«12 польських есеїв»

Історія польської есеїстики не така вже й довга – сягає приблизно доби Молодої Польщі, себто кінця XIX – початку XX століть. А все ж, із погляду сьогодення, важко переоцінити значення цього жанру. Справив він велетенський вплив на сучасну культуру, на ставлення до традиції, до «Європи», до національного минулого (й національних цінностей, помітно позначившись на свідомості і культурній ідентичності, зрештою, на суспільній поведінці багатьох поляків. Вершиною його популярності стали 80-і роки, проте й сьогодні есей залишається одним із найшанованіших літературних жанрів. Його унікальному успіхові в другій половині XX століття певною мірою посприяла криза традиційних оповідних форм, а також – що було особливо важливо для Польщі – суспільно-політичні обставини.

Есей як жанр походить з доби Ренесансу. Його творцем вважають Мішеля Монтеня, автора славетної книжки «Essais» (1580), що перекладається часом як «Досліди», іноді як «Спроби», іноді як «Нариси». Відтак з’явились есеї Френсіса Бекона, Джона Мільтона, Блеза Паскаля. У XIX столітті чи не найславетнішим есеїстом був Вільям Гезліт. Близькими до цього жанру вважаються «фрагменти» єнських романтиків та Ґете.

Есей – це не публіцистична стаття, не журналістський нарис, не ескіз, не репортаж, не фейлетон і не наукова розвідка. Жанр есею передбачає абсолютну інтелектуальну свободу, виключаючи будь-який догматизм, пропаганду і, взагалі, улягання тим або тим вимогам, правилам та утилітарним потребам. Ґрунтується на неповторності індивідуального вислову й світобачення. Гине скрізь, де утверджується тоталітаризм, де не лишається ні найменшого клаптика свободи. Водночас, незалежно від змісту, самою своєю формою, жанровою суттю опирається тоталітарній ідеології. Не дивно, отже, що саме до цього жанру в повоєнні десятиліття енергійно звернулися польські митці – не лише на еміграції, а й у самій Польщі.