«Одіссея практиканта»

Одіссея практиканта (fb2) - Одіссея практиканта 742K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Кривенко

Володимир Кривенко Одіссея практиканта

Перше відрядження Частина перша

Господи! Оце щастя, в яке навіть важко повірити! Я в повітрі!!! Я лечу на АН 24 в незнайомий мені Миколаїв у перше в моєму житті відрядження для проходження літньої практики. За те, що мене, студента, кадрові налагоджувальники будуть вчити уму-розуму, мені не тільки будуть платити зарплату, за коштом фірми возити на літаках, та іншому (крім таксі) транспорті, але й годувати за 2.60 в день!..

За якийсь час це стало нормою, а потім вже й не вистачало, і навіть дратувала скупість наших, невідомо ким і коли створених норм, щозахищали наші молоді організми від тотального переїдання… Але тоді мені було дуже ніяково одержати стільки грошей тільки за те, щоб мене чомусь навчили… Мені платили, аби я тільки вчився… Було, колись, й таке…

Я прикипів до ілюмінатора до, болі в очах, вдивляючись в вечірній краєвид, що пропливав під крилом літака.

– Ну що, студент, підморгуючи Едіку, сказав, повертаючись до мене, Віктор:

– Що треба робити після того, як колеса цього геніального витвору людської думки торкнуться землі?

– Ну… спитати в когось з місцевих як дістатися до того містечка, і де той винзавод, де ми маємо працювати, трохи невпевнено, відчуваючи якийсь підвох, промовив я.

– Ти що, алкоголік? Ладен з літака вистрибнути, аби швидше до винного заводу добігти? Але ж він не в Миколаєві, потерпи до Веселинова… і далі зі співчуттям:

– Що, дуже сушить після вчорашнього?

– Якого «вчорашнього»? Ви що, хлопці, я взагалі майже не п’ю.

– Ха! Розсмішив! Корова, і та п’є. А щоб студент…Едік! Ти ще не забув наші студентські роки?

– О-о-о! То були часи! Едік замріяно примружив очі, згадуючи щось дуже-дуже приємне, а потім, скоса глянувши в мій бік, щоб у мене не виникло сумнівів, удавано спрагло ковтнув, облизавши тонкі губи.

Прилетіли ми до Миколаєва пізно ввечері. Дорогою з аеропорту мої колеги наввипередки розписували принади готельного життя. Хвалились, що за «Українську з перцем» ми не лише отримаєм(о) пречудовий номер, навіть тоді, коли інші, менш досвідчені претенденти, можуть лише помилуватись табличкою «місць немає».

– Та за таку нашу «візитку» вдячний адміністратор просто на руках занесе нас до номеруа, та ще й колискову на ніч поспіває…

…Дійсність виявилась більш суворою, ніж очікувалось. Наше поява в готелі з «Золотим ключиком» у вигляді за «Української з перцем» ажіотажу не викликала. По вестибюлю в повній безнадії з кутка в куток тинялося пара десятків конкурентів з такими ж «ключиками», як наш, з «Київськими тортами», та з якимись загадковими пакунками, але місць все одно ні для кого не було.

По радіо пролунав гімн Радянського Союзу. Диктор побажав всім співгромадянам спокійної ночі і пішов спати. Колеги мої, давно вже втративши самовпевненість, розмірковували: чи все ж почекати обіцяних після другої години ночі розкладушок прямо в вестибюлі, чи якось діставшись до вокзалу, переночувати на лавах залу очікування. Віктор, трохи пом'явшись, сказав:

– Взагалі-то в мене є де переночувати, але вести туди всіх вас я не можу, самі розумієте…

Едік, збивши непокірну чуприну, теж промовив, якось загадково і трохи з жалем поглянувши на мене:

– Так у мене тут теж «номер» у місті є, де міг би притулитись, але теж одномісний…

– Так ви що, з-за мене отут з тим «Золотим ключиком» стовбичите?

– Ага! – хором відгукнулись Віктор з Едіком. – Прямо, як ті персонажі з мультику» Двое из ларца, одинаковых с лица», – подумалось мені.

– То відправляйтесь, не муляйте очі, а «Золотий ключик» ми для іншої мети пристосуємо… Ну, хоч би, щоб познайомитись…

Колеги знову перезирнулись.

– Так ми ж, наче, за тебе, студент, відповідаємо, якось нерішуче промовив Віктор.

– А я думаю, нам хвилюватися нема чого. – Якось з полегшенням сказав Едік. – Бачиш, як він зріло, щодо «Золотого ключика» запропонував? Значить в ситуації розбирається, в халепу не вскочить, а ранком зустрінемось, та й поїдемо далі.

– Ти, Едік, завжди був егоїстом, – радісно і теж з полегшенням сказав Віктор. І до мене:

– То що, ми пішли?

– О, а ви ще тут? – «здивувався» я. – Ми ж, наче, вже домовились!

– Ну, тоді бувай, на добраніч!

– І вам добре виспатись!

Хлопці пішли, а я трохи повештавшись по вестибюлю, вийшов на ґанок готелю. Повз готель проходив наряд міліції, міліціонер і, як тоді було заведено, з два дружинника. Я витяг сигарету з пачки BONDу, яку перед вильотом з великими складностями добув «для представництва», клацнув запальничкою, раз, вдруге, втретє… Батькова безвідмовна, ще фронтова, запальничка, але бензин скінчився…

– Не хоче? Поцікавився міліціонер, підходячи ближче. – А от у мене сірники є, а сигарети скінчились…

– «Нет в мире совершенства», відповів я словами Екзюпері і сумно похитав головою.

– То може якось виправимо ситуацію? – засміявся міліціонер, простягаючи мені сірники. Я запалив сигарету, випустив клуб диму і простягаючи сірники і пачку дорогоцінного BONDу міліціонеру сказав:

– Навряд.

– Чому? – Запалюючи й собі сигарету спитав міліціонер.

– Чому? Та тому, що приїхав я до вас, наладку автоматики на вашому винзаводі робити, а ви мене он як зустрічаєте, маю тепер от тут на сходах ночувати.

– А що, місць немає?

– А чого б це я тут вночі вештався, якби були? Вже б сьомий сон додивлявся…

– А ти сам звідки? Запитав міліціонер.

– З Києва, відповів я, але тут на те не зважають…

– Ой, правда? – Зрадів міліціонер. – і я з Києва, а тут на практиці.

– То ти ще й земляк? – удавано розгнівано запитав я. – Ну, то зроби для земляка добре діло – влаштуй на нічліг.

– Так я ж… – зам'явся міліціонер, – я ж практикант тільки, і в чужому місті…

– Ти не практикант, а міліціонер, а міліція, як мене ще в школі вчили – «мене береже»! Тим більш, що я земляк, і не байдикувати, а працювати сюди приїхав.

– А може його в діжурку? – подав голос один з дружинників. – Земляк все ж!

– В діжурку не можна, – похитав головою міліціонер, – там начальство час від часу з'являється, влетить так, що потім буде що згадувати… От, хіба що в червоному куточку, під Феліксом… Тільки там не дуже зручно, тапчан такий жорсткий…

– А мені, хоч під Карлом, хоч під Фридріхом, аби виспатись, бо весь день на ногах, та ще з цією осоружно-важкою сумкою – подумав я, а вголос сказав:

– Нема питань, я звичний, ведіть!

– Ну, то пішли?

– Пішли, от тільки речі заберу.

Таким чином першим готелем в моєму житті став райвідділ міліції міста Миколаєва.

Тапчан, обтягнений чорною шкірою, і справді був не з леб'яжогопуху, особливо бокові качалки… Спав я, однак, на диво, «як убитий». Прокинувся десь о пів на восьму. Черговий, що був попереджений про мою присутність «під Феліксом», привітався і ввічливо поцікавився:

– Ну, як тобі спалось у нас?

– Дякую, пречудово! Вік би у вас ночував!..

– О-о-о, не треба так казати, – засміявся черговий, – бо ще збудеться…

Пригостивши чергового на прощання BONDом, я вийшов в ранковий Миколаїв і досить бадьоро потяг свою сумку до готелю. На моє здивування, Едік вже чекав на мене.

– Де ти був? На вокзалі ночував?

– Ні, – в міліції…

– Та ти що? – аж зблід Едік.

– Що накоїв? Що нам тепер на фірмі скажуть? – Почав бідкатись він. – Тобі що, а нам прогресивки тепер, як своїх вух весь квартал не бачити!.. То що сталося? Може ще якось викрутимося?

– Та ви вже й так викрутились; кинули мене напризволяще, а самі у своїх подружок під боками вигрівались…

– Вигрівались? – аж підскочив Едік. – То, може, Віктор і досі вигрівається, а я всю ніч отут на асфальті вигрівався, бо там зірвалося, а з вокзалу поперли, бо там, бач, тільки з квитками можна ночувати… Я, оце думав, дочекаюсь тебе, та й поїдемо самі, а Віктор, як вигріється, то хай наздоганяє… А тут, виявляється ще з міліцією треба домовлятися… То що ти встиг скоїти?

– Та не переживай ти за ваші вуха, побачите ви їх, – підморгнув я Едіку.

– Які ще вуха? – не зрозумів Єдік.

– Ну, прогресивки ваші, хоч, як по-чесному, то слід було б їх у вас таки відібрати. А в міліції я у друзів-земляків гостював, ще запрошували… Едік недовірливо похитав головою.

– Не брешеш?

– Отакої! Йди, спитай, тут недалечко.

– Ти дивись, який ти, студент, і в міліції вже корешів встиг завести! Добре, якщо не брешеш. Ну, ходімо.

– А Віктор? Може почекаємо ще трохи?

– Та пішов він… Хай тішиться-вигрівається, не маленький, наздожене!

– То ми на автовокзал?

– Нащо? В тебе зайві гроші? Вчись, студент, може, колись, з тебе люди будуть… Зараз ми доберемось до траси, а там автостопом до Веселинова на шару.

– То чи варто, не більш карбованця зекономимо.

– А ти хіба не чув, що копійка до копійки – копа вимальовується. Ти знаєш скільки нам за цей місяць по Миколаївщині наколесити доведеться? Веселиново, Вознесенське, Першотравневе, Арбузинка, Баратовка і знову Миколаїв. Це ж за 250–300 км. набіжить. Добре, якщо ще туди-сюди кататись не доведеться, якщо щось з ладу вийде…

– Так нам же всі ці переїзди-перельоти вже наперед оплатили, – розгубився я.

Едік звів очі до лоба і похитав головою.

– Нема про що, студент, з тобою зараз розмовляти. Роби, як я кажу, потім зрозумієш, якщо порозумнішаєш… Запам'ятай, зупинятимемо тільки вантажівки, там нормальні люди, не жлоби, завжди можуть за спасибі підкинути, а легковики – то як таксі… Нехай собі себе й везуть…

І от ми вже на трасі. Йдемо-волочимо непідйомні сумки, безперервно озираючись і «голосуючи». Ніхто не зупиняється і Едік каже, що тут місце незручне, бо недалеко перехрестя доріг і треба йти далі, ще метрів 200–300… Йдемо вздовж траси, обливаючись потом. Дійшли, зупинились, чекаємо, а траса чомусь спорожніла. То бігли, ледь не бампер в бампер, а тепер, коли ми вже зайняли потрібну позицію – нікого!

– Вони що, знущаються? Ну, просто, як змовились! – бурмоче Едік.

І тут, викликавши у нас нервовий сміх, якось поволі, повз нас пройшов рейсовий напівпорожній автобус на Веселинове. Водій уважно подивився на нас, але ми не проголосували – ми ж економимо!..

Близько години ми отак, на спеці, в пилюці, семафорили і я вже ладен був повернутися до автостанції, кинувши Едіка з його «наукою», коли на порожній трасі з'явилася «Побєда» яскравого жовтогарячого кольору. Пам'ятаючи Едікову умову щодо легковиків, я не відреагував на її наближення, але в Едіка терпець урвався. Він зненацька задріботів ногами та замахав вільною рукою, виконуючи якийсь шаманський танок з сумкою замість бубна. Машина йшла з досить великою швидкістю, але камлання подіяло і, прокотившись ще кілька десятків метрів, «Побєда» зупинилася. Звідки й сили взялися! Едік, здимаючи куряву, помчав до машини. Я бачив, що в салоні є люди і тому, без всякої надії, тягнучи осоружну сумку, теж поволі почвалав до «Побєди». Едік, відкрив задні дверцята, щось спитав у водія, а потім, обійнявши сумку обома руками, притиснувши її, як рідну, до живота, поліз задом на сидіння і, вже закриваючи дверцята, гукнув мені, що місць нема, і що він буде чекати НАС в готелі… Хряпнули дверцята і я лишився, як вночі в готелі, знову один… «Берлин рушив, а Івася курява покрила…» – чомусь згадалась поема Шевченка…

– От, гад! І ж це вже вдруге підряд! Якось втомлено-беззлобно подумав я. Хоч би сумку мою забрав, все ж легше було б! А втім, навіть добре, що сумка зі мною. Я ж з ранку, не те, щоб поснідати – води ні краплі не випив, а у мене там і пачка печива і пляшка ситра, ще Києва. Було вже за полудень. Я примостився біля придорожнього стовпчика на бетонній плиті, що, чомусь, лежала поруч і, вже не звертаючи уваги на автомобілі, заходився діставати свої припаси. Не встиг я ще добути їх, як відчув, що за моєю спиною зупинилась машина. Озирнувся – газон з будкою. І водій і пасажир в міліційних кашкетах… Незнайомі… Пронеслась думка: – може я щось не те, чи не там роблю??? Але міліціонер з лейтенантськими погонами, через віконце з опущеним склом доброзичливо запитав:

– Тобі куди, хлопче?

– Мені, товариш лейтенант, до Веселинова треба, вже годину голосую – ніхто не бере… А у мене ж відрядження, – про всяк випадок, додав я.

– О-о-о, чудово! Ми якраз туди. Тобі на завод, чи до готелю?

– До готелю. Влаштуюсь і на завод.

– Добре, сідай! І тицьнув великим пальцем правої руки позад себе в сторону будки. Я радо підхопив свою напіврозкриту сумку і підбіг до розчинених дверей фургона. З дверей визирнув усміхнений сержант, простягаючи руку за моєю сумкою. Сержант сидів на довгій лавці, спиною до кабіни в вузькому проході, розташованому поперек машини. Лавка була довга, але її всю займали якісь баби з кошиками. Вільного місця не було… Я розгублено запитав:

– А мені куди ж? У вас же місць нема!

– Як то нема? – здивувався сержант. – Та ми ще чоловік 15–20 підвезти зможемо, і гостинно відсунув заґратовані двері входу в головне, напівтемне, приміщення фургону, одночасно, засовуючи туди мою сумку…

– Ласкаво просимо!

Хоч після яскравого сонячного світла мене огорнула майже повна темрява, мені здалося, що в дальньому кутку фургона щось ворушиться.

– Так там же хтось є!

– То нічого, не бійся, він смирний, тільки кишені тримай міцніше, бо то спеціаліст! Ну, що було робити, вмощуюсь на лаві, в куточку, ногами підгорнувши під себе сумку.

– Сержант! Ти ж не переплутай нас, коли приїдемо, бо ми, хоч в одному автозаку, але в різні готелі…

– А я ще подумаю, – знову розвеселився сержант. – Може, як вас обох в один готель здамо, то план на 200 % виконаємо, ще й премію заробимо…

Автозак рушив. Десь за 15–20 хвилин бабусі дісталися до місця призначення, розрахувались з сержантом, повитягали за його допомоги свої кошики і, як тільки вони звільнили «сержантську» лаву, я запросився на свободу.

– «На свободу з чистою совістю!» – привітав мене сержант і ми рушили далі. Сержант сів проти заґратованих дверей в камеру, а я – біля віконця.

– Ніколи в такому фаетоні не їздив, – признався я сержанту. – Треба якось стрес зняти. Закурив би, але не знаю, чи можна, та й запальничка відмовила…

– Так у мене ж сірники є! – Жваво відгукнувся сержант, побачивши мою «представницьку» пачку. – Ніколи ще таких цигарок не бачив.

! Закурили, обмінялись думками про рівень американської тютюнової промисловості.

– Дайте і мені, простягнув руку з-за ґрат арештант.

– Сиди! Гримнув на нього сержант. Он, товариш лейтенант «Приму» смалить, а тобі «Bond» подавай! Арештант покірно поплентався в свій куток.

– Кажеш лейтенант «Приму» смалить, то може і його з водієм пригостити?

– Ну, як не жалко, то чого ж, він людина хороша.

– То що, постукаємо, хай зупинить машину? Я ж на ходу не пригощу…

– Ні в якому разі! Він подумає, що щось сталось, сердитися буде. Може сам зупиниться, а може когось ще підберемо, а як ні, то там скоро криничка буде з джерельною. Ми там інколи зупиняємося, щоб водички додому набрати. Вкуснюща-а-а!

Отак, за розмовою, я раз по раз позирав то на сержанта, то в віконце, милуючись висушеним сонцем степовим ландшафтом, і раптом побачив на узбіччі знайому до сліз, «Побєду» яскравого жовтогарячого кольору… Капот машини був відкритий, дверцята – теж. Хтось, мабуть водій, порався в моторі, а навколо вештались в очікуванні кілька пасажирів…

– Є в світі справедливість, – сказав я і запропонував сержанту ще одного Бонда…

В готелі Веселинова на мене чекав сюрприз. Ледве я, простягнувши паспорт, назвав своє прізвище, як адміністратор ошелешив мене повідомленням, що ще вранці Віктор забронював для своєї групи номер на трьох, навіть розплатився за кілька днів, та й пішов на завод…

– От тобі й «вигрівається під боком» – подумав я. В номері я, нарешті, здійснив давнє бажання – поснідав печивом з лимонадом, хоча це можна було б назвати і вечерею… День помітно хилився до вечора, отже я вирішив прийняти душ і відпочивати, чекаючи колег.

Першим двері відкрив Віктор.

– Привіт! Як дібрались?

– А що це ти до мене на «Ви» звертаєшся? – запитав я.

– Так Єдік, мабуть, в душі?

– Ні, Єдік, скоріш за все, в шаровій пилюці, на трасі… Ще їде… Колись буде…

– Ти що, кинув його? Запам'ятай, студент, у нас, налагоджувальників, так робити не годиться!

– У вас, налагоджувальників, не годиться??? – Мені аж подих перехопило від такої несправедливості.

– А хто, як не ви, шановні, кинули мене спочатку в Миколаєві, а потім на трасі?… І я розповів Віктору про всю свою «одіссею». Віктор замислено помовчав і несподівано запитав.

– Ти ж голодний, мабуть, як вовк, бо в твоїй розповіді місця для їдальні не знайшлося?

– Та ні, вже перекусив трохи, – і я кивнув на стіл, де стояла порожня пляшка лимонаду і валялась обгортка печива.

– М-м-м, – замотав головою Віктор. Так ото ти нам пляшку «перцівки» зекономив, а сам «Буратіном» перебиваєшся? Ні, так не піде! Раз ми винні, маємо спокутувати. Від імені нашої рідної «Променергоавтоматики» запрошую тебе до ресторану і, побачивши деяку розгубленість на моєму обличчі, поспіхом додав.

– Я, звісно, пригощаю…

Коли ми повернулись з ресторану, третє ліжко вже було зайняте…

Едік, просто в одязі, лежав горілиць, молитовно приклавши праву руку до грудей і смачно похропував. На столі, в оточенні обірваних ковбасних оболонок, поруч з лимонадом, стояла порожня пляшка з-під пива.

– Під березой лежить солдат зі стройбата Не від кулі поліг, – задовбала лопата…

– знявши кашкета, сумно промовив Віктор.

– Прости його. Бачиш, як руки склав – кається… Втім, це – поки спить, до ранку пройде… Лягаймо, завтра, якщо дадуть зварювальника, можна великий шмат роботи виконати.

– А що варити?

– Та, кронштейни під датчики, кабелі зв'язку, сирену та під наш прилад. Роботи не багато, але робити її не зразу треба, а поступово, вслід за нашим монтажем, на протязі всього дня, а зварювальників це не влаштовує, важко з ними домовлятися, щоб весь день були поруч «на підхваті».

– То, якщо там не труби, що під тиском, то і я б зміг…

– Ти що, варити вмієш? Аж підскочив Віктор.

– Ну, я ж не дипломований зварювальник, але дещо можу… Тільки ж апарат, кабель, маску, електроди…

– Не питання! Зроблю!

– А куртку? Не буду ж я в тенісці варити!

– Яку куртку! Я для тебе весь костюм брезентовий у них вирву! Нє, ти, правда, варити вмієш?

На тому такий довгий, сповнений пригод, день і скінчився. Щось поночі бубонів Едік, чимось йому дорікав Віктор, але я те чув, як крізь вату, не розбираючи слів, відчуваючи лише те, що ліжко в готелі «Без Фелікса» набагато зручніше ніж в готелі «Під Феліксом»…

Прокинувся я першим, трохи за шосту, і довго нудився в ліжку, бо одночасно хотілось вже встати і не хотілось порушити сон колег. Врешті, не витримав, сів на ліжку і обережно прокахикав. Віктор тут же підняв голову.

– О, ти вже готов «к труду і обороні»?

– Так точно, вашбродь! – Пошепки відчеканив я.

– Та чого ти шепочеш? Цього сплюху, – він кивнув на замотаного в простирадло, на зразок єгипетської мумії, Едіка, – до одинадцятої години і гарматою не збудиш. Ти б побачив, як мені довелось помучитися, щоб він роздягся і ліг по-людськи…

– То хай би й спав, як ліг, ти йому хіба за няньку найнявся?

– Ага, за няньку… Це ми вже проходили, він потім весь день канючитиме, що не виспався і робітник з нього ніякий. А нам роботу треба зробити та процентовки підписати.

– Так оце нам треба до одинадцятої від нього мух відганяти, сон його берегти?

– Ні в якому разі! План такий: – на горшок, в їдальню і на завод!

– А Едік на горшок сам сходить?

– Ти, студент, того, не дуже! Це наші, сімейні справи. Ти, краще, скажи, ти вчора, щодо зварювання не пошуткував?

– Я схожий на клоуна?

– Ну, тоді, діємо за планом!

Як і передбачав Віктор, залучити місцевого зварювальника до нашої робити можна було лише через 2–3 дні, отже Віктор, потрясаючи червоним посвідченням, таки «вирвав» і костюм, і маску, і рукавиці. і електроди, і апарат… Ну словом, коли, близько першої години дня Едік, нарешті, з'явився на заводі, ми вже закінчили монтаж і готувались розпочати випробування системи та навчання персоналу.

– О! Які люди! – глузливо зустрів його Віктор. – А ми тебе вже й не чекали сьогодні! Біжи до готелю, візьми з моєї сумки процентовку, зараз енергетик її підпише, а потім – до головного на підпис і до секретарки по печатку, але ж дивись, щоб без дати!

Ошелешений такими нашими, незвичними, темпами Едік, не спромігшись на жодне слово, мовчки повернувся і пішов з котельної.

– Образився, і до вечора ми його не побачимо? – припустив я.

– О, ні, студент, помиляєшся! Що, що, а підписувати процентовки він мастак. Ми могли зовсім тут нічого не робити, а процентовка була б все одно підписана… Так вже було кілька раз…

– Як же так? – здивувався я. – Роботу не зробили, а гроші взяли? Ще ж кримінал!!!

– Ну, не такий вже й кримінал, бо ми потім ту роботу виконали, коли море замерзло, а тоді… Тепле море, вино, дівчата… Яка робота?

Едік з'явився під самий кінець робочого дня з головним енергетиком і головним інженером. Система працювала бездоганно, а ми, якраз закінчували навчання обслугового персоналу. Начальство трохи послухало, подякувало нам за ударну працю і, поманивши за собою Едіка, пішло.

– Щось я нічого не зрозумів, – сказав я.

– А я що, екстрасенс? – знизав плечима Віктор. – Подивимось.

Зустрілися ми з Едіком лише в готелі. Він знову лежав на нерозібраному ліжку, на столі лежала підписана процентовка, проштамповані бланки наших відряджень з підписами, але без дати і шість червонців…

– Едік! А це як розуміти? – запитав Віктор, стукаючи вказівним пальцем по банкнотах.

– Вибив у замовника за ударну працю. – Сказав, солодко потягуючись, Едік.

– А конкретніше! – насупився Віктор. – Я ж тебе знаю. Знову під майбутні звитяги?

– Та нє! Ти що? Я ж обіцяв! – образився, рвучко піднімаючись з ліжка, Едік. – Це я за те що, ми, враховуючи їхні проблеми зі зварювальниками, пішли їм на зустріч і доукомплектували нашу бригаду зварювальником…

– Доукомплектували? Ми? – розсміявся Віктор. – Ну, ти і жук!!!

– Щось не так? – настовбурчився Едік.

– Та ні, все так. Молодець! Тепер будемо ділити по совісті. Згода? Не буде заперечень, якщо ми розділимо цей бакшиш по третині на брата? – Віктор простягнув мені два червонці, два поклав собі в кишеню, а простягаючи останніх два червонці Едіку, спритно забрав один і теж поклав у свою кишеню, відповівши на здивований погляд Едіка:

– А це твій борг.

– Який ще борг?

– Як це «який борг»? А ресторан?

– Коли це ти мене в ресторан водив?

– Не тебе, а того, кого на трасі голодного кинув. Я ж мусив, якось спокутувати твою провину, бо яку думку про наше священне товариство налагоджувальників буде мати оцей «доукомплектований» коли залишить нас? – Едік, у відповідь на ті слова тільки скрушно махнув рукою.

– А тепер, – продовжив Віктор, – на горшок, в душ і в люлю, бо завтра рано-вранці їдемо далі.

– Та, куди ж спішити, – не погодився Едік. – ми ж планували тут два – три дні побути.

– Так би воно й було б, аби студент нам такого форсажу не надав, а тепер, ми вільні дні проведемо або в Миколаєві, або в Одесі, або додому поїдемо. У кожного буде вільний вибір.

– Якщо я маю право голосу, – втрутився і я, – то я пропоную в темпі зробити все необхідне якнайшвидше, щоб мати хоч би тиждень вільний, бо що ті три дні на морі – одне розстройство.

– О! Чув, Едік? – слова не хлопчика, а мужа!!! – І, повернувшись до мене, поплескав мене по плечу і сказав:

– У чому річ? Ти ж тепер вже не додаток до нашої бригади, а наш рівноправний колега. Так, що, як буде потреба – висловлюйся, не тушуйся!

– Я теж за, – знехотя погодився Едік, – тільки от, нащо так коней гнати? Можна ж і з обіду поїхати… Вранці ж так солодко спиться!.. Ми з Віктором дружно, від душі, розсміялись.

– Не буде у тебе солодкого завтра вранці, бо, в потрібному нам напрямі їде машина з заводу. Я вже домовився, водій зробить невеличкий «гак» і підвезе нас до самісінького заводу, щоб не тягати нам наші валізи по спеці та пилюці.

– А що ж ти не сказав, що на шару їдемо? – враз повеселішав Едік. – Якщо на шару, то я і вночі встану!..

О шостій ранку наступного дня, Веселинове, вже зникло в густій куряві, піднятій колесами нашої машини, а десь за годину-півтори, ми вже в’їжджали в досить велике село. На в'їзді в село побачив я мальовничі руїни, що визирали з-за дерев та густих кущів бузини.

Є у мене така, напівсвідома, археологічна риса; – тягне мене доторкнутись до уламків минулого, дихнути повітрям прадідів. Обов'язково, думаю, знайду час, навідаюсь сюди.

Водій наш, як і ми, був тут вперше, отже зупинився біля першого-ліпшого перехожого – дідуся з широкою сивою бородою, розпитати дорогу.

– До заводу? До нашого? Хочете доїхати? Ха! До заводу вони захотіли! Нечистий на ньому млинці зараз пече, а вони доїхати хочуть! Дід аж сльози сміху рукавом витер, безнадійно махнув рукою, та й попрямував у чийсь двір. Водій скривив губи, ми знизали плечима, – кожне містечко має конституційне право на свого дивака, – вирішили ми, та й рушили далі. За сотню метрів наздогнали бабусю, що швидко чимчикували стежкою, несучи у фартусі огірки. Зупинились, привітались.

– А підкажіть, будь ласка, бабусю, як до вашого заводу дістатися?

– До заводу? До нашого? У-у-у! Мериканці кляті! Бабуся люто сплюнула, комусь пригрозила сухеньким кулачком, перехрестилась, (прости Господи мене грішну) і, пришвидшивши ходу, рушила далі…

– Нам вельми поталанило, чи тут концентрація диваків перевищує конституційну норму? – чи то нас, чи то себе запитав водій. Наступним був хлопчина років 12 в дірявих «техасах» з сапою на плечі. Не ризикуючи втретє наступати на ті ж самі граблі, водій спитав.

– Хлопче, а де тут ваша сільрада?

– Вам до Степана Захаровича? То вам треба швидше, бо потім його до вечора не зловите! Хлопець, пожалкувавши, що не по дорозі, і ми його не підвеземо туди, куди йому треба, докладно розповів, як доїхати. Водій, все ж, ще раз вирішив випробувати долю:

– А скажи, хлопче, від вашої сільради до вашого заводу далеко?

– До заводу? До нашого? Так він же теє… Ну, словом… далеченько… Вам в сільраді Степан Захарович дорогу покажуть, – засміявся хлопець і рушив у своїх справах.

– Не село, а Бермудський трикутник, – сказав я, не підозрюючи, як був близько до істини.

– Концентрація диваків невпинно зростає, – пробурмотів водій, розвертаючи машину у вказаному напрямі.

Шукали, дякуючи хлопцеві, недовго. Невеликий ошатний будиночок з дошкою-плакатом «СІЛЬРАДА» гостинно чекав на нас з відчиненими дверима. Заходимо, двері в кабінет голови сільради теж розчинені бо, хоч ще не полудень, а спека вже навалюється. За столом гортає якісь папери кремезний чолов'яга років під 45, засмажений південним сонцем до кольору мореного дуба. Козак! Дитя степу! Видно, лише нагальні справи змушують його інколи навідуватись до свого кабінету.

Побачивши нас, відклав папери, підвівся, вийшов з-за столу і привітався з кожним з нас потиском широкої зашкарублої долоні та запитливо подивився на Віктора, пізнавши в ньому старшого. Віктор витяг з нагрудної кишені червоне посвідчення «Променергоавтоматики» і пояснив мету нашого візиту.

– Так, так… – Степан Захарович задумливо потер підборіддя, – на завод, кажете? А, якщо не секрет, що ви мали там робити?

– Ми збираємося встановити там систему контролю рівня води в барабані котла, перевірити якість освітлення на робочих місцях вночі, і перевірити надійність грозозахисту в полі, на скидах.

– Так, так… Знову сумно покивав головою Степан Захарович, з першими двома пунктами вашого завдання ви, хлопці спізнилися на два дні, бо вже й ні рівня того, ні робочих місць немає… Ви звідки їхали? Віктор сказав.

– А! То ви ж якраз повз ті руїни нашої котельної і проїжджали…

– От тобі й археологічний пам'ятник сивої старовини, – з жалем подумав я і запитав: а як то сталося? Жертв, сподіваюсь, нема? Якось обійшлося?

– Та, дякувати Богу, обійшлося без жертв, але коли відбудуємо – невідомо, вибух і з барабану «квіточку» зробив, і покрівлю зніс, і стіни розваляв…кочегара вже допитали. Він «ненадовго відлучився», а коли повернувся, води вже в склі водоміра не було. Він, згідно інструкції, мав залити топку водою, але ж це і догана, і премія тю-тю… бо це зупинка виробництва на кілька днів. У нас же, як ви знаєте, подове горіння, і ту грязюку – мокру золу довелось би тиждень вигрібати. От він і «зекономив» час.

– Якщо кочегар воду пускав, то він же біля котла мав бути! Як же він вцілів? – запитав Едік.

– Ви, коли до Сільради під'їхали, бачили, що двері нарозпаш? А в моєму кабінеті? Теж? А чому? – Бо спека страшенна! Відчиняю все навстіж, хоч і котла в кабінеті не маю… От так і вони, що удумали! – на магістралі там було у них два вентилі; один коло котла, а другий біля насосної, то вони, щоб не чекати в спеці, коли вода набереться, керували наливом дистанційно, по годиннику, аж від насосної, що метрів за 20 від котельної. З холодочку… А та стіна, що до насосної, якраз і встояла. Везе дурням! – Не прибила його, як те кошеня миршаве.

– Суцільні порушення безпеки, – похитав головою Віктор. – Кому розкажи – не повірять, сміятися, як з вигадок, будуть!

– Е, ні! – нарешті посміхнувся Степан Захарович, – це ще не сміх, сміх далі був… – Та ви сідайте, я вам про ту кумедію розкажу, а потім треба ж нам і серйозні справи обговорити та щось вирішити. Ми повсідались і Степан Захарович продовжив своє оповідання.

– Десь, трохи більше за тиждень, привезли нам з того, хай йому грець, товариства «Знання» лектора з цивільної оборони. Ноги б йому повідривати та морду набити! Хоча – ні, спочатку морду набити, а потім, як не зрозуміє, то й ноги повідривати, щоб і дорогу сюди забув, щоб знав, як людей лякати!

– То чим же він так завинив, що ви йому таку страшну кару обіцяєте? – насмілився запитати я.

– А от, слухайте, – розвісив той гицель по всьому клубові плакати з малюнками ядерних грибів, зонами уражень, шляхів еяйкуляції, чи то пак, як її – евакуації, та фотографії попечених японців з Хіросіми, у яких на тілі особливо постраждали місця, закриті темним одягом, і почав лякати людей клятими американцями, котрі ні спати ні їсти не можуть поки не знищать нашу країну, а особливо наш завод, який виробляє пеньку для морських канатів!!! Не знаю, як нашим селянам спалось тієї ночі, але, коли, за кілька днів по тому, о сьомій вечора, в промінні призахідного сонця, під акомпанемент потужного вибуху, в небо піднявся велетенський малиновий гриб… Нє, правда, видовище було жахливе! Селяни згадали ту лекцію геть всю! Всю, до останнього слова! Той гицель казав, що радіація і теплові струмені, відбиваючись від білих стін будівель, завдавала людям більшої шкоди, ніж десь за містом. А у нас же всі хати білені… За десять хвилин село спорожніло. У кого білизна сохла – позривали, обмотались і в степ! Я до півночі по степу на «бобіку» мотався. Людей, як тих зайців на полюванні, фарами виловлював. Пояснював, в село завертав, так ще і йти, деякі, не хотіли… Там, кажуть, мериканці ядрену, таку, бомбу кинули, що годі й повертатись!

– Ну, тепер, нарешті, зрозуміло, – сказав Віктор. – А то, ми їдемо, зустрічних про завод розпитуємо, а вони, як ті ненормальні, «мериканців» клянуть, та від нас тікають. Ледве, завдяки мудрості нашого водія, вас знайшли. Ну що ж, дякуємо за гостину, прийміть наші співчуття, але, якщо зараз роботи нема, відмітьте наші відрядження, та ми й далі поїдемо.

– Як то роботи нема? Ну, з рівнем води та освітленням робочих місць вночі – ясно. Рівень води дощ відрегулює, а робочі місця вночі місяць освітлювати буде. А грозозахист? Не вистачало нам, щоб ще й скирти згоріли! Давайте, хлопці, несіть свої речі в Сільраду, відпускайте машину і до роботи!

– Нам, Степане Захаровичу, для тієї роботи ваша допомога потрібна.

– Яка?

– Треба дві кувалди та два щупи в кузні виготовити.

– Не питання! Малюйте ескіз, поки поснідаєте, все вже готове буде. Он там, через дві хати наш клуб і «чайна» при ньому, там поснідаєте, потім повертайтесь, відвезу вас на скиртове поле. А з житлом о шостій-сьомій вирішимо. Переглянулись ми, та й пішли до машини по речі.

Повертались ми з «чайної» до Сільради вже на «бобіку». Степан Захарович чекав нас на ґанку Сільради.

– Кувалди та щупи – в машині. Речі ваші нехай тут полежать, ніхто їх не зачепить, перевдягайтесь в робоче, Василь відвезе вас на поле, а ввечері я заберу вас до когось на постій.

Перевірка грозозахисту нескладна, але досить важка і малооплачувана робота. Скирта це такий довгастий стіг щільно складених снопів коноплі висотою до 8 шириною 5–6, завдовжки 25–50 метрів. (Не подумайте зайвого, наша промислова конопля не має тієї наркотичної дії, що притаманна азійській та Єгипетській). В обох торцях скирти встановлюють 10 метрові стовби-щогли з вмонтованим в них товстим дротом, з'єднаним під землею з контуром заземлення. Якість цього з'єднання і належало перевірити. На скиртовому полі, під палючим сонцем, треба було під'єднати здоровенний мегомметр одним кінцем до заіржавленого болта, привареного до того дроту, потім рознести два метрові щупи під кутом в 45°один до одного і на 25 метрів від щогли, забити їх кувалдою в камінну землю на 60 см., з'єднати проводами з мегером, провести виміри, записати результат в протокол, витягти щупи (що набагато важче ніж забити, тим більш, щупи виготовили, всупереч нашому бажанню з арматурного заліза), і йти до наступної щогли… А скирт тих на полі було більше сотні. На обід не пішли – далеко. Потім повернутися вже несила буде. Полежали півгодини в крихітній смужці тіні від скирти – сонце ж майже в зеніті, та й – до чергової щогли…

Зміряли ми в той день, десь близько двох десятків скирт і, в повній знемозі, о третій годині дня, потягли важкущий мегер МС-08, кувалди, щупи, мотки проводу «додому» – в Сільраду.

Стомлені, змучені спекою, приплентались ми до найпершого будинку на околиці села і, ледве ворушачи здерев'янілими зневодненими язиками, привітавшись, попросили водички у старого, сивого дідугана, що меланхолічно смоктав люльку, сидячи на ослінчику біля фіртки. Не відповівши на привітання, дід вказав чубуком люльки вздовж вулиці та глухо проказав:

– Калодец там…

Навіть матюкові не вдалось пролізти нашими спраглими горлянками, і ми понуро почвалали далі. За кілька сот метрів, край дороги, ми таки побачили криницю, але радість наша була передчасна. Остання ланка ланцюга закінчувалася карабіном, а відра не було…

– Давайте мою футболку намочимо, витягнемо, посмокчемо, не пропадати ж від спраги! – запропонував я.

– Краще – мої труси, – розвеселився Віктор. – і колір, наче кава буде, а смак!.. – він аж примружився, плямкаючи губами, подумки смакуючи той нектар.

– І мої прив'яжемо, – подав голос і Едік, щоб тому дідові де кінця життя у носі свербіло на згадку про нас, як воду питиме!

На наше бубоніння, у дворі з'явилася літня жінка і запитливо подивилася на нас. Ми, майже хором, попросили врятувати нас, позичивши відро на кілька хвилин. Жінка підійшла ближче, з жалем розглядаючи і нас і наші проводи-штирі-кувалди.

– Хлопці, а ви ж хто такі будете? Звідки?

– З Києва ми, шановна, а тут, ми на вашому скиртовому полі, з ранку, грозозахистом займаємося.

– Ой, синочки! Яка вода? Ви ж голодні! З ранку в полі без води та їжі! Заходьте, я такого смачного борщику наварила – довго мене згадувати будете! Не зважаючи на наш кволий опір, вона, майже силоміць, затягла нас у подвір'я, всадила у літній кухоньці і так нагодувала, та ще й молочком, замість води, напоїла, що йти нікуди вже не хотілося. Подякували ми за такий щедрий дарунок долі, а Віктор і каже:

– Оце, Оксано Михайлівна, мали ми йти до Степана Захаровича, щоб нас на постой до когось на кілька днів оприділив. То, може, ми до нього не підемо, а з Вами, якось, домовимось, бо нам з того поля, поки до чайної на обід, та назад на поле… то й робітники з нас ніякі, а от, якби у Вас зупинитись, то набагато нам легше було б. А якщо Ви згодні, то давайте за плату просто зараз домовимося і ми годинку перепочинемо, та й знову на поле, до вечора.

– Ой, синочки, та я згодна годувати вас, але хатинка у нас маленька, а дочка моя ще двох бешкетниць привела, – он вони на сіновалі знову якусь шкоду роблять… Де ж я вас розміщу?

– А що, Оксано Михайлівно, якщо ваші бешкетниці сіновал лише вдень окупують, то, може, вночі – ми його? Я подивився на перелякано-здивоване обличчя Едіка і, поки він не втрутився, гаряче підтримав Віктора:

– Так, так, це було б чудово! Сіновал, – то моя мрія з дитинства!

Оксана Михайлівна, помітивши гримасу невдоволення на обличчі Едіка сказала:

– Добре, я-то згодна, і рядно вам дам, і вкритися, але ж вам буде незручно на сіновалі, ви ж городські!

– Ми не городські! – поважно відповів Віктор. – Ми, як ті солдати. Ми налагоджувальники!

– Ну, дивіться, якщо так, то нехай буде… А гроші…Ну, я не знаю… Ну, може, десь, копійок по 50…

– Та ви що, смієтесь? – аж обурився Віктор. – такий борщ і 50 копійок? – по 2.50 з носа – і ні копійки менше! (Взагалі-то в містах добові нам виплачували по 2.60, а в селах, чомусь, лише по 1,50. А за житло – у місті до 3.00 крб., а в селах по 0,50… але ж де б ми такий борщ щодня їли???)

– Ну, то, тоді, і снідати і обідати і вечеряти у мене будете!

– Отут важко Вам відмовити, – вклонився Віктор Оксані Михайлівні. – Ми згодні!

Трохи відпочивши, відчули ми прилив нових сил, до того ж і сонечко помітно скотилось з пекельної вершини, отже, вирішили ми, що нічого поганого не станеться, якщо до заходу сонця перевіримо ми ще кілька скирт. Сказано – зроблено! З гордим, незалежним виглядом пройшли ми повз молдаванина, що все ще сидів, як приклеєний, на тому ж ослінчику, хоч вже й без люльки.

Таке швидке відновлення енергії здивувало нас самих. Чим нижче сідало сонечко, тим швидше просувалась наша робота. За пару годин ми вже встигли зробити стільки ж, а то, навіть, і більше, ніж з ранку і до трьох годин дня.

– Щось, мабуть, пані Оксана в той борщик підсипала, – шуткували колеги, не менш мого, здивовані нашими темпами. В черговий раз, забивши щупи в землю, ми зібрались біля мегомметра, збираючись виміряти опір з'єднання. Вдалині, з боку села, почувся шум автомобільного двигуна, а скоро показався і знайомий «бобік».

– Мабуть, Степан Захарович виїхав на традиційне полювання на «зайців» з-під фар… – припустив Віктор.

– На цей раз роль зайців гратимемо ми, – здогадався Едік.

– Звісно! Йому свої вже набридли, бо ловитися не хотіли через «ядрену» бомбу…

«Бобік», тим часом, вже наблизився і водій спрямував машину просто на один з вбитих в землю щупів. Я стояв найближче до щупа, тому, розмахуючи кувалдою, як гранатою, з криком:

– «Стій, кому кажу!» кинувся навперейми машині, і зупинив її десь за півметра до щупа. Мій лютий вигляд з кувалдою в руці вразив водія і він так різко загальмував, що Степан Захарович, бурмочучи різні дифірамби в адресу «городських дикунів», виліз з машини тримаючись рукою за лоба і вже ладен був конкретно пояснити недоречність такої моєї клоунської поведінки, але тут його погляд впав на вбитий перед машиною щуп і провід, натягнутий від нього до мегомметра. Не в змозі зупинити весь заряд обурення, спрямований на мене, Степан Захарович миттєво переадресував його водію, здивувавши того зверненням на «ви»…

– Степане Захаровичу! – прийшов я на допомогу водію, – не лайте його, краще хай він свою провину спокутує – нехай повитягає ці щупи, коли ми заміряємо опір. Степан Захарович підійшов до приладу з цікавістю слідкуючи за процесом вимірювання. Як спеціально, прилад показав найбільший з усіх виміряних, опір – близько двох десятків ом, замість 4–6… Віктор взяв до рук протокол:

– Записуємо: – це треба переробити, бо, під час грози можливі неприємності.

– І багато таких? – стурбовано спитав Степан Захарович.

– Та вже 7 штук…

– А скільки перевірили?

– Оце сорок друга скирта, тобто вісімдесят четверта точка виміру.

– Я питав у чайній, то ви, кажуть, і на обід не приходили?

– Так далеко ж! Звідти, після обіду, по спеці, сюди вже й не зайшли б!

– А куди ви так женете? Десь по 12–15 скирт на день, то за тиждень і впораєтесь!

– Не можемо, Степане Захаровичу, не можемо, – скрушно розвів руками Віктор.

– Роботи багато. Ми ж у вас автоматику не встановили, значить план на місяць не виконаємо.

– А це значить, що премії і за місяць, і за квартал не буде, – вставив свої 5 копійок і Едік…

– Ну, це питання ми, якось, вирішимо, пообіцяв Степан Захарович, – а тепер, збирайте свої причандали в машину, погодую вас, та в хату пристрою – вже домовився.

– Добре, ми тут дроти поскручуємо, а водій ваш нехай щупи повисмикує.

– Василю! Чув?

– Чув, чув, Степане Захаровичу, – відповів водій і заходився виймати щупа. Як Василь не намагався подолати опір впертого щупа – нічого з того не виходило.

– Василю! Що ти там вовтузишся? – нетерпляче гукнув Степан Захарович.

– Та, не йде він, проклятущий, – мало не плачучи відповів Василь.

– Може вони з того боку гайку накрутили? – висловив припущення я.

– Хто «вони»? – не зрозумів Степан Захарович.

– Ну, ті, що «ядрену» бомбу в вашу котельну кинули, Мериканці кляті… З того боку й накрутили…

– А-а-а, ясно! Я їм зараз покажу, як гайки закручувати! А ну, Василю, відійди! Взявся Степан Захарович дужими руками за щуп, але покректавши кілька хвилин в знемозі розвів руками:

– А й справді – накрутили!

– Не в гайці справа, Степан Захарович, а в арматурному залізі! Ми ж вам кругляк, або шестикутник замовляли, а ви зекономили і нам стільки клопоту додали…

– О-о-о! Винен, хлопці, винен. Хотів щоб якнайскоріше… Завтра вранці добуду вам все, як ви сказали, в найкращому вигляді! Але ж скажіть, а як ви цю проблему подолали?

– Так ми ж налагоджувальники, Степане Захаровичу, це наш професійний обов'язок перешкоди долати. – Мовив, усміхаючись, Віктор. – Зараз вам студент покаже свій винахід. Он, він, якраз, і досі кувалду в руці тримає, випустити не може, мабуть, і спати з нею буде… Давай, студент, продемонструй свою секретну зброю! Підійшов я до щупа, підняв до рівня привареного до щупу болтика велику, знайдену в полі гайку, крізь яку був забитий щуп і легкими ударами по гайці знизу, міліметр за міліметром, витяг щуп…

– Ну, діла! – почухав потилицю Степан Захарович. – Спеціалісти! Ну, все одно, раз обіцяв – будуть у вас завтра гладенькі щупи, та ще й отакі шайби, замість гайки, скажу, щоб наварили. Ну, поїхали!

Доїхавши до, знайомої нам, найближчої хати, машина зупинилася… Ми тривожно перезирнулися.

– Ось тут, – сказав Степан Захарович, відчиняючи дверцята…

– Ні! Ні! Ні! – в один голос закричали ми. – Їдь далі, Василю!

– Що таке? Чому? Я ж домовився! Тут же найближче до поля, і за харчі можна буде домовитись, щоб до чайної не ходити!

– Вибачте, Степане Захаровичу, ми ж не знали, ми теж вже домовилися.

– Коли ж це ви встигли? Ну, добре. то скажіть де ви домовились, я поїду, зніму вашу домовленість.

– Е, ні, Степане Захаровичу, ви краще тут зніміть. В цьому домі нам, навіть, ковтка води пожаліли! Не хочемо тут, їдьмо далі!

– Не може такого бути! Хто пожалів? Я йому зараз…

– Та яка різниця – хто, ми знайшли те, що нам сподобалось! Їдьмо!

– Ну, воля ваша, хоч і дивні речі ви говорите… Рушай, Василю!

За кілька хвилин зупинили ми машину біля криниці.

– Тут? – здивувався Степан Захарович. – Так їм же самим тут тісно! Куди ж вони вас пристроять? Ви нічого не переплутали?

– Краще тіснота фізична, ніж духовна… – підвів риску Віктор. – Якщо є така можливість, Степане Захаровичу, привезіть нам, будь ласка, завтра нові щупи, а заодно і наші речі.

– Не турбуйтесь, завтра о дев'ятій все буде у вас!

Машина рушила, а ми пішли «додому». Біля ґанку будиночка вистроївся весь «особовий склад»; Оксана Михайлівна, дочка Галя і шкодниці-онучки 5–6 рочків Людочка і Танечка. Привітавшись, Галя запросила нас до столу. Їсти зовсім не хотілось, хіба що чаю, або молока, але в літній кухоньці, на столі стояло щось замотане в теплу ковдру.

– А що це ви надумали? – спитав я, – нам на ніч по склянці чаю, та й годі! Галя насмішкувато подивилась на мене:

– Як хочете, можна і чаю. – І зняла ковдру з великого горщика. В ту ж мить нас огорнув такий неперевершений аромат що, досі сплячий, апетит раптом встав в увесь свій лев'ячий зріст і вимогливо зажадав…

– Це ж ми тепер всеньку ніч спати не будемо… – прицмокуючи язиком і хитаючи головою, сказав Віктор.

– Навпаки, – посміхнулась Галя, – будете спати, як в дитинстві, а не спали б всю ніч, якби відмовились, бо переживали б…

– Я не хочу, як в дитинстві, – пробурмотів Едік, – нащо вам зайві проблеми? Всі розсміялися, а найпершими розсміялися дівчатка, бо вони краще за дорослих пам'ятали що буває, коли спиш «як дитина»… Галя принесла літрову пляшку слив'янки «для знайомства» і ми почали «знайомитись». Я згадав про «зекономлену» в Миколаєві «Перцівку» і сказав:

– А ми завтра вам свою візитівку пред'явимо. І тут, наче відповідаючи моїм словам, здалеку почувся гуркіт автомобільного двигуна…

– Невже «Перцівка» їде? – здивовано висловив припущення Віктор.

Він не помилився! Добре знайомий і нам, і всій окрузі, «бобік», моргнувши кілька раз фарами, зупинився біля воріт нашого пристанища. Степан Захарович з Василем заходились витягати наші речі з заднього сидіння. Ми, зірвавшись з місць, побігли допомагати.

– Степан Захарович! Що ж ви не відпочиваєте? Ми ж на завтра про зустріч домовлялись, – сказав Віктор, приймаючи від Василя дві сумки.

– Та я, хлопці, так вже звик, як щось пообіцяю, так спати не буду, поки не виконаю! Та й оцім хотів вас порадувати – в руках Степана Захаровича блиснули щупи… То були не наші неоковирні щупи з арматури з іржавими допоміжними гайками, то були три блискучі рапіри… Шестигранний, плавно заточений клинок з привареною товстою шайбою, у вигляді ефеса, все це, старанно, до блиску, оброблене наждачкою.

– Оце робота! в захопленні вигукнув я, – тільки, боюсь, ви їх більше не побачите, бо у нас далі ще багато подібної роботи, а такий інструмент ми навряд де одержимо.

– Та, забирайте! – великодушно дозволив Степан Захарович.

– Дякуємо, дякуємо, – сказав Віктор. – А чому три щупи?

– А в запас! Як ваш студент, що так налякав нас з Василем своєю кувалдою, один щуп знищить, то запасний згодиться. Ну, як ви тут влаштувались? Дівчата вас не обіжають?

– Обіжають?!! Та таких дівчат ще пошукати! Он, Оксана Михайлівна нас сьогодні вдень від голоду та лютої спраги врятувала, а зараз ми і взагалі, як ті три вареники у сметані купаємось!

– Ой, ну ви таке скажете! – зніяковіла Оксана Михайлівна. – Ви, Степане Захаровичу, не слухайте їх, краще приєднуйтесь до нас, разом повечеряємо.

Степан Захарович почав, було, відмовлятись, але дівчатка вже притягли з хати два стільці, і найменша – Людочка, смикаючи гостя за штани, владно наказала:

– Дядько Захаловиц, плосу сідати! Всі дружно розсміялись, а «Захаловиц» тільки руками розвів:

– Що тут поробиш? Сідай, Василю, мусимо підкоритися дамі, дякуємо тобі Людочко за запрошення, ми не надовго…

– А це, вже, як Людочка вирішить, – сміючись сказала Галя.

– Як я вилісю! – поважно підтвердила Людочка.

– А що, колеги, – запропонував я, – а чи не час «Золотому ключикові» на «подіум» вийти? У кого «ключик»? Запросіть його до нашого товариства!

Ну, що казати, посиділи добре, за неформальною, дружньою розмовою під світлом автомобільної поворотної фари» бобіка». Я спитав, де можна купити патрони, дріт, вимикачі, розетки та штепселі, бо ні в кухоньці, ні в хліві, ні в коморі освітлення не було. Степан Захарович відповів коротко:

– Привезу, але вже завтра. Хто буде робити – не питаю – здогадуюсь! – А потім, подивившись на годинник, посміхнувся і додав, – та ні, вже сьогодні привезу… На тому й попрощались.

– Не знаю, хто як, а я вперше у житті спав на сіновалі. Відчуття неперевершене! Навіть уві сні відчував я, як огортають мене пахощі безмежного степу, змушуючи ширяти вільним птахом в такому ж безмежному небесному просторі.

Вранці дивно було чути жалісливе скавучання Едіка, що він за всю ніч очей не стулив, боячись, що хтось злий, нападе вночі та вкусить, або ще якось скривдить… Як і прогнозував, ще в готелі, Віктор, з невиспаного Едіка робітник був ніякий, але на пропозицію йти на домовлену квартиру на краю села, Едік відповів бурхливим протестом. Того ранку наша група на шляху до скиртового поля була дуже схожа на відомий кадр з «Кавказької полонянки», де Нікулін Віцин і Моргунов власними тілами загороджували проїзд «комсомолке-красавице Нине»…

Через півгодини від початку роботи, Віктор сказав Едіку, що пересувався, як сновида:

– На тебе, Едіку, дивитись боляче, сльози очі заступають! – приляж, он, в холодочку, відпочинь трішечки! Едік, як уві сні, якось мляво потрусив головою і понуро побрів під скирту, бурмочучи: – я тільки трішечки, я потім відроблю…

– А як же, от підемо на обід, там і відробиш, засміявся Віктор, але Едік його вже не чув…

Щупи-рапіри просто самі лізли в землю. Віктор ледве встигав заміряти опір і заносити результати в протокол. Ми стрімко віддалялись від «реперного знаку» початку нашої роботи – Едіка.

– А що, студент, може по обіді залишимо Едіка вдома оформляти протоколи, бо у нього хист до цього, та й каліграфічні здібності, а самі вже вдвох, сьогодні, доб'ємо це поле, а завтра й далі поїдемо?

– Добити, доб'ємо – не питання! А от далі виїхати зранку не зможемо, хіба що розділимось.

– Не зрозумів! Чому не зможемо, чому розділимось?

– Так я ж вчора пообіцяв освітлення зробити, то, може, ви їдьте, а я зроблю освітлення, якщо, звичайно, Захарович виконає обіцяне, та й наздожену вас.

– О! Я й забув про ту обіцянку!

– Нічого дивного, то ж не ти, то я запропонував, мені й розгрібати!

– О, ні! Годі! Достатньо ми тебе підставляли, тепер ми вже однієї крові і тебе більше не кинемо. Не сьогодні, то завтра закінчимо поле, завтра змонтуємо освітлення, а післязавтра, зранку їдемо, якщо Захарович обіцянку виконає.

– Звісно, чекати не будемо, якщо не добуде необхідне, хай його Василь освітлення робить.

Так за розмовами, продовжуючи свою роботу, не помітили ми, як підійшов час обіду. На нашу думку потрібно було ще півтори – дві години, щоб «добити» поле, але ж борщ стільки чекати не буде, та й Едіка з пазурів Морфея звільнити час, щоб він на сонці не пересмажився на карбон. Заховали ми свій інструмент в скирту і пішли «визволяти» Едіка.

Всупереч нашим добрим намірам, «звільнення» Едіка не відбулося. Вкрай стурбовані, обійшли ми навколишні скирти, але Едік безслідно зник… Що лишалось робити? Пішли ми «додому», розмірковуючи, що могло статися з нашим колегою і що ми маємо робити далі… Розпочати пошук – сказати Захаровичу правду, що нашого колегу, в розпал робочого дня, в сплячому стані, вкрав нечистий?… Поголос! Ганьба! До того ж, виходить, і ми і Михайлівна винна що Едіку погано спалося, а тому його і вкрали сонного просто з робочого місця…

Входимо у двір і застигаємо, вражені побаченим; за столом, спиною до нас сидить Едік і, стукочучи ложкою, так навертає борщ, що аж лопатки на спині ходуном ходять, помагаючи…

– Людина слова… Відробляє… Як і обіцяв… – стиха мовив Віктор. Едік хутко озирнувся.

– О! Нарешті! А де ви були? Я вас шукав-шукав! Думав, може, ви в сільраду подались за комплектуючими для освітлення. Прийшов, а воно, те комплектуюче, вже тут все лежить, а вас нема…

Нам просто повітря забракло для відповіді, та й Михайлівна, побачивши нас, вийшла з хати з двома тарілками. Не хотілося при ній влаштовувати «розбір польотів». Обідали мовчки. Після обіду Віктор поклав перед Едіком пачку м'ятих аркушів з записами вимірів і сказав:

– Ми – на сіновал на годинку відпочити, а ти бери бланки протоколів, сідай, оформлюй у двох примірниках.

– Так все ж, де ви були?

– Будеш протоколи оформлювати – побачиш… Там схема намальована, а твій барліг хрестиком позначений… І ми пішли відпочити на сіновал…

Того дня, до заходу сонця, ми з Віктором таки «добили» поле. Працювали, як і обідали, мовчки, бо думки були у нас однакові і обмінюватись було нічим. Ввечері Віктор віддав Едіку результати останніх вимірів для оформлення і, відмахнувшись від його вибачень, запросив мене долучитися до складання плану освітлення. На цей раз Захарович не поскупився. На підлозі в веранді лежала бухта проводу «гупера» для зовнішньої проводки, розетки, вимикачі, патрони, штепселі, кілька лампочок, моток чорної х/б ізоляції, шурупи, цвяхи, бухта «стальки» і стрем'янка…

– А для чого стільки «стальки»? – здивувався я. – Ми ж, наче, провід в труби затягувати не збиралися?

– Е-е-е, студент! Мабуть, прогуляв ти пару лекцій по монтажу! – засміявся Віктор. – Це ж, щоб стовпи посеред двору не вкопувати, а натягти в потрібному напрямі «стальку», а сам провід вже до «стальки» ізоляцією зафіксувати. І надійно, і зручно, і швидко, і красиво!

– Наука ходить не по лісу, – по людях – підсумував я. – Ну, завтра зранку і розпочнемо.

– Едік! Завтра, як прокинешся, ще раз перевір протоколи – і до Захаровича! Процентівки та відрядження не забудь! А ми, тут, зі студентом освітлення робити будемо. Завтра все закінчимо, а післязавтра зранку – далі.

– Знову зранку? – заскиглив Едік.

– Ну, то йди під скирту, спи до обіду, потім лови на трасі шарову «Побєду», ввечері зустрінемось, – не втримався Віктор, і перевів розмову на інше:

– Галю! Олено Михайлівно! Розкажіть нам, де б ви хотіли мати освітлення і звідки б хотіли його вмикати? Після короткої екскурсії по подвір'ю, ми склали план освітлення і, після смачної вечері, відправились на сіновал. Цієї ночі Едік вже не турбував нас стогонами, бурмотінням і зітханнями. Причину ми зрозуміли лиш під ранок; виявилось, що рядно, яким ми вкривались, Едік в кілька шарів намотав на себе, рідного, і знову, як тоді в готелі, став дуже схожим на єгипетську мумію…

– Нехай, – махнув рукою Віктор, – сам замотався, – подивимось, як він буде звідти вибиратись… Сон вже пішов геть, тому ми, ще трохи полежавши, піднялись і привівши себе в відносний порядок, взялися за розмотування і закріплення стальки. З хати вийшла заспана Оксана Михайлівна.

– Ой, синочки, – сплеснула вона руками. – вибачте, я ж не знала, що ви так рано… І нічого ще приготувати не встигла…

– Оксано Михайлівно! – Віктор злегка вклонився, притиснувши руки до грудей, – це ви нас вибачте, що збудили! Будь ласка, йдіть, досипайте! Сьогодні сніданок не раніше десятої-одинадцятої! і він красномовно мотнув головою в сторону «мумії» на сіновалі.

– Та який там сон, – махнула рукою Оксана Михайлівна. – Корову вже час доїти, та в череду виганяти. Курей, порося нагодувати. Ви б самі, краще, ще відпочили-подрімали!

– А ми, Оксано Михайлівно, так і робимо – відпочиваємо однією третиною, – встромив і я свої п'ять копійок, теж кивнувши на «мумію».

– Ой, то ваші діла, – вам видніше, але, якщо ви вже спати не будете, то я попрошу вас пригледіти за дівчатками, бо Галя сьогодні череду пасе, а я хочу моїй давній подружці на той край села молочка віднести. Вона там сама і нездужає, бідна. Мене, десь, години з півтори не буде. То, як дівчатка прокинуться, щоб не злякались, що ні бабці, ні мами вдома нема.

– І приглянемо, і розважимо, досвід маємо… – запевнили ми.

Стараючись якомога менше шуміти, натягли ми вже всі стальки і, розташувавшись не ґанку, заходились приєднувати патрони до проводів, коли з боку сіновалу донісся чи то стогін, чи то якесь поросяче рохкання. Віктор схопив мене за руку і, майже силою затяг в будинок.

– «Мумія прокидається!» – пошепки пояснив він. – Перша серія! – ходімо це кіно з хати дивитися! Ми взяли стільці і, всівшись біля вікна, стали дивитися… Сюжет, і справді був захоплюючий. Туго навернуте рядно не дозволяло Едіку вивільнити руки і «мумія» звиваючись гігантським черв'яком, лише перекочувалась з боку на бік по сіну.

– Пішли рятувати, – запропонував я.

– Ще чого! За сценарієм, допомога з піснею «Абарая-я-я бродяга я-я-я» має прийти лише в третій серії фільму. А ми попрацювали, а тепер маємо повне право, культурно розважаючись, відпочити!

– А хіба ж налагоджувальники можуть таке стосовно своїх колег чинити? – спитав я. – Ти нещодавно, якось, інакше пояснював…

– Ну, нащо ж отак, на найболючіше, та ще й зранку, наступати? – спохмурнів Віктор. Ну, добре, пОцифіст, пішли рятувати…

Підійшли ми до нашої «мумії», не змовляючись, взялися за один край рядна і різким одночасним рухом підняли його вище власного зросту. Едік, закрутившись горизонтальною дзиґою, випав зі свого кокону долілиць на сіно. Перевернувся, сів, очманіло лупаючи очима.

– Ви що, здуріли? Що за дурні іграшки? Я ж задихнутися міг!

– А холера б тебе взяла! – визвірився Віктор. – Вночі вкрав у нас рядно, замотався, як та мумія, ми врятували його від задухи, на волю випустили, а воно ще, замість вибачення і подяки – лається!

– То, може, завернемо його, як було? – запропонував я.

– А я ж казав тобі – хай сам розмотується, а ти – «рятувати, рятувати»… От тепер сідай тут і вислуховуй його подячний молебень…

– А можна, я пізніше вислухаю? Робота ж, он, стоїть… Ми мовчки повернулись і пішли до наших дротів.

Кажуть: – Скоро слово мовиться, та не скоро справа робиться… Хай там кажуть, що хочуть, але після обіду ми провели підключення і випробування освітлення, а потім з рейду до Сільради повернувся Едік, вразивши нас звісткою, що Степан Захарович відмовився підписувати папери, бо ми «не здали йому об'єкт під ключ».

Поки ми обмірковували новину, здаля почувся знайомий звук мотору «бобіка». На цей раз Степан Захарович приїхав з невисоким худорлявим дядьком, якого відрекомендував, як Сергійовича, «колишнього зав. виробництвом колишнього виробництва» і «Хранителем Великої Печатки». Василь, тим часом, повитягав з машини якісь згортки в авоськах і, таємничо підморгнувши нам, поніс їх у хату до Олени Михайлівни.

– Ну що, козаки! Показуйте свою роботу!

– Прошу до пультуа управління польотами, – запросив гостей до хати Віктор. На стіні веранди, біля вікна, розташувався ряд вимикачів з написами «кухня»,» хлів», «туалет», «льох», «двір»… Степан Захарович, поклацавши вимикачами, запитав у мене:

– А чому всі вимикачі в одному місці зосереджені, а не кожен біля своєї лампочки?

– З точки зору зручності, надійності та безпеки! – відрапортував я.

– А хазяям подобається?

– Ой! Не те слово! – тепер, не виходячи з хати, ми і двір вночі побачим(о), і туди, куди збираємося йти – теж…

– Ну, тоді давайте ваші папери про грозозахист, а заодно і процентівку про заміри освітлення на робочих місцях… Ту бумагу підпишемо числом, за день до того, як ті місця зникли… Можна було б і за рівень води в котлі підписати, але ж тоді в аварії будете винні ви… Хочете? – ну, от і я думаю, що не хочете… Давай, Сергійович, підписуй і штампуй. Думаю, ця печатка не скоро тобі знову знадобиться!

– Василю! Папери підписані, стіл чистий!

Наступного ранку Віктор жорстко обірвав намагання, знову невиспаного, Едіка спокусити нас попуткою «по-пізніше і на шару» і ми, попрощавшись з нашими рятівницями, вирушили в подальшу подорож ранковим рейсовим автобусом.

– Далі? А що було далі? Далі було ще три містечка з локомобілями, які ми убезпечили» від дурня» сигналізаторами аварійного рівня, ще два скиртових поля з пилюкою та страшною спекою, але вже без Захаровича, Михайлівни і сіновала… Ну, словом, план був виконаний на кілька днів раніше терміну закінчення відрядження і ми, повернувшись в Миколаїв, розпрощалися, бо хлопці збираючись в Одесу, натякнули мені, що у них там справи молодецькі, а Одеса знаходиться не між Миколаєвом і Києвом і мені буде складно пояснити в бухгалтерії, навіщо я там опинився…

Гульба по Миколаєву мене не приваблювала, тому я придбав квитка на крилатий «Метеор» рейсом Миколаїв – Херсон, а там пересів на флагман дніпровського пароплавства колісний пароплав» Тарас Шевченко» і три (!!!) доби, весь світловий день провів на третій палубі, в плавках, на шезлонзі!!!.. Не пам'ятаю такого безтурботного відпочинку за все моє подальше життя! Коли подав в бухгалтерію фінансовий звіт, де було вказано добові під час переїзду: Херсон – Київ 3 х 2,60=7,80 у бухгалтерші очі на лоба полізли:

– Що таке»3»?

– Три доби…

– Три доби їхав???

– Ні, три доби плив!

– Три доби?

– Три доби!

Бухгалтерка, тремтячою рукою, ледве попадаючи в дірочки диску телефону, набирає номер довідкового бюро Київського річкового вокзалу.

– Скажіть, будь ласка, скільки часу йде пароплав з Києва до Херсонуа? Скільки, скільки? Дякую! І, повертаючись до мене, переможно показує мені пальцями римське «п'ять» – Два! Двоє! Ні, тобто – дві доби!!! Дві добі ти їхав!

– Вибачте, не їхав, а таки плив!

– Яка різниця?

– А ви ще раз спитайте, тільки не Київ-Херсон, а Херсон-Київ, – ледве стримуючи сміх, пропоную я, – там пояснять, що Дніпро таки не стоїть на місці – тече він. Туди, до Херсона тече…

– Я не буду оплачувати ці три доби! Де це бачено, щоб з Херсона до Києва три доби їхати?

– Плисти… А де написано, що налагоджувальнику не можна користуватись водним транспортом?

– Водним – можна, але ж не три доби!

– І що, так десь і написано? Ви ж не сказали, я не знав, ви ж не попередили! Ви ж казали, лише на таксі не можна! Покажіть, я буду знати…

З-за тих 7,80 руб справа дійшла до начальника Управління… Він дав дозвіл на оплату, а мене попросив, щоб я наступного разу не обрав для повернення до Києва чумацького воза з волами…

– Я розумію; вільний степ… зоряне небо… Воли, собі, йдуть поволі, ремиґають… Лежиш собі на возі, високі думки про буття суще душу переповнюють… Романтика! Але ж, але ж… Трохи інший темп життя у нас нині… На жаль…

А на бухгалтерку ти не ображайся. У нас тут нещодавно великий скандал в сусідній конторі був. Головного бухгалтера мусили звільнити. У нас же, як недалекі відрядження, гроші зразу виплачують, а як далекі, то на поштамт «до запитання» за тиждень – два надсилають. Було то на початку травня, поїхав один у них у відрядження аж у Фергану. Гроші дали йому на проїзд, та ще не тиждень. От, приїхав він, працює, вечорами в поштамті пороги оббиває, а грошей нема! Вже знають його на поштамті добре, ще здаля жестами показують: нема, мовляв, тобі переводу… А на тій їхній фірмі якась перевірка фінансова йшла – забули про налагоджувальника… Порвався в нього терпець, надіслав він телеграму: «Прошу вашу мать деньги прислать»… Так без розділових знаків і надіслав. Кожен знак чогось вартий, а грошей – катма! – Нехай, мовляв, самі розставлять за своїм смаком… Розказали про ту телеграму головному бухгалтеру, а у нього, саме, повна запарка, ну і ляпнув він, щоб відчепились: «нехай, як такий розумний, своїм ходом добираєт(ь)ся»… Дівка та «ісполнітєльною» виявилась. Не довго думаючи, кинула ті слова в Фергану теж телеграмою… Налагоджувальник не пошився в дурні, зареєстрував телеграму на поштамті печатками, як документ, та й пішов… Ну, звісно, не йшов він своїми нозями, в личаках, до Києва. Підробляв грошенят на різних роботах, купляв квитка і їхав до іншого міста в сторону Києва, а квиточки в папочку складав… Ну, на фірмі його, звісно, звільнили «за порушення трудової дисципліни», а коли він з'явився через два, з гаком, місяці на роботі зі «звітом», всі дуже сміялись, як з дурника, а дарма… Він подав в суд і сам пошив їх усіх в дурні. Оплатили йому той звіт і зарплату нарахували, відновили на роботі, а всій бухгалтерії догани вліпили і премій позбавили. А головного і взагалі звільнили. Тепер в усіх налагоджувальних конторах бухгалтери з переляку аж трусяться, ну і наші – не виняток!

Так що, студент, то ми з тобою про відмову від чумацького возу з волами домовились?

– Домовились.

– Ну, а як тобі твої колеги? Спрацювались? Чи, може, на цей раз, в іншу бригаду?

– Ні! Ні! Тільки в цю і з тим же складом! Хлопці-орли! Аби моя воля, я б їм премії повиписував!

– Добре, я врахую твоє побажання. Між іншим, з їхнього боку було висловлене аналогічне побажання щодо тебе…

– О! Дякую! Постараюсь гідно віддячити!

– Ну, тоді, до кінця тижня відпочивай, а з понеділка о восьмій щоб тут був, – в Фергану не пошлю, але Одесу побачиш!

Ну, як тебе не любити, Адесса, мой город родной! Частина друга

Оформлюючи акт прийомки виконаних робіт, я запитав начальника служби КВПтаА одного з Тернопільських заводів:

– Назвіть будь ласка Ваше прізвище.

– СавчЕк – відповів він, чітко вимовляючи «Е». – Савчек, – пишу я.

– Та ні, я кажу – СавчЕк!

– Так я ж і пишу – Савчек!

– Та не СавчЕк, а Савч-Е-Е-к! – Ну, отут «А» пишіть… (СавчАк)…

Отак і з Одесою. Покажіть мені хоча б одного одесита, котрий називав би своє рідне місто ОдЕсою.

Ви пишіть і кажіть собі що і як завгодно, але він і під тортурами вперто буде стояти на своєму: – «АдЄсса, мой ґород родной!

А мова! Це – не українська, це – не російська, це, навіть, не єврейська, вона – АдЄсская – дивний сплав найколоритніших слів провідних мов світу, ретельно відібраних і пристосованих для свого вжитку САМОЮ МАМОЮ-АдЄссою.

Я объездил немало городов Украины. Я люблю и Киев и Львов, мне очень нравятся Черкассы и Запорожье, Чернигов и Полтава. Перечень этот можно было бы продолжать и продолжать, но Одесса…

Я дико извиняюсь, граждане, я хотел сказать:– Адесса…

За Адессу уже столько написано, что даже если вы загоните за хорошие деньги, тот скорбный, никак не продающийся Припортовый, и на те деньги попробуете купить хотя бы по одному экземпляру написанного, так клянусь мамой Дюка, вам-таки этих денег сильно не хватит… Тем более, что и мне есть что сказать за Адессу.

За Адессу я впервые услышал из песни. Тогда ещё не совсем развеялся пороховой дым военных лет. Отец и многие соседи всё ещё ходили в военном, леса Киевщины были нашпигованы военными игрушками взрослых и мы, пацаны, быстро взрослея, неспроста, тоже считали себя солдатами. Всё, от чего веяло суровым, мужским, восторженно подхватывалось нами. Эта песня, мне сейчас даже себе трудно объяснить, почему она тогда казалась нам, чуть ли не строевой, походной… я самозабвенно орал:

Я вам не скажю за всю Адессу, Вся Адесса очень велика, Но и молдаванки и пэрэсы Обожяють Костю – моряка.

Меня нисколько не удивляло то, что молдаванки обожали лихого парня с пачкой «Казбека», к тому же моряка. А пэрэсы… ну, по-видимому, так на юге называют женщин, которые тоже обожают моряков. Если что и удивляло несколько, так то, что на Костину свадьбу биндюжники надевали башмаки «со страшным скрипом». Хотя, что тут странного, была война, было много раненых, покалеченных. Сам не раз видел. Наверное, парадные башмаки одевались «со страшным скрипом» на протезы… Возможно из-за этой строчки песня и казалась нам суровой, военной.

Не знаю, сколько лет пребывал бы я в заблуждении, но однажды к нам в гости, как он сказал, «на огонёк», заглянул бывший боец партизанского отряда, некто дядя Федя, которому мой отец спас жизнь, сделав под огнём врага неотложную операцию. Я, стараясь показать себя перед гостем не маменькиным сыночком, а, хоть и не взрослым, но мужчиной, видимо очень мешал фронтовикам вспоминать былое, горланя своё любимое «Я вам не скажю»… Дядя Федя, видимо устав от моего вокала, сосредоточено потёр виски и сказал отцу:

– Насчёт слуха – не скажу, но голос у парня таки есть… а ну-ка иди сюда, – позвал он меня.

– Что ты там про перец выдумал?

– Какой ещё перец? – Не понял я.

– Ты же поёшь, что Костя-моряк обожал перец, или перец – Костю…

– Не про перец, а про пэрэсов, набычился я.

– Про кого? – удивился дядя Федя.

– Ну, про этих, про пэрэсих, которые обожали дядю Костю…

Отец беззвучно сотрясался от смеха, прикрыв широкой ладонью и рот и нос, дядя Федя хохотал в открытую, от всей души, вытирая рукавом кителя глаза.

– Ты, Федя, чего смущаешь парня, еле справившись со смехом, сказал отец, – не один он такой, – помнишь, как в госпитале наша медсестричка пела:

– «Знайомий город синій дим ковтає»… – Пусть поёт, как понимает.

Мне было жутко неловко, я начал быстро пятиться к двери.

– Эй, братишка, ты куда? – остановил меня дядя Федя. – Постой, разве матросы друг на дружку обижаются? Ну, иди ка сюда, не сердись, я тебе кое-что объясню. Молдаванка и Пересыпь – это такие районы в Одессе. Молдаванка потому, наверное, что там много молдаван живёт, там ведь Молдавия – шапкою докинуть можно, а Пересыпь – там они, вроде, море пересыпали. Я был озадачен.

– Дядя Федя, а разве море можно пересыпать? Может молдаване хотели его перелить?… Дядя Федя округлил глаза.

– О-о-о! Да ты, братишка, далеко пойдёшь! Доктор, давай выпьем за то, чтобы наши пацаны никогда не пересыпали то, что можно перелить, и никогда не переливали то, что можно пересыпать!

…Первая моя встреча с Одессой состоялась через много-много лет после того памятного случая. Много чего с тех пор было перелито и пересыпано… Я стал студентом и был направлен на летнюю производственную практику в пуско-наладочную организацию, которая, в последствие, и стала моей судьбой.

В то лето наша группа из трёх (включая и меня) человек колесила по Николаевской области, выполняя монтаж и установку сигнализаторов предельных уровней в барабанах паровых котлов локомобильного типа. (Те, кто не знает, что такое локомобиль, пусть представят себе паровоз вверх колёсами, которые не бегут по рельсам, а вращают длинный раздаточный вал, пронизывающий весь цех. К шкивам этого вала, ременной передачей, подсоединяются всевозможные станки и устройства).

Сигнализаторы, чтобы нам не надрываться, таская их с объекта на объект, наша фирма рассылала по почтамтам областных и районных центров, по пути следования группы. После возвращения в Киев, выяснилось, что у соседней группы случилась заминка и некому устанавливать в Килие сигнализатор, находящийся в почтамте Одессы. К тому же, нужно было забрать невостребованный сигнализатор из Николаева. Таким образом, я оказался в утреннем автобусе Николаев – Одесса.

Вот, наконец, и легендарная Одесса Кости-моряка. Смотрю во все глаза в запылённое окно и всё большее и большее разочарование овладевает мною… Эта пыльная листва, эти серые безликие дома… неужели это и есть та самая «Жемчужина у моря»… Но вот и автовокзал. Коллеги помогают навьючить рюкзак с сигнализаторами, в правой руке тяжеленный прибор для проверки контуров заземления МС-08, левая рука сжимает поручень автобуса, правая нога вот-вот коснётся земли…

– За шё ты кидаешь этот стабилизатор? Передо мною стоит типичный, как из кино, одесский «Жёра», вращая пропеллером ключик замка зажигания на указательном пальце.

– Мы шёто мне уже скажем, или как? – вопрошает он, видя мою лёгкую растерянность.

– Это не стабилизатор, – нахожусь я.

– Я шё, спрашиваю его фамилию, паспорт или, скажем, родословную? Я же тебя по-человечески спрашиваю, за шё ты кидаешь этот сундук твоей бабушки?

– Так это ж не мой прибор. Это собственность фирмы…

– Нет, ну вы посмотрите на него, – бьёт себя по бёдрам Жёра, – совсем дикий человек! Ты не рановато с пальмы слез? Тебя шё, мама так и не успела научить, как беседовать с цивилизованными людьми из культурного общества? Я же тебя на последнем издыхании организма спрашиваю, ты таки кидаешь, или как?

– Не, я не продаю, – помотал головою я.

– Ну, так бы и сказал, шё дурак, – с облегчением произнёс Жёра и, прибавив обороты своему пропеллеру, умчался искать более цивилизованного собеседника. Да, наконец-то понял я, это-таки Адесса…

Теплоход на Измаил отчаливал поздно вечером, у коллег моих были свои дела в Одессе и меня отпустили в «свободное плавание», условившись о встрече уже у теплохода. Я медленно поднимался по Потёмкинской лестнице, старательно обходя цыганские пикеты, которые оживлённо вершили судьбы попавшихся на крючок простаков. Куда идти? Что я знал об Одессе кроме памятника Дюку Де Решилье, который уже был виден, Оперного театра, Дерибасовской и, благодаря Куприну, Гамбринусу… И всё же, как это всё найти и куда сейчас направиться? Погружённый в эти размышления, я дошёл до половины лестницы. Вниз спускались редкие прохожие, и я обратился к одному из них, седовласому мужчине лет шестидесяти. Обветренное, загорелое лицо, удивительно голубые, располагающие глаза, несколько полосок тельняшки в треугольнике расстёгнутого ворота рубахи.

– Извините, подскажите, пожалуйста, как добраться до улицы Дерибасовской? Мужчина так резко остановился, словно натолкнулся на невидимую преграду. Кустистые брови удивлённо поползли вверх.

– Молодой человек не знает, как пройти на Дерибасовскую? Молодой человек приезжий? И откуда же вы будете? Даже прямо из самого Киева и только первый раз у нас в Адессе? Он решительно развернулся в обратную сторону и осторожно, но уверенно взяв меня под руку, сказал:

– Можете называть меня дядя Сеня. Идёмте, я вас провожу.

– Ну, что вы, что вы, заупрямился я. Вам ведь туда, а мне сюда. Вы мне только скажите как…

– Шя! Полный штиль! – дядя Сеня вдруг резко отпустил меня, снова повернулся ко мне лицом, развёл руки в стороны и выпятил грудь, будто собирался закрыть амбразуру:

– Нет, молодой человек, вы понимаете, – сказал он, потрясая руками, – вы понимаете, что вы мне предлагаете, и что из этого может выйти? Нет, вы не понимаете! А я вам сейчас расскажу! Допустим невероятное. Допустим я, даже вот на этих ступенях. Этих политых кровью, (вы смотрели фильм «броненосец Потёмкин»?) – на этих политых кровью ступенях, нарисую, как пройти на Дерибасовскую. Вы же подниметесь к Дюку, обойдёте его два-три раза, (все обходят) обязательно пощупаете Дюка за ядро, (все щупают) и уже совсем забудете, что я вам тут нарисовал. Вы не сильно опечалитесь и спросите о том же у первого же прохожего. И вот тут может случиться самое страшное, и, я вас уверяю, – непоправимое! – дядя Сеня испуганно вытаращил глаза и с жестом отчаянья запустил пальцы обеих рук в редеющую шевелюру.

– Этот прохожий очень даже может оказаться не адесситом, и вы так ничего за Адессу и не поймёте… Так идёмте же, вы мой гость, и я познакомлю вас с нашей Адессой. Дядя Сеня снова властно взял меня под руку, и мы пошли щупать Дюка за ядро…

Мы шли по Одессе и дядя Сеня, всё так же бережно, поддерживая меня за локоть правой рукой, оживлённо жестикулировал левой и рассказывал, рассказывал, рассказывал. Из туманного прошлого навстречу нам то вихрем вылетали кавалеристы Котовского, то из пролётки Мишка Япончик, учтиво приподняв канотье, приветствовал Соньку Золотую Ручку. Из открытых дверей Гамбринуса грустно улыбался Сашка-музыкант. У газетного киоска Паустовский о чём-то беседовал с Бабелем, а в окне второго этажа, азартно поблёскивая очками, Ильф что-то диктовал Петрову…

– Смотрите под ноги! Смотрите! Вы видите эти камни? – Я испуганно посмотрел под ноги.

– Камни… – Вижу…

– Так это же не просто камни! Это же те самые!

– Те самые?

– Да, да, именно! По ним же совсем недавно ходил Сашя!..

– Саша?

– Ну да! Сашя! Сашя Пушкин!

Спасибо вам, дядя Сеня! Благодаря вам не случилось со мною непоправимое. Вы показали мне не безликие камни и холодные мемориальные доски, вы позволили мне прикоснуться к душе вашего дивного города. Спасибо вам, большое спасибо вам, дядя Сеня!

Всё, и хорошее и плохое когда-нибудь заканчивается. Закончилась и наша экскурсия. Дядя Сеня, от щедрой души своей, потратил на меня уйму времени, а его ещё ждала масса других, запланированных на этот день, дел. Мы попрощались так, будто должны были на следующий день встретиться вновь, но расстались навсегда. Хотя нет, прошло уже болем четырёх десятков лет, а он всё ещё со мною. Нет-нет, да и поддержит, как тогда, под локоть, поможет увидеть в обыденном необычное, поможет «избежать непоправимого»…

В тот же день, по сонету дяди Сени, я посетил и Привоз. Прощаясь, дядя Сеня сказал, что приехать в Одессу и не посетить Привоз, всё равно что прийти в театр и ограничиться гардеробом… Да, это было колоритнейшее зрелище. Первым делом я осуществил давнюю мечту – купил себе настоящую морскую тельнягу и, отойдя в укромное местечко, одел её под рубашку, расстегнув ворот, чтобы мою «морскую душу» можно было увидеть издали, и принять меня за своего… Больше покупать я ничего не собирался. Я просто ходил и вслушивался, впитывал эти немыслимые сравнения и обороты речи особого, присущего только Одессе языка. Мои, внешне бесцельные, перемещения по Привозу были немедленно замечены и трактованы по-своему. Ко мне подошёл человек средних лет, средней внешности, в не по сезону тёплой куртке.

– Ищем что-то серьёзное, или так гуляем?…

– Мелочью не интересуюсь, – заносчиво ответил я, заподозрив, что мне пытаются продать цыганское золото, или битые часики. Человек посмотрел на меня с интересом, и спросил:

– А наличностью молодой человек располагает? Я был богат «как никогда». 75рублей командировочных, 35 – стипендия, да ещё отец дал не непредвиденные расходы 25 рублей.

– В разумных пределах – достаточно! – самодовольно ответил я, похлопав ладонью по карману. Мужчина, глянув влево-вправо, подвинулся ко мне ближе и спросил, пристально глядя в глаза:

– А шпаллером молодой человек интересуется? Я понятия не имел, что значит это слово, но почему-то спросил:

– Каким? Мужчина, снова покосившись по сторонам, подвинулся ко мне ещё ближе и слегка распахнул левую полу куртки. Я увидел кобуру и торчащую из неё тёмно-коричневую ручку пистолета…если бы я увидел там крокодила, – не так бы растерялся…

– А, не, спасибо, не надо… – пробормотал я. Зрачки незнакомца уставились в меня, как два пистолетных ствола, сквозь зубы он прошипел:

– Если ты раньше, чем через три минуты свалишь с этого места, ты – жмурик! И растворился в толпе… Значения этого, нового для меня, слова тогда я тоже не знал, но в контексте всё было предельно ясно… Переваривая происшедшее, простоял я как кнехт на одесском пирсе добрых 10 минут, прежде чем уйти с Привоза.

В трамвае, который в Одессе почему-то называют «маркой», моё, крепко подупавшее, настроение быстро поднялось. Под табличкой «трамвай работает без кондуктора» был прилеплен листок из ученической тетради в косую линейку с неровной надписью: – «шоб ты так жил, как взял билет». Билет я взял и, следовательно, моей жизни уже ничего не угрожало.

Согласно рекомендациям дяди Сени:

– «Если вы не хотите быть похожим на Арончика с Молдаванки, вам следует после Привоза покрутиться возле нашего Оперного», – я направился к Оперному театру.

Город пестрел афишами о гастролях румынской национальной оперы. Конечно, мне очень хотелось не «покрутиться возле», а попасть именно «в» легендарный одесский театр, даже на любое его представление. Но, с сожалением подумал я, – не суждено… Я ошибся. Получилось, как в известном одесском анекдоте:

– Извините, скажите, пожалуйста, как найти улицу Дерибасовскую?

– Идите прямо, она вас сама пересечёт…

Вот и театр нашёл меня сам.

Это был передвижной театр из двух актёров и великолепной, колоритной массовки. В главной роли выступал старшина ОРУДа. (ОРУД можно назвать папой ГАИ). Партнером старшины выступал парень на мотороллере. Я как раз рассматривал румынскую афишу, когда за спиной раздалась резкая трель милицейского свистка. Повернувшись, я увидел подъезжавшего к бордюру парня на красном мотороллере и старшину, неторопливой походкой, идущего навстречу.

– Вы, молодой человек, решили шё румыны вернулись, и вам таки уже всё можно? – спросил старшина, ласково похлопывая жезлом по ладони левой руки. – Если вы умеете читать эти буквы, старшина ткнул жезлом в сторону афиши, – так же как дорожные знаки, так я вам расскажу, – это гастроли. Румыны уедут, а вы нам сделаете удовольствие, чтоб мы всем отделением соскребали вас ножиками с асфальта.

– Но впереди шёл высокий фургон и я не заметил… – пытался оправдаться парень.

– Да, да, да, – сочувственно закивал головою старшина. – Мы принесём вашей бедной маме кулёк с тем, что удастся отскрести и скажем, – вы не расстраивайтесь, мадам, он просто не заметил… А может вы меценат, и хотите до конца своей жизни содержать вон ту аптеку?

– Ну, пока что мы вас содержим, пробормотал парень, соображая, что штраф неизбежен.

– Ой, кормилец ты наш! Шёб ты так жил! – переходя на «ты», воскликнул, нисколько не обидясь, старшина. Ну, раз понимаешь, давай скорее, шё положено, ты же тут не один такой камикадзе, я же и других не могу невниманием обидеть… Немного помявшись, парень вытащил из нагрудного кармана червонец и протянул старшине. Двумя пальцами, словно боясь испачкаться, старшина взял деньги, повертел их, внимательно рассматривая, и заговорщицким шёпотом спросил:

– Это шё?

– Десятка – пожал плечами парень. Старшина, высоко подняв зажатую двумя пальцами десятку, повернулся к уже собравшейся толпе:

– Граждане! Нет, вы это видели? Вы поняли? Этот камикадзе издевается над всей милицией нашей Адессы! Он хочет шёб я бросил пост и бежал на Привоз к тёте Басе разменять его паршивый червонец! С твоим умением кататься на этой консервной банке из-под бычков в томате, – старшина снова повернулся к нарушителю, – ты же должен понимать, шё мы обязательно встретимся. Если бы ты имел, хоть самое маленькое уважение к милиции, которая тебя бережёт, ты бы попросил, чтобы тебе зарплату выдавали троячками!

– Ага! Спасибо за интересную мысль, я буду её думать…

– Ну вот, ты уже и начать думать обещаешь, похоже, ты уже понял, что милиция заботится о тебе, можно даже сказать, любит… А чем же ты отвечаешь на такую очень, прямо скажу, даже искреннюю любовь?

– Так, а разве ж за искреннюю любовь нужно платить? Или у вас любовь платная?… – парировал парень.

– Вон ты как! Удивился старшина. Червонец снова взмыл ввысь.

– Нет, вы слышали? Как волка не корми…

– А у ишака всё равно длиннее… подсказали из толпы…

– Эй, кто там делится сокровенными интимными познаниями? Иди-ка лучше сюда и подели червонец этого неблагодарного юноши на троячки. Что значит «не делится»? Разве вы не возьмёте себе рупь за труды? Нет, это шё же такое делается, милиция должна вас, граждане, ещё и коммерции учить? Червонец поплыл в толпу и вернулся в виде пятёрки, троячки и рубля.

– Ну вот, удовлетворённо произнёс старшина, изымая троячку, укладывая её в планшет и отрывая квитанцию, – и моральный ущерб возмещён, он кивнул в сторону владельца «сокровенных интимных познаний», и справедливость торжествует…

– Вы, товарищ старшина, не судите обо мне по первому впечатлению, произнёс парень, укладывая квитанцию с остатком червонца в нагрудный карман рубашки.

– Так ведь у вас, молодой человек, уже не будет второго шанса создать первое впечатление… Рука с жезлом, висящем на ремешке, взметнулась к козырьку:

– Счастливой дороги! И чуть тише: – до скорой встречи!.. – А вы, граждане, по какому случаю очередь создали? Это не билеты в театр, – он потряс пачкой квитанций, – хотя, если есть ещё желающие,… Нет? Ну, тогда все свободны!

Чтобы не быть похожим на Арончика с Молдаванки, я таки немного «покрутился» возле Оперного, а затем, спустившись к причалам, облокотился на парапет и стал наблюдать, как идёт погрузка контейнеров на корабль. Кран, в очередной раз, поднял поддон с контейнерами на приличную высоту, и тут, вдруг крайний контейнер стал медленно крениться на бок. Крановщик, пытаясь предотвратить падение, вильнул стрелой, но было поздно. Подняв столб брызг, контейнер исчез под водой. Не успели ещё разойтись круги, как кто-то позади меня быстро пробежал в сторону погрузки. Потом ещё один, потом – двое. Я наблюдал, не понимая, куда и зачем бегут эти люди.

– Чего рот разинул? Беги! – Морячок, призывно махая рукой, пробежал мимо меня… Я, повинуясь стадному инстинкту, побежал тоже… Ну, вот уже совсем рядом тот корабль. Погрузка продолжается, а у парапета стоят в очереди те, кто прибежал раньше. Морячок стал за последним, я – за морячком.

– Слышишь, а чего бежали? Морячок, обернувшись, недоуменно посмотрел на меня.

– Ты чего, братишка? Ты же почти рядом стоял, ты чё, не видел?

– Контейнер?

– Ну да! – Ты, братишка, что, не местный? – Спросил он, с подозрением глянув на мою тельнягу, которая у меня, как у дяди Сени, выглядывала из-под расстёгнутого ворота рубахи.

– Нет, я из Киева.

– Калюжник, что ли? (калюжниками в то время называли курсантов Киевского речного училища).

– Ну, я это… – замялся я.

– Да ты не тушуйся, братишка, – похлопал меня по плечу морячок. Матрос, он, что солёный, что пресный, всё едино друг дружке брат! Верно я говорю?

– Да уж куда вернее!

– Ну и ладушки! Вон видишь, уже ботик подходит. Сейчас поднимут – давать будут.

– А что там?

– А я знаю? Посмотрим. За бугор фигню не возят. Тем временем водолазный бот уже причалил к стенке и два аквалангиста в чёрных гидрокостюмах спрыгнули в воду. По воде поплыл оранжевый буй. Через несколько минут кран опустил в воду крюк с четырьмя короткими тросами и, немного помешкав, начал подъём.

У парапета контейнер уже встречала дама серьёзных габаритов с не менее серьёзными профессиональными навыками такелажника. Накинув на плечи белый халат и, отогнав очередь на почтительное расстояние, она несколькими властными жестами указала крановщику место установки контейнера. Поставив груз на указанное место, крановщик опустил крюк ниже. Тросы ослабли, но крюки коротких тросов застряли в проушинах. Продавщица всем корпусом повернулась к очереди и грозно спросила:

– И шё, вы хотите иметь икотку на всю оставшуюся жизнь, когда посмотрите на меня снизу? Или мне уже лезть отцеплять?

– Нет, мадам! Нет! Только не это! – закричал морячок и, схватив меня за руку, выдернул из очереди. – Это со мной! – Кивнул он в мою сторону. – Вперёд, братишка! Мы мигом влезли на парапет и, отцепив застрявшие крюки, спрыгнули в набежавшую из контейнера лужу.

– Мадам, мы есть пострадавшие за народ, – морячок круговым жестом указал на очередь и нашу подмокшую обувь. – К нам надо же иметь снисхождение…

– Ясно, закон моря… становитесь первыми, – великодушно разрешила продавщица и тут же заорала вслед удаляющимся крюкам:

– Моня! Ты куда? А стол? От могучего крика стрела крана дёрнулась и послушно поплыла в обратную сторону.

– Мадам, морячок снял бескозырку и молитвенно прижал её к груди, я восхищён! – наш боцман – это детский садик, младшая группа, его писком только на горшок просятся… Можно вас, мадам, от имени нашего крейсера, попросить вас, мадам, взять шефство над ним?

– Это у Петровича то писк? Да он одним голосом, таких как ты пятерых с палубы сдует!

– Так я ж, мадам Зина, это так, только в сравнении…

– Ты, Варимуха, крейсер каботажный, ты мне тут баланду не трави, силу свою мужскую на комплименты не трать, всё равно вы с корешем первыми стоите, а больше от меня ни на что и не рассчитывай!

– О, мадам Зина, – всё так же прижимая бескозырку к груди, страстно прошептал Варимуха, – так разве ж я смею располагать?

– Во! И не думай! Кто орал на весь пирс» Нет, мадам! Нет! Только не «ЭТО»!

– Так я ж тогда совсем не про «ЭТО» кричал… Я ж тогда за вас, мадам Зина, в полном объёме сильно беспокоился…

– Ой, не могу, крейсер каботажный, не переутомись беспокойством! – Засмеялась польщённая продавщица. – Ты лучше делом займись, принимай груз, она ткнула пальцем в небо. На крюке, способном поднять десятки тонн, пёрышком плыло по небу странное фанерное сооружение, напоминавшее большую школьную парту с навесом.

– Ты шё, Моня! И где ты видел сегодня в Адессе дождь?

– А шё я мог сделать? – донеслось сверху. – Такое прицепили…

– Ты, то, шё тебе папа с мамой прицепили, обрезал, а мне так всё прёшь!

– Не, а шё я мог сделать? – снова донеслось сверху.

– Ну, развелось же этих крейсеров каботажных! Размножаются, как тараканы в кладовке! Один не знает шё ему делать, и другой в носу резьбу нарезает… Ну чего иллюминаторы вытаращил? Контейнер опять-таки я открывать буду?

– Так, мадам Зина, команды ж не было…

– Команды? Как тебя на том крейсере держат?

– А куда им деваться? Дюже они отварное любят…

– А, ну так за то вся Адесса знает…

– Так страна же должна знать своих героев!

– Ты давай, герой, не отвлекайся, народ, – Зина кивнула в сторону очереди, – народ может не понять. Варимуха, повозившись с пломбой и запорным устройством, рванул ручку на себя, дверь контейнера распахнулась, выплеснув в его туфли пару вёдер морской воды и алчущим взорам очереди предстало содержимое; Контейнер был снизу доверху заполнен бутылками с этикетками «Russian vodka», «Starka» и Рижский «Balzam». Нижние 4–5 рядов были мокрыми, но верхние – абсолютно сухие. Что такое «Russian vodka» и «Starka» я к тому времени уже знал, но что такое «Balzam»– ни малейшего представления. Рискуя опозориться перед Варимухой, я тронул его за рукав и спросил:

– А «Balzam» это что? Варимуха покрутив пальцами правой руки так, будто вращал бильярдный шар и сказал как-то неопределённо:

– Ну, его тоже, в общем, пьют…

Зина достала из объёмистой сумки журнал и, усевшись за парту, стала что-то писать в нём, кременами внимательно вглядываясь в начинавшее вечереть небо, видимо считывая оттуда необходимую для уценки груза информацию. Минут через 10 небеса выдали Зине окончательную стоимость каждого вида товара после уценки. Зина встала, обеими руками мощно облокотилась на стол, командирским взглядом окинула мигом притихшую очередь и, вдруг, низким грудным голосом пропела:

– Доставайте хло-о-опці гроші, та й давайте ку-у-у-пувать…

Дезориентированный ответом Варимухи, я решил не рисковать и купил водку и две «Starka», тем более что Варимуха взял вообще только водку, правда, пять бутылок.

– Ну, я на крейсер, – сказал Варимуха, – а тебе куда? На теплоход до Килии? На Измаильский что ли? Так нам по пути.

Мы шли рядом, осторожно неся в авоськах отнятое у буржуев позвякивающее сокровище.

– Слушай, а чего тебя Зина крейсером каким-то обзывала?

– А, это она не со зла! Знойная женщина! Вот, если бы не голосина её боцманская, да характер портового биндюжника, может и счастлива была бы, а то ведь боятся её мужики…А крейсером…, я, понимаешь, коком на катере прогулочном работаю, а каботаж, это ж ты, братишка, знаешь, когда берег – рукой подать. В открытое море не выходим, Одессу гостям с моря показываем. Надоело – сил нет! Друзья в капабланках да марселях по кабаках гуляют, а я, вот, жду, когда контейнер упадёт…

А перевестись на круизный не пробовал?

– Да ты что? Кто ж меня возьмёт с такой кликухой…

– Может ты зря комплексуешь, попробовал я утешить Варимуху. Фамилия у тебя казацкая. Придумай какую ни будь интересную легенду из жизни своих предков, в смысле возникновения фамилии, тебе ещё завидовать будут! Варимуха расхохотался.

– Да ты, братишка совсем не в курсе. Федоренко – моя фамилия. А то – кликуха из-за несчастного случая. Понимаешь, у одного, очень заслуженного, контр-адмирала был день рождения и кореша решили покатать его по тем местам, где он на морском охотнике, ещё молодым, воевал. Ну, зафрахтовали они наш «крейсер», заказали праздничный ужин, всё было чин-чинарём. Я на камбузе такие блюда понавыдумывал, – можно было бы и к ордену представить. Так принесло ж её проклятущую, всю жизнь мою перекособочила!

– Кого принесло?

– Кого, кого, – муху. Кого ж ещё! Там ведь было тарелок 40–50 Выбор! Так она, подлая, именно в адмиральскую шлёпнулась! Вызвали меня к адмиральскому столику, стою навытяжку, молчу, что скажешь? А он её на ложечке расположил и крылушки, аккуратненько так, ножичком расправляет. Посмотрел на меня строго так, и говорит:

– Ты почему, матрос, дичь эту не доварил и вообще неощипанную мне подал? Немедленно дощипать ей пёрышки и доварить до полной готовности и ложечку с мухой мне протягивает… – Перед тем, как подавать, пробу снимешь…

– Ну что тут скажешь? – Есть, говорю, ощипать и пробу снять! А он мне:

– Нет, сначала доварить до полной готовности!..

– Ну и что, пришлось пробу снимать?

– Не, до этого не дошло, а только доваривать её пришлось, пока они там гуляли, часа три… Ну и кликуха эта, с тех пор ко мне приварилась прочно,… а ты говоришьна круизный… А, вот и твой, Измаильский, ну, 7 футов тебе под килем, братишка!

– А тебе – 12… Мы распрощались, обменявшись крепкими рукопожатиями, и Федоренко-Варимуха, упругой морской походкой стал удаляться, напевая:

Ну, для чего ж вы ботик потопили? Ведь в ём же был курительный салон, В ём был большой портрет Эдиты Пьехи (в профиль) И довоенный медный граммо…

Варимуха вдруг круто развернулся и, оборвав свою песенку, снова подошёл ко мне.

– А знаешь, я подумал, ты, братишка, мне хорошую мысль кинул. Сменю-ка я свою фамилию.

– А какая у Зины фамилия? Ехидно спросил я…

– Типун тебе на язык! Я тебе в компот нас…л что ли? За что ты меня на рею вздёрнуть хочешь?

– Так ты ж сам сказал: – знойная женщина…

– Сказал, сказал… Она ж сама объяснила, что таких, как я ей точно пятеро нужно… – Варимуха подумал и произнёс – с каждого борта, – ещё подумал и добавил мечтательно – А особенно с кормы… Да…, Но я не про то. – А что, если поменяю я свою Федоренку на Варимуху, официально, чтобы и в корочках так было. А потом уеду в Севастополь, или куда там ещё, в даль рейс проситься. Спросят, почему такая фамилия, скажу – древняя, казацкая. Прадед мой графу Потоцкому сварил муху, а потом на Сечь сбежал. А! Что скажешь?

– Не, это несерьёзно, – ответил я. – Это сколько же документов переделать… Прямо с роддома и начать нужно… Ты лучше оставь, как есть, а если спросят про кликуху, расскажи про конфликт твоего прадеда с графом Потоцким. Скажи, что ещё отец, или дед поменял Варимуху на Федоренко, а матросики из зависти баланду про адмірала травят… Варимуха почесал затылок, задумчиво посмотрел на дальние огни кораблей на рейде.

– А что! Может ты и прав. И проще и дешевле и без аврала… Ну, будь, братишка!

– Будь!

Белесый кильватерный след теплохода растворяется во мгле июльской ночи. Я гляжу на удаляющиеся огни такой, уже ставшей родной, «Жемчужины у моря». Я не говорю «прощай». Я говорю

– ДО СВИДАНЬЯ, Адесса, мой город родной!

P.S.Варимуха! Братишка! Где ты сейчас? Что делаешь? Я надеюсь, твоя мечта про «марсели-капабланки» сбылась. Надеюсь, что киль корабля твоей мечты избороздил все акватории земного шара. Ты, наверное, уже ошвартовался где-нибудь недалеко от моря, завёл себе некое подобие Зины, но, естественно, гораздо миниатюрнее, с нежным голоском-колокольчиком и уже окружён целой тучей варимошек, наследников славной династии Варимух…

Извини, что я раскрыл нашу с тобой тайну, я, правда, немного изменил твою фамилию, потому, что не хочу лишать твоих варимошек такой славной родословной… А ещё потому, что без описания той встречи с тобой мой рассказ выглядел бы, как дырявый «парус одинокий в тумане моря голубом»…

Дюжину футов тебе под килем, братишка!

Видел, друзья, я Дунай голубой… Частина третя

Рано-вранці просурмив наш теплохід осанну українській «Венеції» – Вилково і, за кілька хвилин, важко притулився на короткочасний відпочинок до причалу. Колеги мої, втомлені одеськими пригодами, міцно спали, а я, не в змозі подолати гострого відчуття новизни, тихцем вибрався з каюти на верхню палубу і, тримаючись за поручні правого борту, намагався розгледіти «Венецію».

Дарма.

Нічого незвичайного. Вилковим треба милуватись з літака, або, принаймні, проплисти його каналами-фйордами, але у нас була інша мета, а часу, як завжди, було обмаль. Втративши цікавість до Вилкова, я перейшов на лівий борт і став уважно розглядати румунський берег. В очі впадали убогі хатинки під очеретяними стріхами, що являли собою яскравий контраст з хатами нашого берега. У нас – жодної стріхи! Всі хати під шифером або під цинковою бляхою. Це, звичайно, тішило. Як то кажуть: – «дріб’язок, а приємно»!..

Дунай, наче два світи розділяв…

Дунай… Як і «за Адєссу», вперше я почув про Дунай з пісні:

– Видел, друзья, я Дунай голубой, Занесён был туда я солдатской судьбой. Я не слыхал этот вальс при луне, Там нас ветер качал на дунайской волне.

Ну, доля у мене, майже, солдатська. Як там у Твардовського:

– «К кухне – с марша, с марша – в бой»…

Тут можна і погодитись, але Дунай – голубой?

Вдивляюсь в жовто-брунатні дунайські хвилі, що рідкою глиною линули до Чорного моря. І дивуюся; Чи справді за часів автора вальсу Йона Івановича, в 1880 році, дунайські хвилі і, справді, були блакитними? І ста років не минуло, а вже «шеломом» тієї води не зачерпнути, щоб коня напоїти, та й коней вже нема, а теплоходу і ця вода годиться щоб двигун охолоджувати…

«И отраженьем дунайской волны были глаза полны»…

– Не приведи, Боже, такі каламутно жовті очі колись побачити… Страшно, навіть, уявити, особливо, проти ночі…

Рука Віктора лягла на моє плече:

– Ти, десь, зник, а я вже хвилюватись почав! Хоч би попередив!

– Так ви ж так смачно похропували, а мені цікаво все це побачити, бо, чи буду тут ще колись?

– А от, захистиш диплом, просись до нас, ще в цікавіших місцях побуваєш! Подобається у нас?

– Та, вже, маю таку думку, але хотілося б на щось більш серйозне ніж сигналізатори та грозозахист скирт, життя витратити…

– Так це ж у нас лише літня розминка, а взимку ми то котельні, то компресорні, то технологію якусь на заводах налагоджуємо. Взимку вже не кувалдою, а головою мусимо працювати. Ну, пішли нашу «мумію» будити, щоб в Ізмаїл не заїхала…

«Мумія», на диво, вже прокинулась і тривожно визирала в ілюмінатор.

– А я вже й не знав, що робити, скоро Кілія, а вас нема!

– А ми, Едіку, вже зійти збиралися, а потім згадали, що речі тут забули, ну і тебе… Довелось повернутися…

– Від вас всього можна чекати, – пробурмотів Едік, вкладаючи спорткостюм у валізу.

Кілія зустріла нас розкішним, казково дешевим базаром, розташованим просто за причалом. За ті ж гроші, в Одесі можна було купити кілограм фруктів-ягід, а в Кілії – майже відро. А риба! Сушена, в'ялена, свіжа, всіх сортів і видів, які тільки є в Дунаї! В'ялену рибу тут називали «платанка», бо розрізали її не з животика, як у нас, а зі спинки і розгортали на просол і в’ялення так, що зовні і судачок і щука походили на камбалу. Продавці віддавали її просто за безцінь – аби забрали! Ми, просто розгубились. Питати було якось ніяково, але й брати боязко; може воно якимись ядохімікатами оброблене, а рибу, може, не зловлену, а дохлу продають…

Однак, потинявшись з десяток хвилин по базару, ми з'ясували причину: – виявляється, Кілію спіткало екологічне лихо – нашестя американського метелика.

Гусінь цього метелика з'їдає геть усе листя з дерев і чагарників, оплітаючи їх своїм павутинням і перетворюючи на суцільні білі кокони. Рослини, звісно, гинуть, а гусінь, перетворюючись на метеликів, несе загибель сотням гектарів плодових дерев і лісу. Ця пошесть накрила колгоспні сади і боротись з метеликом довелось вже не отрутохімікатами, а, як нам сказали, – військовими вогнеметами… Приватні сади не постраждали, бо хазяї, ретельно оглядаючи кожну гіллячку, знищували небезпечного ворога «в колисці».

Намагаючись запобігти подальшому розповсюдженню метелика, влада оголосила карантин, і заборонила вивіз будь-якої сільгосппродукції і, чомусь, риби… На причалі, автовокзалі і дорогах ввели карантинні пости… Кому продати вирощену чи зловлену продукцію? Сусіду? Так і сусід не знає, куди свою подіти… Єдина надія на приїжджих… Ну, ми, природно, не змогли відмовити в допомозі бідуючим селянам, і постарались допомогти, часом, перевищуючи свої фізіологічні можливості… Фрукти, ягоди, овочі, хліб, риба, – без обмежень, протягом десяти днів. До зими, мені на фрукти і дивитися не хотілось…

А на заводі, що належав одеському «Льонконоплетресту» на нас чекало багато цікавої роботи: автоматизація водопостачання та кондиціонерів, ну і, звичайно, сигналізація рівня води в барабані котла, та вимірювання освітлення робочих місць в нічний час. Скиртового поля тут, на щастя, не було, отже черговий раз мучитись від спеки та спраги нам не випадало. Влаштувавшись в готелі, бо Кілія, все ж, не село, а досить велике містечко, ми рушили на завод.

Заходимо в приймальню. Все, як завжди;(:) кабінет директора ліворуч, кабінет головного інженера праворуч. Вітаємося, питаємо у літньої секретарки:

– Головний у себе?

– У себе, у себе, – відповідає секретарка, – заходьте! – і обдаровує нас якоюсь дивною, загадковою посмішкою. Трохи здивовані тією посмішкою, заходимо один за одним до кабінету головного. Віктор, ступивши пару кроків, різко зупиняється. Едік наштовхується на нього, дзьобаючи носом у спину, я наштовхуюсь на Едіка. Віктор, після поштовху робить крок в сторону і нашим очам відкривається вражаюча картина: на фігурних ґратах вікон приварені кільця, в які встромлені вазончики з квітами. На низькому ослінчику, піднявшись навшпиньки, спиною до нас, юна дівчина, засмагла до шоколадного кольору, в коротесенькому сарафанчику, поливає з графина квіти.

Віктор оглянувся на нас і я побачив, як хижо блиснули його очі: – «Не чіпайте! Це моє»!!!

– Доброго здоров'я у вашій хаті! – якимось незнайомим, по-голуб'ячому вуркітливим голосом вимовив Віктор.

– Доброго, доброго, – через плече озвалась дівчина. Хвилиночку, зараз поллю квіти, – така спека!

– Та, нічого, нічого, поливай, ми ж до головного, почекаємо.

Дівчина кізкою зіскочила з ослінчика, поставила порожній графин на тумбочку і тріпнувши чудовим каштановим волоссям, зайшла за робочий стіл і запитливо подивилась не нас:

– Слухаю вас, товариші…

Ми розгублено перезирнулись.

Не в силах відвести похітливого погляду від повних грудей дівчини, гарно окреслених облягаючим сарафанчиком: – так нам, дівчино, до головного інженера… – промимрив Віктор, вже інтуїтивно відчуваючи недобре.

– Слухаю, слухаю вас! Хто ви? Звідки? З яким питанням? – в голосі дівчини продзвенів метал…

– Ну, ми, взагалі, з Києва…

– А-а-а! Променергоавтоматика! Рада вас бачити! Давно вже чекаємо на вас! Давайте знайомитись! – і простягнула руку Віктору – Вікторія Тарасівна, – потім Едіку, потім мені. Ну, звісно, то був не дужий потиск зашкарублої руки Степана Захаровича, але й не тендітної панянки. Потиск був твердим, діловим, чоловічим.

– Як добрались? Як влаштувались?

– Дякуємо, добрались нормально, теплоходом. Влаштувались в готелі.

– Добре. Покажіть свої процентівки, що маєте робити у нас і в чому потребуєте нашої допомоги?

Гортаючи наші папери, Вікторія Тарасівна схвально кивала головою.

– Добре, добре, добре, – все, як я й домовлялась з вашим керівництвом. Але, але… То ж було на початку літа, а зараз вже на осінь повертає. У нас з того часу виникли нові нагальні потреби, добре було б їх зараз вирішити, бо коли мені вдасться вас знову запросити?

– Так я ж… Тобто ми… Завжди на зустріч замовникові… А які проблеми?

– А от, подивіться, – Вікторія Тарасівна розгорнула на столі ватманський аркуш зі схемою силової розводки заводу. – Ось тут, на березі Дунаю у нас насосна. Ось тут, ближче, відстійні баки і фільтри, а ось тут водонапірна вежа. Все на ручному режимі, тому часті переливи і навпаки… І з кондиціонерами постійні проблеми. Замучились вже! Автоматика потрібна!

– Ну, це проблема невелика, але ж необхідні комплектуючі.

– Не питання! Напишіть список потрібного, поки ви будете основну роботу виконувати, все, за вашим списком, дістану!

– Це можна було б зробити, але у нас час обмежений, та й фінансів теє… Ми ж не розраховували на додаткову роботу… – не вдержався Едік.

– От, за це не турбуйтесь. Головне – ваша здатність і згода. Офіційно за оплату вашої роботи я з вашим керівництвом домовлюсь, а щодо фінансів – укладемо трудову угоду, думаю, будете задоволені.

– Якщо дасте нам на день класного зварювальника, але такого, без джмелів в голові, щоб був постійно коло нас і робив, що йому загадаємо, і електрика на пів години, щоб з вільного автомата на наш сигналізатор живлення кинув, тоді ми нашу основну роботу набагато раніше виконаємо, ще й якийсь час, може, на інше залишиться, – поставив умову Віктор. – А поки що, сходимо до готелю, заберемо сигналізатор, інструменти…

– Ніяких походів! Не будемо час втрачати! Даю вам машину, хай хтось з вас поїде, забере потрібне, а хто залишиться – вас проведуть по заводу, ознайомлять з виробництвом, потім сядете, напишете список необхідного, і – в добрий час! – З тими словами Вікторія Тарасівна зняла слухавку:

– Євгенія Петрівна! Запросіть до мене мого Юрчика і зав. виробництвом. – І, вже звертаючись до Віктора: – Хто поїде?

Я думав, що цю честь доручать мені, але Едік сказав:

– Я поїду, в моїй сумці ніхто, крім мене не розбереться! Кажіть, кому що треба.

Ледве ми написали кому що привезти, як у двері постукали.

– Заходьте, – гукнула Вікторія Тарасівна. Двері прочинилися, на порозі з'явився худорлявий юнак.

– Доброго дня, Вікторіє Тарасівно, кликали?

– Доброго дня, Юрчику! Відвезеш цього товариша до готелю, поможеш забрати, що він скаже і – на завод. До електриків підвезеш.

Не встигли зачинитися двері за Юрчиком та Едіком, як постукав новий відвідувач, такий же худорлявий, як Юрчик, але вдвічі старший.

– Доброго дня, Вікторіє Тарасівно, кликали?

– Доброго дня, Борис Гнатович! Ось, знайомтесь. Наші довгоочікувані рятівники з Києва. Проведіть їх, будь ласка, по заводу, покажіть фронт робіт, поділіться нашими задумками.

Наша екскурсія тривала аж до обіду. Борис Гнатович провів нас по всьому технологічному ланцюжку, познайомив нас з керівниками підрозділів, уважно вислухав і записав наші побажання і пропозиції.

Юрчик не тільки привіз Едіка на завод, але, розвантажившись, знайшов нас і передав нам його «з рук на руки, під розписку».

Невдовзі після обіду електрик показав нам прокладені кабелі живлення і зв'язку. Віктору залишилось лише попрацювати зі зварювальником, встановлюючи датчики, сигналізатор та сирену. Ми з Едіком, тим часом, зайнялись перевіркою контурів заземлення електрообладнання. До кінця дня, десь до дев'ятої вечора, спільними зусиллями, система була змонтована і випробувана. Перевірена, також, і більша частина електрообладнання. Втомлені, але задоволені темпами роботи, ми вирішили, що вже час відпочити і рушили до прохідної.

На прохідній на нас чекав Юрчик.

– О! Нарешті! Я вже думав, ви й ночувати на заводі будете!

– Юрчику! Ти що, нас чекав? Навіщо?

– Вікторія Тарасівна сказала.

– Та навіщо? Ми б пішечком, не так вже й далеко тут!

– Вікторія Тарасівна сказала завезти вас. – Розвів руками Юрчик. – А ви в їдальню заходили?

– А як же, обідали.

– Та нє, зараз на вечерю заходили?

– Яку вечерю? Дев’ята вечора! Там, певне, давно вже закрито, ми вже в готелі, якось…

– Ні, не закрито, там на вас чекають… – Вікторія Тарасівна сказала! Йдіть, я ще почекаю…

О, Господи! Оце турбота! Добре, підемо, повечеряємо, якщо там чекають, а ти вже додому йди, ми самі доберемося!

– Ні, я почекаю, – Вікторія Тарасівна сказала завезти…

В їдальні, і справді, чекали, та ще й вибачатися стали, що змушені просити нас ще кілька хвилин поголодувати, поки розігріється… Ми всілись за стіл, вражено похитуючи головами.

– Якось аж ніяково, – промовив Віктор, – така турбота!.. Я б, може, з такою дівчиною і долю свою зв’язав би залюбки…

– Ага, – жовчно погодився Едік. – За пару тижнів ти у неї через кільце вогняне стрибатимеш, я тільки Вікторія накаже!

– А що, з-за такої дівки і пострибати варто! Тут під «Вікторія Тарасівна сказала» – все стрибає! До речі, тепер ми просто мусимо віддячити їй сумлінною працею по найвищому розряду!

– А чого ж, ми не ледарі! – Віддячимо!

Повечеряли, розрахувались, подякували, а нас повар і питає:

– Що і на який час вам на сніданок готувати? – ми, лише перезирнулись спантеличено. – А хіба у вас на заводі робітників тричі на день годують?

– Ні, це тільки для вас. – І далі, вже знайоме, як куплет в пісні – «Вікторія Тарасівна сказала»…

– Ну, діла! – покрутив головою Віктор. – Пропоную почати віддячувати негайно! У нас що далі за планом? – Перевірка якості освітлення на робочих місцях вночі, на третій зміні? Так ось вона, ніч. І освітлення вже ввімкнули, можна за люксметром з Юрчиком змотатись. Самий втомлений хай відпочиває, а я, з кимось з вас, ті виміри і зроблю.

– А у мене інша пропозиція, – запропонував я. – Я ж на практиці, то коли нас Борис Гнатович водив по технологічному ланцюжку, я все записував для звіту, а тепер мені лишаться лише значення отих люксів в чернетку внести, а потім вже в бланк начисто перепишемо. Віктор задумливо потер перенісся.

– Взагалі-то логічно… А як же ти сам з цим впораєшся?

– Чому сам? У них же на зміні електрик має бути, от з ним і сходжу.

– А як він відмовиться?

– Відмовиться?! Хай тільки спробує! Я скажу – «Вікторія Тарасівна сказала!»… Хлопці засміялись, а Віктор зауважив:

– Думка цікава, я згоден, але, може, пішли разом, електрика пошукаємо, домовимось?

– Думка моя, а ти хочеш її привласнити? Я вже сам впораюсь. Ви, краще, перелік необхідного підготуйте. Пішли, бо там Юрчик чекає і всі «жданики» вже поїв…

– Ну, то що, поїхали?

– Поїхали!

І ось я знову на заводі. Пароль, що відмикає будь-які двері, у вигляді «Вікторія Тарасівна сказала» знадобився мені вже на прохідній; ні моя перепустка, ні фірмове посвідчення, ні моє пояснення, що якість освітлення можна лише вночі перевірити, на охоронника не подіяли.

– Приходьте завтра. Сьогодні вже нікого нема…

– Добре, я піду, але, коли вас завтра Вікторія Тарасівна на килим викличе з приводу зриву, завдяки вам, виробничого завдання, щоб ви не ображались, коли з вас премію зніматимуть!

– Чекайте, а що ж ви не сказали, що Вікторія Тарасівна сказала???

– Проходьте, будь ласка…

Електрика зразу відшукати не вдалось, але, завдяки чародійному паролю, електрик сам знайшов мене і запропонував свої послуги…

Близько другої години ночі я вже був в готелі, а в кінці наступного дня, вся запланована на десять днів робота була завершена всього за два дні…

Ввечері цього ж дня, в номері готелю, Едік взявся за оформлення протоколів повірки заземлення і освітлення, а ми з Віктором, втомлено розвалившись на ліжках, вели неспішну бесіду:

– Кому розкажеш – не повірять! – з щирим подивом підсумував Віктор.

– А ми нікому й не розкажемо! Може знову тут щось потрібно буде зробити-налагодити, то як розкажемо – з-за конкурентів не проб'ємось! – зауважив Едік.

– Я теж казатиму, що важче об'єкта не зустрічав – погодився я, – тільки треба придумати страхітливі труднощі, не паплюжачи, звичайно, Вікторію…

– Наприклад?

– Ну, розкажемо їм таке; американські метелики в фруктах, одязі, під ногами чвакають, в ліжку, в борщі…

– Карантин, КПП на в'їзді-виїзді, – підхопили хлопці…

– Словом – жах, а не відрядження…

– Але, ми, скажемо – дещо не доробили з-за тих метеликів, можливо, комусь з'їздити ще раз-другий доведеться… Наші перелякаються, і відмовляться їхати, а ми, якщо, звісно, Вікторія викличе, будемо просто «змушені» доробити недороблене…

– На жаль, то буде вже без мене.

– Не розстроюйся, ми тебе телеграмою через деканат викличемо!

– Ну добре, потрудились ми на славу, тепер і відбій не гріх зіграти. – запропонував Віктор.

– Одноголосно! – радісно відповів Едік. – Пропоную виспатися досхочу, а завтра культурно відпочити, бо далі, відчуваю, і голову вгору підняти ніколи буде.

Забігаючи вперед, дуже-дуже далеко вперед, аж на 16 років, за той час, проведений в безперервних відрядженнях, мушу визнати, що подібне ставлення замовника до нас і нашої роботи, я відчув лише двічі… За два місяці практики аж двічі і за подальші 16 років ще, лише, двічі… Що поробиш, як казав Віктор: – «така у нас C'est la vie».

Вранці нас збудив ввічливий, але наполегливий стукіт у двері.

– Кого там принесло? – сонно пробурмотів, встаючи з ліжка Віктор. За дверима стояв усміхнений Юрчик.

– Доброго ранку! Вікторія Тарасівна сказала, що майже все необхідне вже не заводі і послала мене за вами.

– O! Mamma miа! – простогнав Віктор, – схоже – Adieu à l'amour!

– Що, що? – стривожено запитав Юрчик.

– То така молитва вранішня, латиною, щоб день склався вдало, – пояснив я.

– А-а-а! Зрозумів! – зрадів Юрчик. Ну, то – десять хвилин на збори, я вас в машині чекатиму…

– Ти що тут розкомандувався? – взявся у боки Віктор.

– Так, а я що? Я – нічого. – Розгубився Юрчик. – Вікторія Тарасівна сказала…

– То й що що сказала? Хвилин через двадцять вийдемо.

– Може, хоч, через п'ятнадцять?

– Через пів години! – гаркнув Віктор, випроваджуючи Юрчика за двері. – Не влаштовує – їдь собі. Самі доберемось!

– А я ж казав, що не все курці – просо! – позіхаючи та потягуючись, мовив Едік. – Ще будемо у неї і в вогненне кільце стрибати за командою – «Алле»!

– Вставай, Нострадамус! Давай, кулею, на горшок, до вмивальника, та й пострибали! А там побачимо, що до чого.

– Вибач, Вікторе, – втрутився я. – Думаю, зібратись швидко – треба, але кулею на завод – не гоже… От, за хвилин 20–25 і виповземо поволі. Хай мають повагу до нас, а то, вже, й шоферня нами командувати зібралась. Віктор подарував мені довгий, погляд:

– Я, в принципі, тієї ж думки. Все, за що ми так їм вдячні, вони ж робили для себе. Все, що ми зробили для них з їхньою допомогою за два дні, за п'ять і без них впоралися б. А те, що маємо ще зробити на їх прохання – то не обов'язок. Ми ж трудову угоду ще не бачили. Може там по троячці на брата?…

– І відпочити нам не дали теж для себе, – додав, піднімаючись з ліжка, Едік.

– Хто про що, а вошивий – про баню! – кинув, посміхаючись, Віктор.

– Оп-па! Я вже вошивий? – образився Едік.

– Та, не переймайся! Це ж я – люблячи!

– А не пішов би ти з такою своєю любов'ю!

– От, зараз, разом і підемо за любов'ю, – відповів Віктор і поглянув на годинник.

– Ще дванадцять хвилин, і виходимо.

Машина стояла біля ґанку готелю. Юрчик – поруч нервово смалив цигарку.

– Ти ще тут? – «здивувався» Віктор. – Я ж сказав, ми самі доберемось.

– Та, сідайте скоріше, – і, вже вмикаючи двигун, – ну, що я скажу Вікторії Тарасівні?

– Скажеш, це просто диво, що ми погодились, бо ти поводив себе нечемно, просто по-хамськи, вирішивши, що ми, – столичні інженери-налагоджувальники – у тебе в наймах… Так і скажи Вікторії Тарасівні. Я перевірю. А, щоб тобі гірше не було, зайдеш першим і все розкажеш, поки ми в котельній побуваємо.

– Ні, треба спочатку до Вікторії Тарасівни. Вікторія Тарасівна сказала…

– Знову розкомандувався? Ти чув, що я тобі сказав?

– Та чув, але Вікторія…

– Ніяких «але»! Раз чув, то виконуй!

До заводу доїхали мовчки. Юрчик понуро побрів в заводоуправління, а ми з прохідної – з перевіркою в котельну. Не вистачало, щоб у кочегарів були якісь нарікання…

Обійшлося.

Кочегари тисли руку, дякували. Сказали, між іншим, що САМА Вікторія Тарасівна вже заходила, цікавилася… Пішли і ми до «самої».

В приймальні, біля секретарки, не підводячи очей, сидів похнюплений Юрчик. Видно було, що вже встиг одержати своє… Ми, привітавшись, спитали:

– У себе?

– Давно вже чекає… Віктор знизав плечима і ми увійшли в кабінет, готуючись дати гідну відсіч. На наш подив, Вікторія Тарасівна зустріла нас привітно, підвівшись з-за столу, вибачилась за нетактовну поведінку Юрчика. Вибачилась і за себе, сказавши, що просто не змогла не поділитися з нами радістю від такого швидкого і успішного виконання нашого замовлення.

– Сходіть до електриків, будь ласка, подивіться і перевірте, чи воно таке, як ви замовляли, оцініть свою майбутню роботу, і – до мене. Укладемо трудову угоду згідно з вашими побажаннями та нашими можливостями. І, – в добрий час!

За годину сигналізатори-регулятори були перевірені, ескізи установочних панелей накреслені та віддані в роботу. Обмірковане і побажання щодо винагороди.

Всупереч нашим побоюванням, заявлена Віктором сума видались Вікторії Тарасівні занадто скромною і вона запропонувала:

– У вас майже тиждень до кінця відрядження, то давайте зробимо так: якщо ви встигнете все зробити до від'їзду, то з вашим керівництвом мені нема про що домовлятися, але вам я добавлю до вашої суми деякий відсоток за швидкість і професіоналізм. Згода?

Ми переглянулись і Віктор сказав:

– Згода!

І робота закипіла. Нема сенсу розповідати про нашу трудову звитягу, хіба що про кумедний випадок, що стався зі мною в цьому, на диво багатому на пригоди відрядженні: Роботи наші наближались до завершення. Колеги мої доводили до робочого стану останній кондиціонер, а я, сидячи на водонапірній вежі, перевіряв роботу датчиків рівня. Дунай був, майже, поруч. З височини він не здавався таким каламутним, як з теплохода, і голові моїй сяйнула підступна думка; Був біля самого Дунаю і не спромігся не те, що б скупатися – навіть долоні в воді дунайській намочити!

Закінчивши перевірку, я кілька раз «клацнув» «Сменою», що завжди була зі мною, краєвид ділянки радянсько-румунського кордону, поклав фотоапарат в кишеню фірмової спецівки з написом «Київ» і фірмовою емблемою на рукаві, спустився з вежі і, залишивши кейс з інструментом і тестером у підніжжя, рушив до Дунаю…

Лівий, наш, берег Дунаю укріплений високою протипаводковою дамбою, був прикрашеною червоно-зеленим смугастим прикордонним стовпом з гербом і пояснювальним написом – «СССР».

Територію заводу з боку Дунаю обмежував старий тин з верболозу. В одному місці тину, взагалі, не існувало, бо в там проходила ґрунтова дорога, що, виходячи з заводу, перебігала через дамбу і, десь там, впиралась в невидимий, з мого боку, заводський причал. Я бачив цей причал на схемі, яку нам, ще в перший день, демонструвала Вікторія Тарасівна, а тому сміливо пішов по тій дорозі до причалу, до Дунаю…

Дорогу мені перетнув якийсь малопомітний тоненький дротик сірувато-зеленого кольору, натягнутий, як струна, на висоті 30–35 см) над землею…

– Якомусь дурневі нема чого робити – бавиться у такий спосіб, – подумав я, – хтось вночі повертатиметься з причалу, зачепиться – лоба розіб'є… – і заходився прибирати несподівану перепону… Дріт був міцний, розламати його не вдалось, а пасатижі я залишив біля вежі, отже, не придумав я нічого більш розумного, ніж притиснути той дріт до землі каменюкою. Зробивши, по-тимурівськи анонімно, цю добру справу, продовжив я свій шлях до Дунаю…

Вся моя увага була прикута до прикордонного стовпа і я, не зводячи з нього очей, вже намацував фотоапарат в кишені, примірюючись, де б його встановити, щоб за допомогою автоспуску відобразити себе в цей історичний момент на фоні стовпа.

Гучний, хоч і далекий, крик відвернув мою увагу від, вже близької, мети. Щось нерозбірливо горланячи, розмахуючи автоматом, до мене біг прикордонник. Ще, не усвідомлюючи, що його вигуки стосуються саме мене, я подивився в протилежну сторону, щоб побачити того, до кого звертається прикордонник і отетерів…

Я стояв на контрольній смузі… Звісно, я знав про існування контрольних смуг, хоч ніколи, навіть в кіно, їх не бачив, але ж то на сухопутному кордоні, та ще й на кордоні з ворожими державами! А тут кордон по Дунаю! Самотужки здогадатися, що контрольну смугу по центру Дунаю виорати та смугасті стовпчики з гербами закопати неможливо, мені, якось, розуму не вистачило…

Намагаючись ступати слід в слід, я обережно позадкував, поки каблук не вперся в каменюку, що притискала той, як я запізно зрозумів, сигнальний дріт. Дзенькнувши дротик став на місце і, якраз, дуже вчасно, бо зовсім поруч пролунав вигук:

– Стій, рукивгору, стрілятибуду!!!

З горбочка дамби, якраз навпроти мене, тримаючи карабін «напоготові» спускався ще один прикордонник… Він зупинився на протилежному боці контрольної смуги та кілька раз наполегливо смикнув догори стволом карабіна:

– Руки! Руки!

…Згадалася кінохроніка про захоплених в полон паулюських німців, що так старанно тягли руки вгору, наче на турніку висіли… Але ж я не німець! Я ж свій!!! Не можу я так, по-німецьки!

…Свій-то свій, але ж для того, з карабіном, я – порушник державного кордону! Може він зайву личку хоче заробити, або хоче додому, у відпустку, з медалькою «за зразкову службу»… Зараз вліпить мені кулю, та й поїдемо… Він, з личкою, у відпустку, а я…

Мусив скоритися, але, лише на половину; підняв обидві руки на рівень пліч, трохи зігнув їх в ліктях, опустивши кисті донизу, і став чекати «свого» прикордонника з автоматом, що швидко наближався по «моїй» стороні контрольної смуги.

– Кто такой? Почему нарушили границу Союза Советских Социалистических Республик? – захекавшись від швидкого бігу, закидаючи «калаша» на плече, запитав прикордонник.

– Це я здуру, товариш сержант, я хотів на Дунай подивитись, бо звідси не видно, а я тут вперше. Я думав, що кордон по Дунаю проходить, а смугу цю, просто, не помітив, бо під ноги не дивився.

– Не місцевий? А з якою метою тут опинився? Документи при собі маєш? – перейшов на українську сержант. Я подумки подякував Віктору за його науку: – налагоджувальник без документів – не налагоджувальник! Справжній налагоджувальник навіть в туалет має з документами ходити!

– А як же, при мені!

– Пред'яви!

– Та, будь ласка, тільки скажи колезі своєму, хай карабін опустить, бо як же я тобі їх покажу? Маю ж руки опустити, а він якийсь знервований, ще стрельне!

– Не стрельне! У нього набоїв нема…

– Все одно, хай опустить, мені спокійніше буде.

– Сергію, нащо ти військову таємницю про набої розголошуєш? – пробурмотів прикордонник з того боку смуги, знехотя опускаючи карабін. Я витяг з нагрудної кишені паспорт з вкладеними у нього посвідченням про відрядження та перепусткою на завод. Сергій став розглядати документи.

– О! Ти що, киянин?

– Киянин, відповів я, для підтвердження, демонструючи Сергію свою нарукавну нашивку.

– Киянин, кажеш? – очі його блимнули підозрою. – Документи ще нічого не означають, їх і підробити нескладно. А от ми зараз у інший спосіб перевіримо який ти киянин! От скажи, ти знаєш по якому мосту можна доїхати з Дарниці до Ботанічного саду?

– По мосту Патона.

– Оскара чи Бориса?

– Ні, – Євгена Оскаровича.

– Ну, то ще нічого не означає. А от, скажи, якщо ти киянин, на скількох опорах стоїть той міст?…

– Знаєш, сержант, у нас в Києві трамваї не під мостом, – по мосту їздять! Ти ще спитай яка глибина Дніпра під мостом! А чого ти таке питаєш, може ти теж киянин?

– Так, я киянин, але справжній! Пішли на заставу, там розберемось хто ти є!

– Не можу я тут все кинути. Треба ж, хоч інструменти забрати, бо якщо їх поцуплять, я не зможу свою роботу завершити і дуже підведу Вікторію Тарасівну…

– А до чого тут Вікторія Тарасівна?

– Ну, як «до чого»? Це ж вона викликала нас з Києва для термінової роботи, не хотілось би її підводити, а я, от, у таку халепу здуру вскочив…

– Вікторія Тарасівна, кажеш, – Сергій, граючись ременем «калаша», задумливо дивився то на мене, то на мої документи. – З Києва, кажеш, терміново викликала?

– З Києва, терміново, – кивнув я.

– А ти – здуру поліз?

– Здуру, – підтвердив я, похнюпивши голову.

– Ну, добре, – нарешті вирішив Сергій, віддаючи мені документи. – Якщо Вікторія Тарасівна, то щось придумаємо… І оглянувши мене вже прощальним поглядом, раптом запитав:

– А що це у тебе так в кишені куртки так випинається?

– В кишені? – я засунув руку в кишеню і похолов – фотоапарат…

Приїхали…

Якби можна було б якось зіжмакати його в горіхову кульку… Я обмацував ту «Смєну» з усіх боків, не витягаючи з кишені.

– Та тут у мене всякого… – тягнув я, і, раптом в руку попала запальничка. Та сама, батькова, фронтова, зроблена окопним умільцем з гвинтівочної гільзи, і, як іскра з запальнички, сяйнула рятівна думка:

– Слухай, Сергію, а тобі ті порушники кордону, яких ти відловлював щось дарували на знак пошани і подяки?

– Порушники? На знак подяки? Дарували? Ні, не доводилось, бо ти у мене перший!

– О! Так і ти у мене перший! З цими словами, витяг я здерев'янілу від переляку руку з кишені – тримай! – На добру пам'ять від твого першого порушника кордону!

Сергій з цікавістю взяв запальничку, зняв другу, пістолетну гільзу – ковпачок, чиркнув коліщатком – спалахнуло довге червоне полум'я.

– О! І на вітрі горить! – захоплено промовив Сергій.

– Так це ж фронтова! Чим вітер дужче, тим полум'я довше!

– Добре, дякую, – приязно посміхнувся Сергій, остаточно втративши інтерес до моєї кишені. – Ну, давай, не буду заважати, працюй, не підводь Вікторію Тарасівну.

– А звідки ти її знаєш, – здивовано запитав я, – що, її теж доводилось затримувати?

– Можна і так сказати, – посміхнувся Сергій, ще раз клацнувши запальничкою, – Тільки то ще питання, – хто кого затримав – мій командир її, чи вона його…

– Світ тісний! – тільки й вимовив я, – то Вікторія Тарасівна – дружина твого командира?

– Ще ні, але до того, наче, йде… Ну, бувай! Не гуляй більше по контрольній!

– Не буду! Вже вчений! Дякую за науку!

– Звертайся, якщо що, – засміявся Сергій і, поправивши ремінь автомата, пішов…

Подробиці цієї пригоди, що могла закінчитись ой, як нещасливо, я, звісно, колегам не розповів, бо соромно було в своїй дурості зізнаватись, але Віктора застеріг від можливих неприємностей з боку ревнивої, та ще й озброєної, прикордонної служби…

– Да-а-а! «Прощай моя пєсня нєспєтая» – сумно вимовив Віктор.

– Але – «Вітаю тебе, моя пика неподряпаная і око непідбитеє!» – утішив я його…

А фотоапарат, замотавши газетою, вклав на саме дно сумки від гріха подалі…

Скоро не тільки казка мовиться, але, буває, й робота робиться, особливо при тому сприянні, яким ми були оточені.

Вікторія Тарасівна прийняла нашу роботу на «відмінно», очоливши «приймальну комісію» (зав. виробництвом Борис Гнатович і електрик), а потім відвела до бухгалтерії, де ми одержали, що просили, плюс досить вагомий «коефіцієнт» і запропонувала почекати «до завтра», бо буде йти на Одесу вантажна машина з продукцією і зможе нас підвезти. Хлопці відмовились, бо Едік сказав:

– Досить з мене стаціонарних сіновалів, не вистачає ще пересувного!

У Віктора були якісь нагальні справи в Одесі, а мені хотілося ще й Ізмаїл побачити, а ще хотілося додому контрабандної в'яленої рибки привезти, а на теплохід мене з нею не пропустили б, тому я був єдиним, хто погодився на завтрашній «пересувний сіновал».

Отже, хлопці пішли на теплохід до Одеси, а я – на «Ракету» до Ізмаїлу.

Не все котові вершки! На жаль, то був вельми невдалий захід, бо побачене зовсім не відповідало очікуваному.

Замість, намальованої моєю уявою, могутньої цитаделі Османської імперії, що була змушена підкорилась козацькій звитязі, я побачив Суворова на стомленому коні, що збирався, здавалось, присісти на сідницю щоб відпочити, поки його вершник наловить повний капелюх голубів, та всюдисущого Леніна…

Я і, взагалі, забув би про той свій візит до Ізмаїлу, якби не чергова пригода.

В колишній турецький мечеті демонструвалась діорама того козацького бою. Я підійшов до каси, збираючись придбати квитка не перегляд.

Не склалось…

До мене наблизився чоловік, що чимось нагадував того, з Привозу, зі шпаллером під пахвою…

– Кав’яр треба? – майже пошепки запитав він.

– Самі стріляйтесь тими своїми кав’ярами – злісно відповів я йому…

– Ти чого? – розгубився він. – фірмовий, заводський, запаяний, я гарантую…

– Та пішов ти… – послав я його і пішов сам, ледве не побіг, на «Ракету» до Кілії, подалі від кав'ярів-шпаллерів… Мені було вже не до діорами…

…А потім, вже вдома, в Києві, пожурив мене батько:

– Я ще можу зрозуміти, що не всю «матчастину» ти встиг вивчити. Таке, як «Бальзам ризький», «шпаллер», «жмурік»… – міг і не знати, але КАВ'ЯР!!!

Не знати, що КАВ'ЯР, це ж ікра – риб'яча ікра, солена зі спеціями!!!

Ти ж українець! Хіба ти не читав «Наймичку» Шевченка:

– Везе Марко Катерині Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою габою. А діточкам черевички, Фіг та винограду, А всім вкупі – червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі, І КАВ'ЯРУ з Дону…

– Опікся на молоці, то й на холодну воду дмухаєш!..

…Але те, що кав'яром стріляти збирався – молодець! То по-нашому, по-козацьки – «Будем драти пане-брата, з китайки онуч!»

Батько мій народився в козацькому краї – на Уманщині і «Кобзар» знав на пам'ять…

О шостій годині наступного ранку наша «Антилопа Гну» – витвір місцевих умільців, зібраний з решток Доджа 3/4, ГАЗа та різного трофейного і вітчизняного залізяччя, вже бадьоро, піднімаючи густий шлейф пилу, мчала мене на зустріч з новими пригодами.

Зовні це був справжній Dodge 3/4, військове дитя Chrysler-а; з прямокутним лобовим склом, лебідкою над переднім мостом, захисними решітками перед фарами, з плавним вирізом в бортах, замість дверцят, з широкими підніжками, де вільно розмістились запасні колеса і каністри, з надставними решітчастими бортами кузова…

Заводські реаніматори добре потрудились, надавши нове життя ветеранові: замінили і колеса, і ходову, і двигун, але зовні, як я вже казав, це був справжній Dodge 3/4.

То була незабутня поїздка. Ми не поспішали; в Шабо ми заїхали до родичів водія, де я придбав пару пляшок чудового домашнього вина, потім зробили зупинку в Затоці, скупались спочатку в морі, потім змили сіль в Лимані. Словом, в Одесу ми в'їхали вже близько другої години дня.

Водій пильно дивлячись вперед, знизує плечима і розгублено бурмоче:

– Нема їм що робити, знову поміняли… Виходить, знову там їхати можна? І, звертаючись до мене:

– Розумієш, раніше на Дерібасівську вантажним машинам в'їзд був заборонений, а зараз – жодного знаку! Ну, раз можна, поїдемо по Дерібасівській, так набагато коротше буде.

Ось і Дерибасівська, але не встигли ми і сотні метрів проїхати, як чуємо трель міліцейського свистка і, підкорюючись владному помаху жезла, зупиняємось.

Приїхали…

– И шё? Нарушаем!? – чи то констатував факт, чи то спитав старшина-орудівець.

– Нарушаем шё? – в тон йому відповів водій.

– Вы, уважяемый, знаки читать умеете?

– А как же, уважаеиый, читаю, если они есть…

– И шё, где-то написано, что грузовому транспорту на Дерибасовскую можно?

– А шё, где-то написано, шё нет?

– Так вы шё, уважаемый сюда на парашюте спустились, шё знаков не видели?

– На парашюте? Не, я и парашюта вашего на видел, и знаков. А ехал я так: – і водій, що непогано знав Одесу, детально розписав наш шлях.

– Та ты шё! – вражено вимовив старшина, зсунувши жезлом фуражку на потилицю. – Ану, от этого перекрёстка – ещё раз поподробнее!

Уважно вислухавши водія ще раз, старшина, переходячи на «ти», розчулено мовив:

– Так тебя ж, родной ты наш, не штрафовать, а премировать надо за разведданные особой важности, прямо перед строем! – він кивнув у мій бік, – и я-таки тебя за это, от имени одесской милиции, награждаю триумфальной поездкой по всей Дерибасовской и совершенно бесплатно!

Старшина рішуче насунув фуражку на лоба, став на підніжку і, тримаючись за запасне колесо, скомандував:

– Вперёд, но медленно, с чувством и расстановкой!

Кожному постовому на перехрестях він тричі бібікав і кричав, вимахуючи жезлом:

– Это наш! Я ему разрешил!! Ему сегодня всё можно!!! – і постові «брали під козирок», проводжаючи нас здивованими поглядами…

В кінці вулиці орудівец ще раз подякував водію за «разведданные немыслимой важности» і покинув наш «Додж».

– Тебе куди завезти? – запитав водій.

– А де у вас тут чумаки кучкуються?

– Хто? Які чумаки?

– Ну, ті, з волами круторогими. Мені начальник сказав, щоб я і на гарматний постріл до них не наближався, а користувався залізницею.

– А ну тебе з твоїми ребусами! То на вокзал завезти?

– Та не треба, скажи, лишень, як і чим звідси туди добратися, та й на тому попрощаємось.

– Е-е-е, ні! Так не піде! Вікторія Тарасівна сказала…

…Попрощались ми вже на вокзалі…

На поїзд я не поспішав, бо, на прохання колег, мав через два дні «зняти» три квитки з Ізмаїльського теплоходу для фінансового звіту. Отже, помістивши сумку в автоматичну камеру схову, я рушив на пошук готелю.

Цього разу, вирішивши випробувати щирість моєї любові, Одеса зустріла мене прохолодно: жодного місця для мене в її численних готелях не виявилось…

Повертатись на вокзал до душного залу очікування не хотілося, тим паче, що безквиткових постояльців опівночі, як правило, виставляли на «свіже повітря» навіть взимку…

Денна спека лишила Одесі приємне вечірнє тепло. Згадався сіновал Оксани Михайлівни. Потім згадався мультик за мотивами Херлуфа Бідструпа «Скамійка», на котрій американський безробітний прокидався вранці та вкладався на ніч…

Повівав легенький, теплий вітрець. А чим я гірший, чи тендітніший за того старого американського безхатченка?

Тепла ніч накрила Одесу. Приморський Бульвар спорожнів. Лавочка в затишному місці під могутнім платаном непереможно кликала мій стомлений організм до себе. Я скорився і, розмістившись по-американобезробітньому, заснув, «як убитий»…

Так, Одеса була напоєна вечірнім теплом. Була… Але, десь, до другої ночі…

О другій годині ночі прокинувся пан Бриз… Наскільки мені відомо, цей пан полюбляє тепло і завжди спішить туди, де тепліше. тобто вдень на сушу, а вночі – не море. Так роблять геть усі бризи світу, але – не одеській… З другої години ночі і до схід сонця, морський бриз змусив мене грітися неквапним бігом «підтюпцем». Перші теплі промені сонця знайшли мене аж на Ланжероні. Втома від безсоння і нічного марафону валила мене з ніг і я, щоб, хоч трохи, підбадьоритись, скупався. Помогло хвилин на двадцять. Скупався ще кілька раз і, в решті решт, влаштувавшись на вже теплому піску, міцно заснув.

Прокинувся години за півтори від галасу, тупотіння, сміху. Поряд зі мною, на пісочку, сидів кавказець. Краще сказати – кістяк кавказького походження; така виснаженість була характерна хіба що для вязнів майданеків-освенцимів. Він сидів, спираючись на відкинуті назад руки, злегка ворушачи павутинням довгих тонких пальців пісок. Ступні ніг – як мінімум 47 розміру, закінчувались довжелезними, вдвічі довшими за нормальні, тонкими пальцями з опуклими жовтими нігтями.

«Грузин», як я його назвав, спокійно сидів на пляжному рушничкові, вигріваючи в сонячних проміннях свої кістки, обтягнуті тонкою темною, з буйною рослинністю шкірою. Видовище, що й казати, було колоритне… Люди, проходячи повз «грузина», хто стишував ходу і кілька раз обертався, посміюючись, хто, навіть, спинявся на хвильку, роздивляючись і коментуючи побачене. «Грузин», мабуть, звиклий до такої надмірної уваги, здавалось, не зважав на те.

Здавалось, не зважав… Але, до того часу, коли, затуляючи сонце, над «грузином» не нависла тінь такої огрядної мадам, що з матеріалу, який пішов на неї, можна було б створити двох-трьох таких «грузинів»…

– Изя! Моня! Розочка! Идите скорее, посмотрите на этого дядю! Он тоже в детстве плохо кушал! Так вы посмотрите что из этого вышло! У него же не телосложение получилось, а одно сплошное теловычитание! Оно вам такое надо?

Терплячка «грузина» була вичерпана. Він поволі підняв кістяк правої ноги, ледь не до носа мадами і скрутив… Дулю!

Дарма він це зробив, бо забув, що це не Жмеринка, а Адєсса-мама… Мадам аж захлинулася від захвату:

– Борис Львович! Фіра Соломоновна! Скорее будьте здесь! Тут один товарищ такое показывает, шо ну, просто, умора!..

– Я тэбэ нэ товарыщ! – сердито пробурмотів «грузин» і, скрутивши наостанок, аж чотири дулі всіма кінцівками одночасно, пішов геть з пляжу.

З піднесеним настроєм пішов з пляжу і я. В касі залізничного вокзалу купив плацкартного квитка на Київ, потім, пам'ятаючи настанови дяді Сєні, поїхав до Оперного і взяв, мабуть, передостаннього квитка аж на гальорку. Третьосортний квиток мене не засмутив, бо я збирався дивитися не стільки виставу, скільки сам театр.

Часу до театру залишалось багато, принади безробітно-американського способу життя, я вже відчув, отже вирішив весь вільний час витратити на пошук готелю.

Дарма.

Правда, в готелі, недалеко від Потьомкінської, мені порадили підійти ближче до 23 години – «тоді щось, може, придумаємо»…

Хотілося піти ще раз на Привоз, почути ще раз ті, немислимо колоритні і дотепні зразки одеської мови, але можливість зустрічі з тим «добродієм» зі шпаллером, відверто лякала і я не став випробовувати долю, а ще трохи потинявшись містом у безплідних пошуках нічлігу, пішов до Оперного.

Доля, нарешті, посміхнулася мені: – в Одеському театрі, перед виставою, проводились екскурсії. Слова юної дівчини-екскурсовода назавжди врізались в мою пам'ять:

– МИ не могли допустити, щоб театр в якійсь там Вені був кращим за НАШ, і МИ зібрали два мільйони золотих рублів, щоб одержати це казково прекрасне восьме чудо світу…

Театр і справді вразив, але найбільше вразив патріотизм юної одеситки. Було таке враження, що саме вона, безпосередньо, брала участь в збиранні тих мільйонів, і саме її золотий рубель теж, малою цеглинкою, вкладений в цю будівлю…

Вистава закінчилась, закінчилась і казка. Треба було повертатись до суворої, не дуже прихильної до мене дійсності…

Найгірші передчуття підтвердилися – вільних місць не було. Віктор, якось, сказав – «не буває у налагоджувальника такої ситуації, щоб на було виходу! Буває, правда, що входу немає»… Ну, що ж, буду шукати вхід…

Втім, вхід, наче, є. Я ж, в Миколаєві, вже мав деякий досвід здобування нічлігу за допомогою чуйних хлопців в червоних кашкетах… Може й зараз спробувати?

А ось і мій потенційний рятівник; на автобусній зупинці стояв літній молодший лейтенант. Можливо, слід було б пошукати, як в Миколаєві, наряд міліції, але я був занадто втомлений, і вирішив ризикнути.

Товариш лейтенант! – звернувся я до нього, свідомо підвищивши в званні. – Може хоч ви мені, якось, поможете ніч під дахом перебути? Міліціонер, здивовано подивившись на мене, козирнув і запитав:

– А шё такого ужасного случилось в вашей молодой жизни, юноша? С ненаглядной разборки – не в вашу пользу, и в результате – вы на улице?

– Ну, майже… – погодився я, не бажаючи спростовувати шерлок-холмську прозорливість міліціонера. – Я тут у відрядженні, проїздом з Дунаю. Завтра маю додому відбути, до Києва, так, що мені залишилось тут, у вас, ніч протриматись і день простояти, а в готелях – жодного місця! Ну, просто, хоч до вас просись! – прозоро натякнув я… Міліціонер натяк не сприйняв і, трохи подумавши, порадив:

– А знаете шё, молодой человек, вы же ещё в «Дом Колхозника» не успели визит нанести? Там, правда, не Баден-Баден и, даже, не Шепетовка, но места всегда есть. Седлайте четвёртую марку – она довезёт.(«Марками» в Одесі, чомусь, називають трамвайні маршрути.)

Подякувавши міліціонерові, дійшов я до трамвайної зупинки і, щоб не стати черговим персонажем одеського гумору: – «вы же не туда едете! Вы, хоть, лицом в ту сторону станьте!», спитав парубка, який самотньо очікував трамвай:

– Скажи пожалуйста, я доеду этим трамваем до «Дома Колхозника»? – хлопець зміряв мене довгим поглядом і, зневажливо цвіркнувши крізь зуби на рейки, промовив;

– А меня это е… (волнует)?

Спочатку я розгубився, потім образився, а потім згадавши, що я в Одесі, задумався; я ж не спитав якою «маркою» треба їхати до того «Дома Колхозника», не спитав, в яку сторону треба їхати…

Я спитав у нього, чи, на його думку, доїду я… І він-таки правильно відповів, що це його не ї… (зовсім не хвилює)… Ах Адєсса!

… Майданчик перед «Домом Колхозника» був вщерть забитий автотранспортом. Автобуси, мікроавтобуси, вантажівки з будками, легковики. Діставшись до стійки адміністратора, я подав анкету з паспортом.

– Ви з якого колгоспу?

– Я не з колгоспу, але хочу вступити у ваш колгосп… На одну ніч…

– У нас з'їзд картоплебурякокукурудзо – водів… Вільних місць нема…

Да-а-а, Одеса продовжувала випробовувати щирість моєї любові… А що, як попроситися в якомусь автобусі переночувати? – Попросився… – Одностайне ні, ні, ні!

– Так я ж не за «спасибі», я ж заплачу!

– Ні! Ні! Ні!..

– Шё, кемарить негде? – переді мною стояв, граючись зв'язкою ключів, дядько років сорока.

– Негде, – розвів руками я.

– А эти когуты и в свои консервные банки жлобятся пустить покемарить?

– Жлобятся…

– А хочешь, я тебе «люкс» организую?

– Что за «люкс»?

– Ты шё, маленький? Это, когда душ в номере!

– Хорошо! Согласен! Веди!

– Так три ж рубля…

– Не вопрос!

– Так ты ж не понял, – троячка вперёд!

– Так, может, сначала стулья, а деньги – потом?

– Можно! – розсміявся дядько, – только деньги вперёд!

Перекочувала моя троячка в дядькову кишеню і ми пішли у чрево «Дома Колхозника». Сходи-переходи. Кудись піднімались, кудись спускались в темряву. Нарешті забряжчала зв'язка ключів, відкрились двері, клацнув вимикач, в отворі дверей загорілось тьмяне світло.

– Заходи! Вот твой номер! Перешагнувши через поріг я остовпів; і справді, номер! Такий номер міг викинути тільки одесит! Я стояв в душовій…

Напівпідвал. З низької стелі стриміли два саморобних розпилювачі з дірочками, пробитими цвяхом. Під розпилювачами до брудної кахельної підлоги величезними іржавими анкерними болтами була намертво пригвинчена широка дерев'яна лава, що імітувала, мабуть, банний лежак. В кутку на, вішалці, висіло штук п'ять засмальцьованих тілогрійок…

Вот твой будуар. Располагайся. Перина, вон, в углу висит. Свет снаружи включается чтобы какого придурка, часом, не убило. Так что быстренько располагайся, я свет выключу, тебя на замок запру, а шоб те гицели твой сон не тревожили, табличку «душ на ремонте» повешу. Расчётный час 6.30. Я прийду, тебя открою и выпущу.

– Да, «Баден-Баден», пробурмотів я, вкладаючи «перину» в «будуар».

– Нет! Никаких бабен-бабен! На то – совсем другие расценки! – відізвався дядько, замикаючи двері і гасячи світло…

– Ну, і байдуже, що умови далекі від комфортних – подумав я. – хоч і лава, але не така жорстка, як на Приморському, та ще й без бризу-марафону-підтюпцем. Хоч висплюсь нормально!

Так думав-гадав я, але Адєсса вирішила інакше…

– Кап. Кап. Кап… Холодна вода на груди, як в камері тортур. Що робити? Спати хочеться – сил нема! А як заснеш? Перекинути «перину» на підлогу? Так там же таке болото – аж хлюпає… Згадався давній фільм за участю Чарлі Чапліна де, він зібрався спати в ванній під теплим душем… Що ж, доведеться випробувати американський спосіб життя до кінця! Відкрив я злегка крани, відрегулював теплий дощик, залишив на собі, з одягу, лише годинник «Амфібія», що не боявся води і, подякувавши Чарлі за слушну пораду, вклався в «будуар».

Знову не те! Б'ють струмки по тілу – спати не дають. Підвівся, знайшов, навпомацки, останню суху тілогрійку, накрився нею і миттєво заснув.

Прокинувся, як звик – о шостій. Блідим ранковим світлом світилося під стелею крихітне замурзане віконечко. Підвівся. Виключив воду. Взявся прибирати «постіль», але кожна тілогрійка важила з десяток кілограмів, тому, боячись, що цвяхи не витримають такого вантажу, я залишив їх на лаві, – хай вода стече, а сам, за відсутністю рушника, став обсихати. До закінчення «розрахункової години» я встиг і обсохнути і одягнутись.

Спалахнуло світло, зашкряботів ключ у дверях.

– Доброе утро! Не разбудил? Как спалось-почивалось?

– Спасибі, живий, наче.

Дядько потягнув носом вологе повітря.

– О, да ты уже и под душем освежиться успе… І тут його погляд впав на безсило звисаючі з лави мокрі тілогрійки…

– Это шё? – майже пошепки запитав він, І тут же, переходячи на півнячий фальцет, закричав – я же тебя, как человека, пустил. Тем мойдодырам, из-за тебя, не дал помыться! А ты насвинячил! Телогрейки же теперь год сохнуть будут! У тебя чего, ума не хватило, убрать телогрейки перед омовением?

Ну, це вже було занадто!

– А у тебе і розуму і совісті вистачило, замикати мене в цій камері тортур в повній темряві, під холодним капающим душем?

– Как капающим? – вже в півголосу запитав він.

– Краплями! Холодними! – тепер вже я підвищив голос.

– Та ты ше? Не может такого быть!

– То відкрий очі, подивись! А, краще, ляж на лавку та на собі свій «люкс» випробуй, перш ніж над людьми отак збиткуватись!

Дядько підставив долоню і з подивом мовив, – капает… Потім нахилився через лаву до кранів, щосили закрутив їх, знову підставив руку.

– Таки да – капает… Холодная…

І тут сталось те, що могло статись тільки в Одесі. (я перепрошую), в Адєссе).

– Сышь, кореш, ты волну не гони с каждым, понимаешь, проруха выйти может.

– Він, покосившись на мою тільнягу, покопався в одній кишені, потім – в другій. Витяг 50 копійок…

– Не сердись братишка, прими это как компенсацию твого морального ущерба!..

Ах Адєсса, Адєсса! Я люблю тебе!

Нічний потяг Одеса – Київ дбайливо погойдував-заколисував мене, а але я не спав; за всього, лишень, за два місяці практики, я прожив ціле життя! Скільки почув, скільки побачив!

Попереду ще одна практика – переддипломна, далі захист, далі – у світ широкий!

Куди піти? На що свій вік витратити?

Нині вже нема ні питань, ні сумнівів.

Буду налагоджувальником!

Оглавление

Перше відрядження Частина перша

Ну, як тебе не любити, Адесса, мой город родной! Частина друга

Видел, друзья, я Дунай голубой… Частина третя Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg