Юра мимоволі позадкував. Але тут же сміливо глянув прямо в білі Янчукові очі.
— Навіщо Петю б'єте?
— А тобі що?.. Чого ти пхаєш свого носа, куди тебе не просять?.. Ану, згинь! Швидко!..
— Не згину. І Петю бити не дам.
Владислав Янчук, як курка, схилив голову набік, звузив очі і здивовано запитав:
— Як же це ти не даси, скажи на милість?
— Кричатиму. Людей покличу. Або вдарю вас чим-небудь, — не задумуючись, сказав Юра.
Він стояв навпроти високого, череватого Янчука, як мишеня навпроти гори. Щоки у нього зблідли.
Петя сидів принишклий і мовчазний. Він уже не плакав, навіть не схлипував, а тільки дивився на обох нерухомими, схожими на достиглий терен у росі очима.
А Владислав Янчук, може, вперше в житті, не знав, що йому робити. Він нервово пожував нижню губу, придавив Юру до землі важким поглядом, потім повернув голову на товстій червоній шиї до Петі і горлонув:
— А Юпітера краще почисть, крокодиле!
Хряпнувши дверима, він швидко пішов до своєї гримувальної.
Якийсь час у стайні було тихо. Тільки пирхали та хрумтіли сіно глад&і, годовані коні. Вони повертали до хлопців свої красиві голови, дивилися на них розумними фіолетовими очима.
Тишу порушив Юра.
— За що тебе батько б'є?
— А він і не батько мені зовсім, — озвався Петя, тручи рукою плече. Видно, батіг залишив у нього на спині дошкульний слід.
— А хто ж?.. — здивувався Юра.
Хоч обох їх він уперше побачив лише тоді, як прийшов у пересувний цирк «Шапіто»[1], але вже звик думати, що Петя — син керівника групи наїзників Янчука. Вони й живуть удвох. І разом часто бувають. Тому Юра ще раз запитав:
— Ким же він тобі доводиться?
— Дядько він мені, — пояснив Петя, витираючи кулаком сльози на очах та худеньких щоках. — Батька у мене давно немає, помер. А мати кліттевою на шахті працює… Нас багато, дітей, аж п'ятеро. Ось дядько і вмовив мою матір, щоб вона йому мене віддала. Казав: «На артиста вивчу», а тепер б'є, коли ніхто не бачить. Він усіх ненавидить. І мене — теж… всяк обзиває… А я його Кротом дражню. Тільки він не знає цього. А коли б дізнався, то вбив би. Бачив, які в нього зуби? Як у крота! — Петя зловтішно посміхнувся.
— А зараз за що бив?
Комментарии к книге «Вибрані твори в двох томах. Том II», Дмитрий Васильевич Ткач
Всего 0 комментариев