«Залізна шапка Арпоксая»

Залізна шапка Арпоксая (fb2) - Залізна шапка Арпоксая (Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира - 2) 1984K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Лідія Гулько

Лідія Гулько Залізна шапка Арпоксая

Кожна пригода — до мудрості дорога.

Прислів’я

Глава перша Стурбованість жителів Кривого Озера

З найвищої точки виднокругу Гойтасир[1] прискав червоні стріли і прямо в Остапів двір. Розморені спекою, птахи забилися під розлогий кущ жасмину й не реагували на людські голоси, що линули з дерев’яної альтанки. І лише півень, у общипаному хвості якого стирчали дві золотаві пір’їни, пантрував дітей, що вешталися садом. До господаря обійстя завітав давній приятель. Підстаркуватий і малограмотний чоловік, але надзвичайно дружелюбний. Його знали в районі всі кури і собаки, а люди називали Екологом.

Чоловіки говорили впівголоса. Господарка Марійка, від якої віяв запах медикаментів, куняла.

Голос гостя звучав тривожно:

— Так шо, Яковичу, відстояти Гард вряд лі вдасьця. Чув, є рішення достроїти електростанцію. А раз є бомага, то самі понімаєте, — у атомщиків руки розв’язані.

— О-о, ті найбільш зацікавлені, щоб підняти рівень Південного Бугу.

— Шо ж воно виходит? Учені проти забудови. Села й города воюют за чисту мєстность. Зелені нас підтримуют. А тим гидолам, шо нагорі сидят, як горохом об стєнку.

— Невже в бюрократів не здригнеться серце і перлину Півдня України затоплять? Там же чорноземи сягають метрової глибини. На ділянці з порогами проводять змагання зі слалому.

— Не згадали, Яковичу, Буго-Гардівську паланку.

– І Буго-Гардівська паланка піде під воду. Ай-я-яй! А паланка не проста. Унікальна! Найбільша серед восьми територіальних одиниць Запорозької козацької республіки.

— Кость Гордієнко, Їван Сірко — атамани козацькі. Знаємо пісні про них. На свальбах співаємо.

Чоловіки помовчали. Остап Якович схвильовано сказав:

— Де бачено, щоб на місці геологічного розлому стояло поряд дві станції, одна з яких атомна? На серці тривожно, коли про це думаю. А куди діватимуть відпрацьовану воду? Або, не доведи Господи, аварії на якійсь станції?

— Куди… Понятно і вашому безхвостому півню — стікатиме в долину. А дальше попливе у Бух.

Золотавець сердито кукурікнув. Клюнув рябу курку, що лежала боком зі стуленими повіками. Ряба дригнула лускатою цівкою й сердито кудкудакнула. Рябу ліниво підтримав пташиний гарем.

Еколог сміхотливо кивнув головою у бік розкішного куща.

— Понімає.

Господарка війнула косами, проганяючи дрімоту. Немовбито досі брала участь у розмові, докинула:

— Таки нічому краян не навчила Чорнобильська біда.

— На жаль, — зітхнув господар.

— А пригадуєте, хлопці, як ми ставили свої підписи під протестом проти забудови Ташлицької станції, сподівання на нього покладали.

Еколог пожвавішав.

— О, тоді підписалось 200 тисяч патріотів Миколаївщини. Я лічно ходив хата в хату. Вулицю, де моя хата стоїт, на ноги підняв. Розказував людям, об’ясняв.

Марійка підняла праву руку і з пафосом дорікала комусь невидимому, але всесильному:

— Чому з нашою землею, на якій ми живемо, де могили наших пращурів, що заманеться, те й роблять? Чому не рахуються з нашими бажаннями? Тут же жити нам, нашим дітям.

Пані передихнула. На тих же високих децибелах напучувала «хлопців»:

— Не сидіть у холодку, склавши руки. Потрібно писати в газети, стукати у високі двері, об’єднуватися. Зі свого боку попрошу головного лікаря дати мені слово на п’ятихвилинці…

Остапа Яковича зачепив докір дружини, бо миттєво знайшов і для себе заняття.

— Школа влітку не працює. Але напишу статтю. Передам до редакції газети «Кривоозерщина». Хай опублікують.

Еколог морщив лоба. Яким чином підняти вулицю, де його хата? Проте чоловік не встиг прийняти рішення і його озвучити, як то мав охоту, — з ажурних лоз винограду, що обплітали альтанку, вистромилося три голови: дві чорненькі й одна білява.

— Мамо, що сталося? Чому так голосно говорите? — питав Мишко і смикав русявий острішок.

Мати незадоволено повела у бік сина рукою. Мовляв: коли розмовляють дорослі, не заважайте, гуляйте собі. Але Мишко, а з ним близнята, Катруся з Петриком, не сходили з місць. І для цього мали вагомі причини. По-перше, обнишпорили всі куточки саду. По-друге, ласували шовковицею. По-третє, на городі під огудиною знайшли огірочки і на місці їх схрумали. А коли проходили повз альтанку, то запідозрили, що дорослі говорять не про ціни на м’ясо чи бензин, а про цікавіше. Про що?

Мишко про себе відмітив, що мама не заспана. Хоча, зазвичай, після обіду вона куняє в альтанці. Петрик, син слідчого, майора міліції, у своїх спостереженнях сягнув ще дальше. Хлопчик відмітив дещо підозріле в поведінці дорослих. А саме: пози дядьків напружені. Мишкова мати збуджена, хоча, зазвичай, вона в цю пору куняє у альтанці. На обличчі у пані рум’янці, а праву руку вона лише тепер опустила. Невже закликала до якихось протиправних дій. Петько чув від батька, що серед кривоозерців, нащадків козацької голоти, трапляються буйні голови. Вони підбурюють до непокори владі. Такі дії суперечать законові, приводить до порушення спокою пересічних громадян. Петрусь вирішив, що про все розкаже батьку, коли той повернеться з дільниці. Татусь його похвалить і за це дасть йому щось смачненького від зайця.

Діти непомітно для дорослих проникли в альтанку. Повсідалися і мовчали.

Золотавець про всякий випадок кукурікнув. Розгріб теплу, як мука, землю. Клюнув рябу курку і вмостився у ямку, зліпивши сині стулки повік.

Остап Якович мрійливо згадував:

— Давно не відвідував ландшафтний парк «Гранітно-Степове Побужжя». Ой, давно. А місця там прекрасні. Один раз побуваєш — повік не забудеш. А здавалось би, чого не поїхати. Усього година їзди.

— А ковиловий степ? А гранітні пороги? А вода як гуркоче? Не то слово. Кипит! Свариться. Білою піною бризкає! На Дніпрі гидоли пороги затопили, а у нас вони є, — у лад господарю говорив гість.

— Поки що, — поправив Остап.

У Мишка загорілися очі. Перепитав:

— Тату, неподалік на річці є пороги? Ще зберігся ковиловий степ?

– Є, дєтки, і пороги, і ковиловий степ, — підтвердив Еколог, хоча його про те не питали.

Діти сміхотливо перезирнулися. Еколог стогнав над кожною зламаною гілочкою, розчавленим комаром чи вбитою мухою. Алеа серед дітей він не користувався авторитетом. І загалом їх брав сумнів, чи сидів він за шкільною партою, чи гортав підручники. Правда, Мишко, міг дещо пригадати. Приміром, тато радив цьому літньому чоловікові відвідувати вечірню школу. Тоді Еколог категорично сказав: «Позно, Яковичу, позно. Старого пса не навчиш скакати через шворку».

— Про Південний Буг знаєте? — бадьоро запитує дітей Остап Якович.

— Знаємо!!!

— От за Первомайськом, у Доманівському районі, можна побачити те живе диво.

— Дійсно, від Кривого[2] не далеко, — підтвердив Мишко.

— Одного разу татка викликали до Первомайська і він узяв мене з собою. Увімкнув мигалку. На міліційній машині до міста приїхали за півгодини, — поважно пригадував Петрусь.

Еколог чухав лоба під козирком кашкета. Лице його проясніло, макаронні зморшки розгладилися. Чоловік змовницьки підморгнув дітям. Вигукнув:

— Люди! Чого, скажіт, не махнути на Бух? Га? Жара спадає. Мо й, поїхали!

Таємниця родини Остапа Яковича

— Що значить «махнути»? Куди? — перепитала господарка, що відлипла від спинки сидіння.

— Та туди ж… На Бух. Ви вже у курсі дєла, Онисівно, — знітився Еколог.

Марійка збиралася щось гостро відповісти. Але Остап Якович рішуче сказав:

— Гарна ідея. Поїхали!

— О, ми поїдемо на Буг! На Бузі є пороги! — вигукувала Катруся.

Вона підстрибувала і плескала в долоні. Мишко витріщив від несподіваної радості очі. І лише Петько не знав як йому бути — усе сталося надзвичайно швидко.

— Автомобіль на ходу. Дні нині найдовші, — продовжував діловито Остап Якович.

Глянув на дружину, що хмурила шовкові брови, трішки тихіше запитав:

— Марійко, ти ж не проти вояжу?

— Чого ж? Відвідайте заповідник. Дітям потрібно у парку побувати. До того ж і дорога не далека.

— Тоді, того, — метушився Еколог. — Ладнаймося в дорогу. Онисівно, ви знаєте, шо в таком случаї берут.

— Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всіх вистачить. Але з вами не поїду, — трохи ущипливо відповіла «Онисівна».

— Оце сказали…

— Я на службі. А не так, як дехто, — в центрі зайнятості отримує гроші… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим ліки, декого ін’єктую…

Еколог із розумінням хитав головою.

Тим часом діти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поїде з ними. У момент радісної кульмінації, апофеозу і загального торжества сталася прикрість, яка у зародку могла знищити «гарну ідею». Мишко, переповнений радістю, поперхнувся. А потім два рази кашлянув.

Марійка, поки син кашляв, заклякла. В альтанці запала гнітюча тиша. У кущах тонко сокотів півень. Ряба курка теж обізвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У відповідь півень загорлав. Треба сказати, що свійські птахи, на відміну від Еколога, знали таємницю своїх господарів. Вони щиро співчували Мишкові.

Таємниця родини Остапа Яковича виглядала, як для стороннього чоловіка, прозаїчно. Марія, що трусилася над своїм одиначком, крихіткою, золотим хлопчиком, оберігала його від протягів, наврочень, перегрівів на сонці та охолоджень узимку, коли отримала диплом медпрацівника, перетворилася на хатнього Цербера. Аби могла, вона водила б одинадцятирічного парубійка в костюмі космонавта. А для більшої певності ще й наклала б йому на голову скафандр. Тоді б точно знала, що вбереже його від підступних вірусів, мікробів та всякої зарази. І ось він кашляє.

Марійка оговталася. Наразі впадала біля сина. Мацала йому лоба, зазирала в очі. Уважно оглянула язика. При цьому веліла сказати «а-а-а!».

Чужий чоловік, звичайно, проблем Остапової родини не знав. Доброзичливо зауважив:

— Онисівно, брось беспокоїтися. Літо, сонце шкварит. Яка простуда?

Пані фельдшерка ще тісніше стягнула шовкові брови. Вона різкими рухами струшувала термометр. Петько єхидно посміхався. Закинув у рот чорну насінину соняшника і підпихав її язиком до різців.

Еколог наполегливо вмовляв господарку:

— Онисівно, та не смішіт курей, шо в кущах. (Кури хором кудкудакали.) Дитина зраділа… Ну й, ізвесноє дєло, бухикнула.

— Не заважайте, — різко сказала Марійка.

Вона вже вкладала у вуха гумові трубки від апарату, яким вимірюють артеріальний тиск.

Еколог сплюнув. Він то піднімав, то опускав вузькі плечі. Вголос роздумував:

— Шоб оце влітку мордувати хлопця. Та він же в будущому солдат, защітнік отєчества. А захоче — стане міліціонєром. Охранятиме спокойствіє граждан. (Петько випнув нижню губу, до якої прилипла чорна лушпинка.) Хлопця, наоборот, треба закаляти. Холодною водою обливати. Он слухав по радіві про Суворова. Олександр Васильович хирлявим, слабеньким хлопчиком ріс. А обливався, робив хвізичні упражнєнія і…

У Марійки, що змотувала трубки, лопнув терпець. Не дивлячись на гостя (його, до речі, не запрошували), рішуче мовила:

— Ваші повчання недоречні. Мишко нікуди не поїде. Він залишиться вдома, зі мною. О, згадала: вчора у нього хитався зуб. Будь-якої хвилини може заболіти. Дитину треба вести до стоматолога, а не хтозна-куди… До якоїсь Мігії.

Після материного вердикту, Мишко не втримався — заплакав. Він знав, що такий, як він, здоровань, повинен соромитися сліз. Проте бажання побачити пороги на річці, води якої гуркочуть, киплять і білою піною бризкають, було таке велике, що в ньому не вміщалося — розпирало з середини. Якщо він не побачить сьогодні тих порогів, то серйозно захворіє. Можливо, і вмре. Мама жалкуватиме, що не дозволила йому поїхати на екскурсію.

Остап Якович доброзичливо зауважив.

— Жінко, не роби з нашого сина тяжко хворого. Десять хвилин назад він бігав у садку. Ти бачила, що бігав?

— Бачила, що бігав, — луною повторила Марія.

— Він уже не кашляє?

— Не кашляє, — протягла оторопіла Марія.

— Кашляють і від переповнення радісними емоціями. Дивно, що про це в медучилищі не вчать. Годі зволікати. Потрібно засвітла повернутися. Збирай нас у дорогу і не затримуй.

Еколог солодко потягся.

— Ох і засиділися.

Ігноруючи Марію, підморгнув Мишкові, потім Остапу Яковичу. Діловито розпорядився:

— Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.

Близнята, Петько з Катрусею побігли додому, відпрошуватися. Чоловіки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослі перемовлялися.

— Я оце, Яковичу, згадав… У Мигії на канікулах мій племінник. Тарасом хлопця звати. Він усе чисто про растєнія і животних знає. Багато полєзного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…

— Доречна пропозиція. Телефонуйте.

— Нє, ви самі на кнопки жміт. Я номир помню…

Господарка ненадовго затрималася в альтанці. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своїх»; на Остапа; на себе, що не відстояла свою правду. Але найбільше переймалася недугою сина: «Куди він, хворий, їде…».

Коли Марійка подавала Остапу мішечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:

— Ось дві пігулки аспірину. Одну Мишко вже проковтнув. А ці дві поклади йому в кишеню. Прослідкуй, будь ласка, щоб він їх ужив.

Гай, гай. Знала би Марія, що своїми пігулками врятує життя чужих дітей, то не почувалася б ніяково і так, наче в чомусь перед товариством завинила.

…Машина плавно виїжджала з подвір’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогін авто. Лише біля воріт зупинився. Вигнув луком шию і кукурікнув. Мишко озирнувся. Ні, не на півня хлопчик глянув — матері махнув рукою.

Півень вилетів на паркан і надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бійся підступного змія».

Українська Швейцарія

— О, ми в гірській країні! — вигукував переповнений радісними емоціями Мишко.

Остап Якович уточнив:

— Це місце ще називають Українською Швейцарією.

— Від організованих екскурсій держава мала би більше користі, ніж від станції, яку планують запустити. Місця тут не лише прекрасні, а й унікальні, — прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.

Тарас навчався в університету, на другому курсі біологічного факультету.

— Ше й яку пользу мали б, — підтвердив Еколог.

З-під низько опущеного козирка чоловік слав похмурі погляди на недобудовану гідростанцію, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.

Пан учитель став спиною до сумного краєвиду і почав свою довгу розповідь:

— Ми перебуваємо з вами у серці Гранітно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що є однією з найдавніших частин Євразії.

— Так уже й найдавніших, — стиха кепкував Петько.

Мишко непомітно для дорослих штовхнув товариша.

Голос Остапа Яковича звучав по-особливому — піднесено. Навіть лисина його від хвилювання спітніла і блищала на сонці. Ось він величаво вказав рукою у бік степу.

— Ковиловий степ не лише безкрайній. Він нагадує море, що перекочує хвилі вдень і вночі. Це дає нам можливість уявити український прадавній степ, де вільно, без перешкод гуляв вітер. Сьогодні тишу порушують лише працюючі двигуни сільськогосподарських машин. Руйнівній дії вітру перешкоджають рукотворні лісосмуги. Прислухайтеся? Чуєте спів птахів і рокіт води? Вони линуть з глибокої долини. Звідси, з узвишшя, бачимо, як трепетно, в обіймах гранітних скель несе річка свої чисті води. Тому й не дивно, що наші пращурі дали їй ім’я однакове з Єдиним Богом — Буг.

Краса довкружжя сильно вплинула на Еколога. Голос простого чоловіка тремтів від хвилювання.

— Яковичу, а чи не від буханця пішла назва? Бух — буханець, хліб по-нашому. Ге? Правда, схоже?

Діти перезирнулися, тамуючи сміх.

Тарас витяг із кишені записник і щось черконув у ньому олівцем. Ділився своїми роздумами:

— Обов’язково проведу досліджу щодо походження назви Південного Бугу. (Задумався.) Буханець… Буг… Можливо, пращури мали на увазі небесний хліб?

Діти знову перезирнулися. І, як змовилися, перевели шанобливі очі на Еколога.

Остап Якович кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Натхненно розповідав:

— Протягом 60 мільйонів років ця земля не занурювалася у морські глибини. Багато вона могла б повідати нам… На Гранітно-Степовому Побужжі, мов у колисці, виховувалася українська нація…

— …і плекалася людська цивілізація, — докинув Тарас, що сховав записник у задню кишеню джинсів.

Заувагу студента діти не зрозуміли — надто була вченою. Петько крутився з розтуленим ротом.

— А звідки з’явилися гранітні береги? Адже кругом рівний степ, — голосно запитав.

Остап Якович пояснив:

— У цьому місці залягає Український кристалічний щит. Річка пробила у щиті шлях, створивши для стоку води глибокий каньйон. Звичайно, річка невпинно трудилась і довбала граніт мільйони років. Нині отримуємо задоволення, коли споглядаємо її працю, милуємося мальовничим гірським краєвидом.

— Остапе Яковичу, краєвид мальовничий, але чому тут ніхто не живе. Так було завжди? — запитала Катя.

Мишко напружив слух. Йому від самого початку кортіло взнати, чи заселяли цю чудову місцину люди. Остап Якович почав здалеку.

— Шматочок землі, що ми споглядаємо, являє собою залишок Дикого Степу. Цікаво, що його ніколи, чуєте, ніколи, не розорювали. Орати, рити землю, селитися й займатися господарством тут заборонено українським законодавством. Тому й не бачимо тут людських будівель і городів.

— О! — підняв Еколог порепаного вказівного пальця.

Остап Якович на тій же піднесеній ноті продовжував:

— Але раніше, у вісімнадцятому столітті, ці місця вподобали козаки. Вони створили Запорозький Гарт, або сторожове укріплення, обнесене високим, міцним частоколом. Археологи проводили тут свої дослідження. Виявили сліди стоянок стародавньої людини часів палеоліту, трипільської та черняхівської культур, мідного, залізного віків, поселень кіммерійців, скіфів та інших кочівників. Прекрасні місця Побужжя за всіх часів вабили людину.

— Сліди стоянок скіфів? — перепитав Мишка.

Петько стрепенувся. Товстеньке личко хлопчика видовжилося, а очі з глузливим блиском косували ліворуч, у бік сестри. Він стиха реготнув і чекав, що Катруся його підтримає. Та дівчинка відшуковувала зором сліди стоянок стародавньої людини, стояки частоколу з козацького укріплення.

Від образливого сміху однокласника Мишко розхвилювався. Його коротке волосся мимохіть наїжачилося, а обличчя вкрилося червоними плямами.

— Сліди скіфських кочовищ археологи також знайшли, — підтвердив Остап Якович, пригладжуючи колючий їжачок на голові сина.

Мишко заспокоївся. Непомітно для дорослих показав товаришку язика. Петько гидотно скривився.

Остап Якович на правах гіда підвів усіх до краю плато. Дорослі та діти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранітні виступи його загадково червоніли і тільки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили коріння між розщелинами каменю. Неймовірне видовище справляла також річка. Її хвилі, мов коні, що розгойдували пінистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранітний бар’єр.

Раптом Мишка огорнув неспокій. Чомусь непокоїла монета, яку він носив на грудях, як амулет. Вона нагрілася й прилипла до тіла. Хлопчик витяг монету через горловину блакитної футболки. Можливо, через те, що рука тремтіла, монета вібрувала й амплітуда коливань збільшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей і вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестіння. Він прислухався. Шелестіла біля його ніг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погідний, і вітерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним відчуттям хлопчик не надав значення. Про них відразу забув.

Діти, не відриваючи очей від живої картини, слухали Тараса.

— Флора і фауна Побужжя надзвичайно різноманітна. Багато видів занесені до Червоної книги України та Європи. Це смілка бузька, ковила гранітна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сірий, лелека чорний.

Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далі розповідь студента лилася невимушено і природно. Навіть поділився власними спогадами:

— Найбільше люблю степ у пору цвітіння гвоздики ланцетної. Яскраво-червоні плями від квітів гвоздики ланцетної на тлі сріблястої хиткої ковили — явище фантастично красиве. На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокі, уже не створюють під час цвітіння яскравих плям.

Дівчинку Тарасова розповідь розчулила. Вона стиха зітхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фіалкові очі…

Він прагнув зробити для Катрусі щось приємне. Приміром, знайти кущик гвоздики ланцетної. Хай би вона зраділа.

Мишко надибав жовточеревого полоза

Люди чіпко трималися за довгі лози. Далебі, спуск у долину стрімкий.

Тільки Мишко все ще на плоскогір’ї. Хлопчик уважно вдивляється у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав сріблястими хвилями і нагадував спину гігантського звіра. Довгу його шерсть, здавалося лагідно, розчісує ледь чутний вітерець. Увагу хлопчика заполонили камінні валуни. Овальні, гладкі, до половини зариті в землю, вони лежали поодинці й купно. Уява малого вже малювала велетенських доісторичних птахів. Мільйони років тому птахи вільно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спіхом бігли, залишивши на рівнині свої яйця. Без батьківського піклування і тепла, яйця не розтріскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мільйони років закам’яніла. Нині ці яйця вважають мертвим камінням.

Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:

— Тату, я тут! Не хвилюйся!

Остап призупинився, повернув до сина усміхнене обличчя. Попри негаразди, пов’язані зі забудовою водосховища, він переживав піднесення, мав чудовий настрій. «Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», — розважливо думав, сходячи крутизною.

Батько, він же учитель історії середньої загальноосвітньої школи, правильно мислив. Але він не міг передбачити наслідків відсутності сина. Адже прадавня, ніколи не перевернута плугом земля містить виходи в паралельні світи.

Тим часом наш герой обходив білі, виполоскані дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгі стебла яких тяглися з-під каміння. Але жодної рослини з яскраво-червоним цвітом він не побачив.

До його слуху з каньйону долинув єхидний голос Петька:

— Фантазере, не відставай.

— Наздожену, — гукнув у той бік Мишко.

Його дратував товаришок. У майбутньому він бачив себе міліціонером. Атож у всьому наслідував свого батька. Петько не вірив, що Мишкова родина побувала в Скіфії.[3] Не вірив у подарунки, отримані від скіфів. Ці подарунки, а саме: золоту чашу і меч у золотих піхвах, татко здав державі. Натомість татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрі району ошатний будинок. Нарешті, вони покинули хатину, під яку підбиралася круча, і оселилися в сучасному житлі. Проте слідчий, батько Петька, вважав справу зі скіфськими скарбами підозрілою…

Несподівано увагу Мишка привернув камінь химерної форми. Хлопчик підбіг і від несподіванки закляк. На камені грівся грубезний змій. Хвостище губилося у густій ковилі.

Раптом голова змія відійшла від білої поверхні й мовби у сповільненому ритмі танцю проплила в повітрі. Хлопчик від страху гикнув. «Тікай, Мишо! Тікай! Зволікання — смерть для тебе!» — подумки підганяв себе. Але ворухнутися не міг, бо увесь, від голови до п’ят, задерев’янів. Хоча мозок працював чітко. Так, він помітив жовте черево гада. Чомусь зрадів своєму відкриттю. «Це жовточеревий полоз. Він у Червоній книзі. Таких полозів на землі дуже мало. Вони під охороною держави», — замилувано думав.

Блискучі чорні очі змія, схожі на відполіровані обсидіани,[4] чіпко тримали дитину в полоні. Ось блимнули — їх навпіл перетнули червоні блискавки. По тому очі стали рости. Росли, росли і виросли до розмірів чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного — з розтуленим ротом.

Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала і прибувала. Залила увесь ковиловий прадавній степ.

Мишко бив ногами й руками по воді, щоб не утонути. Він розумів, що слід гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божої ріки.

Глава друга Морський краєвид із жовтим муром. Загадкове місто

«Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Її забагато навіть для такої річки, як Південний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Ні дітей, ні дорослих?»

Запитання роєм кружляли в голові хлопчика. Кожна секунда народжувала все нові й нові запитання.

На мармуровому небі борсалося бліде кружало в ореолі білих променів. Прямі й пружні, вони впиралися в землю.

«Подивлюся, що тут цікавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зі Скіфії», — вирішив хлопчик.

Він із цікавістю розглядав новий для себе краєвид. Його увагу заполонив жовтий мур. Він мав вигляд стіни. Жовтої, зі зубчастим краєм, високої та гладенької. Її не те, що перестрибнути — перелізти не можна. Придивившись, Мишко помітив у стіні отвір.

Чомусь із відстані все видається інакшим, ніж є насправді. Прямуючи до отвору в мурі, він перейшов міст, під яким чорніла глибока яма. А отвір виявився воротами. Щоправда, широкими. Через них вільно проїхав би вантажний автомобіль. Половинки воріт були відчинені. Вони не хитались і не скрипіли. «Це тому, що важкі й оббиті широкими металевими смугами. Унизу стирчать чорні зуби. Я попід ними не пролізу», — після уважного обстеження дійшов висновку Мишко. Над ворітьми височіла прямокутна башта з продовгуватими стрільницями.

Несподівано Мишко побачив вартового, що зіперся об стіну. Озброєного довгим мечем і круглим бронзовим щитом. Вояк, напевно, відпочивав. Мишко скористався цією нагодою. Атож уважно розглядав вояка разом із його спорядженням. Про себе зауважив, що щит прикрашений випуклим зображенням людських ніг — товстих і довгих. Ілюстрацію такого щита він бачив у книжці про стародавню Грецію. Так само уважно розглянув коротку, на кшталт сорочки, військову форму. На ногах вояка, чорних від засмаги, були шкіряні сандалі. Тільки обличчя вартового Мишко не бачив — його закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.

На очах оторопілого хлопчика почали відбуватися незрозумілі речі. Ноги вартового чомусь зблідли, зробилися прозорими. Крізь тіло прозирали трубчасті кістки. Відтак ноги зникли, немовби розчинилися в повітрі.

Із стану заціпеніння Мишка вивів оглушливий звук. Це упав бронзовий щит і бамкнув. Порожні, без ніг, сандалі поїхали вперед і стали. Одяг з воїна спадав. На нього м’яко опав довгий меч. Капелюх покотився і ліг на пісок увігнутим боком догори. Наче розтулений від німого крику рот.

Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звіреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркіт хвиль звучав погрозливо. Ніби попереджав про сумне й страшне, що чекає на сміливця у оточеному високим муром місті.

Лише тепер він помітив розкидані речі домашнього вжитку. Здебільшого валялися довгі шматки полотна, якими греки обгортали своє тіло, також дитячі сорочечки. Хатній мотлох лежав купками, але без ладу. Страшна здогадка обпалила мозок юного слідопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».

Страху наганяли також білі пасма, схожі на пару, що витікали через розчинену браму. «Напевне, за ворітьми варять воду. Або пиво чи горілку. Казани, однозначно, величезні. Он стільки пари», — роздумував хлопчик. Трохи постояв. Іти в місто, чи не йти?

Усе ж нерішучим кроком рушив через ворота.

Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже місто? Адже ти злякався. Також розумів, що тебе можуть образити, поранити чи відлупцювати. Якщо не люди, то звірі чи невидимі злі сили. Ти, однак, туди пішов. Чому?»

Він скаже: «Мене надзвичайно зацікавило: що там за ворітьми? От я і пішов…»

Слава допитливим! Наївним, щирим, простим. Допитливість — вічний двигун, що веде хлопчика шляхом зрілості до відповідальних вчинків.

Подорож безлюдною дорогою

Мишко чимчикував дорогою, вимощеною кам’яною бруківкою. Не дуже широкою, але й не вузькою — до п’ятнадцяти метрів. Величезних казанів, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожі на туман, у місті хиталися на рівні дерев. Поміж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.

Мишка лякала мертва тиша, дратували залишені предмети й ганчір’я, що плуталися під ногами. Щоб себе підбадьорити, він придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнів собі під ніс: «Цей чоловік середнього достатку. Він носив хламиду із грубого льону. А цей — пузатий багач. Його хламида широченна, барвиста. Кістяна шпилька, червона стрічка і блакитна сукня з тонкого полотна, безперечно, належали модниці. У неї висока зачіска. Я знаю, що через дерев’яний обруч (валявся на купі) часів Скіфії жінки протягували своє волосся. Піднімали його і так носили. О, тут зупинилися вояки. Одяг їхній короткий, бавовняний і кольору морського піску. Вояки ходили у сандалях із високими ремінцями. На плечах носили полотняні накидки. У кожного меч зі списом».

Мишко обережно обходив дишла, що тяглися від гарб і возів. Біля двохколісних візків лежала дорога упряж, яку прикрашали золоті та срібні бляшки. Хоча здебільшого на очі потрапляла проста упряж — мотузяна.

Місто пережило якусь трагедію. Щось таємниче, сильне і жорстоке забрало його жителів. Через це місто безлюдне і мертве.

Хлопчик уповільнив ходьбу. Потім зупинився. «Не хочу тут бути. Попрошу сонце, щоб перенесло мене знову в Побужжя, до батька», — вголос сказав. Він з надією закинув голову. Бліде кружало завмерло у чіпких обіймах мармурового неба. «Ні, не забере мене сонце звідси. Воно таке ж мертве, як і місто. Треба знайти полоза. Це він мене сюди перекинув. Цікаво, для чого? Де він? Гукнути до нього? Страаашно… Тишком-нишком його пошукаю.»

Чим далі він простував, тим дорога була більш захаращеною. Чалапав над її краєчком. Час від часу пробирався поміж кущами та густо насадженими кипарисами. Щільні конусоподібні крони дерев нагадували монахів. Їхні чіткі силуети додавали смутку в безрадісний краєвид.

Кінець дороги розширився. Хлопчик вийшов на середину майдану. Підійшов до складеного з каміння, ідентичний кубу, столу. На ньому біліла купка попелу. Внизу стояла корзина зі сосновими гілками. «Жертовник», — сказав уголос хлопчик.

Потім довго озирався, уважно розглядав довколишні краєвиди.

Майдан оточували пишні акації. Крізь їхні кучеряві крони прозирали білі будинки з пологими брудними дахами. Поміж усіма хлопчиків зір вихопив найвищу будівлю. Вона виділялася і пурпуровим дахом. Мишко подумки назвав цей будинок Пурпуровим. Трохи постояв і почимчикував до нього.

Пурпуровий палац із мармуровими колонами

О, зблизька цей будинок його зачарував. Не будинок, а справжній палац. Хоча б така обставина. Майдан і вулиця, що тягнеться через місто, бруковані вичовганим камінням. А перед Пурпуровим палацом земля укладена рожевими мармуровими плитами. На плитах так само гамузом лежав одяг. Але ж який! Грецький, римський, єгипетський, перський. До того ж багатий. Просто шикарний. Щодо його барв, то переважали червоні з синіми. Одяг прикрашали білі, чорні й блакитні перли, різнокольорові коштовні камінці. А ще узори, розшиті шовковими і золотими нитками.

Дерев’яний дах тераси підпирали світло-сірі колони, що нагадували обтесані бочки. На них відпочивали тварини з підібраними ногами. То, що бики, леви, барани, козли із чистого золота, Мишко навіть не сумнівався — рукотворні тварини так блистіли, що боляче на них дивитися.

Вхідні двері — важкі, бронзові — були відхилені. Немовбито запрошували: «Заходь, хлопчику, в палац. Всередині на тебе чекає багато несподіванок». Без вагання навшпиньках, він рушив до дверей. Раптом почув за собою підозріле шарудіння. Крутнувся — і скрикнув:

— Ой, це ти?!

Під колоною стояв на хвості полоз. Той самий, жовточеревий. Мишко вирішив полоза провчити. Вдавав із себе сердитого дядька. З безпечної відстані вичитував змія:

— Чому залишити мене самого? Га? Мовчиш? Знай, ти зараз відповідаєш за мене. Так, так, відповідаєш. Бо я не просився сюди, у мертве місто.

Жовточеревому не сподобався наступ хлопчака. У відповідь він зашипів.

Мишко мовчки лопотів пухнастими віями. Охота лаяти тварину його відпустила. І не тому, що змій дуже великий. Просто, коли ішов мертвим містом, то зрозумів: немає нічого гіршого на світі, ніж самотність. Самотній чоловік такий же вправний, як один палець. Хай Жовтопузик (він дав полозові таке ім’я) не людина, але він жива істота. До того ж тільки Жовтопузик здатний перенести його до батька. Отже, ліпше зі змієм приятелювати.

Доброзичливим тоном хлопчик перепитав:

— Ти щось сказав? Прикро, що я твоєї мови не знаю. Нам важко спілкуватися. О, я придумав тобі ім’я. Жовтопузик. Подобається? Правда, ти дуже великий для такої назви. У цьому місті в мене крім тебе нікого нема. Для мене ти і брат, і товариш.

Напруженим тілом змія пройшли схвальні хвилі. Він опустився на мармурову плиту і пішов. Так, так, пішов. Викидаючи вперед хвіст і підтягуючи передню половину тіла, змій рухався з підскоками. Мишко побіг за Жовтопузиком слідом.

Вони зійшли з мармурових плит тераси і попрямували навпростець до саду. Швидко минали дерева горіхів, яблунь, абрикосів, слив. У кучерявій зелені вишень і черешень рожевіли ягоди.[5]

Мишко помітив у кінці саду господарські будівлі.

Жовті близнята

Хлопчик чимчикував за Жовтопузиком і дивився на світ значно веселіше. Ось змій зійшов із прямої лінії шляху і подався до старої грушки. Мишко з відстані примітив тапчан, застелений картатою тканиною. Далі примітив двійко дітей, що лежали горілиць. Коли підійшов ближче, то зрозумів, що діти міцно спали.

Мишко тихенько підкрався до соньків. Хотів злякати їх. Гавкнути, свиснути чи голосно заулюлюкати. Щось у позах і вигляді дітей його насторожило. Тому не гавкнув, не свиснув і не заулюлюкав.

Уважно і довго розглядав тих, що міцно спали. На те, що худі та з брудними ногами, не звертав уваги. Але відмітив, що їхня шкіра жовта і що вони близнята. Одне вбране в сукенку червоного кольору, друге — зеленого. «Ай, дівчата, плакси,» — незадоволено скривився. (Мишко у іграх надавав перевагу хлопцям.) Окрім кольору сукенок, різнилися дівчата зачісками і прикрасами. Першу прикрашало намисто, в якому скляні кульки чергувалися з черепашками каурі, та сотня заплетених дрібушок, що кумедно стирчали у всі боки. Ліва щічка першої була розцяцькована синіми рисочками. «Для чого дівчинка розмалювала себе?» — гадав Мишко. Відповіді він не знайшов. Перевів погляд на другу дівчинку. Кучеряве, кольору смоли, волосся кружкома обрізане. У одному вусі стирчала сережка у вигляді жирної річкової п’явки.

З усіх прикрас Мишкові найбільше сподобалася сережка. Мимохіть торкнувся її. Дівчинка зразу же ворухнулась і застогнала. Мишко відскочив назад — і наступив на Жовтопузика. Дивно, що змій на нього не зашипів, а зібрав довге тіло у пружину і стрибнув на тапчан. Потім розтулив величезного рота, з якого вистрелив роздвоєний чорний язик. Торкнувся ним сухих вуст вертлявої дівчинки.

— Геть, полозе! Злазь! Кому кажу? Не чуєш? Огрію, знатимеш, — погрожував Мишко тварині.

Жовтопузик не злякався хлопчикових погроз, а вперто робив своє. Вуста вертлявої дівчинки від слини блистіли. Так само Жовтопузик вчинив із другою дівчинкою.

— Зараз я тобі покажу, де раки зимують. Ой, покажу, — обіцяв хлопчик.

Змій на погрози ніяк не реагував. Мишко вирішив діяти рішуче.

Неподалік ріс старезний дуб. Блискавка розчахнула його гілки, деякі з них торкалися землі. Хлопчик прожогом кинувся до дуба. Хотів виламати дебелу палицю і прогнати нахабного змія. Але дорогою сталася непередбачувана пригода. Мишко зачепився за глиняний черепок — і полетів уперед. Коли приземлився, то права нога вгрузла в яму, а лобом зачепив шорсткий стовбур.

Накульгуючи, з гулею на лобі, Мишко підповз до тапчана. Полоз і хвостом не крутнув. Дровинякою лежав між сестрами і вдавав, що спить. У Мишка не було сил його лаяти. Він перевернув горщика, що неподалік валявся. Сів на нього. Поперемінно тер гулі, що вискочили на коліні та лобі. Кривився від болю. Мимохіть помітив, що сукенки на грудях дітей ворушаться. Він забув про свій біль, нахилився до дітей.

Груди дітей часто піднімалися. Самі вони тихо стогнали. Хлопчик сполошився: «Близнята хворі. Їх треба рятувати». І тут він згадав про пігулки. Дві пігулки аспірину, які мама завбачливо йому передала.

Ліки, обгорнуті фольгою, навіть після купелю в морі, були сухі, не пошкоджені. Воду для пиття Мишко відразу побачив. Нею були наповнені дерев’яні цеберки та високі амфори, вмонтовані в триноги. Ще потрібно знайти посуд, у якому розтовкти пігулки.

На столах, розміщених під коморою, та складеної зі саману пічки валялися різних форм і ємкостей глиняні миски, горщики, жбани, глечики, амфори, обкурені казани. Але жодного ківшика чи кухля. У поле зору хлопчика потрапив черепок, через який він замало не врізав дуба. Налягаючи на здорову ногу, метнувся до черепка.

Полоз, що вдавав сплячого і лагідного, зметнув тупо рилу голову і шипів услід хлопчакові. Він озирнувся, миролюбно мовив:

— Виходить, ти тут харчуєшся. Що ж, поділишся своїм черепком. Зараз він потрібніший хворим.

Змій холодно мигнув чорними обсидіанами. Затим згорнувся в кільце і стулив повіки.

Мишко сполоснув кострубату мисочку. Поклав пігулки і почав їх товкти.

Пігулки були міцні, як зуби дракона. Але хлопчак не відступав від свого. Він і ламав пігулки, і бив їх кулаком, і стукав камінцем. Урешті-решт на дні черепка забіліла пушка цілющого порошку.

Далі хлопчик набрав у пригорщу води і плюснув на своє добро. Старанно розколотив пальцем, щоб порошок розчинився. Заодно пригадував, як напувала ліками його, хворого, мама. Коли він спав, то мама лагідно будила його, а потім обережно напувала. Так само і він повинен діяти.

Він насупив білясті брови. Суворий і урочистий, обійшов тапчан і схилився над дівчинкою, вухо якої прикрашала сережка. Лагідно поплескав дівчинку в щічки. Хвора застогнала, але очей не розплющила. Мишко-лікар вирішив діяти рішуче. Він замахнувся і ляснув дівчинку в жовту щічку. Силова терапія допомогла — хвора розліпила червоні повіки. Мишко упадав біля неї. Однією рукою підняв хворій голову, а другою підніс до її рота глиняний черепок.

— Пий же, пий, — вимогливо кричав.

Дівчинка покірно відпила. З її сестричкою Мишко теж не церемонився.

Напоєні ліками, близнята тихо лежали. Тільки суворий ескулап[6] не знав спокою. Він простував від грушки до дуба і назад. Наверстав уже кілька десятків кіл. Усе чекав, коли аспірин почне дівчат «брати» і вони, здорові, сядуть на тапчан. Але дівчата спокійнісінько спали горілиць.

Жовтопузику, напевне, набридло чекати пробудження близнят. Він сповз із тапчана і в’юнкими рухами поповз до дуба. Мишко очам своїм не повірив — грубезне тіло змія зникло в ямі, куди він мав необережність вцілити ногою (уже перестала боліти). Більше того, Жовтопузик вивернувся у тій вузькій ямі й вистромив із нею голова. Хлопчик завважив, що голова сторожко світила блискучими зіницями, стежила за близнятами і за ним. Він вкотре пожалкував, що не розуміє зміїної мови. Адже Жовтопузик не простий. У нього, безперечно, гострий розум. Від нього він би узнав багато цікавих історій. Хоча б про зникнення містян.

Дівчинка в зеленій сукенці ворухнулася і пробувала встати. Мишко прожогом кинувся до вертлявої, допоміг їй сісти. Дівчинка, що в червоній сукенці, позіхнула. Повік вона не розліплювала. Посопіла і знову заснула.

Поки дівчинка в зеленій сукенці продирала кулачками очі, Мишко схилився над ледачою. Гаркнув до нею:

— Досить спати. Вставай!

Дівчинка враз підскочила. Сама, без Мишкової допомоги, сіла поруч із сестричкою. Побачила Мишка і зойкнула.

Жовті, як лимони, близнята тулилися одне до одного. Вони не зводили з незнайомця чорних блискучих очей. На їхніх денцях тремтів подив.

Знайомство Мишка з малими фінікійцями

Мишко перший порушив мовчанку. Приємно усміхнувся до дівчаток і сказав:

— Привіт. Ви спали, коли я підійшов.

Дівчинка, що в зеленій сукенці та зі сережкою, підшморгнула і розкрила ротика. З нього виплили нерозбірливі звуки. А ще вона творила пальцями дивні жести. Мишко стенув плечима. Він не розумів жестів німих. Дівчинка, що в червоній сукенці та з розцяцькованою щічкою, пискнула:

— Лулі запитав: хто ти? Ми тебе ніколи не бачили.

Вона говорила не по-скіфськи і не по-грецьки. Цю мову Мишко чув уперше. І дуже здивувався, що добре її розуміє. Але вчасно пригадав таткове повчання: «Підсвідомо в корі мозку людини таїться код усіх її минулих поколінь. Цю гіпотезу легко довести. Коли людина перебуває під гіпнозом, то відповідає тією мовою, на якій до неї звертаються. Хоча при повній свідомості вона не знає цих мов».

Мишко упевнено відповів:

— Мене звати Михайлом.

Близнята запитально дивилися на нього. Вони, безперечно, хотіли узнати про нього більше. Мишко звернувся до розцяцькованої щічки:

— Лулі — хлопець?

— Лулі мій братик, — сердито пискнула щічка.

Дівчинка зіскочила з тапчана й обсмикнула червону шовкову сукенку. Мишко миттєво відмітив, що вона нижча за нього. Це додало йому сміливості.

— Ви дуже схожі. Я гадав, що ви сестри.

Лулі незадоволено підшморгнув. Мишко кивнув головою у його бік.

— Твій брат без’язикий?

— Ніколи не називай Лулі без’язиким. Чуєш, чужинцю? — пискнула мала. Вона з такою силою стиснула кулачки, що жовті пальчики побіліли. — Коли б на тебе напали в морі пірати, то ти не то, що занімів. Від страху напудив би у штани.

За такі образливі слова задавака получила би штурхана в плечі. Та не цього разу. Мишко проковтнув образу. До того ж почута інформація його вельми зацікавила. Перепитав:

— На вас у морі напали пірати?

— Напали, — пом’якшала дівчинка.

Вона гладила намисто і казала: — Потім нас привезли сюди, в Каркіду. Ми з братом раби. Братика звати Лулі, а мене Елісса.

— Ви раби? — запитав глузливим тоном Мишко. — Не вірю.

— Чому?

— Прикид, що на вас, гарний. Із тонкої дорогої тканини. Раби дорогі сукні не носять.

Елісса задерла вгору гострого носика:

— Ми сидонці. Греки нас ще називають фінікійцями.

— Тільки не ображайся, Еліссо. Мене цікавить: фінікійці всі жовті?

— Наша шкіра красивого кольору. Фінікійські діти світло-жовті, а не бліді, як оце ти. Коли фінікієць дорослішає, то шкіра його темніє. Наш татко, наприклад, яскраво-червоний. Татко надзвичайно красивий.

Мишко, ховаючи очі, кивав головою на знак згоди. Елісса хвалилася:

— Окрім своєї мови ми знаємо перську і грецьку. У Каркіді вивчили скіфську і таврську.

— Але ж твій брат без’язикий… Ой, перепрошую… Лулі не розмовляє.

— Ну і що? Люлі не розмовляє, зате все розуміє. А ще братик грає на флейті. Тому хазяїн велів нам давати смачну їжу і красиве вбрання.

Мишко лопотів віями, пригадуючи карту стародавнього світу та розповіді батька. Роздумував уголос:

— Фінікія займала острови Середземного моря та його узбережжя з боку Азії.

Елісса обірвала Мишкові роздумування. Стріпнула дрібушками.

— Чому була? Нашої батьківщини більше не існує? Чужинцю, ти щось знаєш? Відповідай!

— Ой, пробач, — не знав, як вийти зі скрутного становища Мишко. — Я не те сказав. Просто, щось переплутав. Зі мною таке буває… Перепрошую.

Лулі щось таки запідозрив. Малий недобре дивився на Мишка. Елісса теж встромила в нього гострі оченята і проштрикувала ними його, чужинця, наскрізь. Але напруження тривало не довго. Елісса враз збайдужіла до Мишка. Наразі увагу дівчинки заполонило її вбрання. Вона оглянула свою сукенку. Пригладила прим’яті складки, ретельно вишукувала на них порошинки, знімала їх.

«Дурень я. Ой, дурень, — подумки картав Мишко самого себе, немовби чужого. — Забув, у який час потрапив? Фінікія існувала ще до народження Ісуса Христа. Он Лулі з-під лоба зирить. Скаже жестами сестрі: він шпигун. І вважай — все пропало, полетіло шкереберть. Малі не довірятимуть тобі, нічого цікавого від них не узнаєш. А знають вони чимало. Сам-один, без їхньої допомоги, ти ніколи не відкриєш таємниці. А вона є в Каркіді. Є.»

Як Жовтопузика приносили в жертву?

— Ти — скіф? — порушила мовчанку Елісса, знімаючи з сукенки останню порошинку.

— Скіф, — сказав Мишко і не моргнув оком.

Елісса уважно, проти сонця, розглядала порошинку. Відкинула її і спитала:

— Як ти потрапив сюди?

— Мене привів до вас ось цей.

Мишко повів рукою в бік дуба, в який мав необережність тріснутися лобом. Але змія в норі він не побачив. Елісса радісно верескнула:

— Михайле, ти маєш на увазі Веселку! О, він такий. Він все може.

Елісса знову всілася біля брата. Мишко про себе відмітив, що обличчя дівчинки, коли вона говорила про змія, розцвіло. Перепитав:

— Веселка? Я назвав змія Жовтопузиком.

— Ги, ги, — сміявся Лулі.

— Хі, хі. Жовтопузик. Кумедно — зайшлася сміхом Елісса.

Вона пригладила намисто, що підстрибувало під час сміху, і зауважила:

— Ти назвав Веселку, як малого. Кумедно.

— Ви полоза не боїтеся?

— Веселка наш друг.

— Він же гігант.

— Ще й який. І дуже сильний. Коня легко задушить. Братик біля Веселки дуже добре ходив. Наливав молока в його черепок. Веселка ріс, ріс і перетворився на гіганта. Правда, братику?

Фінікійський хлопчик кивав головою. Повернувся тулубом, тицяв пальчиком у бік дуба і жваво белькотів. Напруження зникло. Мишко підкотив горщика, на якому сидів, до тапчана. Елісса уважно вислухала брата. По тому мовила:

— Лулі просить розказати тобі, Михайле, про те, як він урятував Веселку. Слухай. Буде цікаво. Боги за щось прогнівалися на каркідів. Весною вони їм не подарували жодного, бодай маленького, дощу. Рослини порудішали. Вівці, кози, корови і коні бродили навколо міста голодні, заходили в місто і не переставали мекати та мукати. На сходці греки вирішили принести в жертву Веселку.

— Його порубали? — скрикнув Мишко.

— Ні, просто прив’язали до шнура, натягнутого між стовпами, вниз головою. Веселка повинен був сам сконати. Але Лулі підкрався вночі до змія і звільнив його.

– І що? Лулі за це від греків перепало?

— Ні, обійшлося. Уночі пішов сильний дощ. Просто злива. Греки зраділи дощеві. Казали: сама богиня Артеміда визволила Змія. Відтоді ніхто не ображав Веселку. Навпаки, вважали його священним. Наш кухар наливав для нього у черепок молока.

— Пощастило, — щиро радів Мишко і за Лулі, і за полоза.

Обережно мацав гулю на лобі, що свербіла, запитав:

— Лулі панам грав на флейті?

— Грав. Також допомагав кухареві. Він дбав про Веприка, доглядав його.

— Кабанчика дикого?

— Та ні, пса. Я теж любила Веприка. Ми з братиком тужили, коли Веприк побіг до своїх, що без тіні. Одного разу Лулі подорожував із Веприком на кораблі нашого господаря. Я переживала за братика. Але Лулі мандрував не довго.

— У вас був гарний господар, як татко, — зауважив Мишко.

Чорні блискучі оченята проштрикнули Мишка наскрізь. Через хвильку Елісса заперечила:

— Не мели дурниць. Татко нас любить. Татко лагідний. А цей… холодний, як жаба. Брр.

Страшна історія зникнення людей у місті

Елісса відвернулася від Мишка. Сиділа до нього підкреслено боком. Лулі з осудом зиркав на чужинця і голосно підшморгував.

Мишко прагнув загладити свій промах. Але нічого гарного не придумав. Сказав перше, що блиснуло в голові:

— Веселка ялозив своїм язиком губи твого брата.

Лулі плаксиво скривився. Елісса гидливо зморщила носика. Скрикнула:

— Фу… Не ялозив! Веселка змащував губи братикові своїм молоком. Мої так само… Це молоко терпке, але приємне. Веселка нас врятував від смерті. Наші душі полетіли би до пращурів, якби не Веселка.

Вона знову відвернулася від Мишка. Мовчала, однак не переставала гладити скляні кульки намиста. Ніжно торкалась опуклих черепашок. Мишко подумав, що дівчинка скучила за своїми прикрасами і тому ними бавиться. А Лулі наїжачував бровенята і крутив голівкою. Немовбито до чогось прислухався.

Мишко хотів побільше узнати. Із таємничим відтінком у голосі розказував:

— Уявляєте, на моїх очах вартовий, що охороняв ворота, розчинився і зник. У мене коліна тремтіли. Я так злякався…

— О, коли починалася пошесть, було дуже страшно.

— Розкажи, Еліссо, розкажи, як усе починалося, — скинувся рибкою допитливий хлопчик.

Елісса втупилася у свої гострі коліна. Притримуючи на них шовкову сукенку, сумовито розповідала:

— Спочатку на місто опустилася біла густа хмара. Всі гадали — туман. А насправді, то була швидкодіюча отрута. Люди вдихали в себе пару і зразу же падали. Потім їхні тіла скляніли і зникали. Дивно, що одяг залишався.

Слухаючи сумну розповідь, Мишко хвилювався. Ним знову, як біля брами, опанував неспокій і страх.

— Щоб не Веселка, ми з братиком теж зникли, — упевнено сказала Елісса.

— Веселка зразу ж змастив вам губи своїм молоком?

— Ні, Веселка відірвався від землі — і став веселкою. Такою, що з’являється на небі після дощу. Коромислом вигнувся над нами і прикрив від туману. Веселка нас врятував.

«Ха-ха. Локшину вішає мені на вуха. Знайшла дурника», — думав про себе Мишко. Він крутнувся. Горщик перехнябився — і хлопчик упав.

Елісса підсунулася до брата.

— Сідай до нас, — доброзичливо запропонувала. — О, тепер не впадеш… Відтоді ми називаємо полоза Веселкою.

Мишко тер забите коліно.

— Я теж Жовтопузика зватиму Веселкою, — обіцяв. — А ще краще Жовтопузиком-Веселкою.

Діти сміялися. А коли замовкли, то привітно поглядали одне на одного. Мишко ненароком звернув увагу на сиві пасма, що все ще лежали на розложистих деревах. Роздумував уголос:

— Хмара, як швидкодіюча отрута. Дивно, що вона досі не зникла.

— Вона не зникає, а піднімається, — ділилася своїми спостереженнями дівчинка. — Треба нам тікати звідси.

Мишко заспокоїв Еліссу:

— Не бійся. Я вас напоїв чудодійними ліками, які аспірином називають. Сам теж проковтнув пігулку. Вдома. Усе обійдеться. Повірте мені. Моя мама класний фельдшер.

— Гаразд. Ми з братиком знаємо багато цікавих місць. Покажемо тобі.

Стоголовий Тіфон, що під землею, рветься на волю

Мишко розкошував. У нього з’явилися друзі. Щоправда, крім Лулі з Еліссою в місті ні душі. Але нікого їм і не потрібно. Дорослі страшенно занудливі. А понад усе люблять командувати. Тільки й чуєш з їхнього боку: «Но, но. Не руш! Сиди каменем! Не смій чіпати! Помий руки!». Дорослі частенько не володіють своїми емоціями і кричать на дітей. А захочуть — і відлупцюють малих за непослух. Без дорослих таки краще.

Але чому, коли складається все дуже добре, неодмінно вскочиш у халепу? І тоді все добре і приємне йде шкереберть. Так було і цього разу. Звідкись долинуло замогильне ревище. Земля під ногами в Мишка почала двигтіти. У нього під футболкою (вже повністю висохла після купелі в морі) побігли дрижаки. Хлопчик тримався за край тапчана, щоб не впасти. Досить з нього болісних приземлень!

Замогильне ревище обірвалося так само раптово, як і долинуло.

— Що то було? — запитав Мишко.

Лулі завмер, опустивши очі. Зате Елісска противно хіхікала.

— Злякався? Признайся: злякався? О, спочатку я теж боялася, а потім звикла до жахливих звуків. Не бійся. То Тіфончик буянить.

Лулі догідливо хитав голівкою й посміхався. Проте Мишко все ще боявся. Водночас гарячково пригадуючи історію звірюки, яку стародавні греки називали Тіфоном. І мав таки рацію. Бо Елісска підступно запитала:

— Знаєш про такого звіра?

— Звичайно, знаю, — байдуже кинув п’ятикласник.

Він дійсно пригадав міф про страшного і огидного звіра античних часів. Напівлюдина-напівзвір, синок Геї-землі Тіфон одночасно торкався руками неба там, де сонце сходить, і там, де заходить. На плечах носив сто голів із чорними язиками та вогненними очима. Голови своєї мови не мали. Вони копіювали звуки птахів, левів, вовків, биків, жаб. Це страхіття могло літати (тіло мало заросле волоссям і пір’ям). Лякало всіх вогнем і димом. Навсібіч сипало всепропікаючими іскри. Зевс, олімпійський найсильніший бог, розправився з потворою — скинув її у безодню. Задля більшої певності ще й завалив те місце високою горою Етною.

Легковажне ставлення близнят до Тіфончика позитивно вплинуло на Мишка. Він заспокоївся. А про себе дійшов такого висновку: «Під Каркідою в надрах землі є глибокі тріщини. Через них із тартару доходять крики якогось чудовиська».

Раптом земля знову задвигтіла. Тепер долинав жалісний голос, схожий на скигління песика. Мишко на звірюку не зважав. Навпаки, підстрибував на твердому тапчані, примовляючи:

— Голубчику, не подобається у темряві сидіти? На землі, серед людей, тобі не місце. Надто ти великий і страшний. Сиди собі в тартарі і не скімли.

Елісса щасливо сміялася. А Лулі супився, підшморгував і наставляв вуха. «Потерпає, що страховидло вилізе і його, як найменшого, зжере», — припустив Мишко.

Елісса підхопилася. Обсмикнула сукенку і скомандувала:

— Хлопчики, гайда до найвищої башти. Звідти далеко видно. А захочемо, то вийдемо у степ, де пасуться коні. Зловимо їх і погасаємо верхи.

Мишкові теж не сиділося.

— Згоден! Гайда! Побігли!

Проте Лулі не зрушив із місця. Він тицяв вказівним пальцем у бік комори і водив коло рота, як ложкою. Незадоволений, він щось вперто втокмачував сестрі. Елісса енергійно відповіла братові жестами.

Мишкові кортіло побігати містом. Він переживав, що через без’язикого, насупленого Лулі, мандрівка не відбудеться. Елісса перевела жести свого брата:

— Лулі каже: «Хлопчик із дороги. Він голодний. Треба йому дати чогось поїсти. Нам теж не завадило б підкріпитися». Мій братик, Михайле, про тебе турбується. Братик добрий.

Близнята знову розмовляли жестами.

«Вважають мене малюком, для якого підійшов час годувати», — про себе думав Мишко.

Він хотів сказати Еліссі, що не голодний. Але вона його випередила.

— Я сказала братикові, щоб ішов на кухню і зібрав харчі в торбу. Лулі нас наздожене. На башті перекусимо, бо я теж голодна.

Задоволений Мишко у відповідь кивав головою. Він дивився на Еліссу відкрито, зі захватом.

«Класна дівчинка. Не тільки симпатична, але й розторопна. Від неї я багато узнаю цікавого. Буду з нею дружити.»

Діти сповзли з тапчана. Лулі почалапав до комори. Елісса, пригинаючись, побігла між фруктовими деревами, що розпустили гілля. Мишко біг за нею слідом.

Дорогою Мишка пронизала прикра думка: він забув запитати Еліссу про сині риски на її щоці. «Спитаю про це на башті», — заспокоїв себе.

Мстива Ламія

Елісса доріг не вибирала. Плуганила навпростець, собачими стежками.

— Цу-цу-цу, — покликав Мишко.

Але жоден песик не обізвався, не вибіг із кущів і не приєднався до нього.

Мишко догнав Еліссу.

— Де собаки?

— Там, де й люди, — кинула на ходу Елісса. — Собак і кішок теж забрала Ламія.

— Ламія? Хто вона? Відьма?

Елісса так стрімко зупинилася, що Мишко відскочив від неї на кілька кроків назад. Вона розширила чорні очиська і водила ними, як збільшувальним апаратом — лупою чи мікроскопом. Немовби його вперше бачила. Уважно оглянула блакитну футболку з нашитою на грудях білою кишенею, короткі джинсові штанці. Витріщалася на кросівки. Уважно дивилася на руки і ноги. Перевела погляд на обличчя. Хлопчик завмер, коли фінікійка, зморщивши гостренького носа, придивлялася до його носа, кирпатого. Довго розглядала відстовбурчені вуха. Йому зробилося чомусь лячно і він густо почервонів.

Закінчивши огляд, Елісса презирливо пхикнула:

— Не знаєш Ламію? У такому разі, який з тебе скіф!

— Скіф, — несміливо обізвався Мишко. І тут же збрехав: — Я з батьками довго жив у Карфагені. Тому не про все знаю, що тут діється.

— У Карт-Хадаші? — прошепотіла дівчинка.

Мишко затамував дух. Він, звичайно, зрозумів, що Карт-Хадашем фінікійці називали Карфаген. А злякався, бо Елісса кількома примітивними запитаннями виведе його на чисту воду. Та чому вона мовчить? Мишко непомітно скосив очі на дівчинку. Що з нею? Тремтить, рожевого ротика скривила. Ще чого доброго заплаче. Дівчатка всі плакси. Навіть бойові. Як оця…

Проте Елісса не заплакала. Плаксивим голосом повідомила:

— Наша родина жила в Араді.

Мишко скумекав, що повинен зобразити здивування. Якомога чеснішим голосом запитав:

— Так ти з братом із Арада?

Елісса, вкрай розтриводена, нічого не запідозрила. Вона відвернулася, приховуючи сльози. Ще більше згорбилась і подибала далі.

Мишко зовсім розгубився. Чомусь згадав про забите коліно. Зігнувся, завзято хукав на нього і масажував. Насправді, боявся видати себе. Гарячково думав: як йому бути? Про Арад він почув уперше. Та й про Карфаген, чи по-сидонськи Карт-Хадаш, його знання поверхові. Виходить, що ліпше не згадувати фінікійський світ. Мишко прийняв рішення: «Мовчатиму. Не буду втішати цю задаваку. Хай собі переживає та згадує рідний Арад. Спокійно оглядатиму окраїни Каркіди. Тут теж цікаво. Потім розкажу про все у класі».

Втішений розумним рішенням, Мишко підстрибнув і швидко наздогнав Еліссу.

Вони минали будиночки, помазані рудою глиною. Мазанки нагадували присадкуваті гриби. Вони зирили на світ підсліпуватими, вмонтованими в стіни круглими шибками, та ще й з-під зшитих з очерету капелюхів. Хоча траплялися будиночки під черепицею та з димарями. Деякі з них тільки-но почали зводити. Атож діти перестрибували через купи піску, цеглу, саман, каміння, дошки. Також під дитячі ноги потрапляли робочі інструменти: мідні, бронзові й дерев’яні.[7] Під обкуреними казанами сірів холодний попіл. На збитих із грубих дощок столах валявся кухонний посуд (дерев’яний і глиняний), часто зі залишками їжі. Під ногами дітей плуталися хатні речі, різний мотлох, брудний і грубий робочий одяг.

Обоє переходили вулички, на яких раніше жваво торгували. Навколо яток грудився мідний посуд, корзини з травою, що почала гнити, в’язанки зі сухим хмизом, або нарубаними гілками, мішки з пшеницею та просом. З огорож звисали полотнища тканин. Їхні кольори, вигорілі на сонці, мали непривабливий вигляд. Високі паркани служили підпорою для вовняних килимів з азійськими орнаментами. Висіли і циновки різних розмірів, сплетені з соломи або очерету. Без людей ці красиві добротні речі виглядало неприродно, як реквізит на сцені театру.

— Яке страховидло та Ламія, — подумав уголос Мишко.

Елісса стишила крок. Тепер вони йшли поряд. Дівчинка вже не горбилася й не рюмсала.

— Ламія монстр, чудовисько, страхіття, — підтвердила.

— Еліссо, ти бачила Ламію?

— Ні, не бачила. І не хочу бачити. Навіть здалеку. Чула, що це гігантський крокодил із собачою мордою і довжелезними вухами. На зеленій спині мають червоні крильця. Чорною хмарою Ламія сідає на городи, поля і садки. Легким помахом крил нищить усю людську працю. А коли сідає на землю білою хмарою, то заморожує все, що дихає.

— А за що Ламія покарала мешканців Каркіди?

— Не знаю. Ламія дружить зі скіфами, догоджає їм. Коли скіфи хочуть когось конкретно покарати, то просять в Ламії допомоги. Скіфи щедрі на пожертви богам і духам. Вони скіфам охоче служать.

— А-а-а-а, виходить, через це скіфів усі племена бояться. Навіть Дарій, що називав себе сонцем, прекрасним і хоробрим, так чкурнув зі своїм військом, що жаби у болоті від сміху лопались, а раки навприсядки танцювали. Татко мені розповідав, що скіфо-перська війна…

Окраїни Каркіди. Степ Таврики з висоти башти

Мишко не доказав. Зупинився і стояв із роззявленим ротом та витріщеними очима. І було від чого заклякнути.

Кілки, що випиналися з огорожі, сплетеної з вербових лоз, «прикрашали» людські голови. Хлопчик повільно переводив погляд від кудлатих голів, до балабухів брунатного кольору, що гнили. Між ними стирчали також черепи. Шкіра, що обтягувала їх, почорніла на сонці, потріскала від негоди і хвиських вітрів.

Голос у хлопчика зовсім пропав. Він доторкнувся до супутниці. Пальцем указав на кілки з наштрикнутими людськими головами. Елісса спокійно пояснила:

— На цьому кутку раніше жили таври. У них заведено на палях тримати голови своїх ворогів. Не бійся. Однаково Ламія всіх таврів забрала. Їхні мазанки пусті. О, ми вже майже на місці. Я цю башту найбільше люблю. З неї видно і море, і степ. Звідси і до брами недалеко.

— А скільки всіх башт?

— Великих чотири. Малих я не рахувала.

Почулося лопотінням босих ніг. Підлетів захеканий Лулі.

Здивована Елісса випросталася. З обуренням кричала на брата:

— Де торба з харчами? Братику, я голодна, я їсти хочу!

Лулі щось завзято пояснював сестрі своєю без’язикою мовою. Елісса безнадійно махнула на нього рукою. Із серцем сказала:

— Каже, що Тіфона злякався.

Мишко проковтнув слинку — він теж зголоднів.

Діти прилипли до вузьких отворів у грубезній стіні й споглядали довкілля. З висоти картина проглядалася далеко і губилася ген-ген у сірому небі.

Мишко, що прибув з боку моря, розглядав протилежний від моря бік. Його рівнинний рельєф зеленів і лише на горизонті, де зливався з небом, був мерехтливо-срібним. Відразу за ровом, мов гриби, сиділи мазанки, вкриті очеретом. До цих присадкуватих хатинок горнулися клаптики городів. А ще далі — то вже оброблені поля.

Хлопчик відмітив на обробленій людиною землі безпорядок. Де бачено, щоб у пору активної вегетації тварини на ділянках товклися. Коні, вівці, кози, череди сірих корів вільно випасали посіви пшениці, жита, ячменю, проса. Також витоптували цибулю, часник, горох, які вирощували селяни.

А ще Мишка мучило питання: куди його переніс змій? Де на карті України це місто? Елісса назвала його Каркідою. Запитати Еліссу прямо він не наважився, щоб не викликати підозри. Вирішив діяти обережно, не прямо. Спитав байдужим голосом:

— Еліссо, ти з братиком скільки років у Каркіді?

Дівчинка відірвалася від стрільниці. Буркнула:

— Багато.

Вона інтуїтивно відчула в Мишковому запитанні хитрість.

— Назви цього моря ти, звичайно, не знаєш, — ішов до своєї мети Мишко.

— Не вгадав. Знаю. Гостинне.

— Не зовсім правильно, — поважно, голосом учителя, поправив Мишко. — Скіфи це море називають Понтом Евксінський. Треба знати.

— Ой, потрібні мені скіфи.

Елісса підняла босу ногу і почухала нею другу. З викликом сказала:

— Я більше люблю наше, Внутрішнє[8] море. Вода у ньому лагідна, тепла. Наче матусині обійми.

Мишко вдався до дипломатичного ходу.

— Я давно не був у Каркіді. Скажи, Еліссо, до Ольвії звідси далеко?

— Ні, не далеко, — заспокоїлася дівчинка. — Лулі там був. Розказував: коли поверталися, то Борей[9] дув у їхні вітрила. Тому вони швидко приплили назад.

Елісса пильно подивилася на Мишка. Несподівано спитала:

— Михайле, ти хочеш знати, як називають ця землю?

Хлопчик щось невиразне відповів.

— Я чула різні назви, — сказала дівчинка і запнулася.

— Які? — нетерпляче запитав Мишко і теж запнувся, бо злякався, що запитанням себе видав.

Елісса безтурботно відповіла:

— Одні називають цю землю Скелястим півостровом, інші Таврикою. А я хочу додому, в Арадське царство.

Згадавши Арад, Елісса некрасиво згорбилася. Такою почовгала до брата.

Мишко повернувся до стрільниці. Він роздумував: «Таврикою, розповідав татко, називали колись Кримський півострів. Якщо Каркіда на Кримському півострові, то до Ольвії, коли добиратися морем, дійсно, не далеко».

Тим часом Лулі побачив удалині щось незвичайне. Хлопчик енергійно розмахував руками і неспокійно гудів. Мишко прогнав задуму.

Чорна ватага. Вогненний дощ. Діти ховаються у закапелках фортечної башти

Тварини, що ліниво бродили городами і полями, стали неспокійними. Табун диких коней перший зірвався і поскакав у відкритий степ. Кози і вівці збилися до купи і з меканням та плачем побігли за ними. А корови залишалися. Великі сірі тварини пряли вухами, сторожко вбираючи звуки.

На тлі сріблястого горизонту окреслилася ватага вершників. Вона скакала на прудконогих коненятах, наставивши списи. Дико вигукувала: «А-ту!», «І-аа-а!», «А-аа-а!».

У Мишка від хвилювання перехопило судомами горло. Адже такі гуки творять кочівники. Він кинувся до близнят. Радісно тараторив::

— Скіфи! Це вони! Елісско, там скіфи! Я їх на відстані впізнав!

Фінікійці дивилися на нього холодно, як на чужого. Але Мишко не зважав на їхній неприязний настрій.

— Спускаймося з башти! Біжімо назустріч скіфам! Це наші! — кричав збуджений Мишко.

Елісса нервово обсмикувала сукенку, а Лулі стовбурчив брівки. Проте Мишка ні рухи близнят, ні їхній негативний настрій не зупинили. Бажання зустрітися зі скіфами, обняти їх розпирало його з середини. Якщо він того не вчинить, то лусне від напруження. Він задиристо попередив фінікійців:

— Не хочете? Тоді я сам, без вас, до скіфів побіжу. Залишайтеся. Вам однаково — ви тут живете, а мені сьогодні треба повернуся додому, в Криве Озеро. Я повинен засвітла багато чого встигнути.

Він побіг до сходового маршу. Але не добіг — Елісса перехопила. Дівчинка ціпко тримала його за футболку і вмовляла, як малюка:

— Скіфи вб’ють тебе. Мишо, не ходи до тих дикунів.

Мишко відчайдушно пручався.

— Та пусти мене! — кричав. — Набридла!

— Ні, не пущу. Вислухай мене. Коли Ламія спустила на місто білу хмару, греки страшенно панікували. Я чула такі голоси: «О, горе нам! Хтось із містян прогнівав Ламію. Ламія знищить усіх нас. Хто залишиться в живих, того скіфи однаково через вогненний дощ відправлять у небесні й підземні палати». Мишуню, скіфи жорстокі. Вони тебе спалять.

Мишко кинувся до стрільниці. Пильно вдивлявся у тих, що мчали до брами. Шалена радість, яку він щойно пережив, опадала. Він, напевне, помилився, назвавши вершників скіфами. Так, вони перегукуються по-скіфськи. Але коні їхні, мов граки, чорні. Самі вони без одягу і однієї з кіньми масті. Мишкові здалося, що вершники — негри. Але коли придивився, то зрозумів, що вони інакші. У негрів волосся й бороди чорні. А у цих, вав! — зелені, настовбурчені.

Мишко напружився, подався вперед, щоб знайти відгадку. Чомусь скрикнула Елісса. Він обернувся. Близнята стояли перед ним і тремтіли. Мишко зорієнтувався миттєво. Розпорядився:

— Ховаймося.

Поки діти шукали закапелка для схованки, повітря задзвеніло на височенній ноті. З неба на місто сипонув вогненний дощ. Вогонь несли тисячі стріл, що миготіли, як іскри з-під зварного для металу пристрою. Звук, що створювали стріли, теж був надзвичайно противний — дзвінкий і тріскучий. Повітря розцвітало помаранчевими феєрверками. Під легким подувом вітру красиве світло переломлювалося й колихалося барвистими хвилями, схожими на північне сяйво.

Мишко подався вперед. Він не вірив власним очам. Цей вогонь не шкодив мотлоху, не палив ганчір’я. Очеретяна і солом’яна покрівля мазанок залишалися такими ж, як до обстрілу. Чому?

Несподівано він знайшов відгадку своєму запитанню. «Чорнопикі вміють добувати радіоактивне світло! Адже радіація не псує речей. Радіація невидима, але небезпечна для живих істот. Можливо, чорнопикі творили вогонь, якого вчені двадцять першого століття ще не відкрили.»

Вершники переможно гелкотали. Ногами і нагаями спонукували коней до швидкого бігу. Ось проскочили місток, прокладений над ровом, і ринули у відчинену браму.

Діти метушилися, шукали на майданчику башти схованки. Лулі вибудовував перед собою барикаду з віників. Елісса підкотила до стіни величезного горщика і зникла у ньому. Мишко, мов заєць, плигав поміж обома. Він так розгубився, що не бачив придатного для схованки ні предмету, ні кутка.

Із закапелка, що темнів між баштою і фортечною стіною, вискочив щур. Тваринка трюхикала попід стіною, потім зникла у сходовому марші. Мишко метнувся у закапелок, покинутий щуром. Налетів на горщик, на кшталт макітри. Не роздумуючи, стрибнув у місткий посуд. Під його ногами щось чвакнуло, а в ніс шибнув неприємний запах. Хлопчик на те не зважав. Навпаки, тішився: знайшов класну схованку. Вона ліпша проти схованки близнят. У макітрі можна сидіти, а за бажанням — поспати. Під собою він намацав слизькі, вкриті мохом, кавалки. Напевно, раніше вони були їстівними коржами. Але через дощі розмокли і розпалися.

Мишко згадав, що Елісса, хоча й підскакувала до нього зі стиснутими кулачками та гордувала ним, як людиною другосортною, скіфом, насправді плакса і боягузка. А її брат не тільки німий, а ще й забудькуватий. Значить, він, Мишко, повинен піклуватися про дітей. Переповнений почуттям відповідальності, стишеним голосом наказав.

— Сидіть тихо. Я до вас свисну, коли небезпека мине.

Відповіді не прозвучало. Тільки і того, що зашурхотіли віники і кахикнула Елісса.

Мишкові кортіло зробити малим інші цінні настанови. Та його слух розрізнив у загальному гулі, що наповнив місто, підозрілі звуки. Той, хто їх створював, тупотів камінними сходами башти. Хлопчик сів на гнилі коржі і почав маскуватися: витягував із-під себе кавалки, клав їх на голову.

Глава третя Мишко видає себе

Неприємності могло б дітей не зачепити. Чорнопикі погуляли би площадкою башти, милуючись зеленим довкіллям, поцвіркали через губу та й пішли б собі геть. На жаль, так не сталося, як того дітям хотілося. І все через коржі. Спочатку лежали на Мишковій голові тихо. Звичайно, смерділи. Тягучі патьоки збігали хлопчикові на лоб і щоки, а кавалки заповзали за горловину футболки. Та хлопчик мужньо терпів тихі тортури. Але коржі взяли і разом ожили. Доріжками від патьоків полізли мільйони хробаків.

Мишко і згрібав ту мерзоту, і доставав її з-під футболки і люто чавив. Одначе паразитів ставало все більше і більше. І всі вони перебували у русі. Серед хробаків виділялися слідопити. Тонесенькими вусиками вони виявили в носі Мишка дірочки. Ото для слідопитів радості! Полізли ще вище. Аякже. Прагнули вивчити всю порожнину. І при цьому так лоскітно-нахабно перебирали мікроскопічними лапками, що Мишко не витримав — чхнув. Відразу стиснув ніздрі. Але не втримався — і чхнув кілька разів підряд.

Після цього події розгорнулися з блискавичною швидкістю. Макітра, в якій принишк герой, відірвалася від підлоги. Плавно проплила в повітрі й перевернулася. Мишко разом із кавалками випав із макітри і впав на кам’яну підлогу.

Хлопчик скочив на ноги. Шалено здирав з голови коржі, відтягував на животі футболку — витрушував хробаків. Ногами топтав мерзоту.

— Увижається? Мара? — гугняво прозвучало над його вухом.

Хлопчик закляк. На відміну від чорнопиких, він точно знав: вони йому не ввижаються і не є примарами. Один — довготелесий, довгоголовий і рукастий. Другий — коротконогий, з відкопиленим п’ятачком. Але суворий вид одного і другого підказував, що ліпше з ними справи не мати. Треба рвати кігті. І негайно.

Чорнопикі, однак, блискавично відреагували — перехопили бігуна. Він завис на довжелезних руках Гундзі. Знизу його боляче смикав Кувікало (чорнопикі отримали такі прізвиська).

Проте хлопчик не здавався. Кувікалу зацідив у пузо (той по-поросячому вищав). З бороди довготелесого вирвав жмут липкого зеленого волосся.

— Щеня! — лаявся Кувікало.

А Гундзя, заклавши язика під долішню губу, шваркнув Мишка в потилицю. Під футболкою у хлопчика враз ожив хробак. Ні, либонь, два. А, може, три. Вони не випали разом з усіма і лише тепер дали про себе знати. Мишко в’юном крутився. Несамовито кричав і лупив варварів[10] ногами:

— А-а-а-а! Пустіть мене. Ой, кусає! Ой, гризе. Ой, лоскітно. Ой, умру!

Гундзя тримав Мишка, мов шкодливе кошеня, за шкірку. Кувікало же бігав на безпечній відстані й присікувався до малого:

— Звідки ти взявся? Чому не здох разом з усіма?

— А чому ти не здох, чорна свиня, — відгризнувся хлопчик. — Рох, рох, рох.

— А ти щур, — кувікнуло у відповідь.

Чорнопикий коротун штурхнув Мишка під ребро й повторював, як заведена лялька:

— Щур, щур, щур…

— Та не щур я, а Михайло, — суворо поправив хлопчик.

Він ще активніше розмахував ногами. Прагнув достати кривдника і віддячити йому за образу. Проте, рукастий надто чіпко його тримав. Тоді Мишко всі свої сили направив на нього.

— Ти, Гундзя, відпусти мене, бо як вріжу…

І таки врізав би рукастому в найболючіше місце — в кісточку, що біля п’яти. Та несподівано з гуркотом упав віник. Чорнопикі завмерли. Мишко краєм ока помітив, що перевернутий горщик (під ним принишкла Елісса) трішки відсунувся.

Гундзя роззявив рота і вилупив баньки. Несвідомо, автоматично він поставив «щеня» на ноги. Уважно і довго дивився в напрямку закапелка, де відбувалися дивні речі.

Тим часом Мишко вивчав чорнопиких. І дійшов висновку, що вони не негри. Просто вимазались чорним-пречорним болотом. Він згадав, що їхні коні теж чорні. Напевне, і коней вимазали болотом. Чому? З якою метою?

— Дивина, — рохнув Кувікало. — А щурик, Пате,[11] не сам-один.

Мишко хотів врізати за щурика, але стримався. Чорнопикі на нього не зважали. Довготелесий дибав біля речей, що рухалися. До нього підкотився Кувікало.

Мишко миттєво зорієнтувався: чкурнув до сходів і зник. Гугняві вигуки й кувікання наздогнали хлопчика, коли він майже збіг.

— Держіть його! Тримайте! — надривно кричали варвари у сходовий марш.

Крики недругів додавали швидкості бігуну. Він знав, що відразу кинеться до брами, а потім до моря. На березі гуконе Жовтопузика. Полоз врятує його…

Та внизу його чекали. Ще й хто! Страшний неандерталець.[12] Ноги колесом, на грудях і плечах горбками ходять біцепси.

Доісторична людина і хлопчик із XXІ століття стояли один проти одного. Мишко гидливо скривився. Який же неандерталець бридкий! Чорна шкіра на біцепсах порепана. Пейси і борода натерті зеленою глиною. А кругом очей, як у клоуна, — білим.

Неандерталець показав Мишкові пудового кулака. Густим басом лякав малого:

— Оце бачиш? Утечеш — уб’ю.

Мишко таки злякався. Увібрав голову в плечі й принишк.

Із гурту, що нишпорив неподалік, хтось гукнув:

— Гмирю! Гмирю![13]

Неандерталець багатообіцяюче блимнув на Мишка обведеним оком. Перевалюючись на кривих ногах, підкотився до гурту.

Чорнопикі емоційно говорили. Звичайно, про нього, Мишка. Бо ж очей з нього не спускали, показували на нього пальцями, кивали головами. Від чорнопиких віяло неприязню і небезпекою.

Хлопчик озирнувся. О, безрадісна, сумна картина. Кругом аж кишіло від мародерів. Вони наввипередки хапала кухонне предмети, килими, одяг, ганчір’я. Усе запихали у торби. Їх кріпили до подушок, що правили за сідла на спинах коней.

Раніше, коли Мишко увійшов у місто, то смутку додавала мертва тиша і безлюддя. Наразі неспокій і страх за своє життя йому вселяли люди.

Мишко тяжко зітхнув: втекти від чорнопиких, добігти до берега моря не вийде. Втішав сам себе: «Потрібно діяти у спілці з близнятами. Вони добре знають місто. Разом придумаємо, як вийти на волю. Ось і Лулі з Еллісою. Ой, їм ще гірше, ніж мені. Я збіг сходами сам, а їм нелюди гупають у спини, штовхають».

Начальник сотні наказує воякам спалити дітей

Прохрипіла шкіряна сурма. Верхівці, що розповзлися містом, завертали своїх вертлявих коників і мчали до найвищої башти.

Діти стояли немовби в живому болоті. Воно гуло, булькало і клекотало:

— Ба діти? Звідки вони? Хто їх знайшов? Де?

— Живі не можуть у цьому місті бути!

— Очисний вогненний дощ пускали — і однаково цілі? Та чи здорові?

Були й такі, що простягали до неба руки і ставили подібні запитання богам. Як оцей вайлуватий (Мишко подумки назвав його Вайлуватим):

— О, Папаю, захиснику наш небесний! Ти допустив ворогам нашим вижити. Чому? Дай відповідь.

Бідолашні діти горнулися одне до одного і тремтіла. А ще їх лякали короткошиї коні. Вони люто гребли землю і тягли до них товсті губи.[14] Вершники відвертали коней. Мишко запідозрив, що чорнопикі це роблять не через жалість до них, дітей, а зі страху. Вони становили для варварів небезпеку. «Чого чорнопикі нас бояться? Ми ж малі. А вони дорослі. До того ж озброєні та ще й на конях. Обмахуються віялами, складають докупи долоні і підпускають очі під лоба. Напевно, моляться».

Внутрішній монолог хлопчик змушений був перервати.

Чорні примари притихли й розійшлися, роблячи коридор. У нього в’їхав на широкогрудому коневі вершник, гнучкий у стані. «Це ватажок чорнопиких», — подумав Мишко.

Виглядав ватажок круто. Високо підняте волосся ядучо-зеленого кольору гребенем тяглося до потилиці. А на обличчя взагалі страшно було глянути. Червоні та білі мальовані спіралі на чорному фоні надавали ватажкові такого лютого виразу, що на спині Мишка знову ожили хробаки. Усе ж Мишко, перемагаючи страх, уважно розглядав ватажка. Він зрозумів, що той не дорослий, а підліток. «Ось чому він так страшно себе розмалював. Це, щоб його боялися», — знову подумав Мишко.

Кувікало запопадливо доповідав ватажкові:

— О, Вранішнє сонце, славний воєначальнику наш. Хай Папай дарує тобі здоров'я титана і радість орла, що вполював ягня. Наша мужня сотня, виконуючи накази прапращурів, душі яких ніби птиці відлетіли, але назавжди…

— Коротше, — грубо обірвав ватажок. — Звідки діти? Хто їх знайшов? Ну!

Кувікало знітився, бо п’ятачок плаксиво тремтів. На допомогу йому прийшов Гундзя. Так само запопадливо гундосив:

— Я… тобто ми… Нам доручили стояти в дозорі… тобто на башті. А ці… тобто діти, ховалися там. Ось цей, — тицьнув пальцем у Лулю, — вкусив мене… за палець. Як вріжу…

Гундзя замахнувся п’ятірнею й з силою рубанув її тильним боком над малим фінікійцем. Мишко заплющив очі й відсахнувся. Він уже відчув на собі силу такого удару. Біля його ніг щось загуркотіло. Напіввідкритим оком він помітив Лулю, що лежав трупом. (Насправді, хлопчик навмисне упав, щоб уникнути покарання.)

Вранішнє сонце прокричав з високого коня:

— Досить забавок.

Обвів свою ватагу грізним поглядом і виголосив:

— Браття-воїни! Ви знаєте чого ми тут і те, що у нас обмаль часу. Не гайте його на дрібниці. Ось цей випадок. Нащо було всіх скликали? Та паліть усіх, хто попадається живим. Часу обмаль… Гей, старшино! Гмирю!

Неандерталець підкотився до коня ватажка, розштовхуючи всіх на своєму шляху.

— Кінчайте з дітьми. Зробіть це швидко, поки я викупаюся і переодягнуся.

Старшина розвернувся. Низьким басом наказав:

— Збирайте і зносьте до купи все, що горить! Малих відправимо у далеку дорогу.

Зустріч зі Скілом

У Мишка почорніло в очах, а коліна тремтіли. Пересилюючи слабкість, він біг слідом за ватажком. Надривно кричав:

— Я не хочу помирати. Прошу, відміни своє рішення. Мене полоз сюди перекинув. Я не своєю волею у Каркіду прибув. Я додому хочу.

Ватажок вихопив із-за широкого паска нагайку з довжелезними ремінними хвостами. Розмахнувся — і опустив руку. Скрикнув:

— Мишо? Це ти? Чи я обізнався?

Що завгодно, але почути своє ім’я Мишко не сподівався. Проте наш герой довго не роздумував — швиденько відгукнувся:

— Так, мене звати Мишком. Вранішнє сонце, ти мене знаєш?

Ватажок у відповідь муркотів, широко розкинувши руки:

— Звичайно, знаю. І татка твого — Євстахія[15] знаю. І маму — Марію.

— А я тебе не знаю…

— Мене і не взнав? Ану ж бо придивись гарненько, — молодик узявся в боки і вишкірив гострі зуби. — Ну, що?

— Ні, не взнав, — признався хлопчик.

Він підійшов до коня, щоб зблизька розглянути верхівця.

Жартівливий настрій Вранішнього сонця різко змінився. Тигром ревнув із коня:

— Відійди! Кому кажу! Відійди! Стій там. Ось так. Тепер слухай. Я є Скіл. У минулому вождь племені кривавих, а нині воєначальник царської сотні блискавичного реагування. Узнав? Ха-ха-ха-ха! — залився підліток демонічним сміхом.

— Не зовсім… — протягнув Мишко, вкрай здивований. — А чому ти, Скіле, чорний?

— Так треба. Ні, ні, ні, не підходь! Стій! Не наближайся! Для мене ти небезпечний.

— Скіле, лихого я тобі не вдію. У мене немає зброї, глянь!

Хлопчик вивернув кишені на штанцях. Так із вивернутими і стояв. Його видовжене від напруги обличчя виражало надію.

Скіл натягнув повід. Мускулистий молодий кінь закусив вудила і став на диби, готовий злетіти. Сотник ревнув згори:

— Приємно було зустрітися, Мишо. Передавай привіт нашим пращурам. Скажеш: «Це Скіл мене до вас відправив». Вони тебе добре приймуть. Ха-ха-ха-ха!

— Скіле! Скіле! Так не чесно, — з розпачем у голосі кричав Мишко.

Він бігом біг за сотником. Налетів на скіфа, котрий волочив плахту з хатніми лахами. Перечепився за тюк і впав.

— Скіле! — гукав, збиваючи кучерявий фонтан пилу. — Я не хочу до пращурів. Не хочу помирати.

Та Вранішнє сонце не чув хлопчикових відчайдушних волань.

Як Мишка, Еліссу і Люлі скіфи відправляли до пращурів?

Мишка оточили вояки. Штрикали його тупими кінцями списів і лагідно вмовляли:

— Не плач. Папай добрий. Миттєво перенесе тебе в царство Аїда. Постараємося розвести сильний вогонь. Разом із димом відійдеш до пращурів.

— Не хочу до Аїда. До пращурів теж не хочу, — пручався Мишко.

— О, ні, по-твоєму, хлопче, не вийде. Ти повинен померти був. Не помер — допоможемо, — підбадьорювали скіфи хлопчика і штрикали сильніше.

Неймовірно, але скіфи враз вивершили високу скирту. Основу склали з дерев’яних уламків, вище нагромадили хатній мотлох, а ще вище накидали соломи. Тобто скіфи підібрали все, що швидко займається і добре горить.

Близнята жалісливо хлипали. Мишко від страху цокотів зубами. Сам собі наказував: «Я повинен вискочити з цієї халепи». Хлопчик з надією вдивлявся в обличчя скіфів. Можливо, хтось його узнав. «О, таки взнали. Той мені підморгує, а той шле повітряний поцілунок. Краще би перший чи другий перекинули мене через свого коня та врятували від смерті. Мабуть, вони нас, дітей, лякають. Або вогнем хочуть вбити паразитів, які ми носимо на собі. Скіфи не зовсім дикі люди. Серед них є навіть мудреці. Такі, як той хлопець… Як же його звали? З греками він водився… І не згадаю».

— Приготуйтеся, — гуконув Гундзя.

Кат зловтішно смикав міцну, із кропиви зсукану мотузку. Лякав дітей:

— Буду вас, заразних кошенят, зв’язувати.

Мишко сподівався, що скіфи їх лякають. Але все його єство бунтувало проти жорстоких жартів. Він надсадно кричав:

— Не треба нас зв’язувати? Я додому хочу! До мами.

Хлопчик підстрибнув і схопив зубами, мов кліщами, палець вояка.

— А-а-а-а-а, — заволав Гундзя.

Скіф засунув пораненого пальця до рота. Плигав, як журавель, на одній нозі й показував товаришам пораненого пальця. Жалівся всім:

— Бачите? Малий мене укусив… тобто знову. Наволоч!

Він розчепірив пальці й замірився, викотивши баньки. Спершу на Мишка, а потім на Лулю. Остервеніло лаявся:

— Гидоли прокляті… тобто стерво зубате.

— Но, но, но, Пате, — заспокоював товариша Кувікало (він ліниво чухав пузо). — Жертву зась нервувати. Жертва перед тим, як відійти до дідів, повинна лагідно бесідувати з богами. Щоб боги любенько її зустріли, а потім не примушували виносити помиї.

Одначе Гундзя не зважав на резонні зауваги. Люто розмахував ручищами й обсипав принишклих дітей блискавками з очей.

— Ух, ви! Я б вас сам… тобто повбивав.

Неандерталець басовито командував:

— Гей, хлопці, пора починати! Не панькайтеся із заразними. Паліть їх.

Вояки наставили гострі клинки, що формою нагадували довгі листки. Відтепер шлях до брами і моря для дітей був повністю відрізаний. Елісса заплакала вголос. Її підтримав братик. Близнята зайшлися від плачу.

Гундзя знавісніло обплутав дітей мотузками. Неандерталець захопив Мишка й швиргонув на самісінький верх копиці. Слідом, одним пучком, полетіли близнята.

На соломі було досить непогано, завважив Мишко, немов у гніздечку. Якби скіфи не збирались їх відправляти до пращурів, то можна було б тут класно гратися, а то й заночувати. Однак близнята не поділяли Мишкових гарних думок. Вони взагалі ні про що не думали і нічого не бачили. Вони прилипли одне до одного і невтішно плакали.

Мишко підвівся. Попри негаразди в його серці таки жевріла надія. Він все ще сподівався, що скіфи жартують. Тобто вирішили їх налякати і провчити. А коли нарегочуться вдосталь, то відпустять.

Однак чим далі, тим більше гра дорослих скидалася на страшну правду. Он скіф’яра, що розкарячився, завзято цокає камінцями. Оранжеві іскри віялом вилітали із-під його чорних долонь і падали на підстелену солому. А навколо скирти, підготовленої для спалення, наростало пожвавлення. Чорнопикі нетерпляче підскакували. Одні струшували брязкальцями і ті противно тріщали; другі гупали в бубони; треті дули в ріжки. З того боку, де скіф’яра пихтів із камінцями, тріщала солома і кучерявився дим.

Вгору вистрелив червоний язик, розсипаючи миготливі іскри. Чорнопикі зняли радісне волання. А діти від страху кричали. І дуже голосно. Мишко ніколи так голосно не кричав. Лулі, напевно, теж. Елісса ридала і кликала татка. І тому виходило у неї не зовсім голосно.

Згодом Мишко жалкуватиме, що так голосно кричав. «Міг би не дерти горлянку, а лише вдавати з себе переляканого. Адже тоді сталося таке, чого я через страх випустив із уваги», — з прикрістю признавався хлопчик.

Перетворення Жовтопузика-Веселки на крилатого змія Коломбію

Несподівано вороженьки залементували і розбіглися. Мишко стулив рота. Лулі перестав кричати, а тільки схлипував. А от Елісса все ще ридала і надривно кликала татка. Мишко штурхнув дівчинку в бік. Вона гикнула і стихла.

На майданчику перед вогнищем творилося неймовірне. Сильніші збивали з ніг слабших. Деякі з розгону стукалися лобами і падали навзнак. Кувікало (це Мишко згори чітко бачив) животом наїхав на Гундзю і той упав, задерши сухі, як ходулі клоуна, ноги. Але прудко перевернувся і поліз рачки. О, якби Гундзя брав участь у змаганні з плазування, то прийшов би до фінішу перший. Двохметровий Неандерталець, розставивши широко ноги, плуганив. Раз за разом спотикався і тому тікав не швидко. До того ж, розчепірений, він займав багато місця. Дехто з утікачів, зігнувшись, прошмигував між його кривих ніг.

І тут діти побачили Жовтопузика-Веселку. Біля скирти, що з одного боку тріщала в зубах вогню, змій вихором крутився. При цьому швидко ріс. Зробився просто гігантом. Ось зметнувся у небо, тримаючись землі долішнім кінчиком хвоста.

Мишко роззявив рота. Він такого ніколи не бачив: грубезне тіло Жовтопузика-Веселки з боків обростало зеленими воланами. Тепер змій нагадував велетенський листок. Затріпотів воланами, наче крилами, і злетів.

Діти задерли голови. Вони невідривно слідкували за дивом, що опоясувало небо. Заплакана Елісса шепотіла: «Веселко, куди ти полетів? Чому нас покинув?» Мишко ковтнув слину, що зібралася від напруження. Він звернув увагу на те, що скіфи падали долі. Хлопчик перевів погляд на небо. О, диво предивне! Над ним розцвіла прекрасна веселка.

Скіфи повскакували на ноги. Із захватом кричали у небо:

— Коломбія! Коломбія!

— О, верховний Папаю! Слава тобі за милість до нас!

— Всесильний бог прислав до нас Коломбію, свого помічника!

— Папай велів не приносити у жертву дітей!

— Папай очистив від скверни перлове місто!

Коли веселка розтанула, то збуджені скіфи вискакували на коней. Верхівці мчали до брами, за якою невгамовно шуміло море.

Діти з’їхали з копиці, що мала для них стати могилою. Переповнені радісними почуттями, озвучували свої враження:

— Сильно Веселка вчинив! Правда, сильно, — раділа Елісса і штурхала хлопчиків гострими кулачками.

Лулі бурхливо підтримував сестричку. Він так голосно белькотів, що аж захлинався. Мишко відбіг від радісно-збудженої Елісси, точніше — її гострих кулачків. В його головці виникла ідея.

— Друзі, хочу вам дещо запропонувати.

— Що? — насторожилася Елісса.

— Слухайте: Жовтопузика-Веселку скіфи назвали Коломбією. Пропоную його назвати Жовтопузик-Веселка-Коломбія. Тепер у цій назві повна характеристика нашого визволителя. І те, що він жовточеревий, і що стає веселкою, і що є помічником Папая! Згодні?

— Називай, як хочеш. Нам однаково, — буркнула Елісса.

Скіфів змивають із себе та коней болото

Дівчинка уважно оглянула свою сукенку. Розправила пом’яті складки, зняла солому. Роздумувала вголос:

— Дивно. Скіфи помчали на конях до брами, за якою море… Чому? Може, вони зовсім пішли з міста. Дикуни.

— Напевно, змивають болото, — гадав Мишко.

— Хлопчики, ходімо за місто, — запропонувала Елісса.

Мишко мав рацію: скіфи купалися. Вони, мов пустотлива малеча, збурювали воду, бризкали одне в одного, реготали. Зробилися білошкірими (точніше — засмаглими), бородатими, із нормальним (правда, задовгим як для чоловіків), волоссям. Також заводили у воду своїх коней і ретельно змивали з них болото.

Мишкові кортіло плавати. Але друзі його не підтримали.

Елісса підібрала покусані губки.

— Не хочу. Вода брудна після тих дикунів.

Лулі від Мишка демонстративно відвернувся.

Мишко звернув увагу, що сині рисочки з обличчя Елісси зникли. «А, їх змили сльози», — здогадався. Хотів запитати, для чого вона малювала ті рисочки. Але близнята з таким непривітним видом стежили за скіфами, що Мишко не наважився про те Еліссу спитати. Він остаточно переконався: малі фінікійці були єдині в нелюбові до скіфів. Вважали їх диким відсталим народом. І не прощали їм образ.

У воротах брами виріс вершник. Він притулив до рота шкіряну сурму й гучно просигналив. Відвів сурму вбік, прогорлав:

— Сотник скликає всіх на майдан!

Скіфи виводили з моря коней. З мішків, залишених на валунах, хапливо витрушували повсякденний одяг. Натягували на мокре тіло просторі барвисті штани, світлі сорочки. Зверху надівали шкіряні жилетки, прикрашені аплікаціями. Кожен воїн підперізувався чересом — широким шкіряним поясом, що оздоблений металом. До поясу кріпили короткий ніж і меч, топірець, торбинку з дерев’яною чи бронзовою чашею. А ще шкіряний або дерев’яний футляр для стріл і лука. На голови накладали чорні повстяні башлики. Через хвилину мчали на пістрявих коненятах до брами.

Діти притулилися до муру, коли повз них промчали вершники. Але останні притримали коней, що закружляли на місці. Перехилилися й підхопили дітей.

Скіфські вершники з гиком та свистом летіли через місто на центральний майдан.

Мишко спілкується зі Скілом

Скіл, викупаний і переодягнений, із золотим обручем на шиї, сидів на сірому горбоносому жеребці, справжньому беркові.[16] (Мишко назвав коня Берком.) Довго милуватися конем Мишко не зміг: Скіл підняв гнівливий голос.

— Забули, що я попереджав: у нас обмаль часу. А ви влаштували у воді розвагу. З дітьми не розібралися… А це все час, час… Наказую. Обстежте усі кутки і закутки міста. Жодного не залишіть поза увагою. Тільки знайдете скарб, відразу сурміть. І прихопіть із собою малих. Вони місто добре знають. Підкажуть: куди скарб могли сховати. Воїни, не зволікайте з пошуками. Будьте активні, як тигри вночі. Головний десятнику, пошуки скарбу візьмеш під свій контроль.

Молодий чоловік із акуратно підстриженою смоляною борідкою поштиво відгукнувся.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

Мишко перевів допитливий погляд на рудого коня, котрого тримав за ремінний повід Хорошун (так Мишка назвав головного десятника). Білий хвіст породистої тварини був заплетений у тугу косу. Але найцікавіше, що кінь не мав гриви.[17]

Хорошун (так Мишко його назвав) прогорлав:

— Слухайте мою команду!

Мишко затремтів від приємного збудження. Починалася захоплююча пригода. Вчора йому й не снилося про таке! О, він братиме участь у пошуках скіфського скарбу!

Хлопчик від нетерплячки гецав на коні. Хутчіше би відправитися на ті пошуки. Ненароком наштрикнувся на опуклі, як у бика, очі ватажка. Щось Мишка злякало в тому застиглому погляді. Хлопчик втиснувся в шкіряний чепрак — підстилку.

— А ти — залишайся, — владно наказав Скіл. — Давай, давай спускайся.

Сумним поглядом Мишко проводжав вершників, що зникали за деревами. Серед них тряслися на конях його нові друзі. Як він заздрив Еліссі з братом, як хотів бути з ними.

Скіл узяв його за плечі й розвернув до себе. Суворо мовив:

— Нема тобі місця серед воїнів. Плутатимешся у них під ногами і заважатимеш. Ходімо на майдан. Там зручні лави. Розкажеш, як ти опинився у мертвому місті.

Мишко сердився на ватажка. І через це не мав бажання з ним спілкуватися. Витримував мовчанку легко, бо думав про близнят. «Елісса з Лулі знайдуть скарб перші. Адже знають місто, як свої долоні. Повернуть скарб скіфам. А скіфи їм за це дадуть щось цінне. Наприклад, шкіряну сорочку, на яку нашиті бронзові пластинки з кільцями. Або шлем, щит і гострий меч. Я давно мрію про скіфський костюм і обладунки воїна! У такому бойовому костюмі я гордо походжав би центральною вулицею Кривого Озера. Петько злякається і стулить пельку. Перестане прозиватися з мене, називати фантазером. Він повірить в те, що я час від часу відвідую Скіфію. Голос у Петька противний, пискливий. «Візьми, Михайлику, мене з собою у Скіфію. Візьми, будь ласка. А я тобі за це…» Що такого попросити у Петька?»

Скіл зупинився біля мармурової лавки. Коли усідався, то по-дорослому притримав довгі поли шкірянки, обшиті хутром річкового бобра. Ще й смикнув за матнисті сині штани на колінах. Мишко відпустив свої думки, як коней. Повернеться до них при першій же нагоді. Обов’язково придумає, яку винагороду взяти з Петька. Наразі насупив брови. Хай Вранішнє сонце страждає від докорів сумління. Для більшого враження Мишко ще й відвів погляд убік.

Скіл зиркнув на Мишка, що тримав брови зсунутими.

— Годі гніватися, Мишо.

— Ти наказав мене з близнятами спалити, — огризнувся хлопчик і схлипнув.

— Розумієш, місто заражене. Туман, який напустила Ламія, тримається дев’ять днів. А минуло тільки сім. Ми ждали, щоб туман піднявся вище росту людини. Дочекалися — і увійшли. Про всяк випадок кожен воїн себе і свого коня обмазав гряззю. Її доста навколо Керкіди… Але містяни для нас становлять небезпеку. Ми не знали, що Коломбія трьох дітей узяв під свій захист.

Мишко однаково супився. А про себе відмітив, що Скіл дуже змінився. Тон його мови, поведінка свідчили, що він дорослий. Якщо раніше їх розділяло п’ять років, то нині — цілих десять, а то й більше. Щоправда, попередня мандрівка його в Скіфію збагатила таким досвідом: діти в стародавні часи рано дорослішали. Батьки одружували дітей, починаючи з восьми років. Скіл, мабуть, одружений. Можливо, має дітей. Мишкові кортіло про те запитати. Але він стримав свого допитливого язичка.

— Сідай, не стовбич. У ногах правди немає. Отак краще. Де батьки твої, Михайле? Невже серед пращурів?

— У Каркіді я сам, без батьків, — відрізав Мишко.

— Не зрозумів…. Сам-один? Михайле, тебе викрали, продали в рабство?

Ватажок сполошився. Його ліва червоняста брова забралася вище правої і там, над нею, кумедно сіпалася. Мишко, стримуючи сміх, сказав:

— Мене Коломбія переніс сюди.

— На крилах?

— Ні, з очей полоза хлюпнула вода. Багато води. Ціле море. Мене накрила висока хвиля і віднесла в Каркіду. Потім я вилікував пігулками Лулі з Еліссою. Ліки мені татко поклав ось у цю кишеню. А перед цим мама їх дала. Одну пігулку я проковтнув ще вдома. Якщо її не жувати, а відразу проковтнути, то вона не гірка…

Погані відчуття уляглися. Наразі він хотів передати Скілові свої думки про місто. І загалом про все. Минуло аж п’ять років після їхньої останньої розмови.

Таємниця залізної шапки Арпоксая

— А перед тим, як Коломбія мене перекинув у мертве місто, — довірливо розказував Мишко, — нагрілася монета на грудях, яку постійно ношу. Монету я знайшов на скіфській могилі. Вона прямо підстрибувала. Не віриш?

Ліва брова ватажка вляглася на своє законне місце, хоча все ще ворушилася. В очах Скіла блиснула зацікавленість. Ватажок заохочував Мишка:

— Розказуй, розказуй. Я уважно слухаю.

— Кажу ж, монета мовби сказилася. І притримував її, і притискував долонею. Потім на білому камені, що насправді є яйцем велетенського птаха, я побачив жовточеревого полоза. А далі все сталось так, як уже розказав… Цей полоз занесений у Червону книгу, — не втримався і похвалився своїми знаннями п’ятикласник.

— Зачекай. Ти сказав про монету. Покажи її.

Мишко засунув руку під футболку.

— Ось вона. Татко просвердлив у ній дірку, а я протягнув через неї міцну нитку. Це мій амулет. Ніхто такого немає. Правда, хлопці сумніваються, що монета справжня, скіфська. Але, то нічого. Мене байдуже.

Скіл довго вивчав мідний кружок. Перевертав його, тер пальцями. Нарешті подав голос:

— Монета виготовлена в Каркіді. На ній викарбувана буква «К».

— Не лише буква. Ще є пінгвін і колосок. Вони з другого боку, — блиснув обізнаністю Мишко.

Скіл перевів сиві очі на співрозмовника. Суворо запитав:

— На чиїй могилі, Михайле, ти знайшов монету?

— На могилі того… Як його? Ну, колишнього вождя племені кривавих. У нього не було дітей, а ти, Скіле, у чесному поєдинку виборов право очолити осиротіле плем’я.

Мишко сердився на себе, забудькуватого. А ще нервував. Він шкірою відчував: Скіл йому не вірить. Он як суворо на нього глипає. Мовчанка затяглася. Мишко про всяк випадок сховав амулет під футболку.

Скіл відвів очі. Дивився в нікуди і розмірковував:

— Значить, Мадій не помилився… А я сумнівався в його силах…

Хлопчик принишк. Він здогадався, що Скіл сказав щось дуже важливе, хоча не все. Однак він не наважився ватажка про те запитати. Після того, як Скіл холодно розпорядився, щоб його, Мишка, разом із малими фінікійцями спалили, він його боявся.

Ватажок царської сотні підвівся. Мишко теж встав. Несподівано ватажок обняв хлопчика. З почуттям притис до грудей.

— Гарну новину, Мишо, ти приніс нам. Дуже гарну.

— Яку? — відскочив від ватажка на крок хлопчик.

— Та про монету. Її загубив злодій. Цей злодій з Каркіди. Отже, і скарб наш у Каркіді. Тільки тут. — Скіл стиснув кулак і потряс ним, наче комусь, невидимому, погрожував. — Та я все місто на голову поставлю, а залізну шапку Арпоксая знайду.

Мишко затремтів. О, нарешті він почув важливе.

— Скіле, який скарб? Яку шапка? Розкажи, дуже прошу, — гаряче благав.

Скіл поблажливо поплескав хлопчика по спині:

— Пробач, друже. Зараз не до тебе. Ще буде час для довгих розмов.

Мишко мало не плакав. «І так завжди. Дорослі доведуть розмову до найцікавішого, а дальше — ні мур, мур.» Роздратування малого враз перервалося — озвався з під землі звір. Він моторошно ревів.

Скіл, котрий зібрався рушати і вже високо заніс у коричневому без підбору сап’янці ногу, стояв, мов журавель. Звірина ж не вгавала. Гавкала, ревла, скиглила, вила. Скіл обережно поклав на мармурову плиту ногу. Повернув до Мишка (той стримував себе, аби не розсміятися), безволосе обличчя. Різко запитав:

— Що то було?

Хлопчик надав голосу байдужого тону.

— То, Ранкове сонце, стоголовий Тіфон лютує. Під містом є тріщина. От з неї і вириваються Тіфончикові жахні звуки.

— А-а-а-а-а, — протягнув Скіл. Глипнув на хлопчика й суворо поправив. — Я — Ранішнє сонце, а не Ранкове. Називай правильно.

— Пробач.

— Огей! Ви, отамечки, — подавайте коня! — суворо прокричав через увесь майдан воєначальник царської сотні.

Мишко просить у верховного світила захисту

Мишко сумував сам-один на мармуровій лавці. Згадав Жовтопузика. Те, як змій спритно перетворився на листок, а потім на веселку. «Цікаво, змій вернувся у свою нору, що під дубом? Може, як велетенський листкок, не вміщається у норі. Полетів шукати печеру, — думав. — Піду до дуба, перевірю.»

Дибаючи навпростець, Мишко дійшов до комори. Жовтопузика, що скрутився калачем, він примітив ще здалеку. Змій нахабно лежав у всіх на виду.

Хлопчик обійшов плазуна, прискіпливо оглянув його з усіх боків. Ні, розміри його не змінилися. У всякому разі такий самий, як до історії з веселкою на небі. Значить, змієві не треба шукати нової хатки. У нього виникло бажання погладити змія. Прагнув подякувати Жовтопузикові за те, що врятував його від смерті. У благородному пориві Мишко простяг до змія руку. Полоз миттєво відреагував — скинув угору тупо рилу голову. З пащеки вистрелив роздвоєний язик. Хлопчик позадкував. Зачепив дерев’яну мисочку, з якої хлюпнуло молоко. Вкрай розгублений, белькотів:

— О, в тебе нова мисочка.

Змій ворухнув язиком, гіпнотизуючи хлопчика шовковими обсидіантами.

Зі скошеними очима в бік миски з розлитим молоком, Мишко стояв на безпечній відстані. Наближатися до власника мисочки він не наважувався. До того ж знав, що змії обдаровані блискавичною реакцією. А Жовтопузик-Веселка-Коломбія над міру жвавий. Ліпше стояти від нього далі.

Мишко поплентався до будинку з пурпуровим черепичним дахом. Вийшов на терасу.

Сонце прудко бігло на захід, до своєї спальні. Серце у малого заброди в прадавні світи стиснулося. Неспокій закрався у нього. Хлопчик подумав: «Сонце — велетенське небесне око. Воно одне на всі віки. Вічне і щедре. Зігрівало своїм теплом усі покоління людей, що топтали і нині топчуть землю».

Якби татко чув його, то неодмінно похвалив би за гарні слова. Мишко розчулився. У його головці визріли інші, не менш гарні й влучні фрази.

Несподівано для себе він стулив на рівні грудей долоні, підвів до верховного світила очі. Молитовно проказав:

— О, сонечку ясне, друже небесний! Я дуже далеко від дому, від мами. Ти знаєш, велике, як у скіфів ведеться: радіють тобі, або з радістю палять і разом із димом шлють до богів. Утомилося, кругле. Ідеш спочивати. Прошу, не залишай мене без свого тепла. У тебе багато, о світле, васалів. І всі вони вдячні тобі за життя. Накажи їм, прекрасне: «Хто дише, сиднем сидить, рокоче, як море, чи лежма лежить, мов скала, станьте усі ви Миші за маму, коли змінить рогатий мене на пругу».

— Браво, Мишо, браво! — почулося за спиною, разом із лясканням долонь.

Хлопчик крутнувся. Між колонами вимальовувалася фігура вайлуватого, із червоною кудлатою бородою чоловіка, запнутого несвіжим простирадлом. Мишко засоромився. Адже він промовляв інтимні речі, не для чужих вух.

Вайлуватий плескав у долоні. Ведмежими кроками підходив до розгубленого хлопчика.

Глава четверта Мадій розповідає Мишкові про те, як він став шаманом, про Свято Всеперемагаючого Сонця і пограбування могили Арпоксая

«Ой, Вайлуватий», — замало не скрикнув Мишко.

Хлопчик блискавично пригадав, як Вайлуватий присікувався до Папая: чому дозволив дітям вижити.

Вайлуватий із привітною посмішкою наставив пухкі долоні, привітно торкнувся ними хлопчикових долонь, потім ліктями і в останню чергу — коліньми. Серед скіфів, напевне, існував такий спосіб вітання, що водночас означав дружнє ставлення.

Простирадло виявилося просторою шаманською одежею, підперезаною м’яким широким поясом. До пояса кріпилася фляга з суцільно знятої шкурки якоїсь кошлатої тваринки.

— Мадій, — представився незграба козлячим тенором.

— Ти шаман!?

— Так, шаман. Як ти, Мишо, про це здогадався?

— По довгій сорочці і фартухові. На них нашиті різні шаманські штучки. До того ж скіфи зайняті пошуками скарбу і лише шаман гарячої пори дозволяє собі байдикувати.

Мишкові розмисли явно образили шамана, бо той випнув, як ображений малюк, губи і смикав за кудлату бороду. Але через хвилину солодко позіхнув. Довірливим голосом сказав:

— Я з племені кривавих. Мене взяв із собою Скіл. Вранішнє сонце розказував про тебе, Мишо. Про те, що ти з батьками гостював у його білому шатрі.

Мишко байдуже махнув рукою.

— Тоді я був ще малий. До школи не ходив.

— А тепер ходиш?

— Так, ходжу. Але зараз канікули. Восени піду в п’ятий клас. Я не відмінник. Але з деяких предметів отримав відмінні оцінки. З історії, фізкультури, співів і… Ні, все.

— Учитися похвально. Я не грамотний, бо ріс сиротою. Наші пани відвозять своїх чад здобувати знання до Афін. Кожен сколот знає: знання краще за батьківський спадок. Могутній, хто володіє знаннями.

«Гарне прислів’я. Треба його запам’ятати», — подумав Мишко. А вголос поцікавився:

— Мадію, ти з племені кривавих. Але ж там був інший шаман. Підстаркуватий, хоча хвацький. Він умів літати. Забирався на зірку Сидень. Лазив на родинних деревах. Мою справжню душу вийняв із гніздечка і повернув мені.

Мадій побожно склав руки, а очі звів до неба.

— Душа мого поважного наставника відлетіла до пращурів. Серед них до кінця світу літатиме.

Мишко шанобливо мовчав. Мадій узяв свого співрозмовника під руку і повів до садка. Украдливим голосом казав:

— Звертайся, Мишо, до мене просто. Адже твій рід древній, князівський. Виходить, ми майже рівні.

Мадій вичікувально мовчав. Мишко не обізвався. Шаман бадьоро виголосив:

— Так, розповідаю. Якось уночі мого наставника відвідала велика Табіті.

— Ти бачив богиню? — не повірив Мишко.

— Ні, сам я богині не бачив. Але мій наставник її бачив. Щоправда, розказав мені не всі подробиці. Але про замовчуване я здогадався. У мене багата уява… Богиня урочисто сказала: «Збирайся, старче, в останню дорогу. Прийшов уже твій час». Мій наставник підскочив і вигукнув: «Завжди готовий!» А ти, Мишо, повинен тобі дорікнути, не хотів сьогодні відправлятися до дідів. Плакав, вередував.

Мишка стягнув вигорілі на сонці брови. «Хотів би я тебе, розумнику, бачити на скирті соломи, яку з одного боку підпалили. Ти не тільки б плакав. Ти заводив би, як Тіфон, що під землею.»

Мадій вільною рукою погладив черево, можливо, відчув його нутром колючі думки насупленого малого. Зітхнув і продовжив перервану розповідь:

— Зраділий шаман простяг до богині долоні човником. «Віддаю себе у твої, Табіті, праведні руки. Веди мене хутчіш туди, де молоко і мед течуть широкими потоками», — волав. Богиня розгубилася. Вона не чекала такої спритності від шамана. Усе ж делікатно повернула мову на своє: «Я взагалі-то прийшла, щоб тебе попередити про скорий твій відхід. Тому поквапся. Підшукай чоловіка. Йому передай своє діло». Старий категорично заперечив: «Нема в нашому племені такого чоловіка. Хай його назначить шаман, що над шаманами стоїть». Богиня тупнула сердито ніжкою: «Є, є такий чоловік. Пастух Мадій». Старий аж зігнувся від обурення. «Тьху, так він же бідак!» Але велика богиня вже безслідно зникла. Ось так я став шаманом.

Обличчя Мадія випромінювало безмежну гордість. Хлопчик зупинився. Запитав (щоправда, не те, що сподівався почути Мадій):

— Це ти Скілові підказав, що в Каркіді є викрадений степовими грабіжниками скарб?

Мадій пхикнув:

— А хто, крім мене? Звісно, я. Я ж казав тобі — у мене багата уява. Особливо, коли зі смаком поїм та ляжу. Тоді можу такого навидумувати, що самому страшно. Лежу, тремчу і стогну. Або ж видумаю щось радісне. Тоді лежу і регочу, як дурний.

Настрій Мишка значно поліпшився. Добродушний шаман йому сподобався.

Мадій зупинився під грушкою, а точніше коло низького тапчана, на якому раніше спали хворі близнята.

— Знаєш, Мишо, жерці загалом — люди багаті. А я був такий бідний, що своєї кибитки не мав, — зізнавався шаман. — Через це мені досі не довіряють.

Притримуючи фартух, він ліг поверх картатого ліжника. Витягнув ноги і солодко позіхнув.

— Чого стовбичиш? Поки овечки пасуться, пастух відпочиває. Лягай. Місця на двох вистачить.

Мишко ліг, не знімаючи кросівок. Широко позіхнув. Літній день, як і обіцяв татко, тягся і тягся.

Мадій вибрав зручне положення, нахилився над хлопчиком.

— Йой, не спи. Негарно. Усі зайняті, а ми з тобою пухнемо на м’якому.

— Тапчан не м’який. Він збитий із дощок.

— То так говорять.

Мадій притих. Мишко і собі тихо лежав. Чомусь згадав близнят. Він устиг з ними потоваришувати. Подумки їх жалів. «Скіфи затягають дітей. Скіфи такі. Невтомні у пошуках.» Потім пригадав свою розмову зі Скілом. «Еврика! Мадій! Ось хто про все мені розкаже.»

Мишко хитро повів мову:

— Мадію, щоб я не заснув, розкажи, будь ласка, про скарб. Чому його розшукує сотня вояків самого царя?

Шаман ляснув себе по щоці — убив комара.

— Болото недалеко. Мені й досі смердять цілющі грязі, якими натиралися. Захищали себе від злих духів, яких запустила на місто Ламія.

Ні цілющі грязі, ні злі духи Мишка не цікавили. Він опустив повіки і засопів. Мадій розвернувся до нього і дав по носі щигля.

— Ти чого? — скинувся хлопчик.

— Не спи, слухай мене.

— Я чую.

Мадій почав свою розповідь віддалено, із запитання:

— Післязавтра який день?

— Двадцять друге червня, — відповів п’ятикласник, майже відмінник.

— На нашому календарі такого дня немає, — фиркнув Вайлуватий. — Це все штучки еллінів. Соромно забувати свята рідного народу. Я кажу, а ти запам’ятай: післязавтра великий день літнього рівностояння. Бог світла Гойтасир виведе свою золоту колісницю на найвище небо.

— Гойтасир мене не цікавить. Я тебе спитав про скарб. Скарб мене цікавить, а ще — скіфська реліквія.

На обсипаному ряботинням обличчі Мадія виразно проступили червоні плями. Він тонко скрикнув:

— Якщо тебе не цікавить Гойтасир, тоді нам взагалі немає про що балакати. Ти не скіф.

Мишко жалкував, що не подумав і бовкнув. Тихо скосив очі на співрозмовника. Вайлуватий роздував ніздрі. Повітря з них вилітало гаряче, з шумом.

Хлопчик прагнув загладити свою необачність. Украдливим голосом повів:

— Я шаную і люблю сонце і сонячного бога Гойтасира. Я молився йому. Просив, щоб і вночі сонце через своїх васалів мене охороняло. Ти ж хвалив мене. Пригадуєш?

Замовк і краєчком ока поглядав на шамана. Мадій водив чорними зіницями. Вочевидь, викликав багату уяву. Це щоб вона йому підказала: як бути з малим, котрий непоштиво відгукнувся про сонячне божество. І уява відгукнулася — шаманові вуста рекли сакральні істини:

— У день рівностояння на священних Семи Могилах зберуться всі три царства Великої Скіфії. Сколоти відзначатимуть свято Всеперемагаючого Сонця.

— Свято Всеперемагаючого Сонця?

— Ти що, глухий?

Мишко пропустив повз вуха образу. Захоплено вигукнув:

— Класно свято назвали.

— Класно, — погодився Мадій. — Ти ж знаєш, сколоти називають себе дітьми сонця.

Хлопчик звівся на лікті.

— Мадію, чому свято проходить на Семи Могилах, а не в іншому місці?

— А тому, що на цих пагорбах найспекотніше.

— Невже?

— Правду кажу. Від могил іде велике випромінювання в космос. А з космосу воно повертається у вигляді горньої магми.

— У вигляді чого, чого? Повтори, будь ласка.

— Горньої магми. Горню магму несуть на собі стріли Гойтасира.

— Значить, Гойтасир сидить собі у візочку і має таку мороку: заправляти стріли горньою магмою та влучати в тих, хто стовбичить на Семи Могилах.

— Ти тупий і непоштивий. Зрозумій, нарешті: Гойтасир шле не прості стріли, а чарівні. Вони глибоко вражають, але не ранять. Ми набираємося від горньої магми сил. Злі духи не здатні пробити цю сонячну броню. Кожен воїн стає вільний, може зробити багато добрих справ.

Мишко ліг. Спитав, тамуючи образу:

— Яких саме справ?

— Приміром, захопити в полон непокірних і постинати їм голови.

— А-а-а-а. Нічого сказати — добрі справи.

Мишко осудливо хитав головою. Вони помовчали. Мадій зосереджено і глибоко колупався в носі. Потім уважно розглядав те, що виколупав. Хлопчик поривчасто сів.

— Чому військо Скіла досі не рушає до Семи Могил? Адже часу обмаль.

— Ай, що казати, — зітхнув Мадій, струшуючи з пальців суху шкуринку. — У царя катіар і траспій Скопасіса немає перепустки на свято. Сотня Скіла повинна хоч кров із носа, а перепустку для Скопасіса роздобути.

— Перепустку?

— Так, перепустку. Вона зберігалася у могилі пращура катіар і траспій царя Арпоксая.

— А царську могилу пограбували… Зрозуміло.

Якщо досі Мадій позіхав, то наразі сонно зітхав. Мишкові же кортіло отримати більше інформації. Особливо зараз, коли шаман розговорився. Хлопчик бадьоро повідомив:

— Грабіжники загубили на могилі Іосафа, дядька Скіла, монету. Я її саме на могилі підняв.

Мадій задумливо водив чорними зіницями. Несподівано підхопився і сів. Поли мантії розійшлися, оголяючи криві, зарослі червонястим пушком, ноги.

— Яку монету?

— Ось вона.

Мадій уважно й довго розглядав Мишків амулет.

— Монета виготовлена в Каркіді, — підказав хлопчик.

— Ти не вигадуєш? Точно знайшов її на могилі колишнього вождя племені кривавих?

— Так, точно. Монету я вже показував Скілові.

– І що начальник?

— Подякував мені за добру новину.

– І все?

— Ні, не все. Ще сказав: Мадій не помилився. А я в ньому трохи сумнівався.

Ображений шаман хитав кудлатою бородою. Несамохіть випустив з рук амулет. Хлопчик відразу почепив його на шию.

— Я тобі, Мишо, казав… — буркотів Мадій, знову украдаючись на тапчані. (Мишко теж ліг.) — Вони мені не вірять. Я не з усіма такий балакучий і привітний, як оце з тобою. З нашими, повір на слові, не церемонюсь. Мене так учив мій поважний наставник. (Хай йому легенько гикнеться.) Ходжу між своїми індиком.

— Убраний у пір’я індика?

Мадій пхикнув:

— Насуплений і сердитий.

– І що, допомагає?

— Ще й як. Правда, ті, з якими раніше пас овець і кіз, поза очі все ще називають мене пастухом. Але я їх провчу. Ой, провчу. Запам’ятають шамана Мадія надовго.

Мишко здригнувся: з чорних зіниць Мадія кресонули блискавки.

«Ось який ти», — подумав хлопчик і відсунувся від шамана.

— А чому катіари і траспії відразу не шукали скарб? — запитав.

— Останніми роками сколотам було не до скарбу. Ти ж знаєш — Дарій зі своїм військом увійшов у наші степи. Дурень перс. Міг би збагнути: сколоти мудрі, сколоти не воюють довго. Ми блискавично нападаємо і перемагаємо. Затяжні війни не для нас. І чого, скажи, воювати? Ми не маємо будинків із білими колонами, чи брукованих доріг, предметів розкоші. Того, що людям дороге і за що вони життя кладуть, щоб не втратити. Одне у сколота багатство — могили.

— Могили охороняються?

— Так, хлопці їх охороняють. Але не постійно.

Мадій перейшов на таємничий шепіт:

— Наші могили охороняє Поклик Степу.

— Поклик Степу?

— Тихіше… Його ще називають Той, Хто Літає Степом.

— А хто літає степом? — теж зійшов на шепіт Мишків голос.

Мадій боязко водив довкола чорними зіницями. Прошепотів хлопчикові на вухо:

— Він сильний. Дуже сильний. Його всі бояться.

Мишко відіпхнув від себе Мадія, дихання якого відгонило кислим. Поцікавився:

— Це він помстився каркідам і забрав їх до себе?

Опасистий вид Мадія взявся яскравими плямами. Після напруженої паузи шаман козлячим голосом скрикнув:

— Ти збрехав, що отримуєш відмінні оцінки. Ти тупий, дурний і нетямущий.

Мишко такого приниження стерпіти вже не міг — він по-справжньому образився.

Мадій продовжував кричати, пирхаючи слиною:

— Помстилася Ламія. Ламія служить Йому. Хіба ти цього не знаєш? Ламія відповідає перед Ним за збереження скарбів у могилах. Це Ламія напустила мертвого чаду, а каркідів забрала до себе.

Викричавшись, Мадій із ображеним видом відвернув голову. Мишко гидливо витерся. Однак цікавість переважила образу. Хлопчик уголос висловив сумнів:

— Як степові пірати могли пограбувати могилу Арпоксая, коли її охороняє Той…

— Тихіше, — копнув малого Вайлуватий.

Стримано і тихо поясняв:

— Крадії пограбували не одну могилу. Потривожили також сон Іосафа, дядька Скіла. Ти уже знаєш про це… Їм те вдалося, бо могутніх охоронців обдурили.

— Яким чином?

— А так. Обдурили і все. Не зрозуміло? (Мадій знову перейшов на крик.) Грабіжники знали таємницю замовлянь. Також знали, який саме камінь у стіні, що підпирають могилу, крутиться. Коли цей камінь вийняти, то відкривається коридор, а далі — колодязь, через який попадеш усередину склепу. Таємницю видав хтось із близького оточення царя царів, або ж котрийсь із воїнів царського загону з особливих доручень. Ті хлопці теж знали…

Мишко заціпенів. «Ось чому скіфи сердиті, а Скіл, мов тигр, лютує. Тепер я все зрозумів».

На землю опадало сіре павутиння сутінок. Ні сіло ні впало подав ляскотливий голос Тіфон.

Шаман прислухався:

— Дивне місто. Ламія сколотів досі не підводила. Справно відправляла всіх, кого ми просили, у вічні поселення. Ну, хай Коломбія оберігав вас, дітей. Але псяка кудись забився. Вийти ніяк не може. Дуже дивне місто.

Мишкові довелось вкотре за день розказувати історію Тіфона. Мадій уважно слухав, заклавши вказівного пальця в ніс. Потім гундосив:

— У Тавриці багато таємниць. Але сколоти, коли тут поселяться, їх відкриють. Духи наших пращурів наказали нам захопити ці землі. І, зарубай собі на носі, я їхнє бажання перший передав Скілові. Мені подобається тут.

— Мені теж подобається, — зізнався Мишко. — Класно. Вода в морі тепла. Вона грає красивими барвами.

— Кольори моря, справді, гарні. На горизонті вони темні, а потім змінюються.

— Ой, ні. Море не темне, а фіалкове. Такого кольору, як Катрусині очі!

Мадій, який уважно вивчав те, що виколупав із носа, сполошився:

— Катруся? Вона теж тут? Десь ховається? Вона заразна?

— Не тривожся. Катя в тридев’ятому царстві. Звідси не видно. Тисяча, ні мільйон стадій[18] нас розділяють. Зрозумів?

— Нє-а, — тягнув Мадій, викотивши очі.

Від центрального майдану доносилися розкотисті звуки сурми. Вайлуватий високо задер ноги і тільки з третьої спроби сів, звісивши їх з тапчана. Мишко з першого разу скочив на ноги — йому вже набридло лежати і сидіти.

Мадій звів поли мантії, підперезав широкий стан тканим поясом. Потім перехилив кошлату флягу й відпив із неї. Пихтів, коли витирав долонею мокрого рота:

— Скликають… щось, видно, сталося.

— Щось сталося… Знайшли скарб і реліквію, от що сталося! — перекривив Мишко шамана. — Швидше ноги переставляй, незграбо. Найцікавіше прогавимо.

Сумне повідомлення воєначальника

Розштовхуючи гострим черевом вояків, Мадій прямував до ватажка, що височів на коні. Мишко не відставав від шамана, адже прагнув узнати все про скіфський скарб. Ось Мадій, сапаючи, став поряд із Берком. Шаман відразу надав своєму обличчю урочистої суворості. Спогорда поглядав на вояків.

Від Мишка не приховалося, що двоє скіфів із цапиними борідками відводили від шамана недоброзичливі погляди. «То клопоти Мадія. А мене цікавить лише скарб. Де він?», — гарячково думав. Проте скарбу ні коло Скіла, ні дальше він не бачив. Зате побачив Еліссу з братом. Обоє стояли біля Хорошуна і тупили очі в босі ноги зі слідами бруду і крові. Брудні сукенки на близнятах світилися дірками.

Мишко кинувся до друзів. Став поміж них і розтягнув вуста, зображуючи радість від зустрічі. Елісса смикнула подол сукенки і відвернулася. Лулі вдавав, що його не бачить.

Мишко почував себе некомфортно. Немовбито чимось перед фінікійцями завинив. «Невже вони знають, що я з Мадієм лежав на тапчані, поки скіфи їх возили містом, примушували нишпорити у колючих кущах. Хто їм про це розказав?».

На цьому місці докори сумління Мишка обірвалися. Скіл сумовитим голосом сказав:

— Браття, я велів сурмачеві всіх скликати, щоб попередити: Фортуна від нас чомусь відвернулася. Скарбу не знайшли. Якщо його не знайдемо, то понесемо тяжку покуту. Закон Степу гласить: «Хто запродався ворогові, не має пам’яті в серці, не береже реліквій, той повинен піти з отчого краю, бо його не гідний». Царство царя Скопасіса піде світ за очі. А разом із ним і ми — царська сотня блискавичного реагування. Бо ми не виправдали сподівань, не знайшла реліквію, не повернула її.

Натовп розтривожився.

— Чому так сумно Скіле, — пробасив здоровенний вояка з ногами-колесами.

«О, Неандерталець!» — про себе вигукнув Мишко.

Він узнав у цьому мускулистому русявому воякові свого кривдника. Той басом зауважив:

— На майдані, Скіле, не всі. Нема розвідників, якими командує Мук. Хлопці ось-ось принесуть нам радісну новину. Треба їх почекати.

— Правильно зауважив Гмиря, — лунали звідусіль голоси. — Мук з хлопцями відсутній.

Скіл окинув натовп швидким зором. Сказав убік:

— Дивно, що не прибули. Вони же чули звуки горну.

Лулі, який частіше ніж завше підшморгував і смикався, чомусь обхопив руками живіт. Хлопчик жалісливо стогнав і страхітливо заводив очі під лоба. Торсав за руку Хорошуна і щось благально белькотів. Вояк сердито махнув на Лулю рукою. Мовляв: дай мені спокій, роби, що хочеш.

Хорошун чемно звернувся до Скіла:

— Люб’язний начальнику, чи ми на правильному шляху? Хто сказав, що скарб у Каркіді? Нагадаю, що це місто належить грекам. А греки дружать зі скіфами. На мою думку, треба шукати скарб в іншому місці.

Головного десятника підтримало кілька вояків, що стояли за ним. Їхні вигуки звучали переконливо:

— З еллінами наші племена дружать здавна.

— Дружать і окремі роди, і коліна.

Скіл грубо перервав:

— Я маю доказ, що підтверджує: грабіжники пов’язані з Каркідою.

Вояки притихли. Наразі слухали Хорошуна, який їх упівголоса повчав.

Тим часом Лулі протискувався поміж вояками, що стояли щільно, як очерет у болоті. Мишко зі співчуттям дивився услід товаришеві.

— Який, Скіле, доказ? Розкажи про нього чи покажи його, — домагалися друзі Хорошуна.

Скіл пальцем підкликав до себе Мишка. Хлопчик спритно підбіг і став поряд із ватажком. Той розвернув його обличчям до своїх.

— Хтось із вас повинен знати Мишу. Ще до війни він на могилі мого дядька Іосафа знайшов монету. Хлопчик зробив із монети амулет і постійно його носить. Я уважно розглянув монету. Її виготовили в Каркіді. Крім грабіжника, ніхто не міг цю монету занести на могилу і там її загубити. Відомо, що сколоти, коли торгують з еллінами, обмінюються зерном, м’ясом, хутром, золотими пластинками чи золотим піском, але не мідними монетами. Вони нам не потрібні.

Мишко випнув груди. Хай усі бачать монету, виготовлену в Каркіді. А заодно і його, героя.

Помста шамана

Погляди всіх присутніх на майдані схрестилися у хлопчика на грудях. Мишко здригнувся. Серед інших перехопив недоброзичливі погляди. Накульгуючи, з гурту вийшов вояк, борода якого скидалася на розкішний хвіст Берка.

— Скіле, чи можна вірити хлопчакові? Діти спритні на вигадки.

Сотник нервово пересмикнув плечима.

— Раднику, ти забув, що шаман перший указав на перлове місто?

До Скіла метнулися двоє вояків із цапиними борідками. Мишко примітив їх раніше. Від нього тоді не приховалося, що вони обдаровували Мадія недобрими поглядами. Тепер, відвертаючись від шамана, обидва емоційно і по черзі свідчили:

— Ми знаємо, Скіле, Мадія добре. Разом із ним пасли овець і кіз…

— Мадій був пастухом і таким залишився…

— Завертати тварин лінувався…

— А як обідати — то найближче до казана сідав…

— А ще спати любив. Не добудишся його, бувало, по обіді…

— Розжирів на дармових харчах, ледве ногами соває…

— Ні на кого не зважає. Преться наперед, гостре черево виставивши…

— Ми тут із хлопцями розмовляли і дійшли: то він сам, Скіле, придумав. Брехав, що пограбований скарб зберігається в Каркіді. Бреше, що богиня вказала своїм божественним перстом на місто…

— Мадій вигадав. Сам усе вигадав, — підтримали пастухів декілька вояків із оточення Хорошуна.

— Видумувати він мастак, коли баранячу ногу влупить, — гукнув хтось позаду.

— Тоді стогне і тремтить, або регоче як дурний, — ще хтось докинув.

Майданом прокотився глузливий сміх. Опасисте обличчя Мадія вкрилося червоними плямами.

Мишко щиро співчував Мадію, що стояв ні в тих, ні в сих. Щоб вгамувати неспокій, шаман тремтячими пальцями підніс до рота кошлату флягу. Зробив кілька глибоких ковтків. Розширені зіниці шамана застигли і не рухалися.

Невдоволення вояків із царської сотні наростало. На майдані, стиснутому деревами і будинками, стояв важкий гул. Пересилюючи всіх, заволав колишній перший пастух:

— Скіле, ми не віримо Мадію.

— Хай шамана для нас виділить верховний царський шаман, — кричав натужно другий колишній пастух.

— Той шаман буде справжній. А Мадій хай кіз пасе, — надривався перший.

— Там його місце. Ги, ги. А не біля тебе, воєначальника, — тер злостиво руки другий.

— То що, Скіле? Підемо з Каркіди? Тоді командуй! Часу обмаль.

Останні вигуки належали головному десятникові. Перекрикуючи всіх, він звівся навшпиньки.

Ватажок царської сотні розімкнув вуста, щоб відповісти головному десятникові. Проте не зронив ні слова «так», ні слова «ні». А все через спритного Мадія. Той різко війнув широкою пеленою і став перед ватажком (спиною до ватаги).

Вкрай здивований Мишко віри не йняв. Невже цей чоловік із випнутими грудьми — Мадій? Невже вайлуватий лінивий шаман обдарований хистом перевтілення? Ти ба. Опасисте обличчя шамана враз стало тверде, камінне. А очі, що горіли жаринами, казали: наш господар ще ого-го! Тримайтеся, недруги, від такого подалі.

Ось шаман широко розставив ноги і повільно звів над головою руки. З них зсунулися широкі рукави. Волосяний покрив рук грав проти сонця, що заходило, яскраво-червоними барвами. Кожна волосинка тремтіла і тонко дзижчала. Шаман дуже повільно опускав руки. Затримав їх на рівні очей.

До слуху Мишка дійшло монотонне бурмотання шамана, хоча окремих слів він не розібрав. Мадій повільно зняв з очей руки і на хвильку завмер. Далі круто, просто блискавично, обвів руками навколо себе коло.

Вражені вояки, як стояли стіною, так стіною і відійшли. Жрець відразу зайняв їхнє місце. Знову поволі звів над головою руки. Раптом рвучко подався вперед — і дмухнув на колишніх козо пасів (ті стояли з роззявленими ротами і зіпали). На очах у розгублених людей козопаси хитнулися. Їхні стопи відійшли від землі. Обидва потяглися вгору.

Мишко не вірив власним очам, а тому протер їх долонею, за тим обома кліпав. Проте картина не змінилася на звичну, реальну. Козопаси таки летіли. При цьому піднімалися все вище і вище. Так летять надуті газом ляльки чи гумові шари. Хлопчик перевів погляд на вояків. Їхні розтулені роти, занімілі пози і вирячені очі без слів підтверджували: все відбувається насправді.

Коли заціпеніння минуло, вояки зі зойками розбіглися, хто куди. Елісса схопила Мишка за руку. Вона дрібненько тремтіла і час від часу скрикувала. І лише Скіл на сірому Беркові височів на майдані, мов дуб на галявині під час бурі. Більше того — ватажок насмішкувато зирив на двійко вояків, що витали в повітрі та смикали ногами, — безпомічні й перелякані. Незворушність сотника додала Мишкові сил. Він переборов страх. Наразі тримав у полі зору Мадія. Прагнув закарбувати в пам’яті його рухи та їхню послідовність. (Він мав бажання їх згодом відтворити в пам’яті й повторити.)

Незворушність Скіла також позитивно вплинула на притлумлених страхом вояків. Вони хоч і тремтіли у кущах, під деревами та біля прив’язаних коней, але далі не тікали. З неприхованим інтересом стежили за дійством шамана.

Мадій із задертою до пупа мантією гасав майданом. При цьому ногами виробляв чудернацькі фігури. Мишко мимохіть завважив, що шаман гасає чітко під пересмішниками. Водночас викрикує якісь фрази і бризкає слиною.

Перший козопас, більш рухливий і злий, нетерпляче дригав ногами і згори гукав:

— Мо'й, не жартуй. Спускай нас. Чуєш?

— Мадію, відпусти нас, — просив другий.

У шамана немовбито вселилася богиня Табіті, його могутня покровителька. Тверде Мадієве обличчя, обрамлене червоними космами, загострилося, а з очей вистрелювали розжарені нитки вогню. Ось шаман зупинився, підвів голову і козлячим тенором до когось гуконув. (Мишко слів не розібрав). Потім зробив широкий жест лівою рукою. Раптом серед тихого надвечірку налетів вітер, що завивав диким звіром. А коли проносився над вояками, що тулилися до прив’язаних коней, то зірвав із них гостроверхі башлики.

Нажахані скіфи разом впали долі. Елісса осунулась на бруківку і потягла за собою Мишка. Хлопчик з трудом відстав від причепи. Навколішках доповз до Берка. Встав і притулився до передніх його ніг. Усе, що творилося, хлопчак жадібно вбирав очима. Згодом розкаже однокласникам. Вони такого і в кінотеатрі не бачили!

Невгамовний шаман все ще гасав майданом. Йому вторив вітер, що завивав голосами диких звірів. Вітер торсав на вояках одяг, кошлатив їхнє волосся та бороди. Ось Мадій звів до неба руки. Повітряний служка тут же підступив до козопасів, що безпорадно борсалися в повітрі. Вітер розхитав ними, а потім, ніби бавлячись, швиргав у протилежні боки.

«Шаман багне вжарити своїм кривдникам ще більше повітряних розваг» — передбачливо подумав Мишко.

Мадій розчепірив пальці та спритно виробляв ними незрозумілі людям жести. Вітер їх відразу зчитав, бо скажено завив і звіром накинувся на першого скіфа. Закрутив його туго, як перевесло, а потім відпустив. Безсиле тіло розкручувалося, шалено мотляючи головою. Мадій холоднокровно розвів і звів докупи пухкі долоні. Слухняний служка розвів пастухів, а потім зі страшним гулом звів докупи. Козопаси тріснулися лобами — і впали під задні ноги незворушному Беркові. Кінь хвисьнув ногою одного козопаса, потім другого. Пастухи високо злетіли. Перелетіли би через майдан, якби не зачепилися за крону найвищої акації. Там і стихли.

Коні, прив’язані до акацій, лунко іржали.

Мук розказує про підземний лабіринт і монстра, що в ньому мешкає

Мишко підбіг до Елісси і допоміг їй підвестися. Дівчинка розправила складки на сукенці. Вона суворо звела брівки і довго вичитувала Мишка. Чому він її покинув? Чому залишив наодинці з бридкими скіфами? Хлопчик сумирно слухав. Його зігнута постать і схилена голова ніби промовляли: «Дійсно, Еліссо, я дуже завинив перед тобою. Подібне ніколи не повториться». Насправді, Мишко слухав не Еліссу, а Скіла. Сотник вичитував вояків:

— Критикувати Мадія — однаково, що виявляти неповагу до вельмишановної Табіті. Сподіваюсь, всі переконалися: богиня не тільки покровителька нашого шамана, вона обдарувала його своєю божественною силою. Мадій має благословення від верховного шамана. Подобається це комусь чи ні, а повинен підкоритися волі старших.

Мадій стояв біля Скіла з безневинним обличчям малюка. Але від Мишка не приховалося, що шаман краєчком ока стежив за колишніми товаришами. Ті жалісливо схлипували. Лоби обох «прикрашали» сині гулі.

Скіл набрав повні легені повітря, від чого зробився схожий на сердитого дядька. Хлопчик подумав, що ватажок і далі картатиме підлеглих і хвалитиме Мадія, і тому позіхнув. Але наштрикнувся на колючий погляд Елісси й стулив рота. З усіх сил удавав із себе присоромленого хлопчика.

Раптом його слух розрізнив тупіт коня, що мчав до майдану.

Скіфи попіднімали голови. Суворе, посмуговане шрамами, обличчя Неандертальця розцвіло. Басисто виголосив:

— Це Мук! Це він! Мук несе нам радісну новину.

До гурту царських вояків на кошлатому, товстоногому саурані вихором підлетів вершник. Звалився з коня і став перед Скілом на коліна.

— О, начальнику, дозволь говорити.

Голос прибулого звучав перелякано.

— Говори, Муку.

Людське кільце навколо сотника і прибулого звузилося.

Незважаючи на те, що Елісса впиралася, Мишко з нею підбіг до гурту.

Вояки притихли, якщо не брати до уваги схлипувань козопаса, котрому перепало тумаків від вітру більше.

— Скіле, — доповідав дрижачим голосом Мук. — Мій загін ретельно обшукав район, що йому дістався. Під час розвідки виявили щілину в скалі. Через неї проникли у печеру, а дальше — в підземелля.

Мук до землі опустив голову. Мишко запідозрив, що він плаче.

– І що? — ревнув Скіл. — Слухай, не дратуй мене. Ти воїн, ти сколот. Перед сколотами єгипетські фараони тремтіли. Піднімись, розказуй.

Присоромлений Мук підвівся, витер рукавом полотняної сорочки сльози. Та голос його однаково звучав перелякано.

— Мої воїни, мої брати, Скіле, не вийшли з підземелля. Я сам звідти вибрався.

— Як таке могло статися? Та розказуй же…

— Спочатку ми йшли разом. Невдовзі тунель роздвоївся. Я наказав загону розділитися. Потім дорога знову розійшлася двома рукавами. Ми знову розділилися. Далі так само. Коли я залишився сам, то затрусилася земля. На голову сипонув грунт. Десь зовсім близько заревів страшний звір. Я стрімголов кинувся назад. Смолоскип від швидкого бігу потух. Я завернув у провулок. Після того ще завертав. Було темно і страшно. Я чув гуки братів. Вони кликали мене, просили допомогти їм вийти з лабіринту. Я гукав до них. Але зустрітися ми не змогли. Монстр не переставав ревіти. На вихід я натрапив випадково.

Чарівний волохатий колобок

Низькорослий Мук зігнувся і беззвучно, не витираючи сліз, плакав. Скіфи судорожно смикали плечами. Хтось запропонував:

— Хай Мадій запитає у богів, що нам робити? Де шукати реліквію?

— Хай шановний шаман допоможе нам виплутатися з халепи, — хором просили вояки свого начальника.

Скіл кивнув головою в бік Мадія. Мовляв: допоможи, друже, спитай поради у богів.

Від Мишка не приховалася задоволена посмішка шамана. Мадій наразі торжествував! Він не тільки провчив злих пересмішників. Він примусив царську сотню блискавичного реагування повірити у його чари, поважати його персону.

Підбадьорений шаман прибрав належної пози. З гідністю і самоповагою змахнув широким рукавом. Застиг і чекав допоки воїни звільнять місце для його шаманської вистави. Усі справді позадкували.

Мишко смикнув Еліссу за руку.

— Не пхинькай. Зараз буде дуже цікаво.

Мишко не помилився. Жрець продемонстрував скіфам захопливе віртуальне видовище. Воно стало дороговказом воякам у розгадці заплутаної історії.

Наверставши бігом по колу сотню метрів (Мишко тоді позіхав), Мадій закляк на місці. Трохи перепочив. Несподівано підскочив і награно подався вперед. Водив перед своїм носом розчепіреними товстими пальцями і витріщався на них, мов божевільний.

Сон від Мишка метнувся переляканим горобчиком, коли між пальцями шамана з’явився колобок. Хлопчик спочатку не повірив, а тому декілька разів стріпнув віями. Проте колобок не зникав. Скіфи теж заніміли (навіть Мук перестав схлипувати, а колишні козопаси повністю забули про злу пригоду). Воїни страхітливо викочували зіньки й задкували. Мара ж не проходила. Більше того — Мадій наче замісив свій колобок на свіжих дріжджах — той ріс на очах. Виріс і став таким, що шаман випинав гостре пузо, щоб колобка втримати.

Майдан разом скрикнув «Ой», а через секунду «Ах». Ба колобок вдарився об землю. Але не розбився, а пружним м’ячиком підстрибнув. Щоправда, без вправних рук шамана колобок почав утрачати ідеальну, однакову з усіх боків, форму. Зробився кудлатим, наче хмара. Ця хмара, як усі хмари, прагнула мандрувати. Мадій, розштовхуючи пузом роззяв, рухався за хмарою слідом. Водночас творив руками чудернацькі паси. Ось хмара зависла на одному місці, ледь-ледь хитаючись від подувів нічного вітерцю. Паси рук шамана відразу змінилися: він то витягнув хмару по горизонталі, то підправляв її по вертикалі. Тепер вона нагадувала білястий плат, що тремтів у обіймах вітру. Мадій лунко хряснув пальцями. Тієї ж миті платом побігли картинки з видами Каркіди, а точніше — дорога, що вела до Пурпурового палацу.

Елісса щипнула Мишка і пискнула:

— Ой, показують наш будинок.

— Угу, — буркнув Мишко і відштовхнув Еліссу.

Елісса уроку не засвоїла. Рука її нишпорила, а складені пальчики видавали бажання щипнути Мишка ще раз. Хлопчик відійшов. Елісса дивилася на картинку і тюпала за товаришем слідом. Схопила його за руку і трясла нею, мов у лихоманці. Зі захватом пищала:

— Мишо, он мій братик.

— Салют, Лулю! — закричав Мишко, який чомусь неймовірно зрадів.

— Салют, братику! Ми тут! Ми тебе бачимо! — попискувала в унісон Елісса.

— Та вгамуйтеся! Ви! — сердито гримали на дітей скіфи з усіх боків.

Хтось їх грубо штовхнув. Вони разом обернулися. Неандерталець скрутив пудового кулака і похитував ним. Гундзя красномовно скрипнув зубами.

Чому Лулі годував Тіфона?

Даремно вояки гримали на двійко дітей і погрожували їм. Ні на перше, ні на друге вони належно не відреагували. Віртуальні картинки, які так вправно з нічого створив шаман, дітей приголомшили. Вони невідривно дивилися на Лулю. На Лулю, в якого нещодавно в животі крутило і який чкурнув до кущів. Наразі він жваво бігає. Де саме? Приміщення нагадує напівтемний льох, погано освітлений каганцем. Там видно широченні корзини, наповнені городиною, пузаті горщики та мішки. Чути скімлення Тіфона і те, як Лулі лагідно белькотить, немовбито втішає звіра. Ось Лулі порпається в корзині, щось із неї виймає. На наступній картинці Лулі з важенним шматком брунатного кольору. Ось Лулі жбурнув шматок собі під ноги. Той провалився крізь землю. Тіфон загарчав, ляскаючи зубами.

І Мишко про все здогадався: Лулі через отвір у підлозі годував Тіфона! Одначе слідом виникло запитання: Чому Лулі годує підземного монстра?

Мишко скосив очі на Еліссу. Розгублене обличчя дівчинки без слів говорило: поведінка брата не зрозуміла. Для обох побачене було відкриттям.

Картинки разом із білястим платом зникли. Скіфи вискочили на коней і погнали їх у бік Пурпурового палацу. Мишко проводжав вершників поглядом, аж поки вони не зникли.

Елісса прийшла до тями. Обсмикнула сукенку, стріпнула дрібушками. На розтяг мовила:

— Братик у підвалі. Що братик у підвалі робить?

— Схоже на те, що годує Тіфончика, — відповів Мишко.

— Братик спускався у підвал щодня. Братик виносив звідти для кухаря у торбинці муку, у горщечках мед і олію. Але чому братик нині там? — гадала дівчинка.

Мишко взяв задумливу дівчинку за руку.

— Ходімо до Лулі.

— Гаразд.

Однак Еліссі вистачило сил не надовго. Вона зупинилася. Плаксиво жалілася:

— Від голоду в мене голова крутиться, а ноги плутаються. Я ще впаду. Ходімо повільніше.

Мишко незадоволено пхикнув: «Із дівчатами краще не зв’язуватися. Зв’яжешся — найцікавіше прогавиш». Одне його тішило — ходьби до Пурпурового палацу п’ять хвилин. «Можна і за дві хвилини домчати. Але з цією голодною черепахою хіба побіжиш. Десять хвилин повзтиме».

— Уявляєш, як там зараз цікаво, — завзято підохочував Мишко дівчинку, тільки б вона жвавіше переставляла ноги. — Лулі розповідає скіфам знаками про Тіфончика. А скіфи тремтять від страху.

— От ще сказав. Хіба дикунів злякаєш? Пробач… Я мала на увазі тих, що на конях і галасують, як навіжені. Ти скіф, але не дикун. Ти жив із батьками в Карт-Хадаші.

Мишко швидко запитав, але про інше:

— Лулі з причини страху онімів?

— О, так.

— Як це сталося?

— Одного разу татко взяв мене з братиком із собою. Ми кілька днів пливли морем. На татків корабель напали морські розбійники. Вони підігнали своє судно до таткового і перестрибнули через борт. Страшно розмахували сокирами. Татко прикрив нас від розбійників собою. Але пірати його штовхнули. Татко впав і вдарився в борт. Та однаково скочив на ноги і вихопив ножа. Сам, один, він безстрашно пішов на бандитів. Ватажок піратів хапонув Лулю. Виставив його поперед себе, ще й приклав братикові до горла гостреного ножа. «Зробиш крок — і малий без голови залишиться», — погрожував. У татка з рук ніж дзеньк! — і випав. От Лулі відтоді й мовчить.

Елісса так розхвилювалася, згадуючи ті події, що тремтіла. Вона стишила крок і вже черепахою повзла. Мишко був збуджений від почутого. Не помітив, що сам уповільнив ходу. Поцікавився:

— А ти б могла впізнати ватажка піратів?

Елісса не відповіла. Вона ковтала сльози.

— Який він із себе? Високий чи низький. Худий чи тлустий. Носатий, капловухий? Чуб якого кольору? Це ж так просто згадати, — допомагав дівчинці у споминах.

— Ні, не впізнала б.

— Чому?

— Хіба не зрозуміло? — скрикнула Елісса. — Татків корабель захопили не артисти, а розбійники. Я злякалася, тремтіла…

Та невдовзі Елісса заспокоїлася. Природнім голосом пискнула:

— Мишо, я дещо пригадала. Знаєш, у ватажка піратів голова були закутана ганчіркою. Тільки божевільні очі світилися.

Скіфи суворо допитують Лулю

Тим часом вояки спіймали в садку фінікійського хлопчика і влаштували йому допит. Страх скував малого. Він втратив здатність і жестикулювати, і белькотіти. Лише навзрид плакав. Засмагле личко блистіло від сліз та шмарклів.

Скіл із Мадієм стояли в кількох метрах. Сотник не зводив із хлопчика сивих випуклих очей, начебто прагнув із відстані прочитати таємницю малого фінікійця. Мадій позіхав у кулак і позирав на тапчан, обриси якого проглядалися в глибині садка.

Лулін плач додав рішучості його друзям. Мишко з Еліссою не зважали на тумаки і штурхани вояків, а вузами прослизнули поміж них. Стали з двох боків біля невтішного хлопчика. Елісса писклявим голосом кричала на вояків:

— Чого причіпилися до братика? Лулі вас боїться. Лулі плаче. Лулі не може нічого сказати. Лулі німий.

Гундзя хапонув сукенку на Еліссиних грудях. Трусонув дівчинкою і визвірився на нею:

— Лули німий? Тоді говори замість брата.

— Що казати? — трималася сміливо дівчинка.

— Чий псяра? Як добратися до нього?

— Не псяра, а Тіфончик. Тіфончик там сидить, — насміхалася дівчинка з тупого скіфа, ще й показала йому язика. — Е-е-е.

Гундзя протяжно скрипнув зубами. Але сукенку на її грудях відпустив. Мишка вразив Еліссин поступок. Вона безстрашно кидалася на вояків, яких називала дикунами. Вона, мов доросла, захищала свого братика.

— Не бреши. Ач, яка. Тіфончик, Тіфончик, — гугнявив вояк.

— Потвору не годують. Це не свиня і не бичок-третячок, від яких матимеш користь. Тут щось інше, — хтось із гурту підтримав товариша.

— Як до лігва звіра підійти, хай малий покаже, — хтось крикнув через голови.

— Може звірюка наш скарб стереже? А ми все колами ходимо, — напирали задні.

Неандерталець звернувся до задумливого Хорошуна:

— Що велиш робити, пане головний десятнику?

Хорошун знизав плечима. Розважливо мовив:

— Чуєте, як страхітливо реве — земля двигтить. Монстра не можна випускати, розірве кожного. То ж сам Тіфон.

— Чого ж його… того… годували? — щиро дивувався Гундзя.

— Пожертву приносили, щоб не виліз і не порвав усіх. — Хорошун повернув вродливе обличчя до сотника. — Скіле, не подобається мені тут усе. А з хлопця що візьмеш? Малий і німий. Ходімо з цього міста. Пошукаємо скарб в іншому місці. Приміром, у Херсонесі.

— Допитайте дітей! — твердо наказав Скіл.

Гундзя задоволено гигикав. Тер лопатоподібні долоні й погрожував:

— Зараз я вас… тобто пурпурні молюски, провчу. Ой провчу. Запам’ятаєте мене, десятника Пата…

Елісса обняла братика, ротик якого плаксиво скривився.

Неандерталець басисто командував:

— Збирайте мотлох та зносьте на купу. Підсмажимо поросят.

Мишко позадкував. Чого доброго йому теж улаштують допит і підсмажать.

Лулі скрикнув і заплакав. Крізь сльози белькотів, а мовою жестів щось розказував сестрі.

Елісса підняла руки, прохаючи тиші:

— Зачекайте! Братик дещо пригадав.

— О, гарненькі дітки, догадливі, — затанцював Кувікало, що викотився наперед (одного погляду вистачило Мишкові, щоб його впізнати). — Кажи, панночко, а ми до ладу і швиденько все вчинимо.

— Потрібно йти до комори. Там спуск, що веде у підвал, — гидливо фиркнула Елісса.

Вона першою попрямувала до комори, стіни якої біліли у просвітку кущів. Кувікало підкотився до Лулі. Поросячим голосом проспівав:

— Дитинко, дай дядькові ручку, щоб носа не розквасив.

— Не торкайся братика, — погрозливо скрикнула Елісса.

Кувікало склав рот буквою «О» і відійшов. Мишка вкотре здивувала Еліссина сміливість. Заплаканий Лулі покірно дріботів поряд зі своєю турботливо-сміливою сестричкою.

Фінікійці взялися за руки і, не озираючись, побігли. Мишко розштовхував скіфів, щоб дітей наздогнати. Ненароком зачепив ліктем Гундзю. Він бачив, що близнята забігли в комору і піддав швидкості. Але Гундзя біля самих дверей садонув ребром руки йому в спину. Мишко не залишився в боргу — свиснув підступникові у п’яту вище кісточки. Гундзя охнув. Хотів садонути в спину хлопчаку ще раз. Але тут гримнув сердитий голос Скіла:

— Чому в проході затор?

Мишко заскочив у комору.

Бридкий запах тліну. У напівосвітленому підвалі

Близнята спускалися рипучими дощатими сходами. Елісса гидливо стуляла пальчиками крила гостренького носика. До Мишка теж дійшов неприємний запах тліну. Хлопчик хапнув ротом повітря і затиснув долонею ніс. Запах стояв такий бридкий, що хлопчик хотів утекти. Усе ж зборов огиду.

Неприємний запах стишив запал Гундзі, що гаряче дихав Мишкові у потилицю. (Він мав намір струтити хлопчика сходами вниз.) Вояка лаявся:

— Яма з лайном… Стерво розклалося? Ху. О нє, місто — клоака смердюча. Тільки у степу повітря… во!

— Знайдемо реліквію і в степ махнемо, — підтримав товариша Кувікало. — Досить із мене міста. По саму зав’язку ситий ним. Ох і смердить же…

— Місто — кам’яний мішок. Смерть у місті тихо, невидимо підкрадається, — ще хтось підкинув.

І лише Лулі не зважав на сморід. Звичний до запаху тліну, він швидко збіг сходами у підвал і потюпав до смолоскипу. Став навшпиньки і зняв курний факел зі стіни. Вогонь висвітлив похмуре приміщення з півкруглою стелею.

Потвора ревіла зовсім близько. Від того ревища у людей піднімалося волосся на голові й тремтіли ноги. Їм здавалося, що з підпірок зійде низьке склепіння і всією вагою ляже на них.

Мишко задихався від смороду. Елісса не витримала — полізла назад, вгору. Деякі скіфи в нерішучості зупинилися. І все через гидкий пах.

— Чого зупинилися? Місця мало, чи що? Пропустіть, я пройду! — ревів у підвалі Скіл.

Мишкові, що майже спустився, остаточно забракло кисню. Він заніс ногу на вищий рівень, маючи намір чкурнути слідом за Еліссою. Поки він роздумував, тікати чи ні, Скіл, що швидко спускався, став на його ногу і мало не розтолочив. Мишко скрикнув від болю.

З дальнього кутка Лулі жестами кликав вояків до себе. Ті ж комизилися, підходили без бажання. Звичайно, через запах тліну. Він у тому кутку стояв сивим туманом.

Скіл розмашисто ходив просторим підвалом і командував:

— Працюйте, працюйте…. Перевертайте усе, що на підлозі. Шукайте вхід у ще нижче підземелля. Що? Пах не до шмиги? Го, го, го! Воїн не зважає на неприємні пахи, а діло робить. Воїн не жінка, що обливається пахучою олією. Воїн за будь-яких обставин залишається воїном.

Мишкові проясніло в голові. Підбадьорений мудрими словами молодого сотника, енергійно пробирався до Лулі. Думав: «Хитра Елісска драпонула з підвалу. Уже ходить у садочку і дихає чистим повітрям. Лулю не можна залишити самого, без дружнього плеча. Якщо виникне потреба, то я кулаками захищатиму його».

Але тоді сталася прикрість, що потягла за собою неприємні наслідки. Якщо вояки розступалися і пропустили Мишка, який гамселив їх ліктями і ногами, то довгорукий Пат відреагував по-своєму. Він схопив нахабу (на думку Пата), підняв його, гойднув — і відпустив.

Мишко полетів у протилежний куток і, за підлим задумом вояка, мав луснутись на смерть об камінну стіну. Але хлопчик спритно в повітрі беркицьнувся, перекрутився — і вскочив у широку корзину. Під ним немовбито розірвалася смердюча бомба.

Він вискочив із корзини так швидко, як не вискакував із кропиви. Зразу скумекав: «У корзині зберігали м’ясо. Воно гниє і оце страшенно смердить. Ой, на мене знову напали хробаки, як тоді — у макітрі». Він мало не вмер від страху. Підскакував, смикав ногами і плечима. На щастя, хробаки не встигли до нього прилипнути.

Скіфи добираються до звіра, що у підземеллі

Малий фінікієць уважно дивився собі під ноги. Мишко теж прикипів очима до кам’яної підлоги. Він побачив отвір, що був трохи ширший за долоню дорослого чоловіка.

Зігнутий Кувікало стромляв у отвір смолоскип і боязко заглядав туди.

— Ну, щось там бачиш? — запитував Скіл.

— Темно. Нічого не видно, — виправдовувався пузань.

Скіл втратив над собою контроль. Кричав:

— Чого заніміли? Та робіть щось! Шукайте лопати, інші знаряддя. Треба добратися до звіра. Гей, головний десятнику? Хлопці, гукніть до нього.

— Скіле, Лікону зле. Його нудить. Він у садку, блює, — зі співчуттям обізвався Мук.

— От що значить мішана кров. Та ще й ніжна — грецька, — гудів басом Неандерталець. Він вийшов наперед, похитуючись на ногах-колесах. Відіпхнув від отвору Кувікала.

— Відійди. Я знайшов заступ. Вмить яму розкопаю.

— Копай, Гмирю, копай. Діло, бачу, з місця без тебе не зрушить, — підохочував старшину Скіл.

У сильних руках металеве окуття[19] голосисто скрипіло, наче його водили поверхнею заліза чи скла.

— Ну, що? Копаєш? — нервував Скіл.

Гмирі, що добросовісно налягав на заступ, на своєму задумі постав крапку:

— Неможливо копати. Будинок, гадаю, звели на скелі.

— Але ж звіра якось туди заточили. Значить, має бути вхід, — обурився Скіл.

Своїм високим знервованим голосом молодик піднімав сферичне склепіння підвального приміщення.

— Це розколина в камені. Веде, напевне, в підземну печеру. Через розколину звірові подавали їсти, — припускав старшина.

— Так то ж Тіфон, — кувікнув тремтячим голосом пузань.

— Тіфон чи не Тіфон, а перевірити треба, — гарикнув на обох Скіл.

Над розколиною схилився Лулі. Він лагідно белькотів. Звір озвався. Його ляскотливе виття чулося зовсім близько. Мишко припустив, що звір звівся на задні лапи, а носа встромив у отвір.

Держално зі смолоскипом, що тримав Кувікало, тремтіло. Він передав його розгубленому Муку, а сам задки, задки і затерся поміж вояками. Скіл торсав Лулю.

— Малий, ти мене чуєш? Допоможи, нам. Ми хочемо добратися туди, де звір сидить. У його лігво, — лагідно просив Скіл.

Луліні великі очі ще побільшали.

— Не бійся, хлопчику. Нам треба добратися до звіра. Ми його визволимо. Випустимо на волю…

Украдливий лагідний голос сотника заспокійливо діяв на хлопчика. Він щось пригадав, бо метнувся до темного кутка. Довго шарудів там. Викотив клубок міцної вірьовки. Кувікало (у тому кутку ховався) пер, аж вгинався, металеву палицю.

— От тепер діло піде, — повеселішав Скіл. — Зробіть із вірьовки петлю. Та не таку. Велику. Щоб голова звіра пройшла. Муку, нагнись. Світи у дірку. А ви, хлопці, накинете звірюці петлю на шию. Малий, поговори з ним. Поговори. У тебе гарно виходить.

Лулі присів і видав гортанні звуки. Тварина у відповідь неспокійно вила.

— Ага… злякався! — переможно кивав Пат.

Старшина Гмирі, що розкарячився над отвором, вправно закинув у дірку петлю. Звір загарчав.

— Попався, — вишкіряв зуби задоволений старшина Гмирі, що впирався ногами. — Ох і здоровенний.

— Хлопці, допоможіть старшині втримати звіра, — наказав Скіл.

Декілька вояків ухопилися за вірьовку. Виразною мімікою давали взнаки: звір дуже сильний. Скіл криком кричав:

— Тримайте його. Зараз виведемо… Хто там шукав вхід у підземелля? Знайшли його? Я вас питаю…

— Обдивилися всі кутки й закутки. Немає, сотнику, з підвалу спуску, — хтось із темряви виправдовувався.

До сотника звернувся переляканий Мук.

— О, Вранішнє сонце…

— Швидше, — скипів Скіл.

— О, Вранішнє сонце, — не зважав на попередження Мук. (Скіл скривився, немов у нього заболів кутній зуб.) — Лабіринт, у якому загубилися воїни мого загону та мої брати, можливо, веде до лігва цього звіра.

— Тобто є ходом до звірюки, — дійшло навіть до тупого Пата.

— Можливо, веде, — повторив луною Скіл.

І тут же вибухнув гнівом:

— Чого стоїте? Підкажіть, що робити з монстром? Як увійти в його лігво?

Але всі мовчали, ховаючи очі від розлютованого воєначальника. У цій боязкій тиші почулося дитяче белькотіння. Очі всіх повернулися до німого хлопчика. Той пальчиком показував на грубу металеву палицю з гаком на кінці. Далі пальчик переводив на отвір у підлозі.

— Тобто стромляти його туди? — дійшло до тупого Пата.

Лулі потакнув кучерявою голівкою.

Гмирі сам, без команди Скіла, вихопив гак з рук Кувікала. Штурхав ним в отвір. Звідти чулося дзенькання металу.

— Кришка чи загорожа дзвенить? — наставив вухо сотник Скіл. — Ач, як розумно придумали. Це, щоб звір не вибіг.

Скіл схилився над отвором, повчав:

— Гмирі, підчепи затулу гаком. Хлопці тобі допоможуть. Разом її відтягнете.

Вояки дружно налягли на металеву палицю. Щось там, внизу, важенне звалилося й бухнуло. Звір заскавчав. Кувікало метнувся в темний куток. Скіл левом ревів:

— Підкотіть клубок. Коли звір побіжить, то вірьовку за собою потягне. Так, так, до дірки котіть.

Скіл випростався. Обвів усіх червоними очима.

— Гей, Муку.

Наперед вибіг начальник загону розвідників. Скіл до нього:

— Чого вилупився? Веди нас туди, до печери.

— Густішають сутінки. Доки доїдемо — стемніє. Я не втраплю до печери, — мало не плакав Мук.

Сотник сплюнув.

— Що ж… У такому разі малий нас поведе. Хороший, розумний хлопчик.

Скіл по-батьківськи гладив кучеряву голівку дитини. Скрадливим голосом запитував:

— Приведеш нас до підземних печер? Звичайно, приведе…

Лулі у відповідь підшморгнув.

Очамрілі від смороду скіфи кинулися до скрипучих сходів. Людська хвиля відкинула Мишка назад. Він заздрісним оком проводжав Лулю, якого обережно ніс старшина Гмирі.

Глава п’ята Напівдикий степняк-сауран

Мишко пританцьовував коло Мадієвого саурана.

— Будь ласка, візьми мене з собою.

— Не годиться паничу з собою ще когось возити, — задер носа шаман.

Він рішуче смикнув повід. Але Мишко тієї же миті схопив Мадія за руку. Затримав коня, не дав йому зрушити з місця.

— Мій татко — довірена особа царя царів, — голосно і твердо нагадав хлопчисько забудькуватому шаману.

Вайлуватий простогнав:

— Ну й причепа… Та сідай уже.

Мишко підняв ногу, шукаючи стремено. Але не знайшов.[20] Не втримався на одній нозі — упав. На додачу кусливий кінь хапонув його за коліно.

Шаман презирливо сплюнув:

— Що то панське. Простий хлопчак вже б сидів верхи.

Але Мишко не звертав уваги на непоштиве до своєї персони ставлення. Важливо, що він на коні. Отож прибуде на місце пригоди вчасно і все, що пов’язане з пошуками скіфської реліквії, зафіксує у своїй пам’яті, а при нагоді розкаже батькам і друзям.

На коня Мишко теж не сердився. Він знав, що степняки-саурани — напівдикі, а тому кусливі. Вони низькорослі, волохаті, мов ведмеді. З короткими товстими ногами і шиєю. На спині повздовж хребта тягнеться темна смуга. Серед цих коней є рябі, красі, строкаті. Усі вони маленькі, рухливі й надзвичайно верткі. Кочівники серед відомих їм порід коней надавали перевагу сауранам. А все через їхню невтомність у походах і витривалість. Правда, саурани розганялися повільно. Зате долали без перепочинку таку відстань, що породистим коням не під силу. Верхи на саурані кочівник почував себе впевнено.

Стемніло. Згодом, звичайно, небо роз’ясниться, зазоріє. Але ж не чекати годину-дві. Треба доганяти верхівців, бо гупання їхніх коней майже не чутно. Мишко потерпав, щоб кінь Мадія, що розігнався, не налетів на якусь будівлю з гострими виступами чи на колючий кущ, приміром шипшину. Напевне, у гроні гарних рис саурана значився і його відмінний вночі зір. Бо коник не тільки обійшов усі гострі та колючі перепони, а швидко наздогнав верхівців.

Лулі кличе потвору

Царська сотня блискавичного реагування вилетіла з міста. Швидко минула вулички передмістя, городи і поле. Зупинилася в урочищі, схили якого заросли колючими кущами.

Зіскочивши з коня, Мишко хапонув смердючого диму і надсадно кашляв. Однак не відводив очей від галасливих вояків, що збилися біля горщика зі земляною олією.[21] Вони готували для себе факели. Так, спочатку кріпили до палі клоччя. Потім опускали його в горщик із олією. Далі кінець палі з намоченим клоччям підносили до смолоскипу, який уже горів.

Світло, що створює такий факел, сильно палахкотить. Від нього тягнеться шлейф задушливого диму. Напевно, це єдиний недолік саморобного «ліхтаря».

У смузі нерівного світла Мишко примітив близнят. Діти тулилися одне до одного й виглядали нещасними сиротами. Мишко кинувся до обох. Елісса відразу притиснулася до нього. Чіпкі пальчики дівчинки намацали край Мишкової футболки і стихли.

— Ну, що? — визвірився Скіл до Мука. — Узнаєш це місце? Малий правильно привів нас?

— О, Вранішнє сонце, — заплакав начальник загону розвідників, що зник у лабіринті. — Так, я узнав це місце. Саме тут, за кущами маслинки, є вхід у печеру. То пастка, хитрий лабіринт. У ньому заблукали мої брати, а страшний звір…

Нетерплячий Скіл обірвав плаксиве волання невтішного Мука:

— Досить голосити. Якщо не знайдемо шапки Арпоксая, то нас чекає не краща доля, ніж твоїх братів. Рубайте кущі та заходьте в печеру. Де малий? Він кличе звіра.

Рукастий Гундзя хапнув напівмертвого Лулі. Мишка обурила поведінка вояка. Надто багато собі дозволяє. Хлопчак кричав гугнявому в спину.

— Не поводься грубо з Лулею. Чуєш, чи ні? Поскаржуся на тебе царю царів. Знатимеш.

Елісса, що не випускала Мишкову футболку і бігла за ним хвостиком, луною пищала:

— Не поводься грубо з Лулею. Чуєш, чи ні? Поскаржуся на тебе царю царів. Знатимеш.

Гундзя і вухом не повів у бік пискливої малечі. Більше того, заніс над Люлею п’ятірню. У такий спосіб тупий вояка рішив привести до тями малого і водночас його «підбадьорити».

— Гей, не гарячкуй! — стримав окриком агресивного служку Скіл.

Гундзя без бажання опустив напружену п’ятірню.

Скіфи швидко розчистили сокирками майданчик від колючих чагарів. Факели висвітлили кам’яний виступ і розколину, через яку вільно могла пройти доросла людина.

Гундзя перший увійшов усередину гірської порожнини. Виставив поперед себе згорбленого Лулю і гундосив:

— Ну, молюску,[22] клич пса… тобто Тіфона. Ги, ги.

Хлопчик дзвінко цокотів зубами.

— Та стукни його, щоб перестав цокотіти, — повчали Гундзю вояки, що зібралися біля входу.

Від страху хлопчик не міг второпати, чого від нього вимагають. Він голосно заплакав. Знервовані скіфи шуміли і мимохіть малювали смолоскипами на нічному небі кола. Не один поривався силою примусити малого діяти. Скіл окриком всіх втихомирив. Проте кола, які скіфи продовжували малювати на тлі неба, свідчили про їхній неспокій і серйозні наміри щодо неслухняного «молюска».

Мишко кинувся в печеру виручати товариша. Елісса бігла за Мишком хвостиком. Мишко взяв заплаканого Лулю за руку, лагідно його просив:

— Гукай голосно, клич Тіфона. У тебе гарно виходить.

Хлопчик підніс долоньку до рота і ледь чутно скрикнув. Позаду хтось недобре кахикнув. У Лулі від страху тремтіли коліна. Мишко приклав долоні до рота і голосно заулюлюкав. Підтримка товариша додала Лулі сил. Хлопчики хором, перекрикуючи один одного, кликали страшну потвору. А Елісса не кликала. Вона міцно тримала пальчиками Мишкову футболки й воднораз сторожко поглядала на вояків, що заповнювали печеру.

Потвора виривається на волю

Кочівники закочували очі під спадисті лоби — прислухалися. Хлопчики теж нашорошили вуха. Одначе чорний вхід у лабіринт мовчав і не видавав своїх таємниць.

— Чого чекаєте? — ревнув Скіл. — Тварина не відгукується, то самі заходьте у коридор.

Скіфи, похитуючись на кривих ногах, рушили до чорного входу. Мишко мав підозру, що бородані бояться заходити в лабіринт. Он Мук відійшов, пропускаючи довготелесого Гундзю. А Кувікала зовсім не видно. Можливо, сидить в кущах маслинки.

Раптом чорне нутро обізвалося гулом. Минуло ще трохи часу і гул змінився тупотінням. Тонкий слух Мишка вирізнив глибоке хекання звіра.

Низькорослий Мук прошмигнув між вояками і зник к виході з печери. Мишко теж хотів чкурнути. Та через Елісску, що висіла на ньому ні жива, ні мертва, не зміг реалізувати свого бажання.

Добре освітлений факелами, Скіл звів червонясті брови і послав із-під них лютий погляд. Той погляд не діяв на ватагу, не наганяв страху. Вояки збилися біля вузького проходу. Зчинилася штовханина, лунали образливі гуки. Воєначальник вихопив із-за широкого шкіряного ременя нагайку — батіг із коротким пужалном та двома довгими туго сплетеними ременями. Він розмахнувся — і цвьохкав ременями по спинах підданих.

— Капловухі барани, полохливі зайці, — нестямно кричав, полосуючи своїх.

Присоромлена ватага відійшла від бажаного виходу. Скіл розмахував нагаєм і тигром ревів:

— Щільно сходьтеся! Наставляйте списи! Гей, хто там біля виходу? Пат? Пате, кожного, хто висуне рило з печери, проштрикуй списом. І без жалю!

І вояки підкорилися лютому начальникові. Зімкнули плечі, наставили поперед себе клинки списів.

Притиснені до стіни, діти нічого, крім спітнілих спин вояків, не бачили. Мишко відчув нудоту, у його вухах дзвеніло. Адже кожен вояк в одній руці тримав меч, а в другій смолоскип. Щедро напоєний земляною олією, жмут клоччя яскраво палахкотів, але й виділяв задушливий дим. Елісса відпустила край футболки. Вона смикала черепашку каурі, немовби улюблена прикраса їй заважала. Мишко здогадався, що Еліссі не вистачає повітря. Він узяв її міцно за руку. Лулі, що стояв за виступом стіни, упав.

Раптом із чорного лабіринту вискочив звір. Вояки хитнулися назад. Але камінні стіни і гострий спис Пата тримали їх у печері. Звір закрутився дзигою поміж людей. Зупинився біля Лулі. Голосно сапав, обнюхував його.

Мишко мало не зомлів: здоровенний, товстенний, схожий на бегемота, псяра наліг на Лулю. Розтулив ротище й лизнув кучеряву голівку.

Веприк

Елісса, досі квола і напівжива, висмикнула руку з Мишкової й пронизливо пискнула. І так сильно, що на голови всім посипався пісок:

— Веприк?!

Дівчинка безстрашно кинулася до звіра. Псяра метнувся на Еліссин голос. Тикав вологим носом у брудні ноги дівчинки, лизав їх, вертівся і не переставав щемливо вискотіти.

Несподівано Лулі смикнув ручкою, смикнув ніжкою і сів. До нього метнувся пес з Еліссою.

Братик із сестричкою гладили здоровенну, із облізлою шерстю, тварину. Хлопчик щось лопотів до пса. А той вискотів і лизав дітям щічки.

— Веприк, маленький, невже це ти? — перепитувала Елісса, наче не могла повірити, що все відбувається насправді, а не уві сні.

Суворі чоловіки мовчки спостерігали зворушливу картину.

— Дурили нас… Тіфон, Тіфон казали, — розрядив напруження гугнявий голос.

Мишко озирнувся. Так і є! Гундзя зійшов з посту, просунув цікаву голову поміж товаришами і ділився враженнями.

— Здоровенний же, — перемовлялися стиха вояки. — Мов кабан.

— Тебе посади в клітку та добре годуй — теж зарохкаєш, — хтось докинув.

Мишко не наважувався підійти до собацюри. Надто він великий і страхітливий.

— Бідненький, — гладила Елісса свого Веприка.

Пес підвів гладку голову зі слідами облізлої шерсті й жалісливим голосом вив.

— Шмарклі тут розпустили, — гаркнув Скіл. — Ліконе, як себе почуваєш? Можеш не відповідати. Залишайся тут. Приглянеш за кіньми і дітьми.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — шанобливо відрапортував Лікон.

Мишко придивився до поштивого вояки. Лице в того бліде, аж синє. «Скіфи грубі, невиховані, а Скіл взагалі звір. Лікон не такий, — зі співчуттям до воїна думав. — Його мама грекиня. Вона сина гарно виховала. Напевно, Лікон учився у Греції. Навіть кінь під ним породистий, не сауран. Ой, не легко Лікону живеться серед грубих, неосвічених скіфів. Хотів би я мати такого друга. Від нього багато цікавого узнав би. Приміром, про Грецію…»

Лікон поспіхом вийшов із печери.

Старшина Гмирі нетерпляче м’яв мотузку, що вилася за Вепром.

— Скіле, то що? Заходимо в лабіринт?

Сотник рішуче відгукнувся:

— Я теж піду. Перший. За мною, Гмирі, нестимеш факел. Я повинен обстежити лігво звіра. Не даремно же його тримали в підземеллі та відгодовували, як кабана на сало. Лулю, знімай нашийник зі свого песика. Молодчина. Ти кмітливий і тямущий хлопчик.

Лулі розчулився. Переповнений почуттями, він голосно підтягував носом шмарклі. Швидко звільнив Вепра від нашийника з мотузкою, кінець якої губився аж під коморою.

Воїни товпилися біля входу в лабіринт. Скіл суворо наказував:

— Не випускайте з рук мотузки. Вона приведе до лігва пса. Ступайте тихо, не розмовляйте, щоб не сталося обвалу.

Молодь слухали уважно ватажка. Їхні тверді обличчя не відбивали ніяких емоцій.

Скіл, як і обіцяв, рушив у лабіринт перший. Від нього не відставав Гмирі, що ніс смолоскип. Замикав вервечку Кувікало.

У Мишка свербіли п’ятки, так йому кортіло наздогнати скіфів. Він прагнув своїми очима побачити лігво грабіжників давніх часів. Але здійснити задумане не наважився. Він переконався: вояки з царської сотні блискавичного реагування непередбачувані й жорстокі.

Близнята пестили свого пса. На Мишка вони не зважали. Елісса гаркаво говорили до Вепра, мовби до малюка. А той облизував близнят та час від часу закидав догори голову і вив — жалівся на своє пекельне життя в підземеллі.

Мишко, щоб заповнити час корисним, розглядав печеру. Про себе завважив, що вона простора, наче кімната. Стіни її жовті, подзьобані мілкими ямками. Також хлопчик неспокійно зиркав у бік чорного входу в тунель. Адже ходи в ньому безконечно роздвоювалися. У тих ходах зникли брати Мука. А сам Мук, після мандрів у лабіринті, набрався такого страху, що не переставав тремтіти. Попри негаразди, Мишка не покидала віра в те, що Скіл зі своїми хлопцями щасливо повернеться. А головне — винесе з таємничого тунелю скіфський скарб і реліквію.

Знайдені скарби не тішать скіфів. Скіл лютує

«Дорослі — диваки. Дорослі завжди незадоволені. Навіть тоді, коли здійсниться їхня мрія. Ось скіфи знайшли свій скарб. І що? Однаково не задоволені. Сердяться, швиргають золоті речі, як непотріб. Якусь залізну шапку шукають. Диваки…» — пхикав Мишко. (Малі фінікійці з Вепром вислизнули з печери назовні.)

Простору печеру кочівники завалили знайденим скарбом. Мишко повільно переводив погляд від скринь, заповнених золотими бляшками, до купи мечів. Довго дивився на золоту і срібну кінську збрую, на амфори, розмальовані сценами життя греків і скіфів, на ажурні вази, вирізані зі слонової кістки. Його мама тішилась би такими вазами, як мала; приміряла би перед дзеркалом сережки з підвісними штучками; чіпляла би собі на шию цяцьки, що валяються на підлозі скопищем, як непотріб.

Мишка зацікавила розмова дорослих. Він напружив слух.

— Тут добро не тільки з поховання Арпоксая…

— Банда грабіжників орудувала в степу…

— У цьому будинку грабіжники знайшли сильного покровителя…

— Невже містяни не здогадувалися, що у центрі Каркіди злочинці звили кубло?

— Швидше всього, вони чужаки. Мито архонтові справно платили, тому міська влада їх не турбувала…

— У місті грабіжники ходили тихо, а за його межами займалися розбоєм…

— Менше патякайте, — обірвав Скіл схвильовану розмову вояків. — Шукайте, шукайте найцінніший скарб.

Вояки притихли, моторніше розгрібали речі. Швиргали в кам’яні стіни мечі, золоту і срібна кінську збрую, глиняний посуд. Розмальовані амфори від тих ударів розліталися на черепки. Мишко стримав себе, щоб не заплакати, коли під чобітьми важкого Неандертальця хруснула ажурна ваза, вирізана зі слонової кістки. Потім ще щось… Напевно, підвісні штучки від сережок або цяцьки, якими жінки прикрашають собі груди. «Чого я тихцем їх не поцупив. Повернувся б додому і віддав би їх мамі. Мама зраділа б і відразу причепурилася. Хизувалась би прикрасами перед медсестрами в лікарні», — картав себе.

— Знайшли? — гвалтував Скіл.

— Ні, — відповідали вояки, не підводячи очей.

— Шукайте! — волав Скіл охриплим голосом. — Суворо попереджаю: ніхто не вийде звідси, доки не знайде шапки Арпоксая.

Мишко пчихав, коли скіфи висипали золоті бляшки зі скринь. За тим наступила черга для жертовного зерна в амфорах, прикрас у шкатулках.

Минуло ще трохи часу. Мишко мав підозру, що скіфи вдають із себе заклопотаних, бо, насправді, механічно переглядають речі. Напевне, те саме подумав Скіл. Він враз почорнів від люті.

— Шукайте, шукайте, — гримів без угаву.

У напруженій тиші пролунав високий козлячий тенор Мадія:

— Шапки немає.

— Немає? — визвірився сотник. — Кажеш: немає. Тоді чого, розумнику, чекаєш? Викликай своїх богів. Запитай їх: де реліквія?

Мадій різко випростався і втупив свої чорні очища у Скілові, пожовклі від люті. Ватага оніміла. Мишко теж злякався. Надто свіжими були спомини про те, як шаман тихої днини викликав шквал вітру і підняв у повітря двох вояків.

— Попрошу про богів говорити поштиво, — тихо, але владно сказав Мадій. — Ми не принесли жертви богам. Не подякували їм за попередню підказку. З цієї причини я не можу знову просити у небожителів допомоги.

Тверде обличчя Скіла залишалося незворушним.

«Ач, як осмілів, — сопів незадоволено Мишко. — Не на того, дорогесенький, нарвався. Зараз сповна получиш від Скіла. Знатимеш. Послухаєшся воєначальника, як школярик. Швидко викличеш когось із божків на допомогу.»

Але сталося навпаки. Сотник, як школярик, виправдовувався перед Мадієм:

— Жертву богам неодмінно принесемо. Аякже — достойно віддячимо за допомогу. Наразі ми поспішаємо. Дуже нас час підпирає, вогнем пече в спину. Не до трапезування тепер. Шапку Арпоксая треба знайти. Просто зобов’язані її знайти.

Але Мадій втратив інтерес до розмови. І виразом обличчя, і жестами він давав знати, що не викличе богів, не проситиме у них допомоги. Скіл глибоко зітхнув. Звернувся до своєї сотні:

— Закликаю, браття, разом подумати. Де шапка Арпоксая може перебувати? Куди степові пірати її сховали?

Скіфи завертали в себе очі, напружено думали. Мишко теж морочив собі голову різними припущеннями. «Щоб я з тією шапкою вчинив, коли б її випадково знайшов? Найперше, звичайно, наклав би собі на голову. Походив би. Поносив би. Е, ні. Відразу зняв. Адже шапка залізна. Значить, холодна і важка. Я викинув би її. Дійсно, для чого вона мені? Можливо, закопав би. Куди? О, придумав: під вишниною, що не родить.»

— Чому мовчите? — лютував Скіл. — Будуть підказки чи корчитимете із себе розумах?

Скіфи стояли похмурі й мовчазні.

— Нема підказок, то збирайте добро. Пакуйте його, виносьте. Не залишати ж його тут. Та повертайтеся швидше. Від вас кругом толку мало, — несамовито кричав сотник.

Мишко ще ніколи не бачив Скіла таким лютим. Він перший вискочив із печери.

Ворожіння енареїв на вербових прутиках та липовій корі

Малі фінікійці сиділи під бузиною й позіхали. Вепр лежав між ними з висолопленим язиком, що свідчило про його гарний настрій.

Мишко примостився скраю. Спостерігав, як вояки порядкували коло знайденого скарбу. Втомлені й пригнічені невдачею, вони мовчки трамбували добро у скринях, набивали ним мішки, рихтували тюки. І лише Мук між усіма жваво метушився. Ще б пак! Із сітки заплутаних ходів, нарешті, вибрався загін розвідників, якими Мук керував. А серед них четверо його братів.

Раптом до слуху хлопчака долинуло дещо цікаве:

— Скіле, дозволь нам стати братам у пригоді, — проспівав жіночий голос.

— Дозволь, Скіле, — наполягав другий голос, за мелодією близький до першого.

До Скіла зверталися два сміховинних воїни у барвистому вбранні. Їхні руки, груди і щиколотки прикрашали срібні ланцюжки та браслети. Цих чоловіко-жінок Мишко примічав і раніше. Його дивувало, що вони не тільки плуталися в сороміцькому для вояка одязі, а ще й тулили до себе, як дитинчат, в’язки хворостин. Але чомусь скіфи їх не брали на глум. Навпаки, ставилися до них шанобливо.

Сотник презирливо фиркнув:

— Що від вас, енареїв, візьмеш.

— Ми володіємо даром ворожіння, — по-жіночому переплів руки на грудях перший енарей, видно, сміливіший за товариша. — Ми успадкували його від самої Афродіти Уранії.[23] У мене вербові прутики,[24] у брата — липова кора. Дозволь, начальнику, нам ворожити.

Скіл ревнув:

— Ворожіть. Однаково ніхто не підказав нічого путнього.

Енареї враз оживилися. Хутенько скинули із себе в’язки. Розстелили циновки, сплетені з очерету. Перший виклав гору вербового жовтого пруття, другий — липової кори. Обидва ритмічно розхитувалися й бубніли щось собі під ніс. Водночас кожен порядкував на своєму господарстві.

Ніхто із присутніх, окрім, звичайно, Мишка, не виявляв до диваків інтересу. Вояки мовчки пакували добро. Скіл, що стояв осторонь, морщив лоба і погляд його блукав над головами підлеглих. Воєначальник подумки міркував, шукав виходу із ситуації, що склалася. Тільки шаман косував у бік ворожбитів. На опасистому рябому обличчі Вайлуватого гуляла іронічна посмішка.

Першому, більш сміливому, енарею Мишко дав прізвисько Вербичка, а другому — Липка. Хлопчика дії ворожбитів надзвичайно зацікавили. Він схилився над ними. Прагнув розібрати в їхньому бурмотінні слова, чітко бачити їхні рухи.

Зненацька хтось смикнув Мишка за лікоть. За ним стояв Кувікало. Випнуті губи буквою «О» зміїлися:

— Не заважай. Відійди. Занадто цікавий… Ух, кругом суне свого носа.

— Сам відійди і мені не заважай, рох, рох, — огризнувся Мишко.

Він враз осікся. Вояки попіднімали голови, незворушно дивилися на нього. По спині хлопчака пробігла мурашка. Він реально злякався. Мовчки відійшов від ворожбитів. Але не далеко. Продовжував стежити за рухами ворожбитів.

Ось Вербичка проворно розкладав прутики. Зібрав їх і зв’язав пучечками. Бавився ними. Розв’язув пучечки і знову зв’язував. Лагідно говорив до деяких прутиків. Тим часом Липка уважно розглядав найбільший шматок кори. Нарешті зважився. Примружив око — і черконув шматок ножем. Потім ще два рази. Вийшло три довгих стрічки. Липка заходився їх заплітати. Але до кінця кіску не доплів — хитався, стиха співав. Ось згадав про косичку — узявся її розплітати.

Мишко позіхнув. Хіба можна порівняти це допотопне ворожіння з виставами шамана. У Мадія природжений хист шоумена. Його сміливо можна випускати на сьогоднішню сцену. Ну, хоча б у Кривоозерському клубі культури.

Скіл, напевно, теж нудився. Задумливий, він повільно кудись рушив. Але повернувся. Знову пройшовся. Мишко не переставав дивуватися: поки енареї гралися прутиками і стрічками кори, гарячий воєначальник жодного разу не скрикнув, не вийшов із рівноваги.

Нарешті, енареї перестали бавитися. Вони стиха про щось говорили. Кивали на знак обопільної згоди общипаними борідками. Вербичка схилив голову з ріденькими пейсиками. У цілковитій тиші проспівав:

— О, владико, живи тринадцять раз по десять літ! Ми з братом хочемо внести в твої божественні вуха важливу інформацію.

— Вносьте, — удавано байдуже дозволив Скіл.

— Мої, владико, і братові результати збіглися. Шапку Арпоксая грабіжники викинули як непотріб.

— То де вона? Кажи! Хутко!

— Шапку Арпоксая підібрав хижий птах Боривітер.

Скіл вирячив налиті кров’ю бичачі баньки. Вербичка не злякався, а продовжував «вносити у божественні вуха владики важливу інформацію».

— Боривітер нахромив шапку Арпоксая на шпиль Скляної Гори.

Воєначальник, не володіючи собою, розрядився несамовитим криком:

— Що за дурню верзеш? І я повинен вірити? Та я накажу вам обом голови постинати і псам викинути. Ви разом морочите нас усіх.

Скіл розвернувся до вояків:

— Ні, ви бачили таких нікчем? Бачили?

Вояки на догоду начальникові кивали бородами. Витираючи мокрого рота, наперед поривчастим кроком вийшов Мадій.

Сказання про поселення святош Ук-Ра і Скляну Гору

З Вайлуватим час від часу відбувалися дивні метаморфози.[25] Мишко мав підозру, що шаману знову проспівала нечутна для вух смертних сурма.

Шаман велично змахнув пеленою сорочки, описавши потрібний для чаклунського дійства простір. (Скіфи перестали порпатися в мішках і скринях — позадкували.) Він всім тулубом подався уперед. У тому ж напрямку простяг руки до когось, тільки йому видимого. Зі сильним почуттям вигукнув:

— О, святий Орфеє, сине Аполлона, дай сили голосу моєму. Укріпи, бо маю розказати правду про давно зникле місто. О Зевсе, боже сильний, всезнаючий, всели в мої вуста глаголи правди. Нагадай те, що розповідав мені учитель, а я трохи забув, або через ницість розуму не засвоїв.

Проспівавши строфу, шаман награно наставив праве вухо до неба (ще й долоню завів за вухо), наставив ліве. Нічний вітерець таки щось нашептав шаману, бо він сильно дзенькнув предметом, затиснутим у жмені, й розвернувся до всіх. Мишко був неймовірно вражений: обличчя шамана, освітлене зблисками факелів, випромінювало неземне сяйво.

Неспокійний погляд чорних очей пробіг по задубілих слухачах, а козлячий тенор затяг:

— Давно, давно, коли боги вільно розгулювали серед людей і стояло завжди літо, у гирлі ріки Гіпаксай на залізних стовпах розкошувало прекрасне селище Ук-Ра. Жителі Ук-Ри мали велику прихильність від неба. Боги навчили їх використовувати для щоденних потреб енергію землетрусів, морських хвиль, вітру та сонячних променів. За все це укранці щедро дякували богам. Боги відкрили їм також таємницю великих перемін, що грядуть на землю, омиту водами Зовнішнього моря. Оволодівши вогнем, люди спалять ліси, а у степах — рослинний покрив. Через це шторми на морі, суховії у степах та землетруси прокотяться валом. З півночі рушить крига, глибою в п’ятнадцять стадій. Вона зрівняє все на своєму шляху, принесе кріпкий мороз і вічну мерзлоту. Зажерлива, ненаситна природа людини, однак, не зміниться. Рятуючи щит землі,[26] найбільший бог, що на третьому небі, викличе всесвітній потоп.

Мишко слухав пісню, забувши про все на світі. Мадій перевів дихання. Паузою вдало скористався Скіл. Воєначальник безцеремонно ревнув:

— Не про те співаєш, шамане. Ми шукаємо шапку Арпоксая? Де вона?

Шаман із гідністю витримав паузу і знову заспівав. Але вслухавшись у слова пісні, Мишко зрозумів, що Мадій таки перескочив із третього на десяте:

— О рідна земле! Матінка ти єси усім землянам! Сили надходять від тебе у наші кістки, у мозок, хоча не всі це розуміють. (Мишко второпав, кого хитрий жрець мав на увазі.) Уночі Скляна Гора, в минулому Ук-Ра, встає з морської глибини. Своєю вершиною торкається зоряного неба. Невидима для очей людських, Гора вбирає в себе дихання рідної землі. Сонячний бог бунтує проти Скляної Гори. Гойтасир жадає пробити своїми вогненними стрілами товсті крижані стіни. Але Гора, як прекрасна нічна квітка, з’являється зі заходом сонця і зникає до його сходу.

Мишко слухав, мимовільно роззявивши рота. Він здогадався, що в давній легенді міститься ключ до розгадки таємниці, пов’язаної зі зникненням шапки Арпоксая. А ще його дратувало нервове сіпання Скіла. Хлопчик переживав, що воєначальник безцеремонно обірве Мадієву розповідь на найцікавішому. Мадій, напевне, теж зважав на неспокійну поведінку Скіла, бо ні разу не передихнув. Під кінець взяв таку високу ноту, що у слухачів заболіли вуха:

— О, Арпоксаю, пращуре траспій і катіар. Залишив, батьку, нам шапку свою залізну. Велику силу вона має. А особливо тризуб, що вилитий зверху. Заповідав, батьку, нащадкам своїм у час найвищого сонця вбирати енергію Гойтасира. А все для того, щоб рука сколота була сильна, стріли слала у звіра і ворога непомильно, а голова в нього не боліла та не переймалася клопотами земного тимчасового буття.

— Та знаємо ми про це, знаємо, — усе таки вставив репліку Скіл. — Про шапку спитай. Де вона?

У бік начальника Мадій і вухом не повів. Зробився просто навіжений, сам не свій. Розчепіривши п’ятірню правої руки, окреслив навколо себе майданчик. Напружену правицю він стрімко звів. Направив її у бік моря. З долоні вдарило, мов із потужного прожектора, світло. Скіфи разом зойкнули і стихли.

Над морським простором в обрамленні світлого коридору тремтіло хитке повітря. Удалині коридору вирізнилася вертикальна риска. Вона міняла обриси. Врешті-решт окреслився білястий конус, схожий на гору.

Мишко милувався видінням. «Гарна картинка. Напевне, айсберг. Ой, на вершечку щось чорніє.» Хлопчик завмер, вдивляючись у темний предмет.

— Там шапка! Я бачу шапку — верещав і тицяв пальцем у хитку картинку.

— Де шапка? Яка шапка? — скрикнула уві сні Елісса.

Малі фінікійці, що мирно спали під кущем бузини, ворухнулися. Вони ще міцніше заснули.

Видіння розчинилося в смоляній темряві.

Глава шоста Скіл радиться з сотнею, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая

Кочівники перебували у стані солодкого напівзабуття. Несподівано скрикнув знервований Скіл.

– І що далі? Вислухали ворожбитів, шамана, якого Табіті щедро обдарувала талантом розказувати легенди та демонструвати картинки. Але ні від кого ми не почули головного. А саме, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая.

— Пане, чому б птаха не використати? Приміром, яструба, вихованого для полювання, — запропонував воїн, що стояв від Скіла справа.

— Не вийде. Яструба навчили брати тварин, яких збила стріла, — заперечив воїн, що стояв від Скіла зліва.

— Хижий птах Боривітер служить Ламії, — роздумував воїн, що стояв навпроти Скіла.

Воєначальник обвів свою сотню пекучим поглядом. У поле його зору попав Лікон. Скіл іронічно запитав:

— Головний десятнику, тебе вже не нудить? Мовчиш? Напередодні ти служив у царському загоні з особливих доручень. Атож мав би щось розумне мені підказати.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — відчеканив Лікон. — Готовий віддано тобі, начальнику, і царю царів служити. Але насмілюсь заперечити: я не один із того загону. Десятник Пат, старшина Гмирі, начальник загону розвідників Мук теж…

— Не те говориш, — перервав гнівливо Скіл. — Ти хоч тямиш, про що зараз говоримо?

— Аякже. Про Скляну Гору. Та Гора у морі. Вона височенна і невидима. Вночі підпливає до берегів вітчизни, щоб набратися діяльних сил.

Скіл зашипів на Скіла:

— Яким чином зняти шапку? Ну, думай, думай…

— Мій пане, однак Гору не можна бачити. Вона невидима для людського ока.

— Чому невидима? Мадій буде її висвічувати. У нього здорово виходить.

Мишкові здалося, що Скіл зауважив не зовсім впевненим голосом.

— Боги примхливі, — озвався Мадій. — Нині милостиві до нас. Навіть показали Гору. Але вірити в те, що довго її показуватимуть смертним, не варто.

Скіл кахикнув. Лікон стояв ні в тих ні в сих.

— Скляну Гору можна постійно бачити. Тільки про те я вголос боюся казати, — долинуло з середини гурту.

Біля Скіла виріс його довгобородий кульгавий радник. Він став навшпиньки й припав ротом до вуха сотника. Шепотун неспокійно озирався, наче хтось чужий міг його чути. Скіл схвально кивав головою. Довгобородий відступив назад і змішався з вояками.

Скіл суворим голосом мовив:

— Браття, уявіть собі, що Скляну Гору видно. Хто підкаже, як з неї зняти реліквію?

Запала неловка тиша. Скіфи крутили головами і слухняно морщили лоби. Мишко теж добросовісно мізкував. І дещо придумав. Він навіть розтулив рота, щоб озвучити класну ідею: треба негайно викликати з Ялти вертоліт. Але вчасно схаменувся і стулив рота.

— Хоробрий Скіле, дозволь мені сказати слово.

Наперед кривоногою горилою викотився Неандерталець.

— Говори, старшино.

— На Великому шляху ми обігнали валку, що добиралася до соляних копалень. Та валка суне з краю холодних вітрів.

— Обігнали. І що з того?

— А то, владико, що серед них я помітив неврів.

Скіфи притихли. Вони обмінювалися значливими поглядами і хитали головами.

— Ми могли б одного з них використати, — наводив старшина Скіла на думку, що його самого полонила.

Мишкові здалося, що всі, окрім нього, розуміли старшину. Скіл розмірковував:

— Перевертнями стають у пору довгих ночей і низького неба. А зараз спекотні дні. Та й ніч, як мізинчик. До того ж Мадій молодий шаман. Досвіду в цьому ділі він ще не набув.

Мадій насупився.

— Скіле, у нас вибору немає, — наполягав довгобородий. — Треба спробувати. Мадій довів нам свою спроможність, показав своє вміння. Всіх переконав, що є справжній, сильний шаман.

— Правильно, правильно. Мадій — сильний жрець. Він справиться, — дружно підтримали довгобородого вояки.

Мадій слухав ті вигуки і не дихав. Потім, задоволений, тупцяв на місці й обдаровував товариство вдячною посмішкою.

Скіфи пишуть вогнем лист

Скіл, який одне око затримав на Мадієві, а друге перевів на вояків, крикнув:

— Головний десятнику!

Хорошун, розштовхуючи воїнів, підбіг до воєначальника і виструнчився.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

— Лінконе, розпорядися, щоб відправили вогненного листа на сторожові могили. Розумієш, про що мовиться?

— Розумію. Мовиться про Скляну Гору.

Скіл молодим тигром рикнув на вояка:

— Відправляй листа і негайно. Хай терміново роздобудуть для нас одного невра. Хутко крутися.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

Лінкон побіг у ніч. Гукав, скликаючи воїнів, поіменно. Ті спішили до коней, що фуркали, прив’язані, у кущах. Мишко догнав Хорошуна.

— Прошу, візьми мене з собою. Я добре тримаюся на коні, — благав.

— Не на прогулянку їдемо, — відрізав головний десятник.

Кочівники помчали у бік сторожової башти. Мишко міркував: «Що значить вогненний лист? Як пишеться такий лист? Вогнем виводять літери на папері? Але паперових аркушів у скіфів нема. Вони пишуть на дерев’яних табличках, облитих воском. І чому вогнем? Пишуть грецькі букви гострою паличкою, що називається стиль».

Згодом Мишко зрозуміє, що даремно переживав. Вогненний лист найкраще читати не на башті, де його творять, а з відстані.

Скіфи дивилися у бік найвищої надбрамної башти і чекали. Невдовзі в небо зметнувся язик полум’я. Всі посхоплювалися на ноги, збуджено гомоніли:

— Так! Так! — підхвалювали. — Гарний початок. Далеко видно. О-о-о-о. Уже пишуть.

Вузький, але високий, язик вогню то виривався, то стрімко падав. З’являвся і зникав. Проте ці перепади були з різними інтервалами. Мов азбука Морзе. Такий текст не вистукували ключем, а замість звуків посилали в нічне небо світло.

— Фантастично! Суперово! — підскакував Мишко. — Обов’язково навчуся писати вогненні листи. Тоді матиму багато друзів. У Кривому Озері є гора. Мій лист прочитають і в Одесі, і в Миколаєві. Навіть у столиці заведу собі друзів.

Вогненний язик опав і більше в небо не злітав. Ніч знову лягла на землю чорним волом. Скіфи розійшлися. Мишко прагнув поділитися враженнями, що переповнювали його. Він кинувся до малих фінікійців. Елісса з братиком сопіли уві сні. Мишко зітхнув і ліг біля них. Відразу заснув.

Зацькований невр

Спав би наш герой до сходу сонця, коли б не галасливі скіфи. Вони зняли серед ночі такий гамір, що Мишко прокинувся і розплющив очі.

Небо посвітлішало. Але не так, як буває перед світанком. Посвітлішало через інтенсивне сяйво, що випромінювали зорі та місяць. Зорі збуджено тремтіли, а місяць розчервонівся, немов сердився на когось чи на щось. Мишко протер заспані очі й сів. Зиркнув на малих фінікійців — вони солодко спали. «Чому скіфи галасують?» — подумав хлопчак і перевів зір на ватагу. «О, стягують із коня неоковирний мішок. І Вепр серед них. Неспокійно крутиться і гавкає на мішок. Ой, те що у мішку, пручається? Цікаво, що в мішку?».

Мишко підбіг до галасливих. Вепр кинувся йому під ноги.

— Невра доставлено, — рапортував воєначальнику прибулий вершник.

— Добре, — буркнув Скіл.

І тут же розпорядився:

— Пате, розв’яжи мішок.

Десятник вправно вихопив із-за ременя короткий ніж і провів ним по вірьовках. З мішка вирвався на волю молодий, але дужий чоловік. Хитаючись на ногах, він світив неспокійними очима і щирив зуби до вояків.

— У-у-у-у-х! Звірюка! — задоволено плямкали губами одні.

Другі заспокоювали «звірюку». Лагідним голосом примовляли до нього:

— Хороший, хороший.

— Цей мугиряка не те, що шапку. Зірки з неба, як грушки, позриває, — тішилися треті. — Он які зуби…

— Чого в зуби заглядаєте? Робіть, що належить… Вас учити? — квапив підлеглих Скіл.

— Та не крутися в’юном, однаково не втечеш. Не для того тебе везли, — доброзичливим басом втихомирював полоненого велетень Гмирі.

Проте полонений не поділяв гарного настрою старшини. Дикою кішкою скочив на малого Кувікала (із-за його спини виглядав Мишко). Збитий сильним ударом, пузань перекрутився у повітрі й приземлився у кущах шипшини. Мишко чкурнув ще дальше. Але переміг свій страх і знову підійшов до гурту. Скіфи зімкнулися навколо невра. Заламали йому назад руки, звалили на землю й натовкли кулаками пику.

— Е-й, не дуже там, — застерігав Скіл. — Він нам здоровий потрібний. Не забувайтеся.

Одначе хтось-таки «забувся». Можливо, Гундзя. (Коли вояка розігнувся, то із задоволенням лівою рукою гладив кулак правої.) Із синцем під оком невр дико кричав і поривався втекти.

Скіл вийшов із себе.

— Чого телитеся? — гвалтував. — Та робіть із нього, що мали робити. Бо покалічить себе. А вас усіх, ще людиною, загризе. Старшино, організуй хлопців. Хай міцно тримають дикуна. Починайте!

— Добавте вогню! — басисто скомандував Гмирі.

У багаття, що жевріло, вкинули поживу для вогню — сухий очерет і хмиз. Вербичка з Липкою підскоками оббігли багаття. У кожного на руці теліпалася торбинка з конопляним насінням. Енареї перейшли на дріботливу ходу. А коли зійшли на звичайну, то запустили руки у торбинки. Розійшлися, зупинилися на півдорозі й рушили назустріч. Минаючи один одного, кидали насіння на розжарений плаский камінь, що підпирав багаття. Насіння тріщало, шипіло і розривалося димовими шашками. Вояки гучно втягували в себе молочно-білий дим і від задоволення заплющували очі.

Мишко теж хотів спробувати того смачного диму. Однак вояки злісно відштовхнули його від вогню. Та настрій у хлопчака однаково був піднесений. Він інтуїтивно відчував: ось-ось розпочнеться неймовірне.

Шаман закликає: «Мир вам!» і робить чорну справу

Сотня молодих відчайдух стовпилася навколо вогнища.

Мишко обкрутився на п’яті кросівок. Очима шукав підвищення. І дуже зрадів, коли надибав великого горщика (його винесли з печери, але не встигли запхнути у мішок). Перевернув його і став на широку денце.

До Мишка підбіг Вепр. Пес крутився з підібганим хвостом і неспокійно скімлив.

Мишко корпусом подався у бік багаття. Він бачив, як до полоненого подріботіли енареї. З підскоками оббігли невра і з підскоками відбігли. Далі ще раз і ще раз. Почувся передзвін дзвоників. У центрі, але на значній відстані від невра, виріс шаман (крадькома витирав рота).

— Мир всім! — тонко скрикнув.

Вояки стихли, схиливши голови. (Мишко навпаки — ще більше подався вперед.)

Шаман струснув решетом, усередині якого (Мишко про те знав) кріпилися дзвіночки. Дзвіночки дружно закалатали. Другою рукою (у ній була паличка на кшталт указки) шаман окреслив місце для шаманського дійства — камлання. Далі пхнув указкою в червоний місяць. Нічне світило захиталося. І лише тоді, коли рогулі сягнули найвищої точки, заклякло. У такому положенні, та ще й в осяянні червоного світла, місяць здавався повним.

Від уважного погляду Мишка не приховалося, що невр хоча тремтів, але із-під лоба слідкував за чаклунськими рухами шамана. Мишкові запідозрив, що полонений боїться шамана.

Тим часом Мадій швиргонув від себе решето й указку. Розставив ноги, підняв оголені руки. На високій ноті заспівав:

— Місяцю-місяченьку, рогатий брате сколота, помічник його і каганець уночі. Ми тебе, брате, шануємо і щедрі дарунки з димом надсилаємо у горнєє твоє царство. Як ніч поглинає день, як сильний перемагає слабшого, так і ти, рогатий брате, перетвори цього чоловіка. Хай він має міцні ноги, пружний хребет і чіткий зір розрізняти невидиме серед видимого. А ще стане не рикаючим, не ходячим, а летючим. Хай допоможе нам, сколотам, із Гори праведників зняти цінність безцінну — залізну шапку Арпоксая. Ми же по тому щедрі дари тобі принесемо. Хвалитимемося тобою, як милостивим, щедрим і всесильним. Слава тобі, брате наш яснолиций, на всі віки, слава тобі. — Слава тобі, брате наш яснолиций, на всі віки, слава тобі, — затягли скіфи дружно і на розспів.

Шаман вихопив із-під фартуха сиром’ятий ремінь і сильно цвьохнув. Невра мовби підкосило. Він звалився з ніг і гарчав, як скажений пес. Вепр і собі подав голос. Але не сміливо.

Повітря знову колихнулося, розсічене ременем. Цвьохнуло і втретє. Гарчання стихло. Наразі плакала дитина. Вепр притиснувся тремтливим боком до горщика. Мишко загострив слух, адже побачити дитину крізь щільний ряд вояків не міг. До нього доносилися звуки загадкового вовтуження коло багаття. Раптом скіфи разом, як один, колихнулися і пішли. Вони рухалися вервечкою. Плавно з боку на бік хиталися. Дружно, сильно, упівголоса скандували:

— Ух, ух. Вийди людський дух. Ух, ух. Увійди вовчий дух.

Коли скіфи скандували, то смикали кулаком лівої руки у бік багаття.

Мишко прислухався. Дитячий плач змінився скиглінням якоїсь тваринки. Можливо, цуцика. У просвітку поміж тих, що танцювали, Мишко прагнув побачити маленьку тваринку. Він ще більше подався вперед. Але втратив рівновагу — і загуркотів з горщика долі.

Вепр з підібганим хвостом чкурнув у кущі. Мишко стогнав — боліло забите коліно. Прислухався. Цуцик ще жалісніше скімлив. «Невже цуцика скіфи кинули у вогонь? Живого, як жертву для рогатого?», — обпекла Мишка страшна думка.

Він кинувся рятувати тваринку. Енергійно розштовхував ліктями танцюристів. Пробирався поміж них, як вуж у заростях очерету і осоки. Жодний вояка, однак, його не вдарив і грубо не перепинив. Хоча Мишко достеменно знав: таки заслуговував на покарання. Адже когось штовхнув, комусь боляче наступив на ногу… Уже біля багаття він кинув швидкий погляд довкола. І збагнув причину збайдужіння вояків до штовханів — вони перебували у сильному збудженні, трансі. Загалом зробилися навіженими. Але тваринки, що жалісно скімлила, він не побачив.

Хлопчик бігом оббіг багаття. Після цього пильно вдивлявся в палахкотливий вогонь. Готовий був витягти з жару маля, врятувати його від смерті. Ненароком, краєчком ока черконув полоненого. Мишко голосно гикнув і позадкував.

Перетворення невра на вовкулаку

Невром так трясло, наче під ним проходили дроти зі струмом найвищої напруги. Очі бідолахи вилізли з орбіт і висіли на щоках, мов крашанки. Він жалісливо підвивав і з його рота клубками котилася рожева піна. «То не собаче маля, а нещасний полонений скімлив», — зрозумів Мишко. Він безстрашно кинувся до невра. Поклав на його плечі, що ходуном ходили, свої теплі долоні. По-перше, хотів заспокоїти чоловіка. По-друге, — передати через свої доторки інформацію: «Я твій друг. Я з тобою. Я допоможу тобі втекти від жорстоких скіфів».

І теплова терапія допомогла: конвульсії, що досі торсали нещасного чоловіка, стишилися. Щоправда, він все ще смикав плечима і стогнав. Проте робив пробу звестися. Мишко простяг невру руку допомоги. Але бідолаха на руку допомоги не зважав. Підводився сам. І до того ж у дивний спосіб. Він міцно обіперся руками об землю й зі стогоном звівся. На рівні ноги, однак, не став і до кінця не розігнувся. Долонь від землі теж не відірвав.

Хлопчик безпорадно озирався. Але кочівники все ще перебували під впливом конопляного диму. Тепер ходили щільною звивистою вервечкою навколо багаття і безкінечно вигукували своє: «Ух, ух. Вийди людський дух. Ух, ух. Увійди вовчий дух». А ще безтямно, мов божевільні, гатили кулаками в той бік, де стояв у зігнутій позі невр. О, розраховувати на їхню допомогу чи навіть людське співчуття — марна річ!

З нещасним невром теж відбувалося щось незрозуміле. Мишко про всяк випадок від нього відійшов, хоча не відривав співчутливого погляду. При першій же нагоді був готовий прийти бідоласі на допомогу.

Так, уздовж хребта зігнутого чоловіка пройшла судомна хвиля. Його шия втягнулася в плечі, а обличчя, навпаки, витягнулося. Вуха полізли вгору і загострилися. У кінці торсу з’явився прутик, що розхитувався і ріс. Немовбито вивільняв сам себе з людського тіла. «Хвостяка!», — жахнувся хлопчик і позадкував.

Невр-звір жалісно стогнав. Раптом клацнув зубами і протяжно по-вовчому завив.

І тут почалося неймовірне. Скіфи разом, наче з одного горла, видали радісний гук. Заходилися виробляти дивні, шалені речі. Дико кричали. Здіймали затиснуті кулаки до рогатого брата яснолицього і трясли ними в екстазі. Падали на землю й смикали всіма членами, як епілептики. Зривалися на рівні ноги і повторювали неадекватні рухи.

Усе, що відбувалося коло вогню, скидалося на божевільню.

Вовкулака ходив ходуном. Його виття линуло в зоряне небо жалісно й безперервно. Скіфи від вовкулаки не відставали — кричали та казилися до нестями.

Враз виття невра і сказ кочівників обірвалися. Зробилося моторошно тихо. Мишко остовпів — навколо вогню крутився кудлатий вовк. Звір шкірив ікла і тупив у людей налиті крою очі.

— Тримайте вовка. Накинеться або, чого доброго, втече, — рикнув у затаєній тиші голос Скіла.

— Від нас не втече, — галасливо нахвалялися молодики.

— Провчіть, провчіть його на самому початку. Хай покірним буде… тобто не викидає коників, — підсипав жару Пат.

У руках вояків з’явилися держаки списів. Наставивши гострі клинки, мов дикуни, кричали. Затим разом, суцільною стіною пішли на перевертня.

Вовк крутився на одному місці. За кошлатою спиною шкварчало багаття. Навколо блищали, відбиваючи зблиски вогню, гостряки зброї. Мишко злякався. Точніше, за вовка сильно переживав. Адже той не повністю тварина. Тільки зовнішній вигляд його змінилися. А очі — ті самі. Величезні, людські. У них є думка. Вовк тремтить. Він боїться дикунів.

Пат заклав язик під долішню губу. З перекошеним злостивим видом заніс над вовком списа. З другого боку підходив Неандерталець. Він осатаніло, сильними руками смикав мотузку. Мишко пасивно дивитися на таке не міг. Він сміливо кинувся вперед. Прикрив собою невра і визвірився на десятника:

— Відійди! Не чіпай його. Це людина. Ти поганий. Ти редька. Гундзя — ось хто ти.

У старшини хлопчик вирвав мотузку. Перекривив його:

— А ти — Неандерталець! Первісна людина! Е-е-е-е! — і показав вояку язика.

— Відійди, паскудо! — басом гримнув вояка.

Агресивний Гундзя, все ще з язиком під долішньою губою, направив гостре лезо на Мишка. Скіфи автоматично перевели списи на малого бунтівника.

Хлопчик відступив. Наразі стояв поруч із вовком. Шукаючи порятунку, схопився за шкіряний ошийник і перекинув через звіра ногу.

Мишко з Вовком кружляє над Каркідою

Вовк не струтив Мишка з себе і не вкусив. Навпаки, перестав тремтіти і заспокоївся. Тільки серце всередині його клекотіло Від густої шерсті струмувало тепло. М’язи звіра напружилися, а клекотіння серця пришвидшилося. Хлопчик інтуїтивно обхопив черево тварини ногами.

Вовк присів. Лапи його вібрували. На якусь долю секунди звір завмер — і відштовхнувся від землі. Земля виплила у них із-під ніг. Люди, залишені внизу, видавалися головастими ліліпутами, які підстрибують, погрожують древками і прагнуть тих, що в небі, до смерті налякати.

Людські голоси швидко віддалялися. Червона пляма багаття зменшилася до розміру металевої гривні. Усе, що несло для небесних пілотів небезпеку, відійшло, залишилося позаду.

Хлопчик помітив, що зорі блідли й одна за одною провалювалися у небесні глибини. На блаватному полотні неба сиротливо плавав місяць. Рогатий брат сколота, помічник його і каганець уночі, крутив здивовано рогулями. Про всяк випадок слідом за зорями провалився в блаватну безодню. Розвиднялося.

«Як Вовкові (таке ім’я звір отримав) вдається літати? — гадав із захопленням Мишко. — Можливо, у нього виросли крила.»

Хлопчик провів рукою, з якої не випускав ремінь, уздовж кошлатого боку тварини. Крил він не намацав. З другого боку крил теж не намацав. «Цікаво, як у нього виходить літати без крил? — гадав собі. — Вовче серце б’ється не так, як моє. У Вовка рокоче, як реактивний двигун. Ой, згадав. Варвара Никонівна розповідала, що морські гребінці й кальмари рухаються за принципом реактивних двигунів — швидко і поштовхами. Напевно, блохи теж мають реактивні моторчики. Блоха малесенька, а одним стрибком долає кілька метрів. Мій Вовк летить, як ракета. Шкода, що мене не бачать однокласники. Коли розповідатиму про свій на Вовкові політ, то Петько не повірить. А Катруся повірить. Катруся завжди мені вірить і уважно слухає мої розповіді про Скіфію. О, придумав! Петькові нагадаю про гребінців і кальмарів. Варвара Никонівна для Петька великий авторитет. Атож Петько мені повірить. А що там унизу?»

Він ліг на Вовка і звісив набік голову. Його волосся куйовдилося від лету, а серце переповнювали радісні емоції.

Вовк кружляли над Каркідою. У його центрі, як і здогадувався Мишко, розкинувся майдан. По периметру майдану стояли красиві, переважно білі будинки. Від майдану, немов від сонця, відходили променями вузькі вулички. Чим далі від центру, тим будиночки були убогіші й менші. Ще дальше будиночки змінилися напівземлянками і землянками, покрівля на яких збігалася із землею. Мишко побачив кілки з людськими головами, що гнили, та з чорними і жовтими черепами. Розглядати місто у нього відпала охота. Він перевів погляд на море. Через ранкову млу море здавалося білою, з одноманітним краєвидом пустинею.

Мишко, щоб себе розважити, розбив видноколо на сектори. З одного боку (сектор А) біліло плесо моря, з другого (сектор Б) голубів сонний степ. Хлопчика зацікавив сектор Б. Він зсунув докупи брови і пильно вдивлявся у далечінь. І не даремно. Зірким поглядом дещо цікавеньке надибав. А саме гостроверхі намети, що виднілися ген-ген у степу. «Там скіфи. Напевно, дружини і діти вояків, що нишпорять у Каркіді, шукають шапку Арпоксая», — шепотів збуджений хлопчик.

Несподівано Вовк завис на одному місці. Неповнолітній вершник завмер і перестав дихати. Він уже знав: якщо літак зупиниться, то почне падати. Але реактивне серце набирало обертів. Ось Вовк розвернувся. Тепер його курс пролягав до сектора Б.

Степ Таврики скіфської доби

Великі чотириногі тварини просипалися після короткого нічного перепочинку. Спочатку потягувалися, потім хрокали, мукали, мекали, іржали. Тварини шанобливо вітали того, Хто Літає Степом вдень і вночі. Після священного ритуалу тварини заходили у високу росяну траву.

Он дикі коні. Вони мишастої масті, а на спині темна смуга. З висоти не видно, який кінь, — високий чи низький. Та Мишко вже знав — тарпан низькорослий. Плямисті олені гордо тримають голови. Ой, що за звірі підкрадаються до оленів. Мишко нетерпляче гецав, тис усією своєю вагою на Вовка. Хай той знизить висоту. Враз Вовк провалився у повітряну яму. А потім застиг на одному місці. «Молодчина», — похвалив Мишко звіра і покошлатив йому загривок.

Він очам своїм не повірив. «Леви? На Кримському півострові раніше жили леви?».

Вовк плавно пролітав над двома хижими кішками. Гриваста закинула руду голову і ревнув. А менша, без гриви, ліниво прогнула хребет. Наполохані олені понеслися світ за очі.

«У степу надзвичайно цікаво, — роздумував Мишко. — Ондечки бродять тварини, що носять розкішні, мов корони, роги. Серед них олені, тури, зебри, інші парнокопиті. Степ Криму за часів Великої Скіфії ні з яким степом не порівняти. Хіба що з теперішніми африканськими саванами.» (До речі, в Африці Мишко жодного разу не був. Представників африканської фауни він бачив у енциклопедії.)

Хлопчик згори заулюлюкав — реактивний Вовк пролітав над колонією страусів. Велетенські птахи зовсім не сполошилися. Один витягнув шию й заклацав широченним дзьобом, немов двома тарілками. «Герою, ти хочеш мене дзьобнути? Киш! Киш!», — кричав хлопчик, але коліна передбачливо підтягнув. Невідомо, що забреде в голову ненажері.

Таврикський степ кишів різноперими птахами. Також тваринами середніх і маленьких розмірів. Усі вони торохкали, сокотіли, жебоніли, каркали, квакали, шипіли.

І тут Мишко уловив запах диму. О, їхній курс пролягав до кочовища. Хлопчик передбачав радісну зустріч із знайомими скіфськими хлопчиками, отож завзято гецав на Вовкові.

Залишилося перелетіти лише кучерявий байрак. Вовк пішов на зниження. «Чи не зарано він висоту збавляє, — занепокоївся летючий мандрівник. — Ще візьме й сяде. Або ще гірше — утече від мене. Гей, не сідай. Лети далі… до скіфів. Я не хочу в байрак.»

Глава сьома Мишко знайомиться з фауною і флорою прадавнього байраку. Зустріч із Князем

Вовк, однак, приземлився. Приземлився так само, як і злітав, — без пробігу. Немовби вертоліт.

Мишко зіскочив з небесного перевізника і взявся його вичитувати:

— Чому ти сів? Скажи, чому? Я же просив тебе — лети до кочовища! Дивись на мене, не ховай очей. Не вдавай із себе тупу тварину. Бо ти не тупий. Ти — людина. Говорити не вмієш, але все розумієш.

Вовк підняв голову й протяжно завив, ніби виправдовувався. Він виглядав одночасно і нещасним, і ображеним. Мишка турботливо спитав:

— Зізнайся: утомився літати? Ну, зізнайся.

Вовк заперечно водив лобастою головою.

— У такому разі я тебе не розумію. Наприклад, чому для приземлення ти вибрав безлюдне місце?

Вовк у відповідь винувато гудів.

Хлопчик пересмикнув плечима. Хвилину кидав на перевізника осудливі погляди. Але його гнів опав, на Вовка він перестав сердитися. Поблажливо мовив:

— Добре. Перепочинь — і полетимо. Я дуже хочу побувати у скіфів. Попереду скіфське кочовище. Можливо, плем’я кривавих. Я в ньому раніше гостював. Хлопці, з якими гуляв, звичайно, виросли. Та я їх однаково узнав би.

Скоцюрблений Вовк витягнув передні лапи і поклав на них голову. Заплющив сумні очі. Мишко кинув:

— Відпочивай, а я відійду. Погуляю, подивлюся, які дерева тут ростуть. Можливо, знайду серед них чудернацькі. Мені все треба примічати й запам’ятовувати. На першому засіданні юних натуралістів розповім. Хай усі знають, якою була за часів Скіфії природа рідного краю.

«Акація, клен, явір… — бубнів під ніс юний натураліст і уважно розглядав кожне дерево. — Ого, який ясен височенний. У Кривому Озері дерева не високі, бо їх влітку крутять суховії. А в Тавриці дерева розкішні.»

На ясені сидів чорний ворон. Птах вправно й безтурботно стукав дзьобом по здобичі, яку затиснув гнучкими кістяними пальцями. Мишко милувався картиною.

І тут на його очах сталося щось страшне й незрозуміле.

З густого зела вистромилася голова гада. Тупорила, зелена, зі світлим черевом. Голова прямо вистрелила у ворона. Птах звалив з клена і впав хлопчакові під ноги. Мить — і лускатий гад накрив ворона собою.

Мишко кинувся вбік. Але ноги чомусь не слухалися. Через це відбіг не далеко. Широко розплющені очі дитини зафіксували червоний струмочок, що цюркотів з голови птаха. А ще зеленого гада, що припав до ранки і жадібно лизав кров. Хлопчик зібрався чкурнути з непевного, заселеного агресивними тваринами, байраку. Та враз тварини пропали. Жодного сліду не залишилося від пташиної трагедії. Ні чорних пір’їн, ні краплин крові на траві… Хлопчик здивовано лопотів пухнастими віями. Можливо, привиділося, або він сам таку картину нафантазував.

Перед розгубленим хлопчиком вихором закрутився зелений стовп. Вітрові хвилі, мов пелюшки, розвернулися — з них вийшов чоловік. Молодий, високий, гнучкий. Кінчики тонких вусиків підвернуті догори. Волосся прилизане. Брови прямі, чорні. Холодні очі молодика блищали, як відполіровані обсидіани. Ногу відставив і грайливо хитає нею. Хитрувато поглядає на нього, Мишка.

— Дядечку, ви хто? — з трудом відтягнув слова хлопчик.

— Угадай.

— Не знаю. Раніше я вас не бачив.

— Тоді узнай за моїм убранням. (Молодик театрально обкрутився на високих закаблуках.) Хто так одягнений? Пригадав? Ні? Швидше думай!

— На вас класна вдяганка. Але надто яскрава. У нас чоловіки так не ходять. А ви вбрані у жовтий комбінезон та яскраво-зелений плащ, — розтягував слова здивований украй Мишко.

— Уже тепліше. Пригадуй: у кого жовте черево? Га? — молодик сміхотливо примружив ліве око.

— Жовтопузик, — прошепотів розгублений Мишко і радісно скрикнув: — Ви — Жовтопузик? Або правильніше…

— Досить управлятися в кличках. Називай мене просто, але чемно — Князь. І на «ти». Затямив?

Молодик узявся у боки, випнув синю нижню щелепу.

— Княяязь, — протягнув Мишко. А про себе подумав приказкою, яку частенько згадувала мама: «Хай буде гречка, тільки б не вийшла суперечка».

Князь спохмурнів:

— Міг мене взнати, коли я висунув голову із зела, щоб кокнути чорноперого.

— Ти негарно вчинив, — стягнув Мишко докупи біляві брови й осудливо блимав із-під них сірими очима.

— Но, но, — утихомирював його Князь. — Я рятував своїх дітей, своє гніздо. Загалом, усе це я вчинив для тебе.

— Я не просив убивати пташку, — відрізав Мишко.

— Згоден, не просив. Але ж потрібно було з його голови дістати штукенцію.

— Яку ще штукенцію? Князю, ти дорослий, але смішний фантазер.

Князь зблід. Наблизив упритул до хлопчика своє обличчя і прошипів:

— Мені не подобається твій тон, хлопче. Ніколи не забувай, що я змій. Мудрий і всезнаючий.

Молодик випнув синю щелепу і застиг із кам’яною зарозумілою пикою. Мишкові кортіло шпигонути хвалька образливим слівцем. І він доклав неймовірних зусиль, щоб стримати себе. Але Князь полагіднішав.

— Не ображайся, малий. Краще згадай сцену біля печери. А саме, коли скіфи не виявили серед знайдених речей шапки Арпоксая.

Для Мишка не складало труднощів відтворити у пам’яті незабутні хвилини. Адже він тоді так багато узнав. Хлопчик із задоволенням пригадував:

— Мадій всім нагадав історію Скляної Гори. Я її з великим інтересом слухав. Хоча Скіл не раз утручався й заважав Мадію.

Князь махав руками, які щільно облягало жовте еластичне трико:

— Далі, далі.

— А далі всі побачили Скляну Гору. Спочатку вона скидалася на світлу риску, проведену від моря до неба. А потім риска стала грубшати і перетворилася на Гору.

— Далась тобі Гора, — вийшов із рівноваги Князь і сплюнув.

— Ну, ще Скіл дуже нервував. Адже Скляна Гора, на верхівці якої шапка Арпоксая, невидима в натурі. А шапку треба зняти.

— А як Гору можна побачити?

— Не знаю.

— З тобою, хлопче, каші, не звариш. Переглянь краще все ще раз. Може, второпаєш.

Молодик вихопив із-за своєї спини паличку. Ніяку на вигляд, але з балабушкою, навколо якої струмувало фіолетове світло. Князь змахнув паличкою. З балабушки вирвався жмутик вогню. Князь вогнем намалював кружало. Повітря у кружалі тремтіло, немов марево. Мишко побачив у ньому себе. Некрасивого, з витягнутою, як у молоденького півня, шиєю. Він стежив за скіфами, що стовпилися навколо багаття.

«- І що далі? Вислухали ворожбитів, шамана, якого Табіті щедро обдарувала талантом розказувати легенди та демонструвати картинки. Але ні від кого ми не почули головного. А саме, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая.

— Пане, чому б птаха не використати? Приміром, яструба, вихованого для полювання, — запропонував воїн, що стояв від Скіла справа.

— Не вийде. Яструба навчили брати тварин, яких збила стріла, — заперечив воїн, що стояв від Скіла зліва.

— Хижий птах Боривітер служить Ламії, — роздумував воїн, що стояв навпроти Скіла.

Воєначальник обвів свою сотню пекучим поглядом. У поле його зору попав Лікон. Скіл іронічно запитав:

— Головний десятнику, тебе вже не нудить? Мовчиш? Напередодні ти служив у царському загоні з особливих доручень. Атож мав би щось розумне мені підказати.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — відчеканив Лікон. — Готовий віддано тобі, начальнику, і царю царів служити. Але насмілюсь заперечити: я не один із того загону. Десятник Пат, старшина Гмирі, начальник загону розвідників Мук теж…

— Не те говориш, — перервав гнівливо Скіл. — Ти хоч тямиш, про що зараз говоримо?

— Аякже. Про Скляну Гору. Та Гора у морі. Вона височенна і невидима. Вночі підпливає до берегів вітчизни, щоб набратися діяльних сил.

Скіл зашипів на Скіла:

— Яким чином зняти шапку? Ну, думай, думай…

— Мій пане, однак Гору не можна бачити. Вона невидима для людського ока.

— Чому невидима? Мадій буде її висвічувати. У нього здорово виходить.

Мишкові здалося, що Скіл зауважив не зовсім впевненим голосом.

— Боги примхливі, — озвався Мадій. — Нині милостиві до нас. Навіть показали Гору. Але вірити в те, що довго її показуватимуть смертним, не варто.

Скіл кахикнув. Лікон стояв ні в тих ні в сих.

— Скляну Гору можна постійно бачити. Тільки про те я вголос боюся казати, — долинуло з середини гурту.

Біля Скіла виріс його довгобородий кульгавий радник. Він став навшпиньки й припав ротом до вуха сотника. Шепотун неспокійно озирався, наче хтось чужий міг його чути. Скіл схвально кивав головою. Довгобородий відступив назад і змішався з вояками.»

Князь передає Мишкові чарівний карборунд

— Досить! Досить, — скрикнув Князь і змахом чарівної палички обірвав видиво. — Ну, хлопче, згадав?

— Згадав, — замріяно відповів Мишко. — Цікаво переглядати… Князю, як тобі удалося все зняти? О, я здогадався! Ти причаївся в кущах і знімав усе на відеокамеру. Я вгадав? Признайся: вгадав?

— Я, дійсно, перебував неподалік. От тільки знімальної камери мені не потрібно. Вона громіздка і примітивна. Для цього в мене є чарівна паличка, яка все запам’ятовує.

Мишко з неприхованою заздрістю поглядав на чарівну паличку.

— Суперово, — захоплено сказав Мишко.

— Ми відійшли від теми, — похопився Князь, ховаючи паличку за спину. — Знаєш, що довгобородий шепотів Скілові?

— Не чув, хоча й прислухався. Він дуже тихо говорив. Наче когось боявся.

— У такому разі знай. Довгобородий радив воєначальникові: «Змій, що веселкою став і прикрив дітей, дуже знатний».

— От ще новина! Скіфи вголос називають тебе Коломбією і помічником Папая.

— Помічником, та не першим… Так, ми знову відійшли від теми. Радник шепотів Скілові: «Змій у своїй голові носить чарівний камінь. Він дає змогу бачити невидимий світ. Я тут знайшов гніздо з малими гадами, його дітьми, то ми його дітей… того». І таке інше.

— Що значить «того і таке інше»?

— Хай тебе те не цікавить, — відрізав Князь.

— Тоді розкажи про чарівний камінь. Він, справді, у твоїй голові? Не муляє? Невже ти бачиш невидимий світ? Розкажи, Князю, що невидиме крутиться тутечки, коло мене? Воно добре чи зле?

— Майстер ти, хлопче, сипати запитання. Не знаю, на яке спершу відповісти.

— Розкажи про чарівний камінь.

— Камінь називають карборундом. Він не муляє. Навпаки, від нього маю велику користь. Наприклад, на відстані я наказав вовкові, щоб тебе переніс у байрак. Камінь має й інші чарівні властивості.

— Які?

— Приміром, захищає від нечистих сил, попереджає про небезпеку, наділяє владою. Люди поважають володаря такого каменя, не насміхаються з нього, як із дурника. Не крутять пальцем коло скронь і не свистять йому вслід.

— Ого! — захоплено вигукнув Мишко.

Щиро зізнався:

— Мені завжди не вистачало такого каменя.

— Я тебе з байраку оце й виглядав, щоб камінь передати.

— Чесно? То давай.

— Тримай.

— Оцеее такиий, — розчаровано пхикав Мишко.

— Який?

— Я думав — він особливий, надзвичайний. Блищить або ще щось…

На долоні лежала руда зморшкувата горошина.

Князь підняв і опустив плечі.

— Такий, як бачиш.

Князь поштиво мовчав, позираючи на розчарованого хлопчика. Нарешті, глибокодумно зауважив:

— Добротні, дорогі речі не крикливі на вигляд, а скромні. Щоправда, багато від цього камінця не чекай. Це карборунд, але не той.

— Що значить — не той? — скрикнув, мов ужалений осою, Мишко.

— Я його відібрав у ворона. Сила пташиного карборунду не велика.

— Ага. Тепер я зрозумів, чого ти кокнув пташку. Убивця!

— Багато, хлопче, патякаєш, — крижаним голосом прошипів Князь. — Накажеш мені голову покласти, чи моїх дітей заради якоїсь іржавої шапки? До того ж тобі багато не треба.

— Чому не треба? — скинувся Мишко. — Мені якраз дуже багато чого треба.

— Для чого? З якою метою?

— Наприклад, я хочу стати сильний, щоб верховодити. Тоді хлопці з мого класу і на вулиці мене боятимуться.

— Розумом бери, а не силою, — радив змій.

Він повернувся спиною, щоб піти.

Хлопчик обхопив стрункі ноги Князя.

— Зачекай. Ти ще не все сказав.

— Чого не сказав?

— Наприклад, що я отримаю від цього, як його… карборунду?

Князь крутнувся на закаблуках. Холодно пояснив:

— По-перше, невидиме для тебе стане видиме. По-друге, розумітимеш мову тварин. Ти ж хочеш розмовляти з вовком?

— Хочу. А ще що?

— Про небезпеку попереджатиме.

Мишкові здалося, що голос Князя прозвучав невпевнено. Він запитально дивився на Князя. Той відвів очі убік. «Ага, щось крутить, недоговорює», — зробив висновок Мишко. Він голосно наполягав:

— Я повинен заздалегідь знати про своїх ворогів.

Князь скривився.

— Моя тобі порада: не пхай кругом свого цікавого носа і нічого без потреби не торкайся. Дотримуватимешся цих двох правил — не вляпаєшся в неприємність.

— Хай камінець попереджає мене про ворогів, які підкрадаються, — канючив Мишко.

— Я ще не бачив такого впертюха, — обурився Князь.

Мишко відвернувся, удавав безтурботного. Відвів праву ногу, водив носаком по траві. Думав: «Не викрутишся, зміїще. Даси все, чого захочу. А не даси, так скіфи зруйнують твоє гніздо, а твоїх дітей порубають. І буде тоді «того і таке інше». Знатимеш, як зі мною торгуватися».

Князь метнув на хлопчака проникливий погляд.

— Гаразд. Відкривай камінець. Запущу в нього й таку силу.

Мишко тут же розтулив кулак. Молодик поводив над чарівним камінцем рукою, а потім дмухнув на нього. Камінець змінив колір. У глибині мінералу блимнуло зелене світло і згасло.

Князь суворо повчав:

— Сховай карборунд і нікому його не давай, навіть ненадовго. З кожним передаванням чарівна сила його слабшає. Так, я тебе покидаю.

— А як я узнаю про небезпеку? — похопився Мишко.

— Знаєш, за яким принципом працює світлофор?

— У КО світлофорів немає.

— КО — це де?

— Не знаєш? Учні мого класу придумали для рідного села таку скорочену назву, або по-науковому — абревіатуру.

— А повна яка?

— Криве Озеро. Наше село так називається. От тобі й на! Так ти ж хвалився: я — змій, мудрий і всезнаючий.

— Облиш… Я тебе спитав про світлофор.

— А-а-а, про світлофор. Варвара Никонівна на наочному матеріалі знайомила клас із правилами переходу через дорогу.

— У такому разі ти знаєш принцип його дії.

— Звичайно. Зелене світло — рухайся сміливо. Жовте — попереджає про небезпеку. Червоне — існує загроза для життя і здоров’я.

Князь зімкнув пальчики руки, в якій лежав чарівний камінець. Суворо наказав:

— Верстай путь, Мишо.

Крутнувся на закаблуках.

— О, Князю, зачекай, не уходь. Зроби, щоб я був сильним, — циганив Мишко.

Молодик вийшов із рівноваги. З дратівливими нотками в голосі кричав:

— Тебе витримати не можливо. Багато вимагатимеш — без нічого залишишся. Пам’ятаєш казку про липку і ненажерливу бабу?

— Пам’ятаю… Але я дуже-дуже хочу бути сильним і красивим. Таким, як атлети.

Князь підняв Мишкове підборіддя й зашипів йому в обличчя:

— Будеш упиратися, то не перенесу тебе у твоє ко-ко. У скіфів залишишся.

Мишко опустив голову. Така перспектива його лякала.

— Сідай на вовка і дуй у фортецю. І хутчіше.

— Гаразд, — покірно відповів Мишко.

Він подумав і почав скиглити:

— Я хочу відвідати своїх друзів-скіфів.

— Немає тобі чого в кочовищі робити, — левом ревнув Князь. — Іншим разом відвідаєш. Вояки в Каркіді вже хвилюються. Один одного запитують: «Куди пропав хлопчак? Чи й повернеться?» Вони неспокійні й агресивні. Можуть зруйнувати моє гніздо. Дуй назад, до них. Розкажеш усе, як було. Ні, не все. Якось там закрути, щоб вийшло коротше. Приміром, так: «Полоз сидів у гущавині й вцілив у мене камінчиком. Я камінчик підняв. Відтоді бачу і чую більше, ніж бачив і чув до того». Затямив?

— Угу.

Зізнання Вовка. Скіфське містечко, коли дивитися на нього згори

— Доведеться летіти в Каркіду, — сумовито констатував Мишко.

Вовк байдуже кинув.

— Що ж, коли треба, полетимо.

Тепер, коли Мишко розумів мову Вовка, то почувався не з впевнено. Наче провинився перед ним. Наче разом із скіфами його, чоловіка, перетворив на тварину. Вибачливим тоном сказав:

— Я тебе розумію.

— Справді? — глузливо спитав Вовк.

— Здогадуюся: ти ліпше полетів би додому, до своїх, рідних.

— Так, я сумую за батьками, за сестрами, братами. У неврів великі родини. Ми живемо разом, в одній хатині. Але мені заборонено вертатися вовком до своїх.

— Чому? Тебе ж рідні взнають і не проженуть. Скіфи говорили, що кожен невр здатний перевтілитися у вовка.

— То правда. Але не спекотної пори. Вовками неври стають у пору довгих холодних ночей. Тоді горять сузір’я Великого і Малого псів.

— Отак! Дуже цікаво. Розкажи мені про Псів, розкажи…

— Та що розказувати… Ми, неври, шкірою сузір’я відчуваємо, навіть крізь хмари. Просто для нас підходить пора для перевтілення… Ми не можемо встояти перед своєю природою. Тоді ми всі однакові, єдині. Ми добре розуміємо один одного. Вовчу подобу товариша приймаємо легко і радісно. Сколоти згвалтували мене, перетворили на вовка силою.

— А чому ти не втік? Ти ж не був зв’язаний. Тебе не тримали. Я бачив — вояки стояли осторонь і просто спостерігали.

— Шаман розмахував переді мною сиром’ятим ременем.

— Пояса ремінного злякався?

— Той пояс не простий. Його називають наузом. Він зачаклований… Коли шаман махав ременем, то в мене ноги і руки судомою звело. Не міг ними ворухнути.

— Не міг ворухнути? А на мене науз ні тоді не діяв, ні тепер, — похвалився Мишко. — О, придумав! Давай ошийник, що називають наузом, викинемо. Триматимусь за твою шерсть або шию.

Вовк журливо мовив:

— Не допоможе. Тільки той чоловік, який мене обернув на вовка, має силу зняти з мене вроки. Я повинен вернутися до шамана і все виконати, що він велить.

— Признаюся: мені дуже сподобалося на тобі літати. Класно. Наче на ракеті. Я літав би з тобою довго. Але Князь, цей хитрий змій, він…

— Я його знаю, — утрутився в розмову Вовк.

— Уявляєш, Князь суворо наказав мені «дути» до Каркіди. А я так мріяв завернути до скіфського кочовища. Так мріяв… Слухай, друже, може, все-таки махнемо у наметове містечко. Га?

Вовк нічого не відповів. Стояв зажурений, з опущеною долі головою.

— У мене аж коліна сверблять, так кортить у кочовищі побувати. Глянути на нього хоча б згори, — не вгавав Мишко.

— Не слід командирам перечити, — сумовито відповів Вовк. — Хоча… Вчинимо так. Я злечу, а потім почну розвертатися. Зроблю над наметами коло. А ти нахиляйся і вниз дивися. Все примічай.

— Гаразд! Тільки лети повільно, щоб я міг більше побачити і запам’ятати. Бо про все я розповідатиму. І не один раз.

— Домовилися.

Коли вони пролітали над скіфським кочовищем, то сталося непередбачуване. І все через надмірну Мишкову допитливість Прагнучи щонайбільше побачити й запам’ятати, хлопчик перехнябився на бік. Спершу не надав значення тому, що сповзає зі слизької вовчої шерсті. Похопився лише тоді, коли одна нога задерлася, а друга — шпагатом ковзнула донизу. Ще мить і загуркотів би долі.

Мишко страшенно злякався. Якби він звалився з неба і протаранив намет, от би переполох зчинився! Адже скіф’янки ще ніжилися з дітьми в постелях. А, найгірше, що змій на шум прилетів би. Від нього отримав би такого прочухана, аж ну.

Однак Мишко був розчарований. Нічого нового в містечку він не примітив. Намети так само нагадували величезні парасолі з діркою у центрі. Біля деяких наметів курів дим. То сліпі рабині готували сніданок. Кругом наметів усе вози, вози: чотирьох-, шестиколісні. А в степу вешталася худоба. Пастухи погейкували на корів, вели за собою овець на соковиті пасовища. Табуни молодих коней на тлі мерехтливих від роси трав нагадували руді острови.

— Скіфи серйозно обживають Таврику, — роздумував уголос. — З усім товаром переселяються.

Вовк, що зирив униз, озвався:

— Еге, серйозно. Велетенське військо перса Дарія рослини у степах витоптало. Також трави не один раз горіли. А стада, отари, череди у сколотів чималенькі.

— Ще й які. Навіть більші, ніж два роки тому.

— Значно більші. Скіфи після перемоги над персами виросли у власних очах. Свою країну називають Великою Скіфією. А тепер чіпляються за землі Скалистого півострова. Прагнуть на них осісти.

— Чудово в Криму. Лагідне море. Тут набагато тепліше, ніж у степу. Мені подобається в Криму.

— Де, де?

— Тут… в Тавриці.

Хлопчик не протестував, коли Вовк узяв курс на Каркіду. Він зрозумів: коли надовго покидаєш улюблене місце, то воно до тебе байдужіє, стає чужим.

Скіфи прагнуть знищити гніздо Жовтопузика

Вовк плавно розвернувся над Пурпуровим палацом. Але для посадки вибрав віддалене місце — за коморою. Мишко зіскочив із кошлатої ракети і кинувся до своїх друзів, фінікійців. Дітлахи тулилися до стіни комори і стежили за скіфськими вояками. Вепр, що сидів біля дітей, злякався Вовка. Підібгав хвоста й чкурнув у кущі лоха, що росли під кам’яною огорожею. Фінікійці відійшли від стіни. У Елісси тремтів голос від хвилювання. Лулі схлипував, коли сестричка розповідала:

— Мишо, ці дикуни, хочуть спиляти дуба і знищити Веселчине гніздо. Мишо, ми тебе з братиком благаємо: зупини їх. Скіфи тебе послухають.

Мишко запишався. Через хвилину рішучим голосом велів:

— Ходімо до скіфів.

Близнята без вагання потюпали за своїм командиром.

На півдорозі, однак, всі троє зупинилися. З відстані спостерігали за діями скіфів. Так, Скіл, що стояв спиною до дітей, давав усім вказівки. Гмирі виніс із комори довгу зубату пилку. Мук зі своїми братами плазував на колінах. Брати завзято штурхали списами поміж корінням. Інші воїни тримали напоготові зброю. Гмирі перевіряв пальцем чи гострі зуби у пилки, яку тримав за одну ручку. Він придивлявся до дерева. Напевно, міркував, з якого боку почати пиляти. Мадій походжав, випнувши гостре черево, і щось нерозбірливе балабонив собі під ніс.

Близнята схлипували все голосніше.

— Веселки там немає, — заспокоював Мишко дітей.

Елісса тріпнула дрібушками й вередливо пискнула:

— Але ж там Веселчине гніздо. Я бачила маленьких, його дітей. Ти б хотів, щоб твій будинок розвалили?

Від хвилювання з носа Елісси вискочила бурулька.

— Підітри носа, — підказав Мишко.

Елісса бурульку зняла, але однаково схлипувала.

Повз дітей пробіг з підібганим хвостом Вовк. Мишко покликати його. Вовк, однак, вперто прямував до шамана. До нього він підповз на череві. У Мишка стиснулося серце, коли кошлатий товариш жалісно скавулів. А ще принизливо припадав до запилюжених чобіт Мадія. Той зарозуміло вичитував Вовка:

— Ну, повернувся, пілоте? Знай, нікуди від мене не дінешся.

Вовк у відповідь ще жалісніше скавулів.

Сотник просить Мишка зробити для нього послугу, обіцяє за це щедру винагороду

Скіл озирнувся. Побачив дітей і різко наказав своїм:

— Зачекайте!

Молодечим кроком підійшов до Мишка. Близнята голосно підтягли шмарклі й стихли.

Воєначальник обняв за плечі Мишка. Догідливо запитував:

— Гарно, Мишо, кататися на кудлатому?

— Мені сподобалося, — щиросердо признався хлопчик.

Усміхнене обличчя Скіла випромінювало тепло. Приязна усмішка сотника перетворила зашкарубле серце хлопчика на м’який мармелад. Мишко довірливо ділився враженнями від повітряної мандрівки:

— Ми пролітали над наметовим містечком. Але там ще всі спали. Ось чому я нічого цікавого там не примітив. Прикро. Я дуже хотів побувати у кочовищі. Гадав, що то плем’я кривавих.

Воєначальник із почуттям обіцяв:

— Даю тобі, Мишо, слово честі. Приймемо тебе у будь-якому кочовищі як найвищого гостя. З почестями, гідними тебе. Зробиш нам одну послугу — і все, що попросиш, отримаєш.

— Я хочу мати повне бойове спорядження скіфського воїна, — озвучив свою заповітну мрію п’ятикласник.

— Усе, усе матимеш. Це я, Скіл, тобі обіцяю. І сагайдак зі стрілами та луком, і меч у кованих золотом піхвах, із багатим руків’ям. А ще спис із добре наточеним лезом, — невтомно обіцяв молодий ватажок.

У Мишка в скронях вирувала гаряча кров. Він примружив очі. Бачив себе в костюмі з нашитою бронзовою лускою та у шлемі з пишним султаном. Один щит — бронзовий і широкий, прикриває йому плечі, а другий — круглий, він тримає у лівій руці, бо в правій — меч. А меч класний! Брусок навершя і сердечко перехрестя з чистого золота. А сам меч довгий, важкий…

Сотник кахикнув. Мишко широко розплющив очі й повільно приходив до тями. Поцікавився:

— Скіле, яку послугу ти маєш на увазі? Що для сотні я повинен зробити?

Скіл довірливо поклав йому на плечі свою загорілу мускулисту руку. Відвів його від малих фінікійців. Мишко скосив очі. Близнята дивилися на нього з надією.

— Що я можу доброго зробити? — повторив запитання Мишко, косуючи, чи всі бачать, як воєначальник розмовляє з ним, мов з рівнею.

— Ми тут радилися, коли ти літав. Шаман з моїм радником правильно відмітили…

Скіл замовк.

— Що відмітили?

— Сказали, що ти порозумівся з кудлатим. Між вами повна злагода.

— О, так, — хвалився Мишко. — Ми з Вовком уже друзі.

— У такому разі тобі легко буде виконати нашу просьбу. Мишо, я, Скіл, начальник царської сотні блискавичного реагування, дуже тебе прошу: допоможи нам повернути шапку Арпоксая.

— Шапку Арпоксая? — перепитав Мишко.

Скіл прагне заволодіти карборундом

— Так, шапку, — підтвердив Скіл. — Вона потрібна сколотам не для того, щоб голову накрити.[27] Мова йде про царську шапку. Та ще й яку! Одного з перших царів сколотів.

— Скіле, але як я можу повернути сколотам шапку? Навіть не уявляю собі…

— Не хвилюйся, Мишо. У тебе все вийде. Головне, що кудлатий підпустив тебе до себе і ти вільно на ньому сидиш. Звичайно, без карборунду ніяк не вирізниш над морем Скляну Гору. Ось викорчуємо дуб, зловимо змія…

Хлопчик затремтів від обурення.

— Хай твої воїни, сотнику, не чіпають гнізда. Коломбія — помічник Папая. Папай вас за це суворо покарає.

— Сколоти велику жертву Папаю складуть. Папай нас зрозуміє. Безперечно, змій знатний. Та наша справа важливіша. Нам потрібен чарівний камінь, що невидиме робить видимим.

Мишко зневажливо пхикнув.

— Мартишкина робота.

— Ти про що?

— Жовтопузика… тобто Коломбії немає в норі.

— Немає? Далеко від нас не втече. Вивернемо з корінням дерево й доберемося до його гнізда. Хтось казав, що бачив малих полозів. Прилетить, як миленький, щоб не порубали його дітей.

Хлопчик ухопив воєначальника за рукав шкірянки. Сердечно благав:

— Скіле, не роби цього. Накажи своїм, щоб не пиляли дуба.

— А ти, малий, капризун.

— Який ще капризун? Для чого псувати дерево? Адже змій віддав мені чарівний карборунд.

— Що? — ревнув Скіл.

Ліва червоняста брова забралася на праву і нервово сіпалася.

Мишка хоча й розбирав сміх, але відповів гідно:

— Ти правильно почув, Скіле. Карборунд тепер у мене.

— Не вірю. Покажи.

— Прошу, — чемно мовив хлопчисько і розтулив долоню.

Якби прийшов у рух пустий одяг і каркіди всі, до ноги, воскресли, то на Скіла вони не справили би такого сильного враження. Зморщена горошина вчинила переворот у голові ватажка сотні. Куди ділася його незалежна постава? Він заглядав у жменю хлопчика, як голодна ворона у кістку. Підвів голову, шепотом уточнив.

— Це він?

— Він, він. Карборунд, — глузливо підтвердив Мишко. — Найсправжнісінький.

— А ти не брешеш?

— Скіле, який сенс обманювати? Ти й сам знаєш: змія кругом пальця не обведеш, — гордовито відповів хлопчик.

Він щільно стулив кулака і завів його за спину.

— О, ця тварина дуже мудра, — шепотом погодився ватажок.

— Скіле, звичайно, ти про це не знаєш. Навіть, Мадій не знає. Але змій дав знати Вовкові ще біля багаття, де його вояки травили, що чекатиме в байраці, — із злостивим задоволенням ділився хлопчик лише йому відомими подробицями.

— Он воно що… А я, дурний, слідкував за кудлатим, коли він полетів, і гадав: чому він прямує до байраку. Виходить, вони між собою домовилися. Це ж треба… Хто б міг таке передбачити?

— Так, домовилися. Але Вовк, коли приземлився, відпочивав. Я же розглядав дерева. Іду собі. І бачу на ясені ворона. Ой, ні, не птаха, а змія…

Мишко вчасно прикусив язика. Адже Князь його серйозно попередив: багато не патякай, а обмежся однією, двома фразами.

— Ну, давай, давай розказуй. Чого зупинився, — підганяв розтривожений Скіл.

— Та про що розказувати, — безтурботно кинув Мишко. — Полоз уцілив у мене камінчиком. Я його підняв. Зразу побачив різних там лісовиків, русалочок, оцих… як їх… О, згадав — німф. Зрозумів мову птахів, мурах…

Сотник устромив свої сиві очі в Мишкові й не відводив. А ще він щипав ледь помітні вуса. Його, напевне, щось насторожило у розповіді співрозмовника.

— Невже ти все бачиш і чуєш?

— Не віриш? Зараз переконаєшся. Передаю розмову Вовка з шаманом. Вовк просить Мадія: «Святий отче, зроби мене знову людиною. Я хочу додому. Хочу назад, у свою мазанку, свої холодні ліси».

— Неважко здогадатися, що кудлатий носить у думці. От що, дай мені карборунд.

— Ще чого? Не дам.

— Я повинен переконатись, що він справжній. Чого дивишся? Наказую, як воєначальник царської сотні, віддай карборунд. Може, ти голову мені морочиш? Я знаю, ти тільки на вигляд такий несміливий, тихенький… Бо розум у тебе, Мишо, метикуватий. Усе тебе цікавить, кругом носа свого сунеш… Словом: нишпорка.

Обличчя Скіла, доброзичливе, з улесливою посмішкою, стало схоже на обкурений казан. Тверде, пикате і чорне.

Та Мишко не зважав на переміну сотникового обличчя, настрою, його образливі слова. Сміливо озвучив ще одну для сотника цікавинку:

— Князь мене суворо попередив: «Сховай карборунд і нікому його не давай, навіть ненадовго. З кожним передаванням чарівна сила його слабшає».

Сказав і похопився. О, так необачно відкрив таємницю зустрічі з Князем, розмову з ним. Атож злякався і завмер. Хоча не зводив очей із вкрай зніяковілого сотника.

— Гм, — прочистив Скіл горло після паузи. — Щось ти, хлопче, надто сміливий.

Мишко зрозумів, що відступати пізно. Він сміхотливо зауважив.

— Бо я прочитав твої думки, Скіле. І потім — я маю чарівний камінь. Усіх, хто мене не любить і ображає можу легко відправити до дідів.

Воєначальник явно розгубився. Тупцював на місці, задумливо шкріб лікоть. Врешті-решт погодився:

— Ну, добре… Але пообіцяй: коли повертатимеш мені шапку, то водночас повернеш і карборунд. Не забудь. І дивись мені, тримай камінь міцно — не загуби.

— Неодмінно віддам. І те, і те, — із легким серцем обіцяв хлопчик.

Вояки, що піднеслися духом, пригадали попередні Мишкові добрі справи

Сотник Скіл плеснув у долоні. Вояки перестали базікати, підійшли до нього.

— Браття-воїни, — урочисто почав Скіл. — Маю для вас добру новину.

— Яку, Скіле? — зраділи «браття-воїни».

— Не руйнуйте гніздо Коломбії, що є охоронцем перлового міста. Змій передав чарівний камінець Миші. З Мишею, ви бачили, я щойно розмовляв. Миша погодився допомогти царській сотні. Він поверне втрачену реліквію.

Мишко зробив крок уперед і вклонився «браттям-воїнам». Між ними прокотилися схвальні вигуки:

— Молодчина, Мишо! Молодчина!

— Раніше ти нам указав на печеру з коштовностями.[28] Сколоти пам’ятливі на добрі вчинки. Зараз ти знову наважився нам допомогти.

– І найважче розв’яжеться, коли чоловік наважиться.

— Справжній чоловік голову покладе на плаху, але не підведе.

Мишко розхвилювався мало не до сліз. Воїни царської сотні вважають його, хлопчака, дорослим, рівнею собі! Ще й мудрими прислів’ями його підбадьорюють.

Він приклав праву руку до серця і два рази низенько вклонився. Отак робили козаки у якомусь фільмі. Вийшло дуже ефектно.

Скіфи залишилися Мишком уповні задоволені. А наш герой зробив крок назад і знову приклав руку до серця. На цей раз, щоб серце вгамувалося, бо шалено стукало в ребра.

— Молодчина, Мишо! Молодчина, — підхвалювали його скіфи. — Ми тобі, хлопче, віримо.

Сотник Скіл закликав усіх до тиші. А довгобородий радник виголосив промову:

— Доблесні воїни! Як сильний звір виганяє з лігва свою жертву, зжирає і займає її ареал, так і ми відбираємо від слабших, лінивих та розжирілих народів усе, що вдасться захопити. Ламія, наша помічниця, звільнила Каркіду від зарозумілих греків і диких таврів, а боги дали знати, що місто віднині наше.

— Відтепер сколоти є володарями перлового міста, що на березі Понта Евксінського, — виголосив Скіл.

Вояки зривали повстяні башлики. Підкидали їх вгору і кричали.

— Слава Папаю! Слава Табіті! Слава Ламії!

Сильний голос ватажка зборов розрізнені вигуки.

— Як воєначальник, дозволяю вам займати хатини і землянки каркідів. Головний десятнику! Де ти там?

Хорошун, що вигулькнув із середини натовпу, шанобливо виструнчився перед Скілом.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

Воєначальник розпорядився:

— На пристані та сторожових баштах підняти малинові хоругви і прапори. Хай торгові судна не проходять мимо, а заходять у гавань. Пора сколотам мати свій флот і виходити у світ. Долатимемо не лише степові, а й морські стадії.

— Слава Скілові, слава Вранішньому сонцю! Скіл — мудрий, далекоглядний воєначальник! Хай Папай дарує Скілові тьму літ! — вигукували розчулені вояки.

Сотник жестом дав знати, що збір закінчений. Вояки вилазили на сауранів і роз'їжджалися у різні боки.

Задумливий Мишко, що стояв у колі близнят і Вовка, наштрикнувся на опуклі, бичачі очі Скіла. Сотник пальцем покликав його до себе.

— От що, Мишо. Відпочивай, розважайся. А коли чорний віл наляже на місто, то відправишся в дорогу. Перед цим добре поїж. Ти повинен бути міцний, сміливий і жвавий. Гей, зберіть для нашого друга провіант.

— Для моїх друзів так само, — підказав Мишко. — Вони зголодніли більше ніж я.

Малі фінікійці сумують за батьком

У дітей значно поліпшився настрій. Лулі все заглядав у торбу, з якої пливли смачні аромати. Елісса запропонувала:

— Хлопці, ходімо на пристань. Поснідаємо. Потім будемо дивитись у море і чекати кораблів.

— Придумала, — зіронізував Мишко. — Головний десятник розторопний лише перед Скілом. А в справах він повільний. Ха-ха-ха, ну й придумала… Торгові кораблі ще не скоро причалять до берегів Каркіди.

Лулі тицяв пальцем у бік високого муру, за яким шумувало море. Хлопчик плаксиво скривився.

— Ми з братиком підемо татка зустрічати, — задерикувато сказала Елліса.

Мишко зі співчуттям дивився на дівчинку. Так дивиться лікар на невиліковно хворого. Еліссі Мишків погляд не сподобався. Вона із викликом пискнула:

— Мишо, ти не знаєш нашого татка. Татко сильний. Татко розумний. Татко має швидкі галери. Татко нас шукає.

— Зрозуміло, — поблажливо кинув Мишко. — Ідіть самі. Торбу з харчами теж прихопіть. Я згодом підійду.

Елісса обсмикнула сукенку.

— Ходімо, братику.

Лулі закинув торбу на плечі. Близнята взялися за руки і босоніж почалапали доріжкою, встеленою мармуровими плитами. З кущів вибіг Вепр і приєднався до дітей. Вовк, що сидів коло Мишка, сумно завив. Близняти не озирнулися.

Мишко обняв за шию кошлатого друга. Насправді, сумував за фінікійцями. Картав сам себе: чому не погодився піти на пристань?

Глава восьма Мишко виявляє комірчину з таємний спуском

У місті заварилася каша. Вояки займали житла, залишені карбідами. Хоча декого принади хатнього раю не манили. Безхатченки розбивали табір на центральному майдані. Півколом ставили полотняні намети, які напинали на стовпчики. На бруківку стелили солом’яні й очеретяні циновки. Викладали на них харчі: коржі, смажене м’ясо, овечий сир, лимони, цибулю та бурдюки з питвом. Опускалися на коліна, а потім усідалися звично на п’яти. Шумно обідали. Стриножені коні блукали неподалік, вискубуючи поміж стовбурів дерев і кущів шипшини траву.

Мишко обійшов Пурпуровий палац. Потім стояв на терасі. Прислухався. З будинку линули збуджені голоси. Серед загального гулу він вирізнив крикливий голос сотника Скіла, високий — шамана Мадія, басистий — старшини Гмирі, гугнявий — десятника Пата. Доносилася гаряча суперечка, що спалахнула між Хорошуном і Мадієм. Мишко зрозумів, що верховники ділили між собою будинки. Вони займали, звичайно, найкращі, найбільші.

Поки хлопчик роздумував, у дверях з’явилися скіфи. Хлопчик, для них не помітний, притулився до колони.

Розпашіле обличчя шамана виглядало сердитим. Поли довгої сорочки розліталися у всі боки, коли він прямував до коня.

Вояка, що підвів до воєначальника Берка, доповідав:

— Будинок архонта перевірили. Нічого підозрілого не знайшли. Скіле, можеш будинок займати.

— Добре, — рикнув Скіл і потягнув на себе шкіряний повід.

— Пішов! — наказав вояка своєму коникові.

Тварина потрюхикала за жеребцем Скіла.

Останнім вийшов із будинку головний десятник. Мишкові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти — Хорошун повністю вичуняв. Виглядав він веселим і водночас заклопотаним. Ось Хорошун гукнув у бік наметового містечка. З одного гурту виокремився рядовий вояка. На ходу він витирав рота.

Мишко напружив слух.

— Відтепер я мешкаю у цьому будинку. Перевези сюди мої речі. Стоятимеш на дверях вартовим. Нікого в будинок не впускай. Особливо слідкуй, щоб Мадій усередину не зайшов. Зайде — не витуриш звідси.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — відрапортував воїн, добре вишколений Хорошуном.

Обидва сіли на коней і кудись помчали.

Підслухана розмова вселила в серце Мишка неспокій. Він думав: «Хорошун жадібний. Мадій у сотні другий після Скіла. Тому Мадію повинен належати палац, а не сонному вискочці. І Скіл ним не задоволений… Де житимуть близнята? Адже раніше діти мешкали тут. Чудовий будинок. Поки Хорошун не вселився, зайду всередину. Бо служка Хорошуна, коли стане на дверях, мене не пустить».

Масивні бронзові двері були відчинені. Хлопчик переступив поріг і рушив углиб великої зали. Побачене перевернуло його уявлення про прадавні часи. Точніше, що в давні часи люд жив бідно. Так, просторе приміщення заповнювали поліровані дерев’яні та мармурові столики, стільці, крісла, статуї богинь і спортсменів; напільні вази, вирізані з рожевого мармуру; також інші громіздкі речі: дивани і лежаки без спинки. Проте сильного враження ці, безперечно, красиві речі на Мишка не справляли. Можливо, тому, що їх було надто багато і вони за формою, матеріалом, кольором були дуже різні. Цікаво, що у кімнаті не було жодного вікна. Стелю підпирали світло-сірі колони, а сонячне світло розсівалося згори. Мишко шкодував, що тут немає Елісси з Лулею. Адже кращого місця для гри у жмурки не знайдеш. Він зітхнув і попрямував до виходу.

Ненароком його зір вихопив мало помітні жовті двері. Хлопчик зупинився, уважно їх оглянув. Зрозумів, чому вони мало помітні. Просто їхній колір зливався із таким же кольором шовкових шпалер. Виходить, що вхід у приміщення вміло замаскували. Хлопчик натиснув на нього плечем. Дверне полотно крутнулося. Із щілини, що утворилася, тхнуло застояною сирістю. Він не встояв перед спокусою — проник у кімнату. У ній зберігали непотрібні речі. Припорошений товстим шаром пилу, мотлох лежав купами. Звеселяв сумний інтер’єр хіба що вовняний килим, прибитий цвяхами до стіни. Мишко довго розглядав сюжетне зображення на килимі. П’яненькі чубаті дядьки і повнотілі тітки розважалися на лоні природи. Мишко подумав, що такий красивий килим його мама розмістила б у вітальні, на видному місці. Дійсно, для чого красиву річ тримати в комірчині?

З одного боку, внизу, край килима задерся. Рука хлопчика самовільно потяглася, щоб виправити недолік. Мишко старанно пригладив килим. Відчув, що долоня не вперлася в стіну, а подалася вперед, у пустоту. Хлопчик завернув край килима — і остовпів. Під килимом була дірка, через яку пройшла б доросла людина. Вниз вели сходи. «Килим слугував пологом, ширмою для спуску в підземелля», — обпекла хлопчика здогадка.

Знайти вичерпних пояснень своєму відкриттю він не встиг — з великої зали долинали підозрілі звуки. Хтось там метушився і голосно сапав. Мишко пригладив долонею непокірний край килима і тихенько підійшов до дверцят. Скрадливо виглянув. Вояка, що напередодні розмовляв із Хорошуном, зі сапанням прилаштовував пузатий мішок до скульптури напівзігнутого олімпійця з диском. Надав мішку вертикального положення і підтюпцем побіг до вхідних дверей.

Мишко щільно зачинив за собою жовті дверцята і вибіг із будинку.

Наразі квапливим кроком він простував до моря. Дорогою роздумував: «Раніше скіфи не дорожили комфортом, дорогими речами. Вповні задовольнялися чередами корів і табунами коней. А ще наметами та кибитками, у яких мандрували їхні дружини з дітьми. Виходить, скіфи змінилися».

Висновок прикро вразив Мишка. Його позитивна думка про скіфів зазнала ще більших змін. На жаль, не в кращий бік.

Елісса розповідає про Арат — казкове царство, та про свого батька — торговця

Пінисті хвилі з гуркотом налітали на борти малих і великих суден і безжально їх шмагали. У такий спосіб морська стихія бунтувала проти відсутності на спорудах людей.

Берегом гасав Вепр і зганяв чайок. Білі птахи неохоче здіймалися з митого-перемитого піску. Покружлявши, сідали на камінні плити — матеріал для будівництва, який греки не встигли вивезти з пристані. Чотириногий бешкетник вибрався на плити і влаштував танець переможця. Після, схиливши набік голову, спостерігав за птахами, що знялися вгору і шумливою пеленою віддалялися. Вепр із висолопленим язиком примчав до жовтих дітей, що зливалися з тлом піску. Проте Вовк, що супроводжував Мишка, випередив Вепра. Прибіг і вмостився біля Луліних ніг. Вепр загарчав, демонструючи Вовкові міцні ікла. Наблизитися, однак, не наважився. Близнята разом озирнулися. Затуманеними очима глянули на Мишка, що підходив. Але разом відвернулися. Так само, як до цього, тримали зір на горизонті.

Мишкові передався сумовитий настрій близнят. Так само, як і вони, довго дивився на блакитне плесо. Вдалині під різнокольоровими парусами плили торгові кораблі й військові галери. Мишко подумав уголос:

— Не запливають кораблі в Каркіду. Обходять місто.

Елісса, здається, схлипнула. Мишко надав голосу заспокійливого тону.

— Сьогодні не запливають, а взавтра стоятимуть у пристані. Мореплавці знають: скіфи гарні торговці. У скіфів є пшениця, ячмінь, просо. А ще шкури, з яких шиють кожухи. Шкури кидають також під ноги, для тепла. Правда, зараз скіфи нічого не мають, бо тільки почали заселяти місто. Але мають золоті бляшки і золотий пісок. Золотом заплатять за товар. Золото скіфи носять у мішечках.

— Ми татка чекаємо, — обірвала хлопчака Елісса.

Неподалік лежала торба з непочатим сніданком. Мишко підняв її. Гукнув до Вовка:

— Егей! Нумо до каменів, поснідаємо.

— Ми теж голодні, — скочила на ноги Елісса й обсмикнула сукенку.

За сестрою підвівся Лулі. Він голодними очима пас торбу й облизувався.

Мишко вдавав здивованого хлопця.

— Ви досі не снідали?

— Так, ми з братиком ще не їли, — серйозно відповіла Елісса.

Лулі на підтвердження підшморгнув..

— На камінних плитах нам зручно буде. Ходімо, — запропонував Мишко.

З повною торбою попрямував до плит перший. За Мишком, взявшись за руки, чалапали невеселі близнята. Вовк плівся слідом. Вепр, обходячи Вовка, пристав до близнят.

Мишка пригнічував сумний вигляд друзів. Він мовчки виклав на плиту коржі, велику редьку, шматки запеченого м’яса, медове печиво. Вовкові, що примостився за ним, дав найбільший шматок м’яса. Спостерігав, як кошлатий товариш обхопив шматок лапами і вправно розривав його іклами. Близнята мовчки давилися коржами. Мишко, щоб обірвати мовчанку, запитав, розриваючи на кавалки м’ясо:

— Звідки ви прибули?

— Про це я вже розповідала, — пискнула Елісса й кахикнула.

— А-а-а. Пригадав. Ви з Арада. Це у Фінікії, бо ви фінікійці.

— Арад — окреме царство, — сказала Елісса після того, як кахиканням прочистила горло.

— Як це — окреме?

Мишко такою мірою здивувався, що затримав коло рота кусник м’яса.

— У Фінікії кожне місто — царство, — після паузи пояснила Елісса.

— У царствах люди мешкають у кибитках чи будинках? — спитав із повним ротом Мишко.

Люлі зігнувся й від сміху гикав.

— Придумав — у кибитках… Звичайно, у будинках. Ще й яких. Височезних, під саме небо.

— Неправда. Таких будинків в античному світі не будували.

— То в античному… А в Араді будують, — буркнула Елісса.

Вона вибрала найменший шматочок м’яса. Довго і зосереджено його жувала. А коли проковтнула, то взяла інший. Тихо додала:

— Наш будинок мав три поверхи. У царя шість вікон стоять одне на одному.

— Шість поверхів? — І це до нашої ери?

Лулі з набитим редькою ротом енергійно кивав, узнак підтвердження слів сестри. Від Мишка не приховалося, що Люлі з підозрою косує на нього. Він перевів очі на Еліссу. Дівчинка задумливо жувала. Значить, не звернула увагу на слова «до нашої ери».

М’ясо було з підсмаженою шкуринкою й приємно пахло димом. Діти з апетитом його уминали. Щоб знову не запала мовчанка, Мишко запитав:

— Царство Арад велике?

— Ні, не велике. Займає острів. У нас високі гори. У горах ростуть кедри, — відповіла Елісса.

Вона з’їла другий шматочок м’яса і оце порпалася в торби. Щось на споді шукала.

— Я люблю кедрові горішки, — повідомив Мишко.

— Ми теж їх любимо. Нянька підсмажувала горішки і ми з братиком ними ласували, — щебетала Елісса.

Вона виявила на споді апельсин і несказанно раділа своїй знахідці.

— Золоте яблуко[29] Воно для братика.

— Я теж хочу, — ображеним голосом озвався Мишко.

Елісса мовчки обчистила апельсин від шкірки і поділила його на три частки. Мишко крадькома в кожній перерахував дольки. Ні, Елісса нікого не обдурила — в кожній частці три дольки. Несподівано він помітив знизу ще одну, маленьку дольку. Він сподівався, що Елісса її не бачила і найбільша частка дістанеться йому. Елісса мовчки поклала перед ним і Лулі їхні частки. Свою тримала в долоні. А ту, що з маленькою долькою, таки дала Лулі.

Мишко з досадою кинув собаці кістку. Дорікнув Еліссі:

— Чому тато досі вас не викупив? Адже він заможний, має кораблі.

Елісса тріпнула дрібушками.

— Ти ж знаєш: нашого татка схопили пірати. Але татко сильний. Татко розумний. Татко втече від піратів. Татко нас знайде…

Мишко про це вже чув і не раз. До того ж Елісса повсякчас, коли мова заходила про батька, страшенно нервувала.

Він укинув у рот усі дольки. Проковтнув їх і глибокодумно зауважив:

— Ваш татко, безперечно, втік від піратів. Але Аратське царство, можливо, захопили грабіжники. Адже воно не велике. До того ж з усіх боків вода.

— Арат — неприступне царство. Воно обнесене високою стіною.

— Так уже неприступне, — пхикнув Мишко. — Казала ж: на острові є гори. Коли острів вороги обложать, то містяни вимруть без води. Не пити же їм солону, морську.

— Ой, ні, — палко заперечила Елісса. — Воду подають із дна моря. Вона тече по трубах. У нас смачна вода. Відкрутив краник — і вода тече прямо в горщик.

Мишко не знав, вірити Еліссі чи не вірити. Хоча слова і тон її розповіді звучали вельми переконливо. Лулі клав на язик дольки по одній, заплющував очі й з насолодою ссав сік. Елісса не зводила погляду з горизонту. Мишко теж дивився на море. Він мріяв. Бачив себе туристом, на кораблі з вітрилами. Куди його несе корабель? Звичайно, до Арада. О, він огляне на острові фортечну стіну, багатоповерхові будинки, гори, вкриті багаторічними кедрами. І неодмінно в готелі відкрутить краник. Це для того, щоб перевірити: збрехала Елісска чи казала правду.

— Ми росли без ам, — спокійно мовила Елісса.

Вона тримала всі три дольки апельсина на долоні. Мишко здогадався, що «ам» по-фінікійськи значить «мама». Але уточняти не наважився, щоб не видати себе. Адже він раніше запевнив Еліссу, що з батьками довго жив у Карфагені.

— Коли ми з братиком були маленькими, душа ам відлетіла туди, звідки не повертаються. Нас виховувала нянька. Татко зрідка приїжджав додому. Він плавав на кораблі, возив товари і продавав їх. Коли ми підросли, то татко брав нас із собою в морські мандри. Останній раз татко віз у Фракію багатий крам із Лівії.

Мишко страждав, що не може озвучити свої знання. Приміром, що Лівією у давні часи називали цілий Африканський континент. Він скромно поцікавився:

— Що саме ваш татко віз?

— Я годувала мавпочок і павичів. Решту вантажу не бачила.

— Чому не бачила?

— Бо був запакований. У мішках і тюках.

— А-а-а-а.

— Але ми знали, що татко для продажу возив меблі з кедрового дерева, слонову кістку, золото.

— Зрозуміло. У морі на вас напали пірати.

— Напали.

Елісса поклала на камінь апельсинові дольки, а долоні піднесла до очей. Мишко мав підозру, що вона тихо рюмсає. Він шкодував, що бовкнув про піратів. Адже перед цим Елісса розговорилася і повеселішала. Лулі теж схилив голівку й плаксиво скривився.

— М-да, — задумливо протягнув Мишко.

Елісса завернула край сукенки й голосно висякалася. Мишко дещо пригадав.

— Еліссо, ти хвалилася, що знаєш мови.

— Не хвалилася, — ображено пискнула дівчинка. — Я дійсно знаю чужі мови.

— Гаразд, просто розповідала. Скажи, про що вели мову гості, коли збиралися у вашого господаря?

— У Харитона?

— Його так звали?

— А що?

— Нічого. Я не знав, що вашого хазяїна звали Харитоном. Я тебе спитав…

— Я не тупа, пам’ятаю. Знай, говорили гості ні про що.

— Не зрозумів.

– Їх цікавило золото, дорогі речі. Ще говорили про рабів. Наприклад, куди їх відвезли, за скільки продали. Я страшенно нудилася, коли перекладала те патякання.

— Я теж сконав би від нудьги, — зі співчуттям у голосі мовив хлопчик.

Елісса стихла. Мовчазна, вона ретельно витерла пальчики краєм полотняної торби. Після того сіла боком до Мишка. Лулі притиснувся плечем до сестри.

Мишко зрозумів, що брат із сестрою вирішили сумуватимуть. Усе ж їм запропонував:

— Гайда у воду. Поплаваємо.

Відповіді не прозвучало.

— Вовче, ходімо в море, — гукнув.

Кошлатий товариш виріс перед ним.

Мишко притьма скинув кросівки, футболку, штанці. Він біг грузьким піском до моря з вихилясами.

Прекрасна симфонія небес

Скіфські вояки товпилися на березі моря. Гомоніли упівголоса (щоб не дратувати нічних морських духів), хоча збуджено. А ще надміру любили Мишка, піклувалися про нього. Стишений Скіл називав його не Мишею, як гризуна, а другом.

— Ти ж, друже, міцно тримай кудлатого за ошийник, — турботливо радив. — Хай боги тебе оберігають у дорозі. Коли простягнеш руки, щоб зняти шапку, то будь особливо обережний — не наштрикнися на шпиль, бо залишишся на ньому. Ніхто тебе з нього не зніме. Так і висітимеш…

– І не озирайся, мов приблудний пес. Не дивися вправо, вліво. Тримай у голові одне: зняти шапку і гала-драла, — повчав Мадій.

— Мишуню, не забувай, що шапка не з повсті, не легка. Щоб, бува, не випустив з рук. Тоді вважай — пропала, — лагідно наставляв Кувікало, чим сильно здивував Мишка.

А кульгавий радник Скіла нічого не сказав. Він просто притис його голову до своїх грудей.

— Друже, чи не бачиш уже тої Гори? — вкотре спитав Скіл.

— Ні, не бачу.

— Щось довго її немає. Можливо, сьогодні не підніметься з морського дна. Або, чого доброго, — помандрує до іншого берега, — доносилися схвильовані голоси.

Із-за хмари виглянув мідноголовий супутник Землі, слідом вистрибнули ніжно-рожеві зорі. Голова нічного владики хитнулася, роздула щоки й дмухнула. Чорним плесом пробігла золота доріжка. На небесах заграла прекрасна мелодія. Зорі почервони й заспівали. Золота доріжка, що хвилювалася, із золотої перетворилася на діамантову. Її віддалений, піднятий над морем кінець, плавно кочував у небо. Зорі співали в повній злагоді з нічною тишею, в гармонії з музичним супроводом небес.

Мишко ніколи не чув такого прекрасного співу, як оце зараз. Усіма членами він переживав урочисті, прекрасні хвилини. Йому стало так гарно, що хотів усіх, хто стояв ось тут, коло нього, і чекав на його подвиг, перецілувати, кожному сказати добре, лагідне слово. Навіть Гундзі, Неандертальцю, Кувікалу, які його штурхали й ображали. Чомусь згадав маму. Матуся завжди переймалася його здоров’ям. Примусила його, упертюха, ковтнути чудодійну пігулку. Також дала дві пігулки йому в дорогу. Пігулками він врятував близнят. Згадав татка, котрий читав йому, маленькому, казки, легенди та оповідання про давно минулі часи. Сльози вдячності навернулися хлопчикові на очі.

Крізь сльози він примітив у кінці місячної доріжки осяйні контури. Швидко протер очі й уважно придивився. Із моря піднялась її величність Скляна Гора.

Мишко озирнувся. Вояки перемовлялися про щось своє, приземлене, незначне. Вони не бачили Скляної Гори. Так само не чули симфонії небес і божественного співу, що линули згори, з неба. Та чи слід їм казати про Скляну Гору? Адже кочівники знімуть страшенний галас. Гармонія, що панує в природі, також злагода на небі та землі враз зникнуть.

Непомітно для скіфів Мишко намацав ошийник на Вовкові. Плавно звів ногу і перекинув її через кошлату спину. Вибрав зручне положення. Ліг на теплу шерсть, переплів ноги під вовчим черевом і завмер. Він чутливо вслухався у стукіт реактивного серця, що набирало потрібних для злету обертів.

Вояки від несподіванки разом скрикнули: «Злетіли?!».

Мишко з Вовком летять до Скляної Гори.

Вогненні вирла і щелепи

Небесні пілоти сміливо торували шлях. Мишко все ще перебував у полоні божественної радості і блаженства. Він підозрював, що і Вовк у полоні блаженства. Бо летів плавно і рівно, без різких поворотів. Навіть не провалювався, коли перепочивав, у повітряні ями. Вуха його перемістилися на спину. Довгий ніс, як мушку гвинтівки, незмінно тримав на найвищій точці Гори.

Сама ж вона відкривалося все чіткіше. Хлопчик про себе відмітив, що підошва Гори широченна. Її стіни стрімко підносяться вгору. При цьому плавно звужуються й закінчуються тонким шпилем. Через це Скляна Гора виглядала величавою, навіть вишуканою.

Переповнений рішучості й відповідальності, хлопчик сильніше обійняв Вовка. Реактивне серце звіра перемкнулося, працювало на частіших обертах. Тепер вони летіли майже вертикально — уперто набирали висоти. У самій же Горі, в її середині, він нічого й нікого не помітив. Зате вирізнив на вершечку чорну цяточку. «Шапка Арпоксая», — захоплено думав. І тут же наказав собі: «Я маю шапку зняти. Я повинен її зняти. Ніхто крім мене її не зніме, не допоможе скіфам.»

Хлопчик затремтів од радісного відкриття — на шапці Арпоксая кріпився тризуб. Він сяяв, бо відбивав жовте місячне світло. Мишко дійшов висновку, що Гора нагадує церкву. Відкриття його не здивувало. Він знав, що у Горі живуть святоші. Форма їхнього помешкання, звичайно, свідчила: «Тут витає і живе святий дух».

Мишко простяг руку і подався вперед, щоб на лету зірвати шапку. Він тремтів і умлівав від радісного збудження. Ось-ось його пальці обпече холодне залізо. Нарешті, він здійснить заповітну мрію скіфів.

Серце Мишка напружилося. Довгоочікувана мить настала — він торкнувся шапки.

Раптом вгорі зі страшним звуком щось клацнуло. Хлопчик підвів голову — і закляк. Над ним палахкотіли страшні вирла і довгі та рідкі, як у верблюда, зуби. Широченні щелепи знову зійшлися, видаючи пронизливий, до зубного щему ляскіт. З вирл, мов із кулемета, сипонули сині тріскотливі кулі.

Рука дитини, що дотяглася до шапки Арпоксая, відсахнулася.

Тієї ж миті зорі обірвали ангельську пісню. Вони зблідли і одна за одною провалювалися в чорну безодню. Прекрасна симфонія, що линула із-під небес, стихла. Мідна голова нічного владики злякано хитнулася. Натягла на себе ажурну хмарину і під нею принишкла.

Через усеньке небо, від краю до краю, звивалася тінь потворного темного тіла. «Це Ламія. Жорстока Ламія. Ламія, яка ревно охороняє в могилах скарби», — шпигонула хлопчика догадка.

Тим часом роззявлені щелепи тяглися до нього. Ламія прагла розправитися зі сміливцем, що зазіхнув на скарб пращурів. Прагла схопити його, пережувати й проковтнути.

Хлопчик обмотав голову вовчою шерстю і завмер під нею. Він так злякався, що не второпав страшнішого за Ламію: вовче серце стихло і не клекотало.

Вони падали в чорну безодню.

Скіфи незадоволені Мишком. Шаман просить Ламію підпустити хлопчика до шапки Арпоксая

— Хлопче, що за жарти, — гримів Скіл. — Не попередив нас, нічого не сказав. Взяв і змився. Нас за дурнів маєш? Може, тебе, як пса, тримати на повідку?

— Тобі ж довго втовкмачували, що для нас становить шапка Арпокая, — вторив козлячим тенором Вайлуватий. — А ти поступив, як малюк нерозумний. Вирішив політати?

— Може, малий за спиною шапку ховає, а ми його розпікаємо, — зіронізував хтось із вояків.

— Була б шапка, то й розмова була б іншою, — хтось підкинув сердито.

Хлопчик стояв з опущеною головою. Через силу видавив із себе.

— Я літав до Скляної Гори.

— Ти бачив Скляну Гору? Вона таки з’явилася? — зляканим голосом перепитав Скіл.

— Так, бачив. Тільки її помітив і відразу злетів. Пробачте мені.

— Шапка… кажи, шапка де? — тигром рикав сотник.

— Шапку охороняє Ламія. Її саму не видно. Тільки світяться вогненні вирла і пащека. А ще зуби страшно клацають.

– І що?

— Я злякався, — признався Мишко.

Він засоромився. А ще жалів себе. Нишком стер сльозу, що горошиною котилася по щоці й неприємно лоскотала. Хлопчик переживав неприємні хвилини. Він по-справжньому страждав. Адже вояки вірили йому. Сподівалися, що він поверне їм реліквію — шапку Арпоксая. А він підвів їх.

— Може, тобі тільки здалося, що то шапка, — висловлювали вояки сумнів.

— Я чітко її бачив, зблизька. Як оце вас, — образився Мишко. — Торкнувся її. Тієї же миті наді мною клацнули зуби…

— Ну, треба ж, — хтось від душі пожалів бідолаху (це був Мук).

— Не тільки я, Вовк теж злякався, бо піді мною тремтів, — сміливіше виправдовувався Мишко.

– І що далі?

— А далі ми впали. Над самим морем вітрова хвиля підхопила нас і принесла сюди.

— М-да, — проказав Скіл у задумі, щипаючи ледь помітні вуса.

— От тупе рило, — тихцем всі лаяли Ламію.

— Треба якось її задобрити.

— Якимось чином дати знати, що ми не крадії, а забираємо свою коштовність.

— О, воїни, — заметушився Мадій. — Ламію залиште на мене. Витягуйте з мішка стегно вола.

— Гей, Ліконе! — крикнув Скіл. — Розпорядися щодо стегна для термінової пожертви. Та швидше.

— Слухаюсь і корюся, мій ласкавий пане, — відгукнувся десь позаду натовпу Хорошун.

Мишко вкотре дивувався: як-то швидко і грамотно кочівники розводять вогнище. Минуло трохи часу і на розжареному вугіллі лежало воляче стегно. Невдовзі воно шкварчало, сердито шипіло та бризкало смачним соком. Хлопчик заплющив очі, коли втягував у себе м’ясні аромати. Розплющив очі — замало не вмер від страху…

Прямо над багаттям світилися вирла і роззявлена пащека. Вовк, що примостився поруч і дрібненько тремтів. Присутність суворих вояків додала хлопчику сил. Він таки зборов у собі страх. Але однаково був напружений, а поглядом упирався в жар. Тільки б не бачити над собою степового страхіття. Заспокоївся лише тоді, коли до вогнища підбіг шаман. Кваплива біганина та гарячковість свідчили про одне: шаман зібрався камлати.[30]

О, він часу не гаяв. Звів над головою пухкі руки, з яких зсунулися широкі рукави. Високим кумедним голосом заспівав:

— О, Ламіє, охороннице скарбів. Товаришко дітей Степу — сколотів. Відгукуєшся, Ламіє, на наші потреби, на нашу нужду. Нині просимо у тебе, прекрасна й мужня захиснице наша, дозволу повернути шапку Арпоксая, прабатька кожного, хто з царства катіар і траспій. Не чини нам перешкод на шляху до шапки. Прийми покірно в небі над морем хлопчака, якого батьки нарекли Михайлом, на сірому вовкові, що є перевертнем із племені неврів. Хай Михайло принесе нашу реліквію за твоєю, о Ламіє, лагідною згодою.

Кумедний тонкий голос обірвався. Натомість стрельнуло через усеньке небо синім вогнем, мов кулеметною чергою. Гігантські щелепи пронизливо зійшлися. Пронизливий звук розхитав повітряні хвилі. Вояки затуляли долонями вуха й від болю ячали.

…Мишко боязко підвів голову. Вогненних вирл і щелеп на нічному небокраї він не бачив. Не бачив на ньому і зміїного тулуба. Хлопчик полегшено зітхнув — Ламія подалася в Дикий Степ. Там оберігатиме скарби та спокій усіх, що знайшли притулок і вічний спокій.

Друга спроба зняти шапку Арпоксая

Над морем велично здіймалася, окутана місячним сяйвом, Скляна Гора. Верхівка її губилася серед зірок. Шапки Арпоксая здаля Мишко не бачив. Але він і не напружував задля того зір. Досить і того, що зблизька шапку бачив і торкнувся холодного металу. Цієї ночі він повинен виконати суперзавдання: зняти зі шпиля царську шапку. Якщо доведеться, то й ціною власного життя.

Хлопчак про себе повторював: «Я маю, я повинен зняти шапку Арпоксая». Твердив ці слова без кінця, як кровну клятву.

— Ти бачиш її — Гору? Вона на місці, не пішла під воду? — нервував Скіл.

— Бачу, — коротко й твердо відповів Мишко, всідаючись на Вовка.

— Тоді, друже, злітай. Щасливої дороги, — підганяв Скіл.

Мишко рішуче взявся за шкіряний ошийник.

— Хай усі боги тобі допомагають на чолі з мудрим Папаєм, — благословляв Мадій хлопчака на священний подвиг.

Сотник Скіл підштовхнув його злегка в спину.

Мишко стьобнув Вовка, мов коня:

— Вперед!

Вовк легко злетів, а потім плавно набирав висоти. Мишко не втримався — озирнувся. Царська сотня блискавичного реагування, в центрі якої він щойно стояв, залишилася позаду. Він пройнявся ніжністю до цих суворих людей. Адже вони дбають про свої дорогу реліквію, хочуть її повернути. Вони люблять його, турбуються про нього, переживають, щоб він благополучно повернувся. Зробить скіфам послугу — і отримає від них усе, що попросить.

Лет небесних пілотів так само, як першого разу, супроводжувала прекрасна мелодія. Вона линула з небесного безмежжя. Так само ніжно співали мерехтливі зорі. Мишко розчулився. Чисті сльози навернулися на його очі. Вони затуманювали собою обрій, у центрі якого велично здіймалася Скляна Гора — житло святош.

Хлопчисько силою волі повертався у реальність. Найперше — ущипнув себе за ніс. Однак небесна симфонія й ніжна пісня, що не переривалися, його хвилювали. Тоді він вкусив себе за руку — і застогнав від болю. Наказав собі бути сильним, зі світлою, не затуманеною почуттями головою.

Реактивний двигун працював бездоганно. Холодний вітер куйовдив літуну чубчик і шмагав оголені литки. Але він на це не зважав. Він злився з Вовком. «Хоч кров із носа, а зніму шапку. Хай їй грець», — думали однаково і Вовк, і Мишко. Та крім цих, однакових думок, кожен плекав власні сподівання. Так, Вовк бачив себе людиною, на полюванні, в лісі. Мишко — у скіфському бойовому спорядженні, в оточенні заздрісних товаришів.

Несподівано Мишко помітив, що в природі стався переворот. Зорі, що досі ніжно співали й мерехтіли, як би підохочували його з Вовком до мандрів, зблідли. Небесна симфонія теж стихла. «Потрібні вони мені, — буркнув хлопчик. — Заважали мені зібратися з силами і думками. Я — летючий супермен. А суперменові не потрібна музика, щоб здійснити подвиг.» Він мрійливо прикрив віями очі. Наразі переглядав фільм, сюжет до якого сам придумав: «Як скіфи зустрічали Мишка з цінним трофеєм». Крізь пориви вітру чув вигуки: «Слава Михайликові, сину Євстахія!» Зраділі скіфи швиргали в небо башлики. Ось переплели руки і несамовито підкидали його, героя.

У самозабутті хлопчик гецав на Вовкові, уявляючи собі, що летить то догори, підкинутий скіфами, то вниз, на переплетені руки.

Аж тут небесних літунів наздогнав караючий вітер. Торсав їх, розхитав і таки скинув у повітряну яму. У Мишка від страху зупинилося серце. А ожило лише тоді, коли Вовк вирівнявся й злетів.

Наш герой завзято підстьобував Вовка — лети швидше! А ще він не зводив твердого погляду з найвищої точки Скляної Гори. Повз його уважний погляд не пройшло непоміченим дивне світло, що огорнуло з усіх боків Гору. Треба сказати, що Скляна Гора світилася й раніше. Те світло, блакитне і рівне, виходило мовби з її середини. Тепер картина виглядала по-іншому: світло хиталося різнокольоровими хвилями і палахкотіло. «Я — супермен. Ніякі перепони мене не зупинять. Головне для супермена — виконати наказ і перемогти», — зробив Мишко сам собі психологічну настанову. І психологічна настанова спрацювала! В хлопчака влилося ще більше сил. Рішучості й волі теж додалося.

До заповітної мети залишалося кілька десятків метрів. Мишко уважно придивився до світлової оболонки — і зареготав. Він зрозумів, що різнокольорові хвилі не обпікають. Вони на кшталт ефектного феєрверку.

Чудова картина Мишка не зупинила і не вразила. Його очі були прикуті до залізної шапки, що вінчала Скляну Гору. О, зараз він увійдемо у красиві хвилі. Миттєво зірве шапку. Зірве — і відразу чкурне.

Перед фінальним ривком Мишко зібрав усі свої сили. Натяг ремінь ошийника і підштовхнув Вовка. Ось вони поряд із хвилями, ось торкнулися їх… Небесних пілотів вдарило пронизливим до кісток током і відкинуло назад.

Хлопчик швидко оговтався. Відступати від високої мети в його плани не входило. Проте Вовк сповідував інші цінності. Він не переймався високою метою свого вершника. Кошлата Мишкова ракета зробилася млявою, неповороткою. «От скотиняка, — сердився на Вовка хлопчак. — Не хоче підходити до Гори. Усе ходить колами». Він штурхнув Вовка ногою.

— Не крутися, лети прямо до шапки.

— Боюся. Світло кусається, — завив Вовк. — Ой, та не стискуй мені ребра, дихати не можу.

— Не бійся світла, — кричав Вовкові у вухо. — Шапку треба зняти.

— Де ти взявся на мою голову? — бідкався Вовк. — Причепився, як блоха до кожуха. Та кажу ж, не стискуй ребра. Охо-хо-хо. Доля до мене немилостива.

— Не скигли. Шукай коридору, без того світла, — повчав суворо.

Вовк повільно облітав гігантську скляну споруду. Мишко перехнябився набік. У чотири ока літуни досліджували гладку поверхню. Шукали на ній шпаринку, вільну від хвиль з кусливим током. Але пошуки не дали позитивного результату. Гора зоріла крізь різнокольорові хвилі, що ніде не переривалися.

У рухах Вовка Мишко відчув вагання: той смикався, наче хотів розвернутися й летіти до берега. «Я не відступлю від свого. Я повинен виконати завдання», — твердив без угаву хлопчик. Він вдруге боляче штурхонув Вовка ногою. Суворо наказав:

— Приготуйся! Входимо у світло!

Вовк тремтів і стогнав. Мишко хотів його втретє штурхнути. Але сідницями відчув: м’язи тварини потвердішали, наче налились металом; лоб випнувся вперед. Невже зібрався пробити товстенну скляну стіну? Хлопчисько переможно реготнув. Натягнув ремінь ошийника, поштовхами підганяв Вовка уперед, до Гори.

Реактивне серце аж ревло від напруги, набираючи обертів. Вовк ось-ось зірветься й протаранити норовливу завісу, силою здолає спротив.

І тут терпець мені урвався. Кричу, долаючи спротив сивих вітрів. «Дитинко, не бери силою Гору. Її захищають три захисні оболонки: електрична, звукова і вітрова. Невагомі вони, хиткі і прозорі, однак незбориму силу містять у собі. Людині триєдине поле не перетнути».

…Навіть вухом не повів. Хоча чув же, чув. Що ж — вільному воля.

Небесні літуни перетинають електричну, звукову та вітрову оболонки

Вони таки протаранили норовливу завісу. І не тільки. Оберти вовчого реактивного двигуна, що сягнули космічної швидкості, закинули небесних пілотів усередині першої — електричної оболонки. Мишко, котрий досі сидів струнко, вцілений мільйонами вогненних голок, зіщулився, ліг на Вовка і зарився у густе, довге хутро.

Кругом них тріскались і розривались електричні заряди, кожен із яких шпигав, штрикав, а то й проколював наскрізь літунів. Заряди шкварчали, сичали, шипіли, торохкали і палахкотіли. Волосся на голові хлопчика, що відросло, наелектризувалось і піднялося. Вовча шерсть здибилась. Обидва, і Мишко, і Вовк, уподібнилися страхітливим єхиднам. Некрасивість можна було стерпіти, але не ломоту в кістках. Обома шалено крутило, їх згинало і гнуло в різні боки. Кістки в обох дзвінко тріщали. Ще трішки — і хруснуть навпіл.

Мишко звивався від болю. Вовк, паралізований током, узагалі втратив здатність летіти. Хлопчак, перемагаючи лютий біль, гамселив Вовка ногами, підганяв його. Грубо й образливо волав у кошлате вухо:

— Рухайся! Рухайся, скотиняко. Ну, рухайся же.

— Краще вмерти, ніж терпіти пекельні муки, — стогнав Вовк і не ворушив лапами.

Він про себе попрощався з життям і покірно чекав смерті.

Раптом у ніс шибнув запах горілої шерсті. Хлопчак хапливо розвів ноги. Розширеними зіницями стежив, як із-під черева Вовка (там особливо лютували електричні розряди) вирвався сварливий вогонь.

Присмалений Вовк дико завив. Став, мов кінь, на диби і з силою плигонув уперед.

Атож одним скоком наші герої опинилися у другій хвильовій оболонці — звуковій.

Хвилину-дві тривало затишшя. Волосини, що наелектризувалися, опали. Мишко ліг на вовчу круглу спину і відпочивав після пережитого. Присмалений Вовк ображався на Мишка і мовчки плуганив, ледь-ледь перебираючи лапами. Вовк невтішно думав: «Скоріше б долетіти до тої шапки. Луснула б вона разом із тим, що лежить на мені. Противний малий. Занадто беручкий. Скотинякою мене назвав».

На цьому місці тяжкі роздуми Вовка обірвалися. Мишко випростався. Смикнув за ошийник, штурхнув Вовка ногою і владно велів:

— Уперед! До перемоги!

Вовк завив від образи і несправедливості. Проте швидкості додав.

Серед мертвотної тиші літуни розрізнили тонесенький звук. Звучання набирало сили, зробилося неприємним, а далі й настирливим. У Мишка боліла голова, нили кістки, а найгірше — озвався зуб, який вчора (вдома) хитався. Той звук видався йому до болю знайомий. І він його пригадав. Так дзижчить страхітлива бормашина. Тільки-но пригадав, як відразу заболіли усі двадцять два зуби (решта повипадали). Хлопчик ліг на Вовка і заплакав. По-справжньому заплакав. З протяжним голосінням і рясними сльозами.

Слідом завив Вовк. Він крутив головою і навсібіч стукав зубами. Знемагаючи від пронизливого болю, Вовк скрутився кренделем і з силою випрямився…

Вилетівши зі звукової оболонки вони втрапили в останню і найзлішу — вітрову.

Підхоплені потоками вітру, що гасали кругом Скляної Гори, небесні мандрівники закрутились у центрі страшного буревію. Тут уже ними трясло, кидало вниз і вгору, а ще крутило наче випраною білизною у центрифузі. Під кінець розгойдало й швиргнуло світ за очі. Обоє зі страшенним гуркотом луснулись об Скляну Гори.

Вакханалія дикої стихії. Мишко летить у чорну безодню

Сили остаточно покинули Мишка. Знемагаючи, він випустив ремінь і розвів ноги. Вовк вислизнув із-під нього…

Караюча стихія влаштувала для хлопчака справжню вакханалію. Ось підлетів підступний вітер і бісом навколо нього танцював. Далі підхопив хлопчика і поцурпенив угору.

Мишко невідривно дивився на шапку, до якої наближався, і тремтів від хвилювання. О, нарешті, він зірве шапку! Ось хлопчак потягся однією рукою до дорогої речі, потягся другою. Поторгав її … І раптом усе пропало. Зникла Скляна Гора разом із шапкою та тризубом. Зникли три її навіжених оболонки. Тільки він залишився й висить, ніким не підтриманий і нічим не підпертий. Вкрай здивований, крутив навсібіч головою. Згори до нього співчутливо моргали зорі. Мідна голова нічного владики чомусь тремтіла й сплющила повіки. Внизу чорніла морська безодня. Мишко не встиг по-справжньому злякатися, бо зірвався і падав.

Висота була приголомшливою. Так, поки Мишко падав, то перевернувся у повітрі кілька разів. Від шаленої швидкості волосся шелестіло в нього за вухами, мов суха солома. Пружні струмені повітря в’юнилися й обпікали холодом його оголений живіт. Ноги бідолахи задерлися, а голова пішла донизу і буравила пекуче повітря. Швидкість падіння збільшувалася. Море вже зовсім близько. Воно нагадувало чорне дзеркало, торкнися якого — і розлетиться на друзки.

Хлопчисько несамовито заверещав:

— Кня-я-я-я-зю!

Мить і летючий супермен врізався у чорне дзеркало. Ні, дзеркало не розлетілося на друзки. Просто під вагою тіла прогнулося і швидко зійшлася. Зжерло нашого героя.

Ох-хоо-хо. Хіба не вмовляла, не просила: «Дитинко, не бери силою Гору…». Неслухняний хлопчисько…

Глава дев’ята Мишко на плоті, що сплетений із десяти морських змій

Мільйони бульбашок підхопили людське дитинча і винесли на поверхню.

Мишко жадібно хапав ротом повітря. Здіймаючи водограй бризок, лупцював воду ногами і руками.

Неподалік гойдався рятівний пліт. Долаючи спротив хвиль, що кружкома розбігалися, пліт підплив до відчайдухи.

Мишко вхопився за крайню пласку палицю й підтягнувся на руках. Раденький, він не надав значення тому, що палиця під його вагою прогнулась, а потім напружилася. (Таку властивість мають живі, мускулисті створіння, а не дерев’яні речі.)

Лежма на спині хлопчик втішався. Ще б пак! Він живий і не поранений. Море спокійне. Сонце не палить, а пліт ритмічно гойдається на хвилях. Мине година-дві — і підпливе до берега.

Під собою Мишко відчув підозріле вовтуження. Рейки під ним немов ожили, бо в’юнилися. Їхні передні кінці самовільно задерлися догори. Ті, на яких він лежав, розкинувши ноги, почали пручатися. У такий спосіб пліт сам себе штовхав уперед.

На живому плоті хлопчик почувався вельми некомфортно. «Хай риби ліпше мене з’їдять, ніж палиці стиснуть і зжеруть разом із нігтями», — приречено думав. Він вирішив непомітно шубовснути в море. Тихо звів руку, звів ногу…

Мить — і крайні посмуговані палиці підстрибнули і перекрили пасажирові шлях до води.

Хлопчик хапливо сів. Безтямно тупив очі на крайні рейки. «Ба, чому піднялися? Наразі пліт нагадував клітку. Ой, леле!».

Від лівого борт відійшла рейка. Вона завернулася до хлопчака, що сидів із роззявленим ротом, і просичала:

— Не крутися! Сиди собі чи лежи, але тихо.

Хлопчик жахнувся.

— Змії?

— Круглий десяток, — зухвало відповіла змія і викинула за межі рота язика.

— Кого, Мишо, хотів бачити в морі? — плавно повела пласку й гостру голову змія від правого борту.

— Нікого, — промимрив ошелешений хлопчик.

— Та невже? — єхидно проспівала найбільша змія, що плила посередині. — А хто нашого Князя гукав, коли сторчака летів у море? Га?

— Гукав, — погодився мандрівник і закусив нижню губу.

Змії дружно розпанахували посмугованими грудьми хвилі. Пліт то злітав, то падав, але загалом швидко плив у невідомому напрямку. «Це Князь мене врятував. Морські змії Князю служать», — думав із глибокою вдячністю Мишко. Напруження, що сковувало його, відпустило. Він ліг і не зважав на в’юнкі палиці. Просто відпочивав після всього пережитого.

У загальному хорі, сплетеного з шуму моря й подиху ранкового вітру, чулися дзюркотливі звуки. Хлопчик окинув зором своїх рятівниць і зрозумів: то вони співали. Він прислухався до неголосного співу.

— Шкурапея Авреля — наша матінка. Дзьоборила, мудра змія.

Нас дев’ятеро у матінки, із кільчастим малюнком зміївн.

Що старша сестра — то Віталька. Пласкохвоста, підступна змія.

Що Стана, Каліста, Ликерка, Домасенька — то середульші.

Сестриці меткі та швидкі.

Що Фросина, Ізюня, Соля, Явдошечка — то меншенькі.

Гладенькі, лускаті, зубаті, їдкі.

Шкурапея Авреля — наша матінка. Дзьоборила мудра змія…

Під монотонні звуки безконечника хлопчик заснув. Він прокинувся лише тоді, коли зачався день. Крізь ранковий туман прозирали невиразні контури, схожі на маяки. Згодом на обрії вималювалася прибережна смуга піску. Туман розтанув. Маяки виявилися сторожовими баштами. Мишко уважно вивчав берег із жовтими захисними спорудами. Помилки не було: пліт, сплетений із змій, прямував до берега Каркіди.

«Що я скажу кочівникам? — мучився хлопчик. — Як їм поясню, що випустив Вовка, що сам упав у море. Адже Скіл попереджав мене: міцно тримай Вовка за ремінь. А вояки повчали: чоловік головою покладе, але не підведе. О, скіфи мене закатують.»

При згадці про покарання, Мишко страшенно розхвилювався. Він тяжко задумався. Через хвилину з надією поглядав на найбільшу змію. О, він проситиме Шкурапею Аврелю-матінку, щоб до берега не підпливала, а перенесла його у води двадцять першого століття.

Мишко розтулив вуста, щоб озвучити своє бажання — і захлиснувся водою. Підскочив, став на рівні ноги. По тому часто-часто тріпотів густими віями. Чи ба! Він по коліна у воді, всього за кілька метрів від берега.

Рятівного плоту, сплетеного із змій, на хвилях Мишко не бачив. Так, немовбито його ніколи не існувало.

Треба сказати, що за час перебування в Каркіді, Мишко звик до різних див. Атож раптовому зникненню плоту він не надав значення. Відразу забув про нього.

Мишко у всіх бідах звинувачує Вовка

На безлюдному березі на Мишка налетів засапаний Вовк. Тварина звелася на задні ноги й прагла його облизати. Хлопчик відігнав Вовка. По хвильці визвірився на нього:

— Це ти винний у всьому!

— Чому я? — сів у пісок Вовк.

— Бо ти мене у підлий спосіб покинув.

Мишко передихнув і перейшов до погроз:

— Відповідатимеш перед скіфами. Я тобі не заздрю. Так, так, покуштуєш березової каші. Ой, покоштуєш.

Хлопчак відвернувся — вдавав страшенно ображеного. Вовк настовбурчив шерсть на загривку. Виправдовувався:

— Мишо, ти же сам із мене зліз. Пригадай: нами шпурляло, крутило, а потім шваркнуло об стіну. Спочатку я не второпав, що тебе нема. Ну, звичайно, відлетів від Гори. Потім кинувся тебе шукати. Але ти кудись зник. Не розумію: чим я завинив перед тобою?

Мишко різко обернувся. З металевими нотками у голосі цідив крізь зуби:

— Я упав. Хіба не зрозуміло? У мене нема ні крилець, ні реактивного двигуна всередині, як у тебе. Я просто звалився і булькнув у воду.

— О-о-он воно що. А я думав…

– Індик теж думав.

— Який індик?

Мишко тупнув ногою. Кричав, ранячи товариша колючими очима:

— Геть від мене! Не хочу тебе бачити. Так друзі не поступають. Друг — він до кінця друг. На друга можна покластися, як на себе. Друг сам загине, а товаришеві обов’язково допоможе. Ще древні повчали: краще мати справу з поганою змією, ніж із поганим другом. Ось так.

Присоромлений Вовк опустив голову. Вигляд він мав жалюгідний. Довга шерсть скуйовдилася, на носі чорніли дві борозни, прокладені слізьми. Їх обліпили мухи.

Проте Мишко ще не вийшов із ролі сердитого дядька. Суворо запитав:

— Де вояки? Вони вчора проводжали нас із цього місця.

— Сумують, — зронив слово Вовк.

— Що, що, що? — закандзюбив носа Мишко.

— Вояки сумують.

Вовк підвів голову і послав затуманений погляд у морську далечінь.

— Не зрозумів…

— А сколоти все зрозуміли, коли побачили мене. Вигляд мій їм повідав про невдачу. Нас, Мишо, сильно побило коло Гори. Хай та Гора ніколи не вийде з моря.

— Вояки тебе розпитували?

— Сколоти не розуміють вовчої мови. Мовчки знялись і поскакали на конях у місто. Я не хотів бігти за ними. Тебе з моря виглядав.

Вовк із докором скосив очі на хлопчака. Їхні погляди схрестилися. Мишко зразу відвів очі. Його гризло сумління. Зрозумів, що перебрав. Не слід було кричати на Вовка та звинувачувати його самого у всіх бідах.

Мишко повільно рушив берегом. Неспішно витягував ступні з піску (кросівки впали в море). Вовк чухрав позаду.

— Що нам робити? — роздумував уголос Мишко.

— Я голодний, — пожалівся Вовк.

— Я теж хочу їсти, — озвався хлопчик. — Але в місто не піду. Вояки сердиті. Захочуть — і покарають мене. Вони просто обожнюють карати. Тільки що — і тягнуть до вогню. Не піду до них.

— Доведеться мені носити вовчу шкуру до скону, — зітхнув Вовк.

Мишко махнув рукою.

— Не журися. Мадій зачаклував тебе, зробив вовкулакою. Мадій і зніме з тебе чари.

— Нє-а, не зніме. Я знову на череві плазував перед ним. А він відіпхнув мене носаком чобота. Нестямно кричав: «Геть! Не наближайся до мене. Не виконав завдання — здохни у вовчій шкурі».

«М-да. Справи наші кепські», — із прикрістю констатував хлопчик.

Він зайшов у воду. Нахилився, знайшов плаский камінець — і швиргонув далеко. Камінець стрибав на розкотистих хвилях. Потім милувався ранковим краєвидом. На обрії майоріли вітрильники. Деякі судна сходили з прямого маршруту і завертали до пристані в Каркіді. Сонячні промені обливали роздуті полотнища вітрильників золотаво-рожевими кольорами. Мишко тужливо вголос подумав: «Хоч кораблі й підпливають, але вони не з майбутнього часу. А значить, мене не заберуть звідси. Не перенесуть у третє тисячоліття».

Йому зробилося страшенно некомфортно у прадавньому світі. Сльози навернулися на очі й великими краплями падали в море. Крап-крап, крап-крап. Він чув, як схлипував Вовк. «Нікому я тут не потрібний. Ніхто мене не любить, — промовляв Мишко. — От залізу в осоку і там помру. А Вовк хай сам вирішує — жити йому чи вмирати.»

Обливаючись слізьми, попрямував до хащ, що росли у дельті широкої повноводої річки. Позаду, за його спиною, щеням заскавулів Вовк. Він обігнав Мишка й без пам’яті тікав. Мишко обернувся. Від несподіванки гикнув і сів у прохолодний пісок.

Зустріч із Діонісом. Веселе застілля

Понад морем котився двохколісний відкритий візок. Його тягли… два гривастих леви. За візком бігла чорна пантера. Віжками правив красивий юнак у вінку зі смарагдового зела.

Мишко увібрав голову в плечі. Не придумав нічого ліпшого, як удавати мертвого. Однак простягти природно (з такої нагоди) ноги не встиг — візок пригальмував біля нього.

— Привіт, Михайле, — безтурботним голосом озвався юнак у вінку. — Чого закляк? Невже злякався?

Мишко боязко косував на хижаків. Лев, що стояв ближче до нього, розтулив пащеку й ліниво позіхнув. А той, що подалі, байдуже зирив на нього жовтим лихим оком. Чорна пантера тягла до Мишка вусату морду і муркотіла. Мишко помітив у роті кішки ікла — замало по-справжньому, як мертвий, не простяг ноги.

— Хлопчику, розслабся. Мої кицюні ручні. Що ж, коли боїшся, то… Гей, зникніть!

Золотий візок і тварини зникли. Просто розтанули, як вранішній туман. Юнак хитро поглядав на хлопчака. Водночас бавився древком, обвитим ліаною, із золотою шишкою на верхівці.

Мишко значно осмілів.

— Паничу, звідки знаєш моє ім’я? Хто тобі про мене розказав?

— Овва! А у тебе, Мишо, коротка пам’ять. Раніше ми з тобою зустрічалися.

— Невже?

— Так, так. Пригадуй.

Мишко уважно вивчав юнака з-під вигорілих брів. Цей юнак вродливий. Мускулистий, із бронзовою засмагою, стрункий, високий. Хлопчик затримав погляд на віночкові, сплетеному з листя винограду. На комусь подібний віночок він бачив… Наморщив лоба, потер скроні — і радісно скрикнув:

— Вакх! Ти — Вакх! Той, що вчащав до Іїної мами. Ти п’яниця!

Після останньої фрази закусив долішню губу й затамував дихання.

— Не п’яниця, — поправив красень. — Просто випивак. П’ю алкогольні напої розумно. Це смертні не знають міри і впиваються.

— Усе ж я не помилився? Ти той самий — Вакх, — підскакував Мишко.

— Загалом, правильно. Хоча в деталях не зовсім. Ми раніше зустрічалися, а точніше — бачили один одного… Ну, знаєш, де та за яких обставин. Але затям, я великий і могутній бог. (Вакх кожне слово цього речення виділив. Підсилював враження похитуванням вказівного пальця та суворим поглядом.) Відаю виноробством, гульнею й мистецтвом. Люблю тих, хто називає мене Діонісом.

— Ді-о-ніс, — по складах протягнув, майже проспівав Мишко. — Яке красиве ім’я. Воно людське. А от Вакх — мені й тоді, в Ольвії, не подобалося. Так кличуть хіба що собаку. Ді-о-ніс, — ще раз протягнув, неначе смакував пепсі-колу.

Вповні задоволений, бог гульні плескав Мишка по спинці й промовляв:

— Ти мені, малий, теж подобаєшся. Як поживаєш, Мишо? Чи турбують тебе якісь клопоти? Як великий і могутній бог, усі твої клопоти в порох розітру.

— Справді? — розцвів Мишко.

Очі малого враз загорілися. Діоніс йому видався ще вродливішим. Ось кого йому не вистачало — сильного, справжнього бога. Діоніс — бог справжній. Це відразу видно. Його візок тягли не коні, а дикі звірі. І палицею він грається не простою, а зі золотою шишкою на верхівці. Для Діоніса зняти з Скляної Гори залізну шапку однаково, як йому, Мишкові, цвіркнути через губу.

Але Мишко не цвіркнув. Прийняв гордовиту позу: випнув груди, задер облупленого носа. Високим голосом прокричав:

— О, великий і могутній олімпійський боже Діонісе! Я, Михайло, син князя Євстахія, доповідаю тобі про свої мізерні клопоти. Степові пірати грабували скіфські могильники. Старезну шапку Арпоксая вони відкинули, як непотріб. Помічник Ламії Боривітер підхопив шапку і надів на Скляну Гору. Скіфи просять повернути їм шапку. О, великий і могутній олімпійський боже, наперед тобі красно дякую, а ще низенько вклоняюся від імені царської сотні за повернуту шапку.

Мишко церемонно вклонився. Повільно розігнувся. Продовжував стояти з випнутими грудьми і задертим облупленим носом. Водночас не зводив хитрих очей із вродливця. Ось-ось бог весело йому підморгне, чи подасть інший знак. Приміром, поплескає його по спинці й скаже: «Оке’й, Мишо! Буде зроблено». Або, ще краще, плесне в долоні й мовить: «На, Мишо, бери свою шапку».

Пауза затягувалася. Діоніс морщив лоба і чухав золотою шишкою лоба під вінком. Мишко лопотів віями. «Що з богом відбувається? Невже забув про мене. Ой, хоча б не зник. Зникли же тварини, золотий візок…».

Мишко завбачливо смикнув вродливця за руку.

— Ну, як? Допоможеш?

Діоніс різко хитнув головою. Вінок з його голови з’їхав, однак зачепився за ніс. Бог неквапом поправив його золотою шишкою. Журним голосом мовив:

— Розумієш, це не просто.

— Що значить «не просто», — із серцем вигукнув Мишко. — Тільки що хвалився, типу: я великий, я могутній. Для великого бога зняти шапку нічого не варто. Змахни палицею, скажи чарівне слово — і шапка опуститься на мої долоні.

— Та розумієш…

Хлопчак не дав богові говорити. Сердитий, він кричав на Діоніса:

— Нічого не хочу знати. Давай шапку і все. Бо знаєш, я усім розкажу, що ти брехун і хвалько.

Вродливець виправдовувався:

— Мишо, я бог, але не всесильний. Прошу, не витріщайся так на мене. Правда, правда. Це батько мій всесильний — Зевс. Але матуся — смертна, земна жінка. Точніше, я — напівбог. Хоча обдарований хистом творити чудеса.

Мишко дорікнув богові:

— У такому разі не хвалися — я великий, я могутній.

— Мишо, я, дійсно, багато чого можу. Але до Скляної Гори категорично відмовляюся наближатися. Зрозумій: у тій Горі живуть святоші. Їх нічим узяти не можна. Чому? Бо їм допомагає найвищий бог. Той, що на третьому небі. А ми олімпійські боги, навіть Зевс, ходимо під ним.

— Здогадуюся, Діонісе, якого бога ти маєш на увазі. Моя мама щонеділі відвідує церкву. Вона молиться богові, який найсильніший. Каже: усе відбувається тільки за його згодою.

— От і добре, хлопчику, що ти мене розумієш. Тільки, прошу, нікому не кажи: Діоніс хвалько, Діоніс брехун. Богів треба шанувати. Домовилися?

— Гаразд, не казатиму. Хоча, признаюся, мені сумно. Я так у твої можливості вірив, так вірив…

Мишко з опущеною головою копирсав ногою пісок, рив канавку. «Цей теж мені не допоміг. Ніхто не хоче мені допомогти.» Він ледве стримував себе, щоб вголос не заплакати.

— Но, но, Мишо, не бануй. Не слід переживати. Наприклад, від одного клопоту я з приємністю тебе звільню.

Мишко не встиг уточнити, який саме клопіт Діоніс мав на увазі. Бог крутнув жезлом і сталося приємне диво. З’явився стіл із двома стільцями, а на столі — срібні тарелі з продуктами, золоті чаші та місткий дзбан із вином.

— Діонісе, як у тебе класно вийшло, — вигукнув украй здивований Мишко. — Крутнув палицею і — на, Мишо! Ой, можливо, продукти не справжні, а бутафорські? Як у театрі, реквізит?

— Перевір, — жартував бог.

Широким жестом Діоніс запросив Мишка до столу. Хлопчик усівся на високий стілець і простяг руку до найсмачнішого — тарелі з виноградом.

— Починати трапезу заведено з морепродуктів, — повчав Діоніс. — А я почну ось із цього.

Напівбог відлив із дзбана собі у чашу червоного вина.

— Келишок же у тебе, — не втримався, похвалив Мишко. — Я таких ще не бачив. Наче ваза для фруктів. З двома вушками.

— Кантар, — гордовито мовив Діоніс. — Дуже зручний. Незамінний, коли тягнеш вино лежма. Не проллється ні краплини.

Мишко наминав в’яленого кальмара і не відводив погляду від Діоніса. Напівбог осушив кантар і цідив у нього знову вина. Примруживши око, відпив. Тримав кантар у руці, а очима повів у бік моря.

— Он як хлопці розважаються.

Мишка глянув у тому же напрямку. Перестав жувати і довго дивився з повним ротом. Проковтнув жованку і заперечив:

— То дельфіни, а не хлопці. Вони граються. Дельфіни дуже цікаві тварини. Варвара Никонівна розповідала нам у класі, що мозок дельфіна більший за людський. Він не тільки великий, а й має борозни. Не віриш?

— Чого ж — вірю. Про дельфінів я знаю більше, ніж твоя вчителька.

— Але ти не знаєш, що дельфіни дуже сильні. Ударом хвоста дельфін може вбити людину. Але дельфіни ніколи не чинять поганого людям. Дельфіни — наші друзі.

— Варвара Никонівна розповідала вам у класі про те, як дельфіни з’явилися?

— Хі, хі. Як з’явилися? Як усе живе на землі… шляхом розмноження. Щоб більше знати, я відвідую гурток «Жива планета». Я добре вчуся. Не віриш?

— Сумніваюсь. Якщо ти не знаєш історію дельфінів…

— А я тобі докажу, що знаю. Слухай. Живі організми з’явилися так. Спочатку воду заселяли тільки найпростіші організми. Їхнє тіло складалося з однієї клітини. Через кілька мільярдів років серед найпростіших з’явилась інфузорія туфелька. Туфелька мала не тільки ядро, ядерце, рибосоми, мітохондрії, лізосоми, ендоплазматичну сітку, як усі найпростіші. Але у інфузорії туфельки були ще й вакуолі. Уявляєш, туфелька не тільки перетравлювала їжу. У неї була здатність залишки неперетравленої їжі збирати й виводити назовні.

– Інфузорія туфелька мала одну вакуолю чи багато?

— Я сказав — вакуолі. Хіба не чув?

Діоніс на Мишка не зважав. Підливав у кантар вина і бурмотів:

— Це ж треба? Які знання. Ай-я-яй, які знання. Ви чули? А на вигляд нічого з себе не представляє. Веснянкуватий, безбровий, на ребрах, як на арфі, можна грати. Ні, ви тільки послухайте його.

Діалог Діоніса із кимось невидимим розохотив Мишко. Хлопчик натхненно розповідав:

— А люди, розповідала Варвара Никонівна, походять від вищих ссавців.

– І хто ті вищі ссавці? Приклади! Наводь приклади! — скрикнув Діонісій.

Бог відклав кантар убік і не спускав із Мишка посоловілих очей.

— Не знаєш? — щиро дивувався Мишко з необізнаності співрозмовника.

— Я то знаю. Хочу почути від тебе. Хто вони? — азартно кричав розчервонілий олімпійський бог.

— Мавпи. Ось хто.

— Хвостаті? Яких з Ефіопії привозять? — не повірив бог веселощів і розваг.

— Звичайно… А звідки ж їх привозити?

Мишка щиро дивувала Діонісова необізнаність. Хлопчик проникливо учив бога:

— Люди пішли від мавп. А було це так. Якось одній мавпі страшенно закортіло з’їсти банана. А дотягнутися до нього вона ніяк не могла. Тоді мавпа взяла палицю…

Бог підняв ліву руку (права була зайнята — наливала).

— Досить, досить. досить.

— Чому? Я тільки почав розказувати. Це дуже цікаво.

Мишко знайомиться з історією походження дельфінів

— Щось мене на сон хилить, — не дивлячись на Мишка, казав Діоніс. — Я приляжу, перепочину. А ти, щоб не сумував, розглядай пізнавальні картинки про дельфінів. Мене на них побачиш.

Хлопчик зітхнув:

— Гаразд. Показуй.

Діоніс поводив чарівним жезлом. Біля столу виник м’який диван із круглим підголівником. Чарівник ухопився за кінець столу і звівся на ноги. Але коліна підігнулися — і він мішком звалився на диван. Трохи полежав у незручній позі, ворухнувся. Повільно підтягнув на диван ноги. Зручно вмостився. Потім намацав дзбан і потяг до себе. Дудлив вино прямо із дзбана.

Мишко, який мовчки спостерігав за діями бога, обурився:

— А дельфіни де? Ти ж обіцяв мені показати пізнавальні картинки. Де вони?

Бог випустив із рук містку посудину і та беркицьнулася в пісок. Варнякав:

— При-чіппп-ливий, ссс-ттрр ашне.

Він з трудом звів руку й змахнув жезлом. Рука його відразу опала, голова зсунулася з підголівника, ніс устромився в груди.

На налиганого бога Мишко не зважав. Він помітив, що частина жовтого берега й фіалкового моря відрізнялася від решти. Вона мерехтіла і за кольором була світлішою. Кораблі, що пропливали на обрії з розпущеними вітрилами, коли заходили у води мерехтливої частини, зникали.

Ось у світлішій частині берегом дибає Діоніс. Зупинився, задумливо дивиться на корабель, що гойдається на хвилях неподалік (віртуальний). На кораблі люди. Побачили Діоніса і стрибнули в море. Розсікають хвилі, пливуть до берега. Діоніс спокійно стоїть, посміхається, про щось своє думає. Ой, ті люди щось зле мають на думці. Накинулися на Діоніса. Зв’язали йому руки, затягли у море. Тягнуть далі — на корабель.

Мишко зіскочив зі стільця. Кричав на Діоніса:

— Чому ти дався в руки? Ти ж сильний і багато можеш, хоча й не все…

Останні слова хлопчик стишив до шепоту. Діоніс його не чув — хропів.

Хлопчик повернувся до картинок. Наступна була присвячена подіям, що відбувалися на кораблі. Найгрізніший пірат, дуже задоволений, каже:

— Цей хлопець красень. Отримаємо за нього не один мішечок золота на ринку рабів.

— Так, так. Нам поталанило. Гарний товар зловили, — потакували пірати.

— Куплю собі будинок у приморському місті, — мрійливим голосом хтось казав. — Найму прислугу. Відпочиватиму в своєму будинку між рейдами.

Діоніс непомітно для людського ока ворухнувся — мотузки репнули і впали до його ніг.

Обличчя піратів перекосилися від гніву.

— Тебе, хлопе, що — провчити? Захотів кулаків наших скуштувати? — кричали злобливо.

Найгрізніший пірат обплутував Діоніса ще міцнішою мотузкою. Голосно наказав:

— Підняти якір! Розпустити паруси! На весла, на весла налягайте! Їдемо продавати парубка.

Роздуті вітром блакитні вітрила несуть піратське судно у відкрите море.

Мишко переглядав картинки, що супроводжувалися звуком, і забув про все на світі. Коли Діоніс смикнув носом, а з днища судна задзюрив струмок, то хлопчик зіскочив із стільця. Стоячи вдивлявся в картинки.

— Ей, що там тече? — перелякано кричав пірат.

— Ви-но… чисте ви-но, — розгублено тягнув інший (він лизав палець).

— Вино? — радісно збентежилися пірати.

Вони крутили носами, втягуючи п’янкий аромат.

Діоніс шморгнув носом — струмінь забив потужним фонтаном.

— Братва, підкладай кухлі!

– І без кухлів обійдемося, — радісно гукали пірати і підставляли роти.

— Ойой, — заволав один. — Гляньте на весла. Мамо, боюся. Не весла, а змії. Оййой! Боююююся!

Пірати стовпилися на середині судна і неспокійно озиралися.

Морський прибій, що досі монотонного шумів, зазвучав пронизливою піснею. Пірати притиснулись один до одного. Перелякано скрикували. І було чого боятися. Навколо їхнього судна товстенними гидкими кільцями звивалися змії. Раптом дерев’яна палуба затріщала. Зі щілин вилізли тоненькі стебельця рослин. Вони миттєво товщали, перетворювалися на лозини плюща й винограду. Їх вкривали пишні листки і рожеві китиці з плодами. Пірати тремтіли від страху.

Тепер судно нагадувало острів. На ньому навіть з’явилися голодні звірі — лев із чорною пантерою. Вони облизувалися й позирали на людей. Перелякані пірати кидалися у воду. Коли торкалися води, то ставали дельфінами.

Ураз дельфіни зникли. Зник і зелений, населений хижаками, острів. Зате з’явилися справжні кораблі, що плили на обрії з розпущеними вітрилами.

Діоніс вирішив відправити Мишка в море до житла святош

Стіл із виноградом, бананами, апельсинами (не називаючи ковбас, шинки, риби різної) зник. На піску безтурботно похропував Діоніс. Пустий дзбан і вінок валялися неподалік.

Мишко схилився над Діонісом, обережно його торсав.

— Уставай! Прокидайся, — просив.

— Чого?

— Кіна нема. Закінчилося.

Діоніс, опираючись на древко жезла, сів. Чухав золотою шишкою над вухом, смачно позіхнув. Потягся до кантара. Заглянув усередину й відкинув. Підняв віночок. Витрусив з нього пісок, наклав на голову. Довго підводився. Коли став на ноги, то прогнувся в стані і кашлем прочистив горло. Змовницьки підморгнув хлопчикові:

— Ну, що, вакуольо, продовжимо трапезу?

— Не хочу, — відрізав Мишко. — Наївся. Прошу, не називай мене вакуолею. Мені не подобається…

— Домовилися. Хоча нічого поганого я не мав на увазі. Просто жартував.

Діоніс ліниво чухав живіт. Відвів очі вбік, варнякав:

— Мишо, не ображайся на мене за те, що скажу: мені з тобою не цікаво. Ти не питущий. А я люблю, коли весело, коли регочуть, козлом скачуть, на голові стоять. А ти мені про туфельку, про хвостатих… Гадаєш, цікаво? Пробач, за відвертість… О, мені пора… Так, так, так… Куди піти?

Мишко обхопив обома руками торс Діоніса, міцно притулився до його грудей.

— Любий, найкращий. Ти великий, ти могутній, ти все-все можеш. Прошу, не покидай мене.

Знічений Діоніс відсторонив хлопчика.

— Г-м, я не знав, що ти мене любиш… Мишо, але ти не можеш із мною вештатися. Бо я — дорослий. До того ж веду не зовсім гідне життя. Ну, ти вже здогадався, про що я…

— Діонісе, ти справді великий і могутній бог. Ти зміг перетворити піратів на дельфінів, а корабель — на острів. Будь ласка, допоможи мені дістати шапку Арпоксая. Не сумнівайся, у тебе все вийде.

Бог затулив своєю долонею Мишків рот і у такий спосіб примусив його замовкнути. По тому, задумливий, ходив, розмахуючи чарівною палицею. Мишко переживав, що бог хоче чкурнути і роздумає, як те учинити. Діоніс зупинився перед ним і мовив:

— Якщо я тебе самого відправлю під воду? Га? — Він на хвильку замислився. — А чому б його і не відправити?

У Мишка очі вилізли з орбіт.

— Діонісе, ти забув, що я не бог, не дельфін і не риба. Я — людина. У мене немає зябер. Я відразу потону.

— Про те не турбуйся. Ну, що? Згоден?

Хлопчик до всього був готовий, але не до такого подвигу. Він опустив голову, рив босою ногою у піску рівчак. Діонісій довірливо ділився з ним:

— Я оце ходив і думав, думав. Згоден, я наговорив тобі зайвого. Але я тебе теж полюбив. Ти для мене як молодший брат. Справді… Серце у тебе добре, чуйне. Тому я подумав: «Можливо, святоші підпустять його до себе. Такого доброго, такого лагідного, а головне — щирого. Повчали ж мудреці: хто дитину прийме, той бога прийняв…» Мовиться, звичайно, про найсильнішого бога… Так, вирішено. Ти сам знімеш шапку.

Хлопчик рвучко підвів голову.

— Святоші мене до шапки не підпускають. Я хотів її зняти. Навіть торкнувся до неї….

Діоніс замахав обома руками.

— Тоді ти сидів на звірові. А зараз прибудеш до них сам-самісінький.

— Я згоден, — дивлячись прямо в протверезілі Діонісові очі, відповів Мишко.

— От і добре. Тоді ходімо до Гіпакірію.

— Куди? Куди?

— Та до річки. Вона тут, недалеко. Називають її так. Скляна Гора на ній стоїть.

— Скляна Гора не в річці, вона в морі, — нагадав Мишко. — Далеко в морі.

— Це довго розказувати. Місто, яке заснували святоші й живуть у ньому, стоїть у дельті цієї річки, — переконливо казав Діоніс. — Ходімо, ходімо.

— Нікуди я не піду, — прийняв незалежну позу хлопчик.

— Що ж… Зауваж: я цього не хотів… Але ти своєю впертістю змусив мене викликати столичок, — виголосив Діоніс.

Задоволений, він з посмішкою на устах тер руки.

— Приготуйся, Мишо, слухати. Розповідь буде довгою.

Бог виноробства і гульні театральним жестом відвів праву руку і ловко крутнув древком.

Діоніс ображається на Мишка за тітку Неонілу

Другий стіл, так само, як і попередній, закладений повними тарелями і дзбаном. Мишко вибирав із китиці рожевого винограду найкрупніші ягоди. Від м’яса його нудило, а від пундиків, коржиків і халви взагалі вернуло. Зате Діоніс почувався за обіднім столом, мов риба у воді. Він смакував янтарне вино і прицмокував.

— Розказуй, ну розказуй про Скляну Гору, — невтомно просив Мишко.

— Та зачекай, — відмахувався Діонісій, наповнюючи по самі вінця кантар. — То розмова серйозна. Для неї я ще не набрав потрібної кондиції.

— Коли набереш, то спати захочеш. Я тебе знаю. Скажи, ти буваєш в Ольвії?

— Буваю.

– Ію бачив?

— Ні.

— Чому? Ти ж частенько гостював у їхній домівці. Дружив із Неонілою, Іїною мамою.[31]

Діоніс повільно дудлив вино, а ще повільніше клав порожній кантар на стіл. А як поклав, то голосно обурився:

— Ні, ви бачили такого нахабу? Бачили? Накапостив разом із дівчиськом, а тепер безневинним голосом питає: «Ію бачив?» Тьху! Нахабно знущається.

Мишко зіщулився, адже Діоніс знову вів мову з невидимими слухачами. Наразі не хвалив його за глибокі знання, а скаржився на нього.

Раптом Діоніс тарахнув кулаком по столу. Мишко підскочив і опустився на стілець, вронивши у пісок рожеву ягоду. Олімпійський бог несамовито горлав на оторопілого хлопчика:

— Попрошу в моє приватне життя не втручатися. З Неонілою ми дружили. Звичайно, не без того… Розпивали один або й два дзбаники. Але ж потім як нам було весело. А ви з дівчиськом утрутилися. Зробили так, що Неоніла зазналася й перестала зі мною дружити. І, взагалі, — не хоче мене знати.

Останні слова Діоніс бурмотів крізь сльози, які незграбно розтирав по щоках. Можливо, засоромився сліз, бо схопив індиче стегно і люто згризав із кістки м’ясо.

Мишко не наважувався і слова вставити. Настрій його остаточно зіпсувався. Він удавав, що розглядає морський краєвид на горизонті.

Діоніс швиргонув від «столичка» кістку й гучно відригнув. Узявся повчати Мишка:

— Слухай мене, хлопче, і запам’ятовуй. Вважаєш, що тут, де оце ми з тобою сидимо, завжди так було.

— А як було? — обернувся до буйного наставника хлопчик.

— По-перше, море було ген-ген. Звідси й не видно. Річка Гіпакірій була глибшою. Вона несла прісні води у обривистих кам’яних обіймах, що каньйоном називаються.

— Вже уявив собі цю картину. Це, як Південний Буг. Там мій татко. Однокласники теж там — Петько з Катрусею. А з ними Еколог із Тарасом, студентом.

— Попрошу не перебивати! (Діоніс стукнув жезлом по столу і витримав педагогічну паузу.) Так, на чому я зупинився?

— На каньйоні, — радо підказав Мишко.

Він, справді, радів, що бог перестав сердитися на нього через тітку Неонілу, яка кинула дудлити вино і з Діонісом не водила компанії.

— Давно це було. У дельті Гіпакірій на стовпах, зроблених із залізного дерева, будували свої халупи святоші. Боги їм розказали про зледеніння, про всесвітній потоп…

Розповідь Діоніса катастрофічно затягувалася. Мишко набрався сміливості й пискнув:

— Я чув уже про те. Селище називалось Ук-Ра. Шаман розповідав скіфам цю легенду біля вогнища. Я слухав уважно. Усе запам’ятав.

Діоніс знову витримав педагогічну паузу — значно довшу за попередню.

— Пробач, будь ласка, більше не буду перебивати, — пискнув сполошений хлопчик.

Та наставник ураз збайдужів. Наче без бажання, а вимушено, протяг руку до кантара. При цьому казав невидимим особам:

— Що ж, раз він знає історію Ук-Ра… Як кажуть, баба з воза — кобилі легше.

— Діонісе, ти ще не все розказав мені про річку, — нагадав ще більше сполошений хлопчик.

— Міг би про решту сам здогадатися, — неприязно кинув Діоніс і витер зап’ястям мокрого рота.

Мишко напружено думав. На жаль, ніякої відгадки не придумав. Перехоплюючи нищівні погляди Діоніса, хлопчик зовсім занепав духом. Ніхто не хоче допомогти йому зняти з Гори шапку, щоб повернути її скіфам. Діоніс теж грається з ним, як кіт із мишею.

Хлопчик крадькома витер кулаком збіглу сльозу.

Бог, якого привела на світ смертна жінка, передумав карати хлопчика нищівними поглядами. Прочистив кахиканням горло і м’якшим голосом запитав:

— Малий, я тобі розповідав, що річка пробила русло у камені?

Мишко не підвів голови, буркнув:

— Так, розповідав. Але що з того? Південний Буг теж несе свої води у камінних берегах.

— А то, що Гіпакірій і під морем несе свої води у високих берегах.

Здогадка проштрикнула кмітливу головку. Очі хлопчика розцвіли й збільшилися в кілька разів. Довірливим голосом він шепотів:

— Діонісе, ти хочеш сказати: річка Гіпакірій тече дном моря наче сушею?

— Саме так. То рівно тече, то викидає коліна, то падає з гори. І при цьому води майже не перемішуються. У морі вона солона…

— …а у річці — прісна, — вигукнув Мишко, втішений, що такий догадливий. — О, виходить, можна течією річки доплисти до Скляної Гори.

Діоніс заляпав долонями:

— Нарешті! Боже телятко прозріло! О, за це треба випити.

Мишко вирішив не ображатися на Діоніса. Він зіскочив зі стільця і гаряче запропонував:

— Починаймо щось робити.

— Що саме? — плямкав мокрим ротом Діоніс.

— Одягай на мене водолазний костюм.

— Не поспішай. Устигнемо з козами на торг. Сідай. Чого скочив?

Мишка сумно зітхнув:

— Я міг би сидіти з тобою довго. Але взавтра такий день…

— Пролітав Гефест у сандалях із крильцями. Поінформував: «Узавтра без опадів. Геліус-сонце на золотій колісниці забереться найвище».

— Так, узавтра рівнодення. Царська сотня блискавичного реагування повинні прибути до Семи Могил із шапкою Арпоксая. Її надіне Скопасіс, цар катіар і траспій. Без цієї шапки ніхто з царства Скопасіса не має права там бути. Скіл зі своєю сотнею теж не має права…

— М-да. Це діло серйозне. Я знаю: на Семи Могилах скіфи щороку збираються, щоб набратися сил від Всеперемагаючого Сонця. Що ж, доведеться зайнятися цією справою. (Діоніс простяг руку до кантара.) А перед важкою роботою, що потрібно? — Бог мовчки, вичікувально наливав.

Відповіді від юного співрозмовника не прозвучало. Діоніс радісно виголосив:

— Правильно, потрібно випити.

Аргіронет

–

водяний хижак

— Ану, обкрутися, синку, — жартував Діоніс, що стояв непевно на ногах.

Задоволений Мишко підстрибував.

— Мені подобається костюм. Він гумовий, щільно прилягає до тіла. І чудового кольору. Блакитний. Тепер я справжній водолаз. (Зупинився.) А чому гума горбкувата, як шкіра ропухи?

— У воді зрозумієш перевагу такої поверхні.

— У тебе, Діонісе, усе класно виходить. Плеснув руками, щось пробурмотів, крутнув палицею і — на Мишо! Готово!

— Не палицею, а жезлом, можна — тирсом. На кінці тирса золота шишка пінії. Тирс — символ мого божественного походження.

— Пробач, Діонісе. Я не хотів тебе образити… Прошу, крутни своїм божественним… жезлом ще раз.

— Для чого?

— Зроби для мене ласти. Також балон з киснем.

— Не доганяю, — зізнався налиганий бог.

— А що тут розуміти. Я ж повинен під водою дихати. А ласти допоможуть плисти, — якомога переконливіше пояснював хлопчик.

— У нас занурюються і сидять під водою із дзвоном, наповненим повітрям. Зробити його нічого не варто. Ось тобі… На…

Діоніс, похитуючись, щось невиразне бурмотів. Водночас малював жезлом у повітрі якусь неоковирну фігуру. Мишко витріщив радісні оченята і наставив обидві долоні — готовий взяти обіцяний дзвін. Вийшла, однак, прикра заминка. Дзвін чомусь не з’являвся, хоча Діоніс намалював не одну, а багацько фігур. Та бажаної речі все одно не отримав.

— Не з’явився, — гірко констатував Мишко. І стиха дорікнув богу: — Ти надто багато випив вина. Навіть не можеш намалювати дзвона.

Діоніс махнув рукою:

— Не про те балакаєш.

— Про те, про те, — осмілів Мишко.

— Слухай, а чого я морочусь? Не знаєш? І я не знаю. Адже дзвін можна взяти готовий.

— Де?

— Зараз побачиш. Знайду водяного павучка й відберу в нього хатку. Чого я думаю? Річка же поряд.

Мишко ледь помітно кивав головою. А коли Діоніс заліз в осоку, то крутив пальцем біля скроні, ще й свиснув услід богові веселощів.

— Мишо, ходи до мене? — донеслося з осоки.

«Бебехнувся в грязюку — підвестися не може. Ох, доведеться його цурпелити на собі до берега», — невтішно думав Мишко, чалапаючи доріжкою, прокладеною пияком.

— Ось він, миленький. Саме такий, як треба. І хатка в нього велика, як горіх. Зараз дістанемо її і накладемо Мишкові на голову, — бурмотів зігнутий Діоніс.

«Допився до коників», — поставив богові клінічний діагноз Мишко.

Діоніса занесло вбік. Але на ногах утримався. Говорив теж досить розбірливо:

— Мишо, стань біля мене. Ні, ще ближче. Зараз я висвічу цього звіра. Зблизька його розглянеш.

На божественному жезлі спалахнула вогнем шишка пінії. Діоніс перевернув шишку донизу. Яскравий струмінь пронизав каламутну воду. Мишко присів. Він чітко розрізнив під водою милого павучка. Той скидався на краплину олова, розцяцьковану чорними крапельками. Ось павучок відійшов від сплетеного з павутини гнізда і сплив волохатим черевцем догори. При цьому сумирно схилив голівку. Побув трішки на поверхні й знову булькнув під воду, до свого круглого гніздечка.

— Носи, носи, звіре, бульбашки з повітрям на волосинах. Мишкові воно знадобиться у морі, — коментував Діоніс.

Бог гидливо сплюнув:

— Ох, і звірюка люта. Був би більший — усіх би тварин і людей зжер.

— Ти, Діонісе, невиправний вигадник, — зайшовся сміхом хлопчик. — Це просто павучок. Невинна комашка.

— Ти що, не знаєш його? — вирячив баньки Діоніс. — Так це ж страшний хижак. Сам Аргіронет.

— Ха-ха-ха! — не міг зупинитися Мишко.

Усе негативне, що досі носив у собі, він виплеснув на пияка:

— Ти невиправно дурний. Хочеш, залишайся у болоті, а я звідси піду. Тут комарів багато.

Діоніс стояв перед ним прямо, вільно й ледь-ледь посміхався. У звужених зіницях бога мигнуло таке, чого Мишко злякався. По його спині пробіг віртуальний хробак і нестерпно-лоскітно перебирав мікроскопічними лапками. Раптом хлопчак згадав, що Діоніс так само посміхався, коли пірати зв’язували його мотузкою. Мишкове серце гучно калатало, передчуваючи лихо. І воно не помилилося…

Бог виноробства, гульні та мистецтва різко змахнув чарівним жезлом над крихітним павучком. В один мент павучок перетворився на гігантську жирну потвору. Вона погрозливо хиталася на тонких волохатих лапах. Вісім холодних застиглих очей втупилися в ошелешеного хлопчака, підстерігаючи бодай якийсь з його боку рух.

Мишко відхилився назад, бо шукав захисту в Діоніса. Туша відразу поперла на хлопчика. Він крутнувся, хотів утекти. Але не встиг. Трьохсоткілограмовий хижак накинувся на нього і підім’яв під себе. Хлопчик голосно гикнув. Сили його повністю покинули. Він уже не пручався.

Потвора перевернула жертву донизу головою. Завертіла і закрутила нею з такою швидкістю, з якою артист орудує булавою на арені цирку. Коли Аргіронет досхочу натішився, то перейшов до ще приємніших для себе дій. Хижак витягував зі свого черева канат, блискучий і міцний. Водночас старанно й туго обвивав ним захопленого.

Мишкові забракло повітря. Він знепритомнів.

Мишко у повному спорядженні водолаза. Останні попередження Діоніса

Діоніс, що тримав руки за спиною, тоном переможця запитував Мишка:

— Тепер ти переконався, хто такий Аргіронет?

— Переконався, — голосно схлипнув Мишко.

Про себе хлопчик вирішив тікати від бога дурних розваг і веселощів. Краще бути сам на сам із дикою природою, ніж у компанії алкоголіка.

— Овва, Мишо, не вередуй, — заспокоював його Діоніс. — Ти не раз ще дякуватимеш мені за науку.

— За науку? Яку? — аж присів від небаченого нахабства Мишко.

— Ну, хоча б за павука. Хіба я не попереджав тебе, що він хижак? Не попереджав?

Не почувши відповіді, бог самозадоволено підтвердив:

— Попереджав.

Мишко опустив голову. Він ще повністю не прийшов до тями після пригоди з Аргіронетом. У нього й досі тремтіли коліна. Заперечувати Діонісові та доказувати своє він не наважився. Чого доброго збільшить у мільйон разів комара, що оце дзижчить над вухом.

— Зараз ти підеш під воду, — безтурботним голосом мовив Діоніс.

— Під воду? — вдруге присів Мишко. — Я спущусь під воду? Але ж у мене немає дзвону із киснем?

— Чому немає? Коли я збільшив павука, то разом і все його господарство. Ось він. Тримай.

Діоніс театральним жестом вихопив із-за спини велику прозору й водночас тверду кулю.

Мишко крутив прозорий баняк. Його здивуванню не було меж.

— Невже це той самий горіх. Діонісе, та тобі ціни немає. Ти здатний робити чудеса з чудес. Ти найкращий, найталановитіший. Ти такий, такий…

— О, Мишо, ти ще не всі мої таланти знаєш, — пишався Діоніс. — Ну, добре. Про них якось потім тобі розповім… за столичком. А зараз слухай: Під водою неймовірно красиво. На суші теж є гарні місця. Але підводний світ ні з якими земними красотами не зрівняти.

— О, так, так, Діонісе. 82 проценти різновидів рослин земної кулі зібрані саме під водою, — блиснув обізнаністю член гуртка «Жива планета».

— Гм… Але особливо багатий підводний світ у цьому морі.

Мишко заперечив:

— Татко мені розповідав, що тварин у Чорному морі мало. А на його глибині зовсім мертва зона. Бо там сірководень.

— Можливо, у Чорному морі й водиться сірководень, але у Гостинному — вода тепла й чиста, мов сльоза невинної дитини. Там росте-квітує прекрасний сад Посейдона. Мишо, хай напад павука для тебе стане добрим уроком. Не торкайся, не чіпай ні рослин, ні тварин, навіть тих, що виглядають милими і лагідними створіннями.

— Не переживай за мене. Я маю камінець, який просигналить у разі небезпеки. Правда, сила його невелика. Його раніше носив ворон. Він тут, у кишені. Покажу зараз тобі. Ой, треба до нього добратися… Десь на споді… Ось він, дивися.

— Дійсно, добра штучка, — похвалив Діоніс. — Носи її, Михайле, на грудях. Так зручніше.

— Дякую тобі, Діонісе. Який ти все таки чародійник. Так усе легко робиш, — не переставав дивуватися вдячний Мишко.

Він гладив руду горошину, що висіла у нього на грудях.

— А чому ти не викликаєш для мене гумових ласт?

— Ласти не потрібні. Течія річки швидка. Повітря, яким наповнений дзвін, випиратиме тебе з води. Доведеться змайструвати камінні чоботи.

— Зрозумів. Тягар притисне до дна річки мене, не дасть сплисти на поверхню моря.

— Молодець, правильно зрозумів. А вже коли знімеш шапку Арпоксая, тоді скидай один чобіт…

— …і повітря, що в кулі, мене винесе нагору, — випередив чародійника хлопчик.

Мишко замовк і чекав, що Діоніс його похвалить. Однак той сердито супив оксамитові брови. Підняв вказівний палець і суворим голосом попередив:

— Тільки нічого у воді не торкайся. Там є кущі, квіти, листки, що насправді — хижі тварини. Можуть розірвати тебе на шматки — і з’їсти.

— Треба вони мені, — пхикнув Мишко. — Квіточки, листочки, кущі… Я ж не дівчинка. Для мене головне — зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая і повернути її скіфам. Не бійся. І пальцем нічого не торкну.

— Чого мені боятися? Не я, а ти, Мишо, плистимеш річкою, що під морем.

Гай-гай, хлопчику. Річка не таких бачила сміливців.

Глава десята Мишко пливе річкою, що на дні моря

Гіпакірій, затиснутий скелястими грядами, ніс свої прісні води дном моря. Підхоплений течією, Мишко то стрімголов летів, то повільно петляв морським безмежжям, немовби полями. Та чим довше він плив, тим більше нудився. Підводив голову, робив спроби відірвати кам’яні чоботи, щоб піднятися трохи вище. Але нічого з того не виходило. Важенний дарунок Діоніса притискав його до каменистого дна.

Урешті-решт хлопчик вирішив перепочити. Долаючи плин води, поплив до обривистого берега. Ухопився за камінь, підтягнувся і навкарачки заліз у печеру. Течія його не доставала. Він спокійно сидів, дивився довкола.

Круті схили каньйону пишно вкривали звисаючі рослини у вигляді довгої трави, листків чи водяної хвої. Кольори їхні соковиті й яскраві. Серед усіх, звичайно, переважала зелена барва. Островками серед зелені виглядали бурі, червоні, золотисті рослини. Між хитлявими пагонами вешталися річкові риби.

«Дуже красиво, — промовив Мишко вголос. — Однак Діоніс розповідав мені не про річкові красоти, а про морські. Про сад Посейдона. Як мені проникнути в той сад? Каньйон високий, а чоботи тягнуть донизу, не дають сплисти. О, придумав! Якщо зніму один чобіт, то моя вага поменшає. Залишу чобіт на виступі. Піднімуся, зазирну в садочок. Відразу же спущуся у річку і дальше попливу».

З надсадним пихтінням хлопчик стягнув чоботисько. Звів над собою руки і легко відійшов від прибережного каменю. Невдовзі визирав із-за гранітної гряди каньйону.

Мишко в садку Посейдона. Фантастична і небезпечна флора і фауна Понта Евксінського

Неймовірно вражала мовчазна пишність і загадковість моря. Мишко багато чого для себе відкрив. Досі він вважав, що грунтова поверхня під водою гладеньке, мов денце мисочки. Одначе з морського днища там і сям випирали шпилясті скелі. Крізь зелений туман прозирали округлі обриси гір, виднілися страхітливі кручі, навіть морські западини та провалля.

«Ого, які довжелезні рослини, — дивувався хлопчик. — Їхні лози переплітаються і створюють непрохідні хащі. Наче у джунглях. Подібні хащі бачив у кінофільмі про Мауглі. Цікаво, яка довжина цих морських дерев?» «До 40 метрів», — почулося. Але Мишко на сторонній голос не звернув увагу. Гадав, що то він сам висловив припущення. Наразі замилувано розглядав різнобарвні рибки. Вони, мов метелики, пурхали поміж густого віття.

До каньйону підступали непрохідні чагарі, незвичних для наземних кущів кольорів: лілові, пурпурні, помаранчеві, синьо-сталеві. Форма підводних кущів теж відрізнялася від земних родичів. Вона чарувала і водночас лякала. Мишко не знав, що кущі бувають такими химерними.

Росли тут і квіти. Цілі клумби. Ось недалечко від каньйону клумба айстр. Водяні айстри просто фантастичні. Фантастичні не лише барвами, але й розмірами. Одна квітка взагалі гігантська. Середина її величезна, як таз. Поміж прозорими пелюстками вилися рибки. «Що то за рибки? Як називаються?» — міркував мандрівник. І зразу отримав відповідь: «Риби-клоуни».

Якщо на підводні хащі Мишко поглядав зі страхом, бо в них, безперечно, ховалися злі істоти, то до клумби він плив із легким серцем. Юний натураліст прагнув дослідити гігантську квітку, щоб про неї розказати товаришам-гуртківцям.

Гігантська айстра не мала листків. Просто сиділа собі на зеленій підошві. Хлопчика зачарувала лискучо-рожева середина квітки. Чомусь вона його нестримно до себе вабила. Уявив собі, як то гарно фантазувати в такому класному ліжечку або просто перепочити. Над квіткою, торкаючись пелюсток, пропливала замріяна риба. Не клоун — інша, більша. Пелюстки автоматично зімкнулися, накрили рибу. Хлопчик чекав, коли пелюстки розійдуться, щоб самому проникнути всередину квітки. Ось пелюстки набрали темно-червоного кольору. Нарешті, розкрилися. Замріяна риба з-під них не виплила. На рожево-лискучому ложі лежала купка луски, а ще хвіст і пір’їни плавників необачної риби.

Ненароком Мишко помітив, що карборунд, про який він забув, почервонів. «Йой, тут небезпечно!», — зойкнув хлопчик і відплив від квітки. «Добре, що не ступив у той красивий тазик, — хвалив себе за спритність. — Це — рослина-хижачка. Стиснула б мене і вичавила б із мене всі соки. Лише чобіт залишився б. Цікаво, як називають цю хижачку?»

«Актинія. Кишковопорожнинна хижа тварина», — почув у відповідь. Хлопчик замислився: «Звідки поступає інформація? Де поселився невидимий Ерудит? Напевно, в баняку, що на моїй голові? Дивина. Значить, про все, що мене зацікавить, від нього дізнаюся. Класно!».

На Мишка лягла тінь. Він різко підвів голову. Над ним зависла гігантських розмірів кришталева тарілка. Від неї крученими канатами тяглися хиткі щупальці. Поміж щупальцями Мишко помітив великий рот. Багацько каламутних сліпнів заглядали у рот, що не стулявся.

Мишко, мов зачарований, дивився на кришталеву тарілку. Навіть не помітив, що камінець, який висів на його грудях, розжарився, тобто попереджав про небезпеку.

Хлопчик роздумував уголос: «Що воно таке?» Ерудит миттєво відповів: «Медуза під назвою «морська оса». Безхребетна тварина, що на 97 процентів складається з води. Розмір її сягає двох з половиною метрів. По периметру 24 очей. Отруйна».

Проте, незважаючи на попередження, Мишко невідривно дивився у страшний рот зі сліпнями. Поступово до його свідомості дійшло: драглиста істота паралізує його волю, не дає втекти.

Тим часом щупальці, що коливалися, невпинно тягнулися до малого. Ось-ось його торкнуться… Невідь звідки на завмерлого хлопчика налетіла хмара риб. Підхоплена підводною хвилею, гігантська медуза зникла.

Заціпенілий хлопчик прийшов до тями. Тепер його увагу заполонив хоровод риб, у центрі якого волею випадку він опинився. Риби крутилися в танці, а на людську дитину не зважали. Не боялись, коли він їх пригортав до себе чи смикав за хвости. Мишко і без допомоги всезнаючого інформатора зрозумів, що це оселедці. Їх легко було взнати за сріблястим забарвленням і маленькими сплюснутими головами. Однакової форми, оселедці різнилися розмірами. Серед них, звичайно, найбільше малих рибок. Але Мишка вразили гіганти-оселедці. Вони сягали чотирьох, можливо, й більше метрів. Мишко помітив унікальний екземпляр. Ця риба в’юном звивалася, бо мала довжелезне гнучке тіло. Голова її з настовбурченою вогненно-червоною гривою нагадувала конячу. «Оселедцевий король», — поінформував Ерудит. Хлопчик заперечив: «Який же це король? Адже він жере оселедців. Один, другий, третій провалився у його пащі». «Риба-ремінь. Ширина цього екземпляра 10 сантиметрів, довжина — 9 метрів», — не забарилася поступити додаткова інформація. «Можливо, риба-ремінь небезпечна, — роздумував підводний мандрівник. — Укусить мене або задушить. Ні, камінець не червоний. Тоді я тебе, чортів королю, провчу.»

Червонопера риба блаженствувала, ковтаючи довірливих риб, і не відала про небезпеку. Хлопчик обхопив її двома руками і смикнув до себе. Довжелезний тулуб струснувся від переляку — ним пройшли хвилясті конвульсії. Мишко ще міцніше обхопив ремінне тіло. «Будеш знати, як жерти оселедців», — погрожував. Король напружив дев’ятиметрове хвостище і цвьохнув ним «причепу». А відтак ще багацько разів. Удари розлютованого короля були страшенно сильними. Та хлопчик від них не страждав. Еластичний костюм, створений чародійником Діонісом, удари не тільки стишував. Так, Мишко відчував від ударів приємний лоскіт. Він реготав від задоволення.

Некоронований король розшолопав, що бешкетник від нього не відчепиться. Атож випнув уперед черево — і пішов догори. Майже вертикально. «О, мені туди ще зарано», — вигукнув хлопчик, розводячи руки. Червона корона зникла з поля його зору. Оселедці кинулися слідом за своїм жорстоким королем. «То ваш ворог!» — кричав хлопчик навздогін нерозумним істотам.

Згодом його увагу привернула велетенська голова. Вона немовбито хизувалася двома пір’їнами, що стирчали зверху і знизу. «Що воно таке?» — міркував хлопчик. «Риба-місяць. Важить майже тонну. Відкладає за один раз 300 мільйонів ікринок», — жваво повідомив Ерудит.

Карборунд відливав рівне зелене світло. Хлопчик сміливо наблизився до гігантської голови. Почухав їй біля пір’їни, що стирчала знизу. Голова роздулася і рохнула. «Ще лопне від задоволення», — реготав Мишко. Відштовхнув її від себе. Риба-місяць кумедно смикнула куцим хвостом і за інерцією ковзнула вперед.

У саду Посейдона бавилися дельфіни. Вони азартно цвірінькали. Грали, напевно, у квача, бо галасливо доганяли одне одного. Мишко привітно махав дельфінам руками. Крикнув у бурдюк: «Гей, салют вашій команд! Я знаю, що ви люди. Точніше, у минулому люди». Розумні тварини стихли, повернули до хлопчика лобасті голови. Наче за командою підводного диригента дружно торохтіли дзьобами. «Дельфіни мене зрозуміли. А може й почули. Адже у дельфінів мозок більший, ніж у людини», — тішився хлопчик.

Він очам своїм не повірив. Декілька разів моргнув віями. Але видиво не зникало. На галявині та в хащах ламінарії вешталися люди. Невелика група людей лежали горілиць, інші — на боках. Ще одні виглядали з чагарів та жували, як корови, листя. Матусі бавилися з малюками, годуючи їх своїм молоком, пестили.

«Морські люди? Це про них складала казки Шахразада?», — роздумував Мишко. Його нестерпно тягло до морських людей. І Мишко стрімголов кинувся до гурту. Та чим ближче наближався до людей, тим більший неспокій закрадався у його серці. Морські люди були лисі, некрасиві. Мали шкіру землистого кольору, до того ж вкриту бородавками. (Він назвав морських людей зеленушками.) Нижче грудей тулуб морських людей вкривала луска. Закінчувався тулуб не ногами, а величезним хвостом. «Клас ссавців. Селени, або морські русалки», — поступила інформація від всезнаючого Ерудита.

Приєднуватися до селен у Мишка відпала охота. Він прийняв рішення плисти назад, до річки.

Однак правильне рішення прийняв Мишко запізно. Морські люди його помітили. Вони підхоплювали дитинчат і ставали на хвости. Викоченими від здивування мутними зіницями уважно розглядали мандрівника.

У Мишка спиною прокотилась величезна крапля поту і лоскотала до сверблячки. Неспокійний погляд хлопчика зачепився за карборунд. Усередині чарівного камінця світився жовтий вогник. Значить, селени для нього не становили смертельної небезпеки. Але страх однаково не випускав хлопчика з липких обіймів. «Морські люди мене не розірвуть на шматки і не з’їдять — неспокійно думав. — Але можуть усиновити. Тоді точно не відпустять мене від себе.»

Зеленушка-підліток визирнула зі заростів ламінарії, що росли коло Мишка, і підморгувала йому. Вона грайливо сховалася. Знову виглянула і знову підморгнула. «Якась пришелепувата. Причепиться і не відчеплюся», — стривожився хлопчик.

Він поплив у бік каньйону.

Поєдинок Мишка з колючою акулою, або катраном

Гористий хребет, що обрамляв річку, служив, звичайно, гарним орієнтиром. Але Мишко до нього не доплив. Справа в тому, що він помітив зміну в поведінці риб. Досі грайливі та безжурні, чомусь стали поводитися неспокійно. Збивалися в клубки і величезним кудлатим тілом прошмигували повз нього. Або ж велика зграя розсівалася — і риби порізно зникали.

До слуху Мишка долинув ледь чутний гул. Він не вщухав, а навпаки — наростав. Ні з того, ні з сього Мишка штрикнули невидимі колючки. Мишко і стинав плечима, і ногами хвиськав. Та де там! Хоч плач — невидимі колючки штрикають, не перестають. А тут ще й карборунд сказився: почервонів, вібрував, підскакував.

Раптом із мороку вод вилізла торпеда. На лискучій спині чорніло гостре трикутне перо. «Ой, мамо, рятуй! Щось страшне суне на мене», — скрикнув хлопчик.

«Колюча акула, морський собака, або катран. Довжина два метри. Належить до живородних риб. Швидкість — 50 кілометрів за годину. Самиця народжує до 15 мальків розміром близько 25 сантиметрів», — бадьорим голосом поінформував Ерудит.

Акула зупинилася неподалік. Буквально в кількох метрах від хлопчика. Широко розплющеними очима він зафіксував таке: рибина хитнула важким обтічним тілом і повільно поплила боком. Плила, звужуючи навколо нього кола. Підійшла так близько, що він виразно бачив у диких очицях лиховісний і жадібний блиск.

Хижачка застигла перед нападом. Плавники, що стирчали обабіч її черева, розчепірилися й дрібно тремтіли, а той, що на спині, неймовірно загострився. Рибина шаліла від збудження. Мишко стиснувся, воліючи перетворитися на малесеньку горошину. Тоді б він загубився у водних просторах, став для морського пса нецікавим. Однак про таке щасливе перевтілення він міг лише мріяти. Поки що.

Акула здригнулася. Переможно й невблаганно посунула дорогою смерті. Важке обтічне тіло заслонило перед Мишком зеленаве видноколо. Він перестав дихати. Заплющив очі й подумки попрощався з життям.

У заціпеніле тіло людської дитини врізалася всією вагою дика первісна сила.

Дивно, що Мишко не відчув пекучого болю. Спочатку ним колихнуло, затим прозвучав оглушливий вибух. Звук був такої сили, немов разом розірвалося кілька підводних мін. Далі пролунали тріскотливі звуки, що нагадували стрілянину з гвинтівки.

Вибух і стрілянина спричинили у водяній сфері страшенну хитавицю. Хлопчиком трясло, хитало, крутило й без зупину носило у шаленому коловороті.

Таки добре, що все колись кінчається. Хитавиця, нарешті, вляглася. Мишко ворухнувся. О, все ще дошкуляли невидимі колючки. Мишко розплющив очі. Розплющив — і зойкнув. Він себе не впізнав. «Що сталося зі мною? Я схожий на їжака. Велетенського, морського. Здається, зрозумів. Причина у моєму костюмі. Тільки-но акула копнуло мене, як костюм відреагував гучним вибухом. Він роздувся до велетенських розмірів. Потім із звуками пострілів вистромлювалися з гуми гостряки. Ох і накололи ж вони писок морському скаженому собаці. Та що мене штрикає? І раніше, до того, як став їжаком, штрикало. Аааа, це акула електричні розряди у мій бік випускає. Ось вони мене й достають. Значить, не втекла, чатує десь неподалік.»

Мишко шукав поглядом свого кривдника. І знайшов.

Морський пес пом’ятий, з опущеним хвостом, пантрував за ним, своїм смачненьким обідом. Усе ще сподівався його схрумати.

«Ну, що, собако? Взяла мене? Ти дурна і тупа. У тебе малесенький примітивний мозок. І всі ви, акули, дурні», — переможно волав Мишко у прозорий бурдюк.

Хлопчик із злостивим задоволенням спостерігав, як рибина від люті й безсилля міняла колір. Так, її плямиста світло-коричнева шкура темнішала. Врешті-решт стала смоляною.

Рибина заходилася збурювати воду. При цьому загрозливо демонструвала своїй жертві щелепи. Мишко скористався нагодою і дуже уважно їх розглядав. Виявляється, акулячі зуби не лише білі, гострі й загнуті. Вони щільно, трьома рядами вмонтовані в щелепи. Мишко зрадів, що юним натуралістам розкаже і про таке цінне відкриття.

«Треба провчити акулу, щоб не була такою фортовою, — загорівся хлопчик. — Піду на таран і штрикну їй у черево. Адже я — їжак. Хай перестане слати у мій бік електричні розряди.»

Акула немовбито здогадалася про намір сміливця, бо до нього не підпливала. Мишко і смикав ногами, і махав руками, щоб наблизитися до катрана. Вправи, однак, йому не допомогли. Він не плив, а борсався на одному місці.

Танець смерті риби-меч

Мишко катастрофічно почав зменшуватися. Він не встиг передбачити наслідки свого зменшення, бо водолазний костюм прилип до нього. Затим гостряки гучно вгрузали в гуму, зменшуючись до розмірів бородавок. За мить хлопчик перетворився на горошину. (Так із запізненням і невчасно здійснилось Мишкове бажання, а саме: стати непомітним і не представляти для акули ніякого інтересу.)

Тим часом акула нервувала. «Сердиться, що мене не зжерла», — зробив висновок хлопчик. Рибину явно ще щось турбувало. Бочкоподібне тіло судомно здригалося, а плавники, що біля голови, тремтіли. Ось вона звела хвіст, щоб відштовхнутися й дременути. «Тікає!», — зрадів хлопчик. Однак втекти хижачка не встигла.

З глибоких вод вистромилося довжелезне лезо і блискавичним ударом нахромило акулячу тушу. Води враз набрали кривавих барв. Потвора, що прибула, дзигою крутилася в смертельному танці. Підхоплений кривавим коловоротом, Мишко-горошина (голова у нього хоча й стала манюня, але працювала відмінно) опинився в самому центр бійні. Ним крутило, розхитувало, кидало, опускало й піднімало. На очах хлопчика акуляче тіло розпалося на два кавалка, потім кожен із них ще на два. І так до безкінечності. Страшний меч, як заведений механічний пристрій, рубав і рубав кавалки на все дрібніші й дрібніші.

Мишко втратив відчуття реальності. Неначе потрапив на фантастичне зі спецефектами шоу, можливо, в кінотеатр. І оце передивляється фільм жахів. Увесь екран, від низу до верхньої межі, яскраво-червоний від пролитої крові. З динаміка, включеного на повну потужність, линуть оглушливі звуки. Чути тріск кісток, навсібіч летять шматки скривавленого живого тіла. Він, глядач, тремтить від страху, хоча до кінця й не боїться. Адже свідомий того, що ті біди на екрані, а не в його житті. Вони далеко від нього, а значить — його не дістануть. Але, споглядаючи, водночас переживає солодке піднесення, буйну радість від того, що кривдник покараний.

Хлопчик стискував кулаки і волав, видаючи дикунські звуки радості. Нарешті, нарешті, для страшної сили, якою для морських мешканців представляла собою акула катран, знайшлася ще більша караюча сила.

Не відриваючи очей від бійні, Мишко запитав Ерудита про месника. Ерудит відповів чітко і бадьоро: «Танець смерті риби-меч, що з підряду мечерилоподібних. Характеристика: швидкість руху 130 кілометрів за годину, довжина тіла п’ять метрів, меча — два метри, загальна вага — 350 кілограмів».

Риба-меч похапала, не пережовуючи, кавалки жирного м’яса і блискавично зникла.

Борсатися серед кривавих залишків Мишко (він повернувся до своїх природних розмірів) гидував. Хлопчик перевернувся через голову. О, під ним несла прозорі води річка Гіпакірій.

Мишкові не вдається проникнути в річище Гіпакірію

Хлопчик жваво крутився над річкою — шукав залишений кам’яний чобіт. Плив він і за течією, і проти. Кружляв над кожним прибережним каменем, що виступав. Пильно вдивлявся поміж довгих рослин і водоростей. І все марно. Вкрай засмучений хлопчик прийняв рішення: «Не шукатиму другого чобота. Попливу в одному. Ук-Ра збудували святоші у дельті річки. Не заблукаю».

Проте зі зануренням у прісні води виникли непередбачувані труднощі. Про них Мишко чомусь і гадки не мав. Так, дзвін із киснем, який кріпився на голові, тягнув його догори. Ваги одного чобота вистачало тільки для рівноваги, або ж плавання на певній глибині моря. Проте цієї ваги не вистачало, щоб опуститися нижче. Піднятися він, звичайно, міг, звівши руки над головою. А от спуститися відразу в нижчі води — ніяк. Отож Мишко як плавав над руслом, так і продовжував плавати.

«Нічого, попливу над річкою, — втішав сам себе. — Цікаво, на якій я зараз глибині? І на якій глибині Ук-Ра?» «Глибина моря на цьому місці 35 метрів. Ук-Ра на глибині 2210 метрів[32]», — догідливо повідомив Ерудит.

Плив хлопчик довго. Адже гріб воду руками і лише однією ногою. Друга нога, закута кам’яним чоботом, обвисала і гальмувала рух. Хлопчик страшенно втомився. Швидка течія ріки, що раніше його несла, залишалася недосяжною.

Мишко вже не реагував на прекрасні висячі садки, косяки риб, окремі цікаві екземпляри підводної флори і фауни, назви яких при бажанні міг би узнати від всезнаючого Ерудита. Він вибився з сил. Втішала його думка, що обриси Скляної Гори ось-ось виплинуть із зеленавого мороку вод. Та бажані обриси чомусь не з’являлися. «Цікаво, на якій я зараз глибині?» — не втримався, запитав усезнайку. «Тут глибина 45 метрів», — повідомив Ерудит.

У Мишка від розпуки опустилися разом і руки, і ноги. Він уперше, за час перебування у морі, по-справжньому злякався. «Не допливу до Ук-Ра. Нізащо не допливу. Тееемно робиться. Страаашно», — бубнів.

Сльози лились і лилися з його очей, а він не міг їх навіть стерти (дзвін заважав). Від горя він почав ревти і лупити руками й ногами воду, як вередливий малюк. Плакав підводний мандрівник доти, поки не виплакав усе своє горе. І це допомогло. Він заспокоївся і стих.

Допомога пінгвінів

Мишко глибоко задумався: як бути? що робити? Відповіді Михайлик не придумав. І не тому, що перебував у тупиковому становищі. Він не зміг зосередитися через підозрілі звуки. Свист, цвірінькання, щебет, дзижчання, верески, скрегіт, клацання, скрипи, удари, писк, ревіння, крики, лемент, квакання стрясали сорокадвохметрову товщу. Сила дивних звуків швидко зростала.

Ураз великі, чорні, із гострими рилами кити атакували розгубленого хлопчика. Вони атакували блискавично і з усіх боків. Їх було тисяча, дві тисячі, а, можливо, десять. Адже вода кишіла, вирувала, пінилися від них. Хлопчик подумки вкотре попрощався із життям. Щільно зімкнув повіки, щоб не бачити себе, розірваного на кавалки. Отак, як нещодавно риба-меч розрубала катрана.

Непрошені гості торкалися Мишка слизькими спинами, стромляли довгі рила йому попід руки і поміж ніг, розводили їх. Лупцювали хлопчика в спину і нахиляли вперед. Але від стусанів малому не боліло. Він устиг подумати: чи не граються з ним кити? Боязко напіввідкрив очі.

Кити, що мали чорні спини і білі черева, тримали рила не стуленими. Складалося враження, що вони всміхаються. Хлопчик затремтів від радості. Пронизливо волав у бурдюк: «Дельфіни! Це дельфіни! Дельфіни прийшли мені на допомогу! Дельфіни мені допоможуть».

Випромінюючи радість, Мишко сміливо взяв двох дельфінів за плавники. Кити обережно його понесли. Він не переймався думкою: у якому напрямку пливуть. Він був упевнений: дельфіни знають про його суперзавдання. Переповнений вдячністю, він спокійно плив поміж риб і замилувано думав: «Дельфіни розумні тварини. У дельфінів мозок більший проти людського. Дельфіни винесуть мене на вершечок Скляної Гори. Я зніму шапку Арпоксая. А потім дельфіни віднесуть мене на берег. Я передам шапку ватажку сотні Скілові. Я буду героєм дня серед скіфів».

Радісно збуджений, він не надав значення тому, що, походивши над річищем, китоподібні кружляли на місці. І лише два дельфіни, ті, яких він ціпко тримав за плавники, стрімко пішли вниз. Ось вони увійшли в річкові води й пірнули. Кам’яний чобіт бамкнув об граніт.

Дельфіни-рятівники враз змінили ставлення до Мишка. Досі покірні, навіть горді, що несуть людину, вони разом струснули круглими тілами. Мишко не втримав плавників — випустив з рук. На дельфінів немовбито напав сказ. Вони хвицали хвостами й не підпускали Мишка до себе. Він же лежав на дні річки і боронився від стусанів. Дельфіни задерли дзьоборилі голови і стрімко полетіли вгору.

Здіймаючи кругом себе хмари мулу, Мишко нічого не міг уторопати. У горлі бідолахи виріс гіркий клубок, а на очі наверталися сльози. «Погані, підлі, тупі створіння. Правильно Діоніс вчинив, що перетворив вас на китів. Таким немає місця серед людей. Залишайтеся назавжди дельфінами», — бубнів відкопиленими від образи вустами.

Несподівано він натрапив на чобіт. Кам’яний, залишений ним раніше на виступі берега. Про свою гірку образу Мишко відразу забув.

Стишений, взував чоботище і гадав собі: «Це Діоніс велів дельфінам допомогти мені. Дельфіни Діоніса бояться. Дельфіни сподіваються, що Діоніс їх пожаліє й знову перетворить на людей».

Підводна подорож у суцільному мороці

Мишко знову плив самотужки. Щоправда, невдовзі йому поталанило — дно Гіпакірію різко обірвалося. Річкова течія уподібнилася водоспаду в якісь тропічній країні. Підхоплений пінистим плином, хлопчик не чіплявся за водорості, за оповиті слизькими рослинами виступи каньйону, щоб перепочити чи прийти до тями від оглушливого спаду води. Навпаки, радів. Адже в такий спосіб він швидше здолає відстань і опиниться у найглибшій місцині, коло Скляної Гори.

Після водоспаду течія вповільнилася. Береги річки майже зрівнялися з морським дном. Тепер Мишко потерпав, що морок позбавив його можливості досліджувати життя підводного світу. Він вирішив покуняти. Але не встиг стулити повіки — його освітив прожектор. У потужних пучках світла карборунд нагадував жарину.

Увібравши голову в плечі, хлопчик боязко підвів очі. Вперся ними у роззявлену вогненну пащу. Зойкнув: «Що це?» У відповідь почув: «Глибоководна акула…» Решту інформації Мишко не чув. Він втиснувся у мул. Лежав у ньому, як сом, і не дихав.

П’ятиметрова акула повільно пропливла, обстежуючи природним прожектором дно. Мишка знову огорнула темрява. І лише карборунд звеселяв пітьму, відкидаючи жовте світло. Хлопчик добрим словом згадав Діоніса. «Акула не помітила мене, бо костюм на мені блакитного кольору. Він зливається з кольором води. Також гума не пропускає запаху мого тіла. Діонісе, ти великий, могутній і цілий бог, а не на половину».

Хлопчик знову рушив у дорогу. Він косував на довжелезних істот, що світилися в мороці. Ерудит повідомив, що то морські багатощетинкові кільчасті черви. Через те, що карборунд змінив жовтий колір на зелений, то Мишко обережно з відстані розглядав черви. Деякі випромінювали різнокольорове, веселкове світло, а деякі нагадували фантастичні рослини. Черв-трубкожил загалом був схожий на привида. У нього світилися не тільки щетинки на довжелезному тілі, а й роги і щось таке, що нагадувало вирла і вуса. Траплялися глибоководні тварини, в яких горіли вогнем пащі, хребти та реберні кістки. У мертвотній тиші всі вони робили хапальні рухи і кидалися слідом за підводним мандрівником. Тоді він завзято працював руками і смикав чоботиськами, щоб швидше віддалитися.

З глибини суцільного мороку, нарешті, пробилося сяйво, що мало форму гігантського конуса. Мишко звівся. Його серце співало гімн радості. Тремтячим від хвилювання голосом хлопчик казав:

«О, Скляна Горо! Ти прекрасна, стрімка і для смертних людей недосяжна. Ти шануєш вітчизну і підходиш до її берегів. Усі витвори твоїх святих мешканців у повній злагоді з природою. За це тебе охороняє бог над богами, той що всім і всіма керує з найвищого неба. Тебе не чіпають ні Зевс, ні боги, ні напівбоги. Святі отримують енергію з морських хвиль, сонячних променів, що переломлюються у воді, зі землетрусів, вітру, прибою й відбою. Святі не знають ані хвороб, ані страху. Підпусти мене, Горо, до себе. Я, Михайло, не завдам тобі шкоди. Лише зніму шапку Арпоксая. Для чого вона тобі? А скіфи без шапки підуть світ за очі. Розсіюються між чужими народами і племенами та й зовсім зникнуть. Не дай, Горо, статися цьому. Дозволь, Горо, з твоєї маківки зняти скіфську реліквію.»

З подібними гарними думками Мишко наближався до своєї заповітної мети.

Мишко змагається з гігантськими кальмарами

Течія уповільнилася. Чисті води річки несли людську дитину тихо і величаво.

Хлопчик теж притих. Його переповнювали такі трепетні, урочисті почуття, що він не звертав уваги на сигнали тривоги, що виходили з карборунду. Горошина почервоніла і підскакувала на мотузці. І такою мірою розхиталася, що вцілила у дзвін із киснем. А потім бамкнула ще два рази.

Мишко страшенно розсердився на витівки камінця. «Воронова смердючко! — кричав. — Дістала мене вже до печінок. Червонієш, коли я думаю про щось приємне. Де, з якого боку небезпека? Не бачу її. Ти просто вийшла з ладу. Зламалася».

Він ляснув камінець, а потім міцно притис його до грудей. Хай не підскакую, не бамкає у дзвін. Сам же роздивлявся на всі боки. Таки ніщо не віщувало тривоги. Голодні пащі, хребти та реберні кістки, що горіли вогнем, далеко позаду. А морські води, освітлені Скляною Горою, красивого фіолетового кольору. Риби (поодинокі) мирно плавають, огинаючи освітлений конус.

Але карборунд не вгавав. Хлопчик притиснув долонею вередливий камінець. Подумав: «Навіть камінець не витримав напруження і зламався. Князь мене попереджав: можливості його слабенькі». Після цього Мишко не зважав на сигнали тривоги.

Наразі його увагу заполонили ялинки, прикрашені різнокольоровими гірляндами. Вони красиво обрамляли підніжжя Гори. «І про розкішні ялини обов’язково розповім друзям. Ой, як мені заздритимуть. Звичайно, не повірять. Скажуть: не вигадуй, Мишо. А я твердо скажу: насправді було ще цікавіше, ще прекрасніше за те, що я вам розказав. Я неначе побував на Новорічному святі.»

До лапастих гілок рукою подати. «На яку глибину я опустився?» — гадав уголос підводний мандрівник. «Глибина морського дна 2210 метрів», — прозвучала інформація. «Перемога! Я доплив! Я на місці!», — нестримно заволав Мишко. На крилах радості він кинувся вперед, до Гори.

Прозорий дзвін на відчайдушній голові з розгону в’їхав у ялинкові хащі.

Раптом сталося таке, чого нормальній людині (крім уфологів[33]) не збагнути. Щось страшенно огидне — в’юнке, м’яке, пластичне й слизьке, обкрутилося навколо стану хлопчака і швиргонуло його догори. Він перелякано скрикнув: «Що це?» Великими очима Мишко дивився на другі, дикі очі. Одне розміром у два футбольні м’ячі, а друге — підсліпувате і мале. Також помітив зелену лису голову і дзьобатий писок.

Пізнавальну інформацію: «Примати моря — головоногі молюски кальмари. Мають справжній розвинений мозок, нервові вузли. Довжина щупалець до шести метрів, швидкість стрибка до 70 кілометрів за годину. Активні хижаки», — він не чув, бо ослаб. Він загалом утратив здатність щось сприймати.

Живі канати скрутили у вузол худенький хлопчаків тулуб. Але зліпити з нього колобка не змогли, бо перешкоджали чоботи. Так із ними, кам’яними, і запхали дитину в дзьобатий писок. Далі зуби ценькали об чоботи. Терли їх, мов жорнами, з двох боків. Але взуванка, створена веселим Діонісом, були не для зубів головоногому молюску. Навіть такому, як оцей, — з розвиненим мозком і нервовими вузлами.

До розвиненого мозку молюска все таки дійшло: каміння не вдасться перетерти на муку. Молюск чхнув — і вивергнув із себе каміння. Мишко разом із камінням (чобітьми!) вилетів на волю. Та чи на волю?

Мишко ще повністю не прийшов до тями, а гидкі щупаки знову його мацали. Туго скрутили тіло, пхалися у чоботи. Обвили щиколотки, тягли за ноги. Водночас знімали кам’яну взуванку. Мишко, втрачаючи сили, розумів: його порятунок — це кам’яні чоботи. Чудовисько не може їх пережувати. Хлопчик з останніх сил тримав чоботи.

Та сила морського велетня значно перевищувала силу худенького хлопчика. Одного чобота він не втримав… Щупаки з подвійною силою взялися за другий чобіт.

Хлопчик відчайдушно гупав кулаками в холодну стіну. Кричав: «Урятуйте мене! Врятуйте!».

Ураз Скляна Гора спалахнула яскравим світлом. На її гладенькій поверхні з’явилася голова старого, збільшена в багацько разів. Свій погляд старий спрямував прямо на бідолашного малого. Дідусь видався Мишкові лагідним, добрим. І через це йому стало невимовно себе жаль. Він не втримався і ридма заплакав. Простягнув до дідуся руки. Мовчки благав: спаси мене, врятуй від морського чудовиська.

Світло хтось вимкнув. Із гладенької поверхні зникло зображення лагідного, доброго старого.

Хлопчик розсердився на святошу. Лупнув Гору чоботом, а потім босою, без чобота, ногою. Гора, як до цього стояла — непохитна, холодна і неприступна, такою й стояла. От тільки від удару в бунтівника боліли пальці. Він стогнав, стискав і випрямляв пальці ноги.

Ненароком відвів погляд — кальмарів він не побачив. Обкрутився. Кальмари таки зникли. «Це дідусь відкинув від Гори кальмарів. Дідусь мене врятував, — тішився хлопчик. — Прикро, що дідусь не запросив мене до свого граду. А-а-а, він просто знав про моє суперзавдання. Святі — вони про все знають.»

Наступив найважливіший етап у пригодах Мишка під водою. Починалося сходження на верхівку Гори. Для цього, звичайно, досить звести руки й відштовхнутися від дна моря.

Але хлопчик свідомо відтягував вирішальний момент. Щось його мучило, навіть гнітило. Відчував: чогось не виконав, чи, можливо, поступив неправильно. У своїй уяві Мишко побачив батька. Тато радив: «Рости, синку, вдячним. Не лінуйся дякувати за добро, за допомогу. Бо може так статися, що ці люди тобі вже не прийдуть на допомогу. А все через твою черствість і невдячність».

Він притулився обличчям до Скляної Гори. Гаряче шепотів: «Дякую тобі, дідусю, за допомогу. Коли б ти мені не допоміг — противний кальмар зламав би мені хребет і запхав би собі в пельку».

Глава одинадцята Мишко розчарований царською шапкою. Морські крилаті лошиці

Після ритуалу подяки Мишко діяв упевнено і рішуче. Він хапнув побільше повітря, звів руки над головою й різко відштовхнувся від морського дна. Сходження почалося!

Гора ледь-ледь світилася у глибоководному мороці. Цього світла вповні вистачало, щоб не загубити її з виду. Хлопчик про всяк випадок тримав руку на гладенькій поверхні, а другою гріб воду. У такий спосіб він плавно піднімався до маківки Скляної Гори.

Щоразу хлопчик закидав голову. Де маківка? Йой, ще далеко.

І ось, нарешті, він біля шапки. Очі дитини, переповнені щастям, ураз згасли. Шапка царя Арпоксая, до якої так нестримно линули його думки, душа і він увесь, виглядала вкрай убогою. «Не шапка, а дешевий казанок, який кладуть у селі бабусі на рогачі та засовують у піч. Тільки й різниці, що з його дна стирчить виделка тризуба. Тепер я зрозумів, чому пірати її викинули як непотріб. Скіл, коли побачить шапку, то не захоче брати її. Викине.» А ще він себе картав: «Чого я ув’язався у ігри дорослих? Ще не повірять, що шапка та сама, царя Арпоксая. Скажуть: не вигадуй, малий, бо наша шапка — золота, блискуча. Я життям ризикував. Міг загинути. І не один раз…»

Після невеселих роздумів збайдужілий Мишко наклав шапку на себе. Він крутнув головою: чи міцно тримається. Так, залізна шапка сіла на прозорий дзвін глибоко.

«От і все, Мишо, — вів гірку бесіду сам із собою. — Завдання ти виконав — шапку Арпоксая зі Скляної Гори зняв. Тепер шпурляй з ноги чобіт. Там, вгорі, на тебе чекають пласкохвості, дзьоборилі та з гладенькою лускою морські змії. От тільки не надривай пупа від радості, коли прибудеш до скіфів. Однаково ніякого подаруночка від них не отримаєш. Ще й можуть дзенькнути казанком по твоїй головіі, щоб не патякав зайвого про якийсь там подвиг, морського собаку…»

Хлопчик із силою пошпурив кам’яний чобіт. На космічній швидкості він полетів угору.

…Вигулькнувши з чорних водних надр, Мишко мружив очі від сліпучого сонця. Рятівного плоту він ні близько, ні далеко не бачив. А тому зірвав із голови дзвін із накладеним поверх нього «казанком» і кричав на всі боки:

— Огей! Допоможіть мені! Де ви там? Поможіть!

Він так голосно кричав, що захрип. Але на обрії дещо помітив.

«Що воно таке? — міркував. — Бризки летять, хвилі розхиталися. І наближається дуже швидко. Невже моторний човен? О, я перенісся у 2006 рік? У такому разі розкажу землякам про себе, про свою подорож у Скіфію. Вони відвезуть мене на дільницю і передадуть міліціонерові. У міліції мене ще раз про все розпитають і я ще раз про все розкажу. Там складуть протокол. Потім куплять квиток, посадять мене в автобус, і я швидко домчу до КО. Ні, то не човен, а ціла ракета. Бо бризки далеко летять. Тим краще. Швидше до берега допливу. Овва, а це що таке?»

Перед Мишком гарцювали крилаті двоногі лошиці.[34] Таких прекрасних коней Мишко навіть у своїй бурхливій уяві не намалював би. Берко, на якому носився Скіл, ніякий порівняно з цими. На ситих боках лошиць шерсть вигравала рожевими веселками. А довгі блакитні косми грив і хвостів не злиплися від води, а маяли шовковими хвилями. Мишко ще б довго милувався морськими тваринами, але лошиця, що посередині, вигнула до нього тонку шию і нетерпляче іржала. Морські тварини подалися трішки вперед, немовбито підказували: плигай, хлопчику, в човен. Вкрай здивований, Мишко скрикнув:

— Рожева мушля? Ого, яка велика! І яка же красива!

— Досить нас затримувати. Залазь у колісницю, та будемо рушати! — гримнула на хлопчика лошиця, що посередині. — І-а-а-га.

Мишко спритно забрався у мушлю. Він зручно вмостився, а залізну шапку поклав на коліна (прозорий дзвін він викинув у море). Очима шукав віжки, щоб за них триматися і стьобати морських коней. Але не знайшов.

Крилаті лошиці швидко несли морем мушлю, грузнучи голими бабками в кучеряві хвилі. Мишко зрозумів, що керувати класною колісницею не потрібно.

Ураз із темних глибин виткнулися дзьоборилі голови. Хлопчик придивився до них і зайшовся щасливим сміхом. Він упізнав дельфінів. Із задоволенням гладив розтулені дзьоби. Розумні тварини не відставали від мушлі, буцкали хлопчика в долоні.

У цю радісну мить Мишко послав безтурботний погляд морем. На обрії в кучерявих фіалкових хвилях хитався чорний трикутник. «Акула!» — скрикнув хлопчик і смикнувся назад. За щось перечепився і загуркотів на дно морської колісниці. Лошиці глузливо іржали.

Мишко завбачливо притуляв до грудей царську шапку і прислухався. Перламутрова мушля ковзала морем легко, плавно і зовсім безшумно. Над ним, у небесному океані, безпечно плавали човни на вітрильниках-хмарами та квилили поодинокі чайки. Хлопчик кахикнув і звівся.

Дельфіни від саней відстали. Чорний трикутник теж із обрію зник. Однак страх ще довго тримав Мишка за плечі й не відпускав. «Акула рискає навколо мене. Може хвостом перевернути мушлю…», — роздумував уголос. Лошиця, що посередині, загнула назад гнучку шию. Втішала людську дитину:

— Не бійся, дурнику. Дельфіни — сильні, дружні кити. Не підпустять до людини акул. Морські хижаки дельфінів бояться.

Хлопчик озвався:

— Я знаю, що дельфіни людям друзі.

На горизонті виднівся берег зі знайомими для Мишка обрисами муру. Настрій хлопчика значно поліпшився. Він прикипів поглядом до берегової смуги. Чи товпляться там скіфи? Ні, на березі жодної людської фігури…

Несподіваний фінал мандрів на чарівній колісниці Мишка не здивував. Колісниця, як він і передбачав, безслідно зникла. Він же стояв по коліна у воді. Добре, хоч крилаті коні підвезли його до самої пристані.

На камінних плитах лежав Вовк і вдавав, що спить. Хлопчик до товариша заулюлюкав. Вовк повернув на голос голову, але з місця не зрушив.

Невдовзі хлопчик крутив перед носом Вовка залізною шапкою. Натхненно хвалився:

— Я сам, без твоєї допомоги її зняв.

— То добре. Бо я занепав духом був.

— Переживав, що скіфам доведеться покинути свою батьківщину?

— Мені байдуже. Просто потерпаю: чи не доведеться вікувати у вовчій шкурі? Хай ця шапка скіфам пилом на вітрах розвіється.

Мишко запевнив Вовка:

— Твоє закляття скоро здійсниться. Бачиш, яка шапка чорна й негарна. Годиться хіба що на металобрухт.

Вовк підняв лапу й дзенькнув кігтями два рази по шапці. Почувся виразний мелодійний звук. Кудлатий товариш прислухався, водячи туди-сюди людськими очима. Клацнув схвально іклами.

— Такий метал не піддається ерозії. Скіфи знають секрет, як плавити залізну руду, і не продають його. А ми, неври, все ще виливаємо ножі та серпи з болотяної руди.

Вовк послав на північ погляд, сповнений людського смутку. Мишко запропонував Вовкові:

— Побігли до скіфів. Шапку Арпоксая віддамо Скілові.

Вовк чомусь не поділяв з Мишком радості, бо сумовито хитав головою. Хлопчик уважним оком окинув похнюпленого Вовка. Через хвильку щиро йому обіцяв:

— Я попрошу Мадія зняти з тебе чари.

Вовк струсив із носа краплі сліз.

— Перекидай через мою спину ногу та міцно тримайся за ошийника. Полетимо. Так хутчіше буде. Мені треба ще добиратися до своїх. Вони працюють у копальнях, вантажать на мажі сіль. Дорога до землі холодних вітрів не близька.

— Зачекай. Он валяється торба з-під сніданку. Шапку покладу в торбу. Так зручніше її тримати.

Лулі заговорив

Мишко здалеку помітив на майдані великий натовп. Наказовим тоном хлопчик прокричав у кошлате вухо:

— Прямуй до майдану. Там щось цікаве відбувається.

— Але там немає шамана і сотника, — упирався Вовк. — Приземлимося біля них.

Мишкові не сиділося.

— О, бачу Лулю. Елісса з ним. Кому кажу, сідай.

— Грр. То все чужинці. Скіла з Мадієм і близько нема. Мені потрібен шаман, — гарчав Вовк.

Мишка дратував непослух Вовка. Він стиснув ногами черево звіра, а для певності ще й стусонув його залізною шапкою.

— Слухайся мене. Я знайшов шапку. Значить, я командир.

Вовк завив від болю, але скерував свій політ униз.

Цього разу реактивний двигун спрацював погано. Швидкості не переключилися і літуни буквально звалилися людям на голови. Все сталося так стрімко і несподівано, що одні вояки впали, інші кинулися врозтіч. Зчинився гвалт, крик, вереск. Елісса безтямно пищала.

Мишко, який проорав носом три метри і налетів на мармурову колону, поволеньки звівся. Хлопчик поклав біля ноги торбу і завзято тер забитого лоба. До нього підскіками підбіг Лулі.

— Мишо, привіт, — дзвінко привітався малий фінікієць.

— Ти розмовляєш? — здивувався Мишко, забувши про все на світі. — Можливо, вдавав, що в тебе не виходить балакати. Га? Признайся.

— Лулі не обманював. Лулі справді не міг говорити, — заступилася за брата Елісса.

Дівчинка ніби виросла з-під землі. Обсмикнула сукенку і нагадала Мишкові:

— Ти знав, що мій братик утратив голос через страх.

Мишко остаточно забув про забитого лоба. Він не зводив очей із рисочок на Еліссиних жовтих щічках. «Вона їх знову навела, — подумав Мишко. — Цікаво, для чого?» Він зібрався про це запитати, але Лулі, у якого був піднесений настрій, відсторонив сестру. Схвильованим, нерівним голосом тараторив:

— Мишо, татко нас знайшов. Уявляєш? Я так зрадів, коли його побачив, що мій голос сам собою прорізався. Уявляєш?

Мишко знову здивувався.

— Що? Що? Що? Батько вас знайшов? Батько ваш тутечки, в Каркіді?

— А ти не знаєш? — у свою чергу здивувалась Елісса. — Усі скіфи знають, а ти й досі не знаєш? Скіфи теж раділи. Татусь для Скіла зробив щедрий подарунок. Татку! Татку! Ходи-но до нас.

— Оце так сюрприз, — не переставав дивуватися Мишко.

Краєм ока він примітив групу чужинців. Вони відрізнялися від скіфів не лише одягом (ходили в смугастих коротких сорочках) і акуратно підстриженими бородами, а ще й кольором тіла. Якщо шкіра скіфів була коричневою від засмаги, то у чужинців вона мала мідний відтінок.

Знайомство Мишка з торговцем Ахавою — батьком близнят

З гурту чужинців виокремився невисокий рухливий чоловік. На ходу він питав розкотистим голосом:

— Що діточки хочуть сказати татусеві? А-а-а-а, зрозумів. Це ваш товариш. Як тебе звати, молодий чоловіче?

— Михайлом.

— Вау! Гарне ім’я. Його дають батьки та родичі сильному, надійному хлопчику.

Мишко запишався.

— А нашого татка звати Ахава, — вискочкою повідомила Елісса. — Правда, красиве ім’я? Мені подобається.

Дівчинка смикала в намисті черепашку каурі й не зводила з татуся закоханих очей.

— Мені теж, — підтримав Мишко. — Воно солодке. Звучить, як халва.

— Ги, ги. Солодке… Скажеш таке, — пирхнув сміхом Лулі.

Він підстрибнув і звернувся до батька:

— Татку, уявляєш, Миша не знав, що ти знайшов мене з Еліссою. Виходить, Миша не чув твоєї розповіді. Усі чули, а Миша не чув. Уявляєш? Розкажи, будь ласка, ще раз. Хай і Миша узнає. Миша допитливий.

— Про що саме розказати? — уточнив Ахава.

Елісса враз затремтіла. Вона безтямно стискувала кулачки й підстрибувала, коли просила батька:

— Про те, як ти працював на срібних рудниках. Ми з Люлі ще раз послухаємо. Дуже цікаво.

Дядечко виявився не тільки жвавим, а й балакучим чоловіком. Він потирав руки, прикрашені золотими браслетами та дорогими перснями. Скоромовкою погодився:

— Гаразд, розкажу. А чого ми з вами стоїмо? Не знаєте? Я теж не знаю. Ходімо у садочок. О, бачу під грушкою ложе. Ей, рабе! Принеси дітям солодощів, а мені сам щось придумай.

Невдовзі на овальному столичку, що мав три ніжки, стояла мідна ваза, наповнена медовим печивом, горішками і мандаринами, та місткий кухоль. Ахава улігся на низький тапчан і підпер голову зігнутою в лікті рукою. Другою він підносив до рота кухоль. Примруживши око, з насолодою тягнув янтарний напій. Мишко з Еліссою уплітали за дві щоки солодощі. Лулі, що сидів у головах батька, лущив горіхи і канючив:

— Ну, розкажи, розкажи…

Ахава відірвався від кухля лише тоді, коли все до останньої краплі видудлив. Він облизався, ліг на спину і гладив живіт. Несподівано ляснув Лулю по спині (хлопчик підстрибнув):

– Із задоволенням розкажу, синку. Та й робити зараз нічого. Мої робітники розвантажують судна. Справи свої я теж уладнав зі Скілом. Про обмін товару на золоті бляшки домовився. Можна тепер спокійно тягнути розбавлене джерельною водою виноградне вино та насолоджуватися спілкуванням зі своїми діточками.

Мишко критичним зором окинув життєрадісного торговця.

— Ахаво, невже ти був рабом?

— Аж двадцять днів, Михайле.

— Розказуй, татку, ну розказуй, — просили разом близнята.

Ахава розповідає про перебування на Лавріонських рудниках, Афіну Палладу, Ніке, горе-учителів та про своє звільнення

— О, Михайле, — зміненим сумним голосом почав розповідати Ахава. — Я пережив важкі дні. Пірати продали мене і моїх моряків работорговцю. А той привіз нас до Афін. Там нас виставили на торжку, як худобу. Нас купили і погнали далеко за місто. Потім примусили добували срібло на Лавріонських рудниках. Досі страх бере. Не віриться, що провів аж двадцять днів у підземному пеклі. Умови праці жахливі. Спускаєшся під землю. На спині, мов кріт, риєш землю десять годин. Каторжний труд.

Ахава приклався до кухля, який догідливо наповнив раб, що стояв з амфорою неподалік. Доки Ахава тягнув напій, то все дивився в одну точку.

Мишко шанобливо чекав, поки Ахава сам продовжить розповідь.

— Як замок, що стоїть на горі, не сховати, так і розумна людина себе обов’язково проявить, — патетично промовив Ахава і грюкнув по столичку пустим кухлем. — До головного підрядника рудника, в якого була чималенька родина, найнялася на роботу група бродячих учителів. Уроки учителі вели дуже голосно. При цьому не виходили із-за обіднього столу. Синки нашого пана досі були недобрі. А від навчання зробилися ще гіршими. Вешталися містом із кислими пиками. Раби для них, бачите, не люди. Тільки й гундосили «Я», «Я» і тільки «Я». Несли всяку нісенітницю. Мовляв, не треба вчитися, істини не має, усе несправжнє, а світ вигаданий і примарний.

— А себе юнаки бачили в центрі всесвіту. Вони егоїсти, — не втримався від репліки Мишко.

— О, себе не переставали хвалити. А циніки, а недобрі — не передати. Ви, дітки, знаєте, що в Афінах у кінці червня проходять дні вшанування великої богині Афіни Паллади. Називають ті дні скірофоріями. Нам, рабам, оголосили з нагоди свята вихідний. Люди збиралися на майдані, щоб святковою процесією йти до Афін. Я надів чисту туніку і пішов до місцевого святилища богині. Іду собі, задумливий, вулицею. Треба сказати: я не тільки шаную Афіну Палладу. Я вважаю її найсправедливішою серед Олімпійських богів. Із глибокої задуми мене вивели крики, що линули від майдану. Піддаю швидкості, доходжу до гурту. І от, що бачу.

— Слухай, Мишо, слухай. Зараз буде дуже цікаво, — пискнула Елісса й блискавично щипнула Мишка. Хлопчик, що не зводив із Ахави допитливих очей, наставив ліктя. Фінікієць із осудом глипнув на дочку. Продовжив розповідати:

— Вулицю, що вела до Афін, завалили камінням і мішками з піском. Пройти було неможливо. З протилежного боку барикади визирали кудлаті голови вчителів, синків нашого пана та їхніх дружків. Вони надривалися, перекрикуючи натовп, що гудів осиним роєм. Я зрозумів, що молодики не випускають людей з містечка. Зупинився неподалік, прислухався.

— Люди, прозрійте! — п’яно варнякала голова пана вчителя. — Боги вигадані. Богів нема. Натомість є спритники.

— Людина — вінець природи, — верещав синок головного підрядника рудника. — Людина — основна одиниця, цар природи і вона від народження вільна. Ви добровільно себе неволите. Немає ніякої богині Афіни. То вигадки хитрих жерців.

— Жерці хочуть від вас мати пожертви й панувати над вашим життям, над вашою волею. Афіна Паллада — то примара, то дурня, — вигукували розпашілі голови школярів із-за барикад.

Слухати патякання підлітків та їхніх наставників забракло сил. Я вистрибнув на підвищення, що аристократи й архонти займають під час народних зборів. (Дядечко підтягнувся на лежакові, тепер він напівлежав.) Прокричав у натовп:

— Сини облізлої гієни, діти підступної гадюки! Що робите?

Завжди дякую богам, що дали мені від народження сильний голос. Ним я відразу перекричав усіх. Люди стихли і повернули голови у мій бік.

— Так, ви діти облізлої гієни, — обурливо гримів я. — Бо породіллям допомагає богиня Афіна. Людські дитинчата швидко ростуть. А коли підростуть, то стають гідними богів і своїх батьків громадянами.

— Не слухайте раба! Раб не має права голосу, — горланили патлаті голови учителів із-за барикад.

— Хай говорить! Він хоч і раб, але йому соромно за нашу молодь, — подав голос лавріонський владар-архонт (він пробирався крізь натовп до мене).

Підтримка влади розохотила мене. До того ж і народ прибував. Я бачив і військових при зброї, і ремісників, і гончарів, і ковалів. Тоді я прийняв достойну позу…

— Ой, таточку, покажи Миші, покажи, як ти стояв. Ну, покажи, — просила Елісса, смикаючи черепашку в намисті.

Ахава незадоволено буркнув:

— Елісса, ти ж бачиш: коли я розказую про ті хвилюючі хвилини, то знову, як і тоді, переживаю. А ти взяла і все зіпсувала.

Ахава витримував педагогічну паузу. Дівчинка похнюпилася.

— Пробач, татку. Але минулого разу ти показав, як стояв. Я тоді реготала. Правда, братику? Люлі теж реготав і вцілив слиною мені в око.

Лулі відвів сміхотливі очі від сестри.

— Досить, Еліссо. У тебе немає відчуття міри. Ти невихована дівчинка. А невихованим не хочеться розповідати пригоди. Бо вони їм на користь не йдуть.

Ахава виголосив вердикт і підкреслено-ображено перекотився на бік. Тепер він лежав спиною до дітей…

— Пробач, татку, більше не буду, — тихо мовила Елісса.

Лулі перестав лущити горіхи. Натомість незадоволено підшморгував. Мишко згадав, що Елісса його щипнула і вирішив провчити задаваку. Заніс для того руку. Але краєм ока примітив муху, що сіла Ахаві на ногу. Хлопчик вирішив спочатку вбити муху. Він ще вище заніс руку. І треба ж було, щоб Ахава ворухнувся. Муха з його ноги злетіла.

Фінікієць підхопився з низького тапчана. Змовницьки підморгнув малечі. Ніби не сердився на Еліссу, розповідав:

— Я, значить, став отак (розставив волохаті ноги і задер вгору кучеряву з вертикальними рядочками бороду). Обвів поглядом натовп. На майдані залягла тиша. Ще голосніше, ніж до цього, виголосив: «Богиня Афіна велика уже тим, яким чином з’явилася на світ. Люди й боги родяться. Лише Афіна вийшла з голови. І з голови кого? Найвищого олімпійського бога Зевса. Тому Афіна не тільки наділена моральними чеснотами, не тільки мудра, розсудлива жінка. Вона, як мужчина, хоробра і мужня, готова до звитяги. Грізний спис, міцний щит і непробивний шолом носить богиня. Скажіть: хто допоміг Прометею викрасти вогонь і віддати його людям?

— Афіна! — одним разом видихнули груди багатоголового тіла майдану.

— Хто з богів не спить ані вдень, ані вночі, а дбає про ваші родини й добробут?

— Афіна! — ще гучніше пролунало над майданом.

— Хто покровитель ручної праці, розумової та художньої творчості?

— Афіна! — ревів натовп.

І тут разом заграло десять, можливо, більше флейт. Військові, що підпирали натовп, у такт музики заплескали в долоні, позадирали носи, плечі, і, виробляючи витягнутими ногами танцювальні па, обійшли майдан. Видовище було неймовірне. Люди аж тремтіли від радісного збудження. Коли обірвалася музика, музиканти почали скандувати. Вигуки вони супроводжували лясканням у долоні.

— Слава Афіні! Слава Палладі! Афіна Паллада навчила нас грати на флейті.

— Слава Афіні! Слава Палладі! Афіна Паллада навчила нас військовим танцям, — басами вторили музикантам солдати.

Святковий настрій охопив присутніх. Але я ще не все нагадав грекам про Афіну Палладу. Тому підняв руку, прохаючи тиші.

— Богиня піднесла смертним багаті дарунки. Згадаймо: кораблі, що мандрують морями, Афіна навчила будувати. Афіна — покровителька народних зборів. Нею освячуються шлюби. У богині просять здоров’я. А чого ж учителі навчали синів ваших?

Я передихнув, щоб продовжити свій виступ. З приємністю про себе відмітив: греки дивляться на мене зачаровано, віддано, як на рівню собі. Проте паузою вдало скористався архонт. Миршавий такий, носатий і прилизаний. Вибіг наперед, заслоняючи собою мене. Голосисто прокричав у натовп:

— Шановні громадяни. Ви вже чули від самих учнів, чого їх навчили так звані учителі. Вони не прищепили юнакам благородних нахилів служити громаді. А посіяли в їхніх душах непевність, зневіру в свої справи і в торжество добра над злом. Роздули їхні пихи й замилування собою. Тому закликаю вас: женіть із міста цих горе-учителів. У три шиї женіть.

— Геть! Геть із нашого міста! — вирував благородним гнівом люд.

З висоти зі задоволенням спостерігав, як-то учителі засукали поли хламид і тікали з містечка. Міщани, охочі з учителями розправитися, переметнулися через барикади і наздоганяли їх.

Михайле, я чоловік мирний. Люблю торгувати, люблю золото, витвори мистецтва… Але золото — полохливе, як пташки. Золото водиться у тихих місцях. Через це я не міг допустити кровопролиття. Відіпхнув архонта й окріплим голосом прогримів:

— Люди, сьогодні велике свято шанованої нами Афіни Паллади. Хай богиня сама покарає учителів. Не будемо їх затримувати. Недруги хай добровільно підуть з міста.

Раптом всі почули звук мідної сурми. Той звук, прекрасний і ніжний, нагадував легіт малюка. І линув він із-під високого неба. Усі, я також, крутилися, шукали очима джерела чарівних звуків. Я побачив жінку, що летіла, ледь змахуючи золотими крилами. У руках вона несла лавровий вінок. Це була Ніке, богиня перемоги, вірна супутниця Афіни. Ніке кружляла наді мною. Коли богиня клала мені на голову вінок, то всі разом, мов з одного горла, скрикнув: «Ах!». Ніке, на жаль, відразу зникла.

Ой, бачили б ви, що тут почалося. Майдан Лавріона, я певен, ніколи не чув таких гучних овацій. Архонт привселюдно оголосив, що відтепер я чоловік вільний і почесний громадянин міста. Розчулений, я зібрався виголосити кінцеве слово. (Агава прийняв театральну позу. Він підняв правицю, прикрашену золотими браслетами і перснями з коштовним камінням.) Діти затамували подих. Лулі роззявив рота і звідти тоненькою цівкою котилася слина, а сукенка на Еліссі підстрибнула вище колін.

— Мої відтепер шановні співгромадяни! Щиро дякую вам за довіру до мене. Але найбільше дякую Афіні Палладі, мужній жінці-воїну. Афіна на відміну від жінкоподібних богів на кшталт Діоніса…

— Я щось не зрозумів, — із притиском сказав Мишко.

Зникнення шапки Арпоксая

Він підхопився і твердо стояв на ногах. Водночас пронизливо й суворо дивився на Ахаву. Вигорілі на сонці брови хлопчак звів у суцільну пряму риску. Додав:

— До чого тут Діоніс?

— Не заважай таткові, — пискнула Елісса й обсмикнула сукенку.

— Не дозволю насміхатися з Діоніса, — не відступав від свого Мишко.

Він із серцем тупнув босою ногою.

— Та сядеш ти, чи ні? — погрозливо скрикнув Люлі, що зіскочив з тапчана.

На підтвердження серйозного наміру Лулі тицьнув Мишкові гострого кулачка між лопатки. Проте Мишко на малого не зважав. Він випнув груди і сказав усе, що думав про Діоніса:

— Ахаво, ти не знаєш Діоніса і тому не маєш права його ганити. Щоб не Діоніс, то я ніколи б не дістав із моря шапку Арпоксая. А скіфи, ціле царство, зовсім покинули свою землю, і пішли на чужину. Бо їх скіфи з інших царств прокляли би.

— За що прокляли би скіфів їхні єдинокровні брати? — зацікавлено спитав Ахава.

Фінікієць опустився на тапчан. До нього з двох боків прилипли його діти.

— Прокляли б за те, що скіфи — нащадки царя Арпоксая, не вберегли своєї реліквії. Не шанували, як прийнято серед скіфів, своїх пращурів, традицій свого народу, — на тій же високій ноті, задерикувато відповів Мишко.

— Браво, Михайле, браво, — плескав Ахава в долоні й широко усміхався у чепурну бороду. — Ти все правильно, хлопчику, зрозумів. Про це саме я й виголосив у своєму кінцевому слові. Сідай до нас. Я ще не все розказав.

Мишко зблід. Дзигою обкрутився на п’ятці.

— Де шапка Арпоксая? Куди вона ділася? Ви бачили її?

Фінікійці мовчали.

— Я її тут залишив. Вона була біля мене, — нервував хлопчина.

— Ні, не бачили, — відповіли фінікійці по черзі. Ахава теж.

Мишко переводив недовірливий погляд від одного до другого. Всі вони, як змовилися, заперечно хитали головами. Елісса пискнула:

— Не переживай. Нікому твоя шапка не потрібна. Дослухаємо татка, а потім усі разом твою шапку шукатимемо.

Лулі щільніше притиснувся до батька. Доброзичливим голосом припрошував Мишка:

— Сідай біля мене. Буде дуже цікаво.

— Ні, я не можу спокійно слухати розповіді. Пропала шапка. Її треба знайти.

Елісса надула щічки з синіми рисочками. Сердито буркнула:

— Ну, йди собі. А ми залишимося. Татку, розповідай. Ой, не так. Прийми належну позу. О, о, саме так! Починай…

Глава дванадцята Шапку Арпоксая знайдено

Ох, тяжкі хвилини пережив Мишко. Неймовірно тяжкі. Що й казати! Залізна шапка Арпоксая, яку він, ризикуючи життям, роздобув, мовби здиміла.

«Хто украв торбу? — мучило запитання хлопчика, що йшов навмання з опущеною головою. — Ми з Вовком приземлилися серед великого скупчення людей. Там були всі: і скіфи, і греки, і фінікійці. Хто з них поцупив торбу з шапкою? Гундзя? Напевно, він. Гундзя ненавидить мене. Переслідував і бив. І Неандерталець там був. Цей велетень швиргонув мене на купу з мотлохом, хотів, щоб я згорів. Кувікала я теж там примітив, хоча він позаду всіх стояв… І Вовк кудись забіг. Поводився дивно. Коли я його біля моря кликав, то не підбіг. І не зрадів, що я приніс шапку. Навіть не цікавився, яким чином її роздобув. Напевне, Вовка хтось настренчив проти мене. Мадій?»

Мишко свиснув, а потів покликав:

— Гей, сірий! Де ти? До мене.

З куща лоху, який Мишко саме минав, виповз Вовк.

— Я міг би на тебе наступити, — розсердився Мишко. — Міг би лапу тобі покалічити. Чому не подав голосу?

— Я не сірий, — стогнав Вовк. — Я людина. Мишо, ти ніколи не цікавився, як мене звати. А звати мене Борис.

– І чого ти, вовче Борисе, стогнеш?

— У-у-ух, зуб болить, — скаржився товариш.

— Не знаю, що робити? — співчував присоромлений Мишко. — Поліклініки у Каркіді нема. І, погодься, який лікар захоче мати справу з ікластою твариною. Спочатку для тебе потрібно замовити спеціальне крісло, а потім уже лікувати… Борисе, хтось украв торбу з шапкою. Можливо, ти бачив крадія?

— Я торбу взяв.

— Що? — вирячив очі Мишко.

— Кажу: торбу я забрав. Подумав, що ні Мадія, ні Скіла немає. Однаково доведеться чекати, коли вони під’їдуть. Чого остовпів? Я щось неправильно вчинив?

Мишко приходив до тями. А коли оговтався, то не хотів, щоб Борис бачив його переляканим. Вдавано байдуже спитав:

– І куди ти її дів?

— Затягнув у кущі. У-у-у-ух, як же тяженько болить.

Та Мишко не слухав вовчих стогонів. Хлопчик пірнув під сріблясті лози лоху. Через хвильку заглядав у торбу.

— Хух, аж відпустило, — не витримав, признався. — Коли не побачив торби з шапкою, то всередині наче вогнем обдало. Подумав — усе, шапку хтось спер.

Однак Вовк хлопчикових зізнань не чув. Він стогнав усе жалісніше й голосніше.

Мишко стулив рота. Скоса поглядав на кошлатого товариша. Насправді, він ображався на Вовка (подумки продовжував його так називати). Адже Вовк до всього, що його, Мишка, турбувало, ставився байдуже. Вовк не співчував йому.

Мишко допомагає Вовкові позбутися хворого зуба. Десятник лупцює Мишка

— Мишо, допоможи мені, — стогнав Вовк.

— Я не дантист. Чим допоможу?

— Обв’яжи зуб ниткою і закріпи її на дереві.

– І вдарити тебе? Так? — зрадів Мишко.

— Тільки ж уперіщ з усієї сили. Щоб я смикнувся — і все. Уже без зуба. І без болю. У-у-у-у-ух.

— Чого ж, можу й уперіщити, — охоче обіцяв хлопчик.

Він виконав свою обіцянку — уперіщив Вовка так, що той перескочив через кущ лоху.

— Агей, чого над твариною знущаєшся, — почув над собою гугнявий голос.

Із замашистою лозиною в руках, Мишко крутнувся.

Десятник Пат, що притримував під собою вертлявого саурана, визвірився на нього:

— Не зміг шапку з Гори зняти — на тварині злість зганяєш?

— Пате, ти неправильно зрозумів, — виправдовувався Мишко.

— Правильно я тебе, безсердечний, зрозумів, правильно. Огрію і знатимеш, як невинних карати.

Гундзя, що заклав язика під долішню губу, змахнув нагаєм. Довгі хвости туго сплетених ременів блискавкою перетнули захмарене небо. Мишко, мов підрізана лозина, упав долі.

Ремені його не зачепили. Але він так злякався, що принишк, боявся ворухнутися.

— Ой, дурний, чого ти? Чого скачеш на мене? Я ж тебе… тобто захищав! — волав довгорукий вояка і відбивався від Бориса.

Вовк люто гарчав на вершника.

— Борисе, до мене. Борисе, сісти, — наказав Мишко.

Вовк, що не переставав люто гарчати, Мишкові покорився. Але й сидячи коло хлопця, демонстрував Патові ікла.

— Добряче вишколив звіра, — дорікнув із коня Пат.

Вояка натяг повід і розвів ноги, готовий злетіти.

— Пате, — скинувся Мишко. — Скажи Скілові, що я шапку Арпоксая зняв зі Скляної Гори. Вона ось тут, у торбі.

Довга Патова макотиря у два рази подовшала. Вершник блиснув у повітрі нагаєм і змився.

— Ще болить? — співчутливо спитав Мишко.

— Болить, — жалівся Вовк. — І спина болить. Сильно ти мене вперіщив. Міг би й легше.

— Ти же сам мене просив: «Уперіщ з усієї сили. Щоб я смикнувся — і все». Не ображайся на мене. Я хотів тобі допомогти, — щиросердо впадав біля товариша Мишко. (Він уже забув, що зрадів можливості помститися Вовкові за байдужість до нього самого.)

— Я не ображаюсь… У тебе рука сильна, не здвигнула. Зуб стрілою з рота вилетів. Потрібно його знайти. Ось він… На кінці нитки висить. Дивно, білий, здоровий, а болів. Хай його…

— То все від нервів. Усі болячки від нервів. Так вважає моя мама. Вона фельдшер. Усіх родичів і сусідок лікує.

— У нас кожна жінка вміє лікувати. Знає спеціальні примовляння, трави цілющі. Вирваний зуб не викидають. У ньому частинка господаря і його сила.

— Он як. Жалкую, що свої зуби, які повипадали, не збирав. Ціле намисто б уже мав. Хоча… сил тоді в мене було мало. Ой, курява на дорозі піднялася. Скіфи на конях скачуть. Слухай, Борисе. Побігли наввипередки до Пурпурового палацу. Дядько Ахава великий майстерник розповідати. При цьому такі пози приймає, що вмерти від сміху можна.

— Гаразд, побігли.

— Ну, приготовилися… На старт! Увага! Руш!

Мишко біг з усіх ніг. Усе ж його чотириногий Борис перегнав. До колон примчав перший.

— Я перший добіг, — вигукував радісно Борис. — Я перший.

— Так не чесно, — не погодився Мишко. — У тебе чотири ноги. До того ж зі мною торба із залізякою.

— А у мене поперек болить, — знайшов і для себе вагоме виправдання Борис.

Він настовбурчив шерсть на карку й гарчав:

— Чому мене так боляче вперіщив? Правильно десятник сказав: ти безсердечний. А ще — жорстокий.

Мишко остовпів. Його образила невдячність Бориса.

— Ось який ти! Підлий! На тобі! На тобі! — підскакував Мишко і лупцював Бориса.

Скіфи силою відбирають у Мишка шапку Арпоксая. Хлопчик гірко плаче

Між ними виріс кошлатий кінь. Під орудою вершника він розтрутив вовка з хлопчиком у різні боки.

— Що з хлопцем? На Вовка кидається. Готовий… тобто на смерть забити, — линув гугнявий голос.

— Не здивуюсь, якщо збрехав про шапку, — чулися й такі голоси.

— Давай торбу, — погрозливо скрипнув зубами Гундзя.

Вояк схилився з саурана і простяг у бік Мишка довгу руку.

Хлопчик, що притуляв до грудей торбу, позадкував. Ватага похмурих дядьків не зводила з нього нерухомих поглядів. Хіба що Вербичка з Липкою дивилися в нікуди і шерхотіли губами. Хлопчик огризнувся:

— Не дам.

— Ух, вовченя. Було б моє, ходило б… тобто шовкове, — погрожував Гундзя нагайкою.

— Мишо, що там у тебе? Покажи, хлопчику.

Мишко крутнувся.

— О, це ти — Скіле! Начальнику, я не бив Вовка. Не вір Гундзі.

— Кому, кому? — перепитав Скіл.

Вожак однією рукою притримував гарячого Берка, а другу підкладав награно вухо, щоб краще чути.

Десятник багатообіцяюче скрипнув зубами.

— Ух, було б моє…

— Вовк дуже просив мене, щоб я його вперіщив, — пояснив Мишко вожакові.

— Я тобі вірю, вірю, хлопчику, — солодко муркотів Скіл. — Дай торбинку.

— Я дам торбу, дам. Але нехай усі вояки знають: Вовк, або Борис, сам винний. Він назвав мене безсердечним. А так не чесно. Тому я його вдарив. А перший раз його тріснув, бо він сам мене про те просив. У нього болів зуб…

— Добре, добре, — ще солодше муркотів Скіл. — Тільки торбинку — давай.

— Ні, Скіле, ти не віриш мені. Я бачу, не віриш. Поки не повіриш, торби не віддам. Отак.

Мишко прийняв точно таку позу, як Агава на трибуні, коли повчав греків шанувати Афіну Палладу.

— Взяти, — коротко і владно наказав воєначальник царської сотні.

Мишко миттєво зорієнтувався: рвонув поміж Вербичкою і Липкою, менш похмурими типами. Але довгорукий Гундзя його перехопив. Хоча Мишко лупцював кривдника ногами, укусив його за поранений палець, той однаково міцно його тримав. До Гундзі підбіг Кувікало. Вирвав у Мишка торбу і передав її Скілові.

Гундзя таки реалізував своє бажання. Він тильним боком п’ятірні дав хлопчаку запотиличника.

У Мишка потемніло в очах. Сльози двома повноводими річечками струмували щоками. Він зігнувся до самої землі й мовчки плакав. Ніхто йому не вірить. Ніхто його не любить. Вовк, з яким він дружив, назвав його безсердечним і жорстоким. Плечі хлопчика здригалися.

Плакав би він довго. Адже образ на скіфів зібралося у його серці дуже багато. Наразі його насторожила тиша. Не піднімаючи голови, прислухався. Чув дзижчання мухи, обплутаної павутинням. «Побивається, бідна, у волохатих лапах павука, як перед цим я у лабетах гугнявого», — невтішно думав. Не втримався і вголос заплакав.

Тріумф неповнолітнього героя. Прикінцева промова Скіла

Раптом якась сила відірвала Мишка від землі. Він м’ячем злетів у синє небо. Сотня рук одночасно підкинули його, зловили і знову підкинула. Першого разу хлопчик, коли падав, злякався. Згодом ритмічне борсання в повітрі йому страшенно сподобалося. Він так знахабнів, що вимагав: «Ще, ще, ще підкидайте!» І вояки покірно виконували хлопчакові забаганки.

Мишко, наче птах, то злітав, то падав. З висоти вихопив зором під акацією Ахаву, Еліссу, Лулю та Вепра. Всі вони виглядали вкрай розгубленими.

Нарешті, Мишка, засапаного і безмежно задоволеного, вояки поставили на ноги. При цьому обережно притримували, щоб він не оступився і не впав. Мишко перебував немовбито в сосновому лісі. Навколо нього міцні, жилаві, засмаглі юнаки. Лиця їхні тверді, риси чіткі, наче вирізьблені з мармуру. А статури легкі, окрилені. Мить — і знімуться, і полетять на конях у степ.

Світ враз перевернувся.

– І-га-га! — пронизливо кричали одні й кулаками безтямно гамселили в небо.

— У-гу-гу-гу-гу, — волали інші й крутилися дзигою.

Треті цілувалися. Четверті зі сльозами на очах молилися. Шаман Мадій забув про поважність — обнімався з колишніми пастухами.

Найпершим схаменувся Скіл. Відсторонюючи вояків, підбіг до Мишка. Стиснув йому руки вище ліктів і міцно поцілував у губи. Хоча герой дня страшенно хвилювався, але помітив на щоках сотника вологі струмочки.

Скіла з Мишком щільною стіною оточили вояки. Фікійці, що вийшли з тіні акації, наблизилися до схвильованого гурту.

Радісний вид Скіла скидався на свого тезку — вранішнє сонце. Воєначальник нерівним голосом звернувся до вояків:

— О, моя вірно дружино, мужні брати. Ми з вами щойно пережили щасливу мить. Шапка Арпоксая, яку вважали назавжди втраченою, знову з нами. Її повернув нам Михайло, син князя Євстахія.

— Сла-ва Ми-хай-лові, си-ну князя Євста-хія! — кричали, скандуючи, воїни.

Кожен підкидав повстяний башлик, ловив його і знову підкидав.

Коли хвиля здравиці опала, щасливий Скіл продовжив свій виступ:

— Відтепер, браття-воїни, племена царства Скопасіса є достойними дітьми Всеперемагаючого Сонця. А наша сотня довела, що вона є царською. Ми блискавично відреагували на зникнення реліквії.

Скіл замовк, але продовжував слати воїнам задоволені погляди.

Шаман Мадій завів козлячим тенором:

— Мужній наш начальнику, веди нас за собою. Птахами полинемо до Семи Могил. Узавтра над Могилами витатиме сонцесяйний Гойтасир на золотій колісниці.

Пишномовність Матія приємно вразила Мишка. Скіла, напевне, так само, бо він кахикнув. По хвильці рикнув голосом задоволеного тигра:

— Маю привселюдно подякувати тобі, шамане, за гарну службу. Царська сотня блискавичного реагування переконалася, що ти вибранець богів. Принесемо за тебе, Мадію, пожертву богині Табіті. Це вона своїм божественним перстом указала на тебе.

Зворушений до сліз, Мадій розкланявся на всі боки. Він напівзігнувся, щоб ніхто не бачив його щасливих сліз. Але руки тремтіли і видавали його внутрішнє хвилювання.

— Ступай, ступай уже, — сміхотливо нагримав на шамана Скіл.

Мадій незграбно зробив крок — і наступив на фартух, зробив другий — заплутався в довгій сорочці.

Тепер реготали навіть серйозні фінікійці. А Лулі не втримався — вибіг наперед. Прагнув зблизька бачити, як незграба виплутається з довгої одежі. Хлопчик за живіт брався від сміху. Біля малого стояв Вепр і радісно хитав хвостом. Потім Лулі не відводив від Мишка залюбленого погляду. Вепр, мабуть, собачим серцем відчував, що Мишко — герой дня, бо гавкав до нього. Мишко погладив Вепра. Пес звівся на задні лапи і лизнув хлопчика в ніс.

Мишку кортіло бавитися з розумною твариною. Та враз ляснув долонею по лобі. «Чому я не нагадав Мадію про Вовка. Де він? Напевне, знову у кущах лоху. Знову наодинці сумує. О, чому я забув про Бориса», — картав сам себе.

Проте піти на пошуки Вовка не вийшло — наперед вийшов довгобородий. Літнього Скілового радника Мишко поважав. Він уважно слухав його виступ.

— О, сколоти, молоді воїни! Ви сміливі, як тигри. Але пам’ятайте, що ви славні нащадки своїх батьків. З ними я пройшов немало доріг. Це про нас, сколотів, писав пророк Ієремія, син священика Хілкії. Тоді єдиний бог з третього неба погрожував розправою ізраїльським царям: «Я наведу на вас народ здаля; то народ запеклий, народ давній». Це про нас, сколотів, пророк казав: «У руках їхніх лук із списом; вони жорстокі, не мають милосердя. Голос їхній реве, як море; вони верхи на конях. Готові як один до бою проти тебе».[35] Браття-воїни, небо поклало на нас місію очищати світ від кривдників, волоцюг, злодюг і ледарів, що розжиріли і не здатні себе захистити. Ми з честю справляємось із цим. Небесний бог дарував нам країну, що простяглася степовим орлом, торкаючись одним крилом лагідних вод Меотійського озера,[36] а другим — повноводної тихої Істри.[37] Великі табуни й стада у степах нашого неозорого царства. Але замало їм тут паші. Ми повинні розширяти свої землі, примножувати людей. З користю для себе використаємо повчання святого Ієремії: «Горе тим, хто спокушається на чуже, а особливо злодіям, що не гребують обкрадати могили. Їхнє місце займе ображений ними і справедливий».

Скіл тут же подав гучний голос.

— Браття-воїни закріпимо за собою Каркіду.

Поміж скіфів прокотився схвальний гул:

— Правильно, кажеш, сотнику. Наказуй, що маємо чинити. Усе виконаємо, як велиш.

Скіл попросив тиші. Коли всі замовкли, приязно розпорядився:

— Воїни відбірної царської сотні, збираймось у почесну дорогу на Свято Всеперемагаючого Сонця. А коли наберемося від Готасира сил, то почнемо обживати Каркіду. Приводьте у місто своїх дітей і вагітних жінок. А поки що віддам розпорядження головному десятнику. Гей, Ліконе!

Скіфи розступилися. Лікон став перед Скілом.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — виголосив Лікон свою коронну вступну фразу.

Смерть Вепра. Лулі розповідає неймовірне про Лікона

Раптом сталось таке, чого ніхто не міг передбачити. Вепр, що тулився до Лулі й весело хитав хвостом, враз ощирився. Із гавкотом пес валуном пішов на грека. Пробив іклами його цупкі штани і тягнув до себе. Потім стрибав, щоб ухопити вояка за горло. Лікон відганяв пса ногою. Та Вепр оскаженів ще більше. І Лікон не витримав натиску — кинувся тікати. Вепр нісся слідом.

Елісса пищала не своїм голосом. Скіфи, які перебували у піднесеному стані, оторопіли й розгубилися. Це тривало кілька секунд. За цей час Лікон проник усередину Пурпурового палацу, а Вепр уже був коло бронзових дверей. Раптом дзизнула кимось випущена стріла. Вепр мішком звалився.

Лулі, що отямився; щодуху мчав до палацу. Мишко не відставав за товаришем. За ними тупотіли скіфські чоботи.

На мармурових плитах тераси лежало розпростерте тіло пса. Величезна голова бамкала в підлогу, а на шиї в такт голови хиталося тонке древко стріли. З-під його нижнього кінця пробилася яскраво-червона крапля. Вона вийшла за свої межі й побігла струмком. Паркий струмок швидко прокладав доріжку поміж прямих шерстинок. Далі дзюрив на плиту. У повітрі запахло свіжою кров’ю.

Лулі невтішно плакав, схилившись над псом. Мишко ковтав сльози. Скіфи, що оточили дітей, гуділи, як розтривожені оси.

— Треба ж такому…

— Це сказ. Пес міг на смерть загризти Лікона.

Лулі підняв заплакане личко:

— Ви погані, жорстокі, смердючі скіфи, — кричав істерично.

— Мовчи, молюску, — визвірився на хлопчика Пат. — Твій псяка… сказився. Ти теж… божевільний.

Біля Лулі стаяв захеканий батько. На руці фінікійця висіла перелякана Елісса. Ахава хотів підняти сина, поставити на ноги. Однак Лулі пручався. А ще надривно, крізь сльози, кричав:

— Веприк не сказився. Веприк узнав його.

— Кого узнав? — відокремився з натовпу Скіл.

— Та того… вашого, як його… головного десятника. Я його теж узнав.

Лулі схилив кучеряву голівку. Сльози, мов градини, лупали облізлий собачий бік. Елісса тріпнула дрібушками. Присіла, обняла брата.

Скіл кахикнув у кулак і привітно кивнув головою Ахаві. Фінікієць сумовито зітхнув. Начальник сотні вкрадливим голосом заспокоював Лулю:

— Хлопчику, я щиро жалкую за твоїм улюбленим песиком. Але сам подумай: чи був у нас вибір? Пес великий, агресивний. Він загриз би найкращого воїна, головного десятника.

— Той воїн не найкращий, а найгірший, — голосно заперечив Лулі. — Вепр розумний. Вепр узнав того, що заточив його у підземелля.

Між скіфами пронеслася гаряча хвиля.

— О, Ранішнє сонце, не слухай жовтого хлопця. Воно ображене і брехливе, — проспівав із відкопиленим п’ятачком Кувікало.

Скіл пальцем підкликав Гмирю і щось коротко йому сказав. Гмирі кивнув головою у знак згоди. Обходячи всіх, старшина зник за бронзовими дверима. Скіл надав обличчю приємного виразу. Пораду Кувікала залишив поза увагою. Вуркотливим голосом звернувся до Лулі:

— Хлопчику, твій песик дуже розумний. Пригадай, коли Веприк вперше побачив головного десятника?

— Минулого року, коли чавили виноград на вино, — буркнув Лулі.

— От малий заливає, — видав іронічний сміх Кувікало. — Мабуть, обпився молодим вином і в головці щось пошкодив.

Гундзя недобре скрипнув зубами.

— Кажу ж: очі малого якісь… тобто божевільні.

Ахава нервово пересмикував плечима. На червоному виді фінікійця виступили бурі плями. Скіл посміхнувся до Ахави. Солодким вуркотливим голосом сотник підохочував Лулю до розповіді:

— Хлопчику, обіцяю: подарую тобі найкращого песика. Спершу розкажи все, все, що знаєш, про Лікона.

— А ти покараєш його? — підвів кучеряву голівку заплаканий Лулі.

Мишко помітив, що смоляні оченята Лулі затаєно вивчали Скіла. Чи, бува, начальник його не обманює?

— Обов’язково покараю, — щиро обіцяв Скіл.

І Лулі сотнику повірив. Хлопчик підвівся. Два рази голосно підшморгнув. Почав пригадувати:

— Тоді я не міг говорити. Я доглядав Вепра. Одного разу хазяїн наказав мені збиратися до Ольвії. І Вепр тоді був зі мною.

— Правда, правда, братик мандрував до Ольвії. Але мандрував не довго. Скоро повернувся, — підтвердила Елісса.

Дівчинка прямо дивилася на Скіла. Сотник з осудом глипнув на Еліссу. Лулю, навпаки, підбадьорював:

— Розказуй, хлопчику. Не бійся.

І Лулі розказував:

— Насправді, на берег я не сходив. Сидів на кораблі. Уночі моряки човном поплили до берега. Вони не забарилися — скоро повернулися. З ними прибув ваш головний десятник. (Скіл здригнувся. Він виразно подивився на вояків, що товпилися і уважно слухали хлопчика.) — Хазяїн велів мені подати гостям фрукти і вино. Я все виконав. Вепр тоді лежав у ногах мого хазяїна. Я не знаю, про що вони гомоніли. Я не підслуховував.

Вояки кидали здивовані позирки один на одного. Скіл суворо їх запитав:

— Чули, що малий сказав?

— Чули, сотнику.

— Чого, на вашу думку, Лікон зустрічався з каркідом?

— Якісь питання, напевно, вирішував.

— Які ще питання за моєю спиною? — скипів Скіл (перелякані близнята припали до грудей батька).

Сотник нестримно волав:

— Я, начальник царської сотні, не знав про цю зустріч. Можливо, хтось із вас про неї чув? Мовчите? І Лікон не звітував мені. Наказую: негайно знайдіть грека і поставте переді мною. Я сам його допитаю.

Розштовхуючи воїнів, наперед викотився велетень Гмирі.

— Начальнику, будинок оточили воїни і його пильнують. Лікон з будинку не виходив.

— Наказую організувати пошуки грека в будинку. Переверніть його догори дригом, але грека знайдіть. Десятнику Пате, убитого пса треба закопати.

— Угу, закопаємо. Глибоко закопаємо.

Господар Пурпурового палацу — пірат

Засмучені діти стояли над свіжо нагорнутим горбком.

— Як почуваєш себе, синку? — турботливо питав Ахава.

— Я сумую за Вепром, — жалівся заплаканий Лулі.

— О, співчуваю тобі, співчуваю. Коли людина втратить те, до чого приросте душею, то довго слабує.

— Скіл покарає Лікона. Він обіцяв мені, що покарає, — казав Лулі.

Елісса тримала братика за руку, яку ніжно гладила. Мишко подумки жалів Лулю. Якомога переконливіше запевняв його:

— Я прослідкую, щоб Скіл виконав свою обіцянку і покарав грека.

Лулі у відповідь голосно підшморгнув. Мишко сприйняв цей звук на кшталт «красненько дякую, друже».

Ахава уважним поглядом окинув наметовий табір. Мишко про себе завважив, що на майдані ніхто не вештався. Сотня в Пурпуровому палаці. Ахава взяв своїх дітей за руки і подався з ними навпростець у тому ж напрямку. Мишко від фінікійців не відставав. Обминаючи чагарники, швидко дійшли до будинку, увійшли всередину.

Проте у залі з колонами скупчення народу не було. Мишко припустив, що вояки розійшлися по кімнатах і коридорах. Серед тих, що заглядали під дивани, лави і стільці, за статуї єгипетських і азійських богів та важкі тканини на стінах, він не побачив Лікона. І це відкриття його не здивувало. Сам він уже мав досвід поводження з лютим псом. Під час прямого зіткнення з таким, він, Мишко, вискакував на дерево чи високу огороджу, або біг з усіх ніг подалі від пса. Значить, Лікон забіг у найвіддаленішу кімнату.

Із стану задуми хлопчика вивели захопливі вигуки фінікійця. Вражений побаченим, торговець скрикував:

— Вау-вау! О, боги, скільки тут красивих, а головне — дорогих речей. Ні, я звідси не вийду, доки не огляну всіх шедеврів. Ай-я-я-й, — цокав захоплено язиком. — Неймовірно! Яка краса! З білого золота ковані кубки, а з червоного — блюда. Та які? З барельєфами. Вони, безперечно, з Тіра. Кольорове скло, звичайно, з нашого Сидона. Узористі тканини з Хатуара. А меблі! Меблі ж які! З чорного, червоного й сандалового дерева. Серед них такі, що інкрустовані дорогоцінними металами й слоновою кісткою. Їх завезли з Єгипту. А ще багаті лампади і світильники, крісла, обтягнуті баранячими червоними шкурами. На підлозі килими з чудовими рослинними орнаментами. На стіні гобелен з…

Мишкові, що ступав у сліди Агави, спало на думку, що Ахава хоче помацати красивий гобелен. А ще прицінитися: за скільки його можна продати. Проте фінікієць швидко минув красивий гобелен і зупинився проти намальованого на стіні чоловіка. Вусатого і бритоголового похмурого типа. Ахава мовчки розглядав його. Елісса з братиком підбігли до Ахави. Діти кидали недоброзичливі позирки на портрет, що так зацікавив їхнього батька.

Азава різко обернувся до дітей.

— Хто це?

— Наш колишній хазяїн, — буркнув Лулі.

— Правда, правда, таточку, він був нашим хазяїном, — підтвердила Елісса.

Ахава переводив зір від сина до дочки і знову до сина…

Лулі стривожився.

— Татку, він нас не бив.

— Лулі не обманює. Хазяїн лише гримав на нас, — підтримала братика Елісса, чомусь хвилюючись.

Дівчинка, що не спускала з батька насторожених очей, смикнула за край сукенки.

Ахава з притиском мовив:

— Ходімо звідси.

Мишко майже біг за Ахавою. Але біля дверей виник затор. Ахава з дітьми притиснувся до стіни, пропускаючи вояків. Мишко вслухався у збуджені голоси:

— Наче крізь землю провалився.

— Не міг Лікон далеко забігти, адже ми влетіли в будинок слідом за ним.

— Чи добре всі кутки і закутки обдивилися? — нестямно кричав Скіл, що з’явився у залі з колонадою.

З кутків озвалося декілька голосів:

— Обдивилися, сотнику. Під ложі заглядали, зі сундуків шмаття викинули, завіси на стінах відгортали — не знайшли його.

Скіл стояв, як завжди, із широко розкладеними ногами. А ще смикав волосинки на підборідді, що пробивалися.

— Не подобається мені зникнення Лікона. Не боїться сколот пса. Навіть великого. Тут, дійсно, криється якась загадка. Потрібно Лікона знайти. Гей, чуєте мене? Ніхто не вийде звідси, доки не знайдемо Лікона.

Мишко про себе відмітив, що Ахава нервово смикався і несміливо зирив на сотника. Зробив крок уперед і знову відступив до стіни. І так декілька разів. Урешті-решт фінікієць махнув рукою, мовби поставив крапку на якісь затії. Обхопив його і Лулю за плечі (Елісса вже вибігла надвір) і підштовхував до бронзових дверей.

Чомусь перед самим порогом Мишко згадав про жовті дверцята. Викрутився з обіймів торговця й підбіг до дверцят.

О, цього разу вони не були зачиненими. Хлопчика обпік здогад. Він увірвався у напівтемне приміщення. Грека в комірчині він не побачив. Проте помітив, що нижній край килима стирчав догори. (А він сам недавно край розправив.) Значить, хтось за цей край килим відкинув, хтось проник у підземелля.

Хлопчик кометою вилетів із комірчини.

— Я знаю, де Лікон! — кричав, надриваючи пупа.

У залі з колонадою не знайшлося жодного чоловіка, котрий не відреагував би на хлопчаків голос. Мук витягся, від чого зробився трошки вищий. А старшина Гмирі, кремезний велетень, підкотився на кривих ногах до Мишка. Скіл ревів із глибини зали:

— Кажи, де він?

Мишко, щоб його всі чули, присів і крикнув:

— Лікон у лабіринті!

Мук, що увійшов у свої природні ростові межі, вмовляв Мишка:

— Схаменися, Мишо. Вхід до лабіринту не тут, а за містом.

Мишко відчув у голосі вояка співчуття і через це розсердився на нього. Щоб йому повірили, він кричав так сильно, що угорі, між колонами, гуляла луна:

— Ось, за цими дверцятами, таємний вхід до лабіринту.

Прокричав і метнувся до жовтих дверцят.

Вояків припрошувати не довелося. Їх напхалося в комірчину стільки, що ні зайти, ні вийти.

— Я повинен сам усе бачити. Пропустіть мене, — ревів Скіл і ліктями розпихав вояків.

Мишко, що тримав за край важкий килим, догідливо відкрив перед Скілом таємний вхід до підземелля. Сотник уважно оглянув отвір у стіні, потім східці, що круто вели вниз.

— Скидається на правду, — сказав сам до себе.

Проте у комірчині Скіл не затримався — вийшов. За ним вийшли вояки.

Серед зали Скіл стояв задумливий і похмурий. Скіфи мовчки переглядалися. Мадій перший порушив тишу. Тонкий голос ображеного шамана так лящав, що у Мишка боліли вуха:

— Головний десятник не по чину зайняв цей будинок. Він повинен мені належати. Бо я йду зразу після Скіла, воєначальника царської сотні.

— Зайняв, а керування пошуками реліквії переклав на старшину Гмирі, — докинув Кувікало.

— А сам нишпорив по всіх закутках будинку, — пропихтів ображено Гмирі. — Скіле, я готовий піти в лабіринт. Готовий вивести звідти негідника.

Скіл здригнувся. Він вийшов із тяжкої задуми. З пересторогою підняв руку.

— Гмирю, у лабіринті ходи заплутані. Не бажаю посилати на смерть свого найкращого воїна.

— Я піду, начальнику. Я готовий… тобто вмерти, — відразу відгукнувся десятник Пат.

— Я теж. Я теж, — вигукували вояки порізно.

Скіл задумливо щипав молоду поросль на підборідді.

Тим часом фінікієць Агава, що стояв під дверима, нервував. Він то поривався вперед, то задкував. Врешті-решт зборов вагання і рушив до Скіла.

— О, сонцесяйний начальнику. Як множаться твої роки, нехай додаються тобі достаток і здоров’я, — патетично вигукнув.

— Коротше, люб’язний, — різко перервав торговця Скіл. — Ми не у білому наметі. У поході я простий вояк. Не люблю церемоній. Щось тебе, люб’язний, непокоїть? Кажи. Але коротко.

Ахава тупцював. Стримуючи хвилювання, повідомив:

— Сонцесяйний начальнику, цей будинок раніше належав піратові, що стояв над піратами.

— Не зрозумів.

— Скіле, зараз зрозумієш. Для цього підійдемо он до тієї стіни.

— Гмирю, розпорядись щодо охорони вхідних дверей, — кинув сотник старшині й рушив за фінікійцем.

Ахава минув гобелен і зупинився біля портрета господаря будинку.

— Ось він. Господар будинку і водночас головний грабіжник на Гостинному морі.

Скіл та воїни, що підійшли, мовчки вивчали мальоване зображення незнайомця. Ахава розповідав:

— Чоловік, зображений на стіні, орудував бандою, що промишляла на морі. Пірати мали двохрядну парусну галеру. На великій швидкості, з піднятими веслами вони впритул підходили до судна, яке переслідували. Носом, кованим залізом, збивали на торговому судні весла. А далі залізними гаками підтягували свою галеру до судна і спритно проникали на нього через борт.

— Люб’язний, на цього чоловіка вказали твої діти? Вони були його рабами, чи не так? — уточнив Скіл.

— Ні, мої діточки не могли знати, що чоловік, який їх поневолив і їхній господар, — одна і та сама особа. Пірат, що захопив моє судно, обв’язав обличчя ганчіркою по самі очі. Але я бачив його. Тоді він зняв ганчірку, щоб витерти нею піт. Я свого кривдника з іншим не сплутаю. Прикро, що від нього залишився тільки пустий одяг. Ламія, вірна помічниця сколотів, належно розправилася з ним. Але до нього я неодмінно добрався б і покарав за причинену моїй родині кривду.

У Мишка від напруження смикалось повіко. Хлопчик прикрив норовливе повіко долонею, щось важливого не прогавити.

Вояки розгублено поглядали один на одного. Скіл схрестив очі на тонкому нервовому носі. Він про щось думав.

Тим часом пілони високих колон відлунювали розкотистий голос фінікійця:

— Тут, у цьому лігві, купчилися бандити. На жаль, нікого з міської влади в живих немає, ніхто не розкаже нам про них. Але я впевнений: грабіжники були не греками, не повноправними громадянами міста. Вони справно платили мито в казну міста і безпечно в ньому почувалися.

— Ми теж про це здогадалися, — озвався довгобородий радник.

— Власника будинку звали Харитоном, — пригадав Мишко.

— Харитоном? — перепитав Скіл, відвівши очі від носа.

— Усе сходиться! — пожвавішав Ахава. — Значить, він тавр, листригон. Таври у торговому світі відомі як пірати й грабіжники. Шановні, ви звернули увагу на багаті речі, що тут зібрані?

— Звернули, — кинув якось безбарвно й неохоче Скіл.

— Серед них є предмети, яких наші ремісники вже не виготовляють. Вони зберігалися в могилах царів і великих воєначальників, — докинув басом Гмирі й відвернувся.

— Вау-вау! Виходить, що банда орудувала не тільки на морі. Також у Степу! — емоційно скрикнув Ахава.

Скіфи, здавалося, Ахаву не слухали, бо творили звуки, схожі на стогін. Почали совати ногами, нервово тупотіти.

— Полукровка… тобто поганий еллін, — протяжно скрипнув зубами Пат.

Мишко позирав на вояків. На їхніх мужніх, зі слідами поранень обличчях, відбивалося внутрішнє страждання. Ще б пак! Адже вони виконували накази начальника, що притримувався подвійних стандартів.

— Того пса шукати не треба, — рикнув тигром Скіл. — Комірчину замуруйте. Вхід, що за містом, теж замуруйте. Хай здихає у підземеллі.

Сотник рішучим кроком вийшов із зали. Вояки не відставали від свого крутого, але справедливого начальника.

Шаман знімає чари з Вовка

Мишко схопив Мадія за пухку руку.

— Мадію, зніми чари з Вовка, — благав. — Тільки ти можеш його перевернути на людину.

— Відчепися, — гримнув на хлопчика шаман. — Що за дикунські манери? Я — поважна особа, друга після Скіла. А постарію, то й першим стану. І якийсь шмаркатий хапає мене, як простого.

Мишка шокувала раптова зміна в настрої шамана.

Випнувши черево, Мадій перетнув поріг бронзових дверей і перевальцем вийшов на терасу. Обернувся, обвів жадібним поглядом палац.

Похнюплений Мишко стояв неподалік. Знічев’я спостерігав, як скіфи знімали намети, згортали килимки. Поміж акацій, до стовбурів яких були прив’язані коні, снували вояки. Скіл тримав Берка за повід. До чепрака був прикріплений якийсь округлий предмет, замотаний у ганчірку. Мишко здогадувався, що то шапка Арпоксая. Дорогоцінну річ воєначальник нікому не довіряв — тримав на своєму коні.

Мишко перевів погляд на Мадія. Той милувався колонами, скульптурами тварин, що відпочивали на площадках пілонів. Хлопчик шарпонув користолюбця за мантію. Наступав на нього:

— Так не чесно. Шапку я зняв із Гори? Зняв. Вовк теж хотів її зняти. Знаєш, як нами тоді носило? Ти цього не знаєш і ніколи не взнаєш. Бо походжав собі берегом та виглядав нас із Борисом. Чекав, як і всі, коли ми шапку Арпоксая вам піднесемо. А Вовка могли вбити електричні хвилі, чи звукові, або вітрові. Знай, Скляну Гору три оболонки оточують. І всі вони навіжені, навіть смертоносні.

Мадій наблизив залите салом обличчя до Мишкового. Обдав хлопчика кислятиною:

— Чого кип’ятишся? Гадаєш, якщо синок вельможі, то можеш усіма верховодити? Отак шарпати мене за одежу. Ти навіть батьків своїх не тримаєшся. Вештаєшся світами. Правильно Пат казав: тебе не завадило би відшмагати.

Мишко зблід. Оторопілий, він довго дивився на Мадія. Шаман підкреслено-ображено від нього відвернувся. Несподівано в поле зору Мишка попав сумний Вовк. Мишко вирішив зіграти на слабких струна шамана. Якомога добрішим голосом мовив:

— Мадію, я тебе поважаю. Усім вельможам і князям царя царів казатиму: «Мадій — сильний шаман. Мадій — справжній шаман. Тепер Мадій — другий чоловік після Скіла. А коли постаріє…» Та чого довго чекати. Мадію, ти вже зараз перший.

Обличчя Мадія, розцяцьковане ряботинням, проясніло.

— Мишо, ти справді так усім, що коло царя царів крутяться, казатимеш.

— Аякже. У тебе класно з фокусами виходить. Ой, пробач… ну, з тим… камланням. Особливо мені сподобалось, як ти розправився з наклепниками. Як врізав їм… Ой, не так. Звів пастухів, а вони стукнулися лобами.

— Дякую. Красно дякую, Мишо. Ти мене втішив, хлопчику. Головне, щоб гарне слово про мене почув верховний шаман. О, тоді про мене в Степу біля всіх кострищ балакатимуть… Тоді я зовсім… Тоді я всім покажу… Знатимуть…

Мадій промовисто кахикнув. У цей мент жалісливо завив Вовк. Жрець вдавав, що страшенно здивувався. Гуконув радісним голосом:

— Чого до горіха тулишся? Давно міг проскочити у мене поміж ніг.

Шаман театрально повернувся до садочка спиною. Старанно підібрав сорочку, розкарячився і азартно крикнув:

— Нумо, вовче!

Зраділий Вовк кинувся стрімголов на поклик. Він кулею промчав між ногами шамана. Потім відійшов передніми лапами від плит і розігнувся.

Мишко остовпів. До нього усміхався білявий симпатичний парубок, вбраний у світлі полотняні штани й сорочку.

— Ура! — нестямно волав хлопчик. — Борисе, вітаю тебе з воскресінням. Ти — знову людина.

Борис прямо світився радістю. Усе ж прискіпливо оглянув руки, ноги, одяг.

— Борисе, ми з тобою зазнати різних пригод, навіть смертельних, — говорив, захлинаючись від радісного збудження, хлопчик.

— Так, так, — потакував Борис, розправляючи зім’яті штани.

У розмову друзів утрутився Мадій:

— Наші вже зібралися. Ось-ось почнуть від’їжджати. Михайле, тобі коня замовляти?

Мишко відразу все зрозумів. Живчиком підскочив:

— Я на Святі Всеперемагаючого Сонця побуваю?

— На Семи Могилах усі царства сколотів збираються.

Мишко вперше в житті відчув, як швидко крутиться під ногами земля. Його ноги роз’їхалися в різні сторони і він ледь не впав. О, він побуває на Святі Всеперемагаючого Сонця!

Та чомусь згадав матусю. Те, як вона турбувалася про нього. Згадав батька. Татко, напевно, вже на плато. Його, Мишка, шукає серед білих валунів і густої ковили. Гукає до нього, кличе…

Друзі прощаються

Хлопчик розважливо відповів:

— Дякую, Мадію, за запрошення на Свято Всеперемагаючого Сонця. Спершу треба вернутися до батьків. Ти сам мене шпетив за те, що батьків не тримаюся.

— Мишо, не забудь нашої розмови. Як би між іншим розкажи про мене шановному Євстахію. А Євстахій хай розкаже верховному шаману…

— Та розкажу, розкажу… Не переживай.

– І ще… Не згадуй мене лихим словом. Сколоти виховують дітей суворо, у глибокій пошані до старших. А ти тримаєшся незалежно. Це дратує. Для кожного плоду богами визначено час, коли лягати на обрус.

Мишка до сліз розчулили мудрі слова. Правда, він не зрозумів, який саме плід мав на увазі Мадій. Значення слова «обрус» теж не знав. Проте Мадія спитати про те не наважився. Адже шаман неспокійно поглядав на своїх, що всідалися на коней і від’їжджали.

Мадій звернувся до Бориса:

— Невре, ось тримай перепустку. Покажеш її біля центральної брами. Тобі дадуть коня. Їдь, куди бажаєш. А знову будеш у Каркіді, то шукай Скіла. Він з тобою розрахується. Нам зараз не до цього. Бувайте, хлопці.

— Добре, що хоч визволив із вовчої шкури, — буркнув Борис, приймаючи мідний овальний жетон із якимось карбованим знаком…

Скіфські вершники спішно покидали місто. Мишко проводжав їх сумовитим поглядом. У нього стиснулося серце. Чи побачить він цих людей?

Та враз стрепенувся. «Скіл під’їжджає. Чому він не попрощався зі мною? Де подарунки, які Скіл так щедро мені обіцяв?» Хлопчик хотів гукнути до сотника. Але не гукнув. Подумав: «Скіл надміру заклопотаний. Йому зараз не до мене. Про це і Мадій сказав. Хоча, хоча… так не справедливо».

— Мишо, я хочу тобі залишити дещо на згадку, — немовбито здалеку долинув Борисів голос.

— А що в тебе є? — крутнувся Мишко до товариша.

— Я подарую тобі свій зуб.

Мишко вдавав, що зрадів подарункові. Напевно, вийшло не зовсім вдало, бо Борис його втішав:

— Ми, неври, — чаклуни. Ось трохи зачекай. Я почаклую над зубом і він стане чарівний.

Мишко підстрибнув. З інтересом спостерігав за Борисом. Той щось бубнів під ніс, потім три рази підкинув зуб, сам обкрутився, знову бубнів та пирхав слиною у жменю із зубом. Нарешті, задоволений собою й сяючий, простяг подаруночок. Турботливо наставляв Мишка:

— Бережи його, Михайле.

— Спасибі, Борисе, — так само урочисто подякував Мишко.

— Я зрозумів, Михайле, що ти любиш мандрувати. А мандри — не тільки захоплюючі пригоди. Мандрувати самому небезпечно. Знай: у скрутну годину цей зуб приведе тебе до мене. Або до іншого невра, який з радістю підставить тобі своє плече.

Як Мишко не вдавав із себе байдужого, але перед розлукою пережив надто сильне збудження. Він обхопив стрункий стан парубка і крізь сльози шепотів:

— Залишайся зі мною. Прошу, залишайся.

У горлі хлопчика виріс клубок, який швидко розростався й заважав говорити. Мишко голосно гикнув і стих. Борис нерівним голосом зізнався:

— Мишо, я звик до тебе і полюбив. Ми живі, а значить, зустрінемося. Мій зуб нам обов’язково влаштує зустріч. Мені потрібно поспішати. Бувай здоровий, брате. До зустрічі.

Але Мишко все ще тримав парубка за стан. Його серце розривалося від болю.

Як близнята зловили Мишка на брехні?

Він махав услід Борису рукою доти, доки вона не заболіла. Сумний, обернувся — і побачив близнят. Не розмикаючи рук, вони до нього підбігли.

— Ходімо з нами на берег. Ти ще не бачив таткових галер, — запрошував Лулі.

— О, уявляю собі, як цікаво на судні. Але мені вже час повертатися додому, до батьків. Батьки дали мені життя і у мене перед ними є обов’язок.

— Мишо, ми не будемо тебе затримувати, — за обох розписалась Елісса. — Мамусю треба любити й оберігати від переживань. Коли б наша матуся жила, ми з братиком порались би по господарству. Хай би вона відпочивала і голубила нас. Правда, братику?

— Правда, сестричко.

Діти притихли й обійнялися. Мишко, наче виправдовувався, казав:

— Мені потрібно розшукати Жовтопузика.

— Веселка під очеретом, — повідомила Елісса.

— Де саме?

— Коло Гіпакірію. Кренделем скрутився і спить, — пояснив Лулі.

— Жовтопузик мене чекає. Тоді я йду до нього. Прощайте.

Елісса так рвучко кинулася до Мишка, що у неї на грудях задзвеніли скляні намистинки.

— Мишо, ти так просто і легко нас покидаєш?

Мишко розгубився. Хвилини прощання невимовно болючі.

— Мишо, залишайся з нами, — просив Лулі. — Будеш нам за брата. Старшого.

— Мене ждуть батьки. А ще Катя. Петько також, — твердо сказав Мишко.

— Тоді йди, — схлипнула Елісса й обсмикнула сукенку. — Ні, зачекай.

Вона швидко зняла намисто.

— Візьми його.

— Я — не дівчинка. Я не ношу прикрас.

— Каті подаруєш.

— Мишо, Мишо, — підскакував Лулі. — І сережку, мою сережку бери. На пам’ять про мене.

— Спасибі. Сережка мені з першого разу сподобалася. Коли ви хворі лежали на тапчані, то я її уважно розглядав. Прикро, що дірки у вусі не маю.

— О, вухо не трудно проколоти, — похопилась Елісса. — Ну ж бо, сідай. Зараз штрикну. Висітиме цяцька у вусі, наче матуся тебе привела на світ із нею.

Мишко навіть не скривився, коли Елісса гостряком кістки розколупувала у вусі дірку. Не скривився, бо у ньому, всередині, нила ще більша рана. Вона з’явилася перед розлукою з друзями і завдавала йому страждань.

— От і все, — мовила Елісса, задоволена своєю роботою.

Мишко журився:

— А я нічого не маю такого, щоб залишити вам на пам’ять.

Лулі шарпнув Мишка за ремінець.

— Подаруй мені ось це.

Мишко намацав на грудях воронячий карборунд і зойкнув:

— Ой, я повинен був віддати його Скілові.

— Шукай вітру в полі, — махнула рукою Елісса. — Далеко уже твій Скіл. Звідси не видно.

— Ги, ги, — сміявся Лулі. У нього від сміху з носа вискочила бурулька. — Потрібен він Скілові. Якась руда зморшкувата горошина. Дай мені її.

— Лулі, будь ласка, не ображайся. Але не можу її віддати… Мене рідні й друзі чекають. Бувайте.

Елісса згадала про своє:

— Нас теж татко на кораблі чекає. До зустрічі, Мишо.

Лулі кулачком стер бурульку й подав Мишкові ту саму руку. Сумним голосом прощався:

— До зустрічі, Мишо.

— До зустрічі, Лулю, — теж сумовито прощався Мишко (він непомітно витер об штанці липкі пальці).

Близнята взялися за руки і потюпали на пристань. Мишко рушив у протилежний бік. Несподівано його проштрикнула згадка. Він розвернувся і гуконув услід близнятам:

— Гей! Стійте! Зупиніться!

Близнята розімкнули руки і крутнулися на Мишків голос. Луліні оченята сяяли діамантами:

— Мишо, ти передумав? Ти їдеш із нами? До Арада? Ура!

Мишко зігнорував запитання. Він не зводив очей з синіх рисочок на Еліссиній щічці.

— Еліссо, для чого ти малюєш сині рисочки?

Близнята перезирнулися. Лулі єхидно гигикав. А Елісса взялася в боки і пискнула:

— Тебе, допитливого, ми все-таки зловили на брехні.

Мишко наїжачився:

— Еліссо, ти про що?

— Коли б ти, як нахвалявся, жив у Карт-Хадаші,[38] то знав би…

— Про що знав?

— А про те, що запитав… Про сині рисочки.

Мишко жалкував, що необачно виказав себе. Брат із сестрою пропікали його наскрізь осудливими поглядами. Нарешті, Елісса змилувалася над ним і пояснила:

— Сині риски на щоках малюють фінікійські жінки. Риски оберігають від заздрісного ока.

— А-а-а-а, — протягнув Мишко.

Подумки він картав себе: «Тупак. Міг би й сам здогадатися і не запитувати».

— Каті розкажи. Хай вона чорнилом рисочки малює. Чорнило готують із кальмарів.

При згадці про кальмари Мишко набурмосився. По паузі уточнив:

— А можна малювати їх синьою пастою, що в кульковій ручці?

У близнят збільшилися очі. Обоє дивилися на Мишка пильно, мовби через збільшувальну лупу. Мишко почувався вельми некомфортно. Тупцяв на місці.

— То я піду…

– Іди, іди, скіфе. Хто ти, однак, насправді?

Глава остання Катя тішиться намистом, а Петько нервує

— Михайлику, що трапилося? Ти впав? Забився?

Вираз батькового обличчя видавав велику стурбованість.

Мишко скоромовкою випалив:

— Татку, я побував у Каркіді. Я бачив Скіла. Я літав на Вовкові. Я плавав у кам’яних чоботах Гостинним морем. Я зняв зі Скляної Гори залізну шапку Арпоксая, а потім передав її скіфам. А ще, таточку, я спас від смерті малих фінікійців. Знаєш, не було б пігулок, які мама, а потім ти…

Хлопчик запнувся. До них підбігли захекані Петрик із Катрусею. Дівчинка тремтячим від хвилювання голосом запитувала:

— Мишо, чому так довго не йшов до нас? Ми чекали тебе, чекали… Унизу, коло річки так цікаво… Ой, що це?

Мишко тупився в намисто, кінці якого звисали з його долоні. Скляні кульки намиста чергувалися з черепашками каурі. Еліссине намисто. Мишко перевів очі на батька.

Остап Якович із розумінням кивнув головою. Мишко осмілів.

— На, візьми. Воно твоє.

— Моє? Де ти його взяв?

— Та тут… На камені.

— Хі, хі, — недобре засміявся Петько. — А сережку — теж на камені знайшов?

— Сережку? Яку сережку?

— Не знаєш? Вона у твоєму вусі стирчить, — реготнув товаришок.

Миша гарячково мізкував, щоб таке правдоподібне сказати. Але подав голос батько. Він звучав спокійно, але іронічно.

— А ми сперечалися: чи вийде з Петрика гарний міліціонер? Домовилися: якщо відразу помітить сережку, тоді йому місце в міліції, а якщо ні — то тоді…

— Але ж я помітив сережку! Правда ж, замітив, — верещав Петько.

Остап Якович із прикрістю в голосі сказав:

— Так, помітив. Але, чесно кажучи, пізненько. Петрику, не переживай. Кожна професія по-своєму цікава й потрібна людям.

— Ні, я хочу бути міліціонером. Я буду уважний. Я виправлюсь, — плутався у словах хлопчик.

Несподівано Мишко згадав про кросівки, які загубив у морі. Він зі страхом глянув на ноги. О, взуття без будь-яких змін на ньому.

Катруся, що перебирала скляні й черепашкові намистини, стиха мовила:

— Негарно присвоювати чуже. Це намисто хтось забув на камені.

— А я кажу — намисто твоє, — розсердився Мишко. — Щоправда, намисто не знайшов. Мені його дали.

— Хто дав?

— Та… — знітився Мишко. — Я шукав біля валунів гвоздику ланцетну. Хотів тобі показати, як вона цвіте. Але не знайшов. До мене підійшли люди. Дівчинка сказала: «Там, коло річки, гуляє чемна дівчинка. Передай їй ось це намисто».

— Як дівчинку звати? — гостро запитала Катя.

— Елісса, — не моргнувши оком, випалив Мишко.

— Елісса? — перепитав Петько, ніс якого негарно закандзюбився.

— Так, Елісса, — спокійно підтвердив Мишко, що освоївся в ролі вигадника. — Вона і ті, що з нею, іноземці. Туристи.

— Чого я спустився до річки? Ну, чого? Впав, замало носа не розквасив. А тут було стільки цікавого, — нарікав на свою долю Петько.

Остап Якович запропонував:

— Мишко не бачив пороги. Ходімо до річки.

— У мене ноги болять, — вередував Петько.

Хлопчик усівся на валун і буркнув:

– Ідіть собі. Я чекатиму вас тут.

— Гаразд, залишайся, — погодився Остап Якович.

— Я залишуся з братиком, — сказала Катя.

Дівчинка не відводила залюбленого погляду від намиста.

— О, Катю, ти не все знаєш, — пригадав Мишко. — Я Еліссі розказав про тебе.

— Про мене? Що саме?

— Розказав, що ти любиш читати.

— То правда, — заспокоїлася дівчинка.

— Знаєш, що Елісса тобі порадила?

— Ні, не знаю.

— Елісса сказала: «Хай Катя намалює чорнилом на лівій щічці рисочки. Вони оберігатимуть її від поганого ока».

Катя роздумувала.

— Чорнила немає. Мишо, а ти не запитав Еліссу, чи можна рисочки малювати пастою, якою пишемо в зошиті.

— Так, спитав.

– І що?

— Вона сказала… вона сказала…

— Головне, щоб фарба була синя, — докинув Остап Якович.

Мишко усвідомив, що гідну нагороду за свою працю він отримав

— Скіл не господар свого слова. Не виконав своєї обіцянки. Я зняв зі Скляної Гори шапку Арпоксая. Скіл мене обманув — нічого за роботу не дав.

— То погано. За роботу треба платити. До того ж між вами була домовленість.

Мишко відчув батькову підтримку. Довірливо з ним ділився:

— Татку, Скіл прямо стелився переді мною. Запевняв: «Усе, усе, матимеш. І сагайдак зі стрілами та луком, і меч у кованих золотом піхвах, із багатим руків’ям. А ще спис із добре наточеним лезом». Чому я пустомелі вірив?

Остап Якович задумливо хитав головою.

Від річки віяло приємною прохолодою. А монотонний гуркіт і рев води, здибленої кам’яними перепонами, зовсім не дратували, а навпаки — заспокоювали. Вдалині виднілися фігури Еколога і Тараса. Обидва мирно говорили й водночас милувалися прекрасним довкіллям. Мишка невпинно тягло до річки, води якої битися в пороги і розсипалися феєрверком бризок. Остап Якович затримав сина. Повернув його обличчям до себе. Проникливо запитав:

— Синку, хіба ти не отримав нагороду за свою працю?

— Яку? — скрикнув Мишко.

— Ти аж захлинався, коли розвідав, що плавав у кам’яних чоботах, літав на Вовкові… Невже під час подорожі ти мало взнав? А спілкування зі скіфськими вояками, фінікійськими дітьми теж не залишило доброго сліду? Нічого не дали для твого духовного росту?

Хлопчик опустив голову. Приспана совість враз ожила й мучила його. Він зрозумів, що виглядав невдячним хлопчаком. Хоча… Хіба існують на світі дарунки, що переважать побачене у Каркіді, морі, Степу. А ще дружба з Лулі, Еліссою, Борисом…

Остап Якович підбадьорив похнюпленого сина:

— Мудро повчали древні: стояча вода шляху до моря не проб’є. Біжи до порогів. Подивись, як води Південного Бугу красиво нуртують. А насправді борються за вихід у безмежжя світового океану. Скіфи називали його Зовнішнім морем.

P. S.

Пережиті за день події, також образи стовпилися в голові хлопчика і відганяли сон. Остап Якович зайшов до сина, щоб побажати йому доброї ночі. Присів на ліжко. Мишко ділився з батьком своїми мріями:

— Шаман Мадій згадував скіфо-перську війну. Чому б нашій сім’ї на цій війні не побувати? Ми б з тобою взяли участь у війні.

— Я щось придумаю, синку… Уроки скіфо-перської війни вельми повчальні. До того ж скіфи перемогли персів.

Примечания

1

Скіфський бог світла і покровитель війська, спадкоємець за суттю індоіранського бога Мітри, народженого зі скелі.

(обратно)

2

Дія відбувається в селищі Криве Озеро Миколаївської області.

(обратно)

3

Див. першу книгу серії «Царський пояс».

(обратно)

4

Обсидіан — вулканічна гірська порода, що має вигляд темного скла.

(обратно)

5

Клімат у ті часи був прохолодніший.

(обратно)

6

Так жартівливо називають лікаря.

(обратно)

7

Вироби із заліза за тих часів цінувалися високо, через це в побуті їх використовували рідко.

(обратно)

8

Середземне море.

(обратно)

9

Бог північного вітру, син Зоряного неба і Ранкової зорі.

(обратно)

10

Варварами у давні часи називали чужинців, також грубих, жорстоких, некультурних людей.

(обратно)

11

Пат у перекладі значить бити.

(обратно)

12

У значенні первісної людини.

(обратно)

13

Гмирі у перекладі значить велетень.

(обратно)

14

У сильного коня товсті губи.

(обратно)

15

Євстахій і Остап різне за звучанням, але одне і те саме ім’я, що значить міцний, здоровий, урівноважений.

(обратно)

16

Назва берк досі побутує серед кочових народів. Так називають витривалих коней.

(обратно)

17

Цей кінь стародавній, цінної породи, аргамак. Він здебільшого безгривий. Аргамаків розводили в країнах Середньої Азії.

(обратно)

18

Один стадій мав різну довжину — від 150 до 210 м. Наприклад, аттичний стадій, яким користувався Геродот, дорівнював 178 м. За Геродотом, один кінний перехід рівнявся 200 стадіям, або 36 км.

(обратно)

19

За тих часів лопати були дерев’яні. Для міцності з боків їх обкладали металом.

(обратно)

20

За часів скіфів сідлами правили подушки. До них не підвішували стремен.

(обратно)

21

Так у давнину називали нафту.

(обратно)

22

Фінікійці з молюсок добували пурпурову фарбу.

(обратно)

23

Тобто Небесної.

(обратно)

24

І нині в північній Африці ворожать на прутиках.

(обратно)

25

Перетворення.

(обратно)

26

Скіфи вважали, що земля похожа на щит, який вільно плаває у водах Зовнішнього моря.

(обратно)

27

І сьогодні головний убір для іранських народів — ознака чоловічої гідності й честі.

(обратно)

28

Ті події описані в повісті «Царський пояс».

(обратно)

29

Так у прадавні часи називали апельсин.

(обратно)

30

Так називають шаманські магічні дії.

(обратно)

31

Про це мовиться у книжці «Царський пояс».

(обратно)

32

Теперішня глибина Чорного моря.

(обратно)

33

Науковці, що досліджують непізнані літаючі об’єкти і пов’язані з ними явища.

(обратно)

34

Гіпокампи — крилаті коні Посейдона, бога води і конярства.

(обратно)

35

Приведені цитати зі Старого Завіту.

(обратно)

36

Азовське море.

(обратно)

37

Річка Дунай.

(обратно)

38

Карфаген, колонія фінікійців на Півночі Африки. У перекладі назва означає «нове місто».

(обратно)

Оглавление

Глава перша Стурбованість жителів Кривого Озера

Глава друга Морський краєвид із жовтим муром. Загадкове місто

Глава третя Мишко видає себе

Глава четверта Мадій розповідає Мишкові про те, як він став шаманом, про Свято Всеперемагаючого Сонця і пограбування могили Арпоксая

Глава п’ята Напівдикий степняк-сауран

Глава шоста Скіл радиться з сотнею, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая

Глава сьома Мишко знайомиться з фауною і флорою прадавнього байраку. Зустріч із Князем

Глава восьма Мишко виявляє комірчину з таємний спуском

Глава дев’ята Мишко на плоті, що сплетений із десяти морських змій

Глава десята Мишко пливе річкою, що на дні моря

Глава одинадцята Мишко розчарований царською шапкою. Морські крилаті лошиці

Глава дванадцята Шапку Арпоксая знайдено

Глава остання Катя тішиться намистом, а Петько нервує Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg