«Женька Жменька-Едісон»

©    — україномовна пригодницька література

Малюнки В. Гливенка

Було темно, бо була ніч. Власне, було не так уже й темно: з неба світив місяць, а на пляжі, на стовпі, гойдався ліхтар. Фотоплівку в такій темряві не взявся б проявляти навіть початкуючий фотоаматор, але домовимось одразу: було досить-таки темно, бо жодна таємна подія не станеться опівдні чи після сніданку.

Все таємне навмисне відкладається до ночі і вночі здійснюється незалежно від того, темна ніч чи ні.

Але цього разу справді була ніч, і всі спали, а де ще не. спали, то збиралися спати. Заснуло й Чорне мере, бо місто стояло на Чорному морі.

Не спали в місті лише лікарі швидкої допомоги, черговий міліції, один сторож, який з дитинства страждав од ревматизму, Женька Жменька і Котя Оберемок. Як виявилося згодом, тієї ночі не спав ще один громадянин, але про нього потім.

Женька Жменька і Котя Оберемок мусили б спати. То не біда, що коли б вони спали, мені б не було що про них розповісти..

Якби вони спали, як усі діти, я міг би почати свою розповідь просто з другого розділу. Вони б від цього тільки виграли..

Ви, звичайно, знаєте, що всі, хто діє в літературному творі, називаються героями, незалежно від того, здійснюють вони щось героїчне чи зовсім навпаки. Так от. З літературного боку Женька і Котя безперечно — герої, але в житті їх героями ніхто б не назвав. І не тому, що вигляд у них був не дуже геройський: Женька — худий, високий, з довгими руками, з довгими ногами, з довгим носом, із замріяними очима, які він подовгу затримував на чому-небудь, коли замислювався; Котя, навпаки, круглий, наче яблуко, любив попоїсти, він і зараз, глупої ночі, щось зосереджено жував.

Атому, що ці такі звичайні і навіть симпатичні хлопці йшли робити злочин.: Автором злочину був Женька, Котя — співавтором.

Котя плентався позаду Женьки вельми неохоче. Котя охоче тільки жував. Але Женька не звертав анінайменшої уваги на душевний стан свого товариша. Вони йшли, тулячись до стін, і, коли світло ліхтаря падало на Женьку, його тінь була схожа на Буратіно. Котина тінь нагадувала млинець.

— Як же ж ми її різатимемо? — хрипким од хвилювання голосом запитав Котя.