Федя полегшено зітхнув. І тут почувся зойк. Хлопчик злякано визирнув назовні. І закляк із жаху. Тато одділився вїд ракети i безпорадно «плив» поряд з нею. Його руки не діставали до шнура.
— Татку! — закричав Федя, — Татку!
— Тихо, — пролунав суворий, владний голос тата. — Тихо, синку. Тепер усе залежить від тебе. Інакше — погано… Тягни до себе шнур, добре прив'яжись i… стрибай до мене! Подаси мені руку. Розумієш, синку? Не побоїшся?
— Не побоюсь, — прошепотів Федн, хоч його тіпала лихоманка.
Він зробив усе, що казав тато. І стрибнув у порожнечу.
Щось обірвалось у серці. В грудях защеміло. Потьмарилося в голові. Феді здалося, що він падає в безвість… Але страх швидко минув. Ось уже зовсім поряд з ним очі тата. Його дужі руки, рідний голос:
— Все гаразд. Дякую, синку. Ти врятував мене. Ти врятував ракету. Ти справжній космонавт…
Через півгодини ракета «Земля-Місяць» торкнулася космодрому на Місяці в кратері Тихо. Уже виходячи з ракети, тато запитав Федю:
— Мамі скажемо про те, що сталося в космосі?..
Син подумав, подивився на хитрі очі тата, поважно сказав:
— Не треба. Ми з тобою мужчини. Мало що доведеться витерпіти в космосі. Не будемо турбувати маму…
Тато промовчав. Тільки на обличчі його засяяла усмішка…
Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg -->
Комментарии к книге «Подвиг у просторі», Александр Павлович Бердник
Всего 0 комментариев