«Звірі»

«Червоний» телефон задзеленчав рівно о другій ночі. Дзвінок «червоного» міг означати лише одне — знов робота. І якщо будь-який інший зі своїх телефонів я міг проігнорувати, на цей дзвінок не мав права не відповісти.

Добре хоч вставати за ним не довелося. Знаючи звичку Жароха діставати мене серед ночі, перевіряючи, певно, бойову готовність, я вже давно тримав «червоного» під подушкою.

— Ммм… — простогнав я у слухавку.

— Спиш, — невдоволено пробурчав на тому кінці дроту шеф.

Чи сплю я о другій ночі? Звісно, ні! З чого він це взяв?

— Винен, — зітхнув я, намагаючись розліпити очі й увімкнути мозок, — каюся. Більше не повториться.

— Язикате… — буркнув шеф. — Знову ввечері пив?

Навіщо питати? Він і так прекрасно знав, що пив. Він знав, що саме я пив, коли і скільки. Не міг не знати. Хоч убийте, ніколи не повірю, що моя квартира не під наглядом. Не під його особистим контролем.

— Щось трапилося? — поцікавився я. — Знову кінець світу пророкують?

— Майже, — відповів шеф, і я зрозумів — щось таки трапилося. Щось настільки серйозне, що мій любий Жарох навіть забув прочитати мені лекцію про шкідливість впливу алкоголю на молодий організм. Утім, можливо, до нього просто нарешті дійшло, що згаданий організм уже давно не був молодим.

— У тебе на пошті файл, ознайомся. Сьогодні о сьомій будь у мене.

— О сьомій ранку? — перепитав я.

— А ти як вважаєш? — спитав він у відповідь і кинув слухавку.

Я декілька секунд дивився на телефон у руці, тоді обережно поклав його поруч із собою й відкинувся на подушки.

Заплющив очі. В голові паморочилося. Як із такою головою можна працювати?

Ще трішки, сказав я собі, ще годинку посплю, відновлю сили, а тоді вже…

Телефон задзеленчав знову. Жарох надто добре знав мене, щоб дати спокійно доспати.

— На дроті, — повідомив я у слухавку.

— Висиш? — спитав шеф.

— Що?

— Висиш на дроті? — спитав він і гикнув. Це гикання у Жароха означало сміх. Зазвичай він сміявся лише зі своїх (як йому здавалося, вдалих) жартів.

— Зараз повішуся, — серйозно попередив я, — може, хоч після смерті висплюся…

— Не вийде, — відрізав Жарох, — у пеклі, наскільки мені відомо, виспатися доволі важко. І знову гикнув.

Я сів у ліжку. Судячи з усього, кінець світу таки наближався. Жарох ніколи не гикав частіше ніж раз на тиждень, а тут — двічі на хвилину.