«Антхіл»

281

Описание

Науковці винайшли метод дезактивації уражених радіацією місць. Уряд ухвалює рішення відновити Чорнобильську атомну станцію та заселити зону навколо неї. Аби уникнути впливу мутацій, всіх тварин навколо Чорнобиля було знищено. Комплексна команда відвідує зону відчуження. На її території ті, що прибули, побачили величезні мурашники. Хтось запропонував назвати нове місто Антхіл, Мурашник. Назва прижилася, а на колись занедбаній місцині виросло надсучасне місто. Заселили його здебільше молоді пари, серед яких молоде подружжя Гектор і Мар’яна, що вже очікують на первістка. Запуск станції планують на 26 квітня 2086 року, на соту річницю чорнобильської аварії. Але на цю ж дату має плани й інша спільнота, про яку людство майже нічого не знає.

1 страница из 102
читать на одной стр.

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Антхіл (fb2) - Антхіл 2645K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Татьяна ТиховскаяТетяна ТіховськаАНТХІЛ Частина перша 1

Все почалося в Оселі.[1] З того невдалого полювання. Тобто, то вони так думають, що почалось саме там. Це наче піщинка думає, що все почалося з бурі в її рідній пустелі. А насправді все почалося ще задовго до того, як гірські потоки котили вниз величезні кам’яні брили, які то нагрівалися, то вихолоджувалися.

Може, для піщинки початком слід вважати утворення магми в самому серці Землі? Вихлюпнулась назовні й загусла. Перетворилася на гірську породу. На каміння. Вітри поступово призводили його до руйнування, перетворюючи спочатку на уламки, а потім подрібнюючи і їх. День за днем, від року до року. Сотні років. Мільйони років. У Природи досхочу часу. Тому вона й не дуже-то його вираховує. То ж якщо поспитати її, скільки мільйонів років тому виник пісок, вона скаже байдуже: та щось із кілька десятків. І то як рахувати.

А, може, на місті пустелі було морське дно. І ті гірські уламки перечавлював вже не вітер, а прибій. Довго так, неквапно. А потім море чомусь відступило. Залишилася величезна купа піску. І, врешті-решт, окремій піщинці невтямки, як утворилася її рідна пустеля.

Так про що це Я? Про них же, про людей. Для кожного власний Всесвіт починався з усвідомлення себе в малесенькому віконці історії.

А насправді історія почалася, як кілька клітин білку скупчилися разом. А може, й раніше. Ще коли Сонце й планети сформувалися із завихореної хмари космічного газу й пилу. А може, ще раніше, коли… Господи, якого тільки мотлоху не знайдеться в моїй пам’яті?

А, до речі, як би Я сказав про самого себе: все почалося? Сто мільйонів років тому? Двісті? Та ні, лишень чотири роки. Невже тільки чотири?! А мені здається, що ціла вічність. Упереджено міркую, зі своєї дзвіниці. Ще й з них глузую. Правду люди кажуть: чуже під лісом бачить, а свого й під носом не добачає.

Дідько! Що це Я? Завше так, як згадую ту історію, стаю схожим на них. Такий же багатослівний. Дідько, дідько! Навіть лаюсь, як вони. І було б кого копіювати? Вони ж інваліди! Інваліди, що мільйони років еволюції розвивали непотрібний орган — занадто важкий вразливий мозок! Безпорадні інваліди, що не можуть обійтись без милиць і підпори!