«Калина вища моєї хати»

Село Гребені на високих Дніпрових кручах. Від Києва рукою подати — влітку по воді "Ракетою", а взимку тряским автобусом у бензиновому чаді. Чи то випадковість, звичайний збіг обставин, а чи свідоме веління долі звело в цьому гарному, мальовничому, але, здавалося б, нічим не знаменитому селі людей непересічних, обдарованих особливою силою? Сила та — в умінні пробуджувати втрачену віру, відроджувати дух непокори й прагнення волі, відчуття своєї приналежності до великого й мудрого, доброго й стражденного народу. Люди ці — письменник-фантаст, філософ і громадський діяч Олесь Бердник, його дружина, однодумець, друг і помічник — тендітна, схожа на дівчинку, Валя, і ціле родове гніздо Литвинів — кобзар Василь Литвин, його жінка Антоніна і шестеро білоголових Литвинят.

Сьогодні розповідь наша про історію однієї хати. І хай не дивує читачів така прозаїчна тема. Хата ця особлива і об'єднала вона навколо себе в найтяжчі хвилини тих, хто не хотів скоритися страшному Молоху обезличення і обездушення, не хотів перетворюватись на слухняного гвинтика штучно створеної "нової спільноти" найщасливіших у світі людино-роботів.

Валю, Олесю Павловичу, дуже багато чула я про Гребені, про те, як ви сюди потрапили, як будували хату, як вона "виростала", добудовувалася, скільки разів хотіли її зруйнувати, зрівняти з землею, а вона все-таки встояла на лихо воріженькам і на радість вам і всім добрим людям. Цілі легенди по Києву ходили. Розкажіть, як усе було…

Валентина: — Почалося усе за рік до того, як забрали Олеся Павловича. Почалося дуже просто. Ми шукали десь гарне місце, де б вільно дихалось і можна було працювати. Був кінець сімдесятих, і атмосфера навколо нас була, мов драглистий кисіль.

Самісінький "розквіт" застою.

Олесь Бердник: — Та ні, навколо нас якраз усе вирувало. Стільки офіційних товаришів нами займалися, не спускали з нас ока й брали, я б сказав, активну участь у нашому житті!

На той час ви вже не були членом Спілки письменників!