«Гастарбайтерки»

Наталка Доляк Гастарбайтерки

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуш, засновники проекту

Лауреат IV премії конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА — 2012»

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

4/4. В ритмі життя

Ви взяли до рук цю книжку, саме цю. Саме до неї — з-поміж десятків інших — потяглася рука, чи саме її простягла вам рука того, чия думка для вас важлива… Можливо, вас привабило лоскітне слово «гастарбайтерки», може, задерикувате «джайв», та ще й із закордонним, а тому романтичним акцентом — «берлінський»… Хай там що вами рухало, вибір зроблено, і він — правильний.

В одній із трьох героїнь роману «Гастарбайтерки» ви впізнаєте себе, бодай кілька своїх рис. Наталка Доляк пише про українок: відданих, працьовитих, лагідних, зосереджених, гарних і, звісно, по-своєму нещасливих. А як інакше, коли живеш на повну, в ритмі 4/4? Інакше або не можеш, бо такий характер, або не можна, бо обставини такі…

Колись прекрасна дружина Галина Манькович, ставши тягарем для власного сина, виїжджає за кордон, де отримує нове ім’я — Халла. Забезпечена й енергійна, але бездітна і незаякорена Наталя на чужині стає Ташею, знайшовши простір для розкриття свого джайвового характеру. Колишня спортсменка і просто красуня Лариса, не бачачи на батьківщині можливостей забезпечити нормальне життя собі, маленькому синові й мамі, вирушає на заробітки. Їй теж надають нове ім’я, ще й таке витончене: Лаура, оспівана Петраркою… Але недарма кажуть: «Не мавши щастя змалку, не матимеш до останку», — колись уже обпечена на інтимі Лаура з вогню потрапляє в полум’я…

Можливо, і вас уже відвідували думки про гастарбайтерство чи навіть еміграцію. Можливо, і вам на рідній землі буває тоскно, холодно і безвихідно — бо нема на батьківщині пророка, і пророцтва здійснюються лише похмурі, і дерева колись були вищі, і вода чистіша, і люди щасливіші. І здається, що десь там, далеко, звідси не видно, — там усе інакше.

Виявляється, там дійсно все по-іншому. Але чи краще? Чи стала щаслива Халла, яка багато років прислужувала літній пані і заробила тисячі умовних одиниць? Чи знаходить себе на чужій території Лаура, котра засинає і просинається з єдиною мрією — побачити і притиснути до себе свого сина, а не чужого? Чи заспокоюється серце невгамовної Таші, яка має роботу, що її влаштовує, друзів, із якими їй весело, навіть подобу сім’ї? Вона знайшла більше, ніж втратила, але чи не зависокою ціною?

Мандруючи разом із Халлою, Ташею й Лаурою різними країнами Європи, вулицями і районами Берліна, ви побачите їх живими, неглянцевими, натуральними. Столиця Німеччини промовить до вас неочікувано м’яко, ви торкнетеся вельветових сидінь у комфортабельних вагонах убану і побачите фігури різнокольорових ведмедів. Вам (можливо, знову) захочеться сюди приїхати, але ви сто разів подумаєте: як хто — гостя, прислуга чи… Третій варіант найскладніший, найнеймовірніший, але чи такий неможливий?

Утім, над цим і над усім іншим можна і не замислюватися, а просто читати ритмічний, місцями веселий, драматичний, часом аж до трагедії прекрасний роман про те, як жити, коли жити, здається, ніяк… І не дивуйтеся, якщо, читаючи його, ви проґавите улюблений серіал, проїдете свою зупинку, забудете приготувати вечерю чи навіть запізнитеся на зустріч. Відчуття, подаровані цими сторінками, окуплять усе сповна.

Закони буття однакові для всіх — для тих, хто вдома чи на чужині, для юних і зрілих, для тих, хто на вершині або тимчасово в ямі. «Гастарбайтерки» Наталки Доляк нагадують ці непорушні рятівні правила-рухи. Коли все валиться з рук і летить чортам під хвіст — увімкни джайв. Коли опускаються руки і підкошуються ноги — увімкни джайв. Коли в грудях камінь замість серця, а сльози накочуються, скільки їх не ковтай, — увімкни джайв. Попри все, за будь-яких обставин — життя прекрасне, хай йому джайв!

Ольга Хвостова

Історія перша Халла з Ґрюневальда

1

Міжнародний потяг «Каштан», сполученням Київ—Берлін, на кінцевій станції виплюнув на перон залізничного вокзалу Остбанхоф чималу порцію українських заробітчан. Візуально вони не вельми різняться від охоплених ейфорією мандрівок звичайних пострадянських туристів. Майбутні гастарбайтери старанно вдають із себе мандрівників, бо ж приїхали до Німеччини саме за туристичними візами. Ці «щасливчики» на заробітчанській віртуальній драбині стоять на декілька щаблів вище за тих, хто гарує на нескінченних полуничних плантаціях Польщі та в напівлегальних швейних майстернях Чехії, бо ж зарплатню їм обіцяють значно більшу. «Чорних» найманців, як, власне, і справжніх туристів, зустрічають, тицяючи кожному мало не під носа шматки нерівно нарізаного картону, де нашкрябані латиною імена прибульців.

Керівники легальних тургруп підходять до пасажирів, ручкаються. Голосно, не криючись, підкликають до себе гурт із десяти-п’ятнадцяти розпашілих мандрівників, шикують у більш-менш організовану шерегу й ведуть у нетрі великого міста.

Незатребувані екскурсоводами гастарбайтери розсіюються по перону і вдають, що просто прогулюються й милуються чудовими краєвидами. Не знімаючи з облич напружених посмішок, нишпорять очима по написах, намагаючись вгледіти свої прізвища. До знервованих заробітчан час від часу підходять переважно неголені чоловіки в сонцезахисних окулярах та вилинялих бейсболках. Не виймаючи рук із кишень, вони стиха шепочуть кілька слів приїжджим, після чого ті бадьоро підхоплюють торби та сунуть за подібними на російських мафіозі чоловіками.

Галина Сергіївна Манькович та її супутник міцно тримаються за руки. Стоять мов укопані посеред платформи й дрібно цокотять зубами від хвилювання і страху за своє майбутнє. У кожного в голові крутиться нав’язлива думка: кидатися назад до зручного комфортабельного купе, з якого щойно вийшли, шукати там батьківщини, прихистку, спокою.

Коли територія біля блакитного пасажирського поїзда спорожніла, жінка подивилася повними сліз очима на Максима Петровича Гулякина, свого напарника, шукаючи підтримки. «Обдурили!» — пронеслося в головах обох, і, ніби на підтвердження цих здогадів, завищав потяг. Він сіпнувся, трохи похитався вперед-назад і від’їхав, звільнивши місце та оголивши пустку за межею перону.

— Що далі? — запитав Максим, звертаючись переважно до себе самого.

Жінці кортіло перекинути всю провину за невдалу поїздку на Гулю, звинуватити коханого чоловіка, адже це він її сюди привіз, а тепер питає, що далі…

Здалеку пероном, поважно рухаючи кінцівками, сунув задоволений собою німецький поліцай, який привітно всміхався безмежному простору. Українці здригнулися, нервово повідводили погляди від представника влади. Відчули нутром, що ця усмішка віщує недобре — вітчизняні-бо стражі порядку зазвичай так посміхалися, рахуючи подумки гроші потенційних порушників, які, власне, порушниками й не були, допоки не стикалися з людиною у формі «при ісполнєнії». Пара напружилася, чоловік і жінка одночасно завмерли й уявили картину арешту. Ось так безславно закінчиться, навіть не розпочавшись, їхній трудовий стаж на чужинській території. На думку Галюні, кожен німецький громадянин знав мету їхнього приїзду й засуджував сам факт такого неподобства. Порівнявшись із українцями, поліціянт козирнув та ввічливо поцікавився ламаною англійською, чи не потрібна панам допомога. Галина Сергіївна, пересилюючи тремтіння, відповіла, що все прекрасно, вони лише чекають, допоки їх заберуть представники туристичної фірми. Німець, який менш за все очікував бездоганної німецької вимови від людей, котрі вийшли з потягу «Каштан», взяв під козирок зі ще більшою повагою та пішов собі далі вимірювати перон. Віддаляючись, встиг відвісити ще пару компліментів щодо мовної обізнаності вже не молодої українки.

— Це до нас? — вивів зі ступору цивільну дружину Максим. Він хитнув головою в бік вокзалу, звідки біг якийсь чимілик[1] та активно махав правицею.

Коли чолов’яга дістався до переляканих мандрівників, вони остаточно пересвідчилися: цей — по їхні душі.

— Вибачте, запізнився! Клятий убан, — відхекався.

— Хто клятий? — запитав Максим, ніби зараз його понад усе хвилювала виключно тема загадкового убану.

— Метро! — замість незнайомця розтлумачила Галя. — U-bahn — метро, S-bahn — автобус. Запам’ятай!

— Льоня! — відрекомендувався чоловік.

З виду йому можна було дати років шістдесят, але він старанно молодився. Особливо впадала в око його футболка з зображенням яскравого мультяшного героя й підписом крученими англійськими літерами «Mickey Mouse».

— Галина Сергіївна! — презентувала себе, а тоді й супутника: — Максим Петрович!

— Е, ні, тут ви ці витребеньки викиньте відразу. Я — Льоня, а краще Леон, ти — Галя, або навіть Халла, а ти, значить, Макс.

Пан Гулякін запідозрив небезпеку, підступний обман. Насупився, бо ж за попередніми домовленостями телефоном їх мала зустрічати якась Ольга. Вони навіть обговорювали схему оплати, а тепер цей Леон намалювався. «Ой розводять нас, ой розводять», — міркував Макс. Він вибачився перед новим знайомим та відвів Галю вбік. Вони ще не почали перешіптуватись, як Льоня голосно промовив, виколупуючи ключем бруд із-під нігтів:

— Я — законний чоловік Олі. Міг би й паспорт показати, аби він у мене був. — Засміявся і продовжив серйозно: — Вона мене послала, бо сама зараз на роботі.

* * *

Колихалися в чистому вагоні убану, милувалися крізь шибки краєвидами німецької столиці. Особливістю Берліна були будівельні крани, що повсюди височіли над містом. Леон не замовкав, аж від нього боліли вуха. Розповідав про життя тут, на чужині, про важку, але не дармову працю, про підступні риси характеру німців та про такі самі, притаманні нашим співвітчизникам. Говорив, не стишуючи голосу. Новеньким було навдивовижу те, що на розпашілого від балаканини Леоніда ніхто з місцевих не звертає особливої уваги. Так, глянуть, посміхнуться та й думають про своє.

Онімечений роками перебування в Берліні, українець насамперед потягнув новачків до супермаркету, аби прикупити щось попоїсти, а заразом похизуватися надбаннями капіталістичного світу. Складалося враження, що всі ці супермаркети, метро й будівництва — справа рук Леона з Бердичева. Пані Манькович знову злякалася. Тепер запідозрила, що їх почнуть «розкручувати на гроші», ненав’язливо вимагати, аби вони робили закупівлю. Тому вона, повторюючи те саме по кілька разів, запевняла, що вони не голодні, що обійдуться, що дещо привезли з собою. Леонід ішов собі вздовж полиць і скидав до візка усе, на що падало око та до чого дотягувалася рука. Галя волокла за собою величеньку сумку з власними речами, а Максим торохкотів по підлозі валізою на колесах. Ці двоє соромилися, нітилися, озиралися, їм здавалося, що представники німецької громади щохвилини слідкують за ними, цікавляться планами дивних іноземців.

— Та плюньте, кому ви потрібні, — завзято доводив Льоня, який розсекретив нових робітників. — Сам такий спочатку був, шугався[2] кожної собаки.

Він голосно зареготав, намагаючись невимушеною поведінкою розслабити попутників. Але ще глибше загнав їх у кут свіженьких фобій та комплексу меншовартості.

Тамуючи внутрішній неспокій та боячись вскочити в халепу, дісталися Леонідового помешкання. На тихій, практично безлюдній вуличці, недалеко від станції Крумме Ланке, поміж приватних котеджів, огороджених парканами з невисоких кущиків, вирізнявся триповерховий охайний будиночок на два під’їзди. Туди Леонід і потяг гостей, пояснюючи кожен свій крок. Прагнув допомогти Галі й Максові адаптуватися. Натомість досяг того, що спонукав їх думати про себе як про людей із наднизькими розумовими здібностями. «Щоб зайти, потрібно натиснути код. Запам’ятовуйте. Два-сім-девять… Внизу — селла, себто підвал… Нам ліфт не потрібен — перший поверх… Тут — поштові скриньки… Відчиняємо — забираємо… Йдемо далі… Нічого не чіпайте… Обережно… Відчиняємо… Халльо!» — голосно вигукнув наостанок, коли процесія вже увійшла до квартири. Гості автоматично здригнулися від крику Леоніда, а той реготнув і хвацько підморгнув.

Квартира вразила нетиповим та незвичним для українського ока плануванням. Ніяких передпокоїв: вхідні двері відчинилися — і гурт опинився у вітальні. Леонід запропонував зняти свої шкраби[3], взути капці та заходити. Сам швиденько чкурнув до кухні.

— Ви обдивляйтесь, що тут, як, а я на стіл накрию! — гукнув звідти.

Галина сприймала його гостинність як знак бути уважною й не втрачати пильності. Максим також продовжував очікувати на якусь підлоту з боку співвітчизника. Природна цікавість Галюні в якийсь момент притамувала її хворобливу обережність, і вона захопилася оглядом квартири. Посеред вітальні розташовувався круглий дубовий стіл кольору горіхової шкаралупи, окультурювало помешкання німецьке піаніно фірми «Geyer»[4] впритул до стіни та два вишукані стелажі, на яких розташувалися різноманітні витребеньки — вазочки та статуетки, як сучасної роботи, так і старовинні. Стіни прикрашали майстерно виписані квіткові натюрморти та зимові пейзажі. Максим зазирнув в одну з кімнат і пошепки оголосив дружині, що там спальня.

— Туди не йдіть, то хазяйчине, — попередив Леонід і, замість пояснити, ще більше заплутав і Галю, і Максима.

Вони стрепенулися, заметушилися, бо ж були заскочені на місці злочину — попхали свої носи на приватну територію. Швидко розвертаючись, вдарилися лобами, зойкнули та відстрибнули від спальні. Трохи постоявши, рушили коридорчиком до іншого невеличкого помешкання, куди їм ходити поки не заборонялося. У цій кімнаті на підлозі лежав матрац, а біля нього були розкидані речі — косметика, спіднє, шкарпетки та шматки засохлих бутербродів. Ще одна кімната з двоярусним ліжком виявилася дитячою.

Галина Сергіївна лише знизала плечима, нічого не розуміючи, й попрямувала на кухню, аби допомогти хазяїну.

— Де таке бачено: жінка в хаті, а чоловік біля плити порається? — запитала удавано суворо.

Але її допомога не знадобилася, Льоня вже накрив на стіл. Повсідалися.

На наїдки хазяїн не поскупився, сам наминав та гостей припрошував. Спочатку пара соромилася, думали: після вечері виставить рахунок, але жарти та дотепи Льоні вивели їх нарешті зі ступору, а після двох келишків кріпленого червоного вина незграбність і підозрілість куди й поділися.

— Халльо! — почули з-за дверей, у яких зашкряботів ключ.

Насторожилися, зиркали на усміхненого розпашілого Леона та одне на одного. Після слів привітання побачили так само, як Леонід, усміхнену, але чорношкіру жінку років тридцяти, яка саме увійшла до оселі.

Леонід зіскочив з місця, в один крок метнувся до молодиці, підхопив портфель, який вона тримала в руках, допоміг їй зняти жакет, запопадливо повісив його на плічка, підніс капці й запитав дуже поганою німецькою, чи буде вона вечеряти.

«Оце так-так! Це ще хто така? Може, Ольга і є?» Питання, ймовірно, вималювалося на обличчі Галі. Мулатка помітила це, білозубо всміхнулася, простягла витончену рожеву долоню й, силкуючись говорити російською, пробелькотіла:

— Я єсть Хельке. Хазяюшька.

Леонід заливисто зареготав, переклав українцям, що хотіла сказати Хельке:

— Це Хельке, наша хазяйка. Це її квартира, а ми тут цей… живемо.

Галині Сергіївні кортіло запитати: «А ми де житимемо?», але вона стрималася та заговорила до фрау Хельке її рідною мовою. Німкеня виявилася доволі демократичною особою, на додачу до цього говіркою й веселою. Розповіла, що страшенно любить російську культуру, характери та особливості, притаманні людям із колишнього Союзу. Тепер вона мешкає в умовно Західному Берліні, а все попереднє життя, аж до падіння Стіни[5], була соціалістично налаштованою. Перебравшись на капіталістичну територію, залишилася відданою колишнім політичним уподобанням.

Коли Хельке вже почала розповідати про свої негаразди з чоловіками, до квартири ввалилося галасливе кодло з трьох осіб: двійко хлопчиків — десяти й семи років — і жінка.

— Це Оля, — пошепки повідомив Леон Максимові.

Той передав звістку Галині. Ольга, як вправний пастух, керувала малими, які збиткували щосекунди. Хлопці були дітьми Хельке, але складалося враження, що вона їх не помічає. З будь-яким питанням вони зверталися до української няньки.

Приєднатися до вечері українка змогла лише тоді, коли врешті-решт загнала малих до їхньої кімнати та вигадала їм там заняття.

— Ну, тепер давайте знайомитись як слід. Я — Ольга. Льоня, напевне, вам усе розповів щодо роботи. — Ольга говорила дуже швидко.

— Нічого я не розповідав, — бовкнув Леонід. — Сама взялася — сама розповідай.

Галина відчула якісь негаразди і, кліпаючи очима, подивилася на Максима. Той засовався на стільчику.

— Справа в тому, що ті люди… які хотіли вас брати на роботу… Ну, вони… коротше кажучи… вони відмовилися.

Разюче зізнання вибило останній камінь надії з-під ніг українських горе-заробітчан. Відразу почали фільмуватися шляхи відступу, повернення додому зовсім без грошей, машини немає, квартиру заберуть за борги… Бр-р-р!

— Зачекайте, але ми так не домовлялися! — зірвався з місця Максим.

— Сядь! — весело, але з металевими нотками у голосі сказав Леонід.

Розмова точилася українською. Сімейство Гнатюків (таке було прізвище Ольги й Леоніда) не зважало, що хазяйка квартири ніц не розуміє, а лише слухає й роздивляється своїх гостей.

— Не треба давати хазяйці приводів для нервування. Вона думає, що ви — наші далекі родичі. — Леонід широко всміхнувся.

— Розумієте, не завжди виходить так, як планується… — Ольга, щоб не відкидати Хельке на задвірки бесіди, на жахливому німецько-англо-російському суржику показово пояснила псевдородичам, що тітка Хельке, яка, власне, й мала надати роботу, тро-ошечки передумала.

— Так! Так! — застрекотіла чорношкіра красуня, звертаючись виключно до Галини. — Вона така божевільна. То каже «хочу», то «вже не хочу». Та ви не хвилюйтесь, якщо я пообіцяла Ользі допомогти її родичці, — я це зроблю. Тим більше що ви добре знаєте мову. А Макс також говорить? — Хельке подивилася на Максима, а той, почувши своє ім’я, лише частіше закліпав повіками та пришелепувато посміхнувся у відповідь.

— Ні! — відповіла Галина й миттєво переклала всю тираду Хельке трьом слухачам.

Усі заспокоїлися, ще трохи випили, Ольга пішла мити невгамовних хлопчиків, Хельке одним пальцем пограла на піаніно, а Максим із Галиною вийшли на терасу, аби поговорити про події сьогоднішнього важкого дня.

— Цій Ользі років тридцять, не більше, — промовляв зовсім не те, про що хотів поговорити. — А ділова, на трьох вистачить.

— Як вони тут працюють так довго? У мові ні бельмеса, і як їх Хельке розуміє, найголовніше. Діти — просто жах!

Галя глянула крізь шибку в кімнату, якою носилися голі хлопці, а за ними з піжамами Ольга. Леонід врівноважено читав привезені українцями газети й журнали, Хельке пішла до себе в кімнату. На терасі мовчки сиділи двоє українців на плетених стільчиках за невеличким столиком. Дихали на повні груди. Поодинокі перехожі, простуючи повз будинок, здоровкалися з Галиною та Максимом люб’язно й ненав’язливо. Ті відповідали: «Халльо». Галя й незчулася, як їй стало спокійно на душі. Здалося: нічого поганого не може статися в цій оазі, де заможна чорношкіра соціалістка дає в своїй оселі притулок незнайомим їй людям та тримає за квартирантів іноземців без дозволів на проживання й роботу. Диво, та й годі!

— Хух! — увійшовши на балкон, резюмувала Оля. — Вклала бандитів. Сьогодні вони спатимуть з Хельке. Ми з Льончиком у себе, а ви йдіть до дитячої. Не соромтесь, як схочете їсти — беріть усе що заманеться. Продукти купуємо ми…

Закупівля харчів, приготування обідів, сніданків, вечерь та перекусів, витрати на електрику й опалення — все це на плечах Гнатюків. До того ж Ольга відводить до школи та забирає увечері цих невтомних потомків якогось Фріца чи Гельмута. Пере, прасує, прибирає, миє й накриває на стіл також або Ольга, або Леонід. Хельке часто-густо на тиждень-два зникає з дому у справах службових чи приватних — має-бо безліч коханців. Саме завтра на кілька днів поїде до Гамбурга. Казала, що там мешкає її сестра, яка, можливо, візьме теперішніх її гостей до своєї садиби.

Повкладалися на замалі для них дитячі ліжка: Максим, як джентльмен, — на верхнє, Галя — на нижнє. Цілісіньку ніч жінці не спалося. Мучили не думки про майбутнє, а страх, що дерев’яне ліжечко не витримає ваги чоловіка й впаде на неї, розчавивши, як грушу. «Отак безглуздо піти з життя…» — думала й сміялася сама з себе, уявляючи, як буде хрипіти й пускати слину посинілим ротом під чималою тушею коханого, що білітиме цнотливою піжамою на фоні закривавлених поламаних дощок і розірваних подушок.

Зранку навшпиньках до них у кімнату пробралася Ольга. Пошепки повідомила Галі, що вони з Леонідом ідуть на роботу, повернуться десь о четвертій.

— Не соромтеся. Хельке вже поїхала, дітей не буде. Ось ключ. Це від вхідних, це від під’їзду. На холодильнику, під магнітиком із зображенням Санта Клауса, написаний код. Завчіть. Можете прогулятися Берліном, насолоджуйтеся, поки не почали гарувати. — Оля важко зітхнула, й Галина відзначила, що не така вже вона молода, як здалося вчора.

— А скільки вам років? — запитала Галя, хапаючи Ольгу за руку.

Ольга, яка відвикла за довгий час, що хтось може називати її на «ви», сприйняла те звернення як таке, що стосується не лише її, а й Леоніда:

— Льоні п’ятдесят вісім, а мені сорок дев’ять.

— Ви виглядаєте значно молодше. Ну, вірніше, не ви, а ти, — виправилася Галя. Виявляється, Льоня мав саме стільки років, скільки Галя дала йому при зустрічі.

— Бо не народжувала! — ще трагічніше, ніж перший раз, зітхнула Оля. — А може, природа така! — додала.

У цей час Максим почав ворушитися, прокидаючись. Оля приклала пальчик до рота, всміхнулася, помахала на прощання й вийшла за двері.

«Дивні люди, дивний світ!» — подумала Галя й поринула у спокійний глибокий та світлий сон.

Перше, що побачила, прокинувшись, — волохаті ноги чоловіка, що звисали з верхньої полиці.

— Котра година? — запитала голосно й уздріла, як кінцівки здригнулися.

Тоді Максим нагнувся, так що стало видно його обличчя, і прошепотів:

— Одинадцята.

Довідавшись, що вони вдома самі, Максим зіскочив із ліжка й чи не вперше за останню добу заговорив нормальним голосом. Виявляється, він сидить ось так, не поворухнувшись, від дев’ятої години, боїться когось збудити. Хотів до туалету, але, переборюючи природні інстинкти, терпів. Тепер стрілою побіг туди й уже з кахельного раю розмірковував уголос про те, як вони будуть жити, що робитимуть, чи не повернуться завтра з порожніми кишенями додому.

Довго роздивлялися облаштування вбиральні. Особливо вразили пральна машина-автомат і ванна-джакузі, помитися в якій не наважився ніхто з них, хоча дуже кортіло. «А як щось зламаємо?» — спиняли неконтрольовані пориви реалістичними висновками. Перейшовши до кухні, почали дивуватися з новою силою. Холодильник-велетень аж під стелю, заповнений слоїчками з варенням, якимись невідомими «фруктами» — каперсами, пікулями та іншими дивовижами. Тостер — особлива іграшка, яку Максим роздивлявся мовчки й на відстані, тоді поліз під мийку й довго звідти ойкав, айкав та прицмокував, вихваляючи німецьку сантехніку. Просто, мовляв, і достойно.

Галя трохи прибрала, навіть наважилася зайти до кімнати Гнатюків, щоб там навести лад. Акуратно, аби не порушити конфіденційності, застелила матрац, зібрала розкидане шмаття та рівненькими стосами склала на стільчики. Витерла пилюку, помила ванну та туалет, взялася до вікон. Коли все було зроблено, зварила борщ і насмажила котлет. Лише після цього запропонувала чоловікові пройтися Берліном.

Вони йшли, взявшись попід руки. Осіннє сонце лагідно пестило обличчя, і здавалося, що ось воно, щастя — безтурботне, невловиме й омріяне. Дорогою траплялися німці, які й не думали накидатися на іноземців із питаннями на кшталт «Хто ти такий?» чи «Що тут робиш?». Ніхто не запідозрив у цій парі гастарбайтерів. Німецькі діти проносилися повз на велосипедах та скейтах, замурзані й розпелехані, кричали та махали руками, бігали довкола старших. Літні городяни, акуратні та безтурботні, теревенили між собою, сидячи на лавах у парку, грали в доміно, карти чи що там, здалеку не видно. Молодь цілувалася відверто й пристрасно просто посеред вулиці. Все було інакше, ніж звикли Галина й Максим. Це чуже життя і тішило, й лякало водночас. Звичайно, якби вони легально жили в Берліні, у якомусь маленькому будиночку чи кімнатці, то від страху не лишилося б і сліду, а так…

На автобус чи у метро цього разу сідати не наважилися, переймалися, що загубляться, навіть не думали, що будь-яка людина зможе їм підказати, ба навіть підвезти до потрібного будинку. Пізнавали живий організм — Берлін і саму Німеччину — іншу, не таку, яку їм нав’язували багато років поспіль кінокартинами про війну. Галина Сергіївна відразу відзначила, що німецька, справжня німецька вимова, набагато м’якіша, співучіша й сентиментальніша, ніж навчали на факультетах іноземних мов у Союзі. «Шьон[6]!» — повторювала вона час від часу, від чого її щоки вкривалися рум’янцем задоволення. Нарешті вона почула живу мову, якої навчала дітей.

2

Галина Сергіївна Манькович довгий час викладала німецьку в одній зі столичних шкіл. Роботу свою любила безмежно, як і дітей. Щоправда, учні її остерігалися, за панібрата не брали. Керував дітьми не страх, а глибока повага.

Пані Галина, окрім роботи, пишалася сином — кандидатом технічних наук Віктором. Коли «хлопчикові» виповнилося тридцять три, він одружився. Стали жити втрьох у маминій трикімнатній квартирі на Подолі. Галюня, як її ніжно називали колеги, виглядала років на сорок п’ять у свої за п’ятдесят. Усе завдяки прихильності до активного способу життя та спорту, що збереглася ще з юнацьких років. Не відмовляла собі в задоволенні побігати зранку підтюпцем та тричі на тиждень подолати двадцять доріжок у басейні. Свого часу захопилася йогою. Натрапила на телеурок, що транслювався місцевим каналом. Миттєво влипла в екран, затягло. Згодом у торговельних джунглях підземних переходів віднайшла відеокасету «Йога для початківців». Раритетною, як для кінця дев’яностих, знахідкою тішилася довго й відчайдушно. Як випадала вільна хвилинка, стелила на підлогу перед телевізором килимок, вмикала відеомагнітофон, ставила касету з уроком та поринала у глибинні світи філософії власного тіла. Віктор, застаючи матір у адхо мукха шванасана (поза собаки мордою вниз), уїдливо зауважував, сміючись:

— Добре, що тебе не бачать учні, бо мала б прізвисько Скажена Собака.

Галюня сміялася, терміново виходила з асани й поспіхом згортала килимок, аби дременути на кухню.

— У мене сьогодні котлети…

Іринка, дружина Віктора, як заведено у переважній більшості мексиканських мелодрам, з першого погляду незлюбила свекруху, хоч та нічого поганого невістці не бажала й тим більш не робила — була далека від загальноприйнятих, а подеколи й обов’язкових в українському соціумі внутрішньосімейних гризот. Обходила дрібні побутові негаразди, наче виконувала норматив зі слалому, намагалася довше затриматися на роботі, аби молодята насолодилися першими медовими місяцями. Мати віддала Вітюні дві кімнати, сама перебралася з великих до колишньої дитячої. «Скільки мені треба, — думала. — А діти нехай тішаться». Квартиру отримав колись чоловік Галюні, батько Віктора, який помер десять років тому — був-бо на чверть століття старшим за дружину й мав кілька хронічних хвороб, які, власне, і вкоротили йому віку. Прожили вони душа в душу, народили от сина, отримали квартиру, чоловік добре заробляв. Але не стало його…

— Ти, Сергіївно, дивись, аби невістка з хати не вигнала, — насмішкувато прискіпувалися до вчительки подруги.

Жінки відверто, по-сімейному жартували, не криючись від Іринки, яка подавала до столу чай. Святкували день народження Віктора. Зібралися потрібні Вітюші люди з його конструкторського бюро. Галина Сергіївна запросила й своїх двійко. Аякже: вони допомагали няньчити синочка, коли той був маленьким. Згодом, як вирішив вступати до престижного вишу, готували, підтягували. Галя — гуманітарій, нічогісінько в математиці не тямить, а подруги — специ.

— Мамо, позакривай роти своїм подругам! — дратівливо озвався Віктор через увесь стіл після того, як отримав вербального прочухана від молодої дружини.

Жінки замовкли під тиском висловів молодого вченого. Недоладно вибачилися, але молоді на них уже не звертали уваги. Жінки пересиділи зо п’ять хвилин для чемності. Тоді, продріботівши біля столу, аби нічого не зачепити, вийшли до коридору. Галина Сергіївна крізь гучні звуки музики намагалася розтлумачити синові, що подруги не хотіли образити Ірисю, але син її не слухав, пішов танцювати з усміхненою дружиною-переможницею.

— Ти не переймайся, Галю. Усе буде добре. Усі через це проходять. Спочатку притираються… — заспокоювала викладачка фізики Оксана Леонідівна, вдягаючи пальто. — Ой, моя Зоя також спочатку мене мало не згризла через свого Колю. Минув рік, і тепер зять краще до мене ставиться, ніж власна дочка. Перетерпіла трохи, трохи під себе підгребла, ото воно й стало на місце. Скоро онуки будуть, то ти знадобишся, ще й як. Це тепер ти — зайва…

— Зайва? — Галина злякано сіпнулася, а на очі не знати звідки набігли сльози.

Подруги пішли, а життя почало втрачати барви, зів’яло, дало тріщину, похитнулося. Пані Манькович, проголошуючи тантричні мантри «Ом-м-м», із завмиранням серця очікувала приходу невістки чи то з магазину, чи з прогулянки. Нишком мріяла про онуків. Уявляла, як бавиться з ними. Була впевнена, що малеча відновить у цьому домі гармонію.

І ось нарешті сталося! Іринка завагітніла… Усе в родині підпорядкувалося її забаганкам. Майбутня бабуся відчайдушно махнула рукою на своє вчителювання, звільнилася з роботи, щоб сидіти з невісткою, аби в будь-яку хвилину бути під боком. Знайомий гінеколог обмовився, що в Іринки існує загроза викидня, й молодичка боялася зайвий раз підвестися. Галина Сергіївна годила як могла, але це все одно не давало бажаного результату. Щовечора, коли додому повертався вимучений восьмигодинним сидінням на одному місці науковий співробітник Віктор Федорович Манькович, усередині новоутвореної родинної ланки спалахували сварки, зчинявся ґвалт і транслювалися показові розриви відносин із обов’язковим втягуванням до конфлікту розгубленої та схвильованої мами.

* * *

— Ма’! — недільного ранку ніяково почав син.

Галина Сергіївна знала, про що піде мова, та гнала від себе неприємні думки. «Дурне, — думала, — наверзлось учора». Хоча добре чула, як минулої ночі, не тамуючи голосової подачі, Іринка, схлипуючи після чергового скандалу, виголосила: «Усе в нас не клеїться через неї. Через маму твою. Всюди вона лізе». Галина зі своєї кімнати прислухалася, хоча їй хотілося затулити вуха. Але мала надію, що син заступиться, скаже: «Мама хоче допомогти, адже ти сама не можеш ні зварити, ні попрати». Натомість Віктор не випустив ані пари з вуст. Чула, як молодята перейшли на шепіт. Домовлялися, виходить.

— Ма’! — повторив син, відкашлявшись.

«Поганий знак», — майнуло в голові Галини Сергіївни.

— Я вам заважаю? — запитала вона різко.

Осудливо зиркнула на сина, бажаючи, щоби той впав на коліна, зарився в її долоні й, хитаючи головою, заперечив. Уявила… Віктор тупцявся, опустивши очі долу.

— Ти в усе втручаєшся! — показово вигукнув, коли в дверях кухні з’явилася Ірися.

Галина Сергіївна не стала виправдовуватися. Дійсно, виходить, що вона заважає. Нехай молоді поживуть ніби без неї.

— Добре! — погодилася, посміхнувшись. Посмішка ця боляче колола, й біль відлунював у серці. — Заходитиму на кухню лише вранці… О шостій. Тоді йтиму на репетиторство… е-е-е… Гулятиму. Ну, що ще? Ввечері коли краще повертатися?

— Увечері? — перепитала невістка й закопилила губу.

У Галини тепло зойкнуло всередині. «Злякалась, бідолашна, що мені доведеться цілісінький день десь тинятись». Помітила краєм ока, як син кинув на дружину швидкий погляд.

— Вечір — поняття широке, — презирливо бовкнула Іра, чим розтлумачила попереднє питання й позбавила свекруху останньої надії на взаєморозуміння.

— Я перекушу о восьмій нашвидкуруч. Мені вистачить години… Ні, тридцяти хвилин досить… — запопадливо пояснила. Тоді перескочила на іншу тему: — Якщо можна, Вітю, перенеси мій стелаж із книжками з вітальні в маленьку кімнату… Щоб я до вас зовсім не потикалась.

Іринка, незважаючи на свій делікатний стан, витягла стос книжок, що роками лежали собі на полицях, та, утворивши з них високу вежу, поволокла на нове місце, штовхнувши по дорозі свекруху в плече. Через неабияку важкість поклажі кректала та закусювала губу. Вітя кинувся на допомогу, а за ним і Галочка, яка згодом сама продовжувала поратися біля книжок, а молодята перекинулися на інші фронти робіт. До стелажа додалося чимало речей, котрі Галина Сергіївна вважала спільними: фотографії батька у різьблених дерев’яних рамах, дві картини художників — наслідувачів Шишкіна, три стільці у шовкових чохлах, швейна машинка «Зінгер», вісім вазонів у невеличких горщиках та один фікус у півбочці, вази різноманітних розмірів, цінності та естетичних смаків. Ці елементи побуту дарували покійному Федору Маньковичу на свята і ювілеї. Надвечір колишня дитяча була завалена міщанським непотребом, котрий людина збирає все своє життя, а для чого — й не відає. Дивлячись на нажите, на ці вторинні продукти людської життєдіяльності, Галині клубок підступив до горла. «Навіщо все це? Для чого? Кому?»

Пересування дев’ятиметровою кімнаткою відтепер обмежувалося, бо тут не було й клаптика вільного місця. Як стемніло, молоді припхали й поставили під вікном, просто на інші бебехи[7], невеличкого розкладного столика, якого використовували, коли їздили до лісу.

— Це щоб вам було зручно тут харчуватися, не перенапружуючи себе походами на кухню, — заявила ніжно невістка, вдавано наївно кліпаючи підведеними синім олівцем очима.

Назавтра провели до Галюні окремий телефон. «Апарат міг бути й кращим», — думала жінка, оглядаючи цей артефакт. Віктор приніс із інституту списаний надщерблений телефон із вималюваним білою фарбою інвентарним номером і демонстративно підвісив на щойно вбитий у стіну цвях. Галина Сергіївна вмить відчула себе старою, непотрібною, нікчемною. Сиділа, тамуючи дихання, й без жодної думки витріщалася у вікно, лише час від часу глибоко зітхала.

За кілька тижнів відлюдництва згадала про школу. Попросилася назад, але… Місця були зайняті, штат заповнений, брали хіба технічкою. На такі умови заслужений педагог не погодилася. Учні, з якими жінка працювала приватно, займалася репетиторством, не давали їй скніти. Платили справно. На ці гроші й жила. А що їй треба? На квартиру, на хліб, молоко… Дякувати Богові, не хворіла — на ліки додаткових витрат не мала. Так і жили Маньковичі — недружно й відокремлено. Хоч свекруху й відселили, сварки у новоствореній родині не переводилися, а навпаки — посилювалися, набирали обертів й ставали більш запеклими.

Могутній внутрішній світ Галини не давав їй опустити руки, набута колись непогана освіта не дозволяла притупитися думкам, відмінний фізичний стан підбурював до дій. Знічев’я вона захопилася рідним містом, яке поглинуло жінку, надихало щохвилини, додавало сил жити й радіти життю. Цілісінькі дні тинялася вуличками, відкривала для себе ще не звідані за довгі роки проживання тут місцини, тішилася, що якби не негаразди в сім’ї, ніколи б не довідалася про існування таких чудернацьких закапелків у великому місті. Любила дивитися на людей, вигадувала про них історії, подеколи записувала їх удома до щоденника.

Коли б якийсь режисер захотів зняти її у своїй стрічці, він би обов’язково сказав про Галину Сергіївну: «Фактурна будова тіла. Прекрасна постава. Скульптурно досконалі ноги та шия. Особливу увагу привертають руки».

«Таких зап’ястків у простих смертних не буває», — колись, іще як вони не були одруженими, зізнався Галочці Федя. А на додачу до цього жінка могла пишатися справжнім скарбом — хвилястим рудим шовковистим волоссям. Голос у Галочки, на відміну від загальноприйнятих вчительських, був вражаючий — приємно-м’який із оксамитовими нотками. Співрозмовник заклякав, коли жінка щось розповідала. А розповідати вона вміла. Багато читала, багато де побувала. Чоловік працював політичним керманичем в облздраві[8], посада передбачала закордонні відрядження. Хоч і в країни соцтабору, але в інше, таке, що відрізнялося від радянського, життя. Неперевершену красуню дружину брав із собою. Маленького Вітю подружжя залишало на батьків Галочки. Мандрували подовгу: з відрядження, не розпаковуючи валізи, мчали на курорт у Піцунду чи Ялту, звідти — до санаторію в Карпати. На декілька місяців зазирали додому, щоб повиховувати й попестити хлопчика, — і знов у подорож. Вітя ріс на руках у старих, проте дуже любив маму, сумував за нею. І вона його, і вона його… Але чоловік казав: «Їдьмо!» — і жінка слідувала за ним. «Діти багатьох моїх колег зростають в інтернатах», — заспокоював дружину партійний керівник. Вона примушувала себе заспокоюватися… Згодом і їхній хлопчик перебрався до інтернату — спортивного. Там усе було на найвищому рівні: тренування, дисципліна, харчування, поїздки, змагання. Найкращі вчителі — замість мам і тат. «Нехай хлопець загартовується», — казав чоловік, і Галочка загартовувалася на пару з сином.

Ото лише й пожила для сина, коли Федя помер. Віктору було трохи більше двадцяти, коли Галя стала справжньою мамою, яка віддається лише своєму чаду.

«Запізно!» — резюмує жінка тепер, сидячи на промерзлій лаві. Їй на голову падає перший тремтливий сніг, тихо навкруги, млосно.

— Я б не сказав… — чує поруч голос.

Озирається здивовано й бачить поруч незнайомого, трохи підтоптаного чоловіка, який, звертаючись до неї, дивиться в глибину парку.

— Перепрошую! — каже Галина Сергіївна, незадоволено наморщивши лоба.

— Кажу, я б не говорив, що запізно. — Жінка не розуміє, про що йдеться. Чоловік нарешті повертається до Галі й починає говорити голосно, ніби до глухої: — Кажу, перший сніг у листопаді — хіба це запізно?

Галя потроху усвідомлює, що вона, ймовірно, вимовила вголос останню свою думку про виховання сина. Всміхається. Незнайомець заглядає їй у лице й підстрибує на лаві, наче сів на їжака.

— Галю, ти?

— Я вас не пригадую… — соромлячись, відповідає. — Я дійсно Галя, але ви не помилилися?

— От дурепа! — не добирає слів чолов’яга.

«Ну, це вже неподобство!» — думає вона й гордовито встає, усім своїм виглядом показуючи, що вона образилася.

— Не впізнала?! — гучно сміється чоловік. — Це ж я — Гуля!

При згадуванні цього дивного прізвиська Галина Сергіївна широко розкриває очі, вдивляється прискіпливіше, тоді з силою штовхає чоловіка в плече:

— Гуля, йоксель-моксель, чого ж ти одразу не сказав, що це ти?

— Та я не одразу зрозумів, що це ти!

— А як потім дізнався, адже я, напевно, змінилась, постаріла?..

— За останні тридцять п’ять років жоден мій однокласник не помолодшав. А пізнав із голосу, дівчинко, з голосу.

Це був найкращий Галчин друг іще зі шкільних років — Максим Гуля. Взагалі прізвище його Гулякін, але для зручності казали просто — Гуля. Навчаючись у школі, ця парочка позиціонувалася не просто як товариші, а як дещо більше… Тепер з’ясувалося, що Гуля так і не одружився. Жартував, що прізвище його Гулякін, — отже, любить погуляти. А тепер уже й пізно, мовляв, п’ятдесят три роки — не той вік, аби починати все спочатку.

3

Не можна сказати, що Галина Сергіївна не кохала колись свого чоловіка, але то було зовсім по-іншому, заради обов’язку. А з Максимом на старості років закрутилось, як у випускників. Із букетами, зітханнями, побаченнями, навіть із сексом. Галочка приходила додому раз на три дні, розпашіла й змолоділа. Брала, що їй потрібно, і йшла знову. Жили в Максима, в однокімнатній хрущовці. Він працював таксистом. Простий чоловік, із простими життєвими забаганками: аби борщ було зварено, білизна чиста й усміхнена жінка, яка чекає на повернення роботяги додому. Галочці такий ритм життя надзвичайно подобався — бути потрібною, коханою, щасливою.

Подруги не засуджували напряму, але вбачали у пізньому коханні ознаки божевілля. Щось там згадували про бороду й біса, на що Галина відстрілювалася: «Ніякої бороди ані в нього, ані, тим більше, в мене немає». Оксана, підозрюючи підступні наміри кавалера, все допитувалася, скільки заробляє і чи не питав про статки та нерухомість коханки.

— Чи мене вже й покохати не можна? — ображалася Галя.

— Як не можна? Дуже навіть можна, — заспокоювали подруги, але відразу запитували: — Не цікавився банківськими рахунками?

Галя знала, що Гуля кохав її ще в школі, розколошкувала уяву, фантазуючи, як він чекав на неї всі ці роки, бідував, але врешті-решт дочекався.

Навесні Галина серед білого дня забігла додому, аби взяти декілька потрібних їй книжок. Зайшла тихенько, бо знала, що невістка, яка з дня на день мала народити, не зрадіє її незапланованій появі. Виявилося, що вдома нікого немає. Швиденько шмигонула до своєї кімнати й почала збиратися. За мить почула, що вхідні двері відчинилися. Причаїлася — не надто воліла спілкуватися з Ірочкою. Те, що почула згодом, примусило затулити рота рукою й дихати через раз.

— Проходь, швиденько, — говорила невістка. — Зараз дам тобі трохи. Мій дурник вчора приніс зарплатню.

— Йди краще до мене, — пролунав чоловічий, але не синовий, баритон.

— От навіжений, тобі аби за тіло потриматись. А мені вже не можна. Наступного тижня дитинку матимеш, — засміялася.

Усе проголошувалося під дверима кімнати Галини Сергіївни. Жінка почула, як за стіною вовтузяться, й усвідомила, що пара цілується або щось і більше. За кілька хвилин, які видалися шпигунці Манькович-старшій вічністю, Ірочка подріботіла коридором, вірогідно, за грішми.

Коли двері за гостем зачинилися, Галина Сергіївна твердо вирішила не критися, а показати невірній, що її плани розкрито. Вітя зустрічався з Ірочкою менше місяця й одружився, невдовзі вона оголосила про вагітність. От і виходить, що добре прилаштувалася…

— А я вдома! — гучно вимовила хазяйка квартири.

Війну було оголошено, і вона обіцяла бути запеклою. Іринка, зрозумівши, що припустилася доленосної помилки, зухвало зізналася свекрусі, що не кохає її сина — імпотента та сексуального нездару, — що їй потрібні квадратні метри для себе та свого майбутнього дитинчати. І вона їх матиме, чого б їй це не вартувало.

— А що, кусаєте лікті, що не записали усе на диктофон? — сміялася в обличчя свекрусі. — Думаєте переповісти усе, що я вам щойно говорила? Спробуйте, спробуйте… — І молодичка, відштовхнувши літню жінку чималим пузом, хвалькувато пройшла на територію маленької, напханої речами кімнати. — Ця нам також знадобиться, — резюмувала наостанок і по-дитячому висолопила до свекрухи язика.

* * *

За три дні на квартиру Гулі подзвонив схвильований Віктор і повідомив, що у нього о сьомій ранку народилася донечка.

— Три п’ятсот! — хвилюванню новоспеченого татуся не було меж.

Галина подумки похвалила себе, що не розпатякала йому таємницю. Лише думала: «Як вони житимуть із цим?.. До того ж вона зустрічається з коханцем… А коли дійсно відхопить хату?» Від таких думок засвербіло в шлунку. Галина не знала, як поводитися далі. Розповісти усе синові — не повірить, Іринка ним крутить, як веретеном. Мовчати — також не вихід.

Галя повідала Максимові про зустріч із Іриною у квартирі на Подолі. Мала надію, що він щось порадить. Спочатку трохи вуалювала, добираючи потрібні слова, бо соромилася, що її сина так обвели кругом пальця. Максим не надто розумів, що хоче сказати кохана, тому радив: «Най живуть собі, як хочуть», — але щойно оповідка дійшла до останніх слів невістки про квартиру, Максим посуворішав.

— Тоді тобі не можна подовгу жити у мене, — впевнено констатував. — Вона-бо тебе випише з хати, без сумніву.

Галя зненацька розреготалася, схопилася на ноги й затанцювала. Гуля остовпів, подумав спершу, що жінка з’їхала з глузду, але наступні її слова розставили крапки над «і».

— А я їй свиню підкладу… Запрошую тебе до себе! Трохи пожили у твоїй халупі, тепер гайда до мене.

— Покажемо їй, де раки зимують! — весело сказав. — Трохи хвоста притиснемо.

Переселення відбулося, поки Ірочка була ще в пологовому. Після переїзду святкували народження онучки. Галя вирішила, що, як-не-як, народилося невинне дитя, може, у Іринки й Віктора все ще складеться, то й вона ніколи не згадає, що дівчинка не від сина, буде любити її, як рідну.

— Добра ти, аж до кольок у печінці. — Гулякін смачно поцілував кохану.

Галина Сергіївна познайомила сина з Максимом. Чоловіки добре врізали з приводу народження дочки й ураз після цього подружилися. Надвечір сиділи на кухні, співали пісень, міцно обнявшись за шиї. Галюся, посміхаючись, споглядала за цією чоловічою забавою й час від часу ховала пляшку, яку очамрілі чоловіки потім на колінах вимолювали повернути. Нарешті вляглися. Вона з Максимом на вузькому дивані, а син не схотів іти у свої покої й примостився поруч, залізши до спального мішка, якого віднайшов у маминій кімнаті серед інших речей покійного батька. До самого ранку Галочка була щаслива. Марилось: от би й жити так, без зайвих людей, хай навіть на невеликій житловій площі. І син її любить, це ж видно, і коханий поруч. «Влізла зміюка в мій дім, — думалося, — перевернула усе догори дригом… Ну, стривай, війна — то війна…» — з цими словами вчителька німецької мови поринула у солодкий, сповнений кольорових видінь сон.

Попрокидалися перелякані, бо Вітя, мов навіжений, зойкнув, скочив на ноги й погнав із кімнати, так і не висотавшись як годиться з мішка. У коридорі впав та голосно матюкнувся.

— Що за переполох? — не зрозумів Максим Петрович і на все горло заволав навздогін Віті: — Що за переполох?

— Проспав, йо-пе-ре-се-те! Мамо, зроби кави швидше. Ірку ж сьогодні забирати о дев’ятій. А зараз, бляха-муха, за п’ять хвилин клята дев’ята.

Чулося, як Віктор об щось щодуху вгамселився, по тому запала тиша, під час якої Галя примружилась, очікуючи на чотириповерхове матючиння. Хоч ця сім’я й позиціонувалась як інтелігентна, але полаятися всмак любив іще покійний Федір Манькович. Виходило це в нього досить природно. Син перейняв у батька схильність до нелітературних виразів, а вухо дружини та матері вже звикло й практично не реагувало на такі словосполучення.

— Ні! — замість очікуваної лайки виголосив молодий тато. — Лаятися — зась! Мала дитина в хаті.

Галина розреготалася на все горло, за нею підхопив Максим Петрович, а далі не втримався і Віктор. Нашвидкуруч вихлебтавши здоровенну чашку міцної кави, вкинувши до рота таблетку аспірину, Віктор дозволив матері причепити собі краватку й вилетів за двері. Максим пропонував йому скласти компанію, але Віктор, хвильку подумавши та змінившись після цього на обличчі, відмовив. Так, задумливий, і зайшов до ліфта.

— Чого це він враз перемінився? — не второпав новий мешканець елітної квартири на Подолі.

— Боїться Ірочки, думаю.

Мати мала рацію. Віктор стишив ходу, думки про те, що йому перепаде за запізнення, відійшли на задній план. А перед очима поставала жахлива картина майбутньої істерики, яку здійме Ірися, дізнавшись, що мама повернулася додому… Та ще й не сама, а з кавалером. Та лишень чоловік уявив маленьке зморщене личко немовляти, на його обличчі з’явилася невимушена усмішка, він підбадьорився й рвонув до першого-ліпшого таксі. Їхати було недалечко, три квартали, тому Вітя не встиг вигадати, як виправдовуватиме своє підступне запізнення. Підбігаючи до пологового, у вікні побачив дружину, губи якої були стиснуті, аж побіліли. Під шкірою у Віктора пробіг табун здоровенних мурах. «Головне — всміхатись і цілуватись», — налаштовував себе на двобій.

Взяв дитину на руки, і не стало йому справи, про що там теревенить розгнівана Ірочка, не йняв словам, відчував тепло й любов до дитини безграничні, всеохопливі. Здалося на хвильку, що Іринка йому зовсім не потрібна тепер. Віктор, підбурюваний миттєвою думкою, подивився на пащекувату дружину й зрозумів, що вона дійсно лише заважає. Тому, зраджуючи свою звичну м’якість, гаркнув до милої:

— Цить! Ти нервуєш дитину.

Хоч як це дивно, Іринка підкорилася, замовкла, але лиш для того, аби подумати, чого б це завжди такий підкаблучний чоловік раптом осмілів.

— Мама вдома! — зізнався він, коли їхали у таксі.

«То це вона його навуськала, — зробила висновок молодиця. — Ну, постривай, стара курво, не буде тобі життя… А може, ще щось розбовкала? — нишком подивилася на Віктора. — Ні… — заспокоїлася, побачивши невимовно щасливу мармизу чоловіка. — Тішиться, дурень, значить, не знає нічого. Авжеж, стала б вона, стара потвора, сина свого нервувати… Вдома, кажеш? У мене вдома?»

Галина зустрічала поповнення біля входу до під’їзду. Бачила раніше, що так робили всі мешканці їхнього будинку. Взяла хлібину, рушник і чекала на лавці разом із Максимом. Він погодився сьогодні їхати в нічну зміну, а вдень побути разом із цивільною дружиною. Таксі під’їхало, Галя з Максимом скочили на ноги й стали на ґанку.

— Це ще хто такий? — прошипіла Іринка до свого чоловіка, по-театральному посміхаючись до сусідів, що оточили щасливу бабусю Галю.

— Потім! — наказав Віктор і підштовхнув дружину в спину.

Ірочка відчула загрозу, чоловік явно перемінився, зачерствів до неї, чи що, а до мамки своєї, диви, шкіриться на всі зуби, дитятко тицяє їй під носа. Жінка, скрививши губи, вихопила перев’язаний рожевою стрічкою пакунок і з високо піднятою головою зайшла до під’їзду. Віктор для годиться прийняв хліб-сіль і посунув за роздратованою Ірою.

Коли до квартири зайшли Галина з чоловіком, там уже точилася словесна баталія не баченої до цього напруги.

— Що вона тут робить? Хто це такий? — ці два запитання повторювалися через короткі інтервали, які Іра заповнювала спопеляючими поглядами.

— Іро, нам потрібно поговорити, — втулила свого «п’ятака» свекруха. — Я його мати, я тут живу. А це — прошу любити й жалувати — мій чоловік, Максим Петрович Гулякін. Він також буде тут жити. — Галина посміхнулася, метельнула копичкою рудого волосся й пішла геть.

З території сина не долинало жодного звуку, навіть дитина не пищала. Вночі, звісно, було що почути: маля верещало, Ірина плакала, насправді не знаючи, що з ним робити, Віктор, тримаючись за голову, міряв кімнату широкими кроками й бубонів прокльони собі під носа. Бабуся ненав’язливо запропонувала свою допомогу, після німого схвалення взяла дитинку й, тихенько виспівуючи, пішла коридором, погойдуючи малятко на руках. У квартирі все заспокоїлося, втихомирилося, навіть невістка, коли Галина поклала до ліжечка заспокоєне дитя, подякувала крізь сон.

— Усе буде добре, Галочко, от побачиш! — погладив по плечу Максим, коли вона повернулася до ліжка.

І дійсно, наступного дня ніби хто змахнув чарівною паличкою. На Галину Сергіївну не наскакували, не питали, що вона тут робить і чи довго збирається хазяйнувати у власній домівці, не цікавилася Іринка Максимом та його планами на майбутнє. Вона просто лежала на ліжку й дивилася телевізор. Безупинно, цілодобово. На дитину не зважала, перекинула її на родину чоловіка. А за два тижні Ірися зовсім зникла… Разом із донечкою.

— Іра подала на розлучення, — повідомив переляканий Вітя. — Каже, забере Марусю… Мамо! Каже — забере Марусю. Вона зараз у подруги…

— А що ще каже? — запитала Галина, насторожившись. — Які умови твоєї капітуляції? За яких обставин припинить процес розлучення? — Мати здогадувалася, що Іринка має чіткий план подальших дій.

— Мамо, ти лише не починай відразу ображатися.

— Кажи вже, що там.

Син, захлинаючись від нервування, розповів, що Іринка не може жити під постійним пресингом інших людей. Недарма вона втекла зі свого дому. Її батьки живуть у селі. Не могла Ірина з ними жити, не сходилися характерами й світоглядами. То чого б це вона почала сходитися з чужими, якщо і свої їй не до вподоби? Вітя дослівно передав мамі слова дружини. «Якби я знала, що так буде, то не стала б народжувати від нього дитину, почекала б… Може, знайшла б когось більш підходящого, з окремим житлом, а вже тоді й заводила б потомство. А то що це за чоловік, що не може забезпечити дружині окреме проживання? До того ж мама недосипає через Марусю, крутиться, а їй же на старості років і відпочити хочеться. Ну, де це бачено, щоб невістка так не шанувала свекруху… Нехай би йшли до Максима жити, там тихо, мирно, ніхто не верещить, ні за ким не потрібно прибирати. Ми ж навіть кохатися по-людськи не можемо, усе прислухаємося, чи не чує мама. До того ж ну що це за новина — дві хазяйки на одній кухні?»

— Давай коротше, до чого ви додумались? — прямо запитала мати, готуючись до найгіршого. — Виганяєте мене?

— Та чого ж виганяємо? Хочемо як краще, а ти ображатись одразу. Ну, подумай сама, там тихо-мирно, ніхто не верещить. До того ж ти… е-е-е… заважаєш прокинутися Іринчиному материнському інстинкту…

— Виганяєш, значить. А якби мені не було куди йти?

— Це питання риторичне, мамо, не починай. Тобі ж є куди йти.

Галина Сергіївна зважилася на те, щоб розповісти синові приховані від нього до цього часу подробиці. Не думала, що, розкривши правду, за неї й поплатиться. Не повірив син, що таке може бути. Скипів, знавіснів, зненавидів рідну неньку. Наверзлося йому, що то стара намовляє, аби розлучити їх із Іриською, аби не любив він Марусеньку, а лише мамцю. Багато неприємного сказав того дня Галині Сергіївні. І про те, що вона погана матір, і про свої дитячі образи через те, що кидали його самого, і про люту свою ненависть до батька навіть після його смерті. Ці слова важким каменем зависли на душі у Галі. Вона, не промовивши більше й слова, зібрала свої й Максимові речі й вийшла з хати… Назавжди…

Спочатку думала, отямиться син, покличе, перепросить. Тоді звиклася, що навіть не подзвонить ніколи, не запитає, чи жива ще на світі. Так минув рік, а тоді й два. Здалеку іноді підглядала за сином та його родиною, нишпоркою причаївшись за деревом чи рогом будинку. Маруська вже чапала, тримаючи за руки респектабельних маму й тата. «А може, дійсно без мене вони щасливі? Он, диви, усміхаються», — примушувала себе вірити у краще.

Але то лише в романах усе складається добре, геппі-ендно, а в житті часто-густо навпаки, одна біда веде за собою й другу. Хоча Галя відганяла такі слова, як біда, нещастя і таке інше. Була вища за це. «Немає в мене ніякої біди. Ну, посварилася з сином. Буває. Підросте, зрозуміє», — казала подругам на здибанках. Зустрічалися часто, говорили, чаювали, випивали щось і міцніше, тоді розмова загострювалася, ставилися колючі запитання, на які не було відповідей.

Та одного весняного вечора, як грім серед ясного неба, прийшла звістка від Максима, що, виявляється, він брав кредит у банку під заставу свого житла і тепер із нього вимагають погашення боргу, а він не може цього зробити. От і маєш — проблема.

«Все через мене, — бідкалася Галина перед подругами. — Я ж у нього на шиї сиджу. Скільки я там заробляю? Ну, трохи пенсії. А так усе він. Їздить і вдень, і вночі. Й слова мені не скаже. Любить».

— Чоловік у тебе, Галю, що й казати, золото. Ми попервах думали, що на твоє майно зазіхатиме. Але бачимо, що ні. То як така проблема «намалювалася», ми допоможемо.

Але Максим, як справжній чоловік, відмовився. Сказав: «Сам впораюся». Вирішив їхати на заробітки за кордон, до Німеччини. Його братова у Берліні працювала прибиральницею. Казала, що спробує прилаштувати родича на будівництво. Робота важка, але заробити можна за рік-два.

— Продам машину — буде на візу й заплатити за влаштування.

За працевлаштування просили сімсот доларів. Платити на будівництві обіцяли близько тисячі на місяць. Воно ніби й страшнувато тицятися в незвідане в такі літа, але копійка кличе, як не крути.

— Послухай, Максиме, а що якби і я з тобою поїхала? Чого мені тут горювати? Я ж німецьку знаю.

Максим Петрович забув про таку важливу деталь. Швиденько зв’язався з братовою, дізнався, що й до чого, і вже за декілька днів повідомив, що є місце й для Галочки. Доглядати за однією пристаркуватою панею, робота на кшталт покоївки. Зарплата навіть більша буде, ніж у нього.

— Удвох швидше заробимо, дивись, і веселіше буде, — тішився чоловік.

Радів, що має таку розумну жінку, помірковану, та ще і з потрібною професією. Почали готувати документи як на туристичну подорож. Розумніші за них люди, з тих, що вже не вперше вирушали на чорні роботи до Європи, дали цінну інформацію: що робити, куди йти, до кого звертатися, якщо справа піде не так, як обіцялося в Україні. Пані Манькович тоді наслухалася всіляких розповідей, зокрема про те, як жінки потрапляють у сексуальне рабство, їдучи працювати офіціантками чи танцівницями.

— Тобі це не загрожує! — кепкував із неї Максим Петрович, а жінка гордовито віджартовувалася:

— На всяк товар є купець.

Жартували, а всередині хололо: як воно все обернеться, як буде, куди вони їдуть, за чим?.. Одні їх заспокоювали, інші — страхали непередбачуваними випадками. Галина Сергіївна вирішила нікому не повідомляти про свою подорож. Думала: «За рік повернуся, ніхто й не помітить, що мене тут не було». Наробила фотографій тих місць, якими любила ходити у Києві. Відчувала, що буде сумувати за цією бруківкою, цим небом, маківками церков, людьми…

4

На суботу й неділю Ольга відвезла дітей до табору вихідного дня. Користуючись нагодою, Леонід запросив силу-силенну гостей, переважно гастарбайтерів, молодих і не дуже. Було серед запрошених і двійко німців, але якихось непевних, здалося, що вони просто полюбляють на дурняк нажлуктитися пива.

— Я на цих придурків працюю, — пояснював Леон, який гарував на приватному будівництві — клав плитку. Добре клав, судячи з відгуків цих двох товстопузих панів, схожих на байкерів, які, в унісон прицмокуючи язиками, повторювали:

— Леон — профі!

Чимале товариство головною темою спілкування обрало працевлаштування нових співвітчизників.

— Нехай Галя завтра йде зі мною. На Шпандау[9] сама не впораюся. Сорок марок заробить, — говорила молода товстуля Леоніду.

Той дав добро й очікував подяки від Галини. Вона нічого не розуміла, але кивала ствердно головою.

— Максима заберу з понеділка з собою. Покажу, що до чого. Грошей не гарантую. Хіба що ці йолопи щось дадуть самі. Але ввести в курс справи зможу. Потім — як знайде.

Пізно вночі, коли залишилися найвитриваліші, вечірка перемістилася на терасу. Тихим районом залунали українські пісні. Співали впівголоса, але чисто, без фальші, з душею, тремтливою сльозою й відчутною ностальгійною ноткою. Німецькі сусіди пісні слухали, не перериваючи, а коли починалися розмови, з інших балконів лунали погрози викликати поліцію, на що українці чемно відгукувалися «іншульдігунгами»[10] й продовжували своєї. Галя вкотре дивувалася відсутності такої характерної української риси, як відчуття меншовартості. Ці гастарбайтери були українцями, громадою, народом, що не цурався свого коріння й пишався власною працьовитістю.

— Це Ганна кричить. Вона не зі зла. Оля в неї прибирає, то вона не гнівається по-справжньому. Просто спати хоче, це ясно. Зараз беруші[11] свої знайде та й вляжеться, — пояснював сп’янілий Леонід на вухо Галині, бо друзяки саме завели приспів.

Західні берлінці воліли не вступати в суперечки з чорноробами, бо хто ж тоді слідкуватиме за чистотою в їхніх оселях за невеликі грошові віддяки. Тому одні закладали вуха ватою, інші — ковтали легке снодійне, дозволяючи людям із третього, незрозумілого світу раз на місяць «відірватися». Українці не нахабніли й частіше сабантуїв не влаштовували.

Галина почала ходити з товстулею Світланою на «навчальні» прибирання. Гастарбайтерка зі стажем докладно розповіла новенькій про особливості професії — що робити можна, а чого в жодному разі зась. Галя за перший робочий день доволі вправно навчилася давати лад високотехнологічній швабрі, оснащеній ганчіркою, що натягається та знімається натисканням на спеціальну кнопочку. Неабияку майстерність показала під час миття вікон, тому наступні дні Світлана «фрахтувала» Галину саме для цієї надретельної та небезпечної роботи. Сама-бо була занадто огрядною, аби карачкувати по верхотурах. За три дні Галя заробила сто марок, чим невимовно тішилася.

— Максе, це ж ми ще й не працюємо як слід. Ой, подобається мені тут, що не кажи, — казала змореному чоловікові.

А він потай розмірковував, що навряд чи довго зможе так важко горбатитися. Підкачала спина. Поки що не зізнавався дружині, кріпився, але, коли додому повернулася Хельке з гарною новиною, довелося розповісти коханій про хворобу.

Хельке повідала, що у Гамбурзі на них чекають. Максим працюватиме в саду та на ремонті будинку, а Галина доглядатиме стареньку фрау, прикуту до ліжка. Останню фразу німкеня вимовила якось непевно, боязко. Тоді Леонід взявся до справи, розпитав, що значить «прикуту». Виявилося, що фрау не ходить уже п’ять років, за нею потрібно виносити, мити її, переносити з двору, де вона відпочиває, до хати і таке інше. Галя зблідла. На таку роботу вона не розраховувала. Відразу в носі з’явився запах смерті, старості, гниття. Згадала, як помирала її старенька мати.

— Ні! — сказала як відрізала.

Думала, зараз усі на неї накинуться, будуть сварити, що вона крутить носом, комизиться. Натомість Хельке мовила:

— Слава Богу!

Всі здивовано витріщилися на неї.

— Просто я обіцяла, а виходить, зробити нічого не можу. Я й сама не хотіла пані Галину кидати у таку піч. Але вважаю, що Максим тут, у Берліні роботи не знайде. Йому треба їхати.

Леонід погодився та взявся доводити Максимові Петровичу, що в Берліні чоловік чекатиме нормального працевлаштування місяці й отримає у ліпшому випадку найчорнішу роботу на будівництві, а саме носити на собі вантажі.

— А з твоєю спиною… — додав, і Максим здивовано поцікавився, звідкіля той знає про його спину.

— Та я ж лікар-травматолог, — звірився. — Відразу бачу: спина в тебе, чоловіче, ні к чорту. А там будеш собі скородити-копати, щось десь заб’єш, підкрутиш, та й годі. Хельке каже, там для тебе й кімната буде. Харчування їхнім коштом. Вісімсот марок чистоганом. Чого ще треба?

Максим та Галя перезирнулися.

— Немає чого зиркати одне на одного. Ми також із Льонею спочатку нарізно жили. Цілісінький рік. Він у Потсдамі, я — на сході, і нічого. Ви за чим приїхали — за любощами чи за грішми?

— А я? Так і буду ходити зі Світланою? — по-дитячому поцікавилася літня жінка і враз переклала німецькою, звертаючись до Хельке.

— Ой! — гучно ляснула себе по лобові німкеня. — Для тебе є ще одна вакансія. Тут, у Берліні. Заможні люди, аристократи. Їм потрібна покоївка. Лише вони не хочуть нелегалів… — Хельке запитально подивилася на Галю.

Перш ніж та відповіла, її слова перехопив Леонід і прошпрехав:

— У нас віза на рік. Щороку ми її подовжуємо. У Галі так само…

Галочка запам’ятала цей обман та затямила, що документів ніхто ніколи не перевіряє, а власне переконання, що маєш усі потрібні для влаштування на легальну роботу папери, прирівнюється до дійсного їх існування. Згодом Льоня підтвердив здогади Галини словами:

— Нікого не колише, чи є в тебе ті кляті дозволи. Вони, гади, розуміють, що немає. Чого б ми так дешево, за їхніми мірками, коштували? Але знімають із себе відповідальність. Мовляв, ми питали, нам сказали, ми повірили…

Відчалювати до портового Гамбурга потрібно було через три дні. Галина й Максим не мали що сказати одне одному, ніби заціпило їх. Розуміли, що в такому віці розлука не розпалюватиме кохання. Не до снаги було роботягам думати про такі сентименти, потрібно було влаштовуватися, батрачити, заробляти. Галю все під’їдала мрія заробити на однокімнатну квартиру. На власну квартиру, де б можна було усамітнитися. «Прийду до сина, подарую свою трикімнатну. А там, дивись, помиримося, ходитимемо одне до одного в гості. Маруську бавитиму…» — думала, всміхаючись. Перевівши погляд на засмученого Максима, підбадьорила його:

— Нічого, Максе, якось воно буде. Не тужи. Тобі ж не так багато треба. Якихось п’ять тисяч. Року не мине, як заробиш. А що таке рік?

Проводжаючи на потяг, запевняла:

— Приїжджатиму до тебе, а ти до мене, листуватимемося щодня.

Самій не надто у це вірилося. Хотілося, але розуміла, що, лише почнеться гарування[12], не до листів буде і, тим більше, не до витратних поїздок.

Максим поїхав, а Галя лишилася в Берліні.

В очікуванні справжньої постійної роботи тяглися дні та тижні. Стало обтяжливо мешкати у Хельке, хоча та й словом не обмовилася щодо цього. Ночувала Галина у вітальні, розклавши два спальні мішки, що їх притаскав із селли Леонід. Підіймалася о п’ятій ранку, аби через неї не переступали, швиденько готувала сніданок, випроваджувала усіх та сиділа в хаті біля телефону, бо в будь-який момент могли подзвонити. Викликали Галину на «підліткову» роботу: посидіти з немовлям годинку, збігати комусь за продуктами до супермаркету, принести-віднести. Найбільше жінці подобалося, коли її наймали за кур’єра. Хоча спочатку не могла позбутися внутрішнього страху, коли виходила у місто. Віза ж бо вже закінчилася. Здавалося їй, що ось-ось спинять і, як у дитинстві, гаркнуть: «Віддай серце!» — в сенсі: «Покажи документи!» Та час притупив страх, жінка призвичаїлася. Згодом навіть захопилася. Любила метро, особливо коли потяг вигулькував із темного підземелля і мчав поверхнею. Ще з того часу, як їхала вперше з вокзалу до помешкання Хельке, закохалася в ці нескінченні будівництва. Всотуючи берлінські краєвиди, ловила себе на думці, що виглядає столиця, ніби лише вчора закінчилася війна і йде невпинна відбудова міста-красеня.

Коли випадало носити пакунки у Потсдам, відпочивала там від міської суєти й шуму середмістя. Потрапляючи на Унтер-дер-Лінден (Алею Лип), не могла примусити себе повертатися додому. Крізь цю закоханість у Берлін гостро відчувала ностальгію за домом, проводила паралелі між вулицями німецької столиці й рідним містом. Якісь місцини взагалі здавалися їй перенесеними з Києва, і лише німці круто відрізнялися від постсовєтікусів кінця двадцятого століття. Щирі усмішки на обличчях, непередавана бюргерська безтурботність, бажання допомогти ближньому впадали в очі й фігурально збивали з ніг. Німці починали жити в глобальному світі об’єднаної Європи і тому відмовлялися бути надто рафінованими, однорасовими, однотипними, ходульними, плакатними. Китайці, іспанці, африканці також були німцями, і з цього Галина дивувалася найбільше. Берліном ходили чутки, що скоро гроші не будуть мати національних ознак.

На сході Берліна, та й взагалі на сході країни, на території колишньої НДР, німці були більш схильні до ультрарадикальних ідей. Галина колись упевнилася в цьому на власній шкірі. Їй потрібно було занести підгузки та інші дитячі витребеньки, що їх купила у крамниці, у східну частину Берліна, згідно з розпорядженням, отриманим телефоном. Мчала до Пренцлауер Алеє, що недалеко від Александерплац, у центрі міста. Коли потрапила до спального району, який віддалено нагадував панельні монстрові споруди на окраїнах Києва, пройняло жахом. Будинки й паркани були рясно розмальовані графіті, але не весело-життєлюбним, як у капіталістичних секторах об’єднаного Берліна, а свастико-чорним, напруженим. Допоки Галя роздивлялася малюнки, в неї за спиною виросли люди в зеленкуватому одязі. Можливо, вони мали на собі й інші кольори, але паралізувало рухи саме це загрозливе хакі.

— Жидівка? — зухвало запитав один і торкнувся її волосся.

— Українка, — відповіла вона і лише потім відчула, що голос її тремтить.

— Забираєш у нас роботу? — гаркнув інший, наче плюнув в обличчя, і зграя з трьох молодиків посунула на гастарбайтерку.

Жінка хотіла розтлумачити, що ні в кого вона нічого не забирає, але паніка штовхнула її вперед і вона, розбиваючи щільний паркан із молодих накачаних тіл, вирвалася і стрімголов побігла. У голові відлунювали кроки, що зливалися з пришвидшеним серцебиттям та важким диханням. Позаду чулися улюлюкання та вульгарно-нахабний сміх. Нацики[13] бавилися, лякаючи перехожих. Але тема й ідея їхніх розваг мала дуже визначений вектор. Німкеня, якій Галочка принесла пакунок, виявилася зовсім не німкенею, а єврейкою Оленою, яка разом із родиною емігрувала до Німеччини.

Олена запросила колишню співвітчизницю до чаю. Розговорилися. Галі серце завмирало, коли розповіла про пригоду зі скінхедами[14], котрих зустріла дорогою. Олена сумно подивилася на українку й зітхнула сутужно-моторошно…

Вирвавшись п’ять років тому з ненависного пострадянського простору, сімейство Ціберманів відчуло полегшення. «Нарешті, — думали, — заживемо як люди».

— Уявіть собі, Галино Сергіївно, вони оселили нас комуною. І де? У цьому Богом забутому місці. Ви бачили, хто тут мешкає? Отак весь час сидимо на мішках. Обіцяють перевести до інших земель. Але, зрозумійте, усіх наших неможливо розмістити гарно. Ви рахували, скільки нас сюди наповзло? — Олена закидала Галину риторичними питаннями. — Ми і вдома були жидами, і тут — джюд. Мій чоловік умовляє їхати до Ізраїлю. Можливо, можливо…

Галя з важким серцем залишала цей спустошений район, спиною відчуваючи, що за нею щохвилини стежать. Олена попереджала, що вночі сюди краще не потрапляти, бували моторошні випадки… Ні, Галя не хотіла думати, що тут, майже у середмісті великого Берліна, може таке статися, але пришвидшувала ходу, аби скоріш пірнути у підземку й дістатися безпечніших територій.

* * *

Тих грошей, що заробляла, виконуючи дрібні завдання, Галюні, вірогідно, вистачило б, аби нормально жити в Києві. І тут, звичайно, вистачало, але не могла жінка сидіти в когось на шиї, їсти чужі харчі і, врешті-решт, спати у свої п’ятдесят із хвостиком мало не під столом. Тому канючила щоденно, набридала Ользі й Леоніду, а заодно й Хельке, питаннями про можливість вирушити «у вільне плавання». Виявилося, що потрібно ще трохи почекати. На просте питання: «Скільки?» — ніхто відповіді не давав. А час минав.

— Сьогодні поїдеш зі мною! — звелів Леонід одного ранку. — Хлопцям пожерти наготуєш. Ми будуємо в передмісті, за Беліцем. Мужикам набрид сухий пайок, щось наварганиш гарячого…

— Маю надію, що не безкоштовно? — Галина відчула азарт від заробляння грошей і задарма, на дядю, викладатися не погоджувалася.

— О, моя школа! — радісно підхопила Ольга. — Правильно, і набивай, Галко, собі ціну, — розсміялася.

Леонід пообіцяв сорок марок, якщо буде перше, друге й третє на кілька днів наготоване. Дещо збентежив жінку розгублений погляд Ольги. Відігнала від себе підозри й гайнула разом із роботодавцем до місця дислокації підпільної будівельної бригади з України. Дорогою Леон пояснив, що хлопці сидять за містом півроку безвилазно. Будують — п’ють, знову будують, знову п’ють. Графік незмінний. Але щось останнім часом у хлопців пропав ентузіазм, засумували за домом, стали згадувати борщ і все таке. От Льоні й спала на думку напівгеніальна ідея: втримати інфікованих ностальгією роботяг в упряжі за рахунок домашньої кухні. Галі стало шкода тих людей, яких вона ще не бачила, від усієї душі закортіло нагодувати, поговорити, зігріти душевно. Навіть засоромилася, що базікала про гроші…

— Але ж смакота! — прихвалювали гастарбайтери і млосно дивилися на Галю. — Залишайся у нас, Галочко, ми тебе не образимо.

Жінці було приємно чути такі відгуки щодо своїх кулінарних талантів, але почувалася серед вісьмох здорованів вельми незатишно. Чоловіки були різного віку — від двадцяти трьох до шістдесяти. Усі з одного села, половина з них — родичі. Леонід припер їх сюди, домовившись із тими двома німцями, яких Галя бачила на вечірці на честь їхнього приїзду до Німеччини. Виявляється, німчики не наділені таким Божим даром, як щедрість, тому тримають українців у колючих рукавицях рабського існування. Виманили в них паспорти, ніби для легалізації, та сказали, що гроші видадуть, лише коли справу буде зроблено. Українці мали звести щось на кшталт корівника, але робота не клеїлася, те, що мало збудуватися за три місяці, не телилося й не мукало вже півроку. Бородаті німецькі пузані час від часу завозили до гетто мінімальну кількість продуктів, аби українці не повиздихали, давали вказівки і їхали геть. Леонід, відчуваючи свою провину, адже взяв із кожного одноплемінника по сімсот зелених, також навідувався та обіцяв натиснути на клятих роботодавців, щоб ті виплатили бодай половину. Жили робітники у двох вагончиках, в одному з яких зараз і засідали. Пообідавши й хильнувши дешевого шнапсу, хлопці захмеліли й почали кидати на Галю недвозначні погляди. «Боже, та я ж цьому чорненькому в матері годжуся, а воно мене поглядом облизує», — думала й пошепки благала Леоніда повертатися до Берліна.

— Автобус лише за годину! — брехав той і підморгував чоловікам.

Вони говорили про будівництво, використовуючи переважно нецензурні слова й словосполучення, час від часу вибачалися перед Галиною, слиняво цілували по черзі їй руки. Дійшло вже й до того, що один із будівельників, сорокарічний Сашко, поклав Галі на плече важку долоню й, випромінюючи еротичну енергію, потяг жінку до себе. Вона зіскочила як ошпарена з роздовбаного дивана й вибігла надвір. За нею подався Леонід, багатозначно дивлячись на бешкетника й стукаючи себе кулаком по лобі.

— Що ти так у лоб, довбня?! — сказав та вийшов заспокоювати жінку.

Галюня, підштовхувана нервами, так дременула, що дісталася вже до траси й, активно заглядаючи на дорогу, вичікувала автобус. Леон наздогнав її та заговорив напівпошепки, як у фільмах, помічених червоним квадратиком.

— Що ти перелякалася, дурненька? — узяв жінку за талію.

— Чи ти не здурів, Льоню? Ви показились тут усі?

— Ти як маленька, їй-бо. Хлопці без баб півроку. Засумували. Чи тобі важко? Вони б заплатили…

Не встиг горе-сутенер закінчити припрошення, як Галя врізала йому сумкою по пиці. Та так, що з носа заюшила кров.

— То ти продавати мене привіз, падло! — Де й взялися в інтелігентної жінки такі слова. — Все Олі розповім, от побачиш.

— Не хочеш, то не хочеш! — заволав Леонід. — Ніхто тебе силою не бере. Знайшлась мені недоторканна! — Тоді подивився на жінку тепло й, відводячи погляд, втер рукавом носа.

Галя, все ще гніваючись, допомогла чоловікові впоратися з кровотечею.

— Вибач, Галю! — тихо сказав Леонід, коли вони неквапно простували узбіччям дороги. — Мав я перевірити? Мало що? А може, й тобі хочеться.

— Досить, більше ані слова…

Якийсь час ішли мовчки, аж поки Галина Сергіївна, мов навіжена, не почала реготати, примовляючи:

— На кожен товар є купець.

Згадувала, як казала цю фразу Максимові ще вдома.

— От і на мене знайшлось… аж вісім купців.

Леонід і собі сміявся, хоча не мав жодного уявлення, з якого приводу оголошено веселощі.

5

Котроїсь неділі до Хельке зранку на неофіційні оглядини завітала фрау Краге. Ще зранку хазяйка повідомила Галині, що прибуде потенційна працедавиця, якій треба показатися в усій красі. Що це мало означати, не уточнювала. Леонід та Ольга перед тим, як піти на роботу, встигли пояснити Галі деталі. Галасливі дітлахи постійно щипали обох жінок за коліна, галасували «Гала-Ола дура» розбірливою російською. Ольга відважувала їм копняків та похапцем збирала ранці, тим часом даючи поради Галині, як краще себе показати перед аристократкою.

— Багато з себе не корч. Німецьку спеціально трохи спогань. Ну, для того, аби вона почувалася вищою. Бо як взнає, що ти маєш вищу освіту, — не візьме на роботу. Щось приготуй таке, чого вона ще не їла. Найкраще — те, що готуєш удома. Для тутешніх це — делікатеси. Борщ, гречану кашу, олів’є… Лише зроби майонез сама. Знаєш як?

Попри те що Галина очікувала побачити вкриту зморшками бабу, перед нею з’явилася невизначеного віку жінка, з очима, які чомусь не прикривалися повіками, та широким, мов у жаби, ротом. Фрау Краге — висока, самовпевнена, з кирпатим носом та пофарбованим начорно коротким волоссям. Вона скидалася на Ельвіру — повелительку вампірів, якби не занадто яскраве вбрання в карибському стилі. Взагалі особа доволі кумедна на вигляд і складна у спілкуванні.

Напередодні Хельке розповіла історію цієї дами, яка переходила з вуст у вуста берлінського бомонду. Ця Краге мала безліч чоловіків, не одночасно, звичайно, а по черзі, хоча хто там знає напевно… Останній був на двадцять років молодшим, але помер через якусь невиліковну хворобу. У фрау Краге взагалі є дивна особливість: вона віднаходить по всіх усюдах покидьків, котрих потім веде до вівтаря. Ті чоловіки роззявляють рота на її маєток, а вона тримає їх за лакеїв. Коли обдурені мужчини починають докумкувати, що до чого, та виходять на з’ясування стосунків, фрау Краге вказує їм на двері й протягом двох діб надсилає постанову суду про розлучення без будь-якого утримання. Вона так грається. І хоч старій уже за сімдесят — не припиняє своїх ігрищ. Кажуть, що у неї ні рожна не лишилося з грошей, але нерухомість варта того, аби вдавити за неї цю божевільну. Нещодавно стару кинув черговий молодий кавалер, дременувши у невідомому напрямку з яскравою білявкою, що працювала у Краге покоївкою. І тепер німкеня перебуває в активному пошуку і чоловіка, і хатньої робітниці. Брати до будинку молодих білявок зареклася навіки.

На одній із численних вечірок, які полюбляє відвідувати фрау Краге, хтось обмовився про Галину. Стара вчепилася в цю інформацію кігтями, вийшла на Хельке, і ось — вона має прийти в гості, аби пересвідчитися, що їй не підкладуть свиню у вигляді дурненької молодички, яких вона на дух не переносить.

Галина Манькович цього знаменного дня дивувала екзальтовану гостю заливною рибою, гарненько прикрашеною квіточками з моркви та лебедями з варених яєчних білків. Німкеня була в захваті й геть нічого не питала в українки ні про візу, ні про інші документи. Коли почула, що та вільно говорить німецькою, випалила лише «Беру!», як у бутику, й тицьнула вказівним пальцем на колишню вчительку. Одразу, «не відходячи від каси», сповістила Галочці, що вона називатиме її Халла, так, мовляв, милозвучніше для її аристократичного вуха.

— Халла — то Халла! — радісно мовила Галина, а про себе додала: «Ми не горді».

* * *

Настав той день, коли Галина — доволі енергійна особа — розпочала свій незалежний трудовий шлях на теренах європейського ринку чорної праці, вирвавшись зі сфери впливу родини Гнатюків.

До обов’язків пані Манькович входило доглядати за чималим маєтком у престижному районі Грюневальд на заході Берліна. Сухе листя на подвір’ї, підступні комахи, розквітлі клумби, три собаки, два коти, шибки, туалети, обіди й вечері, складання меню, щоденне витрушування пилу з килимків та килимів, прання, сушіння, прасування, прибирання, розмови з хазяйкою після обіду, читання їй Ґете та Шиллера в оригіналі, термінові виклики серед ночі до господині…

«Провітрювання кімнат у ранковий та післяобідній час, один вихідний», — перераховувала фрау Краге вимоги й умови для покоївки, проводячи екскурсію своїми угіддями та нерухомістю, вказувала долонею на об’єкт зі списку. Галя втомилася лише від цього споглядання, що вже казати про роботу. Почувалася Попелюшкою, набігали сльози… Відзавтра почнеться безумство… Душу переповнював острах, що вона не зможе запам’ятати, що де знаходиться, що за чим робити, у які терміни вкладатися.

Лежачи на зручному ліжку у власній кімнатці з туалетом та душем на мансардному поверсі, Галя поринула у роздуми щодо того, як працювалося з німцями отим Світланам-Ларисам-Ольгам, якщо вони ніц не знали мови. Що вони могли зрозуміти? Якщо вже їй — спеціалістові у німецькомовній царині — від надлишкової інформації паморочиться в голові…

На ранок виявилося, що фрау Краге має декілька фобій. Перша — пилофобія. Німкеня примушувала Галину ловити пилинки, що ставали помітними, коли в кімнату світило полуденне сонце. Галя бігала по хаті з вологою ганчіркою й била пил, наче мух. Фрау Краге робила те саме, рясно зрошуючи це дивне полювання нецензурними, маловживаними й артефактними висловами.

Найбільшою морокою для Галини були коти. Де йшли — полишали густий слід шерсті. Покоївка мусила ходити слідом за чотирилапими улюбленцями господині з пилососом у руках і визбирувати шерстинки, зігнувшись у три погибелі. Галочка запропонувала хазяйці ноу-хау — вичесати котів металевою щіткою. Така пропозиція спричинила чималий скандал, наприкінці якого українка мало не отримала ляпаса як фінальну крапку.

— Халло, любонько! Де це ти бачила — так знущатися над тваринами? У своїх позбавлених цивілізації краях? — кричала німкеня, котра, як істинна аристократка, прирівнювала тварин до простого люду або ставила їх вище, адже коти породисті.

Природно, її ображало, що хтось менш породистий буде дерти славетним котярам їхні кудлаті спини. За два тижні Галина примудрилася тишком-нишком попричісувати тварюк, які дряпалися та верещали під час процедури. Робила це, коли фрау вирушала у справах до міста.

Собаки не вирізнялися вихованістю та любили накладати купи, увійшовши до оселі. Надворі, бач, їм дупи мерзнуть. Пані Манькович мигцем реагувала на «міни», визбируючи їх, аби сморід не досяг кирпи старої.

Час від часу до Ельзи Краге приїздили родичі, такі ж старі й божевільні німці. Галина готувала кілька величезних тарілок заливної риби зі своїми традиційними яєчними лебедями, чим неабияк тішила й дивувала гостей, котрі з півгодини милувалися стравами, а тоді відкушували голови тендітним символам вірності. Всі як один вихваляли українку перед Ельзою, казали: «Дуже файна покоївка в тебе, сестро, і недорога, лише дві тисячі марок на місяць». Галя з подивом та недовірою обмірковувала цю цифру, бо фрау платила їй половину від озвученого. Дітей у Ельзи не було. Молоді родичі сюди не потикалися, приїжджали облуплені кузини й кузени. Фрау Краге воліла сама їздити у молодіжні компанії.

У післяобідніх розмовах стара виливала душу українці, розповідала, що всі поголовно хочуть загарбати її майно й чекають не дочекаються, коли вона віддасть Богу душу. Але аристократка збиралася жити вічно і у свої сімдесят два зле підсміювалася над тими, хто мав надію, що вона от-от сконає.

— Моя мама не дожила до ста лише одного року, — вихвалялася. — Щоправда, останні сорок років життя провела в приватній божевільні… — Замислювалася надовго та жестом відсилала Галочку поратися по господарству.

За півроку робітниця втяглася, призвичаїлася та полюбила важку некваліфіковану працю за те, що не потрібно було розмірковувати, рвати душу, а мозолі так не болять, та й гояться швидше.

Максим спочатку дзвонив часто, тоді рідше, згодом один раз на місяць, бо не знаходилося тем для розмов. Тоді почали переписуватися. Листування звелося нанівець, коли чоловік оголосив, що назбирав потрібну суму й хоче повернутися додому. Кликав Галю, але якось непевно, прохолодно й трохи вимушено. Здалося, зрадів, коли жінка відмовила. Сказала правду, що хоче наскладати на квартиру. По старих цінах уже б вистачило, але, як на лихо, саме коли в Галини налічилося вісім тисяч, квартири в Києві підскочили в ціні до п’ятнадцяти. Тепер доведеться гарувати ще щонайменше рік, аби дозбирати.

— Ти їдь, — відпускала. — А я ще трошки, й також повернуся. — На цьому бесіда закінчилася, як і спілкування взагалі.

6

Серед зими Ельза Краге приволоклася додому не сама. Її попід руку тримав сивий дід. Він роздавав навсібіч вишкірні перлинні смайли[15], хизуючись елітною вставною щелепою. Відтоді почав жити у домі. Хенрік Бублік — польський аристократ у надцятому коліні, у це втаємничила Галину сама Ельза, тицяючи їй під ніс родословну кавалера. Був, як і його попередники, молодшим за свою обраницю, хоча виглядав поганенько. Мішки під очима видавали його схильність до міцних напоїв, а тремтіння кінцівок — до якоїсь завуальованої нервової хвороби. Перед фрау Краге дідок цибав козликом, заливався молодечим сміхом, дарував їй щойно зірвані з кімнатних вазонів квіточки, стоячи на одному коліні, читав вірші з книжок. Парочка геть здитиніла: вони гасали по дому, мов кози, й верещали, як різані кабанчики, лякаючи справжніх тварин.

Коли фрау Краге від’їжджала у справах, пан Бублік потай від покоївки обшукував папери коханої, вірогідно, шукаючи згадку про незліченні статки Ельзи.

Полюбляв за відсутності Ельзи подовгу вилежуватися на кушетці, стогнучи й вимагаючи від Галі компресів з чого-небудь на всеньке тіло.

— Змучила мене твоя хазяйка, — виходив на відверту бесіду. Знав-бо, що Галина не піде переповідати, перевіряв уже не раз. — Мені шістдесят п’ять, а їй, дурепі, на десять літ більше. А воно скаче як навіжене. Попідтягувало рило за чужі гроші й видає себе за дівулю.

Дід мав рацію, Ельза робила пластичні операції, усілякі ботокси й підтяжки, але не за свої кревні. Хід був простий: вона обіцяла позичальнику вписати його ім’я до заповіту, в якому маєток — ласий шматочок. Хенрік не був винятком, Ельза і йому пообіцяла членство й тепер тягла зі старого жили, примушуючи бути своїм невідступним блазнем.

— Ще й до сексу примушує! — бідкався сам до себе, бо Галі було чим зайнятися, окрім як вислуховувати його скиглення. — Я вже скоро здохну від тих пігулок…

У переддень Великодня ранок розпочався з шаленого крику хазяйки. Допоки Галя добігла до кімнати Ельзи, та вже дійшла до биття старовинного посуду. Істерику фрау Краге підхопили собаки, зловісним скавучанням сповіщаючи про апокаліпсис. А березневі котячі виспіви в поєднанні з усім іншим примушували здригатися необачних перехожих під муром Ельзиного маєтку та спиняли в їхніх жилах кров. Виявилося, що аристократ Бублік не витримав важкої долі й утік. Але як підступно він покинув кохану… Вкрав у неї з гаманця двісті марок, які Ельза учора вициганила в однієї галантної пані в театрі. Та мала за честь позичити баронесі таку ницу суму.

Відігравши перший акт істерик-шоу, Ельза гепнулася у фотель[16] та простягнула Галі чималого листа з центрального архіву Німеччини. У ньому зазначалося, що аристократичної гілки Бубліків взагалі не існує ні в Польщі, ні будь-де у світі. Виявилося, що дідуган — іще той пройдисвіт. Він підробив папери, причому зробив це власноруч. Мав мерзотні плани втертися в довіру Ельзи й пожити трохи її коштом. А можливо, розраховував на щось більше. Вчора фрау Краге отримала цього сумнозвісного листа, влаштувала Хенріку нічний допит, на якому він у всьому зізнався й палко цілував їй ручки, вимолюючи пробачення. Ельза пробачила, бо він неабияк виконував свій подружній обов’язок. І от маєш: зранку-раненько вона не знаходить біля свого тіла, позбавленого зайвого жиру хірургічним шляхом, прощеного Хенріка. На додачу до цього — розпанаханий гаманець на підлозі… Виходить, тікав серед ночі, аж перечіпався.

— Двісті марок! — протяжно промовляла Ельза Краге, і Галина розуміла, як їй боляче усвідомлювати, що її зрадили за якихось двісті марок.

Але далі німкеня голосила:

— Цілих двісті марок впали мені на голову, і якесь одоробало їх вкрало-о-о!

Попри свою схильність до випрошування готівки фрау Краге справно платила Галині за її роботу. Раз на тиждень посеред вітальні в урочистій обстановці під музику Шопена хазяйка після довгої промови вручала Халлі білий конверт із акуратними новенькими купюрами по двадцять, п’ятдесят і десять марок. Пані Манькович ішла до себе нагору й ховала скарб, перераховуючи перед цим усі гроші, зважуючи їх на долоні, милуючись різноколірними банкнотами. Тоді брала двадцятку, а то й півсотні й вирушала в середмістя Берліна. Відвідувала музеї. Довго дивилася на погруддя Нефертіті, що було виставлене в Єгипетському музеї, але не знаходила нічого цікавого. На малюнках ця цариця виглядала значно краще, більш романтично. А тут — не мала одного коштовного ока. Експозиції берлінських музеїв не могли вразити Галину Сергіївну, яка ще замолоду відвідувала Ермітаж у Ленінграді та Третяковку в Москві.

Німецька столиця дивувала і вражала українку сучасним мистецтвом, вуличним.

Розмальовані скульптури ведмедів — символів Берліна, що стояли у різноманітних, іноді дуже смішних позах вздовж центральної Фрідріхштрассе, повертали у дитинство та мимохіть примушували всміхатися. Галя, незважаючи на вік і не звертаючи уваги на затурканих пострадянських туристів, що кидали на неї осудливі погляди, залазила на зеленого, розцяцькованого блакитними ромашками, гладенького ведмедика. Обіймала його за шию й декілька хвилин лежала, заплющивши очі та прислухаючись до звуків великого міста. Започаткували такий спосіб релаксації азійські студенти, берлінці його підтримали. Чи не на кожній скульптурі сидів чи лежав молодий мешканець мегаполіса. Не займали лише стоячих ведмедів. Хоча якось Галя бачила, як дівчисько за допомогою друга забралося на шию розписаного, наче карта світу, ведмедя й сиділо там, цілуючи нерухомого велетня в маківку. Представники численних табунів мандрівних туристів наважувалися хіба що зробити фотопортрет біля цих скульптур.

7

— Халло, сюди! — Несамовитий вереск розпанахав спокій напівсонного маєтку.

Кричала хазяйка. Поки стривожена Галина на ходу вдягалася й бігла східцями донизу, до неї не долинув жоден звук. У домі все стихло, завмерло. Жінка, відхекавшись, увійшла до покоїв фрау Краге і вклякла… Перед нею в кріслі сиділа стара з розплющеними скляними очима. Скрючені пальці заморозило в благальному жесті, губи в німкені посиніли. По плечах аристократки ходили коти, залишаючи на її ультрамариновому кардигані руді волохаті сліди. Господиня була мертва, сумнівів не виникало… Халла відвела очі від небіжчиці.

Пані Манькович не була готова до такої розв’язки. Якщо викликати поліцію чи хоча б «швидку», в нелегалки неодмінно поцікавляться, хто вона така, спитають документи. А коли виявиться, що вона не має права на проживання у Німеччині, — вишлють, депортують. Чула чимало таких розповідей від Ольги та Леоніда…

Раптом двері рипнули. До старої ніколи ніхто не приходив, а тут, маєш, у таку зворушливу мить когось принесло. Галина озирнулася: перед нею стояли собаки. Лишень вона видихнула з грудей повітря, усвідомивши, хто спричинив ці звуки, як…

— От тобі маєш! — патетично прорік хтось голосом фрау Краге.

Галя фізично відчула, як на її голові волосся стало сторч. Вона боялася повернутись у той бік, де ще секунду тому бачила небіжчицю й звідки пролунала остання фраза.

— Чого не викликала поліцію? — допитував Галину фантом покійниці.

Покоївка прошепотіла, що час їй їхати додому, що вона надто багато на себе бере, так недовго й з глузду з’їхати… Обережно, аж чула, як скриплять хребці, повертала голову до крісла, в якому знаходився труп… Замість мертвої фрау Краге на Галину дивилася жива-живісінька німкеня.

— У тебе немає візи? — захихотіла стара. — Я тебе перевіряла. Я вмію робитись мертвою. Коли була молодою, закінчила курси акторства… — Вона залилася сміхом, що нагадував куряче квоктання.

Галина й собі заходилася нервово реготати, цей прояв веселощів перейшов у плач, який завершився тривалою істерикою. Заспокоївшись, зізналася, що дійсно не має ніяких документів, що може хоч сьогодні їхати додому, що втомилася і більше не здатна працювати. Стара вислухала Галину, простягла руку і погладила її по голові, як мати.

— Я все зроблю… Я можу витребувати для тебе офіційний дозвіл на роботу… — сказала фрау. — Лише пообіцяй, що не кинеш мене, допоки я не помру.

У Галини серце впало десь аж під коліна. Вона пообіцяла… І щойно це зробила, підступний внутрішній голос прорік: «Все! Більше ти не побачиш Київ».

* * *

На день народження фрау Краге завжди готувала Галині подарунок. Десятого липня того року, як вона почала працювати, отримала годинник. Не надто дорогий, але швейцарський, кварцовий, досить непоганого дизайнерського виконання; на п’ятдесят п’ять — золоті сережки, але не такі, як зараз продають у ювелірних крамницях, а старовинні. Галя розчулилася, обидві жінки тоді виплакалися вволю, згадуючи кожна своє.

Пані Манькович не встигала за зростанням цін на нерухомість в Україні. Лише вона назбирувала вісім тисяч, як ціни підстрибували до п’ятнадцяти. Мала п’ятнадцять — просили вже двадцять п’ять…

На межі століть фрау Ельза почала платити Галині більше, та ще й новими грошима — євро, але завжди у день зарплати нагадувала українці про її обіцянку, бо боялася: що більше отримуватиме Галина, то скоріше втече з Німеччини. А Галя вже й не думала про повернення, адже ніхто її не чекав удома. Останній лист від Максима прийшов наприкінці минулого року. Чоловік повідомляв: син приходив до нього й цікавився Галиною. Питав, що та де. Максим йому нічого не сказав, бо не знав, чи можна.

От Галя й вирішила написати Віті, який нарешті згадав про неї, можливо, й хвилювався. У листі розповіла про себе, життя в Берліні, про столицю, спитала про Іринку й Марусю. Відповідь прийшла лише зараз.

«Привіт, ма! — писав Вітя. — Здивувався, дізнавшись, що ти так довго живеш у Німеччині. Ну ти даєш! Справа в тому, що ми тебе виписали. Адже ти тут не мешкала. А хто понад півроку відсутній — має виписатись. Такі закони. Я радий, що ти прилаштована, добре живеш, не думаєш, де та що купити, дістати». У постскриптумі зазначалося ніби між іншим, що Гуля має жінку.

У відповідь написала: «Ну й добре зробили, що виписали. Я тут збираю гроші на нову квартиру. Ще небагато залишилося». І з дурного розуму вивела цифрами суму, яку встигла назбирати. Число виглядало заманливо й тривожно. Лише тепер зрозуміла, яка вона багатійка. Майнула думка кинути все до біса й летіти до дітей… Але спинилася, ще раз перечитавши листа від сина. «Радий, що ти прилаштована…» — син ніби здав матір до притулку.

Фрау Ельза Краге замінила Галині родину, стала матір’ю, дитиною та подругою одночасно. Вони, попри екзальтованість німкені, розуміли одна одну з півслова. Щоправда, фрау тримала дистанцію, частенько вказувала Халлі на її плебейське походження, але напади блакитнокровних рефлексій були поодинокими й не мали загрозливого характеру. Відколи в будинку хазяйнувала Галина, сюди більше не приходили «кавалери». Але частенько навідувалися далекі родичі, які схвалювали вплив компаньйонки (як вони величали Галину) на психічний стан старої авантюристки. Тепер Ельза замінила походи по тусовках на відвідини філармонії, театрів та музеїв. Притихла й почала заглядати у Біблію, яку Галина віднайшла на горищі. Українка не пропонувала книгу хазяйці, а читала сама. Фрау якось поцікавилася, чим так зачитується у вільні хвилини покоївка, взяла Біблію тимчасово, а тоді залишила в себе.

У спокійній країні не помічаєш, як пропливає життя. За шість років Галина відчула, що стала трохи застара для щоденної важкої праці, й попросилася додому. Ельза, гахнувши кулаком по столу, пригрозила забрати заощадження Галини й навіть повідомила, що знає, де вони лежать. Казала, що вирахує та стягне з неї по п’ять тисяч за кожну подовжену візу. Тоді, вилаявшись, почала слізно благати не кидати її напризволяще.

— Здохну тут на самоті, коти повиїдають очі… — тиснула на жалість.

Проти наведених аргументів Галя не мала чим контратакувати, тому здалася.

Син, попри Халлині очікування, на лист не відповів. Єдиний телефонний дзвінок, який пані Манькович наважилася зробити додому, закінчився цілковитою поразкою. Слухавку взяла Ірина. Почувши, що це свекруха, молодиця гаркнула: «Не дзвоніть сюди ніколи!» Галя почула, як вона пояснила, вірогідно Віктору, що то помилилися номером, та кинула слухавку. Роздуми не давали Галі спати ночами. «Ну поїду я в Україну, ну куплю собі ту чортову квартиру. А далі? Сидітиму, як сич, сама-самісінька. Максима не втримала, Віктора втратила. Тут хоч Ельза є».

Самі собою в голові сплелися висновки, що це вона спокутує провину перед власною матір’ю та сином. Адже ні одній, ні іншому не приділяла належної уваги, коли їм це було конче необхідно. Мама доживала віку в Сумах, без підтримки й товариства. Казала: «Сама впораюсь», — а їй, Галині, не слід було слухати. Мала б їхати й сидіти біля матері, бодай не так страшно було б старенькій відходити в інші світи. А вона, улюблена донечка Галочка, насолоджувалася багатим життям за спиною у респектабельного чоловіка. Навіть сином не займалася… Кинула і його. Тоді мама ще була здорова…

«Чекай-чекай, — щось пригадала Халла, сіла в ліжку й побачила у вікно жовтий повний місяць, який ніби вабив на небо. — Це скільки мамі було, коли… Шістдесят два? Так! Мені вже п’ятдесят дев’ять. Ще три роки є!» Відганяла нав’язливу думку про смерть, а вона, зараза, чіплялася до жінки аж до ранку.

Ця ніч видалася Галині надто довгою, терпкою та гіркою на смак. Відкараскавшись від липкого сну, прокинулася та побачила над собою знервовану хазяйку. А праворуч від Ельзи — незнайомого молодого чоловіка в окулярах. Зірвалася, кинулась вдягатися.

— Щось трапилося? — запитала голосно.

Німці дивилися на неї й мовчали. Це неабияк налякало Галю, вона раптом почула, як дрібненько стукотить серце, затим воно каменем впало у шлунок, відбилося від нього та підстрибнуло до горла. В районі сонячного сплетіння зчавило від тупого болю, в голові загуло, й кімната разом із фрау Краге і незнайомим чоловіком пішла шкереберть. Галина Сергіївна намагалася не показувати, що з нею щось коїться, — всміхнулася, присівши на краєчок ліжка.

— Ти спала! — незрозуміло було, питає Ельза чи стверджує.

«Звичайно, спала. Можливо, трохи задовго, бо он уже сонце заглядає у шибку, значить, близько дев’ятої. Але за усі роки один раз можна проспати», — гарячково мізкувала українка.

— Таке буває при деяких дисфункціях у роботі серця. Вам потрібно пройти обстеження. — З того, як говорив чоловік, Галя зробила висновок, що він лікар. Але навіщо тут лікар?

Чоловік прояснив ситуацію. Розповів, що Халла проспала три доби. Жінка не вірила цим нісенітницям. Як можна перебувати в ліжку три доби — й не усвідомлювати цього?

— Я не могла тебе збудити, — пояснювала Ельза.

— Ви чим хворієте? — запитав німець і приготувався занотовувати.

— Ніколи й нічим, — відказала Халла, мов піонерка, бо вона дійсно не хворіла. Навіть смішно стало, що про серце сказали. — Скоріш за все, я перевтомилась. — Хотіла додати, що сьомий рік без відпустки, але втрималася, бо ж образить компаньйонку.

Лікар простягнув Галі рецепт і попросив стежити за собою. «Якщо, — попереджав надто серйозно, — відчуєте дискомфорт в області грудей — негайно до лікарні».

Українка відчувала, що з її тілом не все гаразд. Взяти хоча б ранковий цирк із цим дивним серцебиттям. Але, вмившись та поснідавши, відмахнулася від самокопирсання. «Просто злякалась. Кожен злякається: прокидаєшся, а над тобою цілий консиліум. От двигун і дав збій — заторохкотів».

Про неприємний випадок скоро забули, лише підсміювалися з міні-летаргічного сну Галини. Було повно клопоту з іншим. Фрау Ельза почала скаржитися на здоров’я, а точніше, на його відсутність. Лягала до приватної клініки двічі на рік. Не так, як зазвичай, — робити пластику, а для повноцінного лікування від старості. Останній рік і не звертала особливої уваги на пил, розкидані речі чи неприбране собаче лайно. Воліла, аби Халла побільше сиділа біля неї, розповідала, слухала, читала. Стара настільки призвичаїлася до української кухні, що просила приносити голубці та млинці до лікарні. Після більш-менш успішної терапії по півроку почувалася наповненою життям. Навіть подеколи серед спекотного літа бігала голяка по двору, згадуючи буремну молодість, яка рвучко закінчилася лише кілька років тому.

Іноді в доволі грубій та образливій манері попереджала Галину, аби та не роззявляла рота на її нерухомість. Це дивно було чути, але лікар, який приходив раз на тиждень, втаємничив Халлу, що стара аристократка потроху виживає з розуму, хоча фізично залишається ще доволі міцною жінкою як для свого віку. В один із днів зарплати Галя принесла до сховку зароблені гроші, відкрила шкатулку й мало не знепритомніла — її багаторічних накопичень не було на місці. Халла повільно спустилася донизу й повідомила про це хазяйку, натякаючи, що знає, хто міг залізти до «банку». Німкеня влаштувала істерику, звинувачувала українку в підступності й поклонінні золотому тільцю, грозила карою небесною та вічними муками. Коли слова закінчилися, тихенько вийняла з пазухи туго напханий мішечок із грішми й віддала Галині.

— Ти хочеш мене покинути… — плакала, як дитя. — Залишити мене з цими собаками, — вказувала на портрети пращурів на стінах, але мала на увазі власне собак, що гавкали на подвір’ї.

Після цього йшла нескінченна пісня про невдячність східняків, особливо українців, про їхню другосортність і мерзенність. Допетравши, що Халлі набридає скиглення, стара падала на коліна, плазувала й перепрошувала, цілуючи подерті капці служниці. Коли шоу закінчувалося і пристрасті влягалися, жінки сідали вечеряти, а згодом ішли спати. Так жили майже два роки. Це лише пишеться так швидко — два роки, а два роки — це двадцять чотири місяці, що становить… Галина завжди заспокоювалася, рахуючи. Будь-що. Власні гроші, дні, проведені на чужині, експонати у музеї, кількість доріжок, що пропливла у басейні. Фрау Краге зробила Халлі такий подарунок на черговий день народження — абонемент до басейну на рік. «Прив’язала ще на триста шістдесят п’ять днів, — рахувала Галина, але не пручалася. — Нехай буде, як буде. Колись же повернусь».

* * *

На початку двотисячного Галина з сумом довідалася, що Леонід та Ольга розлучилися. Чоловік повернувся додому, а жінка вискочила за заможного підстаркуватого німця. Майже всі, з ким була знайома Галя, вже роз’їхалися по домівках. Будували оселі, купували машини, навчали дітей. Витрачали зароблені на чужині важкі гроші, компенсуючи прогалини, які утворилися в стосунках з рідними за роки гарування на чужинах.

Колишня вчителька вряди-годи навідувалася до знайомих, не забувала, приносила гостинці, вітала зі святами. Навіть із єврейкою Оленою підтримувала стосунки. Та за кілька років і її здуло з Німеччини. Поїхали до Ізраїлю, не витримали. Світлана, яка колись вводила Халлу в курс прибиральницької справи, подалася додому не з власної волі. Її затримала поліція на місці злочину. Світлана крала панчохи. Її депортували три роки тому. Дехто приїжджав на рік-два, з такими знайомилася, але не встигала добре взнати, як вони зникали. Заздрила цим малознайомим людям. Якщо не затрималися — їх хтось чекає, гроші, які заробили, потрібні на конкретну справу, мрії здійснилися, отже, все добре…

Іноді з острахом уявляла, що буде, якщо одного ранку чи ночі Ельза помре. План подальших дій зовсім не вимальовувався. Хоча розуміла, що після смерті фрау Краге лишатися в Берліні немає сенсу, потрібно буде їхати на Батьківщину. Лише подумала про це, як солодко-нудотно защемило в грудях. Їхати. Куди? Що там? У країні, яку залишила давно. Телевізійні новини сповіщали про зміни в країні — Галя з одних раділа, тішилася, інші засуджувала. Ельза спеціально для служниці придбала пакет російських та українських каналів і разом із українкою переймалася політичною долею молодої держави.

«Це ж, якщо приїду, десь треба пересидіти, допоки не куплю житла, — розмірковувала. І раптом згадала: — Оксана!» — й покотилася сльоза.

Чого це вона на мало не десятиліття викинула з пам’яті подруг? Виходить, зрадила, забула… «Отака я — завжди всіх кидаю. Думаю лише про себе. Мало мені того, що спокутую важкою працею та відривом від рідної землі своє ставлення до матері й сина, то ще й за подруг мені на тому світі довіситься».

Після довгих терзань подзвонила Оксані. Дивно, але говорили якось сухо, ніби й тем для розмови не було. З голосу здалося, що Оксана ображається. Запитала відверто. Виявляється, ні. Просто життя дуже складне. Кінці з кінцями не зводять. «Усі працюють, а грошей катма…» — бідкалася подруга цілісіньких півгодини. По закінченні бесіди у Халли на душі лишилися неприємний осад і бажання віддати половину своїх заощаджень подрузі, але враз охолола. Поміркувавши, різко вимовила вголос:

— Я тут кряжилася, щоб отак віддати? Вони зі своїми сім’ями жили в злагоді й теплі… Я б усі гроші віддала, аби помінятись. Проблеми… Смішні люди називають проблемами безгрошів’я. Смішні. — Галя взялася перераховувати, розкладати на купки та нюхати рожеві купюри по п’ятсот євро…

8

Осіннє сонце цнотливо гладило маківку Халли, коли вона граблями хвацько збирала докупи опале брунатно-помаранчеве листя. Фрау Краге тихо сиділа на ослінчику посеред подвір’я й дивилася на розмірені рухи служниці. Час від часу згадувала, хто в домі хазяїн, і голосно командувала, аби Халлочка підібрала ще там і отам. Уже минули ті часи, коли українка відразу кидалася виконувати накази дивакуватої фрау. Вона по-філософськи вислуховувала розпорядження, кивала, погоджуючись, і робила по-своєму, як знала та вміла. А німкені й діла не було, виконуються її накази чи ні: головне — наказати, ще раз скористатися позицією головнокомандувача.

Галина Сергіївна вже зжилася з думкою, що Німеччина — друга її батьківщина. З роками притупився біль від розлуки з рідним містом над Дніпром. Фізична втома перекрила шлюзи до головного мозку, до спогадів, роздумів та самокопань. Галочка жила, ніби в киселі, робила всю роботу повільно й розмірено, говорила повагом, нікуди не поспішаючи.

Понад два роки, вирушаючи по магазинах за продуктами й необхідними в господарстві речами, Галина користувалася не громадським транспортом, а стареньким Ельзиним автомобілем. Німкеня заздалегідь влаштувала Галу в школу, де та вивчилася кермувати та отримала водійські права. А після цього урочисто презентувала заробітчанці на шістдесятилітній ювілей свій «Форд Фієста» 1986 року випуску. В теперішній Галині годі було впізнати колишню вчительку з України. Жоден не відрізнив би цю елегантну пані від корінної європейки. Та ще й сказали б услід: «О-о, це аристократка, диви, як іде».

Одного разу вона потрапила у курйозну ситуацію. І, здавалося б, неприємна спочатку подія призвела до великої дружби.

* * *

У свій вихідний Халла, як завжди, подалася до середмістя. Ходила-блукала вулицями, роздивлялася будівлі, які вже знала напам’ять, і ті, до яких ще не доходила. Зазирала до нових експозицій. Та того дня її занесло до цирку. З дитинства не любила цей вид мистецтва, бо там змучених тварин примушують на потіху ницої публіки витанцьовувати в дурних спідничках та штанцях.

Піти до цирку цього разу Галю підштовхнув рекламний плакат, із якого на жінку дивився відомий клоун у картатому картузі.

— Олег Попов?! — вирвалося в неї.

Чоловік, що стояв поруч, із гордістю промовив:

— Так, це наш, німецький клоун Попов, — з наголосом на неправильному складі.

— Відомий артист мешкає в Берліні, кажуть, одружився з німкенею, — почула в себе за спиною.

Піддавшись ностальгійному пориву, купила квиток. У німецькому цирку, якщо вірити програмці, тварин не показують. Самі лише китайські гімнасти, російські клоуни та румунські ілюзіоністи. Маленькими літерами на зворотному боці програмки зазначалося, що номери з тваринами в циркових шоу Європи заборонені міжнародною конвенцією. Поки вона йшла до свого ряду, встигла ознайомитися з цією короткою пам’яткою.

Яким же було здивування Галини, коли на місці номер тридцять, яке, власне, належало їй, сиділа неприємна й знервована панянка. Галина Сергіївна відразу розпізнала в ній колишню співвітчизницю, надивилася-бо за десятиліття різних. Впізнавала своїх зі стурбовано-зацькованого погляду й зайвої метушливості. Ну, й одяг не залишав сумнівів.

Вирішила не відкривати власну національну приналежність, звертаючись до незнайомки німецькою задля чистоти експерименту. Зрозуміє візаві, що вона з того ж роду-племені, чи вже так Галочка просоталася іноземщиною, що й не видно за нею слов’янських коренів?..

— Іншульдігум[17]! — сказала гордовито Галина й тицьнула молодиці під ніс свого квитка.

— Іншульдігум! — відповіла незнайомка й відмахнулася від Галини, наче від настирної мухи. Те саме слово прозвучало геть по-різному, молодша не надто переймалася правильністю вимови.

«Вгадала», — подумала Галина Сергіївна і знову повторила вибачення, але вже більш агресивно, що мало означати: «Або покажи свій квиток, або забирай звідси свою совкову дупу».

— Мені плейсес! — вимовила та, що не надто переймалася, хто де сидітиме.

Галина не відразу второпала, яку мову використовує нахаба. Тоді перебрала в голові усі знайомі й упевнилася, що «мені плейсес» — це з англійської «багато місць». І дійсно, на трибунах було повно вільних крісел. Лише на деяких сиділи люди — переважно переселенці з колишнього Союзу та їхні онуки. Галина ввічливо, нависаючи над жіночкою, пояснила, що вони, німці, не звикли порушувати правила, як деякі інші, і тому вона наполегливо просить звільнити місце номер тридцять і перейти на своє. Галина говорила довго, а жіночка навіть не дивилася на неї, а лише корчила гримаси, ніби це вона була клоуном. Дали другий дзвінок. Галі кортіло взяти за шкібарку[18] цю нікчему й закинути її під самий купол. Раптом молода не втрималася й видала тираду, не надто переймаючись, що українську, якою, власне, й прозвучало сказане, може не зрозуміти та, до кого вона звертається:

— Чортова лялька. Німчура довбана. Ну як можна бути такою прискіпливою, повно ж вільного місця, так ні, воно лізе туди, де вже люди сидять. Що вирячила свої арійські баньки? — не дуже голосно, але з образливою інтонацією запитала, а тоді, бубнячи собі під носа різні лайливі слова, пересунулася на одне крісло ліворуч. Вдавано посміхнулася та постукала долонею по стільчику, припрошуючи сідати. — Турки і ті культурніші, ніж ці німаки. Особливо баби німецькі. Ну вже курви. І як їх бідні німчики витримують?..

Третій дзвоник не спинив балакуху, навіть повітряні китайські гімнасти, що робили бозна-що зі своїми тілами, не примусили її закрити рота. Розповідала українка про німкень багато чого. У її характеристиках загалом переважали неподобства. Коли настав час антракту, Галина, пропускаючи повз себе незадоволену молодичку, спокійно, з бісиками в очах вимовила рідною мовою:

— Так вони тобі остогидли, ці німці, подруго! — і сама здивувалася, почувши мелодику мови, якою давно не користувалася.

Пащекувата саме перелазила через ноги Галини Сергіївни, та так і застигла з роззявленим ротом, з якого на спідницю пані Манькович випав чималий кавалок рожевої жуйки зі слідами від зубів.

— Йо! — вирвалося в балакухи. Вона підхопила швиденько чувінгам[19], відкинула її на задній ряд, знову всілася поруч із Галиною, не зводячи з неї погляду. — Та я їх знаю як облуплених. І своїх пізнаю сходу. Як це ти мене обдурила, подруго?!

Вони не могли зрозуміти, чому називали одна одну подругами. Це звучало спочатку ніби прикол, але від вимовляння цього слова ставало тепліше. «Яка я тобі подруга, — думала Галина Сергіївна, — ми різні і за статусом, і за віком, і за світоглядом». «Фіг зрозумієш, скільки їй років, ніби й немолода, а виглядає шикарно», — у свою чергу думала незнайомка.

Наступну частину дійства дивилися в цілковитій тиші. Глядачі іноді тихенько всміхалися з жартів старого й утомленого клоуна. Обом українкам хотілося, аби його скоріше змінили еквілібристи чи силачі.

Якось само собою сталося так, що після цирку жінок занесло до невеличкого кафе, де вони досхочу наговорилися. Нова знайома виявилася родом із Центральної України, гарувала в Берліні третій рік, називалася Наталкою. Згодом Галя зрозуміла, що зухвала поведінка нової подруги виявилася звичайною захисною реакцією.

Галина Сергіївна придбала собі нещодавно мобільний телефон. Дуже зручна штука. Жінка не припиняла дивуватися сплеску технічного прогресу. Іграшка була цікава і, що найголовніше, — потрібна, та Галочці не було кому дзвонити й від кого отримувати повідомлення. Зустрівшись із Наталкою, вона раділа як дитина, вносячи до телефонної книги перший і єдиний запис — Таша Кулібаба — і по тому сім цифр. Німці називали Наталку Ташею, як Галину Сергіївну — Халлою.

Тепер вихідні Галя проводила виключно з подругою, яка неабияк «обросла» тут, на чужині, друзями полярно різних національностей, уподобань, віросповідань та професій.

* * *

Наприкінці лютого Халла, як зазвичай, у понеділок рвонула на своєму «фордику» до крамнички, щоб закупити продукти на тиждень. Склала довжелезний список. Цілісіньку суботу радилася з хазяйкою, чим би та хотіла поласувати впродовж наступних семи днів. Галя, як і всі німці, шукала, що дешевше, але при цьому не забувала про якість. Лише переселенці гребуть усе поспіль, для них спеціально й виставляють усіляке барахло на найзручніших полицях у супермаркетах.

На початку своєї прислужницької кар’єри Галочка також потрапляла на гачок маркетингових рибалок, але Ельза навчила її бути хитрішою та прискіпливішою до вибору харчових продуктів.

На закупівлю витрачалося чимало часу. Галя планувала повернутися до маєтку лише за три-чотири години. Фрау Краге тримала свою Халлу на мобільному ланцюгу. Коли пані Манькович надовго йшла з дому, особливо у свої вихідні, не могла як слід розслабитися й раз у раз прислухалася до мобільного, боячись, аби той не задзеленчав і якийсь незнайомець не сповістив, що фрау померла. Не любила Халла, коли бодай щось порушувало її плани. От і тепер, накладаючи до візка запаковані продукти, інтуїтивно нашорошувала вуха, аби не проґавити, коли в кишені завібрує слухавка. Подруга Таша у будні серед білого дня не дзвонила, хіба що ввечері десь о дев’ятій могла вийти на вербальний контакт.

І ось телефон гучно видав рингтон[20] — Монсеррат Кабальє втяла шматок арії Тоски[21]. Галина швидко вийняла апарат і зиркнула на екран, де зазначалося: «Ельза». Всередині тьохнуло: значить, сталося… «І що тепер?» — запитала себе Галя і приклала до вуха слухавку, готуючись почути голос лікаря. Натомість із мобільного заверещало Ельзине сопрано. Українка розібрала лише, що якийсь невідомий чоловік грюкав півгодини у двері, а тепер сидить під стінами маєтку. Фрау Краге переконана, що то бандит, тому забарикадувалася в оселі й голосно погрожувала викликати поліцію. Вірогідно, погрози адресувалися незнайомцеві, бо в Галі від крику аж загуло в голові. Вона мигцем, не віднімаючи телефон від вуха, рвонула до авто. Дорогою була на зв’язку з німкенею, заспокоювала її, запевняючи, що за хвилину буде. Сама ні на мить не задумалася, як же вона буде захищати дім, якщо на нього дійсно зазіхнули злодії.

Заглушила двигун, під’їхавши до брами. Не стала заїжджати на подвір’я. Тихенько закрила дверцята, прослизнула у хвіртку, ще й подумала: «Добре, що змастила минулого тижня, бо до цього ковані двері верещали, як сирена». Пошкодувала, що вблагала фрау Краге віддати старого пса до собачого притулку. Від минулого Різдва собака зовсім здурів, не пускав до оселі хазяїв, вишкіряючи жовті зуби, викорчовував квіти, кусав перехожих, якщо йому вдавалося вибігти за мури маєтку… От, усе життя фрау тримала охоронців, а щойно їх не стало — дочекалася злодіїв. Галині Сергіївні, попри небезпечність ситуації, стало смішно. Тамуючи напад реготу, що лоскотав її зсередини, навшпиньках подалася до одного зі входів у будинок. До помешкання можна було потрапити з мансарди, через центральні двері та через кухню. Спочатку Халла почалапала до кухні, там зачинено. Тоді перевірила інші входи — усе заклямковано. Галя легенько пошкреблася в шибку. Здогадувалася, що фрау Краге переховується у цій кімнаті. Наважилася набрати номер хазяйки.

— Я під будинком, — прошепотіла. — Відчиніть… Тут ніби нікого немає.

— Хто це? — прозвучало дурнувате питання.

— Халла, хай вам чорт!!! — гукнула і враз схаменулася: а що, як неподалік дійсно причаївся злодій?.. — Відчиніть терасу, — попросила тихо.

Забігши у дім, взялася розпитувати налякану німкеню, як виглядав нападник, що конкретно робив. Виявилося, нічого страшного чоловік років сорока не вчиняв, просто наполегливо гупав у двері, голосно гукав, називав цю адресу, говорив, як мафія. «Мабуть, хотів довідатись, чи це дійсно та адреса, адже на будинках у Ґрюневальді не висять банальні таблички з зазначенням номерів».

Халла, пересидівши півгодини, вирішила вийти на розвідку.

— Гей! — рознісся її клич великим подвір’ям. — Є тут хтось?

— Ма’! — відлунило з боку альтанки.

Халла подумала, що їй мариться, а серце затіпалося безпідставно. За мить воно забилося сильніше, коли, повернувши голову в бік, звідки пролунало оте «Ма’!», уздріла власного сина. Він ішов їй назустріч, усміхаючись і розставивши руки. Галя стояла мов укопана, а з розчинених дверей чулося попередження фрау Краге:

— Тікай, пришелепувата українко. Це він!

Це дійсно був він… Але ніякий не бандит, а її син — Віктор. У першу секунду їхньої зустрічі пані Манькович примарилося, що вона не в Німеччині, а в обійсті покійної матері… Метельнувши головою, відігнала марення й кинулася в обійми Віті. Фрау Краге була спантеличена, але виходити з дому не поспішала. І лише коли Халла радісно крикнула (що почули й сусіди): «Син! До мене син приїхав!», — стара вичовгала на охайну галявинку. Поручкалася суворо з чоловіком і, бовкнувши: «Заходьте до оселі», — незадоволено пішла першою.

9

Віктора запросили в Берлін на науковий симпозіум. Захоплено розповідав матері, як точилася боротьба не на життя, а на смерть між ним і ще двома претендентами на цю поїздку. І як Ірися дивом умовила директора інституту спинити свій вибір саме на Вікторові. Особливо Галя раділа фотографіям онучки. Маруся була вже така велика, гарна…

Криючись від сина й хазяйки, пустила сльозу — так пишалася Віктором. Годувала й обіцяла повести на екскурсію столицею. Син, щохвилини прицмокуючи язиком, вихваляв життя матері. Мовляв, як божественно ти прилаштувалася… А особняк — просто царські покої якісь.

— Я очам своїм не повірив, що ти можеш жити у такому шикарному районі, як Ґрюневальд. Я тут більше години тинявся, шукаючи будинок номер шість. Лише завдяки дедукції вирахував, що це тут. Прийшов, стукаю, ніхто не відчиняє. Уже мав йти. Але почув, що ця стара кричить. Ні, думаю, треба дочекатись, щоб вона відчинила, запитати, — засміявся.

— Це не стара, — стала на захист Ельзи Халла. Легка нахабність у спічі Віктора різонула її материнські почуття. — Це моя компаньйонка — фрау Краге. Вона — баронеса, аристократичного роду. Бачиш, які фотографії. — Жінка вказала на старовинні чорно-білі світлини, які були обрамлені раритетними рамами й висіли на стінах та стояли на численних поличках, столиках, комодах та піаніно.

— Аристократка, фотографії — то таке… — зігнувшись, повідомив пошепки син. — А хата! Оце вже щось.

Галина Сергіївна припинила балачки на цю тему, запропонувавши гайнути у центр Берліна. На «форді».

— Ні фіга собі! Ну, ти, мамцю, багата жінка. На тачці роз’їжджаєш… А права де взяла?

— Ну не купила ж! Тут так не можна, — пояснила мати і піймала себе на тому, що спілкується з сином, як із учнем. — Ельзо! Я поїду продовжувати закупівлю продуктів. Заодно з сином поспілкуюсь, — відзвітувала. — Сподіваюсь, ти не проти?

Фрау Краге була проти. Молодик їй не сподобався, надто часто шепотів, корчився у три погибелі й пришкулював[22] і без того вузькі очі. Стара набачилася за свій вік мисливців за нерухомістю й миттю розгледіла недобрі наміри українця. Ельза знала, що служниця має сина, але завжди потай дивувалася, чому він відпустив матір, чому не кличе додому, чому, врешті-решт, не забере силою… Вона б хотіла, щоб у неї також був син чи дочка… «Але якщо такі, як оцей пройдисвіт, то боронь Боже, краще без них», — резюмувала наостанок стара.

Підкоряючись інтуїтивним хвилям, німкеня піднялася східцями до кімнати Халли. Без тіні сумнівів, без докорів сумління відчинила власним ключем верхню полицю комоду, де, як знала, зберігалися заощадження служниці. Взяла хижими сухими пальцями всю торбинку й залишила приватну територію компаньйонки…

* * *

Галині закортіло повести сина в зоопарк. Берлін славиться своїм Зоогартеном. Біля помпезного входу їх зустрічали витесані з каменю величні слони. Не раз жінка приходила сюди сама. Бродила алеями, милувалася розкішними тваринами, яким виділялося достатньо землі, аби вони не засумували за рідними краями.

Віктора зовсім не цікавили вольєри, натомість він усе розпитував Галину Сергіївну, як їй вдалося так круто влаштуватися і, головне, чи їй справно платять. «Хвилюється, бідний», — думала мати й ласкаво гладила сина поглядом, не наважуючись торкнутися до нього. Вітя став дорослим, відростив животика, позбувся волосся на тім’ї, начепив окуляри, як зізнався сам — для солідності, та випрактикував зневажливе ставлення до оточуючих. «Ніби й не перед мамою стоїть, а так, знайома тітка, яка класно прижилась у Бундесі[23]», — лізли в голову Халлі підступні думки. А син без упину теревенив про гроші, заробітки, шмотки, машини. Бідкався, як йому сутужно живеться на докторську зарплатню. Як доводиться важко працювати Іринці у бібліотеці інституту, куди він її прилаштував декілька років тому. До того ж Маруся хоче вступати на журналістику…

— Ще ж рано думати про інститут, — усміхнулася Галя. — Десять років. Дитина.

— Як це рано, мамо? Аби не пізно. Вже зараз треба репетиторів наймати. А можливо, ще й в університеті підмазувати…

«Я їй подарую декілька тисяч, — подумала Галя. — І Вітюші дам… І Ірисі. Дам, звичайно, дам», — вирішила, але не озвучила, планувала зробити сюрприз.

Галочка тягла сина до улюблених місцин — бажала показати ведмедів на Фрідріхштрассе, а він, уздрівши магазин «KaDеWе[24]», рвонув туди. Хапав усе підряд зі словами: «Це Ірисі, це Марусі, це мені». Мама тихо пояснила синові, що це магазин для багатих. Показала цінники, на що син образився, кинув шмаття та вийшов із мега-бутика. Галя не відразу зрозуміла причину синової образи, адже вона лише хотіла застерегти Віктора від надмірних витрат. Пояснила це йому на вулиці.

— Якщо ти хочеш купити подарунки рідним, то не обов’язково витрачати сотні, коли за таке саме можна дати десятки, — мило знизала плечима й підняла брови.

— Я хочу? Та за що? За добові? Це ти хочеш на онуці заощадити… Думав, ти на найкраще розкошелишся.

— Я? — вирвалось у Галі. Вона схаменулася, подумала: «Звичайно, звичайно. У нього ж немає грошей на подарунки. Я мушу, врешті, я ж хотіла. Але… Ніякого «але», авжеж, авжеж… Подарунки. І найкращі. Досить. Цілий вік накопичувала, почну витрачати», — видихнула голосно й, махнувши навідліг долонею, заливисто мовила: — Гайда, Вітю, за обновами!

Подумки перерахувала гроші в гаманці. Виходило десь півтисячі євро. Але з цих грошей іще потрібно було закупити харчів. Вирішила саме на цьому заощадити. Отож, чотириста п’ятдесят мали зараз згоріти у горнилі радості. Синочок ляснув матінку по плечу, як давнього друзяку, і пристав на її пропозицію купувати дешеві речі.

* * *

Як почало смеркатися, Віктор Федорович, нав’ючений торбами, припхався у свій номер дешевого готелю, де його чекала розпашіла від щастя жінка… Але не Ірися.

Жіночка захоплено перебирала речі, куплені Галиною Сергіївною для невістки. Ще в магазині Галя здивувалася, коли добирала одяг: невже Ірися так схудла, ба навіть стала меншою на зріст? Та Віктор запевнив, що дружина полюбляє останнім часом усе коротке, навіть штани щоб були по кісточки. А схудла і направду, мовляв, працює як проклята.

— Любиш мене, кажи? — допитувався Віктор у маленької, схожої на японку, жіночки. — Віолетто, зізнавайся! — граючись, хапав її за сіднички.

— Звичайно, любчику, як тебе не кохати. Ти ж у мене заможненький… — надула губки. — Аби ще й вільний…

— Оце вже ні! — підняв вказівний палець та подивився на коханку з-під окулярів, тоді жбурнув їх у куток, аж клацнуло, з силою зірвав із себе краватку та повалив Віолетту на ліжко…

Наступного дня, як і домовилися напередодні, зустрілися в затишному кафе «Скуба» на Александерплац, куди Галина запросила Наталку, аби познайомити сина з подругою. Таша в емоційному пориві прощебетала стандартний набір компліментів. Не припиняючи торохкотіння, вицмулила два горнятка кави, від чого стала ще активнішою, та помчала у справах велелюдним Берліном. Щоправда, перед цим виконала свій обов’язок справжньої подруги: широко всміхаючись штучною посмішкою, випалила Вікторові усе, що про нього думає, коли його мати відійшла до туалету.

— А ти ще та паскуда! — прошипіла, чоломкнула його в занадто м’яку щоку і, сплюнувши вбік, вийшла з кафе.

— Якісь непутящі у тебе подруги, — бовкнув, вражений підступністю Наталки, Віктор. — Ти їй щось про мене розповідала?

Галина Сергіївна нічого не відкривала подрузі, але та про все здогадалася сама.

— Про тебе? А що я могла їй про тебе розповісти, сину, коли я й сама про тебе нічого не знала увесь цей час? — відповідь матері звучала як присуд.

Син змовчав, бо мав далекоглядні плани на мамині гроші. Сварки й чвари йому зараз не стануть у пригоді. «От коли вона мені щось дасть…» — не встиг додумати Вітя. Натомість повідомив, що у Німеччині він буде ще до наступного четверга. Попросив, використовуючи сльозливі інтонації:

— Ма, хочеться прийти до тебе у гості… з колегами… То ти вже зроби так, щоб твоя аристократка прийняла нас із радістю.

— Фрау Краге не буде заперечувати, — заспокоїла Халла. — Але, може, краще десь у середмісті? — Жінка зробила широкий жест, показуючи, яке прекрасне це місто — Берлін.

— Зрозумій, якщо мої колеги побачать, що моя мати аристократка, до мене буде інше ставлення.

— Але твоя мати не аристократка, — заперечила Халла, всміхаючись.

— Їм про це не обов’язково патякати. Будемо розповідати, що фрау, як її, Крейг — твоя сестра.

— Але ж фрау Краге буде все це чути…

— А ми ж не спілкуватимемось німецькою. Моя… тобто мій колега її не знає. А ти перекладатимеш те, що потрібно.

Ситуація видавалася Галині заплутаною, особливо насторожило, що «колеги» під кінець розповіді перетворилися на «колегу», до того ж «мій колега» змінив стать і став «моя колега». Щось не клеїлося, але Галя зосередилася лише на тому, аби зробити перебування сина у Німеччині незабутнім. Усе чекала на запитання: «Чого не повертаєшся?», чи хоча б: «Коли приїдеш у гості?», або насамкінець: «Чи збираєшся додому?» Таких питань не було, й вірогідність, що вони виникнуть, розсіювалася, наче пара над духмяною берлінською кавою.

До святкової вечері у колі синових колег Галя готувалася два дні: куховарила, пересувала меблі, аби незнайомим людям було зручно. Фрау Краге нічого проти того, аби влаштувати вечірку, не мала — навпаки, вітала перспективу відтягнутися. Галина розповіла їй більше про любого синочка. Хизувалася його вченим ступенем, гарною роботою, можливістю виїжджати в закордонні відрядження. Вихвалялася онукою, показуючи фотографії, які син залишив матері. Очікуючи, допоки зберуться гості, Халла спонтанно вирішила подзвонити Ірисі. Дуже вже хотілося поспілкуватися з Марусею. Так і вчинила. Була субота, і шанси застати малу вдома зростали. Якщо тільки не пішла до репетитора…

— Алло! — почула у слухавці голосок.

Подякувала Богові, що не довелося говорити спершу з невісткою, бо це було дитяче «алло».

— Марусю! — лагідно вимовила бабуся. — Це твоя бабуся Галя. Привіт, сонечко!

На тому боці запала тривожна тиша. Галі здалося, що дівчинка прикрила слухавку долонею. За хвильку увірвався веселий зойк, видалося, що награний, не натуральний. «Та й де ж бути правдивій радості, коли вона мене зовсім не знає?» — у бабусі заболіло серце.

— Бабцю-бабцю! — затарабанила мала, боячись, аби не припинилася міжнародна розмова. — Зроби мені запрошення на канікули. Тут усі так роблять. Я мушу побачити Європу. Чуєш? Віза коштує десь триста доларів, квиток я не знаю точно скільки… Але ж ти розкошелишся. І ще мені потрібен комп’ютер, велосипед… І на море хотілося б… — почувся нервовий сміх. — Ба, ти там?

Галина Сергіївна мовчала, боялася, що, як почне говорити, задихнеться чи захлинеться слізьми. Дитина подумала, що розмову припинено, і, звертаючись до когось поблизу, випалила:

— Може, вийде… Якщо вона там з радості дуба не врізала.

Галя тихо поклала слухавку на місце. Не поспішаючи пішла продовжувати куховарство, згодом втамувала образу, наказала собі забути почуті слова, які досі вовтузилися в мозку, і вдала, що нічого не було.

Віктор був сама галантність: вручив фрау Краге чималий букет, поцілував їй руку, чи не вперше обійняв міцно маму та підніс їй коробку цукерок. Колегою виявилася тендітна чорнявка, у якій літні жінки відразу розпізнали пасію одруженого чоловіка. «Це його справи. Нехай що хоче, те й робить», — розсудила Галя й не стала прискіпуватися до жіночки. У процесі розмови стало зрозуміло, що Віктор морочить молодичці голову. Вся ця вистава була виключно заради того, аби здивувати й підкорити красунечку. Вона була досить молоденька, років тридцять, не більше. Усе допитувалася, скільки коштує такий будинок.

— Про це не говорять німці. Ні про статки, ні про заробітки. Табу, — строго сказала Галя.

— Тобто ви не знаєте, скільки коштує будинок вашої сестри, який після її смерті перейде вам? — Наївність жінки бентежила Галину Сергіївну, і вона була вдячна цій Віолетті за незнання мови. Бо ж якби та знала німецьку, що довелось би пережити фрау Краге, почувши такі одкровення?..

— Віолетта питає з суто професійних міркувань. Вона працює в сфері нерухомості.

— Але ж ти казав, що ви колеги? — вихопилося в матері, і вона відразу прикусила язика, бо зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Так, ми колеги… Віолетта Степанівна працює в нашому інституті лаборанткою, але освіта у неї…

Галя не хотіла чути виправдань, та, зрештою, їй було начхати на те, де хто працює. Тому вона запропонувала гостям пройтися будинком, щоб відчути вповні його велич. Ельза Краге сиділа в кутку в улюбленому фортелі й мовчки спостерігала за дійством. Думала собі: «Які недолугі актори! Вони хочуть обвести круг пальця мою Халлу. Дзуськи!»

За дві години Галя зовсім виснажилася, не знаходилося спільних тем для розмови, уже поговорили й про рід Краге, й про історію маєтку, і навіть про маминого «форда». Коли до хати заповзли коти, додалося розмови ще на чверть години. Віолетта розшаркувалася у компліментах, називаючи двох старих напівсліпих потвор котячого роду «душками» й «котюшками». За що один із них від радості напрудив на її новенькі черевички.

Цю ніч Галя Манькович провела у підрахунках. Думала-гадала, скільки кому дати, аби нікого не образити. Виходило, якщо не хоче зачепити за живе сина, мусить виділити щось і Віолетті. Подумки погодилася і на це. «Віті тисяч зо п’ять — нехай купить собі машину, Ірисі віддам ті коштовності, що Ельза подарувала… Ну, ще грошей… з тисячу… Ні, триста євро — вистачить. Тоді вийде, що Ірисі більше дам, адже коштовності неабиякі, дорогі. Тоді Ірі коштовності і тисячу, бо триста якось по-жлобськи, а Віктору п’ять на авто і ще одну — на дрібне. Нічого собі дрібне… Марусі також три. Їй досить, дитина ще. Все рівно Іра забере… Ну, і Віолетті… Віддам свого мобільного. Разом вийде десять тисяч євро. Добре! І не мало, й не багато… А чи не образить це їх, ну, що гроші, ніби як відкупляюсь…»

Із цими розрахунками і заснула. На ранок виявила, що мішечок із грішми зник.

— Прошу, віддай, Ельзо! — благала хазяйку, бо ж знала, що, крім неї, немає кому взяти. Закрадалася думка, що, може, це вчорашні гості, але в них не могло бути ключа від комода, лише в Ельзи.

— Усіх не дам! — строго казала незворушна фрау Краге. — Назви суму — виділю.

— Це мої гроші, — плакала-благала.

— Ці гарпії тебе розпанахають. Назви суму.

Добре, що сума уже склалася в голові Галини Сергіївни. Вона виголосила. Стара німкеня довго думала, підраховувала сама, а тоді витягла з-за пазухи рівно десять тисяч, можна було навіть не перевіряти.

— Я й сама так порахувала. Досить їм цього.

Галя встала з колін, забрала гроші й благально подивилася на хазяйку. Та притягла багаторічну компаньйонку до себе й по-материнському погладила по голові.

— Все інше поверну, як ці злодюги поїдуть, не хвилюйся.

Вже надворі, коли Галя підходила до свого авто, аби їхати до сина в готель, куди він запросив матір, почула вказівку фрау Краге:

— Не надумай тим урвителям віддавати те, що я тобі подарувала.

Німкеня ніби й наказувала, ніби й просила, але розуміла, що Галя не прислухається до її вимог. Та мусила виказати своє ставлення до загребущих родичів українки. «Форд» зірвався з місця, а Ельза понесла наверх величенький мішечок із грішми, аби покласти його туди, звідки взяла.

В номері готелю не найкращого ґатунку на маму Галю чекав міні-банкет. На журнальному столику було розкладено консерви, привезені з собою Віктором, чорну круглу хлібину, «Совєтське» шампанське та цукерки «Стріла». Галю не вразили ці наїдки, бо в Берліні було декілька магазинів, які торгували привезеними з Росії, України та Білорусі продуктами. Постійними клієнтами цих магазинів були репатріанти, біженці та емігранти. А от хліб не возили. І кругла паляниця просилася до рук. Галя поглядала на неї, воліючи назавжди зберегти цьому буханцеві цноту. Коли син запитав: «Врізати тобі хліба?», — якось рвучко відмовилася, аж стрепенулась, а тоді додала схвильовано:

— Можна я його з собою заберу, як буду йти?

Віолетта й Вітя перезирнулися, вбачаючи у такому проханні шал, а тоді підняли келихи за зустріч. Хоча зустрілися мати і син п’ять днів тому, щодня Віктор проголошував патетичні промови про зустріч і таке інше, чемно обходячи стороною делікатну тему десятилітньої розлуки.

Галя довго не могла розпочати роздачу слонів, не знала, чи варто робити це при Віолетті, тоді відвела сина на балкон та порадилася з ним щодо цього.

— Я хочу дещо тобі подарувати… Але не знаю, як на це реагуватиме твоя… колега. Хоча для неї у мене також є подарунок…

Син неабияк зрадів, аж підстрибнув, та, не стримуючи емоцій, відверто поцілував маму в щоку, взяв за руку й повів, як наречену, до кімнати.

— Віоло! Моя мама має для тебе подарунок. Мамо!

Галина пішла до дверей, де лишила свою сумку. Мнучи в руках торбу, соромлячись та червоніючи, вручила жінці мобільник «Соні» з усіма причандалами, що до нього припиналися.

— Це мій… Але я ним не користувалась багато… Він дуже якісний… Я свою картку витягла, — виправдовувалася Халла.

Віолетта, закопиливши губу, взяла з рук Галини Сергіївни дарунок, пхикнула, буркнула «дякую» й вирячилася на Віктора.

— Віолетто Степанівно… Е-е-е-е, вам, здається, потрібно о першій бути в холі, — пробелькотів Віктор, бо йому не терпілося отримати свої презенти, що, як він припускав, будуть не такі «скромні».

Жінка хвицонула ніжкою, нашвидкуруч попрощалася та випурхнула з номеру. Віктор, пересилюючи тремтіння у колінах, всівся на канапу. Галя стовбичила посеред кімнати, ніби хотіла прочитати віршика, лиш не могла зробити це, не ставши на стільчик. Тоді опанувала себе, присіла поряд із сином і почала говорити:

— Сину, я вирішила допомогти вам… грішми… Можливо, це тебе образить…

— Мамо, як це може образити мене?! Ти не переймайся. Давай. — Він підбадьорив Халлу й підіпхнув її руку до сумки, яка лежала у жінки на колінах.

Конверт був доволі пухкенький, і Віктор автоматично облизнувся.

— Ірі ось це, — витягала з конверта три перев’язані стрічечками кипи. — А це тобі… Я думаю, на машину. — Побачила спантеличений погляд сина й додала: — Що захочеш, те й купиш. І ще Марусі на навчання.

— І це все? — Питання каменюкою впало в душу Галини, яка нервово засміялася та витягла оксамитовий невеличкий мішечок.

— Це коштовності. Тут сережки… браслет… Це Ірисі… Щоб потім вона передала дочці… Можна й продати… Вони досить коштовні… Старовинні.

Син вирвав із рук матері торбинку. В повітрі зависла тиша, під час якої чулися лише приглушені голоси з-за стінки.

— Мамо! Мамо! — заволав син за кілька хвилин. — Ти хочеш сказати, що це все, що ти заробила за десять років? Якщо так, то я піду до тієї фрау… Я подам на неї до суду за те, що вона тебе за рабиню тримала.

— Це не все! — тихо промовила Галя, і їй невимовно захотілося спати, навіть почала позіхати. Серце увірвалося й баламбалося по тілу, не знаходячи собі місця.

Жінці здавалося, що вона маленька дівчинка, яку зараз будуть бити паском за брехню. Вона підняла плечі й заплющила очі.

— То чому ж ти, падло, синові даєш якісь крихти зі свого буржуйського столу?

Навряд чи яка мати може спокійно слухати такі слова, а Галя слухала. Досить спокійно. Її тепер ніщо не турбувало, лише хотілося лягти у своє ліжко, у те ліжко, що нагорі в маєтку фрау Краге, закортіло бігти до Ельзи щодуху. Але як ти будеш бігти й лежати одночасно? Це єдине, про що думала Галя. «Як можна бігти й лежати одночасно… як можна бігти й лежати одночасно… як можна…»

— Ти ж прожила життя безтурботно, як сир у маслі качалась, на батькові грошики жирувала… Та й тепер прилаштувалась на славу… Аби розумніша була, то й маєток твій був би…

Що казав далі, не чула, як вийшла надвір — не відала, коли дісталася Ґрюневальда — не пам’ятала.

У шибку світив нахабний жовтий місяць…

На незастеленому ліжкові сиділа у позі лотоса Галина Сергіївна Манькович. Вона повільно виводила каліграфічні літери на білосніжному аркуші формату А-4, що лежав для зручності на чималій книзі. Час від часу торкалася долонею грудей із лівого боку. Після того як лист німецькою було дописано аж до слів «Твоя компаньйонка Халла», жінка взялася складати іншого, згадуючи рідну мову. Закінчивши, вклала кореспонденцію до конвертів. На адресованому компаньйонці вивела великими літерами через увесь конверт «Фрау Краге», а на другому чітко виписала берлінську адресу та прізвище й лягла спати, солодко плямкнувши та підклавши під щоку дві долоні, складені корабликом.

Історія друга Таша з Александерплац

1

На початку вісімдесятих тато Наталочки Зоревій привіз їй із Болгарії шкіряного плаща, з яким вона увійшла у топ-десятку найкрутіших модниць свого міста. Саме тоді зметикувала, як файно бути неповторною й карколомною красунею. На зріст Талочка була трохи нижче середнього. Така собі Крихітка. До неї активно залицялися хлопці, якими дівка розкидалась, як грушками-дичками, зібраними в поділ при дорозі. Втім, не сказати, що саме верхній одяг робив цю особу ексклюзивною в очах протилежної статі. Скоріш за все, магнітила до Наталки її нестримна енергія, яка вихлюпувалася в простір із невеличкого тіла.

До дев’ятнадцяти років Наточка займалася бальними танцями. Їй навіть деякі зацікавлені тренери пророкували велике майбутнє у латиноамериканській програмі, якби не одне «але». Бальний танець, як відомо, — справа колективна, точніше парна. Отже, аби досягти успіхів, потрібно мати поруч із собою достойного танцівника. Хлопці у часи її молодості не надто захоплювалися танцюльками, їм би стінка на стінку, хто сильніший, чи виявляти найшвидшого у велоперегонах, або хоч футбол, щоб аж до крові…

Наталка змінювала партнерів, допоки могла, а тоді покинула спорт, вступивши до столичного інституту на гребені слави — взявши перший кубок обласної першості. Закінчивши вищий навчальний заклад, повернулася до рідної Вінниці й зайнялася тренерською роботою. Працювала тихо-мирно у міському палаці піонерів, який згодом змінив назву на більш благозвучну — Палац дітей та юнацтва.

Єдиним справжнім коханням Наталки Зоревій був джайв. Мало хто знав, що воно таке, отой джайв, а Ната несла його в сірі маси, пропагуючи норовисте дриґання ногами й вихиляси дупою на численних дискотеках, які відвідувала чи не щовечора. Отак і танцювала: зранку до шести з дітлахами, а після закінчення роботи використовувала денс[25] як відпочинок.

У двадцять чотири випурхнула заміж за найбажанішого нареченого в радіусі трьохсот кілометрів. Довго шукала, але таки дочекалася гідного для себе чоловіка — рок-музиканта, вокаліста місцевого гурту, добре знаного й за межами області, і навіть у польському Пшемишлі[26]. Лабали[27] пацани класичні рок-н-ролли, копіювали Елвіса й Рея Чарльза[28], особливим успіхом користувались у багатих донечок заможних батечків. Але проста дівчина Наталя, поставивши конкретну мету, повідганяла від довговолосого красеня Микити всіх потенційних претенденток на місце у ліжку легендарного для вузьких кіл рок-виконавця.

У складні дев’яності богемне подружжя перекваліфікувалося, вимушені були зрадити мистецтво й податися на менш популярні професійні ниви. Наталка з Микитою взялися возити з Польщі килими. Надривали руки й пупи, але змогли сколотити початковий капітал, який заковтнув шість років молодого сімейного життя. У постійних мандрівках не було коли чоловікові й дружині думати про те, аби завести дітей. Коли Наталка поверталася з відрядження, туди мав від’їжджати Микита, мали лиш якісь хвилини, аби приклеїтися одне до одного тілами, — й розбігалися в різні боки. Діти так не з’являються — поспіхом, кажуть, лише мухи плодяться.

Коли країну припинили трусити відгомони «пєрєстройкі[29]», коли почав пускати тоненькі несміливі паростки середній клас, Кулібаби (а саме таке прізвище Наталці дісталося від чоловіка) відкрили свій бізнес. Ті ж самі килими, але їздили за ними та продавали найманці. Наталка й Микита нарешті змогли насолодитися товариством одне одного. Та за роки шлюбу, що базувався виключно на сімейному бізнесі, вони розгубили жагу кохання, щезли безслідно спільні інтереси. За столом на власній кухні недобудованого приватного будинку, який нещодавно почали зводити, мляво спілкувалися. Розмова сама по собі сходила в русло килимових тем: килимові покриття, штучні килими, переваги та недоліки квадратних чи погонних метрів, дизайн, якість і кольорова гама товару. Ната почала настирливо та повсякчасно домагатися від чоловіка дитини. Попри те що він і сам був би радий, у них нічого не виходило. Дружині тоді стукнуло тридцять вісім, і лікарі як один сповіщали, що пізно, потяг рушив, треба було раніше думати.

— Може, візьмемо з притулку? — несміливо пропонувала Наташа, в якій бозна-чому прокинулися материнські інстинкти.

— Мені й так добре, — відповідав Микита, бринькаючи на нещодавно купленій гітарі. — Треба думати, що з бізнесом робити. Всі вже набралися тих килимів, торгівля спинилась.

Наташа знала, що прибутки не ростуть, а витрати збільшуються. Так недовго і взагалі вийти в «мінус».

— Давай усе, к бісу, продамо, а купимо магазин музичного обладнання. Я там інструментами торгувати буду, — придумав Микита.

— А я що робитиму? — запитала вголос, додаючи про себе: «А що я зараз роблю?»

— А що ти зараз робиш? — проспівав чоловік.

Наталка, не розмірковуючи, в одну мить випалила:

— Я поїду за кордон.

— Зараз немає коштів на відпочинок, — співав Микита, дивлячись на струни. А ті під його заскорузлими пальцями видавали фальшиві звуки.

Згодом було вирішено, що так жити більше не можна, потрібно щось змінювати. Хата недобудована, бізнес став. Та і який то бізнес за нинішніми мірками?.. Років п’ять тому ще можна було на це жити, а тепер?

— Усі їдуть до Італії — і я чкурну. Подивлюся світ… — відчайдушно мріяла дружина.

— Ти ще не надивилась? — саркастично питав чоловік, без емоцій роздивляючись блискучий інструмент, який останнім часом не випускав з рук.

— Хіба Польща — то світ? Та й Пшемишль Польщею назвати важко.

Тамуючи нудоту, ретранслювала в пам’яті важкі трудові будні. Як волочила з дня в день ці кляті килими, як дряпала руки об клейові, вантажачи до автобусів товар. Згадала здоровенні картаті сумки, які в незліченній кількості довелося попереносити, підняті вантажі, постійні болі в животі…

Зо два тижні пішло на розмірковування про те, любить вона свого чоловіка чи ні. Виходило, що любить, адже живуть разом, але відловити до нього бодай крихти почуттів не могла, хоч як намагалася. «Він мені як брат», — думала й згадувала брата. При згадці про нього тепло ставало на душі, а коли думала про Микиту, нічого не змінювалося.

— Чому ми живемо разом? — запитала Наталя в чоловіка, коли до її запланованого й уже підготованого від’їзду лишалися лічені дні.

— Бо я тебе кохаю, — відповів сходу й одразу перемінив тему: — Я думаю відновити гурт… А на це гроші потрібні. Можна те, що залишилось від бізнесу, пустити на цю справу.

Микита, як справжня безвідповідальна людина, радився з дружиною щодо своїх дитячих забаганок, знаючи наперед, що йому буде все дозволено. Наталка погодилася — нехай хлопчик тішиться, чого там. Вона почне потихеньку працювати й висилатиме гроші на добудову хати. «А згодом, може, вмовлю Микиту взяти малюка…» — ця думка примусила її затремтіти усім тілом. Жінка тішилася приємним передчуттям втілення в життя потаємних мрій.

Ще коли з килимами возилася, Наталка замислювалася над перспективою сьорбнути гастарбайтерської романтики. Заслуховувалася балачками, що лилися, наче водоспад, під час щовечірніх сусідських посиденьок. Коли ж розмірений ритм нудного життя остогид, заробітчанство видалося єдиним вірним шляхом до поновлення гармонійних стосунків у власній родині. «От поїду, — думала Ната замість того, аби спати. — Микита за мною сумуватиме, я за ним. Розлука для кохання — вона ж як вітер для вогню… — згадала колись вичитане. — Маленьке гасить, а велике розпалює… А якщо це маленьке кохання? — З острахом усвідомила, що може бути й так, аж підскочила на ліжку. Глянула на чоловіка, який, мов дитинча, сопів під боком, розкинувши руки навсібіч. Поцілувала ніжно, як сина. — Ну й нехай тоді згасне!» — поставила крапку й кинулася на подушку.

Схема відправлення нелегалів на чорні роботи до цивілізованих країн світу була відпрацьована спеціально навченими людьми дуже чітко. Заробітчанам у рекрутингових офісах за фіксовану плату давали цінну пораду: «Відкривайте візу до Польщі на рік». Ті беззаперечно виконували перший пункт. Далі гастарбайтери, заплативши ще грошенят, за допомогою «таємних агентів» перекидалися вглиб Європи. Перетинали польсько-німецький кордон кожен згідно з індивідуально розробленим планом і затраченими на переміщення коштами.

Перелякану отару гастарбайтерів, серед яких була й пані Кулібаба, загнали у спеціально пристосовану далекобійну вантажівку. Вона й домчала українців на терени Німецької Федерації. Кордон проминули без особливих нервових напружень, лише незручно було сидіти, щільно притулившись одне до одного. До Таші прилип якийсь вогкий від поту кугут[30] Петя. Він важко дихав і дмухав жінці у вухо. Допоки машина стояла на кордоні та її абияк перевіряли, нелегалам заборонялося спілкуватися. «Навіть дихати через раз», — іще коли всідалися, попередив поляк-водій, який попередньо зібрав з усіх по двісті доларів.

З Німеччини дістатися до оспіваної поетами Італії не вартувало ні нервових зусиль, ані таємних засобів. Потрібні були лише гроші на квиток. Хтось розкошелювався на потяг і їхав як біла людина, інші заощаджували й чекали більш дешевого рейсового автобуса.

До Італії Наталка Кулібаба рвонула за компанію з цілим кагалом сусідів по вулиці. Мешканці Старого міста[31] через одного нелегально працювали за кордоном. Цілими родинами виїжджали, важко гарували, потом-кров’ю заробляли. А коли врешті-решт зривалися та, плюнувши на все, поверталися в Україну, на привезені гроші з хворобливим запалом добудовували другі, а то і треті поверхи в приватних будинках, купували дерев’яні меблі або змінювали старі з ДСП на модерновіші та якісніші, зі знанням справи перевстановлювали системи опалення та водопостачання. Іншими словами — пристосовували місце для комфортного проживання, за образом і подобою тих, що їх бачили за бугром. Та не мали часу в затишному гніздечку пожити як слід. Підростали-бо в них діти, яких потрібно було спочатку вчити, яким згодом мали збудувати хату, ще пізніше добудувати другий або й третій поверх, тоді купити меблі, перевстановити систему опалення та водопостачання. В дітей, як і має бути, з’являлися свої малі, яких потрібно було годувати й одягати. Їхні мами й тата залишали своїх пташенят на бабусь-дідусів, котрих терміново відкликали з італій-португалій, а самі мчали на насиджені роками місця, аби не втратити дохідне місце та продовжити родинну традицію. Гастарбайтерська круговерть затягувала, гарування ставало сенсом життя. Сьорбнувши хоч раз романтики закордонних заробітків, українець стає схожим на сновиду: спить і бачить безкраї заробітчанські ниви, всіяні марками, фунтами, євро та доларами.

2

Місцина, куди потрапили Наталка та ще двоє її супутників, називалась Марано-ді-Наполі. Інші люди вийшли по дорозі, а ще троє помчали комфортабельним пасажирським автобусом углиб країни — на південь. Більшість знала, куди їде, що їх тут чекає. Наталці ще вдома обіцяли, і за цю обіцянку вона розрахувалася щедро: працюватиме в будинку сеньйори на півставки. Італійці потрібна була допомога лише ввечері, вночі та годинку зранку. Цілий день мав бути вільним, тому, казали ті, що взяли гроші за працевлаштування, можна пошукати додаткових заробітків у місті — офіціанткою чи посудомийкою, якщо не знаєш мови. Звідки б Наталці знати мову? Вона вміє танцювати, особливо добре — джайв.

— Про це краще не думай… — порадили українські сусіди, коли Ната натякнула про свій хист. — Відійдеш від чорної роботи — засмокче.

Що це мало означати, жінка розшифровувала аж до самого місця дислокації.

Вийшовши на автобусній станції, уздріла доволі молоду жінку, огрядненьку італійку з написом на спеціально зробленому транспаранті «Natasha». Українка для годиться озирнулася, може, ще яка Наташа приїхала. Вінницькі, що вийшли з нею, підбадьорили, мовляв, іди, це твоя сеньйора. Після чого Наташа начепила на обличчя усмішку й рушила назустріч чорнявці.

Будинок, до якого вони дісталися пішки, видався українці образливо замалим. Лише чотири кімнати. «Наш і то більший», — промайнула згадка про власний довгобуд. Італійка, сеньйора Фреча, без упину торохтіла, а Наталя лише хитала головою, щоб упорядкувати думки, які розліталися, ніби сметана в сепараторі. Спочатку здавалося, що хазяйка гніватиметься через мовну перепону. Авжеж, приїхала помічниця, як в Італії називають чорноробів, яка ні бельмеса не розуміє, що від неї вимагають. Але Фреча попри, здавалося б, гарячий норов після вербальних настанов досить спокійно перекладала сказане мовою жестів. Показувала на мигах, вірогідно, вважаючи Наталку глухонімою.

До обов’язків української заробітчанки входили прибирання, приготування їжі та нічні вартування біля ліжка важкохворої матері Фречі, сеньйори Клавдії.

Стара лежала в окремій кімнаті обвішана дротами, з носа стирчали прозорі кембрики, якими сочилася до всохлого тіла баби безколірна рідина. Поруч із ліжком страхітливо розкарячився апарат штучного дихання, який постійно гудів та шипів. Фреча, як могла, пояснила, що її матуся в такому стані ось уже три роки. Вони думали про евтаназію[32], але Папа[33] не дозволяє. Вдень донька сама порається біля неньки, а вночі вже не має на це ні сил, ні можливостей, бо її уваги потребує ще й чоловік, густобровий Еміліо, схожий на орангутанга. У чоловіка були такі блакитні очі, що хотілося його повсякчас цілувати й пестити, незважаючи на подібність до примата. Що й робили четверо його дочок, схожих, як дві краплі води, на матір. Еміліо працював невідомо ким і невідомо де, але щоранку незмінно йшов із дому о восьмій та приповзав веселенький після восьмигодинного робочого дня плюс іще дві години обов’язкових посиденьок із товаришами в дешевій забігайлівці.

Через місяць роботи виявилося, що наймачам нема чим платити гастарбайтерці, й на цьому тлі розгорівся неабиякий, можна сказати, міжнародний скандал. Наталка, второпавши, що італійці не збираються їй платити, зчинила вереск, доповнюючи його потоком лайливих українських слів. Добре, що її не розуміли, хоча, зважаючи на те, скільки в цьому містечку працювало українців, можна припустити, що дещо італійці таки тямлять.

Земляки, зійшовшись на вимогу Наталі ввечері на нейтральній території, заспокоїли жінку й запевнили, що італійці всі такі, вони жмуть гроші, але з них треба не злазити, навіть можна використати погрози поліцією.

— То що, ви також вибиваєте зі своїх? — запитала розпашіла Наташа.

— Ні, зараз ми живемо душа в душу, а перші місяці бувало й таке. Вони просто ще не довіряють тобі. Запобігливо перестраховуються, можливо, ти щось у них поцупиш, а вони тобі ще й заплатили. От і очікують.

— Що я щось вкраду? — Здивуванню не було меж. Жінка вкрилася червоними плямами від такого припущення. — Та що в них красти, скажіть на милість? Стару почвару хіба що… На ній стільки дротів, можна здати в пункт прийому дрототари — обростеш статками.

Сміху було на цілісінький вечір. Українці придумували неймовірні методи, як вибити гроші з норовистих роботодавців, але все виходило ефемерно, по-мультяшному, так, що коли починали обмірковувати план серйозно, він розвалювався на друзки. Дійшли висновку: нічого, окрім як всістися на хвилю терпіння й чекати, Наталці не лишається.

Жінка почалапала до телефона-автомата, аби подзвонити Микиті. Витратила гроші, які привезла з собою й тримала на чорний день. Їй здалося, що цей чорний день уже прийшов.

— Мико, мені тут не так уже й добре, — скаржилася.

— То їдь додому, — відповідав надто спокійно.

— А витрачені гроші? — питала сухо.

— То не їдь, — спілкуватися далі не було сенсу.

«Якщо вони очікують, що я щось у них потягну, то вони цього дочекаються», — вирішила жінка й подалася до Фречового біленького бунгало.

У цій оселі ні на секунду не можна було залишитися на самоті. Дівчатка без дозволу забігали до кімнати-шафи, яку виокремили Наталці. Сюди влізло розкладне крісло, старий комод та невеличке дзеркало з пліснявою на кутиках. У малих саме розпочалися канікули. Літо… Люди відпочивають, а Наталка марудиться в цьому будинку з ранку до ночі. Здійснити злодійство виявилося справою не з легких. Фреча носилася оселею мов навіжена. Ось лише Наталка бачила її надворі, видихала повітря з грудей, щоб вгамувати нерви, тяглася рукою, що помітно дрижала, до вишитої бісером шкатулочки, аби перевірити, що в ній, як хазяйка матеріалізувалася в неї за спиною, кидаючи додаткове дрантя їй на коліна. Служниця саме штопала подерті лахи. Наскладалася чимала купа: дитячі шкарпетки, чоловікова майка та двійко джинсів, хазяйчині панчохи. Українці неабияк вдавалося посоюзити вбрання. Фреча піддивилася-побачила, що Наталя зашиває свої речі, й сходу попросила підлагодити «дещо» з її гардеробу. Це «дещо» вилилося у щоденне гаптування цілої купи непотребу. Наталка навіть припускала, що італійка приносить шмаття сусідів чи далеких родичів…

Одного погідного, можливо, навіть недільного ранку, бо ж усі були дуже милі, хазяїн не йшов на роботу, а, вмостившись у подерте крісло, розклав на колінах товсту газету, — через відчинене вікно долинули звуки запальної пісні.

— Це Джованні! — промовив Еміліо й усміхнувся. Сусідський підліток Джованні полюбляв виставляти на підвіконня колонки динаміками назовні та вмикати щось надто революційне саме тоді, коли люди збиралися до церкви. — Ех, колись я танцював! — Італієць смачно прицмокнув складеними у трубочку губами й зробив граціозний жест.

Минуло вже майже три місяці Наталчиного життя в Марано-ді-Наполі. Вона трохи нахапалася найбільш уживаних італійських слів та словосполучень. А відтак поводилася як корінна мешканка цього містечка, де жило трохи більше ніж п’ятдесят тисяч народу. Хазяї годували її, купили на осінь кросівки (лайно, а не кросівки) й навіть пообіцяли за гарну роботу розрахуватися наприкінці літа. Тож Наталя насолоджувалася чудовою погодою, безтурботністю та навіть роботою, яка час від часу скидалася на відпочинок у санаторії, якщо не зважати на нічні зміни, коли доводилося навсидячки куняти біля ліжка старої. Баба жодного разу не подала знаку, що хоче повернутися в це життя, й мирно собі лежала в своїй «кришталевій труні»…

— Ти танцював? — перепитала Наталка, й перед очима пропливли картинки з її далекого минулого. — Я також…

— Покажи! — голосно вигукнув Еміліо й покликав до себе все чимале посімейство.

Хутко зібравшись біля батька, гурт вирячився на Наталку, очікуючи цирку.

Вона плюнула під ноги, свиснула й застрибала на вільній від меблів невеличкій території. Танець закінчився, коли увірвалася музика. Захекана Наталя відвішувала театральні поклони, а італійське сімейство заклякло як один. Кожен дурнувато кліпав очима. Минуло зо п’ять мовчазних хвилин. І коли Наталя знову взялася за якусь неважку роботу на зразок витирання пилюки, Еміліо сказав стиха: «Браво!» — й відчайдушно заплескав у долоні. За ним ейфорія накрила інших.

За обідом Наталку всадовили на головне місце за столом, де зазвичай сидів глава родини. Не зводячи з артистки захоплених поглядів, запопадливо всміхалися. Цього ж вечора жінці було видано чималу суму, яку заборгували. Еміліо довго не наважувався почати розмову, але опанував себе, хильнувши червоного винця, й вимовив:

— Сеньйоро Наташа! — до цього вона була просто Наташка. — Чи не могли б ви навчити так рухатися моїх дочок?

До українки смисл прохання дійшов лише з четвертого повторення й деяких характерних жестів, які наштовхнули танцівницю на правильну хвилю.

— Вчити дівчат? — запитала. — Танцювати?

Італійці закивали чорнявими головами на знак згоди. Виявилося, що бальні танці — це мана Еміліо. Але віддати дітей до приватного хореографа й викласти за це чималу суму в чоловіка просто не піднімалася рука. А тут такий приємний збіг обставин. Домовилися, що платити будуть, як і раніше, лише заберуть з обов’язків українки будь-що на її вибір. Наталя відмовилася від нікому не потрібних нічних варт біля хворої. Запах, що випромінювала коматозниця, виводив Наталку із себе, їй здавалося, що вона сама наскрізь просякла цим моторошним присмаком смерті.

Взимку стара сконала, її ховали тихо, без музики і квітів, як це зазвичай робиться в Україні. Ніхто не ридав, хіба що дочка пустила скупу сльозу. Наталка також змочила солоним щоки через образу, що відмовилася не від того завдання.

* * *

Микита справно отримував кошти від Наталки. Так само сумлінно звітував про початок робіт із відновлення будівництва. Художньо змальовував своє непереборне кохання, яке лише росте від розлуки. Жінці робилося млосно й солодко від того, що на неї чекають. «Недарма я втекла з дому», — прихвалювала себе Наталка, але повертатися не хотілося, бо тут було веселіше, ніж у рідному місті. «А що там? Чоловік-меланхолік, що бринькає на гітарі і складає ночами вірші, які ніхто ніколи не прочитає, бо вони безглузді, базар, недобудований дім, бичкуваті сусіди? Ні, краще тут».

Ось уже сеньйора Кулібаба працює за професією — навчає дівчат танцювати. Живи собі та радій. Але діти виявилися недолугими, непідготовленими до навантажень, які обов’язкові у цій нелегкій справі, лінивими та млявими. До того ж малі були огрядненькі й весь час щось жували. Наймолодшій було п’ять років, а найстаршій — десять. Наталці доводилося неабияк пітніти, аби примусити їх рухатися. Еміліо влаштував залу з тієї кімнати, де колись лежала сеньйора Клавдія, власноруч зробив там ремонт, запросивши на допомогу українця, з яким Наталка приїхала до Італії. Михайло на раз-два шпаклював та миттєво клав ламінат на підлогу. Ната деколи заходила до нього поговорити.

— Що, твій там гуляє? — якось за бесідою вирвалося в Михайла. Чоловік одразу прикусив язика й додав: — Чи ні, не про твого мова… — Було видно, що він хоче виправити становище. — Це ж про Ігоря Свєтчиного. Ну, того, що на Шостій вулиці.

Наталка все добре зрозуміла, але їй, на диво, зовсім не стало моторошно, боляче, страшно чи образливо. «Гуляє, то й нехай», — подумала і для годиться увечері передзвонила. Планувала вчинити профілактичну істерику.

Чоловік телефоном присягався у вірності, хоча Наталка ще про це не заводила мови. Вірогідно, Михайло встиг попередити друзяку, що бовкнув зайвого. От на Микиті тепер шапка й горить. Наталя перевела розмову в ділове русло й повідомила, що відтепер надсилатиме більше грошей, бо знайшла ще одну роботу — у місцевому ресторані, офіціанткою.

— А може, згодом вмовлю хазяїна забігайлівки показувати власну концертну програму. Танцюватиму… — Знала, що таке повідомлення зачепить чоловіка за живе. Хоча зовсім нічого не видумувала. Дійсно, минулого тижня завітала до ресторану, просто так, знічев’я, і розговорилася там із хазяїном — чемним, досить привабливим підстаркуватим сеньйором, який, не зводячи очей із її точених ніжок, сам запропонував роботу.

3

За півроку Наталя зовсім перебралася від Фречів до хазяїна ресторації «A Pablo», що означає «У Пабло». Мешкала в підсобному приміщенні закладу, спала з цим Пабло, який виявився огидним та скупим дідуганом. Як воно між ними сталося, Наталка не могла згадати, хоч постійно намагалася.

Сеньйор Павлік (як Ната жартома його обзивала) тримав її за офіційну коханку, не криючись від власної дружини, трохи молодшої за нього сеньйори з обличчям бульдога. Попри те що дружина пана Пабло, Матильда, мала далеко не іконописний лик, була покірною й доброю, полюбляла погомоніти про те про се з «розлучницею», навіть якось подякувала їй, що Ната взяла на себе таку важку для неї самої місію — вдовольняти цього кобеля. Так і сказала «кобеля», ніжно й тремтливо. Любила його. А Наталка — ні. Та і як можна кохати вкритого пігментними плямами, з обвислою шкірою, діда? Ніяк, лише заради грошей. Гроші брала — висилала чоловікові, той будував, вона знову брала і слала на будівництво. Як у прірву. Коли питала Микиту, що саме вже завершено, відповідь звучала непевно та розпливчасто. «Непутящий він у мене. Артист, одне слово, — думала на дозвіллі. — З нього там, мабуть, будівельники мотузки сучать, а він ні бе ні ме».

Перебратися до іншого міста Наталку змусило те, що сеньйор Павлік втомився скакати на ній і послав українку якнайдалі. Витримати такої наруги над собою вона не змогла. Та й існувала загроза, що земляки донесуть до чоловіка «благу звістку» про, м’яко кажучи, некоректну поведінку дружини, яку в містечку обговорювали всі кому не ліньки. «Прощавай, Марано-ді-Наполі, привіт, великий Рим!» — сказала Наталя і рвонула до столиці.

Інтернетом, яким вона користувалася з комп’ютера свого коханця, їй обіцяли роботу танцівниці у столичному нічному клубі. Побачивши застару, як для такої делікатної професії, жінку, нахабно відмовили, ще і вказали причину. Наталю це не засмутило. Відчайдушне нутро танцівниці прагло вогнів великого міста. Вповні насолодитися Римом шукачка пригод змогла протягом усього наступного тижня. На оренду поганенької кімнатки в готелі, що знаходився на самому виїзді з Рима, пішла левова частка попередньо зароблених грошей. Місто у цей час, перед Різдвом, було переповнене туристами.

Перекусивши хот-догом, Наташа пішла оглядати старожитності. Роздивляючись химерну напіврозвалену споруду, почула позаду себе рідну мову.

— Не хочу я тут ходити. Їдьмо додому, — гундосив жіночий голос.

— Завжди ти так, як сидимо вдома, ти канючиш: «Поїхали мандрувати». Виїдемо — давай додому, — відгавкнувся чоловік.

Наталка повернулася до незнайомців зі щирою усмішкою.

— Привіт! Я також із України, — була впевнена, що земляки зрадіють зустрічі зі співвітчизницею.

Натомість пара насупилася, і чоловік, і жінка скидалися на бобрів. Молодичка виглядала років на тридцять, а її обранець був чи не вдвічі старший. «Буває й таке», — згадала Наталка свій зв’язок із Павліком. Першою відгукнулася жінка.

— А ми не з України. Ми з Португалії, — неочікувано всміхнулася та простягла руку. — Віра Кривда. А це мій тато Іван Іванович.

Розговорилися. Виявилося, що ці двоє мають легалізацію в Португалії. Зараз оце мандрують. Трохи грошей назбирали та й вирішили прогулятися Європою. Саме були дешеві тури до Італії.

— Завтра вже поїдемо назад, — сказав зморений батько.

— Давай сьогодні, тату, — зарюмсала товстенька перезріла дитина. — Не можу я вже тут лазити.

— А що в Португалії? Добре платять? — поцікавилася Наталка.

— Як кому, — відповів чоловік і вже мав іти, як спинився й запросив Наталю на вечерю.

Віра зраділа й по-дружньому підморгнула Наталці. За вечерею просто неба, яка входила в кошторис туру панів Кривд, виявилося, що Іван Іванович вдівець і він шукає собі подругу.

— Ну, щоб нагодувати могла, попрати, таке інше, — пробурмотів, запихаючись біфштексом.

— Та я заміжня, — пояснила Наталка, яка до цього часу розповіла Кривдам про свою роботу в Італії.

Раптом дочка й тато залилися сміхом. Нареготавшись, пояснили, що дядько шукає подругу не як сексуальний об’єкт, а помічницю, служницю, робітницю. Мовляв, ви нам сподобалися, якщо ваша ласка, то просимо гостинно до нашої оселі за господиню.

— Лише без інтиму! — пришкулив око старий.

Наталка не тямила себе від щастя. Ну потрафило[34], так потрафило. Вона вже й не сподівалася щось заробити, припускала навіть, що повернеться не сьогодні-завтра до непутящого чоловіка, а тут бац! — і таке. Саме у цей час задзвонили дзвони на римських соборах.

— Це знак! — сказала Ната й підняла келих із дешевим вином, яке на радощах замовила власним коштом.

Купувати квитки й діставатися місця нового працевлаштування Наталка Кулібаба мала своїм ходом. Португальці летіли літаком. Таких розкошів Ната собі дозволити не могла, по-перше, через економію, по-друге — документики в неї не були придатні до того, аби показувати їх різним службам — від митних до прикордонних. А автобус домчав мандрівницю до нової країни напрочуд швидко. Доволі комфортно й повчально було їхати через матінку-Європу. Трохи жаліла себе, думала: «Ну, якого біса мене носить цим старим світом? Чого не повернуся до законного чоловіка? Грошей трохи йому накидала… Мабуть, будинок уже готовий для того, аби у ньому жити… А як же мрія? Дитинка? На дитинку потрібно багато грошей…»

Проїхали Францію, промчали Іспанію й дісталися Португалії — сонячної країни, оспіваної багатьма мореплавцями й п’яницями. Наталчині теперішні роботодавці мешкали не аби де, а в самому Лісабоні, колисці європейської цивілізації. Вийшовши на автостанції, відчула, як приємно полоскотала вухо українська, якою говорили випадкові перехожі в неї за спиною. «Багато наших приїжджає», — подумала. Наталка дотягла важкого наплічника до потрібного будинку, вдивляючись пильно в шматок паперу, що його вручив ще в Італії Іван Іванович.

Кривди мешкали в добротному кварталі Лісабона, у громаді Сан-Вісенте-де-Фора. Як згодом дізналася Наталка, місто поділялося на понад півсотні парафій. Їхня належала до першого міського району.

До обов’язків Наталки входило тримати невеличку квартирку дона Йвана у належному стані, прати, готувати й виконувати інші забаганки хазяїна в такому ж дусі. Борони Боже від будь-яких проявів сексуального домагання. Наталя спала в окремій кімнатці. Квартира мала незвичне планування, розділялася на дві частини. В одній мешкав батько, в іншій — дочка з Наталкою. Платили хазяї справно, що й казати. Сам Іван Іванович керував невеличким будівництвом, а Віра стригла собак у спеціалізованій перукарні для домашніх тварин. Дівчина виявилася ще тією балакухою, Наталці навіть видавалося, що її батечко найняв для дочки «вуха». Адже легалізована в Португалії українка Вірочка Кривда не вельми поспішала вивчати плутану португальську мову, а відтак поговорити їй не було з ким.

— Наших тут до фіга, — розповідала Наті, хоча та й сама це бачила. — Та ми не можемо заводити дружбу аби з ким. Ми ж законні, а більшість — нелегали. Гусак свині не товариш.

Ната дивилася на Вірочку й, сміючись, подумки уявляла Віру гускою, а себе — свинею. Легше було уявити навпаки, бо ж Віра ніяк не влазила в шкуру тонкошийої гуски, що вже казати про маленьку Наталку в ролі свині. Наталка не стримувала сміху, а Віра, дивлячись на неї, називала гастарбайтерку божевільною й крутила пальцем біля скроні. За мить і сама сміялася, качаючись по ліжку.

З плином часу Наталя засумувала в будинку Кривд. «Ну що за манна каша? — думала. — Один в один як удома. А цей Іван — наче мій Микита. Усе розмірено, вивірено, тихо й повільно. Тьфу! Не моє це. Хочеться вогню».

Жінка часто ловила себе на думці, що втекла б. Але поки чекала слушної миті, котра — знала стовідсотково — не забариться. Грошики, зароблені Наталею, справно осідали в кишенях Микити, який у телефонних розмовах божився й присягався у палкому коханні до дружини.

— Зозуленько моя бідолашна, — заливався. — Що ж поробиш, працюй, додому не поспішай. Ти знаєш, як тут важко. Усе, що ти передаєш, вкладаю в будинок. Вже невдовзі закінчу, тоді — ласкаво просимо. А так… Ти ж звикла вже жити по-європейськи, а тут такий розгардіяш. — Далі йшли запевнення у целібаті, належній поведінці й цілодобовому сумуванні за коханою.

«Таки любить!» — гордовито думала Наталка й бігла до автостанції, з якої щочетверга відходив приватний бусик в Україну. До мікроавтобуса шикувалася черга, у якій стояли ті, що прагли передати рідним зароблені гроші, подарунки, речі, які не можна було купити на Батьківщині.

— По черзі, не лізьте, люди добрі… Так, Гавкало, ти? Так і пишу… до Чернівців? — Водій по-діловому зважував на долоні невеличкий пакунок, записував до блокнота прізвище, приблизну вагу та особливі прикмети передачі, окремо брав конверта з грішми, також писав суму й кому передати, отримував за це платню й обережно складав пакунки до звільненого від сидінь салону авто.

Цьому хлопові довіряли більше, ніж банкам, — жодного разу не взяв собі чужого. Передаючи гроші через банки, заробітчани відразу позбавлялися п’ятнадцяти відсотків важко зароблених статків. А водій просив п’ять. Як уже там він через кордони гнав — невідомо, він не розповідав. Та й навіщо йому патякати, наживати конкурентів?.. За роки перевезень зібрав мережу клієнтів, а відтак бізнес процвітав. Наташка передала струни, бо Микита просив, португальського дешевого вина, яке, незважаючи на ціну, було дуже смачним, джинси та декілька сорочок. Ну, і гроші, звичайно. Запечатані в конверт п’ятсот доларів. І так мало не щотижня.

Наталя просто скніла, коли їй доводилося виконувати рутинну роботу. Хотілося облетіти весь Лісабон, роздивитися, поспілкуватися, хай навіть на мигах, поїздити на транспорті, нахлебтатися атмосфери. Її вабили мости через широченну річку Тежу[35]. Вони зникали десь удалині, збуджуючи уяву. Марилося, що десь там вирує справжнє життя, а вона, молода ще жінка, приречена сидіти день у день на кухні, мати з забавок лише виглядання з вікна на залюднену вулицю та вислуховувати нескінченні тиради Вірочки про «дурних португальців, некультурних українців та інших нікчем». Зі слів панянки Кривди виходило, що у цьому великому, прекрасному в своїй різноманітності місті єдиними представниками більш-менш адекватних людей є саме вони з татом.

Іван Іванович тільки всміхався на балаканину дочки й безслівно з нею погоджувався. Йому вдалося зачепитися за гарну роботу, його поважали й слухалися. Керував він українськими легальними будівельними бригадами. Трохи чоловіка бентежило, що відтоді, як легалізувався, він мусить віддавати частку своїх грошей цій державі у вигляді податків. Щоразу за столом висловлював обурення з цього приводу.

Пан, чи то дон Йван, гарував на цій благодатній землі вже понад десять років, дочку виписав до себе рік тому, коли померла її мати, його дружина. Напередодні приїзду Вірочки змінив невеличку рибальську домівку на кшталт тих, що густо наставлені на курортах Південного берега Криму для відпочивальників, на цю квартиру майже в центрі міста. Коли жив один, що йому потрібно було?.. А так — дочка. «Заміж віддам, — думав, — назад повернуся до халупи. В цьому будинку лячно. Звик до простоти».

Видати дочку заміж було першочерговим завданням, яке муляло старому щохвилини. А за кого ти її віддаси? Думали-гадали, вирішили через Інтернет шукати. Наталка напоумила Івана Івановича в такий новітній спосіб сватати Вірочку. Сама потенційна наречена нічого про дії за її спиною не знала, хоча, можливо, й здогадувалася. Молодичка мліла від думки про мужчину, але яким саме він має бути — не відала. Одного дня казала: «Хочу місцевого». Лише починали шукати, як жінка змінювала думку на протилежну: «Вони, — заявляла, — мені незрозумілі, до того ж усі католики, а я, той, православна». Бралися за пошуки православного, як Віруня раптом за обідом візьми та й бовкни: «Я б не хотіла, аби мій обранець був надто релігійним». Іван Іванович по-змовницьки ворушив бровою в бік Наталки, й вони мигцем, посилаючись на те, що потрібно принести ще смаженої бараболі з кухні, кидалися до компа, аби змінити вимоги в анкеті Вірочки.

Віра Кривда виявилася доволі ласою нареченою. Безліч парубків із України писали їй листи, на які відповідала до пори, до часу Наталя. Вона мусила розібратися, що приваблює хлопців у цій булочці. Хто не проходив тесту — викидався в ігнор. Серед таких були індивідууми, які надто активно цікавилися статками, нерухомістю та роботою Віри. «Вони, паскуди, хочуть добре прилаштуватись. Я таких знаю», — доповідала Наталя панові Кривді щодня.

Та одного дня план змовників було накрито мідним тазом. Віруня сама привела додому чоловіка.

Іван Іванович, виставивши вперед чимале черево, з підозрою роздивлявся незнайомця. Наталка, ставши поруч і схрестивши на грудях руки, наслідувала свого роботодавця. Вони нагадували пару з класичної української п’єси. Такі собі набундючені куркулі. Невеликий на зріст молодик років тридцяти, смаглявий та чорноокий, з білозубою посмішкою та двома родимками на щоці справляв доволі приємне враження.

— Знайомтесь, це Сандро, — випромінюючи окситоцин — гормон кохання, презентувала незнайомця Віруня.

«Португалець!» — визначила Наталка, відверто оцінюючи обранця.

«Місцевий!» — пронеслося в голові Івана Івановича, й він голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

— Олександр! — промовив чоловік українською й наче струмом вдарив дона Йвана та Наталку. Вони помітно стрепенулися, бо очікували почути зовсім не ту мелодику.

Олександр простягнув Віриному батькові правицю. Той потис її, але без ентузіазму.

«Українець!» — загуло в голові пана Кривди, й він знову голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

«Не місцевий!» — подумала Наталка, ще відвертіше оцінюючи Віриного залицяльника.

Коли перший шок відступив, мешканці оселі розбрелися по своїх кутках. Наталя погнала до кухні, аби приготувати вечерю на чотирьох, батько почовгав до свого улюбленого крісла, а молодята зачинилися у Віриній кімнаті, звідки час від часу долинали скрипи ліжка та істеричний сміх Віри. Іван Іванович не втримувався на місці, підходив до дверей, прислухався, зиркав у кухню, звідки так само наслухала Наталя, знизував плечима й повертався до свого барлогу.

— Вечеря! — Служниця голосно припросила дона Йвана до столу, розкладеного у великій кухні.

— Вечеря! — закричав батько у шпаринку дверей, що вели до доччиної кімнати.

Коли Олександр, усмак наївшись, пішов, батько та Наталка зажадали пояснень.

— Ми одружимося, — як сніг на голову випалила Віра. — Дуже скоро, бо в Сашка закінчується піврічна віза. Його потрібно легалізувати. Тату!

А тато, роззявивши рота, хапав повітря, мов риба, яку викинуло на берег. Він махав руками, показуючи, що йому погано. Наталя та Віра забігали навколо дона Йвана, запитуючи у нього, що сталося.

— У нього серцевий напад! — констатувала Наталя й шмигонула до телефону, аби викликати «швидку». — Як тут, в біса, дзвонити до лікарні? — запитала.

Віра не знала. Раптом Іван Іванович закашлявся, і з його відкритого рота вилетіла маслина.

— Вдавився… — хрипло вигукнув пан Кривда й вилаявся чотириповерхово, зовсім не соромлячись жінок. — Де ти цього пройдисвіта взяла? — запитав благально в дочки, коли трохи очунявся від страху неминучої смерті від маслини.

— Я з ним уже давно знайома. Він у нас у перукарні мете.

Наталка й Іван Іванович перезирнулися. Мете… Гарна професія, як не крути. Чудова партія для такої видної нареченої. А вони, довбні, шукають їй найкращого. Лише батько відкрив рота, аби щось зауважити, як отримав контрольне зізнання:

— Скоро у нас і дитиночка буде.

Вірі відповіла цілковита тиша. Лише муха настирно билася в шибку, мабуть, не хотіла слухати подальші одкровення, прагнула вилетіти на волю.

— За п’ять місяців народимо, — додала Вірочка й погладила пузо.

Виявилося, що вони з Сандро все вирішили. Чоловік, мовляв, житиме тут. Тато, користуючись своїми зв’язками, тобто грошима, зробить зятеві легалізацію, вони народять «португаленя», й усе буде чікі-пікі.

— Чікі-пікі? — нервував Іван, вихлюпуючи свою злість на Наталку. — Що воно таке, оте чікі-пікі? Чому сьогодні печеня пересолена? — кричав, бризкаючи слиною.

Врешті-решт, повоювавши з дочкою три дні, дон Іван пристав на її умови. Святкова весільна хода до муніципалітету мала відбутися за місяць.

Наталка, підсівши на віртуальне спілкування, продовжувала нишпорити теренами інтернет-ресурсів, вишукуючи все нові сайти міжнародних знайомств. Невдовзі, ще до весілля Вірочки, жінка оголосила Іванові Івановичу:

— Доне Йване, я знайшла вам пару.

Той мало не беркицьнувся на підлогу. «Яку пару? Чи ж я просив? Не потрібна мені ніяка пара!» — були перші думки. Але, пошарудівши в довбешці, вони трансформувалися у щось подібне до: «А чом би й ні? Нахолостякувався. Напарубкувався».

Міжнародна шлюбна агенція зводила етнічних постсовєтікусів із такими самими, вимушеними жити вдалині від Батьківщини. У Німеччині Наталя віднайшла гарну панянку, ну дуже схожу і за фізичними даними, і за морально-етичними переконаннями на покійницю дружину Івана Івановича.

— Та то ж у Німеччині, — белькотів чоловік невпевнено, при цьому не забуваючи милуватися фотокарткою русявої жіночки бальзаківського віку.

Наталя зовсім не переймалася питанням, навіщо вона це робить. Скоріше за все, заради цікавості. Не думала, що буде з нею, коли у цій квартирі з’явиться нова жінка. Адже тоді в її послугах не будуть зацікавлені.

Навесні, після тривалих перемовин, до дона Йвана з Берліна приїхала наречена. У цей же день «молодята» зрозуміли, що одне без одного не уявляють подальшого існування. Скоренько повідомили про це Наталю, яка виступила у ролі свахи. Цілували її в щоки й дякували безмежно. Віра та Сандро, які до того часу відгуляли весілля і з тижня на тиждень чекали на поповнення, дивилися на Наталю вовками.

Про Надію Наталка знала майже все зі спілкування в Інтернеті. Жінка півтора року гарувала в Берліні, мала насиджені місця, знімала квартиру в самому центрі міста зовсім недорого. Працювала прибиральницею в декількох родинах. Уже мала ось-ось повертатися додому, бо діти дуже просили — у неї дві дорослі дочки. Тепер виходило так, що Надії потрібно або забирати Йвана до себе в Берлін, або тягти його з собою в Україну, або…

— Живіть тут! — запропонувала Наталя. — А я поїду на ваше місце.

Наталці було дивно, як вона таке придумала. І радісно водночас. Із тієї радості пан Кривда навіть узявся купувати Наталці квиток до Берліна власним коштом. Надія нашвидкуруч вводила її в курс прибиральницької справи в німецькій столиці. Дзвонила берлінським роботодавцям та офіційно повідомляла, що замість неї буде працювати дуже вправна робітниця на ім’я Наташа.

Наталці аж пекло, так кортіло змінити провінційну Португалію на серце Європи — Берлін. Чомусь марився «мерседес» із відкидним верхом, у якому вона мчить по вечірньому Берліну, натискаючи щосили на педаль газу. Наталку вабив дух мандрівок, несамовито праглося змінювати країни, знайомитися з якомога більшою кількістю людей, насолоджуватися свободою на повну. Новину схотілося терміново повідомити Микиті. Оскільки дзвінок був незапланований, натрапила на незнайомий жіночий голос. Дев’ята година ранку в Португалії — отже, вдома сьома. Микитос мусить іще спати, але нічого, Наталі не терпиться сповістити своє рішення про зміну країни перебування. А тут цей жіночий хриплий голос. «Помилилась!» — подумала заробітчанка й скинула виклик. Набрала вдруге. З того боку ліниво промовили:

— Так! Та говоріть! — Знову жінка.

— А-а-а… Микита?.. — пробелькотіла Ната.

— Мику, це тебе… — протяжливо вимовила незнайомка.

«Звісно його, кого ж іще?» — знавісніла подумки дружина.

— Алло! — чути було, що чоловік не при тямі. П’яний.

— Що там робиться? — запитала верескливо.

— Чш-ш-ш! — зашикав Микита, бо у голові в нього гуло, як на аеродромі. — Хто це?

— Кінь в пальто! — випалила Наталя і знову заверещала: — Питаю востаннє, що там за шалави в моєму домі?

— Давай передзвониш пізніше, — мляво попросив чоловік.

* * *

Перед від’їздом до Берліна ще не раз говорила з Микитою, якому вдалося розчулити розгнівану дружину обіцянками, що такого більше не станеться, та щиросердим каяттям із приводу невеличкого сабантую, який він влаштував своїм друзям.

«Навіть якщо він із кимсь і спав, то я також не без гріха, — згадала сеньйора Павліка й почервоніла. — Молодий чоловік два роки без жінки. Та нехай тішиться. Аби лише будинок справно зводив».

Не знала вона, що жодна важко зароблена копійка не вкладається у будівництво, а йде на пиятики й дівок різного штибу. До того ж Микита зірвався з гальм і пішов протринькувати жінчині гроші в ігрових автоматах, що їх повно наставили у місті. Жив собі не тужив, на широку ногу. Йому вистачало тих двох кімнат у будинку, де можна було переночувати й куди запросити численні різношерсті компанії. Його друзі не нехтували можливістю вициганити в музики сотню-другу євро, які той щедро сіяв на оточуючих.

4

Спершу Берлін відштовхнув пані Кулібабу, здався колючим і чужим. Вийшовши з потяга на залізничному вокзалі у Шпандау, Наталка відчула солодкавий присмак розчарування. В порівнянні з мереживним, залитим сонцем Лісабоном це доволі банальне й прагматичне місто однозначно програвало. Залізобетонно-скляні споруди недолуго виглядали на фоні скелетів численних будівельних кранів. Червоні потяги метро трохи додавали фарб у сірість загальної палітри, але цих в’юнких черв’ячків було недостатньо, аби звеселити Наталю. Попри те що надворі вирувала весна, а в Лісабоні ще вчора жінка ходила у футболці та шортах, у центрі Європи погода не тішила. Був сильний вітер, що куйовдив Наталчине волосся, закидаючи його вуаллю на очі, можливо, задля того, аби вона не розгледіла факторів, що могли свідчити на користь нової країни її перебування.

«Потрібно їхати на Александерплац», — подумала й подалася до станції метро. Надія досконально розтлумачила, де сідати, на якій станції змінювати напрямок, де виходити, куди йти далі, яку вулицю шукати, кому що казати, якщо питатимуть уже в будинку. Наталя була ознайомлена з тим, що німецькі сусіди дуже обережні й кожну нову людину перевіряють, сканують і стежать за нею. Домовилися, що Наталка скаже, нібито вона сестра Надії, аби звести нанівець усі підозри оточуючих. Надя, бувало, розповідала сусідам, з якими вдавалося перекинутися кількома словами, про свою сім’ю, говорила про сестру, яка, на диво, також звалася Наталею.

Перші три дні Ната Кулібаба просиділа в однокімнатній квартирці, розмірковуючи про майбутнє. Дійшла висновку, що вона остання дурепа з дуреп, подалася бозна-куди й час їй нарешті повертатися додому. Але ж хотілося ще грошей заробити.

«Тепер, — думала про себе, — відсилатиму Микиті лише половину. Треба й собі причепуритися. Це тобі не Португалія, де можна в дранті вийти надвір, тут потрібно виглядати пристойно».

Крізь шибку відкривався вид на протестантську церкву з тонким високим шпилем, а далі жовті будівельні крани, мов скелети велетенських жирафів, та червоні й брунатні дахи, верховіття заквітчаних дерев. Унизу — небагатолюдні звивисті вулички, припарковані старі автівки, зграйки яскраво вдягнених дітлахів…

За час добровільного ув’язнення Наталя спостерігала за життям через вікно. Поволі почала відчувати, що пускає тут корені і хоч це лише цнотливі паростки, але вони вже — любов до Берліна.

Можливо, Наталка і далі милувалася б краєвидами, якби на третій день її не вивів із трансу телефонний дзвінок. Жінка довго нишпорила, відшукуючи слухавку. Віднайшовши її в чималій купі мотлоху, сказала по-німецьки, як вчила Надя та й як, зрештою, навчали у школі, де вона саме цю мову опановувала:

— Я[36]!

— Звичайно, ти! — почувся насмішкуватий голос дона Йвана. — Як ти там? — І, не дочекавшись відповіді, повів далі: — Надя просила, щоб ти усе її барахло поскладала у картонні ящики, там на балконі вони є, від телевізора й ще від якоїсь біди. Завтра заїде один хлопець, усе забере. Все, бувай!

Розмову було закінчено, й відразу, як Наталя поклала слухавку, дзвінок повторився. Жінка усміхнулася, схопилася за телефон і одразу вигукнула:

— Що іще?

— Вас[37]? — запитали німецькою.

Наталя знітилася й заходилася завчено пояснювати, що вона Ната, яка приїхала замість Наді працювати.

— Я! Я! Таша, — погодилися на тому кінці й поцікавилися, коли чекати на неї.

Організаційні питання було вирішено, Наталка зв’язалася з усіма німцями, у яких мала працювати, отримала відповідні вказівки. Ввечері передала коробки з Надіїним барахлом дуже симпатичному чоловікові Сергієві, який витарабанив їх надвір і завантажив у своє авто. Він мило всміхався Наталці, вона відповідала йому тим самим. Насамкінець якогось біса обмінялися номерами телефонів і забули одне про одного.

Наталчин тиждень було розліновано. Понеділки — три години для лікаря і стільки ж для артиста. Наступний день прибирання повністю належав мільйонеру. Шість годин у середу віддавалися принцесі. Четвер присвячувався особі на ймення Штеффі. А в п’ятницю Наташа мусила бігти до респектабельної родини юристів. Усі роботодавці проживали в різних районах великого Берліна. Колишній танцівниці до снаги було ганяти містом, ширяти під землею в потязі метро, змінюючи цей швидкісний транспорт на більш повільний автобус.

У вихідні, а їх було аж два, Таша, як її тут охрестили, бродила столицею. Простувала від свого будинку на Метцерштрассе повз вулиці зі знайомими з дитинства назвами — площа Рози Люксембург, вулиця Карла Лібкнехта й алея Карла Маркса. Назви лишилися об’єднаному Берліну в спадок від радянської «окупації». За чверть години опинялася на Александерплац. Туристичні групи з різних куточків світу не їдуть додому, допоки не відвідають оспіваний у путівниках клаптик берлінської землі. Наташу до кольок дивувала незграбність цієї площі та відсутність на ній будь-яких цікавинок. Ось тобі вихід із метро, он там вхід, попереду височіє багатоповерховий магазин, праворуч залізобетонні споруди, як, власне, й ліворуч. Ну, стирчить вежа. Що тут такого? За рогом берлінцям та гостям міста відкривалася панорама з видом на Годинник Світу, що показує час в усіх країнах. Спустившись у берлінську підземку убан, Наталя відкривала карту й вирішувала, який район «завойовуватиме» цієї неділі.

— На захід, у Мітте! — казала й вмощувалася зручніше на оббитому м’яким синім вельветом стільчику.

Алеєю Лип обожнювала тьопати до Тіргартена[38]. Петляла вуличками, переходила містками роздвоєну Шпреє[39].

Українку вабила до себе надщерблена церква кайзера Вільгельма, пошкоджена за часів Великої Вітчизняної. Так і стояв донині цей храм із дахом, наполовину знесеним супергеніальним архітектором — війною. Ната, закинувши голову, подовгу вдивлялася в ніби надкушений конусоподібний купол.

Одного разу подумки запитала в Бога, чи це зробили її співвітчизники, — отак відтяли шматок величної споруди, скидаючи на мирне населення бомби. Замість відповіді побачила, як звисока летить просто на неї біла мереживна пір’їна. Вона довго кружляла, аж поки опинилася на плечі Наталі. Жінка рукавом витерла сльозу, яка мимохіть скотилася на щоку, взяла обережно двома пальцями ту пір’їну та поклала її в гаманець. Якась туристка, що слідкувала за діями Наталки, й собі почала очікувати на подібну пір’їну, але, чи дочекалася, Наталка не знала, бо подалася далі.

На Курфюрстендамм[40], мов заворожена, вчепилася поглядом у дивакувату скульптуру — скручені між собою ковбаски з металу. Нічого особливого, але крізь них, немов крізь віконце кінооператора, яке він робить із пальців, аби побачити гарний кадр, виднілася балабуха телевежі.

Коли Наталю разом із Берліном накривало темрявою, столиця Німеччини перетворювалася, як той метелик із гусені, на щось неймовірне. Різноколірні вогні підсвічували будинки. Від цього вони, старі й нові, в риштованні та плісняві часу, захопливі й огидні, враз ставали загадковими, незвичайними й неповторними.

«Я обожнюю це місто!» — вголос вимовила Наталка, і їй усміхнулися перехожі. З раннього дитинства Наталчине ставлення до німецької нації формувалося під впливом побаченого по телевізору й у кінотеатрах. Німці — «вороги», тож мова в цих людей мусила бути різкою, вимова — гидкою, а самі вони — грубими й злими. Насправді все було з точністю до навпаки. Сентиментальні в переважній більшості берлінці з радістю допомагали іноземцям, які натовпами і поодинці з мапами різних форм та розмірів тинялися столицею. Характер людей можна визначити за ставленням до дітей та тварин. Малолітні мешканці Берліна були досить нестерпними: вимагали, верещали й плювалися, на що їхні батьки лише лагідно всміхалися, мовляв, що з дитини візьмеш?.. Про собак особлива мова. З ними можна було заходити навіть у метро. Любителі чотирилапих не надто переймалися чистотою породи своїх улюбленців, а тому в повідці «впрягали» різного штибу двіртер’єрів та капловухих обшарпаних байстрюків вівчарок. Безмежна любов до тварин призводила врешті-решт до того, що на центральних фешенебельних вулицях, таких як Фрідріхштрассе, часто-густо можна було вступити елітними чобітками в накладене акуратною купкою собаче лайно.

У свої перші берлінські вихідні Наталка дозволила собі вихилити кухоль смачного пива. Погода була гарна, весняно-щаслива, берлінці засідали цілими сімействами, незважаючи на пізню годину, за дерев’яними столами на вузьких вуличках. Перехожі мало не штовхали їх у спини.

Жінка відчувала запах бажаної свободи й думала: «Не повернусь додому нізащо». Відсьорбнувши світлого терпкого елю, захмеліла враз, від чого повіяло сумом, ностальгією та спогадами про дім, а надто про свою мрію — дитину. «Ні, звичайно, повернусь… Мені ж необхідно взяти з дитячого будинку малюка», — довго вимовляла подумки цю фразу, зрозуміла, що трохи очамріла від пива, та й ноги гули скажено, а треба відпочивати, готуватися до великих битв на нивах прибиральництва… Почовгала додому, залишивши на столику п’ять євро за випите. Йти було недалеко, бо ж сиділа вона на затишній Кольвіцплац. Діставшись до свого помешкання, завмерла від здивування. Вдень не помічала, що п’ятиповерхівка, де знаходилася її квартира, незвичайна. Східна, позбавлена вікон стіна була пофарбована зеленим, і по ній… ходили… корови. Так-так, на вигляд справжнісінькі корови. Три рябі корови з вим’ям. Стадо йшло вгору, до неба, по стіні, сюрреалістично підсвіченій знизу. Наталя подумала, що вона втратила азимут. Навіть майнуло: «Перепила», — але за спиною в неї почулося:

— Контемпорарі арт.

Двоє туристів із путівниками тицяли у сторіночку пальцями, тоді, либлячись на всі зуби, роздивлялися корів, повертаючи голови, і знову повторювали ритуал тицяння в книжечку. «Сучасне мистецтво», — переклала Наталка, вона-бо вже нахапалася й англійської, блукаючи Європою. Жінка сповнилася гордості, що мешкає в такому визначному будинку, позіхнула й подалася до під’їзду… де й була заарештована.

— Ти хто? — запитала старенька сивочола німкеня. Гострим поглядом примружених очей просканувала Наталю.

Стара чатувала біля входу до будинку. Щойно українка набрала перші цифри коду, фрау влаштувала їй допит. Довелося Наталці довго пояснювати, що вона сестра Надії, яка жила в двадцять третій квартирі. Тепер, мовляв, я тут житиму, бо Надя подалася додому, там у неї коханий і таке інше. Українка все очікувала, що німкеня її спинить, бо ж чути це белькотіння на жахливому есперанто було нестерпно навіть самій Наталці. Та бабця виявилася стійкою.

— Гут[41]! — сказала нарешті й розпливлася у м’якій усмішці. Тісненько взяла Наталю під ліктик і повела сходами. У старому будинку не було ліфта, і бабуся всю дорогу торохкотіла, що це лише на краще. — Я живу на другому поверсі. Заходь, коли матимеш час.

Наталя знітилася, чого б це їй ходити по сусідах, але змінила свою думку на наступному бабиному слові:

— Я не дуже знаюся на твоїй мові, але хочу вчити. Надя мені помагала. То й ти будеш?

— Добре! З радістю! — вигукнула Ната. Їй закортіло поцілувати сиву жінку, мабуть, знову те кляте пиво. — А як вас звати?

Німкеня рефлекторно озирнулася.

— Вас? — запитала.

Ната не зрозуміла, чи то стара, перейшовши на німецьку, питає: «Що?», чи українське звернення на «ви» їй не до вподоби.

— Я — Наташа, а ти?

— Я — Хельга.

— То це ви та фрау, котрій потрібно платити за квартиру? — насилу склала речення жінка. — Надя казала зайти в п’ятнадцяту до фрау Хельги, вона і є хазяйка.

Стара спинила словесний потік:

— Звертайся до мене Хельга, без фрау, прошу. А ти — Таша. Недобре зватись Наташею тут.

Чому це недобре — зватися так, як її назвали батьки, Наталці не відразу стало зрозуміло. Лише дійшовши до свого поверху, второпала, що зазвичай Наташами на Заході кличуть повій. «Таша, то й Таша, я не проти, — подумала, вклавшись на голе ліжко. — Треба на блошиному ринку купити постіль… Там, на Тіргартені, коли проїжджала на метро, під містком бачила ряди…» — наказала собі, засинаючи.

Уві сні всміхалася, снилося, що вона танцює свій улюблений джайв, а на руках тримає кучерявого маленького синочка. Її питають друзі й рідні: «А дочка де?» — «З татом», — відповідає.

…Ідилія…

5

Понеділки

До холостяка Гюнтера Джачека діставатися було доволі легко. Убаном до Фрідріхштрассе, західної її частини, тоді декілька кварталів в обхід задвірками. Можна було б скоротити шлях та перескочити через центральну вулицю, але надто вже, на сталу думку Таші, вона сама дисонувала з аристократичною Фрідріхштрассе, якою снували заклопотані «вершки суспільства».

«У своїх лахах стану всенародним посміховиськом. Не вистачало ще лякати німецьку еліту. Обов’язково згодом куплю щось елегантне», — будувала плани на майбутнє, щиро всміхаючись якомусь німецькому дідові, що чалапав навпроти. З першого ж дня у Німеччині Таша змінила загальмований ритм, у якому жила в південних країнах (ймовірно, через спекотний клімат), на вельми прискорений. Кров, що з невідомої причини ганяла по жилах зі швидкістю звуку, примушувала серце битись активніше, а ноги самі вистукували дрібною шрапнеллю чечітку по асфальту, коли хатня робітниця йшла на роботу.

Гюнтер зустрів Ташу надворі, тупцював, озираючись навсібіч, скоріш за все, запізнювався на роботу — в одну з міських лікарень, де працював асистентом хірурга. Про це повідала Таші Надія. Таша підійшла до молодика, який на ходу простягнув їй ключа й поспіхом випалив:

— Я усе написав… Ключ… Код: два три чотири два… — і помчав, махаючи правицею, до таксі, яке проїжджало поруч.

Ключ так і залишився у Таші. Джачека вона бачила раз на півроку, а може й рідше, та й то за неофіційних обставин.

Квартирка на Йоганесштрассе мала доволі незграбний вигляд. Дві спарені кімнатки. «Тю!» — подумала, добряче роздивившись апартаменти медика.

Коли він уперше приймав Ташу задля знайомства, вона зовсім не встигла роззирнутися довкола, а зовнішній вигляд молодого модника, його мелодійний голос та постава прикували тоді увагу жінки більше, ніж планування та вмеблювання оселі.

— І оце все?! — кинула питання у порожнечу кімнат і взялася читати каракулі роботодавця.

Розшифрувала нашкрябане у стовпчик: «Посуд, прасувати, прання, прибирання, полити квіти, вікна, дякую». На столику червоніли три купюри по десять євро.

Ташина праця оцінювалася у вісім євро за годину. Такса перейшла їй у спадок від попередньої працівниці. «Добре!» — подумала молодичка, бо ж працювати у Гюнтера вона мала три години, а він відвісив аж тридцятку, хоча мав би лише двадцять чотири. Понеділки Таша мала ділити між Гюнтером та Вернером, якого ще не бачила. Отож одному три години, іншому ще три.

Жінка взялася до роботи, іронічно зауваживши, що тут зовсім немає що впорядковувати. Понишпорила закутками, назбирала повний кошик брудного шмаття. Запустила машину і взялася до прибирання. На підлозі лежав добротний ортопедичний матрац із шовковою білизною. Таша спеціально перевірила спочатку пружність матрацу, а тоді написане на етикетці постільної білизни, чи це, бува, не синтетичний замінник. Ні, чорним по білому зазначалося: «Silk[42] 100 %». Тобто ці простирадла кольору червоного вина коштували неабияких капіталовкладень. «Оригінальний суб’єкт!» — думала собі прибиральниця. Таші було цікаво з речей довідуватися про їхнього хазяїна. Отже, матрац із гладенькою білизною Таша застелила не менш розкішним, гаптованим на східний манер покривалом.

Будинок, у якому жив лікар, був старим, із високими стелями та ліпниною. З орнаментної розетки у центрі жовтавої стелі звисала чорна мотузка з голою лампочкою. «Дисонанс!» — вголос прорекла робітниця, беручись за пилосос. Цей винахід людства виявився поламаним. Хоч як намагалася українка полагодити техніку, у неї нічого не виходило. Наостанок вона з пасії[43] дала копняка кругленькому пилососу, поскакала на одній нозі, тамуючи біль від удару, та випхала недоладний пристрій на балкон.

У ванній кімнаті, яка з першого погляду викликала в українки напад сміху, знайшла щітку і взялася нею підмітати. У дальньому кінці ванної кімнати, якщо можна так назвати трубу завширшки не більше метра, а завдовжки десь зо п’ять, було прилаштовано душову, відділену від іншого простору квітчастою китайкою, вщент укритою пліснявою. Клейонка сумно звисала з напівобірваних кріплень і плакала краплинами води, що потихеньку стікали цівочками донизу. До стіни десь посередині п’ятиметрівки було прип’ято унітаза. Як хазяїн всідався на нього, для Таші було загадкою. Адже Гюнтер був набагато вищий за жінку, отже, й ноги в нього мали бути довшими. Таша сіла, коліна впиралися в стінку навпроти. «Цікаво було б подивитися», — подумала, встаючи й відчайдушно тішачись. Ще за два метри, аж біля дверей, на рівні Ташиних грудей було причеплено умивальник. Чому саме на такій висоті — для українки залишилося ще однією таємницею. До дзеркала, яке висіло над умивальником, Таша взагалі не дотяглася, лиш бачила в ньому свою маківку.

Повернулася до кімнати. Щітка, найімовірніше, була призначена для чищення одягу, але прибиральниця подумала, що нічого страшного не станеться, якщо вона використає її не за прямим призначенням, а тоді ретельно помиє. З меблів у квартирі був стіл, на якому стояв комп’ютер; величенький, на всю стіну стелаж із книжками та вмонтована шафа, в яку було напхано усілякого мотлоху: костюм для підводного плавання, сорочки від П’єра Кардена, розпаровані шкарпетки, тенісні м’ячики, декоративні наручники, обшиті хутром, та безліч журналів для осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.

— Опс! — Таша згадала, що Надя попереджала про вподобання Гюнтера, які той не афішував, але про які Надя, як справжня нишпорка, довідалася з речових доказів.

Наталка, злякавшись, що розкрила таємницю Гюнтера, запхала все назад і знову взялася за щітку. Але її муляло, як це вона залишить у шафі такий безлад. Жінка плюнула на упередження, закачала рукави й почала викладати на підлогу речі. Відчинивши інші дверцята, отримала по лобі ключкою для гри в хокей на траві. За спортивним знаряддям посипалася білизна чоловіка, коробки зі взуттям та насамкінець поламані полички. За годину Таша за голову вхопилася — такий у квартирі був хаос. А ще ж треба перебрати книги, бо з них аж курява йде. «Що тут Надя робила?» — дивувалася.

Складений горою посуд було вимито, сорочки попрасовано, вологий одяг розвішано на спеціальну розкаряку. З книжковим пилом Наталка вирішила боротися наступного понеділка, бо що ж робитиме, коли все вже буде в ажурі?.. Потрібно щось залишити й на потім. Написала Гюнтерові англійською: «Вікна — наступного разу», взяла гроші й вирушила до іншого хазяїна, зустріч із яким було призначено на першу годину по обіді.

Добиратися було недалеко — перебігти на інший бік Фрідріхштрассе та спуститися вузенькою вуличкою півкварталу. Вернер був удома, слухав Вівальді в записі, про що не забарився повідомити робітниці. Його здивуванню не було меж, коли жінка скромно оголосила назву твору. Це були «Пори року», надто популярна річ, аби про неї не знати. Вернер Хльост голосно повідомив, що мусить іти на роботу, взув блискучі черевики, поправив краватку, підхопив шкіряний портфель та, насвистуючи попурі з класиків, зник за дверима.

Квартира була також невеличка. Одна кімната й велика кухня. Меблів як таких не існувало зовсім, замість них — картонна імітація. Зроду-віку Наталя не бачила, щоб комод був зроблений із картону, на кшталт того, з якого роблять коробки для телевізорів та іншої побутової техніки. Щоправда, пофарбовані меблі були в колір морської хвилі й мали цупку фактуру. Тут Таша не віднайшла немитого посуду, як, власне, й чистого. Не існувало у Вернера холодильника, штор чи килимових покриттів на підлозі. Над розписом стін попрацював непоганий художник, на скромну мистецьку думку Наталки. Величезні картини на еротичні сюжети, зображення, в яких переважали червоні відтінки, — все це збуджувало й відволікало від роботи. Цей чоловік, котрому, як і Гюнтерові, було не більше тридцяти, також мав комп’ютер та гори розкиданих по квартирі книжок. Комп сиротливо тулився в кутку на підлозі, яка вщент була заплетена дротами, що зміюками тяглися до програвача, комп’ютера, телевізора й дівіді. Ліжко неоковирно росло посередині кімнати. Наталці воно здалося казковим, бо виглядало вельми незвично: старовинне, коване, з блискучими кульками на бильцях. Застелене було картатим вовняним пледом, з-під якого звисали такі самі, як у попереднього німця, наручники.

— Подуріли вони всі з цим причандаллям, чи що? — Наталка розреготалася і так, сміючись, взялася до роботи.

Планувала помити зависокі вікна, обмести павутину та якимось чином розкласти усі ці дроти, аби вони не загрожували безпеці. Наталка довго мізкувала, стоячи посеред хати. Мудруючи, помітила, що в плінтусах є потаємна заглибина. Віддерши маскувальну смужку, жінка взялася активно запихати дроти у плінтуси. За годину боротьби з непокірними кембриками[44] Наталя, підстрахувавшись, заліпила плінтуси в декількох місцях скотчем. Тепер кімната виглядала охайніше. Треба було щось робити з книгами. У квартирі був невеличкий балкон. Вийшовши туди, жінка зрозуміла: перше враження, що в помешканні немає що робити, було помилковим. Бо ж хазяїн увесь мотлох викидав саме сюди. Розгрібши собі дорогу, Таша дісталася сірого шматка обробленої деревини. Інтуїція її не зрадила. Виявилося, що перед нею розібрана полиця.

«Можна підрихтувати її та поскладати сюди хоча б частину книг», — вирішила й позносила всі частини поламаної полиці у квартиру. Роздивившись, зрозуміла, що ця річ зовсім не зламалася — до неї у хазяїна, скоріш за все, не дійшли руки. До однієї з деталей було прикріплено папірець зі схемою складання виробу фірми «Ікеа». Наталку неабияк потішило збирання меблів. Нічого складного, а як захопливо! Дивишся на схему, робиш точнісінько так, як показано. Конструктор для дорослих.

Невдовзі горда за себе українка, склавши на грудях руки, обдивилася обнову. З дощок вийшов нічогенький високий «пенал» без дверцят. Жінка безупинно совала витвір по кімнаті, намагаючись знайти йому достойне місце. Було б добре, аби шафка стояла саме там, де зараз примостився комп’ютер. «Вибач, дорогий!» — звернулася Наталя до техніки й відтягла комп подалі.

До п’ятої години перестановку було завершено. Ще як Вернер ішов, попросив робітницю дочекатися його, мовляв, грошей тобі не лишаю, прийду, тоді отримаєш. Три години вже вийшли, а хазяїна все не було. Таша, затаївши подих, очікувала, що скаже про її роботу німець, боялася, аби не сказав «фе» й не повикидав назад до балкону шафку й невеличкий столик на коліщатках, який також віднайшовся на «складі» й на якому зараз красувався звільнений від шару пилюки комп’ютер. Столик було приставлено ближче до ліжка, загальна картина інтер’єру хоч і була дещо спонтанною, та водночас її можна було назвати затишно-богемною.

У двері подзвонили. Наталя стрепенулася й заклякла. Якби це був хазяїн, відразу увійшов би, відчинивши своїми ключами. Хто б це міг бути? Як їй поводитися? Відчиняти чи вдавати, що у квартирі нікого немає? Наталка зробила один крок назустріч настирному дзвінку й почула, що у шпарині повертається ключ. «О, Боже!» — злякалася.

— Це я! — весело прозвучав голос Вернера. — Попереджувальний дзвінок!

«Цивілізовані люди, бляха-муха, — посміхнулася про себе Наталя, — бояться, аби не застукати на місці злочину…»

На слові «дзвінок» німець саме увійшов, не знімаючи взуття, до кімнати. З його рук, як таке часто показують у гостросюжетних фільмах, випав жовтий паперовий пакунок, а по підлозі розсипалися помаранчі й брюссельська капуста. Наталка відразу заходилася збирати овочі-фрукти. Насправді вона просто хотіла сховати очі, бо думала, що хазяїн із розпачу випустив продукти додолу.

— Це екстраординарно! — заверещав Вернер щодуху й підхопив Наталю. — Це екстраординарно! — ще раз вигукнув та поцілував її в лоба.

Він був такий збентежений, почав возити столика туди-сюди, влягався на ліжко і з нього дотягувався до клавіатури, брав зі столика дистанційний пульт і вмикав-вимикав телевізор, гладив шафку, наче улюблену тваринку, й захоплено всміхався Наталці. Тоді вручив їй п’ятдесят євро, вклонився доземно і вже з ліжка побажав гарного вечора. Жінка зачинила двері й, зітхнувши, попрямувала, стомлена, додому, на ходу чіпляючи ключа на зв’язку, де вже було їх два — один від дому, інший від квартири Гюнтера, а тепер іще й цей — Вернерів.

Понеділки свої вона любила. Називала їх «вергюнт». Так і казала Микиті телефоном:

— Гроші тобі надішлю десь у вергюнт, — що мало означати «в понеділок».

Чоловік не надто переймався, що вона мала на увазі, думав, що то так по-німецьки звучить «понеділок». Стримуючи роздратування, вимагав, аби жінка не відкладала на завтра таку важливу справу.

— Тут уся робота стоїть! Ти що там, у своїй Німеччині, не заробляєш? То їдь назад до Португалії! — дозволяв собі підвищувати на дружину голос.

* * *

Через півроку Ташиного хазяйнування оселі пана Джачека й пана Хльоста перетворилися на взірці холостяцьких халуп. Поступово картонні меблі Вернера поступилися місцем дерев’яним. Гер Хльост щопонеділка залишав Таші чергового конструктора, якому та дуже вправно давала раду. На додачу гастарбайтерка отримувала цидулку з побажаннями гарного дня, гроші у розмірі двадцяти п’яти євро та оригінально оформлений пакуночок із цукерками. Вернер був художником, але не таким, що малюють чи ліплять скульптури, а вільним, як сам розповідав. Він був носієм ідей, які й продавав тим, хто їх не мав або кому бракувало часу, аби їх народжувати. Цей німець переважну більшість часу перебував у своєму помешканні, а особливо останнім часом, коли тут стало так затишно. Але коли наставав понеділок і приходила чаклувати Наталка, його виносило з дому. Не хотів заважати, патякати під вухом. А можливо, через те, що йому подобалося уявляти, що він побачить цього разу, й дивуватися, вже побачивши.

З Гюнтером Наталка бачилася через кожні шість місяців, у проміжках — лише записки з подяками. Одного разу вирішила приготувати заклопотаному медику вечерю. Накрутила голубців, думала: «Як не сподобається — нехай викине». Таке пояснення й написала у цидулці-відповіді. З того часу щопонеділка тут готувалися вечері. Платню Гюнтер не спускав і не піднімав — тридцятка, хоч би що вона робила. Наталя заради спортивного інтересу вигадувала для цього чоловіка все нові й нові послуги. Якось зашила подерту сорочку і наступного понеділка посеред кімнати вже лежало три інших із відірваними ґудзиками та невеличкими дірочками.

— Ти, Ташо, просто чудо, — сповідався Гюнтер працівниці, сидячи біля неї на кухні. Жінка тим часом вправно прасувала, розкладаючи штани німця на дошці. Медик примостився на пральній машині й по-дитячому метеляв ногами. — Надья боялася бабратися в моїй шафі. — Він змовницьки підморгнув. — Вона туди за рік роботи жодного разу не залазила. Я, чесно кажучи, навіть не знаю, що вона тут робила. — Чоловік сором’язливо засміявся.

Цього дня він не поспішав на роботу, бо був перший день у відпустці. Після обіду мав вирушати до аеропорту. Відлітав до Індонезії на два тижні. Віддавав останні розпорядження:

— Будь ласка, Ташо, я залишу гроші й список, перед моїм поверненням купиш продуктів, завантажиш холодильник. — Відрахував сотню. — А це за два рази, — додав іще шістдесят. — А це… — знітився й почервонів, тримаючи п’ятдесят євро, — тобі на день народження.

Наталя здригнулася. Звідки він довідався? «Напевно, побачив на проїзному», — вирішила, зиркнувши на маленьку тумбочку в коридорі, на якій лежав її річний квиток на всі види транспорту. Наталя знала, що потрібно бути дуже обережною та законослухняною, не їздити зайцем, бо таким чином можна вскочити у халепу. Простеньке правопорушення спричинило б зацікавлення поліції, а далі розкриття таємниці нелегального перебування в Німеччині. Пластиковий проїзний містив відомості про особу та фотокартку. Наталя не встигла кинути його до торби й, увійшовши до квартири Гюнтера, жбурнула разом із ключами на цю тумбу. Вочевидь, чоловік, проходячи повз, розгледів її дату народження.

— Ти виглядаєш значно молодшою, — всміхнувся, коли жінка з подякою взяла подарунок. — Нікому не кажи, що тобі за сорок. Кажи — тридцять. Побачиш — усі повірять.

— Маленька собачка до старості щеня, — згадала своє улюблене прислів’я, яке стало її життєвим гаслом.

Наталя ще з минулих років, проведених у безпробудному гаруванні за кордоном, планувала, що настане така хвилююча мить, коли вона зможе влаштувати вечірку з приводу свого дня народження. Але як ти все це зробиш, коли живеш не на своїй території?.. І ось тепер, коли вона є майже власницею квартирки, можна собі дозволити таку примху. Хотілося назбирати якомога більше гостей. За час перебування у Німеччині Таша встигла познайомитися з багатьма людьми. Були серед них і українці, й росіяни, німці, звичайно ж, ті, у кого прибирала.

Гюнтер звірився якось Наталі, що в нього був друг, чи як у них там називається — коханий… Вони навіть вирішили одружитися на території сусідньої Голландії, де до сексменшин ставилися лояльніше. Але за три дні до урочистої події обранець Гюнтера загинув в автокатастрофі. Наталя з ніжністю дивилася на молодого чоловіка, який зовсім не був схожим на гомосексуаліста: ні тобі підведених очей, ні нафарбованих нігтів, ні навіть якихось еротично-мазохістських трусиків-танга (Наталя знала про їх відсутність достеменно), ну хіба що глянцеві «Блу» та «Ду-унд-Іх»… Та то таке, особиста справа кожного. Гюнтер виглядав доволі мужньо, говорив баритоном, без будь-яких фальцетних ноток. Вдягався дуже вишукано, і це єдине, що могло викликати підозри щодо його орієнтації. Модний німець порадив Наталці один гарний магазин, де можна було купити якісний одяг задешево. До тієї крамнички потрапляли речі відомих фірмових брендів, не продані в сезон, їх випхала з перегонів за покупця нова колекція, але від цього речі не втратили своєї якості й актуальності.

— Не треба усім розповідати, де знаходиться цей магазин! — попередив Гюнт, як істинний адепт своєї віри.

І то правда: почавши кожному патякати про місце, де можна вдягатися «от кутюр» за смішні гроші, як зможеш виділятися з загальної маси людей, що не мають смаку? Таша давно вже прагла переодягтися, але все було шкода грошей на нове вбрання. Вона продовжувала оббігати Фрідріхштрассе задвірками. Отримавши півсотні на подарунок, твердо вирішила витратити їх саме за цим призначенням. Гюнтер написав друкованими літерами адресу магазина. Навзамін отримав від українки спонтанне запрошення до себе в гості:

— Я влаштовую вечірку.

— Але ж я буду в Індонезії.

— Ти повертаєшся наприкінці місяця? Так? Отож я саме на тридцяте й запланувала свято. Це нічого, що трохи не збігається з моїм днем народження… — Наталка щойно придумала все це. — У нас, в Україні, це традиція.

Таші закортіло зробити щось, аби Гюнт трохи розвіявся. До того ж у неї визрів план.

Гюнтер погодився, йому подобалося спілкуватися з українкою. Коли вона повідомила, що на вечірці буде багато її одноплемінників, ще більше забажав там побувати. Любив-бо нових людей.

Цього ж дня на тридцяте вересня в гості був запрошений і Вернер. Його кайданки та еротичні картини у квартирі на Цігельштрассе не давали Таші спокою й активізували здогади про приховане гейство пана Хльоста. План Наталі був простим — познайомити цих двох. Задля їхнього ж щастя!

6

Вівторки

Щоб дістатися до гера Йошки Шумахера, треба було витратити чимало часу, тож вівторки для Таші починалися з раннього пробудження. Вона відшукувала причини, аби якнайдовше не вилазити з ліжка. Вже й не спала, але відмовки одна краща за іншу все народжувалися та плодилися. Бувало, навіть тяглася до телефону, щоби попередити про раптове фізичне виснаження чи вигадану недугу. Згадка про шелесткі купюри, котрих могла позбутися, вдовольняючи примхи змореного тіла, миттю виштовхувала гастарбайтерку з-під тонкої ковдри. Гроші вабили й кликали, заради них Наталя човгала в чортів голос до біса на роги. Від станції метро імені Рози Люксембург, двічі змінюючи лінії, їхала до західного району Целендорф, там кров з носа мусила встигнути на автобус, що курсував раз на півгодини, аби рівно о дев’ятій бути під дверима хворобливо пунктуального Йошки. Таша виходила з дому, вдягаючись на ходу, швидко йшла до метро, автобус наздоганяла, включаючи в собі спринтера, й підтюпцем добігала від зупинки до будинку гера Йошки. І було чого гнати, бо запізнення коштувало штрафів — одного-двох євро.

Наталка могла ті копійки запхати в дупу пришелепуватому німцю як у прямому, так і в переносному сенсі, але професійна етика, неписаний прибиральницький закон зобов’язував підкорятися будь-яким хазяйським забаганкам.

Йошка Шумахер любив похизуватися своїм іменем (еге ж, як у віце-канцлера) та прізвищем відомого гонщика. У невисокого шістдесятилітнього з гаком німчика об’єм талії (хоча хто її насправді заміряв?..) мав приблизно стільки ж сантиметрів, як і його повний зріст. Кучеряве сиве волосся на голові, бороді й грудях, прискіпливий і в’їдливий стариганський характер та звичка до безладу — прикметні риси Йошки Шумахера. Він замучив Ташу спогадами про свої втрачені мільйони та колишню дружину-балерину, яка, власне, тим мільйонам і дала раду. Щовівторка Таша вимушена була розпочинати свій трудовий день із роздивляння копії картини Веласкеса на всю стіну, столового срібла та порцелянових сервізів. Роздивляння це супроводжувалося багатослівними лекціями гера Шумахера, котрий до обіду сновигав по квартирі в сімейних трусах та халаті нарозхрист.

Найбільшою пристрастю Йошки Шумахера було куховарство і все, що з ним прямо чи опосередковано пов’язано. Подеколи, захопившись історичними розповідями, половину з яких Таша геть не слухала, підводив робітницю до непоганого холодильника й, наче консультант-продавець, перелічував усі плюси цього технічно досконалого апарата.

Все перелічене, за винятком колишньої дружини-балерини, вміщувалося в типову трикімнатну квартиру з видом на озеро, де сумно колихалися припнуті до берега чужі катери. Вони не давали Йошці спокою саме тим, що були чужими, а не його. В Ташиному умовному записнику, який містився в її голові, цей німець звався Мільйонером. Він повсякчас торочив їй саме про таку свою особливість і відмінність від інших смертних.

На стінах, окрім кількох непоганих репродукцій Дега та згаданого вже шикарного Веласкеса, висіли газетні вирізки в дерев’яних позолочених рамах під склом. Кожна містила декілька шпальт, дві навіть супроводжені фотографіями. Якщо вчитатися в ці зразки старої періодики в пошукові знайомих реалій, на кожному з артефактів віднаходилося ім’я Йошки Шумахера. Вирізки були від руки датовані вісімдесятими роками минулого століття. Без пояснень, які й давав Йошка, у молодому підтягнутому чоловікові на фотографіях не варто було й пробувати впізнати хазяїна цієї квартири.

— Це коли мене арештували у Східному Берліні! — хвалькувато зізнавався й дивився на реакцію.

Таша знала: потрібно вдавати, що вона боїться. Так і робила… щовівторка. Потім вкотре слухала історію гера Шумахера, потай зиркаючи на годинник і на купи сміття, котрі ще треба буде прибрати.

Мільйонер працював фотокореспондентом у «Ді Вельт»[45]. Ну, ще коли був отим, молодим та худорлявим чорнявчиком. Щось йому в буремні вісімдесяті штрикнуло в печінку, й він гайнув через Берлінську стіну до НДР. Хоробрий фотокор не підкопував тунель і не кидався грудьми на охоронців, озброєних автоматами Калашникова. Він просто поїхав, а краще сказати — пішов до своїх далеких родичів. Заразом вирішив пофотографувати, зафіксувати важкі будні одноплемінників, пригноблених соціалізмом. На тому боці встиг лише дістати свій «Canon»[46], як його заарештували. Зараз Йошка розповідав Таші героїчні історії, як він був полум’яним борцем за визволення Східного Берліна від загарбників, але вороги пронюхали про його хоробрі наміри (які саме — гер Шумахер не уточнював) і кинули до в’язниці. Вийшовши звідти через декілька годин, як то кажуть, трохи ушкодженим, але непереможеним, дременув до спокійного Бундесу, аж, напевно, курява стелилася. Його власні свідчення та дві фотокартки, які він встиг зробити, стали основою для ліплення з простого фотографа героя свого часу. Попри те що «шпигуна» затримали, камеру йому повернули, коли відпускали. Навіть не знищили плівку. Колеги Йошки по друкованому виданню не кинули напризволяще таку політично забарвлену історію. Щось трохи дописали, як буває у митців, догородили, аби трагічніше виглядало, й випустили у світ. Було оприлюднення, за ним зросли рейтинги газети, а слідом за цим — затребуваність Йошки Шумахера як суперпрофі. Декілька днів Йошка Шумахер був героєм кварталу, його зустрічали сусіди і плескали по плечу, йому всміхалися чистенькі німецькі дітки, й у нього закохувалися балерини. Йошка за рахунок невеликого, так би мовити, естетичного переляку увійшов в Історію й відтоді розповідав про це тим, хто потрапляв у поле його зору. А оскільки до Йошки ніхто не приходив, окрім Таші, то гастарбайтерка змушена була слухати те саме щотижня.

* * *

Зазвичай гер Йошка чекав на українку в своєму первозданному вигляді — у смугастому халаті, під яким нічого не було, крім голого волохатого торсу й сімейних трусів у дрібну квіточку. Навіть коли Таша відпрацювала в нього понад рік, не відмовляв собі у проведенні екскурсії квартирою з обов’язковими зупинками біля газетних вирізок та картини Веласкеса.

— Ти вже знаєш, що мене було засуджено за політичні випади в бік соціалізму… — декламував, стоячи босими ногами на вкритому хлібними крихтами килимі. — Цю картину написав учень Веласкеса. Ти нікому не повинна говорити, що бачила в мене цю річ, — серйозно повторював всоте.

Йошка ніколи не поспішав на роботу, хоча досі працював як вільний фотограф — примощував свої безликі світлини в рекламні глянцеві журнали не першого й навіть не другого ешелону. Домовлявся з редакторами телефоном, лаявся на чому світ стоїть, курсуючи по квартирі, доводив, що його світлини оригінальні й варті того, аби видрукувати їх в ось цьому низькосортному виданні. Своїми хаотичними пересуваннями заважав Наталці виконувати прямі професійні обов’язки. З’являвся саме там, де в цей час орудувала прибиральниця. Вона усамітнювалася в чималій білосніжно-кахельній вбиральні, ставала рачки над ванною, аби відшкребти її від прилиплого зашкарублого лепу, а Йошка тут як тут — поза нею. Гарчав у слухавку:

— Як це не потрібно? Ви їх бачили? Це ж шедеври… — й одночасно звертаючись до Наталки: — Не шкреби сильно, подереш покриття, воно ду-у-уже дороге… Це я не вам, — знов у слухавку.

Щойно Таша бралася за пилосос, гер Шумахер вимагав від неї негайно припинити шум, бо він, бач, спілкується й не чує ні рожна.

Перемивала гори посуду на кухні й прислухалася, готуючись кинутися на виклик німця до його кабінету. В кабінеті Йошка показував українці чергову пасію, вірніше, її фотокартку. Щоразу нова дівчина, шкірячись, поглядала з монітора комп’ютера.

Робочий кабінет фотографа потребував особливої уваги прибиральниці. Аби не жахатися побаченому в цій кімнаті самому й не підкошувати нервову систему Таші захаращенням, яке тут панувало, хазяїн запопадливо наглухо зашторював важкі сині гардини. Кабінет підсвічувався сизою блакиттю лише завдяки ввімкненому сімнадцятидюймовому екрану. Та й у цьому світлі можна було побачити, як рясніють розкидані на підлозі паперові кульки. Вони мали б потрапити у плетений бак, що цнотливо очікував під столом, але, як правило, туди не долітали, відбивалися, наче баскетбольний м’яч, від кошика й за власною траєкторією розліталися в різні куточки кімнати. Біля чималої старої, ба навіть старовинної шафи в шеренгу виструнчилося п’ятдесят пар взуття. Таша рахувала. Рівно п’ятдесят. І це ще не все, бо біля вхідних дверей їх було ще з десяток, не черевиків, а пар. Навколо комп’ютерного столу, як на складі, — стоси нової, не розпакованої ще побутової техніки. З напханих старим шматтям картонних ящиків підступно виглядали пістряві краватки та рукави сорочок. Фотоплівки в помаранчевих і зелених обгортках, наче гриби, повиростали в найнесподіваніших місцях. Головне було — пильнувати, щоб не наступити на такий фотоциліндрик, бо, посковзнувшись, можна було впасти на спину, і тоді перелом хребта забезпечувався стовідсотково. Про це повідомляв Йошка, але плівок не піднімав, у кращому разі відкидав ногою. На додачу до складеного в картонних ящиках під вікном сумувала купа шмаття, яким німець мріяв із кимось поділитися, але поки що не наважувався. «А може, ще мені знадобиться», — казав Таші. Жінка, зиркнувши на допотопні речі, розуміла, що вони вже не стануть у пригоді навіть у країнах третього світу. В кімнаті прибирати не дозволялося, і заходити сюди можна було лише на запрошення Йошки.

Ось у такій робочій обстановці Йошка збавляв свої дні. Щось підказувало Таші, що й ночі. Не мав коли розмінюватися на дрібниці — вибирав собі дружину. За обов’язкову умову мав молодість обраниці. Такі вже були його фізіологічні потреби. А оскільки німкені не сприймали його як економічно надійного партнера (з огляду на втрату мільйонів, якщо вони, звичайно, були), то Йошка Шумахер дійшов висновку: потрібно «зафрахтувати» когось із пострадянського простору. Там молодь менш перебірлива, і є більше шансів, що тисячі німця видадуться якійсь українці, молдованці чи росіянці справжніми статками.

— Гени потягнули в Україну, — сказав якось, чим неабияк здивував Ташу.

Був саме в сентиментальному настрої після перегляду якоїсь мелодрами й зізнався, що його мама родом з-під Житомира.

— Бердичів — етнічна мала батьківщина, — вимовив без акценту. — Мамине прізвище Шумкер. — Пан Йошка стрепенувся й відразу пояснив: — Так на український манер звучить Шумахер.

— Так-так! — погодилася Таша. А подумки додала: «Це на єврейський манер».

До війни молода пані Шумкер із усією родиною виїхала в Америку. Були тоді такі звички — тікати в Сполучені Штати… Там познайомилася з гарним хлопом, німцем за національністю, та, підкоряючись хвилям кохання, попливла з ним до Німеччини. Не брасом чи кролем, звичайно, а теплоходом чи пароплавом — про це вже достеменно пан Йошка й не знав. У Німеччині коханий ураз передумав вести панночку Шумкер до вівтаря і зник у невідомому напрямку. Найімовірніше, подався в Баварію. За півроку, як годиться, в пані Шумкер народився син Йошка. Жоден німець так ніколи з його мамою й не одружився, аби не каламутити арійську кров. Ставши повнолітнім, син переробив собі прізвище на Шумахер, бо журналістові-початківцю Йошці треба було «звучати». От він і зазвучав.

Чоловік щовівторка презентував Таші чергову претендентку на його руку й серце. Підстаркуватий німець мав підозри, що красуні можуть керуватися суто корисливими мотивами.

— Молода, гарна, якщо вірити написаному — працьовита… Занадто багато позитивного. Може, вона хоче лиш мої мільйони?.. — ділився сумнівами з українкою.

— А ти написав про мільйони? — запитала здивовано Таша.

Підсвідомо зауважила, що ніякого багатства у Шумахера немає. Він сам дурив дівок, як, власне, й вони його, пишучи про своє кохання та про те, що, побачивши його фото, зрозуміли, що це саме той чоловік… ну і подібні співи.

— Звичайно. Я цього не соромлюсь. Хоч у нас і не заведено хизуватись заробленим, але ж… — що «але ж», віртуальний жених не повідомив.

Йому кортіло почути думку Таші щодо того, чи може ця білявка мати корисливі наміри, чи все ж таки її зачепив своїм крилом Амур.

— Здається, вона надто юна. Скільки їй? — Таша була категорична в оцінках.

— Вісімнадцять, — відповів Йошка й, зітхнувши, видалив анкету претендентки зі свого акаунта[47].

Відпрацювавши в Йошки вісімнадцять місяців, Таша завоювала неабияку довіру німецького мільйонера. І тепер гер Шумахер не лише розумів натяки українки, а й прислухався до них. Тож і цього разу запитання Наталки про вік обраниці прозвучало як вирок. Німець підкорився, розпрощався з білявкою й відразу по тому впився поглядом у перегляд інших, мовчанням даючи зрозуміти, що Таша вільна й може йти далі прибирати.

В оселі цього пана українка проводила шість годин, тобто гнула спину весь день, рясно переплітаючи фізичні навантаження з розумовою діяльністю. Подеколи Йошка залишав Ташу на «екстра»-годину. За зайвий час справно розраховувався, але присвячував його не роботі, не балачкам, а відпочинку. В такі дні дивним чином під халатом матеріалізувалися сорочка і краватка-метелик. Гер Шумахер сам куховарив, щедро накривав на стіл у кухні й пригощав зморену робітницю делікатесами. Таша почувалася незручно, було не до снаги перебувати поруч із таким делікатним паном, який, накладаючи їй у тарілку спаржі, повідомляв, що це дуже дорога страва, й називав конкретну цифру. Наливався келих вина: «Сотня за пляшку»; подавалася засмажена свинина: «Спеціальна вирізка — за п’ятдесят»; доходила справа до десерту: «Їж — це дуже витончено. У ресторані за таке беруть до двадцяти євро».

Таші застрягали в горлі ті пригощання, понад усе кортіло дременути з квартири, бігти аж до зупинки, перевести дух і заволати: «А йди ти, мільйонере, до дупи!» Частенько посиденьки завершувалися пропозицією гера Шумахера покататися на його «мерседесі», але Таша відмовлялася. Не бажала ще півгодини слухати, скільки коштує його лайба[48], що він вклав у тюнінг і скільки ще вкладе.

Він був такий нудний і настирний, що Таша слізно жаліла його дружину, яка витримала цього балакуна цілих п’ятнадцять років. Він показував українці фотографії своєї богині. Бріта Шумахер — професійна балерина з іменем, знаним у Німеччині, віддавалася танцю на всі сто. Як там вони разом нажили величезні статки — історія замовчує: чи гер Шумкер витяг із панчіх своєї матусі, а чи танцівниця заробила ногами… А Таша схилялася до думки, що мільйони належали родині Шумкерів, ще тих, котрі тікали з Бердичева в Америку. Балерина, зі слів німця, присмокталася до його грошей під час спільного проживання. Бріта не хотіла народжувати, а може, й не могла, балерини — вони такі. У сімейства Шумахерів був власний маєток. Зараз там живе розлучена фрау Шумахер зі своїми чотирма породистими кіньми. Йошка зі скупою сльозою на одному оці (з другого клята волога ніяк не хотіла сочитися, хоч як він тер кліпавку) розповідав, що його обвели круг пальця, як хлопчика. Дружина відсудила всю нерухомість, і зараз він вимушений пересиджувати у цьому Богом забутому місці. Уже чотири роки подружжя судиться-пересуджується, Йошка не втрачає надії, що скоро сам опиниться біля породистих рисаків, а підступна дружина буде ридати у цій квартирці, споглядаючи хитання чужих човнів на озері.

Якось Таша, прийшовши на роботу, не застала пана Шумахера вдома. Її здивуванню не було меж. Спочатку кричала: «Агов, я вже прийшла!», не сходячи з місця. Тоді наважилася пройтися квартирою. Зазирнувши в кожну кімнату, упевнилася, що помешкання порожнє. Із заціпеніння її вивів телефонний дзвінок на мобільний. Дзвонив, як можна було здогадатися, Йошка.

— Мене терміново викликали до суду! — кричав у слухавку. — Ти сама впораєшся?

Звичайно, вона впорається, ще й краще. Ніхто не заважатиме, нарешті зробить усе як слід…

Пригнавши додому через три години, Йошка почав вишукувати, що українка вже встигла накоїти. А в тому, що прибиральниця втне щось не так, як треба, Йошка ні секунди не сумнівався. Наскрізь просяк упевненістю, що без його уважного керівництва у хаті за цей короткий час стався побутовий колапс. Таша з гордістю відчинила комору, де чи не вперше було наведено лад. Тепер ніщо не падало на голову, щойно двері відчиняться.

— Добре! — схвалив хазяїн.

Жінка повела його до «кабінету». У кімнату знадвору падало денне світло, штори були гарненько задрапіровані обабіч вікна, речі для знедолених зникли. Краватки, паперові кулі, шкарпетки познаходили свої місця, коробки з технікою вишикувалися побіля комп’ютерного столу.

— Добре!» — й тут похвалив Йошка.

Він промовляв це слово ще з десяток разів. Навіть оголосив, що відтепер можна залишати Ташу на самоті, без керівництва. І це на другому році роботи!

Задоволена Наталка взувалася в коридорі, стоячи на одному коліні. Йошка височів над нею, щось теревенячи про взуття фірми «Кампер», якого в нього було безліч.

— Сто п’ятдесят євро… — казав, а Таша швидко зашнуровувала стерті кросівки, які сьогодні вдягла замість своїх улюблених зручних, але теж уже прадавніх черевичків. — Я тобі куплю… — раптом виголосив, і Наталя здригнулася. — Поїдемо наступного вівторка до крамниці — приміряєш.

Взуття було неперевершене, шкіряне зі спеціальною ортопедичною устілкою. «Бігати Берліном у таких — саме задоволення, — думала Наталя раніше, коли чистила хазяїнове. — От би мені таке… Але ж дороге, зараза!»

— Купиш? — перепитала, встаючи.

Вона рефлекторно задерла светра, аби підтягнути джинси, що з’їхали з талії.

— Що це? — здивовано запитав Йошка, тицьнувши Наталці мало не в пупа.

«Боже! — засоромилася жінка й обсмикнула светра. — Там же в мене мотузок». Наталка підперезувала штани біленьким мотузочком, шкодувала грошей на пасок, а ці кляті штани все спадали. Купила їх на барахолці за копійки. Чи то вона схудла, чи джинси з лайкрою розтяглися, біс його зна. Але факт залишився фактом — штани сповзали, з цим потрібно було щось робити. Недовго думаючи, Таша використала мотузок. Думала — тимчасово, але ця тимчасовість розтяглася чи не на півроку.

Німець довго сміявся, тоді прибіг до українки з камерою й попросив сфотографувати. Для нього така побутова справа виявилася проявом неабиякої фантазії.

— Я не буду фоткати обличчя, лише цей сегмент, — запевнив.

Закінчивши, приволік класного шкіряного ременя, який коштував для робітниці захмарних грошей, та простягнув його жінці. Та поміняла його на мотузок, яким Йошка показово підв’язав невеличке деревце, що росло в діжці на балконі. Ремінь виявився вдвічі більшим за Ташину талію. Йошка, використовуючи не притаманну йому винахідливість, відрізав садовими ножицями зайвий шмат, пробив спеціальним приладом дві дірочки й, задоволений собою, власноруч вклав паска Таші в лямки джинсів. Жінці здалося, що він надто гаряче дихає в її оголений живіт. Чоловік, зігнувшись, вдавав, що пасок важко пропхати крізь лямочки. «Аби лише не казав, скільки цей ремінь коштує…» — подумала.

— Цей ремінь… — почав Йошка, супроводжуючи Ташу за двері. Але чомусь не продовжив, а змінив тему: — Наступного разу їдемо за «камперами». Чюс[49]! — попрощався й зачинив двері.

Таша знала, що він зараз дивиться у вічко. Тому, аби полоскотати чоловікове его, демонстративно підняла кофтину і, прицмокуючи язиком, роздивлялася подарунок, допоки ліфт не під’їхав до шостого поверху.

Сидячи вдома за чашкою трав’яного чаю, насолоджувалася перспективою отримати круту взувачку. Її думки перебило гудіння мобільного, який був виставлений на віброрежим. Дзвонив Йошка. Несамовито кричав на все горло:

— Куди ти поділа гусячий жир? Гусячий жир, гусячий жир!

Оскільки Наталка не могла зрозуміти, що він хоче, старий тричі повторив словосполучення, думаючи, що жінка не втямить, що таке гуска і що таке жир.

Крізь сльози Йошка пояснив, що на столику в кухні стояла глибоченька мисочка, а в ній — гусячий жир. Він, мовляв, минулої середи смажив гуску, яку в елітному магазинчику купив за скількись там євро. Жир, що стікав, хлюпаючи й булькаючи, з цієї елітної гуски, він, Йошка Шумахер, власноруч збирав у ту глибоченьку мисочку. Вона, та глибоченька мисочка, з Божою допомогою простояла майже тиждень на столі, нікого не чіпала, а тепер пан німець не може її знайти. Єдина, хто могла кудись запроторити гусячий жир, — Таша, яка сьогодні працювала без керівництва, без порад і вказівок. І тепер у нього більше немає гусячого жиру. Жиру! Гусячого! У глибоченькій мисочці. І так по колу зо п’ять разів.

Тим часом, допоки пан Шумахер оповідав сам собі історію гусячого жиру, Наталка вигадувала, що б таке збрехати, аби не довести хазяїна до інфаркту. Адже це вона вилила той клятий жир. Вихлюпнула його в унітаз, змила й забула. Ну, навіщо, скажіть, будь ласка, в помешканні мільйонера знадобилася глибоченька мисочка смердючого жовтого гусячого жиру, якому виповнилося п’ять діб? «Може, він думав натирати ним свої старі кості? — розмірковувала Таша. — То я йому натоплю іншого».

— Я його викинула! — зважилася на зізнання Таша. — Якщо тобі він так потрібний, то я натоплю іншу глибоченьку мисочку.

— Він мені не потрібний ні на біса! — волав Йошка.

Таша зовсім спантеличилася, до того ж її «кампери» почали зникати за щільною димовою завісою гніву Шумахера. Ніхто нічого не казав кілька хвилин. Після трагічної паузи допит продовжився:

— Куди викинула? Навіщо? Яке мала право без дозволу?

— Не можна викидати жир до сміттєвого контейнера. Це заборонено! — відкрив таємницю пан Йошка. — Ти туди його жбурнула? — запитав вкрадливо, а голос помітно тремтів.

— Ні! — бадьоро відповіла Таша.

— Знаю! Я перевіряв, — погодився німець.

«Ого! До смітника лазив. Це круто!»

— Я його вилляла в туалет, — сказала весело й знову подумала про шкіряне взуття.

— Вай-вей! — з напругою заверещав німець.

Таша навіть давала зуб, що він у цей час схопився обома руками за голову, бо чути було, як клацнула слухавка, отже, випала на підлогу.

— Я вилила в унітаз, — повторила Таша, думаючи, що німець щось не розчув або зрозумів неправильно.

— Вай-вей! — повторилося заклинання.

«Що воно, в біса, робиться? — подумки запитала українка. — Може, він з глузду з’їхав? Може, сьогодні в суді постановили, що він не мільйонер?..»

— Не можна в унітаз! — волав Йошка. — Не можна… Це ще гірше, ніж до контейнера. Це штраф… Це біда.

«Та в чому ж біда?» — не розуміла Наталка, яка спочатку подумала, а тоді й озвучила своє питання.

— У тому, дурна українко, що жир застигне в холодній воді унітаза й заб’є мені вивідну систему. У мене вже раз таке було. — І старий заревів як бик.

«Гіркий досвід!» — усміхнулася Таша й виголосила останню фразу, яка призвела до щасливої розв’язки цієї німецької трагедії:

— Я змила гарячою водою!

На тому кінці бездротового зв’язку, на околиці Північно-Західного Берліна, довго не могли второпати, як це можна до такого допетрати — змивати жир гарячою водою в унітаз. Тоді, трохи попрацювавши звивинами мозку, почали отямлюватися.

— Гарячою? — запитав Йошка підозріло. — А унітаз не тріснув?

— Подивись, — запропонувала Таша, з сумом дивлячись на свій чай, який підступно охолов за час перепалки.

Допоки Йошка бігав перевіряти цілісність унітазу, а можливо, й запихав руки, прощупуючи зсередини, Таша, заплющивши очі, чекала.

— Все гут! Добре! Молодець, — проголосила слухавка й запікала відбоєм.

7

Середи

Принцеса Габріела фон Кратенбургтреттен мешкала в Шарлоттенбурзі, що розкинувся у Західному Берліні. Район старовинний, можна навіть сказати старий, якщо зважати на середній вік його жителів. Тут не побачиш новобудов, кранів, важкої техніки на дорогах. Місцину не зачепили руйнування — архітектурні споруди збереглися з довоєнних часів. Щільно оповиті плющем і декоративним виноградом три-чотириповерхові цегляні будиночки, доладно викладена бруківка, вузенькі тротуари, відносна тиша, віддаленість від перекритих корками транспортних розв’язок… Наталка стишувала ходу, коли опинялася на потрібній вулиці, бо клацання її підборів відлунювало і шарлоттенбурзькі спантеличені бабусі виставляли сиві голови у відчинені вікна. Для них це був неабиякий шум.

Таша, пам’ятаючи настанови Надії про неординарність особи королівської крові, до якої мандрувала тоді вперше, уявляла струнку дівчину з діадемою в білявому волоссі. Стрівшись уперше з принцесою, потрапила у незручне становище.

— Привіт! — сказала вона дебелій рудій бабі, яка відчинила двері. Увійшовши до квартири, позіхнула й запитала: — Хазяйки немає? — простягла руку для знайомства. — Таша!

— Габріела! — вимовила німкеня басом.

Таші підкосилися ноги, й вона присіла на барний стільчик, який сиротливо стояв у коридорі. Всередині замлоїло.

Принцеса виглядала, м’яко кажучи, неординарно. При зрості два метри (плюс-мінус кілька сантиметрів) мала обвислу дупу, що радше була схожа на драглі, груди передової доярки часів розвиненого соціалізму, як їх зображували свого часу агітаційні плакати на всій одній шостій частині суші. На додачу до цих принад принцеса могла похвалитися ще й чималою кирпою, густо оздобленою насичено-цегляного кольору ластовинням.

Дама, вітаючись, повільно закачувала рукави, й Таші відкрилися сильні, м’язисті руки аристократки, вкриті світло-рудим пушком. Якби не він, Таша могла би припустити, що свою густу гриву принцеса робить помаранчевою за допомогою фарби.

Коли Таша змогла встати зі стільця, принцеса-тітка показала їй поле діяльності, обережно крокуючи ступнями сорок другого розміру по вкритій сухим відмерлим листям підлозі. У центральній кімнаті двері на терасу були відчинені, й вітер заносив знадвору все, що йому вдавалося підхопити. Квартирою хаотично були розставлені недомальовані й закінчені полотна, мольберти; розкидані пожмакані тюбики з-під масляних фарб. У Габріели було лише дві кімнати й кухня. Та навіть цей мінімум вжахнув прибиральницю. «Матір Божа! Це ж чого Принцеса так лайном обросла?»

Ораторські здібності не входили до чеснот принцеси Габріели. Починаючи говорити, вона рясно червоніла, вуха робилися яскраво-рожевими, просвічували навпроти тьмяного сонячного світла, яке пробивалося крізь запилюжені шибки. Таша, тамуючи регіт, серйозно вислуховувала накази хазяйки. Та просила нічого не чіпати, не вчиняти кардинальних дій, лише зробити легке прибирання й попрасувати заготовлену білизну. Прибиральницьке свавілля дозволялося лише у ванній кімнаті й на кухні.

— Я люблю рослини! — пояснювала, обводячи долонею безліч горщиків на балконі, в яких окрім звичайних квіточок росли ще й кущі і навіть невеличкі дерева. З них, власне, й облітало листя, яке носилося по хаті, як по стайні. — Мені подобається уявляти, що я ходжу по землі. — Принцеса показово наступила на листочок. Він тихенько затріскотів, під пресом чималого кросівка ламалися його тендітні хребці. Принцеса майже в оргазмі закрила очі, глибоко вдихнула самим лише носом — і раптово зойкнула, розклепивши повіки. — Ой, цвіте! — вигукнула, аж загули стіни. — Цвіте! — підскочила на одній ніжці (якщо можна так назвати подібну кінцівку) і дременула на кухню.

Таша посунула й собі за Габріелою. В кухні та ніжно погладжувала надзвичайно гарну квітку, котра, вірогідно, щойно розквітла.

— Я почула запах, — зашарілася принцеса й приклалася до фіолетового бутона потрісканими губами.

Вдруге зойкнула, похапцем подивилася на годинника, рвонула до коридору, примушуючи підлогу під собою труситися. Звідкілясь від дверей віддавала останні накази. Таша вийшла до неї, і принцеса зненацька рвучко притягла її до себе, міцно обняла, аж Таші тріснуло щось усередині, й по-родинному поцілувала тричі у щоки…

«Дійсно неординарна», — вирішила Наталка.

Для Габріели Таша виконувала завжди однакову роботу, фантазувати на тему прибирання тут було не заведено. Підмітала мітлою з довгою ручкою, оминаючи вазони, як у слаломі (пилососа не було принципово, бо він міг нашкодити рослинам), шкребла підгорілі каструлі, про які принцеса перед виходом на роботу розповідала все нові й нові історії. Оповідки зводилися до того, що, задивившись на якусь мушку, черв’ячка, листочок, пилинку, хмаринку чи вітерець, принцеса мусила потім їсти кашу, картоплю, капусту чи м’ясо з гірким присмаком горілого. Габріелі було тридцять сім років, вона не мала чоловіка чи коханця, але гормони грали, і це штовхало жінку закохуватися у предмети.

Вона досить непогано малювала, як на Ташин смак. Переважно зображувала коней, котів, собак на лоні природи, так би мовити — Божі тварі на пленері. Судячи з того, що Наталка через тиждень перемивала залишені Габріелою порцелянові сервізи на кільканадцять осіб, навантажені біля мийки у височезні стоси-хмарочоси, принцеса полюбляла влаштовувати велелюдні вечірки.

— З якого приводу? — весело питала прибиральниця, вказуючи на батареї тарілок. Таша всією душею полюбила незграбну принцесу за її дитячу вдачу та наївність.

— Сестри шукають мені пару, — промовляла Габріела, ховала обличчя за червоними долонями та гучно, по-конячому іржала. Довго не могла спинитися.

Наталка вбачала в її поведінці зародки нервового захворювання.

У Габріели було дві сестри та брат. Старші сестри мешкали у Мюнхені, мали сім’ї, дітей, були як дві краплі води схожі на Габріелу, але вирізнялися жорсткими чоловічими характерами. І це грало в унісон із їхніми зовнішніми параметрами. Натомість Габі вважалася в родині фон Кратенбургтреттен білою вороною. Двічі Наталка була свідком галасливих скандалів, під час яких перепадало на горіхи і їй. Сестри Габріели безцеремонно закидали Наталці недбале ставлення до професійних обов’язків.

— Навіщо тобі хатня робітниця? Що вона тут робить? — питала принцесу фон Кратенбургтреттен найстарша сестра, свердлячи родичку яструбиним поглядом та одночасно з цим підкидаючи носком блискучого черевика листя.

Габріела лише червоніла й чекала, коли сестри скинуть негативний баласт. Вона воліла в такі хвилини відрядити Ташу до магазину за продуктами.

— Повернешся за дві години… — шепотіла й підморгувала.

Коли прибиральниця поверталася у спорожнілу квартиру, на столику лежали цидулка від принцеси і якась дрібничка на кшталт цукерочки чи шпильки для волосся. У записці значилося: «Перепрошую за тимчасові незручності».

Рід Кратенбургтреттен походив від голландської королівської гілки, та давно вже перевівся, залишилися тільки ім’я й заповіти далеких родичів, що відали Богу душу. Габріела вважалася принцесою на бобах, тобто в неї не було посагу — один із дідусів по материній лінії склав на неї заповіт, але так, що жінка могла одержати гроші в разі заміжжя. А її ніхто не брав.

— Та не хочу я за той заміж, трясця його матері, — казала Габріела, коли Таша перетворилася на її довірену особу, десь на другий тиждень гарування. — Але ж треба на щось жити. — Вона складала будиночком руденькі брівки й по-собачому дивилася на українку, випрошуючи моральної підтримки.

Таша, аби була чоловіком, так би й запропонувала дивачці руку й серце. У це далеко не досконале й не жіночне тіло Бог вклав ніжну й тонку душу. Дивлячись у рябе Габріелине обличчя, Таша хотіла плакати від радості. Але коли переводила погляд на заяложені штани принцеси з обвислою матнею й коліньми, на чорну, вилинялу на плечах сорочку — брали дрижаки, навіть хотілося волати: «О майн гот[50]!» — і тікати світ за очі.

Хоч як боролася Таша з брудом і сміттям у цій оселі, тут при нагоді можна було виявити запліснявілу булку під ліжком, старі черевики в морозильній камері, бабські ліфчики, розвішані на дверних ручках, від чого вони (ліфчики, звісно) скидалися на гамаки; залишений іще минулого тижня в духовці суп, що вже заграв і неабияк смердів; посеред вітальні — купу землі, з якої стирчав новий паросток; червоні відбитки візерунчастих підошов. Чому червоні? Бо принцеса не помітила, як наступила на губну помаду, що впала з туалетного столика. І тепер масні трафарети прикрашали вичовгану підлогу.

— Не чіпай! — просила Габріела Наталку, коли та схилялася над слідом із вологою ганчіркою.

Принцеса летіла до спальні. Прибиральниця чекала. Габріела вганяла до кімнати з камерою, швиденько фільмувала сліди й поспіхом збиралася на роботу. Працювала у доволі солідному мережевому рекламному бюро художницею.

Українка щораз проводжала Габріелу, стоячи на вкритому зеленню балконі-оранжереї, махала рукою, вдивлялася у пришелепувату принцесу, яка поспіхом накидала куртку лише на одну руку.

— Дурепа! — лагідно промовляла Таша і бралася до роботи.

Брат Габріели, естет Ернесто, не помічав вад родички й тягнувся до неї, як до матері, яку вони втратили, коли ще були підлітками. Саме їхня мама наполягла дати дітям такі імена — Ернесто й Габріела, бо була італійкою князівського роду. Від неї з генами отримали любов до мистецтва, тонку душу, ніжність. Дві інші дівчини були батьковими пасіями. Дівчат німецький граф зліпив із себе, а Ернесто — невеликий на зріст чорноокий та смаглявий красень із тонким носом і скульптурним підборіддям — вдався в красуню матір. Він був найменшим, егоїстичним, саркастичним та в’їдливим. На відміну від мюнхенських сестер, жив у Берліні, часто навідувався до Габі, аби розповісти про свої любовні негаразди. Забігши до сестри в якусь із серед, попросився залишитися з Ташею, бо Габріела поспішала на роботу. Сидів на кухні, осідлавши високого барного стільця. Звісивши ноги, махав ними, ніби маленький рибалка на березі в очікуванні рибки. Міг подовгу мовчати, вдивляючись у Ташину спину, а тоді зненацька запитати щось образливе.

— А ви там у себе продукти миєте перед вживанням? — пускав бісики.

Наталка мовчала.

— Ви займаєтесь сексом через простирадло? — чіплявся до простолюдинки.

— Ви народжуєте в лісі? — наостанок кидав щось зовсім безглузде.

Ернесто знав про Росію (він думав, що Таша саме з цієї країни, й переконувати його не було сенсу) зі страшних казок, що їх любила розповідати йому в ранньому дитинстві бабуся — трохи пришелепувата графиня фон Дитріх.

— Ми вміємо добре різати людей ножами, — зімітувала бандитську манеру, тримаючи в руці чималого тесака, бо саме взялася за нього, аби сполоснути.

Побачила, як у принца здригнулася нога. Тоді голосно засміялася, кинула холодну зброю на стіл, попередньо витерши перекинутим через плече рушником.

Італійський німець вимушено посміхнувся, і, коли вже мав зовсім розслабитися, Таша підійшла до нього впритул та поцілувала з усією пристрастю, на яку лише була здатна. Вчинила так заради вистави, яку спонтанно вирішила показати пихатому Ернесто. Від поцілунку той очухався не відразу. Наталка рвонула до кімнати, ввімкнула перший-ліпший диск і взялася цибати кімнатою. Незважаючи на велику перерву в тренуваннях, Таша втнула професійний джайв. Ернесто аж рота розкрив від захоплення. Таша вимкнула музику, вихопила з полиці альбом репродукцій відомих художників і почала сходу розповідати про кожного з них. Ще замолоду цікавилася живописом, але Бог не дав хисту до малювання, тому її інтереси спрямувалися виключно на теорію.

Лекція увірвалася так само раптово, як і почалася. Таша пішла на кухню доробляти свою чорну роботу.

— Ти розумна! — оговтавшись, вимовив Ернесто й зашарівся точно як сестра.

Таша сумно посміхнулася, погладила по плечу цього тридцятилітнього хлопчика.

— Йди, Ернесто. Мені треба працювати, — попросила, і він тієї ж миті виконав прохання. Від дверей почувся його голос: — Вибач! — і зойкнули двері.

Наталка зібрала собі чималий гардероб фірмових якісних речей, але на роботу вдягала старі, навіть старечі плаття. Аби не виділятися. Ну хто де бачив, щоби прибиральниця ходила у шикарному діловому костюмі? Дозволяла собі форсонути у вихідні, коли запрошувала гостей, або по буднях увечері перед сном. Наряджалася, крутилася перед великим дзеркалом, уявляючи, як приїде додому, як її зустріне Микита, як вони разом підуть до дитячого будинку, аби взяти собі хлопчика. На чужині Наталка багато передумала на цю тему, і тепер їй кортіло мати не лише хлопчика, а й дівчинку.

Микита виходив на зв’язок усе рідше, сама Таша раз по раз не могла додзвонитися до коханого. Його завжди не було вдома, а мобільний говорив механічним голосом, що він поза зоною досяжності. «Дійсно так — недосяжний», — сумно думала Наталка.

— У мене в неділю велика вечірка, — сказала Габріела через рік після того, як Таша почала у неї працювати. А може, й раніше чи пізніше… Часові межі стерлися в голові українки, вона не могла отак сходу сказати, скільки вже перебуває у Німеччині та й на Заході загалом. — У мене в неділю буде вечірка! — повторила німкеня, штурхаючи Наталку, яка на мить задумалася. — Хочу, аби ти прийшла.

— На вечірку? — запитала спантеличена Таша, бо ж знала, що зазвичай такі збіговиська влаштовуються виключно для аристократів, навіть напівкровкам вхід суворо заборонений.

Габріела виправилася, відчуваючи, що неправильно сформулювала думку.

— Обслуговувати. Подаватимеш напої, наїдки. Митимеш посуд… Ну, і таке інше. — Габі обдивилася українку з голови до п’ят. — Лише… — Жінка завагалася, було видно, що не хоче образити Ташу. — Лише… тобі потрібно у щось інше переодягтися… Розумієш? Тут будуть такі люди… Краще, щоб вони той…

— Немає питань! — випалила Наталка, радіючи, що зможе показати власну неповторність та підтримати імідж своєї держави на європейському рівні.

* * *

У зазначену неділю прибиральниця прийшла до принцеси заздалегідь, за кілька годин до початку вечірки. Мусила-бо приготувати все до бенкету, порозпихати по кутках зайві речі, звільнити велику кімнату від стола, горщиків, картин, дошки для прасування та іншого непотребу. Зустріла хазяйку в своєму вбранні, традиційному, всім знайомому, — сіра вовняна спідниця, синій тонкий светр і теплі панчішки. Габріела навіть рота розкрила від здивування. Її очі говорили благально: «Я ж просила». Наталка заспокоїла німкеню, перевела розмову на інше, поцікавилася, у що вбереться сама принцеса. Габріела, сяючи від щастя, поманила Ташу за собою й, загадково всміхаючись, підвела до шафи. Відкрила дверцята, наче зачаровану скриню, витягла плічка із сукнею. Погладжуючи блискучі хвилі шовкової тканини, попросила:

— Допоможи!

Тіло Габріели з великими труднощами було запхано до вбрання, на декілька розмірів меншого, ніж було необхідно цій телиці. Прибиральниця не змогла опанувати емоції та скрушно зітхнула. Добре, що перевдягнена принцеса прийняла її зітхання як захоплення. Зелена сукня без бретельок була пошита так, що тканина збиралася складками навколо міцного корпуса й робила Габріелу схожою на діжку для фікуса, яку попередньо задрапірували зеленою блискучою ганчіркою. Невизначеної довжини туалет ділив руду німкеню на три частини. Окремо було погруддя — рожева правиця, вкрита веснянками та рудим пушком, ковбасою переходила через зону декольте у ліву руку, по лінії грудей тіло перетискалося краєм сукні. Друга частина — зелений квадратний континент. Нижня частина Габріели складалася з її міцних ніг у зелених шовкових панчохах. Ну чисто тобі фікус, лише росте він донизу. Надто вузька сукня не давала можливості німкені ходити так, як вона звикла. Коли жінка рушила до дзеркала, аби помилуватися собою, тканина затріщала. Габі видихнула повітря, яке затамувала, влізаючи в цей мішок, і задріботіла по коридору, стиха лаючись. Її мучила складна дилема: взувати підбори чи досить лише сукні, аби наповал вразити гостей. Наталка не втручалася у важкий процес вибору Габріели. Взялася за облаштування святкового інтер’єру.

* * *

О дев’ятій почали сходитися запрошені. Наталка вирішила не виставляти носа з кухні, допоки не буде наказу виносити напої. Про час виходу служниця мала б довідатися з того, що буде увімкнено музику, такий собі «Але-оп!» від пані Габріели. Це вони придумали разом.

Знаючи, що ніхто не зайде до кухні, Таша швиденько привела себе до ладу: вбралася в червону спідницю-олівець, шовкову тілесного кольору блузу з великим кокетливим бантом на шиї, тонкі безколірні панчохи, завдяки яким стрункі ноги Наталі виглядали ще більш привабливими. Наостанок Таша взула класичні черевички на тонкому підборі. Ансамбль завершували витончені браслети на зап’ястках і дивовижно гарні сережки, що звисали аж до лінії плеча. Одяг придбала, зазирнувши до магазину, який порадив Майкл. Крій вигідно підкреслював дивовижну фігуру Таші. Вона почувалася у цьому костюмі кінозіркою. Завершальним акордом стали легкий макіяж і вишукано-проста зачіска — зібране в пучок волосся, лише одне тоненьке пасмо ніби ненавмисне вибилося та падало на щоку.

В очікуванні позивних Ташу почало адреналінити. І ось її зірковий час настав. Кінцівки помітно тремтіли, коли вона взяла тацю й попливла до вітальні.

До її появи тут голосно перемовлялися, кричали й гиготіли чоловічими й жіночими голосами… Двері відчинилися… І враз усе стихло… На Наталку вирячилося понад десять пар очей. Здивовані, захоплені, чомусь розлючені, спантеличені й розгублені погляди оцінювали героїню балу.

— Вау! — перервав тишу Ернесто й вимкнув музику. — Ташо! Ти — казка.

Чоловік забрав із рук Наталки заставлену келихами з шампанським тацю й запросив сісти поруч. Жінка відмовилася, безмовно вклонилася самою лише головою, наче одаліска, склала руки долоня до долоні й задки випливла з кімнати. За якусь мить на кухню увірвалися чоловіки. Вони облизували Ташу поглядами, голосно висловлюючи захоплення її вбранням, а головне — фігурою. Один із молодиків, височенький Губерт, запросив Ташу на танець, силоміць витягнувши розгублену жінку до аристократичного товариства. Німкені споглядали за дійством з неприхованими ревнощами. Габріела зиркала на прибиральницю, поблискуючи зволожнілими очима. Наталка зрозуміла, що передала куті меду, але відступати не хотілося. «Нехай горить усе синім полум’ям. Зараз покажемо цим набундюченим дурепам, що таке справжня жінка», — обдивилася німкень, виключаючи зі списку дуреп хазяйку.

Цілий вечір велися балачки про художників, поетів, композиторів. Наталка брала активну участь у спілкуванні. Не відмовлялася від шампанського й під кінець вечірки вже зовсім не піклувалася про брудний посуд: чоловіки взялися їй допомагати й, закачавши рукави, бульбалися в мильній воді. Ернесто ставав на коліно перед українкою, декламуючи їй Ґете і Шиллера в оригіналі…

Коли закінчилася невдала для аристократичного жіноцтва вечірка, Таша згодилася на пропозицію Губерта провести її додому. Дорогою почула від німця зізнання, що вечірка влаштовувалася, аби посватати їх із Габріелою.

— Даремно ви не придивилися до Габі. Вона найкраща, — рекомендувала Наталка, а про себе додала: «Середа відтепер — вільний день. Треба шукати нову роботу».

* * *

— Я не можу собі дозволити експлуатувати людину, яка розумніша за мене, — говорила наступного дня по телефону Габріела. — Вибач, Ташо, але я не потребую більше помічниць. — Вона поклала слухавку.

Наталці було зрозуміло, чому принцеса дала їй відкоша. Але розуміння прийшло надто пізно.

Відтоді середи присвячувалися непопулярній, вельми відразливій, але добре оплачуваній роботі — Таша влаштувалася до міського туалету. Заробляла за чотири години ганьби як за два дні звичайного прибирання. «Ну і біс із ним!» — підбадьорювала себе, перебуваючи в запльованій громадській вбиральні на розі Александерплац. Для підняття бойового духу голосно співала, направляючи струмінь води, що бив зі шланга, на ряд загиджених унітазів. Зранку-раненько, о шостій, перекривала табличкою вхід до туалету, вбиралася у спеціальній коморі, влаштованій в одній із кабінок, у гумовий костюм і високі чоботи. На очі натягала великі окуляри-маску. Сміючись, називала себе космічним асенізатором. Відкручувала вентиль та пускала під великим тиском воду, яка змивала усе, що залишили по собі відвідувачі. Щоби не смерділо, закладала носа ватними кульками, які стирчали назовні. Робота, на додачу до смороду та відрази, була ще й небезпечна. Декілька разів Таша наривалася на маніяків-початківців.

— Агов! — зазвичай кричала, зайшовши до чоловічої половини. — Хто є, виходьте, прибирання!

Ніхто не озивався. Переодягшись і взявши відро з мийними засобами, розуміла, що в підземеллі вона не одна. Навпроти стояв якийсь покидьок-ексгібіціоніст. Спустивши штани, показував Наталці чималий ерегований «прибор» і сам із цього тішився. Жінка, яка звикла діяти миттєво, хлюпала на придурка з пляшки першим-ліпшим, що потрапляло до рук, та чекала, поки, накричавшись і підцупивши на дупу штани, він залишав приміщення. Робила це доволі спокійно. «Хай би спробував дістати мене через цей гумовий комбінезон», — думала й далі голосно співала, аби сповістити тих, хто, можливо, не побачив попередження про прибирання. Вправлялася швидко, а гроші, як відомо, не смердять. Праця була легальна, плату Таша отримувала з муніципалітету поштою. Оскільки охочих виконувати таку брудну роботу серед німців не було, місцеві закривали очі на те, що українка не має дозволу на труд, точніше, про дозвіл у неї ніхто не питав.

8

Четверги

Штефі! О, Штефі… Наталці за все життя не видавалося навіть поруч стояти з такою красунею, як Штефі. Афродіта, мрія поета, неперевершене диво природи.

Штефі — натуральна білявка. І не якась там, із рудими вкрапленнями чи жовтувата, альбіноска чи світло-руса. Стовідсоткова білявка, яких у світі лишилося стільки, що скоро на них заведуть окрему Червону книгу. Таша при першій зустрічі була ошелешена цією вродою. Просто стояла і, приліпившись поглядом до німкені, не могла вимовити й слова. Здавалося, що від Штефі струменить світло, принаймні Таша могла побожитися, що бачила гало[51]. Штефанія білозубо всміхалася до очамрілої іноземки, знала, що її згодом попустить, бо ж усі так реагують. Очі німецької богині яскравіли волошково, примушуючи Наталчині комплекси вилазити з потаємних дір і жерти мозок ізсередини. Губи… Губи Штефі — це окрема тема для написання якщо не роману, то повісті найгеніальнішими письменниками сучасності. На цей рот можна було дивитися вічно, не відводячи погляду. Коли уста були стулені й коли вони рухалися, випускаючи в ефір неземної краси звуки, їхній вигляд діяв на співрозмовника, як гіпноз. Наталка не звернула уваги на ніс Штефі, бо то не мало ніякого значення. Будь-який ніс на такому обличчі виглядав би ідеально.

Фігура, тіло і шкіра лялечки були варті того, аби все це куштувати на смак, дотик та запах. Навіть жінки не могли пройти повз Штефі, не облизнувшись. Дикі, позбавлені логічного трактування думки в одну мить пролітали спустошеним простором черепної коробки тих, хто стикався лицем до лиця зі Штефанією.

Німкеня на додаток до всього, дарованого їй небожителями, була актрисою. Хоча якщо подумати добренько — а ким іще? Як правило, зйомки проходили у другій половині дня, тому Штефі до дванадцятої не вилазила з ліжка. Подеколи на її ложі Наталка заставала якогось перчика. Соромлячись, зачиняла двері. Щораз перчик був інший. Перчиками Таша про себе не без ревнощів називала кавалерів Штефі. «Ну чого я чіпляюсь до мужиків? — сварила себе українка, прибираючи на кухні недоїдки від учорашньої романтичної вечері. — Чоловіки як чоловіки… Але ж щось не той… Їй би Бреда Піта. Ото пара… А це якесь миршаве».

Насправді Наталка була не надто об’єктивною в оцінюванні нічних гостей Штефі. Вона їх бачила лише під ковдрою, з закислими очима і скуйовдженим волоссям… Коли кавалери залишали помешкання, Таша не відала. Якщо виходило так, що з середи Штефі забувала, що до неї зранку припхнеться українка, і залишала в себе коханця, то відсилала Ташу в хімчистку, магазин, винести сміття й тим часом спроваджувала залицяльника.

— Обов’язково перестели ліжко, — просила німкеня, прискіпливо вдивляючись у люстерко і фарбуючи вії маскарою «Christian Dior».

Таша потайки користувалася косметикою Штефі й могла навіть перед високим судом засвідчити, що дорогий мейк-ап має свої переваги, результат, як кажуть, на обличчі.

Штефі на роботі мала бути рівно о дванадцятій, та раніше декількох хвилин на першу з дому не виходила. Звичку запізнюватися не полишала, хоч би й землетрус. Хай би й режисер дзвонив та верещав не своїм голосом у слухавку, жінка лише посміхалася, відповідно до свого нордичного характеру, відставляла верескливий телефон убік і робила свої справи, поки начальство втихомирювалося. Таша працювала дуже філігранно, допоки актриса не виходила з хати, аби не зачепити жінку, не перейти їй дорогу чи не стати на її шляху.

На початку Ташиної трудової діяльності трапився такий прикрий випадок. Штефанія саме бабралася біля люстра, а прибиральниця гасала зі шваброю. Дійшовши зі своїм вологим прибиранням до місця дислокації красуні, Таша чемно попросила відійти. Штефі подивилася на робітницю спопеляючим поглядом, від якого українка відчула такий сором, ніби щонайменше брала участь у військових діях на боці фашистів. З плином часу Таша Кулібаба, засвоївши ази субординації, вправно вивертала зі шваброю чи іншим знаряддям на звивистих віражах.

Штефі Грантбург користувалася таксі, власної машини не мала, казала: «Навіщо, коли у мене сотня шоферів напохваті». І це була чистісінька правда: пальчиком поманить — і будь-яке авто до її послуг. Таша навіть не сумнівалася, що таксисти не беруть із неї грошей. Хоч їхати, як кажуть, близенький світ: із Леопольдплац до Потсдама, а там ще до Бабельсберга, бо саме у Бабельсберзі розташована відома на цілий світ найстаріша у Європі кіностудія. Наталці понад усе кортіло побувати там. Будь-хто міг навідатися до цього місця, бо туди продавали квитки, водили екскурсії. На території кіностудії збудували парк розваг і стригли купюри з дурних відвідувачів, які марили доторком до живого кінематографа. Штефі не раз підсміювалася над тупими туристами, яких водять спустошеними вуличками-декораціями й розповідають, що тут кільканадцять років тому знімався той чи інший відомий фільм. «Немає їм що робити», — дивувалася актриса.

Пані Грантбург мешкала в непоганій орендованій квартирі з великими і світлими чотирма кімнатами. «Навіщо мені все це?» — бувало, запитувала сама себе, заламуючи руки й дивлячись у дзеркало. Штефі платила робітниці справно за шість годин роботи, іноді давала більше, але наступного четверга з математичною точністю відраховувала. Їй би вивчитися на економіста… Та, як виявилося, Штефі навіть не закінчила середню школу. З видань у цій оселі були лише глянцеві часописи. «Хоч щось», — виправдовувала красуню Таша.

Прибираючи, Наталя знаходила під ліжком, кріслами й диваном п’ятдесятицентові монети, а час від часу й один чи два євро. Спокуса забрати додаткові гроші була меншою, ніж обожнювання Штефі, яким інфікувалася Таша, тому, припнута ланцюгом поклоніння своєму кумирові, прибиральниця, виловивши монети зі сховків, чесно складала їх купками на тумбі при ліжку.

Штефі довго випробовувала гастарбайтерку і якось зранку, сьорбнувши наперсток елітного пійла, щоби похмелитися й набратися хоробрості, зізналася зі сльозами на очах, що вона розкидала гроші навмисне, аби переконатися в чеснотах робітниці.

— Я переконалася ще й у твоєму благородстві, — погрожуючи пальчиком, сповіщала німкеня.

У Штефі до Таші працювали доволі чесні робітниці. Надія, наприклад, брала лише половину віднайденого. І це влаштовувало роботодавицю. Бо до Надії Штефанія наймала своїх одноплемінниць, які не гребували забирати усе, ймовірно вважаючи, що гроші на підлозі — то сміття. Наталка ж перевершила усіх разом узятих.

— За рік — жодного випадку, — казала Штефі й виймала з бюро записник, де було нашкрябано дату й кількість монет, враховуючи номінали.

Наталка й не подумала образитися на підступну перевірку, бо досі була під впливом харизми Штефки, бачила в ній свої потаємні та, на жаль, нездійснені мрії.

Вона з дитинства марила акторством. Навіть ходила до студії, де діти вивчали сценічну мову, акторську майстерність, вокал. Потім подруга перетягла її на танці, але мрія про сцену дрімала на самому дні гіпофізу, чи де там відкладаються зазвичай мрії.

Коли довгостроковий тест на монетозалежність було завершено, Штефі дозволила Наталці підбирати гроші, які викотилися в когось із кишені. Українка подякувала та лаконічно зауважила про себе: «Перевірятиме!» З того часу сіяння грошима припинилося. Час від часу можна було витягти з-під ліжка двадцять центів, але розмінюватися на дрібниці Таші було соромно, і вона планомірно складала дріб’язок на тумбу.

* * *

— Боже! Боже! — кричала Штефі, відсахуючись по-театральному від дзеркала і прикриваючи тильним боком долоні півобличчя. — Ташо! — кликала на підмогу. — Подивись на цей ніс! — благала, похнюпившись.

Таша прискіпливо вдивлялася, на її обличчі повільно вималювалася оргазмічна посмішка, яку Штефі розшифрувала по-своєму.

— От, бачиш, навіть ти смієшся.

Наталку шкрябнуло словосполучення «навіть ти», але вона відкинула думки про погане, бо мала терміново виправдовувати свою посмішку.

— Я милуюся! — сказала з такою правдою в голосі, що і Штефі всміхнулася.

За півгодини сцена повторилася. Виявилося, що німкеня конче незадоволена своїм носом, що він не дає їй спокою ні вдень, ані вночі. Двадцять дев’ять років жила з ним, і нічого, а тут — завеликий, каже.

— Вчора одна там сучка, Барбара, припхалася на роботу з та-а-аким носом, — речення звучало дивно.

«Як це прийшла з носом, а до цього що, без нього ходила? Чи вона його міняє час від часу?» — саркастично міркувала прибиральниця й останню думку озвучила, маючи на меті розвеселити актрису.

— Уяви собі, так воно і є!

Клята Барбара завдяки пластиці позбулася носа, який уже всім набрид, і тепер ганяє по Бабельсбергу з новесеньким — ідеальної форми.

— Бляха-муха! — вихопилося у Таші.

На запитання німкені, що означає «бліяха-мукха», відповіла, трохи поламавши голову над тлумаченням:

— Щось на кшталт «вау»!

Якогось четверга Штефанія зустрічала Ташу, як завжди, в ліжку. Та цього дня обличчя бідолашної було вщерть забинтоване. Красуня стогнала, як поранений боєць, бездумно вирячившись у стелю. Цього дня прибирання відклалося до кращих часів, бо Таша перекваліфікувалася на сестру милосердя, виконуючи забаганки прооперованої Штефанії, яка зважилася на пластичну операцію, не надто заглиблюючись у причинно-наслідковий аналіз.

— Я сподівалася, прийду, вони відріжуть зайве, я й піду додому… Навіть не думала, що буде біль, кров, шви та бинти, — скаржилася, по-дитячому зітхаючи. — А сука Барбара про це нічичирк, — мало не плакала.

Лікар видав Штефанії рецепта на заспокійливі ліки. Таша, пересилюючи страх, вколола у стегно німкені наркотики. Штефанії стало краще, а може, навіть зовсім добре, бо вона почала молоти бозна-що про оргазми, члени й вагіни, дурнувато гигикаючи і намагаючись показово торкнутися своїх геніталій та грудей. Наталка тримала Штефі за руки, допоки та не пірнула в неспокійний сон.

Ввечері до Штефі прийшла подруга, яка не представилася українці, ба навіть не подивилася на неї. Кинулася до ложа актриси, ніби та була на смертному одрі. Стоячи на колінах перед ліжком, молодиця поклала голову на матрац та ритмічно пошморгувала носом.

— Можеш іти! — наказала Таші гостя, не змінюючи пози.

— До побачення, Барбаро! — відповіла зверхньо Наталка й вирушила додому. Вона була впевнена, що це саме Барбара, бо її ніс дійсно вражав досконалістю.

За тиждень Штефі влаштувала невеличке свято з приводу свого повернення до тями. Її ніс був скалькований із носа клятої Барбари, але Штефі така модель личила значно більше. «Барбі з’їде з глузду!» — посміхалася Наталка. Під очима Штефанії досі синіли кола, на роботу вона не ходила, давала новому обличчю пристосуватися до життя. Ввімкнувши музику, налила два келихи білого вина.

— Сідай, подруго, бахнемо по одній, — в не притаманній собі манері висловилася німкеня.

До вечора обидві наклюкалися так, що не могли ходити, тому вляглися поруч на ліжко. Німкеня наказала, аби Ната не залазила під ковдру, проводячи таким чином між собою й нею кордон.

— Боже! — о дев’ятій ранку в п’ятницю заволала Наталка. — Я ж запізнююсь до Штраубе!

Вхопила торбу, абияк нацупила на себе одяг. Наостанок наважилася збудити актрису, аби поговорити щодо вчорашньої платні.

— Ташо, побійся Бога, — повільно, не розкліплюючи повік, вимовила Штефі. — Ти хіба вчора працювала?

І то правда. Вона ж учора пила. Але ж не зі своєї волі. Бажання роботодавця — закон. «От сучка!» — вперше скинула німкеню з Олімпу Наталка й погнала на іншу роботу.

У фрау Штефанії Грантбург працювати було дуже цікаво, завжди якась несподіванка, нові ідеї. Богема — що тут скажеш?.. Чи то від нудьги, чи від нестачі освіти німкеня видумувала собі на голову нові пригоди. За місяць вона мала їхати на відпочинок у якусь надзвичайно дорогу діру, на острів чи півострів, куди пхаються всі товстосуми Німеччини. Акторці вдалося підчепити такого жевжика, котрий спонсорував її мандрівку. Єдиним мінусом у цьому було те, що…

— Він поставив умову, що я маю схуднути… — розповідала Штефанія, не відходячи від дзеркала.

Вона стовбичила посеред кімнати у шатах Єви й, нацупивши на нового носа старі окуляри, вишукувала прихований целюліт. Його там не було, але, на думку самої Штефі, десь мав бути.

— Він каже, що любить, аби кістки давили його в м’який живіт при зляганні. — Такі подробиці Наталці зовсім не хотілося чути, але німкеня спілкувалася сама з собою.

Почалося виснажливе голодування. Надійшов наказ від хазяйки повикидати всі харчі на смітник. Таші кортіло забрати смакоту додому, щоби протягом тижня насолоджуватися наїдками, але Штефанія була невблаганна. Сама скидала усе жужмом до поліетиленових пакетів і наполягала, аби прибиральниця виносила їх до баків. Стоячи біля вікон, які виходили на задній двір, де й були розташовані контейнери, спостерігала за чистотою експерименту.

За день до омріяної мандрівки Штефанія подалася до спортзали, аби виснажливим тренуванням додати своїм обтягнутим шкірою кісткам рельєфного вигляду. Але організм дав збій, відмовився працювати у несприятливих умовах та оголосив страйк. Голодування закінчилося непритомністю. І все б нічого, якби бідолашна в гонитві за ідеальним тілом і веселим життям не стукнулася об лаву, впавши в роздягальні спортивного комплексу. До того ж доля, рок чи ще якась біда повернулася до красуні спиною і примусила її вдаритися не, припустимо, потилицею чи вухом, а найдорожчим, у прямому й переносному розумінні цього слова, місцем… Носом. Звичайно ж, тонкі, поламані під час пластики хрящі не витримали, розтрощилися… Штефі знову опинилася в бинтах. Перспектива залишатися прекрасною після їх зняття згорала синім полум’ям у вогні реальності.

— Як же ти тепер будеш зніматись?! — мало не голосила Наталка, тримаючи за руку актрису й тамуючи потоки сліз.

Не сказати, щоб Штефанія виглядала негарно, просто носик був уже, м’яко кажучи, не той. Вона трохи була схожа на сестру відомого дизайнера Версаче. Ну, не вся, а лише носом.

— У моїй роботі обличчя не найважливіше, — по-філософськи повідала Штефі.

Таша подумала: «Ну, так, так. У акторстві головне — душа, емоція». Але не могла відігнати від себе думку, що режисери пропонували Штефці ролі через гарненьку зовнішність. Прибиральниця з острахом чекала, що невдовзі втратить роботу, бо актриса сама поповнить лави німецьких безробітних.

Але страхи не справдилися. Таша останнім часом заставала актрису не у ліжку, а вже біля дверей. Штефі поспіхом розповідала, що з такою зовнішністю в неї з’явилося ще більше роботи. «Просто завал. Родзинка», — пояснювала й чимдуж мчала до таксі.

Наталка якось наважилася і попросила у Штефі дозволу піти на зйомку, подивитися. Примружила око, бо думала, що така знаменитість відмовлятиметься. Мовляв, на знімальному майданчику не має бути зайвих людей. Приготувалася до відкоша, але натомість почула:

— Приходь після третьої. Ось тобі перепустка… — Написала щось на своїй візитівці. — Шукатимеш сьомий павільйон… Це під ліском, не в районі розважального містечка… Коротше, захочеш — знайдеш. — І поцокотіла підборами по гранітних сходинках.

Нарешті здійснюється заповітна мрія — Наталка матиме шанс доторкнутися до святая святих. Побачить, як знімають справжнє кіно. «А може, й мене помітять… Запропонують щось у масовці», — уявляла, аж підстрибувала від страху й задоволення.

Потрібний майданчик шукати довелося досить довго. Коли жінка запитала про це місце у працівника парку, він обдивився незнайомку, погляд ковзнув по грудях і ногах, тоді, обійнявши Ташу за талію, чоловік вказав пальцем ліворуч. Жінка відчула, що в повітрі завис дух сексу. Вона вирвалася від дивака й, оглядаючись, ніби на маніяка, підтюпцем погнала до посадки, що виднілася над дахами одноповерхових фанерних декорацій у стилі кантрі.

На одному з двох занедбаних ангарів було виведено білою фарбою здоровенну цифру сім. Наташа поглянула на годинник. Десять хвилин на четверту. «Трохи запізнилась… Аби лише впустили». У жінки так калатало серце, що їй навіть хотілося, аби якийсь охоронець суворо доповів: «Ви не можете зайти, бо запізнилися». Перевівши подих, відчинила величезні залізні двері. Пішла на світло…

В одному із закутків павільйону було виставлено загородку, на яку направлялося безліч снопів світла від численних софітів. Був тут і режисер, що сидів на рухомій платформі-крані і кричав: «Мотор!» та «Стоп!», була «хлопавка» з зазначенням дублів, були асистенти, які пудрили й підфарбовували артистів, були й артисти. Головну роль у цій сцені разом зі Штефі грала ще й Барбара. Третім був м’язистий атлет… Усі голі… У непристойній мізансцені.

— Дайте йому якогось збудника! — кричав, бризкаючи слиною, режисер. — Що у нього все висить, як в’ялена риба?..

Командному голосу головного підкорювалися. Бозна-звідки вибігала старенька жіночка зі склянкою води й таблеткою. Здоровань ковтав пігулку та просив декілька хвилин почекати.

— Знімаємо лесбійську сцену! — кричав режисер. — Час оренди виходить! Рухаємось, рухаємось, панове!

Штефі й Барбара взялися до роботи. У Наталки підкосилися ноги. Вона вмить переосмислила своє ставлення до акторської професії. До неї підійшов середній на зріст лисий чоловічок і, вщипнувши за зад, пошепки виголосив:

— Чого стоїмо? Бігом роздягатися, наступна сцена — групова…

Наталка дременула до виходу, оббігаючи по дорозі вже готового до зйомки атлета. Його професійний інструмент жахав розмірами. Наталка мимоволі зойкнула й, задихаючись, залишила знімальний майданчик, а заразом і марення про велике кіно.

До Штефі Таша продовжувала ходити, але дивилася на німкеню вже більш прозаїчно. Тепер розуміла, чому з розтрощеним носом актриса порно мала більше замовлень. Адже подібне кіно вимагає чогось такого лоскотного. От деякі дефекти зовнішності разом із ідеальною фігурою виявилися дуже затребуваними на цьому ринку праці. Якось Штефі запропонувала українці добре оплачуваний підробіток у масових сценах, на що та, не стримуючись в емоціях, відказала:

— Боже борони!

З того часу Наталка дозволяла собі забирати загублені монети, ба навіть подеколи бабралася в кишенях Штефі, сподіваючись відшукати там дрібні гроші. Час від часу ці надії справджувалися, й українка сама собі нараховувала та виплачувала моральне відшкодування.

9

П’ятниці

Доповзаючи до останнього дня тижня, Ната почувалася висотаною і розбитою. Заледве не силою примушувала себе зібратися та дотиснути цю п’ятиденку. Аби скоріше отямитися, вмикала великим пальцем ноги, яку виставляла з-під ковдри, тумблер на програвачі, що його купила задешево під час різдвяного розпродажу. Зі вмонтованих гучномовців лунав промовистий джаз, глибоко виспівувала Елла Фіцджеральд. І хоч починалася композиція сутужно-млосно, за мить чорношкіра королева джазового співу врізала таких «синкоп», що Ташу підкидало на ліжку, зривало й несло коридором до ванної кімнати. Жінка, жваво підтанцьовуючи, вмивалася, чистила зуби, на ходу перекушувала бутербродом та виривалася з хати. Першої своєї робочої п’ятниці, пробігши три поверхи, зрозуміла, що не вимкнула програвач, хотіла повернутися, але, махнувши рукою, залишила все як є.

— Я Таша! — зніяковіло представилася українка, вперше побачивши флегматичну Ельку з величезним пузом.

Німкеня була вагітна на шостому місяці, але живіт переконував, що вона вже десь на півроку переносила дитину. Він був просто гігантських розмірів. Елька Штраубе разом із чоловіком Готфрідом мешкала у старезному будинку в затишному провулку недалеко від станції метро Шьонеберг. Обоє — юристи. Пан Штраубе практикував на нейтральній території, у своєму офісі на Вільгельмштрассе, а його дружина, ясноока і схожа на дитину сорокарічна Елька, зважаючи на свій стан, приймала відвідувачів у квартирі.

Ті, що приходили до фрау Штраубе за юридичною порадою, очікували своєї черги, сновигаючи повз Наталку, яка рачкувала під столом чи диваном. Вони голосно здоровкалися, а Таша вказувала їм напрямок руху. У помешканні ніколи не зачинялися двері. «Прохідний двір!» — лаялася про себе Наталка, витираючи ганчіркою сліди, залишені останнім відвідувачем.

— Ташо! — кричала Елька з кабінету, та так, що українка вже готова була кидатися до телефону, аби викликати «швидку допомогу» до породіллі. — Ташо! — ще раз надривно верещала юристка, а прибиральниця хапалася за слухавку. — Ташо! Принеси чаю… Мені й панові…

«Хух!» — голосно видихала Кулібаба, йшла до просторої кухні, аби підготувати все для чайної церемонії.

Елька була прихильницею всіляких чайних прибамбасів. Тому перше, чого вона навчила нову служницю, — заварювати й подавати у правильний спосіб напій. Численні полиці й шафки кухонного вмеблювання були вщент забиті різними сортами чаю — чорними, зеленими, сірими та білими, з великим лататим листям і дрібненько нарізаним, з додатками духмяних трав та ягід. Декілька бляшанок вважалися сокровенними. З них Елька просила заварювати лише в особливих випадках. Для візитерів призначалося декілька пакунків із доволі дешевим листям. Таша нашвидкуруч запарила дві скляночки й понеслася до кабінету.

— Забагато працюєте! — дозволила собі висказати власну думку, коли Елька, відкинувшись на спинку м’якого фотеля, спочивала. Українка мостила їй під ноги подушки.

Таша говорила це, бо знала, що Елька почне розповідати про справи. А почути, хто тут буває, означало полоскотати собі нерви, до того ж трохи відпочити від гарування.

Отой, що приходив у жовтих супердорогих черевиках (Наталя бачила лише черевики зі свого місця, бо саме витирала пилюку під журнальним столиком), — ніхто інший, як убивця…

— Його лише підозрюють… Скоро суд… — розмірено видавала Елька.

Бандит зараз на підписці про невиїзд, за гроші відкрутився від тюрми, а Елька готує йому захист.

— То він невинний? — питала Таша, вирячивши очі.

— Звичайно, невинний, — невпевнено брехала Елька.

Вона любила полякати українку й заводила розмови про криваві вбивства, споглядаючи за реакцією Таші. Сидіти й розповідати юристці не випадало подовгу, бо до квартири забігав іще хтось, чи то помічник, що збирав матеріали, чи родичі засудженого, справу якого подали до апеляційного суду… І так цілісінький день. Увечері, коли Таша збиралася додому, робота у цьому будинку не закінчувалася, бо приходив чоловік і вони разом, зачинившись у кабінеті, голосно обговорювали ту чи іншу справу. Таша замикала їхні вхідні двері на ключ, тим самим припиняючи візити знайомців і незнайомців. Знала, що й після цього до квартири грюкатимуть і намагатимуться прорватися досередини, але дзвінок, на щастя, не працює і хазяї, усамітнившись у віддалених кімнатах чималої квартири, навряд чи почують домагання.

Стара квартира Штраубе нервувала і страхала Наталку, тут не можна було навести лад, бо зі стелі обсипалася штукатурка, підлога між кухнею та коридором зазвичай вдаряла струмом, коли прибиральниця мила її занадто вологою ганчіркою, з-під розірваного в одному місці лінолеуму можна було спостерігати спалахи розрядів. Таша повідомляла про це хазяям, а ті лише знизували плечима й перестрибували загадкове і небезпечне місце, на яке вона вказувала. У квартирі, як і загалом у будинку, смерділо пліснявою, система водопостачання була недосконала настільки, що доводилося запасати воду у відра та балії, яких, на диво, тут було повно. Елька пояснювала, що квартира дісталася їм від батьків і зараз вони вимушені працювати не покладаючи рук, аби до народження довгоочікуваного первістка мати змогу, продавши цю, додати грошей та купити іншу, яку, до речі, вже придивилися.

* * *

— Сьогодні виноситимеш речі! — повідомила телефоном Елька. Таша не зрозуміла. — Я в лікарні, — пояснила. Але українка все одно не зрозуміла, бо саме їхала у метро та думала про своє. — Народжую, — спокійно вимовила німкеня й раптом скрикнула від болю і додала, на все горло волаючи: — Виноситимеш речі!

«Народжує! — виголосила Таша й повторила: — Треба речі виносити». Під дією звістки вийшла з метро зовсім не там, де їй було потрібно.

Виносити речі — значить починати велике переселення. Все сталося так, як запланувала Елька, найнеобхідніше було заздалегідь підготовлене. На столику в кухні лежала цидулка з новою адресою родини Штраубе. Таша мала керувати вантажниками, які невпинно виносили з хати запаковані у коробки речі. За тиждень покоївка мала прийти до нової оселі, і її це невимовно тішило. Вона житиме — загроза бути вбитою електрострумом позаду.

В новенькій квартирі, яка за плануванням дуже нагадувала стару, Ташу зустріла всміхнена схудла Елька. Її чоловік, зраджуючи власні переконання, затримався вдома на півгодини і, не знаючи куди подіти зайву енергію, по-броунівськи вештався довгим коридором. Таша стала роздивлятися хороми, виказуючи захват. За нею дріботіла Елька, очікуючи, коли ж жінка запитає про найголовніше. Раптом із маленької кімнати, до якої вони ще не дійшли, почулося пищання. Елька, мов дика тварина, розширивши ніздрі й піднявши брови, змінилася на обличчі. Здалося, в неї навіть нашорошилися вуха, як у хорта. Таша хотіла запитати, де малюк, хлопчик це чи дівчинка, але Елька приклала їй до рота палець, щоби жоден звук не заважав дитині спати. Тоді навшпиньках пішла рипучою підлогою, скривлюючись кожного разу, як деревина видавала зойк. Чоловік стояв пеньком у вітальні й не наважувався ступити і кроку. Він підняв плечі та закусив губу. Елька поманила Ташу за собою, на мигах даючи зрозуміти, що справа серйозна. Дві жінки запливли до дитячої.

Напівпорожня кімнатка дихала приємним теплим запахом, ні з чим не зрівнянним. Блакитні стіни в намальованих біленьких хмарках заспокоювали, легка музика, що линула з механічної іграшки над дитячим плетеним ліжечком, створювала атмосферу раю, а дитина, яка спала, розкинувши врізнобіч рученята, примушувала серце спинятися. Дві жінки ніжно дивилися на цей паросток.

— Хлопчик? — прошепотіла Таша.

Елька ствердно кивнула головою, поблискуючи слізьми, що застигли в очах. Таша підняла великий палець правої руки, що мало б символізувати «Люкс!», та обняла Ельку за плечі. Матуся розплакалася не на жарт, аж довелося її виводити з кімнати. Пан Штраубе перехопив знервовану дружину й поволік до спальні, яка була далеченько від дитячої. Таша чула, як звідти доносяться шморгання й схлипування. Саме в цей час малюк знову заскиглив. Таша рвонула до його кімнати, інстинктивно схопила на руки і притисла до грудей. Вона так довго чекала слушної миті! Їй на хвильку здалося, що це вона сама народила хлопчика. Втішалася близькістю маленького теплого тільця. Коли почула, що до дитячої хтось іде, злякалася й поклала малого назад. Він почав верещати.

— Ти не могла б узяти його на руки? — знітившись, запитав Готфрід. — Розумієш, Елька зараз у післяпологовій депресії. Ми цілісіньку ніч не спали… Він не давав. — Чоловік стомлено посміхнувся.

Енцо — так назвали малого матросика. Матросиком кликала його Таша, бо Елька накупила йому вбрання виключно смугастого. Хлопчик вродився нівроку — чотири з половиною кілограма, був вельми спокійний та розслаблений. Батьки повсякчас боялися, що з ним щось не так. А Таша співала йому українських колискових, які він слухав, лежачи на руках у служниці, з такою цікавістю, що його мама запропонувала Таші нові умови контракту.

— Ти нам дуже стаєш у пригоді, Ташо… Думаю, мені час відновити практику… — Відчувалося, що німкеня нудиться без улюбленої справи, але вважає підступним оголошувати, що професія для неї вагоміша, ніж довгоочікуваний синочок. — Спочатку прийматиму лише по п’ятницях. А ти бавитимешся з малим.

«Це моя зірка, моя щаслива зірка», — кліпаючи очима, щоб відігнати сльози, подумала Таша. Вона погодилася, побігла до дитячої й там довго притискала, пестила та цілувала малюка, який відчував її турботу і любов, бо затихав, заплющував очі й був готовий слухати чергову порцію українських автентичних пісень. Звідки лишень Таша, міська мешканка, взяла ці тексти й мелодії?.. Сама не відала. Піднялися вони з глибин генної пам’яті, згадалися з застіль. Коли була малою й до них у гості сходилися всі родичі, в тому числі старенькі бабусі та дідусі, то й співали цих чудернацьких «Ой, та…» чи «Ой, у полі…»

Нянька приходила на роботу на годину раніше, чекала з нетерпінням, коли їй видадуть колиску з Енцо, аби насолоджуватися двогодинним моціоном. Раділа невимовно спілкуванню з німчиком. Він простягав до неї рученята, які здавалися такими рідними… Час від часу підступна думка боляче колола під лопаткою і млосно лоскотала у сонячному сплетінні. «Він не мій», — і кортіло плакати. Щодень більше прикипала до малого. Батьки, які після його народження не знаходили собі місця, з часом заспокоїлися, звиклися зі своїм новим статусом. Елька дуже любила малого, це відчувалося, коли їй необхідно було передавати його няньці Таші. Мати подовгу не наважувалася випустити з рук рідненького Енцо, але робота кликала. Елька почала ходити по п’ятницях до чоловікового офісу, а Таша лишалася вдома за повноправну хазяйку, та ще й із такою радістю поруч.

Хазяям гріх було скаржитися на Ташу, вона встигала і прибирати у хаті, і приглядати за малим, але ревнощі таки вкрадалися поміж двох жінок. До того ж уразили вони здебільшого саме українку, а вже від неї передалися Ельці. Складалося враження, що ці дві змагаються за хлопчика.

— Або сама займайся сином, або не заважай Таші, — суворо радив пан німець дружині, коли та скаржилася йому на занадто активну турботу українки про Енцо. — Ти ж планувала запропонувати їй весь тиждень.

Щоби не ділити дитину, Елька, як виважений та досвідчений юрист, вирішила узаконити любов Таші до свого сина, запросивши її бути хрещеною Енцо, якого мали нести до церкви, як малому виповниться рік.

Наталя після такої пропозиції згодна була працювати безкоштовно. Цього дня написала чоловікові в Україну: «Микито! У мене з’явився син. Хочеться, щоби ти порадів разом зі мною. Я не знаю, чи це Бог веде мене до моєї мрії, чи Енцо все ж таки не зовсім мій син? Може, я обманююсь. Авжеж, у нього є мати. А я мушу бути лише другою… Мені потрібно повертатися, аби не зріднитись із тим, з ким я вже зріднилася. Мені потрібний власний син. І донька. Поклич мене додому, Микитко. Я все тобі пробачу. Знаю, що протринькав гроші. Знаю, що п’єш. Мені це байдуже. Хочу дитину. Зараз, як ніколи раніше. Бо знаю, яке це щастя — тримати на руках маленького. Поклич мене додому!!! Поклич. Твоя дурна Наталка».

Лист вийшов дещо сумбурний, але Микиті не судилося прочитати цей крик про допомогу, бо конверт із Німеччини разом із кипою газет залишився у повнісінькій поштовій скриньці. Микита Кулібаба вже давно не заглядав до пошти, лише в пляшку. Згодом сусідські дітлахи, бавлячись, підпалили скриньку, й усі благання Наталі Кулібаби злизали червоні язики полум’я.

Наталка, як стала хрещеною, прибігала до похресника й у понеділок, і у вівторок, у середу й четвер, щойно звільнялася з основної роботи. Приносила іграшки.

— Не треба було, — казала Елька дивачці, що віддавалася її сину з усією душею.

Таша гралася з малим у його кімнатці, годувала та клала спати. Перша половина дня належала матері, друга — хрещеній. Обох вдовольняв такий розклад. Енцо ріс кмітливим хлопчиком, спокійним і врівноваженим. Таша прихвалювала його перед матір’ю, мовляв, увесь у батьків.

— Майбутній юрист, — усміхаючись, промовляла, коли малий почав ходити. Він пересувався обережно, дивлячись під ноги і притримуючись ручкою за стільчики.

Таша й Елька сиділи на кухні, пили чай, теревенили на «дитячі» теми. Розмови йшли переважно про молочні зуби, частоту випорожнень, якість каші, підгузки, температуру в дитячій, кількість годин, проведених надворі.

* * *

— Я тобі вдячна, — зізналася Таші на третьому дні народження Енцо його мама.

Вона відвела малого вбік та передала йому загорнутий у кольоровий папір пакунок. Таша спостерігала за цим з-за столу. Думала, то мама дарує малому щось. Елька на вушко прошепотіла хлопчикові завдання, і він, вишкіривши дрібненькі зубки, погнав до Таші.

— Тобі! — передав пакунок і смачно поцілував у губи.

Всівся на коліна Наталці й уважно спостерігав, як вона тремтячими руками розгортає подарунок.

Коли папір було знято, серце в Таші кудись провалилося. Довгаста оксамитова коробочка недвозначно говорила про коштовність того, що лежить усередині. Відкрила, підбадьорена гучними закликами гостей, які сиділи за столом. Усі сприймали Ташу за свою, любили її. На білому шовковому тлі блищав золотий ланцюжок із дивовижною підвіскою. Таша погладила зашкарублим від праці пальцем камінець розміром із квасолину.

— Справжній топаз, — не хизуючись, а просто пояснюючи, сказала німкеня.

Справжній топаз — блакитна сльоза — дістався Таші за її чуйність і відданість. Усе чимале посімейство Штраубе—Врекель (прізвище Ельки в дівоцтві), в тому числі й малий бешкетник Енцо, почало заспокоювати Наталку, обнімати її та гладити руки, коли вона, не стримуючи емоцій, заревла по-бабськи, здригаючись усім тілом і скиглячи слова подяки…

10

Вихідні

Вихідні належали стовідсотково Таші, окрім кількох годин, що їх жінка з власного бажання проводила з похресником.

Перший день, суботу, гастарбайтерка присвячувала плідному вилежуванню боків. Аж до болю у скронях читала газету «Русский Берлин», яка виходила щоп’ятниці. Гнівалася на бездарність журналістів і вголос проголошувала прокляття редакторському складу жовтої газетки. Але, незважаючи на це, щотижня віддавала два євро, аби хоч подивитися на знайомі літери. Вдовольнившись бульварним чтивом, бралася за високу класику — томик Тургенєва, який відкопала на полицях у Вернера Хльоста. Чоловік був неабияк здивований, що має книжку, написану невідомою йому мовою. Він радо віддав фоліант Таші. За чотири роки Наталка мало не напам’ять вивчила «Дворянське гніздо», бо перечитала його від палітурки до палітурки п’ять разів.

Примушувала себе якнайдовше залишатися в ліжку, хоч тіло за інерцією п’яти попередніх днів поривалося взятися до якоїсь справи. Надвечір, коли було вже несила перебувати в горизонтальному положенні, виповзала з-під ковдри й перебиралася до ванної кімнати, де набувала пристойного вигляду: прискіпливо вищипувала брови, голила ноги й пахви, накладала на обличчя маски і креми, вимивала голову, стригла нігті, готуючись до наступного відповідального дня.

Неділя — день збіговиськ. До Таші навідувалися її друзі й знайомі. Зранку приходила попатякати стара Хельга. Заразом брала плату за квартиру. Україномовна практика була лише приводом для візитів. Насправді Хельзі кортіло поділитися плітками про мешканців будинку.

— В Адольфа з тридцять третьої був інсульт, — повідомляла зовсім нецікаві для Таші подробиці. — Він зараз у муніципальній лікарні. А син його, Вольдемар, навіть не приїхав, хоча мешкає відносно недалеко, у Лейпцигу. Старому, скоріш за все, світить притулок. А шкода… гарний мужчина.

— То забери його до себе, — віджартовувалася Таша. — Якщо він такий гарний — живіть разом.

Хельга, второпавши, що Таша насміхається, пропонувала:

— Може, він тебе зацікавить? Він тобі все своє майно віддасть, станеш багатійкою. А що? На мене Адольф і не подивиться, ми ж із ним однолітки. Цей пройдисвіт завжди любив молоду кров. От тобі б покрутитися біля нього…

— Тому й інсульт заробив, що коло молодиць упадав. — Наталка любила жартома посперечатися з Хельгою.

— Твоя правда, любонько, твоя правда. Вольдемар через те не їде до старого, що він відбив у молодика жінку.

— Дружину? — стривожилася Наталя.

— Та ні — просто жінку. Гарну. Я її бачила. Це трапилося років десять тому. А та красунечка від сина до батька в постіль перестрибнула, діда общипала як курку та й дременула кудись із польським коханцем.

— Ну, Хельго, у нас не дім, а скриня Пандори!

Обидві жінки засміялися.

Сусідка з радістю допомагала Таші готувати вечерю. Активно як для свого віку нарізала, шаткувала й чистила. Іноді залишалася на вечірку і добряче веселила гостей видуманими та справжніми дотепними історіями.

Наталя зажила слави неперевершеної свахи. Їй були вельми вдячні пани з понеділків — Гюнтер Джачек і Вернер Хльост. Українці вдалося познайомити цих двох у себе на дні народження. Жінчине шосте чуття підказало, що вони створені один для одного.

Гюнт і Верні зустрічалися вже три роки, щонеділі навідувалися до Наталі на вечірки, і не заради подяки, а тому, що їм невимовно подобалася атмосфера, в якій відбувалися міжнародні паті.

Серед недільних постійних гостей був іще один чоловік.

Сергій, котрий допомагав перевозити речі Надії до Лісабона. За півроку після зустрічі Сергій проїздом був у Берліні, подзвонив на залишений іще тоді номер і зайшов по старій пам’яті. Розговорилися, Таша пригостила обідом, знайшлися спільні теми. Потім, не знати як, вийшов секс. Відтоді чоловік час від часу навідувався до Таші.

Жінка знала, що в Сергія на Батьківщині дружина та двоє дітей. Але ж то не вона його клала біля себе. «Якщо чоловік хоче бути з іншою, то ніяка дружина його не втримає», — виправдовувалася перед найліпшою подругою Халлою. Окрім Галини близько потоваришувала нещодавно ще з однією жінкою — Лаурою, яку взнала через Сергія.

Галина Манькович намагалася не пропускати Ташині неділі. Але вимушена була бігти до своєї фрау Краге ще до приходу більшості гостей і початку гучної дискотеки. Прийшовши, сиділа на кухні, через силу відповідала на Ташині прискіпливі запитання про хазяйку, сина, життя загалом. Намагалася більше обговорювати пам’ятки столиці, побачені експозиції, переглянуті вистави. Водила подругу з собою на мюзикл «Нотр-Дам де Парі»[52], від якого у Наталки калатало серце й перехоплювало подих, але на який вона ніколи б не пішла з власної ініціативи та за власноруч зароблені гроші. Зазвичай відвідини театру приурочувалися до свят, коли роботодавці відмовлялися від послуг Наталки, бо хотіли відпочити. «Макбет»[53] маловідомого румунського режисера, поставлений у надто реалістичному дусі, був не до смаку пані Кулібабі, але збурював до обговорення. Халла доводила Наталці, що це — справжнє сучасне мистецтво, може, дещо епатажне для непідготованих, але…

— Наталю, треба бути відкритою до нового. Не засуджуй того, чого не розумієш, — повчала театралка зі стажем.

— Бр-р-р! — гарчала Таша, ріжучи яйця на салат олів’є. — Самої крові налляли діжок вісім. Я в захваті від Грізі[54], ото діло. Усі танцюють, співають… — Наталка викаблучувалася біля столу, а Халла лише всміхалася. — А у твого улюбленого Шекспіра суцільна різанина. Бр-р-р!

Сусідам, за винятком Хельги, не надто подобалися недільні бенкети на п’ятому поверсі, але Таша поступово переломила ситуацію на свій бік. Кому прибирала нашвидкуруч, кому бігала за провіантом, кого запрошувала до себе на неділю. Її любили в домі. Любов ця проявлялася дивно. Жінці цілими кипами віддавали старе шмаття. Відмовлятися було незручно, доводилося подарунки від німців під покровом глибокої ночі відносити до контейнерів, що належали організації «Червоний Хрест». Зелені баки, схожі на сміттєві, стояли в кожному районі. За квартал від Ташиного будинку їх було аж три. Німці не дозволяли собі викидати власним коштом придбане майно. А тут — прилаштували в гарні руки й раділи, що Таша відішле все в бідну, знедолену, обдерту Україну (принаймні вона обіцяла це зробити). Тішилися, що хоча б у такий спосіб підтримають людей із третього світу.

«Боже, Боже, ще це за них я маю робити!» — бідкалася українка, перебираючи побите міллю шмаття й пакуючи його до величезних поліетиленових пакетів…

Історія третя Лаура з Марцана

1

Лариса Петрівна Шимонко народилася та виросла в Харкові. Середньостатистична дитина, народжена у вісімдесятому. Батько питма пив і, впавши до каналізаційного люка у своєму звичайному стані, покалічився, а згодом і помер, коли Ларі виповнилося п’ять. Мама самотужки виховувала дочку. Важко було, сутужно. Саме божевільні роки почалися — перебудова, талони, дефіцит. Але те все промайнуло, віджило. Коли Лариса закінчувала школу, за нею назирці ходили отари хлопців. Гарна-бо, як мальована.

Високою тоненькою дівчиною ще в сьомому класі зацікавився тренер із легкої атлетики, запросив займатися стрибками у висоту. Пішла. Сподобалося. Перемагала в змаганнях, дострибалася до кандидата в майстри спорту. Та довелося кинути хобі, яке віщувало п’єдестали, медалі, пошану й у майбутньому чималі гроші, бо…

Олег Микитович, тренер, час від часу дозволяв собі ніби ненароком схопитися за місця на тілі дівчини, не для його рук призначені. Лара соромилася, червоніла, а дорослий чоловік пояснював, посміхаючись у вуса, що, мовляв, це — спорт, тут про шури-мури думати не треба. Лара потай сварила себе за дурні припущення, але внутрішній голос закликав триматися подалі від тренера. Коли Лариска перейшла в одинадцятий клас, завів Микитович розмову про інтимне. Запросив дівчину до тренерської, коли там нікого не було, й, розглядаючи підлогу, почав:

— Я не буду тут перед тобою брехні розводити… Справа в тому, що… Ну ти сядь, чого стовбичиш? — Лара послухалася, всілася на стільчик і склала долоні на колінах. Її брали дрижаки. І не від протягу, що носився тренерською. — Ти мені скажи як на духу… — Микитович присів біля дівчини, поклав долоню на гостре коліно й зазирнув у її карі очі. — Ти ще дівчинка?

Питання вибило спортсменку Шимонко з колії думок, які роїлися в голові. Думала, тренер гнівається, що минулого разу пропустила тренування. Міркувала, як пояснити, що вона закінчує школу й мама не горить бажанням, аби дочка йшла в інститут фізкультури. Тому Лариса час від часу сидить під домашнім арештом, а заразом студіює українську мову та літературу задля перспективи вступу на філологічний. Дівчина підвела на тренера очі з німим запитанням. Вона дивилася на чоловіка осудливо й уже виставила ногу, приготувавшись тікати з тренерської.

— Та що ти нашорошилась? — засміявся він, показово відходячи від Лариси. — Я ж заради твого блага. Справа в тому… — Він дістав із шухляди стола товстезну пошарпану книгу й потрусив нею перед очима Лариси. Побачивши, що дівчина ледь не плаче з переляку, змінив тон на командний і почав її вичитувати: — Це ж треба, подумати, що я тойво… Я ж заради тебе. Ось, прочитай. — Знайшов потрібну сторінку й сам вичитав підкреслене: — «Фізіологічні властивості дівчинки значно поліпшуються при переході до жіноцтва».

Лариса нічого з почутого не зрозуміла. Тренер знову підсів до Лари й, погладжуючи її плечі, заспокоїв:

— Я ж так. Було б краще, аби ти не трималась за цноту… Але й розгулюватись не потрібно.

— Як же це? Я що, шукати піду когось по вулицях та пропонувати? Мені ж немає коли знайомитися з хлопцями. Та я й не хочу… — Лариса опанувала свій страх і тепер по-діловому пояснювала причину своєї цноти.

Тренер лагідно засміявся, заспокоїв легкоатлетку, розповівши дуже смішний анекдот, перевів розмову на інше й ніби забув про те, з чого починав. Коли Лариса виходила з тренерської, радіючи, що її страхи виявилися безпідставними, тренер вигукнув:

— Сьогодні сауна! На дев’яту вечора.

Нічого особливого у тому, що спортсмени ходять до сауни, немає. Один раз на тиждень усі дівчатка збиралися у збудованій на території стадіону бані, аби зігнати зайвий жир. Спортивна школа оплачувала ці походи. У середу ходили дівчатка й жінки, а в четвер — чоловіки, хлопці з тренерами. Чому сауну перенесли на суботу, Ларисі було неясно. Ну, субота — то субота. Дев’ята вечора — то дев’ята.

Сауна була порожня, лише тренер сидів на лежаку, закутаний у рушник. Лариса, зайшовши, стрепенулася і подалася до виходу…

Олег Микитович умовив Ларису не боятися, сказав, хоче зробити їй масаж. Розповідаючи це, замикав на ключ вхідні двері до роздягальні. Лариса знала, що кричати немає сенсу, бо у комплексі нікого немає, коли йшла сюди, бачила. До того ж, якби й був хто, дівчині було соромно розкривати, що вона опинилася в такому місці сам на сам із чоловіком, утричі старшим за себе. Спочатку справді був масаж, а потім…

Потім Лариса перестала відвідувати стадіон. На радість мамі забула про мрії вступити до фізкультурного й пішла на філфак. Перший рік не вступила, їй прямим текстом повідомили, що це коштує грошей, яких у родині Шимонко не було зроду-віку.

— Погано готувалася, — щодня пиляла мама. Вона-бо відмовлялася вірити, що до інституту вступають лише через хабарі й блати.

Повз таку красуню, як Лариса, не міг пройти жоден потенційний кавалер. Їй ставили непристойні питання, завуальовані під жарт, на вулицях, у транспорті й магазинах представники чоловічої статі різних вікових категорій.

Карі її очі світилися особливим вогнем, бо відтінялися світло-русявим волоссям. Це робило світлошкіру красуню дуже привабливою. Густі брови дівчина не вискубувала, бо терпіти не могла біль, викликаний видиранням волосин. Він відлунював десь у п’ятах. Підборів ніколи не носила, соромилася свого зросту. Ця природна закомплексованість робила її ласим шматочком в очах чоловіків. Але характер у дівчини був чоловічий, загартований спортом. Вона не вміла фліртувати, не загравала й не стріляла очима. Хоч їй і було приємно чути компліменти на свою адресу, все ж відчайдушно давала відкоша кавалерам. «Бойова!» — казали про неї.

Наступного після закінчення школи року Лариса вступила до педагогічного, але на молодші класи. Туди не було такого шаленого конкурсу. Заздалегідь влаштувалася на тимчасову роботу в дитячий садок нянькою й майже півроку набиралася досвіду. Це їй допомогло пробитися до щасливчиків — змінити статус абітурієнтки на статус студентки.

— Не могла на щось краще вступити, — як завжди, була незадоволена мама Лариси. — Якщо хочеш у садку працювати, треба було після восьмого в училище йти.

«Треба було… треба було», — думала собі Лариса, згадуючи, скільки часу згаяла на спорт, котрий, окрім розчарувань і травм, нічого не приніс.

На третьому курсі інституту Лариса познайомилася з Володимиром. Гарна була пара. Всі пророкували їм щасливе подружнє життя, але Вова не поспішав робити пропозицію коханій. Коли Лариса довідалася, що вагітна, він одразу зник. Просто як у воду пірнув. Ніде немає, ніби й не було. Мама, звичайно, робила Ларисі «вирвані роки», навіть замахувалася на неї віником та ганчіркою, погрожувала вигнати шльондру з дому, закликала у свідки Небо й Бога, кляла Володю, який не раз бував у них удома, билася головою об стіл, вила ночами на місяць… Врешті-решт видихалася, спустивши пару, і, коли Лариса й на третьому місяці не пішла робити аборт, мовила спокійно:

— А що, не виростимо, Ларко? Виростимо! Я ж тебе, вважай, сама й підняла. Лише зітхнула, як твій батечко помер, царство йому небесне… — Тоді подумала й додала: — Та яке царство такому п’яниці?

Інститут довелося покинути, взяла академвідпустку, яка так і не скінчилася ніколи, повернулася до садочка. Не хотіли брати, бо припускали, що скоро вийде заміж, бо молода ж, почне народжувати, а тоді виплачуй декрет…

— Напиши розписку, що заміж не підеш років зо три, — ставила умови кадровичка, покусуючи дужку окулярів, які тримала в руці.

Лариса писала й подумки сміялася, бо ж кадровичка не уявляла, що Лариса втече в декрет за кілька місяців без усякого заміжжя. Поки що з довготелесої, з добрим пресом спортсменки не було видно, що в ній росте плід.

У вересні няня Шимонко шокувала всіх, коли повідомила, що за два місяці народжуватиме. Намагалася ходити на роботу у безформних робах, ніхто й не помітив, що животик росте. До того ж ніхто занадто й не звертав уваги на нову нянечку, бо вона завжди виконувала свої обов’язки вчасно й акуратно.

Коли народився Василько, мама Лариси не знала, куди себе подіти від щастя. Казала, що він як дві краплі води схожий на її батька, Лариного діда — героя Вітчизняної війни, який і досі жив у селі. Дві жінки порозумілися, ходили біля дитинки, милувалися, тішилися, обнімалися, плакали, недосипали, раділи, ламали голови, де взяти гроші.

— Василькові майже рік, а за що ми його будемо далі ростити? — задумливо питала мама. — Та й тобі час заміж вийти. Ти ж у мене така красуня, а щастя Бог не дав… — плакала.

— Не хочу я заміж… — відповідала мати-одиначка. — Ось мій заміж, — брала на руки маля й прикладала до грудей. — А от гроші де брати, не знаю.

— Та я ж кажу, заміж тобі треба. От чоловік і допомагав би… — Мама уважно подивилася на дочку. — Та хто ж на тебе, таку задрипанку, клюне? Зараз он які кралі вештаються вулицями. Лише вибирай. А чоловіки на цьому добрі й розбестилися. Подавай їм найкращу, і щоб із манікюром, і щоб борщ добрий був. Тьфу! — Мама Лариси була жіночкою емоційною, заводилася з півоберту з будь-якого приводу.

Василько ріс, потребував вітамінів, вбрання і взуття, а Лариса не могла дозволити собі найнеобхіднішого, бо маминої пенсії вистачало лише на оплату квартири, а її заробітку і грошей на дитину — на мінімальні харчі. Ночами думу думала, як бути і що робити. Якось, читаючи газету, натрапила на об’яву щодо працевлаштування за кордоном, де було вказано цифру можливих заробітків… Захмарну цифру. Лариса схопила олівець та шматок паперу й нервово почала писати у стовпчики цифри, множачи їх. Виходило, що за рік у неволі можна сколотити, за Ларисиними мірками, чималий капітал. Знову множила й ділила, складала й віднімала. «Їду!» — врешті вирішила й зі сльозами на очах зиркнула на синочка, який уткнувся їй у груди.

Всі ті оголошення в газетах не містили, на жаль, додаткових цифр. Ці неймовірні для Лариси кошти, сімсот-вісімсот доларів, за які вона з родиною могла б прожити півроку, вимагалися за працевлаштування. Де їх узяти? Питання висіло в повітрі довгі два роки. Лариса вже й забула про свої плани. Мама змирилася, що дочка залишить дитину на неї, бо спочатку, як молодиця повідомила неньку про таку перспективу, та встала на диби.

— Що за нісенітниця? Залишати малу дитину! Що люди скажуть?

Згодом мати змінила свою думку про гастарбайтерство.

— Он і Люськина Марійка поїхала. Залишила двох. А що робити? Життя таке…

Що далі, то більш оптимістично говорила про майбутнє.

— Катерина з дев’ятнадцятої квартири каже, дочка шле стільки, що вистачає і їй, і дитині, й чоловікові. Діти на літо до Італії їздять відпочивати. Катька сама, хоч і на п’ять років старша за мене, ходить як пава. І Сашко її туди ж — джинси нацупив, кепку і почимчикував. Лише ми, як ті злидарі, — пустила сльозу. — Василька на сміх діти у садку піднімають.

Те, що думка матеріальна, але потребує деякого часу, аби сублімуватися, старша й молодша Шимонко зрозуміли, коли мрії, кинуті у простір, абсолютно випадково повернулися до них у реальному втіленні.

— Людмила Василівна запрошувала у гості! — з кухні якось закричала мама до Лариси, яка гралася з синочком.

Людмила Василівна — це дочка материного рідного брата. Кличуть цю жінку усі по імені й по батькові, на відміну від удвічі за неї старшої Ларисиної мами, яка серед родичів відгукується на просте ім’я Зінка. Людмила Василівна вона, бо на такій роботі, що… А на якій саме, про це ніколи ніхто не договорює. Лариса знає, що це щось пов’язане з базаром та хабарами. Але чи то вона сама їх бере, чи то вишукує тих, хто нечистий на руку, а чи й працює на обидва фронти, — хтозна. Людмила Василівна заміжня. Її чоловік Сергій щось там возить бусом за кордон і привозить щось звідти. Знову ж таки, що саме — вкрите мороком. Взагалі члени цього сімейства, в тому числі брат Зінки, Василь, поводилися як справжні шпигуни, ні пари з вуст про роботу, лише пусті теревені про їхнє багатство, меблі, будинок, двійко товстих діточок, машину, золоті персні Людмили Василівни та її нову зачіску.

— В Берліні, наприклад, дуже багато наших працює, — серед загального шуму розповідав Сергій гостям. Він нещодавно повернувся з чергового відрядження. — По-чорному працюють.

Ларисі та її мамі ця розповідь видалася дуже цікавою, хоча вони ще й не знали, до чого вона приведе.

— Та кого це цікавить? — трохи зневажливо питала Людмила Василівна, показуючи тіткам сервіз.

— Мене цікавить, — відповіла стиха Лариса й пішла разом із мамою за Сергієм на сходовий майданчик, щоб не заважали слухати.

Там продовжили. Сергій розповідав про гастарбайтерів, переважно страшилки про те, як хтось тікав, комусь недодали грошей, когось запитали про документи, хтось замерз у рефрижераторі, перетинаючи нелегально кордон. Лариса зважилася і запитала, аж її мама схлипнула:

— А мені можна поїхати?

І завмерла, приготувалася до негативної відповіді.

— Чому ні? Провентилюємо! — оптимістично запевнив Сергій.

— Лише в мене немає семисот доларів.

— Навіщо? — запитав, наморщивши лоба.

— За працевлаштування.

— А! Це… — почухав потилицю. — Звідки знаєш таксу? — посміхнувся. — З цим проблем не буде. Відпрацюєш перший місяць — заплатиш. Так усі роблять.

Сергій знав потрібних людей у Берліні, часто їздив, от і наклеїлося друзів, переважно біженсько-емігрантсько-гастарбайтерська братія. На початку зими чоловік саме розмовляв із однією знайомою жінкою, котра не припиняла бідкатися, що мусить терміново повернутися додому десь на рік, а потім знову в Берлін.

— Така справа, — казала та жінка, заглядаючи Сергієві в очі. — Поїду — втрачу класне місце. Залишуся — втрачу чоловіка…

Тоді Серж не мав чим їй зарадити, а, повернувшись додому, натрапив на благання родички працевлаштувати її.

Цілу ніч у родині Шимонко не могли заспокоїтися. Жінки обмірковували перспективу, Лариса знову малювала цифри, які показувала мамі.

— Дивись, перший місяць у мінусі. Нічого не зароблю. На візу і квиток Сергій пообіцяв позичити. Це ще один місяць. Але ж потім, мамо! Потім, рахуй, залишається десять. Десять на сімсот… А може, й більше? — В Лариси аж очі свербіли від відчуття близького заробітку. — Ні! — спинила себе. — Давай по мінімуму. Десять на сімсот… Сім тисяч, мамо. Сім тисяч доларів.

Мама Зіна голосно видихнула повітря, яке накопичилося в легенях за п’ять хвилин таких підрахунків.

— Ремонт зробимо, — задумливо дивилася на облізлу стелю.

— Васюні черевички куплю, такі модні, німецькі. І комбінезон на зиму…

Так і поснули.

2

…Лариса прокинулася в потязі міжнародного сполучення, коли під’їжджали до Берліна. Витягла з кишені маленьку фотокартку сина, поцілувала міцно і приготувалася до року життя без нього.

У районі Марцан, куди й прямувала новоспечена гастарбайтерка, в п’ятикімнатній квартирі на шостому поверсі десятиповерхового панельного будинку зразка соціалістичної архітектурної школи мешкали пани Квасіне. Чоловік, дружина та трирічний хлопчик. Дружина Пітера Квасіне Хелена була вагітна другою дитиною, за кілька місяців мала народити. Для Лариси ця родина була знахідкою, бо вони розуміли російську. Насправді прізвище батька Пітера звучало в молодості по-іншому — Кваснін. Він утік із СРСР до Німеччини у сімдесятих, одружився з німкенею, й у них народився Петро. Хелену ж привезли до країни вже в доволі дорослому віці, їй було дванадцять. Батьки родом із Поволжя, етнічні німці.

Онімечені росіяни готувалися до зустрічі з нацупленими зранку широкими посмішками-масками. Радіти по-справжньому вони ще не могли, бо кожного шкребли зсередини сумніви. «Яку ще стару шкапу нам підсуне попередня мегера, шльосен-бльосен[55]?..» — подумки лаявся глава сімейства. «Напевне, також німецькою ні бум-бум… Намучилася з тією, ще мучитися з цією», — розмірковувала молода фрау Квасіне, випустивши з уваги, що вповні знає мову, яку розуміють українські гастарбайтери, деякі навіть більше, ніж рідну. «Плюну на неї», — малолітній нащадок планував виконати свій задум, щойно чужинка увійде до квартири.

Лишень двері відчинилися, тато малого, зиркнувши раз на майбутню хатню робітницю, встиг подумати: «О-ля-ля!», а мама щось на кшталт: «Шайзе[56]!» Уве Квасіне, набравши якомога більше слини, смачно висадив на спортивну кофтину Лари чималого слиняка, який повільно поповз донизу. Батьки бешкетника зазвичай не надто переймалися, коли той робив щось подібне з попередньою домогосподаркою — сільською жіночкою невизначеного, майже похилого віку. Та тепер ситуацію потрібно було рятувати. Перед німцями стояла некоронована міс Всесвіт, і була ця дика постсоціалістична красуня підступно обпльована юним представником демократичного світу.

Пітер метнувся витирати долонею синову слину, але його зупинила дружина, якій, напевно, не до вподоби було, щоб її законний чоловік торкався цього досконалого тіла, нехай навіть через тканину. Хелена простягла Ларисі паперову хустинку, посміхнулася нервово й сказала: «Халльо!», піднявши долоньку й поворушивши пальчиками.

Новенькій показали її кімнату, ще раз представили підопічного Уве, якого встигли причесати й змусити висякатися. Детально обговорили умови оплати й обов’язки. Наостанок домовилися, що будуть називати її Лаура. Мовляв, коли дивляться на неї, на думку спадають нетлінні поезії Петрарки.

Велика квартира умовно поділялася на дві автономні території. Довжелезний коридор виступав нейтральною зоною. Кухня, суміжна з кімнатою Лариси, дитяча, Ларина опочивальня з виходом до окремої туалетної знаходилися під юрисдикцією українки. Чоловіковим кабінетом, родинною спальнею, вітальнею, гардеробною, яка не вважалася кімнатою, але займала найбільшу площу, та по-королівськи просторим суміжним санвузлом користувалися лише хазяї. Навіть хлопчиську не завжди дозволялося забігати на територію батьків, коли вони були вдома.

Пані Шимонко мала заводити білявого шибайголову до дитячого садка. За час, що їй розв’язувалися руки, мусила дати лад усьому помешканню, попрати, попрасувати, приготувати обід і вечерю — нічого надзвичайного, все як удома. А за це ще й платитимуть. Дуже добре платитимуть.

Покої Лариси не мали ознак індивідуальності, на відміну від хазяйських. От де було безліч симпатичних дрібничок, дорогих і не дуже, вишуканих і позбавлених слідів художнього смаку. Все це попримощувалося на делікатних столиках, етажерках і стелажах. Кабінет хазяїна, пофарбований у дивний, як для житлової кімнати, темно-зелений колір, був мебльований двома шикарними шкіряними кріслами й вишуканим столом із червоного дерева, на якому розміщувався недешевий комп’ютер фірми «Apple». Полиця з вагомими, як за розміром, так і за оздобленням книжками тішила око. Персидський килим трохи дисонував із меблями, бо був дещо вичовганий і призначався для того, аби приховати неоковирну підлогу. В тон килиму були дібрані оксамитові фіранки з золотавим орнаментом. Штори важкими хвилями звисали уздовж двох вікон. Бронзова статуя здибленого коня та мармурова рожева Афродіта з руками невідомого, скоріш за все, сучасного скульптора наводили на думку, що хазяїн — людина, близька до мистецтва.

Інші кімнати були облаштовані не настільки ретельно, та язик не повертався називати їх порожніми чи такими, з яких хочеться скоріше вискочити. Стіни дитячої, стилізованої під піратського човна, де головним флібустьєром був, авжеж, Уве, прикрашали шпалери з зображеннями Веселих Роджерів[57] та кривих ятаганів, схрещених із шаблюками. Над дитячим ліжечком майорів чорний прапор із тією ж атрибутикою. «Бракує фотокарток жертв», — подумала Лара й усміхнулася. Усвідомила, що цьому схожому на ангела хлопчикові не личили б машинки-роботи, ведмедики-зайчики чи кубики-головоломки. З Уве перло піратство, попри золотаві кучерики і блакитні очі. Дитя дивилося на новеньку няню з бажанням витворити щось заборонене. Кусаючи дрібними зубками губу, смачно потягло у себе шмарклю, що підступно виповзала зеленою доріжкою з однієї ніздрі. Лаура здригнулася. Згадалося старе кіно про ватажка червоношкірих, і засвербіло у вусі від передчуття складної виховної роботи.

— Сьогодні ти можеш відпочивати, — солодко повідомила Хелена. — Сходи у місто, роздивися. Завтра о сьомій підйом. Я покажу тобі дорогу до садка. А тоді вже сама — розгойдуватись немає коли.

Лаурі зовсім не хотілося блукати чужим Берліном. Але лишатися у квартирі не було сенсу. По-перше, жінка не мала ніякого уявлення, що їй робити у незнайомій оселі, по-друге, припекло поплакати, а по-третє… «Ні, нічого», — відмахнулася Лариса від спогадів про Василька.

Лариса не могла згадати, де вона бродила і що бачила. Пам’ятає лише бруківку. Ходила довго, аж до смерку. Дві години йшла в одному напрямку, нікуди не звертаючи й дивлячись виключно під ноги, а тоді, зиркнувши на годинник, різко крутонула та подалася тим самим шляхом назад. От і все ознайомлення з містом.

Зі своєї кімнати чула, як товклися за стіною, як Уве верещав і відмовлявся лягати спати, як знеможена Хелена пошепки погрожувала йому. Ларисі стало сумно й самотньо в кімнаті, де, окрім розкладеного дивана й великої картонної коробки для постільної білизни, нічого не було. Навіть вікна не прикрашали бодай якісь фіранки. Стелі в будинку були високі, вікна здоровенні, кімнатка вузенька й холодна. «Найголовніше — не розкисати!» — наказала собі Лара й легенько пошкреблася у двері, які вели з її «апартаментів» до «піратських». Там затихли, прислухаючись.

— Йди відпочивай, — увійшовши, звернулася до хазяйки. — Я спробую сама.

Хелена, в якої від тихого плачу почервонів ніс і дрижала нижня щелепа, не вагаючись пристала на пропозицію, кулею вилетіла з дитячої. Лариса знала, що мати стоїть у коридорі, підставивши вухо під двері, сама б так зробила.

— Ну що, пірате? — запитала Лара українською.

Той, почувши незнайому мову, затих, роззявив рота і вдивлявся в новеньку мученицю з особливим інтересом.

Нянька досить швидко вклала хлопчика, розповідаючи йому казки, які ще позавчора читала синові. Довго сиділа на підлозі, просунувши руку крізь дерев’яні ґратки ліжка, щоб тримати Уве за пухкеньку ручку. За півгодини маля засопло. Українка вивільнилася та навшпиньках пройшла до себе. Вляглася. Двері, що вели в спільний коридор, прочинилися, Хелена послала українці повітряний поцілунок та, осяяна радістю, зникла.

На Лауру крізь шибку витріщився повний місяць і не давав їй спати до півночі…

— Мамі! Мамі! — кричав хтось.

Лариса після третього крику рвонулася з ліжка й, не розрахувавши його ширину (вірніше, вузину), гепнулася на підлогу. Від удару прокинулася остаточно. З дитячої її кликав Уве. Годинник показував п’яту. Надворі було ще темно. Лаура вилаялася пошепки та почовгала до крикуна. Той підступно посміхався, стоячи в ліжку, та дитячою мовою пояснив українці, чого хоче. Нянька повернулася до своєї кімнати, взяла ковдру та попхалася назад. Вляглася біля ліжечка-галери, простягла малому руку, в яку той одразу міцно вчепився, заснула майже одночасно з Уве.

Перший день виявився найважчим. Заробітчанка багато чого не розуміла, Хелену це виводило з рівноваги, вона нервово посміхалася та зверхньо оглядала недоумкувату робітницю, яка не могла з першого разу второпати, що в кабінеті потрібно мити підлогу одним засобом, а в спальні — зовсім іншим; яка відстрибувала від пральної машини, як від маніяка; яка щось незрозуміле белькоче своєю дурнуватою українською мовою; яка, яка… Реальною причиною прискіпливого ставлення було зовсім інше. Насправді німкеню зачепило за живе побачене вранці. Коли Хелена прийшла будити сина, Уве замість верещати й бити робітницю ніжно обнімав її за руку, а вона, дурепа, валялася, замотана в ковдру, на підлозі.

— Якщо тобі не подобається, що я так роблю, я не буду, — вловивши справжню причину злості хазяйки, запропонувала Лаура.

Така прямота українки розбила паркани непорозумінь між двома жінками. Хелена притисла Лауру до себе і стиха перепросила, посилаючись на свій стан.

— Вагітність, сама розумієш, нервую, — вибачившись, зникла у своїх справах, даючи Лаурі волю робити так, як вона вміє.

* * *

Хелена Квасіне працювала веб-дизайнером, а її чоловік Пітер був цирковим імпресаріо. Хеленина робота не вимагала виходів із дому. Дизайнерка могла працювати хоч би й у спальні на власному комп’ютері, проте воліла не сидіти в чотирьох стінах, а вивітрюватися в невідомих напрямках, і живіт їй ніколи не ставав на заваді.

Пітера Лаура бачила лише у вихідні, хоча знала, що ночує він удома. Приходив голова сімейства надто пізно, щоб перетинатися з домогосподаркою, яка йшла відпочивати разом із підопічним не пізніше дев’ятої тридцять.

За тиждень Лаура втяглася в шалений ритм нового життя. Воно було виткане з постійного напруження м’язів обличчя, бо доводилося повсякчас усміхатися; театральної люб’язності, бо в цій родині всі позиціонували себе виключно як інтелігентів, не здатних на ниці прояви неповаги чи, не приведи Господи, гніву; нестримного, але попри це стримуваного бажання врізати німцеві Уве Квасіне по сідницях за його вибрики; безсонних ночей, проведених на твердій підлозі; приборкання власних емоцій та бажань…

Якось увечері, спинившись нарешті від руху, сиділа у своїй кімнаті, прислухаючись, чи не покличе малюк. Хотіла написати листа додому, та все не знаходила потрібних слів. Ні про що не думала, просто милувалася недоторканістю аркуша й акуратно заточеним кінчиком грифеля. Потім, торкнувшись папера олівцем, несподівано для себе написала цифри від одного до триста шістдесяти п’яти у три повні стовпчики по сто й один неповний. Спинилася, згадуючи, скільки днів у році, вичислила, що у цьому, дві тисячі сьомому, — триста шістдесят п’ять, бо він не високосний. На завершення Лариса написала слово «ФІНІШ» великими друкованими літерами та ще й оздобила його трьома знаками оклику. На останній крапці грифель мелодраматично зламався. Під час написання цього таємничого манускрипту в голові Лариси склався план, детальний та непохитний. «Не більше року… Я тут буду не більше року. Ні на день не затримаюся. Ні на хвилину». Понишпоривши у торбі, витягла червоний олівець для губ, масною лінією, не тамуючи задоволення, закреслила три перші цифри.

Щовечора, сидячи в ліжку та готуючись до короткого сну, з величезною насолодою замальовувала червоним один день зі своєї розлуки з Васею, про якого забороняла собі думати, аби не зірватися, не кинутися назад на Батьківщину, не плюнути на це кляте заробітчанство.

3

67—74-й день

Восени Хелену забрали до лікарні, в неї почалися передчасні пологи. Лариса мусила видзвонити Пітера, який чомусь перебував поза зоною досяжності, хоча пішов із дому не більше ніж годину тому. Уве відвела до садочка, повернулася додому і, притискаючи телефон плечем до вуха, взялася до своїх щоденних справ. Їй не йшло з голови, що ось невдовзі в цій квартирі з’явиться ще одне маля. Казали, це буде дівчинка. Батьки дуже чекали на появу саме дівчинки. Вже й ім’я придумали — Гізела. Схоже на газель. Лариса спіймала себе на тому, що мчить із Пітеровими черевиками на кухню, замість того аби почистити взуття в коридорі, як це робила щоранку. В цей момент у слухавці нарешті пролунав голос німця.

— Хелену забрали до шпиталю, — повідомила Лариса.

Через ускладнення німкеню не виписали з лікарні, як усіх, на другий день. Лікарі повідомили близьким, що триматимуть її з малям під прискіпливим наглядом у стінах лікарні щонайменше тиждень, а скоріш за все, два.

Лаура зраділа, що цілісіньких п’ятнадцять діб почуватиметься повноправною хазяйкою обійстя. Пітер також був не з тих, хто гаятиме час. Скориставшись нагодою, що його не контролюють, він безперервно сидів удома перед телевізором, а вечорами збирав гучні компанії.

«Радіє народженню дочки», — виправдовувала його Лаура. І дійсно, жінок до себе він не кликав, самі лише чоловіки, які напивалися до божевілля, повзали по хаті, блювали та спали де впадуть.

Українка чемно та віддано виконувала покладені на неї хазяйкою обов’язки, які тепер поширилися і на Пітерових друзяк.

І все б нічого, якби в один із таких днів Пітер не почав до неї залицятися. Жінка списала все на дію алкоголю й вирішила не надто на цьому зациклюватись. За тиждень пиятики припинилися через печінкове захворювання хазяїна квартири. Лаурі довелося доглядати не лише малого Уве, а і його недолугого батечка, який щосили стогнав, лежачи на дивані. Приходив сімейний лікар, виписав пігулки, які домашня робітниця одразу принесла з найближчої аптеки.

Пітер чекав на неї в трусах, хоча лікаря він приймав у піжамі.

— Йди до мене, чого бігаєш? — улесливо потягнувся до смачного точеного тіла Лаури.

Вона не відразу допетрала, що чоловік говорить серйозно, а вже коли кинула погляд на його труси, посмішка на обличчі жінки перетворилася на гримасу здивування. Поки боролася з сумнівами, німець міцно обхопив її й почав мацати. Лаура мовчки пручалася, вдивляючись широко відкритими очима в обличчя чоловіка. Зараз він був геть іншим. Важко дихав, щось промовляв німецькою скоромовкою, чого Лариса не могла зрозуміти достеменно, але інтонації не залишали ілюзій щодо серйозності намірів.

— Не треба, — попросила й легенько відштовхнула наполегливого німця в груди.

— О-о-о! Мені це подобається, — зізнався. — Вдар мене, — попросив.

«Боже, та що ж це коїться?» — перелякалася і щодуху врізала Пітеру межи очі.

Той зішкулився, схопився за обличчя й вигукнув:

— Шайзе!

Лаура, схопивши в коридорі кофтину й сумку, вибігла з квартири.

Побрела вулицями, час від часу дивилася на подарований Хеленою наручний годинник, аби не запізнитися за Уве в садочок. Ішла як уві сні. «Що тепер? Потрібно або йти від них, або лягати під хазяїна… Не можу. Хелена без мене не впорається… І Василько не матиме гарного життя, якщо його дурна мама не привезе йому грошей… Поскаржитись Хелені? Ні! Не варто. Скоріш за все, він просто дуріє. Як тепер повертатися, як дивитися йому в очі? Боже! Я ж йому ніс зламала…»

Жінка спинилася й роздивилася довкола. Перед нею простяглася Алея Лип. Пані Шимонко повільно крокувала вулицею, прискіпливо вдивляючись в обличчя перехожих. Хотіла зрозуміти, які вони, ці німці, що за люди. Бо два місяці жила ніби під скляним ковпаком. Лише викреслювала дні, лише чекала того найдорожчого числа, коли повернеться додому. «Невже усі вони — покидьки?.. Але ж і Пітер не такий… Просто… Просто…» А що «просто», вона не могла з’ясувати.

Несподівано, кинувши погляд на одну з лавок, побачила знайому постать. Спиною до неї сидів Сергій, а навпроти нього — незнана, модно вбрана, усміхнена і щаслива жінка. Незнайомка лагідно зазирала родичеві Лариси в очі, щось емоційно розповідаючи. Сумнівів у Лариси не виникало — вони закохані. Співрозмовниця Сергія відчула, що на них дивляться, різко перевела погляд на високу молодицю й запитально метельнула головою знизу вгору, мовляв, що таке, чого стоїмо вирячившись? Лариса хотіла дременути чимдуж, аби уникнути конфузу, але не встигла, бо той повернув голову в її бік.

— Лариско! — зірвався з місця.

Лаура подалася до знайомця.

Сергієва пасія залишалася на місці, кидаючи несхвальні погляди на, як їй здавалося, суперницю.

— Познайомтеся, — не вагаючись, запропонував чоловік, за руку підвівши Ларису до коханки. — Це Лариса, моя… родичка. Ти ж мені родичка, чи як? — Він усміхався, і ця невимушеність передалася Лаурі.

— Тепер я Лаура, — кинула Сергієві та простягла руку до красуні на лаві. — Іх бін Лаура, — вимовила, вважаючи, що Сергієва обраниця — німкеня, бо ж виглядала вона у своєму стильному бузковому пальті приголомшливо.

Та, закинувши голову, розреготалася що є сили, за хвильку, коли стихла перша реакція, підвівшись, потисла Лаурі руку сильно, по-чоловічому, й вимовила:

— Іх бін Таша, — педалюючи на поганій вимові. Тоді додала українською: — Прошу зауважити, не Таше, що означає — сумка, а Таша, що означає — Наталка. — Знову розсміялася і всілася на лаву.

— Дивно. А я подумала, що ви — німкеня, — зніяковіла Лаура.

— Ми? — театрально оглядаючись, перепитала Таша. — Хто ми?

Аби не вводити в оману Лауру, Сергій пояснив дії Наталки.

— Цю прекрасну даму треба називати на «ти». — Він іронічно зиркнув на обох. — А чого це ти гуляєш серед білого дня? — Стривожився, бо Лаура не відреагувала на гумор.

Сергієві нічого не казала, відбрехалася, а коли той пішов і вона залишилася наодинці з Ташею, висповідалася. Вона усе розповіла, не криючись, незнайомці. Це як під час мандрівки в потязі, не страшно розповідати про себе випадковому попутнику: потяг спиниться на потрібній станції, ти вийдеш, і той, хто дізнався про твої таємниці, більше ніколи тебе не побачить…

— Ну падлюка ж яка! А жінка в нього як, нічогенька чи яка примара? — поцікавилася захисниця знедолених гастарбайтерів Наталка Кулібаба.

— Прекрасна жінка. Чудова родина. Він гарний батько й чоловік. Що на нього найшло — не знаю. А може, це так, не варте уваги? Минеться?

— Дуже може бути. Ти, головне, тримай оборону. І не надумай тікати додому. Знаю таких: не встигло приїхати, щось трошки не так пішло, ф’ю! — полетіло назад. Так зазвичай наші чоловіки вчиняють… Слабкі…

Молодички обмінялися номерами телефонів. Таша запросила нову подругу до себе на недільну вечірку. «Навряд чи, — подумки резюмувала Лаура, — хто мене відпустить?»

Здригнулася, коли почула від нової подруги:

— І нехай у неділю сином батько займається. У тебе мусять бути вихідні, — ніби прочитала сумніви Лаури.

«Піду в гості… Обов’язково піду… Треба розвіятись… А Пітерові не завадить декілька годин провести з сином».

Увечері, забравши малого з дитячого садочка, Лариса йшла додому. Її хапали дрижаки. Не уявляла, як зайде до квартири, що казатиме, як виправдовуватиметься.

— Пітере! — заволав Уве, вдершись до квартири. — Пітере! — побіг кімнатами, шукаючи батька.

Нянька-бо дорогою повідомила малому, що татусь удома. Уве називав батька по імені, як, власне, й матір. Лариса, затамувавши подих і зупинившись біля дверей, чекала, коли звідкілясь вийде хазяїн, уявляла, як подивиться на неї, що скаже і з якою інтонацією.

— Немає! — повідомив хлопчик і заревів. — Погана Лаура… Набрехала Лаура. Дурепа Лаура.

Жінка видихнула з полегшенням та усміхнулася малому.

— Ходімо пекти пиріг, — запропонувала.

В дитини де й поділися сльози, Уве вискочив на няньку й обійняв її рученятами за шию, а ногами обхопив талію.

— Васильку! Васильку! — беззвучно, аби не почув німчик, промовляли вуста матері, а серце рвалося на шматки.

4

123-й день

Наближення Різдва Ларису неабияк тішило й додавало страждань одночасно. Василько чекав від мами подарунків, як, до речі, і його бабуся. Гастарбайтерка всі сили — і фізичні, й моральні — покладала на те, аби допомогти рідним, порадувати їх ласощами, модними речами й грошиками.

Пітер не припиняв своїх масних залицянь. Використовував для цього будь-яку хвилинку, коли дружини не було вдома. Хелена вважалася відсутньою, навіть коли спочивала з маленькою донечкою у своїй кімнаті.

— Тобі що, шкода? — питав здивовано. Гаряче шепотів Ларисі на вухо, притиснувши її в коридорі до стіни.

Жінка дивилася на нього згори вниз, час від часу зиркаючи на двері спальні. Як же їй кортіло, аби Хелена вийшла саме цієї хвилини, щоб побачила. Але разом із тим боялася, бо ж могла запросто втратити роботу. «А тоді починай усе заново», — думала й відштовхувала Пітера від себе.

— У мене є для тебе подарунок на Різдво, — вийняв із портфеля пакунок і ввіпхав його в руки робітниці. Підморгнув і пішов на роботу.

Не сказати, що Лаурі не подобався Пітер. Якби не його сімейний стан, навіть і не думала б про наслідки, так і кинулася б на шию. Але щось підказувало жінці, що саме її опір збуджує Пітера. Бо ж аби хотів узяти — зробив би це давно. А так три місяці грається у шпигунів, лишень Хелена зникне десь за дверима, свердлить українку поглядом та намагається легенько торкнутися її відкритого тіла.

Наталя радила послати його якнайдалі разом із Хеленою та їхніми малими.

— Трохи поживеш у мене, тоді знайдемо тобі квартирку. Працюватимеш спокійно, — пропонувала при зустрічі.

Лариса б залюбки хоч зараз рвонула на вільні хліби, та у такому разі їй знадобилося б заводити новий календар, вписувати ще триста шістдесят п’ять днів і гарувати до скону. Адже за квартиру, продукти, проїзд потрібно платити з власної кишені, то й заробітки зменшилися б.

— Ні, Нато, — відмовлялася, — я вже якось пересиджу.

— А ти розкажи хазяйці. Чого мовчиш? — Таша вигадувала все нові й нові методи боротьби з сексуальними домаганнями.

Подруги частенько зустрічалися, Ларисі вдалося відвоювати для себе два вихідні, як у білих людей. Сідали у затишному кафе, пригощала завжди Таша, бо Лаура не могла дозволити собі щось більше, ніж склянку води.

— Вона не повірить, — хитала головою сумна подруга. — От кому б ти повірила — власному чоловікові чи якійсь приблуді бозна-звідки?

— От зуб даю, приблуді! — нервово засміялася Наталка. — Чоловіки всі — гади. — Поміркувала й випалила: — Хоча ні, не всі! Це кому яка доля випадає.

— Доля?

— Ну, так. Знаєш, от дивлюся навкруги… — Таша розвела руками, не зважаючи, що на неї звертають увагу клієнти кафе: незграбна старенька в потворних окулярах, симпатична товстуха, що сидить навпроти, чорношкіра модниця з фарбованим у декілька кардинально відмінних кольорів волоссям та трійко школярок-щебетушок. — У всіх є пара… — Тоді роздивилася, що її слова розходяться з реаліями, й зайшлася сміхом. — Така наша жіноча доля. На десять дівчат, дай Боже, аби один чоловічок нормальний.

У цей час до кафе зайшов плюгавий товстоносий огидний мужчина.

— Пішли звідси, — пересилюючи напад сміху, попросила Лаура й витягла Ташу на велелюдну вулицю.

Берлін був гарно вбраний до Різдва. Різнокольорові ліхтарики казково оповивали стовбури дерев. Легкі сніжинки кружляли у повітрі. Поміж звичайних городян снували Санта-Клауси, всміхалися, роздавали невеличкі льодяники на патичках. Звідусюди линули запахи ванілі, смаженої капусти, ковбасок, чувся сміх. Місто наповнювалося святковим духом.

Заробітчанки незчулися, як дійшли до величезного магазину «KaDeWe» — мекки для фанатів всесвітньовідомих брендів. За місяць до свята тут починається шалений розпродаж, а за декілька днів до Різдва — суцільна божевільня, бо сукню від «Gucci» можна купити за таку ціну, як просте лахміття. Наталка захоплено торочила Ларисі про останні тенденції, кольори сезону та силуети, на які варто звернути увагу.

— Я все одно нічого не купуватиму. — Лаура чинила опір подрузі, яка, втративши орієнтири, тягла її до торговельного центру.

Всередині — безліч народу, але не такого, як Лара звикла бачити на вулицях віддаленого від центру району Марцан, де стикалася зазвичай зі студентами в обвислих вилинялих футболках і подертих джинсах, матусями в розтягнутих та ніби знятих із чужого плеча сукнях, старенькими фрау та герами, вбраними згідно з модою їхньої давно зів’ялої молодості.

— Йоксель-моксель… — лише вичавила з себе збита з пантелику Лаура, опинившись серед володарів хутряних накидок, французьких парфумів, що від них можна було збожеволіти, не рушаючи з місця, шелестких шовкових суконь, вишуканих чоловічих костюмів, од яких приємно тягло сигарами й дивними квітково-полинними запахами.

— Йоксель-моксель? — пхикнула Таша. — Це словосполучення використовує моя подруга, Галина. От прийдеш до мене на Різдво — познайомлю.

Лариса не могла підтримати розмову з Ташею, бо нічого не чула, поринула у стихію загального щастя, насолоджувалася побаченим. Жінці спочатку здалося, що її ось-ось викинуть із цього магазину для представників вищого світу, але ніхто аж надто не звертав на неї уваги, хіба що декотрі індивідууми, зустрівшись поглядом, легенько всміхалися — зверхньо, але по-доброму. Наталка і далі плескала язиком, розповідала про тих, хто зазвичай навідується сюди.

— Оці, в лисячих хутрах, — явно росіяни. Дивися уважно, як проходитимеш, якщо на руках багато золота — росіяни.

У них руки були просто всіяні золотими перснями з коштовним камінням. Неперевершений блиск діамантів не давав жодного шансу бодай комусь засумніватися у їхній справжності.

— Німці приходять напередодні Різдва для того, аби подивитися на росіян. А ці, як бачиш, не мають міри. Цим, власне, й викликають цікавість і звірячий захват європейців.

Лаура, роздивившись довкола, дійшла висновку, що не вона одна вибалушила очі на пишний ескорт росіян. Німці навіть дозволяли собі тицяти пальцями та похитувати головами, хто на знак схвалення, а хто — здивування чи незгоди. А самим власникам матеріальних цінностей було глибоко по цимбалах. Вони пройшли повз українок із високо піднятими підборіддями. Дві жінки, одна дуже молода, інша дуже стара, та чоловік у довгому шкіряному пальті, підбитому хутром. Трійця ніби зійшла з екрану. І кіно це було про блиск дореволюційної Росії. Лаура почула останні слова, що їх промовляв до своїх супутниць чоловік.

— Така німецька… без акценту… — прошепотіла здивована Лаура.

— Звичайно! Вони не знають російської. Це нащадки. Розумієш? Не ті росіяни, що зараз, а ті, що колись. — Таша не хотіла довго пояснювати, бо побачила вдалині крамничку спідньої білизни. Коли Таша відчувала ці витребеньки поруч, втрачала пильність, а заразом і розум. — Ой, пішли лишень подивимося…

Подивитися у розумінні Таші означало переміряти все, що висіло в магазині. Бідолашні продавчині, які крутили носом, мовляв, ви ж не купуватимете трусики за дев’яносто євро, мусили підносити до примірочної все, що забажав клієнт. Якби Лариса була сама, вона б нізащо не торкнулася цього товару, лише, можливо, поглянула б на цінник та й вилетіла кулею з бутика. Натомість Наталка полюбляла шопінг, а ще більше — приміряння. Вона дозволяла собі виходити на середину зали в прозорому спідньому, аби помилуватися у великі дзеркала своєю неповторністю. У подібних магазинчиках не буває навали відвідувачів, навіть під час глобального розпродажу їх могло налічитися хіба троє. Наталка зухвалою поведінкою витіснила потенційних платоспроможних конкуренток і тепер дефілювала порожньою залою. Її споглядали лише злякана Лаура та дві невдоволені консультантки.

— Йди сюди! — покликала Лауру. — Оце тобі б личило.

Вона простягла Ларисі прозорий мереживний пеньюар.

— Ой! — скрикнула та, вп’явшись очима в цінник.

— Та я ж не кажу «купувати». Побавимось. А що іще робити?

— Триста євро!

— Дурненька, кажу тобі — купувати не станемо. Я що, схожа на ідіотку?

Лариса вискочила з бутика, чим викликала стогін полегшення з вуст обох продавщиць. Невдовзі за нею вийшла й Таша, якій довелося нашвидкуруч вдягатися. Вона раз по раз поправляла бретельки ліфчика, встромляючи мало не всю долоню собі під светра.

— Чого ти як ошпарена дременула? Я ж казала…

— Пітер мені таке подарував на Різдво, — перебила подругу Лаура.

— А ти вже й подивилась, — засміялася Наталка. — Знаєш, тут не люблять, коли подарунки відкривають до Святвечора. Мені колись також дали презент за тиждень до свята. Я його розпакувала й виголосила наступного дня подяку дарувальнику. То зі мною не говорили місяць… — Збагнула, що не про те торочить. Подумавши, підсумувала: — Значить, скоро проситиме справжнього сексу.

5

127-й день

Лаура мала залізобетонний намір розповісти про Пітерові домагання Хелені, а там нехай буде, як має бути. Якщо й поженуть її, то запасний варіант із Ташею про всяк випадок залишиться.

Напередодні великого свята в родині Квасіне панувала атмосфера радості та очікування чогось неймовірного, справжнього дива. До Хелени в суботу зранку прийшли її старезна мама, дві сестри з дітьми та найліпша подруга. Уве грався з двоюрідними братиками, стара мати тримала на руках маленьку Гізелу, а сама хазяйка лежала на підлозі. Вона займалася тим, що, на її думку, мало називатися «спорт»: на три сантиметри піднімала ноги й знову опускала їх на м’якенький килимок. Тоді хвилин із десять лежала непорушно й повторювала вправу. На очі Хелена наліпила огірки кружальцями, а обличчя прикрасила розквашеною полуницею. Така маска мала би посприяти омолодженню німкені.

За годину родичі розбрелися. Залишаючи гостинний дім, вручали Лаурі пакуночки — наготовані подарунки до Різдва, говорили двійко слів, цілували у щоку.

— Ти задоволена? — запитала Хелена, коли вони залишилися вдвох, не рахуючи дітей.

Мала спала у своєму ліжечку, а Уве прикипів до телевізора, який йому дозволяли дивитися лише по великих святах.

«Ось, зараз усе розповім», — вирішила Лара.

— Звичайно! — радісно промовила не те, що хотіла.

— Я також маю для тебе подарунок. — Німкеня тицьнула гарненький згорточок і занадто ніжно торкнулася її руки, так, що українка відчула щось на кшталт сексуального збудження.

«Вже зовсім я здуріла!» — подумала Лаура, а в голові роїлося стільки припущень, що жінці знадобився час, аби все розкласти по полицях.

— Відкривати треба в ніч на саме Різдво, — підморгуючи, прошепотіла Хелена. — Не поспішай. Нехай поки що стоїть. Пітер тобі дав свій подарунок? — запитала хазяйка, і в її очах заграли вогники.

«Ось зараз!» — наказала собі Лаура.

— Так, дав…

Таємниця, що пов’язувала Лауру з чоловіком Хелени, ось-ось мала злетіти з вуст українки, але німкеня не дала їй договорити.

— Не відкривай до Різдва! — погрозила пальчиком і провела долонею по щоці Лаури. — Всьому свій час.

«Що за дурниці?» — Лариса не могла збагнути, чому їй у всьому мариться присмак насолоди. «Відпочивати треба більше», — подумала й попрямувала до своєї кімнати.

6

128-й день

«Двадцять четверте грудня…» — написала Лаура у своєму щоденнику. Тепер сиділа й думала, що його писати далі. Таша подарувала подрузі товстий зошит, казала, що їй він дістався задарма. Лариса вирішила записувати в нього свої думки про переживання, біль і сум, радість та очікування зустрічі з рідними. Але чомусь більше нічого, окрім як «двадцять четверте грудня», не писалося. За стіною панувала тиша. Всі ще спали. Годинник показував шосту ранку. За вікном не було й натяку на світанок. Лаура чекала, що ось-ось прокинуться Уве й Гізела і їй доведеться бігти на кухню, робити дітям кашу й молочко… Малі все не прокидалися, ніби хотіли, аби жінка щось та й написала. Замість того вона гризла олівець і дивилася, як повільно, майже непомітно, світлішає небо.

Пітер влаштував собі вихідний, хоча міг би і дременути з дому, як він зазвичай робив. Хелена бабралася біля ялинки, намагаючись оформити її в стилі сюру чи андеґраунду. Чіпляла на гілки презервативи в яскравих обгортках. Непотрібні в хазяйстві келишки з відбитими ніжками прозорим скотчем клеїла до нитки, перевертала догори дриґом — і виходили на диво гарні витвори на кшталт кришталевих дзвоників. Лаурі дісталася чорна робота. Вона мила, пилососила, пересувала меблі й, не відриваючись від основних справ, бавила малих. Коли робітниця поралася на кухні, Уве з кубиками сидів на підлозі біля неї, а Гізела — у плетеній колисочці. Кожні п’ять хвилин Хелена відривала Лауру від її занять і кликала до себе. Нянька не могла залишити Уве на самоті з сестричкою, тому рушала на поклик хазяйки разом із двома дітьми. Виявлялося, що Хелена хоче дізнатися, чи не варто перевісити ось цю іграшку он туди… І так аж до вечора.

Справжнє свято почалося, коли малих поклали спати. На столі з’явилася пляшка доброго червоного вина, зазвучала приємна класична музика. Хазяї видалися Лаурі якимись загадковими, вони дивилися на робітницю як на рівну собі, підкладали їй найкращі шматки їжі. Пітер під столом іноді легенько торкався її коліна, від чого Лауру вдаряв еротичний заряд. І було це зазвичай тоді, як він щось розповідав дружині й дивився на Хелену сповненим бажання поглядом.

— Час відкривати подарунки, — оголосила Хелена та, хитаючи стегнами, попливла до ялинки, манірно витягла з-під деревця два пакуночки, загорнені в однаковий папір. — А твої де? — додала, натхненно зітхаючи й елегантно відкидаючи з лоба пасма неслухняного волосся.

Перед Пітером та Хеленою лежало по одному пакуночку, перед Лаурою — жодного. Українка згадала про ті, що їй уже презентували, й кинулася до своєї спальні. За мить була знову за столом. «Ой, а я нічого їм не купила», — подумала Лаура, і їй стало соромно за свою скупість.

Що в одному з цих пакунків, Лаура знала — пеньюар від Пітера. Ще побачивши його, Лариса похапцем запакувала назад, вдавши, що не знає про вміст пакунка. Зараз саме підходящий час, аби натякнути Хелені, що Пітер за нею упадає. «Ось відкрию в неї перед очима його подарунок. А там нехай між собою розбираються». Лишень Лариса взялася розривати папір, на її долоню вклалася м’якенька ручка хазяйки, а рука Пітера заволоділа правицею Лариси.

— Спершу я! — протяжно сказала Хелена й ухопилася за свій презент.

Вона довго розмотувала папір, і, коли врешті всі змогли побачити, що там, Лариса помітно здригнулася. Хазяйка ласо облизнулася й підставила чоловікові губи трубочкою для поцілунку. В руках тримала фалоімітатор, та ще й настільки реального вигляду, що здавалося, ніби вона щойно вирвала член зі штанів свого чоловіка. «Обмінялися б без мене», — подумала збентежена Лаура. Вона не надто переймалася відвертістю подружжя Квасіне, бо чула від Таші про звички німців бавитися подібними цяцьками. Наталка не раз зі сміхом розповідала, що, прибираючи, мало не в кожній оселі згрібала по півсекс-шопу.

— Тепер я! — Пітер вивів Лауру з роздумів, підлив їй іще вина й, дивлячись почергово то на дружину, то на прибиральницю, дістався до начиння свого пакунка.

«Надувна жінка», — жартівливо припустила Лаура і стримала сміх.

Пітер виволік на світ Божий щось гумове чорного кольору. Лаура не захоплювалася розгляданням, а взялася пити вино. Пітер промовив: «Одну хвилинку!» — і з подарунком гайнув до гардеробної. Хелена залишилася наодинці з Лаурою, яка вирішила, поки немає німця, викласти хазяйці правду про її схибленого на сексі чоловіка. Взялася відкривати подарунок від Пітера, аби подарований чоловіком пеньюар пояснив німкені усе. Лариса Шимонко швидко розірвала кольоровий папір більшого пакуночка й, затамувавши подих, трусонула перед хазяйкою вишуканою білизною. Хелена несподівано для Лаури підморгнула й закопилила губу. Вказала жестом відкривати іншу коробочку. «Може, в них так заведено — дарувати жінкам спіднє», — вмовила себе українка і з непідробною цікавістю роздерла рожевий папір. Від Хелени вона отримала симпатичні трусики в комплект до пеньюару, такого самого кольору та якості. Трусики були дуже дивні… Лаура спантеличено роздивлялася обнову. До неї потроху доходило, що на найцікавішому місці цих диво-трусиків зяє діра, і не така, що прорвалася, а фабрична. Лариса поступово усвідомлювала значення подарунків. На підтвердження її здогадів до кімнати повернувся хазяїн. Пітера було не впізнати. Лише голос видавав у ньому знайомого. Перша думка, яка промайнула в голові Лаури: «Водолазний костюм». Пітер був увесь обтягнутий латексом, крізь прорізи виднілися лише очі, рот і його власний настовбурчений фалос…

Що було далі, Лаура не знає, бо знепритомніла. Пам’ятає лише, як ударилася головою об підлогу, падаючи зі стільця.

Історія четверта Посиденьки на Александерплац

1

У неділю зранку почалися приємні клопоти з улаштування різдвяної супервечірки. Таша, сновигаючи по квартирі у самих трусах, розвішувала зроблені власноруч іще минулого року гірлянди, наліплювала на вікна сніжинки, ажурно вирізані з блискучого паперу, розкладала штучну невеличку ялинку і прикрашала її саморобними іграшками — виліпленими з пожованої гумки чоловічками, яких Таша примудрилася розфарбувати лаком для нігтів. Фігурки з часом затверділи й виглядали досить пристойно, ба навіть оригінально. Оскільки ялинка була навіть не середнього розміру, а скоріше крихітна, то й іграшок для неї потрібно було зовсім мало. До чотирьох чоловічків додалися ще три цукерки в яскравих обгортках та два печива у формі зірок. Таша голкою проколола кожне і пропхала нитку. Добре, що коржики були не надто крихкі й не додали зайвого клопоту з прибиранням.

На кухні повним ходом шкварилося-варилося. Жінка, яка була не надто розбірливою в їжі, на велике свято бралася до кулінарних фантазій. Минулого Різдва вразила гостей, особливо німців, фазаном. Точніше, то був ніякий не фазан, а лише курка, але Таша прикрасила дупу запеченої птиці трьома пір’їнами, добутими не таким уже й законним шляхом.

Того року влітку вона ходила до зоопарку, що на Зоологішенгартен. Там, тиняючись поміж вольєрами, побачила загублений трофей — гарну довжелезну пір’їну в крапочку. Неподалік вовтузилася німкеня матуся зі своїм шибайголовою-сином. Мама була обурена поведінкою чада.

— Як ти міг таке зробити? — питала пошепки, але суворо.

Маля років семи переступало з ноги на ногу й бубоніло слова вибачення.

— Пташці боляче, — вичитувала мати.

Коли німкеня побачила, що на них звертають увагу, ніяково посміхнулася і голосно додала, дивлячись на перо, що лежало в пилюці:

— Варвари якісь… Це ж треба — вискубти з живого птаха! — і подалася геть, тягнучи за собою малого.

Таша підняла пір’їну й почала шукати хазяїна цього скарбу. Але не для того, аби повернути йому втрачене, а щоб поповнити колекцію. Так банальна курка з супермаркету перетворилася на їжу богів — фазана. І лише за рахунок трьох ефектних аксесуарів.

Цьогоріч на гостей чекав гігантський торт. Таша накупила щонайменше двадцять готових коржів, п’ять плиток шоколаду, джему в слоїчках та збитих вершків і мусила якось скласти все це докупи. До десерту всі смакуватимуть ковбаски й печену картоплю. Звісно, кожен гість принесе з собою щось своє — так заведено.

Найбільше Таша чекала на Сергія. Серце заходилося, коли думала про нього. «Закохалась, чи що? От дурепа!» — дорікала собі, але відчуття закоханості приносило їй неабияке задоволення. Чоловік також не просто ходив до Таші, вона йому подобалася. Навіть мріяв, що будуть жити разом, але мрій своїх не озвучував, бо на дев’яносто відсотків був упевнений: не стане йому духу піти від дружини. Так і жив на дві сім’ї: тиждень удома з вольовою Людмилою Василівною, а тиждень у Берліні з енергійною Ташею.

До обіду пані гастарбайтерка впоралася — торт височів посередині столу, лякаючи своїми розмірами і неймовірними формами. Настав час обирати вбрання. До цієї церемонії Таша ставилася особливо прискіпливо. Виклала на диван чотири сукні й тепер вдивлялася у них, зосереджено чухаючи підборіддя. Зрештою почала міряти одну за одною. За якихось півгодини остання впала переможеною до ніг господині, де вже лежало три попередні.

— Ні! — скрикнула спересердя, коли сукні скінчилися. — Все не те, чорти б його взяли!

Згребла забраковані шати й, не переймаючись тим, що вони помнуться, абияк упхала їх до шафи. «Ще встигну щось придбати новеньке», — зиркнула на годинник і, поспіхом вдягнувшись, вивіялася з дому.

До четвертої години увагу жінки займали яскраві вітрини передріздвяного Берліна, гомінкі зали магазинів, манірні посмішки продавців. Коли вже почало рябіти в очах від розмаїття тканинних фактур і візерунків, Таша, втомившись від аукціону знижок, таки натрапила на те, що шукала.

На вітрині молодіжного магазинчика дешевого вбрання Наталка уздріла комплект із укритих блискітками коротеньких шортиків і кофтинки без рукавів. У голові забурлила фантазія — і господиня свята вже мала завершену розважальну програму на вечір. Ціна комплекту була суто символічна, тому Таша вирішила вдягти всіх гостей в еклектичні, позбавлені смаку тренувальні костюми диско-стилю. Це видовище спричинило б неабиякий резонанс. Здивувала продавчинь тим, що попросила сім комплектів. Оскільки тканина, з якої було пошито карколомні блискучі витвори, могла розтягуватися мало не безмежно, Таша вже уявляла, як у цих шатах виглядатимуть і жіноча, і чоловіча половина запрошених. «Вб’ю двох зайців. Буде кожному запрошеному від мене по презенту, і тема для вечірки чудова — майстер-клас із танців від Наталки Кулібаби. Супервитівка!»

Таша настільки зраділа з цієї ідеї, що голосно засміялася в присутності продавців. Ті перезирнулися, ймовірно, подумавши, що жінка вже почала святкувати й хильнула зайвого. Дорогою додому всміхалася, бо ж уявляла, як буде весело, якщо, звичайно, ніхто з присутніх на вечірці не стане «дубала» й не почне відмовлятися від такої класної нагоди відірватися на повну. У німецьких хлопцях Верні й Гюнті Таша не сумнівалася, ті були відкриті до будь-яких божевільних експериментів. Сергій почне комизитися — це факт. А може, й ні. «Не схоче — примусимо! — вирішила Наталка й аналізувала далі: — Лаура залюбки вдягнеться, адже їй є що показати, не соромно. Халла… Халла?» Галина, якщо подумати логічно, мала б відмовитись, але вона смілива, і є вірогідність, що…

Халла не давала про себе знати ось уже три дні. Таша хвилювалася, але сама не виходила на зв’язок, бо знала, що подруга в будь-якому разі з’явиться на її вечірці. Це вже була традиція. «Вона не прийшла б до мене лише у разі… Лише якби…» — Таша намагалася уявити, що може стати на заваді Галині. Не віднайшовши аргументів, із усмішкою вимовила вголос:

— Лише у разі смерті.

О пів на шосту вечора з’явився Сергій. Жінка невимовно тішилася, що він завітав першим, а у коханця були на це причини. Таша зустріла його в розшитому на японський манер шовковому халатику, різдвяні костюми вирішила притримати до повного кворуму. Сергій просто з порогу осипав кохану палкими поцілунками, розніжив збудливими словами і без того розпашілу подругу.

— У нас є півгодини, — сказав гарячково.

— Двадцять хвилин, — поправила його Таша й уп’ялася тілом у Сергія…

— Треба підніматись, — проворкотіла вона, лежачи на підлозі пліч-о-пліч із чоловіком, який запалив цигарку та випускав безтурботно прозорі кілечка диму в стелю. — Я дещо придумала… Але про це згодом. Лише пообіцяй, що не відмовлятимешся.

— Оце так! — засміявся Сергій, встаючи. — А як ти попросиш заміж?

Таша прискіпливо та серйозно подивилася на нього, а тоді хитнула головою, відганяючи сум, і промовисто проспівала:

— Я віль-на пташ-ка. Тако-о-ою й залишусь.

Закінчивши арію, наблизила обличчя до Сергія й, поцілувавши, мовила:

— Потрібно буде вдягти карнавального костюма. — Побачила, що коханий скривився, і випередила його: — Не лише тобі, всім.

— Тоді інша справа. — Він потягнувся до Таші, аби обняти, аж у двері подзвонили.

З гучними промовами до кімнати Таші ввійшли Вернер і Гюнтер, котрі були трохи напідпитку. Вони розцілувалися з хазяйкою, поплескали по плечу Сергія, який тримався від них на дистанції, та повсідалися на канапу, голосно обговорюючи погоду за вікном, чудові ялинкові прикраси на Ташиній ялинці, проблеми на роботі й дивовижний торт.

Не забарилася і Хельга. Вона почула, що в Наталки вже почали збиратися гості, й собі причалапала, вбрана в довгу сукню стилю хіпі. Німкеня відразу влилася у гей-тандем, і з кутка, де вони втрьох сиділи, лунали виключно німецька й нестримний регіт. Хельгу любила молодь, бо вона, незважаючи на свій поважний вік, була іронічною до себе й мала неабияке почуття гумору. Про таких говорять — душа компанії. Наталка дивилася на Хельгу й стовідсотково знала, що ця пані, не думаючи і хвилини, нацупить на себе блискучу амуніцію, яку їй приготували в подарунок.

В очікуванні Лаури та Халли минуло з півгодини. Компанія не сумувала, вже відкоркували й почали пити шампанське, якого з запасом прихопили з собою хлопці. Усі очікували коронного Ташиного номеру, який вона виконувала на публіку лише у цей світлий вечір.

Цвяхом програми завжди був джайв. «Берлінський джайв», — уточнювала Таша, бо він був дуже схожий на її роботу тут. Занадто швидкий, аби мати змогу подумати над наступним па, занадто запальний, аби встигнути охолонути, занадто спонтанний, аби перевести подих, і дуже важкий з погляду техніки… «Врізати джайву» мала, коли всі до одного члени їхнього товариства зберуться навколо столу. А на це Різдво планувала не лише танцювати, а й навчати гостей.

— Лаура запізнюється, — скаржилася Наталка, їй не ставало сил чекати, допоки почнеться найголовніше — сюрприз із костюмами. — Галині їхати далеко, то зрозуміло, а Лариса?

— Вона мені позавчора телефоном звірялася, що має трохи посидіти за столом із хазяями, які запропонували разом відсвяткувати. А по тому приїде.

— Паразити вони, ті хазяї. Ти чув… — хотіла розповісти Сергієві про Лаурині негаразди у родині, але схаменулася: якщо подруга захоче, то розповість усе сама.

Близько одинадцятої галасливу веселу розмову проштрикнув занадто настирливий дзвінок у двері. Той, хто дзвонив, не забирав руки з кнопки. Всі гості завмерли, Сергій вимкнув магнітофон, Таша скривилася і знизала плечима:

— Напевне, сусіди… Невже ми так голосно?

Дзвінок не припинявся. Наталка рвонула до дверей. Подивилася у вічко.

— Бляха-муха! — сказала українською.

Збентежила цим висловом навіть німців, які ні бельмеса не зрозуміли. Жінка нервово почала відчиняти двері, але руки в неї дрижали, не даючи змоги швидко впоратися.

— Ларо, зараз, зараз, зачекай. Та не дзвони ти, зніми пальця з дзвінка! — кричала крізь замкнені двері.

Коли Сергій почув, що там його родичка, підскочив і собі до входу, легенько відіпхнув Ташу та відчинив нарешті двері. Лаура стояла перед ними, досі тримаючись за дзвінок, вигляд у неї був відчужений настільки, що Таші здалося, ніби перед нею мрець. Лауру заволокли всередину. Вона осоловілим поглядом показувала руками, що там, на сходовому майданчику ще щось є. Сергій визирнув і за мить зайшов із великою спортивною сумкою, з якою заробітчанка не так давно приїхала з України.

— Що сталося? — кричала Таша.

Не отримавши відповіді від подруги, яка зі скляним поглядом сиділа на дивані, врізала їй ляпаса.

Лаура вмить оговталася, подивилася довкола й заплакала, схиливши обличчя на долоні. Німці сиділи в куточку, спостерігаючи й пошепки обмінюючись припущеннями.

— Припини ревти, корово. — Таша не добирала слів, бо надто гнівалася, коли хтось втрачав контроль над собою, вважала такі прояви неприпустимими для гастарбайтерів. — Давай розповідай, ми допоможемо. Що там утнули твої гади?

Запитання примусило Лауру припинити плач та розповісти про це пронизане порнографічним духом свято в родині законослухняних Квасіне.

— Тепер треба забиратися додому… Я б із радістю… Мій Василько… — Лаура знову почала схлипувати. — Я ж іще нічого не заробила…

Таша похапцем переклала історію про сексуальні пригоди подруги німецьким друзям, які відразу запропонували допомогти притягнути до відповідальності збоченців. Українці з гіркими посмішками відмовлялися, бо ж знали, що вони тут ніхто.

— Нічого… Які проблеми? Добре, що ти наважилася від них дременути, бо скільки наших баб живуть у схожих умовах — і нічичирк. Та що ми, не знайдемо тобі роботи?! — Таша, хоч і вдавала оптимізм, не могла збагнути, де б це вони швидко знайшли додаткову роботу. — Так, Гюнтере, наливай давай… От, біда, втекла від збоченців! Різдво, друзі, Різдво! Святкуємо! Щось Галочка запізнюється. А ми її покараємо штрафною!

З приходом Лаури свято набуло дещо філософського характеру. Притушили світло, сиділи при свічках, слухали класичну музику, ділилися спогадами про минуле, подеколи сміялися. Лаура відійшла від шоку, лежала на канапі й задумливо описувала Василька.

Наталка не слухала, вірніше, вона чула ці розповіді не раз, тому могла лише краєчком вуха слідкувати за плином розповіді, а сама міркувала, що ж робити з бідолашною Лаурою.

— Будеш жити тут, — перервала оповідку. — Працюватимеш зі мною в парі. Заробіток — навпіл. Я не збіднію.

Якусь мить було тихо, тоді Лаура знову заплакала, обнімаючи Ташу. Гюнт і Верні, щоби не заснути, заплескали у долоні й закричали:

— А тепер джайв! Берлінський джайв!

— Ні, тепер не джайв, іще рано… Я ж зовсім забула про костюми. Панове! — виголосила, як конферансьє, вийшовши на середину кімнати. — Хоч серед нас іще немає однієї товаришки, пропоную розпочати розважальну програму.

Таша зникла на кухні й за кілька хвилин принесла звідти запаковані подарунки. Сама, хитро примруживши око, підбадьорила гостей відкривати їх. Коли папір було зірвано й товариші витягли блискучі костюмчики, Таша одним рухом скинула з себе домашнього халата, в якому приймала гостей, і під ним виявилася вдягненою в такий самий. Німецькі гості в один голос видихнули повітря. А за хвилину, яка пішла на перетравлення інформації, зареготали й кинулися до вбиральні перевдягатися. Лаура з Сергієм трохи покирпили носи та й собі вишикувалися в чергу. Одне за одним виходили із вбиральні до столу, наче прямували пляжем до теплої морської хвилі. Таша ввімкнула джайв, щоб стало спекотніше, але танцювати пообіцяла, коли прийде остання гостя — найліпша подруга Галина. Для Халли на дивані лежав її комплект, запакований в обгортковий папір із зображенням слоників.

У Німеччині, як і в Україні, святкують Різдво і Новий рік, але тут Новий рік називається Сильвестр. Таша завжди насміхалася з цієї назви, казала: назвали б свято ще Тимофієм чи Ксенофонтом. Чомусь жінці здавалося, що Сильвестр — це старовинне чоловіче ім’я. На Сильвестр компанія не збиралася, хоча ще до запровадження посиденьок на Різдво Таша влаштувала паті саме на Новий рік, бо ж Різдво — свято церковне, камерне, сімейне. Але гості так і не змогли зібратися, бо у Сильвестр вулицями Берліна ніхто не ходив. Цілісіньку ніч бабахкали петарди, феєрверки та інші вибухові пристрої, розмовляти під час такої канонади було неможливо, що вже казати про пересування містом. Тому вирішено було в наступні роки збиратися саме на Різдво.

«Не може такого бути, що Галина не прийде», — міркувала Таша.

— Зараз подзвоню до Галі, бо вже за чверть дванадцята, а її немає. — Таша підійшла до телефонного апарата, почала набирати номер і здригнулася від короткого дзвінка у двері.

— Ура! — загорлали всі присутні, вискочили з-за столу в усій своїй красі, виструнчилися в шеренгу.

Таша зиркнула на пакування з подарунком для Галини, а саме її вона сподівалася побачити по той бік дверей, ввімкнула голосніше божевільний джайв і крикнула усім так, щоб її почула й остання гостя за дверима:

— Берлінський джайв починається!

Вона підскочила й заскакала на місці, мов козеня, вимагаючи від гостей повторювати за нею. В учнів виходило не дуже файно й зовсім не професійно, але сміху було вдосталь.

У танцювальному ритмі Таша дісталася входу, не дивлячись у вічко, швидко прокрутила ключ у шпарині, рвучко смикнула двері на себе…

2

Перед ошелешеними диваками у купальних костюмах стояла стара жінка, постава та зверхній погляд якої видавали в ній аристократку.

— Можна увійти? — запитала німецькою.

«Це ще хто така?» — подумали одночасно всі учасники карнавалу, і кожному захотілося терміново вдягтися.

Першою подалася до вбиральні Хельга. Сергій накинув на себе светра й сів за стіл, аби не було видно його волохатих ніг. Лаура вкуталася картатим пледом, а німецькі парубки, як, власне, і Таша, не переймалися такими дрібницями. Перекрикуючи програвач, хазяйка квартири вимовила здивовано:

— Прошу!

Та вказала жестом, що шлях до вітальні відкритий.

Стару, здавалося, не бентежило, що незнайомці мають дещо дивний вигляд. Вона, стримуючи внутрішні хвилювання й дивлячись на Наталку, запитала:

— Хто з вас Таша? Я Ельза Краге.

Українка відчула, що всередині щось обірвалося, вона не могла второпати, чому на вустах пульсувало лише одне:

— Халла?

Старенька стисла губи, з її очей викотилися діамантово прозорі сльози. Жінка підхопила їх хустинкою та, прокашлявшись, повідомила:

— Халли немає…

Кожен, хто був у кімнаті, подумки додав: «Звичайно, немає, ми на неї чекаємо». Наталка схопилася руками за голову й одразу заридала, завила, чого собі не дозволяла четвертий рік.

Ніхто, крім неї та німкені, не міг сам дійти до істини, тому розпалені святкуванням гості очікували якогось викриття, думали, Таша знову щось вигадала і зараз вибухне сміхом, скаже: «Ага! Як я вас надурила!»

Але вона плакала занадто довго як для розіграшу. Згодом не на жарт перелякала присутніх: відчайдушно, не приховуючи ненависті, штовхнула магнітофон ногою. А коли той упав, але все ще грав, почала кидати його з гарячковою заповзятістю об підлогу, аж поки апарат замовк. Кожен розумів, що цієї секунди опинився в самому горнилі якоїсь трагедії.

— Коли? Як? — Голос Таші тремтів.

Ельза Краге розповіла, що Халла лягла спати, але наступного ранку не прокинулася.

— Серце! У неї було хворе серце… — додала наостанок. — Халла залишила вам, Ташо, листа. І ще оце.

Німкеня простягла українці жовтого конверта й пакунок у святковій обгортці та тихо пішла з квартири.

За нею зібралася додому німецька парочка, хоч вони й знали Халлу, зарадити горю не могли, тож почувалися зайвими. Якось зухвало виглядав торт на святковому столі. Таша, недовго думаючи, викинула його до смітника. Непомітно зникла Хельга, ймовірно, й собі згадавши про смерть, яка нікого не омине.

Вони лишилися втрьох — Сергій, Таша та Лаура. Сиділи мовчки аж до світанку. Сергій сумував про щось своє. Таша плакала. Лаура, зрозумівши, що її горе в порівнянні з іншим зовсім не є бідою, упевнилася в рішенні, яке прийшло одночасно зі звісткою про смерть Халли. Лаура ніколи не бачила Халлу, саме сьогодні Таша мала намір познайомити їх — двох найдорожчих своїх подруг тут, на чужині. Тепер вона, Лариса, вже ніколи не потисне руку невідомій Галині, жінці, яка так багато важила для Наталки. Саме тоді, як фрау Краге сказала, що Галя вмерла, Лаура почула голос, який благав: «Їдь додому, Ларо! Гроші — то не все».

— Я поїду додому, — перші слова, що були проголошені у кімнаті з часу, як її залишили німці.

— Правильно! — Таша.

— Василько буде щасливий, — Сергій.

— Давайте пом’янемо Галю, — запропонувала Таша, схопилася було за пляшку з шампанським, але подумала, що цей напій надто легковажний, пішла на кухню за горілкою, яка вже півроку стояла в холодильнику й була розкоркована з лікувальною метою, для компресів і розтирання.

Трійця вихилила по чарчині не чокаючись. Таша згадала про листа, якого їй принесла Ельза Краге. Нашвидкуруч розірвала конверт.

«Люба моя Наталочко! Не знаю, чому я оце надумала писати тобі. Адже ми можемо поспілкуватись віч-на-віч. Але щось таке незбагненне примусило мене взятися за писанину. От, тепер і не знаю, з чого його почати…

Наталю, часто згадую, як ми познайомились… Ні, не про це… Знаєш, у мене нікого немає, окрім тебе… Хоча Ельза мені як сестра, я з нею поріднилась, нас пов’язав час… Син… Ні, краще про нього не буду. (На цих словах літери розмиті, напевно, слізьми.)

Ти, знаєш, Наташо, я думаю, що тобі, молодій сильній жінці, не варто скніти тут, у Німеччині. Їдь додому, подруго, їдь додому. Візьмеш дитинку з сиротинця… Хлопчика чи дівчинку. Ось тобі і щастя. А чоловіки — то пусте. Потрібно жінці мати дитину, правильно її виховати… Правильно виховати — ось у чому сенс. Наталочко, не треба, не хочу, аби ти була до скону Ташею, ну що це за ім’я таке — Таша? Так само — яка я Халла? Галина Сергіївна вже, слава Богу, а тут усе Халла та Халла. Але я не про це.

Ось я вирішила… Не думай, що рішення це спонтанне, необдумане й швидкоплинне. Ні! Я вирішила віддати зароблені мною гроші тобі. Тільки не надумай зараз казитися, я тебе знаю, почнеш патякати, що я здуріла. Так от, якщо ти читаєш цього листа, значить, хтось тобі його передав. Адже я, скоріш за все, не зможу (знову крапля). Візьми їх і їдь додому. Обіцяй мені, дитинко, що зароблені мною впродовж років гроші підуть на користь якійсь дитинці… Це тобі подарунок. Володій з радістю. Не сумуй. Завжди твоя подруга, Халла (закреслено). Галина Сергіївна Манькович. Прощавай!»

Наталка випустила листа, він полетів, кружляючи, додолу. Не витираючи сліз, узяла запакований подарунок, розірвала папір — їй на коліна висипалися з’єднані паперовими стрічечками пачки євро.

— Я мушу йти, Наталю… Мені час, — стиха повідомив Сергій, але попри це не рухався.

— Так. Я поїду, вона просила, — гарячково почала збиратися Таша. — Ти, Лауро, живи тут. Ось зараз напишу список, до кого ходитимеш.

Жінка бігала з кутка в куток, виглядала незграбно, бо досі була вдягнена у блискучі шорти й майку. Нервово скидала до валізи свої речі.

— Ташо, що ти робиш? — схопив за руки кохану Сергій. — Ти не можеш просто так їхати. Потрібно домовитись.

Наталка знала, що таким, як вона, несила просто взяти квитка на потяг і рвонути додому. Вони — нелегали, можуть потрапити до в’язниці за порушення візового режиму. І до того ж як вона збирається перевозити таку величезну суму грошей?

— Ти йди, Сергію, йди. Твоя правда. Я від завтра почну готуватись. Іди… — Вона виштовхала чоловіка за двері й підійшла до Лаури. — От бачиш, як воно складається. Від смерті подруги і я, і ти виграємо.

— Усі ми колись помремо. Кожному свій час. Та чи кожен із нас зможе відчути, що смерть поряд, чи кожному випаде можливість зробити на останньому подиху добро ближнім? Напевно, лише обраним.

Таша раптово змінилася на обличчі.

— Ти поїдеш! — випалила, поспіхом витираючи зволожнілі щоки, і, вдаривши себе по них, почала скакати без музики, виконуючи джайв, берлінський джайв.

Тоді схопила Лауру за руки, примусила повторювати за собою танцювальні рухи. Коли обоє видихалися та гепнулися на підлогу, Таша повела далі, важко дихаючи й не випускаючи руки подруги зі своєї, надто гарячої:

— Мені не можна їхати. Я безпутна. Всі гроші віддам чоловікові, як не своєму, то чужому, — натякала на Сергія. — Я, як закохаюсь, живу лише для нього, для єдиного. До того ж не зможу я жити вдома… — Довгенько думала. — Так, не зможу. Затягне мене побут, не візьму я ніякого малюка з сиротинця, хоч би як хотіла. — Іще декілька хвилин прислухалася до внутрішніх терзань. — Ні, не візьму… Ти поїдеш, Ларисо, ти поїдеш.

Лариса слухала й не могла второпати, до чого веде Таша. Навіть схильна була скидати ці марення на шоковий стан. Та Наталка вклала Ларисі до рук гроші.

— Це треба покласти в банк на рахунок. Думаю, що не в один. По десять тисяч у п’ять банків. — Наталка гарячково розмірковувала вголос, тиняючись квартирою з кутка в куток. — Кілька штук забереш із собою. Що ще? Я розвідаю, як тобі краще вибиратись звідси…

— Василько! Я його скоро побачу? — шепотіла Лаура, зрошуючи зароблені невідомою їй жінкою гроші слізьми, й не вірила своєму щастю.

— Галя хотіла, щоб її гроші допомогли дитині. — Наталка виглядала надто збудженою. — Вони й допоможуть. Бо ж яка з того користь, як я візьму дитину, а ти втратиш?..

3

Усе майно, що його мала везти на Батьківщину — подарунки рідним та Василькові, особисті речі, банківські картки й невелику суму готівкою, — жінка запакувала до однієї великої картатої торби, що їх використовують заробітчани, і принесла до станції метро Александерплац, вірніше, до автостоянки поблизу цієї станції. Таша активно допомагала подрузі. На те, щоб профільтрувати план дій та узгодити його з Ларисою, Наталя витратила три дні.

— Як щось піде не так, речі повернуться до мене, — доповідала знервованій Ларі.

На жінок чекав водій бусика, який докладно розповів, що робити далі.

— Зараз їхатимеш до Франкфурта-на-Одері, — звернувся до Наталки, яка вказала на Лауру, і чоловік повів далі, дивлячись на молодшу: — Сідаєш тут на потяг, і через годину ти на місці. Тоді сунеш від станції вглиб міста аж до лісу. — Знову зиркнув на Наталю. — Ти лишайся, ніяких проводжань! — Таша кивнула на знак згоди, а водій говорив напівпошепки, раз по раз зиркаючи собі за спину: — Там ліском пройдеш, не звертаючи, допоки не побачиш на узбіччі траси фуру. То поляки. Вони беруть наших, зачиняють у рефрижераторі. Чула про такий спосіб перетину кордону? — Чоловік загиготів, а тоді враз увірвав сміх, коли Наталка кинула на нього спопеляючий погляд. — Там недовго потрібно просидіти, хвилин сорок, допоки фури перетнуть кордон, їх, як правило, не затримують і не надто прискіпливо оглядають. Хоча треба взяти з собою теплі речі, бо й за сорок хвилин можна дуба врізати… — Поки Наталка, розкривши торбу, добувала Ларисиного светра, вовняні штани й поліетиленову торбинку, щоб було в чому все це нести, чоловік розповідав: — Поляки на місці докладно проконсультують, що робити. Даси їм сто п’ятдесят євро. Не більше і не менше. Нам демпінг не потрібний. З іншого боку, в Польщі, будеш чекати на мене в кафе, вже, в біса, не пам’ятаю, як воно там зветься, але відразу, за мостом.

— А коли ви приїдете?

— Питання не має відповіді. Коли мене пропустять через кордон. Ввечері. Ти можеш бути десь на годину раніше від мене.

— А раптом щось станеться?

— Як з тобою нічого не сталося за час твого гарування, то ти вже маєш імунітет. Випливеш, — зареготав.

Швидко розпрощалася з подругою, щоб без зайвих слів і сліз, пообіцяла подзвонити на мобільний, як дістанеться дому. Поїхала. Спочатку електричкою — якісною, чистою та світлою. Тоді йшла містом Франкфуртом, тим, що на Одері. Серце вибивало чечітку. В унісон із ним накрапав дрібний дощ, який замерзав на ходу. По тому пересувалася лісом і жодного разу не озирнулася, хоча було страшно. Уздрівши при дорозі далекобійників, зраділа… Але радість була недовгою. Поляки на мигах пояснили їй та ще двом білорускам, які вже стояли біля рефрижераторів, що сьогодні нічого не вийде. Вантажні машини не пропускають.

— Ви, панянки, там замерзнете на бурульки. Отмєна! — вимовив один із них чистою російською.

Поляки кинули молодицям: «Бувайте!» — і рвонули з місця, обдаючи трьох заробітчанок брудними бризками. Одна з жінок мала запасний план для відступу.

— Гайда до Одеру! Знаю стежинку. — Білоруска говорила загадками, а як побачила запитальні мармизи сусідок, пояснила, пхикнувши: — Як сюди перебиралась, то саме таким чином.

Що воно мало означати, Лариса так і не второпала, але, інфікована бажанням дістатися дому, потяглася за білорусками.

* * *

— Стоп, паняночки! — перегородив дорогу чоловік, який вигулькнув із чагарнику. — Куди чешемо?

Зустріч сталася на березі річки в заростях, куди завела жінок білоруска-Сусанін.

— Нам треба перейти, — відрапортувала вона, нахабно натискаючи на чоловіка грудьми.

Той тримав оборону, тим часом пояснюючи:

— По чотириста виймайте, та й квити будемо. Переведу вас… Це дешево лише через те, що сьогодні немає перебіжчиків. Один доходяга лишень. Заради нього ноги мочити не хочеться.

Жінки перестали боятися, навіть зраділи, що наскочили на провідника, скинулися по чотириста євро й пішли за дилером. В пригоді стало те, що Лаура, попри поради Наталі, взяла з собою не сто п’ятдесят, а п’ятсот. Над Одером починало темніти небо. Добре, що ця зима в Німеччині видалася напрочуд теплою. Ще жодного разу не падав справжній сніг і не було нічних заморозків. Хоча пробирало холодом до кісток. Лариса міцніше зав’язала вузол на торбі з запасними речами, щоб усередину не потрапила вода.

— А ти готувалась, як я бачу, — підморгнув провідник.

Він подав двом іншим жінкам та чоловікові, який чекав на нього біля прикордонної лінії, шматки поліетилену й липку стрічку.

— Знімайте з себе верхній одяг і ховайте сюди. Триматимете самі. Як собі зав’яжете, так потім сухе й вдягнете.

Звернувся до Лариси:

— Куртку також туди клади і добре скотчем замотуй.

Напіводягнені люди стояли за провідником в очікуванні команди.

На високості стирчали прикордонники. З вишок били світлом величезні прожектори. Краєвид нагадував кадри з кінофільмів про шпигунів, війну чи щось подібне. Ларису розбирав сміх. Вона розуміла, що ці веселощі — через страшенну нервову напругу.

— Коли махну рукою — побіжимо, — скомандував провідник. — Як свисну, лягаймо. Там брід, переходити хутко. Якщо буде потреба, пірнатимемо. Зрозуміли? — Він шепотів, але так по-домашньому лагідно-ніжно, що не відчувалося, що перебіжчики роблять щось протизаконне, що їх можуть без попередження, помітивши зверху, розстріляти…

Побігли! У вухах відлунювало важке дихання. Добре, що Лариса — колишня спортсменка, їй біглося легко й весело. Дві інші відстали. Чути було, як та, що їх привела до провідника, сказала: «К бісу!» — і, вірогідно, спинилася, злякавшись. Лариса дихала в потилицю провіднику. Той легенько свиснув. Упала обличчям у холодну вогку пожухлу траву. Сніп світла пробіг по спині. Це відчувалося фізично. Коли промінь пішов далі, провідник зірвався на ноги й погнав до води. Лариса за ним, а білоруска й чолов’яга — за нею. До цього українка думала, що води буде в гіршому разі по коліна, але її було аж по шию. Одяг намокнув, став важким і тягнув на дно. Аби не відчувала ногами тверді, потонула б. Думала про те, як важко дається перехід іншим, які на голову нижчі від неї. Холод скручував кінцівки. Вибралися, лягли, перечекали, допоки прожектори погладять їхні змоклі тіла холодним світлом. За командою побігли до лісочка.

— До міста тут кілометрів вісім-десять. У темряві йти — швидко не вийде. — Провідник вказав на міст, який чорним контуром виділявся на темному тлі горизонту. — Вам потрібно туди. Переодягайтесь. Краще біжіть підтюпцем, щоб розігрітись. Добре, що перестало сіяти. Ну, бувайте, не бійтеся, тут вас ніхто не образить.

Провідник зник так само непомітно, як і з’явився.

У польському кафе Лариса замовила собі вечерю на двадцять євро. Для поляків то були великі гроші, й вони запопадливо обслуговували брудну, з вологим волоссям панянку. В туалеті висушилася феном, який їй притаскала дівчина, що працювала за стійкою. Чекала чи не дві години, допоки за нею зайшов шофер буса. Він не сподівався на зустріч із заробітчанкою.

— Ого! А як це ви? Фури, бачив, не пропускали… — Він почухав потилицю.

— Ви ж казали — не потонеш. — Жінка засміялася. — От я й випливла!

«Спати, спати…» — лунало в голові, коли Ларису колихало на задньому сидінні «фольксвагена».

* * *

П’ята година ранку… Ключ у шпарині виспівує радісним скрипом, прорізуючи ранкову тишу… Лариса відчиняє оббиті дерматином і оздоблені цифрою 67 вхідні двері. Щоб не розбудити мешканців, навшпиньках пробирається до коридору. Вона не повідомляла, що приїде. Не хотіла турбувати. А якби з нею в дорозі щось сталося? Мама хвилювалася б. А так…

Жінка на повні груди вдихає знайоме повітря — пахне смаженою картоплею. «Напевно, вчора мама Василька годувала його улюбленою стравою», — відзначає з усмішкою. Намацує на стіні вимикач, клацає. Коридор тьмяно освітлюється… Лариса здригається від несподіванки… Перед нею стоїть заспаний, у старенькій картатій піжамі Василько.

— Мамо! Ти прийшла? — питає, потираючи спросоння оченята. Питає так, ніби мама щойно виходила на хвилиночку.

— Прийшла, любчику!

Лариса підхоплює малого на руки і нестримно, зі вселенською материнською любов’ю притискає його до себе.

1

Маленький в’юнкий чоловік (діал.). note_1

2

Лякався (жарг.). note_2

3

Взуття (діал.). note_3

4

«Geyer» — старовинна марка німецьких роялів і піаніно. note_4

5

Берлінська стіна (мур) — укріплена частина внутрішньонімецького кордону, що в 1961—1989 рр. відокремлювала Західний Берлін від Східного; символ холодної війни та поділу Німеччини. note_5

6

Дуже (нім.). note_6

7

Пожитки, манатки (зневажл.). note_7

8

Обласне управління охорони здоров’я. note_8

9

Один із дванадцяти адміністративних округів Берліна. note_9

10

Вибачення (нім. Entschuldigung). note_10

11

Тут: пристрої, що вставляються у слухові проходи вух для захисту від шуму. note_11

12

Тяжка праця (діал.). note_12

13

Нацисти (зневажл.). note_13

14

Представники молодіжної субкультури ультраправого спрямування, що вирізняються поголеними головами і специфічним одягом. note_14

15

Усмішки (неол.). note_15

16

Крісло (діал.). note_16

17

Вибачте! (нім. Entschuldigung). note_17

18

Дуже грубо прогнати (ідіом.). note_18

19

Жуйка (англ. chewing-gum). note_19

20

Спеціальна мелодія для мобільного телефону (неол.). note_20

21

Фрагмент опери Джакомо Пуччіні. note_21

22

Примружував (діал.). note_22

23

Німеччина (від нім. Bundes — федеральний). note_23

24

Kaufhaus des Westens, «Західний торговельний дім» — найстаріший центр торгівлі, один із символів Західного Берліна. note_24

25

Танець (англ. dance). note_25

26

Перемишль, помітний культурний і торговельний центр Польщі. note_26

27

Грали (жарг.). note_27

28

Популярні співаки 60-х років ХХ століття. note_28

29

Перебудова (з рос.) — суспільне явище в СРСР кінця 80-х — початку 90-х років ХХ століття. note_29

30

Селянин, провінціал (зневажл.). note_30

31

Частина Вінниці. note_31

32

Припинення життя невиліковно хворого, який нестерпно страждає. note_32

33

Папа Римський, глава католицької Церкви. note_33

34

Тут: пощастило (діал.). note_34

35

Тежу (порт. Tejo) — найбільша річка Піренейського півострова (інші назви — Тагус і Тахо). note_35

36

Так! (нім.) note_36

37

Що? (нім.) note_37

38

Район Берліна у складі адміністративного округу Мітте (нім. Tiergarten — Зоосад). note_38

39

Річка у східній частині Німеччини (нім. Spree). note_39

40

Відомий бульвар у Берліні протяжністю 3,5 км (нім. Kurfürstendamm). note_40

41

Добре (нім.). note_41

42

Шовк (англ.). note_42

43

З гніву (діал.). note_43

44

Поліхлорвінілові трубки; тут — дроти (проф.). note_44

45

Впливова щоденна аналітична газета, переважно для бізнес-еліти. note_45

46

Популярна марка фотоапаратів. note_46

47

Обліковий запис, у якому користувач повідомляє власні дані певній комп’ютерній системі. note_47

48

Великий човен із двома щоглами і косими вітрилами, тут — автомобіль (ірон.). note_48

49

Бувай! (нім. Tschüss). note_49

50

О Боже мій! (нім.) note_50

51

Світле, слабко забарвлене коло довкруж небесного світила. note_51

52

Французько-канадський мюзикл за романом Віктора Гюґо «Собор Паризької Богоматері». note_52

53

Одна з найвідоміших трагедій Шекспіра. note_53

54

«Grease» — мюзикл, у нашому прокаті називається «Бреолін». note_54

55

Невдоволений вигук, аналог «йоксель-моксель», «йолки-палки» (жарг.). note_55

56

Невдоволений вигук (нім. Scheisse — лайно). note_56

57

Веселий Роджер — піратська емблема з людським черепом і кістками. note_57

Оглавление

Наталка Доляк Гастарбайтерки

4/4. В ритмі життя

Історія перша Халла з Ґрюневальда

Історія друга Таша з Александерплац

Історія третя Лаура з Марцана

Історія четверта Посиденьки на Александерплац Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg