«Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань»

Голос народу — голос Божий

«Народні вірування представляють

велику ціну для науки, бо в них заховалися

останки далекої від нас старини».

Як будується гуцульська хата? Та так, аби в ній було добре жити, — відповість кожен гуцул. І піч, і комин, і жердка для убрання, і лави, і стіл, і колиска — все на своїм усталенім зручнім місці, як у кожнім житлі людськім... Так то так, але ж від першої підвалини до останньої дошки хата гуцульська різниться своєю конструкцією, і тамтешні зодчі уміють майструвати хрестовинами, зрубом, без жодного цвяха. Хата тесана або мита, як кажуть у горах, — мила, смерекова, запашна, здорова для життя!

Подібно до цеї споруди збудували гуцули і свій світ. усесвіт. До всього дотянулася прудка народна гадка-здогадка; нема нічого такого на землі й на небі, щоби його не сягнула, не осмислила, не встаткувала глибинна мудрість вишліфуваного в часі поколінного виміру. І воно вже вічне, бо люди ним здавен користуються, сповідують в своїм поводженні, вірують в його мораль. Воно вже не годно вмерти, бо є — як смерекові ліси, як полонини, як троїсті музики.

Але треба, як ватерку у ватернику, підтримувати сухим ріщєм дій, живлющим подувом спогадів. У мені це все живе, бо дано в спадок з діда-прадіда.

Конкретно про дідів.

Один з них — Микита Влад (рід його тягнеться до Трансільванських гір) — чимало оповідок подарував свого часу не тільки нам, онукам, а й докторові Шухевичеві до його неповторної багаторічної праці “Гуцульщина”. То на тій, то на тій сторінці п’ятитомника блимне наймено мого предка та села Розтоки під розповідями, які мій дід називав придабашками. Що знав цей усміхненоокий невисокий вусань кількість населення кожної з найновітніших держав, вчитувався в Біблію, принюхувався, як до тютюну з люльки, до нової влади і не йняв віри, що колгосп, якого так хотів, забрав у нього єдину конину і розхлябану борону, — та все це не зашкодило дідові твердо вірити у фантастичний гуцульський світ, сповнений нечистою силою і найчистішим повівом давнини.

Другий мій дід, Мирон Оринчук, зріс у відлюдді на полонинах і вмер великою дитиною незачепленої природи, кажучи мені незадовго до смерті: не читай бріхні, дитино, не калічся, одну правду я в книжках вивидів — про часи, коли ще звірі говорили, — ото читай...

Цей дід спілкувався з лісовими “жителями”.