«Якщо на землі є пекло…»

©  україномовна пригодницька література

Вадим Якович Бойко народився 27 лютого 1926 р. в селі Селезенівці Сквирського району на Київщині в родині сільських вчителів.

У травні 1942 р. під час облави у м. Сквирі був схоплений окупантами і вивезений на каторжні роботи до Німеччини. Шістнадцятирічний юнак сім разів утікав з концтаборів та в'язниць, однак безуспішно. За це був підданий тортурам у гестапівській катівні в Кракові і засуджений до страти. Завдяки щасливому збігові обставин уникнув розстрілу і потрапив до табору смерті Освенцім. Пройшов пекло гітлерівських концтаборів (Освенцім, Маутхаузен, Лінц та ін.), був активним учасником руху Опору.

Після визволення з неволі та лікування в госпіталі перебував у лавах Радянської Армії. У 1955 р. закінчив Київський державний інститут фізичної культури. Вчителював, працював викладачем у київських вузах.

1970 року у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком книга «Слово після страти», яка багато разів перевидавалася у перекладах іноземними мовами. «Якщо на землі є пекло…» — друга книга В. Бойка.

Володя й не чув обридливого гавкоту вгодованих есесівців, що вже загнали в'язнів у кузори автомашин й умощувалися з автоматами напоготові по п'ятеро спинами до задніх бортів. Він міцно стискав руку свого побратима Георгія Тимчука, Жори, і обоє вони, притиснуті натовпом в'язнів до відгороджувальної сталевої сітки, тужно дивилися на центральний карантинний блок. Там був Ганс, Ганс Максфельд, один з керівників підпілля, якому вони завдячують своїми життями, який і тепер рятує їх від розправи блокфюрера[1] Ауфмейєра. Номери цих двох радянських юнаків підпільникам вдалося включити у списки в'язнів, що відправлялися на етап. За концтабірною термінологією це називалося коротко: транспорт. І ось цей транспорт. Звичайно ж, не на волю, а в один з філіалів Освенціма…