«Дух часу»

Дух часу (fb2) - Дух часу 1188K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталя Кобринська

НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА

ДУХ ЧАСУ

Львів, «Каменяр», 1990

ЧИМ ЩИРЕ СЕРЦЕ НАБОЛІЛО

Нову українську літературу можна назвати літературою протесту. Починаючи від І. Котляревського, українські письменники мусили відстоювати та утверджувати право вільного розвитку рідної мови, школи, преси, в умовах асиміляційного туману будити національну свідомість, боротися проти соціальної несправедливості.

Протест письменниці й громадської діячки Наталії Кобринської спрямований головним чином проти безправності жіноцтва — передусім українського — в Австро-Угорській, як і в Російській та інших імперіях. Боротьба за емансипацію жінки стала основним принципом її життя, і в цьому щодо активності та послідовності вона не має 1 рівних в українській літературі.

Походить Наталія Кобринська з роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Дід письменниці Іван Озаркевич (1795—1854) причетний до зародження українського театру в Галичині. У революційному 1848 році він поставив у Коломиї, де працював парохом, п’єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка» під назвою «Дівка на відданю, або На милування нема силування» в своїй інтерпретації. Того ж року виставу повторили у Львові, для учасників так званого «Собору руських учених», а драму було видано у Чернівцях латинською транскрипцією.

Батько Наталії, теж Іван Озаркевич (1826—1903), спершу був священиком у селі Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської області), де 8 червня 1855 року народилася майбутня письменниця, а потім у містечку Болехів, неподалік Стрия. Брав участь у культурно-політичних рухах, був депутатом галицького сейму та австрійського парламенту; у 1895 році очолив делегацію галичан до цісаря з приводу несправедливих виборів, яку на вокзалі у Кракові щиро вітав із друзями-студентами Василь Стефаник. Писав Іван Озаркевич-молодший поезії, п’єси, займався перекладами — щоправда, мова його творів була далека від народної, друкувався у виданнях «Зоря галицкая яко альбум на год 1860», «Галичанин», «Литературный сборник», «Друг».

Мати письменниці — з роду Окуневських. Дочка материного брата Софія Окуневська-Морачевська — близька приятелька О. Кобилянської та В. Стефаника — стала першою вітчизняною жінкою-вченим, славетним лікарем. У молодості Софія жила в домі Озаркевичів, а пізніше — у сім’ї Наталії. Наділена тонким природним розумом, музично-літературним хистом (чудово грала на фортепіано, писала нишком літературні твори, захоплювалась феміністичним рухом), вона, хоч і на десять років молодша від Наталії, була для неї найпершою повірницею дум і стремлінь.

Своїм дочкам — а до писання, крім Наталії, певний хист виявляла й її сестра Ієроніма (Рома) — в умовах цісарської Австро-Угорщини Іван Іванович Озаркевич особливої освіти забезпечити не міг. В основному вчив їх сам, причому, крім «руської», як тоді називали рідну мову в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, ще й російської, польської, німецької та французької мов. А от сини здо-були спеціальну освіту: Євген став відомим лікарем, друкував популярні медичні статті, Лонгин — адвокатом (у його канцелярії в Городку працював Лесь Мартович), Володимир — той, що одружився з Франковою любов’ю Ольгою Рошкевич, — послухався матері й продовжив свя-щеницьку династію Озаркевичів. Безумовно, домашні обставини послужили Наталії Кобринській матеріалом для її оповідання «Дух часу» — про ломку усталених традицій у родинах «галицько-руського» священства.

Наталія змалку жагуче тягнулася до книги. «Яка була вдома книжка, — писала в автобіографії, — я її читала… Та що на ту лектуру не складалося: польські повісті, дрібні видання руські 60-х років, фейлетони «Слова», «Кобзар» Шевченка, житія святих, повісті Основ’яненка, а навіть проповіді… Бушування по книжках батька ввійшло мені в звичай…» Крім немалої домашньої книгозбірні, прочитала майже всю бібліотеку властительки села Беле-луя — а була там переважно польська література. Вивчення побуту панського двору знадобилося письменниці для роботи над твором «Ядзя і Катруся».

Старший брат Володимир, навчаючись у німецькій гімназії в Чернівцях, постачав Наталію публікаціями німецьких авторів, а також окремими книгами з бібліотеки «москвофільського» товариства «Руська бесіда». З творами російських письменників вона ближче познайомилася завдяки молодшому братові Євгену, який вчився в «руській» гімназії у Львові, подружився з І. Франком і мав у його особі доброго консультанта. Євген привозив додому і праці К Маркса, Ф. Лассаля, М. Драгоманова, Б. Лімановського.

Розвиткові самоосвіти і культурного світогляду Наталії активно сприяв її чоловік, Теофіл Кобринський, талановитий співак, піаніст, композитор і збирач фольклору. Разом прожили вони всього п’ять років (1877—1882).

Щоб хоч трохи полегшити свій біль після втрати друга, Наталія виїжджає з батьком-депутатом у Відень. Тут зустріла прогресивного публіциста, літературознавця і громадського діяча Остапа Терлецького (ще в 1877— 1878 роках він сидів у тюрмі разом з І. Франком, М. Павликом та іншими «соціалістами») — про нього Наталія знала від братів Євгена і Лонгина, що на початку 80-х років вчилися у Віденському університеті.

Саме О. Терлецький, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії Кобринської, умовив її взятися за перо. У 1883 році Наталія написала перше, як сама стверджує, «безпретензіональне оповідання» — «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух часу».

О. Терлецький, не розкриваючи імені авторки, прочитав його на засіданні віденського товариства студентів-українців «Січ», яке Н. Кьбринська відвідувала разом з братами. Твір отримав загальне схвалення. Так само було оцінено її нове оповідання — «Задля кусника хліба».

Про успіх молодої письменниці довідався І. Франко. Переказав, що рад би познайомитися з її творами. Н. Кобринська, не без остраху, посилає йому обидва оповідання. Франко дав схвальну оцінку їм і в 1884 році опублікував у «Зорі» одне з них («Задля кусника хліба»). Це додало Н. Кобринській відваги, і вона цілковито стає на літературну дорогу.

Особисте знайомство Н. Кобринської з І. Франком, М. Павликом відбулося, за її словами, в Коломиї 1883 року на організованому віденськими і львівськими студентами вічі.

Якщо О. Терлецький розбудив літературний талант Н. Кобринської, то І. Франко відповідно спрямував його — на служіння народові. Звичайно, домашня освіта не прищепила Кобринській особливого національного чуття: батько, старший брат симпатизували модному тоді серед західноукраїнського попівства «москвофільству». «Майже неймовірно, — відзначає письменниця, — що на дійсні національні інтереси навів мене Іван Франко». В результаті вона «стала пізнавати, що лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації».

Щось подібне писала Ольга Кобилянська про Н. Кобринську та С. Окуневську, — що вони зробили з неї, початкуючої німецькомовної письменниці, «українську літератку», «українську патріотку». Це вже, так би мовити, Франкова естафета.

У Відні Н. Кобринська слухала окремі лекції в університеті. Тут поглибила свої знання з європейської літератури.

«Я через літературу, — наголошувала, — дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві — тож хотіла-м і других повести за собою».

Повернувшись у 1884 році з Відня у Болехів, Н. Кобринська відразу налагоджує широкі культурно-політичні зв’язки. Організовує в Станіславі «Товариство руських жінок». На першому його засіданні був І. Франко. Проіснувала ця жіноча спілка недовго, бо, по-перше, завузька була сама мета — лиш «розбудження жіночого руху через літературу», по-друге, клерикали напали на Н. Кобринську за пропаганду у товаристві атеїстичних і соціалістичних ідей.

З 1885 року Н. Кобринська веде інтенсивне листування з метою видавати український жіночий альманах. «Якби-м зібрала усі написані в тій справі листи, — повідомляла вона Ганну Барвінок, — то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видати». Від самого початку альманахом займався І. Франко: постачав Кобринській «адреси українок», рекомендував їхні твори, був редактором видання, опікувався його друком.

Альманах вийшов у Львові 1887 року під назвою «Перший вінок». На титулі стояли прізвища двох упорядників: Наталія Кобринська та Олена Пчілка. Рік тому у Києві М. Драгоманов видав «Повісті Юрія Федьковича» — першу на Наддніпрянщині книгу західноукраїнського письменника нової літератури. І одне, й друге видання свідчили про духовний протест проти штучних імперських кордонів на українській землі, про ідею возз’єднання Наддніпрянщини і Наддністрянщини.

Із публікаціями в «Першому вінку», крім Кобринської та Пчілки, виступили Ганна Барвінок, Олена Грицай, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Софія Окуневська (під псевдонімом Єрина ***), Анна Павлик, Климентина Попович, Михайлина Рошкевич, Людмила Старицька, молода Леся Українка, Ольга Франко та інші авторки. Такої письменницько-жіночої антології на Україні ще не було, тому в анналах історії «Перший вінок» не загубився.

Як усяке неординарне явище, книга викликала різні думки. Історична вартість «Першого вінка», наголошувала письменниця в брошурі «Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» з р. 1887» (Чернівці, 1888), у тім, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої йрава національні і громадські».

Відразу після виходу альманаху Н. Кобринська їде з Софією Окуневською до Цюріха. Пробувши тут рік, неабияк зросла політично. Разом із Софією відвідувала в університеті лекції німецького економіста, автора праці «Демократія і соціалізм» Ю. Пляттера, «котрий тоді якраз викладав про комуністичні ідеї». Познайомилася з одним із зачинателів польського соціалістичного руху Б. Лімановським. Їздила до Женеви на зустріч з М. Драгомановим.

У 1896 році, в третій і останній книзі «Наша доля» (цей «збірник праць різних авторів» видавала Н. Кобринська від 1893 року — спочатку в Стрию, потім у Львові), письменниця надрукує свої некрологи «Фрідріх Енгельс» і «Михайло Драгоманов», а в 1905 році М. Павлик видасть книжку «Переписка Михайла Драгоманова з Наталією Кобринською» (1893—1895)».

Взагалі культурним взаєминам письменниці з провінційного Болехова може позаздрити не один столичний літератор. У її хаті днями, тижнями гостювали Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Іван Франко і його сім’я, Михайло Павлик та Олександр Кониський, Денис Лукіянович і чеський етнограф та фольклорист Францішек Ржегорж. З багатьма представниками чеської культури Н. Кобринська потоваришувала в результаті поїздки у 1891 році на з’їзд слов’янської молоді й на етнографічну виставку у Прагу. В серпні 1899 року Н. Кобринська разом з О. Кобилянсыкою побувала на XI археологічному з’їзді в Києві. Була гостею Олени Пчілки, з якою вперше зустрілася в 1891 році у Львові, коли та везла на лікування у Відень дочку (Лесю Українку), побувала дома у Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького. З Києва навідалася до Чернігова, де склала візити Михайлові Коцюбинському та Борисові Грінченку. З усіма названими вище наддніпрянцями письменниця веде ділове листування. Листовно зв’язавшись із відомим німецьким марксистом Августом Бебелем, вона домоглася згоди на український переклад його праці «Жінка і соціалізм».

Відповідаючи в 1886 році на запитання Елізи Ожешко, хто з сучасних українських письменників вартий уваги, І. Франко називає Панаса Мирного, а з західного регіону — Ю. Федьковича і Н. Кобринську. О. Кобилянська в 1900 році інформувала болгарського письменника й літературознавця Петко Тодорова: «В нас єсть тепер кілька гарних молодих талантів, між іншими Василь Стефаник і Марко Черемшина. З жінок подам Вам ще один адрес пані Наталії Кобринської (в Болехові, Галичина)».

1889 року І. Франко і Н. Кобринська обмінялися художніми присвятами: він — поезією «У цадика» (з циклу «Жи.дівські мелодії»), вона — одним з кращих оповідань «Виборець». О. Кобилянська присвятила своїй посестрі першу публікацію — «повість з жіночого життя» «Людина» (1894). Згодом, уже після смерті Н. Кобринської, письменники видадуть цілу збірку присвят під назвою «Першому українському борцеві за права жінки» (1921).

Н. Кобринська допомагала Франкові збирати, перекази про Лук’яна Кобилицю; для Франкового часопису «Житє і слово» вона прислала список (варіант) «агітаційної поеми» М. Попеля з часів революції 1848 року «Русин на празнику»; М. Коцюбинський просить письменницю дістати «щось з прозових творів Федьковича, не друкованих в Росії»; О. Кониський обговорює з нею задум видання в Болехові журналу; на прохання Ф. Ржегоржа Н. Кобринська збирає для чеського музею Напрстків зразки гуцульського одягу, вишивок.

Таким енергійним, багатим, цікавим було літературно-громадське життя Н. Кобринської. Треба, однак, сказати, що це стосується переважно періоду минулого століття; на початку XX століття в силу певних обставин письменниця все більше усамітнюється.

Найкращі твори Н. Кобринська написала у першому творчому десятиріччі.

Медитаційне оповідання «Дух часу» («Пані Шумінська» ) — правдивий, як сказав би Ю. Федькович, «кавалок життя» з 70—80-х років XIX століття, життя середовища, з якого письменниця вийшла. Попівство в Галичині перестало бути, по суті, єдиною «руською» інтелігенцією. Священицькі сини-дочки, досягти зрілого віку, залишали патріархальні домашні гнізда: зваблені суспільними вітрами, пускалися на бистрину світськості.

Старше покоління, яке уособлює попадя Шумінська, не розуміє грядущих змін, поривань молоді. Суспільний лад вважався пані Шумінській недоторканим, як богом даний «віковий порядок». А тут син, якого готувала для семінарії, пішов на юриспруденцію, приїжджає з друзями на вакації й веде не ясні для неї, страшні розмови: «Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок осьмий рік!»

Важливою є думка у творі: жінка сама повинна дбати про певне місце в суспільстві, добиватися якоїсь спеціальності, а не бути утриманкою чоловіка. І коли вже онука Шумінської (з дітьми пані Шумінська так і не порозумілася) заявила, що хоче стати вчителькою, «аби мати свій власний хліб», змучена ревнителька попівської династії остаточно збагнула: «Усему на світі приходить конець».

Психологічним доповненням до «Духу часу» є оповідання «Судія». «… Оповідання «Пані Шумінська» і «Пан судія» — обоє при всій простоті композиції глибоко ідейні і добре оброблені», — писав про ці твори І. Франко.

Найкращим твором Н. Кобринської, як зазначав І.Франко, треба визнати оповідання «Задля кусника хліба». З нього постає вражаюча безпомічність жіноцтва із священицької сім’ї, котра втратила главу — єдину економічну й духовну опору. Головна постать твору — Галя — одна з шести сиріт по священику. Світ сприймається її очима. Розумна і вродлива, Галя, проте, глибоко нещасна. Відповідно до свого родинного виховання вона мріє вийти заміж за поповича, їй навіть учитель — «не рівня». Але попівські сини віддавали перевагу багатству, а не красі, — а який посаг мала вона, сирота? «В теперішніх часах любов, — міркує дівчина, — то не сама лиш ідеальна стріла Купідона, а потребує більше реальних підстав». Після тяжких розчарувань Галя «задля кусника хліба» погоджується вийти за вчителя, якому не симпатизувала. Життя зайшло в безвихідь.

Пошуки вигідної пари для дочки-одиначки — основна причина неспокою сім’ї Солецьких у повісті Н. Кобринської «Ядзя і Катруся». Ядзі, правда, не доводилось думати про «кусник хліба» — вона була дочкою хай і невеликого, та все-таки поміщика. Але в суспільстві, в якому вона жила, процвітав дух наживи: кожен жених-багатій шукав ще заможнішої нареченої. Даремно Солецькі мріяли про сусіднього панича. Вацлава («оженився на Поділлю з панною, два рази багатшою від Ядзі»), даремно мати двічі возила дочку у м’ясниці до Львова, щоб на балах, вечірках її уподобав собі якийсь пан («Ох, чому то хороші панни не мають грошей!» — зітхнув, маючи на увазі Ядзю, один із них). Вийшла Ядзя, як і Галя з оповідання «Задля кусника хліба», але вже у старшому віці, за нелюба — за орендатора з сусіднього села.

Твір «Ядзя і Катруся» спершу був оповіданням, що готувалося до польського альманаху «Dia glodnych» (1890). За порадою І. Франка, Н. Кобринська розширила твір — і вийшла єдина в її доробку повість (опублікована в «Зорі», 1893).

Спочатку може здатися, що в цій оповіді йдеться про двох подруг-дівчаток. Доля справді на короткий час звела їх у дитинстві. Знову схрестилися їхні дороги, коли вони вже розміняли молодість.

Мати Катрусі, овдовіла українська селянка, вигодувала шляхтянку Ядзю своїм молоком («… що було робити: заробок трафлявся, а вона була дуже бідна»), а своє вимушено одірване од грудей «писклятко» тим часом втратила. Лишилася лише з Катрусею, а незабаром осиротила її.

«Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна… — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами».

Вирісши, зманіжена панна, помимо приваблювання женихів, убивала час вишиванням, а ще — сумнівною доброчинністю. Якось у лютому, опинившись з матір’ю на краю села (спацеруючи, не зчулися, як віддалилися від двору), вона побачила на призьбі убогої хати мале хлоп’я у самій сорочині і з грудкою чорного хліба.

«— Боже! Як тоті люди можуть жити: інша дитина відразу умерла б від такого зимна і такої їди.

— Все залежить від навички, вони вже так навикли, то їм се і не шкодить, — відповіла практичнійша мати…»

Про яку любов Ядзі до селян можна говорити, коли вона постійно чула батькові нарікання на «недбальство, лінивство, п’янство, зухвальство і невдячність простого люду», коли і мати час від часу висловлювала обурення «злим, здеморалізованим тим людом!» Ядзя мовчазно погоджувалася з такими оцінками.

Суворе життя зробило Катрусю колючою, різкою. Бідний парубок Максим добром розтопив її серце — вона стала йому вірною дружиною, матір’ю трьох дітей. Та недовгим було її щастя: помер чоловік. Скоро й сама ледь не переставилась. Це її хлопчика, неодягненого, з чорним хлібом у руці, а відтак і її саму, хвору та немічну, побачила Ядзя тієї лютневої пори. Одужавши, працьовита Катруся, як може, перебивається в ріднім селі; старших дітей віддає в найми, а з найменшим іде на тютюнове заробітчанство.

Ядзя і Катруся — два образи, два характери, соціальні й духовні контрасти. Ядзя не знає злигоднів, але в’яне, стиснута параграфами, духотою панського палацу. Катрусі ж достаток хіба тільки снився, але вільна вона у вчинках…

Представникам трудового народу присвячені оповідання Н. Кобринської «Янова» (1885; у першій публікації — «Як стара Янова їхала залізницею від Коломиї до Бурштина») і «Виборець» (1889).

Особливо сильним, сміливим є другий твір — з розряду політичної сатири. Образом селянина Якима Мачука письменниця засвідчила зростання суспільної свідомості галицького села наприкінці XIX століття. Ще вчора Мачук жив лиш турботами свого господарства. Та ось громада доручає йому представляти її виборчі інтереси в повіті. Сільські урядники намагаються підкупити його голос, намовляють підтримати польського пана депутата. Після гострої душевної боротьби селянин пересилює страх перед владою, а водночас і грошову спокусу. Прилюдно, перед виборчою комісією, він повертає іудину десятку й голосує за «руського посла… пана зі Львова». Чи поліпшить той «руський пан» становище селянства, Мачук не знає. Але «… він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть єго хата, ті зелені ниви, гори, долини, та ріля, на котру він кидає зерно, все те — одна велика руська земля! А він, її правий властитель, коренний газда, він має про неї дбати…»

Таке соціальне й національне пробудженняг звичайно, лякало стражів цісарського, як і царського, режиму на Україні. Повідомляючи Н. Кобринську про долю чернігівського альманаху «Хвиля за хвилею», М. Коцюбинський писав: «Отож, нещодавно цензура пустила нам його, виключаючи, на превеликий жаль, іменно Вашого «Виборця», Лесі Українки «Давню казку» і Кримського «Сирота Захарко»! Можете собі уявити, яка нам досада!» В Росії «Виборець» побачив світ уже в 1892 році в журналі «Русское богатство» (перекладач — Л. Василевський).

Оповідання «Янова» починається описом місцевості: «На нашім славнім Покутю є маленьке містечко Пістинь». Принагідні, здавалося б, деталі будили важливу думку: і чого в тім українськім краї корінний ремісник Іван «переробився на Яна», чому вокзалам нав’язана німецька назва «Bahnhof», яку стара Янова (чи лише вона?) вимовляє не інакше, як «банвох»? Твір складається з двох частин: перша, коротка, — ніби вступне слово письменниці про бідну неписьменну бабусю-зарібницю, друга, більша, — начебто розповідь самої бабусі про прикрощі, яких вона зазнала, їдучи вперше в житті залізницею. В оповіданні немало комічного. З цього приводу письменниця зауважує: «Мені здається, що з-за мимовільного комізму сього образка проглядає дещо й глибше, що заслугує на увагу мислячих людей, а власне те, як то гірко відчувають не раз прості люде поступи і винаходи цивілізації…»

У подібнім, комедійнім, стилі написане ще оповідання (авторка називає його новелою) «Жидівська дитина» (1890), де показано, як у відповідних умовах зароджується й росте інстинкт гендлярства («гешефту»), невситимої наживи.

Н. Кобринська, до речі, знала єврейську мову, єврейські народні пісні. А про рідний, український фольклор і не казати. Сама записувала народну творчість, щедро насичувала нею власні твори. В цьому відношенні показовим є її оповідання «Перша вчителька» (1892), де письменниця розкрила й неабиякі свої знання царства квітів і трав, цікаво зарекомендовані уже в повісті «Ядзя і Катруся».

За народними казками й переказами Н. Кобринська написала оповідання «Судильниці» (перша назва «Відьма», 1894), «Чортище» (перша назва «Чудовище», 1898). У 1904 році в Чернівцях вийшла книжка «Казки» — третє і останнє прижиттєве зібрання її творів.

Починаючи з 90-х років, Н. Кобринська, на жаль, уникає в творчості соціальних проблем, сюжетів із звичайного життя, а, експериментуючи в дусі модерну, захоплюється «художнім дослідженням» філософії душі, людської психіки («психологічний етюд» «Душа», «психограми» «Відцвітає», «Руки»), фантазує на матеріалі вірувань, демонології («Рожа», «Блудний метеор», «Омен»). «Вітаю в руській літературі… містицизм в особі Наталії Кобринської», — не приховував невдоволення «Блудним метеором» і «Оменом» В. Стефаник у листі до О. Кобилянської (1899).

Як не дивно, не налагодила письменниця творчих зв’язків із видатною «покутською трійцею» — Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною; не знайшла спільної мови з Осипом Маковеєм..

Намагаючись розвіяти упереджене ставлення О. Маковея до Н. Кобринської, О. Кобилянська в 1898 році писала йому: «Вона прекрасна людина… Не думайте, що вона все така, якою буває, коли говорить про саму літературу, жіночі справи і т. д. Якби Ви її так знали, як я, бачили її раз в її хаті межи чотирма стінами, тихою і глибокою, — Ви б її дуже поважали. Жодна з всіх Ваших львівських пань не може рівнятися з нею… з її духом, із тонкістю її чувства».

Уже в перших роках нашого століття Н. Кобринська втратила зв’язки і з наддніпрянськими письменниками. Звузилось коло друзів.

Восени 1902 року Н. Кобринська разом з І. Франком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Яцковим та іншими українськими культурними діячами висилає в Париж телеграму-співчуття в зв’язку зі смертю Е. Золя, навесні 1906 року від імені галицького жіноцтва вітає М. Заньковецьку і М. Садовського на їх прощальній виставі у Львові, але це вже було на хвилі спаду її громадської активності.

Щоб не вужчав світ, письменниця багато читає з новітньої європейської літератури. Пише критичні студії «Про «Нору» Ібсена», «Август Стріндберг». Перекладає з французької мови, зокрема п’єсу-казку М. Метерлінка «Аріана і Синя Борода», вплив якого О. Кобилянська відчула вже в її етюді 1895 року «Душа». Переклад вийшов у Львові в 1913 році під назвою «Синьобородий і Аріяна, або Даремний визвіл». Роком раніше у тій же львівській серії «Жіноча бібліотека» Н. Кобринська видала зі своєю передмовою оповідання чеської письменниці К. Свєтлої «З наших боїв і змагань» у перекладі О. Дучимінської.

Ольга Дучимінська стала найближчою товаришкою Н. Кобринської, В кінці 20-х років вона напише етюд «Сніг» з присвятою: «Пам’яті приятельки духа мого і моєї духовної неньки Наталії Кобринської в річницю її смерті», а в 1934 році видасть у Коломиї брошуру «Наталя Кобринська як феміністка».

Знову до актуальних тем і сюжетів Н. Кобринська вернулася в часи першої світової війни. Війна безпосередньо втрутилася в її життя. В 1915 році письменницю звинуватили в шпигунстві на користь Росії й арештували. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника А. Чайковського, закінчила б вона свій шлях у горезвісному Талергофі чи в іншому австрійському концтаборі. Того ж 1915 року у львівській газеті «Нове слово» з’явилися три новели Н. Кобринської про війну: «Кінь», «Полишений», «Свічка горить».

У 1918 році письменниця підготувала і вислала на Радянську Україну збірку «Воєнні новели» (десять творів), але, як повідомив критик і видавець І. Лизанівський, «під час революційних бур» вона пропала. Крім названих трьох, відомі ще «новели» «Каліка», «На цвцнтарі», «Брати»; з інших збереглися лиш назви: «Тіні», «Лист», «Чи случай?», «З-під гуку гармат».

Разом з воєнними новелами О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини мала проза Н. Кобринської 1914—1917 років створює вражаючу художньо-психологічну панораму розв’язаної імперіалістами злочинної, кривавої бойні і є свідченням того, як тяжко ця бойня відбилася на долі трудящих західноукраїнських земель.

У «казці» «Брати» бабуся-зима дивується злобі і люті людей, але водночас тішить себе, що війна буде недовгою, бо, мовляв, «при теперішніх винаходах, технічних знарядах, удосконалених цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убиване і різня мали довше тривати». Це переживання письменниці, кожної чесної людини. Ще тривожніше звучить цей антивоєнний мотив сьогодні.

Твір «Брати» написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного прапора, на який покладалося стільки надій: «Піднісся червоний прапор… Хвиля людей підноситься за хвилею… Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа».

Письменниця вірила у «розвидняющийся день».

Померла Наталія Кобринська 22 січня 1920 року в Болехові. 28 січня, у другім кінці України, в Полтаві, перестало битися серце Панаса Мирного. Дві тяжкі втрати української літератури протягом тижня.

На хресті над могилою Наталії Кобринської на болехівськім цвинтарі — її найкоротший «твір»: «Мене вже серце не болить».

Кращі твори Наталії Кобринської — передусім «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся», «Виборець», «Каліка» — стали цінним надбанням української реалістичної літератури, а культурно-громадська, перш за все феміністична діяльність письменниці, — неповторною сторінкою в історії вітчизняного суспільно-демократичного руху.

Михайло Шалата

ДУХ ЧАСУ

Був мрачний, зимовий день. Грубі, сиві хмари низько висіли над землею, і все від них темніло та сіріло. Замерзле болото вкривалося пластами білого снігу, що злегка укладався в грубу верству.

Пані Шумінська, замість пообіднього сну, взяла до рук панчішку і сіла при вікні. Ніщо не мутило ні округ неї, ні в ній тихого настрою. Вона знала, де, що і як робиться в господарстві. Знала, що дівки мили начинє в кухні, а парубки чистили стайні та крутилися коло худоби. А втім, зимою не доглядався так остро челяді. Весна, осінь, літо — то пора праці, де пильненько треба прикладати руки до роботи.

* * *

Вона вже була немолода, близько шістдесятилітня жінка — очі вже недомагали. Витягнула з кишені оправлені в ріг окуляри, поклала їх на ніс, кинула в куток клубок з бавовною, розложила дроти і зачала жваво ними перебирати. Нитка бавовни в’язалася в ключки, котрі безповоротно чергувалися новими, як дні, місяці, літа в житю людськім. А кілько ті дні понесли з собою хвиль прикрих і милих, смутку і радості — хто ж годен спам’ятати! Одностайна робота навела задуму на неї. Давно пережиті дні і дії зачали відживати, набирали давніх красок і житя, ясніли давнім промінєм. Пані Шумінська полинула думкою в далеку минувшість, десь в хвилі наймолодших, дитинячих літ; відгрібалися вони в притупленій пам’яті, як би то було недавно — ніби вчора.

Перебираючи дротами, нагадала собі, коли ще маленькою дитиною училася тої штуки від своєї старшої сестри.

Як незручно путалися їй тоді пальці, зачіпали дроти, витягалася нитка, придержувана рукою учительки. Думки з далекої далечини міняються, як сонні мрії. Тут зависнуть на стебельці квітки, залепечуть невиразною мовою дитини та переходять до поважних моментів і подій, а потім знов звертають до невиразних дрібниць та заривають по дорозі те, що було найбільше і найважнійше в житю.

Якби хто був дивився в лице задуманої жінки, то міг би по єго легоньких судорогах пізнати, ідо її думки зробили великий перехід. І дійсно, їй стала перед очима найважнійша хвиля в житю жінки, хвиля, коли вона стає під шлюбний вінець.

* * *

А мала вона тоді заледво шіснайцять літ. Суджений її, укінчений богослов, був сином священика з того самого деканату, що її батько. Вона не знала єго, а бачила лиш всего раз, коли приїхав з батьком своїм до них на празник. Перебули тогді обоє цілий день, бо по набоженстві, в котрім єго батько целебрував, осталися на обіді, а там аж до вечера. Не могла вона знати, що на ню впаде єго вибір, але і не мала нічого проти в того. Всі її близькі уважали єго зовсім відповідною для неї партією, і вона також не мала причини інакше дивитись на се діло. Не було з чим довго возитися — пібралися, як бог приказав, а щоби ліпше пізнатися, мали досить часу по весілю. На її чолі зарисувалася груба зморшка. Нитка одностайно снувалася з клубка і в’язала в ключки, а гадки плили все дальше і дальше. Перші чутя материнства перейняли її стидом і переляком. Стидалася кождого чужого ока, встидалася сама себе, зненавиділа майже свого чоловіка. А коли їй мати представляла, що, власне, її стан повинен бути для неї почестю, що гідність жінки міриться числом дітей, не була в силі згодитись з поглядами матері і мала жаль до неї за недостаток чутя. Аж по кількох роках, коли вже до всего того привикла, перейнялася сама думками своєї матері і згодилася зовсім з її поглядами.

Зразу її материнський небосклон був і тим заморочений, що приходили на світ самі доньки.

Від віків прийнято так, що син більше честі робить матері від доньки, але що вона була ще молода, то не могла тратити надії, що бог обдарить її і сином — та рада була, як світу, коли її бажаня сповнилось. Хоча пістувала уже трьох синів і сердечно любила свої маленькі донечки — все-таки вона воліла би, щоби вони перемінилися в хлопців уже не тілько для власного вдоволеня, як радше для їх добра. «Хлопець щасливійший від дівчини», говорила собі стиха. Вона порівнювала себе з мужем, батька з матір’ю та інших знакомих жінок насупротив мужчин, та щось, ніби укритий черв’як, точило її коло серця.

Та все-таки потішалася думкою, що їй бог поможе прибрати для них добрих мужів а хороших та щирих для себе зятів.

Рідко котра мама доховалася усіх діточок, котрим дала житє, тож і пані Шумінській з осьмеро лишилися лиш дві доньки і два сини — друга половина полетіла в край вічного супокою, не зазнавши життя.

* * *

Смерть і житє випадали напереміну між її дітьми і мішали в ній почутя жалю і прикрості, радості і утіхи. Але хоч і як вона побивалася за померлими дітьми, то все-таки з кождим житєм в’яжесь тілько надії, що, дивлячись на живі діти, забувала страту. Роздумувала о їх будучині, о собі, о тім, як колись, окружена вінком дітей і внуків, тішитися буде їх щастєм, прив’язанєм і шанобою, сидячи в їх кружку, де кожде її слово, кожда забаганка сповнена буде, а вона — горда і щаслива своїм материнством. А навіть, коли б навіки замкнула очі, то ті діти, що дала богу на услуги, вийдуть напротив матінки з свічками і заведуть.перед престол всевишнього.

Будучина дітей була для неї цілим світом, одною думкою, одним бажанєм. Але тота будучина, о котрій так часто думала, не була для неї нічим загадочним і недосяжним, а противно, вона представляла собі все ясно, як ясні і обдумані були її плани. Вона хотіла, щоби всі її сини були попами, а доньки попадями, та щоби всі добре та в достатках жили. Вона не відоймала рук від праці, над всім сама стояла й наглядала, щоби лиш якнайбільше придбати діточкам добра, а щоби всі інші її бажаня сповнилися, те покладала на поміч бога. Ніхто бувало не молиться так щиро й не переклячить так примірно через цілу службу божу, не відриваючи очей від грубої польської, в спадщині по бабі одержаної, молитовної книжки. На інтенцію кождої дитини давала жертви до церкви — скатерть, подушку на вівтар або китиці до свічок. На інтенцію найстаршого сина мережала сама широку, красну вставку до альби, щоби бог повів його після її бажаня. На найстаршім сині спочиває майже найбільша надія матері-попаді. Не дай боже, аби найстарший син як-небудь звихнувся, бо хто ж би в разі нещастя притулив бідну матір і молодшу братію, если би вже хоч одна дитина не мала певного кусника хліба. Хотя й її муж був молодий і здоровий, та все-таки майже щоденний вид людської смерті наводив їй на тямку образи розкладу й нужди родин по смерті голови. З-посеред тих сумних гадок виринали також веселійші й гарнійші. Коли не раз сиділа над своєю роботою і укладала штих за штихом, нитку за ниткою, а з-під її пальців виходили гладенькі, красні листочки і цвіти, то й думки її хорошіли і прояснювалися. Вона представляла собі в тій альбі свого сина при першій службі, як він співав, виходив та стискав людям голови, їй та молоденькій, сидячій при ній, невістці. Як вона і її муж гордо виходили з церкви, як газди і газдині заступали їм дорогу, цілували в руки та «віншували», що дочекалися такої потіхи. «Ти будеш ксьондзом», говорила вона до малого хлопчика, що грався при її ногах. «Я буду ксьондзом», відповідала з повагою дитина, за що її мати сердечно цілувала. І тепер ще, коли від того часу тілько минуло літ, її губи складаються до усміху, коли нагадає, як раз її любий синок, що заледви відник від землі, дає своїй няні кусник шнурочка і каже, щоби собі його сховала, бо як він буде попом, то дасть їй повний міх колачів, аби мала чим зав’язати.

Літа скоро минають. Не оглянулася пані Шумінська, а діти вже гарненько підросли. Синів віддали до школи, молодша донька училася при гувернантці, а старша виходила вже з, дитинства і вступила в пору дівованя. Та яка хорошенька була з неї дівочка! Складна та гнучка, як лиш що розцвіла весняна цвіточка. А очі! Ох, які гарні були її очі! Блакитні, як небо, тихі та задумливі, як вечірня зірничка. Пані Шумінська зітхнула глибоко, а дроти нервно задрожали в її пальцях. З тою дитиною дізнала вона найбільше радості та поважаня, але також найбільше жалю та смутку. Уже в шіснайцятім році свого житя мала вона, так само як її мати, женихів, але матері жаль було так скоро розставатися з донечкою; хотіла її ще хоть зо два роки мати при собі. Згадавши про тяжкі обов’язки, які на ню саму через замужє спали, не раз говорила, що лиш тілько щастя жінці, що при мамі. Але швидко прийшлося пані Шумінській пожалувати своєї мудрої ради. Женихи перебували й пощезали; на вісімнайцятім році не було вже жадного, аж на дев’ятнайцятім стали її сватати аж два нараз. Але і тут не сталося так, як мати хотіла. Вони оба були кандидатами духовного стану, та не одного були походженя. Перший сватач був син статочної попівської родини. Родичі були раді єго сватаню і дівчина не мала що єму закинути, зволікалося діло лиш про людське око, аби не сказано, що хапаєсь жениха. По празнику, котрий випадав за пару неділь, мала та ціла справа рішитися й закінчити. Аж тут власне сталося щось таке, що помішало усі плани. На тім празнику пізнала вона свого пізнійшого чоловіка та вже і чути о іншім не хотіла. Хороший був він та гладкий мужчина — ані слова, але мав в очах пані Шумінської дві великі хиби. Одно, що був сином мужика, а друге — що кінчав аж за два роки.

Хоть пані Шумінська не належала до тих, що нижчих від себе не уважають за людей, але все ж таки се відбирало єму трохи важності в її очах.

Се чутє не було би, може, їй так допікало, а навіть ледви чи давалось би їй було почути, коли б у попів, як то не раз буває у панів, був звичай брати шлюб лиш при свідках. Але попівське весілє, то амбіція дому, а ту, місто ксьондза добродія і пані добродійки, сидіти будуть тато в кожусі і мама в перемітці, а при благословеню її донька буде їм цілувати руки! По весілю, то вже все одно, най будуть родичі, які хочуть, вона не буде з ними жити, лиш з чоловіком, а чоловік був священиком так, як другі, і вона не виходила з свого стану.

Але той день — той один день! Вона говорила о тім з донькою, коли старалася якнайдокладніше представити їй клопотливість свого положеня, тота блідла й червоніла, але відповідала рішучо, що не думає зміняти своїх замірів і що для одного дня не думає посвятити цілої будучини й цілого житя. Та коби хоть зараз міг женитися, а то аж за два роки — пані Шумінська з засади була противна такому очікуваню. Вже то вона давно чула, що то недобре такі речі відкладати; два роки — та то кусень часу! Бог знає, що може випасти, кілько сплетень скластися, весілє розійтися, а панна лишитися на леду.

Двайцять і однолітня панна — то не жарти, то пахне старою дівкою! І почала жалувати, що не віддала її в шіснайцять літ, що відступила від тих вікових традицій, що чим борше дівчину віддати, тим ліпше. О, старі люде все добре знали! Вони мали досвіди! Коли б вона вже зо двоє діточок до того року мала, як її мама, то би.ніякі «романси» не приходили їй до голови, і родичі були би спокійні, що вже дали одній дитині забезпечене.

Та все ж таки вона була ще найщасливіша з тою дитиною. Два роки минули як одна хвиля, а вона бачила свою донечку раду й веселу при тім, котрого любила.

Ах, як мало, мало котра мати має таку радість!

При душевнім вдоволеню чоловік забуває о тім, що перебув і мусив терпіти, аж знов нові неудачі розранюють старі, давно загоєні рани. В тім році пані Шумінська мала поводженє: донька віддалася, син зробив матуру[1], все якось складалося. Гроші, видані на весілє доньки, мали уже тим нагородитися, що син піде до семінарії і видатки зменшаться. Аж тут нараз новий клопіт: син заявив, що не думає бути попом. Той син, що ще дитиною дав няні мотузок, аби мала чим колачі зав’язати, той син, на котрого інтенцію вона дарувала альбу, той син з діда-прадіда попович, не хоче бути попом! То не могло їй в голові поміститися!

— Що тобі, сину, такого? — питала мати. — Чого цураєшся твого стану? Чи може бути красший стан, як попівський?

— Що ж, мамочко, — нехай і так, що нема красшого, та мене до него не тягне.

— Як-то не тягне? Що то значить не тягне?

— А так, що не маю до него покликаня.

— Але ж донедавна ти о нічім і не думав, як тілько о тім! Відки ж нараз така зміна?

— То правда, що я не думав о нічім іншім, але що ж пораджу, коли тепер думки мої змінилися? Такий вже дух часу повіяв! Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуваню відомостей, науки!

«Більше простору, науки! Дух часу такий!» — промовила пані Шумінська, остовпівшими очима вдивляючись в свого сина. «Дух часу такий! Що се за такий дух часу!» І щось неясне, величезне й могуче мелькало перед її очима, щось, що уносило й поривало цілий її спокій, перед чим гинув старий порядок, якийсь розлад відчужував від себе ті частини, що недавно близько і дружно до себе прилягали.

Навіть в сні виділа побіч себе неумолиму зміну. Бачила якусь тайну руку, ідо переносила посуду з комори до покою, а з покою до комори, усе з поду зсувалося до пивниці, ліжка і столи рушалися, крісла укладалися в одну піраміду, образи виступали з своїх рам а навіть пружини старого годинника тріскали й відлітали, колісця і дрібні огнива ланцюжка розкочувались на ріжні сторони.

* * *

«Дух часу такий!» Га, чи не знала вона єго досить? Чи не він то був, коли її донька мала відвагу признатися, що любить і що лиш з любові віддасться? Яку то немилу робило сенсацію, коли вона з донькою бувала по вечерках і забавах! А при тій доньці ніколи невідступний її «милий»! Як люде шептали поміж собою, що мати «позволяв» на такі романси! «Романси» — то страшний закид для добре, морально вихованої дівчини; той закид ще тепер обливає стидом лице пані Шумінської. Добре, морально вихована дівчина не кохаєсь перед відданєм! а мати повинна уважати, щоби дівчина не «авантурувалася». Якби їй був хто сказав, що її донька буде романсувати, коли ще над її колискою сиділа, то була би того, певне, не стерпіла, — а потому мусила слухати насмішок, та терпеливо зносити злосливі уваги, бо іншої ради не було! «Нехай, — думала собі, — які мені розумні, про других шепчуть, а якби їм таке трафилось, то би так само мовчали та тихо сиділи, як і я». Але та потіха не дуже її тоді успокоювала і якась безсильна злість підступала до серця. А найбільше то її боліло і гнівало, що її чоловік, природна підпора жінки, не тілько що своїм мужчинським розумом не радив нічого в її немилім положеню, але'як би не видів і не чув, що коло него дієся, а коли зачала єму оповідати, що люде говорять, що сама донька дає до того повід, то так розсипався, що не тілько мусила сама його помалу рефлектувати, але вкінці все ще перед ним покривати.

Дроти чимраз скорше порушувалися, робота в руках росла, а нитка в’язалась в щораз нові ключки. «От так житє плине, — думала пані Шумінська, — так спішиться до кінця, і як ті спущені ключки, лишає за собою сни, надії та дорогі серцю особи. Кілько-то вона таких жертв перенесла? О боже! яка гірка судьба чоловіка! Чим довше жиє, тим більше смутків і страт вплітаєся в єго житє. Але зі всіх страт на світі ніщо не може так діткнути, як страта дорогої особи». На чолі задуманої жінки прибуло кілька зморшків, що уложились в грубі фалди. Вона зітхнула глибоко і старалася прогнати смутні думки, але надармо. Давні, ніби притихлі і погибші в серцю чутя, дрогнули роздираючими тонами і глибше проникали душу. Тяжка безвладність огорнула ціле її тіло, а зів’ялі руки безсильно упали на коліна. Бідна мати не могла ніколи думати спокійно про люту смерть, що забрала їй в самім розцвіті літ найщасливійшу дитину. Смерть родителів і маленьких діточок, хоть боліла, та все видавалася для ока чимсь природним, але смерть в силі віку, в трийцятім році, що мовби скосила її найстаршу замужню дочку, була для неї чимось так страшним, так прошибаючим, що не могла того ніколи ані забути, ані нічим заступити. Роздираючі образи її конаня, розпуки чоловіка і смутне вражінє, коли привезли їй на виховане малу сирітку, одиноку дитину її доньки, станули перед нею так живо, як би то все учора діялось. І довгу хвилю було лиш чути хлипанє нещасної матері.

Нарешті підняла спущену голову і взяла назад до рук випавшу роботу. Спочатку поволі і ліниво порушувалися дроти в її пальцях; але та сама тишина, що кинула на неї хвилю сумних згадок, відбила її назад. Біль, що підносив грудь сплаканої жінки, почав утихати. Порушений ум утишувався, мов скаламучене польове жерело, де збовтаний чорний намул осідає помалу дрібними пилинками на дні. І от на дрожачій, ще прозорій шибі зачинають знов відбиватися найближче стоячі предмети: зломаний пень, китиці трощі та синя або жовта квітка. І в дрожачій ще від зворушеня душі пані Шумінської зачали рисуватися в тисячних зарисах і заломах контури предмету, котрий її завсігди занімав.. Був то її дім, її цілий світ. Не бачила вона більше простору, лиш, що з-за єго вікон, не вибігала гадкою поза єго стіни. В нім замикалося ціле її житє, вона нічого не бажала над те, що входило в єго об’єм. Той дім, на вид такий тихий, був цілим її щастєм, вистарчав їй у всім. Якби не він, не дух часу! не той демон, що все дороге псував і нищив! Він всувався в усіляких видах в щілини її дому, визирав з кождого кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах розладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі й наймилійші надії її серця.

* * *

Сини повстали насупроти вітця, а доньки насупротив матері. Чи ж той син, котрий перший назвав страшного демона по імені, не міг бути далеко щасливійший, якби був пішов дорогою своїх батьків, ніж тоді, коли пішов за покликом того духа часу? Дотепер був би уже давно попом, жонатим, мав свою родину, а так що? Пішов на того «професора», та, відай, уже і лишиться вічним суплєнтом та старим кавалером, а тимчасом кілько-то треба було перетерпіти клопотів та домашнього непокою! Сама прибита і зломана, мусила без згляду на свій смуток годити батька з сином, котрі остро й уперто станули против себе. Старий аж розболівся; син побачив вкінці, що нема що робити, та пішов до семінарії, але однако записався на той нещасливий відділ філософічний, а потому таки відрікся попівства.

Та сама укрита, могуча сила заволоділа і її молодшою донькою Ольгою. Їй, як і братові, прибрид попівський стан. Мала кілька стараючихся о її руку семінаристів, та всі були їй не до смаку; вона бажала вийти лиш за цивільного. Той стан видавався їй якимсь ліпшим, догіднійшим, та, мабуть, хіба лиш для того, що в нім не жила. Що би то була дала пані Шумінська, коли б Ольга була залюбилася, як її старша сестра, але на то навіть не заносилося. Усі гадали, що як вийде замуж, то зміниться. Але де там! Хоть має доброго чоловіка, красні діти й не злу парохію, але все чогось невдоволена і не своя. Вона опанована якоюсь самовільною, блудною химерою, якби наперекір тихим, статоч-ним та спокійним жінкам. Та її дика фантазія затроювала її ціле житє та безжурне і щасливе дівованє в домі родичів. Помалу і незначно, задля маловажних на вид, а гірких в наслідках дрібниць, виробилося між матір’ю а донькою ненастанне непорозумінє. Кожде «новаторство», впроваджене донькою, кожде не так поставлене крісло, затримана по-новому етикета або нова книжка дразнили і гнівали матір до найвищої степені. А найбільше сердили її книжки, котрі не знати відки бралися завсігди в руках доньки. Пані Шумінська ніколи собі того не може дарувати і нагадати без встиду, як раз в нападі нервового роздражне-ня видерла у доньки якусь новісіньку книжку і подерла на дрібні кусники. Але вона сама була така бідна, в такім близькім до розпуки настрою духа, що не знала, що робити. Вона перечувала, що з тих книжок віяло чимсь чужим, що се були висланці та знаряди ворожого їй демона, що з них плила струя, котра щораз більше підмулювала беріг її тихої пристані.

* * *

Пальці пані Шумінської жваво порушалися, блискучі дроти лиш мигали в дрібних ключках, а гадки торочилися разом з ниткою, що тягнулася з клубка. Як наймолодший син зробив матуру і заповів родителям, що йде на права, уже єму ніхто не супротивлявся.

— Най вже буде, чим сам хоче, — сказали обоє старі, — аби лиш потому на родичів не нарікав, бо нема нічого прикрійшого, як коли діти нарікають, що родичі їм будучність попсували.

Але з тяжким серцем виряджала єго мати на університет. Досі він був дитиною, та хоть не дома, то все ближче родительського ока, але тепер сам оден, без жадної опіки, буде кинений в вир великого міста, в ту пропасть безмірної деморалізації. Ох! кілько-то добрих хлопців, дітей порядних родичів упало жертвою великого міста! І знов житє одної дитини закривалося мракою безмірного віддаленя, де губилися всякі напімненя і голос матері.

* * *

З боязнею і непокоєм у серцю слідила мати за кождим словом і рухом сина, коли той приїздив з колегами на вакації додому. Не перепускала жадного слова їх дружніх роз-говорів, та чим більше чула, тим більше її серце заливалося кров’ю. Ловила недокінчені слова і фрази, котрі аж надто ясно говорили о житю молодіжі, котрого вона так боялася. Крім того, відбивалися о її уха ще реченя і поклики цілком для неї незрозумілі: «Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок осьмий рік!» — ось що заєдно виходило з уст молодих людей, і тим більшим страхом наповняло її, чим менше з того розуміла. Найбільше однак тривожили її уваги о бозі,

о правді єго існованя і опіки. Вона також дійшла, що син не молиться і що в церкві заховуєся як поганин, без побожності і скрухи християнської. «О боже! — говорила не раз про себе. — Звідки має взятися ласка твоя, коли люди не узнають тебе! о мудрці, мудрці! лиш гнівите бога та накликаєте єго кару на других людей! Нема бога! а звідки взялося все на світі — дерева, птахи, звірята? Хто все те сотворив, як не бог?»

* * *

Завсігди, коли буря повставала в її душі, а серце дрожало болем діткнене, вона висилала невидимого посла до бога — молитву. І чула, як викликаний нею ангел божий зближався і приносив спокій. Тоді сила молитви була їй ще потрібнійша, як коли іноді. Щоби відвернути справедливий гнів божий від невірного сина, вона брала до рук свій молитовник і відмовляла молитву, приписану на смуток і терпіня. Але слова молитви, місто лагодити її сум, ще більше його змагали. То був гімн до бога, що прославляє єго всемогучість, силу та безконечну доброту, котрої люди не пізнають, і кінчався просьбою найнижчої рабині:

<v<emphasis>В тих най лиш твої громи ударяють, Що ти їм жизнь дав, а вони тя не знають, — Се моя просьба щоденна, покірна, — Тим тебе славлю я, рабиня вірна.

Слова гімну запалювалися перед її очима огняними стрілами, а зимний піт виступив на чоло. І вона тілько, ох, тілько літ молилася і просила о пімсту на невірних, а тепер та пімста сунеся до неї самої, зависає чорною хмарою над її власним гніздом і грозить громом…

І виділось їй, що той грім уже недалеко, що вже чує відгук єго глухого гуркоту в воздусі, що перші блискавки вже продирають небосклон.

Якось раз читав її чоловік в газетах, що «теперішня мо-лодіж віддаєся фантазійним мріям і побиваєся за змінами в суспільності, але се дійсно лиш фантазія та уроєне молодих голов. Вікового пбрядку ніхто змінити не може, а змі-няєся він сам собою, промислом та відкриттям. А тоті, котрим здаєся, що суспільні відносини можна змінити, як одіж, ніби офіцерський мундир переробити на фрак ба-льовий або коротку курткуна поважну чемеру, ті не знають, що тим спровадять лише кроваву катастрофу, нічого не досягнуть ані для себе, ані для загалу, та стануться лиш жертвою свого хвилевого блуду, знарядом в руках людей, що гонять за почестями». Мало вона з того зрозуміла, але віщувала серцем, що се стоїть в якійсь зв’язі з тим, що вона чула з уст свого сина і єго товаришів. І з того може вийти щось дуже-дуже зле. Бог, очевидно, опустив тих, котрі його зневажають і ідуть на бездорожя, непросві-чені єго мудрістю і ласкою. Затрясеся земля від шуму боротьби, гуку тяжких ударів; одні упадуть трупами на місці, другі зависнуть у воздусі, лише круки закричать над їх трупами, вони зогниють у бездонних гирлах тюрем, завалених залізними брамами.

А чому ж не сидіти тихо та не хвалити бога, котрий нами усіма володіє? А хто все робить, хто спроваджує гнів найвищого, як не він, як не той дух часу, котрого ніщо заспокоїти ані вдоволити не може? О боже! нащо ти позволив чортові увійти в таку силу, котра лиш всюди ширить заразу злого?

* * *

Плетене уже доходило до кінця, але пальці і думка старої жінки не переставали працювати. Дух часу стояв перед нею в цілій своїй грізній поставі, стояв, як на згарищі усіх її планів і надій. Він не лишив їй жадної потіхи, не ощадив жадної дитини. Він кинув оком вже навіть на її внучку, одиноку донечку її помершої доньки, таку ще молоденьку,без претензії до світа. Ах, як гірко, як тяжко стратити останок надії! А вона все ще думала, що хоть ту рослинку зможе охоронити. Аж ось недавно, кілька місяців тому, вона дізналася, що той клятий дух часу і її опутав своїм заразливим дотиком. Вона сиділа так, як і тепер, і перебирала насінє до засіву ярини, коли її внучка зближилася до неї.

— Добре, що-сь прийшла, — сказала бабуся, — поможеш мені насінє перебирати.

Дівчатко зачало бабуні помагати, але пальчики її дрожали, а личко було блідше як звичайно.

— Що тобі, моя дитино? — питала журливо бабуня. — Чи ти не слаба?

Дівчатко заперечило головою, але дві грубі сльози упали на звиток паперу. Бабуня, занепокоєна, закинула її питанями, на котрі внучка лиш щораз густішими сльозами заливалася.

Нарешті з трудом відповіла, що вона хотіла би більше вчитися.

— Хіба ж ти ще недосить навчилася? — питала здивована бабуня. — Чи не мала-сь гувернантки?

— Правда, — вишептала дівчина, — але я… я… хотіла би так учитися, аби мати свій власний хліб — я хочу бути вчителькою!

Бабуню якби хто ножем у серце пирнув! Кошик з насінєм захитався, довгі і круглі зернятка розбіглися по землі, а потік гірких слів вирвався з її уст:

— Донька моєї доньки — учителькою! О, ти, невдячна дитино! Чи ти уже така бідна, аби-сь мусила сама на себе заробляти? Чи ми не в силі вже тебе відвінувати? Врешті маєш батька, чи він не стараєся на тебе?!

Дівча притиснуло руки до губ, аби здержати голосне хлипанє, і тихо вийшло за двері, та забившися в най-темніший кут сусіднього покою, довго-довго плакало…

Тяжко було би описати, як ті сльози боліли паню Шу-мінську. Вона бачила, що розбрат між нею а тими, котрим дала житє, ставався щораз більший і щораз ширші захоплював круги. Всі вони від неї відломлювались і гуртувались в інші, осібні гурти. Ах! який не подібний був сей вид до того, що вона собі укладала, коли все те ще маленьке крутилося коло її ніг! Який контраст був між дійсністю і тим, що вона собі представляла: як то вона, сидячи в крузі дітей, буде для них найпершим авторитетом, як кожду її увагу, кожде її слово сповнить послушне й шануюче досвід віку поколінє. Вони й тепер любили й шанували її, але та любов не була така, про яку вона думала, а пошановане було більше прийнятою формою, ніж випливом дійсних відносин. Чи не була вона похожа на ту квоку, що вивела качата? Вона, бідненька, так довго відмовляла собі всяких приємностей, сиділа, мов прикована до одного місця, вставала лиш задля заспокоєня голоду, аби лиш колись, окружена своїми писклятами, могла вийти на широке поле, учити їх дзьобати маленькими дзьобками, скликати до найденої добичі й загортати під свої опікунські крила… А дочекавшися того, коли її діти увільнилися з тісних шкаралущ і могли свобідно рушатися, вдоволена і щаслива випроваджує усіх над беріг потока. Молоденькі сотворіня несміло і з острахом зближаються зразу до несвідомого собі елементу, але скоро тілько умочили дзьобки, осмілялися, і, місто з берега витягати головки, цілі пішли в воду. Надармо мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде поколінє не оглядаєся і не чує її поклику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне… підносить… пропадає. Тут заграє блискучим світлом, там замаячить таємною тіню, а все дальше й дальше пориває, колише, голубить, моргає, манить і шепче стиха:

Du, liebes Kind, komm, geh’ mit mir, Gar schöne Spiele spiel’ ich mit dir! Manch’ bunte Blume wächst an dem Strand, Meine Mutter hat manch gülden gewand…

На дротах лишилося лише кілька ключок. Нитка випружилася, Шумінська зв’язала послідню ключку, і нитка урвалася.

Усему на світі приходить конець.

ЗАДЛЯ КУСНИКА ХЛІБА

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Шастя-долі дати.

А без долі біле личко —

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Шевченко

І

Місяць поволі виходив із-за гори і ярко освітив село Березівку.

Село лежало в долині, на похилій рівнині, через котру перебігав невеличкий, місцями тихий, місцями рвучий потік. По обох боках потока порозкладалися низенькі, курні, соломою криті мужицькі хати, звернені до него своїми білими стінами і огороджені плотом з вербового прутя. Плоти були по більшій часті з нерівного кіля, помежи котрі мішалися не раз грубі головаті верби. Коло кождої хати стояла десь збоку причіплена якась шіпка, кошничка або хлівець, і сям-там зеленіли густі, збиті в купу садки.

Від полудня перед вікнами знімалися три горби, як ті в народній пісні три сиві зозулі, а за ними тяглася густа хаща.

На однім із тих горбів стояло з добрими господарськими будинками попівство, на другім церков, а на третім, найвищім, обкопанім грубим валом, з-помежи дерев і корчів видко було хрести і хрестики, то більші, то менші, то ще біленькі — недавно прибулі гості. А понад ними всіма знімався високий дубовий хрест із широко розпростертими раменами, немов підносив руки до неба і просив о супокій для тих, що коло него лежали.

З одної в ряді хати, яка лише тим ріжнилася від своїх товаришок, що білілася над усі, якби перебрана[3] на яке свято, коли другі лишилися в буденнім убраню, тихенько відчинилися двері. Вийшла молода, висока жіноча постать і стала перед порогом. Її бліде лице видалося ще блідіше при блідо дрожачім світлі місяця, а великі чорні очі дивилися якось сумно перед себе. Вона пройшла, як тінь, поперед вікна і сіла на лавочку під старою грушею та й спустила безсильно руки.

Навкруги ставало щораз тихіше, лише здалека перегавкувалися собаки, лилики тихим летом шарили в повітрю, і десь закричав пугач, або часом затріщав пліт і жвавий парубчак, що йшов до своєї любки, заспівав:

Ой любив я дівчиноньку, а дівчина мене; Не хотіли старі дати дівчину за мене…

Дівчина глянула доокола. Місяць чарівним блеском мрів зо дна води; бляшана баня церкви сіяла якби золотом, а довга тінь хреста ломилася на корчах і падала на дорогу.

— О боже! — прошептала дівчина, гірко зітхнувши. — Який усюди супокій, яка тишина, а тут у моїм біднім серці така буря, така безодня темна, туга незмірима!..

II

Хоть то була пізня година, а на попівстві ще світилося: видно, були гості і аж тепер від’їздили, бо задудніло на подвір’ю від кінських копит і коліс візка, а туркіт іще довго чути було по дорозі.

По часі скрипнула брама і світло почало погасати, — лише в однім віконці блискотіло воно довше, але за хвильку і там погасло.

Той кутик з одним вікном наша блідолиця дівчина знала над усі. Вона там прожила своє дитинство, свої перші дні житя. Там, може би, була і дотепер, якби люта смерть не взяла була їй батька і не кинула бідних сиріт на іграшку долі.

А сталося то так нагло, так ненадійно! Ще звечора поукладала їх мати, як звичайно, спати. По півночі збудив її страшний, тривожний крик, а коли вона схопилася й побігла до хати, де спали родичі, батько вже не жив, а маму відтирали зомлілу.

По похороні, коли вже всі чужі і свої роз’їхалися, вона, Галя, старша її сестра Оля, два брати і двоє маленьких на руках старої Анни близнят збилися в один кутик в тім від кухні покоїку.

— Діти мої, діти мої, що я з вами зроблю? — заголосила мати, ухопившись обома руками за голову.

Заплакані діти припали до неї, і по хаті рознісся оден із п’ятеро грудей плач. Близнята і собі заплакали, а старій Анні сльози градом бігли по лиці.

— Успокійтеся, мамо, — почав найстарший син, Славко. — Я вже немалий, нарік іду до п’ятої класи; я буду вчитися, буду старатися…

— Підеш до школи! Будеш учитися! А хто буде далі на тебе давати? — спитала мати. — Все пропало, все!

І знову спазматичний плач затиснув усі горла.

— Я буду діти вчити. Попрошу директора, катехита, аби мені дали добру лекцію… — шептав несміливо хлопчина.

— Жебрати, жебрати будеш! — застогнала знов нещасна і закрила лице руками. Славко замовк, і ніхто не смів сказати більше слова. А мати почала ходити по хаті великими кроками.

— Кілько ще до вакацій? — запитала вона по хвилі.

— Два місяці…

— Два місяці! — повторила вона спокійно та ще скорше стала ходити по хаті.

Але другого дня вона все-таки виряджала сина вже до школи.

Раненько прийшов жид Абрамко і випровадив сивенького коня зі стайні…

— Бог би тя побив! — бормотіла стара Анна. — Такий кінь за 50 левів. Небіжчик і за сто були би не продали. Проклята жидова випила би кров християнську!

За тих 50 ринських мав Славко два місяці прожити в місті і скінчити четверту класу, бо то була ще звичайна сума, яку давав на него батько.

Добре утримані коні заїхали перед рундук і весело порскали ніздрями, не догадуючися, що, може, вже недовго будуть служити старим газдам. Славко не сідав на візок, але казав наперед їхати дорогою коло цвинтаря, куди пішли наперед усі, окрім маленьких близнят, що лишилися з Анною.

Над свіжонакиненою могилою стояв новий дубовий хрест із широко розпростертими раменами, — та не пригортав він ними повзаючих коло своїх ніг сиріт, не утирав їх сліз, не вливав у груди супокою, бо єго знам’я — смерть і терпінє.

* * *

Якось незадовго дали адміністратора на місце батька.

Треба було відступити більшу частину помешканя, рушитися з місця, уступати другим зо старого гнізда.

Спільне житє з чужою родиною далося не раз гірко взнаки, хоть «вгорі» звали то «користею і уступкою для вдовиці». Але і тото недовго тривало, бо до року виставлено парохію на конкурс, невважаючи на благаня у вищих духовних і світських властей о милосердіє для бідних сиріт.

Впосліднє зарубано сокирою — і старе коренне дерево повалилося. Тяжко мусить бути такому дереву, коли поперетинають єму корінє, поскорочують галузе й пересадять на друге місце, та ще тяжче чоловікові з розбитою душею і роздертим серцем починати інше, нове житє…

Отець, як тепер майже кождий батько родини, забезпечив був своє житє на тисячу ринських.

Попродавши, що ще можна було продати з інвентаря, поплатила вдовиця видатки похоронні і давнійші, так звані «склепові довги», без котрих годі обійтися в родині. Вірителі, маючи певну гарантію, не лізуть за них своїм довжникам в очі, але лиш ніколи тота гарантія пропадає, тоті всі гречні і терпеливі збігаються якнайскорше, аби своє відобрати, хоть би мало взятися посліднє з обійстя…

Отже, сплативши з трудом довги, вдовиця купила кілька моргів поля й почала клеїти якусь хатчину.

Над мочаром, недалеко попівства, був лужок. Він був засаджений і викоханий мамою Галі. Як лише прийшли до Березівки, вона казала єго засадити і сама пильно доглядала.

Сего ж року був він уже такий, що лиш рубати, але вона знала, що вже їй не вільно єго діткнутися. А тут щораз було щось потрібне до нового домівства.

В лузі стояли два чи три берестки, на матеріал пущені, що. тепер якраз були би придалися. «Всі знають, — думала собі, — що той лужок її діло, знають, як вона коло него заходилася, як єго доглядала. Були ж би люди такі злі, аби їй тепер в такім нещастю заборонили тих кілька патиків? Вони так плакали на похороні її чоловіка, такі були податливі за єго житя!..»

А все-таки вона боялася післати слуги зрубати берестки і для більшої певності і поваги післала паламаря. Паламар був добрий чоловік, з’їв не один колачик із її рук, чому б не пішов?

Але він, як пішов, так іще борше вернувся.

— Люди не позволяють, — каже.

— Котрі люде?

— От-таки сусід Іван та й Петро, та ще закликали Николу…

Вона хопила на голову якусь хустину та й справилася просто в лужок, а мала Галя побігла за нею.

В лузі, коло надломленого берестка, стояло вже чотири чоловіки. Бідній, видко, не стало відваги, бо пристанула, і коли завважала, що її не спостерегли, вона обернулася і скоро, другою дорогою через город, верталася назад до хати.

Галя ішла наперед вузенькою стежкою помежи садовину. З одної яблінки упало біленьке, як папір, яблучко і скотилося їй під ноги. Дитина підняла яблучко, оглянула єго і хотіла надкусити. Але мати вирвала їй єго з рук і кинула далеко від себе.

— Не твоє, — сказала вона через затиснені зуби. — Не твоє, дитинко, — додала вона м’якше і розплакалася. — Не твоє, хоть то праця твоєї рідної матері, хоть тоту ябліночку я садила, підливала власною рукою, обирала з черв’яків, так само як на долині берестки. При нім мала я право ужиткувати мою питому працю, а тепер вже пропало. Тепер кажуть: «Не руш того, то не твоє! То все належало до твого чоловіка, а не до тебе. Він працював для світа і світ єму платив, а ти як нахлібник жила при чоловіці, хоть, може, два рази тілько працювала, що він. Будь же рада, коли що захопила за житя тайком зі стола добродія, бо вже тепер ніхто тебе не поспитає: маєш ти з чого жити чи ні?..»

Галя дивилася на матір великими очима, хоть нічого не розуміла; вірна дитиняча пам’ять задержала тоті слова дотепер.

Мати Галі, прийшовши до хати, отерла сльози, здоймила хустину з голови й пішла на другий бік до адміністратора. Вона пішла єго просити, аби він пішов до тих людей: казала, що сама хотіла до них іти, але побачила там Івана Рябоока, а той все щось мав з її чоловіком, — то вона боялася, аби її яким прикрим словом не обидив. Але адміністратор скривився. «То все добре, — бормотів він, — але я адміністратор, я не можу в такі справи мішатися й людей собі наражувати…»

* * *

Восени зачали переноситися до своєї хати. Смутні то були переносини, а ще смутніше було дивитися на камінне лице вдовиці, на котрім як би застиг увесь біль її душі.

Невесело було в маленькій хатині. Мати все була зайнята домашніми справами; Славко був у школах, а до Галі і наймолодшого хлопця цриходив сільський учитель учити. По лекції тулилися всі коло Олі, найстаршої по Славку сестри.

Бідна Оля! Іще дитиною дістала була тяжку віспу, що страшно її змінила: навіть очі як би померкли, погасли, змаліли. Свобідна і весела дитиною, тепер вона, прийшовши до пізнаня, смутніла. «Я ряба» — говорила вона жалібно, і в сих словах була вся розпука дівчини, що втратила свою красу, в котрій одній виділа щастє.

По смерті батька Оля хотіла всіма силами помочи тягнути тягар, що впав на матір, але, як збита тучею пташка, не знала, в котрий бік собою ударити і від чого зачати.

Кажуть люде, що нова хата мусить ся чимось відновити: весілєм, хрестинами або смертю. У них відновилася вона знов смертю. Дифтерія, що забирала майже всі діти з села, забрала і їх двоє близнят.

Викопали ямку у ніг батька і там їх обоїх поклали так, як обоє прийшли на світ.

— Добре, що бог забрав, — шептали люде межи собою, — що вона робила би з тілько дітьми?..

— Не плачте, їм там ліпше буде, — потішали сільські жінки.

Мати не плакала, бо, відай, сама так само думала. Лиш гіркий біль кривив її уста на такі уваги і ради.

* * *

На попівстві лишилася була ще одна колешня. Вона була поставлена їх власним грошем, і вдовиця на відході хотіла її забрати з собою. Та коли взялася до тої роботи, зробився пополох у селі, що буде треба нову колешню ставити. Парафіяне зажурилися, бо матеріал треба було спроваджувати здалека для адміністратора, що вже мав обіцяну презенту; та й єму самому не хотілося давати з подвір’я готову колешню, бо знав він, що на нову треба буде добре чекати. Отже, порадилися сплатити колешню. Зібралися люде, отаксували та й порозкладали на «нумера».

Вдовиця пристала на все. Вона думала собі, що тепер не треба буде такої великої колешні, і лише просила, аби борзо гроші постягали. Одну частину грошей їй виплатили, і за неї вона склеїла собі маленьку стайню на одну корову. Але другої половини уже тяжко було небозі дочекатися. А тут Славко пише лист за листом, що гине з голоду…

Надармо просить вдова то адміністратора, то війта, то братство церковне, — все якось не можна було до ладу прийти. Аж нарешті змилувалися й по нараді з попом післали присяжного в село, аби брав «гицки» від тих, що дотепер не дали нічого на колешню.

* * *

Пішла раз удовиця зі своїми молодшими дітьми в поле до робітників. Днина була гаряча. Вони були змучені і сіли під вербами над потоком, аби трохи відпочити. Навкруги тягнулися левади, дзвеніли сапи робітників о суху землю, гамір і гомін людських голосів відзивався скрізь.

Он іде наперед один сапанник і франтує, а цілий ряд голосно смієся, а там знов на другім кінці співають тужливу коломийку. Із-за плота то показувалася, то ховалася зав’язана хусткою жіноча голова.

— Боже помагай! — заговорив нараз також голос жіночий. — Сапаєте, кумо?

Жінка в хустці оперлася на сапу.

— Сапаю, коби бог поміг сьогодні скінчити: люде з другого, а я з першого…

— Таке й моє, — сказала перша, — не встигла город досапати, та й мушу іти завтра до Івана за сапанницю, а позавтра до пана за гроші, бо прийшов той опришок присяжний та й узяв «гицок» з хати: аж три шустці припадає на мене за якусь попадеву колешню. Бог би її святий побив, голову би зломила зі своєю колешнев!..

— Ой не кленіть, не кленіть, кумко, — зацитькувала друга, — вона вже і так сиротище…

— Хоть сирота, але не буде так тягнути сапов на сонці, як отепер ми, — завважала розлючена жінка.

Нещасна попадя встала, дрожачи на цілім тілі.

«За що вони мене кленуть, за що проклинають? Вони бідні, але я ще біднійша!..»

* * *

Коли вони верталися додому, Оля сиділа при вікні та шила. Уздрівши їх, вона звила кілька ниточок волічки й кинула під килимок тапчана, а натомість витягнула білий кафтан та й зачала шити. Мати завважала прудкий рух Олі, хоть не завважала заміни роботи; вона глянула лиш на Галю, цілу змішану і почервонілу, і під її поглядом Галя щораз більше збивалася з толку, як кожда дитина, що знає щось такого, про що їй заказано говорити.

Галя знала, чому Оля змішалася.

В неділю перед тим бавилась Галя на гойданці під старою грушею, а Оля сперлася о пліт та й дивилася в сусідський город. То було в саму вечерню; мати була в церкві. Оля вже віддавна не ходила до церкви, бо мала такі підрані черевики, що сором їй було іти межи люди, а вона не хотіла просити матір о другі, знаючи, як тій гірко все приходить. Сусідка Семениха вийшла з хати і тримала щось завитого під пахвою. Уже була близько воріт, коли нараз обернулася, якби що забула.

— Марійко! — крикнула на свою дівчину. — А винеси-ко перемітку з хати, нехай не вертаюся…

— Куди вибрали-сьте ся іти, Семенихо? — запитала Оля із-за плота.

— Хотіла-м іти до шевкині, перемітку зашивати, аж глип, а я забула взір, та й вже не вертаю, кажуть недобре…

Марійка надбігла з переміткою, подала нені, а та її скоренько нагнала до дитини, що розкричалася була на ціле село.

— Покажіть-но, з ласки свої, — сказала Оля, витягаючи руку.

— Гребеньчиста, паннунцю, — сказала Семениха, подаючи через пліт перемітку.

— А до котрої несете? — питала Оля.

— До Калини, паннунцю; я все даю шити до Калини, бо нікотра так не шиє, як вона…

— А кілько їй даєте?

— Свій рантух, коцик, півтора лева та й миску муки…

Оля задумалася.

— Семенихо, — сказала Оля по хвилі, але так непевно й тихо, що Галя ледве зачула її слова. — Семенихо! ви би мені не дали тоту перемітку? Я би вам її вишила за тоті гроші, що Калина…

— А ви будете знати тото шити?

— Буду знати, уздрите, що буду, не бійтеся…

— Та я не боюся, але що скажуть мамуня, що їх дитина вишиває мужичкам перемітки?..

— Я буду крадці шити. А ви, Семенихо, не кажіть нікому, ні мамі, ні таки нікому, прошу вас, Семенихо!

Семениха подала полотно і забожилася, що нічо нікому не буде говорити. Оля скоренько хопила завитє і побігла до хати. Галя злізла з своєї гойданки та й побігла за нею.

— Ти хочеш шити Семенисі перемітку? — запитала вона.

— Цить, не кажи мамі, — заговорила вона швидко, — мама би ся загризла, а я хотіла би собі купити черевики…

Відтоді Семениха водно приносила Олі шитє від людей, котрим казала, що ніби вона сама шиє. Говорила, що люде дивуються, що така газдиня бере шитє; що Калина аж ворогує, називає її захланною багачкою, але вона не дочекала би завтрішньої днини, земля під нею би ся запала, якби вона хоть словечко сказала, за що її паннунця просили.

* * *

Мати, здаєся, знала про Олин заробок, бо тяжко при такій тісноті сховати хоть би один крейцар, хоть Оля казала, що гроші за кури, котрі вона собі годувала. Але мама виговорилася сим своїм знанєм аж при послідніх хвилях житя Олі, котрого нитка також нагло перервалася.

У сусідстві займився огонь; страхалися, що от-от він лизне своїм язиком і загорне усе їх обійстє. Оля хапала, що могла, з хати і виносила далеко на дорогу. Огонь не дійшов до їх хати, але Оля застудилася, втомилася, дістала запаленя легких, і до тижня вже її не було.

Вона чула свою смерть і спокійно їй піддавалася.

— Не посилайте по лікаря, не викидайте дурно грошей, — говорила бідненька, — я умру, я чую, що умру, і хто знає, чи то не буде ліпше для вас і для мене самої…

— Не говори того, доню, робітнице моя, — говорила крізь сльози мати, — ти мені не була тягарем, ти сама старалася на себе, чого ж ти бажаєш умирати, ти ще така молода…

Оля сумно усміхнулася.

— Мені лиха хороба подерла лице, і не для мене утіха молодості, а вам таки легше буде, — говорила вона таким тужливим голосом, як би просилася, аби їй вільно було умирати.

А проте, в нападах сильнійшого болю вона просила рятунку, а як учула, що післали по лікаря, то кілька разів питалася, чи ще не їде?

Коли зближався її конець, вислали Галю з якоюсь орудкою нагору до попаді. Вона нічого не підозрівала, ідучи, аж там спостерегла, що її якось без причини задержували. То її як би укололо в серці, і вона потихоньки викралася від них. В кухні слуги переглянулися межи собою, коли вона переходила тамтуди, що її ще більше затривожило. Не оглядаючися, вона чимскорше побігла додому. Дома було уже по всьому: Оля ще не убрана, лиш покрита чорною хусткою лежала на тапчані, а стара Іваниха, все найперший гість у таких припадках, клячала насеред хати й голосно говорила «Отченаш».

Галі почорніло в очах, і вона впала без пам’яті.

Ах, кілько-то вона, кілько разів пізнійше говорила: «Олю, дорога Олю, ти ліпшу собі часть вибрала, ти щасливійша, тому що-сь умерла…»

III

Змінилося їх положене і їх житє. З сусідами вони перестали бувати, бо не було ані чим виїхати, ані в що убратися, як треба. Сусіди у них також не бували, може, з милосердя, аби не робити коштів. Так помалу про них і забули.

Лиш одна близька сусідка, їдучи або вертаючи з міста, часом до них повертала. Мати Галі підозрювала, що вона лише для того повертає, аби придивитися ближче її нужді, бо і перед тим не дуже її навиділа.

Раз щось їй прийшло до голови запросити їх до себе на празник. Мати Галі спочатку ані думала їхати. Куди їй було тепер до празників! Але Галя уже тогді була спорим підростком, і не раз кортіло її бодай хоть трохи вихилитися з-під низької стріхи їх хати. Бачивши її охоту, мати не противилася, а може, і подумала, що ліпше буде, коли її хто і вона кого видіти буде.

Але в що тут було убратися? Вони не мали одежі такої, як треба, та й купити ні за що не було. Мати набрала якоїсь легонької тканини, дала жидові в місті скроїти, а Галя сама мала собі ушити.

Гірке то було шитє! Невмілою рукою прикладала вона кусник до кусника, не знаючи тому ні ряду, ні порядку, аж ледве-не-ледве ушила щось такого, що можна було на себе затягнути. Коли скінчила, виділося їй, що дуже гарно убрана, і була з себе незвичайно рада.

Аж на празнику, коли уздріла других і з ними порівняла себе, побачила всі недостатки й хиби свого убраня.

Несміла і змішана, забилася вона в найтемнійший кутик покою і боязко дивилася на не знаний їй дотепер товариський рух.

Найбільше впадали їй в око панни деканівни. Вони були дуже красно почесані і мали сукні, пороблені модно і складно. З лиця гарні вони не були, — були навіть погані і менше танцювали від других паннів, а все-таки не були так забуті і неспостережені, як вона. Вряди-годи таки хтось із паничів до них завернув, тимчасом вона сиділа в кутику, поликаючи сльози й надармо виглядаючи, чи її хто не возьме до танцю.

Заздріла вона, нарешті, що якийсь молодий, тоненький панич танцював з дівчатами по черзі, не пропускаючи ні одної. «Він, може, і до мене прийде», подумала собі Галя. І замість утішитися, вона хотіла утікати з свого місця, але вже було запізно. Він дійсно прийшов до неї, обкрутився кілька разів і посадив на давнє місце. Вона ще не уміла тогді добре танцювати, бо ніколи з ніким не танцювала, окрім з братом, що часом брався її учити танців і крутився з нею в маленькій хатині, де ледви можна було обернутися.

По тій же першій прилюдній пробі з чужим чоловіком Галю розібрав ще більший жаль. Вона пішла зараз до мами, що також сиділа сумна і забута, і просила, аби вже їхати назад додому.

Аж пізнійше вона довідалася, що той уважний на всі панни панич був братом деканівних, котрих вона найліпше собі запам’ятала. Сердешна! не гадала вона ще тогді, що з домом їх ближче познакомляться!

Вони у себе за житя батька не бували, бо доста далеко від себе мешкали. Але по єго смерті вдова мусила до них їздити щороку задля своєї нещасної пенсії, котру, як всі вдовиці, через руки декана відбирала.

Ближче пізналися вони аж тоді, коли Славко зробив матуру і вона з ним поїхала до декана, аби той для него видав «свідоцтво моральності», яко конечно потрібний документ для семінарицького кандидата[4].

Вони прийняли їх незвичайно ласкаво, й бідна вдова оживилася, не зазнавши уже давно так теплого привіту від людей. Вона знала, що ті ласки спадали на неї через сина, яко будучого семінариста, але то її зовсім не вражало; противно, то була честь, віддана її заслугам!

Та невважаючи на хвилеве поліпшене тих відносин через сина, ні раз не улегшалися її тяжкі клопоти і видатки. Бо хоть одного сина вона дала до семінара, то натомість мусила другого давати до школи. А се тепер приходило ще тяжче, як спочатку. Ніхто не видів їх тяжкої біди, від нікого не було порятунку. Стягаючися з остатнього на старшого сина, вона позичила в банку на грунт. Тепер треба було рати платити, а тут уже і їх сирітська пенсія скінчилася. Прийшло до того, що мати хотіла брати хлопця з половини курсу додому — нівідки було дихати.

На той час декан оказався їх одиноким добродієм. Він зичив вдовиці гроші на рахунок вдовичої запомоги, що як син прийде до свого хліба, то єму віддасть. Зичив і без запомоги і казав, що старший син тимчасом може за него заручити.

Чим далі, тим частійше почалися запомоги від деканів: то по кілька левів, то по кірцеві збіжя або іншими датками, а все яко позички, котрі вдова з найбільшою вдячністю приймала. Вона вже не закривала лиця, не шипіла, як розтоптана змія: «Жебрати, жебрати будеш!» О, нужда ломить амбіцію, кепкує собі з гордості!

Галя тепер також переважно пересиджувала у деканів. Поїхала раз туди з мамою, і панни завели з нею дуже сердечне знакомство, просили, аби вона у них лишилася, що вони навчать її сукні робити. Стара деканова дуже тому була рада. «Лишіть, лишіть свою доньку, — говорили до вдови, — най научиться шити сукні, то для бідної дівчини здасться». Галя дійсно дуже рада була тому, пригадавши собі свою нещасну одежину, котру мала у сусідки на празнику, і представляла собі, як то буде виглядати, маючи сукні так зроблені, як деканівни.

Їх було шість сестер і оден брат, старший роком від Славка, записаний на філософічний відділ. Розумівся, Галя лишилася. Межи ними вона як би віджила, новий світ отворявся перед її очима. Галя зі Славком, що приїжджав часто, побільчїили фамілійний кружок деканів, бавилися та гуляли, особливо, коли хто приїхав з сусідства.

Поволі все то стало звертати на себе людську увагу. Панки з сусідства почали дрочити Славком найстаршу деканівну. Тота червонілася і відпирала, а сусідки договорювали, що гарний хлопець, що добра була би з них пара. Часом запитувано і Галю, чи то правда, що її брат жениться з деканівною, на що вона хоть би й хотіла, не могла нічого сказати, так само як і Славко не міг би на це питане відповісти. Про се межи ними не говорено, хоть все до того клонилося і з кождим днем до того ішло, — от так, само собою. Лише вдова не могла нахвалитися деканів і говорила не раз, що коли бог їй має дати невістку, то най би давав з такого дому, як деканів.

І Галине переважне проживанє у деканів могло дати причину до ще смілійших комбінацій. Але що ж? — Галі було вже тяжко вертати до давньої пустині. Причіплена до їх дому, вона мала нагоду роздивитися межи людьми. Вона їздила з ними по празниках і весілях і пізнала, що її природа не скривдила, як небіжку-сестру. До сего причинилося й те, що вона вже вміла робити сукні й так зручно зшивала лихенькі матерії, що вони все дуже добре на ній лежали. Бували забави, де її вважали за найкрасшу; вона вчула не одно тепленьке слово, не одно утиснене руки, не одну похвалу, а хоть при тім ужалило не одно жальце, не оден погляд зависних очей, то все-таки загальне вражене було добре.

Чого ж їй було вертатися до матері? Оден на перший погляд дрібний припадок іще більше знеохотив її до рідного дому. До їх села, на місце старого професора[5], котрий учив її і молодшого брата, прийшов другий, молодий хлопець, син господаря з того ж села, а ще до того братанець їх найближчої сусідки, Семенихи, Антін. Він зараз із першого разу сподобав собі Галю і не ховався з тим. В родині їх обоїх зараз почали сватати. Побрати її з учителем — була для них річ зовсім відповідна. Найбільше причинялася до того родина, а ще більше Семениха, котра виступала в ролі майже свахи.

Се Галю незвичайно уразило. Вона — за учителем! Вона все-таки рахувала себе в думці до вищих товариських кружків. Віддатися за учителя — значило о оден ступінь знизити себе, а що найважнійше — значило не зазнати вже ніколи поліпшеня матеріальних обставин, покинути все те, до чого вона тепер стала навикати, що її робило такою щасливою. Упокорена долею через смерть батька, вона так добре пізнала, що то біда, що прив’язане до мужчини не хотіла відлучити від єго становиська і від забезпеченя, яке він може дати жінці. Їй треба було іншого чоловіка.

Вона боялася, аби ті сільські байки не розійшлися ширше і не псували опінії, котру вона собі з таким трудом добувала, бо вартість женщини залежить не лише від мужа, але і від конкурентів, що також кидають на неї певну тінь свого значеня.

А було ще щось, що притримувало її при домі деканів, — був то син їх, Роман, той самий, що колись-то перший з нею танцював.

Роман спочатку до Галі відносився доста холодно, але бачучи її часто в домі родичів, він щораз більше осмілявся, щораз охотнійше з нею приставав. Це почало будити в серцю молодої дівчини сильні надії.

Але невдачі, посіяні десь на ниві її долі, що мали колись сильно розвитися та зацвісти, почали уже кільчитися.

Надії на Романа Галя ховала глибоко на дні душі і не думала, аби вони могли оховзнутися її увазі.

Але давній, сердечний і так для неї важний стосунок з деканами почав так якось повертатися, що не раз сильно зарвав її своїми кільцями. Вона раз сиділа з шитєм на ганку, а Роман щось ніби читав, ніби розповідав — і дивно їй було, коли вона завважала, що всі лиця домашніх прибрали якийсь квасний та скривлений вид. То знов приїхала вона до них якось ненадійно. Але тоді ціла родина вибиралася на забаву.

За її приїздом почалися якісь ради й наради фамілійні, і з того вийшло, що старі з сином поїхали, а всі панни лишилися дома. Галя сильно підозрівала, що так сталося через неї, хоть перед другими не могла би того нічим доказати.

І Славка чекала від деканів несподіванка. Хоть не було нічого говорено офіціально, але по довшім часі їх взаємних відносин, він уважався женихом найстаршої деканівни, котра єму з них найбільше подобалася.

На бідній родині Галі все сповнялося тото релігійне переконане, що бог добрих людей пробує.

Перед укінченєм студій Славка заїхав до дому деканів якийсь алюмнус, оден з тих припадкових женихів, що, довго не роздумуючи, освідчаєся і жениться. Ріжні бувають причини таких припадкових децизій, але не деканам було дошукуватися їх. Де є шість доньок, там найперша думка: як-будь їх помежи люде розмістити, не дуже розглядаючися — давати панну за того, хто бере.

Тут навіть була повна гарантія: укінчений питомець — то певний кавалок хліба, а особа — то вже на другім плані. Правда, коли він зажадав найстаршої з доньок, то пропоновано єму молодшу, але як він не хотів на тото пристати, то декани й донька пристали на єго жаданя. Галя з мамою остовпіли, учувши про такі постанови.

Але проворні декани не спускали і з них ока. Тоті тернисті колючки, що то сям, то там стали були визирати, щезли без сліду. Роман, що лише крадькома позирав на Галю, став тепер сміливійший і показував свої чувства щораз виразнійше.

Славка зразу зразив поступок деканів; він казав, що коли вони собі гадають, що він буде другу брати, то дуже помилилися! Він так себе понижати не дасть і ожениться десь інде; ожениться багато, і віддасть їм гроші, що позичила мама; най собі не думають, що він уже куплений!

Та не все так легко робиться, як говориться. Аби так зробити, як він грозив, на те треба було мати більше енергії, а у Славка її не було.

Галі тоті Славкові гніви не на руку; егоїзм переміг образу.

Вона не ховала перед собою, що те, щораз виднійше надскакуване Романа до неї дуже підозріле, що воно викликане фамілійними інтересами. Але Галя знала, що вона й сама собою робила на него сильне вражінє. Ось чому вона не тратила доброї нагоди, аби свій інтерес привести до цілі.

Славко ще трохи хмарився, дорожив собою, але, нарешті, освідчився о молодшу доньку.

На весілю Галя з Романом дружбували.

Того вечора вона дійсно робила на него найбільше вражінє.

— Ви сьогодні чудово красні, — шептав він при однім танцю.

— А ви незвичайно лесні, — говорила вона, сміючися.

Але він з певним жаром і повагою твердив, що він не лесний, що вірить і чувствує свої слова, що лиш її любить і лише з нею може бути щасливий, коли вона на те пристане…

Роман, хоть був видніший від своїх сестер, не був гарний; але для Галі не було тоді кращого мужчини на світі. З ним лучилися для неї: становисько, удержанє і симпатія, — словом, все, що лиш могла вимагати.

Вона була щаслива і горда, бо знала, що кожда панна з її товариства з охотою за него пішла би. А він вибрав бідну сироту, на котру люде з милосердєм і згори дивилися, яко на сироту, котра навіть не могла мати претензії до подібної партії…

Галя і тепер замічала злобні вигади, насмішки і дотинки, що вона кокетка, що кождому вішаєся на шию. Але вона була горда, як побідителька, і нехтувала безсильну злість.

Коло мужчин, котрі їй асистували, з котрими вона недавно забавлялася, бачучи кождий їх погляд, кожде слово, вона переходила тепер спокійно, як коло людей, від котрих уже перестала залежати. На згадку, що то не сон, не фарисейство, що вона чула виразно єго слова, гаряче утиснене руки, щось як би електричною струєю прошибало її душу. Приймлена з ласки до єго родини, тепер вона вже по праву буде належати до него, перестане бути бідною сиротою, буде мати таке саме становисько і поважене у людей, яке мати буде її чоловік. Хоть вони не будуть багаті, бо вона ніякого маєтку не могла єму дати, а єго пенсійна спочатку невелика, — але вона чулася так щаслива і сильна, що всі ті недостатки покрила би своєю працею, ощадностею, не роблячи ніяких непотрібних вимагань, ані видатків.

* * *

Весілє Славка було при кінці вакацій, а Роман вже лиш кілька днів міг бути дома. Протягати він не міг і не хотів, бо перед ним стояли екзамени, до котрих всіма силами треба було прикладатися.

Той короткий час прожили вони як би в раю, свобід-но, весело, з оком зверненим у нічим не закаламучену бу-дучність. Настрій весільний ще дома не переминув; іще і гості були полишалися, і всі старалися удержати розбуджений гумор і веселість.

На лихо ж, серед тої загальної веселості, оден Романів товариш, от так для фантазії, став договорювати єму Мальвіною, донькою інспектора, про котру всі знали, що дуже негарна, і що її батько залицяєся до всіх молодих людей, обіцяючи протекцію при екзаменах.

Роман сміявся до розпуку і ще других спонукував до сміху, наслідуючи грубий голос Мальвіни.

Галя була так задоволена, що з чого-небудь сміялася також до безпам’яті.

— Ви ще в ній залюбитеся! — говорила вона, залива-ючися сміхом.

— І я так думаю, — відповів Роман з таким самим поривом сміху.

Ні одна хмарка не тьмила Галиного щастя, бо хоть він і від’їжджав, то все ж таки за кілька місяців мали вони знов бачитися, бо він мав приїхати на Різдво.

Але по єго від’їзді зробилося пусто і сумно вокруг Галі. Їй думка все була при нім, а фантазія в чарівнім світлі показувала недалеку будучність. То тихий смуток заливав її серце, то радість грала в нім напереміну. Сво-бідна, весела ішла вона з ним під руку помежи громадою міських людей або кидалася єму на груди і виливала сльози за давно пробуті муки і униженя. Зайнята домашнім обходом, рахуючися з кождого шеляга, вона то розвертала картки журнала мод, то виходила назустріч «своєму чоловікові» у довгім пишнім раннім шляфроку і в чепці з брабантських коронок…

О боже! тоті мрії! тоті дрібні мрії! Як вони легко прилипають до душі, а віддерті, кожда зосібна лишає по собі рану!

Галя на якийсь час поїхала до матері, а на Різдво мала назад вернутися.

Раз ізвечора мати почула легку дрож, другого дня боліла її сильно голова, а третього вона вже добре розболілася.

Їхати з дому не могло бути і думки.

* * *

По святах дістала Галя від Романа поштою книжку, котру він був їй обіцяв, а в книжці білет, де пише, що єму дуже прикро було, що не застав її в домі родичів і що він був би приїхав до Березівки, але то була би надто голосна перед людьми заява єго замірів, а, на єго думку, на се ще не пора.

Галя підозрівала Романа, що він нещирий, і, відсилаючи єму книжку, написала: «Чи ще коли будемо видіти-ся?»

На то він відписав, що стріча обоїх — то єго найлю-бійша думка, що коло Галі єго найбільша приємність і щастє.

* * *

Матері ставало легше, вона приходила цілком до здоровля.

У часі хороби Антін був майже щоднини у них, і рад був як світові, коли міг хоть чим-небудь прислужитися. Галя не раз в страху за хору удавалася до него о поміч.

Але, як хорій полегшало, вона оминала Антона всякими способами і єго добру волю вважала непотрібною влізливістю, котрої треба би конче збутися.

А лучилася їй до того добра нагода.

IV

Брат вертався з ординації; він одержав місце і йшов вже цілком на свій хліб.

Кого виховане сина тілько коштувало, що бідну вдову, той легко зрозуміє, як вона того часу чекала. То мало становити важну хвилю для цілої родини. Молодший брат переходив по половині на єго плечі, і Галя мала також жити у него.

З деканами треба було конче розійтися зовсім.

Не оден гіркий оріх розкусила Галя у них уже і за старших сестер, а тепер було ще гірше. Перше обходили вони з нею краще, бо старша, а потому молодша сестра мали інтерес в тім. Молодші вже не потребували ховатися зі своїм невдоволенєм. Галя їм тепер стояла на дорозі, бо коли лучився який молодий чоловік, то звичайно більше займався Галею, як ними.

І не було тут нічого дивного: красша дівчина псує бридшим, а Галя і другим псувала і собі не помагала, як се в дальшім її житю показалося. А ще більше дражнили їх її відносини до Романа.

Отже, переїхала вона до брата. Але у него житє було дуже гірке і прикре. Галя виділа, що вона їм ні до чого не придатна, що вони без неї зовсім могли обійтися, хоть більша частина труду і праці спадала на неї.

Вона робила і за наймичку і за братову. Як від’їхала коли до мами, то вони натомість наймали наймичку; коли скорше вертала і наймичку не можна було так борзо відправити, то на той час заступала братову, котра тогді, не маючи що робити, вишивала всілякі подушки на канві або інші дрібниці.

В новім газдівстві брата вона одна робила велику рахубу. Брат із того, що дістав від жінчиних родичів, старався якнайменше розходувати, аби не думали, що він їх добром хоче годувати свою бідну родину. А братова думала зовсім розумно, що чим менше розійдеться, тим більше для них лишиться, тим борше чогось доробляться.

З першою дитиною тото переконане ще більше в ній змоглося, так що, коли брат хотів що для Галі зробити, то старався так уговорити жінку, аби їй то не видалося занадто багато. Він знав і почувався до того, що кривдить своє власне гніздо, але знав також, які надії на єго поміч мала мати, котра для него не раз собі від рота відоймала, і як він завсігди сердечно сподівався віддячитися, як прийде на своє.

Трудність погодити два противні обов’язки не раз сильно єго ломила.

Галю се також дуже боліло. Ще доки мала надію на Романа, уважала своє положене хвилевим і терпіла все.

Але надії на Романа швидко пропали. Від освідчин своїх виділися вони всего один раз. Та і то раз він не тілько не успокоїв її, але ще більше додав їй жалю. Хоть Роман старався бути з нею як давніше, то все ж таки зміна в єго слові і ділі була така видима, що Галя не перемогла довше дурити себе. Більше він уже не приїздив.

Так минув рік і другий. Часом показався який інший, покрутився, усміхнувся і щез без сліду.

А Галі час уходив. Літа летять стрілою, а чим дальше, тим для кождої дівчини менше надії віддатися. А Галя не лиш була дівчина, але вона була бідна сирота, що жила у брата на ласкавім хлібі. Кров в жилах стиналася їй на гадку, що її положене, може, вже ніколи не зміниться, що вже, може, в’одно не буде нічого значити, буде понижена, нікому не потрібна. Не дуже симпатична братова стала для неї ще противнійша. Галя ненавиділа тото утле, никле сотворінє, котре мало право її використовувати лише через те, що їй припадком удалося вийти заміж, а Галі ні.

Раз якось приїхали сестри братової і привезли новину, що Роман жениться з Мальвіною, з тою самою, що її колись так висмівав.

Але тепер як би не було давньої Мальвіни. Давня Мальвіна пропала без сліду, а натомість стала друга, хоть не красна, то «дуже приємна», «розумна», а передовсім з доброго дому високоповажних родичів. Ціла родина не могла доста наговоритися про те.

Галі кожде слово розривало душу. І кого він вибирав на її місце, з ким придумав ліпше щастє для себе?! З Мальвіною! Для неї відтрутив серце, що так липло до него, для неї зав’язав світ бідній сироті!

Ще тяжче стало її положене, коли почали вибиратися на весілє. Брат відчув її жаль, єму тяжко було дивитися на бліде лице Галі, на таєні сльози…

— Чи не поїхала би ти до мами? — сказав він одної днини. — Я маю важну орудку в справі молодшого брата.

Галі вдарила кров до лиця, — вона брата добре зрозуміла. Та й сама вона бачила, що не має у него що довше сидіти.

Ах! як вона хотіла тогді умерти, як умерла Оля, її бідна сестричка! Зі зложеними на груди руками лежала би у тихім гробі, не зазнавала би несправедливості світа, не чула би єго наруг! Без вражінь і надії, але і без болю серця спала би вічним сном…

V

В неділю з полудня виїхала Галя додому. Легонький дощик скропив землю, а прозора хмарка закривала ще сонце. Візок швидко летів посеред поля, на котрім збіжє уже доходило; дерева, хрести і керниці при дорозі пробігали одні по других. Лише зрідка надибався чоловік, що при неділеньці святій вийшов подивитися, чи уже час починати жнива, і з колосєм в руках вертав до села, або яка молодиця вертала додому, напасши на межі коровку.

По пасовиськах пастухи грали у сопівки або розкладали вогонь і пекли молоді кукурудзи. Інші спали по ровах, лишивши худібку на других, а збуджені ненадійним туркотом, підносили голови і заспані стягали капелюха перед панами.

Чим ближче села, тим частійше надибався чоловік, а в самім селі люде роїлися, як мухи.

Діти бігали по дорогах, кидали грудками і інші виправляли псоти; газди з люльками в зубах повільним кроком ішли до коршми; жінки в хустках десь до куми ішли на «перщінє» або лиш в платниках на голові перебігали від хати до хати, аби поговорити з сусідкою.

А під фігурою[6] на толоці заводився танець. Дівчата то стояли, то сиділи на землі під вербами коло плота. В білих, як сніг, сорочках, з вишиваними рукавами, в червоних овиванках і стяжках вони самі червоніли, як восени калина. Парубки, співаючи, обходили скрипників, що сиділи на середині на малій лавочці, і кликали дівок у танець.

— Ану-ко, Єлено, ану-ко, Марцю, сюди! — крикне то оден, то другий, махнувши на дівку рукою, а ті по одній ішли до парубків, що їх кликали.

Галю прикро вразив голос скрипки і великий жаль розібрав, коли поглянула на веселих дівчат. Межи ними не було великої ріжниці. Сільська дівчина, хоть би найбіднійша, заслужить а убереся, як найперша багачка. Вона хоть тяжко працює, але не встидаєся, як вийде межи люде, за бідну одежину. Цілий тиждень жне або сапає, а в неділю убереся і піде в танець з тим, з котрим у суботу стояла при роботі. Вона не тужить, виглядаючи, чи «приїде», не вичікує роками нагоди видітися з тим, котрого хотіла би бачити.

Галі зробилося жаль, що мама її не перебрала за просту дівчинку, що не посилала в поле і на танець. Здоровими руками заробила би вона на себе, що треба, потому віддала би ся за того, котрий би їй сподобався, і не плакала би розчарована, не знала би ошуки паничів, що знають ліпше рахувати, як любити. Мала би мало, але своє власне. Працюючи враз із чоловіком, знала би, що приспорює собі добра, а не лиш до часу ужиткує працю чоловіка. А по єго смерті ніхто не мав би права вигнати її з хати з дрібними діточками, як вигнали її маму.

* * *

Сонце уже заходило і поволі западало за гори. Їх візок знову промикав суголовками помежи ниви, і понад вечір доїхали до свого села. Село хоть друге, а було як би тото саме, що лишили за собою, тілько що бачили єго о дві години пізнійше. Там дівчата танцювали, а тут уже вертали з танцю, розбираючи по дорозі з голови убране, діти вибігали против овець, жінки сиділи по хатах і розкладали вогонь, а підпилі чоловіки вертали з корчми додому. Вертав також і Грицько Крайній, натягнувши капелюх набік та й щось бурмотячи під носом.

— Жінко, отвиряй! — крикнув він на воротях.

Чорнява молодиця вибігла з хати.

— А бог би тя побив, п’янюго! — крикнула вона й собі. — Не можеш сам собі отворити, але кличеш мене від дітей!

Він друлив ногою ворота, виломив з плота кіл і, нічо не кажучи, замахнув ним на жінку. Вона хотіла хильцем утечи поза хату, але він забіг з другого боку, потяг її патиком, зловив за кіски та й кинув до землі. На її крик повибігали сусіди з хати, але кожде тілько здвигло плечима, бо хто ж сміє мішатися, як чоловік б’є жінку?

Бідній Галі аж мороз пішов по тілі, і всі її думки про ліпшу долю сільських жінок замінилися в страх і гидоту. Вона пса не вдарила би так, як тут чоловік зневажає другого, рівного собі чоловіка, приятеля і товариша житя.

Мати не надіялася Галі і немало здивувалася, коли її узріла. Але глянувши на бліде, заплакане лице доньки, не сміла нічого питатися — вона вже догадувалася щось недоброго. Коли брат умисне згадав про Романове весілє, стала ще сумнійша і ще менше говірлива.

Брат, якось показалося, не мав ніякого виразного діла і зараз на другий день поїхав. А Галя лишилася сама в низенькій хатині зі своїми тяжкими думками.

Їй виділося, що вона вже в гробі, далеко від світа, до котрого горнулася і від котрого надіялася ліпшої долі. А коли їй часом встидно стало, що мати побивався коло господарства, а вона сидить без роботи, зложивши руки, то насилу вставала, аби і собі найти яку роботу і не їсти дармо материну гірку працю. Але робота її не бралася — вона лише сердила себе і матір.

Антін, довідавшися, що Галя дома, зачав знов частійше до них заходити. Не могла вона вже на него так згори дивитися, як перше, але коли єго узріла зі свого вікна, то ще гірше щось заболіло її коло серця. Їй здавалося, що вона спить, а він її будить з тяжкого сну і показує ще страшнійшу дійсність. Якась безсильна злість брала її і доводила до крайності, і Антін учув часто не одно таке згірдне слово, котре могла винести лише терпеливість влюбленого.

* * *

Якраз тоді, коли вона, зламана і розчарована, сховалася під крила родительки і не мала перед собою способу вийти з того положеня, брат стриєчний її мами, священик із Поділя, приїхав до їх дідича старатися по давній знайомості о презенту для сина. При тій нагоді не оминув і сестри. Єму добре велося, і він заїхав до них такими великими кіньми і такою красною коляскою, що не було її де умістити. В дворі пішов інтерес добре, і то єго ще якось ліпше для світа настроїло: він розжалівся над бідою сестри, казав, що хотів би чимось помочи, — аж нарешті рішився взяти Галю з собою трохи межи люде.

Для Галі цей припадок був остілько догідний, що виривав її хоть на хвильку з убиваючого положеня, а найперше через те, що увільняв її від Антона. Сей, здивований і засмучений її скорим від’їздом, довго стояв опертий о фіртку своєї школи і дивився за ними. Але їй було байдуже про те, що без причини відтрутила від себе щире і прихильне для неї серце молодого учителя.

* * *

Дім стрийка Галі був багатий. Стрийна, хоровита, бліда і дражлива жінка, часто тривожила цілу хату, хоть взагалі не була зла жінка. Вони мали багато дрібних дітей і лиш двоє старших: жонатого сина і доньку молодшу від Галі, Емілію, котра вже також недовго мала бути дома, бо була заручена з питомцем, і за рік мало бути весілє.

Мама і донька доста прихильно прийняли Галю, а особливо Емілія рада була товаришці свого віку, з котрою щоднини могла би говорити про свого нареченого і про інші дівочі справи.

Вони мали багато знакомих, всюди в сусідстві бували і у себе сусід гостили.

Галя саме попала на ряд забав і празників в околиці.

Емілія, як пучок нерозвитої ще рожі, дрібненька, пухка, незвичайно ніжна і лицем бліда, вважалася за найкрасшу дівчину в тих сторонах. Її краса була все однака, ніколи не блідла, але ніколи й не набирала незвичайного блеску. Цілком інша виходила Галя. Вона не була така ніжна і никла побіч тамтої при деннім світлі в щоденній одежі; але зате увечір, при трохи, стараннійшім убраню, набирала власне того блеску, до котрого ніколи не піднімалася Емілія. Через те вечірні забави були для неї полем пописів і слави. Світло, музика, довгі фальбанисті сукні були для неї тим, чим трубка для боєвого коня. Хоть вона так була розчарована і сумна, але на забавах оживлялася, набирала як би нової сили. В легкій балевій туалеті переходила по покоях і тайком зазирала в зеркала. Її гнучка стать видавалася ще вищою, очі блищали, а з темного, кучерявого волося ще виразнійше виступали рівні, як з мармору виковані, черти лиця.

«Чи ж може бути, — питала вона себе саму, — аби дівчина з такою красою не найшла собі чоловіка до вподоби?»

Віра в тоту красу додавала їй духа, смілості і відваги. Всюди, куди вона повернулася, заступали їй дорогу мужчини. Зліталися, як рій метеликів до розцвілої цвітки, і кождий чим іншим старався на себе звернути увагу. Оден дотепом, другий повагою і розумом, третій доброю посадою, а інший попросту своєю складністю і хорошими очими. Лиш то у них не було гріхом і не називалося кокетством, — у мужчин воно так собі без прозвища ходить по світі. Вся вина спадала на Галю, хоть у неї кокетство не було простою забавою, а тяжким трудом, тяжкою боротьбою за існованє.

Родичі Емілії аж тепер узріли, кого мають у себе. Бідна забута сирота виросла в ворога. Емілія, дотепер найкрасша, никла як пільна квітка при плеканій городовій рослині.

Галя зараз дозріла округ себе неприязну зміну, хоть і прикриту плащиком ввічливості. Але що вона тому була винна? Вона жадала тілько того, що другі жадають від світа. І вона хотіла так жити, як другі живуть.

Для Галі лишалося лиш одно: здобути любов правдиву, аби досягнути красшої долі. Але вона уже так мало на те надіялася, що аж дивно їй було, як міг хтось боятися її, як міг не знати того, що вона так часто досвід-чала: що в теперішніх часах любов — то не сама лиш ідеальна стріла Купідона, а потребує більше реальних підстав! Кілько то мужчин коло неї крутилося, кілько то декламацій наслухалася вона, а все на тім і кінчилося! Роман, може, дійсно ще найщирійше про неї думав, бо навіть хотів женитися, але він потому інакше роздумався.

Як потопаючий хапаєся всего, що в руку попаде, так Галя хапалася своєї краси, а люде завидували їй і тих змагань, хоть се були змаганя безнадійної розпуки…

Що про неї стрийки думають, довідалася вона цілком ненадійно. Вона спала з Емілією в однім покою, а родичі з дітьми в другім. Вона якось довший час не могла заснути. Стрийко з жінкою також не спали, і хоть двері були заперті, то при загальній тишині чути було майже кожде слово. Вони говорили про низьку ціну збіжя, журилися, що вже молодші діти треба давати до школи; нарешті їх голоси так притихли, що тілько десь-не-десь яке слово долітало до її вуха. Галя уже дрімала, аж зачула виразно своє ім’я на переміну з іменем Емілії і її нареченого.

— Тота уже розумна, а наша ще дитина; може би ся удало її яким делікатним способом позбути, заким він приїде, — говорила шепотом стрийна.

Галю як би хто обсипав вуглем. Вона не сподівалася, аби про неї так зле думали, аби вона була спосібна відбивати підступом жениха. «О! Не дочекаєте того, аби мене під позорами виправити з дому!» — подумала собі.

Ледви зазоряло, Галя вже була на ногах, потихоньку вишукала кавалочок паперу і написала до мами письмо, на все заклинаючи, аби зараз приїхала по неї.

Вона вийшла з хати, перейшла город і стала при дорозі, чекаючи, аж люде туди будуть іти на торг до міста. Чекала довго, і першому чоловікові, що надійшов, передала свій лист. Перемерзла вернула до хати. Ті, що завдали їй смутку, спали ще спокійним сном, не заколоченим горем її душі.

Спершу вона нічо не гадала, лиш коби якнайскорше вирватися з хати, котра так скоро їй обридла.

Пізнійше почали виринати перед нею немилі наслідки сеї постанови, особливо тривожила її близькість Антона, від котрого рада була би утечи на край світа. Але все то перемагав неспокій, що мама могла не одержати письма і не приїхати.

Минув так цілий тиждень. Гіркий то був тиждень муки, непокою. Що лиш затуркотіло на подвір’ю, зараз бігла вона до вікна дивитися, чи то не мама.

Аж раз надвечір усі надзвичайно здивувалися ненадійним приїздом мами. Галя зараз зачала ся вибирати. Стрийки стали якось не свої і хотіли її затримувати, але Галя наперла, щоби таки зараз їхати. Плач душив її в горлі, і вона мусила якнайскорше увільнитися відси, аби хоть виплакатися доволі.

VI

І знов тишина, знов гріб, знов той Антін із залюбленими очима, як хрест на гробі надії! «О боже! як тяжко жити, чи ж не ліпше десять раз було би умирати?» — думала Галя і завидувала умерлій сестрі, що пішла за батьком, а її лишила при живій мамі на гіршу муку і журу. Що ж їй, нещасній, робити, де дітися, як собі зарадити?

— Хіба уже піду за Антона! — сказала вона раз в приступі жалю до матері.

Тота, замість жахнутися на розпучні наміри доньки, лиш сумно покивала головою, як би уже давно про те думала. Се Галі ще більше завдало жалю. Мама годилася з гадкою, про котру їй страшно було і подумати, а може, ніколи не видавалася тота гадка так страшна, як тепер! І то було одне серце на світі, котре її жалувало і любило!

* * *

Дні ішли за днями, подібні одні до других, як каплі води. Так само, як давнійше, сиділа вона від ранку до вечера з голкою в руках при вікні, так само, як давнійше, приходив і мучив її Антін. Аби хоть трохи мати від него супокою, почала ходити до місцевої попаді, вибираючи все той час, коли приходив до них Антін; або ще частійше ішла до хащі і там пересиджувала візити учителя.

* * *

Прийшовши раз на попівство, Галя застала там гостя, далекого родича, семінариста Стефана П… Вони глянули на себе і сильно змішалися. Він не був їй цілком незнакомий, так само й вона єму. Під час її проживаня на Поділю виділа вона єго раз чи два на забаві, та, не знати чому, забракло їм відваги тут до того признатися. Він не раз з нею танцював, не раз слідив за нею блискучими очима, але все-таки менше крутився коло неї, як другі. «Що єго ту завело? — спитала вона себе. — Чи то чистий припадок? чи, може, заставлені нею сіті на кого другого, єго, власне, зловили?» На кождий раз приїзд єго сильно потривожив її мислі.

Другий день перейшов як усе. Третього дня прийшла попадя з дітьми і Стефан з ними, а далі він. сам почав приходити.

То уже щось більше давало до мисленя. Темрява, залягаючи її. душу, зачала як би рідшати, а поодинокі лучі світла заходили до дна її душі. Апатичні її дотепер занятя набирали значіня, житя і барви. Спершу були хвилі, коли, навчена сумними досвідами, вона відпирала насуваючіся нові надії, але само постепенне єго зближене напирало на неї новою хвилею вражінь і житя.

Ах! як блискучі, повні запалу мав він очі, коли раз у городі на попівстві зірвав і подав її польний романець. Який зворушений був єго голос, коли говорив, що романець — ворожбит любові та просив, аби собі поворожила на єго листках, і як посмутнів він, коли вона сказала, що не має на кого ворожити!

— Позвольте, я на вас загадаю, — сказав він, хапаючи її за руку і притискаючи до своїх уст. Вона насилу тримала в руках маленьку квітку і вимовляла слова ворожби: «лю… бить не лю… бить». «Не любить!» — сказала нарешті, обриваючи два листки нараз.

— Ні! — підхопив він скоро. — Романець говорить за мною. Ви обірвали два листки на кінці. Ви не хочете знати, що я вас люблю, що я був би найщасливійший з людей, якби ви хотіли бути моєю жінкою…

Хоть уся кров бухнула їй до голови, вона заховалася майже цілком спокійно.

— Ви знаєте, — відповіла вона тихим голосом, — знаєте, що я сирота і, як більша частина сиріт, не маю ніякого маєтку…

— Знаю се, — підхопив він скоро, — але я маєтку не хочу; я потребую лише кілька соток, при тім числю на свою і вашу родину.

Галя мало не крикнула, учувши таке. Кілька соток! родина! Як можна було бути так недосвідченим чоловіком і уважати то все за річ маловажну!

Вони стояли на кінці стежки, посиланої опадаючим листєм. Перед їх ногами лежав обірваний романець, а над ним шнур відлітаючих журавлів. Журавлі видавали сумні прощальні голоси, а засмученій дівчині здавалося, що вони забирають її супокій, всі сни і надії.

Стефан був сильно блідий від внутрішнього зворушеня, а вона ледви могла вимовити: «Пробуйте…» і швидко пішла від него.

* * *

Карта обернулася! По поезії наступила проза: дійсність нещасного положеня виглянула з-під рожевих листків. Тепер уже не було бесіди про взаємні склонності серця, лише чи можна буде тих, так конче до щастя потрібних, кілька соток роздобути. Журилися тим усі. Журилася Галя, журився Стефан, журилася мама і брат, що зараз по освідчинах завізваний був на фамілійну раду. Єму потрібно було шість соток.

І о тоту суму, котру не одна велика дама видає на оден вечір, на одну сукню, розбилася ціла будучність бідної дівчини. Мати не могла уже нічо з задовженого свого грунту витягнути, а брат давав лише третю частину.

Але материна любов спонукала матір до кроку смілого і непевного. Стиснувши серце і замкнувши на все очі, вона рішилася поїхати і вижебрати потрібний гріш.

Сумно вона вибиралася в тоту дорогу і довший час її не було. Аж нарешті вернула, — вернула так, як можна було надіятися, з нічим. Подоляне оказалися ще найліпшими, бо обіцявши трохи гроша, сказали, що дали би більше, але довги за свого зятя недавно заплатили. Другі вимовлялися недостатками, хлопцями в школах, то підростаючими дівчатами, що ростуть, як «жидівська лихва», і не оглянешся, коли сімнайцята весна завітає. Правда, кожда газдиня обіцяла щось з дому на весілє, але тут треба було — грошей.

Стрібувавши всего, вони уже нічо більше не могли зробити і мусили все здати на Стефана. «Будьте спокійні!»— казав він, прощаючися з Галею.

Аби чоловік не знати які пережив прикрі досвіди, то все він рад вірити свому добру, аж доки не згасне послід-ня іскра надії. Щирі, симпатичні Стефанові слова успокоїли Галю. Вона єму вірила. Вона навіть не питала себе, чи любить его. Вона знала лишень, що з ним була би незвичайно щаслива і весела і що він не міг би мати ліпшої від неї жінки. Якась неограничена вдячність як для того, що вирятував їй житє, панувала над всіма її чувствами. Він вертав їй давню, дитинну доброту серця і нищив жаль до людей і до світа. Через него вона могла бути щаслива і спосібна ущасливити других. А хто ж міг мати до того більше права, як не він сам?..

Вони прощалися ненадовго, бо на кождий спосіб він мав о котрім часі вернути.

* * *

Доля усміхнулася на хвилю, аби завдати ще сильній-ший удар в саме серце.

Час приїзду Стефана минув. Галя не хотіла ще тратити надії, але він все-таки не приїжджав. Недармо чекала, плакала і молилася, час ішов, а єго не. було…

Аж нарешті прийшло від него письмо — письмо гірке, нещасне, плачуче. Він, прощаючися з нею, прощався і з своїм щастєм навіки…

Гірка іронія викривила її уста. Огонь горів у печі, — вона, здавивши письмо, кинула його в поломінь.

«Всі, всі вони однакі, що до одного… — вирвалося з її зболілої груді. — Вихваляються енергією і відвагою, а як прийде стати до боротьби з житєм, то готові придавити в собі найсердечнійші чувства… Кілько-то любовних слів він мені не наговорив, а утік, коли узрів, що не заплачу єго довгів! Говорить, що не міг би дивитися на любу людину, котрої долю не можна забезпечити відповідно, а лишає тоту людину саму собі, най пропадає! О, висока логіка мужчин, до котрої не може піднятися жіночий розум!..»

Нещасна дівчина не була вже в силі шукати якогось виходу. Бо нащо ж здалися всі заходи і пориви, коли все кінчилося на нічім! Могла тепер летіти її лодь нещасна, куди сама хотіла, — вона вже не тримала в руках весла. Міг її потопельник потягнути на холодне дно води, могла розбитися о каменисті береги, пропасти в безвістях, — для Галі все вже було одно…

* * *

Але як камінь, абияк кинений угору, упаде на землю, так Галя, як багато таких жінок, коли їм не удасться де примістити в світі, упала тягарем на власне своє гніздо. Мати, видячи свою дитину безсильну, не здібну о собі думати, взялася сама до рятунку. А мала вона лиш оден спосіб на то — віддати її за Антона. Галя надто була зломлена, аби могла була опиратися. Та й що ж вона мала робити? Лишитися старою дівчиною? Носити як би провину власний свій вік? Бути вічно предметом злосливих уваг і насмішок, вічно даватися манити зрадливим надіям? Терпіти пониженя і услугувати ціле жите своякам, котрим тяжко було жертвувати по кількадесять левів? Не мати нігде власного кута, приміщеня, котре не називало би ся тягарем або ласкою?..

Галю опанувало дивне чувство. Вона хотіла би була десь піти, загубитися, забути про світ і людей… Хотіла би пропасти, як в народній казці — запасти під землю, і сховатися за двері місяцевої або Морозової мами! Там Антін не був би тим, що тут. Там не було би світових вимогів, не було би ріжниць стану, образованя; там стояла би против него, не як против зовсім нелюбого собі чоловіка, але там, поборена єго любов’ю, вона віддала би ся, може, єму без ніяких інших побічних оглядів. Але тут на землі, тут інші рахунки! Переломити всі пересуди, відвикнути від звичаїв, з котрими, коли не в дійсності, то в снах своїх жилося, бути покиненою тими, котрі ще недавно тебе величали нижчою при тих, що зависно, може, споглядали на тебе — о, то не так легко!

Аби жінка могла над то все піднятися, на те мало залюбитися, на те треба би з любові шаліти. А тут про любов і бесіди не було.

Ах! як тяжке таке житє на світі! Гадки, як чорні змії, тислися в голову, вертіли мозок, роздирали Галине серце.

Завтра!., і раптом зо дна її душі виринув образ, котрий вона раз бачила і котрий вразив її був страшенно своєю красою та правдою: насеред великої та пишної кімнати стояла в обіймах молода пара. Її спадаючий з голови вельон і довга біла сукня свідчили про те, що тілько що відбулися шлюбні церемонії. З якою любов’ю і вірою витягає вона до нього руки, з яким чувством, запалом і жаром пригортає він її до своєї груді і складає на її чолі гарячий поцілуй! Ніщо не може рівнятися з блеском їх очей і щастєм тої хвилі. Вони — живі поеми житя, і ні оден поет не в силі віддати їх стиха прошептаних слів: «Ми, нарешті, самі».

Тепер той розкішний темат її думок затяг вічну жалобу, і сирітська доля заломила руки.

Завтра в сей час і вона лишиться з тим, з котрим до гробу зв’яжеся житєм, але як противні, як страшно противні будуть тоті думки і чувства. Все, колись дороге і сподіване, треба буде, хоть з гнівом і болем, віддати в жертву невмолимої долі. Надармо вона старалася змягчити тоту долю, надармо ковтала до дверей щастя і любові, надармо споглядала в країни того раю! Люде без-милосердно відвернулися від неї і кинули їй на дорогу лише кусник сухого хліба.

Мати ще не спала, коли Галя вийшла з хати. Довго вона чекала на доньку, і тяжкі, і невеселі думки мучили її голову і зболілу грудь.

Не з таким серцем хотіла вона бачити свою доньку під вінцем, не такого щастя бажала вона для своєї дитини.

Щастє? Надія? То давно пропалі мрії. Завмерли вони разом зо смертю батька її нещасних дітей і лягли з ним разом до гробу!

Глибокі зітханя довго переривали нічну тишину, а гарячі сльози продиралися ще через замкнені сном повіки.

Слабе прозоре світло заглянуло у вікно. Вона проснулася, протерла очі і глянула на постіль доньки. А доньки ще не було в хаті.

Місяць уже цілком сховався за гори, щезли нічні тіні, лиш зоря світила червона. Все віддихало оживляючим холодом. Цвітки, що лиш пробудилися, травки і листки світилися змиті свіжою росою, а причеплені до галузок метелики чекали, аж моТсрі крилечка їх овіє вітер і осушить сонце. Ціла земля як би в набожній задумі приклякла, зложивши руки, а шеполивий і дзвінкий потічок ніби її устами говорить ранню молитву.

* * *

З цвинтарного горба сходили дві жіночі постаті. Ішли тихо, спустивши голови, як дві зламані билини, і лише дрібне ріщє хрустіло під їх ногами. Краса ранку не промовляла до їх душі, а здоровий холод переймав дрожем. Із корча випорхнула пташка, захиталася на довгім прутику і зацвірінькотіла. Повернула маленьку головку, глянула одним оком на небо, другим на землю, глянула на жінок, ударила крильцем і вернула назад до любого гнізда, до милого друга, що гойдався на довгій галузці. Мала пташина любувалася природою, зазнавала любові і щастя і тішилася житєм.

А обі жінки — чи також тішилися житєм? Чи були то сльози любові, щастя і втіхи, що текли по їх блідих замучених лицях?…

СУДІЯ

Пан судія вертав з канцелярії зіритований: немила судова справа розстроїла єго нерви.

— Пані дома? — запитав він служниці, прийшовши додому.

— Нема нікого дома, прошу пана. Пані з панною пішли до пані консилярової, панич десь поїхали, мені пані також казали, що можу піти до сестри, бо гадали, що пан підуть просто до касина.

— То йди, коли тобі позволили, лиш затопи в печі, бо якось студено.

Служниця розпалила, накидала дров, покрутилася ще по хаті, накинула на себе хустку, і за хвилю лишився він сам один на цілу хату.

* * *

Огонь жваво захоплював полінця, гудів і прискав малими вугликами.

Судія наложив люльку, отворив дверці і вдивився в палаюче полум’я. В хаті робилося щораз теплійше; тепло наповнювало кімнату, огортало єго рамена, пашіло на лиці і переймало все тіло. І забув він про свої літа, про сиву голову, поволі затирались свіжі вражіння і стали прикриватись якимись іншими, десь на дні душі схованими споминами.

Єму виділося, що він десь ще мала дитина, бігає за мамою, тримаеся її одежі. Тата нема дома, поїхав до міста: він нетерпеливо виглядає, бо знає, що тато привезе гостинця, і вже наперед тішиться дерев’яним коником або цукровою сопілкою.

Синяве полум’я простягаєся в зелені поля і сіножаті. В високій траві гудуть полеві комашки, а здалека блищать коси косарів. Там він, рум’яний від утоми і вдоволеня, уганяєся за красним мотиликом, зриває барвисті квіти і слідить скоки полевого коника. Єму лиш тілько й жалю в житю, як літо минає, як бабуся зима усе зціпить і обвіє холодом. Хоть і тоді єму не зле. Взимі приходить святий Николай, їздить санками, а він так любить санкуватися, слухати, як хрупотить сніг під кінськими копитами і теленьканє дзвінків розноситься широко по білих нивах.

* * *

Добре жилося дитині при добрих родителях. То зима, то літо чергувалися напереміну, а з ними чимраз нові утіхи; і хоть деколи і сльозоньки злили личко, то скоро висихали і зникали без сліду, не лишаючи жалю в малім серденьку.

При кінці одного такого гулящого літа відвезли його до міста і віддали до школи. Гірко було лишатися одному в чужій хаті між чужими людьми. Наука спочатку забавляла його, але потому щось ставала усе труднійшою. Лекції бували довгі, дуже довгі; сидить він бувало учиться, насилу продирає очі, аби не заснути.

«Боже милий! — думає. — Нащо його тут привезли, нащо кажуть учитися? Він би так радо повернув додому, до тата, до мами, покинув прокляту школу і ніколи на неї не подивився. Коби лиш знав, що не будуть на него гніватися за те, бо він страх боїться, як хто на него гніваєся. Но, чей дочекаюся вакацій! — гадає собі. — А тоді знов зелена сіножать, гулянє, свобода». Рахує бідненький дні і години, рахує, хоть воно ще далеко. І так єму здаеся, якби він був не один; якби їх було два: один скаче і бігає по селі, а другий з книжками під пахою снуєся попід мури і топче міські тротуари.

* * *

Але з часом до всего чоловік привикає. Примус заступила емуляція, а школа змінилася в поле поступів і заслуг. Труд єго надгороджувався. Ніхто не мав ніколи ліпших від него свідоцтв і не міг числити на світлійшу будучність. Виростаючи з дитини в молодця, дух щораз ширше розривав свої білі крила. Університетське житє вилущило його з тісної шкаралущі гімназіста. Повіяло іншим житєм. Зроджувалися інші почутя і потреби, понятя прояснювалися, міцніли і зазначувалися новими напрямами. Тут товариство основувалось не лиш на особистій симпатії і приятельській підмозі, а обхапувало ширші круги — спільності по думці і змаганю до одної мети.

* * *

Зітхнув, як лиш зітхають старші на згадку прожитих літ; поправив люльку і докинув свіжих полін до печі.

Тисячі червоних іскор зажеврілись і посипалися вгору. Перед ним замаячила довга, простора зала, освічена ясним газовим світлом. На самій середині з-поміж золотих рам і великих зеркал виступав без жадних ярких окрас поважний портрет славного народного генія. Вокруг розлягався голосний гомін людських голосів, бреньк склянок і біганина прислуги. При однім столику піднісся молодий мужчина зі смаглим, блідим лицем. Повів палким оком по присутніх, даючи знати, що хоче говорити.

* * *

Дідусь потер чоло рукою. Немало вже від того часу води уплило, а перед ним так живо стоїть та хвиля, що ще дотепер пригадує собі відірвані фрази з промови молодого бесідника.

«Панове і товариші, — говорив він, вказуючи на образ. — Кілько нас тут, а всі ми зібралися задля того ось чоловіка, що мертвим оком дивиться зі своїх рам, аби освятити єго заслуги для спільної нашої матері-вітчини. Всі ми одної думки, всі ми одного і того самого бажаємо, бо ми сини одної землі, галузи одного дерева, всі ми робітники одної великої будови загального добра. Який малоумний, який тіснозорий той чоловік, котрий не знає, що лиш загальне добро може ущасливити одиницю! Який злий мусить бути той, котрий забагає жити безжурно коштом другого! «Жити і дати другому жити» — ось що повинно бути нашою девізою! Але кожда робота, як кожда будова, буде лиш тоді тривкою, коли опираєся на грунті і сильнім фундаменті; а фундаментом і підставою загального добра, спільних людських інтересів є народність! Лиш на тій підставі може здорово і пожиточно роз-витись культура і цивілізація цілої людськості! «Кождий нарід повинен боротися за національність! Тож борімся, братя, за нашу бідну вітчину, хоть би до остатньої каплі крові, доки несвідомість і темнота буде заступати нам дорогу!»

Бесідник скінчив. Зворушене заволоділо присутніми, багато стискало єму руки, декотрі цілувалися. Лиш один найближчий єго приятель не зблизився й не сказав слова; він боявся рушитися зі свого місця, глянути і промовити: він чув, що слова застрягли би єму в горлі і сльози тиснулися до очей…

* * *

Все, що той чоловік умів виповідати устами, товпилося в душі і залягло в серцю єго молодшого товариша. Що у него не могло вилитися в слова, лиш боліло, розпирало грудь в німім жалю, друг єго виповідав з натиском і жаром, ясно і певно.

* * *

Оба вони були слухачами прав[7], з малою лиш ріжницею в літах і студіях. Але ріжниця ся була причиною, що старший був неначе ментором молодшого. Він втягнув його в круг молодіжи, де сам уже займав поважне місце, виробивши собі становисько своїми поглядами і вимовою, котрі і у нового товариша відразу здобули єму любов і поважане. Оба вони були молоді, палкі, талановиті і майже нерозлучні. Оба багато читали і провадили гарячі дискусії. Творили прехороші картини горожанської рівності, ладу і обов’язку, до котрого їх житє способило, і чим мали бути в будучності. В своїх студіях бачили щось більше, як лише спосіб до житя для себе. Вони вірили, що добрі наміри щирих людей, коли мають проявити свій відроджуючий та благодатний вплив на загал, мусять бути і так само гарні в ділі, і в засаді, і в їх ідеальних понятях. Добро мусить бути так само абсолютне в практиці, як і в теорії. Де не було рівноваги між теорією і практикою, там не було для них моральної правди, сильного переконаня про те, що зле, а що добре. Чи ж діло, хоть би і найсправедливійше, але не зросле міцними нитками з душею і цілим житєм чоловіка, не стаєся лише блахманом, не робиться, мов за панщину, отілько лиш, оскіль-ко до того спонукають які-небудь зверхні обставини? Звідси брехня і зла віра в відносинах публічних і приватних.

Недостаток тої гармонії, інші думки а інші діла обурювала молодих ентузіастів.

Судія вдивився в широко жевріюче полум’я і схилив голову на груди.

Ой без серця й без духа,

— шептав він дрожачими устами, —

Увесь люд конає… Давай крил мені широких, Поро молодая! Полечу над мертвим миром До святого раю, Де огонь святий у душах Дивами сіяє[8]…

Ах! Де поділась відвага і смілість, оригінальність і спо-сібність до жертв і навіть — і навіть — чесність!..

Страшна то хвиля, коли дух розвине за одним заходом цілий звій пам’яті і зіллє в одну краплю часу гіркі дії цілого житя…

* * *

З давно минулих днів виринула легка, гнучка стать молодої дівчини, з золотавим волосем і ясним голубим оком.

Він був тоді молодцем в самім розцвіті сили; гарна дівчина заволоділа єго чутєм, сталася єго щастем, розкішю, усім, що він міг найти наймилійшого на світі — словом, любов’ю. Серце, переповнене чутєм, шукало полегші, переповнене новими вражінями, дрожало радістю і тугою, не могло зміститися в грудях і вилило свою тайну перед приятелем.

— Люблю її шалено, без пам’яті,, усею силою моєї душі! Мені без неї нема більше світа, нема житя! Вір мені, товаришу, без любові неварто жити на світі! — говорив він раз збентеженим голосом.

Приятель нічого не відповів, лише став перед ним, спер руку на єго раменах і вдивився єму просто в очі. Єго уста злегка задрожали, змінили форму, розтягалися в кутиках, і він вибухнув сміхолГ.

— Чого смієшся? — засичав наш герой майже крізь затиснені зуби.

— Друже, — відповів приятель, — не гнівайся, але ти кажеш те, що я вже давно помітив, борше, може, як ти сам прийшов до тої свідомості. Се, врешті, не доказує ще, що у мене велика прозорливість, бо залюбленим завсігди видиться, що ніхто про їх тайну не знає, тимчасом як увесь світ про те говорить. Але я рад, що ти порушив сю справу, і, признаюся, я чекав тої хвилі.

— А то чому, коли вільно спитати? — запитав він як перше, але вже без злості.

— Про се можна би багато говорити. Що твій ідеал може заполонити серце молодого чоловіка, то певне, але чи зостановлявся ти над тим, що робиш? чи роздумував ти про загальні наслідки? Представ собі існованє одного з нас, котрому жінка не внесе з собою в хату ані гроша. Представ собі нужденне житє, де кождий кавалок хліба з’їдаєся, де лиш вистарчає при скупім рахунку на щоденні потреби. Пощо чоловік учився? Нащо леліяв в своїй груді думки і ідеї? Чи на те, аби загребтися в чотирьох стінах? Котрий з нас зможе тепер жити в залежності від кількох гульденів. Ми, як перший-ліпший посе-люх, набули прецінь вищих культурних потреб, маємо, врешті, перед собою велику патріотичну задачу, маємо вітчину, котра потребує гроша, а відки єго взяти?

— Але ж я її люблю!

— Є любов, але є також і сила волі. Невідповідній любові повинно ся зараз корінь підтяти, здавити її при перших появах, бо чим далі, тим гірше, тим тяжча з нею боротьба, — додав приятель поважно.

Ненадійний погляд в темну бездонну пропасть, виповзаюча з-під корча гадина, слизький, повзаючий по тілі черв’як не міг би був наповнити єго більшою огидливістю і страхом, як власне ті, ніби для єго власного добра вимовлені слова: «Сила волі, патріотизм, культурні потреби», гуділо в єго голові, як в порожній бані. Гарні, блискучі слова, а всередині гниль! А що ж то за така культура, що понижає гідність чоловіка? Чи ж сила волі, з таким трудом вироблена родом людським прикмета душі, патріотизм, найкрасше зрозумінє спільного інтересу мають служити до здеморалізованя чоловіка! Чи під стягом культури мав би чоловік вирікатися найблагороднійших поривів своєї природи?!

Не залежати від кількох гульденів — значиться, не бути невільником гроша. А хто ж ним більше є, як не той, задля марного гроша вирікаєся таких речей, котрих за ніякий гріш не купити?..

Яка суперечність! Чи можлива річ, аби при поряднім суспільнім устрою виробилося щось так погане, так нездорове?!

І тоту погань голосить навіть єго друг — ідеал чоловіка, котрого він так обожав?!

* * *

Житє попливло дальшою течією, а з ним рвалася струна за струною їх дружніх відносин. Все якось змінялось і переінакшувалось. Душі відставали, серця холодніли — віддані одному заводові, розрізнилися щодо спеціальних занять. Щирий молодець не міг зрозуміти, як міг єго друг віддатися урядові політичному, котрий найбільше стісняв свободу єго переконань, і ще більше, як міг на товаришку свого житя вибрати жінку чужого, навіть противного табору — як міг оженитися з полькою! Як міг так змінити свою програму той чоловік, що колись обіймав ціле житє такою широкою думкою, той проповідник рівності, свободи! Як міг вдоволитися так низькою урядовою кар’єрою і одружитися з полькою? На се були лиш дві можливі відповіді: сей чоловік або споневірив-ся чутєм свому народові, або не вважав жінку навіть спосібною до того почутя, котрим пишаєся мужчина, не визнавав, що для неї також повинні бути свідомі і милі інтереси її рідного народа.

Хоть і як він се покривав, хоть яких добирав красок, що він хоче показати, як на тім становиську повинен собі поступати русин, — для свого друга він перестав бути ідеалом чоловіка.

Хоть і які були переконуючі єго слова, що женитьба з полькою дасть доказ, що русин в тім випадку не конче має перестати бути русином, як досі бувало, — для свого друга він перестав бути правим чоловіком!

Хоть і як з кождим днем зростав у людей в повазі і набирав значіня, для свого друга він перестав бути чесним чоловіком!

Ніч чимраз більше налягала на землю, вірна її товаришка — тишина — ішла за нею вслід рівно і незначно. Чимраз рідше давався чути з улиці туркіт воза або людські голоси. Жінка і діти мусили добре забавлятися, бо ще не вернулися відтам, і ніщо не перешкоджало єму думати далі про давноминулі дні. Проблиск огню з печі кидався на зігнену єго сидячу постать і ломився неясним світлом по кутах. Він оглянувся. В єго душі змагалася боротьба, підносилась і спадала хвиля збурених чувств, сни молодості і надії проносилися перед єго душею, як ті тіні. Ах, чому ж так скоро минули, змінились і знівечились, чому, перелітаючи, не затерли і в пам’яті своїх слідів, а лишились болющими, зле загоєними близнами, розлучними згадками?! Рахуючись щоднини з часом, він не міг нагадати, кілько тому літ — так, кілько тому літ? — як він вступив до суду. Але то все одно. Він був тоді молодий — дуже молодий, і подав руку своїй возлюбленій, що, засліплена своєю любов’ю, вітала отвертим серцем гарну будучність, несвідома хмарних днів і недолі, причаєної мовчком на дальшій дорозі житя.

Перші дрібні хмарки на небоеклоні їх спільної ванд-рівки. переходили непостережно. Але хоть які маленькі, легкі і прозірчасті, не пропадали, а, подибавшись з другими, чорніли, розтягалися і споглядали все понурійшим оком.

Студентські і в перших літах безплатної судової практики зроблені довжки були тими темними хмарками, що смутили їх радість і вдоволене. Коли би він був мав певну суму гроша в своїм часі і був би їх впору заспокоїв, не було би тепер мутилося єго щасте. Але тепер вони заедно збільшались, а чим дальше, тим труднійше було думати про їх віддачу: час протягався, сім’я прибувала і конечні видатки змагалися. Колись він бридився скупістю, і не один гріш, кинений на дрібну приємність або позичений безповоротно приятелеві, — тепер ріс вдесятеро, діставав нових спільників і пригнітав його своїм тягарем.

* * *

Ще кілька полін затріскотіло в печі і загуділо в широкім комині, але глибока морщина на чолі судії не роз’яснилася, а грубіла і зсувалася над смутними, пригаслими очима. Він бачив, як люде собі в таких випадках радили, бачив, яких добирали способів — спокійні в своїх переконанях і виповненю своїх обов’язків. Чому ж він так робити не міг? Не раз попадала до суду справа, що лише трохи сприту — а виторочилась би не одна золота нитка і стала би в пригоді, увільнила би не раз з дуже клопотного положеня. Ходило раз о те, щоби лиш кинути один аркуш паперу до актів і дати єму там спокійно відпочивати, за що приходив в заміну цінний банкнот. Треба лиш було ліпшого серця судії, але молодий судія відкинув предложенє з обуренєм, підкупство бридило його гірш усього. Він не міг позбутись молодих мрій, не міг знести використання біднійшого і слабшого, а противно, заступався за ними і параграфами, наскілько їх міць сягала. Кілько міг, поясняв, научав і спомагав тем-них і несвідомих. Але єго власні інтереси на тім не кори-стали, а противно, ще гірше розстроювалися, і він не міг найти на то ради. Дармо клопотав свою голову, кидався і болів. Способи, які єму підсувалися, не годились з єго сумлінєм, хоть були добрі і догідні. Приходили хвилі дуже критичні — гріш домагався гроша, проценти росли, житє вимагало житя і відповідної екзистенції… Кілька грубих рулоників, лишених багатим панком на бюрі в єго канцелярії в такій одній гноблячій хвилі, могли по більшій часті усунути ті журби. Від них залежала розв’язка запутаного процесу, де не можна було правди дійти, але судія догадався, що панок мусив забути у него гроші, і поспішився якнайскорше їх віддати.

* * *

Хто, коли, ставши в обороні бідних і слабих, не прийшов в розлад з можними і сильними?!

Зачали розходитися слухи, що судія злий, острий і беззглядний чоловік… Дехто відізвався добре, але більшість говорила против. Неминуче якесь зло зависло над єго головою, тож і житє зачало блідніти, тратити свій блеск, нівечене, дерте і топтане меланхолійною розвагою, де розчароване темними красками рисувало розв’язку.

* * *

Діти підростали і з кождим днем домагалися більше стараня, потягали більші видатки, котрі при їх домашніх обставинах були майже неможливі. Жінка плакала, журилася і западала на здоровлю. Вона була матір’ю, і то їй диктувало обов’язки і виробляло її понятя. Висока чеснота мужа не запевнювала будучності дітям. Єго легковаженє гроша спровадило злі відносини домові; єго патріотичні мрії — клопоти і перешкоди в авансі; високі принципи — злість і нехіть людську. Вона була матір’ю і старалася заслужити любов і вдячність дітей. Вдячність для родителів мають діти тоді, коли ті відповідно забезпечують їх услів’я житя. Чистота характеру батька хліба їм не дасть — а що ж вони варті без кусника хліба? Що варт тепер зле зодягнений, зле живлений і погано мешкаючий чоловік? До нужди прилучаєся ще погорда у других. Як діти можуть думати о родителях, котрі сталися виновниками такого їх терпіня, ставили вище свою чесноту, як добро дітей, кинули їх в положене, котре скорше чи пізній-ше викопає під ними пропасть морального упадку.

Хлопців треба було давати до вищих шкіл. Судія старався о перенесене до більшого міста, та сказали, щоби не бавився в політику. Доньки виростали на безпосажних паннів, а бідній матері серце краялося на згадку, що вони ніколи не зазнають ліпшої долі від неї, що будуть мучитись і трястися над кождим крейцаром. Що з того, що вона ніколи не закладала рук, що працювала і гарувала собою? Вона не могла нічого приробити, а лиш зменшити видатки, котрі ішли на щоденні потреби житя.

* * *

Тяжко було дивитися на неї, колись гожу дівчину, а тепер висохлу, як суха тростина, з впалим лицем, зі змученими від сліз очима. Зів’яла і перецвіла передчасом. Стан її здоровля занепокоїв мужа, і він завізвав лікарів. Суд лікарів був страшним ударом для родини. Хорій заказано заніматись домом і приписано курацію,. сполучену з великими коштами. Що мусило діятися в серцю її мужа? Чи ж не єму повірила вона свою долю і щастє? Що він з того зробив? Чи була вона при нім щаслива? Хто дав житє тим малим, слабим істотам і нащо? Щоби кинути безпомічні в брудні хвилі омута світового!.. Чи ж не кажуть жінці: «Іди з вірою за твоїм провідником, люби його і слухай!» А як той провідник їй за тото відплатиться? Коли ніхто не має права поспитатись, то най відповість власна совість. Я не зношу переваги над другим, не зношу визискуваня та кривди людської, се моя провідна думка, се мене одушевляє, бо вийшло з моїх духових потреб. Але вона? Чи мусить вона іти за мною, хоч се виходить далеко поза круг її мислі, понять і ді-ланя?..

Саможертва не лежить в людській натурі. Чоловік не жертвуєся, лише не може знести положеня, в котрім єму приказано жити, а властиво жертвуєся для того, ідо положене, в котрім він жиє, переходить єго терпеливість. Жадоба чогось іншого буває така сильна, що супротив неї все інше меншає; він минає все, щоб лиш дійти до того, що єму здаєся ліпшим. Нехай же іде, бо те, що він лишає, уже не для него, то стара одіж, котру він мусив скинути. Але чи для своїх переконань, для тої ясної зірки, що блищала в єго груді і роз’яснювала темні закутки душі, мав він право позбавити товаришку свого житя спокою і вся-кої приємності, а дітей — світла науки і забезпеки житя? Ах! Чому ж обов’язки горожанина стаються кривдою родини, тої основи горожанського ладу? О ні! так довше не могло бути!

Чи ж обов’язки мужа і батька не спочивають зложені законом природи в сердю чоловіка! Чи ж міг він дивитися, як єго жінка сохла і в’янула? Чи міг дати пропасти матері своїх дітей без рятунку?

* * *

Люлька вигасла третій раз; він досягнув тютюн і наложив її знов, приложив сірничок до розпалених дверців. Сірничок гіирскнув і заглянув єму в лиде; він прижмурив очі, кинув недопалений патичок на землю і придусив ногою з таким натиском, як би хотів усе забути, усе приду-сити в собі. Але збурена хвиля мислі не давала ся втихомирити. На той час зближалася пора живійшого розбудженя народного; прибитому і пригніченому народові позволено на минуту брати чинний уділ в загальних справах, прокинутись, подивитись, аби знов на кілька літ зложити руки і вичікувати спасеня других. Хто жив, в кім було ще тепле серде, кидався, аби хоть одного бордя придбати своїй вітчині, висуваючи наперед свої найчільнійші сили.

У тім ряді він завсігди стояв між першими, але тепер чувся безсильним. Він бачив побіч себе здивовані і косі погляди, але чи ж міг на то уважати? Врешті не мав часу. В суді була важна справа. О так, дуже важна справа!

Ходило о сирітський грунт: четверо дітей, сиріт, мало до нього право. Хитрий жид уложився з опікуном догідно о купно грунту; ходило лиш о то, щоби суд пристав на такі услів’я. Суд пристав. Грунт пішов на ліцитацію. Справа скінчилася, грунт купив той, кому він був найдогіднійший, діти дістали четверту часть вартості, а судія вислав жінку до купелів, а старшого сина до школи.

* * *

Зимний піт виступив на єго чоло. Він втомився своїми гадками, що ніби чорні мари гнали його і переслідували. В смутку і журбі дні переходили ще легше, але ніч була безмилосердна. Все, що відтручувалося за дня, стає перед очі, мучить, гризе і точить душу.

Давно забутий друг виростав як з-під землі, плентався і маячив. «Видиш, — говорив він, стоячи в тріумфуючій поставі перед єго очима, — гордувати мною! Непрактичний ідеалісте! Треба було ліпше придивитись і пізнати житє в єго щоденній, буденній формі. Треба було зрозуміти, що теорії, хоч би й найкрасші, не повинні перейняти цілої душі чоловіка!»

* * *

Він підносив голову і опирав її о стіну, але привид не щезав. Колись гарний, з палкими очима молодий хлопець дивився тепер хитро, ходив з заокругленим животом і усміхався.

«Дивись на мене, — говорив колишній друг єго, — я також колись літав понад хмари гадками, а практичний розум переміг. Почти власть, яка б вона не була, почти гріш, а будеш щасливий. Предвидіти випадки житя, запанувати над собою, перемогти пориви, — то є розум чоловіка. Я накидався з одушевленєм служити вітчині, але всі знають, чого можуть від мене надіятися, а чого ні — тож бодай не заводяться на мені. Я здушив лиш занадто розгуділі ідеї для щоденного житя, бо що з того вийшло б доброго? Скажи, що ти тепер ліпшого від мене? Варто було тілько терпіти, аби вкінці таки не минути того, що мусило наступити! Твоє терпінє — то лиш кара за твій упір!»

Довгі безсонні ночі нищили єго тіло, гарячка палила єго нутро, засихала на устах, він кидав часом відірвані слова і розмахував руками.

«Щезай, проклята маро, чого хочеш від мене? Я не знаю тебе, не хочу знати. Ти не чоловік, ти звір, ти низький звір, у тебе ніколи не було нічого правдивого, вищого, гідного шаноби!» Але привид не щезав, а ріс і ріс, аж роздвоївся на два великі каблуки, розвинувся і простерся у дві широкі противоположні дороги. Він стояв рука в руку з найдорожчою в житю людиною, але при перших кроках їх спільного житя і обов’язків виповзали якісь не-предвиджені перешкоди, гнівались і грозили єго найсердеч-нійшим мріям, зрозуміню і виповненю раз прийнятого і вложеного на себе права і обов’язку.

І за кождим дальшим кроком дороги щораз більше розбігалися. Він тягнув свою подругу туди, де гордо пишалися здобутки людськості для загального добра, де чоловік помагає чоловікові, де виростали великі хмари згоди і добра.

Чому ж тота рука, котру він держав, поволі, незначно висувалася, віддалювалась, а коли він прямував одною дорогою, вона лишалася на другій і, окружена дітьми, витягала до него руки і благала, щоб її не опускав? Він вертав до неї, але друга дорога закидалася румовиськом, заростала бур’яном.

* * *

Усе змінилося. Якісь темні, гидкі зариси, викривлені постаті і лиця переміняються в щораз нові страшні потвори, летять шаленим колесом і заносяться роздираючим реготом. Обов’язки мужа, батька ставали грізно узброєні супротив обов’язків горожанських, члена загалу. Брязкіт оружя, хрипінє задиханих грудей, гамір і ломіт, шум води і грохіт громів зливалися в оден роздираючий і убиваючий змисли гомін. Чорна, збита маса людей крутилася в однім куті пекольним танцем. З-поміж товпи виступали виразнійші постаті. Якісь пани і пані ходили по головах мужиків, єго друг в уніформі з золотим коміром подавав руку опікунові сирітських грунтів, за ними вився, як п’явка, довгий атласовий жупан, усі старалися серед товпи зробити собі якнайбільше місця, не уважаючи, що другі дусилися, потручуючи один другого, з проклятєм на устах. Вони все підносилися вище і вище, товпа розступалася та стискалася, аж врешті і ті, що були наверху, упали під ноги тих самих, котрих недавно давили. Топтано і тратовано їх немилосердно; кров плинула округ і зливалась в кроваві багна. Четверо недорослих ді.тей-сиріт хапалися єго і тягнули до кровавої калюжі, кричали роздираючим голосом: «Ти кривду вчинив нам для своїх дітей, ти для своєї скривдив чужу родину!» Щораз більше темніло і віяло холодом пустині. Туман мраки підносився з землі, і цілий простір заливався одним питанєм: «Чи лишень кров — кров має змивати гріхи одного поколіня і давати хрещене другому?..»

* * *

Тіні розвіялись. Лишилася дійсність, житє. І що зробило з него житє? Літа молодості, райські види, пристроєні в цвіти, повні оживляючої роси, стались сьогодні глухим, пустим цвинтарем серед осібної мраки на гробі чародійної улуди; серед студеного світа станула бліда журба. Колись гордий противник всякої кривди тепер низько клонив перед нею голову. Сміло стоячий під прапором своїх ідей — тепер відцурався їх, бо вони вводили його в супереку з обставинами доби; защитник бідних жив їх кривдою.

Жаль стиснув єго серце, бо чув, що коли б єму й вернулися молоді літа з давніми бажанями і любов’ю до всего, ідо велике і красне, а він мусив би переходити ті самі дороги житя, то жив би, як жив — і зістав би тим самим, чим тепер є…

І засміявся, що аж люлька з уст випала. З давно погаслого в печі огню лишилась лиш купка сивого попелу.

ЯНОВА

І

На нашім славнім Покутю є маленьке місточко Пістинь. Лежить воно на гористій рівнині так, що як перескочиш кілька потоків, то знайдешся в лісі і не потребуєш дряпатися по горах. Серединою йде мурований гостинець, обсаджений деревами, а по обох боках можна видіти деревляні домики з цвіточниками всуміш із мужицькими хатами.

Властиве місто — збита в одну масу купа жидівських хат і склепів — стоїть собі на боці від дороги і можна переїхати цілу місцевість, не бачивши правдивого міста, т. є. площі торгів і жидівських хат. Гідна уваги в Пістині є стара церков над високим берегом гірського потока, про яку ходить народне повір’є, що вона була деінде заложена і перенеслася сама на се місце.

Друге цікаве місце — се гідропатичний заклад, що тепер майже цілком розсипався так, що страшно там іти, аби що на голову не впало або не зломилося під ногами. З часів, здаєся, процвітаня того закладу ввійшло у деяких людей в звичай проживати літо в Пістині. Таким способом буває там завсігди одна або дві львівські родини, два або три одинокі мужчини і кілька осіб із ближчих сторін.

Певно, не один із тих пістинських гостей пригадує собі високу, бліду, удвоє зігнену бабку в полатаній, але чистенько випраній сорочці, такій самій щодо віку спідниці і колись голубій, ззаду зав’язаній хустці. Вона походить із косівських міщан. Її родичі малися колись не зле, мали хату і грунт, але батько прогайнував усе, мати з жури вмерла, діти пішли в поневірку, — тож і вона ще малою дитиною дісталася до Коломиї, де служила в панів аж до свого замужя.

Вона називалася Юстина, а по чоловіці кликали її також Янова, — хоч він був собі щироруським Іваном, але що ходив у сурдуті і був із професії шевцем, то переробився на Яна і майже до кінця свого житя носився з гадкою і бажанєм перейти на латинський обряд. Звичайна се хороба нашого ремісницького стану. Аристократичні понятя інтелігенції перероблюються в нижчих верствах у форми національно-релігійні.

Іван родився в Пістгіні, де його батько, а пізнійше він сам, занімався шитєм простих чобіт. Ходячи часто до Коломиї, пізнав там Юстину, оженився і привів її на батьківщину. Грунту в них не було, лиш стара хата і кавалок города. При ремеслі йшло ще яко-тако, але коли Івана звалила з ніг довга і тяжка недуга, що вкінці положила його в могилу, прийшлося бідній Юстині не раз гірко бідувати. Вона мала щось діточок, але померли, і лишився лиш один син. Він якось не хотів триматися батьківського хліба, кидався то сюди, то туди, вислужив у війську, оженився в Станіславові, та й оперся аж будником у Бурштині.

Юстина не пішла за сином, не хотіла позбутися своєї хати і лишилася в Пістині. Одно, що боялася невістки, а друге, гадала собі, що бог знає, як там синові в світі поведеться, а свій куток може колись стати і йому в пригоді.

І так жила собі бабуся, а може, ще й тепер жиє, рада, що хоч має де сидіти. Але стіни їсти не дають, а заробити приходило з кождим днем труднійше: старість, як то кажуть, не радість. Ходить вона бувало від хати до хати пістинської інтелігенції: в одній позамітає, в другій обмиє начинє, в третій догляне чогось у печі, а взимі дре пір’я, і так якось минає день за день, рік за роком. До ходженя по хатах спонукувала її також одна маленька слабість, яку набула на службі. Вона надзвичайно любила каву, а не можучи її собі купити, готова була й цілий день услугувати за той присмак. Напившись кави, стара Янова впадала звичайно в дуже добрий гумор і ставала дуже розмівна. Любила розповідати пригоди свого житя, простого і вбогого в надзвичайні випадки, та зате тим більше характеристичного для житя цілої маси подібних простих і звичайних людей. Одно з таких оповідань списала я і подаю ласкавій пам’яті читача. Мені здається, що з-за мимовільного комізму сього образка проглядає дещо й глибше, що заслугує на увагу мислячих людей, а власне те, як то гірко відчувають не раз прості люде поступи і винаходи цивілізації і як потішаються у таких тяжких хвилях.

II

Відколи мій син оженився, я не виділа його. А так мені хотілося його побачите, подивитися, як йому жиєся з жінкою, що тілько в мене й думки, що він. От, думаю собі, може, й умру та не буду ви діти, як діти газдують.

Але, як то кажуть, рада би душа до раю, та гріхи не пускають. Хоч і рада би я поїхати, та що з того, коли то така далечина, що як згадаєш, то аж мороз піде по тілі. Коби то возом, то я не бояла би ся так, але то тепер усі їздять лиш тою якоюсь колією, а я так того боюся, як би несамовитого. Довго я з тою гадкою носилася та не знала, що робити: одної днини їду, а другої сиджу дома. Може, була б і не поїхала, якби був мій синок одної ночі мені не приснився, та так любо та мило, що я про все забула та й загадала їхати.

— Поїду, най дієся що хоче, — сказала я сама до себе. Від того часу я не пропустила ані одного крейцара, заробляла, як могла, складала один до другого та розпитувала людей про колію. Вони казали мені, що треба мати білет та на час трафити. «Ну, — гадаю собі, — це ще, може, якось удам!»

Наскладала я пару левів так, що могла дорогу заплатити, та й ще який даруночок для сина і невістки постарати. По дорозі хотіла я поступити до Станіславова, одно, щоби відвідати сваху, а по-друге — порадитися з нею, що купити би для дітей; звичайно при такім місті ліпше купуєся. Коло спаса вибралась я в дорогу. До Коломиї заїхала з одним пістинським чоловіком, що віз на торг черешні. Ми виїхали нічю та й стали в Коломиї разом зі світом. Чоловік заїхав просто на ринок, я встала, подякувала, — заплати він не хотів ніякої, — взяла свій узлик та й пішла просто на той якийсь банвох. Там я всі дороги добре знаю, то й не потребувала нікого допитуватись.

Приходжу на банвох, а там стоять уже якісь дві фіри та й люде вже ходять то сюди, то туди. «От, може, я запізно прийшла», гадаю собі.

— Не запізно я прийшла? — питаюся одного так по-шляхетськи убраного.

— А ви куди їдете?

— До Станіславова.

— О, то ще собі почекаєте!

Я пішла досередини, щоби де приміститися, аби людям не заваджати. От, стану де-небудь, положу свій узлик коло себе та й зачекаю, доки що буде, коби лиш довідатися від кого, коли білет купувати та сідати їхати. Та не було кого так запитатися. Заїде який поїзд, вискочить панок або пані, покрутиться там та не там, та й піде собі до покою; або притарабаниться яке жидисько, та й той забереся не знати куди. Чую я, один колійник кричить: «Каса отворена, каса отворена!» Вибігли панки та купка жидів, та й усі збилися коло якогось вікна. Я дивлюся, а вони купують білети. Треба й мені йти, — гадаю. Йду я, а навперед мене то зносять, то на колісцях везуть усякі куфри та куфе-рочки, а один лиш стоїть та наліплює клейстром картки.

— Чи мені тепер білет купувати? — питаю його.

— А ви куди їдете?

— До Станіславова.

— Ну, то купуйте, але то поспішний поїзд, а мені видиться, що такі пані, як ви, не їздять поспішним поїздом.

— Що то за поспішний поїзд? — питаюся. — Я не чула ніколи про поспішні поїзди. — Але заки я се виговорила, той панок, що давав білети, замкнув вікно, та й все забралося, як би замів, лиш чую, що щось загуділо та засвистало. «Головонько моя бідна! поїзд відійшов», аж скрикнула я і вдарилась об поли руками. Колійники в сміх.

— Люде добрі, — кажу я, — не смійтесь, а скажіть мені, чи вже сегодня не буде більше їхати поїзд до Станіславова?

— Буде, буде, — відказали мені, — то поспішний від’їхав, а той ваш ще над’їде.

— Ну, богу дякувати, що мій ще над’їде, а того якогось поспішного най лихо возьме!

За часок чи за два зачали знов сходитися люде. Сходяться та сходяться, такого їх насходилося — повні сіни: і жиди, і пани, і хлопи, і жовняри. Коло мене стала якась жидівка.

— А ви куди їдете? — питаюся її.

— До Станіславова.

— І я до Станіславова! — сказала я та й таки так нею врадувалася, як рідною мамою.

— А ви вже їхали коли чи тепер перший раз?

— Ой, ой! може, вже стілько їздити не буду, кілько їздила! — каже жидівка.

— То я буду вже вас триматися, бо я не знаю, як де рушитися. Коби хоч ви сказали мені, коли білет купувати!

— Добре, добре, — каже жидівка, — тримайтеся мене! Як я буду йти, то й ви йдіть за мною.

— А довго ми тут будемо чекати?

— Ні, не довго, може, з півгодини.

Якраз, може, так за півгодини, а може, трохи більше, зачали знов кричати: «Каса отворена, каса отворена!» Йде моя жидівка, а я за нею, а там так пхаються один перед другим, що господи! Жидівка якось діпхалася, а мене все відтручують та відтручують. Дивлюся, кождий кладе на вікно гроші та й бере білет. Беру я й собі, витягаю гроші, а я знала від людей, що з Коломиї до Станіславова платиться два леви і 20 крейцарів. Беру я ті гроші, підсуваюся якмога найближче та й кладу на вікно. А панок ані оком не моргнув, видав ще решту білетів та й луп! — замкнув вікно, ще й дошкою засунув. А я крикнула зі страху:

— А мій білет, прошу пана!

Він підніс вікно.

— Де їдете? — питає.

— До Станіславова, прошу пана!

Він витягнув білет і каже:

— Два ринські і двайцять крецарів!

Мені аж в очах потемніло.

— Я заплатила вже, — говорю йому.

А він як крикне:

— Або, бабо, плати, або жандармами кажу тебе взяти!

Я остовпіла. «Що робити?» гадаю, а тут нема коли й нагадуватися: хоч давай інші гроші, хоч вертай назад! Витягаю хустину з грішми, а руки так мені трясуться, що ледви можу її розв’язати та той нещасний білет, що мені дав, удержати. Журице моя чорна! От таке-то моє! Я так зажурилася, що не чула, коли й колія надійшла; якби, не жидівка, то, може, була б я ще лишилася. Я хотіла з нею разом їхати, але той, що місця роздає, й слухати не хотів…

Сиджу я та трясуся, як у пропасниці: одно те, що боялася тим їхати, а друге, що жаль мені моїх грошей! «Господи Ісусе Христе!—думаю собі. — Не могло то на кого другого трафити, та на мене, таку бідну! Не мають люде на що лакомитися, та на такий бідний гріш! Добре приповідка каже: на бідного дригота! Мені й раз тяжко заплатити, а не то що два рази. Не буде вже дітям за що дарунок купити! Та що, нехай вже вибачають! Я рада була, коли якесь лихе око позавидувало!» Коло мене говорять, сміються, але де мені до того! Сиджу та й свою думку думаю. А то жене та жене, як шалене, лиш шипить та пару випускає.

Аж глип! — я вже в Станіславові, і не оглянулась, коли! «От, чоловік журиться, — гадаю, — а час летить». Той, що роздає місця, прийшов та й отворив двері, — видко, що треба вилазити. Вилазять другі, лізу й я за ними, ідуть усі через фіртку, що стоїть коло неї звінок, справилася й я туди. Там стояв якийсь в сердаці й відбирав білети. «Білет!» — каже він до мене. Я дала йому білет та й пішла. Дивлюся, ніхто мені нічого не каже, видко не має жадної рації. «Хіба йти до міста», кажу до себе. Йду, а тут якась така довга дорога тягнеся, як тягне, та й все щось так мені видиться, ніби вона не така, як тоді, коли я їхала з сином на весілє. «Ну що, — гадаю, — може, я йду другою вулицею? Може, Станіславів погорів та інакше побудували?..» А все-таки кортить мене запитатися, що то таке.

То була неділя. Люде йшли до церкви, бо то ще було рано. Якийсь чоловік йшов із колачами в хустці, мабуть, на парастас. Я приходжу до нього та й кажу:

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава!

— Скажіть мені, чоловічку, чи добре я йду до міста?

— Ви вже далі й минаєте місто.

Я гадала, що він хоче собі з мене кепкувати.

— Та чого ж би Станіслав став такий малий? — говорю йому. А він на мене лиш видивився.

— За який Станіслав ви говорите? Таж то Отинія!

— Світе мій білий! Господи боже! Рятуйте мене! — Чую, що підо мною дрожать та хитаються ноги, що при-йдеся серед дороги сісти, а чоловік і собі став такий дивний, ні в один бік, ні в другий.

— А я гадала, що то Станіславів, — кажу йому.

— Ні, то Отинія, — каже він.

— Та бо я білет заплатила аж до Станіславова.

— А се Отинія, спитайтеся, кого хочете!

— Чоловічку добрий, дайте мені яку раду, я вам того не забуду, поки віку мого!

— Що ж я вам пораджу? — говорить.

І як не возьму йому розповідати, як гірко я їхала, як начекалася в Коломиї, як два рази заплатила, та й як тепер, замість до Станіславова, заїхала до Отинії, то він тільки в голову почухався.

— Ну, знаєте що, — каже він, — може би я вам подав раду…

— Бог би з вас говорив і матінка свята! — говорю йому.

— Тут є один пан, сидить при дорозі, я можу вас там підвести, то як той вам не порадить, то ніхто вже вам не порадить. Звичайно, пани ліпше знають, як заходитися з тим, а християнин[9] від того далекий.

Я вже не знаю, що йому казати, та лиш прошу, аби мене завів до того пана.

То не було далеко, от так кілька кроків; він показав мені, куди заходиться, я подякувала йому ще раз — та й так ми розійшлися. Приходжу я там, а на ганку, оброслім хмелем, сидить якийсь військовий на лавочці під стінкою. Я не знаю, чи то пан, чи не пан, чи до нього говорити що, чи ні. Аж він сам зачав говорити. Та й так з бесіди я довідалася, що він також має до пана якусь требу та й на нього чекає.

— А можу я до нього піти? — питаюся.

— Він ще спить, зачекайте.

По часі вийшла служниця, ми питаємося, чи пан вже встали?

— Ні ще, — говорить.

Добре тому чекати, хто має час, але хто має пильний інтерес, то тому так навтямиться, що година стає віком.

— Піду я до нього, — кажу до військового.

— Та коби лиш що ви не обірвали, — смієся військовий.

Але я пішла до сін^й та й відхилила помалу до покою двері. А то щось як не гукне: «Хто там?» Я дивлюся, а він ще в ліжку. Я замкнула двері чим борше та й вернула назад.

— А що? — смієся військовий. — Чи я не казав?

Чекаємо ми знов, балакаємо дещо, та й слово по слові, розказую я тому військовому, чого я прийшла та й якої мені ради треба.

— Коби я був знав, — каже він, — я був би вам давно дав раду. Я військовий чоловік, служив при драгонах дванайцять літ, не з одної печі хліб їв та й не одно знаю. А з колією знаєте так: що станеся кому, треба замельдувати начальникові! А ви мельдували?

— Ні, не мельдувала.

— То йдіть і замельдуйте! Ліпшої ради не дасть вам ні пан, ні міністер, ні ніхто на світі. Йдіть лиш замельдуйте начальникові, — не маєте чого чекати та час втрачувати. Начальник там від того й є, аби кождому робив порядок. Тут не скоро дочекаєтеся, — додав, показуючи головою на двері.

Може, й правду каже військовий. Чого зачікуватися та втрачуватися? Може бути, що коли начальник від того, то буде й найліпше знати тому ряд.

— То кажете йти? — питаюся ще раз військового.

— Йдіть, йдіть і не бійтеся! За те я буду відповідати, як неправда.

З тим словом я пішла. Приходжу на банвох, допиталася, так як сказав військовий, до начальника, та й кажу, що так і так, я хотіла їхати до Станіславова, а той, що в сердаці, взяв від мене білет.

А начальник як не фукнеся!

— А нащо ти, дурна бабо, вилазила?

Я вже гадала, що все пропало, але чую, а він каже кликати тих, що відбирають білети. Нарешті прийшли вони, той в сердаці та ще два з ним.

— Котрий відобрав від сеї жінки білет?

А вони всі як один: я ні, я ні, прошу пана начальника.

— А бог би тебе скарав! — кажу до того, що відбирав білети. — А то не ти стояв там при фіртці та й брав білети?

— Щезай, бабо! — каже він. — Чого хочеш від мене, я не видів ні тебе, ні твого білета!

— Ну, ну, віддайте їй! — муркнув начальник, обернувся та й пішов. А вони в сміх та давай ще собі з мене кепкувати.

«Головко моя бідна!—журюсь я. — Що мені робити! Забилася в чужину — хоч пропадай». А то вже з полудня береся і їсти вже хочеться, бо я як ще їла в Коломиї, то й в роті нічого більше не мала. Я гадала, що й не обіздрю-ся, коли стану в Станіславові, а то прийшлося так попаци-ти. Ходжу я, ходжу попід ті будинки, нарешті змучилася, захотілося спати. Взяла я вузлик під голову, дрімаю, а заснути міцно боюся, аби хто вузлика не вкрав. А ті ходять та сміються, що мало не потріскають. Машини то надбігають, то відходять, а мені й не рушитися без білета. «Матінко свята, — думаю собі, — хто то таке вигадав! Швидко то їде, то правда, але бідному чоловікові нащо то здалося? Лиш обідруть та ще й насміються. Воліла б я як жебрачка йти з палицею в руках за прошеним хлібом, як пускатися тою проклятою колією!»

Та ба, раз пустився, треба щось з собою радити, а то прийдеся погибати на пні. Давай, думаю, піду ще раз до начальника та запитаю: або, або? Аж тут із того вікна, що я під ним сиділа, дивлюся, щось летить, якийсь папірчик, ніби білет. Я, як сиділа, так і зірвалася, хапаю, хапаю, дивлюся, якраз білет! А той в сердаці з камратами стоять у вікні та такий регіт справили, гейби чорти в пеклі. Мене як не возьме злість! Ні, сего я вже їм не дарую, най буде, що хоче! Йду до начальника, показую йому білет та й кажу:

— А от, прошу пана, той в сердаці казав, що ні мене, ні мого білета не видів, а оце мені кинув з вікна, коли стілько поїздів пішло!

— Ну, ну, — каже начальник, — ваш поїзд прийде ще!

Аж і справді так. Почало темніти, надійшов поїзд, та й тоді вже казали мені сідати. Так я заїхала до Станіславова, а поки вилізла, поки поночі до свахи дотюпала, то так прислабла, що аж мені в голові закрутилося. Сваха, як мене побачила, то аж перехрестилася.

— Йой, — каже, — свашенько, а ви звідки взялися тут так пізно?

— Е, — кажу я їй, — не питайте, а дайте вперед що їсти, бо я ледви стою.

Кинулась сваха, зварила яєчницю, я трохи покріпилася, та як не возьму їй свою пригоду розповідати, то вона не знала, що зо мною та й з собою зробити.

Нарешті сваха постелила, я зговорила молитви, подякувала господу богу, що мене так щасливо допровадив, та як уснула, то збудилася, вже сонечко було геть-геть високо.

Побула я у свахи два дні. Дарунків не купувала, бо не було за що. Третього дня відпровадила мене сваха аж на банвох, там мала знайомого, то той вже все поробив, що було треба, і білет купив, і сказав, коли час сідати. Мені припало місце коло вікна, то в Бурштині син зараз мене й побачив і взяв із собою.

Діти довго не хотіли мене пускати від себе. То не раз, як так сядемо в сльотаву днину, то я й зачну нагадувати про свою їзду. Син і каже: «А що, мамо, якби я того урядника заскаржив, він мусив би вам віддати ваші гроші». Але я не хотіла. Бог справедливійший від людей, він покличе його колись перед свій суд.

ВИБОРЕЦЬ

Присвячено Іванові Франкові

Яким Мачук орав у полі на ярину. Аж трісь! — зломився єму істик. Яким лютився і кляв усіма чортами. До вечера був би скінчив ниву, та через таку дурницю годі буде докінчити. Ніяк було і сердитися: шкода часу; треба буде іти додому і вишукати щось на істик. Він лишив погонича з волами і плугом у полі, а сам пустився сутками до села. Жінки десь не було дома, хата була заперта, але єму до хати не треба було. Пішов до колешні, вишукав добру кривульку, обтесав і заправив істик. Уже мав відходити, як чує — хтось кличе:

— Куме Якиме, куме Якиме!

Яким оглянувся, — то був єго сусіда Василь.

— А ви вже дома? — спитав Яким,, знаючи, що Василь ще ранісінько пішов був у місто. — Вже своє зорудували?

— Ой, зорудував, — каже Василь. — Не, дай боже нікому процесуватися! Вже четвертий термін, а кінця як нема, так нема. А ви не в полі? — запитав і з свого боку сусід.

— Чорт мі істик зломив, та я мусив аж додому йти; за той час міг-бим був з кілька разів плугом обернути. Не знаю, де моя поділася; у вас її нема?

— Ні, нема. Ага! був-бим забув. Тут у нас був присяжний; вашої та й вас не було, то він мені казав, аби вам сказати, аби-сьте у сей вівторок, що прийде, пішли до громадської канцелярії на вибори.

— Що за вибори? — спитав Яким.

— А хто їх знає! — каже сусід. — Має приїхати комісар і мають бути якісь вибори.

— Тьфу! Пек тобі лихо! — сплюнув Яким. — Тепер робота, що чоловік не знає, чого хапатися; їм якісь дурниці у голові, а ти йди та трать час!

— А що панам за біда! — каже кум Василь. — Роботи не мають та й бог знає що вигадують, а християнин сегодня — добре кажете, куме, — не знає, що вперед у руки брати.

— Ой радять-радять, та й коби хоть яка користь із того була, — муркнув Яким.

— Та панам, може, й користь, — завважав сусід, — але нам хіба лиш така користь, що більші податки накладають.

— А як не податки, то шарварки, — додав Яким.

— Ой шарварки, шарварки! — підхопив кум Василь. — З тими шарварками также невитримане: мій парубок такі два дні стратив, що золотом не заплатив би!.

— А моє не таке? — каже Яким. — Не мусив я колись та йти на цілий день з худобою возити каміне!

Не було як довше говорити: день не стоїть, — сусіди розійшлися. Яким знов сутками скоро вертав у поле, де лишив погонича з волами. Хлопець уже здалека єго заздрів, запряг воли і наладив плуг. Яким, не кажучи ні слова, взявся до роботи. Земля була мокра, леміш треба було пускати глибоко, воли туго ступали.

— Ча! гойса! ча! на місце! назад! — кричав тоненьким голосом погонич, підганяючи то одного, то другого вола коротким батіжком на вишневім пужівні, а Яким і собі договорював: «Далі, волики! далі враз! гей, сивий, право! ураз діти! гей, волики, гей!» їх голоси розлягалися далеко і пропадали в широкому просторі неба і землі. Плуг ішов тяжко, воли витягали шиї, поволі ступаючи. Всі вони разом були як би одною силою, одною моцею, що йшла проти другої сили і моці, спочиваючої в землі, котру поборювали лиш маленькими частинами, краючи скибу за скибою.

Помучилися. Треба було дати відпочинок і собі, і худобі. Випрягли воли, підкинули дрібонького лабузу, задержаного до ораня. Яким розв’язав торбину, уломив собі кусень хліба, витягнув сіль і чісник, а решту дав погоничеві. Воли перекусили; треба було напоїти; вода була далеко геть-геть у полі, бо хоть на млаках аж хвилювала вода чиста, як сльоза, та худібка не хотіла її пити.

— Іди та напій воли, — сказав Яким до хлопця, а сам сівчіа межі і зачав їсти.

Сонечко сіяло; зелені озимини і свіжопоорані ниви гей-би втягали в себе єго тепленьке проміне. Велика млака блищала широкими плесами серед зеленої трави і високого твердого шувару.

Стоячу воду до половини прикривала легка риська розпущеними листками, гейби боялася, аби сонце не випило усієї води, з котрої вона брала жите. Жваві мухоловки літали понад воду, раз вище, то знов цілком низенько, боком і просто вганяючи за здобичею. Яким глянув перед себе. Щороку оране поле покривалося лише скупо одноцілою травою, а більше стирчало бур’янами. Лиш широкі корчі костереви і пирію дружилися з собою, аби в тій дружбі якнайбільше загорнути землі.

— Паскудна трава! — буркнув Яким. — Паскудна трава! Треба буде при волоченю уважати, аби і коріньчика не лишилося.

Один корч костереви гейби піднісся, підійшов угору. — Що се? чи не кертиця?

Се дійсно була кертиця. Земля пухка розсипувалася в невеличкі м’які купочки.

— Пся… — закляв Яким і схопився за істиком, аби викинути шкідника; але кертиця притаїлася, пірнула в землю і пропала, гейби її й не було.

Яким сів на своє місце і пильно слідив за кертицею, чи знов не покажеся. Коло єго ніг виповз із землі черв’як, посувався з трудом, корчився і тягнув за собою напівперегниле стебельце. Далі мордувалася мурашка з кришкою хліба, маленькою частинкою Якимової поживи, крутила головою то в один, то в другий бік: все, що опустить, то знов піднесе, — і так без кінця. Пчілка тоненько забриніла, ніби завела тиху, жалібну пісеньку…

На межі, зарослій всілякою травою, виглядав дрібненький раст, чепурилася червона медуниця і розкладався низенько кучерявий лещик. Єго солодкий запах лритягнув до себе пчілку; вона обмацувала лапками єго кучеряву головку і глибоко запускала язичок в єго тоненькі рурки.

Кертиця знов підкинула землю. Але Яким вже тепер не вставав, не хапав за істик, що лежав коло него на межі. Єго голову, мов роєм, обсіли думки; усе, що він сегодня чув і бачив, перемішалося разом і йшло одно за другим, гейби хто тягнув шнуром.

От та кертиця, що риє єго поле, — вона робить, працює. І той черв’як, що корчиться під єго ногою, і та пташка, і та мурашка — усе те стараеся на жите. Уже, видко, таке боже право, що хто хоче жити, мусить на себе робити! Чому ж так не іде межи людьми? Один робить, працює, а другий лиш забавляеся на сім світі!.. Мужик мусить усіх годувати: не робив би він на хліб, то люде не мали би що їсти. О, тяжка то робота! Чоловік у землі порпаеся, як той черв’як. Зори, заволочи, посій та ще просити би ласки божої, аби то зерно зійшло, пристигло; а потому — нім ще збереш, змолотиш! Панам легко жиеся на світі, а ти, хлопе, на них роби! Вони тебе дурять та ніби до якоїсь ради кличуть, а за твою гірку працю кажуть тобі ще платити, податками здирають…

Свіжа, чорна земля розсипалася новими купками. Кертиця не перестала робити своє, але Яким про неї забув; він дивився десь далеко понад поля і млаки. Великий, з широкими, розложеними крилами бузько з довгою ломакою в грубім дзюбі, зашумів низько над єго головою і пропадав поволі в мрачнім просторі, а із-за горба виходила щораз виднійше маленька стать погонича попри великі, рогаті сірі воли.

* * *

У неділю чув Яким, що панотець кликав до себе цілу старшину громадську та й наговорив їм про вибори таке, що було що слухати. Аж підскакував старенький, так багато говорив, та й людям наказував про тоті якісь вибори. Люде не могли нарозказуватися, що старенький говорив, — аж уха тріщали.

— Ви сякі та такі, — казав панотець, — самі ж дбаєте про свої права, а потому кажете, що зле мужикові на світі, каєтеся та чухаєте у потилицю! На панів відказуєте, а як прийдуть вибори, то на свого заступника вибираєте пана, поляка. Забули вже панщину, коли-то мужик мусив на пана робити, як віл, коли нічого не мав свого, бо все було панське, давав десятину, брав буки та гірш посліднього пса валявся під панськими порогами!..

Був там і син панотців, Никольцьо, що вчився десь у високих школах, та саме тепер чогось приїхав додому. Той ще переходив батька.

— Ви тут коренний нарід! Поляки зайшлі, а проте, вони над вами панують, усе на своє навертають. Нігде нема руської правди, руського слова: у школі по-польськи, у суді по-польськи, нігде русинів не допускають, а в краю говорять лиш про польські справи, як би тут русинів не було… Русини ж ще самі їм до того помагають своєю байдужністю та тим, що не знають своїх прав! Якби русини всі разом трималися, то поляки би тоді пізнали: «Чия хата, — того правда, і сила, і воля».

Се рознеслося по цілім селі. Звичайно, той скаже одному, той другому, — і ціле село гуде одною бесідою. Яким, може б, забув про вибори, але коли наслухався про ті різні речі, що газди розповідали, то скортіло і єго пійти, як надійшов вівторок, на котрий скликали виборців.

Коло громадської канцелярії була вже купка людей: одні стояли на дворі, другі, то виходили, то входили у хату. Балакано то про одно, то про друге, найбільше про господарство та жида-орендаря, що велику біду зводить у селі.

Старші газди, що не раз вже були на виборах, побоювалися, що їм прийдеся довго почекати на комісара з міста. Раз було таке, що отак посходилися, то чекали до темної ночі і, не дочекавшися, мусили розходитися додому. Тому ж то, може, свідомі сего люде сходилися помало. Навіть ще і панотця не було. І на него то не раз прийшлося людям добре почекати, але сеї речі він вже пильнував.

— Ось уже і піп іде, — казав хтось з газдів.

Се дійсно був панотець, скорчений і старий, у невеличкім чорнім капелюсі, а люде вже звикли єго здалека пізнавати.

— Слава Ісусу Христу! — сказав він грімким, як на свої старечі літа, голосом, підходячи до громадян.

Газди поклонилися і пустилися по черзі цілувати панотця в руку.

— А що, ще нема комісара? — запитався старенький, моргнувши штудерно одним оком, як ніби свій межи своїми, що чекають на когось для них чужого.

— Не знати, чи ще і не треба буде почекати, — відповіли ті, що стояли ближче.

Панотець пішов до канцелярії, а за ним посунулися старші і поважнійші газди; молодші лишилися надворі.

— Но, що-сьте, панове газди, урадили? — поспитався панотець, сідаючи за стіл.

Газди насупилися. Стало так тихо, гейби мак сіяв…

Правду сказавши, наради меж ними ніякої не було, ні з чим було виходити перед панотцем; тож усіх очі звернулися на старшого брата, що віддавна водив рей у цілім селі.

То був старший чоловік, до 90 років, а вже з яких сорок рік був старшим братом; колись був він «пленіпотентом» і не одну справу заладив у селі, як ніхто не знав, що робити.

Тепер, коли усі звернули на него очі, він пізнав, що єму треба вийти зі своїм словом.

Але він не спішився, гейби ждав, чи не найшов би ся хто інший, аби єго тут заступив. Він любив вимовлятися старими літами та тим, що єму би вже думати про інше житє, де єго бог незадовго покличе, а не про сю землю.

Святе письмо він знав на пальцях і любив єго наводити при своїх бесідах. І тепер, пождавши, він відкашельнув і зачав словами святого письма:

«Аз єсмъ пастир добрий і душу мою полагаю на овці моя» — тож і ми чекали на свого пастиря.

Газдам роз’яснілися лиця: слова старшого брата видалися їм гейби їх власними словами.

— Та се правда, — потакнув один, також старий чоловік, — се правда, що вівцям без пастиря ніяково, — переводячи слова євангелія на свою мову, бо таким складом, як старший брат, ніхто в селі не вмів говорити.

Панотцеві очі заблисли вдоволенем і радїстю, але рівночасно, погляд єго упав на чоловіка, що сидів в куті; єго хмарне лице не сходилося з ясним поглядом присутніх. Панотець перебіг очима цілу компанію; єго погляд спочив майже на кождім лиці окремо, гейби шукав більше хмарних лиць, котрі вже своїм видом противорічили би словам старшого брата.

— Ви, панове гадзи, знаєте, — зачав він, нарешті, — що маєте вибирати виборців, то є таких людей, аби вибрали відтак посла. Вибирайте, кого хочете, я піду за вами, лиш. вибирайте людей певних, що знають, що вони русини і дадуть голос на руського посла. Отже, вибирайте людей незалежних, котрі би не боялися ні пана, ні старости і не продавали своєї совісті за яких кілька крейцарів!..

Мимохіть усіх очі звернулися на чоловіка в куті.

Що се було против війта, міг кождий догадатися, бо при остатніх виборах війт мав іти за старостою[10] , і від того часу все щось неладно велося між війтом і панотцем. Люде заворушилися, вони знали, що панотець не хотів, аби вибирати війта на виборця, та з того виходила вся біда та й закрутинія. Панотець панотцем, але війт війтом; треба і панотця, але треба і війта. Війт був чоловік гордий і острий. Учувши отсі звернені до себе слова, зін цілий почервонів зі злості.

— Побачимо, як то буде! — сказав голосно, а рівний єго звичайно голос легко дрожав.

Панотець удав, що не чує, і вийшов з хати.

Тепер громадяне стали різко по двох боках: одні стояли за війтом, а другі за панотцем. Були і такі, що хотіли вибирати і панотця, і війта, як то кажуть, аби був і вовк ситий, і коза ціла.

Тимчасом на дворі велась інша справа. Село було велике, давало аж чотирьох виборців; тож, окрім панотця і війта треба було ще двох. Тут давав провід Іван Рибак. То був чоловік ще нестарий, але по досвіду й розумі.хто знає, чи не рівнявся старшому братові; він не знав так святе письмо, як старший брат, але зате знав більше, що в світі діеся. Був письменний, купував книжочки і тримав руські газети[11]. Знав всіляку «поведенцію»: що, як і з ким говорити. Був з кілька разів виборцем, тож і тепер ніхто і не думав про те, аби єго не вибирати, хоть війт єго не любив і називав «попівським поплечником», бо при виборах він усе держав з панотцем.

Заким громада змогла розібрати допевне, що робити, над’їхав комісар; то вже не було часу на балакане. Комісар спішився, як би єго гнало сто чортів, і майже полетів до канцелярії. За ним пішов панотець і вся старшина, окрім Івана і старшого брата, котрі лишилися на дворі межи молодшими.

Присяжний, червоний та перепуджений, кілька разів вибігав і скликував до хати. Але тут ішло інше діло. Ходило о ще одного виборця; люде не могли зважитися, зачали говорити то сей, то той, але якось не йшло, якось не можна було так в очі говорити: сей ліпший, а сей пліхший.

Іван бачив, що се не борзо скінчиться, тож, нічого не кажучи, витягнув із-за череса пачку сірників і зачав обтирати червоні головки. Усі догадалися, до чого то йде, і всі мовчки на то пристали, дивлячись в руки Іванові. З усеї пачки він лишив лиш один сірник з головкою і відтак пішов з ними межи люде. Хоть ніхто нічого не говорив, але Кождий знав, що як витягне без головки, то без головки, але як з головкою, то буде виборцем. Іван ходив від одного до другого і всі витягли по одному патичкові.

Нарешті потягнув і Яким — і єго сірник був з головкою.

Він, здивований, глянув навкруг себе, і єму здавалося, що на усіх лицях бачить той здив, який ним заволодів. Деякі газди, справді, стали собі маринувати, що ліпше було згодитися на вільний вибір, як тягнути сірники. Се Якима вражало немило, і він став випрошуватися, що він ще молодий, що не буде знати, що робити, що ліпше було би, якби вибрали когось іншого.

Присяжний знов вибіг з хати з перепудом, що комісар спішиться. Яким усе ще відтягався, але справді не було часу, і старший брат майже наказав єму лишитися при тім, що витягнув.

— Таке вже твоє щасте, чоловіче, — сказав він, — таке вже твоє має бути, то і не можеш того зрікатися!

— Коли вже так, то так, — потакнули і другі, — коли вже так випало, то най вже так буде!

По сім слові газди посунулися до хати. Комісар кидався й лютився, що так зволікають.

Нарешті розпочалося голосоване. Насамперед зачали від панотця. Він дав свій голос на старшого брата, Івана Рибака, та на двох перших-ліпших газдів, котрі єму попалися. Потому закликали старшого брата. Він звинявся, що се вже не для него, що єму вже про інше думати би. Комісара виводило се з терплячки:

— Але тут тепер не місце на таке балакане! Скажіть ліпше: на кого даєте голос і баста!

Якби то хто так із громади був відізвався до него, був би за своє добре відобрав, але з панами інша справа. Тож він, уже нічого не кажучи, дав свій голос на панотця, Івана, на одного з тих газдів, що на них голосував панотець, і на Якима.

Коли викликали війта, він став, понурившися, а по хвилі сказав, що він дає голос на Івана, Якима, на одного сусіда і на себе. Люде переглянулися межи собою. Самому на себе вже казати не ялося, але видно, що він доконче хотів, аби єго вибирати. Тож, коли по нім викликали другого газду, він замнявся і дав голос на панотця, Івана, Якима і війта.

Потому йшло вже як по нитці: всі вже на одних казали, хіба десь-не-десь трафився хтось, шо кинув голос на кого іншого. Якимові заперло дух у грудях; спершу він вимовлявся, а тепер дивився з трепетом кождому на губи й марикував на тих, що єго поминали.

Коли скінчилося голосованє і комісар прочитав тих вибраних, а між ними і єго ім’я, то стало єму так весело, що він ніколи і не думав би був, що така річ може єму вчинити таку радість.

Комісар зараз по тім забрався, бо мав переводити вибори ще в другім селі. Люде стали розходитись.

— А що тепер буде, Якиме? — сказав панотець, відходячи. — Громада трималася твердо, тож і нам треба буде твердо триматися і не кинути свій голос у болото.

Від тих слів Якимові стало ще веселійше; він був з молодших і панотець з ним ніколи не ставали на ніяку бесіду.

* * *

Гордий і веселий, він не стямився, коли оперся на своїм обійсті. Жінка скликала кури на вечір, стояла перед хатою і кидала з подолка по жмінці посліду, а її голосне накликуване чув Яким здалека.

— Але ти висидівся! — сказала вона, побачивши чоловіка у воротях. — Я гадала, що тебе вже десь пірвало або холера напала…

— Або що?! — муркнув Яким, усміхаючися.

— Та як, що? Тратити днину, то нічого не значить? — відповіла з гнівом жінка.

Сказавши се, вона борзенько забралася до хати, бо знала, що так з Якимом не все можна було жартувати. Яким ступав за нею слідом, і вона вже побоювалася, чи не надто проговорилася.

Коли він скинув капелюх і сердак, жінка глянула на него з-під ока і здивувалася, побачивши, що він так само веселий, як і передше.

— Знаєш що, жінко? — сказав чоловік, гейби і не чув того, що вона єму недавно цвіркотіла. — Знаєш що? Мене вибрали виборцем!

— Виборцем? — повторила Якимиха, ще більше здивована. — Що се таке — виборцем?

— Таким, як перед трьома роками був вибраний війт і Іван, знаєш?

— Не знаю, — відповіла жінка. — Що се: війт чи присяжний?

— О-о! вона вже війтихою хотіла би бути! — реготався на все горло чоловік.

— Та хто тебе там вибрав?

— Но, говори з нев! дурне дурним; та хто би — громада!

Вона здвигнула плечима; чим вибрали її чоловіка — вона не знала, але зміркувала, що все якимсь старшим. Ціла громада вибирала і вибрала її чоловіка; то вона вже і забула, що сердилася за страчену днину.

«Може, й справді ще єго колись і війтом виберуть! А се так гарно бути війтихою в селі!» — думала вона.

* * *

Другої днини веселість Якима стала потухати, а натомість проколювалися журливі питаня.

«А що тепер буде? що тепер робити?» — запитував він себе мимохіть, і неспокійні думки порушували єго ум. І він тепер справді почав жалувати, що приймився до того вибору. Не знати, на що. і за ким треба давати голос, а може, ‘і підписуватися; то чи не ліпше, може, було би сидіти в хаті, робити свою роботу, як іти на якісь вибори?

Чим більше про се думав, тим журливійші ставали єго думки. Він уже міркував, чи не можна би якось того зречися і цілої біди відпекатися.

Але коли став про ті свої сумніви говорити жінці, то вона розвела єго голову.

— Громада тебе вибрала, то нема що і зрікатися. Що будуть другі робити, то будеш і ти. «Куди голка, туди і нитка».

— Добре кажеш, жінко. Треба буде піти порадитися попа або війта; що будуть другі робити, то зроблю і я.

* * *

Але поки Яким спромігся розібрати у своїй голові, де і до кого передше йти, прийшов до него Іван.

«От, я дурно й журився, — подумав Яким, — а діло само собою складався».

Стало на панотці, бо Іван прийшов, аби Яким ішов з ним до панотця, а там разом уже порадяться. Яким власне не кінчив робити граблі до грядок для жінки, на котрі чекала вже скопана грядка.

Коли Іван прийшов і узяв з собою Якима, жінці стало маркотно: се вже і війтихою не варто бути, як робота має стояти, а газдівство упадати!..

«Чоловік може розволочитися, — і так се буває. Колись-то стратив днину, а тепер знов пішов і грабель не докінчиві Аби-м мала хоть чим грядку заволочити! Хіба піду до сусіди граблів позичити? До попа далеко, та й ще там забавляться і грядки позасихають. Може би, було ліпше, якби був того скинувся, а вона, дурна, сама єго порадила! Коби хоть знати, чим єго вибрали, та й на яке?»

Ненадійно щаслива думка прийшла їй до голови. Їй прийшло на гадку піти до Іванихи, про все розпитати та и розвідатися. Кажуть, що її чоловік вже раз був там якимось виборцем, — тим, чим тепер вибрали Якима, то й Іва-ниха буде знати, що то таке, та чи се добре, що їх чоловіків повибирали.

Як погадала, так і зробила. Взяла новий кожух, зав’язала велику щалінову хустку, замкнула хату і пішла.

Іваниха — була то жінка гонорна, великого роду. Яки-миха ще була дітваком, як вона віддавалася, то і рада була нагоді, що може з нею ближче зійтися.

— О, десь ведмідь у лісі згиб! Треба би попелу взяти та сліди посипати, — приповідала Іваниха, побачивши Якимиху.

Якимиха поцілувала Іваниху в руку, а та її в голову.

— Просимо сідати!—сказала Іваниха, прибираючи лавицю. — Розповідайте, де що нового чувати?

— Нема нічого нового, усе старе.

— То кажіть, що доброго робите?

— А що ж роблю? Що легше! — відповіла Якимиха, жартуючи.

— Та що найлегше? Хіба спати! — каже і собі жартом Іваниха.

Жінки засміялися.

— Дай, боже, жартувати, коби не хорувати, — завважала Іваниха. — Ох, борони боже від слабості, як Максимиха Іванишина: півроку хорувала, та й учора вмерла. Буде колись якась збиткуватися над єї дітьми та й вимовляти, що наробилася на чужі діти. Не дай, господи, лиш діти сиротами лишати!..

— А вашого нема дома? — запитала, нарешті, ніби не хотячи, Якимиха.

— Та де є — нема! Десь пішов до попа; та й ваш, бачу, мав з ним піти?

— Таже мав ми[12] сьогодні граблі докінчити, бо не маю чим заволочити грядки, а він взявся та й пішов.

Іваниха покрутила головою.

— А моє не таке? гадав сегодня бульбу садити, коли, прийшов піддячий: ходіть, та й ходіть до попа.

Якимиха рада була, що звела бесіду на що хотіла, та помаленьки стала розпитувати Іваниху, чим то вибрали їх чоловіків та на що?

— Ви вже, Іванихо, в тім були, то знаєте, а я лиш то знаю, що мого чоловіка від роботи відривають.

— Та правда, відки ж ви то мажете знати, Якимищко?

І я би не знала, якби мого чоловіка раз у раз до усего не вибирали.

— Та то я і кажу: піду до Іванихи поспитатися; вони вже в тім були і знають.

— Спершу я собі гадала, Якимишко, — казала Іваниха, — що то вибрали мого чоловіка на те, аби стягав податки, та й таки сварила-м ся з ним, бо бояла-м ся людських прокльонів; але потому довідала-м ся, що то цісар скликає на якусь велику раду. Іван казав, що ні на однім ярмарку, ні на відпусті не видів тілько панів та попів, що тогді у місті, як на тоту раду збиралися. А жидів — то вже тьма-тьменна!

— І цісар там був? — запитала Якимиха.

— Не знаю, але, відай, не був; мав десь бути у іншім місті. Іван лиш розповідав, що пани з мужиками так водилися, гейби своя рівня. Наш піп з Іваном водився попід боки, та інакше єго не називав, лиш: куме Іване. Тілько війт був щось змикитив, а відтак піп і казав Іванові: «Коби такі всі, Іване, як ви, то ми не такі би були бідні, як тепер».

Іваниха ще довго розповідала, що пани і жиди ходили за Іваном гурмою, та все просили, аби на них давав голос, що аж палицею мусив обганятися, а одного жида таки добре потягнув.

Якимисі аж у голові шуміло від всего, що їй наговорила Іваниха, то хоть від сего не стало їй яснійше, та все-таки їй здавалося, що багато довідалася.

* * *

Тимчасом Яким був з Іваном у панотця на нараді. Все, що Яким чув від других, тепер переслухував своїми ухами.

— Що би то за силу мали русини, коби усі разом трималися, коби не мужики, що не знають свого права, не розуміють цісарського закону!

А син гейби з книжки читав: «Кілько-то русинів під нашим, а кілько під московським царем!..» — і аж поломінь ішла єму з очей, коли став вираховувати, що на кількадесять тих, що йдуть до тої великої ради[13] , допихаеся ледви кілька русинів.

— А то все тому, що нарід непросвічений і такий темний, що вже, відай, такого темного на цілім світі нема, та через те вся'біда межи людьми; через се русин такий бідний і понижений!

Яким гейби зі сну будився. Він знав, що мужики темні і неучені, але аж лячно єму ставало, коли узнав, що вони таки зовсім дурні, та через те уся біда на світі. Ще див-нійше єму робилося, коли Іван і собі став говорити, що нарід темний, що не знає, хто єго ворог, а хто приятель, хто єго на добру, а хто на злу дорогу навертае.

Яким уже рад був зробити усе, що вони хотіли, аби лиш не брати усего зла на свою темну мужицьку совість…

Стало на тім, що треба давати голос на якогось пана зі Львова, чоловіка ученого, доброго русина, що буде вже знати, коли і як обізватися за руським народом.

Але коли сказали єго ім’я і прізвище, Якимові якось язик не складався, і він не міг добре вимовити. Та Іван пообіцяв, що єго вже вивчить, бо він вже раз на того пана голосував: треба лиш, аби Яким усюди Івана тримався.

* * *

— А що піп казав? — питала Якимиха, коли Яким вернувся додому.

— Ти б усе хотіла знати! Будемо вибирати свого посла, одного пана із Львова. Знаєш, що то посол?

— Та нащо єго, того посла? — запитала Якимиха.

— Нащо! аби ставав за народом, аби за свій нарід упоминався. Вже досить над нами напанувалися чужі та й назбиткувалися!.. Тепер і нам треба свого чоловіка!

— Та бо ти кажеш, що то якийсь пан!

— Та що з того, що пан, коли добрий русин!

— Або то пан може бути русином? — спитала цікаво Якимиха.

— От туди! Якби не міг бути, то би ке був.

Якимиха здвигнула плечима. Яким їй того не поясняв,

та єму самому ледво що зоріло; але де то против бабської голови!

Яким лиш чекав тої £нини, коли закличуть у місто, аби віддати свій голос там, де треба, та лиш повторяв ім’я і прізвище того пана, аби не забути та не стати сміхом.

Так як позавтра мав уже йти, аж дивиться — йде до него війт і секвестратор. Яким здумівся. І податки заплатив, і грошей у нікого не зичив!.. Що вони від него хочуть? Війт як би угадав Якимові гадки, та й відразу так і каже:

— Що гадаєте, Якиме, чого ми до вас прийшли?

— Та вже буду чути, як скажете, — відповів Яким. — Прошу, будьте ласкаві, до хати!

Якимиха, побачивши гостей, кинулася по хаті, постирала лавицю і попросила сідати. Гості посідали, а Якимиха стала тихенько коло печі і, підперши бороду рукою, чекала, що з того вийде. Секвестратор розперся на лавиці і почав робити цигаро.

— А що, таки не догадуєтеся? — сказав війт до Якима:

Яким, може, вже і догадувався, але нащо єму було то казати; нехай кажуть самі, коли прийшли.

— А що, були-сьте оногди з Іваном у попа?

Якимові стало ніяково, але відпиратися не було як: видко, що війт про се знав.

— А що там багато говорили-сьте доброго? — запитав війт політично.

— От, як говориться, усяке: і добре, і зле… — відповів Яким, викручуючися.

— А кого він там казав вибирати? — спитав просто секвестратор, не добираючи слів.

Якимові стало знову ніяково, він замнявся, єму не хотілося просто відповісти, хоть бачив, що нема що крутити, бо коли вони знають, що він там був, то й ледви не знають, що говорилося?

— Та якогось пана зі Львова! — сказав по хвилині нетвердим голосом.

Секвестратор засміявся і махнув згірдно рукою.

— А ви єго знаете? — запитав він, споглядаючи на Якима з-під ока.

— Та відки знаю? — відповів Яким уже сміливійше. — Але піп казав, аби єго вибирати, бо він буде за народом стояти.

Секвестратор ще дужче засміявся. Сей сміх перейняв Якима дрожем, і він пожалкував, що відразу сказав правду. Секвестратор ув одно сміявся:

— Піп казав, піп казав! Може би, я ще щось ліпшого сказав, як піп, коби-сьте хотіли мене слухати! Але пана ківковедького не казав вам вибирати, не правда?

— Та-бо він, бачу, не наш, не русин?

— Еге, та-бо я бачу, що ваш піп вже вас добре «під-рихтував»!

— Підрихтував не підрихтував, — відповів трохи сердито Яким, — але се вже правда, що ліпший свій, як чужий!

Війт споглянув на Якима довгим, проникаючим поглядом. В хаті стало тихо… Якима той погляд немовби трохи збентежив, хоть він і сам не знав, чому.

— Яке їхало, таке здибало! — сказав війт поволі, не спускаючи ачей з Якима. — Яке їхало таке здибало — розумієте, Якиме! Пан зі Львова чи пан із Ківковець — скажіть самі, чи се не все одно? Пан паном, а мужик мужиком! Від панської ради мужикові легше не буде. Кождий тягне на своє: панський верх та й панська правда. Пани та попи знають своє, а мужики своє. Не вгадав би той, хто думав би, що я бим дався кому-будь перевести, якби-м видів, який пожиток для мужика. О, не з таких я, нехай собі піп каже, що хоче на мене!

— Ви вірите попам? — зачав знов секвестратор своїм тоненьким шепотливим голосом. — Не досить ще людей луплять, здирають та ще їх баламутять? От колись-то не казали люде, що ваш піп узяв за похорон остатню овечку!

Здирають з мужиків посліднє, та ще накидаються їм за.опікунів, ніби вони так за них дбають!

— Се ми і самі знаємо, — перебив війт поважно, — про се ви і не маєте що нам казати. О, знаємо: не заплати — не рушиться з хати, хоть у церкві говорить про боже і людське милосердіе! Але знаємо також, ще і пани! Ще не обсохло наше тіло від крові. Пам’ятаємо ще їх буки і гарапники; а коли минулися мандатори та отамани, то лишилися ще окономи, польові та побережники! Колись-то у дворі мало не вбили хлопця мого сусіди, що пас на зарінках, хоть ті зарінки були колись наші, громадські. Але чи то лиш у нас так діеся? Усюди до панів поприлипали наші ліси, луги та пасовиська! Ані від попів, ані від панів нема нам чого надіятися: нам слухати би волі нашого найяснійшого монарха та від него чекати полегшінє; він лише нам може полегшінє дати, а від панів та від попів, як кажу, нема чого сподіватися! Кожда рука собі крива… Нехай вона буде собі крива і у мужика!

При тих словах секвестратор помацався по кишенях. Війт урвав бесіду і оглянувся по хаті. З єго слів та погляду можна було зміркувати, що він хоче щось більше казати, лише здержуеся.

— Нехай вона буде і у мужика крива, — повторив поважно.

Тут знов оглянувся навкруг себе:

— Сказало би ся щось більше, — доповів він, кашель-нувши, — та забагато нас тут є…

— Жінко, йди з хати! — сказав Яким.

Якимиха вийшла з хати, але стала під двері та й нахилила ухо. Війт говорив далі:

— Наша така річ: пан секвестратор дадуть вам гроші, ви голосуйте за ківковецького пана та й конець. А я вам кажу, Якиме, та й забожуся на усе у світі, — тут війт ударився так сильно в груди, що аж у нім щось тевкнуло, — що більше користі мужикові з тих всіх комедій певно нема, вірте мені!

Секвестратор вийняв десятку і поклав на стіл. Десятка була ще цілком нова: свіжа синя фарба аж хапала за очі.

— Сховайте, сховайте се для себе! — сказав Яким, відвертаючися від принадного папірця.

— Хи-хи-хи! — зашумів секвестратор, як уночі сова, хапаючи ухом не конче твердий голос Якима. — Що то робити комедії, пане виборець? Кажу вам: беріть гроші та й тихо сидіть, і все буде добре! Не викидайте дурно грошей зі своєї хати, коли самі лізуть у руки. Кажу вам: беріть, та й давайте голос на ківковецького пана, а кінці у воду. Ліпше тиць, як ниць[14]! Добре війт кажуть: від панської ради мужикові легше не буде… Боїтеся попа, чи що?

Якимові, що знав, як війт усе говорив, аби не боятись •попа, та й як тим сам величався, що не боїться єго, зробилося стидно, що секвестратор при війті на се натякнув. Він заперечив голосно, що попа не боїться, що піп має свій розум, а він свій, що попові до престолу, а не до него. Секвестратор узяв зі стола десятку Тштуркнув Якимові в руки.

— Значиться, берете гроші і голосуєте за ківковецького пана.

Яким стояв нерішучий, але грошей не узяв. Бистрий погляд війта спостеріг сю нерішучість Якима, він узяв десятку з рук секвестратора і поклав назад на стіл.

— Гроші лишіть, не пропадуть! — сказав війт. — А ви, Якиме, роздумайте собі: нагадаєтеся, то візьмете, а розгадаєтеся — віднесете мені назад. А за гроші вже я вам ручу, — сказав, обертаючися до секвестратора.

* * *

Коли Яким відпроваджував гості за ворота, Якимиха скоренько вбігла до хати. Десятка лежала в тім місці, як її лишили. Вона вже простерла руку, аби її взяти та сховати до скрині, та побоювалася Якима.

«Почекаю, — подумала, — але десятку з рук не пущу. Добре війт казав: нехай пани раду радять, а мужикові добре що-то; а війт розумний чоловік; може, розумнійший від Івана, бо інакше не був би війтом у селі, хоть і не тримає з попом[15]»

Коли Яким увійшов до хати, вона відразу накинулася на него:

— А що, возьмеш гроші? Хіба бись дурний був, аби-сь не брав: буде чим податок заплатити, або ще п’ятка, то вже і кожух буде!

Яким мовчав задуманий, а жінка все цоторила:

— Чому не брати, як дають? Се не крадена річ! Ніхто розбоєм не ходив! Люде просять, аби брати гроші, а він, дурний, ще надумуєся!

Заохочена своїми власними словами, Якимиха витягнула зі скрині платину, аби сховати гроші, але чоловік мовчки відвернув її руку, взяв гроші та й запхав у черес.

У три дні по тому виборці вибиралися в місто на вибори. Іван не знав про заходи війта й секвестратора коло Якима, бо ані війт, ані секвестратор до него не заходили. Але він чув десь у селі, що війт вибираеся з Якимом одною фірою.

«Се вже щось недобре, — подумав Іван, — треба піти та й допевне довідатися; їзда з війтом не конче добра!»

Іван, недовго надумуючися, пішов до Якима, нібито також задля їзди; хотів єго запросити, аби з ним їхав, а властиво довідатися, чи він дійсно уже з війтом умовився. Яким нічого перед тим з війтом про се не говорив і не знав, як міг війт казати, що він з ним поїде.

— Но, поїдете з нами, — казав Іван. — Я їду з попом, можемо взяти другу фіру, бо і панич з нами поїде: він, бачите, до того цікавий!

Яким став не свій. Єму якось встидно стало перед Іваном: не знав, що казати і як відкрутитися. Рад би був поїхати з ними, а тут щось гейби єго задержувало, гейби єго в’язало, а він не міг з того розв’язатися. Він турботно почухався у голову і поправив на собі черес, котрий єму чогось тяжів, а новенька, дана секвестратором, десятка зашевелилася, гейби черв’як у спорохнявілім дубі. Він не знав, що робити. Єму хотілося найперше збутися Івана. То він вимовився, що вже поїде своєю фірою, бо жінка має якусь потребу в місто; та й на колесо здало би ся обруч набити, бо сего вже ніяк не зробить циган у селі, а хоть би зробив, то не так делікатно, як у місті.

Іван щось поміркував. Він уже добре догадувався, куди тото йде, та й сам зачав бесіду, що ківковецького пана хочуть вибирати поляки, а русини — пана зі Львова. Яким стояв, як на вуглях.

— А що? пам’ятаєте, як називаеся той пан, що єго маємо вибирати?

Яким голосно сказав єго ім’я і прізвище. Іван глянув на него боком.

— Но, то їдете з нами?

— Ні, не їду; дяковать. Поїду своєю фірою.

Іван, нічого вже більше не кажучи, пішов.

Яким справді загадав їхати своєю фірою та вибратися так раненько, аби війт не захопив єго дома.

Не хотілося єму їхати з війтом, аби се бачив Іван; а як війтові буде його треба, то і там єго найде. Яким виїхав лише з наймитом, аби в місті мав на кого фіру лишити. Жінка не їхала, бо не було чого, хоть і не від того була би, та вона знала, що Яким лиш так на неї перед Іваном збаг.

Коли Яким виїхав із села, подибав на дорозі багато людей: усе по два, три і більше на фірах. Се були виборці з сусідніх сіл.

«От і вибрався я сам один, — подумав собі Яким, — як дурак; ніби такий, що з ним уже ніхто не хоче приставати…» Яким пожалував, що вже врешті не почекав на війта. Може, се і справді він по него повертав?

Чим далі їхав Яким, тим більше подибував панські і попівські повози та брички, жидівські візки та довгі господарські вози. Чим ближче було до міста, тим марнотніше єму ставало! Він оглядався по дорозі, чи не можна би до кого прилучитися, але нікого такого не надибував.

У місті, боже милий, кого там не було! Людей — тьма-тьменна; усі пани, панотці та й писарі з сусідніх сіл. А жидів уже — як тих тарганів! А усі крутилися та бігали, як посолені. Яким примістив безпечно коні та й зачав оглядатися за війтом. Тут подибався він з чоловіком, також виборцем із другого села, та й став розпитуватися про війта, чи сей єго де не бачив?

— Ні, — каже виборець, — я не бачив, але ходім, може, найдемо.

Іно що поступилися, причепився до них жидок із найбільшого заїзду у місті.

— Кланяюся панам виборцям! — говорив жид, по-трясаючи шапкою у воздусі.

Виборці ішли, не оглядаючися. Жид не відступався. Він захвалював свої ковбаси, студенець та бохонці.

— Іди до лиха! — муркнув Яким. — Як схочу їсти, то і без тебе попоїм!

— А нащо вам, пане виборець, іти десь та й купувати, коли у мене все можна мати задурно?!

— Ха-ха-ха! — засміялися виборці. — Задурно дасиш, але гроші возьмеш? Правда?

— Чому гроші? — каже жидок. — Як кажу — ні, то — ні… Він підійшов ближче і понизив голос.

— Чому гроші? Як пан з Ківковець буде послом, то будуть гроші, ковбаси і бохонці задурно, розумієте?

— Щезай, проклята жидово! — гукнуло щось над їх головами, гейби з гармат вистрілило. — Ти будеш людей баламутити? Юда продав Христа, а ти, єго син вірний, ведеш людей на зраду!

Яким побачив Маландевича. Се був міський чоловік, найбагатший з усіх міщанів; мав велику славу і поважане На цілий округ. Жидів не любив на перехід і всюди, де лиш заводили тверезість, там він перший був і йшов напереді з хрестом. Жид змішався.

— Пане Маландевич, пане Маландевич! — бовкотів невиразно, низько кланяючися.

— Мовчи, пся…

Маландевич не скінчив, бо надбігли два молоденькі панотці, котрі взяли єго набік і стали щось потиху говорити. Жид пропав, гейби крізь землю провалився.

Перед радою повітовою, де мали відбуватися вибори, було так глітно, що годі було перепхатися, а голови людські подавалися, гейби хвилі в ставу, гойдані вітром. Далі трохи порідше стояли люде купами і вели всілякі розмови.

Яким зачув знакомий голос, що доходив здалека. Голос то підносився, то знижався, часом гудів, гейби хтось говорив у порожню бочку, то притихав і слова плили тихо, спокійно, як шепіт води мілкого потоку. Яким оглянувся. Се був панотців панич. Він переходив.від купи до купи людей, просив і заклинав, аби пошанували самі себе, аби показали, що вони люде, газди, русини, аби не давалися на підмову, не зводилися обіцянками, не запродували своїх голосів.

— Тримайтеся, братя! — говорив він палко. — Ваша доля у ваших руках, від вас залежить доля Русі.

Голос єго перервався. Він палкими очима споглядав на купи народу і читав з їх лиць силу свого слова.

Яким не міг винести того погляду і спустив униз очі. Заморочений гуком голосів і новими вражінями, черв’як сильно завертівся десь під самим серцем і викликав протяжний довгий біль. Погляд молодого чоловіка мішав єго і прибивав до місця, а коли він знов підніс очі і споглянув навкруг себе, намість панича., побачив лице секвестратора. Секвестратор був умучений, як косар в полуднє, а піт горохом ллявся єму з чола. Він перепхався через купи людей, отерся майже о Якима і пішов далі. Яким оглянувся і побачив високу піку й чако жандарма. Секвестратор щось єму шептав на ухо. Жандарм подивився на всі боки. Нарешті їх погляди оперлися о кількох людей, відки Яки мові здавалося, що чує голос панича Никольця.

Іван ішов з двома людьми і голосно говорив.

— Тьфу! до чорта, — сказав високий чоловік. — Оден сюди, другий туди! Лоточать, що аж голова тріскає! Чоловік вже врешті не знає, що робити!

— Та на те є розум, — каже Іван, — аби чоловік знав, що робити.

— Розум розумом, але в такій крутні і розум не поможе. Говорять: свій, свій, а кажуть вибирати пана!

— Та-бо ви не розумієте, о що тут іде! Тут не йде о те, чи він пан, чи мужик, але о те, що ківковецький пан — поляк, а зі Львова — русин.

— А що нам з того за користь?

— Які ви дивні! Подумайте самі: як ви процесуетеся та й не можете самі на термін стати, то кому ви даєте «пленіпотенцію?» Тому, з ким процесуетеся, чи тому, хто вас боронить? А з ким ми найбільше напроцесувалися, як не з польськими панами? Де поділися наші ліси і пасовиська? Право мужицьке усюди пропадає, бо він темний, непросвічений. Лиш одні попи та пани русини ще за нами вступаються! Скажім же тепер, — говорив Іван далі, — скажи сам, чоловіче: якби ти мав за собою право, чи треба би тобі свідків підкуплювати?

Якимові кров ударила до лиця.. Маленький, звитий вчетверо папірчик засичав, а виразні круглі нумера засвітили, як очі гадюки…

* * *

Розпочалися вибори. Майже при самих дверях ради повітової стояв панич. Никольцьо й кождому виборцеві, що переходив коло него, додавав смілості і відваги. Якима хтось сильно потрутив. Се був той самий жандарм, що говорив із секвестратором.

— Арештую вас в ім’я права! — сказав він до панича, випростувавшися, як свічка.

— Кого? Мене? За що? — запитав змішаним голосом Никольцьо. Єго бліде лице ще більше поблідло, а очі блиснули гнівом.

— Ви? Мене? За що? — крикнув він знов з усієї сили. — За те, що я говорю людям те, що вони самі повинні знати? Чому не арештуєте тих, що їх на зле зводять, грішми під-плачують?!

А як єго вже брали, він відвернувся і ще раз сказав:

— Люде, тримайтеся!

Єго голос звучав дивно, і при ободрюючих словах чути було другий звук:

— Усе, усе пропало!

Межи людьми зробився переполох. Якимові немовби ножем потягнуло по тілі. Він остовпів. Єму здавалося, що кождий дивився на него, показував пальцем, що се він той збаламучений, підплачений негідник.

— А що, Якиме, за ким будете голосувати? — запитався єго ненадійно війт із-за плечей.

Яким оглянувся, але не сказав ні слова.

— Ну, ходім! Уже час! — сказав війт і пішов наперед.

Яким пішов за ним, аби не стояти на місці. Але в душі єго виколювалася інша, певна, незмінна думка: збутися тяжкого ворога, що вертів мозок, прошибав душу і палив грудь.

В єго голові все перемішувалося, у висках стукало, в ухах дзвонило, а гадка крутилася, перлася, гейби запертий дим у комині.

Одно було ясне: збутися яким-небудь способом клятих грошей, що палили розжареним вуглем, шпигали розжареним зелізом.

Піт виступив на єго чоло, а серце товклося каменем. Він дивився на присутніх, бачив кожде лице, кожде порушене, але чому то так все було, чому не так усі заховувалися, — він не знав; а втім, єму се було байдуже: єго займала одна думка і вся здрігалася відразою.

— Яким Мачук! — заклйкав той сам голос із середини, що викликував других перед ним.

Яким вийшов на середину і став перед столом, за котрим сиділа комісія.

— На кого даєте голос? — сказав грубий, підсадкуватий панок.

Яким мовчав.

— На кого голосуєте? — спитав панок нетерпеливо.

Яким мовчав, сопів, трясся цілим тілом, аж руки у него тремтіли. Він витягнув гроші і поклав на стіл.

Пани при комісії зжахнулися:

— Що се? — запитав панок, підскочивши.

Якимові гейби камінь спав із серця.

Він промовив чистим, грімким голосом:

— Мені дали сі гроші, але я їх не хочу, кладу тут перед цілою комісією, а голос даю на руського посла! — і вимовив ім’я і прізвище пана зі Львова.

В залі настав приглушений, довгий шум…

— Славно! Славно! — відізвалося кілька голосів.

Староста почервонів, як буряк.

— В залі агітувати не вільно! — крикнув він зі злостю. — Бо інакше скажу випровадити!

* * *

Голосованє тривало вже недовго. Порахували голоси — двайцять голосів руських більше.

При комісії зачалися гострі переговори. Відкинено кілька голосів, де ім’я чи прізвище було зле вимовлене, але все-таки в користь русинів виходила надвишка. Ніякі викрути приятелів ківковецького пана не помагали — все було в найбільшім порядку.

Всі, що нетерпеливо ждалл кінця виборів, змішалися тепер з виборцями. Гамір і веселість змагалися. Кождий рад був знати про найменшу подробицю, тож кождий осібно і всі разом голосно розповідали про недавно пережиті хвилі. На телеграфі не могли собі дати ради, а весела вість летіла світами.

Жиди, гейби скажені, зачали кричати: Vivat! А межи ними могли виборці бачити тих, що ще недавно бігали за ківковецьким паном та й запрашали на студенець та й ковбаси.

Яким чув, що єго ім’я переходило з уст до уст.

— Де він? Як називався? Відки? — допитувалися з усіх боків, а деякі витягали папір і записували.

— Се мій парафіянин, — сказав гордо старенький панотець, підпровадивши до Якима кількох своїх товаришів і молодих панів.

Панотці і панове стали Якимові віншувати, а декотрі і цілувалися. Одному аж сльози крутилися в очах, коли він стискав Якимову руку і говорив:

— Коли вже таких маємо селян, то Русь не пропаде, але пропадуть її вороги, бо нарід приходить до пізнаня, чим він є і чим повинен бути!

Яким не міг опам’ятатися. Єго брало диво, він споглядав на себе, немов на яку загадку. Що се мало бути за пізнане, про котре єму говорили, він не розумів; чув лише, що в нім відзивалося якесь незвісне віщоване, якийсь незнаний досі голос…

«Чого всі ті люде так побиваються, чого борються, плачуть? Чи в тім не ховаеся щось більше, як він досі добачив? Чи не криеся більша сила, що всіх тих людей переймае одною душею, що і в нім обудила немов нове жите?» Але тоті всі чувства перемагала радість, несказане глибоке вдоволене.

Він вернув додому, як п’яний, хоть горівки і до рота не брав. Жінка вже не могла діждатися. «Що Яким зробить із грішми?» — палило її нетерплячкою від кількох днів. Та коли вчула, що він гроші віддав, розсердилася.

— От і розумне зробив, — сказала гнівно. — Люде раді би, коби відки гроші роздобути, а він мав та кинув чортові в зуби!

— Ей, жінко, дай спокій! — сказав Яким, стягнувши брови. — Ти того не знаєш і не розумієш, то і не мішайся! То недобрі були гроші…

Жінка втихомирилася. Злих грошей вона не хотіла. Кажуть, що крадене вдесятеро відпаде, а злий гріх міг би звести на нінащо і ціле газдівство.

Коли Яким другої днини рано збудився, то перша думка була — піти до панотця і спитатись за панича Никольця. Але се було ще трохи зарано; ледви що зоріло, а темні сумраки ще не зовсім прояснилися.

Він вийшов надвір. Вітер, що, від неділі усе7 зривався зі сходом сонця і перешкоджав сіяти, утих, і можна було надіятися, що коли вже не було єго зранку, то не буде і через день, або хоть до полудня.

Учорашній день пішов для газдівства марно, — треба було те надолужити. Він закликав жінку, і обоє взялися скоренько до роботи.

Вже сонце підбігло вгору, коли Яким виїжджав фірою з обійстя. На возі лежав мішок з насінєм, а поверх драбини була прив’язана зелізна борона. Дорога вела попід попівство. Яким кивнув на хлопця, аби їхав у поле, а сам вступив до панотця. Майже на самім порозі здибався з паничем. Він тримав в одній руці газету, а в другій капелюх.

— А добре, що ви тут, — сказав, побачивши Якима. — Я щойно хотів іти до вас прочитати, що пишуть газети. Слухайте!

Яким слухав і своїм ухам не вірив, які то там діялися на-дужитя; та все те побороли чесні виборці, що з малими ви-ємками стояли, як оден муж. Деякі були названі по імені, а між першими стояло і ім’я Якима, яко непоборимого борця, що прилюдно завстидав ворогів і кинув їм в лице підкупним грошем.

Яким не знав, де очі діти, а світ ішов перед ним кругом. Ледви пригадав собі, чого прийшов, і зміг розпитатися, що се і як діялося з паничем.

Рано, коли чистив збіже, був вже зовсім спокійний, а тепер знов розгорілася в нім кров. Зайнятий розбурханими думками, він і не стямився, коли станув на полі.

Він, ще недавно нікому не звісний чоловік, окрім свого села, сегодня став голосний на цілий світ! Про него пишуть, говорять, хвалять єго за чесний і добрий поступок!

Єму аж лячно робилося, коли він нагадав ті непевні та темні хвилі, коли то єго думки хилилися на всі боки, коли не знав, що робити, і був би, може, скорше зробив противно.

Та не лиш єго ім’я виринуло з тихого закутка, але в єго душі вийшла така сама зміна: він ніби прочув, провидів. Він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть єго хата, ті зелені ниви, гори, долини, та ріля, на котру він кидає зерно, все те — одна велика руська земля! А він, її правий властитель, коренний газда, він має про неї дбати, упоминатися о її права!..

* * *

Сонце, прикрите тоненькою хмаркою, кидало обичне тепле проміне. Могучі весняні сили росли, потужніли. Усюди кипіло житем і працею, усюди щось рухалося, бриніло по зілю, траві і водах. Земля розпарилася, з свіжої рілі розходився якийсь дивний запах, — запах, добре звісний Якимові.

Яким здрігнувся. Се був запах мужицької кервавиці і поту. Сей запах перемагав усі інші розворушені думки і давнім правом панованя запитував, чи той вибраний Якима голосом пан зі Львова обітре той кервавий піт з мужицького чола, чи зменшить податки і дачки, чи верне право до затраченої землі, зарінків, лісів і пасовиськ?

Яким опустив голову і задумався…

Єго уста дивно зложилися, і він вимовив стиха:

— Не зна-ти!..

ЯДЗЯ І КАТРУСЯ

Хто не знає нашого розкішного Покутя у стіп Карпатських гір, що підносяться буйно, високо і гинуть в далекій синявій мраці облаків? Хто не знає тих швидких потоків, що шумно вискакують з похилин і крутяться жваво по широких зарінках? Десь серед зарінку стане, гейби наперекір жвавому потокові, збитий у купу густий луг, а потік гнівний, що мусить єго обходити, шумить і цоркае о великі ріняки. Де-не-де покажеся невеликий дубовий лісок, а дальше тягнеся незмірена оком рівна просторонь орного поля. Там бачиш широкі лани, вузькі з високими межами ниви, котрі аж ясніють золотавою пшеничкою і ячменем, срібним колосем жита та повійним гнучким візсом. Попри високі китиці кукурудзів підхоплюєся широколистий тютюн, а часом мигне шматок зеленої млаки з червоними, синіми та жовтими цвітами, мов коверець, перетиканий божою рукою.

Однак село, до котрого зближаємося, не визначалося особливою красою. Тут уже губилася ціха гірської околиці, і село набирало виду більше подільських сіл. Воно лежало у долині серед широкого поля, що по обох єго боках розтягалось на високих горбах, гейби спляча у кориті дитина. Самою серединою плив невеликий потік, а єго мутні води котились ліниво по осілім на дні намулі. Вічний єго супокій був нарушений хіба лиш тоді, коли топився зимовий сніг і болотними швидкими струями збігав до сумного потока. Жвавість маленьких ручаїв уділялася і потокові, і тоді він шумів ь виливався з берегів, забирав усе, що по дорозі попало, і ніс до свого багатого сусіда Прута. Восени, звичайно, сільські газдині мочили в мутній воді потока коноплі, і тоді він виглядав ще сумнійший, вода ще темнійша та мутнійша, а навкруг розходився немилий воздух, що було великою принадою для дітей з цілого села, котрі збиралися гурмами ловити дрібну затроєну коноплями рибку. Рівнобіжно з потоком тягнулась вузька сільська дорога, перекидалась через него невеличким мостом і пнулась далеко вгору. По другім боці моста стирчали голі горби, по-криті лиш низькою, подекуди перепаленою сонцем травою. Місцями земля розпадалася і шкірилася здалека глибокими жовтими ярами. Насупротив тих гір, де пропадала вже з виду дорога, котра на похилині значно взносилась над селом, стояв панський двір і гордо споглядав на сільце, лежаче в долині, на невеличку з трьома банями церковцю і на обросле садом попівство, що майже притулилось до церкви над мутним потоком. Ціле село ніби хильцем уходило гордого погляду панського двора, одна лиш коршма на противнім боці двора стояла чепурно і ніби всміхалася до него довгим рядом вікон з потрійними шибами.

Двір був великий, але добре удержаний, з високо підмурованим і на стовпах опертим ганком. На просторім подвір’ю перед ганком був невеликий газон, а дальше господарські будинки. До одної сторони дому припирав великий цвітник, а за ним тягнувся довгий сад. Город був уряджений на англійський лад: на зелених газонах виднілися клумби всіляких цвітів, маленькі заграничні в ріжних відмінах деревця і щеплені рожі, а на самій середині широко розкладалася американська сосна. Високий пліт заслоняв груболистий боз і інші спіреї, а кути огородженого городу притінювали соснові та грабові гаї.

Молода пара людей проходжувалась повільним ходом по кручених стежках городу. Гарне лице жінки було таке бліденьке, як перша весняна цвітка, а голубі очі гейби закривались хмарою. Мужчина сумно споглядав на свою бліду товаришку, котру краса природи не веселила, а свіжість воздуха переймала дрожю. Мовчки переходили вони попід тінисті дерева, штучні гаї та переповнені цвітами клумби. Під широко розложеними галузями сосни цвіли розкиненими громадами сині та білі фіалки, а солодкий їх запах приманював здалека. Молода жінка однако ж споглядала байдужно на сіяючі красою рослинки, як і на ціле окружене, повне житя і сили; зате мужчина, чвидко, не міг опертися красі природи, бо зігнувся і подав блідій своїй товаришці кілька зірваних фіалок. Вона машинально витягнула руку, взяла від него цвіти, а відтак обидвоє пішли дальше крутою стежкою. Маленька фіалка мала два пуплішки і молодий зав’язок насіня.

— Ох! — зітхнувши, відізвалася до свого товариша бліда жінка. — Така дробина, а вже буде тішитися новим житем, відродиться молодим поколінем. Боже мій! Се таке звичайне, право природи, лиш ми не маємо того щастя.

При тих словах молода жінка розплакалася. Мужчина пригорнув єї до грудей. Єго душили сльози, і він лиш насилу їх повздержувай.

Десять літ як вони жили з собою. Бог їм дав був двоє діточок, але і зараз забрав, скоро лиш уродилися, тож і тепер, коли знов надіялись нового гостя, боялися, що доля не дасть їм виховати і тоту дитину.

— Може би, ти поїхала до лікарів, — відозва вся вкінці несміливо мужчина.

— Та що з того? — відповіла з резигнацією жінка. — Чи я вже до них не їздила?

І знов вони переходили мовчки довгі стежки города.

— Знаєш що? — промовила по добрій хвильці жінка, підносячи сльозаві на мужа очі. — Я чула ще від моєї бабуні, що десь має бути між хлопами звичай, що як їм діти не ведуться, то вони беруть в куми послідніх жебраків, і се має помагати.

— Га, суть річі, про котрі філософи не снили, — за-конклюдував муж. — Хто знає, може і в тім що є, — додав, задумуючись.

Ся розмова мала реальні наслідки, бо дійсно, як прийшла на світ дитина, маленька донечка, родителі не шукали кумів між панами. Вправді, не взяли вони послідніх жебраків, але порядних селян Василя і Василиху, найперших газдів у селі. Але то на одно виходило, бо як супротив якого хлопа був жебрак, так само против дідича хоч би найліпший газда. Інакше се вправді поняли Василь і Василиха. Вони хвалилися між своїми, що покумалися з панами і від часу до часу ходили до двора у гості. Борзо однак перестав ходити Василь: він зміркував, що то якось ані єму, ані панам до ладу не складаєся. Довше, хоч зате рідко, ходила Василиха і єї фіїна «Ядзя», котре то ім’я Василисі завсігди тяжко було виговорити, добре собі єї пригадувала, а будучи вже панночкою, не раз в товаристві з гумором розповідала, як-то до них, коли вона ще була мала, приходила єї кума, висока, чорна жінка. Мати просила єї сідати, а вона завсігди жалувалася, що єї щось під серцем болить, і, притискаючи руки до грудей, говорила стогнучим голосом: «Ох! слаба-м, слаба-м, кумко-любко», що заєдно наводило на устах матері ледви повздержуваний усміх. Пізніше і Василиха перестала приходити; може, подумала вона собі, так, як єї чоловік, що то якось не до ладу складаєся: що пани — то пани, а що мужики — то мужики.

Як не розбивалася молода пані над своєю дитиною, то все-таки сама єї не плекала: одне, що се єї дуже мучило, а друге — і для здоровля дитини ліпше було найняти здорову селянку за мамку. У селі знайшлися дві покритки, гідні молодиці, але пані боялася повірити їм дитину. «Неморальність жінки лежить уже в крові і може уділитися дитині», говорила мати до відвідуючих єї сусідок з поблизьких сіл, котрі цей погляд вельми похваляли. Знайшлася вкінці жінка, котру чоловік відумер з місячною дитиною. Бідна жінка радо ішла в мамки, хоть їй жаль було лишати на чужі руки своє мале писклятко, але що було робити: заробок трафлявся, а вона була дуже бідна, жила з зарібку, та й мала старшеньку дівчинку, на котру треба було також заробити. Дала, отже, обоїчко дітей до брата, що пристав був до жінки на грунт, а сама пішла в мамки. Недовго жила єї від грудей відлучена дитина; біднятко зниділо, мов поросло мохом, та й навіки заснуло. Зате панська дитина на чудо гарно розвивалася, а єї плекальниця, стративши свою дитину, перенесла свої чувства на сю, котра щоднини тулилась до єї грудей і усміхалась дрібними устоньками. Дитина також дуже до неї привикла і так прив’язалася, що коли уже перестала єї плекати, то мусила ще лишитися на кілька літ за няньку.

Ядзя довго плакала, коли няня вже відійшла, а натомість стала французька бонна, що шварготіла до неї незрозумілим язиком. Дитині так навтямилося з новою товаришкою, що мамі аж жаль ставало біднятка, і їй прийшло на думку, чи не кликати би яку дівчину з села, щоби деколи з нею побавилась. Казала, отже, закликати мамку, щоби вишукала таку дівчину.

— Таже моя може приходити, кілько треба буде, — казала мамка, рада, що знов буде ближче двора. Звичайно, бідно ся діє — добре що-то, добре, що дитині дадуть кусень хліба.

Другого дня мамка привела свою невеличку дочку, о два роки старшу від Ядзі дівчину. Згоди між ними не було. Катруся мала приходити тоді, коли Ядзя захоче з нею побавитись та надоїсть їй французька бонна. Катрусю привели до двора у грубій сорочці і уперезану маминою запаскою замість «горботки». Але що сей стрій не надавався до панських покоїв, то пані казала дати їй тоненьку з Ядзі сорочку і перешити стареньку спідничку.

— Но, тепер якось виглядає, — казала пані, коли припровадили до неї перебрану Катрусю. Катруся тішилася своїм новим убранєм і гордо споглядала на запинані гудзиками рукавці сорочки, котрі на ню були закороткі, та й на надточену майже від колін спідничку. Коли однако ж в сім убраню пішла до мами, то усі сусідські діти стали з неї сміятися. Катрусі зробилося стидно, скинула панську сорочку і спідницю і убралася назад у свою згрібну сорочину[16] і казала, що не піде вже більше до двора. Мама насилу відвела єї назад. Та все-таки Катруся не хотіла більше показуватись сільським дітям в новім перебраню, і коли була у мами, то зараз перебиралася у свою сорочку. Ядзя дійсно бавилася з Катрусею далеко ліпше, як з своєю бонною. Але зате пані мусила сама ті забави надзирати, позаяк, крім мужицької бесіди, мужицька дитина не завсігди знала забавлятися з панською і не раз вживала не конче гречних слів, чому бонна не могла запобігти, не розуміючи ані слова чужої для неї мови. Се бонні було на руку, позаяк улегшувало єї обов’язки. Найліпше, вона любила, коли діти ішли бавитись до огороду, а упевнившись, що панство чим іншим зайняті, давала собі тоді волю, лишала діти і йшла у сад проходжуватись. Коли раз пані пробудилась по обіднім сні, щось мовби шепнуло їй, щоби вона ішла подивитись, що роблять діти. Був се правдивий інстинкт ма-теринський, бо зараз здалека учула дитинний крик і плач. Ядзя лежала на землі, а верх неї Катруся і зо всіх боків обкладала єї кулаками. Мати не дивилась на дорогу, не зважала на травники і цвіти, а бігла просто, зачіпаючи сукнею о корчі і рабати, і майже без пам’яті вирвала свою дитину з-під брутальної переваги малої мужички. Ядзя була смертельно бліда, а з розбитого єї носика потекла червона струя крові по руках і одіню матері. На землі лежала розбита лялька і порвані цітки, очевидні свідки дитячого непорозуміня.

— Води, води! На милість бога, води! — кричала переражена мати.

На той крик позбігалися зі всіх сторін слуги, вилетіла десь з гущин перелякана бонна, вибіг з покоїв пан, поспішив щосила опорошений від млинка економ. Пані вже обливала Ядзю водою і ледви могла розповісти, в якім страшнім знайшла єї положеню. Пан остро зганьбив бонну, а Катрусю казав взяти економові і укарати, хоть Катруся звинялася, що вона нічого не винна, бо Ядзя перша на ню кинулася і пірвала на шиї цітки. По якімсь часі Катруся з посинілим лицем і викривленими губами, дрожачи на цілім тілі, бігла з двора городами в село. Сльози капали єї з очей, а грудинята підносились уриваним хлипанєм. Так забігла аж додому, але боячись іти до хати, залізла під пліт у корчі великого бур’яну і там пересиділа цілу ніч. Мати — байдуже, думала, що Катруся лишилася в дворі, і аж другої днини дізналась в селі, що єї дочку подибало. Бідна жінка взялась за голову. Єї розібрав жаль і злість, хотіла ще ліпше набити Катрусю, але жаль переміг, пішла лиш до двора перепросити паню за таку вже зроду біснувату і неслухняну дитину. Але Катруся вже більше до двора не пішла.

Якось в недовгім часі по тій пригоді умерла Катрусина мати, і Катруся стала круглою сиротою. По мамі їй нічо не лишилось, крім трохи одіжи, бо ціле житє була лиш бідною комірницею. Брат мамин, а єї вуйко, взяв одежину на переховок, а Катрусю дав до газди на службу.

Тимчасом Ядзя перейшла з рук бонни до рук гувернантки, котра мала обов’язок не лиш наглядати і розмовляти з нею, але учила єї ріжних книжкових предметів, музики і жіночих робіт. Родителі Ядзі мало де бували. Давнійше, за пайового батька, казали люди, що не було днини без гостей в дворі, але часи змінились, господарка якось не дописувала, і лиш на пам’ятку добрих часів, тілько завсігди раз у рік на Юліана і Юлії, бо так називались обоє панство Солєцькі, відбувалися гучні іменини. Мали, отже, досить обоє пани Солєцькі часу посвячувати вихованю дочки, а особливо мати, бо батькові більше часу забирала господарка. Коли Ядзя підросла, то ще більше жила під опікою мами і гувернанток, ніж коли ще була менша, позаяк підростаючій панночці ще більше небезпечно було сходитися з простим народом, ніж дитині, і на то мати мала пильне око. До слуг вільно було їй відноситися лиш з тим, що їй конечно до услуги було треба, і то лиш з покоєвими слугами; з іншими Ядзя не сходилася, а тих, що приходили на роботу, зовсім не знала. Тільки вечорами, коли батько прилучився до товариства жінок, чула вона багато про лінивство і крадіжі робітників, про великі з тих причин клопоти батька і про борбу, яку він мусив вести з тими пороками народа.

Ядзя робила в науках такі гарні поступи, що борзо гувернантка оказалася непотрібною. Тому ж то Ядзя з правдивою приємностю зайняла покій гувернантки і зробила з матір’ю новий поділ годин своєї роботи. Найбільше часу ішло на фортеп’ян, бо грала по кілька годин денно, і на читане, для вивченя мови, французьких книжок з позазна-чуваними картками, котрі мати не позволяла їй читати. Більшу свободу мала щодо польських книжок, а навіть на єї просьбу перенесено шафу з книжками з маминого до єї покою. Стала також виручати маму в господарці, наглядала порядки в покою, і видавала кухареві масло, решту ж часу посвячувала прекрасним ручним роботам, котрі любила над усі інші.

З делікатної і хорошої дитини виросла висока, гнучка, з правильними рисами лиця, панна. Темно-русяве волосе прекрасно гармоніювало з єї білим матовим лицем і темно-голубими очима. Єї гарна стать звертала на себе загальну увагу і була предметом загального подиву сусідської шляхти, як і інтелігенції недалекого місточка, до котрого їхала щосвята і неділі до костела. Міські донжуани несміло споглядали на прекрасну дівчину, коли ішла з матір’ю до перших лавок, які звичайно займало сільське «обивательство».

Від часу, як виросла на панну, дім єї родителів більше оживився, бували частійше гості, а іменини відбувалися ще гучнійше. Найчастійше однако ж Солєцькі візитувалися з одним панством з сусідства, а особливо син того панства, пан Вацлав, часто заглядав до панів Солєцьких, і люди пе-редвиджували, що се закінчиться маріяшом.

Але се якось не сталося. Пан Вацлав заїжджав вправді довго, але наконець оженився на Поділю з панною два рази багатшою від Ядзі.

Сей факт сильно вразив молоду дівчину; вона не могла перенести тої обиди, хоть глибоко ховала свої чувства, і людям представлялася ще гордійшою і веселійшою, ніж досі. Найбільшою однак підмогою єї ображеної гордості була єї краса. Вона від дитини була научена дбати про свою зверхність; тепер же зробилось тото головною єї цілею. Цілими годинами укладала волосе, обсипувала м’яким делікатним порошком і без того біле і гарне лице, примірювала сукні, чистила і формувала нігті. Але коли по скінченю туалету стала при зеркалі, то єї дрібні уста складались мимоволі до гіркого усміху, бо кого мали вражати ті гарні очі, кого чарувати гарна стать, коли в цілій околиці не було ані одного відповідного конкурента до єї руки.

Ся обставина, може, ще більше смутила єї родителів, а по довгих розважанях і тайних нарадах вийшло вкінці, щоби доконче виїхати до більшого міста на м’ясниці. Внаслідок сего рішеня з надходячими м’ясницями вибрались мати з дочкою до Львова на цілий час м’ясниць, а що не можна було лишити цілком господарства, то батько лиш від часу до часу доїжджав і асистував їм при більших виступах. З сего обороту справи Ядзя була дуже задоволена і щаслива; краса єї принадила багато адораторів, а вона сама мала велике щастє на всіх вечерках і балах.

Надія на добре замужє розвеселила серце матері, і вона нічо не щадила для блеску ї краси своєї дочки. До єї уха часто долітали похвали о красі, елеганції і уложеню Ядзі, а мати уносилась найкрасшими надіями в далеку будучину дочки, як маленька пташка несесь в далекі краї на крилах міцнійшого від себе крилатого друга, хоч в короткім часі до тих милих тонів вмішувались і деякі дисонанси. Добрим приятелькам, що розпливались в похвалах для Ядзі, вирвалось часом таке слівце, котре псувало їй цілком гумор і добрі вражіня.

— О, як чудово виглядала Ядзя на вчорашнім балу, немовби яка богиня! — говорила товаришка ще з дитячих літ і знайома пані Солєцької. — Усі були нею зачаровані, а пан Артур ще більше нею займався, як звичайно. Ядзя дійсно дуже єму сподобалася. Але ж бо і він також гарний і дотепний, колись ту на вечерку присівся до мене, — власне тоді Ядзя танцювала з паном Зігмундом Л.

— Ох! чому то хороші панни не мають грошей, — сказав він ніби з усміхом, але я бачила, що по єго лиці перебігла тінь смутку, він зітхнув і пішов просто до Ядзі, котра з Зігмундом скінчила тур.

Тінь смутку перебігла і по лиці матері Ядзі. Виїзд до Львова, туалета і ціле ведене їх дому у Львові не могло свідчити о невеличкім їх маєтку, звідки ж про се вже могли говорити і знати молоді люди, та і якраз тоті, котрі Яд-зею найбільше інтересувались. Були це шпильочки, котрі просто трафляли в її серце. Предвиджуючи, що се може попсувати цілу будучину єї коханої дитини, старалася вона, отже, більше піднести блеск свого дому і затерти сліди, щоби і найменшим позором могли проявити якийсь в чім недостаток. Адоратори Ядзі з кождим днем, а властиво з кождим вечерком і балом, побільшувались, ближчих однак кроків ніхто не робив.

Вкінці, м’ясниці скінчились. Ядзя вернула додому з головкою, оголомшеною компліментами, з розм’якченим серцем, з повними куфрами суконь, котильонових китиць і інших карнавалових трофеїв, але без ніяких реальних наслідків. Реальними наслідками було хіба лиш те, що їх невеличкий маєточок львівськими видатками дуже підорвався, як також пішли з шумом довголітні ощадності пані Солєцької за капусту і молоко, котрою то частиною господарства вона завсігди сама займалася.

Помимо того, не давали вони ще за вигране збиточній долі, і на другий рік знов виїхали на м’ясниці до Львова. Але і сим разом вернули вони з нічим. Кавалери крутилися, бавилися, але ні оден не освідчився, а до того засмучений батько представив бюджет домашній в дуже непотішаючих красках, бо видатки так значно переходили доходи, що про дальші проїздки не можна було більше і думати. Був се страшний удар для обох жінок, хоч вони старались зносити єго стоїчно, щоби не надто дати се відчувати батькові. Матері однак не раз закрутилися сльози в очах, коли вона дивилась на поблідле лице дочки. «Боже мій! — думала вона з жалем, роздираючим серце. — Нащо тілько краси, тілько гарних прикмет душі і тіла, щоби те все без долі, без щастя погребати в такій глуші, в такім заклятім куті, де навіть нема видів на те, аби обставини змінились на ліпше… Та дитина, така у бога випрошена, така пожадана, мала перецвісти як той серед густого ліса на зрубі цвіт!» — мимоволі вирвалось їй з грудей. Але сей зойк болючого серця переражав єї: вона клякала, взносила руки до неба, щоби воно не прогнівалось на ню за ті грішні думки. Бо чим же би вона була без тої дитини? Таж то єї цілий світ, світло цілого житя! Але тут вона ще більше відчувала свою безсильну неміч помогти своїй одинокій дитині. Не менше терпів і сам Солєцький, і не раз, дивлячись на дочку, виглядав як батько Марії в поемі Мальчевського[17], що волів би носити кайдани у татарина і турка, ніж щоби так марно мала в’янути єму дочка.

Щоби хоч в часті заступити Ядзі львівські приємності, хотіли Солєцькі завести живійше сусідське житє, але оказалось, що сусідські візити й бали мало що не рівнялись карнаваловим видаткам і були, як завсігди, без ніяких виглядів на пожаданий успіх. А втім, і сама Ядзя того не хотіла. По міських балах і інших розривках сільські забави видавались їй нудні й безцвітні. Невдача виїзду до Львова не могла обійтись без ріжнородного сусідського поговору, а то єї ще більше зражувало, і вона відтягалась майже зовсім від всякого товариства. Одностайність однак житя без живійших вражінь, молодечих поривів і руху убивала єї вразливу душу і шкідливо впливала на молодий організм. Вона марніла, блідла, худіла. Родителі занепокоїлися єї здоровлєм і стали удаватись до лікарів о пораду.

Лікар, що мав підрятувати ослаблене здоровлє Ядзі, був в поблизькім місточку, мав дуже широку практику і славу доброго лікаря. На медицині не мав він відзначатись великою спосібностю, посідав однак всі прикмети, котрі звичайно роблять навіть велику славу лікареві, а то: мав докторський диплом, був гарний і нежонатий, як-небудь розпочав уже 35-ий рік свого житя. Не дивниця, отже, що був предметом сердечних бажань усіх до стану супружньо-го кандидаток з цілого місточка, тим більше, що завсігди оказувався байдужим на всі забіги панночок і їх родите-лів. «Коли женитись, то вже розумно женитись, — говорив він звичайно в приятельських кружках, — і наколи б я мав уже женитись, то лиш з «обивателькою». Після єго поглядів у того рода паннів і виховане стараннійше, ніж у міських панночок, і матеріально вигіднійше, «бо що ж, — додав він з усміхом, — за придане може дати дочці хоч би і найвищий урядовець? Хіба кілька суконь і родительське благословенство, а се ще мало для чоловіка зі становиськом і з заслугами для людськості, які має кождий лікар!..» З тих претензій лікаря сміялась околична шляхта, хоч при кождій нагоді всі сердечно єго запрашали, і часто взивали з лікарською порадою там, де тої поради не конче було треба; а сего способу уживав найчастійше властитель невеличкого сільця, котрий мав чотири уже немолоді а дуже негарні дочки.

Краса Ядзі робила на лікаря сильне вражінє ще тоді, коли з свіжим дипломом в кишені не займав так поважного становиська в повіті і серед групи міських донжуанів несміло споглядав на горду панночку, котра завсігди з піднесеною головою переходила через костел, йдучи до перших лавок. Тепер Ядзя видавалась єму ще красшою, і він дуже гаряче став займатись своєю пацієнткою, а глухі шепти в сусідстві про невдачу львівських проїздок будили в нім вельми смілі здогади. Ядзя тим взглядам лікаря не надавала жадної ваги, бо хоч не мала щастя, щоби єї бажаня сповнювались, хоть би вони навіть не переходили вимогів вродливої жінки, однак від дитинства навикла була, що всі коло неї старалися угодити дрібним забаганкам пещеної дитини. Це успосібленє Ядзі псувало лікареві найхитрійше обдумані способи, щоби показати їй, що під єго забігами криєсь щось більше, як сама лікарська ревність. Він ждав на найменшу нагоду, щоби їй те своє успособленє оказати, і коли раз Ядзя мимохіть сказала, що хотіла би прочитати якусь нову книжку, він в тиждень приніс їй тоту книжку, від котрої заносило ще сильно свіжим друком.

— Що з вас за чемний чоловік, пане докторе! — сказала Ядзя, обертаючи листки книжки. — Ви дійсно дуже чемні, — додала вона по хвилі, — і зробили-еьте мені тим правдиву приємність, бо мене се діло розцікавило від першої хвилі, коли тілько часописи подали про него звістку.

Лікареві ударило голоснійше серце.

— Моя чемність була би неограничена для вас, ласкава пані, — сказав він, — наколи б ви лиш того жадали і дозволили робити собі приємності, — але тут єго голос урвався. Ядзя глянула на него таким питаючим і холодним поглядом, що лікаря мовби хто обляв зимною водою. Від того часу Ядзя вправді не змінила з ним свого поступованя, може, була навіть ще більше уважаючою, але помимо того він не міг ніколи ані одного найменшого слівця натяку підхопити, котре б виражало тінь бажаня, що міг би він був сповнити. Се гнівало єго тим більше, що не знав, чи то виходить у неї мимоволі, чи з намислу. По довгій і пильній єго студії стали єго спостереженя клонитись до пересвід-ченя, що з ним поступаєся обдумано. Се виводило єго з терпеливості, і він не раз думав, що найрозумнійше було би виречися своїх замірів супроти Ядзі, але се видавалось єму вже запізно. Ядзя увійшла вже натілько в єго думки і чувства, що виречись добровільно тих мрій було для него майже неможливо. А коли з самою Ядзею порозумінє було тяжке, постановив ужити інших способів.

Зажурена недомоганєм дочки, мати часто питалася на осібності лікаря, що він думає про єї стан здоров’я. Лікар постановив се використати і при першій нагоді дати матері пізнати, що стан здоровля єї дочки вимагав би цілком зміни житя.

— Тож радите, пане докторе, виїхати де до купелів і уважаєте се за конечне і за невідкликане? — питала, фрасуючись, пані Солєцька, хоть свому голосові старалась надати спокійний тон.

— Зміну житя, пані добродійко, уважаю дійсно за конечне, за невідкликане, хоч тим я зовсім не сказав, щоби конечне їхати до купелів…

На сю тему лікар говорив звичайно довго і гаряче, як-небудь пані Солєцька зовсім нерадо єго слухала; загадочна міна лікаря якось нудила єї, і вона боялася доторкнути якого дражливійшого питаня, а передовсім боялася доторкатись їх маєткових інтересів. Ся здержаність матері не була на руку лікареві, але занехати і того способу значило цілком зрезигнувати з своїх замірів, а того він не хотів.

Коли так мучився гадками, несподіваний случай подав єму ще одну дорогу. У Менделя, орендаря коршми села панства Солєцьких, захорувала жінка. Лікар був там кілька разів, а коли жінці полегшало, то Мендель сам їздив до міста здавати справу з стану здоровля жінки. Подужане було певне, а Мендель незвичайно тішився, і невичерпаний був в гарних словах і бажанях для лікаря.

— Дай вам, боже, здоровлє, вельможний пане докторе, за те, що вирятували мою жінку; усі кажуть, що такого мудрого доктора ніде нема, дай боже, щоби-сьте були ще розумнійші і багатійші та щоби-сьте мали жінку, яку самі хочете! — Тут Мендель примкнув очі і цмокнув, приложивши до губи пальці. Доктор весело засміявся, і як чоловік, що случайно попав у добрий настрій духа, став вести жартовливу розмову. В повіті було на продаж село.

— А що, пане Мендель, не купуєте Галанівку? — запитав лікар, закуривши цигаро.

— Коби гроші, то чому ні? — відповів Мендель, задержуючи жартовливий тон розмови.

— Хіба ви їх не маєте? Я гадаю, що ви їх більше маєте, як ваш пан, — сказав ніби байдужно лікар.

— Більше, як більше; він має село, а я лиш коршму, але я би не хотів, — додав, понизивши голос, — мати тото село, та й тоті клопоти, що він має.

— Та які він має клопоти? — запитав лікар тим самим байдужним тоном. — Мало з ким жиє, не їздить, не балуєся…

— Які клопоти? — відповів жид протяжно. — Єму ще багато клопотів і по батькові лишилося, а то, що через два роки їздила пані з панною до Львова, думаєте, що він тото забув?

— Та се так багато коштувало?

— Що тото єго коштувало, то того не знає ніхто так, як я.

— Або він зичив у вас грошей? — питав дальше доктор, що при тій нагоді рад був розвідатись про маєтковий стан Солєцьких.

— Зичив — не зичив, се вже нехай буде між нами, але я знаю, що він, як що має на голові, то того не скаже ні жінці, ні дочці, а мені скаже, — сказав гордо жид, поправляючи на голові ярмулку. Поважна постать жида мала при тих словах так щось комічного, що доктор перервав бесіду і звернув на іншу тему.

Однак по відході Менделя доктор глибоко задумався. Єго ум сильно працював над свіжим планом. Може, се і справді жінка і дочка не знають про всі інтереси Солєцького, не знають про правдивий стан маєтку і тримаються згорда і здалека. Та чи ж би не ліпше було розпочати акцію від самого Солєцького? Зайнятий сильно тими думками, доктор довго ходив по хаті, запалював і кидав недокурені цигари, аж нарешті сів до бюрка, витягнув листовий папір і забрався до писаня. Писане якось не йшло, він кілька разів дер і зміняв папір. Вкінці відсунув записаний битим письмом цілий аркуш, витягнув коверту і заадресував до Солєцького. Заким однак вложив до коверти, перебіг очима ще раз зміст свого письма. Воно розпочиналося словами, котрими запевнював о своїм високім для цілого дому поважаню, а відтак признавався до своїх замірів супротив Ядзі, виражаючи повну надію, що зуміє собі заслужити на єї прихильність і любов.

Другого дня по тім письмі доктора увійшла Ядзя случайно до покою родителів і завважала сильний неспокій на їх лицях, а батько щось скоро сховав до кишені сурдута.

— Що сталося? — спитала Ядзя, кидаючи бистрим на них оком.

— А що ж би? нічо, — відповіла мати спокійно. — От звичайні наші господарські клопоти.

Але Ядзя завважала, що мати мала заплакані очі.

— Ні, ви щось криєте перед мною! — сказала тоном розпещеної дитини. — Думаєте, що тим робите щось доброго; гадаєте, що як я бачу ваш неспокій, то не догадаюсь, що се мусило зайти щось важного і прикрого.

— Дорога дитино, будь певна, що ми нічо ніколи перед тобою не укриваємо, — сказала пані Солєцька.

— А однак помішані ваші лиця зраджують вас, — відповіла Ядзя з роздражненєм.

Батько питаючим поглядом глянув на жінку, котра нерішучо м’яла в руках хустину.

— Я гадаю, моя дорога, — сказав по хвилі, — що се ліпше буде, наколи ми їй скажемо, о що річ іде, позаяк вона готова що ще гіршого виображати.

При тих словах витягнув письмо і подав дочці. Ядзя приступила до вікна і почала читати. Спершу кров вдарила їй по лиці; відтак вона зблідла, як стіна, положила мовчки письмо на стіл перед батьком і вийшла з покою. По якімсь часі увійшла мати до єї кімнатки і принесла до перечитаня відповідь батька на письмо доктора.

— Ми спершу не хотіли тобі сказати про се письмо, — говорила вона, — але коли ти вже довідалася, то знай, що батько відповідає.

Ядзя перебігла скоро короткий зміст листа, в котрім Солєцький виражав свій жаль, що не може відповісти прихильно висказаним замірам доктора і що вони обидва задержують се у вічній тайні, як пристало на людей чесних. Ядзя не могла довше здержатись і попала в нервовий спазматичний плач. Мати пригорнула до грудей плачучу дочку а рясні сльози покотилися їй з очей.

— Ох! — зітхнула з плачем. — Не про таку партію для тебе думали ми, — а сльози знов залляли їй лице.

В якийсь час відтак почули Солєцькі, що доктор звернувся до чотирьох негарних сестер-шляхтичок, і в рік потому одружився з одною з них. В положеню Ядзі нічо не змінилось, лише збільшалось щораз більше невдоволенє з самої себе і з окружаючих обставин. Музика єї дразнила, читане мучило, зате цілими днями сиділа в своїм покою і вишивала або робила які інші робітки жіночі.

— То одно, що мене ще найбільше успокоює, — говорила вона до матері, а з-під єї тонких пальців виходили прозорі фріволети, майстерні гапти та вишивані барвистими шовками цвіти. Усі столи і крісла були прислонені прекрасними покривалами, лампи і альбоми спочивали на майстерних підкладках, а на канапах і софах лежали ріжного формату і красок подушки.

Зальоти доктора не удержались в такій тайні, як сего собі усі бажали, а деякі поговірки клонились навіть до того, що Солєцькі вельми хотіли собі доктора на зятя, але се їм не вдалось, хоть були і такі, що сумнівались, щоби Солєцькім так дуже до вподоби був зять не шляхтич, зате ворожили Ядзі старе дівоцтво, бо в теперішніх часах шляхтич з яким-таким маєтком — то рідка птиця і певне не схотів би брати панночку з невеличким і непевним маєтком.

Сі поговірки були би могли перейти без відомості Солєцьких, позаяк вони майже з ніким з сусідів не жили, коли б і тут не знайшлися приятелі. До тих приятелів належав ровесник по віку і по товариських вимогах батька Солєцького, вояк і товариш оружя з трийцятих років. Будучи безженним, гонив остатками маєтку, жив коштом своїх вірителів, котрих щораз тяжче було єму найти. Щоби тото надолужити, помагав собі тим, що в ролі приятеля дому їздив, по цілій околиці від хати до хати. Найбільше однак тримався Солєцьких, по причині дружби батька.

— Най жиє шляхоцька кров! — викрикував він раз при обіді, коли уже чарка вина кілька разів повторилась. — Мені кажуть, що Солєцький віддає дочку за якогось цирулика, аж мене рука засвербіла, слово гонору даю, аж мене рука засвербіла, коли-м я того почув, і був би той добре по пиці дістав, якби то не був говорив також шляхтич, що мене ще дужче засмутило. Але я знав, що син мого приятеля не зробить того, та лиш боявся, чи панні не залізли у голову які романси, бо то тепер панни, — сказав він, обернувшись до Ядзі, — аби лиш вийти замуж, і про нічо більше не питають…

Ядзі уся кров вдарила до голови.

— Я не з тих, — сказала вона гордо, — думаю, що і ви, добродію, мене до тих не зачисляєте.

Старий шляхтич споглянув на ню старечими, зачервонілими від вина очима, в котрих блиснула іскра ентузіазму.

— Отеє ми зух! Отеє мені правдива, чиста шляхокька кров! Най жиє шляхта і най хоронить свої ідеали, котрі єї відріжняють від мотлоху, над котрим тримати їй гордо голову! — сказав він грімким голосом, вихиляючи до дна свіжо наповнену чарку. Ядзю глибоко доткнула тота сцена: тут виходили не лиш ріжниці поглядів товариських, на котрі вона була дуже вражлива, але ще крилась і більша зневага, котра відносилася до неї просто яко жінки, що бажає лиш сего, щоби вийти заміж. Ох, кілько єї коштувало сили, кілько моці, щоби убити всі живійші в собі пориви свого молодого організму, коли мимо єї волі на самоті мерещилась перед нею здорова стать молодого лікаря, та все-таки не охоронилась від негідних, ображаючих єї жіночу честь, помовок о найнижчі в природі людській інстинкти…

Зворушена до дна душі, вернулась до свого покою, отворила вікно і взяла до рук робітку, найщирійшу товаришку єї сумних хвиль і сердечної тоски. Бо дійсно, чи не жила вона так, як дівчина в самотнім покою з «Дідів» Міцкєвича, котра, щоднини з гадками скучних і буденних пригод вертала до своєї самоти і мрій, — і «як подорожній, полишений серед дикої пущі, котрий щорана шле свій погляд навкруг себе, щоднини ходить в ріжні сторони, чи не відкриє якого людського сліду, і щоночі вертає до своєї печери з незміненою розпукою в душі».

Здалека із-за вікна зачула вона сумні протяжні звуки народної пісні. Дівчата пололи в городі і співали:

Ой піду я на ставочок, Аж там пливе шість качочок; Одна другу підпливає, Кожда свою пару має. Гей, я тото як побачу, Ревне з того як заплачу: Чи то, боже, з твоїй волі, Що ні щастя, ані долі? Чи то, боже з твоїй руки, Що я терплю такі муки?

«Що за жалібна, тужна пісня? — подумала Ядзя. — Відки беруться у того простого, неокресаного люду такі глибоко зворушуючі і високо поетичні пісні, що підходять майже до кождого настрою душі хоть би найінтелігентнійшої людини? Хто їх сего навчив? Невже ж власні думки, власні чутя і досвіди? І якраз тота пісня долітає до мене тепер, коли ледви можу утихомирити мою зворушену душу!..»

Вона встала і хотіла замкнути вікно, але свіжий воздух муснув єї по лиці, і вона не могла зважитися запертись в душній хаті. Пісня сільських дівчат не переривалась; що одну скінчили, то зачинали другу. Ядзя оперла змучену, голову о футрину вікна. Дівчата весело сміялись і зачинали співати хитру пісеньку, як жовняр учив молоду дівчину відбріхуватись від матері:

Ой у полі керниченька, Край керниці травиченька, Шла дівчина воду брати, За нев жовняр поспішати: «Та клади, дівче, коновочку, Навчу тебе розмовочку». «Не покладу, бо ся бою, Бо лихую мати маю, Лиху бо я мати маю, Буде бити, добре знаю». «Ой не бійся, не ме бити, Навчу тебе говорити». Пішло дівче додомочку, Єго мати в головочку; «Не бий, мати, в головочку, Та скажу ти всю правдочку. Надлетіли гуси з броду, Сколотили піском воду, Нім ся вода устояла — Я з жовняром розмовляла; Під явором, зелененьким, А з жовняром молоденьким»

Ядзя задумалась. Після неї ся співанка не повинна перейти уст дівчини, а вона з такою свободою, без ніяких скрупулів співалася тими селюшками… Тут не видко тонкості попередньої пісні; відносини цілком примітивні, а кулак матері — найбільша перешкода. Не дивниця, проте, що ту перешкоду можна обійти таким легким способом. Де ж ті скомпліковані виображеня їх інтелігентної верстви, що мов тоненькою павутиною опутують понятя і чувства?

«З тих селюшок, певне, ні одна не образила би ся словами, котрі мені з такою обидою кинено в лице при сегоднішнім обіді», думала Ядзя, затискаючи міцно губи. Єї сили вичерпалися. Замкнула вікно і взяла до рук давно розпочатий диван. Галузка винограду, що пнулася по стіні, спустилась на замкнене вікно, ніби заглядаючи до внутра кімнатки; червоні китиці рож пробивались крізь густе гілє і листе буйних огородових корчів; висока гнучка лілія розхилила широко білий, чистий, пахучий цвіт, а великий круг дрібнолистої акації обгортав легкою тінею грядки голубої любелі. А все те ніби шептало, розмовляло і дрожало під дотиком легонького вітру, що тихо потягав. Усе тішилось, гралось, гуляло. Легкі мотилики, як відорвані цвіти, буяли у воздусі, якась пташка ненастанно цверенкотіла, громадка веселих воробців перелітала з дерева на дерево, а голосний сміх дівчат відбивав від шиб замкненої дівочої кімнатки. Але Ядзя того всего не виділа, не чула; єї ігла порушувалась машинально в руках, а рівні одностайні штрихи застелювали темною краскою тло великого дивана.

До одностайних занятій завсігди одностайного житя Ядзі, котре навкруг неї тягнулось довгими, без ніяких змін днями, належала навичка переглядати часописи, коли вже батько і мати їх прочитали. Коли раз переглядала один із краєвих часописей, заінтересував єї вельми проект львівських дам з найліпшого товариства, котрі уложились зааранжувати велику лотерею на користь бідних, та ще більше єї тота справа зайняла, коли одна із знакомих пань запросила єї і єї матір до співуділу.

Ядзя післала кілька майстерних і дорогих оказів своєї праці. Добірний смак і викінчене робіток без закиду звертали загальну увагу і заслужили собі на прилюдне признане в часописах, за що вдячний комітет прислав їй осібну подяку.

Сей случай набрав певної ваги в монотонному житю Ядзі. Вона продукувала свої вироби в так значній надвишці понад потреби навіть панському дому, що без кривди домашнього комфорту могла ще більші робити пожертвуваня. Тож заохочена поводженєм, стала від часу до часу посилати свої роботи на всі публічні продажі, наколи ті були аранжовані на добродійні цілі. В доброті свого серця вона любила думати про тих далеких бідних, котрим вона з своїми робітками приходила з помочію. Перед єї уявою ставали вельми зворушаючі сцени, вичитані переважно з повістей. Вона бачила нещасливу матір, котра не мала що датй дітям їсти, і в найбільшій розпуці хотіла відобрати собі і дітям житя, коли ненадійно з рук незвісної добродійки надійшла поміч. Якою вдячністю перейнялись серця тих бідних людей, який щасливий усміх окрасив лице збідованої жінки, як весело блищали оченята бідних дітей! Там знову, в темній маленькій кімнатці, лежить на нужденній постелі старий чоловік о шляхотних рисах лиця, котрі викривляла страшна хороба. Молода дівчина припала до краю постелі головою і заносилася тяжким плачем. І ні звідки взяти, ні роздобути спосіб, щоб порятовати дороге житє, а хоч би облегшити терпіне. Втім, отвиряються двері і входить лікар з засобом відповідного лікарства. Усі просьби не можуть склонити лікаря, щоби вповів, хто єго до них прислав, а бідні люди догадуються якоїсь незвісної опіки добродійної руки.

Єї уява запалювалася. І вона чула, як з темних сутеренів заносить холодом і відражаючою гнилю пониженя чоловіка, втрученого до тої пропасті нуждою і недостатком конечних средств до житя. І тут являвся ангел-потішитель і випроваджує нещасних з темного заулка, з нездорового воздуха на свіжий, ясний світ божий. Бідних, що тиснулись до дверей їй дому, вона не любила, позаяк навикла була уважати їх від дитинства волоцюгами, котрим не хочеся робити і вони воліють жебрати. Вона часто чула, що десь у віддалених від сіл коршмах сходяться з околиці всі жебраки, щоби пити і забавлятись за вижебраний гріш. І тоді з калік робляться прості, з сліпих видющі, а німі найголоснійше кричать і співають. Вона знала сама одного німого, котрий часто до них приходив, а про котрого ходила поголоска, що він так добре говорить, як кождий інший чоловік, та лиш удає німого, щоби люди милувались, — як також говорено про одну сліпу жебрачку, що вона на силу затулює очі та й каже себе водити. Та лож так єї разила, що наколи тих волоцюгів не відпихала від себе, то лиш для традиційного християнського милосердя, яким споконвіку багатші жінки славилися.

Були ще третього рода бідні; але ці найменше єї займали: були то бідні селяни, котрих ані їх поле, ані їх робота не могла виживити. Хоч не раз з приємностю представляла себе за взір давніх традиційних опікунок простого люду, що з кошиком в руках спішили від одної стріхи до другої, вносячи усюди поміч і потіху, але з другої сторони чула вона про тих бідних ще багато гіршого, як про простих жебраків, котрих недбальство і лінивство переходили звичайних волоцюгів. Так кілька разів чула вона, що цілі родини воліли голодувати і мерзнути, як робити. Вона бачила не раз батька, як попадав у розпуку, що не міг знайти робітників, і мимовільно уважала їх співвинними в руйнації батьківського маєтку.

— Що за злий, здеморалізований той люд, — казала раз пані Солєцька, входячи до кімнати дочки, — представ собі, моя дитинко: взимі позабирали гроші, а тепер під весну ані гадають відробляти! Тато попав у злість і витрутив за двері старого гуменного за те, що на завтра не найшов ані одного робітника, бо багато повиходило бог знає де з села на заробітки. Ах, як мене такі сцени дражнять, не зношу того; розболіла мене так голова, що ледви дивлюся; майже все, що приносить господарство, іде за тими робітниками, а їм все ще замало, шукають ліпшого зарібку; може, гадають, що дадуть де гроші без роботи!..

Ядзя сиділа на своїм звичайнім місці і сим разом гаптувала на білому атласі антипедію[18] до міського костела. Вікно було до половини прислонене і все навкруг неї виглядало по-зимовому, хоч весняне сонце ясніло повним блеском, топило сніги, сушило болота і втискалось до кождого кутика, до кождої майже щілини і будило найменшого черв’яка, найдрібнішу мушку до нового житя. Пані Солєцька, постогнуючи і тримаючись за голову, усіла на невеличку канапку напроти Ядзі. По хвилі до покою увійшов лакей і сказав, що прийшла стара Лукиниха, котрої дівка стала була до челядної кухні.

— Боже мій, і хвилини не дадуть мені спокою! — застогнала пані Солєцька. — Прийшла, то най чекає.

Минула добра хвиля, лакей знов увійшов і запитав, чи Лукиниха має чекати?

— Але ж іди й скажи, най зачекає! — сказала пані Солєцька нервовим голосом. — Певне, уже прийшла по гроші за дочку, — відізвалася вона по відході лакея до Ядзі. — Особливіш родителі тоті хлопи: усюди родителі стараються на дітей, а у мужиків діти мусять робити на родителів. Дають дитину на службу і беруть за ню усю плату; потому дівка фукаєся, як би задурно служила. А той бовван Мацей зараз лізе і мельдує. Ох, — голосила пані Солецька, — так мене голова болить, а треба буде піти поспитатись, чого та баба прийшла?

— Як мамця не можуть, то я піду та й поспитаюсь, — сказала Ядзя, не підносячи голову від своєї роботи.

— Та де ти будеш до того ще мішатись, не досить вже мені тих приємностей!

Ядзя однак встала, задзвонила на лакея і сказала припровадити Лукиниху до першого покою. Лукиниха дійсно прийшла з просьбою, але на сей раз не ходило їй о гроші, а лиш стала жалуватись, що єї старий так заслаб на пропасницю, що нічим не мож єму ради дати. І до ворожки ходила, і хто що сказав робила, ані звідки нема ніякого полегшеня.

— Но і що ж ви хочете? — запитала Ядзя.

Лукиниха не знала, як зачати.

— Та моя дівка, прошу паннунці, казала, — відізвалася по хвилі Лукиниха, — що тогді пан також, преч би ся казало[19], слабували на пропасницю, і бог дав, що чимсь порятували, то я прийшла, що, може би, пані і мому старому яку дали раду, бо дуже єго пропасниця з’їла.

Тут Лукиниха скривилась, як до плачу. Ядзя єї мовчки вислухала й пішла з тим до матері.

— Вона каже, що єї чоловік слабий на пропасницю і просить якого лікарства, — говорила Ядзя тоном здаючого реляцію.

— Та якого я їй дам лікарства, — відповіла з нехітю мати, здвигаючи плечима.

Ядзя пішла передати відповідь матері, але в половині дороги щось собі нагадала і вернулась назад.

— А може би, їй дати тогідну таткову рецепту? — запитала маму з другого покою.

— Та де хлоп купить собі лікарство? Якби там був де який порошок хініни, що тато не вжив, то можеш їй дати, але тобі ще шукати.

Ядзя однак тронута бідкованєм Лукинихи, не пожалувала труду. І дійсно, удалось їй найти три порошки хініни; дала, отже, Лукинисі, наказуючи, щоби єї чоловік рано, в полуднє і увечор взяв по одному порошкові тої днини, коли пропасниця не трясе.

В дві неділі пізнійше весна розсміялася на ціле горло молодечою пустотою, а все з нею тішилось і веселилось.

— Чому ти все так сидиш в тій норі? — говорила пані Солєцька до доньки. — Така гарна днина: от вийшла б трохи принаймні до городу! Знаєш, як тобі таке сидженє шкодить.

Ядзя послухала мами і вийшла до городу. Тут весна уже жила, але ще не убралась в свою красу; травичка ледви що зеленілась, дерева були ще голі і лиш з пупінками міцно напучнявілими. Густої стіни листя, звичайної відгороди від вулиці, тепер ще не було і цілу вулицю було видко, як на долоні. Ядзя мимоволі зближилася до низенької при вулиці фіртки і байдужно дивилась на переходячих селян, котрі єї здоровили божим словом.

— Дай вам, боже, здоровлечко, паннунцю! — майже закричала якась стара жінка, підходячи аж до самої фіртки і ухопивши Ядзю за обі руки, стала їх цілувати.

— А, се ви, Іванихо! — сказала Ядзя.

— Лукиниха, Лукиниха, прошу паннунці, — поправила стара жінка.

— А як там вашому старому? — запитала Ядзя, усміхаючись зі своєї помилки.

— Ой паннунцю-любо, як би хто рукою відоймив. Дай вам, боже, здоровлечко, та й панованє добре: лиш узяв та й так пішло, як би з водою.

— А що, давали-сьте три рази на день, так як я вам казала?

— Ні, таки відразу: того було лиш по крихітці в папірчиках, та й старий казав, що єму того і не вказувати на три рази, та все-таки відразу пролигнув, — а погане ж то було, погане, казав, що хрань господи!

Тогорічна весна була багата на пропасницю, і коли по селу рознеслось, що Ядзя має від неї ліки, то не було днини, аби хто не був з села просити ліків. Ядзі совісно було відмовляти, взяла в аптеці на рецепту батька кілька дозів хініни і роздавала потребуючим, котрі раз по раз напитувались. Роздаючи селянам хініну, Ядзя і не спостереглась, як тим чином увійшла в ролю добродійки свого села, котра давно представлялася в єї уяві, а котру уважала уже належачою до минувшої епохи, коли люд не був ще такий здеморалізований, коли ще були вдячні піддані і прив’язані слуги, з яких ледви ще деякі лишились окази в пам’яті старшої генерації.

Заохочена мимовільним порятунком бідних хорих стала думати, чи би не завести традиційну аптечку, якою прабабки славились. О пацієнтів не трудно було, хоть не раз робили немало клопотів з зізнанєм слабості. Найчастійще жалувались, як колись єї кума, що щось під серцем болить, та й до їди не допускає. Ядзя давала на то пити гірке зілє, але то мало кому помагало. Жінки звичайно приходили, що слабому забаглось молока або сиру, а коли Ядзя того хорим їсти не позволяла, а натомість давала ліки, жінки відказували, що скупа, що лиш каплі роздає та й заказує їсти, а не поспитався, чи той слабий має що їсти, та чи той, якби що доброго попоїв, то і не виздоровів би, — але вона того не питає: каже зашкодить, гейби чоловікові їжа шкодила; та якби міг християнин жити не ївши. З тих, може, причин пацієнти Ядзі уменшились, а принаймні не приходили в тім числі, як то спочатку по славнім ліку на пропасницю стали ходити.

Сі свіжі відносини займали Ядзю якийсь час, але не були в силі розбудити потухаючої енергії духа. Тихий одностайний смуток заляг єї душу, що відбивалося на засмученім лиці і задумчивих синіх очах. Єї рухи були повільні а рідко коли заблукав усміх на єї гарних поблідлих устах. Час сходив сумно і одностайно. Зима була найсумнійшою для неї порою, а особливо під час м’ясниць. Коли світ веселився і бавився, вона лише поликала сльози, переглядаючи в часописах описи великих балів, обідів і дамських строїв. В тій гучній порі року для других Ядзі лишились тихі прогулки з матір’ю на свіжім сільськім воздусі задля більшого руху, якого єї молодий організм доконче вимагав.

Було то вже в половині лютого. Повітрє було лагідне, сонце через мрачне небо кидало бліде проміне, грубі верстви снігу лежали довкола. Білий чистий сніг покривав дахи, галузя дерев, а навіть кіле в плоті гейби поубиралось в маленькі біленькі шапочки. Вітер ані дунув, лиш перелітаючі птахи тручали з дерев білі пушисті платочки. Обі пані, легко і тепло убрані, ішли повздовж села добре утертою дорогою. Бесіда велась між ними вельми оживлена. У матері віджила давно залягла думка, розбуджена у неї ще за часів залицянь лікаря, а то, щоби виїхати з Ядзею до купелів. Довго вона про се і думати не могла, але коли єї ощадності за капусту і молоко знов призбирались в невеличку сумку, то при невеликій помочі з сторони мужа могла вивезти дочку принаймні на оден сезон купелевий.

— Хоч би уже не для самого здоровля, а просто для того, що вже неможливо так засиджуватись на селі, — говорила вона до дочки, — хотіла б я з тобою виїхати десь до купелів.

Ядзя нетерпеливо здригнулася.

— Так, догадуюся ваших замірів, — відповіла легко подражненим тоном, — думаєте мене вивезти знов на торг, може би-м кому сподобалася, а коли вам се не удалось під час міських карнавалів, то тим менше може помогти купелевий сезон.

Мати замовкла. Ядзя спостерегла, що єї терпкі слова зробили матері прикрість і повела далі бесіду вже лагіднійшим тоном, котра однак якраз відкривала єї іншу болючу струну чувств, а іменно, що єї боліло бути таким прикрим заводом для родителів. Ся дражлива для обох жінок тема була так багата в ріжні комбінації, що вони і не спостереглись, коли зайшли аж на другий конець села і тут доперва опам’ятались, що се задалека для них дорога.

.Що тут робити? Перед одною з сільських хат стояв чоловік і перев’язував околоти.

— Чи не могли б ви піти до двора і сказати, щоби вислали проти в нас коні, — відозвалась Солєцька, наближаючись до воріт.

— Ану-но, Юрку! — крикнув газда на свого сина, гідного парубка, що помагав єму в’язати пуки з околотів. — Скоч-но до двора, та й скажи, щоби вислали по паню коні, — лиш борзо!

Юрко ухопив наопашки сердак, перескочив пліт і пішов направці до двора.

— О, він там зараз буде, — сказав батько, з гордостю споглядаючи на сина, і зближився до Солєцької, зняв капелюх і поцілував обі пані в руку. — Слава Ісусу Христу!

— Навіки! — відповіла пані.

— Пані троха проходжуються?

— От вийшли-сьмо, така гарна днина.

— Та чому, добре, студені нема. О, він зараз там буде, — додав, вказуючи рукою в сторону двора. — От, коней лиш що не видко.

— Дякувати вам, трохи підемо наперед, а може, подибаемося з кіньми, — сказала Солєцька і віддалилася.

Мужик низько поклонився і вернув до своїх пуків.

— А що, Матроно, може би, і ти пішла трохи на «спацер» перейтися, — сказав до жінки, котра вийшла з хати, зачувши, що чоловік з ким-то чужим говорить.

Матрона, висока, худа жінка з острими рисами лиця, байдужно здвигнула плечима.

Тимчасом пані пішли поволі напротив коней. О кілька хат дальше стояла невеличка хатина. На призьбі сиділо маленьке хлоп’я, лиш в самій сорочині, з кусником чорного хліба в руках.

— Бідне дитя, таке мізерне! — сказала Ядзя до матері, побачивши дитину. — Боже! Як тоті люди можуть жити: інша дитина відразу умерла б від такого зимна і такої їди.

— Все залежить від навички, вони вже так навикли, то їм се і не шкодить, — відповіла практичнійша мати.

Але Ядзя не могла на собі перенести, щоби до дитини не промовити:

— Чому ти, дитинко, сидиш на дворі? Чому не ідеш до хати?

Але дитина, узрівши паню і не зрозумівши бесіди, зірвалася з плачем і побігла до хати. Для Ядзі, що зачинала мати в селі славу доброї паннунці, немило було, що дитина так єї перепудилася; постановила, отже, піти до хати, щоби переконати дитину, що не є ніяким страхом, хоч мати єї від того відтягала. Увійти з свіжого воздуха до затухлої хлопської хати — се річ неприємна і небезпечна для делікатного здоровля. Однак не противилася дочці; вона і так мало могла дати їй розривок, жиючи в такій глуші, що се було ще добродійством, що єї хоч що-небудь займає.

Ядзя увійшла в хату. На постелі, прикрита грубою веретою, лежала молода жінка. Губи мала засохлі, очі блищали, а лице палало темним рум’янцем. Груба брудна подушка висунулася з-під голови і упала на землю; хора упустила руки, як би хотіла єї підняти, але не ставало сил. Двоє дітей дерлося на землі над якоюсь мишиною, а старший хлопчик, що був на дворі, причик на лаві і дивився у вікно, певно, щоби видіти, що дієся з панями. Коли Ядзя станула в дверях, діти скричали не своїми голосами і кинулися на піч. Хора слабо повернулася, а очі єї оперлись о Ядзю, як би перед нею стояла якась мара. Натомість Ядзя, побачивши хору, без помочі жінку, забула о перепуджених дітях і причині, для якої увійшла в хату.

— Що вам, жінко добра? — запитала лагідно хорої, підійшла ближче, піднесла подушку з землі і підложила недужій під голову.

По лиці хорої перебіг промінь тепл іншого чувства; вона хотіла промовити, але лиш закашлялася і застогнала. Діти, що збилися в купку на печі, заверещали знов в один голос. Їм здавалося, що пані хоче мамі щось злого зробити.

— Ох, тихо, тихо, діти! — промовила хора ледви чутним голосом і знов застогнала, хапаючись за бік.

— Що вас коле? — запитала Ядзя.

— Ой, коле, паннунцю, ще як коле; вже третій день лежу з тими дітлахами, нікому ні їх погодувати, ні мене обійти, — говорила хора коротким, перериваючим голосом.

— А тут до вас ніхто не приходить? — питала Ядзя.

— Приходить чоловіча сестра і кума; поклали піявки, та й пішли. Де їм при мені сидіти? Мають свої діти і свою роботу… Прибігне на хвильку та й біжить назад, а я сама, діти маленькі; от той старший хлопчина, хіба тілько що ложку води подасть.

— А чоловік ваш де?

Хора лиш махнула рукою.

— Уже рік, як умер…

Гарячка мусила бути велика, бо в хаті було студено, а хора лежала прикрита лише старою веретою, а в ногах лежав скручений сердак.

— Я вам пришлю ліки, — сказала врешті Ядзя, — абисьте того потрохи лляли до води, та й соломи затопити в печі, бо вам недобре так в холоді лежати.

Хора не дякувала, лише дві грубі сльози покотилися їй по лиці, а то було для Ядзі найбільшою подякою.

Коли вийшла від хорої, коні стояли вже на дорозі, а мати сиділа на санях і обтулювала баранцями ноги.

— Як ти, дитино, там довго була! Я вже тут цілком замерзла, — сказала з легким докором мати.

Ядзя розповіла по дорозі мамі в якім положеню застала хору жінку, що мусить післати їй трохи малинового соку, і хоч маленьку в’язайку соломи, бо тото їй обіцяла, — та й журилася, чи то не буде неприємно батькові, котрий часом криво дивився на філантропійні діла дочки, наколи тоті входили в єго границі.

— Що то за жінка, що я у неї була? — запитала Ядзя фірмана уже перед ганком, висідаючи з саней.

— Та то, прошу паннунці, Катруся Петришина, що була за Максимом Іванишиним, — відповів ламаною польською мовою фірман, сільський парубок, лиш на час служби перебраний в широкий плащ і цератову шапочку.

Ядзя мимоволі усміхнулася.

— Ото довідалась, — сказала півголосом сама до себе, — як тоті люди навіть і назватися по-людськи не вміють і випроваджують своїх антенатів як би бог вість якого знаменитого роду.

Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догляду вельми дбайливої руки, — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами.

По смерті матері вуйко був дав єї на службу бавити дитину. Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці газдині, покинула, отже, службу і утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів назад до газди, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої. В селі стали єї звати непотрібовиськом, бо нігде не могла довго загріти місця і де лиш найнялась, то в короткім часі покидала службу. Нарешті приперлась у одних газдів. Вони були люди вже немолоді, мали на боці давно подружені діти, а найменший син, котрого хотіли при собі держати, умер парубком, і вони, як сиротята, самі лишилися. Катрусі там найліпше вподобалось, позаяк була цілими днями як би сама у хаті, бо газда ходив заєдно з наймитом в поле, а газдиня, аби він лиш за ворота, возьме горнятко молока або спече свіжу паляницю, розкаже Катрусі, що має робити, та й іде до одної або до другої дочки, а далі і до сина, та й там посидить собі не раз і до вечора, а ні — то сак на плече та й іде до потока ловити рибу. Катруся була там скілька літ і виросла на гарну дівку. Мала міцний високий стан, чорне, як вуголь, волосе і тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоровлєм, а повні здорові губи червонілися гейби восени калина. Коли бувало у неділю убересь і стане на воротах, то усі парубки, що ідуть вулицею, ззираються на ню, а як є і який зачепить, то вона так голосно і дрібонько смієся, як би горохом в решеті котив.

— Вона коби лиш на вулиці стояти, та й до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим, парубок, що разом з нею служив.

— А тобі що до того, що маєш до мене за рацію? — відгризалася Катруся.

— Та коби ти так роботу робила, як вулиці пильнуєш!

— Або що, я свою роботу не роблю? Щоби ти так робив!

— Але ж ми робітниця! — насміхався Максим.

— Але ж ми робітник! — викрикувала Катруся.

Далі Максим зауважив, що війтів Іван став заєдно вечорами снуватися попід хату.

— От, ледви що в пір’є убралося, а вже зачинає за собою парубків водити!—воркотів Максим сердито, а врешті махнув рукою, бо що то єго мало обходити.

Щось і газдиня стала домірковуватися, що Катруся мусить мати якогось коханка, і зачала більше єї пильнувати, — але Катруся знала викручуватись. Скоро підкмітить, що Іван прийшов, то зараз знайде собі якусь на дворі роботу, десь ніби забуде сорочки з плота здоймити, то курка закричить в колешні, треба піти подивитися, чи тхір не підкрався, а вже найбільше було заходу з пацюками! Давнійше бувало пацюк їв, як бог приказав, а тепер все єго мусила пильнувати, бо або все виверне з цебром, або їсти не хоче, та треба при нім стояти. А як усі полягали спати, вона потихо виходить з хати і стоїть з Іваном до півночі.

Максим не раз спить у колешні та й чує, як Катруся потихо отвирає двері, як виходить до Івана, чує, як шепчуть, сміються, і не раз аж єго підносить зі злості; хотів би встати та й обоїх добре набити, — але насилу поздержувався.

Так велось ціле літо.

Восени рознеслось по селу, що Іван засватав дівку у першого багача в селі, та єї тато не потягав якось, але казали, що дівка дуже була за парубком узялась та й до ворожки ходила, щоби що старому зробила, аби їй не боронив віддатись за него.

— А що, Катрусю, не жаль тобі за Іваном? — розпитували Катрусю товаришки, коли вчули, що він другу дівку засватав.

— Або то лиш він один на світі? — відповідала Катруся, байдужно здвигаючи плечима.

За якийсь час Катруся зачала щораз більше газдині фукати, а врешті стала відправлятись.

— Дідько знає, що до дівки приступило?! — говорила газдиня до господаря. — Тілько літ була, а тепер хоче відправлятись; от кажу, сиротє, най би було, може б, і до людей привернулось, — коли не хоче, та й бог знає, що витребеньдює, чи хто їй яку підмову дав, чи що?

Максим також здивувався, як учув, що Катруся хоче геть іти.

— Та чого ідеш, недобре тобі тут, гадаєш, що щось ліпшого знайдеш? — заговорив він до неї. Але Катруся так на него викрикнулася, що вже більше не обзивався. «Чи не на Буковину до тютюну вона вибираєся? — думав Максим. — Тепер якраз на Буковину робітників забирають, тож, може, і єї хто підмовив, або жаль їй за Іваном, та й утікає із села; дурна, нібито Іван один на світі!»

В тиждень по тому по широкій дорозі, що збігала з гори до села, котився невеличкий візок. Воздух дихав вогким холодом, сиві зимові хмари висіли ще над землею, багато снігу лежало по полях і ровах, заморозь ще міцно тримала, а там, де не було снігу, чорніла грудовата земля. Візок був набитий соломою, солома висіла з усіх боків через подертий кіш, а візок підскакував по камінях, ховзався по верху від вогкої груди, розбиті і роз’їхані колеса голосно тарахкотіли. З одного боку дишля був запряжений в пов’язану шлию сухий буланий кінь, котрому здалека мож було порахувати усі ребра. На візку сидів з чорною борідкою молодий жидок, в чорнім з круглими крисами капелюсі, обвитий великим споловілим шалем, на котрім не мож було розпізнати первісної барви. Жидок поганяв збідованого коня коротким батогом, шарпав щохвилі повісняними, пов’язаними в грубі вузли, ліцами. Кінь однак не квапився, і видко, що звик був уже до штурханців і батогів, бо волік поволі підорвані ноги по нерівній дорозі. Аж коли прийшло ся спускати з гори до села, кінь розбігся в долину, візок підскакував з жидком на усі боки і ще більше тарахкотів розбитими колесами.

Візок заїхав до села, і нігде не звертаючи, задержався перед коршмою. На піддашю коршми, підпертім шістьома голими дерев’яними стовпами, ходив Абрамко з люлькою в зубах, в довгім халаті, котрий був підперезаний тонким шовковим поясом, і водив навкруг великими випуленими сивими очима. Він увидів над’їжджаючий візок, але не звертав на него ніякої уваги, і походжував собі байдужно, поцмокуючи люльку. Аж коли візок задержався перед самою коршмою, Абрамко станув, сплюнув гірку слину, і вложив назад цибуку губи. З візка вискочив високий гнучкий жидок, у високих міцних чоботях і в короткім угорськім кожушку.

— Добрий день! — сказав він до Абрамка жидівським жаргоном, скидаючи шлию із змученого коня.

— Добрий день! — відповів Абрамко. — Ти вибрався на села?

— На села, — відповів жидок і кинув коневі трохи соломи.

— До тютюну? — тягнув тим савдим тоном Абрамко.

— Та вже час, — відповів жидок, — марот за плечима.

Абрамко високо підніс брови і поправив грубим пальцем люльку.

— Но, сего року будеш з ними мати клопіт, — сказав протяжно, як би кожде слово перепускав через ніс.

— А то чому? — запитав трохи неспокійно жидок.

— Наші розсадились; пан садить десять моргів, піп також, відай, буде садити, а економ, що відслужився від пана і має тут свої грунти, також буде садити, та й, бачу, уже двоє має тютюнників.

— А що платить?

— То, що і ви в Грабинцях: за літо 30 ринських, а дівкам 25 ринських і хустку.

— А горівка буде? — запитався, кидаючи на Абрамка косим поглядом, жидок.

— Та у пана, може, що буде, але економові затяжко, а піп хоче бути тверезий.

— Но, но! Най він собі тримає тверезих, — відповів жидок, і оба усміхнулись.

— Де гой буде без горівки, — сказав знов по хвилі Абрамко і погладив свою довгу, сиву, поважну бороду.

— Гой якби не упився та й не бився, то, відай, і на світі не хотів би жити, — сказав молодий жидок і голосно розсміявся. Широке лице Абрамка також роз’яснилось, губи розтворились, що мало люлька не випала з зубів, і аж мусив єї рукою придержати.

«Шафар Клюгмана з Грабинців приїхав за тютюнниками», рознеслось по селу, коли люди побачили молодого жидка, що вертався по вузьких вулицях села. Жидок звивався, як би єго хто посолив, бігав від хати до хати, ставав по дорозі і придержував людей. У селі, мов у горшку, закипіло. Деякі самі відшукували шафара і заходили за ним до чужих хат.

У тиждень знов приїхав шафар до села, але уже двома великими драбинястими возами і великими кіньми, щоби забрати згоджених робітників на ціле літо до Грабинців на роботу при тютюні багатого жида на Буковині.

Як Максим віщував, так сталося. Катруся змовилася з вірником багатого буковинського жида до тютюну.

«От, сироте, от, бідне, — подумав сердешний парубок, — ніхто за неї не стане, нікому не в голові; роби собі, що хоч, кождий скаже, а то дурне само не знає, що робить, знає, як іде, а не знає, як верне. Грабинці уже не одну дівку звели на нінащо. Ану, най-но я їй скажу, щоби не їхала, може, послухає, хоч вона дівка норовиста, та ще й викричатися любить».

Кождого року так бувало, що всі тоті, що мали їхати до Грабинців, сходилися коло коршми, звідки їх шафар забирав. Недалеко від коршми на роздорожю стояла фігура, обсаджена грубими вербами. Максим став собі під вербою і не спускав з ока тих всіх, що, міркував, вибирались до Грабинців. Були між ними і єго товариші, але він не хотів з ними бачитися і ховався за грубу вербу, кілько разів котрий з них к фігурі підходив.

Здалека мигнули дві статі дівочі. Максим зараз розпізнав Катрусю та й Ярину. Вони були загорнені в чорні сердаки, мали червоні хустки на голові і невеличкі вузлики в руках. Обі йшли і весело розмовляли.

Що Максим стояв за вербою, вони єго не бачили, але він зате їх добре бачив і любувався здалека дзвінким голосом Катрусі. І той голос мав десь у Буковині пропадати і дзвеніти між не своїми, а чужими людьми!..

Дівки наближились. Єму впали в очі великі цвіти на хустці Катрусі; та хустка стояла завсігди у кутику на жердці, і єї Максим цізнав би, аби сотки було дівок, так знав на ній кождий листок, кожду цвітку, кождий торок, і знов єму сумно стало, що він не побачить вже тих круглих великих цвітів, тих тонких довгих червоних тороків…

Коли уже були цілком близько, Максим підійшов до дівок і хотів щось сказати, але сам не знав, від чого зачати. На щастє, Ярина вступила ще до одної хати, а Катруся сама лишилася за воротами.

— І ти, Катрусю, ідеш до Грабинців? — запитав він ніби байдужно, гейби не чекав на ню, а лиш що тепер надійшов.

— Або що, ти мене маєш питати? — відрізала Катруся.

Але Максим знав остроту Катрусі і став далі розпитуватись.

— Я не питаюся, але виджу, що десь вибираєшся.

— А по чім ти видиш, що я вибираюсь?

— А от маєш шмате в руках.

— Та то не моє, а Ярини.

— Се ти лиш так кажеш; я знаю, що ти їдеш до Грабинців.

— А якби так було, то що, не можна?

— Можна не можна; ти свій розум маєш, а я би тобі лиш казав не йти до Грабинців. Чого ти там підеш, Катрусю?— доповів він таким тихим і м’яким голосом, що Катруся бистро глянула єму в очі та й міцно на весь голос засміялась.

Той сміх немило вразив Максима.

— Чого смієшся? — запитав він коротко.

— Та за ким буду плакати, може, за тобою?

— За мною, як за мною, але, може, є такі, що би-сь і заплакала за ними!.. — сказав Максим уже трохи зі злостю.

— Ого! Най за ними вже другі плачуть; не мала би-м я роботи, та за ними плакати.

Максим ще хотів щось сказати, але Ярина вибігла з хати і махнула на Катрусю, щоби скорше вже йти.

— А, то ти? — сказала Ярина, побачивши Максима. — Бувай здоров, ми їдемо до Грабинців.

— Бувай здоров! — сказала і собі Катруся, і обі дівки пустились скоро своєю дорогою.

Відійшовши кавалок, Катруся оглянулась, ухопила грудку і кинула на Максима, а Максим здалека бачив чорні палючі очі і білі зуби Катрусі.

Коло коршми були уже всі робітники, що мали їхати до Грабинців; ту чекали уже два великі драбинясті вози. Шафар вибіг з коршми, перерахував і казав сідати на вози. З криком і галасом сідали дівки і парубки на вози. Парубки штуркали дівок, дівки сміялися, кляли і віддавали їм міцними штурханцями і кулаками. Через ціле село крик не переставав; парубки прощались з товаришами, а дівки з товаришками. Дехто що переказував, деякі мами вибігали з хат, задержували вози, давали донькам та синам свіжу паляницю або вузлик шматя.

Уже минули граничне від Буковини місточко і пустилися селами. Буковинські села нічим не ріжнилися від сіл з другого боку граничного місточка. Такі самі хати, обійстя, хіба що частійше попаде яка хата з дахом або з комином. У людей однак уже інакше показувалася ноша. Чоловіки носили довге по плечах спущене волосе, сорочки підперезані широкими, на варстаті робленими, поясами, а під шию зав’язували маленьку шовкову хустину. Жінки мали горботки, але з темнійшого коцику, як у наших дівок. Нашим дівкам було смішно, що жінки мали сплетене на самім вершку голови волосе у тісне кільце, що високо стирчало під широкими білими рантухами. Хоть бесіда була руська, та все-таки нашим смішно було, що вони говорили замість «Слава Ісусу Христу!» — «Добрий вечір!»

— Здоров’яться, як жиди! Або вони не хрещені, або гадають, що ми на собі не маемо Христа! — говорили тютюнники. Найбільш однак було сміху, як коли який волох сказав по-своєму «Buna sara[20]».

Катруся не могла тихо усидіти: з усіма зачіпалась, тягнула за ухо глухого Федька, він кляв та й замахувався на ню кулаками, але вона якраз відхилялась, а він потрафляв у драбину, що аж відголос ішов, а усі клалися зо сміху. Але на другім возі зробився ще дужчий крик і сміх. Перед воротами одної хати вийшло замурзане, з чорним волосєм і чорними, як вуголь, очима, мале циганя в одній розцінканій сорочці і тягнуло за собою велику скрипку.

— Що циган, то циган: ледви відповзне від землі, а вже за скрипку хапає! — говорили парубки.

— Ну, отаку ти мати дитину! — казала Катруся, заливаючись сміхом.

— Та чому, хто хоче, то може собі придбати; тут не одна собі таке придбала, та й ти можеш, — обізвався Матій, невеликий чорний парубок, що сидів побіч Катрусі.

— А хороба би на тебе впала! Ти мене будеш з циганами рівняти! Дивися, аби ти собі яку циганку не знайшов!..

— Або що, циганка не дівка? — сказав парубок бундючно.

— Чому, і сука пес! — вмішався шафар і собі, поганяючи коні…

— А циган таки не чоловік! — обізвалася на те Катруся.

— А звідки ти знаєш, що не чоловік, ти єму душу давала? — запитала Ярина.

— Бо таки не чоловік! — уперлася Катруся. — Ади, як іде у нашім селі Уласій або Федько, то ніхто не скаже, що йде чоловік, лиш, що циган іде.

— От чула, що дзвонять, та не знає де: хотіла якусь практику сказати, та не знає ні початку, ні кінця! Що би-м ся брав, що не до мого носа! — сказав Матій. — А де ж то так люди розповідають?

— Ти все знаєш! — обстала за Катрусею Ярина.

— Аби-сь знала, що не так люди кажуть.

— То кажи ти, як люди кажуть?

— Люди кажуть, — казав парубок з натиском, — що як йде дорогою чоловік та й циган, то ніхто не скаже, що йдуть люди, лише що йде чоловік та й циган, а вона щось наплела і за Федька і за Уласія.

— А по-другім, — обізвався другий парубок, — що вона хоче від Уласія і Федька? Федько, може, сегодня у своїй дірі мішком тягне та й клепає зубки до борони, а Уласія вже давно черв’яки розточили.

— Уласія ще мій дід пам’ятали, — умішався Петро, найміцніший парубок в цілім селі, — та й бувало розповідають, що ідуть раз мостом, а на мості стоїть Уласій; мороз був міцний, а на нім подерта сердачина. Він став та й витягнув руки до місяця, гадав, що то сонце. Мій дідо питають: «Що ти тут робиш, Уласію?» А він каже: «Вигріваюся до сонця, бо-м у воду впав, та й дуже-м змерз» Мороз єго лице дужче обтис, а він каже: «На один бік уже-м ся трохи обігрів, а тепер на другий», і обернувся плечима до місяця.

— Хто бреше, тому легше, а хто по правді жиє, тому дихати не дає, — сказав проти Петра Матій, підтягнувши брови.

— Та коби уже тобі раз дихати не дало! — сказала Катруся. — Та ти уже найбільший брехач!

— А ти і брехати добре не знаєш, та берешся практику розповідати!

Катрусі не стало терплячок, і вона відвернулася до Матія плечима.

На другому кінці воза сиділи дівка з парубком і тримались за шию. Катруся, побачивши коханців, заспівала тоненьким голосом:

Ой із гори високої бистрий вітер віє, Та й притули, душко, личко, хай моє загріє!

— Вона знає другим приповідати, а коби то хто їй заспівав! — обізвався парубок, що тримав дівку за шию.

— Я їй заспіваю, — сказала Ярина.

— І я, — відозвалася соромливо друга дівка; їй на ім’я було Доця, найтихша дівка в цілім селі.

Дівки зачали співати:

Ой не видно того села, лишень вершки бані, Та й десь у тім та й у селі моє закоханє…

— Коли-бо не так, — сказав Петро, і зачав собі співати, а за ним потягнули і другі парубки?

Не можу ся вперезати, не можу ся вбути, Та й не можу, мій миленький, за тебе забути.

— А чому далі не співаєте? —запитала Катруся, коли парубки перестали співати.

— Більше уже сеї нема, — відповів Петро.

— Коли-бо є, — і Катруся заспівала:

Якось єм ся вперезала, якось єм ся вбула, Та й якось єм, мій миленький, за тебе забула.

Але ледве Катруся скінчила співати, ціла компанія вже чим іншим зайнялась.

Якась стара жінка сиділа на призьбі під хатою у самім червоному фезі на голові, з-під котрого висіли стрягілі сивого волося.

— А се що за холєра? — крикнула Ярина і показала на жінку пальцем.

Усі витягнули в той бік голови та й в один голос зареготались.

— Матінко свята! А вона що має на голові? — розпитувалася Доця, бо ще ніколи не була на Буковині.

— То фез називаєсь, — об’яснив Матій, що дівок ще більше розсмішило.

— Якийсь пес, чи що? Червоного пса взяла на голову?

Катруся також ще того не бачила, та аж стала на возі, аби ліпше придивитися. Тут віз якраз стукнув і заїхав у ровець, бо містка не було: Катруся захиталася і сіла шафареві на плечі. Шафар зловив єї за поли і посадив собі на коліна. Але Катруся вирвалася єму з рук, та й так гопнула кулаком у шию, що аж капелюх злетів єму з голови і упав між коні.

— Ой вай, капелюх! Гов! стій! — кричав шафар, придержуючи коні.

Але капелюх покотився з-під воза у рів, а коні не хотіли стояти, хоч шафар міцно стягав.

— Ідіть-но котрий та й здойміть мені капелюх! — просив шафар парубків.

— Ади, ще чого не стало; було не зачіпатись з дівками! — казали парубки… — Іди сам та й здоймай собі капелюх! — договорив з повагою Матій.

Шафар видів, що нема що робити, зліз сам і підніс капелюх, обтираючи від болота.

— Отак найліпше, так було відразу зробити, — кепкували парубки, а Катруся все ще дідьками садила у шафара.

Коли шафар здоймав капелюх, друга фіра тютюнників перебігла їх і пігнала наперед. Шафар і собі затяв коні, і обі фіри стали переганятись.

— Гов! гов! — скричали нараз оба фірмани, але то вже було запізно: обі фіри стерлися, щось лиш тряснуло, по чім одна фіра цілком на бік перехилилася. Жиди зачали сваритись і клясти, усі позскакували з возів, бо оказалося, що вісь з одного воза була цілком зламана.

Стало ще веселійше, бо всі мусили сідати на одну фіру, щоби доїхати до Грабинців.

Було так тісно, що кілька парубків воліло йти пішки попри віз, котрий тепер ледви що котився; але, як то кажуть: «Коли розмова потішна, то і дорога спішна», то і не спостереглись, коли в’їхали до села. Тут переїхали кілька вуличок і в’їхали на широку дорогу, котра вела до самого двора.

Грабинці були колись посілостю вірменських панів. Перший властитель Грабинців торгував волами і баранами, їздив з ними до Відня і до Молдави, де робив добрі інтереси, а наконець лишив торгівлю, купив Грабинці і став паном. Син єго, хоть уже більше мав панських прикмет і жив цілком уже по-панськи, та старі люди ще пам’ятали, як продавав шкіри з овець, сам важив і обривав грудки з непареної вовни. Але єго вже син направду став паном, оженився з небагатою, але дуже панською полькою, і відтак все переробилось на інший лад. На місці великого старого дому стала маленька палата. В городі постинано старі овочеві дерева, позасаджувано акації, берези та сосни, на грядках з яриною старої пані пороблено широкі вулиці і позасаджувано всілякі заграничні цвіти. Молода пані не дивилася ні до ніякого господарства, а гостей було завсігди що не міра[21], і широка брама двора майже ніколи не запиралась. Але по кількох роках такого житя стали люди замічати, що старий Клюгман, звісний на цілу околицю лихвар, став щораз частійше навідуватися до панів, а хоч він і не доїздив ніколи до двора, мав дуже покірну міну і чекав в офіцинах, доки пан не буде мати часу з ним поговорити, то люди зачали вже з того щось злого ворожити. Відтак Клюгман почав ще частійше появлятись і заїжджати вже під сам двір, а коли не було гостей, то пан і пані запрошали єго до покоїв і розмовляли, як би з своєю рівнею.

Одної ночі пан захорував і в короткім часі по тому умер. Клюгман почав тоді появлятись, як злий дух тої хати, до котрої довгі літа входив як би найліпший приятель. Сварився і кричав, пані плакала і умлівала, аж нарешті з’їхалася єї рідня і по довгих торгах лишено Клюгманові за довги Грабинці, а за решту сплати куплено маленьке сільце у Галичині.

В якийсь час усе в Грабинцях перемінилось. Широка брама випала з завісів, а два великі муровані стовпи лишилися, немовби насмівалися з давньої слави дому. Навколо городу повигинався на всі боки паркан, а. поламані штахети заступлено простим кілєм. Двір був облуплений, ринви пообривані, а великі, замазані брудом вікна дивились по-мертвецьки на широке подвір’я і понищені будинки.

Перед заїжджаючим возом з тютюнниками розбіглося стадо курей з великої купи гною, що стояла на самій середині подвір’я, недалеко від того купка свиней немилосердно рила а, підкидаючи довгими рийками, викидала остатки корчів давніх клумбів. Серед довгого ряду колись гарних спіреїв були повидирані корчі, як би повибивані в роті зуби. Велика чорна корова запуталась рогами в тоненьке гілє, і люто робила собі серед него дорогу, а за нею рикало двоє величезних телят.

Навкруг кипів рух сільського господарства. Одні витягали вози, другі виїжджали з оборником у поле, треті переносили снопи з гумна до стодоли, звідки виходив монотонний гук молотарні, а з невеликої кузні чути було сопленє ковальського міха і стук клевця. Віз заїхав просто перед стодолу. З стодоли вийшов високий грубий жид в довгім, обложенім хутром халаті, а з відхиленого трохи набік капелюха видно було чорну оксамитову ярмурку і при шкірі обстрижене волосє. З першого погляду мож було пізнати, що се властитель, а тим самим осередок руху, що розходився навколо. Шафар підійшов до него і шваркнув щось по-жидівськи. Грубий жид повів оком на злізаючих тютюнників і перерахував пальцем. Потому шафар кивнув на них рукою, і усі пішли за ним до двору. Зараз від вступу, у великім довгім покою лежала висока купа кукурудзів, при котрих двох робітників вибирало більші шульки і викидало до другого, меншого покою, де шульки часто потрафляли у стіну і відбивали тинк. По другій стороні ще більшої кімнати, по обох боках стіни, було підгорнене жито, а дрібні кісточки гладкого паркету повідлітали, як би від удару ціпа.

— Ходіть, ходіть! — сказав шафар, а перейшовши через покій з житом, отворив двері до четвертої кімнати, званої канцелярією. Тут було чисто і пусто, лиш в куті стояла якась червона подерта стара софа, перед нею картовий стіл із зламаною ногою і кілька крісел, з котрих одно було вибите хорошою дорогою матерією. Стіни були майже цілком голі, хоть на одній висіло високо під стелею невелике похилене зеркало, а на противнім боці хропів годинник в золочених за шклом рамах. Над софою висів маленький образочок з вишиваною на паперовій канві гускою чи качкою, на високих ногах як-би у бузька. На широкім поручевім кріслі сидів молоденький, без заросту, жидок, з русявими пейсами, і переглядав пильно якусь книжку. Побачивши шафара з робітниками, він неохотно встав, приступив до стоячого під вікном бюрка і витягнув з шухляди грубу подовгасту книжку, потому витягнув з каламаря сталеве перо, обтер полою кафтана і чекав, що скаже шафар. Шафар став єму почитувати всіх робітників, котрих він скоро в книжку записував. Шафар добре говорив по-руськи, але жидок, що повторяв подиктовані імена, перекручував їх так дивно на німецько-жидівський лад, що робітники ледви поздержувались від сміху.

— Не смійтеся, то зять Клюгмана, — казав Петро, що вже не раз був у Грабинцях.

По вписі шафар приділив кождому роботу. Одним казав перебирати в покоях кукурудзу; других вислав до молотарні, а Катрусю ще з двома дівками і трьома парубками взяв до помочі при роботі розсадників, котрі закладалися на фільварку за селом, де було найбільше панських ланів. Уже здалека мож було видіти високий дім і гарні господарські будинки. І тут, так само як у дворі, пооблітали тинки, а старі дахи були полатані новими гонтами і виглядали гейби періста телиця. Тут шафар був властиво найбільшим паном, під єго рукою були усі робітники, бо тут вони сиділи і харчувалися через цілий час роботи коло тютюну.

У городі, де мали бути розсадники, уже був винесений сніг і навезені великі купи оборнику. Кількох робітників кінчило довгі на п’ять сажнів розсадники і обкладало дошками, там знов парубки насипували гній, а дівки заношували кошом або навозили тачками замерзлу глину. Подальше стояв високий, ще молодий чоловік і розмірював довгим патиком місце на нові розсадники.

— Преці веде більше робітників, — сказав він, побачивши шафара, що надходив з робітниками, — а то роби не знати з ким.

— Ото! зробили-сьте ся, — сказав шафар, хитаючи головою.

— Ану, бери ти та мір цілий день патиком, як я, то будеш знати, по чім мірка перцю, як поперек болить…

— Овва, велике свято! Я, може, сегодня і більше наробився, та й не хвалюся.

— Та може бути, що вже-сь не одного обдурив, та й здер християнську шкіру!..

— От, Михайле, не жартуйте, — перервав шафар, як би єму було жаль часу тратити на пусте балаканє, — ліпше дайте тим робітникам роботу, бо я маю ще других розмістити.

Михайло високо глянув на робітників. Він був старшим тютюнником, умів закладати розсадники і брав більшу від усіх других платню.

— А кілько їх там? — спитав, як би дійсно їх було так багато, що тяжко було перерахувати.

— П’ятеро, — відповів шафар.

— Ану! Парубки до гною, — крикнув Михайло дужим голосом, аж лоскіт пішов, — а ви, дівки, ідіть до дівок, набирати землю.

Між робітниками було весело. Деякі були знакомі з сусідських сіл та радісно вітали нових товаришів. Звичайно, де зійдесь багато челяді, то ніяк їм сидіти тихо. Парубки, що набивали у скрині гній, замахувались на дівок довбнями, а дівки кидали на них грудами замерзлої землі. Одна буковинська дівка з закрученим високо на голові волосєм, в широкій фоті[22], розбивала граблями найдрібнішу землю. Коло неї не перейшов ні одён парубок, аби вона сама єго не зачепила. Небуковинським дівкам се не сподобалось.

— Отеє раз дівка! — шептали між собою. — Що сама парубків зачіпає!

Буковинська дівка не зважала на косі погляди прибувших дівок, та й стала на збитки вимовляти такі слова, що вже для дівки цілком не ялося[23]. Але Катруся помимо того не могла довго видержати, щоби не зайти з нею в розмову, хоть Ярина тягнула єї за рукав.

За якийсь час тим, що лиш поприїздили, шафар приніс по куснику хліба. Хліб був житній на половину з ячмінною мукою, чорний і остюковатий, що єго тяжко було пролигнути.

— Ще треба буде нам оголони збивати, коли довше постоїмо на тім хлібі, — зауважав Матій, витягаючи грубі ости.

— О, ми знаємо тут і оголони збивати, — докинув жартовливо Михайло, зачувши слова Матія.

— А вам збивали? — запитала Катруся, сміючись.

— Мені не збивали, бо я тутешній, то лиш зайшлі дістають оголони, — відповів Михайло, кинувши оком на хорошу і сміливу дівчину.

Катруся хотіла знов щось сказати, але Ярина зацитькала єї.

Вечером зійшлися всі до хати. То був великий довгий будинок; через середину йшли сіни, а по обох боках було чотири великі кімнати. Одна кімната належала до шафара, і від неї двері були заперті, та лиш чути було плач і крик малих дітей, а від часу до часу виходила ще молода груба жидівка, отвирала велику комору і видавала усе, що треба було дати до кухні, і голосно за кождий раз сварилась з кухаркою. У кухні стояла велика піч з великим огнем, а навколо попід стіни були лавиці і полиці, заложені горшками, мисками та лижками. На великім столі стояло кілька великих викинених баняків кулеші. Попід лавиці було повно цебриків і коритів з помиями, Дві дівки витягали з них намокле череп’я і переполокували брудною водою. На середині стояла стара міцна баба з головою, закотурганою хусткою попід шию, з закоченими рукавами і з великим полонником, котрим від часу до часу мішала кип’ячу страву.

Найбільшою була хата, де проживали робітники. Попід вогкі і обдерті стіни стояли високо від землі, на повбиваних стовпах, широкі лавки. Стеля була чорна від диму і бруду. На середині до чорного сволока була прибита нафтова лампка, що неясно бликотіла через обкопчене скло, а по кутах лежали в’язки соломи. Воздух був тяжкий, пересяклий гнилю і тютюновим димом.

Вечеря була готова. Кухарка поналивала в миски борщу, шафар став з шнурком до кулеші і почав ним кроїти по шматові для кождого робітника. До їди посідали всі на землю. Дівки, що повмивали начинє, порозносили борщ і кулешу. Кождий з робітників витягнув свою деревляну з-за пояса лижку. Борщ був голий[24], а квасний, що аж очі вилазили, лиш грубі, мов пальці, плавали по нім буряки.

— Лови, лови, бо утече, — франтував один парубок, хапаючи другому з-під лижки буряк.

— А най тя чорт бере, який квасний! — говорив другий, скривившись.

— Виділи очі, що купували, — приповідав єго товариш і заїдав борщ, гейби найліпшу страву.

— А се що?! — крикнула якась дівка на другім кінці і хляпнула цілу лижку борщу на землю; чорний великий тарган хляпнув з борщем, аж розплесся.

Зробився крик, деякі покидали лижками і.казали, що не будуть їсти борщу з тарганами.

— Прокляті! Будуть нас тарганами годувати! — чіпали шафара.

Шафар ходив, як би то і не до него було говорено.

— Но-но, — посміхувався він, — як не будете їсти, то для других більше лишиться.

Коли уже всі попоїли, шафар крикнув на дівки, щоби позбирали начинє і помагали кухарці мити. Деякі пішли, деякі не хотіли і сварилися з шафаром.

— Зараз іду, — говорила на збитки волоська дівка і закотила рукави. — Ану-ко, котрий іде зо мною боротись! — гукнула на парубків.

— Ходи сюди! — сказав якийсь парубок і стали боротись аж заточувалися.

— Ліпше! Ліпше! Не дайся, ану в другий бік! — договорювали інші збоку.

Дівка задихалась, а таки не далась парубкові повалитись.

— Я їй покажу! — сказав Петро, моцак. — Най вона зі мною помоцуєся!

— Овва! Дуже боюсь! Я ще не таких ви діла!

Петро прискочив до дівки і ухопив за обі руки. Дівка напружила всі сили, але таки він її поборов.

Якийсь парубок-став грати на сопілці, а другі зачали тягнути дівок у танець. Трьох парубків сіло на землю на самій середині під лампою, а оден з них витягнув із-за череса чорні засмолені карти. Другі посідали навколо них з люльками в зубах. Дівки заходилися ще коло начиня і ліниво збирали порозкладані по землі миски. Одна набрала щось шість мисок на купу і несла до кухні, а оден парубок, що сидів серед хати, витягнув умисне ногу. Дівка не уважала, пошпоталася і усіма мисками тарахнула до землі.

— Поволі! Поволі! — крикнув шафар зі злостю і прискочив до дівки з піднесеним кулком, але борзо опам’ятався, позбирав побиті черепки, попробував пальцем, котрі ще були цілі, а котрі дриньчали, відсунув до черепків.

Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив ногу, і усю вину звалювала на нього. Шафар на те не зважав, витягнув з кишені книжечку і вписав побиті миски.

— На, маєш заробок! — посміхались деякі. — Він, певне, їй з яких п’ять шісток відтягне за те череп’є.

— Ото би ще добре було, аби то такі у него миски, як у других: він десь по п’ятнайцять крейцарів порахує за одну!

— Ану-ко! що-сь записав? Покажи книжку! — сказав оден парубок. — Я розуміюся на нумерах.

Але жид відтрутив парубка і пішов до своєї хати.

Між робітниками ще довго шуміло. У хаті ставала щораз більша духота від людського тіла, диму і одежі, пересяклої вогким воздухом ранньої весни.

Деякі стали роззуватися і розвішувати по лавицях, вікнах та полицях чорні, сильно вонячі і перемоклі гноївкою онучі. Кількох пішло до кухні, де варилося, щоби при теплій печі ліпше просушити онучі, бо у великій хаті не топилося, хоть зимно не раз дошкулювало. Кухарка зачала сваритися, бо на блясі стояли горшки та капало на них з мокрих онучів. Але коли єї ніхто не слухав, вона ще більше розсердилася, позабирала порозвішувані онучі і шпурила ними за поріг.

Та хоть стіни тріщали від реготу, крику і шуму, то мимо того були такі, що порозвалювались по кутах на купах соломи і хропіли на ціле горло.

— Вставайте, уже днина! Скорше, шафар іде будити!— кричали на них другі і стягали за ноги на землю.

Сплячі сердились і кляли, але треба було вставати, бо кождий хотів мати до спаня хоть клапоть соломи.

Дівки, що тої днини прийшли, довго стояли у кутику під стіною, не знаючи, що з собою робити.

— А тоті чого так поставали, як курки у дощ під плотом? — насміхався якийсь парубок.

— Може, чекають, щоби їм постелили? — договорював другий.

— Ходіть, ходіть до нас! — кликали дівки, що уже були уряд полягали спати. Але Ярина не могла на те якось зважитися, а Доця узяла клапоть соломи і постелила собі окремо від усіх у кутику.

— Може би, де у сінях ліпше було! — сказала Катруся і вийшла до сіней. У сінях було темно, лиш через шпари дверей падало світло і розганяло темряву. Катруся постояла якийсь час і зачала мацати двері до кухні, бо прийшло їй на гадку, чи у кухні не мож би приміститися.

— А ти що тут робиш? — шепнув їй хтось над ухом, і обвинув єї стан руками гейби кліщами.

Катруся пізнала старшого тютюнника Михайла.

— Щезай до чорта! — крикнула голосно і трутила ним так, що аж о стіну оперся.

— Тьфу! Якась біснувата дівка, — мрукнув Михайло під носом і пішов у двері знадвору.

Місяць світив ясно, звізди блищали тихим, спокійним блеском, а воздух дихав, свіжим холодом. Катрусі стало ще противнійше заходити до хати, звідки виходив крик і сморід.

З часом до усего чоловік привикає, тож і наші дівки недовго відставали і цуралися цілої компанії. Катруся була завсігди скора до сміху і жартів, а у такім гурті було чого та із кого посміятись, та не одно приповісти. Клюгман бувало не спускаєся на шафара, а сам іде надзирати робітників, тож Катруся як не стане потому насміватися та показувати, як він ходить, говорить, поправляє капелюх.

— Ану-ко роби борше з руками, а ти чого так лізеш з ногами, як би-сь три дні не їло?! — зачне протягати на жидівський лад, а усі аж тріскають зі сміху. Усі знали, що шафар любив хороших дівчат, та тих уже він не так рано будить, та і до роботи не наганяє. Як се спізнала Катруся, то стала прикидатись, що се ніби вона не від того, щоби він за нею ходив, та усякі бувало збитки з ним виправляє. Тимчасом Михайло не спускав єї з ока. Він був жонатий, а люди казали, що єго жінка дуже противна. Хтось їй мусив сказати за Катрусю, а тота як єї де побачила, то проклинала і кричала на ціле село. Катруся ще навмисне позабирає парубків і дівок та й ходить попід єї хату, а вона як єї увидить, то кидає чим має—віником, патиком чи камінем та й кричить, що аж захрипне: що сяка-така… розволочила їй чоловіка, що за сяку-таку… чоловік єї убиває, коли Катруся з цілою компанією аж кладеся зі сміху…

У Грабинцях так велося, що зберуться у неділю з одного села та й ідуть додому у гості.

— Ходи, Катрусю, з нами! — кличуть бувало свої, але Катруся не хотіла.

— Не знати, кого я там лишила-м, що маю іти, — казала.

— А Іван? — питала Ярина.

— Най пропадає до лиха!,.

— А Максим?

Катруся плюнула на землю і відвернулась.

Максим однак за кождий раз розпитував про Катрусю.

— А що там Катруся робить? — питає бувало він парубків.

— От дурне! І шафар за нею ходить, і Михайло, старий тютюнник, а що парубків водить, от вже і не казати!..

Максимові знайшлась нагода і самому доконатися, як Катруся у Грабинцях водилася. Він також відслужився був у газди, бо у газди хоть можна виучитись господарства, та зате мала була платня. Максимові треба було грошей, бо кусень города і хатину, що лишив єму батько, взяв жид на п’ять літ за довги. Тож п’ять літ мусив він десь між людьми міститись, та кортіло єго за той час і який крейцар призбирати, бо хата була стара і треба було єї пересипати. У дворі давали 30 срібних, а за харч шість кірців ординарії. Біда з тим, правда, була Максимові, бо як то кажуть: «Одно стає у скарбі служити[25], а друге за ним їсти носити». Але він міг приміститися якось за той час у свого брата. Брат був дітний, та котресь з дітей завсігди могло відбігчи.

У газди більше на одежу постарався, а кілька левів, що мав, пороздавав між люди. Оден парубок, що пішов до Грабинців на роботу, позичив був від него вже давненько два срібні, та й не гадав віддавати. Тепер Максим мав час, бо хоть у дворі умовився, то доперва за тиждень мав ставати на службу; згадав, отже, піти до Грабинців, щоби парубка захопити при грошах.

Се було під осінь, коли уже зачинали ломити тютюн. Тож, коли Максим прийшов на грабинецький фільварок, багато робітників було у полі, де ломився тютюн, але більша часть, а найбільше дівок, лишилися на фільварку, де силяли привезений тютюн, кілька дівок пряло куделі, а від них брали повні веретена і спускали довгі, на чотири сажні швари, до котрих присилювали тонкі пласковаті іглиці. Робітники сиділи рядами на землі між купами зеленого тютюну і скоро проколювали іглицею о ден листок за другим та проволікали шварами. Високі купи листя зникали під їх руками, а довгі швари вились як великанські зелені вужі. Інші робітники забирали довгі швари і розвішували по плотах, стінах стодоли та інших господарських будинків, на повбиваних клинцях. Вози одні приїжджали, другі від’їжджали і все привозили свіже листе, котре уважно складали на землю, коло силяючих робітників. Катруся сиділа майже на самій середині подвір’я, в єї руках лиш мигали листки тютюну, але так само, як єї руки не дармували, не дармував і язик.

Губа єї і на хвилину не замикалась, до кождого щось приповіла, засміялась, не пропустила ні одного парубка, щоби єго не зачіпити.

Старший тютюнник Михайло ходив поміж усіх, як качор між качками, та поглядав, щоби усюди був лад і порядок.

— Чого так близько возом над’їжджаєш? Ей, я тебе научу, як маєш їздити! А ти чого спідсподу витягаєш та дреш листе! А ти знов стоїш, роботи не маєш? А той, щоби лиш шкірити зуби до дівок! —лунав єго міцний голос, як гуцульська трембіта.

Але, хоч так сварив на других, що шкірять зуби та не пильнують роботи, то коли сам переходив коло Катрусі, потягнув єї за стьонжки від ціток і ущипнув за плече. Катруся відвернулася і засміялась. У тій хвилі піднеслась з-за воза Михайлова жінка, ціла синя від злості, з обвислою фотою і перекрученою на голові хусткою, і кинула на Катрусю, гейби добре гарбузе, горнець з мазею. Горнець трафив у саму голову. Катруся схопилась на ноги, череп’є горшка розлетілось, ціле лице замазалось дьогтем, а чорні довгі струї спливали по білій сорочці. Михайло поблід і прискочив з кулаками до жінки, ухопив єї за шию і повалив на землю.

— Гвалту, ратуйте!—кричала нещаслива жінка. — Убиває мене, розбійник, злодій, волоцюга, б…

Михайло повалив єї на землю і зачав ногами толочити; ледви їх розірвали. Вона зачала утікати, але він взяв дрюк і побіг за нею на вулицю. В першій хвилині, як комедія зачалась, кождий лиш роззявив рота і не знав, звідки то все взялось. Багато не знало, за що Михайло бив жінку, та й хто кинув горшком, але потому зробився такий гамір, крик та й сміх, що одно другого не чуло.

— Отеє ти раз дівка! Отеє ти раз жінка! Ото помастила їй голову! Але ж дав, дав він їй за того, пришиб, як половик курку, та й бив, як циган зелізом!

Катруся все ще стояла на місці, а мазь стікала по білій сорочці; червоні обвиванки були цілком чорні, а на плечах стьонжки зліпились вкупу. Вона хотіла обтерти голову руками, але ще більше замазалась і зачорнила руки.

Навкруги регіт не переривався, а над усіх сміявся шафар. Се чогось найдужче розсердило Катрусю; вона зі злості пірвала розбитий горнець і кинула єму в очі. Шафар відхилився, а горнець відбився у двері від возівні і лишив довгий чорний знак.

— Се на те, щоби люди не забували, що на тім місці діялося! — договорював шафар, перегинаючись зо сміху, по чім ще більше заревів регіт.

— Бог би святий вас побив! — сказала Катруся майже крізь сльози і ухопила коновку, що стояла коло неї з водою, та й пішла до хати. Тут Катрусі пустилися сльози з очей цюрком. Але вона їм супротивилась, міцно обтерла кінчиком чистого рукава, порозвивала з обвиванок кіски, поскидала цітки і стала умиватись. Мазь не хотіла пускати від студеної води, тож Катруся пошукала трохи по горшках теплої, захопила з-під лавиці піску і зачала терти, що могла, лице і руки. Треба було також перебрати сорочку, але за сорочкою треба було йти аж на село, бо на фільварку не мож було удержати шматя, і більша часть робітників тримали шмате на селі по хатах. У хаті не було нікого; Катруся виглянула вікном. Недалеко від вікна стояв Максим. Вона бачила єго ще зранку, але ледви кілька слів з ним поговорила; тепер же вона утішилась, як богом, заковтала у вікно й махнула на него рукою.

Максим спершу, коли Катрусю обляла Михайлиха мазею, сміявся з другими, але потому стало єму якось ніяково; він зачув сльози в єї голосі, і жаль зробилося єму дівчини, тому ж то він навмисне підійшов до парубка, що тесав недалеко хати клинця на тютюн, і раз у раз споглядав у вікно. Тепер, коли вона махнула на него рукою, він скоренько підбіг.

— Іди-ко, Максиме, до Ярини, — просила Катруся, — та кажи їй, щоби пішла у село та принесла мені мою сорочку; лиш дивися, щоби шафар не видів, бо він їй не дасть лишати роботу.

Максим охітно пішов, відшукав Ярину та й сказав, щоб принесла Катрусі сорочку. Шафара не було між робітниками, Максим зазрів здалека, що він увійшов у хату, тож і він скоренько вернув до парубку, що тесав патички.

Катруся стала перебиратись.

— Зараз ми іди до роботи! — чути було голос шафара, що, взявши Катрусю за плече, тручав єї за двері.

Максимові зробилося гаряче. Він не спам’ятався, коли прискочив до жида і ухопив єго за оба пейса.

— А ти, бідо, що хочеш від мене?! — крикнув шафар. — А тобі що тут за рація?! — і трутив Максима, що той аж піткнувся. Але Максим знов схопився і кинувся до шафара, та той знов відкинув єго одною рукою. Шафар був хлоп годний, великий, а Максим малий і сухирлявий, а коли ще раз до него пустився, шафар зловив єго за ковнір і хотів замкнути до шпіхліра; втоді Максим вирвався і став утікати щосили.

Опинившись за Грабинцями, Максим став іти повільнійше, і Грабинці поволі губилися за ним в синявім помороці. Але Максим не оглядався. Він роздумовав, що єму сталося, що він, парубок тихий, спокійний, зроду не мав ніякої цікавості ні до сварки, ні до бійки, кинувся на шафара, гейби скажений, і якби не то, що той був дужчий від него, був би єго роздер на місці. «Проклятий жид залицяєся до неї та й береся збиткувати… Та що він з нею тепер робить?» — подумав далі Максим, і знов взяла єго злість. Єму нагадалась Катруся з сльозами в очах, коли ухопила коновку і бігла до хати, тогді він був би скочив за нею в огонь, хоть вона й не дивилась на него. Коли зранку прийшов, то й ледви кілька слів промовила. Але вона завсігди така: рідко коли у неї учуєш розумне слово. От тепер він став у дворі, бере 30 срібних, та коби вона така, як він, то би також зложила тоті гроші, що бере в Грабинцях, та і хату можна би пересипати. Але де вона! Вона, певне, і крейцара з Грабинців не принесе: десь пропустить, сама не буде знати куди.

Він ішов боком гостинця вузькою втоптаною стежкою; з купи каміння зсунувся камінь і упав єму під ноги. Максим піткнувся, закляв, та й тим і думка єго перервалась. Він сам з себе засміявся. Бо чи не робив він так, як циган, що бив сина, аби не заїжджав лоша, а лошати ще не було! Хто знає: може, вона з него тепер смієся, у неї того не купити, а він уже за єї гроші хату пересипає. Тьфу, щезай, бідо! Чого єму ся дівка лізе в голову? Чи нема інших дівок у селі? «Є того цвіту по божому світу!» До багацьких дівок ніяк було пхатись; багацька за него не піде, але все міг би собі таку взяти, що мала би щось більше від Катрусі. От хоть би і Ярина? Не посватати би єму Ярину? Дівка хоть куди; стара лиш їх дві має, меншу лишила би при собі у хаті з кусником города, а старшій була би за те більша половина города… Або Доця? Дівка тиха, супокійна, та і старий, може б, який кавалок поля за нею дав: небагато того усего є, але добре що-то. А Катруся що? Хіба як в тій співанці: «Очі чорні, брови рівні». Але ж бо то і очі гей-гей, а губи, як би хто кров’ю намастив.

Грабинці мали пізній термін віддавати тютюн до магазину, тож за ким робітники додому повернули, не одно в селі перемінилось. Одні повмирали, другі породились та поженились. Між тими, що поженилися, був також і війтів Іван.

Іванова жінка була страх гонорна. Як бувало іде селом, то так крутить головою, як кінь, коли єго тісно зазонбеляють, а ногами човгає, що аж до землі присідає.

— Хапайте бики, бо процесія іде! — сміялася Катруся, як уже здалека зазрить Іваниху, та й зачне показувати, як вона до церкви увійде, причекає, хреститься, б’є поклони. Се розповідали Іванисі, і вона дуже за те на Катрусю вороговала.

— Сердиться, — відказувала Іваниха, — що Іван єї не взяв. Не мав би кого брати, та таку голячку, що ледви одну сорочину має на хребті, — пустійку, жидівську помийницю, що не варта газдині порога замести, газдам свині пасти! Най дивиться, щоби знов яка їй. голову дьогтем не помастила та щоби кого болячками не обсадило, як дорогу перейде! Уже показуєсь на єї товаришках та й кумпанках, що разом до Грабинців ходили, та ще й на ній покажеся!..

Іваниха говорила се проти в того, що про Доцю так, як не варт, заговорили люди в селі.

— Се бо і є, — дивувались деякі, — що се найшло Доцю, з котрої ніякої ніколи не чути було пустоти, а не захопило Катрусю, що лиш за парубками літає!

— Не бійтеся, знає вона, що робити! — говорила Іваниха. — А від чого гарна ружа росте, або не мож з кушки з-під коси водички напитися!

— Сама знала чарувати, яєчницю варити і парубків до себе примащувати, та й гадає, що кожда така! — відгризалася Катруся. — Ніби люди не знають, як до ворожки ходила, щоби свому татові вік скоротити… Овва! що ми за така широка газдиня зробилася, що дівок судить: най іде псам писки лизати, а не дівок судити! Гоноруєся, що багачка. І багаті не раз старців водять; та й вона ще буде палицею дороги шукати, вузли на собі зв’язувати та дрантєм трясти…

Хтось казав, що Іваниха раз довго стояла з Яриною та й говорила щось про Катрусю. Катруся як усе учула, то так, як стояла, побігла до Ярини. Вона буде з Іванихою зноситись та й брехні зводити: най мовчить, коли хоче, аби за ню мовчали!

— Виклич мені Ярину! — сказала Катруся із-за воріт до молодшої сестри Ярини, бо не хотіла побачитись у хаті з мамою Ярини.

— Ярина не вийде, у нас суть старости, — відповіла дівчина.

Катруся здумилась.

— Які? — запитала дівчини.

— Ади, Ілаш Гаврилюк сватає єї.

— Ілаш Гаврилюк? А Петро що каже?

Дівчина здвигнула плечима.

— Ей, та що там Петро?

— Таже він за нею ходив?

— Та що з того, що ходив, коли він нічо не має. Ілаш записує їй половину поля та й хату.

— Але старий, удовець, має четверо дітей!

— Овва! Неня каже, що «який був, такий був, аби хліба роздобув».

— А вона хоче за него іти?

— А ти би не пішла? — запитала лукаво дівчина.

Катруся розсердилась.

— Я не прийшла того, щоби ти мене питала, а Ярині скажи, що як буде на мене брехні зводити, то їй голову зірву…

«Чекай, дівонько, не мовчиш, то учуєш таке, що аж ти в п’ятах постигне! — відгрожувалась далі у думках Катруся. — Та тепер ще згонориться, що віддаєся, та ще більше стане з Іванихою зноситись та дівок оббріхувати. Що ми за газдиня, уже як віддаєся, то гадає, що бог знає, що за велике свято?! Як ми ся схоче, то ще борше від неї віддамся. «Хто шукає, той найде». І Катруся зачала у голові переходити тих усіх парубків, що могли би єї сватати, бо усі тоті парубки, що за дівками ходять, не з^всігди женяться з ними. Далі зачала переходити усіх в селі удівців, та учула, що хтось єї кличе.

— Катрусю, куди?

Катруся озирнулась і побачила Максима.

— Куди ти ходиш? — запитав Максим вдруге, ближче підходячи.

Катрусю знов розібрала велика злість на Ярину та й на Іваниху, але на Ярину ще більше тому, що вона оббиралась їй заєдно за таку дуже ніби щиру.

— Ади, ходила-м до Ярини; дівка брехні зводить, оббирався така ніби щира, а з Іванихою сходиться, та й обі брешуть укупі; кажуть, що я ружу копаю, з кушки воду п’ю; най дивиться на себе одна з другою! Не видить своє під носом, а чуже під лісом.

Катруся говорила се скоро, одним душком; єї брови заєдно стягались, губи віддулись, а очі міцно блищали. Максимові так вона вподобалась у своїм гніві, що він більше дивився на ню, ніж слухав. То, що говорила на ню Іваниха і Ярина, єго не сердило; най собі і так буде, як вони кажуть, проте він би єї собі більше злюбив, як Іваниху, Ярину, та й усіх інших дівок у селі. І відколи кинувся за ню на шафара, вона єму як би ближче стала, і думка, що, може би, він з нею оженився, раз по раз лізла єму в голову. Хоть і сердився за те на себе, а сердився найбільше тому, що Катруся собі єго гейби за «байбардзо» мала, гейби єї все одно будо, що він собі про ню думає, та все ж таки зауважив, що від пригоди з шафаром Катруся як би прихильнійша до него зробилася. Бувало, скаже до неї слово, то вона так опирскнеся,що нема вже більше з ким говорити, а тепер преці стане та й скаже, що так а так, що тота й тота говорила або той вповів.

Всі ті думки переходили Максимові через голову, коли дивився на хорошу дівчину. Що єго завсігди найбільше відстрашувало від Катрусі, то се, що вона нічо не мала, а він також був не багач, а бідні як поберуться, то вже ціле своє житє будуть бідувати, але тепер єму і того не таке страшне стало.

— Катрусю, — сказав він врешті, — от знаєш, що я тобі скажу; я би-м тебе сватав, коби-м знав, що ти за мене підеш?

Хмурне лице дівчини якраз роз’яснилось, брови розтягнулись, а очі весело забігали.

— Но, що ж? — запитав знов Максим, коли Катруся не відповідала.

Аж нараз Катруся голосно засміялась, відвернулась і лишила самого Максима на вулиці, як тоді, коли від’їздила до Грабинців. Вона пішла скоро до вуйкової хати, бо відколи вернула з Грабинців, то була у вуйка до якогось часу, доки собі знов не найде якого примістя. Їй так було смішно з Максима, що ідучи все ще сміялася сама до себе; бо як було не сміятись! «За вовка помовка, а вовк тут». Нагадувала парубків, за котрих віддала би ся, а він їй дорогу зайшов. От, зараз показало б, чи то правда, що вона з «кушки» воду пила. Най би знали люди, що брехачки брехали, а що вони гонорили би ся, що багачки, — овва! І бідні люди жиють на світі, та й суть і газдинями.

Ярина не знала, що люди між нею а Катрусею поробили, хоч і чула, що Катруся відгрожуєсь на ню за якісь брехні. Їй не конче весело було йти за старого Ілаша, та ще хотіла побути з товаришками, і пішла скликати дівок на вечерниці. Коли прийшла до Катрусі, Катруся накинулася на ню з кулаками.

— Ігі! Щезай в трістє та й в болото, що хочеш від мене? — говорила, угойкуючи єї, Ярина, а коли дізналася, о що ходить, то аж перехрестилась. — Бодай так світа божого не виділа, до вінця не дійшла, по світі не ходила, як вона бачила Іваниху; аби так дзвонів не чула, як чула єї голос, та бодай їй язик усох, з того місця не рушилась, лижку страви до рота не знесла, як вона що про Катрусю говорила!..

Нарешті Катруся якось втихомирилась та й пообіцяла прийти на вечерниці.

На вечерниці якось не багато зійшлося дівок, а вже було пізненько, коли надійшло кілька парубків. Заким прийшли парубки, дівки усякої співали, але коли парубки надійшли, вони ніби стали соромитись, перестали співати, хоч усі в оден голос розговорились і сміялись. Але Ярині були тепер милійші сумні співи дівоцькі, як веселі жарти і сміхи з парубками; тож раз у раз запрошувала дівок, щоби співали.

Ой співайте, дівчатоньки, та й співайте чергов, Щоби вас не гонила газдиня кочергов, —

заспівала сама Катруся, сміючись. По чім усі ще більше «розфрантувались» і сміялись. Парубки при повідали, як то буде, коли газдиня розженеся з кочергою і котра за котрою буде борше утікати.

— Або котрий за котрим, — відповідали дівчата.

— Кочерга — бабське діло, вона не має на хлопа ніякої моці! — сказав Матій.

— Ого! Хлопи нічого так не бояться, як кочерги, — цокотіла Катруся. — Ану-ко, запитайся Томи Гринишиного, чи він не боїться кочерги!

Про Тому усі знали, що не він жінку, а єго жінка б’є, а й усі зареготались в оден голос.

— Як оден дурний, то уже не всі, — докинув з повагою Матій, щоби на єго стало.

У тій хвилі дався чути під вікном голосний топіт.

— О, то не дівоцький хід! — сказала якась дівка і виглянула вікном.

У хату увійшов Петро та й Максим. Ярина, як побачила Петра, так дивно якось засуєтилась. І Петрові стало якось ніяково, хоть він того по собі не показував.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Що робите, дівчата? — здоровилися парубки.

— А що, не видите, що робимо?! — відповіли дівки. — Прядемо.

— Напряла кітка півтора мітка; кіт ся розіграв та й тото пірвав, — відізвався оден з парубків, що був у хаті.

— Та ще співати не хочуть, — доповів Матій.

— Тобі не хотіли-сьмо, а їм будемо.

Тут дівки розглянулись, щось пошептали між собою, та й по хвилі заспівали:

Котилися вози з гори, поломили шпиці, Питалися два парубки, де суть вечерниці? А у тої удовиці славні вечерниці, Штири коні на припоні, чари на полиці.

Дівки зиркали на Петра і тихо посміхувались.

— Коні як коні, — сказав, як завсігди, спроквола Матій, — але чари то десь будуть. — Він став на лавицю і зачав шукати руками по полиці.

На полиці у кутку стояли зав’язані в платниці Яринині цітки і згарда. Він узяв той узлик за кінчик, та й показував усім Яринині чари. Ярина розсердилась, ухопила від него платину та й кинула у скриню. Петро робив, що то все ніби не до него, а Ярина і в той бік не дивилась, де він сидів.

Максим, відколи прийшов, то й тілько було єму роботи, що дивився на Катрусю, як вона пряде, як крутить веретеном і навиває рівно нитку. Катруся це завважала, та й стала на него дивитися такими палючими та сміючими очима, що він їй не міг дотримати пляцу та відвертав очі у вікно. Се ще більше смішило веселу дівчину. Вона закрутила міцно веретеном та й заспівала:

Ой горою барвіночок, горою, горою, Мило ми ся подивити, любко, за тобою, Мило ми ся подивити…

— Ні, не тої, — перебили їй дівки, — заспіваймо, що «У Буковині зелений листслк розвиваєсь», най Ярина знає, що вже недовго їй дівувати, та й дівоцьку мати волю.

Дівки зачали співати:

Ой співайте дівчатоньки, котра голос має, Та й най же ся в Буковині листок розвиває, Та й най же ся розвиває разом із травицев, Ліпше красше дівчиною, та як молодицев. Молодиця, невільниця, куда йде — плаче, А дівчина сам свій козак, куда йде — скаче. Молодиця, невільниця, куда йде — думає, А дівчина сам свій козак, куда йде — співає…

Ярина слухала сеі пісні, зітхаючи.

— Та се якась дуже сумна, — сказав Максим, — Ярина ще плакати буде.

— А ти хочеш веселої? — питали деякі дівки.

— То я тобі заспіваю, — сказала Катруся, і зачала знов коломийку:

Не піду я за дворака, не хоче робити, Лише з стайні до пекарні люльку закурити.

— Но-но! не приспівуйте нам так дуже, — відізвався Матій, — і дивіться, щоби ми вам не заспівали.

— Ану-ко, заспівайте, най чуємо, — дрочились дівки.

Ярина поналивала у миски борщу, понакладала голубців і запрошувала до вечері.

По вечері уже не довго побули, та й стали розходитись. З хати вийшли усі разом, але за воротами поділились на дві компанії, одна пішла в оден бік села, а друга в другий. Дівки, що йшли в той бік, що Катруся, зауважали, що Петро облишився.

— Лишився, бігме, дівоньки, лишився у неї, — шептали між собою дівчата. — Ото ти! За іншого віддаєся, а другого за собою водить. Вона гадає, що старий не дізнаєсь, що вона вечерниці скликає, та й коханця має. Нагадає він їй тото колись…

— Чому, любки, не нагадає; буде добре колись казати: «Ти за мене йшла, а коханків за собою водила». Навчить він єї розуму; не оден десь кулак колись з’їсть за сегоднішній вечер.

— Добра ніч! — сказала одна, а потому і друга дівка, коли доходили до своїх хат. Так само лишалися і парубки по дорозі. І Максимові треба уже було лишитись, але він хотів відвести Катрусю аж до дому, а їй була найдальша дорога.

— Катрусю! — сказав Максим, коли обоє лишились, а єго голос як би заперся в грудях. — Чи то ти проти мене співала, що не підеш за дворака?

— А якби проти тебе, то що?

— Та ти таки справді не пішла б за мене? Скажи мені так рехтельну правду, — просив Максим. Ту ще більше заперло Максимові голос. Се Катрусю так розвеселило, що вона сміялась ще голоснійше, як завсігди, коли їй Максим зачинав що говорити. Але сим разом Максим не дав їй утечи, і коли вже були близько хати, він зловив єї за руку.

— Та що ти мене питаєш? — сказала, врешті, Катруся, вириваючись. — Чи я панна, що ти мене питаєш? Присилай старостів, та будеш знати.

У тиждень по тій розмові Максим післав до Катрусі старостів, Катруся і в голову не брала собі того, що тоді єму говорила, та й не надіялася, що він на то єї слово пришле старостів. Тож тепер, коли єї приперли, вона не знала, що мала казати. Спершу вона хотіла єму відповісти, — їй жаль було дівоцької волі, — але зачали казати, що вона сирота, що нічо не має, що то добре їй трафляєся, що буде мати свою хату, та нікому не буде про ласку стояти, а хоч багацтва великого не буде, зате вони обоє молоді, здорові, годні робити. Найбільше її намовила одна сусідка; вона була віддалася до свекрухи, та й друга невістка була в хаті.

— Дівонько, — казала вона, — коли тобі трафляєся самій бути в хаті, то причикни та й вибий поклони, бо щоби ти коли не впала в такі руки, як я.

«Се справді буде своя хата, — думала Катруся, — та й ніхто не стане їй голову завертати, а роботи вона хоч би якої не боялась».

Зачали ладити до весіля. Максим страх утішився, коли дізнався, що Катруся мала ще з Грабинців десятку. Газдиня, що Катруся в неї служила, дала їй подушки та й вереню, а вуйко за те, що по небіжці, сестрі дещо трохи було лишилось, причинився зі свого боку. Максим узяв іще із своїх грошей у дворі та й зробили весілє.

Хату не було ще як пересипати, то Максим понаправляв її так, що при добрих газдах могла стояти ще який рік. Газда не дасть затекти, а газдиня — стінам облупуватись. Катруся мала з пропою три срібних, Максим два, зате зараз купили собі поросє. Щось ще і з ординарії лишилось, та було чим душу погодувати і поросяті підкинути. Максим добув року у дворі і за решту плати купили собі теличку. На другий рік Максим не ставав у дворі. Він дуже був цікавий до сокири, тому зачали його кликати до хатів майстрам під руку; врешті Катруся мусила завсіди носити йому їсти до двора, а в дворі звичайно двораки: і той засмієся, і той зажартує, Катруся й собі не замовчить, а то сердило Максима, хоч він до того не признавався. Катруся лиш бувало не любить близько під двір підходити, але се майже ніколи і не трафлялось. Максим робив на гумні або коло стайнів, то вона йому принесе там їсти, він сяде де на землі та й попоїсть. Часом уліті Катруся зазріла десь здалека паню або панну, що ходили по городі, але на гумно вони ніколи не виходили; часом лиш пан вилетить, як опарений, але й той не дивиться на чоловіка осібно, лише на всіх ураз кричить.

Стару давню хатчину ніхто не пізнав би, так її Катруся причепурила, що гейби вища стала, немовби її хто підоймив угору. Максим змайстрював колешеньку, та й хлівець поклав, і кошничка невелика стояла, бо брали кукурудзи на третину.

Катруся мала коло чого забігати; бувало робить вона від рана до вечора, як не в полі, то дома, що й рук не відриває. У два роки дав бог їй сина, потому знов мала дівчину, та й уже третє мало бути, коли Максим розболівся.

Якось у жнива косив овес, гаряче було, він положився на землю та й напився дуже щиро з кернички води. Люди говорили, що то ніщо інше, лиш мусив із цмоком пролигнути жабу, бо все, як він казав, щось йому ковтало по череві. У селі пам’ятали, що так давно було одному багачеві, але той їздив аж до Львова, та й доктори витягли йому з черева уже розігнилу жабу.А про другого розповідали, що жаба перелізла до мозку, та як доктори розтяли чоло, то вона таки живіська вискочила. Катруся так з’їлася тим, що Максим хорував, що стала як кавка, бо роботи з нього не було ніякої; сама за всім, та й коштна була[27], а ніякого ніде порятунку не мож було найти. І до міста до доктора возила, лише сама аптека два срібні коштувала; та й до ворожки з три милі ходила, та й робила, хто що казав, але ніщо ні крихти не помагало. Сох, сох, та й врешті умер.

Гірко прийшло Катрусі ховати Максима: великих статків ніколи не було, а як хорував, то не прибувало, а треба було якось поховати. Преці газда був! Що люди сказали би, та й таки й сама не хотіла як-небудь його позбутись. Добрий був, не збиткувався, не бив, хоч би не знати як із ним була сварилась. А що робучий був небіжчик, то вже й пари йому не найти. Та що з того, коли вже через слабість багато їх праці перевелось, а тепер треба з остатнього потягнути, щоби поховати, як бог приказав. Бо й сам бувало небіжчик, коли вже бачив, що виходу не буде, каже: «Дивись, щоб ти мене гідно поховала, як газду, а потому ти даш уже собі якось раду!» Господоньку святий! Як собі тут бідній удовиці з дрібними діточками давати раду! Хоч молода була, хоч годна робити, але як газди нема коло хати, то при статках біда, а що ще бідному на світі…

За Катрусю знали в селі, що вона робуча жінка, що ніщо їй у руках не кисне, тож у якийсь час сватав її удовець із двома дітьми.

— Отеє мала би розум стільки дітей докупи зводити, або я не варта ще парубка! — говорила вона.

Сватав її й парубок, але й його не хотіла. Його звали мулом, бо раз на ярмарку був купив мула місто коня, тож Катруся кепкувала собі, що вона хотіла би їздити кіньми, а мулами не хоче. Воліла, отже, сама до якогось часу бідувати, хоч як їй гірко було, доки бог не наверне такого, як сама хоче.

Так собі думала Катруся. «Але ніхто не знає, що його завтра чекає», так, як той каже: «Гадка за горами, а смерть за плечима». Якось було потиснула велика студінь, мороз був такий, що птахи в лету падали. У Катрусі не було й крихітки муки в хаті, та й сама наважилась прати у сусідки платє. Вона була міцна, робота ніяка не шкодила їй ніколи, та хоч ноги примерзали до леду, вона не відступала від полонки і високо замахувала пральником. Платя було багато, треба було квапитись, — бо взимі днини так як і нема, — та надвечір стало її в боці колоти. Другої днини не переставало та все ще чимраз більше кололо, а далі вже ніяк і з постелі було встати.

Тоді-то бог післав до неї панну з двора. Катруся вже не раз казала, що якби була тоді панна не прийшла та не дала їй щось пити, то хто знає, чи смерті не була б пожила. Хоч і не довго лежала, бо бідному чоловікові й нема як довго лежати, але чогось довго не могла прийти до себе. Не раз їй приходило на думку, чи не піти би коли до двора, може би дала панна ще що; але коли нагадала дитинячі літа, то лиш махнула рукою. Обходилася якось дотепер, та і дальше обійдеся; коби здоровлє та коби бог людям зародив. А, славити господа, на сей рік усе добре показувало, що хліб буде: і рано весна була, і дощі припадали…

Катруся була взяла аж два морги кукурудзів у людей робити на третину. Се ледви двоє забірує, а вона сама стілько на себе набрала. Бувало, що лиш вергне на зорі[28], Катруся схопиться, лишить дітям якої трохи вчорашньої студеної страви або кусень кулеші, возьме собі часом кусник хліба, як є, або й не возьме, замкне сплячі діти в хаті, та й іде в поле. У полуднє прибіжить, щоби хоч якого-такого борщику дітям зварити, випустить кури, накаже старшому хлопчикові, щоби пильнував хату і дітей, а сама знов біжить у поле.

* * *

Збіжє вже було пустилось із стрілки, та й де-подекуди зачинало сипатись, коли Катруся ще з іншими поралася сапанєм.

Уже було геть-геть у полуднє. Катруся лишила сапу на рілі і бігла додому подивитись до дітей. Сонце міцно припікало, а блеск його проміня аж за очі хапав і все від нього сіяло, улискувалось. Зелене збіжє та ще зеленійша по ровах і розплугах трава злгіскувалися зеленою, кукіль багровою, блаватинь синьою краскою, а червоні маки аж жаріли у густім збіжю, але хоч усе так ярко улискувалось, сіяло, — кожда майже цвітка як би упустила головку, кождий листочок легко зігнувся удолину, а буйна матина бульби напівперев’яла.

— Ох, пече!—говорили люди. — Аж бульба пов’яла; не дай боже чого нечистого! — і з страхом позирали на небо. Але небо було чисте, спокійне, та лиш голуба краска і собі від сонця улискувалась.

Катруся йшла скоренько понад потік у село. Сонце роз’яснювало мутну воду потока, що ледви покривала обложені намулом ріняки і місцями западала у глибині ями, де причеплене до дна зілє розтягало свої довгі, як листки, галузки, повзали пуголовиці, крутились слезії і блискотіли до сонця ковблики. По берегах і корчах сітнику і кінської м’яти вигрівались жаби і скакали з плюскотом у воду.

Катруся, заки відчинила хату, глянула ще раз на небо, але небо було чисте, та лиш де-не-де літали хмарки, як біле пір’є. Катруся увійшла до хорім, випустила діти і казала, щоби уломили трохи на топливо плота. Коли не борзо вертали, вона сама за ними пішла. Розглянулась — і стрепенула. Білі, ще недавно прозорі хмарки збились у густу хмару і скоро прикривали ясну блакить. Міцний вітер подув від заходу, потряс вікнами хат, захитав вербами по вулиці, мів порохом і дрібними камінцями. Блискавки перетинали стрілою хмари і грім розлягався за громом.

Катруся стояла в хаті при вікні і хрестилася великим хрестом.

— Господи! Господи, помилуй! Господоньку, змилосердися над нами! — молила бога, а діти плачучи тулились до неї.

Угорі було чути шум; спершу кинуло збитим у грудки ледом, потому посипалось, гейби з мішка, густим великим градом. До гуку, шуму і ломоту мішався глухий звук дзвонів. Жінки викидали надвір кочерги, лопати і шутки; палили свячене зілє, збирали зерна граду і кидали у свячену воду.

Перестало. Ані одної шиби не лишилося в селі, земля біліла, з дерев звисало поломлене галузе. А що діялося в полі?

Сонце усміхнулось і кинуло довге тепле проміне, вода всякала в землю, далекі гори, ніби прикриті легким покривалом, відбивали виразно від чистого неба, та місцями із землі підносилася пара. Подерте листе з дерев, збита трава і поломані цвіти ніби обмилися свіжою водою. Усюди віяло свіжим воздухом; поховані під галузями дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пюрця, та там-не-там мелькнув із обісхлими крильцями білий мотилик.

Лиш для людей в селі не було надії. Опали грубі зароблені руки в німій розпуці. Пропала гірка праця, тяжка кервавиця… Ударився і пан у дворі по полах руками, хоч його більша часть збіжя була заасекурована; та на се було не стати селян — добре, що було чим заплатити податки!..

Катруся побігла в поле. Збіжє лежало лоском, земля чорніла. Вже не було чого вертати досапувати ниву, бо все зарівнялось, та лише сумно лежала покинена серед мокрої ниви сапа. Катруся взяла сапу і вернула додому, увійшла в хату, кинула сапу під постіль, а сама сіла на лавицю та й гірко заплакала… Діти грались весело розбитим горшком і з-під ока споглядали на маму — не знали біднятка, що тими сльозами заллються і їх личка, коли попросять у мами хліба.

Три села пали жертвою граду.

Се нещастє селян глибоко тронуло Ядзю і вона задумала зарядити велику запомогу всеї повітової шляхти і інтелігенції на користь бідних селян. Вона розвинула надзвичайну на сей раз енергію. Намовила кількох панів і пань з сусідньої шляхти зав’язати комітет, втягнула всю вищу інтелігенцію із поблизького місточка і урядила фантову лотерію, на яку пожертвувала половину всіх своїх містерних робіток; відтак комітет дав цілий ряд вечерків з танцями. А що того всего було ще замало, зближилась вона до жінки лікаря, як очевидного компромісу між шляхтою і вищим міщанством, і об’їздила з нею майже всі важнійші доми цілої околиці.

У тій прогулці пань по околиці зі сторони мужчин, як лицар і оборонець слабшого полу, асистував пан Адам Б.

Пан Адам походив із доброї шляхетської фамілії і тепер якраз узяв у посесію село в найближчім сусідстві Солєцьких. Хоч він не мав великого маєтку, а навіть по посесіях не найліпше йому велось, все-таки був пожаданим гостем у кождім домі; а коли їздив із дамами, то сама його присутність, особливо ж у домах, де були панни, побільшала жертви.

По цілій околиці всього повіту і дальше говорено про Ядзю і про її великодушні інстинкти; всюди приймано її з найбільшими компліментами. Але коли двері замикались, змінявся гумор жертводавців. «Тяжкі часи, — говорено, — а то ще друть із кождого боку; та щоби то виходило хоч із чистого альтруїзму, а то лише на те, щоби повеличатись та в газетах фігурувати». Деякі пані були певні, що Ядзя лиш для того їздить і збирає складки, аби зближити до себе пана Адама.

Тим закидам суперечили вправді факти, що вона завсіди займалась долею бідних і се було для неї відпорою проти лукавих людських здогадів, та все ж таки сама перед собою не могла заперечити, що чемність і згляди пана Адама додавали їй такої сили й енергії, що вона могла поборювати такі перепони і зносити прикрості, на які давнійше тяжко б їй було здобутись.

Селяни зачували, що пани стараються на них, та й стали потішатися, що легше їм прийде перебути лихо. Одна біда, що то якось довго проволікалося; вже й зима минула, і другі засіви приходили, а запомоги не мож було дочекатись. Люди боялися спізнити з весною; треба було старати насінє, звідки голова, а збіжє було дороге, — люди стягалися з остатнього. Жид-орендар набив повну комору заставами і сотки видав на грубі проценти.

Були такі, що казали: коли вже чекати, то чекати; чекалося більше, почекаєся менше.

Катруся також зачувала, що пани хочуть чимось тих, що їм град вибив, зарятувати, та хоч ніколи не спускалася на нічию ласку, та й тепер заробляла як могла, то все-таки надіялася, що може й її пани чимось порятують.

Дочекались.

Зачали скликати до двора людей. Як було велике подвірне, то ціле гейби засіяв людом. Ядзя сиділа на високім ганку і сама пантрувала поділу. Навкруги ганку стояли мішки зі збіжєм, які економ розділював із двірськими парубками. Кождому приходило по гарцеві збіжя і по десять крейцарів. Гроші давала сама Ядзя.

Люди кланялися низько і цілували Ядзю в руку, але у товпі чутний був приглушений ропіт.

— Се так з тим, як без того! — вирвався голоснійше якийсь жіночий голос.

Люди зацитькали її, а жінка з переляком глянула на ганок, чи там не донісся її голос. Але Ядзя зачула, повела очима й узріла ту хору, в якої була в хаті й рятувала в слабості. І лице її болюче скривилось.

Люди зачали розходитись. Не було чого і Катрусі чекати; і вона йшла додому, сумно споглядаючи на маленький вузлик та на десять крейцарів у кулаці…

— А що, Катрусю, багато дістали ви запомоги? — запитав, всміхаючись, Абрамко, коли переходила коло коршми.

Катруся нічого не відповіла і пішла дальше.

В тій хвилині пан Адам заїздив гарненькими буланками на двірське подвір’є.

Ядзя повітала його з поблідлим лицем. Вона була сильно роздражнена. Зачуті слова жінки діткнули її сильно. Стільки понесла труду, прикростей, а за те не вчула навіть доброго слова! Вона довго не могла успокоїтись, хоч родичі й пан Адам старалися про те.

І коли в селі було вже темно, у дворі в гостиннім покою довго ще горіло світло і велась бесіда про недбальство, лінивство, п’янство, зухвальство і невдячність простого люду.

У селі не раз ще й потому бачили, як жваві коники пана Адама заїздили до двора.

Нараз розійшлися слухи, що панова панна віддаєся.

Се дійшло й до Василя та й Василихи, і вони довго радилися, чи не піти б до двора «повіншувати».

Врешті зважилися піти. Змололи чвертку пшенички, як золото. Василиха упекла колачі, бо голіруч не годиться йти, хоч би й до панів.

Пан приймив їх радо, пані ще раднійша була, гостила як на храму, а як стали і «з води і роси» віншувати, то аж заплакала з утіхи.

Зате панна — аж їм дивно було — як би не та стала, що була. Все така привітлива, тепер лиш як би на силу до них говорила та й ніякої по ній не видко було веселості.

І се не лиш Василь і Василиха запримічували. Дехто зі слуг бачив її з заплаканими очима, а покоєва розповідала, що вперед, коли панич лиш залицявся, то панна лиш ходила від одного вікна до другого та й виглядала його, а коли вже зговорилися, то як би її хто підміняв, і пані не раз мусить її просити, щоби до нього вийшла.

* * *

Все-таки за якийсь час загуділо у дворі весілєм. Коли їхали до шлюбу, то ціле село збіглося, аби подивитися на молодих. При кождих воротах було повно людей: чоловіків, жінок, дітей, — лише Катрусі хата була замкнена на колодку і ніхто не визирав із її обійстя.

В селі знали, що вона в Грабинцях. Двоє старших дітей дала на службу між люди, а з найменшим пішла до тютюну — та дивно стало їм аж тоді, коли вже всі звідти повертали, а її ще не було — та коли розповідали, що вона там таке саме виробляє, як виробляла дівкою, видко, що її натура не покидала її.

ЖИДІВСЬКА ДИТИНА

Гінді Розенталь було вже одинайцять років. Батько її торгував волами, скуповував по ярмарках у мужиків худобу та й продавав більшим гандлярам.

Гешефт ішов добре.

Розпочинаючи гандель, він мав усего трийцять ринських, але так йому якось пощастило, що вимурував хату в самім ринку маленького місточка та годував жінку і п’ятеро дітей.

Сказавши правду, до того дорібку не мало причинилася й його жінка. Вона провадила на свою руку осібні, ріжні дрібні перепродажі. Коли він скуповував від мужиків худобу, вона скуповувала від мужичок кури, гуси, яйця та й розпродувала потім міським панам. Крейцара вона дурно не пустила, не раз на ній чи на дітях одежина така, що аж проситься здоймити, але вона на те не дивиться, лиш носить дальше, доки їй не вдасться набути від панів які переношені речі.

Коли поставили в місті дім та й гандель чловікам побільшився, то вона не могла вже на довший час хати лишати і займатися перепродажею. Чоловіка майже ніколи не було дома, їздив з одного села до другого, з одного ярмарку на другий.

Але й тепер, як дав він їй який крейцар, то вона рада була з него зробити десять. Купувала лиш те, що найдешевше та що вже конечно потрібне. Кількома крейцарами обійде цілу хату. Купить невеликий бохонець хліба, посіче дві-три головки цибулі з двома-трьома яйцями, та й тим погодує діти. Переношені речі, що давно сама купувала від панів, відкуповувала тепер від факторок. Випроваджуєся хто з місточка, продає меблі, те тоді вона вже щось і для хати купить.

З часом було в її хаті всякої всячини. Одно ліжко високе, велике, друге низеньке, вузьке; в однім куті міцна ясенова шафа, а при ній комода з поломаними ногами та й пообриваними форнірами. Місто канапи стояв довгий цератовий лежак, перед ним величався на одній ніжці політерований стіл і кілька крісел, кожде іншої породи. На одній стіні висіло невеличке зеркало в золотих рамах, до другої був прибитий мотиль.

Діти велися, нівроку їм. Сина оженили в сусіднім місті, де гандлював збіжєм; старша донька була вже також віддана, а менші дожидали дома свого часу.

Найцікавійша з усіх була Гінда. В школі була завше першою, а в скупості переходила матір. Часом, як отець приїхав із дороги, а гандель йому вдався, то давав дітям по крейцару; дві молодші зараз пішли і купили якусь лакітку, яблок або горіхів; Гінда споглядала жадним оком на них, бо сама була не від того, аби з’їсти смачного яблока, та все-таки свого крейцара не віддала б за ніщо в світі. Не раз обходила перекупок, що сидять із садовиною, та й втягала в ніс приємний запах доспілих яблок, а крейцар так тиснула, що аж прилипав до руки.

Та все-таки подибала і її покуса. Перед гаманом поспроваджували до склепів ріжні речі, гарні і страшні маски, прибори до печива гаманів, та й дещо на дрібні дарунки, які звичайно роблять собі тоді кревні і знайомі.

Гінді аж очі світилися, коли дивилась на ті прибори в склепику приятельки своєї мами. З малих і великих пачок випаковувала вона цукрові фігурки: дами в коротких сукнях, паничі в циліндрах і високих ковнірах, жокеї на конях і без коней, пташки, звірята, цвіти, і все те складала в невеличку шафу з шибами. Гінді понад усе подобався кошичок із трьома червоними ягідками. Прикриті зеленим листком, виглядали так принадно, що здавалось, немов справді були зірвані десь просто з якогось корча. Одна лиш біда, що кошичок із ягідками коштував аж цілих десять крейцарів, що чинило половину капіталу, який вона посідала. Насупроти цього факту мовкли всі уподобаня і жадоби посіданя. Та коли прийшла знов до склепику і побачила кошичок, з якого ягідки всміхалися до неї, то сей вид томив її, виривав душу.

Одної днини продано багато із тих цукорків. Гінду огорнув великий неспокій. Могла колись прийти і не застати чудового кошичка; раз чула навіть, як якась жидівка питалася за него.

Від того часу Гінда не мала спокою і зважилась, наконець, купити кошичок.

З гарячковим поспіхом припала до скриньочки, де держала між своїми речами в коробці від сірників кількома шматочками зав’язані гроші, перерахувала цілу суму, взяла десять крейцарів і побігла до склепику.

Тут чекала її ще немила несподіванка, бо хоч знала, що кошичок коштує десять крейцарів, то купчиха зацінила п’ятнайцять, і аж по великім торзі зійшло знов на десять.

Як уже посідала предмет своїх гарячих бажань, утіха її потухла. Червоні ягідки не мали вже такої живої краски, зелений листок не манив уже так, якийсь несмак огорнув Гінду; болючо відчувала страту виданих грошей.

Але чим більше давалась їй чути страта грошей, тим ціннійшою ставала для неї набута річ. Вона ходила довго з кошиком по хаті і не знала, де би його примістити відповідно.

Врешті видався їй ріг шафи найвідповіднійшим для поміщеня свойого скарбу.

До мішаного почутя несмаку та втіхи прилучилося ще третє — неспокій. Раз завважала, що ягідки почорніли і той страшний симптом виступав із кождим днем острійше. Коли одного дня пішла здоймати кошик із шафи, він розкришився в її руках і розсипався по купі старих, заболочених черевиків, що валялись за шафою.

З невимовним жалем позбирала розбиті кусники, поваляні в поросі, обчистила і почала по дрібочці класти до уст. Смак був не особливий, а що найгірше, що пісок і порох так їй скрипіли по зубах, що воліла би була зовсім виплювати, якби то не було надто великою стратою виданого гроша. Як уже не стало кошика, то жаль за змарнованими грішми взяв зовсім в її думці перевагу.

Се прикре чутє мучило її так довго, аж доки непередвиджений випадок не обернув її думок в інший бік.

До місточка приїхала якась пані, що давнійше в нім жила, але потім була на кілька літ виїхала. Коли ще жила в місточку, мати Гінди відкуповувала в неї не раз стару одежу, тож тепер пані казала її прикликати до себе, бо мала дещо на збуток. Були то якісь старомодні шпильки та гребені, переношені рукавички, брудні коронки, помняті штучні цвіти і т. ін. Хоч мама вже тепер тим не гандлювала, то не могла відмовити пані і взяла те все з вимовою, що як не продасть, то назад принесе.

— Мамо, я се попродам між своїми товаришками, — сказала Гінда, оглядаючи кумедні гребені, криві шпильки та інші туалетові прибори.

— Стрібуй! — відповіла стара. — Але з сего не буде ніякого гешефту, такі речі мало спродаються.

Гінда забрала принесені мамою речі в фартушок і пішла до міста між знайомих. Дещо зараз продала, а за деякими речами поприходили до неї аж додому. Мама аж здивувалася, що вона попродала все так добре, а серце її аж тремтіло з радості,, коли чула, як Гінда розумно приговорює та торгуєся.

Коли ж хотіла взяти від неї гроші і йти до пані обрахуватись, Гінда сказала, що вона сама піде до пані і з нею обрахуєся та що заробок належиться їй самій, а мамі припадає хіба факторне.

З панею пішов рахунок добре; вона була рада, що позбулася непотрібних уже тепер прикрас, і дала Гінді стільки заробити, що той заробок зовсім покрив страту на ягодах. Це її так заохотило, що вона раз по раз бігала до пані, чи не має ще що продати.

— Може се, а може те? — питала заєдно, уздрівши що-будь з паниної туалети.

— Та ти попродала би все, так що й мені ніщо не лишилось би, — сміялася не раз пані.

Гандель ішов добре; Гінда виросла в очах не лише тата та мами, але цілого окруженя. Всі дивились на неї як на особу великої вартості, що вже мала свій власний гешефт.

Сусідки лиш поцмокували губами, а одна не могла віджалувати, що не має сина, якого могла би заручити з Гіндою, бо з такою розумною жінкою певне доробив би ся маєтку.

Але на світі нема нічого без клопотів.

Надворі тепліло. Грубий шаль, що служив до виходу на вулицю мамі і донькам, був уже надто старий, і треба було на літо якось перебратися. Мати виймила зо скрині стареньку літню парасольку, хустка з Гінди пішла на молодшу сестру, а Гінді припала невеличка синя хустина, що була їй дуже до лиця.

Хоч Гінда рада була своїй хустині, то все-таки могла в ній лиш у будень виходити на місто, бо в шабаш усі її товаришки прибиралися в капелюхи і насміхалися з Гінди, що вона завита у хустку.

Гінда пішла до пані і питала, чи не має якого непотрібного капелюха. Капелюх не лише найшовся, але прийшов її майже задарма як заробок за продані нею інші речі. Він був трохи дивоглядний, з надто високим пером та дуже великими крисами.

В суботу вбралась Гінда в свій капелюх, навикши останніми часами до похвал, ступала поволі, відшукуючи приятельок, щоби з ними піти на прохід і попарадувати містом.

Але прохід, що мав бути тріумфом Гінди, випав зовсім інакше. Капелюх із великими крисами і високим пером, як не гармонював з дрібною постатю Гінди, так не надавався до її лиця, і місто похвал подибували її лиш насмішки та косі погляди прохожих.

— А ти що за шатро взяла на голову? — питали приятельки, а одна своячка хотіла таки зараз це чудовище здерти їй з голови.

— Іди та проси маму, най тобі купить такий капелюх, як у інших дівчат, а се кинь де до лиха.

Гінда збентежена і зла вернула додому, кинула капелюх у кут та причепилася до мами, щоби купила їй новий капелюх.

Мати не хотіла й чути про се.

— Купи собі сама, коли хочеш, маєш свої гроші.

— Коли я не маю за свої гроші купувати; ти маєш мені купувати! — говорила Гінда плачучи.

— Як жалуєш грошей, то не купуй.

— Коли ти мені мусиш купити.

— Надійся, аж я тобі куплю, — засміялася мати байдуже. — А врешті твої гроші так як би мої, бо я тобі відступила мій гешефт і ще подарувала факторне.

Сей аргумент замкнув Гінді уста; вона нагадала, що сама казала, що мамі.належиться факторне, і побоювалася, що якби мама того зажадала, то вона гірше вийшла би, як на тім, що собі сама купить капелюх. Зачала про те розбирати нові плани у своїй голові. Вона знала добре, кілько коштує кождий капелюх її приятельок, могла, отже, докладно з своїми грішми обчислитися. Могла дешевше купити, як інші, могла ще пару крейцарів у пані заробити, могла, врешті, і за кинений у кут капелюх кілька крейцарів дістати.

Найгірше було, що місточко, де вона жила, було таке маленьке, що ніяких капелюхів не можна було в нім дістати, і треба було їхати по них аж до більшого сусіднього міста. Се, хоч робило Гінді трудності, не було чимось неосягненним, бо якраз у тім місті жив її брат, могла, отже, поїхати до него і купити капелюх. Зачала, проте, шукати відповідної нагоди, бо їзда зелізницею була для неї задорога. Припадково надалась навіть дуже добра нагода. Далекий кревняк її матері, сільський посесор, приїхав до них з якимось інтересом, та й таки тої днини їхав до сусіднього міста. Гінда не тямила себе з радості, коли кревняк радо на те згодився, щоби вона поїхала з ним. Він мав порядний візок і не злі коні, і се був для неї правдивий гонор їхати з ним через місточко. Кревняк спішився, тож Гінда скоренько перебралася в літню одежину, накинула синю хустку, взяла мамину парасольку, зав’язала в вузлик свої гроші і сховала за станик.

Се був теплий літній ранок. Широкий, битий гостинець тягнувся, як розвитий звій полотна, серед зеленого лісу. В глибоких ярах по обох боках дороги гейби засіяв ріжними лісними і полевими цвітами. Червоні гвоздики, сині незабудки та жовтий яскір хапали за очі своєю свіжістю і красою. Гінда, що майже ніколи не виглядала поза брудні хати місточка, не могла налюбуватися красою цвітів, тихим шумом лісу та співом лісових птахів. Над усі цвіти манив її жовтий яскір, і китиця таких жовтих цвітів прикрашала в її уяві ще не куплений капелюх, задля якого вона відбувала сю дорогу. Вона твердо постановила собі лише таким квітом украшений купити капелюх.

В брата ледви могла дочекатися того часу, коли невістка могла з нею піти до міста. В великих вікнах на виставах виділа Гінда багато красних капелюхів, але невістка казала, що там дуже дорого, і. водила по якихось інших склепах. Гінда не знала, що робити, коли увійшла до одного склепу, де було незвичайно багато капелюхів, і зовсім забула про свою постанову — купити капелюх лише з жовтим цвітом. Усі капелюхи їй подобались, але всі видавались задорогі, хоч мали бути дешевші, як ті, які вона бачила за вікнами. По довгих нарадах із невісткою рішилася, врешті, на білий з червоним маком, бо й гарно виглядав і був дешевший від інших.

Урадувана, з великим пудлом у руках, вертала Гінда на передмістє. Брат не хотів її зараз пустити додому, але Гінді спішно було, щоби якнайскорше показатися в новім капелюсі і затерти те немиле вражінє, яке зробив її виступ у дивогляднім капелюсі.

Вона знала, що завше в четвер приїздили з її місточка жиди на торг. Пішла, проте, до міста, щоби найти яку-таку фіру.

Не шукала довго. При однім возі побачила Мортка Беніша. Він займався фірманкою і наймався до перевоженя всего, чого хто хотів. Тепер якраз сидів на самім вершку воза і поправляв мішки з мукою. На землі лежала довга, міецями подерта, місцями полатана буда, а причеплені до дишля коні витягали довгі, худі шиї, щоби визбирати останні стебла розсипаного по землі сіна.

Дишель то підносився вгору понад голову коней, то спадав аж до землі, що Мортка сердило міцно. «А прокляті здохляки, шляг би вас трафив!» — гудів він з воза грубим голосом.

— А ти їдеш зараз до Б..? — запитала Гінда, підходячи до воза.

— Або що? — відповів неласкаво Мортко, поправляючи мішки.

— Може, ти взяв би мене з собою?

— Як заплатиш, то возьму. Я й чорта взяв би, аби лиш заплатив.

— А кілько ти хотів би?

— Дай двайцять і п’ять крейцарів, з( будеш сидіти на самій середині на мішку з мукою, бо я ніе лише саму муку везу.

— Ай вай, двайцять і п’ять крейцарів, ти щось сегодня дуже дорогий став. До Б. можна і за п’ять заїхати.

— Їдь і за три, не бороню; я тебе не просив, щоб ти до мене прийшла.

— А за вісім не буде? — запитала Гінда.

— Що за вісім, — засміявся Мортко, — хіба ти більше не варт?

— Не питайся, що я варт, бо я лиш за дорогу плачу.

— Ов, яка остра, — сказав Мортко, злізаючи з воза на землю.

Се був великий чорний хлопище, з широкими, плечима. Його довгі незграбні руки як би відвисали від плечей, а ще більше незграбно виглядали великі, в повикривлюваних чоботях ноги. Старий, рудий кафтан білівся від муки; мука обліпила также цілий бік криси заломленого капелюха і легко обсипувала довгі пейси.

— Якби я був знав, що так будеш торгуватися, то інакше зачинав би з тобою говорити, — сказав Мортко, насміхаючись із Гінди.

— Я більше не дам, хочеш бери, а ні, то я піду шукати другої фіри, — і щоби своїм словам більше правди надати, Гінда удавала, що ніби відходить від воза. Мортко не дуже тому вірив і не гадав її завертати.

— Хаїм, Хаїм! А злізь-но з воза та поможи мені висадити буду, — крикнув Мортко так голосно, що Гінда аж здрігнулася.

На возі почало щось рушатися, а Гінді здавалося, що не чоловік, але мішок муки злізає з воза. То був син Мортка, якого Гінда знала також добре. Поволі і ліниво забирався він до роботи. Голосно постогнуючи, піднесли оба буду вгору, а коли Мортко ще щось при буді поправляв, Хаїм почав припинати коні до воза.

Гінда побачила, що її удаване до нічого не доводить, і вони готові поїхати без неї, завернулася і додала ще один крейцар.

Мортко мовчки витягнув руку; Гінда сягнула вже по гроші, але в тій хвилі прийшла їй інша гадка до голови.

— Як мене завезеш, то мама за мене заплатить, — сказала.

— Чого ще не стало, давай гроші або лишайся.

— Коли-бо я не маю, лиш п’ять крейцарів.

— Давай, зрештою, і п’ять, але мама мусить додати ще п’ять.

Ся спекуляція так утішила Гінду, що вона вже не дбала про той один крейцар.

— Ну сідай, — каже Мортко, — бо я зараз їду.

Гінда знала, що він мусить їхати передмістєм попри хату її брата.

Сіла на віз, а коли туди переїздили, попросила, аби став, бо вона має ще свій біндель узяти.

— То ти хочеш, аби я тебе возив за десять крейцарів ще з біндлями?

— Та ти міг міркувати, що я мушу мати якийсь біндель з собою.

— Як хочеш що з собою брати, то мусиш ще два крейцари додати.

— Не додам ані крейцара, — сказала Гінда так твердо, що Мортко вже нічого не казав, а вона з біндлем посадилася на перше місце.

По дорозі Мортко взяв ще двох жидів і одну жидівку, що сиіа побіч Гінди, на мішках муки під будою.

Хаїм сів із одним жидом на заді, а Мортко з другим на переді фіри.

Шість осіб і тяжко напакований віз був аж надто тяжкий на забідовані коні Мортка.

— Відай не борзо будемо в Б..? — зауважав один жид.

— Се лиш так ізпочатку, але як уже в’їдуться, то будуть борше йти, — відповів Мортко, затяв батогом і крикнув голосно: «Вйо!»

То була, може, осьма година вечером. Вднину було тепло, навіть гаряче, але вечером добре потягло холодом. Гінда мала на собі лиш легку блузку і рідку гарасову хустину, що давала їй небагато тепла.

Віз котився поволі, коні ледви лізли, хоч Мортко щохвилі шарпав віжками, кричав «вйо» і потягав при тім то одного, то другого коня батогом.

Гінді, що рада була би злетіти, аби борше дома похвалитися своїм купном, було скучно, а гарасова хустина та й легка блуза здавались їй чимраз більше підшиті вітром.

— Ще далеко? — запитала, витягаючи голову з буди.

— Ой, ще натягнуться вуха, — засміявся Мортко, та й шарпнув віжками.

«Се справді можуть вуха спухнути від твого крику», погадала Гінда і сіла понижче мішків з мукою, де було трохи сіна, і їй виділось, що там теплійше.

— Та ти справді міг би трохи борше їхати, — зачав по часі оден із жидків договорюватися.

— То скажи їм, най борше ідуть, — відповів Мортко, показуючи спокійнісінько батогом на коней.

— Коли ти їм їсти не даєш, диви, які худі.

— Я й сам лиш стілько їм, щоби-м жив, звідки кінь має бути ліпшим від мене?

Другий жид розповідав Хаймові про свої гешефти. Чим він не гандлював! І телятами гандлював, і яйця посилав до Відня, і кору до гарбарень приставляв, а тепер гадає отворити шинок.

Хаїм слухав тупо, часом усміхався, хоч в оповіданю жида не було нічого забавного, а врешті затягнув міцним, відай, від батька унаслідженим, голосом:

Es kimt ein Bauer in’s Wirthaus агап, — In’s Wirthaus агап, Schaftt sich dort a Glesele Wein, A Glesele Wein… Oj, oj, oj! Schiker ist a Goj. Schiker is er, trinken mis er, Wajl er is a Goj, Wajl er is a Goj[29].

— Schiker is a Goj, — підтягав за ним його товариш, підхопив і другий жид, а навіть Мортко щось муркотів, вибиваючи такт батогом.

Гінда знала ту пісню, а однак ніколи не видавалась вона їй такою складною, як тепер. «Schiker is а Goj» лунало широко, повторяв цілий ліс і розносив світами.

Лише стара жидівка гейби нічого не чула, дивилася перед себе вибалушеними очима і махала ротом, як би щось пережовувала. Товариш Хаїма глипав на неї з-під ока, а коли лунали ще в повітрю останні звуки про гоя, він заспівав про «шлямазарницю[30]».

Die Alyt macht Estertanys, is a groiser Tunys, Pirim schickt sich einer dem anderen Schalachmunys. As die Schlimesalnize kehrt sich über inmitten Stut, Hot aut ihr keiner nit kein Rachmunys. Die Beis macht a Balagule a Klesmer, A Schlimesalnize derbei, A Balagule hot san eigene Fir, A Klesmer san eigen Klesmer. Als die Schlimesalnize kehrt aus die Stib, Hot aut ihr keiner nit kien Rachmunys Lost sie über dus Mist bei der Thür[31].

Так переходили цілий алфабет, але та пісня не йшла вже так добре, хоч як весело зачалася, та хоч усі знали, кого вона дотикала.

Стара жидівка й тепер, здавалося, нічого не чула, а що прийшлось їхахи під гору, то Мортко всіх закричав ненастанним «вйо!»

Холод зачав добре заглядати до буди. Дошкулював він і жидові, що сидів на переді, й той почав сердитися на повільну їзду. Аж врешті коні стали і довго з місця не могли рушитися.

Розсерджений жид зліз із воза і пішов пішки, а будучий шинкар і Хаїм вели далі пісню про шлямазарницю.

— Ти справді лізеш, як рак, — сказала Гінда, обтулюючись своєю тоненькою хустиною.

— От сиділа б ти тихо, коли тобі добре, — відворкнув Мортко сердито.

— Ото мені добре, вже на третім місці сиджу, мішки з мукою порозсувалися, а тут щось таке тверде, гейби зелізо.

Хаїм на те голосно засміявся, а се розгнівало Гінду ще дужче.

— Така їзда і два крейцарі не варт, я була би хіба дурна, щоби тобі ще п’ять крейцарів додала.

— Не даш, то злізай, — сказав Мортко, — гов! — крикнув на коні, що раді тій пригоді станули.

— Ну, злізай! — сказав, обертаючися до Гінди.

Гінда перепудилась і замовкла, а коли Мортко знов крикнув «вйо!», що їй уже так через вуха налилось, вона майже втішилась. Постановивши більше нічого не говорити, вона засунулась між мішки та здалася на волю бога і Мортка.

Положилася на мішок і замкнула очі, аби хоч таким способом скоротити собі дорогу. Одностайний гуркіт воза і накликуване Мортка усипляли, як стукіт млина. Аж нараз настав великий шум, і щось як би болючим ударом вцілило її в голову. Гінда піднеслася, а перед її очима розіллялась довга струя світла.

. — Що то, горить?! — крикнула майже без пам’яті.

— Горить, утікай! — говорив будтоби сквапливо жид, що сидів на заді воза, а Хаїм аж перегинався зо сміху.

Гінду пірвала злість, вона пізнала, що се рання зоря розлилась таким світлом, а видячи, що вже в долину спускаються, догадалася, що то гуркіт воза був причиною її переполоху.

— Пропав би ти з такою їздою, — кричала гнівно і почала обмацувати голову. З одного боку намацала гудз завбільшки як горіх, що дістала, вдарившись до полудрабка.

Врешті доїхали.

Мортко став коло коршми, де завше стояв; Гінда взяла свій вузлик і пішла додому.

— Прийдеш завтра, то мама тобі заплатить, — сказала на відході до Мортка.

— Ну, ну, — муркнув Мортко; він і без того мусив щодня переходити коло їх хати.

Дома ще всі спали, і Гінда мусила довго стукати, доки молодша сестра збудилась і пустила її в хату.

Гінда взяла подушку, кинула на банкбетель[32], сховала полишені крейцарі під голову і заснула міцно.

Вже сонце підійшло високо, коли збудив її голос Мортка; він упоминався у мами доплати за їзду Гінди.

Гінда зарила голову в подушку і вдавала, що нічого не чує, рада, що без неї обійдеся.

Але мама шарпнула її за плече.

— Гінда, вставай, Мортко упоминаєся в тебе п’ять крейцарів.

— Я не маю, заплати ти, — муркнула Гінда і знов насилу замкнула очі.

Коли Мортко вже пішов, не було потреби вдавати сонної, тож Гінда як стій убралась і скоренько витягнула з-під банкбетля пудло з капелюхом. Вона переховала його там, аби ніхто без неї не заглядав до него.

Мама, хоч на те не була дуже цікава, бо воліла, щоби Гінда до якогось часу обходилася без капелюхів, не могла однак не признати, що капелюх був дуже гарний. Менше вже їй подобався, коли дізналася, що він коштує, бо її завше все було задороге.

Зате був повний тріумф Гінди, коли в шабаш убралась і вийшла на місто. Одні товаришки не могли нахвалитися капелюха, а другі аж зеленіли з зависті.

Одна сусідка сказала Гінді, коли Гінда в новім капелюсі ішла на прохід, то вона була тоді в одної багачки. Тій багачці так подобався капелюх, що вона відкупила би його зараз для своєї доньки.

Гінді підхлібило се дуже, але вона не думала пристати на пропозицію багачки.

Аж раз, переходячи ненадійно коло її помешканя, подумала, що відпродати капелюх не було би так дуже злим ділом, якби лиш багачка покрила всі видатки та й дала ще що заробити.

Ся думка вчепилась її і щораз більше їй подобалась.

Вже дві суботи переходила в нім; усі її виділи і подивляли, чи не досить їй того? Капелюх борше чи пізнійше почорніє, попсується, а гроші грішми. Їй так жаль було видавати гроші, та лиш тому видала їх, що хотіла конче повеличатись капелюхом. Але коли тепер хочуть їй гроші вернути, то була би дурна, якби сего не використала.

— А може; то неправда, може, сусідка лише так говорила? — насувалось їй на думку. — Купить не купить, а поторгувати можна, чому не піти самій та не запитатися? — думала резолютна Гінда.

Жидівка справді рада була купити капелюх, бо ніяк їй було їхати до більшого міста.

Гінда перерахувала всі видатки, та ще наложила двайцять крейцарів. Багачка не хотіла стільки дати, і обі зачали довго торгуватися.

Врешті згодилися — Гінді вернулися всі видатки, ще й п’ять крейцарів лишилася їй зарібку.

То був добрий гешефт.

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

— Тетяно! Тетяно! Бійся бога, забери діти та йди де трохи з ними. Дитина не давала мені спати цілу ніч; тепер хотіла я продріматися, та діти так пустують, що не мож ока зажмурити.

У дверях появилася п’ятдесятилітня жінка невеличкого росту у синій спідниці, білій сорочці, червоній хустці з довгими тороками і густими рядами ціток на шиї, від яких відбивало гарно її смагле лице з палаючими очима.

— Тихо діти! Мама хотять спати, — сказала вона до дітей — до дівчинки та трьох хлопчиків, що найшли були собі дивну забаву і робили немало гуркоту й стуку.

Посередині кімнати лежали два крісла, одно на другім, прикриті стягненою зі стола скатертю. Ромко, найстарший з хлопчиків, приніс із кухні велику підкову, вліз під скатерть і ковтав нею щомога в поручє крісла, а два менші, Костуньо і Славко, кричали на весь голос: «Шу! шу! шу!» Мала Ольга стукотіла дрібненько паличкою по ніжці крісла, гейби питель тріскотів у млині. Се дійсно мав бути млин, — отакий, як стояв недалеко за городом, куди діти ходили часто зі своєю нянькою Тетяною.

Тетяна служила вже десять літ і няньчила всі діти, за що вони любили її дуже і горнулися щиро до неї.

Батько дітей, парох села, провадив поза парохіяльними обов’язками ще велике сільське газдівство, воно забирало майже увесь час йому і його жінці, тож доглядом дітей займалася переважно сама Тетяна.

Вона мила їх, чесала, вбирала, учила отченашу і забавляла. Коли підросли трохи, родичі умовились із сільським учителем, щоби їх учив; тоді Тетяна приневолювала їх до науки, наганяла до книжки, хоч та наука не була цікава ні для дітей, ні для неї.

Найгірше було з малим Славком, що ледви відріс від землі. Учитель часто гнівався на нього, а Тетяні тяжко боліло серце за дитиною.

— Ану-ко, бери книжку та вчися, — каже не раз до хлопчини. Славко борше слухав Тетяни, ніж учителя; возьме буквар та й зачинає читати. Тетяна слухає та лише брови стягає. Щось таке не до ладу виходить, що й вона того не розуміє, не то, щоб така мала дитина могла зрозуміти.

«От лиш мучать діти, якби то не мож без тої книжки жити на світі», розбирала у своїй невченій голові.

— Ходіть, ходіть до городу! — сказала тепер до дітей. — У млин недобре гратися.

— Чому недобре, Тетяно? — питала Ольга.

— Не можу тут розповідати. Мама хотять спати; ходіть до городу, то розповім.

Взяла Славка за руку, а старші самі побігли за нею, бо любили дуже, як Тетяна розповідала їм що коли.

Город був великий; ділився на дві половини. З одного боку був густий сад, з другого грядки з городовиною. Серед грядок вилися обсаджені агрестом і порічками кручені стежки. Стежки забігали аж у зелений вербовий лужок, а за ним плила ріка і шумів маленький млинок. Повище грядок розкидався цвітник, повний ярких цвітів, а на самій середині росли чотири акації, що майже ловились гілєм і творили великий природний холодник.

До акацій тулилися дернові канапки й маленькі дерев’яні лавочки.

Тетяна сіла на дернянку і взяла Славка на коліна; старші діти хотіли також коло неї сідати на дернянки, але вона не позволила, бо мати дітей заєдно гнівалася за те і казала, що то шкодить дітям, як вона їх садить на вогкі дернянки.

«Що то може шкодити? — думала не раз Тетяна. — Але най і так буде; коли ні, то ні».

Хлопчики посідали на лавочки,, а Ольга принесла з-під другої акації стільчик і сіла у ногах Тетяни.

— Ну, що я вам мала казати? — запитала Тетяна, коли вже посідали всі.

— Про млин! про млин! — нагадували діти.

— Ага, про млин! Так, так! У млин недобре бавитися, бо у млині все «той» — преч би ся казало[33]! — мусить бути.

— А то що за оден? — запитав Славко.

Старші діти переглянулися між собою. Вони вже знали від Тетяни, хто то є «той»; та лиш не згадували, бо Тетяна все казала, що то недобре його згадувати.

Але Славко не міг здогадатися та все-таки допитувався, хто то є «той».

— Ну, той — нечистий, не при нас кажучи, — відповіла, врешті, Тетяна.

— А ви звідки знаєте, що він сидить у млині? — питав Ромко.

— Знаю, бо люде кажуть так.

— То і в нашому млині він є?—допитувався знов Славко.

— Якби не було, то млин не був би колись тут станув молоти.

— Та що з того, що станув?

— Вже щось мало бути; млин дармо не стає та й у казках приказуєся, що млин стає тоді, як «він» загатить його.

— Розповідайте, розповідайте казку про млин! — підхопили діти разом. — Ви обіцяли нам, що будете щось ладного розповідати, то розкажіть казку про млин.

Тетяна поправила хустку на голові і повела оком по дітях, як би ще раз хотіла упевнитись, що вони всі при ній.

— В одному селі, — зачала по хвилі, — був чоловік та жінка. Мали вони одну дівчину. Але жінка вмерла, а чоловік оженився з другою, та й знов мали дівчину. Ростуть ті дівки. Лиш мачуха жалує свою, а чужою робить та й, як кажуть, усі діри затикає. Треба їй було раз збіжє молоти. Мачуха злагодила збіжє та й виправила пасербицю на ніч у млин. Був то такий млин, що в нім ніколи мельник не ночував. Прийде хто, він наладить та й піде, а ти сиди собі та пантруй свого млива.

Вона, бідна, боялася йти туди; стала коло плота та й плаче. Але йде стара баба та питаєся: «Чого ти плачеш, дівко?» А вона каже, так і так: «Мама посилають мене на ніч до млина, а я так боюся, що аж трясуся». — «Не бійся! — каже баба. — Іди лиш та урви собі цвіту з часнику, тої, оману й одоляну; а як то будеш мати при собі, то він тобі нічого не зробить».

Вона так зробила: нарвала цвіту з часнику, тої, оману і одоляну та й пішла з тим до млина. Прийшла до млина, мельник узяв, наладив і пішов собі. Меле вона, меле; аж о одинайцятій годині приходить якийсь панич у чорнім убраню, в кашкеті та й кличе її в танець. «Добре! — каже. — Я пішла би з тобою танцювати, але не маю ладної спідниці». Він десь звихторився й за минуту приніс спідницю. «Та як із тобою у танець піду, коли не маю ладного фартушка?» — каже вона. Він полетів, приніс фартушок. «Та як мені у танець іти, коли не маю ладної хустки?». Він полетів, приніс і хустку. «Добре! Піду з тобою в танець, як принесеш черевики», — каже вона знов до нього. Він полетів, приніс черевики та й бере її в танець. «Ні, — каже вона, — піду аж тоді, коли принесеш сім шнурків коралів; але будеш носити по одній коралі». Вона гадала, що задержить його тим, аж поки когут не запіє; але він як зачав літати, то за хвилину стало сім шнурків коралів. Тоді вже не знала, що робити, але нагадала на зілє, та як йому лиш показала, він скричав: «Ай, ай, ай!» та утік. Приходить вона рано з мливом додому, та така вбрана, як пава. Мачуха аж у долоні сплеснула. «А ти, дівко, — каже, — звідки те все взяла?» Вона розповіла по правді, як було: як вона молола, як він до неї прийшов та й усе, що вона хотіла, приніс. Мачуха гадає собі: «Чекай! Не дурна я, тепер я вже пішлю свою».

Якось прийшлося, наладила збіжя та й вирядила свою доньку до млина. В одинайцятій годині прилітає він та й кличе у танець. Вона втішилась та й відразу каже: «Добре! Піду з тобою танцювати, як принесеш мені спідницю, фартушок, хустку, черевики, коралі». Досить, що все сказала нараз.

Він полетів, приніс їй те все; вона вбралась, а він як не вхопить її, як не зачне танцювати, аж лоскіт пішов селом. Так довго танцював, аж на кусні порозривав дівку, а потому взяв та й лотоки нею загатив.

Приходять люде рано, а млин стоїть. Дивляться, а лотоки позатикані дівкою.

— А чому та старша не сказала їй взяти з собою зілє, що їй баба порадила була? — запитала Ольга.

— Того казка не каже, — відповіла Тетяна.

— Та й у нас є тоя, — завважав Костуньо.

На ті слова схопився Ромко, побіг глибше в город і приніс дійсно велику китицю тої.

— Дай мені! дай мені, — закричали другі діти. — Там є коники.

Діти стали розвивати нерозцвілий ще цвіт тої і приглядались двом рівним прутикам із заокругленими головками.

— Се щось так, як би два голубчики! — сказав Славко і притулив до губ синій цвіт.

— Тфе, не бери того до ротика, тим можеш отруїтися! — зганила Тетяна; взяла з рук Славка небезпечний цвіт і кинула на землю.

— Се як би голубчики або черевички! — сказав знов Костуньо, піднявши кине ний цвіт.

— Се справді люде називають декуди черевичками, — потакнула Тетяна.

— Може, і оман є в нашім городі — запитала цікаво Ольга. — В нашім городі є так багато всякого зіля.

— Чому ні! От там у куті з тим великим листєм, що так високо росте, що має великий жовтий цвіт.

— Так то оман? — дивувались діти. — Тоді було того так багато, а тепер нема вже якось.

— Вже десь має втікати до другого города.

— Як-то втікати?

— Оман і одолян мають уже так до себе, що як не залюбить собі в однім городі, то втікає до другого.

— А який то одолян? Ми не виділи його ще.

— А ось під плотом під Гаврилового Івана був якось такий великий корч, як добрий сніпок, коли де не втік.

— Ану ходім, чи є; може, ще не втік.

Тетяні якось не спішно було вставати; але коли діти наперли на неї, вона встала і пішла з ними здовж городом.

Обійшли сад і зачали йти високою травою попід самий пліт сусіда Івана. Діти гейби плили у зелені і розкладали малими ручками траву, що сягала їм до пояса.

Іванова хата стояла прибрана, як на найбільше свято. Свіжопобілена і обкидана синім глиєм здалека пишалася, а на обійстю було чисто і позамітано, як на току.

— Сьогодні весілє в Іванового Михайла, — сказала Тетяна. — Першій жінці ще ноги не застигли, а він бере вже другу, — докинула знов по часі, хитаючи головою.

— Ага, правда! Він передучора приходив до нас із колачами, просити на весілє.

— Але чому не грає музика?

— Мусили піти по молоду.

Тетяна здогадувалася добре. За часок почулися здалека музика і співи.

Діти повилазили на пліт і повитягали головки. Здалека видно було громаду людей і запряжений віз. На возі стояла скриня, лежали подушки і весь посаг молодої; на тім усім сиділа сама молода, а при ній зеленіло смерекове деревце, прибране пір’єм, васильком та гвоздиками.

Над’їхали. З хати вийшов Іван, Іваниха та й кілька жінок, а узрівши віз, зачали плескати в долоні.

Музика грала, а парубки співали:

Отвори, неню, ліску, веземо ти невістку;

Отвори, мамко, ворота, веземо ти невістку без рота.

Діти повилазили ще вище на пліт та придивлялись, як молода зсідає з воза, як іде до хати, як здіймають та заносять за нею подушки.

Одні гості позаходили до хати, другі позасідали за столи надворі.

Іван і Іваниха бігали від одного столу до другого. Іван наливав горівки; Іваниха припрошувала до страви.

— Ото Іван і Іваниха тішаться!

— Ой, тішаться, тішать, доки не стануть сваритися, — підхопила сумно Тетяна.

— А молода де? Чому її нема на дворі?

— Десь, небога, сидить у хаті.

— Чому ви кажете небога, Тетяно? Чого жалуєте її?

— Чого жалую її? Кождий її жалує. Заїли одну таку молоденьку, а тепер беруть уже другу.

— Хто її заїв, Тетяно?

— А хто, як не Іваниха! Нема вже на світі нічого гіршого, як люта свекруха.

Славко не міг довго на плоті удержатись, посунувся і впав на землю.

Тетяна кинулась до нього і стала на всі боки оглядати, чи не побився, але знаку ніде не було ніякого, та лиш страшно плакав із переляку.

— Тихо, тихо! підемо до Трьох лісків.

— До Трьох лісків! До Трьох лісків! — скричали діти разом, а Славко з утіхи аж забув плакати.

— А де одолян? — нагадав Ромко.

— Вже у Трьох лісках будемо одоляну шукати.

Діти скоренько позлізали з плота і хотіли таки зараз до Трьох лісків іти; але Тетяна задержала їх. В такім легкім убраню не можна було так далеко йти, бо звідтам могли аж вечером вернути, а вечером холод бере.

Пішли тому всі до хати, щоби взяти щось теплійшого. Діти лишились у сінях, а Тетяна тихенько отворила двері і пішла до покою. По хвилі вийшла з ключами в руках, отворила стінну шафу, взяла кусень хліба, такий самий булки, трохи масла, свіженький будзик та й вложила те все до кошика дітям на підвечірок. Потім віднесла ключі і винесла верхнє одіня для дітей.

— Я буду сама нести свій плащик, — казала Ольга.

— А я свій! — кричав Костуньо.

Ромко взяв від Тетяни кошик із хлібом, і все вже було готове, коли спостерегли, що в кошику нема скляночки. Без скляночки не йшли діти ніколи до Трьох лісків, бо не мали би чим напитися води з лісної кернички. Ромко дав Костуневі кошик, аби той подержав, а сам побіг до кухні і виніс склянку.

До Трьох лісків треба було йти добрий кусень селом, а що Тетяна знала майже кождого в селі, то бувало не перейде дороги, аби з ким не поговорити.

— А ви не на весілю? — казала вона тепер до одного чоловіка, що стояв спертий на воротах.

— Там для мене нема місця.

— Та ви свої?

— Були, та не є; замучили небіжечку сестру та тепер беруть уже другу.

— Се я якраз говорила до дітей. Іван та Іваниха будуть непрощені за вашу небіжечку сестру.

— Гадаєте, що синок, може, ліпший? Та він її так вбивав, що вона, небіжечка, не раз втікала до мене вночі та лишала за собою кроваву стежку.

— А бог би його побив! Се йому нагадаєся колись.

— Бувайте здорові!

Минули кілька хат. При дорозі стояла жінка і тримала на мотузку овечку.

— Пасете овечку? — питала Тетяна.

— Та пасу людям, не собі.

— Та се, бачу, ваша овечка?

— Та що з того, що моя, коли мушу її продати.

— Коли-бо тепер вівці не дуже платяться.

— Та де, жінко добра, платяться! Та що буду робити? Треба податок заплатити; а звідки його взяти?

— То вже беруть податок?

— Коли ж його не беруть, шкіри людської не здирають?

Коло хати, де жінка пасла овечку, скручувалось доріжкою вгору. Доріжка вела коло самого цвинтаря, що стояв на горбку, обкопаний високим валом, оброслим зеленою травою. Через зелені вишеньки та покривлені яблінки на гробах визирали низькі деревляні хрестики ріжної величини і віку.

Коли доходили до цвинтаря, здалека чути було жалібний спів, а високі червоні хоругви хитались понад головами громади людей.

На самім переді йшов панотець у церковних ризах, а за ним везли на возі збиту з дощок трумну.

— Аво, тато! — сказав Славко, показуючи пальцем на панотця. Але ніхто на те не зважав. Діти сумно дивилися на трумну, покриту кусником домашнього полотна.

З одного боку йшов чоловік померлої; а за трумною поступали три дівчини з розплетеним волосєм та голосно голосили.

— Мамо, голубочко, порадочко наша! На кого ви нас лишаєте? Хто нас рано збудить? Хто скаже, що маємо робити? Хто порадить? Хто до їди закличе? Чи ви на нас загнівалися, що забралися в остатню дорогу та ховаєтеся під землю, де сонечко не дійде, вітер не довіє, де ніякого не вчуєте голосу?

На людей находив тяжкий сум від того діточого плачу. Чоловіки йшли з понуреними головами, а жінки обтирали слези.

— Ото сирітки плачуть, ніби зазулі кують! — говорила тихо Тетяна.

Ольга притулилася до неї і захлипала, хлопчикам також збиралося на плач.

— Ходіть! Ходіть! — сказала по хвилі Тетяна, забираючи діти з собою і повела стежкою вгору.

Вузькі суголовки тягнулись поперек широких нив. Вітер потягав легко, а збіжє колисалось уже повним колосєм. Діти майже зовсім ховалися у високім збіжю та рвали межею сині блавати, червоний мак і багровий кукіль. Наперед них ішла борзо дрібним, жвавим ходом молода молодиця.

— А ви куди справилися в неділю, у поле? — питала Тетяна.

— Хлопці роблять нам шкоду у полі, а мій чоловік каже: «Йди там та подивися; як уздрять, що хтось доглядає, то будуть уже хоч трохи страху мати».

— То ваш чоловік не йде сам у поле хлопців пуджати, але вас виправляє?

— Не міг сам іти, бо він при церкві у братстві, а всі старші брати десь порозходилися, бачу на весілє пішли, а сегодня Петриху ховали, то вже він мусив послужити.

— Ох, Петриха пішла, як би її не було на світі; аби хоч старшу доньку була відвінувала!

— Старша, як старша; старша дасть собі вже раду, але тих менших буде ще якась чесати, а з-за кождого волоска кровцю пускати.

Молодиці квапно було, бо й маленька дитина дома лишилась; тож вона скоро розійшлася з Тетяною.

— Що вона се казала, Тетяно? Про якесь чесане та про кров? — питали діти.

— То є така сирітська пісня.

— А ви її знаєте, Тетяно? Ану-ко, заспівайте!

— Не можу співати; мене щось душить у горлі.

— Но, то лиш розповіжте!

Тетяна не відказувала звичайно дітям, то й тепер розповідала про сирітку: як пішла по полі блукати та матінки шукати; як здибав її господь бог і казав, щоби взяла три прути лозові і вдарила три рази по гробі матері. А коли вона взяла три прути лозові і ударила по гробі, аж чує, а мати до неї відзиваєся та й питає: «Хто то стукає на моїм гробі?» — «То я, — каже сирітка, — візьміть мене до себе!»

Але мати стала казати, щоби вона назад ішла додому, аби їй мачуха голову змила та сорочку вшила.

Сирітка не хотіла додому вертати, боялася мачухи, що заки їй сорочку вшила, то кляла: «Абись не зносила!» А коли її чесала, то за кождим волоском виступала кровця. Аж прилетіли три ангели і взяли сирітку живцем до неба. Мачуху вхопили три чорти до пекла та посадили на тисові столи, дали пити гарячої смоли, потому піднесли вгору високо і кинули у пекло глибоко.

— А чому ангели не прийшли та не сказали мачусі, щоби була для сирітки добра? — питала Ольга.

— Бо кождий чоловік повинен і без того добрим бути та другому не робити кривди.

— А Іван із Іванихою і ті люде, що в тої жінки, що ви з нею говорили, овечку беруть, чи також підуть до пекла?

— То не моя річ судити їх, — сказала Тетяна і звернула бесіду на що інше.

Доходили до Трьох лісків. Вони тягнулися здовж горбка і були поділені на три часті; від того і Три ліски називалися.

Попід лісок простерлася широкотрависта сіножать, повна цвітів. Свіжість трави манила здалека, а медовий запах цвітів наповняв повітрє. Високоногий бузько чалапав спокійно по багнистих плесах сіножаті, з повагою приставав і споглядав на компанію, що зближалася.

Вгорі кружив хижокрилий половик, піднімався високо, бив крилами, закручував щораз менші круги і пропадав в облаках.

Діти кинулись одно перед другим рвати чудові цвіти: рожеві гвоздички, лілієві дзвіночки і золотожовтий блискучий яскер.

Ромко рвав маленькі голубі цвіточки, що несміло визирали з трави, і будто би тягнули у щораз більшу траву.

— Ромку, не йди там, бо там мокро! — казала Тетяна.

— А ви як знаєте, що там мокро?

— Бо де жаб’є очко росте, там мусить бути мокро.

— То се жаб’є очко? Та воно справді визирає з трави, якби жаба з води дивилася, — дивувалися діти.

Славкові знов сподобалось низьке, мов смеречка, зілє, але і се зганила йому Тетяна.

— Тфе, не рви! То падоволос; як будеш рвати, то буде тобі волосе випадати.

— А се що за цвіти? — запитав Костуньо, подаючи їй в’язанку синьо-жовтих цвітів.

— О, се дуже ладні цвіти; се брат і сестра, вони любилися так дуже, що бог перемінив їх у одну цвітку.

— А се що таке? Ніби вовк, ніби яка звірина! Тетяно, дивіться! — кричав Костуньо, зриваючи одну цвітку з довгої китиці, обсипаної густим цвітом, що справді виглядала як би пащека якої змії, ніби голова якого розжертого звіря.

— Се ленок. Сим дівки миються, аби ладні були; але котра тим обмиєся, то сім літ не буде мати щастя.

— І се ленок, Тетяно? — питала знов Ольга, подаючи Тетяні подібну до ленку, лиш не жовту, але багрову пахучу цвітку.

— Ні, се називають сльози зазулі.

— А де ж ті сльози?

— А от ті чорні капанки по листках!

Діти стали приглядатися цвітці, що дійсно була покапана чорними капками, ніби дрібненькими сльозами.

— Ку-ку! ку-ку! — відозвалось якраз за ними, гейби навмисне кукане зазулі.

— Зазуля, зазуля кує! — скричали діти.

— Так пізно, а вона ще кує! — здивувалася Тетяна.

— Або чому не мала би кувати? Та тепер уже літо!

— Вона кує лиш до Івана, а потому вже хіба лиш часом десь у темних лісах обізвеся.

— А чому ж вона не кує вже тоді?

— Так уже дав їй бог.

— А вам хто казав, що вона ще кує?

— Люде; та й у одній пісні співаєся:

Ой кувала зазуленька своїм голосочком, Аж поки ся не вдавила житнім колосочком.

Ольга мало що чула з допитів братчиків; вона спустила головку і пильно призиралася багровій цвітці.

«Чому се сльози зазулі? Чого вона плакала? Чому сльози падали на сю цвітку?» крутилось їй по головці.

— Тетяно, скажіть, чому се сльози зазулі називався? — питала, перебиваючи пісню.

— То так мати плакала за донькою.

— А може, за матір’ю? Ви казали на Петришиних доньок, що так плачуть, гейби зазулі кували.

— Про зазулі розповідають усяко. Одні розповідають, що мати віддавала доньку та й наказувала, щоби сім літ не вертала до неї. Другі кажуть, що якась дівчина сиділа при вікні та й кувала; мати казала, щоби не кувала, а вона не слухала та й все своє «ку-ку» та й «ку-ку». Мати розсердилася та й закляла: «Аби-сь кувала до кінця віку!» Дівчина лиш крильми збила у вікно та й вилетіла сивою зазулею.

— А пісня є така, Тетяно?

— Такої пісні я не знаю.

— Але за доньку, що мама не казала вертати, є пісня; правда, Тетяно? Ви знаєте ту пісню: «Мене мати віддавала та й наказувала», правда, що так? Ану, співаймо всі разом:

— Хай буде: співаймо!

Мене мати віддавала та й наказувала: — Щоби-сь, доню, хоч сім років в мене не бувала! Коли ж бо я молоденька і рік не втерпіла І сивою зазулькою у рік прилетіла. Прилетіла на подвір’є та й взяла кувати, Аж ся взяли калинові луги розвивати. Вийшла мати із хаточки, зачала плакати: — Як ти сива зазулечка, лети в ліс кувати; Як ти моя дитиночка, прошу тя до хати!

Пастухи, що недалеко пасли, полишали худібку і стали підходити до веселих співаків. Старші діти раді були тому і хотіли ще інших пісень співати; але малий Славко забаг їсти.

Посідали під горбок. Тетяна витягнула з кошика їду, взяла собі кусник бундза, решту пороздавала пастухам.

— Іди-но та принеси води напитися! — сказала потім до одного з пастухів і подала йому склянку.

Хлопець побіг охочо до керниці, що гейби зеркало блищала серед зеленої трави і лялася тонкою струєю по дрібних камінчиках. Діти побігли за хлопчиком, а напившись по черзі води, почали знов просити Тетяну, щоби співала з ними.

— А якої хочете?

— Про орла! — сказав Ромко.

— Ні, не про орла, про паву! — напирала Ольга.

— Або про Саву! — піддав Костуньо.

— Про Саву, про Саву!

Всі знали пісню про Саву. І знов залунало полем, ще голоснійше ніж перше, бо й пастухи знали пісню про Саву, співали:

Сидить Сава конець стола, дрібне листе пише, А Савиха молоденька дитину колише. Сидить Сава конець стола, листе розгортає, А Савиха молоденька дитині співає. Сидить Сава конець стола в пана на обіді, Ні він чував, ні він гадав в своїй тяжкій біді. «Піди, слуго вірнесенький, уточи ми пива, Най ся нап’ю за здоров’є та до свого сина. Іди, слуго вірнесенький, уточи горівки, Най ся нап’ю за здоров’є до своєї жінки». Його слуга вірнесенький у темній пивниці, Вісім тисяч козаченьків у його світлиці. — Та день добрий, пане Саво! Як же ти ся маєш? Іздалека гості маєш, чим же їх вітаєш? — Вітав би-м вас медом-вином! — Не будемо пити; Ми ся хочем, пане Саво, із тобою бити! — Ісхопився та й пан Сава до ясного меча, Злетіла му головонька та з правого плеча. — А де ж тепер, пане Саво, тебе ісховати? — Лишилася на бідоньку Савонькова мати. А де ж твої, пане Саво, та коні вороні? Під містечком Берестечком ходять у бороні. А де ж твої, пане-Саво, та ковані вози? Під містечком Берестечком заточені, в лози. А де ж твої, пане Саво, сукні та атласи? Ой забрали слуги мої жінкам на запаси.

— Що то за одні ті козаки,Тетяно? — запитав малий Славко, коли вже скінчили пісню…

— То.такі страшні люде! — втрутився непрошений один із пастухів.

— Козаки — страшні люде!. — засміялася Тетяна. — Що ти говориш, дурний? Козаки страшні люде? Козаки то жваві хлопці-молодці. Ти чув хіба щось коли про татарів?

— Татаре, татаре! — майже скричали діти разом. — То татаре страшні люде, Тетяно! Говоріть що про татарів; ви так багато знаєте говорити про татарів.

— Татари — то. дійсно страшні люде, — почала Тетяна. — Бувало татарів люде боялись, як огню. Коли нападали на села, то люде ховалися по лісах, по зворах та на деревах робили собі постіль. Ніхто не знав, що його чекає завтра, чи не нападуть татаре та не сплюндрують села. Бувало люде сокотяться і пильнують, як можуть; висилають сторожу з деревляними клепалами; то скоро лиш клепала заклепають, люде забирають, що можуть, ховають або лише з житєм утікають у ліси. А давно не було у нашім селі так, як тепер; давно тут, де сей лісок, були великі темні ліси, а там, де ті млаки, були такі високі трощі, що люде могли у них ховатися. З одної хати всі у трощу поховалися, лиш дитина у колисці лишилася. Татарин увійшов до хати, забирає, що може; аж дивиться, а дитина лежить у колисці та й смієся. Він нагнався зо списою, але не мав серця убити дитину зверха, підложив спису під колиску і убив її зі споду. Татаре забирали не лиш людський добиток, але й самих людей, найбільше дівчат та молодиць. Розказують, що раз усі люде, як було село, поховалися у ліс, — говорила дальше Тетяна. — Татаре йдуть у село — пустіське. Вони взялись на способи, позапрягали коні до возів, під’їхали під ліс та й стали кричати: «Іванку, Максиме! — чи як там. — Виходи, вже минула лиха рука». Одна жінка вибігла з ліса, бо гадала, що татаре вже пішли, а вони її зловили і взяли з собою. Прийшлося у рік, а може, й не в рік, чоловік тої жінки косить сіно. Дивиться, а татарин іде і везе його жінку. Він собі гадає: «Татарин один, а нас двоє». Кинувся на нього та й каже жінці, аби йому помагала. А вона каже: «Поможи, боже, хто кого переможе». Але був з ним також пес; той кинувся на татарина, та й вони два замогли його. Чоловік взяв із собою жінку, але вже не мав серця до неї.

— А ви пам’ятаєте, Тетяно, татарів?

— Ні, не пам’ятаю. Панщину трохи ще пам’ятаю, хоч мала ще тоді була; але про татарів лиш чула, що люде розповідають.

— А яка то панщина, що ви її пам’ятаєте?

— Панщина то таке, що люде робили паяам задармо, а пани ще над ними збиткувалися, замикали у темні льохи та й били, що аж кров лилась.

— А чому люде йшли їм робити?

— Бо мусили; бо таке право було, що всі.люде мали робити на пана, що був в їх селі.

— А звідки взявся один пан на стілько людей в селі? — втрутився знов до розмови один із пастухів.

Тетяна усміхнулася.

— І на се є приповідка; чи правда, не знаю.

— Ану-ко, яка? Кажіть, кажіть!

— Старі люде розповідають, що панам не дав бог прізвища. Вони зійшлися раз на великий банкет та й все один до другого: «Панє добродзєю» та «панє добродзєю». Підслухувався до них чорт та й питає: «Що ви все до себе говорите лише панє добродзєю та панє добродзєю? Як не маєте прізвища, то я вам дам!» — «Добре!» кажуть пани. Тоді він узяв велику плахту, розпростер її та й зібрав усіх панів укупу. Потому як не візьме, як не свисне ними вгору, аж порозліталися на всі сторони, по всему світу розсипалися; а котрий на що впав, то від того дістав прізвище; впав на потік, назвався Потоцький; на березу — Березовський; на комору — Коморовський; на вербу — Вербицький; як уже якому припало.

— А наш мав на корито упасти, бо зветься Коритовський, — завважав один із пастухів, а всі діти засміялися сердечно.

— Та тому-то все люде і люде, а лиш один пан у селі! — чудувалися інші пастухи.

— Чи Коритовському робили люде також панщину?

— Сему молодому вже не робили, але старому робили, чому ні!

— Ви казали раз, що ви росли у дворі, то маєте старого пана пам’ятати.

— Трошки пам’ятаю, хоч я була ще маленька. Раз, знаю, люде молотили у стодолі, а страву, що взяли з собою з дому, принесли до пекарні, аби не замерзла, бо була страшна лють тоді. Дівок у пекарні зібрала охота подивитися до горшків. Пам’ятаю як сегодня, що в однім горшку був борщ із грубими буряками, у другім якась капуста була і трохи бульб, кусень чорного хліба та й студена кулеша. Дівки взяли потроха кушати тої страви, але не могли їсти, бо була зовсім не солена. Як робітники увійшли на обід, дівки стали питати їх, як вони можуть їсти таку несолену страву. «Яку маємо, таку їмо», кажуть вони. Але страва їм не лізла в горло, то вони давай приставати до моєї мами, що була при челядній кухні, аби їм дала трохи солі. Але мама не хотіли. «Не дам, — каже, — аби не знати що. Аби мене за вас різками били?» — «А може би, сю малу до пана післати?» — каже один, показуючи на мене. «Ану, йди та скажи панові, щоби нам дав солі до страви», зачали вони мене підмовляти. «Йди та йди, він тобі нічого не скаже», додавали дівки. Що дитина знає! Кажуть іти, а я йду. Входжу до покою; пан сидить при столику та й курить люльку. Я стала коло дверей та й кажу: «Робітники просять, щоби пан дали трохи солі до страви». Пан як не скричить, як не тупне ногою: «Хто тебе післав тут? Хто підмовляє? Дам я їм солі! Як хочуть солі, хай собі принесуть із дому».

— А ваш тато також у дворі був, чи лиш мама?

— Ні, тата там не було, лиш мама, та нас дві, а та й старша сестра.

— А тато де був?

— Ніхто не знає, де подівся. Пан маму взяв до двора, а його нагнав за те, що не хотів робити панщини; та й він десь пішов світами.

Тетяна задумалася, уперла очі у корч скоруха, а діти надармо чекали, щоби вона їм іще оповіла що більше.

— А мамі добре було у дворі? — розпитували дальше.

Тетяна засміялася гірко.

— Чи добре? Колись мало бути добре; але потому дуже зле було, й моїй мамі очі не висихали з сліз.

— А вона ще й тепер там є? — запитав Славко.

— Де, де, де! Коли-то вже моєї мами на світі нема! Вже давно тіло з костей обпало.

— А ви чому не лишилися у дворі?

— Лишилася була, та недовго; як мама умерла, а сестра віддалась, я була ще якийсь час у дворі, потому мене нагнали.

— А за що вас нагнали?

Лице Тетяни скорчив якийсь глибокий прикрий біль, але вона нічого не відповіла.

— Може, ви не хотіли панщини робити так, як ваш тато?

— Кажу, що тоді вже не було панщини.

— Але ви її запам’ятали?

— Лиш стілько, що вам казала. Та й те ще пам’ятаю, що все чула, як говорили, що люде не мають уже панові робити, що давно задармо робили, а він і їсти не давав, а тепер мусить за роботу платити і їсти давати, як згодиться на харч.

— Може, вам не хотів пан платити? — запитав Ромко знов з упертою цікавістю дитини.

— Ей, що вам про те розповідати! — відповіла неохотно Тетяна. — Вже пізно; ходіть додому, бо пізнійше буде холодно.

Діти повставали. Тетяна зачала їх збирати у тепле одіне.

Пастухи схопились і собі, щоби гнати худібку до села.

Діти по такій довгій прогулці смачно заснули, та лиш у сні роїлись їм по головках ліси, цвіти, сіножаті, сиві зазулі, чорти, козаки, татаре та людська недоля.

LIEBESAHNUNG[34]

Триугольна, маленька студентська кімнатка з вікном на подвір’є.

Прибране її не пишне. Найпочеснійше місце займала піч, що, мабуть, не конче сповняла свої обов’язки й не проганяла вогкого холоду в маленькому просторі. Друге почесне місце, а може, й почесніше, як піч, займала жовта політерована постіль. Недалеко від постелі стояв невеличкий столик, а при нім одно крісло зі зломаним поручем. Другий кут меблювали прибиті на стіні шараги, на яких висіло кілька штук мужеської одежі, під ними містився невеличкий, ще давньої дати куферочок. Дальше стояв перевернений самовар, а скрізь по підлозі валялися недогарки цигарів. На столі лежали книжки й валялися коробки з аптекарськими етикетами. Під скриптами студентських еляборатів визирала замкнена в футлярі цитра, наглядний доказ артистичних поривів властителя і пана всего того добра, Дениса М., слухача першого року прав[35].

Тепер лежав він у постелі. На єго молодім лиці чорнів недавній ще пухкий вусок, чорне волосе спадало на гладке чоло, а з-під темних бров блищали великі сиві очі.

Він був якийсь маркітний. Хатній холод давався єму очевидки взнаки, бо від часу до часу обтулював коло себе покривало і якось гнівно споглядав на піч, що в німім маєстаті ніби оправдувалася перед ним.

«Я не винна тому, мій милий, не я причиною холоду; функції мойого організму зовсім нормальні, лиш недостаток відповідної поживи ставляє мене в такім фальшивім світлі».

Єго погляд понісся дальше по хаті і спочив на невеликім образі в золотих, протертих рамах, що висів проти його постелі, а потому ліниво упав на фрамугу вікна, на коробки з аптекарською етикетою.

— Проклята баба! — буркнув злісно. — Ще ті коробки поклала так далеко, що годі зажити ліки.

Сягнув машинально рукою під подушку, де звичайно клав годинник, але рука його впала, а лице ще більше насупилося. Той приятель опускав його вже не раз, але тепер мусив розстатися з ним на довший час для тих клятих коробочок.

Ніколи не був він великим приклонником моди, а навіть противний був йому той світ, що моді кланяється, але тут «інфлуенція», така модна слабість, всадила його на тиждень у постіль, і хоч йому було тепер легше, то лікар казав ще якийсь час лежати.

Денис став надслухувати, чи не вчує»кого руху коло своїх дверей, але там було тихо.

Мусить уже бути коло дев’ятої години, — подумав, так якось говорило йому прочуте, з якого зробив для себе як би якуёь спеціальність. Часто казав товаришам трібуватися у відгадуваню годин і ніколи майже не помилився. Може бути, що те прочуване виробилось у нього якраз, через часте розставанє з любим приятелем, бо тогді він думав більше про нього, більше чув потребу його товариства, як коли мав його при собі.

Врешті почувся шелест, і увійшла вже немолода жінка з коротенькими полінцями на одній руці.

— Чого ж ви так пізно приходите, Миколаєва? Таж то вже десь дев’ята година!

— Але що паничеві сниться? Та то ледве восьма, а хоч би й дев’ята була, то я скорше не могла прийти. Кожда біда припирає до сторожа, закликали його до суду на якийсь термін за свідка, а я мусила всюди позамітати й обслужити тих панів, що він обслуговує: добре, що я найшла час і тепер прийти.

Під час тої бесіди Миколаєва стала розкладати огонь у печі.

— Се шкода роботи, від тих полін не буде тепла, — сказав Денис.

— Більше грошей, більше полін, а ви за п’ять крейцарів хочете мати в хаті тепло?

Молодий чоловік замовк, а коли Миколаєва вже відходила, просив її, щоби подала йому з вікна ліки, що вона вчинила дуже неохотно.

По часі увійшла знов і принесла на підставці склянку бліденької гербати, два кусники цукру й тоненький ріжок. Поклала те все на кривеньке крісло, присунула до ліжка і вийшла з хати, затріснувши дверми.

Денис мимоволі здрігнувся; нервове роздражнене, яке лишилось у нього по інфлуенці, не годилося з поведенєм Миколаєвої, до якого був уже привик при нормальнім стані здоровля.

Трохи піднісся, опер голову на лікоть, відложив коробочку з порошками й забрався поволі до сніданя. Кинув цукор до склянки й розломив тоненький ріжок. Тонкість такого ріжка сердила його кождий раз і все бачив у ній наглядний доказ ненормальних економічних відносин по поводу уподаткованя потрібних до житя продуктів і т. д. Однак тепер був він для нього навіть завеликий, бо, помочивши його половину в гербаті, ледви проковтнув кусник і випив гербату.

Як мало було полінців, усе-таки атмосфера в хаті стала приємнійша, а горда тепер піч виглядала, як хтось, кому не можна зробити закиду за зле сповнене обов’язків.

Денис почур себе якось легшим і здоровійшим, міг сво-бідно витягнути руки, поправив подушку й дуже втішився, побачивши на кріслі розвернену книжку. Взяв її до рук і став читати. Недовго то однак тривало, перекинув кілька листків і відложив. Поправив подушку та й з великою увагою почав приглядатися образові на стіні, що все справляло йому велику приємність, було його наймилійшим занятем.

Серед буйного цвітника, на низенькій лавочці, сиділа дівчина під великим корчем бозу, якого розцвілі китиці схилялися над її головкою. Сонячний промінь обливав раннім блеском цілий образ, проникав наскрізь гілє бозу, запашний цвітник і молоду золотокосу дівчину, що аж ясніла від того блеску. Вона сиділа оперта о поруче лавочки й у білій маленькій руці тримала нерозцвілий ще пучок рожі. Під образом стояв надпис: «Liebesahnung».

Молодий хлопець приглядався довго гарним рисам лиця дівчини, гарним, голубим, напівпримкненим очам, маленькій, висуненій з-під складок сукні, ніжці й зітхнув глибоко. Ах! Та золотокоса — то його ідеал. Чи знайде він коли таку? Він шукає її заєдно. Ідучи вулицею, він не омине ніякого яснійшого полиску волося, щоби не придивитися його властительці зблизька. Тратить не раз цілі години на ті пошукуваня і, вибравшись не раз на університет, вертав додому збентежений приключками з золотокосими.

Тут перед його очима пересувались ріжні відтінки голубих очей і русого волося, якого золотавий блеск підходив найближче до його ідеалу з-під буйного корча бозу.

Ах, скілько-то ночей переснив він про ту хорошу золотокосу! Як тверезий ранок розвіяв його мрії, то надвечір вертали вони знов до нього з цілою силою фантазії. Раз в публічнім[36] городі побачив був молоду дівчину, що майже зовсім була подібна до його блондинки на образі. Довго слідив за нею, аж доки не пропала десь у бічній вулиці великого міста. Від того часу він приходив усе на те місце до города, де її побачив перший раз, але його довгі вичікуваня не приносили жадних пожаданих результатів. Аж знов, коли найменше надіявся, мигнула руса коса й голубі оченята. Його серце стрепенулося, він не спускав дівчини з ока, хоч достеріг уже, що то не була та сама, на яку чекав цілими годинами в городі, але якась інша, що мала лиш русяве волосе і голубі очі.

І знов стали пересуватися інші образи перед його уявою. Він видить балеву залу, чує звуки протяглого вальса, десятки хороших дівчат пересуваються кругом, але за його очі хапає лиш русяве волосе та голубі оченята.

Тут знов затихають остатні тони Бетховенської сонати.

Перехилена на спині крісла, сиділа гарна блондинка зі сплетеними над головою руками й заплющеними очима, а серед глибокої тишини чути, як шевелить лист бегонії на цвітнім столику біля її фортеп’яну, чути якийсь гамір і шум, що переймає наскрізь душу.

* * *

Курси скінчились, наступив перший виїзд на вакації. Виїзд на село! Що за розкіш лишити душне місто, відітхнути свіжим сільським воздухом. Денис видить уже в своїй уяві зелені верби свого села, густі сади, видить родинну хату, своїх найближчих та й золотоволосу Ганю з блідоньким личком, буйними золотими кучерями й синіми очицями.

Нарешті вибрався. Сидить у вузькім купе. Якось душно, але се нічого, се лиш хвилева неволя, а за часок широкий простір, села, буйні поля, сіножата й Ганя з золотим волосєм і синіми очима.

На одній стації кондуктор отворив скоро двері, і в вузькій рамі появилася хороша жіноча стать. Щось запахло іл заясніло від її краси, стіни вагона розширилися, цілий простір наповнився як би якими рухливими дрібонькими духами, що як голови рафаельських ангелів визирали із-за хмар блискучими синіми очима, а блеск їх золотого волося зливався з блеском небесних сфер. Так, се вона, та сама золотоволоса, якої він так довго шукав. То вона, його ідеал. Не може відорвати від неї очей, її краса бентежила його й наскрізь переймала.

А що ж вона? Вона сіла собі в кутику вагона, оперла голову о стінку і глибоко задумалася. Але та її задума не довго тривала; скорим рухом відомкнула вікно і стала дивитися десь далеко. Рухи її зраджували нетерпеливість і здавалося, що рух зелізниці був для неї заповільний.

Так минуло кілька стадій. Денис сидів проти неї і живцем завмирав. Кілька разів хотів заговорити, але голос відмовляв йому услуги й застрягав у горлі, що будто би затискалося від сильного битя серця. Поїзд зближався до одної з більших стацій. Нетерпливість молодої дівчини змагалася. Нараз зачала давати якісь незрозумілі знаки руками, а за хвилю вскочив до вагона молодий мужчина, якого вона привітала з великою радістю.

Вони сіли коло себе й зачали щось скоро говорити, про щось живо розпитуватися. Денисові здавалося, що вони все ближче до себе клоняться, ближче присуваються; він зібрав цілу свою увагу і прислухувався їх розмові, але не міг підхопити нічого такого, що пояснювало би відносини тих двох людей.

Кілько часу минуло на ту обсервацію і підслухуване, він не знав. Йому здавалося все, що він слухає, коли поволі коло нього все перемінялося і помішало. Врешті все затихло. Люде поснули. Вітер, що шептав щось із листем, притих і замовк, лиш у лузі край села лящить соловій.

Хтось довго і протягло засвистав у пальці: вода шумить, він зі стрільбою на плечах бродить очеретом, а соловій лящить, лящить, лящить. Щось ним жахнуло. Де він? Ага! Вагон; гарна блондинка; щось лящить; то не соловейко, але сердечні поцілуї двох молодих людей.

Якийсь жаль, туга й біль сіпнув його серцем.

СУДИЛЬНИЦІ

За народними казками й оповіданнями

Посвята Михайлові Драгоманову

на честь його 30-літньої

письменської праці

Вечоріло. Сонце вже прощалося послідніми променями й поволі западало, лишаючи за собою широку смугу червоної хмари, котра щораз більше блідла й темніла. На широкім почорнілім овиді стали продиратись, гейби з-за густої заслони, блідонькі звізди, що, чим густійша темрява покривала землю, тим яснійшим споглядали на неї оком.

Серед змагаючоїся темряви майже зовсім щезала бляшана баня дерев’яної церкви, що ще недавно сіяла від блиску заходячого сонця, темніли білі стіни сільських низьких хат та й десь пропадали густі садки невеликого підгірського сільця. Живий гамір людей, худобини й домашнього дробу затихав, вулиці пустіли, сільце враз із сонцем засипало та лиш десь-не-десь коло якої хати рушалось ще денним житям.

Два подорожні йшли поволі дорогою, оглядаючись на всі боки, чи би не вдалось їм де в селі переночувати.

— Може, до цієї хати завернім, — сказав один до другого, показуючи на велику хату й хороше обійстя порядного газдівства.

— Най буде, — відповів другий, — коби лиш кого поспитати, чи приймуть?

Увійшли на загороду, зі хати вийшов ще молодий годний газда.

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава!

— Не могли би-сьте, газдо, нас переночувати? — просяться подорожні.

— Та я не бороню, — каже газда, — коби-м лиш мав де вас примістити, бо у мене жінка, бачите, на тих днях, — кожда година рахована.

— Та ми де-небудь, хоч би й на обійстю; тепер літо — не замерзнемо.

Господар завів їх під оборіг та й розповів, що се йому бог уже був дав троє дітей, та ні одно не перебуло четвертого року.

— Може, вас бог хоч тим потішить, — кажуть подорожні.

Газда подякував і пішов до хати, лишаючи подорожніх під оборогом.

Голубе серебристо-мрачне світло облило ціле село, облило хатину й оборіг, де спали подорожні. Бляхова баня церковці засіяла новим блиском, а невелика смуга потока гралася з чарівним світлом місяця, захоплювала один бік города й бігла десь далеко у поле.

Запах зеленої трави розлягався довкола,'синявий блиск дрижав від своєї сили й гейби кивав високим журавлем, що дивився в глибоку, недалеко від хати обцимбровану криницю. З хати розносився крик молодого жіночого голосу.

На місяць набігла легка хмарка, котра як би від него відривалась, і подорожні узріли дві срібносиві птахи, що без шуму махали широкими крилами й сіли над вікном хати.

— А що? — питає одна птаха другої, а голос її звучав як би хто десь далеко у полі грав у сопівку.

— Ще не вродилось, — каже друга таким самим голосом.

— А що би було, якби вродилось в сю годину?

— Хто-будь вродився б у ту годину, — каже перша, — то жив би дуже довго та мав незміренне багатство.

Птахи як прилетіли, так і без шуму відлетіли.

За якийсь час знов щось замаячіло в повітрі, ніби легка тінь, і птахи знов сіли на вікно.

— А що? — питає одна.

— Ще нічого.

— А що б було, якби в сю годину вродилось?

— Як хлопець, то був би великий злодій, а як дівчина, то великого наробила б своїй матері стиду, — сказала перша, і знов обі птахи збили крилами.

Коли третій раз прилетіли, дитина вже вродилась.

— Що то за година? — питає одругої.

— Така година, що буде лиш три роки довше жити від попередніх дітей та й найде смерть в тій о, тут на подвір’ї, керниці.

Подорожні то чули. Встають вони рано та й розповідають газді, що так і. так, що прилітали якісь птахи вночі та й казали, що й тота їх дитина буде жити лише три роки довше від тамтих і в тій о, тут на подвір’ї, керниці найде собі смерть.

Газду якби хто ножем підрізав.

Росте дитина один рік, другий, але він ніякої втіхи не має. Керницю засипав камінями, забив дошками, а дитину пильнують обоє, як ока в голові.

Коли дитині було вже сім літ, вони раз озирнулись, а дитини десь нема; біжать до керниці, а дитина лежить на керниці, вони до дитини, а дитина нежива.

Як казали птахи, що та керниця буде смертю їх дитині, так і сталося: в таку вже вродилась годину.

* * *

Пускали урльопників додому. Іде собі один урльопник до свого села, а то вам така спека, що хорони господи! Сонце гейби сказилось, не було кутика, не було одної щілини, де би воно не забігло своїм пекучим промінєм. Пекло вгорі у голову, з долини пекло розпаленим камінєм, а за кождим кроком здибався порох, засиплював очі, ліз до рота й летів до ніздрів.

Жовнір спльовував, обтирав піт з чола і кляв, що влізлося.

Вечером дістався до села, зайшов до одної хати та й впросився на ніч.

Купив у газдині квасного молока, з’їв, протягнувся на лавиці та й заснув.

Спить він собі, аж чує через стіну: в другій хаті зойки, крик, біганина, а то, вибачайте, жінка розходилась родити дитину.

— Отом си[37] знайшов нічліг — хай чорт пірве! — закляв жовнір та й обернувся на другий бік.

З вікна било проникаючим блиском. Він отворив очі, місяць світить так, як уднину, а якісь дві сиві птахи літають попід вікна.

— А що? — питає одна як би легким шумом листя на деревині. — Ще не вродилось?

— Ні ще! — відповіла друга.

— А що се за година була?

— То була така година, що як хто в ту годину родиться, то не має щастя на землі.

Птахи відлетіли, але зараз вернули назад.

— Пст! Пст! — сказала знов одна. — Уже родиться.

— А що там?

— Дівчина.

— А що її тепер чекає?

— Її доля — то той жовнір, що спить під вікном.

У тій хвилині дався чути плач щойно вродженої дитини.

Жовнір хотів заснути, але вже не міг, сів на лавицю і протер очі.

З птахів ані сліду не було, лиш у вікно світив місяць, возився блідою тіню по землі й ніби насміхався з жовніра, що вже стілько світа звидів, а його доля ледве що видобулась на сей світ.

Злість розібрала його: що той крикливий «бенькарт» мав бути його жінкою!

— Чого смієшся? — буркнув на місяць, що цікаво йому приглядався. — Віриш птахам? О, не діждете ви того!

Коли все вже утихомирилось і всі заснули, жовнір встав, потиху увійшов, де була поліжниця, ухопив дитину і виніс надвір.

Господарство було статне, ціле обійстя обгороджене високим міцним плотом. Жовнір не нагадувався довго, встромив дитину на кіл та й пішов.

Час за часом іде, гей вода пливе, а людяні приходиться усяке переживати. Та інакше й не може бути, уже сам бог так дає: то погоду, то громи, то тепло, то зимно.

На небі показалась велика червона звізда з довгим, як мітла, хвостом. Людям лячно стало. «Се не на добре», говорили вони між собою. Та ще стане яке-таке псисько, піднесе голову та й виє, як би його хто наймив, а людям від того псячого співу ще страшнійше ставало. Прийшлося — чують, що королі посварилися та й виповіли війну.

Зачалася бранка, стали стягати не лиш молодих, але і старих вояків. Довго вони своїм військом боронились, довго перемагав один другого, нарешті помирились. Вояків їм уже непотрібно було та й знов їх порозпускали додому. Не всі могли вернути, багато їх в війні полягло, багато лишилося покалічених, а були й такі, що бог їх від усього злого оборонив та ще з грішми вертали до своїх.

Від того часу, як жовнір ночував у газди, де вродилась була мала дівчинка, минуло вже з яких шіснайцять літ.

Раз сидить собі той газда у коршмі, аж то приходить якийсь підбулий вояк. Зложилась компанія, вояк розповідав про війну, про вояцьку славу та й бідуванє.

Газді вподобався жовнір, жаль було розходитись та й став його намовляти, щоб до нього зайшов.

— Мені все одно, — каже жовнір, — тілько вже часу минулося, то най ще й так минається.

Приходить до хати, а напроти них виходить газдиня та й така вам ладна дівчина, що жовнір аж облизався. Сусіди посходились, а жовнір і горілку п’є, і до дівчини залицяється. Дівчина стидається,, закривається рукавом, сусіди приповідають, пляшка по пляшці — та так до півночі завелось. Господар просить жовніра на ніч. Жовнір переночував, перебув ще одну днину, другу, та бо і третя днина минає, а жовнір і думки не має відходити. З бесіди газда довідався, що жовнір має великі гроші, дівчина йому вподобалась, слово по слову, вони зговорились, та й стали ладитись на весілє.

Раз по весілі сидять вони всі при вечері, говорять то одне, то друге, газда став розповідати, як се тоді, коли його дочка вродилась, ночував якийсь жовнір, та такі збитки зробив, що встромив дитину на кіл. Щастя, що дитина на пелінку якось зачепилась та й на колу повисла. Жовнір, як то вчув, так остовпів.

— Таж то я був, люди добрі! — каже він. — Я сам, як мене видите.

Та й став розповідати, як тоді він спав, як прилетіли птахи, що говорили, і як він був на них розсердився.

Та все-таки своєї долі не минув: так вже мало бути й так сталося. В яку вже хто годину вродиться, така його доля.

* * *

Зима. Сидить собі старенька бабуся у маленькій на край села хатині, сидить собі, але зима потискує, а то нічим в печі затопити, ні теплої страви хлипнути. Нема що робити, треба між люди йти. Обвилась в що мала, взяла костур в руки та й попленталась селом. Мала вона вже таких, що не забували на стару бабусю, та все-таки найліпше любила ходити до дочки своєї сестри, багатої бездітної молодиці. Ся її голіруч не пустила: дасть то одне, то друге, та й заєдно просить, щоб бабуся молилась, щоб їй бог дав хоч одну дитину.

Нарешті бог її помилував і зайшла в тяжу[38], тож і бабусі не одне ліпше дісталось, як уперед.

Якраз тоді, коли бабуся із своїм костуром в руках до неї дотюпала, розпочались роди — мука вам така, що хорони господи! На такий час і бабуня придалась та й і на ніч залишилась. Уже було пізненько, але бабуся не спить,

— * Зайти в тяжу — завагітніти. 242

сидить у кутику та й молиться, щоб бог поміг щасливо душу розв’язати.

Надворі так видно, як уднину. Місяць повільним кроком походжував поміж звізди, що всміхались до нього, ніби дівчата до молодого хлопця, поморгуючи ясними очима, а сніг блищав тисячами іскор, ніби сріблом шита мережка в пречудові звіздки та колісця.

Щось тихо зашуміло, гейби сніг зсунувся з даху. Бабуся глянула, а ту дві великі білі птахи з срібними по крилах краями.

— А що? Вже вродилось? — запитала одна, як би вітер подув.

— Якраз в тоту хвилину.

— Смутна година: не мали дотепер дітей, а й ліпше, аби зовсім не мали, бо та дитина — то їх смерть.

Заки бабуся вийшла з зачудованя, птахів вже не було.

Бабусі серце краялося, коли дивилась на втіху батька й матері, та довго важилась, чи сказати їм те, що чула, чи ні?

Коли сказала, то радість їх потухла та ніколи уже не вернула.

Росте хлопчина, такий вам красний та й слухняний, ніколи з нього ніяка пустота не виходить, ні злого слова не чути, а родителям ніякої радості нема. Зачали його посилати до школи; він ходить, учиться над усі діти та все дивується, чому то його батько й мати не такі, як у других дітей: ніколи чогось не засміються, не втішаться.

Коли вже був великий, то став на родителів налягати, що тому має бути за причина, що він аби що робив, аби як добре справувався, не може їх розвеселити? Тато не хотів сказати, але мати не могла опертись одинакові та й сказала: що так і так, така й така річ, що він в таку годину вродився, що має бути причиною смерті батька й матері, бо так говорили птахи під вікном, коли він родився, та що одна старенька бабуся, котра уже давно не живе, чула те все на власні вуха.

Учувши те, син також дуже засмутився та й гірко заплакав. Довго він ходив ще сумнійший від своїх родителів, а врешті каже:

— Знаєте що? Коли то вже має так бути, що я маю бути причиною вашої смерті, то ліпше розійдімся: дайте мені, що маєте дати, а я собі піду світ за очі.

Рада в раду і врешті пристали на його волю: спродали що могли, дали синові гроші, а собі лишили лиш стілько, щоб було чим доклепати житя. Попрощались, та й він собі пішов.

Молодий, хороший та до того ще грошений, скоро дав собі раду в світі. За якийсь час оженився, чим іще більше свій маєток прибільшив, та добре розгаздувався. Живе він, як пан, має, що душа забажає, має добру вірну жінку та лиш одно його болить, що ніколи не узрить ні тата, ні мами, а до того жінка все його розпитує: що він за оден, звідки, чи він сирота, чи має родителів та й де вони? Як зачала його нуждати, тягнути слово по слову, так за якийсь час дізналася те все, що хотіла.

Він був стрілець та й ходив в ліс на полюваня. Коли раз його довший час не було дома, жінка написала ніби від нього лист до його родичів, розповіла, де він є, що робить, як йому ведеться, та й запросила, щоби до нього приїхали.

Родителі, звичайно, як родителі, втішились так, що аж забули про своє нещастя, та й вибрались долина в гостину.

Приїжджають — його нема, лиш сама невістка. Невістка до ніг їм припадає, по рукам цілує, гостить чим може, та й раз по раз виглядає, чи не йде чоловік додому, та й тішиться, що се йому таку велику втіху зробить. Прийшлося увечір, його ще нема, вона постелила обо їм родителям на постелі, де спала з чоловіком, а сама положилася у другій ізбі.

Уночі — стук! стук!

Іде чоловік, але жінка міцно заснула, нічого не чує, лиш заспана наймичка встала отворити двері. Він, нічого не питаючись, іде до хати, місяць світить у вікно, — глип! — а коло його жінки спить якийсь хлоп. Кров застигла в його жилах, люта гадюка обвилась коло самого серця, зуби зціпенились, він дрожачою рукою ухопив за стрільбу й цілив — уперед в мужчину, а потому в лежачу побіч нього жінку. На той гук вибігла жінка й заломила руки.

— Що ти наробив? — заголосила воа на ввесь голос. — Таж то твій батько та твоя мати.

Стрілець повалився на стілець, як би неживий. В таку годину родився, що мав бути причиною смерті батька й матері, і так сталося.

* * *

Ніч була темна, в воздусі пахло дощем, вітер гнав чорними хмарами, шумів галузями дерев і обривав напівзісхле листя. Там та не там[39] блищало світло, то хмурилось, то роз’яснювалось виразним ясним блиском. Часом загуло громом, а чорна хмара роздиралась червоними світлими стрілами. Серед чорної темряви щось замаячіло над верхами дерев і ніби путалось в одертих з листя галузях. Тріскуча блискавка потрясла небом і землею, а її вогнисте світло відбилося від крил двох чорних птахів, що спускались понад стріху одної мужицької хати і сіли на вікно.

— А що? — питає одна птаха.

— Уже вродилась.

— А яка тепер година?

— Така година, що відьми родяться, — відповіла друга птаха, і голос її згубився в оглушаючому гуку грому, і птахи щезли в просторі.

Ніхто їх не видів, не чув, ніхто про те й не знав, що вродилась відьма в селі.

Відьма підбула, виросла, а далі віддалась. В селі зачало щось неладно показуватись. Люди, хоч не знали, що між ними є відьма, то стали догадуватись. Десь то у одного, то у другого газди корова доїться, як доїться; нараз щось зайде, що корова ні каплі-молока не дасть або лише сама сироватка буде, та ні крихти не підсівається. А що відьму найскоріше можна пізнати по молоці, тож люди й міркували, що є відьма між ними, не знали лиш, котра б то могла бути.

Аж раз один парубок колов дрова, а з поліна, як був цілий сук, так випав.'Він давно чув, що як через таке поліно подивитися, то аби яка бідьма, то мусить ся показати. Ухопив він поліно, дивиться, а перед ним стоїть найбільша багачка в селі.

— Чого ти такої сили ужив та нащо ти мене тутка притягнув? Що тобі з того прийде, що будеш знати, що я відьма? — заводила вона. — Скажи мені, що хочеш, я зроблю, лише не сміши мене межи людьми.

— А що можеш зробити? — питає парубок.

— Я найбільшу маю силу до молока, але як схочеш, то дам тобі таку сопівку, що лише приложиш до губи — сама буде грати.

Відьма, бачите, знала, що парубок дуже любив грати на сопівку, та аж усміхнулась, коли побачила, як на згадку сопівки очі. у нього засвітились.

— А коли ти мені можеш її дати? — питає відьму.

— Іди на повний місяць смерком в ліс, уломи галузу, сядь на неї і скажи: «Понад ліс», а там вже дістанеш.

Парубок так і зробив. Коли настав новий місяць, пішов смерком у ліс, уломив галузу, сів на неї та й сказав:

— Понад ліс.

Вітер подув, він піднісся вгору, як половик, і ніби просто летів на місяць, що золотим серпом завис над його головою. Верхи дерев мигали під ногами, як трава, а з середини лісу добувався глухий протяглий шум; часом попадала невеличка царинка, котру перебігла серна або прудконогий заяць. Ліс почав рідіти, протяглася густа мрака, під нею пливла ріка.

Його понесло вздовж одного берега ріки, в котрій плюскалася риба, а у високій над берегами трощі шелестіли дикі качки.

Нарешті надлетів на високу Лису гору. Шум, що його ніс, устав, а натомість чути було як би який коров’ячий рик, ніби якийсь лютий нелюдський регіт. Йому закрутилось у голові, хоч чув, що вже не летить, а стоїть на місці.

— Як маєшся? — каже відьма. — Добре було їхати?

Парубок протер очі як би спросоня. '

Господи! Що тут нечистої сили! Чорти з відьмами гуляють, п’ють та всілякі збитки виробляють.

— Ходи зі мною в танець! — каже до нього відьма.

— Най і так буде!

Гуляють, скільки гуляють, п’ють, скільки п’ють, а врешті зачала чортівська сила суєтитись, кури могли запіяти, час було розходитись.

— А де моя сопівка? — каже парубок до відьми.

— Не бійся, — каже відьма.

Махнула рукою, прибігли, преч би ся казало, вороги, дали йому золоту сопівку та ще до того й золоту порцію, посадили на галузу й казали, щоб сказав: «Понад ліс».

Парубок узухвалився та й хотів підійти чортівську міць.

«Я видів уже, — гадає собі, — що було «понад лісом». Най-ко я ще уздрю, що буде, як я інше слово сказав би».

Сів на галузу та й каже:

— Лісом!

Гей, як не дмухне ним, як не зачне єго нести, як не зачне від дерева до дерева товчи! Стовкло так, що мало душу не вителепало, та й ледве трохи живого кинуло під ліс.

Заки навинулась людська душа, він духа з себе спустив, та найшли при ньому лиш кінську кість та кінське копито.

Відьма страх рада була, що так сталося, та й ніхто у селі не дізнався, що вона відьма.

Але ж один чоловік з її села йшов до міста з мітлами. То було досвіта, ледве що кинуло на зорі та й трохи дніло. Іде він, аж дивиться, а перед ним котиться сито. Він за ситом, сито далі, він за ситом, а сито біжить в рудки та болотя. Але чоловік був годний, великий, і як протягнув ноги: хап! — та й зловив сито. «Щезай, бідо! Відки тут сито взялося?» — міркує він; причепив до череса та й іде.

Дивиться за якийсь час, а то не сито, а жінка, та й ще знайома, перша багачка в селі.

— Чоловіче добрий! — каже вона. — Пусти мене та й нікому нічого не кажи, а будеш мати стільки молока, скільки сам хочеш!

Він мав лиш одну коровину, а дітей купка, то гадає собі: може, і справді біду пустити, може, молока прибуде? А що мені з того прийде, як буду її смішити?

Відчепив від череса, а вона прикинулась чорним котом та й побігла до села.

Прийшлося ввечір, іде його жінка до корови, доїть, а корова дає та й дає молока, гейби не та корова стала. Жінка не може надивуватися, що то таке сталося, а чоловік мовчить, бо боїться, щоб відьма назад молоко не відібрала.

У куми хибло молока. Бувало корови дають молока, як дають, а тепер нема на що дивитися, таке рідке, як вода, ані підсядеться, ані скисне. Газдиня журиться, розпитує людей та й робить, хто що каже: каміне по дорозі збирає, жужлі бере від цигана та й опарником парить, священим на Івана зілєм корову підкурює — а нічого не помагає.

— Ану-ко! — каже раз одна стара жінка (а то було якось перед Великоднем). — Як прийде страсний четвер і вернете з церкви, то най ваш чоловік іде до стайні, сяде собі за дверми, а щось вже йому покажеться.

Каже то газдиня чоловікові. Він послухав її і, як прийшов страсний четвер, пішов по відправі в церкві до стайні й сів собі за дверми на стільчику. Сидить, скільки сидить, уже за північ пішло й кури запіяли, але нічого не видів.

Минувся вже Великдень, якось та газдиня подибалась знов з тою старенькою жінкою та й розповідає, що чоловік засідав, але нічого не видів.

— Ану-ко! — каже знов вона. — Візьміть та підсідайте на Юря, тоді найбільше відьми шастаються.

Прийшлося на Юря: іде наш газда до стайні, сідає за дверима, чекає. Уже трохи здрімався, аж тут щось зашелестіло. Він сховався, а його гейби заморочило. — дивиться, нічого ніде нема, лише під коровою праник лежить.

«Тфу! Пек тобі, звідки тут праник узявся? Це вже не на дурно!» — гадає собі.

Взяв той праник, проколов у ручці дірку та й повісив під образи. Ледве відступився, а праник прокинувся в куму.

— Ей, куме! — каже вона. — Пустіть мене й нічого нікому не кажіть, а будете мати стілько молока, скілько самі схочете.

Взяв він та й пустив її, нічого нікому не каже й має вам такого молока, що жінка' гладунів не може настарчити.

Але на відьмі лишився знак — дірка, що він був зробив в ручці, лишилася у неї в носі. Дивуються не раз люди, звідки у неї дірка у носі взялася? Се-бо уже не без того, аби щось в тому не було? Деякі жінки запримітили, що у неї щось мусить бути на лівий бік обернене: як не хустка, то спідниця, то фартушок або що-будь інше з одежини. Запримітили також, що коли з процесією стануть обходити церкву, то вона ніколи не може три рази церкву обійти, як другі обходять, лише припреться десь до паркана й чекає, аж обійдуть. Сусіди сокотяться, сокотяться її бувало, як вогню.

Одна жінка білила раз у хаті й винесла надвір старе помело. Ні з того, ні з ового прибігає відьма, говорить то одне, то друге, покрутилась та й пішла. Жінка нагадала собі, що кинула надвір нерозв’язане помело, та що не годиться старе помело нерозв’язане кидати. Шукає помела, а за помелом і місце застигло.

— Ого! Щось буде нового! — подумала собі. — Якась певне «відміна» появиться у селі.

Тимчасом відьма видула з помела дитину та й лиш пантрує, де дитина мала вродиться, щоб підміняти. Але люди пильнуються: доки дитина не хрещена, доти буде світло у хаті горіти, та й жадна жінка, як візьме до себе дитину, не відвернеться до неї задом, бо усі знають, що відьма зараз би тоді дитину підміняла.

Не знала лиш сього одна молода з першою дитиною молодиця, й коли нікого не було в хаті, а коло неї на постелі лежала дитина, вона обернулась до дитини плечима. Дивиться потому до дитини, а то, борони боже! — ніби чоловік, а ніби пес. Голова вам така велика, як добрий гарбуз, а ніжки та ручки цілком такі, як би у пса.

Минає один місяць, врешті піврік, — ба! і рік, і другий, а дитина ні росте, ні розуму не набирає.

— Се ніхто не зробив, лиш Корчиха, — став раз говорити один парубок.

— А ти як знаєш? — питаються його люди.

— Уже не питайте, — я уже знаю.

Коли його раз приперли, він розповів, що як на Івана пас коні в полі, Корчиха голіська, без сорочки, вибігла досвіта в поле, стала росу згортати та й щось до себе говорила.

— Я нащурив уха, — каже він, — а вона говорить: «Людям жентицю, а мені молоко, людям жентицю, а мені молоко». Я лежав у межі і тримав у руках оброкенку[40] , та як вона каже: «Людям жентицю, а мені молоко», та й згортає до себе росу, я став оброкенкою до себе росу згортати, та й скілько вона скаже: «Людям жентицю, а мені молоко», а я за нею: «Що жичиш собі, най буде мені, а що людям, най буде тобі». Коли другої чи третьої днини, я не гнав коні на пашу, повісив оброкенку у стайні на кілок та й ліг спати. Я сплю, а то все на мене щось цяп-цяп, дивлюся, а з оброкенки молоко тече.

Люди слухали та й покручували головами. «Може, це й не так, а може, і так».

Усі, наприклад, знали, що Корчиха ніколи не могла удержати слуги в хаті. Найметься який, побуде трохи, а далі відправляється. Люди запримітили, що найметься у неї парубок, як буряк, а за якийсь час поблідне, позеленіє та й скорчиться удвоє.

— Багачка, скупа, певне, їсти не дає, — говорили одні, а другі лише між собою переглядались.

Лиш якийсь зайда вибув у неї цілий рік, та ще й на другий лишився, але також такий став, гейби тінь чоловіча.

Прийшлося якось раз, іде той слуга до того парубка, що не дав його газдині людям молоко відібрати.

— Коли ти, — каже, — чоловіче, такий, що ти дав собі з моєю газдинею раду й не дав їй.людям молока відібрати, може б, ти й мені що порадив?

— А що тобі треба? — питає парубок.

Наймит став розповідати, що на кожний новий місяць газдиня страшно його мучить. Скоро лиш місяць настане, вона встає вночі, візьме мітлу та й положить коло свого чоловіка, з тої мітли прикинеться така зовсім жінка, як вона, а тоді вона бере оброкенку, іде до мене та й закине на голову. Як лиш закине, то я зараз стану конем і лечу з нею через каглу на Лису гору.

— Добре, — каже парубок, — як уже прийде її час, ти прийди до мене, я її вже навчу.

Прийшлося, на новий місяць, кличе наймит парубка.

— Цього дня вже вона буде товктися, — каже до нього, — а я аж дрижу на цілому тілі, як погадаю, яку буду мусив з нею муку витерпіти.

— Не бійся, — каже парубок, — забирай своє манатя та й іди в світ, звідки прийшов, а мене заведи на свою постіль. Я собі вже дам з нею раду.

Наймит так і зробив, забрався світами, а парубка завів на свою постіль.

Парубок поклався на постіль, підоймив руку на голову і ніби спить. Аж чує, відьма встає, бере мітлу, кладе коло свого чоловіка та й іде до нього. Лиш що хотіла закинути на нього оброкенку, а він як не схопиться, як не вирве оброкенку, як не кине їй на шию, а вона як почула оброкенку, то лиш свиснула через комин та й полетіла на Лису гору.

Тут вона каже до нього:

— Ану-ко, злізь, візьми з мене оброкенку та й будемо забавлятись.

Але він не дурний був злазити та й іще оброкенку скидати.

— Ні, — каже, — я вже так буду забавлятись.

Дивиться він, а там якісь ніби фехтуються, тнуться, а все говорять: «Тни, не дітни, тни, не дітни».

Він на то дивиться та й слухає, а врешті, як не ухопить собі шаблю, та й далі межи них. Махає, скільки махає, то в один бік, то в другий, а все каже: «Тни, перетни, тни, перетни». Шабля, що захопить, то перетне: чи ногу, чи руку чи хвіст з відьми, чи роги у нечистих, аж стали проситись.

— Нічого, — кажуть, — тобі не зробимо, лише не тни нас так дуже.

— Неси мене назад, — каже він, врешті, до кобили.

Вона фукнула з ним угору, що лише вітер засвистав, та

й принесла назад додому.

— Чекай-но, — каже парубок, — я тебе так не пущу.

Зліз, але оброкенку не скидає, завів до коваля та й сказав її підкувати, тоді привів назад до її хати та й стягнув оброкенку. Як лише стягнув оброкенку, вона знов прикинулась жінкою, лише на ногах і руках лишилися підкови, та змучена така, що ледве долізла до хати.

Не борзо вона вилизалася та довгий час лежала, а тут і наймита не було коло хати. Кличе вона свою дочку, що була віддана в тому самому селі, щоб її в господарстві порятувала. Дочка робить то одне, то друге, звичайно, дочка, мусить маму послухати, а найбільше роботи має з молоком, нім видоїть, нім процідить, нім позливає.

— Ей, мамо! — каже вона. — У вас такого молока! Чому ви так не зробите, аби й у мене було?

Відьма нічого на те не відповіла, лише казала їй принести з дому грудку масла. Взяла таку саму грудку свою та й насилу, бо була іще слаба, пішла з дочкою на ріку та й кинула своє масло у воду.

— Кидай своє! — каже до дочки.

Кинула й дочка своє та й дивляться — доччине масло як упало, так лежить, а до маминого позлазились де черв’яки, де п’явки, де яке було паскудство, та й за одну хвилину усе масло розхапали.

— От! — каже відьма до дочки. — Видиш, ти трошки маєш, але твоє чисте. Така твоя душа чиста. А мою душу по смерті рознесуть вороги, як моє масло рознесли водяні хробаки. Але що з того, що я то знаю, коли я так вже мушу робити.

За якийсь час відьма вилизалася та й підкови десь пощезали, певне, мала на кочерзі їхати на Лису гору та й там нечисті повідривали.

Нараз ударила велика суша. То було з весною, все аж просило дощу, а то вам аби крапинка. Збіжє пожовкло, траву повипалювало, що худобині нічого в рот ухопити. Кождий журить, бідкує, бо що голодом пахне, то вже не жарт.

Між людьми тільки й бесіди, що то не що інше, лиш якась відьма дощ сперла, а до того той парубок, що видів, як Корчиха молоко росою до себе згортала, видів також раз уночі, як вона у полі лізла на хрест догори ногами.

Що Корчиха була відьмою, люди давно й без того міркували, а вже аби як, то самовита людина не буде лізти на хрест догори ногами.

Рада в раду, але іншого способу нема, лише взяти відьму, зв’язати мізиний палець з великим пальцем від ноги та й кинути в воду.

Зібралась старшина громадська — ідуть до Корчихи. Спершу вони стали ніби оправдуватись та й питались, чого вона поночі у поле ходить та й догори ногами на боже знам’я лізе!

Відьма кленеться, на чому світ стоїть, що вона вночі в поле не пішла б навіть, не то на хрест лізла та іще догори ногами.

— Ні, — каже старшина, — то вже недурно було, ходи з нами.

Беруть відьму, ведуть до ріки, вона уся трясеться від страху та аж плаче зі злості та стиду. Ведуть її, але її чоловік вихопився з хати та й побіг хильцем до попа. Став казати, що так і так, така й така річ, смішать мені жінку, кажуть, що дощ заперла, на гвалт витягнули з хати та й ведуть до ріки.

Піп уже не раз чув, що такі слухи розходились про Корчиху, але не міг дозволити на такі забобони. Бере хрест в руки та й іде напроти парафіян.

— Гей, люди! — скричав він. — Схаменіться! Що робите! Без божої волі нема нічого на світі та й нічого бути не може. Се не відьма заперла дощ, але бог вас карає за ваші тяжкі гріхи. Ходіть до церкви, помоліться, а бог змилосердиться над вами.

Одні, уздрівши попа, повтікали, другі пішли за ним до церкви, моляться, а відьма, гейби не вона, аж припадає до землі, молиться та б’є поклони. Люди лише з-під ока позирали сь на таке фальшивство, та коби не піп, то були б її таки на місці убили.

Відьма уздріла, що се не на жарти, та й таки уночі пустила дощ.

— Славити бога за дощик! — говорили люди. Трохи втихомирились та й призабули на пакості відьми.

Але відьма не забула на стид, який їй зробили, та й задумала помститись. «Коли не вдалось посухою, то пождіть, я зачну собі з морозом! Не вдалось з весни, то вдасться восени».

При йшлося, перед матками[41], відьма пішла до міста, купила чотири нові горшки й наварила в них каші. Скоро вже добре потемніло, вона взяла ці горшки та пішла з ними у поле. Але той парубок, що їздив нею на Лису гору та й видів, як вона на росу збирала й на хрест догори ногами лізла, мав уже на неї добре око. Пасе він коні, аж видить, а відьма щось закопує під межею. Копле вона на одній травниці, на другій, на третій, ба! —і на четвертій — досить, що на всі чотири сторони: як сонце сходить, як западає від півночі й полудня.

Скоро вона пішла, він далі на се місце, став відкопувати та й викопав горнець з кашею, іде на друге — витягає другий, іде на третє, на четверте, так витяг усі чотири. Іде він потому до її хати — усюди темно й тихо — відьма спить. Він взяв сі горшки та закопав під чотири вугли: один горнець під один угол, другий — під другий, так само третій і четвертий, на всі чотири боки, та й чекає ранку, що з того буде?

При йшлося рано, а то вам як не натягне морозу повну хату, та.такого морозу натягло, що ціла хата аж побіліла, а відьма з своїм чоловіком навіки замерзла.

Так загибла відьма, що мусила так жити та й робити, бо в таку вже вродилась годину, а з нею й її чоловік загиб, відай, тому, що обставав за ворожицею.

ДУША

Психологічний ескіз

— Отсе наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович, — презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше — двайцяти шести літ чоловіка в духовнім вбраню.

Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.

— Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.

— Властиво хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.

— Вліті по містах справді тяжко видержати.

— А ще у Відні — правдиве пекло.

— Пані добродійка проживають у Відні?

— Так, у Відні.

— Віденська курява далась і мені в тямку.

— Так ви, отче, знаєте Відень?

— Я віденський семінарист.

— То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?

— Останній з дому Сєкєржинських[42], — сказав молодий сотрудник веселим тоном.

— З принципіального боку, — говорила дальше пані Євгенія, — се розв’язане ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

— Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

— Тепер справді вже, не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінціальних міст.

— Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, — говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

— Пані добродійка позволять переглянути? — сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді і протягнув руку по книжку.

— Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

— Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

— Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.

— В кождім разі треба грошей, — засміявся молодий чоловік.

— Се ж недороге.

— Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

— Ви без сумніву жонаті?

— Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.

— Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.

— Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

— Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

— Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

— Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.

Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

— Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.

— Незвичайно симпатична жінка, — сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер, власне, вернула до покою.

— Однак видко, що жите не все їй усміхався. Якийсь сум пробивавсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється, — додав з натиском.

— Житє людське не ллється медом, — відповіла, покивуючи головою, Савина. — Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.

Розмова їх перервалася, бо Євгенія, власне, вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.

О. Урбанович переглянув книжки й завважав жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожя!

— Видно, що нові течії часу сильнійші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу, — відповіла тим самим тоном Євгенія.

Урбанович вибрав кілько книжок і попрощався.

Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципіальні й непринципіальні питаня, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастійше приходив сам.

Одного разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важнійше діло до неї, і не помилилася.

Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайним виразом лиця витягнув з бічної кишені звиток паперу.

— А се що таке цікавеньке приносите мені? — спитала Євгенія.

— Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?

— Що се?

— Проби мойого пера.

— А! — здивувалась Євгенія і простягнула руку. — Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитаня?

— Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.

Він зачав читати.

Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибутя молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характеристичні епізоди початків нового житя.

Євгенія була порушена. В писаню молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважала, що, може, замало вглибляється в думки й чутя виведених в оповіданю людей.

— Се, власне, мій принцип, — відповів молодий писатель. — Коли хочу писати правду, то можу писати лише те, що виджу і чую. Тих писателів, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.

— Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.

— Значить, відмовляєте мені таланту?

— Противно, признаю вам його з цілим пересвідченем. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що при йдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.

Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щирійші й гарячійші.

— Знову маю вам щось нового прочитати, — сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно резидувала Євгенія.

Він прочитав їй один коротенький ескіз «Душа». Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорбго. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ними і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруваню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його «фаху»: ану ж селянин зміркує, що «коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба».

Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та, проте, вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконаню жінки оброблена сухо, офіціально, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній, а навіть трагічній темі.

— І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить, — говорив о. Урбанович.

— Не бачити, а відчувати.

— Чужої душі не відчуваєш, — уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.

Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражіне на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх єї близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.

— Вже два дні не було у нас о. Урбановича, — завважила раз при сніданю Євгенія.

Савині се також видалося дивним і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них дієся і чому о. Урбанович так довго не був у них? Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря.

— До лиха! Що йому сталося? — воркотів господар дому:— Ще недавно був здоровий, як риба.

— Ну, риб’ячим здоров’єм не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато, — замітила Савина, котра завсігди любила простувати[43] уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.

— Може би мені піти до него? — завважив знов по хвилі.

— Певно, піди, розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.

— Підемо обі, — підхопила Євгенія. — Мені справді немов чогось нестає, коли його не виджу; так якось скоро встигла до него привикнути.

За годину вернув муж, висланий на відвідини, й успокоїв жінок.

Жолудкова недиспозиція, біль голови, лікар не казав вставати з ліжка, та загалом нема нічого небезпечного. Заспокоєні пані вибрались аж по полудні відвідати хорого. Слабість дійсно не показувалася грізною, хоч Урбановичева казала, що вночі було дуже зле. Хорий був майже веселий. З звичайним своїм гумором оповідав про нічні корчі і скаржився на легкий біль в усі.

Євгенія навідувалася майже шогодини, розпитувала про здоров’є хорого. Раз було ліпше, раз гірше, та слабість не змагалася.

Дуже часто приходила сама, чим хорий дуже тішився. Нудно було йому лежати. Лікар казав, що має сильний жолудковий катар, а що в місточку панувала дизентерія, то деякі знайомі боялися і не приходили відвідувати його.

Дві неділі після того, як заслаб о. Урбанович, Євгенія дістала свіжий транспорт книжок з Відня. То були найновійші твори, і вона рада була поділитися тим добром з о. Урбановичем. Несподівані перешкоди дня позволили їй аж вечером вибратися з него.

Було вже коло се мої години, але, як звичайно, в найдовших літніх днях, надворі було ще ясно. Взявши книжку, котрої зміст видався їй дуже інтересним, і, любуючись чудовим літнім повітрем, зближалася поволі до Урбановичів.

При денному ще майже світлі немило вразив її жовтавий блиск, немов від світла лампи, що пробивалось крізь фіранку щільно прислоненого вікна. Прийшла до хати. Всюди тихо. Увійшла до кухні. Кухня порожня і двері широко отворені.

На середині покою, в котрім лежав хорий, стояла Урбановичева. Вона здавалась зовсім спокійною, та лиш ніби дуже здивованою приходом Євгенії. Дальше стояла служниця і тримала щось в руках, заслонюючи собою хорого.

— Якось я не в пору до вас приходжу, — заговорила Євгенія.

Урбановичева нічого їй не відповіла.

В тій хвилі служниця відвернулася і Євгенія остовпіла.

Хорий ніби лежав, ніби сидів; усі його члени були сильно напружені, так що бачилось, немовби силкувався вилізти з постелі. Лице було бліде і зовсім скривлене, а одно око більше, на верх висаджене, дивилося з перестрахом на те, що діялося вокруг него, ніби питало: чи се дійсно смерть? люта, невмолима смерть?

Житє, яке принесла з собою Євгенія, не могло погодитися зі страшним своїм ворогом — смертю.

— Ні, він ще не вмер! Рятунку! Людей!

Як стояла, так вибігла на вулицю. Вулиця, як на те, була пуста, лиш на скруті майнуло щось, як би тіні трьох мужчин. Євгенія вибігла, що мала сил. Були се справді три знайомі пани.

— Ради бога! Задержіться! О. Урбанович умирає, але ще при житю; біжіть по лікарів, може, буде ще можна урятувати!

Два пани, не розпитуючи більше, побігли стрілою в два противні боки. Третій лишився з Євгенією, хотів щось говорити з нею, розпитувати, але їй було не до того. Завважила, що якраз стоїть перед хатою пані Грамської, доброї знайомої Урбановичів, що жила разом зі своєю старенькою матір’ю.

— Треба їй сказати, щоби пішла до Урбановичевої, а потім побігти додому. Швагер знає родину Урбановичів, най би повідомив кого з родини, — пролетіло через голову Євгенії. Попрощалася з панком і пішла до Грамської.

— Що вам таке сталося? — майже скрикнула Грамська, побачивши Євгенію.

— Ідіть! Ідіть туди! Не лишайте її саму! — говорила Євгенія, витягнувши руку в сторону улиці, де жили Урбановичі, а рука її дрожала, як лист трепети.

Старенька мати зірвалася з крісла.

— Що? де сталося? — питала перелякана.

Се трохи опам’ятало Євгенію. Взяла Грамську й потягнула до сіней.

— Ідіть до Урбановичів, він, здається, конає, вона сама, лише служниця при ній, а я йду додому, щоби повідомити когось з їх родини.

Коли була вже на вулиці, промайнув легкий фаетон. Вона пізнала в ньому лікаря і здогадалася, що він поїхав до Урбановича. Поміч, отже, для хорого там уже буде; при Урбановичевій буде Грамська, треба було лише скоріше іти додому, щоби повідомити родину.

Та коли Євгенія хотіла прискорити ходу, ноги єї як би приростали до землі. Що се? Чому ноги відмовляють їй послуги і то саме тепер, коли треба рятувати житє чоловіка, мужа жінці, а передовсім талант для рідного краю, котрий без сумніву в него був, а котрий смерть враз з його житєм убиває. О, нещасливий народе, якесь страшне фатуме висить над тобою і забирає всі твої ліпші сили!

Євгенії здавалось, та вість, яку несла, надто переполошить її свояків, тож увійшла вперед до кухні.

— А пані чого такі бліді? — запитала зачудована служниця.

— Нічого, тихо! О. Урбанович дуже слабий, умирає. Боюся, що панові та й пані буде дуже прикро; треба якось поволі заходити.

Однак Савина учула голос Євгенії, вийшла до кухні, а за нею єї муж. Євгенія мусила бути дуже змінена, бо обоє Грамські були більше перелякані єї видом, ніж принесеною звісткою.

— Ходи до покою, відпочинь трохи! Може, нап’єшся води? — побивались обоє.

— Ні, не треба! Мною не журіться, ліпше дайте знати кому з родини Урбановичів, бо єї положене серед чужих людей справді страшне.

— Коли-бо я не знаю, кого б вона властиво хотіла повідомити, а хоть знаю декого з них особисто, то не знаю добре, де хто з них живе, — говорив муж Савини,

Євгенія побачила, що помилилася у своїх надіях, і рішила, щоб усі троє чимскорійше йшли до Урбановичів.

Там уже застали повну хату людей. Двох лікарів, цирулика, Грамську, кількох мужчин, пань, сусідів міщан, також дяка й паламаря.

Лікарі з цируликом порались коло хорого, даючи щораз нові прикази: то леду, то оцту було їм потрібно, хусток, простирал, склянок і тарелів на п’явки, свіжої води та лід до міхурів і т. ін. Хорий лежав з заверненими очима й хропів. Усі ходили потихо і говорили шепотом. Урбановичева сиділа в другім покою з двома панями, засунувшися в кут, загорнена в грубий шаль, як би серед зими. Вона ціла тряслася, а пані старалися заспокоювати її.

Врешті один із лікарів відступив від хорого, кинувся на фотель в другому покою і опер голову ліктем на стіл.

— А що, нема надії? Що йому властиво є? — питали присутні, обступаючи лікаря.

— Найменшої! Мав поліпа в усі, довший час не чистив, тепер ударило на мозок, — параліч.

— А може би, ще який рятунок? — напирав дехто на другого лікаря.

— Рятунку на таку слабість нема, — відповів сей, здрігаючи плечима.

По якімсь часі лікарі переглянулися та й стали лагодитися до відходу. За ними посунули й інші присутні. Коло хорого порались лише цирулик і паламар.

Час було вже і Савині відходити.

— Ну, ходімо додому, — сказала до Євгенії. — Тут ніхто вже нічого не поможе, а до родини зателеграфує Попович, ми вже з ним про се говорили.

— Ви йдіть, а я тут лишуся, — відповіла Євгенія з твердою постановою.

— Але ж то не на твої нерви проба, Євгеніє, — старалася пересвідчити її Савина.

— Ні, ні! Я не лишу тих людей! Я прийшла тут в найкритичнійшу хвилю: я знаю, що такі хвилини значать, і ся нагода очевидячки наказує мені сплатити людям те, що я їм винна.

Знова кілька осіб відійшло. При хорім лишився лиш один паламар, а коло Урбановичевої сиділи все ще ті дві пані. Попович зблизився до Урбановичевої з папером і олівцем в руках. Вона подала голосно адреси деяких кревних, а між тими й матері мужа. Почувши те, Євгенія ціла здрігнулася і хотіла вийти до сіней. Велике зеркало, що висіло напроти, відбило постіль і цілу стать хорого. Лице його вирівнялося, лише страшна блідість не уступала: повіки були широко отворені, а порожні остовпілі очі дивились, не бачучи, байдужі на все, що діялось круг него. Розжуджені мухи зачули свою добичу і обсідали бліде лице хорого, а одинокою тепер роботою паламаря було прогонювати їх. І те все мала побачити його мати.

Євгенії застукало в висках, стиснуло в грудях, і вона нервово заплакала. Але швидко втерла слези. Не плакати прийшла вона сюди, а нести поміч! Поміч? Яку поміч? Тут уже людська поміч нічого не вдіє! Хіба би яка надприродна сила, а такої, відай, нема, — думала вона.

Довкола настала глуха тишина. Темна ніч обтулювала цілу хату і прилипала до вікон непрозорою заслоною.

Присутні сиділи мовчки, не рухаючися, змучені зворушеннями й пізньою порою. Одна лише Грамська поралась, ходила, прятала щось, замикала, взявши ключі від Урбановичевої.

На горищі щось гуркнуло, гейби хто посунув ногою, і втихло.

— Хтось ходить по поді, — завважила одна з пань.

— Се так завсігди було, — промовила Урбановичева. — Ходило, ходило, прийшло і забирає мого чоловіка.

Потім одна з пань стала розповідати, що як її мама вмирала, то також так ходило щось і гуркало по хаті.

— При смерті батька мого мужа щось також плакало під вікном, — договорила друга.

Розмова на сю тему потяглася дальше, а пані випереджували одна одну в оповіданю страшних прогностиків.

По якімсь часі на поді було чути знов, як би якийсь легкий хід, а потому ніби щось упало з бантини.

Урбановичева скорчилася і звинулася в клубок.

— Се мусить кіт ловити мишей, — сказала Євгенія.

— Але у мене нема кота, — відповіла майже гнівно Урбановичева.

Євгенія замовкла. Загадкові гуркоти вона пояснювала собі коли не котом, то іншим якимсь нічним звіриком, а проте, в такій поважній хвилі вони набирали якогось іншого значіня і сильно потрясали єї нерви.

— Може, добре хто вліз на під, користуючи з загального замішаня, — завважила по хвилі Грамська.

Се видалося і Євгенії найправдоподібнішим, і вона порадила переконатись і піти на під. Грамська взяла свічку й пішла наперед, за нею поступала Євгенія. Вже були на перших ступенях сходів, коли Грамська задержалася.

— Ідіть, закличте Поповича, бо як се справді який злодюга, то що ми самі з ним зробимо?

Євгенія сповнила розказ. Попович не опирався, та якось нерадо встав і пішов за панями.

— Беріть і паламаря, — командувала дальше Грамська.

На поді не було нікого; і лиш як би на підтвердженя здогадів Євгенії, що се закрався звірок, стояла розкинена купка кукурудзів й іншого зерна, призначеного для курей.

— А що? — запитала Урбановичева разом з двома панями, коли ті четверо зійшли з поду.

— Нічого, — відповів коротко Попович.

Урбановичева загорнулася ще тіснійше в шаль; з очей її товаришок блиснув тріумф. Сей проблеск тріумфу спостеріг і Попович і додав з чутною нетерплячкою в голосі:

— Коли тихо в хаті, то нехай хоч ворона сяде на дах, а здаєся, що то хтось ходить.

— Ворона або не ворона не кождому чоловікові покажеся, — завважив паламар, стаючи по стороні прихильної до містицизму групи.

Врешті пані, що сиділи при Урбановичевій, почали вибиратися додому. Одна не могла довше лишити самих дітей, друга мала гострого чоловіка й боялася вимівок, що десь там довго пропадає. Лишилися, проте, лиш Євгенія, Грамська, Попович і паламар.

— Що се так чути? — завважив знов по часі паламар, а по його нахиленій голові видко було, що був під вражінєм загадочних, таємничих стуків на поді.

По хаті справді розходився якийсь дивний запах, котрий завважили також Євгенія і Попович. Грамська пішла до кухні й поправила в печі. Їй здавалося, що то мусить бути якась недопалена головня.

Тишина, яка наступила по відході обох пань, ще дужче дразнила нерви присутніх. Поповичеві упала з рук сигарничка й Євгенія стрепенулася, як би сталося щось незвичайне. В куті шоборталася миш, і всі з напруженем прислухувалися тому шобортаню. В другім куті цвіркотів сверчок, а на поді знову щось посунулось.

Жінку вмираючого огорнув розпучливий неспокій. Вона щохвилини зривалася, йшла до покою хорого, та не підходила до постелі й, як би переможена страхом, вертала назад на своє місце.

Конаючий все однаково сопів голосно.

Се, видко, найбільше розривало їй душу, бо вибігла нагло до кухні і кинулася зі спазматичним плачем на постіль, міцно затискаючи вуха руками. Грамська потішала її звичайними, банальними в таких разах, фразами, але то ще більше дразнило її.

Євгенія з Поповичем порозумілися, очима і стали говорити про зовсім байдужні речі, лиш оскілько можна голосно. Се їм удалося. Нещаслива жінка почала дрімати, западаючи хвилинами в міцний сон, змучена через час слабості мужа безсонницею.

Коли бесіда уривалася, вона раптом будилася. Тоді Євгенія зачинала ходити по хаті, рада вже сама для себе заглушити тяжке сапане конаючого.

Ах, те сапане, те сапанєі Воно пригадувало їй щось таке страшне з єї житя, що згладилося лиш завдяки часові, що навчив її настільки володіти своєю душею, аби думати про все інше, а не про те, що найбільше заривало її чутя.

— Ні, ні! — повторяла про себе з вивченою упертістю. — То було не так, то було зовсім інакше!

Паламар часто взивав її і Поповича до хорого без важних причин; видно, що прикро йому було без товариства здорових людей при напів уже неживім чоловіці.

Тогді Євгенія старалася спокійно придивлятися хорому. Та смерть, та страшна смерть, про котру вона не могла думати, зовсім не така страшна, яка лишилася в єї уяві по страті найдорожчої істоти. Та, проте, се порівняне так роздирало єї душу, що вона знову з цілою силою своєї волі мусила відвертати думки, впевнюючи себе, що те, що лежало на дні єї душі, було зовсім щось інше, а не те, що вона тепер бачила перед собою.

Та боротьба змучила її, доводила до одного виразного, сильного бажаня, щоби все те скінчилося якнайскоріше. Се бажане читала вона також на лицях інших, не виймаючи і Урбановичевої. Молода жінка то вставала, то лягала на постіль. Всі єї думки опирались о брата, котрий найскорше з повідомленої родини міг прибути. Щохвилини бігла до вікна, хоть надворі було ще зовсім темно, і допитувалася, котра година?

— Не маєте дрібних? — шепнула Грамська до вуха Євгенії. — Випадало би дати паламареві хоча порцію горівки. Я післала б дівку до найближчого шинку, а тута ні крейцара дрібного при собі не маю. Сидіти цілу ніч при хорім, то так здається…

Євгенія сягнула вже до кишені, але в тій хвилі прийшло на гадку Грамській, що ліпше наставити самовар, а склянка гербати придасться і Поповичу, котрий також змучився. За часок закипів самовар, Грамська знайшла десь трохи хліба і масла.

Гадка була без сумніву щаслива, бо дійсно гербата якось оживила обох мужчин. Для товариства, чи, може, з фізичної потреби, Грамська налила й собі склянку гербати.

— Ви не будете пити з нами? — запитала Євгенію.

Євгенія здрігнулася. Противно й дивно їй було не те, що вони їли, але те, що люди взагалі їдять.

Хорий щораз більше ослабав. Конвульсії, здавалось, слабшали; він дихав свобіднійше й водив очима, як би шукав когось.

— Тут нема ніякого святого образка, тому вони так розглядаються і не можуть вмерти. Принесіть який святий образок або хрест, — казав паламар до Євгенії.

Самостійна думка в Євгенії так уже слабо функціонувала, що вона зовсім піддалася волі паламаря. Вийшла до другого покою і розглянулася по стінах, чи нема якого святого образка. Побачила матір божу і хотіла здіймати, але руки так сильно дрожали, що Грамська мусила її виручити.

Тяжкий віддих конаючого утихав; заповідано близький кінець. Євгенія чула, що нерви єї болючо напружені і що вони ще більше розстрояться, заким наступить удар трагічного акорду.

* * *

Дніло.

Урбановичева вийшла до сіней, бо здавалося їй, що брат над’їхав. За нею пішла Грамська, котра все журилася, що нема нікого з родини.

— Що вдіємо, коли кінець наступить скорше, заким хто приїде?

Євгенія сиділа безсильно, зі спущеними на коліна руками. Попович уперто дивився в посинілі шиби вікна, від котрих блідо і прикро відбивалося жовте світло закопченої лампи.

Через отворені знадвору двері доходив рівний голос Грамської і нервовий, неспокійний, перериваний плачем, Урбановичевої. На подвір’ї піяв когут довгим пискливим криком, а десь далеко брехали пси… На порозі появилася висока постать паламаря. Попович відвернувся від вікна. Євгенія кинула довгий погляд питаня.

— Уже по всьому, — сказав паламар майже шепотом.

Євгенія схопилася на рівні ноги, однак Попович випередив її і кинувся до кімнати умершого.

Тяжке конанє змінилося в образ тихого, спокійного сну. Однак було в нім щось таке могуче й велике, що прохожі станули коло порога й не сміли поступити дальше.

По часі Попович поступив кілька кроків наперед і перехрестився. Євгенії як би щось піднесло, руки, і вона мимохіть по свому обряду перехрестилася три рази.

— Що тепер будемо робити? — заговорила за нею Грамська. — Брат ще не приїхав.

Євгенія сильно обурилася в душі. Ся буденна жура була зовсім суперечна з тим, що в цілій величі і грозі стояло тепер перед нею. Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої Місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої, прозорої хмарки, що підносилася вгору над умершим, немовби ломилася і пропадала поволі. Треба було ще хвилі, одної хвилі, щоби те, що вона бачила, спокійно знялося вгору й відлетіло. Голосний плач Урбановичевої відбився о єї уха і гейби зі сну пробудив її.

Попович і Грамська стали радитися, що робити з Урбановичевою. Не можна було лишити бідну жінку при перших обслугах помершого. Євгенія німо прислухувалася їм, бо думка єї все ще була зайнята чим іншим. Врешті Грамська рішила, щоби Євгенія завела Урбановичеву до неї і лишила під опікою матері.

Нелегко то було виконати. Нещаслива жінка сильно опиралася, і треба було довгого часу, заки вдалось її намовити до того.

Врешті Євгенія завела її. Старенька мати Грамської, побачивши Урбановичеву, здогадалася, що вже по всему, обняла її і поцілувала в чоло з очевидним поважанем для її смутку. Євгенія сіла тяжко утомлена. Тут не мала вона що більше робити; попрощалася й пішла додому.

Хороший ранок грав чудово прозорим промінєм блискучого сонця, що виповзло на край овида, прикрите до половини червоною хмаркою, розливало по небі яркі смуги, золотило доми і промінистою пурпурою обливало вершки гір, що вінком окружали місточко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітре було лагідне, хоть заносило холодом і вогкістю роси.

Свіжість ранку очутила єї і отрясала вражіне сеї страшної ночі. Що се було? Що вона бачила? Чи се правда, що вона шукала нічних страхів, здоймала святі образи, хрестила? Чи се правда, що то все діялося задля него, Урбановича, котрого нема вже між живими?

В тому, що пережила сеї ночі, мала важкий доказ, що смерть чоловіка е щось таке високо трагічне, що не можна єї так легко брати, як брав єї колись Урбанович у своїй «Душі».

Але ж кому вона се розкаже? Адже ж, власне, той найновійший єї доказ сповнився на тім, з ким вона якраз про те сперечалася.

Чи се також не трагізм?

Їй напливали на пам’ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чутя проймали його в ту пору? Чи ті його чутя були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.

Нагода скоро надійшла.

— Чи я хрестився? — питав здивовано Попович. — Я зовсім собі того не пригадую.

Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.

РОЖА

Нарис

— Ха-ха-ха! — лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху.

Сонце заходило вже на ніч, лишаючи за собою червоні гори хмар з позолоченими вершками і глибокими, повирізуваними зубами. В червоній тіні немов купалося ціле село, довга вулиця й гурток дівчат, що йшли з кужілями в руках, голосно сміялися й весело перекидалися словами.

— Ото ти! Анна рада буде, що тільько дівок ще до неї на вечерниці.

— Чи то їй новина? У неї все багато дівок на вечерницях.

— Та-бо до неї й найбільше парубків сходиться.

— То правда: у нікого ніколи нема тілько парубків на вечерницях, що у неї.

— Певне, любисток варить та й дає їм пити.

— Ат говорите, якби справді парубки задля неї приходили! Не мали би за ким ходити, та за такою старою бабою! — сказала висока, білява дівка.

— А чому ж ходять?

— Ходять задля дівок, що до неї сходяться.

— Коли-бо не раз парубки волять ходити за бабами, а на дівок і дивитися не хотять.

— Є такі дівки, що за ними не ходять, а є й такі, що ходять.

Вона йшла рівно і сміливо, очі її весело блищали, а з-під червоної платини висіли довгі, русі, у червоних биндах коси.

Блакитні гори хмар укрилися як би сивим туманом диму. Сивий сумрак стелився селом і плив, гейби ріка, довгою вулицею.

На воротах стояли дві жінки.

— Ого! Вже десь біжить на вечерниці Лукіянова Марина, — завважала кума Михайлина до куми Процихи.

— Бабі ще ноги не застигли, а внука уже на танці жене!

— Або їй баба в голові? Їй коби парубки та гульки.

— А водить вона їх, водить! Ні одного, відай, нема в селі, аби за нею не ходив!

— Дай боже, аби їй то на добре вийшло!

— Як собі постелить, так ся виспить!

— Господоньку святий! та й маму має!

— Кажім, що кажім, а з такої мами шкіру дерти б!

— Говоріть ви, кумо, своє, а я вам кажу, що Лукіяниха ще гонориться, що таку полетущу доньку має. Якось мені самій казала, що якби її Марину ланцом прив’язав, то урвалася б та й пішла б на танці.

— Гей, гей!

* * *

Щось шепоче вулицею. То вітер жене низом, зриває китиці бодяків, розсіває їх легким пухом, перебирає попід плоти вершками кропиви і хитає довгим гілєм верб, що стоять по обох боках вулиці, ніби щось розмірковуючи у своїх великих головах. На темній блакиті блиснула звізда, як дівчина, що вибігла за ворота й виглядає милого.

Ось і він...

Тихо з-під гір скрадається ясний, веселий, виплив на чисту блакить, а з ним усе засяло, зраділо. Горби, дерева, хати, ніби прибралися у дорогі, сріблом шиті убори й весело сміялися.

Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом і розбивав на кусні чорні боввани.

І знов спустився на землю, дунув довгою вулицею, потряс вербами, зашелестів бур’яном, і торгав, і підносив криси високих капелюхів та розгортав поли парубків, що йшли вулицею.

— Щось вітер нині розігрався, — сказав один парубок, придержуючи капелюха на голові.

— Справді розігрався, жене вулицею, аж порохом мете!

— Може, він де зговорився з якою дівчиною, та и квапиться на вечерниці.

— І спішно йому, нема що казати: усе наперед вириваєся.

— Відай, і між нами є такі, — завважав інший парубок.

Усі голосно засміялися. Не сміявся лиш один, що йшов на самім переді. Хмуро насупив брови і знехотя перекинув сердак з одного плеча на друге.

— Не знати, чи буде у Анни Марина Лукіянова? — кинув знов по часі один з парубків, і знов усі зареготалися.

— Хто найдовше за нею ходив, той найліпше буде знати, — промовив, нарешті, хмурий парубок і зиркнув боком на невеличкого сухорлявого товариша, що йшов побіч него.

— Ходив, доки ходив, а тепер най чорт за нею ходить, я, певне, не буду такий дурний, — відгризався сухорлявий.

— Лиш не зарікайся, не зарікайся, бо ми й таких виділи, — кепкували парубки.

— Хто не хоче, то най не зарікаеся, а я можу заречися, мені вже доста того! Вона знає лиш кожного за ніс водити! Зразу прикидаєся, що ніби любить, а потому на сміх підоймає!

— Тепер так говориш, а що було, як Василь задля того хотів її з танцю виганяти? Чи не ти бився з ним?

— Бився, бо ще її тоді не був добре визнав, а тепер добре вже її знаю.

— Ти гадав, що будеш найліпший, а то ліпші найшлися, — посмішкувалися деякі, зиркаючи на парубка, що все з насупленими бровами йшов на самім переді, а хороше його лице ще більше насупилося.

Вулиця кінчилася. Хмурий парубок ненадійно обернувся до товаришів і затиснув кулаки.

— Слухайте, — сказав він придушеним голосом. — Нема тут між нами, відай, ні одного, аби за Лукіяновою Мариною не ходив та й аби вона його в дурні не пошила. Не шкодило би і їй притерти носа й показати, що ніхто не є її дурнем.

Парубки нащурили вуха.

— Зробім раз так, — говорив далі парубок, — щоби сегоднішнього вечера ні один з нас не говорив до неї і чинився, буцімто її нема між нами.

— Добре каже, — підхопив сухорлявий.

— Стрібуймо, ніщо не шкодить, — завважали інші

— Стрібуймо, а будемо видіти, що з того вийде, — притакувала решта парубків.

Вони доходили до хати, що стояла край дороги на самім кінці села. Хата була велика, з комином, побита гонтами, але гонти були місцями пообдирані, а стіни світили до місяця облупаною глиною. Стара, дуплява грушка широко розкладала довге гілє, а до неї тулилися купи розвіяного вітром лабузу.

Стодола стояла нарозтвір, двері від колешні упали на землю, а при воротах гойдав вітер відорваною латою. Був статок, лиш не було кому про него дбати. Газда вмер, а газдиня байдуже, не розшивалася. «Доста вже напрацювалася та світа божого не бачила», говорила не раз вдова. Чоловік був добрий газда, але лотока[44], держав її в руках. Коли вмер, удова гуляла, справляла вечерниці, поїла парубків, а про газдівство не дбала.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Добрий вечір! — вигукнули парубки, входячи до хати.

— Навіки слава, дякувать за слово добре! — відповідали весело дівки.

— Просимо ближче, — припрошувала газдиня.

— Не просіть так дуже, бо не знати, чи всі нам тут будуть раді!

— От, як згонорилися! Хотять, аби дівки самі їм на шию вішалися. Де є дівки, щоби не раді були парубкам.

— Гадаєте, що всі дівки так, як ви, Анно, — бризнула словом Марина.

Дівки засміялися, а парубки ніби не чули того.

— Або що: неправда? Скажіть, що неправда! А хто вам то повірить, — відгризалася Анна.

— От! Се раз Анна, от! Баба сім миль із-за пекла, все ріже в очі, — підлещувалися парубки.

— Як свій свого вихвалює, — вмішалася знов Марина. — Але що правда, то правда, — притакували дівки, сміючись. Але парубки знов чинилися так, буцімто й не чули.

— Не ваша правда, а моя, — обставала при своїм Анна вперто.

— Так і є, Аннина правда все наверху, — договорювали парубки.

— Се справді так є, але сідайте, чого стоїте, — припрошувала газдиня.

— Дякувать, най все добре сідає, постоїмо!

— Може, більші повиростаєте, — посміювалися дівки. — Уже кому-кому, а Петрові не шкодило б трохи підрости, — докинула знов Марина, зиркаючи з-під ока на сухорлявого парубка. Петро удав, що немовби не лише не чує, що вона говорить, але й не видить її.

Нарешті парубки розгостилися, позасідали коло дівок, сміються, жартують, а на Марину ні один ані оком не поведе. Почнеся яка бесіда, а Марина вмішаєся, то всі нараз затихнуть, зажартує, то дівки сміються, а парубок жаден і вусом не рушить.

«Що їм сталося? Поглухли чи який інший припадок на них вийшов», думала зневажена дівчина; з гнівом відвернула очі від цілої компанії і вдивилася в шиби вікна.

Надворі було темно, вітер заводив якусь сумну пісню, шелестів у купах лабузу, а стара грушка тужно поскрипувала.

Марина в одно дивилася в чорні шибки вікна, в серці кипіла злість, у голові крутилися якісь темні, пірвані думки, щуміли крильми диких птахів.

— Коби хоть чорт прийшов та й заговорив до мене! подумала вона з серцем.

«Коби хоч чорт», свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном, загудів у комині і з лускотом отворив двері.

— Тьфу! пек тобі! — жахнулися майже всі в хаті

— Запирайте двері! — крикнула газдиня.

Але двері як отворилися, так самі з лускотом заперлися, лише щось по хаті зашуміло, а стара грушка жалібно застогнала...

* * *

Марина дивиться: коло неї станув такий гарний панич що аж очі забула. Високий, стрункий, у короткім кабатинку і маленькім з пером капелюшку. Волосе у него чорне, як у ворона, а очі гейби чорним огнем горіли.

Він сів коло неї, говорить, жартує. Вона й собі жартує, сміється, рада, що має з ким забавлятися.

— До кого ти говориш? До кого смієшся? — питала Анна.

Марина здвигнула плечима.

— Справді, до кого ти говориш? — питали дівки.

— Чи вам очі повилазили, що не видите панича? — відповіла сердито Марина.

— Панича? Якого панича?

Усі подивилися по собі.

Марина нічого вже більше не відповіла. Що вони всі її обходять. Панич гарний, веселий, чимраз ближче присувається, обіймає, сміється, і шепче до вуха любі, солодкі слова.

Кров переливається їй у жилах, б’є в висках, заливає невисказаною втіхою серце.

А він шепоче стиха:

— Будь моя а будеш панею, всі тобі кланятися будуть, у шовках будеш ходити, поїздом їздити, на пухах спати, у всякім добрі упливати, від золота-срібла блищати.

Вона ніби не слухає, соромиться, відвертаєся; він хапає її за руку й закладає на палець золотий перстінь.

Вона відвернула якось руку, а веретено упало на землю.

Зігнулася по веретено — аж глип! — і вся застигла... Глипнула ще раз, а у панича кінські копита.

— Ох! Я нещаслива! — крикнула не своїм голосом, схопилася та й просто у двері...

На воротах забігли їй парубки дорогу й хотіли задержати, але вирвалася насилу й бігом полетіла вулицею.

Хустка їй спала з голови, сорочка розчінькалася, а довгі коси розпліталися в бігу; а він летить за нею, тупотить кінськими копитами, та й питає роздираючим вуха свистом:

— Чому, чому не хочеш мене?

Вона була така легка, що не шукала дверей, а влетіла вікном до хати. Шибки за нею задзенькотіли, а з руки полилася кров.

З тяжким стогоном кинулася в кут хати і затулила вуха, аби не чути страшного свисту:

— Чому, чому не хочеш мене?

Якась темна, густа мрака обгорнула її непрозорим туманом, збивалася вгору, то повзала чорними, страшними бовванами. Якийсь чоловік, ніби її батько, б’ється по полах руками, та вона не може його пізнати, хоть як придивляєся, хоч як протирає очі.

Руки її пообвивані шматами, на фартусі червоні каплі крові, в голові горить, у вухах шумить, у грудях пече. Чорна, люта мара обхопила її довгими кігтями, гейби гадюками, давить і душить за шию.

Розірвалися шнурки коралів, посипалися по землі і змішалися з сльозами матері, що, як горох, падали на землю й котилися по ній.

Велика, груба коралина блиснула срібним кільцем. Ні, то не коралина, то перстінь, що панич хотів їй на палець закласти. Він і тепер стоїть коло неї, прошибає її полум’єм своїх очей, скрегоче білими зубами, просить, грозить, питає:

— Чому, чому не хочеш мене?

Насилу відіпхнула його від себе й затулила вуха, аби не чути прошиваючого душу голосу, що знов тепер знижувався до тихого шепоту:

— Чому, чому не хочеш мене?

В розпуці ломила руки, рвала волосе, дерла на собі одежу. Утомлена, припала конець стола. Коло неї мати кладе її на голову вінок, на столі стоїть зелене деревце заквітчане червоною калиною, — дівчата співають:

Та як єго та й рубано — дзвеніло, Та як єго та й спускано — шуміло.

І летить воно, і шумить, і дзвенить на старій на горбку дзвіниці. Бабу несуть до церкви; церков валиться, хитаєся, спадають хрести.

З самого вершка упав хрест і поцілив її в голову. Люде підносять єго, цілують, дають і їй цілувати.

Вона з криком відвернулася і сплюнула. На чолі у неї виступили каплі зимного поту, в жилах переливаєся розтоплене олово й розпирає груди. Перед очима кровава пляма, люди не люди, а якісь звірі з розжертими пащеками, розпаленими язиками, а довкола глухий шум, ропіт, дивний помішаний гамір:

— Приступило, приступило, приступило!

І знов як би каменем приложив їй голову, й нічого більше не чула, не виділа, лише тяжко хропіла, а з грудей виривалися страшні, незрозумілі слова.

Прокинулася.

Грає музика, дівчата і хлопці збираються на вечерннці. Ось там приперта до лавиці куделя: веретено пряде, крутиться, клубок з пряжею звиваєся.

— Чекайте, чекайте, і я йду з вами, — говорить щось її голосом, а тут і він уже стоїть і кличе її за собою.

— Ні! Не дочекаєш того!

Вона ухопила клубок і кинула за ним. Клубок скочив і впав у кишеню його короткого кабатика.

Свиснуло вітром, нитка крутиться, біжить, протягався, а вона за ниткою. Перекидався через плоти, хати, перелази, перескакує глибокі яруги, стелиться крутими стежками, летить манівцями.

А чим дальше, тим нитка скорше торочиться, біжить, обсновує якісь дерева, хрести, могили.

Коло одної могили щось шуркнуло в прогалину, земля застогнала, облаки захиталися, загуділо громами. Вона хотіла ударити п’ятою в щілину, але вітер ухопив її і поніс з шумом якимись безконечними стернями, очеретами, темними лісами.

Вітер жене, шумить, вона біжить не оглядаючися і не доторкаючися землі. За нею троскіт, гук, падуть громи, заводять сови, крякають ворони, тарахкотять колеса, кидає камінєм і тупотить кінськими копитами.

Лиснуло озером і понесло її понад блискучі шибки. Вода чиста, як сльоза, хвилює срібними хвилями. На самій середині чоловік по шию в воді; вода наливається йому до рота, а він усе кричить: «Пити, пити!»

Недармо протягає до него руки, — вітер подув і поніс її далі незміреними оком облогами. Трава стелиться буйною зеленю, а там вівці блеють з голоду, а в повітрі літають страчуки і просять хреста.

Заклекотіло болото, стогне багно, а з-під него чути, як мужик воли поганяє, а дзвони дзвонять як на Великдень.

І знов усе щезло, густий туман наляг довкола. Над нею і під нею чути зітханя, плачі, зойки та й грімкий тупіт кінських копит...

Далеко під темним лісом блиснула звізда. Майже без духу дівчина добувала останніх сил, аби добігти до блискучого сяйва.

Вітер пустився низом і летів, як шалений. Корчі глоту і терня шарпали її волосе, дерли лице, калічили руки й ноги.

Але най дреся біле тіло, най тече кров. У неї лише одна гадка, одно бажане: дістатися на ясну звізду.

Тупіт кінських копит був уже за нею, коли допала до сіяючої золотим блиском звізди...

То була зовсім порожня хата, лише мертвець лежав на лавці. В головах мерця горіли свічки, а на стіні висів образ матері божої.

Мати божа ціла в золоті, два ангели тримали пишну коруну, інші трубили в облаках, а вона піднесла високо руки, розложила широко свої пресвяті ризи, під котрі ховалися святці й угодники божі.

— Ходи й ти тут, — сказала мати божа до дівчини, що ледво переводила дух.

Марина притулилася до стіни, а мати божа закрила її своєю прозорою шатою.

На порозі тріснуло кінським копитом, мигнуло полум’я розжеврілих очей. Іскри розсипались по хаті, розліталися на всі боки, лише темніли й гасли, як доходили до золотої шати цариці неба.

Дикий крик затряс вуглами хати, затріщав дах, поламалися свічки, а труп піднісся з лавиці.

— Шукай і ти її! — заверещав він на мерця.

І пішов шалений, пекольний танець по хаті. Товклися по всіх кутах, човгалися по землі, дерлися по стінах, переглядали кожду пилину пороху, заглядали в кожду щілину.

А що раз перейшли, то зачинали вдруге, втретє, без кінця й втоми.

Нараз зачала находити на них якась неміч, але се ще більше дразнило їх, і вони ще з більшою злістю товклися і шукали схованої дівчини...

Минула північ.

Когут ударив крилами й запіяв. Скажений регіт завмер на устах чорта, він захитався і розіллявся смердячою мазею, а труп упав у ту мазь надпсованим своїм тілом...

— Виходи! — сказала тоді до дівчини цариця небесна.

Тремтячи, як лист трепети, стала Марина перед лицем Богородиці.

— Не бійся! — каже мати божа. — Він уже стратив над тобою силу, але коли раз мав приступ до твоєї душі, то вона вже не буде спасена.

Як зламана лелія, упала дівчина на землю і з плачем просить матінку божу, аби помилувала її:

— Не відвертай від мене, мати божа, пречистого твого лиця, — молила вона. — А коли мала я у серці пиху чорта, то той гріх спокутую житєм і смертю моєю: лише най буду при тобі, матінко свята!

Дивним, чудовим блеском засіяло лице цариці неба. Промінєм тих блесків задрожали тіні, загоріли зорі, сонцем заяснів світ.

«Житєм і смертю хочеш мені служити, бідна дитино землі!»—залунав голос Богородиці серед небесної тиші.

«Житєм і смертю», понеслося луною в безконечний простір світа. «Житєм і смертю», заспівали всі ангели на небі, заграли всі дзвони на цілій землі, а мати божа приказувала:

— Іди до тих, що тебе породили, проси, аби живцем тебе у трумну поклали та й у широкім полі на розстайній дорозі поховали.

* * *

Серед широкого поля стоїть висока могила, а під нею біла, як сніг, рожева, як цвіт, спить молода дівчина.

Зі зложеними навхрест руками, у золотім вінку, з розплетеними, довгими русими косами спить вона твердим, непробудженим сном.

Не чує ні співів, ні музики, не збудить її з твердого сну гарячий поцілуй коханця, не відновлять сльози матері. В обіймах сирої землиці, під білим покривалом легкого пуху спить вона непробуджено.

І спить вона серед німої тишини, лише куряви дрібних, кришталевих голок, ніби сонні привиди, перебігають широкі простори, летять білим туманом аж попід далекі сині гори, попід укрите мракою село...

Кинуло з неба снопом теплого проміння, ринулася земля, повела довкола сонним оком, і біле сяйво мраки розвіялося від теплого духу сонця.

Сплинули води брудними потічками, прилетіли бузьки з далеких країв, закувала зозуля у зеленім гаю, задзвеніли жайворонки понад пахучими від зелені межами.

На високій могилі, у головах дівчини, виринула червона галузка з дрібними зеленими листками й розрослася у корч полевої рожі.

І росте вона сама, одинока, під скляною банею чистої блакиті.

Ніде ні живої душі, лише сонце дивиться ясним оком понад засновані золотом поля, понад зелені ниви, понад молоде буйне колосе.

«А рожа росте, розростався».

Тихенько співають пісні полеві комахи у буйній шовковій траві. Виповзне з-під грудки зелена ящірка, протягнеся до теплого проміння, забринить комар, затріпоче крильцем метелик, присяде, подумає, та й пурхне у широкий простір.

«А рожа росте, розростаєся, легоньким цвітом обсипаєся».

Дощик її змиє, вітер обсушить мокрі листочки, розчеше довгі, тонкі галузки, обтрясе дрожачу сльозу ранньої роси.

А вона підносить високо тужні, бліді цвіточки й дивиться далеко, поза ясне сонце й синю блакить.

ЧУДОВИЩЕ

Казка народна

Тихо та й темно на світі божому. Ніч лягла на землю та й вкрилась великою, чорною плахтою, з-під котрої виставали якісь страшні, темні мари. Одні пнуться високо, неба досягають, другі зігнулися удвоє або причакли до землі, як би на кого засідали, інші знов ніби зібралися на тайну нараду та хильцем розбігались.

За днини вони виглядали інакше. То були хати, стодоли, стоси, обороги, сади, верби, тополі та й придорожні хрести невеличкого подільського сільця. Але тепер всі вони перемінилися, стали якимись грізними постатями, що аж в душі від їх виду завмирає та й дрож переходить тілом.

В одному кінці було, ніби розтертим у вогні порохом, і здавалося, що розлючена змія кидає ніздрями стовпи ясних іскор, хропить, сопе та й клацає зубами.

Нараз отворилися двері низенької, припалої до землі ковальської кузні і бухнуло ще жеврійшим огнем, як би в пащі розжертого звіря.

Великий ковальський міх роздував розжарене вугілє, кидав довкола червоним полум’єм і обливав стоячого з клевцем коваля, що з розгоном підносив та й спускав його на вбите в дубовий ковбок ковало. Вокруг стояли колеса, плуги, драбини, борони, а поміж тим штики, коси, сокири непевно миготіли блеском роз’яреного вогню.

На деяких з тих знарядів сиділи люде, газди й парубки з села. Всіх очі були вліплені в окопчену, як смола, стіну і сміялися до розпуку.

Із-за червоного полум’я показовалася довга, витягнена стать, великі, голі, зубаті крила стриміли догори, кудлата голова кінчилася гострою, гейби у цапа, борідкою.

— Ади! Ади! — мішалися різні голоси. — Які вилазять йому роги, які криві очі та й хвіст як смішно закручений!

А бодай того коваля, де він єму так придивився! Крила зовсім як у лелека. А нігті як? Ха-ха-ха! Та й кінські копита, бігме, кінські копита має, — договорювали сміючись люде.

— А може би єму ще більше крильця закрутити, чубок поправити, — приговорював сам коваль, кинув клевець, узяв заострений зубок борони та й став ним дерти по стіні. З-під зубка виходили здорові, білі риси.

Уже газди повідходили, а коваль все ще стояв при стіні та й рив зубком. То чуприну ще більше розчухрує, то брови піднесе, то щось коло губ закроїть, через що чорт іще більше вишкірить зуби.

Та коли покропив огонь водою та й змучений потягнувся на постелі, аби відпочити, промовив чорт до него: «Що я тобі винен, що ти мене такого поганого змалював? Тепер скоро хто прийде до кузні, то лише з мене кепкує, а ти ще добагаєш: то крила викручуєш, то зуби вишкірюєш. Де ти справді мене такого видів, що такого смішного та поганого людям показуєш, та й за що так збиткуєшся?!»

Коваль сам не знав, де він єго такого видів; він якимсь таким зродився в єго душі та й такого змалював.

А приходила єму найбільше та охота тоді, коли напився горівки, котру сам чорт єму піддавав.

Ковальство — тяжка робота, бити клевцем цілий день — то не жарт, тож коваль все собі тримає плящинку горівки, потягне вряди-годи, трохи покріпиться, та й знов до роботи береся.

Хоч він з горівки ніколи не випускався, все-таки траплялося, що в горлі висхне, заки сам до корчми зможе піти або кого післати, а часом і жид не хоче дати, заким гроші на стіл не покладе.

«Ох! Коби-то мені, як лиш очі отворю, пляшка горівки на столі», думає не раз коваль про себе та й зітхне глибоко.

Аж одного ранку дивиться він, а перед ним стоїть на столі пляшка горівки. Він так утішився, що таки відразу, не роздумуючи, вихилив цілу пляшку нараз. Другої днини так само, третьої знов пляшка з горівкою на столі.

«Відки та горівка може братись?» — подумає не раз коваль та й чогось здрогнеся, відсуне пляшку та й береся до ковадла.

Але що ударить клевцем, то зиркне на пляшку; а вона стоїть, як стояла: через біле скло видко горівку чисту, як слеза, а таку пахнючу, що коваль лише ніс підносить та й нюхає, аби якнайбільше втягнути в себе милого запаху. Аж не втерпить, ухопить за пляшку, та лиш сухе дно лишиться. І чує, як чортівський напиток ходить по жилах, кров розгріваєся, б’є в висках, якась страшна стать виринає перед єго уявою, спочатку десь далеко, ніби із-за густої хмари, а потому все ближче, яснішає, аж так близько, так ясно, що він кине клевець, ухопить який-будь острий кусень зеліза та й зачне пороти по стіні; а з-під зеліза чимраз виразнійше відзначувалися форми й закрої страшного чудовища, котре люде чортом називали.

Слава про єго штуку розносилася геть по селу. Чи мав хто яку требу, чи не мав, ішов до кузні, аби на чорта подивитися. Забіжить яка цікава молодиця, та як узрить таке чудовище, то лиш очі відверне. «Коби, не дай боже, не задивитися[45]». Прилізе стара баба, та аж стрясеся, та й зачне хреститися, аби до неї приступу не мав; а що дівчата, то цілими гурмами бігають до ковалевої кузні та з чорта вже так сміються, що влізеся.

«Який страшний та поганий, які смішні у него очі, які криві брови! А руки, як у старого злодія! А пазурі як простер! Та й кінськими копитами протупує, гейби танцював. От! Се раз парубок, нема що казати! Не жаль подивитися та й у танець піти!»

Чорт тільки чекає, аби сам з одним ковалем лишився, та й далі знов до него:

«Поганий ти чоловік! Малюєш ти мене поганого, а ти не красший від мене! Я тобі добре роблю, даю тобі, що тобі наймилійше, а ти так зі мною поступаєш, так відплачуєшся! А до церкви ходиш, слухаєш слів святих євангелістів, що кажуть хліб за каміня віддавати, а ти за моє добро смішиш мене й поганиш перед людьми! А що вони тобі доброго роблять, тоті люде? Працюєш, тягнеш міхом, товчеш клевцем, що аж духу в тобі нестає, та ледве з голоду між ними не згинеш. Чи ти їх не знаєш? Не знаєш, яка то погань, яка мерзість? Ти моєю горівкою розгріваєш серце, розгониш журливі думки, а за те мене сміхом пускаєш? Знаєш, як люблю залицятись до молодиць, а ти мене їм такого показав, що вони очі від мене відвертають. Аби-м тепер і найкрасшим хлопцем прикинувся, то ніяка дівка не схоче мене, коли знає, що я кінські копита маю! А ти знаєш, як то мене болить, як дразнить, коли яка стара баба зачне колоти хрестом; а чим вона красша, чим ліпша від мене?»

«Може, се і правда», гадає коваль та все-таки не може повздержатися, аби не доповнити чортівську стать. Щось горіло в єго голові, кипіло в серці й рвалось якось неперепертою потребою об’явити явно те, що таїлося в єго натурі. Чим більше він прикладався до своєї роботи, тим більше якась туга притягала єго до неї і потужним жаром будила чимраз більше уподобане, що грало усіма звуками єго душі, ставалось ударом серця, кружало в єго жилах.

Не раз стоїть так довго та й дивиться на свій твір, аж він набере житя, зачне кивати головою, розмахувати руками й лаятися:

«І знов ти мене дразнив, знов підчеркував, аби мене поганійшими та й страшнійшим зробити! Спам’ятайся, чоловіче! Ні користі тобі з того, ні добра, лиш якась злобна втіха, а мені кривда».

Часом ковалеві жаль зробиться чорта. Може, він справді не такий лихий, страшний та чорний, як він єго змалював? Але тоді ще більше охота єго розбирає, робить єго ще поганійшим: то ріжки докрутить, то борідку заострить, розчепірить нігті.

«Поправляй, поправляй, братчику! Бо що б ти для своєї слави ти пихи не зробив? Що тебе обходить моя кривда, аби ти лиш був вдоволений. Дивися, аби-сь того не жаловав!»

Страхом переймає коваля: візьме мітлу, усадить у сажу, аби стерти чорта зо стіни, але як подивиться у очі чудовища, приглянеся усім рисам, до котрих так прикладався, кине далеко мітлу від себе, як злу покусу, що грозила знищити образ єго духа.

Ремесло ковальське упадає, люде ходять до кузні, але вже не для ковальської роботи, а лиш тому, аби чортові придивитись.

А ходять дивитися не лиш зі свого села, але і з сусідніх сіл. Іде хто на ярмарок або на торг у місто, то не помине кузні; аби таки навмисне вибереся подивитися на чорта.

Десь донеслося про ковалевого чорта до двора, до самого пана. Дивиться коваль, а перед єго кузнею стає чвірка з каретою, вилазить пан та й іде просто у двері.

— Що ти, ковалю, за такого чорта змалював, що усі люде ідуть дивитися, та й тільки і бесіди, що про ковалевого чорта? — каже пан.

— А ось він тут є, — показує коваль на стіну.

Дивиться пан на чорта, а чорт стоїть, як єго коваль змалював, та й вишкірив зуби, ніби всміхаєся. А пан, що подивиться, то аж за боки береся.

— Се справді, ковалю, — каже він, — у тобі чорт сидить, то якби-сь не мусив тут у тій кузні клепати свою біду, то не було би на світі рівного тобі чоловіка.

Коваль, як то учув, то справді надувся так, як єго ковальський міх.

Того вже було чортові забагато, гнівало єго, що коваль надувся, та й що панисько з него сміявся.

«Іще і той буде з мене сміятися! — лютився він. — Чим він від мене красший, той панисько? Хто людською працею жиє, чужими руками оброблявся, десятини здирає? Від чиїх буків мужицького шкіра тріскає, та й кров тече потоками? Не через тебе, панку, у підземних дірах люде гниють, дівкам обтинають коси, молоді чоловіки карабіни носять, а їх жінки до двора забирають? З мене він буде сміятися та й хвалити коваля, а що би він сказав, якби єму коваль яку кривду вчинив? Чи не метав би ся гірше чорта? Узримо!»

Коли вночі коваль задрімався, сидячи перед образом чорта з зубком у руках, чорт відірвався від стіни, засвистав вітром та й закрутився високо у воздусі. Великі єго крила простерлися, як чорна хмара, і, як хмара, спадав він поволі на панський двір.

Пан був великий багатир, мав великі маєтки, червоні[46] чвертками мірив, у мисках спліснілі мідяки пересушовав, а банки[47] у звоях полотен тримав. А що багатих уборів, золота, срібла та іншого багатства там було!

Чим нижче чорт над двір спускався, тим глибший сон на всіх нападав; не лиш пан, пані, та й усі слуги позасипляли, як би їм хто каменем голову приклав, але навіть пси, та й сторожа, що як день, так ніч пильновала двора, запала у глибокий сон.

Чорт припав до даху своїм прозорим тілом і проник ним аж до споду двора. Здоймив з плеча ковалевий від вугля мішок, що взяв був з собою з кузні та й що було, зачав, в той мішок набивати; де були які гроші, срібне начинє, золоті перстені, кульшки, шовкові сукні та й усяке інше дороге фантє, — одним словом, все, що було, пхав у мішок, котрий щораз більше розтягався та й грубів.

Коли вже вибрав дочиста, взяв мішок на плече, пішов назад до коваля та й закопав під стіною, де був намальований.

З полудня чує коваль якийсь гамір коло своєї хати. Пес лає, люде голосно говорять і як би рискалями копали землю. Коваль виходить з хати та й очам не вірить: з-під кузні витягають єго від вугля мішок, повний грошей та й деякого іншого добра!

Беруть коваля, кують та й ведуть до темниці. Бідний коваль не знає, ні за що, ні чому?

Питає людей: «За що кують, волі позбавляють?»

«Та ти єще питаєш, — говорять люде. — Та не твій то мішок, не пізнаєш, не під твоєю то кузнею єго знайшли, не ти хотів усе панське майно зграбувати, не ти наставився на панський маєток та й панське добро трібовав собі присвоїти?»

Сидить коваль у темниці, світа божого не бачить, холодно та й вогко, жаби та інше гадає повзаєсь по тілі. Ні на чім лягти, ні вкритися, лиш оден околіт кинули під голову.

«Господи милосердний! За що то на мене попало? — плаче сиротище коваль. — Чим я так прогрішився, аби надо мною так збиткувалися та й аби я таку кару терпів?! Ні гірший, ні ліпший я був чоловік від других, от хіба тілько що пив тоту чортівську горівку, що вона розсаджувала мені мозок та палила серце, та й тілько мого гріха!»

Не знає коваль, коли ніч, ні коли божа днинка: темно та й темно, гейби у гріб живого поховали.

«А видиш, на що ти мене дразнив! Тепер маєш за своє!» — зашуміло над ним у темниці.

«Іще й тут не даєш мені спокою, іще й тут мучиш мене, чортівська сило! Кажеш, що я тебе дразнив, — а хто ж тому більше винен, як не ти сам?! Хто мені крові ще більше до мозку доливав, хто піддавав чортівську горівку? Не ти? А тепер кажеш, що я тебе дразнив! Якби не чортівська твоя горівка, я би був стояв з клевцем та й кував! То твоя горівка відривала мене від ковадла, та коли вона мене розібрала, тогді я брався тебе малювати».

«Не дурний я тобі відбирати горівку: не пив би-сь моєї чортівської горівки, я не мав би був над тобою ніякої сили, та й не міг би над тобою пімститися; а тепер маєш за своє, повісять тебе на шибениці та й мені душу віддадуть».

«Бери, муч, катуй, ріж на кусні, — най вишу на шибениці, най ворон тіло моє рве, але най лиш.душа моя у пеклі не пропадає», проситься коваль.

Велика розпука відобрала єму силу, майже не тямився, що з ним дієся, не знав, чи він.жиє, чи ні?

Довго так лежав, склонивши голову на околіт.

Аж нараз щось ніби слабий промінчик проник густу темряву темниці; занесло свіжістю зелені і пільних цвітів. Десь здалека доходили якісь чудні звуки, ніби спів птахів, радісний тихий сміх, дзвенінє граючого по камінях потока, а відгомоном тих чарівних звуків грали ліси, гори, долини, луги, діброви, води й облаки, і все те зливалося в одну потужну мелодію: «Слава во вишніх богу й на землі мир, во человіціх благоволенє!»

Ясність така урадила, що коваль аж за очі взявся. Що се! День білий, сонічко ясне увійшло до єго темниці?! А то ангел божий, білий, як сніг, яснів перед ним, блищав промінєм срібної звізди, дрожав блеском ранньої роси.

«Бог мене прислав до тебе, ковалю, — каже ангел, — встань і йди за мною!»

«О! боже, чим я у тебе те заслужив, що ти до мене своїх послів посилаєш?!» — питає зачудований коваль.

«Ти був завше добрий чоловік, та лиш тебе та чортівська горівка губила, але за те, що ти чорта гнівив і дразнив, смішив перед людьми, бог розказав вивести тебе з тої темниці».

Ангел доторкнувся кайданів, а кайдани з бреньком упали; доторкнувся зелізних дверей, а замки тихо порозсувалися.

«Іди додому, сиди тихо та й не гніви бога тою чортівською горівкою», сказав йще ангел і відлетів до неба, а за ним потягнулася струя блискучих звізд та лишилася довго біла дорога.

Другої днини рознеслося селом, що будуть коваля вішати, що пан поставив велику шибеницю та й спровадив ката.

І справді так було.

Вивели коваля з темниці та й повісили.

Вертаються люде назад домів, аж чують, щось кленцає у кузні. Ідуть усередину, а коваль стоїть при ковадлі та й мучить кусень зеліза.

«Та тебе що лиш повісили, а ти тут куєш?!» — чудовалися люде.

«Та як повісили мене, коли я тут!» — каже коваль.

Люде повертали назад під шибеницю, а на шибениці не коваль, а околіт, що му дали були до темниці під голову.

Побіч околота висіла єще кінська кість та й кінські копита: «На знак божої моці та й чортівської сили».

У кузні коваля нічого не змінилося. Так само сопів міх, гримав клевець, так само стояли плуги, борони, колеса, лише чорта на стіні не було.

Коваль чортівської горівки й до рота не брав та й жив, як світ приказує: «Бога не гніви, чорта не дразни».

Але чи ковалеві добре з тим було — казка не каже.

ХМАРНИЦЯ

Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжкий, розпалений, непорушний воздух.

Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко отвореною зіницею.

Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у воздусі.

Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігаєся.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікаєся з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листе дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі п’ятна.

* * *

Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща сила.

Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору.

Усе порухалося.

Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

Стемнілося.

Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомін сильних громів, а блискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.

Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмариці, а над нею висіло велике червоне сяєво.

Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекольнім танці.

Птахи ховалися під галузе, переляканий товар біг з поля, що ледви пастухи могли єго здогонити, люди запирали вікна і двері, гасили огонь у печі.

* * *

Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.

Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.

Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.

Михайло схопився і глянув у вікно.

Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним трескотом.

— Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, — бурмотів Михайло злісно і завзято.

Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.

Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у брудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику, замерзлі грудки леду.

Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.

Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором.

Розібрався, підперезав пояском і.потягнув за шнур великого дзвона.

Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»

Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззівилася вогнем і заревіла громом.

— Пусти! пусти мене!

— Не пущу! не пущу! — гудів поважно дзвін.

— Пусти!

— Не пущу!

— Пусти хоть на кусник поля!

— Не пущу на поле, іди лісом.

— Я хочу поля! — ревіла хмарниця.

— Лісом, лісом, — відповідав дзвін.

— Поля, поля, — клекочуть брудні жовті боввани.

— Лісом, лісом, — гуде дзвін.

— Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, — благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.

* * *

А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!».

* * *

З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.

Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і невернула вбік, понад гори.

З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону.

* * *

Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузе. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серез зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі.

Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю божу; в'ідпняв від воза коні, причепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину.

Аж чує: застогнав ліс — вітер жене, дерева гнуться, як колосе в полі.

Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом' ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.

* * *

Поволі дощ ослаб, робилося тихше, а холодний, чистий,прозорий блеск заливав воздух.

Ровами плила вода, по небі пересувалися легкі, білі хмарки, сонце обтирало заплакане лице. З поля тягнуло свіжостю трави і цвітів, лани збіжжя гейби купалися у чистій воді, втішні, що туча їх не доторкнула, лиш змучила і зосмішила ліс.

Галузе поламане, обдерте листе лежало купами, перемішане з ледом. Одні дерева повиривані з корінєм спиралися на міцнійших своїх товаришах і привалювали їх своїми тягарем.

Інші, крайні, лежали догори корінєм у ровах води, що з гнівом, гуком і трудом продиралася через покладені їй запори.

* * *

Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.

Зітхнув глибоко і перехрестився.

Вокруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шмате, не переполохані коні та й не доламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся ему, що лише страшний сон єго мучив..

Коли сё щось ударило єго в саме чоло.

Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг.

Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.

ЗРАДНИК

— Калинко! Дзьобко! Дзьобко! Калинко! Лови, лови! Ось там під листком! гойдається на галузі! Уже знов сховався! полетів! — Чути було тоненькі діточі голоси.

Під високою стіною триповерхової камениці бігав в найбільшім переполосі гурток дітей. З їх широко отворених, блискучих очей видко було, що зайшло щось несподіваного, і всі сумно ззиралися на отворене вікно першого поверху. Перед хвилею через те вікно видко було веселе личко Калинки. З-поміж тонких пальчиків єї білих, до ліктя голих рученят визирала періста головка пташини, з гарним, червоним підгорлям.

— Не пускай! не пускай, бо полетить! — кричали з долу діти.

— Ні, не полетить; а хоть би полетів, то верне. Він не раз літає по цілій кімнаті, сідає мені на плече або голову, а як витягну руку, то сідає на долоні і сидить так довго, доки не скажу: «Дзьобко, до клітки».

При тих словах Калинка легко відхилила пальці, а Дзьобко весело і цікаво крутив то в один, то в другий бік маленькою головкою, легко дзьобав пальці Калинки, а очі блищали, як дві гарні перлини.

Калинка поволі підносила верхню руку і розпростерла долоню.

Дзьобко стріпався, витягнув одне крильце, відтак друге, зацвірінькотів і став весело розглядатися.

По хвилі підлетів вгору, зкроїв мале колесо і знов сів на руку Калинки. Діти відходили від подиву, а Калинка гордо споглядала на дорогого Дзьобка.

Всі ожидали єще більшого попису Дзьобка; він дійсно ще раз піднісся вгору, закроїв єще більше колесо, відтак вище — менше, аж збив крильми і зник в сусіднім городі, котрого вершки визирали понад високий мур.

— Дзьобко! Дзьобко! вернися! — кричала Калинка, а сльози котилися єї личком. Малий зрадник, як би на прощання, підлетів з одної галузки на другу, зиркнув з-під простертого листка каштана і пірнув в гущу листя.

— Дзьобко! Дзьобко! — кликала, мов не своїм голосом, Калинка, але надармо, Дзьобко уже більше не показався.

Калинка, мов нежива, упала на крісло, опустила руки і уперла очі в пусту клітку.

— Но! но! що скаже мама, коли дізнаєся, що ти випустила пташка, — грозила стара слуга Маруня. Але Калинці все було одно, най буде, що хоче, най гніваєся, лає мама, у неї лиш одна думка, один страшний біль: «Дзьобко! Дзьобко! утік, лишив єї, покинув!..»

Чому, чому зробив він те? чи вона не любила єго, не доглядала. Скоро рано встала, зараз бігла подивитися, що робить Дзьобко. Він, як єї лиш узрів, бив крильми о стінку клітки і рвався до неї. Ніколи не з’їла без него ніякої лакітки, пив воду з єї уст, розумів кожде єї слово, сповняв ко жде єї бажане.

І він, він лишив єї, полетів світами, хоч чув єї голос, бачив єї сльози, і оглянувся на них, — полетів.. Дзьобко! Дзьобко!..

СТАРИЙ ГОДИННИК

У отця Олекси бувало раз у рік дуже весело, а було то якраз в день єго іменин на теплого Олекси, коли з’їздилася ціла родина: діти, внуки і правнуки. Найбільше тій днині рада була Калинка. Єї родителі сиділи у місті, а що вона все якось виглядала утло і бліденько, то рік-річно висилали єї до дідуня на село. Тому вона тут була як би у хаті газдиня, коли другі діти з’їздилися до дідуня. Вона знала, котра яблінка найборше доходить, котрі найліпші сливки, котрі квіти мож рвати і котрі ні. Так само у хаті знала, що вільно, а що ні, чим можна бавитися, а чого і доторкнутися не вільно було. Таким «недоторкаючим» був великий, старий годинник. Він стояв на високій ясеневій комоді, опертий на двох алебастрових стовпах. Над циферблатом, у шкляній скринці, було зеркало, від котрого вельми гарно відбивали червоні і сині квіти, як і білий, з моцно закрученою шиєю, лебідь, що ніби плавав по воді. Старий годинник ходив поволі, розважно, тихо і серйозно потакував, і всі у хаті обходилися з ним, як би з другим дідунем.

Тота однак єго повага тривала так довго, доки не прийшлося єму ударити яку годину. Тогді він нараз перемінявся. «Ценькне» зо два рази, як би хотів відкашлятися, та й стане підспівувати якраз думку, а потому, як не утне чардаша, що і буковинські цигани так не удадуть, та й зверне на таку дрібоньку і підскочну польку, що самі ноги скачуть.

Тому-то Калинка пересидить одну годину та й чекає, коли старий зачне грати, щоби собі потанцювати. Часом так розтанцювалася, що і не спостереглася, що старий перестав грати. Тогді дідуньо іде до него, витягає довгий тоненький шнурочок, потягне, — старий знов зачиняє грати, а дідуньо дрожачою рукою звиває і запрячує шнурочок.

* * *

Діти якраз були в городі, коли котресь нагадало про старий годинник. Калинка перша бігла до хати, а за нею ціла весела компанія. Прийшла в саму пору. Доходила четверта година, а до того нікого з старших не було в кімнаті. Скоро, проте, старий зачав грати, усі пішли у танець. Підскочні тони чардаша зовсім підходили під коломийку, то хоч старий грав польку, діти все-таки танцювали коломийку.

Нараз Старий цокнув і замовк.

Калинка була розбавлена до безпам’яті , невважаючи на повагу старого годинника, присунула крісло до комоди, знайшла шнурочок і потягнула. Радість не мала кінця. Одні самі танцювали, другі парами, хто ліпше уміє — ішов навприсяди. Старий знов цокнув, діти поставали, гадали, що вже конець, коли він знов зачинає грати. Се вже деяких здивувало, особенно Калинку. Коли однак знов закінчив і знов зачав, Калинку огорнув страх, котрий і другим став уділятися. «Що єму такого сталося? Він ніколи так довго не грав, а тепер що скінчить, то знов зачинає — о п’ятий раз вже грає. О боже! Що се такого сталося?» Та коли зачав і шостий і семий, Калинка упала на коліна і зачала говорити: «Отченаш…»

Невисказана тривога огорнула і другі діти; вони всі поклякали і повторяли за Калинкою: «Отченаш». Калинці сльози котилися з очей: «Що скажуть старші, а передусім дідуньо?» Пригнобляюча неміч огорнула всі серця. А старий глумиться, підскакує чардашом, крутить дрібненькою полькою. Зговорили «Отченаш», «Богородице діво» і знов «Отченаш», «Богородице діво», а він як грає, так грає.

* * *

Нараз двері відхилилися, на порозі став дідуньо. Дітям замерли на устах слова молитви, якесь страшне чувство непевного ожидания прибило всіх до землі.

Дідуньо поволі підійшов до свого ровесника, підкорчив тоненький шнурок, що висів у цілій своїй довжині. Старий відразу перестав грати, та лиш спокійно став будто би розповідати: «Так а так, так а так»…

ВОЄННІ НОВЕЛИ

Кінь

Он там, за послідньою хатою, скрився ворог. Наших всього сімох — неприятеля утроє більше. Вірні коники під ними зрозуміли небезпеку — уганаються, біжать, щоби спасти своїх друзів-їздців від погибелі.

Неприятель взрів. Шле стріл за стрілом, кулю за кулею. Уже близько, уже їх досягають. Одна куля досягнула, поцілила — у самі плечі. Повалився улан з коника вірненького, а товариші полетіли, і лиш курява знялась за ними.

Станув кінь над упавшим своїм паном. Б’є копитами, згинає голову, подає шию, щоби улан міг ухопитись руками, нюхає роздутими ніздрями свіжу кров.

А неприятель уже близько…

Гей, не врятує пана, а сам впаде в полон.

Тяжко з другом розлучатись. Коло неживого улана лежала його «мантля».

Кінь вхопив її в зуби і — полетів за своїми.

ПОЛИШЕНИЙ

І

Переклекотів град машинових крісів, притихли гуки гармат і, як переходячі громи, відзивались приглушеним гуком.

Переражені, збілілі від страху люди повиходили зі своїх хат і криївок. Поволі зачали отямлюватись й роззиратися вокруг себе.

Дорогою тягнулись нога за ногою криті санітетські вози, звозили ранених до переміненої на шпиталь місцевої школи. Тяжкі стони рвали за серце, і не одна сльоза скотилась по лиці.

Дехто з людей підходив аж під ліс, де найбільше билися. Моц упало деревини, упав і величезний бук, що ледве двох хлопів могло його обіймити, і немало вже збиралось з-під нього жиру.

Страшно.

Та все-таки живий живе гадає. Запобігливійші стали вибиратись до лісу, щоби назбирати поламаного гіля і грубшої деревини. За старшими бігли дітваки, хлопці й дівчата.

Зібралась ціла громада недолітків: два хлопці, дві дівчини і дванадцятилітня Магдуня. Взяли візок і поїхали в ліс по дрова.

Хлопці тягнули візок, а дівчата йшли уважно поміж розсіяні кулі, пороздирані шрапнелі й широкі п’ятна застиглої людської крові.

— Кров, кров! — скрикувала від часу до часу Магдуня з широко отвертими зіницями.

Сердечною кров’ю заливались і дитячі серця. Заходяуе сонце вкривалося жевріючими, мов огонь, хмарами, і кривавим блиском обливало свіжі, ледве що прикриті лісовою жовтою глиною, могили.

Чим ближче до лісу, тим більше могил, крові, куль, полишених жовнярських шапок; усюди збита земля, перемішана з кров’ю й листєм, глибокі, повибивані вирви, а коліями коліс посочилась кров.

При доріжці лежала сіра, широка розкинена «мантля». Хлопці хотіли її взяти, але побоялися, щоб не було якої біди.

Поламані дерева лежали одні на других. На однім корчі перехилилася вбита серна, з відкритими шкляними очима, а на півзламаній галузі висіла зачіплена одним крилом, поцілена в лету ворона.

Дівчата стали накладати на візок дрібніше гілє, а хлопці пішли дальше в ліс.

Магдуня відбігла трохи від товаришок і жахнулася. Щось засиніло з-під викиненої з вирви землі, і почула немовби слабий стогін. Підбігла ближче й остовпіла: перед нею лежав окривавлений жовнір з мертвоблідим лицем. Мертві його повіки легко дрогнули, й він отворив очі.

— Сюди, сюди! — кричала на товаришок.

Тихий, болючий стогін видерся з грудей раненого.

— Живий, живий! — кричали дівчата й почали кликати хлопців. Прибігли хлопці.

— Що робити? Треба б піти, дати кому знати.

— А може б, взяти на візок і завезти до шпиталю?

— Візок закороткий.

— Може бути, лиш треба б щось високо підложити під голову і плечі.

Побігли за візком, скинули ріще, і всі разом почали підносити раненого.

Руки, ноги, груди — все було замаране глиною й закипіло кров’ю, лиш на однім боці жовніра блищала золота звіздка.

Треба було ще що підложити під голову. Нагадали за «мантлю», що лишили при дорозі, і тепер їм уже не страшно було її взяти.

II

— Ох, болить, болить, — стогнав завмираючим голосом ранений, коли діти заходилися коло нього.

— Де мене везете? — спитав аж у половині дороги.

— До шпиталю.

— Тут є полевий шпиталь?

— Не знаю, який, але якийсь є у школі, і там звозять усіх ранених.

Хотів ще щось запитати, та не міг.

Приїхали до шпиталю уже добрим смерком.

— Що там таке? — запитала санітетка, що саме йшла з якимись фляшками.

— Ми знайшли в лісі жовніра.

— Мертвого?

— Ні, він живий.

— Що кажете? Живий? Але ж там прецінь наші були. Певне, який полишений.

— Ми його найшли під глиною з вирви.

Скоренько поклала пляшечки на вікно, прибігла до візка і стала кликати других. Прибіг лікар і кількох санітетів, взяли його на ноші й занесли досередини.

Другої днини Магдуня прибігла запитатися, як він мається. Санітетка сказала, що мав в собі кулю, вчора її витягнули, але ще дуже слабий.

Магдуня звідувалася щоднини.

Казали, що ліпше, що вже приходить до здоровля.

Раз захотів з нею бачитися, і коли увійшла, сидів уже в кріслі.

— То ти, Магдуню, врятувала мені житє? — сказав слабим, але веселим голосом.

Він дужав на здоров’ю з кождим днем. Магдуня все його заставала в городі на лавочці, де чекав на неї.

Коли вже добре почув себе на силах, пішов з нею до її хати. Був говірливий, веселий, як би ніколи не слабував.

Аж одного дня прийшов, щоб попрощатися^ бо мусив уже відходити. Магдуня голосно заплакала.

Він сумно усміхнувся, погладив її по голові й обіцяв писати.

У дві неділі прислав карточку, на котрій був намальований хорий жовнір, а санітетка держала його за руку. Писав, що йде до лінії. За якийсь час повідомив вдруге, що призначений до бою, і від того часу Магдуня не мала від нього ніякої вістки.

СВІЧКА ГОРИТЬ

Велике, блискуче сонце сходило з небосклону і кидало довгі, ясні прощальні лучі своїй вірній любці і щирій товаришці — землі.

Одягнене в етеричні фіолети облаків мінилося блискучими тонами найкрасших красок, а щаслива його любка вся ясніла промінним світлом королівської пишної пурпури.

Відходило з проволокоv, озираючися поза себе, і посліднє кидало розпаленим оком любові на ясні води та темні бори, спиналося по шпилях дерев, високих будівель і веж, що будто би досягали легких золотистих облаків.

Прощалося з жалем, приневолене незмінним законом конечності.

Послідні лучі, послідні погляди, послідні поцілуї.

Відійшло.

А з ним згасло світло, радість і тепло землі. Уся похолоніла, обвинулася темним, жадібним серпанком мрачного смутку й туги.

З другого боку висунувся в німому маєстаті місяць, як би скаменілий з болю. Не зважав ні на звізди, що іскрилися вокруг него, ні на білі облаки, що сунулись низом зачаєно, тихо, як бездушні потуги природи; гордий, холодний, сріблясто-блідий, як би переражений, сумно дивився на бідну землицю, на її людський муравельник і людську судьбу.

Із відкритого вікна гарного партерового домика в малому містечку розливались смичкові тони скрипки з акомпаніментом фортеп’яну. Грали увертюру до «Вільгельма Телля».

Він — молодий, високий, чорнявий, сильно держав скрипку в білих руках і натискав струни довгими пальцями.

Вона, як розцвіла весною цвітка, сиділа при фортеп’яні і впивалася усією душею кожним тоном, кожним нюансом скрипки могутньої композиції, повної гармонії, барви і ритму.

Тихі, мольові тонації, повні смутку, немочі, безсильної розпуки, переходили і змінялись в тверді, мужеські, енергійні звуки, щораз ближчі, голоснійші.

Ще кілька сильних, довгих акордів, відповідних настроєві цілої композиції, і кінець великої події, великої сили і напруженя волі.

— Чудово! — прошептала вона в захоплені, відриваючи руки від клавіатури.

Мов бачаться мальовничі могутні альпійські гори, чується воєнний грізний дух, скрегіт збруї, мужеську силу, відвагу й тихі зворушеня серця.

Так відчувати й підхоплювати може тільки правдивий артист.

* * *

Якийсь незвичайний рух на улиці перервав їх захват і звернув увагу. Вони мимовільно зближилися обоє до вікна.

Першою їх думкою було, що, може, десь горить, але ніде не було видно луни. На противній стороні вулиці стояло кількох мужчин і читали про ліхтарні розліплене на мурі оповіщене.

— Що там таке? — запитав він одного з переходячих, вихилившися через вікно.

— Як то, не знаєте? Загальна мобілізація.

— Загальна мобілізація? — повторив знову хтось з другої сторони громадки прохожих.

— Загальна мобілізація, — підхопив якийсь здавлений жіночий голос.

Вони подивилися на себе майже з перераженєм, подивились очима людей, котрих несподівана, неожидана річ ввела в подив, — річ, котру не могли ні розібрати, ні зрозуміти.

По хвилі її взір упав на розложені ноти увертюри. Скоро підійшла і нервним рухом замкнула клавіатуру.

Те, що гарне в штуці, як же болюче, сумне, переважаюче в житю.

Він також наблизився до фортеп’яну з якимсь зрезигнованим спокоєм, вложив скрипку до футералу й відсунув, як би казав: «Так і лишиться». Так і сталося.

Лишилася не лише скрипка, але й вона, найдорожча його серцю дівчина.

Тяжкий біль і смуток прошиб серце дівчини. Якісь рухливі, різнородні образи виступали і крутились на понурому тлі смутку.

Світ видавався їй якоюсь дикою, несправедливою потворою, що карав невинних.

Ах, як страшне самітною почувалася вона. Всі свої, близькі, стали далекими, чужими, все вокруг неї посумніло, злилось тяжким смутком. Цвітка сумно всміхалась, деревина сумно вітром похилилась.

Залинула радість світа; щастє його, як пусте, без значіня слово.

Серце стискалося, повіки дрожали сльозами, та не вменшали смутку, не приносили полегші прибитому мечем серцю, як у Мадонни, що висіла в її кімнаті. Тож цілий біль свого серця виливала перед тим образом, всі свої сльози приносила її в жертву разом зі свічкою, що день і ніч горіла, і просила, щоби вернув той, що забрав її серце, а з серцем ціле її єство.

«Чи побачимось ще колись?» було його посліднє слово. Може, справді було воно посліднє, може, справді ніколи не побачаться? «Ні, ні! — кричало щось в її нутрі. — Він мусить, мусить вернутися. Мати божа охоронить його і назад приверне».

Але чому, чому досі нема від нього ніякої вістки?!

Вона сиділа годинами, вдивляючись сумним оком у дрижаче світельце. Перед її душею виринали як би з далекої минувшини якісь плани, наміри, а серед них страшна мара, страшне питане: «Що зробити, як собі порадити, як побороти прокляту дійсність?»

На мить вертала до неї давня енергія і сила. Тоді розпитувала вона знакомих і незнакомих, що писали до своїх жовнірів, де обрітається полк, при котрім він служить. Але все надармо.

Часом попадали до її рук часописи. Розжареними очима шукала його у списках ранених і поляглих; сумна радість заливала її серце бо страшно було би його там найти.

* * *

З весною все ненадійно змінилося. Неприятельська армія посунулася, як сіра, зимова хмара. Зацвіли блакитні «кашкети»[48], а з ними й добра вістка прийшла до неї й довго ожидане письмо. Однак скоро минула її радість.

На сердечні, довгі її письма, що слала одно за другим, розповідала про біль свого серця, про страчену й відзискану надію, і про свічку, що день і ніч горить... не мала ніякої відповіді.

Аж одної днини приходить до неї двох мужчин. Один знайомий з міської міліції, другий зовсім чужий.

— Чи ви називаєтесь Марта М.? — запитав незнайомий.

— Так, то я, — відповіла змішана.

— А ці письма ви писали? — запитав він знову, показуючи її власні листи.

Уся кров з серця бухнула їй до лиця.

— Так, то я писала, але як вони приходять до ваших рук?

— Я маю на се певне право, — і показав їй тайну відзнаку.

Кров, що бухала їй з серця до лиця, мов уся зледеніла й перестала кружляти.

— Я би просив о певні, маленькі поясненя, — тягнув дальше незнайомий.

— Поясненя? Які поясненя? — питала дрожачими устами.

— Тут є певні скороченя, а головне, що має значити майже в кожному письмі: «Свічка горить день і ніч» і три точки.

Дівчина стояла непорушно, як би не приймала ніяких вражінь, немовби все те, що чула, не відносилося до неї. Здавалося їй, будто би чула якийсь голос, а не розуміла слів.

Так тривало добру хвилю, нарешті поступилась насилу й отворила двері до своєї кімнати. Перед Мадонною блимаючим світлом блищала свічка.

Легка усмішка зависла на устах обох мужчин.

— Будьте спокійні, — сказав вкінці незнайомий, — все провірено, листи дійдуть до адресата.

* * *

Вона довго не могла прийти до себе, оперлася руками о стіну і зсунулася напівобомліла на землю. Все, що скривалось на дні її душі, витягнули люди на прилюдний вид, обкинули поблажливим усміхом легковажаня найдорожчий її скарб, найціннішу суть її існуваня.

Потягнуло холодом, зморозило й обтерло з пуху ніжності глибоко хоронені почуваня від холоду й буденності зовнішнього світу. Начеб якась груба рука зірвала ніжну цвітку й кинула на дорогу під ноги байдуже проходячих людей. І перли-сльози видобулись із глибини її нутра з такою силою болю, що виділось, що чого не діткнулась би, все знищила б і потягла у пропасть.

Та сила забирала з собою дівочі мрії про щастє, про світ, про житє. Лише свічка блимала слабим проміням надії...

НА ЦВИНТАРІ

Блискуче сонце вже до половини западало за вершки гір і купалось в червоній крові, що лилася хмарою на заході небосклону. Малі, білі, відірвані облаки пливли як лодки, по червонім океані, а потемнілі, зубчасті гори тягнулися, мов чорним шляхом єдиної долі людства і єго тяжких змагань з червоним жаром, яким майже цілий світ загорів.

Понад опари розлогих млак видніли наїжені дахи і комини невеликого підгірського місточка, над котрими мінились червоним блеском бляшані вежі божих домів.

Із густих опарів виступав чорним тінем широкий круг фантастично рисуючихся дерев, а під ними крились хрести і пам’ятники тих, що відійшли у край вічного спокою.

Із сторони ліса прийшли до них несподівані гості. Вони каплями крові значили свій шлях і уставлялись рівними рядами, як за життя ставали проти ворожої їм смерті, що передчасом завдала їм вічний сон, мир і тишину.

* * *

Керваво заходило і керваво вставало сонце.

Мрака поволі підносилася, а пронизана червоним блеском, зависала над могилами рожевим рефлексом, як мрії, надії й бажаня молодості.

Того дня мало відбутися велике свято в честь молодих войовників. Щоб почтити їх пам’ять, із рамени армії поставлено камінний пам’ятник. Дві могутні постаті держали сплетені лаврові вінки двох союзних армій.

В означеній годині розпочалась церемонія посвяченя пам’ятника. Все відбувалось по припису. По однім боці станула військовість, по другім цивільні власті, а решта вже як кому попало. Високий військовий достойник сухим, добірним тоном говорив про заслуги поляглих, не менше однак підносив заслуги живої армії, яка звеличала їх пам’ять. В кінці промови передав акт церемонії куратові, який зі своєї сторони закінчив також промовою. У промові курата більше було тепла, хоч і тут головно підкреслювалось те, що всі вони, що лягли головами, совісно сповнили свій суспільний обов’язок, і лиш зов’ялі цвіти на пам’ятнику, як би всупереч сим запевненям, сумними головами говорили про житя для самого житя.

Случайно добре угруповане присутніх вельми подобалося одному молодому поручникові до схопленя фотографіченим апаратом. Був то один з найбільших донжуанів із штабівців, і більше заслуг поклав він у здобувані жіночих сердець, ніж неприятельських позицій. Тому і всілякі ходили про него слухи. Слухи ті були дуже цікаві, й ціле місточко інтересувалося його залицянками до одної молодої мужатки жінки, що будто би свому мужеві приправляла роги. Так само ходили слухи, що одна панночка з доброго дому у нім без пам’яті залюбилася та нехотячи при кожній нагоді тим зраджувалась. Крім панночок з інтелігенції, поручник не погорджував і жіноцтвом з інших суспільних верств, що залюблену панночку дуже боліло та зовсім до него зразило. Скоро однак найшлася друга, проворнійша, яка нічим не зражалась. І знову люди заговорили. Заговорили про конечну женитьбу штабовця з проворною панночкою.

Тож, хоч настрій був загально поважний і сумний, обхід абсорбував загальну увагу, деякі пані зауважали, що поручник був як би не свій, будто би чимсь неосмілений. Се мусило кождого дивувати, хто знав його душу і зухвалість. Тяжко було припустити, щоби той тріумфатор мужеського пола спускав очі перед обсервуючим його жіноцтвом, а радше чи не був то мимовільний сором перед тими, яких житє проглинула жорстока судьба, а якого він аж до переситу вживав.

Тоті самі пані рівночасно обсервували також високу, в силі віку жіночу стать, з чорними, палаючими очима. То була мати панночки, з якою мав поручник женитись. Вона стояла з гордо піднесеною головою серед могил умерших, опираючись о землю сильною ногою. З-під її стопи видиралася зрошена росою травичка, стелився трилистий леїдик, видиралася дрібна стокроть. З широкими бедрами, високою грудю, стояла вона, мов вкопана в землю, бо ж вона єї сила, єї плодовитість, вічне відроджене, тріумфуюче житє над жертвами смерті. Вона — мати-родителька, вічна сила відродженя, що єї з поколіня в поколінє передає.

Обхід ішов точка за точкою після згори назначеної програми.

За найвищою військовою властею стояв молодий, гарний з вигляду хорунжий. Єго погляд переходив від пам’ятника на публіку, як би слідив за вражінєм, яке робив на ню пам’ятник. Найчастіше спочивав його погляд на молодій дівчині, що, як Фольведа, тулилася до рамен матері. З-під спущених повік споглядала несміло на одну з символічних постатей пам’ятника, що носила обриси єї лиця, лиш як би замінені на Валькірію. Молодий хорунжий — се творець пам’ятника, якому армія словами свого підпоручника, почуваючись до обов’язку, прилюдну зложила подяку.

Нараз почувся далеко-далеко, гейби з-під землі, звучний спів, що розливався у воздусі, що обгортав землицю прозорим морем ясного блакиту. Лиш одна пляма темної хмари зловіщо зависла над буковим лісом якогось безконечного болю, злоби чи нещастя. Далекий, приглушений спів щораз більше зближався і глибоким вздохом губився в чорній хмарі.

Ще одна точка святочного обходу: військова власть передає цивільній [пам’ятник] і просить про опіку над ним і гробами поляглих.

Вже зачали розходитись, коли при вході на цвинтарі появилась церковна процесія. Військовість, як на команду, вернула на свої місця і тим приневолила всіх інших лишитися, хоч між деякими з напливової людності панами видко було велике невдоволенє. По короткій молитві покропив пам’ятник старенький священик і з цілою своєю численною дружиною звернувся до могили померших. Пані, які були так розмістились, що плечима були обернені до могил, не лише мусили проступитись, але також і обернутись. Нелегко то якось їм приходило. Щось перекірного ними заволоділо, а деякі дали навіть наглядний тому невдоволеню доказ і не змінили своєї позиції. Зачалась властива нашому обрядові відправа.

Військовість, яка спочатку відносилась з офіціальним признанєм, зачала улягати сугестії неприхильних, яка так тяжко відбилася на нашім народі, який тепер припадає до могил жертв, убитих страшною язвою, що шаліла довкола та заподіяла єму тілько кривд, як ніякому народові світа. Бо, крім жертв крові, зазнав він тілько моральних мук, що на саму згадку кров ціпеніє в жилах.

— Господи, господи помилуй! —дрожав голос старого священика, а народна душа плакала над своїм тяжким горем. Плакала на клеветників, що жили його потом і кров’ю й задавали єму тілько муки й наруги, спричинили тілько нещастя, тілько сліз витиснули, безнадійної розпуки.

— Господи, господи помилуй! — гомоніло понад згарищами сіл, шрапнелями зорані поля, і тими бездомними, що десь в чужих краях при дорогах і дебрах повільно конали.

— Господи, господи помилуй! — потрясло облаками, а земля стоном відповідала: «Буду їм пером».

КАЛІКА

І

Не було в селі парубка над Лукина Максимишиного. Високий, стрункий, як берест над потоком, над котрим стояла вдовича хата єго матері.

Бувало в неділю, як одягне білу з широкою прошивкою сорочку, візьме широкий черес, закине на плече новий сердак, убере з павами капелюх, то всі дівчата на него ззираються. На танці, в церкві чи при роботі — всюда він перший між усіма парубками, всюда рей веде. Та й лице в него, як сонечко ясне, очі сині, як небо, буйні чорні кучері, гарний молодий вусик.

Сама мати, як часом гляне на него, то самохіть усміхнеся. «До кого він вдався?» сама себе запитувала. І дівчата в неї гарні були, тоті більш на неї й на єї чоловіка подобали, але де їм до него! А він якось так, як би до роду вдався, а найбільше до єї старшої сестри Фрасини, що також колись така гарна була, що їй пари не було. Якби не те, що сама єго під серцем виносила, то бозна-що могла би сказати. Такі самі сині очі, таке волосе, та й на зріст вона також якось така була.

Дівки старші були від Лукина й за таких газдів їх повіддавала, що дай боже і. синові такої долі.

Але він міг й ліпшу долю найти, з першою багачкою в селі оженитися, та ледви чи була яка єму під пару. «Десь треба би на стороні розпитати, якусь сторонську невістку до хати ввести», гадала не раз Максимиха.

Та хоч вона не з перших багачів була, та далеко їй було хоч би до сестри Фрасини, що віддалась була за великого багатиря та аж топилась у багатстві, усего мала по шию. Хоч не хотіла вона за него віддатись та все на тата й маму марикувала, що єї присилували, але зате багачкою на все село стала та мала чим гоноруватись. Та хоч у Максимихи такого багатства не було, як у сестри, то таки було до чого невістку привести.

Хата хоч куди, і гонтами крита, і город неабиякий, а до того ще й поле було своє, тягло й коровина була, коби лиш Лукин тілько за жінкою взяв, то і Фрасина могла би сховатися.

Лукин був від війська рекламований[49] і як лиш вийшов з класів, мати зачала за невісткою оглядатися.

Де-будь стане з газдинями на вулиці чи коло церкви, то й зараз наводить на те, що дихавицю має, а то такої роботи коло газдівства, що ніяк пошануватися.

— Та чи ви не маєте помочі, не маєте газди коло хати? — кажуть їй газдині. — От лиш бога гнівите, коби кождому такого сина мати!

— Та син бабської роботи не зробить.

— Вони правду кажуть. Хлоп свою роботу знає, а баба свою. От невісточка здала би ся вам.

Максимиха лиш того і чекає.

— Коби лиш яку гідну та роботящу бог навернув, — говорить спрокволоком.

— Ви вже тим не журіться, знайде він собі гідну газдиню, парубок хоч куди, що уздрить очима, те і зробить руками. Перша-ліпша піде за него, не бійтеся.

Максимиха, як по такій розмові прийде до хати, то все синові розповідає. А він лиш усміхаєся, рад з себе і з того, що люди про него говорять. Бо й чому ж мали би інакше говорити? Він і сам знає, що нема дівки, щоби єго не хотіла, та котру лиш засватав би, то пішла би за него. І переходив у думці дівчат, як качок, коли вузькою струєю пливуть одна за другою.

Не одна з них гарна, не одна багата, з доброго роду. Маруня має палкі чорні очі, Софія росла, білява, у Ірини лиця, як яблучка, Ерстина довгу косу має, та все-таки ні одна не може рівнятися з Маланкою, що служила у тітки Фрасини.

Він сам не знав, як до того прийшло, що Маланка виділась єму найкращою дівкою, яку коли бачив. А зачалось тим, що коли раз пігнав був коні до води, вона щось там на камені прала. Він тихо зайшов, і, щоби налякати дівчину, обіймив єї за стан.

Вона справді налякалась, піднеслася на цілий зріст, спалахнула, ніздря роздулись, і так одно проти другого станули.

— Чи одурів-єсь? — промовила, врешті, Маланка.

— Хотів-єм тебе напудити.

— Іди до чорта! — гукнула вона, відвернувшись, і пішла додому.

Лукинові здавалося, що до того часу він єї як би не знав, не бачив єї росту, гарного тіла, палких очей, і те все як би перший раз узрів. То і з того часу вона все єму бувала на гадці.

Щоб єї побачити, став частійше до тітки заходити та все ніби за якоюсь орудкою: то воловода позичити, то десь брус заподівся, а то треба борзо трави для корови накосити. Хоч він міг і без того до тітки заходити, але все-таки щось такого знайшов, що будто би не задля неї приходить.

Тітка єго навиділа, то коли він зайде, то все щось заговорить, зажартує, а коли він квапиться, вона смієся, що робота не заяць, не втече.

Хоч як тітка єму рада була, він не раз сердився на неї, коли вона з тим ставала на бесіду, і раднійший був, коли застав дома лиш саму Маланку, хоч то рідко трафлялось, бо чоловік тітки справді великий був лотока, але жінку шанував, у поле рідко наганяв, та все, що тяжче, мусила потягнути Маланка.

Лукин сам був робітний і хвалив за те Маланку, що вона знала, як то кажуть, за гаряче і студене ухопити, та все-таки не раз сердило єго, що вуйко надто нею виробляєся.

«Той, що її візьме, не пожалує того», думав про себе, коли бачив, як вона кидала вилами на скирту снопи, при чім єї гнучкий стан гарно вигинався, а лице, як калина, червонілося.

«А може би, я і сам?» десь як би згори упала не него гадка, але тут і урвалася. Однак від того часу вона єго не покидала.

Маланка зразу брала єго залицянки за парубоцькі жарти та все здалека трималась, але коли він обіцяв їй женитись, віддалась єму душею й тілом.

Максимиха зразу страшно сердилась і плакала. Не такої невістки вона надіялась, та й сором їй було, щоб єї син сестрину наймичку брав.

Зате тітка Фрасина стала відразу по стороні молодих. Вона дітей не мала й жалувала Маланку, як свою дитину.

— Дівка гідна, робітна, — розважала сестру, — коли єї любить, то най бере.

Тут тітка Фрасина тяжко зітхнула. Їй нагадувалися молоді літа, молоде кохане. Максимиха добре знала, як єї сестра пропадала за сусідським парубком, та старі й чути про те не хотіли. Він мав лиш півхати і дві грядки в городі, та ще й сестру мав відвіновати.

Не довго старі чекали: трапився одинак, грунтовий, сама собі була газдинею в хаті, бо старі борзо повмирали. Усего добра мала достатком, а однак часом прийшла на ню така година, що не раз перед сестрою сплакала й казала, що цілий статок дала би за один поцілуй сусідського сина.

Тож і тепер Максимиха глянула на ню з-під ока. Фрасина те зауважила й гірко усміхнулася.

— Не молоденька я, правда, а все серце нагадує. Кажу ти, сестро, не розлучай дітей, аби колись на тебе не плакали та не коротали свого віку.

Максимиха не переставала марикувати, хоч не було сили Лукина від Маланки відвернути. Все те, що мати говорила, він ледви що слухав, та все рад був, що тітка Фрасина за ним та за Маланкою обставала.

* * *

З весілєм не було що протягати, то й по Петрі Лукин увів молоду жінку до хати.

Максимиха не мала серця до молодої невістки.

«Привів мені невістку з гонором і з віном», говорила з гнівом до себе, хоч перед людьми мовчала, бо нащо мали сміятись, але добра не було в хаті.

Що би Маланка не робила, ніколи не може свекрусі догодити. Спочатку потроха, а потому щораз більше приходило до сварки і прокльонів. Мама скаржилася перед сином, а жінка перед чоловіком, та не раз чинилося таке пекло, що треба було з хати втікати.

Та не судилося Максимисі довго з невісткою проживати. Вона все мала дихавицю, десь ухопила єї простуда, тяжко заслабла, та й до двох неділь уже єї не стало. Вона заснула навіки так тихо, що ніхто навіть не знав. Як на то повиходили якось усі з хати, а вона за той час умерла.

Лукинові жаль було за матір’ю, то найбільше банував на те, що відійшла так тихо, як би єї й не було. Ані одного слова перед смертю не сказала. Уже легше було би ему, якби була дорікала, а не так тихо собі пішла.

Коли лежала на лавці, він довго на неї дивився, і не знати, що за те дав би, аби хоч одно слово промовила, але вона міцно затиснула губи й мовчала, як би яким запечатаним проклятєм, може, єго власним словом, коли у злості не раз крикнув «мовчи», то те слово тепер проти него обертаєся, він за те буде перед богом відповідати.

Та як не дорікав він собі, хату як би ангели перелетіли. Тихо, спокійно, лише хіба тільки крику в їх хаті, коли дітей послуху навчають. А було щось тих діточок, щороку дав бог гаразд.

* * *

Якось раз смеркало, Маланка все ще не розгинала хребта, пилувала бульби підгортати. І дитина плакала в колисці, і вечерю час уже було варити, бо Лукин пішов був до міста і далі мав уже надійти. Але кортіло єї з тою бульбою покінчити. Коли увійшла до хати і ледви встигла розпалити вогонь, Лукин увійшов до хати.

— Ти єще не вариш вечері, газдине? — сказав лагідно й сів на лавиці.

— Запізнила-м ся, бо хотіла вже раз бульби підгорнути. А так була закипіла хоптою, та як ще в час не підгорнуло би-сь, то що з неї було би?

— Нічо, нічо, але вари скорше, бо я голоден.

— Зараз буде, лиш кулешу засиплю, бо борщ є від обіду. Але ти в місті також забавився. Гадала, що надійдеш, то удвох борше зробило би ся.

— Подибався з людьми та всякі бесіди повелись.

— Та що там такого говорили?

— Кажуть, що пишуть газети, що війна буде.

— Ет, що війна! Коби бульба зародила. Я ще мала була, а люди про війну говорили.

— Говорили та й виговорили.

— Довго якось говорили.

— Ні, не жарт. Кажуть, що мусить бути війна. Але най буде, я рекламований, то мене не возьмуть…

Зараз якось по тому зачали парубків покликати й мало що не півсела заасентирували. За якийсь час і других покликали. Усе жаль за серце тисне, коли йдуть до війська, а то ще в такий час, коли про війну говориться.

Плакали мами за синами, сестри за братами, дівчата за коханцями, журились батьки, хоч ще тогді не знали, що їм прийдеться пійти за синами.

Справді війна.

Багато людей затривожилось, але багато й не думало про це. Не було коли роздумувати. На селі в робучий час на роботу часу нестае, а не ще на якісь міркуваня.

Що бог дасть, то буде. Доки чоловік жие, мусить їсти, а як хоче їсти, мусить робити.

А то робота на роботу настає. Є такі, що хапають, як то кажуть, що легше, але так як Лукин і Маланка завзяті на роботу були, то вона й відвдячувалась їм. Газдівство поширювалося. Станула нова колешня, став оборіг, якого за мами не було. Зачали класти стодолу, уже і зводини зробили, поклали віху, лиш би ще пошити, але ще збіже змолотити б, щоби сніпки до пошиваня були.

Сиротище Лукин не знав, що свого збіжя вже звозити не буде. Війна, про котру він спершу, мало що думав, щораз ближче надходила. В полях не раз чути було, як земля від гуків дрожала. Та люди все ще думали, що то до них не дійде. Найбільше тривожило їх, що раз по раз усе інших до війська покликають. Розійшлась вістка, що й рекламованих будуть кликати. Маланка, як те учула, то аж за голову хопилась, але Лукин усе ще не давав віри, щоби так могло бути. Чи одно люди говорили, та через те ще не конче так має бути, як вони говорять.

* * *

Аж одної днини, що лиш запряг коні до воза і хотів їхати в поле, дає війт знати, щоби ішов до міста ставитися.

— Що се? — запитала Маланка, що якраз була на обійстю.

— Покликають до війська.

Маланка закрила лице руками й гірко заплакала.

— Не бійся, я рекламований, нічого з того не буде, лиш треба йти, нічого не поможе.

Лукина відібрали, й за дві неділі мусив відходити. Спершу виділось ему, як би нічого не сталося, але таки зараз якби все догори дном обернулося. Все стало якесь чуже, не своє. Дивився на свою хату, але вона не була вже тота сама хата, і жінка вже як би не була єго жінкою, ні діти — дітьми. Вибіжить дитина з хати, вхопить за поли, а він як би єї не знає. А то ще жінка плаче, роздирає серце.

Тиждень мав бути ще дома. Кождий день, кожда ніч зближала до страшного реченця, не мож було проволічи, відтягнути. Дні й ночі скоро по собі чергувались. Лишилось уже лиш два дні, але то вже було єму байдуже, міг і зараз іти, і все одно, коли вже мусиш.

Минуло й цих два дні.

Тої днини, коли мав відходити, він як би занімів. Сів на пень під колешнею і впер очі в город. Червоний, великий мак розцвітав у городі, а між ним дрібнійший хитав білявими голівками. Той мак приковував усю єго увагу, будто би нічого, крім єго цвіту, не було на світі. Червоний, великий мак з чорними осередками, і другий, з білявими головками мак.

Аж нараз усе обернулось.

«Ні, ні! — говорило щось в єго нутрі, й він модно затиснув кулаки. — Яким правом можуть люди відірвати мене від своєї землі, своєї хати, рідні!»

І знов якийсь страшний бунт підніс єго груди, опали руки, похилилась голова, й він заплакав, як мала дитина.

Так само щось важко коло него захлипало. Була то Маланка. Вона присіла за ним на ріщу під хатою, але він не знав, коли вона прийшла і коли за ним присіла. Він оглянувся.

— Чого ти! — сказав як би у злості, встав, і пішов до стайні та пігнав товар до води.

А ще й не пора було, але пігнав, щоби лиш дома не бути, не бачити жінки, дітей, не бачити червоного маку, який нараз опротивів ему.

Коли прийшла пора відходити з хати, він глянув по образах, повів очима по обійстю, подивився на недокінчену стодолу. Маланка забрала діти і йшла за ним плачучи, як за мерцем. Лиш що душа мерця вже на правді, за тіло він уже не дбає, а тут видюча смерть, видючий похорон.

Коли впослідне притиснув до серця омліваючу з плачу Маланку, діти заголосили в один голос.

Скоро, скоро зачали поганяти, як товар до стайні. Одних запихали досередини, других нагору. Метушня, крик, плач — все те змішалось і клекотіло, як у пеклі. Лукин хотів ще раз узріти жінку і діти, але не міг до краю діпхатися. Аж нараз засвистало й потягнуло, гейби шнуром у безвісти…

Маланка виділа, що вдовицею вернула до хати. Сіла на призьбу і здіймила руки. Якби не діти, що плакали їсти, була би не борзо спам’яталася.

В три неділі дістала від Лукина картку. Він питався про єї здоровля та поводжене, та й казав, що вчать єго муштри та й хто з ним є з єго села. Прийшло ще друге письмо. В нім просив, щоби прислали єму якийсь крейцар, бо він з тим, що має, не виходить.

Зачали говорити, що жінки за тих, що пішли до війська, будуть брати гроші, але чого іншого діждалися.

Стріли, що довкола давались чути й морозили людські серця, замовкли. Деякі гадали, що вже по війні, аж нараз скричали люди: «Військо, військо!»

Та не лише військо, але й коні вели гармати, та змучене, збіджене, як би саджею присипане. А голодне, хрань господи боже.

Просили хліба. Люди виносили, що могли, але того всего не було що й показувати.

Деякі надіялись, що зі своїми побачаться, але всілякого народа було, а наших не було. Казали, що наші на француза пішли.

Через три дні і три ночі сунулись, як хмари. Маланка через цілий той час очі свої видивила, чи не узрить де Лукина, не спала, не їла, Що-будь кинула дітям, а все, що могла, виносила з хати жовнярам.

Рознеслась чутка, що неприятеля лише що не видно.

— Завтра, завтра він уже буде!

Люди позавмирали зі страху.

* * *

Але минає одна, друга, третя днина, якось тихо. Уже почали забувати, аж нараз як зчиниться крик: «Ворог, ворог іде…» Одні зачали втікати, де їх очі несли, другі втікали, хоч жаль їм було працю лишати, треті зовсім як би без пам’яті, не знали, що з собою робити. А ворог, як вода, плив. Цілий рік займив. Про наше військо й чути не стало.

* * *

Усюди один неприятель. І все як би у якусь бездонну бульдоку запало. Нізвідки вістки, ні чутки, ні ніякого порятунку. Ніхто не знає, що буде. А тепер біда край придушила, а здобутки газдівські неприятель все забирає.

Маланка сама з малими дітьми в хаті. Не раз лиш ляже, а то гур у двері: «Відчини!» Та увійде часом і десять люда, а вона сама, лиш з малими дітьми в хаті.

Та ще коби не рабували. Часом трапилися люди, що бесіду їх можна було порозуміти, та ще до своєї їди запрошали, але були такі, що все з горшків повиїдали.

Раз прийшли та цілий оборіг сіна забрали. Що наплакалася, напросилася, а вони ще й насміхалися. Люди зачали між собою перешіптуватися, що й корови забирають. Де ще одна коровина, то часом лишають, але дві, то зараз одну беруть. Маланка мала корову й ялівку. Люди радили якрайскоріше продати, хоч дешево, але все ліпше, як задурно.

Одної днини лиш що пішла до сусіди, чує, а діти голосять у хаті. Надбігає, а ялівку вже з загороди виводять. Не помогли ні плачі, ні крики, ні клятьби; взяли, як своє. Що вона з тою ялівкою не набідкалася. Вже й сусіди її розговорювали, і тітка Фрасина угойкувала її, що хоче хіба голову положити за корову й дітей осиротити. Але вона все своє: «Якби Лукин був, він не дав би, він охоронив би».

— Лукиночку, Лукиночку, чому не даєш про себе ніякої вістки? Може, вже не живеш, може, вже де ворон кості твої розносить, — голосила плачучи.

Люди все гадали, що наші надійдуть та й виженуть неприятеля, але коли став минати місяць за місяцем, а про наших чутки нема, перестали вже надіятись. Були такі жінки, які забули, що їх чоловіки на війні, що їх кров проливають, та робили таку позну, що хрань господи.

— Бог би їх тяжко покарав! — кляла їх не раз Маланка.

— Ади, яка мені взялась. Не пильнує хвого носа, а чужого проса, безгрішниця! — відказували такі, що міркували, що те проти них говориться.

Аж нараз так як би дивно стало. Неприятеля як би порідло. Люди очам свої не вірять, — але, врешті, не мож і не вірити, коли бачиться, як все забирають на вози, ведуть коні, бігають по хатах за білем, що давали до праня. А врешті були такі, що казали: «Ваші надходять, за тиждень будете вже їх мати».

Якось щораз більше з гір сходило неприятельського війська, зачали копати рови, стягати гармати, аж врешті поперек цілого села викопали шанець. Люди на полях завмирали, дивлячись на ту роботу, а неприятельське військо ще кепкувало:

— Чого боїтесь? — казали. — Наші гармати будуть кидати кулями далеко поза село. Хіба ваші будуть на вас стріляти!

— Вони будуть стріляти на вас, але й нам може дістатися, куля не знає кого поцілить. Жовняр чи не жовняр, їй все одно.

Якось раз перед вечером зчинився великий гук і свист. Все заклекотіло, як у пеклі, як би зелізний град посипався на землю, а чорні дими збивалися густими клубками.

Кождий, хто міг, рятував жите. Люди хапали, що могли, одні пішки, другі з возами. Все, що було, то втікало то до лісів, то до подальших сіл.

Маланка ледве встигла діти забрати. Наперед неї їхала тітка з возом. Маланка з діточками йшла пішки, лиш на віз понакладала, що захопила з хати. Як лиш дуже зачинали стріляти, то люди падали на землю і так лежали, аж трохи не перетерлося. Потому знов вставали й утікали.

Якийсь протяглий свист засвистав у воздусі. Трісло й загуло, аж земля задрожала, та лише клубами дим сковпотівся. Маланка пригорнула всі діти до себе і припала до землі. Одна дитина якось поховзлась. Вона хотіла придержати й учула, що впала в якийсь рів. Темно було, напомацки зачала шукати коло себе за дітьми. Троє було при ній, а двоє десь подальше плакало. Ні воза, ані нікого з людей не було. Віднайщла й тих двоє дітей, і так сиділи всі, в купу стулені. Дощ почав іїи, вода зливалась у рови. Діти домагалися їди. Вона пригадала собі торбину з хлібом, що поклала була на віз тітки Фрасини та й там на возі й лишилась. Що їй, сиротині, робити? Старші діти ще не так, але менші? Господи! Що дитина знає? їсти та й їсти. Всюди така темнота, що хоч око виколи.

Аж дивиться, щось блиснуло, як би світло в хаті. Коли щораз більше вдивляла, розпізнала, що се справді якась хата і в ній світиться.

— Ну, діти, підемо до тої хати, — сказала до дітей. Найменше взяла на руки, старші йшли при ній. Ї пустились у тому напрямку. Йшли по водах, по камінях та зрубах.

У хаті двері були відчинені, а в печі горів огонь. Якісь жовняри сушили перемоклі манти. На полиці стояло кілька перевернених горшків і мисок, на землі валялася подушка та якесь порозтягнене плате. Видно, що газди не мали часу забратися.

Маланка станула на порозі, як укопана.

— Чого ти, молодице? — запитався один жовнір.

— Не маєте хоч кришки хліба, діти голодні, а нема що їм дати їсти.

— Ми самі не маємо що їсти. Газди лиш порожні горшки полишили, — докинув один, гірко всміхаючись.

Вже хотіла відходити. Тоді один взяв якусь торбу, зачав щось шукати й витягнув два кусні сухарів.

— На твоє щасте ще знайшлося, — і дав їй сухарі.

Діти повитягали до хліба руки, але сухар був дуже твердий, не могла його розломити. Розглянулася по хаті, чи не було де води, але нігде не найшла. Менше о те, розмочить де-небудь в воді. Подякувала та й пішла. Недалеко від хати присіла під якесь велике розсохате дерево, пригорнула діти та так пересиділа до днини. Коли розвиднілося, стала розглядатися і мірковати, куди веде дорога до якогось найближчого села. Вертати й бесіди не було, а треба би було йти за тими, від котрих лишилась, але куди? Не було що розгадувати, треба було йти.

Пішла. Ось і якесь село. Але з него люди також повтікали. Усюди було пусто, повідчинювані двері, ворота.

Якась стара жінка сиділа під плотом і хапалася за груди від великого кашлю. Вона розповіла їй, що всі люди з села повтікали й мають бути десь аж за третім селом. Так казала їй одна жінка, що вернулася була, щоби відшукати дитину, що десь їй заподілася.

Маланка глянула на свої діти, як би рахувала, чи всі єї діти коло неї. Розпитавши ще ліпше бабу, в котрий бік люди втікали, сама туди пішла.

А коли перейшла третє село, на великій толоці стовпилось стілько люда, що іглу не кинув би. Якось допиталася до своїх, але довго ще находилася, заки найшла тітку Фрасину. Тітка сиділа під возом з чоловіком і слугою, як у полі, коли туча нападе. На щастє, найшлося ще трохи дещо до їди, що могла захопити з хати, і дала дітям їсти.

Так там перебідували три дні. Дехто ходив звідуватися що, де й як дієся. Деякі доходили аж до свого села. Сміливійші казали, що вже мож вертати, що військо в другий бік пішло. Лише трупи всюди по дорозі лежать, та й на однім боці села хати порозбивані, другі погоріли.

Коли вертали, то люди розсохами трупи згортали, бо вже були порозкладалися, та й такий ішов сопух, що мож було удушитися.

У горішнім кінці села, де сиділа Маланка, хати якось устоялись. Коло Маланчиної хати стояло багато якихось возів та довкола крутилось військо. В хаті застала лише розламану постіль та одну лавицю. Прилавка не було, а всюди череп’є перемішувалось з соломою. На городі лежала розбита коновка.

Вона пішла на город і лиш нагнулась, як над нею лише щось затарахкотіло, й нічо вже більше не чула.

Люди виділи, що з літака як би вогенне летіло письмо. По чім вчинився великий гук, і все покрилося димом.

Багато людей поранило. Убило скілька жовнярів, а Маланку на дрібні кусні розпорошило. Люди ледве позбирали. У трумну не було що класти. Збили скриньку, небільше як на дитину, і поховали без співу, без дзвонів, не було навіть кому гробу запечатати.

ІІ

Сиротище Лукин довго не міг опам’ятатися, що з ним дієся, коли лишив хату, жінку, діти й пішов сумною дорогою сумної своєї долі. Не один був він такий. Гонили людей, як стадо баранів. Спершу до якоїсь одної команди, а звідти знов до другої. Ішли без думки, без волі, мов справді череда.

Лукин ішов як неживий. Все те робив, що другі, — ставав, ходив, їв, спав, але то все як би не він те робив, а хтось другий. Єму дивно було, що люди говорять, сміються жартують.

Так ішов день за днем. Інші жалувались то на їду, то на те, що зле спати, — єму то було все одно, єго думки не були при нім, — він їх лишив за собою, біля своєї хати, загороди, жінки, дітей.

Не довго їх тримали на однім місці. Повели десь дальше, щоби учити муштри.

Хоч він був слухняний і робив, що хто не казав би, все-таки не обійшлось без нагани й кари. Зразу виділось єму, що чіпаються без причини, та аж пізнійше се підкмітив, що часом не чув, що до него говориться.

* * *

Та все то ще не було нічим насупроти того, чогось страшного, що мало доперва прийти а перед чим усі дрожали.

Коли те мало наступити, ніхто не знав, та все лиш до того всі ладились.

Коби не те ожиданє, то все якось перебуло би-сь. У гурті все легше перебуваєсь. Спершу Лукин не любив того гурту, але поволі став привикати. Всіх доля однака, одна жура і смуток.

* * *

Одної днини ще зранку ніхто нічо не знав, а в полуднє прийшов розказ вибиратись.

Вечером усі вже були на зелізниці.

Дощ мерчив, то й найгірше було тим, що сиділи на верху возів, хоч і всередині так глітно було, що не мож було обернутись. Лукин приперся плечима до стінки воза, а думками о рідне гніздо, що десь як би з мраки продиралося.

Кількох товаришів співало коломийки. Чи їм весело було? Чи лиш веселістю біду вбивали — се одно. Вони співали не вмовкаючи. Хтось затягнув про орла й сивого сокола: «Ох! Чи був ти, орле, в моїй стороні», мов вирвалось з грудей Лукина, і він зачав співати. Співав довго, без тямки, уже всі перестали, а він все ще співав і все навертав на орла й питав, чи був у єго стороні.

Як довго вже їхав, не знав. Уже давно перестав з часом числитись, часом не знав, що за днина. При війську п’ятницю чи неділя — все одно, там кожен день однаково проживаєсь.

Раз чи два перечергувались день з ніччю, і знова день, і знова ніч, аж нараз стали серед чистого поля. Було те в саме полуднє, коли казали з возів виходити. «Чи то вже тут?» кождий себе питався, і мороз ішов поза шкіру, хоч сонце пекло й піт лився з чола.

* * *

Ще не покінчилися роботи коло шанців і окопів, як нараз почувся рев неприятельських гармат. Наші також вогнем відповіли, і почався такий гук, клекіт, замішане, як би вже конець світа наставав.

Летіли стріли, гриміли гармати й заривалися в землю, викидали грузь, виривало корчі й дерева. Небо затемнилося димом, прошиваним вогненними блисками. Люди падали, як солома. Страшний зойк мішався з гуком гармат і свистом стріл. «Смерть, смерть, видюча смерть!» мерещало в мозку Лукина. Аж нараз думка його як би від усего відірвала, й перед ним станула Маланка. Що з нею дієся? Чи вона знає?.. Не скінчив. Шоеь сильно шарпнуло єго за плече, і він, як довгий, упав на землю.

Довго лежав не рухаючись. Чи се справді він уже не жиє? Смерть і єго скосила! Кинула кулею, а може, й цілою пригоршнею куль, і він мусив розстатися з житєм, бо ледви чи хто при нім лишився.

По якімсь часі почув, що побіч него лежить якась рука й розпростирала пальці. Що се за рука? Чого розпростирає й затискає пальці? Може, се єго рука? Справді, се єго рука. Він ще раз розпростер її й затиснув кулак. Піднісся і сперся на лікоть. Чи він жиє? Нічо єго не болить, лиш шапки немає на голові й торністру єму зірвало.

Він став якийсь міцніший і глибоко зітхнув. У него увійшла будто би якась надія, якої перед тим не мав.

Бій скінчився. Не скінчилися однак тяжкі дні. Прийшлось зимувати у ровах і снігу. Не раз, коли пускало, по коліна у воді брели, а як був мороз, то коли спали, то примерзали до землі, що маніту не мож було від неї відірвати. А роботи було — хрань господи! То шанці копати, то кльоци з ліса носити, одної хвилі вільної не було.

У тій біді тим лиш єму легше було, що діставав лист з дому, чого довший час не було. Невеселі то були вісті, та все хоч знав, що дома дієся. Маланка доносила не лиш про себе і діти, але і що в селі діє, але це чогось єго тепер не обходило, а лиш хотів знати про саму Маланку. Півжитя був би дав, якби був міг єї побачити.

* * *

З весною зачали знов розходитися слухи між військом, що неприятель зачинає знова напирати. Всі гадали, що війна вже небавом скінчиться, а це щось наново починаєся.

Та хоч все було напоготовлі, неприятель якраз ударив тоді, коли найменше того надіялись.

Огонь почався ранком і тривав майже без перерви кілька днів. Руйнуючим вогнем знищив ворог передні рови і дротяні засіки.

З ровів не лишилося прямо нічого, все оберталось як би в один великий вертеп. Пекольний рев, зойк, вибух гранатів, метушня натовпа людей і коней, армат і інших воєнних знарядів, — все то крутилося як би в якім пекольнім танці.

Військо потоком клонилося, коні викидали вгору ногами. Лукин бачив, як побіч него якийсь захитався й упав, трафлений смертельною кулею, інший добивав кольбою другого чоловіка.

Нараз все закрилося як би червоною мрякою, світ потемнів, і більше вже нічо він не знав.

* * *

Коли прийшов до себе, лежав на постелі, а коло него заходилися якісь люди. Він виразно бачив якусь жінку у чепці.

«Маланка!» щось крикнуло в єго душі, але страшний біль перешиб єго думки. Не знав, як довго лежав без пам’яті, але коли приходив до себе, узрів знов тоту жінку в білім чепці. Але тепер він єї ліпше пізнавав і знав, що то не була Маланка, а якась інша жінка.

Вона осторожно підносила єго голову, обвивала білими шматами і так само поралась коло ноги.

З часом, як більше приходив до себе, коли порушав хорою ногою, то, крім болю, дізнавав він ще якогось іншого, прикрого з незвісних причин чувства.

Одного дня дійшов того причини, і страшний біль затиснув єго серце: єго нога була по коліно відтята.

Серце єго тяжко кервавилось: що він буде без ноги робити, як буде жити, як на хліб заробляти?

Ухопився за обв’язану шматами голову, здер їх і кинув до землі.

Кров цюрком полилася, але єму все було одно. Най буде по нім, нащо єму калікою жити!

І знов не знав, що з ним потому сталося, а коли опам’ятався, то виділось єму, що попав у якусь темну пропасть, з якої не міг і не хотів вийти.

Але то ще не конець був в єго нещастю. Не міг привикнути до думки, що він без ноги, а то ще щось іншого викрилося, що ще більше зранило єго серце.

Раз санітетка лишила при нім коробку з блискучою, як зеркало, покривкою. Він глянув в блискучу покривку й замертвів. Одно око було менше, губа розтята, а ціле лице викривлене.

То ще для него страшнійше було від втрати ноги.

Він узрів себе молодим, моторним парубком, як усі дівчата в селі за ним пропадали, як своєю красою чарував Маланку. А тепер, коли вона єго узрить, чи не жахнеся, не опротивить єго собі? Такий безобразний, та ще й без ноги, чи не ліпше було, щоби був загиб, щоби куля була прошила єго серце, й всему був би кінець?

Та хоч як бажав собі смерті, та все-таки хотілось жити. Що з краси, як нема життя?.. Який він не був би, та все-таки жиє. Лиш що скаже вона, Маланка?! Може, і люди жахатись будуть, та про них єму байдуже, лиш вона, вона, Маланка!

* * *

За якийсь час з того шпиталю перевезли єго до другого. Приправили ногу й дали карту, звільнюючу з військової служби.

Був вільний, міг вертати додому, та чому ж єго серце не радуєсь, хоч і рвалось до свого гнізда, і рад був би там влетіти.

Коли настав услівний час і зелізнична пара несла єго додому, серце єго дивно тремтіло. Боже! Чи надіявся він того, чи гадав, що буде вертати, що взагалі буде жити?

Та коли зближався до свого села, то стали знов щораз більше сумні думки насуватися. Як він стане перед Маланкою, що вона скаже, та чи буде міг так, як давно, коло газдівства ходити?

* * *

Ось і єго село, єго хата.

Перший раз у житю не йшов весело й охоче до своєї хати. І чим більше зближався, огортав єго якийсь страх, і тяжко билось у грудях серце.

Коли зближався до своєї стріхи, серце ще дужче стало товчися.

Нараз як би обухом ударило єго в голову. Вікна були повибивані, двері підперті й замкнені на колодку, стріха була обірвана, плоти розірвані, колешня заломлена.

Він підійшов під вікна хати. Хата була зовсім пуста — ні живої душі. Як підкошене билє, сів на призьбу й гірко заплакав. Що сталося? Де жінка, діти?

Сам не знав, як довго так сидів, лиш чув, що серце щораз міцнійше корчилось з болю.

— То ви, Лукине? — заговорив хтось до него.

Лукин подивився блудними очима.

— Не пізнаєте?

— Іваниха, — сказав він як би до себе.

— Ваша сусідка. Господи, що з вами сталося? Дивлюся й дивлю, Лукин не Лукин…

— Де жінка, діти? — видобув він з себе насилу.

— То ви не знаєте?

— Де жінка, діти? — скричав, мов божевільний.

— То ви не знаєте? Маланка загибла.

— Маланка! Де, коли, як?

— У нас був великий бій. Вона була утікла з дітьми, але від смерті ніхто не втече, вона всюди знайде чоловіка. Знайшла й її, таки перед хатою, ось тут, де стою. Упала на неї куля з летючого човна і розтріскала на місці. Діти надала громада тітці Фрасині, бо що тут самі робили би.

Лукин лише промовив однсі слово: «Господи!» і знов заплакав, як мала дитина.

Хтось ще більше мусив єго видіти і пізнати, бо коли він все ще сидів на призьбі, як остовпілий, прийшла з дітьми тітка Фрасина.

Тітка аж у долоні сплеснула, як єго побачила. Діти спершу не пізнали єго, а найменше зовсім не знало, що то тато прийшов.

Тітка Фрасина хотіла з часом віддати єму діти, але виділа, що нема кому.

Лукин ходив як би напівмертвий.

* * *

— Що я вже не роблю, що не прибагаю, щоби хоч троха спам’ятався, — говорила коло церкви газдиням тітка Фрасина.

— Він за нею так банує і так побивався, що господи!

— Щоб єму легше стало на серці, та й так не банував, кажу ему, що вона будто би про него й гадки не мала, що з москалями завдавалась. А він вам, газдиньки, як не зойкне, як не заголосить, аж сум дебрами пішов.

* * *

Лукин, як се почув, мов з коня повалився. У грудях єго тиснуло, а серце з болю скаменіло.

Каліка, каліка, безобразний, без ноги! А ще більше з прошиблим, закервавленим серцем…

БРАТИ

Казка

Завітала зима, стара, біла бабуся, щоби струджену, змучену пекучим сонцем і висилену літом землю заколисати до відпочинку; підкласти під голову м’яку подушку й охоронити перед своїм лютим сином-морозом білим пуховим покривалом.

Вона й людей перед ним хоронила. Несла спокій у теплу хату, одягала в тепле одіне, вогнем розгрівала скостенілі руки.

За кождий раз віталася з ними, як з добрими знакомими, і все заставала по-давньому.

Дехто пішов під землю, інший ще лиш світ повітав, одні радовались, другі плакали й журилися своєю звичайною, людською журою. Вона все те добре знала і на все милосердним дивилась оком, як дивляться старці на діти, вічність на переминаючу ту земність.

* * *

Минула в рахунку часу страшна тринадцятка.

Бабуся-зима, що була відійшла, знову повернулася. Повернула і застала: поля, що колись вкривала білим пухом, застелені були трупами й раненими, а страшний зойк і крик видобувався з тисячі грудей. Люди гурмами переходили з місця на місце, як би закляв їх хтось якимсь страшним прокльоном, мов гонені якоюсь невидимою силою. Ішли без волі, без надії на лучче, ішли, бо мусили іти. Ішли, хоч не знали, чого й по що, властиво, ідуть? Все, що було змістом і суттю їх життя, лишили за собою, як річ минувшості, як щось такого, що уже перестало до них належати і лиш болючим лишилося спомином… Ішли проти смерті й наставляли… свою грудь. Ішли, не питаючись: нащо? чого? кому що з того прийде?

Бабуся-зима знала людей. Вона знала їх зависті, злості, амбіції, знала, як часом тяжко гнобили себе, не раз бувало що і кров потекла, але те вже давно було і з часом все те якось меншало, лагідніло. Тож бабуся немало дивувалася, коли застала таку страшну на світі лють. Хоч і потішалася, що то не буде довго тривати, бо при теперішніх винаходах, технічних знарядах, удосконаленях, цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убиване і різня мали довше тривати.

Бабуся-зима тратила свою силу і мусила відходити. Відійшла і знову вернула. А спішно єї було обтулити збіджену землицю білими пеленами і вигоїти з завданих єї ран.

Але ті рани єще не заскленилися. Все ще дерлись і бризкали свіжою кровію. Здалека вже чула гук гармат і свист самострілів. Гуманність збанкрутувала, зійшла з поверхні землі, лишилась лиш одна брутальна сила і єї зелізні права.

* * *

Стуманілий жовнір не володів вже своїм умом. З завмерлим серцем продирався через гущу колючих дротів, затроєних димів і граду куль…

Збожеволілі коні волочили своїх неживих панів.

Смерть покотом звалювала маси людей.

На кождім поступі житє змагалось з смертю.

Всюди смертельне хропінє, крик, рев роздирали небеса.

* * *

Пекольний вогонь від кількох днів не ставав ані на хвилину. Люди кидались на себе, як дикі звірі.

Із-за ліса вибіг молодий стрілець з піднесеним вгору багнетом. Біг перед себе як опутаний, летів без пам’яті, нічого не видів, не чув.

Сліпий на все, що єго окружало, глухий на смертельні зойки товаришів, на їх крики і благаня о рятунок.

Одно лиш знав, що мусить пробити грудь і виточити кров молодцеві, що так само біг проти него.

Зрівнялись… станули… і змірились очима…

— Брате! — вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі.

— Брате! — крикнув стрілець, і витягнені багнети випали їм з рук, і оба щиро обіймились.

Вмить вибігло двох других, з двох ворожих собі таборів, і обох на місці трупом поклали…

Впали, як зламане огниво. Змертвіло тіло, поблідли лиця, зашклились очі, але на їх чолі все ще як би снувалась думка, а отворені очі як би питали: «Чому так сталося? Яка тому причина? Що пхнуло брата на брата? Хто їх на себе наслав? Хто їх розділив, і нащо студене зелізо роздерло їм серця?»

А холодна, зимова ніч вкрила трупів білими рантухами. Місяць неясно визирав із-за хмар і зеленим лицем відбивався в широко отворених, дивно переймаючих очах братів, що будто би бачили не те, на що їх очі за житя дивились, не те, що їх окружало, а щось іншого, дальшого, ледви що начерненого будучностю…

Тяжка рука минувшості затяжіла була на їх житю, на їх душах — на душі цілого їх народу. Минувшість, яка казала їм забути про те, що було, не бути собою, не мати надії на щасливійшу долю. Неволя наложила тяжкі на них кайдани, окружила тяжкими ланцюгами й відтяла від цілого, світа. За кожде живійше порушене, за кождий стон тіснійше затискано кайдани неволі. Замкненим у тісних межах не вільно було виглянути на ширшу арену світа, то і той світ забув про замираючі в оковах мільйони, що надармо видирались на волю…

* * *

Коли бабуся-зима знов заглянула на бідну землицю, страшна язва з диким реготом, гуком і свистом пересувалась з місця на місце, лишаючи за собою повно гробів і зриту гарматами пустиню. Вітер шумів у спустошілім лісі, свистав вікнами порожніх хат. Земля порушалась, вставали цілі армії без рук, без ніг, без голови, інші — лиш безобразна маса. Оболочені, в лахмітю, замість зброї з тяжкими на плечах хрестами.

Ідуть незчисленними рядами, йдуть через континенти, моря, зависають у воздусі.

На полі, під лісом, де впали братя, тягнулись вже зорані поля. А кого дорога вела тими полями, той бачив два сиві голуби, як перелітали з груди на груду, присідали на корчиках, гойдались на деревині й нараз без сліду пропадали. Знову появлялись і знов десь щезали.

* * *

Уже втретє прийшлось бабусі вертати, й все те саме заставала вона. Жаль стискав єї серце і сльози-перли лялись зі старечих очей.

— Не унивай! — шепнула їй на вухо відходяча осінь.— Щось нове починаєся, щось велике висить у воздусі…

І дійсно! Серед реву гармат, що доходив із північного востока, вмішувався якийсь інший, відмінний від воєнної метушні гамір.

Якась могутня гроза гуділа щораз ближче і ближче.

Піднісся червоний прапор — б’є червона луна пожеж і займає щораз ширші круги.

Хвиля людей підноситься за хвилею. Чути зойки, крики, скрегіт зброї, але люди не ідуть уже, як збита в купу череда, вони мають певну ціль, означені стремліня. Їм вже не видирають житє, а самі єго добровільно дають.

* * *

Грім!..

Небо затряслося… земля задрижала. Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа.

* * *

Заграли рожеві зорі, високо піднеслось проміне сонця воскресенія, три звізди блиснули на яснім блакиті. Підніс голову могутній лев, появився з мушкетом запорожець, виринув на синім полі золотий плуг, а над ним оливну галузку несли два голуби з широко розпростертими крилами на небес просторі.

Одно лиш крило молодшого брата опадало вниз зомліле…

ПРИМІТКИ

ОПОВІДАННЯ Й ПОВІСТЬ

Дух часу

Оповідання було написане в 1883 році. Спочатку твір називався «Шумінська» і під цією назвою вперше був опублікований у 1887 році в жіночому альманасі «Перший вінок». Готуючи оповідання до повторного видання, Н. Кобринська заново відредагувала твір і заодно змінила його назву на «Дух часу». Під цією назвою оповідання увійшло у збірку творів Н. Кобринської «Дух часу. Оповіданя», що вийшла у Львові в 1899 році у видавництві «Українсько-руська видавнича спілка».

У 1887 році оповідання було перекладене на польську мову і надруковане в газ. «Dziennik Poznanski», XI.

Друкується за текстом видання: Наталія з Озаркевичів Кобринська Дух часу. Оповіданя. Львів, 1899 р.

Задля кусника хліба

Оповідання написане в 1884 році і того ж року було надруковане у львівському журналі «Зоря». Готуючи твір для збірки «Дух часу», авторка викреслила в ньому свою дописку про потребу вищої освіти для жінок, з допомогою якої нібито можна поліпшити їхнє економічне становище.

Оповідання подається у другій його редакції, за текстом видання: Наталія з. Озаркевичів Кобринська. Дух часу. Оповіданя. Львів. 1899 р.

Судія

Оповідання написане в 1884 році і вперше опубліковане в альманасі «Перший вінок» (1887 р.). Під цією назвою твір друкувався в збірці 1899 р. «Дух часу». У 1890 р. оповідання з’явилося чеською мовою в журн. «Kvety».

Подається за текстом видання: Наталія з Озаркевичів Кобринська. Дух часу. Оповіданя. Львів, 1899 р.

Янова

Оповідання було написане в 1885 році і вперше надруковане в журн. «Зоря» за 1886 рік під назвою «Як стара Янова їхала залізницею від Коломиї до Бурштина». Пізніше Н. Кобринська змінила назву на «Янова». Під цією назвою оповідання увійшло до збірки «Ядзя і Катруся та інші оповіданя» (Львів, 1904).

Друкується за текстом видання: Наталія Кобринська Ядзя і Катруся та інші оповіданя. Львів, 1904 р.

Виборець

Оповідання написане в 1889 р. Вперше видруковане в журн. «Зоря» за 1891 рік. Під цією ж назвою твір увійшов до збірки 1899 р. «Дух часу». У 1892 р. оповідання було надруковане в перекладі на російську мову в журн. «Русское богатство».

Подається за текстом видання: Наталія з Озаркевичів Кобринська Дух часу. Оповіданя. Львів, 1899 р.

Ядзя і Катруся

Повість написана в 1890 році для польського альманаху «Dia glodnych».

Редакція журналу надрукувала повість у тому ж році в перекладі Марії Шеліги під назвою «Na preboj» («На пролом»). В 1891 —1892 pp. Н. Кобринська переробила твір, доповнивши і розширивши його. В новій редакції повість була опублікована в журн. «Зоря» (1893 р.). Повість увійшла до збірки творів Н. Кобринської «Ядзя і Катруся та інші оповіданя» (1904).

Друкується за текстом видання: Наталія Кобринська, Ядзя і Катруся та інші оповіданя. Львів, 1904 р.

1 Мальчевський Антон (1793—1826) — відомий польський поет, родом з України. Наслідував Байрона. Сюжети своїх творів брав з життя й історичного минулого України. Єдиний його закінчений твір — поема «Марія» («Marja, powiesc ukrainska»), написаний в романтичному дусі, пізніше був зарахований критикою до кращих зразків польської літератури.

Жидівська дитина

Новела (так визначено жанр твору автором) написана в 1890 році і вперше надрукована під назвою «Жидівська дитина» в «Літературно-науковому віснику», кн. 1 за 1900 рік. Пізніше Н. Кобринська включила його під тією ж назвою в збірку «Ядзя і Катруся та інші оповіданя».Подається за текстом видання: Наталія Кобринська. Ядзя і Катруся та інші оповіданя. Львів, 1904 р.

Перша вчителька

Оповідання написане в 1892 році. Вперше надруковане в газ. «Діло», 1900 р. № 156, 158—160, а потім у збірці «Ядзя і Катруся та інші оповіданя».

Подається за текстом першодруку.

Liebesahnung

Оповідання написане в 1892 році і надруковане вперше у збірці «Ядзя і Катруся та інші оповіданя».

Подається за текстом першодруку.

Судильниці

За народними казками й оповіданнями

Оповідання було написане в 1894 р. і того ж року надруковане в журн. «Народ» № 20 під назвою «Відьма». У 1894 р. М. Павлик видав його окремою книжечкою (з посвятою Михайлові Драгоманову). Пізніше Н. Кобринська змінила назву оповідання на «Судильниці». Під цією назвою оповідання друкувалось у збірці 1904 р. «Казки».

Подається за текстом видання: Н. Кобринська. Казки. Чернівці, 1904 р.

Душа

Психологічний ескіз

Психологічний ескіз (так визначила Н. Кобринська жанр цього твору) був написаний в 1895 році і вперше надрукований в «Літературно-науковому віснику» за 1898 р., т. 1. Твір був включений до збірки «Ядзя і Катруся та інші оповіданя».

Подається за текстом першодруку.

Рожа

Нарис

Нарис (так визначила жанр цього feopy письменниця) написано в 1897 році, а надруковано вперше в «Літературно-науковому віснику» за 1899 р., кн. VII. Видаючи збірку «Казок» (1904), Н. Кобринська включила до неї і цей нарис.

Подається за текстом збірки 1904 р. «Казки».

Чудовище

Казка народна

Казка написана в 1898 р. і надрукована вперше в збірнику «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної діяльності», виданому в 1898 році ювілейним комітетом у Львові. Згодом Н. Кобринська змінила назву цього твору на «Чортище» («Казки», 1904).

Друкується за автографом, що зберігається в рукописних фондах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН У PCP, ф. 78, № 272. (Далі — ІЛ АН УРСР).

Хмарниця

Оповідання написане в 1904 р. і тоді ж надруковане в збірці Н. Кобринської «Казки».

Подається за текстом цього видання.

Зрадник

Оповідання написане в 1905 р. і тоді ж'надруковане в газ. «Промінь», № 16—17.

Подається за текстом першодруку.

Старий годинник

Оповідання написане в 1905 р. і тоді ж надруковане в газ. «Промінь».

Подається за текстом першодруку.

Воєнні новели

Кінь

Новела написана в роки першої імперіалістичної війни 1914— 1918 pp. Вперше надрукована в газ. «Нове слово», 1915 р. Подається за текстом першодруку.

Новела написана в 1914—1915 рр. Вперше надрукована в газ. «Нове слово», 1915 р.

Подається за текстом першодруку.

Свічка горить

Новела написана в 1914—1915 рр. Вперше надрукована в газ. «Нове слово», 1915 р.

Подається за текстом першодруку.

На цвинтарі

Оповідання написане в 1916—1917 рр. За життя письменниці не друкувалося. Вперше було опубліковане в 1929 р. у збірці оповідань Кобринської, виданих кооперативним видавництвом «Рух» (Харків).

Автограф зберігається в рукописному відділі ІЛ АН УРСР, ф. ІЗ2.

Подається за автографом.

Каліка

Оповідання написане в 1916—1917 рр. За життя письменниці не друкувалось. Вперше опубліковане в 1929 р. у збірці оповідань Н. Кобринської, виданих видавництвом «Рух».

Автограф зберігається в рукописному відділі ІЛ АН УРСР, ф. 13і.

Друкується за автографом.

Брати

Казка

Оповідання (за визначенням Н. Кобринської — казка) написано в березні 1917 року. За життя письменниці не друкувалося. Вперше надруковано цей твір в збірнику «Поклін пам’яті першої поборниці прав жінки — Наталії Кобринської» (1921) в річницю її смерті. Рукопис твору зберігається в рукописному відділі бібліотеки АН УРСР у Львові, ф. 811, № 7.

Подається за текстом цього рукопису.

ПОЯСНЕННЯ СЛІВ

Абсорбувати — поглинати

Авантурувати — скандалити, бешкетувати

Авреоля — ореол

Ади — дивись, гляди

Адоратор — обожатель, поклонник

Альба — священичий одяг

Алюмнус — студент духовної академії, що скінчив уже остан¬ній рік науки Антенат — предок

Байбардзо — байдуже

Банкбетель — дерев’яна лавка, яку можна розкладати, і та¬ким чином служить вона за ліжко

Банвох (бангоф) — вокзал

Банувати — жалувати

Безглядний — безоглядний

Бенькарт — так лають дітей (означає прибл. те, що бай¬стрюк)

Билє — билина

Бинда — лента

Біндель — вузлик

Блахман — окозамилювач

Близни — шрами

Бовван — бовдур, колода, йолоп

Борзенько — скоренько

Брабантські коронки — брабантські мережива

Бранка — набір рекрутів

Будзик (будз) — овечий сир

Будник — робітник-залізничник

Верета — дерюга

Вечерок — вечорниці

Відай — мабуть

Відвінувати — дати придане, посаг

Відумер — лишив вдовою

Влізливість — нахабність

Волічки — пряжа з вовни

Вповісти — сказати

Вуджениця — копчення, копчонка

Гербата — чай

Гарувати — трудитися

Гарусова — шерстяна тканина

Гейби — немов, ніби

Гицки — сільський податок, оплачуваний мірчуком або грішми

Гідний (парубок) — великий

Гладун (гладущик), гладунець — горщик

Глітно — тісно

Горботка — спідниця, юпка

Гребеньчаста — розмальована або вишита в певні узори

Грузь — болото

Декан-крилошанин — благочинний при єпископі

Дененціювати — доносити

Джума — чума

Діецезія — єпархія

Догідно — зручно, вигідно

Дригота — дригтіння

Другляти — штовхати

Едукація — виховання

Екзистенції — існування

Еляборати — письмова робота, писанина, невдалий літера¬турний твір Емуляція — змагання

Жентиця — сироватка з овечого молока

Зааранжувати — улаштувати

Заасекурована — застрахована

Заасентирувати — забрати до війська

Зазонбеляти — загнуздати

Зазрів — побачив

Закипіла хоптою — заросла бур’яном

За нього заручити — за нього поручитися

Зарінки — долини; береги гірських рік

Здегенерований — звироднілий

Здумитися — здивуватися

Зіритований — злий, рознервований

Зревольтуватись — збунтуватися

Зробили-сьте ся — ви напрацювалися

Кабат — куртка, коротке пальто

Катехит — викладач релігії

Кертиця — кріт

Клевець — молоток

Клоци — пні, обрубки, оцупки

Ковбок — товсте, при корні зрізане дерево, колода

Колешня — возівня, навіс, під який ставлять вози

Колокати — калатати

Конверзація — розмова

Конвікт — духовна школа, гуртожиток

Консиляр — титул лікаря

Костерева — рід трави

Котильон — назва кокарди

Кошничка — рід високого й вузького хворостяного коша, амбарчика, в який зсипають кукурудзу

Крадці — крадькома

Креація — сценічний образ

Купно — покупка, купівля

Курат — військовий піп

Курація — лікування

Куфер — скриня, сундук

Лабуз — стеблини з бур’яну

Лакітка — лакомка

Лесний — улесливий, солодкуватий

Лещик — дрібна, біла пахуча конюшина

Лилик — кажан, нетопир

Ліска — ворота, сплетені із ліски

Ліци — віжки

Ліцитація — прилюдний продаж, аукціон

Лоточити — говорити не до ладу

Маєстат — величність

Мандатор — урядовець маєтку, поліційний урядовець

Мантля — шинеля

Маніти — плащі

Маріяш — картярська гра

Марикувати — бути незадоволеним, нарікати

Маркотно — жалко, жаль

Марот — березень

Матина — бадилля

Ментор — керівник

Мерчіти — мрячити

Млака — драговина

Муснув — погладив

Наборзо — наскоро

Навтямитися — датися взнаки, набриднути

Нагадувався — надумувався

На інтенцію — на користь

Най-ко — нехай-но

Напімненя — нагадування

Направці — прямо, просто дорогою

Напудити — налякати

Недиспозиція — нездужання, слабування

Неконсеквентний — непослідовний

Не ме бити — не битиме

Нім — поки

Нуждати (нудити) — силувати

Облінка — оболонка

Оборник — гній

Овиванка — хустина

Овид — обрій, горизонт

Оголони — пузирі, спухлини (прим, оголони бувають у на яснах)

Оногди — недавно

Опінія — думка; погляд на щось

Опирскуватися — зі зла відповідати

Орендар — тут корчмар

Ординація — положення

Ординарія — вислуженина, платня продуктами

Орудка —справа (мала)

Остентаційний — показовий

Оховзнутися — посковзнутися

Парастас — заупокійне богослужіння

Перщеня — гостина; іти на перщеня — іти в гості

Переклячити — стояти на колінах, навколішки

Перемітка — верхня жіноча селянська одежа

Переражений — переляканий

Пилувати — мучити, гнобити, утискувати

Питомець — вихованець духовної академії

Під — горище

Підбулий — старший віком, бувалий

Підкмітити — завважати, спостерігати

Пістувати — виховувати

Платника — хустина

Пленіпотент — уповноважений від громади

Пленіпотенція — уповноважений виступу на суді

Повісняний — мотузяний

Позна — ганьба, безчестя

Показ — огляд

Полинник — велика дерев’яна ложка, вареха

Попацити — увійти в обіду

Пописи — показ, огляд

Поселюх — селянин

Потрутити — штовхнути

Презента — першенство в одержанні приходства

Прелекція — прилюдна лекція

Преці (прецінь) — все ж таки

Примістя — приміщення

Причакли — приклякли, вклякли

Причакнути — приклякнути, вклякнути

Прогностика — передбачення

Процесуватися — судитися

Прюдерія — перебільшена соромливість, показна доброчесність

Псоти — пакості

Пудло — велика коробка

Рантух —сумка з грубої ряднини для годівлі коней; рептух

Рати — розстрочка виплати

Реверенда — ряса

Резедувати — керувати

Рекламований — заброньований (від військової служби)

Реляція — справоздання, доповідь

Реченець — строк

Риська — болотяна рослина

Рискаль — заступ

Ріжок — булочка, печена на вид ріжка

Ріне —берег річки з піском, травою; рінь—грубий річний пісок

Рінянки — річкове каміння

Ріщє — хмиз, хворост

Розцінканий — розіп’ятий

Розчінькалася — розщіпнулася

Рудка —трясовина

Румовисько — звалище

Секвестратор — урядовець з суду (судовий виконавець)

Сердак (сардак) — верховинська свита, коротка й без рукавів, здебільшого червоного кольору

Силяти — нанизувати

Склеп — тут крамниця

Сковпотітися — клубитися

Скомплікувати — ускладнити (комплікація — усклад¬нення)

Скрупул — сумнів

Скрипти — конспекти, рукописи

Скруха — покаяння

Сокотитися — берегтися

Справозданє — звіт

Спорий — швидкий

Стагнація — застій

Станик — корсетка

Стрібувати — попробувати

Стяжка — лента, стрічка

Субтельний — ніжний

Сугестіювати — навіювати

Суплент — виконуючий обов’язки учителя

Сутки — вузька доріжка, стежка

Тесельство — теслярство

Тогід — торік

Толеранція — терпимість до чужих думок, вірування

Торністра — військова торба за плечі, ранець

Тратовано — топтано

Трафіка — тютюновий магазин

Треба — потреба (мати якусь требу — мати якесь діло)

Трепета — осика

Трібувати — пробувати

Трістє — трясовина

Троща — трава, поріст на стоячих водах

Угойкувати —заспокоювати, розважити, втихомирювати

Узріти — побачити

Узухвалився — насмілився, зробився нахабним

Улискувалася — сяяла, блискотіла

Улуда — омана, привид

Урльопник — солдат у відпустці

Уроєння молодих голів —мрія (примара, привид) молодих голів

Факторне — баришівне

Фальбанисті сукні — сукні з оборками

Фанта — заклад чогось

Фез — завій, очіпок

Фіїна — хрещениця

Фігурувати — стояти на почесному місці

Фнат — застав, заклад

Франтувати (фіглювати) — влаштовувати різні сміховини, фокуси

Фрасуватися — непокоїтися, журитися

Фукатися — сердитися, лаятися

Футерал — футляр

Футрина — віконна рама

Xибло — забракло

Xопта — бур’ян

Xорімці — сіни

Царинка —обгороджене місце, призначене на сіножать

Целібат — безженство

Целебрувати — спільно з другими відправляти богослу¬жіння

Цитри — музичний інструмент

Цітки — намисто

Ціха — прикмета, риса

Чако — жандармська шапка

Чемера — верхня довга одежа галицьких селян

Шараги — вішалка

Шарварок — обов’язкова громадська робота для держави або села, як прим, лагодження дороги, мостів тощо

Шаруга — сльота, непогода

Шафар — посередник

Швара — плетений шнурок

Шварготіти — говорити

Шіпка — рід клуні

Шлямазарниця — нехлюя ,

Шувар — поріст на стоячих водах

Шустка — австрійська дрібна монета

Шутки — вербові галузки

1

Матура — останній іспит при закінченні науки в школі (гімназії). Зробив матуру — склав іспит.

(обратно)

2

Любе дитя, до мене мерщій,

Будемо гратись в оселі моїй!

Квіти прекрасні знайду тобі я.

У злото матуся одягне моя!

(Гете, «Вільшаний король». Переклад М.Рильського)

(обратно)

3

Перебрана — прибрана.

(обратно)

4

Учня духовної академії.

(обратно)

5

Професором у Галичині називають учителя.

(обратно)

6

Фігура(досл. статуя) — хрест, що його галицькі селяни ставили у полі, на пасовищі тощо.

(обратно)

7

Студентами юридичного факультету

(обратно)

8

А.Міцкевич, «Ода до молодості». Переклад з польської А.Навроцького.

(обратно)

9

Християнин — те саме, що селянин; в Галичині часто селяни називали себе «християнами».

(обратно)

10

Тобто подавав голос за вказівкою повітового старости

(обратно)

11

Передплачував газети

(обратно)

12

Ми — мені.

(обратно)

13

До парламенту

(обратно)

14

Ліпше щось, як нічого.

(обратно)

15

Тримати з ким — тягти руку за ким.

(обратно)

16

Згрібна сорочка — сорочка з грубого, небіленого полотна.

(обратно)

17

Див. примітки

(обратно)

18

Антипедія — подушка, на якій носять чашу в костьолі.

(обратно)

19

Преч би ся казало — тут: щоб не наврочити

(обратно)

20

Buna sara — добрий вечір (рум.).

(обратно)

21

Що не міра — (з польського «со nie mіага») багато

(обратно)

22

Фота — одежа, яку носять жінки в східній частині Карпат за¬мість спідниці.

(обратно)

23

Не ялося — не пасувало.

(обратно)

24

Голий — пісний.

(обратно)

25

Служити у скарбі — бути на державній службі.

(обратно)

26

Чергов — чергою (форма, часто вживана в народній говірці: мнов— мною, кочергов — кочергою і ін.).

(обратно)

27

Коштна була — була без коштів, цебто без грошей.

(обратно)

28

Вергне на зорі — засвітає, зазоріє.

(обратно)

29

Прийшов мужик до корчми, До корчми. Казав собі дати шклянку вина, Шклянку вина... Ой, ой, ой! Який п’яний мужик. П’яний він, та ще й пити мусить, Бо він мужик, Бо він мужик.

(єврейське).

(обратно)

30

«Шлямазарниця» — нехлюя (єврейське).

(обратно)

31

Піст Естери — то великий піст, тоді один одному шле подарунки, лише шлямазарниця дурно крутиться по місту, ніхто на неї не зважає і подарунків не шле. Іде фірман із співаком-музикою, шлямазарниця з ними, фірман має свою фіру, музика свою музику, а шлямазарниця сміття, яке лишає під порогом, коли хату вимітає (єврейське).

(обратно)

32

Банкбетель — дерев’яна лавка, яку можна розкладати, і тоді вона служить за ліжко.

(обратно)

33

Преч би ся казало — цур йому.

(обратно)

34

Liebesahnung — передчуття любові

(обратно)

35

Слухач прав — студент юридичного факультету.

(обратно)

36

Публічний — прилюдний, відкритий.

(обратно)

37

Отом си — ото я собі.

(обратно)

38

Зайти в тяжу — завагітніти

(обратно)

39

Там та не там — де-не-де.

(обратно)

40

Оброкенку — мішок, з якого дають коням їсти (обрік — січка з вівсом).

(обратно)

41

Перед матками — 28 серпня і 21 вересня.

(обратно)

42

Титул одної повісті Крашевського («Ostatni z domu Siekerzyńskich») — цей титул увійшов в поговірку у польської, а за нею і української інтелігенції в Галичині. (Прим. автора). /Справжня назва повісті — «Ostatni z Siekierzyńskich»/

(обратно)

43

Простувати — спростовувати

(обратно)

44

Лотока — кажуть про чоловіка суворого, твердого.

(обратно)

45

В деяких селах Галичини ще й досі є таке повір’я, що коли вагітна жінка «задивиться» на якесь чудовище, то дитина в неї вродиться подібна до нього.

(обратно)

46

Червоні — золоті гроші.

(обратно)

47

Банки — паперові гроші (від «банкноти»).

(обратно)

48

Шапки, що їх носило австрійське військо

(обратно)

49

Звільнений від військової служби за необхідність провадити господарство.

(обратно)

50

Так називалась збірка оповідань, яку Н. Кобринська готу¬вала до друку за кілька років до своєї смерті. Із десяти оповідань, що входили до збірки, збереглося шість: «Брати», «Каліка», «Полишений», «Свічка горить», «На цвинтарі» і «Кінь». Решту творів («Тіні», «Лист», «Чи случай», «З-під гуку гармат») поки що не знайдено.

За життя письменниці з циклу «Воєнні новели» були надруковані лише оповідання «Полишений», «Свічка горить», «Кінь» в газ. «Нове слово», 1915 р.

(обратно)

Оглавление

ЧИМ ЩИРЕ СЕРЦЕ НАБОЛІЛО

ДУХ ЧАСУ

ЗАДЛЯ КУСНИКА ХЛІБА

СУДІЯ

ЯНОВА

ВИБОРЕЦЬ

ЯДЗЯ І КАТРУСЯ

ЖИДІВСЬКА ДИТИНА

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

LIEBESAHNUNG[34]

СУДИЛЬНИЦІ

ДУША

РОЖА

ЧУДОВИЩЕ

ХМАРНИЦЯ

ЗРАДНИК

СТАРИЙ ГОДИННИК

ВОЄННІ НОВЕЛИ

  Кінь

  ПОЛИШЕНИЙ

  СВІЧКА ГОРИТЬ

  НА ЦВИНТАРІ

  КАЛІКА

  БРАТИ

  ПРИМІТКИ

  ПОЯСНЕННЯ СЛІВ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg