Сьогодні в Інги велике свято: поштарка принесла листа від тата і мами. Із самої Африки. Ні, звісно ж, поштарка туди не ходила пішки, лист прилетів на великому літаку, потім їхав потягом, потім поштовою машиною і вже згодом потрапив до рук поштарки, тітки Зої, яка і вручила його Інзі. На великому товстенькому конверті красувалися яскраві ліберійські марки, зіпсовані поштовими штемпелями. Але навіть за такі зіпсовані марки Славко Терновський, Інжин однокласник, був ладен принести в жертву навіть свій новенький велосипед. От тільки Славко не знав, що в Інги свято, а то примчав би тієї ж миті.
Інга частенько віддавала Славкові кольорові африканські поштові знаки, не маючи їх за особливу цінність, бо стократ ціннішими були для неї листи й фотографії від батьків.
Інжин тато, Валерій Павлович Осмоловський, був пілотом гелікоптера і нині перебував у далекій Ліберії, що за ці півтора місяця стала для Інги ледь не рідною, а мама, Анастасія Гордіївна Осмоловська, була лікарем-інфекціоністом, яку примхлива чи, скоріше, прихильна доля теж закинула у Ліберію з місією Червоного Хреста. Як не дивно, але мама і тато бачилися там, у тій Ліберії, не надто часто — лише у святкові дні. Чому воно так, Інга второпати ніяк не могла, адже Ліберія — країна дуже маленька. Принаймні на карті Африки її можна легко затулити пальцем. Та Інга заздрила батькам, що вони можуть бачитися у вихідні, адже для неї й такі рідкісні зустрічі були поки що не доступними. Тривала відсутність батьків дуже часто засмучувала дівчинку. А ви б не засмутилися, якби вам було тринадцять років і ви навчалися у сьомому класі звичайної собі школи у невеличкому райцентрі, що мав статус міста, але більше нагадував велике багатолюдне село, і в якому п’яти- чи дев’ятиповерхівки виглядали чужорідними елементами, такими собі мандрівними чудиськами, що під час довгого переходу з міста до міста вирішили трохи перепочити у великому скупченні одно- і двоповерхових братів своїх менших?
Комментарии к книге «Лук Нічної Громовиці», Роман Росицкий
Всего 0 комментариев