«Ностальгія за часом, у якому ніколи не був»

Рецензія на повість Т.Литовченка

"До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять"

У 1999 році, коли привид комунізму вже відкрокував своє по Європі, я таки в комунізмі побував. Добирався туди електричкою, досить близько – хвилин п'ятнадцять-двадцять. Дитячий садок подивився з зірочками на паркані. Лозунг на дев'ятиповерхівці – чи то про революцію, чи про рішення якогось там з'їзду. Вулиці – чистенькі, ні тобі папірців, ні пластикових баняків з-під кока-коли. Реклами навіть не видно!

Машини – рідко-рідко промайне якийсь "фолькс", а то більше жигулі з москвичами. Пролетарі ходять вулицями, справжні робітники, пролетарського вигляду, й із замащеними руками. Кіоск один бачив – але він так добре замаскувався в кущах, що картину не попсував.

Комунізм називався Чугуїв, й групувався навкруг Чугуївського літакоремонтного заводу. У рамках окремо взятого невеличкого провінційного місця комунізм цілком може мати людське обличчя. Й кожен може зробити вибір – тут жити, чи забиратися геть.

І знаєте, що я вам скажу? Мені там сподобалось.

До чого це я? До того, що кожен може прогулятись туди ж, в комунізм, взявши до рук книжку Т. Литовченка "До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять".

Читаєш – і ніби опиняєшся в часі, коли пережитку культу особистості вже подолано, неминущі труднощі – дрібниці, про які й говорити не варто, а до світлого майбутнього й справді залишилось років п'ятнадцять-двадцять.

Наче молодшаєш на ті самі роки.

Але щось не те. Щось муляє.

Здавалося б, для досягнення аналогічного настрою можна взяти будь-яку книжку з "шестидесятих" – й буде те саме. Бадьорі пролетарі йдуть на роботу, перевиконують норму, там же закохуються, там же лають ретрограда-начцеха, а вечорами гуляють охайним парком без пластикових келишків на кожному кроці й розмовляють про зорі.

Але ні. Не те.

"Шестидесятники" брешуть, і це відчувається. Не уявляю, щоб у когось з шестидесятників дружній пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навіть трохи несоціального, але свого хлопця.

А в Литовченка читаєш – і віриш.

І за інерцією віриш навіть тоді, коли дійство з твердого, майже соціалістичного реалізму переходить до моторошної готичної містики.

Переповідати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.