«Олень на тому березі»

Василь Чухліб ОЛЕНЬ НА ТОМУ БЕРЕЗІ

Передмова

Дорогий юний читачу!

З великим задоволенням я рекомендую тобі прочитати уважно цю книжку. Її написав письменник Василь Чухліб, твори якого полюбилися і дорослим, і дітям.

У цього письменника свій стиль і своє бачення світу. Він володіє рідкісним даром писати коротко, а показувати багато, уміє розповісти цікаво й хвилююче, навіть поетично, про речі, на перший погляд, звичайні, буденні. Кращі з його творів зібрані у книжці «Олень на тому березі».

Оповідання ці — для вас, дошкільнята й молодші школярі, вони про ваші будні й свята, про ваших друзів, ровесників. Це допитливі й непосидючі Тарасик і Тетянка, Дениско й Варочка, Лаврик і Валерка, Галинка й Марійка та багато інших дітей, які живуть у прекрасному світі на березі голубоокої Десни. Поруч з дітьми — дорослі, а також звірята, птахи, квіти — герої казок. Десна їх усіх об'єднує — і дітей, і дорослих, і мешканців лісу, гаю і лугу, всіх радує і напуває своєю солодкою водою.

Розповідає в своїх творах Василь Чухліб і про ті, хоч і далекі вже, але незабутні часи вселюдського лихоліття, коли по нашій рідній землі повзали ненависні фашистські окупанти. Запам'ятав те молодий письменник.

Запам'ятались і мені ті часи. Був я тоді партизаном. Партизанили ми між Десною та Дніпром, створився тут партизанський край.

Одного разу до нашого загону прибули новенькі, чоловік та жінка, учителі з придеснянського села. В руках у чоловіка — гвинтівка, а в жінки — торбина за плечима, а в ній — хлопчик малий. Йому там зручно, а мамі легше його так носити. Круглими чорними оченятами стривожено і зацікавлено дивився дволітній Василько на озброєних людей у лісі, не плакав, розумів, що прибув до друзів.

Ми швидко з ним подружилися. При нагоді, у вільний час брав я малого на руки, вичукикував, підкидав його вгору. Василькові ця гра дуже подобалась. Він усміхався, довірливо простягав мені згори рученята. Сміявся хлопчик дуже рідко, час той вимагав серйозності, не до сміху було.

Не знав я тоді, що підкидаю вгору, вигойдую на руках майбутнього письменника, хлопчика, який уже в дитячому віці вбере в свою пам'ять все те, що діялося в грізні роки на берегах Десни, і згодом напише про пережите в своїх правдивих творах.

Розповідаючи у багатьох оповіданнях цієї книжки про дітей війни, про ті жарини, що не згасли на холодному снігу, письменник Василь Чухліб тим самим закликає берегти мир на землі, творити й плекати довічно наш неповторний, наш прекрасний веселковий світ.

Юрій Збанацький

ВЕСЕЛКА НАЗАВЖДИ

ЖУРАВЛІ-ВЕСЕЛИКИ

Дід Матвій і Тарасик колють дрова біля повітки. Дід як гахне колуном по сосновому обрізку, так він і розлітається. А Тарасик довго цюкає своєю сокиркою, поки розрубає.

— А чи не час уже й перепочити? — поглядаючи на онукові силкування, каже дід і всідається на дривітні.

А Тарасик знайшов товстий шмат соснової кори, видовбує човника.

Тихо на подвір'ї. Тільки іноді налетить вітерець-пустунець, побавиться вербовим віттям та й далі полетить.

«Курли, курли!» — раптом долинуло з вишини.

Тарасик підводить голову, вдивляється в небо. А курликання все ближчає. Ось уже видно в голубому небі рівненький трикутник.

— Журавлі! Діду, журавлі летять! — вигукує Тарасик.

Дід, крекчучи, встає з дривітні. Прикладає до чола долоню.

— Повертаються з ірію веселики наші, — розгладжує вуса.

— А чому веселики? — дивиться на діда Тарасик. — Журавлі!

Ні, зараз, навесні, звуть люди журавлів веселиками.

— А чому?

— Бо повертаються птахи додому і радіють вони, весело їм, що здолали далеку дорогу, що знову в рідних краях. І люди з ними радіють.

— Дивіться, дідусю, строєм летять! Наче солдати! — показує Тарасик.

Строєм краще летіти. Так і з вітром легше змагатися, а як виб'ється котрий з сил, інший підтримає.

— Егей, веселики! Привіт! — гукає Тарасик.

Птахи ніби вчувають його вітання і у відповідь голосно курличуть.

— А восени зватимуться вони журавлями, — продовжує дід. — Розстаються тоді з батьківщиною і журяться від того, що мусять летіти на чужину. Через те й — журавлі.

Стоять серед двору старий і малий, дивляться в небо. Курликання поволі стихає, розтає у високості.

Тарасик береться за сокиру та все примовляє:

— Журавлі-веселики! Журавлі-веселики!

СТАРИЙ ДУБ

Не тільки на Десні повінь, а й у лісі. То ряст попід деревами розцвів, куди не глянь — рожево-сині, бузкові хвилі перекочуються.

Тарасик з Тетянкою ніби не йдуть стежиною, а пливуть серед лісової повені, навкруги роздивляються.

Дерева у весняну вдяганку прибралися, й такі гарні всі: й берези, і клени, й липи. А сосни — ті завжди в однаковому вбранні: навесні, й улітку, і взимку, коли мороз тріщить і завірюха свище.

— Тарасику, а що це з дубом? — зупинилась Тетянка. Чи не всох?

Усе довкола зелене — і дерева, й галявина. А дуб — у рудому вбранні, шелестить торішнім пожухлим листям.

— Старий уже дуб, — каже Тарасик. — Мабуть, йому ще холодно. Як і дідові Митрофану. Бачила — він і зараз у кожусі ходить. Тож і дуб поки що не скидає свого кожуха. А як сонечко дужче пригріє, тоді дуб збадьориться, у зелені шати вбереться.

— І ми знову прийдемо до нього по жолуді?

— Авжеж.

— Цілу торбинку назбираємо! Як торік! — повеселіла Тетянка. — І віднесемо у лісництво.

СТЕЖИНКА

Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежинка неначе взяла її за руку і повела за собою.

Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-повитиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло.

Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують.

А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.

Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі?

А тут бабуся:

— Внучко, іди-но до хати!

По правді, Тетянці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.

ВЕСЕЛКА НАЗАВЖДИ

Після дощу виглянуло з-за хмари умите сонце, а втертися йому було нічим. І тоді над Десною і над Жуковим гаєм перевис різнобарвний рушничок.

— Веселка! Веселка! — застрибала Тетянка.

Сонце сховалось за хмару і рушничка забрало з собою.

У Тетянки на віях сльозинки забриніли.

— Ну, чого ти, доню, чого? — заспокоював її тато.

— Хіба не можна так зробити, щоб веселка була назавжди?

— Веселка весь час не буває, —сказав татко. — Ну, біжи, он, Галинка тебе на вулицю викликає. — І зацюкав сокирою біля нової хати.

Хату він майже сам збудував. Бо справді, як кажуть люди в селі, на всі руки майстер. І тесляр, і муляр, і покрівельник. А ще — скляр. Посклив тато вікна в хаті, потім узявся за веранду. Тут чи й за день упораєшся — ого, скільки шибочок треба вирізати та вставити в рами, сто чи й більше.

Тетянка досхочу набігалася з подружками, а тато все у новій хаті стукотить.

— Тату, ти ще довго тут будеш? — влетіла вона на веранду і завмерла, вражена. Шибочки вигравали різними кольорами: червоним, зеленим, жовтим, голубим, синім.

— Ось тобі й веселка, доню, — заусміхався тато.

— Веселка назавжди! — заплескала Тетянка в долоньки. А тоді вибралася на стільчик і поцілувала татка в шорстку щоку.

РАВЛИК

— О, тату, равлик! — вигукнула Тетянка. — Та який великий!

Присіла над ним, заспівала:

— Равлику-Павлику, де ти був?.. Хм! Не відповідає, сховався у свою хатинку…

— Бо ти ж його злякала.

Тетянка посиділа тихенько і, коли равлик вигулькнув, знову до нього:

— Равлику-Павлику, куди йдеш?

Равлик цього разу не сховався, заворушився і поповз через стежину.

— Тепер зрозуміло, куди він прямує! — сказав тато. — Недавно ж дощ пройшов. Та захопив тільки ту частину гаю, що через стежку навпроти. А равлик, мабуть, захотів пити.

— Це ж поки він туди добереться!..

І Тетянка взяла равлика й перенесла через стежину.

Він завмер на якусь хвилину, а потім розвернувся і поповз назад. І якраз туди приповз, звідкіля взяла його Тетянка.

— Бач, упертюх який! Не любить, щоб допомагали, — насупила брови Тетянка.

— Може, і важко йому, але ж кожному хочеться самому здолати свою дорогу, — мовив тато.

І вони пішли своєю стежиною, а равлик — своєю.

ПІВНИКИ НА СХІД СОНЦЯ

Дядько Мусій на всю Соколівку покрівельник знатний. Як укриє кому хату — чи шифером, чи бляхою — хоч яка буде злива, покрівля не протече. А ще примітна його робота півниками.

Упорається дядько з покрівлею, огляне її згори і знизу, з усіх боків.

— Кінець — ділу вінець! — промовить задоволено.

І дістає з брезентової сумки бляшаного півника, прилаштовує на гребені даху. Та ще й так, щоб півник на схід сонця дивився. Оце й вінець ділу.

Тетянка й Тарасик зраділи, коли тато запросив дядька Мусія нову хату вкривати. Тепер хата у них як лялечка. А ще — два півники. Один — поважний, шишкастий Галаган по двору походжає, а другий — на даху, від сонця золотавий. Галаган, як побачив його, випнув груди, залопотів крильми і на всю горлянку:

— Ку-куріку! Це мої, мовляв, володіння! Як ти посмів сюди забратися!

А той, що на даху, ніякої уваги… Обурювавсь Галаган, обурювавсь і раптом змирився. Тарасику й Тетянці аж дивно стало.

— А знаєте, чому півники подружилися? — підійшов до дітей тато.

— Ой, чому? — не терпілося Тетянці.

— У Галагана клопотів у дворі, в городі вистачає. Як сипнуть курям їжі, він слідкує, щоб кожній порівну дісталось. Ходить у розвідку, де яку поживу знайде — своєму птаству звідомляє. І за небом пильнує — чи не летить шуліка? Коли кури й курчата спочивають — на чатах стоїть. Отак намориться за день, то спить — і крил, і ніг не чує.

— А йому ж уставати рано, усіх будити, — сказав Тарасик.

— Я знаю тепер, знаю! — підстрибнула Тетянка. — Як заспить наш Галаган, то його півник той, що на даху, будить. Ось для чого дядько Мусій поставив його на схід сонця!

ТЕТЯНЧИНІ МАЛЬВИ

Правду мама каже, що в Тетянки сто доріг, сто стежинок на день. А що ж, коли їй хочеться все знати, усе бачити, усюди побувати. Та де б не ходила Тетянка, де б не бігала, не забуває заглянути до сусідки, тітки Горпини. Хоч на хвильку. Бо ж тітка одна живе, і, коли не зайдеш, вона рада-радісінька.

— З ким би я оце й утішилась, з ким би й погомоніла про все на світі, як не з тобою! — каже Тетянці.

— А це ви навіщо? — цікавиться Тетянка.

— Надумалася в гості поїхати. Аж у Москву, до Світланки своєї. Вона там агрономом.

— Агрономом? — перепитує Тетянка. — Хіба ж у Москві поле є, таке, як у нас за селом!

— Може, й нема такого поля, але й там агрономи потрібні. Світланка моя квіти розводить. Люду в Москві — море! А квіти і старе, й мале любить. Оце ж я всякого насіння назбирала у себе коло хати — і чорнобривців, і нагідок, і красольки — повезу Світланці.

— То скажете їй, що я вже і читати, й писати вмію. До школи скоро піду.

— Неодмінно про все розповім: яка наша Тетянка розумниця, яка господарочка!

Дівчинка аж зашарілася від похвали. Але пора й далі бігти: он сонечко у вікно заглядає, її кличе.

Та невдовзі захекана Тетянка знову стає на порозі тітчиної хати.

— Ось, візьміть, — простягає щось у жменьці. — Такі гарні мальви у нас були цього літа. Я сама їх поливала. Це насіннячко. Віддасте Світланці. Не забудете?

Тітка Горпина цілує Тетянку:

— Скажу їй — нехай на найвиднішому місці посіє. Щоб усі бачили твої мальви, Тетянко, щоб усі їм раділи.

ЯК СОНЦЕ СХОДИТЬ

Тато збирався на ніч рибалити. Лаштував вудки, спінінги. Тарасик усе коло нього крутився і нарешті зважився:

— Візьми й мене, тату. Мені ж он дідусь вудочку змайстрував. Вудлище з горішини, волосінь — як павутинка, а гачок — золотий.

— Еге, така вудочка сама рибу ловитиме. Тоді доведеться взяти тебе, — ніби погоджувався тато.

А мама відмовляла:

— Що ти вигадуєш, Петре? Не виспиться дитина, та й ночі зараз прохолодні.

Але тато сказав:

— Риба рибою, та нехай хоч раз побачить хлопець, як сонце сходить…

Понад Десною, немов гриби, стоги недавно скошеного духмяного сіна. В одному з них вимостили кубельце. Там було затишно, тепло.

— Передрімаємо, а на зорі почнемо рибалити. Тоді якраз кльов найкращий, — пояснив тато.

Коли Тарасик прокинувся, тата біля нього не було. Вибрався з кубельця і побіг по густій росі до Десни. Хотів покликати тата, але тут побачив, як із-за річки сходить сонце. Ні, не сходить, а ніби випливає на човні. Велике, рожеве, у деснянських хвилях скупане. Золотими весельцями вимахує і до Тарасика усміхається.

Тарасик зрадів і загукав на всю Десну:

— Доброго ранку, сонечко!

СХОДИНКИ У КРУЧІ

Хіба вгадаєш, якого коника Десна раптом викине. Торік ось там була піщана коса, по якій бродили цибаті лелеки, де сиділи на висипах чайки. Була коса — і не стало.

— Десна, — каже дідусь, — забрала.

А тут берег був пологий. Тут дітлахи колобками скочувалися в річку, галасували, хлюпалися, аж до неба бризки летіли.

Цієї весни вода підмила берег. І стала круча. Тепер купатися бігай аж до порома. Хоч хлоп'ятам це за виграшки. А ось тіткам не з руки туди тазики з білизною носити.

Дідусь Матвій ніби вгадав Тарасикові думки. Поклав на траву вудочки, витяг з торбини заступця. Відчепив з ланцюжка, що на поясі, ножа мисливського, простягнув онукові:

— Скоч он у той лознячок, наріж лози рівненької.

Коли Тарасик приніс оберемок лози, дідусь уже кінчав копати в кручі сходинки.

— Як робити, то по-хазяйськи, — примовляв дідусь. Він підрівняв сходинки, а потім назастругував кілочків, позабивав у землю. — А тепер тинки заплетемо.

І вони обплели лозою усі п'ять сходинок.

— Отак міцно буде, надійно, — казав дідусь. — Та чи не прогавили ми кльов?

І вони взяли вудочки й хутенько пішли до Стариці, де завжди добре ловиться риба.

ПАРКАНИЩЕ І ПАРКАНЧИК

Дідусь Матвій городить новий паркан, а Тарасик йому дощечки подає.

Паркан невисокий, не вищий за Тарасика, а щілини такі, що кулак можна просунути.

— Он у дядька Гаврила — ото парканище! — каже Тарасик. — Ми із Славком якось хотіли вилізти на нього, так я Славкові на спину став, а до вершечка не дотягнувся. Дядько Гаврило побачив та як закричить: — Ану геть звідсіля, а то кропивою нажалю!

— Парканище, кажеш? — перепитує дідусь. — Гаврило і до неба паркан спорудив би, та дощок таких немає. А в нас нехай буде парканчик. Хіба оці квіти біля хати, оці яблуні в садку тільки для нас цвітуть? Нехай і люди дивляться. Правильно я кажу, внучку?

Тарасик киває головою. Звісно, правильно.

Недавно розквітла у них біля хати півонія. І така ж гарна, ніби сонце невеличке! То Тарасик одразу помчав до Славка. Бо схотілося йому, щоб і дружок диво-квіткою помилувався.

Дідусь ще й ромбики посередині парканчика прибиває, щоб красивіше було.

— А якою фарбою горожу пофарбуємо? — радиться з онуком.

— Голубою! — не задумуючись, каже Тарасик.

— Гаразд, — погоджується дідусь. — Ось сходжу до крамниці й куплю голубої. Небесний колір для ока радісний.

ГУСЯЧИЙ КОМАНДИР

— У колону по одному шикуйсь! — командує Тарасик. І гуси одне за одним виходять з подвір'я на стежку, що веде до ставка.

— Підтягнись! Підібрати ногу! Раз-два! Раз-два! — лунає над городами дзвінкий Тарасиків голос.

І гуси справді лопотять у ногу. Ось тільки молодий гусак Гагака збивається, бо все норовить то пасльонину по дорозі скубнути, то за якимсь жучком поженеться.

— Рядовий Гагака! Вийти зі строю! — гнівається Тарасик.

Гусак збочує зі стежки, косує червоним оком на хлопчину.

— Чому порушуєш дисципліну? Роби, як я! — І босоногий Тарасик відбиває крок по споришу.

Гуси виходять на берег ставка.

— Струнко! За порядком номерів розподілись! — лунає команда.

Гуси випинають груди, вигинають шиї.

«Гел! Гел-гел! Гел-гел-гел!» — чути над ставком.

— Вільно! Розійдись!

Гуси з радісним гелготом кидаються у воду.

Славко та Іванко, що он вилежуються на березі, сміються з Тарасика. Гусячий командир, мовляв. Ну то й що? Нехай і гусячий. А як виросте — справжнім командиром буде!

ДИВИНА

Шусь, шусь попід соснами, попід березами — і вже півкошика товстеньких боровичків і у Тарасика, і в Славка. А від Тетянки гриби чомусь ховаються. Лише одного боровичка знайшла та кілька сироїжок.

— Знаєш що, збирай краще квіти. Принесеш мамі букет, — порадив їй Тарасик.

Квітів у лісі багато. Онде на галявинці золотавіють цмин, звіробій, ліловіє верес, у видолинку цвітуть дикі рожі, деревій. І ще різні квіти, назв яких Тетянка й не знає.

— А це що за дивина?! — зупиняється вона навпроти незнайомої квітки.

Над кущем пухнастого листя немовби вежа височіє, усипана великими жовтими квітами.

— Угадала, — сміється Тарасик. — Ця квітка так і називається — дивина. А ще — ведмеже вухо.

Справді, ці листочки ніби ведмедячі вуха — такі волохаті.

— І заячий холодок у лісі росте, і зозулин льон, і вовчі ягоди, — розповідають Тетянці Тарасик і Ставко.

Набігалися по лісу, можна й перепочити ось на цій сонячній галявинці.

— О, дзвіночки! — вказав Тарасик на квіти, що голубіли неподалік.

Тетянка торкнулася однієї, другої квітки:

— А чому ж вони не дзвонять?

— Бо спочивають зараз. А дзвонять рано-вранці, пробуджують лісових мешканців. І зайці біжать капусту поливати, білки — по горіхи, дятел кузню відчиняє, мурашки свій дім ремонтують.

Тарасик так цікаво розповідав, що й Славко заслухався.

А Тетянка сказала:

— Букет мамі й так сподобається. А дзвіночків я не буду рвати. Нехай дзвонять.

ГОЙДАРИКИ

На старій березі тато прилаштував гойдалку.

— Я перша буду гойдатися! — схопилася за вервечки Тетянка.

— Ні я! — заперечив Тарасик.

— Оце так! — спохмурнів тато. — Хіба я для того робив гойдалку, щоб ви сварилися? А разом ви не можете?

І підсадив на гойдалку Тетянку і Тарасика.

Як розгойдалися — аж до неба. І хата, і вишеньки з ними гойдаються.

— Гойда, гойда, гойдарики! — придумала Тетянка пісеньку.

Песик Жучок під березу прибіг:

«Гав, гав!» — Бач, теж на гойдалку проситься. Взяли і його.

«Няв!» — А як же я, мовляв? Це кіт Рудько стрибнув прямо на березу з даху. І Рудька взяли.

Тато щось майструє у дворі і задоволено на гойдалку поглядає.

А мама просить:

— Та не впадіть же, не забийтеся!

Усе-таки впали. Але боляче не було. Тільки Рудько занявчав, бо йому хвостика придушили.

ЗОЛОТИЙ ДОЩ

Дощ сіявся й сіявся, ніби крізь сито. Дрібненький, теплий.

Тетянка сиділа на ґанку й чекала, поки дощ перестане. А він не вщухав.

З хати вийшов тато. Поглянув на небо, на струмочки, що дзюркотіли по стежині й губилися в спориші.

— Золотий дощик! — мовив.

— Який же він золотий? — заперечила Тетянка. — Може, голубий чи синій?

— Ні, доню, золотий. Зараз жито-пшениця сили набирається. І кожна дощова краплина — то майбутнє зерня в колоску. Ось настануть жнива, візьму тебе в поле.

Тато в Тетянки такий: як пообіцяє що, не забуде. Час від часу він хвалився вдома:

— Пшеничка вже красується.

— На погоді стало, це добре, саме колос наливається.

— Починають хліба половіти…

А одного дня повіз Тетянку в поле.

З Дівич-гори мотоцикл пірнув у вибалок. Очам відкрився жнивний лан, на ньому — кілька комбайнів.

Під'їхали до одного. «Нива» — прочитала Тетянка напис на комбайні. З кабіни, що, здавалося, пливла аж під хмарами, помахав їм кашкетом комбайнер Микита Парфенович. Мовляв, усе гаразд.

До комбайна підрулював грузовик. Порівнявся кузовом із схожим на хобот рукавом, що звисав із комбайна. І раптом з рукава сипонуло зерно. Лилося струменем, розсипалося бризками.

— Тату, золотий дощ! — вигукнула Тетянка.

— Авжеж, золотий! — яснів смаглявим обличчям тато. — Краплина в краплину, зернина в зернину.

У кузові сусідський Іванко, голий до пояса, розгортав зерно дерев'яною лопатою. Й немовби купався в золотому дощі.

СТРУМОК

Струмок був зовсім вузенький, як ниточка. Він весело дзюрчав поза городом, петляв поміж вербами на леваді. А потім вибігав на луг і губився у траві.

Тарасик знає, де починається струмок. Під Холодною горою є криничка, на дні якої б'є джерельце. З тієї кринички й витікає струмок. «А куди ж він тече?» — замислився Тарасик. Та й побіг до дідуся.

— Усі струмки — і великі, й маленькі, такі, як наш, — течуть у річку, — сказав дідусь. — Не було б струмків, то й річки не було б. От як!

Якось Тарасик із Славком пускали на струмку кораблики. Легенькі, вирізані із соснової кори. А вітрильця на них — із пір'їни. Струмок підхоплював кораблики і хутко ніс поміж звивистими зеленими берегами.

— Повний вперед! — командував Тарасик. І казав Славкові: — Наші кораблі аж до річки допливуть!

— Ти ще скажеш, що й до моря?

— А може, й до моря. Хоч один!

І тут хлоп'ята помітили, як один, другий кораблик опинилися на мілині. А раніше її не було. Еге, та їхній маленький струмок на очах стає ще меншим. Ось уже й дно оголилося, вола ледь жебонить.

— Дідусю, струмок висихає! — схвильовані, примчали вони додому.

Дідусь одразу й не повірив, поки сам не походив над струмком.

Наступного ранку вони йшли до Холодної гори. Дідусь із заступцем, а Славко й Тарасик несли на плечах металеву трубу.

— Ну, так воно і є! — мовив дідусь, заглянувши в криничку. — Джерело замулилось.

Він вихлюпав із кринички застояну воду, очистив дно, почав копати.

Коли на дні кринички завирувала вода, дідусь хутко вправив у розкопину трубу.

— Ну, тепер струмок оживе! — підбадьорював хлоп'ят і витирав піт з чола.

Дідусь присів на траву, Славко заглядав у криничку.

— Живе вже! Живе! — загукав Тарасик.

Хлоп'ята побігли понад струмком, а він усе тікав і тікав ви них, і не можна було його наздогнати.

Корабликів за городом уже не було. Десь несла їх до річки нова вода.

ЇЖАЧОК

Тетянка вдавала, що спить. А насправді — тільки очі прижмурила. І вона чула, як прийшов з роботи тато, довго хлюпався й смішно пирхав біля умивальника. А потім вечеряв і водночас розповідав мамі про жнива, про те, скільки пшениці зібрала його бригада.

— Наморився за день, спочивати час, — промовив тато. — Он Тетянка, либонь, уже другий сон додивляється.

— Постелю тобі, — сказала мама. І зашурхотіла накрохмаленим простирадлом.

— О, а це що? — почувся її здивований голос. — Дивись, Андрію, ось на подушці…

— Щось таке чорне й волохате… Кіт — не кіт і нібито й не собака, — роздумував тато.

— Та це ж їжачок! — не витримала Тетянка.

— А я думав, що вона спить! Звідкіля ж цей їжачок тут узявся? — підійшов тато до Тетянчиного ліжка, взяв доньку на руки.

— То я намалювала…

— Ну й художниця! Я ж тобі альбом для малювання купив.

— У альбомі я багато звірів намалювала: і зайця, і лисицю, і вовка. Слон ледве на двох листочках помістився. А їжачок, тату, захотів спати. Що я мала робити? — розповідала Тетянка.

Довелося мамі шукати для тата іншу подушку. А їжачок спав на своїй…

ПЕРЕХОДЯТЬ ДОРОГУ

Тетянка дивувалася, коли мама, повернувшися з поля, казала: «Ой, ніженьки в мене аж гудуть!»

А тепер, коли находилася з татом по лісу, й сама відчула: гудуть у неї ніжки. Бо на всіх відомих татові грибовищах побували, і намарне — жодного грибочка.

Повільно йшли тихою лісовою дорогою, що вела до села. І тут Тетянка помітила навпроти зламаної сосни горбочки. Обережно відгребла глицю, а з-під неї три боровики і стільки ж грибенят усміхаються. Ну й дива: прямо на дорозі виклюнулись!

— Хоч ці принесемо, хоч напоказ, щоб не кпинили з нас удома! — зрадів тато.

Та тільки торкнувся одного гриба, Тетянка замахала рученятами:

— Не займай, тату! Це ж вони дорогу переходять. Додому йдуть.

Тато, усміхнувшись, прикрив гриби глицею. Нехай ідуть…

Через кілька днів тато з донькою знову були в лісі. Тетянка одразу побігла до зламаної сосни.

— Нема вже грибів, тату, нема! — загукала. — Бач, перейшли вони дорогу!..

БАБИНЕ ЛІТО

Чи буває літо восени? А буває. Тоді, восени, можуть іти надокучливі дощі, віють холодні вітри. Та нараз стає тихо, тепло і сухо.

— Золоті деньки! — каже дідусь.

Тарасик і Славко допомагають йому зносити гарбузи з городу.

— І я хочу гарбузи носити! — прибігає до них Тетянка. — Так бери он того, що на пагорбку.

Тетянка схиляється над бокатим жовтим гарбузом. Та навіть з місця його не зрушить.

Хлопці переморгуються, а в Тетянки на очах сльози.

— То вони жартують, — заспокоює її дідусь. — Ось цей гарбузик по твоїй силі.

— Гей, Тарасе, бабине літо летить! — здіймає руки над головою Славко.

Хлоп'ята облишають гарбузи і ну гасати по городу.

— Лови! Лови! — ганяються за білим павутинням. Воно пливе і низько, над самими головами, і ген високо, в голубому небі.

Тетянка то несе свій гарбузик, то котить. Врешті віддає його бабусі.

— Там твоє літо полетіло, — каже.

— Літо? Авжеж, полетіло моє літо, — зітхає бабуся.

— А Тарасик і Славко хочуть наздогнати…

Бабуся пригортає Тетянку:

— Отаке придумали. Ніхто вже мого літа не наздожене. А до вас скільки ще весен зелених, скільки літечок красних прилине.

КАЛИНОВІ ПЛОМІНЦІ

По лозняку та вільшанику, що за городом, неначе багаття палахкотить. То від червоних кетягів на калинових кущах. Ламати їх саме в пору. Бо ягоди вже прихопив морозець, а від того вони солодшають.

Принесуть діти калину додому, бабуся пов'яже її в пучки і повісить на горищі.

Кращих ліків, ніж калина та малина, годі й шукати, — каже бабуся.

Як хто простудиться, бува, вона хутенько заварює чай з калиною — з ягодами, листям і гілками. Посьорбаєш того чаю — і простуду ніби рукою знімає. А ще бабуся смачний кисіль з калиною варить, пиріжки пече. А коли ставить другі вікна на зиму, то у міжвіконня кладе калинові пучечки. Взимку лютує надворі мороз, намагається і до хати прошмигнути, розмальовує шибки. А калина палахкотить собі весело: мовляв, не здолаєш, морозе!

Тетянка складає наламану калину на пожухлій траві, а Тарасик вигойдується мало не на вершечку розлогого куща.

— Досить уже! — гукає Тетянка братикові. — Бо й не донесемо.

Тарасик шугає на землю.

— Калині не шкодить, коли її ламають. Навесні вона молоді нагони викидає і стає ще пишнішою. Та оті найбільші кетяги лишимо для снігурів. Прилетять вони взимку сюди і поласують ягодами.

Тарасика й Тетянку майже не видно за оберемочками калини. Здається, ніби два пломінці відірвалися від калинового багаття і пливуть почорнілим осіннім городом до хати.

ЗИМОВА КАЗКА

Зимовий ранок сонячний і прозорий. На снігу іскринки переливаються. Дахи на хатах неначе з вати. Із димарів дим іде голубий.

Тарасик і Тетянка дерев'яними лопатками прокидають стежку до хвіртки. Бо за ніч снігу зима підкинула.

Тарасик кидає й кидає, цілу хурделицю зняв за собою. А Тетянка розігнулася, зіперлася на держално. І до Тарасика:

— Ой, поглянь яблунька зацвіла!

Задивилися удвох на яблуньку. А вона вся в інеї, наче у цвіту.

— А на другій яблуньці он уже і яблука! — захоплено Тарасик.

І справді такі червоні, круглобокі. Ну хіба не казка!

Та це ж снігурі на гілках посідали!

Підійшли ближче, щоб роздивитися. А снігурі — пурх! — і полетіли.

Тетянка засмутилася.

А біля хвіртки сніговик стоїть і до Тетянки й Тарасика усміхається. Мабуть, хоче сказати: зимовій казці не кінець. Вона тільки починається.

САННИЙ ПОЇЗД

Малій Наталочці тато змайстрував саночки. Прийшла Наталочка на гірку, а тут уже стільки дітвори — і хлопчиків, і дівчаток. І по одному з гірки спускаються, і вкількох. Усі веселі, розчервонілі на морозі. Захоплено галасують, коли сани мчать схилом.

Поставила Наталочка саночки край гори, вмостилася на них, а рушити не наважується. Гора ж он яка крута! Дехто й перевертається і тоді котиться по снігу, а сани мчать самі.

— Що, боязко? Давай я тебе підштовхну, — почула Наталочка.

Оглянулася, а то Тетянка. Наталочка не встигла нічого сказати, як Тетянка штовхнула саночки.

Ой, як помчали саночки, так Наталочка справді злякалася — їй аж дух захопило, вона й очі заплющила.

Отямилася, коли саночки вже стояли під горою. Підхопилася і потягнула їх на гору. Тягнути саночки було важко, Наталочка зашпортувалась у снігу, кілька разів падала, проте не випускала з рук мотузочки. А коли вона вдруге тягнула саночки, то мотузочка вислизнула з рук, і саночки втекли під гору. Наталочка стояла розгублена і ледь не плакала.

Помітив це Тарасик.

— Давай прив'яжемо твої саночки до наших! — запропонував він. Будемо разом спускатися.

Прилаштували Наталоччині саночки до Тарасикових і Тетянчиних.

— Може, ще хто хоче до нас пристати? — запитав Тарасик.

Тут й інші діти поприв'язували свої саночки одні за одними.

— А я сам буду кататися. Таке придумали! — хмикнув Славко.

Як помчав санний поїзд з гори — красота!

— Ту-ту-ту! — сигналить на передніх санках Тарасик. А діти щось вигукують, сміються.

Весело кататися на поїзді. І санки на гору разом легше витягувати.

А Славкові надокучило, мабуть, самому кататися. Він підійшов до Тарасика:

— Можна й мені до вашого поїзда?

— Та вже давай. Тільки будеш їздити в останньому вагоні, — посміхнувся Тарасик.

Аж до самого вечора літав з гори веселий санний поїзд.

ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

БРИЛИК

Мурахи поволі тягнули великий шмат кори, щоб утеплити на зиму свою хатину.

— Ой, ой!.. — почулося звідкілясь.

Мурахи зупинилися: хто це такий з'явився на їхній стежині?

— Ой, ой!.. — пролунало знову і змовкло.

Старий Мурах-ватажок поправив окуляри і кивнув Муравчикам:

— Ану пошукаймо!

Муравчики хутко метнулися увсебіч.

— Ось він! Ось він! — загукав небавом найменший Муравчик. — Я знайшов його!

З-під дубового листочка виглядав голомозий Жолудь.

— Ти чого галасуєш? — суворо запитав його старий Мурах.

— Я… я брилика загубив.

— Ну, це ще не біда. Де ти його загубив?

— Та десь отут. Шукав, шукав — нема… — ледь не плакав Жолудь.

— Знайдемо твого брилика! — заспокійливо буркнув старий Мурах, хоча й не хотілося втрачати часу, відриватися од свого діла.

— Аякже! Знайдемо! — і Муравчики вже шелестіли листям.

— Ось він! Ось він! — почувся веселий голосок найменшого Муравчика.

І всі побачили брилика.

Побачити — одне, а спробуй дістати його! Брилик плавав посеред озеречка, що хлюпотіло в кізоччиному сліду-копитці.

Та хіба були в лісі такі справи, яких не могли б рішити гуртом мудрі й заповзяті Мурахи! Тож і тепер старий ватажок подумав хвилинку, примруживши очі під окулярами, і наказав кидати у воду галузки. Невдовзі плавучий міст простягнувся аж до брилика.

Охочих іти за бриликом було багато. Але старий Мурах розсудив так:

— Брилика хто знайшов? Найменший Муравчик. До того ж він серед нас найлегший. Кому ж і йти, як не йому.

Думаєте, не боязко було Муравчику? Еге! Навіть коліна в нього затремтіли. Та цього ніхто не помітив, бо він умить переборов страх і ступив на міст.

Настил прогинався, подекуди вода сягала вище колін, однак Муравчик уперто пробивався до мети.

Нарешті він торкнувся брилика… і зрозумів, що витягти його одному не під силу. І на березі, мабуть, збагнули це, бо звідти долинуло:

— Йдемо на підмогу!

Вони ж не знали, що пробиратися мостом так небезпечно. Муравчик закричав:

— Зачекайте! Міст не витримає! Я що-небудь придумаю!

І таки придумав! Стрибнув у брилика й погрібся до берега гіллячкою, ніби весельцем.

Так, у брилику, й винесли на берег Муравчика його друзі.

— Ось твій брилик, візьми! — сказали вони Жолудю.

— Спасибі! — прошепотів Жолудь, — Коли я стану Дубом, приходьте відпочивати до мене в затінок.

— А ти сьогодні в нас молодець! — поплескав по плечу найменшого Муравчика ватажок.

Мурахи взялися за свою нелегку ношу й потягнули її далі. Жолудь вибрався на пеньок і махав їм услід бриликом.

ЧОМГА І ВЕСНА

На лісовому Синь-озері жила качка Чомга. Озеро було затишне й мальовниче. З усіх боків його обступали віковічні сосни та ялини, прибережжя густо заросло очеретом та рогозом, на срібноводді плавали табуни різної риби. Хіба є де краще місце від Синь-озера? Та восени качки — крякви, чирки, норці, що мешкали тут, — подалися на південь, у теплі краї. А Чомга лишилася, вона не могла розстатися з рідним Синь-озером. І ледве вижила.

Зима випала з тріскучими морозами та завірюхами, все озеро скувало кригою, лише невеличка ополонка диміла парою на глибокій воді. Чомга день і ніч снувала по ній туди-сюди, щоб зігрітися, час від часу пірнала, аби вловити якусь поживу. Та це вдавалося нечасто — на зиму риба залягла на глибині.

Іноді на сірому небозводі з'являлося сонце, тоді Чомга виходила на берег і вмощувалася на великому камені Валуні. Камінь лежав тут, либонь, віками, був старий-престарий, вгруз у землю, обріс мохом. Здавалося, що нікому він не потрібен, — такий сумовитий і холодний. Та коли світило сонце, камінь теплішав, і Чомга хоч трохи зігрівалася біля нього.

— Чи коли скінчаться ці холоди? Бач, інші качки розумніші, полетіли кудись, а ти тут замерзнеш, — чи це причулося Чомзі, а чи й справді шепотів камінь. — Хай мені вже доля така, отуто лежати, а в тебе ж — крила є.

— Уже скоро прилине весна, — бадьорилася Чомга. — І тоді я літатиму над Синь-озером.

А сонце ховалося за хмари, і Валун ще більше хмурнів, а з озера віяло холоднечею…

Вона почула весну найперша. Іще сосни і ялини не прокинулися від зимової сплячки, очерет і рогіз ще не думали зеленіти, і риба ще не піднімалася із озерної глибини, а Чомга раптом збадьорилася, почала чистити пір'я, прихорошувати темно-синю шапочку на голові. Все вище піднімалося сонце, крига відступала й відступала від ополонки. І Чомзі вже було де розгулятися. Вона то лопотіла по воді крилами, здіймаючи сріблясті хмарки бризок, то пірнала й несподівано з'являлася на поверхні, та враз завмирала на дзеркальному плесі.

Знеможена, припливала Чомга до Валуна.

— Чом це ти так радієш? — дивувався Валун.

— Бо ж весна прийшла! — сяяла своїми сніжно-білими грудьми Чомга.

— А яка різниця — зима, весна чи літо? — байдуже гудів Валун. — Тільки й того, що тоді — холодно, а тоді — жарко.

А Чомга знову кидалася на чистоводдя, й сонячні водограї здіймалися над нею.

Отак купалася, хлюпотіла вона одного ясного дня, коли неподалік, під очеретами, випірнула інша Чомга. То був качур. Він кружеляв і кружеляв довкола Чомги, а потім, звівшись над водою на повен зріст, почав танцювати. Пірнав і знову виписував веселі кола, а тоді стрімко поплив їй назустріч, тримаючи в дзьобі жмутик водоростей, немов перший весняний букет.

А невдовзі Чомга почала мостити на воді невеличкий плотик із сухого очерету та рогозу. На ньому забіліло четверо продовгуватих яєчок. Одного ранку виглянуло з-за сосон щойно умите сонце й освітило на плотику Чомгу і четверо каченят.

Тепер цілий табунець хлюпався в озері, каченята доганяли матір і всідалися їй на спину, а то забиралися їй під крила, і вона пірнала разом з ними. Сосни і ялини були в захваті, як із води раптом випорскувала білошия Чомга і чотири жовті кульки — каченята.

А сивий Валун сумовито лежав на березі, спостерігав за усім тим і з жалем думав, що, мабуть, вже забулася про нього Чомга, навіщо їй тепер старий камінь.

Та якось уранці Чомга припливла до Валуна зі своїм грайливим табунцем. Качка й каченята вибралися на камінь і гріли його своїм теплом.

— Ну, тепер ти побачив, що прийшла весна? — запитала Чомга.

— Весна-красна, а за нею — літо золоте! — закахкали каченята.

І чи здалося Чомзі, чи насправді — сивий Валун молодо усміхнувся в свою зелену мохову бороду.

НЕСЛУХНЯНИЙ ГАРБУЗИК

Ох і неслухнянець же він! Вранці умиватися ніяк не хоче, і тоді тато притримує впертюха шорсткими ручиськами, а мама кропить синочка росяницею з голубої лієчки. Ополудні, коли вся родина дрімає, прикрившись од спекоти зеленими парасольками, він починає качатися з боку на бік, шарудіти. Врешті висовується з-під захистку і незмигливо дивиться в небо.

— І що ти там побачив? Та сонце ж голівку тобі напече, — бубонить мама.

— І не напече, — відказує малюк. — А подивіться-но, яке воно красиве, Сонце! Немов величезний золотий Гарбуз!

— Отаке придумав! На ось хоч капелюшок надінь, — лагіднішає мама Гарбузиха.

А то пов'юнкує непосидючий Гарбузик у мандри по городу — поміж картоплею, буряками, кукурудзою. Спробуй його знайти.

Ось і знову: прокинулись Гарбузи, а від Гарбузика тільки і місце тепленьке.

— Де це наш неслухнянець? Чи не викинув знову якого коника? — стурбувався тато Гарбуз.

— Може, він з Огірочком грається… — мовила Гарбузиха. Але ні Огірочок, ні Динька дружка свого не бачили. Гарбузиха пошелестіла городом, аж тут Огірочок услід:

— А он він! Ондечки! Угору подивіться!

Глянули — і за свої гарбузячі голови вхопилися. Гарбузик виліз аж на повітку. Ще й гойдається…

— Ой, упаде, ой, лишенько! — сплеснула долоньками Гарбузиха.

— Ось я йому!.. Нехай тільки додому прийде! — насурмонився Гарбуз.

— І чого ви бідкаєтесь? Погойдається та й на землю спуститься. А що ж йому — під вашими боками цілі дні вилежуватись? — заспокоював їх сусід, високий чубатий Соняшник.

Але ж Гарбузика треба було рятувати. А як? Може б, оця клопітлива Бджола запомогла? Вона колись медвянистий пилок з гарбузових квітів брала.

— Хоч Гарбузик і малий, але сама я не порятую його, — продзижчала Бджола. І майнула до пасіки.

За якусь мить сила-силенна золотавих вертольотиків закружляла над повіткою. Ледве здійняли вони Гарбузика, натужно ревучи, пронесли над городом і опустили поряд із схвильованими до розпачу Гарбузами.

Мама Гарбузиха так зраділа, що й не нападалася на неслухнянця, гладила його по голові. Тато Гарбуз тільки покахикував:

— А якби впав?

Гарбузик винувато принишк під теплими боками в тата й мами. «Звичайно, шкода, що наполохав усю гарбузячу родину, — думав він. — Але ж із повітки так далеко видно! І весь город як на долоні, і левада… А якби вилізти он на ту височенну тополю, що біля тину, то ще далі можна роздивитися…»

А що, й вилізе! І знову всі казатимуть, що Гарбузик — неслухняний. А може, він просто допитливий?

ЗАЯЧИЙ ХОЛОДОК

Колись, давно-давно, величезні ліси заячого холодку росли. І селилися в них зайці гамірливими селами й селищами. Тепер же заячий холодок лиш подекуди в лісі, під гіллястими кучерявими деревцями зайці люблять спочивати і вести довгі розмови про життя-буття.

Хтозна, звідкіля приблудився до Золотого бору капловухий Заєць. І такий же задавака та нахаба!

— Це мій холодок! — заявив, влігшися під одним деревцем.

— І це мій! — вигріб собі ложе під іншим.

— І це мій! — побіг під третє, зігнавши звідтіля зайчат.

— Хіба так можна?! — прибігли скаржитися вони Дідові-зайцю.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Дід. — Побачимо, що з того далі буде.

Пішли зайці на город по капусту. Капловухий Заєць вибрав найбільшого качана, силкується, ніяк не покотить.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Це наша капуста. Поплентався капловухий Заєць у свій холодок ні з чим. Лежить, насурмонившись, лапу на лапу закинув. Аж чує, зайці збираються на город по моркву. І він з ними. Учепився за найбільшу морквину, тягне.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Хіба це твоя морква! Це наша!

Розсердився капловухий Заєць. Лежить у холодку, не поворухнеться.

А зайці повсідалися на осонні, ласують морквою, капустою.

Капловухому мулько стало лежати і їсти хочеться.

— Ідіть уже в холодок! — гукає до зайців.

— А хіба то наш холодок? То ж твій, — відказують йому зайці.

Капловухий Заєць як підскочить та як загаласує на весь ліс:

— Це наш холодок! Наш!

А зайці як засміються! Отож-то.

СОНЕЧКО І СВІТЛЯЧОК

Золотаве Сонечко жило у Калиновій світлиці над Синь-озером. А літало воно всюди, куди тільки могло долетіти. І хто його стрічав — у полі, у лісі чи в лузі, — на хвильку зупинявся і казав захоплено:

— Дивіться, он Сонечко летить! Яке гарне!

Одного разу Сонечко майнуло — неблизький світ — аж у Стару діброву. І так наліталося, що не сіло, а прямо впало на широчезний дубовий пень, аби перепочити.

— Ой! — почувся тихий голос. — Ви на мене наступили.

Сонечко розгледілося і насилу побачило, що поруч з ним вовтузиться щось сіре й невиразне.

— Ти хто? — запитало Сонечко.

— Я — Світлячок. А ви?

— А я — Сонечко.

— Ах! То це ви світите всім — з раннього ранку до самого вечора — і птахам, і комахам, і деревам, і травам?

— Ні, — засміялося Сонечко. — Світить он воно, Сонце. А я на нього схоже. Бо я таке ж золотаве! Таке ж блискуче! І таке ж кругле! А ти на кого схожий?

— Я?.. Сам на себе, — аж зніяковів Світлячок. — Я сам свічу…

— Хм! — здивувалося Сонечко. — Як же це можна самому світити?..

І тут воно згадало, що вже вечір, що пора додому, і, змахнувши крильцятами, здійнялося з дубового пня.

По дорозі до Калинової світлиці був великий квітучий луг, на якому жили Коники-скрипалі. Зараз він увесь дзвенів, вигравав, переливався різнобарв'ям звуків — Коники давали вечірній концерт.

І Сонечко не втрималося, присіло на галузку. «Послухаю хвилинку і далі полечу», — подумало.

А коли отямилося, довкруж стояла густа темрява…

Сонечко летіло й летіло, а Калинової світлиці все не було. Врешті щось забовваніло попереду. Сонечко зраділо: ось зараз і домівка, де чекають на нього рідні. Але з усіх боків його обступили якісь чорні громаддя, якісь потвори. Вичікували у темній тиші.

«Пу-гу! Пу-гу!» — раптом розітнуло тишу.

У Сонечка й крильцята обмерли.

Та в цю мить унизу зблиснув вогник, погас, знову заблимав.

І Сонечко з останніх сил полетіло на той вогник.

— О, ви повернулися, щоб подивитися, як я свічу! — почуло воно вже знайомий тихий голос. — Та не бійтеся, це ж я — Світлячок!

Він був зовсім не такий, як удень. Він увесь світився, немов голубий ліхтарик, променів увсебіч м'яким сяйвом.

— Я заблудилося, — зізналось Сонечко. — Кругом така темрява. А вдома ж мене ждуть не діждуться…

— Так я проведу вас! — І Світлячок хутко зібрався в дорогу.

Як зраділи усі мешканці Калинової світлиці Сонечковому поверненню! Як вони дякували Світлячкові!

— Залишайся у нас ночувати! — запрошувало Сонечко.

— Ні, спасибі, — сказав Світлячок. — Мені треба повертатися до Старої діброви. Мені ще цілу ніч світити.

З темряви ще довго зблискувала голуба цяточка від Світлячкового ліхтарика…

ОБРУЧ

Був літній сонячний день. Звідусіль — із вулиці, від річки, з левади — долинали веселі дитячі голоси.

А на ґанку, похнюпившись, сидів хлопчик Андрійко. Хтозна, скільки б він так сидів, обхопивши коліна руками й похиливши голову, але тут почулося:

— Ти чому такий невеселий? Чому сам сидиш?

Андрійко підвів голову, роззирнувся довкола: на подвір'ї нікого не було. Це, мабуть, йому причулося.

Андрійко прихилився до стіни й заплющив очі. Та знов почув дзвінкий голосок:

— Ну, чого мовчиш?

І тепер Андрійко побачив: на моріжку перед ним вистрибує новенький блискучий обруч. Обруча цього учора ввечері приніс йому з кузні тато, ще й дротика-трималочку.

— Ось, — сказав тато, — буде тобі забава.

— Так, це я тебе запитую, — промовляв обруч. — Чого засумував?

— Бо хлопці не приймають мене до свого гурту. Кажуть, що я несміливий і нерішучий. Що їм таких не треба, — зізнався Андрійко.

— Так-так, — хилитався обруч. — Є чого журитися. Але біді твоїй можна запомогти. Тож гайда за мною!

І обруч покотився через подвір'я у відчинену хвіртку.

А далі він котився по рівненькій стежині, по споришу, вибирався на пагорбки, перестрибував долинки. Котився і видзеленькував:

Не всі сміливцями народжуються, Сміливцями — стають!

Андрійко ледь устигав за обручем. Куди ж він його веде?

А обруч уже котився з крутого пагорба і — з розгону шубовснув у калюжу. Та це не калюжа, а ціле озеро!

На зеленій воді розходилися хвильки від обруча. Андрійко тупцявся на березі, ступав у воду, та враз вискакував. Мабуть калюжа глибока. Може, й вище пояса буде. А он щось булькнуло й попливло, розганяючи ряску. Наче жаба. А якщо крокодили тут водяться? Отакі алігатори, як він по телевізору бачив…

Андрійко пошпортався дротиком у калюжі й опустив руки, не знав, що далі йому робити.

Не всі сміливцями народжуються, Сміливцями — стають!

— почулося тихе.

І Андрійко враз про всі страхи забув, побрів через калюжу.

Зелені жаби, мабуть, від переляку стрибали увсебіч, скрекотіли незадоволено.

Андрійко намацав ногою обруч аж на глибокому й побрьохався до берега.

— Ох, — зітхнув обруч. — А я думав, що залишуся іржавіти у баговинні. Ну, на сьогодні досить, мені треба обсохнути.

Наступного дня знову котився, видзеленькував обруч. Котився попід парканами, попід кущами бузку й калини, по стежині через буйні городи, через квітучу леваду. Андрійко біг за ним, і було йому легко і радісно.

І раптом за обручем тільки зашурхотіло. Добре, що Андрійко встиг зупинитися. Перед ним шелестіли жалючим листям непролазні джунглі кропиви.

— Це тобі не якась там калюжа! — розгубився Андрійко. — Кропива зла, сердита. Її усі бояться, навіть доторкнутись не наважуються.

Він присів на вербовому пеньку і засумував.

Не всі сміливцями народжуються, Сміливцями — стають!

— почулося із кропиви.

Андрійко підхопився і, сам себе не пам'ятаючи, шугнув у кропиву… Удома він заліз у діжку з дощовою водою, що стояла під ринвою, і довго сидів там, щоб не так щеміли пожалені кропивою литки.

І був ще один літній сонячний день. Андрійко біг і біг за обручем, а він поминув хати і леваду, викотився до річки, пострибав через широку долину. Обруч котився, вистрибував, і гуси, які паслися тут, витягували до нього шиї, не розуміли, що то котиться. Кахкали качки, над обручем вилися бабки, а одна сіла на нього, мабуть, хотіла прокататися.

Андрійко задивився на мальовничу долину і… втратив обруча з поля зору. Де ж він? Мабуть, у густій траві сховався.

Андрійко почав шукати обруча, як почулося грізне:

— Ме-е!

Ой леле! Де б, ви думаєте, був обруч! Він хилитався на гострих, войовниче наставлених рогах цапа Бороданя…

Цап Бородань був грозою усіх дітлахів, до нього ніхто не міг підступитися, окрім господарки, баби Панасії.

Та зараз баби тут не було, а цап пасся, припнутий мотузкой до прикорня. Ба, він уже не пасся, а, мотаючи головою, простував до Андрійка.

Андрійко обмер. Що ж йому діяти? Тільки втікати. І тут на рогах у цапа задзеленчав обруч.

І Андрійко, розпрямивши груди, загукав на всю долину:

Не всі сміливцями народжуються, Сміливцями — стають!

І кинувся вперед, на цапа.

Коли отямився, то побачив, що сидить на пагорбку, а біля нього лежить обруч, а цап Бородань мирно пасеться в долині й на розі у нього сидить голуба бабка.

А ще Андрійко побачив хлопців, які стояли на березі річки й, мабуть, уже давно спостерігали за ним.

— Андрійку, іди з нами гратися! — покликали. І він побіг до них, а хлопці дивувалися:

— Чому це ти такий сміливий раптом став?

— Ні, не раптом, — відповідав Андрійко. — Це мене обруч навчив.

— Який обруч? — не розуміли хлопці.

— А ось цей, мені його татко з кузні приніс.

— Казки розказуєш! — хлопці розглядали обруч і сміялися.

«Ну що ж, казки — то й казки», — подумав Андрійко. А прийшовши додому, він повісив обруч на найвиднішому місці — вгорі біля сінешніх дверей.

ЗОЗУЛИН ЛЬОН

Старий Ведмідь корчував пні під нове поле, щоб посадити тут солодке коріння. Стомився, присів на пеньку перепочити. Прилетіла зозуля Зизка, примостилась на дубі.

— Ку-ку! Ку-ку!

Ведмідь задрімав і якийсь час не звертав уваги на зозулю.

— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! — не вгавала Зизка.

— Ну й розкукалась! — не витерпів Ведмідь. — І що толку з твого кукання? Соловей уже як співає, то не просто так. Він солов'їху своїм співом розважає, яка пташенят висиджує. І разом з тим оберігає гніздо, попереджує інших птахів — це моя, мовляв, територія.

— А я літаю по всьому лісу і розказую, який вік кожному випаде — ображено сказала зозуля.

— Вигадки це все! — засміявся Ведмідь. — Хоч одному вгадала? Ну от, мовчиш. Краще б зайнялася якимось корисним ділом. А то літаєш та лише кукаєш. А бобри тим часом греблю будують, дятел у кузні кує, зайці капусту та моркву вирощують, а сорока Чара — та лісову пошту носить. Мурахи он які маленькі, а все щось майструють.

— Чим же мені зайнятися? — запитала Зизка.

— А це вже ти сама подумай.

І Ведмідь знову взявся за роботу.

Думала зозуля, думала, а тоді прилетіла до Ведмедя.

— Вирішила я, дядьку Ведмедю, льон посіяти. Тільки ось як мені поле виорати?

— Так і бути, я тобі допоможу.

Виорав Ведмідь поле, а зозуля посіяла льон.

Виріс льон високий та тонкий. Вибрала його Зизка, пов'язала у снопики. Потім вона замочила льон у лісовому озері. Повитягувала снопики на берег, просушувала. Далі треба було льон терти.

Прилетіла зозуля до Ведмедя.

— Треба мені льон терти, та немає терниці.

— Ну ідо ж, зроблю я тобі терницю.

І таку гарну терницю змайстрував, що тільки льон підкладай, сама тертиме.

Цілими днями не змовкала терниця під крислатою сосною в Золотому бору. Звірі та птахи дивувалися:

— Хто це там витатахкує на терниці?

— Скажу, так не повірите. Зозуля Зизка.

— Та невже? І що це з нею сталося?

А Зизка тим часом тіпала льон, вичісувала. М'якенький льон вийшов, гладенький та блискучий, наче шовк. Напряла зозуля ниток, на цівки намотала.

Тоді знову прилетіла до Ведмедя.

— Треба мені полотно ткати, а кросен немає.

— Гаразд, зроблю я тобі кросна, — сказав Ведмідь.

З ранку до вечора сиділа зозуля за кроснами. Хутко бігав туди-сюди човник з нитками, стукала ляда.

Наткала зозуля сувій полотна, простелила білити в долині. Гарне полотно вдалося, тоненьке, біле як сніг.

І врешті Зизка взялася за шитво. Стільки всього нашила — цілу гору! А одного святкового дня, коли всі мешканці Золотого бору відпочивали, полетіла вона по своїх знайомих.

— Це вам фартух ковальський, — сказала Дятлові. — Ні, ні, не відмовляйтеся! Ви ж усе в кузні куєте, а хто ж вам новий фартух пошиє?

— Ну й гарний, якраз по мені! — розчулився Дятел. — Ще й з кишеньками!

А Зайчисі принесла Зизка цілий пакунок.

— Візьміть для зайченят ваших.

Як повдягали зайченята штанці полотняні, аж застрибали від радості.

Лісовій поштарці Чарі Зозуля подарувала сумку з візерунками — пошту носити.

А вже по тому прилетіла Зизка до старого Ведмедя.

— Не знаю, як вам і віддячити. Пошила для вас сорочку з мого льону.

— Оце діло! — приміряв обновку Ведмідь. — Ну, цю сорочку я тільки на пасіку носитиму. Спасибі тобі, Зизко!

— І вам спасибі!

І зозуля Зизка злинула в небо. Поширяла над Золотим бором, тоді опустилася на верхівку крилатої сосни й закувала радісно:

— Ку-ку! Ку-ку!

І всі мешканці Золотого бору тепер знали, чому кує зозуля.

ВЕЛИКА СИЛА

Затишно жилося в Золотому бору і звірам, і птахам, і комахам. Кожен мав тут гарну оселю, кожному було що їсти, було що й пити.

Та одної горобиної ночі пронеслася над бором сильна буря. Хутко пронеслася, а стільки лиха накоїла, що й не переказати. Гілля на деревах поламала, поколошматила, чимало сосон з корінням повивертала, звірині хати, курені й хижки по лісу порозкидала.

Багато звірів, злякавшися бурі, покинули бір, забігли світ за очі. А зайця Кульбабку прикидало хмизом, він прийшов до тями аж уранці і ледве вибрався з-під гілляччя.

Золотого бору не можна було впізнати. Навкруги — завали бурелому, а на місці їхньої заячої хатинки — лише підвалини. Сів Кульбабка на підвалині та й важко задумався. Що йому тепер діяти? Почав гукати зайців, а у відповідь тільки сосни шуміли. Зайці-сміливці, мабуть, найпершими з лісу дременули. Де оце їх шукати? Піде він на розшуки, а як заблудиться? Та й не хочеться покидати Золотого бору. Раптом зайці-родичі повернуться, а його тут немає. А де ж він тепер житиме?

Така ошатна, світла хатинка була у них — з високим ґанком, широкими вікнами, голубими віконницями. Усі нею милувалися, навіть Лисиця просилася на постій. Та хто ж її візьме, хитрюгу таку, хіба вгадаєш, що в неї на думці. Лисиця он під тією сосною в норі жила, а зараз сосна лежить на землі догори корінням, і нори не стало.

— О, я думав, що ми одні в лісі лишилися! — Кульбабка аж підскочив, почувши тоненький голосок. — Тут таке творилося, таке робилося! У нас криницю завалило, так я оце ходив до струмка по воду.

Перед ним з коромислом на плечах, на якому погойдувалися манюпуні відерця, стояв руденький Муравчик.

— І я думав, що один, аж ні! — зрадів Кульбабка. Та одразу засмутився: — Але у вас тільки криницю завалило, а я ось — без хатини, без прихистку.

— Діла!.. — наче зовсім дорослий, проказав Муравчик. — Ти зажди, я віднесу воду й дідуся свого покличу, старого Мураха.

Старий Мурах не забарився. Неквапом оглянув те місце, де стояла колись заяча хатина, похитав головою:

— Діла!.. Скільки живу в Золотому бору, а такої бурі не бачив. Тобі, Кульбабко, ще повезло, цілий лишився.

— Цілий-то цілий, а що я один вдію? — бідкався заєць.

— Одному, звичайно, не мед, навіть ведмедю, — погодився Мурах. — Та зараз я пришлю сюди своїх майстрів.

Невдовзі галявина сповнилася мурашиними голосами. Велика бригада Мурах-будівничих прибула сюди з різноманітним інструментом. Зашварготіли пилки, задзвеніли сокири, застукотіли молотки, заспівали рубанки. Кульбабці аж ніяково було — він такий великий, а дім йому ці маленькі Мурахи будують.

— Не хвилюйся, — помітив те старий Мурах. — Наші будівельники здавна в усіх краях відомі. Є в нас і теслі, й столяри, і муляри, й покрівельники. А ще — землекопи, носильники, кравці, женці — кого тільки немає в нашому великому роду!

Кульбабка разом із старим Мурахом допомагав то одним, то іншим майстрам. А руденький Муравчик носив будівельникам воду та березовий сік.

Хатина виростала на очах. Ось уже й гонтовий дах зведено і димар над ним виткнувся. Ось уже з димаря повився блакитний димок.

— Не хатинка, а лялечка! — примовляв старий Мурах, оглядаючи зроблене.

Радощам Кульбабчиним не було меж.

— Якби не ви!.. Якби не ви!.. — Він так розчулився, що більше нічого й сказати не міг.

— А так, — кивав головою старий Мурах. — Ти хоч великий та — один. А ми — маленькі, та нас — он скільки! Разом ми — велика сила!

Старий Мурах ще й голубі віконниці прилаштував на вікна.

— Ну, щасти тобі, Кульбабко, в новій оселі! — побажав він — Може, й рідня твоя повернеться. Бо який же то ліс — без зайців?

Мурахи-будівельники, позбиравши свої інструменти, вишикувались і закрокували до мурашника. Попереду біг руденький Муравчик, а позаду всіх повільно шкутильгав старий Мурах.

КОЛИСКОВА ДЛЯ ВЕДМЕДІВ

Цілий день перебиралися Ведмеді до нової хати. Тато з мама переносили меблі, посуд, а ведмедик Клиш-Клиш — свої іграшки.

— Чи нічого не забулися? — час від часу перепитував тато.

— Та наче все взяли, — відповідала мама. Коли нарешті полягали спати, вона побажала:

— Спокійної ночі вам на новому місці!

Але чомусь нікому не спалося.

Тато Ведмідь крутився на печі, кректав: «Щось мені жарко тут».

— То, може, постелити на підлозі? — сказала Ведмедиха. Але й там Ведмідь не міг заснути.

— Може, відчинити двері, щоб вітерець повівав?

Відчинили двері й вікна, а сон не йшов.

І Клиш-Клиш перевертався в ліжечку.

— Мамо, подушка тверда! — жалівся він.

— Ось я підіб'ю тобі подушку. Ой, яка пухкенька! Спи.

— Мамо, хтось у вікно заглядає!

— Та це місяць зійшов.

І довго так переверталися Ведмеді з боку на бік, аж тут почулося від порога:

Мене ніхто не бачить, Удень не помічає. Та уночі, одначе, Я всім потрібен, знаю.

— Ой, хто це? — злякався Клиш-Клиш. А Ведмідь підхопився з підлоги.

— А ви й забулися про мене? Ну, так я сам прийшов. Заждіть, зараз влаштуюся на новому місці, — сказав хтось співуче.

І через хвильку з підпіччя полинула тиха, заколисуюча пісенька.

— Мамо, тату, та це ж Цвіркун із нашої старої хати! — зрадів Клиш-Клиш.

— Я ж питав: чи нічого не забулися? — добродушно пробурчав Ведмідь.

А Цвіркун усе цвіркотів — і м'якшала Клиш-Клишеві подушка, і прохолодніше ставало Ведмедеві, і спокійніше — Ведмедисі. Солодкий сон охопив усю родину.

ПРО ГАСАНЦЯ ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА

Не любить зайчик Гасанець сиднем у хатині сидіти. Навіть як негода, не втримаєш удома. Усе б йому гасати по лісах, ярах та вибалках, до всього додивлятися та дослухатися.

— От і догасався, лишенько ти моє! — картає його Зайчиха. — Тепер у вусі стріляє. Авжеж, попобігати на дощі та на вітрі!..

Гасанець мовчить, тільки сопе. А що ж перечити, коли правду кажуть.

— Тобі трохи полегшало, Гасанчику, то й побудь собі сам. А я піду на роздобутки, бо вже ні моркви, ні капусти нема в коморі, — сказала Зайчиха. — Тільки ж гляди, з хати не виходь, навіть вікна не відчиняй.

Гасанець послухався. Лежав у ліжку і рахував, скільки морквин намальовано на стіні. А потім устав, походив по хаті, обдивився своє вухо в люстерко. Тут сонце вдарило у вікна, і він почав пускати люстерком сонячні зайчики.

А потім… потім Гасанець прочинив двері й тихенько вишмигнув на ґанок.

Як гарно було надворі! Сонячно, весело. Усе зеленіє, цвіте, пахне, птахи на деревах виспівують, коники у траві на скрипочках грають. Гасанця так повабило туди, до знайомих дерев, квітів, трав, що він весь наструнився і ледь не стрибнув з ґанку, щоб помчати, помчати… Та в останню мить згадав мамин наказ, присів на східчині, підпер голову лапою. Сидить.

Зашелестіли кущі — і на стежині з'явився опецькуватий ведмедик. Клиш-Клиш його звати. То такий, що може пройти мимо й голови не підвести, усе в землю дивиться. А це таки помітив Гасанця.

— Ти чого сидиш сам-один? Чого зажурився? — питає.

— Чого, чого? Довго розказувати, та мало слухати. Хіба ж весело буде, як і погратися ні з ким? А давай-но з тобою! — Гасанець йому.

— Еге, я вже й так загулявся. А сьогодні на пасіці в нас мед качають. Нічого смачнішого немає в світі, ніж свіжий мед!

І Клиш-Клиш перекульцем покотився з пагорба.

Враз через галявину наче стріла майнула — і перед самим ґанком приземлився козлик Копитько. Як завжди, голову тримає високо, грайливо поблискує очицями.

— Пограйся зі мною, козлику! — просить Гасанець.

— Нема коли, — каже Копитько. — На Зелений стадіон поспішаю. У нас там змагання з бігу на приз Великого Козла.

Був тут і нема Копитька.

А то ж хто по стежині чмихав, довгим хвостом кушпелить? Та це ж борсучок Щетинка! Одного разу він Гасанця і Зайчиху в своїй норі прихистив, як гнався за ними злий Вовчище.

— Гей, Щетинко! Може, ти зі мною пограєшся? — закликає Гасанець.

— Е, таке придумав, — буркотить борсучок. — Мені спати саме час. Я після обіду завжди сплю.

Щетинка, позіхаючи, почимчикував до своєї нори, а Гасанець вкрай засмутився. І мама щось довго не повертається…

Ну й круті ж східці у цих зайчисьок! Поки виберешся, то й вечір настане, — чує Гасанець, як хтось, сопучи, примовляє.

І тут на ґанок перевалюється їжачок Топка.

— Хух, дай перевести дух. А тепер приймай гостинці! — І Топка скидає з однієї голки червонобоке яблуко, з другої — велику, як глечик, грушу. Ще й соковиту морквину з торбини дістає: — Знаю, що тобі морква така солодка, як ведмедю мед.

Гасанець аж розгубився.

— То це ти до мене в гості прийшов? — перепитує.

— А хіба не бачиш? Не до Вовка ж! — сміється Топка. — Почув, що ти захворів, ноги на плечі і — гайда!

Ну й Топка!

Відпочив трохи, а потім давай про всі лісові новини розказувати. Тоді пісеньку заспівав, яку, виявляється, сам склав. Така цікава пісенька:

Ой золоті дерева, І сонце шелестить! У вусі в діда Лева Сова оката спить.

А як почав Топка жолудями жонглювати, через спину перекидатися та всякі сальто-мальто робити, Гасанець про все на світі забувся. От циркач! Такого у всьому лісі не знайдеш.

Потім уже Гасанець учив Топку на барабані дріб вибивати, аж поки мама прийшла з поля.

— О, ти вже зовсім побадьорішав! — одразу помітила Зайчиха.

А й справді побадьорішав Гасанець. Ніби й у вусі перестало стріляти.

ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути.

— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася Жаба-скрекотуха. — Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я…

— Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала. — А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?

— Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли.

— Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай. — Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду— аж шибки в селі деренчать.

— Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др-р! — обурився Деркач.

— Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик.

Тоненька Очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.

— А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.

— Бо я нічого не вмію робити, — прошепотіла Очеретина.

— Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер. — Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу. І він дмухнув на Очеретину раз, удруге.

І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала…

Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку.

Вони заслухалися.

Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.

Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води.

І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.

Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали, — якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде.

Ну, а вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.

ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ

КУЄ ЗОЗУЛЯ

Як не впрошували, як не вмовляли бабусю Ярину і тато, й мама, і Галинка з Марійкою, не схотіла вона в новий дім перебиратися.

— Тут я вік прожила, тут дітей виколисала й онуків, — утирала сльози ріжком хустини. — Та в новій хаті й печі немає, а мене вже кров не гріє…

Улітку всміхається стара хатина з-за мальв двома віконцями. Бабуся сидить на призьбі — як дивитися здалеку, то ніби спочиває. А підійдіть ближче — і побачите, що руки її все щось роблять: то віники з нехворощі в'яжуть, то квасолю лущать, то цибулю у вінки заплітають.

Взимку хатину по вікна замітає снігом. Тоді Марійка з Галинкою прокидають до неї від нової хати стежку, носять бабусі воду й дрова. Що старому, немічному за такої погоди робити? Натопить бабуся Ярина піч, сяде проти вікна й вишиває. Хоч до восьмого десятка сонце її котиться, зір у неї ще гострий, навіть нитку сама в голку просилює. Замолоду не було їй коли вишивати, бо ніде без бабусі не обходилось — ні на буряках, ні біля молотарки, ні на фермі, біля телят маленьких. А тепер час є, то вже й портрети всі в рушники прибрала, і скатертину заквітчала калиною, а тепер он наволочки для Галинки й Марійки вишиває.

Крім бабусі, в хатині ще є зозуля. Час від часу вона вигулькує з віконця, що в голубому годиннику, і тоді в хаті лунає: «Ку-ку! Ку-ку!»

— Бач, яка невгамовна! — каже бабуся. — Скільки літ кує!

— А скільки, бабусю? — одразу хапаються за мовлене слово онуки.

— Ех, багато, дівчата, багато, — зітхає вона. — Дід ваш першим трактористом у селі був. І годинника цього йому вручили в районі, як стахановцю. У полі дід ваш на тракторі робив і на війну на тракторі поїхав, — замість плуга причепили до нього гармату. Я з малими Петриком та Мишком лишилася. Ось зараз ви до їжі не дуже охочі, бо всього вдосталь, а тоді мерзла картопля нам за харч була. За годинника якось один чоловік пуд борошна давав. Хлоп'ята мої — аж шкіра на них світиться, — а тут: «Не, продавайте, мамо! Що тато нам скаже, як з війни повернеться?». Не кувала більше зозуля вашому дідусеві, дівчата. А мене будила щосвітанку — до роботи колгоспної й домашньої, Мишка та Петрика — до школи, а потім — у поле…

І взимку, і влітку бабуся Ярина спить на печі. Піч велика, наче пароплав. Люблять забиратися туди Галинка з Марійкою, бо куди тільки не плавають з бабусею-капітаном. За моря-океани, на дивовижні острови, де весь час літо, де співають жар-птиці, у країну орлів і в долину голубих троянд.

— Бабусю, а ще розкажіть казку про шестеро братів і сьому сестрицю Галю, — і цього вечора, як завжди, просить Марійка.

— Ні, краще про царівну Несміяну! — тулиться, піддобрюється Галинка.

— Таж у вас телевізор є, ще й кольоровий, чого тільки не розказує, дивись собі, слухай…

— А ми хочемо, щоб ви…

З годинника вигулькує зозуля і кує десять разів.

— Ну ось, чуєте? Спати вже пора, — відказує бабуся і обнімає Галинку, що ближче до неї.

— А мене? — подає голос Марійка.

— Ну що з вами вдієш! — Бабуся лягає посередині й, розпростерши руки, мов крила, обнімає обох дівчаток.

Коли онуки засинають, вона тихенько злазить з печі, дибуляє в темряві на цокіт годинника й зупиняє маятник.

— Щоб не сполохала серед ночі моїх сміхотушечок, — шепоче. — Та й тобі треба спочити, зозулько. А тільки засіріє, я тебе збуджу. І знову куватимеш…

КРИЛАТІ НОВОСЕЛИ

Мама, як ішла до крамниці, наказала Степанкові гратися біля хати.

— Я тільки туди й назад, ти не бійся.

А чого йому боятися? Не маленький же! Та й удома не один лишився.

З будки он Дружок виглядає. Поклав патлату голову на лапи, жмуриться на сонце.

У хліві бичок Буцько мукає. Мама зачинила його, щоб мухи не кусали.

На старій акації шпаки сидять. Чистять пір'я, посвистують.

Степанко хазяйнує. Виніс Дружку окраєць хліба, ще й сіллю посипав, щоб смачніше було. Півонію обгородив тинком — ось і є захисток від курей. Посвистав разом із шпаками. Треба ще на леваду сходити, Буцькові якогось бур'янцю нарвати.

Тільки ступив на стежку, аж тут щось як шугоне над ним. Еге, це ж ластівки прилетіли! Двійко. Ширяють над городом, над хатою. А потім посідали на шворці, на якій мама білизну вішає, і радісно так щебечуть.

Степанко також зрадів: видно, ластівки хочуть оселитися на їхньому обійсті.

Пташки посиділи недовго, знялися й кудись полетіли.

«Не сподобалося їм у нас…» — засмутився Степанко.

Прийшла мама з крамниці. Принесла Степанкові маківників. Він їх ой як любить. А це й не покуштував навіть.

— Щось трапилося? — стривожилась мама.

— Ластівки не хочуть у нас поселятися. Політали та й зникли. А в Миколки живуть…

— Не бідкайся, вони повернуться, — заспокоїла мама.

І справді, ластівки повернулися. Прилетіли, а в дзьобиках — грудочки глею.

Мама саме відчинила хлів, випустила в обору Буцька. І ластівки шугнули попід одвірком.

«Це вони гніздо моститимуть!» — здогадався Степанко.

Ластівки приліпили глей до бантини й знову полетіли. Так вони літали багато разів — може, сто, а може, й тисячу.

Надвечір Степанко заглянув у хлів: на бантині чорніло гніздо. Правда, незавершене, але ластівки вже примостилися в ньому на ніч.

Трудилися пташки й наступного дня. А коли закінчили ліпити гніздо, злетіли високо в небо. Степанкові ледь видно було дві цяточки. Так вони святкували своє новосілля.

Весело тепер на обійсті. Дружок гавкає, Буцько вибрикує, шпаки свищуть. А ластівки повсідаються на шворці й ну щебетати. Мабуть, хочуть розповісти Степанкові, де бували, що бачили.

ЧОВЕН

— Оце добре, що ти прийшов! Просмолимо човна, то, може коли й на Десну вискочимо, — каже Петрикові дідусь Тиміш.

Човен лежить у кінці городу, що тягнеться до деснянського прибережжя. Дідусь розповідав, що видовбав його колись з вербі. І не було ні в кого з кутківських рибалок легшого й гінкішого човна. Куди тільки не запливав на ньому дідусь! Стрічав на Десні світанкову зорю, спав у човні, прикрившися ватянкою. А скільки риби переловив, скільки перевозив усього: лози на кошики, трави, дров!

Дідусь Тиміш згрібає із човна торішнє листя, гладить човнові боки. Вистукує покрученими пальцями, наче лікар хворого.

— А міцний ще, нівроку! — примовляє. — Добряча верба попалася, ніщо її не бере. Ага, приходив якось один дачник. Прийшов і каже: «Продайте, діду, човна. Ви все рівно на ньому не плаваєте, лежить у городі». Бач який! Не плаваєте… Продати — штука нехитра. Та що за життя біля річки без човна?! Правда ж, Петрику?

— А правда! — підтримує старого хлопець. У їхньому селі човен майже в кожного. І Петрик також ціле літо плаває на Десні з хлопцями: то на рибалку, то по щавель на луки, по ожину у Веселий гай.

В закіптюженому казанку закипає смола. Дідусь Тиміш умочає в густе вариво конопляного квача.

— Укипіла в самий раз. Добре, що живиці додав, — в'язкіша буде. Ану бери, Петрику, й ти квачика, тут гаятись не можна, щоб смола не застигла.

Дідусь квацює днище, а Петрик — борти. Гострий смоляний дух ледь паморочить голову, сорочка прилипає до тіла.

— А так його, а так! — приказує дідусь. — Щоб з води сухий, як гуска, виходив.

Густо висмолений човен вилискує проти сонця. Дідусь сідає перепочити на пагорбку, підмощує під скалічену на війні ногу стару, вишмуляну шапку.

— Оце ж так годжу їй, та й не догоджу, бува. Тоді везе мене фельдшер до лікарні, в Устимівку. А все через той осколок. Сорок років у нозі стримить. І в такому місці, що хірурги не наважуються виймати…

Петрик допомагає дідусеві підвестися. І він ще раз оглядає човна, каже радо:

— Скоро й на воду спускатимемо. Цієї весни, за всіма прикметами, велика вода буде.

ЗІРКА

Петрик з усієї сили натискував на корбу і пильнував за відром, що поволі пливло вгору. То й не помітив, як неподалік зупинилась машина.

Чиїсь дужі руки підхопили відро й поставили на цямрину. Біля криниці, білозубо усміхаючись, стояв високий веснянкуватий солдат.

— Почастуєш водичкою?

— Пийте, вода у нас смачна, холодна.

Солдат зсунув на потилицю вицвілу на сонці пілотку, припав до відра. Втамувавши спрагу, аж крякнув від задоволення:

— Тільки вдома таку воду пив! Нарзан!

Хлюпнув на засмагле, обвітрене обличчя, і бризки заіскрилися сріблом.

— А як же звати тебе, водоносе?

— Петриком…

— О, і я також Петро! Значить, тезки! А кому воду носиш?

— Мама на роботі, а мені помідори треба полити…

— От молодчина! За це ось тобі від мене!

Солдат витяг із нагрудної кишені й приколов до Петрикового кашкета велику червону зірку. Справжню, солдатську!

Петрик стояв зворушений. Солдат поплескав його по плечу, на кругловидому обличчі заусміхались веснянки.

— Ну, бувай, тезко! Мені далі дорога лягає.

За машиною тільки курява знялася.

Несе Петрик воду. Зупиниться, зніме кашкета, подивиться на зірку і знову несе. І зовсім не важке йому відро з водою.

КОСАРІ-КОСАРИКИ

Лавриків дідусь Гордій чи не найстаріший у Соколівці. Он які осокори велетенські, могутні від вулиці, по сто літ їм, здається, а то ж дідусь їх саджав. Нині він нездужає, ледве дибає по двору з костуром, проте до всякого діла береться. Тоді і тато, й мама сердяться.

— Ми й самі все поробимо, а ви хворі, немічні, грійтеся собі на сонечку, — каже тато.

— Авжеж, одпочивайте, бо ще люди подумають, що ми вас заставляємо, — додає мама.

Дідусь Гордій лише киває сивою головою, мовчки всідається на лавочці під осокором й сидить незворушно, ніби дрімає. Лаврик забирається на лавочку з ногами, прихиляється спиною до паркана й також сидить мовчки, аж поки дідусь не витягує з кишені ножика-кіску. Тоді Лаврик схоплюється і мчить до дровітні, приносить оберемочок соснової кори, трісок. Невдовзі з дідусевих зграбних рук випливають кораблі й кораблики, оснащені вітрилами, озброєні гарматами. Ціла флотилія вже назбиралася в Лаврика.

— Аби руки не гуляли, — бува, повторює дідусь. — Їх для того людині й дано, щоб усяку роботу ними робити.

Дідусь Гордій чого тільки не робив на своєму віку. І орачем був, і сіячем, і лісником. У громадянську війну на кораблі плавав червонофлотцем. А за Вітчизняної війни партизанив, кулеметом косив зайд-фашистів.

І знову сидять дідусь Гордій та Лаврик в осокоровому затінку. Цього разу дідусь батіжка Лаврику плете, вив'язує, справжнього, шкіряного. Буде з чим гусей пасти. Та гуси й самі пасуться. Лаврик їх так вишпетив, що в шкоду не заглядають. Скубтимуть собі траву, а він батіжком стрілятиме, як з пістолета, — лясь! лясь! Усім хлопцям на завидки.

Від Десни, що через вулицю, за городами, повіває духмяним леготом.

— А трави вже, либонь, дозріли, — мовить дідусь. — Сінокіс починається…

І знову плете мовчки.

Лаврик ніяк не діждеться батіжка.

— А де ж батько-мати? — запитує раптом дідусь, нібито сам не знає.

— Таж мама на фермі, а татко в бригаді, комбайни готує до жнив.

Дідусь зав'язує останній вузлик, припасовує батіжок до кленового пужална.

— На вже, ляскай! — простягає онукові, а сам підводиться і туп-туп до повітки.

Лаврик випробовує батіжка — ох і стріляє! Хочеться помчати негайно до хлопців, але ж…

Дідусь Гордій виніс з повітки косу, притулив до стіни. Зняв з паркана мішечок, згортає.

— І я з вами! — тут як тут Лаврик.

— А як же мені без тебе? — ясніє старий. — Молоток он візьмеш та мантачку.

Вони повертають у провулок, що веде до Десни, а назустріч їм — тато.

— О, куди це команда зібралася? — Помітивши на плечі у дідуся косу, нахмурюється: — Ну, батьку! Знову за своє! Хіба вам уже сила косити?

Дідусь передає косу Лаврикові, розпрямляє плечі.

— Хіба сила, кажеш? Так я ж не один зібрався. А цікаво, хто тебе косити вчив?

— Ви, тату…

— І тепер ти комбайнами косиш, тракторами… А нам із Лавриком, може, й косою треба пройтися, оцією литовочкою. Правда ж, онучку?

Лаврик киває головою.

— Ну йдіть уже, йдіть, косарі-косарики! — погоджується тато.

Дідусь Гордій і Лаврик спускаються косогором до Десни, стежина веде їх понад річкою, до Гутленської долини. Назустріч їм котяться, ваблять у своє шумовиння зелені хвилі пахучої соковитої трави.

БДЖОЛА З КОЛГОСПНОЇ ПАСІКИ

Біля криниці стояла величезна дубова діжка. Час від часу в неї наливали води, щоб нагрівалася на сонці. Щодня Варочка набирала з діжки літепла, поливала квіти та вишеньки коло хати.

Варочка зачерпнула води й понесла до палісадника. Зирк на відеречко, а там бджола плаває.

Варочка поставила відерце й почала розглядати бджолу. Чи скупатись їй захотілося, чи води напитися? Бджола борсалася у воді, намагалася змахнути крильцями, та вони намокли, і нічого з тих силкувань не виходило. Еге, вона ж не злетить, ще й потонути може!

Але Варочка боялася навіть доторкнутись до бджоли: ще вжалить. І тоді вона загукала:

— Дениску-у! Сюди, скоріше!

— Ну чого там? — почулося звідкілясь згори.

— Тут бджола…

— Оце здивувала! Хіба я бджоли не бачив? Он їх скільки літає!

— Ой, тоне! — закричала Варочка.

Дениско шурхонув з вишні, де він рвав ягоди на вареники. Плутаючись у картоплинні, підбіг до Варочки.

— Хто тоне? Де?

— Бджола… у відеречку.

Дениско — хлопчина метикуватий. Знайшов трісочку і вихопив нею бджолу.

— І що тепер з нею робити? — подививсь на Варочку, що ніяк не могла заспокоїтись.

— Це, мабуть, з колгоспної пасіки бджола. Давай віднесемо туди!

У липовому гаю — ціле містечко з голубих, білих, червоних будиночків. Вулики, мабуть, для того пофарбували в різні кольори, щоб легше було бджолам домівку знаходити.

Біля куреня, під старою липою, сидів пасічник дядько Антін, щось стругав.

— Ваша? — Дениско розчинив коробочку, в якій повзала бджола.

Пасічник вийняв з кишені окуляри, примружився:

— Авжеж, моя! Свою худібку я завжди впізнаю.

Діти розповіли йому, як вони стали бджолі у пригоді. Дядько Антін слухав і тільки примовляв:

— Ну ж рятівнички! Оце я розумію!

Потім пригощав їх медом — сотовим, пахучим. Варочка й Дениско смакували, дядько Антін дивився на них. А бджола тим часом вибралася з коробочки, поповзла по столу. І раптом злетіла, та високо здійнятися не змогла, сіла дядькові на густого чуба.

Пасічник не займав її:

— Нехай зігріється.

Коли бджола почала метушитися, дядько виплутав її з чуба, посадив на широчезну долоню. Бджола продзижчала щось, зблиснула золотою цяткою над столом, над куренем і зникла у верховітті старої липи.

ОЛЕНЬ НА ТОМУ БЕРЕЗІ

Про які тільки дивовижні пригоди, що з ним траплялися, не розповідає Денискові й Варочці Валерка! І так розказує, що не одразу збагнеш, де правда, а де вигадка.

— Хочете побачити оленя? — таємниче прошепотів він цього разу. — То я покажу.

— Розкажи комусь іншому! — всміхнувся Дениско. — Олені в нас не водяться. От лосі в нашому лісі є. І дикі кабани, й лисиці…

— А ще — борсуки й зайці, — додала Варочка.

— Не вірите? — аж образився Валерка. — Тоді увечері, як стемніє, підемо до річки. Не побоїтеся?

— Думаєш, ти один сміливий! — і собі образився Дениско.

Коли село оповили густі сутінки, вони вирушили до Десни. Ішли через городи вузенькою стежкою, над якою посхилялися лапатолисті соняшники. Зараз здавалося, що то казкові велетні вишикувалися обіч і про щось перемовляються.

Зупинилися на деснянській кручі.

Внизу плюскотіла вода, а далі була темрява, ледь білів піском протилежний берег.

— Ну, де ж твій олень? — запитав Дениско. — І як його розгледиш оце тепер?

— Зачекайте, поки вигляне місяць, — відповів Валерка. — Тільки пильно дивіться.

Дивилися пильно, та не бачили, як пробирався олень лозами, перебродив озера й затоки. Аж тут вигулькнув із-за хмари місяць, і вони помітили силует оленя вже тоді, коли спинився він на шпилі піщаної коси і припав до місячної доріжки на тихій воді. Пив позолочену місячним сяйвом воду і сам ставав від того золотим.

— Ой, дивіться, у нього роги світяться! — прошепотіла Варочка.

— Ну що? — торкнувся Денискового плеча Валерка.

— Красивий! — захоплено сказав Дениско.

Удень вони купалися навпроти піщаної коси. І там, де вчора стояв олень, на самому шпилі, Дениско побачив вимоклий у воді, висушений сонцем і вітрами, почорнілий, дивно покручений вербовий корч. Дениско нічого не сказав про те Валерці й Варочці. Він тільки подумав: це, мабуть, олень перекидається на день у корча, аби його не натрапили якісь браконьєри. І ще Дениско подумав, що увечері вони знову підуть дивитися на золоторогого оленя…

ДОБРЕ ДІЛО

По Десні чахкотить бакенщикова моторка, вифарбувана в червоне, з ліхтариком на маленькій щоглі і прапорцем на кормі. Зробивши півколо, підрулює до берега. Хлоп'ята наввипередки мчать до неї, аж бризки увсебіч розлітаються.

— Дядьку Назаре, покатайте! — просять бакенщика.

Він глушить мотора, викидає на берег якорець.

— Бач які! — мружить голубі очі під вицвілими на сонці бровами. — Чого б це я вас задарма катав?

Хлопці переминаються з ноги на ногу.

— От яке ви сьогодні добре діло зробили?

Зиркають одне на одного й мовчать.

— Ну ось ви, — киває дядько Назар на Степанка й Миколку.

— Купалися… Загорали…

— І то робота! — хмикає бакенщик.

— А ми рибу ловили. Руками. В озерці її аж кишить. Тільки маленька, — хваляться Олег і Петрик.

— Оце рибалки! — кидає дядько Назар, і не розбереш, чи він хвалить, чи кпинить.

— В озерці, кажете? — перепитує. — Ану покажіть, де воно.

Озеречко сховалося за лозняком, у видолинку. Дядько Назар обходить його, приглядається до води, порослої зіллям, міряє патичком глибину.

— Так ось що, хлопці, — обводить кожного поглядом. — Бойове завдання вам буде. Гайда по домівках по відра, по тазики! І негайно сюди повертайся.

Невдовзі на озері кипить робота. Хлоп'ята черпають воду з риб'ячим мальком, передають відра, тазики з рук у руки, по ланцюжку, а вже дядько Назар випускає мальок у річку.

Було озерце й немає. Тільки малі жабенята стрибають на дні, незрозуміло їм, куди вода поділася.

— Відбій! — гукає бакенщик.

Хлоп'ята знесилено простягаються на моріжку, якийсь час лежать непорушно. І раптом Миколка починає голосно реготати. А глянувши на нього, і Петрик заливається сміхом, за ним Олег і Степанко. Тільки тепер роздивилися, які вони забрьохані, розквацьовані глеєм. Ще й жабуриння поприлипало до тіла, у Петрика на вухах чудернацькі сережки гойдаються.

— Нічого, — каже дядько Назар. — Скупаєтесь і будете чисті, як огірочки після дощу.

Хлоп'ята купаються, а бакенщик сидить на березі і палить люльку.

— От і зробили ми добре діло, — мовить. — Озеречко за тиждень висохло б, і рибі — каюк. А в Десні їй роздолля, за літо велика виросте.

Дядько Назар ховає люльку в маленьку торбинку, зашморгує її мотузочком.

— А тепер, хлопці, можна і покататися! — запрошує.

Хлоп'ята з гамором всідаються в моторці — хто на лаві, хто на рятувальних поясах.

Бакенщик заводить мотор, і вони виходять на середину Десни. Бурунить за кормою вода, пропливають обабіч зелені береги, теплий вологий вітер голубить хлоп'ячі лиця. Немов живий язичок полум'я, палахкотить на кормі червоний прапорець.

ЧАЇНИЙ БАКЕН

Проти Жукової діброви Десна щоліта намивала піщану косу. Тоді припливав сюди бакенщик дядько Назар, опускав у воду на тросику важезний камінь і прилаштовував до того грузила білий бакен.

Ціле літо бакен вірно служив річковим суднам, аби не сіли на мілину.

Виручав він і сільських дітлахів, які осмілювались уперше перепливти Десну. Коли вже не стачало сили, то хапалися за бакен і так віддихувались.

Хто ж, як не діти, такі охочі присвоювати всьому на світі імена, й прозвали його Чаїним.

Бо на бакені завжди сиділи чайки: то виглядали здобич, то спочивали, чистили пір'я, про щось перемовлялися своєю пташиною мовою. Не можна було уявити Десни навпроти Жукової діброви без білого бакена і таких же білих чайок на ньому.

А минулого літа заякоривсь мало не біля самого бакена плавучий земснаряд. І за кілька днів та ночей не стало коси, по трубах перекочував пісок на берег. І вже не потрібен був бакен.

Тепер теплоходи і баржі тримали курс за іншим орієнтиром.

Хлопчаки почали перепливати Десну в іншому місці.

І тільки чайок ніби не відпускав отой камінь, до якого раніш був примоцьований бакен. Усе літали тут, все кигикали, сідали на воду.

Дядько Назар бачив те і, пропливаючи повз птахів на торохкотючій моторці, ніби вибачався перед ними:

— Ну чим я вам зараджу! Поставив вашого бакена нижче по Десні, летіть туди. Так воно ж пташина — як і людина, де приживеться…

Ніхто, навіть бакенщик, не встиг помітити, коли саме чайки зникли. І Десна якось наче посмутніла у цьому місці, яке й понині називається — Чаїний Бакен.

КАРПУШКОВА ТОНЯ

У кожного рибалки — дорослого чи малого — є своя тоня. Це таке місце на річці, де найліпше риба ловиться.

Дядько Карпушок облюбував собі порослий морогом грудок, що вип'явся з берега в річку. Приходить він сюди по неділях. Кидає на траву ліщинове вудлище, ставить лозяну кошульку. Вмощується зручніше. Потім поволі розмотує вудочку, закидає. І, притулившись спиною до молодої вербочки, сидить непорушно, пильнуючи за поплавком.

Проходять берегом люди і для годиться запитують:

— Ну як воно, клює?

— Та клює помаленьку.

— А спіймали що?

— Та одну чи дві пліточки.

Хоч усі знають, що рибалка з дядька Карпушка — нікудишній. Вибирається він до Десни з вудочкою, аби хоч трохи відпочити. Бо цілими днями теслярує в будівельній бригаді. Або сіно для корови косить, горожу лагодить, хлівчик перекриває.

А як приходить від річки з порожньою кошулькою, то тітка Оляна буркотить на нього:

— І чого ото даремне просиджувати на тому березі? По хазяйству он скільки роботи! Картопля бур'яном заростає. Сама не вправляюся.

І дядько Карпушок мовчки бере сапу і йде на город.

Валерка та Дениско з добрим уловом прошкували мимо Карпушкової тоні. Дядько Карпушок притулився спиною до молодої вербочки і дрімав під лагідним сонцем. І поплавок дрімав на і тихій воді.

— А знаєш, я щось придумав! — прошепотів Валерка.

І не встиг Дениско збагнути, що він замислив, як Валерка витягнув зі своєї торбини чималенького підлящика і, м'яко ступаючи, пішов до грудка. Поклав рибину в кошульку, ще й травою прикрив… Вони сховалися за кущами й чекали, що ж далі буде, Можливо б, довго так чекали, та гучно сплеснула на бистрині риба — й дядько Карпушок прокинувся.

Подивився на небо: сонце вже котилося до обрію. Тоді дядько змотав вудочку, підняв кошульку й заглянув у неї. І, звичайно, очам своїм не повірив. Бо промовив сам до себе:

— Коли ж це я упіймав її, що й забувся? Мабуть, вранці.

Валерка з Дениском позатискували долонями губи, щоб не пирснути зо сміху.

Дядько Карпушок перечепив через плече кошульку, взяв вудочку і хутко пішов стежкою, що вела через городи до села.

Тепер уже Валерка та Дениско розсміялися так, що аж жаба наполохалась, плигнула з кручі у воду.

А потім посерйознішали. Нехай дядько Карпушок хоч раз принесе додому путящу рибину. Аби тітка Оляна його не лаяла.

ЯБЛУКА З КРИНИЦІ

З Павликом, що гостює в свого дядька Назара, Степанко й Миколка одразу здружилися.

Бо не хвалько він і не задавака. Хоч і на кораблі плавав, та неабиякому — на криголамі, й на літаку літав, і білих ведмедів бачив не в зоопарку.

Павлик живе далеко-далеко від України, на Крайній Півночі. І стільки цікавого розповідає — про бурхливі моря, де його татко-капітан плаває, про північне сяйво, у якого кольорів більше, ніж у веселки, про пургу, яка по кілька тижнів владарює на землі й у небі.

Хлопці слухають, слухають, а потім котрийсь і перепитає:

— Ось ти сказав, що у вас півроку день, а потім півроку ніч. А як же діти до школи ходять, вночі?

— Звісно, вночі. Діти — у школу, дорослі — на роботу.

— Якби я там жив, то усе спав би й спав, — каже Миколка.

Хлопці сміються.

А Павлик розповідає про моржів і тюленів, про чайок з рожевими крилами.

Степанко й Миколка зітхають. Чим же вони похваляться дружкові? У їхній Соколівці все таке звичайнісіньке.

А Павлик ходить довкола хати і до всього приглядається, нюхає квіти, аж очі зажмурює, гладить траву. Перед крислатою яблунею довго стояв мов зачарований.

Як же здивувалися Степанко й Миколка, довідавшись, що Павлик оце уперше побачив і яблуню, і квітучий соняшник, і в'юнкі гарбузи! Та ще багато чого, що на Далекій Півночі, виявляється, зовсім не росте.

І друзі повели Павлика в мандрівку.

— Оце усякі яблука ростуть у нас — білий налив, ранет, антонівка, — показував Степанко.

А Миколка вправно знімав з гілок найспіліші плоди — янтарні, рожевобокі, жовто-зелені, припрошував скуштувати.

— Он там груші — лимонка, бера, цукрівка.

Ще й у вишняк підемо, цього літа шпанок рясно-рясно, аж гілля гнеться.

— Смородину треба провідати й малину.

Зелена карусель замиготіла перед Павликом на городі: картопля, кукурудза, соняшники, гарбузи, квасоля, кріп, цибуля, помідори, огірки, мак, дині, морква, буряки…

— Ой, як багато всього росте у вас! — захоплювався Павлик.

Степанко і Миколка аж сяяли.

— А завтра поведемо тебе у поле. Там жита і пшениці — море! Послухаєш, як льон видзвонює коробочками.

— Ну, а тепер ходімо до криниці! — запропонував Степанко.

Криниця була в кінці левади. Над нею розрослась молода яблуня, її посадив колись Степанків тато.

Миколка і Степанко в чотири руки ледве витягнули на цямрину повне по вінця відро. У воді гойдалося кілька рум'яних яблук.

— Скуштуємо ще яблук із криниці, — Степанко подав Павликові найбільше, в прозорих намистинках.

Павлик вкусив яблуко, прижмурився.

Ці яблука треба водою запивати, — порадив Миколка.

Павлик припав до відра. Після терпкого яблука вода здалась йому солодкою, п'єш і ще хочеться. Ні, вона була такою насправді.

КУХОВАРОЧКА

Коли тато загальмував мотоцикла біля будинку механізаторів, Варочка здивувалася: на майдані було тихо і порожньо.

— Жнива, доню. І люди, і техніка вся — в полі, — пояснив тато.

Зачувши дирчання мотоцикла, на ґанок вийшла тітка Наталка — в білому халаті, в білій хустині. Вона куховаркою у тракторній бригаді.

— О, помічничка з'явилася! — зраділа Варочці. — Будемо разом обід готувати.

— Ай справді, Варочко, залишайся з Наталкою Іванівною, — сказав тато. — Мені ще всі поля треба об'їхати, біля комбайнів побувати.

Тітка Наталка запнула й Варочку білою косинкою і фартушок зробила із занавіски. Поки на плиті у великій каструлі варилося м'ясо, вони чистили картоплю, шаткували капусту. В Наталки Іванівни це виходило швидко й красиво, а у Варочки — не дуже.

— Ти не засмучуйся, в будь-якій справі вміння не одразу приходить, — підбадьорювала її куховарка. — Воно здається, наче нехитре діло — борщ зварити, а не в кожного він виходить смачний і наваристий.

Тітка Наталка поклала в борщ ще й червонястих помідорів, пахучого кропу, вогняного перцю. В каструлі булькало, по кухні плив смачний запах. Тепер куховарка взялася місити, викачувати тісто.

— А ти нарви вишеньок в он те відерце, — попрохала Варочку. — Зготуємо ще й вареників.

Вишні ростуть довкола тракторного стану. Їх посадили самі механізатори. Варочка нарвала найбільших ягід — червоних, аж чорних. Повне відерце.

Наліпили вареників стільки, що й тісненько, один повз один, ледве на столі вміщалися.

— Бо сімеєчка в нас чимала, — казала тітка Наталка.

Тут почали з'їжджатися на польовий стан комбайнери, трактористи, шофери. Ого, скільки їх! Поки вони вмивалися, Варочка розставила на довжелезному столі під вишнями тарілки, розіклала ложки. А тітка Наталка насипала гарячий духмяний борщ.

— А це хто в тебе, чи не практикантка з'явилася? — запитували чоловіки в Наталки Іванівни, всідаючись за стіл.

— Та це ж Варочка, бригадирова донька! — відповідала вона.

— Варочка-куховарочка! — перемовлялися механізатори.

І так смачно всі їли — Варочка аж задивилася. Ще й прихвалювали:

— Ну й добрий борщик!

— А вареники — самі в рот стрибають!

Тітка Наталка й Варочка подавали й добавки. Дядько Микита — повнощокий, вусатий — дві тарілки борщу виїв і миску вареників.

— Микита Парфенович — як у полі, так і за столом. По дві норми дає! — жартували механізатори.

— Їжте, на здоров'ячко вам! — бажала тітка Наталка.

— На здоров'ячко! — додавала Варочка.

За столом ніхто не засиджувався, обідали хутко, бо ж гаряча пора — жнива.

Всі дякували Наталці Іванівні й Варочці, а Микита Парфенович, вирушаючи в поле, сказав:

— Підростай, Варочко, та приходь до нас у бригаду куховарити. На зміну тітці Наталці.

ДЕСНЯЧКИ

Зараз Тимка і самого сміх розбирає, як згадає про свою зустріч з Десною. А тоді йому було не до сміху.

Тільки прокинувся після першої ночі в новій оселі, а від розчиненого вікна:

— Ну й сплюх же ти! Я вже чекати стомився, поки прокинешся.

На підвіконні сидить веснянкуватий хлопчина з рудим, аж вогнистим, чубчиком, усміхається до Тимка усіма веснянками.

— Та не тушуйся! Я — Валерка, сусід твій. Знаю, що ви до бабусі Катрі приїхали й будете жити в неї. То гайда на Десну!

А Десна, як виявилося, поруч. Злетіли з косогору, промчали через городи, відмахуючись від шорсткого соняшникового листя, і зупинилися на кручі.

Тимкові аж подих перехопило. Оце так річка! Протилежний берег далеко-далеко, ледь біліє піщаними висипами. Вдалині все гаї та ліси. Вода тиха, як дзеркало, а над нею чайки шугають.

— А то що за хатки? — спитав у Валерки, який встиг уже роздягнутися і переступав з ноги на ногу, мов кінь.

— Де, на косогорі? — перепитав Валерка. — То ж село наше, Соколівка.

— Ні, на річці он гойдаються. Білі, червоні…

— А-ха-ха!

— О-хо-хо!

— Ги-ги-ги!

Тимко тільки тепер помітив, що у нього за спиною збилися гуртком хлоп'ята, що прибігли до Десни купатися.

Одні реготали стоячи, інші — качаючись по траві. Та ще й приказували, підщипували:

— Ой, держіть мене, бо впаду!

— Та ти хоч таке слово чув коли — ба-кен?

— У їхньому селі, мабуть, і річки немає. Він — сухопутний моряк!..

— А якщо і є, то, либонь, там жабі по коліна.

Тимко насурмонився.

— Ну, досить! — обірвав ті вигуки Валерка, що спершу теж було розсміявся. — Моряки мені знайшлися! Ану, хто до того бакена допливе!

Сміливців виявилося небагато. І хлоп'ята притихли. Вони розпитували Тимка, звідкіля він приїхав, і він розповідав їм про степове село, де справді немає річки, лише ставок, та й той у велику спеку майже висихає. Але поля там — кінця-краю не видно.

— А в нас лани невеличкі. А ліс — такий, що й заблудитися можна. Партизанський. І Десна ось. Сподобалася тобі?

— Ще б пак!

Тепер без Десни Тимко жити не може. Так само, як і Валерка, і Дениско, й Варочка, й інші соколівські дітлахи. Від ранку до вечора вони на річці. Бабуся Катря іноді й докоряє:

— Хіба можна стільки купатися? Не діти, а водолази якісь!

Та вони ж не тільки купаються й загорають. Ловлять рибу, а її не так просто упіймати, бо рибалок зараз розвелося більше, ніж риби, як каже Валерка. По берегах он дачників скільки — намет на наметі. І кругом спінінги розставлені — не пройдеш. Сільські ж хлоп'ята спінінги не дуже полюбляють — більше вудочками рибалять, взабрід. Тимко вже знає, в якому місці краще поплавчанкою вудити, а в якому — донкою. А ще на яку наживку та чи інша риба ласіша — на черв'яка, на тісто, на горох, на п'явушника. А Валерка — той іноді умудряється і на голий гачок рибину зловити.

У Валерчиного тата — великий човен.

Без діла нічого посудину ганяти, а якщо для діла — беріть, — каже дядько Павло.

«Альбатрос» — голубою фарбою вималювано на борту човна. Так називався корабель, на якому плавав Валерчин тато. Постійна команда на «Альбатросі»: Валерка — капітан, він же стерновий, Тимко і Дениско — механіки-гребці, Варочка — матрос-сигнальник.

— Повний вперед! — подає команду Валерка, вируливши човна з тихої затоки на Десну.

І їхній корабель пливе — ні, не в далекі незнані краї, а на той бік Десни, де квітучі луки, густі верболози, столітні задумливі верби. Там команда рве щавель для борщу чи збирає ожини, від яких у гаю аж синьо. А то завантажать човен травою — для кролів, для телят, — і хто гляне з берега, дивується: пливе по Десні копиця.

— Дивіться ж тільки мені: не пустуйте на воді, — застерігає хлоп'ят бакенщик дядько Назар. — Бо ж Десна і широка, й глибока, колись вона тихша була, а тепер стільки барж за день проходить і «Ракета» — уранці й увечері.

Дядька Назара хлоп'ята слухаються, бо він на річці хазяїн. І річку наскрізь бачить: де мілина, де корч під водою. Розставляє на Десні бакени, засвічує на них вогники, і вказують вони путь великим теплоходам, маленьким катерам, повільним, неповоротким баржам і стрімким «Ракетам».

— Чимало світа я побачив, хлопці, — розговориться іноді бакенщик. — І річок усяких чимало переплив, убрід перейшов. Та кращої від нашої Десни ніде не бачив. І всі її люблять, красунею називають. Та ні, не всі. Бо є й такі, що забруднюють річку, верби над нею рубають, рибу винищують. А ви, хлопці, будьте на Десні господарями, допомагайте їй.

— А ми й допомагаємо, — хвалиться Валерка. — Джерельце он прочистили, яке в Десну біжить.

— А ще Вадько-дачник кручу розкопував, печеру йому забаглося рити. Так ми заступець у нього відібрали, — додає Тимко.

— Ну, заступця, може, й не треба було відбирати. Пояснили б, що берег не слід руйнувати, від того річка міліє.

— Та ми Вадькові про це казали. А він тільки посміявся. А тепер ходить по берегу і груддя у воду кидає. Дивний якийсь. Неначе діла собі не знайде.

Валерка з Тимком та їхні друзі знаходять собі діло.

А вже як купаються вони, то веселка коромислом стає над водою. Бо аж до неба злітають бризки, а захоплені вигуки хлоп'ят чути і в селі. Стрибають з кручі солдатиками — по одному і разом, взявшись за руки, пірнають униз головою, плавають навперегонки.

— Ану, хто до бакена допливе!

Бакен майже на середині Десни, і досягають до нього тільки найкращі плавці. І серед них — Тимко. Хоч коли він приїхав у Соколівку, плавати зовсім не вмів. Та друзі навчили.

Коли ж рибалять хлопці, то ніхто не заговори, не хлюпни. Такий рибальський закон. Бо риба усе чує.

Того дня рибалили вони навпроти Довгої коси. Поплавки пірнали раз по раз; Тимко, Валерка й Дениско вправно підсікали то сріблясту густеру, то червоноперого окуня. Варочці тільки встигай розкладати рибу по лозяних кошульках.

— Шубовсь! Бульх! — раптом сколихнулася вода біля самих поплавків, бризнула фонтанами.

Тимко від несподіванки завмер. Що воно таке? Риба не риба?

— Ага, старий знайомий! — вигукнув Валерка. — Ти що, спросоння? Чого рибу полохаєш?

На березі стояв Вадько-дачник, опецькуватий, у червоних плавках, і кривлявся:

— А що це, ваша річка?

— Наша! — сказала Варочка.

— І риба ваша?

— Наша! — сказала Варочка.

— І, може, й купатися тут усім, окрім вас, заборонено?

— Усім, окрім нас! — сказала Варочка.

— Та що ти з ним ще й розмовляєш! — зневажливо кинув Дениско. — Ходімо звідси, бо вже кльову не буде! — І почав змотувати вудочку.

А Вадько — набундючений і весь червоний, як його плавки, — спустився до річки і плюхнувсь у воду.

— Бач, роздратувати нас хоче! — гнівався Тимко.

— Хизується! — махнув рукою Валерка. — Ей ти, там бистрина, гляди!

Вадько чахкав по воді, як паровоз.

Хлоп'ята зайшли за прибережні лози, Варочка все ще обурювалась з Вадькової поведінки, і тут почулося розпачливе:

— Рятуйте!

— Розігрує нас, — мовив Тимко.

— А якщо ні? — на те Валерка й кинувся до річки. А за ним Тимко і Дениско.

Вони з усіх сил тягнули Вадька до берега, він був важкий, як грудка. Та враз їм полегшало, незрозуміло від чого. Ага, та це ж дядько Назар, це його голос гримкотить:

— За борт хапайтеся, за борт!

На березі хлоп'ята знеможено попадали на пісок. Схвильована Варочка присіла біля них, мовчала. У моторці сидів Вадько, тремтів і схлипував. Дядько Назар походжав по берегу туди-сюди, пихкав люлькою.

— Добре, що тільки переляком обійшлося, — казав він. — Чую: нібито Вароччин голос — на допомогу кличе. То я хутенько сюди. А ви спритні хлопці! — підійшов до трьох друзів, що вже підвелися, побадьорішали й усміхалися до Варочки. — Справжні деснячки!

ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ

Хлопці йшли на розвідку в горішник. І Сергійка гукали:

— Ходімо з нами!

— Я пішов би, — тихо сказав Сергійко. — Але мама заслабла. Так мені треба бути на хазяйстві.

— Ну, дивися, діло твоє, — поважно мовив Лаврик.

— Хазяїн знайшовся! Сергійко-мамійко! — кепкував Валерка.

— Я вже іншим разом, — Сергійко аж зіщулився, ніби був винен у тому, що не може піти з хлопцями…

У горішнику було таємниче-тихо і золотаво-зелено. Горіхів спершу наче й не видно, але як постояти довгенько, задерши голову, то вони починають вигулькувати і там і сям. Як зірки на небі.

Та спробуй їх дістати. Дениско був найвищий, тож нагинав гілки. Лаврик шелестів у лапатому листі, вишукував і зривав горіхові китиці, в яких гніздилося щонайменше по два, а то й по три-чотири горіхи. Восени вони стають лузанцями і самі вистрибують із своїх гніздечок. А зараз були ще недоспілі, й Валерка підбирав кетяги і вилузував горіхи в пілотку.

— Ще не повна? — час від часу запитували його хлопці.

— Що, вже вхоркалися? — сміявся Валерка. — Рвіть, рвіть.

У моїй пілотці ще стільки, та ще півстільки, та ще чверть стільки вміститься.

О, та пілотка Валерчина — заздрість усіх кутківських хлоп'ят.

Її подарував йому старший брат Максим, що недавно повернувся з армії і тепер трактористом у колгоспі. Завелика на Валерку пілотка, але ж справжня, в яких тільки бувальцях не бувала — і на землі, й у небі. В ній Максим з літака стрибав з парашутом, і по-пластунськи повз за «язиком», і в атаку ходив на військових ученнях. А Валерка, мабуть, і спить у пілотці. І поносити дає не кожному — тільки своїм вірним друзям. Звичайно, й Денискові та Лаврику.

— Годі потрошити! — гукає Валерка. — Бач, розходилися. І людям залиште.

Годі то й годі. Хлопці схиляються над пілоткою, задоволено пересипають у пригорщах гладенькі, немов поліровані, горішки. Понесуть на пробу, а через тиждень-два нарвуть вже доспілих — то будуть на зиму. Підсушить мати їх на черені, вкине в торбину з соняшниковим насінням — кращих ласощів не треба.

Випірнули з-під ліщинового шатра на вузеньку стежечку, що вела попід косогором до села. Несли пілотку по черзі.

— Давайте до Сергійка зайдемо, — запропонував Лаврик. — Ото завидки його візьмуть!

Ворота на обійстя були чомусь відчинені, на грядках порпалися кури.

На ґанку сидів Сергійко, зсутулив плечі, нагнув голову.

— Оце так хазяйнуєш! А ми ось… — почав було Валерка й осікся: коли Сергійко підвів голову, очі його були повні сліз.

З хати вийшла баба Федориха, сусідка Сергійкова.

— Не до гульні йому зараз, хлопці. Матір його в лікарню забрали. А батько на баржі плаває по Десні, аж пізньої осені додому заявиться. То я вже за Сергієм пригляну, поки Варвара одужає.

Хлопці не знали, що казати, як утішати Сергійка. Посідали біля нього на ґанку й мовчали. Мовчати було важко, і Валерка пішов виганяти із грядок курей, а Дениско зачинив ворота.

А потім Валерка, заїкаючись, сказав:

— Сергійку, я більш не буду тебе дражнити… І якщо хочеш — будемо робити все разом.

Сергійко мовчав.

— Не зачіпайте його, — шепнула хлопцям бабуся Федориха. — Може, йому треба побути зараз одному.

— Так ми ще прийдемо, — сказав Лаврик.

Хлопці підвелися і, ступаючи слід у слід, пішли до хвіртки. На ґанку біля Сергійка залишилась пілотка з ліщиновими горіхами…

НЕХАЙ ПРИХОДЯТЬ ЗАЙЦІ

Весела зима цього року видалася. То захурделить на кілька днів та ночей сніговицею, то затріщить морозом, розмалює шибки візерунками, то засріблиться інеєм на деревах. Дітям за такої зими розваг вистачає. Хто снігову бабу ліпить, крижані фортеці мурує, хто на санчатах, на лижах з гірки спускається, хто на ковзанах по дзвінкому льоду гасає.

А прибіжать діти додому, в хаті тепло, затишно, у грубці палахкотить вогонь, на столі гарячий борщ парує.

Ось тільки звірам та птахам за такої зими сутужно. Сороки — ті хитрі, на зиму з лісу до села перебралися, біля курей підгодовуються. А горобці і влітку, і взимку біля людських осель собі поживу знайдуть.

Аби допомогти птахам, усі кутківські хлопчаки намайстрували для них годівничок, порозвішували на деревах. Із фанери, з бляшанок, а Валерка — той велику металеву миску повісив на шовковиці. Найкращу годівничку зробив Лаврик — двоповерхову, з дашком. Ну, йому трохи ще дідусь допомагав.

У пташиних їдальнях чого тільки немає: гарбузове й соняшникове насіння, конопляне сім'я, хлібні крихти, шматочки несолоного сала. Це для синичок такий харч. А для снігурів підвішені ще й грона горобини, калинові кетяги.

— У мене двадцять синичок сьогодні харчувалося, — хвалиться Лаврик.

— А в мене — сімсот! — випалює Валерка.

— Ну, ти й скажеш! — сміються хлопці. — Стільки їх чи й на всьому кутку набереться.

— А до нас білочка прибігала. Така пухнаста, гарненька, — каже співуче Варочка.

Хлопці зиркають на Дениска, Вароччиного братика.

— Справді, — підтверджує Дениско. — Ми з Варочкою саме у вікно дивилися. А білочка — скік з яблуні на годівничку. Схопила гарбузову насінину і назад, на яблуню, розлузала і за другою скочила. А потім набрала насіння і майнула до лісу.

— Мабуть, у неї білченята з'явилися.

— Що там білка! — знову пристає до розмови Валерка. — Он мій тато розказував, що до них на ферму вепр прибився. Здоровенний, ікластий. Сторож як побачив його, то вмить опинився на горищі. А мій тато нічого не боїться. Виніс вепрові корзину картоплі та буряків, вепр похрумав, а потім простягнувся на соломі, перепочив і після цього побрьохався по снігу до лісу.

Хлопці не знають — йняти віри Валерчиній оповіді чи ні. Та он гірка їх кличе, виковзана до блиску полозками, лижами чи просто дощечками, і вони навперегінці мчать до неї.

А коли Дениско й Варочка, — розпашілі, виваляні в снігу, — приходять додому, то бачать, що до них завітав… Дід Мороз. Та ні, це дуже на нього схожий сусід їхній Кузьма Овсійович — у довгополому кожусі, в гулоносих битих валянцях — сидить на лаві, мне у руках заячу шапку. Щоки у нього червоні, вуса — білі, а від лисини парує, бо в хаті — жарко, а він, мабуть, тільки з морозу.

І в дорослих, виявляється, майже та ж розмова, що і в дітей:

— Їздили оце з єгерем до Золотого бору, — розказує тато. — Насилу пробилися до лосиних кормушок. Сіно порозкладали, в'язаночки березові.

— І охота ж тобі було неблизький світ та по такій дорозі! — дивуеться Кузьма Овсійович. — Я б не поїхав. Це ж і замерзнути можна ні за цапову душу.

«У такому кожусі та в таких валянцях хоч і на Північний полюс їдь, так не замерзнеш», — думає Дениско.

— А мені від зайців спасу нема, — каже сусід. — Протолочили стежку в садок і гризуть уночі яблуньки.

— А я свої соломою пообкутував. Так і від морозу захисток, і зайці до дерева не доберуться.

— Як захочуть, то доберуться. Тепер зайці так знахабніли, що тільки рушниця проти них запомога. То я оце прийшов до тебе, Петре, — чи не позичиш кілька патронів. Рушниця в мене є, а от патрони вийшли ще восени, як на качок ходив. Так дай мені дробових, засяду вночі і, як прийдуть, торохну з обох стволів. І яблуньки будуть цілі, і шапка буде ще ось така, а може, й дві чи три.

— Нема в мене патронів, Овсійовичу, — каже тато. — Та ви соломою яблуньки обкутайте.

— Ет, соломою, соломою! — піднімається з лави Кузьма Овсійович. — Якщо жалко тобі патронів, так і скажи. А я піду до лісника. У нього знайдуться. Хоч на самого вепра.

І важка постать у кожусі пропливає мимо вікна.

— Тату, а що, Овсійович по зайчиках стрілятиме? — блимкає довгими віями Варочка. — Я не хочу!

— А стрілятиме… Бо яблуньки йому важко обкутати, — хмуриться тато.

Тим часом вони й не помітили, що Дениско зник із хати.

Долаючи колючий вітер, він біг до Лаврика. Той уже забрався на лежанку, вигрівався й читав книжку. Та почувши Денискову розповідь, хутко вдягнувся, і вони пішли до Валерки.

— Треба не допустити зайців у Кузьмин садок, — вислухавши друзів, сказав Валерка.

— А як це ти зробиш? — хмикнув Лаврик. — Оточиш садок і цілу ніч вартуватимеш? Так він ще по нас пальне, подумає, що зайці. Та й хто нас пустить у ніч, на мороз?

Валерка нахмурив чоло, сидів, задумавшись.

— Треба знайти заячу стежку! — враз прояснів він.

— А її не треба й шукати, — сказав Дениско. — Я бачив, що заячий слід проходить через наш город і веде до дядькових яблуньок.

— То чом же ти одразу не сказав? — І Валерка дав Денискові такого щигля, що той довго відтирав лоба.

А Валерка застрибав по хаті:

— Тепер усе просто зробити!

Невдовзі друзі, пошепотівшись, розбіглися по домівках.

Під вечір вони зібралися біля жердок, що огинали Денисків город з боку поля, за яким синів ліс.

— Ось і заяча стежка, — показав Дениско.

— Так, он сліди від їхніх лапок. Великі й менші, — роздивлялася Варочка.

Хлопці почали викладати з кишень морквини, а Валерка дістав з-за пазухи ще й чималенький качан капусти.

— Більшого на кухні не було, — зітхнув.

— Ну, влетить тобі від матері! Це ж вона для борщу приготувала.

— Та в нас у льоху ще капусти досить.

Порозвішували моркву на шворочках по жердині, а над самою заячою стежкою капустину прилаштували.

Уранці Дениско з Варочкою першими прибігли до заячої стежки. На жердині тільки шворочки гойдалися, а качан був наполовину згризений. Довкола сніг утоптаний заячими лапами.

— Забрали зайці морквочку! — раділа Варочка.

Тут і хлопці підоспіли й також зраділи.

— Увечері ще моркви навішаємо, — сказав Валерка.

— А чи зайці буряки їдять?

— Повісимо одного буряка на пробу. Краще цукрового. Ось і побачимо.

Через кілька днів, — Дениско та Варочка саме були вдома, — до їхньої хати знову завітав сусід Кузьма Овсійович. Прийшов до тата попрохати рубанка.

— Ну то як, маєте ще одну шапку, Овсійовичу? — запитав його тато.

— А! — махнув той рукою. — Просидів одну ніч під стіжком, а на другу — заснув, то ледь не задуб. Не приходили зайці.

— Ні, приходили! І ще прийдуть! — аж підстрибнула Варочка.

Тут Дениско смикнув її за руку. І вона замовкла. Та хіба Варочка довго помовчить?

— А навіщо вам багато шапок, дядьку? — запитала вона. — У нашого татка тільки одна.

— Ет, багато шапок, одна шапка! — пробубонів Кузьма Овсійович.

І так почервонів та набундючився, що Дениско не втримався, пирснув.

Не сказавши й «бувайте здорові», дядько посунув з хати. Навіть забувся, за чим і приходив, — рубанок залишився на підвіконні.

ЖАРИНИ НА СНІГУ

ЖАРИНИ НА СНІГУ

Васильок прокинувся, повів по хаті оченятами, подумав, що пора й уставати. Та вилазити з нагрітого кубельця не дуже хочеться. Бо у хаті холодно, по кутках іній сріблиться, а шибки так замуровані морозом, що ледь світло пробивається.

— Годі, годі вилежуватися, — подає голос мама, яка, обкутавшися великою чорною хусткою, колотить щось у щербатій макітрі. Мама в нього зовсім молода, та як напинає ту хустку, стає схожою на бабусю. — Ну, що розглядаєш так мене, наче давно бачив? — усміхається вона самими очима. — Дідусь Федір ось тобі валянки заніс підшиті. То збігаєш до тітки Марії та попросиш жару. Розпалимо піч і хоч пісної лемішки зваримо.

Мамі Васильок відмовити не може. Бо й татко, як ішов на війну, сказав: «Ну, Васильок, тепер ти матері перший помічник, бо дідусь уже старий, немічний, а ти саме в пору козак!..».

Не Васько, не Василько, а Васильок — так завжди називав його тато, а ще іноді — козаком.

Васильок прискіпливо обдивляється старі татові валянки й цвіте задоволено: справжньою шиною з німецької вантажівки дідусь підшив! Тепер скільки хочеш ковзайся — не продірявляться!

Поринає в татові валянки і, накинувши прямо на сорочину мамину ватянку, вилітає надвір.

А снігу за ніч намело! Кілки від тинів ледь видніються із заметів. Васильок, підібравши поли ватянки, брьохкається до тітчиної хати через город — так ближче, хоч торувати стежку по молодому снігу нелегко.

— Ой, людоньки, а це що за сніговик! — сплескує в долоні тітка Марія, коли Васильок стає на порозі.

— Мама просила, щоб жару вкинули, — ледве переводить хлопець подих і простягає тітці череп'яну покришку.

— О, тепер упізнала! — тітка відсуває заслінку, бере кочергу, щоб вигребти з печі жару.

Васильок тим часом показує на пальцях різні чортики Михайликові, що, звісивши закушману голову з печі, так і давиться від сміху. Тітка Марія ніби не помічає того, вкладає Василькові в одну руку теплу картоплину, а в другу — покришку з жаром.

— Хутенько йди, аби вогонь не загас. А з Михайликом за день ще встигнете нагарцюватися.

Прикриваючи полою ватянки жарини, Васильок намагається ступати у свої ж глибокі сліди. Поквапливо ковтає припахлу димком картоплину, і стає йому тепло, затишно. І сніг уже перестав, небо вияснюється. «Можна буде й на ковзанку збігати», — думає Васильок. І тут дає сторчака, покришка й жарини летять урізнобіч. Мабуть, причаїлася під снігом торішня гарбузова бадилина, ось тобі й маєш!

Вихоплює Васильок із снігу жарини, а вони тільки шиплять, жодна не жевріє. Ось і приніс мамі жару!

Васильок шморгає носом, топчеться на місці. Що його робити, не з голими ж руками додому йти? Вертатися до тітки Марії якось ніяково. Доведеться йти до Арсенихи.

Арсениха колотить масло у великій сулії. За німців з усього кутка тільки в неї зосталася корова, і, кажуть, тепер Арсениха з того наживається: міняє масло на базарі на придане для Ольки, вже набила скриню по віко.

Ольку хлопці іноді дражнять:

Бузькова молода, Олька руда!

Вона не ображається, тільки жалібно кривиться. А ось мати її вибігає за ворота і як почне лементувати, хоч вуха затуляй.

…Арсениха перестає трусити сулією.

— Нема, дитино, жару. Два дні печі не топила. Якби був, хіба ж мені жалко.

Олька, що вишиває рушник проти вікна, щось хоче сказати, але Арсениха зиркає на неї і торохтить далі:

— Хіба ж натопишся кожен день? Дров разів на два лишилося, а він заляже під кожухом та й діла ні до чого не має!

З полу подає голос дядько Арсен:

— Від батька чувати що? Нічого? Ну жди, жди…

Похнюпивши голову. Васильок чвалає вулицею.

— А чом козак засмучений? Що досі не заручений? — чує він веселий дзвінкий голос.

Так уміє жартувати лише Данькова Галина. Он вона біля криниці лід обцюкує.

— Та… жару ось шукаю. У вас, бува, немає? — зблискує у Василька надія.

— Чом немає? Зажди, наберу води та й підемо до нас.

Тітка Галина несе на коромислі повні відра, і жодна краплина не вихлюпнеться, а Васильок сокиру їй несе.

У хаті Данька-тракториста чубляться два біляві хлопчики.

— Ой, горенько ви моє! І в кого ви повдавалися, такі розбишаки? Мабуть, у батька! — Тітка Галина ставить на ослін відра і кидається розводити наїжачених малюків.

— Будете слухняними, повернеться з війни татко, на тракторі покатає.

— Мене першого! — підстрибує один.

— Ні, мене! — не погоджується другий.

— Знову суперечка. Та обох разом покатає вас татко, — зітхає Галина.

З портрета на покуті дивиться на них дядько Данило. Колись він — давно-давно те було, здається, — і Василька на тракторі катав.

Тітка Галина щедро нагрібає в покришку жару.

— Неси, Васильок, вогники, щоб було вам тепло, — примовляє вона. — Мамі скажеш, що як упораюсь, забіжу, погомонимо…

У печі жваво потріскує хмиз. По хаті розходяться теплі хвилі, й шибки починають плакати. Мама наливає в полив'яну миску паруючу лемішку. Васильок дивиться у відталу шибку і думає: «Як добре, що є в кого попросити вогню!»

Над Арсенишиною хатою здіймається димок…

БІЛИЙ ПАРОПЛАВ

Як немає вдома чого робити. Васильок біжить до дідуся Федора. Хата дідусева приліпилася, мов гніздо ластів'яче, на гребені придеснянського косогору. На міжвіконних простінках рятувальні круги висять, біля сінешньої, почорнілої від негоди стіни на вибір усяких весел. Одразу видно, що тут живе бакенщик.

Щовечора дідусь засвічує на бакенах та прибережних смугастих стовпах ліхтарі — червоні, зелені, жовті. Вночі йде пароплав від вогника до вогника і так не збивається з курсу.

Звісно, дідусь бере з собою Василька. Ні, не просто за пасажира: онук сідає за гребки, а дідусь правує. Великі дубові весла-гребки Васильок чи й підняв би, тож дідусь зробив йому легенькі, кленові. Вони ніби самі загрібають воду. Самі не самі, а поки засвітять останній бакен, то вибілений під щедрим сонцем Васильків чубчик таки добре прилипає до чола.

Ліхтарі на бакенах дідусь світить сам, бо не так легко зробити це на воді та ще й на бистрині, коли течія вперто намагається потягти човна за собою. А вже на березі він покладається на онука. Васильок, як білка, видирається по пружинистих щаблях на стовпа і вмент засвічує ліхтар.

Пост їхній — від Соколівки до Максимівського старика. Впоравшися зі своєю нехитрою, але нелегкою роботою, вони тихо запливають у старик. Тут дідусь перевіряє верші, поставлені вранці, витрушує в човен то золотистого карася, то червоноперого окуня чи зеленаву щуку. А Васильок тим часом вибігає на луг, натоптує полотняну торбинку щавлем, щоб було завтра з чим зварити борщу.

А потім вони збирають сушняк і розпалюють на березі вогнище. Коли в задимленому казанку круто закипає вода, дідусь обережно опускає в неї щойно видобуту з верш рибу, пару цибулин, кидає щіпку сірої, як земля, солі. І ось уже парує в казанку юшка, її духмяний запах чути, мабуть, на весь луг. Сьорбають юшку з дерев'яних ложок, які вирізьбив дідусь з липового окоренка. Дідусь смакує вариво поволі, а Васильок сьорбає так, що аж за вухами лящить, аж трава до землі пригинається.

— А добрі з нас молотники! — каже дідусь, споліскуючи в теплій вечірній воді казанка.

Збадьорений Васильок уже сидить на гребках, човен їхній бере курс на Соколівку, і з ріки, котра непомітно зливається з сутінками, підморгують старому та малому веселі вогники, засвічені ними.

Отак улітку.

Взимку дідусь Федір плете ятери, підшиває валянки, латає чоботи й іноді бурчить на Василька крізь прокурені вуса:

— Горить на тобі взувачка, як на пекельнику!

А як же вона не горітиме, коли Васильок жодної ковзанки не обмине, з найвищих у селі гірок на лижах та санках спускається!

Повертає на весну, краплини лунко зриваються із стріх і точать сніг попід хатами. Тоді дідусь перебирається в повітку, і цілими днями чути звідтіля дзенькіт сокири, шурхіт рубанка й густе кахикання. Дідусь майструє бакени, весла, випилює нові кочети на човен. Васильок у нього за підручного. То якусь дощечку треба притримати, то молоток подати, то цвяха вирівняти — роботи вистачає.

Коли скресає Десна, дідусь і Васильок сходять униз, до річки. Тут довгу зиму дрімав під снігом їхній човен. Які сни йому снилися, що бачилося зимовими днями й ночами? Либонь, як і Василькові, білий-білий пароплав з високим капітанським містком.

Дідусь, щось примовляючи собі у вуса, оглядає човна, а Васильок маленьким саперним заступцем викопує в кручі пічку з димарем. Вмощують у тій пічці старий пом'ятий котелок, розтоплюють у ньому смолу. Конопатять щілини мохом, щедро просмолюють днище й борти човна, щоб не протікав ціле літо.

Тепер залишається чекати відкриття навігації. Того дня ждуть бакенщик Федір і його онук Васильок, як свята.

І ось зайшов до їхньої хати дідусь, чисто поголений, з підстриженими вусами, у військовому кітелі, який одягає він лише кілька разів на рік. Васильок одразу здогадався: з якоюсь новиною дідусь завітав.

І заплескав у долоні, коли почув:

— Передали з Максимівки: завтра вранці пройде перший пароплав.

— Ма, то я в дідуся і заночую? — Васильок до матері.

— Ночуй уже, раз таке діло, — помовчавши, погодилась мама.

Поки посвітили ліхтарі й вибралися на гору до хати, зморилися добре. Після пронизливого річкового вітру хата видалася особливо теплою, затишною. Дідусь і каганчика не світив, перевечеряли в темряві холодним борщем.

Полягали на печі, що від ранку зберегла для них трохи тепла, та не спалося. Дідусь кахикав, і Васильок теж крутився, перевертався з боку на бік.

— Чом не спиш, онучку? — мовив дідусь. — Пароплава, либонь, боїшся проґавити? Спи, я розбуджу.

І Васильок ніби поплив на деснянських хвилях…

Вранці, розганяючи сон, вони збігли до Десни. «Чи не проспали?» — хвилювався Васильок, дивлячись на повноводу, стрімку річку. І тут з-за уступу показався пароплав. Він плив по великій весняній воді, легко розрізаючи хвилі, білий-білий, як лебідь.

Дідусь Федір, розгладивши вуса, виструнчився на березі, а біля нього завмер Васильок. Порівнявшися з ними, пароплав дав басовитий, протяжний гудок. Васильок здригнувся — ні, не від гудка. На пароплаві, біля капітанського містка, стояв чоловік у військовій формі і, приклавши до чола долоню, вдивлявся у берег. А може, це татко, його татко повертається додому!

Васильок, вимахуючи картузиком, побіг по берегу за пароплавом. Біг і щось кричав, не чуючи свого голосу. А білий пароплав плив і плив, та не міг причалити, бо немає в їхньому селі пристані…

ЛАСТІВКИ НАД ГУТОЮ

Ще звечора склали вони у фанерний сундучок теслярський інструмент: долота, рубанок, свердла — велике і менше, струг, рівень, складаний метр, моток шнура і шматочок крейди. А на світанку вже крокували лісовою дорогою — попереду дідусь Федір із сундучком за плечима та сокирою за поясом, услід — Васильок, свою сокирку він також прилаштував за поясом, якого викроїв йому дідусь із шматка шкіри-сириці.

Залюбки вистрибував Васильок зволоженою ранковим туманом лісовою дорогою, було йому легко й радісно від того, що ранок такий лагідний, сонячний, що йдуть вони в партизанську Гуту, і не просто як гості — йдуть будувати хату тітці Софії. Приходила вона недавно до них і бідкалася:

— У землянках тулимося. Ждали-виглядали господарів своїх, усі очі вигледіли й виплакали, а скільки їх з війни вертається… Та й ті скалічені. А будуватися ж треба, у кожного дітки-пуцьвірінки.

— Якось воно устаткується, — заспокоював її дідусь. — Попрошу ось свого напарника, щоб за мене бакени посвітив, та й поробимо тобі, правда ж, Васильку? — підморгнув онукові.

— Пособимо! — підтвердив Васильок, і тітка усміхнулася крізь сльози: — І в мене Грицик такий, до всього вдатний.

Дорога до Гути все лісом та лісом. Обабіч — сосни стіною, поміж ними дуби-нелині, мов вартові у рудих киреях, ще не скинули торішнього листя. А берізки, що подекуди аж на дорогу повибігали, вже зазеленіли. Усе те помічає Васильок, бачить, як і білка нечутно з гілки на гілку майне блискавицею, і як дятел прилаштовує шишку в своїй кузні.

Отак і дорога спливає. А дідусь, мабуть, притомився, піт витирає з чола.

— Давайте я сундучок піднесу, — пропонує Васильок.

— Е, ще й ти здоволишся ношею, — каже дідусь. — Ось дійдемо до містка через Жерело, а там ще половина дороги.

До Жерела-то дійшли, а де ж місток? Тільки палі з води стирчать, а між ними якесь громаддя чорніє.

— Наче танк, — роздивляється Васильок. — Перевернувся чи що?

— Перевернули! — сміється дідусь. — Партизани. Це німецький броньовик, до їхнього табору пробирався. А тепер ми по ньому переберемось.

Через броньовик перекинуті дошки соснові. По них і перейшли на той бік.

І далі був ліс, тільки не зелений, а чорний. Не було віття на деревах, одні обвуглені стовбури стояли. І не чути було співу птахів, не видно білок.

— Фашисти спалили, — сказав дідусь, угадавши ще не вимовлене притихлим Васильком запитання. — Видно, не тільки партизанів, кожної деревини тут боялися.

Васильок і далі йшов мовчки, дивився тільки собі під ноги. На дорозі подекуди пробивалась блідо-зелена трава й снували мурашки.

— Ось і Гута, — мовив дідусь, і Васильок підвів голову.

— Де ж вона? — вирвалося в нього.

Перед ними лежало пустирисько, а на ньому то тут, то там стирчали незвичні для ока голі печі з довгими шиями-димарями. З деяких курився димок.

— Ну, нам он до тієї берези, — тільки й сказав дідусь і прискорив ходу, хоч і був, видно, стомлений.

— Робітнички мої прийшли! — зраділа тітка Софія і тут же заметушилася: — Де ж я вас посаджу, чим же я вас пригощу? Горох є варений та квас березовий.

— Гороху ми ще не заробили, а кваску — не проти. Отут, під березою, й перепочинемо, присів дідусь на вузлувате коріння, що випиналося з землі.

Грицик — веснянкуватий хлопчина у маєчці з парашутного шовку та коротких полотняних штанях — приніс повний глечик квасу.

— Пийте, у нас ще ціла діжка є! — припрошував.

— А добрий квасок! — хвалив дідусь. — Либонь, з цієї берези?

— Ні, не з цієї, з лісових, що аж за Великою Гаткою. Нашої ми не займаємо: одна на всю Гуту лишилася.

— А то що ондечки, із-за пагорбка виглядає? — запитав Васильок. — Наче хата?

— Хата і є, — цвиркнув крізь зуби Грицик. — Поліцаєва. Це він, гадюка, німчуру сюди навів. Вони б самі у наших лісах та болотах дороги не знайшли. Проте й назад мало хто вибрався. Усипали їм партизани. Та встигли фашисти село спалити. Люди тоді в болоті рятувалися. А та хата тепер — пусткою, ніхто не хоче в ній селитися, краще в землянці перебути…

Поки дідусь відпочивав, Васильок заглянув у землянку. Було там напівтемно, бо ж єдине віконце-шибочка в стелі не могло все освітити. Та Васильок розгледів полик, у кутку щось схоже на стіл на вкопаних у долівку стовпцях, замість стільців — пеньки грушеві. Добру частину помешкання займала металева бочка-грубка. Над столиком висів портрет молодого усміхненого дядечка, обрамлений вінком з вересу. Побачивши, що Васильок придивляється до портрета, Грицик сказав:

— Як фашисти підходили, мама закопала таткові речі. Ось і збереглася карточка.

А на обійсті вже видзенькувала сокира, пахло свіжою живицею. Дідусь, закачавши рукава полотняної сорочки, тесав соснову колоду. Васильок з Грициком і собі взялися за сокирки.

— О, та в нас ціла бригада тепер! — радів дідусь. — Але спочатку треба розмітку зробити.

Прикладали до колоди намащеного крейдою шнура, туго натягували, а дідусь бринькав ним, і на корі відбивалася рівненька лінія.

— Отак по цій мітці й тешіть, щоб було як у справжніх теслярів.

Здавалося, що нескладна робота, й старалися хлопці, але не дуже так виходило, як дідусь учив. Сокира то ковзає по колоді, а то бере завелику тріску. А дідусь он як легко теше і рівно по шнурочку.

— А це хто тут хазяйнує? — почувся хриплуватий голос, і теслярі випросталися й побачили, що до них підходить стрункий, худорлявий чоловік у гімнастерці й військовому кашкеті. — Тепер уже бачу: родичі Софіїні, — здоровкається з дідусем лівою рукою, бо правої немає, тільки рукав порожній за пояс заправлений. Подає руку й Василькові та Грицикові, присідає на колодку.

— Це добре, що ви прийшли, — каже. — Потешете, підготуєте деревину, а тоді бригадою будемо зруб зводити. — Хоча в бригаді — одні жінки, — зітхає. — А я ось за командира, чи то пак — бригадиром. І село треба відбудовувати, і поле обробляти. А якою силою?

— Усюди нині так: усе на плечах жінок, старих та ще отаких козаків, як вони, — киває дідусь на Василька й Грицика. — Переживемо, скоро й сили прибуде. Наші вже з Берліна повертаються.

— І я туди дійшов би, якби не оце, — смикає бригадир порожній рукав. — Ох і відплатив би за нашу Гуту, та хіба тільки за одну нашу!.. Ну, погомоніли, і рушив я далі, у поле мені треба. А ви тут трудіться, майстрики…

І вони трудилися, аж спини змокріли. Аж поки дідусь не гукнув:

— Перекур! А як хто хоче — і подрімати може на сонечку.

Набив тютюном люльку, пихнув димком, задивився в небо.

— Прилетіли, бач! — мовив радісно.

І Васильок та Грицик підвели чубаті голови й зацвіли оченятами, один — голубими, як льон, а другий — карими. Ластівки прилетіли! Шугають туди-сюди, то аж землі черкнуться крилами, то злинуть у небо. Чи не впізнають Гуту? А хіба ж упізнаєш…

Васильок раптом хмурніє:

— Дідусю, а де ж ластівки житимуть?

Старий пихкає люлькою, видно, не може щось путнє одразу сказати, замислюється. Бо ж ці птахи гніздяться лише під стріхою людського житла.

— Ге, дідусю, а поліцаєва хата? — перебиває його думки Грицик.

Навряд, щоб ластівки там пригніздились, — каже глухо дідусь і береться за сокиру, й знову ходить вона по деревині, й виступає на стесаному боці живиця.

Васильок із Грициком — цікаві до всього — кілька разів, коли дідусь перекурював, бігали за пагорбок.

— Не схотіли чомусь там гнізда ліпити. Дивно… — перемовлялися.

— Ластівки лише при людях селяться, — кинув на те дідусь. — А то — дідькове лігвище.

І дзвеніли на обійсті під єдиною на всю Гуту березою сокири, дід з онуками тесали соснові колоди, треба було хутчіш зводити нову хату.

ДЯДЬКІВ СКАРБ

Дядько Митро, коваль, як вернувся з війни, то узяв лопату і пішов на город. Потупцяв довкола вузлуватого в'яза, на якому гніздо лелече, відміряв од дерева кілька кроків і почав копати.

— Скарб, хлопці, отуто захований, — по-змовницьки прошепотів до всюдисущих Василька та Михайлика, що були тут як тут.

І сусід Арсен перевісився через тин, глипав підпухлими очицями, не міг збагнути, чого це солдат там длубається.

Дядько Митро копав без перепочинку і врешті витяг із ями щось у шмаття загорнуте. Васильок з Михайликом затамували подих. Під Арсеном тин затріщав, коли дядько Митро розгортав шмаття:

— Тю, я думав — добро яке, аж воно — ковадло, — похитав кучматою головою Арсен і поплівся до хати.

— Аж воно — ковадло! — повторив дядько Митро і так голосно засміявся, що й лелеки на нього задивилися з в'яза.

Дядько Митро оглянув ковадло, погладив його, як малу дитину, потім підняв на плече і, широко ступаючи, поніс до кузні. За ним ішли хлопчаки, попереду Васильок награвав на подарованій дядьком губній гармоньці:

Розквітали яблуні та груші…

У кузні, що стояла пусткою, дядько Митро прикріпив ковадло до дубового окоренка, вкопаного в землю. А за кілька днів роздобув десь лантух деревного вугілля, дідусь Федір — на всі руки майстер — пошив із цупкої брезентини міха.

Тепер Васильок та Михайлик надовго зникали з дому, і матері знали, де їх шукати.

— Причарував хлоп'яків ваш Митро, — казала Василькова мама тітці ковалисі.

— А він такий! — усміхалася та.

Ой ковалю, ковалику Марку, Чом не куєш звечора до ранку.

— наспівував дядько Митро.

І кував з ранку й до вечора.

Був сам і за коваля, й за молотобійця. А Васильок з Михайликом, ухопившись обіруч за цурку, по черзі дмухали міхом, і в горні палахкотів вогонь.

Коваль великими щипцями вихоплював з горна розпечений дочервона шмат заліза, клав на ковадло, повертав туди-сюди, оббивав молотком окалину, а тоді брався за молот. І росла на очах задивованих хлопців гірка сапок, клямок, завісів — усяка річ ой як потрібна у господарстві людям.

Потім і підручний у дядька Митра з'явився — Юрко Черевичний. Чотирнадцять чи п'ятнадцять літ Юркові, а вигнався нівроку — на лободі та картоплі.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень — удвох гупали, лемеші до плугів кували. Голови білими хустинками пов'язані, голі до пояса, і піт по грудях, по спині — струмками.

Коли дядько Митро відкладав молот і сідав на порозі кузні перепочити, Васильок з Михайликом бігли до криниці, приносили відерце води холодної. Коваль і Юрко по черзі припадали до відерця і так смачно пили, аж завидки хлопців брали.

— Пам'ятник тобі треба поставити за це, Митре! — радів бригадир — сухорлявий, високий, як тичина, дід Хома Новик. — Є тепер чим поле орати.

Дядько Митро хмурився:

— Пам'ятників тисячі треба поставити — солдатам нашим, що по всіх усюдах у землі лежать. А поки що в мене інша робота з моїми гвардійцями, — кивав на Юрка, Василька й Михайлика. — Плуги підрихтуємо, за борони візьмемось.

Одного дня заникнув до кузні дядько Арсен. У всі кутки позаглядав, наче ревізор який, а тоді до коваля:

— Зробив би ти мені плужка, Митре. Ми ж з тобою сусіди…

— Плужки для колгоспу роблю. А ти почекаєш, — коваль на те. — Довше чекав, аж чотири роки…

— Он воно як… А людям же робиш усе. І задарма. А я заплатив би.

— То ж людям, — кинув дядько Митро і мовби не помічав більше Арсена, прикипів руками й очима до ковадла.

Дядько Арсен покрутився-покрутився і пішов собі геть.

Коваль з Юрком видзвонювали молотами, з гарячого заліза сипалися увсебіч іскри. Васильок з Михайликом роздмухували й роздмухували горно, малинове полум'я здіймалося над вугіллям. На стіні висвічувалась ковалева гімнастерка, й на ній зблискували дві медалі «За відвагу» і орден Слави.

СПІВУЧА ЛИПА

У всій Соколівці та, мабуть, і в сусідніх селах ні в кого немає такої липи, як у городі дядька Митра. Посадив її нібито ще прадід його, який чумакував і привіз з далекої дороги саджанець. Липи люблять чорноземлю, а ця вкоренилася на супіску й за багато літ виросла на диво людям: вигналася вгору — здається, аж хмар черкає, роздалася гіллям ушир, ніби нап'яла величезне шатро.

Отож не кожен вибереться на таке велетенське дерево, а Васильок та Михайлик такі верхолази, що вибираються. Повсідаються на товстелезній гілляці й звідтіля перед ними все як на долоні: й село з білими хатами та зеленими садками, й голуба стрічка Десни, й синя підкова лісу, що обрамляє Соколівку з трьох боків.

Хоч матері їх за те сварять.

— Отаке придумали, по деревах лазити! А де ж того краму на штанці вам набратися?

А дядько Митро хлоп'ят захищає.

— Нехай, — каже. — Людина росте й висоти прагне.

У затінку під липою він злаштував столика й лавочки, то його улюблене місце для спочинку. Хоч коли той дядько Митро спочиває? Усе в кузні та в кузні, а прийде додому, посидить трохи під липою, викурить цигарку й тут же береться до якогось діла. Черевики сусідським дітлахам латає, калоші клеїть чи лагодить комусь ходики, паяє каструлі.

— Ти, Митре, не тільки коваль, а як у тій приказці: і швець, і жнець, і на дуду грець, — мовить дідусь Федір.

— Біда всьому навчить, — також приказкою відповідає йому дядько Митро. — Сільський чоловік повинен до всякого ремесла кебету мати. А ремесла за плечима не носити.

— Вірно речеш, — покивує головою дідусь. — І я такої думки… А чом це ти собі місце тут, під липою, облюбував?

Дядько Митро зітхає, погладжує широкою долонею шершавий липовий стовбур. Аж потім каже:

— Часто вона мені на війні снилася. Як випаде ото затишшя, замгну на хвильку в окопі, а перед очима — липа, вся у цвіту. І бджоли над нею гудуть, гудуть… Стрепенуся, а то літаки гудуть і кулі дзизкають…

Васильок з Михайликом сидять на липі й чують усю ту розмову. І ще далі чують:

— А він же прийшов, мнеться, мнеться, а тоді: «Твоя липа, Митре, мій город затіняє. Отам, попід тином, зо два мішки картоплі вродило б. Так, може, обрубаєш гілля?».

— Це Арсен, либонь?

— Ну а хто ж?..

— Тьху, і вродиться ж таке!

Я хотів йому по-солдатському одрубати, та стримався, кажу: «Гаразд, братимеш у мене щоосені по два мішки картоплі».

— В того совісті хватить, — кидає дідусь. І, помовчавши: — А липа цього літа, видать, буйно цвістиме. А ось бджілок не видно. За війну звелися. І бджолі чисте небо потрібне…

Виявляється, що й дядько Митро — верхолаз. Якось ішли Васильок з Михайликом вулицею, аж бачать: дядько на липу виліз. Ну й дива!

— Ходіть сюди! — кличе їх.

Хлоп'ята миттю через тин перемайнули.

— Оце роздивляюся, як краще прилаштувати, — каже дядько Митро. — Добре, що ви нагодилися, допоможете.

Спершу хлопці нічого не зрозуміли. Хоч побачили під липою діжку не діжку, жлукто не жлукто.

— Це вулик-довбанка, — пояснив дядько. — На горищі знайшов. Мабуть, ще від діда мого лишилася. Приладнаємо на липі — може, рій бджолиний залетить.

По драбині висадили довбанку на липу й міцно прив'язали її до стовбура реміняччям.

Липа, як завжди, зацвіла на початку липня. Про це одразу дізнався весь куток. Бо над хатами, над подвір'ями линув, у кожне відчинене вікно залітав духмяний, ні з чим незрівняний запах липового цвіту.

Васильок з Михайликом не змовлялися, та водночас примчали до ковалевого обійстя.

— Ну як? — засмагле від горна та від сонця дядькове обличчя було урочисте, святкове.

— Ох і цвіте, й листя не видно! — задер кучмату голову, аж заточився в картоплиння Михайлик.

— Наче молоком облита! — захоплено додав Васильок.

— І все? — з усмішкою спостерігав за ними дядько Митро.

— Співає липа!.. — прошепотів Васильок.

— Співає… — повторив Михайлик.

Над білим шумовинням липового цвіту золотавими хмарками вилися бджоли.

Вулицею проходили люди, і хто як не поспішав, та навпроти ковалевого обійстя зупинявся.

А липа цвіла. Липа співала…

РИБАЛЬСЬКЕ ЩАСТЯ

Що Васильок — рибалка завзятий та удатний, про те всі на кутку знають. Інший цілий день прогибіє на річці й повертається додому впорожні, у кошульку трави чи щавлю напхає, аби стрічні думали, що рибу несе. А Васильок завжди з уловом, який кожному видно, бо рибу він нанизує на гнучку лозинку, і коли йде через городи та косогір, то ще й піднімає низку повище, щоб не волочилася по землі.

— Малий, а везучий! — кидає дядько Арсен, чи то хвалячи, а чи завидуючи.

«Везучий, — думає Васильок. — Бо дідусь Федір навчив. І вставати удосвіта, і місця розпізнавати рибні, і снасті лаштувати, і наживку добирати. Ось і везучий…».

— Еге ж, не кожному всміхається рибальське щастя, — каже дідусь. — У всякому ділі не тільки охота, а й уміння потрібне.

Недавно дядько Митро подарував Василькові кілька гачків, які сам вигнув, випиляв із сталевого дроту. Побачивши, як зрадів хлопчина, дістав із бляшанки ще одного.

— А оце тобі, рибалочко, на велику рибу!

Васильок розглядав гачка. Власне, їх було аж три, спаяних докупи, — гачок-трійчатка.

— Сома ловив коли?

— Та ні, не доводилось, — зізнався Васильок.

— Так оце тобі на сома.

Васильок одразу полопотів до дідуся, аби похвалитися гачками.

Дідусь лежав на полику, прикрившися рядниною, і важко дихав.

— Трусить мене, онучку, — поскаржився кволим голосом. — Спека он яка, а мені холодно. Малярія клята! Укрий мене ще чимось.

Васильок укрив дідуся ватянкою і побіг додому, щоб звідомити маму.

Вони носили дідусеві їжу, та він майже не торкався її, пив тільки кип'ячену воду з м'ятою.

— А що б ви їли, тату? — запитувала мама, сумно дивлячись на схудле, позеленіле дідусеве обличчя.

— Та нічого й не хочеться… Хоч якби юшечки свіженької із риби… Може, й посьорбав би…

Ще сонце тільки несміливо зарожевило за деснянськими гаями та дібровами крайнебо, як двоє рибалок спустили на воду човника-довбанку. То були Васильок та Михайлик.

Далеко не запливали, пристали до невеличкого острівця посеред Десни, який, однак, мав свою назву — Столик. Бо вивищувався над водою, був рівненький, округлий, справді схожий на столика. Васильок знав, що тут завжди добре береться риба.

У човнику лежали всякі снасті — й вудочки-поплавчанки, й донки. Хутко позакидали їх і стали чекати кльову. Та хоч би який поплавок затремтів, хоч би вудлище здригнулося, стукнуло в долоню таким знайомим, нетерпляче очікуваним сигналом.

— Спить риба, чи що? — крутився Михайлик.

— Та де ж вона спить? Бачиш, як гуляє на бистрині, скидається, блюхає.

— А ловитися не хоче…

— Хіба їй накажеш? Он мошок скільки нападало у воду, є рибі харч.

Мошки стали допікати їм, і Васильок розклав на березі вогнище, накидав туди вогкого торішнього листя, аби дужче диміло.

Чатували біля вудочок годину, другу, та лиш кілька колючих носариків спіймали.

— Ти дивись за вудками, а я з човна спробую, — сказав Васильок Михайликові.

Він трохи відплив від острівця, опустив у воду прив'язану до мотузка каменюку, яка служила за якоря. Хльоскав вудочкою направо й наліво, аж рука зболіла, — а хоч би тобі хвіст який! І Михайлик на Столику он сидить без руху, підперши долонями обличчя. Чомусь ні на старі гачки риба не ловиться, ні на нові, ті, що дядько Митро подарував. Ось тобі й рибальське щастя…

І тут Васильок згадав про гачка-трійчатку. Дістав його з коробочки, а в дідусевій дерев'яній скриньці, де зберігалося всяке рибальське причандалля, знайшов моток шнура. Примоцював грузило, потім міцно прив'язав трійчатку. У човні лежало кілька черепашок-перлівниць, Васильок з трудом порозчепляв ножиком стулки, нанизав на гачок ціле гроно м'ясистих язичків.

Бульх — і наживка пішла на глибину.

«Як мала не ловиться, то на велику спробуємо, — подумав Васильок. — Тут же, біля Столика, яма, а в ній соми водяться, казав дідусь».

Другий кінець шнура Васильок прив'язав до мостика, що на кормі. А з-під мостика витягнув клокавку — невелику, з довгим, чудернацьки вигнутим держаком ложечку, яку вирізьбив дідусь. Цією клокавкою він сомів приманює.

Клок-клок — забив Васильок ложечкою по воді. Клок-клок.

Аж тут почала риба братися, і Васильок про все на світі забувся. Правда, то була верховодка, на яку рибалки не дуже охочі, але Васильок смикав одну за одною.

Він не одразу збагнув, чому це човна почало водити туди-сюди. Та погляд його упав на шнур, і Васильок вхопився за нього — шнур бринів, як туго натягнута тятива. Васильок цупив шнура з усієї сили, а він то піддавався, то знову натягувався, аж впинався у долоні.

«Аби тільки човна не зірвало з якоря, — шепотів Васильок. — А я тебе виводжу…».

— Тягни, хутчіш тягни! — кричав з острівця Михайлик.

Еге, так і потягнеш! Та й поспіх, це знав Васильок, тут не потрібен. Треба, щоб рибина ослабнула.

Нарешті шнур пішов легше, Васильок однією рукою намотував його на весло, а другою — підтягував рибину.

Коли з води показалася величезна пащека з обвислими вусами, у Василька затремтіли не тільки руки, а й коліна. Ще мить і риба буде у човні. Васильок нахилився, аби підхопити її, і тут рибина різко крутонулася, збурунивши воду, смиконула шнура. Зблиснуло весло, боляче вдарило Василька по коліну.

Отямився вже у воді.

— На човна вилазь, на човна! — гукав Михайлик.

Човен плавав догори дном, Васильок ледве вибрався на нього. Ось тобі й маєш замість риби раки!..

Деякий час лежав пластом, обхопивши руками човна. Але ж треба якось добиратися до берега. І тут човна знову почало водити туди-сюди. «Значить, риба не зірвалася, — зрадів Васильок. — Гачка не подужала розігнути, і шнур міцний виявився». Але як далі воювати з рибиною?

А на Столику галасував Михайлик.

Он, мабуть, хтось почув його, пливе сюди. Ще на кпини візьмуть за таку риболовлю…

На щастя, то був не хто інший, а дядько Митро. Нічого не розпитуючи, він здійняв Василька з перекинутої довбанки, посадив у свого човна, вистеленого м'яким сіном.

— Там рибина спіймалася, ве-еличезна, — цокотів зубами Васильок. — На вашу трійчатку.

— Та ну! Де ж вона?

— Я за шнура тягнув, а вона як рвоне! А я — беркиць у воду! — розказував Васильок.

Дядько Митро придивився до води, потім підчепив рукояткою весла шнур, потягнув до себе.

— А ти підсаку он бери, та не проґав! — кинув Василькові.

І знову з води показалася величезна пащека, Васильок вправно підвів під рибину підсаку. У чотири руки вони перевалили важку підсаку в човен.

— Оце-то сомище! — витанцьовував по всьому Столику Михайлик, неначе індієць.

Коли припливли до причалу, дядько Митро просилив через сомові зябра гладеньку вербову гілляку. Допоміг хлопцям здійняти її на плечі.

Несли сома через городи. У долині дядько Арсен косив траву для теляти.

— О! — забачивши рибалок з уловом, відкрив рота та й стояв так у здивуванні.

— Мабуть, приглушеного прибило до берега? — почули вони вже услід.

— Приглушеного! — засміявся Михайлик.

— Несімо сома прямо до дідуся! — вирішив Васильок. — Юшки наваримо.

— Та із цього сома на все наше село юшки буде! — захоплено казав Михайлик.

Занесли сома у хату, як поклали на лаву, то хвіст на ній не вмістився трохи.

Дідусь звівся на полику, очі у нього заблищали.

— Невже самі впіймали? З пуд буде, не менше.

— А самі. Та ще дядько Митро допоміг.

Мама, що сиділа біля дідуся, кинулася до Василька, почала здіймати з нього мокрий одяг.

— Та я вже висох! — крутився Васильок.

Проте мама перевдягнула його в довжелезну дідусеву сорочку. Він такий смішний був у тій полотняній сорочці, що Михайлик запирхав. Васильок ніби не помітив того, він схилився над лавою і проводив долонею по сомові, наче відміряв:

— Оце Михайликові буде, а це — дядькові Митру, а це — нам на юшку.

Невдовзі юшка вже закипала в казанку на плитці, духмяний запах сповнював хату.

— Ось і мені тепліше стало від вашого рибальського щастя, — сказав дідусь.

Васильок з Михайликом, що вже сиділи за столом, тримаючи напоготові дерев'яні ложки, тільки перезирнулися.

ПО ГРИБИ ЗА ЖЕРЕЛО

За вікном тільки-тільки сіріє, а Васильок уже схоплюється, хоч і тягне до себе магнітом тепла подушка. Навпомацки знаходить на лаві старий батьків піджачок; він ще й зараз, здається, пахне соляркою, залізом — до війни батько був трактористом. Татка вже кілька літ нема, а піджачок міцний видався, носиться.

Васильок обкутується піджаком, хапає лозяний кошик, що стоїть тут же, на лаві, приготовлений звечора, в ньому ножик-кіска та кілька грушок.

І, шаснувши з хати так, щоб двері не заскрипіли, пірнає… у повінь. (І подвір'я, й город, і поза городом — усе залите туманом, густим, як молоко.) Васильок гребеться через той туман, змахуючи полами піджака, немов веслами. А назустріч пливе щось чорне, велике — мара якась, аж лячно стає. І раптом говорить Михайликовим голосом:

— Ага, і не проспав!

Учора вони побилися об заклад: хто перший устане. А вийшло — разом.

Стараються ступати по вузенькій піщаній стежечці, бо як трохи збочиш, роса так і обпікає ноги.

— На яке грибовище підемо? — питає Михайлик. — На Карпишине чи на Андріянчикове?

— І туди, й туди, — каже Васильок.

Ідуть мовчки, вони взагалі звикли ходити лісом тихо, як розвідники, як партизани.

Хтозна, про що думає зараз Михайлик, либонь, ще дрімає на ходу, а Васильок вкотре думає: хто вони були, оті Карпиха та Андріянчик, які дали назву найщедрішим грибовищам. Мабуть, давно те було, бо ні мама, ні дідусь про них нічого не знають…

Коли добираються до Андріянчикового грибовища, вже розвидняється. Вже й птахи лісові попрокидалися, виспівують, витьохкують, висвистують, щебечуть на всі голоси: фіть-фіть, тьох-тьох, тю-гу-тю-гу, цінь-цінь, сюр-р… Бач, радіють новому дню.

Та зараз у хлоп'ят і слух, і нюх, а найбільше зір спрямовані на одне — на гриби. Здається, чують, як піднімають вони тугими шапочками глицю, вловлюють вабливий запах молоденьких боровичків. Ось тут вони мають бути — в цій долинці під килимком оксамитового моху, і он там, на косогірчику, і під трьома березами.

Не вперше їм тут гриби брати, не раз звідсіля вповні поверталися.

Та цього разу не повезло ні на Андріянчиковому, ні на Карпишиному. З півдесятка підберезовиків та стільки ж рижків лежало на денці Василькового кошика, а в Михайликовому й того менше.

— Хтось наворожив, щоб гриби не бралися. Чи не старостиха, вона на всіх людей зла, — бідкався Михайлик.

— Ет, таке вигадаєш, — Васильок на те, — просто звечора хтось гриби повизбирував, а за ніч не встигли нарости.

— А може, Миколай Хромка уночі позбирав? А чого — в нього ліхтар є, „летюча миша" називається. Хромка такий загребущий, нічого ніде не проґавить.

— Знову вигадуєш! — сміється Васильок.

Проте — як же повертатися додому впорожні? По гриби вони ходять не для забави. Гриб після картоплі — другий харч чи не в кожній хаті. Смачний і тривкий він і на сковорідці смажений, і в горщику полив'яному з борщем варений, і в дубовій діжечці на зиму солений. Справжній гриб-боровик, маслюк, сироїжка, вовнянка, рижок, зеленька…

— А знаєш що, — приходить Василькові думка, — давай збігаємо за Жерело. Отам, кажуть, грибів — хоч граблями греби!

— Та… — мнеться Михайлик, — неблизький світ, і сонце оно вже високо.

— Неблизький, високо… А ноги для чого? Гайда! — смикає Васильок його за руку.

Жерело — невелика річечка, що починається десь серед боліт, перерізає ліс, луки і впадає в Десну. Навесні, коли розтають сніги, та восени, як зарядять дощі, Жерело — справжня річка, а в посушливе літо — так собі, жабі по коліна.

Зараз у Жерелі води чималенько, і хлоп'ята зупиняються в нерішучості, а потім починають міряти глибину — то в одному, то в другому місці. Видно, й по груди буде, якщо вбрід.

— Може, зробимо переправу? — пропонує Михайлик.

Васильок усміхається, бо знає про Михайликове захоплення: наводити переправи — мости й місточки через струмки, рівчаки, калюжі.

— Давай, тільки хутчіш! — згоджується.

Там, де береги пологіші, перекинули дві зламані бурею сосонки, — і вже за Жерелом.

Ліс тут старіший, густіший і якийсь начеб хмурнуватнй, тут і птахи ніби менше співають. Хлоп'ятам спершу не по собі стає. Та перевалюють через один, другий пагорбок, і Михайлик, розпростерши руки, як крила, летить зі схилу у видолинок, гукає:

— Гриби-и! Цур, я перший побачив!

І було чого радіти. Гриби за Жерелом росли купно, цілими сім'ями.

— Оце дідуган! — захоплено розглядає Михайлик боровика, що вдягнув бриля чи не більшого, ніж колгоспний пастух дід Кузьма. — А це — батько! — на трохи меншого, кремезного, червонястого. — А осьдечки — мати з дітьми.

— Онучат не будемо брати, — каже Васильок. — Нехай ростуть.

І вони обережно прикривають глицею та листям манюпуні, з ґудзичок, грибенята.

Так і перебігали від пагорбка до пагорбка, від сосни до дуба, від дуба до берези. Зупинилися лиш тоді, як кошики виповнилися майже до дужок.

І лиш тоді відчули, як гудуть ноги: добряче виводили їх гриби й грибенята. Попадали на пругкий мох і лежали якийсь час не ворушачись.

Отак можна й заснути під заколисуючий шепіт лісу. І Васильок підвівся, поторсав Михайлика:

— Ходімо, вже не рано.

Ішли та й ішли, а Жерело не з'являлося. Наче ж і в той бік взяли, по сонцю. Але потім сонце за хмари сховалося. Васильок похолов, і ноги перестали його слухатись, коли побачив галявину з килимком моху, на якому вони недавно лежали. Заблудилися!..

— Гляди, гляди — заєць! — вигукнув і повернув від галявини в інший бік. Не хотів, щоб Михайлик переполошився.

— Де, де заєць?

— А ти й повірив! — сміявся Васильок над силу.

Та Михайлик не ображався, сопучи, тягнув кошика.

— Тут ліс такий, що й вовки, мабуть, водяться… Ти бачив коли вовка? — запитував.

— Вовка не бачив, а фашистів бачив — коли вони по нашій клуні стріляли, а потім спалили, думали, що там партизани ховаються. А вовки у великому лісі живуть, у пущі.

— А дезертир у якому ховався, в цьому?

— Та спіймали дезертира давно.

— А чого він ховався?

— Бо воювати не хотів, боявся, щоб не вбило.

— А мій татко воював, сапером був.

— А мій — танкістом…

Васильок розмовляв з Михайликом, а подумки звертався до сонця: «Виглянь, виглянь!».

І воно вчуло його, випливло з-за хмари, й хлоп'ята пішли на сонце. Ліс посвітлішав, перед ними зблиснуло Жерело.

— Ура-а! — закричав Васильок і перший скочив на соснову кладку.

— А-а-! — почув Михайликове, й коли оглянувся, побачив, що той борсається в Жерелі, а порожній кошик і гриби врозсип пливуть за водою.

Васильок шурхонув у Жерело, схопив Михайлика за рукав. Потім вони сушили одіж, порозпинали на молодих сосонках. І просихали на траві гриби, які вдалося виловити в Жерелі. Васильок і своїх ще відсипав у Михайликів кошик.

— А Жерело й неглибоке, — цокаючи зубами, бадьорився Михайлик. — То ж ти перебіг і переправу обхлюпав, а я й посковзнувся.

— Авжеж, авжеж, — погоджувався Васильок, щоб не хвилювати дружка. — Ходімо хутчіш, бо буде нам на горіхи.

Додому добейкалися чи не в полудень.

— Хіба ж можна отак довго, сину! Я вже не знала, що й думати! — похитала головою мама, коли Васильок переступив поріг.

— Ходили, мамо, аж за Жерело, — тільки й сказав на те Васильок, ставлячи на лаву кошик з грибами.

І в знемозі простягнувся прямо на долівці, на татковім піджаку, який пахнув соляркою, а ще теплою хвоєю, живицею…

ЖИТО

Сам-один Васильок у хаті, мама — в полі, а дідусь тепер до них рідко заходить, весь час на Десні. І раптом так запахло Василькові житнім хлібом, щойно спеченим, ще теплим, аж слина покотилася. Може, мама роздобула де хлібину, чи дідусь на рибу виміняв? Та на столі лише кілька цибулин, заглянув на полицю — порожньо.

Васильок дістає з-під лави заступець — неабиякий, воєнний, що йому старшина Петрович подарував, як наші фашистів гнали. Іде на город: поки повернеться з поля мама, він картоплі накопає й начистить, зварять на вечерю. Картопля в них хоч і на піску, а добра вродила, бо дощі йшли. Тож Васильок хутко виповнив кошик і простує через город.

На згарищі сороки вистрибують, скрекочуть.

— Акиш, злодійки! — махає Васильок заступцем.

Нехай не ображаються: коли зникло мамине намисто, Василькові ні за що на горіхи дісталося, а потім він де намисто знайшов? У сорочому гнізді!

Васильок завертає на згарище. А що це тут білобокі скрекотухи вишукували? Заступцем длубається у вугляччі та попелі, глибоченький колодязь викопує, викидає напівзотлілу полову, а поміж нею обвуглене зерно. Василькові знову запахло житнім хлібом, він аж очі зажмурив і побачив татка й дідуся у білих сорочках, і вчув, як гупають у клуні ціпи…

Гуде точок, шелестить солома, золотими дощинками пирскає зерно. А молотники стараються один перед одним, і дивно Василькові: так легко злітають ціпи, а сорочки в тата й дідуся он мокрі від поту.

— Хто це сонце застує? — врешті помічає хлопця дідусь і, зіпершись на ціпилно, віддихується.

А тато дає потримати ціпа Василькові, піднімає з відра намітку, зачерпує кухлем води і довго п'є.

Василькові ж і собі хочеться спробувати, як-то воно молотять. Натужившись, заносить над головою ціп і заточується на околоти.

— Ще заважке для тебе це знаряддя, синку, — мовить тато. — Ходи краще до хати та скажи мамі — нехай обід готує.

Васильок вибігає з клуні й виносить із собою пахощі стиглого жита і золоті дощинки в густому чубчику…

Тепер тут тільки згарище.

Одного дня зчинилася стрілянина в лісі, а потім із-за дерев вибігли фашисти й запалили клуню.

— Партізан! Партізан! — ґерґотіли.

Дідусь Федір мовчки дивився, як шугає полум'я, і лиш коли рухнули крокви, здійнявши в небо стовп іскор, зітхнув:

— Ластів'яче гніздо було на сволоку… Ластів'ята — ще жовторотики…

Васильок заплакав.

Дідусь гладив його по голівці тремтячою рукою і шепотів:

— Нічого, хлопці вже далеко. Шукай вітра в полі!..

Васильок розплющив очі, ще раз копнув заступцем: у полові зблиснуло кілька житніх зернин. Узяв їх на долоню, вони не розсипалися, були тверді й теплі. Васильок відкинув заступець і шугнув у колодязь рукою — пальці лоскотнуло зерно. Виловлював золоті дощинки і сипав, сипав їх у пілотку (її також подарував Василькові Петрович)…

Чистив картоплю, та одразу почув: повернулася з поля мама — у хаті війнуло конопляним духом.

— Куховариш? Ну й молодчина ти у мене! — пригорнула сина. — А я ось олії шкалик принесла, тітка Галина дала.

— І в мене щось є! — похвалився Васильок. — Подивися! — обережно подав мамі пілотку.

Мама розглядала зерно, а тут і дідусь Федір у хату. Він пересипав жито на долонях, пробував на зуба і дивувався:

— А я думав, що вогонь усе в клуні спопелив. А воно, бач, уціліло. Недаром житом називається. Бо для життя сотворене.

— Давайте змелемо жито і напечемо хліба! — запропонував Васильок.

Дідусь виважив на руці пілотку з зерном.

— Пайок нам мають видати на тому тижні — усім бакенщикам. По пуду борошна соєвого. А жито нам для посіву згодиться.

Помітивши розчарування на Васильковому обличчі, заспокоїв:

— З кожної зернини вродить по колоску. Та й гріх це житечко у жорна засипати, якщо його і вогонь не взяв.

Васильок повеселішав:

— То у нас буде багато жита, дідусю? Ну, тоді давайте варити бараболю!..

Коли вибрали на городі картоплю, Васильок з мамою скопали чималеньку грядку. А якось уранці прийшов дідусь Федір і до Василька:

— Ну, господарю, уночі дощик бризнув. Якраз упору жито сіяти.

Ранок був тихий і теплий. Дідусь широко ступав босими ногами по паруючій ріллі, запускав руку в полотняну торбинку при боці, і з його долоні порскало в землю зерно.

Васильок із мамою йшли услід за дідусем, заскороджували посів граблями. І так радісно було їм від того, що оце сіють вони жито, що зазеленіє, завруниться воно навесні і вітер котитиме по ньому хвилі. А над зеленими хвилями шугатимуть веселі, щебетливі ластівки.

ЗМІСТ

• Передмова Юрія Збанацького

• ВЕСЕЛКА НАЗАВЖДИ

• Журавлі-веселики

• Старий дуб

• Стежинка

• Веселка назавжди

• Равлик

• Півники на схід сонця

• Тетянчині мальви

• Як сонце сходить

• Сходинки у кручі

• Парканище і парканчик

• Гусячий командир

• Дивина

• Гойдарики

• Золотий дощ

• Струмок

• Їжачок

• Переходять дорогу

• Бабине літо

• Калинові пломінці

• Зимова казка

• Санний поїзд

• ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

• Брилик

• Чомга і весна

• Неслухняний Гарбузик

• Заячий холодок

• Сонечко і Світлячок

• Обруч

• Зозулин льон

• Велика сила

• Колискова для Ведмедів

• Про Гасанця та його вірного друга

• Пісня тоненької Очеретини

• ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ

• Кує зозуля

• Крилаті новосели

• Човен

• Зірка

• Косарі-косарики

• Бджола з колгоспної пасіки

• Олень на тому березі

• Добре діло

• Чаїний бакен

• Карпушкова тоня

• Яблука з криниці

• Куховарочка

• Деснячки

• Пілотка ліщинових горіхів

• Нехай приходять зайці

• ЖАРИНИ НА СНІГУ

• Жарини на снігу

• Білий пароплав

• Ластівки над Гутою

• Дядьків скарб

• Співуча липа

• Рибальське щастя

• По гриби за Жерело

• Жито

Оглавление

Передмова

ВЕСЕЛКА НАЗАВЖДИ

ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ

ЖАРИНИ НА СНІГУ

ЗМІСТ

Реклама на сайте