«Фіолетові діти»

Фіолетові діти (fb2) - Фіолетові діти (Фіолетові діти - 1) 608K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Маріанна Малина

Маріанна Малина Фіолетові діти

Моя дорога лежить за краєм блакитних небес —

там, де білі хмари пливуть безупинно.

Хун Цзи Чен

Коли шукаєш вогонь, знаходиш його разом із димом.

Коли зачерпуєш воду з колодязя, захоплюєш із собою місяць.

Чанський афоризм

Найкращий ігровий сервер — Земля: карта всього одна, але на 6 мільярдів гравців, читерів[1] немає, адмін терплячий, але якщо вже забанить[2]…

Сучасний анекдот

Розділ I

1

Наді мною було небо. Блакитне, по-літньому вицвіле. Листя дерева на цьому тлі чітке, живе, прозоро-зелене. Видно тоненькі прожилки, здається, ще трохи — і побачу хлорофілові зерна.

Звідкіля я це знаю?

Байдуже…

Небо.

Листя.

Я.

Щастя…

Раптом усе закрутилося в яскравому вихорі. Швидко, ще швидше… ще…

— Дарино! Дарино Миколаївно, ви мене чуєте? — зненацька я бачу над собою дебелу, як вавилонська вежа, шкільну медсестру Оксану.

— Так, чую, здається…

— Впізнаєте?

Здається, впізнаю. І себе, і Оксану, і свій кабінет, і цього хлопчину з зеленими, як пляшкове скло, очима.

— Що ж ви дітей лякаєте? — усміхається Оксана і закручує пляшечку з нашатирем. — Мабуть, не їли зранку?

— Ні…— дурнувато посміхаюсь.

— Ходімо до мене, я вас чаєм пригощу… І пиріжками. А то охляли зовсім. Зомліли на рівному місці,— скептично оглядає мою хирляву фігуру з висоти свого зросту, — підводьтеся, я вас доведу, полежите трохи на моєму диванчику… заміряю вам тиск…

Я вдячно чіпляюсь за її пухку руку, притуляюся щокою до великих, як усесвіт, грудей. До білого, хрусткого від крохмалю халату, що пахне ліками. До надійності всього цього світу: теплого, живого, справжнього.

— Дарино Миколаївно, я можу йти? — чемно питає підліток, що тупцяється поряд. Де ж у його очах переляк? Ні, радше цікавість. А ще — зверхність. Зухвалі зелені очі зиркнули на мене і втупились у підлогу, імітуючи покору.

— Вибач, Кириле, — чомусь вибачаюсь я, відводжу погляд і не наважуюсь одразу глянути в його бік. — Зустрінемось у понеділок, о цій же порі. Йди.

— До побачення, — сама ввічливість. Очі сховані під довгуватим, як на чемного учня, пасмом темного волосся, що вибилося з зачіски «кінський хвіст». Дурнувата мода.

Оксана тягне мене до свого кабінету. Йде енергійно, трохи розхитуючись назад-уперед. «Крокуючий танк», — згадую я прізвисько, що вліпили їй учні. Що ж, не безпідставно. Гарний, надійний крокуючий танк веде мене через ворожу армію учнів, що юрмляться коридором. І вони шанобливо розступаються.

2

— Ви, Дариночко, занадто мало приділяєте уваги харчуванню. А правильне харчування — це запорука здоров’я, — авторитетно заявляє Оксана, наливаючи мені чаю до чашки, яку прикрашають дрібненькі сині квіточки і темна від чаю зазублина. — Я бачила, як ви їсте в їдальні — як те колібрі… Звідки ж візьметься здоров’я? І нормальний тиск? Це ж сміх, а не тиск, у вашому віці… І чай, не бійсь, без цукру п’єте. А цукор при розумовій праці — дуже корисна річ. Чи про це ваш Фройд не писав?

— Не писав, — посміхаюсь і кусаю смачного домашнього Оксаниного пиріжка.

— Ви погляньте на себе. Гляньте! Це ж істощеніє, а не фігура. Звісно, зараз модно бути худими, але куди ця мода заведе — одному Господу відомо… — продовжує картати мене Оксана.

Я дивлюся на себе в дзеркало, що висить на стіні навпроти столу, де мене Оксана підгодовує. Та нічого… Я — як я. Може, трохи бліда. А так — навіть симпатична. Сірі очі. Непедагогічно руде волосся з короткою хлопчачою стрижкою. Якщо мене порівнювати з медсестрою, я, мабуть-таки, тендітна. Усміхаюся до себе, на щоках з’являються дитячі ямочки, яких зазвичай не буває в занадто худих. Мені хочеться вірити Оксані — що я зомліла від недоїдання. Чи від недосипання. Чи від тяжкої праці, що мене замордувала. Чи ще від чогось природного. Але все це буде неправдою. І я це знаю. Але… Я не можу сказати Оксані, що мене турбує. Вона не збагне. Я не можу сказати цього нікому. Бо ніхто не дасть мені поради. Знову повіяло холодом, і я відчула тоненьку плівочку, яка відділяє мене від світу. Світу затишного і комфортного. Зрозумілого, як ці пиріжки з вишнями.

3

Додому я йду пішки. Щоб трохи подумати на самоті. Мене Оксаниними стараннями відпустили додому. Поправити здоров’я.

«Звичайно, звичайно, Дарино Миколаївно, йдіть додому, вам треба відпочити», — а в очах: «Від чого тобі відпочивати, неробо малолітня? І за що тобі тільки зарплатню платять?» Це — завучка, Ірина Іванівна, викладачка математики. Гюрза за покликанням.

«Звісно, звісно, Дариночко, йдіть. Ви щось бліда сьогодні. Я ж вам зазвичай ні в чому не можу відмовити… А може, відпустку на пару днів? Гайнемо з вами в Крим, в Нікіту. Там якраз парад хризантем…» Це — директор, Павло Григорович, зі своїми звичними масними натяками. Старий шкарбан. Що можна їм сказати… Відформатовані, як квадрати. Вони ж мене не сприймають серйозно. А я повинна їм радити, що робити з учнями, — на те ж і психолог. Якби ж вони мене слухали…

Щось я загубилася між двох ворожих світів — дітей і дорослих.

Розділ II

1

Як учив мене професор Звенигородський, треба починати з початку. З дитинства, з натального періоду, а можливо, навіть із пренатального.

Звичайна школа. Загальноосвітня школа № …34, І-ІІІ ступенів. Це не зовсім те, про що я мріяла, закінчуючи університет. Але ж справжня доросла робота! Де до мене будуть звертатися не Дарино чи Даринко, а Дарино Миколаївно. Де в мене буде свій окремий кабінет. Не така вже й велика платня… Але ж я зможу збирати фактичний матеріал, аналізувати його, робити висновки і, може, напишу наукову працю.

Робота виявилася не такою цікавою, як гадалося. Безліч дурнуватих звітів, від яких я сатаніла. Всіляка тупа писанина не залишала часу ні на що інше та відбивала охоту до акту творчості. Ну що ж, ласкаво просимо у дорослий світ! Світ нудьги та ідіотських правил…

Літня робота з тестування первачків закінчилася. (Вони виявилися навдивовижу здібними — якісь маленькі генії!) Я потрохи роззнайомилася з учительським колективом. У школі працювали переважно жінки і переважно передпенсійного віку. Чоловіків можна було порахувати на пальцях. Однієї руки. Це — директор, Павло Григорович Гарбуз, якого так і дражнили — Гарбуз (він і справді був гладкий і кругленький). Учитель хімії, Іван Петрович, високий, з жовтуватим обличчям, якого за характер учні охрестили Карбід (не чіпай, а то засмердить). Учитель фізкультури, ім’я якого я завжди забуваю, схожий на відставного військового, з прізвиськом, що пасує до зовнішності,— Ать-Два. І все. Серед жінок найяскравішими були: завучка, яка зміїний характер поєднувала зі збиваючою з ніг енергією, пишною зачіскою минулого століття та чималеньким носом із класичною бородавкою; викладачка історії Агрипина Григорівна — ентузіастка радянських часів (учні звали її «Партизанка»), яка малювала губи морквяного кольору помадою, під тон свого такого ж ненатурального волосся, і мала звичку всіх учительок називати «дєвочкі». І, певна річ, Олена Геннадіївна. Оленочка Геннадіївна, як до неї зазвичай зверталася переважна більшість як учителів, так і учнів, викладала англійську, нагадувала ляльку Барбі, та була єдиною молодою особою. Білявкою з легковажними кучериками і пухкими губками, підмальованими рожевою помадою. Оленочка Геннадіївна кожен день з’являлась у новому вбранні — по ній можна було відстежувати каталоги мод. Вона майже одразу записалася до мене в подруги і вимагала, щоб я її називала Альоною. Я змирилась. У школі вона працювала на рік довше за мене і особливої прихильності в колективі не відчувала. Вона прибігала до мене попліткувати, пожалітися на «цих старих шкап» учительок і «цих недоумків» учнів. Альона не була педагогом за покликанням.

2

Дивні події в школі для мене почалися майже одразу з початком учбового року, а вірніше з того, як Альоні дали читати англійську в 11‑Б. Ще й «навісили» їй класне керівництво в тому ж класі.

— Туди ніхто не хотів іти, бо це не клас, а жах, — бідкалася вона мені, нервово відстукуючи свої слова на столі бездоганним французьким манікюром, — колишня їхня керівничка втекла від них на пенсію і невдовзі померла, довели стару…

Альона хлюпнула носом, витягла з сумочки хустинку, нервово крутячи її про всяк випадок у руках, по-дитячому запитала:

— Ну що мені робити?

Зазвичай ніхто не радів із класного керівництва, і я порадила їй заспокоїтись і не думати про дурниці.

Після класної години Альона мала збентежений вигляд, і, перестрівши мене в шкільному коридорі, схопила за руку:

— Мені треба з тобою поговорити, Дариночко.

Ми домовилися зустрітися після уроків.

Але вона на прийшла.

А за декілька днів Альона залетіла до мене в кабінет, як тайфун. Я її такою ще не бачила. Я навіть і не підозрювала, що вона може бути такою розлюченою.

— Це не діти, це — виродки! — викрикнула вона і грюкнула по столу стосом паперів, що розлетілися навсібіч й попадали на підлогу. Не звертаючи на це уваги, Альона вела далі: — Вони знущаються з мене! Їх треба виполювати, як бур’ян! Виполювати! Видирати з корінням! Ненавиджу!

Це була справжня істерика. Мені вартувало неабияких зусиль всадовити її на стілець і примусити випити склянку води з валер’янкою.

— Вони не просто не слухають мене. Вони зі мною щось роблять… — її зуби цокотіли об вінця склянки. — У мене таке враження, що копирсаються у мене в голові… Я не можу навіть сказати, що це… Бо й сама не збагну. Посидь у мене на уроці.

Альона так і не змогла мені сформулювати, що її так розлютило. І я пішла з нею на наступний урок до 11‑Б.

3

З останньої парти, де я тихо примостилася, було видно майже всіх учнів. На перший погляд, звичайний клас. Вірніше, це була половина класу, всього п’ятнадцять осіб. На іноземну мову клас ділять. Тільки таке враження, що й ці учні розділені на дві частини. На тих, хто сидить від вікна, і на тих, хто біля дверей. Середній ряд був майже порожній, якщо не рахувати мене на останній парті та двох дівчат на першій. Але це пусте. Майже в кожному класі є якісь групи впливу. Сидять тихо, ніяких явних порушень дисципліни. Поозиралися трохи на мене: «Хто це ще приперся?», — і все. Зайшла Олена Геннадіївна. Як завжди, виглядає, як лялечка, на обличчі жодного сліду недавніх хвилювань. Добре тримає себе в руках. Почався урок. У дітей біля вікна вираз обличчя такий відсутній, мовби їх і немає в класі. На сусідній задній парті (що від дверей) два хлопці, не звертаючи на мене уваги, грають у «морський бій». На мене ще раз озирнувся худорлявий хлопець із довгим волоссям і зеленими очима, потім чорнява дівчина із похмурим темним макіяжем та з однією гігантською сережкою у вусі, потім по черзі всі з групи «відсутніх». Мовчки. Олена Геннадіївна, закінчивши розповідати і писати на дошці, поставила декілька питань. Дівчата з першої середньої парти підняли руки (мабуть, відмінниці). Всі інші були пасивні, як амеби. Відмінниці були помічені й радісно, по черзі, відторохкотіли відповіді.

— Well, well! — єхидно обвела очима амеб Олена Геннадіївна і запропонувала невеличку самостійну роботу. Та група, що біля дверей, незадоволено загула. Альона роздала картки із завданням, сіла за вчительський стіл. Діти біля дверей почали шарудіти книжками. Мої сусіди по «Камчатці» продовжували грати у «морський бій», ігноруючи і мене, і завдання. «Відсутні» мовчки, зосереджено якийсь час дивилися на Олену Геннадіївну, потім майже одразу заходилися писати. У мене почала боліти голова, я незадоволено глянула за вікно, де сіре небо розродилося рясним дощем, і подумала про тиск і геомагнітні бурі, які віщував телевізор напередодні. Минуло нудних п’ятнадцять хвилин, поки Альона не почала збирати картки з відповідями, і майже одразу продзеленчав рятівний дзвоник. Загалом не відбулося нічого особливого, пройшов звичайний урок. Тихий і мирний.

Але Альона так не вважала. Вона із зібраними картками підійшла, примостилася поруч і таємниче запитала:

— Ну що? Ти щось помітила?

— Та ні, все нормально…

— А голова болить?

— Болить, — усміхнулась я, — ця погода…

— Яка там погода, — перебила вона, — погода тут ні до чого! Це все вони…

— Хто — вони? — не зрозуміла її натяків.

— Зараз я покажу тобі щось цікаве, — продовжила Альона, перебираючи картки. І заходилася нашвидкуруч їх перевіряти.

— Quod erat demonstrandum[3],— згодом промуркотіла вона. — Я так і думала!

— Що? Що треба було довести? — зацікавилася я.

— Ось дивись, у всіх тих тихих недоумків, що сиділи біля вікна, — жодної помилки!

— Чому ж вони тоді недоумки? Мабуть, розумні діти.

— Та вони ж нічого не вчать! І на уроках не слухають! У них НЕ може бути таких результатів! Вони навіть не списують — я за ними стежу!

— Може, в них якась пам’ять особлива? — я зовсім не розумію, чому Альона така схвильована.

— Це не пам’ять. Я їм навмисне дала завдання, де треба думати і знати весь матеріал! Їм цього не читали минулого року. І вони не займаються додатково. Я перевіряла. Ось мої дівчата, яких я «натаскувала» все літо, — (це, мабуть, ті «відмінниці», здогадалася я), — і ті зробили помилки! І голова в тебе теж болить…

— До чого тут голова?

— Вони до мене залазять у голову і беруть там готові відповіді!

— Як це?

— В мене спочатку починає колоти у скронях, таке специфічне відчуття… — Альона притулила руки до голови і розгублено подивилася на мене, — а потім усе минає, зостається тільки головний біль до самого вечора. Збожеволіти можна! У тебе такого не було?

— Та ні… Це ж фантастика якась. Може, ти собі все надумала?

— Ну, звичайно, як я не подумала! Твоя голова їм не потрібна… — вела далі вона. — Але я їх виведу на чисту воду! Ти ще не знаєш, що вони зробили зі мною на класній годині!

— Не знаю — ти ж не розповідала.

— Я не хотіла нікому розповідати, бо незручно, — Альона трохи почервоніла. — Але слухай. На класну годину ми прийшли з Гюрзою. Вона познайомила мене з класом і пішла. Учні сприйняли мене майже прихильно. Ну, я так думала. Спочатку все було як годиться, я почала розповідати про моральність — мені завуч підкинула обов’язкову тему (навіть сама розписала на аркуші). Не встигла я добратися ще й до середини своєї проповіді, аж раптом… Я навіть не збагнула, що відбулося… Якийсь провал у пам’яті. Прокидаюся я з журналом під вухом замість подушки. Від дзвінка. Клас порожній. Ось так, Дариночко! Я хотіла тобі розповісти, та потім передумала. Раптом Гюрза довідається! Вона ж мене з’їсть за завалену педагогічну роботу! І всі вчителі будуть потішатися…

— Ну нічого собі! Учні в тебе й подаруночок! — всміхнулася я, уявляючи сплячу красуню в порожньому класі.

— Тобі смішно? — закліпала очима Альона. — Вони мене загіпнотизували…

— Та ну… Мабуть, підсипали снодійне в склянку з компотом у їдальні! Ти дивного смаку в їжі не відчувала? — спробувала повернути її до реального, логічно обґрунтованого світу.

— Не знаю, не пам’ятаю, — і собі всміхнулася вона. — Ти гадаєш, тут нема якихось паранормальних явищ?

— Гадаю, немає,— спробувала втішити її.

— Ти мене трохи заспокоїла, — зітхнула з полегшенням Альона, — але ж таки дивно… Головний біль…

— То в мене за твоєю версією його не повинно бути. З моєї голови, як не намагайся, нічого путнього з англійської не витягнеш…

Альона подивилася мені в очі й ледь-ледь усміхнулася:

— Дійсно не витягнеш…

4

За декілька днів Альона прийшла до мене з цілим стосом газет, із загадковим виглядом поклала їх до мене на стіл і сіла поряд. Це були специфічні видання, які я вважала жовтою пресою, що пише всіляку нісенітницю: «Нострадамус», «Нєвєроятноє», «Магія і містика» тощо.

На тій газеті, що була згори, передовиця здоровенними літерами волала:

СКНИЛІВСЬКА ТРАГЕДІЯ РОЗГАДАНА!!!

ГОЛОВНА БИТВА НЕ ЗА ГОРАМИ?

(ПРОБЛЕМА НОВОЇ РАСИ)

ДУЖЕ ДИВНІ ДІТОЧКИ…

— Почитай! — лаконічно запропонувала мені Альона.

— Ну гаразд… А що це?! — я з недовірою перегорнула декілька сторінок.

— Читай, читай, — наполягала вона, нервово погойдуючи ногою, прикрашеною вишуканою туфелькою з тоненьким металевим каблуком-шпилькою. Погляд у неї був твердий та гострий на кшталт її підборів, і я скорилася.

Перша стаття містила фантастичну сповідь матері малолітньої дитини, яка буцімто була винуватицею Скнилівської трагедії, бо, мовляв, це її дитя простягнуло руцю до літака і сказало: «Дай!», — маючи його за іграшку, і літак САМЕ ТОМУ втратив керування. На доказ — фотографія матері й дитини. «Дуже» переконливо! Маячня якась… Друга стаття істерично лякала приходом п’ятої раси, про яку давно попереджали пані Блаватська, Нострадамус і Ко і яка (ця раса) вже почала приховану війну зі світом і таке інше, і нам, представникам старої раси, вже нічого не світить, вірніше, світить, і в найближчий час, — цілковитий гаплик. Третє одкровення на цю ж тему майже ласкаво розповідало про дивних дітей «індиго», які то тут, то там з’являються у світі й жахають батьків своїми паранормальними здібностями — фотографія янголоподібного дитинчати з примальованими ріжками.

— Ну?! — Альона уважно дивилася на мене.

— Що? — я спантеличено глипнула на неї.

— Ти зрозуміла? — у неї було таке обличчя, буцімто вона роздивлялася учня, що по тупості не знає навіть англійської абетки, коли його питають про неправильні дієслова.

— Що зрозуміла? — я знизала плечима. — Що я повинна з ЦЬОГО зрозуміти?!

— Мої учні — це нова раса, яка хоче нас знищити!

— Ага, з Марсу прилетіли! — не витримала я.

— Ти мені не віриш.

— До чого тут ти? Те, що ти мені принесла — це ж жовта преса! Як можна взагалі таке читати? Там у них ціла редакція сидить і вигадує всілякі дурниці, щоб людям не було нудно жити.

— Ти мені не віриш… — приречено повторила Альона.

— Ну, чому не вірю, — мені стало шкода її, тож я почала виправдовуватись. — Ти про дітей індиго?

— Я про нову расу, яка вже сидить у моєму класі! — наполягала вона.

— Не думаю, що це нова раса в твоєму класі. Ось у мене книжка є…— я взяла з полиці тоненьку брошуру, — Лі Керолл, Джен Тоубер, «Діти індиго»…

— Це американці написали? Читала! Що вони петрають — ці американці?! Уті-путі… Які гарненькі дітки, невизнані генії,— Альона презирливо скривилася. — Вони небезпечні, і вони вже тут!!!

— Альоно, заспокойся. До чого тут твій клас?

— Можеш мені не вірити, але я це відчуваю! І ти мене не переконаєш, що це не так!

— Ти вважаєш, що в твоєму класі діти індиго? Та вони ж звичайні діти… Я ж бачила.

— Та що ти бачила! Ти нічого не хочеш бачити! — фиркнула Альона, потім задумливо подивилася мені у вічі й процідила: — Ні-і… вони не звичайні… І це не діти-індиго з американських казочок! Це фіолетові діти! Бо їм усе фі-о-ле-то-во! У них немає душі. Вони безжалісні потвори! І вони мене знищать. Вони всіх нас знищать!

— Альоно, ти що таке верзеш? У тебе невроз. Візьми лікарняний і відпочинь…

— Це в тебе невроз! А я ще сповна розуму! — в серцях кинула вона мені, підхопилася і вибігла з кабінету, грюкнувши дверима.

Наступного дня Альона не прийшла.

Не прийшла і на другий день потому.

5

Альона не з’являлася цілий тиждень не тільки в мене, а й узагалі у школі. Її мобільник не відповідав. І я вирішила розпитати завуча Ірину Іванівну, куди ж вона поділася. Гюрза на моє запитання скривила губи:

— Ваша Олена Геннадіївна — дуже безвідповідальна особа, — словом «ваша» Гюрза натякала, що я, можливо, така ж безвідповідальна, як Альона. — Вона звільнилася. Дивно, що ви цього не знаєте… Поклала на стіл заяву. За власним бажанням. І навіть не прийшла відпрацьовувати два тижні. Вона поставила мене в дуже незручне становище. Дуже! Я маю тепер терміново шукати викладачку англійської. І це на початку учбового року! Яка безвідповідальність! Який егоїзм!

Гюрза ще довго розповідала, нервово посіпуючи носом із бородавкою, про ненадійність нинішньої молоді, яка дбає виключно про себе, і бла-бла-бла на ту ж тему, і так хвилин десять. Але я її вже майже не слухала.

Я чомусь злякалася.

За той психологічний стан, у якому була Альона.

І не даремно.

Бо назавтра школу облетіла страшна звістка. Олена Геннадіївна, Оленочка Геннадіївна, така молода, і така красива, наклала на себе руки. Наковталася якихось пігулок. У це майже неможливо було повірити. Чому вона це зробила?!

Я знала чому. Ну, майже знала. Але нічим не допомогла. Тому що не могла собі уявити, що все так скінчиться. Але я обов’язково все з’ясую.

6

— Дєвочкі, те, що сталося, — це такий жах, — по-старечому затрусила головою Партизанка, відкриваючи великий шкіряний портфель, чия юність минула, мабуть, іще при Хрущові, і витягнула з його бездонної пащі купу шкільних зошитів і пляшечку з корвалолом. — Я просто не можу повірити! У нас у школі такого ще не було. А я тут працюю вже ого-го скільки! Ми всі так любили Олену Геннадіївну! І учні її теж любили. Може, в неї була якась особиста трагедія?

Агрипина Григорівна обвела поглядом кімнату, чекаючи підтримки своїм словам у двох учительок, у яких теж було «вікно» між уроками. Ті слухняно закивали.

Вона похапцем, звичним рухом, накапала собі крапель до склянки і перехилила одним духом. Запах ліків наповнив учительську. Потім вона закрутила пляшечку, витягнула дзеркальце і повернулася до мене:

— Ви питали про одинадцятий бе? — знову уточнила, наводячи свої морквяні губи новою порцією помади. — Ні, нічого особливого в цьому класі я не вбачаю. Зараз усі діти такі розбещені! Їм нічого не потрібно. Що з них буде? Ось до чого ваша демократія доводить. Ніякої управи, ну ні на кого! Хоча… там у них у класі є якісь дивні діти… Кажуть, вони навіть збираються разом після школи. На уроках пасивні й якісь «антиобщественні»: до гуртків не затягнеш, справами класу не цікавляться… Але вчаться добре, майже всі відмінники. Я до них претензій не маю.

Я обійшла майже всіх вчителів, що викладали в 11‑Б, і чула одне й те ж:

— Головний біль? Та від них усіх разом узятих головний біль! Без винятку!

— Ні, ні не пов’язую. Ні, школа тут ні до чого.

Таке враження, що всі змовилися.

Я саме вийшла з кабінету вчителя хімії Івана Петровича, в якого марно намагалася прояснити обставини стосовно 11‑Б. Мені Карбід так і не видав ніякої цікавої інформації, зате вділив цілу купу плакатів про отруйні речовини, що я їх (маються на увазі плакати), начебто, просто мусила розвісити у себе в кабінеті. Я не стала з ним сперечатися й, узявши рулони, в які дбайливо загорнув свої скарби Карбід, у роздумах попрямувала по коридору, сховавшись за своєю сумнівною здобиччю. І, мабуть, тому, що я була геть вся за рулонами, на мене не звернули уваги двоє учнів з 11‑Б, що були вже знайомі мені,— зеленоокий патлатий хлопець та дівчина з чорним, явно фарбованим волоссям і з губами, що мали вигляд, мов їх намастили вугіллям. Вони стояли біля підвіконня і доволі голосно з’ясовували стосунки. Я трохи уповільнила ходу.

— Майє! Я не розумію… Навіщо? Навіщо ти це зробила? — сичав на дівчину підліток, схопивши її за руку.

— Відчепись, Кириле, я нічого тобі не буду пояснювати, — пручалася та.

— Я хочу з тобою поговорити, ми ж домовилися… — не вгамовувався хлопець.

— А я не хочу! Ти все одно нічого не тямиш, відчепись. Ти ніколи нічого не тямиш! — лице у неї розшарілося, і на очах виступили сльози.

— Я не розумію… Навіщо? Давай поговоримо… Ти не втечеш від мене, ми з тобою сьогодні все одно зустрінемося, бо іншого місця у нас немає…— продовжував наполягати він, але відпустив її руку.

— Відчепись, дурню! — кинула дівчина йому в обличчя, стрімко розвернулася та попрямувала геть, пройшовши біля мене і заодно обпікши роздратованим поглядом.

Кирило ковзнув повз мене удавано байдужими очима і з награним спокоєм відвернувся до вікна.

Трохи повагавшись, я підійшла до нього. Вивантажила свої плакати на підвіконня і перевела подих. Він неохоче повернувся.

— Здрастуй, Кириле! — задерла голову. Він зростом, мабуть, на дві голови вищий за мене. Важко в моєму віці здаватися солідною.

— Здрасті,— мляво відповів хлопець.

— Наскільки я знаю, у вас уроки вже скінчилися?

— Скінчилися. То й що?

— Та нічого. Може, допоможеш?

— Гаразд, — трохи повагавшись, сказав він, закинув свій наплічник із книгами за спину, легко згріб усі плакати однією рукою і покірно поплівся слідом за мною.

Я відімкнула свій кабінет ключем, відчинила двері і дала йому дорогу.

— Дякую, Кириле.

— Куди покласти?

— Он туди, на стіл! — скомандувала. Він слухняно вивалив рулони на стіл. Один із них не втримався, покотився і впав.

— Я підійму, — Кирило нахилився, його наплічник трохи зіскочив з плеча, і з нього вивалилася маленька книжечка. Я не стримала цікавості й підняла її з підлоги. Ми підвелися майже одночасно. Кирило крутив у руках клятий рулон, втупившись поглядом у мою знахідку. Мені стало трохи незручно.

— На, тримай — це, здається, твоє,— я майже одразу простягнула Кирилові його книжечку, але встигла помітити на ній дуже дивну назву: «Левітація»[4].— Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Він знизав плечима і обережно прилаштував рулон на столі:

— Ні.

— Ти це читаєш?

— Читаю. Це ж не заборонено? — відповів трохи з викликом, ховаючи книжку в наплічник.

Я зробила помилку, і надія на контакт майже втрачена. Чому я попхала носа до його книжки?

— Кириле, може, ти мені проясниш, що у вас у класі відбувається?

— Нічого особливого.

Я відчула остаточно, що розмова сьогодні не склеїться. Але вела далі:

— Я вважаю, нам треба поговорити.

— Я поспішаю, я вже й так затримався, — він кинув на мене нахабний погляд, і між нами вмить виросла непробивна стіна.

— Гаразд, — зітхнула я, не в змозі пробитися крізь стіну, — тоді чекаю тебе в моєму кабінеті завтра після уроків.

— Це офіційне запрошення? — єхидні очі оглянули мене зверху вниз.

— Так.

— Тобто треба приходити обов’язково? — ще раз уточнив.

— Обов’язково.

— А то що, до директора батьків викличете? — відверто глузував він.

— Можу і викликати.

— Слухаюсь, — відповів Кирило, — обов’язково буду.

Розділ III

1

Бувають ночі, бувають дні, оповиті туманом нереальності, коли межа світу розмита тим самим туманом, і все в’язне у ньому, як у густому киселі. Скільки ж я проспала? Без сновидінь. А може, я їх забула? Дивлюся крізь шибку на вулицю — туман затулив геть усе, і тільки тіні предметів, що там мають бути, темніють невиразними контурами. Проводжу пальцем по підвіконню. Воно фарбоване-перефарбоване, горбате, все у зморшках від часу, під моїми пальцями холодне і справжнє, приводить мене до тями. На газовій плиті засичала кава. Збігла, як завжди. Беру турку, відставляю. І витираю темні кола, що розтеклися заплутаними лабіринтами по білосніжній поверхні плити.

Сьогодні субота, а я прокинулася неприродно рано, як на вихідні. Мабуть, через те, що вчора, потому як мене відпустили, я, прийшовши додому, завалилася в ліжко й одразу ж заснула. Та проспала аж до ранку. Це ж годин 18!

А сьогодні (який кайф…) нікуди не треба йти і можна ні з ким не бачитися. Вкритися ковдрою на диванчику, що на кухні, і пити каву, нікуди не поспішаючи. І думати. І читати. І знову думати. І не впускати до себе цей розмитий світ, що за вікном, а уявляти, що там, за вікном, нічого і нікого немає. І що я одна на весь світ, жеврію цяточкою жовтого електричного світла, тепла і запаху кави.

Я хочу сховатися від зовнішнього світу. Впасти на дно. Зануритися в глей. Прикинутися замуленим камінцем чи темним від часу корчем, що поріс водоростями.

Не підходьте до мене.

Не помічайте.

Забудьте.

Я відгороджуюся від світу, та він уперто лізе в мої думки. А може, й у сни? Щось спалахує з підсвідомості, та не встигнувши набути хоч якихось свідомих рис, заповзає назад. То зелені очі того підлітка — то перелякані очі Альони.

Доведеться трохи все розплутати. Спокійно, без сторонніх…

Не те щоб я зовсім не вірила Альоні. Одразу ж, коли сходила до неї на урок, я проглянула особові справи всіх учнів. Особливо уважно оту групу «відсутніх». Їх у класі було семеро. Майже всі — відмінники. У дивного зеленоокого хлопця звичайна і аж занадто бездоганна характеристика. Та чує моє серце, що саме він — неформальний лідер у їхній групі.

Кирило Хорольський, народився 24 лютого 1992 року. За час навчання виявив себе добросовісним учнем. Відмінник із першого класу. Мислить творчо. Має надзвичайні успіхи в математиці. Неодноразово брав участь в олімпіадах із математики та фізики. Пропусків занять без поважних причин не має. Характеризується як дисциплінований учень. Зі всіма учнями в класі має рівні стосунки і має заслужений авторитет в колективі. У спілкуванні з учнями та вчителями завжди ввічливий і доброзичливий. Має спокійний, врівноважений характер. Порушень дисципліни немає.

Виховується в неповній сім’ї. Мати — Хорольська Антоніна Сергіївна, працює генеральним директором банку «Мрія».

Все. Зачепитися практично ні за що.

Друга особова справа, на яку я звернула увагу, проглядаючи папери, свідчила про цікаву біографію дівчини, що вразила мене своїм велетенським кільцем у вусі й трохи дивним макіяжем.

Майя Верболаз, народилася 21 березня 1993 року. Нашу школу почала відвідувати з п’ятого класу, до цього вчилася за межами України — в Японії. (Нічого собі!) Відмінниця. За вдачею — лідер. Іноді буває занадто активною, нестриманою, але серйозних порушень дисципліни немає.

Батько — Верболаз Іван Григорович, учений-сходознавець, лінгвіст, професор.

Мати — Верболаз Ірина Степанівна.

Обоє працювали при посольстві в Японії.

(Непересічні особи, а дочка навчається в звичайнісінькій школі. Цікаво…)

Вчора я зустрілася з Кирилом. Він прийшов, як і обіцяв, після уроків. Я хотіла ввести його в транс, щоб довідатися, що ж такого вони робили з Альоною. Мабуть, цього не варто було робити.

Спочатку я спробувала його заплутати, відволікти. Розпитала про конфлікт з однокласницею. Про проблеми в школі. Звісно, ніяких особливих відповідей не отримала. Він відверто нудився. Підкинула йому звичайнісінький письмовий тест, потім увімкнула тиху музику для релаксації, вмовила розслабитись, уявити те, уявити се, мені здалося, що вже повністю його контролюю. Я намагалася перевести його на глибший рівень трансу. Але наштовхнулася в Кирилові на такий спротив, на який не чекала. Спробувала переломити його і… втратила свідомість. Гадаю, він чудово зрозумів, що я хотіла зробити… Він мені не довіряв. Боявся? Впевнена, що він має здібності. Але які?

В Альоні я завжди відчувала надмірне нервове збудження. А останнім часом ще й нез’ясовану, зовсім не збагненну для мене тривогу. Я мала її заспокоїти. Зрозуміти її. Витягнути з‑під завалів забобонних страхів… Я думала, вона трохи відпочине, і я з нею поговорю.

А вона…

Невже це тільки через учнів? Може, там ще щось? Але вона ж нічого не розповідала…

Як же ж вона могла так зненацька…

Як?!

Навіщо вона так вчинила зі мною!

Як я не люблю думати про це! Ні, не тільки не люблю. Я не хочу навіть згадувати!

Про… про… смерть…

Я волію закинути сам факт існування цього незбагненного і моторошного явища далеко-далеко, в глибокі підвали підсвідомості, зачинити ляду, забити великими цвяхами і ніколи, ніколи не повертатися назад, і навіть не дивитися в той бік.

Бо вони теж… так колись вчинили. Мої батьки. Поїхали і не повернулися. Обоє. Загинули в автокатастрофі.

Від них на згадку зосталася мені тільки квартира, в якій я зараз і живу. Старе помешкання, з високими стелями, велетенськими дверима та рипучою підлогою. У них усе бракувало часу зробити ремонт…

Минуло майже сім років. А я і тепер відчуваю огиду до тих метушливих днів. Похорон. Поминки. Все було таким фальшивим. І співчуття родичів, які були перш за все зацікавлені в батьківському бізнесі. І вдавана любов батькової сестри, тітки Тамари, що врешті-решт забрала усе добро і мене теж, як доважок до трофею…

А для мене все, що залишилося від батьків, було примарним і немало жодної цінності. Бо їх, справжніх, вже не було зі мною. Назавжди.

Пам’ятаю, як мені хотілося сховатися — а всюди були погляди, цікаві погляди, що обмацували мене з усіх боків із награним співчуттям. Усім було цікаво, що я відчуваю, — вони наче прийшли подивитися виставу, де я грала головну роль нещасної дитини. Чомусь їм хотілося моїх сліз та моїх переживань. Мабуть, щоб підживити своє пісне життя…

А у мене взагалі не було ніяких почуттів. Якась емоційна анестезія: всередині, замість душі,— гучна порожнеча. Це прийшло вже потім — відчуття, що ти стоїш на протязі. А вітер віє космічним холодом, і безодня підступає дедалі ближче. Хоча за безодню брешу — з нею я познайомилася значно раніше. Але після тих подій вона наче постійно була неподалік. Завжди поряд, так би мовити, тлом.

Змучена цими думками, я знову заснула, просто на канапі, на кухні.

2

…Я женуся за ним. За хлопцем. Він трохи вищий і швидший за мене. Та я біжу вихором, аж вітер шумить, бо мені будь-що треба його впіймати. І я майже наздоганяю… Аж раптом він різко зупиняється. І повільно повертається до мене.

Я — від того, що бачу — завмираю.

У хлопця замість обличчя — чорна коров’яча морда, яку прикрашають здоровенні телячі вуха! А очі — людські, зелені. Я відчуваю, як хвиля жаху накочується на мене, і роблю крок назад. Він, мабуть, утішений моєю реакцією, криво всміхається своєю бридкою коров’ячою пикою та робить крок до мене. Торкається руками трохи нижче очей… і там, зовсім не очікувано, з’являється ще одна пара! Від здивування в мене перехоплює подих. А дві неприродні й страшні пари очей роздивляються мене з веселою зухвалістю.

Хлопець зі звірячим писком шкіриться. Я роблю ще крок назад. Він задоволено мугикає, мабуть, радіючи з мого страху. Торкається вух. На кожному з них теж з’являється по ще більш неприродному оку.

Кліп… Кліп… Кліпають чисельні очиська довгими чорними віями. Від страху та огиди мене починає нудити.

Але чорнопикому виродку, напевне, і цього замало! Бо він широко вишкіряється, оголюючи здоровенні рожеві ясна і не менш великі хижі зуби. Пальцями торкається ясен — і там теж з’являється пара очей, що радісно кліпає.

Кліп… Кліп… Очі на рожевих яснах. Огиднішого видовиська важко собі уявити…

Він наближається до мене, я задкую. А він весело дивиться на мене всіма своїми аномальними очима, від яких мені стає, з кожною секундою, все моторошніше… Кліп… Кліп…

Він погрожує мені?

Ні, радше бавиться…

Я прокидаюся, серце калатає в грудях, ніяк не можу заспокоїтись… Що за маячня? Звичайнісінький сон. Заспокойся!

Вони за мною стежать.

Вони мною граються.

Виродки.

Що за дурні думки? Це вже я, як Альона, починаю ненавидіти те, чого не розумію.

3

Ігор належав до «напівмажорів» (батько працював у СБУ якоюсь шишкою, мати — головний лікар психіатричної клініки), але, незважаючи на своє доволі дивне походження, був «своїм у дошку» хлопцем. Здібний, він був найкращим студентом на факультеті. Один із небагатьох, хто ще до закінчення університету вже мав пристойну роботу (мати з батьком прилаштували його в престижну фірму, де в нього була практично приватна практика). І це була майже єдина людина з моїх знайомих, з якою можна було обговорити те, що сталося, і яка не покрутить пальцем біля скроні на мої «одкровення».

І ось, за якимсь не відомим мені збігом обставин, саме ця людина сьогодні вирішила заскочити до мене «на вогник». Чесно кажучи, я була рада його бачити.

Ігор усівся на кухні й зайняв майже половину приміщення. Одягнутий, як завжди, підкреслено демократично: у свій улюблений темно-сірий в’язаний светр із високим коміром. Хоч зараз від нього і тхне дорогими чоловічими парфумами, він мені все одно, як і раніше, нагадує ведмедика Гамі з американського мультику. Наразі він коротко підстригся. Я помічаю, що його волосся кумедно стирчить на маківці темно-каштановою щіточкою, і подумки перейменовую його на ведмедика Гамі, що служить у морській піхоті.

— Сьогодні у нас був корпоратив — річниця заснування центру. Там нудьга неймовірна… Я звідтіля втік. Але з трофеями, — Ігор ставить на стіл пляшку червоного вина і чималий шмат торта, дбайливо запакований у майже цілу коробку, — тому, як то кажуть: немає приводу не випити…

Ігор потирає руки і веде далі:

— Ти не уявляєш, які там точаться балачки. Пристойному психологу словом перемовитися ні з ким. Так я, ноги в руки, і до тебе… Ковтнути свіжого повітря, не замараного індексами Доу-Джонса[5].

— Ну, ти й заливаєш… Я ж просто поряд живу… — кривлюся на його побрехеньки.

Ігор тим часом визволяє торта з коробки.

— Київський… — любовно промовляє до нього і знову повертає голову в мій бік: — Зручна дислокація — це теж один із факторів. Але ж не головних! До речі, де в тебе ніж?

— На, тримай, — подаю йому ножа.

— Головне, з тобою можна поговорити про психологію класичну і не дуже, — продовжує безсоромно заливати Ігор, одночасно розрізаючи торт, що трохи кришиться під ножем, — згадати дідуся Юнга… І взагалі згадати… Наприклад, ти пам’ятаєш, як ми вперше напилися?

— Ага… — я ледь киваю. Ігор тим часом підхоплює двома пальцями фрагмент рожевої трояндочки, що не втримався на шматку торта, і відправляє собі до рота.

— Ото сміху було, — бурмотить, пережовуючи, і схвально киває головою: — До речі, непоганий тортик… Спробуй.

Я заперечливо похитую головою, мовляв, не хочу. Я й справді не люблю «безе».

— Дарма, тортик нічого, — не особливо наполягає Ігор і мрійливо продовжує: — Все це було ніби вчора…

Потім, відкорковуючи пляшку, він трохи мружиться і, поставивши відкриту пляшку на стіл, навмисно кривить кумедну жалісливу пику:

— Усе так сумно…

Його товстеньке обличчя в поєднанні з сумними очима старого сенбернара мало б мене розвеселити. Та наразі мені стає зовсім невесело.

— Ти маєш рацію… Сумно… — згоджуюся і махаю рукою на спробу Ігоря налити мені вина: — Ні, ні, мені не треба!

— Та це ж сухе! — підводить здивовані очі. Ставить пляшку, придивляється до мене і серйознішає.— Ну, розповідай, яке в тебе горе?

— Хочеш попрацювати психоаналітиком?

— Та ні, я без жартів… Я тільки зараз помітив, що ти якась не така. Навіть не посміхнулася ні разу. Що сталося?

Я на хвилину задивляюсь у вікно і, не в змозі сформулювати одразу все, що мене бентежить, ставлю трохи дурнувате питання:

— А ти не відчуваєш, що відбувається щось дивне з навколишнім світом?

— Що відбувається? Економічна криза? — піднімає брови Ігор і, почухуючи свою піхотинську маківку з оптимістичною посмішкою, додає: — Так це якраз звична річ. Нічого дивного…

— Може, й криза, — кривлюся я, — тільки не економічна…

— Ну, ну, пацієнте, я слухаю, — спирається ліктями на стіл та уважно дивиться на мене Ігор.

І з мене починає виходити все, що накопичилося останнім часом. Трохи нелогічними рваними шматками — справжня сповідь невротика-початківця. Я розповідаю йому і про Альону, і про її дивних учнів, і про те, що вона загинула, і про те, як мені від цього паскудно…

Ігор уважно слухає. Коли я замовкаю, секунду мовчить, стуляє губи в трубочку і повільно протягує:

— Що ж… Маємо почуття провини. І зовсім, на мій погляд, не обґрунтоване…

А потім дивиться мені в очі:

— Послухай, Даринко, а ти сама в собі не відчувала чогось незвичного?

— Ні…— тру собі носа, що від спогадів почав підозріло щипати, а потім здивовано витріщаюся на нього: — Це ти до чого?

— Та так, — знизує плечима Ігор.

— Ти що, про це щось знаєш?

— Ну… так мало, що на це можна й не зважати, — туманно веде він далі та знову почухує маківку, — а от мій батько… дещо знає, бо працює в дуже специфічному відділі.

— В якому відділі? — здивовано перепитую. Ігор ніколи не розповідав про свого батька. Тільки відбувався жартами.

— Вивчення наднормальних психічних здібностей, — значуще примруживши очі, відповідає він. — Усі випадки, які не вписуються в наукове обґрунтування, збираються, сортуються, аналізуються. З метою державної безпеки, звісно…

— То ти теж гадаєш, що смерть Альони може бути пов’язана з учнями?

— Все може бути… Та, як правило, в таких випадках розгадки значно прозаїчніші… Кохання, чи там іще щось подібне. Вона ж отруїлася?

— Так, — я схиляю голову і починаю терти шпаринку на столі, марно намагаючись проковтнути огидний клубок у горлі.

Ігор тим часом підіймає келиха, кладе ногу на ногу і, відкинувшись на бильце стільця, відсьорбує вина:

— Не переймайся. Якщо такі учні насправді існують, скоріш за все, про них уже знають де треба. Можеш спати спокійно…

Мені стає холодно. І з’являється знайоме відчуття, що мене з моїм співрозмовником роз’єднує, так би мовити, тоненька плівочка. Я тут, а весь світ, разом з Ігорем, перебуває ніби поруч, але в якомусь іншому вимірі. Моя знайома космічна безодня підійшла ближче, і я відчула її крижаний подих.

4

Розслабитися. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

…Я зовсім маленька. Лежу під деревом. Дивлюся на листя. Яке воно гарне! Майже прозоре під яскравим літнім сонцем. Небо просвічується поміж ним — таке блакитне, лагідне. Сонячні промінчики гріють ніжно-ніжно. Як гарно. Як усе ПРАВИЛЬНО! Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ!…

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?

5

У понеділок, як і домовилися, після уроків до мого кабінету знову прийшов Кирило. Постукав тихенько в двері.

— Добрий день, Дарино Миколаївно! — ніяково вітається.

— Здрастуй, Кириле, сідай, поговоримо, — відповідаю.

Він чемно сідає на запропонований стілець навпроти мого столу, прилаштовує свій наплічник на підлозі поряд. Складає перед собою руки, неначе першокласник.

Мені теж трохи ніяково, що я втратила свідомість в нашу останню зустріч. Але я дивлюся йому в очі. У нього погляд незворушний і відгороджений — такий, за яким, як не намагайся, нічого не можна прочитати. Як у розвідника.

— Що вас цікавить? — спокійно запитує, не зморгнувши оком.

Холодні очі кольору битого зеленого скла. Чорні вії. Мені робиться трохи не по собі від його погляду. Я автоматично складаю руки на грудях і намагаюся бути врівноваженою:

— Як ти знаєш, у вашому класі відбулася певна подія. Розкажи, які в тебе були стосунки з Оленою Геннадіївною.

Він криво посміхається кутиком рота, опускає голову:

— Ніяких особливих стосунків у мене з нею не було. Вона ж недовго в нас працювала…

Його права рука сповзає зі свого місця і починає пальцями відстукувати нечутний ритм. У нього гарні руки: пальці довгі, з квадратними акуратними нігтями.

— Вона тобі подобалася чи викликала неприйняття? — веду далі, уважно слідкуючи за його рухами.

— Я б сказав, що до неї я був нейтральний, — рука повертається на місце, очі підіймаються — і я дійсно бачу погляд, що не віддзеркалює ніяких емоцій.

Відчуваю, що він щось знає… Вчуваю майже фізично запах таємниць, що старанно запнуті завісою удаваної байдужості. Як же ж до них дістатися?

Я нахиляюся до Кирила, довірливо зазираючи в очі:

— Я хочу бути з тобою відвертою. Вона мені на вас жалілася і навіть підозрювала де в чому.

Він знизує плечима і відвертається до вікна. Закрився… Я незадоволено відхиляюся на спинку стільця:

— Як на тебе вплинуло те, що сталося? Тільки не кажи, що ти цю подію сприйняв нейтрально…

Він мовчить і дивиться у вікно порожнім поглядом. Таке враження, що зовсім мене не чує… Вдає, що його тут немає. Мовляв, він просто відсутній…

Ну що ж, помовчимо… Я оглядаю його. Взагалі, красивий хлопець: худорляве трохи смугляве обличчя, прямий, правильної форми ніс. Тільки підборіддя трохи заважке… Мабуть, за інших обставин міг мені навіть сподобатися… Я беру олівця зі стола і задумливо кручу в руках. Він усе мовчить. У мене уривається терпець.

— Гаразд, не хочеш — не відповідай, — згоджуюся, полишаю олівець у спокої, та пробую зазирнути за завісу з другого боку: — А що ти мені можеш розповісти про Майю Верболаз? Як вона ставилася до Олени Геннадіївни?

— Майю? — мляво повертається до мене.

— Так, — спираю голову на руку та ловлю його погляд.

— То може, ви в неї й спитаєте? — презирливо викривляє губи.

— Спитаю, обов’язково, — придивляюся до нього і відчуваю, що він починає нервувати. В очах промайнула ціла низка емоцій: спочатку — страх, потім очі потепліли і якоїсь миті дивилися на мене майже приязно, потім знову стали крижані і відсторонені. Мовчить. Поглядом вивчає мій стіл.

Я веду далі:

— То що ти скажеш?

— Я б вас просив, Дарино Миколаївно, — підводить на мене зухвалі зелені очі та іронічно зводить брову, — не колупатися в цій історії! Воно вам не потрібно. А то й з вами може щось статися…

«Ну і виродок!» — спалахує в мене неконтрольована думка.

— Ти мені що, погрожуєш? — я все більше відчуваю, що втрачаю над собою контроль.

— Не треба так нервувати, ви ж усього не знаєте, — повільно відповідає, складає пальці обох рук до купи, трохи нахиляє голову і продовжує уважно дивитися мені в очі. Яскраві зелені вогники просвічують мене, мов рентгеном, наскрізь. Я відчуваю дивну втому, яка розливається по тілу.

— Я насправді не бажаю вам нічого злого. Ви мені навіть симпатична… Ви така гарна… — тихо шепоче він, не відводячи погляду.

Ну й нахаба! Треба йому відповісти, що зі мною так розмовляти не личить… але я так утомилася і не маю сили на спротив…

— Краще поспіть, — він повільно встає, обходить стіл і легеньким рухом руки нахиляє мою голову до столу, — ось так…

Притуляє прохолодну руку до мого лоба і ласкаво поправляє мені волосся. Все ж таки він рідкісний нахаба… — знову майнула неповоротка думка. Та я чомусь не можу йому опиратися…

— Спіть…

Мене охоплює нездоланна дрімота, очі стуляються. З останніх сил, гарячково, намагаюся прорватися крізь тенета сну: це ж звичайнісінький гіпноз! Я не буду! Я не хочу! Мене не можна так тупо загіпнотизувати!

— Спіть… — повторює Кирило. — Ви й справді зарозумна. Гіпноз. Це ж треба…

Він знову ласкаво проводить рукою по моїй голові:

— Краще спіть, а не думайте…

Я ж уголос нічого не казала! Звідки він знає?

— Спіть… Та не згадуйте про цю розмову…

Ледь відчутний прохолодний дотик на моїй щоці:

— Спіть…

І я поринаю в глибокий сон.

Прокидаюся від дзвінка мобільного. У свідомості ще якісь жовті спалахи, присмак літа зі сну, що зненацька обірвався. Нікого поряд уже немає. Беру слухавку. Це дзвонить Ігор.

— У мене для тебе є дещо цікаве стосовно твоєї Альони. Приїжджай до кафе «Старе місто». Я на тебе чекатиму.

— Гаразд, зараз буду.

Я підводжусь, голова трохи гуде. Накидаю плаща. Дивлюся на годинник: мій робочий день уже давно скінчився.

6

Я під’їхала на метро до станції N — це всього одна зупинка. За декілька хвилин вийшла на ріг вулиці N і побачила там Ігоря, що стояв біля вивіски «Старе місто» та махав мені рукою. Кафе містилося в напівпідвалі, з вулиці було видно тільки арки великих вікон. Ми спустися вниз кам’яними східцями.

Місце внизу досить затишне. На стінах висять гравюри з краєвидами старовинного Києва. Неголосно лунають старі записи з «Океану Ельзи». Тепло і пахне кавою, ваніллю та випічкою. Ігор ґречно допомагає мені зняти плаща та підсовує стільця.

— Замовимо кави? — питає і, не чекаючи відповіді, замовляє в офіціанта, що непомітно підплив, дві кави та тістечка. Офіціант майже миттєво приносить замовлене. Дві мініатюрні білі філіжанки та два таких самих мініатюрних тістечка, прикрашених завиточками з шоколадного крему.

Ігор зі знанням справи розглядає своє тістечко та задоволено киває головою. Я нетерпляче дивлюся на нього:

— Ну, що там у тебе?

— Ось, тримай, — таємниче шепоче Ігор та підсовує мені загальний зошит у коричневій, під зміїну шкіру, твердій палітурці.— Це — щоденник Олени Геннадіївни. Це тобі, щоб ти впевнилася, що твоєї провини тут немає. Вона про тебе майже не згадує.

— Де ти це дістав? — здивовано глипаю на Ігоря.

— Місця треба знати, — задоволено посміхається він.

— Тобі від батька не перепаде на горіхи? Як ти примудрився…

— Завтра поверни, і ніхто нічого не помітить, — відповідає самовдоволено. І за піснею, що лунає, мугикає: «Я би не зміг… Але для тебе, але для тебе… зможу я все…».

— Дякую! Я відксерю і поверну.

Ми ще трохи сидимо, п’ємо каву та їмо. Мені не хочеться розповідати про випадок із Кирилом, тому я відмовчуюсь. Ігор, швидко проковтнувши тістечко, теж мовчить. Тільки дивиться сумними відданими очима.

— Ще раз дякую! — згодом кажу, підводжусь і одягаюся.

— Я тебе проведу! — підхоплюється Ігор.

— Ні, не треба, я сама…

Він проводжає мене поглядом, що виказує розпач. Я це помічаю, але не зупиняюся. Не можу. Мені наразі ніхто не потрібен.

«…Вище неба, чому так високо літаєш… Вище неба… мила моя, як то я без тебе…» — докором лунає мені в спину пісня і залишається внизу на сходах.

Я йду навпростець. Заглиблююся в якісь занедбані двори. Звідкіля вони тут? Які цікаві бувають контрасти у нашому місті… Декілька кроків тому гула цивілізація з гарненькими вітринами і прибраними вулицями. А тут, як у зовсім іншому світі. Оглушлива тиша. Якісь обшарпані будинки. Старий кіоск з дивною вивіскою. На ній червоною масляною фарбою написано від руки: «М’ясо». З букви «с» фарба потекла, і патьоки нагадують краплини крові. Холодний, пронизливий вітер, що раптом здійнявся, жене по вулиці целофанові пакети та інший непотріб. Біля мене пробігає, трохи не збивши з ніг, чорний кіт із подертим вухом. Сутеніє. Біля баку зі сміттям стоїть якийсь бомж. У заношених раритетних кирзових чоботах, в які заправлені такі ж рідкісні штани «галіфе» захисного кольору. Контрастною плямою — спортивна куртка блакитного кольору, на якій красується напис «adidas». На голові — чорна шапочка «менінгітка», з‑під якої стирчить довге сиве волосся. Він якоюсь тичкою колупається у смітті в бачку.

Аж раптом волоцюга дуже швидко розвертається. І я не встигаю оговтатись, як за мить він уже опиняється біля мене. Від нього тхне вогким підвалом, старим ганчір’ям і ще чимось бридким. Він зненацька хапає мою руку:

— Я знаю! Я знаю! Вони вже зовсім близько… Я чую брязкіт зброї…— дихає мені в лице перегаром і дивиться на мене божевільним поглядом вицвілих старечих очей. Його вказівний палець, замотаний в брудну ганчірку, метеляється зовсім поряд із моїм лицем, а розкуйовджене неохайне волосся торкається щоки.

— Я все бачу… Світи змішуються… Я чую… чую… металевий брязкіт… — хрипить старий.

Я відчуваю, як страх виливається десь із району сонячного сплетіння, заповнює живіт та підступає до горла гидкою чорною масною хвилею. На хвилину я клякну, а потім видираюся від нього і щосили тікаю. Біжу між будинками.

— Я правду кажу! — чую ще раз за спиною.

Захекана, вибігаю до станції метрополітену. І наче виборсуюся з зачарованого світу. Вітер стихає. З’являються звуки. Навкруги снують люди. Руки в мене трусяться, я притуляю до себе щоденник Альони і спускаюсь у метро. Серед натовпу людей мені робиться трохи спокійніше.

Божевільний волоцюга, чого він до мене причепився? Мабуть, несповна розуму старий.

Який химерний і викривлений світ сьогодні…

А хто… близько?

Мій погляд падає на рекламний щит, на якому зображено велетенське око: «Погано бачите? — запитує напис. — Клініка «Новий зір» до ваших послуг»…

Я на мить зупиняюсь і глибоко вдихаю. Треба нарешті заспокоїтися… Та це не допомагає, я продовжую чути, як у грудях глухо стукотить збуджене серце.

Розділ IV

1

З матір’ю Кирила, Антоніною Сергіївною Хорольською, ми домовилися зустрітися не в школі. Для відвертої розмови не пасувала казенна атмосфера. Вона радо погодилася і призначила зустріч у тихому кафе біля своєї роботи, майже в центрі міста.

Хорольська виявилася жінкою років за сорок, з проникливими карими очима і губами стиснутими у рішучу лінію. Вона тоненька, висока, без зайвого макіяжу, і дуже стильно виглядає: одягнута в дорогий класичний сірий костюм, з прикрас — тільки нитка білих перлів. Така собі ділова жінка. Вона зовсім не схожа на свого сина.

— Добрий день, Дарино Миколаївно, дуже рада знайомству, — простягає мені вузьку долоню для привітання та із завченою банківською усмішкою доволі міцно потискає руку. — Це так добре, що ви знаходите час для дітей і поза школою.

Ми сідаємо за столик у віддаленому кутку кафе.

Антоніна Сергіївна каже, що вона пригощає, і замовляє каву:

— Мені як завжди… — посміхається офіціанту, озирається на мене, й кидає йому навздогін: — А дівчині принесіть, будь ласка, цукру…

Треба розпочинати розмову, та я вагаюся… З чого ж почати? Вона з привітністю менеджера приходить мені на допомогу:

— То як справи у мого сина? — чемно запитує.

— Навіть не знаю, як вам це сказати, — я зітхаю та трохи невпевнено починаю: — Може, те, що я скажу, вам видасться не зовсім традиційним… Ви не помічали у своєму синові чогось незвичного?

— З ним усе гаразд? — одразу напружується Хорольська і, зазираючи в очі, пошепки запитує: — Це не наркотики?

— Ні, ні…Справа не в наркотиках, — махаю головою, — не хвилюйтеся!

— Щось не так із навчанням? — знову прицілюється очима Антоніна Сергіївна.

— В цьому сенсі теж можете бути спокійною, — якомога привітніше усміхаюся, — мої питання стосуються виключно його психологічного стану. Так би мовити, його внутрішнього світу… Щось таке дивне в його поведінці не впадало вам у вічі? Нічого не помічали?

Вона замислюється. А я думаю про себе, що якось не так розпочала розмову. І хапаюся за гарячу чашку кави, яку саме принесли, як за рятівний круг. Ох і тяжко сказати, що треба, і не рознервувати людину…

— Помічала, звісно, — Хорольська знизує плечима, — та я гадаю, що це підлітковий період… Вони всі в цьому віці змінюються. Ну, став трохи відсторонений, якийсь весь у собі… Нещодавно купила йому новий комп’ютер. Думала, його це трохи підбадьорить. Але не побачила, щоб він сильно ним переймався. Та, власне, Кирило завжди був трохи замкнений та тихий… Я з ним проблем особливих не мала. Вчився добре… А чому ви про це питаєте? Що з ним зараз не так? Щось трапилося?

— Та нічого, заспокойтеся. Нічого поганого, — я, не встигши зробити ковток, ставлю чашку на стіл. — У нього є друзі?

— Ну, є…— невпевнено хитає головою вона, — мабуть, є… Я, власне, не дуже в цьому обізнана. Працюю багато… Я запалю, ви не заперечуєте?

Я згідливо киваю. Хорольська витягає з маленької стильної світло-сірої шкіряної сумочки пачку тоненьких цигарок, дістає одну, чиркає запальничкою і затягується. Я знову піднімаю чашку і нарешті роблю ковток. І мимоволі кривлюся — кава виявляється гіркою на смак. Я зовсім забула, що мені було потрібно додати цукор, який завбачливо поставили просто переді мною…

Тим часом Хорольська, одним пальчиком стильно струсивши попіл до попільнички і скосивши на мене підозрілий погляд, із гідністю каже:

— Мій син завжди любив самотність. У дитинстві багато читав… А з друзів я особисто знаю тільки Майю. Останнім часом вони дуже зблизилися… Вона іноді заходить до нас. А нещодавно, коли вона хворіла, — Антоніна Сергіївна знову затягується, — так ось… він дуже хвилювався. Я бачила. Хоч мені він мало чого розповідає… Все ж таки хлопець. Але я помічаю, коли в нього… якісь негаразди.

— Майя? Майя Верболаз? — я здивовано кліпаю і підсуваю до себе цукор.

— Так, — киває Хорольська.

— Кава для мене трохи гіркувата, — незграбно всміхаюся, додаю цукор і, повільно розмішуючи, намагаюсь не торохтіти ложечкою.

— Тут варять справжню каву, — посміхається у відповідь Хорольська, — до неї зазвичай не дають цукор, щоб не зіпсувати смак…

— Розкажіть мені про Майю, — продовжую я, — як би ви її охарактеризували?

— Як на мене, дуже позитивна дівчина, — Хорольська гасить цигарку, невимушено піднімає чашку і з претензією на відвертість ледь нахиляє до мене обличчя:

— Розумієте, я знаю її батьків уже багато років. Ми з Іринкою, її матір’ю, навчалися разом в університеті й були дуже, дуже близькими подругами… Потім вона вийшла заміж за цього… професора Верболаза, і так не зробивши кар’єри, поїхала з ним по світу.

Хорольська трохи кривиться, відпивши кави, не зрозуміло: чи то на гіркий смак, чи то засуджуючи легковажну поведінку подруги. Ставить чашку на стіл і веде далі:

— Я була справді дуже рада, коли вони повернулися. Знаєте, як то кажуть: «Краще одяг новий, а товариш старий»… Взагалі я не дуже швидко сходжусь з людьми. Та й справжніх друзів відшукати не так просто… А з Іринкою ми ніколи не переривали зв’язку, завжди листувалися. Так от, я їм порекомендувала школу, де вчиться мій син… Сподівалася, що дівчинці буде простіше адаптуватися до життя тут, якщо вона дружитиме з Кирилом і вони разом готуватимуть уроки… Тим паче, що і за районом школа їм підходить. Я рада, що не помилилася і наші діти дружать… Я до Майї ставлюся, як до власної дочки…

Загадки потроху зникають… Ось чому Майя опинилася в нашій школі. Я придивляюся до Хорольської. Самотня жінка. Батьки, скоріше за все, живуть далеко. Всього у житті досягнула сама. Відчуває потребу у близьких родинних стосунках. Може, хотіла велику сім’ю, та не склалося…

Я трохи мовчу.

Вона дивиться на мене з німим запитанням в очах. І я, схопивши побільше повітря, як перед пірнанням на глибину, наважуюся:

— Те, що я вам скажу, сприйміть, будь ласка, серйозно. Річ у тім, що у вашого сина надзвичайні гіпнотичні здібності. Я це знаю. Сама бачила, і як фахівець…

— Які-які здібності? Щось я не збагну… — Хорольська здивовано глипає в мій бік, трохи нервово допиває каву, а потім несподівано пропонує:

— Може, замовимо коньяку? Ви не заперечуєте? Бо я якась напружена…

Коньяку? Я потираю рукою лоба. А що… Мабуть, вона має рацію. Я нерішуче всміхаюсь у відповідь та белькочу:

— Так… Так… Це було б дуже доречно…

Коньяк зробив своє діло, я роблюся сміливішою і повторюю:

— Розумієте, у вашого сина є надзвичайні гіпнотичні здібності…

Хорольська знову запалює цигарку, всівшись зручніше, кладе ногу на ногу і, нахилившись до мене, трохи хриплувато запитує:

— Це що, як у Мессинга[6]? Ви впевнені?

— Впевнена! Він мене проти моєї волі ввів у транс, і я заснула. Гіпноз не така вже й проста річ… Зазвичай гіпнотизеру потрібна згода реципієнта.

— Того, кого гіпнотизують? — піднімає брову Хорольська.

— Так, — киваю я, — і те, що він володіє такою технікою в такому віці… Не навчаючись… Це просто фантастика. Може, він іще щось уміє? Ви нічого дивного за ним не помічали?

Хорольська затягується і задивляється на нігті вільної руки. Якийсь час ми мовчимо.

— Дещо дивне було… — разом із димом видихає вона, — та я не знаю, як це охарактеризувати. Зараз я й сама в це не дуже вірю… Взагалі не люблю нелогічних речей…

— Ви розповісте?

— Ну, якщо ви наполягаєте… — стримано стискає губи та зітхає, немов почуваючи незручність.

Я підбадьорливо киваю.

Хорольська присувається ближче і тихим, трохи грудним голосом починає:

— Пам’ятаю, якось у дитинстві він зникав….

— Як зникав? Кудись тікав?

— Та ні, не тікав, — кутиками рота всміхається вона, — а саме зникав. Вперше це трапилося в гостях. Йому було років п’ять. Пішов до ванної мити руки. Я чекаю, а він усе не виходить. Зазирнула до ванної — його нема. Думали, десь заховався. Діти часто так граються. Обшукали всі закутки, — Хорольська емоційно змахує рукою і не помічає, що попіл із цигарки сиплеться на стіл. — Спочатку в ванній, потім і всю квартиру. Хоч ніхто не бачив, щоб він із ванни виходив, та шукали всюди. Зник, наче під землю запався. Я тоді так рознервувалася! Десь за півгодини знову до ванної зазирнули. Стоїть моя дитина біля крану, руці тримає під струменем води та зачаровано на неї дивиться (він узагалі дуже любив дивитися, як тече вода, міг і годину розглядати). Питаю: «Де ти був?». Каже, що нікуди не виходив. Я на нього нагримала, що, мовляв, він бреше. Ні, каже, нікуди не ходив, не ховався, весь час був тут. Розплакався, на цьому і скінчилося…

Хорольська спирається на лікоть, знову зітхає і, здається, зовсім не зважає на те, що палила. Дим тоненьким серпантином стікає з її забутої цигарки до стелі.

— Я вже трохи призабула той випадок, але за півроку стався ще один, і ще фантастичніший, — Антоніна Сергіївна робить великі очі та прихиляється ближче: — Була зима, сніжно на вулиці. Вийшли ми з ним вигуляти Альму, собачку-пекінеса. Вже стемніло, далеко не відходили, лишились у дворі. Кирилко був поруч. І тільки-но я відпустила його руку, щоб спустити собаку з повідця, повертаюся — а дитини вже немає.

Очі у Хорольської робляться ще більші, і я бачу, як збуджено розширюються її темні зіниці.

— Уявляєте? Двір порожній… Жодної живої душі. Тільки я, та собачка бігає. Я аж уся похолола. Немає! Ніде! Думаю, як же він так швидко втік? По слідам, може, знайду. Озирнулася — ніяких слідів на снігу, тільки наші власні, коли ми прийшли. Мене охопила справжня паніка. Гукаю його — тиша. Минуло хвилин зо п’ять…

Хорольська згадує про цигарку, яка вже зотліла, гасить її в попільничці, витягує ще одну, знову запалює, затягується і продовжує:

— Гукаю знову. Раптом чую: «Мамо, що з тобою? Я тут!» Стоїть, ніби нічого не сталося. Кажу: «Де ти був?». «Тут був!» — відповідає. Що тут скажеш?

Антоніна Сергіївна замовкає і деякий час мовчки палить, задумливо вдивляючись у дим, що зміїться від її цигарки. Потім, струсивши попіл, повертається до мене:

— Я намагалася про це не думати. Втішала себе, що такі нервові галюцинації трапляються від перенапруження. Я в той час багато працювала. Він із нянькою сидів, а я додому дзвонила кожні півгодини. Контролювала, чи на місці. Боялася його втратити… Може, насправді мені це все ввижалося?

Вона знову нервово затягується:

— Я про це зазвичай нікому не розповідаю, хіба що найближчим подругам… Бо це виглядає… ну, ви розумієте… не зовсім логічно. Я не звикла до такого… Це якось моторошно… То що ви про це думаєте? В мене був нервовий розлад?

— Я не знаю… Не думаю, що у вас був розлад… — кажу я і розумію, що вона значно більше за мене боїться стикнутися в своєму житті з невідомим. Боїться панічно, до нестями… Але разом із тим, ці таємниці збуджують її. Та вона б воліла, як і більшість нормальних людей, щоб чудеса відбувалися деінде, тільки не з нею особисто…

Хорольська глибоко зітхає, гасить недопалену цигарку. І немов оговтавшись, зовсім іншим голосом запитує:

— А можна зробити так, щоб у мого сина це все минулося?

— Що минулося? — не одразу розумію я.

— Ну, його гіпнотичні здібності, як ви кажете. Щоб він став звичайною людиною? — вона відкриває сумочку, витягає звідти пудреницю з люстерком та помаду. І, преспокійно роздивляючись себе у дзеркальце, веде далі:

— Може, там, пігулки якісь пропити, — проводить помадою по губах і повертається до мене, — щоб це минулося? Йому в інституті ще навчатися… Розумієте, я про такі речі не хочу навіть думати. Про всіляку чортівню… Це заважає… В мене й так доволі різних проблем, пов’язаних з роботою…

— Я гадаю, не треба ніяких пігулок… Це ж не відхилення…

Хорольська, закінчивши роздивлятися себе, закриває пудреницю і, ховаючи її разом із помадою в сумочку, задумливо продовжує:

— Може, його до лікаря відвести…

— Та він же нормальний хлопець… Навіщо його лікувати?

— Аякже, нормальний… — з деяким роздратуванням глипає в мій бік, — самі ж розказували… А що, як йому це в майбутньому зашкодить?

— Не хвилюйтеся, — сумно всміхаюся, — ця розмова залишиться між нами…

— Маю надію… — Хорольська дивиться на годинника, піднімає на мене тверезі гострі очі та посміхається завченою посмішкою: — О, мені вже час… Вибачте. Було дуже приємно з вами поспілкуватися.

Я відчуваю легку досаду від того, що не змогла втримати з нею контакту, й повільно піднімаюся зі стільця. Якомога ввічливіше посміхаюсь у відповідь:

— Я теж дякую за те, що ви прийшли поговорити зі мною. І… У мене до вас буде одне прохання…

— Яке? — граційно підводиться Хорольська і вішає сумочку на плече.

— Не розказуйте нічого Кирилові, щоб не травмувати його. Гаразд?

— Звичайно, — з гідністю хитає головою у відповідь Антоніна Сергіївна і, підібгавши губи, йде.

2

Зі щоденника Альони

07.09.20… р. Понеділок.

Нарешті! Нарешті це сталося! Я познайомилася з ним на дні народження у подруги. Коли я прийшла до ресторану, вся компанія була уже в зборі. Я вдягла свою жовту «убойну» сукню з вирізом на спині й була просто незрівнянною. Коли я з’явилася на порозі, у чоловічої половини ледь не стався інфаркт від захвату, а у жіночої — від ревнощів. Дами хутенько своїх бойфрендів за руки похапали, щоб ті не втекли.

І тут я побачила його. Він сидів у кутку і не зводив з мене очей. А очі у нього — Боже мій, які очі! Сині-сині, немов аквамарини. Я, певна річ, вдала, що він мене анітрохи не цікавить. Він сам згодом запросив мене на повільний танок. А потім не відходив від мене весь вечір. У нього таке гарне і незвичне ім’я — Арсеній. Це від грецького «арсеніус» — мужній. Додому відвіз мене на своїй машині. Шикарне спортивне авто — насиченого червоного кольору. Домовилися, що він мені подзвонить завтра…

Якби я знала, чим закінчиться цей день, то не переймалася б так тим, що мене цього року поставили класним керівником 11‑Б. Там же не діти, а поторочі — одне дивніше за іншого. Від них усі відкараскалися, і ось маєш… я крайня. Ця стара зміюка Гюрза таки вивела мене з рівноваги. Знайшла дурепу молоду, щоб усі дірки затикати! Це вона мені помстилася. За те, що я минулого року не залишилася на їхню дебільну практику, а поїхала на море до Італії. Вони там усі, ці старі кошівки, від заздрості ледве свої вставні щелепи не проковтнули!

10.09.20… р. Четвер.

Ця школа мене скоро зовсім дістане! Ці діти — справжні виродки. Відстрілювати таких треба! Вони мене на класній годині приспали своїми новими НЛП[7]-технологіями! Особисто б я книжки про гіпноз заборонила продавати до 18 років, а може, й до 21.

Взагалі вони дивні, ворожі. Я відчуваю, як від них іде негативна енергія. Особливо мене дратує Майя Верболаз. Розмальована під «готику», як із фільму «Сімейка Адамсів». Втупиться своїми чорними очиськами, таке враження, що уявляє собі, як я сиджу на електричному стільці, а вона повільно підвищує напругу. При цьому кривить чорного рота в садистській посмішці. А від її кільця у вусі мене просто тіпає. Дивно, що вона має пристойних батьків. Батько в неї якийсь професор. Я його бачила. За що вона мене ненавидить? Мені здається, що це вона мене приспала на класній годині. Чи зорганізувала всіх на це. Хоча, врешті-решт, хіба це не одне й те саме? Вона могла б. Бо півкласу до неї в рот заглядає.

І про приємне: сьогодні нарешті подзвонив Арсеній. Вибачався, що раніше не зміг. Дуже, дуже хоче мене побачити. Я сказала, що вільною буду тільки на вихідні — хай помучиться!

Хоча мені дуже хочеться його побачити якнайшвидше.

12.09.20… р. Субота.

Сьогодні у мене було перше побачення з Арсенієм. Він приїхав по мене з гламурним букетом орхідей. Як він довідався, що я люблю орхідеї? Потім — повіз мене до ресторану «АН…». Там ми вишукано повечеряли. Зі свічками, срібними столовими приборами та чарівними французькими винами. Вміє він справити враження! Я просто в захваті! А ще потім ми гуляли нічним містом. Це була чарівна ніч! Як у казці! В Арсенія чудове почуття гумору: він смішив мене цілий вечір, розповідаючи різні прикольні історії. Виявилося, що у нас багато спільного: ми слухаємо однакову музику, дивимося ті ж фільми, і смак у нього такий самий, як і у мене. До речі, я звернула увагу на те, що він, на відміну від багатьох хлопців, дуже стильно одягається. Я б не сказала, що в нього якісь надзвичайні речі, але йому все дуже пасує. Він світиться, як то кажуть, природною харизмою.

А ще він чуйний та щедрий. Може, я такого, як він, завжди чекала?

Здається, я починаю закохуватися.

14.09.20… р. Понеділок.

Це не діти, а жах. Я їх боюся. Сама від себе не чекала, що боятимуся дітей. Мені здається, що вони не тільки забирають інформацію у мене з голови. Щось відбувається значно страшніше. В мене після них такий тужний настрій — хочеться повіситись. І ще почали снитися кошмари. Може, це порча?

Сьогодні, не знаю, як назвати, був сон (чи не сон). Прокидаюся вночі, хочу ввімкнути світло — воно не вмикається. Раптом відчуваю, що я досі перебуваю уві сні. Кімната моя така ж, як і насправді: один в один! Підходжу до вікна — на небі місяць повний. Відчуваю все, як в реальності,— фіранка на дотик трохи холоднувата, бо кватирка відчинена, пеларгонія, що в мене на вікні цвіте, смердить задушливо. Хочу зачинити кватирку, аж раптом в неї залітає щось чорне, наче кажан. Б’є крилами, кидається на мене і пищить так, що вуха закладає. Думаю, треба прокинутись! Прокинутись! Нарешті прокидаюся. Хочу ввімкнути світло — не вмикається. Аж раптом відчуваю, біля мого ліжка ЩОСЬ стоїть. Це ЩОСЬ якесь таке, що й не описати. Згусток чорної матерії. Я відчуваю, що в ньому немає життя в людському розумінні слова. Але між тим воно живе і дуже розумне, але немов механічне. Навіть присмак металу від його присутності на губах. І такий запах, як від нового гумового колеса. ЩОСЬ до мене звертається, хоче, щоб я пішла з ним. Мене від цього такий жах охопив, як ніколи в житті! І я ж знаю, що не сплю! Я заплющила очі, й від страху навіть молитви згадала. Почала молитися (дай Бог бабці здоров’я, що навчила!) і… знову прокидаюся. На цей раз світло ввімкнулося! Так я з тим світлом до ранку і проспала!

16.09.20… р. Середа.

Сьогодні ми з Арсенієм ходили на виставку сучасного японського мистецтва. Виявляється, він непогано знається на сучасному мистецтві. Стільки мені всього розповів! Взагалі Арсеній такий розумник! Дивно, звідкіля у нього стільки знань? Спитала, де він навчався, але він перевів тему на інше. Може, десь за кордоном? Бо він вільно володіє англійською мовою. Мабуть, не каже, щоб я не комплексувала з цього приводу. Японське мистецтво трохи специфічне, але гармонія неймовірна! У нас з Арсенієм знайшлась і спільна мрія — він, як і я, давно хоче відвідати Японію. Навіть натякнув, що залюбки поїхав би саме зі мною.

Після виставки ми обідали в «…ті» — справжня вишукана японська кухня. Після вечері, коли ми їхали містом, я все-таки не витримала і розповіла Арсенію про свої нічні жахи та про учнів, що у мене в класі. Я виклала йому всі свої підозри, і він, на відміну від Дарини, не говорив мені, що це все я собі уявила, а дуже уважно мене слухав. Потім сказав, що не відпустить мене спати додому, відвезе до себе. І що поряд із ним у мене не буде ніяких жахів.

Квартира у нього — я просто!!!!! Як то кажуть, кльова! Величезні кімнати, суперсучасні меблі, все вбудоване і хромоване. Все зроблене на мій смак. Я навіть краще б і не вигадала. Як же ж у нас багато спільного!

На ранок я прокинулася першою. І замилувалася Арсенієм. У нього таке спокійне та гармонійне обличчя. Він спав, неначе молодий бог із золотим волоссям. Від мого погляду прокинувся та глянув на мене ясним поглядом, сповненим почуттів.

Я не пожалкувала, що лишилася у нього.

21.09.20… р. Понеділок.

Сьогодні Арсеній чомусь був трохи роздратований та похмурий. Каже, в нього проблеми по роботі.

Я вирішила заночувати вдома. Арсеній наполягав, щоб я лишилась у нього. Та я подумала, що минуло занадто мало часу для того, щоб ми так швидко зближалися. Це для стосунків шкідливо. Вдома мені знову снилися жахи. Це все мої «улюблені» учні — я майже впевнена. Вони на мене це все навіюють. Хочуть здихатися мене. Я їх ненавиджу.

Ввечері я пожалілася Арсенію. Він попросив мене переїхати до нього.

Ще. Дивна пригода. Я сьогодні помітила, що за мною йшов якийсь не знайомий мені молодий хлопець — куди я, туди й він. Слідкує? Такого ще не було!

Чи в мене манія переслідування?

22.09.20… р. Вівторок.

Я ночувала в Арсенія і знайшла у нього посвідчення працівника СБУ. Він був дуже роздратований, що я попхала носа не в свою справу. Просив, щоб я нікому про це не розповідала. Я спитала, чи його праця не зв’язана з дивними дітьми. Він загадково замовчав і сказав, що все це — державна таємниця. Я в шоці! Потім він усе ж розказав, що по всіх школах зараз багато дивних дітей, і вони їх усіх беруть на облік, і щоб я не хвилювалася — нічого страшного з ними не буде. А я й не хвилювалася. Якби і пересаджали всіх, то була б невелика втрата. Менше всілякої наволочі буде в школі.

Отже що? Я, виявилося, мала рацію. А Дарина не вірила, коли я їй принесла газети на доказ.

27.09.20… р. Неділя.

Мене починає турбувати неврівноважений характер Арсенія. У нього бувають напади неконтрольованого гніву. І я в такі моменти його просто боюся. Сьогодні він таке витворив! Запустив у шибку склянку з водою. Шибка, звісно, луснула…

І це — на моє невинне запитання! Йому не сподобалось, що я поцікавилася, де він бере гроші. Я в ступорі від його вчинку…

Зміни настрою просто вражають, за хвилину він уже про все забув та кинувся мене цілувати. Каже, що цінує мене понад усе. І зробить для мене все, що я захочу. Сказав, що коли мені захочеться, то він кине роботу і ми будемо мандрувати світом кілька років.

Мабуть, усі його психи — то нервова робота. Щось у нього там не ладиться.

Арсен замовив по телефону нове скло. Його поставили, поки ми ходили на прогулянку.

Хоча, дійсно, звідкіля ж гроші? У нього взагалі багато таємниць. Він ніколи не згадує про батьків, у нього немає друзів. Чи, може, він просто не показує їх мені? Чи мене їм? І потім: він, іще на першому побаченні, просив про нього нікому не розповідати. Я тоді на це не звернула уваги, але тепер… Це мене наводить на роздуми.

І ще… За мною знову слідкували, цього разу два молодики. Чи, може, й справді у мене манія переслідування?

30.09.20… р. Четвер.

Мабуть, я занадто багато собі надумала про Арсенія. Він нормальна людина. Це все його нервова робота.

І ще… Сьогодні Арсеній вперше сказав мені, що кохає мене. (Yes!) І здається, що він каже правду.

Арсеній попросив мене звільнитися з роботи. Бо турбується за мене. Він не хоче, щоб мої учні морочили мені голову. Він здатен сам утримувати мене. І ще — поки я з ним, мені більше ніколи не треба буде ні про що думати. Я почуваю, що так воно і буде. Мені хочеться, щоб про мене дбали. Я подумала… І звільнилася. Поклала, як то кажуть, на школу… Невелика втрата!

2.10.20… р. Субота.

Сьогодні ми з Арсенієм ходили до туристичного бюро, вибирати тур по Японії. Запланували поїздку на початок листопада. І ще він купив мені каблучку. Але… не просив мене одружитися з ним. Мабуть, хотів… але злякався. Мені здається, він боїться втратити свою незалежність. Я трішки рознервувалася, а потім вирішила, що трохи поночую дома. Треба дати йому час.

3

Щоденник Альони мені майже нічого не прояснює, натомість ставить купу нових запитань. Хто такий цей таємничий Арсеній? Хто за нею стежив? І головне запитання — від чого вона наклала на себе руки? В щоденнику ні слова про те, що їй набридло життя. Вона була закохана, щаслива. До того ж самогубці не будують планів на майбутнє…

Отже, її вбили? Хто? Діти?

На сьогодні я призначила зустріч Майї Верболаз. Але вона не з’явилась у школі взагалі. Тому вирішую передзвонити її батькам. Слухавку бере батько:

— Професор Верболаз слухає!

— Доброго дня, Іване Григоровичу, — чемно вітаюся, трохи здивована таким офіційним «алло», що одразу поставило мене на щабель нижче, і теж пробую бути якомога офіційнішою: — Це вас зі школи турбують. Вашої дочки не було сьогодні на заняттях. Ви б не могли пояснити причину?

— Вибачте, з ким я розмовляю? — холодно уточнює батько Майї.

— З Дариною Миколаївною, шкільним психологом, — не менш холодно відповідаю. В слухавці пауза, професор кашляє, а потім хриплим голосом перепитує:

— Кх-х. Зі шкільним психологом? Вибачте, як ви кажете ваше прізвище?

— Рудь Дарина Миколаївна.

— Так, так… Кх-х, — знову кашляє Іван Григорович, трохи мовчить і, наче добираючи слова, веде далі,— Майя хворіє… На застуду.

— А коли Майя повернеться до навчання?

— Кх-х. Маємо надію, що з понеділка.

— Дякую… До побачення.

4

Приходжу додому після школи. Коли я біля дверей копирсаюся в сумочці, шукаючи ключі, сходами підіймається сусідка з третього поверху — огрядна пенсіонерка в старомодному синьому пальті й стоптаних черевиках. Вона човгає, ледве переставляючи ноги. В руках тримає пакетик з кількою, з якого цебенить тоненька цівочка розсолу. Біля неї біжить гладкий сірий кіт, задерши до гори хвоста. Вона щось ласкаво бурмоче до нього. Потім помічає мене:

— Добрий день, Дариночко!

— Здрастуйте, — відповідаю і нарешті встромляю ключ до замка.

Вона дивиться на мене, і я бачу по вдоволеному і трошки хижому виразу обличчя, що вона має намір як слід зі мною попліткувати: поговорити про своє нещасне життя, і про те, які гарні були у мене батьки, і які зараз недобрі люди навкруги. Я кажу подумки: йди додому — в тебе кіт голодний, немає, немає в мене на тебе сили. Але стара не слухається моїх думок і вже зупиняється… Раптом я помічаю, що над її головою колишеться чорна тінь, схожа на безформну пляму, і повільно простягає до мене щупальця. Я кліпаю очима — тінь щезає. Примарилося… Мабуть, від різниці освітлення між вулицею і під’їздом…

— До побачення, — кажу сусідці якомога чемніше і, поки вона розтуляє рота, швиденько забігаю до себе й зачиняю двері.

У квартирі пахне старими меблями, пилюкою та запустінням. Замикаю двері зсередини. Сьогодні, як ніколи, гучно лунають мої кроки коридором. Порожньо.

На мене навалюється втома. Я зараз нічого не можу, я зараз нічого не варта… Світ пручається і не підкоряється моїй волі. Він ніби гумовий, скільки його не гамсель — через секунду такий, як був.

Нічого не змінити.

Нічого не дізнатись.

Скидаю плаща та черевики. Заходжу до вітальні. Проводжу пальцем по пилу на піаніно: чорний слід зміїться під моєю рукою. Падаю на диван і дивлюся на стелю — вона потріскана, з залишками ліпки по краю. На мене навалюється така туга… Щось неправильно в моєму житті… Щось не так у цьому світі…

І нема спасіння…

Нема виходу…

Я в лабіринті безглуздих дій…

Знайомий світ тріщить по швах, але в його дірках не видно світла…

Незрозуміло. Боляче. Дивно. Дивні діти… Дивна я. Бо, мабуть, більше нікому в школі нема до них діла. Всі немов сплять і не помічають нічого. П’ють заспокійливе слонячими дозами.

Я працюю серед сновид…

А в світі щось відбувається. Я це не тільки розумію — я це відчуваю. Відчуваю ці зміни, що насуваються із залізобетонною невідворотністю. Вони лякають мене, дратують, розколюють ізсередини…

Одна частина свідомості зазирає мені в очі знайомою безоднею і шепоче: поринь, поринь у мій морок, в мою космічну велич, у мій світ без правил і затишку… І щось ворушиться в душі, ніби спогад, і від цього така печаль… А друга волає від страху перед холодним, невідомим, страшним новим світом, перед тією безоднею, що заманює, перед первісним жахом смерті, що сковує волю, бо я ж пропаду, тільки…

Тільки що?

Не знаю!

Не хочу знати!

Поверніть мені все назад!

Поверніть!

Я схлипую, розтираю сльози по обличчю, мене охоплює така лють! На себе, на ситуацію, в якій я опинилася, на весь цей божевільний світ! Я беру книжку, що лежить поруч, і злісно жбурляю її на середину кімнати. Книжка летить. А потім… Не падає одразу, як їй належить, а зависає на декілька секунд у повітрі…

Від несподіванки я сідаю на диван і втуплююся поглядом в книжку, що нарешті впала і, безпорадно розкинувши сторінки, лежить на підлозі.

…Боже, я хвора! В мене починаються видіння. Бо цього не може бути! Ці думки підхоплюють мене з дивану, я біжу на кухню, ватяними руками шукаю якогось заспокійливого. Нарешті знайшла: «Барбовал». Годиться. Випиваю цілу чайну ложку і запиваю водою з‑під крану. Цією ж водою хлюпаю собі на обличчя. Вода холодна, справжня. Треба заспокоїтися. Подумати. Сідаю на диван на кухні, охопивши руками коліна, пробую міркувати логічно. Що зі мною відбувається? Може, це мені здалося? А може… я здатна до телекінезу? Ця думка чомусь веселить мене. (О! Краплі подіяли!) Я вирішую здійснити експеримент. Повертаюся до вітальні, підбираю з підлоги книжку і знову кидаю. Книжка падає без будь-яких чудес на підлогу… Таки привиділося. Це все нерви…

…А може, ні. Чого це я так злякалася? Нічого страшного не відбувається, — вмовляю себе, як малу дитину. Я ж не одна така божевільна, он і цей хлопець, Кирило… До речі, що він іще вміє? Зникати, як розповідала його мати?…І Майя, й інші діти. Вони знають! Вони точно знають, що відбувається, — я в цьому впевнена.

Та чи потрібно це знати мені?

Розділ V

1

Мене будить телефонний дзвінок. Я дивлюся на годинник — дев’ята ранку. Дзвонить Ігор. Вітає з днем народження. Дійсно, у мене сьогодні день народження! Перше листопада… Питає про плани. Які там плани… сьогодні неділя, хочеться відіспатися. А потім? А потім… не знаю. Ні, вдома не хочу, ні, гостей не запрошувала. Поїхати з тобою в невелику мандрівку? Відвезеш у дуже затишне місце? Гаразд… Поїду. Відвезеш. Дякую.

Знову заплющую очі. Хочу додивитися сон, який так нахабно перервали в найцікавішому місці. Але його зміст із кожною секундою тікає від мене все далі, і я вже, як не силуюся, не можу напевне пригадати, що ж мені такого манливого снилося. Хочеться ще трохи полежати в блаженному стані напівдрімоти. Ще трохи побути на порозі між сном і дійсністю. У стані, коли стрілки годинника завмирають, а час розтягується… і зупиняється, коли зупиняються думки. Але вони невгамовні, ці думки, не дуже підкорюються моїй волі. З’являються знову, і стрілки годинника починають відлік часу. Я цю гру вигадала ще в дитинстві: суб’єктивний час можна розтягувати — десь хвилин на двадцять, поки стрілка ліниво переміщується на одну хвилину.

Ігор увечері й справді везе мене з міста до якогось незвичайного бару. За вікном сідає сонце, і на заході палахкотить червона смуга. Поки ми їдемо, Ігор розхвалює бар:

— Там такий цікавий дизайн! А яка кухня! Ти не уявляєш!

А зупинившись на світлофорі, замислено постукуючи пальцями по перемикачу коробки передач, таємниче натякає:

— Взагалі це майже єдине місце, де можна поговорити з повною впевненістю, що тебе не підслуховують.

Я здивовано глипаю на нього. Мовляв, що за шпіонські пристрасті? Ігор неправильно розуміє мій погляд:

— Цей бар ховається просто під основним радаром і ним екранується. Смішно, правда?

Мені це ні про що не говорить: якісь радари, та й ще основні… І я просто знизую плечима.

Зупиняємося ми в якомусь невеликому селі — будинків п’ятдесят. Ця екзотика міститься в старезному величному домі навпроти напіврозваленої німецької кірхи. Я звертаю увагу, що на пагорбі за будинком розташована запущеного вигляду військова частина, сторожова вежа покинута, паркан обвалився. На території дивного військового об’єкту видніється допотопна вантажна машина (мабуть, часів Другої світової), пофарбована ядучо-зеленою олійною фарбою. На кузові цього драндулета — справді радар, як на славнозвісних «Кольчугах» (я такі по телеку бачила). Гм… Він що, працює?!

На вулиці біля бару нас радо зустрічає хазяїн закладу — кремезний чоловік із широким простакуватим обличчям. Подає по черзі нам руки, мовляв, дуже радий шановним гостям. І проводжає до входу. Треба спуститися до підвалу.

Бар справді не традиційний: стеля — аркою, побілена звичайним вапном. Посередині — величезний камін, мурований із грубої цегли, в якому палахкотять справжні дрова. На стінах розвішані різноманітні старовинні предмети, від старезної алебарди до мідних кострубатих тарелів. Столи — з грубих дощок та з ослонами обіч. Приміщення, освітлене виключно свічками, перебуває у напівтемряві, а від мерехтливого світла по стінах пливуть загадкові тіні. Щось таки є в цьому середньовічному мінімалізмі — магічне і водночас затишне.

Ми всідаємося поближче до каміна. Від нього йде приємне тепло і сосновий запах.

— Ну як? Подобається? — таємниче блищить очима Ігор.

— Так, вмієш ти вразити… Де ти такі місця відкопуєш?

— У мене природний талант, — самовдоволено мугикає він, — ти ще не знаєш, яке тут пиво!

Пиво справді неабияке. Його, виявляється, тут і варять. Фірмовий рецепт від хазяїна бару. Темне, трохи солодкувате, натуральне, не консервоване пиво. Я взагалі не велика його любителька, особливо темного, але це мене вразило. Якийсь напій богів! Ще й з домашніми ковбасками на закуску.

Людей у барі, як не дивно, майже зовсім немає. Тому ніхто нам не заважає розмовляти. Але ми спочатку їмо смачні ковбаски, запиваючи їх пивом.

Мені подобається цей таємничий бар. Наче здалеку, лунає музика. Тужно тягне волинка якусь стару мелодію, і тіні заворожено танцюють по стелі.

— Ну, спасибі, ти мені справді зробив подарунок! — дякую я Ігорю і озираюся, шукаючи невидимих музик.

— Це ще не все, — відповідає, витираючи руки серветкою. — Я маю ще один подаруночок для тебе.

Він витягує з кишені маленький пристрій на зразок мобільного телефону і кладе переді мною:

— Це тобі!

— Що це? — здивовано беру в руки загадкову річ.

— Це — один геніальний винахід, — хитро мружить очі.— По-простому — «шукач». Якщо по-науковому — уловлювач електромагнітного випромінювання в мікрохвильовому діапазоні.

— А для чого він? — кручу «шукача» в руках і придивляюся до маленьких кнопочок та великого екрану.

— Ти чула, що таке Меркаба[8]? — нахиляється до мене і таємниче шепоче Ігор.

— Щось таке чула… Здається, це з міфології…

— У технічному сенсі,— Ігор озирається і тихо веде далі,— «Меркаба» — це умовна назва специфічного електромагнітного поля. Люди, які мають паранормальні здібності, випромінюють саме таке поле. Воно розташоване у вигляді диска навколо тіла.

— А що, у звичайних людей його немає? Це не аура? — мені одразу на думку спадають численні екстрасенси, що розмахують руками і мацають невидиме випромінювання.

Ігор заперечливо хитає головою:

— Ні… Меркаба активна тільки у людей з паранормальними здібностями. Це поле має фізичну природу, тому його легко можна виявити технічними засобами. У СБУ є можливість запеленгувати його за допомогою супутників зв’язку й оцього самого «Шукача». Зараз покажу.

Ігор бере до рук «Шукача».

— Ось так вмикаєш, — натискає на кнопочку. Екран починає світитися блідо-зеленим. — І дивишся.

Я дивлюся. Екран блідо-зелений, без змін.

— Ну, зараз тут поки що нічого не видно, — чухає потилицю Ігор та вимикає прилад, — по-перше, через перешкоди від радара, а по-друге, через те, що тут нікого немає… паранормального.

— Слухай, я нарешті згадала, — раптом осіняє мене. — Меркаба — це ж колісниця… А до переміщення ваше поле має якийсь стосунок?

— Ну… — підіймає брови Ігор, — деякі вчені висувають теорію, що це електромагнітне поле тягнеться через усі можливі паралельні світи та всесвіти інших вимірів і навіть здатне змінювати свою природу з електромагнітної на будь-яку необхідну…

— То що, ми скоро будемо подорожувати паралельними світами?

— Не ми, — кривиться Ігор, — а ті виродки, що з активною Меркабою. Та й то мені сумнівно… Це ж тільки теорія.

— Прикро… — опускаю голову до «Шукача» і проводжу пальцями по його гладенькому екрану. Він іще трохи теплий. Повертаюся до Ігоря:

— То для чого мені цей геніальний винахід?

— Для безпеки, — довірливо дивиться в очі Ігор, — щоб знати, хто є хто. Я за тебе хвилююся. Той випадок з Альоною…

— Ти знаєш, щоденник мені мало допоміг, — перебиваю його і прикушую язика: — Я, звичайно, вдячна тобі… Та питань стало ще більше. Наприклад, вона пише, що за нею стежили. Це хто, СБУ?

— Навіщо СБУ якась Альона? — Ігор знизує плечима. — Та про неї навіть ніхто не знав до того, як вона познайомилася з Арсенієм.

— А він там давно працює?

— Хто?

— Арсеній.

Ігор здивовано дивиться на мене, а потім несподівано починає сміятися. Так регоче, що на очах навіть з’являються сльози. Заспокоївшись, витирає рукою повіки:

— Ну ти мене розважила! — знову пирхає і нарешті, остаточно вгамувавшись, прихиляється поближче: — Гаразд, доведеться тобі розповісти одну скорботну історію… Цього милого хлопця на ім’я Арсеній розшукує не тільки міліція, СБУ та Інтерпол… Ним дуже цікавляться навіть такі поважні організації, як штатівське ФБР та російська ФСБ. Тому він аж ніяк не може працювати в органах.

— То він Альоні…— починаю я.

— Так, так… розказував казочки, — шкіриться Ігор.

— А за що його розшукують?

— Особисто СБУ — за цілу низку економічних злочинів із застосуванням сугестивних методик.

— Гіпнозу? То він має паранормальні здібності? І в нього є це поле?

— Угу, — киває Ігор, бере зубочистку і задумливо гризе, — у нього цього поля… Справжнісінький виродок. Стріляти таких треба…

— Ігорю, ти що?

— Шуткую, — клацає язиком Ігор і ламає руками зубочистку. — Може, ще трохи пива?

— Можна, — згоджуюся я.

Поки несуть пиво, Ігор нахиляється до мене і шепоче, киваючи на «Шукача»:

— Сховай, щоб ненароком не побачили. І не розказуй про нього нікому. Він у тебе контрабандою…

Я киваю у відповідь і ховаю прилад.

Ігор лізе до кишені, витягує фото і кладе на стіл біля мене:

— Ось поглянь. Це — саме той Арсеній. Запам’ятай: він дуже небезпечна людина. Що він може витворити, одному Богу відомо…

Зі світлини на мене дивиться молодий хлопець, приблизно мого віку, з прямою, мідного кольору чуприною, що спадає на сині очі, трохи блідий, з правильними рисами обличчя, загалом дуже приємної зовнішності, в якій є навіть щось дитяче і беззахисне, тому він аж ніяк не тягне на цинічного лиходія.

Я здивовано підіймаю очі на Ігоря:

— Ти впевнений, що це він?

— Звісно! На сто відсотків!

2

У понеділок в моєму кабінеті нарешті надумалися зробити ремонт: коли я підійшла, там уже була купа сантехників. Все це, звичайно, відбулося не на голому місці — батарея центрального опалення підтікала вже давно, я директору дві доповідні написала. Аж ось уночі — рвонуло. Та залило — і підлогу, і стелю в кабінеті знизу. Тому мене на якийсь час із кабінету виселяють. Співчутлива Агрипина Григорівна вирішила тимчасово оселити мене в себе. Я не дуже хочу йти до Партизанки, але вона така настирлива, як ніколи. Нічого не лишається, як підкоритися долі. Я збираю свою роботу до папки і обережно через калюжі та сантехників вибираюся з кабінету та чимчикую за своєю «спасителькою».

Другого уроку в неї немає, тому вона пригощає мене кавою, щоб утішити. Кава ріденька і кольором нагадує міцний чай. У підсобці, де ми кавуємо, трохи задушливо: пахне пилом, старими книжками та сердечними краплями. Агрипина Григорівна не відчиняє кватирки — вона в неї старанно законопачена старою рудою ватою. Немовби свіже повітря — то страшенна отрута і не можна дозволити їй просочитися в приміщення. Поки ми п’ємо каву, Партизанка встигає мені переповісти майже всю свою біографію та перемити кісточки всім можновладцям: починаючи з директора, закінчуючи Верховною Радою. Усі без винятку винні в цьому «бардаку»: маються на увазі і моя труба, і її низька платня в одному флаконі. Я дипломатично мовчу. Коли я вже хочу чкурнути від неї, бо є поважна причина — в неї має початися урок, Партизанка несподівано просить мене допомогти їй розібратися з новими тестами. Вона ж бо вже геть нічого не бачить. Я залишаюся.

Нарешті Агрипина Григорівна йде до аудиторії сіяти «розумне й вічне». Я беру папку з тестами та починаю їх перевіряти. Вчитуватися мені трохи заважає різкий голос Партизанки, який перетікає від низьких тонів до високих із модуляцією сирени протиповітряної оборони. Ну, на її уроках принаймні не заснеш… Потрохи звикаю до її завивань, які чутно, незважаючи на зачинені двері підсобки, і навіть доволі успішно перевіряю майже половину робіт. Аж раптом чую вереск, від якого в мене ледь не закладає вуха:

— З цього не можна зробити такий висновок!!!

У відповідь — глухе хлопчаче бурмотіння, в якому майже нічого не можна розібрати.

І знову:

— Ти що, не зрозумів, що я сказала? Не доходить?! Ач, який розумник знайшовся! У нього своє бачення! Сідай, двійка!

Мені стає тоскно. Згадалася дитяча гра від одного до трьох років для розвитку логічного мислення. Вона складається з панелі з отворами у вигляді трикутника, квадрата, кола, зірочки та набору предметів, які треба вставити у відповідний отвір: кубика, зірочки тощо. І дитина іноді пхає кубика в отвір, який не пасує, а потім знервується та починає забивати предмет кулаком. Так і в наших школах. Ага! Вбивають. «Знання»…

Я відчуваю, що в мені здіймається хвиля роздратування. Дивлюся недобре на склянку з недопитою кавою, яка нічим мені не завинила, наче хочу долити в цю коричнювату рідину всю свою незгоду з оточуючою дійсністю, яка отруйними струмочками розтікається моїми жилами. І склянка раптом сунеться по столу…

Я осатаніло дивлюся на неї.

Примарилося?

Серце калатає, як після стометрівки. Я вже, як не намагаюся, не можу зосередитися на роботі. В голові у мене знову і знову прокручується епізод зі склянкою. Так здалося чи ні? Я дивлюся, чи не волога поверхня стола. Пробую зробити це знову. Склянка стоїть, як укопана. Пробую ще раз. Ще! Ще! Я навіть чую, як із мого лоба від напруження крапає піт. І тут я здригаюся від різкого дзвоника — закінчився урок.

На великій перерві йду до їдальні перекусити, бо раптом відчуваю сильний голод, як після важкої фізичної праці.

Поки йду, помічаю, що на мене дивляться. Діти. Деякі. І дуже уважно. Он та дівчина — майже привітно, просто в очі — усміхається. Та групка підлітків — підозріло. Хлопець, що розмовляє в кутку з дівчиною, — здивовано. Таке враження, що я йду подіумом, під яскравими софітами, а не звичайним шкільним коридором.

Коли заходжу до їдальні, на мене налітає малий першокласник.

— Ти куди? — зупиняю його рукою.

— Привіт! — вітається хлопчик і змовницьки дивиться на мене. В сірих очах веселі бісики. Так, немов я з ним граюся в одну гру. І наче ми — ще й в одній команді.

— Будь обережнішим! — намагаюся виглядати суворою.

Хлоп’я всміхається і біжить далі. Що це має означати? Знизую плечима.

Біля вікна помічаю медсестру Оксану, яка махає рукою, запрошуючи мене за свій столик. Я беру собі на обід тарілку з пловом, салат із капусти та неприродного кислотно-рожевого кольору компот (більше нічого на третє не лишилося) і йду з тацею до Оксани. Сідаю. Оксана саме доїдає тарілку борщу. Витирає губи серветкою та каже:

— Привіт, Дариночко! Ну, нарешті ти, як усі нормальні люди, почала обідати!

Я посміхаюсь у відповідь. Оксана така справжня, земна — від неї аж віє спокійною енергією. Поряд із нею світ набуває реальних рис: без літаючих книжок, склянок, що соваються, незрозумілих приладів, дивних поглядів та манії переслідування. Я потрохи відновлюю душевну рівновагу. Та думаю: яка ж вона щаслива… Тим часом Оксана підсовує до себе тарілку з подвійною порцією пельменів, густо перчить, виливає на них півсклянки сметани, дивиться на мене співчутливо та продовжує:

— Ну, в тебе рвонуло — так рвонуло!

— Авжеж, — відповідаю. Якби ж то вона знала, яку має рацію. Таки рвонуло! Аби тільки дах не знесло…

— На першому поверсі, в бібліотеці, вся стеля мокра! Але, здається, за сьогодні тобі все полагодили. Ти вже бачила? — веде далі медсестра.

— Ні,— мотаю головою. Мені чомусь корить розсміятися з таких дрібниць, і я, щоб не привертати уваги до свого трохи навіженого стану, швидко беруся до тарілки з пловом. Починаю його активно поїдати.

— Дариночко, з тобою все гаразд? Якось очі блищать, — Оксана придивляється до мене. — В тебе не температура?

— Та ні, все нормально! — запиваю плов компотом.

— Ти так, Дариночко, не переймайся за кабінет, усяке в житті буває. Підсохне все. Батареї вже поміняли, шпалери, дасть Бог, влітку переклеять, — чуйно продовжує Оксана.

— Та я й не переймаюся…

— А температуру все ж таки рекомендую заміряти. Зараз такий грип ходить! Тож заходь…

Я вже не слухаю того, що говорить Оксана, бо помічаю в дальньому кутку навпроти Кирила. Вірніше, його уважні очі, що розглядають мене з неприхованою цікавістю. Перехопивши мій погляд, він ніяковіє та схиляє голову. Потім швидко встає, закидає наплічник за спину і, залишивши на столі недопиту каву, йде.

3

Я почуваю, що в мені от-от зіткнуться два паралельні всесвіти. Вони летять із шаленою швидкістю назустріч один одному і скоро спалахнуть пекельним вогнем при ударі. Хто і коли запустив цей колайдер[9] у моїй свідомості? І до якої невідомої катастрофи це приведе мене? Які чорні діри утворяться в результаті зіткнення та засмокчуть мене в свою неймовірну темряву?

Я хочу зупинитися — та вже запізно. Процес запущено… Хихотить, потираючи руки, безумний учений.

В очах — відблиски грядущої глобальної катастрофи.

Сльози відчаю на щоках і відчуття безмірної самотності…

В мені з кожною хвилиною росте жагуче бажання пізнати непізнане і одночасно — страх відкрити в собі невідомого монстра, перетворитися на почвару, яка залюбки з’їсть мене теперішню. Я відчуваю прадавній запаморочливий жах перед хижою безоднею, що вдивляється в мене порожніми отворами для очей й посміхається вишкіреними зубами.

Я десь так теоретично розумію, що все це — я і є: і той учений, і ті два всесвіти… і та ж таки чорна діра, якої я так боюся. І що рано чи пізно мені доведеться об’єднати свої внутрішні всесвіти. Примирити непримиренне. Зазирнути в безодню. Та від цього мені анітрохи не легше…

Коли ж я уперше зустрілася з нею… з безоднею?

…Мені — років п’ять. Літо. У повітрі пахне травою та терпкуватим запахом розімлілого під сонцем листя. Я біжу кудись по доріжці біля будинку. І раптом — як грім серед ясного неба. Я зупиняюся. І з ясністю відчуваю, що затишний світ, у якому я живу, — несправжній.

Небо темніє. Все зникає. Лишаюся тільки я. Одна в цілому Всесвіті. Самотня крихта на чорному тлі безмежного космосу.

Я лякаюся пізніше. Це — жах перед не знаним до цього часу відчуттям. Світ — нетривкий, мінливий та непевний. Він кожної миті може щезнути… Я, налякана, біжу зі сльозами розпачу до матері.

…Вона ніяк не могла зрозуміти, що мене так нажахало цього сонячного дня.

А для мене саме тоді над усім з’явилася тінь…

І ще — дивна туга за чимось неймовірно прекрасним та водночас страшним. За якимось немислимим відчуттям захвату, змішаного з жахом…

4

Мене запросили на конференцію — «Сугестивне конструювання реальності: проблеми нового покоління». Коли я процитувала назву секції: «Дослідження впливу сугестивного конструювання реальності, в розрізі формування нових індивідів, на подальший стиль життя дорослої особи в парадигмі персональної психології нової реальності», Гюрза подивилася на мене з неприхованою цікавістю і, розтуливши рота, відпустила «підвищувати кваліфікацію». Безкоштовну участь у цій конференції зорганізував мені Ігор. І пообіцяв з’явитися після перерви.

Конференція проходить у невеликому приватному готелі під назвою «Сніжана». Приміщення конференц-залу уособлює поєднання непоєднуваного: сучасного стилю «хай-тек» — скло та метал (навіть стільці стильно-хромовані, напівкруглої форми, як із фантастичного фільму про майбутнє), і стилю «бароко» — сходи на другий поверх оздоблені перилами з вишуканими завиточками, а люстри мають вигляд, наче їх позичили з драматичного театру — важкі, усі в суцільній позолоті та з хитромудрими візерунками. Це дикувате поєднання свідчить чи то про особливу «просунутість» дизайнерів, чи то про повну відсутність смаку у замовників… важко визначитися. Схильні до простоти стіни пофарбовані блідо-жовтою фарбою такого відтінку, дивлячись на який, забуваєш про очікувану життєрадісність від жовтого. Якась жовта сірість: колір, що буває у анемічних жовтків яєць із птахофабрики, якщо їх «круто» переварити «на круто».

Перед початком, коли я реєструюся, мені дають підписати бланк про нерозголошення наукової інформації. Я здивовано знизую плечима (такого ще не було) та байдуже підписую папірець, який одразу ховає до окремої папки одягнутий у чорний костюм помічник.

Проходжу, сідаю. Звертаю увагу на пару, що сіла поруч. У жіночки — гоструватий носик, довге рудувате волосся і великі полохливі груди, які еротично здіймаються та опускаються, здається, від кожного звуку. Зовні вона дуже жіночна: особливо коли звабливо покусує пухкими губами кінчик авторучки і дивиться задумливо в далечінь великими блакитними очима з підмальованими віями. Біля неї — середніх років чоловік. Підтягнутий, гладко поголений, з чорнявим із сивиною волоссям, трохи завеликим носом та з чіпким поглядом темних колючих очей. Нагадує якогось сицилійського «дона».

Під час кави-брейку ми з ними знайомимося. Жіночку звуть Мирослава, і вона — засновник просвітницько-миротворчого центру (о-о! яке поєднання!) під назвою «Новий час», про що свідчить і блакитно-золотава візитка, яку вона мені тицьнула відразу після знайомства. На візитці золотими літерами написане гасло, чи як зараз модно говорити «слоган»: «Новий час — індиго серед нас!»

Мирослава грудним голосом з придихом розповідає мені про свою нову і дуже наукову роботу на тему явища дітей-індиго. Та обіцяє «сюрприз» під час доповіді.

Цікаво, яким чином вона опинилася біля мене? Чи це випадковість?

Чоловік представляється Олександром Дмитровичем. І у не властивій зазвичай для чоловіків манері першим подає та тисне мені руку. Долоня суха, гаряча й енергійна. Він небалакучий. Мирослава все воркоче про свої досягнення, а Олександр Дмитрович більше мовчки дивиться на її груди, час від часу вставляючи репліки: «Так, так!», або: «Як цікаво!»

Я намагаюся видивитися Ігоря. Щось його довго немає. Серед натовпу, що сьорбає чай і каву біля столу, я його не бачу. Він з’являється зовсім несподівано — підходить до мене зі спини та кладе руку на плече.

— Привіт, Дариночко! — радісний, що трохи налякав мене.

Виглядає, як молодий дипломат: одягнутий у сірий костюм із трохи темнішою в тон краваткою на тлі блідо-блакитної сорочки. Але поводиться він, як звичайний балабон. Одразу робить круглі очі, дивлячись на Олександра Дмитровича:

— О, і ти тут! Привіт! Привіт! — тисне йому руку. — Ви вже знайомі?

— Так, ми вже познайомилися з Дариною Миколаївною! — привітно примруживши сицилійські очі, відповідає Олександр Дмитрович.

— Так знайомтеся ще раз, — робить реверанс Ігор. — Мій батько — Олександр Дмитрович Селезньов.

— Дуже приємно! — посміхаюсь у відповідь я. Та думаю: ну ти і жук, Ігорю! Як це ти сюди затягнув батька? Хоч би Мирослава не виявилася твоєю матінкою! Але Ігор уже манірно тисне руку Мирославі, повторюючи мої слова (блазень!):

— Дуже приємно! — і теж, як бовдур, впивається очима в її груди.

Мирослава заворкотіла, розтягуючи слова, до нового співрозмовника.

Тим часом до нас підпливає ще одна красуня — довгонога білявка, з прямим довгим волоссям та з кокетливим, рівно підстриженим чубчиком спереду.

— Здрастуйте, Олександре Дмитровичу! — протягує білявка.

— О, добрий день, Лорочко, — ґречно вклоняється їй у відповідь «дон» Селезньов, і білявка пливе собі далі… тягнучи за собою шлейф парфумів та погляди чоловіків.

Я відчуваю легкий укол ревнощів: бо Ігор — то ж моя парафія. Ігор, отямившись, переводить погляд на мене:

— Ну, як тобі конференція? — підморгує та усміхнено обводить поглядом присутніх: — Всі вже виспались? Бо друга частина обіцяє бути цікавою! На ті теми, які всіх нас інтригують. Звичайно, в обсязі, дозволеному для широкого загалу…

Ігор, прищуливши очі, дивиться на батька. Той стримано посміхається.

Друга частина розпочинається з трохи нудного виступу старенького професора з Європейського інституту практичної психології на тему дітей, які виросли в умовах постіндустріального суспільства. Нічого особливого в цих дітях він загалом не бачить, окрім хворобливої, на його думку, уяви та всілякого намагання втекти від реальності. Він робить акцент на розвиток технологій і на їхній згубний вплив на психіку нового покоління. Старий трохи жвавішає та відривається від бурмотіння над папірцем, коли висловлює утопічне припущення щодо методу подолання цієї, як він висловився, «кризи» — шляхом підвищення загальної дисципліни у вихованні. Як просто! Треба тільки прикрутити гайки — і дитина не буде тікати від реальності! Залишиться тут і тепер у своєму закрученому стані!

Інститут екзистенціальної і гуманістичної психології був значно жвавіший — округла доповідачка в трохи затісному рожевому костюмі з жаром тицяла указкою по графіках на екрані презентації, які наочно демонстрували відхилення нинішніх дітей від так званої «норми». Сучасні діти раніше розвиваються, швидше сприймають інформацію та вчаться, серед них більше талановитих, вони розумніші. Коефіцієнт інтелекту в середньому перевищує попереднє покоління на 30 %. А також — вони некеровані, у них більше психічних розладів, вони більш схильні до суїциду та аутизму. Ніяких висновків (окрім натяку: діти не такі!) вона зі своєї доповіді не робить, полишаючи слухачів перетравлювати інформацію самостійно.

Цікаве почалося, коли до виступу піднялася Мирослава. По-перше, вона була не одна. Біля неї тулиться дівчинка років десятьох, худенька, з сумними дорослими очима та двома ріденькими хвостиками попелястого кольору. По-друге, Мирослава підготувала не тільки доповідь… Про це вона заявила зразу.

Як ораторка Мирослава дуже артистична: під час її промови в залі западає цілковита тиша. Вона жвавенько розповідає про свій просвітницько-миротворчий центр і його роль у прогресивному розвитку країни. Це трохи скидається на гарно спланований рекламно-політичний виступ — Мирослава дуже емоційна та патріотична, від її слів буквально «пробиває» на сльозу. Наші діти — най-найнезвичайніші діти на планеті! І саме у нас (якщо звернутися до «Нового часу») ведуться най-найпередовіші розробки з розвитку дітей нової формації! Вона не говорить про нову расу, але ця думка плавно випливає з її слів, наповнюючи присутніх законною гордістю за свою батьківщину, на теренах якої зародилася «надлюдина».

Мирослава називає цих дітей superhomo (чомусь на есперанто, а не на латині). І натхненно веде далі:

— Уперше в нашій країні масове явище незвичних дітей «superhomo», — Мирослава артистично закидає голову та легким рухом поправляє спадаюче на чоло пасмо рудуватого волосся, — було зафіксоване в одному запорізькому дитячому будинку. На це явище звернув увагу нині покійний директор цього закладу. Він запросив до співпраці тільки-но створену організацію «Новий час». На базі ряду успішно проведених експериментів протягом останніх п’ятьох років було написано наукову працю, захищено докторську дисертацію, видано книгу.

Доповідачка робить паузу, піднімає догори та показує тоненьку книжечку. Потім вона мило посміхається та підштовхує наперед дівчинку, яка скромно стояла поряд.

— А тепер… невелика демонстрація нових можливостей «superhomo»!

Дівчинка приречено робить крок уперед, зупиняється, зрівнявши ноги «в лінієчку» та втуплюється поглядом у підлогу.

— Мариночко, — нахиляється їй до вуха Мирослава, — ну давай, на рахунок три! Один… Два… Три…

Та дівчинка стоїть, як була. Нічого не відбувається. По залу прокочується тихий шелест, у якому вгадується приглушений сміх.

— Мариночко! — вимогливо повторює Мирослава. Дівчинка злякано, спідлоба, зиркає на неї. У голосі Мирослави з’являються нотки металу: — Я повторюю: один… Два… Три!

І тут, як то кажучи, «на очах ізумльонной публіки», дівчинка повільно піднімається вгору сантиметрів на тридцять, і далі рівненько стоячи у повітрі. У залі знову зашелестіло, але цього разу від подиву та несподіванки. Хтось першим віддупляється та клацає фотоапаратом. За ним, як за командою, блимають й інші вогники: мобільників та фотокамер. Олександр Дмитрович, який сидить поруч, озирається на колег, що фотографують, та невдоволено крякає.

— Левітація! — гордо промовляє Мирослава, відпрацьованим широким естрадним жестом вказуючи на дівчинку.

Кінець конференції безнадійно змазано, зал розхвилювався. Деякі люди повставали з місць і намагаються прорватися до сцени, інші сидять на місцях, як пришиблені. Увесь цей безлад можна описати одним словом: шок.

Шокована і я. Про надможливості вже знають! Під них навіть встигли підвести такі-сякі наукові докази. Отже… Що? Світ і справді змінюється! Діти з моєї школи — не виняток! І Альона… мала рацію… Від спомину мене обдає мов окропом. А потім холоне в животі і трохи нудить. Нудить… від реальності. А ще й від того, як Мирослава використовує у своїх цілях малу із зацькованим поглядом.

Щоб заспокоїти людей, на сцену виходить організатор. Нагадує про те, яких «елітарних» людей сюди зібрали, та про необхідність дотримуватися порядку. Але збуджені люди штовхаються, як малі діти, намагаючись пробитися до Мирослави. Вона швиденько залишає сцену.

Коли слухачі нарешті вихлюпуються в фойє, мало кого з них цікавить фуршет. Але Мирослава і тут не має наміру ні з ким розмовляти та роздавати інтерв’ю. Особливо вона не має наміру дозволяти розпитувати свою підопічну. Миттю охоронці в цивільному відтісняють від неї цікавих, і Мирослава з дівчинкою швиденько проходять до виходу і сідають в чорну машину з тонованими шибками та їдуть геть.

Я, покрутивши в руках блакитну візитку і не побачивши там нічого нового, засовую її до кишені та задумливо беру до рук склянку з апельсиновим соком, яку мені подає Ігор. Він не збирається проґавити нагоду трохи попоїсти. Поки він з ентузіазмом пхає собі до рота бутерброда з ікрою, я поглядом шукаю його батька. Але «дона» Селезньова ніде не видно — він наче зник. З Мирославою? Чи з білявкою? Як я не звернула на це уваги?

— Ти чого-небудь вип’єш? — питає Ігор, наливаючи собі в бокал червоного вина.

Я заперечливо хитаю головою, поглядом показуючи на сік, мовляв, у мене вже є. Та питаю:

— Що ти про це все скажеш?

— Про superhomo? — уточнює Ігор і відпиває вина.

— Так, про них… — киваю.

— М… м… м… Я вважаю, що трохи зарано було демонструвати це публіці. Але Мирослава таки вперта дама, від свого не відступилася. Жадає слави, — він закочує очі та закушує оливкою, підчепивши її на зубочистку. — А взагалі-то батько був проти…

— То ти про все це знав? — здивовано дивлюся на нього.

— Угу, — байдуже киває Ігор та видивляється на столі, чого б іще перехопити.

Мене починає щось у ньому дратувати: чи то його манера завжди щось жувати, чи то манера приховувати інформацію, а потім вдавати, що нічого не трапилося.

— То ти знайомий із Мирославою? — щурю очі.

— Угу, — знову байдуже киває він, — вона вже давненько співпрацює з батьком…

Я тільки мовчки кліпаю.

— Вірніше, він із нею співпрацює,— продовжує Ігор, підхоплює виделкою тістечко, що було посередині столу, пхає його до рота, пережовує та махає рукою, — м… м… м… я вже заплутався, як вони співпрацюють…

— То вони працювали в цьому проекті з самого початку?

Цинічність Ігоря мене починає шокувати.

— Звичайно! Як можуть такі важливі для держави справи відбуватися без відома… — вишкіряється він, наливає собі ще і відпиває,— без відома м… м… м… мого батька та відповідних органів.

— То де вони цих надлюдей вирощують? У Запоріжжі? Чи в столиці? — вже трохи виходжу з себе й уважно дивлюся в очі Ігорю. — Чи то секрет?

— Даринко, не дивися на мене так, бо мені страшно, — мугикає та вилуплює очі у відповідь уже трохи п’яненький Ігор. — Я ж ні в чому не винен…

— То де?

— В Запоріжжі…— белькоче він.

— То ти вважаєш нормальним те, що вони роблять? — я відчуваю майже відразу до Ігоря, що так спокійно жує чергового бутерброда та кліпає у відповідь…

— А що? Вони їм допомагають… — невпевнено відповідає.— Ти чого, Даринко?

— Вони їм допомагають? Допомагають осягнути свої можливості? Чи як там казала Мирослава? І при цьому їх демонструють, як дресированих собачат?

Тут обличчя в Ігоря витягується, і він жорстко кидає мені у відповідь:

— Все це робиться задля нашої з тобою безпеки! І я не знаю іншого методу, крім контролю…

Я мовчки ставлю склянку на стіл, розвертаюся й прямую до виходу. Ігор майже одразу наздоганяє мене:

— Даринко, ти що? Образилася на мене? Почекай, я тебе відвезу…

Мені хочеться сказати щось дошкульне Ігорю, хочеться, щоб він відчув хоч трошки з того, що відчуваю я…

— Як це ти стола з їжею полишив? — уїдливо кидаю у відповідь.

— Даринко, вибач… — не відстає Ігор. — Я тобі все розповім, все, що захочеш, тільки не йди…

Від його запобігливості мені стає соромно, і я не знаю: чи то за нього, чи то за себе…

— Зараз я принесу тобі твоє пальто, — вмовляє мене Ігор. — Почекай!

Я зупиняюся біля гардеробної, спираюся ліктем на парапет та відвертаюся від людей, щоб ніхто не бачив, як несподівані сльози виступають у мене на очах.

Ігор повертається швидко (як йому вдається завжди пролізти без черги?). Допомагає мені вдягнутися, чесно дивиться в очі й переконливо запевняє:

— Я ж твій справжній друг. Я ніколи тебе не ображу… Ніколи…

5

Вечір. Сиджу на дивані біля телевізора. Холодно. Кутаюся в теплий плед, але він мало зігріває. За вікном рипить стара гілка, яку роздратовано метеляють пориви вітру. Тук-тук, — б’є по вікну галузина, — пустіть мене в інший світ… Клацаю канали телевізора — нічого цікавого. Вимикаю звук. Змінюються, кривляючись, різнокольорові тіні на екрані…

Порожнеча… Яку хочеться заповнити… Аби її тільки не було. Роботою, непотрібними друзями, тупими телепередачами. Чим завгодно. Тільки відволіктися… Бо вона лякає десь навіть на рівні підсвідомості. Це як рефлекс самозбереження, вироблений роками. Нещодавно я почала помічати в собі оцю гарячкову спробу запхати в себе що завгодно, аби заповнити чимось свій час — щоб не думати… Про щось дуже важливе… Що існує за порогом цієї порожнечі. На тім березі річки, ім’я якій — небуття…

Та порожнеча знову й знову вигулькує знаком питання. І здається, відповідь поряд. Поряд — за тоненьким склом. Треба тільки віднайти необхідні слова, чи образи, чи спомини… І все відкриється…

Я кружляю навколо своїх здогадок і, здається, ось-ось піймаю щось дуже важливе. Щось таке, що дуже важко сформулювати. Дуже мені потрібне. Що я нібито давно знаю, але якось забула. Згадати… Розгадати… Силкуюся, напружуюся… Але дарма. Хвилі емоцій, бурхливі, некеровані, заливають мій внутрішній світ то розпачем, то злостивістю, то безсиллям… Я марно намагаюся заспокоїтися. Мої думки все женуть та женуть мене вперед. Чи по колу? І немає цьому кінця…

6

Розслабитись. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

…Я ще дитина, біжу кудись вулицею. Літо. Тінь від листя клену. Сонце, ласкаве гаряче літнє сонце. Блакитне, вицвіле небо. І раптом зупиняюся. Не можу пояснити, що це: світ якось в одну секунду змінюється. Все майже так, як було. Але зовсім по-іншому. Все цієї миті є ПРАВИЛЬНИМ. Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ! Потім клац — повертається звичайний світ. Сяйво від побаченого залишається слабкими спалахами…

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?

Розділ VІ

1

Настала зима. Перший сніг уже встиг потанути, і чорно-брунатні плями від торішньої трави вигулькують із залишків сірого снігу голими залисинами. Кольори ніби вицвіли. Дерева і будинки плавають у тумані, наче Летючі Голландці. Як можна любити зиму? Холодно, сіро і зовсім невесело. Найогидніше, коли випадає сніг, а потім перетворюється на багнюку, кольором схожу на сіру брудну воду, яку разом із рештками піни випльовує пральна машина.

Я дивлюся у вікно в холі школи і мерзлякувато кутаюся у широкий шарф. Уроки першої зміни вже закінчилися. Діти поспішають додому. Вони вихлюпуються зі школи, як веселі різнокольорові мильні бульбашки, що повільно розчиняються у вилинялому сірому світі.

І тут на повній швидкості, з яскравою літньою карнавальною нахабністю, до школи під’їжджає червоне спортивне авто. Розвертається і зупиняється просто попід вікном. Дверцята хвацько відчиняються вертикально вгору — і з машини виходить симпатичний синьоокий хлопець. Він одягнений у червону спортивну куртку, потерті джинси та шкіряну бейсболку. Відчувши мій погляд, хлопець озирається на мене у вікно, і його лице на мить осяює усмішка. І яка усмішка! Будь-який голлівудський актор вдавився би від заздрощів. Хлопець випромінює такі флюїди привабливості, які чутно навіть крізь скло. А надворі на декількох дівчат вони діють, як цунамі: дівчата приголомшено зупиняються і зачаровано проводжають хлопця поглядами. У його зовнішності є щось знайоме… Звідки я його знаю? Та ні, він занадто яскравий, щоб я могла його забути, якщо він мені колись зустрічався.

Йому назустріч зі школи вибігає дівчина та кидається в обійми. Цю дівчину я вже точно впізнаю. Безпомилково. Це — Майя Верболаз.

Зненацька біля мене виростає Гюрза і, посіпуючи носом, невдоволено каже:

— Дарино Миколаївно, добридень! Де ви є? Вас ніяк не можуть знайти. Секретарка вже всі ноги збила. Вас уже втретє кличуть до телефону. Будьте люб’язні, підійдіть до вчительської.

— Я… — намагаюся захиститися, але Гюрза, змірявши мене зневажливим поглядом, вже гордо крокує повз мене, презирливо похитуючи стегнами.

Заходжу до вчительської, слухавка лежить біля старезного, ще з диском, телефону. Прикладаю до вуха.

— Алло! Дарина Миколаївна слухає!

— Доброго дня! Вас турбує професор Верболаз. Іван Григорович. Ви мене пам’ятаєте? Кх‑х.

— Так, — ледве встигаю вставити.

— Я батько Майї,— командирським тоном веде далі він. — Може, це у вас викличе здивування, але мені необхідно зустрітися з вами. Дещо обговорити. Кх‑х. Скажіть, ви не змогли б приїхати до мене на дачу?

— Так, але… — пробую зупинити його натиск і зрозуміти, що до чого. Та він не дає мені оговтатися:

— Не хвилюйтеся, я пришлю за вами машину до школи. Коли закінчується ваш робочий день?

— О третій, — спантеличено відповідаю і знову хочу втулити слово, — але ж…

— Добре, — впевнено продовжує Верболаз. Таке враження, що моя думка — це останнє, що його цікавить: — На вас чекатиме моя машина з водієм. Сіра «Тойота». Кх‑х. До побачення!

В слухавці чуються короткі гудки: ту-ту-ту-ту… Оце так справи… Мабуть, доведеться їхати…

Дача професора Верболаза за містом, та подорож виявляється не такою вже й довгою. Десь за півгодини водій, мовчазний худорлявий чоловік невизначеного віку, звертає на ґрунтову дорогу. Машину трохи трясе.

Будинок стоїть на околиці села з мрійливою назвою — Багате. Саме село — десь за пагорбом, тому його добробут важко визначити, а дача Верболазів, охайна двоповерхова будівля з червоної цегли, й справді виглядає заможною: навкруги велика територія, де сіріють численні фруктові дерева. Все обнесено парканом. Поряд протікає невеличка річечка, чи струмок, і частина водойми заходить на територію дачі.

Водій вмикає «двірники» — накрапає дрібний дощ зі снігом. Із прочиненого вікна віє вологою прохолодою. Авто під’їжджає до воріт і сигналить. Ворота відчиняються.

На подвір’ї мене зустрічає пан Верболаз під великою чорною парасолею. (Мокрий сніг припустив сильніше.) Батько Майї виявляється жвавим старим із блакитними очима під окулярами-половинками та з геть білою куцою борідкою. Одягнутий не по-професорському — в звичайну тілогрійку та заношені штани. Він простягає мені старечу суху руку для привітання та, затуляючи мене від снігу парасолькою, проводжає по мокрій, вимощеній плиточкою доріжці до будинку.

Ми проходимо до вітальні (професор гордо називає її — майстерня: «Прошу вас до майстерні»). Кімната вражає розміром — десь тридцять метрів квадратних, якщо не більше. Від цього всі меблі, навіть великий шкіряний диван, видаються незначними.

Палахкотить камін.

Запах бібліотеки.

Стелажі з книгами торкаються стелі.

Верболаз зупиняється поряд зі мною, даючи можливість озирнутися. Мабуть, його тішить, що його «майстерня» справляє враження.

Я задивляюся на картину, мальовану маслом. На ній зображений чоловік, що сидить у позі лотоса, із заплющеними очима (мабуть, у медитації). На місці, де мають бути чакри[10], приклеєні камінці. Над головою чакра сахасрара символізується здоровезним аметистом чистого фіолетового кольору. Зачаровано дивлюся на його блиск.

Із задуми мене виводить господиня — трохи огрядна, ще доволі молода жінка з сумними чорними очима, круглим обличчям та закрученим у гульку темним волоссям. Вона нечутними кроками підходить і стає поруч.

— Добридень, — доброзичливо посміхається. — Це робота Івана Григоровича… Вам подобається?

Ввічливо киваю у відповідь і думаю: «Це ж треба, він іще й картини пише…»

Сам Іван Григорович на це вдоволено посіпує губами і, роблячи широкий жест рукою, запрошує:

— Проходьте, Дарино Миколаївно, сідайте… А Ірина Степанівна зараз подасть нам кави.

Біля чорних шкіряних крісел стоїть невеликий скляний журнальний столик, який Ірина Степанівна хутенько накриває жовтенькою скатертинкою з білим гаптуванням по краю та вишитими ромашками збоку. Якось непомітно на столі з’являється кава з печивом, а сама господиня зникає. Я, сівши в прохолодне крісло із запахом нових черевиків, почуваю себе трохи незручно, хоча мені дуже цікаво, чому мене сюди запросили.

Професор Верболаз не одразу починає розмову по суті. Спочатку він ввічливо цікавиться, чи подобається мені кава, посьорбує свою, задумливо вдивляючись на вогонь в каміні. Та все ж починає:

— Дарино Миколаївно, та справа, з якою я звертаюся до вас, є досить делікатною. Я покликав вас не тільки як шкільного психолога… Кх… — Іван Григорович трохи відкашлюється та пощипує борідку, — річ у тім, що я знайшов те, що має до вас безпосередній стосунок. І не тільки… до вас. Я маю вам це показати.

Професор Верболаз повертається до книжкової полички, що знаходиться від нього на відстані витягнутої руки та бере звідти фотографію в гарній дерев’яній рамочці, що прикрашена дивним червоно-чорним орнаментом, який нагадує розписи трипільської культури. Поки він крутить це фото в руках, я помічаю, що на ньому зображені сам професор, його дружина, Майя та малий, який нещодавно налетів на мене у їдальні. Іван Григорович повертає рамочку зворотнім боком, обережно піддіває обкладинку, щоб дістати фото. Разом із ним він дістає конверт.

— Ось… Як не дивно, листа адресовано вам. Я на нього натрапив випадково. Якось невдалим рухом зачепив фото, і воно впало з полиці, а скло розбилося. Звичайно, я вирішив його полагодити. Тоді й знайшов оце, — він подає мені листа.

— Я, певна річ, здогадуюсь, хто тут це заховав, — продовжує він після короткої паузи. — Але мені зовсім не відомі причини цього вчинку, а я б дуже хотів усе з’ясувати. Тому я вас і покликав.

Я беру до рук конверт. Обережно, як рідкісний старовинний артефакт[11]. Він не заклеєний. Без поштового штемпеля. Від здивування в мене перехоплює подих: почерк Олени Геннадіївни! Чого-чого, а зустрітися з привидом Альони в цьому домі сьогодні я аж ніяк не сподівалася.

Мені чомусь робиться холодно, незважаючи на палаючий камін.

На звичайному аркуші паперу в клітинку кругленьким акуратним почерком Альони написано:

Дариночко!

Мені терміново потрібна твоя допомога.

Ти не могла б зі мною поїхати до Запоріжжя?

Звичайно, тобі моє прохання може видатися несподіваним, тому я поясню.

У мене є хлопець, у нас серйозні стосунки. Його звати Арсеній. Та його поведінка іноді мені видається дивною. В мене є деякі підозри. І побоювання щодо нього і його діяльності. Та про це — при зустрічі. Про Арсенія я знаю, що він сирота і виховувався у дитячому будинку в Запоріжжі. Там і досі працює його вихователька, здається, її ім’я — Ангеліна. Він вважає її за названу матір. Я хочу її відвідати. Щоб більше знати про Арсенія, про його дитинство, бо ти ж сама казала, що психіка формується в дитячому віці.

Ти мені потрібна як фахівець. Я розраховую на твою допомогу.

Альона.

Професор Верболаз терпляче чекає. Я, закінчуючи читати, не можу втриматися від запитання:

— Як це до вас потрапило?

Іван Григорович знімає окуляри, протирає їх та знову вдягає, мовчить, уважно придивляється до мене, немов гіпнотизуючи. Потім, потираючи борідку, каже:

— Як я вам і казав, у мене є версія. Гадаю, це заховала тут моя дочка, — знову повертається до полички, бере звідти звичайну дерев’яну лінієчку на двадцять сантиметрів та подає мені.— Кх‑кх… Це я тимчасово конфіскував у Майї, як речовий доказ. Дивіться уважно.

Я оглядаю лінійку. На зворотній стороні красується підпис із завитками: Майя Верболаз. Ще — гелієвою ручкою намальовані рожеві сердечка, квіточки, та жирно, не один раз наведене різними пастами ім’я — Арсеній.

— То ви думаєте, вони знайомі? — ставлю я зовсім не потрібне запитання. Але мене дедалі сильніше непокоїть, як (ЯК?!) цей лист потрапив до професора Верболаза. Якась доволі дивна версія з випадковою знахідкою… Підозріла версія…

— Так, я вважаю, знайомі,— продовжує Іван Григорович. — І ще я вважаю, що це небезпечно для моєї доньки. І я б хотів про цього хлопця знати більше, — втомлено притуляється до спинки крісла і й на мить заплющує очі.

— Гаразд. Хай вона знайома з Арсенієм. А як цей лист потрапив до неї? Це ж лист Олени Геннадіївни? Ви з нею мали бесіду на цю тему? — мені стає трохи жаль старого, але кігтики недовіри вже шкрябають моє серце.

— Ні, не мав. Вона навіть не знає, що я поцупив її лінійку. Я хотів спочатку порадитися з вами. Що ви про це думаєте?

Я розумію, що треба розповісти йому. І я розповідаю — всю історію: про Альону, про її підозри щодо дивних учнів, про її передчасну смерть. Розказую майже все. Не згадую тільки про себе, про Ігоря з його «шукачем» та про здібності Кирила. Я спостерігаю за професором і відчуваю, що його щось дуже непокоїть, але він не ставить мені ніяких запитань. Тому запитую я:

— А ви нічого дивного за своєю донькою останнім часом не помічали? — може, після моїх одкровень й Іван Григорович розкриється?

Від мого запитання у нього трохи міняється лице, немовби я зачепила вкрай болюче місце, але він швидко опановує себе і з легкою усмішкою відповідає:

— Та вона з дитинства дивна, але в ту нісенітницю, на яку ви натякаєте, я не вірю. Діти на таке не здатні. Та й в Олени Геннадіївни, швидше за все, був банальний нервовий розлад. Але, боюся, Арсеній — не плід її уяви. Він реально існує. Ми маємо листа, якого моя донька переховувала. З цього можна зробити цілком логічний висновок, що моя донька його покриває… цього Арсенія. І саме в ньому я вбачаю небезпеку…

— Може, шантажує?… — роблю я нетактовне припущення і, відчуваючи, що сказала щось зайве, виправляюся: — Чим я можу вам допомогти?

— Зрозумійте мене правильно, Дарино Миколаївно, я дуже турбуюся за свою доньку. Я, звичайно, не можу вас просити стежити за нею… Але маю до вас звернутися по допомогу. Поговоріть із моєю донькою при нагоді. Може, ви щось дізнаєтеся. Про Арсенія… Бо я… боюся її сполохати своїми розпитуваннями.

— Добре, звісно, поговорю.

Іван Григорович трохи мовчить та веде далі:

— Я б вам був дуже вдячним, якби бесіда залишилася між нами. Я навіть вважаю, що Ірину Степанівну теж не треба турбувати… лякати цим листом. Ми якось із вами разом розберемося, гаразд? — він змовницьки дивиться на мене блакитними очима поверх окулярів-половинок.

Я згоджуюся, хоча це і не подобається мені. І не тільки це.

Що ви приховуєте від мене, пане Верболаз?

2

Раціональна частина свідомості ніяк не хотіла змиритися з фактами. Вона сумнівалася в очевидному, підкидаючи все нові докази, які заводили в сумніви все далі, як у джунглі, з яких немає вороття. Вона все аналізувала, аналізувала, роздроблюючи факти на піщинки і збираючи їх знову в нову синтетичну реальність. Ірраціональна частина щось знала, але старанно ховала свої секрети. Мозок у цілому хотів ясності і простоти, але, всупереч цьому, створював усе нові непролазні хащі логічних конструкцій, які суперечили одна одній.

Що я маю? Загадкового листа та щоденник. І мене мучать сумніви щодо причини смерті Альони. Якось воно все не в’яжеться…

Чому вона вирішила зі мною поспілкуватися в такий дивний спосіб? Могла б і зателефонувати. У яку гру грає професор Верболаз?

Хлопець на червоній машині — це хто? Арсеній? Ще й цей лист у Верболаза… Що ж, тоді виходить, що у Майї цілком міг бути мотив позбутися Олени Геннадіївни… Логічний, зрозумілий мотив. Позбутися суперниці. Невже цього не розуміє професор Верболаз? Навіщо він мені підсовує такі докази?

Мені вкрай потрібно зустрітися з Майєю. Та чомусь мені дуже не хочеться цього робити. І я знову, картаючи себе, відстрочую розмову з нею…

3

Від гамору не захищають двері кабінету. У школі, як завжди, штурханина на перерві, галас та запах першого розталого снігу, змішаний із запахом спітнілих підлітків, ґумки, цигарок, котлет із їдальні та ще чогось приторно-наркотичного. Задуха.

Думки важкі й теж якісь задушливі. У коридорі від броунівського руху учнів миготить в очах. Виходжу на свіже повітря, на задній двір школи. Там по першому снігу, просто радіючи життю, вже бігають зі сніжками діти. Прохолодно. Я, виходячи, не одягнулась. Складаю руки на грудях, ховаючи долоні в рукави светра. Із заздрощами дивлюся на дітей, на їхню енергію, що не підкорюється прокрустовому ложу шкільних правил. Та що там шкільних! Правил узагалі! Мені теж закортіло плюнути на твердоголову субординацію та побігати з ними. Я відчуваю, майже фізично, як обплутали мене клейкі, наче павутиння, тенета дорослого життя. Стисли, скували…

Як це сталося? Коли? Я й не помітила…

Розірвати? Скинути їх? Ага! Тут потрібна хірургія…

І я уявляю: люди в чорному навшпиньки підкрадаються до школи. Підкладають вибухівку… Ні… краще так: я з вогнеметом — спалюю по кабінетах стоси непотрібних паперів. Листки корчаться і чорніють під очищаючим вогнем. Посадові інструкції? Шварк! Нема посадових інструкцій! Шкільний розклад? Вогняний струмінь — немає розкладу! На його місці — чорна плямка на стіні. Горять, звиваючись, тести. Горять характеристики. Гучно вибухають комп’ютери. Старі вчительки тихо і скромно туляться до стіночки, затуляючись шкільними журналами. Зі школи на волю вибігають щасливі діти. Останній кадр…

…Зненацька біля мого вуха свистить сніжок і ляпає поряд зі мною в стіну. Ого! Артобстріл! Озираюся. Хто ж цей сміливець? Дивлюся на групу підлітків. Здається, сніжок летів звідтіля… І помічаю хлопця, підозріло схожого на Кирила, який швидко повертається до мене спиною. Ну це вже… зовсім нахабство з його боку… Розгледіти нічого не вдається, бо тут, як на гріх, лунає дзвоник. Діти з галасом кидаються штурмувати двері.

Я чекаю, поки всі зайдуть, і теж плетуся до школи. Йду до свого кабінету. Вже піднялася на другий поверх. Раптом чую чиєсь схлипування. У порожньому шкільному коридорі біля стінки в закутку сидить малий та розмазує по обличчю сльози. Я підходжу. Присідаю поряд. О! Знайомі обличчя! Це ж той самий хлопчик, який мало не збив мене з ніг у їдальні. Брат Майї? (Пригадую фото у Верболаза).

— Ти чого? — питаю. Хлоп’я тільки сопе у відповідь.

— Ну, а як тебе звати?

— Славко, — відповідає і нарешті зиркає на мене.

— А мене Дарина, — кажу і сідаю поряд із ним в таку ж позу, обхопивши коліна руками. — Ну, і чого ти?

— Нічого, — буркотить він та тре кулаком геть червоного носа.

— Ага… — продовжую сидіти поряд, дивлячись перед собою. Мовляв, і не цікаво мені зовсім…

— А чого ти не з ними? — питає Славко, геть забувши, що я із касти «вчителів».

— З ким?

— З ними… Ви ж сьогодні збираєтеся…

— Де?

— Там, де завжди…

— А… — тягну, немов розуміючи. — А ти чого сумуєш?

— Та, — махає рукою він і злостиво копає ногою підлогу, — Майка задрала! Каже, шо я малий… Не пускає мене. Минулого разу так кричала, коли мене помітила! Я туди за нею невидимкою пробрався. Казала, шоб більше не приходив. Бо вб’є…

— Так і сказала?

— Ага, дурепа! — випалює він і раптом, злякавшись, підозріло дивиться на мене.

— Ходімо до мене в кабінет, чаю поп’ємо… — вдаю, що не помічаю його грубості, підводжуся на ноги і подаю йому руку. Він, трохи повагавшись, приймає її.

У кабінеті Славко примостився на стільці біля вікна. Поки він придивляється до облуплених стін мого кабінету, схожих на географічну карту невідомої планети, я вмикаю електричного чайника. Чайник, округлий та рудий, нагадує самовдоволеного домашнього кота. Я придбала його за Оксаниною настановою, а разом із ним пару порцелянових чашок із зображенням картатих соняшників. За деякий час «кіт» вдоволено замуркотів, і я заварюю чай просто в соняшникових чашках. Чай із бергамотом, квітками волошки та цедрою апельсину має назву «Фентазі»… Ставлю чашку біля Славка і раптом згадую, що до цієї «фентазі» непогано було б і цукру. Нахиляюся до тумбочки і намагаюся пригадати, де ж він. Повідкривавши по черзі майже всі шухляди, я нарешті побачила почату пачку з рафінадом. А біля неї… «шукача», якого мені подарував Ігор. Звісно, я ж його хотіла випробувати, та ледве не забула! Він уже трохи притрушений цукром та пилом. Я виймаю цукор, а другою рукою беру «шукача», тихцем протираю його об джинси та кладу до кишені.

Кидаю Славкові до чашки дві грудочки цукру, помішую ложечкою. Присуваю чашку до нього. Питаю:

— Ну, а який урок прогулюєш?

Він мовчить і зітхає. Потім мовчки сьорбає чай та розглядає залишки шпалер. Шия худа, підборіддя гострувате, біляве волосся стирчить на маківці… таке собі пташеня-горобеня. Навіть здається, що настовбурчив пір’ячко. Погляд серйозний, дорослий. Що він там на стінці побачив? Намагаюся його трошки заспокоїти:

— Ну, та нічого! Ми що-небудь вигадаємо, не бійся! Ну, наприклад, що в тебе температура… тому тебе з уроків необхідно звільнити, — непедагогічно втішаю я Славка та усміхаюся. — Цукерку будеш?

— Буду, — він обережно бере цукерку та в’яло всміхається у відповідь.

— Якийсь ти блідий… Може, у тебе й справді температура? — притуляю йому до лоба долоню. Голова у Славка волога і таки гаряченька. Треба відвести його до Оксани…

Раптом у двері обережно стукають, і майже одразу вони відчиняються. До мого кабінету велично запливає медсестра.

— Оксанко! Ти думки читаєш? — спантеличено питаю.

— Добрий день, Дариночко! Це ти про що?

— У мене тут для тебе пацієнт… Здається, у нього жар…

— У нього? — нахиляється до Славка медсестра. — Зараз дізнаємося! — вона рухом фокусника дістає з кишені градусника.

— О! Ти що, його там постійно носиш?

— Та ні! — махає рукою Оксана, — таке скажеш! Міряла собі температуру, та й кинула!

— А-а…

— Ану, пацієнте, давайте до діла… горло болить? Повернися до вікна… Дариночко, чиста ложечка є?

— На, тримай!

— Ану, розтули рота…

Поки Оксана займається Славком, я відходжу, повертаюся до них спиною і, маючи слушну нагоду, витягую з кишені «шукача». Що там розповідав мені Ігор? Радіус дії приладу — чотири квадратних метри. Зараз ми перевіримо, що ти за один, Славку… Я вмикаю «шукача». Екран світиться блідо-зеленим, чорна сітка координат… та дві яскраві зелені плями… чи одна? Якось він погано працює, цей прилад… одна пляма, схожа на якісь перешкоди чи підсвічений екран з мого боку, то з’являється, то щезає… Отже, що? Трохи несправний прилад? Чи, може, людей з активною меркабою в кабінеті двоє? Славко і… Хто ж другий?

4

Інтернет завжди давав мені відповіді на всі питання. Та зараз він мені майже нічим допомогти не може. Про «індиго» пишуть усіляку нісенітницю, приблизно того ж змісту, що і п’ять років тому. Проглянула інформацію про запорізькі школи-інтернати. Теж нічого особливого. Про діяльність Мирослави — ані слова.

Зазирнула в «Контакт». Нових повідомлень немає. На дошці намальовані квіточки від колишньої одногрупниці та привітання з давно минулим днем народження. Переглядаю ще декілька поздоровлень від друзів. Відповідаю всім: дякую, дякую, дякую…

До мене набивається у друзі якась L@ra Сroft. Додаю її. Цікаво, хто така? У неї на аватарці й дійсно — Лара Крофт[12]. Тобто Анжеліна Джолі в ролі Лари Крофт. У коротких шортах, з довгою косою і великим пістолетом. Більше фото немає. В друзях — тільки один капловухий молодик в окулярах, що ховається під ім’ям Хаker. Про себе вона пише, що вона агент 007, православного віросповідання, обожнює графа Дракулу і входить до співтовариств: «Ми — блондинки» та «Всесвітні лиходії».

Дуже дотепно…

І тут несподівано від неї надходить повідомлення:

В мене є інформація для тебе.

Відповідаю:

Ларо, ти хто?

> L@ra Сroft:)

> Яка в тебе інформація?

> Лист. Про людину, яка тебе цікавить. Висилати?

> Так.

>> —-Original Message---

From: Чаjка

Sent: Friday, November 21, 200_ 3:32 PM

To: L@ra Сroft

Subject: Re: L@ra Сroft.

Місяць тому я познайомилася з хлопцем. Випадково, на вечірці у подруги. Що цікаво, потім я так і не змогла з’ясувати, хто його туди запросив. Хлопця звуть Арсеній. Арсеній дуже багатий — у нього купа грошей, квартира, як у арабського еміра, та дві машини. І це у його віці! Я спочатку вважала, що він якийсь мажор, та згодом так і не натрапила ні на який слід заможних батьків. Більше того, виявилося, що він — сирота. Виховувався в дитячому будинку в Запоріжжі. Це він сам мені розповідав.

Але це все дрібниці. У порівнянні з тим, що він уміє, всі його багатства — ніщо. Виявляється, він вдало гіпнотизує людей, які після його впливу робляться слухняними й виконують усі його забаганки. Одного разу ми зайшли в ювелірний магазин, він вибрав для мене найдорожче кольє з діамантами, і його нам віддали безкоштовно. У нього ні в чому немає обмежень. Його дії межують із безумством. Трохи згодом на виставці сучасного мистецтва він обрав картину, яка йому сподобалася. Попросив охоронця загорнути і винести йому до машини. І охоронець покірно все зробив. І ніхто, ніхто його не зупинив. Усі вважали, що так і треба, і нічого дивного не помічали. Він бере від життя все, що хоче. Каже, що доволі настраждався і мав у житті обмежень. А зараз він надолужує згаяне. Я спитала в нього, чи не хоче він влади? Стати президентом, наприклад? З його здібностями можна досягнути будь-чого. Він відповів, що вже має владу і, якщо йому заманеться, може вчинити на землі хоч ядерний апокаліпсис. Він грається зі світом і зовсім не боїться, що його викриють. Я з ним почувалася, як Бонні з Клайдом[13]. У мене враження, що я потрапила всередину цікавого пригодницького фільму. Йому подобається викид адреналіну у кров. Іноді він навіть робить так, щоб нас переслідували, а ми втікали…

Все це було б цікаво, якби одного дня всі ці безкінечні пригоди не переросли в трилер, а потім у фільм жахів.

Учора стався випадок, після якого я й сама себе боюся. Ми з Арсенієм та якимсь малим, що він привів (йому було років сім), полізли на дах висотки. Я вже припинила розпитувати, що він надумав, бо Арсеній майже ніколи не пояснює логіку своїх дій. Мені доводилося тільки спостерігати і бути пасивним учасником у його фантазіях.

Спочатку ми підіймалися на швидкісному ліфті, малий довірливо тримав його за руку. Потім Арсеній відчинив ключем (звідки він у нього?!) дверцята, що ведуть до драбини, яка, своєю чергою, веде на дах. По металевій прямовисній драбині (я б на таку зроду сама не полізла!) видерлися вгору. Внизу було ціле місто! Дивовижний краєвид… Але ним ми милувалися недовго. Арсеній поставив покірного малого на край даху і звелів мені наказати подумки йому, щоб він зробив крок. І я наказала! І той упав з цієї шаленої висоти. Я його вбила! Без причини! І навіть відчула солодку втіху від скоєного зла… Зараз навіть не можу про це писати, таку відразу почуваю до себе… Я ненавиджу ту частину себе, яка… яка може це робити.

Поряд із моїм захопленням ним, у мене з’явилося таке ж за силою й почуття страху…

Чаjка

> Ларо, хто така Чайка?

> Чайка — то Чаjка :)))) Якщо хочеш знати більше — їдь до Запоріжжя. Знайди Ангеліну.

Лара відключається. А я лишаюся в роздумах. Тепер, виходить, і в Арсенія міг бути мотив… Ну, мотив не мотив, а схильність до насильства, так це точно… Він дійсно — справжнісінький виродок. Ігор мав рацію…

Щось чималенько листів останнім часом на мою голову. І загадок…

Хто така ця Лара? Що за таємнича Ангеліна?

Розділ VII

1

Ниточки потроху сходяться докупи… І ведуть вони до славного міста Запоріжжя… Усі Мирославині «superhomo» — із запорізького дитячого будинку… У листі Альони теж сказано, що Арсеній сирота і приїхав із Запоріжжя… У листі загадкової Zirkи до не менш загадкової L@rи Сroft — знову Арсеній і Запоріжжя…

Що там за мутація така? А може… вони з одного і того ж дитбудинку? Треба поїхати туди і все з’ясувати. Знайти Ангеліну. Розпитати. Розгадка всього цього має бути. Це повинно пролити світло на смерть Альони.

Гадаю, можна буде взяти відпустку за свій рахунок.

Гюрза спочатку не хоче мене відпускати, але я вигадую історію про хвору тітку та пробую «натиснути на жалість»; як не дивно, мені це вдається. Мене відпускають на три дні. Часу повинно вистачити.

Потяг «Київ — Запоріжжя‑1» відправляється о 20 годині з копійками. Виходжу зі станції метро — вже геть темно. Темно і холодно. Падає чи то рідкий сніг, чи то загусклий дощ. Він неприємно хлюпає під ногами, перетворившись у рідку желеподібну сіро-буру масу. Я піднімаю комір пальта, натягую капелюшок на вуха, витягаю та одягаю шкіряні рукавички. І роблю крок, що наближає мене до таємниці…

Біля поїзда стоїть провідниця, побрязкуючи ключами. Схожа на товсту відьму, яка сторожить вхід до потойбіччя. Аж лячно… Але вона лише прозаїчно змірює мене міліцейським поглядом та ритуально-підозріло дивиться в квиток. Швидко прошмигую до теплої пащі вагону.

У купе нікого немає. Тільки тьмяніє світло під стелею. Сідаю біля вікна. Я люблю самотність. Люблю дивитись у вікно, коли потяг набирає швидкість. Вагон і справді здригається — вокзал та місто починають відпливати за вікном, залишаючись наче в минулому… Вкупі з холодом, мрякою та невизначеністю.

Раптом дзвонить мобільник та пробуджує мене з моєї задуми. Ігор?

— Привіт, сонечко, — трохи фамільярно каже він, — ти де? Вдома?

— Ні.

— А де ти проти ночі? Я хотів зайти…

— Я в поїзді. Їду до Запоріжжя, — не дуже охоче відповідаю.

— Куди? — стурбовано перепитує Ігор.

— До Запоріжжя!

— Ти що? Чому мені нічого не сказала?

— А що?

— Чого ти туди поїхала? Сама? — все більш обурюється Ігор. — Ти що, не могла мені сказати? Я б тебе відвіз! Ти що, не розумієш…

— Не гарячкуй. Я нічого такого…

— Нічого такого! Куди ти пхаєш свого носа? І навіщо?

— Ну, Ігорю… це вже зовсім… — я роздратовано вимикаю мобільника. Що це з ним? Накинувся на мене, мов я йому зобов’язана звіти писати про всі мої переміщення по планеті!

За хвилину він знову дзвонить:

— Ти де зупиняєшся? Може, мені приїхати? Я тобі допоможу. Знайти все, що ти хочеш…

— Дякую, краще не заважай…

— Ти знову образилась?

Ну, як на тебе не ображатися? Твої опікування робляться аж занадто нав’язливими.

А ця справа, вона… дуже інтимна для мене. Мені здається, що, упоравшись із таємницями, я відкрию щось важливе для себе. Саме для себе, вірніше, в собі…

Але всього цього я йому не кажу. Мовчу… Хай вважає, що я ображаюся…

2

Запоріжжя зустрічає передсвітанковою імлою, вітром та вогким снігом. Таксі везе мене по проспекту, що розгортається перед очима, як безкінечний брудний бинт. Місто ще спить, пласке і просторе, як хірургічний стіл, по якому ілюзорними скальпелями ковзають поодинокі авта.

Біля готелю «Інтурист» виходжу з машини, розраховуюся з мовчазним водієм, беру в руки багаж і прямую до входу. Готель, хоч і має застарілу совковську назву, всередині непогано відремонтований під «евро». На рецепсії фарбована білявка зі слідами безсонної ночі на обличчі та помади на губах мляво бере мого паспорта до рук і пробиває дані по комп’ютеру. Так, дійсно, реєструвалася через Інтернет, кімната заброньована. Позіхає. Підсовує картки для реєстрації. Ще раз позіхає, мрійливо задивляється у вікно, потім, неначе прокинувшись, повільно повертає мені документи.

Коли я віддаю заповнені папірці, то отримую на заміну вимучену посмішку: «Ласкаво просимо!» та ключі від кімнати.

Я підіймаюся на п’ятий поверх ліфтом, у якому змішався кислуватий запах цигаркового диму із запахом освіжувача для повітря невідомого хімічного складу.

Моя кімната доволі пристойна. Трохи прохолодно (чи то я змерзла дорогою?). Ставлю валізу в кутку. Роздягаюся й іду оглядати помешкання.

Є душ. Відкручую кран — вода тепла. Це гарна новина. У мене є нагода зігрітися. Що я і роблю.

Гаряча вода, що трохи боляче б’є по плечах, насправді швидко зігріває, зганяє втому та вранішню сонливість. Думки стають чіткими та логічними, як мікросхеми. Під їхнім пильним поглядом мої ще вчорашні бездоганні плани видаються трохи утопічними. Може, я даремно знехтувала допомогою Ігоря?

Але ж треба з чогось починати. Після душу, загорнувши волосся в рушник та одягнувши халат, я чимчикую до ліжка, всідаюся на ньому, підібгавши під себе голі ноги. Розгортаю карту міста, кладу поряд блокнота. За логікою, і Арсеній, і Мирославині superhomo повинні бути з одного інтернату. Може, й не зовсім за логікою, але я чомусь цілковито в цьому впевнена. У мене є всі адреси дитячих будинків та шкіл-інтернатів (я добряче попрацювала з Інтернетом). Православні приюти зразу відмітаю. Мене не цікавлять також притулки для малечі. Під описану Мирославою та Ігорем установу найбільше пасують три. Шукаю вулиці по карті: один на правому березі, другий на Хортиці та третій за містом у селищі з такою ж назвою — Інтернат.

Я лягаю на спину й витягую ноги. Задумливо гризу ручку. Гаразд, знайду я інкубатор для «superhomo»… а далі? Звісно, мені цікаво багато чого: і скільки приблизно там дітей, і методи, якими пробуджують здібності, і за якими критеріями дітей відбирають, і де їх знаходять, і як із ними поводяться. Але ж головне завдання — знайти таємничу виховательку Арсенія. Може, вона щось зможе розповісти важливого, що прояснить цю суцільну темряву.

Перший інтернат, що на правому березі, виявляється звичайнісіньким. Там немає і натяку на супердітей. Я навіть використовую «шукача», вмикаючи його раз по раз у різних куточках будинку. Екран залишається порожнім, тільки зрідка загоряється з мого боку зеленуватою пласкою плямою перешкод, на яку я вже звично не звертаю уваги. Трохи розпитую вчителів та дітей. Про Ангеліну ніхто нічого не знає.

На другу установу я витрачаю більше часу, але теж даремно: на Хортиці також звичайний заклад і жодних слідів названої матері Арсенія.

Коло звузилось. Уже майже три години пополудні, але я вирішую сьогодні ж відвідати і селище «Інтернат». У мене з’являється азарт. Я наближаюся до мети.

До «Інтернату» проїздом ходить приміський автобус з автовокзалу. Автобус — це старезна бляшанка з облізлими сидіннями та засмальцьованими фіранками бурякового кольору на вікнах. У салоні пахне бензином і старими людьми. Сідаю біля вікна. Автобус потроху наповнюється народом. Це переважно селяни, які їздять до міста на роботу або у справах. Біля мене сідає огрядна тітонька та притискає мене до вікна. Привітно всміхається та засовує під ноги велику картату торбину. Я всміхаюся у відповідь та притискаю ноги до стінки. Добре, хоч поряд не примостився той кремезний дядько, що сидить попереду: від нього тхне густим перегаром вкупі з часником. А у тітоньки я принаймні спитаю, де мені виходити.

Автобус зупиняється. Тіточка підказує:

— Ти питала «Інтернат»? Виходь, уже приїхала.

Я дякую. Виходжу разом із вайлуватим чоловіком із мішком, що теж сидів попереду. Автобус із гуркотом від’їжджає, наостанок поперхнувшись їдким вихлопним газом. Оглядаюся. Переді мною стара, білена вапном зупинка, над якою прибита потріскана і трохи іржава табличка тьмяно-блакитного кольору з написом: «Інтернат». І все. Тільки поле навкруги…

Безлюддя.

Тиша.

Сіре небо от-от проллється дощиком… А автобус, як останній привіт від цивілізації, вже майже розчинився в тумані… Якось мені стає трохи не по собі. Я швидко наздоганяю чоловіка і безпорадно запитую:

— Вибачте, а ви не підкажете, де інтернат?

— Який інтернат? — здивовано перепитує дядько, зупиняється, ставить мішок на землю й запалює цигарку.

— Ну, інтернат, про який тут написано, — вже майже розпачливо махаю рукою в бік зупинки.

— А-а, цеє…— тре під носом чолов’яга — Так його, той, уже десь років п’ять тута нема.

— Як це немає? А ви куди приїхали?

— Я? У Яблунівку. Отутечки полем, полем — і Яблунівка, — робить невизначений рух рукою в бік перпендикулярної дороги та затягується цигаркою.

— А куди ж подівся інтернат? — здивовано дивлюся на не обтяжений урбанізацією краєвид.

— Та біс його знає,— спльовує на землю чоловік.

— То, може, ви покажете, де він був?

— Можу й показати, — він викидає недопалок та завдає свій мішок на спину, — мені не жалко. Як хочеш, іди за мною.

Виявляється, будівля і не повинна бути біля зупинки…

— А що зараз на тому місці? — швиденько біжу за дядьком та намагаюся по його обличчю розпізнати, чи не маніяк він часом.

— Та біс його знає,— знову повторює чолов’яга, — обнесли парканом, може, хтось землю викупив… Щас знаєш як… Не поймеш.

Чолов’яга таки не маніяк. Він навіть не дуже балакучий. Мовчить та смалить на ходу цигарку за цигаркою. Він доводить мене до перехрестя. Одна дорога ґрунтова і веде через яр до села, друга — асфальтована, пряма та рівна, як автобан.

— Ось там! — дядько вказує на будівлю, що сіріє здалеку. Потім спльовує, наче побачив щось зовсім гидотне: — Бачиш, заасфальтірували, буржуї! Тільки там ніякого інтернату нема. Тільки паркан високий та охорона.

Паркан справді виявляється високим: бетонні стіни без жодної шпаринки метра два з половиною заввишки. Помічаю над парканом колючий дріт та камери стеження через кожні три метри. Щось не дуже схоже на приватне помешкання. Металеві ворота, фарбовані сірою фарбою, для спілкування з оточуючим світом мають тільки кнопку дзвінка та зачинене віконце.

Робити нічого, треба скористатися єдиним засобом комунікації: я дзвоню. Майже відразу вікно відчиняється, і з нього визирає обличчя молодого охоронця в чорній формі без розпізнавальних знаків.

— Я вас слухаю, — суворо запитує він і зацікавлено дивиться на мене.

Я дивлюся йому у вічі, посміхаюся найзвабливішою усмішкою:

— Вибачте, мені можна пройти на територію?

— Ваша перепустка? — незворушно відповідає охоронець.

— Перепустка? Це що, режимний об’єкт? — роблю круглі очі.

— У вас перепустка є? — підозріло сканує моє обличчя.

— Це інтернат для дітей-сиріт? — відповідаю питанням на питання. Охоронець кривить губи і дивиться крізь мене:

— Я не надаю інформації.

— Скажіть, будь ласка, як мені зустрітися з кимсь із персоналу? — продовжую наполягати. Хлопець фокусує на мені погляд:

— Ваше ім’я?

— Рудь Дарина Миколаївна.

Охоронець нахиляє обличчя і риється в не видимих для мене паперах. Я чую тільки шурхотіння. Потім, піднявши голову, ніяково хитає головою:

— Вибачте, вас немає в списках. Я вам нічим допомогти не можу…

А я знову дивлюся йому в очі:

— Це ж інтернат? Так?

Юнак у відповідь підіймає брови, тихцем схвально киває головою і повторює:

— Я не надаю інформації,— трохи мовчить і ледь посміхнувшись додає,— у службовий час…

Потім, ледь почервонівши, підманює мене рукою та на вухо тихенько каже:

— Через сорок хвилин у мене закінчується зміна. Заждіть мене… на трасі біля зупинки.

Коли я доплентуюся до зупинки, починає сутеніти. Піднімається степовий морозний вітер, і я ховаюся в цегляну білу будівлю. Там теж не дуже тепло, та все ж не так дме. Сісти всередині можна на дерев’яну дошку, яка замінює собою лавочку та з одного боку підозріло хитається. Сідаю, настовбурчую комір та дивлюся на годинника. Мені залишається чекати з півгодини. Скоро зовсім стемніє. А раптом він не прийде? Я нервово думаю, що я справжнісінький лох, який не спитав навіть розкладу автобусів. Хоч би вони ще ходили. Не схоже на те, що тут можна викликати таксі.

Стає морозно. З неба починає сипатися мокрий сніг. Довго сидіти не вдається. Я починаю ходити назад-уперед, вдивляючись у вогники фар автівок, які на великій швидкості пролітають повз зупинку.

Я замерзаю дедалі більше і майже втрачаю надію, коли раптом біля мене зупиняється машина. Гостинно розчиняються дверцята, і я бачу в теплому жовтуватому світлі хлопця, якого чекаю. Він всміхається та махає мені рукою. Я підходжу і сідаю до машини. Юнак трохи ніяково посміхається:

— Сьогодні — таки холодно. Ви, мабуть, змерзли? — він натискає на газ, і машина повільно набирає швидкість, полишаючи в темряві, що згущається, мій тимчасовий ненадійний прихисток.

— Так, — кажу, хукаючи на почервонілі руки.

— Вам у місто? Зараз я увімкну сильніше обігрівача…

— У місто, — киваю.

— Ви така гарна дівчина, Дарино Миколаївно, ви не боїтеся гуляти одна по цій глухомані? — він нахиляється до панелі управління, похапцем дивиться на мене і знову червоніє. Мабуть, не звик робити дівчатам компліменти.

— Я, власне, шукала школу-інтернат. То ви мені розкриєте пару таємниць?

Хлопець хмурить лоба:

— Я працюю на цьому об’єкті не так давно. Платять тут пристойно, і не тільки за охорону, а й за те, щоб ми не розпускали язика. Дозвольте поцікавитися, вам інформація навіщо?

— Я шукаю одну людину. Вона повинна працювати тут. Її ім’я — Ангеліна. Приїжджаю, а тут таке — паркан… охорона…

Він обганяє авто, що їде попереду, і трохи згодом повертається до мене:

— Ангеліна, кажете? — витягує з кишені пачку цигарок. — Я запалю, ви не проти?

Підпалює цигарку, затягується:

— Вона тут більше не працює,— прочиняє вікно і випускає дим.

Я зітхаю.

Хлопець знову дивиться на мене і хитро мружиться:

— Але я можу вам допомогти… Дати її адресу.

— Дякую. А можна ще запитання? Що тут взагалі відбувається? Чому така охорона? Це ж школа-інтернат?

— Інтернат, — киває головою і, обганяючи машину, різко крутить кермом. Мене заносить на нього. Він, доторкнувшись до мого плеча, знову червоніє. І більше нічого не каже. Мені теж робиться ніяково розпитувати його.

Ми вже під’їжджаємо до міста. Машин більшає. На світлофорі він запитує:

— А вам у місті куди?

— Мені до центру. До готелю «Інтурист».

— Гаразд, — посміхається. Трохи мовчить та веде далі: — А чим ви займаєтеся у вільний час, коли не штурмуєте закриті установи? Наприклад, сьогодні?

— Сьогодні? — перепитую, мов недочула. — Сьогодні я, здається, трохи перемерзла та втомилася.

Я раптом справді відчуваю себе такою втомленою, немовби я тільки-но підкорила Говерлу чи навіть щось вище… І не просто так, а зі здоровезним наплічником за плечима. Тягар цього дня, холод та мізерний результат від зусиль навалилися на мої плечі майже фізично відчутно. Мені прикро, мені зле… Від сірого паркану, що мені стрівся. Від таємниць, які я не можу розгадати. Від суцільної байдужості оточуючих. Від того, що в мене зовсім немає однодумців… Я немовби один на один вступила в боротьбу з велетенським монстром невідомої породи — зітканим із таємниць, недомовок та брехні.

Нарешті машина зупиняється. Ми під’їхали до моєї тимчасової домівки. Водій кашляє та тихо каже:

— Приїхали…

Видно, що йому не хочеться прощатися зі мною. Він витягує з кишені блокнота:

— Ось адреса, яку я вам обіцяв, — швидко пише, — і мій телефон.

Протягує мені листок і пильно дивиться в очі.

— Дякую! — відповідаю.

— Бажаю вам успіху в пошуках! Дзвоніть… — зітхає він.

3

Я завжди хотіла бути сміливою та рішучою. Заздрила тим, хто міг стрибнути з мосту на гумовій мотузці чи з літака на парашуті. Або міг безпомилково вказати на ворога чи безкомпромісно засудити злодійство. Я такою не була, і мені ніколи не вдавалися геройські вчинки. Деякі мої подруги помилково вважали мене сильною особистістю. Але то було від того, що вони нічого не знали про мій внутрішній світ, про всі мої урагани та цунамі. Хе… Єдине, що в мені, мабуть, було — то потаємність. І ще, це вже без жартів, — я була впертою.

Та зараз мене не дуже тішить думка, що потрібно буде влізати в чиєсь приватне життя зі своїми дурними запитаннями.

Щоб відволіктися від неприємних роздумів, прислухаюся до дерев і будинків. У незнайомому місті вони багато чого можуть розповісти. На них залишаються відбитки людських емоцій — страхів, надій, любові та розчарувань.

Цей район мені не дуже подобається.

Тихо.

Сіро.

Безнадійно.

Замерзлі дерева хитаються, біліють віттям, безпорадно впиваються в небо голими кігтиками гілочок. Немовби хочуть зачепитися за свинцеву низьку небесну твердь, щоб не впасти.

Оглядаю адресу на папірці, а потім сірий дев’ятиповерховий будинок. Здається, знайшла. Будинок має втомлений вигляд. На ньому ще слабенько відчуваються мізерні рештки ентузіазму, і, як згадка про ті далекі часи молодості, біля під’їзду чорніє мозаїка. На ній зображено молодого чоловіка з класичним соцреалістично усміхненим лицем і якоюсь робітничою байдою в руках (мабуть, сталевар). Але мозаїка місцями осипалася, і зверху її вже розписано зухвалим графіті яскраво-лілового кольору. YOYO[14] — по філософському сповіщає напис. Чи то грайливо, запрошуючи до забави, чи то зовсім навпаки — позбавляючи останньої надії.

У під’їзді під самою стелею жевріє лампочка, одягнута в решітку та павутиння. Хоч вона й увімкнута серед білого дня, тут усе одно майже сутінки. Кнопка ліфту пропалена цигаркою. Натискаю на шершаву чорну поверхню. Ліфт усе ж таки вдається викликати. Він спочатку по-старечому крехтить десь там, зверху, у безодні шахти, потім його стогін наближається, і він з гуркотом зупиняється. Заходжу, натискаю кнопку п’ять, судячи за все, саме там розташована потрібна мені квартира.

П’ятий поверх.

Гіркуватий запах кави, сирості та пилу.

У довгому, як кишка, коридорі знаходжу потрібну квартиру. Двері старі, обтягнуті чорним дерматином. Натискаю на дзвоник. За дверима спочатку тихо. Потім чується шурхотіння, і двері відчиняються. З порогу на мене підозріло дивиться дівчина з дикуватим поєднанням яскраво-червоного фарбованого волосся і кислотно-зеленого халата.

— Вам чого? — не дуже привітно запитує вона і одночасно зав’язує халат поясом.

— Вибачте, я шукаю Ангеліну, — я ще раз звіряюся з папірцем, — Ангеліну Іванівну. Вона тут мешкає?

— Так. А вона вам навіщо? — дівчина уважно дивиться кудись трохи вище моєї голови та прищурює очі.

— Вибачте, я приїхала здалеку і дуже б хотіла поговорити з нею, — пробую говорити спокійно та впевнено. Мене від химерного вигляду та незвичного погляду дівчини пробирає холодком.

— Її зараз немає. А ви хто? Її учениця? — переводить погляд спочатку на мого лоба, а потім на обличчя. Очі — холодні, ледь-ледь зеленуваті.

— Мене звуть Дарина. А як мені знайти Ангеліну Іванівну? Коли вона буде? — мене вже пробирає не тільки холодок, а й легкий відчай. Невже всі мої зусилля марні?

— Розумієте, — дівчина прикушує губу, очі трохи м’якшають — вона в лікарні…

Мабуть, у мене такий розпачливий вигляд, що на її обличчі з’являється співчуття, і вона прочиняє двері ширше:

— Ви кажете, що ви здалеку? Тоді проходьте, не стійте, — жестом запрошує до оселі.

У мене виникає дивне відчуття: мені здається, що мене запрошують не до звичайної квартири, а, як мінімум, до загадкової кролячої нори, і я, зробивши крок уперед, потраплю до нового непередбачуваного світу. Та все ж таки я заходжу до вузького передпокою, захаращеного шафками, взуттям та книгами. Потім прямую за господинею до кухні.

Теракотові шпалери в золотий візерунок.

Запах кави та індійських паличок-пахощів.

Червона жаба з рубіновими очима на холодильнику.

На скляній півкулі білої люстри, звисаючи над столом, на ниточках висять паперові журавлики. Це, здається, має назву оригамі. Таке японське мистецтво. Вони похитуються, крутяться у повітрі. Червоні і чорні — по парі кожного кольору.

— Сідайте, — каже дівчина.

Я слухняно сідаю, протискаючись на кухонний «куточок» біля столу. Вона ставить чайника на плиту, та вовтузиться з сірниками. Повертається до мене:

— Мене звати Світлана, — посміхається своїми прозоро-зеленими, як замерзлий ставок, очима та поправляє червоне пасмо волосся, — вибач, можна ж на ти?

— Звичайно, — усміхаюсь у відповідь.

Світлана мружить очі і знову придивляється до мене:

— Твоє обличчя мені знайоме. Ми зустрічалися?

Заперечливо хитаю головою:

— Ні, не зустрічалися.

Вона з несподіваним теплом в очах задумливо протягує:

— Дивно…

Я роззираюся. Тут багато книжок, навіть на кухні. На холодильнику, на столі, на табуреті. Чого тільки немає: і «Трипільська культура», і «Астральні подорожі», і навіть Юнг — «Таїнство возз’єднання».

Біля мене на столі поряд із сільничкою та недопитою чашкою молока лежить розгорнений зошит. На одній сторінці намальований зодіак, весь вкритий незрозумілими надписами та астрологічними знаками, поряд коло, розділене на вісім частин із намальованими місячними фазами. На другій щось написано. Я обережно заглядаю:

Хто пізнає таємниці календарів, той пізнає таємницю життя та смерті й оволодіє таємною магією. Се Лена сидить біля озера і плаче за загубленим Іванком. Завітайте на свято Цукімі[15] й у відблисках палаючої осені згадайте про втрачену Трою.

Красиво… Але геть нічого не зрозуміло.

— Кави? — запитує Світлана, і я здригаюся. Щось я стала нервовою…. Та вона не звертає на це уваги, навіть не хоче від мене відповіді, а просто повідомляє мені факт і ставить джезву на плиту.

— Ти не соромся, почувай себе, як удома, — кидає мені через плече, відчиняє холодильник і дістає молоко та варення з червоних ягід. Повертається до мене:

— Цікавишся? — киває на зошит і ставить паперову пачку молока на стіл.

Ніяково відвожу невихований погляд від дивного зошита. Світлана тим часом насипає варення з банки в кришталеву вазочку і ставить на стіл біля мене:

— Скуштуй, це — калинове. Дуже корисне для пам’яті…— піднімає на мене прозорі очі,— ми точно з тобою не зустрічалися?

Я знову заперечливо хитаю головою. Світлана знімає з плити джезву і знову запитує:

— Тобі з молоком?

Мовчки киваю. Слідкую за її плавними рухами — здається, вона не виконує звичайну домашню роботу, а танцює загадковий повільний танок. Дістає чашки — синій кобальт із золотими зірками. Розливає каву. Рука трохи підіймається й опускається. Додає молоко. Повільно, граційно. Потім, простягнувши догори тонку руку, дістає з полиці печиво. Ставить біля мене чашку. Сідає. Не встигаю оговтатися, як Світлана присуває до мене зошита, в який я мала прикрість зазирнути:

— Якщо цікавишся, то можу тобі розповісти… Тобі це згодиться, — стверджує вона та кидає на мене твердий, трохи зверхній погляд. Заперечити їй неможливо. Вона впевнена, що краще знає, що мені потрібно…

Я киваю та приречено констатую про себе: «Ось уже й кролики мною командують…» Чи як там казала Аліса у Льюїса Керрола?

А Світлана вже тикає рукою в зодіакальне коло:

— Це дуже важливо, дивись, — очі в неї загораються фанатичним вогником. — Те, що коло ділиться на дванадцять знаків зодіаку, гадаю, тобі відомо, та є ще один поділ — на вісім частин. Це так звана зірка Богородиці. Дуже важливо з’єднати сонячний та місячний цикли і синхронізуватися з ними. Тобі вираз «Метоновий цикл»[16] про щось говорить?

— Ні…— ошелешено мотаю головою

— Зрозуміло… — закочує очі Світлана та шумно вдихає повітря. Потім не менш шумно видихає і з новою порцією нездорового ентузіазму продовжує:

— Цей поділ співпадає з основними язичницькими святами, сакральна пам’ять про які майже повністю втрачена. Так ось, перша точка — Великдень. Весняне рівнодення. Місяць, чи по-інакшому Луна, та Сонце з’єднуються. Росте день, росте Луна, молода Дівчина — Юнка, або Данка. Друга точка — Белтайн, одна восьма року. Тут наше розширення обмежується тільки нашим інтелектом. Третя Купала — літнє сонцестояння, або одна чверть року. В точках сонцестояння Сонце та Луна максимально віддалені. Місяць розділений навпіл, тобто перша чверть. Четверта… отут починаються цікаві речі…— прозоро-зелені очі Світлани розгоряються сильніше, і вона починає говорити швидше та збудженіше:

— Розумієш, коло ділиться ще й на три частини. І одна третя, це саме четверта точка — Юнка, перетворюється на Жінку, Ладу. П’ята точка — три восьмих року. Лунгасад. Знову — обмеження тільки в голові. Шоста — одна друга року — Троян, або свято Цукімі в Японії. Повний місяць та осіннє рівнодення. Луна та Сонце символічно дивляться одне на одного. Сьома — Калита або Самтайн, п’ять восьмих року. Розширення обмежується. Відкушується… На свято Самтайн кельти пекли хлібці з отвором посередині. У нас подібні пироги пекли на Калиту. Тобі слово «калита» нічого не нагадує?

Я знову мотаю головою:

— Ні…

Світлана зверхньо посміхається:

— В російській мові є слово «калітка»… Тобто хвіртка. Калита — це хвіртка в інший світ… Коловорот насправді — Коло Воріт. Воріт до інших світів…

Доволі спірне твердження, думаю я, от і слово «каліка» теж є… І не тільки в російській мові… І що?

Але я не наважуюся заперечувати вголос.

Світлана тим часом задумливо повторює:

— Коло… Дерево… Коло… Колода… — і несподівано питає: — От скільки гральних карт у колоді? Ти знаєш?

Нарешті в мене з’являється нагода блиснути інтелектом:

— Гральних? Тридцять шість, — впевнено відповідаю.

— Ні,— кривиться Світлана, — в повній колоді.

— П’ятдесят чотири здається…

— Ні,— задоволено хитає головою вона, — насправді їх п’ятдесят дві. Та два джокери. А п’ятдесят два — цифра дуже не проста. Дуже важлива цифра. Бо саме п’ятдесят два тижні в році! Запам’ятай цю цифру!

Я вже зовсім збита з пантелику. Дивлюся на неї та тільки кліпаю. Світлана, киваючи на кришталеву вазочку, поблажливо каже:

— Ти пробуй, пробуй варення… Воно для пам’яті…

Я слухняно беру ложечку і занурюю у варення. Світлана повертається до зошита та кола в ньому:

— Восьма точка, знову трикутник, дві треті року — Марена. Жінка перетворюється на Стару з косою… Потім дев’ята точка — Різдво, зимове сонцестояння, або три чверті року. Місяць старіє. Знову він розділений навпіл. Сонце та Луна максимально віддалені. До речі, ти знаєш, як буде на санскриті «дев’ять»?

Я навіть і не пробую відповідати. І Світлана залюбки відповідає за мене:

— Дев’ять на санскриті — «нава»! Нава! Розумієш? — значуще підіймає тонкого довгого пальчика з акуратним рожевим манікюром.

Я тупо киваю головою, намагаючись не дивитися в її фанатичні очі. А вона веде далі:

— Трикутник — Юнка, Жінка та Стара. Данка, Лада та Марена. Вони ж Норни — Скульд, Верданді та Урд, які плетуть нитку життя. Вони символізують три так звані «гуни»[17], тобто стани, через які проходить матерія. Творення, збереження, руйнування. Або майбутнє, теперішнє та минуле. І, нарешті, десята точка нашого кола — Колодій або Імволк, сім восьмих року, знову розширення, ще обмежене. Потім усе повторюється…

В глибині квартири дзвонить телефон.

— Вибач, — кидає мені Світлана та йде.

А я, проводжаючи її поглядом, думаю: чи нормальна вона? Бо я геть нічого не втямила з її «дуже важливих» балачок. До чого мені все це? Помісь кельтських, слов’янських та ще й японських свят… Мішанина російських та українських назв… І цей її божевільний вогник в очах…

Нарешті пробую варення, воно кисло-солодке та трохи гіркувате на смак. Як то кажуть, на любителя. Потім придивляюся до кісточок. Кісточки — мов маленькі сердечка рожевого кольору.

Що ж я повинна пригадати?

Світлана довго не повертається. Я потроху допиваю каву. Оглядаюся. Мені вже хочеться дременути звідси. Та це буде не зовсім виховано… Та й питань у мене ще забагато… Я нудьгуючи починаю роздивлятися книжки. Помічаю одну вельми цікаву, в стовпчику, що купчиться біля мене. Беру її до рук. На палітурці знайоме прізвище: Верболаз І. Г. Це що той самий Верболаз? Перегортаю сторінку. Так, ім’я по батькові сходиться: Іван Григорович, професор, доктор сходознавства, член ради психологів при Lund University. Книжка має назву: «Сучасні сугестивні[18] методики у вихованні дітей нової формації». Так от чим ви займаєтеся, пане Верболаз! Боже! Я ж, як дурепа, розповідала про учнів та намагалася знайти порозуміння… А він про все це давно знав і водив мене за носа! Що ж це я… не слідкую за науковими публікаціями? Хоча… Я дивлюся на наклад: усього 500 примірників. І видавництво якесь екзотичне — Окінава, Японія. Але чомусь українською мовою. Щось я не чула про тамтешню численну діаспору…

Світлана нарешті повертається до кухні.

Я ще тримаю книжку в руках і, щоб дізнатися більше, переводжу розмову в інше русло:

— А ти мені не розкажеш, що трапилося з інтернатом?

— То ти не знаєш? — Світлана сідає до столу та береться помішувати ложечкою забуту каву. Кладе ложечку на край блюдця та киває в бік книжки, що я гортаю: — Власне, з нього все і почалося, — з цього Верболаза…

Відпиває ковток:

— Йому вкрай було потрібно зі своїм штангель-циркулем у казку…

Ставить чашку на стіл, дивиться у вікно, немов щось пригадуючи. Потім повертається до мене, тре носа і продовжує:

— Так от, приїхали вони з якоюсь рудою відьмою — і завелося… Дітей — на облік. На місце директора — свою людину. Військового. Зробили пропускний режим, як у Пентагоні… Офіційно — школу-інтернат розформували. Зачинили. Насправді ж — змінили статус. Тепер це — воєнно-спортивний дослідницький центр.

— Не розумію, чому воєнний? Там же діти?

— Що тут незрозумілого, — Світлана підіймає тонкі брови. — Готують собі слухняних охоронців. Бояться втратити безпеку. Ха-ха-ха, — несподівано дрібно хихотить, схилившись до столу. В очах знову з’являється нездоровий вогник: — Бояться втратити те, чого ніколи не мали… Та в них усе одно нічого не вийде. З кубиків льоду ще можна стрій зробити, та ще ніхто не бачив, щоб вода ходила строєм. А наразі — глобальне потепління…

— Що з кубиків льоду? — не розумію я.

— Це я образно… Лід — то структура, ієрархія. А вода — свобода. Людина, яка внутрішньо вільна, — вона мов розтанула. Отримала волю текти куди завгодно… Текти, чи втекти… — пояснює Світлана, бере печиво та починає хрумтіти і киває мені: — Пригощайся…

Я простягаю руку за печивом і обережно питаю:

— А що з Ангеліною Іванівною?

— Ну, мати, звісно, почала протестувати, — закушує губу Світлана, — заступатися за дітей. І от… Довоювалася… Тепер у лікарні. Серце.

Я деякий час мовчу, задивившись у чашку з допитою кавою. Та все ж вирішую запитати ще:

— Світлано, а ти знаєш, хто такий Арсеній?

— Арсеній? — здивовано глипає, потім дивно всміхається і, ляснувши по лобі, каже:

— А… тепер усе зрозуміло…

І продовжуючи щиритися, вмочує печиво в каву, відкушує, спирається однією рукою на ліктя і, заглядаючи мені в очі, як до найріднішої людини, продовжує:

— Взагалі арсенікум[19] це — отрута. Але вкрай необхідна для кон’юнкції[20]. Тільки не питай більше нічого. Не скажу. А завтра підемо до матері, якщо хочеш…

Я очманіло вилуплююся на неї і розумію, що вона все-таки добряче не в собі… А Світлана, мов так і треба, з родинним теплом веде далі:

— До речі, де ти зупинилася? Є де переночувати? Бо якщо хочеш, можеш залишатись у нас.

— Дякую… Я вже зупинилася… в готелі — белькочу я.

4

Я не люблю лікарень. Мабуть, мало є людей, які їх по-справжньому люблять. Хіба що лікарі. І то не факт.

Але ця лікарня не схожа на звичайну. Лікарня, так би мовити, підвищеної комфортності: гарний, білосніжний коридор; ніякого характерного лікарняного запаху — натомість приємний, ледве відчутний запах лаванди; автоматичні двері, що самі розчиняються; симпатичні та ввічливі медсестри в модельних блакитних халатах. Зразу видно, що це дорога приватна клініка. Дуже дорога. Я здивовано дивлюся на Світлану. Судячи з того, що я бачила у неї вдома, вона не змогла б заплатити за лікування тут. Взагалі вона сьогодні не говірка, але роз’яснює:

— Я б, певна річ, все це не потягнула. Але, дякувати Богу, нам допомагає один із маминих учнів. Він заплатив за все: за операцію та за період реабілітації. На жаль, мама ще дуже слабка. Мені дозволяють її відвідувати тільки раз на день, і то не надовго, щоб не втомлювати.

Вже в палаті, білій, чистій та просторій, вдивляючись у втомлені очі маленької жінки з рішучими тонкими губами, я розумію, що не зможу її розпитувати. Просто не зможу. Бо це з мого боку буде повним свинством. Тому я сиджу та мовчу, як закінчена дурепа. Мовчу та краю себе… Чого мене сюди понесло?

І раптом Ангеліна сама звертається до мене:

— Дитинко, — каже вона, простягає до мене тонку руку з пергаментною білою шкірою та кладе її, трохи прохолодну, мені на долоню, — ти не хвилюйся, все буде гаразд.

Я бачу світло-карі очі, які випромінюють співчуття, і як від важкого, нерівного подиху хворої білими хмаринками підіймається та падає на подушку тоненьке волосся біля скроні.

Вона думає про мене… Переживає, стоячи за крок від смерті…

— У тебе все буде гаразд, — знову заспокоює мене Ангеліна, — ти знайдеш те, що шукаєш. Ти дуже здібна, дитинко. Я рада, що ти прийшла.

5

Я не пам’ятаю, коли я його помітила — чи коли йшла парком від Світлани і, побачивши ззаду чиюсь темну фігуру, інстинктивно прискорила ходу, чи вже коли їхала в автобусі…

Але в маршрутці його вже неможливо ігнорувати. Він сидить ззаду. І я фізично відчуваю його погляд на своїй потилиці. Я нервово обертаюся, та він швидко уникає мого погляду: його моторошні прозоро-блакитні очі під бридкими білястими віями втуплюються у вікно.

Він за мною слідкує.

Маніяк.

Маніяк-альбінос.

Страх масними пальцями перехоплює мені горлянку.

Треба перевірити — спадає на думку божевільна ідея. Я виходжу навмання через дві зупинки. Альбінос виходить за мною. Я прискорюю ходу, але відстань між нами не скорочується. Від звуку його тихих кроків позаду світ ніби викривляється, і мені здається, що я потрапила всередину абсурдного фільму жахів. Мабуть, так і з’їжджають із глузду. Майже істерично я повертаю до випадкового магазину. У супермаркеті повно народу. Я занурююся в юрбу людей. Безцільно тиняюся серед рядів із крамом. Коли мені здається, що я вже втекла від свого переслідувача, беру зовсім не потрібну мені зубну щітку та стаю в чергу біля каси. Озираюся. Альбіноса немає. Я розраховуюся. Коліна в мене трусяться, але я навмисне повільно йду до виходу.

Однак… там, біля дверей, я помічаю його кремезну фігуру.

А їхати до готелю таки треба. Я ж не можу вештатися по супермаркетах усю ніч. Поки ще час пік, у натовпі легше стати непомітною.

Але… він сідає за мною і до автобуса.

Виходжу на своїй зупинці з примарною надією все ж таки втекти. Прискорюю ходу. Мені не вдається — Альбінос прямує за мною до готелю. Я не озираюся, швидко заходжу в хол і крокую до ліфта. Тільки там я обережно повертаю голову. Альбінос зупинився біля рецепсії, і, поки він там про щось розмовляє, я гарячково натискаю кнопку ліфта. Ну хутчіше! Мені здається, що двері відчиняються надто повільно, а мій переслідувач уже розвертається… Серце калатає так, що мені закладає вуха, як на концерті геві-метал. Коли ліфт рушає, я раптом розумію, що не втекла. Я в пастці, якщо він… дізнався, де я мешкаю. Від цієї думки холоне в ногах. Це ж не супермаркет — у готелі майже порожньо. Єдине, що мені спадає на гадку як варіант спасіння, це подзвонити Ігорю. Боже, благослови мобілки!

Ігор, вислухавши мою істеричну сповідь, спокійно і впевнено інструктує мене:

— Заспокойся. Зайди до кімнати. Зачини за собою двері. Присунь до них щось важке, наприклад, шафу. Нікому не відчиняй. Я приїду. Десь годин за вісім, швидше не вийде. Я тебе звідти заберу. Ти тільки нікуди не виходь. Я буду на зв’язку. У разі нагальної потреби запиши номери, куди можна звернутися. Не бійся, якщо треба, наші хлопці будуть у тебе через п’ять хвилин.

Від його слів мені стає спокійніше, до того ж у коридорі нікого немає. Я зачиняюся в кімнаті. Роблю все, що мені радив Ігор. Потім прислухаюся до звуків за дверима. Тиша.

Вимикаю світло і відхиляю портьєру. З мого вікна добре видно площу біля центрального входу. Там я помічаю темну фігуру свого переслідувача. Він зупиняється під ліхтарем, прикурює і дивиться на вікна готелю у мій бік. Потім відходить. Тепер у темряві добре видно тільки червоний вогник його цигарки. Дякувати Богу, що він не пішов за мною.

Дивлюся на годинника: зараз сьома година, отже, чекати до третої години ночі. Ніч сьогодні навряд чи буде для мене спокійною.

Вмикаю телевізор.

Показують будівлю школи. У кутку екрана напис — Росія. Двір школи заповнений учнями. Камера наїжджає на юнака з продовгуватим інтелігентним обличчям та довгим білявим чубом, він кривиться та презирливо дивиться в екран. Симпатична репортерка в біленькій шубці підсовує йому мікрофона: «Скажитє, пожалуста, ви ученік етой школи? Билі лі ви свидєтєлєм происходящєго?»

«Нєнавіжу гламур», — шкіриться він їй у відповідь. Потім підіймає руку, вдаючи, що стріляє в неї: «Пах-пах!», — естрадно дме на вказівний палець, як на дуло пістолета, та удавано-урочисто проголошує: «Умрі, гєнєтічєскій мусор!»

У репортерки зараз же з носа починає юшити кров. Вона з жахом притуляє руку до обличчя. Кров тече ще стрімкіше. Забризкує яскравими червоними краплями білу шубку. Репортерка налякана ще більше, особливо виглядом безнадійно зіпсованого хутра, яке вона марно намагається відтерти голою долонею. До неї підбігають люди. Камера хитається. Крупним планом усміхнене лице юнака. «Ги», каже він, а потім тицяє в камеру пальці знаком «вікторі»: «Вам уже нєдолго осталось! Ми уже здєсь, бєрєгітєсь, уроди!» Він робить цими ж пальцями жест прощання: «Па-па!» та демонстративно повертається до камери спиною.

Голос диктора:

— Це був репортаж із Санкт-Петербурга. У тамтешній школі стався нещасний випадок: четверо учнів та одна вчителька вистрибнули з вікна п’ятого поверху. В результаті четверо осіб загинуло. Хлопчик дванадцятьох років у тяжкому стані в лікарні. Подейкують, що до цього вчинку їх примусили, увівши в транс, учні цієї-таки школи. Триває слідство. У Росії почастішали випадки підліткового насильства з використанням сугестивних методик. Дії підлітків не підпадають під жодні відомі закони У Держдумі розглядається закон про смертну кару за використання несанкціонованого гіпнозу. Обговорюється введення таких санкцій і для неповнолітніх… Чи потрібні такі ж суворі закони щодо підлітків у нас, в Україні? Про це ми запитаємо у пересічних громадян:

— Як ви вважаєте, чи треба вводити жорсткі санкції проти агресивної молоді, яка використовує у своїх ігрищах сугестивні методики, що приводять до нещасних випадків?

Робітниця в помаранчевій жилетці, Мелітополь:

— А шо то таке су… сустивні методики?

Інтелігентна тітонька, Львів:

— Безперечно, агресивну молодь треба карати адекватно!

Старенький дідуган із Луганська, погрожуючи невидимому ворогу палицею:

— Распустілі савсєм, тварят, шо хатят!

Молодий юнак на Хрещатику:

— Ну, для початку їх іще треба піймати, — білозубо всміхається і робить зайчика двома пальчиками. — Па-па!

На екрані з’являється єхидна мармиза Мирослави. У студії вона та ведучий новин. Він цікавиться:

— Мирославо Миколаївно, а що у нас робиться у цьому напрямку?

Вона млосно дивиться на глядачів, поправляє волосся та у своїй гидкій манері розтягувати слова повільно відповідає:

— У нашій країні ситуація під контролем. Пересічним людям немає чого хвилюватися. У здібних дітей, яких ми навчаємо, зовсім низький рівень агресії. Це дуже слухняні, обдаровані діти. Якщо у вашої дитини виявляються особливі здібності, дзвоніть до нашого центру, ми допоможемо їм розвинутися в необхідному напрямку. Адже для нас, — її голос стає ще більш солодким та тягучим, як батончик «Марс», вона робить невелику багатозначну паузу та веде далі,— як і для вас, батьків, щастя дітей — це головне.

Очі заплющуються. Засинаю. З пультом телевізора в руках.

…Степ… Безмежний, з чорною зораною землею… Снігові темні хмари… Вітер здіймає з землі зграю круків. Ті злітають, спіраллю підіймаючись в сіро-рожеве небо…

Раптом я прокидаюся, мов мене хтось штовхнув. Розплющую очі. Чую кроки за дверима. На екрані телевізора тихо тріскотять сірі смужки. Вимикаю його, прислуховуюся. Кроки затихають. Потім знову наближаються. Хтось зупинився поряд із моїми дверима. Я стискаю пульт у руці, наче він мене може захистити.

Стукіт у двері, від якого я підскакую, трохи приводить мене до тями. Потім дзвонить мобільний:

— Відчиняй, шукачко пригод! — каже Ігор.

Від його голосу моє серце починає битися спокійніше. Яка я дурна, це ж Ігор!

— Ну, ти й забарикадувалася! — протискається він до кімнати. — То як, зібралася?

— Як я рада тебе бачити! — видихаю я.

— Я надійний і безвідмовний, як автомат Калашнікова, — самовдоволено мугикає у відповідь Ігор, — де твоя валіза?

Ми їдемо швидко, занадто швидко. Мчимо по трасі, немовби тікаємо від чогось. Попереду розгортається нескінченна чорна дорога, яка тільки місцями вкрита плішинами втрамбованого сірого снігу, а вогні фар вихоплюють із пащі суцільного мороку сніжинки, що танцюють у звабливому світлі примарними п’яними комахами.

У теплому прихистку авта затишно: світиться зеленим панель та розмірено муркотить мотор. Від техніки йде відчуття безпеки, і мене вже не лякає хижий зовнішній світ за вікном.

На трасі вночі майже немає машин. Ми їдемо без пригод трохи не всю дорогу, і я починаю відключатися. Теплі темні хвилі заколисують… і я провалююся в сон. Прокидаюся раптом від того, що авто здригається, й Ігор різко гальмує.

— Чорт, ми когось збили! — лається він та вилазить із машини.

Я теж, накидаючи на плечі пальто, виходжу за ним. Небо вже сіріє. Навкруги степ. Чорні грудки мерзлої землі стирчать з‑під білого снігу, як маленькі айсберги. Десь там, далеко, темніє попелястою щіточкою посадка.

А на сірому асфальті дороги яскравою іржавою плямою лежить розчавлена руда кішка. Її голова ще здригається в конвульсіях, і від неї за шинами авта тягнеться червона смужка крові.

Мене несподівано нудить, я заходжу за машину, і мій шлунок вивертає на білий сніг узбіччя. Деякий час апатично дивлюся на це… своє блювотиння. Витираю губи долонею У роті нестерпно гірко, і я, як сновида, бреду до авта та залажу всередину. Мене трусить, хоч я і не встигла замерзти.

— Й… твою мать! Я злякався, що збив людину, а це всього-на-всього кішка! Звідки вона тут узялася?! — матюкається Ігор, заводячи машину.

Я отупіло мовчу. Яка до біса різниця, кого збила машина… Смерть голою реальністю знову ковзнула гострим пазуром по моєму серцю, а біль живої істоти проштрикнув наскрізь, як голка вченого-ентомолога проштрикує безтурботного метелика.

Я більше не сплю. Боюся заплющити очі, бо перед ними знову і знову виникає червона смужка крові на дорозі…

Коли ми під’їжджаємо до міста, я розумію, що таки спізнююся на роботу. Тому прошу Ігоря завести мене просто до школи. Багаж полишаю у нього в машині. Заберу ввечері.

6

Я навмисне повільно проходжу повз учительську. Мені таланить — назустріч тьопає Гюрза вкупі з Партизанкою. Пані Агрипина тримає пані Ірину під руку і щось їй втокмачує, відбиваючи такт вільною рукою. Мені треба, щоб мене побачили. Тому я йду їм назустріч. Я ввічлива і мила, як ніколи, з останніх сил усміхаюся сяючою посмішкою, немов би побачила найрідніших у світі людей:

— Доброго ранку, Ірино Іванівно! Доброго ранку, Агрипино Григорівно!

— Доброго, доброго… Щось ти змарніла, Даринко, — кидає «комплімента» Партизанка.

— З приїздом, — фіксує на мені погляд Гюрза.

Головне, це впасти в око цим двом, іншу дрібноту я не рахую. І можна сміливо йти до кабінету спати. Треба відпочити, бо я відчуваю, що зараз просто впаду.

У кабінеті дивлюся в люстерко: дійсно виглядаю жахливо — темні кола під очима, а про зачіску вже й годі казати… Та байдуже! Бо очі в мене вже злипаються. Тому я зачиняю двері на ключ ізсередини, сідаю в крісло для релаксації та підсовую під ноги стільця, накриваюся зверху давно принесеною з дому ковдрою.

…Туман здіймається над чорною, зораною землею. Деінде видніються плями білого снігу. У степу попереду щось світліє… Схоже на могильну плиту. Біля неї спиною до мене стоїть дівчина. У чорному до п’ят убранні. Голова в неї не покрита. Червоне волосся розвіюється на тлі попелястого неба, яким низько сунуться чорні купчасті хмари.

Я наближаюся. На кам’яну брилу надгробного пам’ятника всідається чорний крук. Дівчина лінивим рухом руки зганяє птаха. Він невдоволено каркає та злітає, важко розправляючи крила. Пролітає поряд і вітер, який він здійняв у повітрі, обдає моє обличчя холодною хвилею.

Дівчина повертається. На її блідому, майже білому, обличчі виділяються яскраво-калинові губи та прозоро-зелені очі, підфарбовані рожевими тінями. Вона дивиться повз мене, не помічаючи моєї присутності. Знову повертається до пам’ятника та проводить руками по напису, ніби погладжуючи його. Вузькі зап’ястя, тонкі білі пальці з яскравими червоними нігтями аж світяться на сірому тлі могильної плити. І я бачу напис, який вона пестить. Там написано готичними буквами:

Maya Verbolaz

Майя, Майя… Я пам’ятаю це ім’я…

І ця дівчина, я її теж пам’ятаю… Ця дівчина — то… Я її десь зовсім недавно бачила… Світлана?..

Я прокидаюся. Дивлюся на годинник: проспала три години.

З голови не йде дивний сон.

Треба, таки треба поговорити з Майєю. Сьогодні ж. Я трохи приводжу себе до ладу: розчісую гребінцем скуйовджене волосся, замазую тональним кремом кола під очима. Та йду шукати Майю.

Я знаходжу її в їдальні. Майя з кількома подругами сидить за столом — вони п’ють колу, заїдають тістечками та весело тріскотять.

Підходжу. Вітаюся:

— Здрастуйте, дівчата!

Вони замовкають і повертаються до мене.

— Майє, я б хотіла тебе бачити в себе, — спокійно кажу, не звертаючи уваги на холод, яким повіяло від них, мов протягом.

Майя дивиться на мене зверху вниз, хоча вона сидить, а я стою. Її підведені чорні очі на блідому обличчі випромінюють шляхетне презирство. Як, їй? Їй?! Має нахабство вказувати якась зухвала комаха?

— Це ще чого? — ледь кривить темні губи.

— Я тебе чекаю. Завтра. Після уроків, — твердо відповідаю. — І я не маю наміру з тобою дискутувати!

Я розвертаюся й іду геть, бо відчуваю, що сьогодні в мене не вистачить сили на те, щоб воювати з нею. Підлітки, як ніхто, учувають слабкість супротивника…

Чую приглушений сміх за спиною, озираюся. Майя показує мені «fuck» — ніготь середнього пальця пофарбовано чорним, і на ньому глузливо оскалюється намальований білим череп.

7

Звичайно, Майя не прийшла.

І не тільки до мене. Вона також не прийшла і до школи.

А вже після великої перерви я отримую дивний дзвінок. Номер не визначається.

В слухавці чую тривожний голос Кирила:

— Дарино… Дарино Миколаївно, вибачте, що я вас турбую. Мені… більше нема до кого звернутися з цим проханням. Будь ласка, зайдіть до Майїної матері та повідомте, що з нами все гаразд, щоб вона не турбувалася… Не дзвоніть їм… Тільки не дзвоніть!

— А де ви? Де Майя?

— Вона зі мною, з нами все гаразд. Ми за декілька днів повернемося. Будь ласка, зайдіть на їхню квартиру в місті та передайте їй…

Дзвоник обривається. Я пробую передзвонити. Але чую тільки:

— Немає зв’язку з телефоном абонента…

Двері квартири Верболазів мені відчиняє мати Кирила — Антоніна Сергіївна Хорольська.

— Здрасті…— здивовано белькочу я.

А її мій візит, здається, зовсім не вразив. Вона зовні така, як завжди: підтягнута та незворушна, немовби її взагалі важко чимось пройняти. Але мене не обдуриш, я бачу — вона стурбована: і губи в неї стиснуті сильніше, ніж завжди, і напружені спина та шия роблять її рухи різкими, як у робота.

Хорольська проводжає мене до кухні. Кухня суперсучасна, немов зійшла зі сторінок новомодного дизайнерського журналу. Респектабельні меблі кольору слонової кістки плавними округлими формами оточують стіни і дорого поблискують хромованими та позолоченими деталями.

Мати Майї, сидячи за вишуканим столом, біля порцелянової чашки з недопитим чаєм, навіть і не намагається вдавати спокійну: у неї заплакані очі, скуйовджене волосся і червоний від постійного витирання ніс.

— Я не витримаю. Я цього не витримаю… З нею щось сталося. Вона… вона могла собі чогось заподіяти… Бідна моя дитина… — бурмоче вона, не помічаючи моєї присутності.

— Іро, так не можна, вгамуйся! — вимогливо наказує Хорольська та стуляє в ниточку губи.

— Не можу… це я винна… — хлюпає носом Ірина Верболаз.

Я обережно кахикаю, щоб на мене звернули увагу:

— Я саме прийшла вас заспокоїти. Мені дзвонив Кирило… З ними все гаразд…

Сльози продовжують котитися по обличчю Ірини Степанівни, коли вона зводить на мене очі, але її кругле лице просвітлюється, і в погляді з’являється надія:

— Правда? — підхоплюється вона. Забуваючи про хусточку, пухкою рукою витирає сльози та хутко підсовує мені м’якого стільця: — Сідайте, Дариночко… Що з ними? Де вони? Майя сьогодні не ночувала вдома… І цілий день теж її не було…

Я сідаю та силкуюся бути врівноваженою: розказую ту малість, що знаю, змальовуючи ситуацію в якомога бадьоріших тонах та закінчую заспокійливою мантрою:

— Все буде гаразд.

Господиня зараз же кидається мене пригощати: стукотить чайником, підсовує домашнє печиво…

Я, шукаючи підтримки, дивлюся на Хорольську:

— Прошу вибачення, а можна мені… до вбиральні?

— Так, так, — розуміє мене Антоніна Сергіївна, обіймає за плечі та виводить в коридор.

— Ти не звертай уваги, Даринко, на цей її дуже емоційний стан, — шепоче вона мені біля вуха, — Ірину Степанівну можна зрозуміти, бо у Майї була спроба суїциду. Тому вона так хвилюється за неї…

— Боже мій… Я не знала… А як це сталося? І чому?

— Вона наковталася пігулок, заспокійливого. Якась нещасна любов… У такому віці, ти ж знаєш, як воно… На щастя, її встигли відкачати в реанімації. А Ірина досі відчуває провину, що недогледіла.

— А що то були за пігулки?

— ****оклобемід, — вона пересмикує плечима.

— Вона їх вживала? А хто їх їй приписав? — сіпаюсь і я, бо згадую, що такі ж таблетки були причиною смерті Альони. Це антидепресанти. Сильнодіючі.

— Та її батько водив до якоїсь новомодної лікарки-психотерапевта чи то психіатра. В неї якесь таке просте прізвище… Здається, Гусакова… чи Селезньова… Майя ж, знаєте, дуже неспокійна дитина. Вона й зараз вживає ті пігулки. Але вже під належним контролем, — Хорольська морщить лоба, немов згадуючи щось. — У мене тоді на роботі був повний завал, а тут таке в Іринки… Я все кинула — і до неї, бо її теж треба було відкачувати…

Селезньова? Селезньов…Чи вона не та сама? Та ні… Надто вже неймовірно.

Але мені здається, що я натрапила тут на якийсь важливий слід, і якщо я розшифрую внутрішній світ Майї… то про все дізнаюсь. І мені треба… І я, сама не очікуючи від себе такого нахабства, питаю:

— Вибачте, а можна, я огляну кімнату Майї?

— Добре, Дариночко. Ось туди, — показує мені на двері до кімнати, — а я піду погляну, як там Іринка. Її зовсім не можна полишати саму…

Я відчиняю двері. Кімната простора. Велике вікно, білий тюль. Стіни пофарбовані в теракотовий колір. Ліжко, з металевими із золотом бильцями, застелене чорною ковдрою. На низькій люстрі підвішені паперові журавлики. Червоні та чорні. По парі кожного кольору. Якесь дежавю…

На стіні, біля столу, величезний постер, на якому зображені молоді люди з безкровними обличчями на мальовничому тлі кладовища. У кутку комп’ютер. Диски з музикою. Оглядаю їх: HIM, NightWish, The Sisters Of Mercy, Nevermore, Inferno. Майже все, здається, так званий готік-рок та пауер-метал.

Беру зі столу зошита. Він у чорній шкіряній палітурці, на якій наклеєна перебивна картинка — череп зі схрещеними кісточками…

Перегортаю сторінки.

Це вірші, написані ще не сформованим, старанним, трохи дитячим почерком Майї. Вибираю один, навмання.

Читаю:

Я малюю життя чорною фарбою По червоному полю Чорне розтікається струмками сліз На розпеченій пустелі образ І залишає випалений слід — в безодню. Я малюю життя червоною фарбою По чорному полю Червоне розбризкується плямами крові На шорсткому асфальті душі — То лишається слід від розчавленої довіри. Я замальовую все це чорною фарбою По чорному полю, Щоб чорне поглинуло все, що тепер лякає, Бо біль вже мчить по мене випаленим слідом, мов автострадою. Чи проявиться червоною фарбою Крізь чорне поле Розпечена лава жаги жити? Вона ж бо нічого не хоче знати про біль, І випаровує його чорний колір, як зайвий…

Очманіла від прочитаного, я повертаюся до полиці з книжками і бачу фото в рамочці. Цікаве фото. Це дві дівчини, вдягнуті в національний японський одяг, із відповідними зачісками та макіяжем, і хлопець у звичайних джинсах та футболці. Кімоно дівчини, що старша, синє, вона тримає в руках японську парасольку, розмальовану рожево-фіолетовими квітками сакури, а мала, у червоному, хилиться їй до плеча голівкою. Мала — то Майя. А старша — то… Світлана з Запоріжжя! А хлопець… хлопець, що всівся на знімку в них біля ніг, та широко посміхається, безсумнівно, — Арсеній! А в руках у нього… такі ж самі журавлики-оригамі, що висять на люстрі.

До кімнати заглядає Антоніна Сергіївна:

— Дариночко, як ви тут?… — підходить до мене.

У мене на язиці крутиться запитання, і я не втримуюсь:

— Що це? Хто на цьому знімку? Ви знаєте? — схвильовано проковтую слину.

— Звичайно, — спокійно відповідає Хорольська. — Це — Майя та Світлана… А що?

— Та нічого… Я не сподівалася тут побачити свою знайому… А що пов’язує Світлану з Верболазами?

— Як що? — здивовано підіймає брови Хорольська. — Вони ж родичі… Мати Свєти, Ангеліна, — рідна сестра Верболаза. Хоча, певна річ, ти можеш і не знати… Бо вони декілька років, як дуже посварилися. Іноді родичі стають гірші за ворогів. Я не знаю, що там у них точно відбулося… Ірина дуже жалкує, що вони більше не спілкуються. Але вона в усьому слухається чоловіка, а то ж його сестра, і саме він розірвав стосунки з нею.

— А цей хлопець? Звідки він?

— Це, здається, улюблений учень Ангеліни… — відповідає Хорольська, потім довірливо дивиться мені в очі та продовжує: — І ще, Дариночко, у мене до тебе велике прохання. Іринка нічого не казала своєму чоловікові про зникнення Майї. Він зараз на дачі… То ти йому теж не кажи, добре? Це справи сімейні, делікатні…

Розділ VIII

1

Сьогодні цілий день падав сніг, і світ зробився суцільно чорно-білим. Будинки невиразно тьмяніють крізь чорне, притрушене білим мереживо гілок.

Світ — це різні відтінки білого…

Світ — це різні відтінки чорного…

Я сиджу в кафе навпроти кінотеатру та п’ю чай. Чекаю на Ігоря. Він мене запросив до кіно. А за вікном знову сипле густий лапатий сніг. Я задумливо дивлюся на срібно-білий світ за вікном. Мабуть, усе-таки світ — це різні відтінки сірого…

І, як підтвердження моїй меланхолійній теорії, заходить Ігор, у довгому сірому пальті, теж добряче притрушений снігом. Такий собі мишачий Король чи щурячий Дід Мороз. Він відпустив собі вуса та борідку і справді став нагадувати великого відгодованого щура.

Ігор, рум’яний із морозу, сідає поряд і радісно мені доповідає:

— Як тобі сходити на свіженький бойовичок? — демонструє мені два квитки.

Він вважає за потрібне витягувати мене «у світ», такий собі «бойскаут», який узяв наді мною шефство. Мені байдуже, що дивитися, тому я схвально киваю. До початку сеансу ще є час, й Ігор замовляє собі коньячку та бутерброди з ікрою — він ніколи не проґавить нагоди трохи перекусити.

Я їсти не хочу, тому, поки Ігор закушує коньяк, сьорбаю свій зелений чай та знову дивлюся у вікно. Напроти стоїть підозрілий хлопець, у чорному пальті з піднятим коміром, палить цигарку і, здається, спостерігає за нами. У кафе ввімкнуте яскраве світло, і нас, мабуть, видно, як на вітрині.

— Ігорю, дивися — не витримую я, — ти не бачив раніше цього хлопця?

— Ні,— повертається до вікна Ігор, дожовуючи бутерброд, — а що?

— Та нічого… мені здалося…

— Що за тобою знову слідкують? — гиготить Ігор.

— Не смішно, — скептично дивлюся на нього.

— Чому ж не смішно? Я тебе такою переляканою, як тоді, ще не бачив… І кого злякалася? Невдаху… Непрофесіонала. А всього-на-всього треба було слухатися мене, — самовдоволено продовжує Ігор.

— Я не зрозуміла…

— А що тут розуміти. За тобою тоді, у Запоріжжі, встановили «наружку», зовнішнє спостереження…

Кров починає стукотіти у мене в скронях. Як він міг нічого мені…

У мене вихоплюється:

— То ти все знав і нічого мені не сказав! Ти… ти знаєш, хто ти після цього?

А він, немовби нічого не сталося, бере листочок салату, що лишився на тарілці, гризе його та спокійно веде далі:

— Ну, і хто я? Я ж тебе попереджав… Не треба було лізти в клініку до святої Ангеліни…

— Ти… — кажу я, але мені бракне слів і перехоплює подих.

— До речі, вона нарешті померла, — з якимось підлим смішком продовжує Ігор, — все, немає Ангеліни — вождя скривджених надлюдей…

— Ну ти й падлюка! — врешті-решт прориває мене, і моя рука з усього розмаху вліплює ляпаса по його вгодованій пиці. Обличчя Ігоря під моєю долонею на дотик дивно м’яке та беззахисне. Червоний слід від долоні на секунду охолоджує мене, а Ігор рефлекторно притуляє до вдареного місця руку та ошелешено витріщається на мене:

— Ти що… За що?

— За твою брехню. Все… мені немає про що з тобою більше говорити, — я відсуваю стільця та встаю. Бо гнів повертається з новою силою.

— Сядь! — теж підхоплюється Ігор та боляче хапає мене за плече і втискує назад у стілець. — Ти не тямиш, мала, у яку казку попала…

Його лице вкривається нервовими червоними плямами, і мій ляпас уже не виглядає на ньому поодинокою відмітиною.

— Ти чула про таке поняття, як інтелектуальний расизм? А про парапсихологічний расизм? Ні? Не чула? — він розпалюється дедалі більше, і кожне наступне слово в нього стає голоснішим за попереднє: — А я тобі скажу! Це вже реальність!

— Все… Відпусти мене. Я не хочу слухати твоє марення.

— Це не марення. Ти гадаєш, ті люди, яких ти шукала в Запоріжжі, безпечні для тебе? Чому їх намагаються взяти під контроль? Не замислювалася?

— Ти, по-моєму, хворий… Пусти мене.

— Не будь такою наївною. Ти знаєш, що вони можуть витворяти з людьми? Якщо їм дати волю, вони нас заженуть у резервації! Вони будуть нас використовувати, як тупих рабів на чорних роботах. Ти взагалі розумієш, що це війна? Війна! А не іграшки!

— Що ти верзеш? Це ж тільки діти…

— Дітки, які, не дай Боже, почнуть об’єднуватися. Он у них уже була Ангеліна, яка намагалася створити таємну організацію. Ще трохи, вони й самі усвідомлять свою силу і їм захочеться влади. Яку вони за своїх здібностей легко можуть отримати. І тоді труба. Всім нам. І всьому старому світу. Розумієш чи ні? Це все занадто серйозно, щоб самій вештатися по секретних об’єктах і сувати свого носа куди не треба. І ображатися, що за тобою слідкують…

— Все, я йду, — кінець кінцем підводжуся я.

Я більше не хочу його слухати. Я більше не хочу його бачити. Ніколи.

Горло перехоплює, мов хтось мене намагається придушити мотузкою. Чому він так зі мною вчинив? Чому постійно брехав?

Я йду по вулиці і майже нічого не бачу. Я розлючена. Я розчавлена. На цілому світі не лишилося людей, яким можна вірити. Всі брешуть і граються у свої абсурдні ігри. Бояться. Вбивають. Зраджують. Ніхто нікому не вірить, ніхто нікого не любить… Я зупиняюся, щоб витерти очі, на які вже набігли сльози, починаю шукати носовичка в сумочці. Знаходжу замість нього тільки паперову серветку. Добре, хоч це знайшла. Стираю сльози.

Та пішов він, цей Ігор… Треба заспокоїтися.

І раптом я помічаю, що не тільки мені кепсько цього вечора. У блідому світлі ліхтаря біля кіоску стоїть дівчина, і на її обличчі видніються чорні доріжки сліз. Вона схлипує та нервово затягується цигаркою. Вона мене не бачить, бо дивиться в інший бік. А біля неї — мовчазний високий хлопець, що дивиться просто на мене… Хто б міг подумати, що я тут зустріну Майю… та Кирила.

Я розтуляю рот, аби щось сказати, та Кирило притискає до вуст пальця і заперечливо хитає головою. Я, мов зачарована, слухняно проходжу повз них і не ставлю запитань. Мене охоплює дивне відчуття нереальності — немов я сплю, а весь цей світ: і засніжена дорога, і мовчазні дерева, і тьмяні ліхтарі,— мені тільки ввижаються. Це сон, дивний сон… Ще трохи — і я прокинуся у своєму затишному ліжку.

Але… За декілька хвилин я чую, як рипить сніг за спиною — мене наздоганяє Кирило. Я повертаюся, зупиняюся, а він, трохи захеканий, теж зупиняється біля мене, і я бачу зовсім поряд його біле обличчя. Він мнеться, немов хоче мені щось сказати, та ніяк не знайде потрібних слів.

— Дякую, Дарино Миколаївно… — нарешті каже він, — тобто… доброго вечора…

— Доброго… То ви вже приїхали? — по-дурному відповідаю я. Звісно ж, приїхали… Тупішого запитання годі й вигадати. Я намагаюся зібратися думками, а тим часом Кирило ніяково веде далі:

— Ви нам дуже допомогли… Спасибі, що сходили до Майїної матері…

— То батьки вже знають, що ви повернулися? — нарешті вихоплюється в мене цілком логічне запитання, яке мене дійсно турбує.

— Так, — опускає очі додолу Кирило, — все гаразд.

— Ти ж розумієш, що вони за вас хвилюються? А що з Майєю? Чому вона засмучена? Що сталося?

— У неї поме… — починає він, але, немов злякавшись, зупиняється на півслові.

— У неї хтось помер?

— Тс‑с‑с… не треба більше запитань, — знову прикладає пальця до вуст, а потім сумно всміхається і несподівано підіймає голову догори та вказує рукою на небо:

— Подивіться — там зорі.

Я, як дитина, довірливо підводжу до неба очі. Коли опускаю, то нікого біля мене вже немає. Кирило зник, немов його й не було… Від несподіванки я здригаюся. Потім знову дивлюся нагору. І бачу тільки сніг, що повільно падає з темного неба ніжними, прозорими сніжинками.

2

…Небо кольору фіолетового чорнила. На його тлі нечіткі блакитно-сірі обриси величного старезного будинку. Навкруги — срібні віти дерев, що торкаються зірок. Сходи, осяяні блідим світлом повного місяця, ведуть до високих дверей. Мої кроки майже не чутні, тільки чорна тінь мінливо хитається на тлі білих стін. Штовхаю важкі двері. Вони з гучним скрипотом відчиняються.

Кімната в покинутому маєтку велика і порожня. На підлозі деінде темніють купки давно забутого сміття. Озираюся. На стіні під моїм уважним поглядом вдалечині блискає дзеркало. Повільно йду до нього. Під моїми ногами хмаринками здіймається віковічний пил.

Ось і воно — дзеркало. Я завмираю. Чую, як у цілковитій тиші глухо б’ється моє серце. Проводжу рукою по старій срібній рамі. Прохолодні завитки тепліють під моїми пальцями. Відступаю на крок. Дзеркало високе, і я бачу в непевному місячному світлі своє відображення на повен зріст.

Зненацька поверхня дзеркала темніє, і на ній з’являється інше зображення: металева кімната, осяяна слабким електричним світлом. Сталеві стіни губляться у вишині та розчиняються в темній глибині космосу. На голій підлозі, обхопивши коліна руками, сидить дитина. Хлопчик. У нього золоте волосся і великі чорні крила, які темною тінню прикривають худі плечі, що здригаються від плачу. Його схлипування чутно зовсім поряд.

Мені здається, що він зі мною пов’язаний. Мені треба його визволити і заспокоїти. Тільки як до нього дістатися? Я притуляю руки до холодної поверхні дзеркала і обмацую його.

«Не роби цього!» — чую за спиною голос Ігоря.

Я повертаюся:

«Чому?»

Він підходить ближче, і я знову питаю:

«За що його там тримають? Що він учинив?»

В очах Ігоря віддзеркалюється жах:

«Це небезпечно — випускати його… — відповідає ледь чутно. І починає говорити швидше й збудженіше, переходячи на божевільний шепіт: — Навіщо чекати… поки він щось зробить, краще тримати його там… Бо так треба… Тільки так ми можемо всі жити щасливо… У безпеці…»

Я раптом чую свій страшний сміх, що відлунюється від стін порожньої кімнати:

«Щасливо?! Його сльози ти називаєш щастям?»

Знову кладу руки на крижану поверхню дзеркала. Вона темніє. Здіймається вітер.

«Припини… — злякано шепоче Ігор і блідне. — Ти чуєш залізний брязкіт зброї? Це смерть іде до нас… з потойбіччя».

Вітер біля мене закручується в темно-фіолетовий смерч. В мене холоне в грудях — я теж виразно чую брязкіт зброї в задзеркаллі. Та я, за темним вихором на тому боці, помічаю дитячу руку, що тягнеться до мене. Я намагаюся схопити її, та смерч крутиться дедалі швидше й сильніше — і дитяча рука зникає у фіолетовому мареві. З того боку летить тільки чорне пір’я і падає мені до рук…

…Пронизливо дзеленчить дзвоник. Розплющую очі. Рука стискає подушку, з якої сповзла наволочка. На білому простирадлі, біля очей, лежить самотня пір’їнка…. Правда, зовсім не чорна, а руда.

3

Ранком світ здається зовсім не таким, яким був уночі. Всі нічні кошмари, відходять із появою світанку, робляться несправжніми, нестрашними і видаються всього-на-всього самодіяльною п’єсою, що розігрувалася внутрішніми акторами-аматорами. Актори відкланялися і зникли за завісою.

Може, вона й справді існує, ця завіса між світами? Завіса між сном та явним світом. Між звичним і фантазійним. Між світом, у якому, якщо уріжеш пальця, з нього обов’язково закапає кров, і світом, у якому це зовсім не обов’язково. І ми кожного ранку ховаємося з боку реального світу. А все, що не вміщується в поняття «реальний світ», виштовхуємо туди — за завісу. Хай там мерехтить оманливими тінями у світі наших снів. Снів, що шугаються сонячного світла і ранкового гомону.

Але останнім часом у мене з’явилася підозра, що завіса, яка завжди була такою міцною і здавалася вічною, тріснула. І хто знає, що може налізти з краю нічних кошмарів до мого затишного та милого світу? Та вранішнє світло, що вривається до моєї спальні, розсіює мої підозри. І вони, пристиджені, ховаються чорними тінями по кутках підсвідомості.

У моєму світі поки що все, як завжди. Ранок: три хвилини на вмивання та зуби, дві — щоб заправити ліжко, ще три — щоб закипів чайник. Ще п’ять хвилин на одягання, п’ять на невибагливий вранішній макіяж. Нарешті, десять хвилин, щоб спокійно попити кави та впхнути в себе ранкового несмачного бутерброда. Досі, як і в дитинстві, не люблю снідати… Але ж треба. Щоб не гепатися від втрати свідомості в недоречний момент. Може, я й не дуже повірила Оксані, але, про всяк випадок, тепер добросовісно з’їдаю вранці бутерброд.

Я дружу з часом, тому майже ніколи нікуди не спізнююсь. Я люблю пройтися до школи пішки, щоб не брати штурмом міський транспорт.

Вчорашні пригоди не йдуть у мене з голови. І я обдумую все, що сталося, по дорозі на роботу.

…Кирило… Це дуже заплутано, щоб про це думати. Про його фокуси… А от Ігор — із ним усе ясно… Та чи ясно? Що ж він від мене хотів? Чому водив за ніс і не казав правди? Я відганяю від себе гіркоту в горлі, яка вже зрадливо попробувала перекрити мені дихання. Геть емоції. Треба ж колись бути раціональною. Але якщо навіть і бути раціональною, на Ігоря покладатися вже не можна. Треба піддавати сумніву всю інформацію, що надходила від нього. Він хотів мене бачити своєю, керованою людиною. Яка йому була потрібна… Якого біса я йому була потрібна? Яка ж із мене користь? Може, я така-сяка ниточка до Арсенія? Через дітей. Ось, наприклад, Майя його знала з дитинства. Зразу згадалося її заплакане лице… Що ж там сталося? Хто помер? Може… Може, Ангеліна? Це ж, виходить, вона їй тітка. І дуже вірогідно, що Майя була до неї прив’язана… І могла дуже вболівати з цього приводу. Я обов’язково це з’ясую. А яку роль у цьому всьому грає професор Верболаз? Забагато брехні від нього… Він, напевне, знає Мирославу. На це натякала Світлана. І ще, про яку таку таємну організацію спротиву говорив Ігор? Ангеліна — полум’яна революціонерка? Все може бути… Арсеній, мабуть, і є той таємничий учень, що оплачував лікування. То навіщо ж йому було вбивати Альону? Повинен бути мотив… Мотив… Не знаю. Не уявляю. Але він, цей мотив, обов’язково має бути…

За роздумами я вже майже підійшла до школи, як раптом побачила, що за рогом вовтузиться малеча. Здається, когось б’ють. І дуже негарно б’ють: нападників десь п’ятеро, а може, й більше, серед миготіння кулаків та ніг годі й розгледіти… Той, на кого навалився цей кагал, доволі справно відбивається, та коли я підбігаю до них, зрештою все ж падає на землю та затуляє голову руками від носаків агресорів.

— Що ви тут вчинили! Ану, припиніть негайно! — грізно кричу на забіяк. Дітлахи злякано розбігаються, хапаючи портфелі, що валяються на снігу поруч.

Я допомагаю підвестися із землі малому. Овва! Та це ж Славко! Славко Верболаз! Йому розбили носа, і з нього (цього носа) на сніг тече червона юшка. Я швидко витягую носовичка з кишені та пробую зупинити кров. Славко агресивно відштовхує мою руку та сам бере мою хусточку. Він розлючений, і я спокійно чекаю, коли він трохи заспокоїться.

— Ну, що? Знову до медсестри? — пропоную йому згодом.

Він заперечливо хитає головою:

— Ні…— та вдруге прикладає носовика до носа.

— Голову закинь догори, так швидше кров зупиниться, — раджу йому.

— А ви звідкіля знаєте? — недовірливо питає, та все ж задирає голову Славко.

— То ти гадаєш: тобі одному у світі розтовкли носа? У мене теж таке бувало. Я в дитинстві була неабиякою забіякою.

— Шо… Правда? — підозріло дивиться на мене хлопець.

— Авжеж. Чистісінька правда! Тільки от такого неподобства не було, щоб п’ятеро на одного… Це вже, знаєш, якось не чесно… З чого це вони?

— А… — махає рукою Славко, — їм завидно, що вони не світяться!

— Як це? Не світяться?

— Я бачу, хто світиться, а хто ні. От ви — світитеся, і Майка теж світиться, і Кирило світиться, і ще багато хто… А вони не світяться, тому й дратуються… — він опускає голову, і кров починає знову крапати. Краплини залишають червоно-руді проталини в рихлому снігові.

— Ти підійми голову, не опускай… Треба ще холодного прикласти. — я беру снігу, роблю з нього невеличкий сніжок, прикладаю йому до носа та продовжую обережно розпитувати: — А мама твоя і батько світяться?

— Ні, звичайно. У дорослих майже ніхто не світиться. Вони всі народилися нормальними, — скептично посміхається Славко і дивиться на мене, як на малу дитину, яка вже давно повинна була б знати такі прописні істини, знову задирає голову догори та веде далі,— от тільки тітка моя була, теж світилася. Та й то я сам не бачив, мені Майка розказувала…

Мене, значить, Славко до когорти дорослих не заносить…

— А у вас у класі скільки таких, що світяться? — знову обережно запитую я.

— Десь половина. А ви шо, справді не бачите?

— Ні…

— Та то ж можна швидко навчитись. Пльове діло… Я вас навчу! Хочете? — самовпевнено каже Славко, радий, що може трохи побути головним.

— Гаразд, — усміхаюсь у відповідь, — я згодна. Як твій ніс? Може, все ж таки до медсестри?

— Ні…— вперто каже, — мені треба в клас… У мене все уже нормально…

— Зараз подивимось, — я обережно знімаю носовичка та дивлюся на його ніс — кров вже зупинилася, — так, здається, вже краще…

— Взагалі наші збираються разом та вчаться, хто хоче… Бо не всі все вміють, — туманно продовжує Славко.

— А де збираються?

— То ви ні разу не ходили? — здивовано питає та, зробивши паузу, сумно продовжує,— мене ще не пускають. Це все Майка… винувата. Каже, шо я балакаю забагато…

— А ти мені скажеш, коли буде у них зібрання і де? Бо я теж хочу дечому навчитися…

— Скажу, звичайно, — довірливо відповідає Славко.

Ти, дитинко, таки базікало… подумки посміхаюся я, та кажу:

— Пішли, проведу тебе до школи, бо скоро дзвоник… Давай руку!

Його долоня в моїй руці, як маленьке тріпотливе пташеня: тендітне, беззахисне. Я дивлюся в його серйозні сірі очі та сильніше стискаю його долоню. Нічого, пташеня-горобеня, якось усе з’ясуємо… Я не дам тебе скривдити.

4

Сьогодні зранку подзвонив Ігор. Я не взяла слухавку. Потім подзвонила тітка Тамара. Нагадала, що скоро Новий рік. І це свято мені обов’язково потрібно зустріти в «родинному колі». Бо це традиція. Я зітхнула. Все як завжди: тітка, її опецькуватий чоловік, від якого тхне цигарками та горілкою, якісь не знайомі мені їхні друзі, салат «олів’є», телевізор… Я, зрештою, нічого не маю проти салату… Та й проти тітки… Але мені зовсім не хочеться туди йти. Я почуваюся там чужою. Але тітка… Як завжди, натякає, що не прийти я просто не маю права, бо це буде таке свинство, таке свинство… Та й що скажуть люди?! («Людьми» були її друзі, що обов’язково повинні мене побачити та відмітити, яка все-таки Тамара Іванівна золота людина!) Я пообіцяла, що прийду. Та відчула до себе огиду за свою слабкодухість. Чому я кожного разу згоджуюся? Я ж не хочу…

Настрій у мене — препаскудний. І щоб трохи заспокоїтися, я заходилася прикрашати кабінет до новорічних свят. У школі всі щось чіпляли: на вікна сніжинки, вирізані учнями на уроках праці з кольорового паперу, під стелю та на ялинку в холі — саморобні гірлянди та іграшки, незграбно зроблені руками дітлахів. Директор Гарбуз був людиною лояльною, а Гюрза вважала дуже корисним заохочення учнів до творчої роботи. Тому класним керівникам був спущений план (звісно, повністю «добровільний») з виготовлення саморобних шедеврів, і вчителі викручувалися, як могли. Проте діти радо відволікалися від навчального процесу, їх мало непокоїло те, що на носі кінець чверті та атестація — вони вже жили канікулами, що стрімко наближалися.

Я сиджу і вирізаю сніжинки з білих та блакитних паперових серветок і розумію, що Гюрза, мабуть-таки, має рацію: це дійство і справді корисне — мене, наприклад, дуже заспокоює. Раптом двері відчиняються — і я бачу біляву голову Славка.

— Привіт! — кажу. — Ти чого там заглядаєш? Заходь!

Славко прослизає у кімнату та тихенько зачиняє двері. У нього вигляд, як у шпигуна з дешевого голлівудського фільму.

— Зрасті, Дарино Миколаївно!

— Заходь, — усміхаюся, — чого ти такий таємничий?

— Та, від Майки тікав! — відповідає він філософськи, підходить до мене і бере одну зі сніжинок та роздивляється її на світло.

— Гарні? — питаю.

— Ага! А ви їх куди будете? На вікна?

— Так, на вікна приклею… То що в тебе?

— А я для вас про все дізнався. Про те, шо ви просили… — Славко переходить на таємничий шепіт, — але це великий секрет, і ви нікому… Добро?

— Добро, — киваю.

— Так ось, вони збираються тридцятого, — очі у Славка блищать загадковим блиском. Йому подобається ця гра.

— Точно? Перед самісіньким Новим роком?

— Точно. У печері за містом. Я тут вам усе намалював, — він підсовує мені видертий із зошита аркуш паперу в клітинку, трохи зіжмаканий, на якому дитячими кривулями, але досить розбірливо, все розписано: як проїхати і куди йти, навіть накреслено план.

— А ти молодець! — із повагою розглядаю «план».

Славко у відповідь задоволено усміхається.

— Як ти про все довідався?

— У мене спосіб є…

— Який?

— Це секрет, — тепер очі в нього, як у бісеняти.

— То що, не скажеш?

Зітхає:

— Скажу… Я екрануюся. А вони не знають, шо я вмію.

— Як це?

— Дуже просто — якщо не хочеш, шоб тебе помітили, треба в голові крутити яку-небудь пісеньку. Тоді не видно, шо то ти.

— Так просто? Подумки співати?

— Ага! Тільки не зовсім співати, а прокручувати, шо колись чув… тільки спочатку треба зробити голову порожньою. Ну, щоб у ній нічого не було. Ясно?

Я згадую, що подібне я читала в якійсь фантастичній книжці з далекого дитинства: якщо прокручувати в голові слова пісеньки, то твої думки неможливо прочитати, і думаю, дивлячись на Славка: «Може, ти граєшся, дитинко?»

5

Ось і настав цей день. Тридцяте грудня. Ця дата мене одночасно лякала і вабила. Та, мабуть, більше вабила. І що більше я собі говорила: все це видається не надто розсудливим і навіть досить небезпечним, то більше мені хотілося встромити туди свого носа.

Цікавість…

Цікавість… кого ти і коли доводила до добра?

Але питання, що пульсували в моєму мозку, вимагали відповідей. Це повне безумство…

Але.

Я хочу знати.

Я маю на це право.

Тому я беру з собою галогенового ліхтарика, «шукача», тепло одягаюся та вирушаю за пригодами.

У метро я помічаю декількох учнів із нашої школи. Вмикаю «шукача». Так, вони «світяться». Шість зелених плямок на екрані. Здається, я натрапила на потрібний мені слід. Я непомітно сідаю з ними до одного вагона.

Без пригод ми дістаємося до потрібної зупинки. Я йду за ними. Спочатку змішуюсь із натовпом. Поступово людей меншає. Ми відходимо все далі і далі від цивілізації. У цих місцях навіть ліхтарі вже рідкість. Але світить повний місяць — і все видно. Сніг напередодні підтанув, і від морозу асфальт місцями вкрився тоненькою крижаною кіркою. Вона трохи тріскотить під ногами. Я намагаюся йти тихо й обережно. Раптом один із хлопців озирається. Треба йти ще обережніше… Я уповільнюю кроки та ховаюся за деревами. Згадую, що Славко мені радив екрануватися, бо мене можуть помітити. Може, вони і справді читають думки? Мені робиться трохи по м’ятному холодно від цієї фантастичної думки, та зараз ніч, темні, виразні тіні від повного місяця здаються живими химерними істотами, і я готова повірити у будь-що… Як там мене вчив Славко? Треба звільнити мозок? Я намагаюся ні про що не думати. У мене, мабуть, погано виходить, бо хлопець озирається ще раз. Мене не бачить, бо я ховаюся за деревом. Я ще більше відстаю від них і запускаю першу пісеньку, яка спадає на гадку. Дурнішого годі й придумати:

Ла-ла ла-ла-ла-ла! Зібен, зібен, ай лю-лю Зібен, зібен — айн, цвайн. Зібен, зібен, ай лю-лю — айн, цвайн, драйн! Дансинг! Ла-ла ла-ла-ла-ла!

Спасибі Сердючці!

Ла-ла ла-ла-ла-ла! Дансинг!

Мене вже ніхто не помічає. Принаймні не озирається.

Ми звертаємо з асфальту і заглиблюємося в невеликий лісок, яким щільно поріс височенний пагорб. Намагаюся йти якомога тихіше. Вже немає крижаної кірки, натомість, що вище ми підіймаємося, то більш поодинокими стають білі клаптики снігу і навкруги, під деревами, чорніє гола земля Ми йдемо доволі довго. Звіряюся з папірцем — просуваємось у потрібному напрямку. Кросівки м’яко і майже нечутно несуть мене стежкою, що зміїться попереду. Стежка робиться дедалі крутішою. До дерев додаються величезні каменюки, що то тут, то там стирчать із-під землі, немов спини таємничих рептилій, які вилізли погрітися під місячне світло. Я пропустила своїх «провідників» добряче вперед, тому бачу тільки їх далекі тіні. Раптом тіні ковзнули трохи вбік і зникли в темряві. Йти зробилося важче. Від холодного повітря та швидкої ходи в мене починає колоти в правому боці, я зупиняюся, щоб відновити збите дихання. Куди ж вони зникли? Мій погляд обмацує місцевість, і, нарешті, я помічаю темний вхід до печери. Зараз висуватися небезпечно, бо мене можуть помітити, тому я ховаюся за валуном. Від нього, здорового, холодного, покритого зеленаво-жовтуватою пліснявою та ще якимось лишайниками, тхне вогкістю та багнюкою, навіть узимку, немов від справжньої рептилії. Присідаю біля нього й дивлюся на годинник. Ці «фіолетові», за якими я ув’язалася, добряче спізнилися на своє зібрання. Маю надію, що вони останні. Бо не дуже хочеться, щоб мене викрили.

Я чекаю хвилин п’ять — і повільно заходжу до печери. Присвічую ліхтариком. Це тунель, доволі високий, над головою в мене, мабуть, іще цілий метр. Я тихо, обережно пробираюся вперед. Поки ніяких відгалужень. Я вже відійшла далеченько від входу. Ліхтарик зненацька заблимав і згас. Вимикаю його, потім знову вмикаю, трясу — нічого не допомагає… Світло залишилося позаду маленькою невиразною плямкою. Куди мені тепер? Повернути назад?

Мабуть, це було б правильно. Але я роблю інше — я йду вперед. За деякий час остання краплина світла остаточно зникає.

Де я?

Куди йти?

Темрява…

На зовнішньому рівні свідомості веселиться Вєрка Сердючка:

Ла-ла ла-ла-ла-ла! Зібен, зібен, ай лю-лю Зібен, зібен — айн, цвайн. Зібен, зібен, ай лю-лю — айн, цвайн, драйн! Дансинг! Ла-ла ла-ла-ла-ла!

На внутрішньому — до мене підбирається страх.

Як мені вдається мислити на двох рівнях одночасно — не уявляю. Але якось воно так саме виходить. Може, я й справді здібна?

Деякий час я стою. А потім усе ж обережно йду вперед темним тунелем. Попереду — якась густа і майже матеріальна чорнота. Якщо, звичайно, колір, вірніше, його відсутність можна вважати матеріальним. Але пітьма здається густою, в’язкою і насправді поглинає звуки, бо навіть каміння під ногами кришиться майже беззвучно. Мій ліхтарик безнадійно згас. І позаду теж повна пітьма. Йду обережно, намацуючи ногою кожен крок. Чого ж так темно? Очі ніяк не звикають: марно намагаються зачепитися за щось у суцільному мороці. Може, включити «шукача»? Дістаю його з кишені. Намагаюся ввімкнути. Та він теж не працює…

Раптом чую чийсь голос. Зупиняюся. Прислухаюсь. Попереду хтось говорить голосно та запально:

— Вже не можна сидіти й ждати! Вони нас або приберуть до рук, щоб мати досконалих солдатів, або винищать до ноги, якщо ми вийдемо з покори. Вони ненавидять нас, тому що ми не такі, як вони… тому що ми кращі. Вони бояться нас і ніколи не залишать у спокої. Бо ми несемо з собою зміни, до яких вони не готові. Ніж змінюватися, їм простіше знищити нас… Розумієте? Ми повинні боротися!

Потім голос змовкає. Западає секундна тиша.

Роблю ще один обережний крок. Останнє, що я чую:

— Тут хтось є. Чужий!

І… моя нога провалюється. Я втрачаю рівновагу. Друга нога теж зісковзує, і я лечу в прірву. Останньої миті встигаю вхопитися за край рукою. Гарячково намагаюся зачепитися міцніше. Під рукою холодне каміння, яке небезпечно розсипається. Щосили підважуюся, хапаюсь іще однією рукою. Ноги ковзають по вертикальній поверхні… Нема за що зачепитися. Відчуваю, як обдирається шкіра на пальцях рук. Боляче. Я так довго не витримаю… Зовсім нічого не видно… Від страху холоне в животі…

Раптом чиясь рука хапає мене за зап’ястя і тягне вгору. Коли я опиняюся на твердій поверхні, зі здивуванням виявляю, що суцільна темрява, яка секунду тому огортала все навкруги, зникла. Тут немає яскравого світла, але видно довкола майже все. Перед собою я бачу роздратованого і розгубленого Кирила.

— Господи, Дарино Миколаївно, що ви тут робите? Якого ви сюди приперлись? Вам що, життя не миле? Що вам тут треба, серед виродків? — він злий та переляканий.

Ми вже не в тунелі. А де?

Це велика печера. Я обводжу її очима. Дві величезні скелі, які навалилися одна на одну, утворюють майже арку, яка закінчується десь там у пітьмі. Там, у пітьмі, напевне, є кажани. Хоча… Звідкіля їм узятися взимку? Таке дивне відчуття від цих велетенських стін! Відчуття спокою і величі. Зовсім не до речі виникає думка, що я розумію тих святих, які сиділи і молилися під землею. Гарне місце для медитації.

Але чим тут займаються діти, які сидять півколом, як горобці, біля невеликого вогнища, що мерехтить, і очі яких пронизують мене зі всіх боків?

І… Я бачу всередині кола Арсенія.

Оце так! Усі в зборі! Що ж він тут робить?

— Що вона тут робить? — в унісон моїй думці лунає голос.

— Як вона сюди потрапила?

— Вона видасть нас!

— Чому ми її не почули?

— Вона екранувалася.

— Звідки вона це знає? — шелестить з усіх боків.

Тут таки багацько дітей. Більше, чим в класі… десь із сорок… потойбічних істот. І всі, майже всі дивляться на мене вороже. Я цілком виразно відчуваю їхні емоції — страх і агресію. Але більше страх. Вони бояться мене! Чому?

— Я не довіряю їй! — відповідає на мої думки Майя, зводиться на рівні ноги, виходить до центру півкола і стає поряд з Арсенієм. Вона майже спокійна, страхом від неї не віє, а віє рафінованою ненавистю, що котиться на мене майже відчутними хвилями.

— Кириле, вона викрила нас, вона нас здасть. Її не можна відпускати! — веде далі Майя і повільно підходить до мене з кривою посмішкою. Від її погляду мені робиться моторошно. Арсеній мовчить. Блідий, спокійний, тільки дивиться на мене крижаними синіми очима. Знову холоне в животі від жаху. Оце я влипла… У самісіньке кодло… Може, було б краще провалитися?

І тут Кирило, на мій подив, стає на мій захист:

— Вона така, як ми, у неї теж є здібності. Проскануйте її, бачите?

— Тому ти за нею так і кинувся, — презирливо кривить чорні губи Майя, — та в неї здібностей менше, ніж у новонародженої! Вона ніколи нас не наздожене! Злякається і видасть нас!

— Заспокойся, наздожене… — Кирило робить крок уперед.

Арсеній мовчки переводить погляд із мене на Кирила.

— Вона не зможе! Вона безнадійно відстала, — сичить Майя.

Страх іще більше пронизує мене. Навіщо й справді я сюди приперлася? Дурепа! Вони не такі вже й беззахисні. Юні чортенята…

— Бачиш, вона вже злякалася! Вона не така, як ми! — знову агресивно наступає Майя.

— Така! — Кирило хапає мене за руку та затуляє собою від Майї.— Ми її відпустимо.

— Відпустимо? — підіймає брову Арсеній, і я розумію, що саме цей голос так полум’яно хвилину назад закликав до боротьби. У відблисках вогнища його волосся скидається на мідно-золотий вогонь. Та цей вогонь не може розтопити льоду в його очах. Не очі, а мідний купорос із кригою. Отруйний погляд — пронизливий, без тіні співчуття. Його демонічна постать мені когось нагадує… Тільки кого?

— Я за неї ручаюся! Я сам її навчу. Вона зрозуміє. І не видасть нас, — продовжує Кирило.

— Не видасть? — кривить гарні губи Арсеній, і я знову відчуваю на собі його прискіпливий погляд.

— Тобі щось не подобається? — зухвало кидає йому Кирило.

— Так, мені це не подобається… — блідне Арсеній.

— Вона нас не видасть! Ангеліна ж казала… — повторює Кирило.

— Так, Ангеліна… Ти гадаєш, це… — блідне ще більше Арсеній, в його обличчі з’являється щось дитяче і безпорадне, він закушує нижню губу і цідить: — Вважайте, що вам поталанило. Йдіть…

Кирило виводить мене з печери іншим шляхом — ми майже постійно підіймаємося вгору. Він мовчить, тільки час від часу подає мені руку, щоб допомогти подолати чергову висоту. Нарешті ми виходимо на поверхню. Стоїмо на пагорбі. Навколо зимова морозна ніч — таємниче поблискують із синього неба холодні зорі. Бляшанка місяця випромінює мертвенне світло. Я стомлено сідаю на валун. У мене починають калатати зуби. Але я все ж таки вичавлюю з себе:

— Дякую!

Кирило сідає поряд, витягує довгі ноги.

— Нема за що, — сухо відповідає.

— А чому було так темно?

— Це називається — навести морок. Ця темрява — то ілюзія. Варта від чужих. А ви й справді могли вбитися… — його тонкий профіль видається моторошно білим у місячному сяйві, він зараз мені чимось нагадує блідого вампіра з фільму жахів. Кирило трохи мовчить, і мене починає дратувати й одночасно лякати ця його манера не дивитися в очі при розмові, і він, наче відчуваючи це, повільно повертає до мене обличчя, і повторює:

— Ви й справді могли вбитися.

Та я знову не бачу його очей, він так і не дивиться на мене. Я відчуваю, як здіймається вітер, і звідкілясь, із просторів безмежного всесвіту, віє вогким підвальним холодом, немов зі склепу. Провалля космосу вдивляється в мене зоряними байдужими очима, і я почуваюся зовсім маленькою і беззахисною перед велетенськими безкінечним НІЩО, що може мене розчавити, як маленьку мурашку, коли йому заманеться. Десь далеко лунає крик нічної птахи. Потім затихає, і знову нас огортає гробова тиша. Немовби й немає ніякого мільйонного міста навкруги…

— Що, страшно? Боїтеся смерті? — безжально веде далі Кирило.

Світ навколо робиться зовсім крижаним та порожнім. І моя знайома безодня підходить ближче й стає немов третім учасником нашої дивної розмови. Серце в мене стискається, і мені здається: ще трохи — і я збожеволію від цього ірраціонального, моторошного відчуття прадавнього страху.

— От цього боїтеся? — киває в бік безодні Кирило.

— Я… — намагаюся щось сказати, та слова застряють у мене в горлі. Знову опускається тиша. І в цьому примарному, несправжньому світлі місяця, немов надія, що слабенько пробивається скрізь темряву, я нарешті бачу живі, зелені, як весна, очі Кирила.

— Не треба, — тихо каже він і кладе свою теплу руку мені на долоню, — не треба так себе боятися… Тим більше, не варто боятися смерті…

Потім усміхається:

— І я — не вампір!

— Ти що… справді… читаєш думки? — нарешті, чомусь пошепки, питаю в нього.

— Ви ж самі знаєте… — дивиться на мене уважно, — ви таки чудна людина. Все відчувати й не вірити! Буде у мене з вами клопоту…

6

Розслабитись. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтися. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

…Я підліток, їду в трамваї, стою на задній площадці. Дивлюся, як дорога розгортається з‑під коліс. На вулиці накрапає дощ, весна. Дерева у блідо-зелених листочках, ніжних і ще слабких, які під дощем тріпочуть, мов крильця метеликів. І раптом світ перед очима в якусь секунду змінюється. Все майже так, як було. Але зовсім по-іншому. Все в цю секунду стало ПРАВИЛЬНИМ. Правильний трамвай, правильний дощ, правильні люди під парасолями. У мені лунає чарівна мелодія, яка немовби освячує цей правильний світ… Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все, як має бути. Яке ЩАСТЯ! Потім клац — повертається звичайний світ. Сяйво від побаченого залишається слабкими сполохами…

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?

Розділ IX

1

Тітка зажадала всіх зібрати о дев’ятій годині, і мені довелося плентатися до неї «проводжати» старий рік. Я купила подарунки: іграшкове тигреня (як символ року) та пляшку вина до столу. На більше моя уява не спромоглася.

За столом, крім «сімейного кола», присутні й гості: тітчина подруга з чоловіком. Подруга нагадує перестарілого кучерявого зайчика з трохи виряченими лякливими очима (як із радянського мультику «Їжачок у тумані»), а її чоловік — викапаний тюлень Диснеївського виконання, і вуса в нього відповідні.

На столі стоять різноманітні тітчині кулінарні витребеньки. Вона наготувала їх стільки, що ними можна нагодувати населення невеликої країни. Салат із кальмарів, м’ясний салат з ананасами, салат із сиром та часником, салат із буряка, салат «мімоза», салат овочевий, огірочки мариновані, огірочки свіжі і, звичайно, салат «олів’є», і ще: оселедець під шубою, просто порізаний оселедець, збризнутий лимонним соком та посипаний зеленою цибулею, грибочки мариновані, грибочки тушковані зі сметаною, голубці, звичайні котлети, котлети по-київськи (як же ж без них!), м’ясний рулет із чорносливом, курячий рулет із курагою, запечена в духовці качка, гора картоплі «фрі» і, на довершення всього, ще й холодець…

Дядько, що сидить поряд, гучно втягує носом повітря, піднімає чарку і знову виголошує тост:

— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка Тамара смачно цмокає губами, випивши горілки. Закушує — хрумтить маринованим огірочком. І кладе собі до тарілки ще «олів’є». Нахиляється до Зайчика:

— Майонез тільки 67 відсотків жирності! А ще краще приготувати самій… Одне яйце і по краплиночці… по краплиночці… рафіновану олію.

Зайчик спочатку часто киває, а потім закочує очі:

— Та шо ти говоріш… рафіновану… а я думаю, чєво у мєня нє виходіт…

Дежавю. Я це вже чула в минулому році… і в позаминулому… Зненацька я відчуваю різкий приступ задухи. Груди здавлює, і на серці стає тоскно-тоскно. Все навкруги — як у старому кінофільмі, де герої награно рухаються і завчено розмовляють.

Стоп-кадр. Повтор.

Дядько гучно втягує носом повітря:

— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка нахиляється до Зайчика:

— Майонез тільки 67 відсотків жирності! А ще краще приготувати самій… Одне яйце і по краплиночці… по краплиночці…

Зайчик закочує очі:

— Та шо ти говоріш… рафіновану… а я думаю, чєво у мєня нє виходіт…

Механічність рухів, механічність слів. Театр абсурду…

Боже, що я тут роблю? Задуха здавлює груди ще дужче. В голові в мене паморочиться. Якщо я зараз не піду… я загину.

Встаю з‑за столу.

— Вибачте, мені чогось зле… Я піду.

— Може тобі таксі викликати? — байдуже кидає тітка.

Дядько гучно втягує носом повітря:

— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка нахиляється до Зайчика…

Я вибігаю з квартири. На вулиці мені робиться трохи легше. Від свіжого прохолодного повітря задуха відступає, але в грудях залишається тоскне відчуття порожнечі.

Йду до станції метро. Навкруги кліпають, святково розгорівшись, численні вогні реклами. Байдужі до твоїх особистих проблем, вони невтомно заманюють у свої обійми, обіцяючи, як панацею від усіх бід, звабливе яскраве життя. Виграй, купи, будь такою ж веселою, як ми! Посміхаються купою козирів на руках неонові вогні гральних автоматів. Потік людей. Потік машин.

Вогні, вогні… За цими вогнями зовсім не видно зірок у небі. Легко загубитись у світі без зірок… Немає зірок — немає орієнтирів.

Вогняна сітка над містом і наді мною. Вона розкинулася над мільйонами людей мегаполісу, ловлячи їх, немов наївних пташок, у свою ласкаву пастку. Рекламний джокер награно підморгує і принадно шепоче на вухо: «Будь такою, як усі… Бажай! Бажай! Я тобі дам усе, чого ти хочеш… Усе, чого хочеш… Ти хочеш… Хочеш… Хочеш… Що поставиш на кін?»

Червоний вогник світлофора — зупиняюся.

А чого я хочу?

Чого ж я хочу?

Чого?

Знову загорається зелений — і потік несе мене, разом з усіма, далі…

У метро людно. Всі вже напідпитку, і в локомотиві панує атмосфера свята та братерської любові. Одягнутий у Діда Мороза бродячий музикант, із натуральним червоним носом та накладними вусами, душевно грає на баяні, забувши про гроші.

Я сиджу і спостерігаю, як молодий хлопець у костюмі Мефістофеля (ріжки, хвіст та чорна накидка, підбита зсередини червоним) показує трьом Снігуркам у коротеньких блакитних шубках фокуси.

З великого чорного циліндра (Мефістофель спочатку демонструє, що там нічого немає) він дістає силу-силенну блискучого «дощику» та вішає дівчатам на шию, ті задоволено хихотять і переминають стрункими ногами. Потім хлопець робить магічні паси над циліндром і витягує звідти живого білого кролика.

Дівчата вищать із захвату.

— А тигреня можеш витягти? — запитує одна. Хлопець саджає невдоволеного кролика знову до циліндра, робить паси й витягує звідти іграшкове плюшеве тигреня та віддає його Снігуркам.

Дівчата знову вищать.

Потім запитують:

— А де ж кролик?

— Он де він! — вказує на мене хлопець. І справді в мене на руках опиняється цілком матеріальний кролик, який роздратовано пряде вушками та сердито дивиться на мене рожевими очима. Видно, йому зовсім не до вподоби, що з ним так поводяться. І він через секунду, боляче брикнувши мене задніми лапами, тікає геть та зникає в натовпі.

Мефістофель підморгує мені. «Зараз скаже, що мені треба прямувати за білим кроликом», — подумки усміхаюся я.

Хлопець нахиляється до мене, і я чую біля вуха нарочито таємничий шепіт:

— Ні… Тобі не треба за білим кроликом. Здається, ти вже на місці — у Країні Чудес…

Відступає на півкроку. Продовжує:

— Краще подивися, що в мене в руках! — він театрально розкриває свого червоно-чорного плаща, помахує ним, потім підносить до мене стиснуті долоні та розтуляє їх — на одній руці цукерка в червоному фантику, а на другій — у синьому.

— Яку вибираєш? — лукаво дивиться.

— А можна дві? — усміхаюся у відповідь.

— Можна, — хитро поблискує очима він. І за мить цукерки плавно підіймаються у повітря та летять мені до рук.

Дівчата в захваті, аж заходяться виском.

Мефістофель ще раз підморгує:

— Все буде гаразд! Не сумуй, красуню!

Вдома тихо. Я люблю тишу. Заходжу, акуратно поправляю різдвяний віночок на дверях. Потім знімаю пальто і лишаюсь у срібній вечірній сукні. Дивлюся на себе в дзеркало у передпокої. Це плаття пасує мені до очей. Знімаю шапку — руде волосся, яке я не встигла до свят підрізати, добряче підросло та стирчить на всі боки… Підіймаю його рукою догори. Повертаю голову ліворуч, праворуч. Та загалом не так уже й страшно. Он шия так собі, нічого… Довга.

Та через секунду мені робиться сумно. Відвертаюся від дзеркала з закушеною губою. Потім згадую… Знову всміхаюся… Де ж там мій подаруночок? Рука намацує цукерки в глибині кишені пальта. Ось вони…

Йду до кухні. На білу скатертину стола кладу дві цукерки, подаровані Мефістофелем. Замість електрики підпалюю свічки у високих срібних підсвічниках. Ставлю на стіл. Також підпалюю свічку в золотавому ліхтарику, з металевою пластиною нагорі та висячими по боках металевими ялиночками. Мені його колись подарувала мати. Пластинка крутиться від потоку гарячого повітря, і ялиночки мелодійно дзеленчать. Цей дзвін і мерехтіння свічок роблять кухню трохи казковою. У мене шумить у голові, я сідаю біля столу, спираю голову на руки і дивлюся, як обертаються ялиночки.

Потім беру цукерки за хвостики і задумливо кручу ними по столу. Вони такі яскраві — червона та синя. А тепер вони танцюють в парі, і я вальсую ними: «Там-пам-пам-пам… Там-пам-пам-пам…» Це зачарована принцеса з зачарованим принцом. Вони — нащадки двох ворогуючих королівств — червоного й синього. А їхні жорстокі батьки не дозволяють їм поєднатися. Тому вони зустрічаються тільки раз на рік — на новорічному карнавалі. І є в них тільки одна ніч… щоб танцювати і танцювати по білому паркету… і мати надію, що прийде добра фея і зніме чари з їхніх родин… І тоді вони поєднаються навіки…

…А якщо поєднати ці кольори — то вийде фіолетовий, — зринає несподівана думка.

Цікаво, а що означає фіолетовий колір? Це має бути щось зв’язане з магією…

Я покидаю цукерки на столі й натхненно йду шукати відповідь до полиці з книжками. Десь була така книжка… Точно пам’ятаю… Ось і вона: «Мова кольорів». Гортаю важкі сторінки зі щільного, гладкого, трохи пожовклого паперу. Знаходжу:

«Містичне, магічне, чарівне, здатне знищити протилежність між бажанням і дійсністю — це фіолетовий колір. Між протилежними червоним і синім, між фанатизмом і фаталізмом, між нещадною силою і сліпою любов’ю стоїть фіолетовий: гармонія суперечностей»[21].

От так. Чого ж тоді вибирати… між червоним та синім?

Раптом чую, як до мене настирно дзвонять у двері. Хто б це міг бути? Згортаю книжку і йду відчиняти.

На порозі стоять хлопець із дівчиною. У хлопця на голові кумедна червона шапочка з білими фальшивими кісками, що виглядає іще потішніше в поєднанні з його справжніми вусами. Поки я розтуляю рота, аби щось сказати, він вистрелює мені в квартиру хлопавку з конфетті та гукає:

— З Новим роком!!!

— Ой, — пищить дівчина, помітивши мене, — вибачте, ми, здається, переплутали поверх!

Я обтрушую з себе різнокольорові паперові кружечки й зачиняю двері. Буває…

Тільки я відхожу від дверей — знову дзвоник. Та що ти будеш робити! Вони що, вирішили ще раз вибачитися?

Але цього разу на порозі стоїть п’яний Ігор. Не чекаючи, коли я його запрошу, він завалюється до мене в передпокій. Вигляд у нього дивний. Обличчя неголене, пальто розчахнуте, верхній ґудзик на сорочці відірвано з м’ясом. Зате в руці він тримає пляшку шампанського та паперовий пакет із мандаринами.

— Дариночко, — язик у нього заплітається, а очі — як у побитого собаки, — з Новим роком! На, тримай!

Він тицькає мені до рук пляшку і не втримує мандарини в руках — частина їх падає на підлогу, і вони котяться по підлозі яскравими помаранчевими кульками. Я стою з пляшкою шампанського в руках, роззявивши рота… У такому вигляді я його ще ніколи не бачила.

— Що сталося, Ігорю? — намагаюсь оговтатися від його вторгнення, та мені таки цікаво, як це він дійшов до такого життя…

— Пробач мені, Дариночко! Мені так погано, так погано… Зайшов тебе поздоровити, — без особливої логіки веде він далі. Пакет із мандаринками в його руках знову небезпечно хитається, й Ігор, щоб утримати рівновагу, однією рукою притуляється до стінки. — Пробач мені… ну, що мені зробити, щоб ти мене пробачила? Щось мені зовсім кепсько… Давай вип’ємо?

Мені чомусь робиться шкода його. І ще я розумію, що мені зараз його ніяк не витурити. Тому мовчки йду до кухні. Ігор за мною.

— Ти мені вибачаєш, Даринко? Ну, скажи? — запопадливо продовжує він, вивантажує нарешті свої мандарини на стіл та виймає з кишені плитку шоколаду. — Де в тебе бокали?

Він по-хазяйськи дістає два скляні фужери з моєї полиці, ставить на стіл і починає відкорковувати пляшку.

— Ти в мене, як «луч свєта в тьомном царствє…», а життя таке повне лайно… — балагурить Ігор, наморщивши лоба від зусилля, і пляшка з тихим сичанням відкупорюється.

— Я профі! Бач, як відкрив! Не пролив ані краплі…— хвалиться він та розливає шампанське по фужерах. Воно піниться, але Ігор, мабуть, дійсно профі, якщо і п’яним примудряється не пролити і тут.

— Мир, Даринко? — дивиться на мене з піднятим фужером.

Я думаю, що з п’яним краще не сперечатися, тому теж підіймаю шампанське.

Ігор випиває й одразу наливає ще. Я з підозрою дивлюся на нього, мені здається, що пити йому більше вже аж ніяк не можна. Але він не зважає. Очі в нього робляться ще блискучішими, а язик дедалі більше заплітається.

— Ми, знаєш, скільки зараз працюємо? Ми так працюємо… Світу білого не бачимо… — белькотить Ігор і чистить мандаринку. — У нас тепер така апаратура… Нова… І такі специ…

Ігор показує великого пальця, мовляв, кльові специ…

— Тож не бійся… — самовпевнено шкіриться він та закидає мандаринку до рота.

Я дивлюся на нього і не впізнаю — щось у ньому з’явилося нове. Те, чого раніше я в ньому не помічала. І справа не тільки у відірваному ґудзику. Щось у погляді — немовби хтось перемкнув невидимого тригера всередині нього, і його очі зробилися жорсткими, колючими… наче це і не Ігор зовсім, а якась інша людина.

— Ми їх виловимо всіх, як бліх… Цих суперлюдей… Ну, чого ти не п’єш? Випий зі мною! — доливає мені Ігор та бере до рук мандаринку. Кладе її на долоню.

— Вони у нас знаєш зараз де? Ось тут! — він стискає кулака і розчавлює мандаринку, з якої починає текти сік.

У хисткому світлі свічок мені на секунду здається, що з його руки стікає кров. Червона, густа, вона ллється поміж пальцями на білу скатертину. Я на мить стуляю повіки очі, а коли розплющую, то бачу тільки розчавлену мандаринку, яку Ігор усе ще тримає в руці.

2

Ви помічали, що першого січня не існує? Тобто воно існує на календарі. Але свідомість його не сприймає. Тридцять перше не викликає ніяких сумнівів — і саме тридцять перше триває до самого другого січня. Якщо не спати ніч, розум буде вважати, що то все один день, який чомусь виявився занадто довгим. У мене принаймні завжди так. За тридцять першим одразу настає друге.

І взагалі — вихідні минають дуже швидко.

А сьогодні такий самий сірий, буденний зимовий день, як завжди. Я йду до школи. Мені зовсім не хочеться на роботу і навіть, уперше в житті, кортить запізнитися…

Я йду повільно і розглядаю авта, що проїжджають повз мене.

Раптом біля мене зупиняється стильна чорна машина з тонованими шибками. Дверцята відчиняються, і я бачу усміхненого «дона» Селезньова.

— Доброго ранку, Дариночко, може, підвезти? — галантно запитує Олександр Дмитрович, потім багатозначно дивиться на годинник: — Бо ви вже трохи спізнюєтеся на роботу…

«Яке тобі діло до моєї роботи», — роздратовано думаю я та люб’язно відмовляюся:

— Спасибі, Олександре Дмитровичу, але мені вже недалеко, я пішки…

— Ні, ні, Дариночко, не треба бути такою сором’язливою, мені зовсім не важко зробити для вас цю невеличку послугу… — він несподівано вилазить з авта та, обнявши мене по-братерськи за плечі, м’яко підштовхує до машини і відчиняє переді мною дверцята. — Прошу…

Я під його наполегливими поштовхами опускаюся на переднє сидіння. На задньому помічаю красуню-білявку.

— Знайомтеся, — повертається до неї Олександр Дмитрович. — Це Лариса Романівна, спеціаліст із сугестології та сугестопедії. Її батько особисто знав самого Лозанова[22]! Зараз, щоправда, ми пішли значно далі…

Вона з удаваною приязністю посміхається мені пухкими, нафарбованими червоним губами та робить рукою привітальний жест. Мовляв, дуже рада мене бачити. Потім занурюється у свою сумочку:

— Можна просто Лора, — манірно подає мені свою візитку. Блакитну. «Новий час — індиго серед нас»… То це одне товариство з Мирославою… І я, здається, її десь бачила… раніше. Де ж ми з нею зустрічалися? Я згадую… Теж на конференції. Так, я її бачила саме там. Розглядаю візитку, перш ніж сховати: Лариса Р. Кротоffа, експерт із сугестології. Знизу закреслено один із телефонів і кругленькими літерами від руки дописано: «мобільний телефон» і номер. Почерк схожий на почерк Альони. Чи всі білявки так пишуть?

— То як ваші справи? — веде далі Селезньов, сівши за кермо.

— Спасибі, все гаразд…

— То воно добре, коли все гаразд… — зітхає він, газує, і машина потихеньку набирає швидкість. А Селезньов вкрадливо, як на проповіді, продовжує: — Зараз дуже неспокійний час! Ви пам’ятайте, я завжди радий допомогти вам, звертайтеся до мене, якщо треба… — робить наголос на останньому слові Олександр Дмитрович.

— Так, так, звертайтеся… — хихотить на задньому сидінні білявка Лора.

Я мовчу, ігноруючи їхні красномовні натяки.

Селезньов включає приймача, і салон заповнює музика з радянської епохи:

…Нада толька виучіться ждать, нада бить спокойним і упрямим… чтоб порой от жизні получать радості скупиє тєлєграми… …Надєжда, мой компас зємной…

Більше Олександр Дмитрович нічого не каже, мовчить, як і я. Тільки мружить очі від задоволення, слухаючи пісню. Повне «Ностальжи»…

Ми під’їжджаємо до школи.

— Будьте обачні, Дарино Миколаївно! — кидає на прощання мені «дон» Селезньов.

— Так, так, будьте обачні…— повторює, як луна, у нього з‑за спини Лора.

3

Ми зустрілися з Кирилом у кафе посеред гігантського супермаркету. «Що більше людей навкруги, то краще. Простіше за все — загубитися в натовпі», — сказав він мені по телефону.

Всюди, куди не кинь оком, — вогні вітрин. І нескінченна реклама на гігантських екранах під невибагливу музику. Я оглядаю місцевість — навкруги скло та метал, ілюстрація наступаючого урбанізму. Скільки їх, таких кафе, по всьому місту? Вони, як клони комфортного раціонального життя, множаться й множаться з кожним днем. Стандартні металеві столики та стільці. Стандартні острівці охайної зелені. Стандартні фонтани у вигляді водоспаду. Симуляція природного оточення.

В одноразовій паперовій склянці біля мене — томатний сік. Смішне й неприродне словосполучення — «паперова склянка»… Від нього так і віє Бодріярівськими симулякрами[23]…

Кирило сидить навпроти, схрестивши довгі ноги. Теж п’є сік із «склянки» і крадькома спостерігає за мною. Худа шия, що стирчить із розстебнутого коміра сорочки, надає йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма, що він широкоплечий і доволі високий. Мені хочеться вірити його чесним очам. Мені хочеться думати, що я разом із цим дивним хлопцем не ступила на хибну стежку. Що все зміниться на краще. Та мене не полишає враження, немов би я безтурботно залізла на хмарочос та стою на шаленій висоті, й у мене від цього нерозумного вчинку паморочиться в голові. Плигати вже пізно — зависоко. А падати — так не хочеться…

На обличчі Кирила — дитяча вразливість, від якої мені робиться незручно. Він ставить склянку на стіл і, трохи скрививши рота, каже:

— Ви що, досі думаєте, що ми монстри? Почвари? Та ми ж такі самі, як і всі інші… Кількість ріг та крил — як у всіх…

— Я… не знаю, що мені думати, — відповідаю, і його уважний погляд змушує мене відвести очі в бік.

— У мене є лист, — продовжую згодом та кладу на стіл роздруківку, — де пишуться страшні речі. Почитай. І поясни мені, що це?

Він бере до рук лист і низько схиливши голову, читає. Згодом зводить на мене погляд:

— Ну, взагалі дуже схоже на Арсенія. Тільки де ви тут бачите страшні речі? Звичайні приколи…

— Нічого собі приколи… А хлопчик?

— Ви що, гадаєте, Арсеній — убивець дітей? — ледь-ледь посміхається Кирило. — Славко, наскільки я знаю, живий-живісінький. Арсеній часто щось розігрує. Він і мене колись так розіграв. Може, він у такий спосіб хотів кинути свою коханку? Щоб вона сама пішла. Та ще, щоб боялася комусь розповісти про його витребеньки…

— Славко? Майїн брат?

— Угу, він — левітатор, — киває, знову придивляється до листа й бурмоче: — Вона, скоріше за все, добре знає Арсенія… Ця Чайка… Тільки тут якась…

Знову дивиться на мене і мружить очі:

— А звідкіля у вас цей лист?

— В «Контакт» скинула одна дівчина…

— А навіщо було потрібно… Навіщо було потрібно скидати це вам?

Я знизую плечима — якось я про це й не думала… Раптом перед моїми очима невідомо з якого дива постає білявка Лора. Я нахиляюсь і починаю шукати в сумочці блакитну візитку, витягую разом із нею і лист Альони, якого передав Верболаз. Мені зараз спало на думку, що ці речі якось пов’язані… Схожий почерк?

— А що це у вас? Іще один лист?

— Так. Мені його дав Верболаз, батько Майї.

— Батько Майї? До чого тут він? — підіймає брови Кирило. Потім повільно стуляє кулак.

Я дивлюся з підозрою на цей його нервозний рух.

— Не знаю, я взагалі нічого не розумію, — відповідаю, — може, ти мені хоч щось поясниш… Тут якась заплутана інтрига. Це лист Олени Геннадіївни… Арсеній що, теж хотів її кинути? Ти що-небудь знаєш?

— Знаю… Він не збирався її кидати, — Кирило трохи блідне і схрещує руки на грудях. — Це не зовсім моя таємниця, але я… розповім вам, що знаю. Тільки не робіть ніяких поспішних висновків, поки ми усього не з’ясуємо. Гаразд?

Я киваю головою.

— Все це пов’язано з Майєю, — продовжує Кирило. — З Арсенієм вона була знайома з дитинства. І з дитинства була в нього закохана. Така собі дитяча любов. Він їй показував всілякі штучки, він уміє… В Арсенія завжди було багато дівчат. Це він теж уміє… Він їх успішно кидав, і Майя не турбувалася. Бо дівчата були тимчасові, а вона була завжди. Вона була його другом. І все б нічого, якби одного разу він не втюрився по-справжньому. І в кого б ви думали? В Олену Геннадіївну… І навіть… Збирався з нею одружитися. У Майї була істерика, коли вона про це дізналася. Вона вирішила розіграти виставу зі своїм самогубством. І ледь і справді не померла… Але це ніяк не подіяло на Арсенія. Знаю, про що ви зараз думаєте. Що у Майї був мотив убити Олену Геннадіївну… Я гадаю, вона про це мріяла, але щоб зробити… Ні. Це не вона… Вона на таке не здатна, я її добре знаю… Тим паче, що труїлася вона якраз напередодні смерті Олени Геннадіївни. Вона була ще слабка, аби щось утнути. І ще, оці листи — це ще один доказ її невинності. Вони говорять за те, що тут замішаний іще хтось… І мені цікаво, до чого тут батько Майї… Треба з ним зустрітися…

Раптом Кирило замовкає, немов прислухається до чогось.

— За нами слідкують, — тихо каже, прихиляючись до мене, — треба щезнути. Побачите один мій фокус.

— Щезнути в прямому розумінні? — я дивлюся Кирилові за спину, туди, куди він вказує мені поглядом і бачу двох молодиків за дальнім столиком, які дійсно не відводять від нас очей.

— У прямому, у прямому… Зараз будемо зникати, — його погляд лукавий, з відтінком зухвалості.— Беріть повільно однією рукою своє пальто, а другу давайте мені.

Він і собі обережно бере до рук куртку.

— Як це? — не розумію я, та все ж слухняно притискаю до себе одяг і простягаю йому вільну руку.

— Побачите, — тихо шепоче він, — будьте спокійною, вдавайте, що розмовляєте, мов нічого не сталося.

— А оточуючі нічого не помітять? Як ми зникнемо?

— Ні,— зверхньо всміхається.

— Тобто вони не побачать?

— Як вони можуть побачити, вони ж у це не вірять…

— Не розумію, чому не можуть побачити?

— Я ж кажу: тому, що не вірять, що це можливо. Їхній комп’ютер, тобто голова, створить для них раціональну казочку, щоб не зависнути, і вдасть, що вони на мить відвернулися, відволіклися, втратили пильність, а за цей час ми кудись пішли, вибігли. Він, цей комп, на такі викрутаси дуже вигадливий, — пояснює він і додає, дивлячись мені в очі: — А тепер мовчіть і ні про що не думайте, мені знадобиться багато енергії, щоб ми забралися звідси разом.

Я намагаюся бути спокійною. І раптом на секунду западає повна темрява, якось холоне в животі (доволі неприємне відчуття), а потім я з Кирилом опиняюся на вулиці біля станції метро. Я очманіло оглядаюсь. Люди ходять, машини їздять. Холодно. І ніхто не звертає уваги на те, що секунду тому нас тут не було.

— Ну у вас і вигляд, бачили б ви себе у дзеркало! — посміхається Кирило та натягує куртку. — Та не дивіться ви на мене так, одягайтеся й пішли, все нормально минулося. Нормально! Треба трохи потренуватися, і ви так зможете.

Я вдягаюся й ошелешено йду поряд із ним. Я й забула про всі ці «фіолетові» штуки. Кирило самовдоволено мугикає та веде далі:

— Хоча… Це мій коронний номер.

— Що саме — коронний номер? Чому твій? — я ще не прийшла до тями, і думки в мене плутаються.

— Ну, це… переміщатися. У кожної людини, ну, є ніби здібність до чогось свого. Мені простіше за все переміщатися в просторі. Як це по-правильному називається? Телепортація, здається? Іншим простіше, наприклад, впливати на настрій людей. Ще комусь — читати думки.

4

На вихідних ми з Кирилом зібралися до Верболаза на дачу. Кирило щось йому наговорив і домовився з ним зустрітися нібито для консультації.

До Верболаза ми поїдемо на маршрутці. Спочатку доберемося до с. Багатого, а потім трохи пройдемо пішки. День сьогодні видався вологим — відлига, але якась на осінній манер. Бо все розтануло, але сонця не було — воно навіть не блідло за сірими хмарами.

До зупинки під’їжджає яскраво-жовтенький «Богдан». Ми заходимо в майже порожній салон і всідаємося на задні сидіння. У нас є трохи часу поговорити, тому я питаю:

— Розкажи, і як ви це робите? Ти там говорив щось про комп’ютер…

Кирило трохи прокашлюється, як лектор перед лекцією, і починає:

— Це моя особиста теорія… і я не претендую на науковість…

Я посміхаюся. Він теж. На секунду заглядає мені в очі, а потім та веде далі:

— Так ось, за моєю теорією у кожної людини в голові є комп’ютер. Це — наш мозок. Він вмонтований від народження. Але у звичайних людей він, так би мовити, не під’єднаний до глобальної мережі. Цей комп’ютер займається обробкою виключно тієї інформації, якою володіє. А володіє він тільки тією інформацією, яку в нього вклали, як і звичайний комп’ютер. Ця інформація — це уявлення про світ. Про який ми, своєю чергою, дізнаємось у свого оточення. Виходить, ми живемо у світі, спроектованому оточенням. З нього, з цього світу, не вийти звичайним людям. Хіба що зламати або обдурити свій комп’ютер. Але це небезпечно. І, як ви розумієте, не так просто. Можливо, мені, і таким як я, пощастило. Хоча глобальна мережа існувала завжди…

— Глобальна мережа? Що це? — питаю.

Кирило робить паузу, замислюється.

— Що я називаю глобальною мережею? Це складне поняття, по-простому — це безмежний потік. Потік, що все з’єднує. Чимось схоже на Інтернет… Але значно, значно складніше. Бо в цій мережі і знання, і енергія, і вміння… Коротше, все, що захочете, — він широко всміхається.

— У тебе… це змалечку?

— Майже… Добре, якщо ти ще дуже малий, коли відкриваєш мережу. Коли ти старший — важче. Бо не дуже приємно відкрити в собі те, що суперечить усім тим програмам, які в тебе встигли напхати твої рідні-близькі вихователі. Таке враження, що світ розколюється на шматки і земля під ногами хитається. Найважче збагнути, де закінчується комп’ютер, а де починаєшся ти. Однієї чудової миті розумієш, що майже нічого твого у твоїй голові немає. Це трохи страшно, бо відчуваєш порожнечу, так би мовити, безодню. Це ніби маленька смерть. Але в цій безодні,— якщо дозволити, щоб вона тебе поглинула, — десь там, у темряві, є такий маленький острівець, як я його для себе назвав, «точка нуль». Коли ти повертаєшся в точку нуль, тоді зникають усі емоції, всі думки, все зникає, навіть навколишній світ. Є тільки спокій і ти сам. Тоді й відкривається новий світ — можна підключатися.

Обличчя у Кирила серйознішає. Він робиться трохи відстороненим, заглибленим у себе і тихо підсумовує:

— Мережа завжди поруч. Вона розлита, як океан, між усім, що існує… Її відчувають усі, навіть дорослі, але не дають собі згоди побачити. Вони не винні — це вони так захищаються, щоб плати не погоріли.

— То оця моя безодня, це що — страх перед мережею?

— Ну… Скоріш за все, сама ваша безодня — і є потік, або мережа, — я бачу теплі зелені очі зовсім поряд. Він, якось дуже по дорослому сумно усміхається і веде далі:

— Ви не можете довіритися їй… Чому? Боїтеся вмерти, зникнути, втратити особистість?

Я знизую плечима:

— Я… я не знаю.

— Вам доведеться пройти через той страх. Треба згадати, коли вперше з’явилася безодня. Пригадати своє дитинство. Повернутися в той час. Там і залишилися відчинені двері. Ви повинні просто згадати!

Поки ми розмовляємо, маршрутка зупиняється біля села Багатого. Ми трохи не проґавили свою зупинку. Нам треба мерщій виходити, і ми швиденько протискуємося між людьми, яких набилося в автобус вже доволі багато. Якась тітонька чіпляється за мене своєю сумкою, що висить у неї через плече наче навмисно, щоб штовхати недолугих пасажирів типу мене. Я сіпаюся та кажу водію, що ще не всі вийшли і щоб він почекав. Водій невдоволено лається. Кирило виходить першим і допомагає мені — витягує з маршрутки у вогкий, туманний, непривітний зовнішній світ.

Ми йдемо по слизькій від грязюки дорозі. Навкруги панує похмура, немов писана з готичних полотен, картина: чорніють голі поля, привидами сіріють обійняті серпанком туману голі дерева, а на дротах повсідалися цілі армії вороння, які від нашого наближення групками злітають із насиджених місць лише для того, щоб за мить всістися знову. Вдалині засохлою краплинкою крові червоніє будинок Верболаза. Навпроти — видніються білуваті кам’яні хрести покинутого кладовища в коричнево-сірих чагарниках.

У цій тужній атмосфері мимоволі знову починаєш думати про смерть. І мені спадає на гадку, що природа мого страху смерті — у страху втрати. Безповоротної, фатальної. Втрати, яку ніколи не можна нічим компенсувати. Мабуть, саме цього я боюся: що безодня відбере в мене все, що ще лишилося. Ті поодинокі куточки щастя, милого затишку, у яких я ще можу сховатися від ворожого зовнішнього світу.

Я дивлюся на покинуте кладовище, і мені згадується червоноволоса дівчина і мій дивний сон. Круки, що злітають у похмуре небо, та сіра могильна плита. Від цих спогадів я мерзлякувато щулюся. Хто ж вона така, ця дивна Світлана? Обережно запитую Кирила:

— Скажи, а ти знаєш Світлану із Запоріжжя?

Кирило киває:

— Знаю.

Здіймається вітерець і несе в обличчя запах прілого листя, торішньої трави та свіжість талого снігу. Я підіймаю комір пальта, бо справді робиться прохолодніше. І веду далі:

— Як ти гадаєш… вона при здоровому глузді? Ця Світлана?

Кирило дивиться на мене і підіймає брови:

— Вона вам теж встигла чогось наговорити?

— Так… Про якесь коло воріт. Я нічого не зрозуміла…

Він всміхається:

— Її важко зрозуміти. Бо вона таки трохи дивна… Та Ангеліна вважала, що це цілком можливо…

— Що можливо? — здивовано кліпаю я.

— Подорожі між світами, — таємниче відповідає Кирило. Зриває бадилинку при дорозі. На бадилинці — суцвіття, яке невідомо як збереглося до цього часу. Він здмухує в повітря біленькі пушинки-парасолі. Вони летять, підхоплені вітром, а Кирило продовжує:

— Арсеній теж у це вірить… Хоч особисто мені це видається сумнівним…

Подорожі між світами. Принадно. Я згадую обличчя Арсенія — його блідість, його холодні очі кольору товченої криги, змішаної з мідним купоросом. Це ж треба, він виявляється мрійником…

— А з Арсенієм ти давно знайомий? — питаю Кирила.

— Десь із чотири роки, — відповідає він та, покрутивши в руках, викидає вже не потрібну бадилинку.

— Я чула, він казав, що треба боротися. Він завжди був такий? Чи це сталося після смерті…

— Взагалі-то… оці стеження, вони трохи задовбують… — задумливо тре носа Кирило та несподівано чихає.

— Будь здоровий!

— Дякую… — ніяково всміхається та знову тре носа. — Так от. Коли за тобою слідкують, приємного мало. І думка, що час покласти цьому край, не нова. Тим більше, що в Арсенія є якісь не дуже приємні спогади про якийсь дитбудинок… чи спецшколу. Він там із кимсь був на ножах, а потім утік. Ще до того, як переїхав до Запоріжжя. Але ви праві — він став радикальнішим по смерті Олени Геннадіївни.

Кирило замовкає. Навкруги тиша, тільки чутно, як наші ноги місять грязюку — «чвак», «чвак». Потім Кирило, вийшовши із задуми, продовжує:

— Для нього взагалі життя завжди було грою. І завжди майже все піддавалося його контролю. А що не піддавалося, він ігнорував. Але… Зараз, боюся, він почав гратись у «войнушку» по-серйозному… Дві смерті в один рік — і людей, яких ти любиш, — мабуть, то занадто… У будь-якої людини дах поїде.

— Друга — то Ангеліна?

Кирило киває.

Я згадую той вечір, коли зустрілася з заплаканою Майєю та з Кирилом, і в мене вихоплюється:

— А чому ж ви не сказали батькам? Верболаз же ж її брат!

— Брат, — саркастично повторює Кирило. — Мав я десь таких братів… Зараз він про все, що знає, нам розповість. У мене метод є.

Ми підійшли до вузької сірої хвіртки. Це було з іншого боку будинку, не з того, до якого я під’їжджала першого разу. Кирило спочатку натискає на чорний облізлий дзвоник, який акуратно схований від дощу спеціальним дашком, та, мабуть, дарма він був схований, бо все одно піддався впливу погоди та мав замордований вигляд і, скоріш за все, не працював. Тому, не чекаючи, щоб хтось вийшов, Кирило штовхає хвіртку; та піддається. Ми заходимо на подвір’я. І прямуємо мощеною доріжкою, що веде до будинку. З цього боку Верболазівської дачі на величезній території росте трохи занедбаний садок, а посеред саду височіє доволі дивна дерев’яна конструкція. Вона нагадує піраміду, що має тільки одні ребра, а всередині — майданчик, теж дерев’яний (вірогідно, для жорсткості). Дошки, з яких збита піраміда, сірі від дощів, мабуть, їх ніхто ніколи не фарбував.

— Що це? — штовхаю в бік Кирила.

— Це піраміда для накопичення сили. Наш професор дуже переймається силою… і владою, — криво посміхається Кирило.

З боку садка в будинку теж є двері, правда, не такі помпезні, як із парадного входу, але все ж доволі пристойні. Дерев’яні, лаковані чорним, з дорогою, зробленою під старовину ручкою.

Кирило спочатку дзвонить, а потім гупає в двері кулаком.

— Зараз, зараз відчиню, кх‑кх, — кахикає за дверима голос Івана Григоровича. І справді, за кілька секунд двері відчиняються, і Верболаз короткозоро щурить на нас очі. Потім дістає з верхньої кишені свого незмінного ватяника окуляри-половинки, чіпляє на носа:

— А, це ви… — вилуплюється на мене, немовби ніколи не бачив, а потім додає: — Кх‑кх. Дуже радий вам, молоді люди, проходьте.

Це було те саме приміщення. Але з нього кудись подівся весь його лоск. Зразу було видно, що професор тут живе самітником і жіноча рука вже давно в цьому домі ні до чого не торкалася.

Натомість видно всюди доторки запустіння — воно вже встигло дотягнутися до кутків, по яких сіріло павутиння, до меблів, на яких пухкою хмаринкою застиг пил, до квіток на підвіконні, що опустили додолу пожухле листя.

Я ковзаю поглядом повз робочий стіл Верболаза і помічаю на столі, біля купи книжок, хвостики від з’їдених яблук і декілька немитих чашок, ще й склянку з давно випитим чаєм, у якій покинутим на купі заварки лежить нікому не потрібний, запліснявілий круглячок лимона.

Але в каміні, як і раніше, горять дрова. У кімнаті тепло. Ми знімаємо верхній одяг, і Верболаз нас запрошує сісти в просторі чорні крісла.

Сам усідається на диван, схрещує руки і звертається, немов мене немає поруч, тільки до Кирила:

— Я вас слухаю, юначе. Кх‑кх.

— Іване Григоровичу, — Кирило зручно відкидається в кріслі, розслаблено витягує ноги, зухвало втуплюється поглядом у його очі,— мені потрібно, щоб ви говорили правду.

— Кх‑кх, — ще щільніше скручує на грудях руки Верболаз, і його очі починають нервово бігати.

— Довіртеся мені,— тихим монотонним голосом веде далі Кирило, невідривно дивлячись на Верболаза. — Ви спокійні, розслаблені… Я буду рахувати до п’яти. Коли дорахую, ви зануритесь у приємний сон, де ми будемо ставити питання, а ви — давати правдиві відповіді. Один… Два… Три…

Обличчя у Івана Григоровича починає трохи сіпатися з правого боку. Видається, немов він підморгує мені правим оком. Це трохи моторошно.

— Чотири…

Верболаз знову нервово кахикає:

— Кх‑кх, — а потім, неначе йому більше не вистачає сили зчіплювати дужче руки, опускає їх.

— П’ять…

Голова Верболаза стомлено схиляється на спинку дивана.

— Розкажіть нам про лист, якого ви віддали Дарині Миколаївні. Для чого ви це зробили? — ласкаво запитує Кирило.

— Дарина повинна була вивести нас на Ангеліну. Вона це з успіхом зробила, — захихотів Верболаз.

Брови у Кирила повзуть догори, і він здивовано оглядається на мене. Я теж розтуляю рота. І питаю:

— Яким чином я вивела? Звідки ви знали, що Світлана мене туди поведе?

— Ну, моє керівництво, напевно, знає те, що мені не відомо, але воно було впевнене, що Світлана впізнає в тобі «свою» і нічого не запідозрить. І впевнене, що поведе до Ангеліни… Взагалі Світлана дуже обережна…

— А… Як… Тоді ще ніхто за мною не слідкував… — в мене бракне подиху.

— Жучок… — поблажливо усміхається Верболаз. — Так, так… Цей охоронець, який дав тобі адресу… Його непомітно і підкинув.

Це все було сплановано! Хто першим підкинув мені ідею про Запоріжжя?

Кров приливає мені до обличчя. Я бачу всю картинку. Вона складається, немов із пазлів…

Кругленький почерк…

L@ra Сroft.

Лора.

Чайка…

Лариса Р. Кротоffа.

Це ж … Одна людина… Як я могла так попастися?!

У мене виникає відчуття, що я на повній швидкості врізалась у скляну вітрину, що відділяла мене від правди. Вона тріщіть, лускає, розлітається, і розбите скло гострими друзками боляче впивається мені в тіло.

Я стискаю кулаки в розпачі, і червоне марево затуляє мені очі.

Кирило повертається до мене:

— Ч‑ч‑ч, — прикладає пальця до вуст і спокійно продовжує розпитувати Верболаза: — Скажіть, а хто ваше керівництво? Що це за організація? Розкажіть про неї.

Верболаз знову складає руки на грудях:

— Кх‑кх… — і немов через силу продовжує,— Icy Safety[24], скорочено IS. Це міжнародна організація, працює в нашій країні з гуманітарною місією. Займається збором інформації, створенням неурядових організацій, фінансуванням проектів із вивчення надможливостей…

— То «Новий час» — теж дітище Ай‑Ес, — не витримую я. — Мирослава і Лора працюють на них?

— Так, так, — дрібно киває головою Верболаз, — кх‑кх.

Ми обмінюємося поглядами з Кирилом. І він запитує:

— А СБУ співпрацює з Ай-Ес?

Верболаз нервово потирає лікті:

— Співпрацює. Кх‑кх. Але їх цілі не завжди співпадають.

Кирило тре лоба і знову питає:

— А ще чим займається організація Ай-Ес?

— Я не можу сказати, — хрипить Іван Григорович.

— То чим? — свердлить його поглядом Кирило.

Верболаз схлипує:

— Я не можу…

— Ну?

— Не можу… — продовжує скимліти Верболаз, і з‑під окулярів починають бігти сльози, він знову схлипує і повторює:

— Я не можу… Вони сказали, що заберуть Майю…

— Не треба… — не витримую я, бо це нагадує мені допит, — не треба, Кириле…

Він мовчки озирається на мене, а потім задумливо закушує губу і знову повертається до Верболаза:

— А Олена Геннадіївна? Що з нею сталося?

— Ну, це просто, — знімає окуляри, витягує з кишені носовичок та протирає очі Верболаз. — Їй злили інформацію про Арсенія… І вона не витримала.

— Хто злив?

— От цього я вже не знаю, юначе, — відповідає Іван Григорович і одягає окуляри.

Кирило відкидається на спинку крісла і повертається до мене:

— Здається, все?

Я киваю.

— Я буду рахувати від п’яти, у зворотному порядку. Коли дорахую, ви повернетеся до звичайного стану… І забудете все, що тут відбувалося. П’ять, чотири… Три, два… Один.

— Іване Григоровичу, — невинно каже Кирило, — я хотів у вас попросити книгу з сугестології, яку ви написали…

— Якщо це вас цікавить, юначе, — звичайним голосом, немовби нічого не сталося, відповідає Верболаз. — Кх‑кх, я з радістю вам допоможу. У вашому віці читати такі речі — це дуже похвально, прошу до полиці з книжками…

Похвально? Бачили б ви себе, Іване Григоровичу, хвилину назад…

Верболаз проводжає нас до хвіртки, і Кирило його розпитує про піраміду, професор радісно розповідає:

— Це унікальна річ для заряджання силою, вона випромінює цю силу навіть на відстані…

— А скажіть, — продовжує запитувати з допитливістю юного піонера Кирило, — раніше, за радянської влади, за такі речі, якими ви зараз займаєтеся, по голівці не гладили, правда?

— Так, кх‑кх, звісно, не гладили, юначе, хи-хи, — Верболаз посміюється.

— І подейкують, за вами стежили відповідні органи і ви неодноразово уникли арешту…

— Кх‑кх… У мене в будинку навіть було два виходи. Так! Два. Про всяк випадок, — Верболаз знову хихоче. — Мене не так просто було впіймати. Зовсім не просто…

Я придивляюсь до нього: спортивні штани на колінах провисають, затертий ватяник, жовті руки, що трусяться. Наразі у нього немає двох виходів… Здається, немає навіть одного… Жалюгідний, заляканий старий… Як усе гидотно в цьому світі…

Я проковтую клубок у горлі та смикаю за рукав Кирила.

— До побачення, Іване Григоровичу… — каже він.

Мене не полишає відчуття, що розбите скло досі летить на мене. Друзки зробилися зовсім дрібними, більше схожими на пил. І від цих друзок та скляного пилу мої руки і все тіло покриваються кривавими саднами…

Як боляче… Як страшно усвідомлювати, що ти — просто бездумний пішак у чужій грі. Що тебе використовували. І що з твоєї вини загинула людина. І що весь світ пронизаний брехнею і страхом…

І що ти під прицілом невідомого гігантського бездушного механізму, який налічує тисячі людей і який, можливо, десятиліттями відшліфовував методи боротьби за владу.

Я мовчки плетуся за Кирилом. І що далі ми від будинку Верболаза, то огиднішим робиться мій стан. Слизька грязюка під ногами. Чорні поля. Сірі привиди дерев. Вороння на дротах. Злітає. Сідає. Кар! Кар!

Я хапаю ротом вологе повітря. Відчуття своєї нікчемності стає незносним. Я не можу більше йти далі й зупиняюся. Торкаюся рукою стовпа при дорозі. Мені бракне повітря.

Гидко.

Мерзотно.

Неможливо.

Цього вже просто не можна витерпіти…

І я сідаю просто на вологу сіро-коричневу траву біля стовпа. Затуляю руками обличчя. Я хочу, щоб світ зник. Зник! Розчинився! І я розчинилася разом із ним…

За деякий час відчуваю, що Кирило сідає поряд. Мовчки обнімає мене за плече і притуляє мою голову до себе. Я не можу більше стримувати рясних сліз і реву, розмазуючи їх по його шершавій куртці. А він гладить моє волосся і шепоче щось нерозбірливо-втішне.

— Що я наробила… — схлипую, — я ж винна в її смерті…

— Заспокойтеся… Ви ні в чому не винні…— шепоче мені на вухо Кирило. — Знаєте, що сказала Ангеліна? Вона сказала, що ви дуже важливі… Щоб ми вас берегли. Бо саме від вас залежатиме остаточний результат битви…

— Я не хочу… Не хочу ні з ким воювати… — витираю рукою носа. І вперше остаточно усвідомлюю, що дороги назад немає… І що битва, про яку каже Кирило, обов’язково настане. Бо ми прокляті та відторгнуті — приречені на переслідування і боротьбу. Нова порція сліз знову виливається з мене на груди Кирила.

— Все не так трагічно… — гладить він мене по голові,— треба заспокоїтися… Уявіть собі, що це просто гра… Просто гра… А як же в грі без ворогів?

Починає падати дощ. Я відчуваю на плечах та голові його настирливі важкі краплі. Я підіймаю голову до неба і заплющую очі. Прохолодні струмки спадають на моє обличчя та змивають із нього солоні сльози і разом із ними старе, звичне життя. Мені від дощу та від плеча Кирила, що сидить поруч, потроху стає легше.

Дощ припускає сильніше.

А ми так і сидимо — двоє посеред поля, біля стовпа, під усе ряснішим дощем…

Розділ X

1

Ми почали зустрічатися з Кирилом доволі часто. Він був моїм поводирем у не знаний для мене світ. Його логічність та самостійність мислення вражали, а можливості — лякали. Але він уперто мені доводив, що я нічим не відрізняюся від нього.

Я вже пристойно совала предмети, вміла безпомилково зчитувати емоційний стан людини (але це, здається, я завжди вміла), бачити, хто «світиться» (тепер можна викинути «шукача» на смітник), а більше в мене нічого до ладу не виходило.

Сьогодні ми в мене вдома відпрацьовували левітацію. З предметами. Я знайшла свої старі пластмасові кубики, Кирило каже, що вони ідеально пасують. (Саме на таких він у дитинстві й тренувався).

Мене вони слухаються зовсім погано. Повиснувши декілька секунд, грюкаються додолу.

І так декілька разів.

І так весь час!

Скоро прибіжать сусіди з нижнього поверху…

Я сиджу перед купою кубиків, схрестивши ноги «по-турецьки», та в розпачі вже починаю, як мала, кусати собі нігті.

— Розумієте, щоб добре вправлятися зі своїми здібностями, потрібно бути неемоційною, — вкотре пояснює мені Кирило. — Якщо ви роздратовані або злі — у вас нічого путнього не вийде. Хіба що зруйнувати щось. І якщо подумаєте: «Яка я крута!» або: «Як класно я це можу!» — ви теж утратите контроль. Тому треба, щоб у цей момент зовсім не було емоцій — ні хороших, ні поганих. Ніяких.

— Як це можна побороти свої емоції? З ними ж що більше борешся, то вони сильніші,— бурчу у відповідь.

— А ви не боріться, — незворушно знизує плечима Кирило.

— Як це?

— Дуже просто. Слідкуйте за ними.

— І все?

— Я ж кажу — це просто.

— Авжеж просто. Що простіша порада, то важче її виконувати… — знову бурчу я.

Сьогодні я роздратована, і зла, і емоційна — все докупи. Я ніяк не можу переступити певну межу. Я застрягла. Я майже фізично відчуваю перепону, вона в’язка, пружна, вона не пускає мене вперед.

Здається, ми обидва знаємо, що мені заважає. Переді мною стінкою стоїть захисне поле — поле абсолютного страху…

— Пам’ятаєш, як у Стругацьких? — кажу Кирилові та цитую: «Сказали мені, що ця дорога приведе мене до океану смерті, і я повернув назад. З тих пір тягнуться переді мною криві глухі манівці». Так і в мене…

— Ні, я не читав Стругацьких… — каже Кирило, тре лоба, втуплюється поглядом в розкидані кубики і серйозно продовжує: — Але й справді, заковика в… океані смерті. Чого ви боїтеся? Зникнути? Чи змінитися? Нічого у світі не варте того, щоб боятися. Тим більше, не можна боятися власних здібностей…

Я похнюплено мовчу.

— Прийміть свій страх. Не боріться з ним. Це лиш емоція… Просто слідкуйте за тим, як він вас поглинає… Коли ви його розчините в собі, вивільниться додаткова енергія.

— А про дороги… — веде далі Кирило. — Де ви бачили ті прямі дороги? Яку б дорогу ви не вибрали, вона нагадуватиме, скоріше, ті самі криві манівці чи стежку в горах. А попереду — суцільний туман, що вкриває ріденьку рослинність, і провалля, що хижо чатують за кожним кроком. Сухе дерево на дорозі виникає з туману просто перед носом. Каміння сиплеться з‑під ніг. А ти йдеш за вогником, що блимнув на вершині. І ніколи не знаєш, що за мара чекає тебе за мить… От, десь так.

Кирило замовкає, лягає на спину, підкладає руки під голову і дивиться в стелю та повільно підсумовує:

— Заасфальтованого шосе ніхто не обіцяє… Зате можу гарантувати — буде цікаво…

Він повертається до мене, бере кубика, що лежить поряд, і кидає мені. Кубик не долітає, зупиняється перед моїм носом і починає крутитися. Я ловлю його розтуленою долонею.

— Я теж так хочу…

— Скоро зможете! Обов’язково, — Кирило швидко підхоплюється на ноги й подає мені руку: — Та на сьогодні, здається, досить! Пішли, прогуляємося.

Ми йдемо вулицею. На початку березня увечері ще трохи прохолодно. Кирило в короткій куртці. Він без шапки, і його ніс трішки почервонів від холоду. Надворі вогке повітря. І пара здіймається від його дихання. І від мого теж.

Попереду біля магазину з багато вбраною вітриною, що світиться вогнями і розкішшю, зупиняється приголомшливо гарна червона машина. Її дверцята відчиняються вертикально вгору. І з машини виходить… Майя.

Ми підходимо трохи ближче. Я придивляюся до її стрункої фігури.

Вона вбрана незвично — у поспіхом накинутий чорний довгий плащ поверх такої ж за кольором вечірньої сукні. Майя ненадовго зупиняється біля авта, поправляє зачіску, та дарма: її довге темне волосся знову розвіває вітер. На високих підборах і в прикрасах, що блищать на глибокому декольте, вона виглядає, як молода голлівудська зірка.

Червоне і чорне… Гарні декорації.

Тим часом за Майєю з машини поспіхом вилазить і Арсеній. Він намагається щось сказати їй, мабуть, повернути до авта, але вона пручається. Говорить йому щось емоційне. Її слова не долітають до нас, нам нечутно… Але видно, як вона розмахує руками в нього перед носом і відштовхує його. Потім Майя розвертається та йде. Арсеній, трохи постоявши, знову сідає в машину.

А Майя проходить повз магазин, і під її поглядом, який здається, сипле іскри, лускає вітрина. Спочатку лінії нагадують тоненьку павутинку на склі, а потім скло розпадається на дрібні друзки, що сунуться додолу. А ще згодом скалки скла, як градинки невеликого розміру, зі дзвоном осипаються на плиточки тротуару. Люди, що йшли вулицею, злякано зупиняються.

Майя йде далі — і на розі цього ж магазину з банкомата, повз який вона прямує, просто на вулицю починають сипатися гроші. Вони вилітають зі швидкістю автоматної черги. Зраділі раптовому щастю перехожі кидаються їх ловити та збирати з асфальту. Майя презирливо кривиться і зникає за рогом.

Червоне авто ще деякий час стоїть, а потім теж розвертається і їде в протилежному напрямку.

— Ого! — вихоплюється в мене.

— Любить вона розігрувати ефектні сцени, — несхвально хитає головою Кирило, — знову, мабуть, посварилися…

Я запитую:

— А як Арсеній робить, що його ніхто не впізнає?

— Це називається — «включити «фанаря», — шмигає носом Кирило. — «Фанарь» тут вживається в значенні «неправдиве», «несправжнє». Назва не зовсім точна, та так уже історично склалося. Насправді, коли «включаєш «фанаря», людина бачить у твоїй зовнішності те, що хоче побачити, залежно від того, який у неї смак. Тобто — бачить свій ідеал. Піддаються на цю ілюзію переважно люди протилежної статі. Але Арсеній дійшов у цьому до такої віртуозності, що його навіюванню піддаються всі без винятку. Мабуть, скоро і фотокамери почне дурити. Я теж так можу, але ненадовго…

— А чому його ніхто не може впіймати?

— Ну, цього «фанаря» можна розіграти і для цілої ситуації. Люди запам’ятають тільки те, що треба. Зараз, наприклад, що зламався банкомат. Більше нічого вони пам’ятати не будуть. Ні червоної машини, ні Майї, ні Арсенія в їхній пам’яті не лишиться…

— Тому він і їздить так зухвало на червоній машині?

— Ги… — гигоче Кирило, — у Арсенія, як і в Майї, пристрасть до спецефектів. У цьому вони схожі. Погодьтеся, воно ж кльово — розсікати на такій машині і бути невловимим…

Ми йдемо далі і підходимо вже близько до розсипаного скла й людей, що ще метушаться з грошима.

Кирило зупиняється і каже:

— Тут я недавно дечому цікавому навчився. Хочете, я вам покажу, як можна бачити? Не очима? — і очі в нього світяться — йому, мабуть, дуже хочеться похвалитися. Так, думаю, і в тебе теж… є любов до спецефектів.

— Покажи, — відповідаю. Він тягне мене до автобусної зупинки: там можна сісти. Ми всідаємося на лавочку.

Лавочка висока, і я сиджу, теліпаючи ногами в повітрі. Мені раптом здається, що я зробилася зовсім малою і мені років п’ять, не більше… Й у всьому, що навкруги, є щось чарівне…

Нічне темне небо.

Яскраві вогні реклами.

Ми на зупинці.

Розбите скло, що світиться, як діаманти, під ногами.

І гроші, що їх не встигли впіймати люди, летять, підхоплені вітром…

Місто набуло нового, магічного змісту, все стало нетривким, мінливим, казковим і прекрасним. Може відбутися будь-що… І від цієї думки робиться весело, як на каруселі: трохи лячно, та від щастя перехоплює подих.

— Беріть мене за руку, — каже мені Кирило. Я простягаю йому долоню. І відчуваю його теплу руку на своїй.

— У вас холодні руки… Ви не змерзли? — стискає мої пальці.

— Ні…— хитаю головою.

— Можна побачити будь-яке явище. Ну, що ви хочете бачити?

Мій погляд ковзнув по рекламі, що була навпроти і закликала боротися з корупцією.

— Корупція, о’кей, — усміхається Кирило. — Ха… Буде вам корупція. Заплющуйте очі.

Я заплющую. І бачу все місто. Ні, це навіть не тривимірне зображення — це щось інше! Більше. Мій внутрішній погляд охоплює все одразу, а мій розум все це одразу розуміє. Я бачу маленькі жовтенькі цяточки, що юрмляться над школами, інститутами, Радою, Кабміном й іншими установами. Мені стає смішно…

— А це по всій країні,— каже Кирило.

Я тепер бачу, як то кажуть, всі неозорі простори рідної неньки Вкраїни…

— А це у світі…

Це дивне і захопливе видовище — весь світ одразу! Я бачу, як перетікають гроші. Це ріки і струмочки, що течуть дивовижною павутинкою, з’єднуючи весь світ. Я думаю, що, мабуть, не найкраще у світі явище я захотіла побачити…

— Гаразд, — стискає мені руку Кирило. — Дивіться — тепер інформація, дуже гарне явище…

Я бачу різнокольорові цяточки, що на шаленій швидкості швендяють по планеті, складаючись у різноманітні геометричні фігури, що виникають та знову стрімко розпадаються. Бачу жваві струмки, ріки, затори. Дійсно гарно…

— А чому вони різнокольорові? І чому такі швидкі? — питаю.

— Бо інформація різна. Вона постійно змінюється. А за кольором її можна відокремлювати. Так, якщо вміти бачити, з інформацією після певного тренування — нема проблем… Беріть, що заманеться.

— А можна побачити, скільки «фіолетових» у всьому світі?

— Звичайно!

Я бачу — фіолетові іскри танцюють по всій земній кулі. Утворюючи візерунки по містах і селах. І ніжні фіолетово-білі, і лілові, і бузкові, і яскраві, і ледь помітні… Їх було так багато! Так неймовірно багато!

Кому ж спало на думку, що їх можна так просто підкорити?

2

Ще не розпустилися і навіть не набухли бруньки, ще не гріло теплом сонце, але вже щось невловиме вітер приніс із далеких південних країн, з далекого таємничого вирію, щось, що віщувало швидкі зміни. Повітря було насичене потенційною наснагою, яка огортала спляче насіння під землею, пестила віти дерев, доторкалася до кущів та іншої кволої міської рослинності. І ця сила, що дзвеніла в атмосфері, відчувалася всюди.

Я обожнюю цей час. Запах весни… Я йду на роботу і глибоко дихаю. Та раптом відчуваю нез’ясовану напругу. Щось розливається в повітрі, невидиме, невиразне, тривожне. Воно ще не має свідомих рис. Тільки натяки, що змішалися з весняним вітром…

Щось стрімко наближається… і це не тільки весна.

Я намагаюся розшифрувати свій нез’ясований неспокій. І нічого мені не йде до думки. Зненацька дзвонить мобілка. Я ледь здригаюсь і притуляю її до вуха.

— Привіт! — голосом Ігоря вітається слухавка. — Ти чого така ляклива?

Потім чую, як за спиною сигналить авто. Я обертаюся — за мною повільно їде машина Ігоря. А він сам стирчить із вікна і тримає в руці мобільника.

— Привіт, Дариночко! — сяє він зі свого розіграшу. — Ну, як я приколовся? Сідай, підвезу! Сто років тебе не бачив…

«Гаразд, підвозь, усе одно не відчепишся», — думаю я і сідаю в машину. У салоні кислуватий запах тютюну, змішаний із дорогими парфумами, що їх так полюбляє Ігор.

Ігор посміхається і балагурить, як завжди, але я помічаю в ньому якийсь надрив, що просочується крізь награну веселість. В очах утома. Він навіть схуд трохи.

— Як життя молоде? Як справи? — каже Ігор і однією рукою, полишивши руль, витягує цигарку, приклеює її до рота та підпалює.

— Ти палиш? Ти ж наче кинув був.

— Палю… — затягується Ігор. — Працюю багато, а робота нервова…

Я помічаю біля коробки передач цілу упаковку ліків, на них написано ****оклобемід. У мене по спині пробігає холодок.

— Що це в тебе тут валяється? — запитую в Ігоря.

— Та, це маман просила передати в «Новий час» до Мирослави, — байдуже каже він і перекидає коробку на заднє сидіння. — Ну, як життя, Дариночко?

— Та дякую, нормально…

— Ну, що це таке? Нормально… — передражнює мене Ігор. — Треба казати — вері гуд! Може, сходимо кудись разом? Зараз ми закінчуємо одну важливу роботу, і я йду у відпустку. Замахало мене воно все…

У нього дзвонить телефон.

— Вибач, Дариночко, — кидає він мені та бере слухавку. — Так, так. Зрозуміло. Так. Звичайно буду.

Він кладе мобільника до кишені і бурмоче під ніс:

— Звичайно буду… — потім згадує про мене: — Ну що, Дариночко! На чому ми скінчили? Знайдеш для мене час?

— Ага, — невиразно згоджуюся я й кажу: — Ми вже приїхали. Зупини тут. Дякую. Бай-бай!

У школі я одразу йду до комп’ютерного класу і залізаю в Інтернет.

Про ****оклобемід було небагато інформації, але і того, що я знайшла, мені виявилося достатньо. Якщо відкинути всі наукові терміни, виходило, що цей препарат мав легку наркотичну дію і використовувався не тільки для зниження агресивності і заспокоєння психіки, а ще й для зниження опору при сторонньому впливові. Коротше, це були легкі наркотики для пригнічення волі. А побічним ефектом значився потяг до суїциду. Тому раніше препарат використовувався тільки в дуже особливих випадках, а наразі в країнах ЄС він був, взагалі, офіційно забороненим…

Я йду коридором до себе і відчуваю, як тривога набирає різких мерехтливих обрисів. Передчуття біди тінню крадеться за мною…

— Дарино! Дарино Миколаївно! — біля мого кабінету мене наздоганяє захеканий Кирило.

— Що сталося?

— Збирайтеся хутчіше… Там Майя… Та хутчіш… Потім усе розповім.

На вулиці ми ловимо таксі. Кирило називає адресу.

— Майя, — повертається до мене, покусує верхню губу, — Майя щось надумала, ми повинні її зупинити. Ось у мене записка.

Він простягає мені аркуш із блокнота, на якому з одного боку чорною гелієвою ручкою написано:

Бачу зграю вороння, І немає вороття З тої чорної безодні, Де чатує небуття…

А з другого:

Життя не має ніякого сенсу. Ти хотів, щоб усі думали, що звідтіля падають люди. Нарешті це насправді здійсниться. Хочеш побачити виставу? Прощальна вистава на даху.

У скронях у мене починає гупати:

Гуп, гуп, гуп.

Я намагаюся себе опанувати і запитую:

— Що це означає? — хоча чудово розумію, що це має означати.

— Вона вважає, що буде… ефектно… Кинутися з висотки.

Кирило замовкає і мовчки декілька разів стискає кулака. Потім бере в мене записку і продовжує:

— Мені це Славко передав уранці. Він сказав, що вона туди поїхала, за цією адресою.

— А може, це й справді вистава?

— Безперечно вистава. Та вона не вміє левітувати… я знаю. Раптом вона це зробить…

Я думаю — як?! Чому вона, адепт того прекрасного світу, який відкриває їй стільки можливостей і в який мені так важко потрапити, чому вона обирає смерть? Чому вона не хоче жити? Хіба тільки таблетки в цьому винні? Я шукаю очі Кирила і питаю:

— Навіщо вона це робить? Що з нею?

— Розумієте, вона завжди в боротьбі. Бореться зі всім світом… Але ніколи не перемагає. А це нестерпно. І вона стала боятися… життя. Воно для неї занадто складне. Бо не підкоряється її волі, а вона вважає, що повинно…

Вона боїться життя…

А я боюся смерті…

Таксі зупиняється на світлофорі. Я відчуваю, як збігають дорогоцінні хвилини.

Вони зникають разом з ударами пульсу, що гупає в моїх в скронях:

Гуп… гуп… гуп…

Ще трохи — і може бути запізно.

Машина повільно рушає з місця. Набирає швидкість. Та мені все одно здається, що таксі ледь повзе. Я благально дивлюся на Кирила і питаю:

— А чого б нам туди не переміститись одразу?

— Я не всемогутній, — заперечливо мотає головою він, — я не можу туди телепортуватися, бо я там ніколи не був, це небезпечно, я можу промазати…

На даху вітряно. Я йду за Кирилом і озираюся. Десь тут повинна бути Майя. Я справді знаходжу її поглядом. Вона чорніє маленькою безпорадною грудкою біля кам’яного парапету, сидить, обхопивши однією рукою коліна, а другою розмазує, намагаючись витерти, чорні від туші сльози. На її плечі накинута завелика куртка. Вона невідривно дивиться в бік, який від мене затуляє цегляна надбудова.

Я помічаю, що Кирило теж дивиться не на Майю.

Що це?

Я роблю крок, повертаю голову і бачу несподіваних учасників, які розігрують зовсім іншу виставу.

До блідого Арсенія, що стоїть біля Майї, наближається Ігор.

— Я тебе знайшов! — каже йому Ігор. — Тобі кінець!

— Аякже, — криво всміхається Арсеній і робить крок до Ігоря. Ігор чомусь задкує у напрямку до краю даху.

— Кінець, — повторює Ігор якось гарячково. Він витягує мобільний і починає набирати номер. — Тобі кінець, потворо!

Він усе задкує. Край даху вже близько. Небезпечно близько, та Ігор нічого не помічає.

— Кидай телефон! — наказує йому Арсеній.

Ігор на мить застигає. Телефон випадає із його руки. Стукається з глухим звуком об тверду поверхню. «Алло!» — чується з трубки хриплуватий голос Олександра Дмитровича.

Ігор уже стоїть біля огорожі на самому краю.

— А тепер стрибай! — знову жорстко наказує Арсеній.

Ігор слухняно підіймає ногу, перелазить через огорожу.

— Ігорю, зупинися! — кричу я, але він, як зомбі, робить останній крок і зникає.

Я підбігаю до краю даху і бачу, як його тіло летить вниз і сюрреалістично падає на припарковану під будинком машину.

Все набуває рис нереальності. Тільки в скронях пульсує кров, і ноги робляться, як з вати.

— Що ти вдіяв! — я кидаюся до Арсенія, який вже повертається до мене і насмішкувато дивиться.

— А хто це у нас такий хоробрий? — цідить він крізь зуби і, не опускаючи погляду, наступає на телефон, що лежить поруч. Той тріщить під його ногою.

— Виродок! — кричу я, і сльози застилають мені очі.

— Це я — виродок? — криво усміхається Арсеній і робить крок до мене. — А він — добрий хлопець? Так? — його лице перекошує.— А ти знаєш, що він вдіяв? Знаєш?! Цей твій добрий хлопець? Що він наговорив Майї? Він хотів її вбити, як колись убив Альону!

— Це правда? Він каже правду?! — я повертаюся до Майї і раптом розумію, хто злив інформацію… Так, це був Ігор… Я зненацька усвідомлюю, що в мене до нього більше немає співчуття. І ця думка жахає мене. Як усе складно… Як усе перемішано… А ще більше мене жахають слова Арсенія:

— Звісно, я кажу правду! — продовжує він. — Їх треба винищувати! Цих старих недоробків, цей генетичний непотріб! Винищувати! Поки вони не знищили нас.

— Ти таки потвора, — не витримую я, — надлюдина срана!

— А тобі доведеться зробити вибір, кралечко. Так не вийде: і нашим, і вашим, — кривить гарні губи Арсеній і робить до мене ще крок.

— Не чіпай її!!! Що ти робиш?! — кричить Кирило і стає поміж нами. — Відійди від неї! Ти хоч раз можеш придивитися, хто з тобою поряд? Чи може — ти й справді виродок?!

— Виродок? Так, це правда! Зараз ти побачиш, який я і на що здатен! — очі в Арсенія спалахують жорстким синім вогнем.

— Ну, підходь, я подивлюся… — стискає кулаки Кирило.

У цю хвилину підбігає Майя, стає біля Арсенія і щосили кричить Кирилу:

— Ти що, проти нас?!

І тут, як у голлівудському фільмі, чути гуркіт моторів, і біля нас у повітрі з’являються два гелікоптери. Вітер від гвинтів такий, що на даху здіймається курява з пилу. Гігантські «бабки» зависають у повітрі, і я зовсім близько бачу в кабіні обличчя Олександра Дмитровича Селезньова. Я дивлюся на нього, хочу махнути рукою, аж раптом помічаю в його руках зброю. Вони ціляться в нас! Вони стріляють. І це справжні, не іграшкові патрони, бо від їхніх ударів відлітають шматки тиньку. Все ніби сповільнюється, я навіть бачу, як кулі летять мені назустріч. Матриця forever! Світ робиться дедалі нереальнішим. Я інстинктивно пригинаюся від куль, а Кирило тягне мене за кам’яний парапет, що має нас урятувати. Зненацька я чую, що мене ніби сильно штовхнули в плече. Потім пекучий біль робить світ і все, що відбувається, ще більш неможливим. Я прикладаю руку трохи нижче лівої ключиці — і відчуваю на руках гарячу рідину.

— Зараз, зараз, Даринко, ми заберемося звідси, — чую я голос Кирила. — Потерпи трохи… Зараз я сконцентруюся… — він прихиляється до стінки, заплющує очі. По його блідому обличчю і розгубленому виразу я відчуваю, що в нього погано виходить, бо він наляканий.

Таки це сталося: війна почалася.

Але мені це вже байдуже. Свідомість моя ніби розкололася навпіл, і я одночасно бачу збоку і себе, і зосередженого Кирила, і Майю, що схилилася до стінки за протилежним парапетом, і калюжу крові біля неї, і Арсенія, який чомусь не ховається, і його золоте волосся, і два гвинтокрили, і пилюку, і кулі, що летять…

У мене поступово темніє в очах.

…Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками… Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить мені здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну, і перед моїми очима здіймаються його велетенські чорні крила. Вони затуляють мені світ, і настає повна темрява…

— Зараз ми звідси заберемося, — здалеку я чую голос Кирила, — не бійся. Я тебе витягну.

Він пригортає мене. У мене неприємно холоне в животі.

Спалах. Жовтий спалах…

Світ — це гармонія… Я знаю.

Боже, як ми втравили себе в цю гру?

3

Лине музика. Підіймає на гребінь хвилі. Вище. Ще вище. Гребені цих велетенських хвиль несуть мене до незнайомих світів, даруючи повну свободу.

Волю — нескінченну, безграничну, всеохопну, у якій потонула, розчинилася віковічна туга за всемогутністю.

Я ширша від світів.

Вище (?)

Далі (?)

Зірок, що в небі.

Лечу крізь безодню.

Крізь темряву…

Раптом — думка, як яскрава іскра: це ж так просто!

Треба тільки злитися з безоднею, яка мене так лякала. Де ти, безодне? Де ти, космічний холод? Де ти, смерте? Йдіть до мене!

Я приймаю вас… Я поринаю у вас… Я роблюся вами…

Я ширша від світів.

Вище (?)

Далі (?)

Зірок, що в небі.

Що може зі мною статися?

Я є. Була. І буду. Завжди.

Я океан, що з’єднує все у цьому світі.

…Розплющую очі. Лежу в ліжку. Плече туго перев’язане. До правої руки прилаштована голка з капельницею. Озираюся. Біля мене на стільці, поклавши голову на руки, що лежать на тумбочці, спить Кирило. Дивлюся на його спокійне лице, на пасмо волосся, що впало на очі, і мені стає тепло та затишно.

Світ і справді змінився…

Але хто сказав, що це безнадійно погано?

Примітки

1

Читери (від англ. to cheat — обдурювати, ошукувати) — це гравці, які використовують спеціальні програми, які ламають клієнтську версію гри, що дозволяє їм краще грати (комп’ютерний сленг). — Тут і далі прим. авт.

(обратно)

2

Забáнити (від англ. to ban — забороняти) — заборонити доступ (комп’ютерний сленг).

(обратно)

3

Quod erat demonstrandum (лат.) — що і треба було довести.

(обратно)

4

Левітація — здатність людини при певному магічному розвитку долати гравітацію; людина або предмет (в іншому трактуванні цього слова) зберігає або послідовно змінює своє положення в тривимірному просторі всупереч гравітації під дією ініціатора.

(обратно)

5

Середні показники цін котирування акцій 65 компаній, що становлять репрезентативну вибірку, на кінець торгового дня на Нью-Йоркській фондовій біржі. Створені компанією «Доу-Джонс» в XIX сторіччі.

(обратно)

6

Вольф Мессинг (Wolf Messing) (1899–1974) — видатний радянський гіпнотизер.

(обратно)

7

Нейролінгвістичне програмування (від грецьк neuron — жила, нерв + лат. lingua — мова і грецьк. programma — розпорядження) — форма психотерапії, автори Р. Бендлер, Д. Гриндерк. Альона помилково використовує це поняття в значенні «техніка гіпнозу».

(обратно)

8

Меркаба (від іврит. — колісниця) — божественна колісниця, в езотериці — тіло світла людини.

(обратно)

9

Колайдер (від англ. collide — зіткнутися) — це система з двох прискорювачів заряджених часток, в якій два пучки прискорюються назустріч один одному та відбувається їх зіткнення. Великий адронний колайдер побудований у науково-дослідному центрі Європейської ради ядерних досліджень на кордоні Швейцарії та Франції, недалеко від Женеви. Деякі фахівці висловлюють побоювання, що є вірогідність виходу експериментів, які проводяться в колайдері, з‑під контролю і розвитку ланцюгової реакції, яка за певних умов теоретично може знищити всю планету.

(обратно)

10

Чакри (від санскр. — коло, колесо, диск) — у духовних практиках індуїзму — точки концентрації психічної енергії людини. Окрім індуїзму, поняття чакри використовується в деяких системах буддизму, тантри і йоги, а також у багатьох сучасних окультних системах.

(обратно)

11

Артефáкт (від лат. artefactum — штучно зроблене): 1. В археології — рукотворний предмет, не відповідний за своїми характеристиками епосі, якою датується в цілому місце його виявлення; часто — незрозумілого призначення. 2. Процеси або явища, що спостерігаються під час дослідження об’єкта, хоча вони не властиві йому в нормальному стані.

(обратно)

12

Героїня фільму та комп’ютерної гри «Лара Крофт — розкрадачка гробниць».

(обратно)

13

Бонні Паркер і Клайд Берроу — відомі американські грабіжники 30‑х рр. ХХ ст. Історія закоханих грабіжників неодноразово інтерпретувалась у мистецтві.

(обратно)

14

YOYO: 1. — популярна іграшка у вигляді круглого диска на мотузочці. 2. Від англ. you're on your own — ти сам-один (комп’ютерний сленг).

(обратно)

15

Цукімі мацурі — у Японії Свято милування повним місяцем на осіннє рівнодення.

(обратно)

16

Метоновий цикл — кожні 19 років молодик і весь місячний цикл повертається до того ж дня сонячного року. При цьому в 19 роках міститься 235 місячних місяців. Вперше це помітили в Древньому Китаї в VI ст. до н. е. Те ж відкриття в 432 р. до н. е. незалежно від китайців зробив грецький астроном Метон. Від нього й пішла назва «метоновий цикл».

(обратно)

17

Гýна (від санскр. — мотузка) — якість, властивість; одна з категорій філософії санкхья, де описуються три гуни матеріальної природи: раджас (пристрасть), саттва (ясність), тамас (темрява, невігластво).

(обратно)

18

Сугéстія (від лат. suggestio) — навіювання, гіпноз.

(обратно)

19

Arsenicum — миш’як (As).

(обратно)

20

Кон’юнкція (від лат. conjunctio — з’єднання, зв’язок) — термін з алхімії.

(обратно)

21

Клар Г. Тест Люшера. М.: 1975.

(обратно)

22

Георгі Лозанов — болгарський педагог і психолог, що розробив у 1960‑ті роки метод сугестопедії, який використовується для прискореного вивчення іноземних мов.

(обратно)

23

Жан Бодріяр — французький філософ, культуролог, соціолог і публіцист. Ввів у обіг поняття симуля́кр. Симулякр — «копія», що не має оригіналу в реальності.

(обратно)

24

Icy Safety (англ.) — Крижана Безпека.

(обратно)

Оглавление

Розділ I

  1

  2

  3

Розділ II

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Розділ III

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Розділ IV

  1

  2

  3

  4

Розділ V

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Розділ VІ

  1

  2

  3

  4

Розділ VII

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

Розділ VIII

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Розділ IX

  1

  2

  3

  4

Розділ X

  1

  2

  3 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg