«Олександр Довженко»

Приємно було дивитися на те, як Довженко йшов… Красиво закинута д’горі голова, сильна, нервова шия, розгорнуті плечі, розмашисті рухи рук, випростані груди, широкий легкий крок – це була гармонійна хода людини, яка вільно почуває себе в світі, якій органічно притаманне почуття ритму і лінії.

Сучасники Олександра Петровича Довженка стверджували, що ніхто не бачив його пасивним, байдужим або ж заспокоєним і розслабленим. Його звичайний стан – незмінна висока душевна напруга. Зовні стриманий, він завжди був немов наелектризований, готовий до невідкладної дії, до неймовірного злету фантазії. Ті, хто знав митця, казали, що до такої людини, як Олександр Петрович, хотілося прийти, бути поруч. У його присутності люди ставали кращими: він був надзвичайно харизматичним, з дивною аурою, легкою й комфортною людиною, але разом з тим лідером – навіть якщо мовчав. Характеризуючи Довженка – «…скромний, красивий, мужній, мудрий, тихий і чистий», – І. Андроников[1] забув лише про одну рису – доброту. Розповідають, що навіть доноси на Олександра Петровича часто були не злобними й ворожими, а захопленими!

Для всіх навколо Довженко був центром всесвіту, він був Сонцем, навкруги якого обертались інші планети. Юрій Яновський порівнював його голос із фанфарами, які неможливо було не слухати. Він був закоханий у красу й гармонію, захоплений усім, що відбувається в житті, – уже зрілий митець занотував у своєму «Щоденнику» слова Анатоля Франса[2], які повністю відповідали його світогляду: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж в одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне».