«Жарт. Із життя психів»

… література як упорядкована маячня,

а що таке життя, як не впорядкована маячня…

Ізмайлов

Свиня… скажи мені, свиня,

у чому сила?

Команда КВК «Три товстуни»

Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені трохи журно самій. Коханий десь забарився, а більше в мене нікого немає. Вони, всі інші, мені не дуже потрібні. Я - особистість самодостатня. Та часом від цієї самодостатності така туга огор-тає. От і спілкуюся з дзеркалом. Чуєш, дзеркальце, виявляється, самодостатність - перший крок до шизофренії. Моє відображення у дзеркалі трохи імлисте й розмите. Ніби я - це не я. Хоча що таке я? На це запитання існують відповіді, - забагато відповідей, з якими я ще не визначилася. Шкода ж обирати одну відповідь, гублячи всі інші. Тому поки що я - це дуже багато всього. У дзеркальці щось поворухнулося, певне, моє відображення. Тут мій порух точний, стрімкий, там - ледь помітний, розмазаний. Я завжди рухаюся надто вже стрімко й точно, намагаюся приховати свою невпевненість. Моє дзеркальце замурзане, тому не таке, як інші. Протерти? Та навряд. Це ви, панове, протирайте дзеркала, щоб день при дні розглядати свої пики й радіти білозубим посмішкам. Моє дзеркало - це моя чорна діра у вічність, прихована, замазана тиньком, заклеєна скотчем і павутинням. Коли мені сумно, я з нею розмовляю. Мої думки летять у діру, щоб розчинитися і залишитися там назавжди. Щоправда, мої діалоги з дзеркалом більше скидаються на монологи, та тільки не для мене. У своїх відповідях я відчуваю розуміння та мовчазні запитання. Взагалі, брудна поверхня дзеркала точніше відображає життя. У ній видно людські душі, яких не існує. Там, напевне, і бог є, - той, якого нема.