«Сім смертей Івлін Гардкасл»

Сім смертей Івлін Гардкасл (fb2) - Сім смертей Івлін Гардкасл [ЛП] 2242K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стюарт Тёртон

Радо запрошуємо вас до будинку Блекгіт-Хаус на

Маскарад

Господарі Блекгіту, родина Гардкаслів:

лорд Пітер Гардкасл та леді Гелена Гардкасл,

їхній син Майкл Гардкасл,

їхня дочка Івлін Гардкасл.

Поважні гості:

Едвард Денс, Крістофер Петтіґрю та Філіп Саткліф, родинні юристи;

Ґрейс Девіс та її брат, Дональд Девіс, друзі родини;

командор Кліффорд Герінгтон, морський офіцер у відставці;

Міллісент Дербі та її син Джонатан Дербі, друзі родини;

Деніел Колрідж, професійний картяр;

лорд Сесіл Ревенкорт, банкір;

Джим Рештон, офіцер поліції;

доктор Річард (Діккі) Еккер;

доктор Себастьян Белл;

Тед Стенвін.

Ключові слуги маєтку:

Роджер Коллінз, дворецький;

пані Драдж, кухарка;

Люсі Гарпер, перша покоївка;

Альф Міллер, старший конюх;

Ґреґорі Ґолд, художник;

Чарльз Канінгем, камердинер лорда Ревенкорта;

Меделін Обéр, камеристка Івлін Гардкасл.

Дуже просимо всіх гостей утриматися від обговорення Томаса Гардкасла та Чарлі Карвера, бо пов'язані з ними трагічні події досі крають членам родини серце.

1 День перший

Я забуваю все на бігу.

— Анно! — закінчую я кричати й здивовано закриваю рот.

У моїй пам'яті пусто. Я не знаю, хто така Анна та чому я її кликав. Я не знаю навіть як я сюди потрапив. Я стою посеред лісу й прикриваю очі проти мжички. Моє серце гупає, від мене тхне потом, ноги тремтять. Певно, я біг, але чому — не пам'ятаю.

— Як… — я замовкаю, бо бачу свої руки. Вони кістляві, потворні. Чужі руки. Я анітрохи не впізнаю їх.

З першим нападом паніки я намагаюсь згадати що-небудь про себе: сім'я, адреса, вік, будь-що — але нічого не згадується. Я не маю навіть імені. Усі спогади, що я мав кілька секунд тому, зникли.

Моє горло напружується, дихання стає гучним, прискореним. Ліс обертається навколо мене, перед очима з'являються чорні плями.

«Заспокойся».

— Не можу дихати, — хриплю я.

У вухах реве кров, я опускаюсь на землю, пальці занурюються в ґрунт.

«Ти можеш дихати, просто треба заспокоїтися».

Цей внутрішній голос несе комфорт і холодну владність.

«Заплющ очі, послухай ліс. Візьми себе в руки».

Я слухняно стуляю міцно повіки, але не чую нічого, окрім свого переляканого важкого дихання. Надзвичайно довго воно заглушає все навколо, але повільно, надзвичайно повільно мені вдається проколупати у своєму страхові дірочку, крізь яку входять інші звуки. По листю стукотять дощові краплі, над головою хрустить гілля. Праворуч від мене — струмок, на деревах — ґави; коли вони злітають, їхні крила розтинають повітря. Щось дріботить у підліску, кролячі лапки тупотять так близько, що можна торкнутися. Один за одним я зв'язую ці нові спогади разом, доки не отримую п'ять хвилин минулого, на яке можу спиратися. Цього мені вистачає, щоб втамувати паніку; принаймні, тимчасово.

Я незграбно стаю на ноги й дивуюсь тому, який я високий, як далеко я від землі. Похитуючись, я струшую зі штанів мокре листя й уперше помічаю, що на мені вечірній піджак, а сорочка забрьохана землею та червоним вином. Певно, я був на вечірці. У кишенях пусто, верхнього одягу на мені немає, тож навряд чи я забрів далеко. Це дає надію.

Судячи зі світла, зараз ранок, тож я, напевно, вештався тут усю ніч. Ніхто не стане так вдягатися, щоб провести вечір на самоті, а це означає, що хтось уже має знати про моє зникнення. Отже, десь за цими деревами має бути будинок, де б'ють на сполох і організовують пошукові загони? Мої очі обшукують дерева, трохи сподіваючись, що зараз з-за листя з'являться мої друзі, поплескають мене по плечах і з жартами відведуть додому, але ці мрії не спроможні врятувати мене від лісу, мені неможна залишатися тут, сподіваючись на допомогу. Я тремчу. Мені треба йти, хоча б для того, щоб не змерзнути, але я не бачу нічого, крім дерев. Немає жодної ознаки, щоб зрозуміти, куди я йду, назустріч допомозі чи навпаки.

Не знаючи, що робити, я повертаюся до останньої турботи того, ким я був до цього.

— Анно!

Ким би не була ця жінка, саме вона, вочевидь, є причиною того, що я тут, але я не можу згадати, як вона виглядає. Може, це моя дружина або дочка? Жодне з припущень не видається правильним, але є в цьому імені якась сила. Я відчуваю, як воно намагається вести мене кудись.

— Анно! — кричу я, радше з відчаєм, ніж з надією.

— Допоможіть! — кричить у відповідь жінка.

Я обертаюся, шукаючи голос, в голові паморочиться, я бачу, як далеко серед дерев тікає щодуху жінка в чорному платті. Кілька секунд по тому я бачу, як поміж листям мчить її переслідувач.

— А ну стій! — кричу я, але голос у мене слабкий і втомлений; вони його не чують за своїм тупотінням.

Через шок я прикипів до місця, і тих двох уже майже не видно, коли я біжу навздогін, лечу за ними з такою швидкістю, якої не очікував від свого знесиленого тіла. Але марно: хоч як би хутко я не біг, вони завжди трохи попереду.

З моїх брів тече піт, вже й без того важкі ноги стають ще важчими та зрештою підводять мене, я падаю в грязь. Борсаючись у листі, я підводжусь саме вчасно, щоб почути її крик. Різкий від страху, він заповнює собою весь ліс і замовкає після пострілу.

— Анно! — у відчаї кричу я. — Анно!

Відповіді немає, лише відлуння пострілу.

Тридцять секунд. Саме стільки я вагався, коли вперше помітив її, і саме на такій відстані від неї був, коли її було вбито. Тридцять секунд нерішучості, тридцять секунд, щоб втратити когось остаточно.

Біля моїх ніг лежить товста гілка. Я підіймаю її та змахую для проби; її вага та груба текстура кори заспокоюють мене. Проти пістолета вона не допоможе, але краще йти по лісу з нею, ніж з пустими руками. Я досі важко дихаю, досі тремчу після бігу, але почуття вини штовхає мене туди, де кричала Анна. Розуміючи, що видаю забагато шуму, я відхиляю обвисле гілля й шукаю те, що насправді не хочу бачити.

Ліворуч від мене хрустить гілка.

Я затамовую подих і шалено прислухаюся.

Знову хрустіння; чиїсь ноги крокують по листю та гілках, обходячи мене.

Моя кров охолола, я заціпенів. Я не наважуюсь озирнутися через плече.

Хрускіт гілок наближається, позаду мене чується дихання. Мої ноги слабшають, гілка падає з рук.

Я міг би помолитися, але не пам'ятаю потрібні слова.

Моєї шиї торкається теплий подих. Я відчуваю запах алкоголю та сигарет, душок немитого тіла.

— Схід, — сипить чоловік і кладе в мою кишеню щось важке.

Він відступає, його кроки повертаються до лісу, а я нахиляюся вперед, спираюся лобом на землю, вдихаю запах мокрого листя та гнилі; по моїх щоках течуть сльози.

Моє полегшення принизливе, моє боягузтво — жалюгідне. Я не зміг навіть глянути своєму мучителю в очі. Ну що ж я за чоловік?!

Лише через кілька хвилин мій страх розтанув достатньо, щоб я зміг ворухнутися, і навіть тоді я змушений спертися на найближче дерево, щоб перепочити. У кишені дзеленчить подарунок убивці. Боячись того, що я можу там знайти, я занурюю руку в кишеню й виймаю звідти компас.

— О! — здивовано кажу я.

Скло тріснуте, метал потертий, на зворотній стороні вирізьблені ініціали «С. Б.» Я не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці однозначні. Я маю йти за допомогою компаса на схід.

Я винувато кидаю погляд на ліс. Тіло Анни має бути близько, але мене жахає, якою може бути реакція вбивці, якщо я піду туди. Можливо, я саме тому досі живий, що не наблизився. Чи хочу я випробовувати межу його милосердя?

«Якщо це дійсно милосердя».

Я надзвичайно довго дивлюся, як тремтить стрілка компаса. Я більше ні в чому не певний, але знаю, що вбивці милосердя не виявляють. Якою б не була його гра, я не можу довіряти його пораді й не маю слухатися її, але якщо не слухатися…

Я знову дивлюсь навколо. Куди не глянь — усюди все однакове; дерева без кінця й небо зі мжичкою.

«Наскільки треба заблукати, щоб дозволити дияволові вести себе додому?»

«Настільки, — вирішую я. — Саме настільки».

Відірвавшись від дерева, я кладу компас на долоню. Він тягнеться до півночі, тож я повертаюся до сходу, проти вітру та холоду, проти самого світу.

Надія мене покинула.

Я — чоловік у чистилищі, який не бачить гріхів, через які сюди потрапив.

2

Вітер виє, дощ посилився і дріботить крізь дерева, відскакуючи від землі майже до колін, коли я йду за вказівками компаса.

Помітивши серед мороку спалах кольору, я бреду до нього й знаходжу прибиту до дерева червону хусточку — я припускаю, що вона залишилася від якоїсь давно забутої дитячої гри. Я шукаю ще одну і знаходжу її в кількох метрах, а потім ще одну, а за нею ще одну. Спотикаючись поміж ними, я рухаюся в напівтемряві, доки не доходжу до краю лісу, де дерева поступаються маєтку навколо великої будівлі епохи короля Георга, червоний цегляний фасад якої геть заріс плющем. Наскільки мені видно, цей будинок покинутий. Довга гравійна доріжка, що вела до парадних дверей, вкрита бур'янами, а прямокутні газони обабіч від неї заболотилися, по краях в'януть квітки.

Я шукаю які-небудь ознаки життя, мій погляд блукає по темних вікнах, доки я не помічаю на другому поверсі слабке світло. Воно мало б заспокоїти мене, але я вагаюсь. У мене відчуття, ніби я натрапив на щось спляче, що це непевне світло є серцебиттям великої, небезпечної, нерухомої істоти. Навіщо вбивцеві давати мені цей компас, якщо не для того, щоб завести мене в пащу ще гіршого лиха?

Зробити перший крок мене змушує думка про Анну. Через ті тридцять секунд моєї нерішучості вона втратила життя, і тепер я знову вагаюсь. Ковтаючи свій страх, я стираю з очей дощ, перетинаю газон і здіймаюсь крихкими сходами до парадних дверей. Я гупаю по них із дитячою люттю, вбиваю в деревину свої останні сили. У тому лісі трапилося щось жахливе, і винного досі можна покарати, якщо тільки я зможу розбудити тих, хто тут мешкає.

На жаль, мені це не вдається.

Попри те, що я б'ю по дверях, аж рука заніміла, ніхто не йде відчиняти.

Склавши долоні будиночком на шибках високих вікон, я притуляюсь носом до скла, але грубий шар бруду дозволяє побачити лише жовті плями. Я б'ю долонями по шибках, потім відступаю від будинку, щоб пошукати інший вхід. І лише тоді помічаю іржавий ланцюжок дзвоника, що заплутався в плющі. Виплутавши його, я добряче смикаю й повторюю це знов і знов, доки не бачу за вікнами якийсь рух.

Двері мені відчиняє заспаний чоловік настільки неординарної зовнішності, що секунду або дві ми просто стоїмо й дивимося один на одного, розкривши роти. Він низький і покалічений, зморщений вогнем, який обпалив половину його обличчя. На схожому на вішалку тілі висить завелика піжама, поверх якої до косих плечей причепився бурий халат. Мало схожий на людину, він радше нагадує якийсь попередній вид, що загубився серед вигинів нашої еволюції.

— О, дяка небесам, мені потрібна ваша допомога! — кажу я, опанувавши себе.

Він дивиться на мене, не закриваючи рот.

— У вас є телефон? — знову кажу я. — Треба викликати поліцію.

Нічого.

— Не стій тут, чортяко! — кричу я, трушу його за плечі, а потім проштовхуюся повз нього до вестибюля, оглянувши який, розкриваю від подиву рот. Усе навколо блищить, у мармуровій підлозі в клітинку відбивається кришталева люстра з кількома десятками свічок. На стінах висять дзеркала в рамах, прикрашені поруччя в'ються вгору, до галереї, по сходах тече вузький червоний килим, схожий на кров забитої тварини.

У задній частині приміщення гупають двері, і з глибин будинку з'являються кілька слуг, в руках у них повно рожевих і фіолетових квітів, чиї пахощі майже перебивають запах гарячого воску. Усі розмови обриваються, коли слуги помічають страховисько, що важко дихає у дверях. Одне за одним, вони повертаються до мене, весь вестибюль затамовує подих. Невдовзі єдиним чутним звуком залишається крапання з мене бруду на їхню чудову чисту підлогу.

Крап.

Крап.

Крап.

— Себастьяне?

Гарний блондин у светрі для крикету та лляних штанах біжить сходами вниз, перестрибуючи сходинки. На вигляд йому років п'ятдесят, але вік зробив його радше зім'ятим, ніж зношеним. Тримаючи руки в кишенях, він іде до мене навпростець, розтинаючи мовчазну юрбу слуг, які слухняно поступаються дорогою. Можливо, він їх навіть не помічає, бо його пильний погляд прикутий до мене.

— Друже мій, що, в біса, з тобою сталося? — питає він, стривожено насупивши лоб. — Коли я востаннє бачив…

— Ми мусимо викликати поліцію! — кажу я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.

Навколо нас чується приголомшене шепотіння.

Він хмуриться, кидає швидкий погляд на слуг, які потроху посовуються до нас.

— Анну? — напівшепотом питає він.

— Так, Анну, за нею гналися!

— Хто?

— Якась людина в чорному, треба кликати поліцію!

— Авжеж, авжеж, але ходімо спочатку до твоєї кімнати, — заспокоює він мене й тягне до сходів.

Не знаю чому — може, через тепло в будинку або через полегшення від побаченого дружнього обличчя — мені починає паморочитися, я змушений триматися за поруччя, щоб не спотикатися, йдучи сходами вгору.

Нагорі нас зустрічає високий годинник, чий маятник іржавим механізмом перемелює секунди на пил. Вже пізніше, ніж я думав: майже 10:30.

Обабіч від нас коридори, що ведуть до протилежних крил будинку, але коридор до східного крила перекритий оксамитовою завісою, поспіхом прибитою до стелі, а до тканини пришпилена табличка, на якій написано, що за нею відбувається ремонт.

Бажаючи якнайшвидше зняти з себе тягар ранкової травми, я намагаюся знову порушити питання про Анну, але мій добродій змовницьки хитає головою, щоб я замовчав.

— Ці кляті слуги рознесуть твої слова по всій будівлі за півхвилини, — каже він таким низьким голосом, хоч підлогу ним мети. — Поговорімо наодинці.

Він випереджає мене на два кроки, а мені ледь вдається йти прямо, не те що тримати його темп.

— Друже, ти маєш жахливий вигляд, — каже він, побачивши, що я відстаю.

Підтримуючи мене під руку, він веде мене, поклавши долоню другої руки мені на спину. У цьому простому жесті я відчуваю поспіх. Ми йдемо вздовж темного коридору, обабіч якого двері спалень, в яких прибираються покоївки. Стіни, певно, нещодавно пофарбували, бо від випарів у мене сльозяться очі — ще один прояв квапливого ремонту. На підлозі подекуди плями трохи іншої фарби; у спробі приглушити скрипіння мостин постелені килими. Крісла розставлено так, щоб приховати тріщини в стінах, а картини та порцелянові вази намагаються відволікати погляд від карнизів, що обвалюються. Зважаючи на масштаб занепаду, ці спроби маскування видаються марними. Килимами прикрили руїну.

— Ага, ось твоя спальня, так? — каже мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.

Холодне повітря б'є мені в обличчя, трохи освіжаючи, але чоловік відразу йде до вікна й зачиняє його, зупиняючи протяг. Слід за ним я входжу до приємної кімнати, посеред якої стоїть ліжко з балдахіном, шляхетна постава якого лише трохи зіпсована обвислим пологом і пошарпаними завісами, на яких вишивані птахи летять у різні сторони від швів. Впоперек лівої частини кімнати стоїть розсувна ширма, в шпаринах між її панелями видно ванну. Окрім цього, меблів тут небагато; біля вікна стоять лише тумбочка та велика платтяна шафа— обоє потріскані та вицвілі. Чи не єдиний помітний особистий предмет — на тумбочці лежить Біблія з потертою палітуркою та заламаними сторінками.

Я підходжу до свого добродія, який наразі бореться з тугим вікном, і вид надвір миттєво виганяє з моєї голови думки про все інше. Нас оточує щільний ліс, жодного села або дороги, що могли б розірвати його зелений полог. Без компаса, без виявленої вбивцею доброти, я б ніколи не знайшов цей будинок, але все одно не можу позбутися чуття, що мене заманили в пастку. Бо навіщо йому, вбивши Анну, щадити мене, якщо за цим не стоїть якийсь більший план? Що цьому дияволові потрібно від мене такого, що він не міг відібрати в лісі?

Зачинене вікно грюкає, і мій компаньйон вказує на крісло, що стоїть біля каміна, передає мені накрохмалений рушник з комода та сідає на краю ліжка, закинувши ногу на ногу.

— Почни від самого початку, друже, — каже він.

— Нема на це часу, — кажу я, хапаючись за підлокітник. — Згодом я відповім на всі питання, але спочатку нам треба зателефонувати в поліцію та обшукати ліс! Треба спіймати безумця.

Його очі вивчають мене всього, неначе правду можна відшукати в складках мого брудного одягу.

— Боюсь, ми не можемо нікого викликати, сюди не провели кабель, — каже він, потираючи потилицю. — Але ми можемо обшукати ліс і відправити слугу до села, якщо що-небудь знайдемо. Скільки тобі потрібно часу, щоб перевдягнутися? Треба буде, щоб ти показав, де це трапилося.

— Ну… — я смикаю в руках рушник. — Це буде важко, я заблукав.

— То опиши, — каже він і поправляє на коліні штанину, відкривши цим сіру шкарпетку. — Як виглядав убивця?

— Я не бачив його обличчя, на ньому був цупке чорне пальто.

— А як щодо Анни?

— Вона теж була в чорному, — кажу я й мої щоки починають палати, бо я розумію, що більше нічого не знаю. — Я… я знаю лише, як її звати.

— Вибач, Себастьяне, я припустив, що вона твоя подруга?

— Ні… — я запинаюсь. — Тобто, можливо. Я не можу бути певний.

Опустивши руки поміж колін, мій добродій нахиляється вперед зі спантеличеною посмішкою:

— Здається, я щось пропустив. Як ти можеш знати її ім'я, але не бути певним…

— Дідько, я втратив пам'ять! — перебиваю його я, і це визнання гепається між нами на підлогу. — Я не можу згадати навіть власне ім'я, не те що друзів.

У його очах зростає скепсис. Важко його винити за це; мені й самому це здається безглуздям.

— Моя пам'ять не має жодного відношення до того, що я побачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки довіри до мене. — Я бачив, як хтось гнався за жінкою, вона кричала й замовкнула після пострілу. Треба обшукати ліс!

— Зрозуміло, — каже він, струшуючи зі штанів якусь порошинку. Його наступні слова обережно обрані й ще більш обережно промовлені: — А чи є ймовірність, що ті двоє, яких ти побачив — коханці? Може, вони бавилися в лісі? А той звук міг бути тріснутою гілкою, або пострілом стартового пістолета?

— Ні, ні, вона кликала на допомогу, вона була перелякана, — кажу я й схвильовано підвожуся зі стільця, впускаючи на підлогу рушник.

— Авжеж, авжеж, — заспокійливо каже він, дивлячись, як я ходжу. — Я вірю тобі, любий друже, але поліція в таких справах дуже прискіплива, а ще вони просто обожнюють робити з аристократів дурнів.

Я безпомічно дивлюся на нього, тонучи в цьому морі банальних зауважень.

— Її вбивця дав мені ось це, — кажу я, виймаючи з кишені компас, про який раптово згадав. Той геть брудний, тож мені доводиться витерти його рукавом. — Ззаду на ньому літери, — кажу я, вказуючи на них тремтячим пальцем.

Примружившись, Деніел ретельно оглядає компас зі всіх боків.

— «С. Б.», — повільно каже він і дивиться на мене.

— Так!

— Себастьян Белл, — він робить паузу, зважуючи моє спантеличення. — Це твоє ім'я, Себастьяне. Це твої ініціали. Це твій компас.

Мій рот відкривається й закривається, не видаючи жодного звуку.

— Певно, я загубив його, — зрештою кажу я. — Може, вбивця підібрав його?

— Можливо, — киває він.

Саме його доброта знесилює мене. Він вважає мене божевільним п'яним дурнем, що провів ніч у лісі, а повернувшись, верзе нісенітниці. Але замість сердитися, він жаліє мене. Це найгірше. Злість щільна, вона має вагу. По ній можна гупати кулаками. А жалість — туман, у якому можна заблукати.

Я важко опускаюсь на стілець і кладу голову на долоні. Десь на волі вбивця, а я не маю способу довести небезпеку.

«Вбивця, що показав тобі дорогу додому?»

— Я знаю, що я бачив, — кажу я.

«Ти не знаєш навіть ким ти є».

— Авжеж, знаєш, — каже мій компаньйон, неправильно мене зрозумівши.

Я дивлюся в ніщо, думаючи лише про жінку на ім'я Анна, яка лежить у лісі мертва.

— Слухай, відпочинь тут, — каже він, підводячись. — Я спитаю навколо, може хтось зник. Можливо, тоді ми знатимемо більше.

Його тон заспокійливий, але буденний. Хоч яким би він не був до мене добрим, я не вірю, що його сумнів дозволить йому щось зробити. Зачинивши за мною двері, він без ентузіазму поставить слугам кілька питань, а Анна тим часом лежить забута.

— Я бачив, як убили жінку, — кажу я, підводячись на ноги. — Жінку, якій я мав допомогти, і якщо для того, щоб довести це, мені треба обшукати весь цей ліс, я зроблю це.

Упродовж секунди він дивиться мені в очі, його скептицизм поступається моїй упевненості.

— І де ти почнеш? — питає він. — Там тисячі акрів лісу, а ти, попри всі свої добрі наміри, був ледве здатний піднятися сходами. Ким би не була ця Анна, вона вже загинула, а її вбивця втік. Дай мені годину, щоб зібрати пошуковий загін і розпитати людей. Хтось у цьому будинку має знати, хто вона така та куди пішла. Ми знайдемо її, обіцяю, але робити це треба правильно.

Він стискає моє плече:

— Ти можеш зробити так, як я прошу? Одна година, будь ласка.

Мене душить незгода, але він має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і хоч як би мене не ятрила вина перед Анною, я не хочу вештатися по лісу сам. Я і першого разу ледве вийшов звідти.

Я смиренно киваю головою.

— Дякую, Себастьяне, — каже він. — Ванну вже налили. Може, помиєшся? Я пошлю по лікаря й попрошу свого камердинера, щоб той приготував тобі одяг. Відпочинь трохи, зустрінемося у вітальні під час обіду.

Перш, ніж він піде, мені слід спитати його про цей будинок і про мету мого перебування тут, але я хочу, щоб він скоріше спитав тих, кого він хоче спитати, і щоб ми пішли на пошуки. Лише одне запитання здається нагальним, і він уже відчиняв двері, коли я зміг дібрати слова.

— Чи маю я тут сім'ю? — питаю я. — Когось, хто може турбуватися через мою відсутність?

Він озирається через плече, у його очах співчуття.

— Ти неодружений, старий. Ти не маєш сім'ї, окрім далекої божевільної тітки, яка тримає твій гаманець. У тебе, звісно, є друзі, я один з них, але ким би не була ця Анна, ти мені про неї ніколи не казав. Якщо чесно, то до сьогодні я жодного разу не чув це ім'я від тебе.

Зніяковівши від мого розчарування, він відвертається й щезає у холодному коридорі, двері за ним зачиняються, в каміні непевно мерехтить вогонь.

3

Щойно двері зачинилися, я вискакую з крісла й витягаю шухляди тумбочки, шукаю серед своїх речей якусь згадку про Анну, хоча б якийсь доказ того, що вона не є вигадкою мого хворого мозку. На жаль, спальня не видає секретів. Окрім гаманця, в якому кілька фунтів стерлінгів, єдиним особистим предметом, на який я натрапляю, є прикрашена позолотою листівка-запрошення, на якій спереду елегантним почерком написано список запрошених, а ззаду — повідомлення.

«Лорд і леді Гардкасл запрошують вас до балу-маскараду на честь повернення їхньої доньки Івлін з Парижа. Святкування відбудеться в маєтку Блекгіт-Хаус другого вікенду вересня. Зважаючи на відлюдність Блекгіту, всім гостям буде надано транспорт до будинку від селища Еберлі».

Запрошення адресоване «докторові Себастьяну Беллу», і мені потрібні кілька секунд, щоб збагнути, що це моє ім'я. Мій добродій згадував його, але побачити його написаним, та ще й разом з моїм фахом — це більш моторошно. Я не відчуваю себе Себастьяном, а надто доктором.

На моїх губах з'являється крива посмішка.

Я думаю про те, скільки пацієнтів у мене залишиться, побачивши, що я тримаю стетоскоп не тим боком.

Відкинувши запрошення назад у шухляду, я беруся розглядати Біблію, що лежить на тумбочці, гортаю її потріпані сторінки. Деякі абзаци підкреслено, окремі слова обведені червоними колами, але я не можу второпати, в чому полягає їхня значущість. Я сподівався знайти дарчий напис або прихований між сторінками лист, але ця Біблія нічому не вчить. Тримаючи її обома руками, я роблю неоковирну спробу помолитися, сподіваючись розпалити віру, яку міг колись мати, але почуваюся при цьому дурнем. Моя віра залишила мене разом з усім іншим.

Далі я йду до шафи, і хоча в кишенях мого одягу нема нічого, під стосом простирадл я знаходжу дорожню скриню. Це красива стара річ, її потерту шкіру тримають потьмянілі залізні шпуги, а важка застібка захищає вміст від цікавих очей. На бланку написана адреса в Лондоні; певно, вона моя, але мені вона ні про що не нагадує.

Знявши піджак, я витягую скриню на підлогу; з кожним моїм ривком її вміст дзенькає. Коли я натискаю на застібку, моє схвильоване бурмотіння перетворюється на стогін, бо ця бісова скриня заперта. Я тягну кришку раз, вдруге — вона не піддається. Я знов обшукую шухляди тумбочки, навіть лягаю на підлогу, щоб зазирнути під ліжко, але там немає нічого, крім пилу та отрути проти щурів.

Ключа ніде немає.

Єдине місце, де я досі не шукав — біля ванни, тому я, наче одержимий, обходжу розсувну ширму, і моє серце мало не вистрибує з грудей, бо там я зустрічаю шалений погляд якоїсь істоти.

Це дзеркало.

Цим усвідомленням шалена істота збентежена так само сильно, як і я.

Я нерішуче роблю крок уперед і вперше оглядаю себе, сповнюючись розчаруванням. Лише тепер, дивлячись на цього тремтливого, переляканого чоловіка, я розумію, що мав щодо себе певні очікування. Не знаю, яким саме я себе бачив — вищим, нижчим, худішим, товстішим — але не цією невиразною фігурою за склом. Брунатне волосся, карі очі, майже відсутнє підборіддя — я просто пересічне обличчя в натовпі, яким Господь заповнив прогалини.

Швидко втомившись від свого віддзеркалення, я продовжую шукати ключ від дорожньої скрині, але знаходжу лише глечик з водою та туалетні приладдя. Ким би я до цього не був, схоже, перед зникненням я тут прибрав. Я готовий вити від розчарування, аж раптом чую стук у двері — п'ять коротких ударів, що мали власний характер.

— Себастьяне, ви тут? — питає хрипкий голос. — Мене звати Річард Еккер, я лікар. Мене попросили відвідати вас.

Я відчиняю двері й бачу за ними величезні сиві вуса. Це дивовижне видовище: їхні кінчики відгортаються від обличчя, з яким вуса, начебто, мають бути з'єднані. Чоловікові за шістдесят, він абсолютно лисий, у нього округлий ніс і почервонілі очі. Від нього тхне бренді, але, зважаючи на його життєрадісність, кожна крапля текла всередину з посмішкою.

— Боже, у вас жахливий вигляд, — каже він. — І це я кажу як лікар.

Користуючись моїм спантеличенням, він обходить мене, кидає свій чорний лікарський саквояж на ліжко й розглядає кімнату, приділяючи особливу увагу моїй дорожній скрині.

— Колись і я мав таку, — каже він, приязно проводячи рукою по кришці. — «Lavolaille», якщо не помиляюсь? Їздив з нею на Схід і назад, коли був в армії. Кажуть, що французам вірити не можна, але я обійтися без їхніх скринь і валіз не можу.

Він копає скриню ногою й кривиться, коли його ступня відскакує від непіддатливої шкіри.

— У вас там, певно, цегла, — каже він і очікувально схиляє голову, немов на цю заяву має бути якась розумна відповідь.

— Вона зачинена, — невпевнено кажу я.

— Загубили ключ?

— Я… Ні. Докторе Еккер, я…

— Звіть мене Діккі, мене всі так звуть, — жваво каже він і йде до вікна, щоб визирнути надвір. — Мені це, якщо чесно, ніколи не подобалося, але нічого не можу з цим вдіяти. Деніел каже, що ви зазнали нещастя.

— Деніел? — питаю я, намагаючись схопити за хвіст тему розмови, що тікає від мене.

— Колрідж. Той, хто знайшов вас уранці.

— Ага, зрозуміло.

Доктор Діккі усміхається моєму нерозумінню.

— То ви втратили пам'ять? Не переймайтеся, я бачив кілька таких випадків на війні, усе поверталося через день або два, незалежно від того, чи хотів цього пацієнт.

Він жене мене до скрині та змушує мене сісти на неї. Нахиливши мою голову вперед, він із ніжністю м'ясника оглядає мій череп, сміючись з мого дискомфорту.

— О, так, у вас тут добряча ґуля, — на мить він замовкає, замислившись. — Певно, ви вдарилися минулого вечора головою. Напевно, саме тоді усе, так би мовити, й розплескалося. Маєте ще які-небудь симптоми? Головний біль, нудота, абощо?

— Є голос, — кажу я, трохи соромлячись цього визнання.

— Голос?

— У голові. Думаю, це мій власний голос, але… Він дуже впевнено говорить.

— Зрозуміло, — задумливо каже він. — І що саме цей голос вам каже?

— Дає мені поради, іноді коментує те, що я роблю.

Діккі ходить за моєю спиною, смикаючи свої вуса.

— А ці поради, вони, як би це сказати… нормальні? Нічого агресивного або збоченого?

— Авжеж, ні! — кажу я, ображений таким припущенням.

— І ви чуєте його навіть зараз?

— Ні.

— Травма, — коротко каже він, здійнявши палець вгору. — Ось що це таке. Насправді, це досить поширене явище. Хтось б'ється головою й починають відбуватися дивні речі. Стає видно запахи, звуки отримують смак, в голові голоси. За два-три дні все минає, максимум за місяць.

— Місяць! — кажу я, розвертаючись на валізі лицем до нього. — Як мені так жити цілий місяць? Може, мені слід піти до лікарні?

— Боже борони, лікарні — жахливі! — шоковано каже він. — Зараза та смерть по всіх кутах, хвороби туляться в ліжках до пацієнтів. Ось моя вам порада: йдіть погуляйте, порийтеся у своїх речах, побалакайте з друзями. Я бачив, як минулого вечора ви розпили разом із Майклом Гардкаслом пляшку, ба навіть декілька. Ох учора й вечір був! Майкл, певно, зможе вам допомогти, і вірте мені: щойно повернуться ваші спогади, той голос замовкне.

Він зупиняється й цокає язиком:

— Мене сильніше непокоїть ваша рука.

Нас перебиває стук у двері, і Діккі відчиняє їх швидше, ніж я встигаю заперечити. Це камердинер Деніела приніс обіцяний прасований одяг. Відчувши моє вагання, Діккі бере одяг, відпускає камердинера й кладе отримане на ліжко.

— То на чому ми зупинилися? — каже він. — Ага, ваша рука.

Простеживши за його поглядом, я бачу на своєму рукаві візерунки з крові. Без жодної преамбули лікар закочує мій рукав, а з-під нього з'являються бридкі порізи та поранена плоть. Схоже, вони вже почали затягуватися, але мої нещодавні фізичні навантаження знову розкрили їх.

Загнувши по черзі всі мої занімілі пальці, лікар дістає зі своєї сумки маленьку коричневу пляшечку та бинти, прочищає мої рани та маже їх йодом.

— Це ножові поранення, Себастьяне, — каже він стурбованим голосом — від його веселості лишився лише попіл. — До того ж, нещодавні. Схоже, ви захищалися рукою, ось так.

Він демонструє це за допомогою скляної піпетки зі свого лікарського саквояжа: люто замахується нею на своє передпліччя, яке підняв перед обличчям. Цього акторства достатньо, щоб я відчув мороз поза шкірою.

— Ви пам'ятаєте що-небудь з минулого вечора? — питає він, бинтуючи мою руку так туго, що я шиплю від болю. — Бодай що-небудь?

Я штовхаю свої думки до відсутніх годин. Отямившись, я вважав, що загубилося все, але тепер відчуваю, що це не так. Я відчуваю свої спогади, до яких лише трохи не досягаю. Вони мають вагу та форму, неначе прикриті тканиною меблі в темній кімнаті. Просто я загубив ліхтар і не можу їх побачити.

Зітхнувши, я хитаю головою.

— Нічого не згадується, — кажу я. — Але цього ранку я бачив…

— Убивство жінки, — перебиває доктор. — Так, Деніел розповів мені.

Кожне з його слів просочене сумнівом, але він зав'язує бинт, не висловивши вголос жодного заперечення.

— У будь-якому разі, вам слід негайно поінформувати поліцію, — каже він. — Той, хто це зробив, намагався завдати вам суттєвої шкоди.

Взявши з ліжка свої речі, він незграбно тисне мені руку.

— Стратегічний відступ, синку, ось що вам зараз потрібно, — каже він. — Поговоріть зі старшим конюхом, він може організувати вам транспорт до селища, а там ви зможете звернутися до констебля. А поки що вам, напевно, краще пильнувати. Цього вікенду в Блекгіті живе двадцятеро людей, а ще тридцять прибудуть на бал увечері. Більшість з них здатні на такі речі, тож якщо ви їх образили… — він хитає головою. — Будьте обережні, ось вам моя порада.

Він виходить, і я квапливо беру зі столика ключ, щоб зачинити за ним двері, але через тремтіння рук кілька разів не можу влучити в замкову шпарину.

Годину тому я вважав себе іграшкою вбивці, якій попри душевні страждання фізично нічого не загрожує. Серед людей я відчув себе достатньо захищеним, щоб наполягти на спробі знайти в лісі тіло Анни, прискоривши цим пошук її вбивці. Але тепер усе не так. Хтось уже замахувався на моє життя, і я не маю наміру залишатися тут і давати тій людині можливість спробувати це ще раз. Мертві не можуть розраховувати на борги живих, і що б я не був винний Анні, сплатити це треба звіддаля. Після зустрічі зі своїм добродієм у вітальні, я вчиню згідно з порадою Діккі: попрошу собі транспорт до селища.

Час мені повертатися додому.

4

Вода плюхається через краї ванни — я швидко змиваю з себе другу шкіру з бруду та листя. Я оглядаю вимите рожеве тіло, шукаючи родимки або шрами, що нагадали б мені про щось. Через двадцять хвилин мені треба бути внизу, а я знаю про Анну анітрохи більше, ніж коли вперше спіткнувся на сходинках Блекгіту. Навіть коли я ще вірив, що допомагатиму пошукам, постійне зіткнення з цегляною стіною в моїй пам’яті розчаровувало, але тепер я боюсь, що моє невідання може зробити експедицію даремною.

Коли я закінчую митися, вода у ванні така сама чорна, як мій настрій. Пригнічений, я витираюся насухо й оглядаю прасований одяг, що раніше приніс камердинер. Його вибір вбрання видається мені досить строгим, але оглянувши в шафі можливі альтернативи, я розумію, що перед ним була складна задача. Одяг Белла — насправді я ще не примирився з тим, що він є мною — складається з кількох однакових костюмів, двох парадних піджаків, мисливського одягу, дюжини сорочок і кількох жилетів. Вони всіх відтінків сірого та чорного — непоказна уніформа його життя, яке поки що видається надзвичайно безликим. Думка про те, що цей чоловік зміг надихнути когось на насилля, стає найбільш химерною частиною цього ранку.

Одягаюсь я швидко, але мої нерви настільки розхитані, що змусити тіло піти до дверей вдається лише після глибокого вдиху та міцного слова. Інстинкт підказує мені наповнити перед виходом кишені, і рука тягнеться до серванта, над яким безпомічно зупиняється. Я намагаюся взяти там щось відсутнє, але що саме — не пам'ятаю. Це, певно, стара звичка Белла, тінь мого колишнього життя, що досі переслідує мене. Цей потяг настільки сильний, що виходячи з пустими кишенями я почуваюся надзвичайно незручно. На жаль, єдиною річчю, яку мені вдалося повернути з лісу, є той клятий компас, але саме його я ніде не бачу. Певно, його забрав мій добродій — чоловік, якого доктор Діккі назвав Деніелом Колріджем.

Я схвильовано виходжу в коридор.

У мене спогадів — лише один ранок, і навіть їх я вже не можу втримати.

Зустрітий слуга пояснює мені, як пройти до вітальні: вхід до неї в дальньому кінці їдальні, це кілька дверей від мармурового вестибюля, в який я ввійшов сьогодні вранці. Вітальня — неприємне приміщення; через темні дерев’яні панелі та яскраво-червоні завіси вона схожа на величезну домовину, а вугілля в каміні насичує повітря маслянистим димом. Тут зібралося понад десятеро людей, і хоча на столі стоїть багато холодних закусок, більшість з гостей або сидять у шкіряних кріслах, або стоять біля вікон і похмуро дивляться на жахливу погоду, а тим часом покоївка у фартусі з плямами джему непомітно рухається поміж ними й збирає брудні тарілки та пусті келихи на велику срібну тацю, яку ледве тримає. Товстий чолов'яга в зеленому костюмі для полювання всівся за фортепіано й грає непристойний мотив, який, втім, ображає радше невмілим виконанням. На піаніста майже не звертають увагу, але він робить усе можливе, щоб виправити це.

Уже майже південь, але Деніела ніде не видно, тому я беруся перевіряти вміст графинів у шафі для напоїв, не маючи жодної гадки ані про те, що в них налито, ані про те, які напої мені подобаються. Зрештою я наливаю собі щось коричневе й повертаюся лицем до інших гостей, сподіваючись на впізнання. Якщо один з присутніх завдав рани на моїй руці, він навряд чи зможе приховати роздратування тим, що я живий і здоровий. Невже мій мозок ховатиме, хто це, якщо той вирішить викрити себе? Це все, звісно, за умови, що мій мозок взагалі зможе розрізняти їх. Майже кожний присутній чоловік — галасливий мордатий нахаба в мисливському твідовому костюмі, у той час як жінки скромно вдягнені в спідниці, лляні сорочки та кофти. На відміну від своїх галасливих чоловіків, вони діють скрадливо, нишком дивляться на мене краєм ока. Я маю враження, що за мною спостерігають, неначе за незвичайним птахом. Це дуже моторошно, але, напевно, можна зрозуміти. Деніел не міг розпитувати людей, не розповівши їм, що зі мною сталося. Хоч подобається мені це, хоч ні, тепер я став однією з розваг.

Огорнувши руками келих, я намагаюся відволіктися, підслуховуючи навколишні розмови, але це все одно, що сунути голову в кущі троянд. Половина з присутніх скаржаться, решта — ті, на кого скаржаться. Гостям не подобаються умови проживання, їжа, неквапна допомога, відлюдність будинку, а також те, що вони не могли приїхати сюди самотужки (хоча лише Бог знає, як би вони знайшли цей будинок). Але здебільшого їх гніває відсутність вітання леді Гардкасл, яка досі не з'являлася, хоча багато гостей прибули до Блекгіту ще вчора ввечері; схоже, вони сприймають це як особисту образу.

— Дозволь-но, Теде, — каже покоївка, намагаючись протиснутися повз чоловіка років п'ятдесяти. Він кремезний, має рідке руде волосся та засмаглу шкіру. Мисливський твідовий костюм натягнувся на його повному, майже жирному тілі, обличчя світиться яскравими блакитними очима.

— «Теде»? — сердито каже він, хапаючи її за зап'ястя так, що вона кривиться від болю. — За кого в біса ти мене маєш, Люсі? Для тебе я пан Стенвін, я з пацюками з прислуги більше не знаюся!

Вона шоковано киває й дивиться на інших, шукаючи підтримки. Ніхто не ворухнувся, навіть фортепіано прикусило язик. Я розумію, що їх усіх жахає цей чоловік. На мій сором, я нічим не кращий. Я прикипів до місця й дивлюсь на них краєм опущених очей, відчайдушно сподіваючись, що його грубість не буде спрямована на мене.

— Відпусти її, Теде, — каже від дверей Деніел Колрідж.

Його голос твердий, холодний, брязкає відлунням.

Стенвін важко дихає носом і дивиться на Деніела прищуреними очима. Між ними не має бути конкуренції. Стенвін — кремезний, м'язистий, розлючений. Але щось у тому, як Деніел стоїть, сунувши руки в кишені й нахиливши голову, зупиняє Стенвіна. Можливо, цей грубіян боїться бути збитим потягом, на який немов чекає Деніел.

Годинник бере волю в кулак і цокає.

Невдоволено буркнувши, Стенвін відпускає служницю та йде повз Деніела геть, бурмочучи щось собі під ніс.

Кімната вдихає, фортепіано продовжує грати, героїчний годинник іде далі, ніби нічого не сталося.

Очі Деніела оцінюють нас одне за одним.

Не в змозі витримати його допитливість, я дивлюся на своє віддзеркалення у вікні. На моєму обличчі огида, відраза до нескінченних вад мого характеру. Спочатку вбивство в лісі, а тепер це. Скільки несправедливостей я омину, перш ніж матиму відвагу втрутитися?

Примарою у шибці до мене підходить Деніел.

— Белл, — каже він м'яко, кладучи руку мені на плече. — Ти маєш хвилинку?

Згорбившись під тягарем свого сорому, я йду за ним до кабінету, що поруч, і кожна пара очей дивиться мені в спину. У цій кімнаті навіть темніше, ніж у вітальні: необрізаний плющ затуляє великі вікна, а темні портрети маслом поглинають ті крихти світла, яким вдалося просочитися крізь шибки. Письмовий стіл стоїть так, щоб мати вид на газон, і справляє вражання, що за ним щойно сиділи: з авторучки на клаптик промокального паперу тече чорнило, поруч лежить канцелярський ніж. Можна лише уявляти, які послання було написано в такій гнітючій атмосфері.

У протилежному куті, біля других дверей з кімнати, спантеличений молодий чоловік у мисливському костюмі зазирає в рупор грамофона, вочевидь дивуючись, чому платівка обертається, але не видає звуку.

— Один семестр у Кембриджі, і він уже вважає себе інженером, — каже Деніел, змушуючи цим молодого чоловіка відірватися від головоломки.

Чоловікові не більше, ніж двадцять чотири роки, темне волосся та широкі, пласкі риси справляють враження, що його обличчя притиснули до скла. Побачивши мене, він широко всміхається, неначе крізь вікно з дорослого чоловіка визирнув хлопчик.

— Беллі, чортів ідіот, нарешті! — каже він, тиснучи мені руку й одночасно плескаючи по моїй спині. Мене наче затиснули в приязних лещатах.

Він очікувально дивиться на мене, а побачивши, що я його не впізнаю, примружує зелені очі.

— Отже, це правда. Ти нічого не пам'ятаєш, — каже він, кидаючи швидкий погляд на Деніела. — От пощастило! Ходімо до бару, я познайомлю тебе з похміллям.

— Швидко в Блекгіті новини поширюються, — кажу я.

— Нудьга цьому сприяє, — каже він. — Мене звати Майкл Гардкасл. Ми старі друзі, хоча тепер, напевно, правильніше буде сказати, що ми щойно познайомилися.

У його словах не чується розчарування. Взагалі-то, його це навіть розважає. Навіть під час першої зустрічі зрозуміло, що Майкла Гардкасла захоплює майже все.

— Майкл минулого вечора сидів поруч із тобою, — каже Деніел, який взявся оглядати грамофон замість Майкла. — До речі, цілком можливо, що саме тому ти вийшов і вдарив себе по голові.

— Підіграй йому, Беллі, ми мріємо, що одного дня він раптом пожартує смішно, — каже Майкл.

Він інстинктивно робить паузу, чекаючи на мою відповідь, і ритм розмови розчавлюється вагою мого мовчання. Вперше відтоді, як я прокинувся цього ранку, я відчуваю потяг до свого старого життя. Мені бракує знання цих людей. Мені бракує близькості цієї дружби. Мій сум віддзеркалюється на обличчях моїх співбесідників, ніякове мовчання прокопує між нами траншею. Сподіваючись відновити хоча б малу частку довіри, що, можливо, колись була між нами, я відкочую рукав, щоб показати бинти на руці, крізь які вже трохи просочилася кров.

— Якби ж то я дійсно вдарив себе по голові, — кажу я. — Доктор Діккі вважає, що минулої ночі на мене хтось напав.

— Отакої! — ахає Деніел.

— Це все через ту кляту записку, так? — каже Майкл, дивлячись на мої поранення.

— Про що це ти, Гардкасле? — питає, вигнувши брови, Деніел. — Тобі щось відомо про це? Чому ти не сказав раніше?

— Та мені майже нічого розповідати, — боязко каже Майкл, колупаючи носком туфлі товстий килим. — Під час нашої п'ятої пляшки вина служниця принесла до столу записку. І майже одразу Белл просить вибачити, бо йому треба йти, і намагається згадати, як користуватися дверми, — у його погляді сором. — Я хотів піти з тобою, але ти вперто казав, що мусиш піти один. Я вирішив, що це зустріч з жінкою, абощо, тому не став наполягати, і відтоді не бачив тебе аж дотепер.

— Що було в записці? — питаю я.

— Не маю жодної гадки, друзяко, я її не бачив.

— А ти пам'ятаєш служницю, що її принесла, або чи згадував Белл когось на ім'я Анна? — питає Деніел.

Майкл знизує плечима і з головою занурюється в пам'ять.

— Анна? Ні, боюсь, жодного разу не чув. А щодо служниці… Ну-у… — він надуває щоки й довго випускає повітря. — Чорне плаття, білий фартух. Трясця, Колрідже, не верзи дурниць! Їх тут кілька десятків, хіба можливо запам'ятати їхні обличчя?

Він дивиться на нас безпомічно, Деніел у відповідь хитає з відразою головою.

— Не бійся, друже, ми цьому дамо ради, — каже він, стискаючи мені плече. — І я маю ідею, як це зробити.

Він указує на карту маєтку, що висить у рамі на стіні. Це архітектурне креслення, забрьохане дощем і пожовтіле по краях, яке, втім, досить красиво зображає будинок і територію навколо нього. Виявляється, Блекгіт — це величезний маєток з родинним кладовищем на заході, з конюшнею на сході та зі стежкою, що в'ється до озера з елінгом. За винятком під'їзної алеї, яка насправді є радше впертою дорогою, що йде навпростець до селища, решта є лісом. Як і підказував вид з вікна верхнього поверху, крім нас серед дерев нема нікого.

На моїй шкірі виступають краплі холодного поту.

Хтось хотів, щоб я зникнув серед цих просторів; так само, як цього ранку щезла Анна. Я шукаю власну могилу.

Відчувши мій неспокій, Деніел дивиться на мене.

— Усамітнене місце, — бурмоче він, стукаючи по срібному портсигарові, щоб вийняти сигарету. Потім сигарета висить на його губі, поки він шукає по кишенях запальничку.

— Мій батько привіз нас сюди, коли його політична кар'єра зазнала краху, — каже Майкл, запалюючи сигарету Деніела та беручи ще одну собі. — Старий вважав себе сільським поміщиком. Але все, звісно, сталося не так, як він сподівався.

Я питально вигинаю брову.

— Мого брата вбив чоловік, якого звали Чарлі Карвер, це був один з наших доглядачів території, — каже Майкл спокійно, неначе оголошує результати перегонів.

Приголомшений тим, що я міг забути щось настільки жахливе, я затинаюсь, просячи вибачення.

— Я… Співчуваю. Це, певно, було…

— Дуже-дуже давно, — трохи роздратовано перебиває мене Майкл. — Дев'ятнадцять років тому, якщо точно. Мені, коли це трапилося, було лише п'ять років, і якщо чесно, я майже нічого не пам'ятаю.

— На відміну від більшої частини газетярів, — додає Деніел. — Карвер разом із ще одним чоловіком напилися до поросячого виску й спіймали Томаса біля озера. Вони наполовину втопили його, а потім закінчили справу за допомогою ножа. Йому було близько семи років. Тед Стенвін прибіг туди й відігнав їх рушницею, але Томас був уже мертвий.

— Стенвін? — питаю я, намагаючись приховувати свій шок. — Той хам, що був на обіді?

— Краще його так вголос не звати, — каже Деніел.

— Мої батьки дуже доброї думки про старого Стенвіна, — каже Майкл. — Коли він намагався врятувати Томаса, він був рядовим єгерем, але батько дав йому в подяку одну з наших африканських плантацій, і мерзотник розбагатів.

— Що сталося з убивцями? — питаю я.

— Карвера повісили, — каже Деніел, струшуючи попіл на килим. — Поліція знайшла під мостинами його хати ніж, яким він скористався, а також дюжину пляшок поцупленого бренді. Його спільника не спіймали. Стенвін каже, що поранив того шротом, але до шпиталю ніхто з пораненнями не звертався, а Карвер видавати його відмовився. Лорд і леді Гардкасли того дня давали тут бал, тож це міг бути хтось з гостей, але родина наполягала, що жоден гість не був знайомий з Карвером.

— Дивна ця справа, як не дивись, — байдужно каже Майкл; його обличчя похмуре, як небо за вікном.

— То спільник досі на волі? — кажу я, відчуваючи мороз поза шкірою. Вбивство дев'ятнадцять років тому і ще одне — цього ранку. Це не може бути збігом.

— Через такі речі починаєш думати, навіщо існує поліція, — каже Деніел і замовкає.

Мій погляд натрапляє на Майкла, який дивиться у вітальню. Там стає пусто, бо гості поступово виходять до вестибюля, виносячи з собою і свої розмови. Навіть звідси мені чути дошкульний, невпинний рій образ, що атакує все, починаючи від занедбаного стану будинку й закінчуючи пияцтвом лорда Гардкасла та навіть крижаними манерами Івлін Гардкасл. Бідолашний Майкл; я не можу уявити, як це — чути у власному домі, як твою родину відкрито висміюють.

— Слухай, ми тут зібралися не для того, щоб надокучати тобі стародавньою історією, — порушує тишу Деніел. — Я розпитав навколо про Анну. Боюсь, гарних новин немає.

— Ніхто її не знає?

— Немає нікого, кого так звуть, ані серед гостей, ані серед слуг, — каже Майкл. — А ще важливішим є те, що ніхто з Блекгіту не зникав.

Я розкриваю рот, щоб заперечити, але Майкл підіймає руку, щоб я мовчав.

— Ти ніколи не даєш мені закінчити, Белл. Я не можу зібрати пошуковий загін, але чоловіки за десять хвилин підуть полювати. Якщо ти приблизно скажеш, де ти вранці опритомнів, я потурбуюсь, щоб ми пішли саме в тому напрямку й пильно дивилися навколо. Нас піде п'ятнадцятеро, тож є непогана ймовірність, що ми щось помітимо.

Вдячність розпирає мої груди:

— Дякую, Майкле!

Він усміхається мені крізь хмару сигаретного диму.

— Раніше я ніколи не чув, щоб ти перебільшував, Белле, тож навряд чи ти перебільшуєш зараз.

Я дивлюся на карту, бажаючи зробити все, що від мене залежить, але не маю жодної гадки, де я бачив Анну. Вбивця відправив мене на схід, і ліс вивергнув мене до фасаду Блекгіту, але я можу лише гадати, як довго я йшов і звідки міг почати. Затамувавши подих і вірячи в провидіння, я тикаю пальцем у карту. Деніел і Майкл дивляться через моє плече.

Майкл киває, потираючи підборіддя:

— Я скажу хлопцям, — він оглядає мене з голови до п'ят. — Тобі краще перевдягнутися. Ми незабаром виходимо.

— Я не піду, — кажу я, долаючи сором. — Мені треба… Я не можу…

Молодий чоловік ніяково посунувся:

— Ну ж бо…

— Не будь дурним, Майкле, — перебиває його Деніел і кладе руку на моє плече. — Подивись, що з ним зробили. Бідолаха Белл ледве вийшов з того лісу, навіщо йому повертатися туди?

Його голос стає лагіднішим.

— Не хвилюйся, Белле, знайдемо і твою пропалу дівчину, і того, хто вбив її. Тепер це в наших руках. А ти забирайся якнайдалі звідси.

5

Я стою біля великого вікна, наполовину прихований оксамитовими завісами. Майкл надворі, на під'їзній доріжці, серед решти чоловіків. Вони горбляться під важкими плащами, на зігнуті лікті сперто рушниці; сміх, теревені, з губ злітають хмаринки пари. Звільнившись з будинку, щоб розважитися забоєм, вони мають майже людський вигляд.

Слова Деніела втішні, але вони не можуть виправдати мене. Я маю бути там, з ними, шукати тіло жінки, яку підвів. Я ж натомість тікаю. Єдине, що мені до снаги — пройти через цей сором, подивитися, як вони вирушають без мене.

Повз вікно проходять собаки; вони натягують повідці, що псарі намагаються втримати. Дві юрби зливаються і прямують через газон до лісу, саме в тому напрямку, який я вказав Деніелові, хоча його самого я серед них не бачу. Певно, він долучиться до них згодом.

Я чекаю, коли останній з них зникає серед дерев, а тоді повертаюся до карти на стіні. Якщо вона правильна, конюшня не надто далеко від будинку. Там я, звісно, можу знайти старшого конюха. Він може надати карету, що довезе до селища, а звідти я дістануся додому поїздом.

Я обертаюся до вітальні й бачу, що двері заступила велика ґава.

Мені перехоплює подих, я підстрибую й натрапляю на сервант, з якого на підлогу сиплються сімейні світлини та дрібнички.

— Не треба лякатися, — каже істота, роблячи маленький крок з мороку.

Це зовсім не птах. Це чоловік, одягнутий як середньовічний чумний лікар; його пір'я — чорний плащ, а дзьоб — порцелянова маска, що блищить у світлі найближчої лампи. Напевно, це його костюм для сьогоднішнього маскараду, хоча й незрозуміло, навіщо він у нього вбрався посеред дня.

— Ви захопили мене зненацька, — кажу я, тримаючись за груди, і ніяково сміюсь, щоб приховати страх.

Він нахиляє голову й оглядає мене так, ніби я заблукала тварина, яку він знайшов на килимі.

— Що ви взяли з собою? — питає він.

— Прошу?

— Ви прокинулися зі словом на вустах, яким воно було?

— Ми знайомі? — питаю я й дивлюся крізь двері у вітальню, сподіваючись побачити ще одного гостя. На жаль, ми самі, і я з дедалі більшою тривогою розумію, що це відповідає його бажанням.

— Я вас знаю, — каже він. — Цього наразі достатньо. То яким було слово?

— Чому б вам не зняти маску, щоб ми могли розмовляти з вами лицем до лиця? — кажу я.

— Моя маска вас не стосується, докторе Белл, — каже він. — Дайте відповідь на моє питання.

Хоча він і не сказав нічого загрозливого, порцеляна приглушує його голос, додаючи кожному реченню тваринного ревіння.

— Анна, — кажу я й хапаюся за ногу, щоб зупинити її смикання.

Він зітхає:

— Шкода.

— Ви знаєте, хто вона? — питаю я з надією. — Ніхто в цьому будинку ніколи не чув про неї.

— Я був би здивований, якби вони чули, — каже він, відмахуючись від мого питання вдягнутою в рукавичку рукою. Він виймає з-під плаща золотий кишеньковий годинник і цокає язиком, побачивши час. — Нам треба вчасно виконати роботу, але не сьогодні, бо вам треба оговтатися. Ми незабаром поговоримо знову, коли все стане трохи яснішим. А поки що я раджу вам познайомитися з Блекгітом та іншими гостями. Відпочивайте, доки маєте змогу, докторе, незабаром вас знайде Лакей.

— Лакей? — питаю я, бо це слово здіймає глибоко в мені тривогу. — Це він відповідальний за вбивство Анни або за рани на моїй руці?

— Я дуже в цьому сумніваюсь, — каже Чумний Лікар. — Лакей самою лише рукою не обмежиться.

Позаду мене щось оглушливо грюкає, і я обертаюся на звук. Маленькі бризки крові розповзлися по вікну, а внизу серед зів'ялих квітів і бур'янів тріпоче, помираючи, птах. Бідолаха, певно, врізався в шибку. Мене дивують жалість, яку я відчуваю, і сльоза, що сочиться з мого ока через це обірване життя. Вирішивши поховати цього птаха, перш ніж робити щось інше, я розвертаюся, щоб попрощатися зі своїм загадковим співрозмовником, але його вже немає.

Я дивлюся на свої руки. Кулаки стиснуті так сильно, що нігті врізаються в долоні.

— Лакей, — повторюю я.

Це слово нічого для мене не значить, але почуття, яке воно викликає, не сплутати ні з чим. З якоїсь причини воно сповнює мене жахом.

Страх жене мене до письмового стола та канцелярського ножа, який я бачив раніше. Цей ніж маленький, але достатньо гострий, щоб проткнути кінчик мого пальця до крові. Посмоктавши рану, я ховаю зброю в кишеню. Це ненадійний захист, але його достатньо, щоб стримати має бажання негайно забарикадуватися у себе в кімнаті.

Трохи заспокоївшись, я йду до своєї спальні. Коли немає людей і нікому відволікати мою увагу від декору, Блекгіт справляє враження сумного мотлоху. Окрім величного вестибюля, решта кімнат, якими я йду, цвілі, вражені пліснявою та розкладом. У кутках лежать купки отрути проти щурів, а на всіх поверхнях, куди не дістають короткі руки слуг, лежить шар пилу. Килими потерті, меблі подряпані, за запиленими шибками шаф стоїть брудний срібний посуд.

Хоч якими б неприємними не видалися мені інші гості, мені бракує гомону їхніх розмов. Вони є живою силою цього будинку, вони заповнюють той простір, де без них опускається ця сувора тиша. Блекгіт живий лише тоді, коли в ньому є люди. Без них він є лише гнітючою руїною, що чекає, коли її знесуть, поклавши цим край її стражданням.

Я беру у своїй кімнаті плащ і парасольку, і йду надвір, де від землі відстрибує дощ, а повітря просякнуте смородом гнилого листя. Не будучи певним, об яке саме вікно розбився птах, я йду вздовж стіни, доки не знаходжу його труп, а тоді ховаю його за допомогою канцелярського ножа, замочивши при цьому рукавички.

Уже змерзнувши, я зважую, куди мені йти далі. Брукована дорога до конюшні огинає нижній край газону. Я можу піти навпростець по траві, але мої туфлі не годяться для такої пригоди, тому я обираю безпечніший варіант: іду під’їзною гравійною доріжкою, доки ліворуч не з'являється дорога. Мене вже не дивує, що вона в жахливому стані. Корені дерев повивертали з землі брук, необрізані гілки тягнуться вниз, наче пальці крадія. Досі не заспокоївшись після зустрічі з дивним чоловіком у костюмі чумного лікаря, я стискаю рукою ніж і йду повільно, боячись, що перечеплюсь або хтось вистрибне на мене з лісу. Не знаю, що то в нього за гра, що він так убрався, але забути про його застереження мені не вдається.

Хтось убив Анну й дав мені компас. Сумнівно, що одна й та сама людина напала на мене минулого вечора, щоб урятувати цього ранку, а тепер я мушу протидіяти ще й цьому Лакею. Ким я маю бути, щоб зібрати навколо себе стільки ворогів?

У кінці дороги стоїть зроблена з червоної цегли висока арка з розбитим скляним годинником, а за нею — подвір'я, оточене стайнями та надвірними будівлями. У годівницях повно вівса, карети стоять колесо до колеса, накриті проти погоди зеленою тканиною.

Єдине, чого немає — коней.

Усі стійла пусті.

— Агов? — обережно гукаю я. Мій голос відлунюється в подвір'ї, але відповіді на нього немає.

З димаря маленького будинку здіймається стовп чорного диму, двері не замкнені, тож я заходжу, щоб гукнути всередині. Вдома нікого немає, і це дивно, бо в каміні горить вогонь, а на столі стоять каша та грінки. Знявши мокрі рукавички, я вішаю їх на гачку над вогнем, сподіваючись зменшити свій дискомфорт на шляху назад.

Торкнувшись їжі пальцем, я виявляю, що вона трохи тепла; отже, її залишили не дуже давно. Кинуті сідло та шкіряна латка кажуть про те, що обірвався ремонт. Я можу лише припустити, що мешканці цього будинку поспішили надвір, щоб дати ладу чомусь раптовому, тому вирішую зачекати, доки вони повернуться. Попри те, що повітря просякло вугіллям і сильно пахне кінським волосом і засобом для полірування, це досить приємний притулок. Сильніше мене тривожить відлюдність цієї будівлі. Поки я не дізнався, хто напав на мене минулої ночі, треба ставитися обережно до всіх у Блекгіті, у тому числі й до старшого конюха. Якщо це залежатиме від мене, віч-на-віч я з ним не зустрінуся.

На гвіздку біля дверей висить розклад чергувань, біля нього висить на мотузочці олівець. Знявши цей аркуш, я перевертаю його, щоб написати замовлення поїздки до селища, але там уже щось написано.

«Не залишай Блекгіт, ти не єдиний, чиє життя залежить від тебе. Зустрінься зі мною біля мавзолею на родинному кладовищі о 10:20 вечора, і я все тобі поясню. О, і не забудь про свої рукавички, вони горять.

З любов'ю, Анна».

Я втягую носом дим, швидко розвертаюся й бачу, що мої рукавички тліють над вогнем. Швидко схопивши їх, я затоптую червоні іскри. Серце гупає; витріщивши очі, я обшукую будинок, щоб зрозуміти, як зроблено цей фокус.

«Чому б тобі не спитати про це Анну, коли ви з нею ввечері зустрінетеся?»

— Тому що я бачив, як вона загинула, — кажу я крізь зуби до пустої кімнати й через це відразу ніяковію.

Опанувавши себе, я перечитую записку, але правда досі недосяжна. Якщо Анна вижила, вона має бути дуже жорстокою, щоб так грати зі мною. Більш імовірно, що після того, як будинком поширилися чутки про мою ранкову пригоду, хтось вирішив мене розіграти. Бо навіщо інакше вибирати для зустрічі такі зловісні місце та час?

«І цей жартівник знає майбутнє?»

— Сьогодні погана погода, будь-хто зміг би передбачити, що я сушитиму рукавички.

Будинок ввічливо слухає, але навіть моїм власним вухам цей довід видається непереконливим. Він майже такий самий відчайдушний, як моє бажання не вірити записці. Мій характер такий зіпсований, що я залюбки облишив би надію на те, що Анна жива, заради того, щоб утекти звідси з чистою совістю.

Почуваючись кепсько, я надягаю обпалені рукавички. Мені треба подумати, а ходіння начебто сприяє цьому.

Я обходжу стайні й потрапляю на зарослий вигул, де трава сягає мені до поясу, а огорожа так погнила, що майже завалилася. На іншому боці вигулу йдуть під одною парасолькою дві фігури. Вони, певно, йдуть по якійсь стежині, бо рухаються швидко, тримаючи одне одного за руку. Лише Богові відомо, як вони мене помітили, але одна з фігур привітно махає рукою. Я відповідаю тим самим, створивши коротку мить віддаленої близькості, а потім вони зникають у тіні дерев.

Опустивши руку, я приймаю рішення.

Я казав собі, що мертва жінка не в праві вимагати чогось від мене, і тому я можу залишити Блекгіт. То була причина боягуза, але в ній, принаймні, була дещиця правди.

Але якщо Анна жива, тепер усе не так.

Я підвів її цього ранку, і це все, про що я відтоді думав. Тепер, коли я отримав другий шанс, я не можу відвернутися від неї. Вона в небезпеці, а я можу, а отже мушу допомогти. Якщо цього недостатньо для того, щоб затримати мене в Блекгіті, я не заслуговую на життя, яке так боюсь утратити. Хай там що, а о 10:20 вечора я мушу бути на кладовищі.

6

— Хтось хоче моєї смерті.

Дивно казати таке вголос, неначе накликаєш собі долю, але якщо я хочу дожити до цього вечора, я мушу здолати свій страх. Я відмовляюся витрачати ще більше часу на переховування в спальні. Тільки не тоді, коли стільки питань вимагають відповідей.

Я йду назад до будинку, пильно оглядаю дерева на ознаки небезпеки, мої думки гасають туди-сюди по ранкових подіях. Знов і знов я думаю про порізи на руці та про чоловіка в костюмі чумного лікаря, про Лакея та про загадкову Анну, яка виявилася живою та здатною залишати мені записки.

Як вона вижила в лісі?

Я роблю припущення, що вона написала записку заздалегідь, до того, як на неї напали, але звідки вона могла знати, що я буду в тій хаті й сушитиму над вогнем рукавички? Про свої плани я нікому не розповідав. Може, я міркував уголос? Чи могла вона спостерігати за мною?

Хитаючи головою, я роблю крок геть від цієї конкретної кролячої нори.

Я зазираю задалеко вперед, у той час як насправді мені треба озирнутися назад. Майкл сказав, що вчора під час вечері служниця принесла до столу записку, і що відтоді він мене не бачив.

Саме тоді все почалося.

«Тобі треба знайти служницю, що принесла записку».

Щойно я заходжу у двері Блекгіту, якісь голоси манять мене до вітальні, де я не знаходжу нікого, крім двох молодих служниць, що збирають залишки обіду на дві величезні таці. Вони працюють пліч-о-пліч, пліткують, схиливши одна до одної голови, і не помічають мене.

— …Генрієта каже, що вона збожеволіла, — каже одна з дівчин, в якої з-під білого чіпця вибилося брунатне волосся.

— Не можна так казати про леді Гелену, Бет, — докоряє інша дівчина. — Вона завжди добре до нас ставилася, справедливо, хіба ні?

Бет зважує цей факт проти рясноти своїх пліток.

— Генрієта каже, що вона марила, — продовжує вона. — Кричала на лорда Пітера. Каже, що це, певно, через повернення до Блекгіту після того, що сталося з майстром Томасом. Каже, що це місце дивно на людей впливає.

— Ця Генрієта багато чого каже, я б на твоєму місці на це не зважала. Хіба ми раніше не чули, як вони сваряться? До того ж, якби то було серйозно, леді Гелена сказала би пані Драдж, хіба ні? Завжди каже.

— Пані Драдж не може її знайти, — тріумфально каже Бет, вважаючи справу проти леді Гелени неспростовно доведеною. — Не бачила її весь ранок, але…

Моя поява обриває їхню розмову, покоївки переполохано намагаються зробити реверанс, і їхня спроба швидко перетворюється в плутанину з рук, ніг і збентежених облич. Махнувши рукою, щоб вони не переймалися, я питаю в них, хто прислужував минулого вечора під час вечері, але у відповідь отримую лише пусті погляди та вибачливе бурмотіння. Я вже готовий здатися, аж раптом Бет наважується сказати, що Івлін Гардкасл розважає інших пані в Сонячній кімнаті, що в задній частині будинку, і вона має знати більше.

Після коротких переговорів одна зі служниць веде мене крізь бічні двері до кабінету, в якому я вранці зустрічався з Деніелом і Майклом. За кабінетом знаходиться бібліотека, яку ми хутко перетинаємо й виходимо з неї до темного коридору. При нашій появі темнота ворушиться, з-під маленького столика для телефона з'являється чорна кішка, хвіст якої повзе по дерев'яній підлозі. Безшумно ступаючи лапами, вона чапає вздовж коридору й прослизає до прочинених дверей у дальньому кінці. Звідти просочується тепле оранжеве світло, голоси та музика.

— Пані Івлін там, сер, — каже служниця.

Її інтонація лаконічно описує і кімнату, і Івлін Гардкасл — схоже, дівчина невисокої думки про них.

Проігнорувавши її уїдливість, я відчиняю двері, і тепло кімнати за ними вдаряє мене в обличчя. Повітря важке, п'янке від парфумів, його зрушує лише груба музика, що літає, ширяє та натикається на стіни. Великі вікна дають вид на садок за будинком, а далі складаються куполом сірі хмари. Навколо каміна розставлені крісла та канапи, на яких напівлежать схожі на в'ялі орхідеї молоді жінки, що палять сигарети та випивають. Настрій у кімнаті скоріше сторожко-очікувальний, ніж святковий. Мало не єдиною живою істотою тут видається картина на стіні: стара жінка з вугільно-чорними очима сидить і дивиться на цю кімнату; вираз її обличчя красномовно передає відразу до цього збіговиська.

— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже в мене за спиною жіночий голос. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.

Я повертаюся лицем до голосу, шаріючись від того, що дюжина облич виринають зі своєї нудьги, щоб оглянути мене. Моє ім'я оббігає навколо кімнати; за ним, наче бджолиний рій, слідує шепіт.

Обабіч шахового столику сидять жінка, про яку я припускаю, що це Івлін Гардкасл, і літній, надзвичайно товстий чоловік, вдягнутий у костюм, що замалий для нього. Вони дивна пара. Івлін ще немає тридцяти років; тонке, кощаве тіло, високі вилиці, зав'язане ззаду біляве волосся — вона трохи нагадує осколок скла. На ній зелена сукня: модно скроєна, з паском на талії; різкі контури гармонують із суворим виразом обличчя.

Що ж до товстуна, то йому має бути не менш як шістдесят п'ять років, і мені важко уявити, які вправи йому довелося виконати, щоб умостити свою тушу за стіл. Його стілець замалий для нього й занадто жорсткий. Товстун страждає. На його чолі блищить піт, а просякла хусточка, яку він стискає в руці, каже, що ці страждання тривають уже довго. Він дивиться на мене дивно, на обличчі в нього щось середнє між цікавістю та вдячністю.

— Прошу вибачити, — кажу я. — Я…

Не відриваючи погляд від шахівниці, Івлін штовхає пішака вперед. Товстун повертається до гри й бере кінчиками м'ясистих пальців свого слона.

Несподівано для себе я стогну через його помилку.

— Ви вмієте грати в шахи? — питає мене Івлін, втупивши очі в шахівницю.

— Схоже, що так, — кажу я.

— То може ви зіграєте зі мною після лорда Ревенкорта?

Всупереч моєму попередженню слон Ревенкорта прямує до пастки Івлін, щоб бути вбитим турою. Далі гра товстуна зумовлена панікою, а Івлін швидко рухає свої фігури вперед, квапить його, коли він має зберігати спокій. Гра закінчується за кілька ходів.

— Дякую, що розважили, лорде Ревенкорт, — каже Івлін, кладучи його короля. — А тепер, якщо я не помиляюсь, вам треба кудись поспішати.

Це прощання не надто ввічливе, і Ревенкорт, незграбно вклонившись, виплутується з-за столу й кульгає з кімнати геть, злегка кивнувши мені.

Відраза Івлін переслідує його аж до дверей, але миттєво зникає, коли жінка вказує мені на стілець навпроти себе.

— Будь ласка, — каже вона.

— Боюсь, я не можу, — кажу я. — Я шукаю служницю, яка принесла мені записку під час учорашньої вечері, але окрім цього я про неї нічого не знаю. Я сподівався на вашу допомогу.

— Вам міг би допомогти наш дворецький, — каже вона, повертаючи рештки своєї армії на початкові позиції.

Кожна з фігур стає точно в центрі свого квадратика, лицем до ворога. Боягузам на цій шахівниці, вочевидь, немає місця.

— Пан Коллінз знає кожний крок кожного слуги цього будинку; принаймні, він робить усе, щоб вони так вважали, — каже Івлін. — На жаль, сьогодні вранці його побили. Доктор Діккі перевів його до сторожки, щоб той міг відпочити. Я, до речі, збиралася відвідати його. Якщо хочете, ходімо зі мною.

Я мить вагаюсь, оцінюючи небезпеку. Залишається лише сподіватися, що якщо б Івлін Гардкасл планувала завдати мені шкоди, вона не стала б оголошувати свій намір піти разом зі мною перед цілою кімнатою свідків.

— Ви дуже ласкаві, — відповідаю я, заслуживши цим спалах усмішки.

Івлін підводиться, чи то не помічаючи, чи то вдаючи, що не бачить спрямованих на нас цікавих поглядів. До садка можна вийти крізь великі засклені двері, але ми проходимо повз них і натомість виходимо через вестибюль, щоб мати змогу сходити спершу до своїх кімнат по плащі та капелюхи. Коли ми з Блекгіту виходимо у вітряний холодний день, Івлін досі поправляє на собі одяг.

— Дозвольте спитати, що саме трапилося з паном Коллінзом? — кажу я, подумавши, що напад на нього може бути пов'язаним з нападом на мене.

— Як мені сказали, на нього накинувся один з наших гостей, художник на ім'я Ґреґорі Ґолд, — каже вона, зав'язуючи товстий шарф. — Це був абсолютно безпричинний напад, і Ґолд устиг добряче його побити, перш ніж хтось утрутився. Мушу попередити вас, докторе, панові Коллінзу дали багато заспокійливого, тож я не певна, чи буде він здатен допомогти вам.

Ми йдемо гравійною доріжкою, що веде до селища, і мене знову вражає незвичайність мого стану. Колись, упродовж кількох минулих днів, я мав прибути сюди саме цим шляхом, радісний і схвильований, або ж роздратований віддаленістю та відлюдністю цього маєтку. Чи розумів я тоді небезпеку, в якій був, або ж зрозумів її згодом, уже тут? Така велика частка мене загублена, спогади здуло, наче опале листя вітром, але ось він я, зроблений наново. Мені цікаво, чи сподобався б Себастьянові Беллу цей чоловік, яким я став? Чи знайшли б ми взагалі спільну мову?

Не кажучи жодного слова, Івлін бере мене під лікоть, і тепла посмішка змінює її обличчя. Таке враження, ніби всередині дівчини запалили вогонь, її очі блищать життям, проганяючи похмуру жінку, якою вона була до цього.

— Як добре виходити з Блекгіту! — скрикує вона й підіймає лице назустріч дощу. — Слава Богу, що ви прийшли саме тоді, докторе. Чесне слово, ще б одна хвилина, і я б щось собі заподіяла.

— Що ж, у такому разі добре, що я завітав, — кажу я, дещо наляканий зміною в її настрої.

Відчувши моє спантеличення, Івлін сміється.

— О, не зважайте на мене, — каже вона. — Я ненавиджу повільне зближення з людьми, тому щоразу, як зустрічаю когось, хто мені подобається, я просто відразу припускаю, що ми вже друзі. Це заощаджує багато часу.

— Я можу вас зрозуміти, — кажу я. — Дозвольте спитати, чим я справив на вас добре враження?

— Лише за умови, що ви дозволите мені відповісти відверто.

— А прямо зараз ви не відверта?

— Я намагалася бути ввічливою, але ви праві, я завжди роблю не правильний вибір, — каже вона з удаваним жалем. — Що ж, якщо відверто, то мені подобається ваша меланхолія, докторе. Ви справляєте враження людини, яка радше була б деінде, і це бажання я цілком поділяю.

— Ви хочете сказати, що не радієте поверненню додому?

— О, цей будинок не був моїм домом дуже довго, — каже вона, перестрибуючи через велику калюжу. — Упродовж минулих дев'ятнадцяти років я жила в Парижі, відколи мого брата вбили.

— А як щодо жінок, з якими я вас бачив у Сонячній кімнаті, хіба вони вам не подруги?

— Вони приїхали цього ранку і я, якщо чесно, не впізнаю жодної з них. Діти, яких я знала, скинули з себе шкуру й виповзли у суспільство. Я тут така сама чужа, як і ви.

— Принаймні, ви не чужа сама собі, міс Гардкасл, — кажу я. — Можливо, вас хоча б це втішить?

— Навпаки, — каже вона, дивлячись на мене. — Мені здається, що було би просто чудово відійти від себе на якийсь час. Я заздрю вам.

— Заздрите?

— А чом ні? — каже вона, витираючи з обличчя дощ. — Ви душа, з якої зняли все, докторе. Жодного жалю, жодних ран, жодної брехні, яку треба собі казати, щоб кожного ранку мати змогу подивитися на себе в дзеркало. Ви… — вона кусає губу, шукаючи слушне слово. — Чесний.

— Також це можна назвати «беззахисний», — кажу я.

— Ви хочете сказати, що ви теж не радієте своєму поверненню?

Її посмішка дивна, в губах легкий вигин, який було б легко сприйняти як насмішку, але насправді він видається змовницьким.

— Я не такий чоловік, яким сподівався бути, — тихо кажу я, дивуючись власній відвертості. Щось у цій жінці розслаблює мене, але я, хоч вбийте, не знаю, що саме.

— Чому? — питає вона.

— Я боягуз, міс Гардкасл, — зітхаю я. — Сорок років спогадів щезло, і ось що під ними ховалося. Ось що від мене залишилося.

— Будь ласка, звіть мене Іві. У такому разі я зможу звати вас Себастьяном і сказати, щоб ви не переймалися своїми вадами. Ми всі їх маємо, і якби я теж щойно з'явилася на цьому світі, я теж, можливо, була б обережною, — каже вона, стискаючи моє передпліччя.

— Ви дуже ласкаві, але йдеться про дещо більш глибоке, більш інстинктивне.

— Ну то й що, що ви боягуз? — питає вона. — Бувають і гірші риси. Принаймні, ви не злий, не жорстокий. До того ж, тепер ви отримали можливість вибору. Замість збирати себе навпомацки, як це робимо ми, решта, щоб одного дня прокинутися без жодної гадки про те, яким чином ми стали тим, ким ми є, ви можете подивитися на світ і на людей навколо й обрати ті частини характеру, які бажаєте. Ви можете сказати: «Я хочу чесність того чоловіка та оптимізм тієї жінки», неначе замовляєте собі костюм на Севіл-Роу.

— Ви робите з моєї травми везіння, — кажу я, відчуваючи піднесення.

— Ну а що, якщо не це, можна назвати другим шансом? — питає вона. — Вам не подобається чоловік, яким ви були — добре, будьте кимось іншим. Вас більше нічого не зупиняє. Як я вже сказала, я заздрю вам. Решта з нас застрягли у своїх помилках.

Мені нічого на це відповісти; втім, миттєвої відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох велетенських стовпів, на вершинах яких ангели дмухають у свої мовчазні сурми. Сторожка розташована ліворуч від нас, серед дерев: крізь щільне листя подекуди проглядає червона черепиця на даху. Стежка веде до обшарпаних зелених дверей, що розбухнули від віку та вкрилися тріщинами. Івлін ігнорує ці двері й тягне мене за пальці до задньої частини будинку; ми проштовхуємося крізь гілля, що доросло аж до крихких стін.

Задні двері заперті простою засувкою, відсунувши яку дівчина заводить мене до сирої кухні; там усе вкрито шаром пилу, на полицях досі стоять мідні каструлі. Зайшовши, жінка зупиняється й прислухається.

— Івлін? — кажу я.

Вказавши жестом, щоб я мовчав, вона робить крок до коридору. Від цього несподіваного попередження мені стає моторошно, тіло напружується, але вона сміється:

— Пробачте, Себастьяне, я прислухалася, чи тут мій батько.

— Ваш батько? — здивовано перепитую я.

— Він тут живе, — каже вона. — Він мав піти полювати, але я не хотіла раптово натрапити на нього, якщо він спізнився. Боюсь, ми з ним не надто сильно подобаємося одне одному.

Не встиг я спитати її ще про що-небудь, як вона поманила мене до коридору, а потім — вузькими сходами вгору. Голі дерев'яні сходинки скриплять під нашими ногами. Я не відстаю від неї, і кожні кілька кроків озираюся. Ця будівля вузька та зігнута, двері вбудовані у стіни під дивними кутами, наче криві зуби в роті. Вітер свистить крізь вікна, приносячи запах дощу, і вся будівля, здається, торохтить на своєму фундаменті. У цьому будинку все неначе навмисно створено таким, щоб навіювати неспокій.

— А чому дворецького віднесли аж сюди? — питаю я Івлін, яка намагається вибрати одні двері з двох. — Має ж бути більш комфортне місце.

— Усі кімнати головної будівлі зайняті, а доктор Діккі наказав спокій, тишу та добрий камін. Хоч вірте, хоч ні, але тут йому, можливо, найкраще. Ходімо, спробуймо ці, — каже вона, слабко стукає по лівих дверях і штовхає їх, не почувши відповіді.

Високий чоловік у забрудненій вуглем сорочці висить на гакові в стелі, зв'язаний за руки, а його ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, вкрита чорним хвилястим волоссям голова опущена на груди, на обличчі подекуди цятки крові.

— Ні, це не ті двері, — байдужим голосом каже Івлін.

— Якого дідька?! — кажу я, стривожено задкуючи. — Хто цей чоловік, Івлін?

— Це Ґреґорі Ґолд — той, хто накинувся на нашого дворецького, — каже Івлін, дивлячись на в’язня як на пришпиленого до дошки метелика. — Дворецький був на війні батьковим ординарцем. Схоже, батько сприйняв цей напад як образу.

— Образу? — кажу я. — Іві, його підвішено як свиню!

— Вишуканістю манер батько ніколи не відрізнявся; і розумом теж, — знизала вона плечима. — Мені здається, що ці дві речі пов'язані.

Вперше відтоді, як я прокинувся, моя кров кипить. Якими б не були скоєні цим чоловіком злочини, правосуддя не робиться мотузкою в запертій кімнаті!

— Ми не можемо залишити його так! — протестую я. — Це негуманно.

— Негуманним є те, що він зробив, — каже Івлін, і я вперше відчуваю її холодність. — Мати найняла Ґолда виправити кілька з родинних портретів, не більше. Він навіть не був знайомий з дворецьким, тим не менш, цього ранку він наскочив на нього з коцюбою й забив мало не на смерть. Повірте, Себастьяне, він заслуговує на гірше, ніж те, що з ним тут відбувається.

— Що з ним буде далі? — питаю я.

— З селища приїде констебль, — каже Івлін, виводячи мене з кімнати й зачиняючи за нами двері, після чого її настрій миттєво покращується. — А тим часом батько хоче, щоб Ґолд зрозумів, що господарю це не сподобалося, от і все. Ага, ось це мають бути ті, що нам потрібні.

Вона відчиняє двері на протилежній стороні коридору, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами та з одним брудним вікном. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, за ґратами горить вогонь, поруч приготовлено багато дров. У куті стоїть залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою лежить безформною купою дворецький. Я впізнаю його. Це той самий чоловік з опіком, що впустив мене вранці.

Івлін казала правду, з ним обійшлися жорстоко. Його обличчя жахливо посиніло й опухло від ран, на подушці запеклися плями крові. Я міг би подумати, що він мертвий, якби він не бурмотів щось у своєму тривожному сні.

Біля нього на дерев'яному стільці сидить служниця, на колінах у неї лежить велика книжка. Дівчині навряд чи більше, ніж двадцять три роки; маленька — хоч у кишеню ховай; з-під чіпця випало біляве волосся. Вона обертається до нас, а зрозумівши, хто ми, закриває книжку, схоплюється на ноги та квапливо поправляє білий фартух.

— Міс Івлін, — затиняється вона, втупивши погляд у підлогу. — Я не знала, що ви прийдете.

— Цьому моєму другові було потрібно побачитися з паном Коллінзом, — каже Івлін.

Карі очі дівчини миттєво зиркають на мене, а потім знову втуплюються в землю.

— Мені дуже шкода, пані, але він за весь ранок не прокидався, — каже служниця. — Лікар дав йому якісь пігулки, щоб він спав.

— І його не можна розбудити?

— Я не пробувала, пані, але ви, коли здіймалися сходами, здійняли великий шум, а в нього навіть очі не ворухнулися. Не знаю, що може його розбудити, якщо навіть це не змогло. Він мертвий для всього світу.

Очі дівчини знову звертаються до мене й перш ніж знов опуститися на підлогу, зупиняються достатньо довго, щоб я припустив знайомство між нами.

— Перепрошую, а ми з вами знайомі? — питаю я.

— Ні, пане, насправді ні, просто… Я вам прислуговувала вчора ввечері.

— Це ви принесли мені записку? — схвильовано питаю я.

— Ні, сер, не я. То була Меделін.

— Меделін?

— Моя камеристка, — втручається Івлін. — Слуг у будинку не вистачає, тож я послала її на кухню, щоб вона там допомагала. Що ж, нам пощастило, — вона дивиться на свій годинник на зап'ясті, — Меделін понесла мисливцям закуски, але близько третьої години повернеться. Тоді ми зможемо її спитати разом.

Я знов повертаюся до служниці.

— Ви знаєте ще що-небудь про записку? — питаю я. — Може, про що вона?

Тиснучи свої руки, служниця хитає головою. Бідолаха вочевидь почувається ніяково, тому я, жаліючи її, дякую та йду геть.

7

Ми прямуємо дорогою до селища, і щокроку дерева наближаються. Дорога не така, якою я її уявляв. Карта в кабінеті навіювала картини чогось величного, як-то прорубаного крізь ліс бульвару. Але реальність більше схожа на широкий ґрунтовий шлях, на якому трапляються вибоїни та впалі гілки. Цей ліс не стільки приборкали, скільки домовилися з ним, і Гардкаслам вдалося добитися від свого сусіда лише незначних поступок.

Я не знаю, куди ми йдемо, але Івлін вважає, що ми можемо перехопити Меделін, коли та повертатиметься з полювання. Я маю тайну підозру, що вона просто шукає привід не повертатися до будинку. Але ці хитрощі непотрібні. Упродовж цієї години, що я провів у компанії Івлін, я вперше відтоді, як прокинувся, почуваюся цілісною особою, а не її залишками. Тут, під вітром і дощем, пліч-о-пліч з другом я почуваюся щасливішим, ніж будь-коли досі.

— А що, на вашу думку, може вам сказати Меделін? — питає Івлін, піднімаючи зі стежки гілку й відкидаючи її в ліс.

— Річ у записці, яку вона дала мені минулого вечора, якою мене виманили в ліс, щоб хтось зміг напасти на мене, — кажу я.

— Напасти! — шоковано перебиває мене Івлін. — Тут? Чому?

— Не знаю, але сподіваюсь, що Меделін зможе сказати мені, хто надіслав записку. Можливо, вона навіть подивилася, що там написано.

— Щодо цього жодного «можливо», — каже Івлін. — Меделін була зі мною в Парижі. Вона вірна, вона вміє мене розвеселити, але покоївка з неї жахлива. Зазирання в чужу пошту вона, здається, вважає однією з пільг своєї роботи.

— Ви дуже поблажлива, — кажу я.

— Змушена бути такою, бо не можу добре платити, — каже вона. — А коли вона розповість, що там було написано, що тоді?

— Я розповім поліції, — кажу я. — І тоді, сподіваюсь, зможу нарешті забути про цю справу.

Повернувши згідно з перекошеним дороговказом ліворуч, ми йдемо в ліс стежкою, яку повсякчас перетинають ґрунтові дороги, і незабаром зворотний шлях вже не знайти.

— А ви знаєте, куди йдете? — нервово питаю я, відхиляючи від обличчя гілку, що висить низько. Останнього разу, коли я зайшов у цей ліс, моя пам’ять звідти не повернулася.

— Ми керуємося ось цим, — каже вона, смикаючи прибитий до дерева клапоть жовтої тканини.

Він схожий на ті червоні, по яких я вийшов вранці до Блекгіту, і ця подібність посилює мій неспокій.

— Це мітки, — каже вона. — Доглядачі орієнтуються за допомогою них у лісі. Не бійтеся, далеко я вас не заведу.

Щойно вона це каже, ми виходимо на маленьку галявину, посеред якої стоїть кам'яний колодязь. Дерев'яний дах обрушився, а залізне колесо, яким колись підіймали відро, тепер іржавіє в багні, майже сховане під опалим листям. Івлін задоволено плескає в долоні, а потім приязно кладе руку на вкритий мохом камінь. Вона вочевидь сподівається, що я не помітив ні встромлений у тріщину папірець, ні те, як її пальці швидко прикрили його. Дружба змушує мене підіграти, і я спішно відводжу очі, коли вона повертається до мене. Певно, вона має в цьому будинку залицяльника, і хоч мені й соромно зізнаватися, але я заздрю цьому таємному зв'язку та адресатові.

— Ми прийшли, — каже жінка, театрально розкинувши руки. — Меделін ітиме через цю галявину, коли повертатиметься до будинку. Це має бути невдовзі. Вона має повернутися до третьої, щоб допомогти готувати бальну залу.

— Де ми? — питаю я, дивлячись навколо.

— Це колодязь побажань, — каже вона й нахиляється через край, щоб подивитися в чорноту. — Ми з Майклом ходили сюди, коли були дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.

— І що саме бажала юна Івлін Гардкасл? — питаю я.

Вона супить лоб, це питання спантеличує її.

— Знаєте, хоч вбийте, але не пам'ятаю, — каже вона. — Що хоче дитина, яка має все?

«Те саме, що й усі інші — мати ще більше».

— Навряд чи я міг би на це відповісти, навіть якщо мав би свою пам'ять.

Обтрусивши руки від бруду, Івлін запитально дивиться на мене. Я бачу, як усередині неї палає цікавість, бачу радість від зустрічі з чимось невідомим і несподіваним там, де все знайоме. З раптовим розчаруванням я розумію, що знаходжусь у її компанії тому, що її це розважає.

— А ви думали, що робитимете, якщо ваші спогади не повернуться? — питає вона, пом'якшуючи своє запитання лагідністю голосу.

Тепер моя черга бути спантеличеним.

Після того, як моя початкова розгубленість минула, я намагався не замислюватися про свою хворобу. Взагалі-то, втрата спогадів виявилася радше розчаруванням, ніж трагедією; неспроможність згадати Анну була чи не єдиним, що не можна було назвати простою незручністю. Поки що, розкопуючи Себастьяна Белла, я знайшов двох друзів, анотовану Біблію та заперту скриню. Це все, що залишилося від сорока років життя. Я не маю ні дружини, яка плаче через втрачений час сумісного життя, ні дитини, яка боїться, що батько, якого вона любила, може не повернутися. З такої точки зору життя Себастьяна Белла важко було загубити й важко оплакувати.

Десь у лісі ламається гілка.

— Лакей, — каже Івлін, і моя кров миттєво холоне, бо я згадую попередження Чумного Лікаря.

— Що ви сказали? — питаю я, шалено оглядаючи ліс.

— Той звук — то лакей, — каже вона. — Вони дрова збирають. Сором, так? Нам бракує слуг, щоб забезпечити дровами всі каміни, тому нашим гостям доводиться слати в ліс власних лакеїв.

— Лакеїв? Скільки їх?

— По одному від кожної сім'ї гостей, а приїдуть ще кілька. — Напевно, їх уже сім або вісім.

— Вісім? — хриплим голосом питаю я.

— Себастьяне, вам недобре? — питає Івлін, беручи мене за руку.

За інших обставин я радів би цій турботі, цій приязні, але тут і тепер її увага лише змушує мене ніяковіти. Як мені пояснити, що дивний чолов'яга в костюмі чумного лікаря попередив, щоб я стерігся «лакея», і що це слово, хоч і не значить для мене нічого, сповнює мене жахом кожного разу, коли я чую його?

— Пробачте, Іві, — кажу я, сумно хитаючи головою. — Мені треба багато вам розповісти, але не тут і не зараз.

Не в змозі витримати її питальний погляд, я оглядаю галявину, шукаючи іншу тему. Три стежки розходяться в ліс у різні сторони, а одна з них протинає прямий шлях крізь дерева до води.

— А це?..

— Озеро, — каже Івлін, дивлячись мимо мене. — Те саме озеро, взагалі-то. Біля якого Чарлі Карвер убив мого брата.

Осколок мовчання роз'єднує нас.

— Співчуваю, Іві, — зрештою кажу я, соромлячись бідності своїх слів.

— Ви думатиме, що я погана, але це сталося так давно, що вже здається майже нереальним, — каже вона. — Я не можу навіть згадати обличчя Томаса.

— Майкл висловив схожі почуття, — кажу я.

— І це не дивно, він був на п'ять років менший від мене, коли це сталося, — вона обіймає себе руками, голос відчужений. — Того ранку я мала доглядати за Томасом, але хотіла покататися верхи, а він завжди докучав мені, тому я організувала для дітей пошук скарбів і залишила його. Якби я не була такою егоїсткою, він не пішов би до того озера, і брудні руки Карвера його не дістали б. Ви не можете уявити, що така думка робить з дитиною. Я не спала, майже не їла. Я не могла відчувати нічого, крім злості та провини. Я ставилася жахливо до кожного, хто намагався втішити мене.

— І що змінилося?

— Майкл, — мрійливо всміхається вона. — Я була зла до нього, відверто кривдила, але що б я не казала, він залишався біля мене. Він бачив, що я сумую, і хотів зробити так, щоб мені було краще. Гадаю, він як слід навіть не розумів, що відбувається. Він просто робив так, як правильно робити, але саме цим не дав мені зіпсуватися остаточно.

— Саме тому ви й поїхали до Парижа, щоб утекти від цього?

— Це був не мій вибір, батьки відіслали мене туди через кілька місяців після того, як це сталося, — каже вона, прикусивши губу. — Вони не могли вибачити мене, а я, якби залишилася, теж не змогла б вибачити себе. Я знаю, що це мало бути покаранням, але насправді вигнання стало радше благом.

— І тим не менш ви повернулися?

— Ви кажете так, ніби я мала вибір, — гірко каже вона, затягуючи шарф проти вітру, що проривається поміж деревами. — Мої батьки наказали мені повернутися, вони навіть загрожували вилучити мене зі свого заповіту в разі моєї незгоди. Коли це не допомогло, вони пригрозили вилучити натомість Майкла. Ось я й повернулася.

— Я не розумію, якщо вони такі злі, то чому вони влаштували на вашу честь святкування?

— Святкування? — каже вона й хитає головою. — Ох, чоловіче, ви дійсно не маєте жодної уяви про те, що тут відбувається?

— Може ви…

— Завтра виповнюється дев'ятнадцять років від того дня, як було вбито мого брата, Себастьяне. Не знаю чому, але мої батьки вирішили відзначити цю дату поверненням до будинку, в якому це трапилося, та запрошенням до нього тих самих гостей, що були тут того дня.

У її голосі посилюється лють, пульсація болю, і я готовий зробити будь-що, щоб позбавити її його. Івлін відвертається лицем до озера, її сині очі дивляться в нікуди.

— Вони видають поминки за вечірку й зробили мене почесним гостем, а це, як на мене, може означати лише те, що на мене чекає щось жахливе, — продовжує вона. — Це не святкування, це покарання, за яким спостерігатимуть п'ятдесят людей у найгарнішому одязі.

— Невже ваші батьки настільки злопам'ятні? — шоковано питаю я.

Мене охоплюють ті самі почуття, що я відчув, коли птах розбився об вікно — великий наплив жалю, змішаного з відчуттям несправедливості раптової жорстокості життя.

— Моя мати сьогодні прислала мені повідомлення, попросила зустрітися з нею біля озера, — каже вона. — Вона не прийшла; гадаю, вона й не збиралася приходити. Просто хотіла, щоб я стояла там, де це сталося, й згадувала. Це достатня відповідь на ваше запитання?

— Івлін… Я… Я не знаю, що сказати.

— Нічого тут казати, Себастьяне. Заможність отруює душу, а мої батьки були заможними дуже довго… Так само, як і більшість гостей, що будуть на цій вечірці, — каже Івлін. — Їхні манери — маска, вам краще не забувати про це.

Побачивши моє страдницьке обличчя, вона всміхається та бере мене за руку. Її пальці холодні, а погляд — теплий. Вона має ламку мужність в'язня, що робить останні кроки до шибениці.

— О, не переймайтеся, любий, — каже вона. — Я вже так багато не спала з цієї причини, що не буде жодної користі, якщо ви теж сон утратите. Якщо хочете, можете побажати над колодязем щось для мене, але я вас зрозумію, якщо ви маєте більші тривоги.

З кишені вона виймає монетку.

— Ось, — каже вона, простягаючи її мені. — Гадаю, тих камінчиків у дитинстві було недостатньо.

Монета летить довго, а на дні б'ється об камінь, а не об воду. Всупереч пораді Івлін я не вкладаю в цю монету жодної надії про себе. Натомість я молюся про її звільнення з цього місця, про щасливе життя та свободу від батьківських махінацій. Як дитина, я заплющую очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, природний стан речей перевернеться й самим лише побажанням неможливе стане ймовірним.

— Ви так сильно змінилися, — бурмоче Івлін.

По її обличчю пробігає миттєва емоція, легка ознака дискомфорту від розуміння того, що вона щойно бовкнула.

— Ви знали мене раніше? — здивовано питаю я.

Чомусь мені жодного разу не спадала думка, що ми з Івлін могли мати якісь стосунки до цього дня.

— Не треба було мені нічого казати, — каже вона, йдучи від мене.

— Іві, я провів у вашій компанії понад годину, і це робить вас моїм найближчим другом у всьому світі, — кажу я. — Будь ласка, будьте зі мною чесні. Хто я?

Її очі вивчають моє обличчя.

— Я не та, хто має це казати, — протестує вона. — Ми познайомилися лише два дні тому, майже не спілкувалися. Більшість з того, що я знаю — натяки та плітки.

— Сидячи перед пустим столом, я згоден їсти навіть крихти.

Вона стулила губи. Ніяково поправляє свої рукави. Якби вона мала лопату, вона б вирила собі підземний хід для втечі. Про життя добрих людей розповідають з більшою охотою, і я починаю жахатися того, що вона може мені розповісти. Але все одно, я не можу зупинитися.

— Будь ласка, — благаю я. — Раніше ви сказали, що я можу обрати, ким я хочу бути, але я не можу зробити це, не знаючи, ким я був.

Її опір похитнувся, вона дивиться на мене вгору з-під вій.

— Ви певні, що хочете це знати? — питає вона. — Правда не завжди ласкава.

— Ласкава чи ні, я мушу зрозуміти, що я втратив.

— Як на мене, то не дуже багато, — зітхає вона й стискає руками мою долоню. — Ви продавали наркотики, Себастьяне. Ви заробляли на хліб, полегшуючи нудьгу багатих ледацюг, і заробляли непогано, судячи з власного кабінету на Гарлі-Стріт.

— Я…

— Торговець наркотиками, — повторює вона. — У моді зараз, як я розумію, лауданум — настоянка опію, але якщо вірити пересудам, у вашій чарівній скрині знайдеться що-небудь на будь-який смак.

Всередині мене наче щось зламалося. Хто б міг повірити, що минуле може завдати такої рани, але одкровення про мій фах наче зробило в мені наскрізну діру. Попри всі мої сьогоднішні невдачі, я повсякчас тішив себе гордістю тим, що був доктором. У цьому я бачив шляхетність, навіть честь. Але ні, отримавши цей титул, Себастьян Белл скористався ним задля егоїстичних мотивів, викресливши все добре, що залишалося в ньому.

Івлін мала рацію, правда не завжди є ласкавою, але ніхто не мусить відкривати себе так, ніби натикаєшся посеред ночі на покинутий будинок.

— Не треба перейматися цим, — каже Івлін, нахиляючи голову, щоб зазирнути мені в очі. — У чоловікові, що стоїть переді мною, я бачу дуже мало від тієї огидної істоти.

— Мене саме для цього запросили на вечірку? — тихо питаю я. — Продавати свій товар?

Її усмішка співчутлива:

— Напевно, так.

Я ціпенію й бачу себе зі сторони. Усі ці дивні погляди впродовж дня, усі шепотіння та збудження, що поширювалися кімнатою, коли я заходив, тепер були зрозумілі. Я думав, що люди переймаються моїм самопочуттям, але вони цікавилися лише тим, коли моя скринька знову відчинить свою кришку.

Я почуваюся таким дурнем.

— Мені треба…

Я починаю йти ще до того, як розумію, чим має закінчитися це речення; моє тіло несе мене назад через ліс, дедалі хутчіше. Дійшовши до дороги, я вже майже біжу. Івлін мчить за мною, намагається не відстати. Вона намагається зупинити мене словами, нагадує мені про моє бажання зустрітися з Меделін, але я глухий до умовлянь, мене поглинула ненависть до чоловіка, яким я був. Його недоліки я міг прийняти, можливо, навіть здолати, але це — просто зрада. Він припустився помилок і втік, залишивши мене з уламками занапащеного ним життя.

Двері Блекгіту розчинені, і я біжу сходами, а потім коридором до своєї кімнати так швидко, що приношу з собою запах вогкої землі. Важко дихаючи, я стою над дорожньою скринею. Це і є причина, що витягла мене минулого вечора в ліс? Це і є те, заради чого я пролив кров? Що ж, я розтрощу все це, а разом із ним і всі зв'язки з тим чоловіком, яким я був!

Коли приходить Івлін, я нишпорю по всій спальні, шукаючи що-небудь важке, щоб зламати замок. Зрозумівши мене без слів, вона виходить в коридор і повертається з бюстом якогось римського імператора.

— Красно дякую, — кажу я й починаю бити бюстом по замку.

Коли я вранці витягував скриню з шафи, вона була така важка, що я ледве підняв її, але тепер вона ковзає від кожного удару. І знов Івлін допомагає мені: сідає на скриню, щоб утримати її на місці, і після трьох надзвичайно сильних ударів замок торохтить по підлозі.

Відкинувши бюст на ліжко, я підіймаю важку кришку.

У скрині пусто.

Тобто, майже пусто.

У темному кутку лежить самотня шахова фігура, на якій знизу написано «Анна».

— Гадаю, настав вам час розповісти решту своєї історії, — каже Івлін.

8

На вікно моєї спальні тисне темрява, її холодний подих залишає на склі іній. Вогонь у каміні шипить у відповідь, його хитке полум'я — моє єдине світло. Коридором за зачиненими дверима спішать кроки, мішанина голосів на шляху до балу. Десь вдалині я чую тремтіння скрипки, що прокидається.

Простягнувши ноги до вогню, я чекаю на тишу. Івлін попросила мене відвідати і вечерю, і святкування, але я не можу знаходитися серед цих людей, знаючи, хто я та чого вони від мене хочуть. Я втомився від цього будинку, від їхніх ігор. О десятій двадцять я зустрінуся з Анною на кладовищі, а потім розпоряджуся, щоб один з конюхів відвіз нас до селища, геть від цього безумства.

Мій погляд повертається до шахової фігури, що я знайшов у валізі. Я підіймаю її до світла, сподіваючись звільнити які-небудь давні спогади. Досі фігура мовчала, а в ній самій мало такого, що може про щось нагадати. Це слон, вирізьблений вручну й намазюканий білою фарбою; йому дуже далеко до тих дорогих шахів зі слонової кістки, які я бачив у цьому будинку, але… він для мене щось значить. Попри відсутність спогадів, з ним пов'язане якесь відчуття, майже затишок свого роду. Тримаючи цю фігуру, я стаю сильнішим.

У двері стукають, я стискаю слона міцніше і встаю з крісла. Чим менше часу залишається до зустрічі на кладовищі, тим більш напруженим я стаю, мало не вистрибую у вікно щоразу, як у каміні тріщить вогонь.

— Белле, ти тут? — питає Майкл Гардкасл.

Він стукає знов. Він наполягає. Ввічливий безперервний стукіт.

Поставивши шахову фігуру на камінну полицю, я відчиняю двері. У коридорі повно людей у костюмах, на Майклові яскраві оранжеві шати, в руках він смикає зав'язки величезної маски-сонця.

— Ось ти де, — каже він мені, хмурячись. — Чому ти досі не вдягнувся?

— Я не піду, — кажу я. — Сьогодні… — я махаю рукою в напрямку своєї голови, але моя мова жестів йому незрозуміла.

— Ти погано почуваєшся? — питає він. — Хочеш, я покличу Діккі? Я щойно бачив його…

Мені доводиться схопити Майкла за руку, щоб він не помчав коридором у пошуках лікаря.

— Мені це сьогодні просто не до снаги, — кажу я.

— Ти певний? Має бути феєрверк, до того ж я переконаний, що мої батьки весь день готували сюрприз. Шкода таке…

— Чесне слово, мені краще не йти.

— Ну, якщо ти певен, — нехотя каже він; у голосі такий самий сум, як і на обличчі. — Мені шкода, що в тебе був такий кепський день, Белле. Сподіваюсь, що завтра тобі буде краще, принаймні, не буде непорозумінь.

— Непорозумінь? — питаю я.

— Та вбита дівчина, — ніяково всміхається він. — Деніел сказав мені, що то була велика помилка. Я відчув себе повним дурнем, відкликаючи пошуковий загін на півдорозі. Але то нічого.

«Деніел? Звідки він міг дізнатися, що Анна жива?»

— Це ж дійсно була помилка, так? — питає він, помітивши моє спантеличення.

— Авжеж, — кажу я привітно. — Так… Жахлива помилка. Вибач, що завдав тобі клопоту.

— Не треба перейматися, — з легким сумнівом каже він. — Забудь про це.

Його слова натягнуті, наче перевантажені підтяжки. Я чую, що він сумнівається; не тільки в цій історії, але й у людині, що стоїть перед ним. Врешті-решт, я не є тим чоловіком, якого він знав, і він, здається, починає розуміти, що я більше не хочу бути тим чоловіком. Ще вранці я зробив би будь-що, щоб залагодити тріщину між нами, але Себастьян Белл був торговцем наркотиками та боягузом, який лигався зі злодіями. Майкл був другом того чоловіка, то хіба він може бути моїм другом?

— Що ж, тоді я піду, — каже він, кашлянувши. — Одужуй, друже.

Постукавши пальцями по дверній коробці, він відвертається й іде разом з іншими гостями святкувати.

Я дивлюсь йому вслід і міркую над почутим. Я майже забув про те, як Анна тікала цього ранку в лісі, бо очікування зустрічі з нею на кладовищі втамувало більшу частину жаху мого першого спогаду. Але безумовно трапилося щось важливе, навіть якщо Деніел розказує людям, що нічого не сталося. Я певний у тому, чому був свідком: у пострілі та в страху. Анну переслідувала фігура в чорному, про яку я тепер змушений припустити, що то був Лакей. Якось їй вдалося вижити, як і мені після нападу минулої ночі. Саме про це вона хоче поговорити? Про нашого спільного ворога та чому він хоче нас порішити? Може, йому потрібні наркотики? Вони вочевидь дорогі. Може, Анна — моя партнерка? І вона прибрала їх зі скрині, щоб вони не дісталися йому? Принаймні, це пояснило би присутність шахової фігури. Може, цей слон є чимось на кшталт візитівки?

Взявши в шафі плащ, я обгортаю шию довгим шарфом, надіваю товсті рукавички, а перед тим, як піти, кладу в кишеню канцелярський ніж і шахову фігуру. Мене зустрічає холодна ніч. Коли очі пристосовуються до темряви, я вдихаю свіже повітря, досі вогке після бурі, і йду гравійною доріжкою навколо будинку до кладовища.

Мої плечі напружені, в животі неспокійно.

Я боюсь цього лісу, а ще більше боюсь цієї зустрічі.

Коли я вперше опритомнів, я не хотів нічого більшого, крім як знову дізнатися про себе, але тепер минулі пригоди видаються вдачею. Травма дала мені шанс почати наново, але що як через зустріч з Анною мої спогади хлинуть назад? Чи зможе ця сумбурна особистість, яку я незграбно складав упродовж дня, вижити в такому потопі, чи не змиє її геть?

Чи змиє мене повністю?

Ця думка майже розвертає мене, але я не зможу протистояти колишньому собі, якщо тікатиму від створеного ним життя. Краще зіткнутися з минулим тут і тепер, спираючись на впевненість у тому, ким я хочу стати.

Стиснувши зуби, я йду доріжкою поміж деревами й натрапляю на маленький котедж садівника, вікна якого темні. До стіни прихилилася Івлін; вона курить сигарету, біля її ніг горить ліхтар. Вона вдягнута в довге бежеве пальто та ґумові чоботи, і це контрастує з блакитною вечірньою сукнею та діамантовою тіарою, що блищить у її волоссі. Вона дуже красива, хоча й трохи ніяковіє від цього.

Івлін перехоплює мій погляд.

— Я не мала часу перевдягнутися після вечері, — каже вона, відкидаючи сигарету геть.

— Що ви тут робите, Іві? — питаю я. — Ви маєте бути на балу.

— Утекла звідти непомітно. Невже ви думали, що я пропущу це? — каже вона, затираючи сигарету каблуком.

— Це небезпечно.

— У такому разі вам нерозумно йти самому, до того ж я взяла з собою допомогу.

Вона виймає зі своєї сумочки чорний револьвер.

— Де ви в біса його знайшли?! — питаю я, відчуваючи шок і трохи вини.

Думка про те, що через мою проблему Івлін тримає в руках зброю, чомусь здається мені зрадою. Вона має бути в теплі та безпеці в Блекгіті, а не тут, на шляху до халепи.

— Він належить матері, тож краще спитати, де вона його дістала.

— Іві, ви не можете…

— Себастьяне, ви мій єдиний друг у цьому будинку, і я не дозволю вам вештатися по кладовищу самому, не знаючи, що на вас чекає. Один раз хтось уже намагався вас убити. Я не збираюся давати їм другу спробу.

Від вдячності я відчуваю клубок у горлі.

— Дякую.

— Не будьте дурнем, якби я не пішла з вами, то залишилася б у тому будинку, де всі на мене дивляться, — каже вона, підіймаючи ліхтар. — Це я маю вам дякувати. То що, ходімо? Мені буде непереливки, якщо я не повернуся до початку промов.

На цвинтар опустилася важка темрява, залізні огорожі прогнулися, дерева низько похилилися над кривими могильними каменями. Навколо могил гниє купами листя, гробниці потріскалися й осипаються, уносячи імена померлих.

— Я розмовляла з Меделін про записку, що ви отримали минулого вечора, — каже Івлін, штовхаючи зі скрипом браму й ведучи нас усередину. — Сподіваюсь, що ви не проти?

— Авжеж, ні, — відповідаю я й нервово дивлюсь навколо. — Я забув про це, якщо чесно. Що вона сказала?

— Лише те, що записку їй дала пані Драдж, кухарка. З нею я теж поговорила, і вона сказала, що записку залишили в кухні, але хто це зробив, вона не знає. Забагато всього відбувалося.

— А Меделін її прочитала? — питаю я.

— Авжеж, — насмішкувато каже Івлін. — Вона навіть не зашарілася, визнаючи це. Повідомлення було коротке, у ньому вас просили негайно прийти до звичайного місця.

— І все? Підпису не було?

— На жаль, ні. Вибачте, Себастьяне, я сподівалася принести вам кращі новини.

Ми дійшли до мавзолею в дальньому кінці кладовища — великого мармурового ящика, який охороняли два зламані янголи. На руці одного з них висів ліхтар, і хоч він і спалахував у пітьмі, освітлювати йому було майже нічого. На цвинтарі було пусто.

— Можливо, Анна трохи спізнюється, — каже Івлін.

— То хто залишив запалений ліхтар? — питаю я.

Моє серце прискорюється, штани просочуються вологою листя, по якому я бреду. Годинник Івлін каже, що ми прийшли вчасно, але Анни ніде не видно. Є лише цей чортів ліхтар, що скрипить, гойдаючись на вітрі, і впродовж п'ятнадцяти хвилин ми стоїмо під ним, у плямі його світла, визираючи навколо Анну й бачачи її всюди: в мерехтливих тінях, у рухливому листі, в низько опущеному гіллі, яким колихнув вітер. Знов і знов один з нас стукає другого по плечу, привертає увагу до раптового звуку або то переляканої тварини, що дременула в кущі.

Чим більше спливає часу, тим складніше не дозволяти думкам звертатися до більш страшних питань. Доктор Діккі вважав, що рани на моїх руках за своєю природою захисні, неначе я відбивався від озброєного ножем нападника. А що як Анна — ворог, а не союзник? Може, саме тому її ім'я залишилося в моєму розумі? Хто знає, може саме вона написала записку, що я отримав учора під час вечері, а тепер виманила мене сюди, щоб закінчити почате.

Ці думки ширяться наче тріщини по моїй і без того крихкій сміливості, і крізь них затікає страх. Лише присутність Івлін тримає мене на ногах, її хоробрість не дає мені втекти.

— Думаю, вона вже не прийде, — каже Івлін.

— Так, навряд чи, — кажу я тихим голосом, щоб не видати своє полегшення. — Напевно, нам слід повертатися.

— Так, згодна, — каже вона. — Мені дуже шкода, любчику.

Неслухняною рукою я знімаю з руки ангела ліхтар і йду за Івлін до брами. Щойно ми робимо кілька кроків, Івлін стискає мою руку й опускає ліхтар до землі. Світло проливається на листя й виявляє розбризкану кров. Опустившись на коліна, я тру липку рідину між двома пальцями.

— Дивіться, — тихо каже Івлін.

Вона дійшла по цівочці крові до найближчого надгробка, на якому щось виблискує під листям. Відкинувши його, я бачу компас, що вивів мене цього ранку з лісу. Він розбитий і залитий кров'ю, але досі непохитно вказує на північ.

— Це той компас, що вам дав убивця? — тихо питає Івлін.

— Так, — відповідаю я, зважуючи його в руці. — Деніел Колрідж взяв його в мене вранці.

— А потім, виявляється, хтось взяв його в нього.

Чим би не була та небезпека, про яку мене хотіла попередити Анна, дівчину вона, схоже, спіткала першою, і з цим якимось чином був пов'язаний Деніел Колрідж.

Івлін кладе руку мені на плече й боязко вдивляється в темряву за межами світла ліхтаря.

— Гадаю, найкраще буде, якщо ви поїдете з Блекгіту, — каже вона. — Ідіть до своєї кімнати, а я організую вам карету.

— Я мушу знайти Деніела, — слабко заперечую я. — Та Анну.

— Тут відбувається щось жахливе, — шепоче вона. — Порізи на ваших руках, наркотики, Анна, а тепер ще й компас. Це все фігури в грі, правила якої жоден з нас не знає. Поїдьте звідси, Себастьяне, заради мене. Нехай із цим поліція розбирається.

Я киваю. Я не маю бажання битися. Анна була єдиною причиною, чому я взагалі залишився, залишки моєї хоробрості переконали мене, що у виконанні прохання, зробленого таким загадковим способом, є свого роду шляхетність. Але без цього зобов'язання, мене тут нічого не тримає.

Ми повертаємося до Блекгіту мовчки. Івлін іде попереду, тримаючи проти темряви револьвер. Я тихо йду слідом, майже як собака за хазяїном, і не встигаю озирнутися, аж час уже прощаватися з подругою та відчиняти двері до моєї кімнати.

Не все тут так, як я залишив.

На моєму ліжку лежить коробка, зав'язана червоною стрічкою, що розплутується мало не сама собою. Коли я зсовую кришку, мій шлунок підстрибує і до горла мчить блювотиння. Усередині лежить мертвий кролик, у тілі якого стирчить ніж. Кров запеклася на дні, заплямувала його шерсть та майже приховала приколоту до вуха записку.

«Від твого друга,

Лакея».

Перед моїми очима чорніє.

Через секунду я непритомнію.

9 День другий

Оглушливий гуркіт змушує мене підскочити й затулити руками вуха. Скривившись, я дивлюся навколо, шукаючи джерело шуму, і з'ясовую, що вночі мене перенесли. Замість просторої спальні з ванною та затишним каміном я знаходжусь у вузькій кімнаті з побіленими стінами та залізним ліжком, а крізь маленьке віконце пробивається запилений промінчик. Біля протилежної стіни стоїть комод, а поруч із ним на дерев'яній вішалці висить бурий халат.

Я скидаю ноги з ліжка, торкаюся ступнями холодного каменю й по моїй спині пробігає дріж. Після мертвого кролика я відразу підозрюю, що галас сповіщає про прибуття нового подарунку від Лакея, але безперестанний гуркіт не дає мені зосередитися.

Я вдягаю халат, мало не задихнувшись від запаху дешевого одеколону, і висовую голову в коридор. На підлозі потріскані кахлі, побілені стіни вкрилися від сирості пухирями. Вікон немає, лише лампи вкривають усе брудно-жовтими плямами світла, які повсякчас рухаються. Гамір стає голоснішим; затуливши вуха, я йду на звук і опиняюся біля нижньої частини розтрісканих дерев'яних сходів, що ведуть вгору, в будинок. На дошці, що висить на стіні, вишикувані десятки великих бляшаних дзвоників, а під кожним з них є табличка з назвою частини будинку. Дзвінок парадних дверей смикається так сильно, що я турбуюсь, що він може пошкодити фундамент.

Затуливши вуха руками, я витріщаюсь на дзвоник, але не бачу іншої можливості припинити цей шум, окрім як зірвати його зі стіни або відчинити парадні двері. Туго замотавши пояс халата, я поспішаю сходами вгору й виходжу ними в задню частину вестибюля. Тут набагато тихіше, слуги рухаються спокійною процесією, в руках вони тримають букети квітів та інші прикраси. Я можу припустити лише те, що вони так заклопотані прибиранням після вчорашньої вечірки, що не чують шум.

Роздратовано хитаючи головою, я відчиняю двері й бачу просто перед собою доктора Себастьяна Белла.

У нього шалений погляд, він наскрізь мокрий і тремтить від холоду.

— Мені потрібна ваша допомога! — каже він, випромінюючи паніку.

Мій світ стає пустим.

— У вас є телефон? — продовжує він, і у його очах відчай. — Треба викликати поліцію.

Це неможливо.

— Не стій тут, чортяко! — скрикує він і трусить мене за плечі; холод його рук просочує мою піжаму.

Не бажаючи чекати на відповідь, він проштовхується повз мене до вестибюля, шукаючи допомоги.

Я намагаюся зрозуміти те, що я бачу.

Це я.

Це вчорашній я.

Хтось мені щось каже, тягне мене за рукав, але я не можу зосередитися ні на чому, крім самозванця, з якого тече на підлогу.

На вершині сходів з'являється Деніел Колрідж.

— Себастьяне? — каже він і спускається, тримаючись рукою за поруччя.

Я дивлюся на нього, шукаючи обман, якусь ознаку вистави, жарту, але він спускається сходами точнісінько так, як учора, так саме легко, впевнено, в центрі уваги.

Мене знову тягнуть за руку — у моєму полі зору з'являється покоївка. Вона стурбовано дивиться на мене, її губи рухаються.

Спантеличено кліпаючи очима, я дивлюся на неї та зрештою розумію, що вона мені каже.

— …пане Коллінз, з вами все гаразд, пане Коллінз?

Її обличчя знайоме, але я не знаю, звідки.

Я дивлюся поверх її голови на сходи, де Деніел уже веде Белла до спальні. Усе відбувається точнісінько так, як учора.

Звільнившись від рук служниці, я поспішаю до дзеркала на стіні. Мені важко дивитися в нього. У мене жахливий опік, шкіра поцяткована й груба на дотик, наче фрукт, що задовго лежав на спекотному сонці. Я знаю цього чоловіка. Якимось чином я прокинувся дворецьким.

Моє серце стукотить, я обертаюся до покоївки:

— Що відбувається зі мною? — затинаючись кажу я й хапаюся за горло, здивований хрипким північним голосом, що надходить з нього.

— Пане?

— Як…

Але ж я питаю не ту людину. Мої вкриті брудом відповіді зараз бредуть сходами вгору, до кімнати Себастьяна.

Підібгавши краї свого халата, я поспішаю за ними, йду по слідах з листя та брудної води. Служниця кличе мене. На півдорозі вона обганяє мене, заступає мені дорогу й притискає долоні до моїх грудей.

— Вам неможна туди йти, пане Коллінз, — каже вона. — Вам непереливки буде, якщо леді Гелена побачить, що ви швендяєте тут у спідньому.

Я намагаюся обійти її, але вона робить крок вбік, знов заступивши мені дорогу.

— Пусти мене, дівко! — вимагаю я й відразу шкодую про це. Я ж бо так не розмовляю — так різко й вимогливо.

— У вас знов один з цих нападів, пане Коллінз, от і все, — каже вона. — Ходімо до кухні, я заварю вам чаю.

Її очі блакитні, щирі. Вони ніяково кидають погляд через моє плече, я озираюсь і бачу, що внизу сходів зібралися інші слуги. Вони дивляться на нас, досі тримаючи в руках квіти.

— Один з моїх нападів? — питаю я.

Сумнів розкриває свій рот і ковтає мене.

— Через ваші опіки, пане Коллінз, — тихо каже вона. — Іноді ви кажете або бачите щось не те. Але чашка чаю все виправить, кілька хвилин — і все буде добре.

Її тепла та важка доброта може розчавити. Я згадую вчорашні благання Деніела, як делікатно він розмовляв, неначе я міг тріснути, якщо на мене натиснути занадто сильно. Він вважав мене божевільним, тепер те саме думає і ця служниця. Зважаючи на те, що зі мною відбувається (на те, що на мою думку зі мною відбувається), я не можу бути певним, що вони помиляються.

Я безпомічно дивлюся на дівчину, вона бере мене під руку й веде назад, сходами вниз до слуг, що розходяться, поступаючись нам дорогою.

— Чашка чаю, пане Коллінз, — заспокійливо каже вона. — Цього буде достатньо.

Вона веде мене, наче заблукалу дитину, м'яке стискання її мозолистої руки заспокоює так само, як і її голос. Удвох ми виходимо з вестибюля, спускаємося сходами для слуг і йдемо темним коридором до кухні.

У мене на чолі виступає піт, печі та духовки дихають жаром, над відкритим полум'ям булькотять каструлі. Я відчуваю запах підливи, смаженого м'яса, пирогів, цукру та поту. Забагато гостей і замало не зламаних духовок, от у чому проблема! Готувати вечерю почали вже зараз, щоб згодом усе йшло за графіком.

Ці знання спантеличують мене.

Усе це правда, я не маю в цьому жодного сумніву, але як я можу про все це знати, якщо я не справжній дворецький?

Служниці хутко виносять з кухні сніданок: купи смажених яєць і копчених оселедців на срібних тарілках. Літня жінка з широкими стегнами та рум'яним обличчям стоїть біля духовки й викрикує накази; її фартух забруднений мукою. Жоден генерал не зміг би носити на грудях медалі так упевнено, як вона — цей фартух. Якимось чином вона помічає нас серед цієї метушні: спершу кидає залізний погляд на дівчину, потім на мене.

Витерши руки об фартух, вона крокує до нас.

— Я певна, що тобі зараз треба бути не тут, Люсі, — строго каже вона.

Покоївка вагається; міркує, чи варто заперечувати.

— Так, пані Драдж.

Її рука відпускає мене, залишивши в моїй долоні пустоту. Співчутлива посмішка, а потім вона зникає, губиться серед гомону.

— Сідай, Роджере, — каже пані Драдж, намагаючись надати голосу лагідності.

У неї розбита губа, навколо рота поступово з'являється синець. Певно, хтось її вдарив; вона кривиться, коли говорить.

Посеред кухні стоїть дерев'яний стіл, заставлений тарілками зі смаженою курятиною та шинкою. Супи та рагу, тарілки з лискучими овочами, а до них повсякчас щось додається виснаженими кухарями, більшість з яких мають такий вигляд, ніби вони й самі близько години в духовці просиділи.

Я висовую стілець і сідаю.

Пані Драдж дістає з духовки залізний лист з булочками й кладе одну з них зі шматком масла на тарілку. Потім підходить до мене, ставить переді мною тарілку й торкається моєї руки. Її шкіра цупка, як старий чобіт.

Її погляд затримується — колюча доброта — а потім вона відвертається й повертається знов гримати на підлеглих.

Булочка смачна, масло стікає по її боках. Куснувши лише раз, я знов бачу Люсі й нарешті згадую, де я її бачив раніше. Це та сама покоївка, що буде в обід у вітальні; та сама, яку сваритиме Тед Стенвін і врятує Деніел Колрідж. Вона навіть привабливіша, ніж я пам'ятаю: веснянки, великі сині очі, з-під чіпця виглядає руде волосся. Вона намагається відкрити банку з джемом, її обличчя скривилося від напруги.

«У неї були плями джему по всьому фартухові».

Це відбувається наче в сповільненій кінозйомці: банка висковзує з її рук і вдаряється об підлогу, скло розприскується по всій кухні, фартух дівчини забрьохується джемом.

— Чорти забирай, Люсі Гарпер! — кричить хтось у розпачі.

Мій стілець котиться по підлозі, бо я чкурнув з кухні геть, я мчу коридором і знову сходами вгору. Я так поспішаю, що коли повертаю за ріг, до коридору гостей, натикаюся на жилавого чоловіка з довгим чорним хвилястим волоссям, чия сорочка вимазана вуглем. Просячи в нього вибачення, я бачу, що це Ґреґорі Ґолд. Гнів личить йому, наче костюм, у його очах ані краплі глузду. Його обличчя пашить, він тремтить від люті, і я запізно згадую, що буде далі, який вигляд мав дворецький, коли це чудовисько зробило свою справу.

Я намагаюся відступити, але він хапає мене довгими пальцями за халат.

— Не треба…

Я погано бачу, світ зменшується до кольорової плями та раптового болю; я ударяюсь об стіну, потім падаю на підлогу, з моєї голови тече кров. Він височіє наді мною з коцюбою в руці.

— Будь ласка, — кажу я й намагаюся відповзти назад, геть від нього. — Я не…

Він б'є мене ногою в бік, мені перехоплює подих.

Я простягаю руку, намагаюся заговорити, благати, але це його лише лютить сильніше. Він копає мене ногою швидше й швидше, і я під його гнівом уже не можу нічого, окрім як згорнутися калачиком.

Я ледве дихаю, ледве бачу. Я плачу, похований під своїм болем.

На щастя, я непритомнію.

10 День третій

Темно, гардина на вікні тріпотить від подиху безмісячної ночі. Постіль м'яка, ліжко зручне, з балдахіном.

Стискаючи руками перину, я посміхаюся.

То був поганий сон, от і все.

Повільно, удар за ударом, моє серце заспокоюється, смак крові згасає разом зі сном. Мені потрібні кілька секунд, щоб згадати, хто я, а потім ще одна — щоб побачити темний силует великого чоловіка, що стоїть у куту кімнати.

Мені перехоплює подих.

Просунувши руку вздовж простирадла до столика, що стоїть біля ліжка, я намагаюся взяти сірники, але вони наче виповзають з моїх пальців.

— Хто ви? — питаю я темряву, не в змозі втримати дріж у голосі.

— Друг.

Голос чоловічий, приглушений і глибокий.

— Друзі не ховаються в пітьмі, — кажу я.

— Але ж я не сказав, що я ваш друг, пане Девіс.

Мацаючи наосліп, я мало не зіштовхую зі столика масляну лампу. Я хапаю її, і пальці натрапляють на сірники, що ховалися біля неї.

— Не переймайтеся світлом, — каже темрява. — Воно вам мало допоможе.

Неслухняною рукою я запалюю сірник і підношу його до лампи. Полум'я спалахує за склом, заганяє тіні глибоко в кути й освітлює мого відвідувача. Це той чоловік у костюмі чумного лікаря, якого я бачив раніше. При світлі я бачу деталі, що пропустив у мороці кабінету: великий плащ пошарпаний на краях; капелюх-циліндр і порцелянова маска повністю закривають обличчя, окрім очей. Долоні в рукавичках лежать на чорній тростині, прикрашеній збоку іскристим срібним написом, але літери замалі, щоб прочитати їх з такої відстані.

— Спостережливість — це добре, — зауважує Чумний Лікар.

Десь у будинку чутно кроки, і я питаю себе, чи достатньо самої лише моєї уяви, щоб створити такі банальні деталі такого надзвичайного сну.

— Якого біса ви робите в моїй кімнаті?! — вимагаю я, дивуючи себе цим спалахом емоцій.

Маска-дзьоб перестає досліджувати кімнату й знов дивиться на мене.

— На нас чекає робота, — каже він. — Я маю задачу, що вимагає вирішення.

— Гадаю, ви мене з кимось переплутали, — сердито кажу я. — Я доктор.

— Ви були доктором, — каже він. — Потім дворецьким, сьогодні ви плейбой, завтра — банкір. Жоден з них не є ні вашим справжнім обличчям, ні вашою справжньою особистістю. Справжнє у вас відібрали, коли ви прибули до Блекгіту, і не повернуть, доки ви не підете звідси.

Сунувши руку в кишеню, він виймає маленьке дзеркальце й кидає його на ліжко.

— Подивіться самі.

Скло тремтить у моїй руці, віддзеркалюючи молодого чоловіка з вражаючими синіми очима, за якими майже відсутня мудрість. Обличчя за склом не є ані Себастьяном Беллом, ані обпеченим дворецьким.

— Його звати Дональд Девіс, — каже Чумний Лікар. — Він має сестру на ім'я Ґрейс і друга на ім'я Джим, а ще він не любить арахіс. Девіс буде вашим сьогоднішнім носієм, а коли ви прокинетеся завтра, отримаєте іншого. Ось так усе працює.

Отже, це все-таки був не сон, це сталося насправді. Я прожив той самий день двічі в тілах двох різних людей. Я розмовляв сам з собою, лаяв самого себе та оглядав себе зі сторони.

— Я що, божеволію? — питаю я, дивлячись на нього поверх дзеркала.

Голос мене погано слухається.

— Авжеж, ні, — каже Чумний Лікар. — Безумство було би втечею, але втекти з Блекгіту можна лише одним способом. Саме тому я зараз тут, я маю для вас пропозицію.

— Навіщо ви зробили це зі мною? — вимагаю я.

— Ви мені лестите, вашим становищем і Блекгітом ви зобов'язані не мені.

— А кому?

— Нікому, з ким вам варто було б зустрітися, — каже він, недбало махнувши рукою. — Отже, щодо моєї пропозиції…

— Мені треба поговорити з ним, — кажу я.

— З ким саме?

— З тим, хто запроторив мене сюди, хто може мене звільнити, — кажу я крізь зуби, намагаючись тримати себе в руках.

— Що ж, першого вже давно немає, а другий стоїть перед вами, — каже він, торкаючись обома руками своїх грудей.

Можливо, в цьому винен костюм, але його жест здається дещо театральним, неначе він його репетирував. У мене раптом виникає відчуття, що я актор у виставі, в якій свої ролі знають всі, крім мене.

— Лише я знаю, як ви можете втекти з Блекгіту, — каже він.

— Ви пропонуєте мені вихід? — підозріло питаю я.

— Саме так, хоча правильніше буде назвати це загадкою, — каже він, виймаючи кишеньковий годинник і дивлячись на нього. — Сьогодні ввечері під час балу декого вб'ють. Це не буде схоже на вбивство, тому вбивцю не спіймають. Виправте цю несправедливість, і я виведу вас звідси.

Я ціпенію, стискаючи руками простирадло.

— Якщо ви здатні мене звільнити, чому ви, в дідька, просто не зробите це?! — кажу я. — Навіщо грати в ці ігри?

— Тому що вічність нудна, — каже він. — А може тому, що грати — важлива роль. Подумайте про це без мене. Але забагато часу не марнуйте, пане Девіс. Цей день повториться вісім разів, і ви побачите його очима восьми різних носіїв. Белл був вашим першим, дворецький — другим, а пан Девіс — третій. Отже, попереду на вас чекає знайомство лише з п'ятьма носіями. Я б на вашому місці не гаяв часу. Коли матимете відповідь, приходьте з нею та з доказами до озера, об одинадцятій вечора. Я чекатиму на вас.

— Я не розважатиму вас цією грою! — ричу я, нахиляючись до нього.

— То можете програти мені на зло, але знайте ось що: якщо ви не розв'яжете цю задачу до півночі свого останнього носія, ми зітремо вашу пам’ять і повернемо вас у тіло доктора Белла, і все почнеться наново.

Він дивиться на свій годинник і невдоволено кидає його в кишеню:

— Час спливає. Якщо ви співпрацюватимете, під час нашої наступної зустрічі я відповім на більше запитань.

У вікно дмухає вітер, який гасить світло й огортає все темрявою. Поки я знаходжу сірники, щоб знов запалити лампу, Чумний Лікар зникає.

Збентежений і переляканий, я вистрибую з ліжка, наче вжалений, розчахую двері спальні й виходжу в холод. У коридорі темно. Навіть якщо він стоїть у п'яти кроках від мене, мені його не побачити.

Зачинивши двері, я мчу до гардероба та вдягаюся в перше-ліпше, що потрапляє мені в руки. Ким би не був мій носій, він худий, низький і має схильність до показного одягу: коли я закінчую вдягатися, на мені фіолетові штани, оранжева сорочка та жовта жилетка. У дальній частині шафи є пальто та шарф; надягнувши їх, я виходжу. Вранці вбивство, ввечері маскарад; загадкові записки та обгорілі дворецькі; що б тут не відбувалося, я не дозволю смикати мене, наче маріонетку.

Я мушу втекти з цього будинку.

Великий годинник, що стоїть на вершині сходів, вказує втомленими стрілками 3:17 ночі й несхвально цокає на мій поспіх. Хоча мені й не хочеться будити конюха о такій пізній годині, іншого способу втекти з цього божевілля я не бачу, тому стрибаю через сходинки, мало не перечепившись короткими ногами цього павича.

З Беллом і дворецьким було інакше. Мене наче притиснуло до стін цього тіла, і воно тріщить по швах. Я незграба, майже п'яний.

Коли я відчиняю вхідні двері, всередину замітає листя. Надворі сильний вітер, він крутить у повітрі дощем, ліс тріщить і хитається. Паскудна ніч, що має колір кіптяви. Якщо я не хочу заблукати або впасти й зламати шию, мені потрібно більше світла.

Повернувшись у будинок, я прямую в кінець вестибюля, до сходів для слуг. Дерев'яне поруччя грубе на дотик, сходинки хиткі. На щастя, лампи досі видають трохи кіптявого світла, хоча полум'я в них горить слабко та тихо, з обуреним мерехтінням. Коридор довший, ніж я пам'ятаю, побілені стіни вкриті конденсатом, крізь штукатурку просочується запах землі. Усе вогке, гниле. Я вже бачив більшість з брудних місць у Блекгіті, але жодне з них не було занедбане так сильно. Я дивуюсь, що тут узагалі є слуги, зважаючи на те, як погано до них ставляться хазяї.

На кухні я бігаю від шафи до шафи, доки не знаходжу штормовий ліхтар і сірники. Двічі чиркнувши, я запалюю світло й біжу сходами назад, крізь парадні двері під бурю.

Лампа роздирає темінь, дощ жалить очі.

Доріжкою я прямую до бруківки, що веде до конюшні; навколо мене височіє ліс. Ковзаючись на нерівних каменях, я напружую зір, шукаючи будинок старшого конюха, але лампа занадто яскрава, вона приховує більшість з того, що має викривати. Я пройшов у арку, навіть не помітивши її, і одразу послизнувся на кінському гної. Як і попереднього разу, двір захаращений каретами, кожна з яких вкрита рядниною. Але тепер коні в стійлах, пирхають уві сні.

Струшуючи з ніг гній, я прямую до захисту будинку й грюкаю у двері. Через кілька хвилин з'являється світло, двері трохи прочиняються і з-за них визирає сонне обличчя старого чоловіка в спідній білизні.

— Мені треба поїхати, — кажу я.

— О цій годині, сер? — не вірячи, питає він, протираючи очі й дивлячись на чорне, як смола, небо. — Ви можете вбитися.

— Це невідкладно.

Він зітхає, дивиться навколо, потім відчиняє двері повністю й запрошує мене зайти. Він надягає штани, натягує на плечі підтяжки й усе це робить із тією повільністю, що властива людям, яких розбудили несподівано. Знявши з вішалки куртку, він виходить надвір, жестом указуючи, щоб я залишався на місці.

Мушу визнати, я залюбки погоджуюся. Будинок по самі вінця залитий теплом і затишком, запахом шкур та мила — надійна, заспокійлива атмосфера. Мені кортить перевірити розклад чергувань на дверях, щоб побачити, чи написала вже Анна повідомлення, але щойно я простягаю руку, лунає страхітливий гуркіт і крізь вікна мене сліпить світло. Вийшовши під дощ, я бачу, що старий конюх сидить у зеленому автомобілі, а весь цей апарат кашляє та здригається, неначе страждає на жахливу хворобу.

— Тримайте, сер, — каже конюх, виходячи. — Я завів її вам.

— Але…

Приголомшений апаратом, що стоїть переді мною, я не знаю, що сказати.

— А карети хіба немає? — питаю я.

— Карети є, але коні полохаються, коли грім, сер, — каже він і лізе рукою під сорочку, щоб почухати пахву. — Вибачте, але ви їх не втримаєте.

— Я ось це не втримаю, — слабким від жаху голосом кажу я, витріщившись на лячне механічне чудовисько. Дощ дзвенить по металу й заливає вітрове скло.

— Це так само легко, як дихати, — каже конюх. — Берете кермо і спрямовуєте його туди, куди хочете їхати, а потім натискаєте на педаль. Дуже швидко навчитеся.

Його впевненість штовхає мене всередину наче рука; двері м'яко клацають, зачиняючись.

— Їдьте цією бруківкою до кінця, потім поверніть наліво по ґрунтовій дорозі, — каже він, указуючи в темінь. — Так ви приїдете до селища. Дорога довга, нікуди не повертає, але нерівна, тож пильнуйте. Їхати тут від сорока хвилин до години, залежно від вашої обережності, але заблукати неможливо, сер. Якщо вам не важко, залиште автомобіль десь на видному місці, а рано вранці я відправлю когось зі своїх хлопців забрати його.

З тим він іде; зникає в будинку, грюкнувши за собою дверима.

Схопившись за кермо, я витріщаюся на важелі та шкали, намагаючись знайти в них якусь логіку. Я боязко тисну на педаль, і чортова таратайка смикається вперед; натиснувши трохи сильніше, я змушую автомобіль проїхати під аркою й виїхати на нерівну бруківку, і незабаром ми доїжджаємо до повороту ліворуч, про який казав конюх.

Скло заливає дощем, і я змушений висунути голову з вікна, щоб бачити, куди їду. Фари освітлюють вкритий листям і гіллям ґрунтовий шлях, по якому струменить вода. Попри небезпеку я втискаю педаль газу в підлогу, замість неспокою мене охоплює піднесеність. Після всього, що зі мною трапилося, я нарешті втікаю з Блекгіту, кожна миля цього вибоїстого шляху віддаляє мене від того божевілля!

Ранок приходить розмитим сірим майже-світлом, яке радше забруднює, ніж опромінює; втім, воно нарешті припиняє дощ. Як і було обіцяно, дорога йде прямо, обабіч неї завжди ліс. Десь серед тих дерев убивають дівчину, а Белл прокидається, щоб побачити це. Убивця пощадить його, давши компас, який приведе його до домівки, яка позбавлена логіки, а він, як дурень, вважатиме, що врятувався. Але як я можу бути і в тому лісі, і в цій автівці… а між ними ще й дворецьким? Мої руки стискають кермо міцніше. Якщо я міг розмовляти з дворецьким, коли був Себастьяном Беллом, логічно припустити, що той, ким я буду завтра, вже ходить по маєтку. Можливо, я з ним зустрічався. І не тільки завтра, але й той, ким я буду післязавтра, і після-післязавтра. Якщо так, то хто такий я? А хто вони? Ми осколки єдиної душі, що відповідають за гріхи кожного іншого, чи абсолютно різні люди, бліді копії якогось давно забутого оригіналу?

Стрілка кількості пального схиляється до червоного, з-поміж дерев на дорогу випливає густий туман. Моє відчуття тріумфу вже зникло. Я мав приїхати до селища дуже давно, але не видно ні далекого димаря, ні кінця цьому лісові.

Врешті-решт двигун здригається й зупиняється, видавши передсмертне скрипіння деталями, і машина зупиняється… за один крок до Чумного Лікаря, чорний плащ якого разюче контрастує з білим туманом, з якого він вийшов. Мої ноги заціпеніли, спина затерпла, але гнів виштовхує мене з автівки.

— Ну що, ви вже перетравили свою дурість? — питає Чумний Лікар, спираючись обома руками на тростину. — З цим носієм ви могли зробити так багато; але натомість марнуєте його на цій дорозі, не досягши нічого. Блекгіт вас не відпустить, і поки ви смикаєте свій повідець, ваші суперники просуваються у своїх розслідуваннях вперед.

— То в мене, виявляється, ще й суперники є? — презирливо кажу я. — У вас повний рукав тузів? Спочатку ви кажете, що мене тут спіймано, а тепер це змагання за втечу.

Я крокую до нього, маючи намір вибити з нього звільнення силою.

— Ви досі не розумієте? — кажу я. — Мені начхати на ваші правила, бо я не збираюся грати! Або ви дозволите мені поїхати звідси, або я зроблю так, що ви пошкодуєте, що я залишився.

Коли між нами залишаються два кроки, він спрямовує на мене тростину. Хоча вона зупиняється в кількох сантиметрах від моїх грудей, жодна гармата не могла би бути загрозливішою. Сріблясті літери на чорному фоні пульсують, від деревини здіймається слабке тремтіння повітря, в якому розчиняється туман. Навіть крізь одяг я відчуваю тепло. Я певний, що якщо його воля, ця непримітна палиця зробить у мені наскрізну діру.

— З усіх ваших носіїв Дональд Девіс завжди поводиться найбільш по-дитячому, — хитає він головою, дивлячись, як я задкую від нього. — Але ви не маєте часу догоджати йому. У цьому будинку затримано ще двох людей, які так само, як ви, носять тіла гостей і слуг. Лише один з вас може піти, і це буде той, хто перший дасть мені відповідь. Тепер вам зрозуміло? Шлях до втечі йде не цією дорогою, а через мене. Тож біжіть, якщо вам треба. Біжіть, доки не забракне сил стояти, а коли прокидатиметеся у Блекгіті знов і знов, пам'ятайте, що ніщо тут не є випадковим, немає жодного недогляду. Ви залишатиметеся тут, доки я не вирішу інакше.

Опустивши ціпок, він виймає свій кишеньковий годинник.

— Невдовзі ми поговоримо ще раз, коли ви трохи заспокоїтесь, — каже він і знов ховає годинник. — Відтепер спробуйте користатися своїми носіями більш розумно. Ваші суперники хитріші, ніж ви можете уявити, і я гарантую, що вони свій час так не марнуватимуть.

Я хочу кинутися на нього, розмахуючи кулаками, але тепер, коли гнів схлинув, я розумію, що це безглуздо. Навіть зважаючи на те, що костюм робить його на позір більшим, він усе одно кремезний, цілком здатний витримати мій напад. Натомість я обходжу його. Чумний Лікар прямує назад, до Блекгіту, а я простую крізь туман вперед. Можливо, ця дорога не має кінця і там немає ніякого селища, але я не можу здатися, доки не переконаюся в цьому.

Добровільно я в божевільну гру не повернуся.

11 День четвертий

Прокидаючись, я хриплю, розчавлений під гігантським монументом — животом мого нового носія. Останнє, що пам'ятаю — я падаю, знесилений кількома годинами ходьби, і вию від того, що не можу дійти до селища. Чумний Лікар казав правду. З Блекгіту немає втечі.

Мандрівний годинник біля мого ліжка показує 10:30 ранку; я маю намір встати, аж тут з сусідньої кімнати заходить високий чоловік і ставить на столик біля мене срібну тацю. На мій погляд, йому за тридцять, волосся темне, обличчя чисто виголене, невиразно привабливе, яке легко забути. На його маленькому носі окуляри, крізь які він дивиться на завіси, до яких прямує. Не кажучи ні слова, він розсуває їх і розчиняє вікна, відкриваючи вид на садок і ліс.

Я дивлюся на нього зачаровано.

Є в цьому чоловікові дивна точність. Його рухи короткі та швидкі, жодного непотрібного зусилля. Неначе він заощаджує енергію для якоїсь важкої праці, що чекає на нього попереду.

Приблизно хвилину він стоїть біля вікна спиною до мене й дозволяє кімнаті вдихнути холодного повітря. У мене чуття, що від мене щось очікується; що ця пауза зроблена заради мене, але хоч убийте, я не можу здогадатися, що саме я маю робити. Відчувши мої вагання, він залишає свій пост, просовує руки мені під пахви й тягне мене догори, щоб я сів.

Я розплачуюся за його допомогу соромом.

Моя шовкова піжама просякла потом, і сморід від мого тіла такий сильний, що в мене сльози з очей течуть. Не зважаючи уваги на мій сором, мій компаньйон бере зі столика тацю, ставить її мені на коліна та прибирає з неї кришку-купол. Переді мною тарілка з великою купою яєць з беконом, свинячими відбивними, чайником і глечиком молока. Така кількість їжі має лякати, але я ненажерливо хапаю її, наче тварина, у той час як високий чоловік, про якого я припускаю, що то мій камердинер, зникає за ширмою, і звідти чується, як наливається вода.

Зупинившись, щоб перепочити, я користуюся цією нагодою, щоб подивитися навколо. На відміну від ощадливого комфорту спальні Белла, ця кімната сповнена розкішшю. Червоні оксамитові завіси хвилями опускаються з вікон і падають на блакитний килим. Стіни прикрашені картинами, лаковані меблі з червоного дерева начищені до блиску. Ким би я не був, родина Гардкаслів дуже мене шанує.

Коли камердинер повертається, я витираю серветкою жир з губ, важко дихаючи після сніданку. Йому це має бути огидно. Мені самому це огидно. Я почуваюся свинею біля корита. Тим не менш, жодного разу на його обличчі не з'являються емоції, коли він прибирає тацю й кладе мої руки собі на плечі, щоб допомогти мені встати з ліжка. Лише Бог знає, скільки разів він уже виконував цей ритуал і скільки за це отримує, але мені вистачить і одного. Наче поранений солдат, він наполовину іде, наполовину тягне мене за ширму, де приготовано гарячу ванну.

І тоді він починає роздягати мене.

Я не маю сумніву, що це відбувається щоденно, але для мене цей сором завеликий. Хоч це і не моє тіло, я відчуваю приниження, огиду до хвиль плоті, що колихаються на моїх стегнах, до того, як мої ноги труть одна об одну, коли я йду.

Як відганяю свого компаньйона, але марно.

— Мілорде, ви не можете… — він робить паузу, обережно добираючи слова. — Ви не зможете опуститися у ванну самостійно.

Я хочу сказати, щоб він ішов геть, дав мені спокій, але він, звісно, правий.

Міцно заплющивши очі, я киваю, погоджуючись.

Звичними рухами він розстібує верхню частину піжами, стягує з мене нижню, підіймає по черзі ступні, щоб я не заплутався у штанах. За кілька секунд я голий, а мій компаньйон поважно стоїть осторонь.

Розкривши очі, я бачу себе у високому дзеркалі, що висить на стіні. Я схожий на якусь гротескну карикатуру людського тіла, моя шкіра жовтава й припухла, з-під кудлатого лобкового волосся визирає в'ялий пеніс.

Не втримавши огиди та приниження, я схлипую.

На мить на обличчі камердинера спалахує подив, а потім, лише на мить — втіха. Цей уривок неприхованих емоцій зникає так само швидко, як і з'явився.

Чоловік поспішно допомагає мені опуститися у ванну.

Я пам'ятаю ейфорію, яку відчув, коли опускався в гарячу воду, будучи Беллом, але тепер немає нічого схожого. Моя колосальна вага означає, що радість занурення в теплу ванну буде затьмарена приниженням того, як я з нею вставатиму.

— Вам цього ранку будуть потрібні доповіді, лорде Ревенкорт? — питає мій компаньйон.

Сидячи у ванні, я хитаю головою, сподіваючись, що він піде геть.

— У будинку на сьогодні заплановані кілька подій: полювання, прогулянка лісом, вас питали…

Я знов хитаю головою, дивлячись у воду. Скільки мені ще терпіти?

— Добре, в такому разі лише призначені зустрічі.

— Скасуйте їх, — тихо кажу я. — Скасуйте все.

— Навіть із леді Гардкасл, мілорде?

Я вперше бачу його зелені очі. Чумний Лікар сказав, що я мушу розв'язати вбивство, щоб залишити цей будинок, а хто краще, ніж хазяйка, може познайомити мене з його секретами?

— Ні, цю не скасовуйте, — кажу я. — Нагадайте, де я з нею зустрічаюсь?

— У вашій вітальні, мілорде. Чи ви хочете змінити місце?

— Ні, нехай буде там.

— Добре, мілорде.

Покінчивши зі справами, він виходить, кивнувши, і дає мені спокій, залишивши віч-на-віч з моїми стражданнями.

Заплющивши очі, я кладу голову на край ванни й намагаюсь зрозуміти, що відбувається. Дехто припустив би, що поневіряння душі за межами тіла є смертю, але десь глибоко в душі я знаю, що те, що відбувається зі мною, не є життям після смерті. У пеклі було би менше слуг і краще меблювання, а позбавляти чоловіка його гріхів видається поганим способом судити його.

Ні, я живий, хоч і не тим способом, який можу зрозуміти. Це щось близьке до смерті, але більш хитре, і я тут не сам. Чумний Лікар стверджував, що троє нас змагаються, щоб утекти з Блекгіту. Чи не може лакей, який залишив мені дохлого кролика, бути теж в'язнем? Це пояснило б, чому він намагається налякати мене. Врешті-решт, важко виграти перегони, якщо боїшся перетнути фінішну лінію. Може, це така в Чумного Лікаря розвага — нацьковувати нас одне на одного, наче псів у ямі.

«Можливо, тобі слід йому вірити».

— Ось тобі й травма, — бурмочу я вголос. — Я думав, що залишив тебе в Беллі.

Кажучи це, я розумію, що це неправда. Я пов'язаний з цим голосом так само, як я пов'язаний з Чумним Лікарем і Лакеєм. Я відчуваю вагу нашої спільної історії, яку не можу згадати. Вони — частина всього, що відбувається зі мною, шматочки мозаїки, яку я намагаюся зібрати. Чи друзі вони, чи вороги — я не можу знати, але чим би не був цей голос, поки що він мене жодного разу не підвів.

Але все одно, вірити своєму тюремникові здається мені щонайменше наївним. Думка про те, що все це скінчиться, якщо я розгадаю вбивство, здається абсурдною. Якими б не були наміри Чумного Лікаря, він прийшов, ховаючись за маскою та темрявою. Він не хоче, щоб його побачили, а це значить, що зірвавши з нього маску можна отримати якусь перевагу.

Я кидаю погляд на годинник і зважую альтернативи.

Я знаю, що він буде в кабінеті, розмовлятиме там зі Себастьяном Беллом — попереднім мною, я досі не можу це зрозуміти! — після того, як підуть мисливці, і це здається ідеальним часом, щоб упіймати його. Якщо він хоче, щоб я розв'язав убивство, я зроблю це, але це не буде моєю єдиною сьогоднішньою справою. Якщо я хочу отримати свободу, я мушу знати, хто її відібрав у мене, а для цього мені знадобиться допомога.

За рахунком Чумного Лікаря, я вже витратив три зі своїх восьми життів у цьому будинку: Себастьян Белл, дворецький і Дональд Девіс. Отже, включно зі мною, у мене залишається п'ятеро носіїв, і якщо судити з зустрічі Белла з дворецьким, вони теж ходять по Блекгіту.

Це наче армія в засідці.

Мені просто треба дізнатися, які вони носять тіла.

12

Вода давно охолола, я посинів і тремчу. Можливо, це марнославство, але мені нестерпна думка про те, що камердинер Ревенкорта вийматиме мене з ванни, як мішок картоплі.

Ввічливий стукіт у двері спальні звільняє мене від потреби щось вирішувати.

— Лорде Ревенкорт, у вас усе добре? — питає він, заходячи до кімнати.

— Цілком добре, — наполягаю я, хоча руки заціпеніли.

З-за краю ширми визирає його голова, очі озирають, що відбувається. Секунду по тому він підходить, не чекаючи, коли я його покличу, закочує рукави й витягує мене з води з дивною для його худорлявої статури силою.

Цього разу я не протестую. Гордості в мені залишилося так мало, що рятувати вже нічого.

Коли він витягує мене з ванни, я помічаю край татуювання, що визирає з-під його сорочки. Щось розмите та зелене, деталей немає. Помітивши мою зацікавленість, він похапцем опускає рукав.

— Помилка молодості, мілорде, — каже він.

Упродовж десяти хвилин я стою в тихому приниженні, поки він витирає мене насухо та вдягає мене в костюм, наче матуся: одна ніжка, тепер друга, одна рука, тепер друга. Одяг шовковий, красиво скроєний, але він давить мене та щипає, наче повна кімната старих тіточок. Розмір замалий, він пасує радше Ревенкортовому самолюбству, ніж його тілові. Закінчивши з одягом, камердинер причісує моє волосся, втирає в моє м'ясисте обличчя кокосове масло, а потім дає мені дзеркало, щоб я міг краще роздивитися, що вийшло. Тому, хто в дзеркалі, незабаром виповниться шістдесят, волосся в нього підозріло чорне, карі очі схожі кольором на слабкий чай. Я шукаю в них якихось ознак себе, прихованого чоловіка, що тягне Ревенкорта за нитки, але не бачу. Я вперше питаю себе: ким я був перед тим, як потрапив сюди, яка низка подій завела мене до цієї пастки?

Ці роздуми могли би бути цікавими, якби так сильно не розчаровували.

Так само як с Беллом, у мене мороз поза шкірою, коли я бачу в дзеркалі Ревенкорта. Якась частина мене пам'ятає моє справжнє обличчя і спантеличена цим чужинцем.

Я простягаю дзеркало камердинерові.

— Треба піти до бібліотеки, — кажу я.

— Я знаю, де вона, мілорде, — каже він. — Вам принести звідти книжку?

— Я піду з вами.

Камердинер насуплює лоб. Він говорить нерішуче, ніби мацаючи словами землю, перш ніж стати на неї.

— Іти туди досить далеко, мілорде. Боюсь, ви можете… втомитися.

— Я впораюсь. До того ж, мені не завадять фізичні вправи.

Йому на язик просяться ще багато аргументів, але він приносить мої тростину та валізку й веде мене в темний коридор, де масляні лампи проливають на стіни своє тепле світло.

Ми йдемо повільно, камердинер розповідає мені новини, але мої думки прикуті до масивності тіла, яке я змушений тягти. Таке враження, що якийсь ворог перебудував за ніч будинок, зробив приміщення меншими, а повітря — густішим. Дочвалавши до несподіваної яскравості вестибюля, я з подивом виявляю, якими крутими видаються сходи. Для здолання сходинок, якими я збігав, коли був Дональдом Девісом, цього ранку знадобиться альпіністське спорядження. Тож не диво, що лорд і леді Гардкасл поселили Ревенкорта на першому поверсі. Щоб підняти мене до спальні Белла, знадобляться лебідка, двоє сильних чоловіків і гроші як за день праці.

Потреба у частих зупинках дозволяє мені спостерігати за іншими гостями, які ходять по будинку, і мені відразу стає зрозуміло, що ці збори не радісні. З усіх кутів чується шепіт суперечок, підвищені голоси швидко здіймаються сходами й обриваються грюканням дверей. Чоловіки та дружини шпиняють одне одного, келихи стискаються руками надто міцно, обличчя червоніють від ледь стриманої люті. У кожній репліці — голка, атмосфера напружена й небезпечна. Чи то через нерви, чи то через пусте знання майбутнього, Блекгіт здається мені родючим ґрунтом для трагедії.

На той час, коли ми приходимо до бібліотеки, мої ноги вже тремтять, а спина болить від того, що довго не мала опори. На жаль, ця кімната не дуже щедра щодо полегшення таких страждань. Уздовж стін — запилені, перевантажені полиці, підлогу душить старий червоний килим. За ґратами лежать кістки погаслого вогню, навпроти стоїть маленький стіл для читання, а біля нього — жорсткий дерев'яний стілець.

Мій супутник висловлює свої почуття єдиним докірливим видихом.

— Хвилиночку, мілорде, я принесу вам з вітальні зручніший стілець, — каже він.

Мені це потрібно. На моїй лівій долоні пухирі в тому місці, де вона терлася об голівку тростини, а ноги хитаються. Піт просяк мою сорочку наскрізь, усе тіло свербить від нього. Пройшовши будинком, я мало не сконав; якщо я хочу дійти вночі до озера раніше за своїх суперників, мені знадобиться новий носій, здатний долати сходи.

Ревенкортів камердинер повертається з кріслом, яке ставить переді мною. Взявши мене за руку, він опускає мене на зелені подушки.

— Дозвольте спитати, навіщо ми тут, мілорде?

— Якщо дуже пощастить, то для зустрічі з друзями, — відповідаю я, протираючи обличчя хусточкою. — Ви маєте при собі аркуш паперу?

— Авжеж.

Він дістає з валізки папір та авторучку й готується записувати. Я відкриваю рот, щоб відіслати його, але глянувши на свою спітнілу руку з пухирями, змінюю думку. У цьому випадку гордість стане на заваді розбірливості.

Витративши хвилину на те, щоб скласти подумки текст, я починаю диктувати:

— Логічно припустити, що багато з вас були тут довше, ніж я, і ви краще за мене знаєте цей будинок, його призначення та нашого тюремника, Чумного Лікаря.

Я роблю паузу та слухаю, як шкрябає перо.

— Ви не шукали мене, і я змушений припустити, що для цього є поважна причина, але тепер прошу вас зустрітися зі мною в бібліотеці під час обіду й допомогти мені схопити нашого тюремника. Якщо ви не можете цього зробити, прошу вас поділитися тим, що ви знаєте, на цьому папері. Що б ви не знали, бодай дрібниці, може стати в пригоді й прискорити наше звільнення. Кажуть, що дві голови краще, ніж одна, але я вважаю, що в цій справі нашої одної об'єднаної голови буде достатньо.

Я чекаю, доки шкрябання скінчиться, а потім дивлюся на обличчя свого компаньйона. Воно спантеличене, але й трохи заінтриговане. А він цікава людина, геть не такий аскет, яким здається при першому знайомстві.

— Мені надіслати це, мілорде? — питає він.

— Немає потреби, — кажу я та вказую на книжкові полиці. — Покладіть це між сторінками першого тому «Британської Енциклопедії», вони знатимуть, де шукати.

Він дивиться на мене, потім на лист, потім робить, як я сказав: обережно кладе аркуш у книжку. Той наче був створений для цього місця.

— А коли ви очікуєте отримати відповідь, мілорде?

— За кілька хвилин або годин — не можу бути певним. Доведеться регулярно перевіряти.

— А до тих пір? — питає він, витираючи хусточкою пил з рук.

— Поговоріть зі слугами, мені треба знати, чи має хто-небудь з гостей костюм середньовічного чумного лікаря.

— Мілорде?

— Порцелянова маска, чорний плащ, тощо, — пояснюю я. — А я тим часом трохи посплю.

— Тут, мілорде?

— Саме тут.

Він хмурить чоло й дивиться на мене, намагаючись скласти докупи розрізнені шматки інформації.

— Мені розпалити камін?

— Не треба, мені буде зручно, — кажу я.

— Як скажете, — каже він, стоячи наді мною.

Я не знаю, на що він чекає, але, не отримавши цього, він дивиться на мене востаннє, йде з кімнати, а за ним тихо крадеться його спантеличення.

Поклавши руки на живіт, я заплющую очі. Кожного разу, коли я спав, я прокидався в новому тілі, і хоча є ризик утратити таким чином свого носія, я не знаю, що ще я можу зробити з Ревенкортом. Якщо пощастить, то коли я прокинусь, мої інші втілення зв'яжуться зі мною через енциклопедію, і я буду серед них.

13 День другий (продовження)

Біль.

Я кричу, відчуваю смак крові.

— Я знаю, знаю, вибач, — каже жіночий голос.

Укол, в мою шию входить голка. Тепло розчиняє біль.

Дихати важко, рухатися неможливо. Я не можу розплющити очі. Я чую, як котяться колеса, копита б'ють по бруківці, біля мене хтось є.

— Я… — мене душить кашель.

— Цить, не намагайся говорити. Ти знов у дворецькому, — наполегливо шепоче жінка, тримаючи мене під лікоть. — Минуло п'ятнадцять хвилин відтоді, як Ґолд напав на тебе, тебе везуть відпочивати до сторожки.

— Хто?.. — хриплю я.

— Друг, поки що це не важливо. Слухай мене; я знаю, що ти спантеличений, втомлений, але це важливо. Тут усе має правила. Немає жодної користі кидати своїх носіїв напризволяще, як це зробив ти. Хоч хочеш ти цього, хоч ні, у кожному з них ти отримуєш цілий день. Відтоді, як вони прокидаються, і до півночі. Зрозуміло?

Я клюю носом, але намагаюсь не заснути.

— Ось чому ти знов тут, — продовжує вона. — Якщо один з твоїх носіїв засинає до півночі, ти повертаєшся у дворецького й продовжуєш жити цей день. Коли дворецький засне, ти повернешся. Якщо носій проспить північ або помре, ти потрапиш у когось нового.

Я чую ще один голос. Він більш грубий. У передній частині карети:

— Ми вже майже приїхали.

Її долоня торкається мого чола.

— Щасти тобі.

Надто втомлений, щоб утриматися, я знов занурююся в темряву.

14 День четвертий (продовження)

Чиясь рука трусить мене за плече.

Я кліпаю очима й бачу, що я знов у бібліотеці, знов у Ревенкорті. Я відчуваю неабияке полегшення. Я думав, що ніщо не може бути гіршим за цю тушу, але помилявся. Тіло дворецького відчувалося наче мішок битого скла, і я згоден усе життя прожити Ревенкортом, аби не повертатися до тих страждань; втім, схоже, я не маю вибору. Якщо жінка в кареті каже правду, я приречений потрапити туди знову.

На мене згори, крізь хмару жовтого диму дивиться Деніел Колрідж. З його губи звисає сигарета, у руці в нього келих. Він вдягнутий у той самий потертий мисливський костюм, у якому розмовляв у кабінеті зі Себастьяном Беллом. Я кидаю погляд на годинник: двадцять хвилин до обіду. Він має зараз іти на ту зустріч.

Колрідж подає мені келих і сідає навпроти мене на край столу; біля нього лежить розкрита енциклопедія.

— Якщо не помиляюсь, ти шукав мене, — каже Деніел, видуваючи куточком рота дим.

Вухами Ревенкорта його голос сприймається інакшим, м'якість скинуто, наче стару шкіру. Раніше, ніж я встигаю відповісти, він починає читати з енциклопедії:

— «Логічно припустити, що багато з вас були тут довше, ніж я, і ви краще за мене знаєте цей будинок, його призначення та нашого тюремника, Чумного Лікаря», — він закриває книжку. — Ти покликав — я прийшов.

Я вивчаю хитрі очі, що дивляться на мене.

— Ви такий, як я, — кажу я.

— Я — це ти, але через чотири дні, — каже він і робить паузу, щоб мій мозок мав час втелепати цю ідею. — Деніел Колрідж — твій останній носій. Наша душа, але його тіло, якщо ти мене розумієш. На жаль, це і його розум теж, — він стукає вказівним пальцем собі по лобі, — а це означає, що ти і я мислимо по-різному.

Він підіймає енциклопедію.

— Візьмімо, приміром, ось це, — каже він і кидає книжку на стіл. — Колріджеві ніколи б не спало на думку писати нашим іншим носіям і просити допомогти. Це була розумна ідея, дуже логічна, дуже в дусі Ревенкорта.

Його сигарета спалахує в пітьмі, освітлюючи пусту посмішку. Це не вчорашній Деніел. У його погляді з'явилося щось більш холодне, більш тверде; воно намагається розкрити мене, зазирнути всередину. Не знаю, як я цього не бачив, коли був Беллом. Тед Стенвін бачив, коли відступив у вітальні. Той шибеник розумніший, ніж я вважав.

— Отже, ти вже був мною… цим мною, Ревенкортом? — кажу я.

— І тими, хто буде після нього, — каже він. — Вони — те ще збіговисько, тож насолоджуйся Ревенкортом, поки маєш таку можливість.

— То ти прийшов, щоб попередити мене про інших носіїв?

Це припущення його веселить, на мить його губ торкається посмішка, але відразу ж відлітає разом із сигаретним димом.

— Ні, я прийшов тому, що пам'ятаю, як сидів на твоєму місці та слухав те, що я зараз розповім.

— Що саме?

На дальньому кінці столу є попільничка; він тягнеться рукою й притягує її до себе.

— Чумний Лікар попросив тебе розв'язати вбивство, але не сказав, хто жертва. Це Івлін Гардкасл, ось хто помре сьогодні на балу, — каже він, струшуючи попіл у попільничку.

— Івлін? — кажу я, і при спробі сісти прямо розплескую трохи з забутого келиха на ноги.

Мене охоплює паніка, жах перед тим, що лихо чекає на мого друга, на жінку, яка знайшла час, щоб бути ласкавою до мене, попри те, що її батьки наповнили будинок жорстокістю.

— Ми мусимо попередити її! — вимагаю я.

— Навіщо? — питає Деніел, охолоджуючи мою тривогу своїм спокоєм. — Ми не зможемо розв'язати вбивство, якщо його не скоять, а без цього нам не звільнитися.

— Ти дозволиш їй померти? — кажу я, шокований його байдужістю.

— Я прожив цей день вісім разів, і кожного разу вона помирала незалежно від того, що я робив, — каже він, проводячи пальцями вздовж краю столу. — Що б учора не трапилося, це повториться завтра та післязавтра. Даю тобі слово, яке б втручання ти не планував, ти все це вже робив і зазнав невдачі.

— Вона мені друг, Деніеле, — кажу я, дивуючись глибині свого почуття.

— І мені теж, — каже він, нахиляючись ближче. — Але кожного разу, коли я намагався змінити сьогоднішні події, я брав участь у тому, чому намагався запобігти. Повір мені, спроби врятувати Івлін — марнування часу. Мене привели сюди обставини, які від мене не залежать, і незабаром — раніше, ніж ти уявляєш — ти опинишся на моєму місці, пояснюватимеш це так, як це роблю я, і шкодуватимеш, що вже не маєш Ревенкортової надії. Майбутнє — не попередження, друже мій; це обіцянка, яку ми не в змозі порушити. Така вже природа пастки, до якої ми потрапили.

Підвівшись з-за столу, він бореться з іржавою ручкою та зрештою відчиняє вікно. Його очі прикуті до якоїсь далекої точки, про яку мені найближчі чотири дні не дізнатися. Йому не цікаві ні я, ні мої страхи, ні мої сподівання. Я просто частина старої історії, яку він уже втомився розповідати.

— Це безглуздо, — кажу я, намагаючись нагадати йому, якою є Івлін, чому її варто рятувати. — Івлін добра та ласкава, її не було тут дев'ятнадцять років, хто тепер може хотіти заподіяти їй лихо?

Ще до того, як я закінчив казати це, у мене виникає підозра. Вчора в лісі Івлін згадувала, що її батьки не вибачили їй те, що вона залишила Томаса самого. Вона й сама винила себе за те, що той загинув від руки Карвера, але найгіршим було те, що вони теж винили її. Їхній гнів був такий сильний, що на її думку вони замислюють якусь жахливу несподіванку під час балу. Може, це саме воно? Невже вони дійсно так ненавидять власну дочку, що готові вбити її? Якщо так, моя зустріч із Геленою Гардкасл може стати дуже корисною.

— Я не знаю, — каже Деніел, і в його голосі чується роздратованість. — У цьому будинку така купа секретів, що дуже важко вибрати з неї правильний. Але якщо ти послухаєшся моєї поради, ти негайно почнеш шукати Анну. Тобі може здаватися, що вісім носіїв — дуже багато, але для цієї задачі потрібно вдвічі більше. Тобі знадобляться всі ресурси, які ти маєш.

— Анна! — скрикую я, згадавши жінку в кареті з дворецьким. — Хіба вона не знайома Белла?

Він довго затягується сигаретою, вивчаючи мене примруженими очима. Я бачу, що він сортує майбутнє, зважує, скільки можна мені сказати.

— Вона застрягла тут так само, як і ми, — каже він зрештою. — Вона — друг, наскільки можна бути другом у такій ситуації. Тобі слід знайти її швидко, поки це не зробив Лакей. Він полює на нас обох.

— Він залишив минулої ночі дохлого кролика в моїй кімнаті… Тобто, в кімнаті Белла.

— Це лише початок, — каже він. — Він хоче нас убити, але не раніше, ніж розважиться.

Моя кров холоне, я відчуваю нудоту. Я, звісно, саме це і підозрював, але почути це такими відвертими словами — зовсім інша справа. Заплющивши очі, я довго видихаю носом, випускаючи свій страх. Це звичка Ревенкорта, свого роду очищення розуму, але я не розумію, звідки я про неї знаю.

Коли я знову розплющую очі, я спокійний.

— Хто він? — питаю я, вражений силою свого голосу.

— Не маю навіть гадки, — каже він, видуваючи у вітер дим. — Якби я вважав це місце банальним пеклом, його б я назвав дияволом. Він прибирає нас одного за одним, щоб не було конкурентів, коли він сьогодні вночі надаватиме Чумному Лікареві відповідь.

— А він має інші тіла, інших носіїв, як ми?

— Це досить цікаво, — каже він. — Я вважаю, що має, але вони йому, схоже, не потрібні. Він знає обличчя кожного з наших носіїв і завдає удару, коли ми найбільш беззахисні. Кожного разу, коли я припускався помилки, він чекав на це.

— Як нам зупинити того, хто знає про кожний наш крок раніше за нас?

— Якби я це знав, не було би потреби в цій розмові, — роздратовано каже він. — Будь обережний. Він тиняється по цьому будинку наче клятий привід, і якщо спіймає тебе самого… Не давай йому спіймати тебе самого.

Голос у Деніела похмурий, обличчя замислене. Ким би не був цей Лакей, він опанував майбутнім мною так, що це лякає мене сильніше за почуті попередження. І не важко зрозуміти причину. Чумний Лікар дав мені вісім днів, щоб розв'язати вбивство Івлін, і вісім носіїв. Оскільки Себастьян Белл заснув і не прокидався до опівночі, він для мене вже втрачений.

Лишається сім днів і сім носіїв.

Моїми другим і третім носіями були дворецький і Дональд Девіс. Жінка в кареті про Девіса не згадувала, і це цікавий факт, але я припускаю, що на нього поширюються ті самі правила, що й на дворецького. Вони обоє мають ще багато годин до опівночі, але один з них сильно поранений, а другий спить на дорозі дуже далеко від Блекгіту. Від них практично жодної користі. Другий та третій дні викреслюємо.

Я вже живу четвертий день, і Ревенкорт є радше тягарем, ніж перевагою. Я не знаю, чого мені чекати від решти чотирьох носіїв — втім, Деніел на позір досить вправний — але мені здається, що Чумний Лікар підтасовує карти проти мене. Якщо Лакей дійсно знає всі мої слабості, нехай мені допоможе Бог, бо слабостей я маю багато.

— Розкажи мені все, що ти дізнався про смерть Івлін, — кажу я. — Якщо ми працюватимемо разом, ми розв'яжемо все скоріше, ніж Лакей отримає шанс завдати нам шкоди.

— Єдине, що я можу тобі сказати — вона помирає кожної ночі рівно об одинадцятій.

— Невже ти не знаєш більше?

— Набагато більше, але я не можу ризикувати, ділячись цією інформацією, — каже він, кинувши на мене погляд. — Усі мої плани засновані на тому, що ти робитимеш. Якщо я скажу тобі щось таке, що змінить твою поведінку, я не зможу бути впевненим, що все відбудеться так само, як раніше. Ти можеш вдертися під час важливої для мене зустрічі, або кудись піти, коли мені буде потрібно, щоб ти відволікав того, за ким я стежу. Одне неправильне слово може зруйнувати всі мої плани. Цей день має перебігати так, як завжди, заради твого та мого блага, — він чухає лоб, і з цього жесту наче тече вся його втома. — Вибач, Ревенкорте, нам усім буде краще, якщо ти продовжуватимеш своє розслідування без допомоги від мене або від інших.

— Гаразд, — кажу я, сподіваючись не видати йому своє розчарування. Це дурне бажання, звісно. Він — я. Він сам пам'ятає це розчарування. — Але з твоєї поради розв'язувати це вбивство випливає, що ти віриш цьому Чумному Лікареві, — кажу я. — Ти вже дізнався, ким він є?

— Ще ні, — каже він. — А «вірю» — занадто сильне слово. Він має свою мету в цьому будинку, в цьому я впевнений, але наразі я не бачу іншого шляху, аніж робити те, що він каже.

— А він сказав тобі, чому це відбувається з нами? — питаю я.

Нас відволікає шум біля дверей, ми обоє повертаємо голови й бачимо камердинера Ревенкорта, який наполовину звільнився від пальта, а тепер бореться з довгим фіолетовим шарфом. Його волосся розпатлане, він трохи захеканий, щоки набрякли від холоду.

— Я отримав повідомлення, що маю негайно йти до вас, мілорде, — каже він, стягуючи з себе шарф.

— Це моя робота, — каже Деніел, вправно повертаючись до своєї ролі. — На тебе чекає насичений день, тож я подумав, що Канінгем тобі знадобиться. До речі, щодо насичених днів; мені й самому треба йти. У мене опівдні зустріч із Себастьяном Беллом.

— Я не віддам Івлін на поталу долі, — кажу я.

— Я теж не хотів цього, — каже він, викидає сигарету надвір і зачиняє вікно. — Але попри це доля все одно спіткала її. Приготуйся до цього.

Кількома кроками він доходить до дверей, відчиняє їх, впускаючи в кабінет гомін голосів і гучний дзвін посуду, а потім іде до вітальні. Гості збираються, щоб пообідати, а це означає, що незабаром Стенвін лаятиме Люсі Гарпер, а Себастьян Белл дивитиметься в цей час у вікно, почуваючись неповноцінним чоловіком. Мисливці відправляться в ліс, Івлін біля колодязя забере записку, на кладовищі проллється кров, а двоє друзів чекатимуть жінку, яка не прийде. Якщо Деніел не помиляється, мені навряд чи вдасться порушити перебіг цього дня, але нехай мене дідько візьме, якщо я не спробую. Можливо, загадка Чумного Лікаря — єдиний вихід звідси, але через труп Івлін я не піду. Я маю намір врятувати її за будь-яку ціну.

— Чим я можу служити, мілорде?

— Дайте-но мені, будь ласка, папір, ручку та чорнило. Мені треба дещо занотувати.

— Авжеж, — каже він і виймає все, що я попросив, з валізки.

Мої руки надто неповороткі, щоб писати красиво, але серед огидних ляпок і розмазаних літер написане читається достатньо добре.

Я дивлюся на годинник — 11:56. Час майже настав.

Помахавши папером, щоб висохло чорнило, я акуратно складаю аркуш, розгладжую складки й даю його Канінгемові.

— Візьміть, — кажу я й помічаю залишки чорного бруду на його руці, що бере лист. Шкіра аж почервоніла від тертя, але бруд заховався між завитками на кінчиках пальців.

Помітивши мою увагу, він ховає руку з листом за спину.

— Негайно йдіть до вітальні, де подаватимуть обід, — кажу я. — Залишайтеся там, спостерігайте за перебігом подій, а потім прочитайте цей лист і повертайтеся до мене.

На його обличчі спантеличення.

— Мілорде?

— На нас чекає дуже дивний день, Канінгеме, і мені буде потрібна ваша цілковита довіра.

Відмахуючись від його заперечень, я жестом прошу його допомогти мені підвестися з крісла.

— Робіть те, що я попросив, — кажу я, важко спинаючись на ноги. — А потім повертайтеся сюди й чекайте на мене.

Канінгем прямує до вітальні, а я беру свою тростину й іду до Сонячної кімнати, сподіваючись знайти там Івлін. Ще рано, прийшли ще не всі, панянки пригощаються випивкою з бара та вмощуються на кріслах і диванах. Таке враження, що все їх дуже втомлює, немов рум'янець молодості — тягар, що забирає всі їхні сили. Вони шепочуться про Івлін, хвилі бридкого сміху спрямовані на столик в куті, де перед нею розгортається гра. Вона не має суперника, її зосередженість спрямована на те, щоб обіграти себе саму. Хоч як би вони не старалися змусити її почуватися ніяково, вона, судячи з вигляду, не помічає цього.

— Іві, ми можемо поговорити? — кажу я, шкандибаючи до неї.

Вона повільно підводить голову й мигцем кидає на мене погляд. Як і вчора, її біляве волосся зав'язане хвостиком, надаючи обличчю напруженого, досить суворого виразу. На відміну від учорашнього дня, вираз обличчя не пом'якшується.

— Ні, навряд чи, лорде Ревенкорт, — каже вона, повертаючи увагу до шахівниці. — Мені сьогодні треба зробити багато неприємних речей, не треба додавати до цього списку ще щось.

Приглушений сміх перетворює мою кров на порох. Я наче розтріскуюсь зсередини.

— Будь ласка, Іві, це…

— Для вас я міс Гардкасл, лорде Ревенкорт, — багатозначно зауважує вона. — Про чоловіка судять по манерах, а не по рахунку в банку.

Всередині мене розкрилася безодня приниження. Це найгірший кошмар Ревенкорта. Стоячи в кімнаті під поглядами дюжини пар очей, я почуваюся християнином, який чекає на забиття камінням.

Івлін дивиться, як я пітнію та тремчу. Її блискучі очі примружуються.

— А знаєте, зіграйте зі мною на це, — каже вона, стукаючи по шахівниці. — Виграєте — поговоримо; програєте — дасте мені спокій до кінця дня. Вас це влаштує?

Знаючи, що це пастка, але не в тій ситуації, щоб заперечувати, я витираю з чола піт і на втіху панянок вмощуюся на маленький стілець, що стоїть навпроти неї. Якби вона змусила мене лягти під гільйотину, я почувався б зручніше. Я розтікаюсь за краї стільця, його низька спинка надає так мало підтримки, що я тремчу від напруги, щоб не впасти.

Анітрохи не зворушена моїми стражданнями, Івлін складає руки на столі й штовхає пішака вперед. Я відповідаю турою, в моїх думках складається план мітельшпілю. Хоча ми з нею рівні, через незручність я часто втрачаю зосередженість, і моя тактика надто незграбна, щоб здолати Івлін. Найкраще, на що я можу сподіватися — протриматися якнайдовше, але коли минає півгодини фінтів і захистів, мій терпець уривається.

— Ваше життя в небезпеці, — бовкаю я.

Пальці Івлін завмирають на її пішакові, легке тремтіння робить її руку схожою на дзвін. Її очі пробігають по моєму лицю, потім по панянках позаду нас, шукаючи, чи не міг хтось почути. Вона відчайдушно бажає стерти цю мить з історії.

«Вона вже знає».

— Ми ж начебто домовилися, лорде Ревенкорт, — перебиває вона; її обличчя знов стає суворим.

— Але…

— Ви хочете, щоб я пішла? — каже вона, і її погляд придушує всі спроби заговорити.

Ми робимо хід за ходом, але я настільки спантеличений її реакцією, що майже не зважаю на гру. Що б там не мало сьогодні статися, Івлін, схоже, знає про це; втім, найбільше вона боїться не того, що має статися, а того, що про це дізнається хтось інший. Причину цього я не можу навіть уявити, а відкривати серце перед Ревенкортом вона, вочевидь, не стане. Її зневага до цього чоловіка непереборна, а це означає, що якщо я хочу врятувати її, я мушу або надіти інше обличчя, або діяти без її допомоги. Це просто обурливий поворот, і я відчайдушно намагаюся дібрати інші слова, аж раптом у дверях з'являється Себастьян Белл, викликаючи в мені своєю появою найдивніше відчуття. У будь-якому сенсі цей чоловік — я, але коли я дивлюся, як він крадеться в кімнату, наче миша по плінтусу, мені в це важко повірити. Спина згорблена, голова опущена, руки прикуті до тіла. Жодного кроку без скрадливих поглядів у пошуку небезпеки, неначе його світ сповнений гострих країв.

— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже Івлін, побачивши, що він розглядає портрет на стіні. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.

— Прошу вибачити, — каже Белл. — Я…

Їхня розмова йде так само, як ішла вчора, і зацікавленість Івлін цією немічною істотою призводить до нападу ревності, але найбільшою моєю турботою є інше. Белл ретельно повторює мій день, але вірить, що робить вибір самостійно, так само, як вірив у це я. У такому разі я сліпо йду дорогою, яку проклав Деніел, а це робить мене… Чим? Відлунням, спогадом, або просто мотлохом у течії?

«Переверни шахівницю, зміни цю мить. Доведи, що ти унікальний».

Я простягаю руку, але думка про реакцію Івлін, про її зневагу, про сміх присутніх панн переважують. Сором забирає мої сили, і я відсмикую руку. Будуть інші нагоди, треба шукати їх.

Геть зневірений, знаючи про неминучий програш, я поспішно роблю останні кроки, непристойно швидко підставляю свого короля під удар, а потім іду з кімнати геть; за спиною стихає голос Себастьяна Белла.

15

Як і було наказано, Канінгем чекає на мене в бібліотеці. Він сидить на краю крісла, в його руці злегка тремтить розгорнутий лист, що я йому дав. Коли я входжу, він встає, але я, прагнучи якнайшвидше залишити Сонячну кімнату позаду, надто розігнався. Я чую своє дихання — хрипке уривчасте шипіння з перевантажених легень.

Він не пропонує мені допомогу.

— Звідки ви знали, що мало трапитися у вітальні? — питає він.

Я намагаюся відповісти, але в моєму роті замало місця, щоб там були водночас слова та повітря. Я роблю вибір на користь повітря; я ковтаю його з таким самим апетитом, з яким Ревенкорт поглинає все; а ще я дивлюся в кабінет. Я сподівався спіймати Чумного Лікаря, коли той теревенів з Беллом, але марна спроба попередити Івлін тривала довше, ніж я очікував.

Можливо, мені не слід цьому дивуватися.

Як я вже бачив на дорозі до селища, Чумний Лікар, схоже, знає, де та коли я буду, і скоріше за все обирає час своєї появи так, щоб я не міг влаштувати засідку.

— Усе було саме так, як ви описали, — продовжує Канінгем, дивлячись на папірець і не вірячи власним очам. — Тед Стенвін образив покоївку, а Деніел Колрідж став на захист. Вони навіть промовили те саме, що ви написали. Слово в слово.

Я міг би пояснити, але він ще не дійшов до того, що його турбує найбільше. Натомість я шкандибаю до крісла й важко опускаю себе на м'яку подушку. Мої ноги сповнені жалюгідної вдячності.

— Це якийсь фокус? — питає він.

— Ніяких фокусів, — кажу я.

— А ось це… В останньому рядку ви кажете…

— Так.

— …що ви не лорд Ревенкорт.

— Я не Ревенкорт, — кажу я.

— Ні?

— Ні. Налийте собі, ви трохи зблідли.

Він слухається моєї поради; схоже, слухняність наразі є єдиною частиною його особистості, що досі не капітулювала. Він повертається з повним келихом, сідає, надпиває; очі прикуті до мене, ноги міцно зсунуті, плечі опущені.

Я розповідаю йому все, від убивства в лісі та мого першого дня Беллом і до дороги без кінця та моєї нещодавньої розмови з Деніелом. Час від часу на його обличчі спалахує сумнів, але зникає, щойно він опускає очі на лист. Мені майже шкода його.

— Може, вам треба ще випити? — питаю я, киваючи на його напівпорожній келих.

— Якщо ви не лорд Ревенкорт, то де він?

— Не знаю.

— Він живий?

Йому важко дивитися мені в очі.

— А ви хотіли б, щоб він не повертався? — питаю я.

— Лорд Ревенкорт був добрий до мене, — розлючено каже він.

«Цим він не відповів на запитання».

Я знову дивлюся на Канінгема. Опущені очі, брудні руки, затерте татуювання з неспокійного минулого. Раптом інтуїція підказує мені, що він боїться, але боїться не того, про що я йому розповів. Він боїться того, що може знати той, хто вже бачив перебіг цього дня. Камердинер щось приховує, я певний у цьому.

— Мені потрібна ваша допомога, Канінгем, — кажу я. — Багато треба зробити, але поки я прикутий до Ревенкорта, я не маю змоги діяти.

Осушивши свій келих, він підводиться. Алкоголь намалював на його щоках дві кольорові плями, а коли слуга починає говорити, його голос бринить мужністю пляшки.

— Я звільняюсь на сьогодні й повернуся до служби завтра, коли лорд Ревенкорт… — він замовкає, підбираючи слушне слово. — Повернеться.

Він силувано кланяється і йде до дверей.

— Гадаєте, він прийме вас назад, коли знатиме ваш секрет? — кажу я різко, бо мені на думку, наче камінь у воду, спала ідея. Якщо я не помиляюсь, і Канінгем дійсно щось приховує, цей секрет може бути достатньо скандальним, щоб ним можна було шантажувати.

Він завмирає біля мого крісла, міцно стискає кулаки.

— Що ви маєте на увазі? — каже він, дивлячись перед собою.

— Пошукайте за подушкою вашого крісла, — кажу я, намагаючись не видавати голосом внутрішню напругу.

Те, що я намагаюся зробити, цілком логічно, але не факт, що мені це вдасться.

Він кидає погляд на крісло, потім — знов на мене. Ані пари з вуст, він робить те, що я сказав, і знаходить маленький білий конверт. Коли він розриває конверт, його плечі опускаються, а на мої губи виривається крива посмішка.

— Звідки ви знали? — надтріснутим голосом питає він.

— Я ще не знаю анічогісінько, але коли прокинуся в наступному носії, то присвячу час розкриттю вашого секрету. А потім прийду до цієї кімнати та покладу її в тому конверті, що ви щойно знайшли. Якщо ж наша розмова йтиме не так, як я хочу, я покладу конверт там, де його зможуть знайти інші гості.

Він зневажливо пирхає на мене, наче ляпаса дає.

— Може ви й не Ревенкорт, але говорите так само, як він.

Ця несподівана ідея на мить відбирає мені мову. До цієї миті я припускав, що моя особистість — якою б вона не була — переносилася в нового носія наче монети в кишеню, але що як я помилявся?

Жодному з моїх попередніх носіїв не спала б навіть думка шантажувати Канінгема, не кажучи вже про реальне виконання цієї ідеї. Взагалі-то, згадуючи Себастьяна Белла, Роджера Коллінза, Дональда Девіса, а тепер і Ревенкорта, я бачу в їхній поведінці мало такого, що можна було би приписати одній особі. Може, це я корюся їхній волі, а не навпаки? Якщо так, мені слід пильнувати. Бути ув'язненим усередині цих людей — одне, але віддати себе всього їхнім побажанням — зовсім інше.

Мої думки перебиває Канінгем, який підпалює куточок листа запальничкою, яку дістав з кишені.

— Чого ви від мене хочете? — каже він жорстким безвиразним голосом, кидаючи запалений папір у камін.

— Для початку, чотири речі, — кажу я, рахуючи по своїх товстих пальцях. — По-перше, мені треба, щоб ви знайшли біля дороги, що веде до селища, старий колодязь. У тріщині в камені там буде схована записка. Прочитайте її, поверніть її на місце й розкажіть мені її вміст. Не баріться з цим, за годину її там уже не буде. По-друге, вам треба знайти той костюм чумного лікаря, про який я питав вас раніше. По-третє, я хочу, щоб ви розсипали навколо Блекгіту, наче конфеті, ім'я «Анна». Нехай усі знають, що лорд Ревенкорт шукає її. А ще я хочу, щоб ви представилися Себастьянові Беллу.

— Себастьянові Беллу, доктору?

— Саме йому.

— Навіщо?

— Я пам'ятаю, як я був Себастьяном Беллом, але не пам'ятаю вас, — кажу я. — Якщо ми це змінимо, це означатиме, що може бути змінене і щось інше.

— Смерть Івлін Гардкасл?

— Еге ж.

Канінгем робить довгий видих, а потім повертається лицем до мене. Він здається знесиленим, неначе наша розмова була пустелею, яку він перетинав кілька тижнів.

— Якщо я зроблю все це, я можу очікувати, що вміст листа залишиться між нами? — каже він, і на його обличчі радше сподівання, ніж розрахунок.

— Так, даю вам своє слово.

Я простягаю спітнілу руку.

— У такому разі я не маю іншого вибору, — каже він і міцно потискає її, лише на мить виказавши обличчям огиду.

Він спішно уходить; напевно, боїться, що отримає більше завдань, ніж може виконати. За його відсутності на мене наче сідає вогке повітря, воно просочує мій одяг і самого мене. Вирішивши, що бібліотека занадто безрадісна, щоб залишатися в ній, я важко підіймаюсь, спираючись на свою тростину.

Ідучи крізь кабінет, я прямую до приватної вітальні Ревенкорта, в якій маю намір розташуватися заздалегідь перед зустріччю з Геленою Гардкасл. Якщо вона планує цього вечора вбити Івлін, я маю відверто поговорити з нею.

В будинку тихо: чоловіки пішли полювати, а жінки випивають у Сонячній кімнаті. Навіть слуги зникли, поховалися під сходами й готують бал. Без них опустилася важка тиша, і єдиною моєю компанією є стукіт дощу по шибках — він вимагає, щоб його впустили всередину. Беллові не вистачало галасу, але Ревенкорта, який уміє добре помічати в людях зло, це мовчання радше освіжає. Це все одно як провітрити затхлу кімнату.

Мої роздуми порушують важкі кроки — повільні та навмисні, неначе хтось привертає мою увагу. Я дійшов уже до їдальні, де за довгим дубовим столом уважно стежать зі стін голови давно забитих тварин, шерсть яких вицвіла та вкрилася пилом. У цій кімнаті пусто, але кроки надходять наче звідусіль, вони передражнюють мою важку ходу.

Я завмираю, ціпенію на місці, чоло вкривається потом.

Кроки теж зупиняються.

Витерши лоб, я нервово дивлюся навколо, шкодуючи, що не маю Беллового канцелярського ножа. Закопаний у туші Ревенкорта, я почуваюся чоловіком, що волочить якір. Я не можу ні бігти, ні битися, а якби й міг — даремно махав би кулаками в повітрі. Крім мене тут немає нікого.

Після короткого вагання я продовжую йти, і ті примарні кроки теж ідуть. Я раптово зупиняюся, і вони теж зупиняються, а зі стін чується зловісне хихикання. Моє серце стукотить, волосся на руках стає сторч, мій жах жене мене до захисту вестибюля, який я бачу крізь двері вітальні. На цей час кроки вже не передражнюють мене, вони танцюють, а хихотіння, здається, лунає звідусіль.

Добігши до дверей, я важко дихаю, піт мене засліплює, я мчу так швидко, що ризикую перечепитися через власну тростину. Коли я досягаю вестибюля, сміх раптово припиняється, мене наздоганяє шепіт:

— Незабаром зустрінемося, кролику.

16

Минуло десять хвилин, той шепіт давно замовкнув, але викликаний ним жах досі відлунюється в мені. І річ навіть не стільки в самих словах, скільки в радості, з якою вони були сказані. Це попередження було авансом майбутніх крові та болю, і лише дурень не побачив би за ними Лакея.

Піднявши руку, я перевіряю, чи сильно вона тремтить, вирішую, що вже частково заспокоївся, і продовжую йти до своєї кімнати. Я зробив лише один або два кроки, коли чиєсь схлипування привертає мою увагу до дверей у задній частині вестибюля. Цілу хвилину я залишаюся на периферії, вдивляюся в темряву, підозрюючи пастку. Невже Лакей став би робити щось нове так швидко? Чи здатен він зображати такі жалісливі ковтання смутку, що я чую?

Співчуття змушує мене зробити обережний крок вперед, і я опиняюсь у вузькій галереї, прикрашеній родинними портретами Гардкаслів. На стінах в'януть цілі покоління, сучасні мешканці Блекгіту висять найближче до дверей. Леді Гелена Гардкасл велично сидить, біля неї стоїть її чоловік, вони обоє темноволосі та темноокі, красиво зарозумілі. Поруч висять портрети дітей: Івлін біля вікна, смикає край штори та спостерігає за чиїмось приїздом; Майкл закинув ногу на підлокітник крісла, в якому сидить, а на підлозі лежить кинута книжка. Схоже, йому нудно, він кипить від невикористаної енергії. У куті кожного портрета наляпаний підпис; Ґреґорі Ґолд, якщо я не помиляюсь. Спогади про побиття цим художником дворецького досі свіжі; я схопився міцніше за свою тростину і знову відчув у роті смак крові. Івлін казала мені, що Ґолда привезли до Блекгіту, щоб він ретушував портрети, і я розумію причину. Може він і божевільний, але безумовно одарований.

З кута кімнати знов чується схлип.

Вікон у галереї немає, лише масляні лампи горять; так темно, що мені доводиться примружитися, щоб побачити покоївку, яка сидить у тіні й плаче у мокру хусточку. Тактовність вимагає, щоб я наблизився тихо, але Ревенкорт не годиться для непомітних рухів. Мій ціпок стукає по підлозі, звуки мого дихання випереджають мене, оголошують про мою присутність. Побачивши мене, служниця схоплюється на ноги, її чепець розв'язується й з-під нього звільняється руде кучеряве волосся.

Я впізнаю її відразу. Це Люсі Гарпер, та сама покоївка, яку під час обіду вилаяв Тед Стенвін, та сама жінка, що провела мене на кухню, коли я прокинувся дворецьким. Спогад про ту доброту відлунює в мені, і слова, що вимовляє мій рот, формуються потоком співчуття.

— Пробач, Люсі, я не хотів налякати тебе, — кажу я.

— Ні, сер, це не… Мені не слід… — вона дивиться навколо, шукаючи порятунку, і через це грузне в етикеті ще сильніше.

— Я почув, як ти плачеш, — кажу я, намагаючись змусити лице співчутливо всміхнутися. Це важко робити чужим ротом, надто коли треба зрушити так багато плоті.

— О, сер, не треба… я сама винна. Я припустилася помилки під час обіду, — каже вона, витираючи останні сльози.

— Тед Стенвін повівся як мерзотник, — кажу я й дивуюсь тривозі, що з'явилася на її обличчі.

— Ні, сер, не треба так казати, — каже вона, здійнявши голос аж на октаву. — Тед, тобто пан Стенвін, добре ставився до нас, слуг. Він завжди добре до нас ставився. Просто він… Тепер він джентльмен, не можна, щоб його бачили…

Ще трохи, і вона знов заплаче.

— Я розумію, — квапно кажу я. — Він не хоче, щоб інші гості ставилися до нього як до слуги.

Її обличчя тоне в посмішці:

— Так, сер, саме так. Якби не Тед, Чарлі Карвера ніколи б не спіймали, але інші джентльмени досі дивляться на нього так, ніби він один з нас. Окрім лорда Гардкасла, той зве його містером Стенвіном.

— Ну що ж, якщо з тобою все добре… — кажу я, спантеличений гордістю в її голосі.

— Так, сер, усе добре, — наполягає вона й наважується підняти з підлоги свій чепець. — Мені треба повертатися, поки мене не почали шукати.

Вона робить крок до дверей, але не настільки швидко, щоб я не зупинив її питанням:

— Люсі, ви знаєте кого-небудь на ім'я Анна? — питаю я. — Я подумав, що вона може бути служницею.

— Анна? — вона зупиняється й глибоко замислюється. — Ні, сер, начебто не знаю.

— Хтось зі служниць поводиться дивно?

— Сер, ви не повірите, але ви вже третій, хто питає мене сьогодні про це, — каже вона, намотуючи на палець пасмо кучерявого волосся.

— Третій?

— Так, сер, лише годину тому пані Дербі спустилася в кухню й теж питалася про це. Як вона нас налякала! Щоб така шляхетна пані та спустилася до слуг — я ніколи про таке не чула.

Моя рука мимоволі стискає тростину. Ким би не була ця пані Дербі, вона поводиться дивно й ставить ті самі запитання, що і я. Можливо, я знайшов одного зі своїх конкурентів.

«Або ще одного носія».

Від такого припущення я червонію — знайомство Ревенкорта з жінками обмежується знанням про те, що вони існують. А думка про перетворення на жінку для нього має не більше глузду, ніж дихання водою.

— А що ви можете сказати мені про пані Дербі? — питаю я.

— Майже нічого, сер, — каже Люсі. — Стара пані, гострий язик. Мені вона сподобалася. Не знаю, чи це важливо, але також був один лакей. Зайшов через кілька хвилин після пані Дербі й спитав те саме: чи не поводиться хтось зі служниць дивно?

Моя рука стискає голівку тростини ще сильніше, я мало не кусаю язик, щоб не вилаятись.

— Лакей? — кажу я. — Який він був на вигляд?

— Білявий, високий, але… — вона схвильовано замовкає. — Не знаю… Задоволений собою. Певно, працює на джентльмена, сер, вони стають такі, набираються від хазяїв манер і слів. У нього ніс зламаний, чорно-фіолетовий, неначе це нещодавно трапилося. Мабуть, комусь він не сподобався.

— Що ти йому сказала?

— Не я, сер, а пані Драдж, кухарка. Вона сказала йому те саме, що й пані Дербі, що зі слугами все гаразд, що це з гостями… — вона шаріється. — О, благаю вас, вибачте, сер, я не хотіла…

— Не хвилюйся, Люсі, я теж вважаю більшість людей у цьому будинку дуже дивними. Що вони накоїли?

Вона всміхається й винувато втуплює очі в підлогу. Коли вона знов починає говорити, її голос такий тихий, що його ледь чутно за скрипінням мостин.

— Сьогодні вранці міс Гардкасл була в лісі зі своєю камеристкою, француженкою, що завжди каже «quelle» та «quelle». Хтось напав на них біля старого будинку Чарлі Карвера. Начебто, то був один з гостей, але вони не кажуть, хто саме.

— Напав, ти певна? — кажу я, згадуючи свій ранок Беллом, коли я побачив, як лісом тікала жінка. Я тоді подумав, що то Анна, але що як я помилився? Це був би не перший раз у Блекгіті, коли моє припущення виявилося хибним.

— Так кажуть, сер, — каже Люсі, ніяковіючи через мою наполегливість.

— Думаю, мені треба побалакати з цією французькою камеристкою, як її звати?

— Меделін Обер, сер, тільки не кажіть їй, будь ласка, хто вам сказав. Вони про це не хочуть розмовляти.

Меделін Обер. Це та сама служниця, що дала вчора ввечері Беллові записку. У сум'ятті останніх подій я геть забув про його порізану руку.

— Мій рот замкнений, Люсі, дякую, — кажу я, імітуючи рух ключем. — Тим не менш, я мушу поговорити з нею. Можеш сказати їй, що я шукаю її? Не обов'язково казати їй, навіщо, але якщо вона прийде до моєї кімнати, на вас обох чекатиме винагорода.

Вона вагається, але швидко погоджується і мчить геть, поки я не навісив на неї нових доручень.

Якби Ревенкортові це було до снаги, я йшов би з галереї підстрибом. Хоч якою б не була Івлін байдужою до Ревенкорта, вона досі мій друг, і я досі волію врятувати її. Якщо хтось сьогодні вранці погрожував їй у лісі, цілком можливо, що та сама особа зіграє якусь роль у її вбивстві ввечері. Я мушу зробити все, що в моїх силах, щоб перехопити вбивцю, і сподіваюсь, що ця Меделін Обер зможе допомогти. Хто знає, можливо, завтра о цій годині я вже знатиму ім'я вбивці. Якщо Чумний Лікар не порушить своє слово, я зможу залишити це місце, не витративши всіх носіїв.

Радість триває лише до коридору; з кожним кроком, що віддаляє мене від яскравого вестибюля, моє свистіння стає непевнішим. Присутність Лакея змінила Блекгіт, довгі тіні та закути цього будинку населяють мою уяву сотнею способів жахливої смерті від рук цього чоловіка. Від кожного, бодай слабкого звуку моє перевантажене серце прискорює биття. На той час, коли я дістаюсь до своєї вітальні, я вже просякнув потом, у грудях щемить.

Зачинивши за собою двері, я роблю довгий полегшений видих. Якщо так і далі триватиме, цьому Лакеєві не треба буде вбивати мене, я до цього не доживу.

Моя вітальня дуже красива; над канапою та кріслом висить канделябр, у якому відблискує потужне полум'я в каміні. На столику стоять випивка, порізані фрукти, настоянки, цеберко з напіврозталим льодом. Поруч височить хиткий стос сендвічів з яловичиною, по краях яких стікає гірчиця. Мій шлунок прагне до їжі, але моє тіло на це нездатне.

Мені треба відпочити.

Крісло приймає мою вагу без радості, його ніжки гнуться від напруги. По вікнах стукотить дощ, небо темне, наче синець. Чи це ті самі краплини, що падали вчора, ті самі хмари? Чи кролики риють ті самі нори, полохаючи тих самих комах? Чи ті самі птахи літають тими самими шляхами, врізаються в ті самі вікна? Якщо це пастка, яка здобич варта її?

— Мені не завадить випити, — бурмочу я, потираючи скроні, в яких пульсує кров.

— Ось, тримай, — каже з-за моєї спини жіночий голос; з-за плеча з'являється келих у маленькій руці з кістлявими мозолястими пальцями.

Я намагаюся розвернутися, але Ревенкорта для цього забагато, а крісла замало.

Жінка нетерпляче хитає келихом, у якому дзеленчить лід.

— Випивати це треба до того, як лід розтане, — каже вона.

— Вибачте, але я боюсь пити те, що мені пропонує незнайома жінка, — кажу я.

Вона наближує губи до мого вуха, я відчуваю шиєю тепло її подиху.

— Але ж ми знайомі, — шепоче вона. — Я була в кареті з дворецьким. Мене звати Анна.

— Анна! — кажу я, намагаючись схопитися на ноги.

Її рука тисне на моє плече, наче ковадло, змушує мене знов опуститися на подушки.

— Не завдавай собі клопоту, на той час, коли ти підведешся, мене вже тут не буде, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені потрібно, щоб ти припинив шукати мене.

— Припинив шукати? Чому?

— Тому що шукаєш не тільки ти, — каже вона, трохи відійшовши. — Лакей теж шукає мене, і він знає, що ми діємо разом. Якщо ти продовжуватимеш свої пошуки, ти приведеш його прямісінько до мене. Поки мене не знайдено, ми обоє в безпеці, тож відклич своїх псів.

Я відчуваю, що вона віддаляється, кроки рухаються до дальніх дверей.

— Зачекай! — кричу я. — Ти знаєш, хто я або чому ми тут? Будь ласка, має бути щось таке, що ти можеш мені розповісти.

Вона зупиняється, замислившись над цим.

— Єдиним спогадом, з яким я прокинулась, було ім'я, — каже вона. — Думаю, воно твоє.

Мої пальці стискають підлокітники.

— Яке ім'я? — питаю я.

— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я уважила твоє прохання, уваж моє. Припини шукати мене.

17

— Ейден Бішоп, — кажу я, смакуючи звучання. — Ейден… Бішоп. Ейден, Ейден, Ейден.

Я вже півгодини пробую різні комбінації, інтонації та подачі свого імені, сподіваючись виманити зі свого неслухняного розуму якісь спогади. Поки що єдине, чого мені вдалось цим досягти — в роті пересохло. Цей спосіб марнування часу приносить лише розчарування, але альтернатив у мене мало. Пів на другу настало й минуло, а я не отримав від Гелени Гардкасл жодного слова з поясненням її відсутності. Я викликав покоївку, щоб та покликала леді, але мене поставили до відома, що цього ранку хазяйку будинку ще ніхто не бачив. Ця бісова баба зникла.

Гірше за те: до мене не прийшли ні Канінгем, ні Меделін Обер, і хоча на візит служниці Івлін я майже не надіявся, Канінгем був відсутній уже кілька годин. Не можу навіть уявити, що може його затримувати, але моє терпіння закінчується. Нам треба так багато зробити, а часу на це залишилося так мало.

— Привіт, Сесіл! — каже хрипкий голос. — Гелена ще тут? Я чула, що ви зустрічаєтеся з нею.

У дверях стоїть загорнута у величезне червоне пальто літня пані; на голові в неї капелюх, ноги взуті в ґумові чоботи, які майже сягають її колін. Її щоки червоні від холоду, обличчя замерзло насупленим.

— Боюсь, я її не бачив, — кажу я. — Я досі чекаю її.

— Ти теж? Ця клята жінка мала зустрітися зі мною сьогодні вранці в садку, натомість я кілька годин тремтіла на лавці сама, — каже вона і крокує до вогню.

На ній так багато шарів тканини, що від єдиної іскри вона може спалахнути, як поховальне вогнище вікінга.

— Куди ж вона поділася? — каже вона, стягує з пальців рукавички й кидає їх на крісло, що стоїть поруч із моїм. — Тут, у Блекгіті, начебто, не так вже й багато розваг. Тобі налити?

— Я ще цей не допив, — кажу я й змахую до неї своїм келихом.

— Молодець. Мені спало на думку піти погуляти, але коли я повернулася, ніхто не відчиняв мені двері. Півгодини гупала по вікнах, але ніде немає жодного слуги. Можна подумати, що ми в Америці.

Графин взято з його підставки, по деревині стукають склянки. Лід дзенькає по склу, а потім тріщить, коли на нього ллється алкоголь. Чуються шипіння, сплеск, а потім ковток і довге задоволене зітхання старої пані.

— Інша справа, — каже вона, і новий цикл скляного дзенькання каже, що перша порція була лише для розігріву. — Я казала Гелені, що ця вечірка — жахлива ідея, але вона навіть чути про це не хотіла, а тепер подивися: Пітер ховається у сторожці, Майкл насолоджується компанією своїх нігтів, а Івлін грається в перевдягання. Кажу тобі, ця вечірка буде повним фіаско.

Тримаючи в руці келих, стара пані знову стає перед каміном. Скинувши з себе кілька шарів одягу, вона дивовижно зменшується, стають видними рожеві щоки, маленькі рожеві долоні, неслухняне пасмо сивого волосся на голові.

— А це що таке? — каже вона, беручи з камінної полиці білу картку. — Ти збирався написати мені, Сесіл?

— Прошу?

Вона простягає мені картку, на якій написано просте повідомлення:

«Познайомся з Міллісент Дербі.

А.»

Певно, це Анна руку доклала.

Спочатку підпалені рукавички, тепер представлення. Відчуття, звісно, дивне, неначе хтось розсипає вздовж мого дня хлібні крихти, але приємно знати, що тут у мене є друг, хоч це й руйнує нанівець мою гіпотезу, що пані Дербі є одним з моїх ворогів, або навіть іншим носієм. Ця стара пані надто поглинута собою, щоб приховувати в глибині себе ще когось.

«У такому разі що вона рознюхувала на кухні, навіщо розпитувала про служниць?»

— Я попросив Канінгема запросити тебе випити, — ласкаво кажу я, надпиваючи свій віскі. — Він, певно, відволікся, коли записував.

— Саме це й трапляється, коли доручаєш важливі речі представникам нижчого класу, — пирхає Міллісент, плюхаючись у найближче крісло. — Кажу тобі, Сесіле, одного дня ти виявиш, що цей хлоп спустошив твої рахунки й переспав з однією з твоїх служниць. Подивись на того проклятого Теда Стенвіна. Носився по цьому будинку, наче вітерець, коли був доглядачем, а тепер поводиться як хазяїн. Нахаба.

— Стенвін вартий осуду, з цим я згодний, але слуги мені до вподоби, — кажу я. — Вони поставилися до мене дуже добре. До того ж, кажуть, що ти й сама їх сьогодні відвідувала, тож не можеш бути про них настільки поганої думки.

Вона відмахується від мого заперечення келихом, аж віскі розплескала.

— О, ти маєш на увазі… — вона замовкає та зволікає час, надпиваючи віскі. — Я думаю, що одна з покоївок поцупила дещо з моєї кімнати, от і все. Кажу тобі, ніколи не знаєш, що ховається за фасадом. Пам'ятаєш мого чоловіка?

— Погано, — кажу я, милуючись тим, як вона змінила тему. Що б вона на кухні не робила, навряд чи це якось пов'язано з крадіжкою.

— З ним було те саме, — пирхає вона. — Жахливе виховання нижчого класу, але збудував собі понад сорок текстильних фабрик, і це при тому, що завжди був повним бовдуром. За п'ятдесят років заміжжя я жодного разу не всміхнулася, поки не поховала його; а відтоді завжди весела.

Її перебиває скрегіт, що долинув з коридору, потім скрипнули дверні петлі.

— Може, це Гелена? — каже Міллісент і підводиться з крісла. — Її кімната поруч.

— Хіба Гардкасли не в сторожці живуть?

— У сторожці живе Пітер, — каже вона, вигнувши брову. — А Гелена живе тут, навіть наполягла на цьому. Цей шлюб ніколи не був вдалий, але незабаром зовсім розвалиться. Знаєш, Сесіле, сюди варто було приїхати заради самого лише скандалу.

Стара жінка прямує до коридору, кличе Гелену, аж раптом замовкає.

— Якого дідька… — бурмоче вона, а потім її голова знов зазирає до моєї вітальні. — Вставай, Сесіле, — нервово каже вона. — Відбувається щось дивне.

Тривога змушує мене зіп'ятися на ноги й вибрести в коридор, де на протязі скриплять двері до спальні Гелени. Замок розбитий, під ногами ламаються тріски.

— Хтось вдерся всередину, — шепоче з-за моєї спини Міллісент.

Своєю тростиною я обережно прочиняю двері, щоб ми могли зазирнути в кімнату.

Там нікого немає; судячи з усього — давно. Штори досі зсунуті, світло потрапляє лише від ламп, що висять вздовж коридору. Ліжко з балдахіном акуратно застелене, трюмо заставлене кремами для обличчя, пудрою та усілякою косметикою.

Переконавшись, що небезпеки немає, Міллісент виходить з-за мене й кидає на мене спокійний погляд, в якому я бачу агресивне вибачення, а потім іде навколо ліжка й бореться з важкою шторою, щоб розігнати морок.

Усе стоїть незаймане, окрім бюро з горіхового дерева, в якому висунуті шухляди. Серед безладу чорнильниць, конвертів і стрічок на бюро стоїть великий лакований футляр з двома оксамитовими заглибленнями у формі револьверів. Самих револьверів ніде не видно, але я маю підозру, що саме один з них Івлін приносила на кладовище. Вона сама сказала, що він належить її матері.

— Що ж, принаймні, ми знаємо, що їм було потрібно, — каже Міллісент, стукаючи по коробці. — Але це якось безглуздо. Якщо комусь була потрібна зброя, її так само легко було б украсти в конюшні. Там її багато. Ніхто б і не помітив.

Відштовхнувши футляр, Міллісент знаходить щоденник і починає гортати його сторінки, проводячи пальцем по зустрічах і подіях, нагадуваннях і нотатках. Вміст цього нотатника сказав би про насичене, але дещо нудне життя, якби з нього не вирвали останню сторінку.

— Цікаво… Немає запланованих на сьогодні зустрічей, — каже жінка, що була вже не роздратована, а підозріла. — Навіщо Гелена їх вирвала?

— Думаєш, вона це сама зробила? — кажу я.

— Навіщо вони комусь іншому? — каже Міллісент. — Кажу тобі, Гелена замислила якусь дурню й не хоче, щоб хтось про це дізнався. А тепер вибач, Сесіле, мені доведеться знайти її та відмовити від цього. Як завжди.

Кинувши щоденник на ліжко, вона виходить зі спальні й простує коридором. Я майже не помічаю, що вона пішла. Мене більше турбують чорні розмиті відбитки пальців на сторінках. Мій камердинер був тут, і він, виходить, теж шукає Гелену Гардкасл.

18

Світ за вікнами стискається, темніє по краях і чорніє в центрі. Мисливці починають виходити з лісу й бредуть по газону, наче перерослі птахи. Втомившись чекати у своїй вітальні на повернення Канінгема, я йду до бібліотеки, щоб перевірити енциклопедію.

Я вже шкодую, що роблю це.

Усе це ходіння виссало з мене сили, це громіздке тіло з кожною секундою стає ще важчим. Мало мені цього, так ще й весь будинок — суцільна діяльність: служниці збивають подушки та розставляють квіти, носячись то туди, то сюди, наче косяк переполоханих риб. Я присоромлений їхньою енергійністю, мене лякає їхня вправність.

На той час, коли я доходжу до вестибюля, в ньому вже багато мисливців; вони струшують з кашкетів дощ, під їхніми ногами збираються калюжі. Вони наскрізь промоклі й посірілі від холоду, неначе життя з них вимило. Ці години їхнього життя вочевидь не були кращими.

Я проходжу поміж ними нервово, потупивши очі й думаючи, чи не належить одне з цих хмурих облич Лакеєві. Люсі Гарпер сказала, що, коли він заходив на кухню, в нього був розбитий ніс, і це дає мені надію, що мої носії дають здачі, не кажучи вже про те, що його тепер легко впізнати.

Не помітивши ні в кого поранень, я йду далі більш упевнено, мисливці розступаються, щоб я міг прочовгати до бібліотеки, де важкі штори зсунуті, в каміні розпалено вогонь, а в повітрі відчутний слабкий аромат парфумів. Товсті свічки стоять на тарілках, султани теплого світла пробивають тіні й висвітлюють трьох жінок, що згорнулися в кріслах, заглиблені в книжки, що лежать на їхніх колінах.

Я прямую до полиці, де має бути енциклопедія, мацаю там у пітьмі, але знаходжу лише пусту прогалину. Взявши з найближчого столу свічку, я проводжу нею вздовж полиці, сподіваючись, що книжку переставили, але її немає. Я важко видихаю, неначе випускаю повітря з міхів якогось жахливого апарата. До цієї миті я навіть не розумів, скільки сподівань вкладав у цю енциклопедію та в ідею зустрітися лицем до лиця зі своїми майбутніми носіями. Я прагнув отримати не тільки їхнє знання, але й можливість подивитися на них, неначе на власне відбиття в залі кривих дзеркал. Бо я ж напевно зможу тоді помітити якісь повторювані риси, фрагмент моєї справжньої особистості, що переноситься в кожного з цих чоловіків, незаплямований особистостями носіїв? Не маючи такої можливості, я не знаю, як мені зрозуміти границі себе, де проводити лінію між собою та своїм носієм. Бо з усього виходить, що єдиною відмінністю між мною та Лакеєм є моя свідомість, що переходить від одного до іншого.

Денні справи тиснуть на мої плечі, змушують мене опуститися в крісло навпроти каміна. Дровини лускаються та тріщать, жар мерехтить і висне в повітрі.

Моє дихання стає хриплим.

У полум'ї лежить енциклопедія; вона згоріла до попелу, але досі тримає свою форму; від осипання її відділяє один подих.

«Робота Лакея, не інакше».

Мене наче вдарили, і саме на такий ефект це й було, без сумніву, розраховано. Куди б я не пішов, він завжди на крок випереджає мене. Але простої перемоги йому недостатньо. Він хоче, щоб я знав про неї. Він хоче, щоб я боявся. З якоїсь причини він хоче, щоб я страждав.

Досі вражений цим демонстративним проявом зневаги, я не бачу нічого, крім полум'я, кидаю всі свої побоювання в багаття, аж раптом від дверей мене кличе Канінгем:

— Лорде Ревенкорт?

— Де вас дідько носив?! — різко вигукую я, геть утративши самовладання.

Він обходить моє крісло і стає біля каміна, щоб погріти руки. Схоже, він потрапив під дощ, і хоча вже перевдягнувся, мокре волосся досі стирчить після рушника.

— Приємно бачити, що характер Ревенкорта залишився незмінний, — благодушно каже він. — Без щоденного прочухана моє життя могло би втратити сенс.

— Не зображайте мені жертву, — кажу я, погрожуючи йому пальцем. — Ви були відсутні кілька годин.

— Добра робота потребує часу, — каже він і кидає мені щось на коліна.

Я підіймаю цей предмет до світла й на мене витріщаються пусті очі порцелянової маски-дзьоба; мій гнів миттєво вщухає. Глянувши на жінок, що з відвертою цікавістю дивляться на нас, Канінгем говорить тихіше:

— Вона належить певному Філіпові Саткліфу, — каже Канінгем. — Одна з покоївок побачила її в його шафі, тож я проник до його кімнати, коли він пішов полювати. Капелюх-циліндр і плащ там теж були, а також записка з обіцянням зустрітися з лордом Гардкаслом на балу. Я подумав, що ми зможемо перехопити його.

Ляснувши долонею по коліну, я всміхаюся йому, наче маніяк.

— Чудова робота, Канінгеме, просто чудова.

— Я так і думав, що вас це втішить, — каже він. — На жаль, на цьому добрі новини закінчуються. Записка, що чекала на міс Гардкасл біля колодязя, була… м'яко кажучи, дивна.

— Дивна? Чим саме? — питаю я, прикладаючи маску-дзьоб до свого обличчя. Порцеляна холодна й вогка на дотик, але в інших відношеннях пасує добре.

— Її розмило дощем, але начебто там було написано «Тримайся далі від Міллісент Дербі», а нижче — малюночок замка. Більше нічого не було.

— Яке дивне попередження, — кажу я.

— Попередження? Мені це видається погрозою, — каже Канінгем.

— Гадаєте, Міллісент Дербі може заштрикати Івлін спицями для в'язання? — кажу я, вигнувши брову.

— Не треба недооцінювати її через її старість, — каже він, колупаючи слабкий вогонь коцюбою, щоб оживити. — Були часи, коли вона половину людей у цьому будинку тримала під контролем. Не було жодного брудного секрету, який вона не могла винюхати, жодного брудного трюку, яким вона б не скористалася. Тед Стенвін був у порівнянні з нею аматором.

— Ви мали з нею справи?

— Ревенкорт мав, і він їй не вірить, — каже він. — Він покидьок, але не дурень.

— Приємно це чути, — кажу я. — Ви зустрілися зі Себастьяном Беллом?

— Ще ні, я перетнуся з ним увечері. Про загадкову Анну мені теж нічого не вдалося надибати.

— О, в цьому вже немає потреби, вона сама знайшла мене сьогодні, — кажу я, смикаючи клаптик шкіри, що відлущився від підлокітника.

— Серйозно? Що вона хотіла?

— Вона не сказала.

— То звідки вона вас знає?

— До цього ми не дійшли.

— Вона друг?

— Можливо.

— Отже, плідна була зустріч? — їдко каже він, повертаючи коцюбу на місце. — До речі, нам треба вас вимити. Вечеря о восьмій, а запах від вас стає сильний. Не дамо людям більше причин не любити вас, ніж вони вже мають.

Він зрушує до мене, але я зупиняю його змахом руки.

— Ні, мені потрібно, щоб ви сьогодні до кінця вечора спостерігали за Івлін, — кажу я й намагаюся підвестися з крісла. Гравітації моя ідея, схоже, не до вподоби.

— Навіщо? — питає він, нахмурившись.

— Хтось планує вбити її, — кажу я.

— Так, і цей хтось може бути навіть мною — звідки вам знати? — каже він байдуже, наче про щось неважливе на кшталт захоплення мюзик-холом.

Ця думка вражає мене так сильно, що я знову падаю в крісло, з якого вже майже встав, і воно тріщить піді мною. Хоч я і знаю, що камердинер має якийсь жахливий секрет, Ревенкорт повністю довіряє Канінгемові, і я спадкував це від нього без жодного сумніву. Але цей чоловік такий самий підозрюваний, як і будь-хто інший.

Канінгем стукає себе пальцем по носу.

— От тепер ви замислилися, — каже він, кладучи мою руку собі на плечі. — Я знайду Белла після того, як опущу вас у ванну, а за Івлін, на мою думку, вам після цього краще поспостерігати самому. А я тим часом не відходитиму від вас, щоб ви могли викреслити мене зі списку підозрюваних. Моє життя достатньо складне й без того, щоб ви восьмеро бігали по будинку й звинувачували мене в убивстві.

— Схоже, ви непогано знаєтеся на таких речах, — кажу я, намагаючись роздивитися краєм ока його реакцію.

— Ну, я не завжди був камердинером, — каже він.

— А ким ви були?

— Здається, ця інформація не була частиною нашої домовленості, — каже він, кривлячи обличчя в спробі підняти мене.

— Тоді чому б вам не розповісти мені, що ви робили в кімнаті Гелени Гардкасл? — пропоную я. — Ви вимазалися чорнилом, коли гортали її щоденник. Я бачив його на ваших руках вранці.

Він вражено свистить.

— А ви часу не марнували, — його голос стає жорсткішим. — У такому разі дивно, що ви не чули про мої скандальні відносини з Гардкаслами. Але я не хочу псувати вам сюрприз. Спитайте кого-небудь, це важко назвати секретом, а хтось, я певний, буде в захваті від можливості розповісти вам про це.

— Це ви зламали замок, Канінгем? — вимагаю я. — Поцуплено два револьвери та вирвано сторінку з її щоденника.

— Мені не треба було нічого зламувати, мене було туди запрошено, — каже він. — Про револьвери я нічого не знаю, але щоденник, коли я пішов, був цілий. Я бачив його на власні очі. Я міг би, звісно, розповісти вам, що я там робив і чому я не той, кого ви шукаєте, але якщо ви маєте розум, то не повірите жодному слову, тож чому б вам не дізнатися про все самому? Тоді ви будете певним, що то правда.

Ми підіймаємося, огорнуті вогкою хмарою поту; перш, ніж дати мені мою тростину, Канінгем витирає краплі з мого чола.

— Скажіть мені, Канінгем, — кажу я. — Чому такий чоловік, як ви, потрапив на таку роботу?

Це питання захоплює його зненацька, його зазвичай незбагненне обличчя похмурнішає.

— Життя не завжди надає можливість обирати, як його жити, — понуро каже він. — А тепер ворушіться, нам треба не спізнитися на вбивство.

19

Вечерю освітлюють канделябри; під їхнім мерехтливим світлом лежить кладовище курячих кісток, риб'ячих хребтів, панцирів омарів і сала. Попри темряву за вікнами, штори не зсунуті й надають вид на ліс, по якому шмагає дощ.

Я чую, як я їм, чую хруст і тріск, хлюпання та ковтання. По моїх підборіддях тече підлива, жирні губи моторошно виблискують. Мій апетит такий хижий, що поміж ковтками я важко дихаю, а моя серветка схожа на поле бою. Інші люди за столом поглядають на цю жахливу виставу краєм ока й намагаються не переривати свої розмови, попри те, що благопристойність цього вечора хрустить на моїх зубах. Звідки в людини може бути такий голод? Що то за порожнеча, яку він намагається наповнити?

Майкл Гардкасл сидить ліворуч від мене, але ми з ним обмінялися не більш як двома словами. Більшість часу він проводить у тихій розмові з Івлін; вони схиляють голови одне до одного з незбагненою приязню. Як для жінки, яка знає, що вона в небезпеці, вона видається дивовижно спокійною.

«Можливо, вона вірить, що має захист».

— Ви коли-небудь подорожували на Схід, мілорде Ревенкорт?

Якби ж то той, хто сидів праворуч від мене, був такий самий неуважний до моєї присутності. Його звати командор Кліффорд Герінгтон — колишній морський офіцер із залисинами; вдягнутий в уніформу, він аж сяє героїзмом. Провівши в його компанії годину, мені важко примирити його зовнішність і його вчинки. Може, в цьому винні слабке підборіддя та відведені очі, і створене ними відчуття, що зараз він проситиме вибачення? Більш імовірно, що це в нього віскі за очима хлюпає.

Герінгтон весь вечір розповідав жахливі історії, не завдаючи собі клопоту щось перебільшувати, а тепер нашу розмову, схоже, викинуло на береги Азії. Щоб приховати свої почуття, я надпиваю вино — його смак напрочуд пікантний. Побачивши мою гримасу, Герінгтон по-змовницьки нахиляється до мене.

— Моя реакція була така сама, — каже він, дмухнувши мені в обличчя теплим, просякнутим алкоголем подихом. — Я спитав слугу, якого воно року. З таким самим успіхом я міг би спитати це в келиха.

Канделябр надає його обличчю примарного жовтуватого відтінку, в його очах відразливий п'яний блиск. Поставивши вино на стіл, я дивлюся по сторонах, щоб чимось відволіктися. Навколо столу сидять близько п'ятнадцяти людей; французькі, іспанські та німецькі слова урізноманітнюють бесіду, що в інших відношеннях є доволі нудною. Дорогі ювелірні прикраси клацають по склу; коли слуги прибирають посуд, торохтять столові прилади. Загалом у кімнаті безрадісно, окремі розмови тихі та невідкладні, звертатися доводиться через кілька пустих стільців. Це примарне видовище, навіть скорботне, і хоча відсутність неможливо не помічати, всі пнуться зі шкури, аби не згадувати про неї. Я не знаю, чи це завдяки хорошому вихованню, чи я пропустив якесь пояснення.

Я шукаю знайомі обличчя, щоб спитати, але Канінгем пішов зустрічатися з Беллом, а Міллісент Дербі, доктора Діккі та навіть відразливого Теда Стенвіна немає. Окрім Івлін і Майкла я впізнаю лише Деніела Колріджа, який сидить у дальньому кінці столу біля худого чоловіка, і вони вдвох визирають на інших гостей з-за своїх недопитих келихів з вином. Привабливе обличчя Деніела комусь не сподобалося, і через це було прикрашене розбитою губою та набряклим оком, яке завтра стане жахливим, якщо завтра взагалі настане. Колріджа це поранення, здається, не надто тривожить, але мені через нього неспокійно. До цієї миті я вважав, що Деніел непідвладний підступам цього будинку, думав, що його знання про майбутнє дозволяє йому просто обходити негаразди. Побачити його постраждалим — усе одно як побачити, як з рукава фокусника сипляться карти.

Реагуючи на один з жартів Деніела, його компаньйон задоволено стукає по столу, чим привертає мою увагу. У мене відчуття, ніби я знаю цього чоловіка, але не можу згадати.

«Можливо, він один з майбутніх носіїв».

Я дуже сподіваюсь, що це не так. Він бридкий чоловік з масним волоссям, блідим худим обличчям; судячи з манер, він до всього в кімнаті ставиться зверхньо. Я відчуваю в ньому хитрість і жорстокість, але не можу зрозуміти, звідки в мене таке враження.

— Вони мають такі химерні ліки, — каже Кліффорд Герінгтон, трохи підвищуючи голос, щоб повернути до себе мою увагу.

Я спантеличено кліпаю на нього очима.

— Азіати, лорде Ревенкорт, — каже він із дружньою посмішкою.

— Авжеж, — кажу я. — Ні, боюсь, я там ніколи не бував.

— Це дивовижне місце, просто дивовижне. Там є такі шпиталі…

Я здіймаю руку, щоби привернути увагу слуги. Якщо я не можу врятуватися від цієї розмови, треба врятуватися хоча б від вина. А один порятунок може забезпечити інший.

— Минулого вечора я розмовляв із доктором Беллом про деякі з їхніх опіатів, — продовжує він.

«Припини це…»

— Чи до вподоби вам їжа, лорде Ревенкорт? — питає Майкл Гардкасл, вправно втручаючись у розмову.

Я спрямовую на нього погляд, мене сповнює вдячність.

Біля його губ келих з червоним вином, у зелених очах виблискує лукавство. Це разюче контрастує з Івлін, поглядом якої з мене можна шкіру здирати. Вона вдягнена в блакитну вечірню сукню та тіару, біляві кучері закріплені високо, демонструючи розкішне діамантове кольє на шиї. Це те саме вбрання — якщо не рахувати плащ і ґумові чоботи — в якому вона супроводжуватиме пізніше Себастьяна Белла на кладовище.

Протерши губи, я схиляю голову.

— Вона чудова! Шкода, що не всі мають можливість насолодитися нею, — кажу я, вказуючи на пусті місця. — Понад усе я сподівався познайомитися з паном Саткліфом.

«І його костюмом чумного лікаря», — додаю я подумки.

— Що ж, вам пощастило, — втручається Кліффорд Герінгтон. — Старий Саткліф — мій добрий друг, я познайомлю вас на балу.

— Якщо він зможе туди прийти, — каже Майкл. — Вони з моїм батьком на цей час уже, певно, дісталися задньої стінки бару. А мати, певно, намагається їх підвести.

— А леді Гардкасл сьогодні з'явиться? — питаю я. — Я чув, що її сьогодні мало хто бачив.

— Повернення до Блекгіту було важким для неї, — каже Майкл тихим голосом, ніби по секрету. — Напевно, вона весь день готувалася до святкування, виганяючи бісів. Будьте певні, вона прийде.

Нас перебиває один з офіціантів, який нахиляється до Майклового вуха та щось йому шепоче. Обличчя молодого чоловіка миттєво похмурніє. Коли офіціант уходить, Майкл переповідає повідомлення сестрі, в неї обличчя теж стає зневіреним. На мить вони дивляться одне на одного, потискають руки, а потім Майкл стукає виделкою по келиху й підводиться на ноги. Стоячи, він наче розгорнувся, і тепер здається неймовірно високим, його голова піднялася вище слабкого світла канделябра, і його голос звучить із темряви.

У кімнаті настає тиша, всі очі спрямовано на нього.

— Я мав надію, що мої батьки з'являться, і цей тост не доведеться казати мені, — каже він. — Вони вочевидь планують пишну появу на балу, яка, знаючи моїх батьків, буде дійсно пишною.

На приглушений сміх відповідає сором'язлива посмішка.

Мій погляд пробігає по гостях і натикається на веселий погляд Деніела. Протираючи губи серветкою, він вказує очима на Майкла, запрошуючи мене слухати уважно.

«Він знає, що зараз буде».

— Мій батько хотів подякувати вам всім за те, що ви приїхали, і згодом він обов'язково зробить це, — каже Майкл.

У його голосі легке тремтіння, слабкий натяк на дискомфорт.

— Від його лиця я дякую вам усім за те, що ви приїхали привітати мою сестру Івлін у зв'язку з її поверненням додому з Парижа.

Вона дивиться на нього з такою самою приязню, вони обмінюються усмішками, що не мають жодного стосунку ні до цієї кімнати, ні до цих людей. Попри це всі підіймають келихи, навколо стола чуються подяки у відповідь.

Майкл чекає, доки гомін стихає, а потім продовжує:

— Незабаром на неї чекає нова пригода, і… — він запинається, дивлячись на стіл. — Ну, якщо коротко, вона одружиться з лордом Сесілом Ревенкортом.

Нас поглинає тиша, всі очі повертаються до мене. Шок змінюється спантеличенням, а потім — огидою; на їхніх обличчях написано те саме, що відчуваю я сам. Ревенкорта та Івлін, ворожість якої вранці стає цілком зрозумілою, розділяють тридцять років і тисячі страв. Якщо лорд і леді Гардкасл дійсно звинувачують свою дочку у смерті Томаса, їхнє покарання дуже витончене. Вони мають намір позбавити її років, яких вона позбавила Томаса.

Я дивлюся на Івлін, але вона смикає в руках серветку й кусає губу, її попередня веселість зникає. По Майкловому чолу котиться краплина поту, вино тремтить у його руці. Він не може навіть подивитися на сестру, а вона не здатна подивитися на щось інше. Ніколи нікого так не захоплював вигляд скатертини, як мене зараз.

— Лорд Ревенкорт — старий друг нашої сім’ї, — механічно каже Майкл, мужньо долаючи тишу. — Я не знаю нікого, хто подбав би про мою сестру краще.

Зрештою він дивиться на Івлін, у її вологі очі.

— Іві, думаю, ти хотіла щось сказати.

Вона киває, стискаючи руками серветку.

Усі очі прикуті до неї, ніхто не рухається. Навіть слуги витріщаються, стоячи вздовж стін із брудними тарілками та новими пляшками вина. Зрештою Івлін відриває погляд від своїх колін і дивиться на вичікувальні обличчя людей навколо. Її очі шалені, наче у тварини, що потрапила в пастку. Якщо в неї й були приготовлені слова, вона їх відразу забула, їх замінює нещасний схлип, який змушує її піти з їдальні. Майкл виходить за нею.

Під супровід шелесту, з яким усі повертаються до мене, я дивлюся на Деніела. Його веселість минула, його погляд тепер прикутий до вікна. Я думаю, скільки разів він бачив цю виставу, коли мої щоки червоніють? Чи пам'ятає він взагалі той сором, що я зараз відчуваю? Це тому він тепер не може дивитися на мене? Чи поводитимусь я краще, коли настане моя черга?

Покинутий в кінці столу, я інстинктивно хочу втекти разом із Майклом та Івлін, але бажати цього — все одно що сподіватися, що місяць опуститься з неба й підніме мене з цього стільця. Гнітюче мовчання триває, доки Кліффорд Герінгтон не підводиться, виблискуючи у світлі канделябра медалями; він підіймає келих.

— За довгі щасливі роки! — каже він, начебто без іронії.

Один за одним, усі келихи здіймаються, люди безвиразно повторюють його тост.

Деніел на дальньому кінці столу підморгує мені.

20

У їдальні вже давно немає гостей і слуги вже винесли останні тарілки, коли по мене приходить Канінгем. Він стояв за дверима більш ніж годину, але кожного разу, коли він намагався ввійти, я змахом руки проганяв його. Після того приниження, що я зазнав під час вечері, дозволити камердинерові піднімати себе на очах людей було б занадто. Коли ж він все-таки заходить, на його губах самовдоволена посмішка. Чутки про мою ганьбу, безсумнівно, вже розійшлися по всьому будинку: старий жирний Ревенкорт і його наречена-втікачка.

— Чому ви не сказали мені про одруження Ревенкорта з Івлін? — різко питаю його я.

— Щоби принизити вас, — каже він.

Коли він дивиться мені в очі, я напружуюся, мої щоки червоніють.

Його очі зелені, зіниці нерівні, схожі на ляпки чорнила. Я бачу в них волю, здатну вести армії та палити церкви. Нехай береже Ревенкорта Бог, якщо цей хлопець колись вирішить припинити бути його опорою.

— Ревенкорт — людина марнолюбна, його легко поставити в незручне становище, — спокійним голосом продовжує Канінгем. — Я помітив, що ви успадкували цю рису, і скористався нею.

— Чому? — питаю я, вражений його чесністю.

— Ви шантажували мене, — каже він, знизуючи плечима. — Невже ви очікували, що я сприйму це покірно?

Кілька секунд я кліпаю очима, а потім вибухаю сміхом. Це гучний регіт, аж складки моєї плоті трусяться; мені подобається його зухвалість. Я його принизив, а він за це відплатив такою ж кількістю такого самого страждання, і для цього йому знадобилося лише терпіння. Хіба це не прекрасно?

Канінгем супить лоб, його брови зсовуються одна до одної.

— Ви не сердитися? — питає він.

— Я маю підозру, що вам байдуже, чи серджуся я, чи ні, — кажу я, витираючи сльозу з ока. — У будь-якому разі, я кинув камінь першим. Безглуздо жалітися, що у відповідь прилетів валун.

Моя веселість викликає в мого компаньйона усмішку.

— Виходить, між вами та лордом Ревенкортом існують все-таки певні відмінності, — каже він, зважуючи кожне слово.

— Щонайменше, в іменах, — кажу я, простягаючи руку. — Мене звати Ейден Бішоп.

Він міцно тисне мою руку, його усмішка стає ширшою.

— Приємно познайомитися, Ейдене, мене звати Чарльз.

— Що ж, Чарльзе, я не маю наміру розповідати кому-небудь про ваш секрет. Вибачте, що погрожував вам цим. Я хочу лише врятувати життя Івлін Гардкасл і втекти з Блекгіту, і маю обмаль часу і на перше, і на друге. Мені знадобиться друг.

— Скоріше за все, більше, ніж один, — каже він, витираючи рукавом свої окуляри. — Якщо чесно, ця історія така незвичайна, що навряд чи я зміг би зараз стати осторонь, навіть якщо захотів би.

— То ходімо, — кажу я. — За словами Деніела, Івлін буде вбито на вечірці, об одинадцятій. Якщо ми хочемо врятувати її, ми мусимо бути саме там.

Танцювальна зала знаходиться по інший бік від вестибюля, на шляху туди Канінгем підтримує мене під лікоть. З селища прибувають і шикуються на гравійній доріжці карети. Коні іржуть, лакеї відчиняють двері вдягненим у костюми гостям, і ті випорскують, наче канарки, яких звільнили з клітки.

— Навіщо Івлін змушують вийти заміж за Ревенкорта? — шепочу я Канінгемові.

— Гроші, — каже він. — Лорд Гардкасл має талан до поганих інвестицій, а розуму вчитися на цих помилках йому бракує. Якщо вірити чуткам, він веде родину до банкрутства. В обмін на руку Івлін лорд і леді Гардкасл отримають досить щедре вливання грошей і обіцянку Ревенкорта купити через два роки Блекгіт за кругленьку суму.

— То ось воно що, — кажу я. — Гардкасли в скруті й закладають свою дочку, наче старі брильянти в ломбард.

Мої думки повертаються до ранкових шахів, до посмішки, що була на обличчі Івлін, коли я тікав з Сонячної кімнати. Ревенкорт купує не наречену, а бездонне джерело злості. Цей старий дурень хоч розуміє, уві що вплутується?

— А як щодо Себастьяна Белла? — питаю я, згадавши, що давав доручення. — Ви розмовляли з ним?

— На жаль, ні. Коли я прийшов до нього, бідолаха лежав на підлозі непритомний, — каже він зі щирим жалем. — Я бачив мертвого кролика. Схоже, у цього вашого «лакея» збочене почуття гумору. Я викликав лікаря й пішов звідти. Вашому експериментові доведеться зачекати іншого дня.

Моє розчарування тоне в музиці, що б'є ритмом за зачиненими дверми бальної зали; коли слуга відчиняє перед нами двері, звуки висипаються в коридор. Щонайменше п'ятдесят людей кружляють у залі у м'якому острівці світла від свічок на канделябрі. На притиснутій до дальньої стіни сцені з бравадою грає оркестр, але більша частина кімнати відведена для танців — Арлекіни в повних костюмах залицяються до цариць Єгипту та усміхнених дияволів. Блазні стрибають і дражнять, скидають з інших напудрені перуки та золоті маски на довгих паличках. Сукні, плащі та каптури майорять і кружляють навколо зали, ця штовханина тіл збиває з пантелику. Єдине вільне місце — навколо Майкла Гардкасла, бо гострі промені його блискучої маски-сонця стирчать від його обличчя так далеко, що наближатися небезпечно.

Ми спостерігаємо за цим з невеличкого сходового маршу, яким спускаємося в бальну залу. Мої пальці стукають в такт музиці по поруччі. Якась частина мене, що досі є Ревенкортом, знає цю пісню й отримує задоволення. Йому хочеться взяти якийсь інструмент і заграти.

— Ревенкорт — музикант? — питаю я Канінгема.

— Був ним у юності, — відповідає той. — Талановитим скрипалем. Зламав руку, коли їздив верхи, і після того вже не зміг грати так добре. Гадаю, він досі сумує за цим.

— Сумує, — кажу я, дивуючись глибині цієї туги.

Музика музикою, але я повертаюсь подумки до нагальних питань, хоч і не маю жодної гадки, як нам помітити в цьому натовпі Саткліфа.

«Або Лакея».

Моє серце сіпається. Про це я не подумав. Серед цього галасу та вертіння тіл клинок може зробити свою справу ніким не помічений.

Белл від таких думок міг би втекти назад до своєї кімнати, але Ревенкорта зроблено з міцнішої речовини. Якщо замах на життя Івлін буде зроблено тут, то хоч там як, але саме тут я і маю бути, а тому я йду сходами вниз, спираючись на руку Чарльза, дотримуючись темних країв бальної зали.

Клоуни плескають мене по спині, жінки кружляють переді мною, тримаючи перед собою маски-метелики. Я майже ні нащо з цього не зважаю і проштовхуюсь до диванів біля великих дверей надвір, де можу дати своїм ногам спочити.

До цієї миті я бачив гостей Блекгіту лише по кілька людей за раз, їхня злість була розмазана по всьому будинкові. Але бути оточеним ними так, як зараз, це зовсім інше, і чим далі я спускаюся в цей галас, тим сильніше згущається зло. Більшість з чоловіків виглядають так, ніби всю другу половину дня провели з чаркою: хитаються, а не танцюють, гарчать і витріщаються, поводяться як дикуни. Молоді жінки відкидають голову назад і регочуть, макіяж тече, волосся розплітається, поки вони переходять з одних рук до інших, змушуючи маленьку групу дружин юрбитися разом, щоб захиститися від цих скажених тварин.

«Ніщо не виявляє чиюсь справжню природу так, як це робить маска».

Чарльз біля мене стає чимдалі напруженішим, з кожним кроком його пальці впиваються в моє передпліччя сильніше. Усе це неправильно. Це святкування занадто безнадійне. Це остання вечірка перед падінням Гоморри.

Ми дістаємося до канапи, і Чарльз допомагає мені опуститися на подушки. Офіціантки рухаються крізь натовп з тацями келихів, але дати їм знак з нашої периферійної позиції видається неможливим. Для розмови тут надто шумно, але Канінгем вказує на столик з шампанським, від якого гості шкутильгають, тримаючи одне одного попід руку. Я киваю й витираю з чола піт. Можливо, випивка заспокоїть мої нерви. Коли він відходить, щоб принести пляшку, я відчуваю шкірою протяг і помічаю, що хтось розчинив великі засклені двері — певно, щоб провітрити. Надворі суцільна темінь, але слуги запалили жаровні — мерехтливі вогники, що ведуть аж до оточеного деревами дзеркального басейну.

Темрява рухається, набирає форму, стає щільною та проникає всередину, на її бліде обличчя потрапляє світло.

Не обличчя — маска.

Маска-дзьоб з білої порцеляни.

Я озираюсь, шукаю Чарльза, сподіваюсь, що він поруч і зможе схопити цього чоловіка, але камердинер зник десь у натовпі. Знову повернувшись до дверей, я бачу, як Чумний Лікар прокладає собі плечем шлях поміж гульвісами.

Стиснувши тростину, я здіймаюся на ноги. Потонулі кораблі підіймають з океанського дна з меншими зусиллями, але я шкандибаю до круговерті з костюмів, що приховує мою здобич. Я йду на побачене мигцем — виблиск маски, майоріння плаща — але він наче туман у лісі, його неможливо вхопити.

Десь у дальньому куті я його гублю.

Вертячись на місці, я намагаюсь знайти його, аж раптом хтось із гуркотом врізається в мене. Я реву від злості й бачу перед собою пару карих очей, що визирають з-під порцелянової маски-дзьоба. Моє серце мало не зупиняється, я сам мало не підстрибую, але маску швидко знято й під нею я бачу худе хлоп'яче обличчя.

— Ой, перепрошую, — каже він. — Я не…

— Рочестере, Рочестере, сюди! — кричить йому хтось.

Ми обертаємося водночас — до нас наближається ще один чоловік у костюмі чумного лікаря. А за ним — ще один; ще троє — серед натовпу. Моя здобич помножилася, але жоден з них не може бути тим моїм співрозмовником. Вони всі занадто кремезні та низькі, занадто високі та худі; забагато поганих копій оригіналу. Вони намагаються відтягнути свого друга геть, але я хапаю найближчу руку — будь-яку, вони всі однакові.

— Де ви взяли ці костюми? — питаю я.

Чоловік суворо дивиться на мене, його сірі очі наливаються кров'ю. У них немає жодної іскри, жодного виразу. Пусті двері, за якими немає жодної послідовної думки. Висмикнувши від мене свою руку, він тикає мені пальцем в груди.

— Попросіть мене ввічливо, — п'яним голосом каже він.

Йому кортить побитися, і я, змахнувши тростиною, вдовольняю його потребу. Важка палиця влучає по його нозі, він лається й опускається на коліно. Щоб не впасти, він спирається на підлогу долонею, і кінчик моє тростини пришпилює її.

— Костюми! — кричу я — Де ви їх знайшли?

— На горищі, — каже він; його обличчя стає білішим, ніж скинута маска. — Їх там десятки висять на вішалці!

Він намагається звільнитися, але ж на тростину спирається лише частка моєї ваги. Я додаю трохи більше, і його обличчя спотворюється болем.

— Звідки ви про них дізналися? — питаю я і послаблюю тиск на його долоню.

— Слуга вчора знайшов, — каже він, і його очі набрякають сльозами. — На ньому вже був такий: маска та капелюх, повний набір. А в нас костюмів не було, тож він відвів нас на горище, щоб ми змогли собі щось підібрати. Він усім допомагав, там було більш як двадцять чоловік, чесне слово!

«Схоже, Чумний Лікар не хоче, щоб його знайшли».

Секунду або дві я дивлюся, як він звивається, зважую правдивість його історії проти болю на його обличчі. Переконавшись, що вони важать однаково, я прибираю тростину й дозволяю йому пошкандибати геть, тримаючись за поранену руку. Щойно він зникає з мого поля зору, переді мною з натовпу вигулькує Майкл — він помічає мене здалеку і прямує до мене. Він схвильований, щоки порожевіли. Його рот шалено рухається, але слова губляться серед музики та сміху.

Я показую, що не можу зрозуміти, і він підходить ближче.

— Ви бачили мою сестру? — кричить він.

Раптом злякавшись, я хитаю головою. Я бачу по його очах, що щось не так, але не встигаю його розпитати, бо він проштовхується крізь натовп танцюристів назад. Мені жарко, в голові паморочиться, мене гнітить погане передчуття; я проштовхуюся до свого місця, знімаю краватку-метелик і розстібую комірець. Повз мене проминають фігури в масках, оголені руки виблискують потом.

Я відчуваю нудоту; я нездатний отримувати задоволення ні від чого, що можу бачити. Я міркую над тим, щоб долучитися до пошуку Івлін, аж тут повертається Канінгем з пляшкою шампанського у відерці з льодом та з двома келихами на довгих ніжках. Метал спітнів, Канінгем теж. Минуло так багато часу, що я вже забув, куди він пішов і навіщо, тому кричу в його вухо:

— Де ви були?!

— Здалося… побачив Саткліфа, — кричить він у відповідь, і крізь музику я чую лише половину слів. — …костюм.

Виходить, з Канінгемом трапилося приблизно те саме, що й зі мною.

Я киваю, мовляв, зрозуміло; ми сідаємо та мовчки п'ємо, виглядаючи Івлін; моє розчарування зростає. Я маю бути на ногах, обшукувати будинок, допитувати гостей, але Ревенкорт на таке не здатний. У цій кімнаті надто людно, а його тіло надто стомлене. Він людина розрахунку та спостереження, а не дії, і якщо я хочу допомогти Івлін, я мушу скористатися цими навичками. Завтра я бігатиму, але сьогодні мушу дивитися. Мені треба побачити все, що відбувається в цій бальній залі, зареєструвати кожну деталь, щоб потім випереджати події цього вечора.

Шампанське заспокоює мене, але я відставляю келих, щоб не сп'яніти. Саме тоді я помічаю Майкла, який здіймається сходами, з яких добре видно всю залу.

Оркестр припиняє грати, сміх і гомін поступово згасають, усі голови повертаються до хазяїна будинку.

— Даруйте, що перебиваю, — каже Майкл, схопившись за поруччя, — але чи не знає хто-небудь, де моя сестра?

По натовпу прокочується хвиля розмов, голови повертаються, щоб подивитися одна на одну. Через хвилину стає зрозуміло, що в залі Івлін немає.

Першим її помічає Канінгем.

Торкнувшись моєї руки, він вказує її мені: п'яно хитаючись, вона йде вздовж жаровень до дзеркального басейну. Вона вже досить далеко, час від часу потрапляє у світло, потім знов зникає. У її руці блищить маленький сріблястий пістолет.

— Приведіть Майкла! — скрикую я.

Поки Канінгем проштовхується крізь натовп, я спинаюся на ноги та йду до вікна. Ніхто інший її не побачив і поступово знов здіймається гамір; тимчасове хвилювання від оголошення минає. Скрипаль грає ноту; на годиннику рівно одинадцята.

Коли я дістаюсь до дверей, Івлін підходить до басейну.

Вона хитається, тремтить.

Серед дерев, буквально в кількох кроках стоїть і пасивно дивиться Чумний Лікар; на його масці виблискує полум'я жаровень.

Срібний пістолет виблискує, коли Івлін підіймає його до свого живота; постріл розтинає розмови та музику.

Але впродовж однієї миті здається, що все добре.

Івлін досі стоїть на краю води, наче милуючись своїм віддзеркаленням. Потім її ноги слабнуть, вона впускає пістолет і падає обличчям у воду, Чумний Лікар схиляє голову та зникає в чорноті поміж деревами.

Я майже не помічаю ні крики, ні натовп за моєю спиною, що мчить повз мене на газон, а тим часом у повітрі вибухає обіцяний феєрверк, який заливає ставок різнокольоровим світлом. Я дивлюся на Майкла, який мчить у темряву до своєї сестри, яку вже запізно рятувати. Він кричить її ім'я, його голос тоне серед феєрверків, він заходить у чорну воду та підіймає її тіло. Ковзаючи та спотикаючись, він намагається відтягти її від ставка, але зрештою падає, не випускаючи її з рук. Цілуючи її обличчя, він благає її розплющити очі, але його надія марна. Смерть уже кинула кості, а Івлін сплатила за програш. Усе, що мало ціну, було забрано.

Сховавши обличчя в її волоссі, Майкл схлипує.

Він не помічає, як навколо нього збираються люди. Сильні руки забирають у нього тіло сестри й кладуть на траву, щоб доктор Діккі зміг стати навколішки й оглянути її. Але його вміння непотрібне, дірка в животі та сріблястий пістолет на траві достатньо красномовно розповідають, що сталося. Не зважаючи на це, він нахиляється над нею, притуляє пальці до її шиї, щоб відчути пульс, потім ніжно витирає з її обличчя брудну воду.

Не підводячись с колін, він жестом каже Майклові підійти ближче, бере заплаканого чоловіка за руку й починає тихо щось бурмотіти — напевно, молитву.

Я вдячний за цю шанобливість.

Кілька жінок плачуть на чиїхось плечах, але їхнє акторство непереконливе. Таке враження, що бал насправді ще не скінчився. Вони досі танцюють, просто змінили па. Івлін заслуговує на краще, ніж бути розвагою для тих, кого зневажала. Лікар, схоже, розуміє це, він кожною своєю дією, бодай малою, відновлює малу частку її гідності.

Молитва триває лише хвилину, а закінчивши, він накриває обличчя Івлін своїм піджаком, неначе її нездатні заплющитися очі є гіршим видовищем, ніж криваві плями на сукні.

Коли він підводиться, на його щоці сльоза; він кладе руку Майклові на плечі й уводить того ридати деінде. Мені здається, що вони пішли вже старішими, похиленими, понесли на своїх плечах великий тягар смутку.

Щойно вони заходять у будинок, у натовпі починають гуляти чутки. Їде поліція, знайдено передсмертну записку, дух Чарлі Карвера забрав ще одне дитя Гардкаслів. Історії переходять з одного рота до іншого, і на той час, коли вони доходять до мене, вони вже достатньо прикрашені деталями, щоб їх можна було переносити звідси в суспільство.

Я шукаю Канінгема, але його ніде не видно. Я не можу навіть уявити, що він робить, але він має гостре око та завзяті руки, тож безсумнівно знайшов собі діло — на відміну від мене. Той постріл розхитав мої нерви.

Повернувшись до спустілої бальної зали, я опускаюся на канапу, на якій сидів раніше, і там сиджу й тремчу, а в голові вирують думки.

Я знаю, що завтра моя подруга знову житиме, але це не змінює ані того, що трапилося, ані спустошення, що я відчув, ставши свідком.

Івлін наклала на себе руки, і я відповідаю за це. Її одруження з Ревенкортом було покаранням, приниженням, що мало за мету штовхнути її за край, і я, не розуміючи цього, взяв у цьому участь. Саме моє обличчя вона ненавиділа, саме моя присутність штовхнула її до води з пістолетом у руці.

А як щодо Чумного Лікаря? Він запропонував мені свободу в обмін на розв'язання вбивства, яке не виглядатиме як убивство, але я бачив, як Івлін застрелилася після того, як втекла з вечері у відчаї. Не може бути жодного сумніву в її діях і мотивах, а тому я питаю себе: що спонукає мого тюремника? Чи не була його пропозиція просто черговим катуванням, дещицею надії, женучись за якою я маю збожеволіти?

«А як щодо кладовища? Револьвера?»

Якщо Івлін дійсно була настільки пригнічена, чому вона була в такому доброму на позір гуморі, коли супроводжувала Белла до кладовища, лише через дві години після вечері? А ще той пістолет, що вона тоді мала. То був великий чорний револьвер, що ледь помістився в її сумочку. А зброя, якою вона себе порішила — сріблястий пістолет. Чому вона змінила зброю?

Не знаю, як довго я сиджу там, серед задоволених плакальників, але поліція не з'являється.

Натовп рідішає, свічки тануть, вечірка мерехтить і гасне.

Останнє, що я бачу перед тим, як засинаю в кріслі — образ Майкла Гардкасла, який стоїть навколішки в траві, тримаючи на руках промокле тіло мертвої сестри.

21 День другий (продовження)

Я прокидаюся від болю, якого завдає мені кожний подих. Кліпаючи очима та проганяючи залишки сну, я бачу білу стіну, білі простирадла та ляпку запеклої крові на подушці. Моя щока лежить на моїй долоні, верхня губа прилипла слиною до пальців.

Я знаю цю мить, я бачив її очима Белла.

Я знов у дворецькому, після того, як його відвезли до сторожки.

Хтось крокує біля мого ліжка; покоївка, судячи з чорного плаття та білого фартуха. В руках вона тримає велику розкриту книжку, яку несамовито гортає. Моя голова надто важка, щоб я міг побачити щось вище її талії, тому я стогну, щоб покликати її.

— О, добре, ти прокинувся, — каже вона, припинивши ходити. — Коли Ревенкорт залишиться на самоті? Ти про це не написав, але той клятий ідіот відправив свого камердинера винюхувати на кухні…

— Хто… — моє горло забите кров'ю та мокротинням.

На столику біля ліжка стоїть глечик з водою, і служниця хутко відкладає свою книжку, наливає води й підносить склянку до моїх губ. Я трохи підіймаю голову, намагаючись подивитися на її обличчя, але світ одразу починає вертітися навколо мене.

— Тобі не слід розмовляти, — каже вона й витирає фартухом краплю води з мого підборіддя.

Кілька секунд вона мовчить.

— Тобто, ти можеш говорити, але лише коли готовий до цього.

Знов пауза.

— Взагалі-то, мені дуже потрібна твоя відповідь на запитання про Ревенкорта, поки через нього мене не вбили.

— Хто ви? — хриплю я.

— Як сильно та тварина… Зачекай-но… — вона нахиляється до мого обличчя, її очі шукають щось. У неї пухлі щоки, бліде обличчя, з-під чіпця вибилися пасма сплутаного білявого волосся. Я раптом розумію, що це та сама служниця, яку бачили Белл та Івлін, яка доглядала за дворецьким.

— Скільки носіїв було в тебе? — питає вона.

— Я не…

— Скільки носіїв? — наполягає вона, сідаючи на край ліжка. — У скількох тілах ти вже був?

— Ти Анна, — кажу я й вигинаю шию, щоб краще побачити її, але від болю аж кістки пече.

Вона обережно змушує мене знов лягти на матрац.

— Так, я Анна, — терпляче каже вона. — Скільки носіїв?

З моїх очей ллються сльози радості, приязнь наповнює мене, наче тепла вода. Хоч я й не пам'ятаю цієї жінки, я відчуваю між нами роки дружби, майже інстинктивної довіри. Більш того, мене охоплює радість, що ми знов разом. Хоч як би дивно не було казати таке про того, кого не пам'ятаєш, я розумію, що сумував за нею.

Побачивши це на моєму обличчі, очі Анни теж набрякають сльозами; вона нахиляється й ніжно обіймає мене.

— Я теж скучила за тобою, — каже вона, озвучуючи мої почуття.

Якийсь час ми обіймаємося, а потім вона кашляє й витирає сльози.

— Що ж, досить цього, — хлюпає вона носом. — Плакати та обійматися нам не допоможе. Мені треба, щоб ти розповів мені про своїх носіїв, бо інакше тільки плакати ми й зможемо.

— Я… Я… — намагаюся я говорити крізь грудку в горлі. — Я прокинувся Беллом, потім дворецьким, потім Дональдом Девісом, знову дворецьким, Ревенкортом, а тепер…

— Знову дворецький, — задумливо каже вона. — Бог любить Трійцю, га?

Прибравши з мого чола пасмо волосся, вона нахиляється ближче.

— Наскільки я розумію, ми ще не були представлені, а точніше, для тебе ми не представлені, — каже вона. — Мене звати Анна, а ти — Ейден Бішоп. Чи ми вже пройшли це? Ти завжди з'являєшся не в тому порядку, я ніколи не знаю, що вже було.

— Ти зустрічалася з іншими мною?

— Вони з'являються та зникають, — каже вона й кидає погляд на двері, бо десь у будинку лунають голоси. — Зазвичай просять про щось.

— А твої носії, чи вони…

— Я не маю інших носіїв, є лише я, — каже вона. — Ані візитів Чумного Лікаря, ані нових днів. Завтра я нічого з цього не пам'ятатиму, і це може бути щастям, зважаючи на те, як поки що минає цей день.

— Але ти знаєш, що відбувається, знаєш про самогубство Івлін?

— Це вбивство; я прокинулася, знаючи це, — каже вона, поправляючи простирадло. — Власне ім'я не могла згадати, але пам'ятала твоє, і я знала, що виходу звідси не буде, доки ми не дізнаємося ім'я вбивці й не знайдемо докази його вини, щоб пред'явити їх на озері об одинадцятій годині. Це, певно, якісь правила. Слова, що нашкрябані на моєму мозку, щоб я не забула.

— Я, коли прокинувся, не пам'ятав нічого, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, чому нас катують по-різному. — Окрім твого імені. Решту Чумний Лікар мусив розповідати мені.

— Авжеж, ти ж бо його спеціальний проект, — каже вона, поправляючи мою подушку. — А на те, що роблю я, йому начхати. За весь день жодного разу мене не відвідав. Але тебе самого не залишає. Дивно, що він під цим ліжком на тебе не чекає.

— Він сказав мені, що лише один з нас може піти звідси, — кажу я.

— Ага, і цілком очевидно, що він хоче, щоб цим одним був ти, — каже вона, але злість у її голосі зникає так само швидко, як і з'являється. Вона хитає головою. — Вибач, мені не слід виливати все це на тебе, але я не можу позбутися відчуття, що він щось затіяв, і мені це не подобається.

— Я розумію тебе, — кажу я. — Але якщо може піти лише один з нас…

— Чому ми допомагаємо одне одному? — перебиває вона. — Тому що ти маєш план, як витягти звідси нас обох.

— Серйозно?

— Ну, так мені сказав ти.

Її впевненість вперше похитнулася, на обличчі з'являється стурбованість, але я не встигаю нічого додати, бо в коридорі скриплять дошки й по сходах гупають ноги. Таке враження, що в такт цьому рухові тремтить весь будинок.

— Я зараз, — каже вона й бере зі столика книжку. Лише тепер я розумію, що насправді це альбом для замальовок художника; поміж коричневими шкіряними палітурками стос необережно переплетених аркушів. Сховавши книжку під ліжком, замість неї дівчина дістає звідси дробовик. Притиснувши приклад до плеча, вона підходить до дверей і прочиняє їх, щоб було краще чути.

— Дідько! — каже Анна, зачиняючи двері ногою. — Це лікар іде з твоїм снодійним. Швидко, коли Ревенкорт залишиться сам? Мені треба сказати йому, щоб він припинив шукати мене.

— Чому… Хто…

— Ми не маємо на це часу, Ейдене! — каже вона, знов ховаючи рушницю під ліжко. — Наступного разу, коли ти прокинешся, я буду тут, і тоді, обіцяю, ми зможемо поговорити як слід, але зараз скажи мені про Ревенкорта все, що ти пам'ятаєш.

Вона нахиляється наді мною, стискає руку, очі благають.

— Він буде у своїй вітальні о першій п'ятнадцять, — кажу я. — Ти даєш йому віскі, розмовляєш з ним, а потім приходить Міллісент Дербі. Ти залишаєш йому картку, в якій повідомляєш про неї.

Вона заплющує очі й кілька разів промовляє час та ім'я, щоб закарбувати їх у своїй пам'яті. Лише тепер, коли її обличчя розгладилося через зосередженість, я розумію, наскільки вона молода; напевно, не більш як дев'ятнадцять років, хоча через важку працю виглядає старшою.

— І ще одне, — шепоче вона, гладячи мою щоку; її обличчя так близько, що я бачу в її карих очах бурштинові цяточки. — Якщо побачиш мене десь, удавай, ніби не знаєш мене. Навіть не підходь до мене, якщо матимеш можливість. Є один лакей… Я розповім про нього згодом, або раніше. Найголовніше — небезпечно, якщо нас побачать разом. Якщо треба буде поговорити, робитимемо це тут.

Вона швидко цілує мій лоб і востаннє оглядає кімнату, чи все в порядку.

Кроки доходять до коридору, поперед ними розносяться два голоси. Я впізнаю Діккі, але другий голос не знаю. Він глибокий, наполегливий, але я не можу розібрати що саме він каже.

— А хто з Діккі? — питаю я.

— Скоріше за все, лорд Гардкасл, — каже вона. — Він постійно заходить, щоб відвідати тебе.

Це логічно. Івлін казала мені, що дворецький був під час війни денщиком лорда Гардкасла. Саме їхня близькість є причиною того, що Ґреґорі Ґолда підвішено в кімнаті навпроти.

— А тут завжди так? — питаю я. — Пояснення завжди отримуєш до того, як спитаєш?

— Звідки мені знати? — каже вона, встаючи та поправляючи фартух. — Я тут лише дві години, і поки що не отримувала нічого, крім наказів.

Доктор Діккі відчиняє двері, його вуса стирчать так само безглуздо, як і під час нашої першої зустрічі. Його погляд бігає то на Анну, то на мене; він намагається зібрати докупи почуті уривки нашої спішно обірваної розмови. Не дочекавшись пояснень, він ставить свій чорний лікарський саквояж на столик і підходить до мене.

— Бачу, ви прокинулися, — каже він, хитаючись взад-вперед на своїх підборах, засунувши пальці в кишені жилетки.

— Залиш нас, дівчино, — каже він Анні.

Та робить реверанс і виходить з кімнати, кинувши на мене швидкий погляд.

— То як ви почуваєтеся? — питає він. — Сподіваюсь, що під час перевезення в кареті ви не постраждали.

— Непогано… — починаю казати я, але він відгортає ковдру й підіймає мою руку, щоб поміряти пульс.

Навіть його обережних дотиків достатньо, щоб спричинити спазми болю, тож решта моєї відповіді нерозбірлива.

— Трохи боляче, гм, — каже він, відразу кладучи мою руку. — Ну, це не дивно, зважаючи на те, як вас побили. У вас нема гадки, чого хотів від вас цей Ґреґорі Ґолд?

— Не знаю. Певно, переплутав мене з кимось іншим, сер.

Це «сер» — не моє, це стара звичка дворецького, і я дивуюся тому, як легко воно скочило на мій язик.

Прискіпливий погляд лікаря тримає моє пояснення проти світла, протикає в ньому кілька дірочок. Стримана посмішка, з якою він кидає на мене погляд, водночас заспокоює та погрожує. Що б тоді в коридорі не трапилося, цьому на позір доброму докторові Діккі відомо більше, ніж він каже.

Клац — він розстібує свій саквояж і виймає з нього коричневу пляшечку та шприц. Не зводячи очей з мене, він протикає голкою восковий корок пляшки й наповнює шприц прозорою рідиною.

Моя рука стискає простирадло.

— Мені добре, докторе, чесне слово! — кажу я.

— Ну, це радше мені вирішувати, — каже він і встромляє голку мені в шию раніше, ніж я встигаю заперечити.

Тепла рідина хлине в мої вени й топить мої думки. Доктор розпливається, кольори розквітають і згасають у темряві.

— Спіть, Роджере, — каже він. — А я розберуся з паном Ґолдом.

22 День п'ятий

Кашляючи на повні груди сигарним димом, я розплющую нову пару очей і бачу, що лежу майже повністю одягнений на дерев'яній підлозі, а моя рука переможно опустилася на не розібране ліжко. Мої штани спущені до гомілок, до живота я притискаю пляшку бренді. Минулої ночі, вочевидь, була здійснена спроба роздягнутися, але моєму новому носієві, чий подих тхне як старий ганделик, це було не до снаги.

Я стогну й видряпуюсь на край ліжка, ігноруючи страшенний головний біль, що мало не скидає мене назад на підлогу.

Я знаходжуся в кімнаті, що схожа на спальню Белла. З-за ґрат каміна мені підморгують останні жаринки. Штори розсунуті, важке небо світиться ранішнім світлом.

«Івлін у лісі, тобі треба знайти її».

Підтягнувши штани до поясу, я шкандибаю до дзеркала, щоб дізнатися більше про дурня, в якому тепер мешкаю.

Я мало не врізаюся в нього.

Після довгого перебування в Ревенкорті цей новий хлопець видається невагомим, наче листочок, яким віє вітер. І це не дивно після того, як я бачу його у дзеркалі. Він низенький та худий, йому ще нема тридцяти; довге брунатне волосся, блакитні очі з червоними судинами, акуратно стрижена борода. Я пробую посміхнутися й бачу рядок білих, трохи нерівних зубів.

Це обличчя мерзотника.

Мої пожитки лежать купою на столику біля ліжка, зверху — запрошення на ім'я Джонатана Дербі. Що ж, тепер я знаю, кому маю дякувати за це похмілля. Кінчиком пальців я перебираю всі предмети й знаходжу кишеньковий ніж, стару флягу, наручний годинник, який показує 8:43, та три коричневі флакони з корками, але без етикеток. Висмикнувши корок, я нюхаю, що там усередині, і мій шлунок стискається від млосно-солодкого запаху.

Напевно, це та сама настоянка опію, що продає Белл.

Я можу зрозуміти причини її популярності. Я її лише понюхав, а мій мозок уже малює яскраві вогники.

У куті біля маленької раковини є жбан з холодною водою, тож я роздягаюся й змиваю з себе піт і бруд минулої ночі, викопую з-під них людину. Залишки води я виливаю в рот, п'ю, доки в животі не починає хлюпати. На жаль, мої спроби втопити похмілля лише розбавили його; болем просочені кожна кістка, кожен м'яз.

Ранок холодний, тому я вдягаю найцупкіший одяг, який зміг знайти: мисливський твідовий костюм і важке чорне пальто, що волочиться за мною по підлозі, коли я виходжу з кімнати.

Попри ранню годину, біля сходів, що ведуть вниз, свариться п'яна парочка. Вони у вчорашньому вечірньому одязі, в руках досі келихи, дедалі гучнішими голосами вони обмінюються звинуваченнями, і мені доводиться триматися далі, щоб вони не зачепили мене, розмахуючи руками. Їхня лайка супроводжує мене до вестибюля, який після вчорашніх ескапад стоїть догори дриґом. На канделябрі висять краватки-метелики, на мармуровій підлозі лежать листя та осколки розбитого графина. Дві служанки прибирають все це, і мені стає цікаво, як тут було до того, як вони розпочали роботу.

Я намагаюся спитати їх, де знаходиться будинок Чарлі Карвера, але вони наче язик проковтнули, на будь-які мої питання лише хитають головами та втуплюють очі в підлогу.

Їхнє мовчання бісить.

Якщо чутка від Люсі Гарпер близька до реальності, Івлін, коли на неї напали, має бути разом зі своєю камеристкою десь неподалік від того будинку. Якщо я дізнаюсь, хто їй загрожує, можливо, зможу водночас і врятувати її, і втекти звідси; втім, я не маю жодної гадки, як мені допомогти ще й Анні. Щоб допомогти мені, вона відмовилася від власних планів, вірячи, що я маю план, який врятує нас обох. Наразі ця обіцянка здається мені пустою, а судячи з її стурбованого обличчя під час нашої розмови в сторожці, вона теж починає так вважати.

Мені залишається лише сподіватися на те, що мої майбутні носії набагато розумніші за минулих.

Подальше допитування служниць робить їх ще більш мовчазними, тому я змушений шукати допомоги. У кімнатах по обидва боки від вестибюля мертва тиша, будинок досі по коліна в минулій ночі; розуміючи, що іншого вибору немає, я обережно йду поміж битим склом і спускаюсь сходами в кухню.

Коридор до кухні брудніший, ніж я пам'ятаю, від торохтіння тарілок і запаху смажені мене нудить. Слуги, проходячи повз, поглядають на мене, але відвертаються, щойно я розкриваю рот, щоб поставити питання. Вони вочевидь вважають, що мені тут не місце, і так само очевидно, що вони не знають, як мене здихатися. Це їхня царина, ціла річка беззастережних розмов, хихотіння та пліток, що тече під будинком. Своєю присутністю я забруднив її.

Хвилювання в мені зростає, кров стукає у вухах. Я почуваюся стомленим і подертим, повітря наче зроблене з наждачного паперу.

— Я можу вам допомогти? — чую я голос позаду себе.

Ці слова наче зім'яли й кинули мені в спину.

Обернувшись, я бачу кухарку, пані Драдж, яка дивиться на мене, уперши в пишні боки дебелі руки. Крізь ці очі вона схожа на фігурку, зліплену з глини дитиною: маленька голова на потворному тілі, обличчя сформоване незграбними пальцями. Вона сувора, нема навіть сліду тієї жінки, що через дві години пригостить дворецького теплою булочкою.

— Я шукаю Івлін Гардкасл, — кажу я, витримуючи її сильний погляд. — Вона пішла гуляти в лісі з Меделін Обер, її камеристкою.

— А вам яке до цього діло?

Її тон такий різкий, що я мало не лякаюсь. Стиснувши кулаки, я намагаюся стримувати себе. Слуги, проносячись повз нас, озираються; їм кортить побачити виставу, але вони бояться акторів.

— Хтось хоче заподіяти їй зло, — кажу я крізь стиснуті зуби. — Якщо ви скажете мені, як пройти до старого будинку Чарлі Карвера, я зможу її попередити.

— То ось що ви робили вчора ввечері з Меделін? Попереджали її? Це тому її блуза була порвана, це тому вона плакала?

На її лобі пульсує вена, кожне її слово бринить образою. Вона робить крок уперед і тиче в такт словам пальцем мені в груди:

— Я знаю, що…

Розжарена до білого лють вибухає в мені й виривається назовні. Не думаючи, я б'ю кухарку по обличчю, штовхаю її від себе, насуваюся на неї, сповнений диявольської люті.

— Кажіть, куди вона пішла! — кричу я, бризкаючи слиною.

Стиснувши скривавлені губи, пані Драдж люто дивиться на мене.

Мої руки стискаються в кулаки.

«Іди геть.

Негайно йди геть».

Зібравши всю свою волю, я відвертаюся від пані Драдж і йду раптово принишклим коридором геть. Слуги відстрибують, звільняючи мені шлях, але моя лють не усвідомлює нічого, окрім самої себе.

Повернувши за ріг, я спираюся спиною на стіну й видихаю. Руки тремтять, туман у розумі розвіюється. Протягом тих кількох жахливих секунд я не мав над Дербі жодного контролю. Це його отрута текла з мого рота, його жовч пульсувала в моїх венах. Я досі відчуваю їх. Масло на моїй шкірі, голки в моїх кістках, жадання зробити щось жахливе. Що б сьогодні не траплялося, мені треба міцно тримати себе в руках, бо інакше ця істота знов зірветься з повідця та накоїть бозна-що.

І це найстрашніше.

Мої носії можуть чинити опір.

23

Багно просочує мої черевики, коли я поспішаю в морок дерев, відчай тягне мене наче за повідець. Після невдалої спроби дізнатися що-небудь на кухні я простую до лісу, сподіваючись, що зіткнуся з Івлін, якщо йтиму по одній з помічених стежок. Я розраховую, що там, де не впорався розрахунок, мені допоможе везіння. А навіть якщо й не допоможе, я хочу, щоб Дербі був якнайдалі від спокус Блекгіту.

Я не далеко відійшов, аж червоні прапорці виводять мене до потоку, де вода струмить навколо великого каменя. Розбита винна пляшка наполовину загрузла в багні, біля неї лежить цупке чорне пальто, з кишені якого викотився срібний компас Белла. Вийнявши його з бруду, я верчу його в долоні так само, як робив це того першого ранку; проводжу пальцями по ініціалах «С. Б.» — гравіруванні під кришкою. Ініціали Себастьяна Белла. Яким же дурнем я почувався, коли Деніел вказав мені на це. На землі розкидані кілька недопалків, з чого можна припустити, що Белл стояв тут досить довго, напевно, чекаючи когось. Певно, саме сюди він прийшов після того, як отримав записку під час вечері, але що могло витягти його о такій годині в дощ і холод, я не розумію. Обшук його скинутого пальта не дає нічого, в його кишенях пусто, якщо не рахувати самотній сріблястий ключ — певно, від його дорожньої скрині.

Не бажаючи витрачати на минулого носія надто багато часу, я кладу ключ і компас собі в кишеню й вирушаю шукати наступний прапорець, не забуваючи дивитися по сторонах, чи не крадеться до мене Лакей. Це ідеальне місце для його нападу.

Лише Богові відомо, як довго я йду, доки зрештою не натикаюся на руїни того, що колись мало бути будинком Чарлі Карвера. Вогонь спустошив його, поглинув більшу частину даху, залишив лише чотири почорнілі стіни. Коли я входжу всередину, під ногами хрустить мотлох, і сполохані цим кролики мчать до лісу, замурзані мокрою золою. Схожі на скелет залишки старого ліжка в куті, самотня ніжка стола на підлозі — уламки обірваного життя. Івлін сказала мені, що цей будинок зайнявся того дня, коли поліція повісила Карвера.

Більш імовірно, що лорд і леді Гардкасл кинули свої спогади на похоронне багаття й самі запалили його.

І хіба можна їх у цьому винити? Карвер відібрав біля озера життя в їхнього сина. Здається цілком доречним, що вони здихалися його за допомогою вогню.

Гнилий паркан вказує межі садка за будинком; більшість планок попадали за довгі роки недогляду. Великі купи фіолетових і жовтих квітів розповзлися на всі боки; зі стебел, що обплутали стовпи паркана, звисають червоні ягоди.

Коли я опускаюся на коліно, щоб зав'язати шнурок, з лісу з'являється служниця.

Я маю надію, що більше ніколи не побачу такого жаху.

Її обличчя білішає, кошик падає на землю, з нього навсібіч розсипаються гриби.

— Ви Меделін? — починаю я, але вона вже задкує геть, дивлячись навколо, шукаючи допомоги. — Я не хочу вам зла, я намагаюся…

Вона зникає раніше, ніж я встигаю договорити, мчить у ліс. Плутаючись у бур'янах, я мчу за нею й чіпляюся через залишки паркана.

Підвівшись, я бачу мигцем її поміж деревами: її чорне плаття рухається набагато швидше, ніж я очікував. Я кличу її, але мій голос діє на неї як батіг, лише змушує бігти швидше. Але я все одно спритніший і сильніший, і хоча й не хочу налякати дівчину, я не можу випускати її з виду, боячись того, що станеться з Івлін.

— Анно! — кричить десь неподалік Белл.

— Допоможіть! — перелякано кричить у відповідь Меделін.

Вона вже так близько. Я простягаю руку, сподіваючись схопити її за спину, але мої пальці лише чиркають по тканині плаття; втративши рівновагу, я падаю.

Вона нахиляється, уникаючи гілки, і через це трохи затримується. Я хапаю її за плаття, від чого вона знов кричить, а потім біля мого обличчя свистить куля й з тріском влучає у дерево за моєю спиною.

Від несподіванки я відпускаю Меделін, і та тупотить до Івлін, яка виходить з лісу. У її руці чорний револьвер, який вона візьме на кладовище, але він не такий страшний, як лють на її обличчі. Один необережний крок, і вона застрелить мене, я не сумніваюсь у цьому.

— Це не те, що… Я можу пояснити, — я важко дихаю, спираючись долонями на коліна.

— У таких чоловіків, як ви, завжди є пояснення, — каже Івлін, ховаючи за собою перелякану дівчину.

Меделін схлипує й сильно тремтить усім тілом. Боже допоможи мені, але Дербі це подобається. Його збуджує цей страх. Він чинив так раніше.

— Усе це… Будь ласка… Це непорозуміння, — благаю я й роблю крок уперед.

— Не сходь з місця, Джонатане! — люто каже Івлін, беручи револьвер обома руками. — Тримайся далі від цієї дівчини, тримайся далі від них усіх!

— Я не хотів…

— Твоя мати — друг сім'ї, це єдина причина, чому я дозволяю тобі піти, — перебиває мене Івлін. — Але якщо я побачу тебе біля іншої жінки, або хоча б почую про таке, клянусь, я тебе застрелю.

Слідкуючи за тим, щоб пістолет був завжди націлений на мене, вона знімає з себе пальто й вішає його на плечі Меделін.

— Сьогодні ти залишатимешся біля мене, — шепоче вона нажаханій служниці. — Я прослідкую, щоб тебе ніхто не скривдив.

Вони бредуть поміж деревами геть, залишаючи мене в лісі самого. Задравши голову до неба, я вдихаю холодне повітря, сподіваючись, що дощ охолодить моє розчарування. Я прийшов сюди, щоб завадити комусь напасти на Івлін, вірячи, що викрию цим убивцю. Натомість я сам спричинив те, чому намагався завадити. Я ганяюся за власним хвостом, побіжно налякавши невинну жінку. Можливо, Деніел має рацію — майбутнє не з тих обіцянок, які можна порушити.

— Ви знову час марнуєте, — каже за моєю спиною Чумний Лікар.

Він стоїть на дальньому краю галявини, схожий на тінь. Як завжди, він вибрав собі ідеальне місце. Достатньо далеко, щоб я не зміг його дістати, але достатньо близько, щоб ми могли відносно легко розмовляти.

— Я думав, що допомагаю, — ображено кажу я, досі вражений тим, що сталося.

— Ви досі можете бути корисним, — каже він. — Себастьян Белл заблукав у лісі.

Авжеж. Я тут потрібен не Івлін, я потрібен Беллові. Я тут для того, щоб замкнути коло. Доля водить мене навколо за ніс.

Вийнявши з кишені компас, я простягаю його на долоні й згадую ту непевність, що відчував, коли тим першим ранком пішов за тремтливою стрілкою. Без компаса Белл майже напевно не вийде з лісу.

Я жбурляю його в багно перед ногами Чумного Лікаря.

— Ось так я все змінюю, — кажу я і йду геть. — Віднесіть йому самі.

— Ви неправильно розумієте мету моєї присутності тут, — каже він, і різкість його тону змушує мене зупинитися. — Якщо ви залишите Себастьяна Белла самого бродити в лісі, він не познайомиться з Івлін Гардкасл, між ними не з'явиться та дружба, яку ви так цінуєте. Киньте його напризволяще — і вам не хотітиметься рятувати її.

— Ви маєте на увазі, що я її забуду? — перелякано питаю я.

— Я маю на увазі, що вам треба бути обережним із вузлами, які ви намагаєтеся розв'язати, — відповідає він. — Кинувши Белла, ви також кинете Івлін. Це буде безпричинна жорстокість, а ніщо з того, що я про вас знаю, не каже про вас, що ви жорстокий.

Можливо, це мені здається, але я вперше чую в його голосі дещицю теплоти. Цього вистачає, щоб спантеличити мене, і я знов обертаюся до нього.

— Мені треба побачити, як цей день змінюється, — кажу я й чую у своєму голосі відчай. — Мені треба побачити, що це можливо.

— Ваше розчарування можна зрозуміти, але який сенс переставляти меблі, якщо через це згорить весь будинок?

Нахилившись, він підіймає компас з землі та стирає пальцями з нього бруд. Те, як він крекче, які важкі його рухи, коли він підводиться, каже, що за цим костюмом літній чоловік. Задовольнившись своєю роботою, він жбурляє компас мені, і ця клята річ мало не вислизає з моїх рук, така вона мокра.

— Візьміть його й розв'яжіть убивство Івлін.

— Вона скоїла самогубство, я бачив це на власні очі.

— Якщо ви вважаєте, що все так просто, ви просунулися значно менше, ніж я вважав.

— А ви — набагато жорстокіший, ніж я вважав, — ричу я. — Якщо ви знаєте, що тут відбувається, чому не зупините? Навіщо грати в ці ігри? Повісьте вбивцю до того, як він її скривдить!

— Цікава ідея, але я не знаю, хто вбивця.

— Як це можливо? — скептично кажу я. — Ви знаєте кожний крок, який я зроблю, ще до того, як я про нього подумаю. Як ви можете не знати найголовніший факт у цьому будинку?

— Бо я тут не для того, щоб його знати. Я спостерігаю за вами, а ви — за Івлін Гардкасл. Кожний з нас має свою роль.

— У такому разі я можу звинуватити в цьому злочині будь-кого! — скрикую я, підводячи руки. — Це зробила Гелена Гардкасл. Ось, бачите? Звільняйте мене!

— Ви забули, що мені потрібні докази. Самого лише вашого слова недостатньо.

— А якщо я її врятую, що тоді?

— Я не думаю, що це можливо, і вважаю, що спробами зробити це ви завадите своєму розслідуванню, але моя пропозиція зберігає силу. Івлін було вбито минулої ночі й кожної попередньої ночі. Навіть якщо сьогодні ви її врятуєте, попередні випадки це не змінить. Дайте мені ім'я того, хто вбиває або планує вбити Івлін Гардкасл, і я вас звільню.

Вже вдруге після прибуття в Блекгіт я тримаю в руці компас і обмірковую інструкції того, кому не можу довіряти. Робити так, як просить Чумний Лікар — віддатися дню, наприкінці якого вб'ють Івлін, але я не бачу способу змінити щось, не зробивши все ще гіршим. Припускаючи, що він каже правду, я або рятую свого першого носія, або кидаю Івлін напризволяще.

— Ви мені не вірите? — питає він, бачачи моє вагання.

— Авжеж, я вам не вірю, — кажу я. — Ви носите маску, розмовляєте загадками, і я ні на хвилину не вірю, що ви запроторили мене сюди для того, щоб я розв'язав таємницю. Ви щось приховуєте.

— І ви вважаєте, що стягнувши з мене костюм, ви про це дізнаєтеся? — пирхає він. — Обличчя — теж маска, просто інша, ви маєте знати це краще за інших; але ви маєте рацію, я дещо приховую. Якщо вам від цього буде легше, ховаюся я не від вас. Якщо вам якимось чином пощастить зірвати з мене маску, мене просто замінять, а ваша задача залишиться та сама. Вирішуйте самі, чи варте це клопоту. Що ж до вашої присутності у Блекгіті, можливо, ваші сумніви вгамуються, якщо ви знатимете ім'я того, хто відправив вас сюди.

— І хто ж це?

— Ейден Бішоп, — каже він. — На відміну від своїх суперників, ви прибули до Блекгіту добровільно. Усе, що відбувається сьогодні, є наслідком вашого власного рішення.

Його голос каже про жаль, але безвиразна біла маска робить це твердження зловісною пародією на сум.

— Це не може бути правдою, — вперто кажу я. — Навіщо мені потрапляти сюди з власної волі? Навіщо будь-кому чинити так з собою?

— Ваше життя до Блекгіту мене не стосується, пане Бішоп. Розв'яжіть убивство Івлін Гардкасл, і отримаєте всі відповіді на свої питання, — каже він. — А Белл тим часом потребує вашої допомоги, — він указує за мою спину. — Він там.

Не кажучи більше ні слова, він уходить у ліс, розчиняється в мороці. Моя голова тріщить від сотень маленьких запитань, але жодне з них нічим мені в лісі не допоможе, тож я відкладаю їх і йду шукати Белла. Я знаходжу його зігнутим навпіл і тремтячим від напруження. Коли я наближаюся, він завмирає, почувши, як під моїми ногами ламається гілля.

Його боязкість викликає в мені огиду.

Хоч як би він не помилявся, Меделін, принаймні, стало розуму тікати.

Я обходжу колишнього себе, щоб не потрапити йому на очі. Я міг би спробувати пояснити, що тут відбувається, але перелякані кролики — погані союзники, а надто ті, хто вважає тебе вбивцею.

Усе, що мені потрібно від Белла — щоб він вижив.

Ще два кроки — і я позаду нього, нахиляюсь, щоб прошепотіти у вухо. Від його тіла тхне потом, неначе до мого обличчя сунули брудну ганчірку. Мені важко говорити, не задихаючись.

— Схід, — кажу я й кидаю в його кишеню компас.

Задкуючи геть, я прямую до дерев, до згорілого будинку Карвера. Белл блукатиме ще близько години, тож у мене вдосталь часу, щоб повернутися по мітках до будинку, не зіткнувшись з ним.

Попри всі мої зусилля, все відбувається точнісінько так, як я пам'ятаю.

24

У проміжках поміж деревами височіє силует Блекгіту. Я виходжу з лісу зі сторони задньої частини будинку, яка потребує ремонту ще сильніше, ніж передня. Кілька вікон розбиті, цегла на стінах кришиться. Кам'яна балюстрада звалилася з даху та вгрузла в траву, її вкрило густим мохом. Гардкасли вочевидь відремонтували лише ті частини будинку, які могли побачити гості; зважаючи на брак фінансів, це не дивно.

Так само, як коли я затримався на краю лісу того першого ранку, тепер я теж перетинаю садок із поганим передчуттям. Якщо я потрапив сюди добровільно, для цього має бути якась причина, але хоч як би я не напружував пам'ять, згадати нічого не вдається.

Хотілося б вірити, що я добра людина, яка прибула допомогти, але якщо так, роблю я це дуже кепсько. Сьогодні ввечері, як і кожного вечора, Івлін накладе на себе руки, і якщо судити з ранкових подій, мої спроби гребти геть від халепи можуть лише прискорити катастрофу. Хто знає, можливо, саме мої незграбні спроби врятувати Івлін насправді й привели до того, що вона пішла до дзеркального басейну зі сріблястим пістолетом у руці.

Я настільки поглинутий цими думками, що не помічаю Міллісент, доки мало не натикаюся на неї. Стара пані тремтить, сидячи на залізній лавці з видом на садок, руки складені на грудях проти вітру. Три пальта огортають її з усіх боків, очі визирають з-за шарфа, яким загорнуто рот. Вона аж посиніла від холоду, на вуха натягнула капелюх. Почувши мої кроки, вона обертається, щоб привітати мене, на зморщеному обличчі подив.

— Отакої! Ох і кепський у тебе вигляд! — каже вона, стягнувши шарф з рота.

— Тобі теж доброго ранку, Міллісент, — кажу я, спантеличений несподіваним припливом теплих почуттів до неї.

— Міллісент? — каже вона, закопиливши губу. — Який ти сучасний, любий. Якщо тобі не важко, зви мене матір'ю. Не хочу, щоб люди думали, що я тебе на вулиці підібрала. Хоча іноді мені здається, що такий спосіб дав би кращий результат.

Від подиву я роззявляю рот. До цього мені не спадало на думку, що між Джонатаном Дербі та Міллісент Дербі є зв'язок; напевно, через те, що причину його появи на цьому світі легше уявити як бич божий.

— Вибач, мамо, — кажу я, засовую руки в кишені й сідаю біля неї.

Вона вигинає брову. У сірих розумних очах світиться веселий подив.

— Вибачення та поява на людях до обіду — ти погано почуваєшся? — питає вона.

— Певно, це вплив сільського повітря, — кажу я. — А як щодо тебе, чому ти цього жахливого ранку сидиш надворі?

Вона бурчить, замотуючись щільніше в одяг.

— Я мала зустрітися тут з Геленою, щоб погуляти разом із нею, але вона навіть не з'явилася. Певно, як завжди, час переплутала. Я знаю, що вона сьогодні вдень зустрічається з Сесілом Ревенкортом, тож, мабуть, пішла до нього, замість до мене.

— Ревенкорт ще спить, — кажу я.

Міллісент допитливо дивиться на мене.

— Мені це Канінгем сказав, камердинер Ревенкорта, — брешу я.

— Ти з ним знайомий?

— Трохи.

— Не раджу тобі з ним зближуватися, — цокає вона язиком. — Я розумію, що тобі до вподоби сумнівні компанії, але судячи з того, що сказав мені Сесіл, цей тип геть не підхожий, навіть за твоїми низькими стандартами.

Це будить в мені цікавість. Мені камердинер подобається, але ж він погодився допомогти мені лише після загрози оприлюднити його секрет. Поки я не знаю, що він приховує, я не можу покладатися на нього, а Міллісент може буте ключем до цієї таємниці.

— А що з ним? — байдуже питаю я.

— Ой, я не знаю, — легковажно змахує вона рукою. — Хіба ти не знаєш Сесіла — у кожній складочці його шкіри секрети приховані. Якщо вірити чуткам, він найняв Канінгема лише тому, що його Гелена про це попросила. А тепер він дізнався про цього хлопця щось осоружне і думає звільнити його.

— Осоружне? — кажу я.

— Ну, Сесіл так каже, подробиці я з нього не змогла витягти. Бісів товстун ще той базіка, але ж ти знаєш, як він ненавидить скандали. Зважаючи на походження Канінгема, це має бути щось геть непристойне. Шкода, що я не знаю, що саме.

— Походження Канінгема? — питаю я. — Здається, я відстаю на крок.

— Цей хлопець виріс у Блекгіті, — каже вона. — Син кухарки; принаймні, так кажуть.

— А це неправда?

Стара пані хихикає й лукаво дивиться на мене.

— Подейкують, що вельмишановний лорд Пітер Гардкасл час від часу розважався в Лондоні. І одного разу його розвага приїхала за ним до Блекгіту з малюком на руках і стверджувала, що це від нього. Пітер був готовий віддати дитину в притулок, але Гелена втрутилася й вимагала, щоб його залишили.

— Навіщо їй це робити?

— Знаючи Гелену, вона, напевно, хотіла образити його цим, — пирхає Міллісент, відвертаючи лице від вітру. — Вона ніколи не була в захваті від свого чоловіка, а запросити до будинку його ганьбу могло бути для неї втіхою. Бідолашний Пітер, певно, кожну ніч плакав упродовж минулих тридцяти трьох років. Хай там що, але вони віддали дитину на виховання пані Драдж, кухарці, а Гелена потурбувалася, щоб усі знали, чия то дитина.

— А Канінгем знає про це?

— Навряд чи не знає, це ж один з тих секретів, яким можна під час сварки дошкулити, — каже стара пані, виймаючи з рукава хусточку, щоб витерти ніс. — У будь-якому разі ти сам можеш у нього про це спитати, якщо ви дружите. Пройдімось? Я не бачу сенсу продовжувати мерзнути на цій лавці, чекаючи на жінку, яка не прийде.

Вона підводиться раніше, ніж я встигаю відповісти, тупає черевиками та дмухає теплим повітрям на вдягнені в рукавички долоні. Погода сьогодні по-справжньому кепська: сіре небо плюється дощем, який поступово набирає люті грози.

— А чому ти взагалі надворі? — питаю я, коли під нашими ногами хрустить гравійна доріжка, що йде навколо будинку. — Хіба не можна було зустрітися з леді Гардкасл в будинку?

— Забагато людей, з якими я не хочу стикатися, — каже вона.

«Навіщо вона ходила вранці на кухню?»

— До речі, щодо стикання з людьми. Я чув, що ти сьогодні вранці була на кухні, — кажу я.

— Хто тобі таке сказав? — наїжачилася вона.

— Ну…

— Не була я ні в якій кухні, — продовжує вона, не чекаючи на відповідь. — Бридке то місце. Запаху потім кілька тижнів не позбутися.

Схоже, її щиро роздратувало таке припущення, а це означає, що вона туди ще не ходила. Через секунду вона по-доброму штовхає мене ліктем і каже несподівано радісним голосом:

— А ти чув про Дональда Девіса? Кажуть, він вночі взяв автомобіль і поїхав назад, до Лондона. Його старший конюх бачив. Каже, що той з'явився посеред зливи, вдягнений у всі кольори, що тільки існують.

Це змушує мене замислитися. Я ж мав уже на цей час повернутися в Дональда Девіса, так само як у дворецького. Він був моїм третім носієм, а Анна сказала, що я мушу прожити повний день у кожному з них, незалежно від свого бажання. Коли я залишив Дональда спати на дорозі, полудень ще не настав, то чому я більше його не бачив?

«Ти залишив його беззахисним, самого».

Я відчув напад вини. А що як Лакей його вже знайшов?

— Ти мене слухаєш? — роздратовано каже Міллісент. — Я кажу, що Дональд Девіс поїхав на автомобілі. Вони схиблена сімейка, всі до одного, і це офіційний медичний діагноз.

— Ти розмовляла з Діккі, — неуважно кажу я, досі думаючи про Девіса.

— Радше він розмовляв зі мною, — пирхає вона. — Півгодини намагалася відвести очі від тих вусів. Дивно, що крізь них звук проходить.

Це мене смішить.

— Тобі хоч хтось у Блекгіті подобається, мамо?

— Не можу нікого згадати, але можливо, у цьому винна заздрість. Суспільство — це танець, любий, а я застара, щоб брати в ньому участь. До речі, про танці, он іде сам балетмейстер.

Простеживши за її поглядом, я бачу, що з протилежного боку до нас наближається Деніел. Попри холоднечу він одягнений у светр для крикету та лляні штани — саме в цьому одязі він буде в вестибюлі, коли його вперше побачить Белл. Я дивлюсь на годинник — ця зустріч має бути невдовзі.

— Пане Колрідж! — гукає Міллісент, удаючи дружність.

— Пані Дербі! — відповідає він і наближається до нас. — Багато з ранку сердець розбили?

— У наші дні вони непохитні, пане Колрідж, на превеликий жаль, — у її голосі чутно якусь обережність, ніби вона ступила на місток, про який певна, що він зламається. — А в якій ганебній справі цього жахливого ранку вийшли надвір ви?

— Я маю попросити вашого сина про послугу, і запевняю вас, це абсолютно пристойно.

— Отакої, яке розчарування.

— Я теж такої думки, — він вперше дивиться на мене. — Можна вас на хвилиночку, Дербі?

Ми відходимо, а Міллісент з усіх сил вдає, що їй не цікаво, але постійно допитливо зиркає на нас з-за шарфа.

— Що сталося? — питаю я.

— Я хочу спіймати Лакея, — каже він, і на його привабливому обличчі з'являється суміш страху та захоплення.

— Як? — питаю я з не меншим захватом.

— Ми знаємо, що близько першої години він буде в їдальні, тероризуватиме Ревенкорта, — каже він. — Пропоную спіймати цього пса там.

Від згадки про ті моторошні кроки та злий сміх у мене мороз поза шкірою, а від думки про можливість схопити нарешті цього чортяку в моїх жилах спалахує вогонь. Це майже така сама лють, як та, яку Дербі відчув у лісі, коли ми з ним гналися за служницею, тому мене це миттєво насторожує. Цього носія неможна відпускати ані на сантиметр.

— Що саме ти пропонуєш? — питаю я, вгамовуючи свій ентузіазм. — Я був у тій кімнаті сам, не можу навіть уявити, де він ховався.

— Я теж не міг, доки вчора ввечері не поговорив зі старим другом Гардкаслів, — каже він, відтягуючи мене далі від Міллісент, яка за цей час трохи наблизилася. — Виявляється, там під мостинами цілий лабіринт католицьких схованок. Саме там Лакей і ховався, і саме там ми його й порішимо.

— Як?

— Мій новий друг каже, що в ті таємні ходи є входи в бібліотеці, у вітальні та в галереї. Пропоную кожному з нас стежити за одним з цих входів і схопити його, коли він виходитиме звідти.

— Чудовий план, — кажу я, з усіх сил стримуючи хвилювання Дербі. — Я візьму бібліотеку, ти — вітальню. А хто буде в галереї?

— Попроси Анну, — каже він, — але жоден з нас недостатньо сильний, щоб упоратися з Лакеєм самотужки. Чому б вам двом не стерегти бібліотеку, а я звернусь до декого з інших носіїв, щоб вони допомогли мені у вітальні та в галереї?

— Чудово! — радісно кажу я.

Якби я не тримав міцно Дербі за повідець, він уже біг би до тунелів із ліхтариком і кухонним ножем.

— Добре, — каже Деніел і нагороджує мене усмішкою такої приязні, що неможливо навіть припустити, що ми можемо зазнати невдачі. — Будь на місці за кілька хвилин до першої. Якщо пощастить, до вечері все вже скінчиться.

Він розвертається, щоб піти, але я хапаю його за руку.

— Ти казав Анні, що знайдеш спосіб, як нам обом втекти, якщо вона допоможе? — питаю я.

Він твердо дивиться на мене, і я швидко прибираю руку.

— Так, — каже він.

— Але ж це брехня! — кажу я. — З Блекгіту може втекти лише один з нас.

— Нумо звати це потенційною брехнею, гаразд? Я ще не облишив надію виконати свою частину угоди.

— Ти мій останній носій, скільки в тебе тієї надії?

— Не надто багато, — каже він, і його погляд пом'якшується. — Я знаю, що вона тобі подобається. Повір мені, я не забув, що відчував, але нам потрібно, щоб вона була на нашому боці. Нам не втекти звідси, якщо доведеться весь цей день озиратися через плече, виглядаючи обох: і Лакея, і Анну.

— Я мушу сказати їй правду, — кажу я, приголомшений його жорсткою байдужістю до нашої подруги.

Він напружується.

— Якщо ти це зробиш, вона стане нашим ворогом, — шипить він, дивлячись навколо, чи не підслуховує нас хто-небудь. — І тієї ж миті про будь-які сподівання допомогти їй можна буде забути.

Надувши щоки, він куйовдить своє волосся й посміхається мені, неспокій виходить з нього, наче повітря з пробитої кульки.

— Чини так, як на твою думку правильно, — каже він. — Але зачекай хоча б доки ми спіймаємо Лакея, — він дивиться на годинник. — Ще три години — це все, про що я прошу.

Наші погляди перетинаються: в моєму — вагання, в його — благання. Я не можу не погодитися.

— Добре, — кажу я.

— Ти не шкодуватимеш про це, — каже він.

Потиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент, а потім рішуче прямує до Блекгіту.

Розвернувшись, я бачу, що Міллісент невдоволено дивиться на мене, замислившись.

— У тебе паскудні друзі, — каже вона.

— Ну, я ж і сам паскудник, — відповідаю я й не відвожу погляд, аж доки вона не хитає головою та йде далі, трохи сповільнившись, щоб я її наздогнав.

Ми приходимо до довгої оранжереї. Більшість шибок у ній тріснуті, рослини всередині так розрослися, що аж тиснуть на скло. Міллісент зазирає всередину, але листя занадто щільне. Вона жестом запрошує мене йти за нею і ми прямуємо до дальнього кінця, а там бачимо двері, заперті новим ланцюгом і замком.

— Шкода, — каже вона, марно посмикавши його. — Мені подобалося бувати тут, коли я була молодшою.

— Ти вже колись відвідувала Блекгіт?

— Я бувала тут влітку, коли була дівчиною, ми всі тут бували: Сесіл Ревенкорт, близнята Кертіс, Пітер Гардкасл і Гелена — тут вони й познайомилися. Коли я вийшла заміж, я привозила сюди твоїх брата та сестру. Вони практично виросли разом з Івлін, Майклом і Томасом.

Вона бере мене під руку й ми продовжуємо нашу прогулянку.

— О, мені подобалося бувати тут влітку, — каже вона. — Гелена завжди страшенно ревнувала твою сестру, бо Івлін була така звичайна. Майкл зі своїм розплющеним обличчям, звісно, був не набагато кращий. Томас був єдиний з них, хто мав трохи краси, але він сконав у тому озері, а цим, як на мене, доля вразила бідолашну жінку двічі, але що вдієш. Жоден з них не міг зрівнятися з тобою, красунчику мій, — каже вона й гладить мою щоку.

— Івлін виросла нівроку, — заперечую я. — Взагалі-то, вона досить чудова.

— Серйозно? — недовірливо питає Міллісент. — Певно, розцвіла в Парижі. Я її ще не бачила. Вона весь ранок уникає мене. Яка мати, така й донька, напевно. Втім, це пояснює, чому за нею впадає Сесіл. Найбільший хвалько, яких я знаю, а після п'ятдесяти років життя з твоїм батьком ці слова багато значать.

— Знаєш, Гардкасли ненавидять її. Я маю на увазі Івлін.

— Хто це тобі сказав таку дурницю? — каже Міллісент і хапає мене за передпліччя, щоб спертися, поки вона струшує багно з черевика. — Майкл обожнює її. Він їздить до Парижа мало не кожного місяця, і, наскільки я розумію, після її повернення вони не розлучаються. І Пітер її не ненавидить, він просто байдужий. Річ лише в Гелені, а вона після смерті Томаса не сповна розуму. Вона приїздить сюди. Кожного року на річницю його смерті гуляє навколо того озера, навіть розмовляє з ним іноді. Я сама чула.

Стежина вивела нас до дзеркального басейну. Саме тут Івлін ввечері порішить себе, і, як і з усім у Блекгіті, краса цього місця залежить від відстані. Якщо дивитися з бальної зали, цей басейн — величне видовище, довге дзеркало, що виражає всю драматичність будинку. Але тут і тепер це просто брудний ставок: камінь потріскався, мох виріс товстий, як килим.

«Навіщо вона вбиває себе тут? Чому не в спальні, або не у вестибюлі?»

— Тобі недобре, любий? — питає Міллісент. — Ти наче збліднув трохи.

— Я подумав: шкода, що вони занедбали це місце, — кажу я, виштовхуючи на обличчя посмішку.

— Так, авжеж, але що вони могли вдіяти? — каже вона, поправляючи шарф. — Жити тут після вбивства вони не могли, а кому ще потрібні ці здоровезні брили, надто з такою історією? Як на мене, краще б вони залишили цей будинок на поталу лісові.

Це досить сльозлива думка, але в розумі Джонатана Дербі ніщо надовго не затримується, і невдовзі я відволікаюся на приготування до вечірнього святкування, за якими можу спостерігати крізь вікна бальної зали, повз яку ми проходимо. Слуги та робітники труть підлогу, фарбують стіни, а покоївки балансують на хитких драбинах з довгими пір'яними віниками для струшування пилу. У дальньому кінці зали музиканти з нудним виглядом вичавлюють зі своїх полірованих інструментів ноти, а Івлін Гардкасл вказує та жестикулює, розставляє меблі в центрі зали. Вона пурхає від однієї групи до іншої, торкається рук і випромінює доброту, і мені серце щемить від згадки про проведений з нею час.

Я шукаю Меделін Обер і бачу, як та сміється разом із Люсі Гарпер — покоївкою, яку лаяв Стенвін, і з якою подружився Ревенкорт — вони вдвох розташовують біля сцени канапу. Те, що дві ображені жінки знайшли одна одну, в певній мірі заспокоює мене, але анітрохи не послаблює почуття вини через ранкові події.

— Останнього разу я вже сказала тобі, що більше твої дурощі не приховуватиму! — напружившись усім тілом, різко каже Міллісент.

Вона дивиться на те, як я дивлюся на покоївок. У її очах вирують любов і зневага, у тумані стають видними контури секретів сім’ї Дербі. Те, що я до цього розумів лише в загальних рисах, тепер стає чіткішим. Дербі — ґвалтівник, і не одноразовий. Вони всі там, у погляді Міллісент, кожна жінка, на яку він нападав, кожне зруйноване ним життя. Вона носить їх усіх. Яка б темрява не приховувалася в Джонатані Дербі, Міллісент поправляла їй вночі ковдрочку.

— Тебе завжди вабить до слабких, так? — каже вона. — Завжди…

Вона раптово замовкає з розкритим ротом, неначе наступні слова випарувалися з її губ.

— Я мушу піти, — раптом каже вона, стиснувши мою руку. — Мені на думку спала дуже дивна ідея. Побачимося під час обіду, любий.

Не кажучи більше жодного слова, Міллісент іде туди, звідки ми прийшли, і зникає за рогом будинку. Я спантеличено дивлюся знов у бальну кімнату й намагаюся побачити те, що побачила вона, але всі, крім музикантів, за цей час зрушили з місця. І саме тоді я помічаю на підвіконні шахову фігуру. Якщо я не помиляюся, це та сама фігура ручної роботи, яку я знайшов у скрині Белла; забризкана білою фарбою, вона дивиться на мене грубо виколупаними очима. Над нею, на брудному склі написано повідомлення: «Позаду тебе».

І точно — на краю лісу я бачу крихітну фігуру Анни, загорнуту у великий сіре пальто; вона махає мені рукою. Поклавши шахову фігуру в кишеню, я дивлюся наліво та направо, щоб переконатися, що ми самі, а тоді йду за нею глибше в ліс, де нас не видно з Блекгіту. Схоже, вона чекає вже досить довго, і тепер стрибає з ноги на ногу, щоб зігрітися. Судячи з посинілих щік, їй це анітрохи не допомагає. І це не дивно, якщо зважити її вбрання. Вона вдягнена у відтінки сірого, її пальто потерте, в'язаний капелюшок тонкий, як павутиння. Це одяг, що передають від покоління до покоління, латаний стільки разів, що початкової тканини вже не залишилося.

— А в тебе, бува, немає яблука, абощо? — каже вона без преамбул. — Я до біса зголодніла.

— Я маю лише випивку, — кажу я й простягаю флягу.

— Доведеться обійтися нею, — каже вона, бере флягу й відґвинчує пробку.

— Нам же начебто небезпечно зустрічатися за межами сторожки?

— Хто це тобі сказав? — питає вона, кривлячись від смаку вмісту фляги.

— Ти сказала, — кажу я.

— Скажу.

— Що?

— Я скажу тобі, що нам небезпечно зустрічатися, але ще не сказала, — каже вона. — Ще не могла сказати, я лише кілька годин тому прокинулася, і більшу частину цього часу не давала Лакеєві зробити з твоїх майбутніх носіїв подушку для голок. І через це пропустила сніданок.

Я кліпаю на неї очима, намагаючись зібрати докупи день, про який дізнаюся не за порядком. Я вже не вперше шкодую, що мій розум не такий швидкий, як у Ревенкорта. Діяти в межах інтелекту Дербі — все одно як вмішувати грінки в густий суп.

Побачивши моє спантеличення, вона супить лоб:

— Ти вже знаєш про Лакея? Я завжди плутаюся, де ми зараз.

Я дуже швидко розповідаю їй про дохлого кролика та про моторошні кроки, що переслідували Ревенкорта в їдальні, і з кожною деталлю вона похмурнішає.

— Який покидьок! — лається вона, коли я закінчую. Вона ходить взад-вперед, стиснувши руки в кулаки. — От зачекай, я до нього доберуся! — каже вона, кидаючи зловісний погляд на будинок.

— Тобі не треба довго чекати, — кажу я. — Деніел вважає, що Лакей ховається в якихось тунелях. Входів до них кілька, але ми з тобою маємо охороняти бібліотеку. Він хоче, щоб ми там були до першої.

— Або ж ми можемо просто самі перерізати собі горлянки, і заощадити цим Лакеєві час, — каже вона прямо. Вона дивиться на мене як на божевільного.

— Що не так?

— Лакей — не ідіот, — каже вона. — Якщо ми знаємо, де він є, це лише тому, що ми маємо про це знати. Він від самого початку випереджає нас на крок. Я анітрохи не здивуюсь, якщо він зачаївся там у засідці й чекає, сподіваючись спіймати нас на нашій же хитрості.

— Ми маємо щось робити! — протестую я.

— І ми щось зробимо, але який сенс робити щось дурне, якщо можна зробити щось розумне? — терпляче каже вона. — Послухай мене, Ейдене, я розумію твій відчай, але ми з тобою домовилися. Я не даю тобі померти, щоб ти зміг знайти вбивцю Івлін, а тоді ми обоє звільняємося звідси. І саме зараз я виконую свою частину умови. Пообіцяй, що не підеш ловити Лакея!

Її аргументи видаються слушними, але вони не можуть переважити мій страх. Якщо є шанс покласти край цьому безумцю раніше, ніж він мене знайшов, треба скористатися ним, не зважаючи на ризик. Я радше помру стоячи, ніж щулитимусь у куті.

— Обіцяю, — кажу я, додаючи до своїх гріхів ще одну брехню.

На щастя, Анна надто сильно змерзла, щоб помітити щось у моєму голосі. Попри те, що вона випила з фляги, вона дуже сильно тремтить, лице геть зблідло. Намагаючись сховатися від вітру, вона притуляється до мене. Я відчуваю запах мила на її шкірі та змушую себе відвернутися. Я не хочу, щоб вона побачила, як усередині мене звивається хтивість Дербі.

Відчувши мій дискомфорт, вона нахиляє голову, щоб зазирнути мені в опущені очі.

— Твої інші носії кращі, чесне слово, — каже вона. — Тримай себе в руках. Не піддавайся йому.

— Як мені це робити, якщо я не знаю, де закінчуюсь я і починаються вони?

— Якби не ти, Дербі зараз уже лапав би мене, — каже вона. — Ось як можна визначити, хто такий ти. Це не просто пам'ять, це вчинки, які ти робиш знов і знов.

Але все одно вона відходить, щоб позбавити мене дискомфорту.

— Тобі не слід виходити надвір у таку погоду, — кажу я, знімаю з себе шарф і обмотую ним її шию. — Застудишся.

— А якщо ти будеш поводитися так і далі, інші люди можуть подумати, що Джонатан Дербі теж людина, — каже вона, ховаючи кінчики шарфа під пальто.

— Розкажи про це Івлін Гардкасл, — кажу я. — Сьогодні вранці вона мене мало не застрелила.

— Краще б ти її застрелив, — байдуже каже Анна. — Тоді б ми відразу розв'язали її вбивство.

— Я не розумію, ти жартуєш, чи ні, — кажу я.

— Авжеж, жартую, — каже вона й дмухає собі поміж долонями. — Якби все було так просто, ми би звідси вже давно вибралися. Знаєш, я не певна, що намагатися врятувати її життя — хороша стратегія.

— Думаєш, мені слід дозволити їй померти?

— Я думаю, що ми марнуємо багато часу й не робимо те, що нас попросили зробити.

— Ми не можемо захистити Івлін, не знаючи, хто хоче її смерті, — кажу я. — Одна мета сприяє другій.

— Сподіваюсь, що ти не помиляєшся, — із сумнівом каже вона.

Я шукаю якісь підбадьорливі слова, але її сумніви заповзли мені під шкіру й почали свербіти. Я сказав їй, що рятування Івлін виявить нам убивцю, але ж це лише виверт. У цьому немає ніякого плану. Я вже не знаю навіть, чи можу я взагалі врятувати Івлін. Я дію, керуючись сліпою сентиментальністю, і дедалі сильніше поступаюсь Лакеєві. Анна заслуговує на краще, але я не знаю, як їй це дати, не кинувши Івлін; і з якоїсь причини сама лише думка про це для мене нестерпна.

З доріжки чується шум — вітер приніс поміж дерев голоси. Взявши мене за руку, Анна тягне мене глибше в ліс.

— Це все дуже весело, але я прийшла попросити про послугу.

— Авжеж, чим я можу допомогти?

— Котра година? — питає вона, виймаючи з кишені альбом для замальовок. Це той самий, який я бачив у неї в сторожці: зім'яті сторінки, дірява обкладинка. Вона тримає його так, щоб я не міг зазирнути всередину, але судячи з того, як вона гортає сторінки, там щось важливе.

Я дивлюся на свій годинник.

— Зараз 10:08, — кажу я, томлений цікавістю. — А що в тій книзі?

— Нотатки, інформація; все, що мені вдалося дізнатися про твоїх вісім носіїв і що вони роблять, — каже вона розсіяно, ведучи пальцем вниз по одній зі сторінок. — І не проси подивитися, бо тобі неможна. Ми не можемо ризикувати тим, що ти все зіпсуєш, знаючи щось заздалегідь.

— Я й не збирався, — заперечую я, хутко відводячи очі.

— Отже, 10:08. Чудово. За хвилину я покладу на траву камінь. Мені треба, щоб ти стояв біля нього, коли Івлін вбиває себе. Тобі неможна сходити звідти, навіть на сантиметр, зрозуміло?

— Що це все означає, Анно?

— Назвімо це «план Б», — вона цьомає мене в щоку — холодні губи торкаються онімілої плоті — і ховає книгу в кишеню.

Вже зробивши кілька кроків від мене, вона клацає пальцями, розвертається й простягає мені дві таблетки.

— Тримай, це тобі на майбутнє, — каже вона. — Я поцупила їх з торби доктора Діккі, коли той приходив до дворецького.

— А що це таке?

— Проти болю голови; міняю на свою шахову фігуру.

— На це страхіття? — кажу я, простягаючи вирізьбленого вручну слона. — Навіщо воно тобі?

Вона посміхається, дивлячись, як я загортаю таблетки в блакитну хусточку.

— Бо мені його дав ти, — каже вона, стискаючи фігуру в руці. — Це була перша обіцянка, що ти дав мені. Саме завдяки цьому страхіттю я більше не боюсь цього будинку. Саме завдяки йому я більше не боюся тебе.

— Мене? А чому тобі мене боятися? — кажу я, щиро ображений самою лише думкою, що між нами може бути розбрат.

— Ох, Ейдене, — каже вона, хитаючи головою. — Якщо ми все зробимо правильно, в цьому будинку всі тебе боятимуться.

З цими словами вона йде геть, проноситься поміж деревами до газону, що оточує дзеркальний басейн. Можливо, це через її юність, або через її характер, або через якусь дивну алхімію всіх скорботних інгредієнтів навколо нас, але я не бачу в ній ані крихти сумніву. Яким би не був її план, вона здається надзвичайно впевненою в ньому. Можливо, занадто впевненою.

Стоячи на краю лісу, я дивлюся, як вона бере з клумби великий білий камінь, робить шість кроків і кидає його на траву. Простягнувши пряму руку, вона вимірює лінію від дверей бальної кімнати, а потім, на позір вдовольнившись своєю роботою, обтрушує руки від бруду, сує їх у кишені й іде геть.

З якоїсь причини ця маленька вистава спричинює в мені тривогу.

Я прибув сюди добровільно, але Анна — ні. Чумний Лікар доставив її до Блекгіту, маючи на це причину, а я не маю жодної гадки, яку саме.

Ким би не була Анна, я йду за нею наосліп.

25

Двері спальні зачинені, жодного звуку зсередини не чути. Я сподівався перехопити Гелену Гардкасл до того, як вона піде у своїх справах, але господиня будинку, виявляється, не з ледащих. Я ще раз гучно смикаю ручкою та притуляю вухо до деревини. Окрім кількох цікавих поглядів гостей, що проходили повз мене, це ні до чого не призвело. Її тут немає.

Я йду геть, аж раптом мені спадає думка: цю кімнату ще не зламали. Ревенкорт побачить ці двері зламаними на початку другої половини дня, отже, це трапиться впродовж кількох наступних годин.

Мені кортить побачити, хто це робить і чому йому або їй так відчайдушно треба потрапити всередину. Початково я підозрював Івлін, бо вона мала один з двох револьверів, що були вкрадені зі стола Гелени, але ж вона мало не застрелила мене з нього сьогодні вранці. Вона вже заволоділа ним, отже, їй не треба скоювати злам.

«Хіба що їй було потрібно щось інше».

Єдиною іншою річчю, якої тоді вочевидь бракувало, була сторінка з призначеними зустрічами Гелени. Міллісент вважала, що Гелена сама її вирвала, щоб приховати якусь підозрілу діяльність, але ті сторінки, що залишилися, були геть вкриті відбитками пальців Канінгема. Він відмовився пояснювати це й заперечував причетність до зламу, але якщо я спіймаю його, коли він з розгону штовхатиме двері, йому доведеться зізнатися.

Вирішивши так, я йду в тінь у дальньому кінці коридору й починаю своє чатування.

Минає п'ять хвилин, і цьому Дербі вже невимовно нудно.

Я метушусь, ходжу взад-вперед. Я не можу його заспокоїти.

Не знаючи, що з ним робити, я йду за запахом сніданку до вітальні, щоб взяти там тарілку з їжею та стілець, а тоді повернутися в коридор. Сподіваюсь, це заспокоїть мого носія на півгодини, а потім доведеться вигадувати ще щось.

У вітальні панують сонні розмови. Більшість гостей щойно вилізли з ліжок, від них досі тхне минулим вечором: шкіра в них просякнута потом і сигарним димом, кожний подих містить запах алкоголю. Вони розмовляють тихо, рухаються повільно, неначе зроблені з тріснутої порцеляни.

Взявши собі велику тарілку, я накладаю на неї яйця, нирки, зупиняюсь для того, щоб пригоститися ковбасою, а потім витерти з губ жир рукавом. Я так захопився, що не відразу помічаю, що всі замовкли.

У дверях стоїть кремезний чоловік, його погляд одне за одним оглядає кожне обличчя; щойно він переходить на наступне, попереднє розслаблюється. Ця напруженість не безпідставна. Це звіроподібний хлоп з рудою бородою та обвислими щоками, ніс якого такий спотворений, що схожий на розбите яйце на сковорідці. Старий потертий костюм ледь вміщає його ширину, на здоровезних плечах виблискують дощові краплі.

Коли він кидає погляд на мене, мене наче каменем придавило.

— Пан Стенвін хоче вас бачити, — каже він.

Його голос хрипкий, шкребе приголосними.

— Навіщо? — питаю я.

— Гадаю, він сам вам розповість.

— Що ж, передайте панові Стенвіну, що мені дуже шкода, але зараз я, на жаль, дуже зайнятий.

— Або ви йдете, або я вас несу, — каже він низьким голосом.

Темперамент Дербі вже кипить, але немає сенсу влаштовувати сцену. Цього чоловіка мені не здолати; залишається лише сподіватися, що зустріч зі Стенвіном буде коротка, а тоді я зможу повернутися на свій пост. До того ж, мені цікаво, чому він хоче мене бачити.

Відставивши тарілку на столик, я підвожусь, щоб іти за цим головорізом. Запросивши мене жестом іти поперед нього, кремезний чоловік веде мене сходами вгору, на другому поверсі каже повернути праворуч, до закритого східного крила. Коли я відсуваю завісу, мого обличчя торкається вогкий протяг, а переді мною простягається довгий коридор. Двері розчинені, за ними видно кімнати: все вкрито пилом, ліжка з балдахінами обрушилися. Від цього повітря дере горло.

— Чому б вам не зачекати в тій кімнаті, як доброму джентльменові, а я скажу панові Стенвіну, що ви прийшли? — каже мій супровідник і киває на кімнату, що ліворуч від мене.

Я роблю, як він сказав — заходжу в дитячу кімнату, де зі стін звисають клапті радісно-жовтих шпалер. На підлозі розкидані ігри та дерев'яні іграшки, біля дверей пасеться старий кінь-гойдалка. На дитячій шахівниці зупинилася гра: чорні фігури долають білих.

Щойно я ступив усередину, у сусідній кімнаті вищить Івлін. Вперше ми з Дербі рухаємося синхронно, ми біжимо за ріг і натикаємося на двері, які заступив рудий вишибайло.

— Пан Стенвін досі зайнятий, друже, — каже він, хитаючись взад-вперед, щоб зігрітися.

— Я шукаю Івлін Гардкасл, я чув її крик, — захекано кажу я.

— Може й чули, але хіба ви можете щось з цього приводу зробити?

Я зазираю через його плече в кімнату, сподіваючись хоч краєм ока побачити Івлін. Це щось схоже на приймальню, але в ній пусто. Меблі накрито пожовтілими простирадлами, по краях яких росте чорна пліснява. Вікна заліплені старими газетами, на стінах майже нічого, крім гнилих дощок. На дальній стіні ще одні двері, але вони зачинені. Стенвін та Івлін мають бути там.

Я знов дивлюся на чоловіка, а той посміхається мені, демонструючи криві жовті зуби.

— Ще що-небудь маєте сказати? — питає він.

— Мені треба переконатися, що з нею все гаразд.

Я намагаюся протиснутися повз нього, але це дурна ідея. Він втричі за мене важчий і на півголови вищий. А найважливіше — він уміє користуватися своєю силою. Упершись долонею в мій живіт, він відштовхує мене назад із цілком байдужим обличчям.

— Не марнуйте час, — каже він. — Мені платять за те, щоб я стояв тут і робив так, щоб такі джентльмени, як ви, не наражалися на небезпеку, ходячи туди, куди не слід.

Це лише слова, вугілля в топці. Моя кров кипить. Я намагаюся прошмигнути повз нього, і як дурник думаю, що мені це вдалося, аж раптом він тягне мене назад і грубо кидає знов у коридор.

Я видряпуюся на ноги й гарчу.

Він не зрушив з місця. Він не захекався. Йому байдуже.

— Ваші батьки дали вам усе, крім глузду? — каже він і байдужість цього зауваження справляє на мене ефект відра холодної води. — Пан Стенвін не робить їй боляче, якщо вас це турбує. Зачекайте кілька хвилин, і зможете самі спитати її, коли вона вийде.

Якусь мить ми дивимося один на одного, а потім я повертаюся коридором до дитячої кімнати. Його правда, мені його не обійти, але я не можу чекати, коли Івлін вийде. Після сьогоднішнього ранку вона не скаже Джонатанові Дербі нічого, а те, що відбувається зараз за тими дверима, може бути причиною її самогубства ввечері.

Я спішу до стіни й притуляю вухо до дощок. Якщо я не помиляюся, Івлін розмовляє зі Стенвіном у сусідній кімнаті, між нами лише кілька шарів гнилої деревини. Незабаром я розрізняю гудіння їхніх голосів, але слова розібрати не можу. За допомогою кишенькового ножа я здираю зі стіни шпалери й колупаю лезом між двома дошками, щоб виламати їх. Вони такі сирі, що майже не заперечують, деревина розсипається в моїх руках.

— …скажіть їй, що краще не грати зі мною в ігри, інакше вам обом кінець, — каже Стенвін, чий голос пробиває стіну.

— Самі скажіть їй, я вам не посильна, — холодно каже Івлін.

— Доки за рахунком плачу я, ви будете ким завгодно, ким я захочу.

— Мені не подобається ваш тон, пане Стенвін, — каже Івлін.

— А мені не подобається, коли мене пошивають у дурні, міс Гардкасл, — каже він, мало не випльовуючи її ім'я. — Ви забуваєте, що я працював тут близько п'ятнадцяти років. Я знаю в цьому будинку кожний куточок і кожного, хто тут мешкає. Не плутайте мене з тими тупими покидьками, якими ви себе оточили.

Його ненависть люта, її можна мацати. Її можна збирати з повітря й складати про запас.

— Як щодо листа? — тихо каже Івлін, вгамувавши своє обурення.

— Я залишу його собі, щоб ви не забували про нашу домовленість.

— Ви просто мерзотник, ви знаєте це?

Стенвін реагує на цю образу гучним реготом:

— Принаймні, я чесний мерзотник, — каже він. — Чи багато людей у цьому будинку можуть похвалитися тим самим? А тепер можете йти. Не забудьте передати моє повідомлення.

Я чую, як двері кімнати Стенвіна відчиняються, кілька секунд по тому Івлін проноситься повз дитячу кімнату. Мені кортить піти за нею, але в ще одній конфронтації немає жодного сенсу. До того ж, Івлін щось казала про лист, яким наразі володіє Стенвін. Схоже, їй дуже хочеться повернути його, а це означає, що мені треба його побачити. Хто знає, можливо Стенвін і Дербі — друзі.

— Джонатан Дербі чекає на вас у дитячій, — чую я, як дебелий чолов'яга доповідає Стенвінові.

— Добре, — каже Стенвін, скрегочучи шухлядою. — Зараз я перевдягнусь для полювання, а тоді підемо поговоримо з цим покидьком.

«Навряд чи друзі».

26

Я сиджу, закинувши ноги на стіл; поміж ногами — шахівниця. Підперши підборіддя долонею, я дивлюся на гру й намагаюся визначити з розташування фігур якусь стратегію. Це видається неможливим. Дербі надто мінливий для зосередження. Його постійно щось відволікає: то вид за вікном, то пилюка в повітрі, то звуки в коридорі. Він ніколи не заспокоюється.

Деніел попереджав мене, що кожний з наших носіїв думає інакше, але лише тепер я розумію повне значення його слів. Белл був боягуз, Ревенкорт — безжалісний, але обоє мали зосереджений розум. А з Дербі все інакше. Думки дзижчать усередині його голови наче мухи, залишаються там рівно стільки, щоб відволікти, але ніколи не сідають.

Черговий звук привертає мою увагу до дверей — Тед Стенвін чиркнув сірником і дивиться на мене поверх своєї люльки. Він більший, ніж я пам'ятаю, схожий на шмат масла, що почало танути.

— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він, хитнувши коня-гойдалку так, що той падає на підлогу.

— Я вчуся, — кажу я.

— Молодець, чоловікам треба самовдосконалюватися.

Його погляд спочатку затримується на мені, потім його приваблює вікно. Хоча Стенвін поки що не зробив і не сказав нічого загрозливого, Дербі його боїться. Мій пульс повідомляє про це абеткою Морзе.

Готовий бігти, я кидаю погляд на двері, але кремезний чоловік стоїть у коридорі біля стіни, схрестивши руки на грудях. Він злегка киває мені.

— Ваша мати трохи спізнюється з виплатою, — каже Стенвін, притиснувши лоб до вікна. — Я сподіваюсь, усе добре?

— Цілком добре, — кажу я.

— Я не хотів би, щоб це змінилося.

Я посуваюся так, щоб бачити його очі.

— Ви погрожуєте мені, пане Стенвін?

Він відвертається від вікна, усміхається чоловікові у дверях, а потім — мені.

— Авжеж, ні, Джонатане, я погрожую вашій матусі. Невже ви думаєте, що я робив би все це лише заради такого нічого не вартого покидька, як ви?

Пустивши дим з люльки, він підбирає з підлоги ляльку й байдуже кидає її на шахівницю, від чого фігури летять на всі боки по всій кімнаті. Лють смикає мене за нитки, кидає мене на нього, але він перехоплює мій кулак, розвертає мене, а другою величезною рукою стискає моє горло.

Його дихання торкається моєї шиї, гниле, як старе м'ясо.

— Поговоріть зі своєю матір'ю, Джонатане, — глумливо каже він, стискаючи моє горло так, що перед очима пливуть чорні плями. — Бо інакше мені доведеться відвідати її.

Переконавшись, що я його зрозумів, він відпускає мене.

Я падаю на коліна, тримаюся за горло й важко дихаю.

— З такими нервами вам довго не прожити, — каже він, вказуючи на мене люлькою. — Я б на вашому місці тримав їх під контролем. Не хвилюйтеся, ось цей мій друг дуже вправно допомагає людям вчитися нових речей.

Я кидаю на нього лютий погляд, але він уже йде геть. Виходячи в коридор, він киває своєму помічникові, і той заходить у кімнату. Байдуже глянувши на мене, він починає знімати з себе піджак.

— Підводься, хлопче, — каже він. — Чим раніше почнемо, тим раніше закінчимо.

Якимось чином він здається навіть більшим, ніж коли стояв у дверях. Його груди схожі щит, руки ледь вміщаються в рукави білої сорочки. Коли він наближається до мене, мене проймає жахом, мої пальці сліпо мацають, шукаючи якусь зброю, і знаходять на столі шахівницю.

Анітрохи не подумавши, я жбурляю нею в нього.

Час наче сповільнився, коли шахівниця обертається в повітрі, і моє майбутнє залежить від цього неможливого польоту. Напевно, доля до мене не байдужа, бо дошка з огидним хрускотом врізається в його обличчя, а він приглушено скрикує та падає спиною на стіну.

Я схоплююся на ноги, з-поміж його пальців тече кров, я мчу коридором, позаду мене чується сердитий голос Стенвіна. Швидкий погляд через плече виявляє, що Стенвін вибігає з приймальні, його пика червона від люті. Тікаючи сходами вниз, я мчу на гомін голосів до вітальні, в якій зараз повнісінько заспаних гостей, які колупають сніданок. Доктор Діккі регоче з Майклом Гардкаслом і Кліффордом Герінгтоном, морським офіцером, з яким я познайомився під час вечері, а Канінгем навантажує на срібне блюдо їжу, якою привітає Ревенкорта, коли той прокинеться.

Раптове замовкання теревенів каже мені про наближення Стенвіна, тому я прослизаю до кабінету й ховаюся за дверима. Я близький до істерики, моє серце б'ється так, що мало не ламає ребра. Мені хочеться сміятися та плакати, схопити якусь зброю і кинутися з криком на Стенвіна. Щоб стояти нерухомо, доводиться докладати всі свої сили, але якщо я цього не робитиму, я втрачу цього носія і ще один дорогоцінний день.

Дивлячись у шпарину між дверми та одвірком, я бачу, як Стенвін грубо розвертає людей за плечі, шукаючи моє обличчя. Чоловіки дають йому дорогу, шляхетні пани бурмочуть при його наближенні вибачення. Якою б не була його влада над цими людьми, її цілком достатньо, щоб ніхто не ображався на таке грубе поводження. Він може забити мене до смерті посеред кімнати, і ніхто йому навіть слова не скаже. Тут мені допомоги не знайти.

Моїх пальців торкається щось холодне; глянувши вниз, я бачу, що моя рука взяла з полиці важкий портсигар.

Дербі озброюється.

Невдоволено зашипівши, я кладу портсигар, знову визираю у вітальню та мало не скрикую від шоку.

До Стенвіна лише кілька кроків, і він іде прямо до кабінету!

Я шукаю якусь схованку, але нічого не знаходжу, а втекти в бібліотеку теж не можу, бо для цього треба пробігти у двері, в які він зараз зайде. Я в пастці.

Я хапаю той портсигар, роблю глибокий вдих і готуюсь напасти на шантажиста, коли той зайде.

Ніхто не заходить.

Посунувшись знов до шпарини, я визираю у вітальню. Його ніде не видно.

Я тремчу, не знаю, що мені робити. Дербі не створений для таких незрозумілостей, йому бракує терпіння, я сам не помічаю, як обережно визираю з-за дверей, щоб щось побачити.

Я відразу бачу Стенвіна.

Він стоїть спиною до мене й розмовляє з доктором Діккі. Я занадто далеко, щоб почути їхню розмову, але після неї лікар мчить геть — напевно, щоб надати допомогу пораненому охоронцеві Стенвіна.

«Він має снодійне».

Ця ідея з'являється повністю сформована.

Мені просто треба непомітно вибратися звідси.

Хтось біля столу кличе Стенвіна, і щойно він зникає з виду, я залишаю портсигар і мчу до галереї, обравши довгий шлях, щоб добігти до вестибюля непобаченим.

Доктора Діккі я наздоганяю, коли той виходить зі своєї кімнати, тримаючи в руці саквояж із медичним причандаллям. Побачивши мене, він усміхається, його сміховинні вуса наче підстрибують на кілька сантиметрів.

— А, юний майстер Джонатан! — радісно каже він, коли я наздоганяю його. — Усе добре? Ви наче трохи захекалися.

— Усе гаразд, — кажу я, намагаючись не відставати від нього. — Ну, тобто, не зовсім. Мені потрібна послуга.

Його очі примружуються, веселість з його голосу зникає.

— Що ви накоїли цього разу?

— Чоловік, до якого ви йдете… Мені треба, щоб ви його приспали.

— Приспав? Якого дідька я маю його приспати?

— Бо він хоче завдати болю моїй матері.

— Міллісент? — доктор завмирає на місці та з несподіваною силою хапає мене за руку. — Що відбувається, Джонатане?!

— Вона винна Стенвінові гроші.

Його обличчя сповнюється смутком, хватка на моїй руці послаблюється. Втративши життєрадісність, він видається втомленим стариганом, зморшки на обличчі стають трохи глибшими, сум — більш помітним. На мить я почуваюся винним через те, що роблю з ним, але потім пригадую вираз його обличчя, коли він колов снодійне дворецькому, і всі мої сумніви зникають.

— То він тепер і любу Міллісент тримає на повідці, га? — каже він і зітхає. — Напевно, нема сенсу дивуватися цьому, цей злодюга має щось на кожного з нас. Але все ж таки, я вважав…

Він продовжує йти, але вже повільніше. Ми нагорі сходів, що ведуть униз, до вестибюля, який наразі залитий холодом. Вхідні двері розчинені, група старих чоловіків виходить на прогулянку, уносячи з собою свій сміх.

Стенвіна я ніде не бачу.

— То він погрожував вашій матері, і ви напали на нього, га? — каже Діккі, судячи з усього, вже прийнявши рішення. Він широко посміхається та плескає мене по спині. — То ви все-таки маєте щось від свого батька. Але якщо я дам цьому мерзотнику снодійне, чим це допоможе?

— Мені треба побалакати з матір'ю до того, як він до неї прийде.

Дербі має багато вад, але бреше він дуже вправно, обман просто ллється з його рота. Доктор Діккі мовчить, подумки оглядаючи цю історію зі всіх боків, а тим часом ми підходимо до покинутого східного крила.

— Я маю потрібний засіб, він вгамує поганця до вечора, — каже він, клацаючи пальцями. — Зачекайте тут, я дам знати, коли все буде зроблено.

Розправивши плечі та груди, він крокує до спальні Стенвіна — старому солдатові дали можливість взяти участь в останній битві.

У коридорі мене надто легко побачити, тож щойно Діккі йде, я заходжу в найближчі двері — з тріснутого дзеркала на мене дивиться моє відбиття. Учора я не міг уявити нічого гіршого, ніж бути всередині Ревенкорта, але Дербі — тортури геть іншого штибу; це невгамовне злобне бісеня, що носиться серед трагедій, які саме і створює. Скоріше б уже мені звільнитися від нього!

Минуло десять хвилин, і в коридорі скрипнули мостини.

— Джонатане! — шепоче доктор Діккі. — Джонатане, де ви?

— Тут, — кажу я, визираючи назовні.

Він уже проминув цю кімнату й сіпається, почувши мій голос.

— Обережніше, юначе, старий дзиґар може не витримати! — каже він, схопившись за груди. — Цербер заснув і до вечора не прокинеться. А зараз я піду та розкажу свій діагноз панові Стенвіну. Гадаю, вам краще скористатися цим часом, щоб сховатися де-небудь, де він вас не знайде. В Аргентині, приміром. Щасти вам!

Він стає струнко та віддає мені честь. Я теж віддаю йому честь, чим заслуговую на плескання по плечу; потім він іде геть, щось невміло насвистуючи.

Гадаю, він отримав можливість почуватися героєм, але я не маю наміру ховатися. Діккі відволіче Стенвіна щонайменше на кілька хвилин, і цим дасть мені можливість пошукати в кімнаті лист Івлін.

Пройшовши крізь приймальню, до якої мене раніше не пускав охоронець Стенвіна, я відчиняю двері до спальні шантажиста. Це занедбане приміщення, мостини ледь прикриті потертим килимом, до стіни присунуте залізне ліжко, лусочки білої фарби вперто вчепилися в іржу. Єдиними вигодами є зголоднілий камін, що плюється попелом, і маленький столик біля ліжка, на якому лежать дві старі книжки. Як і було обіцяно, слуга Стенвіна спить на ліжку, схожий на велетенську маріонетку, якій обрізали всі її нитки. Його обличчя забинтоване, він голосно хропить, при цьому то стискає, то розтискає пальці. Напевно, йому сниться моя шия.

Прислухаючись, чи не йде Стенвін, я швидко відчиняю шафу, нишпорю по кишенях його піджаків і штанів, але знаходжу там лише нафталін. У його дорожній скрині теж немає жодної особистої речі, неначе цей чоловік зовсім невразливий до сентиментів.

Я розчаровано дивлюся на годинник.

Я вже пробув тут довше, ніж було безпечно, але Дербі цим важко налякати. Мій носій знається на обмані. Він знає і про таких людей, як Стенвін, і про секрети, які вони зберігають. Цей шантажист міг би отримати найрозкішнішу кімнату в будинку, якби захотів цього, але натомість оселився в розвалинах. Він параноїк і розумник. Якими б не були його таємниці, він не стане носити їх на собі, коли навколо стільки ворогів.

Все має бути тут. Приховане, під охороною.

Мій погляд зупиняється на каміні та його млявому полум'ї. Дивно це, беручи до уваги, що тут досить холодно. Ставши навколішки, я просуваю руку в димар, мацаю там навколо, знаходжу маленьку поличку, а на ній — книжку. Вийнявши її, я бачу, що це маленький чорний записник, обкладинки якого вкриті шрамами довгого важкого життя. Стенвін не розводив сильний вогонь, щоб не спалити свій скарб.

Погортавши потерті сторінки, я дізнаюсь, що це свого роду бухгалтерська книга: дати, що охоплюють останні дев'ятнадцять років, а навпроти них — дивні символи.

Це має бути якийсь шифр.

Лист Івлін вставлений поміж двома останніми сторінками.

«Моя люба Івлін,

Пан Стенвін повідомив мені про ваше становище, і я цілком розумію вашу тривогу. Поведінка вашої матері безумовно лякає, і ви абсолютно праві, намагаючись приготуватися до будь-якої її витівки. Я готова вам допомогти, але боюсь, що слова пана Стенвіна буде недостатньо. Я прошу про який-небудь доказ вашої участі в цих справах. У світських хроніках я часто бачила, що ви носите перстень з печаткою, на якому вирізьблено маленький замок. Пришліть його мені, і я знатиму, що ваш намір серйозний.

З найкращими привітаннями,

Фелісіті Медокс»

Схоже, стара розумна Івлін не сприйняла свою долю так покірно, як мені спочатку здалося. Вона покликала на допомогу якусь Фелісіті Медокс, а замок, про який згадується, можливо, саме той, що був намальований на записці біля колодязя. Він може слугувати підписом, а в такому разі повідомлення «Тримайтеся далі від Міллісент Дербі» було від Фелісіті.

Охоронець хропить.

Не в змозі вичавити з цього листа ніякої іншої інформації, я вкладаю його в записник, а потім кладу їх обох у кишеню.

— Хвала богу за хитрих розумом, — бурмочу я, виходячи з дверей.

— Це точно, — каже хтось позаду мене.

Моя голова вибухає болем і я падаю на підлогу.

27 День другий (продовження)

Я кашляю кров'ю, моя подушка вкривається червоними цяточками. Я знов у дворецькому, моє розбите тіло кричить, моя голова смикається вгору. На стільці Анни сидить, закинувши ногу на ногу, Чумний Лікар, капелюх-циліндр лежить на його колінах. Чоловік барабанить по ньому пальцями, а побачивши, що я прийшов до тями, припиняє.

— Ласкаво прошу назад, пане Бішоп, — каже він приглушеним маскою голосом.

Я дивлюся на нього відсутнім поглядом, мій кашель слабшає, я починаю складати до купи епізоди цього дня. Коли я вперше потрапив у це тіло, був ранок. Я відчинив двері Беллові, а коли побіг нагору по відповіді, на мене напав Ґолд. Другий раз був лише хвилин на п'ятнадцять пізніше. Мене перевозили до сторожки в кареті разом з Анною. Коли я прокинувся і ми як слід познайомилися, уже, певно, був південь, а зараз, судячи зі світла за вікном, трохи після півдня. Усе логічно. Анна казала, що ми отримуємо повний день у кожному зі своїх носіїв, але мені не спадало на думку, що цей день можна проживати фрагментами.

Це схоже на збочений жарт.

Мені було обіцяно вісім носіїв для розв'язання цієї таємниці, і їх усіх було мені надано, от тільки Белл — боягуз, дворецького побили мало не до смерті, Дональд Девіс утік, Ревенкорт майже не міг рухатися, а Дербі не здатний зосередитися на одній думці.

Це все одно як попросити мене вирити яму лопатою, зробленою з горобців.

Посунувшись на стільці, Чумний Лікар нахиляється ближче до мене. Його вбрання затхле, має властивий горищам запах чогось давно забутого та погано провітрюваного.

— Наша остання розмова була дещо уривчаста, — каже він. — Тому я вирішив, що зараз ви можете розповісти про свої успіхи. Ви вже з'ясували…

— Чому саме в цьому тілі? — перебиваю я його, скривившись від різкого болю, що пройняв мій бік. — Навіщо зачиняти мене в будь-якому з цих тіл? Ревенкорт не міг і двох кроків зробити, щоб не втомитися, дворецького знерухомлено, Дербі — монстр. Якщо ви дійсно хочете, щоб я втік з Блекгіту, навіщо тасувати карти проти мене? Мають бути кращі альтернативи!

— Більш вправні — можливо, але ці чоловіки всі мають певний зв'язок з убивством Івлін, — каже він. — А тому вони можуть найкраще допомогти вашому розслідуванню.

— Вони підозрювані?

— Більш доречним, напевно, буде слово «свідки».

Я глибоко позіхаю, мої сили вже майже вичерпано. Доктор Діккі, певно, вколов мені ще снодійного. У мене таке почуття, ніби мене вичавлюють з цього тіла крізь ступні ніг.

— А хто вирішує, в якому вони порядку? — кажу я. — Чому я прокинувся спершу Беллом, а сьогодні — Дербі? Чи є в мене якась можливість передбачити, ким я буду потім?

Відхилившись, він складає пальці будиночком і нахиляє голову. Він довго мовчить, переоцінює, вносить зміни. Чи задоволений він зрештою, чи ні, я не можу зрозуміти.

— А чому ви ставите ці питання? — питає він.

— Цікавість, — кажу я, а коли він не реагує на це, додаю: — Я сподіваюсь, що ці відповіді мені чимось допоможуть.

Він схвально буркає.

— Приємно бачити, що ви нарешті ставитеся до цього серйозно, — каже він. — Ну, що ж. За звичайних обставин ви потрапляєте у своїх носіїв у тому порядку, в якому вони прокидаються впродовж цього дня. Але на щастя для вас я втрутився в це.

— Втрутилися?

— Ми з вами вже проходили це багато разів, більше, ніж навіть я можу згадати. Цикл за циклом я ставив вам задачу розв'язати вбивство Івлін Гардкасл, і ви завжди зазнавали невдачі. Спочатку я вважав, що винні в цьому лише ви, але згодом збагнув, що порядок носіїв має значення. Приміром, Дональд Девіс прокидається о 3:19, що робить його вашим першим носієм. Але це нічого не дає, бо його життя таке привабливе. У нього в будинку є добрі друзі, родина. І замість прагнути втекти ви весь цикл намагаєтеся повернутися до його життя. Через це я поставив вам першим носієм ні до кого не прив'язаного Себастьяна Белла, — Чумний Лікар задирає штанину, щоб почухати гомілку. — А з іншого боку, лорд Ревенкорт не прокидається аж до 10:30, а це означає, що ви маєте в нього потрапити лише наприкінці циклу, коли спритність стає набагато важливішою, ніж інтелект.

Я чую в його голосі гордість, він схожий на годинникаря, що милується зробленим механізмом.

— Кожного циклу я експериментував, змінював порядок ваших носіїв, і зрештою прийшов до того, який ви проживаєте зараз, — каже він, шляхетно розводячи руками. — На мою думку, саме така послідовність дає вам найбільший шанс розв'язати цю загадку.

— То чому я не повернувся в Дональда Девіса так, як я повертаюся у дворецького?

— Бо ви змусили його йти тією нескінченною дорогою до селища майже вісім годин, і він виснажений, — каже Чумний Лікар, і в його голосі чутно докір. — Наразі він спить і спатиме до… — він дивиться на годинник. — До 9:38 вечора. А доти вас тягатиме поміж дворецьким та іншими носіями.

У коридорі скриплять мостини. Я думаю, чи не покликати Анну; це, певно, видно по моєму обличчю, бо Чумний Лікар осудливо цокає язиком.

— Невже ви вважаєте мене таким незграбою? — каже він. — Анна недавно пішла звідси, щоб зустрітися з лордом Ревенкортом. Повірте мені, я знаю розклад цього маєтку краще, ніж режисер знає своїх акторів. Якби була хоч мала ймовірність того, що нам завадять, мене б тут зараз не було.

У мене відчуття, що я його обтяжую, ніби я неслухняний учень, якого знов привели до кабінету директора. Учень, якого майже марно сварити.

Я раптом позіхаю: довго та гучно. Мій мозок затуманюється.

— У нас залишилося лише кілька хвилин до того, як ви знов заснете, — каже Чумний Лікар і плескає вдягненими в шкіряні рукавички долонями. — Якщо ви маєте до мене ще якісь питання, вам слід поквапитися.

— Чому Анна в Блекгіті? — швидко кажу я. — Ви сказали, що я прибув сюди за власною волею, на відміну від своїх суперників. Це означає, що вона тут всупереч своїй волі. Навіщо ви робите це з нею?

— Будь-які питання, окрім цього, — каже він. — Добровільна поява в Блекгіті надає певні переваги. Але є також і певні недоліки: вам недоступне те, що вашим суперникам зрозуміло інстинктивно. Я тут лише для того, щоб заповнити ці прогалини, але не більше. То як просувається розслідування вбивства Івлін Гардкасл?

— Вона — одна дівчина, — втомлено кажу я, намагаючись не заплющити очі. Медикаменти тягнуть мене своїми теплими руками. — Чому її смерть варта всього цього?

— Я можу спитати вас те саме, — каже він. — Ви пнетеся зі шкіри, щоб урятувати міс Гардкасл, хоча всі докази кажуть, що це неможливо. Чому?

— Я не можу дивитися, як вона помирає, не можу не пробувати завадити цьому.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, — каже він, схиливши голову набік. — Тому я відповім у такому самому дусі. Убивство міс Гардкасл ніколи не було розв'язане, і на мою думку це неможна так залишити. Така відповідь вас задовольняє?

— Когось убивають кожного дня, — кажу я. — Виправлення однієї кривди не може бути єдиною причиною всього цього.

— Чудове зауваження, — каже він і схвально аплодує. — Але хто може стверджувати, що немає сотень таких, як ви, хто шукає справедливості для тих душ?

— А вони є?

— Навряд чи, але хіба це не чудова думка?

Я відчуваю, що мені важко слухати, повіки стають важкими, кімната навколо мене наче тане.

— Боюсь, часу нам залишилося мало, — каже Чумний Лікар. — Я маю…

— Зачекайте… Мені треба… Чому… — мої слова наче в'язнуть у роті. — Ви спитали мене… Спитали… Мій спогад…

Чується шурхіт тканини: Чумний Лікар підводиться на ноги. Взявши зі столика склянку води, він виплескує його мені в обличчя. Вода холоднюча, тіло смикається, наче батіг, я повертаюся в себе.

— Прошу вибачити, зазвичай я так не чиню, — каже він, витріщившись на пусту склянку, вочевидь дивуючись зробленому. — Зазвичай я в цьому місці дозволяю вам заснути, але… Ви мене заінтригували, — він повільно ставить склянку. — Що ви хотіли в мене спитати? Будь ласка, обирайте слова обережно, вони мають вагу.

Вода пече мені очі, крапає з губ, вогкість поширюється по моїй бавовняній сорочці.

— Коли ми вперше зустрілися, ви спитали мене, що я пам'ятав, коли прокинувся Беллом, — кажу я. — Чому це має значення?

— Кожного разу, коли ви зазнаєте невдачі, ми обнуляємо ваші спогади й починаємо новий цикл, але вам завжди вдається зачепитися за щось важливе, за, так би мовити, підказку, — каже він, витираючи воду з мого чола хусточкою. — Цього разу це було ім'я Анни.

— Ви сказали, що вам шкода, що це воно.

— Саме так.

— Чому?

— Окрім порядку ваших носіїв, на те, як перебігає цикл, сильно впливає також те, що ви вирішуєте запам'ятати, — каже він. — Якби ви запам'ятали Лакея, ви почали б шукати саме його. Це, принаймні, було б корисно. Натомість ви прив'язалися до Анни, своєї суперниці.

— Вона мій друг, — кажу я.

— У Блекгіті ніхто не має друзів, пане Бішоп, і якщо ви досі цього не затямили, боюсь, для вас немає надії.

— Чи мо… — снодійне знову тягне мене. — Чи можемо ми втекти вдвох?

— Ні, — каже він, складаючи мокру хусточку та повертаючи її в кишеню. — Одна відповідь — один вихід, так це працює. Об одинадцятій вечора один з вас прийде до озера й назве мені ім'я вбивці, і саме цій особі буде дозволено піти. Вам доведеться обирати, хто саме це буде.

Він виймає з нагрудної кишені золотий годинник і дивиться, котра година.

— Час спливає, на мене тисне розклад, — каже він і бере тростину, яку залишив біля дверей. — Зазвичай я не втручаюся в такі речі, але є дещо, що вам треба знати, перш ніж ви перечепитеся через власну шляхетність. Анна пам'ятає з минулого циклу більше, ніж каже вам.

Рукою в рукавичці він підіймає моє підборіддя; його обличчя так близько до мого, що я чую його дихання за маскою. У нього блакитні очі. Старі, сумні блакитні очі.

— Вона вас зрадить.

Я розкриваю рот, щоб заперечити, але мій язик занадто важкий, щоб ворушитися, і останнє, що я бачу: Чумний Лікар зникає за дверима — велика згорблена тінь, що тягне на собі весь світ.

28 День п'ятий (продовження)

Життя тисне на мої повіки.

Я кліпаю очима раз, вдруге, але тримати їх розплющеними боляче. Голова наче розколоте яйце. Горло видає звук — щось середнє між стогоном і скавчанням, хрип тварини, що потрапила в пастку. Я намагаюся підвестися, але біль схожий на океан, що хлюпає навколо мого черепа. Мені бракує сил встати.

Спливає час; не знаю, скільки саме. Та й не такий це час. Я спостерігаю за тим, як мій живіт здіймається та опускається, а переконавшись у тому, що він здатен робити це без моєї допомоги, я змушую себе сісти й спертися на потріскану стіну. На мій превеликий жаль, я знов у Джонатані Дербі, лежу на підлозі дитячої кімнати. Осколки розбитої вази всюди, у тому числі й у шкірі моєї голови. Хтось, певно, вдарив мене по голові, коли я виходив від Стенвіна, а потім сховав мене.

«Лист, бовдуре!»

Я мацаю рукою в кишені, шукаючи лист Фелісіті та поцуплений у Стенвіна гросбух, але вони зникли, а разом із ними й ключ від скрині Белла. Залишилися лише дві таблетки, що мені дала Анна, досі загорнуті в блакитній хусточці.

«Вона зрадить тебе».

Чи не могла це вона мене вдарити? Попередження Чумного Лікаря важко зрозуміти неправильно, але хіба можна відчувати до ворога таке тепло, таку спорідненість? Можливо, Анна дійсно пам'ятає з попереднього циклу більше, ніж визнає, але якщо її спогади обов'язково зроблять нас ворогами, навіщо я перетягнув з одного життя в інше її ім'я, знаючи, що бігатиму за ним, як собака за хвостом? Ні, якщо на мене й чекає зрада, то вона є наслідком мого пустого обіцяння, а це можна виправити. Мені треба знайти правильний спосіб сказати Анні правду.

Проковтнувши сухі таблетки, я підвожуся, хапаючись за стіну, а потім важкими кроками повертаюся до кімнати Стенвіна.

Охоронець досі лежить непритомний на ліжку, світло за вікном тьмяніє. Глянувши на годинник, я бачу, що вже шоста вечора, а це означає, що мисливці, в тому числі Стенвін, мають уже йти додому. Цілком можливо, що вони вже йдуть по газону, або навіть здіймаються сходами.

Треба забиратися звідси, поки шантажист не повернувся.

Навіть після прийняття таблеток у голові паморочиться, світ наче висковзує з-під мене, коли я продираюсь східним крилом і відсуваю завісу, за якою сходовий майданчик над вестибюлем. Кожний крок для мене битва, доки я не падаю у двері доктора Діккі, мало не вирвавши йому на підлогу. Його кімната така сама, як і решта кімнат у цьому коридорі: біля однієї зі стін стоїть ліжко з пологом, а навпроти нього — ванна та раковина за ширмою. На відміну від Белла, Діккі влаштувався як вдома. Усюди портрети його онуків, на одній зі стін висить розп'яття. Він навіть постелив маленький килим — певно, щоб не ставати на холодні мостини вранці.

Для мене таке добре знання себе є дивом, і я витріщаюся з відкритим ротом на пожитки Діккі, тимчасово забувши про свої поранення. Взявши в руки зображення його дітей, я вперше думаю про те, чи чекає на мене якась родина за межами Блекгіту: батьки або діти, друзі?

Злякавшись кроків у коридорі, я впускаю сімейний портрет на столик, і ненавмисно розбиваю скло. Кроки проминули без пригод, але збагнувши цю небезпеку, я починаю рухатися швидше.

Лікарський саквояж Діккі стоїть під ліжком; я витрушую його вміст на матрац: пляшки, ножиці, шприци, бинти. Останнє, що звідти вивалюється — Біблія Короля Джеймса; вона падає на підлогу розкритою. Так само, як і в тій, що була в кімнаті Себастьяна Белла, ця має слова та абзаци, які підкреслено червоним чорнилом.

«Це шифр».

По обличчю Дербі розповзається хижа посмішка — він упізнав іншого пройдисвіта. Я припускаю, що Діккі є фінансовим партнером у наркотичному бізнесі Белла. Не диво, що він так піклувався про майно доброго доктора. Його турбувало, що той скаже.

Я пирхаю. Ще один секрет у будинку, де їх до біса, але це не той, який мене сьогодні цікавить.

Знайшовши в купі на ліжку бинти та йод, я йду з ними до раковини й починаю надавати собі медичну допомогу.

Ця операція не дуже делікатна.

Кожного разу, коли я виймаю черговий осколок, з-поміж пальців тече кров, вона стікає по обличчю та крапає з підборіддя в раковину. Сльози болю сліплять мене; на ті півгодини, впродовж яких я розбираю свою порцелянову корону, світ стає нечітким і пекучим. Моєю єдиною втіхою є думка про те, що Джонатанові Дербі це має бути так само боляче, як і мені.

Коли я переконався, що вийняв усі осколки, я починаю обмотувати голову бинтами, закріпляти їх булавками, а потім оглядаю свою роботу в дзеркалі.

Бинти виглядають добре. Я виглядаю жахливо.

Обличчя бліде, очі порожні. Сорочка забрьохана кров'ю, тому я знімаю її, залишивши на собі жилет. Я зруйнована людина, я рвуся по швах. Я відчуваю, як розплітаюся.

— Якого дідька! — скрикує на порозі доктор Діккі.

Він щойно повернувся з полювання, наскрізь мокрий, тремтить і сірий, як попіл у каміні. Навіть вуса обвисли.

Я стежу за його ошелешеним поглядом, уявляю, ніби бачу цей безлад його очима. Портрет його онуків розбитий і вимазаний кров'ю, Біблія відкинута, лікарський саквояж валяється на підлозі, його вміст розсипаний на ліжку. У раковині вода з кров'ю, у його ванні моя сорочка. З його досвіду, напевно, навіть палата після ампутації має кращий вигляд.

Коли ж він бачить мене в жилеті, з бинтами на голові, шок на його обличчі перетворюється на гнів.

— Що ви накоїли, Джонатане?! — вимагає він, розлючуючись.

— Вибачте, я не знав, куди ще я можу піти, — кажу я, панікуючи. — Після того, як ви пішли, я шукав у кімнаті Стенвіна що-небудь, що допомогло б матері, і знайшов бухгалтерську книгу.

— Бухгалтерську книгу? — придушеним голосом питає він. — Ви щось поцупили в нього? Ви мусите повернути. Негайно, Джонатане! — кричить він, відчувши моє вагання.

— Не можу, на мене напали. Хтось розбив об мою голову вазу й украв ту книгу. У мене текла кров, охоронець мав незабаром прокинутися, тому я прийшов сюди.

Коли я закінчую свою розповідь, настає жахлива тиша. Доктор Діккі ставить зображення своїх онуків на місце, повільно повертає все в саквояж і засовує його під ліжко.

Він рухається так, ніби на ногах у нього кайдани, які він змушений волочити.

— Я сам у цьому винний, — бурмоче він. — Я знав, що вам не можна вірити, але моя приязнь до вашої матері…

Він хитає головою та проштовхується повз мене, щоб прибрати з ванни мою сорочку. Смиренність у його діях лякає мене.

— Я не хотів… — починаю я.

— Ви скористалися мною, щоб украсти щось у Теда Стенвіна, — тихо каже він, хапаючись за краї столика. — У чоловіка, якому достатньо клацнути пальцями, щоб мене знищити.

— Вибачте, — кажу я.

Йому вривається терпець, він раптово повертається до мене:

— Ви знецінили це слово, Джонатане! Ви казали його після того, як ми владнали справу в Ендерлі Хаус, а потім знову — в Литл Гемптон. Пам'ятаєте? А тепер хочете, щоб я проковтнув ще й це вибачення?!

Він притиснув мою сорочку до моїх грудей, його щоки палають, в очах сльози.

— Скількох жінок ви примушували? Ви хоч пам'ятаєте? Скільки разів ви плакали на грудях матері, благаючи її все виправити, обіцяючи ніколи більше так не робити, чудово знаючи, що робитимете? І тепер те саме, ви робите те саме зі мною, з клятим дурним доктором Діккі. Що ж, я більше цього не можу витримати. Ви були бичем цього світу відколи я вас у нього привів.

Я благально наближаюся до нього, але він виймає з кишені сріблястий пістолет, і той висне в нього на боці. Він навіть не дивиться на мене.

— Геть звідси, Джонатане, або я сам вас застрелю.

Не зводячи погляду з пістолета, я задкую з кімнати та зачиняю за собою двері, виходячи в коридор.

Моє серце тремтить.

Пістолет доктора Діккі — той самий, яким Івлін застрелиться ввечері. У нього знаряддя вбивства!

29

Як довго я дивлюся на Джонатана Дербі в дзеркалі своєї спальні — не можу сказати. Я шукаю там того, хто ховається всередині, якийсь натяк на своє справжнє обличчя.

Я хочу, щоб Дербі побачив там свого ката.

Віскі зігріває моє горло, поцуплена у вітальні пляшка вже наполовину порожня. Мені треба зупинити дріж у руках, щоб зав'язати краватку-метелик. Зізнання доктора Діккі підтвердило те, що я вже знав. Дербі — чудовисько, його злочини відмиті грошима його матері. На цього чоловіка не чекає ні правосуддя, ні суд, ні покарання. Якщо він і заплатить за скоєне, мені доведеться привести його до шибениці самому, і саме це я маю намір зробити.

Але спершу ми маємо врятувати життя Івлін Гардкасл.

Мій погляд прикутий до сріблястого пістолета доктора Діккі, що лежить на кріслі нешкідливий, наче збита на лету муха. Украсти його мені було не важко, просто надіслав слугу з повідомленням про вигадану пригоду, щоб виманити лікаря з його кімнати, а тоді прослизнув туди й забрав пістолет з нічного столика. Я надто довго дозволяв цьому дню диктувати мені свої умови, більше цього не буде. Якщо хтось бажає вбити Івлін з цього пістолета, їм доведеться спочатку мати справи зі мною. Чорти б забрали кляту загадку Чумного Лікаря! Я йому не вірю і не стоятиму бездіяльно, коли навколо мене відбувається щось жахливе. Настав час Джонатанові Дербі зробити щось хороше.

Поклавши пістолет у кишеню піджака, я роблю останній ковток віскі й виходжу в коридор, йду слід за всіма гостями сходами вниз вечеряти. На відміну від манер, смак у них бездоганний. Вечірні сукні демонструють оголені спини та бліду шкіру, прикрашену блискучими ювелірними прикрасами. Попередня апатія минула, панує екстравагантний шарм. З настанням вечора всі вони оживають.

Як завжди, я шукаю серед довколишніх облич який-небудь натяк на Лакея. Він уже давно мав з'явитися, і чим довше триває цей день, тим сильніша моє впевненість, що наближається щось жахливе. Принаймні, це буде чесна бійка. Дербі має дуже мало хороших рис, але його злість робить його корисним. Я був ледь здатним утримати його, тому не можу навіть уявити, як почуватиметься той, на кого він кинеться, якщо розлютиться.

Майкл Гардкасл стоїть у вестибюлі з наче намальованою усмішкою та вітає тих, хто спускається сходами, неначе він щиро радий бачити їх усіх, до останнього покидька. Я мав намір розпитати його про загадкову Фелісіті Медокс і про записку біля колодязя, але з цим доведеться зачекати. Між нами непроникна стіна з мережив і краваток.

Фортепіанна музика тягне мене крізь натовп до довгої галереї, де гості пригощаються напоями, поки слуги готують по інший бік дверей їдальню. Взявши з однієї з таць віскі, я шукаю Міллісент. Я сподівався дати Дербі можливість попрощатися з нею, але її ніде не видно. Взагалі-то, єдиним, кого я там упізнаю, є Себастьян Белл, який проходить крізь вестибюль, ідучи до своєї кімнати.

Зупинивши одну з покоївок, я питаю про Гелену Гардкасл, сподіваючись, що господиня будинку може бути десь поруч, але та досі не з'явилася. Це означає, що її не було весь день. Відсутність офіційно перетворилася на зникнення. Те, що леді Гардкасл неможливо знайти в день смерті її доньки, не може бути збігом, але я не можу бути певним, свідок вона чи підозрювана. Так або інакше я це з'ясую.

У моєму келиху пусто, у голові стає туманно. З усіх боків мене оточують сміх і розмови, друзі та коханці. Ці веселощі будять у Дербі злість. Я відчуваю його огиду, його відразу. Він ненавидить цих людей, ненавидить цей світ. Він ненавидить самого себе.

Слуги проходять повз мене зі срібними тарілками, процесія приносить останню трапезу Івлін.

«Чому їй не страшно?»

Звідси мені чути її сміх. Вона ходить серед гостей так, ніби попереду в неї все життя, але коли вранці Ревенкорт згадав про небезпеку, було очевидно, що вона знала, що щось не так.

Відставивши келих, я йду через вестибюль до коридору, що веде до кімнати Івлін. Якщо відповіді існують, можливо, я знайду їх там.

Вогники в лампах ледь горять. Усе тихе та гнітюче, забутий край світу. На півдорозі я помічаю якийсь спалах — з тіней з'являється щось червоне.

Лакейська ліврея.

Він стоїть на моєму шляху.

Я завмираю. Озирнувшись, я намагаюсь оцінити, чи встигну до вестибюля раніше, ніж він на мене кинеться. Шансів мало. Я навіть не певний, чи мої ноги послухаються, коли я скажу їм рухатися.

— Даруйте, сер, — каже писклявий голос.

Лакей робить крок до мене, і виявляється низьким худорлявим хлопчиськом, не більш як тринадцяти років, з прищами та нервовою усмішкою.

— Прошу, — каже він через секунду, і я розумію, що заступив йому дорогу.

Пробурмотівши вибачення, я даю йому пройти й полегшено видихаю.

Лакей зробив мене таким переляканим, що саме лише припущення про його присутність позбавляє сил навіть Дербі, який готовий натовкти пику навіть сонцю за те, що те обпекло його. Може, саме це й було метою Лакея? Саме тому він залякував Белла та Ревенкорта, замість убити їх? Якщо це триватиме, він зможе прикінчити моїх носіїв без жодного спротиву.

Я вартий вигаданого ним прізвиська «кролик».

Я обережно йду далі, до кімнати Івлін, але там заперто. Стукаю — ніхто не відповідає. Не бажаючи йти, не доклавши хоч якихось зусиль, я відходжу від дверей, щоб штовхнути їх плечем з розгону. І саме тоді помічаю, що двері до спальні Гелени розташовані так само, як і двері до вітальні Ревенкорта. Зазирнувши всередину обох кімнат, я виявляю, що їхні розміри однакові. Отже, кімната Івлін була колись вітальнею Гелени. У такому разі з неї до спальні Гелени мають бути двері, а це корисно, бо замок до спальні Гелени з ранку досі не виправили.

Моє припущення виявляється правильним: суміжні двері приховані під гобеленом, що висить на стіні. На щастя, ці двері не замкнені, і мені вдається прокрастися в кімнату Івлін.

Зважаючи на її зіпсовані стосунки з батьками, я не здивувався б, якби побачив, що вона спить у прикомірку з мітлами, але спальня досить зручна, хоча й скромна. У центрі знаходиться ліжко з балдахіном, за завісою є ванна та раковина. Покоївку, вочевидь, сюди якийсь час не впускали, бо в ванні досі холодна брудна вода, рушники лежать мокрою купою на підлозі, кольє недбало кинули на туалетний столик. поруч із ним купа зібганих серветок, заплямованих макіяжем. Штори зсунуті, у каміні багато дровин. У кутах стоять чотири мерехтливі масляні лампи, які стискають морок між собою та світлом каміна.

Я тремчу від задоволення: це вторгнення збуджує Дербі, по моєму тілу проходить тепла хвиля. Я відчуваю, як мій дух намагається відсахнутися від носія, і це все, що я можу робити, щоб триматися себе, коли перебираю речі Івлін, шукаючи щось таке, що може змусити її сьогодні піти до дзеркального басейну. Вона неохайна: знятий одяг запхано куди завгодно, куди він вмістився, ювелірні прикраси купами лежать у шухлядах упереміш зі старими шарфами та шалями. Немає ніякої системи, ніякого порядку, жодного натяку на те, що вона дозволяє покоївці наближатися до своїх речей. Якими б не були її секрети, вона приховує їх не тільки від мене.

Я ловлю себе на тому, що погладжую рукою шовкову блузу, насуплено дивлюся на руку й розумію, що цього хочу не я, а він.

Це Дербі.

Скрикнувши, я відсмикую руку та зачиняю гардероб.

Я відчуваю його бажання. Він хоче, щоб я опустився на коліна, мацав її речі, вдихав її запах. Він тварина, і впродовж секунди він мав контроль.

Витерши с чола краплини поту, я роблю глибокий вдих, щоб опанувати себе й продовжити пошуки.

Я звужую коло своєї уваги до однієї точки, стежу за своїми думками, не залишаю жодної шпарини, в яку б він міг пролізти. Але все одно це розслідування марне. Мало не єдиним цікавим предметом є старий альбом, в якому наклеєні цікавинки з життя Івлін: старе листування з Майклом, малюнки з її дитинства, уривки віршів і підліткових роздумів, що всі разом складаються в портрет дуже самотньої жінки, яка страшенно любила свого брата, а тепер жахливо сумує за ним.

Закривши альбом, я ховаю його під ліжком, де я його знайшов, і, так само тихо, як зайшов, залишаю кімнату, тягнучи всередині себе біснуватого Дербі.

30

Я сиджу в кріслі в темному куті вестибюля, розташувавшись так, щоб мені було добре видно двері спальні Івлін. Наближається вечеря, але пам’ятаючи про те, що Івлін через три години буде мертва, я маю намір відстежувати кожний її крок до дзеркального басейну.

Така терплячість моєму носієві зазвичай не властива, але я виявив, що йому подобається палити, і це доречно, бо від паління в мене трохи паморочиться голова, і це притуплює присутність у моїх думках Дербі. Ось така приємна, хоча й дещо несподівана, користь від цієї успадкованої звички.

— У потрібний вам час вони будуть готові, — вторгнувшись у мій світ, каже Канінгем.

Він присів біля мого крісла. На його обличчі задоволена усмішка, а я не можу нічого второпати.

— Хто буде готовий? — питаю я, дивлячись на нього.

Усмішка зникає, він зніяковіло підводиться на ноги.

— Даруйте, пане Дербі, я вас переплутав з іншим, — поспішно каже він.

— Я і є дехто інший, Канінгеме, це я, Ейден. Але все одно я не маю жодної гадки, про що ви говорите.

— Ви просили мене зібрати декого до купи, — каже він.

— Ні, не просив.

Певно, ми обоє однаково спантеличені, бо обличчя Канінгема скрутилося таким самим вузлом, як і мій мозок.

— Вибачте, він сказав, що ви зрозумієте, — каже Канінгем.

— Хто сказав?

Новий звук привертає мою увагу до вестибюля, я повертаюсь у кріслі й бачу Івлін, яка швидко йде по мармуровій підлозі й плаче, затуливши обличчя руками.

— Візьміть ось це, я мушу йти, — каже Канінгем і тиче мені в руку папірець, на якому написано «усі вони».

— Зачекайте! Я не знаю, що це означає! — кричу я йому навздогін, але запізно, його вже немає.

Я би пішов за ним, але за Івлін у вестибюль забігає Майкл, а я ж тут саме для цього. Це ж саме ті відсутні моменти, коли хоробра добра Івлін, з якою я познайомився як Белл, перетворюється на наречену-самовбивцю, яка порішить себе біля дзеркального басейну.

— Іві, Іві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити, — каже Майкл, схопивши її за лікоть.

Вона хитає головою; у світлі канделябра блищать сльози, схожі на діаманти, що спалахують у її волоссі.

— Я просто… — вона затинається. — Мені треба…

Похитавши головою, вона звільняється від нього й проноситься повз мене до своєї спальні. Влучивши ключем у замок, вона прослизає всередину й гепає за собою дверима. Майкл сумно проводжає її поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Меделін несе до їдальні.

Вино зникає одним ковтком, його щоки червоніють.

Взявши з рук покоївки тацю, він указує їй на двері до спальні Івлін.

— Не турбуйся про це, доглянь за своєю хазяйкою, — наказує він.

Цей щедрий жест дещо зіпсований наступним замішанням, коли він намагається вигадати, що йому тепер робити з отриманими тридцятьма келихами хересу, портвейну та бренді.

Мені з крісла видно, як Меделін стукає у двері Івлін, і з кожним проігнорованим стуком бідолашна служниця засмучується сильніше. Врешті-решт вона повертається до вестибюля, де Майкл досі дивиться навколо, не знаючи, де поставити тацю.

— Боюсь, що мадемуазель… — Меделін розпачливо змахує руками.

— Нічого страшного, Меделін, — втомлено каже Майкл. — Це був важкий день. Дай поки що їй спокій. Я певний, що вона тебе покличе, коли ти будеш їй потрібна.

Меделін якийсь час вагається, озирається на двері Івлін, але зрештою робить те, що їй сказали, і зникає на сходах, що ведуть униз, на кухню.

Дивлячись на всі боки, шукаючи, як позбутися таці, Майкл помічає, що я дивлюся на нього.

— Я, певно, схожий на повного бовдура, — каже він, зашарівшись.

— Радше на невмілого офіціанта, — відверто кажу я. — Як я розумію, вечеря пішла не за планом?

— Це через ту справу з Ревенкортом, — каже він, не дуже надійно ставлячи тацю на м'які підлокітники сусіднього крісла. — У вас не знайдеться зайвої сигарети?

Я виходжу зі свого заціпеніння, щоб простягнути йому сигарету й запалити її.

— Вона дійсно мусить вийти за нього заміж? — питаю я.

— Ми майже розорилися, — зітхає він і довго затягується. — Батько скупив майже всі пусті шахти та неплодючі плантації Імперії. На мою думку, одного або двох років вистачить, щоб витратити все, що в нас залишилося.

— Я думав, що стосунки між Івлін і вашими батьками не дуже добрі. Чому вона погодилася на це?

— Заради мене, — каже він, хитаючи головою. — Мої батьки пригрозили залишити мене без грошей, якщо вона не зробить те, що вони кажуть. Мені б це лестило, якби не кляте почуття вини.

— Має бути інший вихід.

— Батько вже видоїв усе до останнього пенні з тих небагатьох банків, на які досі справляє враження його титул. Якщо ми не отримаємо ці гроші… Чесно кажучи, я не знаю, що тоді станеться, але ми станемо бідними, і я не маю сумніву, що нам це буде не до снаги.

— Більшість людей якось дають цьому ради, — кажу я.

— Ну, вони, принаймні, мають у цьому досвід, — каже він, струшуючи попіл на мармурову підлогу. — Чому у вас на голові бинти?

Я мимоволі торкаюся їх, забувши, що вони там є.

— Мав суперечку зі Стенвіном, — кажу я. — Почув, як він сперечався з Івлін про когось на ім'я Фелісіті Медокс, і спробував утрутитися.

— Фелісіті? — питає він. По його обличчю зрозуміло, що це ім'я йому знайоме.

— Ви знаєте це ім'я?

Він глибоко затягується сигаретою, потім повільно видихає

— Стара подруга моєї сестри, — каже він. — Навіть не уявляю, чому вони могли сперечатися про неї. Івлін не бачила її багато років.

— Вона тут, у Блекгіті, — кажу я. — Залишила Івлін записку біля колодязя.

— Ви певні? — скептично каже він. — У списку гостей її не було, Івлін мені теж нічого не казала.

Нас перебиває шум вхідних дверей — до мене поспішає доктор Діккі. Він кладе руку мені на плече й нахиляється до мого вуха.

— Ваша мати, — шепоче він. — Вам треба піти зі мною.

Що б там не сталося, це щось настільки серйозне, що він забув про свою неприязнь до мене.

Попросивши Майкла вибачити, я біжу за лікарем, і з кожним кроком мій жах зростає; зрештою доктор заводить мене до її кімнати.

Вікно відчинене, холодний протяг смикає полум'я свічок, що освітлюють кімнату. Моїм очам потрібно кілька секунд, щоб звикнути до темряви, але зрештою я бачу її. Міллісент лежить на боку в ліжку: очі заплющені, груди нерухомі; вона неначе заповзла під ковдру, щоб трохи подрімати. Вона вже почала вдягатися до вечері й розчесала своє зазвичай розпатлане сиве волосся, зв'язала його так, щоб воно не падало на обличчя.

— Мені дуже шкода, Джонатане, я знаю, якими близькими ви були, — каже Діккі.

Мене стискає скорбота. Хоч як би я не переконував себе, що ця жінка не моя мати, я нічого не можу вдіяти.

Сльози з'являються несподівано й безмовно. Тремтячи, я сідаю на стілець біля її ліжка й беру її досі теплу руку.

— Це був серцевий напад, — каже доктор Діккі страдницьким голосом. — Це мало трапитися дуже раптово.

Він стоїть біля протилежного краю ліжка, на його обличчі ті самі емоції, що й у моїй душі. Витерши сльозу, він зачиняє вікно, щоб не дуло. Полум'я свічок стає струнко, світло в кімнаті стає теплим, золотавим сяйвом.

— Чи можу я її попередити? — кажу я, думаючи про те, що я можу виправити завтра.

На мить його це спантеличує, але потім він, певно, пояснює таке питання горем, і відповідає добрим голосом:

— Ні, — каже він і хитає головою. — Її неможливо було попередити.

— А якби…

— Просто настав її час, Джонатане, — м'яко каже він.

Я киваю — це все, що я можу. Він залишається зі мною ще трохи, огортає мене словами, яких я ані чую, ані відчуваю. Моє горе — бездонний колодязь. Усе, що я можу — падати в нього й надіятися, що долечу до дна. Але чим глибше я опускаюся, тим більше розумію, що плачу не тільки через Міллісент Дербі. На цій глибині є ще щось, щось глибше за скорботу мого носія, щось, що належить Ейденові Бішопу. Воно болісне та безнадійне, сумне та зле, воно б'ється всередині мене. Його виявило горе Дербі, але попри всі мої намагання, витягнути його з темряви мені не вдається.

«Не розкопуй це».

— А що це?

«Частина тебе, облиш її поки що».

Я раптом чую стук у двері. Глянувши на годинник, я розумію, що минула щонайменше година. Доктора Діккі поруч немає. Певно, він пішов, нічого не сказавши.

У кімнату зазирає Івлін. Її лице бліде, щоки червоні від холоду. Вона досі вдягнута в блакитну бальну сукню, але відтоді, як я її бачив востаннє, на тканині з'явилося кілька складок. Тіара стирчить з кишені довгого бежевого пальта, ґумові чоботи залишають на підлозі сліди з бруду та листя. Певно, вони з Беллом щойно повернулися з кладовища.

— Івлін… — я хотів сказати більше, але від смутку мені відіймає мову.

Івлін подумки складає докупи все, що бачить, потім цокає язиком, входить у кімнату й прямує до пляшки віскі, що стоїть на столику. Щойно келих торкнувся моїх губ, вона нахиляє його, змушуючи мене випити все одним ковтком.

Захлинувшись, я впускаю келих, і віскі тече по моєму підборіддю.

— Навіщо ви…

— У такому стані ви мені навряд чи зможете допомогти.

— Допомогти вам?

Вона розглядає мене, наче подумки оцінює.

Потім вона простягає мені носову хусточку.

— Витріть підборіддя, у вас жахливий вигляд, — каже Івлін. — Смуток, боюсь, цьому пихатому обличчю теж не личить.

— Звідки…

— Це дуже довга історія, — каже вона. — І, боюсь, у нас обмаль часу.

Я сиджу як дурень, не можу нічого второпати, шкодую, що не маю ясного розуму Ревенкорта. Стільки всього відбулося, що я не можу скласти все докупи. Я й раніше почувався так, ніби розглядаю докази крізь брудне збільшувальне скло, а тепер ще й Івлін з абсолютним спокоєм прикриває лице Міллісент ковдрою. Хоч як би я не старався, я не встигаю.

Цілком очевидно, що та маленька істерика за столом через її обручення була вдаваною, бо тепер від того великого смутку у дівчині не залишилося жодного сліду. Очі ясні, голос замислений.

— Отже, сьогодні помираю не тільки я, — каже вона, поправляючи волосся старої пані. — Бідолаха.

Від шоку з моєї руки випадає келих.

— Ви знаєте про…

— Дзеркальний басейн, так. Дивна це справа, не знаходите?

У неї задумливий голос, неначе вона описує щось почуте давно й наполовину забуте. Якби не жорсткість у її інтонації, я міг би вирішити, що вона з глузду з'їхала.

— А ви досить спокійно сприйняли цю новину, — обережно кажу я.

— Бачили б ви мене сьогодні вранці, я була така зла, що ногами по стінах била.

Івлін проводить рукою по краю трюмо, відкриває скриньку Міллісент з прикрасами, торкається пензлика з перламутровою ручкою. Я міг би назвати її дії жадібними, але була в них також шанобливість.

— Хто хоче вашої смерті, Івлін? — питаю я, збитий з пантелику цією дивною сценою.

— Не знаю, — каже вона. — Коли я прокинулася, під мої двері було проштовхнуто лист. Інструкції в ньому були досить детальні.

— Але ви не знаєте, хто його надіслав?

— Констебль Рештон має щодо цього гіпотезу, якою зі мною не поділився.

— Рештон?

— Хіба він не ваш друг? Він сказав мені, що ви допомагали йому розслідувати.

Кожне її слово просочене сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб сприймати це на власний рахунок. Чи може цей Рештон бути ще одним моїм носієм? Можливо, навіть тим самим чоловіком, хто попросив Канінгема доставити те «усі вони» й зібрати кількох людей. Хай там як, але мене він, схоже, залучив до свого плану. Інше питання — чи можу я йому довіряти?

— Де до вас звернувся Рештон? — питаю я.

— Пане Дербі, — впевнено каже вона. — Я б залюбки посиділа та відповіла на всі ваші запитання, але ми не маємо на це часу. Через десять хвилин я маю бути біля дзеркального басейну, і мені неможна спізнюватися. Взагалі-то, саме тому я тут, мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви взяли у лікаря.

— Невже ви хочете все це зробити?! — скрикую я, підстрибуючи зі свого крісла.

— Наскільки я розумію, ваші друзі близькі до того, щоб виявити того, хто хоче мене вбити. Їм просто потрібно трохи більше часу. Якщо я не піду, вбивця зрозуміє, що щось не так, а цим я не можу ризикувати.

Два кроки — і я біля неї.

— Ви стверджуєте, що вони знають, хто стоїть за всім цим? — схвильовано питаю я. — Вони дали хоча б натяк на те, хто це може бути?

Івлін тримає під світлом одну з камей Міллісент Дербі — обличчя зі слонової кістки на синьому шнурку. Її рука тремтить. Це перша ознака страху, яку я в ній бачу.

— Не дали, але я сподіваюсь, що незабаром вони це з'ясують. Я довіряюся вашим друзям, що вони врятують мене раніше, ніж я буду змушена зробити щось… непоправне.

— Непоправне? — перепитую я.

— У записці було написано дуже чітко: або я вбиваю себе біля дзеркального басейну об одинадцятій вечора, або замість мене помре дехто, хто мені дуже близький.

— Фелісіті? — питаю я. — Я знаю, що ви взяли лист від неї біля колодязя, і що ви просили її допомоги у справі з вашою матір'ю. Майкл сказав, що вона ваша стара подруга. Вона в небезпеці? Її хтось схопив і утримує проти її волі?

Це пояснило б, чому я не зміг знайти її.

Скринька з прикрасами грюкає — зачинена. Івлін повертається обличчям до мене, її долоні лежать на трюмо.

— Вибачте, що виявляю нетерплячість, але хіба ви не мусите зараз десь бути? — каже вона. — Мене попросили нагадати вам про камінь, за яким треба догледіти. Вам це про щось каже?

Я киваю, згадавши про послугу, про яку мене сьогодні просила Анна. Коли Івлін вбиватиме себе, я маю стояти біля каменя. Я мушу не рухатися. Навіть на сантиметр, сказала вона.

— У такому випадку, тут моя робота закінчена, я мушу йти, — каже Івлін. — Де сріблястий пістолет?

Навіть у її маленьких пальчиках він видається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, досить ганебним способом скінчити життя. Я питаю себе, чи не в цьому й сенс, чи немає в знарядді смерті якогось тихого докору, так само, як і в способі? Івлін не просто вбивають, її соромлять, над нею домінують.

Її позбавили права вибирати.

— Який красивий засіб смерті, — каже Івлін, дивлячись на пістолет. — Будь ласка, не спізніться, пане Дербі, я маю підозру, що від цього залежить моє життя.

Кинувши останній погляд на скриньку з прикрасами, вона йде.

31

Охопивши себе руками проти холоду, я стою над каменем, що Анна так обережно розмістила, і боюсь зробити навіть маленький крок ліворуч, де мене хоча б трохи грітиме одна з жаровень. Я не знаю, навіщо я тут, але якщо це частина плану, що врятує Івлін, я стоятиму на цьому місці, доки кров не замерзне.

Глянувши в напрямку дерев, я мигцем бачу прихованого мороком Чумного Лікаря в його звичайному місці. Він дивиться не на дзеркальний басейн, як мені здалося, коли я бачив це очима Ревенкорта, а кудись праворуч. Судячи з положення його голови, він розмовляє з кимось, але з такої відстані я не можу побачити, з ким. У будь-якому разі, це дає мені надію. Івлін сказала, що знайшла серед моїх носіїв союзників, отже, в тих кущах хтось має чекати, готовий прийти їй на допомогу?

Івлін з'являється рівно об одинадцятій, рука з пістолетом безвольно висить. Пропливаючи то крізь тінь, то крізь світло, вона рухається вздовж жаровень, її блакитна бальна сукня волочиться по траві. Мені кортить відібрати в неї пістолет, але ж десь працює чиясь невидима рука, вона рухає незрозумілі мені важелі. Я певний, що будь-якої хвилини хтось крикне й зупинить це. Один з моїх майбутніх носіїв примчить з темряви та скаже Івлін, що все скінчилося, що вбивцю спіймано. Вона впустить пістолет і вдячно схлипне, а Деніел пояснить, яким чином ми можемо звільнитися разом з Анною.

Вперше відтоді, як усе це почалося, я відчуваю себе частиною чогось більшого.

Натхнений цим, я не сходжу з місця, я стою над своїм каменем.

Івлін зупинилася біля води й розглядає дерева навколо. На мить мені здається, що вона помітить Чумного Лікаря, але вона відводить погляд, не подивившись у той бік. Вона неспокійна, вона злегка похитується, наче під музику, яку крім неї ніхто не чує. Полум'я жаровень відбивається в діамантах її кольє, неначе впоперек її шиї тече рідкий вогонь. Вона тремтить, на її обличчі зростає відчай.

«Щось не так».

Я озираюся на бальну залу й бачу, що біля вікна стоїть Ревенкорт, тужливо дивиться на свою подругу. На його губах зріють слова, але запізно, вони вже не допоможуть.

— Боже, допоможи мені, — шепоче Івлін в ніч.

По її щоках течуть сльози, вона спрямовує пістолет на свій живіт і натискає гачок.

Постріл такий гучний, неначе весь світ тріснув; у ньому тоне мій страдницький скрик.

У бальній залі всі затамовують подих.

Здивовані обличчя повертаються до дзеркального басейну, їхні очі шукають Івлін. Вона схопилася за живіт, з-поміж її пальців тече кров. Вона виглядає спантеличеною, неначе їй дали щось, що не мали давати, але не встигнувши щось зрозуміти, вона похиляється та падає вперед, у воду.

У небі вибухають феєрверки, гості витікають з дверей бальної зали, ахають і вказують напрям. Хтось біжить до мене, ноги гупають по бруду. Щойно я обертаюсь, чиєсь тіло всією вагою врізається в мене, і я падаю на землю.

Намагаючись підвестися, людина дряпає пальцями моє обличчя, ударяє коліном у живіт. Характер Дербі, який і раніше вже намагався звільнитися, зрештою опановує мною. Люто закричавши, я починаю лупцювати це тіло в темряві, хапати одяг, а мій суперник намагається звільнитися.

Я вию від розчарування, бо мене хтось відриває від землі; мого суперника теж віднесли, нас обох міцно тримають слуги. Коли навколо нас розливається світло ліхтаря, я бачу Майкла Гардкасла, який відчайдушно намагається звільнитися з сильних рук Канінгема, що не пускають його до тіла Івлін.

Я вражено дивлюся на нього.

«Змінилося».

Це одкровення вбиває в мені бажання битися, моє тіло в руках слуги розслабляється, я дивлюся на дзеркальний басейн.

Коли я бачив цю подію як Ревенкорт, Майкл схопив свою сестру, не в змозі зрушити її. А тепер високий чоловік у двобортному плащі витягає її з води й накриває залите кров'ю тіло піджаком Діккі.

Слуга відпускає мене, і я падаю на коліна саме вчасно, щоб побачити, як схлипує Майкл Гардкасл, якого уводить Канінгем. Вирішивши запам'ятати це диво якнайліпше, я дивлюся навкруги. Край дзеркального басейну доктор Діккі стоїть навколішки біля тіла Івлін і обговорює щось з другим чоловіком, який, схоже, керує. Ревенкорт повернувся до канапи в бальній кімнаті й сидить, спершись на тростину, занурений у роздуми. Оркестр оточили п'яні гості, які не знають про жахливу подію надворі й хочуть, щоб музиканти продовжували грати; слуги нічого не роблять, а лише хрестяться, коли наближаються до тіла під піджаком.

Лише Бог знає, як довго я сиджу там у темряві та спостерігаю за всім цим. Достатньо довго, щоб усіх інших завів у будинок чоловік у плащі. Достатньо довго, щоб нерухоме тіло Івлін віднесли геть. Достатньо довго, щоб змерзнути, заклякти.

Достатньо довго, щоб мене знайшов Лакей.

Він виходить з-за дальнього рогу будинку. До його поясу прив'язаний маленький мішок, з рук крапає кров. Вийнявши ніж, він починає водити лезом взад-вперед впоперек вінчика однієї з жаровень. Я не розумію, чи точить він його, чи просто розігріває, але не думаю, що це важливо. Він хоче, щоб я бачив це, чув моторошний скрегіт металу об метал.

Він дивиться на мене, чекає на мою реакцію, а я, дивлячись на нього, дивуюся, як люди могли побачити в ньому слугу. Хоч він і вдягнутий у традиційну червоно-білу ліврею лакея, він не має ані крихти традиційної улесливості. Він високий і худий, рухи мляві, брудне біляве волосся, темні очі та дурна посмішка, що могла би бути чарівливою, якби не була такою пустою. А ще цей зламаний ніс.

Фіолетовий, набряклий, він спотворює його обличчя. У світлі вогню Лакей видається дивною істотою, що вдягнулася людиною, але тепер маска сповзла.

Лакей підносить ніж до очей, щоб краще роздивитися свою роботу. Задовольнившись, він відрізає ним від поясу мішок і кидає його до моїх ніг.

Той гупає, впавши; тканина просякнута наскрізь кров'ю й зав'язана мотузкою. Лакей хоче, щоб я відкрив, але я не маю бажання потурати йому.

Підвівшись, я знімаю піджак і розминаю трохи заціпенілу шию.

Десь на задвірках мого розуму голос Анни кричить, щоб я тікав. Її правда, мені має бути страшно, і в будь-якому іншому носії я злякався б. Це очевидна пастка, але я вже втомився боятися цього чоловіка.

Настав час битися, хоча б лише для того, щоб переконати себе, що я на це здатний.

Якусь мить ми дивимося один на одного; крапає дощ, кружляє вітер. Не дивно, що обриває цю паузу саме Лакей, він розвертається й біжить у темряву, до лісу.

Волаючи, як навіжений, я мчу за ним.

Коли я вбігаю в ліс, дерева тісняться навколо мене, гілля дряпає мені обличчя, листя стає щільнішим.

Мої ноги втомлюються, але я не припиняю бігти, доки не розумію, що більше не чую його.

Різко зупинившись, я верчусь на місці й важко дихаю.

За кілька секунд він кидається на мене, затуляє мені рот, щоб придушити крик; лезо встряє в мій бік, рве грудну клітку, кров булькоче в моєму горлі. Мої коліна слабшають, але сильні руки, якими він схопив мене, не дають мені впасти. Його дихання часте, уривчасте. Воно не схоже на втому, це захват і передчуття.

Спалахує сірник — крихітна точка світла, яку тримають перед моїм обличчям.

Він стає навколішки навпроти мене, його безжалісні очі свердлять мене.

— Хоробрий кролик, — каже він і перерізає мені горло.

32 День шостий

— Прокинься! Прокинься, Ейдене!

Хтось гупає по моїх дверях.

— Ти мусиш прокинутися, Ейдене. Ейдене!

Ковтаючи свою втому, я кліпаю очима й дивлюся навколо. Я сиджу в кріслі, вогкий від поту, одяг на мені незручно сповз, закрутився. Зараз ніч, на столі біля мене горить свічка. На моїх колінах лежить картата ковдра, на сторінках старої книжки лежить рука старого чоловіка. Під зморщеною шкірою здіймаються вени, вони перетинають пігментні плями та висохлі чорнильні ляпки. Я ворушу негнучкими від віку пальцями.

— Ейдене, будь ласка!

Вставши з крісла, я йду до дверей, старі болі прокидаються в моєму тілі наче рій потривожених шершнів. Петлі розбовтані, нижній кут дверей дряпає підлогу, а за дверима я бачу довгов'язу фігуру Ґреґорі Ґолда, який сперся на одвірок. Він виглядає приблизно так само, як виглядатиме, коли нападе на дворецького, але вечірній піджак порваний і брудний, дихання нерівне.

У нього в руці шахова фігура, яку мені давала Анна; разом із тим, що він назвав мене справжнім іменем, це переконує мене, що він — один з моїх носіїв. За інших обставин я зрадів би такій зустрічі, але він у жахливому стані: стривожений, скуйовджений, неначе побував у пеклі.

Побачивши мене, він хапає мене за плечі. Очі в нього почервонілі, нездатні довго дивитися в одне місце.

— Не виходь з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Що б ти не робив, не виходь з карети.

Його страх заразний, він поширюється в мені, наче інфекція.

— Що з тобою трапилося? — питаю я, не в змозі утримати дріж у голосі.

— Він… він ніколи не припиняє.

— Що ніколи не припиняє? — питаю я.

Ґолд трусить головою і б’є себе по скронях. По його щоках течуть сльози, але я не знаю, як його втішити.

— Що не припиняє, Ґолде? — питаю я знову.

— Різати, — каже він і закочує рукав, щоб показати порізи на руці. Вони виглядають так само, як ті ножові поранення, з якими вранці прокинувся Белл.

— Ти не хотітимеш, не хотітимеш, але видаси її, ти розповіси, ти розповіси їм усе, ти не хотітимеш, але розповіси, — бурмоче він. — Їх двоє. Двоє. Вони виглядять однаково, але їх двоє.

Мені зрозуміло, що його психіку ушкоджено. У ньому не залишилося ні крихти глузду. Я простягаю руку, сподіваючись затягти його в кімнату, але він лякається, задкує від мене, доки не натикається на протилежну стіну. Зі мною залишається лише його голос.

— Не виходь з карети, — шипить він мені й мчить коридором геть.

Я роблю крок навздогін, але в темряві нічого не бачу, а на той час, як повертаюся зі свічкою, в коридорі вже нікого немає.

33 День другий (продовження)

Тіло дворецького, біль дворецького, мозок затуманений снодійним. Це все одно як повернутися додому.

Я ледь прокинувся, але вже знов засинаю.

Темніє. У моїй крихітній кімнаті ходить взад-вперед чоловік із рушницею в руках.

Це не Чумний Лікар. Це не Ґолд.

Почувши, що я прокинувся, він обертається. Він у тіні, мені не видно, хто це.

Я розкриваю рот, але звідти не виходить жодного слова.

Я заплющую очі та знов непритомнію.

34 День шостий (продовження)

— Батьку!

Я раптово бачу в кількох сантиметрах перед собою вкрите веснянками обличчя молодого чоловіка з рудим волоссям і блакитними очима. Я знов старий, я сиджу у кріслі, мої коліна накриті картатою ковдрою. Хлопець зігнувся прямим кутом, руки тримає за спиною, немов не довіряє їм у пристойній компанії.

Я суплю лоб, він задкує на крок від мене.

— Ти просив розбудити тебе о дев'ятій п'ятнадцять, — вибачливо каже він.

Він нього пахне віскі, тютюном і страхом. Вони всі переповнюють його, виступають на білках очей жовтавими плямами. Очі полохливі та зацьковані, наче в дикої тварини перед пострілом.

За вікнами світло, моя свічка давно згасла, в каміні від вогню залишився лише попіл. Мій непевний спогад про прокидання дворецьким каже, що після візиту Ґолда я задрімав, але я цього не пам'ятаю. Жах того, що пережив Ґолд — того, що мушу пережити я — не давав мені заснути до самого ранку.

«Не виходь з карети».

Це було попередження та благання. Він хоче, щоб я змінив день, і ця перспектива хоча і вабить мене, але водночас і непокоїть. Я знаю, що це можливо, я бачив це на власні очі, але якщо я достатньо розумний, щоб щось змінити, на це здатний також і Лакей. Цілком можливо, що ми з ним так і бігаємо по колу, руйнуючи один одному зроблене. Річ уже не просто в тому, щоб знайти правильну відповідь, а в тому, щоб протриматися з цією відповіддю достатньо довго, щоб розповісти її Чумному Лікареві.

За першої-ліпшої нагоди треба поговорити з цим художником.

Я посовуюсь у кріслі та знімаю з себе картату ковдру, від чого хлопець злегка сіпається. Він напружується й дивиться краєм ока на мене, чи помітив я. Бідолашна дитина; усю його хоробрість з нього вибили, а тепер карають за те, що він боягуз. Носій не поділяє мого співчуття, його відраза до сина непереборна. Він вважає м'якість цього хлопця дратівливою, а мовчання — образою. Він помилка, непростима помилка.

Моя єдина.

Я трушу головою, намагаючись звільнитися від жалю цього чоловіка. Спогади Белла, Ревенкорта та Дербі були лише силуетами в тумані, але мотлох цього конкретного життя розкидано навколо мене так, що я не можу не перечіплюватися через нього.

Хоча ковдра натякала на хворобливість, я встаю на ноги досить легко й випростуюся на чималий зріст. Мій син відступає в кут кімнати, заглиблюється в тінь. Хоча він стоїть не так вже й далеко, для мого носія це занадто, його очі бачать лише до половини цієї відстані. Я шукаю окуляри, і розумію, що це марно. Цей чоловік вважає вік слабкістю, наслідком нерішучості. Не має бути ніяких окулярів, ціпків, жодних допоміжних засобів. Які б тягарі не клала на мене доля, я маю нести їх. Сам.

Я відчуваю, що мій син зважує мій настрій, дивиться на моє обличчя так, як дивляться на грозові хмари.

— Кажи, — сердито кажу я, схвильований його нерішучістю.

— Я сподівався отримати дозвіл не йти сьогодні на полювання, — каже він.

Ці слова покладено до моїх ніг, наче двох мертвих кроликів перед голодним вовком.

Навіть таке просте прохання дратує мене. Ну який молодий чоловік не хоче полювати? Що це за чоловік, що плазує та крадеться, обходить гострі кути навшпиньки замість того, щоб топтати вершину світу? Мені кортить відмовити, змусити його страждати за те, що він наважився бути тим, ким він є, але я стримую це бажання. Нам обом буде краще, якщо ми не будемо поруч.

— Добре, — кажу я й махаю рукою, щоб він пішов.

— Дякую, батьку, — каже він і тікає з кімнати, поки я не змінив свою думку.

Коли його не стало, моє дихання заспокоюється, руки розслабляються. Злість прибирає свої обійми від моїх грудей, і тепер я можу дослідити кімнату, щоб дізнатися щось про її мешканця.

На столику біля ліжка лежать стосами книжки, усі вони стосуються юриспруденції. Моє запрошення на бал використовується як закладка й адресоване Едвардові та Ребецці Денс. Від самого лише цього імені всередині мене все розвалюється. Я пам'ятаю обличчя Ребекки, її запах. Пам'ятаю її близькість. Мої пальці знаходять на шиї медальйон, всередині якого є її портрет. Скорбота Денса — тихий біль, по одній сльозі на день. Це єдина розкіш, яку він собі дозволяє.

Відсунувши скорботу, я стукочу пальцями по картці-запрошенню.

— Денс, — бурмочу я.

Дивне прізвище для такого безрадісного чоловіка.

Тишу пронизує стукіт; дверна ручка обертається, і через секунду двері відчиняються. Той, хто заходить, великий і незграбний, він чухає вкриту густим сивим волоссям голову, і з кожним рухом пальців сиплеться лупа. На ньому м'ятий синій костюм, на обличчі сиві бакенбарди, почервонілі очі; він був би досить лячним, якби не ця зручність, з якою він носить свою розпатланість.

Він зупиняється на півкроці та спантеличено кліпає на мене очима.

— Це що, твоя кімната, Едварде? — питає незнайомець.

— Ну, прокинувся я тут, — обережно кажу я.

— Дідько, я завжди забуваю, куди мене поселили!

— Де ти спав уночі?

— У Сонячній кімнаті, — каже він, чухаючи пахву. — Герінгтон побився об заклад, що я не доп'ю пляшку портвейну за п'ятнадцять хвилин, і це останнє, що я пам'ятаю, аж доки мене вранці не розбудив той мерзотник Ґолд, що репетував як псих.

Згадка про Ґолда повертає мої думки до слів, що він верз посеред ночі, та до порізів на його руці. «Не виходь з карети», — сказав він. Чи можна з цього зробити висновок, що я колись поїду звідси? Або подорожуватиму? Це видається малоймовірним, бо я вже знаю, що до селища доїхати неможливо.

— Ґолд сказав що-небудь? — питаю я. — Він мав кудись поїхати, або планував щось?

— Я з ним не балакав і не пив, Денсе, — відмахується він. — Я уважно оглянув його й дав зрозуміти, що слідкуватиму за ним, — чоловік дивиться навколо: — Я тут не залишав пляшку? Треба чимось вгамувати цей клятий біль у голові.

Я ледь розкрив рот, щоб відповісти, а він уже починає нишпорити по моїх шухлядах; залишивши їх висунутими, він починає обшукувати шафу. Обмацавши кишені моїх костюмів, він розвертається й оглядає кімнату так, ніби щойно почув лев'яче гарчання.

Знову стук у двері, ще одне обличчя. Цього разу це командор Кліффорд Герінгтон, нудний моряк, що сидів під час вечері поруч із Ревенкортом.

— Ходімо, ви двоє! — каже він, дивлячись на годинник. — Старий Гардкасл чекає на нас.

Ще не зазнавши впливу міцного алкоголю, він поставний і владний.

— Є якісь припущення, навіщо ми йому потрібні? — питаю я.

— Жодного, але він, певно, все розповість, коли ми прийдемо, — жваво відповідає моряк.

— Мені потрібен віскі в дорогу, — каже мій приятель.

— У сторожці обов'язково щось буде, Саткліфе, — каже Герінгтон, навіть не намагаючись приховати свою нетерплячість. — До того ж, ви чудово знаєте Гардкасла, останнім часом він жахливо серйозний, тож краще не приходити до нього напідпитку.

Мій зв'язок із Денсом такий сильний, що самої лише згадки про лорда Гардкасла достатньо, щоб я роздратовано надув щоки. Присутність мого носія в Блекгіті вимушена, це тимчасовий візит, що триватиме рівно стільки, щоб закінчити якусь справу цієї родини. Мені ж, натомість, кортить розпитати господаря будинку про зникнення його дружини, і мій ентузіазм щодо цієї зустрічі треться об почуття Денса як наждак.

Якимось чином я дратую сам себе.

Коли нетерплячий морський офіцер знов підганяє старигана Саткліфа, той підіймає руку, благаючи про ще одну хвилину, а потім починає відчайдушно нишпорити по моїх полицях. Втягнувши повітря носом, він кидається до ліжка, підіймає матрац і виявляє там поцуплену пляшку віскі.

— Веди нас, Герінгтоне! — промовисто каже він, виймає корок і робить ковток.

Похитавши головою, Герінгтон жестом запрошує нас виходити в коридор, де Саткліф починає голосно розповідати анекдот, а його друг безуспішно намагається його вгамувати. Вони обоє блазні, їхній бадьорий настрій несе в собі зарозумілість, яка мене сильно дратує. Мій носій не любить такого роду ексцеси й залюбки прискорив би крок і пішов без них, але я не хочу ходити цими коридорами сам. Я дійшов компромісу: йду на два кроки позаду; це достатньо далеко, щоб не брати участь у розмові, але достатньо близько, щоб зупинити Лакея, якщо той вештається десь поблизу.

Спустившись сходами, ми зустрічаємося з чоловіком, якого звуть Крістофер Петтіґрю, який виявляється тим єлейним чоловіком, з яким під час вечері розмовляв Деніел. Він худий чоловік, неначе створений для зневаги; темне масне волосся зачесане набік. Він саме такий сутулий і хитрий, яким я його запам'ятав; його погляд спочатку обмацав мої кишені, і лише тоді звернувся до мого обличчя. Дві ночі тому я цікавився, чи не може він бути майбутнім носієм, але якщо це так, то я повністю підкорений його гріхами, бо він уже трохи сп'янілий і залюбки пригощається з пляшки, з якої п’ють його приятелі. Мені цю пляшку ніколи не пропонують, тож і відмовлятися не доводиться. Едвард Денс вочевидь тримається далі від цього наброду, і я цьому радію. Вони дивна зграя; безумовно друзі, але змушені, наче троє чоловіків, яких викинуло на один острів. На щастя, їхня веселість вщухає в міру того, як ми віддаляємося від будинку, їхній сміх гасять вітер і дощ, а пляшка ховається в теплу кишеню разом зі змерзлою рукою, що її тримає.

— А ще на кого-небудь сьогодні вже дзявкав Ренвенкортів пудель? — питає єлейний Петтіґрю, з-за шарфа якого наразі вже видно лише двійко брехливих очей. — Як же його звати? — він клацає пальцями, намагаючись згадати.

— Чарльз Канінгем, — відсутнім голосом кажу я, майже не слухаючи його.

Я певний, що побачив когось, хто стежить за нами з-поміж дерев, далі вздовж нашої дороги. Щось промайнуло мигцем, і можна було б у цьому сумніватися, але цей спалах був кольору лакейської лівреї. Моя рука підіймається до горла й на мить я знову відчуваю лезо.

Здригнувшись, я мружусь, вдивляюсь у ті дерева, намагаюсь вичавити з очей Денса все, на що вони спроможні, але якщо там і був мій ворог, він уже пішов.

— Точно! Чарльз, трясця йому, Канінгем, — каже Петтіґрю.

— Він питав про вбивство Томаса Гардкасла? — питає Герінгтон, рішуче тримаючи обличчя проти вітру — до цього він, безсумнівно, звик на флоті. — Я чув, що він сьогодні відвідав Стенвіна, перехопив його рано вранці.

— Яке нахабство! — каже Петтіґрю. — А ви, Денсе, до вас він приходив рознюхувати?

— Наскільки я знаю, ні, — кажу я, досі дивлячись на ліс.

Ми проходимо близько того місця, де мені здалося, що я побачив лакея, але тепер я бачу, що та яскрава пляма — прибита до дерева червона ганчірка, що позначає шлях. Моя уява вже малює чудовиськ у лісі.

— А що хотів Канінгем? — питаю я, неохоче повертаючи свою увагу до супутників.

— То не він хотів, — каже Петтіґрю. — Він ставив питання від імені Ревенкорта. Схоже, старий жирний банкір зацікавився вбивством Томаса Гардкасла.

Це для мене несподіванка. Серед завдань, що я поставив Канінгему, коли був Ревенкортом, наказу розпитувати про вбивство Томаса Гардкасла не було. Що б там не робив Канінгем, він користується ім'ям Ревенкорта у своїх інтересах. Можливо, це частина того секрету, розголосу якого він так боявся, який досі ще не потрапив до конверта під стільцем у бібліотеці.

— Якого роду питання? — питаю я, вперше зацікавившись.

— Питав мене про другого вбивцю, якого Стенвін поранив шротом, а потім той утік, — каже Герінгтон, пригублюючи флягу. — Хотів знати, чи не було чуток про те, хто це був, чи немає опису.

— І що, були? — питаю я.

— Ніколи нічого не чув, — каже Герінгтон. — А якби й чув, то нічого б йому не сказав. Пішов від мене, спіймавши облизня.

— Втім, не дивно, що Сесіл дав таке завдання Канінгемові, — додає Саткліф, почісуючи бакенбарди. — Адже той приятелює з усіма прибиральницями та садівниками, які заробили в Блекгіті хоча б шилінг, і знає про цей маєток, певно, більше, ніж ми.

— Яким чином? — питаю я.

— Він жив тут, коли сталося те вбивство, — каже Саткліф, озираючись на мене через плече. — Тоді він, звісно, був лише хлопчиськом, трохи старший від Івлін, наскільки я пам'ятаю. Подейкували, що він Пітерів байстрюк. Гелена віддала його на виховання кухарці, або щось таке. Ніколи не розумів, кого вона цим карала.

Його голос задумливий, у виконанні цієї кудлатої безформної істоти це досить дивно.

— Гарненька та кухарка, втратила свого чоловіка на війні, — каже він. — Гардкасли сплатили за освіту хлопчика, навіть знайшли йому роботу в Ревенкорта, коли він виріс.

— Яке Ревенкортові діло до вбивства, що сталося дев'ятнадцять років тому? — питає Петтіґрю.

— Попередня розвідка, — відверто каже Герінгтон, обходячи купку кінського гною. — Ревенкорт, купуючи одну з Гардкаслів, хоче знати, що він отримає на додаток.

Їхня розмова швидко дрейфує до банальностей, але мої думки залишаються з Канінгемом. Минулого вечора він дав у руки Дербі записку з написом «усі вони», і сказав, що збирає гостей від імені майбутнього носія. З цього можна припустити, що я можу йому довіряти, але він вочевидь має у Блекгіті власні справи. Я знаю, що він незаконно народжений син Пітера Гардкасла, і що він ставить питання про вбивство свого брата по батькові. Десь поміж цими двома фактами є секрет, який він настільки відчайдушно намагається сховати, що дозволяє шантажувати себе цим.

Я стискаю зуби. Знайти б у цьому будинку хоч одну людину, яка є саме тою, ким видається!

Пройшовши повз бруковану доріжку, що веде до конюшні, ми рухаємося безкінечною дорогою до селища на південь, доки не доходимо до сторожки. Один за одним ми заходимо у вузький коридор, знімаємо та вішаємо верхній одяг, струшуємо з себе воду, скаржачись на погоду надворі.

— Сюди, хлопці! — каже голос з-за дверей, що ведуть праворуч.

Ідучи на голос, ми приходимо до освітленої полум'ям каміна похмурої вітальні, а біля вікна у кріслі сидить лорд Пітер Гардкасл. Він закинув ногу на ногу, на колінах лежить книжка. Він дещо старіший, ніж його портрет, але груди досі широкі, на вигляд здоровий. Темні брови зсунулися у формі літери V, вказуючи вістрям на довгий ніс і сумно вигнутий куточками донизу рот. Відчувається пошарпана примара краси, але джерело його блискучості вже майже висохло.

— Якого біса ми зустрічаємося аж тут? — бурчить Петтіґрю, опускаючись у крісло. — Адже ти маєш цілком хороший… — він махає рукою в напрямку Блекгіту. — Ну, ти маєш… щось схоже на будинок.

— Той клятий будинок є прокляттям родини ще відтоді, як я був хлопчиськом, — каже Пітер Гардкасл, наливаючи алкоголь у п'ять келихів. — Ноги моєї там не буде, хіба що не матиму іншого виходу.

— Можливо, тобі слід було подумати про це до того, як ти почав організовувати найнетактовнішу вечірку в історії, — каже Петтіґрю. — Невже ти дійсно маєш намір оголосити про заручення Івлін у річницю вбивства власного сина?

— Невже ти думаєш, що хоча б щось з цього придумав я? — питає Гардкасл, гупає пляшкою по столу й дивиться на Петтіґрю. — Ти думаєш, що я радий бути тут?

— Охолонь, Пітере, — заспокоює Саткліф і незграбно підходить, щоби поплескати друга по плечу. — Крістофер бурчить тому… Тому що він Крістофер.

— Авжеж, — каже Гардкасл, хоча його червоні щоки можуть казати про що завгодно, тільки не про розуміння. — Просто… Гелена в біса дивно поводиться, а тепер ще й це. Мені це досить нелегко.

Він продовжує наповнювати келихи, і ніякове мовчання поглинає все, крім стукотіння дощу по шибках.

Особисто я радію і тиші, і кріслу.

Мої супутники йшли швидко, не відставати від них було важко. Мені треба перевести подих, але гордість вимагає, щоб ніхто цього не побачив. Замість розмови я оглядаю кімнату, але розглядати тут нічого. Вона довга та вузька, меблі складені купами біля стін, схожі на уламки, винесені річкою на берег. Килим протертий до дір, на стінах крикливі шпалери з квітами. Повітря просякнуте віком, неначе останні власники сиділи тут, доки не розсипалися на порох. Тут не настільки незручно, як у східному крилі, де оселився Стенвін, але все одно досить дивно, що хазяїн маєтку оселився саме тут.

Я ще не замислювався над тим, якою може бути роль лорда Гардкасла у вбивстві доньки, але його вибір помешкання каже про те, що він не хоче потрапляти на очі. Питання в тому, як саме він користується цією непримітністю?

Поставивши перед нами келихи, Гардкасл знову сідає. Він вертить поміж долонями свій келих і збирається з думками. У його манерах є мила незграбність, що відразу нагадує мені про Майкла.

Ліворуч від мене Саткліф (який уже випив половину свого віскі з содовою) дістає з піджака документ і простягає його мені, даючи зрозуміти, що я маю передати його Гардкаслові. Це шлюбний контракт, приготований фірмою «Денс, Петтіґрю та Саткліф». Отже, я, похмурий Філіп Саткліф і улесливий Крістофер Петтіґрю — партнери по бізнесу. Але попри це я впевнений, що Гардкасл зібрав нас тут не для розмови про одруження Івлін. Для цього він надто розсіяний, надто неспокійний. До того ж, якщо тобі потрібні юристи, навіщо запрошувати Герінгтона?

На підтвердження моїх підозр Гардкасл бере в мене контракт, дуже побіжно дивиться на нього й кладе на стіл.

— Ми з Денсом працювали над ним особисто, — каже Саткліф, підводячись, щоб налити собі ще. — Щойно Ревенкорт та Івлін поставлять на ньому свої підписи, ти знов розбагатієш. Ревенкорт заплатить досить жирну суму відразу після підписання, але найбільша частина триматиметься в трасті до проведення церемонії. Ще за два роки він звільнить тебе й від Блекгіту. Непогана робота; вибач, що вихваляюся.

— А де старий Ревенкорт? — питає Петтіґрю, глянувши на двері. — Хіба він не має бути тут?

— За ним доглядає Гелена, — каже Гардкасл, бере з балки над каміном дерев'яний футляр, відкриває його, і ми бачимо там рядки товстих сигар, на які присутні чоловіки реагують із дитячою радістю. Відмовившись від сигари, я дивлюся, як Гардкасл роздає їх іншим. За його посмішкою ховається жахливе завзяття, задоволення цим демонстративним переходом до інших справ.

«Він хоче щось».

— Як Гелена? — питаю я й надпиваю свій напій. Це вода. Денс не дозволяє собі задоволення, навіть від алкоголю. — Усе це має бути важко для неї.

— Я дуже на це сподіваюсь, бо саме їй належить ця клята ідея повернутися, — пирхає Гардкасл, бере одну сигару собі й закриває футляр. — Знаєш, я роблю все, що від мене залежить, намагаюся підтримувати її, але відтоді, як ми повернулися сюди, я її майже не бачив. Двох слів з неї не можу вичавити. Був би я релігійним, подумав би, що вона одержима.

Сірники передаються з рук у руки, і кожний насолоджується власним ритуалом запалювання сигари. Відмовившись від рухів вперед-назад, як у Петтіґрю, від обережного дотику Герінгтона та кругової театральності Саткліфа, Гардкасл просто запалює свою, кинувши на мене погляд.

У мені спалахує іскра приязні до нього, залишок сильнішої емоції, що вже згоріла й залишила по собі лише кілька жарин.

Видихнувши довгий шлейф жовтого диму, Гардкасл умощується в кріслі.

— Панове, сьогодні я запросив вас сюди тому, що всі ми маємо дещо спільне, — його слова рішучі, приготовлені заздалегідь. — Нас усіх шантажує Тед Стенвін, але я маю спосіб звільнити нас, якщо ви згодні мене вислухати.

Він дивиться на кожного з нас, чекаючи на реакцію.

Петтіґрю та Герінгтон мовчать, але дурень Саткліф пирхає, невдало ковтнувши з келиха.

— Продовжуй, Пітере, — каже Петтіґрю.

— Я маю на Стенвіна дещо таке, що ми можемо обміняти на нашу свободу.

Усі завмерли. Петтіґрю сидить на краєчку свого крісла, в руці тримає забуту сигару.

— І чому ти досі не скористався цим? — питає він.

— Бо ми замішані в цьому всі разом, — каже Гардкасл.

— Радше тому, що це до біса ризиковано, — втручається почервонілий Саткліф. — Ти знаєш, що буде, якщо один з нас зробить хід проти Стенвіна: той розголосить усе, що про нас знає, і нам усім тоді гаплик. Точнісінько як це було з Маєрсоном.

— Він п’є нашу кров! — гаряче каже Гардкасл.

— Він твою кров п’є, Пітере, — каже Саткліф, стукаючи товстим пальцем по столу. — Ти незабаром наживешся на Ревенкорті й не хочеш, щоб Стенвінові це дісталося.

— Цей чорт лазить у мою кишеню вже майже двадцять років! — вигукує Гардкасл, трохи зашарівшись. — Скільки ще мені це терпіти?

Він переводить погляд на Петтіґрю.

— Ну ж бо, Крістофере, ти маєш бути готовий вислухати мене. Саме Стенвін є причиною… — по його сірому обличчю пробігає грозова хмара. — Ну, можливо, Елспет не пішла б від тебе, якби…

Петтіґрю надпиває зі свого келиха, не пропонуючи ні заперечення, ні схвалення. Лише мені видно, що його шиєю здіймається жар, що його пальці стискають келих так сильно, що шкіра під нігтями білішає.

Гардкасл швидко звертається до мене.

— Ми можемо відірвати руку Стенвіна від своєї шиї, але протистояти йому нам треба разом, — каже він, ударяючи кулаком по долоні. — Він нас слухатиме лише якщо ми всі будемо готові діяти.

Саткліф пирхає:

— Це…

— Помовчи, Філіпе, — перебиває його Герінгтон; морський офіцер не зводить погляд з очей Гардкасла. — Що саме ти маєш на Стенвіна?

Гардкасл підозріло зиркає на двері й тихим голосом каже:

— Він має дитину, яку десь приховує, — каже він. — Він приховує її, бо боїться, що нею скористуються проти нього, але Деніел Колрідж стверджує, що розкрив її ім'я.

— Картяр? — питає Петтіґрю. — А він яким чином у це вплутаний?

— Я не наважився його про це питати, друже, — каже Гардкасл, хитаючи свій келих. — Деякі чоловіки бувають у таких темних місцях, куди решта нас не має ходити.

— Подейкують, що він платить половині слуг у Лондоні за інформацію про їхніх хазяїв, — каже, закопиливши губу, Герінгтон. — Я не здивуюсь, якщо те саме можна сказати й про Блекгіт, а Стенвін працював тут достатньо довго, щоб про його секрет міг хтось дізнатися. Знаєте, за цим дійсно може бути щось істотне.

Від того, що вони розмовляють про Деніела, я відчуваю дивне хвилювання. Я вже досить давно знаю, що він мій останній носій, але він діє так далеко в моєму майбутньому, що я ніколи по справжньому не асоціював його з собою. Побачити зближення наших розслідувань — усе одно як помітити на обрії те, що давно шукаєш. Нарешті між нами є шлях!

Гардкасл підводиться та гріє руки над вогнем у каміні. Коли він освітлений полум'ям, стає очевидно, що роки забрали в нього більше, ніж дали. Непевність — наче тріщина в ньому, вона не дозволяє припустити якусь серйозну силу. Цього чоловіка зламали навпіл і склали половинки криво; як на мене, поміж ними залишилася дірка у формі дитини.

— А що потрібно від нас Колріджу? — питаю я.

Гардкасл дивиться на мене безвиразними очима.

— Перепрошую? — каже він.

— Ти кажеш, що Деніел Колрідж має щось на Стенвіна, а це означає, що взамін він хоче отримати щось від нас. Припускаю, що саме тому ти й зібрав нас усіх разом.

— Саме так, — каже Гардкасл, смикаючи на піджаку розбовтаний ґудзик. — Йому потрібна послуга.

— Лише одна? — питає Петтіґрю.

— Від кожного з нас, з обіцянкою виконати її коли б він до нас не звернувся, про що б не попросив.

Усі обмінюються поглядами, від лиця до лиця передається сумнів. Я почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не певний, що саме затіяв Деніел, але я, вочевидь, маю схилити це обговорення на його користь. На свою користь. Чим би не була та послуга, я сподіваюсь, що вона допоможе звільнитися і нам, і Анні.

— Я згоден, — велично кажу я. — Стенвінові давно вже треба відплатити.

— Згоден, — каже Петтіґрю, відмахуючи від обличчя сигарний дим. — Його рука тримає мене за шию вже достатньо довго. А як щодо тебе, Кліффорде?

— Я згоден, — каже старий моряк.

Усі обличчя повертаються до Саткліфа, чиї очі шалено бігають по всій кімнаті.

— Біса на чорта ми міняємо, — каже зрештою кудлатий юрист.

— Можливо, — каже Гардкасл, — але я читав Данте, Філіпе. Не всі пекла однакові. То що ти скажеш?

Він неохоче киває, опустивши погляд у келих.

— Добре, — каже Гардкасл. — Я зустрінуся з Колріджем, і ми розберемося зі Стенвіном ще до вечері. Якщо все буде добре, все скінчиться ще до того, як ми оголосимо про весілля.

— Ось так ми вилазимо з однієї кишені та потрапляємо в іншу, — каже Петтіґрю, допиваючи віскі. — Чудово бути джентльменом.

35

Закінчивши зі справами, Саткліф, Петтіґрю та Герінгтон виходять з вітальні, залишаючи по собі довгий шлейф сигарного диму, а Пітер Гардкасл підходить до грамофона, що стоїть на маленькому столику. Витерши бавовняною хусточкою з платівки пил, він опускає голку, клацає перемикачем, і з бронзового рупора лунає Брамс.

Махнувши іншим рукою, щоб вони йшли без мене, я зачиняю двері, що ведуть у коридор. Пітер сів біля вогню й поринув у думки. Він ще не помітив, що я залишився, і я маю відчуття, що нас розділяє величезна прірва, хоча насправді між нами лише один-два кроки.

Денсова стриманість у таких справах просто паралізує. Як чоловік, який ненавидить, коли його відволікають, він так само не схильний відволікати інших, а приватна природа питань, що я маю поставити, робить задачу навіть складнішою. Я загруз у манерах свого носія. Два дні тому це мені не заважало б, але кожний носій сильніший за попереднього, і чинити опір Денсу — все одно як іти проти вітру.

Етикет дозволяє ввічливо кашлянути; Гардкасл розвертається в кріслі й бачить біля дверей мене.

— А, це ти, Денсе, — каже він. — Ти щось забув?

— Я сподівався на приватну розмову.

— Якась проблема з контрактом? — схвильовано питає він. — Мушу визнати, я турбувався, що пияцтво Саткліфа могло…

— Річ не в Саткліфі, а в Івлін, — кажу я.

— Івлін, — каже він, і турботу на його обличчя заміняє втома. — Так, авжеж. Іди-но, сідай біля каміна, цей будинок і так холодний, не треба ще й на протязі стояти.

Він поправляє штанину та рухає стопою навпроти полум'я, чекаючи, поки я розміщуся. Попри всі його недоліки, манери в нього бездоганні.

— Отже, — каже він згодом, зваживши, що вимоги етикету виконано. — Що там з Івлін? Певно, не погоджується на весілля?

Не знайшовши способу, як подати цю справу гладко, я просто кидаю її йому на коліна.

— Боюсь, усе набагато серйозніше, — кажу я. — Хтось вирішив убити твою дочку.

— Убити? — він хмурить чоло й злегка посміхається, чекаючи на завершення жарту.

Побачивши мою щирість, він нахиляється вперед, на зморшках його обличчя замішання.

— Ти це серйозно кажеш? — питає він, склавши руки.

— Так.

— Ти знаєш, хто або чому?

— Лише як. Її змушують вчинити самогубство, бо інакше буде вбито когось, кого вона любить. Про це було повідомлено в листі.

— В листі? — глузливо питає він. — Як на мене, це не варте уваги. Певно, то лише гра. Сам знаєш, якими бувають дівчата.

— Це не гра, Пітере, — суворо кажу я, проганяючи з його обличчя сумнів.

— Дозволь спитати, яким чином ти отримав цю інформацію?

— Так само, як і будь-яку іншу — слухав.

Він зітхає, береться двома пальцями за ніс і зважує подумки факти та того, хто їх йому виклав.

— Ти вважаєш, що хтось хоче саботувати нашу угоду з Ревенкортом? — питає він.

— Про це я не подумав, — кажу я, сполоханий його відповіддю. Я очікував, що він перейматиметься життям своєї доньки та, можливо, візьметься вживати якихось заходів щодо забезпечення її безпеки. Але Івлін для нього лише обставина. Єдине, що він боїться втратити — свій статок.

— Хто, на твою думку, отримає користь, якщо Івлін помре? — кажу я, намагаючись стримувати раптову відразу до цього чоловіка.

— Ворогів мають усі, старі родини залюбки подивилися б на наше банкрутство, але ніхто з них не пристав би на таке. Їм більш притаманні чутки, плітки під час вечірок, єхидні коментарі в «Таймс», ну, ти сам добре знаєш.

Він розчаровано стукає пальцями по підлокітнику.

— Чорти забирай, Денсе, ти певний в цьому? Це схоже на вигадку.

— Я певний, і якщо чесно, мої підозри спрямовані ближче до дому, — кажу я.

— Хтось з наших слуг? — питає він притихлим голосом і зиркає на двері.

— Гелена, — кажу я.

Ім'я дружини вражає його, як удар по голові.

— Гелена? Ти, певно… Тобто… Друже мій…

Його обличчя червоніє, слова киплять і переливаються через губи. Я відчуваю схожий жар і на своїх щоках. Для Денса така розмова наче отрута.

— За словами Івлін, їхні стосунки зіпсовані, — швидко кажу я, неначе прокладаю словами місток через болото.

Гардкасл іде до вікна і стає там спиною до мене. Ввічливість не дозволяє йому сваритися, але я бачу, як тремтить його тіло, як руки стискаються в кулаки.

— Я не заперечуватиму, Гелена не має теплих почуттів до Івлін, але без цього заміжжя ми за два роки збанкрутуємо, — каже він, зважуючи кожне слово, намагаючись тримати свій гнів під контролем. — Гелена не поставила б наше майбутнє під загрозу.

«Він не сказав, що вона на це нездатна».

— Але…

— Дідько, Денсе, який твій інтерес у цьому наклепі?! — кричить він на моє відбиття у дзеркалі, щоб не кричати на мене.

От і все. Денс знає Пітера Гардкасла достатньо добре, щоб розуміти, що тому зараз урветься терпець. Від моєї наступної репліки залежить, що він зробить: відкриється чи вкаже мені на двері. Мені потрібно обирати слова дуже обережно, а це означає, що треба тиснути на те, що йому найдорожче. Або сказати, що намагаюся врятувати життя його доньки, або…

— Вибач, Пітере, — примирливо кажу я. — Якщо хтось намагається саботувати угоду з Ревенкортом, то я, як твій друг і твій юридичний радник, маю покласти цьому край.

Гардкасл опускає плечі.

— Так, авжеж, — каже він і дивиться на мене через плече. — Вибач, друже, просто… Розмова про вбивство… Ну, це будить старі спогади… Ти мусиш розуміти. Авжеж, якщо ти вважаєш, що Івлін у небезпеці, то я зроблю все можливе, щоб допомогти, але ти помиляєшся, якщо віриш, що Гелена може завдати Івлін шкоди. Їхні стосунки натягнуті, але вони люблять одна одну. Я в цьому певний.

Я дозволяю собі полегшено зітхнути. Боротьба з Денсом виснажує, але зрештою я таки наблизився до якихось відповідей.

— Твоя дочка зв'язувалася з кимось на ім'я Фелісіті Медокс, стверджуючи, що її непокоїть поведінка Гелени, — продовжую я, корячись потребі мого носія викладати факти послідовно. — У списку гостей її немає, але я вважаю, що Фелісіті прибула сюди, щоб допомогти, і є ймовірність, що її тримають заручницею на випадок, якщо Івлін не скоїть самогубство. Майкл сказав мені, що ця Фелісіті була подругою твоєї доньки в дитинстві, але нічого більше згадати про неї не зміг. Ти пам'ятаєш цю дівчинку? Може, ти бачив її десь у маєтку? Я маю причини вважати, що сьогодні вранці вона була ще вільна.

Гардкасл має приголомшений вигляд.

— Не бачив, але мушу визнати, що ми з Івлін мало розмовляли після її приїзду. Обставини її прибуття, одруження… Вони створили поміж нами стіну. Але дивно, що Майкл не зміг розповісти тобі більше. Відколи вона повернулася, вони не розлучаються, і я знаю, що поки вона була в Парижі, він часто їздив до неї та писав листи. Як на мене, якщо хтось і знає цю Фелісіті, то саме він.

— Я побалакаю з ним ще раз, але в листі правда, так? Гелена дійсно поводиться дивно?

Платівка на грамофоні затинається, скрипка ширяє в небі, а потім падає на землю, і так знов і знов, неначе повітряний змій у невмілих дитячих руках.

Пітер зиркає на неї і хмуриться, сподіваючись, що його невдоволення все виправить. Потім він здається, підходить до грамофона, підіймає голку, здуває з платівки пил і розглядає її, повернувши до світла.

— Подряпана, — каже він і хитає головою.

Він ставить іншу платівку, злітає нова музика.

— Розкажи мені про Гелену, — підштовхую його я. — Це ж була її ідея оголосити про заручини в річницю смерті Томаса та провести святкування в Блекгіті?

— Вона так і не простила Івлін, що та залишила того ранку Томаса, — каже він, дивлячись, як вертиться платівка. — Мушу визнати, я думав, що роки притуплять її біль, але… — він розводить руки. — Усе це… Це так… — він робить глибокий вдих, беручи себе в руки. — Гелена хоче посоромити Івлін, це я визнаю. Це одруження вона зве покаранням, але якщо зважити деталі, це досить непоганий шлюб. Ревенкорт і пальцем не торкнеться Івлін, він сам мені це сказав. «Я застарий для цього», так він сказав. Вона керуватиме його домівками, матиме гарне утримання, житиме як захоче, за умови, що це його не ганьбитиме. А він за це отримає… Ну, ти мав чути плітки про його камердинерів. Про привабливих чоловіків, що приходять і уходять о будь-якій годині. Це все плітки, але шлюб покладе їм край, — він робить паузу й дивиться на мене з викликом. — Бачиш, Денсе? Навіщо було Гелені все це організовувати, якби вона хотіла вбити Івлін? Вона б не стала це робити, та й не змогла б. У глибині душі вона любить Івлін. Не сильно, звісно, але достатньо. Їй треба відчути, що Івлін покарана як слід, а тоді вона почне компенсувати їй за минуле. От побачиш, Гелена знову зблизиться з нею, і тоді Івлін збагне, що насправді цей шлюб — подарунок. Повір мені, ти вийшов на хибний слід.

— Мені все одно треба поговорити з твоєю дружиною, Пітере.

— Мій щоденник у шухляді, в ньому є всі її призначені зустрічі, — він похмуро сміється. — Зараз наш шлюб складається з самих лише обов'язків, частково вони збігаються, тобі це допоможе знайти її.

Я поспішаю до шухляди, не в змозі стримати хвилювання.

Хтось у будинку — можливо, сама Гелена — вирвав цей розклад з її щоденника, щоб приховати її дії. Той, хто це зробив, або забув, або не знав, що її чоловік має власну копію, і тепер ця копія в моїх руках. Тут і зараз ми нарешті можемо дізнатися, заради чого хтось завдав собі клопоту.

Шухляда не слухається, вона розбухла від сирості. Зрештою вона здається, а в ній лежить записник. Гортаючи сторінки, я швидко знаходжу призначені зустрічі Гелени, і моє хвилювання миттєво випаровується. Більшу частину з написаного я й так уже знаю. Гелена зустрілася з Канінгемом о 7:30, причина невідома. Потім у неї призначені зустрічі з Івлін о 8:15 та з Міллісент Дербі о 9:00, обидві зустрічі вона пропустила. Вона має зустріч зі старшим конюхом об 11:30 (тобто, через годину), а потім Ревенкорт чекатиме на неї у своїй вітальні.

До нього вона не прийде.

Мій палець рухається по розкладу, шукаючи що-небудь підозріле. Про Івлін і Ревенкорта я знаю, а Міллісент стара подруга, тож це все зрозуміло, але з якої такої термінової причини їй треба було рано вранці зустрічатися з байстрюком свого чоловіка?

Коли я його питав, він відповідати відмовився, але він єдиний, хто бачив сьогодні Гелену, тож більше я його ухиляння терпіти не можу.

Я мушу витягти з нього правду.

А перед тим мені треба зайти до конюшні.

Я вперше знаю, де має бути господиня будинку.

— Ти знаєш, навіщо Гелена зустрічалася вранці з Чарльзом Канінгемом? — питаю я Пітера, знов кладучи щоденник у шухляду.

— Напевно, Гелена хотіла привітатися, — каже він, наливаючи собі нову порцію алкоголю. — Вона завжди була близька з цим хлопчиком.

— Чи є Чарльз Канінгем тим, чим тебе шантажує Стенвін? — питаю я. — Чи знає Стенвін, що він твій син?

— Ти що, Денсе?! — каже він, сердито дивлячись на мене.

Я витримую і його погляд, і осуд свого носія. Денс суне на мій язик вибачення, спонукає мене тікати звідси. Як же це мене дратує! Кожного разу, коли я відкриваю рот, щоб заговорити, я мушу спершу здолати чужу ніяковість.

— Ти знаєш мене, Пітере, а отже знаєш, як важко мені питати про такі речі, — кажу я. — Я мушу знати про цю бридку справу все.

Він міркує над цим, повертаючись з налитим келихом до вікна. Але там нема на що дивитися. Дерева розрослися так сильно, що гілля тисне на шибки. Судячи з настрою Пітера, він запросив би їх зайти, якби міг.

— Походження Чарльза Канінгема — не те, чим мене шантажують, — каже він. — Той скандал був свого часу на сторінках усіх газет, Гелена подбала про це. За це грошей не отримаєш.

— То що саме знає Стенвін?

— Мені потрібне твоє слово, що ти нікому про це не скажеш, — каже він.

— Авжеж, — кажу я, і мій пульс прискорюється.

— Ну… — він для сміливості надпиває з келиха. — Перед тим, як було вбито Томаса, у Гелени був роман з Чарлі Карвером.

— З чоловіком, який убив Томаса?! — вигукую я і трохи випростуюся в кріслі.

— Здається, того, хто наставляє іншому чоловікові роги, порівнюють із зозулею, — каже він, нерухомо стоячи біля вікна. — У моєму випадку це порівняння надзвичайно вдале. Він забрав у мене мого сина, а замість нього залишив у моєму гнізді своє пташеня.

— Своє пташеня?

— Канінгем — не мій незаконнонароджений син, Денсе. Він — моєї дружини. Його батьком був Чарлі Карвер.

— От мерзотник! — вигукую я, на мить утративши контроль над Денсом, чиє обурення таке саме сильне, як мій шок. — Як це в дідька сталося?!

— Карвер і Гелена кохали одне одного, — з жалем каже він. — Наш шлюб ніколи не був… Я мав титул, родина Гелени мала гроші. Це було зручно, у певному сенсі необхідно, але приязні не було. Карвер і Гелена виросли разом, його батько був єгерем у маєтку її родини. Вона не розповіла мені про свої стосунки, але коли ми одружилися, привезла Карвера до Блекгіту. На жаль, вона дізналася про мої позашлюбні зв'язки, наш шлюб похитнувся, і через рік або трохи більше вона лягла в ліжко Карвера й незабаром завагітніла.

— Але ти не ростив Канінгема як свого?

— Ні, під час вагітності я був переконаний, що дитя від мене, але вона не могла бути певна, хто його батько, бо я продовжував… Ну, чоловік має потреби… Ти розумієш?

— Думаю, розумію, — холодно кажу я, згадуючи любов і повагу, що так довго панували у шлюбі Денса.

— Хоч там як, коли Канінгем народився, мене не було вдома, і вона підкупила акушерку, щоб та непомітно винесла його й ростила в селищі. Коли я повернувся, мені сказали, що дитина померла під час пологів, але через шість місяців, коли Гелена переконалася, що він не надто сильно схожий на Карвера, дитинча з'явилося на нашому порозі, його принесла якась шльондра, з якою я мав нещастя провести час у Лондоні, вона залюбки взяла в моєї дружини гроші й удала, що те дитя моє. Гелена грала роль жертви, наполягала, що ми маємо взяти хлопчика, і я, на свій сором, погодився. Ми віддали дитину кухарці, пані Драдж, яка виростила його як свого. Віриш чи ні, але після того нам вдалося мати кілька спокійних років. Івлін, Томас і Майкл народилися швидко одне за одним, і впродовж якогось часу ми були щасливою родиною.

Протягом усієї розповіді я шукаю на його обличчі якісь емоції, але відбувається просто перелік фактів. Я знову вражений незрілістю цього чоловіка. Годину тому я припустив, що смерть Томаса спопелила його почуття, але тепер питаю себе, чи не був той ґрунт від початку неродючим. У цьому чоловікові не зростає нічого, крім жадоби.

— Як ти дізнався про правду? — питаю я.

— Цілком випадково, — каже він, спершись руками на стіну обабіч вікна. — Я пішов гуляти й натрапив на Карвера та Гелену, які сперечалися щодо майбутнього цього хлопчика. Вона все визнала.

— То чому ти не розлучився? — питаю я.

— Щоб усі знали про мою ганьбу? — приголомшено питає він. — Позашлюбними дітьми тепер важко здивувати, але уяви собі, що сказали б люди, якби дізналися, що лордові Гардкаслу наставив роги звичайний садівник! Ні, Денсе, така можливість не розглядалася.

— Що сталося після того, як ти дізнався?

— Я відпустив Карвера, дав йому один день, щоб він забрався з маєтку геть.

— Це був той самий день, коли він убив Томаса?

— Так; він розлютився через нашу сварку та…

Його очі мутні, червоні від випивки. Він осушав і знов наповнював свій келих весь ранок.

— Через кілька місяців Стенвін прийшов до Гелени з простягнутою рукою. Розумієш, Денсе, мене шантажують не напрямки. Йдеться про Гелену, а з нею — про мою репутацію. А я лише плачу за це.

— А як щодо Майкла, Івлін і Канінгема? — питаю я. — Вони знають про це?

— Напевно, ні. Цю таємницю важко зберігати навіть якщо не ділитися нею з дитиною.

— То як про це дізнався Стенвін?

— Упродовж дев'ятнадцяти років я багато разів ставив собі це питання, але до відповіді так і не наблизився. Можливо, він приятелював із Карвером, слуги ж-бо спілкуються, врешті-решт. А якщо не так, то я не знаю. Знаю лише, що якщо це оприлюднять, мені кінець. Ревенкорт ненавидить скандали, він не стане одружуватися з родиною, що фігурує на перших сторінках газет.

Його голос стає тихим, п'яним і злим; палець указує на мене:

— Не дай Івлін померти, і я дам тобі все, що попросиш, зрозуміло? Я не дам цій сучці коштувати мені статок, Денсе. Я цього не дозволю!

36

Пітер Гардкасл занурюється в п'яну хандру, тримаючи свій келих так, ніби боїться, що хтось його відійме. Вирішивши, що користі від нього більше не буде, я беру з миски з фруктами яблуко, прошу вибачити мене, виходжу з кімнати й зачиняю за собою двері, щоб він не побачив, що я йду нагору. Мені треба побалакати з Ґолдом, і я не хочу продиратися до нього крізь хмару запитань.

На вершині сходів мене вітає протяг, що кружляє та вертить повітря, прослизає в тріснуті вікна та під двері, ворушить розсипане на підлозі листя. Я згадую, як ішов цими коридорами, коли був Себастьяном Беллом і разом з Івлін шукав дворецького. Дивно думати про них тут, а ще дивніше пам'ятати, що Белл і я — одна й та сама людина. Його боягузтво мені огидне, але наразі між нами вже така відстань, що він видається окремим від мене. Він уже наче непристойна розповідь, почута колись під час вечірки. Чужий сором.

Денс ненавидить таких, як Белл, але я не можу бути швидким на осуд. Я не маю жодної гадки, ким за межами Блекгіту є я, у який спосіб я думаю, коли мене не всунуто всередину чужого розуму. Хто знає, можливо, я саме такий, як Белл… І чи це дійсно було б так вже й погано? Я заздрю його співчутливості так само, як заздрю розумові Ревенкорта та вмінню Денса дивитися крізь завісу в саму суть. Якщо я винесу з Блекгіту одну з цих рис, я пишатимуся нею.

Переконавшись, що я в коридорі сам, я входжу до кімнати, де Ґреґорі Ґолд висить, прив'язаний за зап'ястя. Він бурмоче, смикається від болю, намагається прогнати якийсь кошмар. Співчуття спонукає мене звільнити його, але Анна не залишила б його прив'язаним, якби не мала для цього дуже поважну причину.

Але мені з ним треба поговорити, тому я обережно трушу його, потім ще раз — сильніше.

Нічого.

Я даю йому ляпаса, потім плескаю на нього водою зі жбана, що стоїть поруч, але він залишається непритомним. Це жахливо. Снодійний засіб доктора Діккі непохитний, і хоч як би Ґолд не звивався, звільнитися від цього препарату йому не до снаги. Мене нудить, мороз проймає до кісток. Дотепер жахи майбутнього завжди були нечіткі, ілюзорні, наче силуети в тумані. Але це я, це моя доля. Ставши навшпиньки, я опускаю його рукави й бачу порізи на руці, які він показував мені вночі.

— Не виходь з карети, — бурмочу я, згадуючи його попередження.

— Відійди від нього, — каже за моєю спиною Анна. — Тихо й повільно розвернись. Двічі я не проситиму.

Я роблю, як вона каже.

Вона стоїть у дверях, націливши на мене рушницю. Біляве волосся вивалюється з-під чіпця, на обличчі лють. Її руки не тремтять, палець лежить на гачку. Один необережний рух — і вона безсумнівно вб'є мене заради захисту Ґолда. Хоч скільки б випробувань на мене не чекало, розуміння того, що чиясь турбота про тебе така глибока, розтоплює навіть Денсове серце.

— Це я, Анно, — кажу я. — Ейден.

— Ейден?

Рушниця трохи опускається, дівчина наближається й розглядає мої нові успадковані риси та зморшки.

— У книзі згадується, що ти стаєш старим, — каже вона, тримаючи рушницю однією рукою. — Але там не сказано, що твоє обличчя буде схоже на могильний камінь.

Вона киває на Ґолда.

— Милуєшся порізами? — питає вона. — Доктор вважає, що він це сам собі зробив. Бідолаха порізав власні руки.

— Чому? — перелякано питаю я, намагаючись уявити які-небудь обставини, за яких я став би себе різати.

— Ти маєш знати це краще, ніж я, — фиркає вона. — Побалакаймо там, де тепло.

Я йду за нею до кімнати навпроти, де дворецький мирно спить під простирадлами з білої бавовни. Світло надходить з високого вікна, в маленькому каміні тріщить вогонь. Подушка вимазана висохлою кров'ю, але в інших відношеннях це сцена спокою, приязні та дружби.

— Він уже прокидався? — кажу я, киваючи на дворецького.

— Ненадовго, в кареті. Ми нещодавно приїхали. Бідолаха ледве дихав. А як щодо Денса? Який він? — питає Анна, ховаючи рушницю під ліжком.

— Позбавлений почуття гумору, ненавидить сина, в інших відношеннях нормальний. Будь-хто кращий за Джонатана Дербі, — кажу я та наливаю собі склянку води з джбана, що стоїть на столі.

— Я зустрічалася з ним вранці, — каже вона відсутнім голосом. — Гадаю, бути в тій голові не дуже приємно.

— Це не було приємно, — кажу я й кидаю їй яблуко, що взяв у Гардкасла. — Ти сказала йому, що зголодніла, тож я приніс тобі ось це. Не був певний, чи ти мала вже можливість поїсти.

— Не мала, — каже вона й витирає яблуко об фартух. — Дякую.

Я підходжу до вікна й рукавом чищу в одному місці шибку. Звідси видно дорогу, на якій я з подивом бачу Чумного Лікаря, який указує на сторожку. Деніел стоїть біля нього, вони розмовляють.

Ця сцена непокоїть мене. Дотепер мій співбесідник докладав багато зусиль, щоб мати між нами перепону. А ця близькість видається радше співпрацею, неначе я якимось чином скорився Блекгіту, змирився зі смертю Івлін і запевненням Чумного Лікаря про те, що втекти може лише один з нас. Ніщо не може бути далі від правди. Знання того, що цей день можна змінити, дало мені віру продовжувати боротьбу… То про що вони там, в біса, розмовляють?

— Що ти бачиш? — питає Анна.

— Чумний Лікар розмовляє з Деніелом, — кажу я.

— Я з ним не знайома, — каже вона, кусаючи яблуко. — А хто в біса цей Чумний Лікар?

Я кліпаю очима:

— Зустрічатися з тобою в неправильному порядку стає важко.

— Принаймні, я лише одна, — каже вона. — Розкажи мені про цього лікаря.

Я швидко розповідаю їй свою історію розмов з Чумним Лікарем, починаючи від нашої першої зустрічі в кабінеті, коли я був Себастьяном Беллом, і далі, як він зупинив авто, коли я намагався втекти, а згодом докоряв мені за переслідування Меделін Обер у лісі, в тілі Джонатана Дербі. Здається, що відтоді минуло вже ціле життя.

— Схоже, ти завів собі друга, — каже вона, гучно жуючи.

— Він використовує мене, — кажу я. — Просто я не знаю, для чого.

— Може Деніел знає? Вони, схоже, знайшли спільну мову, — каже вона, теж підійшовши до вікна. — Не знаєш, про що вони розмовляють? Може, ти розв'язав убивство Івлін і забув мені розповісти?

— Якщо ми все зробимо правильно, не буде ніякого вбивства, — кажу я, не відводячи погляду від сцени внизу.

— То ти досі намагаєшся врятувати її, хоча Чумний Лікар сказав, що це неможливо?

— Зазвичай я ігнорую половину того, що він мені каже, — відсутнім голосом відповідаю я. — Назвімо це здоровим скепсисом до будь-якої поради, яку промовляють з-за маски. До того ж, я знаю, що цей день можна змінити, я бачив це.

— Боже мій, Ейдене! — сердито каже вона.

— Що не так? — схвильовано питаю я.

— Ось це не так, усе не так! — каже вона, емоційно розмахуючи руками. — Ми з тобою уклали угоду. Я сидітиму тут, у цій кімнатці й охоронятиму цих двох, а ти скористаєшся своїми вісьмома життями, щоб розв'язати вбивство.

— Саме це я й роблю, — кажу я, спантеличений її злістю.

— Ні, не це, — каже вона. — Ти зі шкіри пнешся, аби врятувати ту, чия смерть є нашим єдиним шансом звільнитися.

— Вона мій друг, Анно.

— Вона друг Белла, — заперечує Анна. — Вона познущалася з Ревенкорта й мало не вбила Дербі. З того, що я бачила, в довгій зимі тепла більше, ніж у тій жінці.

— Вона мала на те причини.

Це не стільки відповідь, скільки спроба її уникнути. Анна має рацію, Івлін уже давно не була моїм другом, і хоча спогади про її доброту залишаються зі мною, рухають мною не вони. Річ у чомусь іншому, чомусь глибшому, прихованому. Від самої ідеї залишити її помирати мене нудить. Не Денса, не будь-кого з решти носіїв. Нудить мене, Ейдена Бішопа.

На жаль, Анна не може більше мовчати, вона не дає мені можливості поміркувати над цим відкриттям.

— Мені байдужі її причини, мене цікавлять твої, — каже вона, вказуючи на мене. — Ти, можливо, не відчуваєш цього, але я в глибині душі певна, що пробула тут дуже довго. Йдеться про десятиріччя, Ейдене, я впевнена в цьому. Мені треба звільнитися, просто необхідно, і зараз, з тобою, мій найкращий шанс. Ти маєш вісім життів, ти врешті-решт підеш звідси. А я роблю все це один раз, а потім забуваю. Без тебе я застрягла тут, і що трапиться наступного разу, коли ти прокинешся Беллом, а мене не пам'ятатимеш?

— Я не залишу тебе тут, Анно, — наполягаю я, вражений відчаєм у її голосі.

— То розв'яжи це кляте вбивство, як тебе попросив Чумний Лікар, повір йому, коли він каже, що врятувати Івлін неможливо!

— Я не можу йому довіряти, — кажу я й відвертаюсь від неї, бо вже втрачаю самовладання.

— Чому? Решта з того, що він сказав, збулося. Він…

— Він сказав, що ти зрадиш мене! — кричу я.

— Що?

— Він сказав мені, що ти мене зрадиш, — повторюю я, вражений цим зізнанням.

Досі я жодного разу не вимовляв це звинувачення вголос, вважаючи за краще гнати його зі свого розуму. Тепер, коли я промовив його, воно стало реальною можливістю, і це мене турбує. Анна права: решта з того, що сказав Чумний Лікар, збулося, і хоч яким би сильним не був мій зв'язок з цією жінкою, я не можу бути повністю впевнений у тому, що вона не стане моїм ворогом.

Вона відсахується, ніби я її вдарив, і трусить головою.

— Я б нізащо… Ейдене, я ніколи цього не зроблю, клянуся.

— Він сказав, що ти пам'ятаєш про наш минулий цикл більше, ніж визнаєш, — кажу я. — Це правда? Є щось, що ти мені не розповідаєш?

Вона вагається.

— Це правда, Анно? — вимагаю я.

— Ні, — силувано каже вона. — Він намагається посварити нас, Ейдене. Я не знаю чому, але тобі краще не слухати його.

— У тому-то й річ! — кричу я їй. — Якщо Чумний Лікар каже правду про Івлін, то він каже правду і про тебе. А я цьому не вірю. Я вважаю, що йому від нас щось потрібно, щось таке, про що ми не знаємо, і він користується нами, щоб отримати це.

— Навіть якщо так, я не розумію, чому ти так наполегливо намагаєшся врятувати Івлін? — каже Анна, досі не оговтавшись після того, що я їй сказав.

— Тому що хтось збирається її вбити, — затинаюсь я. — І цей вбивця не робить це сам, а катує її, змушує її зробити це власноруч, та ще й так, щоб усі побачили. Це жорстоко, вбивцеві це подобається, а я не можу… Не важливо, подобається вона нам чи ні, чи каже правду Чумний Лікар; не можна вбивати когось і хвалитися цим! Вона невинна, а ми можемо це зупинити. І ми мусимо це зробити.

Я захекано затинаюсь, зависнув на краю спогаду, що вирвався через запитання Анни. Таке враження, ніби завіси розсунули й поміж ними стало майже видно чоловіка, яким я був колись. Вина та горе — це ключ, я певний у цьому. Саме вони привели мене в Блекгіт. Вони спонукають мене рятувати Івлін, але не це є моєю справжньою метою, зовсім ні.

— Був ще хтось, — повільно кажу я, хапаючись за край спогаду. — Здається, жінка. Я тут через неї, але я не міг її врятувати.

— Як її звали? — каже Анна, беручи мене за вкриті зморшками старі руки й дивлячись в очі.

— Я не можу згадати, — кажу я, відчуваючи в голові біль від зосередження.

— Це була я?

— Не знаю, — кажу я.

Спогад вислизає. На моїх щоках сльози, у грудях боляче. Я почуваюся так, ніби втратив когось, але не маю гадки, кого саме. Я дивлюся у великі карі очі Анни.

— Минуло, — слабко кажу я.

— Співчуваю, Ейдене.

— Не треба, — кажу я, відчуваючи, як мої сили повертаються. — Ми виберемося з Блекгіту, обіцяю тобі, але я маю робити це по-своєму. Я зроблю так, що все вийде, тобі просто треба повірити мені, Анно.

Я очікую на заперечення, але вона бентежить мене усмішкою.

— То з чого почнемо? — каже вона.

— Я збираюся знайти Гелену Гардкасл, — кажу я, витираючи обличчя хусточкою. — Ти знаєш що-небудь про Лакея? Минулої ночі він убив Дербі, і Денс навряд чи в безпеці.

— Взагалі-то, я дещо вигадала.

Вона зазирає під ліжко й виймає звідти альбом для замальовок, який розкриває та кладе мені на коліна. Це та сама книга, що веде її весь день, але тонкого мережива причин і наслідків, на яке я очікував, тут немає.

Як на мене, там взагалі нічого не розібрати.

— Мені ж начебто неможна бачити це? — питаю я, схиляючи голову, щоб було легше читати написане догори дриґом. — Яка честь!

— Це не честь, я лише дозволяю тобі побачити те, що тобі потрібно, — каже вона.

Окреслені попередження та нариси подій дня нашкрябані неслухняною рукою, на сторінках розміщені уривки розмов, і жодного контексту, що міг би їх пояснити. Я впізнаю кілька моментів, у тому числі квапний малюнок побиття дворецького Ґолдом, але більшість з цього для мене не має сенсу.

І лише коли перше враження від цього хаосу минає, я починаю бачити спроби Анни внести в нього порядок. За допомогою олівця вона ретельно понадписувала примітки для себе. Зроблено певні припущення, записано певні часи, наші розмови занотовано й у порівнянні з тими, що є в книзі, з них вилучено корисну інформацію.

— Сумніваюсь, що ти зможеш тут щось зрозуміти, — каже Анна. — Мені це дав один з твоїх носіїв. З таким самим успіхом він міг би написати це іноземною мовою. Багато з цього, здається, не має жодного сенсу, але я доповнюю, слідкую за тим, що ти робиш. Це все, що я про тебе знаю. Всі носії та все, що вони зробили. Це єдине, завдяки чому я встигаю за подіями, але книга не повна. Є прогалини. Ось чому мені потрібно, щоб ти сказав мені найкращий час, щоб звернутися до Белла.

— До Белла, навіщо?

— Цей Лакей шукає мене, тому ми скажемо йому, де я буду, — каже вона, пишучи на незакріпленому аркуші паперу записку. — Ми зберемо декого з твоїх носіїв і чекатимемо на нього, коли він свій ніж дістане.

— І як ми його спіймаємо? — питаю я.

— Заманимо ось цим, — вона простягає мені записку. — Якщо ти розповіси мені про день Белла, я покладу цю записку там, де він її знайде. Щойно я згадаю про це на кухні, за годину про цю зустріч знатимуть по всьому будинку. Лакей обов'язково почує про це.

«Не залишай Блекгіт, ти не єдиний, чиє життя залежить від тебе. Зустрінься зі мною біля мавзолею на родинному кладовищі о 10:20 вечора, і я все тобі поясню.

З любов'ю, Анна»

Я переношуюсь до того вечора, коли Івлін і Белл ішли по мокрому кладовищу з револьвером, а знайшли там лише тіні та вкритий кров'ю розбитий компас.

Ці ознаки майбутнього не надто надихають, але ж і визначеним усе не назвеш. Це ще один з фрагментів майбутнього, поки що не зв'язаний з картиною, і поки я в нього не потраплю, я не знатиму, що він означає.

Анна чекає на мою реакцію, але моє тривоги недостатньо, щоб заперечувати.

— Ти бачив, чим це закінчується, що з цього виходить? — питає вона, нервово смикаючи манжет свого рукава.

— Не знаю, але кращого плану ми не маємо, — кажу я.

— Нам буде потрібна допомога, а в тебе закінчуються носії.

— Не турбуйся, я знайду підмогу.

Я виймаю з кишені авторучку й додаю до повідомлення ще один рядок, який стане для Белла причиною багатьох тривог.

«О, і не забудь про свої рукавички, вони горять».

37

Я чую коней раніше, ніж бачу: попереду десятки підків цокають по бруку. Не забарився і їхній запах, затхлий душок, змішаний зі смородом гною, і цей міцний букет не може розігнати навіть вітер. І лише після того, як мене вразила їхня аура, я нарешті бачу самих тварин: близько тридцяти з них конюхи виводять зі стаєнь на дорогу, що веде до селища, і запрягають в карети.

Конюхи ведуть коней пішки, їхня уніформа складається з пласких картузів, білих сорочок та просторих сірих штанів; це робить їх такими самими схожими один на одного, як коні, за якими вони доглядають.

На копита я дивлюся стурбовано. Раптовий спогад нагадує мені, як, коли я був хлопчиком, кінь скинув мене з себе, копита тварюки зачепили мої груди, кістки тріснули…

«Не піддавайся Денсові».

Я зусиллям звільняюся від спогадів свого носія й опускаю руку, яка інстинктивно підіймалася до шраму на моїх грудях.

Це стає дедалі гірше.

Особистість Белла взагалі майже не з'являлася, але поміж хтивістю Дербі й манерами та дитячими спогадами Денса важко втримувати прямий курс.

Кілька коней у центрі маси покусують своїх сусідів, по гнідому мускулястому потоку прокочується хвиля неспокою. Цього вистачає, щоб я зробив необдуманий крок з дороги й прямісінько в купку гною.

Коли я намагаюся струсити цей бруд, один з конюхів відходить від гурту.

— Вам чимось допомогти, пане Денс? — питає він, вітаючи мене здійнятим кашкетом.

— Ми знайомі? — питаю я, здивований, що він мене впізнав.

— Перепрошую, сер, мене звати Освальд, сер, я сідлав учора вашого жеребця. Це пречудово, сер, бачити на коні джентльмена. Тепер уже мало хто вміє так їздити верхи.

Він усміхається, демонструючи коричневі від тютюну зуби: два рядки з прогалинами.

— Авжеж, авжеж, — кажу я, а тим часом коні, проходячи повз нас, поштовхують його спину. — Взагалі-то, Освальде, я шукав леді Гардкасл. Вона мала зустрітися з Альфом Міллером, старшим конюхом.

— Про її світлість я не знаю, сер, але з Альфом ви щойно розминулися. Пішов із кимось десять хвилин тому. Можу припустити, що вони пішли до озера, бо обрали стежку, що йде вздовж вигулу. Це праворуч після того, як пройдете під аркою, сер. Певно, ви ще можете наздогнати їх, якщо поспішатимете.

— Дякую, Освальде.

— Нема за що, сер.

Приклавши руку до кашкета, він повертається до юрби.

Тримаючись краю дороги, я йду далі до конюшні, розхитаний брук сильно сповільнює мене. У своїх інших носіях, коли камінь піді мною рухається, я можу просто відстрибнути. Але старі ноги Денса недостатньо рухливі, і кожного разу, коли камінь піді мною хитається, мені крутить гомілки та коліна, я ризикую впасти.

Коли я роздратовано проходжу під аркою, я бачу, що весь двір закидано вівсом, сіном і розтовченими овочами, а якийсь хлопчик з усіх сил намагається замести сміття в кути. Впоратися з цим йому було б набагато легше, якби він не був удвічі менший за свою мітлу. Коли я проходжу повз нього, він боязко зиркає на мене й намагається зняти кашкет, але натомість впускає той через вітер. Востаннє я його бачу, коли він мчить через весь двір за кашкетом, неначе в тому сховані всі його мрії.

Доріжка, що йде вздовж вигулу, являє собою лише багнисту стежку з калюжами, і мої штани забруднюються ще до того, як я пройшов півшляху. Під ногами хрустять гілки, зверху на мене крапає. У мене відчуття, ніби за мною стежать, і хоча для цього немає жодної причини, окрім нервів, я готовий заприсягнутися, що відчуваю чиюсь присутність серед дерев, пару очей, що стежать за кожним моїм кроком. Я можу лише сподіватися, що помиляюсь, бо якщо на цю стежку вистрибне Лакей, я занадто слабий, щоб битися, і занадто повільний, щоб утекти. Залишок мого життя триватиме рівно стільки, скільки Лакеєві потрібно, щоб вибрати спосіб убити мене.

Не побачивши ні старшого конюха, ні леді Гардкасл, я остаточно жертвую своїми манерами й біжу підтюпцем, забрьохуючи собі спину.

Незабаром стежка відхиляється від вигулу до лісу, і чим далі я віддаляюся від конюшні, тим сильнішим стає відчуття, що за мною стежать. Я продираюся вперед, одяг чіпляється за ожину, але зрештою я чую гомін голосів, що наближаються, та плескіт води об берег. Мене охоплює полегшення, і я розумію, що на весь цей час затамував подих. Ще два кроки, і ми стикаємося лицем до лиця, але в компанії старшого конюха йде не леді Гардкасл, а Канінгем, камердинер Ревенкорта. На ньому цупке пальто та довгий фіолетовий шарф, який він з усіх сил намагатиметься з себе зняти, коли перерве розмову Ревенкорта з Деніелом. Банкір має наразі спати в бібліотеці.

Судячи з того, як їх сполохала зустріч зі мною, вони обговорювали щось серйозніше, ніж звичайні плітки. Першим оговтується Канінгем, він дружньо всміхається.

— Пане Денс, яка приємна несподіванка, — каже він. — Що змусило вас вийти в таку негоду?

— Я шукаю Гелену Гардкасл, — кажу я, дивлячись то на Канінгема, то на конюха. — Я був упевнений, що вона пішла сюди разом із вами, пане Міллер.

— Ні, сер, — каже Міллер, мнучи руками кашкет. — Зустріч із нею має бути в моєму будинку, сер. Я саме туди зараз повертаюся.

— Отже, ми всі троє в одному човні, — каже Канінгем. — Я теж сподівався перехопити її. Ходімо разом? Моя справа не вимагає багато часу, але я залюбки зачекаю.

— І яка саме ваша справа? — питаю я, коли ми починаємо йти до конюшні. — Наскільки мені відомо, ви вже зустрічалися з леді Гардкасл перед сніданком.

Прямота мого запитання на мить псує йому настрій, на його обличчі спалахує та щезає роздратованість.

— Кілька доручень лорда Гардкасла, — каже він. — Ви ж розумієте, як воно. Одна халепа призводить до іншої.

— Але ви бачилися з господинею сьогодні? — питаю я.

— Так, рано вранці.

— І як вона вам?

Він знизує плечима й насуплює лоб:

— Не можу знати. Наша розмова була дуже коротка. Дозвольте спитати, пане Денсе, чому ви мене розпитуєте? У мене відчуття, ніби мене притягнули до суду.

— Крім вас, леді Гардкасл сьогодні ніхто не бачив. Це видається мені дивним.

— Напевно, вона не хоче, щоб їй докучали розпитуваннями, — палко каже він.

До будинку старшого конюха ми приходимо роздратовані, пан Міллер надзвичайно ніяково запрошує нас усередину. Тут так само охайно та акуратно, як і під час мого минулого візиту, хоча й надто тісно для трьох чоловіків та їхніх секретів.

Я сідаю за стіл, Канінгем розглядає книжкову полицю, а конюх метушиться, з усіх сил намагаючись прибрати в уже прибраному приміщенні.

Ми чекаємо десять хвилин, але леді Гардкасл не з'являється.

Мовчання порушує Канінгем.

— Що ж, схоже на те, що леді має інші плани, — каже він і дивиться на годинник. — Я краще піду, на мене чекають у бібліотеці. Доброго вам ранку, пане Денс, пане Міллер! — каже він, киває нам, потім відчиняє двері й уходить.

Міллер нервово дивиться на мене.

— А ви, пане Денс? — питає він. — Ви ще чекатимете?

Я ігнорую це питання й підходжу до каміна, де він стоїть.

— Про що ви розмовляли з Канінгемом? — питаю я.

Він дивиться у вікно, неначе відповідь йому має принести посланець. Я клацаю пальцями перед його обличчям, привертаючи його водянисті очі до себе.

— На разі я просто цікавлюся, пане Міллер, — кажу я тихим голосом, що сочиться неприємними натяками. — Приблизно за хвилину я почну дратуватися. Розкажіть мені, про що ви розмовляли.

— Йому був потрібен провідник, — каже він, закопиливши нижню губу так, що стає видно рожеву внутрішню частину. — Хотів побачити озеро.

Не знаю, якими талантами володіє пан Міллер, але вміння брехати серед них відсутнє. Його пристаркувате обличчя складається зі зморшок і навислих складок, на цій сцені вдосталь місця для прояву його емоцій. Насупив лоб — трагедія, всміхнувся — фарс. А будь-яка брехня руйнує всю виставу.

Поклавши руку йому на плече, я нахиляюся до нього й дивлюся, як його очі тікають від мого погляду.

— Чарльз Канінгем виріс у цьому маєтку, пане Міллер, і ви це чудово знаєте. Він не потребував провідника. Отже, про що ви розмовляли?

Він хитає головою:

— Я обіцяв…

— Я теж умію обіцяти, Міллере, але мої обіцяння вам не сподобаються.

Мої пальці стискають його ключицю так сильно, що він кривить обличчя.

— Він питав про вбитого хлопчика, — неохоче каже він.

— Про Томаса Гардкасла?

— Ні, сер, про іншого.

— Про якого іншого?

— Про Кіта Паркера, він працював на конюшні.

— Який ще Паркер? Що ви верзете?

— Про нього ніхто не пам'ятає, сер, він недостатньо важливий, — каже він крізь зуби. — Один з моїх хлопчиків. Чудовий хлопець, близько чотирнадцяти. Зник приблизно за тиждень до того, як помер майстер Томас. Двійко констеблів приїжджали, шукали його в лісі, але тіло знайти не змогли, тому сказали, що він утік. Кажу вам, сер, він не міг утекти! Любив свою маму, любив роботу. Він би не втік. Я і тоді казав це, але ніхто не слухав.

— Потім його знайшли?

— Ні, сер, не знайшли.

— І саме це ви розповіли Канінгемові?

— Так, сер.

— Це все, що ви йому розповіли?

Його очі соваються туди-сюди.

— Було ще щось, так? — питаю я.

— Ні, сер.

— Не брешіть мені, Міллере, — холодно кажу я.

Денс ненавидить, коли хтось намагається обманути його, він у такому випадку вважає, що обманщик натякає на його довірливість або дурість. Для того, щоб спробувати обманути, брехун має вірити, що сам є розумнішим за того, кому бреше, і це припущення Денс вважає гротескно образливим.

— Я не брешу, сер, — заперечує старший конюх, і на його лобі пульсує вена.

— Брешете! Розкажіть мені все, що знаєте! — вимагаю я.

— Я не можу.

— Або ви розкажете, або я вас знищу, пане Міллер, — кажу я, даючи волю своєму носію. — Я заберу у вас усе, що ви маєте, до останнього стібка на одязі, до останнього заощадженого пенса.

Денсові слова ллються з мого рота, і кожне сочиться отрутою. Саме так він веде свій бізнес: бомбардує опонентів погрозами, залякує. З певної точки зору Денс може бути не кращим, ніж Дербі.

— Я відкопаю кожну…

— Уся та історія — брехня! — вибовкує Міллер.

Його обличчя зблідло, очі зацьковані.

— Що це означає? Розповідайте! — наказую я.

— Сказали, що майстра Томаса убив Чарлі Карвер, сер.

— То й що з тим?

— Він не міг його вбити, сер. Ми з Чарлі приятелювали. Чарлі того ранку посварився з лордом Гардкаслом і був звільнений, а тому вирішив взяти компенсацію.

— Компенсацію?

— Кілька пляшок бренді, сер, з кабінету лорда Гардкасла. Просто зайшов туди й узяв.

— Отже, він украв кілька пляшок бренді, — кажу я. — Яким чином це доводить його невинність?

— Він прийшов до мене після того, як я відправив міс Івлін кататися на її поні, і повів мене до себе. Сказав, що хоче востаннє випити з другом. Хіба я міг відмовити? Ми випивали з тих пляшок удвох, я та Чарлі, але десь за півгодини до вбивства він сказав, що мені треба піти.

— Піти? Чому?

— Він сказав, що хтось має прийти до нього.

— Хто?

— Не знаю, сер, він не сказав. Він тільки… — конюх замовкає й обмацує питання, шукаючи тріщину, в яку може провалитися.

— Що? — вимагаю я.

Бідолашний дурник ламає собі руки, длубає лівою п'яткою килимок.

— Він сказав, що все влагодили, сер, що йому допоможуть отримати хороше місце деінде. Я подумав, можливо…

— Так?

— Те, як він розмовляв, сер… Я подумав…

— Та кажіть уже, заради Бога, Міллере!

— Леді Гардкасл, сер, — каже він, вперше не відвівши погляд. — Я подумав, що він міг мати зустріч із леді Геленою Гардкасл. Вони завжди були наче дружні.

Моя рука падає з його плеча.

— Але ви не бачили, щоб вона прийшла, так?

— Я…

— Отже, ви не пішли, так? — кажу я, побачивши на його обличчі вину. — Ви хотіли побачити, хто прийде, тому сховалися десь неподалік.

— Лише на хвилиночку, сер, щоб переконатися, що в нього все добре!

— Чому ви нікому про це не розповіли? — кажу я, нахмурившись.

— Мені було наказано не розповідати, сер.

— Хто наказав це?

Він дивиться на мене, в мовчанні відчайдушна мольба.

— Хто, чорти забирай?! — наполягаю я.

— Ну, леді Гардкасл, сер. Ось чому я… Ну, хіба вона б дозволила Чарлі вбити її сина? І якби він убив, вона б не казала мені мовчати про це. Це ж нелогічно, так? Він має бути невинний.

— І ви тримали це в секреті всі ці роки?

— Я боявся, сер. Жахливо боявся, сер.

— Гелени Гардкасл?

— Ножа, сер. Того, яким убили Томаса. Його знайшли в будинку Карвера, він був схований під мостинами. Саме ніж його зрештою і згубив.

— Чому ви боялися цього ножа, Міллере?

— Бо він був мій, сер. То був ніж з підкови. Він зник з мого будинку за два дні до вбивства. Ніж і гарна ковдра з мого ліжка. Я думав, що можуть звинуватити мене, сер. Ніби я був з Карвером, сер.

Наступні три хвилини наче в тумані, мої думки вирують далеко. Я нечітко пам'ятаю, як обіцяю берегти секрети Міллера, так само нечітко розуміючи, що йду з його будинку й мокну під дощем, прямуючи назад, в особняк.

Майкл Гардкасл сказав мені, що того ранку, коли було вбито Томаса, з Чарлі Карвером був ще хтось, хто втік, кого Стенвін зачепив шротом, стреливши з рушниці. Чи могла бути цим «хтось» леді Гардкасл? Якщо так, її поранення треба було лікувати непримітно.

«Доктор Діккі?»

Того вікенду, коли було вбито Томаса, Гардкасли влаштовували вечірку; за словами Івлін, на цей бал було запрошено тих самих гостей. Діккі сьогодні тут, тож цілком імовірно, що він був тут і дев'ятнадцять років тому.

«Він нічого не скаже, він відданий, як пес».

— Він уплутаний у торгівлю Белла наркотиками, — кажу я, згадавши Біблію з помітками, яку бачив у його кімнаті, коли був Джонатаном Дербі. — Цим можна натиснути на нього й вичавити з нього правду.

Моє хвилювання зростає. Якщо Діккі підтвердить, що леді Гардкасл було поранено в плече, вона буде підозрюваною в смерті Томаса. Але якого біса їй позбавляти життя власного сина або дозволяти Карверові — якого вона, за словами лорда Гардкасла, кохала — брати на себе вину за це?

Це почуття — найближче, що буває в Денса до радості; старий юрист усе своє життя переслідував факти, неначе мисливський собака, що почув запах крові, і лише коли Блекгіт здіймається над виднокраєм, я остаточно повертаюся на землю. З такої відстані, такими слабкими очима, будинок видно розмитим, тріщини зникли, Блекгіт виглядає таким, яким мав бути раніше, коли молода Міллісент Дербі проводила тут літо з Ревенкортом і Гардкаслами, коли діти без страху грали в лісі, а їхні батьки насолоджувалися вечірками та музикою, сміхом і співами.

Як прекрасно тут мало бути.

Можна зрозуміти, чому Гелена Гардкасл може тужити за тими днями й навіть намагатися відновити їх, влаштувавши ще одну вечірку. Зрозуміти можна, але лише дурень прийме це як причину того, що тут відбувається.

Блекгіт неможливо відновити. Убивство Томаса Гардкасла спорожнило його навіки, зробило його вартим лише руйнування, але вона попри все запросила тих самих гостей на таку саму вечірку, рівно через дев'ятнадцять років. Минуле вирили та вдягнули, але з якою метою?

Якщо Міллер не помиляється, якщо Чарлі Карвер не вбивав Томаса Гардкасла, то є ймовірність, що це зробила Гелена Гардкасл, і саме вона сидить у центрі сплетеного нею жахливого павутиння, в якому ми всі заплуталися.

Цілком можливо, це вона планує вбити сьогодні ввечері Івлін, а я досі не маю жодної ідеї навіть як знайти цю жінку, не кажучи вже про те, щоб зупинити.

38

Кілька джентльменів палять біля стін Блекгіту й діляться розповідями про вчорашнє пияцтво. Коли я йду сходинками вгору, мене зустрічають їхні радісні вітання, але я проходжу мовчки. Мої ноги болять, поперек вимагає полежати в ванні, але я не маю на це часу. За півгодини починається полювання, яке я не можу пропустити. Я маю забагато питань, а більшість відповідей підуть в ліс із рушницями.

Взявши у вітальні графин віскі, я йду до своєї кімнати й випиваю дві чарки міцного, щоб полегшити біль. Я відчуваю заперечення Денса, його відразу не тільки до того, що я визнаю наявність дискомфорту, але й до моєї потреби притупити його. Мій носій ставиться до того, що з ним відбувається, з презирством, старіння він вважає злоякісністю, хирінням.

Знявши з себе брудний одяг, я підходжу до дзеркала, збагнувши, що досі не маю гадки, який вигляд має цей Денс. Вдягати кожного ранку нове тіло вже стало буденністю, тому дивитися мене спонукає лише надія побачити щось від справжнього Ейдена Бішопа.

Денсові майже вісімдесят років, зовні він такий самий сірий і висушений, як і зсередини. Він майже лисий, обличчя схоже на річку зморшок, що стікає з його черепа, пришпилену лише великим римським носом. Обабіч від того носа маленькі сиві вуса та темні, позбавлені життя очі, що не кажуть про чоловіка за ними нічого, крім хіба що натяку на те, що за ними може й не бути чоловіка. Анонімність видається рушійною силою Денса, чий одяг — переважно якісний — майже весь складається з відтінків сірого, і лише носові хусточки та краватки-метелики пропонують якусь подобу кольору. Але навіть у їхньому випадку він надає перевагу або темно-червоному, або темно-синьому, справляючи враження людини, що замаскувалася у власному житті.

Його мисливський костюм дещо тугий у поясі, але згодиться. Зігрівши горло ще одним келихом віскі, я перетинаю коридор і стукаю у двері доктора Діккі.

З того боку наближаються кроки, Діккі широко розчиняє двері. Він одягнений для полювання.

— Я так багато не працюю навіть у своєму кабінеті, — бурчить він. — Попереджаю вас, цього ранку я вже лікував ножові поранення, втрату пам'яті та сильне побиття, тож якою б не була ваша хвороба, сподіваюся, що вона дуже цікава. І, бажано, вище поясу.

— Ви продаєте наркотики через Себастьяна Белла, — прямо кажу я й бачу, як посмішка зникає з його обличчя. — Він продає, ви постачаєте.

Білий, як простирадло, він намагається не впасти, хапається за одвірок.

Побачивши його слабість, я користуюсь своєю перевагою.

— Тед Стенвін непогано заплатив би за цю інформацію, але мені не потрібен Стенвін. Мені треба знати, чи лікували ви Гелену Гардкасл або будь-кого іншого від вогнепального поранення того дня, коли було вбито Томаса Гардкасла?

— Поліція ставила мені тоді це запитання, і я відповів чесно, — хрипить він, розслаблюючи комірець. — Ні, не лікував.

Я насуплюю лоб і відвертаюся від нього.

— Піду до Стенвіна, — кажу я.

— Чорти вас забирай, я правду кажу! — каже він і хапає мене за руку.

Ми дивимося один одному в очі. У нього вони старі й тьмяні, освітлені лише страхом. Те, що він побачив у моїх, змушує його відразу відпустити мене.

— Гелена Гардкасл любить своїх дітей сильніше за своє життя, а Томаса вона любила найсильніше, — наполягає він. — Вона не могла зробити йому боляче, просто не змогла б! Клянуся вам своєю честю джентльмена, того дня ніхто не приходив до мене з пораненням, і я не маю жодної гадки, кого підстрелив Стенвін.

Упродовж секунди я дивлюся в його благальні очі, шукаючи яку-небудь ознаку обману, але він каже правду, я певний в цьому.

Я розчаровано відпускаю лікаря й повертаюся до вестибюля, де решта джентльменів збираються, палять і базікають, чекаючи на початок полювання. Я був певний, що Діккі підтвердить причетність Гелени, і тим дасть мені початкову точку для смерті Івлін.

Мені треба мати краще уявлення про те, що сталося з Томасом, і я знаю, кого треба про це спитати.

Шукаючи Теда Стенвіна, я заходжу до вітальні, де знаходжу Філіпа Саткліфа, який вдягнувся в мисливський костюм з зеленого твіду й атакує клавіші фортепіано, виявляючи велике завзяття та мале вміння, і ця майже-музика переносить мене назад, до мого першого ранку в цьому будинку — до спогаду, який наразі проживає Себастьян Белл, що стоїть самотній і зніяковілий у дальньому куті, тримаючи в руці напій, назву якого навіть не знає. Мій жаль до нього урівноважує роздратування Денса — старий адвокат не терпить будь-яке незнання. Якби він мав шанс, він виклав би Беллові все, і до дідька всі наслідки; мушу визнати, мене ця ідея теж спокушає.

Чому Беллові неможна знати, що він сьогодні вранці бачив камеристку Меделін Обер, а не Анну? І що жодна з них не загинула, тож він даремно почувається винним? Я міг би пояснити цикли, що вбивство Івлін є ключем до втечі, щоб він не витрачав свій день Дональдом Девісом на спробу втечі. «Канінгем — син Чарлі Карвера, — сказав би я йому, — і виглядає на те, що він намагається довести, що Карвер не вбивав Томаса Гардкасла. Коли настане час, саме цією інформацією ти шантажуватимеш Канінгема, бо Ревенкорт ненавидить скандали й майже напевно здихається камердинера, якщо дізнається про все». Я б розповів йому про загадкову Фелісіті Медокс і, найголовніше, про Гелену Гардкасл, бо кожний шлях повертає мене до зниклої господині цього будинку.

«Це не спрацює».

— Я знаю, — з жалем кажу я.

Белл спершу подумає, що я втік з божевільні, а коли зрештою збагне, що то все правда, його розслідування змінить день докорінно. Хоч як би я не хотів допомогти йому, зараз я надто близький до відповіді, щоб ризикувати руйнуванням цього циклу.

Беллові доведеться розбиратися самому.

Чиясь рука бере мене за лікоть — з тарілкою в руці біля мене з'явився Крістофер Петтіґрю. Я ще ніколи не бачив його зблизька, і якби не бездоганні манери Денса, моя огида була б очевидна з мого обличчя. Зблизька він має такий вигляд, ніби його щойно вирили з могили.

— Незабаром ми його здихаємося, — каже Петтіґрю, киваючи через моє плече на Теда Стенвіна, який пригощається зі столу холодними закусками й з очевидною відразою поглядає на гостей примруженими очима.

До цієї миті я завжди вважав його простим нахабою, але тепер бачу, що річ не тільки в цьому. Його бізнес — шантаж, а це означає, що він знає кожний секрет, кожний прихований сором, кожну можливість скандалу, кожний гріх у цьому домі. Навіть гірше: він знає, що кому зійшло з рук. Він зневажає всіх у Блекгіті, в тому числі й себе самого, за те, що захищає їхні секрети, тому кожного дня знаходить собі чвари, щоб трохи розважитися.

Хтось проштовхується повз мене, з бібліотеки прибуває спантеличений Чарльз Канінгем з Ревенкортовим листом у руці, а покоївка Люсі Гарпер прибирає тарілки, не відаючи про події, що назрівають навколо неї. З раптовим болем я розумію, що вона трохи схожа на мою померлу дружину Ребекку. Коли та була молода, звісно. Є схожість у рухах, в обережності дій, неначе…

«Ребекка була не твоєю дружиною».

— Клятий Денс, — кажу я, звільняючись від нього.

— Прошу, я не розчув тебе, — насупивши лоб, каже мені Петтіґрю.

Сильно зашарівшись, я розкриваю рот, щоб відповісти, але мене відволікає спроба бідолашної Люсі Гарпер протиснутися повз Стенвіна, щоби принести чисту тарілку. Вона гарніша, ніж я пам'ятаю, синьоока, з веснянками, неслухняне руде волосся не вдалося повністю сховати під чепець.

— Дозволь-но, Теде, — каже вона.

— «Теде»?! — сердито каже він, хапає її зап'ястя й стискає так, що вона кривиться від болю. — За кого в біса ти мене маєш, Люсі? Для тебе я пан Стенвін, я з пацюками з прислуги більше не знаюся!

Шокована та перелякана, вона дивиться навколо, шукаючи допомоги.

На відміну від Себастьяна Белла, Денс — уважний спостерігач людської природи, а тому, коли я бачу цю сцену, мене вражає дещо дивне. Коли я вперше став свідком цього, я помітив лише страх Люсі; але ж вона не тільки перелякана, вона здивована. Навіть засмучена. А найдивніше, те саме можна сказати й про Стенвіна.

— Відпусти її, Теде, — каже від дверей Деніел Колрідж.

Решта конфронтації минає саме так, як я її пам'ятаю, потім Деніел бере Белла й відводить його до кабінету знайомити з Майклом, злегка кивнувши мені по дорозі.

— Ходімо? — питає Петтіґрю. — Здається, наша розвага скінчилася.

Мені кортить піти шукати Стенвіна, але я не маю бажання вдиратися сходами вгору, щоб потрапити до східного крила, бо знаю, що він піде на полювання. Я вирішую, що краще буде зачекати його тут.

Проштовхуючись крізь приголомшений натовп, ми дістаємося до вестибюля, звідти виходимо на під'їзну доріжку, а там на нас уже чекає Саткліф, а з ним Герінгтон і ще двійко чоловіків, яких я не впізнаю. Темні хмари видираються одна на одну, чреваті дощем, який литиме на Блекгіт, як я вже бачив кілька разів. Мисливці юрбляться, притримують руками кашкети та піджаки, коли їх смикають тисячі злодійських рук вітру. Схоже, лише собаки радіють, натягують свої повідці й гавкають у темінь. Це буде огидний день, і розуміння того, що я мушу в нього йти, робить його ще гіршим.

— Агов! — каже Саткліф, побачивши нас; на плечах в нього видно лупу.

Герінгтон киває нам, намагаючись зішкрябати зі своїх черевиків якусь гидоту.

— Ви бачили маленьку розборку між Деніелом Колріджем і Стенвіном? — питає він. — Здається, ми зробили ставку на того, кого треба.

— Побачимо, — похмуро каже Саткліф. — А куди подівся Деніел?

Я дивлюся навколо, але Деніела ніде не видно, тож у відповідь я можу лише знизати плечима.

Єгері видають дробовики тим, хто не привіз власні, в тому числі й мені. Мій почищено й змащено, його зламано, щоб було видно встромлені в дула два набої. Інші, схоже, мають досвід щодо вогнепальної зброї, вони відразу перевіряють мушки, цілячись в уявну ціль на небі, але Денс не поділяє їхній ентузіазм до переслідування, залишаючи мене дещо спантеличеним. Подивившись кілька хвилин, як я верчу в руках свою рушницю, нетерплячий єгер показує мені, як покласти її на передпліччя, дає мені коробку набоїв і переходить до наступного чоловіка.

Мушу визнати, що з рушницею я почуваюся краще. Весь день я відчував на собі погляди, тому радію, що посеред лісу матиму зброю. Лакей безсумнівно чекатиме нагоди спіймати мене самого, і хай мене чорти заберуть, якщо я спрощу йому цю задачу.

Наче нізвідки з'являється Майкл Гардкасл — стоїть біля нас, дмухає на руки, щоб зігріти.

— Вибачте за затримку, панове, — каже він. — Батько просить його вибачити, але щось трапилося. Він попросив нас вирушати без нього.

— А що нам робити, якщо ми знайдемо Беллову мертву жінку? — іронічно питає Петтіґрю.

Майкл докірливо дивиться на нього.

— Виявіть трохи християнського співчуття, будь ласка, — каже він. — Доктор зазнав негараздів.

— Щонайменше п'ять пляшок! — каже Саткліф, і всі, крім Майкла, регочуть. Побачивши осудливий вигляд молодшого чоловіка, Саткліф підіймає руки: — Ну ж бо, Майкле, ти бачив, у якому стані він був учора ввечері. Невже ти віриш, що ми дійсно щось знайдемо? Ніхто не зник, він марив.

— Белл би такого не вигадав, — каже Майкл. — Я бачив його руку, хтось пошматував його шкіру.

— Певно, впав на власну пляшку, — пирхає Петтіґрю і тре долоні, щоб зігрітися.

Нас перебиває єгер, який дає Майклові чорний револьвер. За винятком довгої подряпини вздовж ствола, ця зброя нічим не відрізняється від пістолета, який Івлін візьме ввечері на кладовище — один з двох, що були взяті з кімнати Гелени Гардкасл.

— Я змастив його, сер, — каже єгер, торкається пальцями кашкета і йде геть.

Майкл ховає зброю в кобуру, що висить на його ремені й продовжує розмову, не помічаючи моєї зацікавленості.

— Не знаю, чому це всіх так дратує, — продовжує він. — Це полювання планувалося кілька днів, ми лише підемо в іншому напрямку, ніж збиралися, от і все. Якщо щось помітимо — добре. Якщо ні — заспокоївши доктора, ми нічого не втрачаємо.

На мене дивляться кілька пар очікувальних очей: у таких речах голос Денса зазвичай вирішальний. Необхідності відповідати мене позбавляє гавкіт собак, яких єгері трохи відпустили, і тепер пси тягнуть наш загін через газон до лісу.

Озираючись на Блекгіт, я шукаю Белла. Він стоїть біля вікна кабінету, його тіло наполовину сховане червоними оксамитовими завісами. У такому освітленні та з такої відстані він чимось схожий на привида, хоча в цьому випадку, не він залякує будинок, а радше навпаки.

Інші мисливці вже входять у ліс, і на той час, коли я зрештою наздоганяю, група розбилася на кілька менших. Мені треба поговорити зі Стенвіном про Гелену, але він іде швидко, тримається осторонь нас. Я його майже не бачу, про розмову навіть не йдеться, і зрештою я здаюсь, вирішую спіймати його під час відпочинку.

Боячись наткнутися на Лакея, я йду разом із Саткліфом і Петтіґрю, які досі міркують над наслідками угоди Деніела з Гардкаслом. Радісний настрій триває недовго. Ліс пригнічує, вже за годину будь-яка репліка вимовляється пошепки, а ще за двадцять хвилин розмови взагалі припиняються. Навіть собаки замовкають, вони лише нюхають землю та тягнуть нас глибше в темряву. Рушниця заспокоює мене своєю вагою, тому я міцно притуляю її до себе, швидко втомлююсь, але ніколи не дозволяю собі відстати надто сильно.

— Отримуй задоволення, старий, — каже позаду мене Деніел Колрідж.

— Прошу? — повільно виринаю я зі своїх думок.

— Денс — один з непоганих носіїв, — каже Деніел. — Гарний розум, спокійні манери, досить рухоме тіло.

— Це досить рухоме тіло почувається так, ніби пройшло вже тисячу миль, а не десять, — кажу я, чуючи у своєму голосі втому.

— Майкл подбав, щоб мисливський загін розділився, — каже він. — Старші джентльмени перепочинуть, а молодші підуть далі. Не турбуйся, незабаром ти матимеш можливість розслабити ноги.

Поміж нами з'являються густі куширі, і ми змушені продовжувати бесіду наосліп, як двоє коханців у лабіринті.

— До біса дратує бути постійно втомленим, — кажу я, час від часу бачачи його мигцем крізь листя. — Скоріше б уже відчути молодість Колріджа.

— Не дозволяй його гарному обличчю дурити тебе, — каже він. — Душа Колріджа чорна, як безодня. Утримання його під контролем виснажує. Повір мені, коли ти носитимеш це тіло, ти згадуватимеш про Денса з неабиякою приязню, тож насолоджуйся ним, поки можеш.

Кущі закінчуються, і Деніел отримує можливість іти поруч зі мною. У нього синець під оком, а ще він накульгує, кривлячись на кожному кроці від болю. Я пам'ятаю, що бачив ці поранення під час вечері, але у ніжному світлі свічок вони видавалися менш серйозними. Певно, обличчя видає мій шок, бо він слабко всміхається.

— Це не так погано, як виглядає, — каже він.

— Що сталося?

— Гнався по коридорах за Лакеєм, — каже він.

— Ти пішов без мене? — кажу я, дивуючись його безрозсудності.

Коли ми планували ловити Лакея під будинком, було очевидно, що для успіху цієї справи потрібно щонайменше шестеро людей, по двоє на кожний з трьох виходів. Коли Анна відмовилася допомагати, а Дербі знепритомнів після удару по голові, я припустив, що Деніел облишить цю ідею. Але виявилося, що Дербі — не останній з моїх відчайдушних носіїв.

— Не мав іншого вибору, — каже він. — Думав, що спіймав його. Виявилося, помилявся. На щастя, вдалося відбитися від нього раніше, ніж він схопив ніж.

Кожне його слово просякнуте злістю. Я можу лише уявити, що це таке — бути настільки зосередженим на майбутньому, що теперішній час захоплює тебе зненацька.

— Ти вже знайшов спосіб звільнити Анну? — питаю я.

Болісно застогнавши, Деніел поправляє на руці рушницю. Навіть шкутильгаючи з моєю повільною швидкістю він ледь спроможний тримати спину рівно.

— Не знайшов і не думаю, що знайду, — каже він. — Вибач, але хоч як би важко не було це чути, піти може лише один з нас, а чим ближче до одинадцятої години, тим більша ймовірність того, що Анна нас зрадить. Відтепер ми можемо вірити лише один одному.

«Вона зрадить тебе».

То це і є та мить, що стоїть за попередженням Чумного Лікаря? Дружити просто, коли всі отримують від цього користь, але зараз… Як вона реагуватиме, дізнавшись, що Деніел вирішив кинути її?

«А як реагуватимеш ти?»

Відчуваючи моє вагання, Деніел заспокійливо кладе руку мені на плечі. Я раптом розумію, що Денс захоплюється цим чоловіком. Він відчуває захват від цілеспрямованості та рішучості, що резонують з рисами, які мій носій цінує в собі. Можливо, саме тому Деніел надає цю інформацію мені, а не іншим носіям. Ці двоє є віддзеркаленням одне одного.

— Ти не сказав їй? — стривожено питає він. — Про те, що ми не можемо дотриматися свого слова?

— Ще не мав на це часу.

— Я знаю, що тобі це важко, але ти мусиш тримати це при собі, — каже Деніел таким тоном, ніби довіряє дитині секрет. — Якщо ми й зможемо перехитрити Лакея, то тільки з допомогою Анни. А допомоги не буде, якщо вона знатиме, що ми не здатні виконати свою частину умову.

Позаду нас гупають важкі кроки, я озираюсь через плече й бачу, що до нас наближається Майкл; замість звичної усмішки на його обличчі насуплений лоб.

— Лишенько! — каже Деніел. — У тебе такий вигляд, ніби хтось побив твого пса. Що в дідька сталося?

— Це через кляті пошуки, — каже він роздратовано. — Белл бачив, як тут убили дівчину, але я не можу ні від кого добитися серйозного ставлення до цього. Я ж небагато прошу — лише дивитися навколо, поки ми йдемо. Може, поколупатися в купі листя, абощо.

Деніел прочищає горло й кидає на Майкла винуватий погляд.

— Ох, лишенько, — каже Майкл, дивлячись на нього. — У тебе погані новини, так?

— Насправді, добрі, — поспішно каже Деніел. — Немає ніякої мертвої дівчини. Це було непорозуміння.

— Непорозуміння? — повільно каже Майкл. — Яке тут в біса може бути непорозуміння?

— Тут Дербі гуляв, — каже Деніел. — Він налякав покоївку, емоції розпалилися, і твоя сестра вистрелила в нього. Белл помилково вирішив, що то було вбивство.

— Клятий Дербі! — Майкл різко розвертається лицем до будинку. — Я цього не терпітиму. Нехай іде до дідька й шукає притулку під іншим дахом!

— Він не винний, — перебиває його Деніел. — Принаймні, цього разу. Хоч як би важко не було в це повірити, Дербі намагався допомогти. Просто він усе переплутав.

Майкл зупиняється й недовірливо дивиться на Деніела.

— Ви певні? — питає він.

— Певний, — каже Деніел і кладе руку на напружені плечі друга. — Це було жахливе непорозуміння. Ніхто в цьому не винний.

— У випадку Дербі це вперше.

Майкл сумно зітхає, лють з його обличчя зникає. Він людина мінливих емоцій: швидко сердиться, легко стає веселим і так само легко йому щось набридає. Я на мить уявляю собі, як було б жити в такому розумі. Холодність Денса має свої недоліки, але вона безсумнівно краща за стрибки настрою Майкла.

— Я від самого ранку розповідаю всім, що десь тут є труп, і що їм має бути соромно за свою веселість, — сконфужено каже Майкл. — Неначе їм не вистачає цієї гидотної погоди.

— Ти допомагав другові, — Деніел по-батьківськи всміхається. — Тобі нічого соромитися.

Доброта Деніела збиває мене з пантелику, приємно дивує. Його зосередженість на втечі з Блекгіту мене захоплює, але водночас мене непокоїть його безжалісність. Наразі моїм найголовнішим почуттям є підозра, страх стискає свої обійми дедалі сильніше. Мені дуже легко побачити в будь-кому ворога й ставитися до цієї особи відповідно, тому приємно побачити, що Деніел досі здатний бути вище таких думок.

Я користуюся тим, що Деніел і Майкл ідуть поруч, щоб поставити молодому чоловікові кілька запитань.

— Я не міг не звернути увагу на твій револьвер, — кажу я, вказуючи на його кобуру. — Він же належить твоїй матері?

— Серйозно? — на його обличчі щирий подив. — Я навіть не знав, що в матері є пістолет. Його мені сьогодні вранці дала Івлін.

— А навіщо вона дала тобі револьвер? — питаю я.

Майкл шаріється.

— Бо я не дуже люблю полювати, — каже він, копаючи ногою листя на стежці. — Усі ці кров і передсмертні судоми збуджують у мені дивні почуття. Я не мав іти на полювання, але зважаючи на пошуки та на відсутність батька, я не мав вибору. Я дуже переймався цим, але Івлін — розумна дівчина. Вона дала мені його, — він стукає по револьверу, — і сказала, що застрелити з нього нічого не вдасться, але мої спроби виглядатимуть дуже ефектно.

Деніел намагається стримати сміх, Майкл через це по-доброму всміхається.

— А де твої батьки, Майкле? — питаю я. — Я думав, що це їхня вечірка, але складається враження, що цей тягар ліг переважно на твої плечі.

Він похмуро чухає потилицю.

— Батько зачинився в сторожці, дядько Едвард. Хандрить, як завжди.

«Дядько?»

Спливають уривки спогадів Денса, миттєві спалахи з моментами тривалої дружби з Пітером Гардкаслом, яка зробила мене почесним членом їхньої родини. Що б там між нами не було, воно вже давно згасло, але я здивований приязню, що відчуваю до цього хлопця. Я знаю його все своє життя. Я пишаюся ним. Більше, ніж власним сином.

— А щодо матері, — продовжує Майкл, не помітивши мого тимчасового сум'яття. — Якщо чесно, відколи ми сюди повернулися, вона дивно поводиться. Взагалі-то, я сподівався, що ви поговорите з нею особисто. Мені здається, що вона уникає мене.

— Мене теж, — кажу я. — Я її цілий день спіймати не можу.

Він трохи мовчить, ніби збираючись з думками. Тихим голосом він по секрету каже:

— Я боюсь, що вона з глузду з'їхала.

— З глузду з'їхала?

— Вона наче стала кимось іншим, — стурбовано каже він. — То вона щаслива, то вона сердита. За цим неможливо встежити, а дивиться вона на нас усіх так, ніби не впізнає.

«Ще один суперник?»

Чумний Лікар сказав, що нас троє: Лакей, Анна та я. Я не бачу причин, через які він міг збрехати. Я нишком зиркаю на Деніела, намагаюсь зрозуміти, чи знає він про це ще що-небудь, але його увага прикута до Майкла.

— Коли почалася ця поведінка? — недбало питаю я.

— Не знаю, таке відчуття, що це цілу вічність триває.

— Але коли ти вперше звернув на це увагу?

Він покусує губу, повертаючись думками в минуле.

— Одяг! — раптом каже він. — Ось коли все почалося. Я розповідав вам про одяг? — він дивиться на Деніела, а той лише хитає головою. — Не може бути, невже не розповідав?! Приблизно рік тому?

Деніел знов хитає головою.

— Мати поїхала в Блекгіт у своє щорічне скорботне паломництво, а коли повернулася в Лондон, примчала до моєї оселі в Мейфейрі й почала репетувати, що знайшла одяг, — розповідає Майкл таким тоном, ніби очікує, що Деніел будь-якої секунди згадає. — Це все, що вона сказала; що вона знайшла одяг. І питала, чи знаю я про нього що-небудь.

— А чий то був одяг? — питаю я, догоджаючи йому.

Слухати про зміни особистості Гелени було цікаво, але якщо вона змінилася рік тому, навряд чи вона є ще одним суперником. І хоча в ній безумовно є щось дивне, навряд чи стара білизна допоможе мені в цьому розібратися.

— Хай мене чорт забере, якщо я знаю, — каже Майкл, змахуючи руками. — Я не зміг добитися від неї нічого зрозумілого. Зрештою мені вдалося трохи її вгамувати, але говорити про одяг вона не перестала. Торочила, що всі знатимуть.

— Що знатимуть? — питаю я.

— Вона так і не сказала, а незабаром пішла, але настрій у неї був рішучий.

Наша група поступово рідішає, бо собаки тягнуть мисливців у різних напрямках; Герінгтон, Саткліф і Петтіґрю чекають нас недалеко попереду. Вочевидь, вони зупинилися через те, що не знають куди йти, тому Майкл підтюпцем біжить до них, щоб показати.

— То який ти зробив з цього висновок? — питаю я Деніела.

— Поки що ніякого, — непевно каже він.

Його думки деінде, погляд стежить за Майклом. Далі ми йдемо мовчки, доки не приходимо до покинутого села в підніжжі стрімчака. Вісім кам'яних будинків стоять навколо перехрестя ґрунтових доріг, солом'яні дахи згнили, крокви, що тримали їх, попадали. Досі помітне відлуння старого життя: відро серед уламків, біля дороги похилене ковадло. Хтось міг би помилуватися цим, але я бачу лише залишки колишніх злиднів, покинуті з радістю.

— Майже вчасно, — бурмоче Деніел, дивлячись на село.

Є в його погляді щось таке, що я не можу повністю зрозуміти: чи то нетерплячість, чи то захват, чи то страх. Від цього в мене мороз поза шкірою. Тут має відбутися щось значуще, але я, хоч як би не старався, не можу второпати, що саме. Майкл показує Саткліфу та Петтіґрю один зі старих кам'яних будинків, Стенвін прихилився до дерева, поринувши думками кудись далеко.

— Будь готовий, — загадково каже Деніел і щезає серед дерев раніше, ніж я встигаю спитати його. Будь-який інший носій пішов би слідом, але я виснажений. Мені треба десь сісти.

Поки інші розмовляють, я вмощуюсь на напіврозваленій стінці й відпочиваю, мої повіки стають важкими. Вік звивається всередині мене, встромляє в мою шию ікла та ссе з мене сили, яких я так потребую. Це неприємне відчуття, можливо, навіть гірше за тягар Ревенкортового тіла. Принаймні, початковий шок буття Ревенкортом згодом минув, дозволив мені призвичаїтися до його фізичних обмежень. Але це неможливо з Денсом, який досі вважає себе жвавим молодиком, який згадує про свій вік лише тоді, коли йому в очі впадають власні зморщені руки. Навіть зараз я відчуваю його незадоволення тим, що я вирішив сісти, піддатися своїй втомі.

Я щипаю свою руку, намагаюся не заснути, мене дратує, що мої сили щезають.

Через це я замислююсь про те, скільки мені років за межами Блекгіту. Раніше я не дозволяв собі міркувати над цим, бо часу обмаль навіть якщо не витрачати його на безцільні роздуми, але тут і зараз я молюся про молодість, про силу, про здорові тіло та розум. Втекти від усього цього лише для того, щоб опинитися навіки спійманим у…

39 День другий (продовження)

Я прокидаюся різко, сполохавши цим Чумного Лікаря. Він дивиться на золотий кишеньковий годинник; його маска осяяна нудотним жовтим сяйвом свічки, що він тримає в руці. Я знов у дворецькому, сповитий бавовняними простирадлами.

— Саме за розкладом, — каже Чумний Лікар, клацаючи кришкою годинника.

Схоже, вже сутінки, і вся кімната поглинута мороком, який лише трохи послаблюється маленьким полум'ям. Дробовик Анни лежить біля мене на ліжку.

— Що сталося? — питаю я хрипким голосом.

— Денс задрімав, сидячи на стіні, — Чумний Лікар хихикає, ставить свічку на підлогу й опускається на маленький стілець біля ліжка. Той замалий для нього, деревина не виглядає з-під складок плаща.

— Ні, я про рушницю. Чому вона в мене?

— Вам її залишив один з ваших носіїв. Анну можете не звати, — каже він, перехопивши мій погляд на двері. — Вона зараз не в сторожці. Я прийшов попередити, що ваш суперник уже майже розв'язав убивство. Я очікую, що сьогодні вночі він знайде мене біля озера. Відтепер ви мусите діяти швидко.

Я намагаюся випростатися, але біль у ребрах миттєво кладе край моїм зусиллям.

— Чому ви так цікавитеся мною? — питаю я, коли біль зменшується до звичного.

— Перепрошую?

— Чому ви постійно приходите порозмовляти? Я знаю, що на Анну ви часу не витрачаєте, і ризикну припустити, що з Лакеєм теж навряд чи бачитися.

— Як вас звати?

— Чому…

— Дайте відповідь на питання, — каже він і стукає тростиною по підлозі.

— Едвард Ден… Ні, Дербі. Я… — якусь мить я вагаюся. — Ейден… Якось.

— Ви губите себе серед них, пане Бішоп, — каже він, схрестивши руки й відхилившись на спинку стільця. — Це почалося не щойно. Саме тому ми дозволяємо вам лише вісім носіїв. Якщо їх буде більше, ваша особистість не зможе здійнятися над ними.

Він каже правду. Мої носії стають сильнішими, а я слабшаю. Це відбувається поступово, непомітно. Таке враження, ніби я заснув на пляжі, а прокинувся посеред моря.

— Що мені робити? — питаю я, відчуваючи паніку.

— Тримайтеся, — каже він, знизавши плечима. — Це все, що ви можете робити. У вашому розумі є голос, ви мали вже його чути. Сухий, трохи віддалений. Він спокійний, коли ви панікуєте, мужній, коли ви боїтеся.

— Я чув його.

— Це те, що залишилося від початкового Ейдена Бішопа, який вперше потрапив у Блекгіт. Тепер це вже не більш як фрагмент, маленька частка його особистості, що залишилася після всіх циклів, але коли ви починаєте втрачати себе, слухайтеся того голосу. Це ваш маяк. Усе, що залишилося від чоловіка, яким ви колись були.

Гучно зашурхотівши тканиною, він підводиться на ноги, полум'я свічки колихається у зрушеному повітрі. Нахилившись, він підіймає свічку з підлоги й прямує до дверей.

— Зачекайте! — кажу я.

Він зупиняється, але не обертається. Світло свічки навколо його тіла формує тепле гало.

— Скільки разів ми вже робили це? — питаю я.

— Тисячі, напевно. Більше, ніж я можу полічити.

— То чому я завжди зазнаю невдачі?

Він зітхає й озирається на мене через плече. У його поставі відчувається втома, неначе кожний цикл залишив по собі осад, що тепер тисне на Чумного Лікаря.

— Я час від часу замислююсь над цим питанням, — каже він; по його рукавичках тече розтоплений віск. — Певну роль грала випадковість — ви спотикалися, коли надійна опора могла вас врятувати. Але найбільшим чинником, як на мене, є ваша природа.

— Моя природа? — питаю я. — Ви вважаєте, що я приречений зазнавати невдачі?

— Приречений? Ні. Якби ви були приречені, це було б вашим виправданням, а Блекгіт не терпить виправдань, — каже він. — Вам може здаватися, що все навпаки, але ніщо з того, що тут відбувається, не є неминучим. Події трапляються день за днем однаково лише тому, що гості завжди, день за днем, вирішують робити те саме. Вони вирішують піти полювати, вирішують зраджувати одне одного; один з них забагато п'є і пропускає сніданок, пропустивши також зустріч, що могла змінити його життя назавжди. Вони не можуть бачити інакше, тому ніколи не змінюються. Але ви не такий, пане Бішоп. Цикл за циклом я спостерігав за вашою реакцією на доброту та жорстокість, за випадковою грою шансу. Ви робите різний вибір, але на критичних перехрестях завжди повторюєте ті самі помилки. Неначе якусь частину вас постійно тягне до безодні.

— Ви хочете сказати, що для того, щоб звільнитися, я маю стати кимось іншим?

— Я кажу, що кожна людина замкнена в клітці, яку вона сама собі збудувала, — каже він. — Той Ейден Бішоп, котрий вперше потрапив до Блекгіту… — він зітхає, неначе цей спогад турбує його. — Те, чого він хотів, і те, як він до цього йшов, було… непохитним. Той чоловік ніколи не зміг би втекти з Блекгіту. А той Ейден Бішоп, що зараз переді мною, інакший. Я вважаю, що зараз ви ближче до звільнення, ніж будь-коли раніше; втім, я так думаю не вперше, і до цього разу завжди помилявся. Правда в тому, що ви ще не пройшли перевірку, але вона наближається, і якщо ви змінилися, справді змінилися, то хто знає, для вас ще може бути надія.

Нахилившись, він виходить разом зі свічкою в коридор.

— Після Едварда Денса ви маєте чотирьох носіїв, рахуючи те, що залишилося від дворецького та Дональда Девіса. Будьте обережні, пане Бішоп, Лакей не зупинятиметься, доки вони всі не помруть, а як на мене, ви не можете дозволити собі втратити навіть одного з них.

Сказавши це, він зачиняє двері.

40 День шостий (продовження)

Денсові роки падають на мене, наче тисяча малих гир.

Майкл і Стенвін розмовляють позаду мене, Саткліф і Петтіґрю регочуть із келихами в руках.

Ребекка нахилилася наді мною зі срібною тацею, на якій залишився останній келих.

— Ребекко, — приязно кажу я і майже простягаю руку, щоб торкнутися щоки дружини.

— Ні, сер, я Люсі, Люсі Гарпер, — стривожено каже служниця. — Даруйте, що розбудила, я боялася, що ви впадете зі стіни.

Я кліпаю очима, проганяючи спогад про дружину Денса, лаючи себе за те, що такий дурень. Це ж треба було так помилитися! На щастя, спогад про доброту Люсі до дворецького вгамовує моє роздратування тим, що вона захопила мене зненацька під час сентиментальних спогадів.

— Хочете випити, сер? — питає вона. — Трохи, щоб зігрітися?

Глянувши повз неї, я бачу Меделін Обер, камеристку Івлін, яка складає в кошик брудні келихи та напівпорожні пляшки бренді. Певно, вони вдвох принесли все це з Блекгіту, коли я спав. Напевно, я дрімав довше, ніж вважав, бо вони вже збираються йти.

— Гадаю, я і без того достатньо хиткий, — кажу я.

Вона кидає швидкий погляд через моє плече на Теда Стенвіна, який стискає рукою плече Майкла Гардкасла. На її обличчі великими літерами написана непевність, що анітрохи не дивно, зважаючи на те, як він повівся з нею під час обіду.

— Не турбуйся, Люсі, я передам йому келих, — кажу я, підвожусь і беру з таці бренді. — Мені в будь-якому разі треба з ним побалакати.

— Дякую, сер, — каже вона з широкою усмішкою та хутко йде, поки я не змінив думку.

Коли я підходжу до Стенвіна та Майкла, вони мовчать, але я чую, що щось не говориться, чую неспокій, що заміняє невимовлене.

— Майкле, можна мені поговорити віч-на-віч із паном Стенвіном? — питаю я.

— Авжеж, — каже Майкл, киває нам і йде геть.

Я простягаю Стенвінові келих, ігноруючи підозру, з якою він дивиться на нього.

— Не часто ви принижуєтеся до розмови зі мною, Денсе, — каже Стенвін, оглядаючи мене, як боксер супротивника на ринзі.

— Я подумав, що ми можемо допомогти один одному, — кажу я.

— Я завжди зацікавлений завести нових друзів.

— Мені треба знати, що ви бачили того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.

— Це стара історія, — каже він, проводячи кінчиком пальця по вінцях келиха.

— Але все одно варта того, щоб почути її з вуст очевидця, — кажу я.

Він дивиться поверх мого плеча на те, як Меделін і Люсі уходять зі своїм кошиком. Я маю відчуття, що він шукає привід відволіктися. Щось у Денсі нервує його.

— Що ж, чом би й ні, — буркає він, повертаючи свою увагу до мене. — Я тоді був єгерем Блекгіту. Обходячи озеро — так само, як і будь-якого іншого ранку — я побачив, як Карвер і ще один чорт, що був до мене спиною, різали малого хлопця. Я вистрілив у другого, але він утік в ліс, поки я боровся з Карвером.

— І за це лорд і леді Гардкасл дали вам плантацію? — питаю я.

— Дали, але я не просив, — фиркає він.

— Альф Міллер, старший конюх, каже, що Гелена Гардкасл була того ранку з Карвером, за кілька хвилин до нападу на хлопчика. Що ви на це скажете?

— Що він п'яниця та брехло, — спокійно каже Стенвін.

Я шукаю який-небудь дріж, якийсь натяк на неспокій, але цей чоловік — досвідчений дурисвіт; тепер, коли він знає, що мені потрібно, про метушливість можна забути. Я відчуваю, як терези хиляться на його користь, його самовпевненість зростає.

Я схибив.

Я думав, що зможу його залякати так само, як зробив це зі старшим конюхом і Діккі, але нервовість Стенвіна була не ознакою страху, а просто неспокоєм чоловіка, який знайшов у своїй купі відповідей самотнє запитання.

— Скажіть-но мені, пане Денс, — питає він, нахилившись до мого вуха, — хто мати вашого сина? Я знаю, що це не ваша люба покійна Ребекка. Не зрозумійте мене неправильно, я маю щодо цього певні припущення, але якщо ви самі скажете це, ви збережете мені витрати на їх підтвердження. За це я, можливо, навіть надам вам знижку з місячної платні.

Моя кров холоне. Цей секрет — сама суть Денсового буття. Це його найбільша ганьба, його єдина слабкість, і Стенвін щойно схопив її рукою.

Я не міг би відповісти, навіть якби хотів би.

Зробивши крок від мене, Стенвін змахом кисті руки виплескує в кущі навіть не надпитий бренді.

— Коли наступного разу прийдете торгуватися, подбайте, щоб у вас було щось…

Позаду мене вибухає постріл.

Щось бризкає мені на обличчя, тіло Стенвіна смикається назад і безвільно падає. У моїх вухах дзвенить; торкнувшись щоки, я бачу на кінчиках пальців кров.

Кров Стенвіна.

Хтось вищить, хтось кричить, хтось ахає.

Ніхто не рухається, потім усі рухаються водночас.

Майкл і Кліффорд Герінгтон мчать до тіла, репетують, щоб хтось привів доктора Діккі, але очевидно, що шантажист мертвий. Його груди пробиті, і злість, що рухала ним, пішла, не попрощавшись. Одне вціліле око спрямоване на мене, в ньому осуд. Я хочу сказати йому, що це не моя вина, що це не я зробив. Раптом це здається мені найголовнішим у світі.

«Це шок».

Шурхотять кущі, з них виходить Деніел, з дула його рушниці здіймається дим. Він дивиться на тіло так байдуже, що я готовий повірити, що він не винний у цьому злочині.

— Що ви накоїли, Колрідж? — скрикує Майкл, перевіряючи у Стенвіна пульс.

— Саме те, що пообіцяв вашому батькові, — спокійно відповідає той. — Зробив так, що Тед Стенвін більше ніколи нікого з вас не шантажуватиме.

— Ви вбили його!

— Так, — каже Деніел, не відводячи очі від шокованого погляду Майкла. — Убив.

Сунувши руку в кишеню, Деніел виймає й простягає мені шовкову хусточку.

— Витріться, друже, — каже він.

Не замислюючись, я беру її, навіть дякую. Я приголомшений, спантеличений. Усе це здається мені несправжнім. Витерши кров Стенвіна зі свого обличчя, я витріщаюся на червону пляму на хусточці, неначе вона може пояснити, що відбувається. Я розмовляв зі Стенвіном, а потім він мертвий, і я не розумію, як це можливо. Невже не має бути чогось більшого? Переслідування, страху, якогось попередження? Ми не маємо просто помирати. Це видається шахрайством. Сплачено дуже дорого, призначена ціна надто висока.

— Нам кінець, — зойкає Саткліф, опускаючись спиною на дерево. — Стенвін завжди казав, що якщо з ним щось трапиться, наші таємниці стануть відомі всім.

— Вас саме це турбує?! — кричить на нього Герінгтон. — Колрідж на наших очах убив людину!

— Людину, яку ми всі ненавиділи! — відповідає Саткліф. — Не вдавайте, ніби ви не думали про те саме. Не прикидайтеся! Стенвін смоктав з нас кров, поки був живий, а тепер знищить нас після смерті.

— Ні, не знищить, — каже Деніел, кладучи рушницю на плече.

Він єдиний зберігає спокій; єдиний, хто не діє так, наче став іншою людиною. Усе це для нього байдуже.

— Усе, що він на нас має… — каже Петтіґрю.

— Записано в книзі, яка тепер належить мені, — перебиває його Деніел, виймаючи зі срібного портсигара сигарету.

Його рука навіть не тремтить. Моя рука. Що в біса зробив з мене Блекгіт?!

— Я найняв декого, щоб викрасти її, — продовжує він спокійно, запалюючи сигарету. — Ваші секрети — мої секрети, про них ніхто ніколи не дізнається. А тепер кожний з вас має пообіцяти мені дещо. Пообіцяти, що нікому не розповідатиме про це до кінця цього дня. Зрозуміло? Якщо хтось спитає — Стенвін залишився тут, коли ми пішли. Він не сказав, навіщо, і більше ми його не бачили.

Спантеличені обличчя дивляться одне на одного, всі надто приголомшені, щоб говорити. Я не знаю, чи вони вражені жахом того, чому стали свідками, чи просто не вірять своєму везінню.

Що ж до мене — шок минає, я поступово усвідомлюю жах вчинку Деніела. Півгодини тому я хвалив його за прояв дещиці доброти до Майкла. А тепер я вкритий кров'ю іншої людини й розумію, наскільки сильно недооцінив його відчай.

Мій відчай. Я бачу в ньому своє майбутнє, і мене від нього нудить.

— Я маю почути це, джентльмени, — каже Деніел, видуваючи куточком рота дим. — Скажіть, що ви розумієте, що тут сталося.

Підтвердження надходять безладно; тихі, але щирі. Лише Майкл здається засмученим.

Зустрівшись із ним поглядом, Деніел мовить холодно:

— І не забувайте, усі ваші таємниці в моїх руках, — він робить паузу, щоб усі усвідомили це. — А тепер, гадаю, вам усім треба повертатися, поки ніхто не прийшов шукати нас.

Цю пропозицію зустріто схвальним бурмотінням, усі починають зникати в лісі. Попросивши мене жестом залишитися, Деніел чекає, доки всі відійдуть достатньо далеко, і лише тоді звертається до мене.

— Допоможи мені обшукати його кишені, — каже він, закочуючи рукава. — Незабаром цією дорогою повертатимуться решта мисливців, і я не хочу, щоб нас побачили з тілом.

— Що ти накоїв, Деніеле?! — шиплю на нього я.

— Завтра він житиме, — каже він, байдуже відмахуючись. — Я завалив опудало.

— Ми маємо розв'язувати вбивство, а не скоювати!

— Дай маленькому хлопчикові електричний потяг, і він одразу спробує зіштовхнути його з рейок, — каже він. — І це нічого не каже про його характер, ніхто його за це не судить.

— Ти вважаєш, що це гра?! — кажу я, вказуючи на тіло Стенвіна.

— Це головоломка, частину якої не шкода зіпсувати. Розв'яжи її — і ми можемо їхати додому, — він хмуриться на мене, наче на незнайомця, який спитав дорогу до неіснуючого місця. — Я не розумію, що тебе непокоїть?

— Якщо ми розв'яжемо вбивство Івлін запропонованим тобою способом, ми не заслуговуємо на повернення додому! Хіба ти не розумієш — маски, що ми носимо, видають нас! Викривають нас.

— Що ти верзеш? — каже він, обшукуючи кишені Стенвіна.

— Ми ніколи не буваємо більшою мірою собою, ніж коли вважаємо, що ніхто нас не бачить, невже ти не розумієш? Байдуже, що завтра Стенвін житиме, бо сьогодні ти його вбив. Ти холоднокровно вбив людину, і це заплямить твою душу до кінця життя. Я не знаю, чому ми тут, Деніеле, чому це з нами відбувається, але ми маємо доводити, що це несправедливо, а не бути вартими цього.

— Ти не розумієш, — каже він, і в його голос прослизає презирство. — Ми не можемо скривдити цих людей, це все одно як скривдити їхні тіні на стіні. Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

— Щоб ми трималися більш високих стандартів, — кажу я, підвищуючи голос. — Щоб ми були кращими за наших носіїв! Убити Стенвіна — рішення Деніела Колріджа, твоє рішення має бути іншим! Ти хороша людина, не можна забувати про це.

— Хороша людина, — зневажливо каже він. — Уникання неприємних дій не робить людину хорошою. Глянь, де ми знаходимося, що з нами зробили. Щоб утекти звідси, ми маємо робити те, що потрібно, навіть якщо наша природа вимагає іншого. Я розумію, що в тебе це викликає гидливість, що тобі таке не до снаги. Я теж був таким, але більше не маю часу ходити навшпиньки навколо своєї етики. Я можу припинити це сьогодні ввечері, і маю намір зробити це, тож не оцінюй мене по тому, наскільки я тримаюся своєї хорошості, оцінюй по тому, чим я готовий пожертвувати заради того, щоб ти міг триматися своєї. Якщо я зазнаю невдачі, тобі ніщо не заважатиме спробувати інший спосіб.

— А як ти житимеш з собою, якщо досягнеш успіху? — вимагаю я.

— Я подивлюся на обличчя своїх рідних і знатиму, що втрачене тут було менш важливим, ніж нагорода за те, що я вибрався звідси.

— Невже ти в це дійсно віриш?! — кажу я.

— Вірю, і ти теж повіриш, провівши тут ще кілька днів, — каже він. — А тепер, будь ласка, допоможи мені обшукати його, поки нас тут не побачили. Я не маю наміру витрачати цей вечір на спілкування с поліцією.

Нема сенсу сперечатися з ним, засувки за його очима опущені.

Я зітхаю й підходжу до трупа.

— Що треба шукати? — питаю я.

— Відповіді, як і завжди, — каже він, розстібуючи скривавлений піджак шантажиста. — Стенвін зібрав кожну брехеньку Блекгіту, в тому числі й останній фрагмент нашої головоломки — причину вбивства Івлін. Усе, про що йому вдалося дізнатися, міститься в книзі, написаній шифром, для читання якого потрібна інша книга. Перша книга в мене, а другу Стенвін повсякчас тримає на собі.

Йдеться про книгу, яку Дербі вкрав зі спальні Стенвіна.

— Це ти забрав її в Дербі? — питаю я. — Мене вдарили по голові майже відразу, як вона потрапила в мої руки.

— Авжеж, ні, — каже він. — Колрідж послав декого здобути цю книгу ще до того, як я в нього вселився. Я навіть не знав, що він цікавиться Стенвіновим бізнесом, доки мені не доставили цю книгу. Якщо це тебе втішить, я думав про те, щоб попередити тебе.

— То чому не попередив?

Він знизує плечима:

— Дербі — скажений пес. Я вирішив, що всім буде краще, якщо він кілька годин поспить. А тепер до діла, у нас обмаль часу.

Здригнувшись, я опускаюся біля тіла на коліна. Не годиться людині так помирати, навіть такій, як Стенвін. Його груди схожі на фарш, кров просочила одяг наскрізь. Вона тече навколо моїх пальців, коли я нишпорю в кишенях його штанів.

Майже не в змозі дивитися, я дію повільно.

Деніел не вагається, він плескає долонями по сорочці та піджаку Стенвіна, на позір сліпий до розірваної плоті, що видніється з-під них. На той час, коли ми закінчили, ми знайшли портсигар, кишеньковий ніж і запальничку, але ніякого шифру.

Ми дивимось один на одного.

— Треба перевернути його, — каже Деніел, озвучуючи мої думки.

Стенвін був великим чоловіком, і ми доклали багато зусиль, щоб покласти його на живіт. Але результат вартий цього: труп, який на тебе не дивиться, обшукувати набагато легше.

Поки Деніел проводить руками вздовж штанин Стенвіна, я підіймаю піджак і помічаю опуклість на підкладці, оточену необережними стібками.

Мені соромно за відчуте хвилювання. Останнє, чого я хочу — виправдовувати методи Деніела, але тепер, коли ми на порозі відкриття, я відчуваю піднесення.

Скориставшись кишеньковим ножем померлого, я розрізаю стібки, і книга з шифром вислизає в мою руку. Лише коли вона випала, я помічаю, що там є ще дещо. Засунувши туди руку, я виймаю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині нього малюнок, і хоч він старий і потрісканий, на ньому безумовно зображено маленьку руду дівчинку семи або восьми років.

Я показую медальйон Деніелові, але той надто зайнятий гортанням сторінок книги.

— Це воно! — схвильовано каже він. — Це наш вихід.

— Я дуже на це сподіваюся, — кажу я. — Ми за нього дуже дорого сплатили.

Він відриває погляд від книги вже іншим чоловіком, ніж той, хто починав читати. Це не той Деніел, якого знав Белл, і не той, якого побачив Ревенкорт. Це навіть не той, хто кілька хвилин тому виправдовував необхідність своїх дій. Це переможець, що однією ногою вже за дверима.

— Я не пишаюся зробленим, — каже він. — Але ти маєш повірити, іншим способом ми б цього не досягли.

Може, він цим і не пишається, але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Чумного Лікаря.

«Той Ейден Бішоп, котрий вперше потрапив до Блекгіту… Те, чого він хотів, і те, як він до цього йшов, було… непохитним. Той чоловік ніколи не зміг би втекти з Блекгіту».

Деніел у своєму відчаї припускається тих самих помилок, яких завжди припускався я, як про це й попереджав Чумний Лікар.

Що б не сталося, я не можу дозволити собі стати цим.

— Ти готовий іти? — питає Деніел.

— Ти знаєш дорогу додому? — питаю я, оглядаючи ліс і розуміючи, що не маю жодної гадки, як ми сюди потрапили.

— Нам на схід, — каже він.

— І де ж тут схід?

Сунувши руку в кишеню, він виймає Беллів компас.

— Позичив у нього вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Дивно, як усе повторюється, скажи?

41

Ми виходимо до будинку досить несподівано: дерева поступаються багнистому газону, ярко сяють освітлені свічками вікна. Мушу визнати, що я радий побачити Блекгіт. Попри рушницю, я всю цю подорож озирався через плече, виглядаючи Лакея. Якщо книга з шифром настільки важлива, як вважає Деніел, я змушений припустити, що наш суперник теж її шукає.

Він незабаром прийде по нас.

У верхніх вікнах шмигають туди-сюди силуети, мисливці здіймаються сходинками в золотаве сяйво вестибюля, де знімають і залишають кашкети та піджаки, зоставляючи на мармурі калюжі брудної води. Повз нас проходить покоївка з тацею, на якій несе херес, і Деніел бере два келихи для нас.

Дзенькнувши по моєму келихові, він виливає свій собі в горло, тим часом до нас підходить Майкл. Як і всі ми, він має такий вигляд, ніби щойно виліз з ковчега; чорне волосся прилипнуло до блідого обличчя. Глянувши на його годинник, я дізнаюсь, що вже 6:07.

— Я послав двійко довірених слуг, щоб вони забрали Стенвіна, — шепоче він, беручи з таці херес. — Я сказав їм, що наткнувся на його тіло, коли повертався з полювання, і наказав сховати його в одному зі старих сараїв. Ніхто його не знайде, а я не викликатиму поліцію до завтрашнього ранку. Вибачте, але я не залишу його гнити в лісі довше, ніж необхідно.

Він стискає в руці напівпорожній келих з хересом, і хоча алкоголь дав його щокам трохи кольору, вони все одно бліді.

Людей у вестибюлі стає менше. Дві служниці вже принесли відра з мильною водою й насупивши лоби чекають зі швабрами в руках, сподіваючись присоромити нас, щоб ми пішли й дали їм можливість виконати свою роботу.

Потерши очі, Майкл вперше дивиться просто на нас.

— Я дотримуватимуся обіцянки мого батька, — каже він. — Але мені це не подобається.

— Майкле… — каже Деніел, простягаючи руку, але Майкл відступає на крок.

— Ні, будь ласка, — каже він відверто зрадженим голосом. — Поговоримо іншого дня, але не зараз, не сьогодні.

Він повертається до нас спиною та крокує сходами вгору, до своєї спальні.

— Не звертай уваги, — каже Деніел. — Він вважає, що я діяв через жадібність. Він не розуміє, наскільки це важливо. Відповіді у книзі, я впевнений у цьому!

Він схвильований, наче хлопча, яке отримало нову рогатку.

— Ми майже впоралися, Денсе, — каже він. — Ми майже вільні.

— І що тоді трапиться? — питаю я. — Ти підеш звідси? А я? Ми не можемо втекти обоє, ми одна й та сама людина.

— Не знаю, — каже він. — Напевно, Ейден Бішоп прокинеться знову, разом із власними спогадами. Сподіваюсь, що він не пам'ятатиме жодного з нас. Ми — погані сни, які краще забути, — він дивиться на годинник. — Не думаймо про це зараз. Анна призначила сьогодні ввечері зустріч з Беллом. Якщо вона не помилилася, Лакей чув про це й обов'язково з'явиться. Їй знадобиться наша допомога, щоб спіймати його. Це залишає нам приблизно чотири години на те, щоб знайти в цій книзі потрібне. Може, перевдягнешся й зайдеш до моєї кімнати? Зробімо це разом.

— Я зараз прийду, — кажу я.

Його легковажність дуже стимулює. Сьогодні ми розберемося з Лакеєм і дамо відповідь Чумному Лікареві. Десь у будинку решта моїх носіїв безумовно розробляють плани, як врятувати життя Івлін, а це означає, що мені треба лише розібратися, як врятувати ще й Анну. Я не можу повірити, що вона весь цей час брехала мені, і не можу уявити, що залишу це місце без неї, після всього того, що вона зробила для мене.

Коли я повертаюся до своєї кімнати, мостини озиваються луною, весь будинок бурчить під вагою тих, хто повернувся з лісу. Усі готуватимуться до вечері.

Я заздрю їхньому вечору, бо на мене попереду чекають темніші справи.

«Набагато темніші. Лакей так просто не здасться».

— Ось ти де, — кажу я, глянувши навколо, чи не почує мене хто-небудь. — Це правда, що ти — те, що залишилося від початкового Ейдена Бішопа?

У відповідь я отримую лише мовчання, і десь у глибині відчуваю, що Денс глузує з мене. Можу лише уявити, що цей суворий юрист сказав би про людину, яка ось так розмовляє сама з собою.

Окрім слабкого світла каміна, у моїй кімнаті темно, слуги забули запалити перед моїм приходом свічки. В мені прокидається підозра. Я підіймаю до плеча рушницю. Коли ми заходили в будинок, єгер намагався забрати її в мене, але я відігнав його, наполягаючи, що це частина моєї приватної колекції.

Запаливши ліхтар біля дверей, я бачу Анну: вона стоїть у куті кімнати, опустивши руки, обличчя безвиразне.

— Анно, — здивовано кажу я й опускаю рушницю. — Якого…

Позаду мене скрипить деревина, мій бік проймає болем. Груба рука тягне мене назад, прикриваючи рот. Я різко обертаюся й бачу перед собою Лакея. На його губах глузлива посмішка, його очі дряпають моє обличчя, неначе хочуть вирити з-під нього те, що вглибині.

Ті самі очі.

Я намагаюсь кричати, але він міцно затуляє мій рот.

Він підіймає ніж. Дуже повільно він проводить вістрям вниз по моїх грудях, а потім б'є ним у живіт, і біль від кожного нового удару затьмарює біль від попереднього, доки не залишається нічого, крім болю.

Мені ніколи не було так холодно, я ніколи не почувався так спокійно.

Мої ноги підкошуються, його руки підхоплюють мою вагу та обережно кладуть мене на підлогу. Він дивиться мені в очі та всмоктує поглядом життя, що з них витікає.

Я відкриваю рот, щоб закричати, але звідти не виходить жодного звуку.

— Біжи, кролику, — каже він, наблизившись до мого обличчя. — Біжи.

42 День другий (продовження)

Я кричу, підстрибую на ліжку дворецького, але Лакей відразу повертає мене назад.

— Це він? — питає він, озираючись через плече на Анну, яка стоїть біля вікна.

— Так, — каже вона; її голос тремтить.

Лакей нахиляється близько, його голос хрипкий, моєї шиї торкається подих, від якого тхне пивом.

— Недостатньо далеко плигнув, кролику, — каже він.

Лезо входить у мій бік, кров тече на простирадло, з нею витікає моє життя.

43 День сьомий

Я кричу в задушливій темряві, спиною притиснутий до стіни, коліна притулені до підборіддя. Я інстинктивно хапаюся за те місце, куди було ударено ножем дворецького, лаю себе за дурість. Чумний Лікар казав мені правду: Анна зрадила мене.

Мене нудить, мій розум намагається знайти якесь раціональне пояснення, але я бачив її власними очима. Весь цей час вона мені брехала.

«У цьому звинуватити можна не тільки її».

— Замовкни! — сердито кажу я.

Моє серце стукотить, дихання поверхове. Мені треба заспокоїтися, інакше від мене не буде толку. Упродовж хвилини я намагаюся думати про будь-що, аби не про Анну, але це напрочуд важко. Дотепер я не розумів, наскільки часто мої думки тягнулися до неї.

Вона була безпекою, затишком.

Вона була моїм другом.

Трохи посунувшись, я намагаюся зрозуміти, де я прокинувся та чи немає безпосередньої небезпеки. На перший погляд мені нічого не загрожує. Плечами я торкаюся стін, що стоять обабіч від мене, шпарину біля правого вуха пронизує світло, ліворуч від мене картонні коробки, біля ніг — пляшки.

Я підношу наручний годинник до променя й виявляю, що зараз 10:13. Белл ще навіть не дійшов до будинку.

— Ще досі ранок, — полегшено кажу я собі. — Я досі маю час.

Мої губи сухі, язик потріскався, повітря аж загустіло від запаху плісняви, неначе мені в горло запхнули брудну ганчірку. Було б непогано випити чогось, бажано холодного, будь-чого з льодом. Здається, минуло дуже багато часу відтоді, як я прокинувся під бавовняним простирадлом, коли денні муки ще терпляче чекали в черзі по той бік теплої ванни.

Я не розумів тоді, яке це щастя.

Мій носій, певно, проспав у цій позі всю ніч, бо рухатися боляче. На щастя, панель праворуч від мене піддається, я відштовхую її майже без зусиль, і через яскраве світло в кімнаті, до якої я потрапляю, з очей течуть сльози.

Я в довгій галереї, що простягнулася вздовж будинку; зі стелі звісилося павутиння. Стіни з темної деревини, на підлозі валяється багацько старих меблів, вкритих пилом і проточених майже наскрізь шашелем. Обтрусившись, я стаю на ноги й розминаю залежалі кінцівки. Виявляється, мій носій провів ніч у комірці під невеличким маршем сходів, що веде на сцену. Перед запиленою віолончеллю лежать розгорнуті пожовтілі ноти; коли я дивлюся на них, мені здається, що я проспав якусь велику катастрофу, що поки я був у тій комірці, настав і минув судний день.

Якого біса я там робив?

Долаючи біль, я хитко йду до одного з вікон, що йдуть вздовж галереї. Воно дуже брудне, але я протираю рукавом у бруді дірку й бачу внизу садок Блекгіту. Я на верхньому поверсі будинку.

Я звично починаю мацати по своїх кишенях, шукаючи підказки щодо того, хто я тепер, але розумію, що потреби в цьому немає. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, а мої батьки, Маргарет і Генрі, сяють від щастя кожного разу, коли розповідають комусь про мене. Я маю сестру, собаку, я закоханий у жінку на ім'я Ґрейс Девіс, і саме через неї я потрапив на цю вечірку.

Якщо раніше між мною та моїми носіями й були якісь бар'єри, тепер від них майже нічого не залишилося. Я майже не відрізняю життя Рештона від свого. На жаль, спогади про те, як я потрапив у комірку, затуманені пляшкою віскі, з якої Рештон пив учора. Я пам'ятаю, як розповідав старі історії, сміявся та танцював, безрозсудно проживав вечір, який не мав у собі іншої мети окрім розваг.

Чи був там Лакей? Це він сунув мене в шафу?

Я напружую пам'ять, але вчорашня пиятика геть розмита. Хвилювання змушує мою руку інстинктивно простягнутися до шкіряного портсигара, який Рештон тримає в кишені, але всередині залишилася лише одна сигарета. Мені кортить запалити її, щоб заспокоїти нерви, але за таких обставин легка нервовість слугуватиме мені краще; надто, якщо мені доведеться битися, щоб звільнитися звідси. Лакей відстежив мене від Денса до дворецького, тож навряд чи я буду в безпеці в Рештоні.

Тепер моїм найвірнішим другом буде обережність.

Пошукавши навколо якусь зброю, я знаходжу бронзову статую Атласа. Піднявши її над головою, я крадуся вперед, прокладаю шлях крізь стіни з гардеробів та крізь велетенське павутиння зі сплутаних стільців, і зрештою добираюся до чорної завіси, що перетинає кімнату. На стіни спираються картонні дерева, біля них стоять вішалки з великою кількістю одягу. Серед них є шість або сім убрань чумного лікаря, в коробці на підлозі лежить купа капелюхів і масок. Видається, тут родина колись гралася в театр.

Скрипить мостина, смикається завіса. За нею хтось крадеться.

Я напружуюся. Піднявши над головою Атласа, я…

До мене вривається червонощока Анна.

— О, слава Богу! — каже вона, побачивши мене.

Вона захекана, навколо червоних очей темні кола. Біляве волосся розпущене й сплутане, чепець зібгано в руці. Альбом для замальовок, що описує кожного з моїх носіїв, запханий під фартух.

— Ти Рештон, так? Ну ж бо, ми маємо лише півгодини на те, щоб урятувати інших! — каже вона й намагається схопити мою руку.

Я задкую, досі тримаючи статую над собою, але захеканий вступ і відсутність вини в її голосі збили мене з пантелику.

— Я нікуди з тобою не піду, — кажу я, стискаючи Атласа трохи міцніше.

На її обличчі спантеличення, а трохи згодом — розуміння.

— Це через те, що трапилося з Денсом і дворецьким? — питає вона. — Я нічого про те ще не знаю, я ні про що не знаю, насправді. Я нещодавно прокинулася. Я лише знаю, що ти у восьми різних людях, а Лакей убиває їх, і що нам треба піти й врятувати тих, хто залишився.

— Ти очікуєш, що я тобі повірю?! — вражено питаю я. — Ти відволікала Денса, поки Лакей убивав його. Ти стояла в кімнаті, коли він убивав дворецького. Ти допомагала йому, я бачив!

Вона хитає головою.

— Не будь ідіотом! — скрикує вона. — Я ще нічого з того не зробила, а навіть якщо робитиму, то не тому, що зраджую тебе. Якби я хотіла твоєї смерті, я би повбивала твоїх носіїв ще до того, як вони прокинулися. Ти б не побачив мене, і я б у жодному разі не співпрацювала з чоловіком, який в кінці гарантовано нападе на мене.

— То що ти там робила? — вимагаю я.

— Я не знаю, я того ще не прожила, — різко каже вона. — Ти… Тобто, інший ти… Чекав на мене, коли я прокинулася. Він дав мені книгу, яка сказала мені знайти Дербі в лісі, а потім прийти сюди і врятувати тебе. Це мій день. Це все, що я знаю.

— Цього недостатньо, — прямо кажу я. — Я нічого з цього ще не робив, тому не знаю, чи кажеш ти мені правду.

Поклавши статую, я йду повз дівчину до чорної завіси, з-за якої вона з'явилася.

— Я не можу вірити тобі, Анно, — кажу я.

— Чому? — питає вона, хапаючи мене за руку. — Адже я вірю тобі.

— Це не…

— Ти пам'ятаєш що-небудь з наших попередніх циклів?

— Лише твоє ім'я, — кажу я й дивлюся на її пальці, що сплелися з моїми; мій опір уже рушиться. Мені так хочеться вірити їй.

— Але ти не пам'ятаєш, як якийсь з них закінчувався?

— Ні, — нетерпляче кажу я. — Чому ти питаєш про це?

— Бо я пам'ятаю, — каже вона. — Я пам'ятаю твоє ім'я тому, що пам'ятаю, як кликала тебе в сторожці. Ми домовлялися зустрітися там. Ти спізнювався, я турбувалася. Я була така рада, що ти прийшов, а потім побачила вираз твого обличчя.

Її очі зустрічаються з моїми, зіниці темні й відважні. Вони простодушні. Вона б не змогла…

«Кожний у цьому будинку носить маску».

— Ти вбив мене на місці, — каже вона й торкається моєї щоки, розглядаючи обличчя, якого я ще не бачив. — Коли ти знайшов мене сьогодні вранці, мені було так страшно, що я мало не втекла, але ти був такий розбитий… Такий наляканий. Усі твої життя звалилися на тебе. Ти не міг відрізнити одне від іншого, ти навіть не знав, хто ти такий. Ти сунув мені в руки цю книгу і сказав, що тобі шкода. Ти повсякчас повторював це. Ти сказав мені, що ти вже інша людина, і що нам звідси не вирватися, якщо ми знов і знов робитимемо ті самі помилки. Це було останнє, що ти сказав.

Спогади повільно поворушилися, такі далекі, що я почуваюся людиною, яка простягає руку на інший бік річки, щоб спіймати метелика.

Вона кладе мені в руку шахову фігуру й огортає навколо неї мої пальці.

— Це може допомогти, — каже вона. — Ми користалися цими фігурами в минулому циклі, щоб розпізнавати одне одного. Слон для тебе, Ейдена Бішопа[1], а для мене — кінь[2]. Захисник, як тепер.

Я пам'ятаю вину, сум. Пам'ятаю жаль. Немає образів, немає навіть спогаду. Це неважливо. Я відчуваю, що вона каже правду, так само, як під час нашої першої зустрічі відчував силу нашої дружби та болісну скорботу, що привела мене до Блекгіту. Вона каже правду: я вбив її.

— Тепер пам'ятаєш? — питає вона.

Я киваю, відчуваючи надзвичайний сором. Я не хотів робити їй боляче, я певний в цьому. Ми працювали разом, як сьогодні, але щось змінилося… Мене охопив відчай. Я бачив, що втрачаю можливість звільнитися й запанікував. Я обіцяв собі, що знайду спосіб звільнити її після того, як звільнюся сам. Я загорнув свою зраду в шляхетні наміри та зробив щось жахливе.

Я здригаюся, на мене хлинуть хвилі огиди.

— Я не знаю, з якого циклу цей спогад, — каже Анна. — Але думаю, що вчепилася за нього, як за попередження для себе. Попередження не вірити тобі більше ніколи.

— Вибач, Анно, — кажу я. — Я… Я дозволив собі забути, що я зробив. Я схопився натомість за твоє ім'я. Це була обіцянка собі та тобі, що наступного разу я зроблю краще.

— І ти дотримуєшся цієї обіцянки, — заспокійливо каже вона.

Хотів би я, щоб це було так, але я знаю, що це неправда. Я бачив своє майбутнє. Я розмовляв із ним, допомагав йому в його інтригах. Деніел припускається тих самих помилок, яких я припускався минулого циклу. Відчай зробив його безжалісним, і якщо я його не зупиню, він знову пожертвує Анною.

— Чому ти не сказала мені правду, коли ми зустрілися вперше? — питаю я, досі відчуваючи сором.

— Бо ти вже знав, — каже вона, насупивши лоб. — З моєї точки зору ми зустрілися дві години тому, і ти про мене все знав.

— Я вперше зустрів тебе, коли був Сесілом Ревенкортом, — відповідаю я.

— У такому разі ми зустрічаємося посередині, бо я ще не знаю, хто це, — каже вона. — Але це неважливо. Я не скажу ні йому, ні жодному з інших, бо це неважливо. У тих циклах були не ми. Ким би вони не були, вони вирішували робити інакше, припускалися інших помилок. Я роблю вибір вірити тобі, Ейдене, і мені потрібно, щоб ти вірив мені, бо це місце… Ти знаєш, як тут усе. Що б ти не думав про те, що я робила, коли Лакей убивав тебе, то було не все. То не була правда.

Вона би здалася впевненою, якби не нервовий дріж у горлі, якби не неспокійний рух ноги по підлозі. Я відчуваю, як її рука тремтить біля моєї щоки, відчуваю напруження її голосу. Під усією своєю бравадою вона досі боїться мене, боїться того, ким я був, боїться чоловіка, який міг залишитися в мені.

Я не можу уявити мужність, що була їй потрібна, щоб прийти сюди.

— Я не знаю, як звільнити звідси нас обох, Анно.

— Я знаю.

— Але знатиму. Я не піду без тебе, обіцяю.

— Це я теж знаю.

І цієї миті вона дає мені ляпаса.

— Це за те, що ти вбив мене, — каже вона і стає навшпиньки, щоб поцілувати вдарене місце. — А тепер ходімо й зробімо так, щоб Лакей не вбив більше нікого з тебе.

44

Дерев'яні сходинки скриплять, вузькі спіральні сходи, якими ми спускаємось, стають дедалі темнішими, але зрештою ми опускаємось нижче темряви.

— Ти знаєш, чому я був у тій комірці? — питаю я в Анни, яка йде попереду й рухається так швидко, що не наздогнати.

— Жодної гадки, але це врятувало тобі життя, — каже вона, озираючись на мене через плече. — У книжці написано, що приблизно в цей час Лакей іде по Рештона. Якби твій носій минулої ночі ліг спати у своїй кімнаті, Лакей знайшов би його.

— Може, нам слід дозволити йому знайти мене? — кажу я, відчуваючи хвилювання. — Ходімо, я маю ідею.

Я обганяю Анну та мчу вниз, стрибаючи через сходинки.

Якщо Лакей іде вранці до Рештона, то є ймовірність, що він досі зачаївся десь у коридорі. Він чекатиме, що я сплю в ліжку, а це означає, що я вперше отримав перевагу. Якщо пощастить, я покладу цьому край тут і зараз.

Сходинки раптово закінчуються побіленою стіною, Анна досі нагорі й кличе, щоб я сповільнився. Як вельми вправному полісменові, яким він сам себе вважає, Рештону не звикати шукати приховане. Мої пальці вправно знаходять замасковану клямку, що дозволяє мені виринути в темний коридор. У канделябрах мерехтять свічки, ліворуч від мене пуста Сонячна кімната. Я опинився на першому поверсі; двері, крізь які я пройшов, уже зливаються зі стіною.

Лакей у кільканадцяти метрах від мене. Ставши навколішки, він зламує замок кімнати, про яку я інстинктивно відчуваю, що вона моя.

— Ти мене шукаєш, покидьок?! — вигукую я й кидаюся на нього, поки він не вихопив ніж.

Він здіймається на ноги швидше, ніж я очікував, відплигує назад і б'є мене ногою в груди — мені перехоплює подих. Я незграбно падаю на землю та хапаюся за ребра, але він не рухається. Він стоїть і чекає, витираючи тильною стороною руки слину з куточка рота.

— Хоробрий кролик, — каже він, вищиривши зуби. — Тебе я потрошитиму повільно.

Підвівшись і обтрусившись, я підіймаю по-боксерськи кулаки й раптом помічаю, якими важкими здаються мої руки. Ніч у шафі не пішла мені на користь, і з кожною секундою моя самовпевненість спливає. Цього разу я наближаюся повільно, роблю фальшиві випади то вліво, то вправо, марно чекаю, щоб він відкрився. Джеб влучає в моє підборіддя, мою голову відкидає назад. Ні другий удар, що влучає мені в живіт, ні третій, після якого я падаю на підлогу, я навіть не бачу.

Я збитий з пантелику, в голові паморочиться, я намагаюся вдихнути, а Лакей височіє наді мною, тягне мене за волосся, намацує свій ніж.

— Агов! — кричить Анна.

Це відволікає його лише на мить, але мені цього достатньо. Вислизнувши з руки Лакея, я б'ю ногою по його коліну, а потім кидаюся на нього плечем в обличчя; з його розбитого носа на мою сорочку тече кров. Біжучи коридором геть, він хапає якийсь бюст і жбурляє його в мене; поки я ухиляюся, він убігає за ріг.

Я хочу погнатися за ним, але не маю на це сил. Я сповзаю по стіні, доки не сідаю на підлогу, тримаючись за побиті ребра. Я вражений і зневірений. Він був надто прудкий, надто сильний. Якби ця бійка тривала трохи довше, я б не вижив, я певний в цьому.

— Який же ти ідіот! — кричить на мене Анна. — Ти мало не наразився на смерть.

— Він тебе помітив? — питаю я, випльовуючи з рота кров.

— Навряд чи, — каже вона й простягає руку, щоб допомогти мені підвестися. — Я трималася в тіні, а після того, як ти розбив його ніс, він навряд чи добре бачив.

— Вибач, Анно, — кажу я. — Я щиро вірив, що ми зможемо спіймати його.

— Сподіваюсь, що так, — каже вона й несподівано обіймає мене; вона вся тремтить. — Ти мусиш бути обережним, Ейдене. Завдяки тому покидьку в тебе лишилося лише кілька носіїв. Якщо ти припустишся помилки, ми тут застрягнемо.

Усвідомлення гепається на мене, наче кам'яна брила.

— У мене залишилося лише три носії! — вражено повторюю я.

Себастьян Белл знепритомнів, коли побачив дохлого кролика в коробці. Дворецького, Денса та Дербі було зарізано, а Ревенкорт заснув у бальній залі після того, як побачив самогубство Івлін. Залишаються Рештон, Дональд Девіс і Ґреґорі Ґолд. Стрибаючи туди-сюди з тіла в тіло, я збився з рахунку.

Я мав побачити це відразу!

Деніел назвався моїм останнім носієм, але це не може бути правдою.

Мене наче огортає теплою ковдрою сорому. Я не можу повірити, що мене так легко ошукали. Що я так охоче обманувся.

«Ти не один у цьому винний».

Чумний Лікар попереджав, що мене зрадить Анна. Чому він так сказав, якщо насправді мені брехав Деніел? І чому він казав мені, що втекти з цього будинку намагаються троє, якщо насправді їх четверо? Він зробив усе можливе, щоб приховати дволичність Деніела.

— Я був таким сліпим, — глухим голосом кажу я.

— Що таке? — питає Анна, відсахується і стурбовано дивиться на мене.

Я не відразу можу говорити, коліщата в голові починають працювати, сором поступається місцем холодному розрахунку. Обман Деніела був дуже продуманий, але його мета залишається неясною. Я міг би зрозуміти, якби він намагався втертися в мою довіру, щоб отримати зиск від моїх розслідувань, але ж це не так. Він майже не питав про них. Навпаки: він дав мені фору, сказавши, що саме Івлін буде вбито на балу, і він попередив мене про Лакея.

Я більше не можу звати його другом, але й у тому, що він ворог, я теж не можу бути певним. Мені потрібно зрозуміти його позицію, а для цього буде найкращим удавати нерозуміння, доки він не виявить свої справжні наміри.

Розпочати треба з Анни.

Боже допоможи нам, якщо вона вибовкне що-небудь Дербі або Денсові! Їхня перша реакція на проблему — кидатися на неї, навіть, якщо вона огорнута шипами.

Анна дивиться на мене, чекаючи на відповідь.

— Я знаю щось, — кажу я, перетнувшись з нею поглядом. — Щось важливе для нас обох, але не можу сказати тобі, що саме.

— Ти боїшся змінити день, — каже вона так, ніби це найочевидніша річ у світі. — Не переймайся, в цій книзі вдосталь такого, про що мені неможна казати тобі, — вона всміхається, її тривога зникає. — Я довіряю тобі, Ейдене. Якби не довіряла, я б не була зараз тут.

Простягнувши руку, вона допомагає мені встати з підлоги.

— Неможна залишатися в цьому коридорі, — каже вона. — Я жива лише тому, що він не знає, хто я. Якщо він побачить нас удвох, я житиму недостатньо довго, щоб допомогти тобі, — вона поправляє фартух і чепець, напускає на себе покірний вигляд. — Я піду перша. Знайди мене біля дверей спальні Белла через десять хвилин і завжди пильнуй. Щойно Лакей оговтається, він шукатиме тебе.

Я погоджуюсь, але не маю наміру чекати на протязі в цьому коридорі. Усе, що сьогодні відбувається, має на собі відбитки пальців Гелени Гардкасл. Мені треба поговорити з нею, і зараз, можливо, мій останній шанс зробити це.

Досі відчуваючи побиті ребра та постраждалу гордість, я шукаю її у вітальні, але там є лише кілька людей, які пліткують про Дербі, якого увів охоронець Стенвіна. І дійсно, його тарілка з яйцями та нирками стоїть на столі, де він її залишив. Вона досі тепла, він не міг піти давно. Кивнувши гостям, я йду до спальні Гелени, стукаю в її двері, але у відповідь отримую мовчання. Не маючи часу, я б'ю ногою, ламаючи замок.

«От і розв'язано загадку зламу».

Штори засунуті, сплутані простирадла на ліжку з балдахіном звисають з матраца на підлогу. Атмосфера в кімнаті забруднена поганим сном, потом кошмарів, тут досі не провітрили. Платтяна шафа відкрита, на трюмо трохи просипалася пудра з великої бляшанки, косметичні засоби розкриті й відсунені вбік, тож леді Гардкасл займалася своїм туалетом дещо поспішно. Я кладу долоню на постіль — вона холодна. Її тут немає вже досить давно.

Так само, як і тоді, коли я був у цій кімнаті з Міллісент Дербі, бюро стоїть розкрите, сьогоднішню сторінку з щоденника вирвано, а в лакованому футлярі бракує двох револьверів, для яких він призначений. Івлін, певно, взяла їх рано вранці; можливо, після того, як отримала записку, де їй наказали скоїти самогубство. У неї не мало бути проблем із тим, щоб пройти сюди крізь бічні двері, коли її мати пішла.

Але якщо вона має намір застрелитися цим револьвером, чому вона зрештою скористалася натомість сріблястим пістолетом, який було поцуплено в доктора Діккі? І навіщо вона взяла з футляра обидва револьвери? Я знаю, що один вона дасть Майклові для полювання, але не можу уявити, що це її сильно турбувало, коли вона дізналася, що під загрозою її власне життя, або життя її подруги.

Мій погляд зупиняється на щоденнику з вирваною сторінкою. Це теж Івлін зробила, чи хтось інший? Міллісент підозрювала Гелену Гардкасл.

Проводячи пальцем вздовж рваного краю, я відчуваю неспокій.

Я бачив призначені зустрічі в щоденнику лорда Гардкасла, тож знаю, що на відсутній сторінці були зустрічі з Канінгемом, Івлін, Міллісент Дербі, старшим конюхом і Ревенкортом. Єдина з цих зустрічей Гелени Гардкасл, про яку я певний, що вона відбулася — з Канінгемом. Він признався в цьому Денсові, а його вимазані чорнилом пальці залишили відбитки на сторінках.

Я роздратовано закриваю щоденник. Ще так багато я не розумію, а час спливає!

Мучений цими думками, я підіймаюся сходами до Анни, яка ходить взад-вперед навпроти спальні Белла, дивлячись в альбом для замальовок. По інший бік дверей я чую приглушені голоси. Деніел має розмовляти там з Беллом, а це означає, що дворецький зараз на кухні з пані Драдж. Незабаром він піде сюди.

— Ти бачив Ґолда? Він має вже бути тут, — каже Анна, вдивляючись у тіні, неначе сподіваючись вирізати його своїм гострим поглядом з мороку.

— Не бачив, — кажу я, нервово озираючись. — Навіщо ми тут?

— Лакей уб'є дворецького та Ґолда вранці, якщо ми не перевеземо їх до безпечного місця, де я зможу захищати їх, — каже вона.

— Приміром, до сторожки.

— Точно. Але це не має виглядати так, ніби ми робимо саме це. Якщо це буде видно, Лакей знатиме, хто я, і уб'є мене. Якщо він вважатиме, що я лише доглядаю, а вони надто поранені, щоб бути небезпечними, він тимчасово дасть нам спокій, а саме це нам і потрібно. Книга каже, що вони досі мають зіграти якусь роль, за умови, що ми збережемо їх живими.

— То навіщо тобі я?

— Якби ж то я знала! Я не зовсім певна, що саме маю робити. Книга каже привести тебе сюди в цей час, але… — вона зітхає та хитає головою. — Це єдина чітка інструкція, решту не зрозуміти. Я ж уже казала, коли ти її мені давав, ти не надто прозоро висловлювався. Останню годину я намагалася розшифрувати сторінки, бо розуміла, що якщо я прочитаю їх неправильно або кудись спізнюсь, ти помреш.

Я здригаюся, наляканий цим фрагментом свого майбутнього.

Цю книгу мав дати Анні Ґреґорі Ґолд, мій останній носій. Я досі пам'ятаю, як він репетував біля дверей Денса про карету. Я згадую, що подумав тоді про те, яким жалюгідним він був, яким моторошним. Такі шалені й загублені очі.

На завтрашній день я чекаю без захвату.

Склавши руки на грудях, я спираюся на стіну пліч-о-пліч з Анною. Коли знаєш, що в минулому житті когось убив, свою приязнь виявляти важко.

— Ти впоралася краще, ніж я, — кажу я. — Коли мені вперше показали майбутнє, я погнався через пів лісу за покоївкою на ім'я Меделін Обер, думаючи, що рятую її життя. Мало до смерті її не налякав.

— До цього дня мусять давати інструкцію, — похмуро каже вона.

— Роби те, що видається природним.

— Навряд чи тікання та переховування допоможуть нам, — розчаровано каже вона, і цієї миті ми чуємо поспішні кроки по сходах.

Ні пари з уст, ми розбігаємося: Анна щезає за рогом, а я заходжу в найближчі відчинені двері спальні. Цікавість змушує мене не зачиняти двері повністю, і я бачу в шпарину, як дворецький шкутильгає коридором до мене, у русі його обпечене тіло видається ще більш покаліченим. Його наче хтось зібгав і викинув: самі лише гострі кути під бурим халатом і піжамою.

Проживши ці миті від того першого ранку вже стільки разів, я мав би вже звикнути, але все одно відчуваю розчарування та страх дворецького, який мчить до Белла розповісти про нове тіло, в якому його ув'язнено.

З однієї з кімнат виходить Ґреґорі Ґолд; дворецький надто зосереджений, щоб помітити його. З такої відстані, коли художник стоїть до мене спиною, він видається дивно безформним; радше тінню на стіні, ніж людиною. У його руці коцюба, і без жодного попередження він починає бити нею дворецького.

Я пам'ятаю цей напад, пам’ятаю цей біль.

Мене охоплює жаль, нудотне відчуття безпорадності, а тим часом кров від ударів коцюби забризкує стіни.

Коли дворецький щулиться на підлозі, благає пощадити й кличе на порятунок, а ніхто не йде, я подумки з ним.

І саме тоді мій розум вмиває руки.

Схопивши зі столика якусь вазу, я вибігаю в коридор, з пекельною люттю мчу до Ґолда та б'ю його вазою по голові; він падає на підлогу, навколо нього розсипані осколки вази.

Настала тиша; я стискаю в руці розбитий обідок вази й дивлюся на двох непритомних чоловіків, що лежать біля моїх ніг.

Позаду мене з'являється Анна.

— Що сталося?! — питає вона, вдаючи подив.

— Я…

У кінці коридору збираються люди, напіводягнені чоловіки та переполохані жінки — вони схопилися з ліжок через шум. Їхні очі дивляться то на кров на стінах, то на тіла на підлозі, і з непристойною цікавістю зупиняються на мені. Якщо Лакей серед них, він ховається за спинами.

І це, напевно, добре.

Я такий злий, що можу знову зробити щось безрозсудне.

Сходами збігає Доктор Діккі; на відміну від решти гостей він уже вдягнутий, величезні вуса майстерно напомаджені, лиса голова блищить якимось лосьйоном

— Що тут в біса сталося?! — вигукує він.

— Ґолд сказився, — кажу я, дозволяючи голосу тремтіти від емоцій. — Він почав бити дворецького коцюбою, тож я…

Я показав йому вінця вази.

— Дівчино, принесіть мені мій лікарський саквояж! — звертається Діккі до Анни, яка навмисно впала йому в очі. — Він біля мого ліжка.

Виконуючи його доручення, Анна починає вправно складати фрагменти майбутнього докупи, при цьому не видно, що вона контролює події. Доктор каже, що дворецькому потрібне тепле та тихе місце, тож Анна рекомендує сторожку, а також каже, що може давати дворецькому ліки. Просто тому, що іншого підхожого місця для його утримання немає, вирішено, що Ґолда слід також доправити до сторожки й регулярно давати йому снодійне, доки хтось зі слуг — Анна викликається знайти кого-небудь — не привезе з селища полісмена.

На зроблених нашвидкуруч ношах вони спускають дворецького сходами, Анна на ходу полегшено посміхається мені. Я у відповідь лише збентежено суплю лоб. Стільки зусиль докладено, а я досі не певний, чого ми цим досягли. Дворецький буде прикутий до ліжка й стане ввечері легкою здобиччю Лакея. Ґреґорі Ґолда накачають снодійним і підвісять. Він житиме, але його розум зламано.

Це не дуже надихає, а надто, якщо згадати, що ми виконуємо саме його інструкції. Ту книгу дав Анні Ґолд, і хоча він останній з моїх носіїв, я не маю жодної гадки, що він намагається зробити. Я навіть не можу бути певним, чи знає про це він сам. Після всього, що з ним сталося.

Я риюся у своїй пам'яті, шукаю побачені мигцем фрагменти майбутнього, які ще не прожив. Мені досі треба дізнатися, що означає «усі вони» в повідомленні, що Канінгем доставляє Дербі, і чому той каже, що зібрав якихось людей. Я не знаю, чому Івлін бере у Дербі сріблястий пістолет, якщо в неї вже є чорний револьвер з кімнати матері, або чому, поки вона вбиває себе, Дербі охороняє камінь.

Це розчаровує. Я бачу розкидані переді мною хлібні крихти, але не знаю, чи не ведуть вони мене до краю кручі.

На жаль, іншого шляху я не бачу.

45

Звільнившись від поважного віку Едварда Денса, я також сподівався позбутися і його докучливих болячок, але ніч у шафі наче оповила мої кістки ожиною. Кожний рух, кожний нахил або поворот призводять до різкого болю, до моєї купи скарг додаються нові. Шлях до моєї спальні виявився несподівано стомливим. Схоже, Рештон минулого вечора справив на людей незабутнє враження, бо мій рух по будинку постійно переривається дружніми потискуваннями руки або плесканням по спині. Вітання розкидані там, де я пройшов, наче каміння; їхня щирість загоює мої рани.

Дійшовши до своєї кімнати, я відкидаю свою силувану усмішку. На підлозі лежить білий конверт, усередині нього щось об'ємне. Певно, хтось просунув його під двері. Розриваючи його, я дивлюся в обидва боки вздовж коридору, чи немає того, хто залишив цю пошту.

«Конверт залишив ти», — так починається записка, в яку загорнуто шахову фігуру, майже ідентичну тій, що носить при собі Анна.

«Візьми амілнітрит, нітрит натрію та тіосульфат натрію.

Тримай їх при собі.

Ґ. Ґ.»

— Ґреґорі Ґолд, — зітхаю я, прочитавши ініціали.

Певно, він приніс цей конверт перед тим, як напав на дворецького.

Тепер я розумію, як почувається Анна. Літери ледь розбірливі, інструкції незрозумілі навіть після того, як мені вдалося розплутати цей жахливий почерк.

Відкинувши записку та шахову фігуру на столик, я запираю двері й користуюся ніжкою стільця як засувом. Раніше б я відразу взявся вивчати Рештонові пожитки або розглядати його обличчя, але я вже й так знаю, що лежить у його шухлядах і який він на вигляд. Достатньо лише подумати про питання — і отримую відповідь, а тому знаю, що в шухляді для шкарпеток схований латунний кастет. Його було відібрано кілька років тому в одного скандаліста, і він уже кілька разів ставав у пригоді. Я надіваю його, думаючи лише про Лакея та про те, як він нахилився до мене, вдихав мій останній видих і зітхав від задоволення, додаючи мене до свого приватного списку.

Мої руки тремтять, але Рештон — не Белл. Констебля страх радше мотивує, ніж знерухомлює. Він хоче розшукати Лакея та покінчити з ним, повернути втрачене в попередніх сутичках почуття гідності. Згадуючи нашу першу бійку цього ранку, я певний, що саме Рештон погнав мене сходами вниз у коридор. Це була його злість, його гордість. Він отримав контроль, а я цього навіть не помітив.

Цього не можна більше дозволяти.

Безрозсудність Рештона доведе нас до смерті, а я не хочу втрачати носія. Якщо я хочу звільнити з цього безладу себе та Анну, мені треба випередити Лакея, а не бігати весь час за ним; здається, я знаю, хто може мені в цьому допомогти, але вмовити буде важко.

Знявши з руки кастет, я наливаю раковину й починаю митися перед дзеркалом.

Рештон — молодий чоловік (втім, не настільки молодий, яким він сам себе уявляє), високий, сильний і незвичайно вродливий. Його ніс вкритий веснянками, медовий колір очей і коротке біляве волосся натякають, що це обличчя сформувалося без впливу сонячного світла. Мало не єдина недосконалість на ньому — на плечі старий шрам від кулі; довга рвана лінія давно вже вицвіла. Цей спогад відкрився б мені, якби я спитав, але болю мені вистачає й без того, щоб запрошувати у свій розум чужі страждання.

Коли я витираю груди, ручка дверей торохтить і я хапаю кастет.

— Джиме, ти тут? Хтось запер двері.

Голос жіночий, хриплий і сухий.

Надівши свіжу сорочку, я відсуваю стілець, відчиняю двері й бачу за ними спантеличену молоду жінку, яка тримає кулак, щоб постукати ще раз. З-під довгих вій на мене дивляться сині очі; червоний спалах губної помади — єдиний колір на холодному обличчі. Їй трохи більше, ніж двадцять, густе чорне волосся звішується на накрохмалену білу сорочку, заправлену в бриджі для їзди верхи; від її присутності кров у жилах Рештона прискорюється.

— Ґрейс… — мій носій кидає ім'я мені на язик, а разом із ним багато іншого. Я варюсь у бульйоні з палкого кохання, піднесення, збудженості та неадекватності.

— Ти вже чув, що накоїв мій клятий дурник-брат? — питає вона, проштовхуючись повз мене.

— Напевно, зараз почую.

— Він уночі взяв один з автомобілів, — каже вона, падаючи на ліжко. — Вдягнений наче райдуга, він розбудив о другій годині ночі старшого конюха та поїхав до селища.

Вона все розуміє неправильно, але в мене немає способу врятувати добре ім'я її брата. То було моє рішення взяти машину, втекти з будинку й поїхати до селища. Цієї миті Дональд Девіс спить десь на ґрунтовій дорозі, де я його залишив, і мій теперішній носій намагається кинутися по пошуки.

Рештонова відданість майже нездоланна, і шукаючи її причину, я відразу натрапляю на жахіття. Ця приязнь до Дональда Девіса сформувалася серед багна та крові траншей. Вони обоє відправилися на війну як дурні, а повернулися братами, кожний розбитий у таких місцях, про які знав лише другий.

Я відчуваю його гнів щодо мого ставлення до його друга.

А може, я просто гніваюся сам на себе.

Ми настільки перемішані, що вже не розібрати.

— Це я винна, — розпачливо каже Ґрейс. — Він збирався купити в Белла ще тієї отрути, тому я погрожувала розповісти про це батькові. Я знала, що він на мене сердиться, але не думала, що він втече, — вона безпорадно зітхає. — Як ти гадаєш, він не зробив нічого дурного?

— З ним усе добре, — заспокійливо кажу я, сідаючи поруч із нею. — Це просто нерви.

— Хотіла б я, щоб ми ніколи не зустрічали того клятого доктора, — каже вона, розгладжуючи долонею складки на моїй сорочці. — Дональд сам на себе несхожий, відколи з'явився цей Белл зі своєю скринею. Клятий опій — він без нього не може. Мені тепер ледь вдається розмовляти з ним. Якби ми могли щось…

Її слова раптово обриваються появою ідеї. Я бачу, як її очі більшають, неначе вона стежить за своєю вигадкою, як за конем, на якого поставила гроші.

— Мені треба піти й спитати дещо в Чарлі, — різко каже вона, цілує мене в губи та мчить у коридор.

Вона йде геть швидше, ніж я встигаю зреагувати, і залишає по собі відчинені двері.

Я встаю, щоб зачинити їх: розпалений, стурбований і сильно спантеличений. Загалом, коли я сидів у тій комірці, все було набагато простіше.

46

Крок за кроком я повільно просуваюся коридором, зазираючи в кожні двері перед тим, як пройти повз них. На руку надітий кастет, я сіпаюся від кожного звуку або тіні, стережуся нападу, в плануванні якого не сумніваюся; розумію, що мені не здолати Лакея, якщо він захопить мене зненацька.

Відсунувши оксамитову завісу, що перегороджує коридор, я проходжу в покинуте східне крило Блекгіту; різкий вітер смикає штори і вони ляпають по стінах, наче шматки м'яса по прилавку.

Я не зупиняюся, доки не доходжу до дитячої кімнати.

Непритомне тіло Дербі не впадає в очі, бо його відтягнули в кут кімнати, за коня-гойдалку, щоб не було видно від дверей. У нього на голові суміш загустілої крові та керамічних осколків, але він живий і добре схований. Зважаючи на те, що на нього напали, коли він виходив зі спальні Стенвіна, той, хто це зробив, вочевидь мав достатньо сумління, щоб не дати шантажистові знайти його та вбити, але не мав часу, щоб унести його до більш безпечного місця.

Я швидко нишпорю по його кишенях, але все, що він взяв у Стенвіна, вкрадено. Іншого я і не очікував, але Дербі створив у цьому будинку стільки таємниць, що було варто спробувати.

Залишивши його спати, я йду далі, до кімнат Стенвіна в кінці коридору. Авжеж, лише страх міг змусити його забитися в цей небажаний куток будинку, так далеко від убогого комфорту решти Блекгіту. З такої точки зору це вдалий вибір. Мостини — його шпигуни, з кожним моїм кроком вони кричать про моє наближення, а довгий коридор пропонує лише один спосіб ввійти та вийти. Шантажист вочевидь вважає, що його оточують вороги, і мені, можливо, вдасться цим скористатися.

Пройшовши крізь приймальню, я стукаю у двері Стенвінової спальні. Мені відповідає дивне мовчання; шум того, хто намагається не шуміти.

— Це констебль Джим Рештон, — кажу я так, щоб було чутно за дверима й ховаю кастет. — Мені треба поговорити з вами.

У відповідь на це оголошення чується якась метушня. Кімнату легко перетинають кроки, скреготять шухляди, щось підняли та пересунули, і зрештою з-за дверей чується голос.

— Заходьте! — каже Тед Стенвін.

Він сидить на стільці, засунувши руку в лівий черевик, який начищає із завзяттям солдата. Я злегка здригаюся через потойбічність цього видовища. Коли я бачив цього чоловіка востаннє, він лежав у лісі мертвий, а я нишпорив по його кишенях. Блекгіт підібрав його, струсив пил і завів пружину, щоб той зміг зробити все знову. Навіть якщо це не пекло, диявол уважно все конспектує.

Я дивлюся за спину шантажиста. Його охоронець міцно спить на ліжкові й гучно дихає забинтованим носом. Мене дивує, що Стенвін його не переніс, а ще більше дивує те, що шантажист повернув свій стілець лицем до ліжка — так само, як зробила Анна у випадку з дворецьким. Стенвін вочевидь небайдужий до цього хлопа.

Цікаво, як би він реагував, якби дізнався, що Дербі весь цей час був поруч?

— Ага, а ось і чоловік, що стоїть у центрі всього цього! — каже Стенвін, і його щітка завмирає, поки він оглядає мене.

— Здається, ви знаєте щось, чого не знаю я, — спантеличено кажу я.

— Авжеж знаю, бо інакше я не був би хорошим шантажистом, — каже він і вказує на старий дерев'яний стілець біля каміна.

Приймаючи його запрошення, я підсовую стілець ближче до ліжка, так, щоб не зачепитися за брудну газету та крем для взуття.

На Стенвіні багатий варіант лівреї конюха: випрасувана біла бавовняна сорочка, чорні штани без жодної плями. Коли я бачу його зараз, у звичайному одязі, коли він сам чистить собі черевики, оселившись у напівзруйнованому куті колись розкішного будинку, я не розумію, що йому дали дев'ятнадцять років шантажування. Щоки та ніс вкриті кровоносними судинами, що полускалися, а запалі очі, почервонілі й спраглі до сну, безупинно поглядають, чи не заходять у двері чудовиська.

«Чудовиська, яких він сам запросив».

За його бравадою ховається душа, що перетворилася на попіл, а вогонь, що рухав ним, давно вже згаснув. Це рвані лахміття переможеного чоловіка, його секрети — єдине, що може його тепер зігріти. На цей час він уже боїться своїх жертв так само сильно, як вони бояться його.

Мене вражає жаль. Щось у становищі Стенвіна здається мені жахливо знайомим, і я відчуваю, як глибоко всередині, під моїми носіями, де залишається справжній Ейден Бішоп, ворушиться спогад. Я прибув сюди через жінку. Я хотів її врятувати, але не міг. Блекгіт був моїм шансом… На що?.. На нову спробу?

Що я мав тут зробити?

«Облиш це».

— Поговорімо відверто, — каже Стенвін, не зводячи з мене очей. — Ви дієте разом із Сесілом Ревенкортом, Чарльзом Канінгемом, Деніелом Колріджем і кількома іншими людьми; ви всі рознюхуєте вбивство, яке відбулося дев'ятнадцять років тому.

Усі мої попередні думки розлітаються.

— О, не треба так дивуватися, — каже він, розглядаючи матову пляму на черевику. — Канінгем прийшов сьогодні рано вранці ставити питання від імені свого жирного хазяїна, а Деніел Колрідж з'явився кілька хвилин по тому. Вони обоє хотіли знати про чоловіка, якого я підстрелив, коли відганяв убивцю майстра Гардкасла. А тепер прийшли ви. Мету вашого візиту не важко вгадати, якщо маєш два ока та трохи мозку.

Він кидає на мене погляд; з-під безтурботного фасаду на мить визирає холодний розрахунок. Відчуваючи на собі його увагу, я добираю правильні слова, які мають відкинути його підозри, але мовчання триває, стає напруженим.

— Мені цікаво було, як ви це сприймете, — бурчить Стенвін, ставить черевик на газету й витирає руки ганчіркою.

Коли він знов починає говорити, його голос стає тихим і м'яким, неначе він розповідає казку.

— Мені здається, що це раптове прагнення правосуддя має одну з двох причин, — каже він, виколупуючи кишеньковим ножем бруд з-під нігтів. — Або Ревенкорт унюхав, що тхне скандалом, і платить вам, щоб ви розслідували це для нього, або ви вірите, що є великий злочин, розкривши який ви потрапите на сторінки газет і прославитеся.

Він глумиться з мого мовчання.

— Слухайте, Рештоне, ви не знаєте ні мене, ні мій бізнес, але в цьому бізнесі такі, як ви, відомі. Ви роботяга-коп, який зустрічається з багатою жінкою, яку не може собі дозволити. У прагненні вгору немає нічого поганого, я сам це пройшов, але вам, щоб піднятися по щаблях, знадобляться гроші, а я можу допомогти. Інформація має цінність, а це означає, що ми можемо допомогти один одному.

Він тримає мій погляд, але це дається йому нелегко. На його шиї напружено пульсує вена, на чолі набрякають крапельки поту. Ця пропозиція несе в собі небезпеку, і він це розуміє. Але я все одно відчуваю її спокусу. Рештонові дуже хочеться розбагатіти для Ґрейс. Він хоче купувати їй одяг, платити за вечерю частіше, ніж раз на місяць.

Але річ у тім, що бути копом йому хочеться сильніше.

— Скільки людей знають, що Люсі Гарпер — ваша дочка? — прямо питаю я.

Настає моя черга дивитися на його реакцію.

Вперше я запідозрив це, коли дивився, як він тероризує Люсі під час обіду лише тому, що вона мала необачність звернутися до нього за іменем, коли просила його дати дорогу. Коли я побачив це очима Белла, я над цим не сильно замислювався. Стенвін — нахаба та шантажист, тож усе здавалося природним. І лише коли я побачив те саме очима Денса, я почув приязнь у голосі Люсі, побачив страх на його обличчі. Повна кімната людей, що залюбки штрикнуть його ножем поміж ребрами, а тут вона мало не розповідає їм, що він їй близький. З таким самим успіхом вона могла б намалювати собі мішень на спині. Не диво, що він зірвався. Йому треба було, щоб вона якнайшвидше пішла геть.

— Яка Люсі? — питає він, сильно скрутивши ганчірку в руці.

— Не ображайте мене запереченнями, Стенвіне, — перебиваю його я. — У неї ваше руде волосся, а медальйон з її портретом ви тримаєте в піджаку, разом із книгою-шифром до вашого шантажистського бізнесу. Дивно, що такі різні речі лежать разом, але з іншого боку це єдині небайдужі вам речі. Чули б ви, як вона захищала вас перед Ревенкортом.

Кожний факт з моїх уст б'є його, наче молотом.

— Це неважко зрозуміти, — кажу я. — Для того, хто має два ока та трохи мозку.

— Чого вам треба? — тихо питає він.

— Мені треба знати, що насправді сталося того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.

Його язик блукає по губах, мозок починає працювати, коліщата та механізми змащуються брехнею.

— Чарлі Карвер та ще один чоловік відвели Томаса до озера, а там зарізали його, — каже він і знов бере в руки черевик. — Карвера я зупинив, але другий утік. Хочете почути ще якісь старі історії?

— Якби мене цікавила брехня, я звернувся б до Гелени Гардкасл, — кажу я та нахиляюся вперед, склавши руки між колінами. — Адже вона була там, так? Як і сказав Альф Міллер. Усі вважають, що родина подарувала вам плантацію за спробу врятувати їхнього хлопчика, але я знаю, що все було не так. Ви шантажуєте Гелену Гардкасл дев'ятнадцять років, відколи загинув хлопчик. Того ранку ви щось побачили, і весь цей час тримали це при собі. Вона казала своєму чоловікові, що гроші потрібні для втримання в секреті походження Канінгема, але ж це не так? Насправді все серйозніше.

— А якщо я не розповім вам, що я бачив, що тоді? — ричить він, відкинувши черевик убік. — Ви поширите чутки, що батько Люсі Гарпер — сумно відомий Тед Стенвін, і чекатимете, хто вб'є її перший?

Я розкриваю рот для відповіді, але на подив, не кажу жодного слова. Авжеж, мій план був саме такий, але, сидячи тут, я згадав про той випадок на сходах, коли Люсі відвела збентеженого дворецького на кухню, щоб він не потрапив у халепу. На відміну від свого батька вона має добре серце, повне ніжності та сумнівів — саме таке, на яке зручніше наступити таким, як я. Не диво, що Стенвін тримався осторонь, залишивши виховання матері. Він, певно, всі ці роки передавав сім'ї трохи грошей, щоб вони не злидарювали, поки він не отримає можливість увезти їх туди, де їх не дістануть його могутні вороги.

— Ні, — кажу я і собі, і Стенвінові. — Люсі була ласкава до мене, коли я потребував догляду, я не ввергатиму її в небезпеку, навіть заради цієї інформації.

Він дивує мене посмішкою, за якою ховається жаль.

— У цьому будинку ви з такою сентиментальністю далеко не підете, — каже він.

— А як щодо здорового глузду? — питаю я. — Івлін Гардкасл мають сьогодні ввечері убити, і я вважаю, що причиною цього є події, що трапилися дев'ятнадцять років тому. Як на мене, у ваших інтересах врятувати Івлін, щоб вона змогла вийти заміж за Ревенкорта, а ви продовжували отримувати гроші.

Він присвистує.

— Якщо це правда, то більший зиск можна отримати, якщо дізнатися, хто вбивця, але ви цього не знаєте, — багатозначно каже він. — Мені не треба продовжувати отримувати платню. Мені вже досить. Незабаром я отримаю великий платіж, а потім продаю свій бізнес і відходжу від справ. Саме тому я і приїхав до Блекгіту: щоб закінчити продаж і забрати Люсі. Вона поїде зі мною.

— І кому ви його продаєте?

— Деніелові Колріджу.

— Колрідж планує убити вас через кілька годин під час полювання. Чого варта ця інформація?

Стенвін дивиться на мене з відвертою недовірою.

— Убити мене? — питає він. — У нас чесна угода: він і я. Ми закінчуємо нашу справу в лісі.

— А ваш бізнес у двох книгах, так? — кажу я. — В одній усі імена, злочини та платежі; зашифровані, звісно. А сам шифр — у другій. Ви тримаєте їх окремо і думаєте, що це вас захищає, але помиляєтеся, бо хоч є між вами угода, хоч немає, ви помрете… — я відсовую рукав, щоб подивитися на годинник. — За чотири години, і тоді Колрідж матиме обидві книги, не сплативши жодного шилінгу.

Стенвін вперше виявляє невпевненість.

Простягнувши руку до шухляди в столику, він виймає з неї люльку та маленький кисет, набиває люльку тютюном. Прибравши надлишок, він водить запалений сірник колами над листям і робить кілька затяжок, щоб втягнути полум'я. На той час, коли його увага повертається до мене, тютюн уже горить, дим утворює над головою шантажиста ореол.

— Як він це зробить? — питає Стенвін куточком рота, тримаючи люльку між жовтими зубами.

— Що ви побачили тим ранком, коли було вбито Томаса Гардкасла? — питаю я.

— Ось так, значить? Вбивство за вбивство?

— Чесна угода, — кажу я.

Він плює на руку.

— То потисніть, — каже він.

Я роблю, як він просить, а потім запалюю свою останню сигарету. Потреба в тютюні долала мене повільно, як приплив, що плещеться об берег річки, і коли я впускаю в горло дим, очі стають вологими від задоволення.

Чухаючи щетину на щоці, Стенвін починає задумливо розповідати.

— То був дивний день, дивний від самого початку, — каже він, поправивши люльку в роті. — Гості прибули на вечірку, але навколо будинку вже панувала погана атмосфера. Сварки на кухні, бійки в конюшнях, навіть за участю гостей; ідеш повз якісь двері — обов'язково підвищені голоси за ними почуєш.

У ньому тепер відчуваються обережність, неначе він відкриває валізу, в якій багато гострих речей.

— Коли Чарлі звільнили, це не було сюрпризом, — каже він. — Відколи він тут з’явився, він був коханцем леді Гардкасл. Спочатку то був секрет. Згодом це стало очевидним, навіть надто очевидним, як на мене. У мене таке враження, що вони хотіли, щоб їх застукали. Я не знаю, що зрештою стало останньою краплею, але коли лорд Гардкасл звільнив Чарлі, новина про це поширилася, як чума. Ми думали, що він спуститься до слуг, попрощається, але він нам нічичирк, а трохи згодом до мене приходить одна з покоївок і каже, що щойно бачила, як п'яний, наче лорд, Чарлі бродив у дитячих спальнях.

— У дитячих спальнях, ви певні?

— Так вона мені сказала. Зазирав у кожні двері, ніби шукав щось.

— У вас є припущення, що саме?

— Вона вважала, що він хотів з ними попрощатися, але їх нікого не було, всі десь гралися. Хоч там як, зрештою він пішов, несучи на плечі велику шкіряну сумку.

— І вона не знала, що було в тій сумці?

— Жодної гадки. Що б він собі не взяв, ніхто йому не заздрив. Він був популярний серед слуг, Чарлі всім подобався.

Стенвін зітхає й задирає обличчя до стелі.

— Що було далі? — підганяю я, відчуваючи його небажання продовжувати.

— Чарлі був моїм другом, — важко каже він. — Тож я пішов шукати його, перш за все для того, щоб попрощатися. Коли його бачили востаннє, він прямував до озера, тож саме туди пішов і я, але його там не було. Там взагалі нікого не було, принаймні, так мені здалося спочатку. Я пішов би звідти, але побачив на землі кров.

— Ви пішли по крові? — питаю я.

— Так, до краю озера… І тоді побачив хлопчика.

Він ковтає, прикривши лице рукою. Цей спогад ховався по темних кутах його пам'яті так довго; мене не дивує, що його важко витягти на світло. Усе, чим Стенвін став, виросло з цього отруйного насіння.

— Що ви побачили, Стенвіне? — питаю я.

Прибравши руку з обличчя, він дивиться на мене так, ніби я священик, що вимагає сповіді.

— Спочатку, тільки леді Гардкасл, — каже він. — Вона стояла навколішки в багні й ридала. Усе навколо було в крові. Я не побачив хлопчика, вона так сильно притулила його до себе… Але почувши мене, вона обернулася. Вона перерізала йому горло, мало голову не відтяла.

— Вона зізналася? — питаю я.

Я чую у своєму голосі хвилювання. Опустивши погляд, я бачу, що мої руки стиснуті, тіло напружене. Я сиджу на самому краєчку, дихання перехопило.

Мені відразу стає соромно.

— Більш-менш, — каже Стенвін. — Весь час казала, що це був нещасливий випадок. Оце й усе, знов і знов те саме: це був нещасливий випадок.

— То коли в цій історії з'являється Карвер? — питаю я.

— Він з'явився пізніше.

— Наскільки пізніше?

— Не знаю…

— П'ять хвилин, двадцять? — питаю я. — Це важливо, Стенвіне.

— Не двадцять, може десять, навряд чи більше.

— Він мав при собі сумку?

— Сумку?

— Коричневу шкіряну сумку, яку він, за словами покоївки, виніс з будинку? Він мав її при собі?

— Ні, сумки не було, — він указує на мене люлькою. — Ви знаєте ще щось, так?

— Так, напевно. Закінчіть свою розповідь, будь ласка.

— Прийшов Карвер, відвів мене вбік. Він був тверезий, як скельце, такими бувають лише від шоку. Він попросив мене забути все, що я побачив, і сказати всім, що це зробив він. Я сказав, що не стану робити таке заради неї, заради Гардкаслів, але він сказав, що він кохає її, що це був нещасливий випадок, і що це єдине, що він може для неї зробити, єдине, що він може їй дати. На його думку, у нього після вигнання з Блекгіту та переїзду все одно життя без Гелени не буде. Він змусив мене дати слово, що я збережу її таємницю.

— І ви виконали свою обіцянку, тільки змусили Гелену платити за це, — кажу я.

— А ви, копе, вчинили б інакше, так? — люто каже він. — Наділи б на неї кайданки прямо там, порушивши дане другові слово? Чи дозволили б, щоб їй це зійшло з рук зовсім безкарно?

Я хитаю головою. У мене немає для нього відповіді, але його жалюгідне самовиправдання мене не цікавить. У цій історії є лише дві жертви: Томас Гардкасл і Чарлі Карвер, вбита дитина та чоловік, який пішов на шибеницю, щоб захистити кохану жінку. Їх обох рятувати вже запізно, але я не дозволю правді бути й далі прихованою.

Вона вже й так наробила багато горя.

47

Шурхотять кущі, ламається під ногами гілля. Деніел іде лісом швидко, не намагаючись бути непомітним. Йому цього не треба. Решта моїх носіїв наразі мають, що робити, а інші люди або на полюванні, або в Сонячній кімнаті.

Моє серце прискорюється. Він вислизнув з будинку після розмови з Беллом і Майклом у кабінеті, і я стежу за ним уже п'ятнадцять хвилин, тихо обираючи дорогу поміж деревами. Я пам'ятаю, що на початку полювання його не було, що він був змушений наздоганяти Денса, і мені цікаво дізнатися, що його затримало. Сподіваюсь, ця вилазка проллє більше світла на його плани.

Дерева раптово закінчуються, з'являється потворна галявина. Ми знаходимося недалеко від озера, і я вже майже бачу праворуч від себе воду. Лакей ходить по колу, наче тварина в клітці, я ховаюся за кущ, щоб мене не було видно.

— Зроби це швидко, — каже Деніел, наближаючись до нього.

Лакей б'є його в щелепу.

Похитнувшись, Деніел випростується і кивком запрошує другий удар. Цього разу жертвою стає його живіт, а третій удар збиває його з ніг.

— Ще? — питає Лакей, нахилившись над ним.

— Досить, — каже Деніел, витираючи розбиту губу. — Денс має повірити, що ми билися, а не вважати, що ти мене мало не вбив.

«Вони спільники».

— Ви зможете їх наздогнати? — питає Лакей, допомагаючи Деніелу підвестися. — Мисливці мають добру фору.

— Багато старих ніг. Вони не могли зайти далеко. Вдалося спіймати Анну?

— Ще ні, не мав часу.

— То поспішай, наш друг стає нетерплячим.

То ось до чого це все. Їм потрібна Анна.

Ось чому Деніел сказав мені знайти її, коли я був Ревенкортом, ось чому він попросив Дербі привести її до бібліотеки, коли запропонував спіймати Лакея. Я мав привести її до них, як ягня на заклання.

У голові паморочиться. Я дивлюсь, як вони закінчують розмову, а потім Лакей вирушає в напрямку будинку. Деніел витирає з обличчя кров, але не поспішає йти, і за секунду я розумію причину. На галявину виходить Чумний Лікар. Певно, він і є тим «другом», якого згадував Деніел.

Це саме те, чого я боявся. Вони спільники. Деніел домовився з Лакеєм, і вони полюють для Чумного Лікаря на Анну. Я не знаю, чим живиться це вороже ставлення до неї, але воно пояснює, чому Чумний Лікар постійно намагається налаштувати проти неї і мене.

Поклавши руку Деніелові на плече, він веде його до дерев, там мені їх не видно. Дружність цього жесту ошелешує мене. Я не можу згадати жодного разу, коли Чумний Лікар торкнувся б мене або був хоча б натяк на таку можливість.

Пригнувшись, я поспішаю за ними, зупиняюся на краю дерев, прислухаюся до їхніх голосів, але нічого не чую. Лаючись, я йду глибше в ліс, час від часу зупиняюсь, сподіваючись побачити їх. Усе марно. Їх немає.

Почуваючись наче уві сні, я повертаюся тією дорогою, якою прийшов.

Скільки було правди з усього, що я побачив упродовж того першого дня? Тут хоча б хто-небудь є тим, ким стверджує? Я вірив, що Деніел та Івлін — мої друзі, що Чумний Лікар божевільний, що я доктор Себастьян Белл, чия найбільша проблема — втрата пам'яті. Звідки було мені знати, що то були лише стартові позиції в перегонах, про мою участь в яких мене ніхто не попередив?

«Краще тобі зараз перейматися фінішною лінією».

— Кладовище, — кажу я вголос.

Деніел вважає, що спіймає Анну саме там, і я не маю сумніву, що там він матиме при собі Лакея. Ось де все скінчиться, і мені треба бути готовим.

Я прийшов до колодязя побажань, де Івлін уранці отримала записку від Фелісіті. Мені кортить розпочати виконання свого плану, але замість іти до будинку я повертаю ліворуч, до озера. Це діє Рештон. Це його інстинкт. Інстинкт копа. Він хоче, щоб я побачив місце злочину, поки свідчення Стенвіна досі свіжі в моїй пам'яті.

Стежка заросла, з обох боків на неї хиляться дерева, а їхні корені, звиваючись, вилазять з-під землі. Ожина чіпляється за мій двобортний плащ, з листя крапає вода. Зрештою я виходжу на багнистий берег озера.

До цього я бачив його лише з відстані, але зблизька воно видається набагато більшим, вода має колір зарослого мохом каменю, на протилежному березі кілька старих гребних човнів прив'язані до елінгу, що вже розсипається на дрова. На острові в центрі озера розташована оркестрова сцена: облущений бірюзовий дах та дерев'яний каркас, побитий вітром і дощем.

Не диво, що Гардкасли вирішили залишити Блекгіт. Тут трапилося щось зле, і привид цього зла досі не залишив це озеро. Мій неспокій настільки сильний, що я мало не йду звідти, але більша частина мене хоче зрозуміти, що саме сталося тут дев'ятнадцять років тому, тому я йду вздовж озера, двічі обходжу його навколо, наче патологоанатом навколо трупа.

Минає година. Мої очі не знають відпочинку, але не знаходять нічого.

Розповідь Стенвіна видається повною й остаточною, але вона не пояснює, чому минуле тягне руки до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не пояснює, хто за цим стоїть і чого сподівається досягти цим. Я думав, що прийшовши сюди, зрозумію щось краще, але якщо озеро щось і пам'ятає, воно не має бажання ділитися своїми секретами. На відміну від Стенвіна, з ним неможна обмінятися, на відміну від старшого конюха, його неможна залякати.

Змерзлий і промоклий, я мав би спокусу здатися, але Рештон уже тягне мене до дзеркального басейну. Очі полісмена не такі розслаблені, як у моїх інших носіїв. Вони шукають обірвані краї, шукають нестачу чогось. Моїх спогадів про це місце йому недостатньо; йому треба побачити все наново. І тому, сунувши руки глибоко в кишені плаща, я стою на краю води, яка торкається підошов моїх туфель. Легкий дощ збурює поверхню, брижі плескають по густих клаптях плавучого моху.

Ну, хоча б на дощ тут можна покластися. Він стукає по обличчю Белла, коли той іде поруч з Івлін, і по вікнах сторожки, де спить дворецький і висить прив'язаний Ґолд. Ревенкорт слухає його у своїй вітальні, питаючи себе, де подівся Канінгем, а Дербі… Ну, Дербі досі непритомний, і в його випадку це, певно, навіть добре. Девіс лежить на дорозі, а може йде назад. У будь-якому разі він мокне. Мокне і Денс, який бреде по лісу, тримаючи на руці рушницю й бажаючи бути деінде.

Що ж до мене, я стою саме там, де сьогодні вночі стоятиме Івлін, коли притисне до живота сріблястий пістолет і натисне гачок.

Я бачу те, що бачитиме вона.

Намагаюсь зрозуміти.

Убивця знайшов спосіб змусити Івлін скоїти самогубство, але чому б їй не застрелитися поза очі, у своїй спальні? Навіщо виводити її сюди посеред вечірки?

«Щоб усі побачили».

— То чому не посеред бальної зали, або не на сцені? — бурмочу я.

Усе це надто театрально.

Рештон працював над десятками вбивств. Їх ніхто не режисирував; це миттєві, імпульсивні дії. Чоловіки зазирають після важкої денної роботи в чарки, здіймають гіркоту, що осіла на дні. Починаються бійки, дружинам обридає ходити з синцями під очима і вони хапають найближчий кухонний ніж. Смерть трапляється у провулках і в тихих кімнатах із серветочками на столах. Дерева падають, розбивають людей, спорядження вислизає. Люди вмирають так, як умирали завжди: швидко, нетерпляче або нещасливо; але не тут, не перед сотнею людей у бальних сукнях і смокінгах.

Яка людина може зробити з убивства театр?

Повертаючись лицем до будинку, я намагаюся згадати шлях, яким Івлін іде до дзеркального басейну, згадую, як вона пливла від полум'я до темряви, хитаючись, наче п'яна. Я згадую сріблястий пістолет, що блищить у її руці, постріл, тишу, а потім феєрверки, коли вона падає у воду.

Навіщо брати два пістолети, якщо достатньо одного?

«Вбивство, яке не видається вбивством».

Так його описав Чумний Лікар… Але що як… Мій розум хапається за край думки та виманює її з пітьми на світло. З'являється найдивовижніша ідея.

Єдина, що має якусь логіку.

Я здригаюся від того, що хтось стукає по моєму плечу, і мало не падаю в дзеркальний басейн. На щастя, Ґрейс хапає мене й тягне до себе. Мушу визнати, що не можу назвати цю ситуацію неприємною, особливо коли розвертаюся й бачу ці сині очі, що дивляться на мене весело та з любов'ю.

— Що ти в біса тут робиш? — питає вона. — Я тебе всюди шукала. Ти пропустив обід.

У її голосі турбота. Вона дивиться мені в очі, обшукує їх, але я не маю жодної гадки, що вона хоче там знайти.

— Я пішов погуляти, — кажу я, намагаючись розвіяти її неспокій. — І почав уявляти, яким усе тут було під час розквіту.

На її обличчі з'являється сумнів, потім він зникає, і вона обіймає мене, зігріваючи теплом свого тіла.

— Тепер уже важко згадати, — каже вона. — Усі мої спогади про це місце, навіть щасливі, заплямовані тим, що сталося з Томасом.

— А ти була тут до того, як воно сталося?

— Хіба я тобі не розповідала? — каже вона, кладучи голову мені на плече. — Напевно ні, я була тоді мала. Так, я була тут, як і майже всі, хто присутні тут сьогодні.

— Ти бачила це?

— Слава Богові, ні! — каже вона. — Івлін організувала для дітей пошук скарбів. Мені, певно, було не більше семи, як і Томасові. Івлін було десять. Вона була така доросла, тож усі ми були на її відповідальності.

Ґрейс стає відчуженою, відволікається на спогад, що розпочинає політ.

— Тепер я, звісно, розумію, що вона просто хотіла покататися верхи, а не доглядати за нами, але тоді ми вважали, що вона була до нас дуже ласкава. Нам було дуже весело, коли ми бігали один за одним по лісу, шукаючи підказки, аж раптом, не сіло не впало, Томас дременув геть. Більше ми його не бачили.

— Дременув? А він сказав, чому він убігає, або куди він прямує?

— Ти питаєш так, ніби допитуєш мене як полісмен, — каже вона, притягуючи мене ближче до себе. — Ні, він не затримався, щоб відповісти на питання. Він спитав, котра година, й побіг.

— Спитав, котра година?

— Так, неначе він мав бути деінде.

— І він не сказав вам, куди йому треба?

— Ні.

— А він не поводився незвично, не казав нічого дивного?

— Та ми з нього ледь могли слово вичавити, — каже вона. — Взагалі-то, він весь той тиждень був у дивному настрої: замкнений, похмурий, сам на себе не схожий.

— А яким він був зазвичай?

Вона знизує плечима:

— Шкодив постійно. Він був саме в тому віці. Йому подобалося тягати нас за коси, лякати нас. Міг піти за нами в ліс, а потім раптом вискочити, коли ми цього не очікували.

— Але впродовж тижня він поводився дивно? — питаю я. — Ти певна, що саме тоді все почалося?

— Ну, певно, так, бо саме тиждень ми були в Блекгіті перед вечіркою, — вона тремтить і дивиться на мене. — За що вчепився ваш мозок, пане Рештоне? — питає вона.

— Вчепився?

— Я бачу ці маленькі зморшки, — вона стукає пальцем поміж моїми бровами. — Вони з'являються, коли тебе щось непокоїть.

— Я ще не певний.

— Що ж, спробуй не робити цього, коли з бабусею знайомитимешся.

— Не супити лоб?

— Не думати, дурнику.

— Чому я мушу не думати?!

— Їй не подобаються молоді чоловіки, які забагато думають. Вона вважає це ознакою ледачості.

Температура повітря швидко падає. Останні залишки денних кольорів тікають від темних грозових хмар, що тероризують небо.

— Ходімо в будинок? — пропонує Ґрейс, тупаючи ногами, щоб зігріти ступні. — Блекгіт мені подобається анітрохи більше, ніж усім, але я радше повернуся в нього, ніж зі власної волі змерзну до смерті.

Я кидаю на дзеркальний басейн дещо тужливий погляд, але не можу розробляти свою ідею далі, поки не поговорю з Івлін, а вона наразі гуляє з Беллом. У що б мій мозок не вчепився, як це зве Ґрейс, йому доведеться зачекати, доки Івлін повернеться через дві години. До того ж, мені подобається перспектива провести час разом із тими, хто пов'язаний з трагедіями цього дня.

Пліч-о-пліч ми йдемо назад, до будинку, і з'являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити Канінгема, який дріботить сходами вниз. Він насуплений, занурений у думки.

— У тебе все добре, Чарльзе? — звернулася до нього Ґрейс. — Що ж це робиться сьогодні з чоловіками? Ви всі замріяні.

На його обличчі з'являється широка усмішка, його радість від зустрічі з нами надзвичайно дисгармонує з серйозністю, з якою він мене зазвичай вітає.

— А, двоє моїх улюблених людей! — театральним голосом каже він і зістрибує з третьої сходинки, щоб покласти руки нам на плечі. — Пробачте, я замислився.

Приязнь розтягує моє обличчя усмішкою.

Дотепер цей камердинер був просто кимось, хто час від часу потрапляв у мій день; іноді допомагав, але завжди переслідував власні мотиви, через що йому неможливо було довіряти. Але побачити його очима Рештона — все одно що заповнити чорні контури кольором.

Ґрейс і Дональд Девіси проводили літо в Блекгіті, росли поруч із Майклом, Івлін, Томасом та Канінгемом. Попри те, що виховувала його кухарка пані Драдж, усі вважали, що він син Пітера Гардкасла, і це ставило його вище за слуг. Заохочуючи таке ставлення, Гелена Гардкасл наказала гувернантці навчати Канінгема разом із дітьми Гардкасла. Може він і став слугою, але ні Ґрейс, ні Дональд таким його не вважали, хай там що кажуть їхні батьки. Вони троє — майже родина, ось чому Канінгем був одним з перших людей, кому Дональд Девіс представив Рештона, коли вони повернулися з війни. Вони троє близькі як брати.

— Тобі Ревенкорт дошкуляє? — питає Ґрейс. — Ти бува не забув йому добавку яєчні принести? Хіба ти не знаєш, який він тоді стає сварливий?

— Ні, ні, річ не в тім, — Канінгем задумливо хитає головою. — Знаєте, іноді день починається одним, а потім клац — і він уже геть інакший. Ревенкорт сказав мені дещо моторошне і, якщо чесно, я досі не можу в цьому розібратися.

— Що він тобі сказав? — питає Ґрейс, схиливши голову.

— Що він не… — Чарльз замовкає та щипає себе за ніс. Змінивши думку, він зітхає й закінчує цю тему розмови: — Краще я розповім вам усе ввечері, коли все вже мине й ми питимемо бренді. Поки що мені навіть слів бракує.

— З тобою завжди так, Чарльзе, — каже Ґрейс і тупає ногою. — Любиш ти почати розповідати щось пікантне й не закінчити.

— Що ж, можливо, ось ця річ покращить твій настрій.

Він виймає з кишені сріблястий ключ, до якого прив'язана картонка з написом «Себастьян Белл». Востаннє я бачив цей ключ, коли той був у кишені мерзотника Дербі, незадовго до того, як хтось оглушив його біля кімнати Стенвіна та поцупив цей ключ.

Я відчуваю, ніби мене вставили в потрібне місце, коліщатком, що рухає годинниковий механізм, який я не в змозі зрозуміти.

— Ти знайшов його мені? — каже Ґрейс і плескає в долоні.

Він радісно всміхається мені.

— Ґрейс попросила мене поцупити на кухні запасний ключ від кімнати Белла, щоб ми змогли вкрасти його наркотики, — каже він, теліпаючи ключем на пальці. — А я зробив навіть краще, я знайшов ключ до його скрині.

— Можливо, я поводжуся як дитина, але я хочу, щоб Белл страждав так само, як страждає Дональд, — каже вона, хижо блиснувши очима.

— А як ти натрапив на цей ключ? — питаю я Канінгема.

— Виконуючи свої обов'язки, — дещо стримано каже він. — Ключ від його спальні у мене в кишені. Усі ці його пляшечки потраплять в озеро, уявляєте?

— Тільки не в озеро, — скривила лице Ґрейс. — Досить уже того, що ми повернулися до Блекгіту, до озера я не піду.

— Тут є колодязь, — кажу я. — Недалеко від прибрамного будинку. Він старий і глибокий. Якщо ми кинемо наркотики в нього, їх ніхто ніколи не знайде.

— Чудово, — каже Канінгем, радісно потираючи руки. — Що ж, добрий доктор пішов гуляти з міс Гардкасл, тож, як на мене, ми можемо діяти негайно. Хто згоден на невеличке пограбування посеред дня?

48

Ґрейс залишається чатувати біля дверей, а ми з Канінгемом прослизаємо в кімнату Белла, де моя ностальгія розмальовує все радісними кольорами. Після боротьби з владними особистостями інших носіїв, моє ставлення до Белла суттєво пом'якшується. На відміну від Дербі, Ревенкорта або Рештона, Себастьян Белл був чистим полотном, чоловіком, що відступив, навіть від самого себе. Я залився в нього, наповнив пусті місця так, що навіть не розумів, що він не тієї форми.

Дивним чином він здається мені тепер старим другом.

— Як думаєш, де він тримає своє добро? — питає Канінгем, зачиняючи за нами двері.

Хоча я дуже добре знаю, де стоїть дорожня скриня Белла, я вдаю необізнаність, даючи собі можливість трохи побродити тут без нього, насолодитися відчуттям повернення до життя, в якому я колись мешкав.

Але Канінгем знаходить скриню досить швидко, і просить, щоб я допоміг йому витягти її з шафи; дряпаючи по дерев'яних мостинах, скриня видає жахливий гуркіт. Добре, що всі пішли полювати, бо цей шум може й мертвого розбудити.

Ключ підходить ідеально, клямка на добре змащених петлях відчиняється, а всередині все забите коричневими пляшками та флаконами, розставленими акуратними рядочками.

Канінгем приніс мішок, і ми, ставши навколішки обабіч скрині, починаємо наповнювати його запасами Белла. Там мікстури та настоянки всіх сортів, і далеко не тільки ті, від яких на обличчі з'являється дурна посмішка. Серед цих сумнівних втіх є напівпорожня пляшка стрихніну, білі зерна якого нічим не відрізняються від великих грудок солі.

«А це йому навіщо?»

— Белл готовий продавати будь-що будь-кому? — осудливо каже Канінгем, бере з моїх рук пляшку й кидає її в мішок. — Але ми покладемо цьому край.

Виймаючи пляшки зі скрині, я згадую записку, що Ґолд підсунув мені під двері, де вимагалося, щоб я поцупив три речовини.

На щастя, Канінгем так захопився роботою, що не помічає ні як я кладу три пляшечки в кишеню, ні як залишаю в скрині шахову фігуру. Серед усіх цих змов вона може здатися дрібницею, якою не варто перейматися, але я пам'ятаю, як вона мене втішила, скільки сил дала. То була доброта, коли я потребував її найбільше, і мене тішить, що саме я надав її.

— Чарльзе, мені треба, щоб ти сказав мені правду про дещо, — починаю я.

— Я ж казав тобі, я не претендую на Ґрейс, — відсторонено каже він, обережно наповнюючи мішок. — Не знаю, через що ви цього тижня сваритеся, але визнай, що ти неправий, і будь вдячний, коли вона тебе вибачить.

Він широко всміхається мені, але коли бачить моє похмуре обличчя, усмішка зникає.

— Що таке? — питає він.

— Звідки в тебе ключ від скрині? — питаю його я.

— Якщо тобі так треба це знати, мені його дав один зі слуг, — каже він, уникаючи мого погляду й продовжуючи наповнювати мішок.

— Ні, неправда, — кажу я, чухаючи потилицю. — Ти знайшов його на тілі Джонатана Дербі після того, як оглушив його ударом по голові. Деніел Колрідж найняв тебе, щоб ти вкрав у Стенвіна його облікову книгу, так?

— Це… Це нісенітниця, — каже він.

— Прошу, Чарльзе, — кажу я, ледь стримуючи емоції. — Я вже розмовляв зі Стенвіном.

Рештон упродовж років багато разів розраховував на дружбу та поради Канінгема, тому дивитися, як той звивається у світлі моїх запитань, було нестерпно.

— Я… Я не хотів бити його, — із соромом каже Канінгем. — Просто я опустив Ревенкорта в ванну й пішов снідати, аж раптом почув шум на сходах. Я побачив, як Дербі чкурнув у кабінет, коли його шукав Стенвін. Я подумав, що поки всі відволіклися, я прослизну в кімнату Стенвіна та схоплю ту книгу, але там був охоронець, тому я сховався в одній з кімнат навпроти й чекав, що буде далі.

— Ти побачив, що Діккі дав охоронцеві снодійне, а потім Дербі знайшов книгу, — кажу я. — Ти не міг дозволити йому піти звідти з нею. Вона надто цінна.

Канінгем завзято киває.

— Стенвін знає, що трапилося того ранку, він знає, хто насправді вбив Томаса, — каже він. — Він весь цей час брехав. Усе це є в його книзі. Колрідж мені її розшифрує, і тоді всі знатимуть, що мій батько — мій справжній батько — невинний.

Його очі збільшуються від страху.

— Стенвін знає про мою угоду з Колріджем? — несподівано питає він. — Це тому ти зустрічався з ним?

— Він нічого не знає, — лагідно кажу я. — Я ходив спитати про вбивство Томаса Гардкасла.

— І він розповів тобі?

— Він був винен мені за рятування його життя.

Канінгем досі стоїть на колінах, тримає мене за плечі.

— Ти просто спаситель, Решере, — каже він. — Не змушуй мене чекати.

— Він побачив леді Гардкасл, яка була вся в крові й притискала до себе тіло Томаса, — кажу я, уважно стежачи за ним. — Стенвін зробив відповідний висновок, але через кілька хвилин прийшов Карвер і переконав Стенвіна, щоб той звинуватив його.

Канінгем дивиться крізь мене, ніби намагається знайти у відповіді, якої давно прагнув, вади. Коли він зрештою починає говорити, в його голосі біль.

— Авжеж, — каже він, опускаючись на підлогу. — Я стільки років намагався довести, що мій батько невинний, тож авжеж я виявляю, що вбивцею натомість була моя мати.

— Як давно ти дізнався, хто твої справжні батьки? — кажу я, з усіх сил намагаючись говорити втішно.

— Мати розповіла мені, коли мені виповнилося двадцять один, — каже він. — Вона сказала, що мій батько не був монстром, яким його малюють, але не стала пояснювати, чому. Відтоді я кожного дня намагаюся розібратися, що вона мала на увазі.

— Ти ж бачив її сьогодні вранці?

— Я приніс їй чай, — тихо каже він. — Вона пила його в ліжку, поки ми розмовляли. Я робив те саме, коли був дитиною. Вона завжди питала, чи я щасливий, як я навчаюсь. Вона добре до мене ставилася. То була моя улюблена пора дня.

— А цього ранку? Вона не згадувала нічого підозрілого?

— Про вбивство Томаса? Ні, ця тема не спливала, — уїдливо каже він.

— Я мав на увазі щось нетипове, незвичайне.

— Незвичайне! — пирхає він. — Вона щонайменше рік уже незвичайна. За нею не встигнеш. То їй паморочиться, то вона в сльозах.

— Рік, — задумливо кажу я. — Відтоді, як вона відвідала Блекгіт на річницю смерті Томаса?

Саме після того візиту вона з'явилася в Майкла й репетувала про одяг.

— Так… Можливо, — каже він, смикнувши себе за вухо. — Слухай-но, а чи не стало це для неї завеликим тягарем? Почуття вини. Це пояснило б, чому вона поводиться так дивно. Може, вона набирається мужності, щоб урешті-решт зізнатися? Принаймні, це пояснило б її настрій сьогодні вранці.

— А про що ви розмовляли?

— Взагалі-то, вона була спокійна. Трохи стримана. Вона казала про те, що щось треба виправити, і як їй прикро, що мені довелося рости, соромлячись батькового імені, — його обличчя змінюється. — Це воно, так? Вона хоче зізнатися сьогодні на вечірці. Ось чому вона дала собі такого клопоту відкрити знову Блекгіт і запросити тих самих гостей.

— Можливо, — кажу я, не в змозі стримати сумнів. — Чому на її щоденнику були відбитки твоїх пальців? Що ти там шукав?

— Коли я намагався вичавити з неї більше інформації, вона попросила мене подивитися, о котрій годині вона має зустрітися зі старшим конюхом. Вона сказала, що після того зможе сказати мені більше, і я маю прийти до конюшні. Я чекав, але вона не прийшла. Я шукав її весь день, але ніхто її не бачив. Може, вона до селища поїхала?

Я ігнорую це питання.

— Розкажи мені про конюха-хлопчика, який зник, — кажу я. — Ти питав про нього старшого конюха.

— Насправді, нічого розповідати. Кілька років тому я нализався з інспектором, який розслідував убивство Томаса. Він не вірив, що мій батько — тобто, Карвер — зробив це, переважно тому, що цей інший хлопчик, Кіт Паркер, зник за тиждень до того, коли мій батько був у Лондоні з лордом Гардкаслом, і інспекторові не подобався цей збіг. Інспектор питав навколо про хлопчика, але марно. Судячи з усіх свідчень, Паркер просто взяв і пішов, нічого нікому не сказавши, а потім не повернувся. Його труп не було знайдено, а тому спростувати версію, ніби він утік, не вдалося.

— Ти знав його?

— Погано; він інколи грався з нами, але у випадку слуг навіть діти мають роботу в маєтку. Він здебільшого працював у конюшні. Ми його рідко бачили.

Відчувши мою похмурість, він запитально дивиться на мене.

— Ти справді вважаєш, що моя мати вбивця? — питає він.

— Саме щоб з'ясувати це, мені потрібна твоя допомога, — кажу я. — Твоя мати довірила пані Драдж виховувати тебе, так? Чи це значить, що вони були близькі?

— Дуже близькі; пані Драдж була єдиною особою, яка знала, хто мій справжній батько, ще до того, як про це дізнався Стенвін.

— Добре, мені буде потрібна послуга.

— Якого роду послуга?

— Взагалі-то, дві послуги, — кажу я. — Мені треба, щоб пані Драдж… О!

Я щойно наткнувся на своє минуле. Відповідь на питання, що я хотів поставити, мені вже дали. Тепер треба зробити так, щоб це повторилося.

Канінгем махає переді мною рукою:

— Решер, у тебе все гаразд? Ти став наче трохи дивний.

— Вибач, друже, я трохи замислився, — кажу я, розганяючи його сумніви. — Я кажу, мені треба, щоб пані Драдж дещо прояснила мені, а потім мені треба, щоб ти зібрав мені декого. Коли закінчиш, знайди Джонатана Дербі й розкажи йому все, про що дізнаєшся.

— Дербі? А яким це чином стосується того мерзотника?

Двері відчиняються й у кімнату зазирає Ґрейс.

— Заради бога, чому ви так довго? — питає вона. — Якщо зачекати ще трохи, нам доведеться казати, що ми слуги, готуємо Беллові ванну.

— Ще одна хвилина, — кажу я, кладучи долоню на руку Канінгема. — Ми все це виправимо, обіцяю тобі. А тепер слухай уважно, це дуже важливо.

49

Мішок дзенькає в такт нашим крокам, його вага та нерівна дорога змовилися й постійно намагаються зробити так, щоб я перечепився; Ґрейс кожного разу, коли я спотикаюся, співчутливо кривить обличчя.

Канінгем побіг геть виконувати моє прохання, Ґрейс у відповідь на його раптовий відхід спантеличено мовчала. Я відчуваю потяг пояснити їй, але Рештон знає цю жінку достатньо добре, щоб розуміти, що це необов'язково. Через десять хвилин після того, як Дональд Девіс представив своїй вдячній сім'ї чоловіка, який врятував його під час війни, усім, хто мав очі та серце, стало зрозуміло, що одного дня Джим Рештон і Ґрейс Девіс одружаться. Їх не зупиняла відмінність у походженні, і під час тієї першої своєї вечері вони будували міст з приязних шпильок і зацікавлених питань, і за тим столом, на якому лежало безліч столових приладів, призначення яких Рештон не знав, розквітало кохання. Те, що народилося того дня, далі лише зростало, вони обоє оселялися у світі, який творили самі. Ґрейс знає, що я все їй розповім, коли все скінчиться, коли ця розповідь триматиметься на достатній кількості фактів. А поки що ми йдемо у дружньому мовчанні й радіємо можливості бути разом.

Я надів на руку кастет, пояснивши це загрозою зіткнутися зі спільниками Белла та Діккі. Не дуже вдала брехня, але її достатньо, щоб Ґрейс ходила навшпиньках і підозріло озиралася на кожний лист, що падав з дерева. Ось так ми й дістаємося колодязя, де Ґрейс відводить убік гілку, щоб я міг вийти на галявину не перечепившись. Я відразу кидаю мішок у колодязь, і той з оглушливим гуркотом падає на дно.

Я махаю руками, намагаючись позбутися болю у м'язах, а Ґрейс зазирає в темряву колодязя.

— Ти загадав якесь бажання? — питає вона.

— Щоб не нести той мішок назад, — кажу я.

— Отакої, колодязь його виконав! — каже вона. — Як ти думаєш, я можу загадати ще щось?

— Як на мене, це схоже на шахрайство.

— Але ж ним не користалися вже кілька років, у нього мають бути зайві, невикористані.

— Можна спитати в тебе дещо? — кажу я.

— Раніше ти ніколи не соромився питати про щось, — каже вона й нахиляється в колодязь так сильно, що ступні ніг відриваються від землі.

— Того ранку, коли вбили Томаса, коли ви шукали скарби, хто був з тобою?

— Ну що ти, Джиме, вже дев'ятнадцять років минуло, — долинає її приглушений голос.

— Чарльз був там?

— Чарльз? — вона висовує голову з колодязя. — Так, напевно.

— Напевно чи точно? Це важливо, Ґрейс.

— Це я бачу, — каже вона, відходить від колодязя й обтрушує руки. — Він зробив щось погане?

— Я дуже сподіваюсь, що ні.

— Я теж сподіваюсь на це, — каже вона з такою самою тривогою. — Дай-но подумаю. Стривай-но, так, він був там! Він украв на кухні цілий пиріг з фруктами, я пам'ятаю, як він пригощав ним мене та Дональда. Пані Драдж тоді, певно, лютувала.

— А Майкл Гардкасл, він теж був там?

— Майкл? Ну, не знаю…

Рука рухається до локона й намотує його на палець, поки вона думає. Це знайомий жест, один з тих, через які Рештон сповнюється такою всепоглинущою любов'ю, що майже повністю відштовхує мене.

— Здається, він був у ліжку, — зрештою каже вона. — Чимось захворів, якоюсь з тих дитячих хворіб.

Вона бере мою долоню обома руками й міцно тримає мене своїми красивими синіми очима.

— Ти робиш щось небезпечне, Джиме? — питає вона.

— Так.

— Ти робиш це для Чарльза?

— Частково.

— Розповіси мені про це коли-небудь?

— Так, коли знатиму, що розповідати.

Ставши навшпиньки, вона цілує мене в ніс.

— У такому разі, краще тобі не зволікати, — каже вона, витираючи з мого лиця губну помаду. — Я знаю, яким ти стаєш, коли якусь кістку вирити треба; ти не будеш щасливим, доки її не дістанеш.

— Дякую.

— Розповіси мені це як історію, і зроби це якнайскоріше.

— Розповім, — кажу я.

Тепер її цілує Рештон. Коли я знов відбираю в нього його тіло, мені соромно й ніяково, Ґрейс широко всміхається мені, очі в неї блищать. Я мушу залишити її тут. Вперше від самого початку я вхопився за правду, й поки я з нею не розберуся, боятимусь, що вона вислизне з рук. Мені треба поговорити з Анною.

Я йду бруківкою навколо задньої частини сторожки, струшую зі свого плаща воду, перш ніж повісити його на вішалці в кухні. Кроки відлунюються від підлоги, наче в деревині б'ється серце. У вітальні праворуч від мене, там, де Денс зі своїми приятелями зустрічалися вранці з Пітером Гардкаслом, лунає якийсь шум. Спершу я припускаю, що один з них повернувся, але відчинивши двері, я бачу там Анну, яка стоїть над Пітером Гардкаслом, що розвалився в тому самому кріслі, в якому я бачив його раніше.

Він мертвий.

— Анно, — тихо кажу я.

Вона обертається до мене, на її обличчі шок.

— Я почула шум і спустилася… — каже вона, вказуючи на тіло. На відміну від мене, вона не провела цей день по коліна в крові, знайдення трупу сильно вразило її.

— Може, підеш, умиєшся? — пропоную я їй. — А я тут порознюхую.

Вона вдячно киває мені, востаннє дивиться на тіло й іде з кімнати. Я не можу винити її. Його колись привабливі риси лячно спотворені, праве око ледь розплющене, а ліве відкрите повністю. Руки вчепилися в підлокітники крісла, спина вигнулася від болю. Те, що тут трапилося, позбавило його водночас і життя, і гідності.

Спершу мені на думку спадає серцевий напад, але інстинкти Рештона змушують не поспішати з висновками.

Я простягаю руку, щоб заплющити його очі, але не можу змусити себе торкнутися його. Коли залишилося так мало носіїв, мені погляд смерті краще не спокушати.

З його верхньої кишені стирчить складений лист; вийнявши його, я читаю написане:

«Я не могла вийти заміж за Ревенкорта й не могла вибачити свою сім'ю за те, що мене змушували це зробити. Вони самі накликали це на себе.

Івлін Гардкасл».

Крізь відчинене вікно дме протяг. На рамі вікна бруд, отже, хтось у нього лазив. Мало не єдиною зрушеною річчю, яку я помічаю, є висунута шухляда. Це та сама, в якій я нишпорив, коли був Денсом, і цілком очікувано щоденника Пітера в ній немає. Спочатку хтось вирвав сторінку з щоденника Гелени, а тепер вони украли щоденник Пітера. Сьогодні Гелена робила щось таке, ради приховування чого варто вбивати. Це корисна інформація. Жахлива, але корисна.

Поклавши лист собі в кишеню, я визираю з вікна, шукаючи якісь вказівки на те, ким був убивця. Знайти вдається лише кілька слідів у багні, які вже майже змив дощ. Судячи з форми та розміру, той, хто тікав з прибрамного будинку, був жінкою в загострених черевиках, що могло би підтвердити записку, якби я не знав, що Івлін зараз гуляє з Беллом.

Вона не могла зробити це.

Я сідаю навпроти Гардкасла, як цього ранку сидів Денс. Попри пізню годину спогади про ту зустріч досі не залишили цю кімнату. Склянки, з яких ми пили, ще не прибрано зі столу, у повітрі досі чутно сигарний дим. На Гардкаслові досі той самий одяг, у якому я бачив його востаннє, а це означає, що він не перевдягнувся для полювання, а отже, мертвий уже години зо дві. Один за одним я умочую кінчик пальця в різні келихи й пробую кінчиком язика смак. З усіма все добре, окрім того, з якого пив лорд Гардкасл. За вугільним смаком віскі відчувається слабка гіркота.

Рештон відразу впізнає її.

— Стрихнін, — кажу я, дивлячись на покручене всміхнене обличчя.

Він наче радіє цій новині, неначе він сидів тут весь час і чекав, щоб хтось сказав йому, як він помер. Напевно, він також хоче знати, хто його вбив. Я маю щодо цього припущення, але наразі це лише припущення.

— Він тобі щось розповідає? — питає Анна, даючи мені рушник.

Вона досі трохи бліда, але голос уже сильніший, а отже, від початкового шоку вона вже оговталася. Але все одно вона обхопила себе руками й тримається далі від тіла.

— Хтось отруїв його стрихніном, — кажу я. — Який отримали в Белла.

— Белла? Твого першого носія? Гадаєш, він замішаний у цьому?

— Не з власної волі, — кажу я, витираючи своє волосся. — Він надто боязкий, щоб уплутатися в убивство. Стрихнін часто продають у малих кількостях як отруту проти пацюків. Якщо вбивця один зі слуг, замовлення великої кількості можна було замаскувати як потребу доглядати за Блекгітом. Белл не мав би причин щось підозрювати, доки не почали з'являтися трупи. Можливо, це пояснює, чому хтось намагався вбити його.

— Звідки ти все це знаєш? — вражено питає Анна.

— Рештон це знає, — кажу я, стукаючи себе пальцем по лобові. — Кілька років тому він працював над справою, в якій був стрихнін. Огидний випадок. Ішлося про спадок.

— І ти це можеш просто… згадати?

Я киваю, досі думаючи над тим, про що каже це отруєння.

— Минулої ночі хтось виманив Белла в ліс, маючи намір позбутися свідка, — кажу я сам собі. — Але доброму докторові вдається втекти лише з пораненими руками, відірватися від переслідувача в темряві. Пощастило йому.

Анна дивно дивиться на мене.

— Щось не так? — стурбовано питаю я.

— Ти дуже дивно говориш… Це не… Я не впізнала тебе. Ейдене, скільки тебе там досі лишається?

— Достатньо, — нетерпляче кажу я й даю їй лист, що я знайшов у кишені Гардкасла. — Тобі слід побачити це. Хтось хоче, щоб ми вважали, що це зробила Івлін. Убивця намагається гарно все це загорнути та зав'язати бантик.

Вона відриває очі від мене й читає лист.

— А що як ми дивилися на все це неправильно? — каже вона, закінчивши. — А що як хтось хоче вбити всю родину Гардкаслів, а Івлін — лише перша?

— Ти думаєш, що Гелена ховається?

— Якщо вона має хоч трохи розуму, вона б сховалася.

Я дозволяю своїм думкам трохи погратися цією ідеєю, спробувати подивитися на неї під різними кутами. Принаймні, намагаюся. Вона заважка. Надто громіздка. Я не розумію, що може бути з іншого її боку.

— Що робитимемо далі? — питає Анна.

— Мені треба, щоб ти сказала Івлін, що дворецький прокинувся й хоче поговорити з нею особисто, — кажу я, підводячись.

— Але дворецький не прокинувся, і розмовляти з нею не хоче.

— Ні, поговорити з нею хочу я, але спадати на очі Лакеєві мені не хотілося б.

— Авжеж, я піду, але ти в такому разі мусиш доглянути замість мене за дворецьким і Ґолдом, — каже вона.

— Догляну.

— А що ти збираєшся сказати Івлін, коли вона прийде сюди?

— Розповім їй, як вона помирає.

50

Уже 5:42, а Анна досі не повернулася.

Минуло вже три години, відколи вона пішла. Три години непосидливої тривоги, протягом яких рушниця лежала на моїх колінах і опинялася в моїх руках щоразу, як я щось чув, а отже була в моїх руках майже завжди. Я не знаю, як це вдавалося Анні.

Цей будинок ніколи не буває спокійним. Вітер продирається всередину крізь тріщини у вікнах, виє вздовж усього коридору. Балки скриплять, мостини тягнуться, соваються під власною вагою, неначе сторожка — старий чоловік, що намагається підвестися з крісла. Знов і знов я чув наближення чиїхось кроків, але відчинивши двері бачив, що це або незачинена віконниця гупала, або якась гілка стукала по шибці.

Але ці звуки більше не викликали в мене жодної реакції, бо я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Через годину свого чатування я переконав себе, що вона просто не може знайти, куди пішла Івлін після прогулянки з Беллом. Через дві години я подумав, що вона може виконувати чиїсь доручення — щоб підтвердити це припущення, я намагався скласти її день, спираючись на наші попередні зустрічі. За її власними словами, вона спочатку зустрілася з Ґолдом, потім з Дербі в лісі, потім з Денсом, а потім забрала мене з горища. Після того вона розмовляла з дворецьким уперше в кареті, по дорозі сюди, залишила Беллові записку в будинку старшого конюха, а потім знайшла Ревенкорта в його приватній вітальні. Після цього була ще одна розмова з дворецьким, але більше я її не бачив аж до нападу Лакея на Денса ввечері.

Упродовж шести днів вона кожної другої половини дня зникала, а я цього не помічав.

Тепер, проводячи в цій кімнаті вже третю годину, коли на шибки тисне темрява, я певний, що вона в біді, і що за цим якимось чином стоїть Лакей. Бачивши її з нашим ворогом, я певний, що вона жива, але це слабо тішить. Не знаю, що Лакей робив з Ґолдом, але це зламало бідоласі розум, і мені нестерпна думка, що Анна зазнає схожого катування.

З рушницею в руці я крокую по кімнаті, намагаючись випереджати на крок свій жах, щоб вигадати якийсь план. Найпростіший вибір — залишатися тут, знаючи, що Лакей зрештою прийде сюди, але таким чином я змарную години, потрібні мені, щоб розв'язати вбивство Івлін. І який сенс рятувати Анну, якщо я не зможу врятувати її з Блекгіту? Попри відчай, я спершу мушу піти до Івлін, довірити Анні подбати про себе самостійно.

Дворецький стогне, його очі розплющуються.

Якусь мить ми просто дивимося один на одного, обмінюючись виною та замішанням.

Залишаючи його та Ґолда без захисту, я прирікаю їх на смерть і безумство, але іншого шляху не бачу.

Коли він засинає, я кладу рушницю біля нього на ліжко. Я бачив його смерть, але не мушу миритися з нею. Моє сумління вимагає, щоб я дав йому хоча б можливість захищатися.

Схопивши зі стільця свій плащ, я йду до Блекгіту, не озираючись.

* * *

Неприбрана кімната Івлін знаходиться саме в такому стані, в якому я її залишив, вогонь прогорів так сильно, що в його світлі майже нічого не видно. Кинувши в камін кілька дровин, я починаю обшук.

Мої руки тремтять, хоча цього разу причиною дрожу є не хтивість Дербі, а моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, я знатиму, хто винний у смерті Івлін. Воля буде на відстані простягнутої руки.

Дербі хоч і обшукав цю кімнату раніше, але не мав підготовки та досвіду, які має Рештон. Руки констебля відразу тягнуться до схованок за шафами, навколо ліжка, ноги простукують мостини, шукаючи незакріплену дошку. Але після ретельного обшуку я все одно не отримую нічого.

Пусто.

Обертаючись на місці, я нишпорю поглядом по меблях, шукаючи, що я міг пропустити. Щодо самовбивства я помилитися не міг, всі інші пояснення суперечать фактам. І тоді мій погляд зупиняється на гобелені, що приховує двері до кімнати Гелени. Взявши масляну лампу, я проходжу в них і роблю обшук там.

Уже майже втративши надію, я піднімаю з ліжка матрац і бачу, що до однієї з поперечин прив'язано мішечок. Розв'язавши мотузку, я бачу всередині нього два пістолети. Один — нешкідливий стартовий пістолет, типовий для будь-яких сільських змагань. Другий — чорний револьвер, що Івлін взяла з кімнати матері, той самий, що вона мала вранці в лісі та візьме з собою ввечері на кладовище. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. А ще там є пляшечка з кров'ю та маленький шприц з прозорою речовиною.

Моє серце прискорено стукотить.

— Я не помилився, — бурмочу я.

Моє життя рятує рух однієї зі штор.

Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як позаду мене лунає крок. Кинувшись на підлогу, я чую, як повітря розтинає ніж. Перекотившись на спину, я підіймаю револьвер і бачу Лакея, який тікає в коридор.

Опустивши голову на мостини, я кладу пістолет на живіт і дякую своїм щасливим зіркам. Якби я помітив завісу на секунду пізніше, це був би мій кінець.

Я даю собі час перевести подих, потім підводжусь, повертаю обидва пістолети та шприц у мішечок, але забираю пляшечку з кров'ю. Обережно вийшовши зі спальні, я питаю навколо, де Івлін, і зрештою хтось указує мені на бальну залу, звідки лунає гучне гупання — будівники закінчують зводити сцену. Великі двері надвір розчахнуті навстіж у сподіванні, що вивітряться пил і запах фарби, а покоївки витрачають молодість на відтирання підлоги.

Я бачу Івлін на сцені, вона розмовляє з диригентом. Вона досі в зеленій сукні, яку носить весь день, але Меделін Обер стоїть позаду неї з повним ротом шпильок, і поспішно пришпилює ними пасма волосся, намагаючись створити ту зачіску, що буде ввечері.

— Міс Гардкасл! — вигукую я і йду до неї.

Відпускаючи диригента з дружньою усмішкою та злегка потиснувши його лікоть, вона повертається до мене.

— Івлін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..

— Джим Рештон.

— Ага, полісмен, — каже вона, і її посмішка зникає. — Усе добре? Ви наче трохи зашарілися.

— Я не звиклий до метушні вищого суспільства, — кажу я.

Я обережно тисну її руку, здивований тим, яка та холодна.

— Чим я можу вам допомогти, пане Рештон? — питає вона.

Її голос стриманий, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, яку вона виявила на підошві свого черевика.

Як і у Ревенкорті, я вражений презирством, яким вкриває себе, наче бронею, Івлін. З усіх трюків Блекгіту найжорстокішим є демонстрація всіх неприємних рис тих, кого ти раніше вважав друзями.

Ця думка відволікає мене.

Івлін була добра до Белла, і відтоді саме спогади про ту доброту керували мною, але Чумний Лікар сказав, що він упродовж багатьох циклів експериментував із різними комбінаціями носіїв. Якби Ревенкорт був моїм першим носієм, а він ним колись безумовно був, я не знав би про Івлін нічого, крім її зневаги. Дербі викликав лише злість, а до таких слуг, як дворецький або Ґолд, вона навряд чи могла відчути приязнь. А це означає, що були такі цикли, в яких я дивився, як ця жінка помирає, і майже нічого не відчував, окрім необхідності розв'язати її вбивство, замість відчайдушно намагатися запобігти йому.

Я майже заздрю їм.

— Можна мені поговорити з вами… — я кидаю погляд на Меделін, — приватно?

— Чесно кажучи, я дуже зайнята, — каже вона. — А в чому річ?

— Я хотів би говорити приватно.

— А я хотіла б закінчити приготування бальної зали раніше, ніж п'ятдесят людей прийдуть і побачать, що їм ніде танцювати, — різко каже вона. — Яке з цих бажань, на вашу думку, має для мене більшу вагу?

Меделін зневажливо посміхається й пришпилює на місце ще одне пасмо волосся Івлін.

— Добре, — кажу я й виймаю пляшечку з кров'ю, яку знайшов у мішечку. — Поговорімо про це.

Зі схожим успіхом я міг би дати їй ляпаса, але шок зникає з її обличчя так швидко, що мені важко повірити, що він узагалі мав місце.

— Медді, ми закінчимо пізніше, — каже Івлін, не зводячи з мене холодні, спокійні очі. — Іди на кухню та поїж.

Меделін витріщається, не вірячи своїм очам, але кладе шпильки в кишеню фартуха, робить реверанс і йде геть.

Взявши мене під руку, Івлін веде мене до кута бальної зали, далі від вух слуг.

— Ви маєте звичку нишпорити в чужих особистих речах, пане Рештон? — каже вона, виймаючи зі свого портсигара сигарету.

— Останнім часом, так, — кажу я.

— Може, вам потрібне хобі?

— Я вже маю хобі: я намагаюся врятувати ваше життя.

— Моє життя не потребує порятунку, — холодно каже вона. — Може, вам краще спробувати садівництво?

— А може мені краще вдати самогубство, щоб не довелося виходити заміж за лорда Ревенкорта? — кажу я й насолоджуюся тим, як руйнується видима байдужість. — Ви останнім часом багато часу приділяєте цьому. Це дуже хитро; але на жаль, хтось має намір скористатися вдаваним самогубством для того, щоб убити вас насправді, а це навіть хитріше.

Її щелепа відвисає, у блакитних очах подив.

Відвівши очі, вона намагається запалити сигарету, тримаючи її між пальцями, але її рука тремтить. Я беру в неї сірник і запалюю сигарету, трохи обпікши собі пальці.

— Хто вам усе вибовкав? — шипить вона.

— Про що ви?

— Про мій план, — каже вона й вихоплює з моєї руки флакон з кров'ю. — Хто вам розповів про нього?

— А що, в ньому залучені інші люди? — питаю я. — Я знаю, що ви запросили до будинку когось, кого звуть Фелісіті, але я ще не знаю, хто це.

— Вона… — Івлін хитає головою. — Ніхто. Я взагалі не мушу розмовляти з вами.

Вона розвертається до дверей, але я хапаю її за зап'ястя й розвертаю її назад, трохи грубіше, ніж хотів. На її обличчі спалахує гнів, і я миттєво відпускаю її та підіймаю руки.

— Мені все розповів Тед Стенвін, — відчайдушно кажу я, щоб вона не пішла геть.

Мені потрібне правдоподібне пояснення, звідки я щось знаю, а Дербі чув, як Стенвін і Івлін сварилися вранці. Якщо мені дуже пощастить, шантажист у цьому замішаний. Це не надто велике припущення. Він замішаний у всьому, що сьогодні трапляється.

Івлін стоїть нерухомо; насторожена, наче козуля в лісі, яка щойно почула хруст гілки.

— Він сказав, що ви плануєте вбити себе сьогодні ввечері біля дзеркального басейну, але це було нелогічно, — продовжую я, сподіваючись, що репутація Стенвіна додасть моїм словам ваги. — Даруйте, що такий відвертий, міс Гардкасл, але якщо б ви серйозно збиралися порішити себе, ви б уже були мертві, а не вдавали б господиню, що піклується про людей, яких ви зневажаєте. Моєю другою думкою було, що ви хочете, щоб усі побачили, як це відбувається, але чому б тоді не зробити це в бальній залі, під час вечірки? Я не міг нічого зрозуміти, доки не став на краю дзеркального басейну й не збагнув, який він темний, як легко він скриє те, що в нього впустять.

У її очах блищить презирство.

— І чого ви хочете, пане Рештон? Грошей?

— Я намагаюся допомогти вам, — наполягаю я. — Я знаю, що ви маєте намір піти об одинадцятій годині вечора до дзеркального басейну, притиснути до живота револьвер і впасти в воду. Я знаю, що насправді ви не натиснете на гачок чорного револьвера, а постріл, який усі почують, видасть стартовий пістолет, так само я знаю, що ви збираєтеся після цього впустити стартовий пістолет у воду. Пляшечка з кров'ю висітиме на довгому шнурку з вашої шиї і розіб'ється, коли ви вдарите по ній револьвером, забезпечивши криваві плями.

— Я припускаю, що шприц, що я знайшов у мішку, наповнений комбінацією снодійного та засобу для розслаблення м'язів, яка допоможе вам удати мертву, а докторові Діккі — якому, напевно, добре платять за його клопіт — видати офіційне свідоцтво про смерть, що забезпечить непотрібність неприємного розслідування. Напевно, приблизно за тиждень після вашої смерті ви повернетеся до Франції і ласуватимете там келихом білого вина.

До дверей ідуть, хлюпаючи водою у відрах, дві покоївки; коли вони помічають нас, їхнє базікання раптово обривається. Непевно кивнувши, вони проходять повз нас, Івлін тягне мене глибше в кут.

Я вперше бачу на її обличчі страх.

— Я визнаю, що не хотіла виходити заміж за Ревенкорта, і знала, що не можу припинити це, якщо моя сім'я не вважатиме мене мертвою, але з якої причини комусь вбивати мене? — питає вона; сигарета в її руці досі тремтить.

Я шукаю на її обличчі ознаки брехні, але з таким самим успіхом міг би навести мікроскоп на клуби туману. Ця жінка обманювала всіх упродовж багатьох днів. Навіть якщо би правда вислизнула з-поміж її губ, я б не впізнав її.

— Я маю певні припущення, але мені потрібні докази, — кажу я. — Ось чому мені потрібно, щоб ви діяли згідно зі своїм планом.

— Згідно з планом? Ви що, здуріли?! — вигукує вона, але швидко понижує голос, бо всі присутні подивилися на нас. — Навіщо мені виконувати його після того, що ви мені щойно розповіли?

— Бо ви не будете в безпеці, доки ми не виманимо змовників на світло, а для цього вони мають вірити, що їхній план зазнав успіху.

— Я буду в безпеці, коли буду в сотнях миль звідси!

— А як ви туди потрапите? — питаю я. — Що трапиться, якщо вашою каретою керуватиме один зі змовників або слуга когось з них? Чутки по цьому будинку ширяться швидко, і коли ваші вбивці дізнаються, що ви намагаєтеся втекти, вони пустять у дію запасний план і вб'ють вас. Повірте, втеча лише відстрочить неминуче. Я можу покласти цьому край тут і зараз, але лише якщо ви робитимете все, як треба. Наведіть пістолет на живіт і півгодини вдавайте мертву. Хто знає, можливо, вам навіть вдасться залишитися для всіх мертвою й утекти від Ревенкорта, як планувалося.

Вона притиснула долоню до чола, очі зосереджено заплющені. Коли вона починає знов говорити, її голос уже тихіший і дещо пустіший.

— Отже, я потрапила між молотом і ковадлом, так? — каже вона. — Добре, я погоджусь на це, але спочатку мені треба дещо знати. Чому ви допомагаєте мені, пане Рештон?

— Я полісмен.

— Так, але ви не святий, а лише святий став би в таке вплутуватися.

— Тоді вважайте це послугою Себастьянові Беллу, — кажу я.

Від подиву її обличчя пом'якшується.

— Беллу? А яким у біса чином з цим пов'язаний цей милий доктор?

— Я ще не знаю, але вчора вночі на нього напали, і це навряд чи збіг.

— Можливо, але чому це турбує вас?

— Він хоче бути кращою людиною, — кажу я. — У цьому будинку таке дуже рідко зустрінеш. Цим він мені подобається.

— Мені теж, — каже вона й робить паузу, щоб оцінити чоловіка, що стоїть перед нею. — Добре, кажіть мені ваш план, але спершу ви маєте дати слово, що я буду в безпеці. Я кладу своє життя у ваші руки, і не згодна робити це без гарантії.

— А чому ви вважаєте, що моє слово чогось варте?

— Я все своє життя була серед безчесних чоловіків, — каже вона. — Ви не один з них. А тепер дайте мені слово.

— Даю вам слово.

— І випити дайте, — продовжує вона. — Мені знадобиться трохи мужності, щоб пройти через це.

— Багато мужності, — кажу я. — Я хочу, щоб ви подружилися з Джонатаном Дербі. Він має сріблястий пістолет, який нам буде потрібний.

51

Вечерю подано, гості займають свої місця за столом, а я причаївся в кущах біля дзеркального басейну. Ще рано, але мій план залежить від того, щоб я був першим, хто дістанеться до Івлін, коли та вийде з будинку. Я не можу ризикувати тим, що минуле підставить мені ногу.

З листя крапає крижаний на дотик дощ.

Здіймається вітер, мої ноги терпнуть.

Посунувшись, я розумію, що за весь день нічого не пив і не їв, а це погана підготовка до вечора, що чекає на мене. У голові трохи паморочиться, і коли мене нічого не відволікає, я відчуваю, як кожний з моїх носіїв тисне зсередини черепа. Їхні спогади юрбляться по краях моєї свідомості, їхню вагу тримати дедалі важче. Я хочу всього, чого хочуть вони. Я відчуваю їхній біль, мене пригнічує їхній страх. Я більше не людина, я хор.

Не здогадуючись про мою присутність, двоє слуг виходять з будинку з оберемками дров для жаровень, на поясах у них висять масляні лампи. Одна за одною вони запалюють жаровні, прокреслюючи в чорному вечорі вогняну лінію. Остання жаровня стоїть біля оранжереї, її полум'я відбивається в скляних панелях, від чого здається, ніби вся теплиця горить.

Вітер виє, дерева хиляться, Блекгіт мерехтить і змінюється в міру того, як його гості йдуть з їдальні до своїх спалень, а потім до бальної зали, де оркестр уже зайняв сцену й чекають гості, що приїхали лише на вечір. Слуги відчиняють великі скляні двері, музика виривається надвір і котиться по маєтку в ліс.

— Тепер ви бачите їх так, як бачу я, — каже тихим голосом Чумний Лікар. — Актори у виставі, які ніч за ніччю роблять те саме.

Він стоїть позаду мене, його майже не видно з-за дерев і кущів. У непевному світлі жаровень його маска наче плаває в мороці, наче душа, що намагається відірватися від тіла.

— Це ви розповіли Лакеєві про Анну? — шиплю я.

Мені потрібне все моє самовладання, щоб не кинутися на нього й не задушити.

— Мене не цікавлять ні він, ні вона, — байдуже каже він.

— Я бачив вас біля сторожки з Деніелом, а потім ще раз біля озера, а тепер Анна зникла, — кажу я. — Це ви розповіли їм, як її знайти?

Це перший раз, коли голос Чумного Лікаря видається невпевненим.

— Запевняю вас, пане Бішоп, мене не було ні там, ні там.

— Я бачив вас, — ричу я. — Ви розмовляли з ним.

— То був не… — він замовкає, а коли знов починає говорити, в його голосі чується розуміння. — То ось як він це робить! А я ж-бо думав: звідки він так багато знає?

— Деніел брехав мені від самого початку, а ви берегли його секрет.

— Я не маю втручатися. Я знав, що ви зрештою викриєте його.

— То чому ви попередили його про Анну?

— Бо турбувався, що ви цього не зробите.

Музика раптово стихає; глянувши на годинник, я бачу, що за кілька хвилин уже одинадцята. Майкл Гардкасл зупинив оркестр, щоб спитати, чи не бачив хтось його сестру. Біля стіни будинку рух, темрява посунулася: Дербі, згідно з наказом Анни, займає позицію біля каменя.

— Я не був на тій галявині, пане Бішоп, даю вам слово, — каже Чумний Лікар. — Я все вам незабаром поясню, але наразі мушу зайнятися власним розслідуванням.

Він швидко йде, залишивши по собі самі лише питання. Був би я в іншому носії, я побіг би за ним, але Рештона зроблено інакше, його важче злякати, думає він швидко. Наразі мене турбує лише Івлін. Я женю Чумного Лікаря зі своїх думок і крадуся ближче до дзеркального басейну. На щастя, опале листя та гілки настільки деморалізовані попереднім дощем, що вже неспроможні скрикувати під моїми ногами.

Івлін наближається, схлипує, шукає серед дерев мене. Якою б не була її роль у цих подіях, їй вочевидь страшно, все її тіло тремтить. Певно, вона вже вколола собі релаксант, бо злегка хитається, неначе нею рухає музика, яку крім неї ніхто не чує.

Я шурхочу найближчим кущем, щоб вона знала, що я поруч, але медикаменти роблять свою справу — вона вже надто погано бачить, щоб помітити в темряві чоловіка. Але все одно вона йде далі, в лівій руці виблискує сріблястий пістолет, стартовий вона тримає правою. Вона притискає його до ноги, щоб його не було видно.

Вона має мужність, у цьому їй не відмовиш.

Дійшовши до краю дзеркального басейну, Івлін вагається, а я, знаючи, що буде далі, думаю, чи не заважкий зараз для неї цей срібний пістолет, чи не заважкий для неї весь цей план?

— Боже, допоможи нам, — тихо каже вона, спрямовує сріблястий пістолет на свій живіт і тисне гачок стартового пістолета, який тримає біля ноги.

Постріл такий гучний, наче світ розколовся, стартовий пістолет вислизає з руки Івлін у чорнильну воду дзеркального басейну, а сріблястий пістолет падає в траву.

По її сукні розповзається кров.

Івлін зачаровано дивиться на неї, а потім похиляється й падає у воду.

Мене паралізує страждання, комбінація пострілу та виразу обличчя Івлін перед падінням звільняють у мені якийсь старий спогад.

«Ти не маєш на це часу».

Він так близько. Я майже бачу інше обличчя, чую інше благання. Інша жінка, яку я не зміг врятувати, і прибув у Блекгіт, щоб її… що?

— Чому я прибув сюди? — голосно скрикую я й намагаюся витягнути цей спогад з темряви.

«Рятуй Івлін, вона тоне!»

Кліпнувши, я дивлюся на дзеркальний басейн, де лицем униз плаває Івлін. Паніка змиває біль, я схоплююся на ноги, мчу через кущі у крижану воду. Її сукня розповзлася по поверхні, важка, як мокрий мішок, а дно дзеркального басейну вкрите ковзким мохом.

Я не можу її вхопити.

Біля бальної зали галас. Дербі б'ється з Майклом Гардкаслом, привертаючи до себе майже стільки ж уваги, скільки жінка, що помирає в басейні.

Над головою вибухають феєрверки, освітлюючи все червоним і пурпуровим, жовтим і оранжевим світлом.

Я хапаю руками Івлін за талію й витягую її з води на траву.

Впавши в грязь, відновлюю дихання й дивлюся, чи міцно тримає Канінгем Майкла, як я сказав йому.

Він робить як треба.

План діє. Але не завдяки мені. Розбуджений пострілом старий спогад мало не паралізував мене. Інша жінка, інша смерть. Це був страх на обличчі Івлін. Річ у ньому. Я впізнав страх. Саме він привів мене до Блекгіту, я впевнений у цьому.

До мене біжить доктор Діккі. Він розчервонівся, захекався, у його очах загроза втратити статок. Івлін сказала мені, що йому платять за липове свідоцтво про смерть. За веселим старим солдатом ховається ціла кримінальна імперія.

— Що трапилося? — питає він.

— Вона стрелила себе, — відповідаю я, дивлячись, як на його обличчі розквітає надія. — Я все бачив, але не міг нічого вдіяти.

— Вам не слід винити себе, — він плескає мене по плечу. — Слухайте, йдіть випийте бренді, а я займуся нею. Залиште це мені, гаразд?

Коли він опускається біля її тіла на коліна, я підіймаю з землі сріблястий пістолет і йду до Майкла, якого досі міцно тримає Канінгем. Дивлячись на них двох, я не вірю, що це можливо. Майкл низенький і кремезний, наче скажений бик у схожих на мотузки руках Канінгема. Але хоч як би Майкл не звивався, хватка Канінгема стає лише міцнішою. Зараз її не розірвати ні монтувалкою, ні зубилом.

— Мені невимовно шкода, пане Гардкасл, — кажу я, співчутливо кладучи руку на його плече. — Ваша сестра позбавила себе життя.

Він миттєво перестає опиратися, його очі наповнюються сльозами, сповнений болю погляд звертається до басейну.

— Ви не можете це знати напевно, — каже він, намагаючись подивитися за мене. — Вона може досі…

— Дуже шкода, але лікар це підтвердив, — кажу я, виймаю з кишені сріблястий пістолет і кладу його Майклові в руку. — Вона скористалася цим пістолетом, ви впізнаєте його?

— Ні.

— Що ж, нехай він поки що буде у вас, — пропоную я. — Я попросив кількох лакеїв віднести її тіло до Сонячної кімнати, далі від… — я махаю рукою в напрямку натовпу. — Ну, від усіх. Якщо вам потрібні кілька хвилин на самоті з вашою сестрою, я можу влаштувати це.

Він тупо дивиться на пістолет, неначе йому дали предмет з далекого майбутнього.

— Пане Гардкасл?

Він хитає головою, пусті очі знаходять мене.

— Що?.. Так, авжеж, — каже він, і його пальці змикаються навколо пістолета. — Дякую, інспекторе.

— Лише констебль, сер, — кажу я і змахую рукою Канінгемові. — Чарльзе, можете провести пана Гардкасла до Сонячної кімнати? Тримайте його далі від натовпу, добре?

Канінгем відповідає на моє прохання коротким кивком, кладе руку Майклові на поперек і обережно веде його до будинку. Я вже не вперше радію, що камердинер на моєму боці. Дивлячись, як він іде, я відчуваю напад суму від того, що ми з ним уже, напевно, більше не зустрінемося. Попри всю брехню та недовіру я полюбив його за цей тиждень.

Старий Діккі закінчив свій огляд і повільно спинається на ноги. Під його уважним наглядом лакеї кладуть тіло Івлін на ноші. Смуток сидить на ньому як чужий костюм. Не знаю, як я не бачив цього раніше. Це вбивство наче пантоміма: куди б я не глянув, усюди шелестять завіси.

Коли Івлін підіймають, я мчу крізь дощ до Сонячної кімнати, до протилежного боку будинку, прослизаю у великі засклені двері, які відпер заздалегідь, і ховаюся за ширмою. Бабуся Івлін дивиться на мене з картини, що висить над каміном. У мерехтливому світлі свічок я можу заприсягтися, що вона посміхається. Можливо, вона знає те, що знаю я. Можливо, вона завжди це знала й була змушена дивитися день за днем, як ми, решта, тиняємося навколо, не бачачи правди.

Не дивно, що дотепер вона була похмура.

Дощ стукотить по вікнах, лакеї приносять ноші. Вони рухаються повільно, намагаючись не штовхнути накрите піджаком Діккі тіло. Незабаром вони вже всередині, перекладають тіло на столик, поважно притискають свої кашкети до грудей і йдуть геть, зачинивши за собою двері надвір.

Я дивлюся, як вони йдуть, мигцем бачу своє віддзеркалення у склі: руки Рештона засунуті в кишені, зосереджене обличчя випромінює впевненість.

Навіть моє власне віддзеркалення бреше мені.

Упевненість — це перше, чого позбавив мене Блекгіт.

Двері розчахуються, протяг з коридору смикає полум'я свічок. У шпарини між панелями ширми я бачу Майкла: блідий, тремтить, спирається на одвірок, щоб не впасти, в очах сльози. Канінгем у нього за спиною; кинувши непомітний погляд на ширму, де я ховаюся, камердинер зачиняє за Майклом двері.

Щойно залишившись на самоті, Майкл скидає своє горе, плечі розправляються, погляд стає жорстким, його сум перетворюється на щось більш шалене. Поспішивши до тіла Івлін, він обшукує її скривавлений живіт, шукаючи дірку від кулі, і щось бурмоче, не знайшовши.

Насупивши лоб, він виймає магазин з пістолета, що я дав йому надворі, і бачить, що той заряджений. Івлін мала взяти до озера чорний револьвер, а не цей сріблястий пістолет. Він, певно, питає себе, що змусило її змінити план і чи зробила вона за планом решту.

Переконавшись, що вона досі жива, він відходить і задумливо стукає пальцями по губах, зважуючи в іншій руці пістолет. Він наче спілкується зі зброєю, супить чоло й покусує губу, немов продирається крізь низку підступних запитань. На мить він виходить з мого поля зору, йде в кут кімнати, і я змушений трохи висунутися зі своєї схованки, щоб побачити. Він взяв з одного з крісел гаптовану подушку й несе її до Івлін і притискає до її живота, напевно, для того, щоб приглушити звук притуленого до неї пістолета.

Немає навіть паузи, ніякого прощання. Відвернувши лице, він тисне на гачок.

Пістолет немічно клацає. Майкл пробує знов і знов, доки я не виходжу з-за ширми, поклавши цій загадці кінець.

— Він не працює, — кажу я. — Я спиляв бойок.

Майкл не обертається. Він навіть не відпускає пістолет.

— Я зроблю вас багатим чоловіком, якщо ви дозволите мені вбити її, інспекторе, — каже він; його голос тремтить.

— Я не можу цього зробити, і, як я вам уже казав, я лише констебль.

— О, я певний, що з таким розумом це не надовго.

Він тремтить, пістолет міцно притиснуто до тіла Івлін. Піт тече по моїй спині, атмосфера в кімнаті така напружена, хоч руками бери.

— Киньте зброю та розверніться, пане Гардкасл. Повільно, будь ласка.

— Вам не треба боятися, інспекторе, — каже він, кидає пістолет у квітковий горщик і обертається, піднімаючи руки. — Я не маю бажання нікому нічого зробити.

— Не маєте бажання? — питаю я, здивований сумом на його обличчі. — Щойно ви намагалися пустити у вашу сестру п'ять куль.

— І кожна з них була би милосердям, запевняю вас.

Досі тримаючи руки піднятими, він указує пальцем на крісло біля шахівниці, за якою я вперше познайомився з Івлін.

— Ви не проти, якщо я сяду? — питає він. — Мені трохи паморочиться.

— Прошу, — кажу я й пильно стежу за тим, як він опускається в крісло.

Я трохи хвилююсь, що він може чкурнути до дверей, але, якщо чесно, він має вигляд людини, що вже не здатна боротися. Блідий і нервовий, руки повислі, ноги простягнув уперед. Якби я мусив зробити припущення, я сказав би, що він витратив усі свої сили, коли натискав на гачок.

Вбивство цьому чоловікові дається нелегко.

Я даю йому вмоститися, потім підсовую від вікна крісло, щоб сісти навпроти.

— Як ви дізналися, що я планую зробити? — питає він.

— Річ у револьверах, — кажу я, вмощуючись глибше в подушки.

— У револьверах?

— З кімнати вашої матері рано вранці зникли два однакові чорні револьвери. Один був у Івлін, а другий — у вас. Я не міг зрозуміти, чому.

— А що в цьому не так?

— Єдині очевидні причини, з яких Івлін мала потребу вкрасти пістолет: або вона почувалася в небезпеці, а це трохи дивно для жінки, яка вирішила себе порішити, або ж вона планувала скористатися ним для скоєння самогубства. Оскільки друга причина більш правдоподібна, навіщо їй було брати два револьвери? Авжеж, одного було цілком достатньо.

— І до чого вас привели ці думки?

— Ні до чого, доки на полюванні Денс не побачив другий револьвер у вас. Те, що до цього було дивно, тепер стало просто дивовижно. Жінка, що вирішила покінчити зі своїм життям, на самому дні депресії має достатньо передбачливості, щоб згадати про нелюбов брата до полювання й украсти для нього другий пістолет?

— Моя сестра дуже сильно любить мене, інспекторе.

— Можливо, але ви сказали Денсові, що аж до півдня не знали, що підете полювати, а револьвери зникли з кімнати вашої матері рано вранці, задовго до того. Івлін не могла взяти другий пістолет з названої вами причини. Щойно я дізнався про план удаваного самогубства вашої сестри, я зрозумів, що ви брехали, а тоді все стало зрозуміло. З кімнати вашої матері револьвери взяла не Івлін. Це були ви. Один ви взяли собі, а другий дали Івлін як реквізит.

— Івлін розповіла вам про вдаване самогубство? — недовірливо питає він.

— Частково, — кажу я. — Вона пояснила, що ви погодилися допомогти їй, підбігши до дзеркального басейну та витягнувши її на траву, що для брата було би природно. І тоді я зрозумів, як ви могли скоїти ідеальний злочин, і чому вам були потрібні два револьвери. Перш ніж витягати її з басейну, вам було достатньо вистрелити їй у живіт, а феєрверки приховали би другий постріл. Знаряддя вбивства зникло б у темній воді, а куля була б саме така, як з пістолета, який Івлін впустила на траву. Убивство самогубством. Дуже вигадливий план.

— І тому ви сказали їй скористатися сріблястим пістолетом, — каже він, починаючи розуміти. — Вам треба було, щоб я змінив свій план.

— Я мусив залишити в мишоловці сир.

— Ви дуже розумний, — каже він, удаючи оплески.

— Недостатньо розумний, — кажу я, здивований його спокоєм. — Я досі не розумію, як ви могли зробити це. Сьогодні мені всі знов і знов казали, які близькі ви з Івлін. Яка вона вам небайдужа. Це все був обман?

Від люті він випростується в кріслі.

— Я люблю свою сестру сильніше за будь-що на світі! — каже він, злісно дивлячись на мене. — Заради неї я б усе зробив. Якщо це неправда, чому вона звернулася по допомогу саме до мене? З якої іншої причини я міг би погодитися?

Його пристрасть збентежує мене. Я розпочав свій план, вірячи, що знаю історію, яку мені розкаже Майкл, але ж ні. Я очікував почути, що мати штовхнула його на цей шлях, керуючи звідкілясь усіма подіями. Я вже не вперше маю відчуття, що неправильно прочитав карту.

— Якщо ви любите свою сестру, чому ви зраджуєте її? — спантеличено питаю я.

— Бо її план не спрацював би! — каже він, ударяючи долонею по підлокітнику. — Ми не могли заплатити стільки, скільки Діккі вимагав за фальшиве свідоцтво про смерть. Він погодився в будь-якому разі допомогти нам, але вчора Колрідж дізнався, що Діккі планує сьогодні пізніше продати наш секрет батькові. Розумієте? Після всього цього Івлін мала прокинутися в Блекгіті, замкнена в тому самому житті, з якого так хотіла втекти.

— Ви їй розповіли про це?

— Як я міг?! — нещасно питає він. — Цей план був її єдиною надією стати вільною, щасливою. Як я міг забрати це в неї?

— Ви могли вбити Діккі.

— Колрідж сказав те саме, але коли? Мені треба було, щоб лікар підтвердив смерть Івлін, а він мав намір піти до батька відразу після цього, — Майкл хитає головою. — Я вирішив зробити єдине, що мені залишилося.

Біля його крісла стоять два келихи з віскі, один напівпорожній, вимазаний губною помадою, а другий чистий, але майже пустий. Повільно, не зводячи з мене очей, він простягає руку до келиха з помадою.

— Ви не проти, якщо я вип'ю? — питає він. — Це Івлін пила. Ми випили за успіх перед тим, як почався бал. Побажання найкращого та все таке інше.

Щось у його голосі не так. Будь-який інший носій повірив би в це каяття, але Рештон страх за милю чує.

— Авжеж.

Він вдячно бере келих і робить великий ковток. Принаймні, руки в нього тепер тремтять не так сильно.

— Я знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипким голосом. — Вона завжди ненавиділа, коли її примушували щось робити, навіть коли ми були дітьми. Вона б не винесла приниження життя з Ревенкортом, знаючи, що поза очі з неї сміються. Подивіться, на що вона пішла, щоб уникнути цього! Рано чи пізно цей шлюб знищив би її. Я хотів позбавити її цих страждань.

Його щоки червоні, зелені очі наче скляні. У них такий милий, такий щирий сум, що я майже вірю йому.

— Отже, гроші не мають до цього жодного стосунку? — безвиразно питаю я.

Забувши про сум, він супить лоб.

— Івлін сказала мені, що ваші батьки погрожували вилучити вас з заповіту, якщо вона їх не послухається, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Саме та погроза змусила її сюди приїхати, але хто знає, чи скорилась би вона, якби дізналася, що її план втечі не спрацює? Зі смертю Івлін про цю непевність можна було б забути.

— Подивіться навколо, інспекторе, — каже він, указуючи келихом на кімнату. — Ви серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?

— Тепер, коли ваш батько не може розтринькувати родинний статок, ваші перспективи значно покращилися.

— Розтринькувати родинний спадок — це все, на що здатен мій батько, — пирхає він, допиваючи віскі.

— Ви саме за це його вбили?

Його лоб супиться ще сильніше. Губи напружені, обличчя бліде.

— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви отруїли його; напевно, тоді, коли пішли покликати його на полювання. Ви залишили записку, в якій звинуватили Івлін. Відбиток черевика за вікном — це дуже хитро, — на його обличчі з'являється невпевненість. — Чи це був хтось інший? — повільно кажу я. — Може, Фелісіті? Мушу визнати, що цей вузол я не розв'язав. Чи то був слід вашої матері? Де вона, Майкле? Чи її ви теж убили?

Його очі збільшуються, на обличчі шок, келих випадає з руки на підлогу.

— Ви заперечуєте це? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.

— Ні… Я… Я…

— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас на це підмовила?

— Вона… Я…

Спочатку я вважаю його борсання каяттям, хапання повітря ротом — спробою дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають підлокітники, а на губах з'являється біла піна, я розумію, що його отруєно.

Я негайно схоплююсь на ноги, але не знаю, що робити.

— Допоможіть! — кричу я.

Його спина вигинається, м'язи напружуються, очі червоніють. Булькаючи, він падає вперед, на підлогу. Позаду себе я чую шум. Розвернувшись, я бачу, що Івлін на столику б'ється в конвульсіях, а між губами в неї така сама біла піна.

Двері розчахуються, Канінгем з розкритим ротом оглядає сцену.

— Що відбувається? — питає він.

— Їх отруїли, — кажу я, дивлячись то на Майкла, то на Івлін. — Клич Діккі!

Він зникає ще до того, як я рот закрив. Схопившись за голову, я безпорадно дивлюся на них. Івлін звивається на столику, наче одержима, а в роті Майкла тріщать стиснуті зуби.

«Препарати, дурню!»

Я опускаю руку в кишеню й дістаю звідти три флакони, які мені було наказано вкрасти зі скрині Белла, коли ми з Канінгемом грабували її. Розгорнувши ту записку, я шукаю інструкцію, хоча знаю, що її немає. Напевно, треба це все перемішати, але я не знаю, по скільки його давати. Я навіть не знаю, чи достатньо цього на дві дози.

— Я навіть не знаю, кого з них рятувати! — кричу я, дивлячись то на брата, то на сестру.

«Майкл знає більше, ніж розповів нам».

— Але я дав Івлін слово, що захищатиму її! — кажу я.

Івлін смикається на столику так сильно, що падає на підлогу, а Майкл продовжує битися, його очі так сильно закотилися, що видно лише білки.

— До дідька все! — кажу я й біжу до бару.

Висипавши все з трьох флаконів у келих, я додаю води з графина й перемішую, доки воно не починає пінитися. Спина Івлін вигнулася, пальці вчепилися в товсту складку килима. Закинувши її голову, я виливаю всю цю гидоту їй в горло, а Майкл у цей час задихається позаду мене.

Конвульсії Івлін припиняються так само раптово, як почалися. У її очах криваві сльози, дихає вона глибоко та хрипко. Полегшено зітхнувши, я торкаюся пальцями її шиї, перевіряю пульс. Прискорений, але стабільний. Вона житиме. На відміну від Майкла.

Я кидаю винний погляд на тіло молодого чоловіка. Він має такий самий вигляд, який мав його батько. Вони вочевидь отруєні однією особою, за допомогою стрихніну, який привіз сюди Себастьян Белл. Певно, отруту додали у віскі, що він пив. У віскі Івлін. Її келих був повний лише наполовину. Судячи з того, як довго він на неї діяв, вона ковтнула лише раз або два. Майкл, натомість, випив усе менш, ніж за хвилину. Чи знав він про отруту? Тривога, яку я побачив на його обличчі, каже, що ні.

Це зробив хтось інший.

«У Блекгіті є ще один убивця».

— Але хто? — вимагаю я, сердячись на себе за те, що дозволив цьому статися. — Фелісіті? Гелена Гардкасл? З ким Майкл був у змові? Чи це був хтось, про кого він не знав?

Івлін ворушиться, її щоки поступово рожевіють. Що б не було в тій бурді, діє воно швидко, хоча жінка досі слаба. Її пальці шкребуть мій рукав, губи беззвучно щось кажуть.

Я нахиляю вухо до її рота.

— Я не… — вона ковтає. — Міллісент була… Вбивство.

Вона підносить слабку руку до шиї й виймає ланцюжок, що був прихований сукнею. На ньому висить перстень з печаткою, на якому, якщо я не помиляюсь, родинний герб Гардкаслів.

Я кліпаю очима, не розуміючи.

— Сподіваюсь, ти отримав усе, що хотів, — лунає біля великих засклених дверей голос. — Але навряд чи тобі від цього буде користь.

Озирнувшись через плече, я бачу, як з темряви з'являється Лакей; він стукає вістрям свого ножа по стегну, і лезо виблискує у світлі свічок. На ньому червоно-біла ліврея, забрьохана багном і жиром, неначе суть цього чоловіка сочиться назовні. До його поясу прив'язаний чистий пустий мисливський мішок, і з дедалі більшим жахом я згадую, як він кинув до ніг Дербі повний просякнутий кров'ю мішок, який упав на землю, чавкнувши.

Я дивлюсь на годинник. Дербі має бути зараз десь там, сидить у теплі жаровні й дивиться, як навколо нього розходяться гості. Не знаю, що саме Лакей покладе в цей мішок, але він збирається відрізати це від Рештона.

Лакей посміхається мені, його очі блищать від передчуття.

— Думав, мені набридло вбивати тебе, га? — питає він.

Сріблястий пістолет досі лежить у горщику, куди його відкинув Майкл. Він не стрілятиме, але ж Лакей цього не знає. Якщо я дістану його, можливо, мені вдасться блефувати. Бігти до горщика недалеко, але дорогу заступає стіл. Я маю встигнути раніше за нього.

— Я робитиму це повільно, — каже Лакей, торкаючись свого зламаного носа. — Ти заслужив на це.

Страхові непросто здолати Рештона, але зараз констеблю страшно, і мені теж. Після сьогодні в мене залишаться два носії, але Ґреґорі Ґолд більшу частину свого дня висітиме в сторожці, а Дональд Девіс застряг у кількох милях звідси на дорозі. Якщо я зараз помру, невідомо, скільки ще я матиму шансів на звільнення з Блекгіту.

— Не переймайся пістолетом, — каже Лакей. — Він тобі не знадобиться.

Я неправильно його розумію, в грудях спалахує надія, але швидко гасне, коли я бачу його зневажливу посмішку.

— О ні, красунчику мій, я тебе вб'ю, — каже він, помахуючи мені ножем. — Я просто кажу, що ти не чинитимеш спротиву, — додає він, наближаючись. — Розумієш, я знайшов Анну, і якщо ти не хочеш для неї важкої смерті, ти здасися мені, а потім приведеш тих, хто залишився, на кладовище.

Розкривши кулак, він показує заляпану кров'ю шахову фігуру Анни. Змахнувши рукою, він кидає фігуру в камін, і там її відразу охоплює полум'я.

Ще один крок до мене.

— То що скажеш? — питає він.

Мої руки притиснуті до боків, у роті сухо. Скільки Рештон себе пам'ятає, він завжди вважав, що помре молодим. У темному провулку або на полі бою, далеко від світла та комфорту, далеко від друзів, у безвихідній ситуації. Він розумів, якими гострими стали краї його життя, і змирився з цим, бо знав, що не помре без бою. Нехай цей спротив буде даремний, нехай слабкий, але він очікував піти в пітьму з піднятими кулаками.

А тепер Лакей позбавив його цього. Я помру без опору, і мені соромно.

— То яка відповідь? — питає Лакей, стаючи нетерплячим.

Я не можу вимовити ці слова, не можу визнати, наскільки нищівної зазнав поразки. Ще б година в цьому тілі — і я б розв'язав усе, і через це мені хочеться кричати.

— Відповідай! — вимагає він.

Мені вдається кивнути. Коли він нависає наді мною, мене огортає його сморід; коли він встромлює клинок у знайоме місце під ребрами, мої горло та рот наповнюються кров'ю.

Схопивши мене за підборіддя, він підіймає моє обличчя й дивиться мені в очі.

— Залишилося двоє, — каже він і повертає лезо.

52 День третій (продовження)

Дощ стукотить по даху, коні цокають копитами по бруківці. Я в кареті, на сидінні навпроти мене втиснулися дві жінки у вечірніх сукнях. Вони розмовляють пошепки, стукаючись одна об одну плечима, коли карета хитається з боку на бік.

«Не виходь з карети».

По моїй спині пробігають мурашки. Це та мить, про яку мене попереджав Ґолд. Та мить, що звела його з розуму. Десь там, у темряві, чекає Лакей з ножем.

— Одрі, він прокинувся! — каже одна з жінок, побачивши, що я ворухнувся.

Певно, вважаючи, що я слабкий на вухо, друга пані нахиляється ближче.

— Ми знайшли вас, ви спали на дорозі, — гучно каже вона, поклавши руку на моє коліно. — Ваш автомобіль у кількох милях далі по дорозі, кучер спробував його завести, але не зміг.

— Я Дональд Девіс, — кажу я з полегшенням.

Коли я востаннє був цим чоловіком, я всю ніч до світанку вів авто, а потім кинув його, коли пальне скінчилося. Я кілька годин ішов до селища дорогою, що не мала кінця, і впав від знесилення, анітрохи не наблизившись до пункту призначення. Певно, він проспав весь день, і це врятувало його від гніву Лакея.

Чумний Лікар казав мені, що я повернусь у Девіса, коли знов прокинусь. Але я навіть не уявляв, що його при цьому врятують і повернуть до Блекгіту.

Нарешті в чомусь мені пощастило.

— Мила моя кралечко, — кажу я, беру свою рятівницю за щоки й гучно цьомаю її в губи. — Ви не знаєте, що ви зробили!

Вона не встигає відповісти, бо я висовую голову з вікна. Зараз вечір; ліхтарі карети гойдаються й радше слабко освітлюють темряву, ніж розганяють її. Ми в одній з трьох карет, що їдуть до маєтку з селища, обабіч дороги стоять ще близько дванадцяти, а їхні кучери хроплять або балакають, зібравшись у невеличкі групи й ділячись сигаретами. Від будинку доноситься музика, дзвінкому сміхові вдається здолати відстань між нами. Вечірка в самому розпалі.

Мене охоплює надія.

Івлін ще не пішла до дзеркального басейну, а це означає, що досі може бути час, щоб допитати Майкла й дізнатися, чи мав він спільників. Навіть якщо для цього вже пізно, я можу зробити засідку на Лакея, коли той приходить по Рештона, і дізнатися, де той тримає Анну.

«Не виходь з карети».

— Блекгіт через кілька хвилин, міледі! — кричить звідкілясь згори кучер.

Я знову визираю у вікно. Будинок прямо перед нами, а конюшня — дорогою праворуч. Саме там вони тримають мисливські рушниці, а треба бути бовдуром, щоб іти на Лакея голіруч.

Відперши двері, я вистрибую з карети й незграбно падаю на мокрий брук. Пані вищать, кучер щось мені кричить, а я підвожуся й шкутильгаю до далеких вогнів. Чумний Лікар сказав, що розклад цього дня обумовлений характерами тих, хто живе в ньому. Я можу лише сподіватися, що це правда, і що фортуна в доброму настрої, бо інакше я занапастив і себе, і Анну.

У світлі жаровень конюхи розпрягають коней і ведуть їх до стаєнь. Працюють вони швидко, але мають втомлений вигляд, майже не в змозі говорити. Я підходжу до найближчого чоловіка, який попри дощ одягнутий лише в бавовняну сорочку з закоченими рукавами.

— Де ви тримаєте рушниці? — питаю я.

Він натягує упряж; стиснувши зуби, тягне ремінець до останньої пряжки й примруженими очима підозріло дивиться на мене з-під кашкета.

— Чи не надто пізно для полювання? — питає він.

— І надто рано для нахабства! — кажу я, піддавшись аристократичному презирству свого носія. — Де ці кляті рушниці, чи мені треба лорда Гардкасла привести, щоб він вас особисто просив?!

Оглянувши мене з голови до п'ят, він указує через плече на маленьку цегляну будівлю, з вікон якої сочиться тьмяне світло.

Рушниці розставлені на дерев'яній підставці, неподалік у шухляді лежать коробки з набоями. Я беру одну з рушниць і обережно заряджаю її, а потім кладу в кишеню кілька запасних набоїв.

Рушниця важка; цей холодний шматок хоробрості тягне мене через двір до дороги на Блекгіт. Конюхи, коли я наближаюся, дивляться один на одного й відходять, даючи мені пройти. Вони, певно, вважають мене якимось багатим психом, якому треба звести рахунки — буде про що завтра вранці побазікати. Я, вочевидь, не той, заради кого варто ризикувати власним тілом. Я радію цьому. Якби я підійшов до них ближче, вони могли би побачити, який натовп юрбиться в моїх очах: усі мої попередні носії штовхаються, щоб краще бачити. Тим або іншим способом вони всі постраждали від Лакея, і тепер усі хочуть бачити його страту. У їхньому гомоні мені ледь вдається думати.

Пройшовши половину відстані, я бачу попереду світло, що рухається назустріч, і палець на гачку рушниці напружується.

— Це я! — перекрикує бурю Деніел.

У його руці штормовий ліхтар, розмите сяйво якого освітлює обличчя та верхню частину тулуба, роблячи його схожим на джина з пляшки.

— Треба поспішати, Лакей на кладовищі! — каже Деніел. — Він привів з собою Анну.

«Він досі вважає, що ввів нас в оману».

Погладжуючи рушницю, я озираюся на Блекгіт і намагаюся визначити, як мені краще зробити. Майкл саме зараз може бути в Сонячній кімнаті, але я певний, що Деніел знає, де тримають Анну, і кращого шансу дізнатися в нього про це не буде. Дві дороги, два кінці, і я маю передчуття, що одна з них веде до невдачі.

— Це наш шанс! — кричить Деніел, витираючи дощ з очей. — Це саме те, на що ми чекали. Він там, саме зараз, зачаївся. Він не знає, що ми знайшли один одного. Ми можемо зарядити цю мишоловку й закінчити це разом.

Я так довго боровся за те, щоб змінити своє майбутнє, змінити цей день. А тепер, таки змінивши його, я розгубився, мене лякає марність моїх дій. Я врятував Івлін і зіпсував плани Майкла, але ці дві речі матимуть сенс лише за умови, що ми з Анною житимемо достатньо довго, щоб розповісти все об одинадцятій Чумному Лікареві. Відтепер я кожне рішення роблю наосліп, а оскільки залишився лише один носій, кожне рішення важить.

— А що як нам це не вдасться? — кричу я у відповідь, і мої слова ледве долітають до його вух. Стукіт дощу по камінню оглушливий, вітер рве та хитає ліс, кричить у деревах, неначе лютий звір, що вирвався зі своєї клітки.

— А яка в нас альтернатива? — кричить Деніел, підтягуючи мою голову до себе. — Ми маємо план, а це означає, що ми вперше маємо над ним перевагу. Ми мусимо скористатися цим.

Я згадую перший раз, коли я зустрів цього чоловіка. Яким спокійним він тоді здавався, яким терплячим і співчутливим. Тепер у ньому нічого з того не залишилося. Усе змито безкінечними бурями Блекгіту. У нього очі божевільного, палкі та благаючі, шалені та відчайдушні. Для нього ця мить така сама важлива, як і для мене.

Він правий. Нам треба покласти цьому край.

— Котра година? — питаю я.

Він супить лоб.

— Яка різниця?

— Я знатиму це лише потім, — кажу я. — Котра година? Будь ласка.

Він нетерпляче дивиться на годинник.

— Дев'ята сорок шість, — каже він. — Тепер можемо вже йти?

Я киваю і йду за ним по газону.

Зорі — боягузи; вони заплющують свої очі, коли ми наближаємося до кладовища, і на той час, коли Деніел штовхає браму, нашим єдиним світлом є мерехтіння штормового ліхтаря. Тут ми захищені деревами, які послаблюють бурю, яка інколи проривається раптовими різкими поривами вітру, наче кинджалами у шпарини броні лісу.

— Нам треба сховатися, — шепоче Деніел, вішаючи ліхтар на руку янгола. — Покличемо Анну, коли вона прийде.

Уперши приклад у плече, я притискаю обидва стволи до його потилиці.

— Досить грати, Деніеле, я знаю, що ми різні люди, — кажу я, а мої очі озирають ліс, шукаючи ознаки Лакея.

На жаль, ліхтар такий яскравий, що приховує більше, ніж виявляє.

— Руки вгору та обертайся, — кажу я.

Він робить, як я сказав, і дивиться на мене, розбирає мене поглядом на частини, шукає, де зламано. Не знаю, знаходить він це, чи ні, але після довгого мовчання на його привабливому обличчі з'являється чарівлива посмішка.

— Що ж, певно, це не могло тривати вічно, — каже він і вказує на нагрудну кишеню.

Я жестом дозволяю йому продовжити, і він повільно виймає портсигар і витрушує з нього на долоню сигарету.

Я пішов за цим чоловіком на кладовище тому, що знав, що якщо не зіткнуся з ним, то завжди озиратимусь через плече, завжди чекатиму на його новий удар, але тепер, коли я тут, стою проти його спокійності, моя впевненість слабшає.

— Де вона, Деніеле? Де Анна? — питаю я.

— Взагалі-то, саме це питання збирався поставити тобі я, — каже він, встромляючи між губами сигарету. — Саме це питання: де Анна? Я весь день намагався змусити тебе сказати мені це, навіть думав був, що мені це вдалося, коли Дербі погодився допомогти мені спіймати Лакея. Бачив би ти тоді своє обличчя, така завзятість!

Затуливши сигарету проти вітру, він запалює її з третьої спроби, освітивши своє обличчя так, що тіні на очах роблять його схожим на статуї, що стоять позаду нього. Я навів на нього рушницю, але він якимось чином досі перемагає.

— Де Лакей? — питаю я; рушниця в моїх руках стає важчою. — Я знаю, що ви спільники.

— О ні, анітрохи. Боюсь, ти зрозумів це геть неправильно, — каже він, відмахуючись рукою. — Він не такий, як ти, я або Анна. Він один зі спільників Колріджа. Взагалі-то, їх у будинку декілька. Дуже небезпечні це хлопці, але ж Колрідж займається небезпечним бізнесом. Лакей, як ти його звеш, був найрозумніший з них, тому я пояснив йому, що відбувається в Блекгіті. Не думаю, що він мені повірив, але вбивство для нього майже фах, тож він навіть оком не кліпнув, коли я назвав йому твоїх носіїв. Якщо чесно, він міг навіть задоволення від цього отримувати. І те, що я зробив його багатієм, теж неабияк допомогло.

Видувши крізь ніздрі дим, він щирить зуби, ніби це якийсь наш спільний жарт. Він рухається впевнено, це впевненість того, хто живе у світі передчуттів. Який невигідний контраст проти тремтіння моїх рук і прискореного серцебиття. Він щось замислив, і доки я не знатиму, що саме, мені лишається лише чекати.

— Ти такий, як Анна, так? — питаю я. — Один день, а потім усе забуваєш і починаєш наново.

— І хіба це справедливо? У той час, як ти маєш вісім життів і вісім днів. Тобі було даровано все. Чому?

— Бачу, Чумний Лікар тобі не все розповів про мене.

Він знову вищиряє зуби. Неначе лід мені за комір сипле.

— Навіщо ти це робиш, Деніеле? — питаю я, здивований власним смутком. — Ми могли допомагати один одному.

— Любий мій друже, ти й так допоміг мені, — каже він. — Тепер я маю обидві книги Стенвіна. Якби Дербі не нишпорив у його кімнаті, я мав би, можливо, лише одну, і був би не ближчий до відповіді, ніж уранці. Через дві години я прийду з прочитаним до озера й звільнюся звідси, і все це завдяки тобі. Тебе це має трохи втішити.

Чується чавкання кроків. Зводиться рушниця, до моєї спинити притискається холодний метал. Якийсь шибеник проходить повз мене й стає у світлі поруч із Деніелом. На відміну від його друга, що стоїть за моєю спиною, він не озброєний, але, судячи з усього, йому це не потрібно. У нього обличчя типового забіяки: зламаний ніс, на щоці потворний шрам. Він почухує кулаки та водить язиком по губах, передчуваючи розвагу. Ніщо з цього не додає мені впевненості в тому, що буде далі.

— Будь ласкавий, кинь зброю, — каже Деніел.

Зітхнувши, я кидаю рушницю на землю й здіймаю руки вгору. Можливо, це дурість, але я не можу думати ні про що, окрім як бажати, щоб вони не тремтіли.

— Можете виходити! — каже Деніел гучнішим голосом.

Ліворуч від мене шурхотять кущі, і до плями світла від ліхтаря входить Чумний Лікар. Я вже готовий крикнути йому кілька образ, аж раптом помічаю срібну сльозинку, намальовану на лівому боці його маски. Вона виблискує під світлом, і тепер, придивившись, я шоковано розумію, що це не єдина відмінність. Цей плащ кращий, темніший, його краї менш обтріпані. На рукавичках звиваються вишиті троянди, і тепер я бачу, що ця людина нижча, а постава в неї рівніша.

Це зовсім не Чумний Лікар.

— Це з вами Деніел розмовляв біля озера, — кажу я.

Деніел свистить і зиркає на свого партнера.

— Як він у біса побачив це? — питає він Срібну Сльозу. — Хіба ви не вибрали те місце тому, що там нас удвох ніхто не побачить?

— А ще я бачив вас біля сторожки, — кажу я.

— Все дивасніше й дивасніше, — каже Деніел, надзвичайно веселішаючи, дивлячись на свого спільника. — Я думав, що ви знаєте кожну секунду його дня, — він набирає помпезного тону: — «Ніщо не відбувається тут поза мої очі, пане Колрідж», — пирхає він.

— Якби це було так, я не потребувала б вашої допомоги, щоб спіймати Аннабель, — каже Срібна Сльоза. Її голос величний, геть не такий, як у Чумного Лікаря. — Дії пана Бішопа порушили звичайний перебіг подій. Він змінив долю Івлін Гардкасл і за його допомоги помер її брат, а займаючись цим він розпустив нитки, на яких цей день тримається. Він підтримував свій союз з Аннабель значно довше, ніж будь-коли раніше, а це означає, що події трапляються не вчасно, пізніше або раніше, або взагалі не відбуваються. Тепер ніщо не відбувається там, де має відбуватися.

Маска повертається до мене.

— Вас можна похвалити, пане Бішоп, — каже вона. — Такого безладу в Блекгіті вже кілька десятиліть не було.

— Хто ви? — питаю я.

— Те саме я могла б спитати у вас, — каже вона, залишаючи моє питання без відповіді. — Але не стану, бо ви й самі не знаєте, хто ви такий, до того ж, є більш нагальні запитання. Скажу лише, що моє керівництво прислало мене виправити помилки мого колеги. А тепер, будьте ласкаві, скажіть панові Колріджу, де він може знайти Аннабель.

— Аннабель?

— Він зве її Анною, — каже Деніел.

— Навіщо вам Анна? — питаю я.

— Вас це не стосується, — каже Срібна Сльоза.

— Тепер уже стосується, — кажу я. — Певно, вона дуже вам потрібна, якщо ви згодні заради неї вкладати угоди з такими, як Деніел.

— Я відновлюю рівновагу, — каже вона. — Ви вважаєте випадковістю те, що живете саме в тих, у кому живете, в людях, найближчих до вбивства Івлін? Вам не цікаво, чому ви прокинулися в Дональді Девісі саме тоді, коли він був вам найбільш потрібний? Мій колега підігрує вам від самого початку, а це заборонено. Він мав стежити, не втручаючись, прийти до озера й чекати на відповідь. І все. Гірше за те, він відчинив двері істоті, якій ніколи не можна дозволяти піти з Блекгіту. Я не можу дозволити цьому тривати.

— То ось чому ти тут, — каже Чумний Лікар, виходячи з тіні; по його масці стікає цівками дощ.

Деніел напружується й насторожено дивиться на новоприбулого.

— Вибач, що не оголосив про свою присутність раніше, Джозефіно, — продовжує Чумний Лікар, зосередивши увагу на Срібній Сльозі. — Зважаючи на те, як старанно ти ховалася, я не був певний, що ти скажеш правду, якщо спитати тебе прямо. Якби тебе не помітив пан Рештон, я б ніколи не здогадався, що ти у Блекгіті.

— Джозефіна? — перебиває його Деніел. — Ви двоє знайомі?

Срібна Сльоза ігнорує його.

— Я сподівалась, що до цього не дійде, — каже вона, звертаючись до Чумного Лікаря. Її голос пом'якшав, потеплішав. У ньому чується жаль. — Я мала намір виконати завдання й піти звідси непомітно для тебе.

— Я не розумію, навіщо ти взагалі тут? Блекгіт доручено мені, тут усе під контролем.

— Ти що, серйозно?! — каже вона, втрачаючи спокій. — Подивись, як сильно зблизилися Ейден і Аннабель, які близькі вони до звільнення! Він воліє пожертвувати собою заради неї. Ти розумієш це? Якщо ми дозволимо цьому тривати, незабаром вона з'явиться перед тобою з відповіддю. Що ти тоді робитимеш?

— Я впевнений, що до цього не дійде.

— А я впевнена, що дійде, — пирхає вона. — Скажи мені правду, ти дозволиш їй піти?

Це питання змушує його на мить замовкнути, легкий нахил голови каже про його нерішучість. Я переводжу погляд на Деніела, який дивиться на них захопленими очима. Гадаю, він почувається так само, як і я: дитиною, що дивиться на суперечку батьків, не розуміючи й половини сказаного.

Коли Чумний Лікар знов починає говорити, його голос твердий, хоча й тренований; його впевненість забезпечена радше чисельними повторами, ніж вірою.

— Правила Блекгіту дуже прозорі, і я зобов'язаний дотримуватися їх, так само як і ти, — каже він. — Якщо вона повідомить мені ім'я вбивці Івлін Гардкасл, я не можу відмовити їй.

— Які б там не були правила, ти знаєш, що з тобою зроблять, якщо Аннабель звільниться з Блекгіту.

— Вони прислали тебе замінити мене?

— Авжеж, ні, — вона ображено зітхає. — Хіба їхня реакція була б такою стриманою? Я прибула як твій друг, прибрати за тобою цей безлад, поки вони не дізналися, що ти ось-ось припустишся помилки. Я тихо приберу Аннабель, і тобі не треба буде стояти перед вибором, про який ти шкодуватимеш.

Вона дає знак Деніелові:

— Пане Колрідж, будь ласка, переконайте пана Бішопа розкрити місце знаходження Аннабель. Ви, певно, розумієте, що стоїть на кону.

Затоптавши свою сигарету, Деніел киває своєму найманцеві, і той бере мене за руки так, що я не можу зійти з місця. Я намагаюся пручатися, але він надто сильний.

— Це заборонено, Джозефіно! — шоковано каже Чумний Лікар. — Ми не вдаємося до прямих дій. Ми не наказуємо. І абсолютно точно не забезпечуємо їх інформацією, яку вони не мають знати. Ти порушуєш усі правила, яких ми присягнули дотримуватися!

— І ти ще смієш вчити мене? — з докором каже Срібна Сльоза. — Ти тільки й робиш, що втручаєшся.

Чумний Лікар рішуче хитає головою:

— Я пояснив панові Бішопу, що він має тут зробити, та спонукав його, коли він зупинявся, бо на відміну від Деніела та Анни він не прокинувся зі знанням правил. Він мав волю сумніватися або відхилятися від руху до своєї мети. Я ніколи не розповідав йому те, про що він не дізнався сам, як ти розповідала Деніелові. Я прагнув забезпечити рівновагу, а не запропонувати перевагу. Благаю тебе, не роби цього. Нехай події плинуть природним курсом. Він такий близький до розв'язання.

— І через це до цього близька Аннабель! — каже вона більш жорстким голосом. — Вибач, але я мушу вибирати між тим, що добре для пана Бішопа, та тим, що добре для тебе. Починайте, пане Колрідж!

— Ні! — кричить Чумний Лікар, благально піднявши руку.

Озброєний бандит наводить на нього рушницю. Він нервує, його палець на гачку занадто напружений. Я не знаю, чи може зброя вразити Чумного Лікаря, але не можу дозволити йому ризикувати. Мені він потрібний живим.

— Ідіть, — кажу я йому. — Тут ви нічого вже не можете вдіяти.

— Це неправильно! — заперечує він.

— То виправте це. Ви потрібні моїм іншим носіям, — я роблю значущу паузу. — А мені — ні.

Не знаю, чи спрацювала моя інтонація, чи він просто вже бачив цю мить раніше, але зрештою він неохоче здається, зиркає на Джозефіну та йде з кладовища.

— Як завжди, безкорисливий, — каже Деніел, підходячи до мене. — Хочу, щоб ти знав, що я цінував це в тобі, Ейдене. Те, як ти боровся за порятунок жінки, чия смерть могла тебе звільнити. Твою приязнь до Анни, яка обов'язково зрадила б тебе, якби я не зробив це раніше. Але в підсумку, боюсь, усе це було марно. Лише один з нас може залишити цей будинок, і не в моїх інтересах, якщо ним будеш ти.

На гіллі наді мною збираються ґави. Вони з'являються наче за запрошенням, тихо планують, розправивши крила, блискучі від нещодавнього дощу. Їх кілька дюжин, вони юрбляться, наче плакальники на похоронах, дивляться на мене з цікавістю, від якої в мене мороз поза шкірою.

— До недавнього часу Анна була у нас. Якимось чином їй вдалося втекти, — продовжує Деніел. — Куди б вона пішла, Ейдене? Скажи мені, де вона ховається, і я накажу своїм людям, щоб її смерть була швидкою. Залишилися лише ти та Ґолд. Два постріли — і ти прокинешся в Беллі, постукаєш у двері Блекгіту й почнеш усе наново, але я тобі вже не заважатиму. Ти хлопець кмітливий, я певний, що ти дуже швидко розв'яжеш убивство Івлін.

У світлі ліхтаря його обличчя схоже на привида, одержимого потребою.

— Наскільки тобі страшно, Деніеле? — повільно кажу я. — Ти вбив моїх майбутніх носіїв, тож я тобі не загроза, але ти не маєш гадки, де Анна. Це гнітить тебе весь день, так? Страх, що вона розв'яже вбивство раніше за тебе.

Його лякає моя посмішка, слабке відчуття, що моє становище не таке безвихідне, як він думав.

— Якщо ти не даси мені того, що мені потрібно, я почну різати, — каже Деніел, проводячи нігтем по моїй щоці. — Я різатиму тебе на шматочки, по сантиметру за раз.

— Я знаю, я бачив себе після того, як ти закінчив, — кажу я, дивлячись на нього. — Ти ушкодив мій розум так сильно, що я переношу своє безумство в Ґреґорі Ґолда. Він сам собі ріже руки й бурмоче Денсові про майбутні небезпеки. Це жахливо. Але моя відповідь все-таки ні.

— Скажи мені, де вона, — підвищує він голос. — Колрідж доплачує половині слуг цього будинку, а гаманець у мене достатньо товстий, щоб купити, якщо треба, другу половину. Я можу оточити те озеро двічі. Хіба ти не розумієш? Я вже переміг. Який сенс тепер бути впертим?

— Щоб не відвикати, — ричу я. — Я нічого тобі не скажу, Деніеле. Кожна хвилина, поки я тебе затримую, це хвилина, яку Анна матиме для того, щоб дістатися до Чумного Лікаря з відповіддю. Такою темною ніччю, як ця, тобі знадобляться сотні людей, щоб стерегти озеро, і як на мене, тобі з цим навіть Срібна Сльоза не допоможе.

— Ти страждатимеш, — шипить він.

— До одинадцятої лишилася одна година, — кажу я. — Як гадаєш, хто з нас може протриматися довше?

Деніел б'є мене так сильно, що мені перехоплює подих і я падаю на коліна. Коли я підводжу очі, він височіє наді мною й потирає суглоби на пальцях. Гнів спалахує на його обличчі наче блискавки на безхмарному небі. Колишнього ввічливого картяра вже немає, замість нього розлючений до нестями жалюгідний ошуканець.

— Я вбиватиму тебе повільно, — ричить він.

— Тут помираю не я, Деніеле, — кажу я й видаю пронизливий свист.

Птахи злітають з дерев, підлісок шурхотить від руху. У смоляній чорноті лісу спалахує ліхтар. За ним, у кількох кроках, з'являється ще один, потім ще один.

Деніел миттєво розвертається й дивиться на ліхтарі. Він не бачить, як Срібна Сльоза задкує до лісу, не знаючи, що робити.

— Ти завдав болю багатьом людям, — кажу я, коли вогні наближаються. — А тепер ти зустрінешся з ними.

— Як? — затинається він, збагнувши, що фортуна повернулася до нього іншим боком. — Я вбив усіх твоїх майбутніх носіїв!

— Ти не вбив їхніх друзів, — кажу я. — Коли Анна розповіла мені свій план заманити сюди Лакея, я вирішив, що нам потрібно більше людей, і попросив про допомогу Канінгема. Щойно я збагнув, що ви з Лакеєм дієте разом, я прискорив пошуки союзників. Знайти твоїх ворогів було неважко.

Першою з'являється з наведеною рушницею Ґрейс Девіс. Рештон мало не відкусив собі язик, намагаючись не дати мені попросити її про допомогу, але я мав мало варіантів. Решта моїх носіїв або зайняті, або вбиті, Канінгем на балу з Ревенкортом. Другий ліхтар належить Люсі Гарпер, яку було легко вмовити, розповівши їй, що Деніел убив її батька, а останнім з'являється охоронець Стенвіна, його голова повністю забинтована, видно лише холодні жорстокі очі. Хоча всі вони озброєні, ніхто з них не виглядає впевненим, і я не вірю, що хоч хтось із них влучить туди, куди цілиться. Це неважливо. На цьому етапі важлива їхня кількість, а вона достатня, щоб вивести з рівноваги Деніела та Срібну Сльозу, чия маска рухається туди-сюди, шукаючи шлях для втечі.

— Це кінець, Деніеле, — кажу я сталевим голосом. — Здавайся, і я дозволю тобі повернутися до Блекгіту цілим.

Він відчайдушно дивиться то на мене, то на моїх друзів.

— Я знаю, що може зробити з нами це місце, — продовжую я. — Але ти був добрий до Белла того першого ранку, і я бачив твою приязнь до Майкла під час полювання. Будь доброю людиною ще раз, відклич Лакея. Дозволь мені та Анні піти з твого дозволу.

Він вагається, на його обличчі мука, але моїх слів замало. Блекгіт отруїв його повністю.

— Вбийте їх! — люто каже він.

Позаду мене вибухає постріл рушниці, я миттєво падаю на землю. Мої союзники розбігаються від Деніелового найманця й стріляють у темряву. Неозброєний чоловік обходить зліва, пригнувшись, щоб захопити їх зненацька.

Не знаю, чий гнів — мій, чи мого носія — змушує мене кинутися на Деніела. Дональд Девіс лютує, але це лють аристократа, а не злодія. Його ображає, що хтось міг так до нього поставитися.

Мій гнів, натомість, дуже особистий.

Деніел заступав мені дорогу від найпершого ранку. Він прагнув утекти з Блекгіту по моїх кістках, користався тим, що робив я. Він прийшов до мене як друг, усміхався й брехав, зраджував мене, сміючись, і саме це змушує мене кинутися, наче спис, у його живіт.

Він ухиляється і б'є мене в живіт аперкотом. Зігнувшись навпіл, я б'ю його в пах, хапаю за шию та тягну на землю.

Компас я бачу запізно.

Він б'є мене ним по щоці, скло тріскається, з підборіддя крапає кров. З моїх очей ллються сльози, під долонями чавкає мокре листя. Деніел рухається до мене, але повз нього пролітає заряд шроту й чіпляє Срібну Сльозу, яка скрикує, хапається за плече й падає.

Озирнувшись на рушницю, яка тремтить у руках Люсі Гарпер, Деніел мчить геть, до Блекгіту. Підвівшись, я біжу навздогін.

Наче гончак і лисиця, ми біжимо по газону перед будинком і далі дорогою до селища, мчимо повз сторожку. Я вже майже повірив, що він тікає до селища, аж раптом він повертає стежкою ліворуч до колодязя, а потім — до озера.

Тут темно, місяць крадеться за хмарами, наче пес за дерев'яним парканом, і незабаром я гублю того, за ким женуся. Боячись засідки, я сповільнююсь і уважно прислуховуюсь. Ухає сова, крізь листя крапає дощ. Гілля хапає мене, я ухиляюся й петляю, і зрештою виходжу на Деніела, який зігнувся біля краю води, уперся руками в коліна й важко дихає. Ліхтар стоїть біля його ніг.

Йому більше нікуди бігти.

Мої руки тремтять, у грудях ворушиться страх. Гнів дав мені мужність, але також пошив мене в дурні. Дональд Девіс низький і худий, м'якіший за постіль, у якій спить. Деніел вищий і сильніший. Такі, як я — його здобич. Чисельна перевага, яку я мав на кладовищі, залишилася позаду, а це означає, що вперше з мого прибуття до Блекгіту жоден з нас не знає, що буде далі.

Побачивши моє наближення, Деніел махає рукою, просить час передихнути. Я погоджуюсь і користуюсь цим часом, щоб знайти важкий камінь, що згодиться як зброя. Після компаса ніякого чесного бою!

— Що б ти не робив, вони не дозволять твоїй подрузі піти, — каже він, втискаючи слова поміж вдихами. — Срібна Сльоза розповіла мені все про тебе в обмін на обіцяння, що я знайду та уб'ю Анну. Вона розповіла мені про твоїх носіїв, де й коли вони прокидалися. Ти не розумієш? Усе це не має значення. Я єдиний, хто може звільнитися.

— Ти міг би розповісти мені про це раніше, — кажу я. — Усе це не мало скінчитися ось так.

— Я маю дружину та сина, — каже він. — Це спогад, який я ношу з собою. Ти уявляєш, як це? Знати, що вони десь там, чекають на мене. Або ж були й чекали.

Я роблю крок до нього, тримаючи камінь біля свого боку.

— І як ти дивитимешся в їхні очі, знаючи, що довелося зробити, щоб утекти звідси? — питаю я.

— Я лише те, чим зробив мене Блекгіт, — важко дихає він, спльовуючи в грязь мокротиння.

— Ні, Блекгіт — те, чим ми його зробили, — кажу я й трохи наближаюся. Він досі нахилений, досі втомлений. Ще кілька кроків, і все скінчиться. — Сюди нас привели наші рішення, Деніеле. Якщо це пекло, то ми створили його власноруч.

— А що, по-твоєму, ми мали робити? — каже він, дивлячись на мене. — Сидіти тут і каятися, доки хтось не вирішить, що вже можна відчинити двері?

— Допоможи мені врятувати Івлін, і ми можемо віднести все, що ми знаємо, до Чумного Лікаря разом, — палко кажу я. — Усі троє: ти, я та Анна. Ми маємо шанс піти звідси кращими людьми, ніж прибули сюди.

— Я не можу ризикувати, — каже він сухим, мертвим голосом. — Я не дам цій можливості звільнення проминути мене. Ні через вину, ні для допомоги тим, кому неможливо допомогти.

Раптом він перекидає ударом ноги ліхтар.

Мої очі наливаються ніччю.

Чується чавкання його кроків, а потім його плече врізається в мій живіт, мені перехоплює подих.

Ми гепаємося на землю, камінь з моїх рук випадає.

Усе, що я можу зробити — здіймаю для захисту руки, але вони тонкі та кволі, його удари легко досягають цілі. У мене в роті кров. Я ціпенію, зсередини та ззовні, але удари не зупиняються. Зрештою його кулаки облишають мої скривавлені щоки.

Його вага підіймається з мене.

Він важко дихає, на мене крапає його піт.

— Я намагався уникнути цього, — каже він.

Сильні пальці хапають мене за щиколотку й тягнуть мене по багнюці до води. Я тягнуся до нього, але після побиття вже не маю сил, знов падаю на спину.

Він зупиняється, витирає з чола піт. Крізь хмари пробивається місячне світло й падає на його обличчя. Його волосся срібне, шкіра біла, наче свіжий сніг. Він дивиться на мене з таким самим жалем, який виявляв першого ранку Беллові.

— Ми не… — кажу я й кашляю кров'ю.

— Треба було тобі триматися далі від мене, — каже він і знов тягне мене. — Це все, про що я тебе просив.

Він плюхає, заходячи у воду, і тягне мене за собою; холодна вода тече по моїх ногах, заливає груди та голову. Раптовий холод будить в мені трохи бажання битися, я намагаюся чіплятися руками, витягти себе назад, на берег, але Деніел хапає мене за волосся й штовхає моє обличчя у воду.

Я дряпаю його руку, смикаю ногами, але він занадто сильний.

Моє тіло здригається, воно хоче вдихнути.

Він досі тримає мене.

Я бачу, як Томас Гардкасл, мертвий уже дев'ятнадцять років, пливе до мене з мороку. У нього біляве волосся та великі очі, він заблукав тут, але він бере мене за руку та стискає її, закликає бути мужнім.

Я не в змозі більше триматися, мій рот розкривається й ковтає холодну каламутну воду.

Моє тіло здригається.

Томас відтягує мій дух геть від плоті, що помирає, і ми пливемо пліч-о-пліч у воді, дивимося, як тоне Дональд Девіс.

Усе тихо та спокійно. Напрочуд тихо.

А потім щось шубовстається у воду.

Поверхню води протинають руки, вони хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його вгору, і за секунду я слідую за ним.

Пальці мертвого хлопчика досі переплетені з моїми, але я не можу витягнути його з озера. Він тут помер, і тому йому звідси не піти; він сумно дивиться, як мене витягають на берег.

Я лежу в багні та кашляю водою, моє тіло важке як свинець.

Деніел плаває у воді обличчям униз.

Хтось б'є мене по щоці.

Потім ще раз, сильніше.

Анна височіє наді мною, але все нечітке. Озеро тримає мене руками за вуха й тягне мене назад.

Мене кличе темрява.

Вона нахиляється — нечіткий силует.

— … знайди мене! — ледь чутно кричить Анна. — О 7:12 ранку, у вестибюлі…

Томас на дні озера манить мене до себе, я заплющую очі та єднаюся з ним.

53 День восьмий

Я лежу щокою на вигині жіночої спини. Ми голі, заплутані на брудному матраці в просяклих потом простирадлах, а дощ прослизає крізь гнилі віконні рами, тече по стіні й збирається калюжами на голій підлозі.

Коли я ворушуся, вона теж прокидається; Меделін Обер перевертається й бачить мене. Зелені очі покоївки сяють хворобливою потребою, темне волосся прилипнуло до вологих щік. Вона схожа на Томаса Гардкасла з мого сну: потонула та зневірена, чіпляється за все, що потрапить під руку.

Побачивши біля себе мене, вона розчаровано зітхає та впускає голову на подушку. Така відверта зневага має викликати в мені сором, але образа якщо й виникає, її загоює спогад про нашу першу зустріч; про сором нашої взаємної потреби та про готовність, з якою вона пішла в мої обійми, коли я вийняв з кишені один з Беллових флаконів з настоянкою опіуму.

Мої очі ліниво шукають у котеджі ще наркотики. Моя робота на Гардкаслів закінчена, їхні нові портрети висять у довгій галереї. На святкування мене не запрошено, в будинку мене не чекають, тож я маю вільний ранок на цьому матраці, а світ кружляє навколо мене, наче фарба, що стікає в рукомийник.

Мій погляд чіпляється за чепець і фартух Меделін, що висять на стільці.

Наче від ляпаса, я відразу стаю собою, ця уніформа змушує мене згадати обличчя Анни, її голос і дотик, небезпеку, в якій ми знаходимося.

Вчепившись у цей спогад, мені вдається відштовхнути особистість Ґолда вбік.

Мене так сильно переповнюють його надії та страхи, жаги та пристрасті, що Ейден Бішоп щойно був схожим на вранішній сон.

Я вірив, що я лише сон.

Зісковзнувши з матраца, я перевертаю купку пустих флаконів з-під опіуму, і вони котяться навсібіч, наче сполохані миші. Відштовхнувши їх ногою геть, я проходжу до каміна, де єдиний язик полум'я лиже останні жаринки. Коли я додаю труту та дров, він зростає. Уздовж камінної полиці стоять шахові фігури: кожна виготовлена вручну, кілька з них пофарбовані, хоча правильніше буде сказати, що вони обляпані фарбою. Вони ще не закінчені; біля них лежить маленький ніж, яким Ґолд їх вирізьблює. Це саме ті фігури, які Анна носитиме весь день, а лезо ножа чудово пасує тим порізам, що я бачив учора на руках Ґолда.

Доля знов пускає сигнальні ракети.

Меделін збирає по підлозі свій розкиданий одяг. Такий поспіх каже про бурхливу пристрасть цієї жінки, хоча наразі нею керує лише сором. Вона вдягається спиною до мене, дивлячись на стіну. Ґолдів погляд не надто цнотливий, він жадібно ковтає вигляд її блідого тіла та волосся, що впало на спину.

— Тут є дзеркало? — з легким французьким акцентом питає вона, застібуючи плаття.

— Навряд чи, — кажу я, насолоджуючись теплом вогню на моїй голій шкірі.

— Напевно, я маю жахливий вигляд, — відсутнім голосом каже вона.

Джентльмен, керуючись повагою, не погодився б із цим, але Ґолд — не джентльмен, а Меделін — не Ґрейс Девіс. Я вперше бачу її без пудри та косметики, тому дивуюсь хворобливості її вигляду. Її обличчя надзвичайно худе, шкіра жовта, ряба, очі втомлені, запалені.

Тримаючись якнайдалі від мене, вона йде вздовж стіни до дверей і відчиняє їх, випускаючи з кімнати тепле повітря. Ще рано, тихі години перед світанком, на землі туман. Блекгіт стоїть обрамлений деревами, на його плечах досі лежить ніч. Судячи з кута, під яким я його бачу, цей котедж має бути недалеко від родинного кладовища.

Я дивлюся, як Меделін поспішає стежкою до будинку, міцно обгорнувши свої плечі шаллю. Якби все йшло як раніше, зараз у ніч пішов би я. Зведений з розуму тортурами Лакея, я порізав би себе самого ножем для різьбярства, а потім збіг би сходами Блекгіту, щоб гупати по дверях Денса й кричати свої попередження. Дізнавшись про зраду Деніела та здолавши його на кладовищі, я уникнув цієї участі. Я переписав цей день.

Тепер я маю зробити так, щоб він скінчився добре.

Зачинивши за Меделін двері, я запалюю масляну лампу, розганяю нею темряву по кутках і міркую над своїм наступним кроком. Ідеї шкребуться всередині голови, останній напівсформований монстр досі чекає, щоб його витягли на світло. Подумати тільки: коли я прокинувся тим першим ранком як Белл, я переймався, що маю замало спогадів. А тепер я мушу боротися з їхнім надлишком. Мій розум схожий на набиту речами валізу, яку треба перепакувати, але для Ґолда світ стає зрозумілим лише на полотні, а отже, саме там я маю шукати відповідь. Якщо Рештон і Ревенкорт мене чогось і навчили, то це цінувати вміння своїх носіїв, а не жалітися про їхні обмеження.

Взявши лампу, я йду до студії, що в задній частині котеджу, і шукаю там фарбу. Полотна складені стосами вздовж стін, картини або не закінчені, або люто пошматовані. Вино з перекинутих пляшок розтеклося по сотнях ескізів, що були зібгані й відкинуті. Розчинник стікає по стіні й розмиває пейзаж, який Ґолд розпочав без підготовки, а потім облишив, розлютившись.

У центрі цього безладу складені стосом, наче дрова поховального вогнища, десятки старих родинних портретів, їхні поїдені шашелем рами відірвані й відкинуті. Більшість портретів знищені розчинником, лише кілька блідих кінцівок змогли вижити в цій чистці. Івлін сказала, що Ґолда найняли ретушувати живопис Блекгіту. Схоже, він був не надто вражений тим, що знайшов тут.

Коли я дивлюся на цю купу, в моїй голові починає складатися ідея.

Понишпоривши на полицях, я знаходжу там вуглину, повертаюся до передньої кімнати й ставлю лампу на підлогу. Оскільки полотно знайти не вдалося, я малюю свої думки на стіні, працюю в маленькій плямі мерехтливого світла ліхтаря. Думки з'являються шалені, цей потік знань стирає вуглину за лічені хвилини, і я змушений іти шукати другу.

Просуваючись униз від пологу імен, які я розмістив під стелею, я гарячково малюю стовбур з дій усіх людей упродовж цього дня, а корені сягають на дев'ятнадцять років, вони занурюються в глибини озера, на дні якого є загиблий хлопчик. Якоїсь миті я випадково розкриваю старий поріз на руці, і на дереві з'являється червоне. Відірвавши рукав сорочки, я замотую рану та повертаюся до своєї праці. Коли над обрієм сходять перші промені нового світанку, я відходжу від стіни, вуглина випадає з моєї руки й розбивається об голу підлогу. Знесилений, я сідаю перед малюнком; руки тремтять.

«Замало інформації — сліпий, забагато — засліплений».

Примружившись, я розглядаю цей візерунок. Є на цьому дереві два вузли, два вири навколо двох дір у цій історії. Два питання, що зроблять усе зрозумілим: «Що знала Міллісент Дербі?» та «Де Гелена Гардкасл?»

Двері котеджу відчиняються, впускаючи запах роси.

Я надто втомлений, щоб озирнутися. Я наче розтоплена свічка, безформна та згоріла, що чекає, щоб її зішкрябали з підлоги. Усе, чого я хочу — спати, заплющити очі та звільнитися від думок, але це мій останній носій. Якщо я зазнаю невдачі, усе розпочнеться наново.

— Ви тут? — здивовано питає Чумний Лікар. — Вас тут ніколи не буває. На цей час ви зазвичай уже марите. Як ви… Що це?

Змахнувши плащем, він проноситься повз мене. У світлі нового дня цей костюм просто сміховинний: кошмарний птах виявився театральним бродягою. Не дивно, що більшість його відвідувань були ввечері.

Він зупиняється в кількох сантиметрах від стіни й водить вдягненою в рукавичку рукою по вигинах дерева, розмазуючи імена.

— Дивовижно, — шепоче він, оглядаючи все згори донизу.

— Що сталося зі Срібною Сльозою? — питаю я. — Я бачив, як у неї стрелили на кладовищі.

— Я замкнув її в циклі, — сумно каже він. — То був єдиний спосіб врятувати її життя. Через кілька годин вона прокинеться й вважатиме, що щойно прибула, а тому повторюватиме все, що робила вчора. Рано чи пізно наше керівництво помітить її відсутність і прибуде визволяти її. Боюсь, на мене попереду чекають складні питання.

Поки він стоїть, усамітнившись з моїм намальованим деревом, я відчиняю передні двері. На моє обличчя падають сонячні промені, по шиї та голих руках розтікається тепло. Мружачись проти сяйва, я вдихаю золоте світло. Раніше я ніколи не прокидався так рано, ніколи не бачив, як над цим місцем сходить сонце.

Це просто диво.

— Чи каже цей малюнок те, що він, на мою думку, каже? — питає Чумний Лікар напруженим від хвилювання голосом.

— А що він, на вашу думку, каже?

— Що Майкл Гардкасл намагався вбити власну сестру.

— У такому разі так, він каже саме це.

Співають птахи, в маленькому садку біля котеджу плигають троє кроликів, їхня шерсть руда від сонячного світла. Якби я знав, що рай знаходиться по інший бік сходу сонця, я б жодну ніч не витратив на сон.

— Ви розв'язали його, пане Бішоп, ви перший, хто розв'язав його! — каже він гучним від хвилювання голосом. — Ви вільні! Після всього цього часу ви нарешті вільні! — він дістає з-під складок свого плаща флягу й тиче її мені в руку.

Я не впізнаю рідину в ній, але від неї мої кістки проймає вогнем, я різко прокидаюся.

— Срібна Сльоза мала рацію, — кажу я, досі дивлячись на кроликів. — Без Анни я не піду.

— Це не вам вирішувати, — каже він, відходячи, щоб побачити дерево краще.

— Що ви зробите, потягнете мене силоміць до озера? — питаю я.

— Мені це не потрібно, — каже він. — Озеро — просто місце зустрічі. Важливою є лише відповідь. Ви розв'язали вбивство Івлін і переконали мене у своїй правоті. Тепер, коли я прийняв вашу відповідь, Блекгіт не може вас більше тримати. Наступного разу, коли ви заснете, вас буде звільнено!

Я хочу розізлитися, але мені це не вдається. Сон тягне мене своїми м'якими руками, і щоразу я заплющую очі, розплющити їх стає набагато важче. Повернувшись до відчинених дверей, я сповзаю спиною по одвірку, доки не сідаю на підлогу: одна половина тіла в тіні, друга — на сонці. Я не можу змусити себе залишити тепло та пташиний спів, ці радості світу, яких я так довго зрікався.

Я роблю ще один ковток з фляги, щоб прокинутися.

Мені досі треба багато зробити.

«Багато, але ти нічого не робиш».

— Це було нечесне змагання, — кажу я. — Я мав вісім носіїв, у той час як Анна та Деніел мали лише по одному. Я міг згадати тиждень, а вони — ні.

Він трохи мовчить, думаючи.

— Ви мали все це тому, що прибули до Блекгіту з власної волі, — каже він тихо, ніби боїться, що хтось може підслухати. — У їхньому випадку все інакше, і це все, що я можу сказати з цього приводу.

— Якщо я вирішив прибути сюди один раз, то можу зробити це вдруге, — кажу я. — Я не залишу Анну.

Він починає ходити взад-вперед, дивлячись то на мене, то на картину.

— Ви боїтеся, — здивовано кажу я.

— Так, боюсь, — різко каже він. — Моє керівництво, вони не… Їм не слід кидати виклик. Я обіцяю вам, що після вашого уходу надам Анні будь-яку допомогу, яку маю можливість надати.

— Один день, один носій. Їй ніколи не втекти з Блекгіту, ви знаєте, що вона не зможе, — кажу я. — Я не зміг би це зробити без інтелекту Ревенкорта або без хитрості Денса. І лише завдяки Рештонові я почав дивитися на факти як на докази. Дідько, навіть Дербі та Белл зіграли свою роль! Анні знадобляться всі їхні вміння, так само, як вони знадобилися мені.

— Ваші носії залишатимуться в Блекгіті.

— Але я ними вже не керуватиму! — наполягаю я. — Вони не стануть допомагати служниці. Я кину її тут напризволяще.

— Забудьте про неї! Це і так триває вже надто довго, — каже він і розвертається до мене, розітнувши долонею повітря.

— Що триває вже надто довго?

Він дивиться на свою вдягнену в рукавичку руку, стривожений тим, що втратив самовладання.

— Лише ви здатні так розлютити мене, — каже він, уже тихіше. — Завжди одне й те саме. Цикл за циклом, носій за носієм. Я бачив, як ви зраджували друзів, укладали союзи та помирали з принципу. Я бачив так багато версій Ейдена Бішопа, ви б навряд чи впізнали в них себе, але єдине, що ніколи не змінюється — ваша впертість. Ви обираєте собі шлях і йдете ним до самого кінця, хоч у скільки б ям не падали на цій дорозі. Це мене вражало б, якби не дратувало так сильно.

— Дратує це вас чи ні, але мені треба знати, чому Срібна Сльоза пішла на таке заради спроби вбити Анну.

Він довго схвально дивиться на мене, а потім зітхає.

— Ви знаєте, як визначити, чи можна випустити чудовиська у світ, пане Бішоп? — задумливо питає він. — Чи вони дійсно спокутували, чи просто кажуть вам те, що ви хочете почути? — він робить ще один ковток зі своєї фляги. — Дайте їм день, що не має наслідків, і подивіться, як вони ним скористаються.

Я вкриваюся гусячою шкірою, кров холоне.

— То все це було перевіркою? — повільно питаю я.

— Ми вважаємо за краще звати це перевихованням.

— Перевихованням… — повторюю я, і всередині мене, наче сонце над будинком, сходить розуміння. — Це в'язниця?

— Так, але замість залишати в'язнів гнити в камерах, ми кожного дня даємо їм шанс довести, що вони варті того, щоб їх випустили. Ви бачите, яка краса? Убивство Івлін Гардкасл не розв'язали та, цілком можливо, навіть не змогли б. Замкнувши в'язнів усередині вбивства, ми даємо їм можливість спокутувати власні злочини розв'язанням чужих. Це не тільки покарання, але й служба.

— Чи існують інші такі місця? — питаю я, намагаючись осмислити це.

— Тисячі, — каже він. — Я бачив село, яке кожного ранку прокидається й бачить на майдані три безголові трупи, а ще серійне вбивство на борту океанського лайнера. Його, напевно, намагаються розв'язати п'ятнадцятеро людей.

— І хто в такому разі ви? Тюремник?

— Оцінник. Я вирішую, чи варті ви того, щоб вас випустили.

— Але ви сказали, що я прибув у Блекгіт з власної волі. Навіщо мені самому йти до в'язниці?

— Ви прибули по Анну, але застрягли тут, і цикл за циклом Блекгіт розбирав вас на частини, доки ви не забули себе, бо саме для цього він і створений, — його голос напружений від злості, кулаки стиснуті. — Моєму керівництву не слід було пускати вас усередину, це було неправильно. Надзвичайно довго я вважав, що невинний чоловік, що прийшов сюди, загубився, марним жестом приніс себе в жертву, але ви знайшли шлях назад. Ось чому я допомагав вам. Я дав вам контроль над різними носіями, шукаючи тих, хто мав найкращі можливості для розв'язання її вбивства, і зрештою зупинився на сьогоднішніх восьми. Я експериментував з їхнім порядком, щоб ви могли отримати від них більше. Я навіть зробив так, що пан Рештон був схований у комірці, що врятувало його. Я порушив усі можливі правила, щоб ви зрештою змогли звільнитися. Тепер ви розумієте? Ви маєте піти звідси, доки залишаєтеся тим, ким хочете бути.

— А Анна?.. — нерішуче кажу я, лякаючись питання, яке маю спитати.

Я ніколи не дозволяв собі вірити, що Анні тут місце, я радше думав, що нас ніби викинуло на берег після морської катастрофи, або нас вразила блискавка. Думаючи про неї як про жертву, я прогнав причепливий сумнів у тому, чи не були її страждання заслужені, але тепер мій страх зростає.

— Що зробила Анна, щоб заслужити Блекгіт? — питаю я.

Він хитає головою й простягає мені флягу.

— Це не мені казати. Просто знайте, що вага покарання дорівнює вазі злочину. Ті в'язні в селі та на кораблі, про яких я вам казав, отримали легші вироки, ніж Анна та Деніел. Ті місця зовсім не такі жахливі, як це. Блекгіт було збудовано, щоб ламати дияволів, а не дрібних злодюжок.

— Ви кажете, що Анна диявол?

— Я кажу, що кожного дня кояться тисячі злочинів, але сюди прислали лише двох, — його голос стає гучнішим, більш емоційним. — Анна — одна з цих двох, але ви ризикуєте життям, щоб допомогти їй звільнитися. Це безумство.

— Будь яка жінка, що була здатна збудити таку відданість, має бути чогось вартою.

— Ви мене не слухаєте! — каже він, стиснувши кулаки.

— Я вас слухаю, але її тут не залишу, — кажу я. — Навіть якщо ви змусите мене піти сьогодні, я повернуся сюди завтра. Зробив це один раз, зроблю і вдруге.

— Не будьте таким бовдуром! — він б'є по дверній рамі так сильно, що нам на голови сиплеться пил. — Вас до Блекгіту привела не відданість, а помста. Ви прибули сюди не рятувати Анну, а щоб взяти участь у її покаранні. Вона у Блекгіті в безпеці. Замкнена, але в безпеці. А ви не хотіли, щоб вона була замкнена, ви хотіли, щоб вона страждала… Там, назовні, дуже багато людей хотіли, щоб вона страждала, але ніхто з них не був готовий зробити те, що зробили ви, бо ніхто не ненавидів цю жінку сильніше за вас. Ви пішли за нею в Блекгіт і впродовж тридцяти років катували її так само, як сьогодні вас катує Лакей.

Настає гнітюча тиша.

Я розкриваю рот, щоб відповісти, але язик не слухається, голова паморочиться. Світ став догори дриґом, і хоча я сиджу на підлозі, я відчуваю, що падаю, падаю.

— Що вона зробила? — шепочу я.

— Моє начальство…

— Відчинило двері Блекгіту невинному чоловікові, що мав намір убивати! — кажу я. — Вони так само винні, як і будь-хто тут. А тепер скажіть мені, що вона зробила.

— Не можу, — слабко каже він, майже втративши сили чинити спротив.

— Досі ви допомагали мені.

— Так, тому що те, що з вами сталося, неправильно, — каже він і робить великий ковток з фляги; його кадик підстрибує. — Ніхто не заважав мені допомагати вам, бо ви взагалі не мали тут бути, але якщо я почну казати те, що вам не слід знати, це матиме наслідки. Для нас обох.

— Я не можу піти, не знаючи, чому я йду, і я не можу пообіцяти, що не повернуся, доки не буду певний у тому, чому я сюди прийшов, — кажу я. — Будь ласка, лише так ми можемо припинити це.

Маска-дзьоб повільно повертається до мене, і впродовж хвилини він стоїть, глибоко замислений. Я відчуваю, що мене оцінюють, мої якості зважують і відкладають, мої недоліки підносять до світла, щоб нічого не пропустити.

«Він не тебе оцінює».

Що це означає?

«Він хороша людина. Зараз та мить, коли він визначає, наскільки хороша».

Схиливши голову, Чумний Лікар дивує мене, знімаючи свій капелюх-циліндр, з-під якого з’являються коричневі шкіряні ремінці, що тримають маску. Один за одним він починає розстібувати їх, кректаючи від зусиль, з якими товсті пальці долають застібки. Коли остання піддається, він знімає маску та капюшон, з-під них з'являється лиса голова. Він старіший, ніж я уявляв, він ближчий до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти, в нього обличчя чесного чоловіка, що забагато працює. Очі почервонілі, шкіра кольору старого паперу. Якби моя втома мала форму, вона виглядала б саме так.

Не відаючи про мої думки, він нахиляє обличчя так, щоб на нього крізь вікно потрапляло ранішнє світло.

— Ну, от і все, — каже він, відкидаючи маску на ліжко Ґолда. Звільнений від порцеляни, його голос звучить трохи інакше.

— Мені здається, вам не можна було цього робити, — киваю на маску.

— Список моїх порушень стає дедалі довшим, — відповідає він, сідаючи на сходинку ґанку, вмощуючись так, щоб усе тіло було залите сонячним світлом.

— Я приходжу сюди кожного ранку, перш ніж взятися до роботи, — каже він, глибоко вдихнувши. — Я люблю цю пору дня. Вона триває сімнадцять хвилин, а потім збираються хмари, двоє лакеїв продовжують вчорашню сварку, зрештою це закінчується бійкою біля конюшні, — палець за пальцем, він знімає свої рукавички. — Шкода, що це ваша перша можливість насолодитися цим, пане Бішоп.

— Ейден, — кажу я і простягаю йому руку.

— Олівер, — каже він і тисне її.

— Олівер, — задумливо повторюю я. — Ніколи не думав про вас як про особу, що має ім'я.

— Можливо, мені слід представитися Дональдові Девісу, коли я зустрінуся з ним на дорозі, — кажу він зі слабкою усмішкою. — Він буде дуже сердитий. Можливо, це його заспокоїть.

— Ви все одно підете туди? Навіщо? Ви вже отримали відповідь.

— До того, як ви підете, моїм обов'язком є доглядати за тими, хто йде за вами слідом, давати їм такий самий шанс, який отримали ви.

— Але тепер ви знаєте, хто вбив Івлін Гардкасл, — кажу я. — Хіба це все не змінює?

— Ви думаєте, що моя робота стане складнішою, якщо я знатиму більше, ніж вони? — він хитає головою. — Я завжди знав більше, ніж вони. Я знав більше, ніж ви. Знання ніколи не було для мене проблемою. Непоінформованість — ось моя головна біда.

Його обличчя знов стає суворим, з голосу зникає легковажність.

— Ось чому я зняв маску, Ейдене. Мені треба, щоб ви побачили моє обличчя та почули мій голос, і знали, що я кажу абсолютну правду. Ми більше не можемо сумніватися один в одному.

— Я розумію, — кажу я.

Це все, на що я здатний. Я чекаю на удар долі.

— Ім'я Аннабель Кокер — жінки, яку ви знаєте як Анну — є прокляттям на всіх мовах, якою його вимовляють, — каже він, пришпиливши мене поглядом до місця. — Вона була ватажком групи, що сіяла руйнації та смерть по половині країн світу, і робила б це й досі, якби трохи більш як тридцять років тому її не спіймали. Ось кого ви намагаєтеся звільнити.

Я маю бути здивованим. Я маю бути шокованим або розлюченим. Я маю заперечувати, але не відчуваю в собі нічого з цього. Це не звучить як одкровення, це радше озвучення фактів, з якими я давно вже був знайомий. Анна сильна та безстрашна, навіть жорстока, коли бачить у цьому потребу. Я бачив її обличчя у сторожці, коли вона підійшла до Денса з рушницею, не знаючи, що то я. Вона натиснула б гачок без жалю. Вона вбила Деніела, коли я не зміг, і побіжно запропонувала вбити Івлін власноруч, щоб знати відповідь на питання Чумного Лікаря. Вона сказала, що пожартувала, але я навіть зараз не певний в цьому.

Але ж Анна вбивала тих людей, щоб захистити мене, цим вона вигравала мені час, щоб я міг розв'язати злочин. Вона сильна, добра й залишалася вірною навіть тоді, коли моє бажання врятувати Івлін загрожувало зашкодити розслідуванню її вбивства.

З усіх людей в цьому будинку вона єдина, хто ніколи не приховував, ким вона є насправді.

— Вона більше не та, ким була, — кажу я. — Ви сказали, що Блекгіт створений перевиховувати людей, для зламу їхніх особистостей і перевірки нових. Що ж, упродовж цього тижня я бачив Анну зблизька. Вона допомогла мені, кілька разів врятувала моє життя. Вона мій друг.

— Вона вбила вашу сестру, — прямо каже він.

Мій світ стає порожнім.

— Вона катувала її, принижувала її, зробила так, що це бачив весь світ, — продовжує він. — Ось ким є Анна, а такі люди не змінюються, Ейдене.

Я падаю на коліна й хапаюся за голову, бо спогади вириваються на волю.

Мою сестру звали Джулієт. Вона мала брунатне волосся та яскраву усмішку. Їй доручили спіймати Аннабель Кокер, і я так пишався нею.

Кожний спогад — наче осколок, що пробиває мій мозок.

Джулієт була завзята та розумна, вона вважала, що правосуддя треба захищати, а не просто розраховувати на нього. Вона вміла мене розвеселити. Вона вважала, що це варто робити.

По моїх щоках течуть сльози.

Люди Аннабель Кокер прийшли вночі й забрали Джулієт з її дому. Її чоловіка вони вбили одним пострілом у голову. Йому пощастило. Джулієт не отримувала свою кулю впродовж семи днів. Вони катували її й дозволяли всім дивитися на це.

Вони звали це відплатою за те, що їх переслідують.

Вони сказали, що ми мали очікувати на це.

Я не знаю більше нічого ні про себе, ні про решту родини. Я тримався не за свої щасливі спогади, а лише за ті, що могли мені допомогти, лише за горе та ненависть.

Убивство Джулієт — ось що привело мене в Блекгіт. Щотижневі телефонні розмови, що припинилися. Історії, якими ми перестали ділитися. Місце, де мала бути вона, і де її більше ніколи не буде. А ще те, як зрештою спіймали Аннабель.

Без крові. Без болю.

Без жодного нещасливого випадку.

І її відправили в Блекгіт, де вбивця моєї сестри усе своє життя розгадуватиме смерть убитої сестри. Вони назвали це правосуддям. Вони плескали одне одного по спині, нахвалюючи свою вигадливість, вважали, що я теж буду задоволений. Вважали, що цього достатньо.

Вони помилялися.

Несправедливість мучила мене вночі, переслідувала вдень. Вона виснажувала мене, доки ця жінка не стала єдиним, про що я міг думати.

Я пішов за нею крізь браму пекла. Я переслідував і катував Аннабель Кокер, доки не забув, чому я це роблю. Доки не забув Джулієт. Доки Аннабель не стала Анною, і я не став бачити в ній лише нажахану дівчину, віддану на поталу монстрам.

Я став тим, що ненавидів, а Аннабель зробив тим, що любив.

І винив у цьому Блекгіт.

Я дивлюся на Чумного Лікаря заплаканими очима. Він дивиться на мене, оцінює мою реакцію. Мені хочеться знати, що він бачить, бо сам я не знаю, що мені думати. Усе це відбувається зі мною через ту, кого я намагаюся врятувати.

В усьому винна Анна.

«Аннабель».

— Що? — питаю я, здивований наполегливістю голосу в голові.

«В усьому винна Аннабель Кокер, а не Анна. Це її ти ненавидів».

— Ейдене? — питає Чумний Лікар.

«А Аннабель Кокер померла».

— Аннабель Кокер померла, — повільно повторюю я, зустрічаючись поглядом зі стривоженим Чумним Лікарем.

Він хитає головою:

— Ви помиляєтеся.

— Для цього знадобилося тридцять років, — кажу я. — І це було зроблено не насиллям, і не ненавистю. Це було зроблено прощенням. Аннабель Кокер померла.

— Ви помиляєтеся.

— Ні, це ви помиляєтеся, — кажу я, дедалі впевненіше. — Ви сказали мені прислухатися до голосу в моїй голові, і саме це я роблю. Ви попросили мене повірити, що Блекгіт може перевиховати людину, і я повірив. Тепер і вам треба в це повірити, бо ви настільки засліплені тим, ким була Анна, що ігноруєте те, ким вона стала, а якщо ви не хочете прийняти те, що вона змінилася, то навіщо тоді все це?!

Він розчаровано копає черевиком грудку землі.

— Не слід було мені знімати маску, — гарчить він, підводиться й крокує в садок, сполошивши кроликів, що їли там траву.

Уперши руки в боки, він дивиться на Блекгіт, і я вперше розумію, що той володіє Олівером так само, як і мною. У той час як мені було дозволено втручатися та змінювати, він був змушений дивитися на вбивства, ґвалтування та самогубства; він бачив стільки брехні, що під нею можна закопати весь маєток. Він мав приймати будь-що, що приносив йому день, хоч яким би жахливим це не було. І йому, на відміну від мене, не дозволено вибачати. Так можна збожеволіти. І більшість людей на його місці збожеволіли б, якби не мали віру. Якби не вважали, що мета виправдовує засоби.

Неначе почувши мої думки, Чумний Лікар обертається до мене.

— Про що ви просите, Ейдене?

— Прийдіть об одинадцятій до озера, — твердо кажу я. — Там буде чудовисько, і я обіцяю, що це буде не Анна. Подивіться на неї, дайте їй шанс виявити себе. Ви побачите, ким вона є насправді, і побачите, що я правий.

Він невпевнений.

— Звідки вам це знати? — питає він.

— Бо я буду в небезпеці.

— Навіть якщо ви переконаєте мене, що вона перевиховалася, ви вже розв'язали загадку смерті Івлін, — каже він. — Правила чіткі: першого в'язня, котрий пояснить, хто вбив Івлін Гардкасл, буде звільнено. Це ви. Не Анна. Що ви можете на це сказати?

Я спинаюся на ноги, бреду до свого намальованого дерева й тикаю пальцем у вузли, у прогалини в тому, що я знаю.

— Я розв'язав не все, — кажу я. — Якщо Майкл Гардкасл планував застрелити свою сестру в дзеркальному басейні, навіщо він ще й отруїв її? Думаю, це зробив не він. Я вважаю, що він не знав, що в тому келихові була отрута. Я думаю, що отруту залишив хтось інший, на випадок, якщо Майкл не впорається.

Чумний Лікар зайшов за мною в приміщення.

— Це не дуже переконливо, Ейдене.

— У нас досі забагато питань, — кажу я, згадуючи бліде обличчя Івлін після того, як я врятував її в Сонячній кімнаті, а також як вона намагалася щось мені сказати. — Якщо цю справу закінчено, чому Івлін сказала мені, що Міллісент Дербі було вбито? Навіщо їй це?

— Можливо, Майкл убив і її теж?

— А який у нього був мотив? Ні, ми щось впускаємо.

— Яке саме «щось»? — питає він, починаючи вагатися.

— Я думаю, що Майкл Гардкасл мав спільника, який весь цей час не впадав у очі, — кажу я.

— Другий убивця, — каже він і на секунду замислюється. — Я пробув тут тридцять років і навіть не підозрював… Ніхто не підозрював. Не може бути, Ейдене. Це неможливо.

— У цьому місці все неможливе, — кажу я, гупаючи по намальованому дереву. — Існує другий убивця, я певний в цьому. Я не маю гадки, хто це може бути, а Міллісент Дербі, якщо я не помиляюсь, убили, щоб приховати сліди. Другий убивця замішаний у вбивстві Івлін не менше, ніж Майкл, а це означає, що вам потрібні дві відповіді. Якщо Анна назве Майклового спільника, цього вистачить, щоб її звільнити? — питаю я.

— Моє начальство не хоче, щоб Аннабель Кокер залишила Блекгіт, — каже він. — Не думаю, що їх можливо переконати в тому, що вона змінилася. Навіть якщо це вдасться, вони шукатимуть будь-який привід залишити її в ув'язненні, Ейдене.

— Ви допомогли мені тому, що мені тут не місце, — кажу я. — Якщо я не помиляюся в Анні, те саме стосується тепер і її.

Водячи рукою по лисій голові, він ходить взад-вперед і неспокійно зиркає то на мене, то на малюнок.

— Можу лише пообіцяти, що сьогодні ввечері я буду на озері неупереджений, — каже він.

— Цього достатньо, — кажу я та плескаю його по плечу. — Зустріньмося об одинадцятій біля елінгу, і ви побачите, що я правий.

— Дозвольте спитати, а чим ви до того займатиметеся?

— Я маю намір з'ясувати, хто вбив Міллісент Дербі.

54

Тримаючись дерев, я наближаюся до Блекгіту непобаченим, моя сорочка сира від туману, туфлі вкриті гряззю. До Сонячної кімнати лишається кілька кроків, я крадуся серед мокрих кущів і придивляюся, чи є в кімнаті який-небудь рух. Ще рано, але я не знаю ні коли прокидається Деніел, ні коли його вербує Срібна Сльоза. Заради безпеки я мушу виходити з того, що він і його шпигуни досі є загрозою, а це означає, що я маю діяти потайки, аж доки він не лежатиме лицем вниз в озері, і всі його інтриги не потонуть разом із ним.

Після своєї вилазки на світанку сонце кидає нас на поталу мороку, небо стає невиразно сірим. Я оглядаю клумби й шукаю спалахи червоного, натяки на пурпур, на рожеве або біле. Я шукаю за цим світом інший, яскравіший, уявляю Блекгіт запаленим, у короні з полум'я та в плащі з вогню. Я бачу, як палає сіре небо, чорний попіл падає, наче сніг. Я уявляю, що світ створено наново, бодай лише на мить.

Я зупиняюсь, раптово розгубившись. Я дивлюся навколо, нічого не впізнаю, дивуюся, чому це я пішов з котеджу без кистей і мольберта. Авжеж, я прийшов малювати, але ж я не в захваті від тутешнього ранкового світла. Воно надто безрадісне, надто тихе, над ландшафтом серпанок.

— Я не знаю, навіщо я тут, — кажу я сам собі, дивлячись на забруднену вуглем сорочку.

«Анна. Ти тут заради Анни».

Її ім'я струшує з мене Ґолдове спантеличення, мої спогади повертаються паводком.

Стає гірше.

Глибоко вдихнувши холодне повітря, я стискаю шахову фігуру з полиці й будую між собою та Ґолдом стіну, користуючись для цього всіма спогадами про Анну. Я роблю цеглу з її сміху, з її дотику, з її доброти та теплоти, і лише переконавшись, що моя стіна достатньо висока, я продовжую досліджувати Сонячну кімнату, а переконавшись, що будинок спить, заходжу всередину.

П'яний приятель Денса, Філіп Саткліф, спить на одній з канап, накривши лице піджаком. На мить він прокидається, чмокає губами та вдивляється в мене затуманеними очима. Він щось бурмоче, ворушиться, а потім знов засинає.

Я чекаю та слухаю. Крапання. Важке дихання.

Більше жодного руху.

Бабуся Івлін дивиться на мене з портрета над каміном. Вона закопилила губи, художник зобразив її в мить, коли вона дає комусь прочухана.

У мене мороз поза шкірою.

Я ловлю себе на тому, що невдоволений цією картиною, засмучений тим, якою тендітною зображена ця жінка. Мій розум малює її наново, вигини стають різкими, як шрами, масло стирчить, як гори. Вона перетворюється на розмазану по полотну похмурість. До того ж, чорну. Я певний, що старій карзі сподобалася б така чесність.

Крізь відчинені двері доноситься дзвінкий сміх — наче кинджал, що встромили в історію. Певно, гості почали спускатися до сніданку.

Мій час спливає.

Заплющивши очі, я намагаюся згадати, про що Міллісент говорила зі своїм сином, що змусило її так поспішно рушити сюди, але це хаос. Забагато днів, забагато розмов.

Десь далі коридором оживає і розтинає тишу нотами грамофон. Лунає якийсь гуркіт, музика скрегоче й зупиняється, приглушені голоси сваряться, звинувачуючи одне одного.

Ми стояли навпроти бальної зали, ось де це почалося. Міллісент була сумна, оповита спогадами. Ми розмовляли про минуле; як вона відвідувала Блекгіт дитиною та привозила сюди власних дітей, коли ті стали достатньо дорослими. Вона була розчарована ними, зла на мене. Перехопивши мій погляд у вікно бальної зали на Івлін, вона сприйняла мою тривогу як хтивість.

«У тебе завжди слабкі, так? — сказала вона. — Завжди…»

Щось побачивши, вона загубила думку.

Міцно стуливши повіки, я намагаюсь згадати, що то було.

Хто ще був там разом з Івлін?

Пів секунди по тому я мчу в коридор, до галереї.

На стіні горить єдина масляна лампа, її кволе полум'я радше заохочує тіні, ніж проганяє їх. Зірвавши її з гака, я підіймаю її до родинних портретів маслом і оглядаю їх один за одним.

Блекгіт навколо мене стискається, зморщується, наче павук, який торкнувся вогню.

Через кілька годин Міллісент побачить у бальній залі щось таке, що сполохає її, вона залишить свого сина стояти на доріжці й поспішить до цієї галереї. Загорнута в шарфи й озброєна підозрою, вона помітить серед старих картин нові, намальовані Ґолдом. Будь-якого іншого разу вона могла би пройти повз них, не звернувши уваги. Можливо, під час сотень інших циклів вона й проходила, але не цього разу. Цього разу минуле візьме її руку та потисне.

Пам'ять її уб'є.

55

7:12 ранку, у вестибюлі безлад. На мармуровій підлозі розсипані осколки розбитих графинів, портрети висять перекошені, на губах давно померлих чоловіків губна помада від поцілунків. На канделябрах висять схожі на кажанів краватки-метелики, а посеред усього цього стоїть босоніж у білій нічній сорочці Анна; вона дивиться на свої руки так, ніби вони — головоломка, в якій вона не може розібратися.

Вона не помітила мене й кілька секунд я дивлюся на неї, намагаюсь примирити свою Анну з розповідями Чумного Лікаря про Аннабель Кокер. Я думаю, чи чує Анна саме зараз голос Кокер, так само, як я того першого ранку почув Ейдена Бішопа. Щось сухе та далеке, частину себе, яка водночас є окремою; яку неможливо ігнорувати.

На мій сором, моя віра в подругу похитнулася. Після всіх тих сил, що я доклав до переконання Чумного Лікаря в невинності Анни, тепер я сам дивлюся на неї косо й питаю себе, чи не вижила в ній якась частина чудовиська, що вбило мою сестру? Чи не спливе вона колись на поверхню?

«Аннабель Кокер мертва. А тепер допоможи їй».

— Анно, — тихо кажу я, раптом усвідомлюючи, який маю вигляд. Ґолд провів більшу частину минулого вечора в опіумній духоті, а моєю єдиною поступкою гігієні перед тим, як я вибіг з котеджу, було обливання лиця водою. Бог знає, який я маю з її точки зору вигляд і запах.

Вона перелякано дивиться на мене.

— Я вас знаю? — питає вона.

— Знатимеш, — кажу я. — Ось це може допомогти.

Я кидаю їй знайдену в котеджі шахову фігуру, вона ловить її однією рукою. Розкривши долоню, вона дивиться на фігуру, і її обличчя освітлюється спогадами.

Без попередження вона кидається в мої обійми, моя сорочка мокне від сліз.

— Ейдене, — каже вона, притуливши рот до моїх грудей. Від неї пахне молочним милом та хлоркою, її волосся чіпляється за мої бакенбарди. — Я пам'ятаю тебе, я пам'ятаю…

Я відчуваю, як вона напружується, її руки опускаються.

Звільнившись з моїх обіймів, вона відштовхує мене, хапає з підлоги шматок скла й замахується ним, як зброєю. Він тремтить у її руці.

— Ти вбив мене, — гарчить вона, стискаючи осколок так сильно, що тече кров.

— Так, убив, — кажу я, і мені на вуста проситься те, що вона зробила з моєю сестрою.

«Аннабель Кокер мертва».

— І я шкодую про це, — продовжую я, ховаючи руки в кишені. — Я обіцяю, що цього більше не станеться.

Впродовж секунди вона лише кліпає на мене очима.

— Я більше не той чоловік, якого ти пам'ятаєш, — кажу я. — То було інше життя, інший набір рішень. Багато помилок, які я намагався не повторювати, і не повторив; гадаю, що завдяки тобі.

— Не… — каже вона, махаючи на мене осколком, коли я роблю крок до неї. — Я не можу… Я пам'ятаю деякі речі, я знаю дещо.

— Є правила, — кажу я. — Івлін Гардкасл має померти, а ми разом врятуємо її. Я знаю спосіб, яким ми обоє можемо звільнитися звідси.

— Ми не можемо звільнитися обоє, це не дозволено, — наполягає вона. — Це одне з правил, хіба не так?

— Дозволено це чи ні, але ми це зробимо, — кажу я. — Ти маєш довіритися мені.

— Не можу, — сердито каже вона, витираючи з щоки раптову сльозу. — Ти вбив мене. Я пам'ятаю це. Я досі відчуваю постріл. Я була так рада побачити тебе, Ейдене. Я думала, що ми нарешті звільнимося. Ти і я, разом.

— Ми звільнимося.

— Ти вбив мене!

— То був не перший раз, — з жалем кажу я. — Ми обоє завдавали одне одному болю, Анно, і обоє заплатили за це. Більше я тебе ніколи не зраджу, обіцяю тобі. Ти можеш мені повірити. Ти вже повірила мені, просто не пам'ятаєш цього.

Піднявши руки, ніби капітулюю, я повільно йду до сходів. Відкинувши зі сходинки розбиті окуляри та трохи конфетті, я сідаю на червоний килим. Усі носії тиснуть на мене, їхні спогади про цю кімнату юрбляться в моєму мозку, їхню вагу ледь вдається нести. Такі самі чіткі, як того ранку, коли це трапилося…

«Це і є той ранок, коли це трапилося».

Я згадую розмову Белла біля дверей з дворецьким, якими переляканими були вони обоє. Моя рука відчуває біль від Ревенкортового ціпка, коли той долав шлях до бібліотеки, незадовго до того, як Джим Рештон виніс через вхідні двері мішок поцуплених наркотиків. Я чую легкі кроки по мармуру Дональда Девіса, коли той тікав з будинку після своєї першої зустрічі з Чумним Лікарем, і сміх друзів Едварда Денса, коли той мовчав.

Так багато спогадів і секретів, стільки тягарів. Кожне життя так багато важить. Не знаю, як людям вдається носити хоча б одне.

— Що з тобою? — питає Анна, крадучись ближче, трохи послабивши руку, що тримає скло. — Ти маєш поганий вигляд.

— У мене ось тут гамір, створений вісьмома людьми, — кажу я, стукаючи пальцем по скроні.

— Вісьмома?

— І вісім версій сьогоднішнього дня, — кажу я. — Кожного разу, коли я прокидаюся, я в іншому гості. Це мій останній. Або я розв'яжу загадку сьогодні, або завтра все почнеться від самого початку.

— Це не… Правила тобі не дозволять. Ми отримуємо лише один день на розв'язання вбивства, і ти не можеш бути кимось іншим. Це… це неправильно.

— Ці правила на мене не поширюються.

— Чому?

— Тому що я прийшов сюди з власної волі, — кажу я і тру стомлені очі. — Я прийшов за тобою.

— Ти рятуєш мене? — скептично питає вона, опустивши руку з забутим осколком.

— Щось таке.

— Але ти вбив мене.

— А я й не кажу, що в мене добре виходить.

Можливо, через мою інтонацію, а може через те, як я розслаблено розвалився на сходинці, але Анна впускає скло на підлогу й сідає біля мене. Я відчуваю її тепло, її справжність. Вона єдина справжня річ у світі відлунь.

— Ти досі намагаєшся? — питає вона, вдивляючись у мене карими очима; на її блідому опухлому обличчі сліди сліз. — Я маю на увазі, врятувати мене.

— Я стараюся заради нас обох, але не можу цього зробити без твоєї допомоги, — кажу я. — Ти маєш повірити мені, Анно, я не той чоловік, що завдає тобі болю.

— Я хочу… — вона затиняється й трусить головою. — Як я можу тобі вірити?

— Тобі треба просто почати, — кажу я, знизуючи плечима. — На щось інше немає часу.

Вона киває, міркуючи над цим.

— І що я маю для тебе зробити, якщо почну вірити тобі?

— Багато маленьких послуг і дві великі, — кажу я.

— Наскільки великі?

— Мені треба, щоб ти врятувала мені життя. Двічі. Ось це допоможе.

Я дістаю з кишені альбом для замальовок, зашарпану книгу з зім'ятими сторінками, переплетеними шнуром між двома шкіряними палітурками. Я знайшов його в піджаку Ґолда, коли виходив з котеджу. Відмовившись від дещо безладних малюнків Ґолда, я записав усе, що зміг згадати про розклад дій своїх носіїв, залишив усюди примітки та вказівки.

— Що це? — питає вона, беручи її в мене.

— Це книга про мене, — кажу я. — І це наша єдина перевага.

56

— Ти бачив Ґолда? Він має вже бути тут.

Я сиджу в пустій спальні Саткліфа, двері трохи прочинені. У кімнаті навпроти Деніел розмовляє з Беллом, а в коридорі енергійно ходить туди-сюди Анна.

Я не мав наміру дратувати її, але закінчивши розносити по будинку листи, в тому числі той у бібліотеці, в якому розкривається походження Канінгема, я засів у цій кімнаті з графином віскі, який взяв у вітальні. Я пив безупинно впродовж години, намагаючись змити сором того, що чекало на мене попереду, і хоча я вже п'яний, сп'янів я недостатньо.

— Який у нас план? — чую я, як Рештон питає Анну.

— Нам треба не дати Лакеєві вбити цим ранком дворецького та Ґолда, — каже вона. — Вони досі мають зіграти в цьому роль, якщо ми зможемо достатньо довго берегти їм життя.

Я роблю ще один ковток віскі та слухаю їхню розмову.

Ґолд не має анітрохи схильності до насилля, і для того, щоб він ударив невинного чоловіка, його треба довго вмовляти. Я не маю на це часу, тому сподіваюся просто залити його душу алкоголем.

Поки що мені це не вдається.

Ґолд зваблює чужих дружин, махлює, граючи в кості, та й узагалі живе так, ніби кожний день може бути останнім, але вдарити не може навіть осу, що його вжалила. Він надто сильно любить життя, щоб спричиняти комусь біль, і це прикро, бо біль — єдине, що залишатиме дворецького жити достатньо довго, щоб той зустрівся в сторожці з Анною.

Почувши, як він волочить ноги, я набираю повні груди повітря, виходжу в коридор і стаю на його шляху. Крізь дивні очі Ґолда він надзвичайно красивий, його обпечене обличчя — суцільна радість, воно набагато цікавіше за банальну симетрію більшості людей.

Він намагається задкувати, поспішно вибачається, але я хапаю його за зап'ястя. Він дивиться на мене й розуміє мій настрій неправильно. Він бачить в мені злість, а я насправді відчуваю страждання. Я не маю бажання бити цього чоловіка, але мушу.

Він намагається обійти мене, але я його не пускаю.

Мені огидно те, що я мушу зробити, я хочу все йому пояснити, але на це немає часу. Але все одно я не можу змусити себе підняти коцюбу й ударити невинну людину. Не можу позбавитися спогаду, в якому він лежить у ліжку заплутаний у простирадла, побитий до чорноти, важко дихає.

«Якщо ти цього не зробиш, Деніел переможе».

Самого лише цього імені достатньо, щоб мої кулаки стиснулися. Я думаю про його дволичність, роздмухую полум'я своєї люті згадками про кожний раз, коли він брехав мені, топив мене знов і знов разом із хлопчиком в озері. Я згадую відчуття ножа Лакея, коли той встромляється поміж ребрами Дербі або перерізає горло Денса. Згадую змушену капітуляцію Рештона.

Заревівши, я випускаю свій гнів, б'ю дворецького взятою в каміні коцюбою, влучаю поміж лопатками, і він падає на стіну, а потім сповзає по ній на підлогу.

— Будь ласка, — каже він, намагаючись відповзти від мене. — Я не…

Він хрипить, кличе на допомогу, благально підіймає руку. Саме ця рука штовхає мене за край. Деніел зробив щось схоже на озері, скористався проти мене моєю жалістю. Тепер я бачу на підлозі Деніела, і моя лють займається, вона кипить у венах.

Я б'ю його ногою.

Раз, потім ще раз, і ще, і ще. Розум залишає мене, його місце заповнює лють. Кожна зрада, кожний біль і кожний сум, кожний жаль, кожне розчарування, кожне приниження, кожне страждання… Вони всі наповнюють мене.

Я ледве дихаю, я ледве бачу. Я схлипую і б'ю його знов і знов.

Мені шкода цього чоловіка.

Мені шкода себе.

Я чую Рештона за мить до того, як він б'є мене вазою. Удар гудить усередині мого черепа, і я падаю, падаю, земля ловить мене своїми твердими руками.

57 День другий (продовження)

— Ейдене! — голос далекий, він ллється по моєму тілу, наче вода, що плескає по берегу. — Боже мій, прокинься! Будь ласка, прокинься!

Мої очі стомлено, дуже стомлено розплющуються.

Переді мною потріскана стіна, моя голова лежить на білій, заплямованій червоною кров'ю наволочці. Утома тягнеться до мене, хоче знов утягнути мене геть.

На мій превеликий подив я знову дворецький, я лежу на ліжку в сторожці.

«Залишайся притомним. Не ворушись. Ми в біді».

Я трохи зрушую тіло, і біль у моєму боці стрибає аж до горла, але мені вдається прикусити його, не випустити з рота. Принаймні, завдяки йому я прокинувся остаточно.

У тому місці, де раніше штрикнув мене ножем Лакей, простирадло просякнуте кров'ю. Певно, біль був достатній, щоб я знепритомнів, але для смерті цього було замало. І це не може бути випадковістю. Лакей спровадив на той світ багато люду, тож навряд чи схибив цього разу. Від цієї думки я похолодів. Я думав, що ніщо не може бути страшнішим, ніж коли хтось намагається тебе вбити. Але виявляється, що все залежить від того, хто вбиває, і у випадку Лакея залишатися живим — ще гірше жахіття.

— Ейдене, ти отямився?

Долаючи біль, я перевертаюся й бачу в куті кімнати Анну. Її руки та ноги зв'язані мотузкою, що прив'язана до старого радіатора. Її щока набрякла, навколо ока, наче квітка на снігу, розцвів синець.

У вікні над нею видно ніч, але я не маю жодної гадки, котра година. Цілком можливо, що вже одинадцята, і Чумний Лікар чекає нас біля озера.

Побачивши, що я притомний, Анна полегшено схлипує.

— Я думала, він убив тебе, — каже вона.

— Я теж так думав, — хриплю я.

— Він схопив мене біля будинку та сказав, що вб'є мене, якщо я не піду з ним, — каже вона, намагаючись звільнитися з мотузок. — Я знала, що Дональд Девіс безпечно спить на дорозі, що Лакей його не дістане, тому зробила, як він сказав. Мені дуже шкода, Ейдене, але я не змогла вигадати нічого кращого.

«Вона тебе зрадить».

Ось про що мене попереджав Чумний Лікар, а Рештон вирішив, що це є доказом дволичності Анни. Цей брак довіри мало не зруйнував усе, над чим ми працювали весь день. Я думаю, чи знав Чумний Лікар обставини «зради» Анни, чи приховав він їх зі власних міркувань, або ж щиро вірив, що ця жінка встала проти мене?

— Це не твоя вина, Анно, — кажу я.

— Мені все одно дуже шкода, — вона перелякано зиркає на двері, а потім робить голос тихішим: — Ти можеш дістати до рушниці? Він поклав її на столик.

Я дивлюся туди. До дробовика лише кілька кроків, але це все одно, якби він був на Місяці. Мені ледь до снаги перевернутися на бік, не те що підвестися з ліжка.

— Що, прокинувся? — перебиває Лакей, який з'явився у дверях, відрізаючи кишеньковим ножем шматочки яблука. — Шкода, я хотів розбудити тебе.

За ним стоїть ще один чоловік. Це той бандит з кладовища, який тримав мене за руки, поки Деніел намагався вибити з мене, де Анна.

Лакей наближається до ліжка.

— Під час нашої останньої зустрічі я дозволив тобі жити, — каже він. — Так було потрібно, але… Я не вдовольнився.

Він прочищає горло, і я відчуваю, як на мою щоку ляпає слина. Мене охоплює огида, але я не маю сил, щоб підвести руку й витертися.

— Другого разу цього не трапиться, — каже він. — Я не люблю, коли люди знов прокидаються. Неначе щось не до кінця зробив. Мені потрібний Дональд Девіс, і я хочу, щоб ти сказав мені, де я можу його схопити.

Мій розум шалено працює, намагаючись скласти фрагменти мого життя.

Деніел знайшов мене на дорозі після того, як я вистрибнув з карети, а тоді переконав мене піти з ним на кладовище. Я не замислювався над тим, звідки він знав, де я буду, але ж ось і відповідь. Через кілька хвилин я сам розповім про це Лакеєві.

Якби мені не було так страшно, я посміхнувся б цій іронії.

Деніел вірить, що я видаю Девіса на смерть, але без їхньої конфронтації на кладовищі я ніколи не знатиму, що Срібна Сльоза в Блекгіті, не битимусь з Деніелом біля озера, його там не вб'є Анна.

Це мишоловка. Її змайстрував Рештон, пружину натягнув Девіс, а я — наживка. Чудова пастка, от тільки відразу, як я розповім Лакеєві, що він хоче знати, він заріже нас з Анною як свиней.

Поклавши ніж і яблуко на столик біля рушниці, Лакей бере в руку снодійні таблетки, банка торохтить у його руці. Я майже чую, як він хмурить лоб, дивлячись на неї, як його думки теж торохтять у черепі. Його товариш стоїть нерухомо у дверях, склавши руки на грудях, обличчя безвиразне.

Банка знов торохтить. Один раз, другий, третій.

— Скільки таких треба, щоб убити такого обгорілого каліку, як ти? — питає він, схопивши мене за підборіддя й підсунувши моє обличчя до свого.

Я намагаюся відвернутися, але його хватка стає міцнішою, очі втупилися в моє лице. Я відчуваю його тепло; його зло схоже на шпичасту гарячу істоту, що повзає по моїй шкірі.

Я міг прокинутися в цій голові. Міг би ділити з ним цей схожий на щуряче кубло мозок, бродити серед спогадів і поривів, яких не міг би позбутися.

Можливо, в одному з попередніх циклів так і було.

Раптом, огидний Дербі здається щастям.

Залізні пальці Лакея відпускають мене, моя голова падає набік, на лобі виступає піт.

Я не знаю, скільки мені залишилося часу.

— Судячи з цих опіків, ти мав важке життя, — каже він, трохи відсунувшись. — Важке життя заслуговує на легку смерть, як на мене. Це моя пропозиція. Засни з повним пузом таблеток, або посмикайся ще години зо дві, поки я відрізатиму ножем важливі органи.

— Дай йому спокій! — кричить з кута Анна, і деревина скрипить, бо дівчина намагається звільнитися.

— А ще краще, — каже він, махнувши ножем на неї. — Я можу попрацювати ножем над цією дівчиною. Мені вона потрібна жива. Але це не означає, що спочатку їй не можна трохи покричати.

Він робить крок до неї.

— Конюшня, — тихо кажу я.

Він завмирає на місці, озираючись на мене через плече.

— Що ти сказав?

Він іде до мене.

«Заплющ очі, не давай йому бачити свій страх. Це те, чого він жадає. Він не уб'є тебе, поки ти не розкриєш очі».

Я міцно стуляю повіки й відчуваю, як ліжко провисає під його вагою. Через кілька секунд лезо його ножа починає гладити моє обличчя.

Страх каже мені розплющити очі, щоб бути готовим до загрози.

«Просто дихай, чекай на свою мить».

— Дональд Девіс буде біля конюшні? — шипить він. — Ти це хочеш сказати?

Я киваю, намагаючись прогнати паніку.

— Дай йому спокій! — знов кричить з кута Анна, гупаючи по мостинах п'ятками та смикаючи за мотузки, що тримають її.

— Замовкни! — кричить Лакей на неї, а потім знов повертає увагу до мене. — Коли?

У мене в роті так сухо, що я непевний, чи я досі здатний говорити.

— Коли? — наполягає він, і лезо протикає мою шкіру до крові.

— За двадцять хвилин до десятої, — кажу я, згадуючи час, який сказав мені Деніел.

— Біжи! Десять хвилин залишилося, — каже Лакей чоловікові біля дверей, і швидкі кроки коридором, які поступово стихають, кажуть, що той пішов.

Лезо рухається по краях моїх губ, описує контур мого носа, а зрештою я відчуваю легкий тиск на мої заплющені повіки.

— Розкрий очі, — шипить він.

Я думаю, чи чує він биття мого серця? Як може він не чути? Воно гупає, наче мортира, з кожним ударом уносить крихту тих залишків мужності, що я досі маю.

Я починаю злегка тремтіти

— Розкрий очі, — повторює він, і на мої щоки потрапляє його слина. — Розкрий очі, кролику, дай мені зазирнути всередину.

Ламається деревина, Анна кричить.

Я не можу не подивитися.

Їй вдалося зірвати радіатор зі скоб, водночас звільнивши руки, але не ноги. Ніж залишає моє обличчя, Лакей підхоплюється на ноги, пружини ліжка скриплять, позбувшись його ваги.

«Настав час. Рухайся!»

Я кидаюся на нього. Я не маю ні вміння, ні сили, маю лише відчай та масу. Сотні разів я зазнаю невдачі, і моє тіло б'ється об нього, наче здмухана вітром ганчірка, але цього разу є щось у тому, як він стоїть і тримає свій ніж. Я ідеально ловлю руків'я, повертаю ніж і встромляю в його живіт. Коли ми падаємо сплутані на підлогу, поміж моїми пальцями тече його кров.

Він ахає, в цьому скрикові є подив, навіть біль, але не смертний. Він відразу опановує себе.

Я дивлюся на ніж, від якого видно лише руків'я, і розумію, що цього недостатньо. Він надто сильний, а я надто слабий.

— Анно! — волаю я, вириваю ніж і штовхаю його по підлозі до неї, але з відчаєм бачу, що він зупиняється за кілька сантиметрів від її простягнутих пальців.

Лакей чіпляється нігтями за моє обличчя, його рука відчайдушно намагається дістатися до мого горла. Вага мого тіла притиснула його праву руку до підлоги, моє плече давить йому на обличчя, затуляє йому вид. Він звивається, ричить, намагається скинути мене.

— Я не можу втримати його! — кричу я Анні.

Його рука намацує моє вухо, викручує його, і моє очі засліплює білий біль. Я смикаюся, вдаряюся об столик і рушниця падає на підлогу.

Рука Лакея звільняється з-під мене. Він зіштовхує мене з себе, і коли я падаю на підлогу, я бачу щойно звільнені від мотузки руки Анни, які тягнуться до рушниці. Наші погляди перетинаються, в її очах лють.

Руки Лакея схопили мене за шию та стискають її. Я б'ю його по зламаному носу, він виє від болю, але не відпускає мене. Він тисне сильніше, душить.

Вибухає рушниця, вибухає Лакей, його безголове тіло падає біля мене, кров ллється з його шиї та розтікається по підлозі.

Я дивлюся на рушницю, що тремтить у руках Анни. Якби вона не впала туди, куди вона впала… Якби ніж не докотився до неї, якби вона звільнилася на кілька секунд пізніше.

Я тремчу, нажаханий тонкістю межи між життям і смертю.

Анна говорить мені щось, вона непокоїться через мене, але я такий виснажений, що чую лише половину того, що вона каже, і останнє, що відчуваю перед тим, як мене забирає темрява — її рука в моїй, а її губи м'яко цілують мій лоб.

58 День восьмий (продовження)

Продираючись крізь щільний туман сну, я оголошую про своє пробудження кашлем і лякаю цим Анну, яка стоїть навшпиньки й притискається до мене, намагаючись розрізати кухонним ножем мотузки. Я знову в Ґолді, підвішений за зап'ястя до стелі.

— Я зараз зніму тебе, — каже Анна.

Певно, вона прийшла сюди відразу з сусідньої кімнати, бо її фартух забрьоханий кров'ю Лакея. Насупивши лоб, вона пиляє мотузку, через поспіх діє незграбно. Вилаявшись, вона сповільнюється, але через кілька хвилин мої узи слабшають достатньо, щоб я зміг звільнити руки.

Я падаю на підлогу як камінь, так само гупнувши.

— Обережно, — каже Анна, стаючи біля мене на коліна. — Ти був увесь день зв'язаний, тобі бракує сил.

— Що… — у мене напад сухого кашлю, але води у джбані немає. Її всю витратив Чумний Лікар, коли намагався тримати мене притомним. Моя сорочка досі мокра там, де він її облив.

Я чекаю, доки кашель мине, а тоді знов починаю говорити.

— Котра година… — вичавлюю я зі свого горла, почуваючись так, ніби це не слова, а камені.

— Дев'ята сорок п'ять, — каже Анна.

«Якщо ви вбили Лакея, він не зможе вбити Рештона та Дербі. Вони живі. Вони можуть допомогти».

— Мені вони не потрібні, — хриплю я.

— Хто не потрібні? — питає Анна.

Я хитаю головою та жестом прошу її допомогти мені підвестися.

— Нам треба…

Знову болісний кашель, ще один співчутливий погляд від Анни.

— Заради Бога, посидь трохи, — каже вона, даючи мені складений аркуш паперу, що випав з моєї нагрудної кишені.

Якби вона його розгорнула, то побачила б написане жахливим почерком «усі вони». Ці слова — ключ до всього, що тут відбувається, і вони переслідували мене відтоді, як Канінгем три дні тому доставив це повідомлення Дербі.

Запхнувши записку назад у кишеню, я прошу Анну допомогти мені встати.

Десь у пітьмі Чумний Лікар прямує до озера, де чекатиме, що Анна дасть йому відповідь, якої вона ще не має. Після восьми днів розслідування ми маємо трохи більше, ніж годину, щоб представити цю справу в суді.

Моя рука на плечах Анни, її — навколо мого поясу; ми спотикаємося, проходячи, як п'яні, крізь двері, мало не падаємо на сходах. Я дуже слабкий, але найбільша проблема в тому, як заніміли мої кінцівки. Я почуваюся дерев'яною маріонеткою на сплутаних нитках.

Ми йдемо зі сторожки не озираючись, простуємо прямо в холодну ніч. Найкоротший шлях до озера веде повз колодязь побажань, але там надто високі шанси натрапити на Деніела та Дональда Девіса. Я не маю жодного бажання порушувати досягнутий нестійкий баланс, вдершись у подію, яка й без того закінчується на мою користь.

Нам доведеться піти довгою дорогою, манівцями.

Роздратований потом, важко дихаючи, я просуваю важкі ноги під'їзною доріжкою в напрямку Блекгіту. Мій хор іде зі мною: Денс, Дербі та Рештон попереду, Белл, Коллінз і Ревенкорт плетуться позаду. Я знаю, що вони — вигадки мого хворого розуму, але я бачу їх так само чітко, як віддзеркалення: властиву кожному з них ходу, завзяття та огиду до того, що нам треба зробити.

Звернувши з під'їзної доріжки, ми йдемо бруківкою до конюшні.

Тепер, коли вечірка в повному розпалі, тут тихо, кілька конюхів гріються навколо жаровень, чекаючи на прибуття останніх карет. Вони видаються надзвичайно втомленими, але не знаючи, кому з них платить Деніел, я тягну Анну геть від світла в напрямку вигулу, на вузьку стежку, що веде до озера. Наприкінці цієї стежки мерехтить слабкий вогник, його тепле сяйво пробивається поміж листям. Підкравшись ближче, я бачу, що це догоряє в грязі кинутий Деніелом ліхтар.

Вдивившись у темряву, я помічаю власника ліхтаря, який зайшов у озеро та тримає під водою обличчя Дональда Девіса, а той дриґає ногами, намагаючись утекти.

Схопивши з землі камінь, Анна вирушає до них, але я хапаю її за руку.

— Скажи йому… О сьомій дванадцять ранку… — хриплю я, сподіваючись, що сила мого погляду скаже їй те, що не до снаги горлу.

Вона несеться до Деніела, на ходу підіймаючи над головою камінь.

Відвернувшись, я підіймаю з землі штормовий ліхтар і роздмухую його слабке полум'я. Я не маю бажання дивитися, як хтось помирає, хоч як би сильно той не заслуговував на смерть. Чумний Лікар стверджував, що Блекгіт має виправляти нас, але ґрати не можуть створити кращих людей, а страждання може лише зламати залишки добра. Цей маєток вищипує з людей надію, а навіщо без надії любов, співчуття, доброта? Яким би не був план його творців, Блекгіт звертається до чудовиськ, що живуть у нас, і я своє чудовисько годувати більше не хочу. Воно вже достатньо на волі бігало.

Піднявши над собою ліхтар, я йду до елінгу. Весь день я шукав Гелену Гардкасл, вважаючи, що відповідальність за події в будинку лежить на ній. Дивно, але певним чином це правильно, хоча й зовсім не так, як мені здавалося.

Хоч там як, саме вона є причиною того, що все це відбувається.

Елінг — це майже сарай, що висить над водою. Стояки вздовж його правого боку зламалися, від чого вся будівля похилилася. Двері заперті, але деревина така гнила, що розвалюється від мого дотику. Вони відчиняться, варто докласти лише трохи сили, але я досі вагаюся. Рука тремтить, світло скаче. Мене зупиняє не страх — Ґолдове серце непорушне, як камінь. Річ у хвилюванні. Те, до чого я довго прагнув, незабаром буде знайдене, і коли це станеться, все це скінчиться.

Ми звільнимося.

Глибоко вдихнувши, я штовхаю двері, і з елінгу з невдоволеним писком розлітаються кілька переляканих кажанів. Усередині прив'язані два гребні човни. Але лише один з них накритий ковдрою.

Ставши на коліна, я відсовую ковдру й бачу під нею бліде обличчя Гелени Гардкасл. Її очі розкриті, зіниці такі самі безколірні, як і її шкіра. Вона видається здивованою, неначе смерть прийшла до неї на побачення з квітами в руці.

«Чому тут?»

— Тому що історія повторюється, — бурмочу я.

— Ейдене? — кричить Анна; в її голосі є нотка паніки.

Я намагаюся крикнути у відповідь, але в горлі досі сухо, і я змушений вийти під дощ. Розкривши рот, щоб у нього потрапляли краплі, я ковтаю крижану воду.

— Я тут! — кричу я. — В елінгу!

Знов зайшовши всередину, я проводжу ліхтарем туди-сюди над тілом Гелени. Її довге пальто не застібнуте, під ним піджак і спідниця кольору іржі, під піджаком біла бавовняна блуза. Капелюх кинуто поруч із нею в човен. Їй перерізали горло; так давно, що кров уже згорнулася.

Якщо я не помиляюсь, вона мертва від самого ранку.

Позаду мене заходить Анна й скрикує, побачивши труп у човні.

— Це?..

— Гелена Гардкасл, — кажу я.

— Звідки ти знав, що вона буде тут? — питає вона.

— Це була остання призначена зустріч, на яку вона прийшла, — пояснюю я.

Розріз у шиї не дуже великий; певно, саме такий, який залишає ніж з підкови. Така сама зброя, якою дев'ятнадцять років тому було вбито Томаса Гардкасла. Ось, врешті-решт, про що йдеться. Кожна з інших смертей є відлунням цієї — вбивства, яке ніхто не чув.

Мої ноги болять від стояння навкарачки, тож я підводжусь, щоб розім'яти їх.

— Це зробив Майкл? — питає Анна, хапаючи мене за пальто.

— Ні, це був не Майкл, — кажу я. — Майкл Гардкасл боявся. Він став убивцею лише через відчай. А це вбивство — дещо інше; воно вимагало терпіння, задоволення. Гелену заманили сюди й зарізали у дверях так, щоб вона впала сюди, де її ховають стіни. Убивця в річницю смерті Томаса Гардкасла вибрав місце в кількох метрах від того, на якому було вбито хлопчика. Про що це тобі каже?

Кажучи це, я уявляю, як падає леді Гардкасл, чую скрипіння дощок, коли вона приземляється на дно човна. У моїх думках темний силует накриває тіло ковдрою, а потім опускається у воду.

— Убивця був у крові, — кажу я, обводячи ліхтарем приміщення. — Помився у воді, знаючи, що за стінами елінгу його не видно. Тут на нього чекав чистий одяг.

І точно — в куті стоїть старий саквояж. Розстібнувши його, я бачу всередині купу вимазаного кров'ю жіночого одягу. Одягу вбивці.

Це було сплановано…

«…Дуже давно, для іншої жертви».

— Хто це зробив, Ейдене? — питає Анна, в її голосі сильнішає страх.

Я виходжу з елінгу, оглядаю темряву і зрештою бачу на протилежному боці озера пляму штормового ліхтаря.

— Ти когось очікуєш? — питає Анна, не зводячи погляд зі світлої плями.

— Це вбивця, — кажу я, відчуваючи дивний спокій. — Я поросив Канінгема поширити чутку, ніби ми прийдемо сюди, щоб… ну, щоб, так би мовити, скористатися приміщенням.

— Навіщо? — з жахом питає Анна. — Якщо ти знаєш, хто допомагав Майклові, скажи Чумному Лікареві!

— Не можу, — кажу я. — Решту маєш пояснити ти.

— Що?! — шипить вона, кинувши на мене сердитий погляд. — Ми мали угоду: я не даю тобі померти, а ти шукаєш убивцю Івлін.

— Чумний Лікар має почути це від тебе, — кажу я. — Інакше він тебе не відпустить. Повір мені, ти маєш усі потрібні фрагменти, тобі просто треба скласти їх докупи. Ось, тримай.

Сунувши руку в кишеню, я простягаю їй аркуш паперу. Вона розгортає його та читає вголос.

— «Усі вони», — каже вона, насупивши чоло. — Що це означає?

— Це відповідь на питання, яке я доручив Канінгемові поставити пані Драдж.

— Яке питання?

— Чи був хтось ще з дітей Гардкаслів від Чарлі Карвера? Я хотів знати, за кого він міг віддати своє життя.

— Але зараз вони вже всі мертві!

Загадковий ліхтар колихається в повітрі, поступово наближуючись. Той, хто його несе, поспішає, не намагається ховатися. Час для скритності минув.

— Хто це? — питає Анна, затуляючи очі проти світла, що наближалося.

— Еге ж, хто я? — каже Меделін Обер і опускає ліхтар, щоб ми побачили наведений на нас пістолет.

Вона відмовилася від уніформи покоївки на користь штанів і просторої лляної сорочки та бежевого светра. Темне волосся намокло, ряба шкіра товсто вкрита пудрою. Маска догідливості зникла, тепер вона схожа на свою мати: такий самий овал очей, такі самі веснянки, що плавно розчиняються в молочній шкірі. Я можу лише сподіватися, що Анна бачить це.

Анна дивиться то на мене, то на Меделін, замість сум'яття на її обличчі з'являється паніка.

— Ейдене, допоможи мені! — благає вона.

— Це маєш сказати ти, — кажу я, шукаючи в темряві її холодну руку. — Усі шматочки перед тобою. Хто мав можливість убити Томаса Гардкасла та леді Гардкасл в однаковий спосіб, але з різницею в дев'ятнадцять років? Чому Івлін сказала «Я не…» та «Міллісент… Вбивство…», коли я врятував її? Чому в неї був перстень з печаткою, який вона дала Фелісіті Медокс? Що знала Міллісент Дербі такого, що її вбили? Чому Ґреґорі Ґолда найняли малювати нові родинні портрети в той час, коли решта будинку розвалювалася? Заради чийого захисту Гелена Гардкасл і Чарлі Карвер брехали?

Розуміння з'являється на обличчі Анни наче схід сонця, її очі збільшуються, вона відриває погляд від записки й дивиться на очікувальне обличчя Меделін.

— Івлін Гардкасл, — тихо каже вона. Потім голосніше: — Ви — Івлін Гардкасл.

59

Не знаю, якої саме реакції я очікував від Івлін, але вона дивує мене: задоволено плескає в долоні та підстрибує, неначе ми — песики, що виконали новий трюк.

— Я знала, що за вами двома варто піти, — каже вона, ставить ліхтар на землю, і його світло поєднується зі світлом нашого. — Ніхто не піде далеко в темряву, не маючи трохи знання, що освітить дорогу. Втім, мушу визнати, я не маю жодної гадки, яким чином це вас обходить.

Вона відкинула свій французький акцент, а з ним і всі ознаки старанної служниці, за якими ховалася. Плечі, що колись були сутулі, розправилися, шия напружилася й так високо здійняла підборіддя, що жінка дивилася на нас наче з вершини чималої кручі.

Вона запитально дивиться то на Анну, то на мене, але моя увага прикута до лісу. Все це буде марно, якщо Чумний Лікар не тут і не почує, але за межами світлого кола навколо ліхтарів усе чорне. Я можу його не бачити навіть якщо він стоїть у трьох метрах від мене.

Помилково зрозумівши моє мовчання як упертість, Івлін широко всміхається мені. Ми їй подобаємося. Вона нас смакуватиме.

Нам треба розважати її, доки не з'явиться Чумний Лікар.

— Отже, саме це ви планували багато років тому для Томаса? — питаю я, вказуючи на тіло Гелени в елінгу. — Я допитував старшого конюха, а той сказав мені, що ви поїхали того дня кататися верхи, але ж це було лише для алібі. Ви домовилися з Томасом зустрітися тут, тож вам було достатньо лише проїхати повз сторожку, прив'язати коня та пройти сюди навпростець через ліс. Я сам засікав час. Ви могли прийти менш ніж за півгодини, не будучи ніким побаченою, тож мали б ще вдосталь часу, щоб тихо вбити Томаса в елінгу, помитися в озері, перевдягнутися й повернутися до свого коня раніше, ніж хтось помітить, що вас немає. Ви вкрали у старшого конюха знаряддя вбивства та ковдру, якою мали намір накрити тіло. Саме конюха мали б у всьому звинуватити після виявлення мертвого Томаса, але щось пішло не за планом, так?

— Усе пішло не за планом, — сказала вона, цокаючи язиком. — Елінг був запасним планом, на випадок, якщо не вдасться перший. Я мала намір оглушити Томаса каменем, а потім утопити й залишити плавати на поверхні озера, доки хтось його не знайде. Трагічний нещасливий випадок, а потім ми всі живемо собі далі. На жаль, я не мала можливості скористатися жодним з двох планів. Я вдарила Томаса по голові, але недостатньо сильно. Він почав кричати, я запанікувала й зарізала його на відкритому місці.

Голос у неї невдоволений, але не дуже сильно. Таке враження, ніби вона описує пікнік, що був зіпсований поганою погодою, і я ловлю себе на тому, що витріщаюся на неї. Більшу частину того, що трапилося, я зрозумів ще до того, як прийшов сюди, але почути це від неї, сказане так безжально, так безсердечно — це просто жах. Вона не має ні души, ні совісті. Мені важко повірити, що це справжня людина.

Побачивши, що я відволікся, Анна бере розмову на себе:

— І саме тоді на вас наткнулися леді Гардкасл і Чарлі Карвер, — вона ретельно обдумує кожне слово. — Вам якось вдалося переконати їх, що смерть Томаса була випадковістю.

— Вони майже самостійно себе в цьому переконали, — каже Івлін. — Коли вони з'явилися на стежці, я подумала, що мені кінець. Але варто було лише почати казати, що я намагалася забрати ніж у Томаса, аж Карвер доповнив решту. Нещасливий випадок, діти бавилися, таке інше. Він сам виклав мені вже готову історію.

— Ви знали, що Карвер був вашим батьком? — питаю я, опанувавши себе.

— Ні, але ж я була дитиною. Я просто сприйняла це як везіння й пішла кататися верхи, як мені сказали. Лише коли мене відправили в Париж, мати розповіла мені правду. Напевно, вона хотіла, щоб я пишалася ним.

— Отже, Карвер бачить свою доньку на берегу озера вкриту кров'ю, — продовжує Анна, говорячи повільно, щоб нічого не пропустити. — Він розуміє, що вам знадобиться чистий одяг, а тому йде до будинку, щоб принести його, а Гелена залишається з Томасом. Ось що побачив Стенвін, коли пішов за Карвером до озера, ось чому він вважав, що Гелена вбила власного сина. Ось чому він дозволив своєму другові взяти на себе вину.

— А ще тому, що отримав багато грошей, — каже Івлін, закопиливши губу так, що визирають кінчики її зубів. Її зелені очі осклянілі, безвиразні. Жодного співчуття, ніякого каяття. — Мати йому впродовж цих років добре платила.

— Чарлі Карвер не знав, що ви спланували вбивство заздалегідь і вже мали змінний одяг, який залишили в елінгу, — кажу я, намагаючись не шукати серед дерев Чумного Лікаря. — Там цей схований одяг і залишався, доки ваша мати не знайшла його, коли відвідувала Блекгіт минулого року. Вона відразу зрозуміла, що це означає. Вона навіть розповіла про одяг Майклові, певно, перевіряючи його реакцію.

— Напевно, вона думала, що він знав про це вбивство, — з жалем каже Анна. — Тільки уявіть: вона не може довіряти жодному зі своїх дітей.

Здіймається вітер, по наших ліхтарях дзенькають краплини дощу. У лісі щось шумить, нерозбірливо й далеко; на мить це відволікає Івлін.

«Затримай її», — беззвучно рухаю я губами до Анни, коли знімаю з себе пальто й вішаю його на її худі плечі, заслуживши цим слабку посмішку.

— Напевно, для леді Гардкасл це було жахливо, — каже Анна, щільніше загортаючись у пальто. — Зрозуміти, що дочка, заради захисту якої вона дозволила коханому піти на шибеницю, холоднокровно вбила свого брата, — вона робить раптову паузу. — Як ви могли зробити це, Івлін?

— Гадаю, краще спитати, чому вона це зробила, — кажу я, дивлячись на Анну. — Томасові подобалося стежити за іншими. Він знав, що потрапить у халепу, якщо його спіймають, тому добре навчився бути непомітним. Одного дня він пішов за Івлін у ліс, де вона зустрічалася з хлопцем-конюхом. Я не знаю, чому вони зустрічалися, не знаю навіть, чи була ця зустріч спланована. Можливо, то був збіг, але думаю, що трапився нещасливий випадок. Сподіваюсь, то був нещасливий випадок? — кажу я, кинувши погляд на Івлін, яка розглядає мене як метелика, що сів їй на рукав.

Усе наше майбутнє написано в маленьких зморшках навколо її очей; це бліде обличчя наче кришталева куля, всередині якої лише туман і жахіття.

— Втім, яка різниця, — продовжую я, розуміючи, що вона не збирається відповідати. — Хоч там як, вона його вбила. Напевно, Томас не зрозумів, що він побачив, бо інакше побіг би назад і розповів би все матері, але якоїсь миті Івлін збагнула, що він знає. Вона мала два варіанти: змусити Томаса замовкнути, поки той нічого не розбовкав, або зізнатися в тому, що вона зробила. Вона вибрала перший варіант і взялася ретельно працювати.

— Дуже добре, — каже Івлін; її обличчя сяє. — За винятком однієї або двох деталей усе так, ніби ви бачили все на власні очі. Ви такий чудовий, пане Ґолд, ви знаєте це? Ви набагато цікавіший, ніж та нудна істота, яку я побачила у вас минулої ночі.

— Що сталося з хлопчиком-конюхом? — питає Анна. — Старший конюх сказав, що його не знайшли.

Івлін міркує над цим питанням досить довго. Спочатку я думаю, що вона вирішує, чи відповідати, чи ні, але потім розумію правду: вона намагається згадати. Вона вже багато років не думала про це.

— Це було досить дивно, — відсутнім голосом каже Івлін. — Він повів мене показати якісь печери, що він знайшов. Я знала, що мої батьки цього не схвалять, тому ми пішли потайки, але мені було з ним досить нудно. Ми ходили по незнайомій частині лісу, і він упав у якусь нору. Нічого надто серйозного, я легко могла привести туди кого-небудь. Я сказала йому, що йду по допомогу, а потім до мене дійшло: мені не треба приводити допомогу. Мені взагалі не треба нічого робити. Я можу залишити його там. Ніхто не знає, ні куди він пішов, ні що я пішла з ним. Це була просто доля.

— Ви кинули його напризволяще! — обурено каже Анна.

— Знаєте, і мені це сподобалося. Він був моїм захопливим секретом, доки Томас не спитав, чому я того дня ходила до печер, — не зводячи з нас пістолет, вона підіймає з мокрої землі ліхтар. — А решту ви знаєте. Навіть шкода.

Вона зводить курок пістолета, але Анна стає переді мною.

— Зачекайте! — каже вона, простягаючи руку.

— Будь ласка, не благайте! — обурено каже Івлін. — Я була про вас такої високої думки, ви навіть не уявляєте. Впродовж майже двадцяти років окрім моєї матері ніхто про смерть Томаса не згадував, а потім, не сіло не впало, з'являєтеся ви двоє і майже все знаєте. Це, певно, вимагало від вас великої наполегливості, і я захоплююся цим, але ніщо не може зіпсувати враження сильніше, ніж брак гордості.

— Я не благатиму, просто історія неповна, — каже Анна. — Ми заслуговуємо почути решту.

Івлін усміхається; її обличчя красиве та мінливе, і геть божевільне.

— Ви вважаєте мене дурепою, — каже вона, витираючи дощ з очей.

— Я вважаю, що ви нас уб'єте, — спокійно каже Анна так, як розмовляють з малими дітьми. — І я думаю, що якщо ви зробите це на відкритому місці, це почують багато людей. Вам треба відвести нас до тихішого місця, то чому б не побалакати по дорозі?

Івлін підходить до неї та підіймає ліхтар до обличчя, щоб краще роздивитися. Її голова нахилена, рот трохи розкритий.

— Розумна дівчинка, — каже Івлін зі схвальним муркотінням. — Добре, розвертайтеся та починайте йти.

В мені від цієї розмови зростає паніка, я відчайдушно надіюся, що Чумний Лікар вийде з мороку та зрештою покладе цьому край. Наразі він мав почути вже достатньо доказів на користь звільнення Анни.

«Якщо тільки його не затримали».

Від цієї думки мене охоплює жах. Анна намагається залишити нас живими, але це марно, якщо Чумний Лікар не знає, де нас шукати.

Я простягаю руку до нашого ліхтаря, але Івлін відкидає його ногою вбік і вказує пістолетом, щоб ми йшли в ліс.

Ми йдемо пліч-о-пліч, а Івлін, мугикаючи, йде позаду. Я ризикую озирнутися через плече, але вона відстає настільки сильно, що вихопити в неї пістолет неможливо. А навіть якби й було можливо, від цього не було б жодної користі. Ми тут не для того, щоб спіймати Івлін, ми маємо довести, що Анна не така, як вона, а найкращий спосіб зробити це — бути в небезпеці.

Важкі хмари затуляють зірки, і оскільки єдиним світлом є ліхтар Івлін, нам доводиться рухатися обережніше, щоб не перечепитися. Це все одно як орієнтуватися в чорнилі, а Чумного Лікаря ніде не видно.

— Якщо ваша мати дізналася про те, що ви зробили, ще рік тому, чому вона нікому не сказала? — питає Анна, озираючись на Івлін. — Навіщо влаштовувати це святкування, навіщо запрошувати всіх цих людей?

У її голосі щира цікавість. Якщо вона і боїться, вона тримає свій страх десь глибоко, де я його не бачу. Івлін, вочевидь, не єдина акторка в цьому маєтку. Залишається лише сподіватися, що я граю не гірше. Моє серце так сильно б'ється, що мало не ламає ребра.

— Жадібність, — каже Івлін. — Потреба моїх батьків у грошах була сильнішою за бажання матері побачити мене на шибениці. Напевно, влаштування одруження вимагало певного часу, бо лише минулого місяця мати написала мені, що якщо я не погоджусь одружитися з тим огидним Ревенкортом, мене здадуть. Приниження сьогоднішнього святкування мало бути останньою крапкою, маленькою помстою за Томаса.

— То ви вбили їх з помсти? — питає Анна.

— Батько був на обмін. Майкл убив Фелісіті, а я вбила батька. Мій брат хотів отримати спадок, поки ще було, що отримувати. Він разом із Колріджем купує шантажний бізнес Стенвіна.

— Отже, відбиток черевика, що я бачив біля вікна сторожки, був дійсно ваш, — кажу я. — І ви залишили записку, в якій взяли на себе відповідальність.

— Ну, не могла ж я перекласти вину на бідного Майкла, тоді б узагалі не було сенсу, — каже вона. — Відсьогодні я не маю наміру користуватися своїм ім'ям, то чому було не підписатися ним?

— А ваша мати? — питає Анна. — Навіщо її вбивати?

— Я була в Парижі, — каже Івлін, і в її словах вперше чутно гнів. — Якби вона не пообіцяла мене Ревенкортові, вона мене ніколи більше не побачила б. Як на мене, вона скоїла самогубство.

Дерева раптово закінчуються, перед нами сторожка. Ми вийшли навпроти заднього боку будівлі, навпроти тих дверей до кухні, які того першого ранку вдавана Івлін показала Беллові.

— Де ви знайшли іншу Івлін? — питаю я.

— Її звали Фелісіті Медокс. Вона була якась ошуканка, наскільки я розумію, — невпевнено каже Івлін. — Усе влаштував Стенвін. Майкл сказав йому, що родина хоче, щоб Фелісіті вийшла заміж за Ревенкорта замість мене, і що в разі успіху йому за мовчання заплатять половину посагу.

— Стенвін знав, що ви планували зробити? — питає Анна.

— Можливо, але яка йому різниця? — знизує плечима Івлін і вказує, щоб я відчинив двері. — Фелісіті була комахою. Якийсь полісмен сьогодні намагався їй допомогти, і знаєте, що вона зробила? Замість зізнатися йому в усьому, вона побігла прямісінько до Майкла й попросила більше грошей за мовчання. Така людина лиже бруднить цей світ. Я вважаю її вбивство послугою суспільству.

— А Міллісент Дербі, її смерть теж була послугою суспільству?

— О, Міллісент, — каже Івлін, радіючи спогадові. — Знаєте, колись давно вона була нічим не краща за свого сина. Просто на схилі своїх років вона вже не мала на це сил.

Ми проходимо крізь кухню в коридор. У будівлі тихо, усі в ній мертві. Попри це на стіні яскраво горить лампа, з чого можна зробити висновок, що Івлін у будь-якому випадку збиралася повернутися сюди.

— Міллісент вас упізнала, так? — кажу я, проводячи пальцями по шпалері.

Я відчуваю, що розвалююсь. Ніщо з цього більше не видається справжнім. Мені треба торкнутися чогось твердого, щоб знати, що це мені не сниться.

— Вона помітила вас у бальній залі разом із Фелісіті, — продовжую я, згадуючи, як стара пані поспішила від сина геть. — Ви росли на її очах, тож її не обманули костюми покоївки та намальовані Ґолдом нові портрети на стіні. Міллісент відразу зрозуміла, хто ви.

— Вона спустилася до кухні й вимагала пояснити, що я затіяла, — каже Івлін. — Я сказала їй, що це розіграш для балу, а стара дурепа повірила мені.

Я дивлюсь навколо, сподіваючись на якусь ознаку присутності Чумного Лікаря, але моя надія згасає. Він не може знати, що ми тут, тож не матиме жодної гадки, як мужньо поводиться Анна, або що вона розв'язала загадку. Ми бредемо за божевільною до смерті, і все даремно.

— Як ви її вбили? — питаю я, намагаючись не давати їй замовкнути, поки я що-небудь не вигадаю.

— Поцупила з саквояжа доктора Діккі пляшку снодійного, висипала кілька таблеток у її чай, — каже Івлін. — Коли вона заснула, я поклала їй на лице подушку, доки вона не припинила дихати, а тоді покликала Діккі, — у її голосі радість, немов вона ділиться з друзями за столом радісним спогадом. — Він побачив своє снодійне на столику й одразу зрозумів, що він уплутаний, — продовжує вона. — У цьому перевага аморальних людей: завжди можна розраховувати, що вони діятимуть аморально.

— Отже, він прибрав звідти пляшку й оголосив, що то був серцевий напад, щоб приховати власний слід, — кажу я, злегка зітхаючи.

— О, не переймайся нею, любчику, — каже вона, тикаючи мені в спину дулом пістолета. — Міллісент Дербі померла так само, як жила: елегантно та розраховано. Це був дарунок, повірте. Ми всі маємо сподіватися на такий повний смислу кінець.

Я боюсь, що вона веде нас до тієї кімнати, де у кріслі сидить покручений лорд Гардкасл, але вона натомість штовхає нас у протилежні двері. Це мала їдальня, посеред якої стоять стіл і чотири стільці. Світло ліхтаря Івлін бігає по стінах і вихоплює з темряви два саквояжі, що стоять у кутку, кожний забитий по самі вінця коштовностями, одягом та іншим бозна-яким скарбом, що вона поцупила з Блекгіту.

Її нове життя почнеться там, де скінчиться наше.

Принаймні, Ґолд як митець може оцінити цю симетрію.

Поставивши ліхтар на стіл, Івлін жестом указує, щоб ми стали на коліна на підлозі. Очі в неї блищать, лице зашарілося.

Вікно виходить убік дороги, але я не бачу там Чумного Лікаря.

— Боюсь, ваш час скінчився, — каже Івлін і підіймає пістолет.

«Залишився лише один хід».

— Чому ви вбили Майкла? — швидко звинувачую її я.

Івлін напружується, її посмішка зникає.

— Про що це ви?

— Ви отруїли його, — кажу я, дивлячись, як на її обличчі малюється замішання. — Кожного дня я тільки й чую, які ви двоє близькі, як сильно ви його любите. Він же навіть не знав, що ви вбили Томаса та вашу мати! Ви не хотіли, щоб він був про вас поганої думки. Але коли настав час, ви вбили його так само легко, як і решту своїх жертв.

Її погляд бігає між мною та Анною, пістолет у руці колихається. Вперше за весь час вона видається наляканою.

— Ви брешете, я б ніколи не завдала шкоди Майклові! — каже вона.

— Я бачив, як він помер, Івлін, — кажу я. — Я стояв над ним, коли…

Вона б'є мене пістолетом, і по моїй губі тече кров.

Я мав намір вихопити в неї пістолет, але вона рухалася надто швидко, майже відразу зробила крок від мене.

— Не бреши мені! — волає вона; очі палають, дихання прискорене.

— Він не бреше, — протестує Анна, обіймаючи мене за плечі.

По щоках Івлін течуть сльози, її губа тремтить. Її любов скажена, імпульсивна та аморальна, але щира. Якимось чином це робить її ще більшим чудовиськом.

— Я не… — вона стискає рукою своє волосся й тягне так сильно, що воно виривається. — Він знав, що я не можу одружитися… Він хотів допомогти, — вона дивиться на нас з благанням. — Він убив її для мене, щоб я була вільна… Він любив мене…

— Але ви хотіли бути певною, — кажу я. — Ви не хотіли ризикувати тим, що він злякається і Фелісіті знов прокинеться, тому дали їй келих отруєного віскі перед тим, як вона пішла до дзеркального басейну.

— Але Майклові ви про це не сказали, — продовжує Анна. — І він випив недопите, коли його допитував Рештон.

Пістолет Івлін опустився, і я напружився, готуючись стрибнути на нього, але Анна стискає обійми міцніше.

— Він тут, — шепоче вона мені у вухо, киваючи в напрямку вікна.

На дорозі горить самотня свічка, яка освітлює порцелянову маску-дзьоб. Надія ворухнулася, але відразу згасла. Він не рухається. Йому навіть не чути нашу розмову.

«Що він чекає?»

— О, ні, — каже Анна таким голосом, ніби її нудить.

Вона теж дивиться на Чумного Лікаря, але замість мого спантеличення відчуває жах. Вона зблідла, її пальці вчепилися в мій рукав.

— Ми не розв'язали вбивство, — каже вона шепотом. — Ми досі не знаємо, хто вбиває Івлін Гардкасл, справжню Івлін Гардкасл. А коло підозрюваних зменшилося до двох.

Мене придавлює холодним тягарем.

Я сподівався, що коли Анна викриє Івлін, цього вистачить, щоб заслужити її свободу, але вона права. Попри всі балачки Чумного Лікаря про спокуту та перевиховання, він досі потребує ще однієї смерті, і очікує, що її забезпечить один з нас.

Івлін досі ходить і рве на собі волосся, досі переймається смертю Майкла, але вона надто далеко, щоб ми могли захопити її зненацька. Можливо, я або Анна могли б вирвати пістолет з її руки, але одного з нас вона встигне вбити.

Нас обдурили.

Чумний Лікар навмисно не підходив, щоб не почути відповідь Анни та не зіткнутися з хорошою жінкою, якою вона стала. Він не знає, що я помилявся щодо Майкла.

«Або ж йому байдуже».

Він отримав те, що хотів. Якщо помру я, він звільнить мене. Якщо помре вона, вона залишиться тут, як хочуть його керівники. Що б вона не робила, вони триматимуть її тут вічно.

Не в змозі більше стримувати свій відчай, я біжу до вікна та б'ю по шибці:

— Це не чесно! — кричу я далекій фігурі Чумного Лікаря.

Моя лють полохає Анну, вона перелякано відстрибує. Івлін іде до мене з піднятим пістолетом, помилково вважаючи мій гнів панікою.

Мене охоплює відчай.

Я сказав Чумному Лікареві, що не кину Анну, що знайду спосіб повернутися в Блекгіт, навіть якщо мене звільнять, але я неспроможний пробути тут ще бодай один день. Я не можу дозволити зарізати себе знов. Не можу дивитися на самовбивство Фелісіті, не можу бути зрадженим Деніелом Колріджем. Я не можу прожити будь-що з цього знову; значно більша частина мене, ніж я коли-небудь міг повірити, готова кинутися на Івлін і покінчити з цим, хоч що там станеться з моєю подругою.

Осліплений своїм горем, я не помічаю, як Анна підходить до мене. Не зважаючи уваги на Івлін, яка дивиться на неї, як сова на мишу, Анна бере мене за руки, стає навшпиньки й цілує мене в щоку.

— Не смій повертатися по мене, — каже вона, притиснувши свій лоб до мого.

Вона діє швидко: миттєво розвертається й кидається на Івлін.

Постріл оглушає, впродовж кількох секунд немає нічого, крім його відлуння. Скрикнувши, я мчу до Анни, а в цей час пістолет грюкає по підлозі, крізь сорочку Івлін вище її стегна сочиться кров.

Її рот розкривається та закривається, вона падає на коліна, в пустих очах німе благання.

У дверях стоїть схожа на живий кошмар Фелісіті Медокс. На ній досі блакитна бальна сукня, наскрізь мокра й забрьохана гряззю, косметика тече по блідих щоках, подряпаних, коли вона бігла серед дерев. Губна помада розмазана, волосся розпатлане, у руці чорний револьвер.

Вона кидає на нас швидкий погляд, але навряд чи бачить. Від люті вона оскаженіла. Спрямувавши револьвер на живіт Івлін, вона тисне на гачок, постріл такий гучний, що я затуляю вуха, коли по шпалерах бризкає кров. Не вдовольнившись, вона стріляє ще раз, і Івлін падає на підлогу.

Підійшовши до неї, Фелісіті вистрілює в уже мертве тіло решту набоїв.

60

Анна притулилася обличчям до моїх грудей, а я не можу відвести погляд від Фелісіті. Я не знаю, чи це правосуддя, чи ні, але я все одно вдячний за це. Самопожертва Анни мене звільнила б, але почуття вини я позбавитися не зміг би.

Її смерть зробила б мене чужим собі самому.

Фелісіті врятувала мене.

Набої в її револьвері скінчилися, але вона досі тисне на гачок, обсипаючи Івлін хором пустого клацання. Можливо, вона б ніколи не припинила це, але її перебиває поява Чумного Лікаря. Він обережно бере з її рук зброю, і тоді, неначе хтось зняв закляття, її очі яснішають, в її тіло повертається життя. Вона видається надзвичайно виснаженою та невимовно спустошеною.

Востаннє подивившись на тіло Івлін, вона киває Чумному Лікареві, а потім проштовхується повз нього й виходить, не взявши навіть ліхтар. За мить передні двері відчиняються й повітря наповнюється звуками зливи.

Я відпускаю Анну й опускаюся на килим, тримаючись руками за голову.

— Це ви сказали Фелісіті, що ми тут? — питаю я крізь пальці.

Я певний, що хотів висловити вдячність, але мої слова звучать як звинувачення. Зараз, після всього, що сталося, одне та друге, можливо, вже не розплутати.

— Я дав їй вибір, — каже він, опускаючись на коліна, щоб закрити очі Івлін. — А про решту подбала її природа, так само, як і у вашому випадку.

Кажучи це, він дивиться на Анну, але його погляд незабаром сходить з неї, проходить по забризканих кров'ю стінах, і зрештою повертається до тіла біля його ніг. Частина мене цікавиться, чи не милується він своєю роботою, непрямим знищенням людської істоти?

— Коли ви дізналися, ким була справжня Івлін? — питає Анна, з дитячою зачарованістю розглядаючи Чумного Лікаря з голови до п'ят.

— Тоді ж, коли й ви, — каже він. — Я прийшов до озера, як заведено, і на власні очі побачив, як вона зірвала з себе маску. Коли стало зрозуміло, куди вона вас веде, я повернувся до Блекгіту, щоб повідомити про це актрисі.

— Але чому ви допомогли нам? — питає Анна.

— Справедливість, — просто каже він, і маска-дзьоб повертається до неї. — Івлін заслужила смерть, а Фелісіті заслужила, щоб убити її. Ви двоє довели, що заслуговуєте свободу, і я не хотів, щоб ви спіткнулися на останній перешкоді.

— То це все, ми справді закінчили? — тремтливим голосом питаю я.

— Майже, — каже він. — Формально, мені досі потрібно почути відповідь Анни на питання «Хто вбив Івлін Гардкасл?».

— Але як же Ейден? — питає вона, поклавши руку на моє плече. — Він звинуватив Майкла.

— Пан Бішоп розв'язав убивства Майкла, Пітера та Гелени Гардкаслів, а також спробу вбивства Фелісіті Медокс — настільки добре прихованого злочину, що про нього не знали навіть я та моє начальство, — каже Чумний Лікар. — Я не можу винити його в тому, що він не відповів на питання, які ми не додумалися поставити, а також не стану карати чоловіка, котрий так ризикував заради порятунку чужого життя. Його відповідь залишається в силі. Тепер мені потрібна ваша. Хто вбив Івлін Гардкасл, Анно?

— Ви нічого не сказали про інших носіїв Ейдена, — вперто каже вона. — Їх ви теж відпустите? Деякі з них досі живі. Якщо поспішити, можливо, досі можна врятувати дворецького. І як щодо бідолашного Себастьяна Белла? Він лише цього ранку прокинувся. Що він робитиме без моєї допомоги?

— Ейден і є Себастьян Белл, який прокинувся сьогодні вранці, — по-доброму каже Чумний Лікар. — Вони завжди були лише грою світла, Анно. Відкинутими на стіну тінями. Тепер ви підете звідси разом із полум'ям, що відкидало їх, і коли це станеться, вони щезнуть.

Вона здивовано кліпає очима.

— Повірте мені, Анно, — каже він. — Скажіть мені, хто вбив Івлін Гардкасл, і всі будуть вільні. Тим або іншим способом.

— Ейдене?

Вона непевно дивиться на мене, чекаючи на моє схвалення. Я в змозі лише кивнути. Всередині мене здіймається повінь емоцій, яка чекає на витік.

— Фелісіті Медокс, — оголошує вона.

— Ви вільні, — каже він, підводячись. — Блекгіт більше не чіплятиметься ні до вас, ні до нього.

Мої плечі тремтять. Не маючи сил тримати це в собі, я починаю ридати, вісім днів страждань і страху течуть з мене, наче отрута. Анна обіймає мене, але я не можу зупинитися. Мої нерви на межі; полегшення та виснаження, жах перед тим, що нас обманюють.

Усе інше в Блекгіті було обманом, то чому я маю вірити цьому?

Я дивлюся на тіло Івлін і бачу, як Майкл корчиться в Сонячній кімнаті, бачу здивоване обличчя Стенвіна, коли Деніел застрелив його в лісі. Пітер і Гелена, Джонатан і Міллісент, Денс, Девіс, Рештон. Лакей і Колрідж. Ціла купа мерців.

Як можна втекти від цього?

«Промовивши ім'я…»

— Анно, — бурмочу я.

— Я тут, — каже вона, міцно притискаючись до мене. — Ми йдемо додому, Ейдене. Тобі все вдалося, ти виконав своє обіцяння.

Вона дивиться на мене, в її очах нема ні крихти сумніву. Вона всміхається, радіє. Один день і одне життя — я думав, що цього недостатньо, щоб звільнитися, але хто знає, можливо, це єдиний спосіб піти звідси.

Міцно обіймаючи мене, вона дивиться вгору, на Чумного Лікаря.

— Що далі? — питає вона. — Я досі не можу згадати нічого, що було до цього ранку.

— Згадаєте, — каже Чумний Лікар. — Ви відбули свій вирок, тож усе ваше майно вам повернуть, включно з вашими спогадами. Якщо ви захочете цього. Більшість воліють відмовитися від них і просто жити далі. Можливо, вам варто над цим подумати.

Анна замислюється, і я розумію, що вона досі не знає, хто вона та що зробила. Це буде непроста розмова, не з тих, на які мені стане сил зараз. Мені треба сховати Блекгіт якомога далі, глибше в темряву, де живуть мої кошмари, я ще дуже довго не буду вільний від нього. Якщо я можу позбавити Анну схожих страждань, хоча б ненадовго, я зроблю це.

— Вам треба йти, — каже Чумний Лікар. — Думаю, ви пробули тут уже достатньо довго.

— Ти готовий? — питає Анна.

— Готовий, — кажу я й дозволяю їй допомогти мені підвестися.

— Дякую вам за все, — каже вона Чумному Лікареві, робить реверанс і виходить.

Він проводжає її поглядом, а потім дає мені ліхтар Івлін.

— Її шукатимуть, Ейдене, — шепоче він. — Не вірте нікому й не дозволяйте собі згадувати. У кращому випадку ті спогади покалічать вас, а в гіршому… — він не закінчує фразу. — Щойно звільнитеся, починайте бігти й не зупиняйтеся. Це ваш єдиний шанс.

— А що буде з вами? — питаю я. — Навряд чи ваше керівництво буде задоволено, коли дізнається, що ви зробили.

— О, вони оскаженіють, — весело каже він. — Але сьогодні, здається, хороший день, а в Блекгіті таких не було вже дуже довго. Думаю, я трохи насолоджуся ним, а ціною перейматимуся завтра. Воно настане невдовзі, воно завжди настає.

Він простягає мені руку:

— Щасти вам, Ейдене.

— Вам теж, — кажу я, тисну його руку й виходжу під дощ.

Анна чекає мене на дорозі, її очі прикуті до Блекгіту. Вона виглядає такою молодою, такою безтурботною, але це маска. Під нею є інше лице, обличчя жінки, яку ненавидить півсвіту, і я допоміг їй звільнитися. Всередині мене жевріє невпевненість, але що б вона тоді не зробила, що б на нас не чекало, ми здолаємо це разом. Тут і тепер ніщо інше для мене не важливо.

— Куди нам іти? — питає Анна, коли я проводжу по лісу плямою світла від ліхтаря.

— Не знаю, — кажу я. — Не думаю, що це має значення.

Вона бере мене за руку й ніжно тисне її.

— То починаймо йти й подивимося, куди прийдемо.

Так ми і робимо; крок за кроком ми просуваємося в темряву, маючи змогу керуватися лише тьмяним світлом.

Я намагаюся уявити, що на мене чекає попереду.

Кинута мною родина? Внуки, виховані розповідями про те, що я зробив? Чи просто інший ліс та інший будинок, що загрузнув у секретах? Сподіваюсь, що ні. Я сподіваюсь, що мій світ — це щось абсолютно інше. Щось незнане, що не вгадати, що неможливо навіть уявити, знаходячись у стінах розуму Ґолда. Бо, врешті-решт, я тікаю не тільки від Блекгіту, а й від них. Від Белла та дворецького, від Девіса, Ревенкорта, Денса та Дербі. Від Рештона та Ґолда. Блекгіт був в'язницею, а вони — кайданами.

«І ключами».

Своєю свободою я завдячую кожному з них.

А як щодо Ейдена Бішопа? Чи зобов'язаний я чимось йому? Чоловікові, який зачинив мене тут, щоб я міг катувати Аннабель Кокер. Я не поверну йому його пам'ять, у цьому я певний. Завтра я побачу в дзеркалі його обличчя, яке якимось чином доведеться зробити моїм. Для цього мені потрібно почати все наново, звільнитися від минулого, звільнитися від того чоловіка та зроблених ним помилок.

«Звільнитися від його голосу».

— Дякую, — шепочу я, відчуваючи, як він нарешті залишає мене.

Це видається сном, на який не варто сподіватися. Завтра не треба буде воювати з Лакеєм. Ні рятувати Івлін Гардкасл, ні перехитрувати Деніела Колріджа. Над будинком-головоломкою не цокатиме годинник. Замість неможливого, мені треба буде перейматися лише повсякденним. Розкіш прокидатися другий день поспіль у тому самому ліжку, або бути в змозі дістатися до сусіднього села, якщо захочеться. Розкіш сонячного світла. Розкіш чесності. Розкіш жити життям, наприкінці якого немає вбивства.

Завтра може бути тим, чим я захочу, а це означає, що вперше за кілька десятиліть я можу чекати на нього з нетерпінням. Тепер воно не викликає страх, а може бути перспективою, яку планую я сам. Це шанс бути хоробрішим або добрішим, виправити те, що було неправильно. Бути кращим, ніж сьогодні.

Кожний день після цього дня є дарунком.

Просто треба йти, доки я не прийду туди.

Примітки

1

Одне зі значень англійського слова Bishop (Бішоп) — шаховий слон.

(обратно)

2

Шаховий кінь англійською зветься Knight — лицар.

(обратно)

Оглавление

1 День перший

2

3

4

5

6

7

8

9 День другий

10 День третій

11 День четвертий

12

13 День другий (продовження)

14 День четвертий (продовження)

15

16

17

18

19

20

21 День другий (продовження)

22 День п'ятий

23

24

25

26

27 День другий (продовження)

28 День п'ятий (продовження)

29

30

31

32 День шостий

33 День другий (продовження)

34 День шостий (продовження)

35

36

37

38

39 День другий (продовження)

40 День шостий (продовження)

41

42 День другий (продовження)

43 День сьомий

44

45

46

47

48

49

50

51

52 День третій (продовження)

53 День восьмий

54

55

56

57 День другий (продовження)

58 День восьмий (продовження)

59

60 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg