«Міркування про антисемітизм, сіонізм і нацизм»

Михась КУКОБАКА, білорус-дисидент Міркування про антисемітизм, сіонізм і нацизм

Я давно помітив, що різні сіоністські й підконтрольні їм «демократичні» видання крикливо обурюються за найменшу критику політики Ізраїлю або сіонізму. Особливо ненависні сіоністам-нацистам деякі, поки ще незалежні європейські й національно орієнтовані газети України. Як у прислів’ї: «На злодію і шапка горить». На жаль, Ізраїль давно вже став схожим на карликову гітлерівську Німеччину, але не менш небезпечну через наявність найсучасніших засобів знищення, а також відсутність усяких моральних принципів у проведенні внутрішньої й зовнішньої політики.

Пропонована стаття написана в Чикаго, в лютому 2002 року. На жаль, її актуальність не зменшилася. Декілька місяців я аналізував просіоністську російськомовну пресу в США і побачив реальне життя у цій країні. Гадаю, я знайшов відповіді на низку гострих питань. Мої міркування не залишуть байдужими будь-якого читача, незалежно від його віросповідання й політичної орієнтації. Насамперед вони будуть корисні самим євреям, оскільки основані лише на фактах, взятих із сіоністських джерел у різних американських російськомовних виданнях. На жаль, в Ізраїлі, США й навіть у Росії ця стаття не була опублікована. Втім, дивуватися тут нема чому. Статтю можна назвати так: «Ізраїль — історична батьківщина нацизму».

СЕМІТИ Й АНТИСЕМІТИ

Спочатку відповімо на кілька «наївних» питань.

Отже, хто такі семіти? Начебто проста відповідь: група народів на Близькому Сході, яка має спільне мовне коріння, загальні етнографічні й антропологічні ознаки. Підкреслимо, не один народ, а група народів. Як, наприклад, слов’яни, германці чи інші мовні групи. Як правило, такі народи — територіальні сусіди. Араби — найчисельніший із семітських народів. Другий — євреї. Євреї становлять менше ніж 10 % від загальної кількості семітів. Або, якщо сказати точніше — «люди, які називають себе євреями». Чому введений такий термін — пояснимо трохи пізніше.

Тепер наступне «наївне» питання: а хто такі антисеміти? Проста відповідь. Антисеміти — люди іншої мовної групи, які нешанобливо або недоброзичливо ставляться до семітських народів. Не до одного народу, а до всієї семітської групи народів. Тобто до арабів, євреїв й ін.

Звернемося до аналогій. Скажімо, поляк історично не любить росіянина за три або чотири спроби знищення Польської держави і за багаторічне поневолення свого народу. Росіянин — через свою імперську свідомість — не любить поляка за те, що Польща зуміла вирватися з «обіймів» Москви й успішно розвивається на заздрість «великому» російському народу. Також через злопам’ятство, яке культивується за те, що польський король 400 років тому на короткий час захопив Москву.

Усім відомі й мотиви, за якими мусульмани-чеченці ненавидять християн-росіян, але поважають християн-поляків і жителів Прибалтики. Приміром, християни-естонці не люблять християн-росіян, але поважають мусульман-чеченців. Чи буде правильно в цьому випадку росіян, поляків, естонців і мусульман-чеченців називати «слов’янофобами» або «анти-слов’янами»? Очевидний абсурд. А от «русофоб» або «антиполяк» — більше відповідає логіці. Тобто можна з упевненістю стверджувати, що «слав’янофобії» у світі не існує. Тепер ближче до основної теми.

В американській «російськомовній» пресі й тим більше в ізраїльській, слова «антисеміт» й «антисемітизм» повторюються найчастіше. В антисемітизмі звинувачують будь-яку людину, яка співчуває семітам-арабам. За умови, якщо він критикує сіоністське керівництво Ізраїлю. В антисемітизмі звинувачують і арабів, які співчувають побратимам у Палестині. Але ніхто не називає антисемітами ізраїльських керівників, як і політиків інших держав, які всіляко ображають і принижують семітів-арабів, і офіційно визнаних керівників Палестини. Проізраїльська преса дозволяє собі звинувачувати в антисемітизмі навіть Держдепартамент США й країни Європейського Союзу, якщо вони дорікають Ізраїлю у надмірній жорстокості стосовно семітів-арабів на окупованій території Палестини. Доходить до маразму, коли в антисемітизмі звинувачують навіть самих євреїв, які не схвалюють політику Тель-Авіва.

Що це? Елементарне неуцтво? Безграмотність? Навряд чи головного редактора чиказької газети «Новий світ» пана Етмана можна вважати невігласом. Як і редакторів, журналістів і постійних авторів майже всіх «російськомовних» (читай «єврейських») газет Америки. От імена «навмання»: Семен Іцкович, Сай Фрумкін, Ілля Генн, Авігдор Ескін, Анатолій Зиньківський, Семен Херсонський, Семен Ліфшиц, Вілен Люлечник, Григорій Серебрянський, Олександр Димшиц, Борис Шустеф, Олександр Лейдерман і багато ін. Це ж стосується і телеведучих «російських» програм, на зразок Ігоря Газарха, пана Треппалера та ін. Рідкісними винятками можна вважати лише декілька журналістів (і то, з певними застереженнями). Це Вікторія Мунбліт і Юрій Ростов. Ну, і можливо, Михайло Смєхов. Ще складніше звинувачувати в безграмотності або неуцтві професорів Ієрусалимського університету, таких як Вольф Московіч і Роберт Вістріх та багато інших.

Чи можна уявити собі щось схоже серед інших споріднених націй? Звернімося знову до аналогії. Скажімо, росіянин назве українця «хохлом», а білоруса — «бульба-шом». У відповідь почує: «Сам кацап!» Але нікому з них не спаде на думку звинувачувати один одного в «слов’яно-фобії». Вони народи-«брати». Незважаючи на всі історичні розбіжності й претензії. Такими ж народами-«братами» є євреї й араби. Значить, ці «вольності» з підміною понять, перекручуванням змісту термінології робляться для свідомого обману читачів і слухачів. Але з якою метою? Спробуємо відповісти.

АНТИСЕМІТИЗМ — ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ІЗРАЇЛЮ

Єврей-антисеміт — чи можливе таке? У середині 70-х років я був досить близько знайомий з деякими найавторитетнішими сіоністами Білорусі. Певною мірою навіть співпрацював із ними. Якось один із них, Ратнер Ілля Абрамович запитав мене, лукаво посміхаючись: «А от скажи, Михайло, хто, по-твоєму, у країні най-най-антисеміти?» Питання здалося занадто «простим» і це насторожувало. Пом’явшись, я почав мимрити щось про державну політику радянського керівництва, про КДБ… «Та ні, дурниця все це! — нетерпляче перервав мене співрозмовник. — Справжні антисеміти — це самі євреї!» Я делікатно промовчав.

Пізніше не раз подумки повертався до цієї розмови. Дотепер шкодую, що не вистачило мені «безтактності» і скрупульозності випитати, що мав на увазі цей розумний чоловік, фізик за освітою. Можливо, мав на увазі людей, які, будучи «євреями», поводилися по-хамськи, шахраювали. Провокуючи тим самим недоброзичливість навколишніх до всієї громади. Але шахраї і хами є в будь-яких націях. Може, Ілля Абрамович мав на увазі щось інше?..

За рік життя в Америці я знайшов відповідь на свої питання. Як це не дивно на перший погляд, але переважна більшість людей, «які називають себе євреями», ними не є. І, тим більше, практично ніхто з них, на психологічному рівні, не відчуває себе представником семітського племені, спорідненого з арабами.

Мало того! Навіть на невеликій території Ізраїлю (разом з окупованими землями) немає єдиних націй. Є російські «євреї», є грузинські, азіатські, африканські, західноєвропейські. І всі вони намагаються при можливості відокремитися один від одного. Вже лунають скарги на прояви «антисемітизму» у самому Ізраїлі одних «євреїв» до інших. Що ж пов’язує всю цю різноплемінну спільність?

Насамперед меркантильні інтереси. Тобто бажання матеріально влаштувати життя краще, ніж на своїй колишній батьківщині, звідки емігрували. Другий мотив для консолідації — «ідейний». Це іудаїзм або сіонізм (що одне й те ж). Точніше, їхній симбіоз, в основі якого лежить ідея «боговибраності» єврейських націй. Однак ідеологія вибраності не передбачає визнання рівноправності ще з кимось. Для консолідації будь-якої спільноти існує перевірений метод. Це створення образу ворога. Сіоністська пропаганда таке завдання успішно вирішує, постійно протиставляючи «євреїв» іншому світу. Насамперед арабам.

Таким чином, ідеологи сіонізму свідомо підмінили значення терміна «антисемітизм», зробивши його ідентичним поняттю «антиєврей». Про арабів, одну з найчисельніших семітських націй «забули», тим самим відмовивши їм у праві вважатися семітами. Але, протиставивши себе арабам, сіоністи, власне кажучи, звели антисемітизм у ранг державної політики. Звинувачення в антисемітизмі у вустах сіоністів нагадують відомий злодійський прийом, коли злочинець, стягнувши портмоне, кричить: «Тримай злодія!», вказуючи на сторонню людину.

Це лінгвістичне шахрайство, успішний політичний трюк, успішно здійснений сіоністською пропагандою. Причому, настільки успішно, що вся журналістська «братія», як в Америці, так і в Європі проковтнула цей примітив, і він не став їм у горлі. Це й не дивно, якщо врахувати, що чи не більшість засобів масової інформації в США тією чи іншою мірою контролюють сіоністи, як і в багатьох європейських країнах. Є підозра, що й у Росії також. Але, як кажуть у народі: «Шило в мішку не сховаєш». Нині найзапеклішими антисемітами є самі «євреї» (люди, які називають себе євреями).

А ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?

Наважимося тепер поставити «найкрамольніше» питання. Чи існує взагалі в наш час така нація, як євреї? Чи це міф, «фантом»? Є думка, що євреїв як нації не існує. Якщо підходити до цього з наукової точки зору, то ми маємо конфесійну спільність, нації — немає. Особисто я дозволю собі засумніватися в цій крайній позиції. Проте відомий вчений-історик Фаїна Грімберг на основі багаторічних досліджень дійшла висновку, що існує релігійна спільність, не більше. Навіть «праєврей» Авраам насправді не був євреєм. Він був шумером, який прийняв іудаїзм.

Що цікаво — ця позиція має несподіване підтвердження на «іншому полюсі». Маю на увазі відомого американського сіоніста Менахем-Мендла Шнеерсона. От лише кілька фраз із його багатослівних міркувань: «Єврей, який прийняв християнство… вже не єврей. Його не можна зарахувати до єврейської громади, до народу Ізраїлю». «Краще попрощатися з життям, ніж прийняти християнство, — такий наш принцип… Упродовж багатьох століть перед євреями поставала дилема — хрест або смерть? І вони незмінно обирали останнє».

Це класичний приклад, коли «крайнощі сходяться».

Міркування цього любавицького ребе настільки примітивні й брехливі, що явно розраховані на дітей дошкільного віку. Ми, дорослі люди, добре знаємо, що це не так. Нині (як і раніше) тисячі євреїв приймають християнство в усьому світі абсолютно добровільно. У Росії, приміром, досить активно діє конфесія «Євреї за Ісуса».

У безсилій люті сіоністи намагаються всіляко опорочити арабів — бійців Палестинського опору, які йдуть на самопожертву заради звільнення своєї землі від окупантів. Навіть гітлерівські фашисти нерідко виявляли повагу до героїзму радянських солдатів, які кидалися із гранатами під танки ворога.

Тепер згадаємо інший приклад. Багато хто чув історію Бабиного Яру. Але не всі знають, чому фашисти так легко знищили таку величезну кількість «євреїв». Все просто. Німці заарештували дев’ять рабинів. За «проханням» німців, всі дев’ять (!) виступили з публічним зверненням до євреїв м. Києва. Мовляв, просимо організовано зібратися і євреї, як елітна нація, будуть переправлені в безпечне місце.

Чому жоден із цих рабинів не сказав людям правди? Чому жоден із дев’яти не повів себе так, як араби-палестинці з окупантами?

Важко засуджувати людей за боягузтво, якщо над тобою не стояла «баба з косою». Але правда у тому, що ці рабини (всі дев’ять!) брехали людям упродовж усього свого свідомого життя, як любавицький ребе. Я не знаю їхньої подальшої долі. Можливо, їх теж розстріляли. Можливо, вони змогли врятувати свої шкури й досі продовжують читати Тору десь у синагозі в Чикаго або в Тель-Авіві. Хай їх судить Бог. Але я твердо знаю лише одне, не можна зневажати людину, яка пожертвувала власним життям заради свого народу. Навіть, якщо цей народ тобі дуже не подобається. Тому що власне життя для кожного дорожче за всі багатства світу, будь-яку владу, будь-яку «територіальну цілісність» і будь-яку «батьківщину». Це цінність абсолютна. І якщо в когось є мета дорожча від власного життя — така людина гідна поваги. Палестинці й чеченці, які підривають себе на ізраїльському й російському блокпостах, безумовно, герої свого народу. Окупанти, генерал Шарон і полковник Путін, які жертвують чужими життями заради особистих амбіцій, — безумовно, військові злочинці.

Але повернемося до нашої основної теми про «євреїв». У чиказькій газеті «Реклама» впав у вічі зразок шахрайської маніпуляції з терміном «нації», як і в прикладі з «антисемітизмом». Постійний автор цієї газети пан Вілен Люлеч-ник, аналізуючи книгу Павла Хлєбнікова, пише: «Від громадянства відмовився, від віри батьків відрікся! Тому вважати євреєм цього громадянина ніяк не можна… Євреї його ніколи й ніде своїм не визнавали. Сам факт народження від батьків-євреїв ще ні про що не свідчить». Напевне, пан Люлечник раніше був секретарем парткому, занадто вже стиль знайомий: «Весь радянський народ глибоко обурений» і т. д.

У цьому випадку пан Люлечник каже про відомого російського підприємця й політичного діяча Бориса Абрамовича Березовського. Просто «наукове» відкриття створив цей Люлечник! Єврей — як медаль «За відвагу» або премія за гарну поведінку. «Заслужив?! — привласнимо “єврея”! Погано себе повів? Знеславив почесне звання? — позбавимо «єврея». От ще одна «перлина» з тієї ж газети «Реклама». Це вже пан Володимир Букарський: «Бути євреєм — це привілей. І право іменуватися Євреєм треба заслужити».

Тут можна анекдот складати. «Не заслужив?! — позбавимо тебе “привілею”! Бажаєш в ефіопи — подавайся, бажаєш у китайці… Але відтепер євреєм ти не будеш!» Цікаво б знати рівень освіти цих панів. Про культуру й говорити не доводиться. Такі міркування свідчать, що люди, «які називають себе євреями», на підсвідомому рівні не зараховують себе до єврейських націй. Очевидно, навіть сумніваються в її існуванні.

Втім, у наш час, людина, «яка називає себе євреєм», однаково може означити себе зулусом, китайцем, французом — ким завгодно. І все буде правильно. Так само, як будь-який ефіоп, китаєць, мордвин або чукча може назвати себе «євреєм» і теж матиме рацію. Адже не секрет, що тисячі людей, які прожили більшу частину життя як білоруси, українці, росіяни, узбеки та інші раптом оголосили себе «євреями» і з легкістю змінили своє громадянство й місце проживання (не обов’язково на ізраїльське), коли стало вигідно.

Якщо дотримуватися такої логіки, то пан Букарський, звичайно, має рацію, привселюдно стверджуючи, що єврей — це «привілей», яким варто нагороджувати за якісь заслуги. Має рацію і пан Люлечник, коли «позбавляє» Березовсько-го звання «єврея» за відмову від ізраїльського громадянства. До речі, а яке громадянство в самого товариша Люлечника? Адже американські закони не визнають подвійного громадянства. Дивно, що свого часу, Брежнєв з Андроповим не здогадалися позбавити Солженіцина й Буковського «звання» російської людини, коли позбавляли їх громадянства. Певне, нікому було ідейку підкинути.

Все вищесказане не означає, що євреїв як нації не існує взагалі. Вони є, але їх так мало, що вже можна занести в «Червону книгу», як удегейців, алеутів, айнів або чукчів на радянському Далекому Сході. Всі ці народи на межі зникнення у результаті російської колоніальної політики. Незначна частина євреїв змогла зберегтися, тому що жили в арабських країнах серед родинного їм етносу. У часи справжнього антисемітизму євреї разом з арабами героїчно протистояли багатотисячним бандам хрестоносців із середньовічної Європи.

За всю історію існування Ізраїлю не було, і немає жодного політика-єврея, який мав коріння «із землі обітованої». Бен-Гуріон, Голда Меір, Менахем Бегін і всі інші — іммігранти або їхні батьки приїхали в Палестину з різних європейських країн, або зі СРСР. Пан Шарон має незрівняно менше підстав вважати себе євреєм, ніж, скажімо, російський поет Олександр Сергійович Пушкін ефіопом. Але Пушкін щиро визначив себе російською людиною і з повагою ставився до всіх слов’янських народів. Що ж стосується панів Шарона, Щаранського й багатьох до них подібних, то є великі сумніви, що вони в душі вважають себе євреями, хоча й називаються «євреями». В іншому випадку, вони не були б такими злісними антисемітами — люто ненавидять корінних жителів Палестини (арабів).

ЩО ТАКЕ ІЗРАЇЛЬ

Американці люблять ідеалізувати історію своєї країни. Але згадаймо, з чого починалася Америка? Поряд із дисидентами, релігійними сектантами, переслідуваними в Європі, в Америку хлинула маса пройдисвітів, шахраїв всіх мастей. За багатьма з них, як кажуть, «мотузка або гільйотина плакали». Ще 160 років тому колонізатори вирізали корінне населення індіанців, цілими селищами. Про работоргівлю не будемо і згадувати. Цивілізація прийшла в Америку менше ніж 50 років тому. І за те, слава Богу.

В Ізраїлі ситуація майже один до одного. Прибульці, авантюристи з усього світу, «які називають себе євреями», щосили намагаються вигнати корінне населення окупованих земель, не зупиняючись навіть перед спробами фізичного знищення. Можна не сумніватися, якби не ООН, не протидія європейських країн, — добродії шарони й щаранські не посоромилися б застосувати й атомну зброю, і крематорії, не гірше ніж Гітлер. А що ще можна чекати від президента-«м’ясника», генерала Шарона, який з 14 років займається терористичною діяльністю? Те ж саме можна сказати про Менахема Бегіне і про багатьох інших політиків сучасного Ізраїлю.

Треба віддати належне мужності й об’єктивності вченого Фаїни Грімберг в аналізі нинішнього Ізраїлю. «Всі світові й не світові релігії мають своїх прихильників і свою спільноту. Але те, що конфесійна спільнота повинна отримати державу, — це черговий експеримент. Неможливо отримати порожню територію, — на ній уже хтось живе. Виходить, її треба в когось забрати. Виходить, треба створити певну похмуру, агресивну й узагалі нам добре знайому ідеологію. Ідеологію ксенофобії».

Мені здається, у Фаїни Грімберг не повернувся язик назвати речі своїми іменами. Слова ідеологію нацизму вона делікатно замінила «ідеологією ксенофобії». Цікаво, що колишні чиновники різного рівня, які вірою й правдою служили кремлівським вождям, приїхавши в Америку або Ізраїль, стали більшими сіоністами-нацистами, ніж Папа Римський католик. Продовжимо цитування: «Насправді ми Ізраїль знаємо погано. Ми знаємо його переважно за нашими співвітчизниками вкрай правого спрямування. Але там є й інші люди, які бачать, до чого призводить ситуація. Вони не хочуть самовизначатися як громадяни держави, яка веде війну з корінними жителями цієї території».

Це правда. Тверезомислячі люди в Ізраїлі є. Члени Кнесе-ту: Йоси Бейлін, Йоси Сарід, Шломо Бен-Амі, Юлія Вольфович, Роман Бронхман і ще низка осіб — найдалеко-глядніші політики. Вони виступають за визнання Палестинської держави й за більш-менш справедливий мир з арабами. На жаль, вони в меншості. Поки в меншості. Однак той факт, що десятки й навіть сотні військовослужбовців уже відмовляються служити на окупованих територіях Палестини, дає надію.

ІЗРАЇЛЬ — ІСТОРИЧНА БАТЬКІВЩИНА НАЦИЗМУ

Первосвященики Давньої Іудеї зробили воістину геніальний за своєю диявольською витонченістю винахід. Політичну ідею національної винятковості, названу нині нацизмом, вони прикрили релігійною оболонкою. Мовляв, Бог після створення Світу створив спочатку євреїв, як «обрану» націю. І лише потім інших: росіян, італійців, німців, коней, свиней, верблюдів — живих істот. Іншими словами, ми — євреї, тут зовсім не причетні. Так розпорядився сам Всевишній. За те, що ми, євреї, сумлінно дотримувалися всіх його Святих заповідей, Він призначив нас (або «обрав»), як зразок для світу.

Відволікаючись від теми, зауважу. Формально існує свобода віросповідання. Але спробував би хто-небудь сьогодні оголосити себе засновником нової релігії і за прикладом іудеїв привселюдно заявити: мовляв, ми, французи або росіяни, чукчі, німці і т. д., є «обраною» Богом нацією. Такого «первосвященика» відразу затаврували б як расиста. Звинуватили б його в пропаганді нацизму й розпаленні міжнаціональної ворожнечі. І напевно, запроторили б у каталажку. А новоявлену «релігію» відразу оголосили б екстремістською, деструктивною сектою й заборонили б. А от іудаїстам-сіоністам все безкарно сходить із рук.

Можна припустити, що дві тисячі років тому постулати сіонізму були якось виправдані. Тоді величезна Римська імперія, власне кажучи, і була «усім іншим світом» для євреїв й інших народів Близького Сходу. Для консолідації націй, у тяжкі періоди її історії; коли мова йшла про виживання, на допомогу залучали релігію. Віра в одного Бога, віра в чудо поєднувала народ і давала сили для боротьби. Яскравий приклад — історія французької дівчини Жанни д’Арк.

Відомо, «обраних» не судять. Вони тому й «обрані», що тільки вони вирішують, як розпорядитися долею окремої людини і навіть цілих народів. Кому можна дозволити жити, а кого бажано позбавити цього права. Особливо переконливо, якщо така акція відбувається від імені Бога. Перша спроба успішно проведеного геноциду одного з семітських народів була здійснена ізраїльським царем Саулом. Принаймні, цей факт зафіксований у «Святих Книгах». От як описує цю давню подію в одній зі своїх статей відомий чиказький сіоніст Олександр Лейдерман, на лекціях якого я не раз був присутній. Описує з відвертим схваленням (як взірець для наслідування) щодо нинішньої політики уряду Ізраїлю відносно арабів. І, мабуть, не тільки до них.

«Мені згадався епізод із нашої історії. Коротко передаю його в тому вигляді, у якому він викладений у Талмуді. Існувало в ті безумно далекі часи войовниче й садистське плем’я амалекітян. Воно було першим, хто після Синайського Одкровення спробував знищити єврейський народ, кинувши зухвалий виклик Всевишньому. За велінням згори, плем’я це повинне було зникнути з лиця землі. Війна з амалекитянами тривала кілька століть. Рішучий бій дав їм перший ізраїльський цар Саул. Військо амалекитян було знищене. Їхній цар потрапив у полон. У захваті від перемоги цар Саул вирішив зробити мінімальну, зовсім малюсіньку поступку ворогу. Цареві бузувірського племені було дароване життя. На одну тільки ніч. Вранці він був страчений. Ця ніч виявилася фатальною для єврейського народу. Амалекитянин переспав з рабинею, і вона завагітніла. Мудреці стверджують, що Амман (один із правителів Персії. — М. К.) був його далеким нащадком… Релігійні авторитети нового часу стверджують, що і Гітлер, і Сталін мають відношення до цього отруєного насіння. Мораль цієї історії досить прозора: неприпустима й найменша поступка».

Я сподіваюся, й читачеві статті мораль цієї розповіді теж «прозора». Згадування в «Святих Книгах», що Ізраїль «забрав собі землі семи народів», наводить на думку, що амале-китяни — далеко не єдиний народ, який знищили єврейські нацисти. Складається враження, що Гітлер був обізнаний із єврейською історією й вирішив скористатися історичним досвідом проти самих євреїв. Через 37 років після Гітлера генерал Шарон організував акт геноциду палестинських арабів у ліванських таборах біженців Сабра й Шатила. В 2001 році Суд Бельгії спробував притягнути Шарона до відповідальності, звинувативши його у військових злочинах. Але правосуддя зазнало невдачі, тому що один з учасників тих давніх подій і головний свідок звинувачення, член парламенту Лівану Хобейка був оперативно підірваний біля власного будинку. Підірваний, як тільки привселюдно оголосив, що буде свідчити в бельгійському суді як свідок.

Схожа інтерпретація найдавнішої історії Ізраїлю нинішніми ідеологами сіонізму, не що інше, як підбурювання й пропаганда тероризму й нацизму на державному рівні; його виправдання й заохочення. Теперішній Ізраїль — це досить успішна спроба відтворення гітлерівської Німеччини в мініатюрі. Але Гітлер свого часу не встиг зробити атомну бомбу. А Ізраїль має весь комплекс зброї масового знищення. І в Європі росте обґрунтована тривога. Відповідно до опитувань, близько 60 % населення об’єднаної Європи засуджують політику Ізраїлю. І лише Росія й США мовчазно схвалюють єврейський нацизм, який постійно змінюється. Жодного слова критики: ні в пресі, ні на радіо чи на телебаченні. З американською військово-політичною й економічною підтримкою Ізраїлю, російський промислово-фінансовий капітал також починає поступово працювати на ізраїльський мілітаризм. Настільки ж безвідповідально колись радянська влада «загравала» з німецьким нацизмом, постачаючи Гітлеру все необхідне для війни в Європі. Аж до 22 червня 1941 року. Тепер знайшли нового «друга»…

ЧИ БУВ ГІТЛЕР АНТИСЕМІТОМ?

Неупереджений аналіз доводить — не був. Ні Сталін, ні Гітлер антисемітами не були. І, взагалі, уже кілька сотень років у жодній європейській країні антисемітизм не існує.

Гестапо іноді залучало «євреїв» до виконання окремих доручень. Один із прикладів, коли «єврей» Гріншпан вбив працівника німецького посольства у Франції в 1938 році. Тим самим були спровоковані погроми в Німеччині. Терориста не покарали. До речі, свого часу також не покарали терориста Якова Блюмкіна, який вбив німецького посла Мірба-ха. Але цей теракт дав можливість Леніну розгромити опозицію.

Таким чином, про антисемітизм мова не йде. Гітлер був юдофобом, але не антисемітом. Хоча сам, певною мірою, був «євреєм». Але ж і Пол Пот знищив третину своїх одноплемінників? Та й Мао-Цзедун особливо не співчував «своїм». Чому ж тоді Гітлер не любив «євреїв»? Це одне з головних питань нашої статті.

Уявімо собі дві фірми. Одна робить праски, а інша — каструлі. Будуть вони ворогувати? Ні. А от якщо обидві почнуть випускати тільки праски або каструлі, то справа може й до «замовлених» вбивств дійти. Що, до речі, і нині не рідкість.

З історії ми знаємо, що Гітлер був стурбований існуванням «Всесвітньої єврейської змови», тому що він мріяв встановити у світі свій «Новий порядок», подібну «змову» він трактував як серйозну конкуренцію своїм планам у боротьбі за світове панування. Жоден «нормальний» диктатор не терпітиме конкурентів або опозиції. Так чинив Сталін і всі інші, масштабом дрібніші від нього. Відомо, що спочатку Гітлер хотів «мирним» шляхом видворити «євреїв» з Німеччини. Через низку причин це не вдалося.

По-перше, занадто велика маса народу. По-друге, багато «євреїв» не змогли передбачити масштаб небезпеки й тому не квапилися тікати, кидаючи нажите роками майно. І по-третє, у пожежі світової війни ніхто не хотів мати у своєму тилу неспокійну й ворожу спільноту. Насамперед це стосувалося Великобританії. Тоді він і почав їх знищувати.

Вважаю, що ідея «Всесвітньої єврейської змови» була певною психічною хворобою Гітлера, манією. Якщо він був «євреєм», мав у своєму родоводі єврейські коріння, то, звичайно, цікавився так званими «Святими Книгами». В 2001 році я був на лекції одного чиказького сіоніста, Олександра Лейдермана. Під час бесіди я торкнувся проблеми караїмів, невеликого народу в Причорномор’ї. Відповідаючи на мою репліку, пан Лейдерман пояснив, що Гітлер у деяких питаннях «радився з єврейськими мудрецями». Якщо я його правильно зрозумів, це відбувалося вже в період війни.

Відомо, що в будь-якій «Святій Книзі» можна знайти масу взаємовиключних суджень на всі випадки життя. Також можна знайти «аргументи», які виправдають абсолютно будь-який вчинок або злочин. Все залежить від конкретної ситуації й від позиції самих «тлумачів» цих книг. У середньовічній Європі з Біблією в руках спалювали тисячі звичайних людей. Хрестоносці робили свої спустошливі походи на Близький Схід. Багато звірств виправдали різні «Святі Книги». Нинішній світ живе за тими ж Книгами, але вже нікого не четвертують і не спалюють на багаттях від імені Бога. Законодавчо заборонене рабство. Тобто вся проблема в «тлумачах». Що ж проповідують нині іудаїсти-сіоністи?

Основні постулати: євреї — «обрана нація» (не семіти, а саме євреї). Далі, є євреї й «не-євреї»; євреї й «інший світ». Тобто постійно нав’язливо пропагується протистояння, ворожість між євреями й іншим світом. Якщо це не фундамен-талізм, тоді що підходить під це визначення?! Давайте порівняємо: ні іслам, ні християнство, й ніяка інша релігія не мають обраних націй. Навіть «класичний» нацист Гітлер не наважувався оголосити німців «обраною» нацією. Він говорив про вибраність арійців — досить численну групу народів. Ісуса Христа Гітлер вважав арійцем, не євреєм. Християнство ж визначає: Ісус Христос — Син Божий, тобто він посланник Бога. Поза національною приналежністю. Тому Христос проповідує рівність і справедливість між всіма людьми й народами, включаючи і євреїв. Сіоністи не визнають його.

Ісус Христос — один із найбільших проповідників Давнього світу був першим, хто привселюдно засудив нацизм, який насаджували первосвященики Давньої Іудеї. За це вони його зненавиділи. І, зрештою, він став їхньою першою жертвою.

Нині ситуація радикально відрізняється від Середньовіччя. Папа Римський привселюдно попросив вибачення за звірства Церкви багатовікової давнини. Нині він проповідує Мир і Згоду між всіма народами й конфесіями. Президент такої мусульманської держави, як Іран, вступає в діалог з первосвящеником Християнства. І лише сіонізм-іудаїзм продовжує культивувати варварські ідеї варварського часу. У сучасному цивілізованому світі такі ідеї чітко визначені як расизм і нацизм.

Таким чином, сіонізм — це логічно «досконаліша» форма нацизму порівняно з гітлерівським. Безсумнівно, Гітлер — жалюгідний плагіатор. Він знав про існування міжнародного сіоністського руху. Звідси й виникло переконання в міжнародній «єврейській змові». Подібного конкурента Гітлер стерпіти не міг. І він почав знищувати євреїв як носіїв імперської, сіоністської ідеї, не розбираючи невинних і винних. І в цій варварській акції загинуло багато тисяч «євреїв», які ніякого відношення до сіонізму не мали. Об’єктивно сіонізм несе історичну відповідальність за трагедію єврейства в період Другої світової війни. Саме ідеологія іудаїзму-сіонізму була тим провокуючим фактором, який призвів до Голокосту. Чи був засвоєний цей сумний урок? На жаль, не був. Проводячи шалену антисемітську й нацистську кампанію, сіоністи намагаються протиставити «євреїв» всім іншим народам світу, всьому людству. От міркування про світ любавицького ребе Менахема-Мендл Шнеерсона.

«Мир?! Збройні терористи заповнили (мається на увазі покійний прем’єр-міністр Іцхак Рабин) нашу землю й сімдесят вовків — сімдесят народів світу — скалять зуби на вівцю Ізраїлю. Треба євреям набратися мужності й сказати: ми не будемо виконувати те, що підписали через дурість. Мало говорити, потрібно відібрати у ворога все, що через малодушність й слабкість віддали йому. Забрати й міцно тримати — «мідним чолом і залізними руками».

ООН була утворена з метою, щоб спільними зусиллями запобігти злочинам проти людяності. Зокрема й таким, як Голокост та ін. І от «подяка» від сіоністів. Цитую поради з виховання єврейських дітей, починаючи з 5 років. Переклад з івриту:

«Поставлять запитання народи світу: засідають 140 народів (мається на увазі ООН), “обурюються народи й племена” під приводом, що неможливо допустити те, що йде врозріз із правдою й справедливістю!

Ці люди — продовжувачі хрестоносців, як ми вже бачили в минулому… Є євреї, які схилили свій дух перед не-євреями й не можуть змусити себе оголосити правду, раз і назавжди, всім 140 народам… Найстрашніше, що є боягузи серед євреїв, які підтримують претензії народів світу, які кажуть: «Ви — грабіжники, тому що забрали собі землі семи народів». Подібна філософія проповідується майже в кожній «єврейській» (російськомовній) газеті. Геббельс міг би тільки позаздрити. Генерал Шарон називає Ізраїль «другом» Америки. Шкода, що американці не можуть читати російськомовну пресу. В іншому випадку, вони б згадали одне народне прислів’я: «О Господи! Позбав мене від таких “друзів”, а з ворогами я впораюсь сам».

ІЗ БЕЗДАРНОСТІ — В «ГЕРОЇ»

Непомітно, крок за кроком, сіоністи зуміли втягти Америку у війну проти арабів. Не секрет, що Ізраїль використовує терористичні методи, якими послуговувались гітлерівські окупанти. І в цій війні проти палестинських арабів, США завжди беззастережно підтримували Ізраїль зброєю, фінансами, шпигунською інформацією й політично на всіх рівнях. Тобто США стали співучасниками у війні на стороні Ізраїлю.

Коли влітку 2001 року в Дурбаї, на сесії ООН, президент Буш за «проханням» генерала Шарона бойкотував рішення світового співтовариства, терпіння арабів закінчилося. І вже 11 вересня Америка отримала удар відплати. Цей акт не можна називати терором. Це диверсія на території держави, яка воює. Адже ніхто не називає терором атомні бомбардування Хіросіми й Нагасакі? Тоді загинуло в 50 разів більше народу, ніж у Нью-Йорку. Чи міг президент Буш передбачити наслідки свого бойкоту ООН у Дурбаї?

Версія перша. Звичайно, міг. Але що таке 3 тис. чужих життів для честолюбного політика? Тим більше, що свій пост Буш отримав у досить спірній ситуації. Ту т цілком міг зіграти «комплекс неповноцінності» і острах настроїти проти себе найвпливовіше в країні ізраїльське лобі. А який президент не хоче залишитися при владі на другий термін?

Версія друга. Своїм бойкотом ООН, президент Буш образив не тільки арабів, а й все світове співтовариство, ігноруючи рішення абсолютної більшості країн світу. Водночас він був упевнений у повній безкарності, незважаючи на кілька серйозних диверсій проти Америки через Ізраїль. Якщо визнати останню версію правдивою, напрошується висновок:

президент Буш — один із найбездарніших політиків Америки за останні кілька десятиліть. Шкода, що більшість американців цього не помітили. Втім, дивуватися особливо не доводиться. Давно відомо: хто контролює пресу, той маніпулює й суспільною свідомістю. В Америці преса переважно просіоністська. От один із прикладів. Видавець газети «Єрусалим Пост» (в Ізраїлі) пан Давид Радлер (DavidRadler), він же хазяїн ChikagoSun-Timesі низки інших газет в Америці. Мегаполіс Чикаго — це понад 8 млн жителів, один з найбільших у країні. У лютому 2002 року пан Радлер удостоївся почесної нагороди від сіоністів за активну підтримку Ізраїлю.

Зрозуміло, сіоністи зробили з Буша «героя» всупереч логіці подій і здоровому глузду. «Зробили» на подяку за допомогу Ізраїлю у війні з арабами. Немає сумнівів, повну моральну відповідальність за трагедію, яка сталася в Нью-Йорку 11 вересня, несуть генерал Шарон і президент США Джордж Буш. Шкода, що в результаті цієї масштабної трагедії постраждали сторонні люди. За законом совісті, Буш сам повинен був подати у відставку, як роблять політики в Європі, які не впоралися зі своїми обов’язками. Залишається сподіватися: час все розставить на свої місця. В історії немає місця лжегероям. Сіоністське лобі поширило свій вплив на всі державні й суспільні інститути Америки. Завдяки такому впливу на уряд США, сіоністи безкарно володіють власною зброєю масового знищення; перетворили Ізраїль у ядерну наддержаву. Це не перебільшення. Події 2001 року показали, що США, власне кажучи, поводяться як одна із провінцій Ізраїлю. Як член ООН, керівництво Ізраїлю ніколи не зважало на її рішення й завжди безкарно їх порушувало: ембарго на торгівлю з расистською ПАР (до Нельсона Мандели), чи будь-які інші рішення. Все це при беззастережній або мовчазній підтримці США. Згадаємо, коли атомну зброю створив Пакистан, відразу ж пішли економічні санкції. Але ми не знаємо прикладу, щоб президент США зажадав провести інспекцію установ і підприємств в Ізраїлі, які займаються розробкою й виробництвом зброї масового знищення: атомного, хімічного, бактеріологічного. Ізраїль, до речі, давно вже не приховує, що має ядерну зброю. От такий подвійний стандарт у політиці уряду США. Як рядовий член ООН, Ізраїль фактично має право вето в Раді Безпеки, маніпулюючи президентом США. Водночас цей факт свідчить — наскільки відстали сьогодні Сполучені Штати від Західної Європи в розвитку своїх демократичних інститутів. Адже людей, «які називають себе євреями», у США менше ніж 3 %. Проте вони зуміли нав’язати свою волю всім іншим громадянам величезної країни.

КОМУ ПОТРІБЕН ІЗРАЇЛЬ?

Поставимо питання по-іншому. Чи стало «євреям» легше жити після створення сіоністської держави? Реальність доводить, що для пересічних громадян нічого не змінилося. Але для авантюристів і шахраїв можливості розширилися. В Америку приїжджає «євреїв» більше, ніж в Ізраїль. І їх загальна кількість чи не вдвічі більша, ніж у самому Ізраїлі. Хто добре влаштувався, ті не квапляться їхати з Росії й інших країн, незважаючи на всі «угоди» генерала Шарона. Найбільш далекоглядні «євреї» добре розуміють, що Шарон піклується не про людей. Генералу Шарону потрібно більше «гарматного м’яса» для нових війн. Вже не рідкість, коли з Ізраїлю («землі обітованої») «євреї» емігрують у різні країни у пошуках кращої долі. Їдуть переважно в США або в Європу. Але відомо, євреї, які не визнають расизму й антисемітизму, непогано жили й продовжують жити в мусульманських країнах. Наприклад, у Тунісі, Марокко. Навіть в Афганістані жили, при талібах.

У цілому ж, через расистську політику Ізраїлю, юдофобство у світі зросло. Нині сіоністи виношують плани виселення всіх арабів з території, контрольованої Ізраїлем. Проводять різні «опитування» емігрантів із колишнього СРСР, щоб прикрити расизм «демократичною» процедурою. Для арабів вже введені спеціальні посвідчення особи. Це наслідування гітлерівського нацизму. Зрозуміло, такі акції не додають поваги державі Ізраїль і «євреям» у цілому.

Створюється враження, що сіоністи свідомо стимулюють юдофобство. Щоб потім переконувати всіх «у ворожості» світу до «обраних націй». Наприклад, ведучий “круглого столу” пан Борис Рабінер в одній з телепрограм, у лютому цього року висловив ідею: за одного вбитого єврея варто вбивати тисячу арабів. Одного разу після однієї з відповідних акцій відплати з боку палестинців у чиказькій газеті «Новий світ» на першій сторінці великим шрифтом з’явився заклик: «Знищити Палестинську автономію». І приписка дрібним шрифтом — «крайня думка». Однак така приписка не повинна вводити в оману. Газета ніколи не публікує матеріалів на захист палестинців. Навіть із позначкою «крайня думка». А от заклики: «Вбивати! Знищити! Зруйнувати!» — із задоволенням друкує сіоністська «інформація».

Така політика необхідна сіоністам, щоб перетворювати єврейські громади в «п’яту колону» Ізраїлю у країнах проживання. Тоді можна легко вербувати шпигунів і створювати «групи впливу» на користь сіоністської держави. Як ми вже знаємо, сіонізм проповідує, що єдина батьківщина для «обраних націй» — це «земля обітована», Ізраїль. Інтереси Ізраїлю вище від усього, де б єврей не жив. Звичайно, подібна ідеологія не може викликати повагу в корінних жителів будь-якої країни. Гітлеру знадобилося кілька років, щоб цивілізовані нації відкинути в середньовіччя. Сіоністам сьогодні складніше, ніж Гітлеру, але надії вони не втрачають…

Можна не сумніватися, що, зломивши опір палестинських арабів, сіоністи не заспокояться. Наступною ціллю експансії стануть Йорданія, Сирія, Ліван. А на довгострокову перспективу, можливо, і Єгипет. У сіоністській пресі вже писалося, що, мовляв, Ізраїль «поквапився» повернути Єгипту Синайський півострів і тепер для ізраїльських бомбардувальників стало менше можливостей для тренувань.

Ізраїль був створений 56 років тому. Якщо підрахувати, скільки «євреїв» й арабів загинуло за цей період, скільки коштів і людських зусиль безглуздо розтрачено на руйнування, відновлення й знову на руйнування, то доходиш сумних висновків. Створення сіоністської держави Ізраїль — трагічна помилка тодішнього керівництва ООН і СРСР. І якщо сіоністів не зупинити, вони ще багато горя принесуть навколишньому світу й самим євреям.

Оглавление