У Лондоні, 1920 року, взимку, на розі Пікаділлі та одного провулку, спинилися двоє добре вдягнених, нестарих чоловіків. Вони щойно пішли з дорогого ресторану. Там вони вечеряли, пили вино та жартували з акторками Дрюріленського театру.
Тепер увагу їхню привернув погано вдягнений молодик років двадцяти п’яти, що лежав без жодного поруху й навколо якого вже почала збиратися юрба.
– Стильтоне! – гидливо мовив огрядний джентльмен високому своєму приятелеві, побачивши, що той нагнувся й роздивляється лежачого. – Чесне слово, не варто так перейматися цим падлом. Він або п’яний, або мертвий.
– Я голодний... і я живий, – пробурмотів нещасний, через силу піднімаючись, щоб глянути на Стильтона, який про щось задумався. – Я був знепритомнів.
– Реймере! – мовив Стильтон. – Ось і нагода втнути штукенцію. У мене виник цікавий задум. Мені набридли звичайні розваги, а гарно жартувати можна лише в один спосіб: робити іграшки з людей.
Ці слова були сказані тихцем, тож молодик, який спершу лежав, а тепер притулився до паркану, їх не розчув.
Реймер, якому було все одно, зневажливо знизав плечима, попрощався зі Стильтоном і поїхав коротати ніч до свого клубу, а Стильтон, при схваленні натовпу та за допомоги полісмена, посадив безпритульного в кеб.
Екіпаж рушив до однієї з рестораційок Гайстріта. Нещасного звали Джон Ів. Він приїхав до Лондона з Ірландії шукати якусь роботу. Ів був сирота, вихований у родині лісничого. Окрім початкової школи, він не отримав ніякої освіти. Коли Іву було 15 років, його опікун помер, дорослі діти лісничого виїхали – хто до Америки, хто до Південного Уельсу, хто до Європи, а Ів якийсь час наймитував у одного фермера. Надалі йому випало скуштувати долі вуглекопа, матроса, служника в ресторації, а 22-річним він захворів на запалення легенів і, покинувши шпиталь, вирішив пошукати щастя в Лондоні. Але конкуренція та безробіття швидко дали йому зрозуміти, що знайти роботу не так уже й легко. Він ночував у парках, на причалах, виголодався, охляв і був, як ми бачили, знайдений на дорозі Стильтоном, власником торгових складів у Сіті.
Комментарии к книге «Зелена лампа», Олександр Ґрін
Всего 0 комментариев