«Солоденьке на денці пирога»

Присвячую Ширлі

Unless some sweetness at the bottom lie, Who cares for all the crinkling of the pie?

Навколо була чорна, як смола, пітьма. Вони штовхнули мене в комірчину й замкнули двері. Я хапливо вбирала повітря носом і відчайдушно намагалася заспокоїтись. Щоразу вдихаючи, рахувала до десяти, і до восьми – коли повільно видихала в темряву. Мені пощастило, що кляп, який вони зопалу так туго засунули мені до рота, не перешкоджав припливу повітря до моїх ніздрів, і я могла без упину всмоктувати довколишні запахи, застояні та з нотками плісняви.

Мені зв’язали руки за спиною шовковою хусткою. Я зробила спробу підчепити свої пута нігтями, але, позаяк мала звичку обгризати їх до живого, зазнала невдачі. Дякувати Богові, я вчасно зметикувала стулити докупи пучки й зробила із цих десятьох маленьких основинок незламну дугу – вона широко розтулила мої долоні, коли їхні вузли зашморгувались міцними грудками.

Тепер я щосили притискала зап’ястки одне до одного, крутячи ними, щоб утворилась незначна щілина. Далі посунула шовк великими пальцями, поки вузли не опинились між долонями, а потім спорснули між пальців. Мені б нізащо не позбутися своїх пут, якби вони мали лій у голові й зв’язали великі пальці на моїх руках. Які ж вони набиті дурепи!

Урешті-решт я звільнилась від капосної хустки, а впоратись із кляпом – то мені було раз плюнути.

На черзі двері. Але спочатку треба пересвідчитися, що вони не зачаїлися за ними, чатуючи на мене. Довелося присісти навпочіпки й пильно оглянути горище через замкову шпару. На щастя, вони забрали ключ із собою. На видноколі нікого не було: окрім нескінченного плетива тіней, покинутого мотлоху й жалюгідних дрібничок, довге горище було порожнім. Ласкаво просимо.