«Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна»

Екбатани. Палац мідійських царів. Зала засідань.

Поміж колон, що підпирають перекриття з пласким дахом, завмерли мужі в багатих каптанах. Фарбована борода і байдужий вид — надійний схрон в’юнких думок. Далебі, Книга мудрості повчала: «Ревниве вухо все чує, і навіть шепіт нарікань від нього не затаїться. Бережіться пустого нарікання і здержуйте язик від обмови, бо і потаємне слово не перейде гладко, і брехливі уста погублять душу». О, хвала Дарію, хвала царю царів. Приборкав бунтівливих у провінціях Еламу, Вавілону, Парфії, Гірканії, Арсенії, Маргіани. Розділив владу на військову і цивільну. Створив могутню армію і флот. Упорядкував поштову дорогу. Ця дорога надійно охороняється, зі станціями, де міняють коней. Та зручності потребують коштів… Знову зібрав… Вочевидь задля наповнення скарбниці. Вочевидь… Але ж кожній сатрапії, залежно від кількості розораної землі та її родючості, законом визначено мито. Провінції покірно приносять зерно, фрукти, вино, килими, одяг — золотий і срібний, приганяють худобу. Індійська сатрапія платить золотим піском. Невже і цього мало? Вай, вай, подейкують про похід на зарозумілих яванів…[1] Чи сторицею повернуться затрати?

Висока завіса колихнулась і посередині розійшлася. За нею відчинилися стулки важких дверей. Товсті євнухи, озброєні мечами, закам’яніли обабіч входу. І лише брови видавали напругу: то піднімались, то опускалися.

У колонну залу поривчастим кроком увійшов Дарій. Вродливий, міцної статури, моложавий чоловік. Жерці, сатрапи, скарбники, судді, писарі, радники, володарі країн впали ниць, цілуючи килими. Воєводи прийняли вірнопіддані пози.

Дарій зайняв тронний стілець. Ввічливо мовив:

— Вітаю всіх. Дозволяю встати. Прошу, сідайте на дивани.

— О, дозволь стояти і насолоджуватися твоєю вродою! — закричали перші особи імперії.