«Осінній сезон смертей»

Осінній сезон смертей (fb2) - Осінній сезон смертей 521K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха ОСІННІЙ СЕЗОН СМЕРТЕЙ Детективний роман

Кохання — це різновид божевілля.

Мішень де Монтень

ЧАСТИНА ПЕРША

ТРЕТЯ ЖЕРТВА

Інколи місто нагадує величезного звіра, що дрімає, а люди — кров’яні частинки, котрі сновигають артеріями та венами вулиць і цілий день дають звірові живлющу енергію, вона згасає під вечір і надає гігантові бажаний спокій до ранку… І так з року в рік, із століття у століття…

Маячня, правда? Але подібні асоціації мені можна пробачити — п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються — мало що може стукнути у хмільну голову! А я саме в даний момент п’яний і мчу в таксі по засинаючому Великому Місту.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилою та пасажирами — мною і моїм не менш п’яним приятелем Сєвою — можна назвати вечерею монстра. Смішно, еге? Звірюга згамав нас і тепер перетравлює, засинаючи, і ми, перетравлені, несемося по стравоходу — центральній вулиці, несемося у пряму кишку, щоб бути викинутими в одну із клоак-околиць, як належить відходам та покидькам. Місто, між іншим, — живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, задниця. У місті багато таких клоак-вулиць… Стривай, то це виходить, що у цього звіра багато сідниць?

Я зареготав так несподівано, що обернувся навіть водій.

— Ти чого? — кричить мені у вухо Сєва.

Бажання сміятися зникло так само несподівано, як і з’явилося, і я знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що миготять повз нас. Слід би запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати… Тільки боюся, що воно уже так не напишеться, як думається зараз. Але ж чимало шедеврів літератури й музики створювалося під кайфом — хіба ні? Деякі навіть спеціально експериментували з галюциногенами, правда, це більше музикантів стосується, Моррісона, наприклад…

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на турбазі в горах, куди мене запросив один давній друг, я жив там на повному пансіоні і заплатив лише чисто символічну суму за проживання. Отож під кінець відпустки у мене заощадилася чимала сума, яку необхідно було якось процвиндрити. Отут саме й підвернувся під руку Сєва, що його я випадково зустрів у метро. Сєва неабияк зрадів мені, іще б пак, його благовірна подалася в Чернівці за шмотками, отож гуляй, козаче! Накачалися ми з ним добряче, але Сєві забаглося дамського товариства, отож він віз мене у студмістечко до своєї знайомої дівчини, у котрої є така собі пампушечка-подруга. «А скільки в ній пудів?» — запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, лікер і шоколадку. «А тобі не один хрін?» — «Ехе, поки що ні!»

І справді, я ще непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я коли завгодно впізнаю — прожив же тут п’ять років. Пам’ятаю общагу. Номер кімнати — сорок шість. Дві подружки, нічогенькі, даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив: «Оце Свєта, а це… забув… ага, Наталка, дуже добре, коротше, це Свєта, це Наталка, отак!»

Свєта пішла ставити чайник, Наталя хутенько узялася за картоплю. Я кинувся їй допомагати. Про щось теревенили, пам’ятаю — реготали як навіжені… Спочатку всі хильнули шампанського — по ковтку, але розібрало… Потім дикий якийсь коктейль музичний… Танцювали… Допивали… Сєва мені щось шепнув, а Наталя почала збиратися, буцімто, їй іти у свій гуртожиток, а вже пізно. Свєта не відпускала, плела про якихось маньяків… Я сказав, що проведу Наталю і порозганяю всіх маньяків…

…Далі — провали у пам’яті… Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але слабко… М’які пухкі губи… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання, може, то я так голосно дихаю?… Глухий зойк, полегшене зітхання…

…Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини, потім машина гальмує.

— Приїхали, — голос немов із колодязя…

…Я намагаюся потрапити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю, що ключ не той, у мене ціла в’язка ключів. На майданчику теж темно… чи це у мене в очах?…

На кухні п’ю воду з чайника. Світло горить, і я можу глянути на годинник. Пів на третю ночі! Чорт! Знов темно в очах…

…Дзвінок не змовкає, а мені ліньки відчинити двері. У черепній коробці дзвони, молоточки… А один дзвінок розколює череп. Якого хріна, кому робити нічого!

Дзвонять у двері, дзвонять наполегливо. Я рвучко підвівся. Кімната стрибає й хитається, сонячне світло боляче ріже. Дзвінок не вщухає.

— Та зараз! — кричу у бік вхідних дверей. Навіть розмовляти боляче, це ж треба!

Відчинив двері, на порозі міліціонер у формі. За ним — пом’ятий і знічений Сєва. Потім — ще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув посвідчення під ніс.

— Карний розшук. Збирайся, з нами поїдеш.

Це що — продовження сну?

— Прізвище? Ім’я?

— Кропива: Андрій Миколайович.

— Рік народження?

— Шістдесят восьмий.

— Місце роботи?

— Газета «Міські новини», відділ культури, кореспондент.

— Де ви були одинадцятого і дванадцятого серпня?

— Відпочивав на турбазі в Закарпатті… А взагалі-то я сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

— Де саме ви відпочивали? З Наталією Кущенко давно знайомі?

— А хто це?

Слідчий Величко недбало кинув купу чорно-білих фотографій.

Господи… Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився назовні з відкритого рота. І попри все — щось знайоме в цьому профілі… Не може бути…

— Упізнали?

— Т-так… Я знаю її…

Наталка! Дівчина, котра вчора пила з нами шампанське і лікер, дзвінко сміялася над моїми солоними анекдотами, танцювала зі мною… З якою я… Господи…

— Сміливіше, сміливіше…

— Ми познайомилися вчора, була вечірка. Погано пам’ятаю все, ви ж розумієте… Можна води, у роті сухо…

— Ми відволікаємося. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам згадувати.

— Дайте води!

— Відповідайте на запитання! Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко учора ввечері. Припустімо. За яких обставин?

— Ми випивали з Сєвою Горбуновим, і він запропонував зайти до гуртожитку. У нього є там знайома, Свєта…

— Ви самі запропонували провести Наталю додому?

— Начебто… Сам…

— А по дорозі почали чіплятися до неї? Вона пручалася, ви вдарили її в обличчя — п’яна агресивність далася взнаки! Вона втратила свідомість, ви відтягнули її у кущі бузку і зґвалтували! Пригадуєте, ні?

— Що за дурка?! Так, я був п’яний, але не настільки, щоб…

— Сядьте! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!

Стало душно, лоб укрився холодним потом.

— Води… Дайте води…

— Підпишемо зізнання — і скільки завгодно води. Бочка, цистерна, хоч водосховище!

— Яке ще…

— Щиросерде визнання провини! Я розумію — вам стало страшно, і ви втекли з місця злочину. І не зрозуміли тоді, що скоїли. Просто лежить дівчина, не ворушиться… Вона чинила опір, у неї величезний синець на обличчі. Ось тут фотографія, дивіться…

Фотографії обпікали мені руки, я поклав їх на стіл.

— Це дурниця якась… Нісенітниця…

— Слухайте, чоловіче, двоє свідків підтверджують, що Наталя Кущенко пішла з вами! За десять хвилин до смерті вона мала інтимний зв’язок із мужчиною! Сліди насильства на обличчі, тілі! З вами ще хтось був? Ні? Зараз експертиза по слідах сперми може встановити особу! Будемо проводити експертизу?

Слідчий Величко нагадував комара. Низенький, весь якийсь сірий: сірий костюм, сіра несвіжа сорочка, сіра краватка, сірі стомлені очі, навіть обличчя нездорового сірого кольору.

У голові мені паморочиться, отой зуд комариний давить на психіку, виводить із себе, ти можеш ганятися за набридливим кровопивцею, втративши терпець. Та тільки даремно все це, при боротьбі з комаром тільки увага, терплячість та зосередженість і допомагають.

— Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Але все було із доброї згоди. А потім я поїхав у машині, дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Так, точно казала!

Слідчий не перебивав, байдуже дивився на мене втомленими очима, і погляд його говорив, що для себе він давно все вирішив, а ти, хлопче, балакай-балакай.

— Раз ви точно встановили годину смерті — то знайдіть водія, який мене підвозив! — я вже втрачав терпець. — Не так багато людей їздить у такий час глухим районом! Він скаже, коли я в машину сів, він мусив час запам’ятати! Звірте час, по хвилинах порахуйте! Чого ви сидите й мовчите?

— Важко з вами, — слідчий Величко склав фотографії у конверт. — Отже, одинадцятого і дванадцятого вас у місті не було?

— До чого тут це?

— Перевіримо, — він не звернув жодної уваги на моє запитання. — Все перевіримо. Це лише початок, — його товстий короткий палець надавив на кнопку, викликаючи конвой. — А ви подумайте. Не іграшки все це. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого — ще одну. Вчора, двадцять дев’ятого, третю. Усіх трьох задушили. Води налити?

Подумайте, сказав він… Обставини спонукають до роздумів, ось тільки думки в голову не лізуть. А добре подумати мені ой як необхідно…

Все це було б сюжетом для комедії, якби не смерть дівчини Наталки… Зняти б за цим сюжетом показовий фільм і п’яничкам показувати! Ось, мовляв, чим усе це може, придурки, скінчитися! Звинувачення у вбивстві, і не в одному! Ну, за перші два я спокійний — те, що мене не було в місті, легко перевірити… Одначе тепер я розумію слідчого — як кортить йому заарештувати проклятого маньяка і зіпхнути зі своїх пліч цю справу!

Ситуація не просто дурна — вона страшна. А вихід?

Мені раптом стало моторошно від думки, що я насправді її задушив, сам того не бажаючи. Ось тільки не кричала вона й не пручалася, я усе ж таки пам’ятаю. Але цей синець на обличчі… Я ж не бив її! Це той, хто задушив, убивця, її вдарив! Звідки він тільки взявся так швидко? Через десять хвилин після… Не можу повірити…

Голова розбухла від набридливих думок, мені здалося, що я не спав, та коли за мною прийшли і я глипнув на годинник, то переконався — день пішов на спад. Але голова була тяжка, як дзвін…

— Щастить вам, молодий чоловіче. Їй-бо, щастить.

Слідчий старанно уникав мого погляду.

— Звуть його Сердюк. Григорій Петрович, водій. Удень сьогодні заїхав сестру відвідати, що захворіла. Від чуток ідіотських весь район гуде, маньяка боїться… Отже, Сердюк згадав, що вночі біля студмістечка п’яного хлопця у таксі підібрав… Ну і подзвонив… Справді, як не дивно, він точний час запам’ятав, рівно друга ночі.

І чого йому це дивно?

— Експертиза визначила точний час смерті. Її задушили в той момент, коли ви саме сідали у машину. У нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить — немов інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом справу має.

— Крім того, ми перевірили — вас справді не було в місті одинадцятого і дванадцятого, — слідчий Величко зітхнув і припалив чергову сигарету. — І ще різні нюанси, але це вже вам не треба… Хоча як свідок ви, можливо, ще знадобитесь…

Він не пояснив свого «хоча», але я зрозумів, що з людини, котра напилася до свинячого стану, свідок хріновий.

Хух…. Мені у скроні гамселять молоточки.

— Підпишіть ось тут і тут, і можете бути вільні.

Я підписую, намагаючись втримати тремтіння у руках.

Страшенно хотілося прийняти гарячу ванну і завалитися спати, але я відчував потребу навідати свого вчорашнього почарківця.

Побачивши мене, Сєва дурнувато посміхнувся і заметушився:

— Слава богу, а я вже думав… Давай, той… Шурки нема, пішла до подруги. Я її вранці не зустрів із поїзда, сам розумієш… Ми з тобою щас… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись об одвірок, і байдуже слідкував за тим, як на столі з’являються ковбаса, сир, сало, солоні огірки і почата пляшка «Столичної». Чомусь саме ота пляшка викликала глибоку відразу до всього.

— Не буду. Не хочу.

— Та ти чого? Чого ти? — загугнявив Сєва. — Я хіба винен, що ти… той…

— Розповідай.

— Ну… Наталку вранці… Двірник знайшов, — Сєва теж уникав мого погляду. — Упізнали її одразу, сусідка по кімнаті сказала, що ввечері Наталка до подруги пішла. Менти, само собою, до Свєтки, а там я… Свєтка — в крик, я, хоч убий, не тямлю нічого… Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати ти пішов… Що було робити? Вони б мене загребли, це факт, якби я твоєї адреси не сказав… Ти ж Шурку знаєш…

Логіка справді була залізна.

— Я, між іншим, загриміти міг.

— А хто тобі винен?

— Дівчата вчора теревенили про якогось маньяка… Знаєш що-небудь?

— Та дурниці всякі… Свєтка щось базікала, та хіба я пам’ятаю? — Сєва зітхнув і почухав потилицю. — Як ти хоч викрутився?

— Яка тобі різниця!

— Ну, як хочеш… Може, все-таки по грамулі?

— Шурка запах винюхає… Бувай, я пішов…

Вдома, лежачи у ванній, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже, без сумніву, дзвонили і редакторові «пояснили»…

Непоганий дядько наш головний. Коли кілька років тому брав мене на роботу, знав у загальних рисах, у яку халепу я встряв.

Я працював у обласному центрі, вів у місцевій газеті кримінальну хроніку. Друг, колишній опер, пішов з роботи після однієї негарної історії, в яку і я втрапив через дурість і недосвідченість. Один із місцевих мафіозі, щоб примусити друга працювати на них, розпорядився тримати мене заложником. Строку колишньому оперові дали три доби, від мене не приховували, що загрожує мені… Він упорався, мене випустили… Але потім бандити вирішили, що ми забагато знаємо… Ми виплуталися; як саме — то вже інша історія, не хочу зараз згадувати. Було багато крові, тоді я вперше в житті стріляв у людину… Нам обом порадили зникнути з міста. Я видзвонив кількох однокурсників. І отак опинився далеко від свого обласного центру, у «Міських новинах». Ті події надовго відбили в мене охоту до кримінальної тематики. Зрештою, культура — теж непогано, тут такі пристрасті — куди там блатним розбіркам…

Але сьогодні я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте, і повільно, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій. Студмістечко, де я прожив свого часу п’ять років, бачило все, окрім маньяка-вбивці.

Традицій я порушувати не став і запізнився десь на півгодини.

— Ганьба п’яниці й дебоширу, — без посмішки привітав мене Валерка Ситник, мій безпосередній начальник, заввідділом культури, людина, на яку я міг покластися в усьому і завжди.

— Уже всі знають? — скривився я і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився за своїм робочим столом.

Взагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Колись вона займалася легкою атлетикою, навіть посіла друге місце в чемпіонаті Союзу з легкої атлетики серед жінок. Мабуть, це була її межа. Але самолюбство взяло верх, і спортсменка потай стала вживати гормональні препарати. Голос загруб, а ззовні вона все менше скидалася на жінку. Ледь не догралася — її могли дискваліфікувати, зловивши на допінґу. Але травма хребта, що сталася, зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт назавжди. Кажуть, вона пила, потім розлучилася з чоловіком, відомим радіожурналістом.

Та згодом екс-спортсменка взяла себе в руки й несподівано для всіх вирішила стати журналісткою. І займається цим уже двадцять два роки. Вдруге вона так і не вийшла заміж, що, зрештою, не дивно. Уявіть собі незугарну постать, коротку стрижку, величезні окуляри в жахливій оправі, повну відсутність косметики, джинси, у тонких губах — незмінна сигарета. Але справу свою вона знала чудово. Тітонька Коняка — це прізвисько справді підходило їй ідеально.

— Ти у нас герой дня! — Валера відкинувся на спинку стільця. — Охоронці порядку вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.

— Смійся, смійся…

— А смішного мало, — буркнула Тітонька Коняка. — Ганьба, молодий чоловіче!

— Зайди до шефа, — сказав Валера.

О, господи!

Секретарки Тетянки не було. Я потупцяв хвилину перед дверима з табличкою «Головний редактор», нарешті постукав і, не дочекавшись відповіді, увійшов.

Шеф кивав головою, тримаючи біля вуха слухавку.

— Так, я згоден. Це бардак.

Хижняк мені подобався. З колективом він тримався на рівних, але нікому не дозволяв фамільярничати. До матеріалів не присікувався. Головне — щоб коректори не пропустили помилок, решта його не стосувалася. Міг нагримати на підлеглого і заступитися за нього ж таки при потребі.

Коли я вибрався із отієї халепи, він при першій можливості розпорядився, щоб мені оплачували квартиру…

— Газету у це втягувати не треба, — спокійно сказав Хижняк у слухавку. — Гаразд, пишіть. Хоч президенту. До побачення.

Він обережно поклав трубку на важіль.

— Догрався?

— У смислі?

— Твої розваги ось у мене де! — ребро його долоні черкнуло гострого борлака. — Чому я весь час мушу витягати тебе з міліції?

— А вони мене самі відпустили…

— Розібралися? — він жбурнув сигарету на стіл. — Знаєш, чим це могло скінчитися? Працівник газети «Міські новини» звинувачується у зґвалтуванні та вбивстві! П’яна бійка зимою в центрі міста…

— Я захищав честь жінки.

— Ви бачили таке? П’яна хвойда вирішила продинамити клієнта, він їй вмазав, і тут благородний гідальґо, який щойно замочив премію, лізе заступатися! А скандал на презентації видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як ти назвав директора?

— Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу він був головлітівським цензором і різав усе підряд? А тепер у нього, бачте, видавництво, яке видає європейську класику українською без жодних купюр!

— На прес-конференцію ти з’явився п’яним! У нього були всі підстави викликати міліцію!

— Я випив лише сто п’ятдесят!

— Не важливо, скільки ти тоді випив! — він стомлено помовчав. — Андрію, те що сталося вчора, дуже серйозно. Що це за історія? — уже спокійніше запитав шеф.

— Яка?

— Ну, з убивствами цими… Мені слідчий так до ладу і не пояснив…

— А він і мені нічого не пояснив. Я думав, що ви знаєте.

— Ні, ми нічого не писали. Хоча у нас, як ти знаєш, нормальні контакти з органами. Але вони чомусь мовчать.

— Значить, так задумано.

— Угу, — шеф потер пальцями скроні. — Гаразд, йди працюй. Валера там зашивається.

Працювати треба, це факт. Але мені необхідно зробити ще один дзвінок…

Ми домовились зустрітися у ґриль-барі на площі біля входу. Я замовив курячі стегенця і чотири пляшки темного пива — для Василя, бо я пива терпіти не можу.

Книш з’явився у двобортному костюмі і при краватці. Якби не казенний вираз обличчя, якого він набув за три роки праці в прес-службі МУВС, його можна було б прийняти за бізнесмена середньої руки.

— У мене мало часу, — він налив собі повну склянку пива, помилувався шапкою піни і відсьорбнув.

— У мене теж.

— Ти ба, який збіг обставин! — Вася влив у себе вміст склянки, пожував курятини і налив собі ще пива.

— Ну, розказуй, — нетерпеливився я.

— Та я сам мало що знаю. Ти ж сам колись кримінальну хроніку вів, заглянь у будь-яку газету або зведення МУВС по ящику. Що там? «Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це Б., такий собі тип, який ніде не працює». Або: «Пограбовано й підпалено комерційний кіоск. Ведеться слідство. Підозрюється такий собі П., який ніде не працює…» І так далі. Вони дають, розумієш, лише таку інформацію: того взяли, це розкрили, там підозрюють… Не будуть же вони повідомляти: «слідів нема», «слідство зайшло в глухий кут» і тому подібне. Їм, розумієш, свою роботу треба показати. А тут самих убивств за добу в середньому вісім по місту! Кожних три години! П’яний чоловік рубонув сокирою дружину, на розбірці парочку крутих поклали, одна ДТП як мінімум, жінка чоловіка-бабника крисячою отрутою травить… Ну, і тому подібне… А щодо розкриття — хріново!

Вася раптом помітив, що говорить надто голосно, знітився і допив чергову склянку.

— Ось так і з першою дівчиною, — повів далі вже тихіше. — Уваги ніхто не звернув. Задушили й задушили. Слідство на місці тупцяє… Коротше, чутки пішли, коли другу дівку знайшли. Там же, в студмістечку. Той же почерк — ударив у обличчя, оглушив і задушив.

— Не зґвалтував?

— У тому-то й річ! Причини незрозумілі. Здається, навіть не грабував…

— Імена, прізвища знаєш?

— Якщо чесно — тільки це й знаю. Решту хлопці додумують. Все ж таки цікаво — свій чикатило в місті з’явився!

— Чутки й плітки породжує відсутність інформації.

— Розумний ти надто… Коротше, першу звали Тетяна Роднянко. Філфак, п’ятий курс. Ішла пізно від якихось друзів, наче з кимось-там посварилася, була трошки під мухою…

— «Від якихось», «з кимось»… А точніше?

— Слухай, я не слідчий! — Вася ледь не хлюпнув мимо склянки.

— Гаразд, давай далі, цікаво.

— Цікаво йому… — відпивши пива, Книш трохи заспокоївся. — Судячи по синцях на шиї, п’ястуки у цього мерзотника розміром з лопату. Сліди взуття — сорок четвертий розмір. Хоча зріст у нього трохи вище за середній, десь так метр вісімдесят. Судячи з того, як він її задушив, бугай здоровий. Ти, до речі, не тягнеш на нього абсолютно…

— Спасибі…

— Через дев’ять днів знайшли другий труп, — Вася пропустив заувагу повз вуха. — Усіх їх, між іншим, двірники знаходять. Рано-вранці. Кожен — на своїй дільниці. Другу звали Слава Корецька, себто В’ячеслава, треба ж так назвати дитину… Вона місцева, жила біля студмістечка, поверталася з общаги від подруги чи від приятеля, точно не знаю. Той же спосіб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, до певної міри знайомий. Наталя Кущенко, четвертий курс біофаку. Тут уже два тижні після другого вбивства, так що навряд чи у нього якась система.

— Ми не психологи.

— І не сищики! Ти журналіст, я журналіст! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яка у нас є!

— Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої, закрита.

— Так, закрита! Я пояснив, чому нам сказали, що вбивцю узяли, всі пожвавилися — нарешті шушукатися перестануть і плітки різні вигадувати. Тільки, бач, не пощастило слідчому, — Вася в’їдливо посміхнувся. — А Величко — не та людина, яка своє невезіння буде рекламувати. Із ним обережніше треба… У нього рідко діла глухнуть…

— Сволота він…

— Ти, Андрон, іще легко відбувся. Мені знайомий із прокуратури казав, що раз справу на Величка повісили — хана комусь буде. Скільки разів, каже, було: посадить людину, справу закриють, галочку поставлять, подяку отримає… А потім заднім числом помилки виправляє.

Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці.

— Ну, чим міг… Будеш щось писати — пам’ятай про домовленість: ти мене не бачив, і я з тобою не говорив.

— Ти ж мене знаєш, Василю!

— Не знаю! — Книш відсунув тарілку з курячими кістками. — Не знаю! Серйозних справ ми з тобою ще не крутили.

Ми вийшли на повітря.

Книш кивнув.

— Гаразд, бувай! Якщо треба буде — телефонуй. Дякую за пиво.

Побачивши світло у вікні своєї квартири, я тяжко зітхнув. Ревіння магнітофона було чутно на весь під’їзд. Відчинивши двері, я занурився в океан рок-н-ролу. У ванній шуміла вода. Наступаючи на розкидані жіночі речі, я дістався до магнітофона і вирубав його.

— Привіт! — почулося з-за дверей ванної.

«Пішла ти до бісової мами», — буркнув я собі під ніс.

Шум води припинився. Вона вийшла з ванної у розхристаному халатику. Посміхнулася, наче голлівудська красуня.

— Я не змогла зателефонувати.

Авжеж, Юлька не вважала за потрібне повідомити про свій приїзд.

Ми вчилися разом. Юлька встигла поміняти двох офіційних чоловіків. Вона дотримувалася принципів вільного кохання і повної жіночої незалежності. Мене завжди дивувало, як оце непоказне невеличке створіння так ловко обробляло нахабних донжуанів. Квіти, кіно, кафе, ресторан — все мусило бути за вищим класом, і лише потім — ліжко… А тоді ґуд бай, бебі, ти вже нецікавий.

Я колись теж пройшов оту «повну програму», але остаточної відставки чомусь не отримав, себто Юлька безповоротно перевела мене у розряд шкільних друзів. Працювала Юлька в Полтаві, але раз на два-три місяці обов’язково приїжджала у якісь незрозумілі відрядження і зупинялася в мене, щоб поповнити колекцію мужиків-лопухів, про що без усіляких комплексів і розповідала.

— Ти надовго?

— Дивовижна гостинність! — вона цьомкнула мене в щоку, заросивши піджак.

— Якщо чесно, тільки тебе мені й бракувало.

— Значить, я вчасно з’явилася… Їсти будеш? У мене курочка є, ковбаска, яйця варені.

Клята дівка, знає, з чого почати. Їсти мені таки добряче хотілося. Продуктів вона привозила купу і завжди забивала ними холодильник.

Поки я клопотався зі сковорідкою і чайником, вона вдяглася і зайшла вже у плащі.

— Якщо ти опівночі — краще взагалі не повертайся, я до смерті спати хочу. Почнеш тут тупцяти, чайником грюкати…

— Не сподівайся. Мене сьогодні точно не буде. Не кидай, дурку, стільки цукру, я худну!

— Ну, це в тебе перманентний процес…

— Дуже смішно!

У три ковтки випивши каву, вона пішла, зажовуючи лимоном. За нею потягся шлейф дорогих духів. Я вимив посуд. Машинку переніс на кухню. Заголовок мусить хапати одразу, інакше весь задум — до біса…

У СТУДМІСТЕЧКУ ПОЧАВСЯ СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА МОЛОДИХ ЖІНОК

Грубувато, але в очі кинеться одразу. Пальці забігали по клавіатурі, паплюжачи літерами цнотливу чистоту аркуша.

«Протягом останніх тижнів у студмістечку було по-звірячому вбито трьох студенток: Тетяну P., Славу К. і Наталію К. Вони стали жертвами серійного вбивці. Усі троє спочатку були оглушені, потім задушені.

Причини вбивства поки що не з’ясовані. Слідчі органи, виходячи з усього, не знають, де шукати вбивцю. І неясно навіть, хто він — психічно хвора людина чи холоднокровний розважливий злочинець, який переслідує тільки одному йому зрозумілу мету. Ясно одне — політика замовчування ні до чого не призведе, вона тільки сприяє тому, що люди перебувають у постійному страху. А страх, як відомо, поганий союзник. Без союзників у цій справі слідству буде складніше викрити вбивцю».

— Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? — Хижняк відсунув від себе аркуш із текстом.

— Інформація достовірна. Я навіть прізвища знаю.

— Не в тому суть. Ти кореспондент відділу культури…

— Я передовсім маю до цього прямий стосунок! І поганий з мене журналіст, якщо я не скористаюся з цього!

— Мета?

— У нас буде привід звернутися до органів. Спочатку за коментарем. Потім — інформування читачів про хід слідства. По можливості, звичайно. Звернемося до кваліфікованого психіатра, нехай він що-небудь скаже… Я хочу писати про це, адже мені не байдуже, чим усе скінчиться. Зрештою, передплата на носі, газету будуть читати, це теж важливо!

— Добре, стратег, — Хижняк знову перебіг очима текст. — Закиди на адресу міліції надто різкі. Підправ, зроби м’якше. Особисто я не маю нічого проти… Тільки пам’ятай, у що вплутуєшся.

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Кілька причин змусили мене взятися за перо. По-перше, я відчуваю нездоланну потребу виговоритися. А вголос заявити про все не можу, бо суспільство, на яке мені плювати, і єдина людина, яку я ніжно люблю, — не готові сприйняти все.

По-друге, якщо хтось прочитає мої нотатки, то стане ясно, що я карав тих, хто порушив найсвятіші в світі закони моралі, хто насміхався над самим, поняттям Кохання. Чи маю я право? А ті, хто засуджує на смерть, сидячи в суддійських кріслах, хіба самі без гріха? „Не судіть і не судимі будете" — ось мудрість.

…Усе почалося відтоді, як я зустрів Валентину…

Був вечір відпочинку. Я вчився на третьому курсі істфаку, вона — на першому. Здається, був день факультету. Після неоковирного капусника почалися традиційні танці. Усі були вже підпилі, а я до спиртного ставлюся з відразою, тому мені було нудно. Я роззирнувся по залу і побачив дівчину, що скромно стояла в кутку, і запросив її танцювати.

Мабуть, я висловлююсь сумбурно, але той переворот, який стався в моїй душі, ніякими словами не опишеш. „Швидкоплинне видіння, ґеній чистої краси" — краще за Пушкіна не скажеш. Довго гуляли містечком, і все більше я відчував, що ми цього вечора знайшли одне одного. Вона гарна, але її краса природна, як течія гірської річки, як шум вітру в широкому полі, як тепле сонячне світло.

Ми почали зустрічатися, щодня! Справжніх друзів у мене ніколи, виявляється, не було. З тих пір, як ми з Валентиною покохали одне одного, я став об’єктом для кепкувань у чоловічому колі. Як я дізнався від Валентини, дівчата теж відверто сміялися над нами. Два чоботи пара — ось найневинніший жарт. Суспільство не могло пробачити проявів порядності, чистоти й невинності. Так, моя кохана романтична, її, зрештою, дратує розбещеність сучасної моралі, як і мене. Хіба в нормальному суспільстві це вважається вадою? Вона не думає про хлопців, шмотки, моди, косметику, танці і п’янки до упаду. Вона читає і пише вірші, вишиває, кохає мене… Побратися вирішили через п’ять місяців з дня знайомства.

Вона запросила мене до себе додому. Велике господарство, працелюбні батьки, брат і старша сестра. Усі дуже гостинні, щирі.

Вразила релігійність цієї родини. І батько, і мати Валентини суворо стежили за дотриманням усіх звичаїв і церковних свят. Стіни кімнат були завішані іконами, перед їжею, сном і роботою тут було прийнято молитися. Для мене все було незвичне, досі я якось був байдужим до релігії. Але вважав, що заповіді вчать жити по совісті, не грішити, чого навряд чи вміє більшість із нас.

На наше весілля ми запросили усіх знайомих. Нам хотілося поділитися своїм щастям з усім світом. Але не приїхав ніхто. Слали телеграми, вибачалися, при зустрічі посилалися на зайнятість. Бог їм суддя.

Нам дали окрему кімнату в гуртожитку. Тепер ми вірили, що ніхто й ніщо в світі не розлучить нас».

ПЕРША ЖЕРТВА

Секретарка Тетянка, мабуть, на всі заставки лаяла мене, бо телефон невгавав. Усі вимагали коментарів з приводу матеріалу про маньяка-вбивцю. Я й словом ніде не обмовився про це, але кожен вважав, що діє маньяк. Тітонька Коняка сердито бурчала щось про дешеву популярність.

Як і передбачалося, подзвонили з МУВС. Ні, не «сам», доручив замові. «Хто вам дав право, звідки така інформація, громадяни вже замучили дзвінками!», — і т. п… Втрутився Хижняк: «Які факти не відповідають дійсності?» У відповідь чиновник промимрив щось про наклеп на слідчі органи, але Хижняк заявив: «Якщо ви можете прокоментувати матеріал — журналіст готовий отримати від вас інформацію!» І додав, щоб наступного разу до нього звертався особисто генерал-майор Бублик, себто — начальник міського управління внутрішніх справ.

Більше в кабінет Хижняка не дзвонили, зате мою скромну персону потурбували з райвідділу, з районної прокуратури і нарешті — особисто слідчий Величко. Усіх передовсім зацікавило, звідки в мене такі дані. Я нічого не пояснював. Начальник райвідділу визвався особисто дати необхідні коментарі, і ми домовилися про зустріч. Так, це була моя маленька помста за той клятий день!

Знов укотре вже задзвонив телефон, і приємний жіночий голос сказав:

— Я хотіла побалакати з вами… Я — Алла, подруга Тані Роднянко… Жила з нею в одній кімнаті…

— Давай на «ти», — вона усміхнулася…

Вона нічогенька, ця Аллочка Стороженко. Шкіряна юбка-міні, стрункенькі ніжки… Модна стрижка. Очі блакитні і сумні.

— Дві кави. Тістечка будеш? Он вільний столик.

— Чому про це пишуть лише зараз? — вона струсила попіл наманікюреним нігтем.

— Якби я не потрапив у міліцію, навряд чи про це взагалі б написали.

— Ти? За що?

— Та так, якось іншим разом…

Навряд чи вона просто хотіла потеревенити з людиною, яка написала про вбивство її подруги. Але Алла мовчала, і за хвилину мовчання стало обтяжливим.

— Ти у міліції була?

— Зі мною ще тоді розмовляв слідчий.

— Що питав?

— Хто міг убити Тетяну… Чи підозрюю я когось. Я сказала, що не моє діло когось підозрювати.

— А насправді?

Вона вловила мою обережність і напруження.

— І насправді теж… Але були моменти, коли мені самій хотілося її вбити.

Алла зітхнула і акуратно переламала тістечко навпіл.

— Тетяна ризиковано розважалася, — гострий ніготь сколупнув глазур з поверхні тістечка. — Любила дражнити хлопців. Їй нічого не варто було день гуляти з одним, вішатися йому на шию, а наступного дня демонстративно прогулюватися під руку з його приятелем.

Я мовчав, і вона повела далі:

— Вона підкреслювала усім, що вільна жінка. Сучасна. Їй було плювати на мужиків. Якось повідомила чергового залицяльника, що вагітна, і отримувала насолоду від того, як він казиться у пошуках виходу. Коли вона сказала йому, що пожартувала, він так зрадів, що навіть не образився на неї.

— А були такі, що ображалися?

— Авжеж. Один хлопець затіяв бійку. У «Зодіаку». При людях. Спочатку виматюкав її, потім поліз із кулаками. Танька не боялася — завжди поряд був хтось, що заступиться. Розраховувала вона точно.

— А як звали того хлопця?

— Неважливо. Слідчому я взагалі про це не розповіла.

Уявив собі радість Величка, який отримав би подібну інформацію, і задоволено гмукнув.

— А мені чому?

— Не знаю. Думаю, ти хочеш посприяти встановленню істини.

— По-книжному сказано…

— Хіба це не так?

Питання лишилося без відповіді. Алла глянула мені у вічі.

— Ти не думай, що Тетяна була якоюсь хвойдою. Хороша людина була, компанійська. Завжди виручала… Ось тільки нудно жити не хотіла, розумієш?

— Той хлопець точно не міг убити? Вибач, що набридаю, але одна річ — слідчому не сказати, а інша…

— Не міг! — двоє за сусіднім столиком обернулися на нас, Алла зашарілася, заговорила притишено: — Був гріх — подумала на нього, але вбито ще двох дівчат, я зовсім їх не знала, Таня, думаю, теж. А вбивала одна людина… Тільки… Я ж не для друку все це говорила…

Я мовчав, обмірковуючи почуте. Хочеш знайти злочинця — дізнайся все про жертву. З такими, як Тетяна, я зустрічався. Про них розповідають анекдоти, поширюють плітки, але, попри все, ставляться поблажливо. Набити можуть, але холоднокровно задушити, спланувавши все наперед — навряд.

— У тебе й далі є намір писати про все це?

— Так. Справу обов’язково спустять на гальмах рано чи пізно, а так нехай хоч трохи почухаються.

Про свої особисті інтереси я вирішив поки що промовчати.

— Коли будеш писати — обмізкуй те, що я розповіла. Таня була гарною подругою. А гріхи — так усі ми не святі, — Алла залпом допила залишки кави. — Я живу у шостій общазі, сорок п’ята кімната. Тримай мене в курсі.

МАНЬЯКА-ВБИВЦЮ МОЖНА СПІЙМАТИ ЛИШЕ З ДОПОМОГОЮ СВІДОМИХ ГРОМАДЯН

Публікація в минулому номері нашої газети матеріалу про трагічні події в студмістечку отримала широкий читацький резонанс. Дзвінки до редакції не припиняються. Одне питання хвилює всіх: «Чи зможемо ми коли-небудь вийти з дому, не трусячись від страху за своє життя?» Справді, поява в місті серійного вбивці — подія, яка переходить усі існуючі межі. Люди мають повне право вимагати від правоохоронців невідкладних заходів.

Ми звернулися за коментарями до начальника міськуправління внутрішніх справ генерал-майора Анатолія Бублика:

— На жаль, інформація у вашій газеті достовірна. Але твердження, що в студентському містечку орудує маньяк-убивця, я вважаю помилковим. Будь-який вбивця психічно неповноцінний, але саме слово «маньяк» вже лякає людей. Іноді вбивці вигідно, що його вважають психічно хворим. Адже він серед нас, отож якщо здоровий прикинувся хворим, йому легше уникнути підозр. Отож хочу закликати громадян до пильності.

— Як далеко просунулося розслідування?

— Це справа під моїм особистим контролем. Скажу більше — вона взята на контроль республіканською прокуратурою. Деякі результати вже є, але, самі розумієте, оприлюднювати їх ми не маємо права.

— Які, на вашу думку, причини вбивства?

— Слідча бригада активно працює в цьому напрямку. Але я закликаю також до співробітництва громадян. Про будь-які свої підозри прохання повідомляти нас.

Інформацію у райвідділі внутрішніх справ Київського району отримати також не вдалося. Одначе були запевняння, що пошуком убивці займаються кращі спеціалісти своєї справи. Хочеться вірити…

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Подальші події викладаю коротко й лаконічно, відмітаючи все зайве, хоча для мене усе це не є зайвим, адже йдеться про мої стосунки з коханою жінкою, першою і єдиною в моєму житті.

Пошляки кажуть у таких випадках: „їхня перша ніч закінчилася крахом“. Я теж пережив подібне психологічне потрясіння, адже з’ясувалося, що як мужчина я потерпів фіаско. Але моя кохана була лагідна зі мною, сльози котилися їй по щоках, і я з жахом помітив — по моїх теж пливуть солоні краплі. Вона сказала мені так ніжно, як тільки могла: „Адже це не головне, правда?"

Я ще сильніше покохав свою дружину, хоча думав, що сильніше вже неможливо. Звичайно, це не головне. Адже це — не кохання, тваринні примітивні інстинкти! І сам вислів „займатися любов’ю" в корені суперечить суті поняття кохання.

І ми вирішили обходитися без цього. Зрозуміло, спочатку мені важко було себе приборкати, і кохана моя дружина сприйняла такий стан речей стоїчно, з обличчям мучениці переносила оті вибухи, і я вкривав цілунками її обличчя, вдячно шепотів слова кохання й ніжності пересохлими губами.

Господь називає це гріхом. Так говорила моя дружина і в хвилини моєї нестриманості часто промовляла молитви. Вона просила у Господа прощення за мене й себе і опісля довго замолювала наші гріхи. Я не настільки релігійний, одначе віра моєї дружини викликала глибоку повагу. „Ми ж не будемо більше? — запитувала вона щоразу. — Адам і Єва щасливо жили в раю, поки не спізнали гріха, і Господь за це прирік їх на страждання". Так, запевняв я її кожного разу, оскільки мені було соромно за свою тваринну пристрасть.

З часом я навчився гамувати в собі потяг до гріха. Я активно взявся за навчання, знайшов роботу в одній фірмі, завантажував себе до краю — і, приходячи додому, ледве спромогався повечеряти і засинав як убитий.

Згодом я помітив, що мою дружину неабияк дратують нахабні самиці, котрі табунами гуляли студмістечком. Розмальовані, безсоромні, вони отримували явну насолоду від гріха, адже вони жили цим. І не чоловіки в цьому винні. Чоловік — раб своїх природних інстинктів, і якщо жінка не буде їм потурати, чоловік поступово вгамує їх. Винні самі жінки, вони дражнять хлопців, розпалюють у них гріховну пристрасть і топчуть своїми гострими підборами те, що святе для моєї коханої, а значить, і для мене.

„Колись вони згорять у пеклі за свої гріхи!" — палила їх поглядом Валентина, завваживши якусь кралю, що виклично крутила сідницями. Я цілком згоден із нею.

Спливав час. Я закінчив університет і поступив до аспірантури. Кімнату в гуртожитку за мною лишили, Валентина, яка брала через хворобу академвідпустку, мусила ще два роки вчитися. Зміни сталися в нашому житті, але довкола нас клубочилося кодло, розгнузданість сучасної молоді не знала меж. Дружина хворобливо переживала все це. І тоді я зважився.

Я йшов до цього довго, багато разів вагався — а чи маю я право брати на себе місію Вищого Суду? Та, врешті-решт, я вирішив: їх усіх треба навернути на думку про кару за земні гріхи. Можливо, все обмежиться одним страхітливим прикладом. Вони зрозуміють і замисляться. А якщо ні? Тоді доведеться повторити. Мені такий шлях не лягав на душу, але тільки так можна навести в світі порядок. Тільки силою й страхом! Силою, яка породжує страх. Страх — сильна та дієва зброя. Посіяти страх. Іншого способу я не бачу».

ТРЕТЯ ЖЕРТВА

За останні два тижні Хижняк явно почав дивитися в мій бік із більшою повагою. Газету читали активно саме завдяки моїм матеріалам.

Коли планерка скінчилася, Тетянка смикнула мене за рукав.

— Там уже другу годину якийсь чувак на тебе чекає. По коридору ходить, мов маятник…

Я стенув плечима і вийшов у коридор. Справді. Хлопець років тридцяти.

— Побалакати треба, — голос хрипкий, горілкою тхне, видно, хильнув добряче.

— Хвилинку можете зачекати?

— Не можна! — хлопець учепився в рукав моєї куртки. — Вийдемо!

Хлопець потяг мене у дальній куток і несподівано різко садонув кулаком у живіт. Мені перехопило подих, перед очима забігали барвисті кола. Другий удар прийшовся в обличчя. Та все ж таки на ногах я втримався, тільки скорчився від болю і притиснувся боком до стіни.

А от мій кривдник полетів на підлогу! Тітонька Коняка — видно, її увагу привернув шум, — вміло перехопила руку, крутонула — хлопець беркицьнувся, дригнувши ногами в повітрі.

Я зробив кілька глибоких вдихів. Мигтіння щезло, я потроху приходив до тями. На шум бійки збіглися співробітники. Хтось запропонував викликати міліцію.

— Не треба, — я намагався говорити спокійно…

— Хто це? — спитав Валерка.

— Чорт його знає!

Мій кривдник, крекчучи, підвівся з підлоги. Я ляснув його по спині.

— Гаразд, ходімо до кабінету, побалакаємо… Сам на сам.

Хлопець намагався уникати мого погляду.

— Ну і що все це означає? — спитав я.

— Ти тоді з Наталкою був… Через тебе її…

— З якою Наталкою?

— Навіть як звати не спитав, падло! З Наталкою Кущенко!

Ага, он воно що!

«Так, розмова непростою буде», — виснував я.

— Я любив її, — він сказав це так, наче хотів когось переконати. — Одружитися збирався…

— Ну і?

— Мужики її зіпсували, розумієш? — він потер забиту спину. — От якби ви тоді з дружком не заявилися, вона б, може, живою була… Через тебе її, падлюко!

У ньому знову закипала лють.

— Тебе як звати? Вчишся? — треба ж було його якось відволікати.

— Юрко… Наступного року аспірантуру закінчую… Істфак…

— Добре її знав?

Він нарешті почав виговорюватися. Власне кажучи, хлопець і прийшов за цим — пару випустити, щоб попустило.

— Близько року, випадково познайомилися — у бібліотеці… Знаєш, як у книжці «Історія кохання»? Потім зустрілися на одному дні народження… Хлопці її горілкою підпоювали, коли твереза — вона нормальна дівка, а вип’є — на мужиків ведеться, для неї це як збуджувач! Наймерзенніше — їй ось такі пригоди подобалися! Я теж спочатку той… ну, підпоїв її. А потім соромно стало: гарна ж дівка, розумна, вродлива… А мужики — їм тільки дайся! Ну, я навіть бійку з одним затіяв, а вона психонула — якого ти греця, хто ти мені такий! Шкода… Потім якийсь час наче взялася за розум, ми навіть у мене в общазі жили тиждень, знаєш, там, де сімейні… Тільки десь за тиждень… коротше, посварилися ми. Вона в «Зодіаці» гуляла, вже під добрячим газом була, я її витягав звідти, а вона пручалася: «Пусти! Які ти права маєш на мене!» Якісь там бугаї сиділи, знову я по пиці отримав… А потім про оте дізнався… догралася Наталя…

Він іще щось говорив, тільки я вже не слухав — як годинниковий механізм, працював мозок. Алла мимохідь згадувала «Зодіак», Тетяна теж там частенько крутилася. Знаю я цей «Зодіак», кишло для постійної клієнтури: студенти, що роблять дрібний бізнес, приблатнена — модно тепер! — молодь району, іноземні студенти, іноді зазирали лоби з місцевих рекетирів — нижній ешелон, звичайно, ну і дівчатка. Репутація злачного місця міцно закріпилася за «Зодіаком», отож випадкова людина почувала себе тут незатишно.

Отже — обидві дівчини частенько бували в «Зодіаку». Може, звідси треба танцювати?

«Слухай, хлопче, ти своє відтанцював, нехай міліція крутиться!»

Я труснув головою, проганяючи дурні думки, Юрко вже замовк і сопів поруч. Виговорився.

— Тебе слідчий допитував? — спитав я.

— Так, різні безглузді питання… Я йому, звичайно, того, що зараз тобі казав, не розповідав. Для чого ментові це знати? Одразу пришиють Наталці гидоту якусь. Тобі, мабуть, теж усе це ні до чого, найшло на мене щось…

— Не бійся, далі мене не піде.

— Вони знайдуть того гада?

— Не знаю, Юрку, якщо чесно…

— Може, слідчий розкопає щось, — у його голосі забриніла надія.

Аспірант істфаку простягнув мені руку.

— Гаразд… Не ображайся…

— Які образи! Приємно було познайомитися, — я це сказав майже щиро.

Сумбурна сповідь витверезила хлопця.

— Мир! — його рука труснула мою руку. — А нічого тітки у вас працюють! Класно вона мене скрутила!

— Хто це був? — у Тетянки очі великі й круглі, як чайні блюдця. — Ого, як він тебе…

— Дрібниці… Словом, художник-концептуаліст. Я про його злісного ворога позитивну замітку написав, от він і з’явився на розборки.

Із прочинених дверей висунувся Хижняк.

— Чому навколо тебе завжди шарварок, Кропива? Не редакція, а якась Січ!

— Нічого, — розійшлися тихо-мирно.

— Цікаво, що подумають про нашу редакцію, коли побачать таку прикрасу під твоїм оком?

— А ви скажіть, що я захищав честь дами…

АНАТОЛІЙ ГОЛУБЕЦЬ: «Я ХОЧУ БАЧИТИ ВБИВЦЮ СЕРЕД СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ»

Досі нема відповіді на питання: чи є вбивства у студмістечку справою рук холоднокровного злочинця, чи дівчата стали жертвами психічно хворої людини. Це питання було задане директору НДІ з проблем психіатрії та психопатології Анатолію Сергійовичу Голубцю.

— Однозначної відповіді я дати не можу. З одного боку, серійні безпричинні вбивства не може здійснювати нормальна людина. У психічно хворих убивць, так званих маньяків, мозок запрограмований на вбивство так само, як у клептомана на крадіжку. Згадайте хоча б відому справу Чикатила — він же отримував насолоду від садистських дій. Однак жодна з дівчат не пограбована, не зґвалтована, не спотворена. Вони, наскільки я знаю, навіть не були знайомі одна з одною і взагалі належали до різних типів жінок, навіть за суто зовнішніми даними, їх не можна об’єднати. Так, убивства здійснюються з разючою одноманітністю, він не змінює почерку, виявляє мінімум винахідливості. Це характерно для людей з порушеною психікою, вони запрограмовані на певні дії. Але саме відсутність видимої причини змушує мене піддавати сумніву твердження, що ми маємо справу з хворим, а не з людиною, яка вміло прикидається таким, щоб збити слідство зі сліду.

— Як же все-таки триматися громадянам? Вони дуже налякані…

— Підстави для цього є. Правда, ви, журналісти, любите робити з усього сенсацію і, можливо, самі того не бажаючи, сприяєте виникненню паніки у населення… Та є й інша, досить серйозна причина для побоювань. Криза в країні відбивається й на охороні здоров’я. Через брак коштів на утримання хворих, яких слід ізолювати від суспільства, зачиняються спеціалізовані заклади. Останнім часом психічно хворих виписують із цілком нормальним діагнозом лише тому, що бракує елементарного: ліків, обладнання, умов, грошей нарешті! — для утримання. Вони опиняються серед нас, а це — бомба сповільненої дії. І якщо найближчим часом не буде вжито заходів, то я не гарантую, що завтра хтось не стане жертвою психічно неврівноваженої людини. Загальна агресивність зростає сьогодні як наслідок кризи й нестабільності. Можливо, вбивця із студмістечка — одна із жертв нашого складного сьогодення.

ДРУГА ЖЕРТВА

— Я не збираюся взагалі з вами розмовляти. Коли такі питання задає слідчий, ще можна зрозуміти. А ваша бульварна преса і загибель моєї доньки не мають нічого спільного…

— Чому бульварна? У нас солідне, авторитетне й поважне видання…

Мати Слави Корецької не пустила мене далі передпокою. Вродлива жінка, видно, стежить за собою. Ось тільки сум у великих сірих очах лишиться назавжди.

— Для чого вам знати щось про мою доньку? Щоб усе перетворити на дешеву сенсацію? А ви, — тонкий вказівний палець спрямовано в мій бік, — зробите собі на чужих смертях ім’я?

— Але це зовсім не так…

— Розмову закінчено, — вона не підвищила голосу, але краще б вона кричала, плакала…

Надворі — кінець вересня, туга в такі дні мимоволі охоплює все навколо. Отой стан розгубленості — машини сновигають якось тихо й повільно, наче крізь граничну втому.

Через дорогу — студмістечко. Листя на деревах уже потроху міняє колір, а коли воно облетить, то очам відкриються сірі, в брудних патьоках, стіни общаг, збудованих приблизно чверть століття тому. І як би не давила на мене ця картина — накотилася ностальгія. Я виріс у гуртожитках, до десяти років бігав довгими напівтемними коридорами із запахами підгорілої картоплі, свіжого борщу і гнилля із сміттєбаків. Коли наша сім’я нарешті отримала окрему квартиру, мені довго бракувало гармидерного гуртожитського побуту. А через шість із гаком років я вступив до університету і знов надовго занурився у звичну і — так, так, саме так! — рідну атмосферу. Дехто, звичайно, нарікає, кляне все це, скаржиться, але…

— Молодий чоловіче!

Я так замислився, що навіть здригнувся.

Вродлива дівчина років дев’ятнадцяти, у колясці — симпатичний карапузик.

— Ви не ображайтеся на маму, вона зараз у такому стані…

Зрозумів, сестра Слави.

— Нічого. Давай на «ти», а то воно якось…

— Давай. Ходімо, он на ту лавку сядемо… А може, я прогуляюся з тобою до зупинки, ти не проти?

Неквапом рушили тротуаром.

— Молодість згадав. Я ж тут прожив п’ять років.

Вона глянула уважно.

— Я читаю твої статті… Міліція була, розпитували. З ким була, де була, знайомі…

— Слава — старша сестра?

— Так, на три роки. — Дівчина перехопила мій погляд на дитину в колясці. — Кумедний він, правда?

— Як усі маленькі діти, — я усміхнувся.

— Його батько в цьому році закінчує фізмат. Батьки домагалися, щоб я його ім’я назвала, але я затялася. Викинула його з голови, і квит. Тільки перелякану морду побачила — злякався, що вагітна! — одразу відшила. Слава свого часу аборт зробила, а я не змогла. І не шкодую.

Знову пауза, важка й неприємна.

— Для чого тобі все це? Ти хотів, щоб мама розповіла про Славу, так?

— Для статті, — збрехав я і не зрозумів — їй чи собі. Адже я й сам не знав, що змусило мене після зустрічі з Аллою Стороженко і одкровень Юри почати збирати хоч якісь дані про другу жертву.

Як не дивно, моя відповідь задовольнила її.

— Вона любила з кольоровими гуляти. Не те щоб зовсім із неграми, а з цими, ну знаєш, — арабами, турками, латиноамериканцями… А що? Не скупі, ввічливі, без комплексів — не те що наше жлобйо. Жінок поважають, для них просто поряд із моєю Славкою постояти — свято. Вона призналася мені, від кого залетіла, а я уявила мамуню, яка побачила чорну дитину, — і сміх, і гріх! Тому вона й аборт зробила, хоча Бенджі не дозволяв, одружитися хотів, наївний! Тільки вона його відшила — потрібен він! Молодець дівка, крутила ними, як циган сонцем.

— Проблеми були?

— То із шльондрами проблеми, котрі на чорних заради ганчір’я чіпляються, а Славка чисто з азарту, що хотіла з ними, те й робила. Якось один п’яний бангладешець для неї на столі двадцять разів прогавкав — на поцілунок заробляв. Весь «Зодіак» качався з реготу, аплодисменти перейшли в овацію. Він на «біс» повторював…

— Зі слідчим ти про це говорила?

— А зі мною взагалі ніхто не розмовляв. Звичайно, про це не треба писати… Не знаю навіть, для чого я все це розповідаю… Тільки думаю, що тут причину вбивства шукати треба. Тобі ж це потрібно?

Я сам собі задаю таке питання. Чого я взагалі домагаюся? Роблю ім’я на скандальній темі? Хочу (абсурд який!) знайти (от маразм!) убивцю? Як у поганому детективі… Але молода мама має глузд, і погляд у неї цілком дорослий. Мусить бути поштовх до вбивства, і дала його жертва. Однозначно.

Підійшов автобус, ущерть переповнений, вона кивнула на прощання і повільно пішла, штовхаючи перед себе коляску із немовлям, яке солодко спало. Пропхавшись усередину, я раптом згадав, що не спитав, як її звати.

Товкотнеча в автобусі не сприяла роботі думки. Адже майнуло щось під час розмови, намітився якийсь логічний ланцюжок…

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Ніщо так сильно не діє на живих істот, як страх смерті. Особливо страшний невидимий ворог, саме тому людство боїться змій. Хижак страшний, але від нього можна втекти, якщо ти беззбройний, або дати йому бій, якщо озброєний, бо ти бачиш його. Змія ж скрадається непомітно, атакує стрімко і не знає перешкод, які можуть її зупинити. Плазуни взагалі бридкі, а оскільки ставлення до смерті в людей часто романтичне, то вони хочуть померти гідно й красиво. Отож загибель від укусу бридкої зміюки змушує всіх тремтіти.

Тільки страх жахливої смерті в змозі вилікувати наше хворе суспільство. Якщо одна з отих негідних помре, і всі навколо зрозуміють, чому з нею це, вони злякаються і вдаватимуться до стриму, щоб не стати наступною жертвою. Отож — рецепт простий.

Я нічого не сказав дружині, вона не повинна боятися за мене, жінки слабші за чоловіків. Як я вибирав жертви? Це — залишу при собі. Бо доведеться назвати імена людей, які мимоволі допомогли мені. Я не хочу, щоб вони постраждали.

Отже, свій перший вирок я виніс після тривалих вагань. Тетяна, судячи з моїх відомостей, котрі підтвердилися після спостережень, поводила себе негідно. Зловживала косметикою, виклично вдягалася, вживала алкоголь, займалася розпустою. Її не примушували до цього — їй подобався такий спосіб життя. Хай її доля стане уроком для їй подібних.

Необхідно було обрати спосіб страти. Простіше за все — підстерегти пізно вночі на одній із неосвітлених алей. Але виникла проблема — Тетяна повертається додому за північ, і непомітно вийти з дому я не зможу, у моєї дружини безсоння, і вона змушена до другої ночі дивитися телевізор. Як я поясню необхідність відлучитися?

Але несподівано посміхнулася фортуна. Наші сусіди зібралися на місяць відпочити на морі і попросили мене доглянути за собакою, симпатичним різеншнауцером Чарою. Залишили гроші на харчі для нього та інструкції, коли годувати, коли купати і коли гуляти. Навіть, трохи ніяковіючи, тицьнули мені двадцять доларів „за турботи".

Отак я щовечора після одинадцятої, коли содом у притоні „Зодіак“ наближався до кульмінації, збирався на прогулянку із собакою. У мене з’явилася можливість стежити за своєю жертвою, я міг повертатися додому навіть після години ночі.

Хитромудрих планів я не будував — просто чекав зручного моменту. І таки дочекався. Із „Зодіаку" Тетяна пішла в гуртожиток з якимись хлопцями, але довго там не затрималася, — я спочатку почув крики і брутальну лайку, а потім із дверей вибігла Тетяна. За нею хтось погнався, але вона зупинилася, щось крикнула і тупнула ногою. Вона була п’яна, навіть у темряві я це помітив.

Наближалася перша ночі. Гульки з вулиці перекинулися до кімнат, ближче до розхитаних ліжок. Собака давно звикла до мене, я припнув її за повідок до стовбура.

Тетяна йшла швидко, я крадькував непомітно. Несподівано вона зупинилася, а я за інерцією наскочив на неї майже впритул. Підвівши голову, спокійно запитала: „Сигарета є, хлопче?" У мене перехопило подих, окрім невиразного мукання вичавити із себе нічого не міг. „Чого мукаєш? Злякався? Нема цигарки — паняй далі!" — грубо гукнула вона.

І цей голос, і нахабний тон, і особливо те, що я зніяковів, — все це підстьобнуло мою рішучість. Я, не давши їй опам’ятатися, щосили ударив її по голові. На фізичну силу я ніколи не скаржився, а злість і ненависть подесятерили її. Ноги їй підігнулися, але я підхопив і відволік її в кущі бузку. Тетяна застогнала і заворочалася, не даючи їй прийти до тями, я щосили стиснув їй горло. Так краще для неї.

Я підвівся з колін, обтрусився. Біля моїх ніг лежала перша жертва. Без сумніву, будуть встановлювати причини вбивства, зрозуміють, що призвело до такого сумного кінця, і я досягну своєї мети — людство почне змінюватися!

Жінка, задля якої я вчинив цей злочин, спала при увімкнутому телевізорі. Я вимкнув його і теж ліг. Давно я вже не засинав так спокійно.

На ранок, згідно з моїми припущеннями, реакція мала бути не менша, аніж коли сталася аварія в Чорнобилі.

Але довкола нічого не змінилося. В автобусі, правда, я почув балачки про те, що вночі вбили якусь дівчину. Пересічні плітки! Я заспокоював себе тим, що слід почекати до вечора. Ввечері теж розчарування — люди не були збурені. Нічого не сталося.

Я був пригнічений. Невже усе марно? Невже цього мало? Так, мало! У суспільстві, що захрясло в розпусті, якась там смерть однієї людини лишається непоміченою! Скількох людей вбивають щодня у великому місті, не кажучи вже про країну, і тим більше — про всю земну кулю! А війни? Моя акція протесту — крапля в морі. Але крапля по краплі — буде дев’ятий вал! Скільки смертей треба, щоб ви, людці, схаменулися? Десять, сорок, сто? Ви отримаєте їх!»

ЧЕТВЕРТА ЖЕРТВА

Алла нервово затоптала в попільниці недопалок.

— Света Малахова. Філфак, четвертий курс.

— Ти знала її?

— Жили в одній общазі. На різних, правда, поверхах. Та й як знала — в обличчя тільки, віталися при зустрічі, не більше.

— Що вона собою являла?

— Не знаю. Я ж кажу — зовсім нічого про неї не знаю… Зранку гуртожиток на вухах, адже уже яку дівчину з факультету вбивають!

Я замовив трохи горілки, кави й бутербродів. Алла сама попрохала чарку, воно й зрозуміло — нерви. Якщо бути чесним, мені й самому хотілося напитися.

Пальці у дівчини тремтіли:

— Хто наступний? Я?

— Припини.

— Він убиває всіх підряд, тицьнув пальцем навмання — і задушив! Адже всі його жертви навіть не були знайомі!

— Звідки ти знаєш?

— Знаю!

— Щось їх усе ж таки зв’язувало? І певен — є причина, якої ми не знаємо. Навіть якщо це псих, мусить бути щось, що його заводило на всіх чотирьох убитих.

— Чому хлопець? Убивати може й жінка.

Думка про те, що вбивцею може бути жінка, якось не приходила мені в голову.

— Навряд… Чоловічі сліди, велика фізична сила…

— Що, жінок таких нема? Логічно, між іншим. Мужеподібна бабища мститься молоденьким вродливим дівчаткам. Скажеш, таке неможливе?

Я згадав Тітоньку Коняку і зітхнув — логіка справді є. Тільки навряд чи треба шукати жінку…

Стільки міліції у студмістечку давно не бачили. На Перше травня на центральній площі було стільки. Їх нагнали, щоб стежити за порядком на похороні убитої студентки, значить, влада боїться і визнає власну безпорадність.

Накрапав дощ. Люду було багато. На обличчях багатьох прозирала відверта обивательська цікавість, але не бракувало також переляканих і розгублених, жінки не соромилися сліз. У натовпі стояли студенти-негри, і я кілька разів перехоплював сповнені ненависті погляди, спрямовані на них. Алла натякала, що ходять безглузді чутки — мовляв, негритоси розперезалися — вбивають наших дівчат за те, що ті гуляти з ними не хочуть. Я згадав вісімдесят дев’ятий рік, тоді ще містечко не було таке занедбане, і десь на початку травня якісь африканці широко відзначали свій день незалежності. Подібні заходи заохочувалися, адміністрація навіть повинна була стежити, щоб усе було на належному рівні. Спортмайданчик у центрі студмістечка прикрашався прапорцями, підключалися мікрофони, і мешканці приречені були слухати національну музику якої-небудь бананової держави. Воно б і нічого, та африканці причепилися до однієї першокурсниці, яка в своїй Зачепилівці негрів зроду не бачила близько. До дівчиська вчепилися двоє підхмелених чорношкірих, один (жартома!) схопив за руку і потяг танцювати, а другий зловив її, коли вона вирвалася. Що було — крику й вереску на все містечко! Повз них саме проходили троє біологів, теж не зовсім тверезих, і вони вирішили захистити дівчину. Слово за слово, почалася бійка, в яку за кілька хвилин була втягнута добряча частина студмістечка. Випадок безпрецедентний — як правило, бійки з іноземцями — явище нечасте, і справа не в тому, що могли виперти з вузу, просто наші ігнорували кольорових, ставилися до їх присутності з гумором і вкрай рідко опускалися до особистих контактів. І ось усіх як прорвало. У вечірньому повітрі чулася брутальна лайка на кількох мовах. Міліція з’явилася досить швидко, і оскільки заводіяк виявити було неможливо, то затримали кілька тих, що не встигли накивати п’ятами. Причому негрів ніхто навіть пальцем не зачепив. Йти до райвідділу з вимогою звільнити товаришів ніхто не ризикнув, часи були ще непевні. Отож наступного дня панував відносний спокій — найбільш активні отоварилися горілкою, портвейном і готувалися до вирішального бою. А під вечір — почалося! Ті, хто жив на верхніх поверхах, з боєм пробивалися до своїх кімнат і кімнат братів по крові, барикадуючи двері зсередини, а тим, кому пощастило жити на першому й другому, довелося стрибати з вікон, причому не завжди вдало — троє поламали ноги. Били всіх без розбору. А з вікон африканців бомбардували банками, порожніми пляшками, різним сміттям. Всі учасники бойових дій збилися у купу в центрі містечка. Їх оточила кільцем міліція. Охоронці порядку взяти масовістю — військові дії були припинені до дев’ятої вечора. І оскільки до цього був причетний кожен, хто мешкав у студмістечку, інцидент вдалося зам’яти — не притягати ж усіх! Це по-перше. А по-друге, від скоєного відгонило — боронь Боже! — расизмом, отож, щоб уникнути масового розголосу, негрів, природно, не карали, а наших відпустили. Працівники міліції погано приховували свою симпатію до «наших». Бо чомусь громадян із «третього світу» правоохоронці не полюбляють скрізь… Історія ця стала однією з численних легенд студмістечка.

Під гомін натовпу наперед виступив начальник райвідділу полковник Мурашко. Він висловив співчуття родині загиблої і пообіцяв, що злочинця знайдуть дуже швидко. Я помітив сіру постать слідчого Величка, що виникла поряд із ним у натовпі.

Дощ посилювався, краплі ставали все важчими і падали за комір, неприємно охолоджуючи шию. Проїжджа частина до кінця вулиці являла собою людський коридор, у перших рядах стояли омонівці з кам’яними ликами. Мати вбитої, чоловік у сірому плащі, за ними ще багато людей посунули за машиною.

Щось мусило статися і сталося. Раптом мати вбитої зірвалася з місця і метнулася через дорогу, рука її навідліг хльоснула по обличчю омонівця.

— А-а-а! Га-а-а-ди-и! — забилася в істериці жінка. Здоровило омонівець мляво відбивався. Втрутилися його колеги — спробували відтягнути жінку, вона кричала й виривалася.

— Вас тут повно! — істерика вбитої горем матері досягла апогею. — А коли дівчинку мою вбивали, ви де були? Де ти, сволота, був тоді?!

Я озирнувся, жінка безсило лежала на руках двох омонівців, поряд метушився хтось у білому халаті.

Алла стиснула мій лікоть:

— Ходімо…

Ми сиділи у Алли в кімнаті.

Алла швидко приготувала бутерброди з сиром, розлила горілку по чарках.

— Давай за те, аби сволота ця подохла, — очі її блиснули, вона рвучко вилила до рота вміст чарки, похлинулася, закашлялася.

Свою горілку я випив неквапом, знехотя поклав до рота шматочок сиру.

— Я чула розмови, — Алла сьорбнула води, — Свєта посварилася того вечора з хлопцем у «Зодіаку». Він спробував провести її, та вийшло так, що вони посварилися остаточно. Ну, він плюнув і пішов до себе в общагу. По дорозі заспокоївся, повернувся знову, щоб помиритися… Ну і наштовхнувся на неї, мало не наступив… Ще тепла була… Десять хвилин усього й минуло…

— Давай чай пити, — я спробував переключити на щось її увагу.

— Не буде такого матеріалу! — я це почув, ледь переступивши поріг редакторського кабінету.

— Не зрозумів…

— Ти ж із похорону, правда? І вже зліпив репортаж про те, як зганьбилася міліція. Хіба не так?

— Телепатією займаєтеся?

— Ось моя телепатія, — Хижняк поплескав рукою по телефону. — Дзвонив особисто генерал-майор Бублик. Він не рекомендував давати в пресі подібних матеріалів.

— Ага, навіть не рекомендував? Отак?

— Отак. Окрім того, дзвонили з адміністрації, а ми, як ти знаєш, бюджетники… Дай гляну, що ти там надряпав…

Усього сторіночка тексту. Хижняк хутко перебіг її очима.

— Я так і думав. Іще одна жертва. Скільки ще буде смертей… Сам розумієш, це не піде.

— То ми взагалі не відреагуємо? Це ж нонсенс! Четверте вбивство, все місто гуде, а газета — глуха й сліпа.

— Із своєї писанини зроби коротку замітку. Один-два абзаци. Нейтрального характеру, ніяких коментарів. Мені ще будуть дзвонити…

Усе зрозуміло. Кінець року, треба думати про кошти на папір, вартість поліграфпослуг зростає, газета бюджетна, і міська адміністрація вирішує, яку суму виділити. У принципі, мер може і без «Міських новин» обійтися, подумаєш, однією газетою менше, скільки їх зараз виникає й помирає… Мерові до лампочки, а нам, працівникам? Хоча б тому ж Хижнякові… Усе зрозуміло, свобода слова й друку в дії…

Цілий тиждень нічого не відбувалося.

А наступний понеділок почався з телефонного дзвінка.

— Запізнюєшся, — в трубці — голос Васі Книша. — Півгодини телефон ґвалтую… Може, чув уже? Вчора ввечері маньяка твого взяли…

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Знайти, вистежити і підстерегти другу кандидатку було не важко, адже певний досвід у мене вже був. Був момент, коли я подумав, що їм корисно було б знати, за що вони покарані, отож привів її до тями і виплюнув прямо їй в обличчя: „Ти ганебно себе поводила, за це тобі вже воздалося на землі і ще воздасться на небесах“. Вона щось прохрипіла, але мені було плювати — я довів справу до кінця.

Наступні кілька днів принесли певне вдоволення. Навколо голосно обговорювали друге за місяць убивство. Говорили щось про маньяка, і мені це було навіть на руку, адже шукати будуть божевільного, психічно хворого, і менш за все запідозрять мене, цілком здорового і повноцінного. Хоча не виключав і того, що в ненормальному суспільстві я і подібні до мене різко виділяються, і саме таких, як я, будуть вважати психічно хворими.

Одначе висновків для себе люди не зробили. За їх припущеннями, повії були лише випадковими жертвами психічно ненормального вбивці. Вони не задумувалися про причини, їх хвилювала власна безпека і думка: хто наступний? Невже людство настільки дурне? Був момент, коли я вирішив махнути на все рукою — щоб виправити людину, треба знищити її фізично, разом із недоліками і вадами. А всіх, кому належить померти, я один покарати не в змозі. Але потім прогнав від себе подібні думки. Ні, не можна опускати руки. Кінець кінцем, вони повинні, повинні усвідомити, що кожен із них здатен припинити потік смертей, варто лише замислитися і застерегти інших від гидкої, несумісної з нормами християнської моралі поведінки.

Третє вбивство я здійснив випадково. Тобто я зобов’язаний був покарати розпусницю, але спеціально не готувався, не вистежував її і в засідці не сидів. На той час повернулися господарі Чари, і переді мною знову постала проблема пізніх прогулянок. Тієї ночі було задушно. Валентина має здатність засинати у будь-яких умовах і спить міцно. Я ж мучився безсонням, широко розчахнуті вікна свіжого повітря не додавали. Несподівано за вікном почулися дивні звуки. Третій поверх — не так уже й високо. Голосно затріщало в кущах бузку. Потім приглушене жіноче хихотіння, швидке вовтузіння. Я підвівся, підійшов до вікна, висунувся обережно. Гріх уже витав у повітрі, я відчував його, він злився з липкою задухою ночі. Ненависть охопила мене. Мерзотники! Зовсім совість втратили, вони вже тирлуються просто під вікнами людської оселі!

Хутко натягнув штани, накинув куртку, поспішив на місце злочину. Вони були все ще зайняті своїм. Я терпляче дочекався поки хлопець піде, а потім здійснив свій вирок.

Результатом я був більше ніж задоволений. Нарешті обивателі перелякалися не на жарт! Скоро з’явилися газетні публікації про всі ці події. Суспільство таки зрозуміло, що я не жартую. Я акуратно перечитував усі публікації. Підписані вони одним прізвищем, і цей журналіст видався мені людиною мислячою. Мені подобалося, що він намагається проаналізувати все, що відбувається. Кілька разів майнуло то явне, то приховане „чому?“. Не „хто?“, а саме „чому?“. Отак! Читайте, любі! А я іще підкину матеріалу!

Несподівано моя кохана жінка теж зацікавилася вбивствами, і їй — парадокс! — було шкода розпусниць. Уперше за час нашого спільного життя ми ледь не посварилися. «Кого ти жалієш! — кричав я. — Адже ти сама казала — Бог рано чи пізно покарає всіх, хто живе не за законами Його! Всі вони — хвойди, які не мають права називатися жінками!» Вона подивилася на мене і тихо сказала: «Ти дуже жорстокий. Я не знала тебе таким». Мене це злякало. Ану ж вона здогадається, що я причетний до вбивства?

Я, як міг заспокоїв її. Вона сказала, що боїться, я запевнив її, що боятися нема чого, що я поряд і не збираюся кидати її. Так, убиті гідні скорботи, але ж вони, по суті, самі винні. Ти у мене не така, казав я їй і гладив по голові, як маленьку дівчинку.

Більше ми на цю тему не говорили. А через деякий час Валентина вирішила з’їздити до матері, я сказав їй, що не можу зараз відпроситися з роботи, і це була чистісінька правда. Її відсутність розв’язувала мені руки. Маючи на прикметі чергову кандидатку, я три дні чекав слушного моменту і нарешті дочекався.

Похорони були бучними, і я переконався, що одна частина плану нарешті здійснена. Жоден з присутніх не приховував, що відчуває панічний страх перед невидимою смертю. Я лишився задоволений. Ще трохи зусиль — і мені таки вдасться змінити світ на краще».

Історію спіймання маньяка мені розповіли протягом години троє людей. Спочатку — Вася Книш. Потім — Хижняк зі слів полковника Мурашка. І нарешті — Алла Стороженко, яка, як я уже помітив, знала завжди більше за всіх.

А історія проста. Близько дванадцятої ночі патрульні почули жіночий крик і рвонули на допомогу. Застали картину — дівчина виривається з рук хлопця. Один з патрульних одразу оглушив його кийком. Дівчина розповіла, що він вистежив її, увірвався до кімнати і хотів задушити. Їй вдалося вирватися, він погнався за нею і на вулиці наздогнав.

Отаке! Він уже вривається до кімнат! І ще одна дивна річ — ніхто з мешканців гуртожитку не втрутився, хоча шум боротьби й крики мусили чути всі. Але це так, дрібниці, з усім цим слідчому розбиратися. Вбивця, до речі, винним себе не визнає, що природно. І головне — ним виявився Юрко Кріпак, бармен із «Зодіаку». Все ж таки «Зодіак», недаремно гадючник цей у всіх випадках фігурував.

— Зроби гарний матеріал, — Хижняка щиро тішило закінчення історії з маньяком. — Половину полоси віддаю, дій.

Омонівці, що затримали вбивцю, жили в гуртожитку, виділеному спеціально для працівників охорони правопорядку. Я застав на місці лише одного, Колю Проценка, який вирубав злочинця.

— Вітьки нема. Дівка у нього тут недалеко, хата в них чотирикімнатна. Одружитися хоче.

Могутня його правиця стискала переполовинену пляшку пива так само звично, як і кийок.

— А на хріна все це? — питання він поставив просто так, для порядку.

— У газету про тебе напишу. Ви ж із напарником тепер популярні, маньяка цього майже три місяці ловили, а ви — раз!

— Фотку надрукуєте? Мою й Вітьчину? — Коля ковтнув пива.

— Може, й так… Але то вже редактор вирішувати буде, але я йому скажу.

— Ну, коротше, ідемо ми з Вітькою. Дощик, темно, вогко. Йдемо, значить, палимо, базаримо… Вже до сьомої общаги підходимо, коли раптом у кущах — баба верещить, як порося під ножем! Ми бігом на голос. Коротше, картина: хлопець дівку за шию схопив однією рукою, другою руку заламує. І кричить щось типу: «Вб’ю!» Ну, я з розгону його по чайнику кийком — гах! Він — з копит! Вітя дівчину підхопив, вона в самому спортивному костюмі була, ми одразу прикинули — з сьомої общаги вибігла, — він витяг з-під ліжка емальоване відро з водою, в якому плавали пляшки з пивом. — Дівчисько сказало, що хлопець цей стежив за нею, а потім увірвався до кімнати й почав душити, — він узяв одну пляшку, відро п’ятою запхнув під ліжко.

— Так ото прямо й сказала?

— Щось на зразок того, — Коля відкоркував пляшку зубами. — Не пам’ятаю точно. Коротше, вона кричала, що мужик цей — маньяк, придушити її хотів. Що давно за нею ходить, тільки вона в міліцію не заявляла, думала — нормальний, просто закохався, от і ходить за нею. Пиво будеш?

— Ні, дякую, — я закрив блокнот. — Хлопець як себе поводив?

— А як небезпечні злочинці себе поводять? Виривався, її сучкою назвав і дурепою, репетував увесь час: «Не я, не я це!» Перелякався, сволота! Розуму хоч би трошки мав — ми ж бачили, що він робив, а то своє — не я, не я… — Коля ковтнув пива. — Писати будеш, зазнач — при арешті чинив активний опір. Здоровий, бугай!

— Тобі кого?

Господиня кімнати рішуче не бажала впускати гостя, і я тупцяв у коридорі, як поштар напідпитку, що невчасно доставив термінову телеграму.

— Ольгу Суховій.

— Я Ольга Суховій. Далі?

Голос у неї хриплуватий, і в цьому якийсь невловимий шарм. Так говорять прокурені коханки бандитів із кіно.

— Я з газети. Кропива моє прізвище. Я писав про всі ці вбивства…

Ніякої реакції. Вона відверто вороже свердлила мене поглядом.

Я знічев’я переключився на її коліна під куценьким халатиком, почуваючи себе останнім ідіотом.

— Адже тебе також ледь не вбили? Його, маньяка тобто, спіймали лише тому, що почули твій крик і вчасно прийшли на допомогу. Може, поговоримо про це?

— Навіщо? Ти й без мене усе знаєш.

— А докладніше? Чому він напав на тебе? Як це сталося?

— Відчепися, зрозумів? Дайте мені спокій! Слідчі, журналісти…

Вона хотіла захлопнути двері, але я невідь-чому запхнув ногу у щілину. Щось тут не те.

— Забери ногу!

— У чому справа? — За спиною Ольги виріс дебелий хлопець. На руці — перстень-печатка, червоний светр під саме горло, чорні штани. Коротше, шпана середини дев’яностих.

— Тобі що треба? — цідить слова.

— З Ольгою хочу побалакати.

— А вона не хоче! Задовбали її всі! Вона у стресі і не хоче говорити про це! — І додав без усякого переходу: — Ще раз побачу — пику наб’ю і яйця вирву. Пойняв?

Двері з грюкотом зачинилися.

Сходи вели вниз, і я опинився в довгому темному коридорі. Попереду блимали синюваті вогники, висвітлюючи шлях у похмуру холодну глибину підвалу. З чорноти тягнуло холодом і свіжістю, тому я змусив себе повільно рушити вперед. За спиною загусла густа темрява, вогники слабко блимали десь попереду. Дихати стало важче, я йшов і йшов, а кінця коридорові не було. Назустріч рухалася постать у білому балахоні. Я не встиг злякатися, вона пропливла повз мене, і я з подивом помітив свічку і начебто слабкі жіночі обриси під білим каптуром. Я не зміг зрушити з місця — попереду ще одна. Балахон, свічка, жіночий овал обличчя.

Усе розчинилося в задушливому мороці, затим з’явилася третя, тоді четверта… П’ята сунула просто на мене. Повіяло холодом, я відчув, що не можу закричати — тільки ворушу ротом, як риба на морському березі. Вона гнала мене в задуху і морок, я кинувся туди на ватяних ногах, дихання одразу ж перехопило, крик вирвався на волю… Світло, сліпуче світло…

— Чого репетуєш?

Я розплющив очі і затрусив головою, намагаючись прийти до тями.

— Третя ночі, ідіоте!

Юлька сиділа на ліжку і повертала в мій бік світло настільної лампи.

— Кричиш, наче тебе ріжуть! Нерви лікуй! Обливатися водою холодною на ніч треба, сон міцніший буде!

З прочиненої кватирки тягнуло жовтневим холодом. Юлька пропагувала здоровий спосіб життя, і всякий раз, коли звалювалася на мою голову, відчиняла кватирку навстіж.

Я виліз з-під ковдри, натягнув спортивний костюм і повернувся на своє місце — матрац біля стіни, на якому я в дні приїзду Юльки коротаю ночі.

— Мерзляк! — презирливо кинула Юлька і вимкнула світло.

Заснув я не одразу. Жіночі привиди в темному коридорі… Явно через цю кляту справу таке привиджується. Чому тільки четверо пройшло, а п’ятий накинувся? А може, не накинувся? Чи…

Думки переплуталися, і я повільно занурився у сон.

— Неможливо. Подібне навіть у світі не практикується. До суду таємниця слідства буде збережена.

— А я й не збираюся, я навіть права не маю розголошувати якісь таємниці слідства, — трубка в моїй руці вже була мокрою від поту. — Я навіть говорити з ним не буду. Скромно, тихо і непомітно посиджу на допиті. І все.

Начальник райвідділу полковник Мурашко тяжко зітхнув. Звичайно так зітхають стомлені батьки, котрі вперто намагаються втовкмачити нетямущому чадові, що не можна їсти пасочки з піску.

— Поясніть, для чого вам це потрібно?

— По-перше, я маю до цієї справи якесь відношення, певний час сам навіть був у шкурі «вбивці», чи не так?

— Самі винні!

— Ніхто не сперечається! По-друге, я готую черговий матеріал, тепер уже про те, як злочинця зловили, дам його фото…

— А цього якраз і не треба. Ані прізвищ, ані портретів. Поки що він — лише під слідством. От коли відбудеться суд…

— Усе правильно, тільки я не про це. Психологічний портрет. Як поводить себе, що говорить…

— Ну, таку інформацію може дати слідчий. Думаю, прокурор санкціонує.

— Я ж журналіст! Мені самому треба все побачити! — я вже у відчаї благав. — Ми ж були з вами у контакті по цій справі, хіба ні?

— Ви щось там писали про неповороткість органів…

— Помилявся! Саме і є шанс це довести! Напишу, як оперативно працює наша міліція. Утерли-таки носа всім! — од цього примітивного підлабузництва мене занудило. — Дам будь-які підписки, нікому не буду заважати!

На тому кінці дроту глибокодумно зітхнули.

— Взагалі-то все це не привід, шановний Андрію Миколайовичу. Потрібно узгодити з прокуратурою, з міськвідділом. Сторонніх, самі розумієте…

Полковник Мурашко пообіцяв передзвонити і наступного дня дотримав слова. Але дзвінок зробив безпосередньо головному редакторові.

— Навіщо тобі це потрібно?

Мої плутані пояснення він до кінця не дослухав.

— Гаразд, слідчий Величко чекає тебе сьогодні об одинадцятій. Я сказав Мурашку, що в курсі і що підгримую бажання працівників писати об’єктивно. Тільки наступного разу радься зі мною. Бо, якщо чесно, усе це у мене вже в печінках сидить…

Отримавши дозвіл, я зайшов до кабінету слідчого Величка.

— Дозвольте?

— Так, сідайте.

Я сів так, щоб краще бачити Юрія Кріпака, бармена з кафе-бару «Зодіак», затриманого по підозрі в здійсненні серії вбивств у студентському містечку.

Хлопець, якого допитував слідчий Величко, був середній на зріст, широкоплечий, з усього видно, займається атлетичною гімнастикою. Вираз обличчя, попри очікуване, не переляканий і розгубленості не видно — зате рішучості, впертості й люті хоч відбавляй. Він нервує, воно й зрозуміло.

— Почнемо від початку, Кріпак. Давно ви знайомі з Ольгою Суховій?

— Я ж казав — я з нею незнайомий!

— А вона вас знає і стверджує, що ви знаєте її.

— Правильно! Я ж у барі працюю, а мене вся постійна тусовка знає, я теж майже всіх знаю в обличчя, на імення теж!

— Спокійніше.

— Яке, в біса, «спокійніше!» Забрали, шиєте таке, що на голову не налазить, а потім «спокійніше»! Розібратися треба, ясно?!

— Розберемося, Кріпак. Ольга Суховій стверджує, що ви вломилися до неї в кімнату і почали погрожувати розправою, абсолютно не мотивуючи свої вчинки. Так?

— Ну я ж розповідав уже, скільки можна! Вона з хлопцем своїм глека розбила, давай до мене підкочуватися. Спочатку за іграшки, потім серйозно — ну, я так думав. Зміну здав, горілки взяв, шампанського, хавчика різного, цукерок. Пішли до неї. Випили. Ну я й той значить… А вона, сучка, просто динамо вирішила крутонути, хлопцеві своєму насолити. Попався я, як пацан! Ну, я розлютився, вирішив їй усипати…

— Ви визнаєте спробу зґвалтування?

— Яке в біса зґвалтування! Надавати по пиці хотів, це визнаю! А вона, дурепа, вирвалася, заверещала: «Убивають!» і на вулицю. Біжить, кричить. Ну, я погнав за нею, наздогнати хотів, щоб замовкла, мені воно треба!

— І, щоб Ольга не кричала, вирішили її задушити, так?

Юрко знову прохопився щось сказати, але під поглядом сірих очей Величка несподівано знітився.

— Ви ж не вірите мені… Я розпинаюся кожного разу, а ви не вірите…

— А для чого вам щось доводити? Це я, слідчий, мушу довести суду, що ви винні, а вже суд визначить, як вас покарати, — слідчий Величко покосував на мене.

— А те, що я не винен, хто буде доводити?

— Відволікаємося, Кріпак. Мені потрібно знати, де ви перебрали одинадцятого, дванадцятого, двадцять дев’ятого серпня і восьмого жовтня.

— Я і це казав.

— А ви повторіть.

— Сподіваєтеся, що брешу і заплутаюсь у свідченнях, так? А ось хріна вам!

— Поводьте себе пристойно.

— Пристойно, пристойно… Одинадцятого я працював, була моя зміна.

— З половини дванадцятої до половини першої ночі вас не було на місці. Тетяну Роднянко, як установлено, вбили в проміжку часу з двадцять третьої п’ятдесят до нуля двадцяти.

В очах Юрія я побачив переляк.

— Ну… Я, цеє, виходив. Точно помню — виходив. Я винен був одному там бабки. Він на мене напер, довелося бігати бабки шукати… Мені, громадянине слідчий, лічильник вмикати хотіли. Знаєте, що це таке?

— Прізвище, ім’я, адреса кредитора? Хай підтвердить.

— Ну да, щас!

— Тоді, громадянине Кріпак, на одинадцяте алібі у вас нема. Далі.

— Та яке, к чорту, алібі! Що ви тут ліпите мені!

— Відволікаємося. Що у вас із двадцятим серпня?

— Не працював. У мене по парних числах зміна. Восьмого жовтня теж не працював.

— Хто підтвердить?

— Сашко Лемех, напарник. У одній кімнаті живемо…

— Що він може підтвердити? Він же працював у той час.

— Я вдома сидів. Спав, читав, ящик дивився, я щоденника не веду.

— Є людина, яка може підтвердити сказане вами?

Кріпак поступово починав панікувати.

— Дома я сидів, дома! Спав швидше за все, не спілкувався ні з ким!

— Двадцять дев’ятого серпня що у вас було?

— Працював, — тепер Юрко Кріпак до кінця своїх днів буде обдумувати кожне слово. Не здивуюсь навіть, якщо на питання, як його звуть, він не відповість одразу.

— З дванадцятої до пів на другу вас підміняли. Що, знову борги віддавали?

— Не пам’ятаю я! Виходив для чогось! Мало що…

Слідчий Величко ляснув долонею по столу. Кріпак замовк і втупився в червоний лінолеум підлоги. Цікаво, скільки всього було таких допитів? Між іншим, слідчого Величка помітно підмивало звернутися до підслідного на «ти», кілька разів оте нахабне «ти» ледь не вирвалося.

— Гаразд, досить. Версія, Кріпак, така: ви намагалися вступити у статеві стосунки з кожною з чотирьох своїх жертв…

— Яких моїх…! — Юрій аж підскочив.

— Сидіти! — гаркнув слідчий.

Мить — і я знову побачив простуватого дядька-чиновника в сірому костюмі. Наче оце крикнула зовсім інша людина, такий собі містер Хайд середини дев’яностих.

— Отак. Жертви виривалися, впізнавали вас, і нічого не лишалося, як придушити. Я правий?

Кріпак скреготнув зубами. Я очікував вибуху, але почув спокійне:

— А логіка де? Я що, псих, так? Вибираю собі дівчаток, а потім ганяюся за ними, щоб трахнути? І мені жодного разу не вдалося, усі випадки закінчувалися вбивством?

Правий Юра Кріпак — логіки тут не вистачає.

Судячи з усього, слідчий Величко ще не був готовий відповідати на такі запитання.

— Відволікаємося, Кріпак. І, між іншим, тут я запитую.

— Ну й питайте! — Юрій схрестив руки на грудях. — Тільки занесіть до протоколу, що на подальші запитання я відповідати відмовляюся. Слова більше не скажу, поки не буде беззаперечних доказів!

На мене справді ніхто не звертав уваги. Обидвоє були захоплені грою в кота й мишку. Слідчий — зрозуміло, він особисто зацікавлений загнати жертву в куток. А ось Юрко, з усього видно, ще не зрозумів досі, що з ним тут не граються. Переляканий, звичайно, але вірить усе ж таки — з ним поводяться чесно, розберуться, він потім дівчаткам буде все переповідати, як анекдот…

Стоп, хлопче! Сам ти розмірковуєш так, немов переконаний — Юрко Кріпак і справді ні при чому. Плювати, що ти був на його місці не так давно, в прямому смислі — на цьому ж стільчику сидів і так само виправдовувався. Чому ти такий упевнений, що Юрко нікого не вбивав, а слідчий черговий раз помиляється?

— Чому ти так упевнений?

Алла спитала, дивлячись просто мені в очі.

— Розумієш, — я намагався уникнути пронизливого погляду, який збивав з пантелику. — Безглуздо це звучить, із логікою негаразд…

— Давай, я все зрозумію.

— Ну от. Ольга Суховій відмовляється розмовляти з пресою. Поводить себе агресивно, гукає на допомогу приятеля, повадки в якого — явно бандитські. Вона ж навпаки повинна сипати вражаючими подробицями на зразок того, як вона сама скрутила маньяка, а омонівці прибігли вже під завісу. Патрульні, до речі, поводять себе нормально, як і годиться людям, що затримали небезпечного злочинця. Тобто охоче про це розповідають.

— Може, вона в шокові і не хоче згадувати неприємну для себе історію?

— Може… Я розумію, — мої доводи дуже хисткі…

— Не відволікайся…

— Ти просто як слідчий Величко. До речі, про слідчого. Я знаю, що то за суб’єкт. Хватка у нього, як у бульдога. Якби не залізне алібі, я б сидів на місці Юрка. Я не довіряю йому.

— А бармену? Він схожий на вбивцю?

— Як і будь-який атлетично збудований здоровань із великими руками.

— Взагалі-то я знаю цього бармена. Навіть подумала якось — такий однією п’ятірнею придушить…

— Ну тим більше. Він запросто може вигадувати різні правдоподібні алібі. А може й правду казати… Цілком можливо, що Ольга Суховій наклепала на хлопця, а потім злякалася, не жарти все ж таки. І не совість тут причина, а страх. У Юрка зовсім нема алібі, а слідчому Величку треба закрити справу, за яку його довбуть на найвищому рівні. Ось і все.

Три сторінки машинопису, плід моєї буйної фантазії… Я усвідомлював, що мій вчинок гідний лише ідіота, який зовсім не знає ситуацій і розкладів.

Але все ж таки я виклав свої — маячні! — ідеї у формі газетного матеріалу «Чи не зарано ми заспокоїлися?» і поніс на стіл Хижнякові.

— Ти тямиш узагалі, про що пишеш? — Хижняк ще раз пробіг очима текст.

— Я розмовляв із людьми. Сидів на допиті. Спостерігав, слухав, робив висновки. Зрештою, це лише суб’єктивна версія…

— Ти розумієш, що я цього надрукувати не зможу? У тебе проблеми — так тобі не звикати, ти й рейнджер у нас, а ось газеті проблеми не потрібні. Я печінку посадив і сивини додав собі, вибиваючи гроші, і то ми гарантовано будемо виходити лише до Нового року, а потім — усе по новій! — він нервово запалив. — Ми зачепимо районну прокуратуру, авжеж, демократія, свобода слова, право на власну думку! Ось тільки аговкнеться нам така «особиста» думка сам знаєш як.

Він правий. Нема чого заперечити. Я демонстративно розірвав списані аркуші, кинув їх у кошик для сміття і вийшов.

За годину відкриття виставки поп-арту, Валерка звелів бути, мистецтво — тема вічна… Отож треба накидати дещо.

Протягом години я малював якісь абстракції… У кабінеті разюча тиша, всі зайняті ділом. Валерка заглиблений у створення епічного полотна про Другий міжнародний фестиваль експериментальних театрів, він розповідав, що там навіть фуршет експериментальний: горілка «Абсолют», ікра, мариновані маслюки, купа бутербродів з сиром і салямі, фрукти, навіть шампанське «Новий Світ» — і все просто на підлозі у невеличкій кімнатці, а гостей чоловік сто.

Тітонька Коняка придумує текстівки до фотографій з чемпіонату по кікбоксингу серед дітей-сиріт.

І тут у двері просунула голову Тетянка.

— Вибач, Андрію… Редактор викликає..

Хижняк кивнув мені на кошик для сміття.

— Витягай свою писанину… Собі роботи додаєш… Передрукуй, скороти дещо, гострі кути по можливості затупи. Як версія пройде… Головне — знаків питання побільше, мовляв, усе це — твоя особиста думка. І про особу слідчого якомога менше…

Причини такої різкої зміни позиції мене зараз не цікавили.

Назву я залишив, свою думку про слідчого Величка скоротив буквально до кількох речень. Начебто нічого конкретного, до чого можна буде приколупатися і притягнути по статті. Хоча ризик відповідати за наклеп і образу у журналіста завжди є…

Отож газета вийшла. З моїми так званими роздумами. При розміщенні статті робили все можливе, щоб вона поменше кидалася в очі.

А о сьомій ранку газета пішла в роздріб. О дев’ятій почався робочий день, я, як завжди, запізнився. Тетянка перехопила мене вже у коридорі. Перелякане обличчя, співчутливо прошепотіла.

— Іди бігом до редактора…

Хижняк проігнорував моє традиційне запізнення. Вираз обличчя його мені не сподобався — погляд важкий, недобрий. Подумалося: тільки у слідчого Величка такий…

— У нас у редакції двоє ідіотів. Один пише, що в голову стукне, інший усе це дозволяє публікувати.

— Що сталося?

— Нічого особливого, Кропива. Просто мені сьогодні, — він подивився на годинник, — за дві з половиною години дзвонили чотири рази. Вперше — додому. З районної прокуратури, з обласної, з РВВС, з МУВС… Усі вимагали пояснень, офіційних спростувань, вибачень, публічного покарання працівника, який дозволив собі, користуючись довірою, написати подібне.

— Уперше хіба?

— Ні, Кропива, не вперше. Але за чотири роки нашу газету, мою газету, підставляють так уперше — і я сам виявився до цього причетним! Я особисто! — він помовчав. — Учора ввечері Юрій Кріпак зізнався в усьому!

— Не може бути…

— Зізнався. Що вбив усіх дівчат із сексуальних мотивів! Признався під тиском прямих доказів!

Складена учетверо газета, ковзнувши поверхнею столу, плавно впала мені під ноги.

П’ЯТА ЖЕРТВА

Кінець жовтня видався напрочуд теплим. У парках палили сухе жовте листя, звичний для міста гомін, здавалося, був стишений чиєюсь невидимою рукою. Знавці прогнозували ранню зиму, а мороз і сніг уже в перших числах листопада. Отож пенсіонери ловили останнє тепло з особливою насолодою, а бабусі охоче вигулювали онучат.

У відділі пригод наша газета повідомила про трагічну загибель сорокарічного чоловіка — повертався вночі з гостей п’яний як хлющ, влаштувався на якійсь лавці, а на ранок серце зупинилося від переохолодження…

Тієї ж ночі патрульні омонівці знайшли в студмістечку труп Оксани Бережної, студентки четвертого курсу біофаку. Вона була задушена і лежала впоперек алеї. Тіло явно тягнули на видне місце, щоб помітили…

— У тебе або розуму нема, або совісті. А швидше за все, ані того, ані другого.

Спростування я писати відмовився, і Хижняк особисто придумав текст. Факти, мовляв, і припущення — на совісті журналіста, редакція приносить свої вибачення, автора покарано…

— Після всього ти з’являєшся до мене з оцим! — Хижняк за звичкою хотів потрусити списаним аркушем, але вчасно згадав, що я нічого не написав іще, тільки повідомив йому останні новини.

— Як би там не було, а ще одна дівчина задушена.

— І що ти хочеш сказати?

— Я уже все сказав. Висновки робіть самі. Я думаю, що вбивця виконує якийсь план по жертвах. Гадаю, у нього насправді дах зсунувся, інакше як пояснити його поведінку? Офіційно заявлено, що вбивця признався, справа закрита і передана до суду. Нормальна людина сиділа б спокійно і раділа, а цей продовжує у тому ж дусі…

— Газета з цим нічого спільного не має, ясно тобі? Нема на це ради — я роботу знайду. І Валера знайде, він давно уже нарікає…

«А ось тут ви лукавите, товаришу Хижняк! Валерка навіть під ворогів зроду не копав — звички такої не має».

— Але ж усе це правда! Задушили дівчину, як не крутіть.

— Досить, Кропива! — широка долоня Хижняка лунко ляснула по столу. — Про цю справу я чути більше не ба-жа-ю!

Начальник райвідділу полковник Мурашко кинув палити. Ділитися з ним цигарками він суворо заборонив усім працівникам РУВСу.

Отож Полковник Мурашко догризав уже третій льодяник. Я його розчарував — цигарок у мене не було.

— Ви праві, Андрію, факт подібної смерті справді мав місце.

— І як же ви його пояснюєте?

— Самогубство! Не треба робити такі очі, не треба! — міцні білі зуби полковника з веселим хрускотом розгризли льодяник. — При ній знайшли записку, у смерті своїй просить нікого не звинувачувати.

— Покажіть мені записку.

— А на якій підставі ми мусимо перед вами звітувати?

Останнім часом я почав помічати, що все важче зберігаю спокій у розмові з сволотою. Глибоко вдихнути, лічити про себе… Один, два, три…

Нехай я помиляюся, гаразд, я людина, як і всі. Я знаю, що вбивцю викрито, і раптом — нова смерть. Як я повинен реагувати? Або міліція помилилася, треба рятувати невинного, або…

— Якого невинного? Кріпака? Паскуду, що сам признався у вчиненні чотирьох убивств? Одна з убитих ним дівчат довідалася, що він приторговує наркотиками, і він убив її, а інших душив, щоб сліди заплутати! Докази незаперечні!

— Не знаю, як там у вас із доказами…

— Ви багато на себе берете, Кропива! Оксана Бережна наклала на себе руки! Це доведено!

— Цікавий виклик суспільству — вийшла на алею і задушилася руками! Думаєте, я в це повірю?

Мурашко насилу стримувався. Ну, мені, дурному, пробачити можна, але ж офіцер міліції, при виконанні…

— А мене це не хвилює — повірите ви чи ні. Особливо після твого партацтва, після якого я особисто і весь райвідділ до цього часу бруд змиваємо!

Я зціпив зуби.

— Щоб не було, як ви кажете, партацтва, представник преси має бути добре поінформований і писати правду, а не викладати свої версії.

— Ти думаєш, тобі дозволять писати щось подібне?

— А що — є відповідний закон?

Мурашко на мить втратив самовпевненість, відкинувся на спинку стільця.

— Ну, закон, припустімо, я особисто для тебе знайти в змозі, — жовна у нього заходили, але за мить він опанував собою. — Гаразд, слухай. Оксана Бережна була на другому місяці вагітності. Хто татко — називати не буду. Але він відхрестився від неї і вже гуляє з іншою. Отож дівка взяла мотузку, написала записку і повісилася на яблуні. У кімнаті не хотіла, знала — дівчата перелякаються. Стала на ящик з-під помідорів, на смітнику знайшла… Все це встановлено слідством.

Мурашко вже зовсім заспокоївся і кинув до рота черговий льодяник.

— Припустімо. А чому її знайшли на алеї?

— На тіло наштовхнувся один хлопець, зовсім випадково. Спочатку вирішив, що дівчину можна врятувати, ножем обрізав мотузку, спробував штучне дихання — не вийшло. Тоді потяг тіло до алеї, а коли кроки почув — злякався, і ноги на плечі… Потім, правда, з’явився до нас. Добровільно. От, шановний Андрію Миколайовичу, і вся історія, — він знову вирішив перейти на «ви», хоча «тикання» мене більше влаштовувало — якось чесніше. — Я оце подумав і вирішив — можете написати про це. Тільки попередньо мені покажете, я завізую. Редакторові вашому я подзвоню, введу в курс справи…

З кабінету я вийшов під веселий хрумкіт льодяника.

— Я дізнавалася — це правда, — Алла відсунула від себе списаний аркуш. — Оксана Бережна справді завагітніла від одного жеребця, Славка Стрільця. На його совісті, до речі, кілька таких подвигів. І скандал був — Стрілець її при дівчатах шльондрою назвав. Мало, мовляв, із ким могла гульнути, а я відповідай… Тільки не та Оксана людина, щоб у зашморг лізти. Вона не дуже-то й переживала, хотіла йти на аборт, а потім вирішила залишити дитину. Ось така ситуація.

Я ще раз перебіг очима текст. Звичайно, все це підозріливо з одного боку, а з іншого — факти справді мали місце. Наявність передсмертної записки ніхто мені довести не може, невідомий свідок так невідомим для мене і залишиться, і закинути міліції нема чого, полковник Мурашко не дурний.

Замітка в два абзаци — усе, чим я розродився на цю подію. Від власних думок і коментарів я утримався, у всьому посилався на начальника райвідділу полковника Мурашка. Зовсім нейтральна інформашка.

Узагалі пора ставити хрест на цій справі.

Валерка втретє розповідав, як учора ввечері на фуршеті з нагоди презентації збірника сучасної німецької поезії, який видало на німецькі гроші місцеве видавництво «День», Кравець з обласного радіо напився і на очах вражених спонсорів запихав у кишені бутерброди, яблука й кока-колу. Німці-спонсори ввічливо поцікавилися матеріальним становищем пана. Знічені колеги вигадали історію про голодне воєнне дитинство, і спонсори принесли п’яному стололазові добрячий пакет із продуктами. Валерка розповідав усе, щоразу додаючи нові подробиці, і сміх у кабінеті не вщухав.

— Між іншим, це наша ганьба, так що нема чого тут іржати! — суворо зазначила Тітонька Коняка з свого кутка.

Валерка був у доброму гуморі і поблажливий, так що пропустив сказане повз вуха.

— Гаразд, гайда палити!

Він уже виходив з-за столу, коли дзенькнув телефон.

— Тебе! — Валерка простягнув мені слухавку. Я вмостився на його столі.

— Слухаю.

На тому кінці дроту хтось голосно сопів.

— Кропива? — незнайомий чоловічий голос.

Компанія на чолі з Валеркою галасливо звільнила кабінет.

— Так, Кропива.

— Ти мене не знаєш, — чоловік говорив, старанно добираючи слова. — Я прочитав, що вбивця признався.

— Усе правильно.

— Неправильно. Я не признавався.

Мої сідниці повільно сповзли зі столу.

— У смислі…

— Сидить невинна людина… Чому ти написав, що Бережна наклала на себе руки?

Я не спромігся вичавити й звуку.

— Тобі у міліції так сказали? Їм хочеться закрити справу. Слухай мене. Я не дам їм цього зробити!

— Хвилинку… Може, ми…

— Ні. Я читав твої статті. Ти аналізуєш, прагнеш докопатися до суті. Тому я дзвоню тобі. Скажи їм — я буду продовжувати.

Короткі гудки.

ЧАСТИНА ДРУГА

Кімната, від якої мені дали ключ, була завалена картонними коробками. Вочевидь, господарі моталися за шмотками, сигаретами або апаратурою, пристосувавши кімнату під склад. Тут же зберігали свій товар їхні друзі — бізнесмени.

— Влаштовуйся, — Алла кивнула на ліжко. — Боб сказав, що тут тижнів три нікого не буде.

— Слухай, а все це добро не поцуплять? Висадив двері — і квит.

— Сусіди наглядають. Навпроти Толик-слюсар мешкає, він цілоденно вдома, а ночами в кіоску на розі торгує. Так що не хвилюйся, — Алла глянула на годинник. — Я погнала, треба реферат написати. Завтра зідзвонимося. Щасливо.

Я зачинив за нею двері. Так, замки добротні. Скинув куртку, черевики, влаштувався на розхитанім ліжку.

Звичайно, про телефонну розмову я нікому не розповів. Крім Алли, яка повірила одразу.

Дзвонив не божевільний. Зі мною говорив справжній вбивця, чоловік, який переслідує певну мету. І не муки совісті змусили його шукати мій службовий номер. Він хоче своїми вбивствами щось довести. От тільки що? Він сказав, що вимостить студмістечко трупами…

Хай це безглуздо й смішно, але я вирішив спробувати вирахувати ЙОГО сам. Треба дізнатися, чого йому хочеться вбивати. І тоді стане ясно, хто він.

А для цього треба покрутитися у студмістечку. Всі п’ятеро якимось чином пов’язані із «Зодіаком». Навіть Юрко Кріпак — бармен із «Зодіаку». Може, звідси потягнеться ниточка. У мене нема конкретного плану, діяти доведеться навпомацки, шанси мої мізерні, але нічого не робити і сидіти, склавши руки, я не можу.

Поживу поки що тут, звідси навіть на роботу ближче. Походжу, порозпитую, подумаю…

Від звуку встромленого в замок ключа я здригнувся і рвучко скочив з ліжка. Двері відчинилися, і до кімнати боком зайшов чорнявий хлопець, типова «особа кавказької національності», з «Маяком» і однією колонкою в руках.

— Пірівєт, — він зовсім не здивувався. — Я думав — Стасик пірієхав, — м’який акцент його мені навіть подобався. — Ось пірініс, світло побачив — вірішів зайти.

Хлопець акуратно поставив ношу на стіл і простягнув мені руку.

— Гоша мене звати. Джошкун повне ім’я. Я за стінкою жіву.

Короткий міцний потиск.

— Андрій.

— До Стасика приїхав чи до Бориса?

— Я взагалі-то… цеє… Алла сказала — можна пожити…

— Раз Аллочка сказала — все можна! — Гоша підніс вказівний палець. — Що нада — заходь, тільки тепер дівчина прийшла, — він згріб телевізор. — Хоче «Санта-Барбара» дивитись. Усі серії, каже, дивлюся, вже третій рік. Треба даму розважити, — він підморгнув, відчинив двері і боком вийшов у коридор.

— Зачиняй. Я в сорок восьмій.

Я зачинив двері. Цікаво, у скількох ще людей є ключі від цієї кімнати?

Я жив колись у такій же общазі. Довжелезний коридор, по обидва боки — давно не фарбовані двері кімнат. Вечорами напівтемний коридор оживає — дика суміш музичної какофонії, тупотіння ніг, дзенькіт каструль і сковорідок на кухнях — їх дві по обидва боки коридору, сигаретний дим клубочиться звідусіль. Періодично коридор здригається то від вибухів істеричного реготу, то від сплесків лайки. Общагівський мурашник живе.

Під ці знайомі звуки я повільно засинав. Для мене це було якось спокійніше — не можу терпіти моторошної тиші будинків із блочною системою…

«ЗОДІАК»

— Дві кави, два бутерброди з сиром… Лікер будемо?

— Давай… Усе одно сидіти… Вишневий…

— Двісті вишневого, двісті «Каберне», шоколадку…

Алла мала рацію — сюди треба приходити раніше і займати столик. Завсідники сидять тут з восьмої вечора до півночі, а хто й пізніше, бар працює цілодобово. Зайвих стільців нема, якщо компанія велика — зсувають два столики.

Роззираюся. Дурна взагалі-то вигадка — стирчати вечорами в барі і вишукувати людину, котра не вписується в цю атмосферу. Але я не мав вибору. Алла зголосилася скласти мені компанію, бо самотній хлопець за столиком, що на всі боки зиркає, — підозріло?

Бар повільно заповнювався. Майже всі, хто заходив, кивали барменові, хтось дружньо тиснув руку. Чоловіки традиційно замовляли горілку, дами — залежно від смаків і ступеню вередливості. Дим завис під стелею.

За столиком навпроти — четвірка в чорних штанях і червоних піджаках. Видно, балачка ділова. Літрівка «Кремлівки», у блюдці — купа недопалків. Трохи далі — двоє чуваків з дівчатами, одна регоче — аж захлинається. У кутку араб і блондинка п’ють французьке шампанське. Поряд із ними — двоє приятелів по черзі бігають поновлювати склянки, і з кожним разом фраза «Ще по сто» звучить все викличніше. Ні, випадкових людей тут явно немає.

Я бачу три можливості. Ми або легко вираховуємо потрібного нам чужинця, або він нічим не виділяється тут, або ми взагалі йдемо хибним шляхом. Останнє найбільш ймовірно, але іншого виходу у нас немає.

Десь через півгодини мені в голову приходить дурна ідея. Підходжу до стойки, замовляю ще кави і з робленою байдужістю запитую бармена:

— Юрко буде сьогодні?

— Нема його, — бармен цілком заглиблений у процес приготування кави по-східному.

— А коли буде? Я йому гроші винен…

Тепер його погляд ковзнув по мені.

— Не буде Юрка.

— Ми домовлялися взагалі-то… Я на місяць у Польщу мотався. Він казав — терміново…

— Сказано — не буде його! Сидить Юрко…

— Де сидить?

— У тюрмі сидить, — бармен підсунув мені каву, змахнув гроші з укритої дерматином стойки.

— А за що?

— Не знаю, — огризнувся він, і я зрозумів — більше він нічого не скаже.

Ми простирчали у «Зодіаку» ще години три. Іноді нам здавалося, що хтось своєю поведінкою викликає підозру, затим після дискусії ми відкидали кандидатуру. Кілька разів ми танцювали, щоб якось урізноманітнити перебування. Нарешті я констатував:

— Даремно витратили час…

— А ти хотів у перший же день його накрити? — у Алли було явно більше ентузіазму. — То що — завтра продовжимо?

— Гадаю, тут тижні потрібні…

Наступний вечір був копією попереднього. Бармен впізнав мене і ледь кивнув. Потенційних жертв, поведінка яких могла провокувати вбивцю, набралося з півтора десятка. Даремні старання. Ще один згаяний вечір.

У третій раз я вирушив у «Зодіак» сам — Аллі терміново треба було здавати залік. Години дві я розглядав знайому вже публіку, ковтаючи остобісілу каву, а потім до мене підсіли двоє кавказців. Грузини, вірмени, азербайджанці чи хто там — я їх не розрізняю.

— Прівєт, друг. Давай війдемо, розмова є.

Сперечатися безглуздо, тікати, певен, теж. Підводячись, я помітив, що бармен дивиться у наш бік. Більше ніхто не звернув на нас уваги.

Хлопців двоє. Один середнього зросту, а другий на голову вищий за нас. Традиційна неголеність, традиційні важкі шкірянки.

Зранку накрапав дощик, земля під ногами мокра і слизька. Під конвоєм я іду у глухий куток, де контейнери зі сміттям. Згори падає світло з вікон, всюди люди, і життя б’є ключем, та я знаю — якщо почну кричати, жодна зараза не зверне увагу, хіба що висуне носа з вікна якийсь цікавий. Тому мені страшно. Це неправда, що люди, які вже дивилися в обличчя смерті, звикають і не бояться. Навпаки, вони знають, що боятися цього треба. А я ляканий.

Від стіни відділяється ще одна постать, наближається до нас.

— Цей? — киває на мене низенький.

У хлопцеві, що наблизився, я упізнав приятеля Ольги Суховій.

— Він! — хлопець наблизився впритул. — Ти мене пам’ятаєш, козел? Пам’ятаєш, що я тобі обіцяв?

Різкий, сильний і влучний удар у сонячне сплетіння зігнув мене коцюбою. Дихання перехопило, перед очима спалахнули сотні маленьких зірочок.

— Ти чого тут лазиш, падло? — голос наче з-за товстого слою вати. — Ти що винюхуєш? З Польщі, кажеш, приїхав?

Удар по потилиці, здатний перебити шийний хребет. Я сповзаю на коліна в багно. Удар в обличчя перекидає набік. Інстинктивно закриваю руками живіт — нога розквашує годинник на руці. Хтось лупить ззаду носаком по куприку, коліна розпрямляються від болю — і ось він, гарматний удар у пах…

Здається, цілу вічність я провів у зовсім іншому вимірі. Та скоро відчуття реальності повернулося разом із болем. Я лежав у грязюці біля контейнерів зі сміттям, перед самим моїм носом громоздився тупорилий черевик.

— Ще раз тут побачу — приб’ю! — промовив знайомий голос звідкись ізгори. — Зрозумів мене, ти?

Легенький штурхан носаком у груди. Так підбадьорюють скволілого пса.

— Не чую!

— Яс-с-сно, — вичавлюю зі стогоном.

— Ну і молодець!

Кроки зашльопали по багнюці, віддаляючись. Тепер можна підвестися…

Іти важко, болить побите тіло, я хитаюся з боку на бік, накульгую і збоку нагадую п’яного. Таке видовище тут звичне, тому на мене ніхто не звертає уваги, навіть вахтерка в гуртожитку. Іду одразу ж до вмивалки, бо в коридорі напівтемно. Блакитні джинси у багнюці, і схоже, зіпсовані остаточно, шкірянку, правда, легко зчистити. Але спочатку — сполоснути брудні руки й обличчя. Схилившись до раковини, знову відчуваю корчі, нудоту.

Так мене й застав мій сусіда Гоша, який зайшов поголитися.

— П’яний, да?

Я повернув до нього обличчя.

— Вах! Хто це тебе?

— У «Зодіаку» якісь козли… Твої земляки, між іншим…

— І за що?

— Звідки я знаю!

— Просто так у нас не б’ють! — підніс пальця догори Гоша. — Які вони були?

Як міг, змалював йому всіх трьох. Гоша наморщив лоба і почав голитися.

Мені стало трохи краще. Прибрав після себе, зняв куртку, і як міг старанно помив її. Повісив сохнути на стілець у кімнаті, зняв джинси, одягнув спортивні штани. І несподівано на мене нахлинув страшенний приплив утоми, і я заснув одягнений на ліжкові.

Вранці я зрозумів, що на роботу не зможу піти — обличчя прикрашене здоровенним синцем, нило все тіло.

Отож я подзвонив Танюсі в приймальну, мовляв, загрипував. Вона зойкнула, зголосилася навіть мене лікувати, і я заспокоївся — прикриття мені забезпечене до кінця тижня. Я знову завалився спати, а через дві години насмажив собі картоплі з омлетом, неквапом підобідав, по телевізору показували «Операцію "И“», а коли фільм скінчився, була лише друга. Виявляється, тяжка праця — неробство в будній день. Сходив по свіжі газети, читав їх близько години, потім читав книжку — теж набридло, адже я звик сприймати відпочинок із книжкою як премію після стомлюючого й насиченого трудового дня. На початок четвертої я вже не знав, куди себе подіти, а ближче до вечора складав у голові публіцистичну статтю про те, що карати злочинців треба не штрафними роботами, а безділлям.

А на початку десятої з’явився Гоша. Він був дуже серйозний, погляд сповнений підозри.

— Я думаю, що тебе вчора недаремно побили, — заявив він.

— Нічого собі! Чого це раптом?

— Збирайся, ходім…

— Куди?

— На тебе чекають. Розмова буде.

З його тону я зрозумів — питань зараз краще не задавати. Відчував — у моїх діях є щось від процедури приреченого на свою останню прогулянку…

МУХТАР

Я впізнав це місце — кафедра фізвиховання. Здається, її здали в оренду якимось лівим комерційним структурам. Вони відремонтували все, що підлягало ремонту, привели в порядок басейн, завезли й встановили гімнастичні тренажери. Тепер студенти ходили сюди в певні години, решту часу тут функціонували платні зали для боротьби, атлетичної гімнастики, діти районних бізнесменів відвідували басейн, активно йшло будування сауни. Вуз отримував за оренду приміщення пристойні гроші, і адміністрацію це цілком вдовольняло. Хоча було очевидно, що за всім цим стоїть організована злочинність.

Біля входу на нас чекали двоє моїх учорашніх знайомих. Вони про щось перемовилися з Гошею на своїй мові, і далі ми пішли всі разом. Біля входу до гімнастичного залу мене обшукали, причому низенький кавказець усім своїм виглядом показував, що робить це лише для порядку. Ми зайшли до залу.

Там був лише один чоловік. По пояс голий, крутив педалі велотренажера. Хвилин через десять він нарешті перестав крутити педалі, шумно видихнув і зліз на підлогу. Спортивні штани, справжній «Адідас», кросівки «Ребок», тренувальна куртка недбало висіла на шведській стінці. Він зняв її, витер нею мокрий від поту волохатий тулуб, накинув на плечі і наблизився.

Кавказець. Років тридцяти з гаком. Середнього зросту, кремезний, широкий у плечах. Ходою нагадував орангутанга, та очі пронизливі й розумні.

— Здрастуй, дорогий, — короткий, міцний потиск руки. — Ось ти який, — оцінюючий погляд. — Присядь, розмова буде.

Він умостився на найближчий до нього тренажер, мені кивнув на ослінчик у кутку. На ньому лежав приймач «уоки-токи». Приймач узяв низенький, включив його і щось пробурмотів, обіперся спиною об стіну і втупився в мене. Я взяв ослінчик, сів. Деякий час ми мовчки грали в гляділки. Я витримав його погляд, і в голові невідь-чому промайнула фраза: «Якщо звір готується напасти — ні в якому разі не біжіть, хижак звик наздоганяти жертви. Зупиніться і подивіться звірові просто в очі, тварини бояться людського погляду».

— Мене звати Мухтар, — заговорив кавказець, акцент у нього був м’який і навіть приємний. — Вчора увечері з тобою розмовляли мої люди. Гоша — мій земляк, він прийшов до мене, щоб дізнатися, в чому справа, і вимагати справедливості. Але мої люди сказали мені, що ти вів себе підозріливо, цікавився барменом Юрою, і виникли підозри, що ти — лягавий, якому не вистачає доказів на Юру, і він збирає їх, щоб його втопити остаточно. Спочатку — його, а потім — усіх нас, бо ми пов’язані. «Зодіак» — моя територія.

До залу увійшов приятель Ольги Суховій, теж у спортивному костюмі, з мокрою головою, вочевидь, із басейну. В руці він недбало тримав «уоки-токи». Мабуть, його низенький викликав по рації.

— Ось Ігор тебе засік, — кивнув на нього Мухтар. — Каже — ти давно тут крутишся, винюхуєш щось. Так от, мій земляк Гоша поручився за тебе, він дав у цьому слово мужчини. Якщо він помилився в тобі, то накликав ганьбу на свою голову. Ти —

гість, котрий зганьбив честь господаря, а за честь земляка я стану горою. І якщо ти зараз доведеш, що ти — людина порядна, я покараю своїх людей… Але якщо ні — покараний будеш ти.

Мухтар закінчив свій монолог і схрестив руки на грудях, приготувавшись слухати. Мені стало незатишно. Потилицею я відчував пронизливий погляд Ігоря, я точно впевнений — він цю кашу заварив.

— Нехай усі вийдуть.

— Для чого? У мене, дорогий, нема секретів від моїх людей.

— У мене теж нема секретів. Ми поговоримо наодинці, а далі тобі вирішувати.

Мухтар скривив рота у подобі посмішки.

— Гаразд, це вже цікаво, — він кивнув на двері, і всі четверо вийшли з залу, косуючи на мене вороже. — Ми самі, дорогий. Говори.

…П’ять метрів від краю трампліна до прозорої води, видно вкрите кахлями дно басейну. А ззаду — шепотіння інструктора: «Вдихни глибоко, вдихни — і вперед, головне — вдихнути, а потім само все вийде, головне — вдихнути…»

Глибокий вдих — і вперед!

— Я журналіст. Ось документи (цікаво, коли я встиг перекласти посвідчення?) — на початку вересня я мало не опинився на місці бармена. Здуру, сп’яну… Мені пощастило, але я бачив, що людину там заплутати і зламати просто. Я зацікавився цією справою, вона ж мене напряму зачепила. Спочатку стежив за розслідуванням, писав. Потім, коли бармена посадили, довго думав і сумнівався. А потім ще одну дівчину вбили, менти це за самогубство видали, їм же невигідно такі помилки визнавати. Ну, і нарешті мені вбивця подзвонив. Сказав, що не хотів бармена підставляти, і щоб довести, що Юра невинен, буде вбивати далі.

Мухтар мовчки крутив у руках моє посвідчення.

— Якщо я вирахую справжнього вбивцю, то врятую людей і допоможу витягнути бармена. Адже, повторюю, я був майже на його місці, і невідомо, чи рятував би хтось мене.

Я замовк, чекаючи запитань. Мухтар простягнув мені документ і сперся руками на розчепірені коліна.

— Так, тут якась сволота вбиває гарних дівчат. Я хотів би випустити кишки цьому шакалові. Але я тут хазяїн, і то не можу його знайти, хоча й шкода мені Юрка — гарний хлопець. Я тобі більше скажу, — очі його ледь примружилися. — Я боюся, що бармен усіх нас почне закладати. Хлопець гарний, але перед обличчям смерті слабка людина. Тому я теж хотів би витягнути його звідти. А тепер, дорогий, скажи дві речі: як ти думаєш ловити цього шакала і чому нашу розмову не повинні слухати мої люди?

Глибокий вдих — і…

— Почну з другого. Один із твоїх не хоче, щоб знайшли справжнього вбивцю. До смертей він не причетний і бармена не підставляв. Але є людина, котра може постраждати, якщо вбивцю буде знайдено. А людина ця — його друг.

— Про кого ти говориш?

— Вибач, не скажу. Раптом я помиляюся? Навіщо мені ворог?

Мухтар потер перенісся вказівним пальцем.

— Ти не дурна людина, дорогий. Добре, про це говорити більше не будемо. Відповідай на перше питання.

Він вислухав мою версію мовчки, вогники азарту блищали в його очах.

— Мені цікаво. Дуже цікаво. Повториш це моїм людям, разом придумаємо що-небудь.

— Ну, припустімо, бігти до цього Мухтара і відмічатися в нього ти не зобов’язаний!

Алла, за її словами, чотири рази за вечір прибігала до мене, і, не заставши в черговий раз, запанікувала. Моя розповідь про події останньої доби не заспокоїла її, а налякала. Вона не чекала, що підключаться місцеві бандити. Запевняння, що про її участь у справі я не сказав ані слова, трохи допомогли.

Я розповідав:

— Добре, далі так було: Мухтар змусив мене розповісти про свій план і зобов’язав своїх нукерів підстрахувати, якщо буде необхідність. Я висловив побоювання, що про ці наші заходи завтра буде знати якщо не все студмістечко, то весь «Зодіак» принаймні. Уяви — Мухтар образився!

— Авжеж, ти образив його гідність.

— З Ігорем, гадаю, розберуся сам. Адже віднині його бос — мій покровитель. З двома іншими проблем не буде. Одного, більшого, звуть Алик, іншого теж Алик, себто Маленький Алик. Чим вони можуть допомогти реально — поки не знаю. Подивимось.

— А що Гоша?

— О-о, Гошик загорівся! На нього, правда, наказ Мухтара не поширюється, але він і без того буде брати активну участь.

Я замовк, задумливо вилив кавову гущу на блюдце, повозив по ній ложечкою.

— Гадаєш? — посміхнулася Алла.

— Та я б не проти дізнатися, що з усього цього вийде… Добре, відступати нема куди, уперед!

«ЗОДІАК»

Я кивнув бармену, замовив каву, коньяк, бутерброди. Третій вечір одне й те саме. І, швидше за все, цей вечір теж пройде безрезультатно.

Спочатку обоє Аликів горіли жагою діяльності. У перший вечір вони замучили мене, вишукуючи в натовпі відвідувачів підозріливих. Вони вирішили знайти вбивцю миттєво, одначе перший вечір закінчився нічим. А оскільки гарячі кавказькі голови швидко охолоняють, то на другий вечір Алики глипали на всі боки з меншим ентузіазмом. Ігор, якого я не без підстав побоювався, ще під час наради в Мухтара висміяв мій задум, але в «Зодіаці» я ловив на собі його погляд постійно. Бесідувати зі мною і взагалі вступати у якийсь контакт йому явно не хотілося.

Алики пили пиво, теревенили, іноді до них підходили знайомі й про щось шепотілися, іноді вони обидвоє або поодинці відлучалися у справах. Скоро вони зовсім охолонуть до пошуків маньяка-вбивці, Мухтар, не дочекавшись результатів, запросто може взяти мене за карк як дурнуватого, який крутиться під ногами зі своїми маячними ідеями і знає про деякі речі більше, ніж слід знати. І взагалі, може, безглузді пошуки — це лише леґенда, а насправді цей лох із документами журналіста прагне підкопатися під…

Маленький Алик смикнув мене за рукав.

— Дивися! Он на того, бачиш?

Таких «дивися» було вже багато, але зараз інтонації Маленького Алика зовсім інші, він навіть говорить пошепки. І приятель його увесь напружився. Я глянув туди, куди показували. І затамував подих.

Хлопець у довгому коричневому плащі. Високий… хоча, швидше, зріст у нього ледь вищий за середній, просто плащ створює таке відчуття… Широкоплечий… Руки на стійці, права крутить склянку з горілкою… Великі руки… Вони здаються тобі великими, ти хочеш, щоби це був ВІН… Голова ледь втягнута в плечі, він глипає в різні боки, очі безперечно вишукують щось — чи когось? — у напівтемряві бару. Невже? Взагалі-то чоловік непомітний, як герой Патріка Зюскінда Ґренуй — без запаху. Увагу до себе не привертає, на нього теж ніхто не зважає. Крім мене і враз спалахнулих свіжим вогнем Аликів. Вони теж помітили щось дивне у поглядах хлопця у коричневому плащі. Він? Чи не він?

Хлопець допив горілку, зажував шоколадкою, постояв хвилин п’ятнадцять, крутячи склянку у руках і нишпорячи очима по тих, хто сидів за столиками.

— Я його не знаю, — промовив Алик.

— І я, — відгукнувся Маленький Алик.

Я промовчав. Стало раптом незатишно. Стоп, тільки без зайвого мандражу…

Хлопець пішов до танцювального залу, де повільно, але впевнено розгорталися веселощі. Я підвівся, та Маленький Алик стримав мене.

— Нікуди не дінеться. Можемо налякати.

Справді, хлопець повернувся за півгодини, які здалися як мінімум добою. Повернувся сам. Замовив горілки. Знову постояв, позиркав навколо. Мені здалося, що він витріщився на мене, і жест якийсь… щось у ньому не те…

Дивний хлопець знову зник серед танцюючих. Цього разу його не було майже годину. А потім… потім до виходу пішло дівчисько, брюнетка у червоній куртці. За брюнеткою на певній відстані рухався дивний хлопець. Він уже не роззирався в різні боки: руки в кишенях плаща, голова втягнута в плечі. Ось воно!

Ми всі троє підхопилися, Алик ледь не перекинув стілець. Наша компанія привернула увагу, але зараз це не важливо. Швидше за ним!

Накрапав дощ. Брюнетка впевнено крокувала в напрямку гуртожитку. Хлопець дріботів за нею на деякій відстані. Ми теж тримали дистанцію, насилу стримуючись, щоб не побігти. Біля общаги брюнетка зупинилася, хлопець теж притишив ходу, ми причаїлися. Важке дихання Алика, змішане з коньячними випарами, обдавало мені щоку. Брюнетка легко збігла сходинками вгору і зникла за дверима. Хлопець рушив за нею. Коли за ними зачинилися двері, ми, не змовляючись, побігли.

Брюнетка дзвонила по телефону від вахтерки. Хлопець тупцяв поряд, біля полиць із поштою. Потім пішов сходами нагору. Нічого не розумію! Ми перезирнулися, але кинулись за ним. На третьому поверсі він відімкнув одну з кімнат і зник за дверима.

Триста десята кімната. Номер чомусь обведений кульковою ручкою. Що далі?

Повз нас пройшла брюнетка. Три пари здивованих очей простежили за нею.

— Дивно все.

Вони погодилися. Маленький Алик почухав потилицю, згадуючи, хто з його знайомих мешкає в цьому людському мурашнику, і постукав у кімнату в кінці коридора.

За кілька хвилин, коли нам із Аликом вже набридло будувати безглузді версії, за дверима пролунав такий дикий регіт, що, здавалося, здригнулися зведені ще при Брежнєві стіни.

Нарешті з кімнати вискочив Алик. Побачивши нас, він почав реготати ще більше.

— Якого хріна? — Приятель копнув його у бік.

Поступово приступ сміху минув, і він міг говорити.

— Знаєш, що таке отой хлопець? Сищик ти, мать твою! — звернувся він передовсім до мене. — Його тут півобщаги знає! Гомик він! Смердючий педрило! Ой, не можу!

Тепер реготали вже обоє.

— Не переживай ти! Усяке буває!

Спочатку Алла не стрималася і теж пирхнула в кулак, але побачивши злість у моїх очах, лагідно поклала свою руку на плече.

— Годі тобі. Цілком може бути, що гомосексуаліст ненавидить жінок і вбиває їх.

— Наді мною сміються всі. Купився на сумирного гомика, знайшов маньяка-вбивцю! Ні, досить!

— Не ти його помітив…

— І взагалі — уся моя теорія пішла котові під хвіст! Завтра перебираюся звідси і забиваю на все болт. Мене он на роботі зачекалися…

— Ну й чорт з усім цим! Ми з тобою знаємо, що бармен не винен. Але вбивця на волі, він себе іще проявить — ось що страшно. Міліція заметушиться — а ти зробив, що міг.

Вона, врешті-решт, права. Хай усе йде як іде. Нічого тут не зміниш.

— Ти просто сьогодні збираєшся йти? — у її голосі мені вчувається хвилювання.

— Пізнувато вже…

— Тоді… може, сходимо зі мною в гості? У подружки день народження, заодно розвієшся. І мене потім проведеш, — наші очі зустрілися.

…Ми стояли під гидотним листопадовим дощем і дивилися одне на одного, бачачи в напівтемряві лише обриси облич. Потім губи мої торкнулися її щоки, вона повернула обличчя, підставляючи мені свої губи, і плювати на сирість, морок і все на світі…

…Вона нагадала, що в кімнаті живе сама після загибелі подруги. І додала: краще б Таня була жива… А я промовчав — що на те скажеш? Та й непотрібні вони, слова, коли виповнюється заповітна мрія: жінка сама запросила тебе до себе.

МЕТОД ВИКЛЮЧЕННЯ

— Я, здається, розкусила твій сон.

Ми були самі, та, видно, ніч — це такий час, коли просто не можеш розмовляти інакше, ніж пошепки.

— Який сон?

— Пам’ятаєш, ти мені розповідав? Темний коридор і примари…

— А-а-а… До біса їх, дурниці різні. Чому тут обов’язково треба шукати якийсь смисл?

Вона вмостилася зручніше.

— У тебе хоч раз було таке: ідеш вулицею, когось зустрічаєш, заходиш кудись — і раптом здається, що все це ти вже десь бачила, колись пережила?

— Та помічав таке не раз…

— Я читала про це. Сон — це підсвідомість, паралельний світ, у який ми потрапляємо лише у сплячому, тобто повністю розслабленому стані. Реальність уві сні трансформується…

— Надто вже складно для такого типа, як я.

— Ти розповідав мені про це до того, як убили п’яту дівчину. Цілком можливо, ти уві сні передбачив це вбивство.

— Яка дурниця!. — це я промовив голосно. — Ти що, серйозно?

— Одна жінка загубила паспорт, а через деякий час уві сні побачила, як кладе його під купу старих листівок у нижню шухляду письмового столу. Вранці відчинила шухляду — паспорт був там. Я по телевізору передачу бачила.

— Морочать же голову людям усякі маразматики!

Вона присунулася так, що її груди торкнулися моїх. М’яка долоня пестила мою щоку.

— Послухай уважно: ти, як я уже казала, бачив п’ять примар, а вбивств на той час сталося лише чотири. І ось — п’ята смерть. Якби їх очікувалося більше, ти зустрів би у своєму сні не п’ять, а більше… Я багато думала над твоєю версією, — говорила вона збудженим шепотом. — Ти правий, ми маємо справу з жахливо закомплексованою людиною, і комплекси у нього, без сумніву, на сексуальному ґрунті. Але я знайшла помилку, одну суттєву помилку в твоїх розрахунках. Ні, не тепер, — вона ухилилася від поцілунку, а я насилу контролював себе.

— Так я про твою помилку… Ти не врахував того, що закомплексована людина уникає товариства, суспільства взагалі, коло його спілкування обмежене. І припустив, що він стирчить вечорами у балагані «Зодіаку», сама атмосфера якого повинна викликати в нього нудоту. Справа в тому, що людині важко самій подолати комплекси, а спроба зробити це тільки поглиблює їх. Згоден?

У її просторікуваннях була певна логіка.

— Гаразд, а як же він тоді обирає свої жертви?

— А ось якщо ми вирахуємо це, — вона ткнула пальцем мене в груди, — то дізнаємося, де його шукати, а потім і хто він.

У мені вже знову прокинувся азарт.

— Усі п’ятеро вбитих не були знайомі. І все ж таки вбивця не тицяв пальцем навмання. Щось їх об’єднувало.

— «Зодіак»?

— Але якщо він не постійний відвідувач «Зодіаку», то…

— …то в нього є джерело, через яке надходить інформація про дівчат, що його цікавлять, — Алла немовби читала мої думки. — А оскільки він, судячи з усього, уникає жіночого товариства, то лишається товариство чоловіче — ось де нам, дівкам, кісточки перемелюють!

— Причому, — я подався вперед, боячись втратити логічну ланку, — це повинна бути одна людина або ж гурт людей, які постійно товчуться в «Зодіаці». А хто буває в барі частіше працівників того ж таки бару? Адже життя бару постійно на очах у бармена!

Алла заплескала в долоні. Після шепотіння аплодисменти зазвучали неприродно голосно.

— Барменів двоє. Юрко й Сашко. Працюють…

— Працювали, — поправила Алла. — Не забувай, що один уже сидить.

— Так, працювали позмінно. Жили в одній кімнаті. А як же вони могли контактувати з убивцею дівчат?

— Припустімо, він їхній сусіда.

— Знову «припустімо»?

— А у нас тут усе на припущеннях! Отже, вони живуть поруч…

— І що, вони навмисне розповідали йому…

— Та ні! Просто чесали язиками, ну як мужики взагалі, згадували різні історії, звичайнісінькі плітки. Навряд чи хтось із них підозрював, що один із слухачів зробить свої висновки. А для Юрка подібна балаканина взагалі мала фатальні наслідки. Ось тільки вбивця наш — людина не їхнього кола. Значить, щось повинно об’єднувати і їх…

— А коли преферанс? Чи шахи. Чи нарди. Чи взагалі покер. Для компанії. Дурна, звичайно, версія, та іншої поки що нема.

— Не така вже й дурна. У мене дівчисько знайоме в’яже, так до неї півобщаги консультуватися ходить. Чисто ділові стосунки. А за картами хлопці цілком можуть тріпатися, ні до чого ж не зобов’язує. Дівчата теж за плетивом пліткують. Слухай, щось уже тепліше…

Вона увімкнула світло. Ми дивилися одне на одного і усміхалися. Версія безглузда. Кавова гуща, вилами по воді. Але чому нам так весело, раз ми обидвоє усвідомлюємо всю хисткість подібних припущень? А тому, що ідея, що народилася — плід роботи думки. Ми не сидимо склавши руки, ми думаємо і діємо.

Двері відчинив товстий хлопчисько в окулярах. Можливо, він був навіть старший за мене, але виглядав як хлопчисько.

— Серьога дома? — дурнувато посміхнувшись, запитав я.

— Який Серьога? Ви помилились, напевне, — голос був якийсь переляканий.

— А нам сказали, він у сто сорок шостій живе, — я старанно зображував підпилого гуляку, а Алла повисла на моїй руці в ролі веселої подружки.

— Ви помилилися. Тут такий не живе.

Двері зачиняються. Ще шість кімнат лишилося.

План простий: ми приблизно знали, кого шукаємо, міліцейський опис міцно в’ївся мені в пам’ять. Беремо блок, у якому живуть бармени, і сусідній, через коридор. У блоці чотири кімнати. Барменську відкидаємо, лишається усього сім на два блоки. Сьогодні неділя, всі сидять дома, у частині кімнат — сімейні пари. Та навряд чи в нашого вбивці є дружина. При його підході до жіночої статі! Або ми автоматично виключаємо з числа підозрюваних сімейні пари, і наше коло значно звужується, або ж ми знову не там шукаємо.

Ми зображуємо підпилу парочку, яка шукає друзів. Я навіть тримаю в руках пляшку шампанського.

Ліворуч від очкарика відчинила товста молода жінка із сумним виразом обличчя. Коротко й без усякого смаку пострижена, неохайний блакитний халат, розтоптані капці, жує щось. Серьога тут не живе, такого вона не знає. До побачення.

Третя спроба. І остання в цьому блоці. Постукали, двері відчинилися. Виткнулася собача морда, за нею хазяїн звичайний, у спортивному костюмі. Руки маленькі. Не він.

— Чара, геть! — звелів собаці хлопець, і пес заховався. Хлопець запитально подивився на нас.

Розповідаю казку про Серьогу. Такого тут нема. Вибачте.

У сусідньому блоці — теж нічого. В одній кімнаті живуть двоє дівчаток, далі кругом сім’ї. Повне фіаско.

— Я знав, що нічого з цього не буде, — пробурчав я на вулиці, закутуючи шию шарфом, захищаючись від холодного листопадового вітру.

— Спробувати ми мусили, — з Алли теж вітер видув вчорашню переможну ейфорію.

Гаразд, програвати треба гідно. Не сищик я, нічого не поробиш. Завтра збираю своє манаття — і гайда. На роботу треба, і забути про все… Хоча розумію: довго ще мені буде снитися обличчя Юри Кріпака, а кожен телефонний дзвінок примусить мене смикатися — адже я знаю, що вбивця на свободі.

У понеділок зранку випав перший сніг. Дрібний і мокрий, він миттю танув, зливаючись із чорною грязюкою асфальту. Для середини листопада така погода звична — природа нагадує, що зима — ось вона, що скоро Новий рік і, можливо, зміниться життя кожного. У всякому разі, у мене з листопадовим снігом такі асоціації.

Усі ми чекаємо змін на краще, і мене перший сніг радував завжди. Але зараз, стоячи на автобусній зупинці, я перебував у недоброму гуморі. Думки, які я вперто гнав від себе, уперто поверталися.

Знайоме обличчя, добре, хоч можна переключитися. Я почав згадувати, де бачив молодицю у теплій вовняній хустці і пуховикові кольору канарки, яка саме підійшла до зупинки, тримаючи під руку супутника. Де я її бачив? Зовсім же недавно!

Вчора!

І згадавши, я тут же звернув увагу на її супутника. Він нагадував ведмедя: ступав важко, клишоного, незграбно, риси обличчя — як у Собакевича. Зросту середнього, але природа рознесла його вшир. Могутні плечі, міцні ноги, сильні руки. Від нього за кілометр віяло неприборканою дикою тваринною силою! Стоп, руки… Я усвідомлював, що поїдаю їх очима, що непристойно так витріщатися на людей, але…

Він без рукавичок. Величезні — чи мені так здається? — п’ятірні стирчать із рукавів пальта. На пальці — обручка, значить, поряд із ним дружина. Це — сусідка очкарика і хлопця з собакою Чарою. Живе — живуть! — в одному блоці із барменами з «Зодіаку» Юрком і Сашком. Ота неохайна товста жінка у блакитному халаті — його дружина.

Спокійніше, Кропива. Дивися в інший бік. Тепер згадай — ти вже лопухнувся кілька разів. Чи не підганяєш ти задачку під тобою ж вигадану відповідь? Сліди на мокрій землі, сліди пальців на шиї — ось за якими ознаками склали опис можливого — можливого! — вбивці. Чому воно повинно відповідати дійсності?

Тільки тому, що під цей безглуздий опис підпадає хлопець, який живе з дружиною в одному блоці із барменами з «Зодіаку»?

Ні, не лише тому. Вчора я бачив його дружину. Його жінку. Він убиває вродливих, позбавлених комплексів (знову ж таки твої, Кропива, припущення!) дівчат, історії про яких чує від сусідів. У нього багато власних комплексів, головний з яких — його дружина. Так, шматочки мозаїки починають припасовуватися… Це ВІН! Не скажу, що сумнівів нема — є сумніви. Та щось мені підказувало з глибин підсвідомості — це він.

Підійшов автобус. Двоє увійшли передніми дверима, я пропхався назад.

— Як здоров’я?

Це Тітонька Коняка.

— Та нормально взагалі-то, дякую.

— А що, за ті дні, поки протікала хвороба, важко було виспатися?

Справді, сьогодні я побив особистий рекорд по запізненнях —

аж на дві години.

— Я дзвонив, що затримуюся. Тут, до речі, нікого не було, і я дзвонив на приймальну.

— Звичайно, не було. Усі були на летючці. Справами, між іншим, займалися.

Я теж не гуляв — стежив за своїми підозрюваними. Вони розійшлися в центрі. Вона рушила до університету, а він — до бібліотеки, куди мене не пустили через відсутність читацького квитка.

Валерка покрутив пальцем біля того місця, де в мене ще позначався синець.

— Знову нарвався?

— Ой, солдате, не питай. Що ви тут без мене накоїли?

— Без тебе, Андрюха, вся робота стоїть, ти ж знаєш. Тобі, між іншим, Юлька дзвонила.

Юльку знала вся редакція. Тетянка трохи ревнувала, хоча я й переконував її, що підстав для цього нема.

— Коли?

— Хвилин сорок тому. Каже — приїхала. Познайомив би!

— Ти не в її стилі, вона тепер знайомиться із людьми високого суспільного статку. Окрім того, ти за таке знайомство точно не подякуєш.

Я сподівався, що Алла подзвонить протягом дня. Вона подзвонила після обіду, і сказала, що чекає на мене у знайомому кафе.

Я виклав усе, що розпирало мене.

— Я не вірю, — Алла навіть не торкнулася кави.

— Я сам не вірю, але факти проти нього.

— Поки все — слова. Треба перевірити.

— А як? Заявити в міліцію? Чи стежити за ним?

— Стежити безглуздо. Один раз ти вже стежив. По голосу впізнаєш?

— Ні. Я голоси погано розрізняю.

— Тоді… Тоді, я думаю, є лише один спосіб…

Гоша зсунув брови до перенісся.

— Не думаю, щоб Мухтар знову тебе послухав.

— Так я ж пояснив уже — цього разу все серйозніше.

— Я зрозумів. Тільки чи зрозуміє Мухтар?

— А ми його спитаємо.

Гоша потер перенісся вказівним пальцем.

— Гаразд, ходім. Тільки щоб ти знав — третьої такої розмови у тебе з Мухтаром не буде.

Це я знав і без нього…

Мухтара ми знайшли, як не дивно, у «Зодіаку». Обидвоє Аликів теж були поряд. Маленький Алик, побачивши мене, заусміхався, на обличчі Мухтара посмішки не було.

— Хочу допомоги попросити… — я не поспішав сідати, не отримавши запрошення.

Мухтар поплямкав губами.

— Сідай, дорогий. Говори, слухаю тебе.

Третій раз за сьогоднішній день я розповів про свої спостереження і висновки. Викладати намагався неквапом, дохідливо і, найголовніше, переконливо. Коли я замовк, то зрозумів — сам собі я вже повірив.

Мухтар, його підлеглі і Гоша перезирнулися. Потім Мухтар повернувся всім корпусом до бармена Сашка і жестом підкликав його. Той з’явився негайно.

— Нас, дорогий, твій сусіда цікавить, — промовив Мухтар.

— Котрий?

Мухтар глянув на мене, даючи зрозуміти, хто тепер повинен запитувати.

— Із сто сорок сьомої кімнати. Там чоловік із жінкою наче живуть…

— Так. Вона Валя, він Максим. Макс. Ми з Юрком і не спілкувалися з ними толком. Макс один на весь поверх у преф грає, компанію для пулі постійно складав. Ось і все знайомство.

Так не буває. Або буває раз у житті. Преферанс! Банальний преферанс.

— Що вони за люди?

— Слухай, я звідки знаю? Вона більше вдома сидить. Він у аспірантурі вчиться, двірником підробляє, сторожує десь, здається… У карти класно грає… А що вам до них?

Мухтар знову втрутився.

— Іди працюй, дорогий. Потрібен будеш — гукнемо.

Стенувши плечима, Сашко відійшов за стійку.

— Ну, що скажеш? — питання до мене.

— Якщо підійти до нього і приперти до стіни — толку не буде. Звичайно, він ні в чому не признається.

— А йому є в чому признаватися?

— Не знаю. Чесно — не знаю. І ніхто не знає. Може, я знову помиляюся. Але Юрко сидить ні за що, і я думаю — це аргумент, щоб повірити мені ще раз і спробувати знову.

Мухтар знову пожував губами.

— А скажи — чому ти до мене прийшов? Тим ж сам прекрасно все можеш, без мене і моїх людей…

— Я не сьогодні народився, Мухтаре. Я на твоїй території займаюся своїми справами. І потім мені просто потрібна практична допомога, хоча б твоє слово.

— І як ти хочеш пробувати, дорогий?

По очах його я бачив, що лестощі зробили свою справу, так само як і дотримання правил субординації. І ще я бачив вогники азарту — мені таки вдалося його зачепити!

— У кіно й книжках у таких випадках тих, кого підозрюють, провокують. «Вікно спальні» бачив хто-небудь? — кивнув, як не дивно, Алик. — Там дівчисько погодилося грати роль приманки і завести маньяка, — я зробив паузу, але ніхто не перебивав, і я повів далі. — Треба розіграти спектакль. Ми вже знаємо, за яким принципом він обирає свої жертви. І треба спробувати підвести до нього бабу. А для того, щоб приманка спрацювала, вона мусить муляти йому очі. Найкраще — слід поселити її поряд із ним. У Сашкову кімнату. Тоді він швидше клюне — я перевів подих. — Це кістяк, схема. Деталі я вже продумав. Немає тільки жіночої кандидатури, але й це придумається. Ну, то як?

Мухтар, хитро мружачись, мовчки дивився на мене кілька хвилин і несподівано посміхнувся, ляснув долонею по столу.

— Спробуємо, дорогий. Цікаво все це. Спробуємо!

ІГОР

На автобусній зупинці я простовбичив під дрібненьким дощем хвилин тридцять. Було холодно і незатишно, годинник показував, що за сорок хвилин міський транспорт узагалі припинить рух.

І якщо я не дістануся до центру протягом наступних двадцяти хвилин, то доведеться викладати майже «лимон» за тачку, адже до моєї околиці неблизько. Дешевше доїхати звідси до центру. Майнула думка заночувати в общазі або — а чому б і ні? — у Алли, але я прогнав її, бо вже рішуче налаштувався розслабитися в гарячій ванні.

Машин у цей час небагато. Протягом кількох хвилин проїхали дві легковушки, і я вже зовсім впав у відчай, коли третя машина моргнула сигналом повороту і гальмонула.

Я підбіг, ступивши на ходу в калюжу, нетерпляче рвонув на себе передні дверцята. За кермом — Ігор.

Якийсь час ми їли один одного очима. Нарешті він запитав:

— Куди їдемо?

— Нікуди! — я зібрався хряснути дверцятами.

— Сідай, підвезу. Чи боїшся?

Розумію, що все це дешева провокація, однак піддаюся і влаштовуюся поряд.

— Куди-небудь у центр.

Він кивнув. Машина рушила з місця і, доїхавши до найближчого перехрестя, розвернулася і помчала у зворотному напрямку.

— Е-е, ти куди?

— Сиди і не рипайся, — Ігор навіть не глянув у мій бік. — Я тебе навмисне шукав, побалакати треба.

— Так могли б на місці побалакати чи по дорозі…

Він мовчки додав швидкості. Мені чомусь не було страшно. Нерви, зрозуміло, напружилися, і руки через це зрадницьки трусяться, але я міцно стиснув кулаки, нігті врізалися в долоні, тремтіння потроху вщухло.

— Ну, говори тепер. Я не питаю про що — здогадуюсь.

— Розумний! Тільки ще розумнішим будеш, коли припиниш порпатися у цій брудній справі.

Я звернув увагу, що ми виїжджаємо за межі міста. Промайнув останній дім, почалася лісосмуга.

— Дівчисько твоє сп’яну і з дурості зв’язалося з п’яним барменом Юрком. Тільки до кінця грати не схотіла, він розлютився і вирішив покарати шалаву.

— Ти базар взагалі-то фільтруй!

— Коротше, він її приклав, вона тікати, хіпіж підняла, а коли менти наспіли — маньяка вигадала. Не розказувати ж правду, сам розумієш! А лягаві раді старатися, серійного вбивцю спіймали. Так усе було?

Ігор натиснув на гальма. Машина зупинилася біля узбіччя.

— Одного не збагну, — вів далі я. — Якого хріна ти її взявся відмазувати? Гаразд, признається вона, що збрехала, Юрка доведеться звільнити, а в неї будуть неприємності. Тільки тобі яка до всього цього печаль? Чи Юрко тобі заважає чимось, і ти хочеш його втопити, чи…

— Заткнися, — коротко кинув Ігор і повернувся до мене всім корпусом. — Тепер я говоритиму, а ти слухай уважно. Я не хочу, аби в моєї подруги були неприємності. Чому — хай тебе це не гребе. Те, що ти нагородив Мухтарові — туфта рідкісна. Граєш відбій, і в наших краях тебе більше бачити не повинні. Та й тобі самому не захочеться — вдруге морочити собі яйця Мухтар не дозволить, і дорога сюди тобі буде точно заказана. Ясно?

— А якщо я доведу, що правий, якщо менти лопухнуться, а твоя баба опиниться під слідством — запросто тобі можуть співучасть приписати? Що тоді?

— «Тоді» не буде. Буде зараз.

Ніж у його руці з’явився немовби з повітря. Лезо застигло у кількох міліметрах від мого горла. Я мимоволі відсахнувся, стукнувся головою об скло дверцят.

— Віриш, що я тебе зараз зроблю, викину трупа в лісі — і вбивцю твого зроду не знайдуть? — лезо піднялося на рівень очей. — Або очі повиколюю і викину тут?

Дуже хотілося зажмуритися, я навіть блимнув очима, але потім нахабно втупився навіть не на вістря — просто в очі Ігоря.

— Чого вилупився? Віриш чи ні?

Дивуючись власному спокою, я відвів його руку з ножем ледь у бік. Він теж явно здивувався, рука опустилася на рівень мого живота, і вістря легенько кольнуло.

— Вірю. Та невже баба варта того, щоб через неї таку статтю на себе вішати? Не розумію я…

Ніж зник. Я не втримався і зітхнув із полегшенням. Ігореві сподобалася така реакція, і взагалі тепер він дивився на мене із зацікавленістю.

— Гаразд, — промовив він. — Вилазь.

Я мовчки вибрався під дощ. Машина розвернулася, дверцята збоку водія прочинилися.

— Я тебе попередив, козел. Граюся з тобою в останній раз. Будеш продовжувати свою бодягу — пошкодуєш, це я тобі обіцяю.

Стоячи посеред шосе, зіщулившись і глибоко запхавши руки до кишень куртки, я проводжав поглядом задні вогники машини, що швидко віддалялася.

Хвилин двадцять я впевнено і бадьоро крокував у бік міста. Потім вдалося зупинити машину, «ЗіЛ», що їхав до міста. Водила, мужик років сорока, підібрав мене зі співчуттям, і я розповів зворушливу історію про те, як до моєї подруги, медички з поблизького села, повернувся із зони брат-бандюга, як я йому не сподобався і як довелося драпати пішки в ніч. Водила поматюкав кримінального родича, висадив мене неподалік центру, великодушно не взяв грошей. Додому я дістався на таксі, тут теж пощастило.

Юлька, як і обіцяла, ночувати не з’явилася. І хоча була вже майже година ночі, я все ж таки вирішив прийняти ванну, а поки вода набігала, їв копчену курку і думав, чим мені може стати на заваді Ігор. І як з ним у такому випадку боротися.

Припустімо, він насправді не переслідує інших інтересів, окрім як вигородити свою подружку… Стоп-стоп, тут не лише у подружці справа! Усе просто: якщо її притиснуть, вона ні до кого іншого, окрім як до нього, Ігорка, не побіжить за захистом, і приведе до нього лягавих. Він може відхреститися від неї, вона ж ніколи, таке закатає від люті — всім мало місця буде! І якщо він, падлюка, плюне і не захоче її рятувати, вона його запросто втопить. Так що кохання тут і не ночувало… Далі: рятуючи свою шкуру, чим реально Ігорко може загрожувати мені? Банально зарізати чи застрелити? Надто по-дурному, а він — хлопець не без клепки. Припустімо, вб’є він мене, добре. І міліція почне розшук, бо просто так зам’яти справу не дадуть, я не переоцінюю свою значимість, але газета обов’язково бучу здійме. Де шукати — зрозуміють одразу, не секрет же, чим я останнім часом займався. Якщо розшук вийде на Мухтара, той відразу розчовпає, звідки вітер віє, і того-таки Ігорка на амбразуру кине. Він мусить це розуміти і вбивати мене отак одразу не ризикне. А ось усунути мене в інший спосіб — налякати, відправити до реанімації — запросто! Так що життям не життям, а здоров’ям я точно ризикую. Перспективи, звичайно, малорадісні…

Умостившись у гарячій воді, я прикидав можливі варіанти, доки не розслабився настільки, що думкам стало просто ліньки ворочатися. А потім зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи: я заснув у ванній і прокинувся від холоду — вода вихолола. Від думки, що уві сні я міг сповзти і захлинутися, мене пересмикнуло, я вискочив з холодної води як ошпарений і з якоюсь несамовитістю розітерся рушником.

Уже лежачи в ліжку і намагаючись повернути собі рівновагу, я дійшов висновку: я мушу діяти швидше за Ігоря.

— І що ти пропонуєш?

Аллу мені вдалося перехопити в перерві між другою і третьою парами. Ми вмостилися в коридорі біля підвіконня. Можу вільно бесідувати ще хвилин п’ятнадцять.

— Події треба форсувати. Скільки тобі треба часу, аби зіграти цю гру? — спитав я Аллу.

— Себто?

— Ну як… Ми ж говорили: «Вікно спальні», приманка…

— Я розумію. Тільки, по-моєму, мені цієї ролі не доручали.

От тобі й на! Напевне, боксери відчувають щось подібне, коли їх посилають у нокаут.

— Почекай, а хто ж тоді?

— Не знаю, — чи не вперше я бачив байдужий вираз у її очах. — Я не підходжу для такої ролі. Не тисни на мене, добре? — Її долоня легенько погладила мою руку. — Ми поки що лише підозрюємо, що саме ВІН їх убив.

— Я відчуваю, що це він, і доведу!

— Не кричи! І доводь без мене. Ти не можеш дорікнути, що я не допомагала тобі в міру сил. Але раз справа дійшла до такого — я боюся. Не дивися на мене так, боюся — і квит! Я погана актриса, та навіть якщо він і клюне — я все одно не переступлю через себе, через свій страх, — вона присунулася майже впритул і знизила голос: — Я весь час боялася, вже після першого випадку. А коли вбили Таньку — думала, збожеволію від страху. Боялася шереху вночі біля дверей, боялася темних коридорів, неосвітлених алей… І до тебе в редакцію подзвонила зі страху — мені треба було поділитися з кимось. З тобою не страшно. Вибач, я не гожуся.

Алла відсунулася. І мені стало несподівано спокійно від того, що я зрозумів її логіку, і тепер нарешті недомовленостей між нами нема.

— Добре, — я спробував посміхнутися. — Придумається щось… Не бери в голову…

У коридорі було порожньо — ми не помітили, що вже десять хвилин, як почалася третя пара.

— Ти куди зник?

Юльчин дзвінок збив мене з важливої думки, якою повинен був закінчитися репортаж з відкриття виставки.

— Помер, напевне.

— Мертві так курей копчених не їдять! Навіть кісток не залишив.

— А для чого мені курячі кістки?

— Дурник! Дома не ночує, на роботі не буває, курей їсть… Я, до речі, дома сьогодні, а в нас хліба нема. Я купила філе рибне, дуже смачне, а без хліба його…

Вона говорила ще якісь дурниці, але я не слухав, весь поглинутий несподіваною ідеєю, яка стрельнула мені в голову щойно.

— Юлько, будь дома! — швидше за все, я перебив її плани — полився фонтан обурених епітетів. — Навіть якщо плануєш щось на вечір — благаю, будь дома! Ти мені потрібна сьогодні! Як жінка!

— Нічого собі! Кропива, ти що, пити кинув?

— Приїду — розповім!

У кабінеті вже нікого не було, я швидко відстукав на Валерчиній машинці закічення репортажу і помчав додому.

Юльку я здивував тим, що, крім хліба, притягнув дві пляшки «Каберне» і три троянди.

— Ти точно кинув пити, Кропива! — Юлька узяла квіти, витерпіла поцілунок у щоку і не втрималася: — Вазу купив би заодно, а то самі порожні пляшки!

Вона встромила по квітці у три порожні пляшки і розставила по кутках кімнати.

— Давай спочатку вина вип’ємо, — запропонував я.

— Ну-ну…

Коли ми допили першу пляшку, я виклав їй усе. Не приховував нічого, навіть стосунків з Аллою, які Юлька не лишила без коментаря: «Нарешті ти згадав, що ти мужчина, Кропива!». Мою пропозицію вона вислухала дуже уважно, потім мовчки поставила чайник на газ. Сіла, запалила.

— Чому ти вирішив, що це той, кого всі шукають?

Знову це чортове питання!

— Я вже казав, чому. Хай я помиляюся — тоді я плюну на все, витруся й забуду. Я кілька разів хотів це зробити, і ось зараз — остання можливість…

— Світ дибки не стане, Андрію.

— Ти ще із світовою революцією порівняй! Для мене — стане!

— Не думала, що ти такий романтик…

— Це не романтизм. Щоб зрозуміти мій стан, треба пройти все від початку до кінця. Якщо хочеш, це — азарт.

— Я теж азартна, — промовила вона спокійно. — Не принижуйся вмовляннями, я спробую. Чого витріщився? Не буду пояснювати, чому. Сам подумай. Давай чай пити, заодно обмізкуємо деталі…

Всі так звикли, що я хронічно запізнююся на роботу, що мій вчасний вранішній прихід лишився непоміченим. Валерка ледь кивнув, Тітонька Коняка навіть не підвела голови від якихось своїх фотокарток. І тільки почувши в коридорі розпорядження: «З’явиться Кропива — негайно до мене!», я не витримав і вигукнув:

— Я вже тут!

— Це не привід, щоб горлати! — Тітонька Коняка нарешті відірвалася від своїх спортивних фотоілюстрацій.

У своєму кабінеті редактор кивнув мені на стілець, стягнув шкіряний плащ, що блищав від води, ледь труснув ним.

— Не збагнеш погоду в цьому році. Дощ, сніг, зима, осінь… — плащ повис на вішакові в кутку, його господар усівся за столом. — І тебе, Кропива, не зрозумієш.

Розумніше промовчати. Нехай він виговориться.

— Я, по-моєму, тебе як людину просив закрити тему…

— А я хіба її піднімаю? Газета про це вже не пише…

— Знаєш, хто дзвонив мені додому вчора ввечері? — видно, що редактор накручує себе, злому говорити легше. — Начальник МУВС. Сам. Особисто. Йому, в свою чергу, подзвонив начальник РВВС і розповів, що журналіст Кропива самочинно, без дозволу відповідних інстанцій і порушуючи ряд законів, проводить якесь безглузде розслідування в студмістечку, і що його мета — спотворити факти і з допомогою засобів масової інформації звести наклеп на працівників міліції та прокуратури.

— І як я повинен на це реагувати? — втрутився я.

— Мені наплювати! — Хижняк грюкнув кулаком по столу, потім раптом знітився. — Вибач… Історія ця у мене вже, розумієш, у печінках… Що ти там твориш?

— Нічого особливого… Які закони я порушив?

— Він не сказав. Але раз говорить — значить, знає. І ще він сказав, що я, редактор, не можу навести лад у себе в колективі і вплинути на підлеглих.

— І що? Начальник МУВС може зняти вас із посади?

Я пошкодував, що сказав це. Історію про сина Хижняка знало все видавництво. Накурившись різної гидоти, він їхав на машині з подружкою, теж обкуреною. Машина була батькова, пацан не вписався в поворот і угробив «дев’ятку». Якби ж то тільки це — подружка потрапила в лікарню і лишилася калікою. Сам хлопчисько не постраждав. У його кишені знайшли пакет із травкою. Стаття і строк. Хижняк підключив усі свої зв’язки. Найприкріше — аварія, як підтвердилося під час розслідування, справді була нещасним випадком, і не будь при водієві наркотиків, усе б обійшлося. Справу вдалося зам’яти, сина Хижняк послав учитися до Харкова, один із знайомих банкірів виплатив потерпілій солідну компенсацію в обмін на безкоштовну рекламу в газеті протягом двох років… Усе це трапилося півтора роки тому. Ясно, що в ситуації, що склалася, на Хижняка будуть не без успіху давити.

— Ти насправді щось іще копаєш?

— Так. Але чисто для себе, Я ж казав — слідчому не вірю, та ви читали мою писанину…

— Вдалося що-небудь?

— Значить, вам теж цікаво?

Хижняк трошки послабив вузол краватки.

— Ні, Андрію, річ не в тім. Ти сам розумієш, що начальникові МУВС легко зі мною балакати. Просить тебе припинити дурні ігри я більше не буду. Тобі, я так розумію, просто нема чого робити. Так от, із понеділка поїдеш до Києва на фестиваль «Пісня, гітара і я». З нашого міста ще ціла група: учасники, спонсори, представники преси. Поїдеш від нашої газети. Все. Якщо не вгамуєшся — вибач, звільню к бісовій мамі, — він розвів руками.

До понеділка — п’ять днів. Устигну? Цікаво, звідки в райвідділі пронюхали?

— До речі, сьогодні о другій тебе хоче бачити начальник райвідділу. А тобі ще матеріал треба здати.

По дорозі до кабінету я зайшов до туалету і помив для чогось руки. Подивився на свою спантеличену фізіономію у дзеркало. Дзюрчання води з крану стимулювало роботу мізків.

Припущення надто неймовірне. Ігор. Без нього не обійшлося.

Полковник Мурашко хотів укинути до рота льодяник, але передумав і заховав до кишені.

— За що ви так не любите міліцію, Андрію Миколайовичу?

— Люблять жінок, батьків, хороші книжки, гарну музику… Нашу міліцію поважають чи не поважають. Поважають те, що заслуговує на довіру. А нашій міліції я не довіряю.

Задзвонив телефон. Мурашко не відреаґував, дивився на мене, як мені здавалося, з жалем.

— У мене нема бажання дискутувати з вами на цю тему. Ви можете не любити міліцію, але від дотримання законів це не звільняє.

— Цікаво, що ж я порушив?

— Та хоча б паспортний режим. Ви проживаєте без прописки. Раз, — він загнув палець. — Знімаєте квартиру без угоди про оренду. З ким ви там усно домовилися і кому платите — не важливо. Закону не дотримано, неприємності будуть у господаря, і він вас вижене. Два, — загнувся другий палець. — Але поки що це все дрібні адміністративні правопорушення. Згадаємо одну справу п’ятирічної давності. Адже саме через неї ви опинилися тут, у нашому місті. А, між іншим, слідство тоді велося поверхово, і багато на що заплющили очі. У вас там, по-моєму, зв’язок із організованою злочинністю тоді, здається, вбили людину… Ви чи не ви — яка різниця, хто тепер пам’ятає? Ви скажете — самооборона? І ви зможете це довести? Такі справи часто спливають, завжди з’являються нові факти… І строк давності ще не скоро вийде… Але це давнє… Згадайте Наталю Кущенко. Вбили її не ви, доведено, але ж ніхто не довів, що ви її не зґвалтували! Нещасна дівчина, зґвалтована перед смертю… Хоча з вас поки що й незаконного проживання досить…

Полковник Мурашко домігся свого — кожне його слово входило в мене, як цвях у живу плоть розіп’ятого холоднокровним катом.

— Мовчите? Продовжимо. Те, чим ви зараз займаєтеся в студмістечку, теж незаконно…

— Я проводжу журналістське розслідування.

— За чиїм завданням? Не чую? — голос його уже гримів. — Ваш редактор розцінює подібний факт як порушення трудової дисципліни. А ми як державна структура можемо притягнути вас до відповідальності за наклеп.

— На підставі чого?

— Того, що вже опубліковано, для початку досить. Сили нерівні, процес виграємо ми, на газету накладемо штраф, редактор буде не в захваті. Наслідки, думаю, ясні. Вам усе це потрібно? — тепер він поблажливо посміхнувся. — І все через що? Через вашу власну бурхливу фантазію?

— Не така вже й фантазія все це… Після того, що ви мені тут наговорили, я бачу, що моя фантазія блідне поряд із вашою. Можна запитання?

— Так, звичайно! — виговорившись, полковник Мурашко поклав льодяника до рота.

— Хто вам на мене настукав?

— Не зрозумів…

— Хто доніс, що я займаюся не тим, що вам подобається?

— А чому хтось повинен доповідати?

— Не думаю, що моя персона — об’єкт постійного спостереження…

Мурашко з хрумкотом розгриз льодяник.

— Значить, так. Більше у нас розмови на цю тему не буде. Дізнаюся, що ти (нарешті він перейшов на «ти»!) продовжуєш свої фокуси — все, сказане мною, буде втілене в життя. І ООН не допоможе. До побачення.

Я хотів щось сказати, але передумав, узяв підписану перепустку, і вже біля самих дверей не стримався.

— Раз у вас така болісна реакція — значить, я на правильному шляху! До побачення.

До роботи я не дотерпів — у скверику влаштувався на мокрій лавці, дістав із сумки, яку під час розмови тримав на колінах, Валерчин диктофон, маленький, але потужний японський апарат, перемотав касету. Сумка, звичайно, трохи приглушила звук, але в цілому записалося навіть краще, ніж я чекав. Голос полковника Мурашка впізнати можна…

Коли я ввечері збирався йти з роботи, подзвонила Алла:

— Як справи?

— Знайшов тобі заміну. Зараз поїду до Мухтара, мало часу лишилося, сьогодні дещо сталося.

— Вибач за вчорашнє.

— Я розумію. Зустрінемося сьогодні? Дома будеш?

— Тому й дзвоню… По всіх общагах перевірки. Менти ходять по кімнатах з шостої ранку, перевіряють, хто нелегально живе. Протягом доби тим, кого спіймали, наказано звільнити кімнати, а комендантам наказано простежити. Ті бісяться — їх же теж штрафують, плюс до того самі нелеґали хабарі тицяють… Без документів просто так зараз не зайдеш. Тільки чого це вони з ланцюга зірвалися?

— Розберемося, — я вже знав відповідь.

Мурашко отримає бандероль на своє ім’я. Копію касети і мою записку. Тоді поговоримо знову. Мені набридло, коли мене лякають. Тепер — Ігор…

Дуже добре, просто чудово, що Мухтар і обидвоє Аликів сприймають все як цікаву гру, що вносить хоч якусь різноманітність у їхню рутинну бандитську житуху. Очі їхні горять азартним вогнем, хочеться швидше почати риболовлю: закинути вудку з приманкою-живцем і чекати, поки клюне. У всякому разі, на перших порах їх підтримку гарантовано. Я був чомусь впевнений, що тих п’яти днів, які у мене є, не вистачить для того, щоб риба заковтнула приманку, але грати відбій було б дурницею. Фокус із диктофоном спрацював, але не зовсім так, як хотілося. Мурашко дзвонив і не вибирав виразів на мою адресу, казав, що навряд чи хто з місцевих насмілиться навіть слухати цю касету. А коли я пообіцяв, що її будуть слухати там, де зацікавлені в тому, аби місце його, Мурашка, зайняла інша людина, він пояснив, що закони, які я порушую (і він це дуже скоро доведе), не залежать від того, хто чиє крісло займає, і в мене все одно будуть страшні неприємності, в мого редактора — теж.

Звичайно, якусь фору я отримав, поки що мене принаймні залишили в спокої, але на Хижняка все одно тиснуть, відтепер — з іще більшою силою, і з міста він мене таки прибере на деякий час. Та, попри все, п’ять днів у мене є. Це мої дні, мій мізерний, але шанс довести свою правоту.

По закінченні розмови Маленький Алик запропонував випити. Бажання особливого не було, але відмовляти не хотілося, і, прийнявши з ввічливості сотку, я попрощався. Ігоря я помітив у фойє і впевнено підійшов до нього. Сто грамів на голодний шлунок свою справу зробили — додали куражу.

— Здоров! — рук із кишень куртки я не виймав.

— А ти впертий, — ані здивування, ані захоплення, — Ігор просто констатував факт.

— Мухтар знає, що ти стукаєш ментам?

— Що ти мелеш?

— Зв’язки у тебе, думаю, слабенькі. На рівні дільничного, інакше якби в тебе був справді серйозний дах, ти б не боявся засипатися. Я можу помилятися щодо дільничного, але громовідвід у тебе в ментурі є. Як ти думаєш, Мухтарові це сподобається?

Ігор скреготнув зубами, але стримався.

— У Мухтара, звичайно, частина місцевих лягашів на зарплаті, тільки він їм платить, як персоналові, а ти — стукаєш. І йому навряд чи це сподобається. Стукач рано чи пізно здасть свого хазяїна. Чи ти не згоден?

— Не бери мене на понт, — здавалося, Ігор говорив, не розтуляючи рота. — Навіть не пробуй.

— Я знаю, що мої доводи можуть і не спрацювати, і мені буде кепсько. Але ти лишишся під підозрою, адже диму без вогню, сам знаєш… Хіба буде до тебе те саме довір’я?

Він мовчав, переварюючи почуте. А я мовчки розвернувся і пішов до виходу.

ЮЛЬКА

Пізніше я зрозумів, що мокрий сніг тільки підсилив ефект. А поки до мене це не дійшло — я щулився на автобусній зупинці в студмістечку і подумки лаяв себе за те, що не взяв парасолі.

І все одно Юлька в розчахнутому білому плащі, у туфлях, підбори яких клацали по асфальту гучніше за револьверні постріли, простоволоса, руки в кишенях, під плащем — міні, виглядала на фоні мокрого снігу, як фотомодель. На Юльку як на жінку я уваги зовсім не звертав, бо прекрасно знав усі її вади, але сьогодні, коли побачив, як вона у своєму летючому плащі впевнено йде просто на мене, забув одразу, що знаю цю молоду жінку як облуплену. По тротуару, не звертаючи уваги на сніг, впевнено крокувала впевнена в собі (не вродлива, ні, але шикарна!) — жінка, що знає ціну собі і всім довкола. У Юльці живе велика актриса, сьогодні я це визнав.

Максим під ручку зі своєю без смаку одягненою дружиною стояли під парасолею. Я тупцяв під мокрим снігом близько години, перш ніж вони з’явилися на зупинці. І раптом Юлька! Вона переходила дорогу до автобусної зупинки. На неї важко було не звернути увагу, і голови присутніх майже синхронно повернулися в її бік. Спочатку дивилися з цікавістю — схоже, дівчиськові до фені мерзенна погода. А потім хлопці витріщилися на Юльку захоплено, дівчата — з презирством і заздрістю. Я приклеївся поглядом до Максима, і мені передалася його напруга. Та мізансцена, що розігралася на моїх очах, за будь-яких інших обставин не привернула б нічиєї уваги, власне кажучи, нічого екстраординарного не сталося, але я бачив, що Максим, на якусь мить повернувши голову в бік приманки, відвернувся і демонстративно, якось неприродно втупився поглядом у бетонний паркан, а його дружина, теж скосувавши в той бік, ще щільніше притислася до чоловіка і міцніше стиснула його руку. По-моєму, вона підняла на коханого сповнені вдячності очі. Ти, Кропиво, підганяєш задачку під відповідь. Тобі не здається, хлопче? Та ні ж бо! Він клюнув! Не заковтнув, а клюнув! Клюнув!

Тим часом вистава йшла згідно з сценарієм. З-за повороту хвацько вирулила зелена «вольвочка», гальмонула саме біля Юльки, Алик вистрибнув Юльці навперейми, а через мить з боку водія з’явився Маленький Алик, обидва не приховували того, що образу лише зображали.

— Е, красівая, так падажди, слухай! — Алик артистично зобразив рукою шлагбаум. — Давай довеземо, да?

— Грошей у вас не стане мене довезти! — Юлька, не стишуючи ходу, грудями протаранила руку-шлаґбаум.

— Ображаєш, слухай! — вигукнув Алик. — Нормально все буде, е!

Якщо Юлька така з усіма своїми численними кавалерами —

я їх розумію.

Юлька зупинилася, крутонулася навколо своєї осі, поли плаща здулися вітрилами.

— Ой, дістали! З тобою легше поїхати, ніж від тебе відчепитися! До центру!

Підбори проклацали до машини, зачинились передні дверцята, білий плащ заповнив собою, здавалося, весь салон.

Маленький Алик негайно опинився за кермом, а Алик заскочив на заднє сидіння мало не на ходу. «Вольво» зірвалося з місця, наче за сигналом зі стартового пістолета, машину провело довге багатоголосе зітхання, чоловічий голос у натовпі нестримано матюкнувся. Така реакція — як аплодисменти. П’ять балів!

Максим нахилив голову і торкнувся губами скроні своєї дружини, яка — не здалося мені, не здалося! — ще щільніше притислася до нього.

Через п’ять хвилин підійшов автобус.

Події вечора того ж дня і двох наступних днів мені переповіла Юлька, оскільки я не повинен був брати в них безпосередню участь. Я лише придумав щось на зразок сценарію для театру одного актора — Юльки. Обидвоє Аликів і ще купа народу виконували другорядні, чисто декоративні ролі, як вказується у ремарках — «школярі й городяни».

— Він точно хворий, Андрійку, я тобі кажу! Не знаю, маньяк він чи ні, але що в нього щось із довбешкою не в порядку — це точно! Коротше, ковтнула я пару грамів для запаху, Алика під руку — і просто в його кімнату кулаком тарабаню. Сам двері відчинив, і по морді видно — упізнав мене. Його аж перекосило! Я перепросилася, мовляв, барменську шукаю, Сашкову. Він мені так пальцем тицьнув у той бік, а погляд — просто як гіперболоїд інженера Гаріна! І одразу двері закрив! Ми з Аликом тарабанимо у Сашкову кімнату, покричали трохи, гармидер на весь поверх! Коротше, там уже все приготовано, народ зібрався, погуділи — майже як насправді. Ну, скажу тобі, хлопці пристойно себе поводили, пішли тихо, щоб ніхто не чув, що розходяться, залишили мені кімнату… Вранці в умивалці я його жінку зустріла — так вона відвернулася! Після того мене вже зло взяло, і я серйозно вирішила їх дістати… Коротше, Сашко-бармен зранку, як і належить, до наших друзів постукав і делікатно так попросив: дівчина, мовляв, увечері за ключем прийде, так передайте, будь ласка, а то нема більше кому залишити… Взяв Максик, зубами скреготнув, але куди діватися! Я ввечері з’явилася — він мені ключі ледь не в обличчя кинув. Ну й почалося потім, самій весело! Під вечір народу в кімнату набилася купа, пацани топали, як стадо мустангів. Коротше, зображували бордель дуже активно. Зранку я з усіма віталася в умивалці, старанно зображала жорстокий бодун, а Валя, жінка Максима, зазирнула, побачила, що я вмиваюся — і вийшла. Не може вона в одному приміщенні з такою, як я, пику свою товсту вмивати! Не знаю, хочуть вони мене, таку погану, вбити, чи ні, але те, що вони мене терпіти не можуть — цього ми домоглися. Знаєш, ніколи не думала, що злість людську можна фізично відчувати… Проходжу повз цього Максима — він очі відводить, але відчуваю — дивиться в спину, неначе штовхає поглядом. У мене спина навіть свербіти почала, чесне слово! Вчора ввечері номер відмочила! Бачу — йде ця парочка під ручку в гастроном, пішла за ними. Макарони купують. Вона його макаронами годує, з рибними консервами і тушонкою. Кожен день порожні бляшанки і упаковки з-під макаронних виробів викидають. Їй чи готувати ліньки, чи вона не вміє… Гаразд, це не важливо. Почекала я трохи, покрутилася, щоб мене помітили, а потім підійшла — і жвавенько так обидвом: «Привіт, сусіди! Позичте грошей до вечора, на шампанське не вистачає!» Такий цирк вийшов, я тобі кажу! В чотири ока — луп-луп, роти пороззявляли, перезирнулися, і хором: «Немає нічого!» Я плічком знизала і пішла на вихід, а за спиною почула, як Максим голосним шепотом матюкнувся на мою адресу. І жінки своєї скромниці не посоромився!

Цікаво, як далеко можна зайти з усім цим? Взагалі-то будь-яку людину можна так дістати, що рука сама до зброї потягнеться. Мене один мужик одного разу так дістав своїми зазіханнями — убила б гада, чесне слово… І Максим наш готовий мене вбити, тільки що нам з тобою це дає? Нормальна реакція нормальної людини на спробу дістати її до самої печінки… Не знаю, не знаю…

Юлька права. Все йде за планом. Але чи там ми шукаємо?

І головне питання: скільки все це може тривати?

На летючці Хижняк нагадав, що післязавтра я повинен бути вже в дорозі. Дуже хочеться йому спровадити мене, навіть добові наперед розпорядився виплатити.

Атмосфера напружена. Всі відчувають — щось не те відбувається, а от що саме — ніхто второпати не може. Навіть Тітонька Коняка дивиться якщо не із співчуттям, то хоча б прихильно. Валерка зовсім несподівано тицьнув гарний конверт з крейдяного паперу, в ньому — запрошення, тиснене золотом, на відкриття виставки європейського модерну в приміщенні французького культурного центру і — на банкет. Валерка скоромовкою пояснив, що завтра ввечері він не може, сімейні обставини, а матеріал терміновий, недаремно французи на банкет запрошують… Танюха тоном секретної зв’язкової запропонувала коньяку, їй принесли презент, і ми випиваємо з кавових чашечок, заїдаючи шоколадкою — додатком до презенту. Але всі ці знаки уваги тільки посилюють напругу. До кінця робочого дня я вже вирішив скористатися запрошенням Танюхи і повторити коньячку, вона вже витягла пляшку…

— Андрюха, телефон!

Поворот на сто вісімдесят градусів — і я вже на своєму робочому столі, трубка біля вуха.

— Так!

— Він говорив зі мною!

Вміє Юлька кричати — я ледь не оглух на праве вухо.

— Хто? Що?

— Макс! Сьогодні! На автобусній зупинці! Слухай, я перелякалася навіть!

— Коротше!

— Підійшов, привітався… Сказав, що хоче зі мною побалакати. Але не зараз і не тут, бо розмова особиста і серйозна… Завтра о десятій вечора, в «Зодіаку». Слухай, не може бути! Він клюнув, клюнув, заковтнув!

— А в чому справа? Він сказав, чого хоче?

— У тому-то весь і фокус! Ні, звичайно! Гаразд, тут черга, я з автомата дзвоню. Приїзди сьогодні в «Зодіак», я з Аликом домовлюся, він захопить тебе з центру.

Я поклав трубку. Не знаю, як треба вести себе в подібних ситуаціях. Може, треба верещати, стрибати до стелі, бити себе в груди, як Кінґ Конґ…

Спав я погано. Так у дитинстві я не міг заснути напередодні свого дня народження, коли з’являються гості й подарунки. Елементарний план дій ми — Алик, Маленький Алик, я, Юлька і Гоша з Аллою, яким надали право дорадчого голосу, розробляли майже чотири години. Потім ми з Аликом завізували його в Мухтара, котрого все, що відбувалося, жваво зацікавило. А потім —

я лежав і крутився з боку на бік, чекаючи завтрашнього дня. Відчуваючи, що під ранок все одно заснути не зможу, встав, прийняв душ і зібрав сумку — адже у відрядження їхати все одно доведеться.

І на роботі цілий день все валилося з рук. Всучити Валерці запрошення назад не вдалося. Менше всього хотілося думати про чортову виставку, але я й тут знайшов вихід — прибіжу на п’яту, побуду годину, і досить, надряпаю потім традиційний ура-матеріальчик, а банкет з успіхом пройде без мене.

Десять на п’яту. Тітонька Коняка бурчить, що я йду на офіційний банкет босяк босяком. Хоч би костюм одягнув або хоч пристойні штани, а то джинси, кросівки… Це правда, мерзну я в них, протікають, а купити зимове взуття часу нема, і, якщо чесно, фінанси не дозволяють, — светр, з-під якого вибивається комір синьої ковбойки, і ненова шкірянка будуть виглядати з-поміж бомонду по-ідіотському. Я ліниво відгавкуюсь, переконуючи, що на фоні модерного мистецтва цілком упишуся в контекст. Думки шалено мчать зовсім у іншому напрямку. За десять хвилин треба виходити.

Телефонний дзвінок. Випереджаючи Тітоньку Коняку, хапаю трубку. Мабуть, Юлька.

— Слухаю…

— Ми вже розмовляли з тобою. Ти повинен впізнати мій голос.

Я впізнав ЙОГО голос. Важко пояснити погані передчуття, їх треба відчути.

— Ще коли ти писав свої статейки в газеті, я зрозумів, що ти не дурень. Але я не думав, що ти настільки розумний.

Мова в нього чітка і правильна. Чому я раптом це відзначив?

— І що далі?

— Ти мене правильно вирахував. Тільки сьогодні в тебе нічого не вийде.

Ліва рука, що стискала запрошення, зім’яла клапоть крейдяного паперу в жмут.

— Хлопець на ім’я Ігор розповів мені все два дні тому. Тільки я все одно вб’ю сьогодні вашу шлюху. Я мусив здогадатися сам: дуже вже вона кидалася в очі своєю поведінкою. Дитячий садок. Тобі нема чого сказати?

Я хотів, але не міг. Тільки дихав у трубку, як загнаний пес. І ще до болю в долоні стиснув правицею трубку. Мені хотілося, щоб замість сірої пластмаси п’ятірня стискала горло Ігоря. Або Макса, але в нього шия бичача, Ігор-качок поряд із ним доходяга.

Спокійно. Він іще щось говорить, а я не слухаю.

— Ще раз, погано чути!

— У тебе переляканий голос. Правильно боїшся. Твоя підстилка Аллочка залишається жити лише тому, що боїться мене. Я, може, не зачепив би й цю шлюху. Тепер. Але ти сам винен, ти все придумав, так мені Ігор сказав. І я сьогодні покараю її тільки затим, щоб довести — ніхто не заважатиме мені робити світ таким, яким він повинен бути. Він повинен бути вільним від різної гидоти. Ваша дівка погодилася зобразити шлюху — значить, вона такою і є. І значить, її бути не повинно. Ніхто мені сьогодні не перешкодить, ти все зрозумів? Я не прощаюся.

Короткі гудки.

МАКС

Паніка охопила мене не одразу. Спочатку я на таксі домчав додому і не застав там Юльки. Ще одне таксі — в студмістечко. Алли теж немає вдома. Юльки немає в кімнаті бармена. «Зодіак» зачинений, ще немає навіть шостої. Вже починаючи мандражити, забарабанив у Максову кімнату. Нікого. Навряд чи я когось тут взагалі застану. Макс не дурень, жінку точно відправив кудись під якимось приводом — не думаю, щоб вона знала! — і сам причаївся, вискочить, як змія із засідки.

Мухтара не знайти, не так це просто. Я раптом усвідомив, що не знаю, де живуть обидвоє Аликів. Гоша! Біжу до нього — той самий результат, нікого. Остання надія — бармен, але він не бере участі в нашій операції. Знову в «Зодіак». Уже відчинили, поки нікого — і замість Сашка-бармена його новий змінщик. А він точно ані сном, ані духом.

І ось тоді мною оволоділа найсправжнісінька паніка.

Щоб не сидіти на місці, я вийшов на повітря. Вночі обіцяли заморозки, а зараз земля зарошувалася мерзенним підлим обложним дощем, який, на відміну від сильної зливи, може набридати довго. Всупереч надіям, дощ не охолодив і не заспокоїв.

Я повернувся до залу, замовив горілки, зробив великий ковток.

Спокійніше. Думай, голова. Вчинок Ігоря всього-на-всього демонструє, як принцип іде на принцип. Стати мені на заваді будь-якою ціною. Припустімо, він хотів попередити Макса і лише зірвати мої задуми, адже не тільки він — я сам до кінця не вірив у всю цю затію. Але вийшло все навпаки. І хто знає: якби не провокація Ігоря, чи вийшло б у нас що-небудь… Я мушу, як це не смішно, бути вдячним цій сволоті бандитській, спрацювало ж…

Але в мене була можливість переконатися — Макс хитрий і через це небезпечний супротивник. І не спіймали його досі тільки тому, що не хотіли ловити, бо розумні супротивники наших, гад, героїв-сискарів не влаштовують. Їм би алкаш, бабця-торговка з ковбасою і цигарками або явно виражений тупоголовий пацан-бандит. Сьогодні я повинен подумати і здогадатися, як і звідки буде нападати Макс.

А якщо попередити міліцію? Відпадає.

Попередити всіх учасників операції? Її можна зірвати. А саме тепер, коли я допив горілку, на зміну паніці прийшов азарт. Я тебе переграю, сволота! Ти в мене кров’ю вмиєшся!

Спокійніше, спокійніше… Я вирахував тебе, Максику. Добряче подумав і вирахував, знав, де шукати і кого шукати. Значить, я тебе знаю, як облупленого. І зможу, якщо напружуся, вгадати, як ти будеш діяти і звідки нападати. Треба ще випити. Горілка зараз діє дуже слабо, коли людина вся на нервах — завжди так.

Але в голову нічого не йшло. Думку про те, що все може зірватися, ніяк не вдавалося відкинути, тільки вона й крутиться в голові.

Час пройшов несподівано швидко, і близько дев’ятої нарешті з’явилася Юлька з ескортом. Обидвоє Аликів справді нагадували королівських пажів. Уся трійця напружена, це помітно навіть у напівтемряві бару. Мисливці в джунглях, що чекають нападу тигра у будь-який момент, слухають джунглі і здригаються при найменшому шересі, навіть якщо вітер торкнеться верхівок пальм…

Ні, їм нічого говорити не можна. У всякому разі, Юльці — точно. Вона й без того напружена, хоча до вчорашнього дня трималася навіть дуже бадьоро. Дізнається про все — перелякається остаточно. А гарячі кавказці теж можуть не витримати. Ні, я мовчатиму. Я здогадуюсь, що може нас чекати. Я вже спокійний. Усі на своїх місцях, і я готовий до дій. Зі мною в тебе, Максику, номер не пройде.

Половина десятої. Явився всюдисущий Гоша, не приховуючи своєї стурбованості, крикнув мало не з порога: «Ну, як там?» Алик покрутив пальцем біля скроні. Юлька мерзлякувато пересмикнула плечима. Взагалі вся ця компанія своєю явною нервозністю привертала загальну увагу. Хоча всі вони сиділи в різних місцях, неважко здогадатися, що затівається якась незрозуміла гра.

Гоша, з гуркотом відсунувши стілець, вмостився біля мене. З таємничим виразом на обличчі повідомив, що Алла сьогодні ночує в якоїсь подруги на квартирі. Заговорив ще про щось, набивався показати газовий пістолет, який йому хтось там привіз із Німеччини. Я порадив йому заткнутися. Він не образився, сходив по каву.

Десята. Всі змовники майже синхронно подивилися на свої годинники. Той, на кого ми чекали, не з’являвся. Це було передбачено, і, по-моєму, Юльку б влаштував подібний розклад.

Минуло десять хвилин. Його немає.

Двадцять. Тридцять…

Я повернув голову до світла, щоб черговий раз глипнути на годинник, а коли знову повернув її до дверей, побачив, як Макс заходить до бару. Зупинився. Роззирнувся. Я стежив за його поглядом. На якусь мить наші погляди перетнулися, і тільки тепер у мене промайнула думка — а чи знає він мене в обличчя?

Макс неквапом наблизився до стійки. Звичайний хлопець і вдягнутий звичайно, як сотні його ровесників навколо. Він пройшов повз мій столик, і я відзначив — здоровий бугай, і не за спортивними мірками, а від природи, є в ньому щось від стихійного лиха. Некерована тваринна сила.

Біля стійки він довго не затримався. Запитав щось у бармена, ще раз роззирнувся. Юлька витріщилася на нього в чеканні, але Макс тільки зачепив її поглядом і посунув — не пішов, а саме незграбно посунув — на вихід.

Не стримавшись, я зірвався з місця і кинувся за ним, але на вулиці його не було, він зник, немов розчинився у вогкому від дощу повітрі. Одразу ж за мною вибіг Гоша і закрутив головою в різні боки. Того, що Макс просто розвернеться і піде, ми якось не передбачили. І я вже вкотре за сьогоднішній вечір розгубився.

Я, а слідом за мною й Гоша, повернулися до прокуреної середини бару. Обидвоє Аликів саме прямували до виходу, Юлька йшла за ними, але, на відміну від усіх нас, не поспішала.

— Що? — виплюнув запитання Маленький Алик.

— Фігня якась. Наче крізь землю…

— Щось не так…

Я й без Алика бачив це. Бачив і боявся, що Макс знову обдурив усіх, що розіграна щойно мізансцена — частина якогось хитромудрого плану. З жахом я помітив, що не контролюю свого тіла, і його трусить дрібними ганебними дрижаками. Нерви.

— Робимо так, як хотіли робити, якби він не з’явився, — Алик, щоб пом’якшити акцент, говорив повільно. — Підемо стежкою через сад і стадіон до його общаги. Там видно буде.

Ліхтарі не світилися, а в той бік, куди ми прямували, не доходило навіть світло з вікон будинків. Стежка, якою ми рухалися, перетинала студмістечко по діагоналі, і хоча й вела через мокрі зараз кущі бузку, значно скорочувала шлях. Ми всі знали стежку добре і не збивалися навіть у темряві. Попереду йшли Гоша з Маленьким Аликом, вогники їхніх цигарок були маяком для Юльки, котра рухалася метрів за сто за ними, зображаючи самотню дівчину, що поспішає додому, а її білий плащ не давав нам із Аликом втрачати її з поля зору, ми йшли позаду, утримуючи дистанцію. Попереду маячив обгороджений двометровим парканом-сіткою футбольний майданчик, який пишно йменували стадіоном. Його потрібно було обійти, і до потрібної нам общаги рукою подати.

Білий плащ наближався до стадіону, і тремтіння в моєму тілі посилювалося. Половина шляху пройдена, обігнути паркан — і відкрита місцевість, там Макс нічого не насмілиться, і якщо нічого сьогодні не станеться, то за день-два всі зітхнуть спокійно і охолонуть до цієї безглуздої гри, ось тоді-то Макс і здійснить свою погрозу. Так, здається, я розкусив його наміри. В тому, що Макс не кидається словами, я абсолютно не сумнівався. Тепер я певен — він дасть подіям улягтися, а потім завдасть удару. Але як довести це всім? І — що найбільш неприємно! — Юлька мені якраз і повірить, злякається, і квит, тоді не буде приманки, тоді я не зможу ніколи…

Алик смикнув мене за рукав і присів. Інстинктивно повторюючи його дії, я подивився вперед. І зрозумів, що відволікся різними ідіотськими думками.

Я не помітив, звідки саме ступила навперейми білому плащеві темна постать. Здається, Юльку про щось запитали, через шум дощу й вітру в листі і через незрозуміле калатання у вухах я не розібрав слів. Алик рвонув з місця першим, я, ледь не послизнувшись на мокрій землі, кинувся за ним. Постать побігла від нас, і тільки тоді заверещала противним голосом Юлька.

Я, як завжди, недооцінив супротивника. Зовні незграбний Макс біг швидко й легко. Маленький Алик і Гоша вже летіли йому навперейми, але й тут він усіх обдурив — не побіг додому, до свого гуртожитку, а помчав у протилежному напрямку і зник у під’їзді найближчої дев’ятиповерхівки. Тут основну частину населення складали студенти-іноземці. Блочна система, ліфт, звичайно ж, не працює. Коли ми забігли до коридору, Макса ніде не було видно. Нікого взагалі не було, тільки бабця-вахтерка вирячила на нас очі.

— Куди він побіг? — обидвоє Алики запитали це майже в унісон.

Вахтерка, яка воліла, вочевидь, не заводитися з кавказцями, мовчки кивнула на сходи. Я піднявся на пару сходинок, прислухався. Все тихо. Кроків нема. Десь причаївся.

Алик піднявся на один проліт, теж послухав тишу.

— Нікуди не дінеться. Ходімо перекуримо.

Юлька вже стояла на ґанку біля входу. Лампочка над дверима висвітлювала її перелякане обличчя.

— Знайдемо гада, — повідомив Гоша, витягуючи цигарку.

— Дай і мені. Руки трусяться, — попросила Юлька.

Гоша тицьнув їй цигарку до рота. Я взяв долоню Юльки у свою — вона була холодною і справді тремтіла.

— Як ти?

— Він висунувся просто на мене… Тихо, як примара, — голос її теж тремтів. — Хлопці пройшли, він, напевне, цього й чекав… Схопив за плечі і щось сказав… Я перелякалася і не зрозуміла… Ані побігти, ані крикнути… Я читала в книжках, що таке буває… Мені страшно…

— Нічого, тепер він повз нас не пройде! — Алик діловито потер руки. — Обшаримо всі поверхи, якщо треба — кімнати перевіримо, — він, явно рисуючись, розстебнув шкірянку, витяг з-під пахви пласку «беретту», видобув для чогось обойму, з клацанням загнав назад, сховав зброю назад до кобури. — І жодна сука писнути не насмілиться! Якщо не знайдемо — тут стояти будемо, вихід один, повз нас не проскочить, хіба під негра замаскується.

— На, — Маленький Алик простягнув мені ніж-викидуху. — Піде на тебе — коли сміливо.

— Іди додому і нічого не бійся, — я погладив Юльку по щоці. Здається, за ці дні я в неї закохався.

Вона замотала головою.

— Сама не піду. Я на вас тут чекати буду…

— Боятися нема кого, — повторив я, дивуючись своїй впевненості. — Йди, зачинися в кімнаті і спробуй заснути. Гаразд?

Вона кивнула, усе ще тремтячою рукою струсила попіл з цигарки.

— Ходімо, мужики, — нетерплячка Гоші була частиною загального настрою.

За проектом на кожному поверсі було два жилих крила, з’єднані прохідним коридором. До кожного крила мусив бути окремий вхід, але ліві двері чомусь були забиті зсередини, тому ми розділилися вже на другому поверсі, перевіривши наперед, чи не ховається Макс під сходами біля забитих дверей. Переконавшись, що його там нема, розбилися на пари. Ми з Аликом взяли на себе ліве крило, Гоша з Маленьким Аликом — праве. Прохідний коридор домовлялися оглядати разом. Всюди в коридорах стояла напівтемрява, тиша зрідка порушувалася шарканням кроків. У блочних общагах, на відміну від коридорних, життя не було так відчутне.

Отже, полювання почалося. Алик з пістолетом у руці, а я — з ножем, повільно рушили вузьким коридором. Кухня. Нікого, тільки чайник на плиті. Зазираю за двері. Купа сміття біля сміттєпроводу. Пішли далі. Алик зникає в першому блоці, я не зупиняюся, штовхаю двері з написом «Пральня». Світла там немає, але й людей теж. Далі — блок. Заходжу. Чотири кімнати, вмивальник, душова, сортир. Душова порожня, в туалеті хтось є. Чекаю. Шум спущеної води — і з’являється в’єтнамець у спортивному костюмі. Встигаю сховати за спину ніж, але вигляд у мене явно пришелепкуватий. Задкуючи, виходжу. Алик уже заходить до наступного блоку, те ж саме роблю і я. Тут душова, але звідти чути спів тоненьким жіночим голоском на незрозумілій мові. Зазираю до туалету і виходжу. Алик чекає на мене. Пішли вище.

Третій поверх. У коридорі — наші партнери. Ми рухаємося на диво синхронно. Тут трошки світліше, і ми обстежуємо наше крило тим самим робом. Нікого.

Четвертий поверх. Звідкись згори відчувається дивний жахливий сморід. Чим вище ми піднімаємося, тим відчутнішим він стає, і нарешті на шостому сморід обволікає нас настільки щільно, що, здається, його можна навіть помацати. Причина скоро стає ясна — на кухні в’єтнамці смажать оселедця. І попри сморід, ми обшукуємо це крило з тою ж сумлінністю, що й попередні. З тим самим результатом.

Сьомий поверх. Нікого. Шанси збільшуються, як сказав би Остап Бендер.

Восьмий поверх. Двері пральні зачинені. Алик пожвавився, та я вчасно зупинив його занесену для удару ногу — двері забиті ззовні. Далі — порожньо.

Останній поверх. Я стиснув руків’я ножа ще міцніше. Є ще дах, але це — потім. Тут на поверсі темно. Темно і в прохідному коридорі. Алик чиркає сірниками, я напружуюся. Порожньо. Ми повільно посуваємося коридором. На кухні самотньо горить конфорка. Нікого, ходімо далі. Алик дихає поряд, потім дихання раптово зникає — зайнявся обстеженням блоку. Роблю кілька кроків і завмираю. Спереду щось рухається. Обережно, невпевнено, просто на мене. Хочу вигукнути: «Хто тут?», але тільки ловлю ротом повітря, всі слова застрягли в горлі. Спокійніше, Кропива. Крок ліворуч, перегороджую собою коридор. Людина майже вже поруч, я відчуваю, що треба гукати Алика. і, як не дивно, мені це вдається.

— Сюди!!!

Просто переді мною на підлогу з гуркотом падає якийсь посуд, швидше за все — кастрюля. Алик уже поряд, спалахує сірник. У стінку втискується переляканий негр, крик прямо в писок з темряви будь-кого перелякає. На підлозі справді валяється кастрюля, він навпомацки пробирався з посудиною на кухню. Алик копнув ногою кастрюлю, виматюкався. Негр шмигнув у свій блок, хряснули двері.

— Чого верещиш?

— Я думав…

— Думав він! Мать твою! Іди далі!

Через десять хвилин останній можливий закапелок гуртожитку було обстежено. Або Макс ховається в якійсь кімнаті, або причаївся на даху.

— Добре, пішли донизу, — розпорядився Алик. Його обличчя не було видно в темряві коридору, але по голосу я відчував — він не зовсім впевнений у правильності наших дій.

Повільно спускаємося. Десь між п’ятим і четвертим поверхами мені під ногу попало щось слизьке, і я ледь не загримів по сходах, вчасно встиг схопитися за бильця. Алика це чомусь розсмішило. У прохідному коридорі на нас уже чекали Гоша з Маленьким Аликом.

— Що робимо далі?

Питання, задане Гошею, цікавило всіх. Алик пошкрябав заросле підборіддя. Кавказьке самолюбство, зрозуміло, нікому не дозволить ось так просто відступити.

— Зараз щось придумаємо, — Алик витяг з кишені пачку сигарет. — По-любому не міг повз нас чмихнути. Тут він десь.

Усі троє вже давно поховали свою зброю, тільки я замислено грався ножем. Ховав лезо, натискав кнопку — клац! — знову ховав, знову натискав — клац! Щось мені в цьому всьому не подобалося. Не міг він не залишити для себе виходу. Не міг загнати себе в глухий кут свідомо. Чомусь він побіг не додому, а саме сюди забіг… Клац! Ясне діло, дома в нього кохана жінка, не може ж він — клац! — привести до неї своїх ворогів… Але ж і попадатися він не збирається. Клац!

— Кінчай клацати! Думати заважаєш!

Цигарки дістали вже всі троє. Алик запалив сірника, але припалити не встиг — вогник згас на півдорозі до сиґарети. Вилаявшись, він запалив ще один. Цей теж згас.

Ми стояли якраз на протязі. Я вже давно звернув на це увагу і зробив кілька кроків убік. На майданчику між першим і другим поверхом у віконній рамі не було скла, вітер дув саме звідти. Ось і гуляють протяги…

Вікно… Протяги… І раптом я все зрозумів. І одразу ж до мене дійшло головне — нема часу пояснювати, діяти треба негайно. Пояснення — потім, я злякався самої думки, що вже пізно вживати будь-яких заходів.

Цей страх підшморгнув мене, як удар шпорами скакового коня. Кількома стрибками я досяг вікна, скочив на підвіконня. Ніж у руці заважав, і я пожбурив його кудись у куток. За спиною хтось щось вигукнув, та в мене не було часу відволікатися на різні дрібниці. Холодний вітер кинув у обличчя краплі дощу, я замружився, почасти ще й для того, щоб подолати страх висоти, який пробуджується в такі хвилини. Висота невелика, але навіть у басейні я завжди замружуюсь, навіть коли стрибаю з півметрової тумбочки. А тут метрів три-чотири… Треба добре відштовхнутися…

Я стрибнув. М’яка від дощу земля стала моїм союзником — приземлення було вдалим, ось тільки рівновагу втримати не вдалося, я завалився набік. Скочив, знову ледь не грохнувся. Світло з вікон падало вниз, і я звернув увагу на прим’ятину в землі — Макс приземлився тут. Вперед!

Інстинкт підказував мені, куди бігти, і я мчав, не розбираючи дороги. Кілька разів я падав, із ніг до голови вимазався грязюкою. На бігу інстинкт поступився місцем твердій впевненості, що здогади мої правильні, і що я, ідіот, який встиг дізнатися про Макса майже все, зобов’язаний був згадати цю дрібницю і розкусити його план. Тепер я повинен виправляти власні помилки. Якщо встигну.

Попереду замаячила біла пляма, яка розплилася на землі. Вона була не суцільною, в неї ніби влипла темна тінь. У відчайдушному ривкові я скоротив відстань до білої плями. І з розгону врізався в людську постать, яка стояла на колінах.

Того світла, що випромінювали вікна, було досить, щоб побачити розпластану на мокрій землі Юльку. Поли білого плаща широко розметані. Вона, здається, вже не опиралася натискові на горло могутніх рук Макса, котрий одним коліном, правим, упирався в землю, другим давив Юльці на живіт. На мою атаку він ніяк не відреагував, навіть не повернув голови. Своєю справою він займався зосереджено.

Я відчайдушно замолотив кулаками по спині Макса. З усієї сили копнув його ногою. Обхопив руками за шию, смикнув за волосся. Тільки після цього він немов отямився, пустив Юльку, повільно підвівся і повернувся до мене. Ми дивилися один на одного, важко дихаючи.

— Ти, — промовив Макс і зробив крок мені назустріч, переступивши через Юльку, яка лежала, не ворушачись.

У якому-небудь фільмі чи романі ми б почали обмінюватися репліками, я кинув би йому в обличчя звинувачення і слова викриття. Але ми не в кіно, і я мовчки кинувся на нього, викинувши стиснуту в кулак правицю вперед для удару. Макс прийняв удар, і мені здалося, що кулак ткнувся в туго набитий мішок із піском. Вдруге вдарити я не встиг — Макс перехопив руку, і могутній снарядоподібний кулак довбонув мене в груди. Хлопці Мухтара били професійно, із знанням справи, Макс явно не вмів битися, його удари нагадували дику некеровану стихію. Зі стихією впоратися набагато важче.

Я полетів на землю, встиг ухилитися від носака, що мчав на мене, скочив на ноги і почав нову атаку, але черговий снаряд впечатався мені у сонячне сплетіння. Одразу десь щезло повітря, перед очима розвели хоровод різнобарвні зірочки, я зігнувся — і тоді отримав удар в обличчя. Здається, на якусь секунду я вирубався, а коли прийшов до тями, то відчув на собі тягар могутнього тіла, а руки мої, якими точно керувала підсвідомість, всіляко заважали п’ятірням Макса обхопити моє горло. Я зігнув ногу в коліні, намагаючись скинути з себе тіло, засмикався, але могутній натиск ламав мій опір. На своєму обличчі я відчував важке гаряче дихання. Максу вдалося натиснути коліном мені на живіт, у мене знову перехопило подих, і нарешті його руки дістали моє горло. Біль… Хрипіння… Це я хриплю? Зірочки в очах… Вони тьмяніють, тьмяніють, дихати зовсім неможливо…

Як крізь вату, чую голоси, крики, тягар з мого тіла раптом звалюється, в легені проривається повітря, якому несподівано заважає кашель…

Я остаточно прийшов до тями. Я лежу на боці, скарлючений, тримаюся руками за горло і хрипко кашляю. Хтось підхопив мене під руки і допоміг підвестися. Зірочки перед очима зовсім щезли, і я бачу перед собою стурбоване обличчя Гоші.

— Живий? Живий?

Тепер я відчуваю, що можу стояти міцно, і відсторонив його рукою.

— Де… він?

Але Гоші не треба відповідати, я вже бачу Макса. Від нього по черзі відлітають обидвоє Аликів, він відбивається від них з якимось диким гарчанням.

— Стріляй у цю суку! — загорлав Гоша.

І справді бабахнув постріл. Полум’я спалахнуло з обох боків, Алики стріляли одночасно, і два постріли злилися в один. Хтось із них одразу вистрілив знову, але це було зайвим. Макс повільно осів на землю, спочатку опустився на коліна, потім завалився на бік. Маленький Алик, голосно лаючись, почав азартно копати тіло, Алик потягнув його убік за руку.

Я згадав про Юльку, повернувся в її бік усім корпусом. Вона сиділа на землі, широко розкинувши ноги, її рвало, спазми супроводжувалися схлипуванням і кашлем. Гоша в розгубленості стояв над нею.

— Ей, що у вас там? — почув я над головою.

З вікон витикалися голови цікавих. Хай дивляться. Все одно. Все скінчено.

Я тільки зараз відчув, як ниє все тіло. Накульгуючи, підійшов до Макса, схилився над ним, торкнув за плече.

Третій постріл справді був зайвим. Перші дві кулі влучили в стегно, третя розвернула перенісся. До горла підступила нудота, і я ледь устиг відступити на крок.

Хтось поплескав мене по спині. Я випростався, повернувся. Поряд стояв Алик.

— Нормально? Малий перестарався. Зараз тут будуть менти. Мухтару буде важко все зам’яти…

— Самооборона, — я сам не вірив, що все обійдеться. — Ви можете тікати. Я дочекаюся ментів і піду до кінця… Дайте мені пістолет і розбігайтеся.

Алик і Маленький Алик перезирнулися. Маленький Алик простягнув мені зброю, та Алик зупинив його руку.

— Все одно стріляли двоє… Розтин, експертиза… Малий нехай іде геть. Іди до Мухтара, малий, розкажи йому все… Він придумає… Гошику, теж вали звідси!

— Я буду з Юлькою! — ображено крикнув Гоша.

— Тоді віддай малому свою пушку. Заберуть, шкода… Що робимо? — тепер Алик запитував мене.

Я вкотре подивився на труп. На того, хто єдиний з присутніх, будь він живим, зміг би пролити світло на всю цю історію. На єдиного справжнього свідка, який замовк назавжди. Я вже уявляв собі, в чому мене будуть звинувачувати, додав сюди розлад психіки, маніакальний психоз…

— Ходімо до нього додому…

Двері відчинила його дружина. Той же неохайний халат, те ж розтріпане волосся. Подив на обличчі.

— Твого чоловіка застрелили. Там, на вулиці, — Алик одразу поставив крапки над «і» і пройшов до кімнати. Я зайшов слідом і зачинив за собою двері.

— А… а… ви… хто? — тихо запитала вона.

— Сядь і сиди. Тобі скоро все пояснять, — грубо наказав Алик, гидливо штовхнувши її в бік ліжка. Мені стало шкода цю молоду жінку. По-моєму, Валя… Так, Валя… Але зараз не до неї. Це жорстоко, але зараз вона справді на другому плані.

Я підійшов до вікна і прочинив його. З шурхотом відірвався свіжозаклеєний папір, що допомагав зберегти тепло. Я глянув униз. Третій поверх. Просто піді мною біліє Юльчин плащ, і Гоша вже щось палко доводить патрульним омонівцям, які встигли вже наспіти.

Саме тут знайшли третю вбиту дівчину. Наталку Кущенко. Тут, на траві, під кущами бузку. Де вона любила мене, п’яну морду. Де й почалася, власне кажучи, для мене вся ця історія. Якщо вікно відчинене, то прекрасно чути все, що діється внизу. Хай навіть із третього поверху…

— Чого ти у вікно ломанувся?

Я чекав, що спитають щось подібне. І відповісти треба.

— Максим працював двірником у тій общазі.

— Підробляв, — тихо виправила Валя.

— Неважливо. Він знав свою територію. Знав про вікно без скла. І продумав усе до дрібниць. Спровокував усіх нас, побіг не додому і не подалі від погоні, як усі нормальні люди, а забіг до гуртожитку і вистрибнув з протилежного боку через вікно… Юлька жила ж поряд із ним, вона й пішла туди, біля входу він її й перехопив…

— Яка Юлька? — знову втрутилася Валя.

— Я винен, — її запитання ігнорувалися. — Коли він побіг у той бік, я мусив згадати, що він біжить на робоче місце. Тоді б легше було здогадатися… Хоча… Хто його знає… Принаймні…

Про дзвінок Макса я вирішив мовчати. Про нього вже ніхто не дізнається.

— Ми здуру пострибали за тобою. Не знали, де тебе й ловити, Гошка додумався, — Алик вишкірився. — Раз, каже, чувак так підірвався, значить, важливе щось. А важливе зараз тільки одне —

Юлька. Вона додому пішла, він точно за нею туди рвонув. Бачиш, устигли…

Я знову визирнув у вікно.

— Менти вже сюди пішли…

Алик діловито окинув поглядом кімнату.

— Шмон буде.

Двері хтось штовхнув ззовні, потім постукали. Алик відчинив і впустив розпашілого Гошу.

— Дивіться, що там валялося! — він підняв за шлейку звичайнісіньку чорну сумку, з якими ходить мало не кожен третій.

— Де взяв і чому сюди припер?

— Там валялася, під кущем. Може, його?

Три пари очей подивилися на Валю. Та глянула на сумку.

— Так, це Максимова, — заговорила вона глухо. — Він її всюди з собою носив.

Тепер мене розібрала цікавість. Навіть збираючись вбивати, не залишив сумку дома… Раптово згадалася деталь, на яку жоден з нас не звернув уваги — до бару він зайшов із сумкою. Всюди носив, каже…

Я простягнув руку до сумки, та Гоша вже випередив мене і розстебнув блискавку. Рука його зникла в сумці і витягла звичайнісінький загальний зошит.

— Усе? — здивовано запитав Алик.

Гоша потрусив сумкою над підлогою.

— Раз носив із собою постійно, значить, важливе щось, — зробив логічний висновок Алик і перегорнув кілька сторінок. — Писанина якась, каракулі. На, глянь, ти пісатєль, по твоїй часті.

Звичайнісінький зошит у клітинку. Почерк справді корявий… Я розгорнув зошит так, щоб бачила Валентина.

— Хто писав?

— А… що там?

— Почерк чий! — я сам здригнувся від свого крику.

— М… Максим-мів…

Просто переді мною висіло на стіні велике дзеркало. З нього дивився брудний, перемазаний кров’ю і грязюкою тип, який тримав у руках розгорнутий зошит і кривився, як блазень. Почерк не з кращих, але розібрати можна, у кожного журналіста є досвід розбирати будь-які каракулі. Я знову пробіг очима текст.

«Кілька причин змусили мене взятися за перо…»

Двері без стуку відчинилися, і маленька кімната-«двійка» стала раптом наповнюватися людьми.

Травень 1995 — серпень 1996 pp.

Ніжин — Київ

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

  ТРЕТЯ ЖЕРТВА

  ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

  ПЕРША ЖЕРТВА

  ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

  ТРЕТЯ ЖЕРТВА

  ДРУГА ЖЕРТВА

  ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

  ЧЕТВЕРТА ЖЕРТВА

  ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

  П’ЯТА ЖЕРТВА

ЧАСТИНА ДРУГА

  «ЗОДІАК»

  МУХТАР

  «ЗОДІАК»

  ІГОР

  МАКС Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg