«Золотий ключик, або Пригоди Буратіно»

©    — україномовна пригодницька література

Малюнки Ігоря Вишинського та Ніни Котел

Переклад з російської Наталі Забіли

Друкується за виданням: Толстой О. Золотий ключик, або Пригоди Буратіно. — К.: Веселка, 1995

Присвячую Людмилі Іллівні Толстой

Коли я був маленький, — це було дуже-дуже давно, — я прочитав одну книжку: вона називалась «Піноккіо, або Пригоди дерев’яної ляльки» (дерев’яна лялька італійською мовою — буратіно).

Я часто розповідав моїм друзям — дівчаткам та хлопчикам — про цікаві пригоди Буратіно.

Та оскільки книжка загубилася, я щоразу розповідав по-інакшому, вигадував такі пригоди, яких у книжці зовсім не було. Тепер, через багато-багато років, я пригадав мого давнього друга Буратіно й вирішив розповісти вам, дівчатка та хлопчики, незвичайну історію про цього дерев’яного чоловічка.

Олексій Толстой

Колись давно в містечку на березі Середземного моря жив старий столяр Джузеппе, на прізвисько Синій Ніс.

Якось потрапило йому до рук поліно, звичайнісіньке поліно, яким топлять узимку піч.

— Непогана штука, — сказав сам собі Джузеппе, — можна змайструвати з нього ну хоча б ніжку до столу. Джузеппе надів окуляри, обмотані мотузкою, — бо окуляри теж були вже старі, — покрутив у руці поліно й заходився тесати його сокиркою.

Та тільки-но він почав тесати, як чийсь незвичайно тоненький голосок пропищав:

— Ой-ой, тихіше, будь ласка!

Джузеппе зсунув окуляри на кінчик носа, оглянув майстерню — анікогісінько…

Він зазирнув під верстат — нікого…

Потім подивився у кошик зі стружками — нікого…

Висунув голову за двері — нікого не було й на вулиці…

«Невже мені почулося? — подумав Джузеппе. — Хто б це міг пищати?» Він знову взяв сокирку і знову — тільки-но цюкнув по поліну… — Ой, кажу ж, що боляче! — завив тоненький голосок. Цього разу Джузеппе злякався неабияк, у нього навіть окуляри запітніли. Він оглянув усі закутки в кімнаті, заліз аж у пічку і, задерши голову, довго дивився в димар.

Нікогісінько…