«Я, мій чорт і...»

Чортів я згадую часто. З-поміж численного загалу беззмістовних виразів, що ними я висловлюю свої почуття, від скрухи до захвату, є один найуживаніший мною — "чорти б мене взяли". Упродовж багатьох років свого земного життя я по кілька разів на день ритуально закликав чортів узяти мене, проте нічого особливого зі мною начебто не траплялося. Та я й не бажав, аби щось сталося, просто розряджав свої емоції, і квит. Як і всі інші люди, до речі. Так тривало до певного часу і, здавалося, триватиме так довіку. Одначе...

Був спекотний, задушливий літній день. Я поставив останню крапку на останній сторінці мого роману, потім, після недовгих, але гірких роздумів, додав до неї ще дві, відтак перевів курсор на наступний рядок і натиснув ще шість клавіш. На екрані комп'ютера з'явилося найжаданіше і найненависніше для всіх письменників слово: КІНЕЦЬ.

Підперши голову руками, я тупо дивився на нього, відчуваючи, як на мене накочується дев'ятий вал відчаю та безнадії. Зі мною завжди так буває, коли я закінчую роботу над своїм черговим опусом, і, мабуть, тому я дуже неохоче берусь писати короткі оповідання, віддаючи перевагу повістям та романам, — щоб поменше у моєму житті було таких моментів, схожих на гострі приступи похмілля після тривалого запою.

Я вимкнув комп'ютер, встав з-за столу й розлігся на канапі. У мене почалася жорстока депресія. Мені було тоскно, було тужно, було сумно. Гірше бути не могло. Я почувався геть самотнім, покинутим своїми героями, до яких встиг прив'язатися, всім серцем полюбити, як близьких родичів, найліпших друзів, коханок... І коли я сказав спересердя: "Чорти б мене взяли!" — то мав на увазі лиш те, що на душі в мене гидко, і я знати не знаю, де подітися зі своїм кепським настроєм. Викликати чортів я не збирався. Чесне слово!

А проте один з них з'явився. Справжнісінький чорт: хвостатий, рогатий, волохатий, із свинячим рильцем і ратицями. Він стояв посеред кімнати, граціозно махаючи з боку в бік хвостом і прискіпливо оглядав мене з голови до ніг.

За інших обставин, можливо, я прореагував би на чортову появу вельми бурхливо — нерви в мене нікуди не годящі; але в тодішньому стані глибокої апатії, байдужості до геть усього на світі, я був неспроможний будь-чому дивуватися. Тому я не зомлів, не забився в істериці, ба навіть не дотямив ущипнути себе за руку, аби пересвідчитися, що не марю. Що ж до того, чи не з'їхав я часом з глузду, то в мене ані на мить не виникало такої божевільної думки.