«Чорний красень»

Із найтеплішими почуттями присвячую цю книгу моїй дорогій, обожнюваній Матусі, котра не тільки пером, а й життям служила людському благу

Велика чудова галявина зі ставком була найпершим місцем, яке я добре пам’ятаю. На березі ставка, схилившись над його прозорим плесом, росло кілька тінявих дерев, а на тому кінці ставка, де було глибоко, ріс очерет і біліло латаття. За огорожею з одного боку простягалася рілля, а з іншого, за хвірткою, край дороги виднівся будинок нашого господаря. На пагорбі галявини ріс хвойний лісок, а в пониззі, де жебонів потік, галявина круто обривалася вниз.

Коли я був малим лошам і не міг ще їсти трави, то харчувався материним молоком. Удень я, мов спутаний, тинявся коло матері, а вночі, коли ми влягалися спати, тісно тулився до неї. Спекотні дні ми зазвичай проводили біля ставка, у затінку дерев, а від холоднечі нас рятував затишний утеплений хлів, що стояв під ліском.

Щойно я підріс і зміг пастися, моя мати стала ходити на роботу; тепер вона вдень працювала, а ввечері поверталася в загін.

Крім мене, на галявині було ще шестеро лошат. Усі — старші за мене, деякі вже майже дорослі. Ми басували по галявині, гралися та всіляко розважалися, а ще полюбляли зібратися табунцем і скакати, скакати, скакати — допоки вистачить сил. Бувало, що й до грубощів доходило: захопившись іграми, лошата вже не просто басували, а кусалися, хвицалися.

Одного дня, коли ми занадто розбрикалися, мати заіржала, підкликаючи мене до себе, і, коли я підійшов, сказала:

— Я б хотіла, щоб ти уважно вислухав те, що зараз скажу. Лошата, які тут живуть, — дуже гарні лошата, але вони діти запряжних коней. Скажи, чи може робочий кінь навчити гарних манер своїх дітей? Ти ж кінь породистий, родовитий, ім’я твого батька в цій околиці у всіх на вустах, а дідусь два роки брав призи на кінних перегонах у Нюмаркеті.