Ліда охоче кивнула головою і тут-таки скоса глянула на Івана Семеновича: а як, мовляв, він ставиться до цього?
— Отже, ще один ренегат геології? — засміявся той. — Ну, Дмитре Борисовичу, мені, безумовно, не слід було їхати сюди разом з вами! Слово честі, ви справжній мій внутрішній ворог. Ви мені тут усіх до своєї науки перетягнете. І привеземо ми з вами назад самих археологів, як я бачу! Проте повернемося до справи. Тим часом може і в Артема настрій покращає. Так, Артеме?
— У мене настрій і так непоганий, — буркнув Артем.
— Добре, добре, бачимо… Так от, товариші, у світлі нових даних доведеться оперативно змінити наш план. Як бачите, я зовсім не така вперта людина, як декому здається… це я, між іншим, на вас натякаю, Дмитре Борисовичу. Щоправда, я й тепер дещо сумніваюся і не хочу цього приховувати.
— Наприклад?
— Ну, хоча б те, що жили можуть обриватись і всередині бугра… Втім, усе це ми перевіримо. Тим більше, що я радий зробити вам приємність, Дмитре Борисовичу. Адже кожному ясно, як вам хочеться покопатися в тій печері. І для цього поєднаємо обидва напрями — і мій геологічний, і ваш археологічний. Ви щось хочете сказати?
Археолог зосереджено засмикав свою гостреньку борідку.
— Що мене найбільше приваблює, Іване Семеновичу, — заговорив він, — це, так би мовити, незвіданість печери. В ній з давніх-давен не ступала людська нога. Пам’ятаєте, що казав той дід? Він розповідав: «Я тую печеру знаю добре, кожен її закуток пам’ятаю. Тільки ото раніше знаходили в ній різні такі цяцьки, а тепер уже — ні». Значить, принаймні два-три покоління бачили той завал і вважали його за природне закінчення печери. А тепер, після того як ми пройшли далі, в мене в цілому зовсім інші думки щодо печери.
— Цікаво, цікаво! А які ж саме?
— Оті «цяцьки», як висловлювався дід (а насправді речі стародавніх людей!), — тільки незначна частинка того, що ми можемо відкрити, вивчаючи печеру. Мені здається, ця печера колись давно була глибока й простора. Цілком можливо, що хто-небудь навіть жив у ній або переховувався від нападів своїх ворогів. Звідси й знахідки… Навіть більше, коли вже мені дозволять зробити деякі, бодай спірні припущення. Зважаючи на характер тих знахідок, про які розповідали селяни, я ладен висунути думку, що тут залишило свої сліди одне з племен стародавніх скіфів…
— Скіфів? — водночас вигукнули Ліда і Артем.
Комментарии к книге «Нащадки скіфів», Владимир Николаевич Владко
Всего 0 комментариев