«Казки»

Брати Грімм Казки Переклад Сидора Сакидона та Євгена Поповича

© Grimm

© С.Сакидон (1–16), Є.Попович (17–30), переклад з німецької

Джерело: Грімм Я., Грімм В.К. Казки. К.: Школа, 2002. 192 с.

Сканування та коректура: Aerius (ae–lib.org.ua), 2004

Зміст

Передмова (Є.Попович)

 

Пані Метелиця

Мізинчик

Кіт у чоботях

Бременські музиканти

Червона Шапочка

Гензель і Гретель

Хоробрий кравчик

Король Дроздобород

Золота гуска

Розумна дочка селянська

Лікар Всезнай

Дух у пляшці

Гора Зімелі

Три ледарі

Веретено, човник і голка

Морська свинка

Торохтій

Про рибалку та його жінку

Білосніжка

Попелюшка

Шипшинка

Столику, накрийся!

Як кішка з мишкою приятелювали

Дід і онук

Лис і кіт

Королева бджіл

Йоринда і Йорингель

Золоті хлопці

Чорт із трьома золотими волосинами

Золотий птах

 

 

Складати казки люди починали дуже давно, за багато сторіч до того, як винайшли папір і заходились друкувати книжки, і навіть задовго до того, як навчилися записувати вигадані й правдиві розповіді на папірусі чи на пергаменті, тобто на аркушах, виготовлених із листя тростини та зі шкіри різних тварин. Казки в давнину ніхто не записував — їх складали, розповідали на дозвіллі дітям або й дорослим, ті, в свою чергу, переповідали їх своїм дітям, і так вони переходили від покоління до покоління. З часом люди забували, хто склав ту чи іншу казку, та й, зрештою, в неї був не один автор: адже, переповідаючи почуте колись у дитинстві, люди часто переінакшували його, дещо змінювали, дещо додавали, казка обростала новими образами, новими подробицями, що відображали побут і звичаї саме тієї місцевості, куди вона примандрувала.

Бо казки справді мандрували. Адже люди приїздили в справах з однієї місцевості до іншої і там, відпочиваючи ввечері біля теплої груби в гостинних господарів, могли почути, як бабуся чи дідусь розповідають своїм онукам казки, часом такі, яких вони ще не чули. Приїхавши додому, мандрівники розповідали ті казки своїм дітям чи онукам, але не завжди так, як почули їх. Ще більше змінювалася казка, потрапляючи з однієї країни в іншу. Отже, [3] є казки, як кажуть учені, на мандрівні сюжети — тобто в різних народів є казки про тих самих героїв і про ту саму подію, хоч і не зовсім однакові в подробицях, і кожен із тих народів вважає їх за свої. Так, ви, можливо, читали казку «Червона Шапочка», яку записав і видав ще в сімнадцятому сторіччі французький письменник Шарль Перро. В цій книжці, що ви берете до рук, також є казка «Червона Шапочка», подібна до французької казки в книжці Ш. Перро, але німці вважають її своєю казкою і розповідають її по–своєму. Невідомо, хто в кого запозичив її, адже німці й французи віддавна були сусідами.

Отже, як бачимо, казка переходила від оповідача до оповідача, а часто і з країни в країну, і люди забували, хто ж саме її створив. Не одна казка мала багатьох авторів: не один оповідач додавав до неї щось від себе, пристосовував її до своїх знань і уявлень.

Ось чому ці казки ми звемо народними. їх творила не одна особа, а багато людей протягом багатьох сторіч, творив народ, кожен — свої і кожен по–своєму.

Казки розповідали не тільки для того, щоб розважити малих чи й великих слухачів, а й для того, щоб їх виховувати і вчити. Народ вкладав у казку свій життєвий досвід, свої уявлення про навколишній світ і про місце людини в тому світі, про добро і зло. Розповідаючи про доброго, роботящого і справедливого героя, що врешті–решт перемагає лихого, ледачого й несправедливого, невідомий автор казки, безперечно, хотів поставити його за приклад своєму слухачеві.

У народних казках діють не тільки люди, а й тварини, рослини, а в багатьох — ще й різні духи, страховища, велетні, гноми. Якраз ці останні казки [4] належать до найдавніших, вони створені ще в ті далекі часи, коли людська уява населяла навколишню природу, ліси, річки, поля і гори найрізноманітнішими істотами, прихильними до людини чи ворожими їй. Бо для людей природа споконвіку була живою, але незрозумілою й сповненою таємниць. А незрозуміле й таємниче вони могли уявити тільки в приступній, близькій їм постаті. Саме тому всі ті лісові, польові й водяні духи, всі ті гноми й велетні схожі на людей, і вчинки їхні теж схожі на людські.

Народні казки віддавна цікавили письменників і вчених багатьох країн. Декотрі письменники брали теми та образи народних казок і на їхній основі писали свої власні твори (як, наприклад, І. Франко в Україні чи В. Гауф у Німеччині), а декотрі записували й видавали народні казки такими, якими почули їх від оповідачів. Саме так зробили понад сто вісімдесят років тому й німецькі вчені Грімм: Якоб (1785–1863) та Вільгельм (1786–1859). Брати зібрали й видали у двох великих книжках німецькі народні казки, вважаючи, що вони мають таку ж вартість і будуть такі ж цікаві читачам, як і писані художні твори.

Думка братів Грімм виявилась слушною. Казки, які вони зібрали, здобули величезну славу, їх читають тепер майже всіма мовами світу. Не раз виходили вони й українською мовою. Сподіваємося, діти, що й ця книжка вибраних німецьких казок, яку ви тримаєте в руках, не лишить байдужими ваші серця і буде цікавою поживою для вашої уяви.

Євген Попович

 

 

 

ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ

Жила на світі одна вдова, і мала вона дві доньки. Одна з них, падчірка, була гарна й роботяща, а друга, рідна, гидка й лінива. Та вдова любила куди більше рідну доньку, хоч та була гидка й лінива. Падчірка мусила виконувати всю хатню роботу, була попелюшкою в домі. Бідна дівчина щодня сиділа на шляху біля криниці й пряла доти, поки їй нитка прорізала пальці до крові.

Одного разу вона так порізала ниткою пальці, що кров'ю залило увесь починок. Вона схилилася над криницею, щоб вимити починок, а він вислизнув із рук і впав у криницю.

Гірко заплакала дівчина й побігла до мачухи та розказала про таке нещастя. А мачуха почала її лаяти на всі заставки і нарешті сказала: [7]

— Уміла вкинути починок, то зараз же лізь і дістань його.

Пішла бідна дівчина до криниці, не знаючи, що й робити. І з великого жалю й страху стрибнула в криницю і знепритомніла.

А коли опритомніла, то побачила, що лежить на чудовій луці. Ясно світило сонце, і тисячі розмаїтих квітів цвіли навколо неї.

Вона пішла цією лукою і набрела на піч, у якій було повно хліба. Хліб почав гукати до неї:

— Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!

Дівчина підійшла до печі і лопатою повитягала весь хліб. А потім пішла собі далі.

Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:

— Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.

Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.

Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:

— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір'я летіло, — тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.

Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж [8] пір'я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене.

Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.

Нарешті вона сказала до старої:

— Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.

Пані Метелиця сказала:

— Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.

Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки–но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.

— Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, — сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.

Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.

А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:

Кукуріку, кукуріку! — Наша дівчина іде, — на ній золота без ліку.

Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити. [9]

Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства; то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.

Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.

Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.

Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.

Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.

Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір'я летіло.

Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. [10]

А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.

— Оце тобі твій заробіток, — сказала пані Метелиця і замкнула ворота.

І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:

Кукуріку, кукуріку! — Наша ледащиця йде, — що брудна буде довіку!

І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

 

 

МІЗИНЧИК

Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:

— Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!

— Атож, — зітхнула жінка, — якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!

І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий — завбільшки з палець. Вони й сказали:

— Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.

І назвали хлоп'я Мізинчиком — адже воно було таке малесеньке.

Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки — лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний — хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.

Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:

— От якби хто услід приїхав возом по дрова! [12]

— Таточку, — вигукнув Мізинчик, — я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!

Батько тільки засміявся:

— Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.

— Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.

— Ну, гаразд, — сказав, усміхнувшися, батько, — чом не спробувати?

Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:

— Вйо, тпру, гаття!

І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.

Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.

— Що воно за мана? — сказав один чоловік . — Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!

— Тут щось непевне, — мовив другий. — Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.

А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:

— Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.

Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.

Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому:

— Слухай, це хлоп'я — справжній скарб для нас! Давай купимо його — будемо показувати по великих містах за гроші. [13]

Підійшли вони до селянина й кажуть:

— Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.

— Ні, — відповів батько, — це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.

А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:

— Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.

І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.

— Де тебе посадити? — запитали вони малого.

— Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.

Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.

Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп'я каже:

— Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.

— Е, залишайся там, — відказав той, на чийому брилі він сидів. — Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.

— Ні, — сказав Мізинчик, — так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.

Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди–туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.

— Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! — гукнуло воно й засміялося.

Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, [14] мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.

А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно, — подумав він, — і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю».

На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку.

— От добре, — сказав малюк, — маю де спокійно переночувати, — і вліз туди.

Тільки був задрімав, аж чує — йдуть якісь двоє, і один каже:

— Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?

— Я вас навчу! — гукнув Мізинчик.

— Що це? — перелякався злодій. — Наче хтось озвався!

Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:

— Візьміть мене з собою, я вам поможу!

— А де ж ти?

— Шукайте на землі, де чуєте голос, — відповів він.

Нарешті злодії знайшли його і підняли.

— Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? — запитали вони.

— А так, — відказав він. — Я пролізу між ґратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.

— Гаразд, — сказали вони, — побачимо, що з цього вийде.

Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:

— Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:

— Та не кричи так, а то почують! [15]

Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:

— Ну що вам подавати? Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в

комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:

— Годі жартувати, подавай, що там є.

Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:

— Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!

Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.

Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.

Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!

Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.

Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.

— Ой лихо! — скрикнув Мізинчик, — Як же я потрапив у цю сукновальню? — Але швидко [16] здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.

— У цій кімнаті забули зробити віконце, — сказав він, — сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.

І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:

— Досить мені сіна! Досить мені сіна!

А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:

— Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!

— Чи ти не з'їхала з глузду? — мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.

Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:

— Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався — подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.

Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.

Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо [17] голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.

Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого, — подумав він, — якось домовлюся з вовком».

І гукнув з вовчого черева:

— Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!

— А де ж це? — спитав вовк.

— В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.

І точнісінько описав вовкові батькову хату.

Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.

Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.

— Ану замовкни! — крикнув вовк. — А то людей побудиш!

— Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, — відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.

Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.

— Стань за мною, — сказав батько матері, увійшовши до комори, — коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.

Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:

— Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:

— Слава Богу, наша люба дитина знайшлась. [18]

І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові — так той і покотився.

Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.

— Ох, — сказав батько, — як же ми потерпали за тебе!

— Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.

— А де ж ти досі тинявся?

— Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.

— А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, — сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.

Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

 

 

КІТ У ЧОБОТЯХ

У одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші.

Коли мельник умер, сини поховали його і почали спадщину ділити.

Старший узяв собі млин, середущий — осла, а молодшому дістався кіт.

Зажурився молодший та й каже сам до себе:

— Ох, дісталось мені найгірше: старший буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого.

— А послухай–но мене, — озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець. — Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану.

Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив'язав шворку, щоб зашморгувати, [20] закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.

А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв'язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.

Потім швидко підбіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу.

Вартовий гукнув:

— Стій, куди йдеш?

— До короля, — сміливо відповів кіт.

— Ти що, здурів? Кіт — до короля?

— Та хай іде, — втрутився другий, — адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.

Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:

— Мій господар, граф, — він назвав якесь довге й знамените ім'я, — передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок — він їх щойно впіймав на сильце.

Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.

— Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок. [21]

А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв'язує її і висипає золото перед хлопцем.

— Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.

Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.

Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:

— Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.

Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.

Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходити, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче.

Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки:

— А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро.

Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря. Прибіг та й каже:

— Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися. [22]

Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж їде король. А кіт як почне лементувати, та так голосно:

— Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.

Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.

Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.

А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.

Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.

— Гей, люди, а чиї це луки? — питає кіт.

— А це великого чарівника.

— То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито.

— Гей, люди, а чиє це жито?

— Чарівникове.

— Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть - [23] графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.

Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.

— Гей, люди, а чий це ліс?

— Та чарівника.

— Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі.

А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина.

Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба.

Кіт низенько вклонився і мовив:

— Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.

— Це для мене дрібниця, — відказав чарівник і вмить обернувся в слона.

— Оце–то так! А на лева?

— І це для мене ніщо, — мовив чарівник і став перед котом у подобі лева.

Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:

— Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.

Чарівник аж розімлів від таких лестощів. [24]

— Авжеж, любий котику, я можу й це, — приязно сказав він, і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з'їв.

А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.

— А чиє це сіно? — запитав король.

— Графове, — гукнули косарі, як навчив кіт.

— Гарний клапоть землі маєш, графе, — сказав король.

Потім приїхали до великої ниви.

— Гей, люди, а чиє це жито? — запитав король.

— Графове, — гукнули всі женці.

— О, графе, то й це ж неабиякий шматок земельки.

А тоді приїхали до лісу.

— Гей, люди, а чиї це дрова?

— Графські, — відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав:

— Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.

Нарешті приїхали вони до палацу.

Кіт уже стояв на сходах, і тільки–но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:

— Ваша величносте, прошу вступити до палацу мого господаря — графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.

Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більший і прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж засяяла від золота й самоцвітів.

А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт — першим міністром при ньому.

 

 

БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить — лежить при дорозі пес–гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.

— Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? — запитав осел.

— Ох, — відповів пес, — старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн і надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?

— Знаєш що, — сказав осел, — я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.

Пес радісно погодився, і вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться — сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого. [26]

— Ось і кіт–воркіт! — гукнув осел. — Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п'ятницю?

— А чого ж мені веселому бути? — відповів кіт. — Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, — от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.

— Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.

Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.

— Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? — запитав осел. — Що там таке сталося в тебе?

— Та це я кукурікаю на гарну годину, — відказав півень, — бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.

— Слухай, гребенястий, — мовив осел, — ходімо з нами в Бремен. Все–таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше. [27]

Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.

— То чого ж ми тут сидимо? — сказав осел. — Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.

Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому — це тут так яскраво світилося.

Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.

— Ну, сірий, що ж там видно? — запитав півень.

— Ого, що я бачу! — відповів осел. — Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють–їдять собі.

— От би й нам так! — сказав півень.

— Добре було б, що й казати! — погодився осел.

І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт — на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.

Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з–за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс. [28]

А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.

Коли ті четверо музикантів наїлись, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес — за дверима, кіт — на припічку біля теплого попелу, а півень — на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.

Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:

— Та чого ми полякалися?

І послав одного глянути, що там у домі робиться.

Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник — надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: «Кукуріку! »

Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:

— Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами — всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А [29] вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.

Відтоді розбійники боялися і близько підійти до свого дому.

А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.

 

 

ЧЕРВОНА ШАПОЧКА

Жила собі на світі славна дівчинка. І така вже була вона мила, що всі її любили, хто на неї тільки гляне. А найдужче любила її бабуся — вже, бувало, й не знала, що дитині дати. От якось подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Та шапочка була так дівчинці до лиця, що іншої вона й носити не хотіла. Через те й прозвали дівчинку Червона Шапочка. Одного разу мати каже до неї:

— Іди–но доню, сюди. Ось тобі пиріг, пляшка вина, віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи підживиться. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай, — бо ще впадеш та розіб'єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі. А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько.

— Я, мамо, все зроблю так, як ти велиш, — сказала Червона Шапочка, попрощалася з матір'ю і пішла.

А бабуся жила в лісі, за півгодини ходи від села. І щойно Червона Шапочка увійшла в ліс, так і зустріла вовка. Вона й не знала, що то за клятий звір, а тому зовсім не злякалася його.

— Добридень, Червона Шапочко, — сказав вовк. [31]

— Красно дякую, вовче, добридень і тобі.

— А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?

— До бабусі.

— А що ти несеш у фартушку?

— Пиріг і вино. Вчора мама напекла пирогів, то нехай і старенька недужа бабуся трохи поласує та підживиться.

— А де ж твоя бабуся живе?

— Трохи далі в лісі, з чверть годинки ходи звідсіль. Там під трьома великими дубами стоїть її хатка, а кругом хатки ліщина. Та ти, мабуть, сам знаєш де, — мовила Червона Шапочка.

А вовк собі й подумав: добрий обідець був би з цього дівчатка. Воно, певне, смачніше, ніж стара бабуся. Але треба добре поміркувати, щоб обох запопасти.

Він трохи пройшовся поруч із Червоною Шапочкою, а тоді й каже:

— Червона Шапочко, а подивись–но, які гарні квіточки ростуть навколо. Чому ти й не глянеш на них? І невже ти не чуєш, як гарно співають пташечки? Все йдеш та йдеш, ніби до школи поспішаєш. А в лісі можна так любо погратися!

Глянула Червона Шапочка і справді побачила, що навкруги вся земля вкрита прегарними квітами, а по них танцюють сонячні зайчики. От вона й подумала: «А добре було б принести бабусі й свіжих квіточок, вона ще дужче зрадіє. Ще ж рано, я не забарюся».

І вона побігла в ліс нарвати квітів. Зірве одну квітку, а там далі ще краща, і біжить, біжить, та все далі в ліс.

А вовк тим часом не гаявся — подався просто до бабусиної хатки. Прибіг та й постукав у двері. [32]

— А хто там?

— Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і вино, відчини.

— Натисни клямку, — гукнула бабуся, — я слаба, нездужаю встати.

Вовк натиснув клямку, двері відчинились, і він, не промовивши й слова, стрибнув до бабусі та враз проковтнув її.

Потім натяг на себе її вбрання, посадив на голову чепець, умостився в бабусиній постелі й закрив ліжко запоною.

 

А Червона Шапочка все бігала за квітами. Коли вже нарвала стільки, що насилу могла піднести, згадала знову про бабусю і подалася до неї. Дівчинка здивувалася, що двері розчинені навстіж, а коли ввійшла до хати, то їй стало аж моторошно і вона подумала: «Чого це мені так страшно сьогодні? Раніш я з такою охотою гостювала в бабусі!»

Дівчинка голосно гукнула:

— Доброго ранку!

Але ніхто не обізвався. Тоді вона підійшла до ліжка і розсунула запону. А там у ліжку лежить бабуся, але якась чудна, чепець її насунувся аж на обличчя.

— Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?

— А щоб краще тебе чути!

— Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?

— Щоб тебе краще бачити!

— Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі руки?

— Щоб краще тебе схопити!

— Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?

— Щоб краще тебе зжерти! [33]

Тільки–но вовк це сказав, як прожогом схопився з постелі й проковтнув бідну Червону Шапочку.

Наситившись, вовк знову ліг у ліжко, заснув і почав так гучно хропти, що далеко було чути.

А саме на ту пору йшов повз хату мисливець та й подумав:

«Щось стара так гучно хропе, піду гляну, чи не сталося чого з нею».

Він зайшов до світлиці, глянув на ліжко–а там лежить вовк.

— А, старий лиходію, то ось де ти! — сказав мисливець. — Давненько я тебе шукаю!

Хотів був застрелити його з рушниці, та подумав, що вовк міг ковтнути бабусю живцем, то, може, якось пощастить її врятувати, і не вистрелив, а взяв ножиці й почав пороти черево сонному вовкові.

Розпоров трохи і бачить: щось там ясніє червоне — оксамитова шапочка!

Розпоров ще далі — аж звідтіль вискочила дівчинка й скрикнула:

— Ох, як же я злякалася! Як було темно у вовка в череві!

А потім вийшла й стара бабуся. Вона вже ледве дихала. А Червона Шапочка принесла каміння, вони напхали його вовкові в черево і зашили. Тим часом вовк прокинувся і хотів чкурнути навтікача, та каміння було таке важке, що він стрибнув, упав додолу і здох.

Усі троє дуже зраділи. Мисливець оббілував вовка і поніс шкуру додому.

Бабуся з'їла пиріг, випила вина, що принесла Червона Шапочка, — і додалося старенькій сили, а Червона Шапочка подумала: «Доки житиму, не буду більше звертати сама з дороги і бігати в лісі, коли мама не дозволяє». [34]

А то ще розказують, якось, коли Червона Шапочка знову понесла бабусі пирога, здибав її дорогою інший вовк, заговорив з нею і хотів, щоб вона звернула в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережна, не послухалась його і пішла далі своєю дорогою, а потім розповила бабусі, як зустрів її вовк, навіть сказав їй «добридень», але так злісно блимнув очиськами, що коли б це не на битій дорозі, то напевне з'їв би її.

— Ну, то йди замкни добре двері, — сказала бабуся, — щоб часом він знову не прийшов.

Тільки–но вони замкнули двері, як приходить вовк і гукає:

— Відчини, бабусю, я Червона Шапочка, принесла тобі пирога.

Та вони мовчать, дверей не відчиняють.

Покрутився сірий коло хати, обійшов її кілька разів, потім стрибнув на стріху і став чекати, поки Червона Шапочка ввечері вертатиметься додому: тоді він її наздожене поночі і з'їсть.

А бабуся здогадалася, що в нього на думці.

А під стріхою стояв великий кам'яний кадіб.

От бабуся й каже дитині:

— Червона Шапочко, вилий у кадіб ту воду, що в ній я вчора варила ковбасу.

Червона Шапочка доти носила воду, поки великий–великий кадіб став ущерть повний. Запах ковбаси залоскотав вовкові в носі, він став принюхуватись і поглядати вниз, аж нарешті так витяг шию, що не втримався, гепнув із хати просто в кадіб і втопився.

А Червона Шапочка весело пішла додому, і дорогою більше ніхто її не зупиняв.

 

 

ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ

Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба.

Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:

— Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?

— Знаєш що, чоловіче, — відповіла жінка. — Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.

— Ні, жінко, — мовив чоловік, — щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.

— Ну й дурний! — гукнула жінка. — Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.

І гризла його доти, поки він згодився.

— А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, — сказав батько.

А обоє діток з голоду також не могли заснути [36] і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:

— Тепер ми пропали!

— Цить, сестро, не журися, — сказав Гензель, — якось дамо собі раду.

Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:

— Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, — а тоді й сам ліг.

Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:

— А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.

Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:

— Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.

Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.

Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:

— Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.

— Ох, тату, — сказав Гензель, — я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай»;

А мачуха мовила:

— Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило. [37]

А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.

Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:

— Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.

Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:

— Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.

Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.

Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.

— Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає:

— Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.

Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали при місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалася на них. [38]

— А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!

Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.

Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:

— І знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.

Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.

А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти — піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.

А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:

— Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.

Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

— Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? — питає батько. — Йди як слід.

— Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай», — відповів Гензель. [39]

— Дурню ти, — озвалася мачуха, — то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.

А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.

Мачуха завела дітей ще далі в ліс, — вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:

— Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.

Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.

— Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.

Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:

— Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Діти

йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.

Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший [40] робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.

Як настав полудень, бачать вони — сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.

— Отут ми підживимося, — сказав Гензель, — матимемо добрий обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.

Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.

Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:

А хто там гризе без упину,

Руйнує мою хатину!

Діти відповіли:

Це вітер лісний

Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати. [41]

Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:

— Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.

Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з'їдала, і то для неї було свято.

У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.

Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:

— Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько: «Ласий буде шматочок».

А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.

Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

— Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси [42] йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.

Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

— Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!

А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.

— Гей, Гретель! — крикнула вона до дівчинки. — Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель — гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.

Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

— Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, — голосила дівчинка, — то ми б хоч разом померли!

— Ану годі скиглити! — гаркнула стара. — Все одно нічого не поможе.

Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.

— Зараз ми напечемо хліба, — сказала стара. — Я вже натопила піч і замісила тісто.

Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

— Лізь у піч, — сказала відьма, — і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і [43] з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

— Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

— Дурепа! — крикнула стара. — Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.

Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.

А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.

Ох і заверещала відьмище! Просто страх!

А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

 

 

ХОРОБРИЙ КРАВЧИК

Якось уранці, саме серед літа, сидів молодий, веселий кравчик біля вікна і шив собі. Коли чує — йде вулицею жінка й вигукує:

— Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте!

Кравчик полюбляв солодощі, тож він зрадів і гукнув у вікно до жінки:

— Гей, голубко, заходь сюди, продай мені варення.

Жінка й собі зраділа, що швидко спродається, зайшла до кравчика і показала йому свої глечики. Оглядав він їх, оглядав, крутив на всі боки, принюхувався, куштував, а тоді й каже:

— Наче й справді смачне. Продай мені, голубко, ложку цього варення.

Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравчик купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала йому ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.

А кравчик одкраяв добрячу скибу хліба, намастив її варенням та й каже сам собі:

— От дошию куртку, а тоді й поласую. Поклав він ту скибку біля себе і гаряче взявся до роботи. [45]

А тим часом варення розпахтілося на всю кімнату, і скибку роєм обсіли мухи.

— Мухи, мухи, — каже їм кравчик, — хто вас сюди просив? Ану летіть геть!

Але мухи і не думали втікати, а навпаки, ще щільніше обсіли варення.

Тут у кравчика, як то кажуть, увірвався терпець, він спересердя як схопив ганчірку та як лясне по мухах. А тоді дивиться — аж сім мух убив.

— От який я дужий та хоробрий! — сказав він, сам собі дивуючись. — Треба, щоб про мене дізналося ціле місто!

І кравчик змайстрував собі пояса і вишив на ньому великими літерами: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

— Та що місто, — міркував він далі, — хай знає про це весь світ!

Підперезався кравчик поясом, поклав у кишеню грудку старого сиру та й подався в мандри. Біля воріт бачить — пташина заплуталася в кущах. Він і її сховав у кишеню.

Ішов він, ішов і прийшов до високої гори. Видерся на самий вершечок і бачить — сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.

Кравчик сміливо підходить до нього та й каже:

— Здоров був, приятелю! Ходімо разом мандрувати.

Велетень зневажливо подивився на кравчика та й каже:

— Ах ти ж, голодранцю! Жалюгідна комахо! Ти ще рівнятимешся до мене?

— Аякже! — відповідає кравчик і показує собі на пояс. Ось прочитай, що я за один.

Велетень прочитав: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Він подумав, що кравчик здатен [46] убити сімох людей, і трохи пройнявся повагою до цього малюка. А тоді взяв камінь та як стисне — так з нього вода й потекла.

— А тепер ти. спробуй, — сказав велетень.

— Оце й усе? — засміявся кравчик. — Це мені заіграшку. — Нишком він дістав з кишені грудку сиру та як стисне — аж сироватка потекла.

— Ну що, мабуть, трохи краще за тебе? — весело питає кравчик.

Велетень дивується, не вірить, що малюк такий дужий. Знову взяв камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.

— Ану, — каже, — і ти спробуй!

— Високо ти кидаєш, — похвалив кравчик, — але ж камінь усе–таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.

Вийняв він із кишені пташку, підкинув у повітря, а пташка пурхнула, та тільки й бачили її.

— Ну як? — запитав кравчик.

— Добре кидаєш, — погодився велетень, — а от подивимось, чи піднесеш ти дерево на плечах.

І підвів кравчика до вивернутого з корінням величезного дуба та й каже:

— Як ти такий дужий, то поможи мені витягти з лісу оцього дуба.

— Залюбки, — відповів малюк. — Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.

Велетень завдав стовбур собі на плечі, а кравчик сів ззаду на гілку, і велетень поніс ціле дерево та ще й кравчика на ньому. А озирнутися йому ніяк — гілки заважають.

Їде кравчик верхи на гілці і пісеньку співає:

— Виїжджали три кравчики із воріт… Довго ніс велетень того важкого дуба, а тоді втомився та й каже: [47]

— Гей, хлопче, стомився я нести, мабуть, кину цього дуба!

Кравчик швиденько сплигнув з дерева, схопився обома руками за віти, наче і він ніс, і каже:

— Ти такий здоровило, а не здужаєш навіть деревину потягти.

Покинули вони дуба, пішли далі. Аж дорогою їм трапляється вишня. От велетень схопив її за самий вершечок, де були найстигліші ягоди, нагнув і дав кравчикові поласувати. Але хіба ж міг кравчик утримати вишню? Тільки–но велетень випустив вершечок, він так і фуркнув угору, а разом з ним і кравчик злетів у повітря. А коли він щасливо впав на землю, велетень і каже йому:

— Та невже ти не здужаєш утримати оцю вишеньку?

— Це я стрибнув через дерево, — одказує кравчик, — бо в кущах мисливець стріляє. Стрибни і ти так, якщо зумієш.

Велетень стрибнув, але не перескочив через дерево і завис на вітах. І тут було кравчикове зверху.

Тоді велетень каже:

— Ну, якщо ти такий хоробрий та дужий, то ходімо в нашу печеру.

І пішли.

Приходять в печеру, а там біля вогню сидять велетні. І в кожного в руках по смаженій вівці. Запихаються, аж за вухами лящить.

Велетень підвів кравчика до ліжка і сказав, щоб той лягав тут і відпочивав. Але для кравчика ліжко було надто велике, і він примостився в куточку.

Опівночі, гадаючи, що кравчик міцно спить, велетень устав тихенько, взяв важкий шворень [48] та як гепне по ліжку, аж проламав його. «Тепер уже, — подумав він, — я випустив юшку з цього стрибунця».

Рано–вранці зібралися велетні до лісу, а про кравчика й думати забули. Коли це виходить він їм назустріч веселий і безтурботний. Велетні злякалися, що він їх повбиває, і розбіглися хто куди.

А кравчик помандрував собі далі.

Ішов він, ішов, поки прийшов до королівського палацу, а що стомився дуже, то ліг біля воріт на моріжечку та й заснув.

А поки він спав, королівські слуги встигли розгледіти його з усіх боків і прочитати на поясі: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

— Диви, — казали вони, — який великий вояка прийшов у нашу мирну країну.

Вони побігли до короля та й кажуть:

— Біля воріт палацу лежить дужий чоловік. Якщо дійде до війни, то він нам у пригоді стане.

Король зрадів.

— А й справді, — каже, — покличте його сюди.

Виспався кравець, протер очі й пішов служити королю.

Служить він день, служить другий. А королівські вояки і кажуть один одному:

— Лихо нам буде від цього чоловіка. Адже він коли злий буває, то сімох убиває.

Пішли вони гуртом до короля.

— Ми не хочемо служити разом з ним, — сказали вони. — Він нас переб'є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.

Зажурився король, що через одного всі вірні слуги хочуть його покинути. Краще б уже цей чоловік і на очі не показувався йому. [49]

Але звільнити його король не наважився, боявся, що той і слуг, і його самого не пощадить, а сам сяде на королівський трон.

Міркував він і так і сяк, нарешті покликав кравчика та й каже:

— В моєму королівстві у дрімучому лісі живуть два велетні. Вони грабують, убивають людей, збиткуються над ними. Велетні такі дужі, що ніхто до них підійти не насмілюється. Якщо переможеш цих велетнів, то віддам тобі за дружину єдину мою дочку і півкоролівства. А на допомогу даю тобі сто вершників.

— Гаразд, — погодився кравчик. — Я коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома й поготів упораюся.

Вирушив кравчик у похід, а за ним услід поїхало сто вершників, а коли приїхали до узлісся, то кравчик і каже їм:

— Залишайтеся тут, а я сам упораюся з велетнями.

Метнувся він до лісу і роззирається довкола. Коли бачить — два велетні сплять і так хропуть, що аж віти на деревах гойдаються.

Кравчик не марнував часу, а назбирав повні кишені камінців і поліз на дерево. Примостився він на гілляці просто над сонними велетнями і почав кидати одному в груди камінець за камінцем.

А той хропе і нічого не чує. Та ось прокинувся, штовхнув товариша та й питає:

— Ти чого б'єшся?

— Приснилося тобі, чи що? Я не б'юся. Вони лягли і знову поснули. Тоді кравчик почав кидати камінцями на другого.

— Це ж що таке? — гукнув другий. — Чого б'єшся камінцями? [50]

— Я не б'юся, — сонно промовив перший. Побурчали вони, побурчали та й цього разу сяк–так поснули.

А кравчик вибрав найбільшого камінця і щосили жбурнув його в груди першому велетню.

— Це вже занадто! — скрикнув той і кинувся на товариша. Обидва вони так розлютилися, що виривали дерева з корінням і так лупцювати один одного, що нарешті обидва попадали мертві на землю.

Тоді кравчик зліз із дерева, пішов до вершників і каже:

— Діло зроблене, я порішив обох. Ох, і нагрів я чуба. Вони й дерева виривали з землею, і каміння в мене жбурляли, та нічого їм не допомогло. Адже я коли злий буваю, то сімох убиваю.

— А вас часом не поранено? — злякано спитали вершники.

— Все гаразд, — відповів кравчик, — і волосинка не впала з голови.

Вершники не йняли віри і поїхали в ліс подивитись. Аж там мертві велетні лежать, не ворушаться, а навкруги вирвані дерева.

Кравчик зажадав од короля обіцяної винагороди, та король став знову вигадувати, як би цього лицаря занапастити.

— Перш ніж одержиш доньку й півкоролівства, — сказав кравчику, — спіймай у моїх лісах звіра–однорожця, він завдає нам великої шкоди.

— Гаразд, — відповів кравчик. — Я двох велетнів не злякався, то що мені твій звір–однорожець! Я, коли злий буваю, сімох убиваю!

Узяв він добру мотузку з сокирою і пішов У ліс. А помагачам звелів чекати на узліссі. [51]

Йому не довелося довго шукати звіра. Однорожець вискочив із хащі, нагнув грізно голову й кинувся просто на кравчика.

— Стривай, стривай, — мовив кравчик, — хто спішить, той людей смішить.

Він почекав, поки звір підбіг зовсім близько, і спритно відскочив за дерево. А однорожець з усього розгону так глибоко ввігнав свого рога в дерево, що вже назад і не витяг.

— От тепер ти в моїх руках, — сказав кравчик. Вийшов кравчик із–за дерева, накинув йому на шию доброго налигача, відрубав сокирою рога, що застряг у дереві, і привіз до короля.

Проте король і цього разу не дотримав слова та поставив ще й третю умову.

— Спіймай, — каже, — ще дикого кабана, що в лісах велику шкоду чинить. А тоді бери і королівну, і півкоролівства.

— Залюбки спіймаю, — пообіцяв кравчик. — Це ж дитяча забавка.

На допомогу йому король дав мисливців, але кравчик не взяв їх із собою в ліс, і вони раділи нищечком, бо дуже боялися того страшного звіра.

Не довго й ходив кравчик по лісу, аж бачить — розлючений дикий кабан із страшними іклами біжить просто на нього. А кравчик крутнувся і вскочив до хижки, що була поблизу, та одразу ж і вистрибнув у вікно. Дикий кабан кинувся в хижку, а кравець метнувся до дверей і замкнув їх.

Отак лютий звір і впіймався.

Кравчик гукнув мисливців, щоб вони на власні очі побачили звіра, а сам пішов до короля.

Тепер уже король хоч–не–хоч, а мусив дотримати слова і віддати йому дочку та півкоролівства. [52]

Справили вони весілля з великою пишнотою, та з малою радістю, і кравчика зробили королем.

Аж ось одного разу вночі молода королева дочула, як її чоловік пробурмотів крізь сон:

— Хлопче, а поший–но куртку та залатай штани, бо я тобі вуха аршином поодбиваю.

Тут вона й здогадалася, якого роду та плоду був молодий добродій, її чоловік, і вранці виплакала перед батьком своє горе та почала благати, щоб звільнив її від такого чоловіка, бо це ж не хто інший, як звичайнісінький кравець.

Батько заспокоїв її, а тоді каже:

— Цієї ночі не замикай своєї спальні. Коли він засне, мої слуги зв'яжуть його і кораблем одвезуть у далекі краї.

Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.

— Хай спробують, — мовив кравчик. Увечері ліг він спочивати.

Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:

— Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином! Коли я злий буваю, то сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра–однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюся і тих, що стоять під дверима!

Як почули слуги, то від страху їм аж у п'ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося.

Отак і лишився кравчик на все життя королем.

 

 

КОРОЛЬ ДРОЗДОБОРОД

У одного короля була дочка, і така красуня, що й не сказати, але ж горда та пишна: жоден жених їй не подобався. Хоч би хто посватався — вона його відпровадить та ще й поглузує.

Якось улаштував король великий бенкет і запросив на нього і зблизька, і здалека чоловіків, які б хотіли одружитися. Вони всі вишикувалися в один ряд за своїм званням: спершу королі, потім герцоги, князі, графи, барони і, нарешті, звичайні дворяни.

Повели королівну вздовж того ряду, щоб вибрала жениха, але жоден із них їй не сподобався, в кожного вона знайшла якийсь ґандж.

Один був затовстий, і вона сказала:

— Барило з вином! Другий зависокий:

— Довгий до неба, а дурний, мабуть, як не треба!

Третій замалий:

— Короткий, гладкий, не потрібен такий. Четвертий надто білолиций:

— Блідий, як смерть. П'ятий дуже червонощокий:

— Печений рак.

Шостий не зовсім рівно стояв:

— Сире поліно, хай за грубкою підсохне. [54]

І ось так кожного вона зуміла висміяти, а надто дошкулила одному доброму королю, що стояв у ряду перший і мав трохи криву бороду.

— Ха–ха, — реготала вона, — в нього борода, наче дзьоб у дрозда!

І відтоді прозвали його Дроздобородом.

Але старий король, побачивши, що дочка тільки глузує з людей і гребує всіма женихами, які заради неї тут зібралися, страшенно розгнівався і заприсягся, що віддасть її заміж за першого жебрака, котрий підійде до дверей палацу.

А через кілька днів під вікном зупинився мандрівний співець і заспівав пісню, сподіваючись дістати хоч невелику милостиню.

Король же почув ту пісню і сказав:

— Покличте сюди співця!

Увійшов чоловік у брудній подертій одежі, заспівав перед королем та його донькою, а докінчивши пісню, попрохав, щоб дали йому з ласки своєї милостиню.

Король відказав:

— Твій спів так мені сподобався, що я тобі віддам свою доньку за дружину. .

Королівна злякалась, але король суворо промовив:

— Я заприсягся, що віддам тебе за першого жебрака, і не відступлюся від своєї присяги.

І ніякі благання їй не допомогли: покликали священика, і королівну примусом негайно звінчали зі співцем.

Тоді король сказав:

— Не годиться, щоб жебракова жінка залишилася далі в моєму палаці. Забирайся зі своїм чоловіком геть звідсіль.

Жебрак узяв її за руку й повів, і вона мусила пішечки йти за ним. [55]

Ось прийшли вони до великого, темного лісу; вона й питає:

— Чий це ліс, чия земля?

— Дроздоборода–короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.

— Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за Дроздоборода?

— Мені зовсім не до вподоби, — мовив нарешті співець, — що ти так жалкуєш, чом не вийшла за іншого. Хіба я такий уже поганий для тебе?

Нарешті вони прийшли до маленької–малесенької хижки, і королівна запитала:

— Ой лишенько! Ой ненько! Чия ця хатка така маленька?

Співець відповів:

— А це ж моя й твоя хатина, в ній ми житимемо з тобою.

Королівна мусила нахилитися, щоб увійти в низенькі двері.

— А де слуги? — запитала вона.

— Які слуги? — здивувався жебрак. — Ти мусиш сама робити все, що треба. Розпали в печі, постав воду та звари їсти.

Але королівна не вміла ні в печі розпалити, ні їсти зварити, і жебрак мусив сам докласти рук, хоч і в нього не дуже виходило.

З'ївши нужденну вечерю, обоє полягали спати.

Назавтра жебрак збудив її ще вдосвіта, щоб поралася в хаті.

Так бідували вони кілька днів, поки поїли всі припаси. Тоді чоловік і каже:

— Жінко, довше так не можна, щоб ми тільки їли і нічого не заробляли. Берися плести кошики. [56]

Пішов нарізав лози, приніс додому, і дружина почала плести, але цупка лоза подряпала їй ніжні руки до крові.

— Бачу, що з цього не буде діла, — сказав чоловік, — візьмись–но прясти, може, це в тебе вийде краще.

Вона сіла за прядку й спробувала прясти, але тонка нитка незабаром так порізала їй ніжні пальці, що аж кров потекла.

— От бачиш, — сказав чоловік, — ти нездатна ні до якої роботи, наберусь я з тобою горя. Спробуймо ще торгувати горщиками та всяким череп'яним посудом. Я закуплю крам, а ти поїдеш на базар і продаватимеш.

«Ой лишенько, — подумала вона, — таж на базарі люди з батькового королівства як побачать мене, то засміють».

Та ніщо не помогло, мусила вона послухатись — не вмирати ж із голоду. Першого дня їй торгувалося добре, бо в такої вродливої жінки люди купували охоче й платили стільки, скільки вона загадає. Чимало було й таких, що гроші заплатять, а краму й не візьмуть, залишать їй.

Прожили вони скількись днів на вторговані гроші, а потім чоловік знову закупив у гончарів багато посуду.

Вона сіла собі скраю на базарі, виставила крам і продає. Аж тут де не взявся п'яний гусар, наїхав конем на її посуд і потовк, потоптав його не череп'я.

Гірко заплакала жінка і не знала, що робити.

— Ох, я нещасна, — бідкалася вона, — що ж тепер мені чоловік скаже!

Побігла додому і розповіла про нещастя.

— А хто ж сідає з горщиками край базару? — відказав чоловік. — Годі плакати, я вже добре [57] бачу, що ти нездатна ні до якої путящої роботи. Ось був я в королівському палаці й там питав, чи не треба їм служниці на кухню. Мені сказали, що можуть тебе взяти за самий харч.

І ось королівна стала служницею на кухні, мусила слухати кухаря і робити найчорнішу роботу. Під фартушком ховала двоє горняток: складала туди всякі недоїдки й приносила додому, щоб і чоловік мав що їсти.

Та ось король того королівства оженив старшого сина, і в палаці справляли гучне весілля. Бідна служниця пішла нагору і стала біля дверей, щоб хоч трохи подивитися.

Запалили світло, стали входити гості, один за одного кращий, і всі зодягнені пишно та розкішно, а вона з жалем і сумом думала про свою долю, проклинаючи себе за пиху та гордість, що довели її до такої ганьби, в такі злидні вкинули. Слуги вносили до зали всякі страви, від яких смачно–пресмачно пахло, а виносячи тарелі, часом кидали і служниці недоїдений шматочок, і вона ховала все те у свої горнятка, що8 однести додому.

Аж ось вийшов і сам королевич, весь у шовк та оксамит убраний, із золотим ланцюжком на шиї. Угледівши вродливу служницю, що стояла біля дверей, він узяв її за руку і хотів з нею потанцювати, але вона всіляко відмагалась. А коли побачила, що це сам король Дроздобород, який до неї сватався і якого вона немилосердно висміяла, то й зовсім перелякалася. Та Дроздобород не слухав ніяких відмовок, а силоміць потяг її до зали. І враз шворка, на якій держалися кишені під фартушком, урвалась, горнятка впали, розлилася юшка, розсипалися недоїдки. [58]

Гості, побачивши це, вибухнули реготом, а вона так засоромилася, що рада була на тисячу сажнів у землю провалитись.

Вирвалась, вискочила у двері й хотіла втекти, але на сходах її наздогнав, якийсь юнак і вернув назад. Глянувши на нього, вона побачила, що це знову король Дроздобород.

А він їй ласкаво сказав:

— Не бійся мене. Це ж я — твій жебрак, що жив з тобою в халупі. Заради тебе я перебирався на жебрака. І той гусар, що потоптав тобі горщики, також був я. Все це я робив, аби зламати твої гордощі та покарати тебе за насміх, якого зазнав од тебе.

Вона гірко заплакала й сказала:

— Я тебе тяжко образила і не гідна бути тобі дружиною.

Але він відказав:

— Не плач, усе лихо вже минулося, тепер ми справимо наше весілля.

Тоді до неї підійшли покоївки, вбрали її в розкішні шати. Прийшов і батько її, і всі придворні, побажали їй щастя в шлюбі з королем Дроздобородом, і аж тоді почалося справжнє радісне весілля.

Якби і ми з вами там були, солодко попоїли б і всмак попили!

 

 

ЗОЛОТА ГУСКА

У одного чоловіка було три сини — два розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді.

От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити.

Прийшовши в ліс, він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав:

— Дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток твого вина, бо я дуже хочу їсти й пити.

Але розумний син відповів:

— Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою!

І сам пішов далі.

Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев'язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.

Тоді пішов другий, середущий, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно: [60]

— Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою!

І пішов собі далі.

Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й так, що його довелося нести додому.

Тоді сказав дурний:

— Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батько відповів:

— Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома.

Але дурний доти прохав, поки батько сказав:

— Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.

На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішеного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.

Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав:

— Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо я дуже хочу їсти й пити.

Дурний відповів:

— Але ж у мене корж на воді замішений, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаємо.

Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива — добре вино.

А як поснідали, чоловічок сказав:

— За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш.

І попрощався. [61]

Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір'я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати.

А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина — гуска з золотим пір'ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір'їну.

Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір'їну», — і, коли дурний вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.

Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою — вискубнути одну золоту пір'їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї.

Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:

— Не підходь, не підходь!

Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» — підбігла, торкнулась їх та так і прилипла.

І мусили вони ночувати біля гуски.

Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем — куди він, туди й вони.

Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав:

— Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам?

А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними. [62]

Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п'яти, і здивовано скрикнув:

— Гей, панотче! А куди це ця так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо хрестити дитину.

Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки.

Ось так чвалаючи вп'ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро.

Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.

Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки.

Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.

Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.

По–перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.

Дурник згадав сивого чоловічка — чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, [63] де колись зрубав дерево. Аж бачить — сидить там чоловік і тяжко журиться.

От дурник і питає, чого він так зажурився.

— Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.

— Тоді я тобі поможу, — сказав дурнику ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.

І повів його в королівський льох.

Чоловік одразу приступив до найбільше бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.

Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з'їсти гору хліба.

Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув — а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись як середа на п'ятницю, каже:

— Я щойно з'їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперезуватися, щоб не здохнути з голоду.

Дурник дуже зрадів і сказав йому:

— Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу.

І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла. [64]

Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом.

— Як ти прибудеш на ньому сюди, я одразу віддам тобі доньку.

Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:

— Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.

І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго–довго жив щасливо зі своєю дружиною.

 

 

РОЗУМНА ДОЧКА СЕЛЯНСЬКА

Жив колись на світі один бідний селянин. Він не мав і клаптика землі, була в нього лиш маленька хижка та єдина донька. От вона й каже батькові:

— Давай випросимо в короля хоч трохи землі та будемо її обробляти.

Король чув уже про їхню бідність і подарував їм клаптик облогу. Вони вдвох заходились його орати, щоб посіяти трохи жита й посадити городини.

І ось, доорюючи нивку, вони раптом знайшли в землі ступку з чистого золота.

— Слухай–но, — сказав батько дочці, — наш король був такий ласкавий, що подарував нам поле, і ми повинні віддати йому оцю ступку.

Дочка на те не згодилася й сказала:

— Тату, як ми принесемо саму ступку, без товкачика, нас ще примусять і товкачика дістати, то вже мовчіть краще.

Але батько не послухався, взяв ступку, поніс до короля і сказав, що знайшов її на полі, як орав, то нехай король зробить йому таку ласку — візьме ступку від нього в подарунок.

Король узяв ступку й запитав, чи не знайшов він іще чого–небудь.

— Ні, більше не знаходив нічого, — відповів йому селянин. [66]

Тоді король сказав, щоб він приніс йому й товкачика до ступки.

Селянин побожився, що товкачика він не знаходив, але його й слухати не схотіли: кинули у в'язницю і сказали, що сидітиме там доти, доки не дістане товкачика.

А сторожа, що приносила йому щодня хліб і воду — тюремний харч, — почула, як він раз у раз кричить:

— Ох, чом я не послухався доньки! Ох, ох, чом я не послухався доньки!

Тюремники пішли до короля й розповіли, що в'язень безперестанку бідкається: «Ох, чом я не послухався доньки!» і не хоче ні їсти, ні пити. Тоді король наказав тюремникам привести в'язня і поцікавився, чого це він раз у раз кричить: «Ох, чом я не послухався доньки!»

— І що ж казала твоя донька? — спитав король.

— Вона не радила мені нести вам ступку, бо тоді ви зажадали б од мене, щоб я дістав і товкачика.

— Коли в тебе така розумна донька, то нехай і вона прийде сюди.

От мусила й вона з'явитися до короля. Він її всіляко випитував, щоб дізнатися, чи вона справді така розумна, і нарешті сказав, що загадає їй загадку: якщо вона відгадає, то він одружиться з нею.

Вона погодилася.

Тоді король сказав:

— Прибудь до мене не вдягнена й не гола, приїдь не верхи й не на возі, не дорогою і не без дороги, і коли ти так зумієш, я з тобою одружусь.

Вернулася дівчина додому, роздяглася зовсім і стала не одягнена, потім закуталася у велику [67] рибальську сіть і стала не гола, тоді позичила осла, прив'язала сіть йому до хвоста, і він мусив її тягти; отже, їхала вона і не верхи, і не на возі. Осел мусив її тягти по колії, і вона торкалася землі тільки великим пальцем ноги; отже, їхала і не по дорозі, й не без дороги.

Так вона й прибула до короля, і той сказав, що загадку вона відгадала і виконала все.

Він звелів випустити батька з в'язниці, взяв її за дружину і звірив на неї всі королівські маєтки.

Минуло кілька років, і от якось селяни привезли дрова на продаж і зупинилися перед палацом. У декотрих вози були запряжені кіньми, а в декотрих волами. В одного селянина було троє коней і лошатко. Воно відбігло від коней і лягло між двома волами, запряженими в віз. Зібралися селяни і почали сперечатися, чиє це лоша. Хазяїн волів казав, що це його лоша, воно від його волів, а хазяїн коней кричав, що лоша від його кобили і належить йому. Доповіли королю про ту сварку, і він розсудив їх так: де лоша лежало, того хазяїна воно й буде. Отже, лоша дісталося тому, хто мав воли і кому воно не належало.

А хазяїн коней пішов додому плачучи, бо шкода йому було лошатка.

Але він чув, що королева дуже ласкава до селян, бо й сама вийшла з бідного селянського роду.

Отож він пішов до неї і попросив, щоб вона допомогла йому вернути лошатко.

Вона відповіла:

— Гаразд, якщо ти мені пообіцяєш, що не викажеш мене, я навчу тебе, як зробити. Вранці–рано, коли король їхатиме на зміну вартових, стань посеред дороги, де він буде проїжджати, [68] візьми велику сітку і роби так, наче ловиш рибу, закидай сітку, витрушуй рибу, ніби її там повно.

І навчила вона його також, що треба відповідати, як король його питатиме.

І от став селянин другого дня серед вулиці й почав ловити рибу на сухому. їде король і, побачивши те, посилає спитати, що цей телепень робить.

Селянин відповідає:

— Ловлю рибу.

Посланець питає, яка ж тут може бути риба, коли немає води. А селянин на те:

— Тут така сама риба, як і від двох волів лоша. Посланець пішов до короля і переказав йому цю відповідь.

Король звелів покликати селянина і сказав:

— Це ти не сам вигадав, признайся, хто навчив тебе так робити.

Але селянин не признавався:

— Присягаюсь, це я сам придумав!

Тоді його поклали на солому і шмагали доти, аж поки він признався, що навчила його сама королева.

Прийшовши додому, розгніваний король сказав до своєї дружини:

— Чому ти така нещира зі мною? Не треба мені такої дружини, іди собі, звідкіля прийшла, у свою селянську хижу.

Одначе дозволив їй узяти з собою те, що їй найдорожче і наймиліше.

— Гаразд, мій милий, як ти велиш, так і буде, — відповіла вона.

Тоді обняла його, поцілувала і сказала, що хоче попрощатися з ним як слід. Наказала принести [69] вина, запити розлуку, а в вино влила сонного зілля. Король випив повний келих, а вона тільки пригубила свій. Незабаром короля зморив сон. Упевнившись, що він міцно спить, королева покликала слуг, узяла гарне біле покривало, слуги закутали в нього короля і занесли в карету, що стояла перед брамою, та й одвезли їх обох у її хатину. Поклали його там у постіль, і він спав цілий день і ніч непробудно, а як прокинувся й озирнувся навколо себе, то злякано скрикнув:

— Ой лишенько, де це я? — І покликав слуг, але ніхто не з'явився.

Тоді підійшла до нього дружина й каже:

— Мій любий, ти дозволив мені, щоб я взяла з собою те, що мені найлюбіше, а що ж у мене є любіше за тебе? Ось я і забрала тебе.

Король утер сльози на очах і мовив:

— Люба дружино, будеш ти моя, а я твій. Забрав її з собою назад до палацу, справили ще раз весілля, і живуть вони, мабуть, досі, як не повмирали.

 

 

ЛІКАР ВСЕЗНАЙ

Колись давно жив на світі один бідний селянин. І прозивали його Рак. Якось він запріг пару волів, одвіз до міста хуру дров і продав одному лікареві за два таляри.

Скинув дрова на подвір'ї й зайшов до світлиці по гроші, а лікар якраз сидить обідає. Селянин побачив, як він смачно їсть та солодко п'є. І йому самому закортіло стати лікарем. Отож постояв він трохи та й питає, чи не можна б і йому лікарем зробитися.

— Чом ні! — відказав лікар. — Це не таке хитре діло.

— А що ж для цього потрібно? — спитав селянин.

— Насамперед купи букваря, що в ньому намальовано півника, тоді продай воза з волами й на ті гроші купи лікарське вбрання і все, що належить мати для лікарювання, а наостанку замов собі вивіску, щоб написали там: «Я лікар Всезнай» — і прибий її на воротях.

Селянин зробив усе так, як порадив йому лікар, і почав лікарювати. І трапилось так, що в одного багатого вельможного пана вкрали гроші. Йому сказали, що в такому й такому селі живе лікар Всезнай, то він, певне, і про вкрадені гроші знає, де вони. [71]

Наказав пан запрягати коні, приїхав просто до селянина й питає, чи це він лікар Всезнай.

Селянин відповів, що це він і є. Пан сказав йому, щоб ішов за ним і знайшов украдені гроші.

— Гаразд, пане, — відповів той, — але нехай зі мною їде й моя жінка Грета.

Панові байдуже — хай їде й жінка. Посадив обох у карету, і поїхали. А як приїхали до пана, то там на них чекав уже накритий стіл, і пан запросив лікаря пообідати разом.

— Гаразд, — сказав селянин, — але жінка моя також нехай сідає. — І вони сіли їсти.

Коли перший слуга вніс смачну страву, селянин штовхнув жінку під бік і сказав:

— Грето, це перший.

Він хотів сказати, що це перший приніс їжу, а слуга подумав, що лікар хотів сказати: «Це перший злодій». Воно й справді було так, отож слуга страшенно злякався і сказав своїм приятелям, із якими разом украв гроші:

— Лікар усе знає, кепська справа, він сказав, що я був перший.

Другий зовсім не хотів нести їжу, але мусив. Щойно він увійшов із таріллю, селянин знову штовх свою жінку й каже:

— Грето, це вже другий.

І цей слуга неабияк злякався та хутчій вийшов з кімнати.

І з третім вийшло те саме. Селянин знову сказав:

— Грето, це третій.

Четвертий уніс накриту покришкою миску. Пан тоді обернувся до лікаря й мовить:

— Ану покажи тепер своє мистецтво і вгадай, що лежить в цій мисці. [72]

Звідкіль же сердешному було знати, що в тій накритій мисці? Він подивився на миску і скрушно вигукнув:

— Ох, бідний Раче, попався нарешті! А в мисці якраз і справді були раки. Пан скрикнув у подиві:

— Ти ба! Та він же знає все! І де мої гроші, також знає!

Слугу взяв великий страх. Він моргнув лікареві, мовляв, вийди на хвилинку, і коли той вийшов, усі четверо слуг признались йому, що це вони вкрали гроші, й пообіцяли показати, де вони сховані, а його добре винагородять, тільки хай їх не виказує, бо вони тоді пропащі. І вони справді повели його туди, де були сховані гроші.

Лікар, радісінький, вернувся до пана, сів за стіл і сказав:

— Пане, тепер я хочу попитатися в своєї книги, де саме заховано гроші.

Тим часом п'ятий слуга заліз у піч, щоб підслухати, чи справді лікар ще щось знає. А той сів собі, гортає буквар, шукаючи півника, і ніяк не може його знайти. Нарешті каже:

— Чого ще й ти ховаєшся, все одно вилізеш! А слуга в печі подумав, що це про нього, з переляку вискочив і кричить:

— Він знає все!

Ну, тоді лікар показав панові, де його гроші, але не сказав, хто їх украв, отримав і від пана й від злодіїв чималу винагороду і прославився на весь край.

 

 

ДУХ У ПЛЯШЦІ

Жив колись на світі бідний дроворуб, і працював він з ранку до пізньої ночі. Наскладавши нарешті трохи грошей, він сказав своєму синові:

— Сину мій, єдина моя дитино, на ці гроші, що я заробив гірким потом, я хочу віддати тебе в науку. Як вивчишся чогось путнього, то й мене годуватимеш на старості, коли я вже не зможу працювати і муситиму сидіти вдома.

Пішов юнак у школу і вчився так старанно, так наполегливо, що й учителі пишалися ним, і він довгенько пробув там.

Проте до кінця довчитись на міг, бо ті гроші, що наскладав батько, кінчились, і хлопець мусив вернутися додому.

— Біда, синку, — мовив засмучений батько. — Несила мені щось більше тобі дати, бо в наші тяжкі часи я можу заробити лише на хліб щоденний.

— Таточку, — відповів син, — не турбуйтеся про це. Якщо так судилося, то воно, може, для мене й на краще вийде. Якось та житиму.

І коли батько знову пішов у ліс рубати дрова на продаж, син сказав:

— І я піду, помагатиму вам.

— Е, синку, — мовив батько, — важко тобі буде, ти ж не звик до такої роботи. Та й сокира [74] в мене лиш одна, а другої катма за що купити.

— А ви сходіть до сусіди, — відказав син, — позичте сокиру, поки я зароблю на свою власну.

Батько позичив у сусіди сокиру, і назавтра, вранці–рано, пішли обидва в ліс. Син ревно допомагав батькові, працював бадьоро й завзято. А коли сонечко аж над головою стало, батько сказав:

— Треба відпочити й підобідати, то потім робота піде ще краще.

Син узяв свій кусень хліба й сказав:

— Ви, тату, відпочивайте, а я не втомився, піду трохи в лісі погуляю, пошукаю пташиних гнізд.

— От уже невсидющий, чого б я ото бігав! Ти ж так натомився, що потім і сокири не піднімеш. Сиди краще біля мене й відпочивай.

Але син пішов–таки в ліс, з'їв свій хліб, повеселішав і почав шукати в кущах птишиних гнізд. Так ходив сюди–туди, поки врешті натрапив на величезного страховинного дуба, якому, напевно, було вже кількасот років; його, мабуть, і п'ять чоловік не обійняло б. Юнак став, подивився на дуба й подумав: «Тут, напевно, не один птах змостив собі гніздо».

Аж раптом йому почувся людський голос. Він прислухався — і справді якийсь приглушений голос благає:

— Випусти мене, випусти мене!

Він озирнувся навколо, але не помітив нікого, та й голос ішов неначе з–під землі. Тоді він гукнув:

— Де ж ти? Голос відповів:

— Отут, між корінням дуба. Випусти мене, випусти! [75]

Хлопець почав шпортатися під дубом та шукати між корінням, аж поки в невеликій нірці знайшов скляну пляшку. Він узяв її в руки, подивився проти світла і побачив там немов якесь жабеня, що стрибало всередині вгору–вниз.

— Випусти мене, випусти, — знову почало воно благати, і хлопчина, не думаючи ні про що лихе, відіткнув пляшку. Раптом звідтіль вирвався злий дух, на очах став заввишки з півдуба, під яким стояв хлопець.

— А знаєш, — крикнув велетень моторошним голосом, — яка нагорода чекає тебе за те, що ти мене випустив?

— Ні, звідкіль же мені знати, — відповів безстрашно хлопець.

— Ну, то я тобі скажу, — проревів велетень, — я скручу тобі в'язи!

— Якби ти мені сказав це раніше, — мовив хлопець, — то я б не випустив тебе. Але перш ніж ти мені скрутиш голову, слід би й мене спитатись, чи я згоден.

— Ет, ще я тебе питатиму! — зареготав велетень. — Що заробив, від того не втечеш. Ти гадаєш, це була мені велика милість, що я просидів так довго в пляшці? Ні, це була мені кара. Я могутній Меркурій, і хто мене звільнить, тому я мушу скрутити в'язи.

— Стривай, — відповів хлопець, — не дуже квапся! Спершу я повинен упевнитись, чи ти справді міг уміститися в такій маленькій пляшці, себто чи ти справжній дух. Якщо влізеш назад, то я повірю, що ти таки справді дух, і тоді роби зі мною, що хочеш.

Велетень відповів бундючно:

— Це мені заіграшки, — згорбився, зіщулився [76] і став такий тонкий та маленький, як і був раніше, а тоді прослизнув крізь шийку в пляшку. Та щойно проліз він туди, як хлопець швиденько заткнув пляшку й кинув між дубове коріння, де вона досі лежала. Отак дух пошився в дурні.

Хлопець хотів уже вертатися до батька, але дух жалісно заскиглив:

— Ох, випусти мене, випусти мене!

— Ні, — відповів хлопець, — як ти мене за першим разом хотів убити, то, вдруге спіймавши, я вже тебе не випущу.

— Якщо ти мене випустиш, — скрикнув дух, — я дам тобі стільки, що на ціле життя вистачить.

— Ні, — сказав хлопець, — ти мене обдуриш, як і першого разу.

— Ти прогадаєш своє щастя, — сказав дух. — Я не тільки не заподію тобі лихого, а навпаки, щедро винагороджу тебе.

Хлопець подумав: «А що, як ризикнути? Може, він додержить слова і не заподіє мені лихого».

Він відіткнув пляшку, дух вирвався звідтіль, як і перше, почав рости і вмить зробився велетнем.

— Ось тобі твоя нагорода, — і він подав хлопцеві невеликий клаптик полотна, схожого на пластир.

— Як потреш одним краєм будь–яку рану, — пояснив дух, — то вона вмить загоїться, а як другим краєм потреш сталь чи залізо — все це обернеться в срібло.

— Треба спершу випробувати, — сказав хлопець, підійшов до дерева, цюкнув сокирою по корі й потер те місце одним краєм клаптика. Кора вмить зрослася — рана загоїлась. [77]

— Ну, все правда, — сказав він до велетня, — тепер можемо попрощатись.

Дух подякував йому за визволення, а хлопець духові за подарунок — і вернувся до батька.

— І де це ти вештаєшся? — сказав той. — А про роботу вже й забув? Я ж тобі зразу казав, що це робота не для твоїх рук.

— Не сердьтеся, тату, я своє надолужу.

— Аякже, надолужиш, — буркнув сердито батько, — нікуди це не годиться.

— Ось дивіться, тату, як рубону оце дерево, то тільки затріскотить. — Він узяв свою шматинку, потер нею сокиру, замахнувся щосили і вдарив по дереву, але сокира стала вже не сталева, а срібна, отож лезо враз погнулося.

— Ой, тату, гляньте–но, що це за сокиру ви мені дали? Вона ж зовсім погнулась.

Батько злякався і забідкався:

— Ох, що ж ти наробив! Тепер мені доведеться платити за сокиру, а звідкіль? Ось яка користь із твоєї роботи!

— Не сердьтесь, — відповів син, — за сокиру я сам заплачу.

— Чим же ти заплатиш, дурню, — сказав батько. — В тебе ж нема ні грошика свого. В голові твоїй самі школярські викрутаси, а дрова рубати ти не тямиш.

Та через хвильку син сказав:

— Тату, я вже не можу працювати, кінчаймо та ходімо додому.

— Аякже, — відповів батько, — гадаєш, що й я сидітиму згорнувши руки, як ти? Я ще мушу попрацювати, а ти біжи додому.

— Тату, я ж уперше тут у лісі й сам не втраплю, ходімо разом. [78]

Батько вже пересердився, і вони вдвох пішли додому. А дорогою старий сказав синові:

— Іди продай зіпсовану сокиру, та не продешеви; а решту я мушу заробити, щоб заплатити сусіді.

Син узяв сокиру і поніс у місто до одного золотаря. Той випробував її, зважив і сказав:

— Вона коштує чотириста талярів. У мене стільки готових грошей нема.

— Дайте мені скільки маєте, а решту віддасте потім.

Золотар дав йому триста талярів, а сто лишився винний. Хлопець вернувся додому й каже батькові:

— Тату, в мене є гроші, йдіть до сусіди й спитайте, скільки він хоче за сокиру.

— Я й так знаю, — відповів батько. — Один таляр і шість грошів.

— Ну, то дайте йому два таляри й дванадцять грошів. Це вдвічі більше — мабуть, вистачить із нього. Дивіться, грошей у мене повні кишені, — і дав батькові сто талярів: — Тепер вам нічого не бракуватиме, живіть і не тужіть.

— Лишенько! — вигукнув старий. — Звідкіль це в тебе таке багатство?

Тоді син і розповів йому, що з ним трапилося в лісі і як йому пощастило добути багатство.

З такими грішми він знову пішов до школи доучуватись, а володіючи чудодійною шматинкою, міг вилікувати всяку рану й прославився на весь світ як лікар.

 

 

ГОРА ЗІМЕЛІ

Шили колись два брати, один багатий, а другий бідний. Багатий нічим не допомагав бідному, і той ледве животів на світі, часом доходило до того, що й шматка хліба не було для жінки та дітей. Якось їхав він своїм візком через ліс, коли гляне — а при дорозі височить велика гола скеля. Досі він такої скелі ще не бачив, тож зупинився і почав її розглядати. Аж раптом із хащів виходять дванадцять великих страшних чоловіків. Він одразу збагнув, що то розбійники, сховав свого візка в кущах, а сам виліз на дерево і став чекати, що воно буде далі.

А розбійники підійшли до гори й гукнули:

— Гора Земзі, гора Земзі, відчинись!

Гола скеля вмить розсунулась, і дванадцятеро увійшли всередину. А тільки–но ввійшли, гора зачинилась. Трохи перегодом розбійники вийшли знову, несучи на спинах важкі лантухи. Опинившись надворі, вони гукнули:

— Гора Земзі, гора Земзі, зачинись!

Гора зачинилась, і не лишилося навіть знаку, де вхід.

А розбійники пішли собі.

Коли вже їх зовсім не стало видно, зліз бідняк із дерева, і закортіло йому дізнатися, [80] що ж там заховано в горі. Отож він підійшов до гори і гукнув:

— Гора Земзі, гора Земзі, відчинись! — І гора відчинилася перед ним.

Він увійшов досередини й побачив велику печеру, повну золота й срібла, а трохи далі, наче великі купи зерна, насипано перлів і світлосяйних самоцвітів. Бідолаха не знав, що йому й робити, чи можна хоч трохи взяти з тих скарбів. Нарешті напхав він повні кишені золота.

А перлів і самоцвітів не зачепив.

Вийшовши з печери, він сказав:

— Гора Земзі, гора Земзі, зачинись!

І гора зачинилась, а він зі своїм візком поїхав додому.

Тепер йому не треба було ні про що турбуватись, за взяте в печері золото він міг купити для жінки й дітей не тільки хліба досхочу, а навіть вина, жив весело, але чесно, не забував і бідних і кожному робив добро.

А коли гроші витратилися, він пішов до брата, позичив у нього мірку і знову набрав у печері трохи золота. Але з великих скарбів не зачепив нічого.

Ідучи туди втретє, він знову позичив у брата мірку. А багатий брат уже давно заздрив, що бідний став заможний, завів гарне господарство, і не міг зрозуміти, звідкіль у брата це багатство і навіщо йому мірка.

Ось він і пішов на хитрощі — намазав дно мірки смолою, і до смоли прилип золотий червінець.

Побачивши того червінця, багатий зразу пішов до брата й питає:

— Що ти моєю міркою міряв?

— Жито й овес, що ж іще, — відповів той. [81]

Тоді багатий показав йому золотого червінця. І погрозив донести на нього в суд, якщо не признається. І брат розповів усе, що з ним трапилось.

Тоді багатій наказав негайно запрягати воза й поїхав, щоб по–своєму розпорядитися скарбами.

Під'їхавши до гори, він гукнув:

— Гора Земзі, гора Земзі, відчинись!

Гора відчинилась, і він увійшов у печеру. Перед ним лежали такі скарби, що він розгубився і не знав, за що найперше хапатися.

Нарешті насипав у лантух стільки самоцвітів, що насилу підняв на плечі, й поніс надвір.

Але жадоба так заполонила всі його думки, що він забув, як називається гора, і, виходячи, гукнув:

— Гора Зімелі, гора Зімелі, відчинись!

Та гора й не ворухнулась, а стояла зачинена, бо то не була її справжня назва.

Багатія взяв страх. Та що довше він силкувався пригадати, як зветься гора, то більше плуталися думки у нього в голові.

Вже він і скарбам був не радий.

Ввечері гора відчинилася, і дванадцятеро розбійників увійшли до печери. Як побачили його, то всі враз закричали:

— А, попалась пташечка! Ти думаєш, ми не помітили, що ти вже двічі приходив сюди? Та, на жаль, нам не пощастило тебе впіймати, а тепер ти вже не викрутишся.

Він закричав:

— То не я був, то мій брат!

Але хоч що він казав, хоч як просив пустити його живого, нічого не помоглося. Розбійники відрубали йому голову.

 

 

ТРИ ЛЕДАРІ

Жодного короля було три сини, яких він однаково любив, і тому не знав, кому з них після своєї смерті залишити королівство.

Коли прийшов час умирати, покликав він синів до себе й сказав:

— Любі діти, думав я, думав, кого посадити на королівський трон, і вирішив — той із вас буде королем, хто най ледачіший.

Тоді старший сказав:

— Тату, коли так, то королівство моє, бо я такий ледачий, що як лежу і хочу спати, а мені впаде краплина дощу в око, то я й спати не буду, аби лиш не втиратися.

— Другий сказав:

— Тату, королівство належить мені, бо я такий ледачий, що як сиджу біля вогню й гріюся, то краще п'яти попечу, ніж ворухну ногою, щоб відсунутись.

Третій сказав:

— Тату, королівство моє, бо я такий ледачий, що якби мене вішали і вже зашморг був на шиї, і мені б дали ножа в руки, щоб перерізати мотузку, то я б краще дозволив себе повісити, ніж ворухнув би рукою, щоб перерізати мотузку.

Як почув це батько, то сказав:

— Ти найбільший ледар, ти й повинен стати королем. [83]

 

 

ВЕРЕТЕНО, ЧОВНИК І ГОЛКА

Жила на світі одна бідна дівчина. Батько й мати її повмирали, ще як вона була маленька. Край села в невеличкій хатині мешкала її тітка, сама–самісінька. Вона пряла, ткала й шила і тим заробляла собі на хліб. Стара взяла сирітку до себе. Привчила її до праці й виховала скромною та чесною.

Коли дівчині було вже п'ятнадцять років, стара захворіла. Покликала її до свого ліжка, ніжно поглянула на неї й сказала:

— Донечко, я почуваю, що вже не підведуся — надходить мій смертний час. Залишаю тобі хатину — тут ти матимеш притулок од вітру й негоди, — а до того ще веретено, човника й голку — ними ти зароблятимеш собі на хліб щоденний.

Потім поклала руки їй на голову, благословила її й сказала:

— Будь доброю, то й тобі буде добре. Потім склепила очі та й померла. Коли її

несли ховати, дівчина йшла за труною й гірко плакала, віддаючи їй останню шану.

Тепер дівчина зосталася в хатині зовсім сама. Вона старанно пряла, ткала й шила, і в усякому ділі їй щастило. Льону в коморі наче прибувало само собою, а як, бувало, витче вона полотно або килимок чи пошиє сорочку, то зараз знаходиться покупець і щедро платить. [84]

Отож вона не бідувала, а ще й іншим трохи уділити могла.

А в той час королівський син мандрував по країні, шукаючи собі наречену. Бідної він не смів вибрати, а багатої не хотів. І він сказав собі:

— Дружиною мені буде та, котра і найбагатша, і найбідніша.

Приїхавши в село, де жила та дівчина, він спитав, як і скрізь робив, котра відданиця тут найбагатша, а котра найбідніша.

Спочатку йому назвали найбагатшу. А найбідніша, певне, та, сказали, що в маленькій хатині аж край села. Багата сиділа перед своєю хатою набундючена, в пишному вбранні, і тільки–но королевич під'їхав до двору, встала, вийшла йому назустріч і низько вклонилася. Він подивився на неї, але не промовив і слова й поїхав далі. А коли під'їхав до хатини бідної дівчини, та не сиділа перед хатою, а була в кімнатці.

Королевич зупинив коня, заглянув у вікно, куди ясно світило сонце, й побачив, що дівчина сидить за прядкою і старанно пряде.

Коли вона підвела голову й помітила, що на неї дивиться королевич, то вся зашарілась, як троянда, опустила очі і ще пильніше стала прясти. Чи нитка й далі прялася тонка та рівна, я цього не знаю, але дівчина пряла доти, аж доки королівський син поїхав далі.

Тоді вона підійшла до вікна, відчинила його й сказала: «Ой, як же душно в кімнаті!» І дивилася вслід королевичу, поки зникла вдалині біла пір'їна на його шапці.

Дівчина знову сіла до роботи і пряла далі. І пригадалась їй одна пісенька, що її стара тітка іноді співала, сидячи за роботою. От вона й собі заспівала ту пісеньку: [85]

Тонку ниточку, веретенечко, спряди,

Мого милого під віконце приведи.

Та що це? Веретенце вмить вистрибнуло у неї з рук, тоді у двері, надвір; і коли здивована дівчина встала подивитись, куди ж воно побігло, то побачила, що веретенце жваво потанцювало полем, а за ним простяглася блискуча, золота нитка, і врешті воно зникло з очей.

Дівчина, не маючи більше веретена, сіла за верстак, узяла човника і почала ткати.

А веретенце стрибало все далі й далі, і саме тоді, коли нитка закінчилась, воно спинилось біля королевича.

— Що це таке? — вигукнув він. — Чи не хоче веретено показати мені дорогу?

Повернув свого коня і поїхав, куди його вела золота нитка.

А дівчина сиділа за роботою й співала:

Витчи, човнику, ти гарненький килимок,

Хай до хатоньки завітає женишок.

І раптом човник вистрибнув з рук, плигнув на поріг, а з порога надвір. А перед порогом він став ткати килим, та такий гарний, якого ще й ніхто не бачив. З боків на ньому цвіли троянди й лілеї, а посередині на золотому тлі плелися зелені рослини, стрибали зайчики, танцювали журавлі, з кущів вистромляли голови олені й сарни, зверху на вітах сиділи барвисті птахи — як живі, тільки що не співали.

А човничок стрибав сюди–туди, і здавалося, ніби килим росте сам собою.

Зоставшися без човника в руках, дівчина взяла голку й сіла шити. А кладучи стібки, заспівала: [86]

Гостра голочко, ший рівненько, вишивай,

Іде милий мій — гарно хату прибирай.

Враз голка вистрибнула в неї з пальців і, як блискавка, стала метатись сюди–туди по хаті.

Але насправді то поралися невидимі духи. Вони позастеляли столи, ослони зеленим сукном, стільці оксамитом, а на вікнах повісили шовкові завіси.

Тільки–но голка зробила останній стібок, як дівчина побачила в вікні біле перо на шапці в королевича, що його веретено вело золотою ниткою. Він зіскочив з коня, пройшов по килиму до хати і, вступивши досередини, побачив дівчину в убогій одежині, але та дівчина в ній цвіла, наче троянда на кущі.

— Ти відразу найбідніша й найбагатша, — сказав він до неї, — іди зі мною і станеш мені дружиною.

Вона нічого не промовила, тільки подала йому руку. А він поцілував її, вивів надвір, посадив на коня і привіз у королівський палац, де бучно й весело справили весілля.

А веретено, човника й голку поклали в скарбницю, де вони й досі зберігаються з великою шаною.

 

 

МОРСЬКА СВИНКА

Жила колись на світі королівна. І була в палаці, у високій вежі, зала з дванадцятьма вікнами, що дивились на всі сторони світу білого. Як вона, бувало, зайде в ту залу і гляне навкруги, то бачить усе своє королівство.

Гляне в перше вікно — бачить краще, ніж усі люди, гляне в друге — ще гостріше, третє — ще ясніше, і так аж до дванадцятого; крізь те вікно вона могла бачити все і на землі, і під землею, і ніщо від неї не могло заховатися.

А що вона була дуже гарна, не хотіла нікому коритися, а лише сама над усіма панувати, то й оголосила: тільки той буде її чоловіком, хто зуміє так сховатися, що вона його не знайде. Але хто заховається так, що вона його відшукає, тому зітнуть голову і на палю настромлять.

Перед замком стояло вже дев'яносто сім паль із мертвими головами, і довгий час ніхто не з'являвся, щоб спробувати щастя.

Королівна була задоволена і думала: «Ось тепер я вже буду довіку вільна».

Коли раптом приїжджають три брати спробувати щастя. Старший надумав, що найпевніше буде сховатися в печі, де випалюють вапно.

Але королівна помітила його в перше вікно, звеліла витягти й відтяти голову. [88]

Другий сховався в палацовому льоху, вона й того відразу побачила, і голова його прикрасила дев'яносто дев'яту палю.

Тоді виступив перед нею третій і попросив, щоб дала йому день на роздуми і щоб його помилувала два рази, як знайде, і лише за третім разом, коли йому не пощастить, хай робить із ним що хоче.

Він був такий гарний і прохав так щиро, що вона сказала:

— Гаразд, я згодна, але ніщо тобі не зарадить.

Другого дня він довго думав, де б сховатися, але не придумав нічого. Тоді взяв рушницю і пішов полювати. Побачивши ворона, він націлився в нього і тільки–но хотів вистрелити, як ворон крикнув:

— Не стріляй, я тобі в пригоді стану!

Він не вистрелив і пішов далі. Аж бачить–озеро, а в озері величезна рибина, що випливла з глибини на поверхню.

Коли він прицілився, рибина гукнула до нього:

— Не стріляй у мене, я тобі в пригоді стану! Він не вистрелив, і рибина пірнула в воду. Йде він далі, аж назустріч йому шкутильгає лисиця й просить його:

— Любий мисливцю, витягни мені тернину з ноги.

Тернину він витяг, але лисицю хотів убити і здерти з неї шкурку. Та вона сказала:

— Не вбивай мене, я тобі в пригоді стану! Юнак пустив її, а ввечері вернувся додому. Другого дня він мусив уже ховатися, та хоч як сушив собі голову, а не придумав нічого. От він пішов у ліс до ворона та й каже: [89]

— Я тебе пощадив, тепер ти порятуй мене, навчи, де мені сховатися, щоб королівна не побачила.

Ворон схилив голову й довго–довго думав. Нарешті прокрякав:

— Придумав!

Приніс яйце зі свого гнізда, розбив його на дві половини й сховав туди юнака. Потім стулив обидві половинки докупи й сів на яйце.

Подивилась королівна в перше вікно — не побачила, подивилась у друге, третє — не видно, і вона злякалась неабияк. Аж коли глянула в одинадцяте, тоді вгледіла, де він. Звеліла застрелити ворона, а яйце принести й розбити, і юнакові довелося звідтіль вийти.

Королівна сказала:

— Один раз я тебе помилую, але як не придумаєш чогось кращого, ти пропав.

Другого дня пішов юнак на озеро, покликав рибину й сказав:

— Я тебе пощадив, тепер ти порадь мені, де сховатися так, щоб королівна не знайшла.

Рибина думала, думала, нарешті каже:

— Є таке місце! Я сховаю тебе в своєму череві. Проковтнула його рибина і пірнула на самісіньке дно озера.

Королівна дивилась у всі вікна і, не побачивши його навіть крізь одинадцяте, дуже стурбувалась, проте в дванадцяте таки побачила, де він.

Вона звеліла рибу впіймати, розпороти й вийняти юнака з черева. Можете здогадатися, що було в того бідолахи на серці.

А королівна сказала:

— І вдруге я дарую тобі життя, та все одно твоя голова буде на сотій палі стирчати. [90]

Третього дня йде він з важким серцем у поле і зустрічає там лисицю.

— Ти знаєш усі найтаємніші схованки, — сказав він, — я тебе пощадив, тепер ти порадь, де мені сховатись, щоб королівна не знайшла.

— Важка це річ, — сказала лисиця й задумалась. Нарешті скрикнула: — Придумала!

Повела юнака до одного джерельця, пірнула в нього і виринула вже не лисицею, а крамарем, що торгує товарами.

Юнак також пірнув у воду й став маленькою морською свинкою. Тоді крамар пішов до міста на базар продавати славне звірятко. Зібралось багато людей подивитись на нього.

Нарешті прийшла й королівна. Тваринка дуже сподобалась їй, і вона купила свинку за великі гроші. А крамар шепнув свинці:

— Як королівна підходитиме до вікна, то ти швиденько залізь їй під косу.

І ось настав час:, коли королівна мала його шукати. Вона підходила до всіх вікон підряд, від першого до одинадцятого, і не побачила його. А коли і в дванадцяте не побачила, то її охопив великий страх і гнів; вона так брязнула по вікнах, що всі шибки порозлітались і задвигтів увесь палац.

Відступивши од вікна, вона почула, що під косою в неї сидить морська свинка. Королівна схопила її, жбурнула додолу іг крикнула:

— Геть мені з очей!

Свинка побігла до крамаря, тоді обоє мерщій подалися до джерела, де обмились і вернули собі звичайну свою подобу.

Юнак подякував лисиці й сказав: [91]

— Ворон і рибина — дурні бовдуряки проти тебе. Тільки ти вмієш як слід викрутитись.

І пішов просто до палацу. Королівна вже чекала його і змирилася зі своєю долею. Справили весілля, і юнак став королем, владарем цілого королівства. Він так ніколи й не сказав дружині, куди заховався третього разу і хто йому допомагав.

Отож королівна гадала, що то була його власна вигадка, а тому дуже поважала його, бо думала: «Він розумніший за мене!»

 

 

ТОРОХТІЙ

Жив собі мірошник, і мав він гарну дочку — ото було й усе його багатство. Але він був великий хвалько. Трапилося йому якось розмовляти з самим королем. От він і хвалиться йому:

— А моя дочка вміє з соломи золоті нитки прясти!

— Таке мистецтво мені подобається, — мовив король. — Якщо твоя дочка справді така майстриня, приведи її завтра до мене в замок, хай я сам побачу, чого вона варта.

Другого дня привів мірошник свою дочку до королівського замку. Король завів дівчину до кімнати, де було повно соломи, дав їй прядку та мотовило і сказав:

— А тепер сідай до роботи, і якщо ти за ніч не спрядеш цю солому на золоті нитки, то жива звідси не вийдеш!

І лишив її саму. А щоб вона не втекла, замкнув кімнату і сховав ключа до кишені.

Сидить бідолашна мірошниківна й не знає, що їй робити. Вона зроду не чула, щоб хтось із соломи пряв золоті нитки. Як подумала вона, що її чекає, то аж похолола зі страху й гірко заплакала.

Коли це двері відчинилися, й до кімнати зайшов якийсь маленький чоловічок. [93]

— Добрий вечір, мірошниківно, — сказав він. — Чого ти так гірко плачеш?

— Ох, — зітхнула дівчина, — як мені не плакати? Я повинна спрясти всю цю солому на золоті нитки, а не вмію.

— А що ти мені даси, як я спряду її замість тебе? — спитав чоловічок.

— Своє намисто, — сказала дівчина. Чоловічок узяв у неї намисто, сів до прядки

і — круть, круть, круть! — тричі крутнув її, та й повна шпуля ниток. Потім знов: круть, круть, круть! — тричі крутнув прядку, та й знов повна шпуля ниток. І так до самого ранку. Коли почало світати, в кімнаті не лишилось ані соломинки, тільки лежала купа золотих ниток.

Король насилу дочекався, поки зійде сонце, і зразу ж прибіг до мірошниківни. Як побачив він те золото, то дуже здивувався, а ще дуже зрадів. Але йому захотілося мати золота ще більше.

Він повів дівчину до іншої кімнати, багато просторішої за першу, де теж було повно соломи, й загадав їй і ту солому спрясти за ніч на золоті нитки, якщо вона хоче лишитися живою.

Дівчина не знала, що їй робити, й заплакала з розпачу. Аж ось двері знов відчинилися, до кімнати зайшов маленький чоловічок і спитав:

— Що ти даси мені, як я спряду тобі й цю солому на золоті нитки?

— Свій перстень, — відповіла дівчина. Чоловічок узяв у неї перстень, знову сів до

прядки й за ніч усю солому спряв на блискучі золоті нитки.

Як побачив їх король, то аж затремтів з радощів. Та на те він і король — усе йому золота мало. Повів він мірошниківну до ще просторішої кімнати, повної соломи, і каже: [94]

Доведеться тобі прясти ще й цієї ночі. Але як спрядеш цю солому, то станеш моєю дружиною.

Бо подумав собі: «Хоч вона тільки мірошниківна, а багатшої дружини я не знайду в цілому світі».

Лишилася дівчина сама серед тієї соломи. Аж ось до кімнати втретє зайшов чоловічок та й питає:

— Що ти мені даси, якщо я тобі цього разу спряду солому?

— Я більше не маю чого дати, — відповіла дівчина.

— То пообіцяй, що, як станеш королевою, віддаси мені свою першу дитину.

Хтозна, як там воно ще буде, подумала собі мірошниківна, а допомогти їй у біді більше нема кому. Тому пообіцяла чоловічкові, що вволить його волю, а він за те ще раз спряв солому на золоті нитки.

Прийшов уранці король і побачив, що вся солома стала золотом, як він і хотів. Тоді він улаштував весілля, і мірошниківна стала королевою.

Через рік у неї знайшлася дитина, а про чоловічка вона й думати кинула. Аж ось одного дня він заходить до неї в кімнату та й каже:

— Ну, а тепер давай мені те, що обіцяла. Перелякалася королева і просить його:

— Бери собі всі багатства, які є в королівстві, тільки лиши мені дитину.

А чоловічок відповідає:

— Ні, мені жива дитина миліша за всі скарби світу.

Як почула це королева, то так заплакала, так заголосила, що навіть чоловічкові стало її шкода. [95]

— Ну добре, даю тобі ще три дні, — сказав він. — Коли ти за цей час довідаєшся, як мене звати, дитина буде твоя.

Цілу ніч королева згадувала всі імена, які будь–коли чула, а вранці послала гінця по всій країні, щоб він розпитався, де ще як кличуть людей. Коли чоловічок з'явився другого дня, вона почала називати його то Каспаром, то Мельхіором, то Бальцером, перебрала всі імена, які знала, та він на кожне відповідав:

— Ні, мене звати не так.

Другого дня королева послала гінця по сусідніх країнах, щоб він розпитався, як там звуться люди. І як чоловічок прийшов знову, вона почала його кликати найнезвичнішими, найчуднішими іменами.

— Може, тебе звати Поламайребром? Чи Баранбуцом? Чи Зачепиногою?

Та чоловічок щоразу відповідав:

— Ні, мене звати не так.

Третього дня гінець знов повернувся додому та й каже:

— Більше я не напитав жодного імені, та коли йшов узліссям під високою горою, то побачив там хатку, а біля хатки горіло багаття, а навколо багаття стрибав на одній нозі смішний чоловічок і горлав:

Нині пива наварю я,

Завтра вранці хліб пектиму,

А позавтра в королеви

Заберу її дитину.

То талан великий мій,

Що я звуся Торохтій!

Уявляєте собі, як зраділа королева, коли почула це ім'я! [96]

Тільки–но гінець пішов, а чоловічок уже й тут. Заходить він до королеви та й каже:

— Ну, то як мене звати, пані королево? А королева спершу питає:

— Може, Кунст?

— Ні.

— Може, Гайнц?

— Ні.

— То, може, Торохтій?

— Це тобі сам чорт сказав моє ім'я, сам чорт! — крикнув чоловічок і спересердя так тупнув правою ногою, що вона по коліно вгрузла в землю. Тоді з люті схопився обома руками за ліву ногу й розчахнув себе навпіл.

 

 

ПРО РИБАЛКУ ТА ЙОГО ЖІНКУ

Був собі колись рибалка, а жив він зі своєю жінкою в хижі, зліпленій зі старого судна, біля самого моря. День у день ходив він вудити рибу — що навудить, ото й усе їхнє добро.

І ось одного дня пішов він, як завжди, до моря. Сів, закинув вудку та й дивиться на воду. А море тихе й прозоре, тільки риба не клює.

Коли це поплавець потягло вниз, усе глибше та глибше. Натужився рибалка, сіпнув вудку й витяг велику камбалу. Відчепив він її від гачка, а камбала й каже йому:

— Подаруй мені життя, чоловіче! Я не справжня камбала, а зачарована принцеса. Яка тобі з мене буде користь? Хіба ти захочеш мене їсти? Відпусти мене назад у море!

— Нащо стільки балакати, — сказав рибалка. — Звичайно ж, я не понесу додому камбалу, що вміє говорити по–людському.

І він кинув її назад у море. Камбала поринула на дно, тільки довгий кривавий слід лишився за нею. А рибалка встав і пішов додому, до своєї хижі, де на нього чекала жінка.

— Ти хіба нічого сьогодні не впіймав? — спитала вона.

— Та ні, спіймав був одну камбалу, — відповів рибалка. — Але та камбала сказала, що насправді [98] вона не рибина, а зачарована принцеса, то я її пустив назад, у море.

— І нічого не попросив у неї?

— А що я мав у неї просити? — спитав рибалка.

— Ох, та хіба тобі не набридло жити в цій старій, трухлявій, смердючій хижі? Міг би попросити в неї бодай порядну хату. Йди назад до моря, поклич ту камбалу і скажи їй, що ми хочемо жити в хаті. Ось побачиш, що вона її нам подарує.

— Ну чого я маю ще раз іти до моря?

— А того, що ти її був уловив і пустив назад у море. Повинна ж вона тобі віддячитись. Іди!

Постояв рибалка, постояв — і кликати рибину не хотілося, і сваритися з жінкою теж. Та врешті таки пішов до моря. Бачить — а воно вже не таке прозоре, як було, зробилося зелене з жовтими пасмугами. Став рибалка на березі та й гукає:

Камбало–рибино,

виринь на хвилину!

Свариться стара моя,

хоче не того, що я.

Камбала виринула та й питає:

— А чого ж вона хоче?

— Та каже, що я ж тебе був уловив, то міг би й щось попросити в тебе. °й набридло жити в старій хижі, вона хоче хати.

— Іди додому, — сказала камбала. — Є вже в неї хата.

Прийшов рибалка додому, аж бачить — на місці старої хижі стоїть хата, а біля неї на лавці [99] сидить його жінка. Побачила вона чоловіка, підвелася, взяла його за руку та й каже:

— Ходімо в хату, поглянеш сам, чи не краще жити в ній, а не в старій хижі.

Зайшли вони до хати. А в хаті все є: і маленькі сіни, і гарна світлиця, і невеличка спальня з ліжком для кожного з них, і кухня, і комора на всілякі запаси, і присінок на господарське причандалля, — і кожен куточок якнайкраще споряджений, а начиння все олив'яне та мідяне. За хатою — невелике подвір'я, де ходять кури й качки, а за подвір'ям — невеликий город, де ростуть садовина й городина.

— Ну як, хіба не гарна садиба? — сказала жінка.

— Гарна, — погодився чоловік. — Отак би вже й довіку нам жити, більше нічого й не треба.

— Ну, це ще ми подумаємо, — сказала жінка. Попоїли вони й полягали спати.

Так минуло днів десять, а тоді жінка й каже:

— Послухай–но, чоловіче, в хаті нам також тісно, а подвір'я й город дуже малі. Могла б та камбала подарувати нам і більший дім. Я б хотіла жити у великому мурованому замку. Піди–но до неї і попроси, хай подарує нам замок!

— Ох, стара, чи нам мало цієї хати? Нащо нам той замок? — сказав чоловік.

— Треба, — відповіла жінка. — їй, мабуть, не важко дати нам усе, що ми хочемо. То хай дасть!

— Ні, стара, — сказав чоловік, — камбала вже дала нам хату, не можу я йти й просити в неї ще чогось, вона розгнівається.

— Іди! — гримнула на нього жінка. — Вона [100] може дати нам замок і залюбки дасть. Іди, кажу!

Чоловікові мов камінь на серце наліг. Не хотілося йому знов іти до камбали з проханням. «Негарно так робити», — сказав він сам собі, але все–таки пішов.

Прийшов він до моря, бачить — а воно вже не зелене з жовтими пасмугами, а темно–синє і наче всередині кипить, аж бульбашки на поверхні здіймаються.

Підійшов рибалка до самої води та й гукає:

Камбало–рибино,

виринь на хвилину!

Свариться стара моя,

хоче не того, що я.

— А чого ж вона хоче? — спитала камбала.

— Ох, таке хоче, що мені й казати соромно, — мовив чоловік. — Хоче жити у великому замку.

— Іди додому, є вже в неї замок, — сказала камбала.

Вернувся чоловік туди, де колись була їхня стара хижа, аж бачить — там стоїть великий мурований замок, а сходами до замку саме підіймається його жінка. Вона взяла його за руку та й каже:

— Ану ходімо в замок.

Зайшли вони до великих сіней, викладених мармуровими плитами. Навколо снує челядь, відчиняє перед ними двері, стіни, оббиті коштовною тканиною, аж блищать, меблі в кімнатах не прості, а золоті, зі стелі звисають кришталеві люстри, всі підлоги встелені килимами, а столи аж угинаються від наїдків і найкращих [101] вин. А за палацом — величезне подвір'я зі стайнями, корівнями й возівнями, такими, що цілий день дивився б на них, очей не зводив би. Далі великий, розкішний сад, де повно найкращих квітів і всіляких дерев — і яблунь, і груш, і слив, а за садом — ліс, такий, що й не обійдеш його, з оленями, сарнами, зайцями та всім, чого тільки душа забажає.

— Ну що, хіба не гарний маєток? — сказала жінка.

— Гарний, ще б пак, — погодився чоловік. — Хай уже так і буде. Житимемо в цьому розкішному замку, і більше нам нічого не треба.

— Це ще ми подумаємо, — сказала жінка. — Поки що лягаймо спати, а там буде видно.

Лягли вони спати.

Вранці, тільки–но почало світати, жінка прокинулась перша й глянула у вікно. А там, скільки око сягало, розлігся чудовий, квітучий край,

Чоловік лежав ще в ліжку й потягався. Жінка штовхнула його ліктем у бік:

— Ану вставай та глянь у вікно! Хіба не гарно було б, щоб увесь той край став нашим? А ми були б у ньому королем і королевою. Іди до камбали, скажи їй, що ми хочемо бути королем і королевою!

— Що ти собі надумала, стара? — каже чоловік. — Нащо нам так високо сягати? Я не хочу бути королем!

— Як собі знаєш, а я королевою хочу бути, — мовить жінка. — Іди до камбали, хай зробить мене королевою.

— Нащо воно тобі? Не можу я такого сказати їй.

— Чому не можеш? Зараз же йди, я вже хочу бути королевою! [102]

Дуже зажурила чоловіка жінчина забаганка. «Недобре вона чинить, ой, недобре», — подумав він собі. Не хотілося йому йти до моря, та не було ніякої ради, довелося йти.

Прийшов він туди — а море почорніло, і по ньому сірі хвилі котяться. Став чоловік біля самої води та й гукає:

Камбало–рибино,

виринь на хвилину!

Свариться стара моя,

хоче не того, що я.

— А чого ж вона хоче? — спитала камбала.

— Ох, такого хоче, що в мене й язик не повернеться сказати, — мовить чоловік. — Хоче бути королевою.

— Іди додому, вона вже королева, — сказала камбала.

Вернувся чоловік до свого замку, аж бачить–він став іще більший, а на ньому з'явилася велика вежа з прегарними оздобами, перед брамою стоять вартові, а за ними цілі лави вояків із сурмами та барабанами.

Зайшов він до замку, а там усі підлоги мармурові, а всі столи золоті, застелені оксамитовими обрусами з золотими китицями. Служники відчинили перед ним золоті двері до парадної зали. А в кінці зали на високому золотому троні, оздобленому діамантами, сидить його жінка з великою золотою короною на голові і тримає в руці берло зі щирого золота та з коштовного каміння. Обабіч неї стоять рядком по шестеро дівчат у дорогих шатах, кожна на голову нижча від попередньої, а в залі повно всілякого панства, одне бундючніше за одне.

Підійшов чоловік до трону та й питає: [103]

— Ох, стара, то ти тепер королева?

— Так, я тепер королева, — відповіла жінка. Постояв він, подивився на неї та й каже:

— А знаєш, стара, тобі справді личить бути королевою! Ну, то й добре, будь собі нею, тепер уже нам нема чого більше хотіти.

— Це ще ми подумаємо, — сказала жінка. — Поки що лягаймо спати, а там буде видно.

Полягали вони спати. Чоловік набігався за день, то зразу заснув, а жінка все перевертається з боку на бік, усе думає, чого б їй ще захотіти. Все наче вже має, і все її слухається, все їй кориться, а однаково жадоба не дає їй спокою. Так вона до самого ранку й ока не склепила.

Почало світати, небо вкрила червона заграва. Скоро мало зійти сонце. Глянула жінка на ту заграву і аж підвелася на ліжку. Ось хто її не слухає, хто їй не кориться, ось хто робить, що сам хоче й коли хоче! Сонце!

— Старий! — гукнула вона чоловіка і штовхнула його ліктем під ребра. — Ану вставай і йди до камбали! Я хочу бути сонцем.

Чоловік був іще сонний, та як почув ці слова, то так перелякався, що впав із ліжка. Він подумав, що йому вчулося, тому протер очі й перепитав:

— Що ти сказала, стара?

— А те сказала, що всі мене слухають, усі коряться мені, тільки сонце не слухає, тільки воно мені не кориться! Коли хоче, тоді й сходить, коли хоче — гріє, а коли не хоче, то заходить або ховається за хмару! І нічого я не можу йому вдіяти. Виходить, не я всьому голова, а воно! Біжи до камбали і скажи їй, що я хочу бути сонцем. Я не матиму спокійної хвилини, поки ним не стану! [104]

— Що ти надумала, жінко! — вжахнувся чоловік. — Як я з'явлюся з таким проханням до камбали? Королевою вона тебе змогла зробити, а сонцем не зможе. Не дурій, лишайся собі королевою!

Жінка розлютилася, коси на голові в неї стали сторч, вона турнула чоловіка ногою і закричала:

— Я довше цього не витримаю. Зараз–таки йди до камбали!

Чоловік одягся й чимдуж побіг до моря.

Прибіг він туди, бачить — а на морі буря. Небо стало чорне, як смола, а по ньому блискавки крешуть. Грім реве, а по морі хвилі, як гори, котяться, і на кожній гребінь із білої піни.

Чоловік підійшов якомога ближче до води й крикнув, хоч сам не чув свого голосу:

Камбало–рибино,

виринь на хвилину!

Свариться стара моя,

хоче не того, що я.

— А чого ж вона хоче? — спитала камбала.

— Ох, лихо моє, вона хоче бути сонцем, — сказав чоловік.

— Іди додому, вона знов сидить у своїй старій хижі.

Там вони й досі сидять, якщо не померли.

 

 

БІЛОСНІЖКА

Одного дня серед зими, коли надворі сипав сніг, як біле пір'я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг проти неї здавався ще білішим. Задивилася королева на той сніг і вколола пальця голкою. Щоб не так боліло, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. І ті червоні краплі були такі гарні на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».

Невдовзі після того в королеви народилася донечка, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки такі червоні, як кров, а коси такі чорні, як дерево на рамі, тому дівчинку назвали Білосніжкою. А королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була гарна на вроду, але дуже горда й пихата. Вона нізащо не стерпіла б, щоб хтось був кращий за неї. І було в королеви чарівне дзеркальце. Підійде вона, було, до стіни, де те дзеркальце висить, гляне в нього і спитає:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні? [106]

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, найкраща у нас.

І королева була задоволена, бо знала, що дзеркальце каже правду.

Та Білосніжка підростала і все кращала, а як їй минув сьомий рік, то стала гарна, як писана, краща за саму королеву. І ось одного разу королева спитала у свого дзркаяьця:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, гарні у нас,

та Білосніжка краща в сто раз.

Злякалася королева і аж позеленіла з заздрощів. Відтоді вона так зненавиділа Білосніжку, що в неї серце переверталося, коли вона бачила її. Вона ні вдень, ні вночі не знаходила спокою. Нарешті, покликала лісника та й каже йому:

— Відведи дівчину в ліс, щоб мої очі більше не бачили її. А там убий і принеси мені з неї печінку, тоді я знатиму, що ти виконав мій наказ.

Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:

— Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.

Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав: [107]

— Ну добре, йди, бідолахо!

А сам подумав: «Однаково тебе скоро з'їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.

Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.

А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.

Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.

Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко — а воно завелике, лягла на друге — а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснула. [108]

Коли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.

Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.

— Хто сидів на моєму стільчику? — сказав перший карлик.

— Хто їв із моєї мисочки? — сказав другий.

— Хто надламав мій хліб? — сказав третій.

— Хто над'їв мою городину? — сказав четвертий.

— Хто брав мою виделку? — сказав п'ятий.

— Хто різав моїм ножиком? — сказав шостий.

— Хто пив із моєї чарочки? — сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.

— Хто лягав на моє ліжко? — сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:

— На моє ліжко також хтось лягав!

А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.

Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:

— Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.

А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів — одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.

Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали: [109]

— Як тебе звати?

— Білосніжка, — відповіла дівчинка.

— А як ти опинилася в нашій хаті? — спитали далі карлики.

Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.

— Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею — куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.

— Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, — відповіла Білосніжка.

Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:

— Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!

А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.

Одного разу вона підійшла до дзеркальця та й каже:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, гарні у нас,

та Білосніжка в темній долині,

де вона в карликів мешкає нині,

краща за вас

в тисячу раз. [110]

Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:

— Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:

— А що ви продаєте, тітонько?

— Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, — відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.

«Це, видно, чесна жінка, її можна впустити», — подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.

— Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! — вказала перебрана королева. — Ходи–но сюди, хай я тебе як слід підпережу.

Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.

— Отепер уже ти не будеш найкраща, — сказала королева і швидко пішла геть.

Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва! [111]

Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.

Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй — То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!

А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:

Ви, королево, гарні у нас,

та Білосніжка в темній долині,

де вона в карликів мешкає нині,

краща за вас

в тисячу раз.

Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.

— Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу, — сказала сама собі королева.

Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:

— Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:

— Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.

— Впустити не можеш, але ж поглянути на [112] те, що я продаю, можеш, — мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.

І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.

Купила вона гребінець, а стара й каже їй:

— Дай–но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки–но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.

— Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, — сказала лиха королева. — Тепер ти вже не встанеш.

І пішла собі.

На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки–но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.

А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:

Ви, королево, гарні у нас,

та Білосніжка в темній долині,

де вона в карликів мешкає нині,

краща за вас

в тисячу раз. [113]

Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.

— Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! — крикнула вона.

Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з'їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.

Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:

— Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.

— То й не впускай, — мовить селянка, — тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.

— Ні, — каже Білосніжка, — я не можу його взяти.

— Боїшся, щоб я не отруїла тебе? — питає стара. — Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з'їси ти, а білу я.

А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.

Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки–но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.

Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,

— Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять! [114]

І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

І дзеркальце відповіло:

Ви, королево, найкраща у нас.

Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.

Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум'янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:

— Не можемо ми її опустити в темну могилу.

І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку — спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.

Довго–довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева. [115]

Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:

— Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.

Але карлики відповіли йому:

— Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.

— Ну, то подаруйте її мені, — сказав королевич. — Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все–таки легше буде.

Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива–живісінька.

— Ой леле, де я? — вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:

— Ти в мене!

І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:

— Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!

Білосніжка погодилась і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до бучного весілля.

Але на те весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вбралася вона у свої найкращі [116] шати, підійшла до дзеркальця та й питає його:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:

хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, гарні у нас,

Та молода королева

краща за вас

в тисячу раз.

Як почула це лиха отруйниця, то аж засичала з люті. І стало їй страшно, так страшно, що вона зрозуміла: той страх її вже ніколи не кине. Спершу вона вирішила не йти на весілля, та потім передумала, бо переконалася, що як не побачить молодої королеви, то не матиме спокою.

Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам'яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

 

 

ПОПЕЛЮШКА

Одного багатого чоловіка тяжко захворіла жінка. Відчула вона, що скоро помре, покликала свою маленьку доньку до себе та й каже:

— Доню моя, будь завжди працьовита й добра, і я й після смерті не кину тебе в біді.

Тоді заплющила очі, і її не стало.

Дівчинка щодня ходила на материну могилу виплакатись, але була працьовита й добра. Коли настала зима, сніг укрив білою запоною могилу, а як сонце навесні знов стягло ту білу запону, чоловік узяв собі іншу жінку.

Та жінка привела до нього в дім двох своїх дочок. Лиця в них були білі та гарні, а серця чорні й жорстокі. І тоді для їхньої бідолашної зведеної сестри настали тяжкі часи.

— Чого ця дурепа сидить із нами у світлиці? — сказали мачушині дочки. — Як їсти хліб, то треба його й заробити. Ану гайда до кухні!

Вони відібрали в дівчини її ошатні сукенки, надягли на неї старе сіре лахміття й дали, на ноги дерев'янки,

— Ха–ха–ха, гляньте, як вирядилась горда королівна! — зареготали вони й повели дівчинку до кухні.

Відтепер їй довелося з ранку до ночі тяжко працювати: вставати до схід сонця, носити [118] воду, розпалювати в печі, варити їжу й мити посуд. А зведені сестри ще й вигадували, чим би їй допекти, — глузували з неї, висипали в попіл горох та сочевицю, а тоді загадували дівчинці, щоб вона знов вибирала їх звідти по зернині. Напрацюється вона за день, натомиться, а ліжка не має, доводиться їй там–таки біля печі й лягати в попіл. Тому вона завжди була в сажі, завжди в попелі, і прозвали її Попелюшкою.

Якось батько зібрався на ярмарок та й питає своїх пасербиць, що їм привезти в дарунок.

— Гарні сукні, — каже одна.

— Перли й самоцвіти, — каже друга.

— А тобі що привезти, Попелюшко? — питає батько.

— Зламайте для мене першу гілку, що зіб'є вам з голови капелюха, як ви будете вертатися з ярмарку.

Батько накупив пасербицям гарних суконь, перлів та самоцвітів, а коли їхав верхи попід лісом, то зачепився головою об ліщинову гілку, і вона збила з нього капелюха. Він зламав ту гілку і взяв із собою.

Приїхав батько додому, обдарував пасербиць тим, що вони просили, а Попелюшці віддав ліщинову гілку. Вона подякувала батькові, пішла на материну могилу, вткнула там гілку в землю й так заплакала, що сльози щедро полили саджанець. Він пустив коріння, і виріс із нього дуже гарний кущ.

Попелюшка ходила туди тричі на день, плакала на могилі, і щоразу до куща прилітала біленька пташка. І коли дівчинці щось треба було, пташка кидала їй з гіллячки те, що вона хотіла. [119] І ось одного разу король оголосив, що влаштує у своєму замку великий бенкет, який триватиме цілих три дні, а на той бенкет запросить усіх гарних дівчат із королівства, щоб його син вибрав собі з–поміж них наречену.

Почули зведені сестри, що їх також запрошують на бенкет, і дуже зраділи. Погукали вони Попелюшку та й кажуть:

— Розчеши нам коси, почисть нам черевички, підпережи нас поясами, бо ми йдемо до королівського замку на бенкет.

Попелюшка зробила все, що вони їй наказали, а сама заплакала, бо і їй кортіло потанцювати. І почала вона просити мачуху, щоб та дозволила їй піти з ними.

— Як? — обурилася мачуха. — Ти вся в сажі та в попелі, а хочеш на бенкет? У тебе нема ні гарної сукні, ні черевичків, а ти хочеш танцювати?

А дівчина все просить — візьміть та й візьміть. Тоді мачуха набрала миску сочевиці, висипала в попіл та й каже:

— Оце дивись: якщо визбираєш усю сочевицю за дві години, то підеш із нами.

Дівчина вийшла задніми дверима в садок і гукнула:

Голубки біленькі, горлиці сивенькі, всі пташки на світі!

Будьте мої помічниці,

позбирайте сочевицю!

В миску ядерненьку,

у воло вутленьку.

І відразу до вікна підлетіли дві білі голубки, за ними горличка, і нарешті всі пташки, що були поблизу, залопотіли, затріпотіли [120] крильми й посідали біля попелу в кухні. Голубки покрутили голівками і — дзьоб, дзьоб, дзьоб, дзьоб, а решта пташок за ними — дзьоб, дзьоб, дзьоб, дзьоб, і кожну ядерну зернину кидають у миску.

Не минуло й години, як вони все визбирали і розлетілися.

Дівчина, рада–радісінька, взяла миску з сочевицею і понесла показати мачусі. «Тепер, — думає, — піду з усіма на бенкет».

Але мачуха сказала:

— Ні, Попелюшко, в тебе нема гарної сукні, і ти не вмієш танцювати. Всі тільки сміятимуться з тебе.

Дівчина гірко заплакала. Побачила мачуха, що вона плаче, та й каже:

— Ну добре, якщо ти за годину визбираєш із попелу дві повні миски сочевиці, то підеш із нами.

А сама думає: «Дві миски вона вже нізащо не встигне визбирати».

Висипала мачуха дві повні миски сочевиці в попіл, а дівчина вийшла задніми дверима в садок і гукнула:

Голубки біленькі, горлиці сивенькі, всі пташки на світі!

Будьте мої помічниці,

позбирайте сочевицю!

В миску ядерненьку,

у воло вутленьку.

І відразу до вікна підлетіли дві білі голубки, за ними горличка, і нарешті всі пташки, що були поблизу, залопотіли, затріпотіли крильми й посідали біля попелу в кухні. Голубки [121] покрутили голівками і — дзьоб, дзьоб, дзьобу дзьоб, а решта пташок за ними — дзьоб, дзьоб, дзьоб, дзьоб, і кожну ядерну зернину кидають у миску.

Не минуло й півгодини, як вони все визбирали і розлетілися.

Дівчина, рада–радісінька, взяла сочевицю й понесла показати мачусі. «Тепер, — думає, — піду з усіма на бенкет».

Але мачуха сказала:

— Однаково ти з нами не підеш, бо не маєш гарної сукні і не вмієш танцювати. Нам тільки сором буде через тебе.

Вона повернулася до пасербиці спиною і подалася зі своїми пихатими дочками до замку.

Коли Попелюшка залишилася сама, вона пішла на материну могилу, до ліщинового куща, й попросила:

Ліщинонько, віттям своїм потруси,

Золота і срібла мені принеси.

І пташка, що сиділа на кущі, кинула їй сукню з золотих та срібних ниток і черевички, гаптовані шовком і сріблом.

Дівчина швиденько вбралася й пішла на бенкет. Але зведені сестри й мачуха не впізнали її, гадали, що ;о якась незнайома королівна, така вона була гарна у своїй блискучій сукні. Про Попелюшку вони взагалі не думали, вважали, що вона сидить брудна вдома й щось робить біля печі.

Назустріч Попелюшці вийшов королевич, подав їй руку, і вона пішла з ним танцювати. Він ні з ким більше не хотів танцювати й не відпускав її руки. А коли хтось інший підходив просити її до танцю, казав: [122]

— З нею танцюю я.

Так дівчина танцювала до самого вечора, а коли смеркло, зібралася йти додому.

Королевич захотів побачити, чия це така гарна дівчина.

— Я тебе проведу, — сказав він.

Та Попелюшка втекла від нього, забігла до себе на подвір'я і вскочила до голубника.

Тоді королевич почекав, поки повернувся її батько, і сказав, що до голубника вскочила чужа дівчина.

«Може, це Попелюшка?» — подумав старий.

Довелося йому взяти сокиру та кайло й розбити голубник. Але всередині не було нікого. А коли вони зайшли до хати, Попелюшка лежала долі у своєму брудному лахмітті, а на комині тьмяно блимав каганець. Бо вона нишком вибралася з голубника, побігла до ліщинового куща, скинула там свою ошатну сукню, залишила на могилі, і пташка забрала її. А Попелюшка у своєму сірому лахмітті повернулася до кухні й лягла біля печі.

Другого дня, коли знов почався бенкет і батько з мачухою та зведеними–сестрами подалися до замку, Попелюшка пішла до ліщинового куща й попросила:

Ліщинонько, віттям своїм потруси,

Золота і срібла мені принеси.

І пташка кинула їй ще кращу сукню, як напередодні. І коли дівчина прийшла в ній на бенкет, усі не могли відвести очей від неї, така вона була гарна. Королевич уже чекав на дівчину. Він зразу взяв її за руку й танцював тільки з не»;. А коли інші підходили просити її до танцю, казав: [123]

— З нею танцюю я.

Увечері, коли дівчина зібралася йти додому, королевич пішов за нею назирці, щоб побачити, де вона живе. Та вона втекла від нього в садок за хатою. Там росла висока гілляста груша, на якій було повно смачних спілих груш. Дівчина спритно, мов білка, вилізла на грушу і сховалася між гіллям. Королевич не побачив, де вона ділася.

Він почекав, поки повернувся її батько, та й каже йому:

— Та дівчина, яка танцювала зі мною, втекла від мене, і мені здається, що вона сховалась на вашій груші.

«Може, це Попелюшка?» — подумав батько.

Він загадав, щоб йому принесли сокиру, і зрубав грушу, але на ній нікого не було.

А коли вони зайшли до кухні, Попелюшка,, як завжди, спала біля печі, бо вона зіскочила з груші з другого боку, віднесла пташці на ліщиновому кущі розкішну сукню і знов одяглася у своє сіре лахміття.

Третього дня, коли батько з мачухою і зведеними сестрами подалися до замку, Попелюшка знов пішла на материну могилу й попросила в ліщинового куща:

Ліщинонько, віттям своїм потруси,

Золота й срібла мені принеси.

І пташка кинула їй сукню, та ще й яку, такої гарної, блискучої сукні ще ні в кого не було. А тоді кинула черевички зі щирого золота. Коли дівчина прийшла на бенкет у тій сукні і в тих черевичках, гості заніміли з подиву. Королевич танцював тільки з нею, а як хтось просив її до танцю, казав: [124]

— З нею танцюю я.

Увечері Попелюшка зібралася йти додому, і королевич сказав, що хоче провести її. Але вона так швидко побігла, що він не встигав за нею. Проте він удався до хитрощів — звелів посмолити сходи, і, коли Попелюшка тікала, лівий черевичок прилип до східців. Королевич узяв його в руки — а черевичок маленький, гарно зроблений і весь зі щирого золота.

Другого ранку королевич пішов із черевичком до її батька та й каже:

— Моєю дружиною стане тільки та дівчина, на яку прийдеться цей золотий черевичок.

Зведені сестри зраділи, бо в них були гарні ноги.

Старша взяла черевичок і пішла до своєї кімнати, щоб поміряти його. Мати й собі подалася за нею — дуже їй кортіло, щоб дочка взула черевичок. Пробувала та, пробувала, пхала ногу, пхала, а черевичок замалий, великий палець ніяк не влазить.

Мати подала їй ножа та й каже:

— Відріж пальця. Як станеш королевою, тобі вже не треба буде ходити пішки.

Дівчина відрізала пальця, впхала ногу в черевичок, зціпила зуби з болю і вийшла до королевича. Він посадовив її на коня й повіз до замку як свою наречену. Дорога йшла повз могилу Попелющиної матері. їдуть вони повз ліщиновий кущ, а на ньому сидять дві голубки й туркочуть:

В черевичок ноги не впхнути,

довелося пальця утнути.

З ноги тепер кров цебенить,

справжня наречена вдома сидить. [125]

Королевич глянув на ногу дівчини, а з неї справді кров іде. Він повернув коня, привід дівчину назад та й каже:

— Це не справжня наречена j і нехай другі сестра поміряє черевичок.

Пішла друга сестра до своєї кімнати, легка впхала передок ноги в черевичок, а п'ята не влазить. Тоді мати дала їй ножа та й каже:

— Надріж п'яту. Як станеш королевою, тобі вже не треба буде ходити пішки.

Дівчина надрізала п'яту, впхала ногу в черевичок, зціпила зуби з болю і вийшла до королевича.

Він посадовив її на коня й повіз до замку як наречену. їдуть вони повз ліщиновий кущі а на ньому сидять дві голубки й туркочуть:

В черевичок ноги не впхнути,

п'яту довелося утнути.

З ноги тепер кров цебенить,

справжня наречена вдома сидить.

Королевич глянув на ногу дівчини, а з черевичка справді кров тече і біла панчоха геть почервоніла. Тоді він повернув коня і відвіз дівчину назад.

— Це також не справжня наречена, — сказав він. — А у вас більше нема дочок?

— Нема, — відповів чоловік. — Є тільки дочка від моєї першої дружини, маленька, недолуга Попелюшка. Вона не може бути вашою нареченою.

— А ви покличте її, хай вона приміряє черевичок, — сказав королевич.

— Не можна, — заперечила мачуха, — вона така брудна, що на неї страшно глянути. [126]

— Однаково я хочу побачити її, — стояв на своєму королевич.

Довелося покликати Попелюшку.

Вона спершу помила руки, сама вмилася, тоді прийшла і вклонилась королевичу. Він подав їй золотий черевичок. Попелюшка сіла на ослінчик, стягла з ноги важку дерев'янку, взула черевичок, а він якраз на неї. А коли Попелюшка випросталась і королевич глянув їй в обличчя, то відразу впізнав у ній ту дівчину, з якою танцював. Він вигукнув:

— Оце моя справжня наречена!

Мачуха та її дві дочки злякались і аж побіліли з люті. А королевич узяв Попелюшку на коня і поїхав із нею до замку. Коли вони поминали ліщиновий кущ, дві білі голубки, що сиділи на ньому, затуркотіли:

Крові в черевичку вже немає,

справжня наречена,

що їде до замку,

ніби граючись його взуває.

Потім голубки підлетіли до Попелюшки й сіли їй на плечі, одна на праве, а друга на ліве, й поїхали разом з нею.

 

 

ШИПШИНКА

Колись давно жили собі король і королева. І щодня вони зітхали: 

— Ох, якби в нас була дитина!

А дитини все не було.

Та одного разу, як королева купалася в ставку, з води на берег вилізла жаба та й каже їй:

— Твоє бажання здійсниться. Не мине й року, як у тебе народиться донька.

Як сказала жаба, так і сталося. Королева народила дівчинку, таку гарну, що король не тямився з захвату і влаштував бучний бенкет. Він запросив на той бенкет не тільки родичів, приятелів і знайомих, а й чаклунок, щоб вони були прихильні до дитини.

Тих чаклунок у королівстві жило тринадцять. Але в замку було тільки дванадцять золотих тарілок, з яких вони мали їсти, тому одній чаклунці довелося залишитись удома.

Цілий день бенкетували гості, а наприкінці чаклунки обдарували дитину своїми чарами, Одна дала їй доброчесність, друга вроду, третя багатство і так далі — все, що тільки можна побажати людині. Та коли надійшла черга дванадцятої, раптом відчинилися двері й до зали вступила тринадцята чаклунка. Вона хотіла помститися [128] за те, що її не запросили на бенкет. Навіть не привітавшись, вона гукнула на всю залу:

— Коли королівні мине п'ятнадцятий рік, вона вколеться веретеном і помре!

І, не сказавши більше ні слова, повернулася й пішла.

Всіх перелякали її слова. Тоді наперед виступила дванадцята чаклунка, яка ще не висловила дитині свого побажання. Вона не могла зняти лихого віщування тринадцятої, могла тільки трохи злагіднити його, тому сказала:

— Ні, не помре, лише западе в глибокий сон на сто років.

Король хотів уберегти від біди свою любу дитину, тому наказав спалити у своєму королівстві всі веретена.

Побажання чаклунок збувалися всі водночас, і дівчина росла така гарна, така слухняна, така лагідна й розумна, що кожному, хто її хоч раз бачив, припадала до серця.

Вийшло так, що того дня, коли дівчині минав п'ятнадцятий рік, короля й королеви не було вдома, і вона залишилася в замку сама. Вона вешталася по ньому, заходила в зали й покої, і нарешті їй заманулось піднятися на стару вежу. Вона побралась нагору вузькими крученими сходами, що довели її до невеличких дверей. В дверях стирчав іржавий ключ. Коли дівчина обернула ключа, двері розчахнулися, і вона побачила перед собою тісну комірчину. В комірчині сиділа якась стара жінка з веретеном і старанно пряла кужіль льону.

— Добрий день, матусю, — привіталася королівна. — Що ви робите?

— Пряду, — відповіла стара і кивнула їй головою. [129]

— А що це так смішно крутиться у ваших руках? — спитала дівчина. J

Вона взяла в старої веретено і спробувала сама прясти.

Та не встигла вона крутнути ним, як сповнилось віщування чаклунки — вона вкололася в палець.

А тільки–но вкололась, як відразу впала на ліжко, що стояло в комірчині, й поринула в глибокий сон.

І той сон огорнув цілий замок. Король і королева, що встигли повернутися додому і були саме в залі, запали в сон разом із усім своїм двором. Поснули коні в стайні, і собаки на подвір'ї, і голуби на даху, і мухи на стінах. Навіть вогонь, що палахкотів у печі, раптом завмер і заснув. І печеня перестала кипіти, і куховар, що саме намірявся скубнути за чуба кухарчука, який зробив якусь шкоду, заснув із простягненою рукою. І вітер ущух, і на де^ ревах коло замку більше не ворушився жоден листочок. А навкруги почав рости живопліт із шипшинових кущів, що з кожним роком вищав і нарешті затулив увесь замок. Не видно було, що там робиться всередині, живопліт затулив навіть прапор, що маяв колись на даху,

Та по королівству йшли чутки, що в замку спить глибоким сном прекрасна Шипшинка, бо саме так звали королівну.

Тому час від часу котрийсь королевич пробував подолати шипшиновий живопліт. Але нікому не вдавалось продертися крізь нього, бо колючки, немов живі руки, чіплялися за зухвальця, і він так і залишався висіти в кущах.

Минав час, і через багато років до того королівства знов заблукав якийсь королевич і [130] почув він одного Діда, що за шипшиновим живоплотом схований замок, у якому ось уже сто років спить глибоким сном прекрасна королівна на ім'я Шипшинка. А з нею сплять король і королева, і весь їхній двір. Той дід знав від свого діда, що вже багато королевичів пробували продертися крізь шипшиновий живопліт, але так і залишились висіти на його нещадних колючках.

І королевич сказав:

— Я не боюся нічого. Хочу пробратися до замку й побачити прекрасну Шипшинку.

Старий дід, що мав добре серце, почав його відраджувати, але королевич не послухався його.

А саме тоді минуло сто років і настав той день, коли Шипшинка мала прокинутись.

Підійшов королевич до шипшинового живоплоту і бачить: кущі густо вкриті чудовими квітами. І ті кущі почали самі перед ним розступатися, пропускали його вперед, а тоді сходились за ним, знов утворювали непролазний живопліт.

Так королевич добрався на подвір'я замку. Дивиться — а в стайні лежать поснулі коні, на подвір'ї сплять мисливські собаки, на даху сидять голуби і всі як один позасовували голівки під крила. Зайшов він до середини замку, а там на стінах сидять поснулі мухи, куховар у кухні й досі тримає руку так, немов хоче скубнути кухарчука, а посудниця сидить і спить над чорною куркою, яку мала патрати. В залі королевич побачив поснулих радників королівського двору, а біля трону лежали король з королевою. Він пішов далі. Скрізь було так тихо, що він чув свій власний подих. [131]

Нарешті він піднявся на вежу й відчинив ті невеличкі двері, за якими в комірчині спала Шипшинка. Вона лежала на ліжку така гарна, що королевич як глянув на неї, то забув про все на світі. Дивився він на неї, дивився, а тоді нахиливсь і легенько поцілував її.

Тільки–но він торкнувся до Шипшинки устами, як вона розплющила очі й ласкаво глянула на нього. Вони разом зійшли до зали, а там уже прокинулись і король з королевою, і весь двір. Вони сиділи і тільки вражено поглядали одне на одне. Коні в стайні повставали й стріпувалися, собаки на подвір'ї потягалися після довгого лежання, голуби на даху повитягали з–під крил голівки, покрутили ними, тоді знялися й полетіли в поле, мухи почали лазити по стінах, вогонь у печі запалахкотів знов, печеня почала кипіти, куховар так скубнув кухарчука за чуба, що той аж крикнув з несподіванки, а посудниця заходилась патрати курку.

Невдовзі відгуляли бучне весілля королевича з Шипшинкою, і на цьому й казці кінець.

 

 

СТОЛИКУ, НАКРИЙСЯ!

Жив собі колись кравець. Було в нього троє синів і тільки одна коза. Але вони добре її годували і щодня гонили пасти, бо лише її молоком і харчувалися.

Сини пасли її по черзі.

Якось найстарший з них загнав козу на кладовище, де між могилами росла гарна соковита трава, й пустив пастися. Надвечір, коли вже час було вертатися додому, він і питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він узяв козу на мотузку, завів до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там! Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але батько захотів сам упевнитись, що коза наїдена. Пішов він до хліва, погладив козу по голові та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? [133]

А коза й відповідає:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

— Он як її пасли! — вигукнув кравець, вибіг з хліва та й каже синові: — Ти брехун з брехунів, сказав, що коза напаслася, а вона ні листочка в роті не мала.

Спересердя він схопив зі стіни аршин, набив ним сина і прогнав його з дому.

Другого дня настала черга середньому синові пасти козу. Він набачив під живоплотом місце, де росла гарна соковита трава, й погнав козу туди. Вона спасла геть усю траву.

Настав вечір, час було вертатися додому. От хлопець і питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він узяв козу на мотузку, завів до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там! Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але батько захотів сам упевнитись, що коза наїдена. Пішов він до хліва та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає: [134]

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

— Ох ти ж поганцю! — крикнув кравець. — Мориш голодом бідолашну худобину, що всіх нас годує!

Він вибіг з хліва, схопив аршин, набив ним сина і прогнав його з дому.

Тепер надійшла черга третьому синові пасти козу. «Ну, в мене коза не буде голодна», — подумав хлопець. Він знайшов на вигоні густі кущі з зеленим листям і погнав козу до них. А надвечір, коли вже час було вертатися додому, спитав її:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він завів козу до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там. Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але кравець не повірив йому, пішов сам до хліва та й питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

— От же ж брехунське кодло! — крикнув кравець. — І цей такий самий недбайло, як два [135] старші! Ну, більше ви не будете мене шити в дурні!

Розгніваний, він кинувся до хати й так уперіщив хлопця аршином по спині, що той утік куди очі бачать.

Тепер кравець залишився сам з козою. Другого ранку він зайшов до хліва, погладив козу та й каже:

— Ходи, моя кізонько, я тебе сам пожену пасти.

Він узяв козу за мотузку й вивів на луку, під кущі лози, — а що козі ще треба?

— Нарешті ти досхочу напасешся, — сказав кравець і залишив там козу до вечора.

А ввечері прийшов та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? Коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо, — сказав кравець.

Він завів козу до хліва і прив'язав до ясел. А коли виходив з хліва, то ще раз обернувся і сказав:

— Нарешті ти хоч раз напаслася! А коза знов своєї:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

Як почув кравець таке, то аж отетерів. Тепер він збагнув, що дарма вигнав з дому своїх синів. [136]

— Ну стривай же, невдячна тварюко! — крикнув він. — Я тебе не тільки вижену з дому, а так назначу, що ти більше на очі не покажешся чесним кравцям.

Він швиденько побіг до хати, приніс бритву, намилив козі голову й виголив її так, що вона стала як долоня. Тоді схопив зі стіни аршин, хотів ним полатати козі боки, але передумав. Забагато козі честі бити її аршином. Він склав удвічі мотузку й так угрів козу, що вона навскоки дременула від нього в поле.

Дуже сумно було кравцеві сидіти в хаті, він залюбки покликав би своїх синів назад, але ніхто не знав, куди вони подалися.

А тим часом найстарший син пішов у науку до столяра. Вчився він пильно й невтомно, а як опанував своє ремесло, то захотів трохи помандрувати по світі. На прощання столяр подарував йому столика. На вигляд то був звичайнісінький дерев'яний столик, але він мав чарівну здатність. Досить було його розікласти і сказати: «Столику, накрийся!», як він миттю вкривався чистою скатертиною, на ній з'являлися тарілка, ніж, виделка і миски з вареним і печеним, скільки місця вистачало, навіть вино мерехтіло у великому дзбані, аж серце мліло.

Зрадів столярчук і подумав собі: «Більше мені в житті нічого й не треба». Він носив того щедрого столика з собою по світі й не журився, чи йому траплявся добрий заїзд, чи поганий, чи взагалі був заїзд, чи його не було. Схоче, бувало, то й не йде до заїзду, а розташується десь серед поля, серед лісу або на лузі, скине з–за плечей столика, розкладе його і скаже:

— Столику, накрийся!

І столик дасть йому все, чого душа бажає. [137]

Довго він блукав по світі і нарешті вирішив повернутися до свого батька. Той, певне, вже пересердився, подумав хлопець, а ще як побачить його столика, то й зовсім подобрішає.

Вийшло так, що дорогою додому він завернув увечері до заїзду, де було повно гостей. Вони привітали його та й кажуть:

— Сідай повечеряєш із нами, а то навряд чи так пізно розживешся на щось у господаря.

— Ні, нащо я вас об'їдатиму, — відповів столярчук. — Краще будьте моїми гістьми.

Гості засміялися, подумали, що хлопець жартує.

А він розіклав свого столика серед кімнати та й каже:

— Столику, накрийся!

І відразу на столику з'явилися наїдки, такі смачні, що господареві заїзду й не снилося, їхній запах залоскотав гостям ніздрі.

— Пригощайтеся, любі друзі, — сказав Столярчук.

Гостей не довелося просити вдруге. Як побачили вони ті наїдки, то зразу посідали до столика, взяли виделки та ножі й заходились їсти. А найдивовижніше було те, що коли якась миска порожніла, відразу на її місце знов з'являлася повна.

Господар заїзду стояв осторонь і думав: «Такого кухаря й мені не завадило б мати».

Столярчук та його гості бенкетували до пізньої ночі. Нарешті всі пішли спати. Хлопець також ліг, а свого чарівного столика поставив під стіну.

А господареві заїзду все не дає спокою думка: як би його загарбати собі столярчукове добро. І ось він згадав, що в нього в коморі є столик, [138] такий самісінький на вигляд, як цей. Він узяв його звідти й поміняв на чарівного столика.

Вранці столярчук заплатив за нічліг), закинув за плечі столика, не здогадавшись, що його поміняли, й пішов далі.

Опівдні був уже в батька. Той зустрів його дуже радісно.

— Ну, синку, чого ти навчився? — спитав батько.

— Я став, тату, столяром, — відповів син.

— Добре ремесло, — мовив батько. — А що ти приніс зі своїх мандрів?

— Найкращий мій скарб, тату, — цей столик. Батько оглянув столика з усіх боків.

— Це ніякий не скарб, сину, а просто старий, погано зроблений столик.

— Але він сам накривається, — відповів син. — Коли я його розкладу і скажу, щоб він накрився, на ньому відразу з'являються найкращі наїдки й таке вино, що аж серце мліє. Скличте–но, тату, наших родичів і приятелів, хай хоч раз наїдяться й нап'ються як слід, бо цей столик здатен усіх нагодувати.

Коли родичі зійшлися, хлопець розклав столика серед хати і сказав:

— Столику, накрийся!

Та столик ані ворухнеться, стоїть собі порожній, як кожен стіл, що не розуміє людської мови. Бідолашний столярчук зрозумів, що йому підмінили його скарб. Дуже йому було соромно, що він виявився в очах родичів брехуном. А ті посміялися з нього й повернулися додому ненаїдені й ненапоєні.

Після цього батько взявся знов кравцювати, а син найнявся на роботу до столяра. [139]

Другий син пішов у науку до мірошника. Коли він опанував своє ремесло, мірошник і каже йому:

— Ти був добрим челядником. За це я подарую тобі осла. Цей осел не такий, як усі. Він не тягне воза й не переносить мішків.

— То що ж він робить? — спитав челядник.

— Сипле золото, — відповів мірошник. — Постав його на розстелену скатертину і скажи: «Глип–рип, золото сип!» Тоді осел тріпне гривою, махне хвостом, і з них посиплеться не порох, як звичайно в ослів, а золоті монети. Тобі тільки лишиться визбирати їх зі скатертини.

Челядник подякував мірошникові й подався у світ. Коли йому треба було грошей, він стелив скатертину, ставив на неї осла й казав йому: «Глип–рип, золото сип!» Тоді осел стріпував гривою, махав хвостом, і з них дощем сипалися золоті монети, лишалося тільки визбирати їх. Хоч би де опинявся челядник, він завжди мав усього вдосталь, ніяка ціна його не лякала, бо в нього завжди був повний гаманець.

Довгенько він мандрував так по світі, а тоді й думає собі: «Треба відвідати батька. Як я прийду додому з золотим ослом, батько забуде свій гнів і добре мене прийме».

Трапилось так, що він зупинився в тому самому заїзді, де його братові підмінили столика. Він вів за собою на мотузці осла. А коли господар заїзду хотів узяти в нього осла й прив'язати в стайні, челядник сказав:

— Не турбуйтеся, я свого сірого сам заведу до стайні й сам прив'яжу, бо мені треба знати, де він стоїть.

Господаря здивували його слова, і він подумав: такий гість, що сам доглядає свого осла, [140] не витратить багато грошей на їжу. Та коли челядник сягнув до кишені, витяг два золоті і сказав, щоб йому неодмінно подали щось смачне, в господаря очі полізли на лоба. Він заметушився й виставив перед ним усе, що міг роздобути.

Після вечері гість запитав, скільки він ще має доплатити. «Чому б не взяти з такого багатія вдвічі?» — подумав господар і сказав, що гість винен іще два золотих. Хлопець знов сягнув рукою до кишені, але гроші в нього саме скінчилися.

— Почекайте хвилину, пане господарю, — мовив він, — я піду по гроші.

Хлопець вийшов надвір, але прихопив із собою скатертину.

Господар не знав, що й думати. Дуже йому цікаво було, де ж його гість братиме гроші. Він подався назирці за хлопцем, але той замкнув двері у стайні зсередини на засув. Довелося господареві підглядати крізь дірку в сучку. А хлопець розстелив скатертину, поставив на неї осла та й каже:

— Глип–рип, золото сип!

Осел стріпнув гривою, махнув хвостом, і з них дощем посипалися золоті монети.

— Ото чудасія! — сказав сам до себе господар. — Та з нього щире золото сиплеться! Такий гаманець і мені знадобився б!

Гість відрахував господареві те, що той з нього заправив, і ліг спати. А господар нишком подався–до стайні, забрав золотого осла, а на його місце прив'язав звичайного.

Рано–вранці челядник узяв осла й пішов собі далі. Він думав, що то його золотий осел.

Опівдні він був уже в батька. Той зрадів, побачивши сина, і прийняв його дуже ласкаво. [141]

— Ну, ким ти став, сину? — спитав він.

— Мірошником, тату, — відповів хлопець.

— А що ти приніс зі своїх мандрів?

— Нічого, тільки осла привів.

— Ослів і в нас вистачає, — сказав батько. — Краще б ти привів козу.

— Я знаю, — відповів син. — Але мій осел не простий, а золотий. Коли я скажу йому: «Глип–рип, золото сип!» — він натрусить повну скатертину золотих монет. Скличте родичів, тату, я всіх їх зроблю багатими.

— Оце мені подобається, — сказав кравець. — Тепер я відпочину на старість, не сидітиму день і ніч з голкою.

Він скликав родичів, а коли ті зібралися, син попросив їх розступитися, розстелив посеред хати скатертину і привів осла.

— Тепер дивіться, — мовив він і гукнув ослові: — Глип–рип, золото сип!

Та осел ні гривою не стріпнув, ні хвостом не махнув, стояв собі, як кожен осел, бо ні про яке золото й гадки не мав.

Бідолашний хлопець зажурився, бо зрозумів, що його обдурили. Він вибачився перед родичами, а їм довелось вертатися додому такими самими бідними, як вони й були. Кравець знов узявся за голку, а хлопець найнявся до сусіднього мірошника.

Третій брат пішов у науку до токаря. То було не таке просте ремесло, то й учитися йому довелося найдовше. Брати написали йому в листі, як господар заїзду обдурив їх останнього вечора перед поверненням додому, забрав у них чарівного столика й золотого осла.

Коли хлопець опанував токарське ремесло й захотів вирушити у світ, майстер сказав йому: [142]

— Ти був добрим челядником, і я за це дарую тобі торбу. А в торбі схований дрючок.

— Торбу я візьму, вона знадобиться в дорозі, — мовив хлопець. — Але навіщо мені дрючок? Тільки зайвий тягар носити.

— Я тобі поясню, — відповів майстер. — Коли тебе хтось скривдить, ти тільки скажи: «Ану з торби, дрючечку!» Дрючок зразу вискочить і почне так жваво танцювати по спині кривдника, що той тиждень не зможе ані встати, ані ворухнутися. І не перестане, поки ти не скажеш: «Ану в торбу, дрючечку!»

Хлопець подякував майстрові, закинув торбу за плече й пішов у світ. І коли хтось дорогою присікувався до нього, він казав: «Ану з торби, дрючечку!» Дрючок миттю вискакував з торби й лупцював напасника, а як їх було кілька, то всіх за чергою — кого по куртці, кого по камзолі, не чекаючи, поки вони роздягнуться. І так швидко, що не встигне котрийсь отямитись, як дрючок уже знов танцює по ньому.

І ось одного вечора молодий токар зайшов до того заїзду, де обдурили його братів. Він поклав торбу перед собою на стіл і почав розповідати про всілякі дивовижі, яких набачився під час своїх мандрів.

— Так, чого тільки не буває на світі, і чарівний столик, що сам накривається, і золотий осел, і ще багато всього. І це добрі речі, я б сам від них не відмовився, але їх не можна навіть порівняти зі скарбом, який я заробив і ношу з собою в торбі.

Господар заїзду нашорошив вуха. Що воно, думає, таке в тій торбі? Мабуть, діаманти, не інакше. А коли так, то він їх легко здобуде, як здобув столика й осла, недарма ж кажуть, що Бог трійцю любить. [143]

Коли настала пора лягати спати, гість простягся на лаві й поклав торбу під голову замість подушки.

Господар трохи почекав, а як йому здалося, що гість давно вже спить глибоким сном, підійшов до лави й тихо, обережно почав витягати з–під нього торбу, щоб забрати її, а замість неї підкласти іншу. Та молодий токар тільки й чекав на це. Коли господар, гадаючи, що торба вже в його руках, наостанці смикнув її, хлопець крикнув:

— Ану з торби, дрючечку!

Дрючок миттю вискочив з торби та й ну гуляти по господареві так, як тільки він умів. Той закричав пробі, але чим дужче він кричав, тим завзятіше лупцював його дрючок. Так він танцював у нього по спині, аж поки господар упав додолу ні живий, ні мертвий.

Тоді токар сказав:

— Коли ти не віддаси чарівного столика й золотого осла, дрючок знов піде танцювати по тобі.

— О ні! — озвався господар кволим голосом. — Я все віддам, нехай тільки те прокляте чортовиння знов залізе в торбу.

— Ну добре, — сказав хлопець. — Я пожалію тебе, але як ще когось обдуриш, буде тобі непереливки! — І він гукнув: — Ану в торбу, дрючечку!

І дрючок угамувався.

А вранці молодий токар узяв торбу, чарівного столика та золотого осла й пішов до батька.

Кравець зрадів, коли побачив сина, і також спитав його, чого він навчився на чужині.

— Я став токарем, тату, — відповів син. [144]

— Гарне ремесло, — мовив батько. — А що ти приніс із мандрів?

— Дуже вартісний здобуток, тату, — відповів син. — Дрючка в торбі.

— Що? — перепитав батько. — Дрючка? Хіба його варто було нести? Таж дрючка можна вирубати з кожної гілляки!

— Можна, але не такого, тату. Бо коли я скажу: «Ану з торби, дрючечку!» — він вискакує і починає гамселити того, хто мене скривдив. І не спиниться, поки кривдник не впаде додолу й не попросить зглянутись на нього. Бачите, цей дрючок допоміг мені відібрати чарівного столика й золотого осла, які злодійкуватий господар заїзду вкрав у братів. Ану покличте їх сюди, а ще запросіть усіх родичів, я хочу, щоб вони наїлися й напилися як слід та й додому пішли не впорожні, а з повними кишенями золотих.

Старий кравець боявся повірити в те, що почув, але запросив до себе знов родичів.

Молодий токар розстелив посеред хати скатертину, привів золотого осла та й каже братові:

— Ану, брате, поговори з ним!

І той брат, що вивчився на мірошника, сказав ослові:

— Глип–рип, золото сип.

І відразу на скатертину дощем посипалися золоті монети. Осел не переставав трусити їх із себе, аж поки всі набрали собі золота стільки, що більше й не подужали б понести.

(Бачу по твоїх очах, що й ти хотів би там бути.)

Потім токар приніс столика і сказав другому братові:

— Ану, брате, поговори з ним. [145]

І тільки–но столяр вимовив: f Столику, накрийся!», як на ньому з'явилося повно найсмачніших страв.

Такого розкішного обіду кравець зроду не мав у своєму домі. Родичі просиділи в нього до самого вечора, всі були задоволені.

Старий кравець замкнув голку й нитки, аршина й наперсток у шафу і відтоді жив зі своїми синами в радості й достатку.

А що ж сталося з козою, через яку кравець вигнав з дому синів? Зараз почуєте.

Дуже козі було соромно за свою голомозу голову, тому вона забігла в лисячу нору й забилася в самий куток. Лис повернувся з ловів додому, а назустріч йому з темряви блищать двоє великих зелених очей. Він злякався і втік звідти. Недовго він пробіг, як зустрів ведмедя. Побачив ведмідь, який лис наляканий, та й питає його:

— Що з тобою, брате лисе? Що тебе так налякало?

— Ох, брате ведмедю, у мою нору забрався якийсь лютий звір і, коли я хотів залізти туди, втупив у мене свої палючі очі, — відповів лис.

— Ми його зараз виженемо, — сказав ведмідь. Підійшов він до лисової нори й зазирнув у

неї. Та як побачив великі палючі очі, то й сам злякався. Він не захотів зв'язуватися з тим страшним звіром і накивав від нори п'ятами. Біг він, біг та й зустрів бджолу. Вона побачила, що ведмідь чимось стривожений, та й питає:

— Чого ти такий понурий, ведмедю? Завжди був веселий, а тепер наче тебе хто по голові торохнув.

— Ох, добре тобі жартувати, а в нас біда, — відповів ведмідь. — У лисову нору забрався [146] страшний звір з палючими очима, і ми не можемо його звідти вигнати.

А бджола йому й каже:

— Шкода мені тебе, ведмедю. Я квола, непоказна комашка, якої ви дорогою і не помітите, але думаю, що зможу вам допомогти.

Вона залетіла до лисової нори, сіла козі на поголену голову й почала її так боляче жалити, що та замекала, без пам'яті вискочила надвір і помчала світ за очі.

І досі ніхто не знає, куди вона забігла.

 

 

ЯК КІШКА З МИШКОЮ ПРИЯТЕЛЮВАЛИ

Якось познайомилась кішка з мишкою та й почала казати їй, як вона її любить і як хоче з нею приятелювати. Казала, казала, аж поки мишка погодилася жити в одній хаті з кішкою і провадити з нею спільне господарство.

— Але треба запастися їжею на зиму, щоб потім не голодувати, — сказала кішка. — Не можна тобі, мишко, скрізь нишпорити, харчу шукати, а то ще, бува, потрапиш у пастку.

— Добра думка, — погодилась мишка. Купили вони горщик смальцю. Але де його сховати? Думали вони, думали, а тоді кішка й каже:

— Сховаймо його в церкві. Кращого місця й не придумаєш, бо звідти його ніхто не вкраде. Поставмо горщик під вівтар і не чіпатимемо його, аж поки не буде вже чого їсти.

Як вони надумали, так і зробили, сховали горщик під вівтар у церкві. Та минуло небагато часу, як кішці захотілося смальцю. От вона й каже мишці:

— Послухай, мишко, моя сестра в перших запросила мене на хрестини. У неї народився синок, білий з рудими латками, і вона хоче, щоб я була хрещеною матір'ю. Пусти мене й побудь на господарстві сама. [148]

— Добре, — каже мишка, — йди собі на здоров'я. А як тебе пригостять чимось смачним, то не забудь і про мене. Та й краплю винця я б залюбки покуштувала.

А насправді в кішки не було ніякої сестри в перших і ніхто її не просив на хрестини. Вона пішла простісінько до церкви, закралась під вівтар до горщика і злизала в ньому вершечок. Тоді погуляла по дахах у місті, полежала на сонечку і щоразу, коли згадувала горщик зі смальцем. задоволено погладжувала вуса. Вернулася вона додому аж увечері.

— О, нарешті ти прийшла, — сказала мишка. — Мабуть, у тебе був гарний день.

— Та нічогенький, — відповіла кішка.

— А як назвали дитину? — спитала мишка.

— Початочком, — сухо відповіла кішка.

— Початочком? — здивувалася мишка. — Яке дивне ім'я! І часто у вашому роду так називають дітей?

— Чого це воно дивне? — мовила кішка. — Ім'я як ім'я, не гірше, ніж Крихтохап, як звуть твого хрещеника.

Минуло кілька днів, і кішці знов закортіло смальцю. От вона й каже мишці:

— Зроби мені таку ласку, побудь іще раз сама на господарстві, бо мене знов запросили на хрестини. Народилася донька з білим нашийничком, то не можу ж я відмовитись.

Мишка погодилась, бо мала добре серце.

А кішка прокралася попід міськими мурами до церкви й вилизала смалець до половини.

— Найсмачніше те, чим не треба ні з ким ділитися, — сказала вона, дуже задоволена своїми походеньками. [149]

Коли вона повернулась додому, мишка спитала її: — І як назвали дитину?

— Серединкою, — відповіла кішка.

— Серединкою? Що ти кажеш! — здивувалася мишка. — Зроду не чула такого імені. Далебі, його й у святцях немає.

Скоро кішці знов закортіло поласувати смальцем.

— Треба мені знов іти на хрестини, — сказала вона мишці. — Цього разу народився синок, весь чорний, тільки з білими лапками. Таке трапляється раз на кілька років. Ти ж мене відпустиш?

— Я вже не знаю, що й думати про ці твої хрестини, — відповіла мишка. — Початочок! Серединка! Такі чудні імена.

— А це все тому, що ти сидиш цілими днями вдома, нікуди носа не потикаєш, от тобі й лізуть у голову всілякі химери, — сказала щщка.;

Поки її не було, мишка прибрала в хаті й дала всьому лад. А ласа кішка тим часом вилизала смалець до дна.

— Аж як виїси все, тоді маєш спокій, — сказала вона сама до себе і прийшла додому аж уночі, наївшись донесхочу.

— Ну, і як назвали третю дитину? — знову спитала мишка.

— Так, що тобі, мабуть, знов не сподобається, — сказала кішка. — Слідком назвали.

— Спідком? — вигукнула мишка. — Ну, вже такого дивного імені я не тільки не чула, а й у жодній книжці не бачила. Спідок! Що воно має означати?

Вона похитала головою. Це ім'я не сходило їй з думки, поки вона й заснула. [150]

Відтоді кішку ніхто більше не кликав на хрестини.

Та ось настала зима, і надворі вже не можна було знайти ніякої їжі. Тоді мишка згадала про їхні запаси, та й каже кішці:

— Ходім поласуємо тим смальцем, що ми сховали на зиму. Ото смачно буде!

— Авжеш, так смачно, наче ти виставила язика на мороз, — відповіла кішка.

Пішли вони до церкви. Гульк — а горщик порожній стоїть, наче в ньому й не було нічого.

— Ох, — мовила мишка, — тепер я бачу, що сталося, бачу, яка ти щира приятелька! Казала, що ходиш на хрестини, а сама все виїла: спершу вершечок, тоді серединку, тоді…

— Якщо ти ще скажеш хоч слово, — крикнула кішка, — то я й тебе з'їм!

Але те слово вже висіло в бідолашної мишки на язиці. І тільки–но вона вимовила його, як кішка скочила, схопила її і проковтнула.

Отаке буває на світі.

 

 

ДІД І ОНУК

Був собі дід, такий старий, що вже й недобачав, і недочував, і ледь на ногах стояв. А руки в нього так трусилися, що він насилу тримав ложку, як сідав до столу їсти. Бувало, що й на стіл трохи юшки розхлюпає, і по бороді потече. Дуже це муляло очі синові та невістці, і нарешті вони почали садовити діда не до столу, а в закутку біля печі, і їжу йому давали в глиняній мисочці, та ще й ніколи повну не насипали. Дід сумно дивився з закутка на стіл, біля якого вони їли, і в очах у нього стояли сльози.

Одного разу дід не втримав мисочки тремтячими руками, вона впала додолу й розбилася. Невістка вилаяла його, але він нічого не сказав, лише тяжко зітхнув. Тоді син з невісткою поїхали на ярмарок і купили за безцінь дерев'яну мисочку. Відтепер старий їв з неї.

Якось сидять вони всі в хаті, а чотирирічний онук складає долі якісь дощечки докупи.

— Що це ти робиш? — спитав батько.

— Коритце, — відповів хлопчик. — Ви з мамою будете їсти з нього, як я виросту.

Чоловік з жінкою глянули одне на одного, заплакали й відразу ж забрали діда до столу.

Відтоді старий їв разом з усіма, і син з невісткою нічого не казали йому, навіть як він трохи й розхлюпував юшку. [152]

 

 

ЛИС І КІТ

Одного разу кіт зустрів у лісі лиса та й думає собі: «Лис такий розумний, такий досвідчений» його весь світ шанує. Треба й мені бути привітним до нього». От він і каже:

— Добрий день, любий пане лисе! Як вам живеться? Як ваше здоров'ячко? Як даєте собі раду за теперішньої дорожнечі?

Лис набундючився, зміряв кота поглядом з голови до п'ят і довго мовчав, наче зважував, варто йому відповідати чи ні. Нарешті сказав:

— Ох ти ж нікчемний дахолазе, йолопе рябомизий, очмано сухоребра, мишачий постраху, що ти собі надумав? Ти зважуєшся питати мене, як мені живеться? Та хто ти такий? Що ти вмієш? Скільки ти мистецтв опанував?

— Тільки одне, — скромно відповів кіт.

— І що ж то за мистецтво? — спитав лис.

— Коли на мене нападуть собаки, я вмію видряпатись на дерево і врятуватися від них.

— І оце все? — сказав лис. — Я опанував сто мистецтв, а крім того, маю ще цілий мішок хитрощів. Мені шкода тебе. Ходи зі мною, я тебе навчу, як рятуватися від собак.

А тим часом з–за пагорба з'явився мисливець з чотирма собаками. Кіт миттю видряпався на дерево і сховався на самому вершечку, серед густого листя. [153]

— Розв'яжіть свій мішок з хитрощами, пане лисе, швиденько розв'яжіть! — гукнув він лисові.

Та було вже пізно. Собаки наздогнали лиса й схопили його.

— Ех, пане лисе, — мовив кіт, — не допомогли вам ваші сто мистецтв. А якби ви вміли видряпуватись на дерево так, як я, то нічого б вам не сталося.

 

КОРОЛЕВА БДЖІЛ

Якось двоє королевичів подалися у світ шукати пригод. Захопило їх там у свій вир життя, збилися вони на манівці, та вже й не вернулися додому. Тоді найменший королевич, якого всі звали Дурником, пішов шукати братів. Та коли він нарешті знайшов їх, ті почали сміятися з нього.

— Де вже тобі, немудрому, домогтися чогось у світі, як навіть ми, багато розумніші за тебе, з чим прийшли в нього, з тим і лишилися!

Пішли вони далі разом і натрапили на мурашник. Два старші брати хотіли розкидати його й подивитися, як перелякані мурашки бігатимуть і переноситимуть у безпечне місце свої яєчка, та Дурник сказав:

— Не чіпайте їх, мені буде дуже тяжко, як ви зруйнуєте мурашник.

Пішли вони далі й побачили озеро, де плавали качки. Старші брати хотіли вполювати їх, але Дурник не дав їм і сказав:

— Не чіпайте їх, мені буде дуже тяжко, як ви вб'єте качок.

Потім вони натрапили на бджолине дупло, в якому було так багато меду, що він аж по стовбурі стікав. Два брати хотіли розпалити багаття під деревом і подушити бджіл, щоб забрати мед, але Дурник знов не дав їм і сказав: [155]

— Не чіпайте їх, мені буде дуже тяжко, як ви попалите бджіл.

Нарешті брати прийшли до якогось замку. Бачать — а в стайнях стоять кам'яні коні й ніде немає жодної живої душі. Вони оглянули весь замок, кожну його залу, і скрізь було порожньо. Аж ось у самому кінці вони натрапили на двері, які були замкнені на три замки. Але в дверях було маленьке віконечко. Брати заглянули крізь нього в кімнату й побачили там сірого, як попіл, чоловічка, що сидів біля столу. Вони погукали його раз, другий, та чоловічок ніби не чув їх. Аж за третім разом він підвівся, відімкнув двері і вийшов до них. Але не озвався жодним словом, тільки повів їх до столу, заставленого всілякими наїдками й напоями. А коли брати наїлися й напилися, відвів кожного до окремої спальні.

Другого ранку чоловічок прийшов до старшого брата, мовчки кивнув йому головою і підвів його до кам'яної таблиці. Глянув королевич на таблицю, а там написані три завдання, які треба виконати, щоб зняти чари з замку. Перше завдання — визбирати в лісі за день з–під моху перли зачарованих королівен. Усіх тих перлів була тисяча, і якщо до заходу сонця хоч одна перлина не буде знайдена, той, хто шукатиме їх, обернеться в камінь.

Старший брат пішов у ліс і цілий день шукав перлини, та знайшов до вечора тільки сто. І коли зайшло сонце, сталося так, як було написано на таблиці: він обернувся в камінь.

Наступного дня пішов у ліс середній брат, але йому не пощастило так само, як і старшому, — він знайшов до вечора не більше як двісті перлин і обернувся в камінь.

Нарешті настала черга йти в ліс Дурникові. Шукав він, шукав перлини, але спробуй знайти [156] їх серед моху! Дуже то була забарна справа. Побачив він, що до вечора всіх не вишукає, сів на камінь та й заплакав.

Сидить він, плаче, аж гульк — а до нього йде мурашиний король, якому він дорогою врятував життя, і за собою п'ять тисяч мурашок веде. Почали вони нишпорити між мохом і невдовзі познаходили всі перлини й поскладали в купку перед Дурником.

А друге завдання було таке: дістати з озера ключа від спальні королівен.

Прийшов Дурник до озера, а по ньому плавають ті качки, яким він дорогою врятував життя. Довідались вони, що йому треба, пірнули на дно й витягли ключа.

А третє завдання було найважче. Треба було з трьох заснулих королівен вибрати наймолодшу й найкращу. Але вони були всі однаковісінькі, тільки тим і відрізнялися, що, перше ніж на них наслано чари, їли неоднакові солодощі: старша грудку цукру, середня ложку сиропу, а найменша ложку меду.

Зажурився Дурник — хіба можна вгадати, що котра їла? Аж гульк — а до нього летить королева бджіл, яких він урятував від вогню дорогою. Вона обнюхала уста кожної з заснулих королівен і врешті сіла на уста тієї, що їла мед. Так Дурник узнав, яку королівну треба вибрати.

Як тільки він назвав її, чари відразу розвіялися, всі прокинулись зі сну, а ті, хто обернулися в камінь, знов набули людської подоби.

Дурник заручився за наймолодшою і найкращою королівною, а коли помер її батько, став королем. А його брати одружилися з сестрами нової королеви.

 

 

ЙОРИНДА І ЙОРИНГЕЛЬ

Колись давно у великому густому лісі стояв старий замок, а в тому замку жила сама–самісінька стара жінка. Та жінка була чаклункою. Вдень вона оберталася в кішку або в сову, а ввечері знов прибирала людську подобу. Вона вміла приманювати диких звірів та птахів, а тоді вбивала їх і варила або пекла. А коли хтось наближався за сто кроків до замку, то завмирав на місці й не міг зрушити з місця, поки вона не знімала з нього чарів. Та коли поблизу замку опинялася дівчина, чаклунка обертала її в пташку, а тоді замикала в клітку й несла в замок. У покоях замку було вже сім тисяч кліток із такими незвичайними пташками.

А в селі недалеко від того лісу жила собі дівчина на ім'я Йоринда, гарна, як намальована. І вона була заручена з гарним хлопцем на ім'я Йорингель.

Йоринда і Йорингель часто гуляли собі вдвох по околицях села і одного разу зайшли аж до лісу.

— Гляди тільки не наближайся до замку, — застеріг дівчину Йорингель.

Був гарний травневий вечір, сонячне проміння пробивалося крізь гілля дерев у зелений [158] сутінок лісу, на старому букові жалібно туркотіла горлиця.

І раптом Йоринді стало так сумно, що вона сіла на галявинці й заплакала. Йорингелеві також стало сумно. На серце їм налягла така туга, наче вони ось–ось мали померти. Вони розгублено озирнулися, але не могли згадати, в який бік їм іти додому. Сонце саме заходило, вже до половини сховалося за гору. Йорингель глянув крізь кущі й побачив зовсім близько від себе мури замку. Він злякався й побілів, як смерть.

Йоринда заспівала:

Мій щиглик на гіллі в маю

сумних пісень співає:

Співає він про смерть свою,

сумних… тьох–тьох.

Йоривгель глянув на Йоринду — а вона обернулася в соловейка. Сидить на гіллячці і щебече:

Тьох–тьох, тьох–тьох!

Навколо них тричі пролетіла сова з вогнистими очима і тричі прокричала:

Пугу, пугу, пугу!

Йорингель стояв, немов закам'янілий, і не міг ані руку підняти, ані ногою ступити, ані слова сказати, ані заплакати.

Тим часом сонце зовсім зайшло. Сова залетіла за кущ і відразу після того звідти вийшла стара згорблена жінка, худюща, жовта, [159] з великими червоними очима й гачкуватим носом, кінчик якого сягав майже до підборіддя. Вона щось промурмотіла, зловила соловейка й понесла геть.

Нарешті жінка з'явилася знов і сказала глухим голосом:

— Здоров був, Цахіне, коли місяць на дягель світить, зніми чари, Цахіне, в добру годину.

І Йорингель враз відчув, що він може рухатись і говорити. Він упав навколішки перед жінкою і почав її просити, щоб вона віддала йому його Йоринду. Та стара сказала, що він ніколи вже її не побачить, і пішла геть. Дарма Йорингель гукав її, дарма плакав і побивався–з замку ніхто не виходив.

Що йому було робити? Думав він, думав, але так нічого й не надумав. Нарешті пішов у якесь чуже село недалеко від замку й найнявся пасти овець. Часом він приходив до замку й кружляв навколо, проте близько не підходив.

Та ось однієї ночі Йорингелеві приснилося, що він знайшов багряну квітку з великою, чистою, як вода, перлиною в чашечці. Він нібито зірвав ту квітку, пішов із нею до замку, і з усього, до чого він торкався нею, спадали чари. І приснилося йому, що тією квіткою він повернув собі Йоринду.

Прокинувся він уранці й пішов шукати по горах і долинах, чи не знайде десь такої квітки. Так він шукав вісім днів, а на дев'ятий рано вранці знайшов багряну квітку. А в чашечці квітки мерехтіла крапля роси, така велика, як найкраща перлина.

Цілий день і цілу ніч ішов він із тією квіткою до замку. А як наблизився до нього за сто кроків, то не закам'янів, а підійшов до самої брами. [160]

Дуже зрадів Йорингель, коли побачив, що чари на нього не діють. Він торкнувся квіткою до брами, і брама враз розчинилася. Він зайшов на подвір'я і прислухався, чи не співають десь пташки. Нарешті почув їхній спів, зайшов у замок і знайшов залу, де стояло сім тисяч кліток із пташками. Чаклунка саме годувала їх. Як побачила вона Йорингеля, то аж засичала з люті, та й ну його клясти, але не змогла підступити до нього ближче як за два кроки.

Та Йорингель не звернув на неї уваги, а почав оглядати клітки з пташками. Там були тисячі соловейків, як він міг знайти між ними свою Йоринду?

Придивляючись до пташок, він помітив, як стара тихенько взяла одну клітку й пішла з нею до дверей. Він прудко кинувся за нею і торкнувся квіткою спершу до клітки, а тоді до старої. Стара втратила свою чаклунську силу, а пташка обернулася в Йоринду. І вона обняла його за шию так гарно, як колись.

Тоді Йорингель зняв лихі чари з усіх інших дівчат, а сам зі своєю Йориндою пішов додому, де вони жили довго й щасливо.

 

 

ЗОЛОТІ ХЛОПЦІ

Жили собі колись чоловік і жінка. Вони були бідні, тільки й мали, що невеличку хатину. Чоловік був рибалка. Вловить риби, продасть її, то й мають на хліб, а не вловить, то не мають нічого. Так вони й перебивалися з хліба на воду.

Одного дня чоловік прийшов на річку, закинув сак, а як витяг, у ньому була рибина, не проста, а золота. Здивувався чоловік, бо такого ще зроду не бачив. А рибина й каже йому людським голосом:

— Послухай, чоловіче, відпусти мене назад у воду, а я за те оберну твою хатину в розкішний палац.

— Нащо мені палац, коли я не маю чого їсти? — відповів чоловік.

— Буде в тебе й що їсти, — сказала рибина. — В палаці стоятиме велика шафа, і коли ти відчиниш її, то побачиш там повно мисок із найкращими стравами. їж собі скільки хочеш.

— Ну, коли так, то хай буде по–твоєму, — погодився чоловік.

— Але ти повинен дотримуватись однієї умови: нікому в світі, хоч би хто то був, не казати, звідки взялося твоє багатство, — застерегла його рибина. — Бо як скажеш хоч слово, все, що ти отримаєш, зникне. [162]

Чоловік пустив незвичайну рибину назад у воду й пішов додому. Прийшов він і бачить — там, де була його хатина, стоїть великий палац. Чоловік аж очі витріщив з дива. Зайшов він до палацу, а там у пишно опорядженому покої сидить його жінка в чудовій сукні, дуже задоволена такою переміною.

Побачила вона його та й каже:

— Чоловіче, де все це раптом узялося? Мені воно хтозна–як подобається.

— Мені також, — відповів чоловік, — але я дуже зголоднів. Дай мені щось попоїсти.

А жінка й каже:

— Я нічого не маю і не можу в цьому домі нічого знайти.

— Не біда, — мовить чоловік. — Он я бачу велику шафу, відчини її.

Відчинила вона шафу, а там стоїть і печене, і варене, та ще й вино до нього, і все ніби аж просить, щоб його їли й пили.

Зраділа жінка та й каже:

— Ой леле, та тут є все, чого душа бажає! Сіли вони до столу, наїлися, напилися, а тоді жінка й питає:

— Але скажи мені, чоловіче, звідки це багатство взялося?

— Ох, не питай мене, — відповів чоловік, — не можу я сказати цього, бо, як тільки хоч слово вимовлю, всьому нашому щастю буде кінець.

— Ну добре, — погодилася жінка, — як ти не можеш сказати, то мені й не цікаво.

Але то були порожні слова, насправді вона ні вдень, ні вночі не мала спокою, все хотіла дізнатися, звідки взялося їхнє багатство, все чіплялася до чоловіка, мучила його запитаннями. Нарешті йому не стало терпцю, і він сказав, що все [163] те багатство їм дала дивовижна золота рибина, яку він був спіймав у сак і потім випустив на волю за ці дарунки. І тільки–но чоловік вимовив це, як розкішний палац разом із шафою зник, і вони з жінкою опинились у своїй старій рибальській хатині.

Довелося чоловікові знов брати своє причандалля і йти ловити рибу.

І сталося так, що йому вдруге пощастило впіймати у свій сак золоту рибину.

— Послухай, чоловіче, — сказала рибина, — кинь мене знов у воду, а я тобі за те ще раз подарую замок із шафою, де стоятиме повно печеного й вареного. Тільки твердо дотримуй свого слова, не кажи нікому, хто тобі все те дав, а то втратиш його, як був уже втратив.

— Я тепер буду обережний, — відповів чоловік і вкинув рибину назад у воду.

Прийшов він додому, а там така розкіш, як перше була, і жінка радіє не нарадіється.

Та минуло кілька днів, і знов її почала мучити цікавість, знов вона напосілася на чоловіка з запитанням, як усе сталося й де взялося їхнє багатство. Чоловік довго мовчав, та врешті жінка так уже в'їлася йому в печінки своїми розпитуваннями, що він не витримав і вибовкав таємницю. Тієї ж миті палац зник і вони опинилися, як і першого разу, у своїй старій хатині.

— От тобі й маєш, допиталася, — сказав чоловік. — Тепер знов у порожній горщик заглядатимем.

— Ох, краще я не матиму багатства, як не зможу дізнатися, де воно взялося, — мовила жінка. — Що мені з нього, як я не матиму спокою ні вдень, ні вночі. [164]

Пішов чоловік знов ловити рибу. Минув якийсь час, і йому втретє потрапила в сак золота рибина.

— Послухай, чоловіче, — сказала вона, — бачу я, що мені немов судилося потрапляти в твої руки, а втретє давати тобі палац немає нащо, однаково ти не вмієш берегти таємницю. Краще зроби ось що. Візьми з мене шість лусочок. Дві нехай ковтне твоя жінка, дві дай ковтнути кобилі, а дві закопай у землю. Ті лусочки принесуть тобі щастя. А мене пусти назад у річку.

Узяв чоловік шість лусочок з рибини, а саму її пустив у воду. А вдома зробив те, що йому рибина сказала. І тоді з двох лусочок, закопаних у землю, виросли дві золоті лілеї, кобила привела двох золотих лошат, а рибалчина жінка народила двох золотих хлопчиків.

Хлопці росли, ставали дедалі більші й кращі, і лілеї та лошата росли разом з ними. І ось настав день, коли хлопці сказали:

— Тату, ми хочемо осідлати своїх золотих жеребців і поїздити по світі.

Зажурили батька їхні слова.

— А що ж зі мною буде, коли ви поїдете і я не знатиму, як вам у світі ведеться?

А сини й кажуть йому:

— Вдома залишаться золоті лілеї, і ви по них бачитимете, як нам ведеться: якщо лілеї свіжі, то ми здорові, якщо вони пов'януть, то ми захворіли, а якщо вони опадуть, то ми померли.

Довго їхали хлопці, і трапився їм дорогою заїзд. Злізли вони з коней, зайшли до заїзду, а там повно людей. Як побачили люди золотих хлопців, то почали сміятися і глузувати з них. Один хлопець як почув їхні глузи, то [165] засоромився й не схотів далі їхати, повернувся до батька. А другий подався далі й добувся до великого лісу. Він хотів їхати через ліс, а люди, що жили поблизу, й кажуть йому:

— Не їдь лісом, бо там повно розбійників, вони нападуть на тебе, а як побачать, що ти золотий і їдеш на золотому коні, то ще й уб'ють.

Та хлопець не злякався.

— Ні, — каже, — мушу їхати лісом і поїду. Він узяв ведмежу шкуру, вгорнувся нею сам і вгорнув коня так, щоб не видно було золота. І спокійно поїхав собі лісом. Проїхав трохи, аж чує — хтось у кущах стиха перемовляється.

— Ось їде якийсь чоловік, — сказав голос з одного боку.

— Хай їде, ти ж бачиш, що він у ведмежій шкурі, навіть одягтися не має в що. Бідний, як церковна миша, що ми в нього візьмемо! — сказав голос з другого боку.

Так золотий хлопець проїхав лісом, і ніхто його не зачепив.

Одного дня він заїхав у якесь село й побачив там дівчину, таку гарну, що кращої, здалося йому, й не могло бути на світі. Так та дівчина йому сподобалася, що він підійшов до неї і сказав:

— Я покохав тебе всім серцем, хочеш стати моєю дружиною?

— Так, хочу і буду вірна тобі до самої смерті. Влаштували вони весілля. Саме як воно аж гуло, повернувся додому батько нареченої. Побачив він, що дочка гуляє весілля, здивувався та й каже:

— А де ж наречений? [166]

Показали йому золотого хлопця, що й досі був загорнений у ведмежу шкуру. Батько розгнівався:

— Ніколи моя дочка не вийде заміж за злидаря, що не має кращого вбрання, ніж ведмежа шкура! Я його вб'ю!

І кинувся на хлопця.

Дочка почала благати батька, щоб він не чіпав її нареченого, якого вона покохала всім серцем.

— Як уб'єте його, то й я піду за ним на той світ. Це ж мій чоловік! — каже.

Нарешті батько зглянувся на її прохання. А все ж йому не давала спокою думка, чи це, бува, не якийсь жебрак, підступний ошуканець, закрутив голову його дочці. Рано–вранці він устав і пішов до кімнати, де спав молодий. Відчинив тихенько двері і бачить — на ліжку лежить золотий юнак, гарний, як намальований, а ведмежа шкура додолу скинута. Батько вернувся до своєї спальні й подумав: «Як добре, що я погамував свій гнів, а то зробив би великий злочин».

А хлопцеві приснилося, що він поїхав на полювання й натрапив на прекрасного оленя.

Прокинувся він уранці та й каже молодій:

— Я їду на полювання. Злякалася дівчина і просить його:

— Не їдь з дому, я боюся, щоб не сталося там з тобою якогось лиха.

Та хлопець сказав:

— Ні, я мушу їхати і їду.

Устав він, пішов до лісу і скоро справді натрапив на величного оленя, такого самісінького, як йому приснився. Він прицілився і вже хотів вистрілити в нього, та олень рвонув з [167] місця і вистрибом побіг геть. Хлопець помчав за ним.

Так він мчав за оленем через зарості та виярки цілий день і нітрохи не стомився. А ввечері олень раптом зник у нього з–перед очей. Хлопець озирнувся й побачив, що він стоїть перед відьминою хаткою. Він постукав у двері. Відьма вийшла з хатки і спитала його:

— Що тобі треба так пізно і як ти опинився серед цього лісу?

— Ви не бачили тут оленя? — спитав її хлопець.

— Бачила, — сказала відьма, — я його добре знаю.

А песик, що вийшов з хатки разом із відьмою, злісно загавкав на нього.

— Цить, лиха почваро, а то я тебе застрілю, — сказав хлопець.

— Що? — сердито крикнула відьма. — Ти хочеш убити мого песика?

І вона миттю обернула хлопця в камінь.

А молода вдома чекає на нього не дочекається. І думає собі: «Мабуть, із ним сталося якесь лихо. Недарма я так боялася і в мене було так тяжко на серці».

А тим часом брат молодого стояв собі вдома коло золотих лілей. Аж бачить: одна раптом опала.

— Ой лихо, — сказав він, — із братом сталося велике нещастя, треба поїхати до нього, може, я його врятую.

А батько й каже йому:

— Лишайся вдома, що я робитиму, як ще й тебе втрачу?

— Я мушу їхати і поїду.

Сів він на свого золотого коня й поїхав. І заїхав у великий ліс, де лежав його брат, обернений [168] у камінь. Відьма вийшла з хатки, погукала його й хотіла також зачарувати, але він не підійшов ближче до неї, а сказав:

— Я застрілю тебе, якщо ти не знімеш чарів із мого брата.

Відьма торкнулася пальцем каменя, хоч як їй не хотілося цього робити, і він зразу ж набув людської подоби й ожив.

Брати зраділи, що бачать один одного, обнялися, поцілувались і поїхали разом з лісу, один до своєї молодої дружини, а другий до батька.

І батько сказав:

— Я знав, що ти врятував брата, бо золота лілея знов підвелася й цвіте, як цвіла.

Відтоді всі вони жили щасливо до самої смерті.

 

 

ЧОРТ ІЗ ТРЬОМА ЗОЛОТИМИ ВОЛОСИНАМИ

Шила собі одна жінка, і народився в неї синок. А народився він у сорочці, тому ворожка наворожила хлопцеві, що, коли йому мине сімнадцять років, він одружиться з королівною. Трапилося так, що невдовзі по тому в село завітав король, але ніхто не знав, що то він. І ось король почав розпитувати в людей про новини, а вони й кажуть йому:

— Цими днями в селі народився хлопчик у сорочці. А як дитина народиться в сорочці, то матиме щастя в житті. І ворожка наворожила хлопчикові, що в сімнадцять років він одружиться з королівною.

А в того короля було лихе серце. Почув він про те ворожіння й розсердився: щоб якийсь там злидар одружився з королівною! Пішов він до батьків дитини, прикинувся дуже добрим та й каже їм:

— Ви люди бідні, віддайте мені дитину на виховання.

Спершу батьки відмовлялися, але чужинець обіцяв їм великі гроші, і вони подумали собі: «Хлопчик народився щасливим, то йому біди і в чужих не буде». Тому вони врешті погодились і віддали чужинцеві дитину.

Король поклав хлопчика в коробку й повіз її з собою. А коли доїхав до глибокого місця [170] на річці, кинув коробку у воду. «Отепер, — думає, — моя дочка врятована від небажаного жениха».

Але коробка не потонула, а попливла, мов човник, і в неї не просякла жодна крапля води.

Так вона допливла до млина за дві милі від королівської столиці й застрягла там біля греблі. А на березі саме стояв мірошників наймит. Побачив він коробку й підтяг її гачком до берега, подумав, що знайшов великий скарб. Відкрив він коробку, а там лежить дитина, жива й здорова.

Що йому робити? Відніс він дитину своїм господарям. А в мірошника не було дітей. Побачили мірошник та його дружина хлопчика, зраділи та й кажуть:

— Це нам сам Бог послав його.

Вони дбали про знайду, як про власного сина,, і з нього виріс чесний, порядний хлопець.

Одного разу короля загнала негода до млина. Побачив він там хлопця та й питає мірошника, чи то його син.

— Ні, — відповів мірошник, — це знайда. Сімнадцять років тому його прибило до греблі в коробці, і наш наймит витяг його з води.

Зрозумів король, що це той Щасливець, якого він кинув у воду, та й каже мірошникові і його дружині:

— Мені треба послати листа королеві. Не могли б ви відпустити хлопця, щоб він його відніс? Я вам заплачу два золотих.

— Як ваша ласка, то хай несе, — відповіли мірошник та його дружина і звеліли хлопцеві готуватися в дорогу.

А король написав королеві ось що: «Як тільки до тебе з'явиться цей хлопець з листом, [171] накажи його вбити й поховати. І зроби це до того, як я повернуся додому».

Хлопець узяв листа й вирушив у дорогу, але заблукав і ввечері опинився у великому лісі. Він побачив у темряві світло, пішов на нього й виблукав до якоїсь хатинки. Зайшов він у хатинку, а там біля вогню сидить стара жінка і більше нікого немає. Жінка злякалася, коли побачила його, та й питає:

— Звідки ти і куди йдеш?

— Я з млина, — відповів хлопець, — а йду до королеви, несу їй листа. Я заблукав у лісі й хотів би переночувати у вас.

— Бідолашний хлопче, — сказала жінка, — ти потрапив у хату розбійників, і як вони прийдуть додому, то вб'ють тебе.

— Я не боюся, — сказав хлопець, — що буде, те й буде. Я так стомився, що далі не подужаю йти.

Він ліг на лаву і зразу заснув. Невдовзі прийшли розбійники й сердито запитали, що то за чужий хлопець лежить на лаві.

— Ох, та це якась невинна дитина, — відповіла стара. — Заблукав у лісі й попросився на ніч. Його послано до королеви з листом.

Розбійники взяли в хлопця з торби листа, розпечатали й побачили, що там був наказ негайно вбити посланця, як тільки він з'явиться до королеви.

Хоч які були жорстокі розбійники, а навіть їм стало шкода хлопця. Ватажок розбійників подер листа й замість нього написав другого, в якому наказував, коли хлопець з'явиться до столиці, негайно одружити його з королівною.

Проспав хлопець на лаві до ранку, а коли прокинувся, розбійники віддали йому листа й показали дорогу. [172]

Отримала королева листа і зробила так, як там було написано: влаштувала бучне весілля й одружила королівну зі Щасливцем. А що він був гарний, ласкавий хлопець, то й королівні сподобався.

За якийсь час король повернувся до свого замку й побачив, що ворожіння справдилося і Щасливець таки одружився з його дочкою.

— Як це сталося? — спитав він. — Я ж наказував у листі зовсім інше зробити.

Тоді королева дала йому листа та й каже:

— На, сам прочитай, що в ньому написано. Король прочитав листа й побачив, що його підмінено. Він спитав хлопця, як так сталося, чому він приніс не того листа, що був йому доручений.

— Я нічого не знаю, — відповів хлопець. — Може, його підмінили, як я спав у лісі.

Розсердився король та й каже:

— Це тобі так легко не минеться! Той, хто хоче мати за дружину мою дочку, повинен добути в пеклі три золоті волосини з голови в чорта. Якщо добудеш їх і принесеш мені, я віддам тобі свою дочку.

Король сподівався, що таким чином спекається назавжди Щасливця. Та хлопець відповів йому:

— Добре, добуду вам три волосини. Я не боюся чорта.

Він попрощався і вирушив у дорогу. Ішов він, ішов і прийшов до великого міста. Коло міської брами стоїть сторож та й питає його:

— Що ти знаєш і якого ремесла вмієш?

— Я знаю все, — відповів Щасливець.

— То, може, скажеш нам, чому з нашого водограю на ринковому майдані, з якого завжди [173] било вино, тепер навіть вода не тече? Ми тобі будемо дуже вдячні.

— Скажу, — відповів Щасливець. — Тільки почекайте, Поки я вертатимусь назад.

Пішов він далі і прийшов до іншого міста. І знов сторож коло міської брами спитав його:

— Що ти знаєш і якого ремесла вмієш?

— Я знаю все, — відповів Щасливець.

— То, може, скажеш нам, чому дерево на майдані посеред міста, яке раніше родило золоті яблука, тепер навіть листочків не викидає?

— Скажу, — відповів Щасливець. — Тільки почекайте, поки я вертатимусь назад.

Пішов він далі і прийшов до великої річки, через яку треба було переїздити поромом. А поромник і питає його:

— Що ти знаєш і якого ремесла вмієш?

— Я знаю все, — відповів Щасливець.

— То, може, скажеш мені, чому я маю без кінця їздити туди й назад через річку і ніхто мене не змінить? Я буду тобі дуже вдячний.

— Скажу, — відповів Щасливець. — Тільки почекай, поки я вертатимусь назад.

Переїхав він через річку і зразу знайшов вхід до пекла. Він був чорний і закіптюжений. Чорта саме не було вдома, лише його ключниця сиділа біля вогню у великому зручному кріслі. Вигляд у неї був зовсім не лихий.

— Що тобі треба? — спитала вона Щасливця.

— Я хотів би дістати три золоті волосини з чортової голови, — відповів Щасливець. — Бо як не дістану, мені не віддадуть моєї дружини.

— Багато ти хочеш, — мовила ключниця. — Коли чорт повернеться додому і знайде тебе, [174] буде тобі непереливки. Але мені шкода тебе, побачу, може, я допоможу тобі. — Вона обернула його в мурашку та й каже: — Сховайся в складках моєї спідниці, там тебе ніхто не зачепить.

— Це вже добре, — сказав Щасливець, — але я б хотів ще отримати відповідь на три запитання: чому з водограю, з якого завжди било вино, тепер навіть вода не тече, чому дерево, яке раніше родило золоті яблука, тепер навіть листочків не викидає і чому поронник має без кінця їздити туди й назад через річку і його ніхто не змінить?

— Важкі запитання, — відповіла ключниця, — але сиди тихенько і слухай, що казатиме чорт, коли я висмикуватиму в нього з голови золоті волосини.

Увечері чорт повернувся додому і тільки–но зайшов до хати, як зразу помітив, що повітря нечисте.

— Я чую людський дух, — сказав він. — Десь тут людина побувала!

Він оглянув усі закутки все перешукав, але нічого не знайшов.

Ключниця почала його лаяти:

— Тільки прибереш у хаті, якийсь лад даси, як ти все перекидаєш. Завжди тобі вчувається людський дух! Сідай краще вечеряти.

Повечеряв чорт, і його сон зморив. Він ліг біля крісла, поклав голову ключниці на коліна та й каже:

— Розчеши мене.

Тільки–но ключниця Почала його чесати, як він зразу захропів і засвистів носом. Побачила ключниця, що чорт спить, знайшла золоту волосину, висмикнула її і поклала коло себе. [175]

— Ачхи! Що ти робиш? — крикнув чорт.

— Та задрімала, тебе чешучи, і мені приснився дивний сон, — сказала ключниця, — От я й схопила тебе за чуба.

— А що тобі приснилося? — спитав чорт.

— Приснилося, що водограй на ринковому майдані, з якого завжди вино било, пересох і з нього навіть вода не тече. І чого б то?

— Еге! Де їм знати чого! — сказав чорт. — Під каменем у водограї кріт вирив нору. Коли вони її засиплять, вино битиме, як раніше.

Ключниця знов почала чесати його, і він скоро так захропів, що аж вікна задеренчали. Тоді вона висмикнула в нього з голови другу волосину.

Чорт прокинувся й сердито крикнув:

— Ой! Що ти там робиш?

— Не гнівайся, — сказала ключниця, — це я вві сні.

— Знов щось приснилося? — спитав чорт.

— Приснилося, що в якомусь королівстві росте дерево, яке раніше родило золоті яблука, а тепер навіть листочків не викине. І чого б то?

— Еге! Де їм знати чого! — сказав чорт. — Коріння того дерева гризе миша. Якщо вони вловлять її, дерево знов родитиме золоті яблука, а як миша й далі гризтиме коріння, то воно зовсім усохне. Але дай мені спокій зі своїми снами. Бо як ще раз збудиш, то дістанеш ляпаса.

Ключниця ласкаво заговорила до нього, знов почала чесати його, аж поки він заснув і захропів. Тоді вона знайшла третю золоту волосину й висмикнула її. Чорт схопився і вже хотів бити її, але вона ще раз умовила його. Та й каже: [176]

— Хіба я винна, що мені таке погане сниться? А чортові й цікаво, що вона знов розповість.

— Що ж тобі снилося? — питає він.

— Снився поромник, який жалівся, що має без кінця їздити туди й назад через річку й ніхто його не змінить. За що йому кара така?

— Дурний він! — сказав чорт. — Йому треба просто дати в руку стерно тому, хто прийде й попросить, щоб він перевіз його на другий бік. І тоді він звільниться.

Оскільки ключниця висмикнула вже з голови в чорта всі три золоті волосини й отримала відповідь на всі три запитання, вона дала чортові спокій, і він проспав до самого ранку.

Коли чорт знов пішов із дому, ключниця дістала зі складок спідниці Щасливця, що став мурашкою, і повернула йому людський вигляд.

— Ось тобі три золоті волосини, — сказала вона. — А чорт відповів на твої запитання, ти, мабуть, і сам чув.

— Так, — відповів Щасливець, — чув і запам'ятав.

— То тепер ти маєш усе, що хотів, і можеш собі йти своєю дорогою, — сказала стара.

Щасливець подякував їй за допомогу і пішов з пекла, радий, що йому так пощастило в усьому.

Прийшов він до річки, а поромник і каже йому:

— Ти мені обіцяв, як вертатимешся назад, дати відповідь на моє запитання.

— Спершу перевези мене, — мовив Щасливець, — а тоді я скажу тобі, як ти можеш звільнитися.

І коли вони досягли другого берега, він дав поромникові ту раду, що почув від чорта: [177]

— Як до тебе ще хтось прийде й попросить, щоб ти перевіз його, дай йому в руки стерно.

Пішов він далі й дійшов до того міста, де було дерево., — що родило колись золоті яблука. Сторож коло брами й каже йому:

— Ти мені обіцяв, як вертатимешся назад, дати відповідь на моє запитання.

І Щасливець дав йому ту пораду, що почув від чорта:

— Піймайте мишу, що гризе коріння вашого дерева. Тоді воно знов родитиме золоті яблука.

Сторож подякував йому і в нагороду дав два віслюки, навантажені золотом.

Нарешті Щасливець прийшов до міста, де пересох водограй, і сказав сторожеві те, що почув від чорта:

— У водограї під каменем кріт вирив нору. Засипте її, і з нього знов заб'є вино.

Сторож подякував йому і теж дав два віслюки, навантажені золотом.

Нарешті Щасливець прийшов додому до своєї дружини. Вона дуже зраділа, як побачила його й почула, як йому в усьому пощастило.

Щасливець віддав три золоті волосини з голови в чорта, які від нього вимагав король, а коли той побачив чотирьох віслюків, навантажених золотом, то зовсім подобрішав і сказав:

— Тепер усі умови виконані, і моя дочка належить тобі. Але скажи мені, любий зятю, де ти взяв стільки золота? Це ж величезні скарби!

— Я переїхав через річку й набрав собі його. Там ним весь берег устелений замість піску.

— І я теж можу набрати його? — спитав король, і очі його запалали жадобою. [178]

— Скільки схочете, — відповів Щасливець. — Попросіть поромника, щоб перевіз вас на той берег, а там насипайте собі золота повні мішки.

Жадібний король квапливо зібрався в дорогу, приїхав до річки та й кличе поромника, щоб той його перевіз. Поромник підплив, узяв його на пором, а коли вони причалили до другого берега, дав йому в руки стерно, а сам зіскочив з порома. Довелося королю, на кару за його гріхи, перевозити людей через річку.

І якщо в нього ніхто не взяв стерна, він їх перевозить і досі.

 

 

ЗОЛОТИЙ ПТАХ

Був собі колись король, і мав він за своїм замком чудовий сад, а в тім саду росла яблуня, що родила золоті яблука. Коли яблука почали доспівати, їх порахували, а вранці бачать — одного не вистачає. Доповіли про це королю, і він звелів, щоб кожної ночі біля яблуні хтось вартував.

У короля було три сини. Першої ночі він послав вартувати в сад старшого сина. Та опівночі хлопця зморив сон, а вранці він побачив, що одного яблука знов не вистачає.

Другої ночі пішов вартувати середній син, але йому теж повелося не краще, ніж старшому. Тільки–но вибило дванадцяту, він заснув, а вранці недорахувався одного яблука.

Тепер настала черга третього сина. Зібрався він іти на варту, а батько не дуже йому довіряє–мовляв, якщо старші два проспали злодія, то менший і поготів його не спіймає. Та врешті таки погодився, щоб він спробував щастя.

Хлопець ліг під деревом і не спить. Коли вибило дванадцяту, в повітрі щось зашурхотіло, і він побачив у місячному світлі якогось птаха, що летів до яблуні. Пір'я в птаха блищало, як щире золото.

Птах сів на дерево і тільки–но зірвав дзьобом яблуко, як хлопець пустив у нього стрілу. [180]

Птах полетів, але стріла зачепила крило, і одна золота пір'їна впала додолу.

Хлопець узяв пір'їну, приніс її вранці батькові й розповів, що сталося вночі. Король зібрав свою раду, і всі погодились на тому, що одна така пір'їна більше варта, ніж ціле королівство.

— Якщо ця пір'їна така вартісна, — сказав король, — то вона мені одна ні до чого, я хочу мати цілого птаха.

І ось старший син вирушив у дорогу, сподіваючись, що зі своїм великим розумом неодмінно знайде птаха. Пройшов він трохи дорогою, аж бачить — на узліссі сидить лис. Зняв він з плеча рушницю, прицілився в нього, а лис і каже йому:

— Не стріляй мене, я дам тобі за те добру пораду. Я знаю, що ти вирушив на пошуки золотого птаха. Сьогодні ввечері ти прийдеш у село, де стоятимуть один проти одного два заїзди. Один буде яскраво освітлений і з нього долинатиме веселий гомін, але ти не завертай у нього. Зайди в інший, хоч він тобі здасться й поганим на вигляд.

«Яку там добру пораду може мені дати нікчемна тварина!» — подумав королевич і на–тис на гачок. Але не влучив у лиса, той випростав хвоста і чкурнув у ліс.

Королевич пішов далі своєю дорогою і ввечері досяг села, де стояли два заїзди. В одному заїзді співали й танцювали, а другий мав жалюгідний, сумний вигляд.

«Я був би дурний, якби завернув до того злиденного заїзду, а не до цього багатого», — подумав королевич.

Зайшов він до того заїзду, де співали й танцювали, поринув з головою у веселе життя [181] і скоро забув і про птаха, і про батька, і про все, чого його навчали й що казали шанувати.

Минав час і а старший син не вертався. Тоді зібрався на пошуки птаха середній син. Як і старший, він зустрів дорогою лиса, і той дав йому добру пораду, на яку він не зважив. Прийшов він у те село, де стояли два заїзди, й почув в одному радісний галас. А біля вікна в тому заїзді стояв старший королевич і кликав брата до себе. Не встояв той перед спокусою, зайшов туди й поринув з головою у веселе життя.

Знов минув якийсь час, і на пошуки птаха зібрався найменший королевич. Та батько не хотів його пускати.

— Дарма й пробувати, — сказав він. — Якщо твої брати не знайшли золотого птаха, то ти й поготів його не знайдеш. А як тебе спіткає якесь лихо, ти не даси собі ради, бо не маєш меткого розуму.

Та королевич стояв на своєму, і врешті батько відпустив його.

На узліссі знов сидів лис і просив не вбиває ти його, а за те обіцяв добру пораду. В найменшого королевича було чуле серце, і він сказав:

— Не бійся, лисе, я тобі нічого не зроблю.

— І не пошкодуєш, — мовив лис–А щоб ти швидше опинився там, де тобі треба бути, сідай мені на хвоста.

І тільки–но хлопець сів, де йому сказано, як вони помчали через поле й ліс, аж вітер у вухах засвистів.

Коли вони досягли села, хлопець зліз з лисового хвоста й послухав доброї поради — зайшов, Не озираючись ні на що, до біднішого заїзду й спокійно переночував там. [182]

Другого дня, коли він вийшов із села в поле, там уже на нього чекав лис і сказав йому:

— А тепер слухай, що ти маєш робити далі. Іди просто цією дорогою, аж поки дійдеш до замку, перед яким лежатиме цілий загін вояків. Але ти не зважай на них, бо вони всі солодко спатимуть. Заходь у замок і перейди всі кімнати, аж поки опинишся в тій, де висить дерев'яна клітка з золотим птахом. Поряд стоятиме для оздоби порожня золота клітка, але гляди не пересади птаха з простої клітки в золоту, бо буде тобі непереливки.

Сказавши так, лис знов випростав хвоста. Королевич сів на нього, і вони помчали аж вітер у вухах засвистів.

Домчав королевич до замку і бачить, що там усе таке, як казав лис. Зайшов він у кімнату, де сидів золотий птах у дерев'яній клітці. Поряд стояла золота клітка, а далі лежали троє золотих яблук. «Смішно було б лишати золотого птаха у простій, негарній клітці, коли поряд є золота», — подумав королевич, відчинив клітку, взяв із неї птаха і пересадив у золоту.

Та тієї миті птах пронизливо крикнув, вояки прокинулися, вбігли до замку, схопили королевича й відвели до в'язниці. А другого ранку він став перед судом і був засуджений до страти, бо в усьому признався. Але король сказав, що подарує хлопцеві життя та ще й золотого птаха на додаток, якщо він приведе йому золотого коня, що мчить швидше, ніж вітер.

Королевич подався в дорогу, сумно зітхаючи, бо де він знайде золотого коня? Аж гульк — край дороги сидить його давній приятель лис.

— От бачиш, — сказав лис, — не послухався мене, і що вийшло. Та не журися, я тебе не [183] кину напризволяще, скажу, як добратися до золотого коня. Іди просто цією дорогою, але поки дійдеш до замку, де в стайні стоїть кінь. Перед дверима стайні лежатимуть стаєнні, але ти не зважай на них, вони солодко спатимуть. Спокійно виводь коня, але гляди осідлай його в просте сідло з дерева й шкіри, а не в золоте, що висітиме поряд, а то буде тобі непереливки.

Тоді лис випростав хвоста, королевич сів на нього, і вони помчали через поле й ліс, аж вітер у вухах засвистів.

Усе сталося так, як казав лис. Королевич зайшов до стайні, де стояв золотий кінь, та коли він осідлав його в просте сідло, то подумав: «Ні, не годиться такого гарного коня сідлати в таке погане сідло». І тільки–но він торкнувся до золотого сідла, як кінь голосно заіржав, стаєнні прокинулись, схопили хлопця й відвели до в'язниці.

Другого ранку хлопця засудили до страти, але король пообіцяв подарувати йому життя та ще й золотого коня на додаток, якщо він добуде йому з золотого замку прекрасну королівну. З важким серцем хлопець вирушив у дорогу, але, на своє щастя, скоро зустрів вірного лиса.

— Треба було б кинути тебе напризволяще, — сказав лис, — але мені тебе шкода, допоможу тобі ще раз у твоїй біді. Цей шлях виведе тебе просто до золотого замку. Ввечері ти вже будеш там, а вночі, коли все затихне, прекрасна королівна піде купатися до купальні. Тільки–но вона зайде туди, підскоч до неї і поцілуй її. Тоді вона всюди піде за тобою, і ти зможеш забрати її з замку. Гляди тільки, не дай їй перед тим попрощатися з батьками, а то буде тобі непереливки. [184]

Тоді лис випростав хвоста, королевич сів на нього, і вони помчали через поле й ліс, аж вітер у вухах засвистів.

Коли вони добулися до золотого замку, все сталося так, як казав лис. Королевич почекав, а коли опівночі все заснуло глибоким сном, прекрасна королівна пішла до купальні. Він підскочив до неї і поцілував її. Королівна сказала, що залюбки піде з ним, але почала його слізно просити, щоб він дозволив їй перед тим попрощатися з батьками. Спершу королевич не зважав на її прохання, але вона так плакала, аж у ноги падала йому, що врешті він зглянувся на неї. Та тільки–но дівчина підступила до батькового ліжка, як прокинувся весь палац, хлопця схопили й відвели до в'язниці.

А вранці король каже йому:

— Ти заробив, щоб тебе стратили, але я подарую тобі життя, якщо ти приймеш цю гору з–перед моїх вікон, бо я через неї нічого не бачу. А прийняти її ти маєш за вісім днів. Якщо зумієш зробити це, я тобі віддам у винагороду свою дочку.

Почав королевич розкопувати гору. Копає, спини не розгинаючи, а на сьомий день бачить, що з його копання нема ніякого пуття, гора яка була, така й є. Зажурився королевич і втратив усю надію. Та ввечері сьомого дня з'явився лис і каже йому:

— Ти не заслужив, щоб я тебе рятував з біди, але так уже й буде, пожалію тебе. Іди лягай спати, я зроблю за тебе роботу.

Вранці королевич прокинувся, виглянув у вікно, а гори наче й не було. Зрадів він і побіг до короля сказати йому, що умову виконано. Хоч не хоч, довелося королю віддати йому дочку. [185]

Вирушили вони в дорогу і недалеко заїхали, як побачили вірного лиса.

— Головне ти отримав, — сказав він, — але до королівни з золотого замку належить і золотий кінь.

— А як же мені добути його? — спитав хлопець.

— Зараз скажу, — відповів лис–Спершу привези королю, що послав тебе до золотого замку, прекрасну королівну. Король дуже зрадіє і віддасть тобі, як обіцяв, коня. Як приведуть його до тебе, ти зразу ж сідай на нього і подай на прощання всім руку, а останній королівні. І коли ти схопиш королівну за руку, то миттю висади її на коня і тікай. Ніхто тебе не наздожене, бо той кінь мчить швидше, ніж вітер.

Так і зробив королевич. їде він на золотому коні, везе прекрасну королівну, аж бачить знов лиса. І каже йому лис:

— Тепер я допоможу тобі здобути й золотого птаха. Коли під'їдеш до замку, де сидить у клітці золотий птах, то зсади королівну, і я постережу її. А сам заїдь на золотому коні у двір. Король дуже зрадіє, коли побачить тебе, і накаже винести тобі золотого птаха. А ти, як тільки клітка з птахом опиниться у твоїй руці, мчи сюди, і я віддам тобі королівну.

Королевич зробив так, як йому порадив лис, і все йому вдалося. А коли він зібрався їхати додому зі своїми здобутками, лис і каже йому:

— А тепер ти повинен віддячитись мені за мої послуги.

— А що ж ти хочеш? — спитав королевич.

— Коли ми будемо в тому лісі, утни мені хвоста, на якому ти їхав.

— Гарна мені віддяка! — сказав королевич. — Не можу я тобі цього зробити. [186]

— Коли так, то я мушу тебе залишити, — сказав лис–Але наостанці дам тобі ще дві добрі поради: не купуй м'яса вішальників і не сідай на цямрину криниці.

І він побіг у ліс.

«Дивний звір, — подумав хлопець. — І видумає ж таке! Хто б захотів купувати м'ясо вішальників! І мені зроду навіть на думку не спадало сідати на цямрину криниці».

Він поїхав далі з прекрасною королівною, і дорога привела їх у село, де колись лишилися його брати. їдуть вони селом, а там гомін стоїть, і всі збігаються на майдан.

— Що там буде? — питає королевич людей.

— Сьогодні там вішатимуть двох злочинців, — відповідають вони йому.

Під'їхав він ближче, дивиться — а то його брати. Вони тим часом прогайнували всі свої гроші,: накоїли всякого лиха, і їх мали скарати.

— А чи не можна їх звільнити? — спитав королевич.

— Можна, якщо ви їх викупите, — відповіли люди.^ Але хто захоче платити свої гроші за таких пройдисвітів, як вони!

Та королевич ні хвилини не думав, викупив їх, і вони поїхали далі разом.

Доїхали вони до узлісся, де вперше їм трапився лис. Стояла спека, а тут, під деревами, було прохолодно й гарно, отож брати й кажуть йому:

— Давай відпочинемо і, поки вони розмовляли, забув лисову пораду та й сів на цямрину, бо не сподівався від братів ніякої біди.

А їм тільки цього було й треба. Вони штовхнули його в криницю, а самі взяли королівну, коня й золотого птаха та й поїхали до батька. [187]

Ми привезли не тільки золотого птаха, — сказали вони, — а ще й здобули золотого коня й королівну з золотого замку.

Батько зрадів, але кінь не хотів нічого їсти, птах не хотів співати, а королівна сиділа й плакала.

А найменший брат не вбився, бо в криниці, на щастя, не було води. Він упав на м'який мох і нічого не пошкодив, тільки не міг вилізти.

Та вірний лис і тепер не кинув королевича в біді — прибіг, скочив до нього в криницю і найперше вилаяв його за те, що він забув його пораду.

— Але не можу я лишити тебе напризволяще, — сказав він. — Спробую знов порятувати тебе. Хапай мене за хвоста й міцно тримайся.

І витяг королевича нагору.

— Але це ще не все, — сказав він. — Твої брати не певні до кінця, що ти втонув у криниці, й оточили весь ліс вартовими, які мають тебе вбити, якщо ти з'явишся. Ходімо до моєї нори, я там сховав лахміття одного жебрака, яке виміняв у нього на новий одяг. Переберешся в те лахміття, і тебе ніхто не впізнає.

Королевич так і зробив. Прийшов він у королівський замок, і його справді ніхто не впізнав, але птах почав співати, кінь почав їсти, а прекрасна королівна перестала плакати.

Здивувався король та й питає:

— Що це має означати?

А королівна й каже йому:

— Не знаю, що це має означати, але я була дуже сумна, а тепер знов стала весела. У мене таке почуття, наче прийшов мій справжній наречений. [188]

І вона розповіла королю все, що сталося, хоч старші брати нахвалялися вбити її, якщо вона хоч слово скаже.

Тоді король звелів привести до себе всіх, хто на той час був у його замку. Прийшов туди й перебраний королевич. Та королівна впізнала його і в жебрацькому лахмітті й кинулась йому на шию.

Підступних братів схопили і покарали, а найменший королевич одружився з королівною і став спадкоємцем короля.

А що далі було з бідолашним лисом?

Минуло багато часу, і ось одного разу пішов королевич у той ліс, де йому трапилась така пригода. Коли це назустріч іде лис та й каже:

— Тепер ти маєш усе, що твоя душа бажає, а мені в моєму горі не хочеш допомогти. А ти ж міг би мене врятувати.

І він знов попросив королевича, щоб той утяв йому хвоста, на якому колись їздив.

— Ну добре, — каже королевич. — Шкода мені калічити тебе, та, коли ти так хочеш цього, хай буде по–твоєму.

Тільки–но він відітнув лисові хвоста, як той обернувся в юнака. Виявилося, що то був брат королівни, і тепер він звільнився від чарів, які на нього наслано.

Більше вони до самої смерті не знали ніякого лиха.

 

Оглавление

.

Зміст

Реклама на сайте