«Інґа»

Присвячую Патті, моїй співавторці в усьому

У лютому 1941 року, за кілька місяців до початку пристрасного роману з Джоном Ф. Кеннеді, що приверне увагу ФБР, New York World-Telegram надрукував про Інґу Арвад улесливий нарис. Причиною такої уваги преси стала пригода, що пасувала б суботньому ранковому серіалу; тодішній (і другий) чоловік Інґи, чудовий угорський режисер, що став антропологом, Пол Фейош щойно оголосив про відкриття двох загублених у джунглях Перу міст інків. Для будь-кого, згаданого в газеті World-Telegram, таке досягнення чоловіка стало б «кульмінацією життя». Але для Інґи це була рутина; «вона сприйняла його, як щось очікуване»{1}.

Двадцятисемирічну Інґу (газетярам вона сказала, що їй двадцять три) вважали вартою уваги не лише через її чоловіка, а й через її власну «неймовірну кар’єру», як зазначалося в статті, актриси кіно в її рідній Данії, і закордонного кореспондента в нацистській Німеччині. Вона добилась ексклюзивних інтерв’ю, і її вшанували приватним званим сніданком з Адольфом Гітлером, який, як відомо, проголосив її «ідеальною нордичною красунею»{2}. При цьому Інґа не зізналась World-Telegram, що нацисти також запропонували їй стати шпигункою.

Щоб уникнути неприємностей з ґестапо, вона втекла з Німеччини і зійшлася з Фейошем на Далекому Сході, де вони жили в племені мисливців за головами і нібито врятували життя найзаможнішої людини світу — шведського фабриканта Акселя Веннер-Ґрена, який казково розбагатів, розповсюджуючи побутові пилососи, перш ніж стати міжнародним торговцем зброєю. Інґа повідала журналістам, що Фейош спершу вбив отруйну змію, що впала на шию Веннер-Ґрена, а потім ще й пристрелив пантеру, яка на них накинулася. «Історії сиплються з місіс Фейош, наче з пригодницької книжки, — ахав від захоплення оглядач World-Telegram. — Ото живуть люди»{3}.