«Чарівник Країни Оз»

Дівчинка Дороті жила в невеличкому будинку посеред безкрайнього канзаського степу, її дядько Генрі був фермером, а тітонька Ем дбала про господарство. Будиночок був маленький, бо дошки для будівництва довелося везти дуже здалеку. У будиночку були чотири стіни, дах, підлога і одна-єдина кімната, в якій стояли стара іржава плита, буфет, стіл, кілька стільців і два ліжка. В одному кутку тулилося велике ліжко дядька Генрі та тітоньки Ем, а в іншому – маленьке ліжечко Дороті. У будинку не було ані горища, ані підвалу, лише яма під підлогою, де сім'я рятувалася від смерчів.

У цій місцевості смерчі лютували так, що запросто змітали зі свого шляху маленькі будиночки. Тому посеред кімнати була ляда, а під нею – сходи, що вели до схованки.

Коли Дороті виходила з будинку та озиралася навсібіч, то бачила лише степ. Він розкинувся до самісінького горизонту: нудна рівнина – довкруги ні деревця, ні будівлі. Сонце в цих краях було таким палючим, що земля, яку щойно зорали, швидко сіріла і пересихала. Трава теж умить ставала сірою, як і все довкола. Колись дядько Генрі пофарбував будиночок, але від сонця фарба почала тріскатися, а дощі остаточної змили її, і тепер їхнє помешкання стояло таке саме похмуро-сіре. Коли тітонька Ем тільки приїхала в це місце, вона була вродливою і життєрадісною. Але палюче сонце та невгамовні смерчі зробили свою справу: з її очей незабаром зникли завзяті іскорки, а зі щік злиняв рум'янець. Обличчя посіріло і змарніло. Тітонька Ем схудла та розучилася посміхатися. Коли осиротіла Дороті вперше потрапила до цього будинку, її сміх так лякав тітоньку Ем, що вона щоразу здригалася і хапалася за серце. Та й тепер, варто було Дороті розсміятися, тітонька Ем здивовано дивилася на дівчинку, наче не розуміла, що може бути смішного в цьому сірому житті.

А от дядько Генрі не сміявся ніколи. З ранку до ночі він працював, як віл, тож йому було не до веселощів. Він теж був увесь сірої барви – від бороди до грубих черевиків. Вигляд мав суворий, зосереджений і рідко говорив.