«Фарисеї, або Неоголошена війна Україні»

Фарисеї, або Неоголошена війна Україні (fb2) - Фарисеї, або Неоголошена війна Україні 456K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дмитрий Чобит

Дмитро Чобіт ФАРИСЕЇ або Неоголошена війна Україні

Найсильніша політика — чесна, у безпринципності майбутнього нема.

Передмова

Вже після того, як була завершена книга «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ», автор цих рядків несподівано для себе знову взявся за перо з приводу, як виявилось, далеко не завершеної теми. На цей раз причиною стали два виступи вождів Блоку Юлії Тимошенко у прямому телеефірі: Олександра Турчинова — 13 січня на 5-му каналі і самої Юлії Володимирівни в студії ТРК «Київ» 14 січня 2005 року. У виступі О.Турчинова, мабуть, усім різало вуха слово «зрада», яке він вживав мало не в кожному реченні. Таким чином цей, начебто, християнський проповідник навіював легковірним українцям, що їх уряд і Президент є зрадниками. Наступного дня подібне твердила Юлія Володимирівна. Намагаючись викликати у телеглядачів України довіру до своїх облесливих і нещирих слів, Ю.Тимошенко більше налягала на улюблену тему — критику «оточення Президента». Та коли вона сказала: «Наша Україна» має у списках якраз всіх тих людей, які зруйнували єдність помаранчевої команди», я переконався, що потрібно знову брати ручку і папір, бо Юлія Володимирівна все перекладає із хворої голови на здорову. Помаранчеву команду зруйнувала саме вона і продовжує з усіх сил її нищити. Свої хитромудрі і дуже підступні руйнівні дії у помаранчевій команді Ю.Тимошенко розпочала ще перед інавгурацією новообраного Президента України. Мета цієї аморальної руйнації — нестримна і незбагненна жадоба повної та неподільної влади над українським народом.

Ю.Тимошенко, О.Турчинов і М.Бродський — це три особи, які добре знають що і для чого вони роблять. Ці вожді не просто руйнували та продовжують руйнувати помаранчеву команду, вони сіють розбрат і зневіру в народі, а за великим рахунком — ведуть неоголошену війну проти Президента України Віктора Ющенка і проти України. Причому, керівництво БЮТ маскує фактично розгорнуту ними неоголошену війну так званою боротьбою з «оточенням президента».

Зверніть увагу на те, які для конспірації підібрали словосполучення — «оточення президента», «оточення Ющенка». А що таке оточення керівника держави, у даному випадку — Віктора Ющенка? Це найбільш близькі для нього люди, з якими він пройшов дуже складний і вкрай небезпечний шлях боротьби з відверто кримінальним і бандитським режимом Кучми та його посіпак — олігархів. Віктор Ющенко став до боротьби не задля себе та своїх амбіцій — він став на прю заради свого великого народу. І найближчі до нього люди теж приєдналися до боротьби за це ж. Ідеали свободи, демократії і справедливості їх всіх об’єднали. Віктор Ющенко пов’язав із соратниками свою долю, а вони із ним. Це була прекрасна команда, яка розбудила і підняла з колін український народ, привела його до Помаранчевої революції і Перемоги. Якби не було цієї жертовної команди — не було б Помаранчевої революції, не було б того великого захоплення Україною і українцями у світі. У цій команді, між іншим, були і О.Турчинов, і Ю.Тимошенко. Тепер вони створили свою власну. Тут якраз і доречно запитати: «Шановні Юліє Володимирівно і Олександре Валентиновичу, а яка ж Ваша команда, себто «оточення»? Назвіть із них тих, які щось конкретне і вагоме зробили у ході Помаранчевої революції. Це будуть Левко Лук’яненко, Григорій Омельченко, Володимир Яворівський, генерал Петрук та кілька керівників обласних організацій «Батьківщини». Оце, мабуть, і все. Але ж у Вашому оточенні є незрівнянно більше тих, які у ході Помаранчевої революції були по інший бік барикад, тих, які творили режим Кучми і вірно йому служили. Називаю їхні імена: Богдан Губський, Євген Сігал, Олег Лукашук, Олександр Абдуллін, Валерій Сушкевич, Микола Баграєв, Олександр Фельдман, Костянтин Жеваго, Василь Хмельницький, Андрій Веревський, Олександр Єдін, Сергій Осика, Михайло Гладій, Олександр Борзих, Михайло Зубець, брати Сергій і Олександр Буряки, Іван Кириленко, Таріел Васадзе, Петро Кузьменко та багато інших.

Вищеназвані особи тепер стали Вашою опорою. Я ось ніяк не второпаю, що Вас так міцно об’єднало? Політичні ідеї? Ні, бо ні у них, ні у вас їх ніколи не було. Прагнення поліпшити добробут народу? Мабуть, теж ні. Утвердження Свободи і Демократії? Аж смішно говорити. То який фактор став головним стимулятором Вашого об’єднання? Керманичі БЮТ про нього дуже добре знають — решта можуть лише здогадуватися. Але хіба це така велика загадка? Майже всіх новобранців Вашого оточення об’єднує те, що вони є далеко не бідними людьми і всі дуже прагнуть стати членами українського парламенту. Природу цього прагнення перед новим 2006 роком озвучив їх колега по бізнесу Віктор Пінчук, який відверто сказав, що коли б держава гарантувала недоторканість його власності він нізащо б не йшов у Верховну Раду. Тобто, теперішні великі бізнесмени, які володіють статками у десятки й сотні мільйонів доларів, йдуть в український парламент задля захисту і примноження свого бізнесу. І не більше. Це є їх справжня об’єднуюча «ідея». Але це не ідея — це хвороба, якою Верховна Рада заразилася при Кучмі і від якої її треба терміново вилікувати. Однак теперішній список БЮТ свідчить, що у ньому найбільше небезпечних для здоров’я української нації бацил. Виходів тут може бути два.

Перший. Негайне скликання другого етапу VII з‘їзду Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», переобрання делегатів на міжпартійний з‘їзд, проведення міжпартійного з‘їзду БЮТ і виключення із виборчого списку «Блок Юлії Тимошенко» кандидатів у народні депутати з числа відомих кучмістів, бізнесменів та пройдисвітів.

Другий. Якщо перший варіант у силу якихось причин буде зірвано, тоді закликати виборців не голосувати за «Блок Юлії Тимошенко», оскільки у своїй переважній більшості він є блоком кучмістів і бізнесменів, яким далекі інтереси української держави та українців.

Я переконаний — один із цих варіантів має бути здійснений обов’язково. Заради України і українського народу.

І. ЛОКШИНА НА ВУХА ВИБОРЦЯ

Юлія Володимирівна Тимошенко аж ніяк не є щирою і відкритою особою — вона завжди щось приховує, замовчує, перекручує. Прикладів — хоч греблю гати.

Взяти хоча б її походження та національність батьків. Чому це приховувати, писати по різному у пресі та книгах? Чому не сказати так як є — прямо і чітко?

Або таке. У прямому ефірі ТРК «Київ» 14 січня 2006 року на запитання ведучого Василя Зими: «Коли Ви вперше вступили в політичну партію?» Юлія Володимирівна відповіла: «В партію «Батьківщина» вже в дорослому віці.» Але ця відповідь є неправдивою, бо Ю.Тимошенко ще раніше була одним з найактивніших членів «Громади»: вона займала посаду першого заступника голови партії Павла Лазаренка і навіть очолювала тіньовий уряд цієї політичної сили.

Таких речей Юлія Володимирівна не могла забути. То навіщо ж говорити неправду? На мою думку, Ю.Тимошенко спробувала замовчати цей факт, щоб через нього бува не вийшли на більш резонансне: коли у Павла Івановича Лазаренка розпочалися неприємності і він вимушений був залишити Україну, Юлія Володимирівна Тимошенко разом із Олександром Валентиновичем Турчиновим та деякими іншими громадівцями кинули шефа та створили у 1999 році нову партію — «Батьківщина», яка на відміну від опозиційної до режиму Кучми «Громади» задекларувала йому повну підтримку.

Але ведучий був наполегливим і перепитав: «А в Комуністичній партії Ви не були?».

А ось відповідь Ю.Тимошенко: «Так, комсомолкою була».

Знову неясно — якщо взяти до уваги ствердне «так», то виходить, що Ю.Тимошенко була членом КПРС. Але коли повірити словам: «Комсомолкою була», то виходить, що ніби й ні. Але виникає запитання: цілком доросла людина (на час розвалу СРСР Ю.В.Тимошенко виповнився 31 рік), не знає різниці між членством у КПРС і ВЛКСМ? Зрештою, членство в КПРС аж ніяк не може служити надто великим гріхом.

У цій же програмі на запитання: «Ваше перше офіційне місце роботи?» Юлія Володимирівна відповіла: «Це було військове підприємство в Дніпропетровську, яке відносилося до Міністерства оборони». Може й так, але довідники подають першим місцем роботи Юлії Володимирівни Дніпропетровський машинобудівний завод ім. В.Леніна, на якому вона працювала інженером-економістом з 1984 до 1988 року і звідти перейшла у 1989 році у бізнес.

Вкрай нещирими є і такі слова Ю.Тимошенко, сказані 14 січня 2006 року у прямому ефірі ТРК «Київ»: «Коли приходить великий капітал в політику, він абсолютно не може зупинитися заробляти. І тоді нема бюджету, тоді нема заробітних плат, тоді нема нічого, що дає людям нормально жити. Не може великий капітал одночасно бути владою в Україні».

Виявляється, що Юлія Володимирівна чудово знає наслідки діяльності великого капіталу у політиці. Я цілком погоджуюся із цими словами, але хочу запитати: «Якщо лідер БЮТ так добре розуміє цю проблему, то чому в очолюваному нею списку так багато бізнесменів? У першій сотні їх аж 38! І це незаперечний і не спростований факт. Звідси напрошується висновок: Ю.Тимошенко людям говорить одне, а насправді чинить навпаки. Невже сподівається на те, що ніхто не співставить елементарне, не порівняє слово і діло? Аби так говорити і діяти, потрібно бути… Як ви, шановні читачі, думаєте?

Між іншим, після вищенаведеної повчальної фрази Ю.Тимошенко щодо великого капіталу в політиці, ведучий Василь Зима не витримав і запитав: «Але ж ви теж мали великий капітал, коли прийшли до влади?»

На це пряме запитання Юлія Володимирівна не зуміла знайти простої і чіткої відповіді. Ось що вона сказала за відеозаписом: «Але я потім заради того, щоб мати можливість робити таку політику, як я роблю, я дала можливість Кучмі та його зграї, заради, щоб залишити свої політичні позиції, знищити все, що було у моєму житті. Тому я для себе вибір зробила. Тому сьогодні, як би ми не намагалися приборкати, а закинути мені нема чого. І, до речі, я вам скажу, що багато людей, після того, як рік прожила нова влада, питають, а скажіть, будь ласка, а чим ви відрізняєтесь від Януковича всі».

Наголошую! Це дослівна відповідь Ю.Тимошенко на явно незручне запитання про її великий бізнес. По-перше, відповідь вкрай заплутана, розхристана і нелогічна. По-друге, замість прямої відповіді Ю.Тимошенко, посилаючись на якихось невідомих людей, сама задає запитання, чим всі теперішні представники влади відрізняються від Януковича. Можливо, Юлія Володимирівна цю різницю не бачить — так буває у дуже близьких за духом осіб. Але я думаю, що елементарна людська порядність представників нової влади очевидна всім. Тепер за українську владу мені не соромно. Це перше. І друге. При Кучмі і Януковичу прямий телеефір з політиками був практично неможливим! А тепер щодня і по всіх каналах. Україна при новій владі нарешті здобула давноочікувану Свободу і Демократію. І всі вже зрозуміли, що конституційне положення: «Єдиним джерелом влади в Україні є народ», — стало нормою повсякденного життя. І народ вже не той, ким він був за попереднього режиму — він встав з колін і вже ніколи на них не впаде. І всі, хто тепер при владі, на відміну від попередників, до народу прислухаються і від нього залежать, а не навпаки. Оце і є головна різниця. А ви її як пояснюєте людям, шановна Юліє Володимирівно?

Наступна, м’яко кажучи, дуже дивна неточність. У цій же передачі «Телепресклуб» ТРК «Київ» Ю.Тимошенко заявила: «Наша партія з 1997 року першою програмною позицією має роз’єднати владу і капітал». В одній фразі і стільки неправди! По-перше, партія, яку очолює Ю.Тимошенко — Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» — була створена не у 1997, а в 1999 році. По-друге, у 1997 році Ю.Тимошенко займала посаду першого заступника голови партії «Громада». По-третє, положення щодо роз’єднання влади і капіталу у програмах партій «Громада» і «Батьківщина» відсутні начисто — ви їх там днем з вогнем не знайдете! Не ті люди їх створювали і зовсім не для того! По-четверте, як говорилось вище, сам виборчий список БЮТ, особливо його перша сотня, у якій переважають усіх мастей бізнесмени, дає достатньо підстав для гасла: «Влада і капітал — нероздільні!» І це точно відповідатиме дійсності.

У передачі ведучий нагадав Ю.Тимошенко епізод із книги Р.Лози «Невиконане замовлення» про бабусю, хатинку і землю, сковану морозом. Юлія Володимирівна відповіла, що дуже добре пам’ятає цю сцену, бо саме з неї почалося її політичне життя: «Там не опалювана хата була, абсолютно без шибок у вікнах. Бабусі цій було десь приблизно за 70 років. І такий холод і інеєм покрита долівка. Долівка — це ви знаєте, це земля практично в хаті. І вона стояла босими ногами на цій покритій інеєм долівці».

Майже так само цей епізод описаний і в книзі про Ю.Тимошенко «Невиконане замовлення». Автор Р.Лоза описує цю зустріч у сільській хатині і наводить слова Юлії Володимирівни: «У цей момент я перестала бути підприємцем і стала політиком».

Треба сказати, що написано досить вдало з емоційної точки зору — просто бабусі по селах ридають, читаючи цю зворушливу сцену.

А тепер полишмо емоції та проаналізуймо ситуацію. Якщо на долівці хати іній, значить температура мінусова. А коли хата, за словами Ю.Тимошенко, «абсолютно без шибок у вікнах» (за Р.Лозою «вікна всі вибиті»), то й у хаті мусить бути мінусова температура — це підтверджує і факт інію на долівці. А тепер висновок: на морозі навіть у кожусі людина за ніч замерзне цілком, а боса бабуся і поготів. У цій художньо-емоційній сцені щось не так — або ще морозів не було, або вікна були цілі, або ще щось.

До речі, гра на емоціях виборця проходить червоною ниткою крізь усю книгу Р.Лози «Невиконане замовлення» — всі вони спрямовані на те, аби розчулити легковірного виборця. Ось ще два епізоди із книги Р. Лози, які Ю. Тимошенко активно використовує і під час теперішньої виборчої кампанії страшних страждань Юлії Тимошенко у дитинстві та молодості.

Епізод перший. Р.Лоза аби підкреслити бідність Ю.Тимошенко в дитинстві, наводить її слова: «Нам ні з чого було зробити занавіски на вікна, а без них було жахливо незатишно, і, здавалось, навіть холодно в кімнаті. І мама збирала «різні шматки і акуратно їх зшивала» [1].

На кого розрахований такий пасаж? У 60-х роках один метр ситцю чи полотна коштував 60 копійок і його спроможний був купити будь-хто.

Другий епізод стосується описаної сцени в гастрономі, яка мала місце на початку 80-х років, коли чоловік Юлії Володимирівни, купивши буханець хліба, не мав 10 копійок дочці Жені на склянку томатного соку і навіть через те ледь було не розплакався. [2]

Що тут сказати? 10 копійок якоїсь миті могло і не виявитись у кишені, але це ж не може бути характерним явищем, що свідчить про крайню скруту сина заступника голови райвиконкому!

Я докладно проаналізував лише одну телепередачу за участю Юлії Тимошенко, а скільки у ній виявилось неточностей, перекручень, небилиць, звичайного лицемірства. Наголошую — це побіжний аналіз лише однієї передачі! А скільки їх ллється з екранів телевізорів щодня! Хто їх аналізує? Хто зважує цю локшину, яку так нахабно розвішують на вуха легковірного виборця?

Неправда є тяжким гріхом. Неправда в устах політика — ще тяжчий гріх, бо від нього терпить народ. Його брехнею просто отруюють. Тому неправді в політиці потрібно давати відсіч, її необхідно викривати скрізь і завжди. Брехуни в політиці мають зникнути з життя українців. Саме брехня і лицемірство лежали в основі розколу помаранчевої команди, що й привело до зневіри та розчарувань значного числа українців. З огляду на важливість цієї проблеми варто хоча б коротко розповісти про невидимі загалу підводні течії та рифи у стані помаранчевої команди. І розпочати все з витоків.

ІІ. Причини розколу помаранчевої команди

1. З чого все почалося

Головною прикрістю, яка вразила все українське суспільство у післяпомаранчевий період, стало протистояння вчорашніх союзників і лідерів Помаранчевої революції — Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Про це протистояння українці дізналися одразу ж після тріумфальної перемоги над зловісним кучмівським режимом. Був час, коли наприкінці грудня, в першій половині січня Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко навіть не зустрічалися. Вперше вони разом з’явилися на людях у день інавгурації новообраного Президента України Віктора Ющенка 23 січня 2005 року. Що ж відбувалося у цей період і що стало причиною явного протистояння?

Про причину знали всі провідні політики, але про неї мало говорили публічно і зовсім не писали, тому широкі маси народу користувалися здебільшого чутками. А причина була єдина — нестримне бажання Юлії Тимошенко посісти посаду Прем’єр-міністра України. Саме через цю посаду все і почалося.

Свої виняткові права на зайняття поста Прем’єр-міністра України Юлія Володимирівна обґрунтовувала липневою 2004 року домовленістю з Віктором Ющенком. Саме тоді був укладений союз виборчого блоку партій «Наша Україна» Віктора Ющенка і партії «Батьківщина» на чолі із Ю.Тимошенко. От тоді Юлія Володимирівна зуміла домогтися від Віктора Андрійовича обіцянки, що коли його оберуть президентом, то він запропонує їй посаду прем’єра.

2. Шкура невбитого ведмедя

Ідея створення коаліції «Сила народу» належала Юлії Тимошенко, вона прагнула залучити до участі в ній і Соціалістичну партію України, однак О.Мороз рішуче відмовився. Тому угоду підписали у дворі штабу «Нашої України» Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко. Суть угоди зводилася до того, що «Наша Україна» і «Батьківщина» висувають і підтримують єдиного кандидата у Президенти України Віктора Ющенка. Взамін Юлія Тимошенко виторговувала для себе посаду прем’єра. Це робилося так неприховано і нав’язливо, що викликало хвилю обурення у таборі нашоукраїнців. Як можна ділити шкуру невбитого ведмедя? Чому заздалегідь обіцяти лише посаду прем’єра, чому не розподілити ще й посад віце-прем’єрів і міністрів? Збоку це виглядало смішно.

Із самого початку категоричну незгоду щодо завчасного розподілу посад висловили начальник виборчого штабу «Нашої України» Роман Безсмертний, заступники начальника штабу Петро Порошенко, Юрій Єхануров, голова Української Народної Партії Юрій Костенко, голова Народного Руху України Борис Тарасюк, заступник керівника фракції «Наша Україна» у Верховній Раді Микола Мартиненко та інші. Всі вони не погоджувалися на передчасний розподіл посад, бо вважали найголовнішим завданням — усунення зловісного режиму Кучми. Саме це і було визначальною метою коаліції.

Всі розуміли, що протистояти кандидату від тодішньої влади міг лише Віктор Ющенко. Тому заява Юлії Тимошенко про те, що вона відмовляється балотуватися на пост Президента України на користь В.Ющенка, виглядала непереконливо, а її домагання взамін за це отримати пост прем’єра викликали не лише посмішки, а й насмішки. Хтось із соратників В.Ющенка спересердя навіть сказав: «Коня кують, а жаба ногу підставляє». Юрій Костенко запитував, а за що саме посада прем’єра має дістатися Юлії Тимошенко? Запитання досить слушне, адже Українська народна партія мала досить організовані структури в усіх областях, чого тоді не було у «Батьківщини». До речі, про те, що собою являли партійні структури «Батьківщини» на Дніпропетровщині автор вже докладно писав у книзі «Монолітне болото». Фактично, крім платних функціонерів на рівні обласних і районних організацій, за ВО «Батьківщина» не було нічогісінько.

Незважаючи на непоступливий спротив соратників Віктора Ющенка, Юлія Тимошенко все-таки заручилася його обіцянкою. Водночас вона затаїла злість на всіх, хто їй перечив і дозволив собі над нею глузувати. З цього часу всі вони стали її особистими ворогами. Нестримна жага влади і злоба охопили тендітну і миловидну жінку.

3. Перша спроба розподілу шкури

У ході виборчих перегонів, а особливо під час Помаранчевої революції, було не до посад — про них першою згадала Юлія Володимирівна одразу ж після перемоги Віктора Ющенка у повторному другому турі виборів 26 грудня 2004 року. Тоді Віктор Ющенко ще не сприйняв всерйоз домагань Юлії Тимошенко на посаду прем’єра і сказав їй, що на цей пост рекомендуватиме голову бюджетного комітету Верховної Ради України Петра Порошенка, якому вже доручив формувати новий склад уряду.

Юлія Володимирівна одразу ж згадала Віктору Андрійовичу його липневу обіцянку. У свою чергу Роман Безсмертний нагадав претенденту на прем’єрську папаху її ж виборчі зобов’язання. Чи не у всіх округах, закріплених за ВО «Батьківщина», виборча кампанія блоку «Сила народу» була «успішно» провалена.

Пригадую, які це були чорні дні в центральному офісі ВО «Батьківщина». Настрій лідера передався підлеглим, всі були похмурі, злі та ображені на В.Ющенка. Ось тоді в рядах «Батьківщини» і почало посилено мусуватися нагадування про липневу обіцянку Віктора Ющенка та чи не вперше з’явився термін «оточення президента». Головними супротивниками для Юлії Тимошенко та її близьких соратників стали передовсім Петро Порошенко та Роман Безсмертний, тому з них і розпочали творити страхополохів. Робили це хоч і підступно, але професійно — звичайно, що з точки зору маніпуляцій суспільною свідомістю.

Відверте небажання Віктора Ющенка бачити на посаді прем’єра Юлію Тимошенко стало причиною того, що вони два тижні не зустрічалися — аж до інавгурації. Але ці дні команда Юлії Володимирівни не марнувала даремно.

4. Інавгурація і маніпуляція

До інавгурації ВО «Батьківщина» готувалася особливо ретельно. З усіх областей звозили бажаючих — таких виявилося дуже багато. Майдан Незалежності, як і у дні Помаранчевої революції, був переповнений. Але на одну особливість мало хто звернув увагу — волонтерів «Батьківщини» попросили заздалегідь зайняти місця коло монумента Незалежності, де мав виступати Президент України. Вони їх і зайняли задовго до урочистостей. Приїжджі за кошти «Батьківщини» компактно стояли і в інших місцях Майдану. Всіх їх ненав’язливо попросили привітати партійного лідера і якомога гучніше проскандувати «Юля! Юля!». Ось і все. Більше нічого від них не вимагалося.

Задуманий піар вдався на славу. Коли новообраний Президент закінчив свою промову, з усіх боків майдану пролунало скандування «Юля! Юля!» «Юля — прем’єр!». Спрацював ефект оплесків у залі, коли п’ять осіб з різних кутків, одночасно вдаривши в долоні, викликають оплески всього залу. Так і тут заздалегідь підготовлене скандування було підхоплене іншими. Вийшло досить зворушливо, аж Віктор Андрійович розчулився. Справили на нього враження і транспаранти: «Ющенко — президент, Тимошенко — прем’єр» та деякі інші, які були встановлені так, щоб їх побачили, ті кому треба.

Саме під враженням інавгураційних подій на Майдані Віктор Ющенко підписав у Бориспільському аеропорту указ про призначення Юлії Володимирівни Тимошенко виконуючою обов’язки Прем’єр-міністра України. Так він вчинив ще й тому, бо дав свого часу слово. Цим самим Віктор Ющенко підтвердив, що є людиною моральною.

Але із цього можна зробити висновок: добре продумані технології впливу на свідомість народних мас (паблік рілейшнз, або скорочено РR) здатні вирішувати навіть долю високих державних посад.

Однак все, що відбувається нещиро, неправдиво і неприродньо, не може бути міцним і тривалим, бо над ним не витає Дух Божого Благословення. У цій істині переконалися чи не всі, і мабуть, найперше — Президент України Віктор Ющенко.

5. Прозріння

Коли Президент України дізнався, що став об’єктом застосування політтехнологій, мені не відомо, однак ця обставина не могла викликати у нього позитивних емоцій і світлих почуттів до тих, хто це робив. Зрештою, а хто із звичайних людей може бути щасливим, коли й сам дізнається, що і його нахабно дурили та ним підступно маніпулювали із далеких від етики та моралі спонукань?

6. Протистояння і мобілізація

Але не політтехнології стали причиною перших непорозумінь між президентом і прем’єр-міністром, а дещо прозаїчніші речі — урядові рішення, що спричинили нафтову, м’ясну і цукрову кризи. Далеко не всі члени уряду поділяли погляди Ю.Тимошенко.

Як стверджує сама Ю.Тимошенко, негаразди у неї почалися відразу ж після очолення нею українського уряду. У прямому ефірі ТРК «Київ» 14 січня 2006 року Ю.Тимошенко зізналась: «Через місяць моєї роботи президент вперше заявив, що хоче мене звільнити з посади» [3].

Але Юлія Володимирівна далеко не з тих, хто легко здасть так тяжко здобуте. Зрозумівши, що протистояння неминуче, вона розпочала готуватися до гіршого. Дієвим засобом для цього стала фракція БЮТ у Верховній Раді України, однак її чисельність була незначною — всього 18 депутатів. Тому було прийнято рішення про термінове її розширення. Для цього серед народних депутатів України проводилась відповідна робота. Вербуванням нових членів фракції займалася і сама Ю.Тимошенко. Зокрема, автору цих рядків достеменно відомо з першоджерел, що Ю.Тимошенко на зустрічі з членами інших фракцій запевняла їх, що у разі переходу у БЮТ їм буде гарантовано прохідне місце у першій півсотні списку на парламентських виборах 2006 року.

Наслідки вербувальної кампанії не змусили довго чекати. Вже у березні 2005 року у фракцію БЮТ перейшли із СДПУ(о) О.Р.Абдуллін, О.Г.Лукашук, член НДП С.В.Шевчук, аграрники М.В.Гладій, О.І.Борзих, рухівець Л.В.Бірюк, комуніст С.Г.Сінченко. На кінець літньої сесії Верховної Ради України фракція БЮТ нараховувала вже 32 депутати, а восени збільшилася ще на 10 осіб. Це можна назвати процесом мобілізації всіх можливих сил напередодні оголошення війни.

Дуже поспішне і вкрай різношерсте збільшення фракції БЮТ переслідувало мету захисту прем’єра через парламент. З усього видно, що це був добре продуманий план протистояння з Президентом України. Фракція БЮТ мала стати своєрідною дубиною проти нього. Платформа протидії Президенту України виявилась об’єднавчою ідеєю представників таких різних політичних сил під дахом БЮТ.

7. Розмови і наміри

Юлія Тимошенко зайняла пост Прем’єр-міністра України при підтримці понад 300 членів парламенту, однак на цей час у суспільстві вона мала мінусовий кредит довіри — більша частина опитаних їй не довіряла. За цим показником вона не поступалася Л.Кучмі та В.Медведчуку. Робота над поліпшенням рейтингу Ю.Тимошенко стала головним завданням. Вже до літа ситуація значно поліпшилася, а в липні 2005 року численні соціологічні дослідження показали, що порівняно із березнем рейтинг Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко значно зріс. Процент довіри до Ю.Тимошенко сягнув найвищого рівня — 46 %. І це тоді, коли Президенту повністю довіряло 51 % опитаних. Одночасно опитування підтвердило, що будь-який блок, який задекларує підтримку В.Ющенку, набере значно більше блоку, що підтримуватиме Ю.Тимошенко.

Віктор Ющенко постійно наполягав на необхідності створення потужної демократичної коаліції, куди б увійшли всі помаранчеві політичні сили для того, аби на парламентських виборах закріпити здобутки Помаранчевої революції та зробити їх незворотними. Однак така конструкція явно не подобалася Ю.Тимошенко та її близькому оточенню, бо вона сильно нівелювала її персону. Тому у середовищі «Батьківщини» категорично відкидали саму можливість такого єднання.

На посаді прем’єра вплив і авторитет Ю.Тимошенко так зросли, що їй вже й не хотілося ділити владу будь-з ким. Спільний блок з нашоукраїнцями не гарантував їй збереження посади. Усе це й стало головними причинами, які стояли на заваді спільного виборчого блоку помаранчевих сил. Юлія Володимирівна та її найближчі сподвижники вирішили, що настав їх зоряний час, тому вони відверто взяли курс на створення виборчого блоку під Тимошенко. Іншої мови в усіх організаціях «Батьківщини» не було. Але сама Юлія Володимирівна в присутності В.Ющенка і у ЗМІ продовжувала говорити, що вона і очолювана нею «Батьківщина» готові йти на парламентські вибори 2006 року у складі єдиного помаранчевого мегаблоку, хоча насправді все було зовсім не так.

Для того, аби йти окремим блоком на парламентські вибори 2006 року і перемогти на них, Ю.Тимошенко потрібно було перебрати на себе стабільний електорат «Нашої України». І щоб це зробити, потрібні були екстраординарні зусилля, які б відштовхнули людей від В.Ющенка та вірної йому політичної сили — «Нашої України». А без компрометації своїх вчорашніх союзників цього досягти було неможливо.

8. Перші підступні атаки

До війни з Президентом Ю.Тимошенко почала готуватися, мабуть, із дня свого призначення прем’єром. У всякому випадку в березні 2005 року це робилося вже неприховано. У близьких до Юлії Володимирівни виданнях розпочалися нападки на так зване «оточення президента». Я от тепер думаю: це ж треба вміти робити з найближчих і випробуваних соратників Віктора Ющенка якихось демонічних осіб, не маючи при цьому жодних фактів. Однак, що головне — вже всі ніби й звикли, що це негативні персонажі, але і досі ніхто не знає, чому. Чи не маємо ми тут справу із цинічним і добре продуманим маніпулюванням суспільною свідомістю українців?

Мета нахабно-цинічної атаки на найближчих соратників Віктора Ющенка навіть і не приховувалася — ізолювати Президента України від своїх близьких сподвижників і нав’язати йому вічну дружбу з Юлією Тимошенко, тобто змусити його виконувати те, що від нього вимагатимуть.

Шановні читачі! Згадайте, чи не мав місця подібний сценарій у минулій історії України? Та цього ж самого легковірного Л.Кучму так обклали з усіх боків явно антиукраїнські сили, що вже й не він керував державою. Подібну роль готували і В.Ющенку. До речі, із цією мрією багато хто не розлучився й досі.

Але що найбільш вражає у цій історії, так це миролюбність народного Президента — він пробував мирити своїх соратників із Юлією Володимирівною, закликав подавати руку. І що цікаво: з екранів телевізорів і Петро Порошенко, і Роман Безсмертний, ніяковіючи, відповідали, що не ведуть якихось підступних дій проти прем’єра, демонстрували свою миролюбність. Інших персонажів з так званого «оточення президента» я особисто на екранах у такій ситуації не бачив. Але бачив Юлію Володимирівну — вона явно не бажала миру. Не мирний процес її влаштовував, бо як тоді роз’єднати і ослабити команду В.Ющенка? Її кредо складало відоме гасло: «Розділяй і володарюй».

9. Групування юліанських сил

Перша публічна демонстрація намірів сталася на квітневій 2005 року політраді ВО «Батьківщина». Тоді я вперше дізнався про глибину протиріч у таборі помаранчевих і про жорстоке протистояння лідера «Батьківщини» з «оточенням президента». Називалися прізвища: П.Порошенко, Р.Безсмертний, Д.Жванія, О.Третьяков, М.Мартиненко. Фактів не було названо жодних. Лише Юлія Володимирівна звинуватила їх у підготовці усунення її з поста прем’єра і заявила, що миру із цими людьми бути не може.

Такі заяви колеги по партії сприйняли із співчуттям та розумінням, адже, за словами Юлії Володимирівни, вже було визначено час її усунення — червень, максимум — вересень. Тому головне завдання — протриматися до початку парламентських канікул.

На цій політраді сталася ще одна знаменна подія — ряди ВО «Батьківщина» поповнив добре відомий Михайло Юрійович Бродський. Олександр Турчинов урочисто оголосив, що очолювана ним партія «Яблуко» у повному складі перейшла у «Батьківщину». Здається, тоді лише автор цих рядків проголосував проти входження М.Ю.Бродського до ВО «Батьківщина» та кооптації його у члени політради партії. Голосував проти, бо добре знав із власного досвіду про ступінь «кришталевої чесності» та «виняткову бездоганність» цієї особи. Незважаючи на моє настійливе прохання надати з цього приводу слово, О.Турчинов його не надав, а наголосив, що Михайло Юрійович вже давно плідно співпрацює із «Батьківщиною» і незабаром принесе їй чимало користі.

І хоча у пресі про політраду ВО «Батьківщина» та участь у ній Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко і голови СБУ О.Турчинова ніде не йшлося, партактив націлювали до відкритої боротьби у стані помаранчевих. Військовою термінологією це означає приховане групування сил перед початком бойових дій. Так ведуть себе лише агресори.

Літо 2005 року минуло спокійно. Ні в червні, ні в липні ніхто не піднімав питання щодо відставки Юлії Володимирівни з поста прем’єр-міністра, а на День Незалежності Президент України навіть привселюдно похвалив очолюваний нею уряд. Ніщо не віщувало грози. Але раптово вдарив грім. Як кажуть, з ясного неба. Захмарилося не тоді і не там, де цього очікувала Ю.Тимошенко.

ІІІ. НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОГО СКАНДАЛУ

1. Нарада в секретаріаті Президента 31 серпня 2005 року

31 серпня 2005 року Віктор Ющенко провів велику нараду в секретаріаті Президента України. На ній були присутні Державний секретар Олександр Зінченко і його заступники, перший помічник Президента України Олександр Третьяков, керівники служб та управлінь. Необхідність такої наради визрівала давно, її причинами стала незадовільна робота секретаріату Президента. У ході наради Президент піддав гострій критиці діяльність Державного секретаря О.Зінченка та підпорядкованих йому підрозділів. Зокрема, Президент висловив незадоволення якістю підготовки його виступів та аналітичних і довідкових матеріалів, що надаються йому на ознайомлення, відсутністю належної взаємодії секретаріату Президента. Названо було приклади вражаючої недбалості в документообігу, коли важливі матеріали міністерства та відомства отримували із секретаріату Президента несвоєчасно, що не дозволяло їм вчасно приймати необхідні рішення.

Президент вказав на низьку виконавчу дисципліну працівників секретаріату, зробив ряд інших суттєвих зауважень. Безумовно, що такі промахи свідчили про недостатні управлінські здібності О.Зінченка, який на високій державній посаді більше імітував бурхливу роботу, ніж це було насправді. Більше того, він займався невластивими секретаріату президента питаннями, зокрема, літакобудуванням, українсько-російськими відносинами, телебаченням і навіть дозволяв собі телефоном втручатися в діяльність правоохоронних органів, як це практикувалося у комуністичні часи.

Піддавши критиці дії секретаріату, В.Ющенко поставив чіткі завдання щодо вдосконалення роботи апарату Президента та підвищення професійного рівня його діяльності. Всім, чию діяльність Президент критикував, була надана можливість виступити та висловити власну позицію з обговорюваних питань. Наприкінці наради знову виступив Ю.Ющенко, узагальнив сказане та вказав термін виправлення недоліків. Фактично цим завершальним виступом Президент закінчив нараду. Проте, вже після цього слово ще раз взяв Олександр Зінченко і висловив свою незгоду із думкою Президента щодо неналежної роботи секретаріату та його особисто. Віктор Ющенко вислухав мовчки точку зору О.Зінченка і, не коментуючи його висловлювань, закрив нараду.

Після цього Президент мав тривалу зустріч із О.Зінченком. Про що вони говорили — невідомо, однак після неї поведінка О.Зінченка сильно змінилася. В наступні дні Олександр Олексійович рідко з’являвся на робочому місці, а коли приходив, закривався в кабінеті і навіть не відповідав на телефонні дзвінки. Такий стан тривав кілька днів і навіть викликав стурбованість відповідальних працівників секретаріату.

Єдину суттєву справу, яку зробив у цей час О.Зінченко — підписав розпорядження про створення робочої групи щодо розробки проекту реформування секретаріату Президента України відповідно до його доручення. Керівником цієї групи О.Зінченко призначив Владислава Каськіва, відомого керівника партії «Пора». Мотиви такого призначення О.Зінченко нікому не пояснив, але його дії шокували багатьох, адже В.Каськів не мав жодного досвіду у таких важливих питаннях, як забезпечення діяльності глави держави, більше того — він узагалі не мав досвіду організаційно-управлінської діяльності.

Здивувавшись таким несподіваним призначенням, перший помічник Президента України Олександр Третьяков спробував з’ясувати мотиви призначення В.Каськіва, але О.Зінченко навідріз відмовився на цю тему говорити і кинув слухавку. У цьому плані дуже показовим є і той факт, що за вісім місяців роботи О.Зінченко жодного разу не запросив першого помічника Президента на жодну нараду, яку він проводив. Фактично Держсекретар О.Зінченко став своєрідним фільтром, через який мусила надходити інформація до Президента України. Доходило до того, що важливі документи з Ради національної безпеки і оборони України передавалися главі держави теж через Державного секретаря.

2. Конфлікт на Нікопольському феросплавному

Події у Секретаріаті Президента України у часі збіглися із гострим конфліктом на Нікопольському феросплавному заводі. Конфлікт виник не лише через непрофесійні і безвідповідальні дії уряду, а й внаслідок явної зацікавленості вищих урядовців у розв’язанні цієї проблеми на користь фінансово-промислової групи «Приват». Але для початку коротко про суть проблеми.

Нікопольський феросплавний завод є найбільшим у світі виробником феросплавів, його чистий річний прибуток складає сотні мільйонів доларів. Цей ласий для великого бізнесу шматок у часи Л.Кучми став об’єктом мрій багатьох олігархів. Як засвідчив у Генеральній прокуратурі України колишній голова Фонду державного майна Михайло Чечетов, заради приватизації НФЗ фінансово-промисловою групою В.Пінчука була розроблена ціла схема, що полягала у придбанні контрольованим ним консорціумом «Придніпров’я» 25 % акцій цього підприємства з передачею йому в управління ще 25 % плюс 1 акція та правом їх першочергового викупу. У такий спосіб за сприяння тодішнього Президента України його зять заволодів контрольним пакетом 50 % плюс 1 акція. У цей же час фінансово-промислова група Ігоря Коломойського з Дніпропетровська придбала 25 % акцій цього підприємства.

Спосіб приватизації зятем Президента Л.Кучми контрольного пакету акцій Нікопольського феросплавного заводу викликав шквал критики і привів до того, що 26 серпня 2005 року Вищий господарський суд визнав незаконною приватизацію НФЗ консорціумом «Придніпров’я», а угоду про купівлю-продаж 50 % плюс 1 акція недійсною з моменту її підписання у 2003 році. Після цього 30 серпня 2005 року в місті Орджонікідзе відбулися збори акціонерів НФЗ, ініційовані групою «Приват», на яких заступника міністра промислової політики Сергія Грищенка обрали головою наглядової ради НФЗ, а Миколу Надточенка — головою правління.

Однак, у цей же день Нікопольський міський суд виніс рішення, яким заборонив виконувати рішення зборів акціонерів НФЗ, проведених в Орджонікідзе. Цілком зрозуміло, що рішенням Нікопольського міського суду було взято під захист інтереси фінансово-промислової групи В.Пінчука. Та на цьому судова війна лише почалася. Ввечері цього ж дня Ленінський районний суд м. Полтави в особі судді Сергія Редька іменем України виніс ще одне рішення, яким визнано законним рішення про зміну органів управління Нікопольського феросплавного заводу, прийняте на зборах акціонерів у місті Орджонікідзе. Цим рішенням Ленінський районний суд м. Полтави задовольнив позов жителя Дніпропетровська Бориса Сагайдачного до голови правління НЗФ Володимир Куцика і управління Фонду державного майна в Полтавській області.

Зрозуміло, що рішення Ленінського районного суду Полтави було винесено на користь групи «Приват», з ініціативи якого і відбулися збори акціонерів в Орджонікідзе. Отже, 30 серпня 2005 року було винесено два судових рішення, які у справі Нікопольського феосплавного заводу захищали інтереси діаметрально протилежних сил. Рішенням Нікопольського міського суду захищався В.Пінчук зі своєю групою, а рішенням Ленінського районного суду Полтави — група І.Коломойського «Приват», яка йшла спільно з представниками уряду. Однак, крім Ленінського районного суду м. Полтави і Нікопольського міського суду, у справі НФЗ були й інші судові рішення. Ще раніше Феодосійський міський суд (Крим) заборонив проведення зборів акціонерів НФЗ, призначених на 30 серпня, 9, 15, 22, 29 вересня в Орджонікідзе. 1 вересня цей же суд заборонив виконувати рішення зборів акціонерів, що відбулися 30 серпня 2005 року в Орджонікідзе.

Таким чином, у справі одного заводу існувало кілька судових рішень, що вже само собою свідчило про складність ситуації. Тому у ній недопустимо було діяти поспіхом, особливо з боку влади. І коли знайшлися люди, які не зупинялися перед застосуванням сили, а отже і кровопролиттям, то це свідчило лише про одне — їх виняткову зацікавленість.

Тут варто відзначити таку важливу обставину — Ленінський районний суд м. Полтави розглядав явно непідсудну йому справу, до того ж, за позовом неіснуючої фізичної особи. Вже 2 вересня 2005 року цей же Ленінський районний суд м. Полтави скасував свій підпис під власним рішенням від 30 серпня, яким рішення зборів акціонерів від цього ж числа у м. Орджонікідзе про зміну керівництва НФЗ визнало законним. Згодом, а саме 7 вересня, прокуратура Полтавської області порушила кримінальну справу проти судді Ленінського районного суду м. Полтави Сергія Редька, який виносив рішення від 30 серпня у справі НФЗ. Дані факти беззаперечно свідчать про незаконність дій Ленінського суду м. Полтави.

Однак, 1 вересня 2005 року саме рішення Ленінського районного суду м. Полтави виконавча служба, яку супроводжували величезні озброєні загони спецпідрозділів міліції, намагалися виконати і завести на територію заводу нове керівництво, обране 30 серпня в Орджонікідзе — голову спостережної ради Сергія Грищенка, він же і заступник міністра промислової політики, а також голову правління Миколу Надточенка. Проти міліції прихильниками В.Пінчука було виставлено тисячні пікети працюючих на НФЗ. Це протистояння мала змогу в прямому ефірі спостерігати вся України по трьох телевізійних каналах — ICTV, «Новий» і СТБ.

Фактично 1 вересня 2005 року була здійснена спроба штурмом взяти Нікопольський феросплавний завод. Такі дикунські речі не допускає у себе жодна цивілізована держава. Саме з прямої вини вищих урядовців став можливий гострий конфлікт у Нікополі, який мало не привів до кровопролиття.

Осторонь такого гострого конфлікту, за яким у прямому телеефірі спостерігала вся країна, звісно не міг стояти Президент України. У цей же день, 1 вересня, Віктор Ющенко різко розкритикував ситуацію щодо Нікопольського феросплавного заводу. Він наголосив, що навколо стратегічного для держави підприємства зіштовхнулися інтереси двох фінансово-промислових груп, сформованих за минулої влади. Президент нагадав, що існує рішення Вищого Господарського суду України про встановлення законності й повернення державі 50 % плюс однієї акції. На його думку, уряд має докласти всіх зусиль, аби у виключно правовому полі вирішити конфлікт навколо НФЗ.

У цей же день В.Ющенко провів телефонні розмови з прем’єр-міністром, головою Фонду держмайна, міністром промислової політики, міністром юстиції та Генеральним прокурором, під час яких піддав жорсткій критиці позицію уряду, який «не зміг захистити інтереси держави в ситуації навколо НФЗ і забезпечити стабільність і порядок у Нікополі». На думку В.Ющенка, «уряд, на жаль, не доклав достатніх зусиль, аби сьогодні навколо НФЗ не розгорталися провокації та дійства, влаштовані двома кланами».

Президент доручив уряду і Фонду Державного майна України вирішити конфліктну ситуацію виключно в законному руслі: «Колектив НФЗ має відчувати, що влада відстоює інтереси держави і громадянина та створює всі необхідні умови для нормальної роботи цього стратегічного об’єкту [4].»

Вже згодом, докладно вияснивши ситуацію, В.Ющенко сказав, що рішення Вищого господарського суду України про незаконність приватизації НФЗ «було виключно мудрим» і Президент прагнув вийти з конфлікту «легко на базі закону, як ми вийшли на прикладі «Криворіжсталі». Однак після цього судового рішення, за словами Президента, «вищі урядовці почали спрямовувати дії в корпоративних інтересах. Тоді й виникли конфлікти, починаючи з легітимності зборів акціонерів, надуманого рішення Ленінського районного суду м. Полтави. За цими фікціями стоять високі посадовці [5].»

Остаточну крапку у справі Нікопольського феросплавного заводу поставив Верховний Суд України 20 січня 2006 року. У цей день колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України іменем України винесла постанову, якою відмовила у задоволенні скарги ВАТ «Нікопольський завод феросплавів», за яким стояла фінансово-промислова група В.Пінчука, про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 серпня 2005 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 25 липня 2005 року, якими було визнано незаконними придбання 50 % плюс 1 акція Нікопольського феросплавного заводу консорціумом «Придніпров’я». Таким чином, із кризової ситуації держава вийшла, так як і прагнув Президент, м’яко, без конфліктів і протистоянь, у чисто правовому полі. Держава тепер може відкрито продавати Нікопольський феросплавний завод на чесному і відкритому аукціоні. То навіщо було створювати 1 вересня 2005 року таку гостру і конфліктну ситуацію і збурювати всю країну? Заради чого і кого тоді так спішила тодішній Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко?

Фактично активна позиція Президента не дала можливості групі «Приват» з допомогою державних органів силою захопити НФЗ, що могло привести до кровопролиття. Той факт, що ухвала Полтавського суду вирішувалася миттєво, за допомогою державної виконавчої служби і величезних сил озброєних спецпідрозділів міліції, свідчило про участь у цьому процесі найвищої української влади.

У ЗМІ активно обговорювалася версія причетності Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко до лобіювання інтересів «Привату». Підставами для підозр та звинувачень були вкрай дивні дії прем’єра, і навіть чутки про переговори радника прем’єра М.Бродського з І.Коломойським на його яхті в Середземному морі та ряд інших обставин. Цю інформацію Михайло Юрійович не підтвердив, але не заперечив і не спростував.

Саме тому в поле критики Президента щодо ситуації на НФЗ потрапила і Юлія Тимошенко. Цей факт, а також можливе підтвердження звинувачень щодо лобіювання прем’єром інтересів «Привату» загрожувало Ю.Тимошенко величезними неприємностями, аж до увільнення її від займаної посади.

Однак, для Ю.Тимошенко було врай важливо всидіти у кріслі Прем’єр-міністра України до 1 січня 2006 року, — часу коли вступить у силу конституційна реформа і глава уряду отримає більші повноваження ніж глава держави. Окрім цього, це відкрило б перед Ю.Тимошенко перспективу великого успіху на парламентських виборах. Тому головним для її близьких соратників стало питання недопущення можливого увільнення Ю.Тимошенко з посади прем’єра, чого вони дуже боялися. Про це говорилося на засіданнях політради та всіх поважних нарадах ВО «Батьківщина». Вважалося, що дуже принциповим є питання про уникнення ситуації, яка може дати привід для увільнення Ю.Тимошенко.

Гострий конфлікт на Нікопольському феросплавному заводі та різка критика дій уряду в цьому питанні вкрай стурбували саму Юлію Володимирівну та її найближчих сподвижників. Вони були вкрай занепокоєні таким розвитком подій і боялися оприлюднення доказів причетності Прем’єр-міністра України до лобіювання інтересів фінансового клану «Приват». Очевидно, що саме 1 вересня 2005 року, тобто у день гострого конфлікту в Нікополі, найближчі соратники Ю.Тимошенко вирішили завдати упереджуючий удар.

Аби викрутитися із халепи, в яку потрапила Ю.Тимошенко, ввечері 1 вересня 2005 року на «5-й канал» було відправлено її радника Михайла Бродського.

IV. «Штучки Бродського»

Я перший почав говорити про ту корупцію, яка в президентському оточенні.

Михайло Бродський [6].

1 вересня 2005 року в прямому телеефірі вечірньої програми «5-го каналу» член політради ВО «Батьківщина» і одночасно радник Прем’єр-міністра України Михайло Юрійович Бродський виголосив скандальну заяву, з якої фактично і розпочався так званий корупційний скандал щодо так званого «оточення президента».

Отримавши прямий ефір, М.Бродський спочатку накинувся на В.Пінчука, підкреслив, що це зять Л.Кучми, який, користуючись протекцією тестя, «нічого чесно не купив — а все вкрав».

Так М.Бродський розпочав, бо добре знав вкрай негативне сприйняття суспільством екс-президента. Гостро критикуючи його та зятя, він тим самим здобував прихильність глядача. Однак, це аж ніяк не було головним у виступі радника прем’єр-міністра, адже ключовими у заяві М.Бродського були такі слова: «Я утверждаю, что вокруг Ющенко — одна корупция. Петя Ющенко, ваш брат, Виктор Андреевич, к сожалению… я, кстати, своему сыну Юре запретил с вашим Андреем дружить, хотя они дружили. Сообщаю дальше. Миша Дорошенко, Петя Порошенко, Саша Третьяков. Много еще расскажу… они все занимаются переделом в пользу себя. Господин Червоненко — это отдельный разговор, это вообще отдельный разговор».

Далі М.Бродський заявив: «Я утверждаю, что Пинчук хочет продать завод россиянам за 380 миллионов долларов. За это Вексельберг с Абрамовым 50 миллионов платят окружению президента, я утверждаю, и плюс еще дает возможность купить свои каналы вот эти три, которые ему уже после этого не нужны».

Ведучий програми Роман Скрипін запитав заявника на підставі чого він це стверджує. — «На основании той информации, которая у меня есть. Будем судиться? [7]».

Далі, крім вихваляння Ю.Тимошенко у її прагненні продати Нікопольський завод на чесному аукціоні і за рахунок цього повернути громадянам України заощадження ощадбанку колишнього СРСР, М.Бродський нічого суттєвого не сказав. Отже, головним у заяві М.Бродського були звинувачення у корупції «оточення президента».

Однак, цей «правдолюб» і борець з корупцією у своєму виступі не навів жодного факту звинувачення будь-якої особи! Він лише твердив, що «вокруг Ющенка — одна корупція, але, оскільки далі він говорив про Петра Ющенка та взаємовідносини його сина із сином М.Бродського, то навіть не зрозуміло, довкола якого саме Ющенка корупція? Це ж саме стосується безіменного звинувачення «оточення президента». Про яких осіб і якого «президента» йде мова, не ясно. Може, про президента концерну і банку «Денді»? Ті, хто слухав і дивився по телевізору виступ М.Бродського, зробили однозначний висновок щодо того, якого саме президента «оточення» мав на увазі М.Бродський. Але мати на увазі — це одне, а конкретні слова М.Бродського — зовсім інше. Єдиним виданням, яке опублікувало майже повний виступ М.Бродського, була залежна від нього бульварна газетка «Свобода» від 6 вересня 2005 року. Публікація має промовисту назву «Обвинитель Президента». Але і в ній ви не знайдете жодного слова звинувачень і жодного факту, тобто дій, за які можна було б притягнути до судової відповідальності за поширення недостовірної інформації, яка принижує честь і гідність особи. Імен не названо, фактів теж. І лише редактор «Свободи» Олег Ляшко (№ 26 у списку БЮТ) здогадався, про якого саме президента вів мову його патрон, бо подав слово «президент» у заголовку газети з великої букви, але і він чомусь обачно не наважився додати ще одне слово. І що тут скажеш? Що будеш діяти? З погляду права ні М.Бродський, ні О.Ляшко абсолютно нікого не звинуватили, не образили, не принизили честі і гідності. А з погляду моралі і професійної етики чесного журналіста? Але хіба етичні міркування є предметом судових суперечок? У кожного своя мораль і своє розуміння честі. Виступ М.Бродського 1 вересня 2005 року може стати класикою, яка гідна потрапити у рубрику «Еврейские штучки» газети «Еврейские вести» і не більше.

Якщо уважно проаналізувати виступ М.Бродського, то можна зробити висновок, що він прийшов на передачу саме з метою вчинення грандіозного скандалу. Про це свідчать такі його слова: «Я попробую рассказать отдельно про НЗФ, а потом я хочу сделать публичное заявление на всю страну», «я хотел бы воспользоваться эфиром и сделать такое заявление», «воспользоваться шансом, который вы мне предоставили».

До речі, ці три фрази в опублікованому 6 вересня 2005 року газетою «Свобода» тексті виступу М.Бродського відсутні. Чи не тому, що вони з головою видають його підступні наміри?

Отже, перш, ніж зробити заяву, М.Бродський сказав про свій намір аж тричі. При цьому він чомусь дуже хвилювався, на що звернув увагу ведучий Роман Скрипін: «А чого ви нервуєте, пане Михайле?» Цих слів теж немає у газеті «Свобода».

М.Бродський нервував з огляду на відповідальність за сказане, тому він прагнув вчинити скандал і одночасно уникнути відповідальності за наклеп. І треба віддати належне — цей досвідчений провокатор успішно впорався із поставленим завданням. Скандал відбувся, а його ініціатор тихо і спокійно ухилився від відповідальності, бо нічого конкретного проти жодної особи не сказав. Це ж треба вміти!

Із вищенаведеного випливає, що М.Бродський прибув на телебачення заради виголошення заяви про корупцію в так званому оточенні президента. Його думка була зосереджена саме на звинуваченнях, які він мав виголосити. Він дуже хвилювався і нервував, тому тричі говорив про заяву, перш ніж її виголосити. Отже, М.Бродський чудово знав, що робив, він заздалегідь готувався до виголошення звинувачень. А той факт, що він обіймав дві посади біля Ю.Тимошенко (як радник Прем’єр-міністра і як заступник голови партії «Батьківщина»), безумовно свідчить про причетність до заяви М.Бродського і самої Юлії Володимирівни.

М.Бродський, як кажуть, цілком був у темі — він добре знав не лише обставини і причини конфлікту, а й прекрасно розбирався у кадрових питаннях заводу. Зокрема, захищаючи призначення нових керівників, М.Бродський сказав: «Рассказываю насчет господина Надточенко… Надточенко работал на марганецком ГОКе [8]* и был уволен в тот день, когда туда зашел «Приват». По-перше, про цього ж пана М.Надточенка ніхто у студії не говорив, крім М.Бродського, отже він був добре обізнаний у цьому питанні. По-друге, М.Бродський чомусь виступав за кандидатуру пана М.Надточенка і мотивом такої позиції він назвав його звільнення із посади керівника Марганецького гірничо-збагачувального комбінату у день, коли його власником стала фінансово-промислова група «Приват», очолювана тим же І.Коломойським. Таким чином, М.Бродський обґрунтовував зацікавленість у новопризначеному голові правління Нікопольського феросплавного заводу пану М.Надточенку і одночасно підкреслював, що він не є представником «Привату», бо свого часу був ним звільнений із керівної посади. Це твердження ні про що не свідчить, це перше.

І друге, пана М.Надточенка було призначено на вкрай поспішних зборах акціонерів в Орджонікідзе 30 серпня 2005 року, скликаних саме з ініціативи «Привату», інтереси якого теж дуже дивним чином і з великим поспіхом чомусь захищав Ленінський районний суд Полтави вже наступного дня! І коли М.Бродський неприховано виявляє свою пряму зацікавленість у певному розв’язанні конфлікту навколо НФЗ, то чи не є це явним захистом інтересів «Привату» радником Прем’єр-міністра України? Наголошую! Це робилося у прямому телеефірі 5 каналу! До речі, ці слова М.Бродського теж не потрапили у текст його опублікованого виступу вкрай заангажованою газетою «Свобода».

Таким чином, скандальна заява Михайла Юрійовича Бродського від 1 вересня 2005 року про корупцію в так званому «оточенні президента» була не чим іншим, як заздалегідь підготовленою провокацією, що неприховано переслідувала мету — переключення уваги громадськості від скандалу довкола Нікопольського феросплавного заводу та звинувачень тодішнього Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко у неприпустимому для такого високого урядовця лобіюванні інтересів фінансово-промислової групи «Приват», очолюваної мультимільярдером Ігорем Коломойським. Більше того, цією заявою прагнули перейти від захисту Юлії Тимошенко до нападу проти тих, кого найбільше боялися — випробуваних часом і справами соратників Президента України Віктора Ющенка, які були оголошені так званим «оточенням президента» та ще й звинувачені у тяжких гріхах — корупції.

Час показав, що жодне із голослівних звинувачень М.Бродського та його послідовників — О.Зінченка, М.Томенка і О.Турчинова — не знайшло свого підтвердження. Російський бізнесмен Абрамов, на якого посилався у своїй заяві М.Бродський, вже наступного дня спростував нісенітницю про плановану ним передачу «оточенню президента» 50 мільйонів доларів за сприяння купівлі Нікопольського заводу феросплавів, аукціон з продажу якого навть не був оголошенний тоді і не оголошенний досі, тобто, на час написання цієї книги.

До певного часу Ю.Тимошенко вдавала, що вона дистанціюється від скандальної заяви свого соратника і радника Ю.Бродського. У ЗМІ навіть говорилося, що Ю.Бродський звільнений з посади радника Прем’єр-міністра України. Однак згодом виявилось, що це чергова неправда, бо із цієї високої посади Михайла Юрійовича Бродського було звільнено щойно 15 вересня 2005 року розпорядженням вже нового уряду. Однак, гучні декларації про нібито звільнення М.Бродського після його скандальної заяви дали можливість Ю.Тимошенко ніби дистанціюватися від нього та лицемірно засуджувати його дії перед Президентом.

V. БРОДІННЯ

1. Гуртування соратників

Безумовно, що гострий конфлікт довкола Нікопольського феросплавного заводу, скандальний виступ М.Бродського на 5-му каналі та ситуація в секретаріаті Президента стали предметом пильного розгляду Ю.Тимошенко, О.Турчиновим і М.Бродським. Про що вони насправді говорили, ця трійця, мабуть, нізащо не признається, однак деякі їх подальші дії багато про що свідчать та відкривають завісу таємничості.

Виступ М.Бродського у прямому ефірі 1 вересня дивилася дружина О.Зінченка Ірина і в цей же вечір вона йому зателефонувала, розхвалювала його та подякувала за «державницьку позицію». У подальшому цей факт підтвердили і М.Бродський, і О.Зінченко. Треба думати, що таким чином між ними була встановлена духовна близькість. Розпочату М.Бродським справу скандалу в так званому «оточенні президента» у подальшому підняв на значно вищий рівень О.Зінченко.

2. Заява Ю.Тимошенко на засіданні Кабміну

Вранці 3 вересня прямо на засіданні Кабінету Міністрів України Прем‘єр-міністр України Юлія Тимошенко приголомшила всіх заявою, що російський бізнесмен Абрамов особисто повідомив їй про те, що він дав хабар у розмірі 50 млн. доларів секретарю Ради Національної безпеки і оборони України Петру Порошенку і голові фракції «Нашої України» у Верховній Раді України Миколі Мартиненку. Члени уряду і присутні були шоковані такою новиною. Фактично Ю.Тимошенко своїми словами підтвердила достовірність звинувачень, висловлених її радником М.Бродським двома днями раніше по «5-му каналу».

Такі дії Ю.Тимошенко вражають хоча б тому, що вона 2 вересня відмежувалася від оприлюднених М.Бродським звинувачень і навіть заявила про це Президенту. Що ж сталося впродовж однієї доби, аби так змінити і свою позицію, і заперечити свої ж слова? Якщо Юлія Володимирівна чесна і принципова, то чому вона не проявила солідарності з М.Бродським вже 2 вересня? Чому не мобілізувала на боротьбу із корупцією СБУ, яке тоді очолював її вірний соратник Олександр Турчинов? І нарешті. Навіщо так примітивно діяти прем’єру на засіданні уряду? Цілком зрозуміло, що 3 вересня 2005 року Юлія Тимошенко пішла ва банк. Вона кинула на терези своєї так жаданої перемоги все, що мала. Але те, що вона мала, виявилося пшиком.

Голова фракції «Наша Україна» Микола Мартиненко, обурений отриманою інформацією, негайно розшукав і зв’язався телефоном із Абрамовим, а той здивовано відповів, що нічого подібного він Юлії Тимошенко не говорив.

3. Відставка Держсекретаря

У цей же день, 3 вересня 2005 року, прес-служба Секретаріату Президента поширила у ЗМІ інформацію про те, що О.Зінченко написав заяву про відставку з посади Державного секретаря. Одночасно була анонсована його прес-конференція, яка мала відбутися в інформаційному агентстві «Інтерфакс» 5 вересня о 15 годині.

Дізнавшись про це, Президент України попрохав О.Зінченка не виходити на прес-конференцію, поки він з ним не переговорить з усіх питань. О.Зінченко дав з цього приводу слово, але наполіг на відставці. Тому Президент підписав указ про відставку у цей же день о 17 годині.

4. «Розгуляй»

За отриманою автором цих рядків із кількох джерел інформацією, 3 вересня ввечері київський ресторан «Розгуляй» став місцем тусовки Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко, голови СБУ О.Турчинова, радника прем’єр-міністра М.Бродського, екс-держсекретаря О.Зінченка та деяких інших діячів. У зустрічі також брав участь давній товариш Ю.Тимошенко російський бізнесмен Дмитро Босов, до речі, співвласник Нікопольського феросплавного заводу і одночасно — представник іншого відомого російського бізнесмена і політика Бориса Березовського. Очевидці розповідали, що переговори здебільшого проходили у білому легковому автомобілі, у якому сиділа Ю.Тимошенко, почергово запрошуючи туди колег. Про що вони розмовляли, невідомо. На цю зустріч запрошували і першого помічника Президента України Олександра Третьякова, але він до них не поїхав. Згодом Юлія Володимирівна заперечувала свою участь у цій зустрічі і стверджувала, що там її взагалі не було. У щирість цих слів такої кришталево чесної і бездоганно правдивої людини, як Юлія Володимирівна Тимошенко, треба, мабуть, вірити. Однак не знаю, що тоді робити з розповідями очевидців.

Вважаю, що у такій поважній зустрічі немає нічого поганого — могли б усі і за стіл сісти, випити по чарчині після такого напруженого робочого дня. Оскільки цей факт різко заперечувався на нараді в Президента, то тут одне з двох — або такої зустрічі дійсно не було і очевидці щось наплутали, або ж на цій зустрічі обговорювали те, що не повинно стати відомо іншим, тому її факт так сильно намагаються заперечити.

Однак, тут є одне «але». Юлія Тимошенко в Кабінеті Президента готова була клястися на іконі, що вона із О.Зінченком перед його скандальною прес-конференцією не лише не зустрічалася, а й взагалі давно не бачилася. Проте, 20 вересня цього ж року в інтерв’ю «Українській правді» Юлія Володимирівна фактично визнала факт своєї зустрічі із О.Зінченком саме напередодні його скандальної прес-конференції. Це випливає із її слів: «Я переконувала Олександра Олексійовича не подавати у відставку[9]».* Залишається лише вияснити два питання. По-перше. Якщо не під рестораном «Розгуляй», то де саме Юлія Володимирівна «переконувала Олександра Олексійовича»? І друге: коли це сталося? Але як би там не було, такий факт таки мав місце. Тоді навіщо була потрібна ікона?

VІ. СКАНДАЛЬНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ О. ЗІНЧЕНКА

Слава Богу, що в нас в Україні є Олександр Зінченко. Я йому дуже вдячна.

Юлія Тимошенко. [10]

Спочатку пан Бродський зробив заяву про корумпованість оточення Ющенка, яку ніхто не зрозумів. Потім цю заяву повторив, як папуга Зінченко, і третім у цій трійці був пан Турчинов.

Олександр Волков. [11]**

Такого масштабного скандалу, як прес-конференція Олександра Зінченка, Україна не знала з часів Кучмагейту. Це був далеко не спонтанний емоційний виступ щойно відставленого з посади екс-держсекретаря, а добре продумана і організована акція, спрямована передусім проти Президента України Віктора Ющенка та найбільшої політичної сили, яка є його опорою — «Нашої України». А по великому рахунку це була цинічна і брутальна акція супроти українців та Української держави.

Скандальний виступ О.Зінченка ретельно планувався і готувався. Про прес-конференцію широко анонсувалося через інформаційні агентства, газети, радіо і телебачення. Впродовж двох з половиною днів тривала обробка суспільної думки. Навіть бабуся на віддаленому хуторі, яка ніколи особливо не цікавилася політикою, знала, що у понеділок, 5 вересня о 15 годині по телевізору повідомлять щось надзвичайне.

Україна завмерла в очікуванні скандальної сенсації. Знаю по собі: у цей день я кинув все і помчав додому дивитися О.Зінченка. Подібне робили всі мої друзі і знайомі. Хто не встиг побачити і почути екс-держсекретаря наживо, побачили ввечері повтор, який демонстрували різні телеканали по кілька разів. Вчинений О.Зінченком скандал збурив все українське суспільство. Про гострий конфлікт на Нікопольському феросплавному заводі всі враз забули — величезна виля нового скандалу затьмарила попередній. І якщо під час скандалу на Нікопольському феросплавному заводі над Ю.Тимошенко почали згущуватися чорні хмари, то при новому над нею засвітило сонце.

Виступ і звинувачення О.Зінченка стали темою № 1 в усіх ЗМІ. Вже в наступні дні майже всі газети вийшли із величезними аншлагами: «Влада тріщить по швах» («День»); «Корупція та хабарництво в президентському оточенні» («Сільські вісті»); «Корупція — головна причина небезпеки» («Шлях перемоги»); «Я утверждаю, Петр Алексеевич, что сегодня существуют не только документы, но и люди, которые готовы дать показания» («Сегодня») і т. д. Не було в Україні газети, яка б не писала про так званий корупційний скандал в «оточенні президента». Інформаційна хвиля українського скандалу прокотилася всією Європою, Америкою і Австралією. Такої уваги Україна не мала з часів Помаранчевої революції. Всі провідні газети світу приділили українському корупційному скандалу немало місця. Чого вартують одні заголовки: «Корупція кидає тінь на помаранчеву революцію!» (Le Fiqaro, Франція); «Помаранчеве сяйво потемніло» (The International Tvibune, США); «Український помаранч гниє» (Gazeta wyborсza, Польша) і т. д. Мета, яку ставили перед собою організатори цього скандалу, перевершила всі їх сподівання. Звичайно, що прес-конференція О.Зінченка мала незрівнянно масштабніший резонанс, ніж цілком аналогічні звинувачення М.Бродського.

Коли ж уважно проаналізувати текст викривального виступу Олександра Зінченка, то виявиться парадоксальна його спорідненість із виступом М.Бродського. Нічого нового тут не було: ті ж самі голослівні і абсолютно бездоказові звинувачення в корупції невідомо кого. Як і радник прем’єра М.Бродський, екс-держсекретар О.Зінченко не назвав жодного конкретного факту корупції, не висловив він і звинувачень конкретним особам.

На це хитке підґрунтя виступу екс-держсекретаря преса майже не звернула увагу — здебільшого писали про корупцію та мужність О.Зінченка. Але були і цілком виважені та об’єктивні оцінки. Так, «Українська правда» вже через дві години після завершення прес-конференції писала: «Заява Зінченка майже один в один повторила скандальний ефір екс-помічника Тимошенко Михайла Бродського. Він каже про корупцію в оточенні Ющенка. Називає Порошенка, Третьякова, Мартиненка і вимагає їх звільнення. Як і Бродський, не надає фактів корупції, тільки натякає на участь у перерозподілі власності на ЗМІ та під час реприватизації… Водночас дуже слабкою ланкою його промови було те, що всю свою заяву він прочитав із листочка, не відриваючи очей. Він так і не назвав конкретних фактів у переліку корупційних дій оточення Ющенка. І не подивився в очі Порошенку, коли говорив свої гучні фрази» [12].

Під час свого скандального виступу О.Зінченко говорив загальними фразами: «Зараз корупція та хабарництво знову набирають силу, в багатьох випадках перевершуючи їх попередні масштаби, в’їдаються в пори центральних і регіональних структур. Явище це набуває системного характеру». Ось і все. Жодного тобі конкретного прикладу і конкретного посадовця — думай що хочеш.

А так звучать з вуст О.Зінченка перші поіменні згадки кількох посадовців: «Слова, що стали лунати останнім часом в критичному плані про оточення Президента, потребують персоніфікації. Назву декого — секретар Ради національної безпеки і оборони Петро Порошенко, перший помічник Президента Олександр Третьяков, кілька їх партнерів, таких, як Микола Мартиненко, цинічно і системно реалізують сценарій використання влади у власних цілях».

Що можна тут сказати?

Перше. Фраза О.Зінченка «слова, що стали лунати останнім часом в критичному плані про оточення Президента» є продовженням сказаного 1 вересня 2005 року М.Бродським. Як з гордістю визнає сам М.Бродський, до нього цих критичних звинувачень «оточення президента» ніхто не виголошував, і, треба думати, Михайло Юрійович добре знав, що говорив. Якщо виходити із логіки М.Бродського, то О.Зінченко був другий після нього, хто повторив його безпредметні і безадресні просторікування.

Друге. Простий перелік посадовців, щодо яких «лунали критичні слова» колишнього ідеолога ЦК ВЛКСМ, розраховані хіба що на тьотю Мотю із хутора Мозамбік.

Саме на ту тьотю Мотю розрахований і такий пасаж: «Носії загрози мають необмежений вплив на державні процеси, монополізували вплив на Президента».

Увесь виступ О.Зінченка є не чим іншим, як розширеним викладом звинувачень Михайла Бродського, які той озвучив на чотири дні раніше. Очевидно, спіч О.Зінченка залишиться в історії України, як зразок досить брутальної і підступної демагогії, спрямованої насамперед проти Президента, адже саме на ньому найболючіше відбилися так звані «корупційні скандали».

Але що ж добивався своїм виступом О.Зінченко? На це просте запитання екс-держсекретар не мав чіткої і ясної відповіді. Єдині зрозумілі вимоги О.Зінченка стосувалися лише двох осіб, вони звучали так: «Вимагаю звільнити з посади секретаря Ради національної безпеки та оборони України Порошенка Петра Олексійовича… звільнити з посади першого помічника Президента Олександра Третьякова».

Слухаючи ці вимоги, мабуть, не один подумав: «А чому ж О.Зінченко не ставив питання про увільнення названих ним осіб раніше, коли був на посаді Держсекретаря?» Як можна вимагати усунути когось із посади, коли сам подав у відставку через власну бездарність?

По завершенні свого обвинувального виступу, який він зачитав із папірця, О.Зінченко відповів на кілька запитань журналістів. Перше запитання було таке: «Як реагував на позицію Зінченка особисто Віктор Ющенко?» Від цієї простої відповіді Олександр Олексійович по суті ухилився! Чи не тому, що ніколи раніше її не говорив? То коли ж він вирішив її висловити? Чи не на тусовці під київським рестораном «Розгуляй»? На ще одне запитання про докази «злочинної діяльності Порошенка, Третьякова і Мартиненка» знову відповів ухильно. Після цього поспіхом залишив приміщення.

У своєму скандальному виступі О.Зінченко повторив сказане М.Бродським 1 вересня, але чомусь побоявся ще раз озвучити слова Юлії Тимошенко, висловлені нею на засіданні Кабінету міністрів 3 вересня. А взагалі то виникає запитання: «Де логіка прем’єра, коли вона на засіданні уряду говорить, на перший погляд, про незбагненні і небачені досі речі — звинувачення у хабарництві вищих державних посадовців?!» Але логіка у цих звинуваченнях Ю.Тимошенко очевидно була і полягала вона у тому, щоб підбадьорити О.Зінченка перед прес-конференцією і спонукати його теж до рішучо-агресивних дій. Кажу так тому, що Юлія Володимирівна дуже пильно слідкувала за О.Зінченком та його виступом на прес-конференції 5 вересня 2005 року. Одночасно з нею, у цей же день, Ю.Тимошенко проводила засідання уряду. Прямо на це засідання Кабінету Міністрів її помічник приніс стенограму виступу О.Зінченка. Юлія Володимирівна перервала розгляд питання урядом і почала радісно зачитувати пасажі екс-держсекретаря про П.Порошенка, М.Мартиненка і О.Третьякова. Члени уряду почали переглядатися, а міністр палива та енергетики В.Тополов не витримав, встав і заявив, що їй не годиться на засіданні уряду повторювати бездоказові твердження О.Зінченка. Цей випадок є незаперечним доказом виняткової особистої зацікавленості Ю.Тимошенко у роздмухуванні так званого корупційного скандалу в «оточенні президента», а це, у свою чергу, небезпідставно породжує підозру, що саме вона була головним натхненником та організатором скандалу.

На час виступу О.Зінченка в українському суспільстві вже була створена думка про негаразди серед сподвижників Президента, тому слова його звинувачень падали на добре спушений грунт. Крім усього іншого, люди добре пам’ятали численні закиди Ю.Тимошенко на адресу П.Порошенка, її постійні нарікання на нього. Звичайно, що співчуття завжди будуть на боці скривдженої жінки. На це й розраховували політтехнологи, вважаючи українців за бидло. На жаль, добре продумані технології дали свій результат — прес-конференція О.Зінченка справила ефект вибуху потужної бомби.

Якими були справжні мотиви скандальних дій Олександра Зінченка добре знає лише він, але цілком ясно, що так званий корупційний скандал зробив велику послугу Юлії Тимошенко у її боротьбі за повну і неподільну владу над Україною та українцями.

VIІ. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПЕТРА ПОРОШЕНКА

Одразу ж по завершенні прес-конференції Олександра Зінченка його місце у конференц-залі інформаційного агентства «Інтерфакс» зайняв Петро Порошенко. Нижче наводимо текст його виступу, який він, на відміну від О.Зінченка, робив експромтом.

«Друзі, сьогодні, напевно, один із важких днів у моєму житті — я надзвичайно розчарований такою поведінкою Олександра Зінченка і несу безпосередню відповідальність, оскільки свого часу, коли виборча кампанія президента була в розгарі, я був одним із тих, хто прийшов до Олександра Олексійовича і запросив його на посилення команди, переконував тоді ще кандидата в президенти Ющенка, що це є людина, яка значно посилить команду». Так розпочав своє слово Петро Порошенко і продовжив: «Безумовно, я ще залишаюся державним службовцем, тому не можу коментувати як політик вчинок, який здійснив Олександр Олексійович. Я можу пояснювати це різними речами: перевтомою, емоційним навантаженням. Але мені було надзвичайно приємно, що за весь час свого виступу, коли він читав текст і потім, коли він відповідав на запитання журналістів, він жодного разу не спромігся подивитися мені в очі.

Я наголошую, що Олександр Олексійович Зінченко як держсекретар мав всю повноту влади в державі для того, щоб довести і притягти до відповідальності всіх тих, кого він згадував у своєму виступі. Більше того, саме йому Президент своїм указом довірив питання боротьби з корупцією, коли була створена група по боротьбі з корупцією, в яку увійшли представники СБУ, прокуратури, міністерства внутрішніх справ, яка працювала декілька місяців. І в обов’язки якої входила саме координація дій по боротьбі з корупцією у вищих ешелонах державної влади.

Я наголошую, що Зінченко при наявності будь-якої інформації щодо земельних відносин, або щодо судової гілки влади, або щодо власності чи будь-чого іншого відомого йому зловживання і порушення закону був просто зобов’язаний забезпечити проведення розслідування і притягнення до відповідальності осіб, які вчинюють корупційні дії.

Я наголошую, що жоден факт, який навів Олександр Олексійович… Ні щодо комісії по земельним відносинам, до речі, вона за своєю функцією не може приймати рішення про надання земельних ділянок, її функція лише нормативне впорядкування. Між іншим, проекти Указів, якими вводяться в дію рішення РНБО по земельних відносинах, 2 місяці знаходяться в секретаріаті. Це коли за Конституцією і законом вони готуються в апараті РНБО і передаються лише на підпис без будь-якої корекції. 2 місяці не підписується указ про інвестиції.

Жодне кадрове призначення як в структурі Ради, так і у владній вертикалі не здійснюється без того, щоби цей указ не візувався особисто Олександром Олексійовичем і ним випускався. Разом із тим щодо обов’язків секретаря РНБО — можливо, лише 2–3 % призначень з ним погоджується і подальша доля цих кадрових указів ні апарату, ні його секретарю просто невідома.

Я думаю, що якраз зараз є час Олександру Олексійовичу підвести певні підсумки діяльності секретаріату президента за 7 місяців. Варто було б прозвітувати, які це досягнення за ці 7 місяців має секретаріат. Як відбудована владна виконавча вертикаль адміністрацій, в який спосіб відбувається кадрова політика…

Чи взагалі у нас виправдана наявність посади державного секретаря, коли в Україні не створена вертикаль держсекретарів в міністерствах, що дійсно створює загрозу другого уряду? Я не готувався до прес-конференції… Я поступив як людина, а не як секретар РНБО. Мені хотілося бути присутнім при реалізації сценарію, а я думаю, що відставка Бродського, заява про відставку Олександра Олексійовича — це просто можливість розв’язати руки для того, щоб зсередини зірвати владну команду. Я впевнений, що цього не відбудеться.

Я хотів би наголосити, що Петро Порошенко є абсолютно самодостатньою людиною, він ніколи не тримався і не буде триматися за посаду. Так як він прийшов у владу — він не став на жодну копійку багатше, на жодну акцію багатше, в такий спосіб він і піде з влади.

Я наголошую зараз, що жодного впливу секретар РНБО не має ні на прокуратуру, ні на МВС. І саме та жвава дискусія і звинувачення секретаря про те, що ми нібито штучно прискорюємо реформування правоохоронних органів — яскраве свідчення, що у нас керівники правоохоронних органів можуть самостійно висловлювати свою точку зору.

Я наголошую, що я готовий до будь-яких публічних дискусій з Зінченком або будь з ким іншим, тому що ми маємо демонструвати абсолютно чесні і прозорі стандарти влади.

Ключовим досягненням влади є абсолютно інша ситуація в медіа-просторі. Ми дійсно сьогодні маємо інші засоби масової інформації. Ми маємо інші телеканали, в кожному з них можемо мати публічну дискусію.

Але ви знаєте, чого б я хотів почути? Один конкретний факт по відношенню до будь-якого з прізвищ, який він згадав. Один конкретний факт — є така-то подія, ми розслідували, я готовий довести! Я їх не почув…

Переконаний, що такий сценарій має два виходи. Перший вихід — це команда згуртується, що уряд, секретаріат президента, РНБО, політичні партії об’єднаються і здатні продемонструвати народу єдність і принцип командної гри.

І другий принцип. Втекти і зайняти позицію сторонню. От я вважаю, що величезного геройства в поході у відставку немає… Втекти з корабля, я думаю, що певного геройства в цьому немає [13]».

Виступ П.Порошенка залишаю без коментаря — у ньому все викладено чітко, ясно і зрозуміло. І сказано без будь-якої підготовки, відразу ж по завершенні добре продуманої і написаної промови О.Зінченка.

Відповідаючи на запитання журналістів, П.Порошенко відзначив, що О.Зінченко ніколи не висловив йому жодної претензії. «Для мене була повна несподіванка, яким чином він мирився з тими фактами корупції, про які йому було заздалегідь відомо», — заявив П.Порошенко.

На думку Петра Олексійовича, все, що сталося, потребує докладного аналізу, однак вже тепер ясно одне — «воно дискредитує українську владу в усіх її складових». П.Порошенко припустив, що можливо О.Зінченко таким чином розпочав передвиборну кампанію або вчинив скандал з якоюсь іншою метою.

VІІІ. У ПЕРЕДДЕНЬ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ

1. Перші відлуння скандалу

Виголошена Державним секретарем О.Зінченком заява започаткувала небачений політичний скандал в Україні. Вже у перші години після його прес-конференції відлуння про неї покотилося всією Україною. Не було міста, села, будинку чи квартири, де б не обговорювали цю подію. Такого резонансу українське суспільство ще не знало. Його не можна порівняти навіть з оприлюдненням О.Морозом викривальних аудіозаписів майора М.Мельниченка, бо тоді про цю подію писала лише опозиційна преса, а радіо і телебачення — замовчували, або спотворювали. У випадку із О.Зінченком про нього писали, говорили і показували всі ЗМІ — зранку до вечора. Це стало темою № 1.

Звісно, що прес-конференція О.Зінченка викликала велику стурбованість і в Президента України В.Ющенка — він скасував плановане на 6 вересня звернення до українського народу, яке мали транслювати чотири загальнонаціональні канали, а також вже домовлену на 9 вересня робочу поїздку до Польщі.

Впродовж всього дня 5 вересня Президент був зайнятий державними справами, тому обговорення виступу Олександра Зінченка провів ввечері у себе вдома. В нараді взяли участь Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, міністри: фінансів — Віктор Пинзеник і закордонних справ — Борис Тарасюк, віце-прем’єр-міністр Роман Безсмертний і перший помічник Президента України Олександр Третьяков.

На нараді обговорювався виступ Олександра Зінченка та ситуація в державі після його гучної заяви. Було вирішено провести ретельне вивчення звинувачень, але не поспішати робити різких кроків та кадрових змін. Віктор Ющенко запропонував Роману Безсмертному очолити секретаріат Президента України, на що він дав згоду. На знак порозуміння всі присутні, на пропозицію Ю.Тимошенко, випили по келиху шампанського.

Наступного дня, 6 вересня, відбулося засідання Ради національної безпеки і оборони України, на ньому теж обговорювалася ситуація щодо демаршу О.Зінченка. Прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко на засіданні РНБО заявила, що ситуація, яка склалася, має «ще сильніше об’єднати команду». Їй належала пропозиція, аби парламентські фракції зробили з цього приводу відповідні заяви.

Однак, конкретні справи Ю.Тимошенко чомусь суперечили її словам. Це добре видно по діях фракції БЮТ у Верховній Раді України, яка вранці 8 вересня дружно голосувала за позбавлення депутатських повноважень Петра Порошенка. Таке важливе голосування просто не могло наперед не узгодитись із Ю.Тимошенко.

Доречно нагадати, що заяву про відставку П.Порошенко написав у Кабінеті Президента України ввечері 7 вересня і про це добре знала Ю.Тимошенко. А ще раніше П.Порошенко подав заяву у Верховну Раду про складання депутатських повноважень, однак після оголошеної відставки свою першу заяву щодо депутатства він відкликав. Головним аргументом Ю.Тимошенко у її намаганні все таки позбавити депутатських повноважень П.Порошенка була теза про те, що, повернувшись у Верховну Раду, він знову очолить бюджетний комітет, з яким Уряду буде важко знайти порозуміння. Насправді Ю.Тимошенко бачила в особі П.Порошенка свого потенційного політичного конкурента і намагалася будь-що мінімізувати його вплив у суспільстві та політиці. Ось Вам і красномовний приклад відповідності слів і дій Юлії Тимошенко про єдність помаранчевої команди.

7 вересня 2005 року в Секретаріаті Президента України відбулося кілька нарад, як за участю самого Президента так і без нього, на них розглядалися питання, пов’язані із ситуацією, що склалася після заяви О.Зінченка. У ході цих нарад Петро Порошенко спочатку написав заяву про відсторонення його з посади секретаря РНБО України на час розслідування заяв О.Зінченка. Але свого апогею напруга сягнула ввечері цього ж дня.

2. Вечірня нарада в Президента.

По завершенні робочого дня, 7 вересня 2005 року, в кабінеті Президента України відбулася підсумкова нарада, у якій, крім В.Ющенка, взяли участь Прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко, міністр закордонних справ Б.Тарасюк, віце-прем’єр-міністри України О.Рибачук і Р.Безсмертний, секретар РНБО П.Порошенко, голова фракції «Наша Україна» М.Мартиненко, перший помічник Президента України О.Третьяков.

На цій нараді, яка тривала кілька годин, вже вкотре розглядалася ситуація довкола заяви О.Зінченка. Ключовими питаннями стали претензії, висловлені до Ю.Тимошенко. Обговорювалася тема ймовірної причетності прем’єра до скандальних заяв її радника М.Бродського і екс-держсекретаря О.Зінченка. Микола Мартиненко заявив, що всі ці скандали — справа рук самої Юлії Тимошенко. Серед доказів він назвав її виступ на засіданні уряду 3 вересня, коли вона публічно заявила, що М.Мартиненко і П.Порошенко отримали хабаря у сумі 50 млн. доларів від російського бізнесмена Абрамова. Він навів також інший факт — зачитування і смакування нею на засіданні Кабінету Міністрів 5 вересня найбільш скандальних витягів із заяви О.Зінченка. Висловили звинувачення на адресу Ю.Тимошенко і Роман Безсмертний та Олександр Третьяков. Як доказ, вони повідомили про її зустріч із О.Зінченком коло ресторану «Розгуляй» 3 вересня. До речі, згодом у ЗМІ з’явилися повідомлення про зустріч Ю.Тимошенко із О.Зінченком напередодні його скандального виступу. Зокрема, кореспондент «Української правди» Сергій Лещенко 17 вересня прямо запитав Юлію Володимирівну: «Чи узгоджував свої дії О.Зінченко перед відомою скандальною прес-конференцією? Наскільки відомо, у вас була тривала зустріч за два дні до того?» [14] На це запитання Ю.Тимошенко не дала негативної відповіді і водночас не заперечила сам факт зустрічі. Вона перевела її у русло; тривалості: «Ні, за два дні до того не було тривалої зустрічі, й узагалі, я переконувала Олександра Олексійовича не подавати у відставку, а спробувати щось змінити, перебуваючи у владі. Бо там людина має значно більше можливостей» [15]. Отже, Ю.Тимошенко підтвердила факт зустрічі із О.Зінченком перед його відставкою і навіть пропонувала йому не робити такого кроку. Нагадаю, що ідея піти у відставку народилася в О.Зінченка після 31 серпня, коли його робота як Держсекретаря зазнала гострої критики з боку Президента. Отже, Ю.Тимошенко фактично визнала, що зустрічалася з О.Зінченком після цієї дати, тобто, задовго до його прес-конференції 6 вересня 2005 року. Але під час наради в кабінеті Президента України вона категорично заперечувала цей факт.

Р.Безсмертний і М.Мартиненко заявили, що, на їх думку, скандальні виступи М.Бродського і О.Зінченка були організовані Ю.Тимошенко для того, аби відволікти увагу суспільства і Президента від скандалу, пов’язаного із спробою силоого захоплення Нікопольського феросплавного заводу групою «Приват», яке здійснювалося 1 вересня цього року за безпосередньої підтримки та участі прем’єра.

Взявши слово, Ю.Тимошенко усіляко відхрещувалася від заяв М.Бродського і О.Зінченка, заявила про свою непричетність до їх організації, запевнила, що М.Бродський нею звільнений з посади радника голови уряду, а сам він вийшов із партії «Батьківщина», тому вона на нього не має жодного впливу, як і на О.Зінченка. Щодо звинувачень про зустрічі із О.Зінченком, то Юлія Володимирівна заявила, що це неправда, бо вона вже забула, коли з ним бачилася. А на завершення майже в істериці закричала: «Вікторе Андрійовичу! Дайте ікону і я на ній присягну, що сказане проти мене — неправда». Від цих слів прем’єра Президент зм’як, дещо зніяковіли і всі присутні.

І хоча в кабінеті Президента України ікон є чимало, сама Ю.Тимошенко не виявила великого бажання втілити сказане, але ті слова справили певне враження на присутніх і добре запам’яталися всім.

Після цього Ю.Тимошенко раптово змінила тактику і несподівано для всіх заявила про необхідність кадрових змін, без яких, на її думку, суспільство не повірить у здатність влади адекватно реагувати на виклики часу.

У ході нової дискусії П.Порошенко написав заяву про відставку з посади секретаря РНБО і подав її Президенту. Цим самим він продемонстрував, що поважає себе і не тримається за владу, і, окрім цього, такий вчинок позбавляв недругів можливості спекулювати на тому, що, користуючись високою посадою, він чинить тиск на слідство. Р.Безсмертний вніс пропозицію про радикальні заходи аж до відставки всього складу Кабінету Міністрів України. Такий крок, крім усього іншого, давав можливість безболісно звільнити із уряду осіб, які допустили не лише недоліки, а й відверті провали в роботі. Однак після чергової дискусії зупинилися на компромісному варіанті: Президент посилає у відставку секретаря РНБО П.Порошенка, голову СБУ О.Турчинова, Генерального прокурора С.Піскуна, віце-прем’єр-міністра із гуманітарних питань М.Томенка та міністра економіки С.Терьохіна. Із цим Ю.Тимошенко погодилася. Мотиви відставки зазначених осіб були досить поважними.

С.ТЕРЬОХІН. У вину йому ставились допущені грубі помилки в економіці, бензинова, м’ясна і цукрова кризи, неякісна підготовка законопроектів, невдачі на шляху України до СОТ, провал переговорів з Росією щодо ЄЕП.

С.ПІСКУН. Відсутність результатів розслідування резонансних кримінальних справ, відверте «гальмування» розслідувань по окремих важливих і резонансних справах, витік важливої інформації зі стін Генпрокуратури.

М.ТОМЕНКО. Вкрай низька виконавська дисципліна і повна нездатність очолити діяльність гуманітарної сфери уряду. На цій нараді наводились цифри — М.Томенко відреагував менш ніж на 30 % доручень та розпоряджень Президента України, решта залишилася взагалі без жодної реакції! Скарги на його бездіяльність чулися з усіх галузей: медицини, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення.

О.ТУРЧИНОВ. Продовження ганебної практики стеження за політиками та іншими громадянами та систематичне прослуховування їх телефонних розмов, про що, зокрема, із заявами публічно виступив Голова Верховної Ради України В.Литвин.

Крім вищеназваних посадових осіб, Ю.Тимошенко наполягала і на увільненні першого віце-прем’єр-міністра А.Кінаха, міністра сільського господарства О.Баранівського і міністра внутрішніх справ Ю.Луценка, але ці пропозиції Президент відхилив.

Нагадуємо, що П.ПОРОШЕНКО сам написав заяву про відставку, аби заспокоїти громадську думку щодо можливого тиску на слідство під час розслідування скандальної заяви О.Зінченка.

На вечірній нараді також була досягнута домовленість про спільну участь у наступній виборчій кампанії 2006 року у форматі єдиної коаліції «Сила народу».

Закінчення наради у Президента було досить пафосним — Юлія Тимошенко висловила свою радість досягнутим компромісом, взяла Віктора Ющенка за руку і сказала, що вона навіки з ним та наговорила багато інших милих серцю і вухам речей.

ІХ. Нічне збіговисько

Мені набридли нічні зібрання певних осіб за Києвом для визначення майбутнього України. Вони це майбутнє визначати не будуть.

Віктор Ющенко. [16]

1. Нарада в лісі

Нарада у Президента України 7 вересня 2005 року закінчилася близько одинадцятої години вечора і всі її учасники роз’їхались, маючи надію, що гострий конфлікт нарешті вдалося подолати. Однак не так сталося, як гадалося.

По дорозі до своєї дачі у Кончі-Заспі Юлія Володимирівна запросила туди своїх близьких соратників та друзів. Впродовж ночі з 7 на 8 вересня на її дачі побували радник Прем’єр-міністра України Михайло Бродський, голова СБУ Олександр Турчинов, Генеральний прокурор України Святослав Піскун, міністр оборони України Анатолій Гриценко, віце-прем’єр-міністр України Микола Томенко, відома журналістка Юлія Мостова із протимошенківського «Дзеркала тижня», яке «мочило» Президента більше ніж усі опозиційні видання. Побували на дачі у цю тривожну ніч й інші високі достойники. По дорозі на дачу Ю.Тимошенко мала ще кілька важливих розмов і зустрічей.

У повному форматі нарада на дачі не проводилася. Впродовж майже цілої ночі йшли гарячкові наради: одні приїжджали — інші відбували. Тоді обговорювалися дії на завтрашній і наступні дні.

Після обговорення ситуації, на дачі Ю.Тимошенко було прийнято рішення про проведення Миколою Томенком о 9 годині ранку прес-конференції в УНІАН, на якій він мав оголосити про свою відставку з поста віце-прем’єр-міністра України, висловити підтримку О.Зінченку та закликати до другого етапу Помаранчевої революції. Інформацію про відставку М.Томенка та плановану прес-конференцію було негайно передано для розміщення в мережі Інтернет. О 2-й годині 27 хвилин вже 8 вересня 2005 року вона вперше з’явилася в популярному інтернет-виданні «Українська правда». Одночасно пророблялися заходи щодо організації прямої телетрансляції цієї прес-конференції. Вже вночі вдалося домовитися із керівництвом каналу «НТН». Ці факти свідчать про дуже поспішні і гарячкові приготування соратників Юлії Тимошенко до 8 вересня. Вони були певні, що В.Ющенко здійснить лише невеликі кадрові перестановки, згідно досягнутих напередодні домовленостей.

Це підтверджується розміщенням разом із нічною інформацією М.Томенка в «Українській правді» повідомлення, що «у четвер Президент Ющенко збирається оголосити про кадрові перестановки».

Саму прес-конференцію М.Томенка та її пряму телетрансляцію організовували для вчинення чергового скандалу в Українській державі. Показово, що її намагалися провести за годину до вже оголошеної у ЗМІ прес-конференції Президента України Віктора Ющенка, який мав висловити свою позицію щодо заяви екс-держсекретаря О.Зінченка від 5 вересня. У тому, щоб перебити його та створити Президенту додаткові труднощі, і полягала мета прес-конференції М.Томенка.

Наради на дачі Юлії Тимошенко, які у різному складі учасників тривали цілу ніч з 7 на 8 вересня 2005 року, прийняли одне принципове рішення — рішуче йти на загострення ситуації. Як згодом заявив, перебуваючи у Львові, Віктор Ющенко, «на нічній нараді у лісі пророблялися плани організації імпічменту». Хто вносив таку пропозицію можна лише здогадуватися, але суть зводилася ось до чого. Мовляв, існують банківські документи, які засвідчують фінансування виборчої кампанії В.Ющенка відомим російським бізнесменом Борисом Березовським. Викид цих документів через пресу має спричинити ще один значно потужніший скандал. У такому випадку неодмінно постане питання легітимності Президента, а відповідно потягне за собою процедуру імпічменту. З цією метою запросили на дачу і Генерального прокурора України С.Піскуна. Святослав Михайлович не лише висловив готовність служити закону і Конституції, а й запевнив, що забезпечить відповідне рішення Верховного Суду України.

Вже підраховували потрібну для такої важливої справи кількість голосів в українському парламенті та обговорювали можливість проведення ще до Нового року дострокових виборів Президента України. Навіть готувалися влаштувати новий Майдан і звезти на нього не меншу кількість українців, ніж у листопаді 2004 року. Цей безсоромний і цинічний захід назвали другим етапом Помаранчевої революції.

У розпал цих небачених досі прожектів і відвертої маячні хтось із присутніх несміливо запитав: «А як на це відреагує світове співтовариство?» Це дещо остудило гарячі голови і найбільш тверезий серед цієї збудженої компанії муж Анатолій Гриценко запропонував подзвонити послу США в Україні пану Джону Гербсту. Оскільки лише він один із присутніх вільно володів англійською мовою, то йому й доручили цю місію.

О 2-й годині ночі у посла США пролунав телефонний дзвінок українського урядового зв’язку. Спросоння посол не відразу зрозумів, що сталося в Україні, тому йому протягом цілої години розповідали про плани і наміри групи людей, яка зібралася на дачі Прем’єр-міністра України. Уважно вислухавши прохачів посол відповів, що світове співтовариство інакше як заколотом не назве українські події. Крім цього, він висловив власне обурення нічною таємною нарадою вищих українських урядовців.

Після такої відповіді дачу Юлії Тимошенко спішно залишив генпрокурор С.Піскун і міністр оборони А.Гриценко, який, до того ж, різко відмежувався від заявлених на нараді намірів. Хто після цього залишився поруч із «королевою революції», потрібно запитати у неї самої.

Далі події розгорталися так. Посол США пан Джон Гербст відразу ж подзвонив Президенту України, однак той не підняв слухавку, тому він розповів все віце-прем’єр-міністру Олегу Рибачуку, який досконало володіє англійською мовою. О.Рибачук відразу ж доповів про нічні пригоди Президенту.

Вже згодом, 11 вересня 2005 року, демонструючи своє невдоволення урядовцями, які брали участь у нічній нараді на дачі Ю.Тимошенко із 7 на 8 вересня, Президент України В.Ющенко наголосив: «Я відверто скажу, мені набридли нічні зібрання певних осіб за Києвом для визначення майбутнього України. Вони це майбутнє визначати не будуть. І крапка». [17]

О 7-й годині ранку про нічні події на дачі донесли Президенту переляканий генпрокурор і вкрай пригнічений міністр оборони. О 8-й годині до Президента подзвонила Прем’єр-міністр України і попрохала її невідкладно прийняти. Президент звелів приїхати.

2. Наслідки нічного збіговиська

Вранішня розмова Юлії Тимошенко із Віктором Ющенком у службовому кабінеті Президента України, яка мала місце 8 вересня, відома широкому загалу лише зі слів екс-прем’єр-міністра. Оскільки сам Президент про неї поки що не розповів, то будемо слугуватися варіантом оповіді Ю.Тимошенко. Принагідно зауважимо, що у цей день об 11-й годині Президент України у прямому ефірі мав провести прес-конференцію, що вже була анонсована.

Отож, слово Юлії Тимошенко: «Я кинула все і приїхала до Президента. Ми спілкувалися за двадцять хвилин до початку прямої прес-конференції, коли він відправив уряд у відставку. Я сіла поряд з ним, взяла його руку в свої руки і сказала: «Вікторе Андрійовичу, до ефіру залишилося декілька хвилин, і я вас прошу, не руйнуйте авторитет нашої революції. Давайте зараз вийдемо до преси разом і скажемо, що поки ми разом — стабільність в Україні є гарантованою» [18].*

____________________

* Українська правда. — 2005. — 11 вер. //

Саме в цей час, коли Юлія Володимирівна облесно умовляла занадто доброго і дуже легковірного Віктора Ющенка (на цій його людській слабинці вона постійно грала), йому доповіли про те, що телеканал НТН транслює прес-конференцію віце-прем’єр-міністра Миколи Томенка, який висловив свою солідарність із О.Зінченком та заявив про свою відставку. Другим випадком, який розвіяв останні сумніви Президента, стала інформація, що фракція БЮТ у Верховній Раді України у повному складі щойно проголосувала за позбавлення депутатських повноважень Петра Порошенка, більше того, вона усіляко прискорювала цей процес. І це, незважаючи на те, що П.Порошенко подав у відставку та відкликав свою заяву із Верховної Ради України. Можливо, то була мить, коли Президент нарешті переконався, з ким він має справу. Очевидно, що йому стало дуже прикро.

Тепер знову процитую Ю.Тимошенко: «Президент подивився на мене, встав, підійшов до вікна, повернувся до мене спиною і сказав: «Розмову закінчено» [19]. Далі Ю.Тимошенко з великим апломбом заявила: «Цим самим Президент зруйнував нашу домовленість, перспективу і майбутнє. Я вважаю цей крок з боку Віктора Андрійовича абсолютно нелогічним» [20]. Це так вважає Ю.Тимошенко, а я ось, коли дізнався правду про її тривалу лицемірну діяльність, думаю цілком інакше — на місці Президента я б її увільнив на 6 місяців раніше.

Х. Ще раз про нічне збіговисько

Проведення наради на дачі Юлії Тимошенко у ніч з 7 на 8 вересня 2005 року фактично привело до відставки всього уряду. Ще увечері 7 вересня Президент України Віктор Ющенко таких намірів не мав — він вже вкотре намагався спокійно і виважено залагодити конфлікт. Нічне збіговисько його мусило дуже вразити і це зрозуміло — коли люди гострять на тебе сокиру, а прилюдно декларують любов і відданість, то це не просто вражає — це обурює до глибини душі.

На превеликий жаль, нічне збіговисько на дачі прем’єрки до сьогоднішнього дня є майже невисвітленим. Одні його учасники ще не встигли поділитися інформацією, інші тримають її у суворій таємниці, а треті, мабуть, таки колись розкажуть про це у своїх мемуарах.

Цілком зрозуміло, що нічне збіговисько вищих українських урядовців більше нагадувало піночетівський заколот. До речі, на Майдані українці таких «цінностей» не виборювали, тому після скоєного всі заколотники просто не мають жодного морального права повчати людей та ще й посилатися на «ідеали Майдану».

І хоча обставини та хід нічної наради на дачі Прем’єр-міністра України стали секретом полішинеля, інформації про неї було вкрай мало.

17 вересня 2005 року, беручи інтерв’ю у Юлії Тимошенко, кореспондент «Української правди» Сергій Лещенко запитав: «Ви під час нічних переговорів напередодні відставки уряду казали, що Піскун буде у вашому списку?» [21] У цьому професійному запитанні фактично було аж три дуже важливих моменти. Перший. Чи мала місце нічна нарада? Другий — чи на ній Юлія Тимошенко обіцяла генпрокурору С.Піскуну прохідне місце у своєму виборчому списку? І третє. Якщо Ю.Тимошенко таке обіцяла, то за що саме? Адже для того, аби С.Піскун, який свого часу подав Верховній Раді України подання про надання згоди на притягнення Ю.Тимошенко до кримінальної відповідальності та із яким у неї був гострий конфлікт, потрапив на прохідне місце очолюваного нею виборчого списку, потрібні були надзвичайно важливі підстави. Такими, на думку автора цих рядків, могло бути лише одне — порушення кримінальної справи проти Президента України, надання спеціального прокурора і спеціального слідчого, сприяння справі винесення відповідного рішення Верховного Суду України, що забезпечувало б процедуру імпічменту та відкривало перспективи дострокових президентських виборів. Мабуть, саме про це і йшла вузькокелійна мова на нічній нараді.

А ось дослівна відповідь Ю.Тимошенко: «Я тільки раз проводила переговори вночі, коли Президент подав пропозиції, щоб зберегтися уряду. А так уночі я або працювала в уряді, або спала. І ніяких кулуарних переговорів не проводила» [22].

Цими словами Ю.Тимошенко підтверджує факт проведення наради вночі з 7 на 8 вересня. На це вказують її слова: «Коли Президент подав пропозиції, щоб зберегти уряд». А такі пропозиції він вніс, як добре відомо, ввечері 7 вересня.

Що стосується твердження Ю.Тимошенко, що вона «ніяких кулуарних переговорів не проводила», то вони вже вкотре викликають гірку посмішку — це третє речення її відповіді кореспонденту цілком спростовується першим. Тобто, вимовивши всього три речення, Ю.Тимошенко примудрилася сама ж себе заперечити. Чи не тому вона дуже наполягала на тому, аби це інтерв’ю було опубліковано лише після отримання її візи. А візу Юлія Володимирівна накладає після уважної вичитки матеріалів її радниками з делікатних питань та політтехнологами. Інтерв’ю в «Українській правді» без візи з’явилося лише тому, що журналіст ніяк не міг узгодити текст, бо, як він пише, помічники екс-прем’єра говорили, що вона дуже зайнята консультаціями. Кореспондент згадує, що коли він був в центральному офісі ВО «Батьківщина», то такі консультації відбувалися із Степаном Гавришем і Богданом Губським. Цілком зрозуміло, що в цей час якесь інтерв’ю для Ю.Тимошенко було не так важливе, ось і побачили світ речі, які за інших обставин, очевидно, були б приховані від сторонніх очей.

У цьому ж інтерв’ю було і таке запитання до Ю.Тимошенко: «Це правда, що після вашої відставки під час численних нарад готувалися до варіанту другого Майдану?» [23]

На це чітке і пряме запитання Юлія Володимирівна дала явно ухильну відповідь: «Я ніколи не порушу стабільності в державі своїми руками. Якщо це робить Президент, то це його вибір. Я діятиму лише методами в межах Конституції». [24]

Але журналіст був наполегливим і ще раз запитав: «Тобто ви проти другого Майдану чи за?»

На цей раз Ю.Тимошенко дала, хоч і знову ухильну, але більш конкретну відповідь: «Я вірю в те, що люди прийшли б на Майдан і багато чого тепер змінили б. Але не хочу, щоб це виглядало, як започаткування нестабільності в державі. Тому не можу дозволити собі цього, навіть якщо мені дуже хочеться звернутися до Майдану. Щоб це не було сигналом світу, що в Україні знову почалися дестабілізаційні дії». [25]

Отже, досвідчений журналіст таки витиснув із Ю.Тимошенко хоч і не пряме, але чітке зізнання, що їй «дуже хочеться звернутися до Майдану», але з огляду на світову думку, вона від цього кроку утримується. Чи не проглядається у словах Ю.Тимошенко різка реакція посла США Джона Гербста висловлена о 3-й годині ночі у телефонній розмові з А.Гриценком? Це одне. І друге. Хоча Ю.Тимошенко прагнула замовчати ідею «другого Майдану», про неї цілком відкрито говорив її новий полум’яний соратник Микола Томенко на галярмовій прес-конференції вранці 8 вересня 2005 року!

Із вищесказаного можна зробити висновок — оточення Ю.Тимошенко було готове закликати український народ до другого повстання. Але виникає запитання: «Заради чого?» Перший раз українці повстали за Правду, Свободу і Справедливість, а зараз мали повстати за Бродського, Юлю і Турчинова?

ХІ. Відставка уряду ю. Тимошенко

1. Позиція Президента

Раптово припинивши розмову з Юлією Тимошенко, Президент України Віктор Ющенко збирався з думками. Навмисно вчинені М.Бродським і О.Зінченком скандали, їх підготовка і організація, інформація про нічну нараду на дачі прем’єра, вкрай поспішна вранішня прес-конференція М.Томенка, його чергове повторення звинувачень адресованих так званому «оточенню», голосування фракції БЮТ щодо позбавлення депутатських повноважень П.Порошенка, лицемірна поведінка «королеви Майдану», безумовно, мусили спонукати Президента до рішучих дій.

Віктор Ющенко вийшов до журналістів із запізненням. Можливо, хтось дуже прагнув, аби цього дня прес-конференція взагалі не відбулася. Це б дало шанс перегрупувати сили і спробувати вмовити Президента утриматися від рішучих кроків. Але він вийшов і сказав те, що було у нього на душі, він вів себе як чесний політик і християнин.

Президент почав з того, що коли він 23 січня 2005 року виголошував свою інавгураційну промову, то обіцяв, що в Україні буде професійна і чесна влада, яка день і ніч працюватиме на інтереси українця і держави, влада, яка діятиме однією командою, працюватиме чесно, відкрито і професійно. Президент відзначив, що до влади він взяв людей, які пройшли десятки мітингів, які стояли поруч з ним на Майдані Незалежності у Києві, які допомогли відкинути стару корумповану владу, і дали змогу створити вільну Україну. «Це були віддані люди, — підкреслив В.Ющенко, — без яких наші успіхи, переконаний, восени минулого року були б неможливими».

Президент нагадав, що 9 місяців тому він запропонував українському парламенту на посаду прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, а ще на дві ключові посади секретаря РНБО і Держсекретаря було призначено відповідно Петра Порошенка і Олександра Зінченка. Всі вони брали активну участь у президентській виборчій кампанії. «Для мене, — сказав В.Ющенко, — це були люди неординарні, це мої друзі, і відверто скажу, про багато речей, про які я нижче буду говорити, буде говорити важко». Але говорити потрібно, бо розмова назріла, адже зачіпаються не питання відносин між урядом, держсекретарем і РНБО, а зачіпаються інтереси виборців, які чекали від влади результату.

«Я знав, — сказав В.Ющенко, — що між цими людьми існують певні непорозуміння. Переконаний, що це деталі, епізоди, які зустрічаються у будь-кого… Ці проблеми я сприймав як явище тимчасове. Я сподівався, що коли кожен надягне своє ярмо, то не вистачатиме часу для взаємних інтриг… Це були мої надії». В.Ющенко наголосив на тому, що і голова уряду, і секретар РНБО, і Держсекретар були наділені значно більшими повноваженнями, ніж мали їх попередники за минулих часів. У цьому і проявилися довіра до них із боку Президента. Але це мало допомогло, бо Президент став свідком, коли між цими інститутами спочатку виникали протистояння, які потім переростали у гострі конфлікти. А пізніше розпочалися закулісні інтриги.

«Я став свідком, — сказав В.Ющенко, — як, по суті, кожного дня доводилось втручатися у конфлікти, які виникали між РНБО і урядом, між держсекретарем і РНБО, між урядом і Верховною Радою. Одним словом, ці конфлікти вже стали повісткою дня роботи влади».

Далі В.Ющенко відзначив: «8 місяців Президент України був миротворцем серед цих інституцій. Я про це майже не говорив публічно. Я вважав, що це моя карма, яку я повинен нести. А Україна в цей час втрачала темпи, у тому числі економічні. Думаю, що члени моєї команди слухали Президента, але не чули. І сьогодні, як би не було важко, я повинен цей гордіїв вузол розрубати в ім’я України».

Президент піддав критиці уряд, висловив невдоволення діями податкової і митної систем і зауважив: «У владі з’явилося багато нових облич, але стався парадокс — обличчя влади не змінилося. Країну знову звинувачують у корупції, у тому що немає прозорих процесів у економіці, у тому числі приватизаційних».

Президент України В.Ющенко завершив так: «Переконаний, шановні друзі, що рік тому я пішов у президенти не для того, щоб ключові державні інститути не мали порозуміння і не знаходили між собою злагоди і взаємоповаги. Не для того я вже рік ходжу не зі своїм обличчям. Переконаний, що не для цього стояли мільйони людей на Майдані. І робити вигляд, що нічого не відбувається, я не можу.

Сьогодні я повинен сказати своїм співвітчизникам, що я мушу прийняти радикальні кроки по зміні керівництва уряду, РНБО і секретаріату президента. Повторюю, я хочу віднині бачити найвищі державні інститути в системі роботи єдиної команди, які працюють на те, щоб у людей були робочі місця, кращі зарплати, кращі школи, краща медицина, щоб люди відчули, що влада працює у злагоді й гармонії, а держава — у спокої і стабільності.

Тому я підписую указ на відставку уряду та відставку секретаря РНБО і кілька днів тому на базі поданої О.Зінченком заяви про відставку я призначив державним секретарем України Олега Борисовича Рибачука».

Так відбулася відставка уряду, очолюваного Юлією Тимошенко. Відповідаючи на запитання, чому він прийняв таке рішення, В.Ющенко відзначив, що звинувачення у корупції були «безпідставними, але сильними», на які він повинен був реагувати: «Я сказав колегам — я піду на відставку ключових осіб, бо ті звинувачення, що прозвучали, піарні, вимагають від мене політичної реакції. Я мушу це робити. Розуміючи витоки всього цього, розуміючи причини, тому що на поверхні ми маємо тільки наслідок. Три дні я проводив глибоку чесну розмову з авторами цих усіх інцидентів».

Президент пояснив, що він прагнув вже вкотре примирити сторони конфлікту, змусити їх подати один одному руку заради вищих державних інтересів, пропонував м’який варіант залагодження кризи та увільнення ключових фігур та тих членів уряду, які мали явні недоліки та провали у роботі.

І така домовленість, вже була досягнута, але «на жаль, за ніч вона була змінена — не мною,» — підсумував Президент.

2. Реакція на відставку у таборі Ю.Тимошенко

Після відставки уряду у прихильних до Ю.Тимошенко виданнях була організована хвиля брутальних публікацій, спрямованих проти Президента України. Флагманом тут виступило «Дзеркало тижня», яке у числі від 10 вересня опублікувало величезну статтю «Як народжувалася казка і помер міф». Ця вкрай тенденційна і спрямована проти Президента публікація стала фундаментом, на якому будувалася вся пропаганда очолюваної Ю.Тимошенко партії «Батьківщина».

Усі партійні видання передрукували її у спеціальних великотиражних випусках. Усі газети супроводжувалися різноманітними карикатурами, крикливими заголовками, непривабливими фотографіями. Наприклад, київська бульварна газета «Свобода» 13 вересня на першій сторінці вмістила знімок з Майдану, на якому зображено В.Ющенка і Ю.Тимошенко, а через все фото — величезний, у три ряди аншлаг: «В.Ющенко зрадив нашу революцію».

У такий спосіб команда Ю.Тимошенко, М.Бродського і О.Турчинова підняла компанію дискредитації Президента на якісно новий рівень. Але безпредметні, неконкретні і вкрай примітивні та явно замовні публікації проти народного президента несподівано для їх натхненників і організаторів дали цілком зворотній ефект — рейтинг стрімко полетів вниз не у В.Ющенка, а в Ю.Тимошенко. Тому вже незабаром примітивні публікації припинилися і розпочався етап значно вишуканішої дискредитації «Нашої України» руками «союзника» в особі БЮТ. Цю нову тактику боротьби проголосила сама Ю.Тимошенко: демонструвати любов до В.Ющенка і говорити про його підтримку але одночасно піддавати нищівній критиці «оточення президента». Фарисейство у БЮТ не має меж.

ХІІ. ПІДСПІВУВАЧІ СКАНДАЛУ

Започаткований Михайлом Бродським і Олександром Зінченком корупційний скандал у так званому «оточенні президента» продовжили їхні підспівувачі — Микола Томенко і Олександр Турчинов. Публічні виступи цих діячів чітко лягали у вже прорите русло бездоказових і голослівних звинувачень. І хоча суспільна увага їх особливо не зачепила, про них теж необхідно згадати, адже вони, як близнюки, подібні до аналогічних заяв М.Бродського, О.Зінченка та спрямовані супроти Президента, його соратників і «Нашої України». Усе це свідчить про єдине джерело походження скандалу, його організацію та роздмухування.

1. Виступ Миколи Томенка 8 вересня 2005 року

Вище вже було сказано, що прес-конференція віце-прем’єр-міністра Миколи Томенка була задумана на нічній нараді на дачі Юлії Тимошенко. Її запланували на 9 годину ранку 8 вересня, за дві години до виступу у прямому ефірі Президента України Віктора Ющенка. О

10-й годині почалася трансляція у запису виступу М.Томенка по каналу «НТВ», вона закінчилася за кільканадцять хвилин до початку виступу Президента. Суть прес-конференції М.Томенка зводилась до чергового роздмухування так званого корупційного скандалу та створення для Президента незручної ситуації, що безумовно мало змусити його буквально на ходу змінювати формат і концепцію свого звернення до народу. Вже з цього факту можна зробити чіткий висновок про рівень моралі та ступінь надійності найближчих соратників Президента, до числа яких безумовно входили і М.Томенко, і О.Турчинов, і Ю.Тимошенко. Про відповідальність перед народом та державну мудрість я вже мовчу.

На початку свого виступу М.Томенко заявив: «Я хочу сказати, що занадто довго був в опозиції в цій країні, щоб мовчати про помилки і корупцію нової влади». Ця пафосна фраза є абсолютно нещирою з наступних причин.

Перша. Про такого опозиціонера як Микола Томенко я нічого не чув ні під час першої каденції Леоніда Кучми (1994–1999), ні під час другої (1999–2001). У цей час цей «опозиціонер» у поті чола трудився рядовим чиновником у виконавчій структурі влади режиму Л.Кучми, спочатку у міністерстві у справах національностей та міграції, а згодом очолював управління преси та інформації Київської держадміністрації до березня 2001 року. Хто де бачив цього «опозиціонера» під час останньої великої опозиційної акції «Україна без Кучми»? Думаю, ніхто і ніде. Я принаймні ніде не бачив, як не знав цього діяча наприкінці 80-х — на початку 90-х років, коли виборювалася українська державність. Ставши у березні 2002 року народним депутатом України за списком «Нашої України» (№ 62), М.Томенко очолив Комітет з питань свободи слова та інформації. А загальновідомим він став щойно під час Помаранчевої революції, де разом із Юрієм Луценком, відповідав за сцену Майдану і по суті був своєрідним диск-жокеєм. Ця справа йому давалася непогано. Отже, М.Томенко фактично в опозиції до режиму Л.Кучми перебував максимум три роки із березня 2001 до листопада 2004 року. Якщо за його мірками це «занадто довго», то я мовчу.

Друга. Нарядившись у тогу ледь не головного опозиціонера України, М.Томенко став як папуга повторювати все, що до нього вже сказали М.Бродський та О.Зінченко. І хоча він наголосив, що мовчати про корупцію і помилки нової влади не буде, про ці важливі речі він не сказав нічого конкретного! Як і М.Бродський та О.Зінченко, він не назвав жодного факту корупції та не звинуватив у цьому злочині жодну посадову особу! А про що ж тоді говорив М.Томенко?

Спочатку він оголосив, що генпрокуратура завершила розслідування у справі Гонгадзе, однак «Порошенко, Третьяков і Литвин робили все, щоб ця справа не звучала ні на засіданнях парламенту, ні в ЗМІ.» Цей докір розрахований хіба-що на тьотю Мотю з хутора Мозамбік. Бо народний депутат мусив би знати, що матеріали слідства прокуратура надає не «в парламент і в ЗМІ», а до суду. І лише легалізовані у суді матеріали можна оприлюднювати для широкого загалу, у тому числі і для М.Томенка. До речі, коли писалися ці рядки, саме відбувався суд над особами, які звинувачуються у вбивстві Г.Гонгадзе.

Далі опозиціонер у чині віце-прем’єр міністра України М.Томенко вказав Президенту України, що він «не знає реальної ситуації в державі», чомусь перейнявся тим фактом, що «співвідношення між довірою і недовірою до Петра Порошенка сягає десь мінус 25–30», а потім заявив: «Я не крав у цій країні, я не брав хабарів, я не займався корупцією, як цим займалися найближчі помічники і радники Президента». Цією фразою знову кидається тінь передусім на Президента, бо не називається жодне прізвище. У цій демагогії проглядаються «штучки Бродського» і не більше. Цілком ймовірно, що саме від нього М.Томенко дістав настанови на нічному збіговиську в лісі.

Але найцікавішим у промові Миколи Томенка є слова: «Я схиляюся до того, що ми завершили перший етап Помаранчевої революції… другий етап Помаранчевої революції буде можливим лише після того, як бізнес залишить політику». Якраз про підготовку і проведення другого етапу Помаранчевої революції так багато говорили вночі на дачі в Ю.Тимошенко, поки не подзвонили до посла США. Слова М.Томенка «про другий етап Помаранчевої революції», є зайвим доказом того, що новоявлені опозиціонери про нього думали на повному серйозі. Відповідаючи на запитання журналістів, М.Томенко навіть заявив, що може сам особисто очолити другий етап Помаранчевої революції.

Єдиною, вартою уваги, новиною у виступі М.Томенка стали слова про те, що він ще вчора(!) написав заяву про відставку з посади віце-прем‘єр-міністра України. Це було черговою неправдою, бо на нічній нараді у прем’єра він спочатку обурювався і не хотів іти з високого поста. А рішення про необхідність випередити Президента народилося о 2-й годині ночі, саме тоді, коли заколотники вели телефонні розмови із послом США Джоном Гербстом. Це підтверджується і повідомленням в «Українській правді», розміщеним там о 2 годині 27 хвилин ночі (!) 8 вересня 2005 року.

Похваливши екс-держсекретаря, М.Томенко наголосив: «Те, що сказав Олександр Зінченко, говорить кожен школяр у київській школі.» Але що школяр може говорити, коли сам О.Зінченко, як і М.Томенко, нічого конкретного не сказали? Ось така примітивна і підла демагогія вилилася на українське суспільство з вуст М.Бродського, О.Зінченка і М.Томенка. Саме наслідком цих брутальних дій слід пояснити зневіру і розчарування українців — вони бачили лише сварку у верхах і не розуміли, що ж насправді там відбувається.

Протимошенківська «Свобода» 13 вересня опублікувала невелику замітку з великим портретом Миколи Томенка у вишиванці на фоні квітучого соняшникового поля із ще більшим заголовком: «Томенко готуватиме нову революцію». І хоча у замітці не було нічого сказано про цю другу революцію, сам заголовок свідчив про наявність таких планів у середовищі Тимошенко, Бродського і Турчинова. І щоб самим не світитися — вони виставили на перший план щирого, і очевидно, вкрай простакуватого та легковірного українця Миколу Томенка у вишиванці. Але чи відав сам М.Томенко, яку роль йому визначили?

2. Прес-конференція Олександра Турчинова

Відкриваючи 15 вересня 2005 року засідання політради ВО «Батьківщина», Юлія Тимошенко сказала: «Вітаю Вас, друзі, з тим, що ми знову в опозиції». І додала, що Олександр Валентинович приєднається до них дещо пізніше, тепер він проводить «дуже важливу прес-конференцію». Десь через годину у зал засідання прибув і сам О.Турчинов, його радісно зустріла Ю.Тимошенко і запитала: «Ну як?» «Нормально», — хитро усміхаючись, відповів О.Турчинов. А Юлія Володимирівна чарівно розсміялася і, піднісши стиснутий кулачок вгору, радісно випалила: «Ну, ми їм знову дали!»

Так ось, подивимось що ж дав і кому екс-голова СБУ Олександр Турчинов на прес-конференції 15 вересня 2005 року.

Як свідчить текст опублікованої «Українською правдою» розшифровки запису виступу О.Турчинова, він із перших слів «взяв бика за роги» і заявив «я хотів би пригадати прес-конференцію О.Зінченка. І дивлячись вам в очі, хотів би сказати, що його звинувачення мають серйозні підгрунтя».

Отже, як і М.Томенко, Олександр Валентинович почав педалювати від скандального виступу Олександра Зінченка. Взагалі-то, краще б було почати з М.Бродського, адже пріоритет у скандалі належить йому. Але було б дуже дивним, якби екс-голова СБУ, як і його попередники, не навів би жодного факту. І О.Турчинов їх почав називати.

«Вам відомий Петро Олексійович Порошенко. Всі знають про будинок по вулиці Грушевського, 9а. Всім у Києві відомий будинок, який знаходиться поруч з Маріїнським палацом. Це найбільш дорога в Києві житлова площа, її подають як найбільш дорогий, елітарний будинок.

Як тільки нова влада сформувалася, власники цього будинку були запрошені до Петра Олексійовича і їм запропонували або віддати контрольний пакет цього будинку, або їм компенсують незначну частину видатків, які вони понесли.

Після того, як вони відмовилися це зробити, їх попередили, що вони не будуть будувати, що краще будинок взагалі знесуть. І коли вони не пішли на шантаж, дійсно, будівництво зупинилося. Я не хочу говорити, які підстави для зупинення будівництва. Головне — вища посадова особа в державі займається здирництвом і шантажем» [26].

Шкода, що О.Турчинов не сказав про причини зупинки будівництва, адже вони полягають у тому, що цей велетенський будинок споруджується на схилах Дніпра у Києві з численними порушеннями будівельних і архітектурних норм. Він зруйнував і спотворив історичне середовище стародавнього Києва, вивищився над Маріїнським палацом — резиденцією Президента України. Проти цього будівництва різко виступало Управління охорони історичного середовища міста Києва, його керівник Руслан Кухаренко вимагав його припинити, а сам будинок знести. І це почалося ще за часів Л.Кучми. Однак, бізнесмени, яким Україна; і Київ; є на сто десятому місці, а інтереси власної кишені на першому, дивним способом добились потрібних їм судових рішень, аж у Вищому господарському суді України. Незважаючи на небаченний вал порушень, у судах так і не вирішено питання не лише припинення будівництва, а й хоча б обмеження його поверховості.

Вже після вчиненого О.Зінченком скандалу було спішно збудовано ще кільканадцять поверхів — тепер резиденція Президента України Маріїнський палац та площа перед ним як на долоні проглядаються із верхніх поверхів житлового чудовиська центральної частини Києва. Після вчиненого О.Зінченком скандалу чомусь усі українські державні інституції нараз замовчали. Невже злякалися подібних звинувачень? Як результат і глум над здоровим глуздом — дикий бізнес процвітає. Більше того, з публікацій у пресі вже у грудні 2005 року стало відомо, що дружина голови Вищого господарського суду України Дмитра Притики отримала у цьому, ще не завершеному будинку, комфортабельну квартиру площею понад 200 квадратних метрів. Як свідчить преса, вона внесла у касу суму еквівалентну 200 тисячам доларів США, що у десятки разів менше її справжньої вартості. Звідси випливає небезпідставна підозра і здогад, чому спритні бізнесмени з будинку 9-а на вулиці Грушевського у Києві зуміли успішно виграти всі господарські суди при такій величезній кількості порушень українського законодавства, як це стверджує начальник управління охорони історичного середовища Києва, Заслужений працівник культури України Руслан Кухаренко.

Але, крім цинічної і нахабної кількості порушень українських законів, у цій історії не менш вражаючими є й такі факти. Тепер голова Вищого Господарського суду України пан Д.Притика балотується в народні депутати України по виборчому списку Партії регіонів (№ 68), а його підлеглий, керівник апарату Вищого господарського суду України пан В.Толстенко перебуває у списку БЮТ під номер 80. Автор цих рядків аніскільки не здивується, якщо незабаром після виборів чільні персони списків Регіонів і БЮТ, а також деякі організатори та виконавці «корупційного» скандалу стануть сусідами в одному і тому ж будинку по вулиці Грушевського, 9-а та з просторих балконів і вікон своїх апартаментів, без бінокля, зверху, спостерігатимуть урочисті церемонії за участю Президента України на площі перед Маріїнським палацом, що лежатиме біля їх ніг.

Будинок на Грушевського, 9-а, був головним «фактом» О.Турчинова на підтвердження корупційних звинувачень М.Бродського та О.Зінченка.

Далі О.Турчинов говорив про загрозу енергетичній безпеці України. «Я хочу вас проінформувати — заявив екс-голова СБУ, — що за участі представників української влади створена транснаціональна злочинна система, яка паразитує на споживанні Україною газу» [27]. Серцевиною цієї злочинної системи, за його словами, є підприємство «Росукренерго».

Якби такі речі говорив журналіст, його можна було б слухати, розуміти і вимагати від влади вжиття заходів, а тут плачеться людина, яка ще тиждень тому очолювала могутню СБУ! Звідси випливає запитання: «Чоловіче! А чому ти нічого не робив із цим злом, коли був на посаді? Чому не порушив кримінальну справу, якщо це злочинна схема? Або хоча б написав ґрунтовну доповідну Президенту?»

Ще одна проблема у викладі О.Турчинова звучала так: «Дуже серйозна небезпечна для України — це руйнація авторитету нашої держави. Це дестабілізація ситуації в Україні. Тут можна навести всім відомі приклади, такі як невмотивована відставка уряду Тимошенко, яка привела до реальної дестабілізації політичної ситуації» [28].

А хто цю ситуацію дестабілізував? Хто проводив нічне збіговисько у лісі? Хто планував імпічмент, дострокові президентські вибори, другий етап Помаранчевої революції, новий Майдан? Хто зрештою влаштував гострий конфлікт у Нікополі, хто організував скандальні і бездоказові заяви панів Бродського, Зінченка і Томенка?

Але верхом глуму над здоровим глуздом та зухвалою нахабністю все таки були такі слова О.Турчинова: «Для мене не зрозуміло, чому досі Порошенку не пред’явлено звинувачення?» [29] На кого розрахована така сентенція? На тьотю Мотю з хутора Мозамбік? Мене, наприклад, дивує інше: чому, у такому випадку, голова СБУ Олександр Валентинович Турчинов сам не порушив кримінальну справу і не пред’явив звинувачення, або хоча б провів слідчі дії і передав матеріали у Генпрокуратуру? Чому ж проявляв бездіяльність? А зрештою запитання самого О.Турчинова є незаперечним свідченням рівня його професійної придатності. Це одне. І друге. Навіть на час проведення прес-конференції 15 вересня 2005 року О.Турчинов все ще не був позбавлений важелів впливу і замість висловлювати здивування мав можливість пред’явити ці ж самі «звинувачення» через свого вірного і, як він стверджує, «чесного бойового офіцера», першого заступника голови СБУ Анатолія Кожемякіна. Але генерал-лейтенант А.Кожемякін у цей час мав зовсім інший клопіт. Із достовірних джерел автору цих рядків стало відомо, що А.Кожемякін в останній день своєї роботи на високій державній посаді дав команду знищити матеріали справи щодо злочинної діяльності, зокрема, у газовій сфері, яку СБУ вело впродовж багатьох років, у тому числі ті, що стосуються так часто згадуваних О.Турчиновим «Росукренерго» та особи Семена Могилевича.

Документи почали нищити вранці, а наприкінці дня вийшов указ Президента про увільнення першого заступника голови СБУ генерал-лейтенанта А.Кожемякіна з посади. Коли нове керівництво дізналося про скоєне, за цим фактом порушили кримінальну справу.

Вже після проведення у Києві презентації моєї книги «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ» мене запросили взяти участь у програмі «Свобода слова», яку веде відомий тележурналіст Савік Шустер на каналі ICTV. 3 лютого 2006 року передача була присвячена темі «Скільки чесних людей потрапить до Верховної Ради України?» Від Блоку Юлії Тимошенко на передачу прийшли Олександр Турчинов і Анатолій Кожемякін. Аби переконатись у достовірності інформації щодо знищення в СБУ важливих документів про криміналітет, я дав екс-голові спецслужби запитання. Цитую за стенограмою: «Шановний Олександре Валентиновичу, я б міг вам дати дуже багато запитань щодо списку, але я вам задам одне запитання, яке стосується вашої роботи як голови СБУ. Чи відомо вам про те, що в даний час в СБУ розслідується кримінальна справа за фактом знищення вашим заступником паном Кожемякіним, який сидить зараз у цій студії, матеріалів справи щодо організованого злочинного угруповання, членом якого був відомий вам Семен Могилевич. Матеріали цієї справи були знищені в останній день роботи Кожемякіна на посаді. Користуючись тим, що і ви тут присутні, і пан Кожемякін, я б хотів почути відповідь на це запитання, адже Кожемякін зараз балотується по списку БЮТ під 25 номером. Прошу дати пояснення всьому залу щодо цієї справи.» [30] Далі ведучий Савік Шустер запропонував дати відповідь О.Турчинову: «Пожалуйста». Я подивився на Олександра Валентиновича. Його обличчя було розгубленим, він щось напружено думав і не відповідав. У цей момент на допомогу шефу прийшов А.Кожемякін, чоло якого враз спітніло.

До речі так, що дівчина з персоналу студії витирала цьому бойовому генералу лоб тампоном. Але цей епізод, на жаль, не пішов в ефір.

Так ось, наводжу дослівну відповідь генерала, теж за стенограмою: «Бывший заместитель председателя Службы безопасности Украины, начальник главного управления по борьбе с коррупцией и организованной преступностью Кожемякин Андрей Антонович. Спасибо вам за этот вопрос.

Я знаю, уважаемый господин Чобит, что Служба безопасности проводит несколько служебных расследований по моей деятельности, которую я вел с февраля месяца по сентябрь. Только не 8-го сентября или там 9-го, 10-го, когда, как вы говорите, было закрыто то, о чём вы рассказали…» [31] Я был намного позже уволен, 22 сентября. [32] Так я хочу сказать, что вот то, что вы говорите — это прекрасное подтверждение тому, что я делал правильно и боролся с коррупцией правильно и честно. Потому сейчас именно в отношении меня и расследуется, проходят эти внутренние расследования Генеральной прокуратурой и новым руководством СБУ.» [33]

У цей момент О.Турчинов уже зібрався з думками і перебив свого генерала: «Я хочу додати, шановні глядачі…» Але я наполіг на тому, аби А.Кожемякін закінчив та дав відповідь по суті заданого запитання. Тому слово знову взяв А.Кожемякін: «Я не знаю, о чём вы говорите. И вообще каким образом вы… Послушайте, я не знаю…» [34]

Далі я знову взяв мікрофон і запитав: «Пане Кожемякін, дайте чітку відповідь так чи ні? Ви знищили справу стосовно організованого угрупування, чи ви її ніяк не знищували? Так чи ні?»

Ось що відповів А.Кожемякін. І це в прямому ефірі, чула вся Україна: «Послушайте, господин Чобит, не вашим статусом и не вашим лицом, и как говорится, вашим — не буду говорить чем. Этот вопрос мне может задать — если это есть на самом деле, а мы разберемся, я думаю, — только председатель Службы безопасности. И я на этот вопрос, если меня спросят, отвечу так, как оно есть на самом деле. А вы этот вопрос не имеете права задавать!» [35]

У такий спосіб А.Кожемякін ухилився від прямої відповіді, він не заперечив звинувачення його у знищенні важливих документів. Ось вам і борець із корупцією! Для чого він це зробив? Чому не дає чіткої відповіді? Чому твердить несусвітню нісенітницю, що це запитання йому ніхто, крім голови Служби, не має права задавати? Та це запитання цьому кандидату в народні депутати України за списком БЮТ (№ 25) тепер повинні задати не лише журналісти, а й всі бажаючі виборці. І він мусить народу дати чітку відповідь про те, де подів матеріали про мафію?

Як тут не згадати не раз прилюдно повторені слова О.Турчинова про те, що коли в СБУ пропадуть важливі документи, то він допоможе їх знайти. Звідки він знав, що документи можуть зникнути? І навіщо йому їх копії? Але коли у цей ряд поставити діяльність А.Кожемякіна, то все стає зрозуміло. Документи чомусь знищували в СБУ, але їх копії, мабуть, залишились лише у А.Турчинова. Але навіщо це робилось? Ось вам і рівень роботи голови СБУ та його «бойових генералів».

А про ступінь обґрунтованості звинувачень, висловлених соратником О.Турчинова Олександром Зінченком, свідчать три рішення судів, які вступили в законну силу. 25 листопада 2005 року Печерський районний суд м. Києва виніс рішення, яким визнав інформацію про першого помічника Президента України Олександра Третьякова, розповсюджену Зінченком Олександром Олексійовичем на прес-конференції 5 вересня 2005 року, недостовірною. 27 грудня 2005 року цей же суд в іншому сканладі задовольнив позов голови фракції «Наша України» у Верховній Раді Миколи Мартиненка і теж визнав інформацію, розповсюджену про нього О.Зінченком, недостовірною. Суд зобов’язав О.Зінченка спростувати поширену ним інформацію про М.Мартиненка та сплатити йому моральну шкоду у розмірі 1 копійка. 24 січня 2006 року подібне рішення Печерський райсуд столиці виніс і щодо звинувачень О.Зінченком Петра Порошенка.

Дуже показовим є той факт, що Олександр Зінченко на судові засідання не з‘являвся і жодних доказів на підтвердження своїх заяв суду не надав. Нічим не допоміг йому і екс-голова СБУ О.Турчинов. Ось вам і рівень звинувачень у корупції. Як тут не згадати головного покровителя наклепників самої Юлії Тимошенко, яка у прямому ефірі телеканалу «Інтер» 9 вересня 2005 року сказала: «Я переконана, що те, про що говорив Олександр Зінченко, має документальне підтвердження.[36]»

ХІІІ. У передчутті державного перевороту

Тема імпічменту Президенту України В.Ющенку, яка чи не вперше серйозно обговорювалася на нічній нараді у Кончі-Заспі під Києвом, незабаром знайшла своє продовження. 14 вересня 2005 року один із чільників СДПУ (о) Леонід Кравчук на прес-конференції у Києві заявив, що відомий російський бізнесмен і опозиційний політик Борис Березовський фінансував президентську виборчу кампанію В.Ющенка. Леонід Макарович повідомив, що сам особисто мав телефонну розмову з Б.Березовським, у ході якої він підтвердив йому факт такого фінансування. Л.Кравчук вказав на конкретні банківські платіжки та рахунки офшорних фірм, на які поступили 15 мільйонів доларів США. За словами Л.Кравчука, через ці фірми якраз і здійснювалося фінансування виборчої кампанії В.Ющенка.

Ввечері інформацію про нові скандальні звинувачення, на цей раз на адресу самого Президента, подали всі провідні телеканали.

Сам В.Ющенко у цей день перебував з офіційним візитом у США, де й спростував звинувачення Л.Кравчука: «У мене був офіційний фонд, який перевірявся і був на виду,» — сказав В.Ющенко.

У наступні дні майже вся преса широко висвітлювала прес-конференцію Л.Кравчука та висунуті ним звинувачення.

Як згодом з’ясувалося, у вівторок, 13 вересня, в Інтернеті, зокрема на сайті «Інтернет-репортер» з’явилися факсиміле платіжок фірм, що належать російському бізнесмену Борису Березовському із переказами із рахунку британського банку на рахунки двох латвійських банків. У графі «підстави для перерахування» один раз значиться «надання консультаційних послуг», другий — «Інвестиції в Україну», а в інших лише поставлено номери договорів. У цей же день Леонід Кравчук зателефонував Борису Березовському у Лондон і попросив його прокоментувати факт розміщення в Інтернеті платіжних документів його компаній.

У телефонній розмові з кореспондентом «Голосу України» Олександрою Кучерявою сам Борис Березовський підтвердив факт телефонної розмови із Леонідом Кравчуком та повідомив, що розміщені в Інтернеті платіжки належать його компаніям, але зазначив, що він не коментував суть цих перерахувань і наголосив: «Я жодного разу не сказав, що це платежі на користь Ющенка, або його людей». [37]

У цій історії звертає на себе увагу такий незаперечний факт — Леонід Макарович Кравчук телефонував Б.Березовському в Лондон у той самий день, коли в Інтернеті з’явилися фінансові платіжки, тобто колишній Президент України на них зреагував миттєво — швидше за всюдисущих журналістів. Звідси виникає запитання: «Хто його до цього напоумив?» Тут ясно одне — авторитет Л.Кравчука було використано для того, аби надати якомога гучнішого резонансу новому скандалу. А хто у ньому у дні після відставки уряду Тимошенко був зацікавлений? Цілком зрозуміло, що підозра передовсім падає на найближче оточення Ю.Тимошенко. До речі, автору цих рядків, абсолютно невідомо, щоб чільники ВО «Батьківщина» заперечили свою причетність, або хоча б відмежувалися від цього скандалу. Адже підозри є небезпідставними — платіжки в Інтернеті з’явилися відразу ж після прибуття з Ізраїлю заступника Юлії Тимошенко по партії «Батьківщина» та одночасно і радника Прем’єр-міністра України, очевидно із делікатних питань, Михайла Бродського. Як встановила журналіст Олександра Кучерява, саме в Ізраїлі 10 і 11 вересня М.Бродський зустрічався із Березовським. Факт цієї зустрічі підтвердив і Борис Абрамович: «Ця зустріч справді була в Ізраїлі, в Тель-Авіві. І Бродський мені просто розповідав про ту ситуацію, що склалася. Я до цього Бродського ніколи не бачив. Це вперше його зустрів. І він мені просто розповідав про той конфлікт, що там в Україні відбувся і про ті проблеми, що перед усіма постали у зв’язку із цим конфліктом». [38] Отже, предметом згаданих перемовин М.Бродського і Б.Березовського були українські події після відставки уряду Ю.Тимошенко.

Автор цих рядків 15 вересня 2005 року брав участь у засіданні політради ВО «Батьківщина». Тоді у присутності біля півсотні людей Юлія Тимошенко повідомила, що Михайло Бродський щойно повернувся з Ізраїлю, де зустрічався із Б.Березовським і привіз звідти багато цікавої інформації. На цьому засідання Юлія Володимирівна особисто повідомила жахливу річ, яка приголомшила всіх — виявляється, що Борис Абрамович по великому секрету повідомив Михайлу Бродському, що «оточення Ющенка», а саме «Жванія і Безсмертний готували терористичний акт» з метою її фізичного знищення. Ці слова кивком голови підтвердив і сам М.Бродський, який сидів за столом майже навпроти мене. Тоді Юлія Володимирівна просила про цю новину не розголошувати до-пори-до-часу. Присутніх новина вразила ще й тим, що Ю.Тимошенко з посиланням на М.Бродського і Б.Березовського повідомила, буцімто терористичні дії відносно неї «були схвалені на найвищому рівні».

З цього можна було зрозуміти, що самим В.Ющенком. Таким чином проти В.Ющенка і його соратників налаштовували все керівництво ВО «Батьківщина». Дискусії з цього питання на політраді не проводились — все сказане лише приймалося до відома.

Вищенаведені факти свідчать, що Михайло Юрійович Бродський привіз із Ізраїлю величезну кількість різноманітного «компромату». Але навіщо йому, як заступнику і раднику Ю.Тимошенко це було потрібно? Якщо це правда — чому не передав в Генпрокуратуру, або в СБУ? Там же на той час, ще працював заступник голови СБУ Анатолій Кожемякін — вірний соратник О.Турчинова. Невже він не міг порушити за цим жахливим фактом кримінальну справу, або провести попереднє дізнання і написати хоча б доповідну? Але цих простих речей у БЮТ не робили — обмежились продукуванням чуток, адже одержану інформацію члени політради ВО «Батьківщина» розвезли по всій Україні. Мабуть, аби готувати ґрунт для нового скандалу.

Тепер я думаю: «Для чого 15 вересня 2005 року на політраді партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко говорила про підготовку щодо неї замаху? Чи не була це прелюдія перед вже запланованим черговим скандалом проти так званого «оточення президента» і самого В.Ющенка? Але чому він так і не був реалізований? Мабуть через його повну абсурдність. Як кажуть у таких випадках, «передали куті меду».

Про те, що цей, новий скандал із «замахом» таки готувався свідчать такі факти. 15 вересня на політраді ВО «Батьківщина» Ю.Тимошенко підкреслювала, що інформація про замах на неї не повинна виходити за межі керівництва партії. Присутній при цьому М.Бродський на це ствердно кивав головою. Однак, вже наступного дня Михайло Юрійович оприлюднив інформацію про підготовку замаху на Юлію Тимошенко. Хоча, на цей раз, «смажена качка» М.Бродського не викликала особливого зацікавлення у журналістів, про неї все-таки знали. І коли Ю.Тимошенко 17 вересня 2005 року давала інтерв’ю для «Української правди» журналіст Сергій Лещенко її запитав: «Минулого тижня Ваш заступник Михайло Бродський заявив з посиланням на Березовського, що на вас готували замахи, зокрема, той же Жванія з Безсмертним? Чи попереджав вас тоді Березовський?» [39] На це чітке запитання Ю.Тимошенко ухилилася від прямої відповіді: «Мене про це попереджають щотижня. Замахи стали невід’ємною частиною мого життя». [40]

Про те, що вожді БЮТ надавали «замаху» велике пропагандистське значення свідчить і факт замовлення книги на цей сюжет, яка мала вийти у розпал виборчої кампанії 2006 року. Автор «Невиконаного замовлення» Юрій Рогоза у лютому 2005 року презентував книгу «Убить Юлю». І хоча у ній не названо прізвище Тимошенко — героїню звуть просто Юлею, але впізнати у ній колишнього прем’єра зовсім нескладно.

І хоча тему замаху пробували якомога більше роздмухати, однак з цього нічого путнього не вийшло.

А ось черговий скандал щодо грошей Б.Березовського вдався на славу. Однак ефекту вибуху бомби прес-конференція Леоніда Кравчука теж чомусь не справила, але преса про це писала впродовж тривалого часу. Новий скандал жваво обговорювався і в парламенті. Оскільки питання становило значний суспільний інтерес, то 20 вересня 2005 року, за ініціативи фракцій СДПУ(о) і комуністів, Верховна Рада України створила Тимчасову слідчу комісію щодо розгляду обвинувачень про фінансування виборчої компанії В.Ющенка із-за кордону. За це фракція БЮТ голосувала повним складом.

І хоча скандал довкола грошей Березовського у вересні 2005 року все-таки мав великий резонанс, з нього теж не вийшло нічого. Сам факт наявності платіжок про перерахування з Лондона у Латвію 15 млн. доларів мало про що говорив, адже довести їх подальший рух до названого адресата було неможливим. До того ж, виявилось, що сам факт фінансування українських виборів із-за кордону, навіть у випадку його доведення, має своїм наслідком лише винесення порушнику Центральною виборчою комісією… попередження. Навіть зняти такого кандидата з виборчих перегонів вона не має права — це не передбачено законом. Окрім цього, що ж робити при виявленні такого факту після виборів закон теж мовчить. Але і це ще не все. Аби розпочати процедуру імпічменту Президента потрібно довести, що у його діях є ознаки злочину, а Кримінальний кодекс України не передбачає покарання за порушення порядку фінансування виборчої кампанії. Тобто, подібні питання українським законодавством не врегульовані. От і виходить, що у цьому разі діє принцип римського права: «Нема порушення закону — нема покарання». Отож, так палко очікуваний імпічмент на практиці виявився нереальним. Чергові гучні звинувачення не варті були виїденого яйця.

Яку ж мету ставили перед собою організатори фінансового скандалу? Аби відповісти на нього — потрібно перенестися у середину вересня 2005 року. Тоді відбулася відставка уряду Ю.Тимошенко, але нового уряду, ще не було. Юрій Єхануров лише виконував обов’язки прем’єра.

Так ось — головна мета полягала у доведенні до логічного кінця задуманого плану усунення В.Ющенка з посади Президента України через імпічмент та проведення вже до нового 2006 року дострокових президентських виборів. Це була програма-максимум, а програма- мінімум полягала у розкручуванні тези «Ющенко — нелегітимний президент» та створенні на нього потужного тиску. Вагомою формою такого тиску стали численні публікації в пресі про підготовку імпічменту Президенту. Такий був початковий задум.

Другу, більш реальну, мету озвучив сам Борис Абрамович Березовський: «Я вважаю, що дуже важливо будь-що зберегти відносини між Ющенком і Тимошенко». [41]

Ця тема була головною під час переговорів Б.Березовського і М.Бродського в Ізраїлі 10–11 вересня 2005 року. Звідси стають зрозумілими сподівання Юлії Тимошенко на те, що Віктор Ющенко все добре зважить і знову запропонує їй очолити та сформувати новий уряд. Про це вона безперестанку повторювала саме у дні «фінансового скандалу».

В автора цих рядків складається враження, що Ю.Тимошенко разом із своїми найближчими соратниками просто шантажувала народного Президента. Після того, як він її відправив у відставку, аби повернутись у керівне крісло Юлія Володимирівна ладна була на все.

Досить красномовним є і такий факт. Платіжки Березовського з‘явилися в Інтернеті 13 вересня 2005 року, саме після того як була підписана Декларація єднання та співпраці заради майбутнього України. Це фактично була сформована нова більшість у парламенті, яка могла безболісно затвердити на посаді Прем’єр-міністра Юрія Єханурова. Проти цієї Декларації, як і проти Ю.Єханурова, категорично виступали Ю.Тимошенко та її фракція.

Дуже показовим є і те, що викид негативної інформації здійснювався через фракцію СДПУ(о), значна частина членів якої перейшла тоді у БЮТ. До речі, саме у цей час Віктор Медведчук заявив, що не виключає можливості створення в майбутньому парламенті опозиції разом із блоком Юлії Тимошенко. Просто так подібні заяви не робляться. І ще одне, досить суттєве доповнення. Питання дострокових виборів Президента України вперше озвучив один із лідерів СДПУ(о) Леонід Макарович Кравчук на засіданні Верховної Ради України 7 вересня 2005 року: «Я застерігаю революціонерів від влади: революція пожирає не лише ворогів, а й самих революціонерів. Пам’ятайте: Україна має досвід дострокових президентських виборів». [42]

Нові скандали і погрози у таборі Президента сприйняли досить серйозно. У ці дні член фракції «Наша Україна» Ксенія Ляпіна навіть звернулася із запитом до Генпрокуратури, МВС і СБУ, в якому просила «вжити заходів для запобігання діям спрямованим на повалення конституційного ладу і Президента України». Депутат заявила, що володіє інформацією про підготовку представниками бізнесово-політичної групи «антизаконних дій з метою усунення з поста всенародно обраного Президента України» [43]. У пресі навіть з‘явилися повідомлення, що до складу цієї групи входять Коломойський, Тимошенко, Медведчук і Березовський. [44]

Про плани державного перевороту повідомив громадськості і член фракції «Наша Україна» народний депутат України Олександр Морозов. Його стаття в «Українській правді» від 19 вересня 2005 року так і називалася «Передчуття державного перевороту». Подаю найбільш цікаву її частину:

«Події останніх днів прямо та опосередковано вказують на те, що Юлія Тимошенко не хоче чекати парламентських виборів 2006 року. Вона має намір захопити всю повноту влади прямо зараз — шляхом державного перевороту й відмови Віктора Ющенка від посади президента країни. Маючи деякий досвід щодо «стратегії» Юлії Володимирівни, можна з високим ступенем точності прогнозувати послідовність її дій.

Перший етап. Масштабна дискредитація президента за допомогою «платіжок Березовського», «доказів» того, що Ющенка насправді не було отруєно, пікантних аудіофайлів із приватних колекцій екс-голови СБУ Турчинова. Цей етап уже почався.

Другий етап. Спроба заблокувати затвердження Юрія Єханурова на посту прем’єр-міністра. За деякими даними, Юлія Володимирівна вже заручилася підтримкою 215 депутатів, які не підтримають Єханурова. Тим, чиїх голосів бракує, пропонуються будь-які гроші й не тільки — аби лише прокотити Юрія Івановича й тим самим показати, що парламент не підтримує президента, а виходить, у країні має місце справжня криза влади й Україна некерована.

Якщо нового прем’єра не затвердять, БЮТ і «супутники» порушують питання про негайне — вже з 1 жовтня — введення в дію політреформи, що нібито дозволить «підстрахувати» політичну систему країни в умовах часткової недієздатності існуючої виконавчої влади.

Третій етап. «Антиєханурівська» коаліція в парламенті плавно перетвориться на «альянс за імпічмент президента». Тимошенко готова до союзу з нещодавніми ворогами — представниками учорашньої влади — заради досягнення мети: ініціювати формальну процедуру відсторонення президента від влади. Як відомо, для внесення питання про імпічмент до порядку денного потрібно 226 голосів з 450. Екс-прем’єр сподівається одержати підтримку близько 250 депутатів.

Четвертий етап. Не чекаючи завершення процедури імпічменту (який за чинним законодавством провести практично неможливо), Тимошенко звертається прямо до народу. Її прихильники (буде потрібно 20–25 тисяч осіб) збираються на честь річниці Помаранчевої революції й блокують будинок секретаріату президента на Банковій вулиці, Кабінет Міністрів і дачу Ющенка.

Далі, відповідно до сценарію екс-прем'єра, Віктор Ющенко, втративши політичну ініціативу, змушений буде погодитися з вимогами Тимошенко. А вимоги, швидше за все, виявляться наступними: «м'який варіант» — негайне повернення її в крісло прем'єра з форсованим проведенням політичної реформи, що припускає перехід багатьох президентських повноважень до глави уряду; «жорсткий варіант» — дострокові президентські вибори наприкінці поточного — початку наступного року.

Не дивно, якщо завтра ми довідаємося, що Юлія Володимирівна хоче спровокувати власний арешт. На дві-три доби, щоб розбудити народне збурювання діями чергової «злочинної влади». Дуже сподіваюся, що нинішня влада не піддасться на провокацію і не спокуситься на волю головної опозиціонерки.

Крім того, з погляду Юлії Володимирівни і її бойових товаришів, зараз ідеальна ситуація для інсценування усіляких замахів на її життя і, знову ж, викликаних цим народних збурень.

Той, хто думає, що подібний сценарій нереалістичний, глибоко помиляється. Не треба забувати, що Юлія Тимошенко вміє йти до самого кінця, оскільки в неї немає ніяких обмежень — ні політичних, ні моральних. А інвестиції в проект «Імпічмент Ющенко» уже зроблені, і чималі». [45]

У дні фінансового скандалу, пов’язаного із грошима Б.Березовського та можливим імпічментом дуже близький до Юлії Тимошенко, респектабельний київський тижневик «Дзеркало тижня» із жалем писав, що після президентських виборів «ні у стінах Кабміну, ні в приміщенні секретаріату; Президента, ні в інших державних установах послідовників Березовського помічено не було» [46]. Це є доказом того, що Борису Абрамовичу, навіть якщо він і допомагав Помаранчевій революції, нова українська влада не дала жодних преференцій, які можна було би використати проти Віктора Ющенка.

Поруч з цим варто нагадати такий факт. На час інавгурації Президента України В.Ющенка, кожному з близьких членів його команди було надано певну кількість запрошень у своєрідну VIP-зону поблизу монумента Незалежності. Юлія Тимошенко привела із собою двадцять дві особи. Восьмеро з них — це дружина Бориса Березовського і сім її охоронців. [47] Цей факт дуже багато про що говорить. Це одне. І друге, під час лютневої 2006 року поїздки Ю.Тимошенко у Лондон, тамтешній житель Борис Березовський запропонував їй зустрітися для обговорення деяких речей. Юлія Володимирівна від такої зустрічі відмовилася. Чому? Де логіка у її діях? Невже відмовилась лише з огляду на теперішню виборчу кампанію в Україні?

ХIV. Меморандум

Призначивши виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України досвідченого управлінця і свого близького соратника Юрія Єханурова, Президент дав зрозуміти, що саме він має очолювати новий український уряд. Такі дії Віктора Ющенка аж ніяк не влаштовували Юлію Тимошенко, вона все ще сподівалася повернутися у владу, тому й вживала для цього різнопланових заходів. У цей період вона перебувала лише у Києві і займалася тільки одною проблемою — поверненням у крісло прем’єра та підготовкою до нових виборів. Було заявлено, що фракція БЮТ за іншого кандидата в прем’єри, окрім самої Ю.Тимошенко, голосувати не буде. Без голосів БЮТ Президенту важко було набрати необхідну кількість голосів. Позиція Ю.Тимошенко полягала лише в одному — змусити В.Ющенка повернути їй посаду глави уряду. Вона дуже сподівалася на те, що нового прем’єр-міністра Верховна Рада України затвердити не зможе, а це означатиме чергову політичну кризу. Ось тут вона і з‘явиться із своїми ультимативними вимогами. Про такий задум свідчать і слова Ю.Тимошенко із інтерв’ю «Українській правді», яке вона дала 17 вересня 2005 року: «Якщо уряд не з‘явиться, то треба буде пропонувати стабілізаційні дії, і я буду учасником усіх цих процесів.» [48]

У такій ситуації перед Президентом постало два шляхи: скоритися невгамовним домаганням Ю.Тимошенко, або шукати якийсь інший шлях.

Йти на перший варіант після того, що вчинила Ю.Тимошенко та її близькі соратники, Віктор Ющенко просто не міг. Взяти, нібито чесно простягнуту руку Ю.Тимошенко, Президент теж не мав морального права. Повернути Ю.Тимошенко на посаду прем’єра означало не що інше як визнати свою поразку у протистоянні із брутальною неправдою та лицемірством, крутійством і відвертим шантажем. Допустити повернення Ю.Тимошенко у крісло глави уряду було рівнозначне зраді надій і сподівань десятків мільйонів українців на чесну і правдиву владу. Після такого призначення В.Ющенку не було чого робити на посаді Президента. Саме ці обставини спонукали його йти по новому шляху. В.Ющенко прекрасно знав ситуацію і до цього нового шляху розпочав підготовку відразу ж після відставки уряду.

Першим кроком у цьому напрямку стало укладення 12 вересня 2005 року Декларації єднання та співпраці заради майбутнього України, яку підписали Президент України Віктор Ющенко, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра України Юрій Єхануров та керівники парламентських фракцій: «Народного Союзу Наша Україна» — Микола Мартиненко, Народної партії — Ігор Єремєєв, Соціалістичної партії України — Олександр Мороз, Української народної партії — Юрій Костенко, Народного Руху України — В’ячеслав Коваль, «Вперед Україно!» — Ігор Шаров, Народно-демократичної партії — Валерій Пустовойтенко, Партії промисловців і підприємців — Анатолій Кінах, від позафракційних — Володимир Заплатинський і від фракції «Регіони України» — Раїса Богатирьова. Категорично відмовилась підписувати цю Декларацію Юлія Тимошенко — у неї було цілком інше бачення.

Головною метою Декларації, за висловом Віктора Ющенка, є солідарна відповідальність за політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуватимуться в державі до наступних парламентських виборів.

Фактично підписання Декларації єднання та співпраці стало першим кроком для створення нової парламентської більшості у Верховній Раді України.

20 вересня 2005 року відбулося представлення Юрія Єханурова парламенту для його призначення Прем’єр-міністром України. Звертаючись до народних обранців, Президент України окреслив своє бачення процесів, які відбуваються в країні. Зокрема, В.Ющенко заявив, що «в Україні задіяний цинічний план руйнації влади, до якого залучився дехто з «Майдану» і дехто з тих, хто хотів розігнати «Майдан».

У цей день за кандидатуру Юрія Єханурова проголосувало 223 депутати — не вистачило всього 3 голоси. І хоча бракувало зовсім мало, Президент вирішив піти на компроміс із найбільшою опозиційною силою — Партією регіонів. 21вересня 2005 року В.Ющенко підписав із В.Януковичем Меморандум взаєморозуміння між владою і опозицією.

Наступного дня після підписання Меморандуму кандидатура Юрія Єханурова знайшла у Верховній Раді підтримку 289 народних депутатів. Із призначенням уряду в Україні було подолано штучно створену політичну кризу. Держава отримала стабільність і перспективу на майбутнє.

Однак, сам факт підписання Віктором Ющенком зі своїм вчорашнім опонентом Віктором Януковичем Меморандуму вкрай болісно сприйнявся у середовищі прихильників помаранчевих. Юлія Тимошенко мало не в істериці заявила про «зраду ідеалів Майдану». Одне із провідних політичних видань України — «Дзеркало тижня», у числі від 24 вересня 2005 р. опублікувало велику статтю «Усе не так». У ній позиція і дії В.Ющенка були розцінені саме як зрада помаранчевим надіям та сподіванням людей. На цій вразливій для українців обставині почали дуже сильно грати. Публікація із «Дзеркала тижня» стала своєрідною програмною позицією БЮТ, її передрукували всі партійні видання ВО «Батьківщина». На ній будувалася вся пропагандистська кампанія Юлії Тимошенко. Головний наголос робився на тому факті, що В.Ющенко відштовхнув свою полум’яну і вірну соратницю Ю.Тимошенко, і побратався із вчорашнім ворогом, представником Кучми — В.Януковичем. Стаття, як і вся пропаганда Ю.Тимошенко, звичайно не розповідала, що саме передувало підписанню меморандуму — били лише на емоції українців.

Можна по різному оцінювати дії Віктора Ющенка при підписанні ним меморандуму, але у ситуації, що тоді склалася, він прийняв єдино правильне і мудре рішення, рішення, яке поклало край усіляким хитрощам, інтригам і крутійствам. Меморандум підвів жирну риску під усіма, штучно створеними, скандалами і попередив їх подальше провокування. Внаслідок меморандуму країна отримала спокій і стабільність.

Підписуючи меморандум із В.Януковичем, Президент Віктор Ющенко подав приклад християнського прощення і єднання усієї України.

ХV. Газова війна

1. Причини конфлікту

Перемога українського народу у Помаранчевій революції та обрання Президентом України Віктора Ющенка завдало сильного удару по амбіціях Президента Росії В.Путіна, який неприховано підтримував відверто проросійського кандидата В.Януковича і навіть двічі вітав його з перемогою. Втративши важелі впливу на Україну, Росія шукала способи для їх відновлення. Одним із таких і став газ.

Вперше питання нової ціни на газ росіяни висунули 28 березня 2005 року. З цього часу і розпочалися переговори. «Нафтогаз України» намагався знайти взаємоприйнятне рішення, однак Росії воно було зайвим — їй потрібно було здобути важіль впливу на Україну, яким могла стати передача української газотранспортної системи. Це стратегічна мета Росії. Особлива зацікавленість цим питанням з боку Росії пояснюється двома важливими речами.

Перша. Контроль над газотранспортною системою України одночасно і є важелем впливу на всю її економіку.

Друга. 80 % експорту російського газу в Європу проходить через Україну. Той, хто «сяде» на цю трубу, отримає мільярди доларів щорічно і завжди матиме величезні важелі впливу у самій Росії — на її політичні партії, засоби масової інформації і т. д. Тому експерти вважають, що в основі газового шантажу Росії лежали ще й бізнесові та політичні інтереси самого В.Путіна, строк президентських повноважень якого завершується, але на відміну від Б.Єльцина, він прагне і надалі мати великий вплив у Росії, а для цього необхідні величезні кошти.

Для здійснення цих намірів у 2004 році вже був створений Міжнародний консорціум з модернізації та управління газотранспортною системою України. Документ підписали Президент України Л.Кучма, Президент Росії В.Путін і канцлер Німеччини Г.Шрьодер. Поразка на українських виборах В.Януковича перекреслила ці грандіозні плани В.Путіна. Нова українська влада чітко заявила, що газотранспортну систему України, як особливої ваги стратегічний для її економіки об’єкт, не віддасть, а модернізувати та управляти нею і сама зможе. Що стосується Міжнародного консорціуму, то він може існувати, але лише для спорудження нових трубопроводів. Це, звичайно, В.Путіна аж ніяк не влаштовувало. Ось із цього і розпочався конфлікт.

2. Питання ціни

Ціна на газ стала основним важелем політичного тиску. Спочатку росіяни виставили ціну у 120 доларів за 1 тисячу кубометрів газу, влітку — вже 160, а в листопаді — 230. Так розпочалася газова війна, пік якої припав на кінець 2005 року.

Під прикриттям «газової завіси» російський Президент В.Путін особисто зайнявся прямим політичним шантажем України — це бачили всі з екранів телевізорів.

Поставки дешевого газу в Україні могли бути при єдиній умові, на якій наполягав російський Газпром — передача йому не менше 50 % статутного фонду газотранспортної системи України та її підземних газосховищ. Таку пропозицію російська сторона висунула в грудні 2005 року. Тим самим Росія відкрила свої карти і показала, чого насправді вона домагається. Але Росії газотранспортну систему не віддав навіть Президент Білорусії О.Лукашенко — там російський «Газпром» має лише 50 %, а другою половиною володіє Білорусія, в обмін на дешевий газ. Віддати все не наважився навіть «бацька», бо він добре розуміє, що труба віддається раз і назавжди, а дешевий газ може стати дорогим у будь-який момент.

В Україні власну газотранспортну систему здавали і Л.Кучма, і В.Янукович, і М.Азаров. До речі, колишній виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра України Микола Янович Азаров, виступаючи 30 грудня 2005 року у прямому ефірі телеканалу «ІСТV», прямо заявив, що Україна має передати Росії свою газотранспортну систему в рамках підписаного з Росією і Німеччиною договору про створення міжнародного консорціуму [49]. Цілком зрозуміло, що саме такої ж думки дотримується і партнер М.Азарова по списку Партії регіонів В.Янукович.

Дуже показово, що категорично проти передачі Росії української газотранспортної системи висловились 81 % слухачів російськомовної програми ICTV 30 грудня 2005 року і лише 19 % підтримали позицію, озвучену М.Азаровим!

Подібним чином діяв і український прем’єр Юрій Єхануров. Він відразу ж відхилив російські домагання щодо передачі їй української газотранспортної системи і заявив: «Про це не може бути й мови — таке заборонено законом». Ці слова облетіли всі ЗМІ, у них було відзеркалено державну мудрість і український патріотизм цього урядовця.

Своєї кульмінації газова війна досягнула напередодні Нового 2006 року. 28 грудня в Москву прибула українська делегація, очолювана міністром палива та енергетики Іваном Плачковим і керівником «Нафтогазу України» Олексієм Івченком, які вели переговори із російським міністром промисловості та енергетики Віктором Христенком та заступником голови правління ВАТ «Газпром» Олександром Рязановим. Наступного дня у переговорний процес вступив сам Президент Російської Федерації Володимир Путін. Переговори за його участю проходили в урядовій резиденції Ново-Огарьово і транслювалися російськими телеканалами. Виступ В.Путіна неодноразово демонстрували і українські телеканали. У виступі було два ключових моменти.

Перший — перехід на ринкову ціну поставок в Україну газу з 1 січня 2006 року.

Другий — надання Росією Україні кредиту на закупівлю газу по нових цінах на суму 3,5 млрд. доларів США під гарантії першокласного європейського чи американського банку.

Пояснюючи твердість своїх вимог, В.Путін сказав: «Одна справа — дотувати наших сусідів і друзів, які виходять, так як і ми, із достатньо непростої ситуації попередніх десятиліть планового господарства і планової економіки, а інша справа — дотувати, скажем, індійський бізнес в Україні. Це зовсім різні речі». Далі Президент Росії наголосив, що перехід на ринкові умови неминучий і Росія на них переходить не лише з Україною, а й «із державами в Закавказзі та в інших частинах Європейської частини колишнього Радянського Союзу».

Той факт, що виступ В.Путіна неодноразово транслювався телеканалами Росії та України, привернув до нього увагу всіх. Газова проблема стала основною напередодні Новорічних свят.

Оскільки переговори в Ново-Огарьово не завершились підписанням угоди, то російська сторона увечері 29 грудня 2005 року оголосила про припинення з 1 січня 2006 року поставки газу в Україну.

Спроба Президента України умовити російську сторону відтермінувати прийняття рішення хоча б до 10 січня 2006 року була категорично відхилена. Голова правління ВАТ «Газпром» Олексій Міллер 30 січня 2005 року зробив публічну заяву, яка теж транслювалася телебаченням і друкувалася у пресі: «У випадку, якщо в години, що залишились до початку Нового року, Україна не підпише контракт на закупівлю газу, то першого січня в десять годин ранку за московським часом будуть повністю припинені поставки газу споживачам України з території Російської Федерації. Дії будуть чіткими і рішучими».

Безумовно, такі зухвалі та явно недружні дії свідчили не лише про шантаж, а про початок газової війни проти України; зброєю у досягненні цілей виступав природний газ. Реалізація планів Росії напередодні наступу сильного похолодання загрожували непередбачуваними наслідками для економіки України та її населення.

З метою посилення тиску на Україну Росія вдалася до небачених досі способів. З 10 години ранку 1 січня було зменшено тиск у газопроводі, що веде в Україну. Фактично Росія використала газ як зброю. Над Україною нависла серйозна загроза, особливо з огляду на очікувані сильні морози.

Газовий шантаж Росії дивним чином співпав із початком виборчої кампанії в Україні. Тому у ЗМІ стали циркулювати підозри, що Москва намагається спровокувати в Україні соціально-економічну кризу, викликати незадоволення новою владою і підіграти явно проросійським силам, які відверто заявляли про необхідність передачі Росії української газотранспортної системи.

З цього приводу наведу опубліковані слова директора Інституту політичних досліджень Росії Сергія Маркова: «Нам нужно от Украины не столько миллиарды долларов за газ, сколько союзническое правительство в Украине… Россия должна помочь своим союзникам прийти к власти. Выгода для России от этого будет огромная». [50]

Російський газовий шантаж України обурив не лише українців — він схвилював увесь світ.

3. Угода з Росією

4 січня 2006 року «Нафтогаз України та «Газпром» Росії підписали угоду про врегулювання відносин у газовій афері.

Драматичні переговори з Росією завершилися в цілому для України успішно — на 5 років вона отримала стабільну ціну на газ у розмірі 95 доларів за 1 тисячу кубометрів. І це тоді, коли найоптимістичні прогнози говорили про те, що ціна не буде нижчою 120 доларів. При цьому Україна зберегла і газотранспортну систему, і підземні газосховища. Президент і уряд проявили політичну волю та захистили національні інтереси держави. Україна гідно вийшла із цієї непростої ситуації, особливо якщо зважати на різке похолодання. У зв’язку з цим варто процитувати слова екс-секретаря Ради національної безпеки і оборони України Петра Порошенка про те, що коли б не була підписана угода з Росією від 4 січня 2006 року, то «Україна мала би 100–200 «Алчевськів», на тлі чого результати виборів були б зовсім іншими».

Вирішення газової проблеми показало, що Україна вміє відстоювати свої національні інтереси. Уряд не збільшив ціни на газ для населення, а для промисловості ціни на газ є найдешевшими в Європі (окрім Білорусії). При цьому Україна зберегла газотранспортну систему — вона залишається власністю нашої держави і «про її передачу іншим країнам чи групі країн не може бути й мови», — заявив 23 січня 2006 року Президент України В.Ющенко у телевізійному зверненні до народу.

4. Позиція «Нашої України»

«Наша Україна» в цілому позитивно оцінила домовленості щодо умов постачання російського газу в Україну. Основне позитивне досягнення — ціна газу у розмірі 95 доларів за 1 тисячу кубометрів.

Багато експертів називали підписані угоди безумовним успіхом уряду і Президента, що мало різко підвищити рейтинг «Нашої України» перед виборами.

5. Позиція Ю.Тимошенко

Такий розвиток подій явно не влаштовував БЮТ. Позицію з газового питання Ю.Тимошенко чітко виклала 14 січня 2006 року у виступі в прямому ефірі ТРК «Київ». Вона зводилася до того, що Україні не потрібно було підписувати жодних нових угод з Росією, а просто відбирати з труби російський газ за ціною 50 доларів за 1 тисячу кубометрів аж до 1 січня 2010 року. А Росія, мовляв, хай подає в Стокгольмський арбітражний суд, де вона, як вважає Ю.Тимошенко, «гарантовано б програла». Тому підписання нової угоди Ю.Тимошенко назвала зрадою національних інтересів України. Аналогічну позицію зайняли її сподвижники по БЮТ і цілком безпідставно стали клеїти ярлики «зрадників» до українського прем’єра Ю.Єханурова та міністра І.Плачкова.

Після 4 січня 2006 року слова «зрада» і «зрадники» стали основною зброєю БЮТ у боротьбі з «Нашою Україною». Газова проблема ще й стала приводом для нападок на уряд Ю.Єханурова. Це співпало у часі з висновками парламентської комісії і судовими ухвалами, про визнання звинувачень у причетності до корупційних діянь вищих посадових осіб держави — секретаря РНБО України Петра Порошенка, першого помічника Президента України О.Третьякова і голови парламентської фракції «Наша Україна» Миколи Мартиненка — такими, що не відповідають дійсності. Саме тому на озброєння бютівці взяли нове гасло — так звану «зраду».

У щирість слів Ю.Тимошенко важко вірити ще й з таких підстав. Юлія Володимирівна називає зрадою угоду про постачання в Україну газу за ціною 95 доларів США. Щодо цього Прем’єр-міністр Ю.Єхануров зазначив, що коли в 1997 році газ для української промисловості постачала корпорація Єдині енергетичні системи України, очолювана Ю.Тимошенко, то газ для промисловості вже тоді коштував 95 доларів за тисячу кубометрів. «Хай у мене кинуть каменем, якщо десь був газ дешевше 95 доларів для промислових підприємств у 97 році,» — заявив Ю.Єхануров. [51]

З приводу звинувачень у так званій зраді наведу слова відомого російського політолога Станіслава Белковського: «Розуміється, що і Юлія Тимошенко і Віктор Янукович (і навіть Володимир Литвин з Петром Симоненком) дають собі повний звіт у тому, що жодною «зрадою Батьківщини» навіть не пахне. Бо ще наприкінці грудня 2005-го найбільш оптимістичні українські газовики вважали, що коли вдасться домовитися з Росією про ціну в коридорі 100–110 доларів за тисячу кубометрів — це буде великий успіх. Песимісти з сумними жовто-блакитними очима схилялись до того, що розхвильоване конфліктом серце заспокоїться на 120–125 доларах. Ну, а таємні сили «Газпрому» і зовсім обнадіювали витоками інформації про 145 доларів. На цьому фоні 95 доларів — краще із неможливого». [52]

6. Маску скинуто

10 січня 2006 року Верховна Рада України розглянула питання про забезпечення населення природнім газом та обставини підписання «Нафтогазом» України та «Газпромом» Росії угоди про постачання і транзит газу. З різкою критикою дій уряду виступили представники Партії регіонів, Народної партії В.Литвина, БЮТ. За підсумками розгляду питання на голосування був поставлений проект постанови Верховної Ради України, підготовлений фракцією БЮТ, який передбачав висловлення недовіри та відставки уряду. Голосування дало позитивний результат — 250 депутатів висловилися «за». Крім фракції БЮТ та її сателіта «Єдиної України» Б.Губського, за відставку уряду голосували фракції Регіонів, Народної партії, комуністи та об’єднані есдеки.

«Фактично цим голосуванням, — вважає колишній депутат фракції БЮТ С.Хмара, — Ю.Тимошенко скинула із себе маску і разом з есдеками та комуністами відправила уряд у відставку, аби дестабілізувати політичну ситуацію в державі напередодні парламентських виборів». [53]

Секретар РНБО Анатолій Кінах був не менш категоричнішим: «Це удар у спину стратегічним інтересам України». [54] А голова фракції УНП Юрій Костенко резонно наголосив: «Навіщо відправляти уряд у відставку, коли ніхто не може призначити новий? Це кроки, спрямовані на формування штучної політичної та економічної кризи і свідчать, що сьогоднішня опозиція — є антиукраїнською». [55]

Досить виважену позицію зайняла фракція Соціалістичної партії, яка з приводу голосування за відставку уряду прийняла спеціальну заяву. У ній, зокрема, говорилося, що «ряд фракцій Верховної Ради України пішли шляхом створення штучної політичної кризи, яка шкодить державним інтересам України». Соціалісти наголошували на тому, що, перед голосуванням за відставку Уряду парламент навіть не дав «жодної оцінки енергетичній проблемі загалом і газовій, зокрема». А на завершення у заяві сказано: «Ситуативна коаліція БЮТ з Партією регіонів, Блоком Володимира Литвина та іншими по-новому висвітлює позицію БЮТ. Війна всередині команди Майдану нікого не залишить «білим і пухнастим», і дивно, що Юлія Володимирівна цього не розуміє. Ми переконані, що українці у важкий момент газової кризи чекають від політиків об’єднання, спільних дій, а не політичного шоу». [56]

Автор цих рядків цілком поділяє думку, про те, що ініціювана та організована Юлією Тимошенко відставка уряду мала метою не так допомогти українцям, як нашкодити Президенту, самому уряду та «Нашій Україні» напередодні виборів. У гонитві за «відкушуванням» і «відриванням» електорату «Нашої України» Ю.Тимошенко та її найближчі соратники, на моє переконання, втратили не лише почуття міри, а й совісті.

7. Чи може бути газ дешевим?

Проблеми щодо постачання газу виникли не тепер, а накопичувалися роками. І добре, що про ціну на газ заговорили всі. Народ мав можливість почути різні точки зору, головними з яких безумовно, були позиції уряду та Ю.Тимошенко, яка виступала як чисто опозиційний і досить фаховий у газових питаннях діяч. Але головне полягає навіть не в тому, а в іншому. Ціна газу у 50 доларів за 1 тисячу метрів кубічних, по якій Україна його споживала протягом тривалого часу тоді, коли всі європейські сусіди платили за нього майже у п’ять разів дорожче, було фактором, що свідчив про велику економічну і політичну залежність нашої держави від Росії. З цього приводу досить влучно сказав секретар РНБО України Анатолій Кінах: «Це своєрідний економічний наркотик, який дуже розслабив систему влади в Україні». [57]

Рано чи пізно проблема ціни та обсягів споживання Україною природного газу мусила постати. Зрозуміло, що не може чужий газ у нашій країні коштувати у п’ять разів дешевше, ніж у наших європейських сусідів. Дешевий газ веде до його перевитрат і безгосподарності, які традиційно супроводжують нас ще з радянських часів. Взяти б хоча такі факти. Наша сусідка Польща споживає в рік всього 13 млрд. кубічних метрів природного газу, а Україна — 68 млрд.! У цей же час у Польщі проживає всього на 10 мільйонів менше людей, ніж в Україні. Підприємства, які забезпечують теплом населення у Польщі, споживають всього 4 мільярди кубічним метрів газу, а у нас — 10 млрд. Аби жити за європейськими стандартами, мусимо переходити і на нові ціни, а це у свою чергу має спонукати керівництво нашої держави запроваджувати енергозберігаючі технології, розвідувати нові газові родовища, шукали інші джерела енергії і головне — думати, як підвищити пенсії та зарплати українців, щоб теж довести їх до європейського рівня.

XVI. Під крилом кремлівського орла

Действия Москвы льют воду на мельницу Тимошенко

Комсомольская правда. [58]

Я не мала зустрічей з Володимиром Путіним.

Юлія Тимошенко. [59]

1. Перший візит до Москви

Відносини Юлії Володимирівни Тимошенко з найвищими достойниками Кремля, по суті, є дуже закритою темою. На зустрічах із журналістами Ю.Тимошенко усіляко ухиляється від запитань на цю тему, або намагається їх перевести в іншу площину. Той факт, що Ю.Тимошенко явно не бажає розповідати про свої російські справи теж не може не насторожувати.

Першою вагомою дією Ю.Тимошенко після відставки стала її поїздка в Москву. Як стверджує російський політолог Станіслав Белковський, який тривалий час тісно співпрацював із Ю.Тимошенко, спочатку вона 22 вересня 2005 року мала тривалу телефонну розмову із Володимиром Путіним. А говорила вона із російського посольства в Україні, куди її запросив посол В.Чорномирдін. Про що розмовляли російський президент із відставним українським прем’єром невідомо, однак ця розмова широко відкрила перед Ю.Тимошенко двері до Москви, куди вона у суботу 24 вересня 2005 року вилетіла чартерним рейсом на літаку, що належить контрольованій нею ж компанії, і яким вона постійно користується у своїх поїздках Україною. З російських джерел відомо, що у поїздці в Москву Ю.Тимошенко супроводжували три Олександри — Турчинов, Зінченко і Волков.

У Московському аеропорту для VIP осіб ‚Внуково-3» Ю.Тимошенко та її колег зустрічав сенатор Ради Федерації Росії, заступник голови Комітету з аграрної політики Максим Кавджарадзе, він же і забезпечував перебування Ю.Тимошенко із соратниками у Москві та організовував зустрічі з потрібними людьми.

Кілька слів про цього не надто відомого російського політика. У зв’язку із появою його в оточенні Ю. Тимошенко, про нього враз почали писати та розказувати російські ЗМІ. Отож, йому 36 років, обраний сенатором від Липецької області, пишається тим, що був присутній на весіллі дочки Ю.Тимошенко Євгенії і британського рокера Шона Карра. А познайомив Ю.Тимошенко із М.Кавджарадзе Нестор Шуфрич, який мав із ним якісь спільні бізнес-інтереси. Після того як М.Кавджарадзе оголосили керівником російського штабу підтримки Ю.Тимошенко, у тамтешніх ЗМІ з’явилися численні публікації про те, що цей політик ніби-то аж двічі відбував судові покарання ще у радянські часи, а диплом про закінчення ВУЗу у нього фальшивий. З цього приводу Липецька обласна рада створила слідчу комісію, однак, результати її роботи ще невідомі. [60] Проте повернемось до московського візиту Ю.Тимошенко.

У Москві Юлія Володимирівна Тимошенко насамперед відвідала Генеральну прокуратуру Російської Федерації, де відразу ж після її появи, з неї зняли усі обвинувачення згідно порушеної раніше кримінальної справи, але саму справу тоді чомусь не закрили. Такий блискавичний візит Ю.Тимошенко та не менш швидкі дії російської прокуратури виглядають вкрай дивними, бо відбувалися вони у вихідний день — суботу. У цьому плані доречно нагадати і такі факти — 26 грудня 2005 року, саме у піку газової війни, російська прокуратура закрила проти Ю.Тимошенко кримінальну справу за строком давності. Між іншим, російські генерали та офіцери, вину яких в одержанні від українських газотрейдерів хабарів довів військовий трибунал, тепер відбувають тюремне ув’язнення.

Поки Юлія Володимирівна відбувала урочистий прийом у Генеральній прокуратурі Російської Федерації, група її підтримки разом із відомим М.Кавджарадзе теж не марнували даремно часу.

У цей ніжний суботній день особистий друг Володимира Путіна Секретар російської Ради Нацбезпеки Ігор Іванов, він же ж і колишній міністр закордонних справ, відзначав своє 60-річчя. Насправді ця дата виповнилася днем раніше, а відзначали її в суботу, бо так зручніше високим гостям, серед яких були і Президент Росії Володимир Путін, і Прем’єр Михайло Фрадков, і всі силові міністри. За підказкою М.Кавджарадзе та сприяння Георгія Полтавченка — представника Президента Росії в Центральному регіоні, куди входить Москва і 17 областей, Олександр Зінченко по російському урядовому зв’язку зателефонував до іменинника, привітав його з ювілеєм і сказав, що в Москві перебуває Ю.Тимошенко і хоче його привітати особисто. Далі цитую Інтернет-видання «Місто Одеса»: Іменинник, не кладучи слухавку, поцікавився думкою Найголовнішого Гостя. Володимир Володимирович, як і годиться офіцеру і джентльмену, висловився, що не гоже відмовляти, коли дама просить.» [61]

Після цього, стверджує С. Белковський екс-прем’єр помчала на дачу Секретаря Ради Нацбезпеки Росії Ігоря Іванова, поздоровила іменинника, привіталася з високими російськими гостями, а за одно і перекусила. На цій милій вечірці Ю.Тимошенко мала лише невелику розмову із Президентом Росії, у ході якої В.Путін запросив українського екс-прем’єра разом із ним пообідати та обговорити багато насущних питань.

2. На обіді у президента Росії

Нове побачення, за словами С. Белковського, відбулося 27 вересня 2005 року у підмосковній резиденції Президента Росії «Ново-Огарьово». Юлія Володимирівна і Володимир Володимирович скуштували досить скромний обід, зате розмова перевершила сподівання обох. Співбесідники відразу сподобалися одне одному, бо по психології та життєвим цінностям вони між собою дуже близькі.

На цій зустрічі високі сторони обговорили ситуацію в Україні, майбутні парламентські вибори, домовились про тісну співпрацю і взаємовигідне сприяння. Тоді ж і була досягнута домовленість про повне закриття кримінальної справи проти Ю.Тимошенко.

Як стверджує С.Белковський, на цій зустрічі партнери вперше обговорили газову проблему. В.Путін повідомив, що з 1 січня 2006 року, ціна газу для України становитиме 210 доларів за 1 тисячу кубометрів (саме така ціна тоді звучала). Співрозмовники добре розумілі, що раптове майже п’ятикратне підвищення ціни неминуче викличе гострий конфлікт. І ось коли переговори зайдуть у глухий кут, має з’явитися «білий і пухнастий» український політик, який нараз вирішить цю гостру проблему та доб’ється ціни вдвоє меншої від пропонованої, що мало б неймовірно підняти його рейтинг. При цьому, В.Путін обіцяв повне сприяння у забезпеченні через територію Росії всього газу, який буде закуплений в Середній Азії компанією «Ітера» — давнім діловим партнером Юлії Володимирівни.

До речі, спроби завести «Ітеру» на газовий ринок України Ю.Тимошенко здійснювала мало не з першого дня перебування на посаді прем’єра. У цьому числі можна навести такий красномовний приклад. Перед першим офіційним візитом Віктора Ющенка до США у лютому 2005 року Ю.Тимошенко включила у список української офіційної делегації керівника «Ітери» Ігоря Макарова. Однак, перший помічник Президента України Олександр Третьяков викреслив прізвище цього бізнесмена, оскільки вважав, що «Ітера» качати газ в Україну із США не зможе. Це й породило гострий конфлікт. Очевидно, таким способом І. Макарова просто намагалися ближче познайомити із Президентом України, аби він завоював його прихильність під час візиту. Але повернемося до російсько-українських проблем.

Авантюра з газом мала серйозно вплинути на українську виборчу кампанію 2006 року. Взамін за підтримку Росія поставила умови: відмовитись від вступу до НАТО, повернутися до переговорів щодо міжнародного Консорціуму з управління газотранспортною системою України та сприяти наданню російській мові статусу державної. Останню позицію путінська Росія розглядає, як своє стратегічне завдання, що має набагато більше значення ніж будь-які економічні проекти, у тому числі і газові.

Згадуваний уже С.Белковський відверто висловлює підозри, що під час обіду із В.Путіним Ю.Тимошенко могла передати йому компромат на його політичних конкурентів — колишнього російського прем’єра Михайла Касьянова і радника Президента України Бориса Нємцова та деяких інших. Така підозра особливо посилилася після того, коли у грудні 2005 року почалися репресії проти головного спонсора виборчої президентської кампанії М.Касьянова — банку «Нефтяной», керівника якого у січні 2006 року оголосили у міжнародний розшук.

Крім зустрічі із російським президентом, стверджує С. Белковський, екс-прем’єр мала ще кілька бесід і переговорів із впливовими посадовцями Російської Федерації. І хоча ці переговори не підлягали розголошенню, все-таки деяка інформація виплила.

На відміну від першої поїздки в Москву, другий візит туди Ю.Тимошенко отримав досить широке висвітлення у російських ЗМІ. Ось витяг із російського Інтернет-сайту NEVS.ru від 18 жовтня 2005 року:

«У ході поїздки була досягнута домовленість про припинення органами Генеральної прокуратури РФ кримінальної справи проти Тимошенко. Крім цього, колишня глава уряду України зустрілась також з іншими впливовими російськими чиновниками. За інформацією джерела, на зустрічах Тимошенко з її російськими співбесідниками, були досягнуті «стратегічні домовленості». Зокрема, екс-прем’єр України отримала гарантії підтримки її політичних проектів, в тому числі можливого імпічменту президента Віктора Ющенка.

У свою чергу, Тимошенко запевнила, що коли вона знову займе пост прем’єр-міністра за підсумками парламентських виборів в березні 2006 року, або у випадку дострокового усунення Ющенка від влади, Україна відмовиться від ревізії приватизації крупних підприємств, які належать російському біснесу. Також Тимошенко запевнила, що підтримає участь російського капіталу в приватизації держкомпанії «Укртелеком» і реанімує проект Російсько-українського газотранспортного консорціуму, який буде контролювати існуючі і будувати нові газопроводи на території України.» [62]

У подібному стилі інформація про другий візит Ю.Тимошенко у Москву була викладена і в інших ЗМІ. Тоді ж з’явилися і повідомлення, що в Росії створено своєрідний виборчий штаб Ю. Тимошенко, який очолив сенатор від Липецької області Максим Кавджарадзе.

Українські ЗМІ вкрай скупо висвітлювали поїздки Ю. Тимошенко до Москви та обставини її тамтешніх переговорів. Зокрема, 29 вересня 2005 року «Львівська газета» на першій сторінці опублікувала невелику замітку про поїздку в Москву, у якій було написано: «Вчора 28 вересня (насправді 27 — Д.Ч.), екс-прем’єр міністр України Юлія Тимошенко перебувала в Москві з приватним візитом та «обідала з Президентом Російської Федерації Володимиром Путіним». Про це «Газету» повідомило інформоване джерело в адміністрації глави російської держави, яке побажало залишитися не названим». На запитання журналістів розповісти про свої московські візити Юлія Володимирівна відповідала коротко — вона їздила в Москву захищати національні інтереси України.

Під час зустрічі з відомим російським політологом Станіславом Белковським автор цих рядків запитав, що він може сказати про захист Юлією Тимошенко національних інтересів України під час візиту у Москву? Його відповідь була стримано-мудрою: «Мені важко уявити, що Володимир Путін запрошує Юлію Тимошенко в Москву, аби обговорити з нею питання захисту національних інтересів України».

3. Думки політолога і політика

Станіслав Белковський, який свого часу досить тісно співпрацював із Ю.Тимошенко, був посередником між нею та Б.Березовським і навіть зустрічався із Юлею Володимирівною на дачі Олександра Волкова в Осокорках під Києвом, висловив у пресі і на зустрічі зі мною ряд дуже цікавих відомостей, у тому числі про її московські візити. Зокрема, 26 січня 2006 року газета «Україна Молода» опубліковала інтерв’ю із С.Белковським, де він торкається московських домовленостей Ю.Тимошенко. Він стверджує, що на переговорах у Москві значне місце посідали саме питання постачання газу в Україну та можливість заміни скандально відомого «Росукренерго» на іншого посередника. Із слів С.Белковського випливає, що газова криза і навіть її роз’яснення ретельного готувалися у Москві. Ось фрагмент цього інтерв’ю.

Запитання: «Про йомовірні домовленості Тимошенко і Путіна говорили багато. За вашою версією конкретно у чому вони полягали?»

Відповідь: «У тому, що на піку газової кризи, яка мала припасти на кінець січня і початок лютого цього року, Тимошенко домовиться про постачання середньоазіатського газу через іншого посередника, зокрема «Ітеру» за ціною 110–115 доларів. Це Юлією Володимирівною було б оголошено як величезний ціновий успіх. А Путін гарантував би транзит чероез Росію з єдиною метою — зруйнувати і знищити Ющенка, якого він ненавидить як переможця Помаранчевої революції. Але цієї домовленості із Тимошенко після 4 січня більше не існує. Для Юлії Володимирівни підписання угоди на початку січня було несподіванкою». [63]

У чому полягала суть газових планів розповів на сторінках «України Молодої» один із лідерів російської демократичної опозиції, екс-міністр економіки Росії, дупутат Держдуми Іван Стариков: «Я впевнений, що Путін готовий віддати газ за низькою ціною, аби потім отримати українського Прем’єра з розширеними повноваженнями, якого можна буде смикати за ниточки з Кремля. Мати такого прем’єра заповітня — мрія Путіна.» [64]

Цілком зрозуміло, що коли б за допомогою Ю.Тимошенко газовий конфлікт вдалося вирішити, то її рейтинг неодмінно б сильно зріс і майже гарантував повну перемогу на парламентських виборах 2006 року.

Однак, цього не сталося, бо вранці 4 січня 2006 року угоду про постачання газу Росія і Україна підписали. До речі, це сталося у зв’язку із дорученнм В.Путіна керівництву «Газпрому» — зробити все, аби до 9 години ранку за московським часом угода була підписана. Президент Росії спішив тому, що на 10 годину ранку за середньо-європейським часом Європейський Союз мав розглянути питання щодо газового шантажу Росії, засудити її та застосувати до неї санкції. Консолідована позиція країн Заходу та США загрожувала В.Путіну непередбачуваними неприємностями, тому він вимушений був рятувати власну репутацію. Ось чому не вдався початковий задум і не були дотримані інші домовленості, які мали дуже серйозно вплинути на українські парламентські вибори. Звичайно, що перед загрозою міжнародних неприємностей якісь передвиборно-газові плани в Україні мали відступити на п’ятий план.

Як пише С.Белковський: «Щасливий платонічний роман дав тріщину 4 січня, коли «Газпром» і «Нафтогаз України» підписали відому угоду, що врятувала Україну від вимерзання. В угоді про Юлію Тимошенко не було ні слова. Просто «Газпром» дуже не любить «Ітеру» і ніяк не хотів мати з нею справ, навіть незважаючи на дачні посидіння В.В. і В.Ю. Це й викликало істерику «газової принцеси», крики про «зраду національних інтересів» і голосування разом з ПР, КПУ і СПДУ(о) за відставку уряду Єханурова».

Щодо персони Ю.Тимошенко, то вкрай настороженими для українців мають бути такі слова російського політолога Станіслава Белковського: «Будучи обмеженою зобов’язаннями перед Кремлем, Юлія Володимирівна не може робити деякі кроки». [65] Що це за кроки він не пояснив. Але хіба допустимою є ситуація, коли політик, не кажучи вже про керівника держави, має якісь особисті зобов’язання перед керівництвом сусідньої країни? Такий факт може свідчити лише про його залежність і вразливість, і це ще м’яко сказано, а якщо це так, то хіба такий «політик» може принести користь власній країні та її народу?

4. У світлі російських планів

Звичайно, що всіх хитросплетінь російської влади відносно України ми знати не можемо, однак навіть із відкритих джерел можна почерпнути чимало цікавого і пізнавального для українців.

17 грудня 2005 року радіостанція «Эхо Москвы» випустила в ефір чергову вечірню програму «Проверка слуха». Мету програми сформулював її ведучий Віталій Димарський: «Вимоги Москви платити за газ за ринковою ціною та їх політичні наслідки для України».

У передачі взяли участь публіцист Леонід Радзіховський, депутат Держдуми Росії Олександр Лєбєдєв і відомий політолог Глєб Павловський. Передача була довга і цікава, а стенограма її велика, тому наведу лише окремі, найбільш характерні епізоди, які стосуюються Юлії Тимошенко. Під час обговорення питання, що станеться в Україні у разі припинення газопостачання, присутні у студії зійшлися у думці, що коли економіка України «затріщить, то природньо затріщить і Ющенко по всіх швах», — це слова Л.Радзіховського, провідного публіциста «Известий». У такому випадку, вважали співрозмовники, можуть спалахнути великі антиросійські настрої в Україні, особливо, коли до народу звернеться Президент. У такій ситуації Росії потрібно шукати в Україні силу, яка була би до неї прихильна, але відкрито про це не говорила, як то роблять Регіони Януковича. Такою політичною силою, на думку присутніх у студії, може бути лише Юлія Тимошенко. «Вона ніяк не вважається проросійською і на ній не лежить каїнова печатка проросійського кандидата. А у цій ситуації коли народ (український — Д.Ч.) осатаніє на Росію, то це дійсно каїнова печатка проросійського кандидата. Це перше. Друге. Вона вчасно зіскочила з корабля і тому на ній не лежить відповідальність за нинішню ситуацію. Тому своїми діями Росія реально допоможе їй,» — до такого висновку прийшов Л.Радзіховський. [66]

А ось ще один Московський аргумент на користь Юлії Тимошенко, цитую мовою оригіналу: «В острой ситуации всегда выигрывает наиболее отмороженый или говоря более академично — более харизматичный политик… В ситуации когда народ может осатанеть, всегда выигрывает тот кто может стать во главе сильно приподнятого народа. В этои ситуации их панночка с ее горящими глазами имеет очень хорошие проходные данные», — підбив підсумок той же Л.Радзіховський і з ним погодилися всі присутні.

Ось так цинічно московські політики говорять про український народ, вони навіть після Помаранчевої революції вважають, що українці все ще не випростувалися, але таки бояться, що вони, через відключення газу, можуть «осатаніти». Тому для такого випадку їм і потрібна саме Ю.Тимошенко.

Досить показово, що ведучий оголосив для радіослухачів голосування: кого Росія має підтримати на українських парламентських виборах — Януковича чи Тимошенко? Протягом двох хвилин зателефонувало 1990 осіб, з них 54 % висловилися за Ю.Тимошенко і 46 % за В.Януковича.

Нагадаю, що ця передача відбулася 17 грудня 2005 року, тобто задовго до загострення газового протистояння України та Росії, яке вже тоді радник Призедента Росії Глєб Павловський назвав «газовою війною». До цієї війни Росія готувалася ретельно. А метою кожної війни, як відомо, є поневолення противника. У цій, заздалегідь планованій Росією, війні московські політики і представники російської влади готували Ю.Тимошенко роль таємного союзника, тобто, п’ятої колони.

А ось думка газети «Комсомольська правда», яку у Москві називають улюбленим виданням Володимира Путіна. Вона завжди виступає з позицій офіційного Кремля і першою озвучує нові напрямки російської політики, вміло готує громадську думку до планованих дій Президента Росії. Ось і 27 грудня 2005 року «Комсомолка» (не плутати з подібним виданням в Україні — Д.Ч.) друкує велику статтю про Юлію Тимошенко «Юля краса длинная коса». Ця стаття є демонстрацією зміни вектору Кремля стосовно російських союзників в Україні та ролі у цьому процесі Ю.Тимошенко, тому вона варта окремого розгляду та передруку, хоча б окремих її фрагментів. Зауважимо, що публікація вийшла наступного дня після того, як Генеральна прокуратура Російської Федерації припинила кримінальне розслідування звинувачень Ю.Тимошенко. Тому вже цей факт дає підстави вважати, що такий збіг аж ніяк не був випадковим, заодно він свідчить, що публікація є явним замовленням російської влади.

Як і в передачі радіостанції «Эхо Москвы», стаття в «Комсомолці» за основу бере «газову війну» — там цей термін вживається мало не в кожному абзаці. Як і в радіопередачі, у статті теж розглядаються два кандидати на лідерство в Україні, яких має підтримати Росія — В.Янукович і Ю.Тимошенко. Пишучи про В.Януковича, «Комсомолка» відзначає: «Наш в доску парень. Донецкий. Сколько на него потратили усилий — душевных и материальных — в 2004 году на президентских выборах. С чего вдруг менять предпочтения и ставки?» [67] Далі автор пише, що в Україні все змінилося за рік. Тепер є іншою ситуація, до того ж В.Янукович не підтримав у Донецьку російський бізнес. Крім цього, він вже тримав у руках посвідчення президента, але здав перемогу, а «заодно мільйони тих, хто розраховував на нього в Україні і в Росії». Далі йде висновок: «Чи розумно ставити вдруге на того хто вже раз програв?». Вся стаття побудована на протиставленні Віктора Януковича і Юлії Тимошенко. При чому, закид робиться лише в бік В.Януковича, а Ю.Тимошенко подається лише в привабливих тонах.

Висновок публікації ніби закликає росіян змінити симпатії: «Так, що не потрібно боятися тендітної панночки з довгою косою і палаючими очима».

Цілком зрозуміло — стаття у «Комсомолці» готувала російську суспільну думку до того, що тепер головною надією Росії в Україні стала Юлія Володимирівна Тимошенко, а не Віктор Федорович Янукович. Це повністю відповідає духу і букві досягнутих домовленостей. Однак, Росія цілком не скидає з рахунку В.Януковича, просто зараз вона більшу ставку зробила саме на Ю.Тимошенко. Чи не звідси випливає причина артистичного протиставлення Юлією Володимирівною своєї персони як єдиної альтернативи Януковичу? В очах Росії, це дійсно так і є.

5. То де ж правда?

І хоча зустрічі В.Путіна з Ю.Тимошенко широко обговорювалася у високих колах московського політикуму та вилилась у цілу хвилю відгуків тамтешніх ЗМІ, однак, Ю.Тимошенко достовірність цієї інформації категорично заперечує. Так, під час інтерв’ю «Українській правді», яке Ю.Тимошенко дала 17 лютого 2006 року, вона спростувала інформацію про свою зустріч із Президентом Російської Федерації, назвала це плітками і нісенітницями, заявила, що це не відповідає дійсності та наголосила: «Я не мала зустрічей із Володимиром Путіним». [68] Більш того — вона твердить, що ніколи в житті з ним по телефону не розмовляла.

Якщо виходити із слів самої Юлії Володимирівни, то, мабуть, можна повірити, що вона говорить правду. Але тоді виникає запитання: «Невже високі кремлівські достойники та російські ЗМІ говорять і пишуть про неї брехню?»

ХVІІ. Фарисейська опозиція

Мабуть, ні в кого не має сумніву, що Юлія Тимошенко, разом з очолюваною нею ж політичною силою, фактично перебуває в опозиції до Президента України Віктора Ющенка та його команди, передусім, «Народного Союзу «Наша Україна». Це видно з усього: публікацій у пресі, публічних виступів, голосування в парламенті.

Пригадую появу Юлії Тимошенко в залі, де 15 вересня 2005 року відбувалося засідання політради ВО «Батьківщина». Першими її словами були: «Ну, що, друзі, вітаю Вас із тим, що ми знову в опозиції». Ці слова абсолютно відповідали дійсному стану справ і цілком вкладалися у русло світової практики — політична сила, яка себе поважає, (крім болота), може бути або при владі, або в опозиції. Цивілізована опозиція це невід’ємний атрибут кожної демократичної держави, вона є запорукою від деградації суспільства та стоїть на сторожі свободи і демократії. Перебування в опозиції не може розглядатися в негативному світлі, тому й перші дії Ю.Тимошенко після відставки 8 вересня 2005 року очолюваного нею уряду були цілком логічними і зрозумілими.

Обурення викликали хіба що дикунські методи цієї опозиційності. Згадайте — у вересні-жовтні видання «Батьківщини» аж рясніли неприхованою злобою проти президента. Майже на кожній сторінці були статті, карикатури та фотографії, що мали викликати у читача негативні емоції. І вони виникали, але значною мірою були спрямовані проти їх авторів. Така «опозиційність» не сприймалася навіть у партійних рядах «Батьківщини». Настороженість зросла після явної демонстрації курсу на об’єднання помаранчевої і блакитної стрічок, загравання із табором синьобілих, незбагненно поспішними і загадковими вояжами до Москви та брутальних випадів проти все-таки популярного Президента Віктора Ющенка. Відверта критика у пресі та партійних рядах такої позиції викликала стурбованість близьких соратників Ю.Тимошенко, які зрозуміли, що на синьо-білому полі вони навряд чи знайдуть нових прихильників, але можуть втратити на помаранчевому, тому у листопаді було змінено тактику. Випади проти самого Президента, немов за помахом чарівної палички, враз припинилися.

На чомусь закритому від сторонніх очей VII з‘їзді ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко чітко роз’яснила свій новий курс: «Ми підтримуємо Президента, а не його оточення. Безсмертний, Порошенко, Мартиненко, Жванія, Третьяков руйнували нашу єдність. Про це треба скрізь наголошувати!» Ці слова стали керівництвом до дії — усі бютівці, як папуги, повторюють їх за своїм лідером. Та й вона, до речі, теж саме робить щодня: «Ми за Віктора Ющенка, але ми проти його оточення».

Виступаючи у програмі «Плюси і мінуси» ТРК «Київ» 14 січня 2006 року, Юля Тимошенко сказала фразу, яка шокувала багатьох своєю нещирістю і нахабством: «Я хочу сказати, що моя мрія — відділити Президента від його оточення. Я знаю, що Президенту вірять мільйони людей. І, підтримуючи Президента, я хочу підтримати ці мільйони людей, які вже втомилися розчаровуватися в політиках».

Постійне наголошення на так званому «оточенні президента» є козирною картою всієї виборчої кампанії Блоку Юлії Тимошенко. Неприхованою метою критики «оточення» та декларації про його відокремлення від Президента насправді переслідують підступну мету — посіяти у стані Віктора Ющенка розбрат, налаштувати проти його команди народ і завдяки цьому якомога більше відколоти прихильників «Нашої України» та заманити їх на свій бік.

Зверніть увагу б’ють по найсильніших і найбільш близьких до Віктора Ющенка людях. І хто б’є? Одні сіренькі невдахи із справжнього закритого оточення Ю.Тимошенко: Бродський, Турчинов, Зінченко, Томенко. Сірість «мочить» людей розумних і кваліфікованих. І ця лицемірна сірість водночас ще й запевняє українців, що вона підтримує Президента! Але поставимо просте запитання: «Як можна підтримувати керівника держави і водночас, супроти його волі, шельмувати його ж соратників і відверто руйнувати створену ним же команду?» В художній літературі така позиція називається лицемірною або фарисейською, а її провідники відповідно є лицемірами і фарисеями.

Фарисейська позиція Юлія Тимошенко та її близьких соратників (за її ж термінологією — оточенням) О.Турчинова, М.Бродського і М.Томенка підступно спрямована не лише супроти Президента України, а й проти всіх українців, які в період Помаранчевої революції щиро стали на захист своєї гідності, свободи і демократії. Суть цієї лицемірної підступності полягає в тому, що Юлія Тимошенко фактично сіє розбрат не лише в стані помаранчевих, а й в усьому українському суспільстві. І робить вона це продумано та свідомо. А мета одна — набрати більше голосів на виборах ніж «Наша Україна» саме у Києві, в центральних і західних областях України. Досягнувши цієї мети, їй далі буде значно легше прокладати шлях до владних вершин. Прекрасно розуміючи підступність власної позиції, Ю.Тимошенко з трибуни закритого VІІ з’їзду ВО «Батьківщина» закликала: «Не рвати серця людей. Прийдемо в парламент, а там визначимось аж до розділу на окремі партії». І, аби «не рвати серця», Ю.Тимошенко та її прибічники фальшиво твердять про свою палку підтримку Віктора Ющенка і водночас не забувають лити помиї на його друзів і соратників. І так щодня.

Ю.Тимошенко добре знає рівень морального авторитету Президента, тому до певного часу вона не ризикує ставати із ним у відкриту опозицію. Вона це обов’язково вчинить, коли матиме більшість у парламенті. На це Юлія Володимирівна і сподівається, але поки що вимушена маскуватися і чинить це досить успішно, подібно до стародавніх фарисеїв.

ХVІІІ. Штрихи до політичного портрета Юлії Тимошенко

Подумайте хто з політиків, які йдуть до влади, що зробив у своєму житті. Проаналізуйте хоча б трошечки їхнє життя.

Юлія Тимошенко. [69]

1. «Всенародні вибори прем’єра»

За будь-яких обставин люди мають знати, що всім загалом вони обиратимуть народного прем’єр-міністра.

Юлія Тимошенко. [70]

На усіх своїх зустрічах з виборцями Ю.Тимошенко незмінно, як заклинання, повторює фразу: «На парламентських виборах 26 березня народ буде обирати не просто народних депутатів, не просто політичну силу, а всім народом будуть обирати свого народного прем’єр-міністра, так само, як обирали президента країни… І тому я хотіла б, щоб ми дуже уважно віднеслися до такого нового права людей обрати народом прем’єр-міністра». [71] Ці заклинання Ю.Тимошенко вимагають хоч короткого коментаря.

По-перше. Це є абсолютною неправдою, що народ буцім обирає прем’єра. Насправді виборці обирають народних депутатів України — членів парламенту, а новостворена парламентська більшість буде пропонувати кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра України. А це, як говорять в Одесі, дві великі різниці.

По-друге. Коли Юлія Тимошенко говорить: «Народ обиратиме народного прем’єр-міністра», вона передусім має на увазі себе. У такий спосіб Юлія Володимирівна показує власну персону як своєрідну спадкоємицю загальновизнаного народного Президента України Віктора Ющенка. Звідси й лицемірні реверанси у його бік і прожекти на дружбу та співпрацю.

По-третє. Ю.Тимошенко видає бажане за дійсне і своїми заклинаннями намагається схилити більшість виборців на бік блоку свого імені, що дасть їй можливість провести в український парламент більшу кількість своїх депутатів переважно; з числа олігархів, бізнесменів, кучмістів і просто пройдисвітів. Тому виборцям треба популярно роз’яснити, що кожен голос, поданий за теперішній список БЮТ, це голос не за так званого міфічного народного прем’єр-міністра України, а за цілком конкретних кандидатів: Суслова, Губського, Кожемякіна, Сігала, Фельдмана, Лукашука, Абдулліна, Баграєва, Жеваго, Єдіна, Хмельницького, Осику, Гладія, Борзих, братів Буряків, Кириленка, Васадзе та багатьох інших відомих кучмістів та поки що малознаних безпартійних бізнесменів, які у першій, умовно прохідній сотні окупували більшу частину місць.

По-четверте, такими заклинаннями Ю.Тимошенко та її агітатори намагаються збити виборця з пантелику та відволікти його увагу від головного — вкрай не симпатичного списку БЮТ.

По-п’яте, заклинання тимошенківців про так звані всенародні вибори прем’єр-міністра неодмінно супроводжуються двома речами:

а) вульгарною і безпредметною критикою так званого «оточення президента»;

б) поясненням, що «ми не конкуруємо з Віктором Ющенком. В.Ющенко не очолює список «Нашої України». «Наша Україна» іде окремо і «Наша Україна» має в списках якраз всіх тих людей, які зруйнували єдність помаранчевої команди».

На превеликий подив, нашоукраїнці ніяк не реагують на такі, хоч і убого-примітивні, але вкрай агресивні випади на свою адресу. Можливо, вони вважають, що дзявкання моськи слону не шкодить, але їм слід пам’ятати, що крапля за краплею камінь довбає. Та й зрештою, значна частина виборців, не маючи інших аргументів, собачий лай може сприйняти за голос херувимів.

2. Дискредитація Президента

Вже після Помаранчевої революції коаліція «Наша Україна» на чолі з Віктором Ющенком перетворилася на політичну партію. Партійний квиток під № 1 отримав її фактичний засновник і лідер Віктор Ющенко. Добре розуміючи, що ця політична сила має велику суспільну вагу і стоїть на перешкоді до здобуття влади, Ю.Тимошенко де тільки може намагається забити побільше клинців у середовище «Нашої України». Це вона особисто робить регулярно і системно. Вслід за нею подібне чинять по всій Україні бютівці, наївно вірячи у те, що роблять добро Україні. Але хіба може бути добро українцям від такої настанови Юлії Володимирівни: «Я кажу відверто: буду все робити для того, щоб мінімізувати відсотки, які візьме «Наша Україна» у Верховній Раді». [72] Це кредо Ю.Тимошенко озвучила на зустрічі з виборцями у Полтаві. Але це не лише лозунг — то найголовніша партійна програма її теперішньої діяльності. Саме крізь призму цієї позиції Ю.Тимошенко потрібно розглядати всі її дії, що стосуються газової кризи та звинувачень нею у державній зраді українського уряду голосування за його відставку та інших дестабілізуючих дій. Саме деструктив і дестабілізація ситуації в державі спрямовані на підрив авторитету «Нашої України» і Президента. Чим гірше «Нашій Україні», тим ліпше Ю.Тимошенко та її полум’яним соратникам — М.Бродському і О.Турчинову. Ліпше тому, бо вони зможуть більше «відкусити» і «відірвати» голосів виборців — симпатиків Ю.Ющенка і «Нашої України».

Відверто і нахабно воюючи з «Нашою Україною», Ю.Тимошенко, як дивовижно блискуча політична акторка, вдається до неймовірних витівок, аби розчулити і прихилити на свій бік прихильників Віктора Ющенка. Ось цьому незаперечне підтвердження: «Зараз мені дуже важко тому, що немає поруч Віктора Андрійовича Ющенка», — плачеться Ю.Тимошенко виборцям. А далі вона нічуть не соромлячись, заявляє: «Тепер Віктор Ющенко має підтримати мене у боротьбі з Януковичем, так само, як я підтримала його під час президентських виборів». Як кажуть, у таких випадках в народі: «Ні тобі сорому, ні встиду, ні жодної ганьби!».

За цією схемою Ю.Тимошенко діє на всіх своїх зустрічах з виборцями. Мета таких дій очевидна — облити помиями соратників Президента, посіяти недовіру до них у народі та перетягти якомога більше прихильників В.Ющенка на свій бік. Мовляв, після виборів я неодмінно його підтримуватиму.

Відверта нещирість, нахабні лицемірство та фарисейство проглядаються майже щоденно, якщо не щогодинно. Ось ще приклад. Відповідаючи на запитання журналіста «5-го каналу», чи діяла б вона так само, якби час повернувся назад, Ю.Тимошенко відповіла: «Я б так само не давала оточенню Президента грабувати Україну». [73]

Такою фразою Ю.Тимошенко підло і лукаво лиє помиї на самого Президента, бо він згаданий прямо, а жодних інших прізвищ не названо. Не вказано і фактів цього «грабування».

У цей же час Ю.Тимошенко виставляє себе у ролі захисника України від невідомого «грабунку», а насправді Україну слід захистити від неї, її підступності і фарисейства, бо за весь час цієї довготривалої демагогії ні вона сама, ні її соратники не надали жодного доказу на підтвердження своїх жахливих звинувачень.

Юлія Тимошенко та її сподвижники М.Бродський і О.Турчинов сподіваються, що українці до виборів не встигнуть розібратися у їх хитро продуманій підступності, але вони помиляються. Ось цьому підтвердження. «Слово «Просвіти» 19 січня опублікувало досить зворушливий лист Віри Ярославенко із Коломиї до Володимира Яворівського. У цьому листі, зокрема, написано: «Чого варте словосполучення «оточення Ющенка»… а слова Юлії Тимошенко: «Там руки під столом щось тирили…» Та жоден суд не підтвердив цих жахливих звинувачень на своїх соратників. І більше зла Україні не зробив кучмівський режим, ніж ті наговори, бо Ви вбили віру народу (виділено автором — Д.Ч.). За всю історію України такого скандального уряду, ніж попередній, не було. Брязкальця, шмаття, інтриги і вічно хтось заважав. Але чомусь по-вашому керівник уряду не винен, а винне «оточення», тільки не знати чиє». [74]

Юлія Тимошенко відверто взяла собі за мету моральну дискредитацію Президента України та близьких до нього людей, яких вона завжди і скрізь навмисно іменує негативним терміном «оточення». 26 січня 2006 року Ю.Тимошенко артистично закликала до єдності помаранчевих і одночасно вимагала очистити Президента від «його оточення». Фарисейство на кожному кроці!

«А вся суть боротьби із «Нашою Україною» зводиться до банального — у випадку її перемоги на виборах всі прожекти Ю.Тимошенко та її соратників М.Бродського і О.Турчинова про здобуття повної влади в Українській державі стають нездійсненними і недосяжними.

Розкол помаранчевої команди дійсно болісно пройшов по серцях і надіях людей, особливо тих, хто стояв на Майданах України, хто відстоював своє право вільно обирати владу, право на правду, свободу і справедливість, право бути не обманутим і не обкраденим бандитами при владі та олігархами в парламенті. Символом цієї святої боротьби за Богом дані права став Віктор Ющенко. Прекрасно усвідомлюючи цю обставину, Ю.Тимошенко тому прилюдно й демонструє свою прихильність до В.Ющенка… з каменем за пазухою.

Під час виступу 9 вересня 2005 року у прямому телеефірі на каналі «Інтер» Ю.Тимошенко сказала: «Після революції я не змінювала своєї позиції та моралі». Мабуть, це є святою правдою — такою вона була завжди.

3. Блакитно-помаранчева стрічка

Виступаючи 9 вересня 2005 року в прямому ефірі телеканалу «Інтер», Юлія Тимошенко продемонструвала поєднання двох стрічок — помаранчевої і блакитної та заявила, що коли ці два кольори скласти, то вийде національний прапор України. Тому Ю.Тимошенко проголосила, що хоче йти на нову виборчу кампанію «не окремими командами, не різнокольоровими», а прагне «з’єднати все краще, що було в наших кольорах, щоб ми об’єднали Україну». [75]

Одночасно в українському парламенті фракція Ю.Тимошенко у питанні нового уряду зайняла таку опозиційну лінію, що для обрання нового складу уряду Президент України вимушений був заручитися підтримкою біло-блакитної Партії регіонів, що дійсно стало демонстрацією об’єднання та компромісу. Але такий об’єднавчий крок Президента став цілком несподіваним у таборі БЮТ. У відповідь там зчинився несамовитий лемент та пролунали вигуки: «Зрада». А Юлія Тимошенко стала на всіх усюдах твердити, що вона за жодних умов не укладатиме союз із регіонами В.Януковича. У такий спосіб Ю.Тимошенко стала бити у вразливе місце західних українців — вони стурбовані меморандумом В.Ющенка із В.Януковичем, бо бачать в останньому явну загрозу незалежності і самобутності українців, їх мові, культурі, традиціям. Таку загрозу В.Янукович дійсно несе Україні. Але на тактичний союз із ним при затвердженні прем’єром Ю.Єханурова Віктор Ющенко пішов хоч і вимушено, але відкрито і щиро, а Юлія Володимирівна діє по-іншому. Вона твердить, що не укладатиме із В.Януковичем та Регіонами жодних союзів, а водночас торує міцну дорогу до нього. Ось приклад.

Один з учасників нічного збіговиська на дачі прем’єра, колишній Генпрокурор Святослав Піскун дуже довго вагався, по якому списку йому йти балотуватися у Верховну Раду. І хоча він був у чудесних стосунках із Ю.Тимошенко, чомусь раптово опинився на 96 місці у списку В.Януковича. У цьому ж списку є голова Вищого господарського суду України Д.Притика (№ 68), а його підлеглий — керівник апарату цього ж суду В.Толстенко посідає 80-е місце у списку БЮТ. Олігарх Василь Хмельницький займає 60 місце у списку БЮТ, а його помічник Володимир Ярощук — 73-е у списку Регіонів! Невже хтось має сумнів, що всі згадані особи та їх лідери не знайдуть між собою спільної мови після виборів? А словесна передвиборна тріскотня це так, від лукавого.

4. Бізнес і вибори

Виборчий список Блоку Юлії Тимошенко, особливо його перша сотня, аж ніяк не свідчить, що це команда ідейних політичних однодумців. Навпаки — він більше нагадує бізнес-клуб. Там стільки яскравих імен бізнесменів! Але виникає питання: «Для чого ці не надто надійні партнери Юлії Тимошенко?» Я, звичайно, не буду писати про здогади та повторювати те, що пошепки говорять члени фракції БЮТ. До речі, Олександр Волков, без якого майбутній українській парламент явно втратить, бо не матиме такого яскравого, дотепного і швидкого на відповідь політика, прямо заявив у пресі, що умови, які йому запропонували, аби потрапити у виборчий список БЮТ, для нього, «людини достатньо заможної, виявилися непідйомними». [76]*

А я ось міркую: для чого ця бізнес-ганьба Юлії Тимошенко? Пригадую її слова, сказані після призначення у 1999 році віце-прем‘єр міністром в уряді Віктора Ющенка: «Нема такого олігарха, який би дав мені хабаря». Цим Юлія Володимирівна підкреслювала свою повну незалежність. Не раз вона пояснювала, що її попередня бізнес-діяльність дала їй можливість увійти в українську політику незалежною від будь-яких сторонніх впливів людиною. Чому ж тепер ці впливи стали такими сильними? Чому вона стала тепер залежна? Адже інакше вона б не брала у свою команду кучмістів-бізнесменів. А коли політик залежний, він дуже вразливий. У будь-якій демократичній державі згадані слова Олександра Волкова викликали б шквал критики і прямих звинувачень у корупції. У сучасній Україні такі речі стали звичними і поки-що не викликають жодної реакції.

Порівнюючи теперішню, далеко не однозначну, ситуацію у БЮТ, не можна не згадати минулу бізнес-діяльність Юлії Тимошенко, яка дозволила їй впевнено і незалежно увійти в українську політику.

Відомо, що до 1997 року Юлія Володимирівна очолювала корпорацію Єдині енергетичні системи України — майже монополіста на українському (і не тільки) ринку енергоносіїв. У пресі публікувалися цифри, що ця структура мала оборот 16–18 млрд. доларів на рік, тобто стільки коштів надходило на контрольовані нею рахунки. Якщо припустити, що ця потужна комерційна структура мала прибуток всього на рівні 10 %, то виходить, що це складало майже два мільярди доларів щорічно. Але хто повірить, що на торгівлі газом і нафтопродуктами прибуток обмежувався всього 10 %? Це перше. І друге. Якщо через кілька років Юлія Володимирівна оголосила призов у свої ряди акул українського бізнесу, то виходить, що у неї не все гаразд із фінансово-господарського боку, а раз так, то і цей бік її минулої діяльності є дуже вразливим, що просто недопустимо для політика, а тим більше — кандидата на керівника держави.

Я ось думаю: якщо при такому менеджменті із астрономічних сум залишились крихти лише на щоденну зміну шмаття, то, що тоді може залишитись від української економіки під таким керівництвом через 5 років?

5. Українські критерії підбору керівників Держави

За якими критеріями в Україні призначали Юлію Тимошенко прем‘єр-міністром? Голова уряду у будь-якій державі передовсім повинен мати відповідний життєвий і виробничий досвід, адміністративні навики, знати не лише мікро, а й макроекономіку, чітко розуміти механізми взаємовпливів в усіх секторах народного господарства. І безперечно — кандидат на такий високий державний пост повинен мати яскраві особисті здобутки і заслуги. А який багаж за плечами був у Юлії Володимирівни Тимошенко?

Наводжу дані за автобіографією, написаною і підписаною самою Ю.Тимошенко 15 травня 1998 року.

«У 1984 році закінчила економічний факультет Дніпропетровського державного університету.

Розпочала трудову діяльність інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім. В.І.Леніна.

У 1989–1991 роках очолювала молодіжний центр «Термінал». [77]*

З травня 1991 року працювала комерційним директором, а згодом Генеральним директором підприємства «Корпорація «Український бензин».

З листопада 1995 року по січень 1997 року працювала на посаді Президента промислово-фінансової корпорації «Єдині енергетичні системи України».

У грудні 1996 року Юлія Тимошенко була вперше обрана народним депутатом України на дострокових виборах у Бобринецькому виборчому окрузі Кіровоградської області і з цього часу аж до призначення у 1999 році віце-прем’єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу працювала у Верховній Раді України членом комітету і головою бюджетного комітету. Оце й усе. Тобто на час першого обрання народним депутатом України крім праці інженером-економістом, (мабуть, з оплати праці), та чистої комерції за плечима у Юлії Володимирівни не було серйозного життєвого досвіду, виробничої практики, наукової діяльності чи навіть адміністративних навиків. З такими анкетними даними в радянські часи годі було претендувати навіть на посаду начальника планово-економічного відділу райвиконкому, не те що на керівне крісло в будь-якому районі! Про область чи республіку я мовчу.

До речі, в Наталії Михайлівни Вітренко послужний список на час першого обрання народним депутатом України набагато пристойніший.

Ю.Тимошенко в житті не керувала жодним виробничим підрозділом: ні бригадою, ні цехом, ні заводом, ні колгоспом, ні школою, ні дитячим садком; не посідала вона жодної адміністративної посади і не керувала ні містом, ні районом, ні областю. Вона протягом 7-ми років лише рулила чисто комерційними структурами. А комерція є комерція — там діють добре відомі принципи: купи дешевше — продай дорожче, і, по можливості, уникни сплати податків рідній державі. Звідси й виникають усілякі хитромудрі схеми із застосуванням бартеру, офшорних компаній і т. д. Але, скажіть, ради Бога, яка ж то економіка?

Протягом 1989–1997 років Юлія Володимирівна очолювала приватні комерційні структури, через рахунки яких щорічно перетікали десятки мільярдів доларів. Але не це головне. Вся її біда полягає в іншому — вона завжди керувала не самостійними, а цілком залежними від неї підлеглими, їй ніхто ніколи не перечив. Саме тут слід шукати причини її численних конфліктів в уряді, де вона чи не вперше в житті спробувала керувати незалежними від неї людьми. Нетерпимість до іншої думки, небажання її слухати проходить червоною ниткою крізь усі засідання, очолюваних Ю.Тимошенко органів ВО «Батьківщина» — там вимагають лише одного — послуху і не терплять інакодумців. Дискусії допускаються лише у межах трикутника: Тимошенко-Бродський-Турчинов, і то за закритими дверима.

Приклад Ю.Тимошенко є яскравим свідченням того, які люди в сучасній Україні досягають вершин державної влади. Чи не тут потрібно шукати причини усіляких криз: бензинової, цукрової, м‘ясної, а найбільше — моральної.

У зв’язку із цим ще раз нагадаю слова академіка НАН України, Героя України П.Т.Тронька: «Такої кількості непрофесійних, безвідповідальних людей і просто аморальних типів я ніколи у владі не бачив». Петро Тимофійович добре знав, що говорив, — з 1961 по 1978 рік він працював заступником Голови Ради Міністрів України, а з 1978-го — в Інституті історії НАН України. Урядовий телефон у його кабінеті стоїть досі. Ці мудрі слова звучать як застереження і над ними варто добре подумати людям, які відповідають у державі за кадрову політику, передусім, Президенту України.

6. Вражаюча фраза

Даючи 17 вересня 2005 року інтерв’ю «Українській правді», Юлія Тимошенко з великим апломбом сказала вражаючу фразу: «Мені важливо, щоб моїм політичним партнером був народ України». [78]

Шановна Юліє Володимирівно, народ не може бути партнером для жодного. Називати так народ — значить виявляти або власне невігластво, або демонструвати крайню зухвалість.

Навіть найгеніальніший політик завжди є слугою свого рідного народу, а партнерами Ю.Тимошенко, у тому числі й політичними, можуть бути лише певні особи. Такі, як пани Бродський, Турчинов, Шуфрич…

7. Щира відвертість

Вже у новому 2006 році, на зустрічі з журналістами Віктора Ющенка запитали чи він готовий після виборів, у випадку створення парламентської більшості з БЮТ, запропонувати посаду прем’єра Юлії Тимошенко. Не задумуючись, він категорично відповів: «Ні, не готовий!» І тут Президента цілком можна зрозуміти — він чудово знає, що це за особа.

8. Вражаюче очікування

Ще 17 вересня 2005 року відомий український журналіст Сергій Лещенко запитав у Юлії Тимошенко: «А тепер спрогнозуйте свій результат на виборах?» На це запитання лідер блоку свого імені відповіла: «Думаю, він буде вражаючий!» [79]

Переконаний — це пророцтво Юлії Тимошенко неодмінно має збутися 26 березня 2006 року.

Замість післямови

Мабуть, ніхто немає жодного сумніву у тому, що Віктор Ющенко є не лише щирим українцем, а й уособленням України. Він українського козацького роду і з українського козацького краю, має традиційне українське виховання, розмовляє чудовою українською мовою. Віктор Андрійович ніколи не хизується своєю любов’ю до України, української землі і українців, але це проглядається у кожній його дії. Це в нього виходить дуже природно, щиро і не вимушено. Йому більше личить вишиванка, ніж краватка. Він живе Україною і це знають та відчувають всі.

Зовсім інша справа із Юлею Тимошенко. На відміну від Віктора Ющенка, її походження — незрозуміле, а виховання — російськомовне. Але тепер вона скрізь, де тільки може, підкреслює у собі українське та демонструє потяг до українського. І це теж похвально, хоча трохи дивно. На урочистій частині міжпартійного з’їзду БЮТ 7 грудня 2005 року в палаці «Україна», представляючи символіку виборчого блоку свого імені, Ю.Тимошенко підкреслювала, що обрана біло-червоно-чорна гама кольорів відповідає традиційній українській вишивці. В прямому ефірі телеканалу «Київ» 14 січня 2006 року на запитання: «Ваша улюблена страва?» — Юлія Володимирівна відповіла: «Борщ… це уособлення України». «Ваша улюблена марка одягу?» — сказала: «Люблю дизайнерів українських».

Що ж, у цілому це виглядає для українців привабливо, але на мій погляд якось занадто штучно і не щиро, бо хто з українців підкреслює, що борщ, вареники і сало уособлюють Україну?

Подібне проглядається і в Олександра Турчинова. Він, як і Юлія Володимирівна, кілька років тому нарешті опанував українську мову, але рідною для обох є все-таки російська. Олександр Валентинович завжди має під рукою заготовлену фразу: «Головне — Україна! Так чи ні!?» Але чомусь цей штамп у Олександра Турчинова завжди закінчувався щирим сміхом.

Цю фразу він чомусь говорив не всім, зокрема не М.Бродському, а лише щирим українським патріотам, наприклад, Левку Лук’яненку. І це Левку Григоровичу завжди приємно було чути. Я зауважив, що цією фразою О.Турчинов перебиває співбесідника, коли йому щось не подобається, або коли він прагне закінчити бесіду. Ось і під час нашої телефонної розмови 21 грудня 2005 року, коли О.Турчинов вмовляв мене все-таки дати згоду балотуватися по списку БЮТ, або хоча б не залишати ряди партії «Батьківщина», він сказав своє знамените: «Головне — Україна! Так чи ні!?» — і знову чомусь засміявся: «Ги-ги-ги…». А завершив своїм незмінним закликанням: «Ми переможемо!»

Ні шановні, ви не переможете Україну!

15 січня — 18 лютого 2006 р., м. Київ.

Про автора

Чобіт Дмитро Васильович, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, член Спілки краєзнавців України, народний депутат України І, II, III скликань. Народився 19.02.1952р. у м. Броди Львівської області, закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка. Працював вчителем, директором краєзнавчого музею, головою кооперативу, головою Бродівської районної ради (1994-1998рр,), головою райдержадміністрації (1995–1996.). Один з організаторів на Львівщині Товариства української мови і Народного Руху України. Входив до складу керівних органів Руху до його розколу. У день арешту Юлії Тимошенко 13 лютого 2001 року на знак протесту проти політичних репресій вступив у ВО «Батьківщина», член фракції «Батьківщина» у Верховній Раді України (2000-2002рр.).

Автор краєзнавчих і художніх видань: «Броди «(1984), «В парламенті нової України» (1995), «Підгірці» (1998), «Берестецька битва «(1998), «Олеський замок» (2003), «Почаївська Свято-Успенська лавра (2004), «Свята Софія Київська» (2005), «Михалівський Золотоверхий монастир» (2005) та гострих публіцистичних книг: «Свистун» (1999), «Ворог свободи слова» (1999), «Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України» (2001), «Час підлої влади» (2001), «Парламентська криза в Україні «(2001), «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» (2001), «Громовідвід або «Справа Лазаренка» (2002), «Монолітне болото або ЗАТ БЮТ» (2006), більше 10 брошур та сотень публікацій у журналах і газетах.

[1] Р.Лоза. Невыполненный заказ. — Киев. — 2002. — С.22.

(обратно)

[2] Р.Лоза. Невыполненный заказ. — Киев. — 2002. — С.22.

(обратно)

[3] Прямий ефір із Ю.Тимошенко // ТРК «Київ» — 2006. — 14 січня — 19.40

(обратно)

[4] Українська правда. — 2005. — 1 вер. // /

(обратно)

[5] Українська правда. — 2005. — 1 вер. // /

(обратно)

[6] Із виступу перед журналістами 7 грудня 2005 року.

(обратно)

[7] Бродський М. Виступ на 5 каналі 1 вересня 2005 р. Стенограма відеозапису; Свобода. — 2005. — 6 вер. — С.2.

(обратно)

[8] Скорочення з російської — «Горно-обогатительный комбінат».

(обратно)

[9] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[10] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 19 вер. // Передрук «Львівською газетою». — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[11] Чат з Олександром Волковим // Українська правда — 2006. — 11 січ. // — 2006.htm

(обратно)

[12] Українська правда. — 2005. — 5 вер. — 15–57 // http//pravda.com.ua/news/2005/9/5/33025.htm

(обратно)

[13] Українська правда. — 2005. — 8 вер. (Всі виділення редакції Інтернет-видання).

(обратно)

[14] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[15] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[16] Українська правда. — 2005. — 11 вер. // . ua

(обратно)

[17] Українська правда. — 2005. — 11 вер. //

(обратно)

[18] Цит. за: «Я залишаюсь!» // Виступ Ю.Тимошенко в прямому ефірі телеканалу «Інтер» // Батьківщина. Газета Вінницької обласної організації ВО «Батьківщина». — 2005. 15 вер. — С.5.

(обратно)

[19] Цит. за: «Я залишаюсь!» // Виступ Ю.Тимошенко в прямому ефірі телеканалу «Інтер» // Батьківщина. Газета Вінницької обласної організації ВО «Батьківщина». — 2005. 15 вер. — С.5.

(обратно)

[20] Цит. за: «Я залишаюсь!» // Виступ Ю.Тимошенко в прямому ефірі телеканалу «Інтер» // Батьківщина. Газета Вінницької обласної організації ВО «Батьківщина». — 2005. 15 вер. — С.5.

(обратно)

[21] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко. // Українське правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[22] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко. // Українське правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[23] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко. // Українське правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[24] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко. // Українське правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[25] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко. // Українське правда. — 2005. — 20 вер. // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[26] Прес-конференція О.Турчинова. Стенограмма // Українська правда. — 2005. — 15 вер. //

(обратно)

[27] Прес-конференція Турчинова. Стенограма // Українська правда. — 2005. — 15 вер. //

(обратно)

[28] Прес-конференція Турчинова. Стенограма // Українська правда. — 2005. — 15 вер. //

(обратно)

[29] Прес-конференція Турчинова. Стенограма // Українська правда. — 2005. — 15 вер. //

(обратно)

[30] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова». Ведучий Савік Шустер. — ICTV. — 2006. — 3 лют. — 20–30.

(обратно)

[31] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова». Ведучий Савік Шустер. — ICTV. — 2006. -3 лют. — 20–30.

(обратно)

[32] Примітка. Сказане генералом А.Кожемякіним не відповідає дійсності — жодної дати у запитанні Д.Чобота не було.

(обратно)

[33] Примітка. Тобто вже після прес-конференції О.Турчинова, яка відбулася 15 вересня

(обратно)

[34] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова». — ICTV. — 2006. — 3 лют.

(обратно)

[35] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова». — ICTV. — 2006. — 3 лют.

(обратно)

[36] З виступу на телеканалі «Інтер». — 2005. — 9 вер.

(обратно)

[37] Цит. за: Борис Березовський: «Я ніколи не підтверджував.» // Інтерв’ю О.Кучерявої // Голос України. — 2005.- 16 вер. — С.2.

(обратно)

[38] Цит. за: Борис Березовський: «Я ніколи не підтверджував.» // Інтерв’ю О.Кучерявої // Голос України. — 2005.- 16 вер. — С.2.

(обратно)

[39] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 20 вер. // -print/2005/9/20/33671.htm

(обратно)

[40] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 20 вер. // -print/2005/9/20/33671.htm

(обратно)

[41] Цит за: Борис Березовський: «Я ніколи не підтверджував» // Інтерв’ю Олександри Кучерявої // Голос України. — 2005. — 16 вер. — С.2.

(обратно)

[42] Восьма сесія Верховної Ради України 4-го скликання. Стенограма засідання від 7 вер. 2005 року.

(обратно)

[43] * Цит. за: Порція бруду на образі совісті // Голос України. — 2005. — 16 вер. — С.2.

(обратно)

[44] Чаленко А. Инициатор «БАБгейта» Л.Кравчук ответил на вопросы «Сегодня» // Сегодня. — 2005. — 16 сент. — С.3.

(обратно)

[45] Морозов О. Передчуття державного перевороту // Українська правда. — 2005. — 19 вер. — 13:23 //

(обратно)

[46] Дмитричева О. БАБахнуло! // Дзеркало тижня. — 2005. — 17 вер. — С.3.

(обратно)

[47] Дмитричева О. БАБахнуло! // Дзеркало тижня. — 2005. — 17 вер. — С.3.

(обратно)

[48] Цит. за: Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 20 вер. // -print/2005/9/20/33671/htm // Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[49] З виступу М.Азарова в прямому телеефірі телеканалу ІСТV. Передача «Свобода слова». Ведучий Савік Шустер. — 2005. — 30 груд.

(обратно)

[50] Новый понедельник. — 2006. — 16 янв. — С.3.

(обратно)

[51] УНІАН. Українські новини. Ю.Єхануров просить кинути в нього каменем через Тимошенко // Українська правда. — 2006. — 6 лют. //

(обратно)

[52] Белковський С. Новая газовая война-2 // Майдан. — http:/maidan.org.ua/static/mas/1137011447.html

(обратно)

[53] З виступу на «5-му каналі». — 2006. — 11 січ. — 20.45

(обратно)

[54] З виступу на «5-му каналі». — 2006. — 11 січ. — 22.20

(обратно)

[55] Костенко Ю. Теперішня опозиція працює проти Української держави // Народне слово. Спецвипуск. — 2005. лют. — С.1.

(обратно)

[56] Заява фракції СПУ щодо відставки уряду// Києве мій, — 2006. — 13 січ. — С.2.

(обратно)

[57] Секретар РНБО Анатолій Кінах: Деякі українські політики надто захопились виборами // Інтерв’ю А.Смирнова // Без цензури. — 2006. — 2 лют. — С.8

(обратно)

[58] Устюжанин В. Юля краса длинная коса // Комсомольская правда. — Москва. — 2005. — 27 дек.

(обратно)

[59] Лещенко С. Інтерв’ю із Ю.Тимошенко // Українська правда. — 2006 — 17 лют. //

(обратно)

[60] Новости Липецка // .

(обратно)

[61] /ukraina/nom, 924&skin=text

(обратно)

[62] News ru. // oct 2005/denator print.html

(обратно)

[63] П’єцух М. Лебедина пісня Кремля // Україна молода — 2006. — 26 січ. — С.5.

(обратно)

[64] П’єцух М. Янукович для Путіна — збитий пілот // Україна молода. — 2006. — 5 січ. — С.2

(обратно)

[65] П’єцух М. Лебедина пісня Кремля // Україна молода — 2006. — 26 січ. — С.5.

(обратно)

[66] Стенограма передачі «Проверка слуха» в ефірі радіостанції «Эхо Москвы». — 2005. — 17 дек.

(обратно)

[67] Устюжанин В. Юля краса длинная коса. Штрихи к политическому портрету украинской оппозиционерки // Комсомольская правда. — Москва. — 2005. — 27 дек.

(обратно)

[68] Лещенко С. Інтерв’ю з Ю.Тимошенко // Українська правда.- 2006.- 17 лют. //

(обратно)

[69] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда // Цит. за передруком в «Львівській газеті». — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[70] З виступу у прямому ефірі ТРК «Київ». — Програма «Телепресклуб». Випуск «Плюси і мінуси». — Ведучий Василь Зима. — 2006. — 14 січ. — 19–15.

(обратно)

[71] З виступу у прямому ефірі ТРК «Київ». — Програма «Телепресклуб». Випуск «Плюси і мінуси». — Ведучий Василь Зима. — 2006. — 14 січ. — 19–15.

(обратно)

[72] Неїжмак В. Юлія і «Цікаві хлопці» // Україна молода. — 2006. — 2 лют. — С.4.

(обратно)

[73] З виступу на «5-му каналі». — 2005. — 31 груд. — 20.50.

(обратно)

[74] Ярославенко В. Лист Володимиру Яворівському // Слово «Просвіти». — 2006. — 19 січ. — С.4.

(обратно)

[75] Тимошенко Ю. «Я нікуди не йду! Виступ на телеканалі «Інтер»// Наша Батьківщина. — Видання Львівської обласної організації ВО «Батьківщина». — 2005. — 13 вер. — С.5.

(обратно)

[76] Чат з О.Волковим // Українська правда. — 2006. — 11 січ.

(обратно)

[77] Довідник «Хто є хто в Україні. 2004» подає більш точну назву посади: «Комерційний директор молодіжного центру «Термінал». (К.: К.І.С., 2004. — С.841).

(обратно)

[78] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 19 вер.// Львівська газета. — 2005. — 22 вер. — С.6.

(обратно)

[79] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 20 вер.

(обратно)

Оглавление

Передмова

І. ЛОКШИНА НА ВУХА ВИБОРЦЯ

ІІ. Причини розколу помаранчевої команди

ІІІ. НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОГО СКАНДАЛУ

IV. «Штучки Бродського»

V. БРОДІННЯ

VІ. СКАНДАЛЬНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ О. ЗІНЧЕНКА

VIІ. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПЕТРА ПОРОШЕНКА

VІІІ. У ПЕРЕДДЕНЬ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ

ІХ. Нічне збіговисько

Х. Ще раз про нічне збіговисько

ХІ. Відставка уряду ю. Тимошенко

ХІІ. ПІДСПІВУВАЧІ СКАНДАЛУ

ХІІІ. У передчутті державного перевороту

ХIV. Меморандум

ХV. Газова війна

XVI. Під крилом кремлівського орла

ХVІІ. Фарисейська опозиція

ХVІІІ. Штрихи до політичного портрета Юлії Тимошенко

  1. «Всенародні вибори прем’єра»

  2. Дискредитація Президента

  3. Блакитно-помаранчева стрічка

  4. Бізнес і вибори

  5. Українські критерії підбору керівників Держави

  6. Вражаюча фраза

  7. Щира відвертість

  8. Вражаюче очікування

Замість післямови

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg