А неба тут не було. Тобто було, але штучне, приємно-блакитне вдень, чорне з блискітками вночі, ніжно-золотаве вранці й приглушено-синє ввечері. Хороше таке, якісне небо, тільки не справжнє. А про справжнє годі було й мріяти, бо шар повітря над астероїдом надто тонкий, а якби хто зазирнув крізь товсту зовнішню оболонку в чорні глибини космосу, то жодних зірок він би там не побачив, лише змазані світлові смужки.
Схована всередині астероїда центрифуга оберталася дуже швидко, аби створити звичне для людей тяжіння, аби можна було ходити, сидіти, їздити великом, лізти під стола по маркер, що впав. Як завжди. Як на Землі. На Землі, котрої вже нема. Ось тому небо було штучним. Навіть існував почесний і доволі ризикований фах — мийники неба. Ними ставали тільки міцні спортивні люди, що не боялися висоти.
Аг не боялася висоти, вона боялася уявити справжнє небо, глибоко під ногами, боялася побачити розпливчастий коловорот нескінченного чорного простору, де, ніби дрібні уламки, розкидано такі самі астероїди, важко обжиті, тісні і штучні притулки переселенців з планети, якої нема. Тобто є, але вона ще менш придатна для життя, ніж ці уламки.
Аг народилася тут, на астероїді, і її батьки, і навіть бабуся. Тільки дід пам'ятав Землю. Щоправда, він був не з останньої хвилі переселенців. Найзатятіші чіплялися за безплідний ґрунт і отруйне повітря ще кількадесят років.
Наприклад, зовсім молода вчителька хімії, панна Еріона, полетіла з Землі разом з батьками маленькою дівчинкою. Аг давно помітила, що переселенців останньої хвилі завжди можна впізнати. Вони такі, ніби думали про щось своє, а їх зненацька гукнули чи смикнули за руку. А чого вже думати, коли не повернеш? Аг часто хотілося сказати про це панні Еріоні, та було боязко: панна Еріона легко гнівалася, а коли гнівалася — непедагогічно гримала низьким владним голосом, як на підлеглих, як на війні.
Комментарии к книге «Гра. Рівень перший: Синій Коридор», Марина Муляр
Всего 0 комментариев