Чи є багато літературних тем, що тепер, в добу розвиненої техніки, були б цікавіші й принадніші для ширшого читача, як тема про авто? Правда, є ще літаки, підводні човни, ракети, але ними правлять покищо вибранці-спеціялісти, а автами їздять усі. Кожний читач цієї книжки може їздити автом, а якщо ще не їздить, то мріє про це і завтра буде їздити. Бо авто — складова частина побуту людини модерного світу.
Тому це книжка для всіх: дітей, юнацтва і старших віком водіїв чи тих, що їздять на задньому сидженні. Головне ж її призначення — для молоді.
«Карусь і ми» — то, як хочете, повість або збірка оповідань, поєднаних спільним тематичним вузлом — автом. Авторка їздить автом і розповідає, де була, що бачила і які пригоди переживала. Але це ще далеко не все. Вона пише: «Карусь і ми — одна цілість, одно життя машини й людей, що нею користуються і, навіть, люблять її». Авторка передає на сторінках цієї книжки слова людей, що спостерігали її біля її авта: «Вона його любить, як дитину або свого пса чи кота».
І справді, зараз на початку книжки читач помічає, що ставлення авторки до її авта якесь особливе: вона його одуховлює. «Ми хотіли б бачити його живим звіром, що вміє думати», — пише вона. Тому опис Каруся такий похожий на опис живої розумної тварини, майже людини. В нього голова і черево, навіть ноги в гумових чоботах. Він уміє всміхатися, моргати вусом, хвилюватися, він харчується і спить, мов жива істота. Авторка говорить до нього, розповідає, що в неї лежить на серці. Так, буває, добрий господар любить свого коня. Але й так само добрий автор, що знає психіку дітей, змальовує їм часто неживі предмети, наділяючи їх життям і думкою. Чи ж градова хмара не уявлялася Франкові-дитині під оборогом у постаті страшного велетня?
Комментарии к книге «Карусь і ми», Софья Парфанович
Всего 0 комментариев