата; проте майно хвилювало його більше, ніж власна шкура. Тож, відчуваючи, як його злегка піднуджує, він рушив до виступу пагорба.

Раптом угорі над краєм виступу з'явилось обличчя велетня, бліде у світлі місяця, який мерехтів у його чималих круглих очах. Ступні велета все ще були далеко внизу й залишали діри в полях. Місяць засліпив його, й він не бачив фермера; зате Фермер Джайлз побачив велетня і перелякався до нестями. Не роздумуючи, він натис на гачок, і мушкетон вистрілив із приголомшливим гуркотом. Джайлзові пощастило: мушкетон було наведено більш-менш у напрямку великого гидкого велетневого обличчя. З дула вилетіли сміття, каміння та кістки, черепки й кусники дроту, а ще півдюжини цвяхів. А тому що відстань направду була незначна, то — волею випадку, а не фермера — чимало цього дріб'язку вцілило у велетня: друзка від горщика залетіла йому в око, а великий цвях застряг у носі.

— А щоб тобі! — сказав по-простацькому велетень. — Мене вжалили!

Гуркіт його не збентежив (велетень був глухий), але цвях йому не сподобався. Минуло вже багато часу, відколи він востаннє натрапляв на комаху, таку люту, що вона могла проколоти його товсту шкіру; проте до нього долинали чутки, нібито далеко на Сході, у Тванях, жили бабки, чиї укуси скидалися на доторки розпечених щипців. І велетень подумав, що набрів саме на таку істоту.

— Украй паскудні та шкідливі краї, — сказав він. — Цієї ночі я не піду далі.

Відтак підчепив на пагорбовому схилі пару овечок — аби попоїсти, коли вже буде вдома, — і попхався назад через річку, великими кроками рухаючись у напрямку норд-норд-вест. Урешті, велетень знайшов-таки дорогу додому, бо рушив у правильному керунку; проте дно його мідного казанка все одно згоріло.

Що ж до Фермера Джайлза, то, коли мушкетон вистрелив, його відкинуло геть, і чоловік розпластався на спині; там і лежав, дивлячись у небо та розмірковуючи, чи велетові ступні розчавлять його, коли проходитимуть десь тут, а чи ні. Проте нічого такого не трапилося, «гуп-гуп» поступово затихло вдалині. Тож фермер підвівся, потер забите плече й підняв із землі мушкетон. А тоді раптом почув підбадьорливий людський гамір.

Більшість мешканців Гема визирала з вікон, а декотрі з них одяглись і повиходили надвір (коли вже велетень подався геть). Тепер же дехто з криками вибігав на пагорб.

Селяни почули моторошне «тупу-тупу» велетневих стіп, і мало не всі тут-таки пірнули під ковдри, а декотрі — навіть під ліжка. Та Ґарм одночасно й пишався своїм господарем, і боявся його. Коли той лютував, то здавався псові жахливим і прекрасним, тож Ґарм, зрозуміло, думав, що будь-який велетень мусить мати таке саме враження. Тому, щойно він побачив, як Джайлз виходить із дому з мушкетоном (а то найчастіше було знаком страшенного гніву), собака поспішив у село, гавкаючи та волаючи:

— Виходьте! Виходьте! Виходьте! Вставайте! Вставайте! Ходіть і погляньте на велич мого господаря! Він сміливий і швидкий. Він вийшов застрелити велетня, котрий зазіхнув на його територію. Виходьте!

Верхівку пагорба було видно майже з усіх осель. Коли люди та пес побачили, як обличчя велетня виростає з-над пагорба, вони злякались і затамували подих. І всі, крім Ґарма, подумали, що з таким здорованем Джайлзові не впоратися. Потому гагахнув мушкетон, а ще потім велетень зненацька розвернувся й подався геть. І люди, не стримуючи подиву та радості, плескали в долоні й вітали Джайлза гучними вигуками. А Ґарм так зайшовся гавкотом, що мало не луснув.

— Слава! — гукали всі. — Він провчив його! Пан Еґідіус показав йому, де раки зимують. Тепер він повернеться додому й помре, як і заслужив. Так йому і треба.

Тоді люди знову дружно загукали. І поки вони гукали й гукали, то, для власної ж вигоди, зрозуміли, що, зрештою, з мушкетонів справді можна стріляти. Щодо цього в сільських шинках часто точилися диспути, й аж тепер це питання було остаточно з'ясовано. І Фермер Джайлз відтоді майже не мав клопотів із порушниками.

Коли все почало здаватися безпечним, дехто сміливіший піднявся аж на верхівку пагорба й поручкався з Фермером Джайлзом. Кілька — парафіяльний священик, коваль, мірошник і ще одна-дві впливові особи — поплескали його по спині. Це йому не сподобалося (бо плече дуже боліло), та він подумав, що мусить запросити їх до себе додому. Гості розсілися колом у Джайлзовій кухні, п'ючи за його здоров'я та голосно вихваляючи господаря. Він же цілком неприховано позіхав, одначе, доки тривало частування, вони на це не зважали. Коли всі випили чарку-другу (фермер — другу-третю), Джайлз почувся справжнім сміливцем; а коли всі випили по два-три келишки (а він сам — п'ять-шість), він почувся вже таким витязем, яким і вважав його пес. Гості розходилися добрими друзями; Джайлз від душі плескав їх по спинах. У нього були великі червоні грубі руки; тож, плескаючи, він їм помстився.

Другого дня фермер довідався, що новина про нього обросла чутками й він став важливою персоною місцевого рівня. До середини наступного тижня вісті розлетілися селами, які були миль за двадцять від Гема. Джайлз став Героєм Округи. Це йому вельми сподобалося. Наступного базарного дня фермерові море здавалося по коліна від випивки, якою його частували, — він напився майже до нестями й дорогою додому горлав старовинних героїчних пісень.

Нарешті про подію дізнався і сам Король. Столиця того краю — Середнього Королівства острова — в ті щасливі дні була ліг за двадцять від Гема, і переважно при дворі мало зважали на вчинки селян із провінцій. Але блискавичне вигнання такого шкідливого велетня видалося вартим уваги і навіть дрібної ласки. Тож настав час — десь через три місяці, в день святого Михаїла, — й Король відіслав розкішного листа. Його було написано червоним на білому пергаменті, а щодо змісту, то йшлося там про королівське схвалення «нашого вірнопідданого й улюбленого Еґідіуса Агенобарбуса Юліуса Аґріколи де Гаммо».

За підпис у листі правила червона пляма, однак придворний писар додав іще й таке:[1]

і скріпив усе великою червоною печаттю. Тож документ був, очевидно, справжнім. Джайлз, отримавши його, був невимовно втішений, та й інші страшенно захоплювалися цим документом, особливо коли з'ясувалося, що, попрохавши дозволу подивитися на лист, можна сподіватися на місце за фермеровим столом і навіть на випивку.

Дарунок, який супроводив лист, був іще кращий за саму подяку. Король надіслав пояс і довгого меча. Широ кажучи, сам Король ніколи не брав до рук того меча. Він належав його родині й перекидався в арсеналі з незапам'ятних часів. Зброяр не годен був сказати, як той меч туди потрапив і яка від нього може бути користь. Прості важкі мечі такого штибу на ту пору саме почали виходити з моди при дворі, тож Король подумав, що ця річ буде якнайліпшим подарунком для селянина. І Фермер Джайлз дійсно зрадів, а місцева слава піднесла його до небес.

Джайлзові вельми подобався такий перебіг подій. Так само, як і його псові, адже той так і не отримав обіцяних канчуків. Джайлз прагнув бути справедливим, наскільки міг; і в душі він віддавав належне Ґармовій відданості, хоча ніколи не заходив так далеко, щоби говорити про це. Фермер і далі жбурляв у пса міцні слівця та важкі речі, коли мав кепський настрій, але дивився крізь пальці на багато дрібних собачих витівок. Ґарм пристрастився до прогулянок далеко в полі. Фермерові справи просувались успішно та швидкими темпами, йому посміхалася фортуна. Восени і ранньою зимою робота йшла добре. Усе було чудово — доки не з'явився дракон.

На ту пору дракони на острові ставали рідкістю. У віддаленому від моря володінні Авґустуса Боніфаціуса їх не бачили вже багато років. Були, звісно, й непевні узграниччя, й безлюдні гори — на заході та півночі, — але дуже-дуже далеко. Колись на тих теренах мешкало кілька драконів різних видів, і вони всюди довкола сіяли пустку. Та Середнє Королівство на той час славилося відвагою королівських лицарів, тож чимало драконів-приблуд загинуло чи повернулося додому з такими серйозними пораненнями, що інші зареклися забредати в ті краї.

Тоді ще побутував звичай під час Королівського Різдвяного Бенкету подавати на стіл Драконячий Хвіст; і щороку обирали лицаря, чиїм обов'язком було того дракона вполювати. Лицар мав рушити в путь у День святого Миколая, а повернутися з драконячим хвостом — не пізніше, ніж у переддень бенкету. Та от уже багато літ Королівський Кухар подавав на стіл дивовижні ласощі у вигляді Лжедраконячого Хвоста з коржів і мигдалевого крему, прикрашені вміло зімітованою лускою з твердої цукрової глазурі. Потому, на Святвечір, обраний лицар уносив витвір до зали під гру скрипок і звуки сурм. Лжедраконячий Хвіст годилося їсти після обіду на Різдво, й усі казали (щоби полестити кухареві), що він набагато смачніший, аніж Справжній Хвіст.

Такі-бо були звичаї, коли це знову раптом об'явився справжній дракон. І винуватим у цьому був насамперед велетень. Після тієї пригоди він унадився ходити верховинами, відвідуючи своїх розпорошених у горах родичів частіше, ніж до того, і значно частіше, ніж хотіли вони самі. Бо він завжди мав один і той самий привід: хотів позичити мідного казанка. Та позичали йому чи ні, велетень однаково сидів і по-своєму — водночас і пишномовно, й неоковирно — оповідав про чудову країну в пониззі, ген на Сході, та про всілякі дива Широкого Світу. Він узяв собі в голову, нібито є великим і відважним мандрівником.

— Гарна то земля, — казав він, — переважно рівнинна, м'яка для стіп; о, там є що попоїсти: корови, наприклад, і вівці геть усюди, їх легко вистежити, якщо уважно приглядатись.

— А як щодо людей? — запитували його.

— Їх я ніколи не бачив, — відповідав велетень. — Там не видно й не чути жодного лицаря, любі мої друзяки. Там узагалі немає нікого страшнішого за кількох кусючих мух біля річки.

— Чому ж ти не повернешся й не оселишся там? — знову питали інші.

— Ой, ну мовлять же, що вдома — найкраще, — відповідав він. — Але, можливо, я й повернуся туди одного дня, коли прийму таке рішення. Проте хай там що, а я одного разу вже побував у тій місцині, й це важить більше, ніж слова будь-кого з вас. То як щодо казанка?

— А ті багаті землі, — хутенько запитували інші, — ті прекрасні краї, де повно беззахисної худоби, — в якому керунку вони, власне? Чи далеко до них?

— Ох, — відказував велетень, — десь на сході чи південному сході. Та дорога туди не близька.

І тоді він, страшенно перебільшуючи, оповідав про те, які неймовірні відстані довелося йому подолати, скільки лісів, пагорбів і рівнин перейти, — тому жоден куцоногий велетень ніколи не наважився рушити в таку путь. Одначе чутка поширилась округою.

Перегодом слідом за теплим літом, як завжди, прийшла сувора зима. У горах лютували морози, їжі було мало. Тоді чутка зазвучала гучніше. Про низинних овець і корів точилися жваві дискусії. Нашорошили вуха дракони. Вони були голодні, а поголос звучав принадно.

— Отож: лицарі — це вигадка! — казали молоді й не дуже досвідчені дракони. — Ми завжди так і думали.

«Принаймні лицарі стають рідкістю, — міркували старші й мудріші черви. — Вони далеко, їх мало, і чи варто вже їх боятися?»

Одного дракона все це глибоко вразило. Звали його Хризофілакс Крез, адже походив він із давньої імператорської династії та був дуже багатим. То був хитрий, допитливий, жадібний і добре вишколений дракон, але не вельми сміливий. Одначе, звичайно, він аж ніяк не боявся ні мух, ані комах жодного виду чи розміру взагалі; а ще — був смертельно голодний.

Відтак одного зимового дня, десь за тиждень до Різдва, Хризофілакс розправив крила і злетів у повітря. А потому тихо приземлився посеред ночі просто в серці віддаленого від моря володіння Авґустуса Боніфаціуса, «rex et basileus». За короткий час він наробив неабиякої шкоди, трощачи й палячи, пожираючи овець, корів і коней.

Трапилося це у віддаленій від Гема стороні тієї землі, та Ґарм натерпівся тоді найбільшого в житті страху. Він вирушив у далеку експедицію і, скориставшись ласкою господаря, наважився провести нічку-дві вдалині від дому. Пес ішов за манливими пахощами понад краєм лісу, коли, повернувши на закруті, раптом натрапив на новий тривожний запах; правду кажучи, він просто налетів із розбігу на хвіст Хризофілакса Креза, який щойно приземлився. Ніколи ще собака не розвертав свого хвоста і не мчав додому так швидко, як тоді Ґарм. Дракон, почувши його дзявкотіння, обернувся і зашипів; але наздогнати Ґарма було вже годі. Він біг решту ночі й дістався до рідної оселі десь у пору сніданку.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес із-за чорного входу.

Джайлз почув лемент, і йому не сподобався той гавкіт. Він нагадав фермерові, що несподіванки можуть траплятись і тоді, коли все, здається, цілком добре.

— Жінко, а впусти-но того клятого пса, — мовив він, — і візьми до нього палицю!

Ґарм ускочив до кухні з наполоханими очима та висолопленим язиком.

— Ґвалт! — скрикнув він.

— Що ти витворив цього разу? — запитав Джайлз, кидаючи в нього ковбасою.

— Нічого, — проказав, сапаючи, Ґарм, надто схвильований, аби навіть завважити ковбасу.

— Тоді припини це, бо я з тебе шкіру спущу, — мовив фермер.

— Я не зробив нічого поганого. Я не хотів нашкодити, — сказав пес. — Але я випадково натрапив на дракона, й він налякав мене.

Фермер ледь не вдавився пивом.

— Дракона? — перепитав він. — Чорти би тебе взяли, незугарний псяко, котрий усюди пхає свого носа! Навіщо тобі було кудись пертись і шукати дракона саме зараз, коли в мене повно справ? Де він був?

— Ох! На півночі за пагорбами, аж ген далеко, по той бік Стоячих Каменів, отак-о, — відказав пес.

— О, аж там! — видихнув Джайлз із невимовним полегшенням. — Я чував, ніби вони чудні, ті тамтешні мешканці, й у їхнім краю щось-таки могло трапитися. Нехай вони самі й дають собі з ним раду! Припхавсь ото і тривожиш мене різними байками. Пішов геть!

Ґарм і пішов геть. І розніс новину по цілому селу. Пес не забув наголосити, що його господар анітрохи не злякався:

— Він був цілком спокійний і знай собі снідав.

Люди весело теревенили про це біля дверей власних домівок.

— Як у старі добрі часи! — казали вони. — Ще й саме перед Різдвом. Якраз доречно. Ото Король зрадіє! Цього Різдва він їстиме Справжнього Хвоста.

Проте наступного дня надійшли нові вісті. Дракон, як виявилося, був винятково великим і жорстоким. І завдавав жахливих збитків.

— А як щодо лицарів Короля? — почали запитувати люди.

Те саме вже цікавило й інших. Правду кажучи, на ту пору до Короля почали прибувати гінці з найбільш постраждалих од Хризофілакса сіл, і вони — так голосно й так часто, як тільки могли наважитися, — повторювали йому:

— Володарю, що з твоїми лицарями?

Лицарі-бо не робили нічогісінько; їхнє знайомство з драконами, як і раніше, було вельми неофіційним. Отож, Король поставив їх до відома, цілком поважно й офіційно, наказавши вжити необхідних заходів, щойно випаде змога. І йому було дуже неприємно дізнатися, що змога все ніяк не випадала, а натомість її щоденно відкладали.

Проте резони лицарів були, без сумніву, логічні. По-перше, Королівський Кухар уже приготував Драконячий Хвіст на Різдво, адже знав, що все треба робити в належний час. Тому геть не пасувало образити його, принісши в останню хвилину справжнього хвоста. Кухар був дуже цінним слугою.

— Не зважайте на Хвіст! Відітніть йому голову — й усе! — закричали гінці з найбільш понищених сіл.

Але настало Різдво, і, на превелике нещастя, до дня святого Івана влаштовували грандіозний турнір: запрошено було лицарів із багатьох королівств, і вони прибували, щоби позмагатися за цінний приз. Не годилося, звичайно, применшувати шанси на перемогу лицарів центральної частини острова, виряджаючи найкращих із-поміж них на драконяче полювання, коли саме мав розпочатися турнір.

Потому треба було відсвяткувати Новий рік.

Але дракон просувався кожної ночі; й кожен крок наближав його до Гема. Уночі перед Новоріччям люди побачили вдалині спалахи. Дракон облаштувався в лісі за якихось десять миль звідтіля, й ліс той яскраво палав. Коли Хризофілакс був у доброму гуморі, то ставав палким драконом.

Тоді люди почали ззиратися на Фермера Джайлза та шепотітися в нього за спиною. Він почувався через те геть незручно, проте вдавав, ніби нічого не помічає. Наступного дня дракон наблизився ще на кілька миль. Тоді Фермер Джайлз і сам почав голосно ганити лицарів Короля.

— Хотів би я знати, що вони зробили, щоби заслужити на своє утримання, — мовив він.

— І ми також хотіли би! — потвердили всі мешканці Гема.

А мірошник докинув:

— Мені розповідали, наче й сьогодні титул лицаря можна отримати лише за справжні заслуги. Зрештою, нашого доброго Еґідіуса вже можна вважати майже лицарем. Хіба ж Король не надіслав йому червоного листа й меча?

— Титул лицаря — то більше, ніж меч, — відказав Джайлз. — Є ще й посвята й різні інші речі, — принаймні я так гадаю. Хай там що, а мені не бракує власних справ, про які належить дбати.

— Ох! Але ж Король, якщо його попросять, без сумніву, посвятить тебе в лицарі, — сказав мірошник. — Ну ж бо, попросімо його, доки не пізно!

— Е, ні! — мовив Джайлз. — Посвята — не для таких, як я. Я фермер і пишаюся цим: простий чесний чоловік. А простому чоловікові, кажуть, погано ведеться при дворі. Це радше у твоїй компетенції. Пане Мірошнику.

Парафіяльний священик усміхнувся: не через влучну відповідь, бо Джайлз і мірошник завжди віддячували один одному рівною монетою і були — за приказкою, що побутувала в Гемі — сердечними ворогами. Парафіяльного священика раптом осяяла думка, від якої йому стало радісно, та на той час він не сказав про це ні слова. Мірошникові ж було не так радісно, тому він спохмурнів.

— Простий — безперечно. І чесний, можливо, — мовив мірошник. — Але хіба ж обов'язково їхати до двору і ставати лицарем, перш ніж убити дракона? Для цього, як ото вчора стверджував Пан Еґідіус, потрібна лише мужність. А йому ж, незгірш од будь-якого лицаря, мужності не бракує, чи не так?

Увесь присутній люд закричав:

— Звісно, що ні!

А ще:

— Так, авжеж! Тричі слава Героєві Гема!

Словом, коли Фермер Джайлз подався додому, то почувався вже вкрай незручно. Як виявилося, місцеву славу треба підтримувати, а це може бути складно. Він ударив ногою пса й заховав меча до кухонної шафи. До тієї миті меч висів над каміном.

Наступного дня дракон перебрався до сусіднього села Кверкетума (Овклі — простацькою мовою). Він зів не лише овець, корів і кількох осіб ніжного віку, але й парафіяльного священика. Той священик дуже необачно спробував віднадити його від лихого шляху. Відтак зчинилася жахлива метушня. Усе населення Гема на чолі з місцевим парафіяльним священиком піднялося на пагорб: чекали на Фермера Джайлза.

— Ми дивимося на тебе! — казали вони, незрушно стоячи на місці, й дивились, аж доки фермерове обличчя почервоніло дужче за його бороду.

— Коли ти плануєш вирушати? — запитали люди.

— Сьогодні вирушити я не можу — це факт — відказав той. — У мене купа невідкладних клопотів із хворим пастухом і всіляке інше. Та я подумаю про це.

Люди розійшлись; але ввечері поширився поголос, немовби дракон присунувся ще ближче до села, тож усі вони повернулися.

— Ми дивимося на тебе. Пане Егідіусе, — мовили.

— Ну, — відказав той, — саме зараз мені не до того. Моя кобила скалічила ногу, ще й вівці почали ягнитися. Я подумаю про це найближчим часом.

Отож, люди знову розійшлися, хоча не без нарікань і перешіптувань. Мірошник тихенько хихотів. Парафіяльний священик залишився, — його одного не вдалося спекатися. Він сам запросив себе до фермера на вечерю і зробив йому кілька в'їдливих зауважень. Запитав навіть, що трапилося з мечем, і наполіг на тому, щоби його побачити.

Меч лежав у кухонній шафі на поличці, де ледве вміщався за довжиною, і, щойно Фермер Джайлз видобув його, він умить вискочив із піхов, які фермер упустив, наче вони були гарячі. Священик скочив на ноги, перекинувши своє пиво. Він обережно підняв меча і спробував укласти його назад до піхов; але зброя не посувалась углиб далі, ніж на фут, і, щойно священик відпускав руків'я, спритно вистрибувала знову.

— Боже мій! Оце вже вельми незвичайно! — мовив священик, уважно придивляючись і до піхов, і до леза.

Він був освічений чоловік, а от фермер міг тільки ледве-ледве читати великі уставні літери й ніколи не був певен, що зможе розібрати навіть власне ім'я. Саме тому він і не зважав на дивні літери, які ледь помітно проступали на піхвах і на мечі. Що ж до Королівського зброяра, то він уже так звикнув до рун, імен та інших позначень влади та гасел на мечах і піхвах, що не надавав їм ваги; щонайменше він уважав їх старомодними.

Зате священик довго дивився на них, а тоді насупив брови. Він сподівався знайти якісь написи на мечі чи на піхвах — саме це і спало йому на гадку напередодні; але те, що він побачив, здивувало його, бо літери та знаки там справді були, тільки ж він не годен був із ними впоратися.

— Тут на піхвах є напис. І ще якісь — ах! — епіграфічні знаки помітні також на мечі, — сказав він.

— Дійсно? — запитав Джайлз. — І яка з цього користь?

— Літери старовинні, а мова — варварська, — відповів священик, аби виграти час. — Це потрібно детально оглянути.

Він благав позичити йому меча на ніч. і фермер радо погодився.

Коли священик прийшов додому, то дістав із полиць чимало вчених книг і просидів над ними аж до глибокої ночі. Наступного ранку з'ясувалося, що дракон підійшов іще ближче до села. Усі мешканці Гема забарикадували двері та позачиняли віконниці; а ті, котрі мали льохи, спустились у них і сиділи там, тремтячи, при світлі свічок.

Але парафіяльний священик крадькома вийшов на вулицю й. ідучи від дверей до дверей, розповідав усім, хто бажав його вислухати — крізь шпарину чи замкову щілину — те, про що довідався під час своїх студій.

— Наш добрий Еґідіус, — казав він, — завдяки Королівській ласці став власником Каудімордакса — знаменитого меча, що його в популярних романах іменують по-простому — Хвостогризом.

Ті, хто чув цю назву, зазвичай відчиняли двері. Усім було добре відомо про славу Хвостогриза, адже меч раніше належав Белломаріусові — наймогутнішому в королівстві переможцю драконів. Деякі легенди зробили з нього прапрадіду ся Короля по материній лінії. На честь його подвигів було складено чимало пісень та переказів. І якщо при дворі їх уже забули, то в селах, як І раніше, пам'ятали.

— Цей меч, — мовив парафіяльний священик, — не годен перебувати в піхвах, коли дракон наближається до нього бодай на п'ять миль; і,без сумніву, якщо його вкласти в руки хороброму чоловікові, то жоден дракон не зможе здолати сміливця.

Тоді люди знову повеселішали, а дехто повідчиняв вікна й повисував голови назовні. Урешті, священик переконав кількох селян вийти і приєднатися до нього; та з охотою це зробив лише мірошник. Він волів ризикнути, щоби тільки піти й побачити Джайлза у справді скрутному становищі.

Вони піднімалися на пагорб, кидаючи занепокоєні погляди на північ, за річку. Жодних ознак дракона не було. Імовірно, він спав, адже впродовж різдвяної пори харчувався дуже добре.

Священик (і мірошник) заповзявся гамселити у фермерові двері. Відповіді не було, тож гамселення подужчало. Нарешті Джайлз вийшов. У нього було червоне обличчя. Він також просидів до пізньої ночі, добряче на- цмулившись; і продовжив пиятику, щойно прокинувся.

Усі люди з'юрмилися довкола нього, величаючи його Добрим Еґідіусом, Сміливим Агенобарбусом. Великим Юліусом. Непохитним Агріколою, Гордістю Гема. Героєм Округи. Вони розповідали про Каудімордакс, Хвостогриз, про Меч-якого-не-вкласти-до-Піхов, про Смерть або Перемогу, Славу Йоменів, Опору Країни, Благо Земляків — аж у фермеровій голові зчинилася безнадійна плутанина.

— Годі! Говоріть по одному! — сказав він, коли спромігся на це. — Про що ви верзете? Про що? Ви ж знаєте: в мене вранці повно клопотів.

І люди доручили священикові пояснити, що до чого. Тоді мірошник отримав нагоду насолодитися виглядом фермера в такій скруті, про яку тільки міг для нього мріяти. Проте події почали розгортатися не зовсім так, як очікував мірошник. Бо, по-перше, Джайлз випив багацько міцного елю, а по-друге — в нього народилося дивне почуття гордості й зухвальства, коли він довідався, що його меч — це славний Хвостогриз. У дитинстві йому страшенно подобались оповіді про Белломаріуса, і ще до того, як він почав розуміти їхній сенс, фермер часом бажав, аби дивовижний і героїчний меч належав йому. Відтак він зненацька збагнув, що візьме Хвостогриза й вирушить полювати на дракона. Проте ціле своє життя він звик торгуватися, тож зробив іще одну спробу відкласти цю подію.

— Що?! — гукнув він. — Аби я йшов полювати на дракона? У старих крагах і камізельці? Усе, що я чув, навчає, що для битв із драконами треба мати якийсь обладунок. А в цьому домі жодних обладунків нема, і це — факт, — сказав він.

Воно і справді виглядало трохи дивно, погодились усі й послали по коваля. Коваль похитав головою. То був неквапливий похмурий чоловік, у народі відомий як Веселий Сем, хоча насправді його звали Фабріціус Кунктатор. Він ніколи не насвистував за роботою, а веселів тільки тоді, коли в належний час, згідно з його віщуваннями, траплялося якесь лихо (наприклад, мороз у травні). Та коваль віщував різні лиха щодня, тому й мало траплялося таких, що їх би він не завбачив, — а відтак він чекав на них. То була найбільша його втіха; і, звісно, коваль вельми неохоче робив щось таке, що могло би їх відвернути. Він знову похитав головою.

— Я не можу виготовити обладунок із нічого, — мовив він. — Це мені не до снаги. Ліпше знайди теслю, щоби він зробив тобі дерев'яний щит. Але це ледве чи допоможе. Дракон-бо вельми палкий.

Обличчя людей спохмурніли; та мірошник не збирався так легко відступатися від свого плану: послати-таки Джайлза до дракона, якщо фермер наважиться йти, або зробити так, аби бульбашка його місцевої слави луснула — якщо, врешті-решт фермер піти відмовиться.

— А як щодо кольчуги? — запитав мірошник. — З неї буде користь, і вона не мусить бути надто гарною. То ж бо для справи, а не для світських походеньок при дворі. Як щодо твого старого шкіряного камзола, друже Еґідіусе? А в кузні є чимала купа поламаних ланцюгів і кілець. Думаю, що й сам Пан Фабріціус до пуття не відає, що в нього там лежить.

— Ти не тямиш, що кажеш, — мовив коваль, збадьорившись. — Коли йдеться про справжню кольчугу, то нічого не вийде. Для того потрібна майстерність гномів: аби кожне маленьке кільце припасувати до чотирьох інших тощо. Навіть якби я був аж таким управним, мені довелося би трудитися тижнями. А до того часу ми всі вже будемо в могилах, — закінчив він, — або ж у драконі.

Усі збентежено розводили руками, а коваль за- усміхався. Та люди тепер були такі стривожені, що не захотіли відступатися від мірошникового плану і звернулися до нього по пораду.

— Ну, що ж, — сказав він, — чув я розповідь, наче в давнину ті, хто не міг придбати блискучої кольчуги в Південних Землях, задовольнялися тим, що пришивали сталеві кільця до шкіряної сорочки. Тож погляньмо, чи можна буде втнути щось схоже?

Словом, Джайлз змушений був винести свого старого шкіряного камзола, а коваль поспішив назад до кузні. Там вони обнишпорили кожен закуток — чого ніхто не робив уже багато років — і натрапили на купу старого металу. На дні тієї купи вони знайшли цілу гірку потьмянілих од іржі маленьких кілець, які пообсипалися з якогось забутого захисного одягу — ймовірно, такого, про який і розповідав мірошник. Сем неохоче та понуро, адже завдання виглядало цілком здійсненним, не сходячи з місця почав працювати, збираючи, сортуючи та чистячи кільця; а коли їх для широкого у спині та грудях Пана Еґідіуса виявилося відверто замало (це коваль відзначив із насолодою), Сема примусили розігнути старі ланцюги та викувати з їхніх ланок кільця: такі тонкі, на які лише буде спроможне його вміння.

Менші кільця пришили до переду камзола, а більші та грубші припасували ззаду; потому, коли під жорстким натиском Сем накував іще кілець, узяли пару фермерових штанів і попришивали кільця ще й до них. У горі на полиці в темному закутку кузні мірошник знайшов старий каркас од шолома й посадовив шевця, щоби той обшив його шкірою, — і то так добре, як тільки зуміє.

Люди провели за працею решту того дня й цілий наступний. Наближався Щедрий вечір, переддень Водохреща, та зараз було не до святкувань. Фермер Джайлз випив Із нагоди свята елю значно більше, ніж звичайно; проте дракон милосердно спав. На ту мить його зовсім не турбували ні голод, ані мечі.

Уранці на Йордан люди піднялися на пагорб, несучи дивне творіння власних рук. Джайлз уже чекав на них. Його запас відмовок було вичерпано, тож він надягнув обшиті кільцями камзол і штани. Мірошник придушено хихикнув. Потому Джайлз узув високі чоботи з вилогами, причепивши до чобіт пару старих шпор, а ще натягнув на голову обтягнутий шкірою шолом. Але в останній момент начепив поверх шолома старого фетрового капелюха, а на кольчугу-камзол накинув великого сірого плаща.

— А це навіщо. Пане? — запитали його.

— Ну, — сказав Джайлз, — ідея піти полювати дракона, брязкаючи та дзенькаючи, мов кентерберійські дзвони, — ваша, а не моя. Як на мене, геть не розумно повідомляти дракона про своє наближення занадто швидко. А шолом і є шолом, — це як виклик на битву. Нехай черв бачить над живоплотом лише мій старий капелюх, і, можливо, мені вдасться підібратися до нього якнайближче, перш ніж почнуться неприємності.

Люди понашивали на одяг стільки кілець, що вони частково накладалися: верхнє вільно звисало над нижнім — і таки справді дзвеніли. Плащ трохи приглушував їхній брязкіт, але Джайлз у тому вбранні справляв дивне враження. Йому про це не сказали. Він ледве-ледве спромігся підперезатися поясом, до якого причепили піхви; проте меча фермерові довелося нести в руках, адже той не бажав залишатись у піхвах і його можна було втримати там лише силоміць.

Фермер покликав Ґарма. Джайлз усе-таки був справедливим — наскільки це йому вдавалося.

— Собако, — сказав він, — ти йдеш зі мною.

Пес завив.

— Ґвалт! Ґвалт! — волав він.

— Ану припини! — гаркнув Джайлз. — Або я дам тобі такого прочухана, що і дракон позаздрить. Ти-бо знаєш запах цього дракона і, може, ще раз станеш мені у пригоді.

Потому Фермер Джайлз покликав свою сіру кобилу. Вона подивилася на нього з підозрою і понюхала шпори. Та все ж дозволила вилізти собі на спину; і тоді вони рушили в путь, і ніхто з них не почувався щасливим. Швидкою ходою пройшли вони селом, і всі мешканці — головно визираючи з вікон — плескали в долоні та підбадьорювали їх вигуками. Фермер і його кобила прибрали якнайбравурнішого вигляду; а от Ґарм не знав почуття сорому, тож і волікся за ними, підібгавши хвоста.

Подорожні перетнули міст через ріку на краю села. Коли вже нарешті вони відійшли далеко, зникнувши з очей селян, то сповільнили ходу. Та однаково дуже швидко покинули землі, які належали Фермерові Джайлзу й іншим людям із П?ма, і дісталися до тих країв, де вже побував дракон. Там було поламано дерева, знищено огорожі, випалено траву, й усюди панувала загрозлива моторошна тиша.

Сонце припікало, й у Фермера Джайлза виникло бажання зняти із себе одежину чи дві; а ще він розмірковував, чи не випив бува забагато пива. «Гай-гай, нічогенький кінець Різдва, — думав він. — І мені пощастить, якщо то не буде й мій кінець також». Фермер витер обличчя величезною хустинкою — зеленою, а не червоною, бо червоні (таке він чув) дратують драконів.

Але дракона Джайлз не знайшов. Навіть проїхавши багатьма вулицями, широкими та вузькими, і спустошеними полями інших фермерів, дракона все одно не виявив. З Ґарма, звісно, не було жодної користі. Він плентався позаду кобили й відмовлявся будь-що винюхувати.

Нарешті вони добралися до звивистої дороги, яка зазнала тільки дрібних ушкоджень і здавалася тихою та спокійною. Проїхавши нею з півмилі, Джайлз уже роздумував, чи не виконав він бува свого обов'язку й того, що вимагала від нього слава. Фермер постановив, що розшукував дракона вже досить довго й далеко. і саме подумав про те, щоби повертати назад, і про обід, і про те, щоби розповісти друзям, ніби дракон побачив, як він наближається, і просто полетів геть, коли це дорога різко завернула.

І там був він, дракон. Лежав одним боком на поваленій огорожі, поклавши свою жахливу голову посеред дороги.

— Ґвалт! — вискнув Ґарм і кинувся навтьоки.

Сіра кобила несподівано гепнулася на круп, а Фермер Джайлз беркицьнувся назад і впав у рівчак. Коли він вистромив звідтіля голову, то дракон дивився на нього широко розплющеними очима.

— Доброго ранку! — мовив дракон. — Ви, здається, здивовані.

— Доброго ранку! — сказав Джайлз. — Таки так.

— Вибачте, — вів далі дракон.

Він дуже підозріливо нашорошив вуха, коли вловив дзенькіт кілець при падінні фермера.

— Перепрошую за питання, але чи ви бува не мене шукали?

— Авжеж ні! — відказав фермер. — Як я міг подумати, що побачу вас тут? Я просто собі гуляв.

Він похапцем вибрався з рівчака й позадкував до сірої кобили. Вона вже знову зіп'ялася на ноги і поскубувала на узбіччі траву так, ніби її нічого не обходило.

— Отже, ми зустрілися завдяки щасливому випадку, — сказав дракон. — Мені дуже приємно. А це, припускаю, ваш святковий одяг. Імовірно, нове віяння моди?

Фермер Джайлз спохопився, що з нього злетів капелюх, а ще зісковзнув, розстібнувшись, сірий плащ; але повівся зухвало.

— Ага, — відповів він, — нове-новісіньке. Проте я мушу наздогнати свого пса. Гадаю, він помчав за кроликами.

— А я гадаю, що ні, — мовив Хризофілакс, облизуючи губи (це було знаком зацікавленості). — На мою думку, він дістанеться додому значно раніше за вас. Але, благаю, продовжуйте подорож. Пане… — вибачте, мені здається, я не знаю вашого імені.

— А я — вашого, — сказав Джайлз, — тож нехай буде, як є.

— Як вам завгодно, — погодився Хризофілакс, знов облизуючи губи й удавши, ніби заплющує очі.

Він мав підступне (як і всі дракони) серце, проте не вельми сміливе (і це також не рідкість). Він любив їсти те, з чим не доводилося боротись; одначе після гарного тривалого сну до нього повернувся апетит. Парафіяльний священик із Овклі був жилавим, і минуло вже багато років, відколи дракон востаннє куштував великого товстого чоловіка. Тому він вирішив з'їсти цю легку здобич і тепер лише вичікував, коли старого дурня можна буде захопити зненацька.

Та старий дурень був не таким дурним, як виглядав, і не зводив із дракона очей, навіть роблячи спроби сісти верхи. Кобила, втім, мала інші наміри; вона хвицалась і відскакувала вбік при кожній Джайлзовій спробі ії осідлати. Драконові урвався терпець, і він приготувався до стрибка.

— Вибачте, — мовив він. — Ви бува не впустили чогось?

Старенька хитрість, але вона спрацювала. Джайлз таки справді дещо впустив. Упавши, він упустив Каудімордакса (або, по-простому. Хвостогриза), й меч так і лежав собі край дороги. Фермер нахилився, щоби підняти його. І тоді дракон стрибнув. Але виявився не таким швидким, як Хвостогриз. Щойно меч опинився в Джайлзовій руці, як сам блискавично кинувся вперед, просто драконові в очі.

— Агов! — сказав дракон, різко спинившись. — Що це у вас?

— Та лише собі Хвостогриз, якого подарував мені Король, — відповів Джайлз.

— Помилочка, — мовив дракон. — Перепрошую.

Він ліг і простягся долі, а Фермер Джайлз почувся значно спокійніше, ніж до того.

— Думаю, ви повелися зі мною несправедливо, — поскаржився дракон.

— Як це? — запитав Джайлз. — І навіщо це мені?

— Ви приховали ваше шановане ймення й удали, ніби наша зустріч випадкова. Проте насправді ви, безперечно, лицар, і то високого походження. Колись, сер, у таких ситуаціях лицарі мали звичай кидати виклик — після належного обміну титулами та вірчими грамотами.

— Може, так було, а може, є й донині. — сказав Джайлз, неабияк запишавшись власною персоною (чоловікові, перед котрим плазував такий величезний і родовитий дракон, можна пробачити певну піднесеність почуттів). — Ти помилився, і не раз, старий хробе. Я не є лицарем. Я Фермер Еґідіус із Гема, це таки я; і я дуже не люблю порушників. До цієї пори я стріляв із мушкетона у велетнів і через менші збитки, ніж ті, які накоїв ти. І то також без виклику.

Дракон занепокоївся. «Чорти би забрали того брехливого велетня! — подумав він. — Мене жахливо обдурили. І що ж я тепер, до лиха, маю робити зі сміливим фермером і таким яскравим та зухвалим мечем?» Він не міг пригадати жодної схожої ситуації.

— Мене звати Хризофілакс, — мовив потому, — Хризофілакс Багатій. Чим можу прислужитися вашій честі? — додав, намагаючись здобутися на Джайлзову ласку й уникнути сутички, а тим часом не зводячи ока з меча.

— Можеш забратися геть, старий рогатий шалапуте, — сказав Джайлз, також сподіваючись уникнути сутички. — Я лише хочу спекатися тебе. Забирайся звідси чимшвидше й повертайся до свого брудного лігва!

Він ступив крок до Хризофілакса, розмахуючи руками, мовби лякав корів.

Цього цілком вистачило для Хвостогриза. Він описав коло, розітнувши повітря, а тоді впав униз, поціливши в суглоб правого крила дракона та неабияк уразивши його тим лунким ударом. Звісно. Джайлз не вельми тямив у способах знищення драконів, інакше меч влучив би в ніжніше місце: та Хвостогриз — навіть у недосвідчених руках — зробив усе, залежне від нього. Хризофілаксу й того було достатньо: його крило вийшло з ладу на багато днів. Він підстрибнув і спробував полетіти, проте не зміг. Фермер заскочив на спину кобилі. Дракон пустився навтьоки. Кобила — за ним. Дракон помчав полями, пускаючи хмари диму та важко дихаючи. Кобила — за ним. Фермер галасував і кричав так, наче спостерігав за перегонами; і без упину розмахував Хвостогризом. Що швидше біг дракон, то більше він чманів; а сіра кобила, поспішаючи з усіх сил, не відставала від нього.

Вони мчали вперед вулицями, крізь проломи в огорожах, через безліч полів і струмків. Дракон димів, ревів і вже геть не тямив, куди ж він біжить. Так вони несподівано дісталися до гемського мосту, з гуркотом протупотіли по ньому та шумно вбігли на сільську вулицю. Тоді Ґарм знахабнів аж так, що вискочив із вузького провулка і долучився до гонитви.

Усі мешканці сиділи при вікнах або на дахах. Одні сміялися, другі підбадьорювали, треті тарабанили в металевий посуд, сковорідки та чайники, ще інші дули в ріжки, сопілки та свистки; а священик наказав дзвонити в церковні дзвони. Такого гармидеру та суєти Гем не бачив уже добру сотню літ.

Якраз біля церкви дракон і здався. Він упав посеред дороги, важко віддихуючись. Підбіг Ґарм і взявся ретельно нюшити його хвоста, проте Хризофілакс утратив рештки сорому.

— Люди добрі й ти, шляхетний воїне, — проказав він, відсапуючись, коли над'їхав Фермер Джайлз, а довкола почали збиратися (на безпечній відстані) селяни з вилами, жердинами та коцюбами в руках. — Люди добрі, не вбивайте мене! Я дуже багатий. Я заплачу вам за всю заподіяну шкоду. Я оплачу поховання всіх людей, котрих я повбивав, а особливо — поховання парафіяльного священика з Овклі; ви зможете встановити йому величний кенотаф, хоча сам він і був надто худий. Я зроблю всім вам гарні подарунки, якщо тільки ви відпустите мене додому, щоби я їх приніс.

— Скільки? — запитав фермер.

— Ну, — відповів дракон, швидко щось вираховуючи (він помітив, що юрба зібралася чималенька). — По тринадцять і вісім пенсів кожному?

— Безглуздя! — сказав Джайлз.

— Нісенітниця! — сказали люди.

— Дурниці! — сказав пес.

— А якщо по дві золоті гінеї кожному та ще половину тієї суми дітям? — перепитав дракон.

— А як щодо собак? — запитав Гарм.

— Відповідай! — мовив фермер. — Ми слухаємо.

— По десять фунтів і гаман зі сріблом кожній душі та золоті нашийники для собак, — стурбовано проказав Хризофілакс.

— Убиймо його! — закричали люди, втрачаючи терпець.

— По торбі золота для всіх і діаманти для пань! — поспішив запевнити Хризофілакс.

— Оце розмова, та подумай-но ще, — мовив Фермер Джайлз.

— Ти знову забув про собак, — докинув Гарм.

— А якого розміру торби? — запитали чоловіки.

— І по скільки діамантів? — додали їхні дружини.

— О горе мені, горе! — сказав дракон. — Я залишуся ні а чим.

— Ти заслуговуєш на це, — мовив Джайлз. — Можеш обирати між тим, аби залишитися ні з чим і бути вбитим на цьому місці.

Він змахнув Хвостогризом, і дракон зіщулився.

— Вирішуй! — кричали люди, сміліючи та підступаючи ближче.

Хризофілакс примружився; та глибоко в душі він сміявся: мовчазне хихотіння, якого ніхто не помітив. Оце торгування почало його потішати. Люди, вочевидь, сподівалися щось із цього одержати. Вони мало знали про те, як ведеться в підступному широкому світі, — адже в цілому королівстві не знайшлося би нині жодної живої людини, котра би раніше мала справу зі справжніми драконами та їхніми витівками. Хризофілакс перевів подих, і до нього повернулася дотепність. Він облизав губи.

— Назвіть вашу ціну! — сказав дракон.

Тоді люди взялися говорити всі разом. Хризофілакс прислухався з цікавістю. Лишень один голос непокоїв його — голос коваля.

— Не буде з того добра, запам'ятайте мої слова, — казав той. — Хробак не повернеться, хоч би що ви не казали. І добра з того не буде чи так, чи інак.

— Можеш не брати участі в цьому ділі, якщо не хочеш, — відповіли йому й торгувалися далі, майже не зважаючи на дракона.

Хризофілакс підвів голову; та якби він подумав про те, щоби напасти на людей чи непомітно втекти, доки триває суперечка, то його чекало би розчарування. Поруч нього, жуючи соломинку та щось міркуючи, стояв Фермер Джайлз; у руці він тримав Хвостогриза, а погляд спрямував на дракона.

— Лежи, де лежиш! — сказав він. — Або отримаєш, що заслужив, маєш ти золото чи ні.

Дракон простягнувся долі. Урешті, промовцем було призначено парафіяльного священика, і той став обіч Джайлза.

— Підлий Хробаче! — почав священик. — Ти мусиш принести на оце місце все своє лихом набуте багатство; і ми, винагородивши тих, кому ти нашкодив, решту справедливо розділимо між усіма. Потому, якщо ти врочисто присягнеш ніколи не турбувати наших земель і не підбурювати до цього інших потвор, ми відпустимо тебе додому з цілими головою та хвостом. А тепер ти даси клятву нам, що повернешся — з викупом, — давши такі страшні обітниці, що їх навіть сумління черва матиме за незламні.

Хризофілакс погодився, та перед тим удав, що вагається. Він навіть пролив гарячі сльози, оплакуючи своє банкрутство, аж на дорозі утворилися гарячі калюжі; та вони нікого не зворушили. Дракон заприсягся багатьма клятвами, урочистими та вражаючими, що повернеться з усім своїм багатством у день святих Іларіона та Фелікса. На шлях туди і назад у нього було вісім днів — надто мало для такої подорожі, про що міг би здогадатися навіть той, хто має дуже обмежені знання з географії. Проте люди його відпустили, провівши аж до мосту.

— До наступної зустрічі! — сказав він, переходячи через річку. — Гадаю, ми з нетерпінням чекатимемо ії.

— Ай справді. — відказали вони.

І були вони, звісно, геть нерозумні. Бо, хоча клятви, що їх він дав, повинні були обтяжити драконове сумління скорботою і страхом нещастя, в нього — на жаль! — сумління просто не було. І якщо така прикра вада у представника імператорської династії була понад розуміння простого народу, то парафіяльний священик, який був ученим-книжником, принаймні мав би її передбачити. Може, він і передбачив. Адже був граматиком і, без сумніву, прозирав у майбутнє далі, ніж інші.

Коваль, повертаючись до кузні, похитував головою.

— Зловісні ймення, — казав він. — Іларіон і Фелікс! Мені не подобається їхнє звучання.

Король, звісно, небавом довідався про ці новини. Звістки поширювалися королівством, наче пожежа, й, переповідувані, нічого не втрачали. Король був глибоко зворушений із багатьох причин (не останньою серед них були фінансові міркування); тож він вирішив власною персоною негайно вирушати до Гема, де, здавалося, відбуваються чудернацькі речі.

Король прибув туди через чотири дні після відходу дракона, переїхавши через міст на своєму білому коні в супроводі багатьох лицарів, звуків сурм і з величезним обозом. Усі люди повдягали щонайкращий одяг і вишикувались уздовж вулиці, щоби привітати його. Кавалькада зупинилася на відкритій місцині перед церковною брамою. Фермер Джайлз, коли його відрекомендували Королю, став перед ним навколішки; проте Король наказав йому підвестись і навіть поплескав його по спині. Лицарі вдали, ніби не помітили такої фамільярності.

Король наказав цілому селу зібратися на розлогому пасовищі Фермера Джайлза біля ріки; і коли всі зібралися (разом із Ґармом, який почувався причетним до оказії), власкавлений Августус Боніфаціус «rex et basileus» радо звернувся до присутніх.

Він обережно пояснив, що все багатство негідника Хризофілакса належить Королю як володареві цієї землі. Мимохідь нагадав про своє право сюзерена гірської країни (це було сумнівно), та «ми аж ніяк не сумніваємось у тому, — сказав Король, — що всі скарби цього черва викрадено в наших предків. Одначе ми, як усім відомо, є і справедливими, і щедрими, тож ми належно винагородимо нашого доброго ленника Еґідіуса, й жоден із наших вірних підлеглих у цьому місці: від парафіяльного священика до найменшої дитини — не залишиться без певного знаку нашої поваги, — ми-бо дуже задоволені Гемом. Тут принаймні сильний і непідкупний народ досі плекає стародавню мужність нашого роду». Лицарі ж обговорювали між собою новий фасон капелюхів.

Люди кланялися, робили реверанси та смиренно дякували Королю. Проте тепер вони жалкували, що їм забракло розуму пристати на драконову пропозицію про десять фунтів кожному, а натомість зберегти все в таємниці. Так чи інак усі знали напевно: височінь королівської пошани не підніметься до такої суми. Ґарм зазначив про себе, що про собак не згадали. Єдиною по-справжньому задоволеною особою серед усіх був Фермер Джайлз. Він був певен, що одержить нагороду. І страшенно радів, що вибрався цілим із небезпечної історії, та ще і його місцева слава при тому сягнула небачених меж.

Король не поїхав. Він розбив намети на полі Фермера Джайлза й, очікуючи дня чотирнадцятого січня, розважався, як умів, у вбогому селі далеко від столиці. Королівський почет за три наступні дні поїв чи не всі тамтешні запаси хліба, масла, яєць, курятини, телятини та баранини й до краплі вицмулив старий ель. Потому придворні почали нарікати на скупі харчі. Та Король справно за все платив (картками, що їх пізніше мала прийняти Скарбниця, яка — сподівався він — незабаром щедро поповниться); тож мешканці Гема були цілком задоволені, адже не відали, в якому насправді стані перебуває Скарбниця.

Настало чотирнадцяте січня, свято Іларіона та Фелікса, всі попрокидались удосвіта й зібралися на домовленому місці. Лицарі зодягли обладунки. Фермер надягнув камзол зі саморобною кольчугою. І лицарі відверто насміхалися з нього, доки не перехопили несхвальний погляд Короля. Фермер узяв також і Хвостогриза, який увійшов у піхви наче в масло й залишився там. Священик пильно дивився на меча і кивав сам до себе. Коваль сміявся.

Надійшов полудень. Люди надто хвилювалися, щоби багато їсти. Пообіддя минало повільно, а Хвостогриз досі не намагався вистрибнути з піхов. Ніхто зі спостерігачів на пагорбі, жоден хлопчисько з тих, котрі видерлися на верхівки високих дерев, не помічав ані в повітрі, ні на землі нічого такого, що могло би свідчити про повернення дракона.

Коваль походжав довкола, насвистуючи; проте, лише коли запав вечір і на небі з'явилися зорі, решта мешканців села почала підозрювати, що дракон і близько не думав повертатися сюди. Та все ж вони пригадали безліч його врочистих і приголомшливих клятв і живили ними свою надію. Та коли вибило північ і домовлений день добіг кінця, всі пережили глибоке розчарування. Коваль тріумфував.

— А що я казав? — мовив він.

Проте люди ще не були остаточно переконані.

— Його ж було серйозно поранено, — казали одні.

— Ми дали йому замало часу, — твердили інші. — Дорога до гір дуже далека, а йому треба було залагодити багато справ. Можливо, довелося навіть звертатися по допомогу.

Та минув іще один день, а потому ще. Тоді всі поволі облишили сподівання. Король нетямився від люті. Провіант і напої закінчились, і лицарі голосно скаржилися. Вони хотіли повернутися до придворних розваг. Король, однак, хотів грошей.

Він попрощався зі своїми вірними підданими, причому коротко та різко: а ще — скасував половину виплат за картками зі Скарбниці. З Фермером Джайлзом він обійшовся геть холодно, відбувшись на прощання лише кивком.

— Ми пришлемо вам звістку згодом, — сказав Король і поїхав геть разом зі своїми лицарями та сурмами.

Ті, хто мав багато надій і мало розуму, гадали, що з двору незабаром прибуде послання з наказом для Пана Еґідіуса постати перед Королем щонайменше для посвяти в лицарі. І через тиждень послання справді отримали, та мало воно зовсім інший зміст. Листа було написано та підписано у трьох примірниках: один — для Джайлза, другий — для парафіяльного священика, а третій — для решти гемців, і його належало причепити на дверях церкви. Користь, одначе, була тільки з примірника, адресованого священикові, бо придворне письмо було своєрідне і таке саме незрозуміле для мешканців Гема, як і книжна латина. Та священик переклав його простою мовою і прочитав із кафедри.

Лист був короткий, але змістовний (як на королівську епістолу); Король поспішав.

Люди казали, що то велика честь і що Джайлз тепер за крок до посвяти в лицарі. Мірошника брала заздрість.

— Друг Егідіус набирає ваги в цьому світі, — мовив він. — Сподіваюся, він не цуратиметься нас, коли повернеться.

— Можливо, він не повернеться ніколи, — сказав коваль.

— Та годі тобі, стара кінська мордо! — вигукнув фермер, не на жарт роздратувавшись. — До дідька ту честь! Якщо я вернуся, то мене втішить навіть товариство мірошника. Тому я все-таки трохи сумуватиму за вами обома.

З тими словами він їх і покинув.

Короля, на відміну від своїх сільських сусідів, годувати обіцянками не випадає; тож ягнята чи не ягнята, зоране поле чи ні, молоко чи вода, а Джайлзові довелось осідлати сіру кобилу і виїхати. Парафіяльний священик провів його.

— Сподіваюся, ти прихопив із собою шмат міцної мотузки? — спитав він.

— Навіщо? — здивувався Джайлз. — Аби повіситися?

— Ні! Будь мужнім. Пане Еґідіусе! — мовив священик. — Мені здається, тебе супроводжує фортуна, на яку можна покластися. Проте прихопи ще й довгу мотузку, бо вона, якщо мене не зраджує завбачливість, повинна тобі знадобитись. А тепер прощавай і повертайся живий-здоровий!

— Ага! Повертайся, щоби застати свій дім і землю в жахливому стані. Бісів дракон! — сказав Джайлз.

Тоді, вклавши до торби при сідлі добрячий моток мотузки, видерся на кінську спину й поїхав геть.

Фермер не взяв Із собою пса, який цілий ранок десь наполегливо переховувався. Та щойно господар подався геть, Ґарм прошмигнув у дім, і залишився там. і вив цілу ніч, і був за те побитий, і все одно вив далі.

— Ґвалт а-у, ґвалт! — волав він. — Ніколи вже мені не побачити мого любого господаря, а він був такий жахливий і чудовий. Шкода, що я не пішов із ним, ой шкода!

— Замовкни! — гримнула фермерова дружина. — Бо не доживеш до того, щоби дізнатися, повернеться він чи ні.

Коваль почув те виття.

— Поганий знак, — мовив він весело.

Минуло багато днів, а жодних новин не було.

— Новин немає, і це вже погана новина, — сказав коваль і заходився співати.

Фермер Джайлз дістався до двору втомлений і запилюжений. Натомість усі лицарі стояли біля своїх коней у начищених обладунках і з блискучими шоломами на головах. Королівський заклик і долучення фермера до лицарських лав обурили їх, тож вони наполягли на буквальному виконанні наказу й рушили в путь тієї самої миті, коли прибув Джайлз. Бідолашний фермер ледве встиг хильнути вина, як уже знову був у дорозі. Кобила образилася. На щастя, її думки про Короля залишилися не висловленими, — а вони-бо геть не вирізнялися шанобливістю.

Пора була пізня. «Надто пізній час, аби полювати на дракона», — подумав Джайлз. Але вони не просунулися далеко. Вирушивши в похід, лицарі вже не поспішали. Вони їхали звільна, врозбрід: лицарі, есквайри, слуги та поні, навантажені майном: а позаду них, підтюпцем на змореній кобилі. — Фермер Джайлз.

З настанням вечора подорожні зупинились і розбили намети. Для Фермера Джайлза запасів харчів не виявилось, і він мусив позичати, в кого що вдавалося. Кобила вкрай обурилась і зреклася вірності дому Августуса Боніфаціуса.

Другого дня вони поїхали далі й були в дорозі цілу наступну днину. А третього дня розгледіли вдалині похмурі та непривітні гори. І незабаром вступили на терени, де владу Авіустуса Боніфаціуса визнавали не всі. Тоді вони поїхали якомога обережніше, тиснучись одне до одного.

На четвертий день похід досягнув Пустельних Пагорбів і кордонів непевних земель, де, як гадали, жили легендарні створіння. Зненацька один Із лицарів, котрий їхав попереду, натрапив на зловісні відбитки лап на піску біля струмка. Покликали фермера.

— Що це таке. Пане Еґідіусе? — запитали в нього.

— Сліди дракона, — сказав він.

— Ведіть нас уперед! — мовили Інші.

Тепер вони їхали на захід, а Фермер Джайлз очолив загін, — усі кільця на його шкіряному камзолі дзвеніли. Та на цьому не надавали значення, бо всі лицарі сміялись і базікали, а менестрель, котрий також їхав із ними, співав баладу. Раз по раз товариство підхоплювало приспів пісні й виводило його одностайно, дуже голосно та сильно. Це додавало мужності, адже пісня була хороша: її склали колись давно, в ті дні, коли битви відбувалися частіше, ніж турніри; проте насправді горлати так гучно було немудро. Про їхній прихід тепер довідались усі створіння того краю, і дракони в усіх печерах Заходу нашорошили вуха. У людей не залишилося жодного шансу заскочити старого Хризофілакса вві сні.

За велінням фортуни (чи й самої сірої кобили), коли подорожні нарешті в їхали в сутінь похмурих гір, кобила Фермера Джайлза почала шкутильгати. Тепер вони піднімались угору крутими кам'янистими стежками, з труднощами та неспокоєм, який постійно наростав. Мало-помалу кобила відсувалась у кінець строю, спотикаючись і накульгуючи, а виглядала вона такою стражденною та сумною, що, врешті. Фермер Джайлз змушений був зіскочити на землю й іти пішки. Незабаром він і кобила опинились у самому хвості серед нав'ючених поні; та ніхто цього не помітив. Лицарі обговорювали питання першості й етикету, ніхто з них не був уважним. Інакше вони би помітили, що дедалі чіткіших драконячих слідів побільшало.

Правду кажучи, похід дістався до тих місць, де Хризофілакс часто вештався чи перепочивав після щоденних вправ на свіжому повітрі. Найнижчі пагорби та схили по обидва боки від стежки мали вигляд обпалених і потоптаних. Трави тут росло мало, і покручені кущики вересу та дроку чорніли серед розлогих латок попелу й вигорілої землі. Терени ці багато років слугували драконові ігровим майданчиком. Попереду над подорожніми здіймалася темна гірська стіна.

Фермер Джайлз хвилювався за свою кобилу; та радів, що йому вже не треба бути на видноті. Йому не подобалося їхати на чолі такої кавалькади в отих жахливих і загрозливих місцях. А ще незабаром радість його посилилась і він щирю подякував своїй фортуні (та кобилі). Бо десь опівдні на сьомий день їхньої подорожі — тоді саме було свято Стрітення — Хвостогриз вистрибнув Із піхов, а дракон — із печери.

Він напав без попередження та жодних формальностей, аби враз розпочати бій. Дракон кинувся на них навально та з ревінням. Далеко від рідного дому він не показав себе вельми хоробрим, незважаючи на стародавній імператорський родовід. Але тепер його переповнював нестримний гнів; він бився коло власної брами, а до того ж, захищав усе своє багатство. Дракон вилетів із-за уступу гори, наче безліч громовиць у супроводі буряного шуму та вибухів червоних блискавиць.

Суперечки щодо першості вмить ущухли. Коні сахнулись у різні боки, і декотрі лицарі попадали. Поні з майном і слуги негайно розвернулися, кинувшись навтьоки. Якраз вони й не мали сумнівів щодо належної першості.

Зненацька повіяло димом, який огорнув усіх, і тієї ж миті дракон налетів на голову колони. Декілька лицарів загинуло, перш ніж вони спромоглися кинути драконові формальний виклик на битву, а ще кількох інших було збито разом із кіньми. Про решту лицарів потурбувалися їхні скакуни: вони розвернулись і помчали світ за очі, відносячи геть своїх господарів і не цікавлячись, хочуть вони того чи ні. Утім, більшість таки хотіла…

Проте стара сіра кобила не зрушила з місця. Можливо, вона боялася поламати ноги на крутій кам'янистій стежці. А може, почувалася занадто втомленою, щоби тікати. Вона передчувала, що ліпше мати крилатого дракона перед собою, ніж повертатися до нього задом, а щоби втеча була вдалою, вона мусила би мчати швидше за скакового коня. Крім того, кобила вже знала цього Хризофілакса й не забула гонитви за ним через поле та струмок у рідному краї, коли приборканий дракон, урешті-решт, упокорився, розлігшись на сільській вулиці. Хай там як, але вона вперлась у землю широко розставленими ногами і пирхнула. Фермер Джайлз побілів так, як тільки на те було здатне його обличчя, проте залишився стояти обіч кобили: нічого іншого йому, здається, не залишалось.

Отак і трапилося, що дракон, розігнавши колону, раптом угледів просто перед собою свого давнього ворога з Хвостогризом у руці. Цього він очікував найменше. Дракон метнувся вбік, неначе величезний кажан. і завалився на схил пагорба поблизу дороги. Надійшла, геть забувши накульгувати, сіра кобила. Фермер Джайлз, збадьорившись, хутенько видерся їй на спину.

— Вибачте, — запитав він, — чи ви бува не мене шукали?

— Авжеж ні! — мовив Хризофілакс. — Хто би міг сподіватися зустріти вас тут? Я просто собі літав.

— То ми зустрілися завдяки щасливому випадку, — сказав Джайлз. — Мені дуже приємно; бо я шукав тебе. Ба більше, я маю з тобою особисті порахунки, — кілька порахунків, сказати б.

Дракон пхикнув. Фермер Джайлз підняв руку, щоби відігнати гарячий повів, а Хвостогриз миттю кинувся вперед, промайнувши небезпечно близько до драконового носа.

— Егей! — мовив той і припинив пхикати, а натомість затремтів і позадкував, аж весь вогонь у ньому захолов. — Ви ж, надіюся, не прийшли, щоб убити мене, добрий пане? — заскімлив.

— Ні, ні! — відказав фермер. — Я ж не казав про вбивство.

Сіра кобила пирхнула.

— Тоді що, дозвольте запитати, ви робите тут із усіма цими лицарями? — мовив Хризофілакс. — Лицарі завжди вбивають драконів, якщо ми їх не випередимо.

— Я нічого з ними не роблю. Вони для мене порожнє місце, — сказав Джайлз. — Тим паче, що всі вони тепер або загинули, або повтікали. Як щодо того, що ти обіцяв на Водохреща?

— А що саме? — схвильовано перепитав дракон.

— Ти спізнився майже на місяць, — мовив Джайлз, — і прострочив платню. Я прийшов, аби забрати її. Ти мусиш попросити в мене пробачення за всі турботи, яких я зазнав через тебе.

— Я дуже перепрошую! — сказав той. — Не треба було вам так клопотатись і приїздити сюди.

— Цього разу я заберу цілий твій скарб до крихти і без жодних базарних штучок, — мовив Джайлз, — або ж ти помреш, і я звішу твою шкуру з церковної дзвіниці як пересторогу.

— Це страшенно жорстоко! — сказав дракон.

— Домовленість дорожча за гроші, — мовив Джайлз.

— Чи можна мені залишити бодай перстінчик-два та дещицю золота, щоби мати чим розраховуватися? — запитав той.

— Ані мідного ґудзика! — відрізав Джайлз.

І ще певний час вони вели бесіду в такому стилі, сперечаючись, як завсідники торговиці. Та результат виявився передбачуваним, адже хай там що, а Фермера Джайлза рідко і мало хто міг перемогти в торгах.

Дракон змушений був пройти пішки весь зворотний шлях до печери, бо Джайлз невідступно супроводжував його, тримаючи Хвостогриза напоготові. Стежина була вузька й оповивала гору, тож на ній обом їм заледве вистачало місця. Кобила сунула позаду й виглядала дещо задуманою.

До печери, якщо міряти кроками, було п'ять миль важкого підйому; і Джайлз ледве плентався, задихаючись і сапаючи, проте ні на мить не зводячи погляду з черва. Нарешті вони добралися до входу в печеру на західному боці гори. Вхід був великий, чорний і огидний, а мідна брама висіла на величезних залізних колонах. Вочевидь, у давно забуті дні то було шановане та неприступне місце, бо дракони не будували таких помешкань і не рили таких копалень, оселяючись натомість — по змозі — у склепах чи у скарбницях могутніх людей і велетнів давнини. Двері тієї просторої оселі були широкі, й подорожні опинилися в їхній тіні. Доти Хризофілакс не мав нагоди для втечі, та, дійшовши до власної брами, він стрибнув уперед і приготувався шаснути досередини.

Фермер Джайлз вихопив меча й ударив його плазом.

— Тпру! — сказав він. — Перш ніж ти ввійдеш, я маю дещо тобі сказати. Якщо ти хутенько не виповзеш назовні й не принесеш чогось цінного, то я піду вслід за тобою і відріжу тобі хвоста — для початку.

Кобила пирхнула. Вона не могла уявити, щоби Фермер Джайлз сам спустився в лігво дракона, хоч би й за всі гроші світу. Проте Хризофілакс був ладен у це повірити, адже Хвостогриз здавався йому таким блискучим і гострим, що гай-гай! І можливо, дракон навіть не помилявся, а от кобила, незважаючи на всю її мудрість, іще не збагнула, які зміни відбулися з її господарем. Фермер Джайлз покладався на свою фортуну й після двох сутичок почав уявляти, що жоден дракон не встоїть перед ним.

Хай там як, а Хризофілакс вийшов — та ще й дуже хутко, — несучи двадцять фунтів (монетами) золота і срібла та скриньку з перснями, намистом й іншими коштовними речами.

— Ось! — мовив він.

— Де? — запитав Джайлз. — Тут немає і половини того, про що було домовлено, якщо ти про це. Немає і половини твого багатства, — щоби мені провалитися на цьому місці.

— Звісно, немає! — погодився дракон, злегка стурбований тим, що у фермера від часу їхньої зустрічі в селі далебі побільшало мізків. — Звісно, немає! Та не міг же я принести все за один раз.

— Ані за два — закладаюся, — сказав Джайлз. — Іди-но знову досередини, а потім удвічі швидше вертай назовні, бо інакше скуштуєш Хвостогриза!

— Ні! — вигукнув дракон, і поспішив углиб, а повернувся назад і справді вдвічі швидше, ніж попереднього разу.

— Ось! — хекнув він, кладучи долі величезну ношу золота і дві скрині діамантів.

— А спробуй-но ще! — мовив фермер. — І не барися!

— Це суворо, надміру суворо, — сказав дракон, укотре заходячи всередину.

А тим часом сіру кобилу почала дещо турбувати її власна доля. «Хто ж повезе всі ці тягарі додому, цікаво було би знати?» — подумала вона й окинула всі лантухи та скрині таким довгим сумовитим поглядом, що фермер прочитав її думки.

— Не хвилюйся, любонько! — сказав він. — Тягти віз ми примусимо старого хробака.

— Змилосердіться! — заблагав дракон, почувши ці слова й утретє вийшовши з печери з величезною ношею та цілим візком, щедро навантаженим коштовностями, схожими на зелене та червоне полум'я. — Змилуйтеся! Якщо я потягну все це, то неодмінно помру. Я вже не подужаю витягти жодного лантуха, навіть коли ти вб'єш мене за це.

— Отже, там є ще, еге ж? — сказав фермер.

— Так, — відповів дракон, — аби вистачило для гідного життя.

Він — рідкісне диво! — казав майже правду, і це, як з'ясувалося, було мудро.

— Якщо ви залишите мені решту, — сказав прелукаво черв, — я довіку буду вам другом. І віднесу цей скарб аж до оселі шановного пана, а не до Королівської. Ба більше, допоможу вам зберегти його в себе, — так сказав він.

Тоді фермер лівою рукою витяг зубочистку і якусь хвилину напружено розмірковував. Потому, проявивши розумну розважливість, сказав:

— Домовилися!

Натомість лицар наполягав би на тому, щоби забрати цілий скарб і отримав би його разом із прокляттям. А дракон, якби Джайлз довів його до відчаю, міг би також — цілком імовірно — розвернутись і стати до бою, незважаючи на присутність Хвостогриза. Тоді Джайлз, якщо б і не загинув сам, то знищив би свій транспорт і залишив би левову частину своєї здобичі в горах.

На тому й порішили. Фермер набив кишені коштовностями — про всяк випадок, якби щось пішло не так, — і нав'ючив кобилу невеликим вантажем. А все інше нагромадив у скрині й торби і складав їх на спину Хризофілаксові, доки дракон не став схожим на королівський фургон. Летіти йому тепер було ніяк, бо вантаж був надто тяжкий, а Джайлз іще і зв'язав йому крила.

«Он як, ця мотузка опинилась у мене під рукою саме вчасно!» — подумав фермер і з удячністю згадав парафіяльного священика.

Тож дракон, важко дихаючи та пускаючи дим, тепер квапився в чужі землі, а за ним ішли кобила та фермер, котрий тримав напоготові Каудімордакса, дуже блискучого і загрозливого. Черв не наважувався викинути ніякого коника.

Незважаючи на тягар, кобила та дракон рухалися назад помітно швидше, ніж кавалькада їхала сюди. Адже Фермер Джайлз квапився, і не останньою причиною такого поспіху був мізер їжі в його торбах. А ще він не довіряв Хризофілаксові після того, як дракон порушив такі урочисті, такі обов'язкові до виконання клятви, і фермер безупинно міркував, як би то перебути ніч, не згинувши та не зазнавши великих втрат. Але ще до настання тієї ночі йому пощастило, бо вони наздогнали півдюжини слуг і поні, котрі поквапилися було втекти, а тепер, розгублені, блукали поміж Пустельних Пагорбів. Ті кинулись урозтіч зі страху та подиву, але Джайлз гукнув їм: — Гей, хлопці! Поверніться! Маю для вас роботу і добру плату за неї — доки ці торби не спорожніли.

І хлопці стали до нього на службу, радіючи, що матимуть проводиря, і думаючи, що тепер отримуватимуть платню регулярніше, ніж колись. Тоді вони поїхали далі: семеро чоловіків, шість поні, одна кобила та дракон; Джайлз почувався володарем і дивився на всіх зверхньо. Подорожні перепочивали тільки зрідка. Ночами Фермер Джайлз прив'язував кожну ногу дракона до чотирьох кілків, і троє вартових по черзі стерегли його. Та ще сіра кобила й собі стежила за всім у півока: ану ж хлопці надумають утнути якусь штуку.

Через три дні вони, перейшовши кордон, знов опинились у своїй країні; їхнє прибуття викликало такі подив і галас, яких раніше, либонь, не було поміж двома морями. У першому ж селі, де зупинилися мандрівники. їжа та питво полилися на них рікою без жодної плати, а половина юнаків захотіла пристати до процесії. Джайлз вибрав дюжину достойних молодиків. Він пообіцяв їм добру платню й купив їм таких коней і збрую, які тільки зміг відшукати. У нього почали народжуватись ідеї.

День перепочивши, фермер знову рушив у путь, а слідом за ним простував його новий почет. Люди співали на його честь пісні: невибагливі та жваві, проте приємні для його вух. Дехто вигукував похвали, інші сміялися. То було водночас веселе та дивне видовище.

Невдовзі Фермер Джайлз повернув на південь і попрямував до власної оселі. Він навіть не наближався до королівського двору й не посилав туди гінців. Але новини про повернення Пана Еґідіуса поширились із Заходу зі швидкістю пожежі, спричинивши великі подив і збентеження. Бо Джайлз прибув одразу слідом за королівським зверненням про те, що в усіх містах і селах оголошено жалобу за загиблими на гірських перевалах хоробрими лицарями.

Там, де з'являвся Джайлз, жалоба припинялася, всюди починали дзвонити у дзвони і люди юрмилися на узбіччях, галасуючи та вимахуючи капелюхами і шаликами. Народ насміхався з бідолашного дракона, і той почав гірко шкодувати про укладену угоду. То було страшенно принизливо для члена стародавньої імператорської династії. Коли подорожні вернулися до Гема, всі собаки зневажливо оббрехали його. Усі, крім Ґарма: його очі, вуха та ніс були звернені тільки до господаря. Щиро кажучи, він геть утратив голову й виконував стрибки з перевертами вздовж цілої вулиці.

Гем, звісно ж, улаштував фермерові надзвичайно пишний прийом; але ніщо, ймовірно, не втішило його так, як те, що мірошник не зумів здобутися на кпини, а коваль був сам на себе неподібний.

— Це ще не кінець справи, згадаєте мої слова! — сказав він, але не зміг придумати нічого гіршого, тож понуро опустив голову. Фермер Джайлз, шість чоловіків, дюжина гідних молодиків і дракон піднімалися на пагорб, де й залишилися на певний час. До оселі запросили тільки парафіяльного священика.

Незабаром вісті про цю подію досягай столиці, і її мешканці, забувши про офіційну жалобу та про власні справи, з'юрмилися на вулицях. Вони кричали та галасували.

Король перебував у своєму величному палаці, покусував нігті й посмикував себе за бороду. Розриваючись між почуттями горя та люті (й фінансовими клопотами), він був у такому похмурому настрої, що ніхто не наважувався заговорити до нього. Проте, врешті, міський шум таки долинув до його вух; шум той не нагадував ані ридання, ні плач.

— Що то за галас? — запитав Король. — Накажіть людям розійтися по домівках і гідно тужити! Бо це радше нагадує пташиний базар.

— Володарю, дракон повернувся, — відповіли йому.

— Що?! — перепитав Король. — Скликайте наших лицарів — бодай тих, хто залишився!

— Немає потреби, володарю, — відповіли йому. — Доки позаду нього стоїть Пан Еґідіус, дракон ручний, немов кіт. Принаймні так нам розказали. Новини прибули зовсім нещодавно, і повідомлення суперечливі.

— Боже! — сказав Король, просвітлівши. — Подумати лише: на післязавтра ми замовили панахиду за тим чоловіком! Скасуйте її! Чи бачив хтось наш скарб?

— Повідомляють, що його там справжня гора, володарю, — відказали йому.

— Коли ж він прибуде? — нетерпляче мовив Король. — Добрий чолов'яга цей Еґідіус, — пришліть його до нас, щойно він приїде!

Люди, перш ніж відповісти на це, трохи повагалися. Нарешті хтось набрався мужності й сказав:

— Пробачте, володарю, та ми чули, наче фермер повернув у напрямку до власного дому. Проте він, без сумніву, поквапиться сюди, одягнувши належне вбрання, за першої-ліпшої нагоди.

— Без сумніву, — мовив Король. — Але до біса його вбрання! Він не мав їхати додому, не доповівши про все нам. Ми вельми незадоволені!

Перша-ліпша нагода випала й минула, як і безліч інших. Властиво, Фермер Джайлз от уже добрий тиждень чи два як повернувся, а ні слова, ні звістки від нього не надійшло до двору.

На десятий день Король вибухнув од люті.

— Пошліть по селюка! — сказав він, і по фермера послали.

Дорога до Гема забирала день безперервної їзди, і таку саму відстань треба було подолати, повертаючись назад.

— Він не приїде, володарю! — доповів, тремтячи, посланець через два дні.

— Трясця його матері! — закричав Король. — Накажіть йому приїхати наступного вівторка, інакше його навічно кинуть за ґрати!

— Пробачте, володарю, та він усе одно не приїде, — сказав посланець, повернувшись у вівторок і маючи вкрай жалюгідний вигляд.

— Десять тисяч чортів! — закричав Король. — Киньте замість нього до в'язниці оцього дурня! І пошліть кількох людей, нехай приведуть сюди того скнару закутим у ланцюги! — заревів він до тих, хто стояв поруч.

— Скількох людей? — промекали підданці. — Там же дракон, і… Хвостогриз, і…

— І заяложені віники й усілякі нісенітниці! — нервував Король.

А тоді він наказав привести свого білого коня, скликав лицарів (тобто тих, хто залишився) та загін воїнів і подався в путь, шаленіючи від гніву. Усі люди, дивуючись, повибігали зі своїх осель.

Одначе Фермер Джайлз був тепер не просто Героєм Околиці, а Улюбленцем Країни; і мешканці не вітали лицарів та солдатів, коли ті проїздили повз них, хоч усе ще скидали капелюхи перед Королем. Що ближче загін підходив до Гема, то сердитішими були погляди людей; у деяких місцях селяни зачиняли двері й на вулицях не було видно ні душі.

Тоді палка лють Короля змінилася на холодний гнів. Діставшись нарешті до ріки, по той бік якої розкинувся Гем, де стояв фермерів дім. Король мав понурий вигляд. Володар задумав спалити це місце. Проте зустрів на мості самого Фермера Джайлза, який сидів на сірій кобилі, тримаючи в руці Хвостогриза. Нікого іншого ніде не було видно, хіба що крім Ґарма, який лежав на дорозі.

— Доброго ранку, володарю! — мовив Джайлз, усміхаючись, мов сонце, та не чекаючи, поки звернуться до нього.

Король холодно зміряв його поглядом.

— Ваші манери не пасують до нашої присутності, — сказав він, — одначе це не виправдовує того, що ви не приїхали, коли по вас посилали.

— Я й не думав про те, володарю, — це правда, — мовив Джайлз. — Мені треба було залагодити власні справи, бо я змарнував надто багато часу, виконуючи ваші доручення.

— Десять тисяч чортів! — вигукнув Король, знову запалавши від люті. — До біса тебе і твоє нахабство! Після таких слів ти не отримаєш жодної винагороди; і тобі дуже пощастить, якщо тебе не повісять. А тебе таки повісять, якщо ти не благатимеш нашого прощення тут і зараз та не віддаси нам нашого меча.

— Ов-ва! — сказав Джайлз. — Я вже отримав свою винагороду, — на мою думку. Як кажуть у нас: як знайшов, то і зберіг, а як зберіг — то й маєш. А я вважаю, що Хвостогризові зі мною ліпше, ніж із вашими людьми. Та от цікаво знати, навіщо всі ці лицарі й вояки? — запитав він. — Якщо ви приїхали з візитом, то вас радо зустріли б і при меншій їхній кількості. А якщо ви хочете мене кудись забрати, то вам знадобиться їх значно більше.

Король був приголомшений, а лицарі страшенно почервоніли й опустили погляди на носи. Декотрі воїни вишкірилися, користаючи з того, що Король був до них спиною.

— Віддай мого меча! — заволав Король, коли до нього повернувся дар мови, та він геть забув про множину.

— Віддай нам свою корону! — мовив Джайлз, — божевільна вимога, якої ще ніколи не чули за всі часи існування Середнього Королівства.

— Трясця його матері! Схопіть його і зв'яжіть! — закричав Король, справедливо і праведно обурений.

— Чого це ви стовбичите ззаду? Схопіть його або вбийте!

Вояки рушили вперед.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — загавкав Ґарм.

І саме тієї миті над мостом виріс дракон. Увесь той час він лежав, схований за дальнім берегом, глибоко в ріці. Тепер же черв випустив жахливу пару, бо випив чимало галонів води. Відразу ж запав густий туман, крізь який видно було тільки червоні драконові очі.

— Гей, дурні, повертайтеся додому! — заревів він.

— Бо я роздеру вас на шмаття. На гірських перевалах лежать захололі лицарі, а незабаром їхні побратими лежатимуть у ріці. Усі королівські коні й усі королівські люди! — горлав дракон.

Відтак він стрибнув уперед і встромив пазурі у білого Королевого коня, і той помчав геть, наче його підганяли оті десять тисяч чортів, що їх так часто згадував Король. Інші коні рвонули навздогін так само швидко: деякі з них уже зустрічались із цим драконом, і спогад про те їх не тішив. Вояки ж якомога хутчіше дременули врізнобіч, — куди завгодно, тільки не до Гема.

Білий кінь відбувся подряпинами, тож йому не дали втекти далеко. Через певний час Король повернув його назад. Хай там що, та він був господарем свого коня; й ніхто не міг би сказати, що він боявся якогось дракона чи чоловіка на цілій земній поверхні. Коли Король повернувся, туман уже розвіявся та зник, як і всі його лицарі й вояки. Тепер усе було зовсім інакше: Король мусив сам-один бесідувати з огрядним фермером, котрий мав Хвостогриза та ще і дракона.

Розмова нічого не змінила. Фермер Джайлз був упертий. Він не хотів ані поступатись, ані битися, хоча Король і викликав його на двобій тут і вже.

— Е ні, володарю! — відповідав він, сміючись. — Повертайся-но додому й охолонь! Я не бажаю тебе поранити; але ти ліпше їдь собі геть, бо за хробака я не ручуся. Гарного дня!

Отак завершилася Битва при Мості Гема. Король ніколи не побачив ані монетки зі скарбу й не почув ані словечка перепросин від Фермера Джайлза, який думав був про себе дуже високої думки. Що більше, відтоді влада Середнього Королівства зійшла в тій околиці нанівець. Люди на величезній прилеглій території обрали володарем Джайлза. Король із усіма своїми титулами так ніколи й не спромігся знайти бодай когось, хто би виступив у спілці із ним проти бунтівного Еґідіуса, — той-бо став Улюбленцем Країни, і про нього складали пісні, й годі було позбавити голосів усі балади, які прославляли фермерові вчинки. Найпопулярніша з них у сотні псевдогероїчних строф оспівувала зустріч на мості.

Хризофілакс затримався в Гемі надовго, що було на руку Джайлзові: чоловік, котрий має прирученого дракона, легко здобуває повагу. Черва, з дозволу парафіяльного священика, оселили в десятинній стодолі, й там його вартувало дванадцятеро достойних юнаків. Так у Джайлза з'явився перший титул: Dominus de Domito Serpente, що по-простацькому означало Володар Темляка для Дракона чи, скорочено, «Тем». За це його шанували всюди, та сам він усе ще сплачував умовну данину Королю: шість бичачих хвостів і пінту гіркого хмільного пива. Ці дари до королівського двору привозили в день святого Матіяса: саме того дня відбулася вікопомна зустріч на мості. Проте минуло не надто багато часу, і Джайлз змінив титул «володар» на «граф», і пояс Графа Тема був таки справді довгим.

Через кілька років він став Принцом Юліусом Еґідіусом і вже не сплачував данини. Бо казково багатий Джайлз спорудив собі препишну залу й зібрав чималий загін вояків. Вони були тямущі та веселі, адже їхньої платні вистачало на все, що тільки можна було купити за гроші. Кожен із дванадцяти достойних юнаків став капітаном. Гарм отримав золотого нашийника і, доки жив, гасав собі, де сам хотів, — гордий і щасливий пес, нестерпний для своїх побратимів; він-бо очікував, що інші собаки поважатимуть його відповідно до того жаху та захоплення, які викликав його господар. Сіра кобила доживала свої дні в мирі й ніяк не видавала своїх думок.

Урешті-решт, Джайлз став і королем. Саме так: Королем Маленького Королівства. Його коронували в Гемі під іменем Еґідіуса Драконаріуса, та найчастіше згадували як Старого Джайлза Хробакаря. Адже при його дворі послуговувалися простацькою мовою, і жодна з його промов не прозвучала книжною латиною. Джайлзова дружина зробилася королевою великого розміру та маєстату й міцно тримала в кулаці всі придворні справи. Годі було обійти Королеву Аґату, — принаймні йти довелося би довгенько.

Отак Джайлз став за якийсь час старим і поважним, відпустив білу бороду до колін і правив чималим двором (там винагороджували за заслуги), заснувавши цілком новий лицарський орден. Його лицарі називалися Червостражі, а їхньою емблемою був дракон; дванадцятеро юнаків стали старійшинами.

Слід визнати, що Джайлз вельми завдячував своє вивищення фортуні, хоча йому й вистачило глузду скористатися нею. І успіх, і розум залишилися з ним до кінця його днів, на превелику втіху для його друзів і сусідів. Він дуже щедро винагородив парафіяльного священика, і навіть коваль та мірошник отримали своє. Джайлз міг собі дозволити бути щедрим. Але, ставши Королем, запровадив суворий закон проти неприємних пророкувань і зробив млинарство королівською монополією. Коваль змінив ремесло, ставши власником похоронного бюро, а мірошник перетворився на найвірнішого слугу корони. Священик став єпископом, і його єпархія розташувалась у розбудованій із такої нагоди церкві Гема.

Ті, хто й досі живе на теренах Маленького Королівства, знайдуть у цій історії справжнє пояснення назв, що їх декотрі міста й села мають у наш час. Адже знавці в цій царині твердять, що Гем, ставши головним містом нового королівства, через цілком зрозумілу плутанину між Володарем Гема та Володарем Тема ввійшов в історію під останньою назвою, яку і зберігає донині; бо Тгем із літерою г — це чистої води примха. А вшановуючи пам'ять про дракона, завдяки якому постали їхні слава та щастя, драконарії збудували собі величну оселю далеко на північному заході від Тема, на тому місці, де вперше зустрілися Джайлз і Хризофілакс. Місце те було славне в цілому королівстві як Aula Draconaria чи, по-простому, Вормінґгол: на честь імені короля та його штандарту.

Обриси землі відтоді змінилися, королівства поставали і зникали; щезли ліси, змінили плин ріки, й тільки пагорби залишилися на старих місцях, але і їх точать дощ та вітер. Однак назва та не забулася, хоча люди тепер вимовляють її як «Ванл» (принаймні так мені переказали); бо підупала гордість сіл. Але у дні, про які повідає цей переказ, то був Вормінґгол із Королівським Престолом, і там був штандарт у вигляді дракона, і майорів він понад деревами; і, доки Хвостогриз не зійшов у землю, всім там велося добре та весело.

Envon

Хризофілакс часто благав подарувати йому свободу; а прогодувати його було справою недешевою, бо дракони, як і дерева, росли доти, доки в них теплилося життя. Тому-бо через декілька років, коли Джайлз уже убезпечив свою владу від зазіхань, він дозволив бідолашному червові повернутися додому. Вони попрощалися, пишномовно висловивши взаємну глибоку пошану й уклавши двосторонній пакт про ненапад. На дні свого лихого серця дракон почував таку велику прихильність до Джайлза, на яку тільки могло бути здатне його плем'я. Зрештою, був іще Хвостогриз, а отже, Хризофілаксові могли завиграшки відібрати життя, а разом із ним і багатство. Хай там як, а у дракона в печері таки залишилася підвода скарбу (як і підозрював Джайлз).

Хризофілакс полетів назад у гори, повільно та важко, бо крила його від тривалого невправляння стали неповороткі, а розміри та панцир значно збільшилися. Прибувши додому, він негайно звів порахунки з молодим драконом, якому вистачило сміливості оселитись у печері за Хризофілаксової відсутності. Мовлять, що шум їхньої битви чули в усій Венедотії. Зжерши — і то з великим задоволенням — переможеного суперника, дракон поліпшив самопочуття, і його перестали діймати шрами приниження, — він поринув у довгий сон. Але згодом, раптово прокинувшись, черв подався на пошуки того найвищого та найдурнішого велетня, котрий однієї дуже давньої літньої ночі й заварив усю цю кашу. Дракон трохи провчив його, й бідолаха був геть причмелений.

— Мушкетон, кажеш? — мовив він, чухаючи голову. — А я думав, що то ґедзі!

Finis

або по-простому

КІНЕЦЬ

ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА

ПЕРЕДМОВА

«Червона Книга» містить чимало віршів. Декілька з них включено до тексту «Падіння Володаря Перстенів» чи до супровідних історій та хронік; набагато більше знайдено на вкладних аркушах, а деякі недбало занотовано на берегах сторінок чи в порожніх місцях. Більшість цих останніх є нісенітницею — нині вони часто незрозумілі, навіть якщо й написані розбірливо, — або напівзабутими уривками. З цих маргіналій узято №№ 4, 11, 13; а втім, найкращим зразком їхньої загальної тональності є радше карлючки на сторінці, де записано «Коли зима нашле холоди…» авторства Більбо:

На шпиці півня вертить так, Що хвіст схилився вниз; Дрозд від морозу так закляк, Що й равлика б не вгриз. «Лихий мій жереб», — дрозд завів, «Все марно», — півень відповів, — Їх пісня повна сліз.

Пропонована добірка складається з доволі давніх поезій, головно пов'язаних із легендами й жартами Ширу кінця Третьої Епохи, — поезій, що їх склали, очевидно, гобіти, переважно Більбо та його друзі або їхні безпосередні нащадки. Авторство, втім, рідко коли зазначено. Вірші, не додані до прозових текстів, записано різними почерками, і, ймовірно, первісно вони побутували в усній традиції.

Подейкують, що № 5 у «Червоній Книзі» склав Більбо, а № 7 — Сем Ґемджі. № 8 підписаний СҐ, і цьому підпису можна вірити. № 12 також підписаний СҐ, хоча щонайбільше Сем міг лише підправити давнішу поезію з комічного бестіарію, який гобіти, вочевидь, полюбляли. У «Володарі перстенів» Сем твердив, що № 10 був традиційним для Ширу.

№ 3 є зразком іншого жанру, який, здається, розважав гобітів: поезія або оповідка, яка повертається до свого початку і яку можна декламувати так, аж доки слухачі збунтуються. Декілька зразків знайдено в «Червоній Книзі», але чи не всі вони — простацькі й грубуваті. № 3 — набагато довший за інші й найкраще опрацьований. Очевидно, цю річ склав Більбо. На це вказує її явна спорідненість із поемою, що її продекламував Більбо як свій власний твір у домі Елронда. За походженням «нісенітна поезія», в рівендільеькій версії вона постала переробленою та пристосованою — дещо недолуго — до високоельфійських і нуменорсь- ких легенд про Еаренділа. Можливо, тому що Більбо винайшов її метричний малюнок і пишався цим. Цей розмір не повторюється в жодній іншій поезії «Червоної Книги». Давніший варіант, поданий тут, можна віднести до перших днів після повернення Більбо з мандрів. Хоча вплив ельфійських традицій помітний, але потрактовано їх несерйозно, а вжиті там назви (Деррілін, Телламі, Белмарі тощо) просто вигадані в ельфійському стилі й насправді зовсім не ельфійські.

Вплив подій кінця Третьої Епохи та розширення обріїв Ширу завдяки контактам із Рівендолом і Ґондо- ром можна побачити і в інших творах. № 6, хоча він уміщений тут відразу після поезії Більбо про Місячанина, й останню річ, № 16, слід виводити, врешті-решт, із Ґондору. Вочевидь, вони базовані на переказах Людей, котрі мешкали на морських узбережжях і котрим були відомі річки, що впадають у Море. У № 6 і справді згадано Белфалас (вітряну бухту Бел) і Вежу на узбережжі, Тіріт Аеар, у Дол Амроті. У № 16 згадано Семиріччя: сім рік[1], які впадають у Море в Південному Королівстві, — й ужито ґондорське ім'я, в його високоельфійській формі: Фіріель, «смертна жінка»[2]. У Довгобережжі й Дол Амроті побутує чимало переказів про старовинні ельфійські оселі та про гавань у гирлі Мортонду, з якої «лоді, що плинуть на Захід» відпливали ще за такої давнини, якої сягає й падіння Ереґіона за Другої Епохи. Отже, ці два твори — лише переробки південного матеріалу, хоча Більбо міг здобути його через посередництво Рівендолу. № 14 також зазнав впливу рівендільських переказів, ельфійських і нуменорських, про героїчні дні кінця Першої Епохи; здається, тут збереглося відлуння нуменорської повісті про Туріна і Міма-гнома.

№№ 1 і 2, очевидно, походять із Цапового Краю. Вони виявляють більше обізнаності з цими землями та з Падолом, лісистою долиною Верболозки[3], ніж це, вірогідно, було властиво будь-яким гобітам на захід від Прилук. Ці поезії також показують, що мешканці Цапового Краю знали Бомбадила[4], хоча, поза сумнівом, вони мали таке саме туманне уявлення про його могутність, як ширяни — про Ґандальфову: обох шанували як осіб доброзичливих, можливо — таємничих, ще й непередбачуваних, а проте — комічних. № 1 — раніший твір, і скомпоновано його з різних гобітських версій легенд про Бомбадила. У № 2 використано ті самі перекази, хоча Томові добродушні насмішки тут перетворено на глузування з його друзів, котрі сприймали це як розвагу (з відтінком страху); але ймовірно, що цей вірш було складено набагато пізніше і вже після того, як Фродо та його товариші відвідали Бомбади- лову домівку.

Вірші гобітського походження, подані тут, мають на загал дві спільні особливості. Вони виявляють замилування в дивних словах та римових і метричних фокусах — простакуваті гобіти, вочевидь, шанували такі речі як певні достоїнства чи красоти, хоча то були, поза сумнівом, лишень імітації ельфійських поетичних вправ. До того ж ці вірші, принаймні позірно, — легковажні та несерйозні, хоча подекуди може збентежити підозра, що мається на увазі дещо більше, ніж те, що доходить до вух. № 15, звісно, гобітського походження, є винятком. Це — найпізніший твір, і належить він до Четвертої Епохи; але його вміщено тут, бо чиясь руїса надряпала в заголовку: «Сон Фродо». Це прикметно, і хоча найменш вірогідно, щоб ці вірші міг написати сам Фродо, але назва вказує на те, що їх пов'язувано з темними і розпачливими снами, які навідували його у березні й жовтні протягом останніх трьох років його життя. Проте були, звісно, й інші традиційні уявлення про гобітів, котрих охопило «мандрівне безумство» — і якщо вони колись і поверталися, то ставали відтоді дивними й замкненими. Думка про Море завжди проступала на задньому плані гобітської уяви, але страх перед ним і недовіра до всієї ельфійської премудрості були панівними настроями в Ширі наприкінці Третьої Епохи, і цих настроїв, звісно, не розвіяли до кінця події та переміни, якими та Епоха завершилася.

1 ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА

Том Бомбадил старий — веселун-базіка, синя-синя в нього куртка, жовті черевики пояс він зелений мав, шкіряні штанчата, звик лебедячим пером шапку прикрашати. Він жив під Горбом, де у травах плине Верболозка прудка просто у долину. Том старий якось улітку йшов по луговині: то збирає жовтці, то ганяє тіні, то лоскоче джмелів, що гудуть у квітах, то годинами сидить біля плес відкритих. Борода вже у воді в нього на долоню, й Золотинка підпливла, пані Річки доня і за кінчик потягла. Він — шубовсть до неї, наковтався води, розгойдав лілеї. «Ти куди? — його питає Золотинка мила. — Бульбашки пускаєш ти. Томе Бомбадиле, рибку ти злякав, і видру, і сім'ю качину, ще й свою утопив із пером шапчину!» «Повернула ти її, діво прехороша! — каже Том Бомбадил. — Хлюпання не зношу. Поринай! Знов засни там, де темне плесо під корінням верби, водяна принцесо!» Золотинка попливла в неньчині хороми, у найглибшу з ковбань. Але вже без Тома, — на вербовому корінні, сплутаному дико, сушить він перо на сонці й жовті черевики. Вербочоловік завів, пробудившись, пісню, під хитким гіллям приспав Тома — і як стисне у розколині своїй: клац! як у лещата куртку, шапку і перо разом з Томом взято. «Що на думці в тебе, га. Томе Бомбадиле? Бачиш, п'ють у серцевині воду мої жили, ти, з пір'їною своєю, що мене лоскоче, ставши, мокрий як хлющ, перед мої очі?» «Ти мене відпусти, Вербостаригане! Тут я зовсім закляк, подушка погана з коренів твоїх жорстких. Пий собі водичку! Повертайся до сну, як і доня Річки!» Й Вербочоловік його випустив з капкана, і замкнув свою скрипучу хату дерев'яну, щось бурмочучи тихцем. І за течією Том далі пішов з низини тієї. В лісі він посидів трохи, під гіллям тінистим, і заслухався пташиним щебетом і свистом. Мотилів над ним вилася зграйка легкокрила, й раптом небо проти ночі сіра хмара вкрила. Тож Том поспішав. Злива набігала, річку всіяли стрімку водяні кружала, знявся вітер, з листя зимні котяться краплини, й Том забіг до нори — в схованку єдину. Білолобий борсук темними очима з борсучихою й синками на приходька блима, — цілий горб вони розрили. Хап його — і в нору затягли його, в її довгі коридори. У таємному барлозі всівшись, бубоніли: «То куди ти завалився. Томе Бомбадиле? Борсуки тебе спіймали — справа це пропаща, і назад тобі дороги не знайти нізащо!» «Чуєш ти, старий Борсуче? Мова йде й про тебе. Покажіть мені дорогу! Йти мені вже треба. Виведіть мене надвір, де шипшина в цвіті, — та почистіть свої кігті і носи невмиті! Знов засніть ви на соломі в лігві цім великім, як і гарна Золотинка з Вербочоловіком!» «Вибач!» — борсуки тоді проказали хором, вивели у сад колючий Тома коридором, повернулись до своєї, тремтячи, господи і засипали землею виходи і входи. Літній дощ ущух. Ні хмарки в небі смерковому, Бомбадил старий сміявся, ідучи додому; відчинив віконниці, увійшовши в хату. В кухні нетлі біля лампи почали кружляти. Том бачить з вікна: зорі заблищали і на захід молодик хилиться помалу. Тьма вгорнула Горб. Узяв свічку Том і рвучко, здершись по скрипучих сходах, двері смик за ручку. «У-у, Томе Бомбадиле! Ось і я нарешті! Цю ніч тут я, за дверима. Більше не втечеш ти! Дух Могильний, що в кургані мешка старовиннім, — викладене на вершині там кільце камінням — візьме він тебе під землю, звільнений з полону. Бідний Том Бомбадил зблідне й захолоне!» «Геть іди! І не вертайся до мого порога! Тут очей-жарин не треба й реготу глухого! Череп свій схили на камінь, скрийся під курганом, як і юна Золотинка з Вербостариганом і борсучою сім'єю, що залізла в нору! Жде тебе зарите злото і забуте горе!» Вилетів Могильний Дух крізь віконце тінню, шмигонув через подвір'я, шуснув попідтинню і — до кілець кам'яних, під курганні схили із плачем — лише кістки проторохкотіли. Том Бомбадил старий — він склепив повіки солодше за Золотинку й Вербочоловіка, втішніше, ніж Борсуки і Курганів діти, і, калачиком згорнувшись, гучно став хропіти. Вставши, він шпаком співає, ледве засіріло: «Га-ла-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!» Черевики, куртку й шапку він натяг зім'яту й відчинив вікно, щоб сонце залило кімнату. Обережний Бомбадил, мудрагель-базіка; синя-синя в нього куртка, жовті черевики. Ані в горах, ані в долах не спіймати Тома, ні над Верболозкою, ні в гаю густому, ні в човні серед латаття в тихому затоні. Але сам він упіймав якось Річки доню, що пташкам в очеретах, розпустивши коси, вся в зеленому, співала солодкоголосо. Він схопив її! Сичить очерет зрадливо, видри — врозтіч, чаплі — в крик, б'ється серце в діви. Каже Том Бомбадил: «Ось моя кохана! У мій дім ходи зі мною! Стіл накрито зрана: масло, мед і вершки до пухкого хліба, ще й троянди зазирають з підвіконня в шиби. Тож під Горб перебирайся! Матір з її хланню ти облиш — не стрінеш там ти свого кохання!» Ну й бучне було весілля в Тома Бомбадила! Плетениця із жовтців шапку замінила, півники і незабудки в косах Золотинки, сукня — срібно-зеленава. Він співає дзвінко — ніби шпак, мов джміль — мугика весело під скрипку, діву річкову за стан обіймає кріпко. В хаті лампи мерехтливі, простирадло біле; саме на медовий місяць борсуки приспіли, під Горбом затанцювали, а в шибки сторуко Вербостариган до них просто в спальню грюка, і зітхає в очереті прибережнім наче пані Річка, а в кургані Дух Могильний плаче. Том Бомбадил старий не зважа на кроки, голоси нічні і стукіт — хай собі поцока; виспавшись, шпаком співає, ледве засіріло: «Га-ліа-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!» Він вербові кілки на порозі теше, а красуня Золотинка русу косу чеше.

2 БОМБАДИЛ ПЛИВЕ ЧОВНОМ

Вітер Західний; осінні барви відцвілися; буковий листок летючий Том спіймав у Лісі. «Вітерець мені приніс день щасливий! Нащо на новий чекати рік? Нині втішусь краще! Ось полагоджу човна, і спущу на воду, й попливу струмком на захід примсі на догоду!» Пташка з лоз: «Привіть-віть, Томе! Тут я на сторожі. Що за примха, що за примха — здогадатись можу. Бовкнути йому, в якому ти пливеш керунку?» «Цить, а то я обскубу й з'їм тебе, шептунко, що торочиш про чужі справи в кожне вухо! Скажеш Вербочоловіку — спряжишся, плетухо, на вербовому рожні. Змовкнеш ти назавше!» А Кропив'янка злетіла, хвостика піднявши: «Спершу ти мене спіймай! Та не згадуй всує: сяду я йому на вухо — й вістку він почує. „Коли смеркне — біля Міту“, — я підкину натяк. Поспішай, поспішай! Саме час пиятик!» Том про себе розсміявся: «Так і рушу, мабуть. Міг би путь обрати іншу, та туди щось вабить». Залатавши днище, човен витяг на глибоке крізь лозняк і очерет з тихої затоки біля вільхи — й заспівав ось як: «Голо-гілко, ти течи, струмку вербовий, глибоко чи мілко!» «Гей! Томе Бомбадиле! Ти куди прямуєш, ти, що в човнику хисткому на ріці веслуєш?» «Може, вниз по Верболозці та на Брендівинну: може, розкладуть для мене вогнище гостинно у Заплітті. В мене там, невеликі зростом, друзі є, що й на ніч пустять. Я в них частим гостем». «Всім моїм — привіт, від них принеси ти вісті! Про місця повідай рибні та про плеса чисті!» «Ні, — каже Бомбадил, — рушив я в дорогу трунку пінного нюхнути — не за вістового». «Хі-хі-хі! Нахабо Томе! Стеж, щоб утопити не вдалось корчам вербовим оцього корита!» «Ти. Рибалочко, помовч! Побажань не треба! Риб'ячими кісточками вичисть пір'я в себе! Ти на гілці — чепурун; вдома, серед бруду — Халамидник-нечупара, хоч кармінні груди. Про рибалочок я чув, із дзьобів їх ніби роблять флюгери маленькі, — вже тут не до риби!» Дзьоб Рибалочка стулив, підморгнувши Тому, як під гілкою він плив. Пурхнув — та й по всьому, лиш перо впустив блакитне — бірюза як бризне в сяйві сонця! Том спіймав: «Гарна даровизна!» В шапку застромив його він замість старого: «Зараз колір мій — блакитний, весело від нього!» Кола круг човна пішли, бульбашки і брижі. Лясь! — по тіні у воді Том веслом як вріже! «Киш! Томе Бомбадиле? Я й не ждав, що стріну. Що, зробився човнярем? Хочеш, перекину?» «Що ж! Скінчу, Вусаню, верхи на тобі мандрівку. Затремтиш, як доберуся до твого загривка». «Пхе, Томе Бомбадиле! Чула б моя мати! Я скажу їй: „Тата клич, і сестру, і брата! Том здурів: пливе, як лиска — дерев'яні ніжки, Верболозкою, стару осідлавши діжку!“» «То Могильним Духам шкуру я твою підкину! Дублять хай її й золотять! Не впізнала б сина, зрештою, якби не вуса, навіть видра-мати. Швидший будь, а доти Тома зась тобі займати!» «Бр-р-р!» — як форкне видреня, бризками обдавши Тома з голови до ніг; човен розхитавши, упірнуло й залягло, ще напоготові, доки Томів спів не стих, десь на бережкові. Лебідь з Елвет-острівця повз проплив бундючно, зміряв Тома вбивчим зором, потім пирхнув гучно. Том у сміх: «Старий шипуне, що — пір'їни шкода? Дай іще одну! Стару потовкла негода. Більше б я тебе любив, знай ти ґречне слово: довгошиїй, шепелявий — кпиш ти гонорово! Як повернеться Король, виловить із річки, затаврує жовтий дзьоб — кинеш панські звички!» Той надувся, зашипів і чкурнув від Тома; вслід за ним і Том подався в човнику хисткому. Том підплив до Вербогреблі. Річка вниз тут рине до Лозового Затону, вся у клаптях піни, — човен крутячи, мов корок, греблею прогнала і до Ґріндмурського враз віднесла причалу. «Гей! Це ж Том Лісовик — борода цапина! — заплітчан-брередонців залунали кпини. — З луків ми тебе застрелим! Стережися, Томе! Зась могильному привиддю й люду лісовому у човні чи на поромі в Брендівинну вийти». «Фе, малі черевані! Надто не радійте! Знав я гобітів, що рили нори-тайносхови, — їх сполохувало око цапове й боброве, їх і місячне проміння, й власна тінь лякала. Орків я на вас накличу: ох, дасте ви драла!» «Клич. Томе, — бородою тільки б не накласти. Три стріли в твоїй шапчині! Не лякаєш нас ти! Зараз ти куди зібрався? Де пивця зварили? У Брередоні для тебе замалі барила!» «Я — до Ширського Струмка через Брендівинну, та для човника ріка надто швидкоплинна. Вдячний буду тим, хто візьме в лодь мене велику, — ранків їм і вечорів радісних без ліку». Палахтіла Брендівинна, доки ген за Широм сонце не зайшло, — і все потім стало сірим. Порожньо на Мітських Сходах. І ніхто не кличе його з Тракту. Каже Том: «Веселенька стріча!» Том дорогою поплівся, — саме смерк спускався. В Очеретах засвітилось. Хтось з ним привітався. «Тпру!» Зупинились поні, стали і колеса. Мимо Том почвалав, мов без інтересу. «Гей! Що це за жебрак до Прилук чалапка? Що за справи тут у тебе? Вся у стрілах шапка! Хтось провчив тебе за віщось, хтось напав на тебе? А ходи сюди! Кажи — чого тобі треба? Ширського, гадаю, елю, а в кишенях свище. Двері я скажу заперти, хай тобі абищо!» «Ну. Забрьохо, отакої! Бачились востаннє ми з тобою біля Міту — ну й лихе вітання! Будь привітніший, товстий фермере, що пішки йти не можеш — їдеш возом ти через задишку. Бевзю-скнаро! Вибирати — справа не жебрацька, а як ні — пошлю подалі й втратиш ти багацько. Ну ж. Чударю! Підсади! Кухоль з тебе нині. Друг старий мене впізнає й у вечірній тіні!» Вдвох минули Очерети з реготом веселим, хоч корчма стояла навстіж і пахтіло елем. Вже вони по Чударевій торохтять Дорозі, пританцьовує Том і стриба на возі. В сяйві зір Бобовий Лан, Чударева хата мов запрошує вогнями переночувати. Привіталися у дверях Чудареві діти, жінка винесла по кухлю горло промочити. І пісні були, й вечеря, оповідки й танці; на всю губу пан Чудар гопкав на гулянці. Том, коли не цмулив з кухля, брався за волинку, дочки втнули «Стриб-скік», реготала жінка. Хто у папороті вклався, хто в пуху чи в сіні, а Забрьоха й Том старий всілись при каміні обсудити сам на сам вісті найсвіжіші від Курганів аж до Веж: і про кінне й піше, про сівбу, і про жнива, і про збіжжя різне, притчі з Брі, чутки про кузню, млин і дешевизну, шепти, що південний вітер передав модрині, і про Сторожів на Броді, й про болотні Тіні. Дід Чудар заснув край приску врешті у фотелі. Том удосвіта пішов, — сни сумні й веселі ледве згадуються потім, і так само віщі. Відімкнулися нечутно двері; вранці хвшца змила всі його сліди, ані знаку в Міті, ні пісень його, ні кроків не чутно в Зашгітті. Біля Ґріндмуру простояв його човен три дні й Верболозкою в краї вранці рушив рідні. Кажуть гобіти, його видри від причалу відв'язали й через греблю уночі попхали. Лебідь з Елвет-острівця сам підплив до носа, гордо дзьобом потягнув за обривок троса; видри стежать, щоб коріння не змогло вузлате Вербостариганове до човна дістати; сів Рибалочка на ніс — проводжає радо, а Кропив'янка весела щебетала ззаду. Ось і Томова затока. Видра в крик: «Зажди-бо! Що ж за лиска це без ніжок? Це вже радше риба!» Голо-гілко-вербо-річко! Весла-бо забули! Том у Ґріндмурі нескоро витягне їх з мулу.

3 ЛИЦАРСЬКИ ПРИГОДИ

Веселий був моряк один — бурлака він і висланець, і золочений човен ним збудовано — замислив це; вівсянка з помаранчами на харч йому у трюмі там, лаванда й майоран йому є пряними парфумами. Вітри благав для цілої флотилії впокоритись, з сімнадцятьма щоб ріками великими упоратись. Де річка рінь розкочує, русло чиє — у ґравії, там, перепливши Деррілін, на берег він упав її. Путь у Країну Сутінну, окутану зажурою, за пагорби для нього є дорогою похмурою. Загаявся в поході він — мелодію наспівує; просив руки в капусниці, спокусниці вродливої. Вона це стріла кпинами невпинними й зневагою, — й вивчати він ударився і чари всі, і магію. Повітряні вже сплетено тенета ним, зі шкірочки хрущевої засклілої вже крила є — із пір'ячка. Вже ниттю він павучою обкручує їй талію, почаклував над білою із лілії він залою з весільними альковами квітковими, де спати їй; зіткав сріблисті тканки він серпанкові на шати їй. Він дарував коштовності — їх повністю змарновано, на ньому ж, ніби пагуба, зганя хіба що зло вона; й, сумний, її покинув він, полинув він світ за очі, мов пух, на крилах леготу, сердега той, літаючи. Архіпелаги з жовтими знайшов там він нагідками, із золотими скелями й джерелами-лелітками. Він битви разом з війнами розбійними розв'язує, злітав за море в Белмарі, і Телламі, й Фантазію. Шолом і щит — зробив колись з слонівки і коралу їх, меч зі смарагду викував і дику вів баталію з героями ельфійськими, із військом їх розцвіченим, — злотоволосі витязі мчать битися у січі з ним. При пишних піхвах, панцер мав із кварцу на раменах він, і срібне вістря викував на піку він ебенову. І списом малахітовим сердито він вимахував, нагнав на райських джмеликів, метеликів тим спраху він. Він бився з Гострожалами, Дзижчалами і Бджолами, вкрав Золотий Стільник у них, і втік від них Гондолою із листя й павутиночок, і, плинучи назад уже, лиш панцер начищав собі, лищав аби він райдужно. Загаявся він тільки щось на хвильку ще на острові, між квітами повештався й нарешті все ж без остраху зі стільником додому він, в хороми він прибув свої — й згадав своє доручення! Закручений, забувся він у виправах, чаклуючи й воюючи, бурлака цей. І знову нарихтовано вже човен ним — моряк оцей гінцем є вічним, висланцем, замисленим, замріяним, немов перекотиполе, що тріпали борвії ним.

4 ПРИНЦЕСА СЯЯ

      Принцесонька Сяя       Красою сяє. Як пісня ельфійська впевня:       Їй намисто в волосся       Перлове вплелося, Хустинки її ткання —       Золотава павоть,       І разок їй править Срібних зірок за кольє.       Із павутинки       Біла кофтинка Місячно вся виграє,       І стягує шату       По перехвату З рос діамантових шнур.       Удень на ній тільки       Сіра мантилька І хмарно-блакитний каптур.       Але серед ночі       Вона вся блискоче, В сяйві зірок осяйна,       І полискують, ніби       Луска у риби. Черевички її, як вона       На дзеркальне поверне       Плесо озерне Й на воді танцювати почне.       Залиша вона в леті,       Немов на паркеті. Відсвітів мрево ясне.       Де її ноги       Зі срібла живого Ковзнуть по водному склі.       Вона дивиться вгору —       У вись неозору. На берег, що тоне в імлі,       І, зробивши коло.       Очі додолу Опускає, а там — що за збіг! —       Принцеса Тая,       Прегарна, як Сяя, — В них торкаються пальчики ніг!       Тая — блискуча,       Як Сяя, й сліпуча; Але Тая — дивний каприз —       У зірчастій короні       В бездонній тоні Головою висить униз!       Вона зором сяйливим.       Дивуючись дивом. Пронизує іншу немов;       Це чудо — над морем       Отак яснозорим Гойдатися сторчголов!       Мають лиш ноги       В них стрітися змогу, Бо що за шляхи простяглись       До тієї країни,       Де землю покине З них кожна, піднісшись увись, —       Це невідомо,       Й не пізнати нікому В ельфійській цього ворожбі.       Тож кожна зосібна       Ельфоподібна І далі танцює собі:       З перлами в косах       І в гостроносих Черевичках лускатих,       У прегарних шатах — Сяя;       У прегарних шатах. Черевичках лускатих       І гостроносих,       З перлами в косах — Тая!

5 МІСЯЧАНИН СПАТИ ЗАПІЗНО ЛІГ

Стара корчма, весела корчма       стояла при сірім горбі. І таке примудрялись там пиво варити. Що вночі Місячанин зійшов з орбіти,       щоб напитись добряче й собі. Стайничий мав п'яничку-кота,       п'яничку та ще й скрипаля, — Літа вгору-вниз смичок у котиська. То низько муркоче, то високо хвиська,       то в середнім регістрі пил я. Корчмар тримав мале собача,       що жарти любило і сміх; Веселяться коли пожильці, воно слуха Дотепи всі, нашорошивши вуха,       і регоче до гикавки з них. А ще в них рогата корова була,       пихатіша за королев, — Та від музики, ніби упившись пивом. Вона махала хвостом красивим,       танцюючи поміж дерев. І о! ряди срібних мисок       і срібних ложок запас! Для неділь — особлива ложка і миска, Й по суботах їх натирали до блиску       у пообідній час. Місячанин кухоль за кухлем кружля,       нявчанням це кіт зустріча; У миски і ложки — танок на шинквасі. Корова скажено брикати взялася,       і ловило свій хвіст собача. Тоді Місячанин випив іще,       і сповз зі стільця під стіл, І заснув, і снилось усе йому пиво. Аж доки зірки поблідли лякливо       і просвітлів небосхил. Стайничий сказав до п'янички — кота:       «Місячний кінь ірже, А другий гризе свої срібні вудила. А господарю пиво тямки відбило,       а скоро й світатиме вже!» І котко — тра-ля-ля — вже жиґу пил я,       що збудить і мертвяка. — Скрипка все швидше вищить і лепече. А корчмар Місячанина трусить за плечі:       «Уже по третій!» — гука. Місячанина викотили на горб       і спровадили на небеса. А коні галопом скачуть позаду. І корова, як олень, стриба по саду,       і з ложкою миска гаса. Ще швидше пиля смичок тра-ля-ля,       собача загарчало притьмом. Корова і коні на голови стали. Зіскочивши з ліжок, посеред зали       пожильці танцювали гуртом. Лопнули струни із дзвоном — бринь!       Через Місяць корова — скік! Собача реготало над вибриком вдалим. І з хати суботній полумисок чвалом       з недільною ложкою втік. Закотився круглий Місяць за горб —       це Сонце його проганя. Очам своїм світлим не йме воно віри: Усі, на його здивування щире,       повкладалися спати за дня!

6 З НЕБЕС МІСЯЧАНИН СПУСТИВСЯ ЗАРАНО

В Місячанина-діда сріблилися блідо       і борода, і взуття. У короні — опали, і перли внизали       пояс тонкого шиття. І, в сірих шатах по світлих палатах       блукаючи, він тихцем. Піддавшись химері, зі слонівки двері       відімкнув кришталевим ключем. По сяйливій драбині із волосіні       він легко донизу зійшов І сп'янів від свободи, в божевільну пригоду       кинувшися стрімголов. Діаманти білі йому вже немилі,       і власний набрид мінарет — Місячна брила, що сама височіла,       у місячний врісши бескет. Зміг би все він здолати, аби його шати       берил розцвітив і рубін. Щоб дістав із сапфіром і смарагдом щирим       нові діадеми він. Бувши ще й одиноким, знічев'я він оком       вбирав золотавий світ. Прислухаючись чуло до дальнього гулу       з його веселих орбіт. Коли, срібно-безкровний, його місяць був повний,       запрагнув Полум'я він: Не того, що у гранях селенітів тьмяних, —       червоного, ніби кармін; Шарлатного блиску й іскристого приску.       язиків жаркого вогню, Палахкої заграви, щоб горіла яскраво,       віщуючи бурю дню. Не безодні блакиті й не тони соковиті       зелених лісів і боліт — Веселість рум'яна і кров полум'яна       в людський його вабили світ. Кортіло пісні, і сміху, хоч трісни.       і вина, і гарячих страв. Сам же печиво з тіста снігового перлисте       з місячним сяйвом вживав. Про перчене м'ясо замріявшись ласо       і пунш рікою, він зліз Із хисткої драбинки, необачний, гінко       і шугнув метеором униз, — Мов зірка, саме перед Святками,       відіпхнувши останній щабель. Він упав у хвилі, від піни білі,       у вітряну бухту Бел. Як оцю оминути, ради місяця, скруту, —       замислився, тонучи, він, І рибацький ялик, на подив рибалок,       спіткав його серед пучин. Він лиснівся волого, і сяйво від нього       йшло фосфоричне якесь. Як потрапив у сіті, — з блідої блакиті,       опалів і зелені весь. На берег з уловом він був ранковим       доставлений мимохіть: Мовляв, «недалечко є тут містечко —       у корчмі комірчину зніміть». І тільки з Вежі на узбережжі       дзвону повільного бас Пролунав, ніби натяк, що приплив лунатик       у той неслушний час. Ні вогнища зранку, ані сніданку,       досвітки зимні й сирі. Не вогонь — тільки сажа, й багнюка вража,       не сонце — чадні ліхтарі Завулку бічного. Не стрів він нікого,       не залунали пісні, — Лиш хропіння всюди, бо в ліжках люди       ніжаться ще уві сні. Він у двері дубасив, заперті на засув,       кликав — та все дарма. Аж постукав у шиби, де світилося ніби, —       оце й була корчма. Кухар надутий і спросоння лютий:       «Вам чого?» — почина. «Вогню, і злота, й пісень охота,       і червоного вдосталь вина!» «Як свого ви носа це побачите, — скоса       той зиркнув, — та прошу в дім. В мене срібла замало і шовку не стало, —       може, й будете гостем моїм». Сріблом плата — щоб клямку підняти,       перлина — щоб увійти. Посидіти нині удвох при каміні       коштує ще двадцяти. Голодний, ні ріски не мав він у писку,       аж дістались йому того дня Навзамін корони і балахона       закоптіле щербате горня. Де лишилась вівсянка з учорашнього ранку,       й дерев'яна ложка проста. На кутю різдвяну, дурненький, зарано       до цього він прибув кута. — Гість непрактичний, що шлях лунатичний       з Місячних Гір верста.

7 КАМ'ЯНИЙ ТРОЛЬ

Троль-одинак на камені вкляк Й обсмоктував-гриз старий маслак:       За багато років він його весь обчмокав.             Бо м'ясце пробігало там рідко.                   Не видко! Нізвідки! В печері у горах він жив, одинак,       А м'ясце пробігало там рідко. Йшов Том у той бік — чималий черевик. «Що там у тебе? — до Троля прорік. —       Це ж гомілка родима мого стрийка Тіма,             Що місце їй на кладовищі!                   Гробищі! Горбищі! Тім уже мертвий не перший рік,       І гадав я — він на кладовищі». «Моє ж ти хлоп'я, украв ії я. Чи не байдуже, кістка в ямі чия?       Твого стрийка тіло вже задубіло,             Як знайшов я його гомілку.                   Ходилку! Худілку! Хай він бідному тролю хоч так посприя.       Бо йому вже не тра' гомілки». А Том: «Не крути, — не збагну щось, як ти Без дозволу можеш собі піти       Та й гомілку забрати в рідні мого тата.             Поверни ж оцю кістку в могилу!                   Бурмило! Громило! Хай він мрець — вона має йому відійти.       Поверни ж оцю кістку в могилу!» Троль шкіриться: «Дзусь! Я й за тебе візьмусь І твоїми гомілками теж поживлюсь.       Свіженьке м'ясо — шматочок ласий!             Тебе роздеру я негайно.                   Ставай-но! Стривай-но! Я стомився мертвеччину гризти якусь,       На обід тебе з їм я негайно». Він гадав, що без бід упіймав свій обід, Але бачить — за ним прохолов і слід.       Перш ніж дав би він раду. Том підкрався ззаду             Й носаком його пхнув, щоб провчити.                   Вперчити! Вгірчити! Його, подумалось Томові, слід       Копняком попід зад провчити. Та м'ясо й кістяк за камінь, однак. Має твердіші троль-одинак.       Він для черевика — що гора велика.             Бо тролю той не дошкуляє.                   Штурляє! Шпурляє! Том стогне, а Троль регоче усмак.       Бо зна, що йому дошкуляє. У Тома нога відтоді кульга, І він її скрізь за собою тяга.       А Троль — нівроку, він з місця ні крюку,             З ним і кістка кістлявого стрийка.                   Щедрійка! Мудрійка! В нього камінь той самий, хай час і збіга,       І кістка кістлявого стрийка!

8 ПЕРРІ-КАЛАЧИК

Самотній Троль на камені вкляк       і тужливу співав кантилену: «О, чому маю жити як одинак       серед горбів Пїнгену? Давно десь поділась рідня моя       і не сумує за мною, від гори Грозової до Моря я       лишився сам самотою». «Не цуплю я золота, пива не п'ю,       не харчуюся м'ясом ніяким, але Люди, зачувши ходу мою,       зачиняють хвіртки з переляком. О, мрія ніяк мене не полиша       про зграбніші ноги і руки! В мене ж усмішка лагідна, добра душа,       й куховарську я знаю науку». «Ну-ну! — він подумав. — Зміню я ходу!       Ось піду і знайду собі друга. Ступаючи м'яко, весь Шир обійду,       обнишпорю всю округу». Отож він узув хутряні постоли,       і йшов цілу ніч до рана, й у Ритів прибув на світанку, коли       вже були на ногах городяни. Він роззирнувся — нікого ніде,       тільки пані Хосен по алеї з парасолем і кошиком тихо йде;       він спинився, всміхнувшись до неї. «Добридень, мем! — привітався Троль. —       Все гаразд, сподіваюся, з вами?» Та впустила і кошик вона, й парасоль       і заверещала без тями. Гуляв там старий Казанок, їх Мер,       і вищання почув навіжене; спаленівши, від страху він мало не вмер       і шуснув у сутерени. Ображено й сумно Троль позира:       «Не йдіть!» — промовив нишком, та чкурнула додому пані стара,       як дурна, і сховалась під ліжком. На ринкову площу Троль прийшов,       до яток зазирнув крізь щілинку, — його вгледівши, вівці сказились немов,       розлетілися гуси по ринку. Фермер Паць і Білл Різник —       в одного розлилося пиво, а другий ножа віджбурнув — і втік Хап,       його пес, полохливо. Старенький Троль завів плачі       біля брами Замкова Шпарка, аж Перрі-Калачгас, повз ідучи,       ляснув його по карку. «Ну чого ти ревеш, одоробло? — гука. —       Тут місця для тебе замало!» Він по-дружньому Тролеві дав копняка       й посміявся з його оскалу. «О Перрі-Калачику, — вигукнув Троль, —       ти хлопець такий, як треба! І зараз тебе я — ти тільки дозволь —       на чай завезу до себе». І Троля Калачик уже поганя,       вмостившись у нього на спині; й чаював по-святковому він того дня,       і в Троля сидів на коліні. Грінки були з маслом, солодкий пиріг,       і джем, і крем, і бісквіти, і Калачик усім запихався, як міг, —       як тут ґудзикам не відлетіти? Чайник свистить, від вогню гаряче,       брунатне кипить казанище, і в Калачика чай ледве з вух не тече,       а він усе хлище і хлище. Напхавши свої животи досхочу.       спочили вони без звуку, аж Троль проказав: «Дай тебе я повчу       пекарської науки: пекти чудовий пухкий коровай       і рум'яні коржі — на початок, а потім на вересі спати лягай,       де за подушку — пух совеняток». «Де був ти, Перрі?» — пита його всяк.       «На грандіозному чаї, — відказує він. — а погладшав я так.       бо їв пухкі короваї». «Та де це в Ширі? В який це бік?       Чи це аж у Брі?» — напосіли. Та Калачик схопився й рішуче відрік:       «А це вже не ваше діло». «Де? — обізвався Джек Підзирач. —       Це не сховалось від мене: він верхи на Тролі подався навскач       аж до горбів Пїнгену». Всі Люди тоді посідали собі       на поні, чи віз, чи кобилу й до хатини дісталися так на горбі,       де з димаря куріло. У двері загупали. Троля звучи:       «Пухкого чудового хліба для нас, о будь ласка, побільше спечи.       Спечи-бо! — кричали. — Спечи-бо!» «Вертайтесь додому! — їх Троль блага. —       Не запрошував я вас ніколи. Хліб я печу тільки щочетверга       і лише для вузького кола». «Вертайтесь додому! Це жарти чиїсь.       Занадто мала в мене хата, та й бісквіти із кремом перевелись:       Калачиком все ум'ято! Паць, Хосен, Казанок і Джек —       я не хочу вас бачити в себе. Геть забирайся усяк ім'ярек!       Мені лиш Калачика треба!» Перрі-Калачик тепер так розпух       від короваю пухкого, що порвалась жилетка його й капелюх       не налазить на голову в нього, бо щочетверга на чай він ішов       і долі сідав на кухні, — і здається все меншим Троль немов,       що більше він пухне і пухне. І став, як пісня до нас донесла,       великий з Калачика Пекар; від Моря до Брі величає хвала       його хліб, і батон, і крекер. Але смачніший пухкий коровай       і масло добріше свіже, що Троль на свій четверговий чай       для Перрі-Калачика ріже.

9 НЯВКУНИ

В чорнильній пітьмі трясовин      У Нявкунів хати. Повільно й тихо б'є їх дзвін,      Якщо загрузнеш ти. Хто в двері стукає до них.      Угрузне той у мул Під шкірення химер жаских      І вод у ринвах гул. Там гниловоддя затіня      Плакучих верб гілля Й похмуро кряче вороння,      Хоч очі сон стуля. За Мерлоцьке Узгір'я тяжка і довга путь.      Дерева сірі з цвіллю у падолі ростуть, Там Нявкуни таяться, там темна їх топіль —      Без місяця й сонця, без вітру й хвиль. Льохи, де скніють Нявкуни.      Холодні і сирі. Рахують золото вони      При свічці, скупарі. Зі стін і стель у них тече.      Ногами місять глей. Як, випнувши вперед плече.      Лопочуть до дверей. У шпару глянуть, крутії.      Просунуть п'ясть чутку… потім кісточки твої      Сховають у мішку. За Мерлоцьким Узгір'ям — пустельний довгий шлях,      Крізь темне павутиння, по Тодських мочарах. Крізь шибеничні хащі та петлі-бур'яни.      До Нявкунів як підеш — з'їдять тебе вони.

10 ОЛІФАНТ

Сірий, як мишка, З будинок заввишки. Ніс — як змія, Як ступаю я — Тремтить земля. Тріщить гілля. У роті — роги, Млинцевухий до того. Півднем гуляю. Без кінця і краю Топчуся по колу. Не ляжу ніколи. Хоч і смерть підкосить. Старий уже досить, Я — Оліфант, Найбільший гігант. Як зустрінеш мене. Це тобі не мине, А коли ні — Не повіриш мені. Й не брешу-таки я, Оліфант на ім'я.

11 ФАСТІТОКАЛОН

Це острів Фастітокалон! Тут висадитись є резон.      Хоч голо тут і вбого. Забудь про море! Мчи на пляж. Танцюй чи проти сонця ляж!      Чайки ж летять на нього!           Тривога!      Не тоне птах. Тут попишавшись попервах. Остереже він бідолах.      Відвага є у кого      Прибитися сюди — Принаймні переждати зливу. Спочити й скип'ятить, можливо,      У чайнику води. Дурний, хто схоче тут пристати. Ще й розпалити дровенята.      Надіючись на чай! Хай грубий в Нього панцер вельми, Він ніби спить — а потім, шельма.      Пливе за небокрай           Зі спіхом. Коли ж відчути Він устиг Раптовий жар і тупіт ніг —           Зі сміхом           Пірна Й, перевертаючись на спину. Скидає всіх, і люд той гине,      Знетямлений, до дна           Пішовши різко.                Май мізки! Багато в Морі є страхіть. Та в підступах їм не затьмить Старого Фастітокалона. Чий рід во врем'я вимер оно. Нащадка черепахо-риб. Тож дам, аби ти не загиб.           Порад я низку: В моряцьких притчах сіль влови. Сходь на відомі острови!           А краще — вчися. Щоб мирно в Середземі тік           Твій вік           У втісі!

12 КІТ

Кіт — ситий живіт      не встане з дивану, мов вирішує — миша смачніша      чи духмяна сметана. Одначе він скаче в котячій      уяві, мабуть, вільний і сильний, де спільно      ревом ревуть його родичі, жертву знаходячи      чи рвучи у барлогах, — звіроти й двоногих      пожирачі. Там леви — знічев'я сталеві      все б їм кігті вганяти у здобич, що ікла їх звикли      рвати на шмати. Ягуар, ярий, як жар,      чиї очі урочі, часто, зубастий, напасти      з дерева хоче у пущі, де хащі темнющі, —      це дикі-таки      з чужини хижаки,      а він — навпаки. Та кіт — ситий живіт,      хазяїв фаворит,      пам'ята їхній сприт.

13 НАРЕЧЕНА-ТІНЬ

Жив чоловік собі один, —      дні й ночі в самотині просиджуючи сиднем, він      не мав, одначе, тіні. Йому на голову вночі      сова мостилась біла, за неживого беручи,      і дзьоб собі гострила. У сутінь леді йшла бліду,      убрана в сірі шати, — на мить сповільнила ходу,      щоб коси заквітчати. Збудившись, чари він зборов,      струсив заціпеніння й, її обнявши — плоть і кров,      й повився тінню. При сонці й зорях навмання      вона вже не блукає — в безодні скніє, де ні дня,      ні ночі не буває. Та раз на рік, коли з яскинь      дихне ява незнана, вони, єдину мавши тінь,      танцюють аж до рана.

14 СКАРБ

За юного місяця й сонця нового про срібло і злото співали боги, — хлюпали сріблом на зелень трав, і білий ручай у них золотом грав. Перш ніж Пекло запало й розкопано руди, перш ніж гном і дракон розплодились усюди, вже ельфи жили і магічний їх спів під горбами зеленими в долах бринів, як різьбили клейноди з мистецтвом великим і блискучі корони своїм владикам. Та недоля їм випала й спів їх затих під ударами криці, в залізах важких. Захланність, чужа і усмішці, й пісні, їх багатства сховала в нори зловісні, різьблене срібло і злото, — і тінь до ельфійських вступила тоді володінь. Гном старий не виходив із ґрота, його пальці прилипли до срібла і злота, від молота, кліщів, ковадла, в труді, стали долоні, мов кістка, тверді, — ланцюги і монети клепав до упаду і купити гадав королівську владу. Та слух притупився, й померкнув зір, і на черепі шкіра — мов жовтий папір; крізь пальці кістляві його немало самоцвітів зі зблиском блідим прослизало. Він не чув, як двигтіла земля навкруги, коли юний дракон шаленів від жаги, і струмок парував на його порозі, і пломінь шипів на сирій підлозі. І помер він сам у червонім вогні, його кості зітліли в гарячім багні. Під каменем — лігво старого дракона; лежачи, око він мружить червоне. Його юність минула, втіхи нема, він лапами в жовнах і зморшках всіма прикутий до злота свого повсякчасно, в його серця горні полум'я гасне. До слизького черева липнуть скарби — йому нюхати їх і лизати аби, йому персня останнього місце знане, де тінь відкидає крило його тьмяне. На ложі твердому про крадіїв він мріє — як би він кров їхню пив, трощив їхню плоть і кості їхні; його вуха обвисли, дихання тихне. Задзвеніла кольчуга. Не чує він. Від печерних чийсь голос відлунює стін: з мечем блискучим це юний витязь його викликає за скарб його битись. Його зуби — ножі, рогова в нього бронь, та згасила в нім криця життя вогонь. Король був старий на високім престолі — борода на коліна звисала кволі; їжа й питво йому не до смаку, ані пісня, — він думає думу важку про скриню в підземній скарбниці велику, в якої різьбою мережане віко, — в ній бліді самоцвіти й казна золота; там залізом оббито міцні врата. Мечі його воєвод — іржаві, занепала слава, безправ'я в державі, в його замку — холод і пустка недоль, та ельфійського золота він король. Він не чув з перевалу суремного гулу, йому кров'ю столочені трави не тхнули, але в замку — пожежа, престол загиб, його кості в холодний кинуто глиб. Скарб старий — у темній печері, не відмикались ніколи двері, не пройде крізь них людина жива. На кургані росте зелена трава, там вівці пасуться, і жайвір ширяє, й у вітрі море шумить безкрає. Ніч на скарб накладе печать, доки жде земля і ельфи сплять.

15 МОРСЬКИЙ ДЗВІН

Над морем я йшов, і раптом — немов      промінь зорі на вологім піску — пролебеділа мушля біла,      ніби дзвін морський, свою пісню тремку. Я в руці її стряс і почув у цей час      калатання всередині й сплеск попід молом, де на хвилях буї, і як зови свої      хтось шле через море голосом кволим. І вночі я бачу, Сіріє неначе      човен порожній, тихцем пливучи. «Вже пізній час! Що затримує нас?»      Я стрибнув у нього і крикнув: «Мчи!» І мене він повіз крізь вологий бриз,      повитий імлою, в глибокому сні, до забутих меж, до чужих узбереж.      І я чув, як у сутінках удалині бевкає він, морський мій дзвін,      над гладінню вод і ревуть нурти серед рифів підводних десь у безоднях;      і на берег нарешті я зміг зійти. Світився він біло, і море кипіло,      ловлячи зорі до срібних тенет; і, в місячній піні леліючи нині,      вусом китовим білів бескет. Тік у мене пісок зі жмені —      перловий і самоцвітний пил, сурми з опалів, троянди з коралів.      а флейти — нефрит з аметистом навпіл. Але морок завмер у глибинах печер,      за пологом трав, що звисав з-під бескеть; аж піднялося моє волосся,      і світло померкло, як я кинувся геть. Зелений з горба ручай стриба —      його води зцілили тривоги мої. У країну прекрасну, де смерк повсякчасно,      підіймався я проти його течії, все далі від моря, — де квіти, мов зорі,      на луках нагірних і пурхають тіні. озерце талі було — прохолодне скло —      і лілей місяці в його чистій сині. Вільхи снили, а верби тужили      над рікою під сколихи зел волохатих; мечоносець-ірис біля броду виріс,      зі списами рогозу ставши на чатах. Луни пісень котились весь день      сутінним долом, різні звірята гасали на схилі — зайці сніжно-білі,      полівки прудкі, комашня крилата з ліхтарями-очима; дивуючись німо,      визирав зі своєї нори борсук. Я чув, як лилась легка звідкілясь      музика й ніг танцюючих звук. Та куди б я не йшов, те саме знов:      віддаляються кроки і все змовка, — ні слова вітання, лише віддаляння      голосів і мелодій волинки й ріжка. З лепехи й очерету собі сплів я верету —      мантію, наче смарагд, зелену, корогву і же зло, щоб за скіпетр було, —      очі, мов зорі, засяяли в мене. У короні квітучій стояв я на кручі      і згорда кричав, наче півень: «Агов! Що за звичка у вас ховатись весь час?      Чому мовчите ви, куди б я не йшов? Тут я чекаю, король цього краю,      булава в мене й меч з річкової трави. Вийдіть з укрить! Бодай слово скажіть!      Обличчя свої покажіть мені ви!» Тут як огорне все хмара чорна!      Зір мій померк, я зігнувся й сліпма поповз, неначе кріт незрячий,      впинаючись пальцями в землю всіма. Приповз я в ліс: облетілий, підніс      голе гілля він, завмер і притих. Там сидів я — й мій подив ніяк не проходив.      а сови хропли у дуплах своїх. Мав лишатися сам цілий рік я там, —      шашіль точив дерева гнилі, скрізь павутина, й до мого коліна      тягнулися порхавки з-під землі. Та світло осяло мою ніч тривалу:      бачу — волосся моє сіде. «До моря, хоч гне додолу мене!      Я не знаю путі, що до нього веде, та піду й без дороги!» Й поволік я ноги,      а за мною — тінь кажаном кровожерним, вітер у вуха сичав мені сухо,      й затулитись я намагався терням. Мої руки — обдерті, коліна — стерті,      років тягар мою спину схиля. але дощ на смак ніби сіллю просяк      і згубною пахне плавбою здаля. Птахи налетіли, ячали, квилили.      я чув голоси з печер холодних, дзяволили тюлені, а скелі на мене      гарчали під клекіт нуртів підводних. Зима вже прийшла, круг мене — імла.      на край світу приніс я свої літа: сніг іде синій, на волоссі — іній,      берег останній тьма огорта. А човен тоді ще чекав на воді —      у такт прибою кивав його ніс. І, скородячи море, через хвилі-гори      мене він, стомленого, поніс, мимо сяючих суден і старих посудин.      що їх обліпили чайки, пливучи в гавань, де тиша за сніг тихіша      і морок, мов круче крило, вночі. Порожня дорога, лиш вітер з-за рогу,      будинки заперті. Я сів під стіною й, де вода дощова по ринві сплива,      викинув все, що приніс із собою: піщинки, що в мене були у жмені,      і мушлю морську, німу й неживу. Того дзвону вже вухо моє не послуха.      до тих узбереж я вже не припливу, — ніколи в житті: по сумній путі,      по вулицях довгих чи завулках глухих бреду я в рам'ї. Щось кажу собі сам я,      бо стрічні — не чув я ще й слова від них.

16 ОСТАННІЙ ЧОВЕН

Фіріель визирнула з вікна      о третій — уже сіріло, крик золотого півня луна      здалеку дзвінко і сміло. Темні дерева, світання бліде,      прокидається птаство співоче, прохолодний вітер де-не-де      у тьмяному листі шурхоче. Бачить — на шибах відсвіт заграв:      це ряхтять на землі й на листі промені довгі — й на килимі трав      роси блищать іскристі. По долівці тихцем, через східці всі      її білі ніжки майнули, і по травах вони, по краплистій росі      кроком танечним гайнули. В самоцвітах на шатах її кайма,      і, збігши до річки з кручі, вербу за стовбур вона обійма,      задивившись у води текучі. Пірнув, мов камінчик, рибалочка-птах,      леліткою впав голубою, повіяв легіт в очеретах,      розіслалось латаття габою. Враз музику вітер до неї доніс,      як стояла вона, вся в промінні, розпустивши по плечах струмені кіс      у заграві вогненно-кармінній. Флейти лунали й арф перелив,      і срібне багатоголосся — ніби сурмління, юнацький спів —      передзвоном далеким лилося. Лодь — золоті в неї ніс і весло —      линула повз, білобока, попереду лебедів кілька пливло,      направляючи прову високу. З Країни Ельфів там веслярі,      сріблисто-сірі їх строї, і з розмаяним світлим волоссям вгорі      в коронах стояло троє. Під арфу й весел повільний змах      співали вони кантилену: «Листя довге, співочий птах,      і вся земля зелена. Світання багато днів золоте      буде цей край осявати, і, перш ніж снігом поля замете,      квітів розквітне багато. Куди ж ваша путь за водою лежить,      о човнярі ясноликі? В сутінь густу, до таємних укрить.      що ховають ліси великі? До північних скель-островів подастесь      на лебедях повносилих — скніти край хвиль холодних десь      під крики чайок білих?» «Ні! — відгукнулися. — Далі наш шлях,      останнє з наших плавань, — дерзнувши пливти по млистих морях,      покинувши західну гавань, в ельфійські вертаємо землі старі,      де Білого Дерева крона й на останньому березі сяйво Зорі      у піні припливу тоне. Зречися підвладних тлінові меж,      лишаючи Середзем'я! Дзвони лунають з високих веж,      де панує ельфійське плем'я. Тут лист опадає і в'яне трава,      і місяця, й сонця замало, і поклик далекий нам повеліва,      щоб ми туди прямували». Не веслує ніхто. Вони глянули вбік:      «Діво земна, будь пильна! Фіріель! Фіріель! — линув їх крик. —      У нас є місце вільне. Одного лиш узяти ми можемо в лодь.      А життя твоє короткочасне. Почувши наш поклик останній, приходь,      діво, як ельфи, прекрасна!» Задивилась на човен Фіріель цей,      зважившись, крок ступила, та глибоко ноги вгрузли у глей —      і рушити їй несила. Повільно ельфійська лодь почина      під плескіт води відпливати. «Я не можу прийти! — гукнула вона. —      Земля — моя рідна мати!» Самоцвіти з її осипались шат,      коли вона з лук вертала під сутінний дах, до своїх палат —      через темінь порталу. Брунатну кошулю вона вдягла,      заплела своє довге волосся і за щоденні взялася діла.      Вже й сонце за пруг подалося. Років так само сплива течія      водами Семиріччя, хмари проходять, сонце сія,      а вранці й перед ніччю тріпочуть верби й очерета,      та до смертних жодна з лодей, що плинуть на Захід, не заверта      і не чути їхніх мелодій.

КОВАЛЬ ІЗ ВЕЛИКОГО ВУТТОНА

Було собі колись одне село: не дуже й давно для тих, у кого довга пам'ять, і не надто далеко для тих, у кого довгі ноги. Називалося воно Великий Вуттон, адже було більше за Малий Вуттон і заходило в ліс на кілька миль глибше за нього. Проте був Великий Вуттон не дуже розлогим, хоч у той час у ньому щасливо жило чимало люду: доброго, поганого і такого собі — як усюди.

То було по-своєму видатне село, бо ж у поблизьких землях його добре знали завдяки вправності тамтешніх мешканців у різноманітних ремеслах, а особливо — в куховарстві. Село мало велику Кухню, що належала Сільській Раді, а Магістр Куховарства був вельми шанованою персоною. Дім Кухаря та Кухня сусідили з Великою Залою — найбільшою та найстарішою будівлею тих місць, а також і найгарнішою. Її спорудили з міцного каменю та добірного дуба і добре доглядали, хоч уже й не фарбували та не золотили, як давніше. У Залі селяни влаштовували зустрічі та різноманітні обговорення, громадські свята й родинні зібрання. Тож Кухар постійно мав роботу, адже мусив забезпечувати всі ці оказії гідним харчем. Під час бенкетів, яких упродовж року було чимало, гідною вважали розмаїту і багату їжу.

Одного бенкету з нетерпінням чекали всі, адже то було єдине свято, яке відбувалось узимку. Воно тривало тиждень, а останнього дня після заходу сонця починалися забави, звані Святом Чемних Дітей, до участі в якому запрошували небагатьох. Без сумніву, декого, хто заслуговував на запрошення, не помічали, а інших, хто на запрошення не заслуговував, таки запрошували — помилково… Бо так воно вже повелося, хай якими уважними намагаються бути організатори таких розваг. Що збільшувало шанси дитини потрапити на Свято Двадцяти Чотирьох, то це її день народження, адже саме Свято було названо так тому, що його проводили тільки раз на двадцять чотири роки й запрошували на нього лише двадцять чотири дитини. З нагоди цього Свята від Магістра Куховарства очікували кулінарних шедеврів, а ще, крім усіляких інших смаколиків, він, за звичаєм, готував Великий Торт. Власне, завдяки вишуканості (або навпаки) торта люди й запам'ятовували ім'я того, хто його готував, адже Магістром Куховарства рідко вдавалося бути так довго, щоби мати змогу спекти два Великі Торти.

Проте настав час, коли чинний Магістр Куховарства, здивувавши всіх (адже такого досі ніколи не траплялося), зненацька оголосив, що йому потрібна відпустка, й подався бозна-куди; а повернувшись через декілька місяців, здавалося, цілком змінився. Раніше він був добрим чоловіком, любив спостерігати, як радіють інші, хоча сам залишався серйозним і говорив мало. Тепер же Кухар повеселішав і часто виговорював і виробляв щонайсмішніші речі; а під час бенкетів залюбки виводив жартівливі пісні, чого від Магістра Куховарства ніхто не сподівався. А ще він привів зі собою Підмайстра; і це вельми здивувало Село.

Загалом, у тому, що в Магістра Куховарства є учень, не було нічого дивного. Це — звична річ. Магістр у належний час обирав собі учня й навчав його всього того, на що був здатен сам; що старшими ставали вони обоє, то більше важливої роботи перебирав на себе учень, — тож у разі відставки чи смерті Магістра він уже був готовий виконувати його обов'язки та сам обіймав посаду Магістра Куховарства. Та цей Магістр так і не обрав собі учня. Він завжди казав, що «часу ще вдосталь» чи «я пильно стежу за всіма і, коли натраплю на когось путнього, зроблю його своїм помічником». І ось він приводить із собою звичайнісінького хлопчака, до того ж — з іншого села. Хлопчина той був гнучкішим за вуттонських юнаків, а також жвавішим за них, говорив м'яко і дуже чемно, проте був занадто молодим для такої роботи, бо — на вигляд — щойно розпрощався з дитячим віком. Хай там як, але обирати підмайстра належало Магістрові Куховарства, й ніхто не мав права втручатись у це. Відтак хлопчина залишився і на той час (доки постаршає і зможе винайняти власне помешкання) зупинився в Домі Кухаря. Невдовзі люди звикли до хлопця, а він набув собі кількох друзів. Вони та Кухар називали прибулого Альфом, але для решти він був просто Майстром.

Наступна несподіванка трапилася через три роки. Одного весняного ранку Магістр Куховарства зняв свого високого білого ковпака, згорнув чисті фартухи, одягнув біле пальто, взяв у руку міцну в'язову палицю та невелику торбинку й пішов собі геть. Попрощався лише з підмайстром. Нікого іншого на той час поблизу не виявилося.

— Бувай наразі, Альфе, — мовив він. — Залишаю тебе порядкувати тут замість себе, адже в тебе це завжди виходило чудово. Гадаю, все буде добре. Сподіваюся, ти детально розповіси мені про все, якщо ми коли-небудь зустрінемося знову. Скажи їм, що я взяв іще одну відпустку, проте цього разу не повернуся.

Коли Майстер переказав це людям, котрі прийшли до Кухні, в селі зчинилася колотнеча.

— Нечувано! — казали вуттонівці. — Без попередження, не попрощавшись! Що ж ми робитимемо без Магістра Куховарства? Він же не лишив по собі наступника.

Нікому з тих, хто долучився до обговорення, навіть на думку не спало призначити Кухарем юного Майстра. Той уже трохи підріс, але однаково виглядав хлопчаком, та 1 прослужив при Магістрі тільки три роки.

Урешті-решт, не знайшовши нікого ліпшого, люди призначили Кухарем одного селянина, котрий непогано готував, щоправда, для невеличких компаній. Коли він був молодим, йому випадало допомагати Магістрові в особливо гарячі дні, проте Магістрові душа не лежала до нього, тож він і не захотів узяти його за підмайстра. Тепер той селянин був статечним чоловіком, котрий мав дружину та дітей і обережно поводився з грішми.

— Принаймні він не зникне непоміченим, — казали люди, — і краще вже мати бодай якогось кухаря, ніж не мати його зовсім. Доки треба буде пекти наступного Великого Торта мине ще сім літ, а до тих пір він уже дасть собі з ним раду.

Ноукс — так звали того чоловіка — був дуже задоволений. Він завжди хотів стати Магістром Куховарства й ніколи не сумнівався, що це йому до снаги. Адже іноді, коли Ноуксові доводилося самому бувати в Кухні, він надягав високого білого ковпака, дивився на своє відображення в натертій до блиску сковороді й казав:

— Добридень, Магістре. Цей ковпак дуже вам ли- чить. Може, його навіть пошили спеціально для вас. Сподіваюсь, усе у вас буде добре.

Усе й було досить добре, бо попервах Ноукс пнувся зі шкіри, та ще й Майстер допомагав йому. Правду кажучи, хитро спостерігаючи за хлопчаком, Ноукс таки чимало навчився від нього, але сам цього ніколи не визнавав. Однак у належний час надійшла пора Свята Двадцяти Чотирьох, і Ноуксові довелося застановитися, як же спекти Великого Торта. Потайки він хвилювався, адже, хоча за семилітню службу йому і випадало пекти сякі-такі пироги й тістечка для пересічних оказій, він знав, що на його Великий Торт чекатимуть нетерпляче та що йому доведеться задовольнити найвимогливіших критиків. І не лише дітей. Для тих, хто помагатиме облаштувати свято, треба було спекти з тих самих складників і таким самим способом іще один — менший — торт. До того ж, було заведено, щоби кожен Великий Торт мав щось нове та своєрідне, а не просто повторював якийсь із попередніх.

Ноукс забрав собі в голову, що його Торт буде неймовірно солодким і поживним; він вирішив, що щедро заллє його цукровою патокою (в її приготуванні не було рівних Майстрові). «Це зробить Торт гарним і чарівним», — думав Ноукс. Чарівниці та солодощі — це були ті два з дуже небагатьох понять, які нагадували йому про часи і смаки дитинства. Чарівниць, на його думку, можна було перерости, а от солодощі Ноукс полюбляв і досі.

— Ага! Чарівний! — мовив він. — У мене виник задум.

Йому спало на гадку примістити на вершині в самому центрі Торта маленьку ляльку, з голови до ніг убрану в біле, з крихітною паличкою в руці, на кінці якої буде зірка з блискітками; а на рожевій глазурі довкола її ніг мало бути написано: «Королева Чарівниць».

Та коли Кухар узявся добирати складники для приготування торта, то з'ясувалося, що він тільки вельми приблизно пам'ятає, що годиться давати всередину Великого Торта; тож Ноукс перегорнув декілька старих книг, шукаючи рецептів, які би залишили його попередники. Та записи тих кухарів збентежили його, бо, навіть тоді, коли йому вдавалося розібрати їхні почерки, там ішлося про чимало таких речей, яких він ніколи не чув чи про які забув, а тепер уже бракувало часу клопотатися про них. Але Магістр подумав, що може використати окремі прянощі, про які йшлось у книжках. Він почухав потилицю і згадав про стару чорну скриньку з кількома відділеннями, в якій останній Кухар зберігав колись прянощі й інші приправи для особливої випічки. Скринька та не потрапляла Ноуксові на очі, відколи він став на службу, проте, трохи понишпоривши, він віднайшов її на високій полиці в коморі.

Ноукс дістав скриньку і здмухав із неї пил, але, відчинивши її, побачив, що прянощів там залишилася хіба дрібка, до того ж, вони висохли та запліснявіли. Зате в кутку одного відділення Кухар угледів невеличку зірку, меншу навіть за нашу шестипенсову монету, — почорнілу, так ніби вона була виготовлена зі срібла, та згодом потьмяніла.

— Кумедна! — проказав він, піднісши її до світла.

— Зовсім ні! — мовив голос позаду нього, й то так несподівано, що Кухар аж підскочив.

Голос той належав Майстрові, та дотепер він ніколи не розмовляв із Магістром таким тоном. Правду кажучи, хлопець узагалі рідко говорив із Ноуксом, хіба лише відповідаючи на його звертання. Дуже правильно й гідно з боку юнака; він, може, добре дає собі раду з патокою, та мусить іще багато чого навчитися: такої думки був Ноукс.

— Що ти маєш на увазі, хлопче? — запитав він, не вельми задоволений. — Якщо вона не кумедна, то яка?

— Вона дивна, — сказав Майстер. — І походить із Дивокраю.

Тоді Кухар засміявся.

— Ну, гаразд, гаразд, — мовив він. — Це майже те саме; проте називай її так, якщо тобі подобається. Настане день, коли ти подорослішаєш. А поки що йди готуй родзинки. Якщо помітиш якихось кумедних чарівниць, покажеш мені.

— Магістре, що ви хочете, зробити з зіркою? — запитав Майстер.

— Покладу її до Торта, звісна річ, — відповів Кухар. — Це саме те, що треба, особливо, якщо вона чарівна, — він хихикнув. — Гадаю, що ти й сам бував на дитячих вечірках — і то не дуже давно, — на тих, де до солодощів досипали маленькі абищиці на кшталт оцієї, та дрібні копійки, та ще бозна-що. Принаймні ми в нашому селі так робимо, — це розважає дітлахів.

— Але ж то не абищиця. Магістре, а диво-зірка, — мовив Майстер.

— Ти вже казав, — гаркнув Кухар. — Що ж, я розповім про це дітям. Вони будуть сміятися.

— Гадаю, що ні, — заперечив Майстер. — Але вчинити треба так, саме так.

— За кого ти мене маєш? — обурився Ноукс.

Торт було приготовано, спечено та залито патокою (робив це головно Майстер) дуже вчасно.

— Якщо тебе так ваблять чудеса, то я дозволю тобі виготовити Королеву Чарівниць, — повідомив хлопчину Ноукс.

— Гаразд, Магістре, — відповів той. — Я зроблю це, якщо ви надто заклопотані. Проте це ваш задум, а не мій.

— Посада зобов'язує до задумів мене, а не тебе, — сказав Ноукс.

Під час Свята Торт стояв посеред довгого столу в колі з двадцяти чотирьох червоних свічок. Верхівка його стриміла вгору, неначе маленька біла гора, на схилах якої здіймалися мерехтливі, мовби від інею, дерева, а на самому вершечку стояла на одній нозі крихітна фігурка, схожа на снігову діву-танцівницю, причому в її руці була тендітна льодова паличка, що яскріла світлом.

Діти дивилися на Торт завороженими очима, й одне чи двоє сплеснули руками, скрикнувши:

— Хіба ж він не прегарний і не чудесний?!

Їхні слова потішили Кухаря, та підмайстер виглядав невдоволеним. Обоє були присутні на Святі: Магістр — аби в належний час розрізати Торт, а підмайстер — аби наточити ножа та подати його Магістрові.

І от Кухар узяв ножа й підступив до столу.

— Мушу сказати вам, любі мої, — промовив він, — що всередині, під оцією чудовою патокою, заховався торт, виготовлений із багатьох пресмачних речей; але, крім того, до тіста було домішано чимало чудових несподіванок, абищиць, дрібних копійок і ще бозна-чого, а мені сказали, що тому, хто знайде їх у своєму куснику, пощастить. Торт поділено на двадцять чотири шматки: по одному для кожного з вас, якщо Королева Чарівниць вестиме чесну гру. Та вона не завжди поводиться так, бо ця маленька істота дуже хитра. Запитайте у пана Майстра.

Підмайстер відвернувся й узявся уважно роздивлятися дитячі обличчя.

— Але ж ні! Я забув, — мовив Кухар. — Цього вечора шматочків двадцять п'ять. Адже є ще маленька срібна зірка, особлива магічна річ — так принаймні стверджує пан Майстер. Отож, будьте обережні! Якщо хтось зламає об неї свого гарненького переднього зуба, магічна зірка його не вилікує. Та все одно, як на мене, тому, хто знайде її, пощастить найбільше.

Торт вдався, ніхто не знайшов у ньому жодних вад; завважили хіба те, що він був саме такого розміру, як потрібно, й не більше. Коли Торт розрізали, кожна дитина одержала великий шматок, але, крім тих кусників, не залишилося нічого: додаткових ласощів, мовляв, не ждіть. Кусники хутко зникали, й раз у раз хтось знаходив якусь абищицю чи монетку. Дехто відшукав лиш одну таку річ. інші — по дві, а кільком дітлахам не випало нічого: така вона, фортуна, незалежно від того, є на торті лялька з чарівною паличкою, чи немає! Торта з'їли до крихточки, проте не помітили і сліду магічної зірки.

— Лишенько! — забідкався Кухар. — Отже, вона була зовсім не зі срібла й, напевно, розтанула. Чи, може, пан Майстер мав рацію, і вона дійсно була магічна, тож і зникла, повернувшись до Дивокраю. Невдалий жарт як на мене.

Він поглянув на Майстра із самовдоволеною посмішкою, та Майстер дивився на нього похмуро, анітрішки не посміхаючись.

Хай там як, а срібна зірка таки справді була чарівна: підмайстер не помилявся щодо таких речей. Насправді ж трапилось от що: один із присутніх на Святі хлопчиків просто проковтнув зірку, далебі не помітивши її, хоч і знайшов у своєму шматку срібну копійку й віддав її Нел — маленькій дівчинці, котра сиділа поруч із ним і була вельми засмучена, бо не відшукала у своєму куснику нічого такого, що приносить щастя. Хлопчик той іноді міркував, що ж насправді скоїлось із зіркою, проте навіть не підозрював, що вона, заховавшись у такому місці, де її неможливо було відчути, залишилась у ньому самому: адже сталося так, як і мало статися. І зірка там довго-довго чекала, поки настане її пора.

Свято відбувалося серед зими, а тепер настав уже червень, і ніч майже втратила свою чорноту. Хлопчик прокинувся вдосвіта, бо вже не хотів спати: настав його десятий день народження. Він визирнув у вікно, і світ, здалося йому, завмер в очікуванні. Легенький вітерець, прохолодний і запашний, ворушив дерева, які прокидалися після сну. Потому хутко розвиднілось, і він почув, як десь далеко народжується світанковий пташиний спів, як він гучнішає, наближаючись, а тоді накочується на нього, заливає цілу землю довкола дому й, неначе музична хвиля, лине далі, на Захід, а тим часом над світовидом здіймається сонце.

— Це нагадує мені Дивокрай, — почув хлопчина власний голос, — але в Дивокраї співають іще й люди.

Тоді він раптом високо та чисто завів пісню з дивними словами, що їх, як виявилося, знав напам'ять: і тієї ж миті з рота йому випала зірка, й він упіймав її розтуленою рукою. Тепер вона срібно яскріла та виблискувала в сонячному світлі, а потому здригнулась і трішки піднялася, ніби зібралася злетіти. Не роздумуючи, хлопчик ляснув себе рукою по голові, й зірка прикипіла до його чола, і там він носив її багато років.

Мало селян помічало ту зірку, хоча вона й не була невидимою для уважного ока; проте вона стала частиною хлопчикового обличчя і зазвичай зовсім не світилася. Світло її почасти перебрав його погляд; а хлопчиків голос, що зробився чудовим, щойно до нього потрапила зоря, ставав із віком дедалі прекраснішим. Людям подобалося слухати, як він розмовляє, навіть якщо то було тільки звичайне привітання: «Доброго ранку».

Завдяки своїй вправності хлопчина прославився в окрузі: не лише в рідному селі, але й у багатьох довколишніх. Батько його був ковалем, отож він і продовжив батькове ремесло, вдосконалюючи його. Поки батько жив, хлопця називали Ковальчуком, а згодом — просто Ковалем. Бо на ту пору він став найкращим ковалем на теренах між Далеким Східнокраєм та Західноліссям і міг у власній кузні виготовити з заліза будь-що. Більшість виробів, звісно ж, була невигадлива та господарська, призначена для щоденного вжитку: фермерське причандалля, теслярські інструменти, кухонне начиння, каструлі та сковороди, ґрати, засуви й завіси, гаки, підставки для камінів, підкови тощо. Усі ці речі були міцні й витривалі, та вони випромінювали ще і якусь чарівність, були по-своєму вишукані, — користуватися ними та дивитися на них було приємно.

Проте, викроївши часину. Коваль робив дещо суто заради задоволення: й ті речі теж виходили прекрасними, бо він міг надавати залізу дивовижних форм, на вигляд таких самих легких 1 делікатних, як-от пагін із листям і цвітом, але все-таки твердих, як сталь, або навіть і міцніших. Мало хто міг пройти повз браму чи ґрати, які він викував, не зупинившись, аби помилуватися ними, й нікому не вдавалося пройти крізь них, коли вони були зачинені. Майструючи такі речі. Коваль співав, а коли вже він співав, то кожен, хто опинявся поблизу, кидав свою роботу й поспішав до кузні послухати його спів.

Ото й усе, що знала про нього більшість людей. Та далебі й того було задосить, бо небагато чоловіків і жінок у селі — хоч і яких вправних та працьовитих — досягало чогось схожого. Проте їм варто було би знати ще дещо. Коваль пізнав Диво край, а декотрі місцини в ньому розвідав так добре, як тільки до снаги смертному; та про це, крім своїх дружини та дітей, він не бесідував майже ні з ким, бо надто багато селян почало поводитися, як Ноукс. Дружиною ж його стала Нел — та сама, котрій він колись віддав срібну монетку. Доньку його звали Нан, а сина — Нед Ковальчук. Від родини це годі було втаїти, адже час від часу вони бачили, як у Коваля після його довгих прогулянок на самоті, на які він подеколи вибирався вечорами, чи по приході з триваліших мандрів на чолі сяє зірка.

Вряди-годи Коваль кудись вирушав: іноді пішки, іноді верхи, — і майже всі гадали, що він подорожує у справах. Часом то було і справді так, але часом — ні. Принаймні він відходив не для того, щоб отримати замовлення на роботу чи придбати чавун, деревне вугілля й інші матеріали, хоча дуже уважно ставився до таких речей і знав, що хто дбає, той і має, — як повчає приказка. Проте він мав дуже приватні справи в Дивокраї. Там його радо вітали, адже на його чолі ясно сяяла зоря й він почувався там так безпечно, як тільки може почуватися смертний у тій непевній країні. Менші Лиха обминали зірку, а від Більших Лих вона сама охороняла його.

За це Коваль був вдячний, бо хутко набрався розуму і збагнув, що до чудасій Дивокраю неможливо приступити, не наражаючись на ризик, і що чимало Лих не вдасться здолати без допомоги чарівної зброї, надто могутньої, щоби її могли втримати руки смертного. Замість стати воїном, він і далі був ученим і до- спідником; і хоча з часом зумів би викувати могутню зброю, яка в його власному світі породила би велемовні легенди й вартувала би королівської винагороди, проте він знав, що в Дивокраї ця зброя заважила би небагато. Тож ніхто й не пригадує, щоби серед усіх Ковалевих виробів був бодай один меч, чи спис, чи наконечник для стріли.

Попервах, перебуваючи в Дивокраї, він переважно тихо походжав собі лісами та луками чудесних долин посеред дрібного народцю й тендітних створінь, а ще — біля сяйливих вод, у яких ночами відбивалися дивні зорі, а на світанні віддзеркалювалися блискучі вершини далеких гір. Під час перших відвідин — доволі коротких — він тільки те й робив, що дивився на одне дерево чи квітку; та згодом, коли подорожі подовшали, йому випало побачити речі водночас прекрасні й жахливі, що їх він не міг ані чітко запам'ятати, ні пере- повісти друзям, незважаючи на те, що речі ті запали глибоко в його серце. Проте дечого Коваль таки не забував, і воно засіло в його голові, мов якась дивовижа чи таємниця, про яку він часто згадував.

Коли він уперше вирушив углиб країни без провідника, то подумував розшукати далекі кордони тієї землі; та перед ним виросли височенні гори, і, пробираючись довгими обхідними шляхами. Коваль, урешті, дістався до безживного побережжя. Він стояв біля Моря Безвітряної Бурі, де сині хвилі, схожі на оповиті снігом пагорби, тихо викочувалися з Несвіту і линули до довгої смуги суходолу, несучи на собі білі кораблі, які поверталися після битв на Темних Узграниччях, не відомих жодній людині. Він побачив, як величний корабель викинуло далеко на берег, а води, спінившись, безгучно відступили. Одинадцять мореплавців були рославі й жахливі; мечі їхні сяяли, списи блищали, а в очах пломеніло пронизливе світло. Зненацька вони взялися співати переможну пісню, і Ковалеве серце затремтіло від страху, а сам він упав долі, й мореплавці проминули його, попрямувавши кудись поміж пагорби, де відлунювали їхні голоси.

Згодом він уже не навідувався до того побережжя, вважаючи, що опинився в острівному володінні, оточеному Морем; відтак дух його потягся до гір, прагнучи дістатися до серця того королівства. Одного разу під час таких мандрів Коваля оповила сива імла, і він, доки відкотився туман, довго блукав навмання й опинився на розлогій рівнині. Віддалік височів великий затінений пагорб, а з тіні, що правила йому за коріння, виструнчувалося все вище й вище, просто до неба, — бачив Коваль — Королівське Дерево, і світло його нагадувало світло сонця опівдні; на тім Дереві росли водночас і листки, і квіти, і незліченні плоди, причому годі було відшукати два однакові.

Він більше ніколи не бачив того Дерева, хоча частенько шукав його. Під час однієї з таких подорожей, видираючись на Зовнішні Гори, Коваль забрів у глибокий видолинок поміж скель, на дні якого лежало озеро, спокійне та гладеньке, незважаючи на те, що довколишні ліси гойдалися від легенького вітерцю. Видолинок немовби освітлювала червона заграва західного сонця, та світло те випромінювало озеро. Коваль подивився вниз із невисокої кручі, що нависала над водою, і — здалося йому — протнув поглядом незмірні глибини, вгледівши там дивних вогняних примар, які гнулися, випускали гілля та колихалися, наче велетенські водорості в морській улоговині, а між ними походжали туди-сюди вогненні істоти. Охоплений подивом, він спустився до краю води і торкнув її ногою, але то виявилася не вода, а щось твердіше за камінь і слизькіше за скло. Коваль ступив на ту поверхню, важко впав, і розкотисте «гу-гуп» прокотилося над озером, відлунивши від його берегів.

Умить легенький вітерець перетворився на шалений Вітер, що, ревучи наче здоровенний звір, підхопив Коваля й пожбурив його на схили, крутячи ним, як опалим сухим листком. Чоловік обхопив руками стовбур молодої берези, вчепившись за нього, а Вітер люто боровся з ними обома і прагнув одірвати Коваля, та береза від сильного повіву зігнулася до землі й затулила його своїм віттям. Коли Вітер нарешті вщух. Коваль підвівся і побачив, що береза стоїть цілком гола. З неї поздирали всі листочки, і вона плакала, і сльози дощем падали з гілок. Чоловік поклав руку на білу кору, мовивши:

— Благословенна будь, березо! Що я можу зробити, щоби виправити скоєне чи подякувати тобі?

Він відчув, як відповідь дерева піднімається вгору крізь його руку:

— Нічого, — казало воно. — Іди собі! Вітер полює на тебе. Тут тобі не місце. Іди геть і ніколи не повертайся!

Вибираючись із того видолинку, Коваль відчув, як березові сльози стікають по його обличчі й гірчать на губах. Він торував довгу путь, але серце його посмутніло, і тривалий час він не навідувався до Дивокраю. Одначе назавжди відмовитися від мандрів туди не зміг, а коли повернувся, то бажання пробратись углиб країни лише зміцніло.

Нарешті він знайшов дорогу через Зовнішні Гори й ішов нею, аж доки дістався до Внутрішніх Гір: високих, стрімких і страхітливих. Одначе Ковалеві вдалося-таки надибати прохід, яким можна було піднятись угору, і, втративши лік днів, він, неймовірно ризикуючи, протиснувся крізь вузьку розколину й поглянув униз — сам того не відаючи — на Долину Вічнорання, зелень якої була настільки пишнішою за зелень луків Зовнішнього Дивокраю, наскільки зелень отих лук перевершує зелень наших навесні. Повітря ж там таке прозоре, що можна розгледіти червоні язики пташок, коли ті співають на деревах у далекому кінці долу, хоч який він просторий, а самі пташки анітрохи не більші за кропив'янок.

З внутрішнього боку гори збігали вниз довгими схилами, оповитими звуками жебоніння водоспадів, і зачудований Коваль поквапився вперед. Ступивши на трави Долини, він почув спів ельфійських голосів, а на галявині біля річки, що аж сяяла від лілей, натрапив на багатьох дів-танцівниць. Швидкість, грація, невпинна мінливість їхніх рухів заворожили його, й він приступив ближче до їхнього кола. Тоді діви раптом завмерли, і юнка в підіткнутій спідниці та з розсипаним волоссям рушила йому назустріч.

Вона зі сміхом звернулася до нього, мовивши:

— Ти стаєш зухвалим, Зоречолий, хіба ні? Чи ти не боїшся того, що скаже Королева, якщо довідається про це? Та, ймовірно, вона дозволила тобі поводитися так.

Коваль збентежився, бо збагнув, що юнка прочитала його думку, яку він щойно сам усвідомив: зоря на лобі слугувала йому перепусткою, з якою він міг іти, куди йому заманеться. Тепер же чоловік зрозумів, що це не так. Але діва, усміхаючись, заговорила знову:

— Ходімо! Якщо вже ти тут, то потанцюй зі мною, — і взяла його за руку, повівши в коло.

Вони затанцювали разом, і на мить Коваль відчув, як то — бути її партнером: легко, приголомшливо, радісно. На коротку мить. Адже невдовзі — здалося — діви знову спинилися, юнка нахилилася, зірвала білу квітку, що росла біля її ніг, і заплела собі у волосся.

— Прощавай! — мовила вона. — Можливо, з дозволу Королеви ми зустрінемося знову.

Коваль не пригадував, як повернувся додому після тієї зустрічі, — отямився, вже їдучи дорогами рідної околиці. Та в деяких селах на нього зацікавлено витріщались і не зводили погляду доти, доки він не зникав із очей. Коли чоловік дістався до власної оселі, до нього вибігла донька і радо його привітала: він повернувся раніше, ніж усі сподівались, але для тих, хто на нього чекав, розлука вже здавалася задовгою.

— Татуню! — скрикнула дівчинка. — Де ти був? Твоя зірка сяє так ясно!

Щойно Коваль переступив поріг, зірка знову потьмяніла: та Нел узяла його за руку і провела до вогню, тоді обернулась і поглянула на нього.

— Любий чоловіче, — мовила, — де ти був і що бачив? У твоєму волоссі квітка.

Жінка легенько зняла її з його голови і поклала на руку. Квітка та здавалася чимось неймовірно далеким, хоча була осьдечки, зовсім поряд, а від світла, яке вона випромінювала, на темні в сутінках стіни кімнати лягли тіні. Тінь чоловіка, котрий стояв навпроти неї, нависла над Нел, а велика голова тієї постаті схилилася.

— Ти схожий на велетня, батьку, — сказав його син, котрий доти мовчав.

Квітка та не зів'яла й не потьмяніла; родина берегла її, як таємницю і скарб. Коваль виготовив маленьку скриньку та ключ до неї, — там її і зберігали, передаючи від покоління до покоління його роду; ті, хто успадковував ключа, вряди-годи відмикали скриньку й довго дивилися на Живу Квітку, аж доки скринька знову зачинялася, — час її замикання залежав не від них.

Роки в селі не стояли на місці. Чимало їх уже минуло. Потрапивши на те Дитяче Свято, де він отримав зірку, коваль не мав іще й десяти років. Згодом надійшло інше Свято Двадцяти Чотирьох, і на той час Альф став Магістром Куховарства, обравши собі підмайстра — Гарпера. А ще через дванадцять літ Коваль повернувся з Живою Квіткою; і от із приходом зими мало відбутися чергове Дитяче Свято Двадцяти Чотирьох. Одного дня того року Коваль походжав лісами Зовнішнього Дивокраю. Була осінь. Золоте листя висіло на гіллі, а червоне лежало на землі. Позаду себе він зачув кроки, та не зважив на них і не обернувся, бо поринув у глибоку задуму.

На ті відвідини його запросили, та ще й мандрувати довелося далеко, — далі, ніж усі попередні рази. Коваля провадили й охороняли, і він майже не пам'ятав шляхів, якими простував, адже його часто огортав сліпучою пеленою туман або ж оповивав морок; і от нарешті Коваль опинився на верховині попід нічним небом, засіяним незліченними зірками. Там він постав перед самою Королевою. Вона не носила корони й не мала трону. Стояла там, сяючи у величі та славі, а довкруж неї юрмилося величезне воїнство, мерехтливе і блискуче, мовби горішні зорі: та Королева була вища за вістря їхніх могутніх списів, а на голові в неї яскріло біле полум'я. Знаком вона наказала йому наблизитись, і Коваль, тремтячи, зробив крок уперед. Високо та чисто зазвучала сурма, і — о диво! — вони опинилися сам на сам.

Коваль стояв перед Королевою, не схиливши голови в поклоні, бо розгубився, а ще йому здавалося, що будь-які жести такого нікчеми будуть марні. Перегодом він звів очі й узрів її обличчя та пильний, звернений на нього погляд; чоловік розхвилювався та збентежився, адже тієї самої миті знов упізнав її — прегарну юнку з Зеленої Долини, танцівницю, біля чиїх ніг розпускалися квіти. Ці спогади викликали її усмішку, й вона підійшла до нього; вони довго бесідували, головно без слів, і з її думок він дізнався чимало всього, що почасти подарувало йому радість, а почасти — наповнило журбою. Тоді дух його полинув у минуле, озираючи його життя аж до дня Дитячого Свята й появи зірки, і зненацька він знову побачив маленьку фігурку танцівниці з чарівною паличкою та, засоромлений, відвів погляд од Королевиної краси.

Проте вона лише засміялася так, як сміялась у Долині Вічнорання.

— Не журися через мене, Зоречолий, — промовила. — І не соромся надто за свій народ. Краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Диво- край. Для декого то — лише проблиск. Для інших — пробудження. Від того дня ти завжди серцем прагнув побачити мене, і я задовольнила твоє бажання. Більшого я дати не можу. Тепер, у годину прощання, призначаю тебе моїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, перекажи йому: «Час настав. Нехай він обирає».

— Але Володарко Дивокраю, — затнувся Коваль, — де ж той Король?

Він часто запитував про це в мешканців Дивокраю, та вони всі відповідали одне й те саме:

— Він нас не повідомив.

А Королева сказала:

— Якщо він не повідомив про це тебе, Зоречолий, то не скажу і я. Проте Король багато подорожує, і його можна зустріти в несподіваних місцях. А тепер ушануй мене і стань навколішки.

І Коваль став на коліна, а вона схилилась і поклала руку йому на голову, і його охопив цілковитий безрух; Ковалеві здавалося, що він опинився водночас і у Світі, й у Дивокраї, й поза ними, що він оглядає і те, й інше, так що чоловік переживав і важку втрату, й чуття власності, й спокій. А коли через деякий час безрух минув, він підняв голову й підвівся. На небі займався світанок, зірки поблідли, а Королева зникла. Далеко в горах він почув одзвук сурем.

На полонині, де стояв Коваль, було тихо та порожньо: він збагнув, що шлях його нині знову веде до втрати.

Місце тієї зустрічі залишилося далеко позаду, й ось Коваль був уже тут, походжав опалим листям, розмірковуючи про все, що побачив і про що дізнався. Кроки наблизилися. Тоді зненацька голос поблизу мовив:

— Ти йдеш у мій бік, Зоречолий?

Він стрепенувся, пробудився від задуми і помітив поруч чоловіка. Чоловік той був високий, ішов легко та швидко, а на собі мав темно-зелені шати з каптуром, що частково закривав його обличчя. Коваль збентежився, бо Зоречолим його називали тільки мешканці Дивокраю, а він не пригадував, аби зустрічав цього чоловіка раніше; проте тривожне відчуття підказало йому, що він повинен його знати.

— А в який бік ідете ви? — запитав Коваль.

— Я простую назад до твого села, — відповів чоловік, — і, сподіваюся, ти теж повертаєшся туди.

— І справді, — сказав Коваль. — Ходімо разом. Але я оце дещо собі нагадав. Перш ніж я вирушив у мандрівку додому. Велика Володарка наказала мені передати послання, та ми вже невдовзі покинемо Дивокрай, і, гадаю, я вже ніколи не вернуся сюди. А ви?

— Я — повернуся. Можеш переказати послання мені.

— Те послання адресоване Королю. Чи не знаєте ви, де його можна знайти?

— Авжеж, знаю. То про що послання?

— Володарка просила мене переказати йому лише таке: «Час настав. Нехай він обирає».

— Зрозуміло. Не переймайся цим більше.

Вони долали путь пліч-о-пліч, і мовчанку порушував тільки хрускіт листя під їхніми ногами; проте через кілька миль, коли вони все ще були на теренах Дивокраю, чоловік зупинився. Він повернувся до коваля й відкинув каптура. Тоді коваль і впізнав його. То був Альф — Майстер, як звик подумки називати його коваль, не забуваючи того дня, коли Альф, іще юний, стояв у Залі, тримаючи сяйливого ножа для розрізання Торта, й очі його поблискували у світлі свічок. Він мусив би донині постаріти, адже прослужив Магістром Куховарства багато років; але, стоячи тут, під покровом Зовнішнього Лісу, виглядав, як отой колишній підмайстер, лише дещо величніше: в його волоссі не було сивини, на обличчя не лягли зморшки, а сірі очі тьмяно поблискували, мовби відбиваючи світло.

— Я хотів би побесідувати з тобою. Ковалю Ковальчуку, перш ніж ми ввійдемо у твою країну, — сказав Альф.

Коваля це здивувало, бо він сам частенько бажав порозмовляти з Альфом, але так ніколи й не спромігся. Альф завжди ласкаво вітався з ним і дивився приязним поглядом, проте, здавалось, уникав розмови наодинці. Зараз він теж дивився на коваля приязним поглядом, поволі підняв руку і вказівним пальцем торкнувся до зірки на його чолі. Блиск в Альфових очах погас, і тоді коваль збагнув, що той блиск породжувала зірка та що вона, певно, раніше світилася дуже яскраво, а тепер пригасла. Це вразило його, й він роздратовано відсахнувся.

— Чи не вважаєш ти, пане Ковалю, — запитав Альф, — що тобі вже час віддати оце?

— А яке твоє діло, пане Кухарю? — відказав той. — І навіщо мені це робити? Хіба вона не моя? Вона дісталася мені, а хіба не вільно людині залишати собі речі, які потрапили до неї в такий спосіб, — принаймні як згадку?

— Лише деякі речі. Ті, які стають безоплатними дарами і які дають на згадку. Інші ж речі — не для того. Вони не можуть належати людині вічно, не можуть і стати скарбом, що передається у спадок. їх позичають. Ти й не думав, що хтось, можливо, потребує цієї речі. Проте насправді це так. Час не жде.

Тоді коваль стривожився, адже був щедрою людиною і з вдячністю згадував усе, що набув завдяки зірці.

— Що ж мені робити? — запитав він. — Віддати її комусь із Великих у Дивокраї? Віддати її Королю?

З цими словами в його серці знову розквітла надія на те, що така мета виправи дозволить йому ще раз потрапити до Диво краю.

— Можеш віддати її мені, — мовив Альф, — одначе тобі, напевно, буде надто важко. Чи не хочеш піти зі мною до комори й покласти її до тієї самої скриньки, в якій і зберігав зірку твій дід?

— Я не знав цього, — сказав коваль.

— Ніхто не знав, окрім мене. З ним був лише я.

— Тоді, гадаю, тобі відомо, звідки в нього зірка й чому він поклав її до скриньки?

— Зірку твій дід приніс із Дивокраю — це ти й сам розумієш, — відповів Альф. — Він залишив її собі, сподіваючись, що колись вона потрапить до тебе, його внука. Так він сказав мені, бо гадав, ніби я можу це влаштувати. То був батько твоєї матері. Не знаю, чи багато вона розповідала тобі про нього, бо насправді чи й знала аж так багато, щоби розповідати. Його назвали Вершником, і був то славний мандрівник, — він багато побачив і навчився, перш ніж осів і став Магістром Куховарства. Та він подався кудись, коли тобі виповнилося тільки два роки, — і люди не змогли призначити замість нього нікого кращого за бідолаху Ноукса. І все-таки, як ми і сподівалися, я став Магістром вчасно. Цього року я спечу ще один Великий Торт і, якщо добре пригадую, стану єдиним Кухарем, котрому поталанить спекти два Торти. Я хочу покласти в Торт зірку.

— Гаразд, ти її одержиш, — мовив Коваль і подивився на Альфа так, ніби намагався прочитати його думки. — А знаєш, хто її знайде?

— Що тобі до того, пане Ковалю?

— Просто хотів би знати, якщо знаєш ти, пане Кухарю. Це може полегшити мені розлуку з такою дорогою річчю. Дитина-бо моєї доньки ще надто мала.

— Може, й так, а може — й ні. Побачимо, — сказав Альф.

Після того вони не розмовляли, в мовчанці йдучи доти, доки покинули Дивокрай і нарешті дісталися до села. Потому вони ввійшли до Зали; а на ту пору саме сідало сонце й червоне світло заливало вікна. Позолочені різьблення на великій брамі відсвічували жаром, а дивні різнобарвні обличчя позирали вниз із ринв під дахом. Залу нещодавно обновили та перефарбували, і через те в Раді точилися зятяті суперечки. П, кому вона не подобалася, називали її «новомодною», та інші — кращі знавці — розуміли, що то лише повернення до давнього звичаю. Відтак, тому що все те не коштувало нікому ні копійки, бо Магістр Куховарства самотужки відшкодовував видатки, йому дозволили переробити Залу на власний розсуд. Але коваль досі не бачив її в такому освітленні, тож стояв і здивовано роззирався по Залі, забувши, навіщо прийшов.

Він відчув доторк до руки, й Альф повів його до невеликих дверей у глибині кімнати. Кухар відчинив їх і повів коваля темним коридором униз до комори. Там він запалив високу свічку й, відімкнувши шафу, дістав із полички чорну скриньку. її було начищено до блиску і прикрашено срібним орнаментом.

Альф відчинив скриньку і простягнув її ковалеві. Одне маленьке відділення було порожнє; в інших тепер зберігали прянощі, свіжі й пахкі, тож у коваля засльозились очі. Він підніс руку до лоба, й зірка без зусиль відпала, та чоловік несподівано відчув раптовий гострий біль і сльози заструменіли його обличчям. Хоча зірка знову ясно світилась у нього на руці, коваль бачив не її, а тільки розмите сліпуче світло, що здавалося дуже далеким.

— Я ледве бачу, — сказав він. — Мусиш укласти її туди замість мене.

Він простягнув руку, Альф узяв зірку, поклав її на місце, і вона згасла.

Коваль відвернувся, не мовивши ні слова, й узявся навпомацки пробиратися до дверей. Уже коли він став на поріг, до нього повернувся зір. Сутеніло, й у сяйливому небі поблизу Місяця яскріла Вечорова Зоря. Чоловік зупинився на мить, споглядаючи цю красу, а потому відчув, як на плече йому лягла рука, й озирнувся.

— Ти добровільно віддав мені зірку, — сказав Альф. — І якщо ти все ще хочеш знати, якій дитині вона дістанеться, то я тобі розповім.

— Так, я справді хочу знати.

— Вона дістанеться тому, кого вибереш ти.

Коваль був приголомшений і попервах не знав, що відповісти.

— Ну, — промовив нарешті, повагавшись, — цікаво, що ти подумаєш про мій вибір. Гадаю, в тебе обмаль причин любити ймення Ноукс, але, скажімо, його маленький правнук, Ноукс із Піскомістя. Тім, прийде на Свято. Ноукси з Піскомістя зовсім інакші.

— Я помітив це, — відказав Альф. — У малого мудра матір.

— Еге ж, сестра моєї Нел. Але навіть попри те, що ми родичі, я люблю маленького Тіма. Утім, це не очевидний вибір.

Альф посміхнувся.

— Ти теж не був «очевидним», — мовив. — Одначе я згоден. Правду кажучи, я вже й сам обрав Тіма.

— То навіщо ж просив мене?

— Так зажадала Королева. Якби ти вибрав когось іншого, я мусив би поступитися.

Коваль довго дивився на Альфа. Тоді раптом низько вклонився.

— Нарешті я зрозумів, ваша величносте, — сказав він. — Ви виявили нам дуже велику честь.

— Мені за це віддячили, — мовив Альф. — Іди додому з миром!

Діставшись до власного помешкання на західній околиці села, коваль побачив свого сина біля дверей кузні. Він саме щойно замкнув їх, бо денну працю було завершено. і тепер стояв, видивляючись на порожню дорогу, якою батько зазвичай повертався з мандрів. Почувши кроки, син обернувся і здивувався, побачивши, що батько надходить од села, а тоді побіг йому назустріч. Обхопив руками у сповненому любові привітанні.

— Я ще вчора сподівався побачити тебе, тату, — сказав.

А потому, зазирнувши батькові в обличчя, стурбовано додав:

— Яким утомленим ти виглядаєш! Певно, ти ходив дуже далеко?

— Так-так, дуже-дуже далеко, сину мій. Я пройшов увесь шлях од Світання до Смеркання.

Вони разом увійшли в дім. Там було темно, й тільки вогонь палахкотів у коминку. Син запалив свічки, і якийсь час вони обоє мовчки сиділи біля вогню; коваль відчував неймовірну втому й переживав важку втрату. Нарешті він, мовби отямившись, роззирнувся довкола і спитав:

— Чому ми самі?

Син суворо зиркнув на нього.

— Чому? Мама — в Малому Вуттоні, у Нан. Її хлопчикові сьогодні виповнилося два роки. Вони сподівалися, що ти також прийдеш.

— Авжеж. Я й хотів туди потрапити. Я мусив устигнути. Неде, та мене затримали: мені довелось обмірковувати деякі речі, які на певний час витіснили все інше. Проте я не забув і про найменшого — про Томлінґа.

Він сягнув рукою до грудей і витяг із-за пазухи невеличкий гаманець із м'якої шкіри.

— Я приніс йому дещо. Старий Ноукс назвав би це абищицею, та воно родом із Дивокраю, Неде.

Він витяг із гаманця маленьку срібну річ. Вона нагадувала гладеньке стебельце крихітної лілії, на верхівці якого розпускалися, хилячи донизу точені голівки-дзвоники, три витончені квітки. І то дійсно були дзвоники, бо, коли коваль легенько струсонув їх, кожна квіточка відгукнулася тихенькою чистою нотою. При тому звуці свічки спалахнули, а потім якусь мить горіли білим світлом.

Очі Неда розширилися від подиву.

— Можна мені поглянути, тату? — запитав хлопець.

Він обережно взяв стебельце пальцями й зазирнув поміж пелюсток.

— Дивовижна робота! — промовив. — І… Тату, ці дзвоники пахнуть! їхні пахощі нагадують мені… нагадують про… ну, щось таке, чого я не можу згадати.

— Так, аромат з'являється невдовзі після того, як відзвучать дзвіночки. Не бійся тримати їх, Неде. Це — забавка для втіхи малюків. Дитина її не пошкодить і нічого їй не заподіє.

Коваль поклав подарунок назад у гаманець і заховав його.

— Я сам завезу це до Малого Вуттона завтра, — сказав він. — Можливо, Нан, Том і мама пробачать мені. А щодо Томчука, то в переліку днів і тижнів, місяців і років його час іще не настав.

— Правильно. Іди, тату. Я би радо подався з тобою, та наразі ще не можу піти до Малого Вуттона. Я не зміг би піти й сьогодні, навіть якби не чекав на тебе. У мене багато нагальної роботи, а невдовзі її ще побільшає.

— Ні, ні. Ковальчуку! Влаштуй собі свято! Те, що я вже дідусь, іще не означає, що мої руки ослабли. Нехай буде робота! З нею тепер змагатимуться дві пари рук — упродовж усіх трудових днів. Я вже не подорожуватиму, Неде, — принаймні не ходитиму в довгі мандри, якщо ти мене розумієш.

— То от як воно вийшло, тату? Я все думав, що трапилося з зіркою… Це важко, — він узяв батька за руку. — Мені шкода тебе; та в цьому є й дещо добре — для нашого дому. Чи знаєте ви, пане Ковалю, що є ще багато такого, чого ви можете мене навчити, коли матимете час? І тут не йдеться лише про роботу з залізом.

Вони повечеряли разом і ще довго сиділи за столом, доки коваль розповідав синові про свою останню подорож до Дивокраю та про інші речі, які спадали йому на гадку, — лише про вибір наступного власника зірки він промовчав…

Зрештою, син поглянув на нього й мовив:

— Батьку, ти пригадуєш той день, коли повернувся з Квіткою? Я сказав, що твоя тінь робить тебе схожим на велетня. Тінь була правдивою. Тож ти танцював зі самою Королевою. Проте віддав-таки зірку. Сподіваюся, вона дістанеться комусь гідному. Та дитина повинна бути вдячна тобі.

— Та дитина не знатиме про мене, — відказав коваль. — Отак воно завжди зі справжніми дарами. Так-так… Я передав зірку наступним поколінням і повертаюся до молотків та кліщів.

Дивно, проте старий Ноукс, який знущався зі свого підмайстра, ніколи не зміг викинути з голови думку про зникнення зірки в Торті, хоч і трапилося те багато років тому. Він став товстим і лінивим, а службу полишив, коли йому виповнилося шістдесят (не вельми поважний вік у тому селі). Тепер йому вже добігав кінця восьмий десяток, і Ноукс був непомірно великим, бо й досі об'їдався донесхочу та безтямно любив цукор. Більшість часу він проводив якщо не за столом, то у великому кріслі біля вікна свого будинку (чи біля дверей, коли було погідно). Ноукс любив побалакати, бо все ще мав чимало невисловлених поглядів; але віднедавна його розмови крутилися довкола єдиного Великого Торта, який виготовив він (у цьому Ноукс тепер був непохитно переконаний), бо щойно він засинав, як Торт приходив до нього у сновидіннях. Майстер іноді зупинявся, щоби перекинутися з Ноуксом словом-двома. Старий кухар і далі називав Альфа Майстром, очікуючи, що його самого теж зватимуть Магістром. Майстрові вистачало тактовності виконувати його бажання; цим він заслужив собі ласку, хоча було чимало людей, котрими Ноукс захоплювався значно більше, ніж ним.

Одного пообіддя Ноукс, добряче попоївши, куняв у своєму кріслі біля дверей. Раптом він здригнувся і прокинувся. І побачив, що поруч стоїть Майстер, дивлячись на нього.

— Здоров був! — сказав Ноукс. — Радий тебе бачити, бо той торт ніяк не йде мені з голови. От і щойно я думав саме про нього. То був найкращий торт із тих, які я коли-небудь пік, а це вже неабищо. Та можливо, ти забув його?

— Ні. Магістре. Я його добре пам'ятаю. Що ж вас турбує? То був хороший торт, його з насолодою з'їли і поквапили.

— Звісно. Це ж я спік його! Та мене турбує не це, а маленька абищиця, зірка. Я не годен придумати, що з нею трапилось. Адже вона не розтанула. Я сказав це тільки для того, щоби не злякалися діти. Я думав: може, хтось із них проковтнув її. Та хіба таке буває? Можна непомітно проковтнути одну з тих дрібних монеток, але ж не зірку! Вона, може, й маленька, та має гострі промінці.

— Так. Магістре. Та чи знаєте ви, з чого насправді зроблено зірку? Не переймайтеся цим. Запевняю, хтось і справді проковтнув її.

— І хто ж? Ну, пам'ять у мене довга, а той день просто-таки засів у ній. Я можу пригадати імена всіх дітей. Дай-но подумати. То, певно. Мельникова Моллі! Вона була жадібна й заковтувала їжу, не жуючи. Тепер вона товста, як мішок.

— Авжеж, декотрі люди поводяться саме так, Магістре. Та Моллі не заковтнула торта. Вона знайшла у своєму шматку дві абищиці.

— Та невже? Ну, тоді це Бондарів Гаррі. Хлопчик-бочка з великим, як у жаби, ротом.

— Мушу сказати вам, Магістре, що то був милий хлопчина з великою дружньою посмішкою. Так чи інак, а він був такий обережний, що, перш ніж з'їсти свій кусник, подрібнив його. І не знайшов нічого — саму лише випічку.

— Отже, це трапилося з маленькою блідою дівчинкою — Літ, донькою Торговця Мануфактурою. Коли вона ще була немовлям, то ковтала шпильки, й це їй не шкодило.

— Ні, не з Лілі, Магістре. Вона з'їла тільки тісто й цукор, а начинку віддала хлопчикові, що сидів поруч із нею.

— Тоді я здаюся. Хто ж то був? Ти, здається, дуже уважно стежив за всім. Якщо тільки сам не повигадував цього.

— Зірка дісталася Ковалевому сину. Магістре; і гадаю, що це пішло йому на користь.

— Продовжуй! — повеселішав Ноукс. — Я мав би здогадатися, що ти граєшся зі мною. Не будь смішним! На ту пору нинішній коваль був тихим неповоротким хлопчиком. Тепер він створює більше галасу, ніж тоді: такий собі пісняр, як я чував; але він обережний. Не ризикує. Двічі пережує, перш ніж ковтнути, — він завжди був такий, коли ти петраєш, про що йдеться.

— Петраю, Магістре. Та якщо ви не хочете вірити, що то був Коваль, то я нічим вам не зараджу. Нині, ймовірно, це не вельми важливо. Чи вам полегшає, коли я скажу, що зірка тепер знов у скриньці? Ось вона!

Майстер був одягнений у темно-зелений плащ, якого Ноукс лише тепер уперше помітив. З його складок Альф видобув чорну скриньку й розкрив її перед носом у старого кухаря.

— Ось вона, зірка. Магістре, — там, у кутку.

Старий Ноукс почав кашляти і чхати, а відтак зазирнув до скриньки.

— Справді, це вона, — мовив. — Принаймні дуже схожа.

— Це та сама зірка. Магістре. Я власноруч поклав її туди кілька днів тому. Цієї зими вона знову втрапить до Великого Торта.

— Ага! — сказав Ноукс, скоса позираючи на Майстра: а потому від сміху аж затрусився — наче желе. — Розумію, розумію! Двадцять чотири дитини і двадцять чотири щасливі шматочки, а зірка була вже зайвою. Тож ти вихопив її перед випічкою, приберігши до наступного разу. Ти завжди був спритником. Моторним, можна сказати. Та ще й бережливим: і дрібки масла намарно не витратиш. Ха, ха, ха! То ось як воно було. Я міг би і здогадатися. Ну, що ж, зрозуміло. Аж тепер я спокійно собі подрімаю, — він умостився у кріслі. — Гляди, щоби твій хлоп-підмайстер не втнув якої штуки! Бо ж кажуть: мудрий не той, хто знає, а той, хто знає потрібне.

Старий заплющив очі.

— Прощавайте, Магістре! — мовив Майстер, зачинивши скриньку з таким тріском, що кухар знову розплющив очі. — Ноуксе, ви знаєте стільки всього, що я лише двічі наважився розповісти вам бодай щось. Я розповів, що ця зірка родом із Дивокраю, а також те, що вона перепала ковалеві. Ви висміяли мене. Тепер — на прощання — я розповім іще дещо. І ви не сміятиметеся! Ви старий пихатий дурисвіт, товстий, ледачий і хитрий. Я виконував за вас більшість роботи. Ви, не дякуючи, навчилися від мене всього, що змогли, — крім поваги до Ди- вокраю та бодай дещиці поштивості. Вам її не стачило навіть для того, щоби побажати мені доброго дня.

— Якщо вже зайшла мова про поштивість, — відказав Ноукс, — то я не вважаю поштивістю лихословити на старших і кращих за себе. Забирай свою Чарівницю й інші дурниці куди-інде! Доброго дня, якщо ти хотів почути саме це. А тепер іди собі геть! — він глузливо плеснув у долоні. — Якщо у тебе в Кухні переховується котрийсь із чудесних друзів, то виряди його до мене — нехай я хоч подивлюся. Якщо він змахне своєю чарівною паличкою і зробить мене знову струнким, то я думатиму про нього краще, ніж зараз, — і старий засміявся.

— Чи не вділите кілька хвилин для Короля Диво- краю? — мовив на те його співрозмовник.

Нажаханий Ноукс помітив, що, проказуючи це. Майстер вищає. Альф одкинув свого плаща. Під ним виявився святковий одяг Магістра Куховарства, проте білі шати мерехтіли і спалахували, а на чолі в чоловіка сяяла велика коштовність у вигляді зірки. Обличчя його було молодим, але суворим.

— Старче, — мовив він, — ти аж ніяк не рівня мені за літами. А щодо кращості, то ти часто глузував із мене позаочі. Чи ж тепер кинеш мені виклик відкрито?

Він ступив уперед, і Ноукс, тремтячи, відсахнувся. Спробував було покликати на допомогу, та заледве витиснув із себе шепіт.

— Ні, величносте! — пробурчав. — Не кривдьте мене! Я ж бо лише бідолашний старий.

Обличчя Короля пом'якшало.

— На жаль, так! Ти кажеш правду. Не бійся! Заспокойся! Та хіба ж ти не очікував, що Король Дивокраю зробить для тебе щось, перш ніж піти? Я вволю твоє бажання. А тепер прощавай! І спи!

Магістр знову загорнувся у плащ і подався в напрямку до Зали: та не встигнув Король зникнути з овиду, як витріщені очі старого кухаря заплющились і він захропів.

Коли дід прокинувся знову, сонце котилося на захід. Він протер очі й легенько затремтів, адже осіннє повітря було прохолодним.

— Ох! Оце сон! — мовив. — То, мабуть, через ту свинину, яку я зів за обідом.

З того дня він так боявся появи поганих снів, що майже перестав їсти, боячись шлункового розладу, — харчувався нечасто і скупо. Тож незабаром зісохся, й убрання та шкіра звисали на ньому складками і зморшками. Діти називали його Кістлявим Обірванцем. Отоді раптом з'ясувалося, що він може ходити селом і прогулюватися з допомогою самої лише палиці: та і прожив Ноукс набагато довше, ніж якби залишився товстим. Загалом, кажуть, ніби він дожив до століття, — то був його єдиний здобуток, вартий згадки. Але до останніх днів його життя люди чули, як він кожному, хто хотів послухати старечі байки, розповідав таке:

— Ви можете називати це тривожним знаком, але насправді то лише дурний сон. Король Дивокраю! Де там! У нього не було чарівної палички. А якщо перестанеш їсти, то неодмінно схуднеш. Це — природно. Покладайтеся на здоровий глузд. У цьому немає жодної магії.

Настав час Свята Двадцяти Чотирьох. Коваля запросили співати пісень, а його дружина допомагала давати раду з дітьми. Коваль дивився, як вони танцюють і співають, а сам думав, що ці діти прекрасніші та жвавіші, ніж були в дитинстві вони самі. На мить його зацікавило, що би міг робити у свій вільний час Альф. Кожен із дітлахів, здавалося, заслуговував на те, щоби знайти зірку. Та погляд його раз у раз звертався до Тіма: пухкенького хлопчати, незграбного в танцях, але з приємним співочим голосом. За столом він сидів мовчки, спостерігаючи, як гострять ножа та розрізають Торт. Зненацька він пропищав:

— Любий пане Кухарю, відріжте мені, будь ласка, маленький шматочок. Я сьогодні з'їв уже стільки, що почуваюся дуже ситим.

— Гаразд, Тіме, — мовив Альф. — Я відріжу тобі особливий шматок. Думаю, він тебе не обтяжить.

Коваль спостерігав, як Тім їсть свій торт: повільно, та з очевидним задоволенням: утім, не знайшовши там жодної дрібнички чи монетки, малюк виглядав дещо розчарованим. Але незабаром у його очах спалахнуло світло, хлопчина засміявся, повеселів і тихо заспівав собі під ніс. Потім підвівся й пішов у танок, — сам, із дивною грацією, якої раніше в нього не помічали. Усі діти сміялись і плескали в долоні. «Отже, все гаразд, — подумав Коваль. — Тепер ти мій спадкоємець. Цікаво, в які дивовижні місцини заведе зірка тебе? Бідолашний старий Ноукс. І все ж, гадаю, він ніколи не дізнається, яка приголомшлива подія трапилася з його родиною».

Він таки й не дізнався. Та на Святі трапилося дещо таке, що страшенно йому сподобалося. Перед завершенням Магістр Куховарства попрощався з дітьми й усіма присутніми.

— Мені час сказати вам «до побачення», — мовив він. — Через день чи два я піду звідси. Пан Гарпер уже цілком готовий зайняти моє місце. Він дуже хороший кухар і, як вам відомо, походить із вашого села. Я ж повернуся додому. Не думаю, що ви сумуватимете за мною.

Діти щиро попрощались і красно подякували Кухареві за прегарний Торт. Лише маленький Тім подав йому руку й тихо промовив:

— Мені шкода.

Та насправді було в селі кілька родин, які певний час сумували за Альфом. Кілька його друзів, особливо Коваль і Гарпер, тужило через його відхід і — на згадку про нього — й далі золотили та фарбували Залу. Проте більшість людей була задоволена. Він пробув із ними дуже довго, і зміна їх тішила. А старий Ноукс гупнув палицею по підлозі й сказав не криючись:

— Нарешті він пішов! І я дуже радий. Я ніколи не любив його. Він був жахливий. Надто моторний, так би мовити.

ЛИСТОК ПАНА ДРІБНИЧКИ

Жив собі колись чоловічок. Звали його Дрібничкою, і на нього чекала довга подорож. Але рушати в путь він аж ніяк не хотів, ба навіть сама думка про це була йому огидна; проте уникнути мандрівки він не міг. Чоловічок знав, що колись йому доведеться-таки поїхати, проте готуватися до від'їзду не поспішав.

Дрібничка був художником. Але не вельми успішним; почасти тому, що мусив робити безліч інших справ. Більшість отих справ він вважав докукою, та, якщо не вдавалося від них одкрутитись (а це, на його думку, траплялося надто часто), давав собі з ними раду дуже добре. Мусив — бо закони в його країні були доволі суворими.

Але траплялися й інші перешкоди. З одного боку, Дрібничка іноді просто бив байдики, не роблячи геть нічого. З іншого — він був по-своєму добросердим. Знаєте, буває таке добре серце: воно значно частіше змушувало його почуватися незручно, ніж надихало до дій; але й коли чоловічок таки робив щось, добре серце не вберігало його від бурчання, люті й лайок (переважно собі під ніс). І все-таки через оте своє серце він погоджувався виконувати чимало випадкових доручень свого сусіда пана Парохія — кульгавого чолов'яги. Зрідка Дрібничка допомагав іншим людям — і навіть далеким, якщо вони приходили і просили його про те. А ще коли-не-коли він згадував про подорож і починав безладно пакувати деякі речі, — тоді йому майже не малювалося.

Чоловічок мав напохваті кілька картин, які переважно були надто великими та зухвалими для його рівня. Дрібничка належав до тих художників, котрим ліпше вдається малювати листя, ніж дерева. Він витрачав купу часу на єдиний листок, намагаючись передати його форму, забарвлення, а також мерехтіння росяних крапель на його краях. Проте він дуже хотів зобразити ціле дерево з усім його листям, витриманим в одному стилі, але так, щоби кожен листок виглядав інакшим.

Вула, зокрема, одна картина, яка не давала йому спокою. Вона почалася з підхопленого вітром листка, а потому перетворилася на дерево, і дерево те росло, розпростуючи безліч гілок I пускаючи коріння щонайфантастичнішої форми. Дивні птахи зліталися й умощувалися на його гіллі — і їх теж треба було вшанувати увагою. Потому навколо дерева та поза ним — у проміжках між листям і вітами, — почала відкриватися якась місцевість: краєм ока можна було підгледіти ліс, що виступав на тих теренах, і гори, верхів'я яких укривав сніг. Інші картини перестали приваблювати Дрібничку, або ж він поприкріплював їх кнопками до країв свого грандіозного полотна. Тож невдовзі воно стало таким великим, що чоловічкові довелося приставити до нього драбину; він хутко лазив нею вгору-вниз, кладучи мазок тут або підчищаючи пляму там. Коли до Дрібнички заходили люди, він поводився досить ввічливо, проте ледь помітно ворушив олівці, які лежали на столі. Він слухав, що кажуть відвідувачі, проте насправді постійно думав про величезне полотно у високій повітці, збудованій у саду (на тій грядці, де раніше росла картопля) спеціально для картини.

Дрібничка не міг позбутися свого доброго серця. «От якби я був сильніший духом», — казав він іноді сам до себе, маючи на увазі те, що йому хотілося б, аби проблеми інших людей не змушували його почуватися незручно. Проте тривалий час ніхто аж надто йому не заважав.

— Я, хай там що, завершу цю одну картину — свою справжню картину, — а вже потому вирушу в ту трикляту подорож, — отак казав він.

Але Дрібничка також почав розуміти, що йому не вдасться вічно відкладати від'їзд. Отож, картина мала припинити просто собі розростатись і попрямувати до завершення.

Одного дня Дрібничка відступив од свого полотна й узявся розглядати його особливо уважно та відсторонено. Він не міг вирішити, що думає про картину, і жалкував, що не має друга, котрий би щось підказав йому. Насправді картина здавалася чоловічкові цілком невдалою, та водночас — вельми симпатичною, єдиною дійсно прекрасною картиною на цілому світі. У той момент йому раптом захотілося побачити, як він сам заходить до саду, плескає себе самого по плечі й каже (з непідробною щирістю):

— Пречудово! Я бачу точнісінько те, що ви прагнете передати. Продовжуйте так само й нічим не переймайтеся! Ми домовимося про державну підтримку для вас, аби ви мали все необхідне.

Проте державних виплат йому не перепадало. Дрібничка збагнув єдине: завершення картини, навіть такого розміру, якого вона була тепер, вимагатиме певного зосередження, певної праці, так-так, важкої та невпинної праці. Він закасав рукави й узявся зосереджуватися. Декілька днів намагався не перейматися нічим іншим. А тоді накотилася ціла лавина перепон. Удома в нього все вийшло з ладу; йому довелося поїхати до містечка, щоби виконати обов'язки присяжного: захворів далекий друг: пан Парохій зліг од прострілу в попереку: а ще продовжували приходити відвідувачі. Саме була весна, і їм кортіло випити безкоштовного чаю в сільській місцині, а Дрібничка мешкав у гарненькому будиночку ген далеко від міста. Подумки він лаяв їх, але заперечити того, що сам же й запросив їх колись давно — взимку, коли не вважав перепоною ходити по крамницях і попивати чай зі знайомими в містечку, — не міг. Спробував бути жорстким, але йому це не вдалося. Було чимало такого, на що чоловічок просто не смів сказати ні, незалежно від того, вважав це обов'язком чи не вважав; але було й таке, що він змушений був виконувати всупереч власній думці. Декотрі гості натякали на помітну занедбаність його саду й на те, що чоловічкові слід, напевно, очікувати відвідин Наглядача. Звісно, майже ніхто з них не знав про картину; та хоч би вони й знали, це нічого не змінило би. Сумніваюся, що вони надали б їй великої ваги. І навіть наважуся твердити, що картина та насправді була не дуже гарною, хоч і мала кілька вдалих місць. Цікаво виглядало принаймні дерево.

Цікаво і, сказати б, неповторно. Як і сам Дрібничка — незважаючи на те, що був він вельми посереднім і доволі недалеким чоловічком.

Незабаром Дрібниччин час став дійсно безцінним. Знайомці в далеких містах почали нагадувати чоловічкові, що йому належить здійснити важку подорож, а дехто з них навіть узявся вираховувати, на який найдовший термін він іще зможе відкладати від'їзд. Їх також цікавило, кому дістанеться будинок і чи хтось інший доглядатиме сад краще, ніж Дрібничка.

Надійшла осінь, страшенно мокра та вітряна. Маленький художник працював у своїй повітці. Він видерся на драбину, намагаючись передати блиск західного сонця на вершині засніженої гори, яку мигцем побачив онде зліва, над порослим листям кінчиком однієї з гілок Дерева. Він розумів, що невдовзі доведеться їхати: можливо, на самому початку наступного року. I він мусив завершувати картину, хоч і вельми побіжно: були на ній такі куточки, де йому тепер — із огляду на брак часу — випадало тільки ледь-ледь накидати те, що він хотів зобразити.

Постукали в двері.

— Заходьте! — різко гукнув Дрібничка і зліз із драбини. Він став на долівці, крутячи в руці пензля. Зайшов сусід — Парохій, єдиний справжній сусід, адже всі решта жили значно далі. Та все ж отой чоловік йому не вельми подобався: почасти тому, що нерідко втрапляв у халепи й потребував допомоги, а ще тому, що не цікавився малюванням, зате був критичним у садівництві. Коли Парохій оглядав Дрібниччин сад (а таке бувало часто), то бачив головно бур'яни; а коли дивився на Дрібниччині картини (таке траплялося зрідка), то бачив лише зелено-сіру мішанину та чорні лінії, які здавалися йому позбавленими сенсу. Він не забував нагадувати про бур'яни (обов'язок сусіда!), та втримувався від оцінок картин. Парохій гадав, що це — вияви доброти й не усвідомлював, що, навіть коли це й справді доброта, то самої II замало. Краще він допоміг би виполоти бур'яни (а також похвалив би картину).

— Ну, чого вам, Парохію? — запитав Дрібничка.

— Даруйте, мені не варто було відволікати вас, — сказав гість (навіть не глянувши на полотно). — Я впевнений: ви маєте купу роботи.

Дрібничка й сам хотів сказати щось подібне, та проґавив нагоду. Тому він обмежився коротким «так».

— Але, крім вас, я не маю до кого звернутися, — мовив Парохій.

— Авжеж, — відказав Дрібничка, зітхнувши одним із тих зітхань, які є глибоко інтимними коментарями, та які, однак, не вдається зробити цілком нечутними. — Чим можу прислужитися?

— Моя дружина вже кілька днів нездужає, і я починаю хвилюватися, — вів далі Парохій. — Вітер зірвав половину черепиці з мого даху, до спальні ллється вода. Думаю, варто викликати лікаря. А ще — будівельників, але вони звикли баритися. Тож я подумав, чи не могли би ви позичити мені непотрібної деревини та полотна, щоби я трохи підлатав діри і зміг якось перебути день-два разом із дружиною.

Після цих слів він нарешті поглянув на картину.

— От лихо! — мовив Дрібничка. — Вам таки не щастить. Гадаю, що у вашої дружини звичайнісінька застуда. Я незабаром зайду й допоможу перенести хвору на нижній поверх.

— Дуже дякую, — досить холодно відказав Парохій. — Але то не застуда, а лихоманка. Я не турбував би вас, якби в неї була застуда. І моя дружина вже лежить у ліжку на нижньому поверсі. Мені не до снаги бігати вгору-вниз із тацями — нога не дозволяє. Та бачу, ви заклопотаний. Вибачайте, що завадив. Я-бо сподівався, що ви, зрозумівши моє становище, зможете викроїти часину й піти по лікаря. Та й по будівельників також, якщо у вас справді немає непотрібного полотна.

— Аякже, — сказав Дрібничка, хоч інші слова ворушились у його серці, яке тієї миті просто розм'якло, не почуваючи геть нічого. — Я можу піти. Я піду, коли для вас це дійсно важливо.

— Важливо, дуже важливо. Шкода, що я кульгавий, — мовив Парохій.

Отож, Дрібничка пішов. Розумієте, йому було ніяково. Парохій був його сусідом, а всі решта жили далеченько. Дрібничка мав велосипеда, а Парохій — ні, та сусід і не міг на ньому їздити. Той чоловік мав криву ногу, справжню криву ногу, що завдавала йому чималого болю, — про це годилося пам'ятати, як і про його роздратовані фрази та жалісний голос. Звісно, у Дрібнички була картина і бракувало часу, щоби 5 закінчити. Але йому здавалося, що на це мав би зважати Парохій, а не Дрібничка. Проте Парохій не переймався картинами, а Дрібничці годі було змінити це. «До біса!» — подумав він, виводячи велосипед.

Було мокро та вітряно, денне світло згасало. «Сьогодні вже не вдасться попрацювати!» — майнуло Дрібничці в голові, й увесь той час, доки їхав, він то мовчки лаявся, то уявляв, як наносить на гору та на пагін із листям поруч із нею ті мазки пензлем, що їх він уперше задумав іще навесні. Пальці стиснули кермо. Нині, вийшовши з повітки, він достеменно бачив, як саме треба малювати той блискучий пагін, що обрамлював віддалене зображення гори. Проте в серце йому закралося гнітюче почуття — щось на кшталт страху, — наче він ніколи вже не матиме нагоди випробувати той спосіб.

Дрібничка знайшов лікаря й залишив записку для будівельника. Його контору було зачинено, а сам будівельник подався додому, до свого улюбленого місця біля каміна. Дрібничка змок до нитки й теж застудився. Лікар, на відміну від Дрібнички, не одразу вирушив на виклик. Він прибув наступного дня, і це виявилося для нього вельми зручно, адже на той час лікар уже міг подбати відразу про двох пацієнтів у сусідніх будинках. Дрібничка лежав у ліжку з гарячкою, і в голові йому (а ще на стелі) вимальовувалися дивовижні візерунки з листя й гілля, на якому воно росло. Його не дуже втішило те, що в пані Парохієвої таки справді була звичайна застуда й вона вже одужувала. Чоловічок повернувся обличчям до стіни і занурився в листя.

Якийсь час Дрібничка провів у ліжку. Вітер не стихав. Він зірвав іще чимало Парохієвих черепичин, а заразом — і кілька Дрібниччиних: його дах теж почав протікати. Будівельник не приходив. Дрібничці було байдуже, принаймні день чи два. Потому він виповз із ліжка в пошуках їжі (Дрібничка не мав дружини). Парохій не заходив: дощ уступив йому в ногу, і вона почала боліти: пані Парохієва переймалася прибиранням води шваброю і раз у раз цікавилася, чи бува не забув «отой пан Дрібничка» зайти до будівельника. Якби вона знайшла бодай найменшу можливість позичити в нього щось корисне, то неодмінно вирядила би Парохія до сусіда — байдуже, боліла в того нога чи ні; проте можливості вона не знаходила, тож Дрібничку залишили наодинці з собою.

Десь наприкінці тижня Дрібничка нерівною ходою знову подався до своєї повітки. Спробував вилізти на драбину, та в нього запаморочилася голова. Чоловічок сів і подивився на картину, та сьогодні в його уяві не виникало ні жодних візерунків із листя, ні видінь із горами. Він міг намалювати хіба що краєвид піщаної пустелі здалека, однак і на те не мав сили.

Наступного дня Дрібничці значно покращало. Він видерся на драбину й узявся малювати. Проте, щойно почав знову занурюватись у роботу, як у двері раптом постукали.

— Хай йому грець! — сказав Дрібничка.

Проте з таким самим успіхом він міг ввічливо сказати: «Заходьте!» — бо двері однаково відчинилися. Цього разу ввійшов дуже високий чоловік, геть чужа людина.

— Це — приватна майстерня, — мовив Дрібничка. — Я працюю. Ідіть геть!

— Я Будинковий Наглядач, — назвався чоловік, піднімаючи вгору посвідку — так, аби Дрібничка, стоячи на драбині, міг її побачити.

— Ох! — тільки й сказав він.

— Дім вашого сусіда в геть незадовільному стані, — мовив Наглядач.

— Знаю, — відповів Дрібничка. — Я вже давно повідомив про це будівельника, та він так і не з'явився. А потому я хворів.

— Зрозуміло, — сказав Наглядач. — Однак тепер ви не хворі.

— Але я й не будівельник. Парохієві слід було подати скаргу до Місько! ради й домагатися сприяння Служби з надзвичайних ситуацій.

— Там переймаються серйознішими руйнаціями, ніж ті, що є тут, — мовив Наглядач. — У долині трапилася повінь, і чимало родин залишилося без даху над головою. Ви повинні були допомогти своєму сусідові зробити тимчасовий ремонт і запобігти додатковим витратам на усунення пошкоджень. Такий закон. Тут у вас удосталь матеріалів: полотно, деревина, водостійка фарба.

— Де? — запитав Дрібничка обурено.

— Там! — сказав Наглядач, указуючи на картину.

— Моя картина! — скрикнув Дрібничка.

— Може й так, — мовив Наглядач. — Але будинки — важливіші. Такий закон.

— Але не можу ж я… — Дрібничці не вдалося продовжити, бо тієї миті ввійшов іще один чоловік.

Він дуже нагадував Наглядача, мало не був його двійником: високий, від ніг до голови в усьому чорному.

— Ходімо зі мною! — сказав він. — Я — Візник.

Дрібничка, заточуючись, зліз із драбини. Здавалося, до нього повернулася лихоманка, йому закрутилася голова; ціле тіло проймав холод.

— Візник? Візник? — лепетав він. — Візник чого?

— Ваш візник. І вашого екіпажу, — відповів чоловік. — Той екіпаж замовили вже давно. Нарешті він прибув. І чекає. Сьогодні ви вирушаєте в подорож, хіба ні?

— От бачите! — сказав Наглядач. — Вам треба їхати; а вирушати в дорогу, залишаючи незавершені справи, — це недобре. Зате тепер ми бодай зможемо хоч якось використати оце полотно.

— От лихо! — мовив бідолашний Дрібничка, заходячись плачем. — А воно ж іще навіть не закінчене!

— Не закінчене! — сказав Візник. — Але з ним по- кінчено, принаймні це вже залежить не від вас. Ходімо зі мною!

Дрібничка пішов досить спокійно. Візник не дав йому часу спакувати речі, стверджуючи, що це потрібно було зробити заздалегідь, а зараз вони ризикують запізнитися на потяг; отож. Дрібничка тільки й устиг схопити маленький саквояж у сінях. І з'ясував, що там лише скринька з фарбами й альбом із його ескізами — ні їжі, ні одягу.

На поїзд вони встигли. Дрібничка почувався дуже сонним і втомленим; він ледве чи й усвідомлював, що відбувається, коли його запхали до купе. Йому було майже байдуже: чоловічок забув, куди йому належало їхати й навіщо. Потяг ледь не відразу пірнув у темний тунель.

Дрібничка прокинувся на дуже великій тьмяно освітленій залізничній станції. Платформою, щось вигукуючи, походжав Носій, але викрикував він не назву місця; він кричав: «Дрібничка!»

Дрібничка квапливо вийшов на перон і зрозумів, що забув свій маленький саквояж. Обернувся — та поїзд уже рушив.

— Ага, ось ви де! — сказав Носій. — Сюди! Що! Немає багажу? Вам доведеться поїхати до Робітні.

Дрібничці стало погано, й він знепритомнів просто на платформі. Його забрала санітарна машина й відвезла до Лазарету при Робітні.

Лікуватися йому геть не сподобалося. Пігулки, які йому давали, були гіркі, чиновники та лікарняний персонал — непривітні, мовчазні та вимогливі; він ні з ким не бачився, лише з одним дуже суворим лікарем, котрий періодично навідував його. Чоловічкові перебування там нагадувало радше в'язницю, ніж лікарню. У визначені години йому доводилося важко працювати: копати, майструвати, фарбувати одним простим кольором голі лавки. Чоловічкові не дозволяли виходити з Робітні, а всі вікна дивилися на подвір'я. Його на кілька годин зачиняли в темряві — мовляв, «аби трохи подумав». Дрібничка втратив лік часу. Йому навіть не поліпшало, принаймні він не отримував жодного задоволення від будь-якої роботи. Він не мав його навіть од укладання в ліжко.

Попервах, упродовж першого століття чи десь близько того (тут я тільки переповідаю його враження), Дрібничка марно хвилювався про минуле. Лежачи в темряві, він постійно повторював собі одне: «Шкода, що я не зайшов до Парохія першого ж ранку після того, як здійнялися сильні вітри. Я ж бо хотів! Перші зірвані черепичини легко було полагодити. Тоді пані Парохієва не підхопила би застуди. Відтак не захворів би і я. І в мене був би ще бодай один тиждень». Але з часом Дрібничка забув, для чого йому був потрібен отой тиждень. Якщо згодом його щось і хвилювало, то лише лікарняні справи. Він розплановував їх, обмірковуючи, як швидко зможе полагодити он ту лавку, чи перечепити он ті двері, чи зремонтувати ось ту ніжку стола. Імовірно, він став справді корисним, хоча ніхто ніколи йому про це не казав. Та і, звісно, бідолашного чоловічка затримали тут так надовго не через його корисність. Вони, напевно, чекали, коли йому покращає, оцінюючи те «покращення» за власними дивними медичними стандартами.

Хай там як, а бідолашний Дрібничка не отримував насолоди від життя. Чи то пак не отримував того, що він раніше називав насолодою. І вже точно не радів. Однак годі було заперечити й те, що чоловічок почав відчувати щось на кшталт задоволення. Він їв хліб замість варення. Він міг узятися за виконання будь- якого завдання, щойно пролунає один дзвінок, і негайно припинити роботу, як тільки лунав інший, — залишивши все охайно складеним і готовим до продовження праці в належний час. Тепер за день Дрібничка встигав чимало всякої всячини; ретельно завершуючи дрібні справи. Він не мав «часу на себе» (хіба що лежачи у своїй келії), зате став господарем власного часу; почав розуміти, що можна з ним робити. Зникла метушливість. Тепер він був спокійним внутрішньо й у час, відведений для спочинку, таки дійсно відпочивав.

Тоді зненацька Дрібничці змінили графік роботи: йому майже не давали спати; його було усунуто від майстрування, і з дня на день він лише монотонно копав. Чоловічок сприйняв це досить легко. І минуло чимало часу, доки він почав відшукувати в закутках свого мозку вже призабуті лайки. Дрібничка копав і копав, поки спина в нього, здавалося, починала розламуватися, руки вкривалися саднами, а сам він почував, що вже неспроможний бодай іще раз змахнути лопатою. Ніхто йому не дякував. Але прийшов лікар і оглянув його.

— Відбій! — сказав він. — Цілковитий спокій — у темряві.

Дрібничка лежав у темряві, цілковито спочиваючи; і виходить — бо він зовсім нічого не почував і не думав — міг пролежати там однаково багато годин чи багато років. Так принаймні гадав він собі. Та зараз він чув Голоси: не ті голоси, які чув будь-коли раніше. Йому здавалося, ніби поблизу засідає Медична Рада чи, можливо, Слідча Комісія, — десь у прилеглій кімнаті, ймовірно, при відчинених дверях, хоча він не бачив жодного промінчика світла.

— Тепер до справи Дрібнички, — проказав ГЬлос, суворий голос, суворіший навіть, аніж голос лікаря.

— Що з ним? — запитав Другий Голос, голос, який можна було би назвати лагідним, хоча він і не був м'яким, — то був голос владний, і звучав він водночас обнадійливо та сумовито. — Що трапилося з Дрібничкою? Серце в нього було у правильному місці.

— Так, але воно належно не функціонувало, — сказав Перший Голос. — І голову було пригвинчено не досить міцно: він ледве чи й думав колись. Погляньте, скільки часу змарнував — і то навіть не на розваги! Дрібничка так і не спромігся підготуватися до подорожі. Він мав середні статки, а сюди прибув практично злидарем, і його довелося помістити в жебрацьке крило. Кепські справи, боюся. Падаю, його треба протримати тут іще деякий час.

— Це, ймовірно, йому не зашкодить, — мовив Другий Голос. — Одначе, звісно, він є лише маленьким чоловічком. Він ніколи не прагнув стати кимось значущим і ніколи не був надто сильним. Погляньмо в Характеристику. Так… Бачите, тут є декілька пунктів, які проливають на нього привабливе світло.

— Можливо, — відказав Перший Голос, — але більшість із них насправді не витримає перевірки.

— Ну, — сказав Другий Голос, — ось що ми маємо. Він народився художником. Не видатним, звісно; та все- таки «Листок», що його намалював Дрібничка, не позбавлений шарму. Чоловічок неабияк намучився з тим листям — просто щоби добре його зобразити. Проте він ніколи не думав, ніби це робить його значущим. У Характеристиці немає запису про те, що він удавав — бодай би й перед самим собою, — наче малювання може виправдати те, що він знехтував приписи закону.

— Отже, йому не варто було нехтувати стільки приписів, — заперечив Перший Голос.

— Але все-таки він реагував на чимало Візитів.

— На невеликий відсоток, і то головно найлегшого ґатунку, та ще й називав їх Перешкодами. Характеристика аж рясніє цим словом, а також багатьма скаргами та нерозважними лайками.

— То правда. Та Візити, звичайно, й видавалися перешкодами йому — бідолашному маленькому чоловічкові. І зважте ось на що: Дрібничка не очікував жодного Прибутку, як називають це багато представників його типу. Є ще і справа Парохія — того, хто прибув пізніше. Він був Дрібниччиним сусідом, ніколи пальцем об палець не вдарив задля нього і далебі нечасто висловлював подяку. Проте в Характеристиці немає запису про те, що Дрібничка очікував од нього вдячності; Дрібничка, здається, навіть не замислювався над цим.

— Так, це один із тих пунктів, — сказав Перший Голос, — але вельми незначний. Думаю, ви з'ясуєте, що Дрібничка частенько просто забував про подяку. Зроблене для Парохія він одразу викидав із голови як докуку, якої вдалося спекатись.

— Але ще є оце останнє свідчення, — мовив Другий Голос, — те, де йдеться про Дрібничку на велосипеді в мокру погоду. Я звертаю вашу увагу на це свідчення. Вочевидь, то була справжня жертовність: Дрібничка передчував, що марнує останній шанс домалювати картину, а також припускав, що Парохій хвилюється марно.

— Думаю, ви перебільшуєте, — сказав Перший Голос. — Однак останнє слово за вами. Адже то, звісно, ваше завдання — щонайкраще тлумачити факти. Іноді вони це терплять. Що ж ви пропонуєте?

— Гадаю, в цій справі йдеться про дещицю лагідного ставлення, — відповів Другий Голос.

Дрібничці здалося, що він ніколи не чув нічого великодушнішого за цей Голос. Завдяки йому «лагідне ставлення» прозвучало так, ніби мовилося про скриню з дорогими дарунками чи запрошення на Королівський бенкет. А тоді раптом Дрібничці стало соромно. Те, що він почув, повністю заволоділо ним і змусило почервоніти в темряві: він став предметом справи про Лагідне Ставлення. Це нагадувало прилюдну похвалу, коли й ти, й усі слухачі знають, що похвала не заслужена. Дрібничка заховав рум'янець під грубою ковдрою.

Запала тиша. Потому Перший Голос зовсім ізблизька звернувся до Дрібнички:

— Ви слухали.

— Так, — відповів той.

— Отож, що ви можете сказати?

— Чи не могли би ви розповісти мені про Парохія? — запитав Дрібничка. — Мені було би приємно знову зустрітися з ним. Сподіваюся, він не вельми хворий. Ви можете вилікувати його ногу? Вона, ну дуже вже йому дошкуляла. І, будь ласка, не турбуйтеся про нього та про мене. Парохій був хорошим сусідою, завдяки йому я мав добірну картоплю, і то дешеву, що заощадило мені чимало часу.

— Справді? — мовив Перший Голос. — Мене це тішить.

І знову запала тиша. Дрібничка чув, як віддаляються Голоси.

— Що ж, я згоден, — Перший Голос долинув до Дрібнички здалека. — Нехай переходить на наступний рівень. Коли хочете — завтра.

Дрібничка прокинувся й побачив, що завіси розсунуто, а його келію заливає сонячне світло. Він підвівся і виявив, що замість лікарняної уніформи на нього чекає зручний одяг. Після сніданку лікар оглянув садна на його руках, змастив їх цілющою маззю, й вони миттю загоїлися. Він дав Дрібничці добру пораду та пляшечку бадьорливого засобу (якби це раптом йому знадобилося). Трохи згодом чоловічка пригостили печивом і келихом вина, а потому видали квиток.

— Тепер ви можете поїхати на залізничну станцію, — мовив лікар. — Носій подбає про вас. Прощавайте.

Дрібничка вислизнув крізь парадні двері й трохи примружився. Сонце світило дуже яскраво. Він сподівався побачити велике місто, яке би відповідало розмірам станції, проте помилився. Чоловічок стояв на вершині пагорба, зеленого, голого, овіяного різким життєдайним вітром. Довкруж не було ні душі. Далеко внизу під пагорбом виблискував дах станції.

Дрібничка спустився до станції жваво, проте без поспіху. Там його відразу ж помітив Носій.

— Сюди! — промовив він 1 повів Дрібничку до платформи, де стояв дуже гарний маленький приміський потяг: один вагон і невеликий локомотив, обидва блискучі, чисті, щойно пофарбовані. Виглядало так, наче то мав бути їхній перший виїзд. Навіть колія, що стелилася перед локомотивом, здавалася новою: рейки блищали, рейкові подушки було пофарбовано зеленим, а шпали, розморені сонячним теплом, приємно пахли свіжою смолою. Вагон був порожній.

— Носію, куди ще цей поїзд? — запитав Дрібничка.

— Не думаю, що з назвою вже визначилися, — відповів Носій. — Але ви переконаєтеся, що все буде добре.

Він зачинив двері.

Потяг одразу ж рушив. Дрібничка відкинувся на своєму сидінні. Маленький локомотив пахкав, їдучи глибоким видолинком Із високими зеленими схилами під шатром блакитного неба. Здалося, минуло не надто й багато часу від початку подорожі, аж локомотив уже свиснув, запрацювали гальма 1 потяг зупинився. Там не було ні станції, ні вказівного знака, й лише сходинки звивалися вгору зеленим насипом. На верхівці сходів у чепурному тині примостилася хвіртка. Біля хвіртки стояв Дрібниччин велосипед; принаймні він виглядав точнісінько так, як його власний, а на спицях яскравіла жовта наліпка, на якій великими чорними літерами було написано: «ДРІБНИЧКА».

Чоловічок рвучко прочинив хвіртку, скочив на велосипед і покотився, освітлений весняним сонцем, із пагорба вниз. Невдовзі помітив, що стежка, якою він рушив у путь, зникла, й велосипед їхав далі дивовижним дерном — зеленим і густим, але в ньому можна було чітко розгледіти кожне стебельце. Дрібничці здалося, ніби він пригадує, що бачив чи снив про такі трав'янисті простори в тій або іншій місцині. Вигини рельєфу з якогось дива виглядали знайомими. Земля спочатку опускалася, як і повинна була, а потому, звісно, знову підвищувалася. Велика зелена тінь закрила від Дрібнички сонце. Він подивився вгору й упав із велосипеда.

Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене! Те Дерево, якщо можна так сказати, було живим: на ньому розпускалися листки, росло гілля, гойдаючись на вітрі, що його Дрібничка колись дуже часто відчував чи вгадував і найчастіше не міг упіймати. Він пильно придивився до Дерева, а тоді повільно підняв руки й широко розвів їх.

— Це ж дар! — промовив він, маючи на увазі своє мистецтво, але також і цей результат; одначе слово те вжив у досить буквальному сенсі.

Дрібничка й далі дивився на Дерево. Там росло все листя, над яким він довго трудився, проте було воно радше таким, яким він його собі уявляв, аніж таким, як зміг намалювати. Проте було й інше, яке в його голові тільки вибруньковувалося, та ще таке, яке могло би вибрунькуватися, коли б він мав більше часу. Листя не мало написів і було просто витонченим листям, але кожен листок, мов сторінку календаря, було позначено точною датою. Деякі найпрекрасніші — й найхарактерніші, найдосконаліші — взірці Дрібниччиного стилю, вочевидь, були створені у співпраці з паном Парохієм: інакше й не висловитися.

На дереві гніздилися птахи. Дивовижні птахи: як же вони співали! А ще вони парувалися, виводили пташенят, у тих виростали крила, й вони відлітали співаючи до Лісу — й усе це відбувалося, поки він дивився на них. Тепер Дрібничка побачив, що й Ліс також був там: він виринав обабіч, а потому відступав у далечінь. Оддалік мерехтіли Гори.

По якомусь часі Дрібничка обернувся обличчям до Лісу. Не через те, що стомився від Дерева, а тому, що, здавалося, цілком ясно уявляє його подумки, усвідомлює і його самого, і його зростання, навіть коли відводить погляд. Ідучи геть, чоловічок помітив чудернацьку річ: Ліс, звісно, був далеким Лісом, але Дрібничка зумів наблизитись і навіть увійти в нього, а Ліс при тому не втратив чарівності, якої надавала йому віддаленість. Дрібничці ніколи раніше не вдавалося зайти в якусь далечінь, не перетворивши її на звичне довкілля. Тепер це додавало неабиякої привабливості прогулянці в тому краю, адже раз у раз відкривалися нові горизонти: подвійні, потрійні, почетвірні, сповнені подвійного, потрійного, по-четвірного чару. Можна було йти, йти — і бачити в саду чи на картині (якщо хочете, називайте це так) цілу країну. Можна було йти і йти, хоча, ймовірно, 1 не вічно. На задньому плані височіли Гори. Вони таки наближалися, та дуже повільно. Гори, здавалося, не належали до картини або ж були її сполучною ланкою з чимось відмінним, Інакшим пейзажем, мигцем побаченим крізь листя, наступною стадією — новою картиною.

Дрібничка поволі йшов собі, та він не просто гаяв час. Він уважно роззирався довкруж. Дерево було закінчене, проте з ним не було покінчено. «Трапилося якраз протилежне до того, що було раніше», — думав Дрібничка, — та в лісі виявилося кілька непевних місцин, які все ще потребували праці та думки. Нічого тепер не вимагало змін; усе, колись перемінившись, виглядало саме таким, яким і мало би бути, проте бракувало продовження, щоби можна було поставити останню крапку. Принаймні Дрібничка чітко уявляв ту крапку.

Він присів під неймовірно прекрасним віддаленим деревом — видозміною Великого Дерева, не позбавленою, втім, неповторності, особливо якщо придивитись уважно, — і розмірковував, звідки найліпше розпочати роботу, де її закінчити і скільки часу вона забере. Чоловічок ніяк не міг розробити цієї схеми.

— Звичайно ж! — промовив він. — Мені бракує Парохія. Він знає так багато про землю, рослини та дерева, чого не знаю я. Ця місцина не повинна зостатися тільки моїм особистим парком. Мені потрібні допомога та порада: треба було звернутися по них раніше.

Дрібничка підвівся й підійшов до того місця, звідкіля вирішив розпочати роботу. Зняв пальто. Потім унизу, в невеликому затишному видолинку, непомітному звіддаля, він побачив чоловіка, котрий збентежено розглядався навсібіч. Чоловік той спирався на лопату, проте, вочевидь, не уявляв, що має робити. Дрібничка озвався до нього.

— Парохію! — гукнув.

Парохій закинув лопату на плече й підійшов. Він усе ще трохи накульгував. Вони не заговорили один із одним, а тільки кивнули, як раніше, коли стрічалися на вулиці, проте нині обидва простували поруч, плече до плеча. Не прохопившись 1 словом, Дрібничка та Парохій дійшли згоди, де саме поставити маленький будинок і розбити сад, які, здавалося, знадобляться їм.

Під час спільної праці з'ясувалося, що з них обох тепер саме Дрібничка вміє краще організовувати власний час і доводить розпочате до завершення. Досить дивно, та саме Дрібничка вельми захопився будівництвом і садівництвом, а Парохій натомість часто блукав довкруж, розглядаючи дерева й особливо — Дерево.

Одного дня Дрібничка висаджував глід для живоплоту, а Парохій лежав на траві неподалік, пильно дивлячись на прекрасну та витончену жовту квітку, що виросла серед зеленого дерну. Колись давно Дрібничка намалював чимало таких квіток поміж коренями свого Дерева. Зненацька Парохій підвів галову: його обличчя сяяло на сонці, він усміхався.

— Чудово! — сказав він. — Я повинен був бути тут, справді. Дякую, що замовив за мене слівце.

— Дурниці, — відповів Дрібничка. — Не пригадую, що я там казав, але певно, що того було не досить.

— Е ні, таки досить, — мовив Парохій. — Це допомогло мені вибратися звідти значно швидше. Знаєш, отой Другий Голос… Він послав мене сюди; він сказав, що ти просив про зустріч зі мною. Я твій боржник.

— Ні. Ти боржник Другого Голосу, — відказав Дрібничка. — Точніше, ми обидва.

Вони й далі жили та працювали разом, — не відаю, скільки це тривало. Годі заперечити, що попервах чоловіки час од часу сперечались, особливо коли стомлювалися. Бо попервах вони таки іноді стомлювались. А тоді згадали, що обом їм подарували бадьорливий напій. Кожна пляшечка мала наліпку зі словами: «Вживати по кілька крапель із водою з Джерела перед відпочинком».

Джерело чоловіки відшукали в серці Лісу; Дрібничка уявив його собі лише раз, дуже давно, та ніколи не малював. Тепер він збагнув, що з джерела брало витоки озеро, яке мерехтіло вдалині, а його водами живились усі тутешні рослини. Ті кілька крапель робили воду в'язкою, гіркуватою, проте вона додавала снаги та прояснювала розум. Випивши цього трунку, вони відпочивали, а коли вставали знову, то працювалося їм уже весело. У такі години Дрібничка думав про нові дивовижні квіти й рослини, а Парохій завжди добре знав, куди їх посадити і де їм ростиметься найкраще. Парохій перестав кульгати.

Що ближче було до завершення роботи, то довше й довше обоє дозволяли собі прогулюватися, дивлячись на дерева та квіти, на освітлення, форми й розташування краю. Інколи вони разом співали; проте Дрібничка виявив, що він почав дедалі частіше звертати погляд у напрямку Гір.

Настав час, коли будиночок у видолинку, сад, траву, ліс, озеро та цілісіньку місцевість було майже викінчено — на властивий лише їм манір. Велике Дерево пишалось у цвіті.

— Сьогодні ввечері ми завершимо, — сказав якось Парохій. — А потому вирушимо на дуже довгу прогулянку.

Вони вирушили наступного дня й ішли доти, доки, подолавши всі далечіні, дісталися до Краю. Він, звісно ж, був невидимим: не було ні лінії, ні огорожі, ні стіни; та вони знали, що дійшли до межі тієї місцевості. Тоді побачили чоловіка, котрий виглядав як пастух; він прямував до них, спускаючись трав'янистими схилами, які вели до Гір.

— Вам потрібен провідник? — запитав. — Хочете продовжити подорож?

На мить поміж Дрібничкою та Парохієм пролягла тінь, адже Дрібничка знав, що дійсно хоче йти далі й (у певному сенсі) повинен іти, а от Парохій далі йти не бажав і, зрештою, не був до того готовий.

— Я мушу зачекати на дружину, — пояснив Парохій Дрібничці. — Інакше їй буде самотньо. Я передчуваю, що вони пошлють її слідом за мною — раніше чи пізніше, коли вона буде готова та коли я приготую все до її прибуття. Дім уже збудовано, ми облаштували його якнайкраще; я хотів би показати його їй. Гадаю, вона спроможна прикрасити цю оселю, надати їй домашнього затишку. Сподіваюся, їй також сподобається ця місцина.

Потому він повернувся до пастуха.

— То ви і є провідник? — запитав Парохій. — Можете сказати, як називається ця місцевість?

— Хіба ви не знаєте? — здивувався чоловік. — Це — Країна Дрібнички. Власне, Картина Дрібнички, проте якась дещиця її тепер — то Парохіїв Сад.

— Картина Дрібнички! — здивовано проказав Парохій. — Ти думав про все це. Дрібничко? Я і припустити не міг, що ти був такий розумний. Чому ж ти не розповідав мені?

— Колись давно він намагався вам дещо показати, — мовив чоловік, — але ви не зволили глянути. У ті дні він мав лише полотно та фарбу, а ви хотіли залатати ними ваш дах. Адже це те, що ви та ваша дружина звикли називати Дрібниччиними Витребеньками або Тією Мазаниною.

— Одначе тоді воно виглядало геть інакшим, не справжнім. — сказав Парохій.

— Ні, тоді то був тільки проблиск, — відповів чоловік, — але ви могли би побачити його, якби хоч раз припустили, що цей проблиск вартий вашої уваги.

— Я майже не дав тобі шансу, — сказав Дрібничка. — Не зробив бодай спроби пояснити. Називав тебе Старим Землериєм. Але хіба це має значення? Нещодавно ми жили і працювали разом. Усе, ймовірно, склалося б інакше, та не могло би бути краще. Мені, боюсь, усе одно доведеться йти далі. Гадаю, ми зустрінемося знову: є ще безліч речей, які ми можемо робити разом. Прощавай!

Він приязно потис Парохієву руку, — то була, здавалося, добра, міцна, чесна рука. Тоді повернувсь і якусь мить дивився на місцевість позаду себе. Квіти на Великому Дереві сяяли, мов полум'я. Усі птахи пурхали в повітрі та співали. Тоді Дрібничка всміхнувся, кивнув Парохієві й подався геть разом із пастухом.

Він хотів чимало дізнатися про овець, про полонини, поглянути на просторе небо й рухатись усе далі й далі в напрямку Гір, завжди вгору. Попри те, я не можу уявити, що трапилося з ним. Навіть маленькому Дрібничці ще у старому домі вдалося мигцем побачити вдалині Гори, і вони потрапили до його картини: проте, які ті Гори насправді та що розкинулося по інший їхній бік, може сказати лише той, хто сходив на них.

— По-моєму, він був недалеким чоловічком, — мовив Радник Звичка. — Цілком нікчемним; геть не корисним для Суспільства.

— Ох, не знаю, — сказав пан Щепа, який не був важливою персоною, а звичайним шкільним директором. — Я не певен; це залежить від того, що ви маєте на увазі, кажучи «корисним».

— Від нього не було практичного чи економічного зиску, — пояснив Звичка. — Наважуся припустити, що з нього можна було би зробити працездатного гвинтика певного штибу, якби ви, директори шкіл, знали свою справу. Та ви її не знаєте, відтак ми отримуємо некорисних людей на кшталт отого. Якби я керував цією країною, то приставив би його й таких, як він, до якої-небудь праці — такої, до якої вони надаються: мити посуд у громадській їдальні абощо, — і стежив би, щоби вони виконували її належним чином. Або вигнав би їх геть. Мені треба було вигнати його ще давно.

— Вигнати його? Тобто ви змусили би його розпочати подорож завчасу?

— Так, якщо вам кортить послуговуватися цим старим беззмістовним висловом. Проштовхнув би його крізь тунель у величезну Сміттєву Купу — ось про що я.

— То ви вважаєте, що малярство нічого не варте, не варте того, щоби його зберігати, чи вдосконалювати, чи навіть скористатися з нього?

— Звісно ж, малярство приносить користь, — мовив Звичка. — Проте не його малярство. Для хоробрих юнаків, котрі не бояться нових ідей і нових методів, завжди знайдеться простір в історії. Та не для цієї старомодної базгранини. Для цих приватних марень. Йому не вдалося б утнути переконливого плаката, навіть аби врятувати собі життя. Він завжди цяцькався з листям і квітами. Якось я запитав його: чому? Він відповів, що вважає їх гарними! Можете уявити таке? Він сказав «гарними»! «Що гарне: травні та розмножувальні органи рослин?» — сказав я йому. Він не знав, що відповісти. Нерозумний базіка.

— Базіка, — зітхнув Щепа. — Так, бідолашний чоловічок, він ніколи не міг нічого закінчити. Еге ж, коли він пішов, його полотна було використано «з більшим зиском». Але я не дуже певний щодо того зиску, пане Звичко. Пригадуєте одне величезне полотно — те, що його зужили для ремонту пошкодженого після буревіїв і повеней сусіднього дому? Я знайшов одірваний від нього клаптик у полі. Клаптик було пошкоджено, та на ньому чітко проступали вершина гори й пагін із листям. Я не можу викинути його з голови.

— З чого? — перепитав Звичка.

— Про кого це ви обоє балакаєте? — поцікавився пан Абищо, втрутившись, аби врятувати ситуацію, бо Щепа аж залився рум'янцем.

— Те ймення не варте того, щоби його повторювали, — сказав Звичка. — Я взагалі не розумію, навіщо ми про нього говоримо. Він не жив у містечку.

— Ні, — мовив Щепа, — та ви однаково накинули оком на його будинок. Тому ходили туди, і телефонували, і насміхалися з нього, п'ючи його ж таки чай. Що ж, тепер його дім — а заразом і той, що в містечку, — належить вам, то навіщо відбирати ще й ім'я? Коли хочете знати, Абищо, ми говорили про Дрібничку.

— Ох, бідолашний маленький пан Дрібничка! — сказав Абищо. — Я й не здогадувався, що він малював.

Тоді, ймовірно востаннє, Дрібниччине ймення було згадано у бесіді. Проте Щепа зберіг дивний клаптик, про який казав. Фарба на ньому майже цілком розкришилася, та один прекрасний листок уцілів. Щепа обрамив його, а згодом передав Містечковому Музею, і ще довго-довго «Листок пана Дрібнички» висів там у закутку, так що його пощастило побачити хіба кільком парам очей. Але одного дня Музей згорів, і про Дрібничку та його листок назавжди забули в його колишній країні.

— Правду кажучи, вона виявляється вельми корисною, — мовив Другий Голос. — Як свято, як відновлення снаги. Вона чудово оздоровлює; та й не тільки це, адже для багатьох вона стала найкращою прелюдією до Гір. У деяких випадках вона просто творить дива. Я виряджаю туди дедалі більше мешканців. Вони нечасто воліють повертатися.

— Нечасто, ваша правда, — сказав Перший Голос. — Думаю, нам варто якось назвати ту околицю. Що ви пропонуєте?

— Носій вирішив це питання раніше за нас, — відповів Другий Голос. — «Поїзд прибув до Парохії пана Дрібнички» — він уже давненько кричить отак. Парохія пана Дрібнички!.. Я надіслав їм обом повідомлення, щоби розповісти про це.

— І що вони?

— Вони обоє сміялися. Сміялися так, що аж Гори дзвеніли!

ПРО ЧАРІВНІ ІСТОРІЇ

Навіть усвідомлюючи, що виправа ця ризикована, я пропоную поговорити про чарівні історії. Чарокрай — то небезпечна земля, де на необачних чигають пастки, а на зухвальців — темниці. Зухвальцем можна вважати й мене, бо я хоч і став шанувальником чарівних історій, відколи навчився читати, й подеколи роздумував над ними, проте ніколи не вивчав їх професійно. Я був не більш ніж мандрівним шукачем (чи порушником) у тім краю, переповненому дивами, та не відомостями.

Королівство чарівних історій широке, глибоке, високе й заповнене різноманітними речами: там трапляються всілякі види звірів і птахів; неозорі моря та незліченні зорі; краса, що заворожує, і невідступна загроза; і радість, і скорбота — пронизливі, як мечі. Той, хто мандрував там, імовірно, може вважати себе щасливцем, одначе саме багатство та незвичайність отого королівства спиняють язик подорожнього, котрий захотів би про них розповісти. А перебуваючи там, небезпечно ставити надто багато запитань: ану ж брами замкнуться і ключі від них згубляться.

Є, проте, певні питання, на які той, хто збирається говорити про чарівні історії, мусить відповісти чи принаймні спробувати відповісти, хай би що казковий народ думав про його нахабство. Наприклад: «Що таке чарівні історії? Звідки вони походять? Який із них зиск?» Спробую дати відповіді на ці запитання чи бодай легенькі підказки відповідей, які мені вдалося визбирати. — передусім, власне, з самих казок, отих небагатьох із безмежного їх числа, які я знаю.

ЧАРІВНА ІСТОРІЯ

Що ж таке «чарівна історія»? У нашому випадку марно шукати відповіді в «Оксфордському словнику англійської мови». У ньому годі знайти статтю зі словосполученням чарівні історії та і щодо чарівниць загалом він ледве чи стане у пригоді. У «Додатку» до нього казка з'являється аж 1750 року, й головним значенням цього слова вказано таке: а) казка про чарівниць або загалом чарівна легенда. З цього виникають інші значення: б) нереальна чи неймовірна історія, в) оманливе твердження.

Останні два, вочевидь, зробили би мою тему безнадійно розлогою. А от перше значення — надто вузьке. Проте не занадто як для есею; його широти вистачило би на кільканадцять книг, одначе воно надто стисле, щоб охопити реальний слововжиток. Особливо ж — якщо погодитися з визначенням щодо чарівниць, яке дає укладач цього словника: «Надприродні істоти мініатюрного розміру, котрі, за народними віруваннями, володіють магічними силами та здатні чинити добрий або поганий вплив на людські діла».

Надприродні — слово небезпечне і складне у будь- якому (довільному чи точному) сенсі. Тільки от до чарівниць його ледве чи можна достосувати, хіба що вживати над як префікс зі значенням найвищого ступеня. Бо саме людина, на противагу до чарівниць, є надприродною (і часто крихітного розміру); а от чарівниці — природні, значно природніші, ніж вона. Така їхня доля. Дорога до країни чарівниць — то не дорога до Раю ні, гадаю, навіть до Пекла, хоча дехто вважав, що вона може непрямо туди завести за посередництвом десятини Диявола.

Чи ви не бачите тісну дорогу,    Що всюди густо поросла тернами? То — стежка Праведних, але до неї    Так рідко хто звертається думками. Чи ви не бачите й пряму дорогу.    Яка веде в долину між лілеї? То — стежка Грішників, її назвали    Дорога в Рай, і всі спішать до неї. Чи вам не видно й доброї дороги.    Що в'ється попри папороть на схилах? То — шлях до чарівного Ельфокраю,    Де ти і я цю нічку пересиним.

А щодо мініатюрного розміру — не заперечую: це дійсно найпоширеніше сучасне уявлення. Я часто міркував собі, що було би цікаво спробувати дізнатися, як до цього дійшло; та мені бракує знань для переконливої відповіді. Віддавна в Чарокраї декотрі мешканці справді були малі (втім, ледве чи мініатюрні), проте дрібність не була загальною прикметою цього населення. Мініатюрне створіння: ельф чи фея — це, гадаю, здебільшого вишуканий витвір літературної примхи на теренах Англії[1]. Напевно, не таким і неприродним є те, що в Англії, країні, де любов до делікатного та вишуканого раз у раз проявлялась у мистецтві, примху в цьому випадку було спрямовано на крихітне й мініатюрне, тоді як у Франції вона подалася до двору, затримувалась І начепила на себе діаманти. Проте, підозрюю, ця квітково-метеликова дрібнота стала також плодом «раціоналізації», що перетворила чар Ельфокраю на звичайну підступність, а невидиме — на щось тендітне, здатне заховатись у первоцвіті чи скоцюрбитися за травинкою. Невдовзі після епохи великих подорожей, здається, стало модно робити світ позірно затісним для одночасного існування і людей, і ельфів, якщо магічна країна І-Бресейл на Заході перетворилася на пересічну Бразилію — край червонобарвної деревини[2]. Хай там як, а то була значною мірою «справа рук» літератури, і там не обійшлося без Вільяма Шекспіра та Майкла Драйтона[3]. Драйтонова «Німфідія» — один із праобразів у довгому шерезі квіткових фей і пурхотливих чудесниць із вусиками, котрих я, коли був дитиною, не любив і котрих також терпіти не могли мої сини. Ендрю Ленґ мав схожі почуття. У передмові до «Бузкової чарівної книги» він каже про сучасні авторські надокучливі казки так: «Вони завжди починаються з хлопчика чи дівчинки, котрі виходять із дому й зустрічають чарівниць у первоцвітах, гарденіях чи в яблуневому цвіті… Ці чарівниці намагаються бути потішними — й зазнають невдачі; або ж вони беруться повчати — і це їм вдається».

Одначе все те розпочалося, як я й казав, задовго до дев'ятнадцятого століття й уже давно стало надокучливим: безумовно, через те, що прагнуло бути потішним і зазнавало невдачі. Драйтонова «Німфідія», якщо трактувати її як чарівну історію (історію про чарівниць), — одна з найгірших серед будь-коли написаних. У палаці Оберона стіни — з павучих лапок,

А вікна там — з очей котів, І дах не кахель там покрив — Огидні крила кажанів.

Лицар Свиночубий їздить верхи на жвавій щипавці й, призначаючи любовне побачення у квітці первоцвіту, посилає своїй коханій, королеві Меб, браслет із мурашиних очей. Одначе казка, що розгортається на тлі всієї цієї дрібничковості, — це банальна історійка про інтригу та хитрих звідників; ґалантний лицар і розлючений чоловік падають у багно, їхній гнів гамує ковток води з Лети. Але краще було би, якби Лета поглинула всі ці штучки. Оберон, Меб і Свиночубий можуть бути крихітними ельфами або чарівницями, а от Артур, Ґіневра та Ланселот — ні, хоча добра і зла водночас артурівська розповідь таки є «чарівною історією» — на відміну від казки про Оберона.

Чарівниця — іменник, більш-менш співвідносний зі словом ельф, — це порівняно сучасне слово, що ввійшло в ужиток не раніше, ніж в епоху Тюдорів. Заслуговує на увагу перша (і єдина, що стосується періоду до 1450 року) цитата з «Оксфордського словника». Її взято з поезії Ґавера: Ніби він був чарівником. Але це не точні Ґаверові слова. Він написав: «Ніби він був із чарівників — ніби він походив із Чарокраю». Ґавер описував юного кавалера, котрий прагнув зачарувати в церкві дівочі серця (див. Confessio Amantis, в. 7065 і наступні).

Себе він явить в місці тім. Поклавши на гладкі кучері Вінець, а може, брошку з перлів Чи хоч корону із листків. Що їх в гайку нарве. — хотів На вигляд буть охайним, свіжим. Тіла їх пантрувати хижим І гострим оком соколиним, Що в жертву цілить з-над хмарини. Немов прибувши з Чарокраю. Між ними він отам засяє.

Це — юнак зі смертних крові та плоті; проте він значно краще зображає мешканців Ельфокраю, ніж означення «чарівний», яке до нього допасовують, роблячи подвійну помилку. Біда в тому, що справжнє населення Чарокраю не завжди виглядає таким, яким є насправді: воно прибирається в таку пишноту і красу, яку охоче носили би ми самі. Бодай частина магії, якою воно володіє та використовує на добро чи зло людині. — це здатність гратися з бажаннями людських тіла й серця. Королева Ельфокраю, котра хутчіш од вітру понесла Томаса Віршувальника на своєму молочно-білому скакуні, проїхала повз Єйлдонське Дерево в подобі панни, та не простої, а заворожливо прекрасної. Тож Спенсер був на правильному шляху, величаючи лицарів свого Чарокраю «ельфами». Ця назва належала радше таким лицарям, як сер Ґайон, аніж таким, як Свиночубий, озброєний жалом трутня.

І от, лише побіжно торкнувшись (цілком невідповідно) ельфів і чарівниць, я мушу вертати назад, адже відхилився від основної теми: чарівних історій. Я сказав, ніби визначення «казки про чарівниць» надто вузьке[4]. Воно і справді надто вузьке, навіть якщо відкинути мініатюрний розмір, бо чарівні історії у звичному англійському розумінні — це історії не про чарівниць чи ельфів, а про Дивокрай чи то пак Чарокрай — королівство чи державу, де ті чарівниці існують. Окрім ельфів і фей, а також гномів, відьом, тролів, велетнів і драконів, у Чарокраї є ще чимало різної всячини: він охоплює моря, сонце, місяць, небо, а крім того, і землю, й усе, що на ній: дерево та птаху, воду та камінь, вино та хліб, іще й нас самих, смертних людей — коли ми зачаровані.

Історії, які насправді стосуються насамперед «чарівниць» — тобто істот, котрих сучасною англійською можна називати ще й «ельфами». — трапляються відносно нечасто, і вони зазвичай не дуже цікаві. Більшість вартісних «чарівних історій» розповідає про авантюри людей у Небезпечному Королівстві або на його непевних узграниччях. І це природно: бо якщо ельфи справжні й дійсно існують незалежно від наших оповідей про них, то безумовно правдиве й таке твердження: не ми цікавимо ельфів понад усе, як і не вони — нас. Наші долі розмежовано. і стежки наші сходяться лише вряди-годи. Навіть на кордонах Чарокраю ми стрічаємося з ними, лише випадково перетнувшись на дорозі[5].

Відтак визначення чарівної Історії — чим вона є або ж чим могла би бути — не залежить від жодного означення чи історичної важливості ельфів і чарівниць, а тільки від природи Чарокраю: Небезпечним є і саме Королівство, й повітря, що циркулює в тій місцевості. Я не прагну ні дати їй назву, ні чітко описати саму місцину. Цього зробити неможливо. Чарокрай неможливо впіймати в тенета слів: адже однією з його ознак в неописуваність. — але не незбагненність. У ньому безліч складників, однак аналіз кожного з них не обов'язково розкриє сутність цілого. І все-таки, сподіваюся, те, що я збираюся розповісти далі стосовно інших питань, бодай трохи розкриє моє власне недосконале бачення. Наразі скажу тільки ось що: «чарівна історія» — це історія, в якій ідеться про Чарокрай, використовується Чарокрай, хай би яким було призначення самої чарівної історії: сатира, пригода, мораль, фантазія. Власне. Чарокрай можна, напевно, найточніше назвати Магією[6], — але то магія особливого настрою, а також і влади, дуже далекої від вульгарних засобів працьовитого спритного мага. Проте є одна proviso[7]: якщо казка сатирична, то все одно єдине, що неприпустимо брати на глум. — це магія. її в історіях такого штибу слід сприймати серйозно, не висміювати і не руйнувати тлумаченнями. Вартим захоплення прикладом такої серйозності є середньовічний «Сер Ґавейн і Зелений Лицар».

Але навіть якщо ми застосуємо лише ці нечіткі та погано окреслені обмеження, стане зрозуміло, що багато хто — далебі й великі знавці таких тем — послуговувався поняттям «чарівна історія» вельми легковажно. Досить одного погляду на найсвіжіші книги, які претендують називатися збірками «чарівних історій», аби переконатися, що казки про чарівниць, про будь-який дім «світлої родини» чи навіть про гномів і ґоблінів становлять лише невелику частину їхнього змісту. Цього, як бачимо, і слід було очікувати. Проте ці книги містять чимало казок, які не використовують і навіть не наближаються до Чарокраю, тож їх, властиво, не варто було би туди тулити.

Наведу кілька прикладів того, що я усунув би звідти. Це окреслить негативістський аспект визначення, а також слугуватиме нам перехідним містком до наступного питання: звідки походять чарівні історії?

Кількість збірників чарівних історій нині надзвичайно велика. Серед тих, які вийшли англійською, жоден, імовірно, ні за популярністю, ні за повнотою, ні за загальними чеснотами не дорівняється до тих дванадцятьох книг дванадцятьох кольорів, чию появу ми завдячуємо Ендрю Ленґові та його дружині. Перші з тій дюжини книг побачили світ понад п'ятдесят років тому (1889), але вони й досі є у продажу. Більшість текстів цього зібрання — легше чи важче, проте успішно — склали іспит. Я не аналізуватиму їх, хоч аналіз міг би бути цікавим, але у відомості про складання іспиту зазначу, що жодна казка, яка входить до «Блакитної чарівної книги», не розповідає насамперед про «чарівниць». І дуже мало казок згадує про них. Основний масив узято з французьких джерел. — із певних міркувань справедливий вибір як на той час, а можливо, й зараз (утім, не на мій смак, ані теперішній, ані дитячий). У будь-якому разі вплив Шарля Перо — відколи у вісімнадцятому столітті було англізовано його «Contes de ma Mere l'Oye»[8] та інші добре знані тепер витяги з неохопної скарбниці «Cabinet des Feé»[9], — був такий потужний, що, припускаю, коли ви попросите когось назвати навмання типову чарівну історію. Вам, найвірогідніше, назвуть щось із оцих французьких речей: «Ют у чоботях». «Попелюшка» чи «Червона Шапочка». Проте декотрим людям першими на гадку спадуть казки братів Ґрімм.

Але що варто сказати про появу в «Блакитній чарівній книзі» «Подорожі до Ліліпутії»? Скажу таке: це не чарівна історія ні в тому вигляді, в якому написав її автор, ані в теому, в якому її подано в згаданій книзі, — у «стислому викладі» панянки Мей Кендол. Ця розповідь тут не до місця. Боюся, її долучили до збірки лише через те, що ліліпути маленькі, далебі мініатюрні, — це взагалі єдине, що в них є видатного. Проте в Чарокраї, як І в нашому світі, дрібність — явище випадкове. Пігмеї не подібніші до чарівниць, аніж патагонці. Я вилучаю цю історію не через те, що її задумано як сатиру: у справжніх чарівних історіях завжди є сатира — наскрізна чи епізодична, — та й у традиційних казках часто теж, хоча тепер ми її не розпізнаємо. Я вилучаю її через механізм утілення сатири, адже він хоч і є блискучим винаходом, проте належить радше до класу подорожніх нотаток. Такі нотатки фіксують чимало дивовиж, але ті дивовижі можна побачити в цьому смертному світі, в певних куточках нашого часу та простору; єдине, що заступає їх від нас, — це відстань. Розповіді про Гулівера мають не більше право ввійти до цієї збірки, ніж небилиці барона Мюнхгаузена чи, скажімо, «Перша людина на Місяці» або «Машина часу». Авжеж, елої та морлоки пасують сюди значно ліпше, ніж ліліпути. Ліліпути — це звичайнісінькі люди, за котрими пильно та злостиво спостерігають із-понад дахів. Елої та морлоки живуть дуже далеко, в такій глибокій часовій прірві, що вона може зачарувати їх; і якщо вони ведуть свій рід од нас, то годиться пам'ятати, що один давній англійський мислитель колись вивів ylfe, себто власне ельфів, через Каїна від Адама[10]. Чарівливість відстані, особливо відстані часової, послаблює тільки безглузда та неймовірна машина часу. Та на цьому прикладі ми можемо збагнути одну з основних причин, чому межі чарівних історій такі неминуче сумнівні. Магія Чарокраю не є його метою, сила цієї магії — в діях, серед яких і задоволення певних споконвічних людських бажань. Одним із таких бажань є прагнення дослідити глибини простору та часу. Ще одне (як побачимо згодом) — це бажання налагодити спілкування з іншими живими істотами. Відтак у розповіді може йтися про задоволення цих бажань — байдуже, чи з залученням, чи ні машин або магії. — і що більшого успіху вона досягає в цьому, то більше наближається до чарівної історії за якістю й особливостями.

Далі, після подорожніх нотаток, я би також усунув чи вилучив із переліку будь-які Історії, що в них, аби пояснити появу чудес, використано механізми Сну, сновидіння реального людського спання. Принаймні навіть якщо сон, про який мовиться, сам по собі був би в певному сенсі чарівною історією, то я би засудив такий твір як невиправно пошкоджену цілісність: щось на кшталт гарної картини у безформній рамі. Сон дійсно певним чином пов'язаний із Чарокраєм. У снах можуть вивільнятися дивні сили розуму. У декотрих снах людина здатна на якусь мить осягнути владу Чарокраю — ту владу, що, породжуючи історію, оприявнює її, надає їй живої подоби та барви. Справжній сон може іноді бути чарівною історією, витвореною ледь не з ельфійською легкістю й майстерністю. — доки сниться. Та якщо письменник, прокинувшись, розповідає вам, що його казка тільки привиділася йому вві сні, він зумисно обманює первісне бажання, що лежить в осерді Чарокраю: реалізувати уявлене чудо незалежно від розуму, що його породив. Про чарівниць часто повідомляють (правдиво чи брехливо — не відаю), ніби вони творять ілюзію, вводять людей в оману «образами», — але то зовсім Інший випадок. То — їхнє діло. Принаймні такі штучки трапляються в казках, де самі чарівниці аж ніяк не Ілюзорні: поза образом існують реальні бажання та сили, незалежні від розуму чи намірів людей.

Хай там як, але автентичну чарівну історію — відмежовуючи її від використання лише форми чарівної історії задля досягнення невибагливої чи сфальшованої мети — необхідно подавати як «правду». Трішки нижче я спробую пояснити, що таке «правда» в аналізованому аспекті. Але тому що чарівна історія працює з «чудесами», вона не допустить жодних конструкцій чи машинерії, які накидатимуть думку, що ціла історія, де вони є, — це вигадка чи ілюзія. Звісно, сама казка може бути така переконлива, що конструкцію вдасться зігнорувати. Або вона може бути така сама вдала та цікава, як сновидіння. Такими є історії Льюїса Керола про Алісу: зі сном- конструкцією та переміщеннями у снах. Через це (та і з інших причин) вони не належать до чарівних історій[11].

Є ще один тип дивовижних казок, який би я вилучив із реєстру «чарівних історій» — і, знову-таки, аж ніяк не тому, що вони мені не до вподоби. Це — чисті «байки про тварин». Наведу приклад із «Чарівних книжок» Ленґа: «Мавпяче серце» — суахільську казку, вміщену в «Бузковій чарівній книзі». У цій історії підла акула підмовила мавпу покататися на її спині, й лише на півдорозі до акулячої країни мавпа зрозуміла, що султан тієї країни хворий і потребує мавпячого серця, щоби зцілитися від недуги. Проте мавпа перехитрила акулу, змусивши її повернутися, бо переконала її, що своє серце залишила вдома й воно висить у лантуху на дереві.

Байки про тварин, звісно, мають зв'язок із чарівними історіями. Адже у справжніх чарівних історіях звірі, птахи й інші істоти часто розмовляють людською мовою. Певною мірою (часто не дуже значною) це чудо походить від одного з первісних «бажань», які лежать поблизу осердя Чарокраю: людського бажання спілкуватися з іншими живими створіннями. Та мова звірів у тих байках про тварин, які стали окремим відгалуженням, має мало спільного а цим бажанням, а часто повністю його нехтує. Найближчі до справжньої мети Чарокраю ті випадки, коли люди в магічний спосіб розуміють мови птахів, звірів і дерев. Але якщо в історіях немає жодної людської істоти або героями є тварини, а чоловіки та жінки, коли і з'являються, то хіба як помічники: а понад усе там, де анімалістична форма — це лише маска на людському обличчі, засіб сатирика чи проповідника. — оце і є власне байки про тварин, а не чарівні історії. Це і «Райнеке-лис», і «Оповідки синиці-священика» чи «Братик Кролик», і просто «Троє поросят». Історії Беатрікс Потер наближаються до кордонів Чарокраю, та, гадаю, зупиняються головно перед ними[12]. їхня близькість переважно є наслідком відчутного морального складника. — тут я маю на увазі їхню внутрішню моральність, а не якесь там алегоричне significant[13]. Проте «Кролик Пітер» — хоч він і містить заборону та хоч у країні чарівниць і є заборони (ймовірно, вони є скрізь у всесвіті, на кожній площині й у кожному вимірі) — залишається байкою про тварин.

Так-от. «Мавпяче серце» також, цілком зрозуміло, є лише байкою про тварин. Підозрюю, що її внесли до «Чарівної книги» насамперед не через її здатність розважити, а саме через мавпяче серце, яке нібито залишилось у лантусі. Це було важливим для Ленґа — вченого-фольклориста, — навіть якщо цей дивний мисленнєвий образ використано в тексті лише жартома: бо в цій казці мавпяче серце було насправді цілком нормальним і залишалось у мавпи в грудях. Одначе ця деталь є, вочевидь, лише вторинним використанням давньої та дуже поширеної у фольклорі ідеї, яка таки трапляється в чарівних історіях[14]: ідеї про те, що життя або сила людини чи іншої істоти може перебувати в якомусь іншому місці, в якійсь речі або ж у певній частині тіла (особливо — в серці), яку можна від'єднати й заховати до лантуха, під камінь або в яйце. З одного боку, цю ідею задокументованої історії фольклору використав Джордж МакДональд у своїй чарівній казці «Серце велетня», центральний мотив якої (як і багато інших деталей) він запозичив із добре відомих традиційних казок. З іншого — вона з'являється в тому, що слід, напевно, вважати однією з найдавніших записаних розповідей: у «Казці про двох братів» із єгипетського папірусу Д'Орсіньї. У ній молодший брат сказав старшому:

«Я зачарую своє серце і покладу його на верхівку кедра. І от кедр зріжуть. і серце моє впаде на землю, і ти підеш шукати його, хоч і змарнуєш сім літ на пошуки: та коли знайдеш, поклади його в чашу з холодною водою — і воістину я оживу»[15].

Та цей цікавий пункт і різні порівняння підводять нас до краю наступного запитання: звідки походять «чарівні історії»? Тобто це мусить означати: де початки чи витоки чарівних елементів? Запитувати, звідки походять історії (хоч би як кваліфіковано), означає запитувати про походження мови та мислення.

ВИТОКИ

Може, й дивно, та запитання: «Звідки походять чарівні елементи?» — врешті-решт приводить нас до потреби того самого фундаментального дослідження; проте в чарівних історіях безліч елементів (як-от зйомне серце, лебедині сорочки, магічні персні, довільні заборони, лихі мачухи та навіть самі чарівниці), які можна вивчати, не переймаючись цим основним запитанням. Одначе такі студії — наукові (принаймні декларовані як такі); це — заняття для фольклористів і антропологів, тобто для людей, котрі використовують розповіді не за призначенням, а як копальню, де можна видобути свідоцтва чи інформацію про предмети, які цікавлять. Сама процедура абсолютно законна, та невігластво чи забудькуватість у питаннях природи оповіді (як речі, мовленої цілісно) часто приводили таких дослідників до дивних висновків. Для пошуковців такого ґатунку повторювані схожості (як-от випадок зі серцем) здаються надзвичайно важливими. Аж так, що вчені-фольклористи схильні збиватися з власного правильного шляху або ж висловлюватися, послуговуючись оманливою «стенографією». — надто оманливою, коли вона перекочовує з їхніх монографій у книги про літературу. Вони схильні стверджувати, що будь-які дві історії, побудовані довкола одного фольклорного мотиву чи складені з загалом подібних комбінацій таких мотивів, є «однаковими». Читаємо, що «Беовульф» — «це тільки варіація „Dat Erdmänneken“[16]; що „Чорний бик із Норовей“ — це „Красуня та чудовисько“ чи що він „подібний до історії Ероса та Психеї“: що скандинавська „Діва-володарка“ (чи ґельська „Битва птахів“[17] і багато споріднених із нею речей і їхніх варіацій) — це історія, „подібна до грецької розповіді про Ясона та Медею“».

Такі твердження здатні передавати деякі елементи правди (в непомірно скороченому вигляді); та вони неправдиві в аспекті чарівних історій, вони неправдиві у мистецтві чи літературі. Насправді вагомими є якраз забарвлення, атмосфера, індивідуальні деталі, які годі класифікувати, а понад усе — загальний сенс, що наповнює життям нерозчленований кістяк сюжету. Шекспірівський «Король Лір» геть нетотожний історії Лаямона, розказаній у «Бруті». Чи візьмімо, наприклад, крайній випадок — «Червону шапочку»: те, що переказані версії цієї казки, де дівчинку рятують лісоруби, безпосередньо походять від історії Перо, де її з'їв вовк, становить лише другорядний інтерес. Насправді важить те, що пізніша версія завершується щасливо (більш-менш — якщо ми не будемо надто оплакувати бабусю), а от версія Перо — ні. Це дуже разюча відмінність, до якої я ще повернуся.

Звісно, я не відкидаю — бо й сам маю сильний потяг до того — захопливого бажання розгадати складну, вузлувату й розгалужену історію гілок на Дереві Казок. Це бажання тісно споріднене з бажанням філолога дослідити заплутаний клубок Мови, з якого відомо хіба що кілька дрібних шматочків. Але навіть щодо цього мені здається, що невід'ємні риси й ознаки певної мови у будь-який момент б життя значно важливіше збагнути і водночас значно важче пояснити, ніж її лінійну історію. Відтак, із огляду на чарівні історії, я почуваю, що значно цікавіше — але також і складніше — зрозуміти, чим вони є, чим вони стали для нас і яких цінностей набули у процесі тривалої алхімічної обробки часом. Перефразувавши Дасенові слова, я сказав би: «Ми мусимо задовольнитися супом, що його подали нам, а не прагнути побачити кістки того бика, з якого його було зварено»[18]. Та, хоч як це дивно, Дасен під «супом» мав на увазі мішанину фіктивної передісторії, що ґрунтується на ранніх припущеннях порівняльної філології: а під «прагненням побачити кістки» — потребу зрозуміти механізми та докази, які спричинили появу таких теорій. Я ж під «супом» маю на увазі розповідь у тому вигляді, в якому а пропонує нам автор чи оповідач, а під «кістками» — її джерела чи матеріал, особливо тоді, коли (рідкісний успіх!) їх удається чітко визначити. Але ж я, звісно, не забороняю критикувати суп як суп.

Отож, я зроблю побіжний огляд питання про витоки. Мені надто бракує вченості, щоби зробити все якось по-іншому: та це — найменш важливе з трьох запитань, які я обрав, а отже, вистачить і кількох зауваг. Немає сумнівів, що чарівні історії (в широкому чи вузькому сенсі) загалом дуже давні. Споріднені тексти з'являються вже в найраніших літописах: і знайти їх можна всюди: де є мова, там є і вони. Тож перед нами, вочевидь, постає проблема, з якою добре знайомі археологи та філологи, котрі мають справу з порівняльною лінгвістикою: суперечність між незалежною еволюцією (чи радше вимисленням) від подібного: успадкуванням від спільного предка та розходженням у різні часи від одного чи кількох центрів. Більшість суперечностей виникає на ґрунті спроб (із одного чи з обох боків) надмірного спрощення; і я не вважаю, що ця дискусія є винятком. Історія чарівних казок, імовірно, значно складніша за фізичну історію людської раси і така сама складна, як історія людської мови. Усі три процеси — незалежне вимислення, успадкування та розходження — безперечно, зіграли свою роль у творенні заплутаних тенет Розповіді. І тепер жодні вміння, крім хіба що ельфійських, не допоможуть їх розплутати[19]. З усіх трьох процесів вимислення — найбільш важливий і фундаментальний, а отже (і це не дивно), найбільш таємничий. Для винахідника, себто для того, хто творить оповідь, два інші пункти, врешті-решт, є поверненням назад. Розходження (запозичення у просторі) — чи від артефакту, чи від розповіді — тільки переадресовує питання про витоки в інше місце. У центрі ймовірного розходження — місце, де колись жив винахідник. Подібна ситуація і з успадкуванням (запозиченням у часі): рухаючись у цьому напрямку, ми, у висновку, натрапимо лише на родового винахідника. Утім, якщо вірити, що іноді трапляються незалежні одне від одного народження схожих ідей, тем чи засобів, то ми просто розмножуємо спадкового винахідника, проте аж ніяк не розкриваємо в такий спосіб природи його дару.

Філологію позбавили престолу, який вона колись посідала при дворі дослідження. Те, що Макс Мюлєр розглядав міфологію як «хворобу мови», можна без жалю знехтувати. Міфологія — то зовсім не хвороба, проте вона здатна, як і все людське, стати нею. З таким самим успіхом можна твердити, що думання — це хвороба розуму. Правильніше було би сказати, що мови, особливо сучасні європейські мови, є хворобою міфології. Але хай там як, та Мови годі зректися. Втілений розум (мова) та казка є в нашому світі ровесниками. Людський розум, наділений здатністю узагальнювати й абстрагувати, не лише бачить зелену траву, вирізняючи її з-поміж інших речей (і сприймаючи її як щось приємне для погляду), він бачить, що вона зелена й одночасно — трава Проте яким же потужним, яким заохочувальним для самого обдарування, що його породило, було винайдення прикметника: жодні чари чи заклинання Чарокраю не є такими могутніми. Воно й не дивно: подібні закляття можна вважати лишень інотлумаченням прикметників, частиною мови в міфологічній граматиці. Розум, який вимислив слова легкий, важкий, сірий, жовтий, нерухомий, прудкий, придумав іще й магію, яка би перетворила важкі речі на легкі та здатні до польоту, обернула би сірий свинець на жовте золото, а нерухомий камінь — на прудку воду. Якби вона могла робити щось одне, то спромоглася б і на інше; вона неодмінно зробила б і те, і друге. Якщо ми можемо вирізнити зелене у траві, блакитне — в небі та червоне — у крові, значить ми маємо чародійську силу — в одній площині; й тоді прокидається бажання володіти тією силою в зовнішньому щодо наших умів світі. Це, втім, не означає, що ми добре вправлятимемося із тією силою у будь-якій площині. Можна накласти на обличчя людини мертвотно-зелену барву й викликати жах; можна змусити засяяти рідкісний і страхітливий блакитний місяць; можна зробити так, що ліси вкриє срібне листя, а баранів — золоте руно, і можна вкласти палючий вогонь у черево холодного черва. Проте в оцьому так званому «мисленнєвому образі» твориться нова форма, починається Чарокрай, Людина стає субтворцем.

Відтак дуже важливою здатністю Чарокраю є здатність миттєво втілювати завдяки силі волі видива «образу». Не всі вони прекрасні чи навіть цілісні, принаймні не фантазії скинутого Чоловіка. Він-бо заплямував ельфів (насправді чи в казці) власною ганьбою. На цей аспект «міфології»: радше субтворення, ніж репрезентація чи символічна інтерпретація краси та жаху світу, — гадаю, надто рідко звертають увагу. Може, через те, що його легше помітити в Чарокраї, ніж на Олімпі? Через те, що його зараховують до «нижчої міфології», а не до «вищої»? Щодо співвідносності цих двох речей — народної казки та міфу — було вже чимало суперечок; але навіть якби їх не було, це питання вимагало би згадки у будь-яких міркуваннях про витоки, нехай і дуже стислих.

Один час панівною була думка, що всі такі розповіді за походженням — «природні міфи». Олімпійці були персоніфікаціями сонця, світання, ночі тощо, й усі історії, які про них розповідали, були за походженням міфами (ліпше пасувало б — алегоріями) про великі стихійні зміни та природні процеси. Епос, героїчна легенда, сага згодом локалізували ці розповіді в реальних місцях і олюднили їх, приписавши їхнє авторство прадавнім героям, дужчим за людей, але все-таки людям. І нарешті, маліючи, ці легенди стали народними казками. Märchen[20], чарівними історіями — дитячими небилицями.

Це, як може здатися, правда, поставлена з ніг на голову. Що ближчий так званий «природний міф» чи алегорія значного природного процесу до свого ймовірного архетипу, то вона менш цікава, то менше має в собі міфу, що здатен хоч якось розтлумачити світ. Припустімо на мить, як припускає ця теорія, що у природі немає нічого такого, що відповідало би міфічним «богам»: жодних персоналій — тільки астрономічні та метеорологічні об'єкти. Тоді впорядкувати ці об'єкти можна лише з допомогою індивідуальної думки та величі дару особи, людини. Тільки особа спроможна породити особистість. Боги можуть запозичити свої барви та красу від високих розкошів природи, проте саме Людина здобула це для них, абстрагувала з сонця, місяця та хмар: власні особистості вони отримали безпосередньо від неї: через неї до них із невидимого світу, з Надприродності, перейшла тінь або ж відблиск божественності. Фундаментальних відмінностей між високою та низькою міфологіями немає. їхні народи якщо живуть узагалі, то живуть схожим життям, так само як у смертному світі співіснують королі та селяни.

Розгляньмо те, що позірно скидається на чистої води природний міф олімпійського циклу: скандинавського бога Тора. Ім'я його — Грім, і Тор — то його скандинавська форма: а Торів молот — Мйолнір — досить легко витлумачити як блискавку. Проте Торові (наскільки це вдалося простежити нашим пізнім літописам) притаманний дуже виразний характер, себто особистість, що її годі віднайти у грому чи у блискавки, хоча певні деталі, як те й було, мають зв'язок із цими природними явищами: наприклад. Торові червона борода, гучний голос і нестримний норов, груба та нищівна міць. Одначе доволі безглуздо буде запитувати: що ж виникло раніше — природні алегорії про персоніфікований грім у горах, що трощить каміння та дерева, чи оповідки про запального, не вельми розумного червонобородого фермера, дужого понад звичну міру — про особистість, котра дуже нагадує (всім, окрім зросту) північних фермерів, baendr, які, власне, й любили Тора найбільше? Або Тор міг «зменшитися» до образу такого чолов'яги, або ж із чоловіка міг вирости бог. Але я маю сумніви щодо рації обох поглядів: і щодо них самих, і щодо наполягань, ніби щось одне мусило передувати іншому. Розумніше припустити, що фермер виник у той самий момент, коли Грім здобув голос і обличчя; що віддалений гуркіт грому між пагорбів долинав щоразу, коли оповідач чув, як лютує фермер.

Тора, звісно, слід уважати членом аристократичної верхівки міфології: він один із правителів світу. Проте розповідь про нього — «Thrymskvitha»[21] (у «Старшій Еді»), — це вже, безперечно, тільки чарівна історія. Вона старовинна, як усі скандинавські поеми, та не дуже (скажімо, в цьому випадку маємо 900 рік чи трохи раніший). Але ґрунтовної причини вважати, що ця розповідь «непримітивна» принаймні за якістю, немає: бо за характером вона народна і не така вже й велична. Якби ми могли повернутися назад у той час, могло би з'ясуватися, що якісь деталі в нашій чарівній історії змінились або ж вона поступилася місцем іншим казкам. Одначе «казка» була би завжди, принаймні доти, доки існував би який-небудь Тор. Коли зникне казка, залишиться звичайнісінький грім, якого ще не чуло жодне людське вухо.

У міфології подекуди проступає дещо справді «високе»: божественність, право на владу (на противагу володінню владою), належне поклоніння; властиво — «релігія». Ендрю Ленґ сказав — і дехто продовжує вважати його висловлювання приказкою[22], — що міфологія та релігія (в точному значенні того слова) — то два відмінні явища, які безнадійно переплуталися, хоча сама міфологія майже позбавлена релігійної багатозначності[23].

І все-таки вони дійсно переплелися, чи, можливо, колись давно вони були розділені, а відтоді поволі зближаються: крізь лабіринт помилок, крізь непорозуміння, аж до «наново-злиття». Навіть чарівні історії як цілість мають три обличчя: Містичне, звернене до Надприродного; Магічне — до Природи; і Дзеркало зневаги та жалю — до Людини. Найістотнішим для Чарокраю є середнє — Магічне. А ступінь оприявлення двох інших (якщо вони взагалі присутні) варіюється й залежить від кожного окремого оповідача. Магічне, чарівна історія, може слугувати таким собі «Mirour de l'Omme»[24] і може (хоч це дещо складніше) стати засобом Містифікації. Принаймні саме цього намагався досягти Джордж МакДональд, створюючи могутні та прекрасні історії, як-от у «Золотому ключі» (його він назвав казкою), в разі успіху; або навіть коли й частково зазнавав невдачі, як у «Ліліт» (її він назвав романтичною повістю).

Повернімося на мить до згаданого вище «Супу». Міркуючи про історію казок, зокрема — чарівних, можемо сказати, що Горщик зі Супом, Казан із Оповідями, завжди кипів і до нього постійно докладали нові шматочки, ласі та не дуже. З цієї причини — щоби навести випадковий приклад — той факт, що розповідь, яка нагадує відому нам «Дівчину-гуску» («Die Gänsemagd» у Ґріма), у тринадцятому столітті переказували про Широкостопу Берту, матір Карла Великого, аж ніяк нічого не доводить: ані того, що ця розповідь (у тринадцятому столітті) спускалася з Олімпу чи Асґарду за посередництвом нині легендарного стародавнього короля та була на шляху до перетворення на Hausmärchen[25]; ані того, що вона була на шляху до піднесення. Ця розповідь, виявляється, поширилася світом без зв'язку з матір'ю Карла Великого чи будь-якого іншого історичного персонажа. З самого лише цього факту нам, певна річ, годі виснувати, ніби в ній насправді йшлося не про матір Карла Великого, хоча якраз такі висновки найчастіше роблять із доказів такого штибу. Твердження, що це насправді не розповідь про Широкостопу Берту, мусить ґрунтуватися на чомусь іншому: на особливостях цієї розповіді, що їм філософія критика не дозволяє бути вірогідними в «реальному житті», тож він геть не повірить у таку історію, навіть якби її сюжет було неможливо віднайти деінде: або на існуванні надійних історичних свідоцтв, які доводять, що справжнє життя Берти було зовсім інакшим. — отож, він не повірить у розповідь, навіть якщо його філософія дозволяє їй бути цілком імовірною в «реальному житті». Ніхто, гадаю, не ставитиме під сумнів правдивість розповіді про те, що архієпископ Кентерберійський послизнувся на банановій шкірці, лише тому, що не раз чув розповіді про такі комічні нещастя, які траплялися з багатьма людьми, особливо ж Із достойними літніми джентльменами. Критик міг би не повірити в цю Історію, якби довідався, що в ній не обійшлося без янгола (чи навіть чарівниці), котрий попередив архієпископа, що той послизнеться, якщо носитиме краги у п'ятницю. Він також міг би не повірити в неї, якби хтось твердив, ніби це трапилось у період між, скажімо. 1940 і 1945 роками. На цьому й зупинимося. Це — очевидна річ. і про неї вже йшлося раніше: та я наважився нагадати про неї знову (хоча при цьому трохи відхилився від головної мети) тому, що її постійно нехтують ті, котрі вивчають походження казок.

А як же бананова шкірка? Ми візьмемося за неї щойно тоді, коли її проаналізують історики. Коли вони її відкинуть, вона стане кориснішою для нас. Історик сказав би, напевно, що історія про бананову шкірку прикріпилася до архієпископа, і таки каже це на підставі справедливого доказу: «Märchen дівчини-гуски прикріпилася до Берти». Таке формулювання доволі невинне в тій сфері, яку зазвичай іменують «історією». Та чи це справді прийнятний опис того, що відбувається й відбувалося в історії творення казок? Думаю, що ні. Гадаю, правильніше було би сказати, що архієпископ прикріпився до бананової шкірки або що Берта перетворилася на дівчину-гуску. А ще ліпше: я сказав би, що матір Карла Великого та архієпископ потрапили до Горщика, тобто, властиво, їх укинули до Супу. Вони були тільки новими шматочками, доданими до густого бульйону. Це — неабияка честь, адже в тому супі було вже чимало давніших, могутніших, прекрасніших, кумедніших або жахливіших складників, аніж ті окремо взяті двоє людей (якщо трактувати їх просто як історичних персонажів).

Видається цілком зрозумілим, що Артур, колись історична особа (і, ймовірно, не вельми великої ваги), також потрапив до ГЬрщика. Там він тривалий час варився разом із багатьма стародавніми персонажами та засобами, міфологічними та з Чарокраю, і навіть із деякими іншими випадковими історичними кістками (як-от Альфредове протистояння данцям), аж доки постав у подобі Короля Чарокраю. Таку ситуацію спостерігаємо і при величному північному «артурівському» дворі королів-щитоносців Данії — Scyldingas у давньоанглійській легенді. Король Гротґар і його родина мають безліч явних ознак належності до справжньої історії — значно більше, ніж Артур; і все-таки навіть у давніх (англійських) переказах про них їх пов'язують із багатьма персонаясами та подіями чарівної казки: вони побували в Горщику. Та зараз мені йдеться про вцілілі фрагменти найдавніших задокументованих англійських розповідей про Чарокрай (чи його кордони) — незважаючи на той факт, що їх мало знають в Англії, — а не про дискусію щодо перетворення хлопчика-ведмедя на лицаря Беовульфа та пояснення вторгнення велетня-людожера Ґренделя до королівсь- коі зали Гротґара. Я хочу вказати на дещо інше, присутнє в цих легендах: приклад, який особливо наштовхує на думку про зв'язок «казкового елементу» з богами, з королями, з безіменними людьми, підтверджуючи (як на мене) погляд, що цей елемент не виникає і не зникає, а постійно існує в Казані з Оповідями, очікуючи на видатних постатей Міфу та Історії, безіменних поки що Його чи Її, вичікуючи моменту, коли їх укинуть до варива, що повільно кипить: одного по одному чи всіх разом, незважаючи на ранги та високе становище.

Затятим ворогом короля Гротґара був Фрода — король геатобардів. Та все ж про Фревару — доньку Гротґара — до нас доходять відгомони дивної чутки, цілком нетипової для північної героїчної легенди: син ворога її дому — Інґельд, син Фроди, — закохався в неї та пошлюбив її, що призвело до катастрофи. Та це неймовірно цікаво і важливо. На тлі стародавнього феоду височіє постать того бога, котрого скандинави називали Фрейр (Володар), або Фрейр-Інґві, а анґли величали Інгом. — бога, котрий у давній міфології (та релігії) Півночі був богом Родючості й Зерна. Ворожнеча між королівськими домами була пов'язана зі священним культом тієї релігії. Інґельд і його батько мали імена, споріднені з ним. Сама Фревару звалася «Захист Володаря (Фрейра)». Чи не найважливішим із того, що розповідають про Фрейра згодом (давньоісландською). є історія, в якій він на відстані закохується в доньку ворогів богів — Ґердр, доньку велетня Ґиміра, — й одружується з нею. Хіба це доводить, що Інґельд і Фревару чи їхня любов є «лише міфічними»? Гадаю, ні. Історія часто нагадує «Міф», тому що їх обох, урешті, зліплено з одного тіста. Якщо Інґельд і Фревару ніколи не жили чи принаймні ніколи не кохали, тоді історію про них склали безіменні чоловік і жінка чи, радше, перші ввійшли до історії других. їх помістили до Казанка, де безліч могутніх речей віками повільно кипить на вогні, а поміж них — і Кохання-з-першого-погляду. Те саме стосується й Богів. Якби жоден юнак ніколи при випадковій зустрічі не закохався в юнку, якби між ним і його коханням не постала раптом давня ворожнеча, тоді бог Фрейр ніколи би не побачив із високого О дійового трону велетневу доньку Ґердр. Та якщо вже зайшло про Казанок, то не годиться геть забувати і про Кухарів. У Казанку безліч усього, та Кухарі занурюють у нього ополоник не наосліп. їхній вибір багато важить. Зрештою, боги — це все-таки боги, — і те, які саме історії про них розповідають, залежить од певного моменту. Відтак ми мусимо щиро визнати, що казку про кохання, найімовірніше, розповідатимуть про якогось історичного принца. — та і, правду кажучи, вона, найімовірніше, дійсно буде пов'язана з якою-небудь історичною родиною, чиї легенди — то легенди про золотавого Фрейра та Ванірів, а не про Одіна-Ґота, Чорнокнижника, годувальника круків, Володаря Вбитих. Невелике диво, що spell означає одночасно й розказану казку, й формулу влади над живими людьми.

Та зробивши все, чого можна досягти пошуком (зібравши та порівнявши перекази багатьох країв), пояснивши багато елементів, що їх загалом уважають закарбованими в чарівних історіях пережитками давніх звичаїв (як-от мачухи, зачаровані ведмеді та бики, відьми-канібали, табу на імена тощо), які колись були щоденною практикою, або вірувань, що їх колись уважали саме віруваннями, а не «фантазіями», — ми все ще стоятимемо перед одним питанням, а про нього надто часто забувають: яке враження справляють оці давні складники історій нині — такі, якими вони є?

З одного боку, зараз вони давні, а вже сама старовина є привабливою. Краса та жахіття «Ялівцевого дерева» («Von dem Machandelboom») із вишукано-трагічним зачином, огидною печенею людожерів, бридкими кістками, веселим і мстивим птахом-привидом, що постав із імли, яка здійнялася з дерева, супроводжують мене з дитинства: та все-таки головною особливістю тієї легенди, що її годі стерти з пам'яті, завжди була не краса і не жахіття, а відстань і часова прірва, яку не виміряти навіть twe tusend Johr[26]. Без печені та кісток — від яких дітей тепер надто часто оберігають, пропонуючи пом'якшені версії Ґрімових казок[27], — те видіння значною мірою втрачається. Не думаю, що жах, художньо оформлений як казка, заподіяв мені шкоду, хоч би з яких темних вірувань і обрядів минулого він походив. Такі історії залишають нині міфологічне або ж загальне (непідвладне аналізу) враження — враження, геть незалежне від здобутків порівняльної фольклористики, те, яке вона не може ні зіпсувати, ні пояснити: вони відчиняють двері в Інший Час, і якщо ми проходимо крізь них — бодай на мить — то опиняємося поза власним часом, а може, й поза власне Часом.

Якщо ми зупинимося: не просто, щоби зафіксувати, що такі давні елементи збереглись, а щоби подумати, як вони збереглися, то, гадаю, обов'язково зробимо висновок, що — досить часто, коли не завжди — це траплялося саме завдяки цьому літературному враженню. Не ми й навіть не брати Ґріми були перші, хто пережив його. Чарівні історії — це аж ніяк не кам'яниста материнська порода, видобуті з якої корисні копалини може належно оцінити лише кваліфікований геолог. Стародавні складники можна подрібнити, забути й випустити з уваги чи — з великою полегкістю — замінити інакшими інгредієнтами: це продемонструє перше-ліпше порівняння будь-якої розповіді з її близькоспорідненими варіантами. їхні елементи, напевно, досить часто зберігали (або доштуковували), адже оповідачі — інстинктивно чи свідомо — відчували їхню літературну «значущість»[28]. Навіть якщо вдається вивести заборону, що її віднаходимо в казці, від певного табу, яке колись шанували наші прабатьки, то на пізніших стадіях історії казки вона збереглась, імовірно, завдяки величезній міфічній значущості заборони. Сенсу тієї значущості іноді годі шукати саме в табу. Не робіть цього — інакше підете жебрати світами і каратиметеся довіку. Про це знають навіть найдобріші «казки для найменших». Авжеж. Кролик Пітер, порушивши заборону ходити до саду, загубив свою блакитну курточку і захворів. Замкнені Двері — це вічна Спокуса.

ДІТИ

Тепер я зверну вашу увагу на дітей і в такий спосіб перейду до останнього — і найважливішого — з трьох питань: які переваги (якщо вони є) і функції притаманні чарівним історіям нині? Традиційно вважають, ніби природною (чи то цільовою) аудиторією для казок є діти. Описуючи казку, читанням якої, на їхню думку, можуть розважити себе й дорослі, рецензенти часто потурають цьому, вдаючись до жартівливих фраз на кшталт: «Книга для дітей від шести до шістдесяти років». Але мені поки що не довелося натрапити на гучну рекламу автомоделі, яка би починалася так: «Цією забавкою втішаться діти від сімнадцяти до сімдесяти». — хоча тут ця фраза, як на мене, пасувала би значно більше. Чи ж існує якийсь посутній зв'язок між дітьми та чарівними історіями? Чи вимагає коментарю той факт, що дорослий читає їх для себе? Читає як казки, а не вивчає як щось цікаве. Дорослим дозволено колекціонувати 1 вивчати будь-що, включно зі старими театральними програмами чи паперовими пакетами.

Серед тих, кому досі вистачає мудрості не вважати чарівні історії шкідливими, здається, побутує думка про природний зв'язок між дитячими умами та чарівними історіями — зв'язок такого самого штибу, як між дитячими тілами та молоком. Гадаю, це помилка: щонайменше — помилка хибного сентименту, якої найчастіше припускаються ті, хто, незалежно від особистих причин (наприклад, через бездітність), схильний трактувати дітей як істот особливої організації, практично як іншу расу, а не як нормальних, хай і незрілих, членів конкретної родини та, властиво, й цілого роду людського.

Власне, близькість дітей і казок — це нещасливий випадок нашої вітчизняної історії. У сучасному ерудованому в літературному сенсі світі чарівні історії було переведено до нижчої — «дитячої» — категорії, подібно як зношені чи старомодні меблі переносять до ігрової кімнати: насамперед тому, що дорослим вони вже не потрібні, тож ніхто не заперечуватиме, якщо діти ці меблі понищать[29]. Дітям не дають можливості вибору. Діти як клас — якщо їх спробувати об'єднати у клас за єдиною спільною ознакою браку досвіду — ні люблять казки дужче, ні розуміють їх краще за дорослих; люблять їх не більше, ніж багато чого іншого. Вони молоді, ростуть і зазвичай мають нічогенький апетит, отож чарівні історії здебільшого засвоюють досить добре. Одначе, властиво, тільки декотрим дітям і декотрим дорослим ці історії смакують особливо; проте й тоді ця насолода не виняткова й не обов'язково навіть панівна[30]. Та й сам отой смак, гадаю, не з'явився б у ранньому дитинстві, якби його не стимулювали штучно; проте, якщо він уже вроджений, то з віком не слабшатиме, а посилюватиметься.

Правда й те, що останнім часом чарівні історії зазвичай пишуть чи «адаптують» для дітей. Але те саме можна робити і з музикою, чи віршами, чи романами, чи історією, чи науковими посібниками. Цей процес небезпечний, навіть якщо без нього не обійтися. Від катастрофи нас, правду кажучи, врятував лише той факт, що науки та мистецтва загалом не перенесли до дитячих кімнат; у дитсадках і у шкільних класах розвивають лише такі смаки та дозволяють мигцем побачити лише те з дорослих речей, що, як видається, найбільше пасує дітям — із дорослого погляду (часто дуже хибного). Якби будь-яку з тих речей залишили в дитячій назовсім, то її страшенно пошкодили би. Та сама доля чекала б і на прекрасний стіл, і на гарну картину чи на корисний прилад (як-от мікроскоп): спотворення чи знищення — якби їх надовго залишили без догляду в класі. Чарівні історії, вигнані в такий спосіб, відрізані від повноцінного дорослого мистецтва, врешті-решт буде знищено: принаймні досі, коли їх отак виганяли, вони псувалися.

Відтак про цінність чарівних історій, на мою думку, можна говорити, не беручи до уваги дітей зокрема. Збірки казок насправді за своєю природою є горищами та коморами, тоді як Ігровими кімнатами — лише тимчасово та за місцевим звичаєм. їхній зміст невпорядкований, часто пошкоджений — недоладна суміш різних періодів, прагнень і смаків: але серед того мотлоху іноді вдається натрапити на щось незмінно вартісне: старовинний витвір мистецтва, майже не понищений, який до мотлоху могла би долучити хіба що дурість.

«Чарівні книги» Ендрю Ленґа, мабуть, таки не є коморами. Це радше скриньки з мотлохом на розпродажі. Хтось із ганчіркою та гострим зором, здатним вирізняти речі, які зберегли певну цінність, побував на горищах 1 в комірчинах. Його збірки — це здебільшого побічний продукт його ж таки дорослого вивчення міфології та фольклору, а проте їх уклали та репрезентували як книги для дітей[31]. Декотрі з наведених там Ленґових міркувань варті того, щоби звернути на них увагу.

У вступі до першої книги серії сказано про «дітей, котрим і для котрих розповідають казки». «Це представники, — стверджує автор, — людей юного віку, вірні своїм раннім захопленням, чиє лезо віри ще не затуплене, а спрага чудес — невситима». «Це правда? — пише він. — Ось сакраментальне запитання, що його ставлять діти».

Підозрюю, що віра та спрага чудес тут потрактовані як майже ідентичні або ж близькоспоріднені. Та вони кардинально відмінні, хоча розум людини, котра розвивається, не одразу або не першочергово виокремлює прагнення чудес із-поміж інших прагнень. Видається цілком очевидним, що Ленґ уживав слово віра в його звичному сенсі: віра в те, що щось існує чи може трапитись у реальному (первинному) світі. Якщо так, то, боюся, Ленґові слова, коли їх позбавити сентименту, натякають хіба на те, що оповідач, розказуючи дітям дивовижні казки, мусить, або може, або таки насправді спекулює на їхній легковірності й на браку досвіду, через що дітям важче в кожному конкретному випадку відрізнити факт од вигадки, хоча саме таке розрізнення є фундаментальною властивістю нормального людського розуму та чарівних історій.

Звісно ж, дітям притаманна літературна віра — якщо майстерність вигадника історії на досить високому рівні, щоби її породити. Такий стан розуму назвали «навмисне тимчасове усунення невіри». Проте я не вважаю це доладним описом того, що відбувається. Насправді відбувається ось що: вигадник історії стає успішним «субтворцем». Він творить Вторинний Світ, до якого може ввійти ваш розум. Там, усередині, його розповідь «правдива»: вона узгоджується з законами того світу. Тож ви вірите в неї, перебуваючи, як уже сказано, всередині. У мить виникнення невіри чари зникають: магія (чи радше мистецтво) зазнає поразки. Тоді ви знову потрапляєте в Первинний Світ, дивлячись на маленький недолугий Вторинний Світ іззовні. Якщо обставини чи власна доброта змушують вас невідривно стежити за перебігом історії, то невіру потрібно усунути (чи придушити), інакше слухати і споглядати буде нестерпно. Проте усунення невіри — це замінник чогось справжнього, виверт, яким ми користуємось, опускаючись до ігор і вдавання чи намагаючись (більш або менш охоче) знайти бодай якусь перевагу в мистецькому творі, що його вважаємо невдалим.

Істинний поціновувач крикету перебуває в зачаклованому стані — стані Вторинної Віри. Я ж, спостерігаючи за матчем, перебуваю на нижчому рівні. Я можу (більш-менш) досягти навмисного усунення невіри, коли мене там утримує та підтримує якась Інша спонука, що не дозволяє мені знудитися: наприклад, несамовита, геральдична «любов» до темно-синього на противагу блакитному. Таке усунення невіри може бути відтак дещо втомливим, неоковирним чи сентиментальним духовним станом, а отже — схилятися до «дорослого». Припускаю, саме в такому стані перебувають дорослі перед обличчям чарівної історії. Там їх утримує та підтримує сентимент (спогади з дитинства чи розмисли про те, яким дитинство мало би бути): вони думають, що казка мала би їм подобатися. Та якби вона справді їм подобалася — сама собою, — їм не довелося б усувати невіру, бо вони би просто вірили.

Тож якби Ленґ мав на увазі щось подібне, в його словах могла би бути певна частка правди. Тверджен ня, ніби діти легше за дорослих піддаються чарам, доволі суперечливе. Може, воно й так, хоча я не певен цього. Видимість того, що це правда, найчастіше, гадаю. є ілюзією дорослих, викликаною дитячою покірністю, браком у них критичного досвіду та словникового запасу, а також ненажерливістю (відповідною до їхнього швидкого росту). Вони люблять чи намагаються любити те, що їм пропонують: а якщо воно їм не до вподоби, то діти не здатні правильно висловити свою нелюбов чи якось її обґрунтувати (і тому можуть це приховувати): а люблять вони силу-силенну різних речей, не перебираючи та не завдаючи собі клопоту аналізом різних площин віри. Принаймні я сумніваюся, що цей трунок — чарівливість бентежної казки — належить до того, що може «притуплюватися» з ужитком, ставати менш могутнім після кількох зроблених поспіль ковтків.

«Це правда?» — ось те сакраментальне запитання, що його ставлять діти, — стверджував Ленґ. Авжеж, вони таки дійсно ставлять це запитання, і на нього не годиться давати поспішної чи необдуманої відповіді[32]. Та це запитання ледве чи свідчить про їхню «незатуплену віру» чи навіть про потяг до неї. Найчастіше воно стає наслідком бажання дитини дізнатися, з яким видом літератури вона зустрілася. Знання світу в дітей часто таке обмежене, що вони не здатні розмежувати, нашвидкуруч і без допомоги, фантастичне, дивне (тобто рідкісні чи віддалені події), безглузде та просто «доросле» (тобто звичайні речі з батьківського світу, чимало з яких для них залишаються недослідженими). Проте діти розпізнають різні розряди і можуть іноді любити їх усі одночасно. Звісно ж, межі часто змінні та неточні: проте це твердження правдиве не тільки щодо дітей. Ми всі знаємо про існування відмінностей у межах одного типу, та не завжди впевнені, як класифікувати те, що чуємо. Дитина може завиграшки повірити звістці про те, що в сусідньому графстві є людожери; чимало людей недитячого віку досить легко повірить у їхню присутність в іншій країні; а щодо іншої планети — здається, вельми небагато дорослих, якщо такі взагалі виявляться, здатні припустити, що вона заселена кимсь, окрім злісних чудовиськ.

І от я був одним із тих, до кого звертався Ендрю Ленг: я народився приблизно в той самий час, що й «Зелена чарівна книга» — одним із дітей, для котрих, на його думку, чарівні історії відіграють роль романів для дорослих, і про котрих він казав: «їхній смак залишився на рівні смаку їхніх нагих предків, котрі жили тисячі років тому: казки, здається, подобаються їм більше, ніж історія, поезія, географія чи арифметика»[33]. Та чи справді ми аж так багато знаємо про тих «нагих предків», окрім хіба того, що вони, безперечно, не були нагі? Наші казки, хоч якими давніми можуть бути окремі їхні складники, зовсім не подібні до казок прапредків. Проте, якщо припустити, що ми маємо казки тому, що їх мали вони. — тоді, ймовірно, ми маємо історію, географію, поезію і арифметику також тому, що й вони їх любили, наскільки могли збагнути і вичленувати з усього багатства загальних зацікавлень на той час.

А щодо сучасних дітей, то Ленґів опис не відповідає ні моїм спогадам, ані моєму досвіду спілкування з дітьми. Ленґ міг помилятися стосовно знайомих йому дітей, але якщо він не помилявся, то виходить, що діти відтоді істотно змінилися, навіть у вузьких межах Британії. — тож узагальнювати, ставлячись до них як до класу (незважаючи на індивідуальні таланти, вплив місцевості, де вони живуть, і на виховання), означає впадати в оману. У мене не було особливого «бажання вірити». Я хотів знати. Віра залежала від способу, в який літні люди чи автори подали мені казки, або від внутрішнього тону та якості казки. Проте я не можу пригадати жодного такого разу, коли би задоволення від розповіді залежало від віри в те, що такі речі дійсно можуть трапитися чи траплялись у «справжньому житті». У чарівних історіях передовсім важить не правдоподібність, а бажаність. Якщо вони розпалюють бажання задовольняючи його часто в момент найгострішого прагнення — казки здобувають успіх. Наразі немає потреби пояснювати розлогіше, бо я сподіваюся згодом сказати дещо про це бажання, комплекс із багатьох інгредієнтів, декотрі з яких є універсальними, а декотрі — притаманні людям сучасним (включно зі сучасними дітьми) чи навіть певним типам людей. Я не прагнув ані снити, як Аліса, ні переживати її пригоди, а розповідь про них лише потішала мене. У мене було вельми мало охоти шукати закопані скарби чи боротися з піратами, тому «Острів скарбів» не вразив мене. З червоношкірими індіанцями було вже краще: в таких історіях були луки та стріли (я ж мав і маю геть не задоволене бажання добре стріляти з лука), дивні мови, побіжні описи архаїчного трибу життя, а насамперед — ліси. Та край Мерліна й Артура був Іще кращим, а найкращою — безіменна Північ Сіґурда з Вольсунґів, принца всіх драконів. Такі краї найперше збуджували моє бажання. Я ніколи не уявляв, аби дракон був твариною на кшталт коня. 1 не тому, що я кожного дня бачу коней, але жодного разу не бачив бодай відбитку лап хробака[34]. На драконі чітко пломеніє тавро: 3 Чарокраю. Хоч би в якому світі він існував, то було Іншосвіття. Фантазія — створення чи миттєві споглядання Іншосвіть — була осердям прагнення до Чарокраю. Нутряним бажанням я поривався до драконів. Звісно ж, перебуваючи у своєму полохливому тілі, я не хотів, аби вони мешкали по сусідству, вдираючись у мій відносно безпечний світ, де, до прикладу, можна спокійненько читати оповідки та бути вільним од страху[35]. Та світ, що містив бодай лишень уявний образ Фафніра, був значно багатшим і прекраснішим за буденний, нехай би якою небезпекою це могло окошитися. Мешканець тихих родючих рівнин може почути про пагорби, де люди не відають спокою, а ще — про незбирані плоди моря. — і серце його пориватиметься іуди. Бо серце — наполегливе, навіть попри кволе тіло.

Хай там як, хоча нині я і вважаю чарівні історії важливим елементом раннього читання, говорячи про себе малого, я можу ствердити лише те, що любов до казок не була панівною ознакою раннього смаку. Справжній смак пробудився вже після «ясельних» днів і після років — небагатьох, але позірно довгих, — які минули між тим, коли я навчився читати, і тим, коли пішов до школи. У той (я ледь не написав «щасливий» чи «золотий», а насправді — сумний і тривожний) час я безліч речей любив не менше чи й більше, ніж казки: історію, астрономію, ботаніку, граматику й етимологію. Я принципово не погоджуюся з узагальненими Ленґовими «дітьми» тільки в певних випадкових пунктах: я, наприклад, був нечулим до поезії, тож коли натрапляв на неї в казках, то пропускав. Поезію я відкрив для себе значно пізніше: латинською та грецькою мовами, а особливо коли мене змусили зробити з англійського вірша вірш класичний. А справжній смак до чарівних історій пробудила на порозі зрілості філологія: загострила ж до максимального сприйняття — війна.

Здається, я наговорив щодо цього предосить. Принаймні буде зрозуміло, що, на мою думку, чарівні історії не варто пов'язувати з дітьми в особливий спосіб. Вони пов'язані з ними природно, адже діти — це люди, а люди мають вроджений смак (утім, він зовсім не обов'язково універсальний) до чарівних історій; також пов'язані випадково, адже чарівні історії є значною частиною літературного мотлоху, який останніми роками в Європі взялися викидати на горища; та ще й неприродно: через хибний сентимент у стосунку до дітей — сентимент тим сильніший, що менші діти.

Те, що епоха сентименту до дитинства породила кілька чудових книжок (одначе особливо привабливих для дорослих) на кшталт чарівних чи близьких до них, — правда; та вона породила ще й жахливу памолодь історій, написаних чи адаптованих до того рівня, який є чи задуманий бути мірилом дитячих умів і потреб. Замість приберегти старі розповіді на потім, їх пом'якшено, з них викинуто все небажане; імітації ж часто геть дурні: Свиночубства позбавлені навіть Інтриги. — або наставницькі, або (найнудніші з усіх) такі, що підсміюються собі потайки, зиркаючи на інших присутніх дорослих. Я не звинувачуватиму Ендрю Ленга в підсміюванні, та він, безперечно, посміхався сам до себе й аж надто часто зиркав на обличчя інших розумних людей понад головами дитячої аудиторії — на превелику шкоду «Хронікам Пантуфля».

Дасен енергійно та справедливо відповів святенницьким критикам його перекладу скандинавських народних казок. Але він учинив подиву гідну дурницю, особисто заборонивши дітям читати останні два твори з його збірки. Те, що людина могла вивчати чарівні історії й анічогісінько в них не навчитися, здається майже неймовірним. Але ні критики, ні повторного заперечення відповідача, ні заборони не було би потрібно, якби дітей наполегливо не вважали незмінни ми читачами книги.

Не заперечую: в словах Ендрю Ленґа (хоча вони можуть прозвучати сентиментально) таки є правда: «Той, хто ввійде в Королівство Чарокраю, повинен мати серце маленької дитини». Така власність необхідна для будь-якої видатної пригоди в королівствах і менших, і значно більших за Чарокрай. Але покора та невинність — саме це, напевно, означає «серце дитини» в наведеному контексті — не завжди передбачають некритичний подив і некритичну чутливість. Честертон якось зазначив, що діти, в чиєму товаристві він переглядав Метерлінкового «Синього птаха», були незадоволені, бо «вистава не завершилася Судним днем, а герой і героїня не довідалися, що Пес був вірний, а Кіт — віроломний». «Адже діти, — каже Честертон, — невинні й люблять справедливість, а от більшість із нас — нечестиві, а тому, певна річ, надають перевагу милосердю».

Щодо цього Ендрю Ленґ не мав визначеної позиції. Йому боліло, коли він виправдовував убивство Жовтого Карлика, що його вчинив принц Рікардо в одній із Ленґових казок. «Ненавиджу жорстокість… — казав він, — але це трапилось у чесному двобої на мечах, і карлик — земля йому пухом! — загинув в об ладунку». Проте достеменно не встановлено, чи є «чесний бій» менш жорстоким за «чесний присуд»; або чи є проштрикування карлика мечем справедливішим за страту підлих королів і лихих мачух — чого зрікається Ленґ: він посилає злочинців (і вихваляється цим) у відставку зі щедрою пенсією. Ось вам і милосердя, не загартоване справедливістю. Правда в тому, що цей аргумент було адресовано не дітям, а батькам та опікунам, котрим Ленґ рекомендував власних «Принца Пріґіо» та «Принца Рікардо» як придатних для їхньої турботи[36]. Саме батьки й опікуни класифікували чарівні історії як підліткові твори. І це — незначний взірець підміни цінностей, яку маємо в підсумку.

Якщо вживати слово дитина в хорошому сенсі (адже воно, закономірно, має і поганий), то ми не повинні допустити, щоби це штовхнуло нас у перечуленість і змусило вживати слова повнолітній чи дорослий тільки в поганому сенсі (адже вони, закономірно, мають і хороший). Процес дорослішання не обов'язково супроводжує знечестивлення, хоч і те, й інше таки часто відбувається одночасно. Дітям судилося виростати, а не перетворюватися на пітерів пенів. Не втрачати невинності й зачудування, а рухатись уперед прокладеним для них маршрутом подорожі: тієї подорожі, де мандрувати з надією в серці, безумовно, не ліпше, ніж прибути до пункту призначення, але ж ми мусимо мандрувати з надією в серці, якщо хочемо таки прибути. Відтак один із уроків чарівних історій (якщо можна говорити про уроки, яких не викладають) полягає в тому, що небезпека, скорбота і тінь смерті можуть нагородити недосвідчену, вайлувату й егоїстичну молодь гідністю, а подеколи — й мудрістю.

Не ділімо людський рід на елої та морлоків: на гарненьких діток-«ельфів» (так їх часто ідіотично називали у вісімнадцятому столітті) з їхніми чарівними казочками (ретельно вичищеними) та на темних морлоків, котрі плекають свої машини. Якщо чарівну історію як літературний різновид узагалі варто читати, то її також варто писати й читати для дорослих. Вони, звісно, більше вкладатимуть у неї та більше видобуватимуть із неї, ніж діти. Тож — як відгалуження істинного мистецтва — діти можуть сподіватися на те, що одержать-таки чарівні казки, придатні для читання й такі, що не перебільшуватимуть, але й не применшуватимуть їхніх можливостей: а ще — відповідні вступи до поезії, історії та інших наук. Одначе істотнішу користь діти матимуть, читаючи деякі речі (особливо ж — чарівні історії), які перевищуватимуть їхній рівень, а не стоятимуть рівнем нижче. Дитячі книги, як і одяг, мають залишати простір для росту, а книги, крім того. — ще і стимулювати ріст.

Ну, гаразд. Якщо дорослим доведеться читати чарівні історії як питому галузь літератури, не граючись у дітей, не вдаючи, ніби обирають ці твори для дітей ані що вони самі є хлопчаками, котрим не хочеться виростати, — в чому ж тоді цінність і функції цього її різновиду? Це, гадаю, і є останнім і найважливішим запитанням. Я вже зробив кілька натяків на можливі відповіді. Передусім, якщо казки написано майстерно, то їхньою головною цінністю просто буде та, яку вони як література поділяють із іншими літературними формами. Проте чарівні історії досить часто є також — своєрідним чином і манерою — ось чим: Фантазією, Відновленням, Порятунком, Утіхою — всім тим, чого діти зазвичай потребують менше, ніж дорослі. Більшість цих речей у наші дні прийнято вважати поганим будь для кого. Я ж коротко зупинюся на кожній, а почну — з Фантазії.

ФАНТАЗІЯ

Людський розум спроможний формувати психічні образи речей, які реально не присутні. Здатність вимислювати образи, як і слід було б очікувати, називається (чи називалася) Уявою. Та останнім часом — у технічній, а не нормальній мові — Уяву почали вважати чимось вищим за просте вигадування образів, яке віднесли до процесів Уявляння («уявляння» — подовжена та знецінена форма іменника, утвореного від «уявляти»); отак роблять спробу обмежити чи, сказати б, неправильно застосувати Уяву до «вміння надавати ідеальним творінням внутрішню щільність реальності».

Хоча те, що людина, вельми погано обізнана, має власну думку щодо цього вирішального питання, може здатися смішним. — я насмілюся вважати словесне розрізнення філологічно недоречним, а аналіз — неточним. Психічне вміння вигадувати образи — це одна річ чи один аспект, і його слід належно називати — Уява. Сприйняття образу, розуміння всього, що він охоплює. і контроль — речі, необхідні для успішного вираження, можуть різнитися за яскравістю й силою, та це вже різниця ступенів Уяви, а не видова. Досягнення виразності, яка й надає (чи нібито надає) «внутрішню щільність реальності»[37], — абсолютно інша річ чи аспект, що потребує іншої назви: Мистецтво, дієвий зв'язок між Уявою та остаточним результатом, Субтворення. Для досягнення поставленої мети мені потрібне слово, яке охопить і саме Субтворче Мистецтво, й характерні чужорідність і дивину у Виразності, що походять від Образу, — невід'ємна риса чарівної історії. Отож-бо, я маю намір привласнити вміння «Хитиляя-Метеляя» і скористатися Фантазією для досягнення цієї мети: тобто вживатиму це слово в тому сенсі, який поєднує його давніше та вище значення як відповідника Уяви, та похідні поняття «нереальності» (себто неподібності до Первинного Світу), свободи від панування зрозумілого «факту», словом, у сенсі фантастичному. Відтак я не лише усвідомлюю, але й радію з етимологічних і семантичних зв'язків фантазії та фантастичного: зв'язків із образами речей, які не просто «реально не присутні», а які ледве чи й удасться взагалі знайти в нашому первинному світі. — чи то пак більшість людей гадає, що їх тут годі знайти. Проте, визнаючи це, я не даю згоди на зневажливий тон. Те, що образи творено за подобою речей, не належних до первинного світу (якщо таке взагалі можливо). — не вада, а перевага. Фантазія (в цьому сенсі) є, вважаю, не нижчою, а вищою формою Мистецтва, далебі майже чистою його формою, а відтак (коли її вдається досягти) — формою найпереконливішою.

Фантазія, звісно ж, вирушає в путь, маючи певну пільгу — заворожливу невідомість. Але цю пільгу обернули проти фантазії, перша посприяла утвердженню лихої слави другої. Багатьом людям не подобається, коли їх «заворожують». їм не подобається будь-яке втручання Первинного Світу чи бодай тих дрібних його проблисків, які вдається вихопити їхньому розуму. Вони, отже, нерозумно і навіть зловмисно плутають Фантазію зі Сновидінням, у якому немає Мистецтва[38], та з психічними розладами, у яких натомість відсутній контроль: із оманами й галюцинаціями.

Проте помилка чи зловмисність, пробуджена тривогою, відтак і нелюбов'ю, — це не єдина причина такого переплутування. Фантазія має також і суттєву ваду: її важко довести до кінця. Фантазія, думаю, може бути не менш, а більш субтворчою; та хай там як, а на практиці з'ясовується, що витворити «внутрішню щільність реальності» тим важче, що більш несхожими на дійсну організацію Первинного Світу є образи та реорганізації первинного матеріалу. Цей вид «реальності» легше створити з допомогою дещо «поміркованішого» матеріалу. Відтак Фантазія аж надто часто залишається без розвитку; її використовують і використовували нерозважно, чи лише напівсерйозно, чи просто задля оздоби: вона продовжує бути лише «химерною». Кожен, хто успадкував фантастичний засіб людської мови, може сказати зелене сонце. Багато хто здатен його уявити чи зобразити. Проте цього замало — хоч і цей образ може виявитися значно переконливішим, аніж безліч «мініатюрок» та «життєвих інтерпретацій», які отримують літературні нагороди.

На створення Вторинного Світу, де зелене сонце стане вірогідним і породжуватиме Вторинну Віру, піде, напевно, чимало праці та думок, його створення вимагатиме особливого вміння, чогось на кшталт ельфійської майстерності. Мало хто наважується братися за такі складні завдання. Проте, коли за них таки беруться і бодай якось завершують, тоді ми маємо рідкісне мистецьке звершення — справжнє розповідне мистецтво, витворення розповіді в первинний і найдієвіший спосіб.

У людському мистецтві Фантазію найкраще вдається передати словами, справжньою літературою. У малярстві, наприклад, утілити видимий образ фантастичного технічно аж надто легко: рука зазвичай рухається швидше за думку, випереджає її[39]. Відтак досить часто на поверхню виринає щось пусте і хворобливе. Шкода, що Драму — мистецтво, засадничо відмінне від Літератури, — зазвичай розглядають разом із нею або як її відгалуження. До інших нещасть ми можемо віднести також знецінення Фантазії. Адже це знецінення почасти є наслідком природного прагнення критиків прославляти ті форми літератури чи «уяви», яким — через вроджені вподобання або навчання — вони самі надають перевагу. А критика у країні, яка породила таку величну Драму і яка володіє творами Вільяма Шекспіра, схильна до надмірного драматизму. Та Драма, як і слід було сподіватися, вороже налаштована до Фантазії. Фантазія, навіть найпростіша, ледве чи колись досягне успіху в Драмі, якщо показати її належно: зіграти видимо та чутно. Фантастичні подоби не вдається підробити. Люди, переодягнені тваринами, котрі розмовляють, згодяться для буфонади чи пародії, та вони не відтворять Фантазії. Це, гадаю, переконливо продемонстрував провал фальшивої форми — пантоміми. Що подібніша вона на «драматизовану казку», то гірша. її можна терпіти, лише коли сюжет і його образи зведено до простого рудиментарного обрамлення для обличчя й у жодній частині вистави вони не потребують і ні від кого не вимагають ніякої «віри». Це ми, звісно, частково завдячуємо тому факту, що драмописці мають або прагнуть працювати з механізмами, які втілюють чи то Фантазію, чи Магію. Колись мені довелося переглянути так звану «дитячу пантоміму» — незмінену історію про «Кота в чоботях», навіть із перетворенням людожера на мишку. Якби її вдалося втілити механічно, вона або нажахала би глядачів, або перетворилася би на висококласний показ фокусів. А от у такому вигляді, в якому її поставили — хоч із деякими хитромудрими штуками в освітленні, — невіру було не стільки усунено, скільки повішено, прив'язано до хвоста дикого коня, четвертовано.

Коли читаєш «Макбета», відьом іще можна терпіти: в тексті вони виконують наративну функцію і натякають на щось темне та багатозначне; хоча їх, бідолашних представниць того роду, й вульгаризували. А от у п'єсі вони майже нестерпні. І були би нестерпні вкрай, якби мене не стримував спогад про те, якими вони є у прочитаній Історії. Мене переконують, що мої враження змінилися би, якби я перейнявся духом того періоду з його полюванням на відьом і судами над ними. Та це означає: якби я вважав відьом реальними, цілком імовірними в Первинному Світі: іншими словами, якби вони перестали бути Фантазією. Той аргумент потверджує головне. Поступове зникнення чи занепад — ось яка доля Фантазії, коли нею намагається скористатися драматург, навіть такий, як Шекспір. «Макбет» — це дійсно твір драматурга, котрий повинен був би, принаймні в цьому випадку, написати казку, якби мав уміння чи терпіння для такого мистецтва.

Та важливіша причина, ніж невідповідність сценічних ефектів образам, гадаю, полягає ось у чому: в Драмі з огляду на саму її природу вже присутня певна фальшива — чи то пак сурогатна — магія: видне та чутне зображення уявних людей із розповіді. За своєю суттю це — спроба підробити чарівну паличку. Внести до цього квазімагічного вторинного світу (навіть у технічно досконалому вигляді) ще одну фантазію чи магію — це означає створити на певному етапі внутрішній, або ж третинний, світ. А це вже світ понад міру. Створити щось таке, напевно, можливо. Та я ніколи не бачив, аби цей задум було успішно втілено. Тож принаймні не можна стверджувати, ніби Драма, в якій людей, котрі ходять і розмовляють, вважають природними інструментами Мистецтва й ілюзії, є істинною формою цього жанру[40].

Саме з цієї причини: тому що персонажі й навіть місця дій у Драмі не уявні, а справді видимі, — Драма, хоч і використовує схожий матеріал (слова, вірш, сюжет), є мистецтвом засадничо відмінним од мистецтва наративного. Відтак, якщо ви надаєте перевагу Драмі перед Літературою (так, вочевидь, склалось у багатьох критиків) чи формуєте свої критичні теорії на первинній основі критиків драматичних, або ж власне Драми, ви схильні неправильно розуміти чисте казкарство, втискаючи його в рамки п'єс-постановок. Вам, наприклад, радше припадатимуть до душі персонажі, хай які низькопробні та нецікаві, а не речі. Про дерева як дерева у п'єсі можна сказати вкрай мало.

А от «Чарокраєва Драма» — п'єси, які, згідно з численними повідомленнями, ельфи часто дарували людям, — спроможна породити Фантазію, чиї реалізм і безпосередність перевершують будь-яку людську техніку. Відтак їхній вплив (на людину) зазвичай виводить поза межі Вторинної Віри. Якщо вам випало переглянути чарокраєву драму, ви особисто фізично опиняєтеся (чи вважаєте, ніби опинились) усередині Вторинного Світу. Враження можуть бути дуже подібні на Сон, і їх (здавалося б) іноді (людина) може сплутати. Проте розуміння цього тривожного факту може вислизнути зі свідомості. При безпосередньому контакті з Вторинним Світом чари надто сильні, й у вас виникає Первинна Віра, хай би якими дивовижними були події. Вас уводять в оману, та чи відбувається це з волі ельфів (завжди чи подеколи), чи ні — то вже інше питання. Хай там як, а для самих ельфів це не омана. Для них це — форма Мистецтва, відмінна від Чаклунства чи Магії, які мають цілком заслужені назви. Ельфи не живуть цим мистецтвом, але можуть, імовірно, дозволити собі витрачати на нього більше часу, ніж митці-люди. Первинний Світ. Реальність для ельфів і для людей — одна й та сама, тільки вони по-різному її оцінюють і сприймають.

Аби означити ельфійську майстерність, нам потрібне певне слово, та всі слова, якими послуговувалися для її називання, віддавна були розмиті й помилково прив'язані до інших речей. На думку спадає слово «магія», і я таки вжив його дещо раніше (с. 321), хоча мені не слід було цього робити: Магію необхідно приберегти для означення дій Магів. Мистецтво ж — це людська діяльність, завдяки якій у той чи інший спосіб виникає Вторинна Віра, хоча це не єдина й не остаточна мета цієї діяльності. Ельфи також використовують Мистецтво подібного штибу, тільки витонченіше та легше за людське, — так принаймні стверджують деякі записи; але ще могутнішу й особливо ельфійську майстерність я, за браком менш сумнівного слова, називатиму Зачаруванням. Зачарування породжує Вторинний Світ, у який можуть увійти і творець, і спостерігач, причому чуття обох зазнають утіхи, доки вони перебувають усередині; проте в чистому вигляді той світ є мистецьким і за бажанням, і за призначенням. Магія ж породжує (чи вдавано породжує) лише зміну в Первинному Світі. Байдуже, хто практикує магію: фея чи смертна людина, — магія однаково вирізнятиметься тим, що це не мистецтво, а техніка; вона бажає влади в цьому світі, панування над речами й умами.

До ельфійської майстерності, до Зачарування, підноситься Фантазія, і якщо вона успішна, то з усіх форм людського мистецтва вона підступає до Зачарування найближче. В осерді багатьох казок про ельфів — казок, що їх вигадали люди, — є відверте чи приховане, чисте чи з домішками поривання до живого, усвідомленого субтворчого мистецтва, яке внутрішньо цілком відмінне від жадоби егоцентричної влади (хоч би яким схожим на неї воно виглядало зовні), що є ознакою справжнього Мага. Це поривання головно і становить кращу (проте однаково небезпечну) частину ельфійської сутності; саме від ельфів ми можемо дізнатися, яким є основне поривання та прагнення людської Фантазії — навіть якщо ельфи є (а тим паче — доки вони є) лише плодом самої Фантазії. Підробки: чи то невинні, але неоковирні засоби драматургів-людей, чи то злочинні шахрайства магів — це лише спосіб обдурити те творче поривання. У цьому світі для людей воно невтолиме, а отже — незнищенне. Неспотворене, воно не має наміру ошукувати, ні зачакловувати, ні панувати; воно прагне до взаємного збагачення, партнерства у творенні та радості, а не до рабства.

Багатьом Фантазія — це субтворче мистецтво, яке викидає дивні коники зі світом і з усім, що в ньому, комбінуючи іменники та перерозподіляючи прикметники, — здавалася підозрілою або і протизаконною. Декотрим вона видавалася щонайменше дитинною глупотою, підхожою лише для народів і осіб юного віку. Щодо законності Фантазії, то я лише зацитую невеличкий фрагмент із листа, що його я колись написав чоловікові, котрий зобразив міф і чарівну історію як «побрехеньки»; втім, віддаючи йому належне, треба сказати, що йому вистачило доброти і збентеження означити творення розповіді як «вдихання брехні крізь Срібло».

«Мій пане, — сказав я. — хоча вже й давно звідчужніла. Позбавлена благості — може, але не розвінчана — ні! Останки могуття таки залишились при ній: Вона Співтворець, і безцінне його Біле Світло, Крізь неї пройшовши — розщеплене, — знову розквітло В безмежних сполученнях форм і відтінків, які Кочують між нас, невимовно багаті й легкі. Хай ельфи і ґобліни з нашої волі цей світ Заселять дощенту, нехай ризикнемо посміть Богів і їх житла створити зі світла і тьми. Засіяти сім'я драконське — таке наше право (і ми Його зужили чи зловжили). Те право не втратило сили: ми творим за тим же законом, що й нас сотворили».

Фантазувати — звичне людське заняття. Воно, безумовно, не руйнує і навіть не кривдить Здоровий Глузд: воно також не притуплює цікавості до наукової достовірності й не перешкоджає її сприйняттю. Навпаки. Що гостріший і ясніший розум, то кращим зробить його фантазія. Якби люди постійно перебували у стані, в якому вони не хочуть або не можуть збагнути правду (факти чи докази), тоді фантазія знемагала б, аж доки вони би зцілилися. Якщо люди колись увійдуть-таки в цей стан (це не видається вкрай неможливим). Фантазія загине і перетвориться на Хворобливу Оману.

Адже творча Фантазія ґрунтується на твердому переконанні, що речі в цьому світі під сонцем є такими, якими вони є; на визнанні факту, а не на схилянні перед ним. Нісенітниці в казках і віршиках Льюіса Керола базовано на логіці. Якби люди справді не розрізняли жаб і людей, тоді ніколи не з'явилися би чарівні історії про жаб'ячих королів.

Фантазію, звісно, можна довести до крайнощів. Вона може бути погано скроєною. Її можна зужити на лихе. Вона здатна навіть одурити уми, з яких постала. Та про яку з людських здібностей у цьому світі, що зазнав падіння, не можна сказати те саме? Люди уявили собі не тільки ельфів — вони вигадали богів і поклонялися їм, поклонялися далебі тим із них, котрих найбільше спотворила злостивість їхніх авторів. Одначе ті створили фальшивих богів із інших матеріалів: із власних ідей, власних знамен, власних грошей; навіть їхні науки та соціально-економічні теорії вимагали людських жертв. Abusus поп tollit usum[41]. У людей залишається право на фантазію: ми творимо, як можемо, у власній наслідувальній манері — тому що створили й нас; і не просто створили, а — за образом і подобою Творця.

ВІДНОВЛЕННЯ. ПОРЯТУНОК. УТІХА

Щодо старого віку: чи то особистого, чи то у стосунку до часу, в який нам випало жити, — то він, як часто припускають, може дійсно породжувати безсилля (пор, с. 345–346). Але цю ідею головно породило банальне вивчення чарівних історій. Аналітичне вивчення чарівних історій таке саме недоречне як підготовка до отримання задоволення від їх читання чи писання, як історичне вивчення драматургії всіх земель і народів — якби хто надумав його провести — для отримання задоволення від перегляду п'єс чи писання власних. Вивчення може стати гнітючим. Учений швидко збагне, що, попри докладені зусилля, він зібрав лише жмуток листків — чимало з яких уже відірвалось і зів'яло. — з незчисленного листя Дерева Казок, яким устелено Ліс Днів. Додавати щось до такого багатства видається марною річчю. Хто зможе вигадати новий листок? Усі взірці: від бруньки до розпростаного листка — й усі кольори: від весни до осені — люди відкрили вже дуже давно. Та це — неправда. Насінину дерева можна пересадити майже у будь-який ґрунт, навіть такий виснажений димом (за словами Ленґа), як наш, англійський. Весна, звісно ж, не стає менш прекрасною від того, що ми бачили чи чули про щось подібне: щось подібне, а не тотожне, бо від початку світу й аж до його кінця воно не буде таким. Кожен листок: дуба, ясена, глоду — є унікальним утіленням взірця, і для декотрих із них саме цей рік може стати справжнім утіленням, їх уперше побачать і визнають, хоча дуби випускали листя перед незліченними поколіннями людей.

Ми не припиняємо (чи не повинні припиняти) малювати через те, що всі лінії мусять бути криві або прямі, або писати картини через те, що є лише три «основні» кольори. Еге ж, ми мали би зараз бути дещо старими, якщо зважити на те, що ми є спадкоємцями задоволення й усталеного ладу в мистецтві багатьох поколінь наших предків. І в цьому багатющому спадку може чаітися загроза знудитися чи пристрасно захотіти стати оригінальним, яка здатна довести до нехтування прекрасних малюнків, витончених візерунків і «гарненьких» кольорів або ж до банальної маніпуляції зі старим матеріалом і до його переробки, розсудливої та безсердечної. Проте істинний шлях порятунку від утоми годі знайти в зумисне неоковирному, грубому, спотвореному, ні в перетворенні сущого на темне та неослабно жорстоке, ні в подальшому змішанні барв із переходом од прозорості до брудноти, ні у фантастичному, аж до слабоумства й навіть далі — до маячні, ускладненні форм. Аби не опинитись у таких станах, нам потрібне відновлення. Ми маємо ще раз поглянути на зелений колір і знову захопитись (але не засліпитися) блакитним, жовтим і червоним. Ми маємо зустрітися з кентавром і з драконом, а тоді, можливо, зненацька добачити — як прадавні пастухи — овець, собак, коней. І вовків. Чарівні історії допомагають нам відновлюватись. У цьому сенсі лише смак до них може зберегти в нас дитинність.

Відновлення (воно передбачає повернення та зміцнення здоров'я) — це пере-набуття, перенабуття ясного погляду. Я не кажу, що треба «бачити речі такими, якими вони є», і не вдаюся до філософів, хоча міг би ризикнути і сказати, що треба «бачити речі такими, якими ми повинні (повинні були б) їх бачити», — як дещо окреме від нас самих. Для цього нам потрібно бодай почистити наші вікна; так, аби чітко побачені речі можна було визволити від нечепурних плям заяложеності чи фамільярності: від власництва. З усіх облич саме з близькими найважче втнути якусь фантастичну штуку й водночас найскладніше подивитися на них із неупередженою уважністю, збагнувши їхню схожість і несхожість: вони — це обличчя, та обличчя таки унікальні. Згадана заяложеність — це насправді кара за «привласнення»: речі заяложені чи близькі (в поганому сенсі) нам є тими речами, які ми привласнили, законно чи психологічно. Ми стверджуємо, ніби знаємо їх. Ми уподібнили їх до речей, які раніше привернули нашу увагу своїм блиском, чи кольором, чи формою, і ми заволоділи ними, а потому замкнули у сховищі, здобули їх, а здобувши, перестали на них дивитися.

Власне, чарівні історії — це не єдиний засіб відновлення чи профілактики втрати. Досить уже й покори. А ще ж (особливо для бідних) є Янравак, себто Честертонівська Фантазія. Янравак — це фантастичний світ, але його можна побачити на табличці в кожному містечку цього краю. Це — табличка з написом Кавар ня, якщо дивитися на неї зсередини крізь скляні двері, як дивився одного похмурого лондонського дня Дікенз; а Честертон використав це слово на позначення чудернацькості давно заяложених речей, яку помічаєш, коли раптом поглянеш на них під іншим кутом. За «фантазією» такого штибу більшість людей визнає певну розсудливість, для неї ніколи не забракне матеріалу. Проте, гадаю. їй притаманна тільки обмежена влада: з тієї причини, що відновлення свіжості бачення — єдина її чеснота. Слово Янравак може зненацька змусити вас усвідомити, що Англія — то абсолютно чужинський край, загублений чи в якійсь далекій минулій епосі, яку мигцем підгледіла історія, чи ж у чудернацькому тьмяному майбутті, куди можна дістатися хіба з допомогою машини часу; побачити дивовижну незвичність і цікавість її мешканців. їхніх звичаїв і харчових смаків; але більшого цьому слову досягти годі: воно працює як часовий телескоп, сфокусований на одному місці. Творча фантазія, тому що вона головно намагається робити щось інше (створювати нове), може відімкнути сховище — й усі замкнені там речі розлетяться, наче птахи з клітки. Коштовне каміння перетвориться на квіти чи пломені, й ви будете попереджені: все, що ви мали (чи знали) було небезпечним і могутнім, не досить міцно скутим, вільним і диким: не більше вашим, аніж, власне, вами.

«Фантастичні» елементи іншого штибу у віршах і прозі, навіть якщо вони суто оздоблювальні та з'являються від випадку до випадку, сприяють такому звільненню. Проте вони не такі дієві, як чарівна історія — історія, що будується на Фантазії або ж довкола неї, — історія, для якої Фантазія є ядром. Фантазія ж твориться з Первинного Світу, проте хороший ремісник любить свій матеріал, він має таке знання і чуття глини, каменю чи дерева, яке може дати лише мистецтво творення. Коли викували Ґрем, то виявили холодне залізо; створення Пегаса ошляхетнило коней; у Деревах Сонця та Місяця оприявнилося торжество кореня, стовбура, квітки та плоду.

Адже чарівні історії насправді значною мірою або й переважно (найкращі їхні взірці) працюють із простими чи фундаментальними речами, яких не чіпала Фантазія, та ця простота в їхньому оточенні стає особливо світло-сяйною. Бо вигадник історій, котрий дозволяє собі «вільно поводитись» із Природою, може бути її коханим, але не рабом. Саме чарівні історії вперше освятили для мене могутність слів і дивовижність таких речей, як камінь і залізо; дерево і трава; дім і вогонь; хліб і вино.

На завершення вділю трохи уваги Порятунку й Утісі, які, безперечно, близько пов'язані між собою. Хоча чарівні історії, звісно, аж ніяк не можна вважати єдиним способом Порятунку, сьогодні вони є однією з найбільш очевидних, а для декого — обурливих форм «ескапістської» літератури; відтак до роздумів про них доцільно додати деякі загальнокритичні міркування про поняття «порятунок».

Я заявив, ніби Порятунок є однією з основних функцій чарівних історій, і тому що я не ставлюся до них негативно, то, зрозуміло, й не схвалюю насмішкуватого чи жалісливого тону, яким тепер часто промовляють слово «Порятунок». — це тон, для якого узус цього слова поза літературною критикою не дає жодних підстав. У тому, що люди помилково та захоплено називають Реальним Життям. Порятунок є зазвичай річчю доволі практичною, хоча може бути навіть героїчною. У реальному житті його важко засуджувати, хіба якщо він невдалий; у критиці він видаватиметься тим гіршим, чим ближче стоятиме до успіху. Очевидно, йдеться про неправильний ужиток слів, а також про плутанину в думках. Чи варто насміхатися з людини, котра, опинившись у в'язниці, намагається вибратися звідти і повернутися додому? Чи якщо вона, не маючи змоги вибратись, думає і говорить про щось інше, крім тюремників і в'язничних стін? Зовнішній світ не стає менш реальним від того, що в'язень не може його бачити. Вживаючи слово «порятунок» у такому значенні, критики неправильно обрали слово; що більше, вони плутають — часто «ненавмисно» помиляючись — Порятунок В'язня з Утечею Дезертира. Точнісінько так само речник Партії міг би затаврувати відхилення від убозтва Фюрерового чи будь-якого іншого райху чи навіть його критику як державну зраду. У такий самий спосіб ці критики, щоби ще більше заплутати, а отже, викликати ще більше презирство до своїх опонентів, наліплюють ярлик зневаги не лише на Втечу а й на справжній Порятунок і на те, що зазвичай його супроводжує: на Огиду, Гнів, Осуд, Бунт. Вони не просто змішують порятунок в'язня з утечею дезертира, але, здається, й віддали би перевагу покірності «зрадника» перед опором патріота. Після таких міркувань вам випадає лише сказати: «Земля, яку ви любили, — приречена». — й виправдати будь-яку зраду, далебі уславити її.

Дріб'язковий приклад: не згадувати (чи то пак не виставляти напоказ) електричних вуличних ліхтарів масового виробництва у вашій казці — це Порятунок (у тому сенсі). Проте це може бути і майже напевно є наслідком обґрунтованої огиди до неймовірно типового продукту Епохи Роботів, що поєднує в собі технічну досконалість і винахідливість із потворністю й заниженою (часто) якістю результату. Ці ліхтарі можна вилучити з казки просто через те, що вони погані ліхтарі, й, імовірно, одним із уроків, які варто засвоїти з цієї історїї, є усвідомлення згаданого факту. Але тут з'являється велика наліпка: «Електричні ліхтарі прийшли, щоби залишитися», — так вони кажуть. Досить давно Честертон правдиво зазначив, що тільки-но він чув, ніби щось там «прийшло, щоби залишитися», відразу ж розумів, що те «щось» незабаром замінять іншим: адже вважатимуть його жалюгідно застарілим і віджилим. «Поступ Науки, прискорений потребами війни, невблаганно рухається вперед… роблячи певні речі застарілими та віщуючи нові перспективи у використанні електрики», — з рекламного оголошення. Тут ідеться про те саме, тільки значно загрозливіше. Електричний вуличний ліхтар узагалі можна знехтувати просто через те, що він аж надто нікчемний 1 минущий. Принаймні в чарівних історіях можна описати далебі тривкіші та фундаментальніші речі. Наприклад, блискавицю. Ескапіст не так низько схиляється перед примхами швидкоплинної моди, як його опоненти. Він не перетворює речі (їх, можливо, цілком розумно було би вважати поганими) на власних господарів чи богів, шануючи їх як щось невідворотне, навіть «невблаганне». А його опоненти, легкі на презирство, не мають жодних гарантій, що він на цьому й зупиниться: ескапіст може підбурити людей знести вуличні ліхтарі. В ескапізму є ще одне — далебі лиховісніше — обличчя: Протидія.

Нещодавно — хоча це видасться неймовірним — я чув, як оксенфордський клерк стверджував, що він «вітає» наближення часу автоматизованих фабрик масового виробництва та ревіння автоматичного транспорту в «корках», які він же й утворив, тому що це вивело його університет на контакт із «реальним життям». Можливо, він мав на увазі, що триб життя і праці людей двадцятого сторіччя дедалі швидше — тривожними темпами — наближається до варварства та що галаслива демонстрація цього на вулицях Оксфорда має слугувати попередженням: мовляв, годі зберегти надовго острівець святості в пустелі глупоти завдяки самим лишень огорожам, не вдаючись до справжніх наступальних заходів (практичних та інтелектуальних). Але, боюсь, ішлося про інше. Хай там як, але вислів «реальне життя» в цьому контексті, здається, не відповідає академічним стандартам. Ідея, що автомобілі «живіші», приміром, за кентаврів чи драконів, доволі цікава: що вони «реальніші», приміром, за коней — жалюгідно абсурдна. Яким реальним, яким приголомшливо живим є фабричний димар порівняно з в'язом: бідолашна застаріла рослина, безпідставна мрія ескапіста!

Щодо мене, то я не здатен переконати себе, ніби дах станції Блетчлі «реальніший» за хмари. А як артефакт він надихає менше, ніж легендарний купол небесний. Міст до четвертої платформи не такий цікавий, як Біфрост, що його охороняв Гкймдал із Ґ'яларгорном. Моєму нецивітзованому серцю не дає спокою запитання: чи не давали би залізничники собі раду з усім своїм численним обладнанням краще, ніж вони це зазвичай роблять, якби їх виховували з трохи більшою фантазією? Гадаю, чарівні історії могли би стати кращими магістрами мистецтв, аніж згаданий вище вчений.

Велика частина того, що він (доводиться припускати) й інші (це точно) назвали би «серйозною» літературою, — не більше, ніж забава під скляним дахом поруч із міським басейном. Чарівні історії можуть вигадувати чудовиськ, які літають у повітрі чи населяють водні глибини, але ті бодай не намагаються втекти від небес чи від моря.

Та якщо ми на мить облишимо «фантазію», то я не вважаю, що читачеві чи вигаднику чарівних історій слід соромитися навіть «порятунку» архаїкою, себто надавати перевагу не драконам, а коням, замкам, вітрильникам, лукам і стрілам; не лише ельфам, а й лицарям, і королям, і жерцям. Бо, зрештою, після розмірковування (цілком не пов'язаного з чарівними історіями чи лицарським романом) людина мисляча у висновку, ймовірно, дійде до несхвалення — присутнього вже в самому мовчанні «ескапістської» літератури — прогресивних речей на кшталт фабрик або ж кулеметів і бомб, які виявляються звичайними, чи незмінними, чи — наважимося сказати — «невблаганними» виробами тих самих фабрик.

«Сирівцевість і огидність сучасного європейського життя» — того самого реального життя, контакт із яким нам належить вітати. — «є свідоцтвом біологічної нижчості, недостатньої або ж нещирої реакції на довколишнє середовище»[42]. Найбожевільніший замок, який коли-небудь вигулькував із велетневого лантуха в якійсь із нецивілізованих гельських оповідок, не лише значно менш огидний за автоматизовану фабрику, але й також (якщо скористатися вельми сучасним висловом) «у що най реальнішому сенсі» — далебі значно реальніший. Чому ми не повинні рятуватися від «похмурої асирійської» безглуздості циліндрів чи морлоцького жаху фабрик або ж не засуджувати їх? Цього не схвалюють навіть письменники, котрі працюють у найбільш ескапістському жанрі літератури — Науковій фантастиці. Оці пророки часто звістують (а багато хто, здається, і прагне створити) світ, схожий на єдину велику залізничну станцію зі скляною покрівлею. Та з них зазвичай дуже складно видобути відповідь, що ж робитимуть у такому світомісті люди. Вони, може, й позбудуться «повного вікторіанського обладунку» заради вільного вбрання (з застібками-блискавками), та, як з'ясується, скористаються своєю свободою, щоби грати з механічними забавками у гру «рухаймося з якнайбільшою швидкістю», яка швидко набридає. З огляду на деякі схожі історії, ті люди й далі будуть такими самими хтивими, мстивими та жадібними, як завжди; а ідеали їхніх ідеалістів ледве чи перевершуватимуть прагнення побудувати якомога більше міст отакого штабу на інших планетах. Ото і справді епоха «вдосконалених засобів для втілення вироджених намірів». То частина властивої таким часам болячки — виникнення бажання порятуватися, щоправда, не від життя загалом, а від нинішнього часу та власноруч створеного нещастя, — ми цілком свідомі як огидності власних творінь, так і їхньої згубності. Тож згубність і огидність видаються нам нерозлучними союзниками. А от уявити разом згубність і красу нам важко. Страх перед прекрасною феєю, який наскрізь пронизує давні віки, майже не приходить нам до голови. Та ще тривожніше те, що навіть саму доброту позбавили притаманної їй краси. Авжеж, у Чарокраї можна уявити людожера, котрий володарює у страхітливому замку, схожому на нічне жахіття (цього вимагає людожерове зло), проте годі уявити оселю, побудовану з добрими намірами: корчму, готель для подорожніх, залу доброчесного та шляхетного короля, — яка виглядає бридкою аж до нудоти. Сьогодні було би нерозважливо сподіватися побачити небридку оселю — хіба би її побудували ще до наших часів.

Це, втім, модерно-особливий (чи випадковий) «ескапістський» аспект чарівних історій, який притаманний також і лицарським романам, й іншим історіям з минувшини чи про неї. Чимало розповідей із минувшини стали «еспапістськими» за формою лише тому, що дійшли з того часу, коли люди зазвичай отримували задоволення від витворів власних рук, до наших днів, коли багато хто гидує речами, що їх створили люди.

Проте є ще й інші, кардинальніші, «ескапізми», які завжди були присутні в чарівних історіях і легендах. Є інші речі, від яких треба рятуватися, похмуріші та страшніші за шум, сморід, безжальність і безглуздість двигуна внутрішнього згорання. Є голод, спрага, злидні, біль, страждання, несправедливість, смерть. І навіть якщо людині не відомі ці перелічені негаразди, то є ще правічні обмеження, від яких чарівні історії пропонують своєрідний порятунок; є прадавні амбіції та бажання (вони зачіпають самі першооснови фантазії), і чарівні історії пропонують своєрідний спосіб задовольнити їх і втішити. Декотрі з цих бажань є простими слабкостями чи виявами допитливості: бажання вільно, як риба, пропливати морськими глибинами чи прагнення здійснити безшумний. Граційний, економний пташиний політ — оте прагнення, що його нібито (за рідкісними винятками) задовольняють аероплани, які ми бачимо у високості, й, коли вони розвертаються у променях сонця, вітер і відстань роблять безшумними. — тобто це лише уявляють, а не втілюють. Але є і сильніші поривання, а саме: потяг до спілкування з іншими живими істотами. На цьому бажанні, такому самому давньому, як і Падіння, власне, і ґрунтується поява в казках звірів і чудовиськ, які розмовляють, а особливо — чарівне розуміння людьми тваринної мови. Оце і є причина — а не «замішання», яке приписують умам людей дописемних часів, — позірної «відсутності чуття відмежування нас від звірів»[43]. Гостре чуття розмежування з'явилося дуже давно, та поряд із ним виникло й чуття, що то було відокремлення: на нас лежать дивний фатум і якась провина. Інші створіння — то наче інші королівства, з якими Людина розірвала зв'язки й тепер бачить їх лише ззовні, на відстані, перебуває з ними у стані війни або ж короткого напруженого перемир'я. Тих, кому дістався привілей помандрувати бодай у близьке порубіжжя, мало; решті ж доводиться задовольнятись оповідями мандрівників. Навіть про жаб. Говорячи про ту дещо чудернацьку, та дуже поширену чарівну історію «Жаб'ячий король», Макс Мюллер у властивій йому бундючній манері запитує: «Як дійшло до того, що таку історійку взагалі вигадали? Люди, треба сподіватися, в усі часи були вдосталь обізнані для того, щоби розуміти, що шлюб між жабою та донькою королеви — це нісенітниця». Авжеж, треба сподіватися! Бо якщо ні, то в цій історії зовсім не буде сенсу, вона залежатиме — як воно і є — від сенсу абсурдності. Фольклорні витоки (або ж припущення щодо них) тут ні при чому. Роздуми на тему тотемізму теж не дадуть користі. Адже хай там які звичаї чи вірування щодо жаб і криниць стоять за цією історією, жаб'яча подоба побутувала й досі побутує в казці[44] саме тому, що вона така дивна, а шлюб із жабою — такий безглуздий, далебі мерзенний. Одначе, звісно, у версіях, які стосуються нас: ґельських, німецьких, англійських[45] — принцеса насправді не не одружується з жабою: жаба виявляється зачарованим принцом. А основна ідея казки не в тому, щоби вважати жабу ймовірним шлюбним партнером, а в тому, що обіцянки необхідно дотримувати (навіть якщо наслідки цього важко витерпіти), і цей мотив разом із мотивом непорушення заборони струмує крізь цілу Країну Чарівниць. Це — одна з нот у звучанні ріжків Ельфокраю, причім вельми гучна.

І, нарешті, є найдавніше та найглибше бажання: Величний Порятунок, Порятунок од Смерті. У чарівних історіях чимало прикладів та способів цього досягнути, — це можна було би назвати істинним духом ескапізму чи, ще так скажу, біженства. Проте щось схоже є і в інших історіях (найбільше — в тих, які черпають натхнення в науці) та в інших дослідженнях. Чарівні казки складають люди, а не чарівниці. Людські розповіді про ельфів, без сумніву, сповнено Порятунком від Безсмертя. Проте годі очікувати, що наші розповіді завжди підноситимуться над рівнем буденного. Утім, це трапляється таки часто. Мало що в них таке повчальне, як тягар невмирущості такого штибу чи радше серійного життя, до якого поспішатиме «біженець». Адже чарівні історії віддавна й донині особливо схильні навчати таких речей. Для Джорджа МакДональда смерть була найбільш натхненною темою.

Проте «втіху» від чарівних казок не обмежує саме лише уявне задоволення прадавніх бажань. Значно важливішим її аспектом є Втіха від Щасливого Закінчення. Майже всі — й тут я буду наполягати на своєму — завершені чарівні історії повинні його мати. Принаймні я сказав би так: якщо Трагедія є істинною формою Драми, найвищим її призначенням, то щодо Чарівної історії справедливим буде протилежне твердження. А тому що ми, здається, не знайшли ще слова для позначення того протилежного, я називатиму його Евкатастрофа. Евкатастрофічна казка є істинною формою чарівної казки та найвищим її призначенням.

Утіха від чарівних історій, радість од щасливого закінчення (чи правильніше було би сказати: доброї катастрофи, несподіваного радісного «повороту», адже в жодної чарівної казки немає справжнього завершення)[46] — оця радість, яка є одним із тих почуттів, що їх чарівним історіям удається викликати якнайкраще, за своєю природою не є ні «ескапістською», ні «біженецькою». На казковому — чи іншосвітньому — тлі вона є несподіваною та дивовижною благодаттю: на те, що вона повториться, покладатися годі. Ця радість не заперечує існування дискатастрофи, страждання та поразки: їхня ймовірність є необхідною для того, щоби відчути радість їхнього уникнення; вона заперечує (навіть попри чималу кількість доказів, якщо хочете) останню всесвітню катастрофу, а відтак є evangelium[47] і дозволяє на якусь невловну мить угледіти Радість — Радість поза стінами світу, пронизливу, наче горе.

Власне, ознакою хорошої чарівної історії, високого чи довершеного рівня, є те, що нехай які шалені будуть події, які фантастичні чи жахливі пригоди, вона може з настанням «повороту» забезпечити дитині чи дорослому, котрий її слухає, мить, коли забиває дух, а серцевий ритм і збурення межують зі сльозами (або і справді супроводжуються ними), — мить, таку саму гостру, як і ті, що їх викликає будь-яка інша форма літературного мистецтва, та надзвичайно особливу.

Навіть сучасні чарівні історії подеколи здатні справити такий вплив. Це нелегко здійснити; він залежить від цілої історії, що є обрамленням для самого повороту, який натомість відображає її пишноту. Казка, де цього досягнуто бодай частково, не може бути цілковито провальною, попри будь-які її вади, змішання та плутанину з призначенням. Це відбулося навіть у чарівній історії самого Ендрю Ленґа: у «Принці Пріґіо» — незадовільній із багатьох поглядів. Коли кожен із уцілілих лицарів підходив, і здіймав угору меча, і вигукував: «Нехай живе принц Пріґіо», — радість бодай трохи нагадувала ту міфічну властивість чарівних історій: радість тут величніша за описану подію. У Ленґовій казці її не виявилося б узагалі, якби описана подія не була частиною серйознішої чарівної «фантазії», ніж основна частина твору, яка, загалом, легковажна, з напівзневажливою посмішкою ввічливої, вишуканої Conte[48] на вустах[49]. Значно могутнішим і пронизливішим є цей вплив у серйозній розповіді про Чарокрай[50]. У таких історіях, коли настає той «раптовий» поворот, нам випадає пронизлива мить радості, й сердечне поривання, що на часину виходить поза звичні межі, роздирає саме плетиво розповіді, дозволяючи пробитися крізь неї слабкому світлу.

Сім довгих літ я служила у тебе,

На пагорб гладенький піднялась для тебе,

Криваву сорочку носила для тебе,

Чи ж не прийдеш ти й не глянеш на мене?

Він почув і поглянув на неї[51].

ЕПІЛОГ

«Радість», яву я означив як прикмету істинної чарівної історії (чи романтичної повісті) або ж її тавро, гідна особливої уваги.

Напевно, кожен письменник, котрий творить вторинний світ, фантазію, кожен субтворець прагне бути до певної міри справжнім творцем, маючи надію, що у своєму творенні послуговується реальністю: сподівається, що характерні риси цього вторинного світу (якщо не всі його деталі)[52] взято з Реальності або ж вони перетікають у неї. Якщо йому дійсно вдається досягти того, що можна справедливо описати словниковим визначенням «внутрішня щільність реальності», — то важко збагнути, як таке можливо, якщо твір не перетинається певним чином із реальністю. Відтак особливу рису — «радість» — успішної Фантазії можна тлумачити як раптовий проблиск реальності чи правди, що залягають насподі. Це не лише «втіха» на противагу стражданням цього світу, але й задоволення, й відповідь на запитання: «Це правда?». Моя перша відповідь на це запитання була (цілком справедливо) така: «Якщо ви добре вибудували свій маленький світ — тоді так, у вашому світі це — правда». Для митця (або ж для мистецької частини митця) цього досить. Але в евкатастрофі ми, спостерігаючи короткочасне видиво, помічаємо, що відповідь може бути величніша: то може бути далекий спалах чи відлуння evangelium у реальному світі. Вживання цього слова натякає на зміст мого епілогу. Це дуже важлива та небезпечна річ. Зухвало з мого боку — взятись опрацьовувати таку тему; та якщо, з вищої ласки, те, що я мовлю, має з певного погляду бодай якусь вагу, то вона, звісно ж, є лише однією гранню невимовно багато! правди: скінченної тільки тому, що здібності Людини, для котрої це й було зроблено, теж скінченні.

Наважуся сказати, що, підходячи до Християнської Легенди з цього боку, я тривалий час почував (і почуття те було радісне), що Бог вирятував зіпсутих створених істот, людей, по-своєму пристосувавшись до цієї, як і до решти сторін їхньої дивної натури. Євангелії містять чарівну історію, чи то пак історію розлогу, яка охоплює сутність чарівних історій. У них є чимало див: особливо мистецьких[53], прекрасних, зворушливих — «міфічних» у досконалій, замкнутій багатозначності; й серед отих див є найвеличніша та найзавершеніша з мислимих евкатастроф. Але ця розповідь увійшла до Історії та первинного світу; бажання і непереборне прагнення до субтворення піднялося до рівня втілення у Творінні. Народження Христа — евкатастрофа історії Людини. Воскресіння — евкатастрофа розповіді про Втілення. Ця розповідь починається і завершується радістю. Вона має справді найвищу «внутрішню щільність реальності». З-поміж усіх будь- коли розказаних легенд її правдивість люди визнають найохочіше, і немає жодної іншої легенди, яку би стільки скептиків сприймало як правду через притаманні їй риси. Бо її Мистецтву властивий переконливий тон Первинного Мистецтва найвищого ступеня, тобто — Творення. Відкидання її приводить або до смутку, або до гніву.

Не важко уявити собі непересічні захват і радість, які переживатиме людина, з'ясувавши, що якась особливо прекрасна чарівна казка є «первинно» правдивою, а її виклад — це історія, — тож казці відтак немає потреби позбуватися міфічної чи алегоричної багатозначності, притаманної їй. Не важко, бо людину не закликають вигадувати того, особливостей чого вона не знає. Радість буде точнісінько такого самого ґатунку, якщо не такого ступеня, як і радість, що її дає «поворот» у чарівній історїї: та радість має присмак первинної істини (інакше її не називатимуть радістю). Вона позирає вперед (або ж назад: керунок у цьому сенсі не має значення) до Величної Евкатастрофи. Християнська радість — Gloria — має таку саму природу; проте вона надзвичайно (нескінченно, якби наші здібності не були скінченними) висока та сповнена щастя. Одначе ця розповідь — найважливіша, вона — істинна. Справжність Мистецтва засвідчено. Бог є Володарем ангелів, людей і — ельфів. Легенда й Історія зустрілись і переплелись.

Але в Царстві Божому присутність найвеличнішого не пригнічує дрібноту. Прощена Людина залишається людиною. Казки та фантазії тривають і повинні тривати. Благовіст не скасував легенд, а лишень освятив їх, а надто — «щасливе закінчення». Християнинові й надалі потрібно працювати, розумом і тілом, страждати, надіятись і помирати; одначе тепер йому дано збагнути, що всі його схильності й таланти мають призначення, яке можна здійснити. Щедрість, із якою до нього поставилися, така велика, що тепер він, імовірно, справедливо наважується припускати, що у Фантазії здатен справді посприяти оздобленню та примноженню багатства творення. Усі казки можуть стати правдою: і все-таки, врешті-решт, звільнені, вони набуватимуть форм, схожих і не схожих на ті, що їх ми надавали їм, коли були Людьми, а остаточно звільнені, стануть схожими та не схожими на тих, що зазнали падіння — на тих, які знаємо ми.

ПРИМІТКИ

А (сторінка 325)

Сама першопричина (не тільки вжиток) їхніх «дивовиж» — сатирична: насмішка над глупотою; а елемент «сну» — це не просто механізм вступу та закінчення, але і притаманна йому дія та переміщення. Такі речі діти можуть сприйняти й оцінити, якщо їх залишити наодинці з книгою. Та багатьом дітям, як свого часу й мені, «Алісу» подають як чарівну історію, і, доки триває це непорозуміння, виробляється несмак до сну-механізму. У «Вітрі у вербах» згадки про сон немає. «Кріт дуже важко працював цілісінький ранок, прибираючи свій маленький будиночок». Отак вона починається. і так виникає правильний тон. І тим дивніше, що А. А. Мілн — величезний поціновувач цієї чудової книжки — супроводив свою інсценізовану версію «химерним» зачином, у якому ми бачимо, як дитина телефонує комусь за допомогою блідо-жовтого нарциса. А можливо, це не дуже дивно, бо проникливий поціновувач (на відміну від величезного поціновувача) книги ніколи не намагався б інсценізувати її. Адже тільки найпростіші складники: пантоміма та сатиричні елементи, пов'язані з казковими звірами, — здатні щось передати в цій формі. П'єса, на нижчому щаблі драми, є стерпним розважальним засобом, особливо для тих, хто не читав книги; та для декотрих дітей, котрих я водив на перегляд п'єси «Жаба з Жаб'ячого чертогу», найсильнішим враженням залишилася занудність зачину. Щодо решти — в них переважили спогади про книжку.

В (сторінка 343)

Звісно ж, ці деталі, як правило, потрапляли у казки, навіть у часи, коли цих звичаїв справді дотримувалися тому що вони цінні як елемент творення розповіді. Якби мені довелося написати історію, в якій повісили чоловіка, то в наступні віки, якби історія збереглася (а це вже є знаком того, що історії притаманна певна незмінна та більш ніж локальна чи тимчасова цінність), це мало би продемонструвати, що вона була написана в період, коли людей дійсно вішали і це було законно. Мало би: в майбутньому не можна бути певним щодо цього висновку. Адже для того, щоби бути певним цього, майбутньому дослідникові потрібно було би точно знати, коли повішання вважали законним і коли я жив. А я міг би запозичити цей випадок із інших часів і місць, із інших історій; я міг би просто його вигадати. Проте, навіть якби цей висновок виявився правильним, сцена повішання з'явилася в історії тільки (а) тому, що я був свідомий драматичної, трагічної чи макабричної сили цього епізоду в моїй казці або (б) тому, що ті, хто передав її прийдешнім поколінням, перебували під таким впливом тієї сили, що зберегли цей епізод. Часова відстань, цілковита антикварність і чужорідність могли би згодом загострити лезо трагедії чи жаху, але те лезо мусило існувати, щоб ельфійське точило старовинності загострило його. Відтак найменш корисно — принаймні для літературних критиків — відповідати чи запитувати про Іфіґенію, доньку Агамемнона: «Чи легенда про її жертвопринесення в Авліді походить із часів, коли людські жертви були звичайною практикою?»

Кажу тільки «як правило», бо цілком зрозуміло: те, що тепер вважають «розповіддю», колись задумували як щось інакше, наприклад, як реєстрацію факту чи ритуалу. Йдеться саме про «реєстрацію». Історія, вигадана, щоби пояснити ритуал (процес, який подекуди вважають часто повторюваним), залишається передусім історією. їй віритимуть, і вона вціліє (вочевидь, надовго переживе сам ритуал) тільки завдяки своїй цінності як розповіді. У деяких випадках ті деталі, які зараз помітні лише через те, що вони видаються дивними, могли раніше бути такими буденними та не вартими уваги, що з'являлися ніби ненароком: наче згадка про те, що чоловік «зняв капелюха» чи «сів у поїзд». Але такі повсякденні деталі ненадовго переживуть зміну щоденних звичок. Принаймні не в епоху усної передачі інформації В епоху писемності (і швидких змін у звичках) розповідь може залишатися незмінною досить довго, щоби навіть її буденні деталі набули незвичності й вишуканості або дивовижності. Багато творів Дікенза нині справляє саме таке враження. Сьогодні можна відкрити томик із його романом, придбаний і вперше прочитаний тоді, коли щоденні звички відповідали описаним у тій історії, хоча зараз ті деталі вже настільки самовіддалені від наших щоденних звичок, як і елізабетинський період. Але така ситуація характерна лише для модерну. Антропологи та фольклористи не уявляють собі нічого подібного. Проте, коли вони працюють із незадокументованим усним переданням, тоді їм тим паче слід подумати про те, що в цьому випадку вони мають справу з об'єктами, чиєю першочерговою метою було складання історій і які вціліли насамперед із тієї самої причини. «Жаб'ячий король» (див, с. 379) — це не Credo[54] і не посібник із законів тотемізму, а чудернацька казка з цілком очевидною мораллю.

С (сторінка 345)

Наскільки мені відомо, діти з ранньою схильністю писати не мають особливого потягу до створення чарівних історій, хіба якби ті були чи не єдиною продемонстрованою їм формою літератури; і найприкметніше, що спроби їхні — провальні. Ця літературна форма — не проста. Коли діти й мають якийсь особливий нахил, то він звернений до казок про тварин, що їх дорослі часто плутають із чарівними історіями. Найкращі з-поміж відомих мені казок, які написали діти, були або «реалістичні» (за задумом), або зі звірами та птахами — головно зооморфними людськими подобами, характерними для казок про тварин — як персонажами. Гадаю, діти дуже часто обирають саме таку форму насамперед тому, що вона допускає значну частку реалізму: зображення домашніх подій і розмов, які справді знайомі дітям. Одначе саму форму зазвичай пропонують або визначають дорослі. Вона дивним чином переважає в літературі, хорошій і поганій, яку нині переважно читають малим дітям, — припускаю, що П розуміють як щось близьке до напівнаукових книг про звірів і пташок: до «природознавства», яке також вважають належною поживою для юних умів. І це супроводжується засиллям ведмедиків і кроликів, які, здається, витіснили ляльок навіть із ігрових кімнат дівчаток. Діти складають саги — нерідко довгі та гарно продумані — про власні іграшки. І якщо ті мають подобу ведмедів, то ведмеді й стануть героями саги, проте говоритимуть, наче люди.

D (сторінка 352)

З зоологією та палеонтологією («для дітей») я познайомився в тому самому ранньому віці, що і з Чарокраєм. Розглядав картинки з нині сущими звірами та справжніми (так мені казали) доісторичними тваринами. «Доісторичні» тварини подобалися мені більше за звичних: вони принаймні жили колись давно, й у гіпотези щодо їхнього існування (базовані на якихось незначних доказах) утиснулися проблиски фантазії. Та мені не подобалося, коли мені розповідали, ніби то були «дракони». Досі можу запалати тим самим обуренням, яке викликали в мене у дитинстві наставницькі запевнення родичів (чи книг, які вони дарували) на кшталт того, що «сніжинки — то чарівні коштовності», або що «вони прекрасніші за чарівні коштовності», або що «дивовижі океанічних глибин вражають більше, ніж чудеса країни чарівниць». Діти очікують, що ту різницю, яку вони відчувають, але не здатні проаналізувати, старші їм пояснять чи принаймні визнають, але аж ніяк не зігнорують і не відкинуть. Я жваво реагував на красу «Реальних речей», але мені здавалося, що змішувати її з дивом «Інших речей» — то словесне штукарство. Я прагнув вивчати Природу, прагнув далебі сильніше, ніж читати більшість чарівних історій; але мені не хотілося, щоби мене заманили в Науку й оманою вивели з Чарокраю люди, котрі, здається, вважали, що завдяки чомусь схожому на первородний гріх я повинен надавати перевагу казкам, але, відповідно до чогось схожого на нову релігію, мене слід змусити любити науку. Вивчення Природи може тривати ціле життя чи й вічність (коли вистачить хисту); проте в людині є частина того, що «не від Природи», й ця частина не зобов'язана вивчати Природу і, правду кажучи, геть незадоволена нею.

Е (сторінка 360)

У сюрреалізмі, наприклад, зазвичай присутні ті хворобливість і передчуття біди, на які дуже рідко можна натрапити в літературній фантастиці. Досить часто доводиться підозрювати, що розум, який породив змальовані образи, насправді був хворим іще до того; й усе-таки це припущення пояснює далеко не кожен випадок. Дивні порушення розумової діяльності часто викликає саме процес змальовування речей такого штибу, — цей стан якісно та за затьмаренням свідомості подібний до марення під час лихоманки, коли розум розвиває виснажливу плодючість і легкість у творенні зображень, убачаючи в довколишніх об'єктах зловісні чи гротескні подоби.

Тут мені, звісно ж. ідеться про первісне виображення Фантазії в «живописі», а не в «ілюстраціях» і не в кінематографі. Хоч якими хорошими були би самі ілюстрації, чарівним історіям із них малий хосен. Радикальна різниця між тим мистецтвом (включно з драмою), яке унаочнює образ, і справжньою літературою полягає в тому, що воно накидає одну видиму форму. Літературу ж кожен розум опрацьовує по-своєму, відтак вона більш плідна. Вона водночас і універсальніша, й гостро своєрідніша. Якщо вона розповідає про хліб, вино, камінь чи дерево, то апелює до цілості тих речей, до їхньої ідеї; проте кожен слухач по-своєму неповторно виобразить їх. Якщо в розповіді сказано: «Він їв хліб», — то у драматурга чи художника немає іншого вибору, як зобразити «кусень хліба» відповідно до власних смаку й уяви, а от слухач подумає про хліб загалом і намалює власний образ. Якщо в розповіді сказано: «Він видерся на пагорб і побачив ріку, що текла в пониззі», — ілюстратор упіймає або майже впіймає власне бачення цієї сцени; та кожен слухач, почувши ці слова, отримає власну картинку, зібрану з усіх пагорбів, річок і низин, які він коли-небудь бачив, але особливо — з Пагорба, Річки та Пониззя, які для нього були першим утіленням цих слів.

F (сторінка 362)

Передовсім я, звісно ж, кажу про фантазію в формах і видимих образах. Драму можна витворити зі впливу на людських персонажів у Фантазії чи в Чарокраї певної події, яка не вимагає залучення механізмів і яка — припускають чи розповідають — уже відбулася. Та врешті-решт, то — не фантазія; людські персонажі виходять на сцену, й увага концентрується на них. Драму такого штибу (прикладом можуть бути деякі п'єси Бері) використовують для розваг, або як сатиру, або ж для передачі тих «послань», які мав на гадці драматург — маючи на увазі людей. Драма — антропоцентрична. А Чарівній історії та Фантазії такими бути не конче. Є, до прикладу, чимало розповідей про те, як чоловіки та жінки зникали й роками перебували серед чарівників, не помічаючи плину часу і не старіючи. «Мері Роуз» Бері — п'єса на цю тему. Жодного чарівника там не видно. Натомість є людські істоти, котрі безперервно зазнають жорстоких мук. Незважаючи на сентиментальні зірку та янгольські голоси наприкінці друкованої версії, ця п'єса болісна і легко перетворюється на чортівню: затупленням (я бачив саме такий варіант) ельфійського поклику «янгольськими голосами» наприкінці вистави. Недраматичні чарівні історії теж можуть бути жалюгідні чи жахливі, доки в них згадують про людські жертви. Та їм не потрібно такими бути. У більшості з них рівноправно присутні й чарівниці. А в деяких — саме вони й викликають найбільший інтерес. Безліч коротких фольклорних оповідок про такі пригоди є лише «свідоцтвами» про чарівниць, окремими пунктами у правічному накопичуванні «вірувань» стосовно них і способів їхнього існування. Відтак страждання людей, котрі ввійшли з ними в контакт (досить часто — охоче), постають в іншому ракурсі. Драму можна побудувати на стражданнях жертви радіологічного дослідження, але ж не на самому радії. Проте цілком можливо бути насамперед зацікавленим радієм (не радіологами) чи насамперед зацікавленим Чарокраєм, а не муками смертних. Одне зацікавлення породить наукову книгу, інше — чарівну казку. Драма ж не дасть собі ради з жодним.

G (сторінка 379)

Відсутність такого чуття — це лише гіпотеза щодо людей забутого минулого, хай яку нестримну бентегу переживають, деградувавши чи давши ввести себе в оману, люди сьогоднішні. Вона така сама легітимна, — а проте ця інша краще узгоджується з тими задокументованими абищицями стосовно роздумів давніх людей на цю тему, — як і гіпотеза, що твердить, ніби те чуття колись було значно сильніше, ніж сьогодні. Ті фантазії, які змішували людські подоби з тваринними й овочевими формами або ж наділяли людськими здібностями звірів, — давні, та, певна річ, не свідчать про плутанину. Якщо вони про щось і свідчать, то саме про протилежне. Фантазія не розмиває чітко окреслених меж реального світу, адже вона спирається на них. Щодо нашого — західного, європейського — світу, то «чуття окремішності» насправді зазнавало нападів і послаблювалось у наші дні не фантазією, а науковою теорією. Не розповідями про кентаврів, вовкулак чи зачарованих ведмедів, а гіпотезами (чи догматичними здогадами) наукових письменників, котрі класифікували Людину не лише як «тварину» (ця класифікація в сиву давнину була правильною), а як «лише тварину». Унаслідок цього відбулося спотворення думки. Природна любов людей уся не перекинулася на звірів, а людське бажання «влізти у шкуру» інших живих істот бурхливо розрослось. І тепер ми маємо людей, котрі люблять тварин більше, ніж людей; котрим так шкода вівці, що вони клянуть пастухів гірше, ніж вовків; котрі оплакують убитого на війні коня й паплюжать загиблих солдат. Саме зараз, а не у дні, коли зароджувалися чарівні історії, ми «втратили чуття окремішності».

Н (сторінка 381)

Дієслівне закінчення — його зазвичай вважають типовим закінченням чарівних історій, так само як «колись давно» вважають типовим початком — «і жили вони відтоді довго і щасливо» є штучною конструкцією. Нею вже нікого не обдурити. Кінцеві фрази такого штибу можна порівняти з берегами та рамками картин, і їх однаково можна вважати і реальним закінченням будь-якого окремого фрагменту безшовного Плетива Розповіді, і обрамленням видимого пейзажу чи віконної рами Зовнішнього Світу. Ці фрази можуть бути чіткі чи вишукані, прості чи пишномовні, такі самі штучні й такі самі необхідні, як рами: прості, різьблені або позолочені. «І досі там живуть, якщо не повмирали». «Ось вам діти казка, а мені — бубликів в'язка». «І жили вони довго і щасливо». «І я там був, мед-пиво пив і лиш вуса обмочив».

Закінчення такого штибу пасують чарівним історіям, бо в таких казках закладено більше чуття й розуміння нескінченності Світу Розповіді, ніж у більшості сучасних «реалістичних» історій, уже втиснутих у вузькі межі нетривалого часу. Гострий зріз нескінченного полотна не обов'язково втискати у формулу, навіть гротескну чи комічну. Невідпорний розвиток сучасної ілюстрації (багато в чому фотографічної) спричинився до відсутності меж і того, що «картина» закінчується там само, де закінчується папір. Цей метод, можливо, пасує для фотографій, але він геть неприйнятний для картин, які ілюструють чарівні історії або ж черпають у них натхнення. Зачарованому лісу потрібна грань чи то пак старанно окреслений край. Друкувати її разом зі сторінкою, як «знімок» Скелястих гір у «Пікче Пост», ніби він є дійсно «миттєвим знімком» чарівного краю чи «замальовкою, що її зробив наш митець на тому самому місці» — дурниця і зловживання.

Що ж до початку чарівних історій, то ледве чи комусь до снаги вдосконалити формулу Колись давно. Вона діє миттєво. Цю дію можна оцінити, наприклад, читаючи чарівну історію «Жахлива голова» зі «Синьої чарівної книги». Це власна адаптація Єндрю Ленґа відомої легенди про Персея та Ґорґону. Вона починається словами «колись давно», не називаючи ні року, ні країни, ні осіб. Такий підхід нині можна назвати «перетворенням міфології на чарівну історію». Я би радше сказав, що це — перетворення високої чарівної історії (такими є грецькі легенди) на ту конкретну форму, яка зараз найвідоміша в нашій країні: ясельну, або «бабусину» форму. Безіменність — не чеснота, а випадковість. і її не варто було наслідувати; адже тут аморфність — це приниження, перекручування через забудькуватість і брак майстерності. А от із безчасовістю, гадаю, все інакше. Той початок — не від бідності, а від багатозначності. Він умить створює враження величного неосяжного світу часу.

ПІСЛЯМОВА

Одна з величезних приємностей фаху книжкового ілюстратора полягає у бажанні та можливості повернутися до розповідей, які читав багато-багато років тому, і знову ними захопитися — нерідко надаючи особливої уваги деталям, — а також отримати задоволення від нових творів. Деякі з історій, які вміщено в цій книзі, я вперше прочитав лише кілька місяців тому й пожалкував, що не мав їх напохваті, коли мої діти прагнули щовечора слухати казки.

Чимало найпопулярніших дитячих творів закорінено в казках, вигаданих для конкретних дітей, і такий несистемний, часто навіяний щасливим здогадом, підхід породжує потік ідей, які згодом викристалізовуються у високу літературу. У Толкінових коротких оповіданнях і віршах я аж надто добре вчуваю присутність і самого автора, і його дітей. Там ми натрапляємо на неймовірно оригінальні складники та події, які могли постати лише внаслідок спостережень і бесід, розбурханих двома чи й більше глибокими умами. Я ж — подумки — бачу, як мореплавець із «Лицарських пригод» народився, коли автор показав своїм дітям комаху, що пливла чи летіла літнього дня понад ставом, і взявся розмірковувати, назустріч яким пригодам вона прямує. Це — навіть переконливіше, ніж сюрреалістичний і дивовижний ряд мовних образів. — витворює в моїй уяві ту магічну мить передачі, коли ідея, що народилася в одній голові, закорінюється в іншій і породжує нову історію чи істоту.

Декотрі з інших поезій і казок звучать ніжніше, особистіше, елегійніше, тож їх — гадаю — було написано у професорському кабінеті, десь між лекціями та приватними уроками, в моменти перепочинку чи нудьги, такі як-от у писців, чиї «хайкуподібні» розмисли дійшли до нас на берегах сторінок манускриптів, що їх вони переписували. Хай би яким було їхнє походження, в цих текстах я найкраще відчуваю автора та ще більше ціную його майстерність розповідача завдяки легкості й вигадливості, що їх він надає декотрим із менш важливих творів.

Гадаю, хороші розповідачі казок потрібні нам зараз так само, як і тоді, коли передання з уст в уста було єдиним способом зберегти сказання; й активне передавання історій відіграє істотну роль у розвитку мозку. Якість історій, із якими ми стикаємось у період дорослішання, життєво важлива для нашого добробуту — точнісінько так само, як і якість їжі чи довколишнє середовище. Найпрекраснішим у процесі переповідання історій, до якого нам дано долучитись — і ми маємо чудові приклади цього у «Сказаннях із Небезпечного Королівства», — є те, що співпраця та взаємне зацікавлення розповідача й аудиторії кладуть початок спільної подорожі, яка може завести до вельми несподіваних і чудових місцин.

Алан Лі

Сноски

1

Я, Авґустус Боніфаціус Амброзіус Авреліанус Антоніус, Милосердний і Величний, верховний владика, самодержець та Імператор Середнього Королівства, підписую (з лат., прим, перекл..).

(обратно)

1

Ідеться про події, які передували розвитку Інтересу до фольклору Інших країн. Англійські слова, як-от ельф, тривалий час перебували під впливом французьких (звідси й fay, faërie, fairy, себто «фея», «чудесниця», «чарівниця»): одначе пізніше, завдяки тому що їх використовували в перекладах. і ельф, і чарівниця набули значного колориту ґерманських, скандинавських і кельтських переказів і помітних ознак «прихованого народу», «упокоєних», «світлої родини».

(обратно)

2

Про можливий зв'язок між ірландським І-Бресейл і назвою Бразилія див.: Nansen, In Northern Mists, ii 223-30.

(обратно)

3

Їхній вплив поширився не лише на Англію. Виявляється, німецькі Elf. Elfe взято зі «Сну літньої ночі» в перекладі Вілянда (1764).

(обратно)

4

За винятком особливих випадків, як-от збірки вельських і гельських казок. Там історії про «Світлу Родину» чи Сяйливий Народ іноді виокремлюють як «чарівні» — на противагу до «народних», які стосуються інших дивовиж. У такому вжитку «чарівні казки» чи просто «казки» — це зазвичай короткі описи зовнішності «чарівниць» або ж їхнього втручання в людські справи. Та це розрізнення є лише наслідком перекладу.

(обратно)

5

Це твердження правдиве, навіть якщо ельфи є лише витворами Людського розуму, — «правдиве» в тешу сенсі, що воно в особливий спосіб відображає одне з Людських бачень Істини.

(обратно)

6

Див, нижче, с. 364.

(обратно)

7

Застереження, попередня заувага (з лат., прим, перекладача)

(обратно)

8

«Казки матінки Гуски» (з фр., прим, перекладача).

(обратно)

9

«Чарівна кімната» (з фр., прим, перекладача).

(обратно)

10

Беовульф. 111–112.

(обратно)

11

Див, прим. А наприкінці цього тексту (с. 386).

(обратно)

12

Імовірно, найближчим до Чарокраю є «Кравець із Ґлочестера». «Пані Тіґівінкл» була би такою самою близькою, якби не натяк на сон-пояснення. А ще до байок про тварин я долучив би «Вітер у вербах».

(обратно)

13

Повідомлення (з лат., прим, перекладача).

(обратно)

14

У таких, наприклад, як «Велетень без серця» зі збірки Дасена «Народні казки зі Скандинаві!». «Морська діва» зі збірки Кемпбела «Народні казки західного шотландського нагір'я» або більш віддаленої «Die Kristallkugel» («Кришталева куля», з нім., прим, перекладача) у Ґріма.

(обратно)

15

Budge. Egyptian Reading Book. p. xxi.

(обратно)

16

Гном (з нім., прим, перекладача).

(обратно)

17

Див.: Campbell, op. cit.. vol. і.

(обратно)

18

Popular Tales from the Norse, p. xiii.

(обратно)

19

Хіба що за неймовірного сприяння пані Фортуни; або ж лише — кілька випадкових деталей. Адже значно легше розплутати єдину нитку: випадок, ім'я, спонуку, — ніж простежити історію якогось зображення, витканого з багатьох ниток. Бо з появою зображення гобелен набуває нового складника: зображення — це більше, ніж сума ниток, які його утворюють, і вони не пояснюють його змісту. У цьому й полягає вроджена вада аналітичного (чи то пак «наукового») методу: завдяки йому вдається багато чого з'ясувати про речі, що на них натрапляємо в розповіді, та він мало або й геть нічого не повідомляє про їхній вплив на окрему казку.

(обратно)

20

Казка (з нім., прим, перекладача).

(обратно)

21

Англійською «Lay of Thrym» («Балада про Трима», прим, перекладача).

(обратно)

22

Наприклад. Крістофер Довсон у «Прогресі та релігії».

(обратно)

23

Це — породження ретельного та співчутливого вивчення «примітивних» народів, тобто народів, які досі перебувають на стадії природного язичництва і які ми називаємо нецивілізованими Побіжний огляд виявляє тільки їхні дикунські казки: прискіпливіше дослідження — космогонічні міфи; і лише терпіння та внутрішнє знання віднаходять філософію та релігію: істинно культову, яку зовсім не обов'язково чи лише до певної міри (її визначають індивідуально) втілено у «богах».

(обратно)

24

Людське дзеркало (з фр., прим, перекладача).

(обратно)

25

Побутову казку (з нім., прим, перекладача).

(обратно)

26

Двома тисячами років (зі апаронім., прим, перекладача).

(обратно)

27

Дітей не потрібно оберігати від цього — або тоді вже оберігати від цілої розповіді: доки зміцніє їхня травна система.

(обратно)

28

Див, прим. В наприкінці тексту (с. 387).

(обратно)

29

У випадку з казками й Іншими традиційними виховними знаннями слід зважати ще на одне. Заможна сім'я наймала для дітей няньку, і тоді казки дітям розповідала саме нянька, котра іноді уособлювала зв'язок з сільською та звичаєвою мудрістю, про яку забули «кращі» представники суспільства. Відколи це джерело висохло, принаймні в Англії, минуло вже багато часу; та колись воно було доволі важливим. Одначе ми не маємо доказів, що діти якось по-особливому надаються до сприйняття цього зникомого «фольклору». Няням із таким само (чи й більшим) успіхом можна було доручити вибирати картини та меблі.

(обратно)

30

Див, прим. С наприкінці тексту (с. 389).

(обратно)

31

Ленґ і його помічники. Проте це твердження хибне щодо основної частини їхнього змісту в оригінальних (чи найдавніших уцілілих) формах.

(обратно)

32

Та значно частіше вони запитують мене: «Він був добрий? Він був підступний?» Тобто вони більше прагнуть чітко визначити, де добрий бік, а де — злий. Бо це питання однаково важливе і в Історії. і в Чарокраї.

(обратно)

33

З передмови до «Фіолетової чарівної книги»

(обратно)

34

Див, прим. D наприкінці тексту (с. 390).

(обратно)

35

Оце, безумовно, часто й мають на увазі діти, запитуючи: «Чи це правда?» Вони мають на увазі: «Мені це подобається, та чи стосується воно сучасності? Чи мені безпечно спати у своєму ліжку?» І відповідь: «Сьогодні, звичайно, в Англії немає драконів», — це все, що вони почуть почути.

(обратно)

36

З передмови до «Бузкової чарівної книги».

(обратно)

37

Тобто викликає чи пробуджує Вторинну Віру.

(обратно)

38

Це стосується не всіх снів. У декотрих, здається. Фантазія таки бере участь. Але це радше виняток. Фантазування — раціональний, а не ірраціональний процес.

(обратно)

39

Див, прим. Е наприкінці тексту (с. 391).

(обратно)

40

Див, прим. F наприкінці тексту (с. 392).

(обратно)

41

Зловживання не перешкоджає використанню (з лат., прим, перекладача).

(обратно)

42

Christopher Dawson. Progress and Religion, pp. 58, 59. Згодом він додає: «Повний вікторіанський „обладунок“, що передбачав циліндр і сюртук, увиразнював, без сумніву, щось невід'ємне від культури дев'ятнадцятого сторіччя, а відтак поширився разом із тією культу рою цілим світом, чого не траплялося доти з жодним стилем одягу. Наші декаденти, ймовірно, побачать у ньому таку собі похмуру ассирійську красу, підхожий символ безжалісного віку, що її породив: але хай там як, а йому бракує неприхованої та незмінно! краси, яка потрібна будь-якому одягу, бо, як 1 його батьківська культура, він відірваний од життя природи, та й від людської природи — теж».

(обратно)

43

Див, прим. G наприкінці тексту (с. 394).

(обратно)

44

Або ж у групі схожих казок.

(обратно)

45

«Королева, котра хотіла напитися з однієї криниці, та Дорґан» (Campbell, xxili); Der Froschkonig: Діва та Жаба.

(обратно)

46

Див, прим. Н наприкінці тексту (с. 395).

(обратно)

47

Добра вість (з лат., прим, перекладача).

(обратно)

48

Казка (з фр., прим, перекладача).

(обратно)

49

Оце і є притаманна Ленґові хистка рівновага. Зовні його історія нагадує «ввічливу» французьку conte зі сатиричним ухилом, зокрема «Троянду та перстень» Текерея — той тип розповіді, який, поверховий і навіть легковажний за своєю природою, не породжує та не прагне породити щось надто глибоке; та насподі нуртує глибокий дух романтичного Ленґа.

(обратно)

50

У розповіді того штабу, який Ленґ називав «традиційним» і якому насправді надавав перевагу.

(обратно)

51

«Чорний бик із Норовей».

(обратно)

52

Усі деталі не можуть бути «правдиві»: «натхнення» рідко буває таке сильне і тривале, щоби вплинути на цілий твір і водночас не надто вплинути на те, що є простою, ненатхненною. «вигадкою».

(обратно)

53

 Тут Мистецтво присутнє в самій історії, а не в переповіданні, по-заяк Автором історії були не євангелісти.

(обратно)

54

 Символ віри (з лат., прим, перекл.)

(обратно)

Оглавление

ВСТУПНЕ СЛОВО

РОВЕРАНДОМ

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА

  ПЕРЕДМОВА

  1 . ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА

  2 . БОМБАДИЛ ПЛИВЕ ЧОВНОМ

  3 . ЛИЦАРСЬКИ ПРИГОДИ

  4 . ПРИНЦЕСА СЯЯ

  5 . МІСЯЧАНИН СПАТИ ЗАПІЗНО ЛІГ

  6 . З НЕБЕС МІСЯЧАНИН СПУСТИВСЯ ЗАРАНО

  7 . КАМ'ЯНИЙ ТРОЛЬ

  8 . ПЕРРІ-КАЛАЧИК

  9 . НЯВКУНИ

  10 . ОЛІФАНТ

  11 . ФАСТІТОКАЛОН

  12 . КІТ

  13 . НАРЕЧЕНА-ТІНЬ

  14 . СКАРБ

  15 . МОРСЬКИЙ ДЗВІН

  16 . ОСТАННІЙ ЧОВЕН

КОВАЛЬ ІЗ ВЕЛИКОГО ВУТТОНА

ЛИСТОК ПАНА ДРІБНИЧКИ

ПРО ЧАРІВНІ ІСТОРІЇ

ПІСЛЯМОВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Реклама на сайте