Багато людей, що знають, яке в мене звання, дивуються, що пишу про звірів, Дехто знову, що читав мої книжки про людей, думає, що писати про тварини я не повинна, бо цим я обнижую рівень моєї творчости, і запитують: невже авторка покинула людську тематику і в цілості та на постійно перейшла до тваринної?
Постараюся їм усім дати відповідь у короткому вступі до цієї книжки.
Завжди, ще змалечку я любила тварин. Вони були моїми наймилішими приятелями, моїми іграшками і моїми сторожами під час хвороби чи нічних страхів. Не так, як інші діти, я не любила ляльок та інших неживих іграшок. Натомість з котом, чи кицею я дружила і я любила їх. Вони були живі і їхнє життя приносило й мені багато нового й цікавого. Так часто вони потребували від мене захисту й тепла, як під час їхньої хвороби, так і тоді, коли інші діти дошкулювали їм. Тоді я жалувала й пестила їх. Але я теж потребувала від них тепла й ласки. Давала їх мені киця мого дитинства, давав чорний Піці, а згодом усі інші домашні звірі, яких у нас ніколи не бракувало. Моїми іграшками були теж звірі, зроблені з дерева чи бляхи, навіть з паперу, В тих часах не було таких розкішних іграшок як тепер. З ними я говорила, переживала їхнє життя та його події, що їх я найчастіше придумувала сама. Так було і згодом, коли я вже була зрілою людиною, і ми обидвоє з Романом їздили до нашого дімка на Бойківщині, Було там завжди багато різних звірів. Про них я мусіла розказувати йому, і то не казки, а події справжнього життя. Коли пси брехали, він питав мене:
— Що він сказав?
Завжди я мусіла знати, що сказав: пес, кіт, корова, кінь чи яка інша тварина. Про багато з них я написала згодом у моїй книжці «У лісничівці». Там усі вони, хоч і не говорять, але діють, живуть і беруть участь у житті людей.
Комментарии к книге «Люди і тварини», Софья Парфанович
Всего 0 комментариев