«Стара фортеця»

Стара фортеця (fb2) - Стара фортеця (пер. Иван Ефимович Сенченко,Діодор Бобир,Андрей Васильевич Головко) (Стара фортеця - 1) 1308K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Павлович Беляев

Володимир Бєляєв КНИГА ПЕРША СТАРА ФОРТЕЦЯ

©   — україномовна пригодницька література

Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко

З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО

Учитель історії

Гімназистами ми стали зовсім недавно. Раніше всі наші хлопці вчилися в міському вищепочатковому училищі.

Жовті його стіни й зелений паркан добре видно з Заріччя.

Коли на училищному дворі дзвонили, ми чули дзвоник у себе, на Заріччі. Схопиш книжки, пенал з олівцями та й давай бігти, щоб вчасно встигнути на уроки.

І встигали.

Мчиш крутим провулком, пролітаєш дерев'яний міст, тоді — вгору скелястою стежкою — на Старий бульвар, і ось уже перед тобою училищні ворота.

Тільки-но встигнеш вбігти в клас і сісти за парту — входить учитель з журналом.

Клас у нас був невеликий, але дуже світлий, проходи між партами вузькі, а стелі невисокі.

Три вікна в нашому класі виходили до Старої фортеці й два — на Заріччя.

Набридне слухати вчителя — можна у вікна подивитися.

Глянув праворуч — височить над скелями Стара фортеця з усіма її дев'ятьма вежами.

А ліворуч подивишся — там наше рідне Заріччя. З вікон училища можна розглядіти кожну його вуличку, кожний дім.

Ось у Старій садибі Петькова мати вийшла білизну розвішувати: видно, як вітер пузирями надимає великі сорочки Петькового батька — шевця Маремухи.

А ось із Крутого провулка виїхав ловити собак батько мого приятеля Юзика кривоногий Стародомський. Видно, як підстрибує на камінні його чорний довгастий фургон — собача тюрма. Стародомський повертає свою вбогу шкапу праворуч і їде мимо мого дому. З нашої кухонної труби в'ється синій димок. Це означає — тітка Марія Опанасівна вже розтопила плиту.

Цікаво, що сьогодні буде на обід? Молода картопля з кислим молоком, мамалиґа з узваром чи зварена в качанах кукурудза?

«От якби смажені вареники!» — мрію я. Смажені вареники з потрухом я люблю найдужче. Та хіба можна рівняти до них молоду картоплю чи гречану кашу з молоком? Ніколи!

Замріявся якось на уроці, дивлячись у вікна на Заріччя, і раптом над самісіньким вухом голос учителя:

— Ану, Манджуро! Піди до дошки — допоможи Бобирю…

Повільно виходжу з-за парти, поглядаю на хлопців, а що допомагати — хоч убий, не знаю.

Конопатий Сашко Бобир, переступаючи з ноги на ногу, чекає мене біля дошки. Він навіть носа вимурзав крейдою.

Я підходжу до нього, беру крейду й так, щоб не помітив учитель, моргаю до свого приятеля Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця.

Куниця, стежачи за вчителем, складає руки човником і шепоче:

— Бісектриса! Бісектриса!

А що воно за птах, такий, бісектриса? Теж, називається, підказав!

Математик рівними, спокійними кроками вже підійшов до дошки.

— Ну, чого, юначе, задумався?

Але раптом цієї самої хвилини у дворі лунає дзвоник.

— Бісектриса, Аркадію Леонідовичу, це… — жваво починаю я, та вчитель уже не слухає мене і йде до дверей.

«Ловко викрутився, — думаю, — а то вліпив би одиницю…»

З усіх учителів у вищепочатковому найбільше ми любили історика, Валеріана Дмитровича Лазарєва.

Був він невисокий на зріст, біловолосий, завжди ходив у зеленій толстовці з залатаними на ліктях рукавами, — нам він видався з першого погляду найзвичайнісіньким учителем, так собі — ні риба ні м'ясо.

Коли Лазарєв уперше прийшов у клас, він, до того як заговорити з нами, довго кашляв, копався в класному журналі й протирав своє пенсне.

— Ну, приніс дідько ще одного чотириокого… — зашепотів мені Юзик.

Ми вже й прізвисько Лазарєву збиралися вигадати, але коли ближче з ним познайомились, одразу звикли до нього й полюбили міцно, по-справжньому, як не любили досі жодного з учителів.

Де це бачено раніше, щоб учитель запросто гуляв разом з учнями по місту?

А Валеріан Дмитрович гуляв.

Часто після уроків історії він збирав нас і, хитро примружуючись під скельцями пенсне, пропонував:

— Я сьогодні до фортеці після уроків іду. Хто хоче зі мною?

Охочих виявлялося багато. Хто відмовиться з Лазарєвим туди піти?

Валеріан Дмитрович знав у Старій фортеці кожний камінчик.

Одного разу цілісіньку неділю, аж до вечора, пробули ми з Валеріаном Дмитровичем у фортеці. Багато цікавого розповів він нам цього дня. Від нього ми тоді дізналися, що найменша вежа називається Ружанкою, а оту, напівзруйновану, що стоїть біля фортечних воріт, прозвано чудним ім'ям — Донна. А біля Донни над фортецею здіймається найвища з усіх — Папська вежа. Вона стоїть на широкому чотирикутному фундаменті, всередині восьмигранна, а вгорі, над покрівлею, кругла. Вісім темних бійниць дивляться за місто, на Заріччя, і в глиб фортечного двору.

— Вже в далекій давнині, — розповідав нам Лазарєв, — паш край славився своїми багатствами. Земля тут дуже добре родила, а в степах росла така висока трава, що роги найбільшого вола були непомітні здалека. Часто забута на полі соха за три-чотири дні заростала густою, соковитою травою. Бджіл було стільки, що всі вони не могли розміститися в дуплах дерев і тому роїлися просто в. землі. Траплялося, що з-під ніг подорожнього бризкали струмені чудового меду. По всьому побережжю Дністра без будь-якого догляду ріс смачний дикий виноград, визрівали самородні абрикоси, персики.

Особливо солодким здавався наш край турецьким султанам і сусіднім польським поміщикам. Вони рвалися сюди що було сил, заводили тут свої угіддя, хотіли вогнем і мечем скорити український народ.

Лазарєв розповів, що зовсім недавно, всього яких-небудь сто років тому, у нашій Старій фортеці була пересильна тюрма. У стінах зруйнованої білої будівлі на фортечному дворі ще збереглися грати. За ними сиділи арештанти, яких за наказом царя відправляли в Сибір на каторгу. У Папській вежі за царя Миколи Першого томився відомий український повстанець Устим Кармалюк. Із своїми побратимами він ловив панів, справників, ксьондзів, архієреїв, що проїздили через Калинівський ліс, забирав у них гроші, коней і все відібране роздавав бідним селянам. Селяни ховали його в льохах, у копах на полі, і ніхто з царських сищиків довгий час не міг спіймати хороброго Кармалюка. Він тричі тікав з далекої каторги. Його били, та ще й як били! Кармалюкова спина витримала понад чотири тисячі ударів шпіцрутенами й батогами. Голодний, зранений, він щоразу виривався з тюрем і морозною, глухою тайгою, тижнями не бачачи шматка сухого хліба, пробирався до себе на батьківщину — на Поділля.

— По самих тільки шляхах до Сибіру й назад, — розповідав нам Валеріан Дмитрович, — Кармалюк пройшов близько двадцяти тисяч верст пішки. Недарма селяни вірили, що Кармалюк вільно перепливе будь-яке море, що він може розірвати будь-які кайдани, що нема на світі тюрми, з якої він не зміг би вирватися.

Його посадив у Стару фортецю польський магнат, поміщик Янчевський. Кармалюк утік з цієї похмурої фортеці серед білого дня. Він хотів потім підняти повстання проти польських панів, але темної жовтневої ночі 1835 року був убитий одним з них — паном Рутковським.

Цей полохливий шляхтич Рутковський побоявся навіть під час останньої зустрічі з Кармалюком подивитися йому в очі. Рутковський стріляв з-за рогу, в спину Кармалюку.

— Коли відважний Кармалюк сидів у Папській вежі, — розповідав Валеріан Дмитрович, — він створив пісню:

За Сибіром сонце сходить… Хлопці, не зівайте; Ви на мене, Кармалюка, Всю надію майте. … Зовуть мене розбійником, Що людей вбиваю, Я багатих убиваю, Бідних награждаю. З багатого хоч я візьму, Убогому даю; А так гроші розділивши, — Гріха я не маю.

Кругла камера, де сидів Кармалюк, була засипана сміттям. Одне її вікно виходило в двір фортеці, а друге, напівзакрите зігнутими гратами, — на вулицю.

Оглянувши обидва поверхи Папської вежі, ми попрямували до широкої Чорної вежі. Коли ми ввійшли в неї, наш учитель звелів нам лягти ниць на запліснявілі балки, а сам обережно перебрався по перекладині в дальній темний куток.

— Лічіть, — сказав він і підніс голяк над вирубленим поміж балками отвором.

Не встиг цей біленький круглий камінець промайнути перед нами й зникнути під дерев'яним настилом, як усі пошепки замурмотіли:

— Один, два, три, чотири…

У Чорній вежі стало дуже тихо. Було тільки чути, як далеко внизу, під запліснявілими балками, дзюркотить струмок.

— Дванадцять! — ледве встиг прошепотіти я, як у напруженій тиші з глибини темної криниці долинув сплеск води. Луна від нього пролетіла повз нас угору, під кам'яне склепіння вежі.

— Так воно і є, тридцять шість аршинів, — сказав Лазарєв, обережно пробираючись до нас по гнилій перекладині.

Коли ми вийшли з затхлої півтемряви на фортечний двір, Лазарєв пояснив, звідки взялася в Чорній вежі ця глибока криниця.

Її викопали обложені запорожцями турки.

Цієї ж неділі біля самісінької Донни Куниця під кущем шипшини знайшов іржавий турецький ятаган. Він і донині лежить у міському музеї з вицвілим написом: «Дарунок учня вищепочаткового училища Йосипа Стародомського».

Під час однієї з наших прогулянок по фортеці ми допомогли Валеріанові Дмитровичу виколупнути з стіни Папської вежі кругле чавунне ядро. Воно лунко впало на землю й розламало пополам соснову тріску, що валялася.

На брезентовій курточці Сашка Бобиря ми донесли це чавунне ядро аж до дому Лазарєва.

Саме тоді ми й дізналися, що Валеріан Дмитрович живе в сусідстві з лікарем Григоренком, у провулочку навпроти лікаревої садиби.

Його обмазаний глиною будиночок з дерев'яним ґаночком примостився у глибині невеличкого двору. На ґаночку, наче вартові, стояли, прихилившись до поручнів, дві безносі кам'яні баби. Валеріан Дмитрович викопав їх за містом, на кургані біля Нагорян.

Скрізь у дворі були порозкидані вкриті мохом могильні плити, понадтріскувані глиняні глечики, бронзові хрести й осколки каміння з відбитками листя. З провулочка двір Лазарєва, схожий на старовинне маленьке кладовище, був обгороджений невисоким глиняним парканом. Ми кинули чавунне ядро на землю біля самого ґанку, і, коли стали прощатися з нашим учителем, він пообіцяв повести нас у підземний хід, що починається біля фортеці.

Ми умовилися піти в підземний хід наступної неділі. Куниця взявся відшукати ліхтарі, а Сашко Бобир пообіцяв принести цілу котушку телефонного дроту.

Дуже заманливою була для нас ця прогулянка!

Про цей підземний хід я вперше почув від Куниці. Куниця запевняв, що підземний хід з'єднує нашу фортецю з старовинним замком польського князя Сангушка, який раніше володів цим краєм.

Тридцять верст тягнеться підземний хід у скелях, проходить під двома бистрими річками й закінчується в невідомій нікому потайній кімнаті князівського замку. А цей князівський замок стоїть у густому сосновому лісі, прихований від людських очей, на березі широкого озера, в якому водяться гладкі дзеркальні коропи й золоті рибки.

Я вірив Куниці й уявляв собі князівський замок похмурим, загадковим, з важкими ґратами на вікнах.

«Мабуть, — думав я, — ясними, світлими ночами його зубчасті вежі відбиваються в голубому від місячного світла озері, і, певно, дуже страшно та й либонь неможливо купатися в цьому озері ночами».

Я нетерпляче чекав неділі.

Але піти в підземний хід разом з Лазарєвим нам не вдалося.

Нічний гість

По місту пролинула чутка, що червоні відступають і Петлюра з пілсудчиками підходить уже до Збруча. Потім на парканах забіліли накази, в яких говорилося, що Червона Армія тимчасово залишає місто, перекидаючи свої частини на денікінський фронт.

Напередодні відступу, пізно ввечері, до мого батька прийшов наш сусід Омелюстий. З ним був ще один чоловік, котрого я не знав.

Я вже лежав у ліжку, закутаний до підборіддя в байкову батьківську ковдру.

Батько сидів за столом і добре відгостреним ножем різав «самкроше» з папуші пресованого жовтого тютюну.

На плечах у Омелюстого теліпався подертий козацький башлик, на лобатій голові чорніла кругла смушкова кубанка, а кишені його зеленого френча були туго набиті паперами. Сусідів супутник, невисокий чоловік у пушистій заячій ушанці, йшов позаду, повільно переставляючи ноги, немов боячись оступитися.

Був він дуже блідий, неголений, і на гострому його підборідді та запалих щоках пробивалося чорне жорстке волосся. Переступивши слідом за Омелюстим поріг нашої спальні, незнайомий скинув свою хутряну шапку, стиха, ледве чутно привітався, сів на стілець і розстебнув ватяну солдатську тілогрійку.

— Кепська справа, Манджура, виручай, — сказав Омелюстий, скидаючи башлик і вітаючися з батьком. — Наші вночі відступають, а ось товариш занедужав невчасно. Не можна йому їхати… Де б його тут влаштувати в місті? Тільки так, щоб ніхто не потривожив. Га, Мироне?..

— Гаразд, поговоримо, — відповів батько, — Роздягнися спершу, чаю випий.

Омелюстий витяг з френча револьвер, переклав його в кишеню штанів, а френч разом з кубанкою й башликом кинув на корзинку біля вікна. Потім, сівши до столу, він зіперся на нього й, стиснувши скроні довгими тонкими пальцями, повільно сказав:

— Ти думаєш, наші надовго йдуть? Дурниці, незабаром повернуться. Ось проженуть Денікіна з Донбасу, а тоді й Поділля визволять.

Поки Омелюстий розмовляв з батьком, Марія Опанасівна приготувала хворому гостеві постіль на широкій кованій скрині, а коли він ліг, вкрила його зимовою ватяного ковдрою та іншими теплими речами, які тільки були в нашому домі. Вона напоїла хворого чаєм з сушеною малиною. Він лежав на спині під високою купою пропахлого нафталіном одягу, прислухаючись до розмови. Світло від лампи падало гостеві в очі, і він увесь час мружився.

Раптом він повернувся на бік, підморгнув мені й кивнув на стіну. Я подивився на стіну — там нічого не було. Тоді хворий вистромив з-під ковдри худу довгу руку й почав ворушити витягнутими пальцями.

По стіні застрибали тіні.

І раптом з цих невиразних, розпливчастих тіней стали виникати чіткі фігури. Спершу я розрізнив голову лебедя з вигнутою шиєю. Потім на білій стіні, ворушачи вухами, застрибав дуже кумедний заєць. А коли заєць зник, великий рак, підповзаючи до вікна, заворушив чіпкою клешнею. Не встиг я надивитися на рака, як в іншому місці, біля етажерки, з'явилася морда гавкаючого собаки, дуже схожого на пса наших сусідів Гржибовських — Куцого. Ось собака висолопив язика й став важко дихати, точнісінько як дихають собаки під час великої спеки.

Усі фігурки з'являлися й зникали так швидко, що я не встигав навіть помітити, як робить їх цей чудний чоловік, закутаний ковдрою по самісінькі вуха.

Показавши останню фігурку, він ще раз хитро підморгнув мені, висолопив язика, а тоді ліг на спину й заплющив очі.

Я відразу вирішив, що він, мабуть, дуже весела й хороша людина, і мені схотілося, щоб батько дозволив йому залишитися у нас, поки повернуться червоні.

Ні батько, ні сусід не помітили тих штук, які показав мені хворий. Вони все пили чай і розмовляли.

Під їхню тиху розмову я заснув. Прокинувся я пізно й насамперед подивився на скриню, де лежав учора нічний гість.

Скриня, як і раніше, стояла біля стіни, вкрита барвистою доріжкою. Але постелі й хворого на ній уже не було.

Було вже пізно. На чисту, блискучу клейонку обіднього столу падало сонячне проміння.

Раптом десь за Калинівським лісом гримнув постріл.

Натягаючи на ходу сорочку, я вибіг у кухню. Там теж нікого не було. Тільки на городі, біля паркана, я знайшов тітку Марію Опанасівну. Вона стояла на лавочці й дивилася поверх паркана на фортечний міст.

— Петлюрівці, — сказала, зітхнувши, тітка й злізла з лавки.

Я скочив на лавку, звідти видерся на паркан і побачив вершників, що скакали від фортеці до міста. Вони мчали по мосту. Над ґратчастими поручнями було видно витягнуті морди їхніх гривастих коней.

— А де хворий? — спитав я Марію Опанасівну, коли ми повернулися на кухню.

— Хворий? Який хворий? — здивувалася вона. — А я гадала, ти спав. Хворий, дитинко, поїхав з червоними… Всі поїхали. Ти тільки мовчи про хворого.

— Як усі? І батько?

— Ні, дитинко, батько тут, він пішов до друкарні.

Тітка моя, Марія Опанасівна, — жінка добра й жаліслива. Сердиться вона рідко і, коли я поводжу себе добре, називає мене «дитинкою».

А я не люблю цього слова. Яка з мене дитинка, коли мені незабаром дванадцять років буде.

Ось і зараз я розлютився на тітку за цю саму «дитинку» й не став більше її розпитувати, а побіг у Стару садибу до Петька Маремухи — дивитися звідти, зі скелі, як до міста вступають петлюрівці.

А наступного дня, коли петлюрівці вже зайняли місто й вивісили на міській каланчі свій жовто-блакитний прапор, ми з Юзиком Куницею побачили нашого сусіда Івана Омелюстого, який біг по Ларинці.

Його зелений френч, вдягнений просто на голе тіло, був розстебнутий. Омелюстий мчав по тротуару, мало не збиваючи з ніг випадкових перехожих і лунко стукотячи по гладких плитах кованими чобітьми.

За ним гналося двоє петлюрівців у широких синіх шароварах. Не зупиняючись, на бігу, вони стріляли в повітря з важких маузерів.

Омелюстий теж не зупинявся і теж стріляв з нагана вгору, через ліве плече, не цілячись. Біля кафедрального собору до двох петлюрівців приєдналося ще кілька чорношличників. Вони гуртом гналися за Омелюстим і стріляли без розбору — хто куди.

Звивистими стежками, над скелею, Омелюстий промчав до Заріччя. А петлюрівці, не знаючи дороги, повідставали. Спустившись униз, Омелюстий перебіг по хиткій кладочці на другий берег річки і оглянувся.

Розмахуючи маузерами, петлюрівці вже підбігли до берега. Тоді сусід скочив у вежу Конецьпольського, що стояла край Заріччя, біля самого берега.

І не встигли ще петлюрівці добігти до річки, як з високої, вежі пролунав перший постріл Омелюстого. Другою кулею Омелюстий підстрелив рослого петлюрівця, який стрибнув на тремтливу кладочку. Ноги петлюрівця роз'їхалися вбоки. Він похитнувся, незграбно змахнув руками й важко впав у бистру річку.

Ми з Куницею з гребеня стрімкого Успенського спуску бачили, як повільно попливла вниз за течією кудлата біла папаха петлюрівця.

Петлюрівці залягли віддалік, у камінні під скелею. Поки двоє з них витягали з води підстреленого, інші встигли поскидати із спин свої куці австрійські карабіни й почали стріляти через річку по вежі, в якій сховався сусід. Ніхто з петлюрівців, мабуть, не зважувався перебігти річку по кладці. Глуха луна відгомонювалася над річкою. Незабаром на постріли стали збігатися з усіх боків петлюрівці.

У самісінький розпал перестрілки біля нас несподівано виріс петлюрівський сотник в обшитій білим каракулем венгерці:

— Ану, голопузі, марш звідси! — суворо гримнув на нас сотник і погрозив Куниці наганом. Ми вдарилися навтіки. Кружною дорогою, повз Старий бульвар, ми повернулися до себе додому.

Вже підбігаючи до Успенської церкви, ми почули, як унизу, біля річки, застрекотів кулемет. Певно, петлюрівці відкрили кулеметний вогонь по вежі Конецьпольського.

Біля церкви ми розійшлися.

Я пішов додому, але в нас дома на кухонних дверях висів замок. Покрутився я кілька хвилин на городі і, не стерпівши, побіг до Юзика: дуже вже мені хотілося подивитися, скількох петлюрівців перебив Омелюстий.

Куниця в цей час їв мамалигу. Я запропонував йому побігти на Старий базар і звідти, згори, подивитися, що діється біля вежі Конецьпольського. Куниця наспіх відламав мені шматок гарячої мамалиги, і ми помчали. Але, коли ми добігли до бульвару, біля вежі Конецьпольського було вже тихо. Тільки над річкою ходив туди й сюди петлюрівський патруль та двоє якихось незнайомих хлопців підбирали на березі повистрілювані гільзи.

Ми прогнали цих хлопців і самі заходилися шукати патрони в тому місці, де щойно була перестрілка.

Куниці пощастило. Біля паркана він знайшов бойовий австрійський патрон з тупою кулькою. Мабуть, спохвату його впустили петлюрівці. А мені не поталанило. Довго я блукав під скелею, де лежали вбиті петлюрівці, але, крім одної лопнутої гільзи, з якої кисло пахло порохом, нічого не знайшов. Кляті хлопці все підібрали.

На небі вже з'явилися зорі, коли я повернувся додому, так і не дізнавшись нічого про сусіда.

Батько чогось був веселий. Застеливши газетою край стола, він розбирав наш нікельований будильник і посвистував.

Коли я сказав батькові, що, мабуть, нашого сусіда спіймали й він уже сидить у тюрмі, батько посміхнувся в густі вуса й промурмотів:

— Багато ти знаєш!..

З того вечора я нічого про сусіда не чув.

До приходу Петлюри мій батько працював складачем у повітовій друкарні. Коли петлюрівці захопили місто, до батька стали часто заходити знайомі робітники друкарні. Разом вони розмовляли ночами. Вони говорили, що Петлюра привіз із собою машини, щоб на них друкувати гроші.

Машини ці встановили у великому будинку духовної семінарії, на Семінарській вулиці. А під вікнами семінарії туди й сюди закрокували чубаті солдати у волохатих шапках, з карабінами за спиною, і нагаями відганяли перехожих.

П'ятьох робітників друкарні взяли друкувати петлюрівські гроші. Один з них скаржився батькові, що під час роботи за спиною в них стоять петлюрівці з рушницями, а після роботи ці охоронники обшукують друкарів, наче злодіїв.

Якось пізно ввечері до нас у дім прийшов рябий низенький складач. Він і перед тим бував у нас. Тітка Марія Опанасівна вже спала, а батько тільки збирався лягати.

— Завтра нас із тобою, Мироне, примусять петлюрівські гроші друкувати. Я чув, завідуючий казав у конторі, — похмуро сказав моєму батькові цей складач.

Батько мовчки вислухав складача. Потім він сів за стіл, суворий, у самій спідній білизні і довго дивився на тремтливий вогник каганця. Я стежив за батьком і думав: «Ну скажи хоч слово, ну чого ти мовчиш?»

Нарешті низенький складач наважився й, торкнувши батька за плече, спитав:

— То що робити будемо, га, Мироне?..

Батько раптом рвучко встав і голосно, так, що навіть полум'я каганця заколивалося, відповів:

— Я їм таких карбованців надрукую, що самому Петлюрі поперек горла стануть! Я друкар, а не фальшивомонетчик!

І, сказавши це, батько погрозив кулаком. Вранці батька в місті вже не було.

Наступного дня за парканом у садибі Гржибовських заверещала свиня.

— Знов кабана ріжуть! — сказала тітка Марія Опанасівна.

Наш сусіда, пан Гржибовський, — ковбасник.

За білим його будинком збудовано кілька свинарників. У них відгодовуються на заріз породисті йоркшірські свині.

Пан Гржибовський у себе в садибі цілий рік ходить без кашкета. Його руде волосся завжди підстрижене йоржиком.

Пан Гржибовський — рослий, підтягнутий, бороду стриже теж коротко, лопаточкою, і щонеділі ходить до церкви.

На всіх пан Гржибовський дивиться як на своїх прикажчиків. Погляд у нього суворий, колючий. Коли він виходить на ґанок свого білого будинку й гукає хрипким басом: «Стаху, сюди!» — стає страшно й за себе, й за Стаха.

Одного разу пан Гржибовський лупцював Стаха в садочку широким лакованим ременем з мідною пряжкою.

Крізь щілини паркана ми бачили широку спину пана Гржибовського, його гладкий зад, обтягнутий синіми штанями, і міцно врослі в траву ноги в юхтових чоботях.

Між ногами в пана Гржибовського була затиснута голова Стаха. Очі в Стаха вилізли на лоб, волосся було скуйовджене, з рота збігала слина, і він швидко, скоромовкою верещав:

— Ой тату, тату, не буду, ой, не буду, прости, татоньку, ой, боляче, ой, не буду, прости!

А пан Гржибовський, наче не чуючи криків сина, згинав свою широку спину в нанковому сюртуці. Раз по раз він змахував ременем, різко кидав униз руку й з відтяжкою бив Стаха. Він немовби дрова рубав — то, крякнувши, вдарить, то відсахнеться, то знову вдарить, і все хропучи та кахикаючи.

Навіть у нас на городі було чути, як, злітаючи вгору, дзвінко ляскав його ремінь, б'ючи по заду Стаха.

Стах закушував губи, висолоплював язика й знову кричав:

— Ой тату, тату, не буду!

Стах не знав, що ми бачили, як батько лупцював його. Щоразу він таїв від нас побої.

При людях він хвалив батька, з гордістю говорив, що його батько — найбагатший ковбасник у місті. Стах вихвалявся тим, що під час ярмаркових днів найбільше покупців збиралося в крамниці його батька, на Підзамчі.

В словах Стаха, звичайно, була краплина правди.

Пан Гржибовський умів готувати чудову ковбасу. Зарізавши свиню, він замикався в майстерні, вирубував з випотрошеної свиної туші окосту, відкидав окремо на холодець голову та ніжки, обрізав сало, а решту м'яса пускав на ковбасу. Він знав, скільки слід підкинути перцю, скільки часнику, і, приготувавши фарш, набивав ним прозорі кишки сам, один. Коли ковбаса була готова, він ліз по драбинці на покрівлю. Обережно виймаючи кільця ковбаси з голубої емальованої миски, пан Гржибовський нанизував їх на гаки й опускав у димар. Потім Гржибовські розпалювали піч. Їдкий дим палаючої соломи, запах копченої ковбаси доносився й до нас на подвір'я.

У такі дні ми з Куницею підкликали Стаха до паркана, щоб виторгувати в нього шматок свіжої ковбаси.

Навзамін ми пропонували Стахові кольорові, що пахли друкарською фарбою, афіші, програмки опереток із зображенням нарядних жінок та маленькі книжечки — житія святих з малюнками. Усі ці афіші й книжечки приносив мені батько. Він друкував їх у повітовій друкарні.

Ми спочатку домовлялися, що на що будемо міняти, і божилися не обдурювати один одного.

Після тривалих переговорів Стах, хитро мружачи свої розкосі очі, вистрибом біг до коптилки. Він вибирав зручну мить, щоб непомітно від батька поцупити з задимленої полиці кільце ковбаси.

Ми стояли біля паркана й нетерпляче чекали на його повернення, покушуючи від хвилювання гіркуваті лозинки бузку.

Поцупивши ковбасу, Стах, веселий, задоволений удачею, прибігав у палісадник і перекидав її нам через паркан.

Ми ловили її, слизьку й пругку, мов м'яч, на льоту. Навзамін через щілини в паркані просували Стахові барвисті афіші та книжечки.

Потім ми бігли на лаву до воріт і їли ковбасу просто так — без хліба. Гострий запах часнику лоскотав нам ніздрі. Краплини сала падали на траву. Ковбаса була тепла, рум'яна й смачна, мов окіст.

Тепер пан Гржибовський різав нового кабана.

Почувши верещання, ми підбігли до паркана й зазирнули в щілину.

На ганку, де звичайно курив свою люльку пан Гржибовський, зігнувшись стояв петлюрівець і старанно чистив двома волохатими щітками халяву високого чобота. Начистивши чоботи, він випростався й поклав щітки на бар'єр ганку.

Та це ж Марко!

Помилки бути не могло. Старший син пана Гржибовського, Марко, або кирпатий Марко, як його називала вся вулиця, стояв оце на ганку в елегантному френчі, затягнутий у коричневі портупеї. Його начищені чоботи яскраво блищали.

Коли червоні визволили місто від військ гетьмана Скоропадського, Марко зник з дому.

Він утік від червоних, а оце ось з'явився знову, нарядний і вилощений, в мундирі офіцера петлюрівської директорії.

Нічого доброго поява молодого Гржибовського не віщувала…

Прощавай, училище!

Одного разу замість математика до нас у клас зайшов Валеріан Дмитрович Лазарєв. Він привітався, протер хусточкою пенсне і, горблячись, закрокував од вікна до грубки. Він завжди любив, перш ніж почати урок, мовчки, немовби зосереджуючи думки, пройтись по класу.

Раптом Лазарєв зупинився, окинув нас стомленим, неуважним поглядом і сказав:

— Будемо прощатися, хлопчики. Жили ми з вами славно, не сварилися, а ось настав час розлучатися. Наше училище закривається, а вас переводять до гімназії. Добровільно вони туди не могли набрати учнів, то на такий крок зважилися… Зараз можете йти додому, уроків більше не буде, а в понеділок зводьте явитися до гімназії. Ви вже більше не учні вищепочаткового, а гімназисти.

Ми були приголомшені. Яка гімназія? Чому ми гімназисти? Надто вже несподіваною здалася нам ця звістка. У класі одразу стало напрочуд тихо. Перший порушив цю тишину веснянкуватий Сашко Бобир.

— Валеріане Дмитровичу, а наші вчителі, а ви — теж із нами? — вигукнув він із задньої парти, і ми, почувши його запитання, насторожилися.

Було видно, що Сашкове запитання пройняло Валеріана Дмитровича до живого.

— Ні, хлопчики, мені на спокій час. З паном Петлюрою у нас різні шляхи. Я тій гімназії ні до чого, — криво посміхнувшись, відповів Лазарєв і, присівши біля столу, заходився безцільно перегортати класний журнал.

Тоді ми позіскакували з-за парт і оточили столик, за яким сидів Лазарєв.

Валеріан Дмитрович мовчав. Ми бачили, що він розстроєний, що йому тяжко розмовляти з нами, але все ж ми почали приставати до нього з запитаннями. Сашко Бобир питав Лазарєва, чи будемо ми носити форму, Куниця — якою мовою нас навчатимуть у гімназії; кожний намагався вивідати у Валеріана Дмитровича найголовніше й найцікавіше.

Особливо хотілося нам довідатися, чому Лазарєв не хоче переходити до гімназії. І коли ми його роз'ятрили вкрай, він підвівся з стільця, ще раз повільно протер пенсне й сказав:

— Я й сам не хочу кидати вас у середині навчального року, та що ж вдієш? — Помовчавши трохи, він додав: — Найголовніше, хлопчики, в тому, що вони набирають у гімназію своїх учителів-націоналістів, а я їм непридатний.

— Чому, — здивовано вигукнув Куниця.

— Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже: поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, — аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії… І ніколи вони мені не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу…

Невесело розходилися ми того дня по домівках. Шкода було кидати назавжди наше старе училище. Ніхто не знав, що нас жде в гімназії, які там будуть порядки, які вчителі.

— Це все Петлюра вигадав! — з люттю сказав Куниця, коли ми з ним спускалися Старим бульваром до річки. — От холера, бодай би він подавився!

Я мовчав. Що й казати, нікому не хотілося розлучатися із старим училищем. Та й як ми будемо вчитися разом з гімназистами?

Ще від старого режиму зберігалися в них сірі шинелі з петлицями на комірі, сині мундири й формені кашкети із срібними пальмовими гілочками на околиші.

А коли прийшли петлюрівці, багато хто з гімназистів, особливо ті, що позаписувалися в бойскаути, замість пальмових гілочок стали носити на кашкетах петлюрівські герби — золочені, блискучі тризубці. Іноді під тризубці вони підкладали шовкові жовто-блакитні стрічечки.

Ми здавна ненавиділи цих паничів у формених синіх мундирах з білими ґудзиками і, ледве побачивши їх, починали гукати на все горло:

— Синя гов'ядина! Синя гов'ядина!

Гімназисти теж були мастаками дражнитися.

На мідних пряжках у нас були викарбувані букви «ВНУ», що означало «Высшеначальное училище». Звідси й пішло — побачать гімназисти вищепочатківців та й ну гукати:

— Внучки! Внучки!

Та й лупцювали ж їх за це наші зарічанські хлопці! То плетеними нагаями, то складеними вдвоє резиновими трубками. А маленькі хлопчаки стріляли в гімназистів з рогаток зеленими сливами, камінцями, квасолею.

Шкода тільки, що до нас на Заріччя, де мешкала переважно біднота, гімназисти рідко зазирали.

Здебільшого вони жили на головних вулицях міста: на Київській, Житомирській, за бульварами, а багато хто з них і біля самої гімназії.

Настав понеділок. Ох, та й не хотілося того ясного, сонячного ранку вперше йти в незнайому, чужу гімназію!

Ще здалека, з балкона, коли ми з Петьком Маремухою та Куницею переходили майдан, хтось із гімназистів гукнув до нас:

— Гей, ви, мамалижники, пани цибульські! А вошей своїх на Заріччі залишили?

Ми промовчали. Похмурі, насуплені, зайшли ми в темний, холодний вестибюль гімназії. Того дня у нас, у новаків, ніяких занять не було. Діловод в учительській записав усіх у велику книгу, а тоді сказав:

— Тепер підождіть у коридорі, незабаром прийде пан директор.

А директор засів у своєму кабінеті й довго до нас не виходив.

Ми тинялися по склепистих коридорах, з'їжджали вниз по гладких поручнях сходів, а потім забрели в актовий зал. Там, у величезному порожньому залі, горбатий гімназичний сторож Никифор знімав із стін портрети російських письменників.

Багато років на пофарбованих жовтою олійною фарбою стінах актового залу висіли портрети російських письменників. Пушкін, Крилов, Чехов, Писемський, Тургенєв, Лермонтов, Державін — усі вони красувалися в золочених рамах під ліпними карнизами залу. І всіх їх цього понеділка зняли із стін.

Замість письменників, — за розпорядженням директора, — Никифор заходився вставляти під скло петлюрівських міністрів, але міністрів виявилося більше, ніж письменників — дев'ятнадцятеро. Золочених рам для них не вистачало. Тоді Никифор постояв, почухав потилицю й почвалав до кабінету природознавства. Він притяг звідти цілу пачку засклених малюнків різних звірів і тварин.

Та ледве він узявся потрошити ці малюнки, як до актового залу вбіг розлючений учитель природознавства Полов'ян.

Природознавець зчинив такий галас, що ми думали — він уб'є горбатого Никифора. Полов'ян бігав навколо драбини й кричав:

— Що ти вигадав, недолюдку? Та ти збожеволів! Я не дам свого мурахоїда! Це ж блюзнірство! Такий мурахоїд на все місто був один.

А Никифор тільки огризнувся:

— Та відчепіться, пане вчителю, чого ви тутечки галас зняли? Ідіть до директора.

Покрутившись в актовому залі, Полов'ян побіг скаржитися директорові, але той тільки похвалив горбатого Никифора за його вигадку.

Сторож, хитро посміхаючись, став видирати з маленьких, вишневого кольору рамок левів, тигрів, носорогів, а з ними й Полов'янового мурахоїда.

— Ну, ти, недолюдку, вилазь! — сказав Никифор, витягаючи мурахоїда з рамки.

Сидячи на паркетній підлозі, Никифор висмикував обценьками з рамки цвяшки, і тоді фанерна кришечка випадала сама. Никифор виймав малюнки, обтирав рамки вологою ганчіркою і клав на скло кого попало — то морського міністра, то міністра церковних справ, то похмурого вусатого міністра освіти.

Коли всі портрети були порозвішувані, сторож Никифор покропив водою паркетну підлогу актового залу й вимів у коридор усе сміття й павутиння.

Разом з нами він розставив перед сценою кілька довгих соснових лав. Усі вищепочатківці зібралися в актовий зал і посідали на лавах. Бородатий директор гімназії Прокопович виліз на сцену, відкашлявся і, поставивши праву ногу на суфлерську будку, став виголошувати промову.

Половини його слів ми не розібрали. Я запам'ятав тільки, що ми — «молоді сини самостійної України» — повинні добре вчитися в гімназії і відвідувати заняття скаутських загонів, щоб, закінчивши навчання, вступити у військові петлюрівські школи.

Маремуха, Сашко Бобир, Куниця і я потрапили в один клас.

Спершу ми держалися гуртом і навіть могли при нагоді дати здачі будь-якому гімназистові. Але згодом низенький, товстенький Петько Маремуха став дедалі більше підмазуватися до спритного й хвальковитого гімназиста Котьки Григоренка.

Вони, щоправда, й раніше, по Старій садибі, були знайомі один з одним. Петьків батько, швець Маремуха, орендував у лікаря Григоренка флігель у Старій садибі. Котька іноді приїздив із батьком до Старої садиби й там познайомився з Петьком. Тут, у гімназії, вони зустрілися як давні знайомі; Котька на додачу підкупив Маремуху архівним папером з орлами, і Петько Маремуха зовсім розкис.

Котьчин батько був головним лікарем лікарні. Він дозволяв синові копатися в архіві лікарні й видирати з пропахлих ліками відомостей чисті аркуші. Котька часто брав з собою у підвали лікарні й Маремуху — добувати чистий папір.

Маремуха не раз бував у Котьки вдома, на Житомирській вулиці, не раз вони вкупі ходили на річку ловити раків. Григоренко його й у бойскаути записав одного з перших.

А незабаром, слідом за Маремухою, під Котьчину команду перекочував і Сашко Бобир. Він, дурний, похвалився одного разу перед Котькою своїм нікельованим бульдогом, а Котька й пристрашив його, що скаже про бульдог петлюрівським офіцерам. От Сашко Бобир з переляку й став теж підлабузнюватися до Котьки.

Зосталися нерозлучними тільки ми з Куницею.

Прикрою нам спершу здалася зрада Маремухи й Сашка Бобиря, а потім ми не стали думати про них і ще дужче здружилися.

І до чого ж нудно було вчитися перший час у гімназії! Класи тут похмурі, непривітні, наче монастирські келії. Та тут і справді колись були келії.

Раніше в цьому будинку був монастир. У монастирських підвалах, — чував я, — замуровували живцем монахів за великі провини. Споруду цю багато разів перебудовували, але все-таки вона й зсередини й зовні залишалася схожою на монастир.

Гімназисти, котрі й до нас училися в цьому будинку, почували себе тут господарями. Вони позахоплювали кращі місця на перших партах, а нам, з вищепочаткового, залишилася сама «Камчатка».

А гімназичні вчителі нудні, люті, слова цікавого не скажуть, не пожартують, як, бувало, Лазарєв у вищепочатковому.

Не раз згадували ми Валеріана Дмитровича Лазарєва, його цікаві уроки з історії, прогулянки з ним до Старої фортеці.

Тут, у гімназії, загальну історію одразу скасували, а замість неї стали ми вчити історію самої тільки України. А на вчителя історії директор призначив петлюрівського попа Кияницю.

Високий, оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях, він став приходити в клас задовго до дзвоника. Ми ще на подвір'ї бігаємо, а він уже тут як тут.

Кияниця викладав історію нудно, нецікаво. Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду й ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського. А коли йому набридало копатися в цій товстій, важкій книзі, він починав ставити нам запитання.

А одного разу Кияниця вінчав ад'ютанта самого Петлюри й прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою. Кияниця зійшов на другий поверх і подався просто до директорської по підручники. Він ховав підручники в шафі у директора. А цього дня директора викликали до петлюрівського міністерства освіти. Він пішов, замкнувши свій кабінет. Кияниця покрутився біля директорської, зазирнув у замкову щілину, тоді крякнув з досади і похитуючись зайшов до нас у клас. Він довго гмукав щось невиразне під ніс, сунув довгі руки під кафедру, кашляв, а тоді раптом промурмотів:

— Ну, так… Еге ж… Сьогодні, діти… сьогодні ми згадаємо, що я розповідав вам про фортецю Кодак… Фортеця Кодак знаменита тим, що її збудував біля дніпровських порогів… Хто збудував фортецю Кодак? Ну, ось як тебе, отроче? — І піп тицьнув пальцем просто в Маремуху.

Бідолашний Петро не сподівався такого каверзного запитання. Він засовався на лавці, оглянувся, потім підхопився й, червоніючи, сказав:

— Маремуха!

— Маремуха? — здивувався піп. — Ну, то ось, поясни нам, отроче Маремуха, хто збудував фортецю Кодак?

У класі настала тиша. Було чути, як далеко за Тернопільським спуском проїжджала підвода. Хтось свиснув на Гімназичному майдані. Петько довго переступав з ноги на ногу й тоді, знаючи, що більш за всіх гетьманів піп любив радника Мазепу, і бажаючи підлеститись до вчителя, зібравшись з духом, випалив:

— Мазепа!

— Брешеш, дурню! — обірвав Маремуху піп. — Мазепи тоді ще на світі не було… Фортецю Кодак збудував… збудував… еге ж… збудував іудей Каплан, а наш славетний лицар отаман Самійло Кішка одразу взяв її в полон…

— Ні, не Кішка! — тремтячим голосом на весь клас сказав Куниця.

Піп насторожився, швидко підвів голову вгору й грізно спитав:

— Хто сказав — не Кішка? Ану, підведись!

Куниця підвівся і, опустивши очі вниз, блідий, схвильований, дивлячись у чорнильницю, тихо відповів:

— Я сказав.

Мені стало дуже страшно за Юзика. Я чекав, що Кияниця накинеться на нього з кулаками, поб'є його тут-таки, у нас перед очима. Але піп, спираючись здоровенними своїми лапами на кафедру, співуче, басом сказав:

— А-а, це, виходить, ти такий розумник? Чудово! Отже, ти твердиш, що я перекручую істину? Тоді вийди, голубе, сюди й розкажи нам, хто ж, по-твоєму, збудував фортецю Кодак?

Піп гадав, що Юзик злякається і не відповість, але Куниця випростався і, дивлячись попові просто у вічі, твердо сказав:

— Фортецю Кодак збудував зовсім не Каплан, а французький інженер Боплан, а в полон її захопив ніякий не Кішка, а гетьман Сулима.

— Сулима? — перепитав піп і закашлявся.

Кашляв він довго, затуляючи широким рукавом волосатий рот. Тієї хвилини в класі ще дужче засмерділо горілкою. Накашлявшись досхочу, червоний, з сльозавими очима, Кияниця спитав:

— Хто ж це тебе навчив такої нісенітниці?

— Валеріан Дмитрович навчив, — сміливо сказав Юзик і додав, пояснюючи: — Учитель Лазарєв.

— Ваш Лазарєв нічого не знає! — спалахнув піп. — Ваш Лазарєв боговідступник і шарлатан!

— І це неправда! — твердо сказав Куниця. — Валеріан Дмитрович усе знає.

— Що? — загорлав піп. — Неправда? Ану, стань у куток! На кукурудзу! У куток іди, погань нещасна! На коліна!

Навіть шибки задрижали цієї хвилини від крику Кияниці. Блідий Юзик почекав трошки, а тоді поволі пішов до грубки і став там у кутку навколішки.

Після цього випадку ми ще дужче зненавиділи попа Кияницю.

Голос Тараса

Та й здорово ж їхати на гуркотливій підводі по знайомому місту саме тоді, коли всі приятелі сидять у нудних і курних класах. Якби не ця подорож по барвінок, сидіти б і нам тепер на уроці закону божого та заучувати напам'ять «Отче наш».

А хіба в таку погоду полізе в голову «Отче наш» або історія попа Кияниці?

Куниця теж задоволений:

— Я б щодня погодився їздити по барвінок — нехай звільняють від уроків. А ти?

— Питаєш! — відповів я йому. І мені відразу стало дуже сумно, що тільки на сьогодні випало нам таке щастя. А завтра…

— Петлюрівці! — штовхнув мене Юзик.

Назустріч іде колона петлюрівців. Їх обличчя вилискують від поту. Збоку з хлистиком у руці крокує сотник. Він хитрий, холера: солдатів змусив надягти сині жупани, білі каракулеві папахи з оксамитними «китицями», а сам іде в легенькому френчі англійського крою, на голові в нього літній захисного кольору кашкет з довгим козирком, що затуляє обличчя від сонця.

Возій звертає. Ліві колеса вже котяться по тротуару, — ось-ось ми зачепимо віссю дощаний паркан міністерства морських справ петлюрівської директорії.

Однаково тісно. Возій круто зупиняв коня.

Колона порівнялася з нами.

Сотник, пропустивши солдатів уперед, підбіг до возія, — розмахуючи хлистиком, закричав:

— Куди їдеш, сучий сину? Не міг почекати отам, на горі? Не бачиш — козаки йдуть?

— Та я… — хотів був виправдатися возій, сивий старий у брилі, але петлюрівський сотник раптом повернувся і, наздоганяючи загін, закричав:

— Відставити пісню!

І не встигли затихнути голоси петлюрівців, як сотник дзвінко скомандував:

— Струнко!

Солдати відразу пішли струнко, повернувши голови вліво. Бороновані дула карабінів перестали теліпатися абияк І заколихалися рівніше. Та чого ради він скомандував «струнко»? Ах, он воно що!

На тротуарі з'явилося двоє офіцерів-пілсудчиків. Один н цих — маленький, білявий, другий, трохи старший, — червонолиций, з чорними бакенбардами. Пілсудчики йдуть, розмовляючи один з одним, і не помічають поданої команди. Сотник зупинився й дивиться на пілсудчиків в упор.

Не помічають.

Сотник знову командує на всю вулицю:

— Струнко! Помітили.

Білявий офіцер штовхнув червонолицього. Той виструнчився, непомітно поправив пояс і закрокував, дивлячись на колону.

Тільки коли перший ряд підійшов до офіцерів, обидва спритно піднесли до лакованих козирків конфедераток по два пальці. А сотник виструнчився так, наче хотів вискочити з свого френча, і, ніжно ступаючи по бруківці, приклавши руку до скроні, пройшов перед пілсудчиками, як на нараді.

… Ми їхали повільно поряд з офіцерами по вузенькій і кривій вулиці. Куниця скоса розглядав їхні гаптовані позументами стоячі коміри. Офіцери йшли посміхаючись, а маленький, покрутивши головою, сказав:

— Зовсім непотрібне лакейство!

— Але чого пан поручик хоче? Він мужик і мужиком згниє, — відповів білявому офіцер з бакенбардами і, вийнявши з кишені маленьку, обшиту мереживом хусточку, став сякатися, та так здорово, що бакенбарди, наче миші, заворушилися на його рум'яних щоках. Я зрозумів, що польські офіцери глузують з петлюрівського сотника, який двічі подавав команду «струнко», тільки б вислужитися перед ними.

Юзик раптом теж засміявся.

— Ти чого?

— А пам'ятаєш ксьондза? — прошепотів він, захлинаючись сміхом.

— Ще б пак!

Тут я згадав, що відразу ж після того, як пілсудчики разом з петлюрівцями захопили наше місто, на Гімназичному майдані з раннього ранку стали збиратися легіонери Пілсудського. Поки війська підходили й шикувалися, в сусідньому з гімназією кафедральному костьолі правив урочистий молебень якийсь знаменитий польський біскуп[1]. Казали, що він приїхав з самої Варшави. Його виїзд — високий лакований фаетон на гумових шинах — стояв у нас на гімназичному подвір'ї. Нам з Куницею дуже хотілося потрапити до костьолу, подивитися на цього поважного біскупа, але потрапити туди було важко. На паперті, біля чорних, навстіж розчинених дверей костьолу, стояло двоє легіонерів з гвинтівками. Легіонери пускали до костьолу лише дорослих, а хлопчаків відганяли геть. Ми чекали біскупа на вулиці.

З різнокольорових вузеньких віконець долинали до нас тягучі звуки органа, інколи долітали співи.

Тільки-но закінчилася відправа, з костьольних дверей на майдан до військ посунула шляхта. Кого тільки не було тут!

Ішли, оглядаючись назад і перешіптуючись, старі польські пані в чорних мереживних пелеринках, у кумедних капелюшках із страусовими перами. Хоч було ясне небо й ніхто не чокав дощу, в кожної з них була про запас парасолька.

Ішли, затиснувши в руках маленькі молитовники, любимиці ксьондза — зморщені старі діви, «дівотки», прошкандибала в шерстяній мантильї, з лорнеткою на шиї, вчителька музики пані Стеранчковська. За Стеранчковською ішов голова батьківського комітету нашої гімназії поміщик Язловецький. Поряд з ним у синій венгерці з чорними галунами майже біг перевалюючись товстенький, коротконогий власник цукроварні Зембицький.

І ось, нарешті, в ошатній мантії, з важким золотим хрестом на грудях з'явився сам біскуп.

Дзвонар зчинив цієї миті такий передзвін, що всі голуби з переляку посхоплювалися з дахів і полетіли далеко на Заріччя.

Біскуп ішов поважний, стуливши губи, під білим парчевим балдахіном, який несли служки в червоних убраннях. Двоє з них бігли попереду і, розчищаючи дорогу, теж дзвонили в блискучі ручні дзвіночки. З усіх боків біскупа оточували приїжджі ксьондзи та служки, вони забігали вперед, зазирали йому в обличчя. Звідки їх стільки набралося, ми зрозуміти не могли.

Дорослі служки тягли на плечах гаптовані блискітками корогви, дубові хрести.

Вся ця юрба вийшла на майдан і вишикувалася біля дерев'яного помосту, поряд з генералами і офіцерами, на ліпому фланзі військ Пілсудського. Кляті служки заступили своїми корогвами все. Довелося шукати зручне місце, звідки парад було б видно краще. Разом з іншими учнями чи пробралися через чорний хід до гімназії й вибігли на балкон.

З цього балкона було добре видно весь майдан — рівні голубуваті ряди піхоти, познанських уланів з біло-малиновими прапорцями на гострих піках, заквітчаний сосновими гілками дерев'яний поміст, збудований посередині майдану.

На поручнях помосту були прибиті картонні щитки з коронованими орлами.

Не встигли ми як слід розглянути всіх на майдані, як на дощаний поміст виліз військовий ксьондз у насунутій на лоб кумедній оксамитній шапочці й став виголошувати промову. Говорив він голосно, вигукуючи окремі слова так, наче команду подавав. Я ніколи не думав, що ксьондзи вміють тик кричати. Ксьондз вихвалявся, що армія Пілсудського на три дні розправиться з більшовиками і що «білий коронований орел гордо замайорить над дзвіницями Москви».

— Та земля, на яку ступила нога легіонера, навіки залишиться нашою! — вигукнув наостанку ксьондз і міцно тупнув ногою.

Поміст захитався і раптом із страшним тріском, наче підрубане дерево, впав на майдан, а військовий ксьондз, дригаючи ногами, полетів просто на каміння.

Ох і сміялися ж ми тоді!

Та й не тільки ми сміялися. Навіть петлюрівці, які стояли поблизу і які покликали собі на допомогу завойовувати Україну легіонерів Пілсудського, і ті реготали.

Промова ксьондза їм дошкулила. Хоч Петлюра й віддав Пілсудському Західну Україну за допомогу директорії в боротьбі з більшовиками, але на цій землі петлюрівці вважали себе господарями, а пілсудчиків — лише гістьми.

Особливо смішно було дивитися, як ксьондз, який лише кілька хвилин тому кричав так, що всі легіонери тремтіли, тепер тихий і смиренний, наче його висікли, підібравши подерту сутану, вистрибом біг до дверей костьолу.

Цікаво, чи знають цього ксьондза пілсудчики, які йдуть вираз поряд з нашою підводою?

«Мабуть, знають!» подумав я, ще раз подивившись на цих фасонистих, гордовитих офіцерів.

Біля Гімназичного майдану вони повернули в провулочок до свого штабу, а ми з гуркотом в'їхали на майдан.

Забрукований булижником, він правильним квадратом розстилався перед гімназією. Посередині майдану, саме на тому місці, де був збудований поміст, з якого гепнувся ксьондз, валялися ще не прибрані ялинові гілки, що наполовину пообсипалися.

У гімназії було тихо.

Видно, ще тривали уроки.

Не встиг кінь спинитися, як ми з Юзиком сплигнули з підводи й побігли кам'яними сходами нагору, в учительську.

Назустріч нам трапився вчитель української мови Георгій Авдійович Подуст. Його цими днями прислали до гімназії з губернської духовної семінарії.

Немолодий, у вицвілому мундирі вчителя духовної семінарії, Подуст швидко йшов по рипучому паркету і, помітивши нас, уривисто спитав:

— Принесли?

— Принесли! — відповів Куниця. — Повну підводу.

— Що?.. Підводу?… Яку підводу? — здивовано дивився на Куницю Подуст. — Я нічого не розумію. Вас же по цвяхи посилали?

Я вже знав, що вчитель Подуст дуже неуважливий, все завжди плутає, і відразу пояснив:

— Ми на кладовище по барвінок їздили, пане вчителю. Привезли цілу підводу барвінку!

— Ах, он що! Цілком точно! — закліпав віями Подуст. — Це Кулібаба по цвяхи побіг. А ви Кулібабу не зустрічали?

— Не зустрічали! — відповів Юзик, а Подуст побіг далі, та раптом швидко повернувся і, взявши мене за пряжку пояса, спитав:

— Скажи, любий… Ти… От лихо… Ну… як твоє прізвище?

— Манджура! — відповів я і обережно позадкував. Усій гімназії було відомо, що Подуст плюється, коли починає говорити швидко.

— Еге ж, еге ж. Цілком точно. Манджура! — зрадів Подуст. — Скажи, які саме вірші ти можеш декламувати?

— А що?

— Та не бійся. Тебе питають.

— «Бики» можу — Степана Руданського, а ще… Шевченка. Тільки я забув трошки.

— От і чудово! — сказав Подуст і, відпустивши мій пояс, потер руки. — В цьому є великий сенс: нашу гімназію названо ім'ям поета Степана Руданського, а ти прочитаєш на першому ж урочистому вечорі його вірші. Чудова ідея! Краще не придумати… Тепер слухай. Іди негайно додому і вчи, все, що знаєш. Ні, мабуть, не все, а так приблизно два-три вірші. Тільки знаєш… добре… виразно!

Він закашлявся і потім, нахилившись до мене, прошепотів:

— Добре вчи. Чуєш? Можливо, сам батько Петлюра приїде…

— А додому йти… зараз?

— Еге ж, еге ж… І відразу ж учи. А до гімназії прийдеш післязавтра. І я сам тебе перевірю.

— А що як пан інспектор спитає?

— Дарма. Я його повідомлю. Твоє прізвище?

— Манджура!

— Так, так, Манджура, цілком точно. Будь спокійний, — пробурмотів Подуст і відразу побіг у темний коридор.

— Ех ти, підлиза! — Куниця похмуро подивився на мене і, передражнюючи, додав: — «Бики» можу і ще Шевченка! Дуже тобі треба декламувати. Вислужуєшся перед цим гадом! Поїхали б краще знову по барвінок.

Цілісінький вечір я розгулював по нашому городу, поміж грядок, і бубонів собі під ніс:

Вперед, бики! Бадилля зсохло, Самі валяться будяки, А чересло, леміш новії… Чого ж ви стали? Гей, бики!

— «Бики, бики»! — гукнула мені, виглянувши з вікна тітка. — Ти мені із своїми «биками» всі огірки потопчеш. Іди краще на вулицю!

— Дарма, тітонько, не займайте мене! Я вчу декламувати вірші, — весело відповів я. — Мене, може, сам батько Петлюра приїде слухати. Якщо мені дадуть нагороду, я й нам половину принесу!

Кляті «Бики» мене здорово помучили. Смішно: такий, здавалося б, легкий вірш, а заучувати його вдруге напам'ять було значно важче, ніж ті вірші Шевченка, які я вчив дуже давно, ще у вищепочатковому училищі. Їх я повторив тричі по «Кобзарю» — і все, а от з «Биками» провозився довго.

Я ніяк не міг запам'ятати цей вірш по порядку. Сперту я читав, як дозріває хліб на ланах та як течуть молоко І мед по святій землі, а вже потім — як бики, орючи поле, ламають бур'яни та чортополох. А треба було читати якраз навпаки. Я вже пошкодував навіть, що зголосився вчити саме цей вірш про биків. Але тоді, мабуть, Подуст не відпустив би мене додому.

… Лише надвечір наступного дня я, нарешті, завчив правильно вірш про биків і вранці з легким серцем пішов у гімназію до Подуста.

— Ага, Кулібаба! — радісно сказав Подуст. — Ти будеш… вижимати гирі?

«От і старайся надалі для такого чорта, а він навіть не може запам'ятати мене», — подумав я й відповів:

— Я не Кулібаба, а Василь Манджура. Ви мені звеліли вчити вірші.

— Манджура? Та хіба не однаково — Кулібаба, Манджура?

Ховаючи в кишеню окуляри, Подуст запропонував:

— Ходімо в актовий зал, прорепетируємо!..

І тільки-но ми переступили поріг актового залу, з усіх вікон мені в очі вдарило сонце.

Протягом тих днів, що я не ходив до гімназії, в актовому залі сталися зміни. Поблизу сцени з свіжих соснових дощок збудували високу ложу. Через увесь зал були простягнуті дві товсті гірлянди, сплетені з привезеного нами барвінку. Разом із стеблами барвінку в гірлянди повплітали шовкові жовто-блакитні стрічки. Гірлянди перехрещувалися під кришталевою люстрою, що виблискувала в сонячному промінні. Пофарбовані олійною фарбою стіни актового залу були добре вимиті і теж блищали на сонці. Вгорі, під ліпними карнизами, висіли портрети петлюрівських міністрів, а біля білої кахляної грубки, перевитий вишиваним рушником, виднівся на стіні великий портрет Тараса Шевченка.

Подуст вибрався на суфлерську будку і, сидячи на ній, наче на сідлі, кивнув:

— Давай!

Було дуже незручно декламувати в цьому порожньому сонячному залі на слизькому паркеті, але я відкашлявся й почав виразно:

Та гей, бики! Чого ж ви стали? Чи поле страшно заросло? Чи лемеша іржа поїла? Чи затупилось чересло?

Я бачив перед собою широкий, увесь у дрібненьких ямках ніс учителя, бачив зовсім близько зеленуваті короткозорі очі його, посипаний лупою і засмальцьований комір його мундира.

Подуст у такт читанню притопував ногою.

Не дочекавшись, поки я закінчу, він схопився і мало не перекинув суфлерську будку.

— Дуже гарно! Тільки трошки голосніше. Вірші Шевченка в такому ж дусі читаєш?

Я кивнув головою.

— То й добре. Це буде коронний номер. Раджу тільки тоні випити сире яйце, перед тим як вийдеш на сцену, щоб не зірвався голос. Не забудеш?

— А качине можна?

— Це не має значення — качине чи куряче. Важливо, щоб сире було. Зрозумів?

— Послухайте ще, пане вчителю…

— Ой! — раптом ударив себе долонею по лобі Подуст. — Мене ж пан директор чекає! Я зовсім забув.

Тут-таки він зіскочив на паркет і послизнувся. Я його підтримав.

— Стривай, стривай, як твоє прізвище?

Вийнявши олівець і аркушик паперу, щурячи свої підсліпуваті очі, Подуст подивився на мене так, наче щойно мене побачив.

— Манджура! — знову підказав я і знову в думках вилаяв учителя.

— Чудово. Отже, я записую: учень Манджура — декламація..

Записочки цієї Подуст не загубив. Коли в день свята я прийшов до гімназії, мене зустрів на сходах Юзик і насмішкувато сказав:

— Подумаєш — артист…

Він вийняв з кишені рожеву програмку й простягнув її мені. Поряд з словом «декламація» у цій програмці я знайшов надруковане справжніми друкарськими літерами своє прізвище. Це було дуже приємно.

— Петлюра буде! — нахиляючись до мене, прошепотів Куниця.

— Правда?

— А ось поглянь, уже караулить!

Повз нас, високо підвівши голову і, видно, виглядаючи когось, пройшов у добре випрасуваному мундирі директор гімназії Прокопович. З петлиці мундира в нього стирчав букетик братків. Директор навмисне посилав у сусідній Довжецький ліс гімназичного сторожа Никифора по ці жовто-сині квіти. Подейкували, що Прокопович приятелює з Петлюрою, а Подуст навіть розповідав, що наш директор незабаром буде в отамана міністром освіти.

До початку вечора залишалося багато часу.

Удвох з Куницею ми довго бродили по гімназичних коридорах, зайшли в заквітчаний сосновими гілками буфет, і там він почастував мене зельтерською водою з смачним сиропом «Свіже сіно». Навзамін я дозволив йому залізти до мене в кишеню й витягти звідти жменю смаженої кукурудзи. Ми лузали ці білі, лопнуті на вогні зернятка й стежили, як високий скаут Кулібаба, стоячи з палицею на контролі, пускає до гімназії запрошених гостей. Коли хто-небудь пробігав мимо, я відсторонявся, щоб не роздавили качине яйце, яке я приніс із собою на вечір. Воно лежало в кашкеті. Це яйце сьогодні знесла наша стара біла качка, і я потай від тітки поцупив його з кубла.

Було незвично гуляти по коридору в тісному сукняному мундирчику. Я позичив його в зарічанського хлопця Мишка Криворучка, якого ще за гетьмана вигнали з гімназії за те, що він побив вікна в будинку поміщика Язловецького. Мундир тиснув під пахвами, було жарко.

Чим більше збиралося в актовому залі народу, тим страшніше ставало мені. Я ж ніколи раніше не декламував на таких вечорах. У класі біля дошки я читав напам'ять вірші, але то було в класі, де сиділи свої знайомі хлопці з вищепочаткового. А тут багатьох людей, особливо військових, я не знав. У мене сильно калатало серце і ноги ставали важкими, коли ми з Куницею, прогулюючись по коридору, підходили до дверей залу.

— Кажуть, на Руських фільварках сьогодні вимкнули електрику, щоб у нас горіла цілу ніч. Чув? — прошепотів Юзик.

— Невже? Ні, не чув! — відповів я.

На Заріччі, де жили ми, і зовсім ніколи не було електрики. Чи варт мені тепер через це тривожитися? Зате я все частіше думав собі: а чи не втекти мені звідси, поки не пізно? Мені дедалі більше здавалося, що я забув вірші, й це було найстрашніше. Ворушачи холодними губами, я шепотів сам собі рядки й з переляку зовсім не розумів нічого. Ввижалося, що це не я читаю, а що поруч мене йде зовсім незнайома людина й нашіптує на вухо якісь чужі й незрозумілі слова.

А тут ще Куниця причепився. Заглянувши мені в обличчя, він засміявся:

— Йой! Чого ти такий білий, Васько, наче тебе крейдою вимазали?

— Звідки ти взяв?

— Еге ж, звідки, — засміявся Куниця. — Я знаю, ти боїшся. Правда? Ану, признавайся!

— І зовсім не страшно! — сказав я твердо, але відразу ж запропонував: — Юзику, а давай я тобі раніше прочитаю! Ось зайдімо сюди! — І я кивнув головою на прочинені двері темного класу.

Юзик заглянув у клас, але, видно, йому не сподобалось, що в класі зовсім темно, і він сказав, лузаючи кукурудзу:

— Ні, навіщо тут? Я тебе краще в залі послухаю.

— А як оголосити краще: вірш Шевченка чи вірш Тараса Григоровича Шевченка?

— Ну, звичайно, Тараса Григоровича. Адже так нам і Лазарєв пояснював.

Цієї хвилини промчав чорноволосий восьмикласник з пов'язкою розпорядника на рукаві й гукнув на весь коридор:

— Артисти, на сцену!

— Іди! — І Юзик виштовхнув мене в освітлений актовий зал.

По сцені бігали гімназисти, хтось гуркотів гирями, видимаючи їх однією рукою. Пахло пудрою і нафталіном. Я обережно пробрався в глиб сцени, де було трохи темніше. Не шати звідки, назустріч мені вискочив запорожець з сивими мусами, в голубому кунтуші. Кривий ятаган висів у запорожця на боці. Я відсахнувся набік і мало не впав, спотикнувшись об чавунну гирю. Яйце застрибало у мене в кашкеті.

Запорожець засміявся і крикнув басом:

— Ага, Васько, не впізнаєш, а я тобі зараз голову зрубаю! — Вихопивши ятаган, він і справді заніс його над моєю головою. Впізнавши по голосу, що це не справжній запорожець, а наш однокласник, довготелесий Володька Марценюк, н миттю схопив його за горлянку.

— Це що за пустощі? — почулося позаду.

Я відразу відпустив запорожця. Біля нас стояв Подуст.

Я подивився на нього й навіть не повірив, що це Подуст. З-під оксамитного коміра його нового мундира стирчав чистий крохмальний комірець, ріденьке сиве волосся було зачесане, навіть пенсне він надів нове, парадне, з блискучою позолоченою дужкою, яка, наче клешня рогача, вп'ялася в червоне, м'ясисте перенісся вчителя. На груди він приколов англійською булавкою букетик з настурцій та волошок. Просто не вірилось, що цей франт і є наш старий, схожий на сільського дячка вчитель Подуст, якого ми всі за його неуважливість прозвали Забудьком.

— Ага… Манджура! — сказав він мені весело й хитро підморгнув: —Ну, держись, держись, я тебе випускаю першого в другому відділі.

Цієї хвилини на сцену вбіг чорноволосий гімназист-розпорядник. Він кинувся до Подуста й прошепотів:

— Георгію Авдійовичу! Головний отаман їдуть…

З вулиці через відчинені вікна актового залу долинуло гудіння машини.

Усі, хто був на сцені, підбігли до завіси. Але дірок на всіх не вистачило, а мене зовсім відтіснили. Я швидко сплигнув з підмостків і, відбігши два кроки вбік, спинився біля глухої полотняної стінки, яка відокремлювала актовий зал від сцени. Я миттю дістав олівець і проколов у полотні дуже зручну дірку. Через цю дірку я побачив, як батько Петлюра з почтом зайшов у зал. Назустріч йому вискочив Прокопович і, впустивши палицю, обняв отамана. Вони поцілувалися. Навіть тут, за сценою, було чути, як хтось із них смачно цмокнув м'ясистими губами. Всі гімназисти посхоплювалися з своїх місць і загорлали «слава».

Петлюра махнув їм рукою, щоб вони сідали, а сам попрямував далі. Він пройшов під самісінькою сценою і сів у ложі, за яких-небудь п'ять кроків од мене. Дуже було неприємно дивитися на нього в упор, так і хотілося весь час одвернутися, але я, пересилюючи страх, дивився.

Вдягнений у синій, наглухо застебнутий френч, Петлюра сидів у ложі у плюшевому кріслі, поклавши ногу на ногу. В руках він тримав кашкет-«керенку» із золотим тризубом на околиші. Волосся у Петлюри було зачесане наліво й лежало гладко: мабуть, він змастив його реп'яховою олією.

Мені здалося, що я десь бачив Петлюру, але де — я спершу пригадати не міг, а згадав тільки потім. На жерстяній, вигорілій від сонця вивісці в нашого зарічанського перукаря Новижена був намальований ось такий же прилизаний, пихатий мужчина.

Петлюра весь час оглядався на всі боки, один раз він навіть нахилився і непомітно подивився під м'який пружинний стілець, на якому сидів, і, побачивши, що під стільцем нікого нема, вже спокійніше став розглядати портрети своїх міністрів.

За плечима у «батька» на дерев'яних поручнях ложі сидів начальник контррозвідки Чоботарьов. Навіть самі петлюрівці називали його Малютою Скуратовим. Чоботарьову було нудно тут, у гімназії. Широкоплечий, з обличчям, подзьобаним віспою, вдягнений у сіру австрійську форму, з важким маузером при боці, Чоботарьов позіхав, — мабуть, йому хотілося піти звідси. Крім Чоботарьова, інших петлюрівських старшин у ложі не було.

Петлюру оточували польські офіцери в нарядних голубуватих мундирах. Простора ложа була геть забита ними. Серед пілсудчиків я раптом помітив офіцера з чорними бакенбардами, якого ми з Маремухою бачили кілька днів тому в місті. Він сидів на віденському стільці поруч отамана й стиха щось йому розповідав. Петлюра став посміхатися. Він витяг з кишені довгий гребінець і обережно, так, наче боявся роздряпати шкіру, став зачісувати цим гребінцем набік своє липке, маслянисте волосся. А пілсудчик з бакенбардами ляснув себе по коліну і, рвучко повернувшись, раптом поманив когось рукавичкою.

Я відразу подивився вбік і побачив у проході того самого військового ксьондза, який перекинувся з помосту в день параду на Гімназичному майдані.

Високий, худий, з чисто поголеними запалими щоками, ксьондз, зігнувшись, пробирався між рядами лав, і гімназисти, підводячись один по одному, давали йому дорогу. На голові в ксьондза була та сама кумедна оксамитна шапочка. Обережно забравшись у ложу, ксьондз уклонився — спершу Петлюрі, тоді офіцерам. Не знати звідки, з стільцем у руках підскочив чорноволосий розпорядник. Навіть не подивившись на нього, ксьондз спритно однією рукою підняв стілець і сів. Сутана його розкрилася, і я побачив під нею добре начищені чоботи з високими халявами. Ксьондз скинув шапочку, і поголена кружечком на його голові тонзура заблищала під яскравим світлом люстри. «Мабуть, це який-небудь знаменитий, особливий ксьондз, — подумав я, — коли й Петлюра його знає».

Цієї хвилини в залі згасло світло й зі сцени почувся голос директора гімназії Прокоповича.

Раз у раз запинаючись, директор густим басом говорив, як йому радісно на душі від того, що до гімназії прийшли такі дорогі гості, та ще в ці дні укладення воєнного союзу а маршалом Пілсудським проти більшовиків.

Тут через дірку я побачив, що Петлюра й пілсудчики підвелись. Зіскочив з поручнів ложі й Чоботарьов, і дошки зарипіли під ним. Посхоплювалися з своїх місць скаути, гімназисти стали кричати «слава», а оркестр голосно заграв «Ще не вмерла Україна», і зайчики від піднятих мідних сурм побігли в різні боки напівтемного залу.

Петлюра, як тільки заграла музика, надів кашкет і взяв під козирок. Так само по команді «струнко» стояли в ложі польські офіцери. Перебираючи чотки, виструнчився разом з ними і ксьондз. Ледве затихли останні звуки петлюрівського гімну і всі стали сідати по місцях, як директор гучно, наче в порожню діжку, закричав у актовий зал:

— За процвітання нашої дорогої союзниці — великої Речі Посполитої та її маршала Юзефа Пілсудського — слава!

— Слава! Віват! — загорлали врозбрід гімназисти. Хтось гукнув «віват» навіть і тут, за сценою. Оркестр знову заграв, тільки цього разу вже польський гімн. Цієї хвилини мене взяли за комір. Я оглянувся.

Позаду, з тесаком на ремені, стояв здоровенний Кулібаба. Поблизу він здавався ще вищим.

— Ану, дай подивлюсь! — владно просичав він.

— Тільки недовго, — попросив я і відсторонився.

Але Кулібаба, мабуть, і не думав скоро йти. Він дивився в зал, трохи зігнувшись і широко розставивши свої голі до колін волосаті ноги. Тесак, як маятник, теліпався на поясі Кулібаби. Мені набридло караулити дірку, і я пішов геть.

Я не став дивитися, як бойскаути-спортсмени вижимали гирі та робили піраміди, — ці штуки я бачив не раз на гімназичному подвір'ї. Я бродив у глибині сцени й тільки чув, як там, за декораціями, раз у раз гупають, падаючи на підлогу, важкі гирі.

А от живу картину я пропустити ніяк не міг. Поки зі сцени прибирали килими й відтягали набік гирі, я добре влаштувався біля сигнального дзвону. Звідси сцену було видно значно краще, — ніж з ложі, а найголовніше — артисти бігали поряд, їх, якби схотілося, можна було торкнути рукою.

Завіса, подзвонюючи кільцями, розсунулась. На сцені, навколо дерев'яного простого стола, сиділи запорожці. Спершу вони мовчали й навіть не ворушились. Аж ось голий до пояса, рудочубий запорожець затрусився, наче в падучій, відкинувся назад і навідліг гепнув кулаком по спині іншого, теж оголеного до пояса, запорожця в папасі з червоним шликом. Удар був дуже сильний, бідолашний запорожець не витримав і навіть глухо крякнув на весь актовий зал. А в цей час лисий, з сивим чубчиком на лобі, старий запорозький вояка голосно засміявся і ніби від сміху повалився на пивне барило, що лежало біля суфлерської будки. Поки цей лисий сміявся, з усіх кутків стола стали збігатися з списами, із згорнутими прапорами всі інші запорожці. Підбігши до стола, вони посхилялися над писарем, а писар у чорному камзолі, з білим коміром щось швидко задряпав сухим гусячим пером по паперу.

У мене під самісіньким вухом вдарили в дзвін.

І за цим сигналом артисти раптом завмерли на своїх місцях, де хто був, все стало дуже схоже на картину «Запорожці пишуть листа до турецького султана». Ця картина висіла у нас в учительській. Минула хвилина, друга, а запорожці сиділи й стояли на сцені, — мені навіть набридло дивитися на них, а в залі стали кахикати.

Завісу запинали дуже повільно, і артисти не рушили з місця доти, поки обидві її половинки не зійшлися зовсім.

Не встиг я одійти від дзвону, як до мене, поправляючи пенсне, підбіг Подуст.

— Приготуйся, любий! Твоя черга! — сказав він.

— Як, уже? Краще я потім…

— Нічого, не бійся! — підбадьорив мене Подуст і один по одному перевірив усі ґудзики на своєму мундирі. Потім він підійшов до дзеркала й оглянув себе.

Поки Подуст причепурювався, я обережно вийняв з кашкета качине яйце, розбив його й випив тут же, на сцені. Яйце було тепле, слизьке, дуже гидке.

Наче уві сні я почув протяжні слова Подуста:

— Зараз, панове, виступить з декламацією учень п'ятого класу Української державної гімназії Василь Манджура!

Не пам'ятаю, як я вибіг на сцену. Я спинився вже біля самісінької рампи й мало не роздавив ногою електричну лампочку. Освітлені червонястим відблиском сцени, пильно дивилися на мене з перших рядів учителі й гімназисти. Я помітив на плетеному кріслі в першому ряді бородатого директора гімназії Прокоповича. Він сидів, затиснувши ногами палицю. Збоку в темній ложі блищала рівно зачесана голова Петлюри. В залі було дуже тихо.

— Вірш Степана Руданського «Гей, бики!», — несміливо почав я й відразу, наважившись, продовжував:

Та гей, бики І Чого ж ви стали? Чи поле страшно заросло? Чи лемеша іржа поїла? Чи затупилось чересло?

По всіх кутках залу, лякаючи мене, прокотилася луна. Щоб заглушити її, я ще голосніше питав:

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Страшний і далекий зал слухав. Наче великі коси, відкидаючи на стіни довгі тіні, звисали над публікою дві гірлянди барвінку.

І раптом я згадав кладовище: ми з Куницею рвемо барвінок для урочистого вечора. Нам так спокійно серед могил! Високі берести та граби майже суцільно затуляють пам'ятники від сонця, інколи залопотить тугими крилами вгорі, в рясному листі, горлиця; потуркотить трохи та й полетить геть, за річку, в ліс, де світліше й не так пустинно.

І мені захотілося втекти звідси куди завгодно, хоч на кладовище…

Але я бачив пильні очі вчителів, вони чекали, щоб я читав далі.

Раптом у залі пролунали кроки. Під самісінькою сценою пройшов до виходу Чоботарьов. Мені відразу стало легше. Зібравши останні сили, я закричав:

Та гей, бики! Зерно поспіє, Обіллє золотом поля, І потече ізнову медом I молоком свята земля. І все мине, що гірко було, Настануть дивнії роки: Чого ж ви стали, мої діти? Пора настала! Гей, бики!

У відповідь мені гучно заплескали. Я відразу повернувся, але не встиг забігти за куліси, як мене спинив Подуст:

— Молодець! Чудово! Читай ще!

Тепер, після похвали вчителя, мені було вже не так страшно. Я повернувся назад до рампи, вклонився й оголосив:

— «Ще як були ми козаками». Вірш Тараса Шевченка!

У залі знову заплескали, — мабуть, їм справді сподобалася моя декламація, тільки директор Прокопович раптом засовався на своєму рипучому кріслі, але я, не дивлячись на нього, сміливо почав:

Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними… росли…

Тут я відітхнув, ковтнув якомога більше повітря, але раптом почув шепіт:

— Манджура! Манджура!

Я повернув голову.

Збоку з-за полотняних декорацій з перекривленим обличчям на мене страшно дивився учитель Подуст. Він робив мені якісь знаки. Я вирішив, що, мабуть, помилився і який-небудь рядок прочитав не так. Щоб не помітили моєї помилки, я ще голосніше й швидше продовжував:

… Росли сини і веселили Старії скорбнії літа… Аж поки іменем Христа, Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли…

Що таке? Тепер дуже дивно дивився на мене і директор гімназії бородатий Прокопович. Він раптом підняв палицю й погрозив нею мені так, наче хотів прогнати мене зі сцени. Потім він підніс руку до бороди й долонею затулив собі рота. Скидалося на те, що йому не подобалось, як я читаю. І в ложі, де сидів Петлюра, загомоніли. Крізь півтемряву залу я побачив, як один по одному підводилися з моїх стільців пілсудчики, я чув, як дзвеніли їх остроги.

— Манджура! Манджура! — лунало з-за куліс.

Я зовсім розгубився.

«А може, все це мені тільки здається?» — подумав я.

І, відчуваючи, як до обличчя приливає кров, відчуваючи, як дедалі дужче тягне мене до себе зал для глядачів, насилу стримуючись, щоб не впасти туди, вниз, на слизький паркет, я швидко прочитав:

Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить…

… На мене з скреготом летіла завіса.

І не встиг я прочитати останніх рядків вірша, не встиг навіть відскочити назад, як обидві половинки цупкої сукняної завіси ляснули мене по ушах.

Я кинувся назад, і цієї ж хвилини мене із страшною силою, наче важким свинцевим кастетом, ударили під око. Па мить усі лампочки на сцені згасли, але потім засвітилися з такою силою, наче яскраві блискавки закружляли перед моїм обличчям. І в цьому сліпучому світлі, що спалахнуло у мене перед очима, я побачив бліде й люте обличчя Подуста, його виставлені вперед кощаві кулаки.

Подуст хотів ударити мене вдруге, але я швидко пригнувся, і вчителів кулак пролетів у мене над головою. Я подався до дверей, але Подуст перетяв мені дорогу. Його пенсне упало на підлогу. Мундир розстебнувся.

— Стій!.. Стій!.. Куди, сволото?.. — хрипів Подуст і розмахував руками. Ухиляючись від його ударів, я кидався з одного кутка в інший, я вже просто повзав по підлозі. Гарячі солоні сльози лилися по обличчю, застилали мені очі. Ще трошки, і я, зовсім знесилившись, гепнувся б на підлогу. Та цієї хвилини я почув за спиною голос директора гімназії.

— Де він? — спитав директор, спираючись на букову палицю із срібними монограмами.

— Ось, полюбуйтесь! — сказав блідий Подуст, тицяючи в мене пальцем і швидко застібаючи мундир.

— Ви теж хороші! — крикнув директор і підійшов впритул до Подуста. — Я ж наказував вам перевірити програму… А ви… Це ж ганьба, ганьба, ви розумієте? Так образити наших союзників! Так образити католицьку церкву!

Прислухаючись до слів директора, я вирішив, що мене не битимуть. Мені навіть стало радісно, що через мене попало Подусту. «Так тобі й треба, чорте очкастий, щоб не бився!» Та тільки-но я подумав це, витираючи брудною долонею сльози, як директор схопив мене за комір і, повернувши свою руку так, що комір відразу став мене душити, закричав:

— Мерзотнику! Розумієш, що ти знеславив нашу гімназію? Та ще такого дня! Про це доведуть до відома Пілсудського. О боже, боже! Розумієш ти це чи ні, байстрюк?

А що я міг сказати директорові, коли я нічого не розумів?

Нехай я, припустімо, зробив помилку, то навіщо ж битися?

Я думав: «Кричи, кричи, а я мовчатиму». І мовчав.

Директор оглянувся. З усіх боків, з вікон і дверей цієї розмальованої під українську хату декорації, повитягавши довгі, худі шиї, дивилися на нас вимазані гримом запорожці. Одні вже познімали вуса й парики, інші ще були в париках.

Раптом із залу прочинили завісу. Звідти виглянув гімназист-розпорядник і злякано прошепотів:

— Пане директор, вас кличуть!

Прокопович здригнувся і, схопивши мене за комір, наказав:

— Будеш перепрошувати! — І відразу ж потяг до сходів, що ведуть у зал.

— Куди?.. Я не хочу… Пустіть, пане директор… Пустіть! Я ж нічого не зробив!..

— Ах ти, злидень… Ти що знущаєшся?.. Ти нічого не зробив? Он як?! — вигукував директор і відразу потяг мене за собою так, що я впав на коліна й проїхав навпочіпки по слизькому паркету кілька кроків.

Але навіть перепрошувати мені не довелось. Не встиг директор підтягти мене до ложі, як звідти, дзенькаючи острогами, зійшов пілсудчик з чорними бакенбардами. Слідом за ним рушили до нас Петлюра та його почет.

— Хто тебе навчив, лайдаку?! — в упор вигукнув офіцер з бакенбардами.

Директор відпустив мене, і тепер я стояв вільний…

— Пся крев! Хто навчив? Я питам? — знову повторив пілсудчик. Від нього сильно пахло тютюном і духами.

— Ніхто, — відповів я, оглядаючись і думаючи, як би його втекти.

— Як то ніхто? Хто навчив, мув? Ну? — І офіцер підніс над моєю головою кулак.

Я зіщулився. Ще дужче занила щока. Я згадав, як мене бив Подуст, як не дав він мені дочитати вірші Шевченка, і, схлипуючи, випалив:

— Подуст навчив!

— А-а! Подуст? Хто то такі єст Подуст? — Офіцер пильно подивився на директора.

— Прошу пробачення. Подуст — це наш викладач, ось він, до речі, тут! — відповів директор, показуючи на Георгія Авдійовича.

— Ви?

Пілсудчик відразу рушив до Подуста.

— Це неправда! — застогнав Подуст і позадкував. — Це зухвалий наклеп… Я не вивчав з ними Шевченка… У них був не допущений тепер до гімназії Лазарєв. Можливо, це він…

— Що ж ви брешете, пане вчителю! Ви ж мені наказували, щоб… — схлипуючи закричав я, але тут поруч з офіцером з'явився ксьондз.

— Пшепрашам! — не звертаючи на мене уваги, сказав він Подусту. — Пан його не вчив. Я то рузумєм. Але ж як пан допустив його читати вірші тего святотатця? Tero одвєчнего врога косцьолу польскего і Ватікану?

— Я гадав… — забурмотів Подуст, — я гадав, що він «Садок вишневий» прочитає…

— Гадали, гадали!.. — на весь голос закричав офіцер, і щоки його налилися кров'ю. — Чого ви нам морочите голому? То єсть більшовицька пропаганда… от цо! — І, звертаючись до директора, він з люттю додав: — Прошу переконатися, портрет цього розбійника у вас на головному місці висить. Він навчить ваших гімназистів, як убивати людей на великій дорозі.

І всі, хто був навколо, задерли голови й стали дивитися під стелю, туди, де у важкій, позолоченій рамі, вкритій вишиваним українським рушником, висів ошатний портрет Тараса Шевченка.

Сердитий, великочолий, в розстебнутому кожусі, в теплій смушковій шапці, насупивши брови, він дивився з портрета просто на нас.

Петлюра, прагнучи догодити пілсудчикам, ступив до директора й різко, наче зовсім незнайомій людині, крикнув, показуючи на портрет:

— Зняти!

І тієї ж хвилини кілька скаутів, обганяючи один одного гепнулися до білої кахляної грубки. Перший з них з шум присунув до стіни високу лаковану парту. Хтось навалив на парту довгу лаву. Відразу ж на цю лаву поліз чорноволосий розпорядник.

Спіймавши позолочену раму портрета, він щосили смикнув портрет униз.

З тріском лопнула вірьовка.

Тільки-но портрет Шевченка стукнувся об край парти, його миттю схопили двоє скаутів і потягли в темний коридор.

На жовтій стіні залу, під ліпними карнизами, стирчав тепер тільки великий гак, і біля нього колихалося запорошене, потривожене павутиння.

— А з ним що робити? — показуючи на мене, стиха запитав у офіцера з бакенбардами директор Прокопович.

— З ним? — Пілсудчик зневажливо знизав плечима. — Ну, якщо пан директор і зараз потребує радників, тоді мені тільки залишається пошкодувати ваших учнів!

Прокопович здригнувся й густо почервонів. Потім метушливо глянув на Подуста. Поряд з Подустом стояв, осміхаючись, Кулібаба.

Прокопович поманив його палицею. Кулібаба, притримуючи тесак, миттю підлетів до директора й козирнув на ходу Петлюрі. Киваючи на мене, директор наказав Кулібабі:

— До карцера! І не випускати до мого розпорядження! А ви, — сказав він переляканому Подусту, — продовжуйте вечір. Завтра поговоримо.

Коли Кулібаба виводив мене в коридор, біля виходу з'юрмилося багато гімназистів. Хтось тицяв у мене пальцем. Я йшов опинаючись. Хотілося заповзти далеко під парти, щоб тільки мене не розглядали, як мавпу. Легше стало тільки в темному коридорі. Не знати звідки з'явився й підбіг до мене Куниця й прошепотів:

— Не журись, Василю, з кожним трапляється!

Кулібаба з ходу вдарив Юзика ногою, і той, відстрибнувши в темряву, загорлав звідти на весь коридор:

Кулі-баба, Кулі-дід, Бабу кличуть на обід!

Бачачи, що Кулібаба мовчить, Юзик помчав уперед і, тільки-но ми порівнялися з темним класом, голосно закричав звідти:

— Гей, ти, патлатий, іди сюди!

Кулібаба не зупинявся.

Я зрозумів, що Куниця хоче врятувати мене й навмисно дражнить Кулібабу. Куниця гадав, що Кулібаба кинеться за ним, а я в цей час зможу втекти.

— Боїшся? Іди, йди сюди, талалайка, я тобі надаю! — ричав Куниця, бігаючи позаду нас.

Але Кулібаба виявився хитрішим і так мене й не пустив.

Карцер містився в підвальному поверсі гімназії, біля дров'яних сараїв. Кулібаба вштовхнув мене туди й відразу ж, не запалюючи світла, навпомацки замкнув на висячий замок обкуті жерстю двері.

В карцері було сиро, пахло осіннім лісом, опеньками, давно покинутими воронячими гніздами. Ще добре було, що надворі світив повний місяць. Ясне світло його проникало в карцер крізь гратоване віконечко. Шибки в ньому були напіврозбиті, і я добре чув, що діється в гімназії.

Нагорі, в актовому залі, зсували парти.

Потім заграв духовий оркестр. Почалися танці. Звуки краков'яків і вальсів долинали до мене сюди. Я чув, як човгають по підлозі ноги танцюючих. Хтось, можливо чорноволосий розпорядник, на все горло кричав там:

— Адруат, панове! Авансе!

Було дуже прикро сидіти тут, у темному й сирому карцері, а найголовніше — не знати, за що саме тебе посадовили. А тут іще щока здорово боліла, я відчував навіть, як напухає око, — клятий Подуст мене дуже сильно вдарив; я не знав раніше, що він може так битися.

І мені так стало шкода, що нема у нас Лазарєва, з яким нас розлучили пілсудчики. Та хіба дозволив би він собі коли-небудь ударити учня? Ніколи в світі! Він і в куток нікого не ставив, а не те щоб битися. І я згадав раптом усе те, що розповідав нам Лазарєв про Шевченка. Як мучили його кляті пани, як запроторив його в далеке заслання цар. Мабуть, багато ночей просидів Шевченко ось так, як оце я тепер, у сирості й холоді, за залізними гратами. І били, мабуть, його не раз…

І мені стало приємно, що я постраждав за нього. І раптом здалося, що Шевченко дивиться на мене з темного кутка карцера — добрий, вусатий Тарас Григорович. Мені навіть почувся його голос:

— Не журись, Василю…

А музика в актовому залі все продовжувала грати.

В перервах між танцями затіяли «летючу пошту»; листоноші дзвінко вигукували номери.

Порозходилися під ранок. Було чути, як віддалялися голоси гімназистів, як затихали їх кроки на порожніх тротуарах сонного, мовчазного міста.

А по мене до першого дзвоника, до початку занять гімназії, так ніхто й не прийшов!

Сидячи на кам'яній підлозі карцера, я знову й знову повторював вірш Шевченка «Ще як були ми козаками».

Тут уже ніхто не заважав мені прочитати його спокійно, до кінця. І у вогкій тиші підвалу, відкарбовуючи кожне слово, я читав сам для себе:

Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: «Te deum! Алілуя!..» Отак-то, ляше, друже, брате, Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели; А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай.

«Чого ж вони до мене присікались? Такі хороші вірші! І навіть дочитати не дали. Може, якби дочитав, усе б стало зрозуміло і ніхто не лаявся б? А втім, хтозна. Хай їм трясця, чого їм треба…»

Я згадав при цьому, скільки в мене є друзів поляків на Заріччі. Як ми гарно живемо з ними! Ну от хоч би Юзик Стародомський — Куниця. Дома він розмовляє з своїми батьками тільки по-польському. І завжди на польські свята частує мене мазурками. Але ж він не образився на мене за цей вірш.

Я прихилився до холодної стіни карцера, і в мене за спиною щось дзвякнуло. Намацав іржаве кільце, продіте в залізну скобу, замуровану в цеглу. Звідки воно тут узялося? Може прикуті ланцюгами до цього кільця, тут колись сиділи ченці, які чимось завинили. Неприємно, моторошно стало на саму думку про це, і я відсунувся від стіни.

Раптом якась тінь майнула по двору, і я почув знайомий голос.

— Василю, живий? — прошепотів Куниця, притискаючись обличчям до розбитого вікна.

— А що зі мною може бути, — якнайспокійніше відповів я.

— Тобі не страшно там?

— Ет, пусте!

Куниця вхопився обома руками за віконні грати, спробував їх розхитати, але, збагнувши, що вони міцно сидять у метровій монастирській стіні, пробурмотів:

— Їх і кувалдою не виб'єш… Слухай, Василю, наші хлопці склались у кого що було і пішли до Никифора. Дали йому хабара два карбованці. Він обіцяв, тільки-но директор ляже спати, випустити тебе. А ми тебе ждатимемо біля входу до кафедрального собору. Разом додому підемо. Згода?

— Дякую, Юзю, — сказав я, зворушений співчуттям хлопців. — Тільки неодмінно підождіть…

Вільний урок

Сьогодні у нас німецька. Учителя ми чекаємо довго. Вже дзвоник давно продзвенів, а він усе не йде.

Куниці набридло сидіти на парті. Він зліз на підвіконня і, не роздумуючи, клацнув нікельованою засувкою.

— Гляди, Юзику, Цузамен тебе лаятиме! Він боїться протягів! — гукнув Петько Маремуха з задньої парти.

Куниця тільки вперто мотнув головою й мовчки, не відповідаючи Маремусі, потяг до себе криву віконну ручку.

Коричнева замазка посипалася на підлогу. Вікно повільно, з скрипом розчинилося.

Теплий, сонячний ранок увірвався в наш запорошений клас; ми почули за вікнами веселі голоси шпаків. На кафедральному соборі глухо туркотали голуби, за майданом, на Житомирській вулиці, віднімаючи у проїжджого селянина мішок з вівсом, голосно лаялися два петлюрівці. Спершу нам здавалося, що вони, прагнучи настрашити селянина, почнуть стріляти вгору, але проїжджий віддав їм мішок, і підвода швидко покотилася вниз, до річки.

Нас усіх одразу потягло до вікон, до міського шуму.

По класу загуляли веселі протяги, засріблився порох над порожніми партами. Кімната стала просторішою, ширшою — наче стіни її розсунулися. Запахло весною, полями, й ще дужче закортіло втекти звідси на волю.

Я ліг на підвіконня поруч Юзика. Щоб не впасти, я вчепився рукою за його шкіряний пояс і до половини виткнувся назовні.

Знайомий, забрукований булижником майдан простелився перед нами.

Па другому боці його, навпроти будівлі гімназії, височів похмурий, облізлий кафедральний собор. Ще з початку війни його не ремонтували. З товстих закруглених стін обсипалася штукатурка, де-не-де цеглини поросли рудуватим мохом. Високі склеписті двері були відчинені. У соборі відбувалася служба.

Товстенький Петько Маремуха раптом скочив з підвіконня й кинувся до пічки. Він понишпорив рукою в кутку, витяг звідти зім'ятого паперового голуба, повернувся на підвіконня і, трохи підвівшись на лівому лікті, викинув голуба у відчинене вікно.

Плавно погойдуючись, голуб пролетів над каштанами і впав на каміння далеко на майдані.

— Та хіба так кидають, ех, ти, сальтисон! Це не голуб, а ворона обдерта! Гляди, Петько, я зараз аж до собору докину! — крикнув з сусіднього вікна Котька Григоренко.

Голова його в ту ж мить зникла, і він стрибнув з підвіконня на підлогу. Ми оглянулися.

Підстрибуючи й на ходу обсмикуючи новеньку курточку, Котька підбіг до своєї парти, витяг сірий пушистий ранець і вийняв з нього зошит, який перший потрапив йому під руку.

Навіть не подивившись, що це за зошит, Котька видер з нього чисті аркуші. Потім він склав їх конвертиками, швидко змайстрував трьох голубів, припасував їм хвости, загнув дзьоби й спритно скочив на підвіконня.

Ніжним, плавним поштовхом викинув він першого голуба. Голуб, — ми одразу помітили, — пішов важко, наче дзьоб у нього був свинцевий. Двічі він незграбно вильнув хвостом і, не долетівши навіть до Петькового голуба, закрутився й штопором упав на землю.

«Ех, ти, задавако!» — мало не крикнув я Котьці. Але в цей час два інших голуби вже вилетіли з вікна.

Ці летять краще.

Плавно погойдуючись, наче живі турмани, і розсікаючи товстими дзьобами повітря, пливуть вони над порожнім майданом і, нарешті, втративши силу, спускаються на землю біля самісінького собору.

В цей час позад нас грюкнули двері, і в клас вдерся довгов'язий Володька Марценюк.

— Ур-р-а, хлопці! Німець не прийшов!. — розмахуючи класним журналом, закричав Володька. — Слово честі, не прийшов, два уроки вільні!

Два вільні уроки! Оце здорово!

До канікул залишається лише кілька днів. Надворі — теплінь, незабаром каштани зацвітуть. Зарічанські хлопці вже давно бігають до гімназії босоніж. Із щілини кам'яної огорожі на гімназичному подвір'ї повиповзали червоні жучки — «солдатики». Цілими сім'ями гріються вони на сонці, непорушні, охлялі за зиму. Гріються і тільки зрідка вусами ворушать. На подвір'ї хороше, а в класах похмуро, курно, непривітно. Отак би й вибіг туди, на подвір'я, під яскраве сонце, на тепле каміння бруківки. Хіба можна сидіти в класі в таку погоду?

Молодець Цузамен, що знову не прийшов на урок…

Минулого тижня зовсім низько над містом, важко бурмотячи, пролетів великий двомоторний німецький аероплан. Увесь сірий, блискучий, з чорними хрестами на широких крилах, він з'явився на небі зовсім несподівано і, описавши два кола над Старою фортецею, опустився на зелений луг за містом, біля свічкового заводу. І не встиг іще затихнути тремтливий гул його моторів, як з усіх вулиць міста туди, де сів аероплан, побігли хлопці. Ми з Петьком Маремухою встигли першими. Від нашого Заріччя до цього лугу рукою подати — тільки зійти вгору по Госпітальній до бойні, а там і свічковий завод.

Поки ми бігли до аероплана, льотчики, в шкіряних шоломах, в окулярах, уже вилізли з кабінки. Розминаючись, вони ходили по траві, і голови їхні були врівень з крилами. Вони були червонопикі, в жовтих коротеньких куртках, у блискучих крагах, у коричневих штанях з ґудзиками біля колін.

Навіть не глянувши на юрбу, що збіглася, льотчики почали витягати з аероплана якісь довгасті, обшиті фанерою й обтягнуті блискучими жерстяними смужками пакети. Вони вкладали ці пакети на траву біля аероплана так обережно, наче там був скляний посуд.

А незабаром на довгому малиновому автомобілі приїхали петлюрівські офіцери. Вони відкозиряли льотчикам і насамперед відігнали нагаями від аероплана хлопців.

Ми з Петьком Маремухою полізли на паркан свічкового заводу. Петько мало не роздер штани об якийсь іржавий цвях. За спиною у нас було тихе, спокійне озеро, під самісіньким парканом шелестів тонкостовбурний комиш.

Бархатиста його волоть лоскотала нам ноги, а ми, сидячи на паркані, розглядали розплатаний на лузі аероплан. Ось уже петлюрівці повантажили в свою малинову машину пакети. В цей час підкотила, гудячи ріжком, друга машини. В неї сіли льотчики й поїхали з петлюрівцями до міста, залишивши біля аероплана варту й напнувши на обидва пропелери зелені брезентові чохли.

Кілька днів у місті тільки й розмов було, що про німецький аероплан.

На ньому прилетів із Берліна колишній військовий міністр Центральної ради Порш. Не тільки в Києві, а навіть в нашому маленькому місті всі добре знали, що Порш — одчайдушний шахрай, що він украв у міністерстві кілька мільйонів, виїхав до Німеччини й на ці гроші купив собі в Берліні, на найголовнішій вулиці, великий красивий будинок. І ось тепер він повернувся на Україну пишним нарядним гостем, щоб провідати свого давнього дружка Петлюру.

Разом з Поршем на аероплані прилетіли німецькі інженери. Вони привезли Петлюрі з Берліна віддруковані там петлюрівські гроші й повинні були допомогти йому друкувати такі ж гроші тут, у грошовій експедиції, яку недавно відкрили в будинку духовної семінарії.

Нашого вчителя німецької мови, худого Оттерсбаха, приставили за перекладача до німців, що прилетіли з Берліна. Оттерсбах водив німців по місту, показував їм фортечні вежі, щось пояснював, розмахуючи довгими, мов жердини, худими руками. Він цілими днями ходив з німцями, з ранку до пізнього вечора.

Ось і сьогодні він знову, мабуть, швендяє із своїми довгоногими інженерами, тому й не прийшов до гімназії.

Хтось із хлопців на радощах, що Цузамена не буде, застукотів кришкою парти, наче застрочив з кулемета.

— Тихше! — цитькнув на нього черговий. — Прокопович нагорі вештається. Викочуйтесь-но краще на вулицю.

Ми викочуємось. Разом з нами й Марценюк. Веселе у нього сьогодні чергування. Не треба бігти по крейду й мокру ганчірку. Дошка так і стоїть з учорашнього дня чиста, незаймана.

Навшпиньки, один за одним, ми пробігаємо вогкими коридорами. В усіх класах тихо. Там уже почалися уроки. Через скляні двері видно голови хлопців, повернуті, мов соняшники, в один бік — до дубових кафедр, на яких возсідають учителі. Голосів майже не чути.

Зараз гімназія, з її вузькими склепистими коридорами, напівтемними нішами, здається вимерлою. А як страшно либонь тут уночі, коли сторож Никифор, замкнувши на висячий замок парадні двері, піде до себе додому, у флігель? У класах тоді порожньо, темно, каштанові гілки дряпаються у вікна, мов сови. Закричиш у якому-небудь кутку, і вмить відгукнуться тобі всі три порожні довгі коридори. Відгукнуться нежилі класи, і піде по всій оцій високій, обдертій будівлі такий крик, гомін, скрежетання, що й у найодчайдушнішого восьмикласника з переляку серце лопне.

По стертих мармурових східцях головних сходів ми біжимо в коридор першого поверху, а звідти чорним ходом вискакуємо на подвір'я.

Всіяний жовтим піщаником футбольний майданчик порожній і немовби очікує нас. Гімназичні прибиральники чисто вимели майданчик, повисмикували пророслу місцями траву: сьогодні увечері тут перший скаутський парад.

— В довгу лозу чи в ґудзики? — закричав Марценюк, вибігаючи на середину двору.

— В цурки! В чижа!

— В сищика й злодія! — закричав Куниця, видершись і високий пень біля паркана.

— Ну, знову в сищика… — процідив крізь зуби Котька Григоренко. — Біжімо краще в спортивний зал, я покажу, як розніжку на брусах робити.

Спортивний зал містився в колишньому хлібному амбарі біля домініканського костьолу, в якому правив ксьондз Шуман. На дерев'яній підлозі залу понаставлені турніки, бруси й обтягнуті жовтою шкірою кобилки. Там вечорами вправляються петлюрівські бойскаути. Їх навчає гімнастиці старий чех Вондра. Всі груди у Вондри розписані фіолетовими орлами, хвостатими жінками й страшними скелетами.

Котька Григоренко із своїми бойскаутами теж щовечора ходить на виучку до одноокого Вондри.

Він вправно стрибає там через найдовшу кобилку, на кільцях робить «жабку» й «хрест», але найкраще Котька перекидається на турніку. Правда, вчора, роблячи «сонце», віи зірвався з турніка й, проїхавши кілька кроків по брудній підлозі спортивного залу, обідрав ліву щоку до крові. Під лівим оком у нього зараз багрове садно. Навіть ніс від ушибу трохи підпух. Так йому, хвалькові, й треба! Нехай поменше задається із своїми фокусами. Набивати гулі кожний може.

— Ану його до дідька, твій спортивний зал! — крикнув я.

— У сищика й злодія! У сищика й злодія! — закричав Петько Маремуха, скоса поглядаючи на свого прилизаного дружка Котьку Григоренка.

Маремуха незграбний, далебі нижчий за всіх нас, справжній коротун. Йому в спортивному залі зовсім робити нічого. Зате «сищики й злодії» — його улюблена гра.

— Ну, то що ж, хлопці, давай у сищика. Часу в нас багато, — каже Куниця, відчуваючи, що перевага на нашому боці.

Кому ж бути сищиком, кому злодієм?

Як завжди, нас розсудить палиця. Той, чия рука останньою обхопить сучкувату верхівку палиці, — сищик.

Коли всі перемірялися, вийшло, що я, Петько Маремуха, Володька Марценюк, Юзик Стародомський та ще кілька хлопців — злодії.

Сашко Бобир, Котька Григоренко та інші, які не потрапили до нас у компанію, — сищики. За найголовнішого сищика вони обрали Котьку Григоренка.

Котька спершу відмовився. Йому було прикро, що хлопці не схотіли піти з ним у спортивний зал. Але, почекавши трошки, він погодився.

Хоч що кажи, а бути за отамана сищиків — почесна справа.

Ну, буде шпарко! Держись, злодії!

Хоч Котька й мамій, хоч і водиться він переважно з своїми приятелями-паничами, які й раніше, за царя, вчилися в цій гімназії, але він спритний, хитрий, пролазливий, знає всі ходи й сховища. Від нього треба ховатися якнайкраще, — того й гляди, спіймає!

Слідом за своїм отаманом сищики поскидали пояси, позгортали їх у трубки, а тоді порозтягали: вийшли саморобні револьвери.

Веснянкуватий Сашко Бобир тихенько витяг з кишені свій маленький блискучий бульдог, опустив його дулом униз і оглянувся. Він боявся, чи не стежить за ним який-небудь петлюрівець на вулиці!

Під командою Котьки Григоренка сищики йдуть у підвал, побожившись не підглядати, куди ми побіжимо.

Умова така: вони лічать до ста двадцяти й дають з під валу перший свисток. Тоді знову відраховують сто двадцять і свистять удруге. І тільки після третього свистка вони мають право шукати нас.

— Цур не підглядати! — гукнув навздогін сищикам Петько Маремуха.

— Та й так усіх переловимо! — огризнувся Сашко Бобир і погрозив Маремусі своїм блискучим бульдогом.

Котька пропустив усіх сищиків у підвал, зупинився біля порога. Він розставив ноги. Його сіра курточка розгорнулася, синій з білими кантами гімназичний кашкет з'їхав на потилицю, а з-під лакованого козирка вибивалося чорне волосся.

— Слухайте, ви, Куничине плем'я, — урочисто сказав Котька, доправляючи кашкет, — завмріть тут і ждіть свистка. Якщо хто втече до свистка, одразу виходить із гри. Зрозуміло?

Ми зрозуміли.

Переступаючи з ноги на ногу, ми стоїмо на майданчику, біля підвалу.

Нарешті Котька пірнув у підвал до своєї команди. Зараз свисне.

Але свистка все немає. Чого ж він так довго? Так увесь час змарнується.

І ось, нарешті, з-під низького склепіння підвалу долинув до нас перший свисток.

Наче від поштовху, ми схоплюємося з місця й, підганяючи один одного, мчимо за кам'яні гімназичні сараї.

Вежа Конецьпольського

Дзвінична вулиця пролягала внизу, під високою стіною гімназичного двору.

Вона зовсім близько, поряд, а от добратися до неї не так-то вже й просто. Треба спершу вийти на майдан, обійти кафедральний собор, зійти вниз крутим Гімназичним провулком, і лише тоді можна потрапити на Дзвіничну.

Обабіч її стояли високі телеграфні стовпи. Один із них був біля паркана. Досить було вилізти на паркан і простягнути руку — і можеш доторкнутися до білих ізоляторів на верхівці цього стовпа.

Одного разу Куниця придумав: а що як з'їхати вниз на Дзвіничну по стовпу? Спробували, чи не хитається стовп. Виявилося, що стовп вкопаний міцно, та й обструганий гладко — долонь не заскабиш.

Куниця зважився з'їхати першим. З того дня телеграфний стовп часто рятував нас і від ременів старшокласників, і під бородатого Прокоповича.

Ось і зараз ми підбігли до цього самого стовпа.

Першим виліз на стіну Володька Марценюк. Простягнутий вперед руки, він припав до стовпа грудьми й швидко зісковзнув униз. Одразу ж після нього поліз Петько Маремуха.

Петькові було страшно, але він бадьорився.

Ми бачили його зблідле обличчя, короткі ноги, що ледь здригалися. Коли б він і справді не зірвався! Одного разу, ішли ми разом з Петьком видиралися на високого дуба по яструбині яйця, від височини у Маремухи запаморочилася голова, і він мало не зірвався. «Оце й зараз злетить, чого доброго, — подумав я. — Що ми з ним тоді робитимемо?»

За сараями пролунав протяжний другий свисток.

Маремуха припав животом до стовпа й поїхав, нарешті, вниз.

Ну, начебто все минулося щасливо.

Один по одному ми з'їжджали по гладкому стовпу на Дзвіничну вулицю.

Унизу на нас чекав Маремуха.

— Хлопці, я з вами? — спитав Маремуха.

— Не треба, без тебе обійдеться! — відрізав Куниця й повернувся до мене. — Давай сюди! — прошепотів він, киваючи головою на вузький прохід у кущах тернику.

Покинувши Петька самого, ми перебігли вулицю і пірнули з розгону в колючі кущі. Зігнувшись, ми пробиралися над обривом звивистою, ледве помітною в густому чагарнику стежкою.

Густе колюче гілля переплелося навколо нас і над нами, наче дротяне загородження. Під ногами чорніло крючкувате коріння чагарника, іржаві завитки жерсті.

Ми бігли обережно, щоб не порізати босі ноги. Якась пістрява пташка випурхнула у мене перед самісіньким носом.

Ми бігли мовчки, не оглядаючись. Адже за спиною — погоня!

Ось і Турецькі сходи. Давно-давно — років з триста тому — побудували їх турки. Сходи круто спускаються по скелях униз, до річки. А на тому боці річки, біля самого берега, видно самотню напівзруйновану вежу Конецьпольського. Вона стоїть тут на відшибі, віддалік од Старої фортеці. З давніх часів вона стереже вхід до міста з півночі, з боку Заріччя.

Від підніжжя Турецьких сходів, через річку, просто до вежі Конецьпольського, перекинута дощана кладка.

Саме по цій кладці перебігав недавно, відстрілюючись од петлюрівців, наш сусід Омелюстий.

— Сховаємось у вежі! — важко дихаючи, запропонував Куниця.

Я кивнув головою.

Спускатися по Турецьких сходах — найлюбіша справа. Обабіч їх, майже до самої річки, міцні дубові поручні. Зверху вони гладкі, відполіровані.

Ми полягали на поручні й поїхали вниз проліт за прольотом, не встигаючи перелічувати повищерблювані сходинки, що біжать угору. На комірі у мене обірвався ґудзик, і живіт нагрівся так, наче гірчичника приліпили.

Не оправляючи повисмикуваних сорочок, скуйовджені, наче після бійки, ми вскочили на вузеньку кладочку. Під ногами вирувала бистра вода. Дошки рипіли, гнулися, і вся кладка загойдалася під нами, немов жива, наче з берега хтось, пустуючи, розгойдав її…

Ми ввірвалися в кам'яну арку вежі і одразу ж витими сходами збігли на другий поверх. Отут уже нас не знайдуть!

Стомлені, спітнілі, ми попадали просто на траву. Куниця одразу ж підповз до єдиної амбразури. Вона була схожа на перекинуту замкову щілину. Через амбразуру було добре видно протилежний берег річки з Турецькими сходами іі половину дощаної кладки, по якій ми щойно пробігли.

Якби сищики подалися за ними по Турецьких сходах, Юзик міг би їх одразу помітити, і у нас вистачило б часу сховатися в іншому місці.

У вежі Конецьпольського була тиша й прохолода. У стіні білів мармуровий, майже розвалений камін. Стелі над вежею не було, вона давно обвалилася, лише одна напівзгнила балка, наче гармата, стирчала з кам'яної стіни. У цій товстій замшілій стіні були видовбані три високі просторі ніші. Мабуть, у них обложені запорожцями пани Конецьпольські складали порох і важкі чавунні ядра. Вся підлога другого поверху поросла соковитою, густою травою, а з каміна визирав кущик незабудок. Трава під стіною була прим'ята. Певне, тут хтось був. А чи не Омелюстого це сліди залишились у вежі? Та, звичайно ж, Іванові! Адже зовсім недавно він стріляв звідси по петлюрівцях. Мабуть, ній лежав біля самісінької амбразури з наганом у руці — ось так, як лежить зараз Куниця, — припавши животом до м'якої трави, широко розкинувши ноги.

Ох, та й ловко ж Іван тоді підстрелив чубатого петлюрівця! Певне, він добрий стрілець: з нагана на такій відстані не кожний влучить. Якщо той поранений залишився живий, то, мабуть, довго пам'ятатиме цю вежу Конецьпольського.

Невже петлюрівцям вдалося спіймати Омелюстого?

Але ж навіть там, у самісінькому центрі міста, він зумів обдурити петлюрівців, — невже ж тут, на околиці Заріччя, вони змогли його схопити?

— Послухай! А я думаю, він все-таки втік звідси. От було б здорово!

— Хто втік? — спитав Юзик і повернувся обличчям до мене. — Ти про кого, Васько?

— Про Івана… Пам'ятаєш, як він стріляв з цієї бійниці по гайдамаках?

— Ах, ти про Івана! — сказав Куниця і вирвав з розколини жмут соковитої трави. — Ну, та де їм Омелюстого спіймати… Він хитрий, мов щука, десятьох петлюрівців обдурить… Знаєш, я навіть думаю, — він далеко й не пішов, а живе собі тихенько десь тут у місті або в підземний хід забрався. Я ось позавчора йшов повз фортечний міст, сів там відпочити, а біля мене двоє дядьків напували коней і про цей підземний хід говорили. Один божився, що в підземному ході, під фортецею, тисяч зо дві більшовиків сидить. Він казав, що більшовики навмисно Петлюру до міста пустили, щоб йому назад дорогу перетнути. Ось буде темна-темна ніч — ані зірочки на небі, ні місяця, — тоді вийдуть усі більшовики з ліхтарями з підземного ходу й петлюрівців у полон позабирають, а самого Петлюру з фортечного мосту у водоспад кинуть.

— То як же вони там сидять? Їсти ж їм треба?

— Ну, в них там багато різних запасів. Червоні, перш ніж піти з міста, понавозили туди й сала, й квасолі, й пшона, й хліба. Сидять під землею й куліш варять.

— Стривай. А дим же куди?

— Дим? — Куниця задумався. — А, мабуть, вони у фортечні вежі димоходи вивели, й увесь дим вилітає вгору.

Ну, це вже, по-моєму, казки. Хтось із них бреше — або цей дядько, або Куниця.

— Ти правду кажеш?

— А то хіба брешу? — образився Куниця й замовк.

Бійка

Незабаром мані надокучило сидіти у вежі Конецьпольського. Сищиків не чути. Може, вони забули про нас? А що як вибігти звідси, сховатися в іншому місці?

— Юзику, — сказав я, — знаєш, ми не за правилом граємо.

— Чому не за правилом?

— А ось чому. Ти ж у нас отаман, ти повинен командувати всіма злодіями, а не ховатися тут зі мною.

— Ні, — відповів Куниця, не дивлячись на мене. — Я повинен ховатися. Просто злодія схоплять — невелике лихо, а якщо я потраплю до рук сищикам, вся зграя розвалиться. А потім… — Куниця зам'явся, — побожись, що нікому не скажеш.

— Нехай мене грім поб'є, нехай я провалюсь разом із цією вежею в річку, нехай…

— Гаразд, — обірвав мене Куниця, — тепер слухай. Мій батько сьогодні десь під нашою гімназичною стіною має ловити собак. Їх багато там розвелося. А я ніяк не хочу на нього наскочити. Побачить, що я замість навчання по вулицях тиняюся, таку іжицю пропише, що держись… Він лютий тепер. Учора хтось відірвав у нас у сараї дошку, і всі собаки, що їх батько на базарі спіймав, порозбігалися..

То ось воно в чому річ! Куниця батька злякався.

Батько Куниці ловить собак для хазяїна міської шкуродерки Забодаєва, а той вбиває їх, здирав шкури, а собаче сало продає на миловарню. Батько Куниці часто роз'їжджає по місту на довгому фургоні, що його тягне ряба рідкохвоста шкапа.

Коли ця чорна собача тюрма котиться по вулицях міста, за нею з галасом мчить ціла юрба хлопчиків. Спіймані собаки скавучать, кидаються на грати, як шакали в звіринці. А хлопці, обганяючи один одного, біжать за фургоном, вигукуючи:

— Гицель! Гицель!

Так у нашому місті звуть собаколовів.

Нерідко й Юзика наші хлопці дражнять цим образливим прізвиськом. Тоді він лютує й кидається на кривдників з кулаками. Одного разу він через це побився з Котькою Григоренком. Добре, що їх вчасно розборонили. Григоренко одразу ж побіг до директорської скаржитися, але, на щастя Куниці, директора не було, і цього разу все минулося щасливо.

Зате на тому тижні, коли в нас у гімназії стали записувати в бойскаути, Котька пригадав старе і вирішив помститися Куниці. Котька — скаутський ланковод — сам записував охочих. Сашко Бобир порадив Куниці записатися, але Котька навідріз відмовився прийняти Юзика до загону.

— Твій батько гицель, а від тебе самого собачатиною пахне. Ти нам не до пари! — важно пояснив він Стародомському й додав: — До того ж ти поляк. Кошовий не дозволив тебе записувати в скаутський український загін.

Відтоді Куниця ще більше зненавидів Котьку Григоренка.

— А знаєш, Юзику, — сказав я Куниці, — сьогодні увечері бойскаути збираються на гімназичному подвір'ї. У них буде збір перед походом. Може, подивимось?

— Чого я у них не бачив? — раптом озлився Куниця. — Ноги голі, на плечах якісь погані стрічки, в руках палиці. Ось постривай, прийдуть червоні, ми до них у розвідники запишемося.

Служити в розвідниках у червоних, допомагати Радянській владі — була його давня мрія. Він чекав повернення більшовиків, щоб поїхати до Києва: у нього там дядько у червоних служив, — дядько обіцяв влаштувати Куницю в таку школу, де розвідників навчають. Я, правда, добре не знав, чи є така школа, але Куниця мені протуркав усі вуха про неї.

Воно, звичайно, добре було б вступити туди, думав я, та у мене в Києві нікого нема, вступити мені до школи розвідників навряд чи вдасться.

Кажуть, бойскаути незабаром ідуть на навчання до На-горянського лісу. А в Нагорянах живе мій дядько Авксентій, у якого зараз ховається батько. Найголовніший скаутський начальник, кирпатий Марко Гржибовський, дуже лютий на мого батька.

Якось мій батько заступився за старого Маремуху. Маремуха зробив Маркові чоботи, а тому вони не сподобалися. Марко став присікуватися й лаяти шевця, а тоді вдарив його каблуком нового чобота по обличчю. У старого Маремухи з носа побігла кров. Мій батько схопив Марка за комір, виштовхав його з майстерні й скинув з ганку вниз, на брук.

— Знайшовся теж гадючий заступник! Стривай, стривай, знатимеш… Покажуть тобі… Пригадаєш…

Битися з моїм батьком він побоювався: знав, що батько надає йому.

Зараз Марко — осавул, він завжди носить шпори й великий маузер.

Я намагався не попадатися на очі Гржибовському, коли він, видзвонюючи шпорами, проходив коридорами в директорську до бородатого Прокоповича. Якби Марко пригадав, що я син того самого Мирона Манджури, який викинув його на вулицю, хто знає — чи не засадили б мене одразу в петлюрівську буцегарню?

— Васько, чуєш? — раптом сіпнув мене за рукав Куниця і тої ж миті впритул припав до амбразури.

— Що таке, Юзику? Ну-бо пусти!

Але Куниця закрив усю амбразуру.

— Стривай, не заважай, здається, біжать сюди! — прошепотів він.

І справді, через верхній пролом, що над вежею, долинули до нас чиїсь дуже знайомі голоси. Говорили швидко й уривчасто.

Голоси наближалися до вежі з правого боку, від зарослого берега річки, — звичайно тут ніхто не ходив. Скелі в цьому місці прилягали до річки, вода омивала їх кам'яне підніжжя. Щоб пройти тут, треба було роззутися й чалапати просто по воді.

Раптом серед цих голосів я впізнав знайому скоромовку Котьки Григоренка.

Ех, проґавили! Унизу, біля самого підніжжя вежі, захрустів щебінь. Куди бігти?

Вихід з вежі один, а зараз біля нього сищики. Визирнеш — одразу злапають.

Може, вилізти на стінку вежі? Ну, гаразд, а далі куди? Адже вниз не сплигнеш — високо, а сидіти без пуття нагорі, гав полохати — соромно.

— Ідуть сюди! Лягай, сховайся! — прошипів Юзик, одскакуючи від амбразури.

Кругла обдерта вежа порожня, й сховатися в ній рішуче ніде. Хіба… в нішах? Не роздумуючи, ми обидва кинулися в ці темні відвологлі западини й завмерли там, наче святі на домініканському костьолі.

Але вже в нижньому поверсі хруснула під чиїмсь каблуком тріска.

Зарипіли дерев'яні сходи.

Хтось із сищиків сходить нагору. Ледве дихаючи, я ще щільніше припав до холодного каміння.

І раптом мене оглушив зловтішний крик Сашка Бобиря:

— Хлопці, сюди! Вони тут!

Через кілька хвилин нас вивели на берег попід руки. Сищики оточили нас. Сашко Бобир, раз у раз клацаючи незарядженим блискучим бульдогом, ішов збоку. Не втекти було від клятих сищиків — наздогнали б, та й утікати ми за умовою, не мали права.

Ех, краще б ми сховалися на волі, в чагарнику за Дзвіничною або в підвалі костьолу. А все — Куниця. Затягнув мене сюди, в оцю чортову вежу, батька побоявся…

Кляті сищики! Як вони крутилися навколо нас, галасували, підсміювалися!

Але найбільше метушився Котька Григоренко. Він розмахував своїм револьвером, два ґудзики на його форменій курточці були розстебнуті, кашкет збитий на потилицю, а хитрі, кольору густого чаю очі з радощів так і бігали під чорними бровами.

— Зв'яжіть їм руки! — раптом наказав Котька.

— Не маєте права! — огризнувся Куниця. — Розбійникам ніколи руки не в'язали!

— Ви голодранці, а не розбійники, а ти тхір, а не куниця. Знаєш ти багато, чого можна, а чого не можна, — з важним виглядом заявив Котька, застібуючи курточку. — А ну, хлопці, кому я сказав? В'яжіть тугіше, щоб не задавалися.

Сашко Бобир засунув у кишеню бульдог і підбіг до Юзика. Куниця почав відбиватися, я кинувся йому на допомогу. Але цієї ж хвилини Котька Григоренко, підбігши ззаду, стрибнув мені на плечі.

— Пусти! — закричав я. — Пусти! — А сам, широко розставивши ноги й важко переступаючи, намагався підійти ближче до товстої акації, щоб, відкинувшись усім тілом назад, ударити Григоренка об стовбур дерева. — Пусти! — злісно крикнув я.

Але Котька й слухати мене не хотів. Він висів у мене на плечах і хрипів, мов той вовк. Я побачив, як люто відбивається од сищиків наш отаман Куниця. Він чіпкий, верткий хлопець, дарма що худий. Його азарт додав і мені сили. Я рвонувся до дерева, але в цей час Котька Григоренко несподівано підставив мені підніжку, і я полетів сторч головою на колючий щебінь.

Я не встиг навіть вирвати руки, — їх тримав ззаду Григоренко, — й гепнувся просто обличчям і грудьми на каміння.

Гострий біль обпік обличчя. На очі навернулися сльози. Я боляче забив собі об камінь перенісся, навіть у голові загуло, і рот одразу сповнився солонуватою кров'ю. А Котька Григоренко знову навалився на мене й почав заламувати мені руки.

Пекуча злоба раптом заглушила біль.

Понатужившись, я підвівся на одне коліно й, різко мотнувши головою, відкинув Котьку набік. Хоч Котька й спортсмен, хоч він кожної перерви цеглини вижимає, але я теж не з кволих. Не встиг він простягнути до мене руки, щоб знову схопити мене за шию, як я, схопившись на ноги, потяг до себе його слизький, лакований ремінь.

Заодно я ліктем збив з Котьчиної голови кашкет. Він наче обруч, покотився до річки.

— А ти, підніжку ставити?! Стривай, я тобі дам директорський підлизо! Я тобі покажу!.. — закричав я.

Мені вдалося вирвати у Котьки ремінь. Я відразу став шмагати Григоренка його ж власним ременем то по спині, то по руках, але Котька якось особливо, по-собачому вивернувся й раптом, на льоту схопивши мою руку, вп'явся в неї зубами.

Пригнувшись, я вдарив Котьку головою в груди. Він утратив рівновагу і полетів у річку.

Я не встиг навіть зміркувати, як це все сталося. Рясні бризки з шумом злетіли над рікою. Тут, мабуть, глибоко, бо Котька одразу зник під водою.

Мені стало страшно: а що як він потоне? Але за мить мокра Котьчина голова, мов пробка, виткнулась наверх.

Котька махав руками, його розчепірені пальці хапали воду — видно, з переляку він забув, як плавають.

Захлинаючись, вирячивши злякані очі, він хриплим голосом закричав:

— Караул! Рятуйте!

Сищики кинулися до нього. Куниця підморгнув мені.

Скориставшись замішанням сищиків, ми подалися навтіки.

У директора

Ось і верхня площадка Турецьких сходів! Звідси добре видно вежу Конецьпольського й те місце, з якого я щойно скинув Григоренка у воду. Поки ми з Куницею вибігли нагору, сищики вже витягли Котьку з річки. Он унизу він стрибає на одній нозі, весь чорний, мокрий, — видно, у вухо йому вода потрапила. Поряд товпляться сищики.

— Ну, держись, Василю! Котька тобі цього не подарує!

— Думаєш, я дужо боюсь його? Я не такий боягуз, як Петько Маремуха, — у того Котька на голові їздить, і нічого. Ну, що він мені зробить? Поскаржиться директорові, так? Нехай! Він же мене перший зачепив! Є слід, подивись? — І я показав Юзикові на розбите перенісся.

— Є, щоправда маленький, але є! І під губою кров. Зітри!

— Та це з носа, я знаю! Директор спитає, я все розкажу: і як він підніжку мені підставив, і як кров з носа пустив. Нехай тільки наябедничає — кепсько йому буде!

І ми помчали далі, на Дзвіничну вулицю.

Весь урок співів мені не сиділося за партою. Я совався, позирав на двері: мені все вчувалися в коридорі директорські кроки.

Усім класом ми розучували до урочистого вечора «Многая літа».

Учителька співів, худа пані Родлевська, з буклями на скронях, у довгій чорній сукні, раз у раз погрожувала нам Камертоном, стукала ним по кафедрі, і коли металічний дмкін пропливав по класу, Родлевська, зіп'явшись навшпиньки, пищала:

— Починайте, діти! Починайте, діти! Мі-мі-ля-соль-фа-мі-ре-мі-фа-ре-мі-мі! Ради бога: мі-мі!

Володька Марценюк співає голосно, так, що біля нього в кутку тремтить павутиння.

Петько Маремуха тягне дискантом — тонко так, жалісно, наче плаче або милостині просить.

Маремуха такий товстий, а ось голос у нього, як у маленького дівчиська.

А я зовсім не співаю, тільки рота розтуляю, щоб не причепилася пані Родлевська. Не до співів мені зараз!

Де вже тут у чорта «Многая літа», коли ось-ось покличуть мене на прочухана до бородатого Прокоповича.

Парта Котьки Григоренка вільна. Його в класі нема.

Ще до того, як почався урок співів, «сищики» й «злодії» позбігалися назад до гімназії, й одразу рознеслася чутка про те, як я скупав Котьку Григоренка. Хлопці, збившися вкупу біля стосів дров, перепиняючи один одного, на всі лади точили теревені про нашу бійку.

Нарешті у дворі з'явився й сам Котька. Увесь якийсь общипаний, жалюгідний, з прилиплим до лоба волоссям, він скидався на мокру курку.

Я в цей час шукав біля гімназичних підвалів заячу капусту, щоб заліпити ранку на переніссі. Побачивши Котьку, похмурого, насупленого, я на мить забув про неминучий виклик до директорської. Ох, та й приємно ж мені було, що я провчив цього задаваку, чепурненького лікарського синка! За все я йому помстився! І за Куницю, і за свого розбитого носа, і за наших розбійників.

Не дивлячись у наш бік, немовби не помічаючи нас, Котька швидко пройшов чорним ходом просто до Прокоповича й наслідив скрізь на паркеті. Тонкі, мов ниточки, струмені води, збігаючи з намоклого одягу, простягайся слідом за Котькою аж до директорської. Здавалося, хтось проніс по коридору воду у дірявому відрі.

Тільки-но продзвенів дзвоник, Володька Марценюк побіг до директорської по класний журнал для пані Родлевської. Він бачив там Котьку й, повернувшись у клас, розповів нам:

— Прокопович загорнув його в ту матерію — пам'ятаєте, що її на прапори для вечора купили? Сидить у кріслі, очі червоні, зубами цокотить, а сам увесь жовто-блакитний — просто папуга! Побачив мене — відвернувся, розмовляти навіть не став. А Никифора директор відрядив додому до Котьчиного батька!

«Паршивий мамій цей Котька, — думав я. — А ще задається, що спортсмен, що дужчого за нього у класі нема. Взяти першого-ліпшого з наших зарічанських хлопців — всі до пізньої осені купаються. Стрибнеш інколи у воду, а вона холодна, навіть круги перед очима йдуть, — і дарма.

А цього задаваку штовхнули на хвилину в теплу воду,

І він уже, бідолаха, промерз, розкис, тремтить, наче цуценя, — цілий тарарам навколо нього. А ще отаман, скаутський начальник! У мами б на колінах йому сидіти!»

Звичайно уроки співів пролітали у нас швидше за інші. Розучили ноти, проспівали кілька разів пісню, і вже в коридорі заливається дзвоник. А цього дня час тягнувся дуже довго. Пані Родлевська набридла до нудоти. Вона то присідала від хвилювання, то знову виструнчувалася над кафедрою так, наче її розпинали: худюща, довга, з круглим кадиком, що випирає, наче галчаче яйце. Карамора довгонога — так називали ми її. Вона й справді скидалася на довгоногого худющого комара. Хлопці казали, що Родлевська фарбує чорнилом сиве волосся.

Не стерпівши, я сказав пані Родлевській, що в мене пересохло в горлі й що я хочу пити. Діставши дозвіл вийти з класу, вискочив у коридор. Ані душі. Тихенько пробрався я порожнім коридором в актовий зал і через сцену вийшов на балкон.

Густі каштанові гілки шелестіли біля самісіньких чавунних ґрат.

Незабаром уже зацвіте каштан!

Незабаром з зеленого листя, мов свічки на різдвяній ялинці, підіймуться й розквітнуть стрункі, блідо-рожеві, схожі на гіацинти, квіти каштанів. Загудуть над ними увечері хрущі, обдиматиме ці квіти теплий літній вітер, заносячи з собою ніжний запах.

Добре було б заночувати такої ночі тут, на балконі. Розкласти б тут складене ліжко, кинути подушку під голому, загорнутися в ковдру й лежати довго-довго з заплющеними очима і, засинаючи, слухати, як замовкає там, за майданом, за кафедральним собором, стомлене за день від петлюрівських наказів насторожене місто. Але одразу ж я вгадав про довгі, похмурі коридори гімназії, і в мене миттю зникла будь-яка охота ночувати тут.

Та нічого, ось відпустять на канікули — поїду до Нагорян, розшукаю батька й щоночі спатиму там на свіжому повітрі в копиці сіна. Поруч батько засне, а з другого боку дядько Авксентій. Ніякі петлюрівці тоді не будуть мені страшні. Скоріше б нас відпустили на канікули… Ось тільки ця історія з купанням… Ет, дурниці! Я зумію викрутитися, не в таких бувальцях бував.

Але що це?

Просто з-за кафедрального собору на майдан виїжджав прольотка. Вона мчить сюди, до гімназії. Хто б це міг бути? Невже Котьчин батько? Не інакше, як він!

Еге ж, це він. На ньому вишита сорочка, засмагла лисина блищить на сонці.

Ілля самого ґанку гімназії Григоренко круто зупиняв коня й, сопучи, вилазить з прольотки. Він прив'язує коня до чавунного стовпа й, витягши з прольотки круглий чорний пакунок, зникає в дверях під'їзду.

Мабуть, він привіз одяг своєму Котьці. Боїться, вусатий чорт, щоб синок не застудився. Кинув свою лікарню й примчав сюди.

Я стояв на балконі, схований каштановим листям. Повертатися на урок тепер мені вже зовсім не хотілося. Краще вже почекаю тут до дзвінка. В журналі мене відмічено, а пам'ять у цієї карамори Родлевської погана. Звичайно, вона вже забула, що відпустила мене з класу.

Пролунав дзвоник. Загаласували в класах гімназисти. Я чув їхні крики, гомін, чув, як загрюкали кришки парт. А я все стояв і обдумував, як би мені безпечніше прошмигнути в клас, щоб не помітили мене ні директор, ні Котька. Не хотілося попадати їм на очі. Важко навіть висловити, як не хотілося!..

Унизу, під балконом, грюкають важкі двері, й на тротуар виходять вусатий лікар Григоренко, наш директор Прокопович і Котька. Горе-отаман уже переодягся в сухе вбрання, на ньому вузький матроський костюмчик і шапочка з георгіївськими стрічками. Мабуть, його батько схопив перше, що трапилося під руку.

Котька оглядається на всі боки, дивиться на вікна — чи не стежать за ним хлопці з класів, і тоді, певне заспокоївшись, поправляє безкозирку.

— Покарайте, ради бога, цього виродка, Гедеоне Аполінарійовичу! Глядіть, він вам усіх гімназистів перетопить! — долинув знизу густий бас лікаря.

— І не кажіть! — загув у відповідь директор. — Коли б ви знали, яка морока з цією зарічанською шантрапою. Жах! Жах! Пригнали їх до мене з вищепочаткового, і все догори дном пішло, вихователі просто з ніг позбивалися. Ніякої користі від них самостійній Україні не буде — запевняю вас. Уже замолоду в ліс дивляться. Я вже в міністерстві просив, чи не можна їх у комерційний перевести…

Вусатий лікар, співчутливо похитуючи головою, влазить у прольотку.

— Заходьте до нас із дружиною, Гедеоне Аполінарійовичу, будь ласка! — запрошує він.

— Красно дякую, — вклонився Прокопович.

Лікар натягнув віжки. Кінь підкинув дугу і, подавшись грудьми вперед, зрушив прольотку з місця.

Директор постояв трошки, висякався в біленьку хустинку, поправив крохмального комірця й пішов.

І тієї ж миті пролунав дзвоник. Перерва закінчилася.

«Виродок — це про мене», — вибігаючи в коридор, подумав я.

Добре діло! Мені підніжку підставили, я собі носа розбив, забив коліно — та я ж і винний, я виродок? Нехай викличе й спитає — я скажу йому, хто виродок!

Наприкінці останнього уроку до класу входить сторож Никифор і, спитавши дозволу у викладача, уриваним, глухим голосом кличе мене до директора гімназії. Я не хочу показати, що злякався, й повільно, не кваплячись, одну по одній збираю свої книжки й зошити.

У класі — тиша.

Всі дивляться на мене.

Учитель природознавства Полов'яп, вилицюватий, веснянкуватий, у жовтому чесучевому кітелі, витирає забруднені крейдою пальці з таким виглядом, наче йому немає ніякого діла до мене.

Усі наші зарічанські хлопці супроводять мене співчутливими поглядами.

Я виходжу слідом за горбатим Никифором, як герой, високо підвівши голову, ляскаючи себе по стегнах важкою низкою книг. Нехай ніхто не думає, що я злякався.

… Сутулий чорнобородий Прокопович дуже боявся всякої зарази. Цілісінький рік, взимку і влітку, він ходив у коричневих лайкових рукавичках. Скрізь йому привиджувалися бактерії, але найдужче в світі він боявся мух. Вдома у нього на всіх етажерках, підвіконниках і навіть на лавці під яблунею були порозставлювані налиті сулимою скляні мухоловки.

Знаючи, чим можна допекти директорові, Сашко Бобир здорово наловчився ловити великих зелених мух, що залітали інколи до нас у клас і, стукаючись об шибки, дзижчали, мов джмелі.

Спіймає Сашко таку муху й під час перерви крадькома через замкову щілину в кабінет до Прокоповича пустить.

Муха задзижчить у директорській, а Прокопович заметушиться, мов очманілий: стільці соває, вікна відчиняє, горбатого Никифора на допомогу кличе — муху вигнати.

А ми раді, що йому, бородатому, дозолили.

Я насилу відчинив важкі, оббиті клоччям і зеленою клейонкою двері до директорської.

Прокопович навіть не глянув на мене.

Він сидів у м'якому шкіряному кріслі за довгим столом, уткнувшись бородою в купу паперів і поклавши на край стола руку в коричневій рукавичці. Дуже не хотілося, щоб директор упізнав у мені того самого декламатора, що виступав на урочистому вечорі.

У важких позолочених рамах порозвішувані портрети українських гетьманів. Їх багато тут, під високою стелею директорського кабінету.

Гетьмани стискають у руках важкі золоті булави, оздоблені коштовним камінням; пишні страусові пера розвіваються над гетьманськими шапками. Один тільки Мазепа намальований без булави. З непокритою головою, у розстебнутому камзолі, схожий на переодягненого ксьондза, він дивиться на директора хитрими, лютими очима, й мені раптом здається, що це не Прокопович, не директор нашої гімназії сидить за столом, а якийсь бородатий гетьман, що зійшов з портрета. Сидить лютий, незадоволений, наче старий сич, наїжився над паперами й не помічає мене.

Прокопович розгорнув важку чорну книгу.

Мені набридло чекати. Я тихенько кахикнув.

— Чого треба? — глухо, скрипучим голосом спитав директор, піднявши довгу жорстку бороду.

— Мене… покликав… Никифор, — запинаючись, сказав я. Від страху в мене почало дерти в горлі.

— Прізвище?

— Василь…

— Я питаю: прізвище?!.

— Манджура, — промурмотів я невиразно і, затуляючи обличчя рукою, удав, що витираю сльози.

— Ти хотів утопити Григоренка?

— Це не я… Він сам… Він перший повалив мене…

— Батько є?

— Він на селі.

— А мати де?

— Померла…

— А з ким живеш? Хто там у тебе є?

— Тітка, Марія Опанасівна.

— Тітка? Ну то ось, бери свої книжки — та й марш до дому, до тітки. Можеш переказати, що тебе вигнали з гімназії. Нам хулігани не потрібні!

І директорська борода знову занурилась у папери.

Спантеличений, я кілька хвилин мовчки стояв біля вкритого сукном довгого столу.

«Оце-то фунт! Він, мабуть, гадає, що я благатиму його, навколішки впаду? Не діждеш!»

Швидко схопив я дверну ручку й не помітив навіть, як захлопнулися за мною важкі двері директорської.

Довгим, порожнім коридором, по кам'яних сходах я повільно зійшов у вестибюль і вийшов на вулицю. Надворі було вже зовсім жарко. Голуби глухо туркотали на соборній дзвіниці. Водовозний візок з кучером на краєчку пузатої бочки проторохкотів повз мене й зник за кафедральним собором.

Нагорі, біля вчительської, уривисто задзеленчав дзвоник.

Зараз вибіжать сюди хлопці. Вони стануть допитуватися: «Ну, що, здорово попало?» А що я скажу? Що мене вигнали? Ну, ні. І так тоскно, а тут ще жаліти почнуть і, того й гляди, тітці проговоряться. Краще вже накивати п'ятами. І, затиснувши під пахвою книжки, я побіг на Заріччя.

Коли настає вечір

Удома я довго не міг знайти собі місця.

Що ж все-таки сказати Марії Опанасівні?

Минулої зими, перед самісіньким різдвом, ми з Куницею не пішли в училище, а подалися в ліс по ялинки. Батько дізнався про це й потім три дні лаяв мене, навіть, пам'ятаю, Сашка Бобиря прогнав, коли той прийшов кликати мене на коньках кататися.

Ні вже, нікому не казатиму, що мене вигнали з гімназії. І Марії Опанасівні. І хлопцям. Навіть Куниці не скажу, прикро все-таки. А що як спитають, чому не вчишся? Ну, тоді вигадаю що-небудь. Скажу, у мене стригучий лишай, і лікар Бик не велів приходити в клас, щоб не заразити інших учнів: і боятимуться, і повірять.

Був же у Петька Маремухи стригучий лишай, і він, щасливець, сидів тоді два тижні дома. От і роздряпаю я собі на животі склом ранку, скажу, що це лишай, маститиму її білою цинковою маззю й сидітиму вдома. А там і канікули почнуться.

Вирішено — у мене лишай!

Проте увечері цього дня я ніяк не міг заспокоїтися.

Лишай лишаєм, тітку обдурити буде неважко, а от досить згадати, що я вже більше не учень, — і одразу починало щеміти серце.

Найприкріше було, що мене вигнали через цього поганця Котьку. Ох, як прикро.! Шкода, що я його мало відлупцював…

Удома нікого не було. Погодувавши мене обідом, тітка Мерія Опанасівна пішла на город прополювати грядки.

А чи не піти мені до Юзика? Та вже, мабуть, повернувся додому і Юзиків батько. А мені не хотілося з ним зустрічатись. Дуже вже він суворий, ніколи не засміється й не відповідає навіть, коли говориш йому: «Здрастуйте, дядьку Стародомський».

«Ні, до Юзика ходити не варт, — вирішив я. — Так просто піду погуляю сам…»

Незабаром тихі сутінки спадуть на криві вулиці нашого міста. Вже сонце, охолоджуючись, сідає за Калинівський ліс. Повільно й поважно плентаються по вузькому провулку вниз, до річки, на купання, шоколадно-чорні єгипетські гуси нашої сусідки Лебединцевої. Гусей ніхто не жене, вони самі, вийшовши з підворіття, погойдуючись, повигинавши шиї, бредуть униз.

Підіймаючись Турецькою вулицею, я почув, як нагорі, на гімназичному подвір'ї, дрібно застукотів барабан. Підійшовши ближче, я побачив, що біля вічка в кам'яній огорожі гімназичного подвір'я згуртувалися малята. Зіп'явшись навшпиньки, вони зазирали в глиб подвір'я.

— Дивись, дивись, як марширують! — у захваті закричав хтось із них.

І враз серед цієї дітвори я помітив стрижену потилицю Куниці. Оце-то здорово! А я гадав, Юзик сидить удома.

Я розштовхав ліктями хлопчиків, що стовпилися біля паркана, і, пробравшись до Юзика, плеснув його по плечу.

Він здригнувся й швидко обернувся, розгніваний, готовий до бійки. Але, побачивши мене, помітно зніяковів і промимрив щось невиразне собі під ніс.

— А ти чого прийшов сюди? Цікаво тобі, чи що? — спитав я, киваючи в бік подвір'я.

— А, дурниці такі, — з удаваною байдужістю відповів Куниця, — ходять, «слава» кричать, а офіцери дивляться на них, мов на мавп у звіринці!

Зовсім близько, за стіною, застукотів барабан. Через вічко я побачив, як по гімназичному подвір'ю рівними рядами закрокували бойскаути. Вони в новій формі: на них коротенькі кольору хакі штанці до колін і ясно-зелені сорочки з відкладними комірцями. До лівого плеча у кожного пришитий жмутик різнокольорових стрічок, а на рукаві, трохи нижче ліктя, — жовто-блакитні нашивки. Бойскаути марширують рядами по три чоловіки і, підійшовши до паркана, звертають убік.

Віддалік, хизуючись, у нових жовтеньких черевиках крокує «утопленик» — Котька Григоренко. На рукаві у Котьки, трохи вище жовто-блакитної нашивки, в'ється черв'яком малиновий шнур. Це означає, що Котька не простий скаут, а начальник. Мені ненависні й неприродна хода цього панича, і його самовдоволений вигляд. І як ото його слухаються Володька Марценюк, Сашко Бобир? Адже раніше вони ніколи не приятелювали з Котькою, дражнили його, а зараз навіть дивитися гидко, як вони з шкіри пнуться перед оцим лікарським синком…

Підлизи нещасні — з ними навіть здоровкатися не варт…

Хлопчаки загаласували у мене за спиною. Вони зовсім притисли нас із Куницею до паркана, силкуючись роздивитися, що діється на подвір'ї.

— Ходімо-но, Юзику, краще купатися! Я вже надивився. Годі тут стояти, — запропонував я Куниці.

Куниця погодився.

Знайомою звивистою стежкою, повз вулицю Понятовського, ми попростували до річки.

— Ну, що тобі директор сьогодні сказав? Либонь попало здорово? — спитав Куниця.

— Ет, дурниці, спершу лаявся, а тоді, коли я йому розповів, що Котька мені підніжку підставив, замовк і відпустив додому.

— Тільки й того?.. А Петько Маремуха брехав, що тебе вигнали з гімназії. Ми чекали тебе, чекали, а ти як пішов, так і зник. Я вже подумав, чи не посадив тебе бородатий за Котьку в карцер.

— Ну, ото ще, вигадали. Не вигнав, а погрожував вигнати. А Маремуху я відлупцюю, якщо він про мене брехатиме…

Унизу вже заблищала річка.

— Купатися зі скелі будемо?

— Давай із скелі, — погодився Юзик.

Ми повернули вниз. За річкою показалася знайома Стара фортеця.

Все її подвір'я засаджене фруктовими деревами. Біля Папської вежі ростуть низькі гіллясті яблуні-скороспілки.

Зірвеш спіле яблуко, ще задовго до осені, потрясеш над пухом, — чутно навіть, як торохтять усередині його чорні тверді зернятка.

Скороспілки, коли дозрівають, стають м'якими, ніжними, зуби — тільки торкни таку шкурку — самі впинаються в ніжно-рожеву розсипчасту м'якоть яблука.

У фортеці є кілька шовковиць. Ягоди, що визрівають на цих деревах, ми звемо «морвою». Вони чорні й схожі на шишечки вільхи. Коли чорна «морва» дозріє, ми, залізши н Папську вежу, шпурляємо звідти згори на дерева важке каміння. З шумом пробиваючи листя, каміння летить униз, зачіплює тверді гілки, гілки трясуться, а ягоди обсипаються.

Потім у густій траві, під збитим листям, ми шукає м'які, солодкі, налиті чорним соком ягоди. Ми їмо їх тут-таки, повзаючи навколішках під деревом, і довго після цього рот у нас буває синій, наче ми пили чорнило.

Ось уже кілька днів, як на лотках міського базару з'явилися перші черешні. Жовті, зовсім прозорі, жовто-рожеві, схожі на райські яблучка, і чорні, блискучі, що красять губи, черешні по вінця сповнюють скрипучі козубеньки перекупок. Перекупки брязкають тарілками терезів, лаються, відбиваючи одна в одної покупців, відважують ягоди в паперові кульки.

Як ми заздримо тим, хто вільно, не торгуючись, купує цілий фунт черешень і, спльовуючи на тротуар слизькі кісточки, не поспішаючи проходить повз нас!

Отак, міркуючи про черешні, я зійшов слідом за Юзиком до річки. Тепер фортеця височіла над нами справа — висока, похмура. Я побачив хистку її тінь, що спадає на воду, і згадав про високі, товстостовбурні черешні, що росли у подвір'ї фортеці, за Папською вежею. Листя в них прозоре, рідке, а ягоди напрочуд солодкі.

«Коли перекупки продають черешні на базарі, — подумав я, роздягаючись, — виходить, вони вже достигли і в фортеці».

Я сказав про це Куниці.

— Ну то що ж? Давай поліземо завтра!

— А коли?

— Після обіду.

— Ні, увечері не можна, — сказав я, — там же петлюрівці влаштували гарнізонне стрільбище. Щодня після обіду вони вирушають туди на стрільбу, і до сутінок вся фортеця тріщить від кулеметних пострілів. Кулі, виючи, летять саме в ту стіну, по якій треба лізти до вежі.

— Ну, а коли ж? — ляскаючи себе по стегнах, спитав Куниця. Він уже роздягся й стояв переді мною голий, худорлявий.

— Давай раненько, перед школою. Візьмемо з собою зошити, щоб додому по них не бігати, я зайду до тебе, тільки ти, гляди, не проспи, — сказав я, зовсім забувши, що мені завтра до гімназії не треба йти.

— Та я не просплю, — відповів Куниця, — але ж уранці сторож вештається по фортеці. Як ми поліземо на черешні?

— Так. Це правда.

Вранці сторож обходить усю фортецю, а от трохи пізніше, саме коли в гімназії починаються уроки, сидить на лавці біля воріт. Тоді хоч ламай дерева — не почує.

Сторож не любить, коли хлопці з'являються в саду фортеці. Він дбайливо оберігає кожне дерево, навесні обмазує стовбури вапном, обкопує навколо дерев землю й посипає її гноєм. Коли фрукти достигають, він збирає їх собі. Вилізе на дерево по драбині — дарма що кривоногий — і обриває ягоди, яблука й навіть маленькі кругленькі груші-дички.

— Ет, є чого боятися! Ну, побачить, закричить. Подумаєш! Хіба ми не зуміємо втекти? Не полізе ж він за нами по фортечній стіні, старий чорт! Давай, ходімо вранці, — вирішив я.

— Ходімо! — сказав Куниця.

Ми кидаємо на березі одяг і пробираємося вгору, на скелю. Що за радість купатися біля берега, на мілині, де купаються зарічанські жінки? Не купання, а самий сором! Інша річ видертися на скелю й звідти, з витягнутими вперед руками, кинутися головою вниз у бистру воду. Теплі, нагріті за день скелі колють нам ноги, дрібні камінці обсипаються вниз і шарудять по кущах блідо-зеленого полину.

Видершись на скелю, ми з Юзиком стоїмо на ній поряд.

Далеко, за греблею, у воду пірнають качки. Вони раз у раз підкидають догори свої товсті гузки й блискають на зеленавій гладі застояної води червоними лапками.

— Вода сьогодні, мабуть, тепла-тепла! — каже Куниця й блаженно посміхається.

По мосту лунко проїхав віз.

— Давай! — гукнув я і, не дочекавшись відповіді, з розгону кинувся у воду.

Виринув на середині річки, шукаю Куницю. Його нема ні на скелі, ні на воді. Він, чорт, добре пірнає. Я кручусь дзигою на одному місці. Я боюся, коли б Куниця не пірнув під мене й не схопив за ногу. Це дуже неприємно, коли тебе під водою схоплять за ногу слизькими руками. Куниця пробкою вискочив з води біля самісінької греблі. Великі кола розбігаються в різні боки. Як далеко він проплив під водою! Мені стільки не пропливти.

Ми пірнаємо наввипередки, дістаємо з дна кругленькі камінці й жовту глину, збиваємо бризки, щоб побачити райдугу. Стомлені, ми перекидаємося на спину й лежимо на воді нерухомо. Течія повільно зносить нас униз, до греблі. Угорі розстилається блакитне, ледь порожевіле на заході, прозоре, без єдиної хмарки, небо.

Завтра буде чудова погода!

Пізно ввечері, коли надворі було зовсім уже темно, я пішов у крільчатник, захопивши з собою каганець та сірники.

При тьмяному світлі гасового каганця я, скинувши сорочку, кілька разів дряпонув себе по животі товстим осколком пивної пляшки. Незабаром на шкірі проступили краплини крові. Я поморщився від болю й згадав, як мені прищеплювали віспу. Так само ось дряпала мене ланцетом по руці лікарка.

Я подивився на скло. «Подряпати хіба ще? Годі! — вирішив я. — Тітка короткозора, однаково не помітить».

Повернувшись до хати, я жалісним голосом сказав Марії Опанасівні:

— Тьотю, я завтра до школи не піду, лікар заборонив — у мене стригучий лишай, і я можу заразити учнів… Подивіться-но!

Марія Опанасівна відсунула на край плити гарячого листа з смаженою, що так смачно пахне, картоплею і, ворушачи губами, подивилася на мій живіт.

— Ну, що ж, не ходи, тільки помасти швидше йодом, — сказала вона й відвернулася до плити, в якій завивав огонь.

Мені стало навіть прикро: старався, старався, пустив кров, обдер шкіру, а вона глянула одним оком та й відвернулася, мов нічого й не було! Хоч би пожаліла мене, так от ні — смажена картопля їй дорожча.

У Старій фортеці

Прокинувся я рано-вранці. Сонце ще зійшло над стріхою сарая. Я побіг на город. Там з крайньої грядки я одну по одній повисмикував рожеві редиски й повернувся в дім. Тихо ступаючи по кухонній підлозі, я дістав з полиці почату тіткою буханку хліба, відрізав собі дірчастий окраєць і, посипавши хліб сіллю, сів на табуретку. Незабаром на кухонному столику залишилися тільки хлібні крихти та позрізуване гострим ножем мокре від нічної роси мохнате листя редиски. Я вже збирався йти, коли з спальні, позіхаючи, вийшла тітка.

— Ти чого ледве світ підвівся? — спитала вона, дивлячись на мене заспаними очима.

— А я піду до Юзика Стародомського задачі з арифметики розв'язувати. Мені ж до гімназії лікар заборонив ходити, — от я дома з Юзиком і попрацюю.

— Які там іще задачі спозаранку? Людей будити. Брешеш ти, мабуть… — буркнула Марія Опанасівна й, нечутно ступаючи підійшла до мене. — Ану, покажи лишень! — наказала вона.

Я обережно, так, наче на тілі у мене була небезпечна рана, оголив живота й показав тітці почервоніле місце під першим ребром. Тітонька прижмурила заспані очі й, мало не торкнувшись носом мого вигаданого лишая, сказала:

— Ну, дурниці — він загоюється… Затягається вже.

— Де там затягається! — крикнув я й швидко опустив сорочку. — Це вам так здається, а мені боляче й свербить здорово. Ой, як свербить! — І обома руками я став швидко й старанно, перед самісіньким тітчиним носом розчухувати свій живіт.

— Та ти збожеволів! Не чухай! Не чухай, тобі кажуть, — злякано замахала руками тітка, — розчухаєш, а тоді й короста нападе. Покинь чухати! Іди краще змасти цинковою маззю.

Я йду в спальню. З шумом відчиняю ліву шухляду комода, де тітка зберігає свої ліки.

Я вмочую мізинець у фарфорову баночку з цинковою маззю. Потім, піднявши сорочку, густо змащую липкою білою маззю свій вигаданий лишай і наклеюю круглий клаптик пластиря. Це для того, щоб показати Куниці. Нехай рана має якнайстрашніший вигляд, тоді він розповість про неї в класі, і ніхто навіть не подумає, що мене виключили з гімназії.

— Випий молока! Тут залишилося вчорашнє, кип'ячене! — гукнула мені з кухні Марія Опанасівна.

Вона вже загримотіла каструлями й листами.

— Не хочу, я наївся! — відповів я тітці й побіг на вулицю.

За високими ворітьми в дворі у Куниці бігає їхній лютий кудлатий собака. Не встиг я ще й зупинитися біля паркана, як він, почувши чужого, люто загавкав і кинувся до воріт. Клятий пес — не можна навіть зайти у двір. Відійшовши на середину мостової, я протяжно загукав:

— Юзику! Юзю! Ходзь тутай!

Мовчання. Тільки, розлючуючись, хрипить і давиться під ворітьми пес.

Тільки б на мій крик не вийшов батько Куниці.

Та ось грюкають двері, й з палісадника, відігнавши собаку, вибігає Юзик. Очі в нього поприпухали, обличчя м'яте, сонне, й на лівій щоці червоніє відпечаток рубчика подушки.

— Ой, як ти рано, Василю! У нас іще всі сплять, — протираючи очі, бурмотить Куниця.

— Де там рано! Млин Орловського вже давно працює.

— А де твої книжки?

— А навіщо вони мені?

— Як-то навіщо? Ти хіба не підеш до гімназії?

— Не піду. Лікар Бик заборонив мені ходити в клас. У мене стригучий лишай, я заразний. — І я гордо ляснув себе по животі.

— Який лишай? Що ти вигадав?

— А ось — дивись. — І я, морщачись, підняв сорочку.

Мазь розтанула й розповзлася, жовтенький клаптик пластиря в'їхав униз і відкрив почервоніле місце.

Куниця цмокнув губами, похитав головою й чи то від співчуття, чи то з переляку промимрив щось невиразне.

— Боляче? — нарешті спитав він.

— Не дуже. Тільки щипає й свербить здорово, а чухати не можна.

— Стривай, стривай, а як же ти купався вчора?

— Купався. Ну, то й що ж з того? Свербіло, тільки трошки, я просто тобі нічого не сказав, гадав — так минеться. А зате вночі несила стало терпіти. Побіг я з тіткою до лікаря Бика. Прийшли, а він спить. Ми його одразу розбудили. Подивився він на мене, головою похитав: «Кепська, — каже, — справа». Маззю звелів це місце мастити й пластирі ліпити. А до гімназії заборонив ходити, поки не загоїться зовсім, — не змигнувши оком, збрехав я Куниці й сам вдивувався, як це все гладко виходить. Я вже сам починав вірити і в свою рану, і в лікаря Бика.

— Папірця тобі лікар дав для директора?

— А навіщо мені папірець, коли післязавтра канікули починаються?

— То, може, ти й у фортецю не полізеш?

— У фортецю я піду, ходити мені можна. Біжи по книжки швидше.

— Ну, гаразд, я зараз. — І Юзик побіг.

Сонце вже виповзло з-за скель — веселе й рум'яне. Ліва половина фортеці, звернена до міста, була освітлена яскравим ранковим промінням. Ми обійшли фортецю з тіньової сторони. Юзик сховав за пазуху зошити й підручники: так йому буде зручніше видиратися.

— Тільки вниз не дивись, а то голова обертом піде, — порадив він мені.

Чіпляючись за виступи квадратного каміння, щільно притуляючись до холодної волохатої стіни, ми обережно вилізли до першого карниза.

— Ну, тепер піде веселіше! Тільки б не запаморочилася голова!

Юзик — молодець. Він сміливо, не дивлячись собі під ноги, закрокував бочком по кам'яному карнизу.

Десь унизу, під фортецею, біліла звивиста дорога в село. Щойно ось ми йшли нею, а звідси, згори, вона здавалася дуже-дуже далекою.

Я не можу дивитися на шлях, а гляну — страх поймає — високо.

— Ех, що буде, те й буде!

Я повернувся до безодні спиною і, майже торкаючись губами замшілої стіни, затамувавши віддих, пішов по карнизу слідом за Куницею.

І ось, нарешті, ми добралися до Папської вежі. Слідом на Куницею я проліз через розламані грати всередину вежі. А тепер треба пробратися на фортечне подвір'я. Туди веде інше вікно, що виходить всередину фортечного подвір'я.

Куниця обережно визирнув з цього вікна, та раптом злякано кинувся назад і притиснув до губів палець.

Кілька секунд ми стоїмо мовчки.

Кого Куниця побачив? Може, сторож уже прогулюється із своєю важкою палицею по фортечному саду? Або хлопці з Заріччя випередили нас і збивають камінням черешні? А може, ще гірше — петлюрівці приїхали сюди вчитися стріляти?

В цей час я почув чиїсь голоси, потім заіржав кінь і заглушив усе. Знову розмовляють. Говорять голосно всередині фортеці. Та хто б міг бути тут так рано?

Чи не краще, поки нас ніхто не помітив, вибратися з ножі назад до підніжжя фортеці? Там уже нас ніхто не найме.

Але Куниця задумав інше.

Він ліг на запорошену підлогу вежі й знаками запропонував і мені зробити те саме. Повільно, плазом ми добралися по всипаній вапном підлозі до вікна й, ледь-ледь підвівши голови, глянули вниз, на подвір'я фортеці.

Унизу, під найвищою черешнею, стоїть чорний фаетон з піднятим верхом. Лаковані крильця фаетона виблискують на сонці, і навіть у тонких блискучих спицях коліс грає сонячне проміння. У фаетон запряжені двоє ситих карих коней. Вони струшують мордами й тягнуться до трави. Нам чутно, як побрязкують їхні вудила.

Віддалік, біля Чорної вежі, до яблуні прив'язаний запряжений у прольотку сірий плямистий кінь. І кінь, і прольотка дуже схожі на виїзд лікаря Григоренка. У нього точнісінько такої ж масті кінь і така сама низенька, на два місця, прольотка з лакованою дугою над голоблями.

Біля фаетона, під черешнею, півголосом розмовляють троє петлюрівців у темно-коричневих жупанах, туго підперезаних ременями, у жовтих чоботях. Один із петлюрівців спирається на гвинтівку і якось чудно морщить лоб. А осторонь, у затінку фортечної стіни, стоять ще якісь люди. Один з них — невисокий, у зеленій непідперезаній сорочці, в пошарпаних штанях, з непокритою, коротко, під машинку, обстриженою головою. Він одразу ж здався мені дуже знайомим. Де тільки я міг його бачити? Він трохи згорбився, обличчя його звернене до нас — стомлене, жовтаве, хворобливе.

А навпроти нього стоїть Марко Гржибовський. Він тримає в руках якийсь папір; я чую уривчасті негучні звуки його голосу. Гржибовський читає цей папір непідперезаному чоловікові. На широкому ремені у Марка теліпається великий револьвер у дерев'яній кобурі, з другого боку висить довга шабля. А недалеко від Гржибовського стоїть, прихилившись до зеленої яблуні, лікар Григоренко. «То це його прольотка прив'язана біля Чорної вежі!» На Григоренку вишита сорочка й солом'яна панама з блакитною стрічкою. Мабуть, вусатому, схожому на запорожця лікареві дуже нудно з усіма цими військовими. Він поглядає на гілки яблуні й носком свого тупорилого австрійського черевика ліниво колупає землю під яблунею.

Чого це він приїхав сюди з петлюрівцями так рано?

Марко Гржибовський скінчив читати.

На зеленому фортечному подвір'ї, освітленому ранковим сонцем, стало зовсім тихо.

Навіть петлюрівці біля фаетона принишкли.

Марко повільно згортає білий папір учетверо й ховає його у верхню кишеню англійського френча захисного кольору. Поправивши револьвер, він кричить щось до трьох петлюрівців — ті виструнчились, притиснули до себе гвинтівки, й відгомін од крику Гржибовського несподівано далекою луною пробігає довгим занедбаним подвір'ям фортеці.

Петлюрівці, взявши рушниці наперевіс, важкими широкими кроками підходять до похнюпленого, обдертого чоловіка.

Маленький криволиций петлюрівець торкає його за плече й киває на бастіони.

Чоловік у зеленій сорочці стомлено повертається і йде до зеленого бастіону. Тільки тепер я помічаю викопану біля самого схилу бастіону, на зеленому моріжку, свіжу довгасту яму. Чорний горбочок землі, мов насип перед окопом, зводиться над нею.

Куниця боляче штовхає мене під бік. Чого він хоче?

Дійшовши до чорного горбочка, босий чоловік, немов у забутті, не поспішаючи роздягається. Спершу він скидає верхню сорочку. Кволим рухом руки він одкидає її вбік на зелену траву і, напівприсівши, скидає спідню сорочку. Певне, йому важко стояти. Ось він роздягнувся до пояса й стоїть на траві під зеленим півкруглим бастіоном, оголений, худий, з випуклими ребрами, що проступають під шкірою.

Я пильно дивлюсь на цього голого чоловіка й усе ще нічого не розумію: навіщо він став роздягатися; не купатися ж він зібрався тут, на фортечному подвір'ї?

І лише коли троє петлюрівців, притиснувши до плечей коричневі блискучі гвинтівки, завмирають на місці, — я раптом змірковую, що відбувається зараз унизу. Я розумію, чого сюди приїхали раннім ранком петлюрівці, навіщо вони привезли з собою худу, тяжко хвору людину.

Мені страшенно хочеться заплющити очі, втекти, не бачити того, що відбудеться ось зараз перед нашими очима.

Але гвинтівки в руках петлюрівців вирівнюються дедалі пряміше, троє солдатів міцно стоять на розставлених йогах; ледь подавшися вперед, вони ціляться, припадаючи обличчям до полірованих прикладів.

Голий, понурий чоловік, зібравши останні сили, здригається, випростовується. На чорному насипу він одразу здасться високим, тонким. І, піднісши над головою кулак, він кричить петлюрівцям, що поприпадали до гвинтівок:

— Мене ви вб'єте, але народ український вам не обдурити й не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Украї-иа-а-а!

Вітер доносить до нас уривки його хриплого, простудженого голосу.

І тільки тут я впізнаю жовтого, хворобливого чоловіка.

Та це ж його привів до нас у дім Іван Омелюстий того весняного сльотавого вечора, коли відступали червоні! Це ж його Марія Опанасівна вкладала на кованій скрині й напувала чаєм з сушеною малиною, а він, виткнувши з-під ковдри руку, став показувати мені пальцями на освітленій стіні різні кумедні штуки. Це ж він так страшно клацав зубами, коли Іван розмовляв з моїм батьком. Виходить, він не пішов з червоними; виходить, тітка обдурила мене. Я схопився, виткнувся з вікна.

«Облиште, пустіть його, він дуже хворий, він нікому нічого не зробив!» — хотів закричати я, але слова застрягли у мене в горлі, а Куниця одразу ж потяг мене вниз, і я впав на коліна.

Кирпатий Марко Гржибовський махнув шаблюкою. Три гвинтівки майже одночасно підстрибнули в руках петлюрівців. Відгомін рушничного залпу лунко прогримів у бастіоні, в амбразурах чорних порожніх веж.

Потривожені пострілом галки знялися з своїх гнізд і крякаючи закружляли над фортецею. Здавалося, все місто принишкло там, за фортецею, вслухаючись у густу луну пострілів.

Голий чоловік так, наче йому стало холодно, зіщулився, притис до грудей руки, нахилився набік і тоді повільно, повільно, немов засинаючи, схиливши голову, повалився на землю, до викопаної біля його ніг чорної довгастої. ями.

Тоді неквапною ходою, спираючись на сучкувату вигнуту палицю, до ями підійшов лікар Григоренко. Поклавши на траву панаму з блакитною стрічкою, він нахилився й став обмацувати біле тіло того, що впав. Григоренко закинув назад його голову, легко торкнув очі.

Потім він випростався, обтер руки об білу хусточку й щось тихо сказав Гржибовському.

Марко швидко підійшов до насипу й ногою скинув убитого в яму.

Поки петлюрівці клацали затворами і, викидаючи в траву стріляні гільзи, розряджали гвинтівки, Марко Гржибовський і вусатий Григоренко удвох підійшли до лікаревої прольотки.

Гржибовський виліз на її передок так, що прольотка одразу накренилася вліво, й гукнув:

— Стороже, стороже, йди-но сюди!

На Маркове гукання прийшов сторож у пошарпаному брилі. Він ішов повільно, кульгаючи, з острахом оглядаючись навкруги. Підійшовши до Гржибовського, він скинув бриль і вклонився.

— Візьми-но в екіпажі заступ та швидко закопай он ту могилу. Тільки як слід, добре! Тоді травою закидай. І нікому не смій говорити про те, що бачив. Зрозумів? А ні, то… — І Гржибовський торкнувся револьвера. — А собі за роботу, — додав він милостиво, — ось його шмаття візьми.

Сторож дістав з фаетона заступ і підійшов до ями. Не дивлячись у могилу, він квапливо став підбирати чорну, з жмутами зеленої трави землю й поспішно, незграбними кидками засипав нею застреленого петлюрівцями чоловіка. Заступ тремтів у сторожа в руках. Мабуть, уперше випала йому на долю така страшна робота.

А Марко Гржибовський, наче кучер, сів на передку прольотки і, вийнявши з кишені срібний портсигар, простягнув його лікареві. Кришка портсигара, клацнувши, злетіла догори, вони закурили. Голубий дим здійнявся над прольоткою. Зіпершись на її крило, лікар показував Маркові рукою то на яблуні, то на. черешні. Потім він нахилився до підніжжя яблуні й схопив жменю угноєної, пухкої землі. Він підніс на долоні цю землю Гржибовському, бережно розтер її в руках і тоді, прицмокнувши губами, відкинув набік.

Певно, він хвалив сторожа, який добре доглядає дерева у фортеці. А сторож уже засипав яму землею і зеленим дерном. Роздумуючи, він постояв хвилину над могилою й тоді швидко підібрав розкидану на траві одежу убитого. З цими речами в одній руці, з заступом у другій, кульгаючи, пін підійшов до прольотки й знову вклонився Гржибовському. Марко виплюнув недокурок, скочив на траву і, поправивши кашкет, взяв від сторожа вимащений глиною заступ.

— Е-гей, хлопці! — гукнув він до петлюрівців і з усього розмаху перекинув їм заступ.

Ті відскочили, а заступ, перекрутившись у повітрі, впав у траву, біля задніх коліс фаетона.

Марко разом з Григоренком сіли в прольотку.

Двоє петлюрівців, з гвинтівками в руках, теж полізли всередину фаетона, а третій, маленький, передавши їм свою рушницю, виліз на козли й узяв батіг.

Лікар Григоренко натягнув віжки, і його легка прольотка перша виїхала з фортеці через відчинені сторожем ворота.

М'яко погойдуючись на пружних ресорах і підстрибуючи, слідом за нею покотив з фортеці на вулицю чорний, и піднятим верхом казенний фаетон. Ситі коні, обплутані нарядною збруєю, махали хвостами.

Чути було, як, збігаючи вниз, до моста, коні дзвінко зацокотіли копитами по голому камінню бруківки.

Сторож зачинив ворота й повернувся назад на подвір'я.

Бриль його лежав на бастіоні біля засипаної могили. Спираючись на сучкувату ясеневу палицю, з одягом убитого під пахвою, сторож стояв посеред фортечного подвір'я похмурий і насуплений.

— Васько, а чи не той це більшовик, котрого спіймали вчора в Старій садибі? — тихо, тремтячим голосом, прошепотів Куниця, обдаючи моє обличчя гарячим диханням. — Я після купання зустрів біля Успенської церкви Сашка Бобиря, і він мені казав, що з Старої садиби синьожупанники під рушницями вели якогось більшовика. Може, це він самий? Ти не чув про це?

Ні, я не чув про це. Та якби навіть і чув, мені важко було б зараз про це розмовляти.

Я бачив його живого перед цим всього лиш один раз. Я не знаю, хто він, як його звуть, чи є в нього сім'я, я нічого не знаю про нього й не довідаюсь, певне, поки не повернеться з Нагорян мій батько, поки не повернеться Радянська влада.

Тепер цей чоловік став мені рідним і близьким. Мені навіть думати було тяжко, що він не встане з цієї чорної ями, не примружиться, глянувши на небо, від сонячного світла, ніколи не посміхнеться й не прийде в гості до мого батька як давня, добре знайома, своя людина.

Куниця знову штовхнув мене.

— Васько, давай зліземо до нього, га? — шепнув він, киваючи вниз на сторожа.

Я обернувся до Юзика й побачив сльози у нього на очах. Куниця плакав. Йому було страшно залишатися тут, у цій холодній, напівтемній вежі, після всього, що ми побачили на фортечному подвір'ї. І тільки-но я подумав про це, як мені самому перехопило віддих і, одна по одній, великі сльози закапали з очей. Я одразу затулив обличчя долонями, перед очима пішли зелені кола, але однаково це не допомогло — сльози бігли дедалі дужче. Я повернувся вбік і припав чолом до холодної стіни. Я бачив перед собою в темряві падаючого хворого комуніста, я чув його останній, передсмертний, грізний і віщий вигук:

— Хай Живе Радянська Україна!

«Душогуби кляті! Кого ви вбили?» Цієї хвилини я поклявся, що помщуся за смерть убитого петлюрівцями більшовика. Нехай попадеться мені вночі в Крутому провулку кирпатий Марко Гржибовський! Я одразу провалю йому голову каменюкою.

І з болю, з досади, що ми не змогли перешкодити Маркові Гржибовському, коли він розстрілював нашого нічного гостя, я заревів ще дужче.

— Не треба, Васько, ой, не треба! Ну, ходімо звідси! Ну, прошу тебе!.. Ну, ходімо вниз! — також схлипуючи й сіпаючи мене за лікоть, зашепотів Куниця.

І, не дочекавшись відповіді, він виткнувся з вікна. Обережно звісивши ноги на фортечну стіну, він сміливо пішов по ній, розсуваючи гілки чагарника, що перетинали йому шлях. Почувши шум, сторож підвів голову. Він побачив Куницю, який ішов по стіні, але не закричав, як завжди, і навіть не зрушив з місця.

Я витер кулаком сльози й спустився на подвір'я слідом мп Куницею. Зстрибнувши із стіни, ми обидва, повільно ступаючи по м'якій траві, підійшли до сторожа.

— Дядьку, вони вбили того комуніста, що в Старій садибі вчора спіймали?.. Еге ж, дядьку? — спитав у сторожа Куниця Так, наче сторож був його давній, добрий знайомий.

— Звідки я знаю? — глухо, насторожено відповів сторож. Він недовірливо розглядав нас.

Обличчя у сторожа поблизу було зовсім не таке вже страшне, яким здавалося здалека. Він, мабуть, давно не стригся, голова в нього була заросла, волосся спадало на засмаглі вуха.

— А ви чиї будете?

Ми назвалися.

Виявляється, сторож знає Юзикового батька. Про мого він тільки чув.

— Бачили? — помовчавши, все ще недовірливо спитав нас сторож.

— Ми у вежі сиділи! — пояснив я.

— Того самого, — тепер уже більш твердо сказав сторож. — Я спершу не зрозумів, чого вони сюди їдуть. Відчинив ворота й питаю: цілий день стрілятимете? А той офіцер глянув і сміється, ірод окаянний. Та ще й одежу його мені дав. А навіщо вона мені, тільки гріх на душу взяв. — І сторож подивився на речі вбитого.

Ми розглядали зелену, вимащену вапном гімнастерку і подерту сорочку.

— Дядьку, а ви нас пустите у фортецю, ми квітів нарвемо й принесемо сюди, йому на могилу! — сказав Куниця.

Сторож погодився.

— Тільки увечері приходьте, — попросив він, — бо вдень вони тут вправляються, — онде всю стіну кулями поколупали…

Ми розсталися з сторожем як свої люди. Старий сам відчинив нам ворота.

Повз підземний хід, через фортечний міст ми пішли до міста. Куниця подався до гімназії, де давно вже почався перший урок, а я — додому.

Розходячись, ми умовилися, що сьогодні ввечері Куниця зайде до мене, і ми разом підемо рвати квіти для могили вбитого у фортеці чоловіка.

Маремуху висікли

Куниця прийшов до мене завидна. Пронизливим свистом він викликав мене на вулицю. Я почув свист і підбіг до дощаного паркана.

— Заходь! — гукнув я Куниці. — Я зараз, тільки нагодую кролицю, а тоді давай до Петька підемо по бузок.

— Його вдома нема, — похмуро сказав Куниця, проходячи зі мною до розчинених дверей крільчатника.

— А ти що — заходив до нього?

— Та я й так знаю. Він просто з уроків із своїми голоногими до театру пішов.

— До театру? Справді?

— Звичайно, до театру. Скінчились уроки — їх усіх вишикували на майдані й повели. З музикою. А попереду Марко Гржибовський! — сердито пояснив Куниця.

Зайшовши в крільчатник, Куниця одразу нахилився до мене й спитав:

— Васько, а навіщо ти мені набрехав?

— Чого набрехав? Коли?

— Ніби не знаєш. Та вчора, коли купатися йшли. І сьогодні вранці — про лишай. Адже бородатий тебе вигнав, так?

— Звідки вигнав? Хто це вигадав? Ніхто мене не виганяв.

— Як ніхто? А наказ для чого вивісили?

— Який наказ?

— А ось який — на стіні біля вчительської висить. Прийди почитай сам, коли не віриш. Сьогодні на великій перерві вивісили. А в наказі написано, що тебе за хуліганство вигнали з гімназії. Сам Прокопович підписав… Сьогодні Сашко Бобир був черговим, він бачив, як твоє прізвище з класного журналу зеленим чорнилом викреслили. Ось. А ти гадав — я не довідаюсь, так? Набрехав-набрехав: «Мене лікар Бик звільнив… Уночі з тіткою побігли… Ось лишай, подивись». А сам не знаєш, що лікар Бик уже другий тиждень заарештований сидить за те, що не дав петлюрівцям обшук зробити у себе в квартирі. Мені сьогодні хлопці розповіли. А я вчора вуха розвісив, повірив тобі.

Куниця замовк і тільки постукував пальцями по кролячій клітці. Тоді ображеним голосом сказав:

— Сьогодні вранці Котька став хвалитися, що тебе вигнали, а я йому кажу: «Нічого не вигнали, він хворий, а ось одужає і вдруге тебе в річку кине». А Котька як засміється. «Хворий, — закричав, — хворий! Та він плаче сидить, що з гімназії витурили». Тут, наче на зло, й наказ вивісили. Навіщо ти мені набрехав? Не соромно тобі?

Мені й справді було соромно. Я по-дурному вчинив, що збрехав Юзикові про лишай і про директора. Кому-кому, а Куниці я міг би довірити будь-яку таємницю. Це не Петько Маремуха. Той боягуз і слова ніколи не додержить. А Куниця — хлопець надійний.

Минулої осені я в училищі зірвав ринву: хотів по пій вилізти на дах, а ринва була іржава, взяла та й упала. Куниця стояв поруч. Потім довго, з добрий місяць, завідуючий по всіх класах допитувався: «Хто зірвав ринву? Хто зірвав ринву?» І вчителі також питали, але Куниця не виказав мене, й відтоді ще міцнішою стала наша дружба. Даремно я не розповів йому все, як було. А ось зараз треба виплутуватися.

— Знаєш, Юзику, я гадав — все так минеться. Пострахав мене Прокопович, а потім простить.

— Минеться! Жди! — посміхнувся Куниця. — От якщо прийдуть червоні, тоді й простять тобі, а цей бородатий нізащо не простить. Ти ще не знаєш, який він уїдливий. І нащо ото нас перевели до цієї гімназії? Кому це потрібно?

— Кому? Петлюрі. Він хоче на свій бік нас переманити, щоб, коли ми попідростаємо, за його директорію воювали. Чорта пухлого! Не діжде, душогуб клятий!

В цей час кролиця застукотіла задніми ланками об дно клітки.

— Ой, який у тебе кролик здоровий! Невже самка? — раптом здивувався Юзик, помітивши в глибині клітки червоні очі моєї кролиці.

— Ага, самка, ангорська. Поглянь, яка вона гладка, з півпуда буде… Трусь, трусь, трусь!.. Іди сюди!.. — покликав я кролицю, простягаючи до неї жовту моркву. Я був радий, що Куниця так швидко перестав сердитися.

Гладка кролиця вистрибнула з глибини клітки й ткнулася мені в долоню гарячою мордою. Гострими зубами вона схопила моркву й заходилася швидко гризти її. На грудях у кролиці від хвилювання стовбурчилася біла пухнаста шерсть, а на морді ворушилися довгі, тонкі вуса.

— Васько, чуєш, Васько! А якого голуба я сьогодні спіймав! — похвалився Куниця, — Крильця бузкові, дзьобик маленький, мов у чижа, лапки в перах, із шпорами, а на грудях бант завивається. Ти ж знаєш, банточні голуби дуже породисті. Візьму за нього на базарі карбованців сто, не менше. Боязко тільки продавати. А що як хазяїн знайдеться? І ти, гляди, мовчи…

— Він сам до тебе сів чи ти підманив?

— У тім-то й штука, що підманив. Я повернувся з гімназії, набрав у кишеню кукурудзи й поліз на покрівлю. Голуби ж у мене зараз не в будці, де навесні були, — будку тато сікачем порубав, — а на горищі того сарая, де він собак тримає. Ну от. Виліз я на покрівлю, відчинив гратки, кинув голубам кукурудзи, — коли, дивлюсь, над Старою садибою голуб кружляє. І низько. Ех, думаю, спробую щастя.

Адже вдома нікого нема: тато Забодаєву собак здає, а мама на базарі. Похапав я голубів та вгору — одного, другого. Аж пір'я полетіло. Свистіти став. А мій голуб, отой білий трубач, і без свисту — як майнув, як рвонув і одразу вад дзвіницею закружляв. Ну, банточний до нього й пристав. Я швиденько з покрівлі на землю, сів у бур'яні під курником, шворочка в руках та й чекаю. Політали вони трохи та й сіли поряд — мій і чужий. Мої-бо голодні, зранку нічого не їли, ну й поскакали в голуб'ятню, а чужий за ними. Я гратки хлоп — і готово! Банточний з ними сидить і вже коло білої самиці крутиться. Я й думаю тепер: а що як йому крила перефарбувати? З бузкових на коричневі? Тоді й на базар можна…

— А навіщо тобі його продавати? Залиш на розплід. Дивак, не знаєш, що зробити? Перев'яжи крило шнурком і не відлетить.

— Та я б перев'язав і приручив, але тато може помітити. А він мені суворо-пресуворо наказав більш як дві пари не тримати. Я й боюсь: побачить п'ятого та й усіх продасть.

— А що? Шкода йому?

— А годувати чим? Кукурудза ж зараз дорога, й дістати її ніде. Селяни на ярмарок тепер не їздять. Бояться, що петлюрівці все у них позабирають.

— У вас своєї хіба нема?

— Та є, тільки мало — не вродила. Нам самим на мамалигу не вистачить.

За будинком грюкнула хвіртка. До нас хтось ішов, мабуть, до тітки. А вона спить. Я залишив Куницю в крільчатнику, а сам побіг назустріч.

Біля ґанку я наштовхнувся на Петька Маремуху.

Він був увесь червоний, скуйовджений і важко дихав. Видно, він біг сюди й через те засапався.

— Ти вдома? — радісно сказав Петько.

— Вдома, — відповів я непривітно. — А що, вистава хіба закінчилася?

Мені було заздро, що Петько ходив до театру, дивився виставу.

— А ти… ти звідки знаєш, що я був у театрі?

— Подумаєш — секрет! Усі знають.

— Куниця?.. Він що — був у театрі?

— Ну, в гімназії бачив, як вас виводили. Чого ти причепився? Ходімо в сарай.

Юзик теж зустрів Маремуху неласкаво. Петько почував себе ніяково, він розумів, що ми не дуже прихильні до нього. Він потупцював трохи на місці, а тоді, побачивши кролицю, метушливо, скоромовкою сказав:

— Ой, який кріль! Де ти такого дістав, Васько? Навесні у вас інший у дворі бігав. Правда? Цей красивіший, цілий баран, а не кріль!

Але даремно витанцьовував Петько перед моєю кролицею. Марно прицмокував він губами від захвату. Куниця і я чудово розуміли, що Петько просто хотів підлеститись до нас. Все було даремно. Одне з двох: або з нами дружити, або із скаутами голоногими до театру ходити. І ми удавали, ніби не помічаємо Маремуху.

Помовчавши трохи, Маремуха знову заговорив:

— Я не додивився всієї вистави. Ще одна дія залишилася.

— Чого ж так? Сидів би вже там до кінця. Чого сюди приперся? — не стерпів Куниця й суворо обірвав Петька. — Які з нас тобі товариші? Паничі, скаути — тобі товариші. Котька Григоренко — тобі товариш. Іди до нього в гості. — І Юзик з люттю сунув у ніс кролиці морквяне бадилля.

— Бодай їм! Хай би вони подавилися… Більше я до них не піду… — зітхнув Маремуха й раптом, почервонівши, одразу випалив: — Вони мене відшмагали!

Ми насторожилися.

Я з недовір'ям подивився на скуйовджене Петькове волосся. Товстенький, схвильований, у зеленому скаутському костюмчику, він стояв перед нами й винувато зазирав Юзикові в очі.

Хто б міг його відшмагати, такого підлизу? Не могло цього бути. І я, вирішивши, що Петько бреше, одверто сказав:

— Ти брешеш!

— Їй-богу! Нехай мене грім поб'є! Слухайте, я вам розповім усе по порядку. Тільки нікому не кажіть, — попросив Петько, — гаразд? Повели нас до театру. Під барабан. Після другого дзвоника Бобир пішов у зал, а я гуляю сам. Нехай, думаю, усі посідають, а я, тільки-но світло в залі загасять, візьму й теж сяду де-небудь скраєчку… От ходжу по коридору й думаю: та гасіть, чорти, світло швидше! А в цей час хтось лясь мене по плечу. Я спершу гадав — Сашко, хотів був йому дати здачі. Оглянувся, дивлюсь — ні, це Жорж Гальчевський, — знаєте, з сьомого класу бойскаут.

— Який Жорж? Той, що з фортечного мосту у водоспад стрибав? — спитав Юзик.

— Та ні. То Мацист стрибав. Того Жоржа Мацистом звуть. Та ти ж повинен знати Гальчевського: він худий такий, кощавий, високий, усе з кастетом ходить. Приятель Кулібаби. Його батько — піп, править у Преображенській церкві за колонією… Ну от, Гальчевський спіймав мене за плече та й каже: «А ти чого, шкот, тут крутишся?» — «Там душно дуже, — кажу, — поки не почалося, я тут повітрям подихаю». — «А квиток є? Покажи-но квиток!» — раптом зажадав Жорж. Став я шукати квиток, шукаю, шукаю, то в одну кишеню полізу, то за пазуху, то в другу кишеню, а сам усе думаю: аби тільки світло швидше загасили, він тоді одчепиться й побіжить до залу на своє місце. Та де там! Він стояв, чекав, а тоді як штовхне мене ззаду коліном та як закричить: «Забирайся геть звідси, шмаркач! Поки я тут черговий, жоден заєць у мене не пройде!» Я спотикнувся, мало не полетів, яблука мої покотилися до вішалки, я їх наздоганяю, а Гальчевський ще кричить контролерові: «Не пускайте цього зайця назад, щоб і духу його більше не було!» Я попідбирав яблука й — бігом на гальорку. Там у мене взяли квиток і пропустили, слова не сказали. Вбігаю — вже темно. Намацав вільне місце на боковій лавці біля самісінького бар'єра, сів і гризу яблуко. З'їв одне, взяв друге, тільки надкусив, — бачу, завіса розсувається. Ну, думаю, доїм потім. Тільки-но хотів покласти яблуко на бар'єр, а воно зірвалося та як полетить униз… Ох, я й налякався! Впустив і навіть глянути вниз боюся — страшно. Чую тільки, вилаявся хтось у партері й стільцем зарипів.

Потім тихо стало. А вистава триває, цікава така, з запорожцями, з танцями й з музикою. «Про що тирса шелестіла» — так називається. Я задивився та й забув про яблуко.

Закінчилася перша дія, запалили світло, я сиджу, не встаю, щоб місце не зайняли, а сам наглядаю, де знайомі хлопці сидять. Раптом ізнову — хап мене за плече. Обернувся я, дивлюсь — знов Жорж Гальчевський. «Ти яблуко офіцерові на голову кинув?» — питає. «Якому офіцерові?» — «А ось поглянь!» Як схопив мене за комір та й перехилив головою через бар'єр так, що я мало не беркицьнув униз. А звідти, знизу, з партеру, польський офіцер рукою Жоржеві махає й мені погрожує. Тоді Гальчевський як закричить: «Ходімо до кошового!» — і повів мене за куліси. Там артисти бігають, курява, дощок багато понакидано, темно, я мало не впав — зачепився за якусь вірьовку, а Гальчевський знай штовхає мене вперед.

Хотів я втекти — не вийшло. Привів мене Жорж до самого Гржибовського, а той сьогодні на сцені запорожця грав, увесь вимащений такий, і брови й ніс — усе у фарбі. Ніс у нього великий — наліпку наклеїв. Гальчевський козирнув йому й усе про те яблуко розповів, а мене він навіть не спитав, навмисно я чи ненароком. Тоді Марко Гржибовський сказав Гальчевському: «Врізати йому п'ять шомполів», — і на мене головою кивнув. А Гальчевський мені одразу я-а-ак дасть! Ногою!»

— І шомполами били? — все ще не вірячи Петькові, спитав я.

— А чим же ще? Звичайно, що шомполами.

— Де? Там-таки, за кулісами? — поцікавився Куниця.

— Ну, от іще… за кулісами… Просто вивели туди, за театр, де помийна яма, скинули сорочку й п'ять разів ударили. Ось погляньте, ще знак є! — І Маремуха, задерши сорочку, показав нам свою спину. На його гладкій спині червоніло п'ять нерівних здутих смуг. Вони лягли майже поряд, одна біля одної.

Куниця вирішив перевірити, чи не бреше Маремуха, чи по намалював він ці смуга, щоб розжалобити нас. Він послинив пальця й провів ним по багровій смузі. Маремуха ні щулився й відскочив.

— А хто бив? — спитав я.

— Хто? Відома річ — Гальчевський. Марко йому наказав. Гальчевський бив, а Кулібаба та ще двоє скаутів, — я їх зовсім не знаю, — тримали. Один за руки, другий за голову. Потім я вирвався й побіг сюди, до вас… Дарма, він мене пам'ятатиме… Я йому морду поб'ю… Я не злякався його кастета…

— Кому морду поб'єш? — спитав Куниця.

— Гальчевському… і кошовому… Маркові… усім, усім поб'ю… Уночі підстережу — та й битиму…

— Та ж Гальчевський тебе відшмагає, мов цуценя! Бач, знайшовся вояка! А у кошового револьвер є, він у тебе з револьвера пальне. А потім, вони ж твої начальники, навіщо ж їх бити? — кепкуючи з Маремухи, сказав Юзик.

— Я їх не слухаю більше. Хто їм надав права мене бити? Хіба я винний, що яблуко само впало? Більше я до них не піду. Будь вони прокляті з їхньою самостійною разом… Швидше б червоні поверталися…

— Ач якої заспівав, — відрізав Куниця. — А скільки ранні ми тобі казали: підкуповують петлюрівці таких, як ти, розтяп своїми цяцьками — формою та маїсовою кашею. Американці й англійці все це присилають навмисно — крупу та цукор, щоб Петлюра тут хлопців підкупляв та шпигунів для них готував. А такі, як ти та Бобир, наче миші, на принаду полізли до них…

— Я тепер зрозумів і сам, які вони падлюки, — засмучено сказав Маремуха.

— Зрозумів, коли тобі шомполом іжицю прописали, — ущипливо сказав Куниця. — Мало тобі ще всипали! Шкода, що за компанію з тобою Бобиря не відшмагали.

Ох, та й уїдливий же Юзик, коли розсердиться!

— Та облиш його, Юзику! — заступився я за Маремуху й сказав: — Ех, був би ти, Петько, надійним хлопцем, хтозна, може, ми й прийняли б тебе до себе в компанію, дружити б стали. А то не вірю я тобі. Такому, як ти, навіть нічого сказати не можна. Сьогодні ти з нами, а завтра до Котьки побіжиш.

— Нехай мене грім поб'є — не побіжу! Я сердитий на нього, нічого ви не знаєте!

Маремуха від хвилювання просунув у клітку пальці. Кролиця одразу підскочила й стала обнюхувати їх.

— А шапка руда у тебе чия? Не Котьчина хіба? — суворо нагадав Куниця.

— Ну, це коли було… — вкрай зніяковів Маремуха, — Ми перший рік тоді жили на Старій садибі, моя мама понесла Котьчиному батькові за оренду гроші, а Котьчина мама подарувала їй ту шапку. У мене ж зимової не було. Я хіба винуватий?

— Твоя мама, Котьчина мама… А ось ти Котьчин підлабузник — це ми всі знаємо… Ану, заприсягнись, що більше не будеш з ним дружити, заприсягнись, що не підеш до скаутів, а ми тоді подивимось, взяти чи не взяти тебе до нас у компанію, — милостиво зажадав Куниця.

— Візьмете? Справді? — засовався біля клітки Маремуха. І раптом несподівано для нас обох він зірвав з плеча жмут різнокольорових стрічок і люто шпурнув його на землю. Нігтями він здер з рукава скаутської гімнастерки жовто-блакитну нашивочку й теж кинув її під ноги.

Він трохи подумав, подивився на землю, а тоді, мов козел, одразу стрибнув обома ногами на ці скаутські прикраси й став топтати їх так, наче під ним були не стрічки та нашивка, а справленій, живий тарантул.

Маремуха підстрибував, сопів від хвилювання і, стомившись, сказав урочисто:

— Ось!

Ми мовчали.

Щоб остаточно довести нам, що йому не шкода розлучатися з своїми голоногими скаутами, Петько тупнув ногою ще раз і раптом розмашисто перехрестив свого живота.

— Ось хрест святий, — не дружитиму з Григоренком, і потрібний він мені, подумаєш!

— А якщо ти з ним і справді не дружитимеш, — сказав я, зворушений Петьковою клятвою й тим, що він розтоптав скаутські цяцьки, — то ми візьмемо тебе в Нагоряни. У мене там дядько, а в дядька тато гостює. Ми самі, без скаутів, підемо туди. Рибу ловити будемо, — там риби, ой, як багато! І я вам лисячі печери покажу. Хочеш?

— Ну, звичайно, хочу! — ще дужче заметушився Петько. — А я сітку візьму й вудку оту довгу з бамбуковим вудилищем. Сіткою за один раз можна багато риби наловити! А черв'яків, може, накопаємо тут? У нас у Старій садибі під камінням їх багато, гладкі, довгі, — бери скільки хочеш.

— Тільки пам'ятай, Петько: якщо бовкнеш тітці, що мене вигнали з гімназії, — не минути тобі лиха, гляди! Скину із скелі! І Куниця допоможе!

— Я сам тебе скину, задавако! — відповів, звеселившись, Петько й сів на клітку.

І тут я одразу пробачив йому все: і те, що він лащився до Григоренка, й те, що був скаутом. «Він зовсім не такий уже поганий хлопець, Петько», — подумав я й сказав:

— Слухай, Петре, ми зараз збираємося в одне місце. — І я розповів йому про все.

— Зелена сорочка? Худий такий? Подерті штани? Та що ти кажеш! Його розстріляли? Не може бути! — Сказавши це, Петько миттю скочив з клітки на землю. Клітка захиталася й мало не впала, Петько зблід і дивився на нас широко розкритими, зляканими очима.

— Ні, справді? — спитав він.

— Убили, закопали й сліду не залишили! Тяжкохворого, який і опору чинити не міг. Насилу стояв… Ось що петлюрівці роблять! Їх усіх треба покидати у водоспад з фортечного мосту, а Петлюру першого, й мотузок з каменюкою на шию прив'язати, щоб не виплив! — глухо сказав Куниця,

— Стривай, а ти звідки знаєш, що він у зеленій сорочці? Ти що — його бачив? — спитав я Петька.

— Та він… я… я бачив, як його вели… повз нас… — промурмотів Петько.

— Отже, той самий! — замислено сказав Куниця. — Його у нас, у Старій садибі, спіймали. Над скелею. Учора ввечері. І Сашко Бобир теж бачив.

— Ми хочемо зараз могилу уквітчати. Ходімо з нами, Петько. А в тебе бузку наламаємо, — запропонував я.

— Я піду… Чи не пізно тільки? Може, завтра вранці?

— Вранці не можна. Треба зараз. Ходімо! — твердо наказав Юзик і перший вийшов з крільчатника.

Клятва

— Ви почекайте тут: я подивлюсь, хто вдома, — сказав нам Маремуха, коли ми підійшли до Старої садиби.

Ми посідали з Куницею на напівзгнилій колоді.

Стара садиба, до жила сім'я Маремухи, розкинулася біля скелястої кручі. Внизу бігла річка. На другому її березі, теж над кручею, височіла Стара фортеця. Звідси можна було добре розгледіти всі фортечні вежі й високий міст. Колись, багато років тому, цією Старою садибою володів поміщик Московський.

Жив він бобилем з одним тільки старим лакеєм. Незадовго перед смертю М'ясковського дім, у якому він жив, вгорів, а після його смерті Стара садиба перейшла в спадщину до двоюрідного брата М'ясковського — лікаря Григоренка.

Видно, не дуже вона йому придалася. У Григоренка на Житомирській був власний двоповерховий будинок з великим фруктовим садом. У Стару садибу він не переселився. Лікар тільки здав у оренду Петьчиному батькові — шевцеві Маремусі — єдиний уцілілий від пожежі флігель. Маремуха повинен був оберігати від потрави фруктові дерева й щороку косити для Григоренка сіно. Цим сіном лікар Григоренко годує свого сірого в яблуках коня.

— Ідіть сюди! — вискочивши з флігеля, гукнув Петько. — Батька нема вдома, він пішов до крамнички по дратву.

Ми одразу відчули себе вільніше й сміливо пішли за Петьком до високих кущів бузку, що ростуть над скелею.

— Ламайте швидше, а я тут повартую! — сказав Маремуха, вискочивши на високий пеньок.

Бузок у Старій садибі росте чудовий, повний. Його густі, малинового кольору пелюстки дуже міцно пахнуть.

Ми з Куницею тягнемо до себе пружисті високі гілка й з хрустом обламуємо пишні пучки бузку. Пообламувані гілки відскакують назад із шумом, зачеплюючи сусідні кущі. Ми ламаємо бузок квапливо й безжально — буде лихо, якщо Петьків батько застукає нас.

Та ось букети наламано. Мій букет важкий, він трохи вогкий від першої вечірньої роси. Чим би його перев'язати, щоб не розсипався? Ну, та гаразд, перев'яжемо, ось тільки вийдемо з Старої садиби.

З букетами в руках ми бредемо по вулиці Понятовського до фортечного мосту.

Смеркає. Перші кажани нечутно линуть у нас над головами.

— Стривай-но, поглянемо, що там, — спинив нас Куниця біля вищепочаткового училища.

На дощаному паркані нашого колишнього училища наліплений свіжий, ще не просохлий петлюрівський плакат.

— Коли ж його тут вивісили? Я біг — його ще не було, — стиха сказав Маремуха.

Куниця швидко оглянувся й, зачепивши нігтями погано приклеєний верхній ріжок плаката, потяг його до себе.

— Раз! Два!

І не встигли ми зметикувати, в чому річ, серединки плаката мов не було. Куниця зім'яв цей липкий, мокрий від клейстеру клапоть паперу, шпурнув його під паркан й спокійно скомандував:

— Ходімо, хлопці!..

Ми пішли, і я позаздрив сміливості Куниці. Чому я сам не догадався зірвати петлюрівський плакат? «Боягуз! — лаяв я себе. — Такий же боягуз, як і Петько! Адже нікого не було навкруги!»

Вулиця Понятовського круто повернула ліворуч, і ми вийшли на кам'яний фортечний міст. Дошки на мосту були теплі й шершаві. Вони рипіли в нас під босими ногами. А внизу шуміла вода. Вона проривалася біля самого підніжжя мосту крізь пробитий у ньому тунель і злітала на скелі сліпучо-білим водоспадом, що шумів день і ніч.

Знаходилися в місті сміливці: вилізуть на поручні мосту й звідти, згори, «солдатиками» стрибають у киплячу під скелями воду.

Ех, та й страшно ж, мабуть, падати отак, затамувавши подих, слухати, як калатає серце, і вже напівдорозі зустрітися з холодними, що злітають догори, бризками води!

Розповідали, що колись, перш ніж покинути фортецю, турки всі свої багатства запакували в залізну скриню й потомили її в річці, під цим вируючим водоспадом. Вже багато років лежить скриня на дні, а ніхто не може підняти її, тому що найкращому плавцеві не дістати дна — така страшенна глибина в цьому місці.

Пройшли міст. Ось і фортеця. Прямовисні, високі її стіни увечері здаються ще похмурішими, таємничішими. Недарма Петько Маремуха дедалі частіше став оглядатися на всі боки.

— Я сам піду до сторожа, а то він побачить нас утрьох і перелякається. Почекайте тут, — наказав Куниця.

Чекаємо його внизу, біля підземного ходу. Чути, як грюкнули двері сторожки. За кілька хвилин Куниця підкликає мис до воріт фортеці. Вони високі, окуті залізом, справжні фортечні ворота.

Старий кривоногий сторож додержав свого слова. Він із дзвоном відімкнув висячий замок і, скинувши його з завіси, відчинив нам хвіртку. Ми з Петьком слідом за Юзиком переступили поріг фортечних воріт.

Маремуха зачепив букетом засув, і велика гілка бузку впала мені під ноги.

Тихо, крадькома, йшли ми по м'якому подорожнику глиб фортечного подвір'я. Позаду, мов револьвер, клацнув важкий замок. Це сторож, щоб не було підозри, знову замкнув ворота.

Ми пройшли повз високі черешні, низенькі, з підбіленими стовбурами яблуні, рясні, гіллясті шовковиці.

_ Тут! — сказав Юзик, показуючи Маремусі на ледь, помітний спушений горбочок під самісіньким бастіоном… — Він стояв тут, над ямою, а вони — навпроти і цілилися… А потім, коли він упав, підійшов сюди лікар Григоренко і очі йому поторкав. Ми он із тієї вежі все бачили…

Маремуха мовчки дивився на могилу. Я розв'язав свій букет, і свіжі, запашні гілочки бузку одна по одній посипалися на скопану землю.

— Зажди! — відхилив мою руку Куниця й несподівано вийняв з кишені зім'яту червону хустку. — Я китайку приніс. Такою китайкою запорожці застилали могили своїх побратимів, — сказав він і, підібравши гілки розсипаного бузку, накрив свіжу могилу ясно-червоною матерією. Вона була точно такого ж кольору, як прапор, що вдень і вночі маяв над ратушею, коли проголосили у нас Радянську владу.

Куниця добре придумав.

— Петрусь! — стиха прошепотів Куниця, звертаючись до Маремухи. — Іди до Чорної вежі, принеси звідти рівну плиту. Швидко!

Але Петько скоса глянув на темні вежі й затупцював на місці. Мабуть, йому страшнувато було йти туди, до Чорної вежі, через все пустинне подвір'я фортеці.

— Я не донесу… У мене руки болять… Нехай Василь; зі мною піде, — замурмотів Маремуха.

— Ех, ти… — з люттю відповів Куниця. — Ну, тоді біжіть удвох, а я тут залишусь.

Не прохопившись і словом, ми підкралися до високої Чорної вежі. Гостра, оточена зубчастим вінцем, її покрівля, чітко вирізнялася в передвечірньому присмерку на синюватому небі. Я подумав: «А чи не замкнув нас у фортеці сторож навмисно, щоб виказати петлюрівцям?» І мені стало моторошно від однієї цієї думки. Здалося, що фортечні стіни заворушилися й присуваються до нас дедалі ближче. От-от вони оточать нас зовсім.

— Оця? — тремтливим голосом спитав Петько, побачивши під стіною вежі прихилену білу плиту.

— Вона!..

Важка!.. Насилу пересуваючи ноги, ми пронесли плиту до Куниці.

— Посуньте на середину… — сказав він. — Та ні, не спускайте зовсім… Ось так, на вису держіть. — І, підсунувши під плиту руки, Куниця розправив червону хустку. — Треба все закрити. Петько, підійми свій край трошки. Гаразд, отак добре… Опускайте!

Ми обережно опустили кам'яну плиту на могильний горбочок. Я відчув, як вона щільно притиснула вкриту червоною матерією м'яку землю.

— Тепер давайте квіти, — прошепотів Куниця.

Порозв'язувавши букети, ми засипали гілками бузку білу могильну плиту. Могила стала ще вищою.

Сутеніло. Жовтий серп місяця висів над гостроверхою Чорною вежею.

Далеко, за Калинівським лісом, — мабуть, у Приворітті, — протяжно співали сумовиту українську пісню.

Фортеця височіла над містом, мовчазна, насторожена.

Гуркіт тряского воза, далека журлива пісня, тривожний гавкіт собак на Заріччі, швидкий тупіт копит коня на Калинівському шляху — все було чути тут особливо голосно.

Глибокі вікна фортечних веж і низькі бастіонні входи посилювали ці звуки. Здавалося, вся фортеця тремтить, стривожена ними. А там, за фортечним мостом, засинаючи, причаїлося місто й теж здригалося від кожного звуку — і від іржання запізнілого коня, і від далекого пострілу, що несподівано вривається в цю вечірню тишу.

У місті, мабуть, уже давно засвітили вогні. Але ми не бачили їх звідси. Навіть вищепочаткове училище, що стоячи майже поряд, за мостом, було приховане від нас високою фортечною стіною.

З усіх боків нас оточували мохнаті вежі, низенькі спадисті бастіони й білі руїни пересильної тюрми. Скільки бачили на своєму віку ці фортечні стіни!

Прозоре, зоряне небо розкинулось високо над нами. Я бачив похмурі обличчя Петька й Куниці, осяяні світлом молодого місяця.

Раптом Юзик випростався, підвів голову і, повернувшись ні могили, сказав:

— А тепер, хлопці, поклянемось, що будемо стояти один ні одного, як брат за брата, і помстимося клятим петлюрівцям за цього чоловіка! Давайте руки!

Мовчки ми простягли над могилою руки. Я чіпко схопив ледь спітнілу і тремтливу долоньку Маремухи, а Куниця поклав свою холодну долоню поверх наших. Ми оточили могилу, як у хороводі, і велика тінь від наших зімкнутих рук упала на траву бастіону далеко за могильною плитою.

— І в скрутний час будемо заступатися один за одного! І будемо допомагати тим, хто бореться за Радянську владу! Правда? Покляніться! — суворо наказав Юзик.

— Клянемося! — тремтливою скоромовкою майже вигукнули ми, і ту ж мить бистра луна злякано повторила слідом за нами урочисті слова клятви, яку наспіх придумав Куниця.

Я заспокоївся тільки по дорозі назад, коли ми підійшли до середини фортечного мосту. Фортеця залишилася позаду. Тут, на волі, вдалині від її веж, було зовсім не страшно. Навіть Петько Маремуха повеселішав і на ходу постукував кулаком по поручнях фортечного мосту.

Та ось десь за вулицею Понятовського загув автомобіль. Слідом за ним — другий. Далекий гул долинув сюди, заглушивши шум водоспаду під фортечним мостом.

— Тихше, хлопці! — спинив нас Куниця. Ми прислухалися. Автомобілі гули на горі, за Старим бульваром.

— А то не в губернаторському саду, Юзику? — тихо спитав у Куниці Петько.

— Мабуть, у губернаторському, — сказав Юзик, і тієї хвилини в автомобільний гул ввірвалися якісь сторонні, різні звуки, скидалося на те, що там, нагорі, одразу розламали пополам кілька дощок.

— Стріляють! — прошепотів Куниця. — То вони навмисно автомобілі завели, щоб не чути було… Автомобілі гудуть під самою стінкою, у подвір'ї, а вони в підвалі людей мордують.

Куниця казав правду. Я теж чув немало розмов про ці розстріли. Вночі, щоб заглушити постріли, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр. Майже кожного буденного дня на соснових лавах під високою стіною губернаторського саду сідають з великими сяючими сурмами петлюрівські музиканти. Вони приносять із собою з казарми легкі дерев'яні пюпітри й розкладають на них нотні зошити. Під командою низенького капельмейстера музиканти невтомно грають то бистрі польки, то голосні марші, то веселі краков'яки.

А в цей час за спиною в музикантів, у низеньких підвалах жовтого з колонами будинку, в якому до революції жив губернатор, петлюрівці-чорножупанники в присутності начальника петлюрівської контррозвідки Чоботарьова розстрілюють заарештованих більшовиків.

— Скількох вони людей замордували!.. — стиха сказав Куниця, прислухаючись до далекого автомобільного шуму.

Я мовчки торкнувся поручнів фортечного мосту. Вона були вологі від роси. Автомобілі гули далі. Страшно було подумати, що всього лиш за кілька кварталів од нас, за кам'яною стіною губернаторського саду, один по одному надають на холодну підлоту застрелені чорножупанниками люди.

А біля холонучих трупів, увесь у сірому, в жовтих лакованих крагах, стоїть комендант чорножупанників Драган. Хто знав, може, там і лікар Григоренко? І, може, Драган, як Марко Гржибовський, частує вусатого лікаря запашними закордонними цигарками, а той, покуривши, знову неквапно обмацує очі й груди в холонучих людей і, перевіривши, чи вбиті вони, витирає чистою хусточкою свої рожеві зморшкуваті пальці…

Я мимоволі згадав свого батька, який переховувався зараз від петлюрівців у Нагорянах, у дядька Авксентія.

Батько, кремезний, мовчазний, у синій сатиновій сорочці з розстебнутим коміром, постав у пам'яті. Я бачив його так виразно, ніби він стояв поруч зі мною, з Куницею й Маремухою на фортечному мосту. Мені привиджувалося, що я торкаю його шершаву руку, зазираю йому в суворі очі.

Коли б і його не спіймали петлюрівці за те, що він не схотів друкувати їхні петлюрівські гроші. Вони ж і його можуть розстріляти в губернаторському підвалі, варто лиш Маркові Гржибовському згадати, як мій батько викинув його з майстерні Маремухи. Від самої цієї думки я затремтів. Я дуже любив свого батька, і мені ще дужче схотілося побачити його, бути з ним разом.

За фортецею заторохтіла підвода. Їдуть сюди. Треба йти. Але мені не хотілося цього вечора так рано повертатися до себе, на Заріччя.

Піти хіба до губернаторського будинку? Але як проберешся туди, коли Губернаторський майдан оточений? Патрулі, мабуть, стоять біля домініканського костьолу й нікого не пускають за майдан.

А що як майнути зараз просто звідси на Житомирську, до Котьчиного дому, та й розквитатися з Котькою за те, що мене вигнали з гімназії? Він хвалиться цим, підлиза, лікарський синок. Куниця ж брехати не стане. Зараз мені ніякий Прокопович не страшний, піду відлупцюю Котьку, а хлопці мені допоможуть; нехай скаржиться кому хоче. І я запропонував хлопцям:

— Давайте, хлопці, зараз на Житомирську, до Котьки. Помстимося Григоренкам за все! Шкоди завдамо.

— А якої шкоди? — діловито спитав Куниця, підтягаючи штани.

— А там побачимо. Може, Котька біля дому, — затягнемо його в кущі та й надаємо йому…

— Кинь… І не думай навіть… — заметушився Маремуха. — Він тільки гукне, і ми загинули. Ти забув хіба, що них на квартирі живуть два петлюрівських офіцери?

— Ну, ти відомий боягуз, Петько! — сказав я Маремусі. — Ну, де ти бачив, щоб офіцери зараз дома сиділи? Та вони з лікарем, мабуть, у губернаторських підвалах, а ти боїшся. Давай ходімо, га, Юзику?

Куниця стояв роздумуючи.

— Та тепер пізно, Васько, додому вже треба, — знову завагався Маремуха.

— А ти хочеш уранці? Коли все видно? Ото ще дивак! Ходімо, — вперто мотнувши головою, вирішив Куниця, — що, даремно клявся? Не бійся, ніхто нас не спіймає. — І узяв Маремуху під руку.

— Хлопці… Васько… Юзику, стривай, та не тягни мене!.. — застрибав, пручаючись, Маремуха. — Ви ж нічого знаєте… На мого тата й так підозра є… Він побитий лежить… Я вам усе розповім… Я боявся говорити, а тепер скажу.

Куниця відпустив Маремуху, а Петько гаряче випалив:

— Той чоловік, которого сьогодні вбили, у нас увесь час ховався!

— Брешеш! — перепинив я Петька. — Ти його й не знаєш!

— Я не знаю? Ось хрест святий! — І Петько перехрестився. — Я знаю. Він повстання хотів підняти проти Петлюри. Народ гуртував для цього. Тільки тяжко захворів. Його до нас уночі привів Омелюстий. Він просив сховати, поки одужає. Залишив хліба, грошей, цукру кульок. Тато погодився. Ми його поклали на піч. Мама піч занавіскою запнула, він там і лежав хворий. У нього пропасниця, мабуть, була. Ух, страшенна! Через день його мучила. Надвечір йому ставало краще, він злазив з печі, чай з нами пив, а вдень так його трусило, я думав — умирає. Мама не встигала білизну прати. Випере йому сорочку, висушить, тільки він одягне — заколотить, затрусить його, враз сорочка мокра від поту. Пив мало, а потів — ой як здорово! Поліз я якось до нього по сорочку, а він — хап револьвера з-під подушки і в мене націлився. Не пам'ятаю навіть, як я полетів звідти. Просто на піл. Чого ти дивишся, Васько, їй-богу!

Ось через цей револьвер його й узяли. Позавчора приїхав до нас лікар Григоренко. Ходив по садибі, траву дивився, вилаяв маму за те, що всі черешні пообірвані на тих деревах, що за флігелем, а тоді зайшов до кімнати води напитися. А хворий лежав на печі. Не знаю, кашлянув він чи ногою поворушив, а може — застогнав, раптом Григоренко підвівся з-за столу, взяв свою палицю, відсунув занавіску — та й до тата: «Хто тут?» А хворий підвівся, став навколішки, худий такий, зелений, сорочка мокра, і в лікаря нагана цілить. Цілить і шепоче щось.

Григоренко одразу запнув занавіску і задки, задки пішов із кімнати, стрибнув у бричку та й поїхав. Татові навіть слова не сказав. І бриль його на столі залишився.

Лікар поїхав, а тато одразу забрав у хворого наган і став одягати його. Мов маленького. Штани натягає, а той хоч би ногою ворухнув, так йому зле було. Марив. Тато одягнув його, дав води і з мамою розмовляє: куди б його відвезти. Поки вони говорили, вбігло в хату до пас троє петлюрівців, враз зв'язали цього хворого та й до тата: «Кого ховаєш? Москаля ховаєш, пес поганий!» Та й давай нагаєм шмагати… Ой, як били! То по ногах, то по грудях. Тато схопив стільця, щоб оборонятися, тоді його один петлюрівець по руці нагайкою як ударив, аж кров виступила. Відняли стільця та й — наганом, наганом! У тата вся щока зараз синя-синя, на спині синці й рука розпухла. Він лежить на ліжку, й ні з ким не розмовляє. А мама плаче й каже: добре, що хоч до в'язниці тата не забрали.

Мама боїться, щоб Григоренко не вигнав нас із Старої садиби. Де ми тоді житимемо? А ти мене на Житомирську кличеш… А що як мене спіймають? Загинули ми тоді зовсім. — І Маремуха жалісно зашморгав носом.

— Ходімо, Петько! Ходімо! — з люттю зашепотів Юзик. — Ходімо відплатимо цьому гадові вусатому й Котьці за все. Давай рушаймо!

— Добре… — раптом зважився Петько. — Добре…

І він затягнув пояс.

Палії

Вусатий лікар Григоренко живе в нагірній частині міста, саме посередині Житомирської вулиці. Це найкраща вулиця міста. Вона вся обсаджена тополями, кленами та жовтою акацією.

Будинок у Григоренка великий, двоповерховий, з башточками, схожий на маленький замок. Він стоїть поміж дерев, у глибині подвір'я, огородженого з вулиці міцною стальною огорожею на гранітному фундаменті. Огорожа дуже висока й склепана з стальних загострених штаб, схожих на широкі мечі. З вулиці через просвіти в огорожі, обвитій плющем, можна побачити, що діється на подвір'ї в Григоренка.

Багатьом з нас — і мені, і Куниці, і Сашкові Бобирю — дужо подобається стукати на бігу по цій огорожі палицею.

Кожному з нас, хто потрапляє на Житомирську, важко буває утриматися, щоб не подратувати вусатого лікаря.

Ох, та й здорово ж дзвенять ці мечі, коли по них провести палицею! Вся огорожа тремтить, співає, а палиця знай собі відклацує все нові й нові удари. Повернеш з розгону в провулок, і вже чути, грюкнули позаду двері. Це вибіг на ґанок розлючений вусатий лікар.

Тільки йому нас не наздогнати. Де там! А ще краще — натиснути біленьку кнопку електричного дзвоника, яка прикріплена на кам'яному стовпчику біля воріт. Над дзвоником прибита блискуча мідна дощечка:

Доктор медицини

Іван Тарасович Григоренко

Прийом з 8 до 10 вечора

Ми знали, що лікар любить сам виходити назустріч своїм пацієнтам, і частенько вечорами підбиралися до його хвіртки. Натиснемо кнопку, а самі сховаємося за кущі пав-проти. Посідаємо навпочіпки та й сидимо, затамувавши віддих. Відчиняються в лікаревому будинку двері, й повільно, попихкуючи люлькою, виходить у двір лікар.

Підійде до залізної хвіртки, а на тротуарі, бач, нікого нема, — ну, він і давай лаятися:

— От голодранці! Ну, як схоплю кого, штани скину!

А ми сидимо нишком під кущами, чуємо його бас — і стиха радіємо.

Двір перед лікаревим будинком завжди чисто виметений і посипаний жовтеньким пісочком. Вдень на подвір'ї, | підбираючи зерна, ходять пістряві гладкі цесарки та сірі породисті кури — плімутроки.

Іноді на низькому дерев'яному парканчику, що відокремлює григоренківське подвір'я від його саду, служниця вибиває важкі персидські килими. Курява стовпом здіймається тоді над парканом і летить у сад, а злякані кури бігають по двору й кудкудахкають. Але це влітку. А ближче до зими, коли підступає холод і надходить час одягати зимовий одяг, лікарева покоївка витягає з скринь усі теплі речі.

Важкі, з високими хутряними комірами, касторові пальта вусатого лікаря, бархатні й каракулеві манто його дружини, сухорлявої й лютої пані Григоренко, маленькі суконні, підбиті ватою й обшиті білим смушком пальтечка Котьки та його сірі формені шинелі — все це розвішується в такі дні на дерев'яному паркані. А шинелей у Котьки три: одна стара, залишилася ще з другого класу, і дві зовсім нові, шиті у кравця Якова Гузарчика.

Винесе служниця весь зимовий одяг на парканчик і поряд пса на цепу посадовить. А пес, пудель, — кучерявий, вуха висячі, дурний такий: ми стоїмо, бувало, біля паркана, в щілини зазираємо, а він хоч би дзявкнув.

І всі пальта, шуби, шинелі, наче снігом, посипані нафталіном. Запах від цього нафталіну на всю Житомирську. Ідеш по алеї Нового бульвару, і якщо відчув запах нафталіну, так і знай: у лікаря в садибі зиму зустрічають.

Я жодного разу не був у домі Григоренка, але Петько Маремуха розповідав, що, крім мармурових сходів на другий поверх, є ще й інші, гвинтоподібні залізні сходи, — по них можна забратися в маленьку кімнату, що міститься в куполі найвищої наріжної башточки. У цій кімнатці вузькі, як у фортеці, вікна, і влітку в ній буває дуже жарко. Недарма ніхто там не живе, тільки сушать у ній Григоренки груші та яблука з свого саду і гриби. А сад у лікаревій садибі не маленький. Починається він одразу ж за низеньким дерев'яним парканчиком і тягнеться вниз, до Нового бульвару. З провулка він теж відгороджений дощаним парканом.

У саду між деревами розплановані клумби, на них квітне резеда, братки, жовті нагідки й пахучий тютюн. А над клумбами на тонких круглих палицях понастромлювані скляні різнокольорові кулі. На кожній клумбі інша куля. І яких тільки куль немає! Темно-зелені, червоні, сині, оранжеві, голубі, яскраво-жовті. Усі вони блищать, переливаються, і коли ясного дня промінь сонця, пробившись крізь рясне листя саду, впаде на таку кулю, вона так і запалає, заіскриться, а в кулях темніших, наче в дзеркалі, відіб'ються дерева, сусідні клумби й відкрита веранда лікаревого будинку.

Нещодавно, коли я з коноплястим Сашком Бобирем заходив до Лазарєва, Сашко кинув через григоренківський паркан каменюку і влучив у найближчу світло-синю кулю. Куля лопнула, наче електрична лампочка.

Григоренко разом з покоївкою гнався за нами аж до бульвару і спинився тільки перед канавою, через яку йому важко було перестрибнути.

Ох та й кричав же він тоді! Ми були вже біля самісінької скелі, а все ще чули його крики:

— Босота! Погань голодна! Злодії!

Ми підійшли до лікаревого саду з боку Нового бульвару. Крізь щілини паркана пробивалося світло. Ми підкралися до паркана. Я перший припав до щілини між двома дошками й побачив освітлену веранду. У лікаря гості. Та ще й які!

Біля низенького кам'яного бар'єрчика на веранді стояв ломберний столик для гри в карти.

За столиком одне проти одного посідали лікар, його дружина, худюща пані Григоренко в темній блискучій сукні, наш бородатий директор Прокопович і — хто б ви думали, четвертий? Рудоволосий піп Кияниця! Кого-кого, але Кияницю я ніяк не думав побачити у Григоренка.

Біля засклених дверей, що ведуть з веранди в дім, на високій тумбочці горіла важка лампа під рожевим абажуром.

Лікар з гостями грав у карти. Біля кожного — паличка крейди: вони записували крейдою, хто в кого скільки грошей виграв.

Піп Кияниця сидів глибоко в кріслі, випроставши під столом свої довгі, взуті в рипучі чоботи ноги. Він навіть рясу розстебнув від хвилювання, — мабуть, дуже старався обіграти вусатого лікаря.

Прокопович згріб зі столу колоду карт. Записавши щось крейдою на сукні, він поретасував карти й спритно розкидав їх одну по одній лікареві, його дружині й попові. Лікар Григоренко склав свої карти віялом. Я побачив, як блиснула на його товстому пальці обручка. Він почухав картами носа, підморгнув попові, який сидів збоку, й лунко, на всю веранду, пробасив:

— Піки!

А де ж Котька? Ага, ось він де!

Через прочинені засклені двері я побачив, як він шастав по вітальні в своїй гімназичній курточці. Мені добре було видно обтягнуті червоним плюшем меблі лікаревої вітальні: низенькі м'які крісла, кушетку, маленький столик на бамбукових ніжках.

Котька взяв з етажерки якусь товсту книжку й сів на кушетку.

Пройшла через вітальню покоївка, несучи перед собою важкий димучий самовар. Вона понесла його до їдальні. Незабаром, мабуть, туди ж піде чаювати лікар із своїми гостями.

— Відійдімо! — прошепотів Куниця й потяг мене за полу сорочки. Ми перейшли на той бік провулка.

Звідси теж можна було розгледіти, що діється на лікаревій веранді.

Онде, зігнувшись над картами, сидить лікар, а навскоси від нього трясе своєю бородою Прокопович. Він знову щось записує крейдою на сукні. Певне, знову виграв. Який він зараз лагідний, ласкавий, а вчора кричав на мене, нічого слухати не хотів. Зрозуміла річ, він заступатиметься за Котьку, коли обігрує його батька.

… Я стежив за всією цією компанією і ще більше ненавидів вусатого лікаря та його приятелів.

Адже цими товстими, м'ясистими руками ще сьогодні вранці лікар Григоренко там, у фортеці, торкав охололі повіки застреленого чоловіка, якого він сам же виказав петлюрівцям. Як він міг тепер жартувати, спокійно сміятися, грати в карти?

Юзик Стародомський теж, не відриваючись, дивився на веранду.

— Почекайте мене тут, — раптом, повернувшись до нас обличчям, сказав він і, миттю перестрибнувши через глиняний Лазарєвський парканчик, зник у темряві. Незабаром Куниця з'явився, тримаючи в руках три квадратні черепиці. Я знаю, звідки він їх видер: такими червоними черепицями обгороджені Лазарєвські клумби.

— Бубна! — долинуло з веранди.

— Ось почекайте, ми дамо їм зараз бубну!

Одну черепицю Юзик простяг Маремусі.

Ми вийшли на середину провулка: звідси зручніше кидати.

Я бачив спадисту покрівлю й голови тих, що сиділи за ломберним столиком. Хтось засміявся. Мабуть, піп. Рипнув стілець. Задзвеніла посудом покоївка.

Я чув стукіт свого серця. Ноги в мене були легкі-легкі.

— Кидаймо? — зазирнув мені в очі Куниця.

Відступати нікуди. Кивнувши головою, я розмахнувся. Куниця кинув ще раніше. Поряд, зовсім над вухом, засвистіла його плитка.

Він послав навздогін другу — чути було, як пробиваючи листя старої яблуні, всі вони з тріскотом і дзвоном упали на веранду. Я бачив — гойднулася і яскраво спалахнула лампа. Відблиск полум'я довгою смугою перебіг по саду, наче погнався за кимсь. Мабуть, ми розбили скло.

Жіночий крик: «Пожежа! Горимо!» — супроводить нас. А ми, не відчуваючи під ногами ні круглих булижників, ні пророслого в них вогкого подорожника, задихаючись і штовхаючи один одного, мчимо до заповітної бульварної канави.

Переляканий Петько Маремуха підбіг до нас уже на бульварі.

По алеї бігти небезпечно: можна наштовхнутися на петлюрівський патруль.

Ми повернули ліворуч і обережно, простягнувши, мов сліпі, руки, обмацуючи кожне зустрічне дерево, стали пробиратися до скелі.

І тільки аж під скелею, коло білої стежки, що, звиваючись уздовж кручі, веде до центра міста, Куниця зупинив нас. Ми попадали на траву.

Навкруги темно. Дуже темно.

— Хто кричав «пожежа»? — спитав у мене Маремуха.

Не відповідаючи, я думав: «Ну та й кашу ми заварили! Тепер, якщо Петько викаже нас, все пропало! А що як і справді від розбитої лампи зайнявся будинок Григоренка?»

Я дуже виразно уявив собі, як багрові язики полум'я, звиваючись, лижуть стіни лікаревого будинку, поволі підпалюють дерев'яну покрівлю веранди, пробираються через віконні рами в дім… А навколо бігають злякані лікар з дружиною, Котька, Прокопович, піп у довгій рясі й шпурляють у вогонь що трапиться: вазони з квітами, скляні кулі, садові лійки… Але спинити вогонь не можна. Будинок палає дедалі більше й лютіше. Тріщать балки, покрівля з гуркотом падає вниз, і замість красивого, схожого на маленький замок будинку залишається купа димучих руїн. А вранці по всьому місту нас, паліїв, розшукують озброєні пікети петлюрівців…

Віддихавшись, ми поволі побрели до міста. Вийшли на Тернопільський спуск.

Скрізь погашені вогні.

Біла бруківка тяглася вгору, до центрального майдану. Пивниця Менделя Баренбойма була закрита довгою гофрированою залізною шторою.

Тихо. Нікого.

Тільки далеко за мостом лунають кроки якогось запізнілого прохожого.

Я подумав: «А що як піти до міської ратуші?» Там нагорі, в будочці, день і ніч сидить вартовий. Якщо в місті пожежа, він подає сигнал. Тоді відразу починається метушня, під ратушею відчиняються широкі двері пожежної команди, і на вулицю, цокаючи копитами, вилітають сірі коні, запряжені в платформи з насосами та червоними діжками. А на лінійках мчать пожежники з блискучими сокирками.

Неодмінно треба підійти до ратуші. Якщо в Григоренка зайнялася веранда, вартовий обов'язково помітить вогонь.

Ми робимо круг і підходимо до ратуші. Двері пожежної команди зачинені.

Хвилин десять ми чекаємо біля ратуші: ось-ось пролунає звідти, згори: «Пожежа! Горить!» Але там тихо.

Сидить у будочці над сонним містом самотній пожежник, лічить з нудьги зорі і, мабуть, нічого, окрім покрівель, мокрих від роси, та безлюдних вуличок, не бачить.

Великі стрілки на годиннику ратуші показують пів на одинадцяту. Ой, як пізно! Тітка, мабуть, уже лягла й хвіртку зачинила…

Хвіртка справді була на замку. У двір я потрапив, перебравшись через паркан. Тітка відчинила мені двері й одразу ж, не спитавши, де я був так пізно, лягла знову спати.

А я довго не міг заснути. Мені здавалося: ось-ось прийдуть по мене петлюрівці й потягнуть мене до в'язниці. А найголовніше ж те, що обороняти мене буде нікому. От якби вдома був батько — інша річ.

Але батько далеко…

Кілька років тому, коли ми жили в іншому місті, мій батько пив, дуже пив.

Його не виганяли з друкарні тому, що він умів складати французькою, грецькою та італійською мовами. А саме за тих років друкарня одержувала багато роботи з Одеси різними мовами.

— Без мене їм не обійтись, — усміхався батько, розповідаючи матері про ці замовлення.

І справді, замовлення ці були прибуткові, хазяїн на них добре наживався, і йому хоч-не-хоч доводилося миритися з батьковим пияцтвом.

Я ніколи не бачив, щоб батько пив дома.

Звичайно він напивався до безтями десь у місті, а тоді, п'яний, блукав по вулицях, штовхаючи перехожих і перекидаючи вуличні урни.

До нас додому хазяїн друкарні присилав посильного. Не переступаючи порога, посильний питав:

— Манджура вдома? Хазяїн кличе!

Мати відразу здогадувалася, в чім річ. Накинувши на худі плечі єдину, уцілілу в^д батькових очей оранжеву хустку, вона брала мене за руку.

Я знав, що зараз ми підемо шукати батька, й радів.

У пивницях погано пахло тютюновим димом та квашеним ячменем, зате було дуже весело. Зіпершись на круглі мармурові столики, сиділи в диму на кругленьких діжках якісь незнайомі люди й жадібними, великими ковтками пили вкрите білою піною прозоре пиво. Люди голосно лаялися, плескали один одного по плечах і шпурляли на підлогу, просто собі під ноги, червоні, невисмоктані клешні раків.

Якщо в пивницях батька не було, ми йшли в Олександрівський сад. Посильний сутулячись ішов поряд, і мати розпитувала його, скільки грошей одержав батько і чи скоро знову даватимуть жалування.

За ворітьми парку, на піщаних майданчиках, бавилися нарядні діти.

Вони походжали біля лавочок у білих матроських костюмчиках і сандаліях. У дівчаток у косичках були бантики. Я знав, що цих дітей приводили до парку їхні няньки. Вони сиділи тут-таки на лавах, лузали насіння й розмовляли одна з одною.

Діти катали навколо клумб жовті обручі, стрибали через скакалки, хлопчики копалися в купах золотавого вологого піску. Біля них на піску валялися дерев'яні формочки — жовті, рожеві, лілові чарочки та чашечки.

Я заздрив нарядним дітям.

Мені здавалося, що вони щодня їдять оті рожеві тістечка, що виставлені у вітрині кондитерської.

Ми проходили повз дітей, що бавилися, у глиб парку. І тут мати відпускала мою руку і йшла сама вперед.

Вона раз у раз нахилялася, зазираючи під кущі. Посильний ледве встигав за нею. Я біг позаду, обриваючи з гілок зелені стручки акації, якими набивав собі повні кишені. Я робив із стручків пищики.

Батько любив спати в парку сидячи. Притулиться спиною до стовбура дерева та й спить, схиливши голову. А його замащена кепка насунута на очі, і з кишені стирчить шийка пляшки.

Батька будили, він мимрив і крутив головою. Його підводили, брали попід руки, мати з одного боку, посильний з другого, й вели через усе місто до друкарні.

Я йшов позаду, часто зупинявся біля афішних будок, розглядаючи малюнки на афішах, подовгу стояв біля вітрин і взагалі поводив себе так, наче поперед мене йшли чужі, незнайомі мені люди. Мені було соромно за батька.

Особливо соромно мені було, коли він раптом ні з того ні з сього починав співати.

Мати умовляла його помовчати — адже за співи його міг заарештувати городовий, але батько не слухав і співав дедалі голосніше одну й ту ж жалісну й журливу пісню:

З собою котелки візьмем, Конвой піде за нами; Кайданний марш тоді почнем Співати ми з сльозами.

Підійшовши до друкарні, ми сідали на сходинки високого кам'яного ґанку. Посильний біг до хазяїна. А батько знову засинав. Виходив хазяїн — худенький, середній на зріст рудий чоловічок — і зупинявся на ґанку, трохи вище за нас. Потім він шепотів щось на вухо посильному. Посильний біг і повертався з великим емальованим глечиком, з якого через край на сходинки лилася вода. Мати одну по одній стягала з батька обидві сорочки. Батько сидів на сходинках скуйовджений, сонний, змучений, жалюгідний. Він поглядав то на матір, то на хазяїна й мурмотів:

— Та йдіть ви, іроди. Ото ще, їй-богу! Ну, поспати дайте!

Мати відходила набік, а хазяїн кивав посильному. Той піднімав глечик, нахиляв його й помаленьку лив на батькову голову холодну воду.

Я бачив, як струмені води розбризкуються на батьковій лисині, і щулився.

«Чого ти ждеш? — шепотів я сам собі. — Встань, вирви з рук посильного глечик, вдар його по зубах і тікай!»

Але батько й не думав тікати. Він мляво розтирав воду по обличчю мокрою п'ятірнею. Вода бігла по його штанях, розливалася навколо, — кам'яні сходинки ґанку чорніли, наче після дощу. Глечик, нарешті, порожнів. Тоді мати брала в мене сорочку й насилу натягала її на вологе батькове тіло. Батько сидів смирно й, мабуть, більше вже спати не хотів. Його вели до друкарні, а ми йшли додому.

Одного разу мати забрала в друкарні за батька получку й кудись пішла. Батько повернувся додому сердитий. Побачивши, що матері нема, він схопив з полички будильник, загорнув його в клейонку з нашого обіднього столу й, прихопивши ще з комода мереживну скатертину, побіг з дому, покинувши мене в кімнаті самого.

Мати повернулася надвечір. Вона зв'язала в клунок свої плаття, мою білизну й відвела мене до сусідки.

— Побережіть мого сина й речі, Анастасіє Львівно, поки я повернусь, — сказала мати, віддаючи сусідці клунок і гроші. — Я поїду в Одесу, до сестри, розвідаю, чи не можна зовсім переїхати туди. В Одесі, кажуть, є лікар, який лікує людей від горілки. Може, він вилікує й мого чоловіка — життя з ним нема.

Вона попрощалася з Анастасією Львівною, поцілувала мене й вийшла з кімнати.

А через два дні ми довідались, що пароплав «Меркурій», на якому мати поїхала до Одеси, біля Очакова наскочив на німецьку міну.

До пізньої ночі кричали на Суворовській газетчики:

— Загибель «Меркурія»! Загибель «Меркурія»! Німецькі міни в Чорному морі!

Батько ходив на пошту, телеграфував то в Одесу, то в Очаків. Він усе сподівався, що мати врятувалася й не потонула разом з іншими.

Я довго не розумів, що сталося. Як і батько, перші дні я був певний, що мати жива, незабаром повернеться, і ми поїдемо до Одеси, де живе лікар, який лікує усіх людей від. горілки.

Тижнів через два після загибелі «Меркурія» я спитав Анастасію Львівну:

— І капітан потонув?

— І капітан, — відповіла вона мені жалісним голосом, і я раптом напрочуд виразно уявив собі, як серед моря самотньо плаває білий кашкет-капітанка з чорним околишем і золотим галуном, а сам капітан, пускаючи бульки, повільно йде на дно.

… Після смерті матері батько став похмурий і неговіркий. Він кинув пити горілку, приходив з роботи просто додому і все мовчав. Кремезний, білолобий, у довгій сатиновій сорочці, підперезаний сиром'ятним ремінцем, він усе ходив мовчки від комода до підвіконня, зачеплюючи ногами стільці.

Я сидів у самому кутку на тапчані й стежив звідти за його широкими, впертими кроками, бачив його згорблену спину, чув лункий тупіт його черевиків.

Мені здавалося, що батько божевільний, що ось-ось він схопить стілець, кине його об стіну, з грюкотом перекине на підлогу комод, пошпурляє одну по одній у вікно всі глибокі тарілки, а тоді закричить і візьметься за мене.

Але одного разу батько прийшов додому раніше, ніж завжди. В руках у нього було багато пакунків. Я спершу подумав, що це батько купив мені гостинців, і зрадів.

Але батько висипав пакунки на обідраний стіл і сказав:

— Поїдемо, синку, звідси до Марії Опанасівни. Коли вже таке діло скоїлося, чого ж нам більше тут залишатися.

Я знав, що Марія Опанасівна, батькова сестра, живе в місті, до якого треба їхати три доби залізницею. Наступного дня ми поїхали.

… Так, згадуючи про свого батька й про те, як ми переїхали сюди, я заснув.

Треба тікати!

Вранці, коли я ще спав, до мене прибігли Петько з Куницею. Мовчазний, завжди похмурий Куниця був стривожений. Про Маремуху годі й говорити.

— Ми втекли з другого уроку! — засапавшись, сказав він.

— Котька Григоренко пришле до тебе петлюрівців, і тебе посадовлять у в'язницю! — оглядаючись на всі боки, випалив Маремуха.

— Стривай… Розкажи йому все спочатку! — перепинив Петька Куниця.

— Я був в убиральні… зранку… як прийшов до гімназії… Чую, Котьчин голос за перегородкою… Подивився в щілину, а там Жорж Гальчевський курить біля стінки, а Котька йому розповідає. Я став навшпиньки й підслуховую. «Вдарили черепицею по лампі, гас хлюпнув просто на столик», — розповідає Котька. Ага, думаю, це про вчорашнє. «Мало будинок не спалили. Добре, тато схопив столика, що горів, та й шпурнув у сад на клумбу…» Потім Гальчевський щось у Котьки спитав, а що — я так і не розчув, а Котька й каже: «А за те, що його з гімназії вигнали!» Ага, думаю, розмова про тебе, Василю. А тут, мов на зло, хтось зайшов до вбиральні, вони замовкли, я тоді вискочив у коридор і — до Юзика. Розповів йому все, і ось ми з другого уроку втекли, щоб тобі сказати. Співи були. Родлевська пішла по ноти, а ми — до тебе.

— Тебе з Куницею не згадував?

— Мене? Ні! А що? — захвилювався Маремуха.

— І не казав, що робитиме?

— Більше я нічого не чув! — відповів Петько, тоді раптом підстрибнув і радісно вигукнув: — Ой, я ж тобі, Васько, найголовнішого не розповів! У Кияниці вся ряса згоріла, і бороду свою руду він підсмалив. От здорово! Правда?

Але й це мене не розважило.

«Справа кепська, — думав я. — Якщо Котька підозрює, що це я кинув черепицю, то, звичайно, він уже не тільки Гальчевському розповів про це».

— Ну… а ти що скажеш, Юзику? — спитав я Куницю.

— Я ось що думаю, — сказав Куниця. — Усі троє ми повинні утекти до червоних. Вони ж уже зовсім близько. А тут у місті нам залишатися не можна.

Я вперше бачив Куницю таким. Він розмовляв з нами, як дорослий. Очі в нього палали.

— Добре, Юзику! Нехай буде по-твоєму, але як же ми це зробимо? — спитав я.

— Я ж сказав: треба втекти до більшовиків. Візьмемо хліба якомога більше та й підемо на Жмеринку. Більшовики у Жмеринці. Вступимо до них у розвідники. Зрозуміло?

— А рідні? — спитав Маремуха. — Вони не пустять…

— Рідні! Рідні! Ех ти, рюмсо! Мами злякався, так? А хіба краще буде, якщо від маминої спідниці у в'язницю потягнуть?! — закричав Куниця.

— Стривай, Юзику, не кричи, — тихо сказав я Куниці. — А що як червоні не в Жмеринці? Де ми будемо тоді шукати більшовиків? А ночувати де? Що як — дощ? Тільки тихше ти, не кричи — тітка почує.

— Наші в Жмеринці… Я тобі кажу! Я читав партизанську прокламацію про це! — впевнено сказав Куниця.

— Нехай так. Але ж до Жмеринки так далеко! Як ми дійдемо туди пішки?

— Юзику, послухай, — сказав я, — зайдімо спершу в Нагоряни. Я дуже хочу з батьком побачитись. Нагоряни ж по дорозі, там відпочинемо. Звідти й до Жмеринки ближче, га?

— Гаразд! Але якщо йти, то негайно ж! — вирішив Куниця. — Довго не копатися.

— А чого нам копатися! Ви біжіть збирайтеся, я тільки візьму складаного ножика й хліб. Я вас чекатиму біля Успенської церкви, у скверику!

Ми одразу ж розлучилися.

Випустивши хлопців на вулицю, я побіг до кімнати. Тітка була на городі! Це добре — нічого не треба пояснювати. Я схопив свої припаси й помчав до Успенської церкви. За кілька хвилин з сіткою й бамбуковим вудлищем туди прибіг Маремуха. У руці в нього теліпалася біленька бляшанка з-під консервів.

— На черв'яків! — пояснив Петько.

Куниця прибіг останній. Він тримав у руках фляжку з водою і маленький згорток.

— Це хліб з бринзою! — засапавшись, пояснив він. — У тебе, Петре, великі кишені, на, візьми.

Петько сунув згорток у кишеню.

Куниця взяв у Петька вудлище, і ми рушили в путь.

Надвечір, коли порожевіле сонце сідало за білі скелі, ми підходили вже до Нагорян. За перевалом, де шлях круто звертав униз, я пізнав знайомий березовий гай.

Еге ж, це він, любий березовий гай! Тут ми зробимо привал!

Високі білостовбурні дерева шелестять прозорим глянсуватим листям, крізь нього просвічує ясне небо. Унизу, в лощовині, під глинистими схилами гаю, що осипаються, дзюрчить джерело. Оголене коричневе коріння беріз омиває лісова вода.

Юзик Стародомський з розмаху кинув у струмок камінь. Пролунав дзвінкий сплеск води, і бризки впали в прибережну траву.

— Хлопці, полежімо! — запропонував Петько.

П'ятнадцять верст — не така вже довга путь, але в Петька на спині змокла від поту сорочка. Він здорово стомився.

— Тільки недовго! — попередив я, опускаючись на м'яку траву.

Куниця ліг поруч мене. Довге Петькове вудлище він, наче піку, поставив під маленькою берізкою.

Я перекинувся на спину й розповів хлопцям, як ми навесні минулого року разом з моїм двоюрідним братом Оською пили тут березовий сік. Сік був чудовий. Штопором складаного ножа я продірявив тоді в'язку кору майже біля коріння он тієї найстарішої берези, що схилилася над джерелом. До просвердленого отвору я прикріпив жолобок з білої жерсті, а Оська підставив коричневу пляшку. Не встигли ми відійти, як із дерева в пляшку закапав ледь жовтуватий березовий сік. Поки пляшка наповнювалася соком, ми перекидалися на вологому ще лужку, всіяному торішнім листям, полохаючи зябликів, і кашкетами ловили на перших весняних квітах мохнатих чорно-червоних джмелів.

Джмелі жалісно гули у нас у кашкетах, ми обережно вбивали їх сосновою трісочкою і, вбивши, діставали з джмелиних животів білий рідкий мед.

Ми запам'ятовували, де яка пташка починає вити гнізда, щоб згодом прийти подивитися на її пташенят. Так, перекидаючись і дивуючи один одного новими знахідками, ми, нарешті, потомлені, ось як зараз, падали на молоденьку травичку.

А згодом, коли березового соку набігло в пляшку багато, ми випили його тут-таки, на поляні. Він булькотів у нас у горлі, трохи гіркуватий перший сік весни! Облизуючись, ми стежили один за одним, щоб, бува, ніхто не відпив зайвого.

Який жаль, що зараз не можна було наточити соку з цих беріз, — увесь сік давно вже пішов у листя, — а то ми напилися б його досхочу.

— Еге, це було б здорово! — сказав Куниця. — Ну, гаразд, ходімо, чи що.

— Справді, ходімо, тут же дрібниця залишилася дійти, — погодився я.

Куниця швидко схопився на ноги, залишивши після себе вм'ятину на лужку.

Петько Маремуха підвівся неохоче, потягаючись, мов ситий кіт. Він ледар у нас, цей коротун.

— Ходімо, ходімо, нічого тобі потягатися. Там спочинеш. Ач, розпозіхався, — сказав Куниця, і ми покинули березовий гай.

У Нагорянах

Далеко від головного Калинівського тракту, що веде на Київ, біля вузенької, але глибокої річки, на глухому путівці лежить село Нагоряни. Дуже нерівне, з крутими та курними вулицями, це село розкинулося на горбах, над скелястими кручами.

Переваливши через Барсучий горб, ми побачили стріхи нагорянських хат. Мій дядько Авксентій жив на околиці села, біля кладовища.

Біля його хати висихали на тину глиняні, з почорнілими денцями глечики й мокре пошарпане рядно. Три курки греблися під ґанком, здіймаючи хмарки сірої куряви.

— Почекайте тут. Я піду до хати, викличу дядька, — сказав я Маремусі й Куниці.

Останньої хвилини в мене тьохнуло серце: а чи не попаде мені від дядька за непрошених гостей? Але не встиг я переступити поріг ґанку, як дядько Авксентій, почувши гомін на подвір'ї, з'явився на порозі сам. Високий, рослий, у звисаючих штанях, у полотняній сорочці, з недоплетеним гостроносим постолом у руках, він пішов нам назустріч. Обличчя у дядька було смугляве й обвітрене.

— Ого, та це Василь! Звідки? Ну, здрастуй! От не сподівався! Щасливий день буде, якщо звечора гостей стрічаю. А хлопці біля тину твої? — спитав дядько, потискуючи шершавими, жорсткими пальцями мою руку.

— Мої, мої, дядьку! Добривечір! Ми ось прийшли до вас рибу ловити…

— Ну що ж, заходьте, риби на всіх стане. Ми з Оською учора весь вечір чалапали по воді, навіть я застудився. Хриплю, чуєш як! Ну, чого ж ви надворі стоїте? Заходьте до хати.

— Дядьку, а тато де? — обережно спитав я, переступивши поріг.

Закурена кімната з широким ліжком у кутку була порожня.

— Мирон?.. А його тут нема… Мирон пішов з Оською у Голутвинці… Там ярмарок… — якось недоладно відповів дядько.

— Виходить, ми розминулися з батьком? Голутвинці ж під містом. А може, він зайде звідти додому, в місто? От буде шкода!

— Та сідайте, хлопці! Ну, чого ж ви стоїте? — запросив Авксентій. — Розповідайте, що нового в місті. Як там петлюрівці поживають? У нас їх тут мало. Проскочить один-другий шляхом, а в село заїздити бояться.

Я сів на триногий стільчик й розповів дядькові, як петлюрівці щоночі обшукують жителів, як вони правлять у кафедральному соборі молебні за здоров'я Петлюри, розповів я й про те, як закрили наше училище. Петько Маремуха разом з Куницею посідали на ослоні. Вони не оговталися ще. Маремуха з цікавістю оглядав закурену піч, набиту жовтою соломою. Біля печі на підлозі лежала купа сиром'ятних, вкритих шерстю ремінців, з яких дядько плів собі постоли.

Оглянувши кімнату, Петько визирнув у вікно, мабуть побоюючись, коли б не вкрали бамбукове вудлище й сітку… Даремно боїться — по поцуплять: тут не місто, усі люди знайомі, всі на прикметі.

Куниця спідлоба поглядав на дядька. Потім тихенько сіпнув мене за лікоть і прошепотів:

— Про фортецю розкажи… І про губернаторський будинок. І про партизанів, що листівки вночі розклеюють на стовпах.

— Добре, добре, не заважай! — відмахнувся я і квапливо розповів дядькові про те, що ми бачили в фортеці.

Зморшкувате Авксентієве обличчя нахмурилося. Про отамана Драгана та його чорножупанників я розповісти не встиг. Дядько відразу підвівся й перепинив мене:

— Ось що, хлопці, я зараз, мабуть, піду до одного чоловіка, у нього добрий бредень є. Домовлюся з ним, щоб завтра зранку ловити рибу всім гуртом. Він живе тут близенько.

Я побачив, як одразу заблищали від задоволення очі в Куниці й Маремухи.

Добро, що я умовив їх зайти в Нагоряни. Поволі я починаю забувати про місто, про тяжкі спомини й хвилювання, зв'язані з ним.

— Хлопці, — сказав я, — завтра, як половимо риби, до лісу підемо. Я покажу вам Лисячі печери!

— Куди, куди? У Лисячі печери? А де ж вони є такі? — раптом нахмурився дядько.

— Як-то де? Ви ж самі мене водили! Пригадуєте, минулого літа.

— Я? Еге ж, вірно… А я й забув… Ох, які непосиди! Не встигли й у гості прийти, а вже нечиста сила тягає вас у якісь там печери. Не ходіть туди, хай вам! Гадюк тепер там розвелося — сила! Ще вжалить яка!

— Ну, тоді ми підемо на річку, до зламаного дуба, — нерішуче сказав я, міркуючи собі, що від зламаного дуба до Лисячих печер рукою подати.

— На річку можна, — погодився дядько й надів свій бриль. Біля дверей він обернувся й покликав мене:

— Василю! Піди-но сюди!

Я вийшов слідом за Авксентієм у двір. Мовчки ми зайшли у кухню. Мене одразу ж обдало запахом сухого сіна.

— Василю, — тихо й суворо спитав дядько, — а хто ці хлопці, що з тобою прийшли? Ти їх добре знаєш?

Збентежений суворим голосом Авксентія, я розповів, хто такі мої приятелі.

— Батько Маремухи живе в садибі Григоренка? — спитав дядько.

— Еге ж! — зрадівши, підтвердив я.

— Він мені позаторік чоботи лагодив, — згадав Авксентій. — А другий хто?

— А це Юзик Стародомський. Його батько собак ловить. Він біля Успенської церкви живе.

— Слухай, Василю! — сказав тоді Авксентій і взяв мене за плече. — Завтра я тебе поведу до батька. Він нікуди не ходив. Це я навмисно про ярмарок сказав. А ти нікому не смій говорити, що батько в Нагорянах. А то відразу приїдуть петлюрівці й схоплять його, та й мене разом з ним. На мене вони скоса дивляться з минулого року, та й до Мирона у них теж справа є. Наказ про арешт — розумієш? Чутка пройшла, що це не без його участі листівки партизани друкують. Зрозуміло тобі? Я вам нічого не забороняю, можеш водити хлопців скрізь, завтра ми на рибалку підемо разом, тільки про все — мовчок. Хлопці-бо знають, що батько тут?..

— Так, я казав…

— І що у мене живе, теж знають?

Я винувато мовчав.

— Ех ти, шалапуте. Все встиг вибовкати… — з докором сказав дядько.

— Та ми ж… — палко сказав я й спинився. Добре було б, звичайно, розповісти дядькові, що ми зібралися до більшовиків, але тоді треба розповісти й про виключення з гімназії. Ні, краще вже помовчу…

— Ну? — Дядько знову суворо подивився на мене. — Кажи, чого зам'явся?

Намагаючись уникнути неприємної розмови, я промимрив:

— Ми… ми… — Потім випалив: — Та ми самі ненавидимо петлюрівців! Нам теж сала за шкуру залили петлюрівці кожному. Ми теж червоних ждемо! Ви не бійтесь, дядьку!

Обличчя дядька Авксентія одразу подобрішало. Він посміхнувся. А я наважився і, згадавши про хлопців, які очікують мене в хаті, спитав:

— Дядьку, а не можна нам сьогодні рибу половити?

— Рибу? Сьогодні? Ото далася вам та риба. Ну, гаразд — риба то й риба! Тепер, правда, час такий, що бомби марнувати шкода, та вже добре — для гостей не пошкодую. Бачив, як рибу бомбами глушать? Ну, дарма, ще раз подивишся! Тільки ось ви потомилися, мабуть, з дороги? Голодні, либонь?

— Ні, ні, ми дорогою їли…

— Ну, тоді почекайте мене, а я до сусідів заскочу. Я швидко.

Я побіг до хати, попередив хлопців, що ми підемо по рибу. Поки дядько ходив у сусідній двір, ми відпочили з дороги в низенькій прохолодній хаті, а тоді вийшли на вулицю. Я насилу умовив Маремуху не брати сітку. Навіщо вона здалася, коли однією бомбою можна наглушити втроє більше?

Невдовзі з сусіднього городу вийшов дядько, тримаючи на долонях дві іржаві круглі бомби.

Маремуха з острахом глянув на них. Та й ми з Куницею йшли поруч з дядьком не без хвилювання: «А що як спотикнеться й упаде, — думав я. — Бомби ж тоді можуть вибухнути». Але дядько й не збирався падати; тримаючи н руках порожнє відро, він спокійно крокував з гори — широкоплечий, кремезний, засмаглий. Бомби він поклав у кишені.

Місце, куди привів нас дядько, було пустинне, тихе. Між дерев, над стрімчастим берегом ріки, зеленіла невеличка полянка.

Нагоряни залишилися десь позаду, за лісом. Старі явори, кривостовбурні дуби й цілі зарості бузини відокремлювали нас од села. Унизу, під скелястою кручею, бігла річка. Звідси, з височини, вода в річці здавалася чорною.

На березі, всіяному камінням, я побачив перекинутого догори дном човна. Збоку, де скелі обривалися не так круто, біліла стежка.

— Слухайте, хлопці, — подивившись униз, наказав дядько. — Я в річку не полізу. Кипу вам бомби, а рибу ви вже самі ловитимете. А тепер. марш звідси! Ховайтесь он за ті дерева.

Ми побігли вгору за течією річки на пагорб, порослий густим лісом. Ховаючись за високий ясен, Маремуха міцно обняв його руками. Здавалося, він збирався повалити дерево. Куниця, присівши навпочіпки за дубом і виткнувши з-за стовбура голову, стежив за Авксентієм. Дядька, який стояв на краю кручі, нам було добре видно звідси.

Відшпурнувши набік бриль, дядько поліз у кишеню, вийняв бомбу й обережно поклав її на траву біля бриля. Потім він дістав другу і, відразу висмикнувши з неї шпильку, кинув бомбу далеко на середину річки. Тільки бомба відлетіла, як дядько впав на траву. Припавши до неї обличчям, він лежав мов убитий. Не встигли розійтися й підкотитися до берега тремтливі кола, як раптом з самого дна тихої й спокійної річки вирвався сліпучий білий стовп закипаючої води. Він злетів майже на височину кручі, і, здавалося мені, ще трошки — й бризки цієї білої води впадуть на дядька Авксентія, який лежав ницьма.

Гул од вибуху прокотився далеко за лісом. Ввижалося, ось-ось поваляться на нас високі дуби, а полянка, з дядьком разом, завалиться з кручі в річку.

Але не встигла ще змовкнути луна від вибуху, як дядько, не поспішаючи, наче він спочивав, підвівся й узяв другу бомбу.

Він довго висмикував з неї шпильку, — певне, дріт заіржавів і не піддавався, — а мені не терпілося. «Ну, ну, швидше, а то розірве!» Нарешті дядько звільнив важельок і шпурнув бомбу вниз. Ця впала ближче, десь біля самого берега.

Вибух другої бомби здався нам уже не таким страшним. Подумаєш, я й сам міг би кинути бомбу!

Крутою білою стежкою, чіпляючись руками за каміння, ми помчали вниз до річки.

Дядько сів на березі і закурив. А ми миттю зірвали з себе одяг і полізли в воду.

Але й дядько не стерпів, — він поклав недокурену цигарку на камінець і став роздягатися; потім, легко перекинувши човна-плоскодонку, дістав з-під нього куце весло й, зіпхнувши човна на воду, з розгону стрибнув на корму.

Авксентій сидів на кормі, загрібаючи вузеньким веслом воду. Вихляючи й погойдуючись, човен виплив на середину річки. Ми кинулися за ним навздогін. Кожному з нас хотілося доплисти першому туди, на середину ріки, де біліла риба, що поспливала. Найбільше було марен і линів.

Слизькі, покірні, наче неживі, рибини раз у раз вислизали у мене з рук.

Я ловив їх знову то під самісіньким носом у Петька, то у Куниці й шпурляв у човен. Рибки шльопалися до волосатих ніг дядька, блискучі, з сріблястою синьою лускою. Очі у них були п'яні від страху.

Я перекидався в пропахлій баговинням воді, навідліг плескав по ній долонями, догори підлітали прозорі бризки. Було дуже радісно.

— Тихіше ти, шалапуте, не бризкайся! — закричав мені голий дядько, якого я обдав водою.

Тримаючи марену в зубах, Куниця схопив у мене щуку та окуня й поплив до човна, шльопаючи по воді звисаючими риб'ячими хвостами.

Кинувши дядькові здобич, Куниця перекинувся на спину, вищирив на сонці зуби й, відпочиваючи, майже не ворушачись, поплив униз.

Риби багато. Зібравши найбільшу у відро, дядько викинув дрібну назад у річку.

— Нехай росте! — посміхнувся він, помітивши, що ми з жалем стежимо, як риба пливе за течією. — Підросте — знову спіймаємо. Від мене ще жодна рибина не втікала.

Ми повернулись у село з багатим уловом.

Дядькова дружина, Оксана, плечиста, як і він сам, швидко розтопила піч. Вона почистила нашу рибу і, помивши її, викачавши в борошні, кинула на сковорідку, в розтоплене масло.

Добре попоївши смаженої риби, — юшку Оксана пообіцяла зварити завтра, — ми пішли в клуню, стомлені й ситі.

— Василю, а в тебе дядько відчайдушний, — крутячись поруч, шепотів Маремуха.

— Ловко він бомбу кинув, га? — заздро згадав і Куниця, закопуючись у сіно.

— Ну, бомба, це що, ви подивилися б, як він з гвинтівки по зайцях палить! — зрадівши, що мій дядько сподобався хлопцям, похвалився я. І, перше ніж заснути, я довго розповідав Петькові й Куниці все, що знав про дядька Авксентія.

Взимку із звичайної російської гвинтівки, принесеної з фронту, дядько підбивав на полях довгоногих зайців.

Якось він при мені з цієї самої гвинтівки підстрілив ширококрилого яструба. Яструб, який кілька хвилин тому, виглядаючи здобич, плавно кружляв над деревами, раптом затремтів там угорі, в небі, й, наче подерта сіра ганчірка, полетів униз.

Падаючи, яструб застряв у гілках старого явора. Я вже був поліз по нього на дерево. Та тільки-но вхопився за першу гілку, як яструб зірвався звідти й, лопотячи ослаблими крилами, впав на вкриту прілим листям землю. Я з побоюванням ловив підстреленого птаха, а дядько хитро посміхався й скручував цигарку…

Під час першого приходу петлюрівців, минулого літа, коли петлюрівські поліцаї стали викачувати по селах зброю, нагорянський піп, з яким Авксентій давно був у незлагоді, доніс, що у дядька е гвинтівка й три цинкові коробки патронів. Гвинтівку петлюрівці знайшли в скелі над хатою, а патрони — в порожній собачій будці.

Спершу Авксентія відшмагали на вигоні біля сільської церкви, відшмагали, як сміючись говорили петлюрівці, «на початок, щоб добрий був», а тоді, на реквізованій у цьому ж селі підводі повезли до міста. По дорозі, коли підвода проїжджала Калинівським лісом, дядько вдарив своїм важким кулаком межі очі петлюрівця, який його охороняв, і зник у лісових хащах.

Чоловік, який віз мого дядька та його конвоїрів до міста, «був наш знайомий, односельчанин Авксентія. Того ж дня увечері він прийшов до моєї тітки й розповів, як утік Авксентій.

Петлюрівці, які везли дядька, не сподівалися на втечу. Один з них дрімав, а той, котрого дядько вдарив у перенісся, закурював цигарку. Від дядькового удару все лице в нього залилося кров'ю, а ніс одразу розпух, як бараболя. Кучер казав, що петлюрівці, не злазячи з воза, не цілячись, навмання, стріляли в ліс, по деревах.

А в нас під той час гостював дядьків син, мій двоюрідний брат Оська. Тітка нічого не сказала йому про цю подію. Тільки згодом від односельчан ми дізналися, що Авксентій благополучно втік від петлюрівців, що він живий-здоровий, але живе не в селі, а переховується десь у лісі.

Односельчанин передав нам від дядька Авксентія подарунок — кусок щільника з медом диких бджіл. Бродячи по лісу, дядько знайшов у дуплі біля Лисячих печер бджолине кубло, бджіл викурив димом, а мед забрав.

Тепер про втечу дізнався і Оська. Він дуже пишався батьковим подвигом і цим медом.

— Василю! А Лисячі печери далеко звідси? — штовхнув мене Маремуха.

— Близько. Ну, гаразд, давай спати, — сказав я. — Завтра вранці я поведу вас туди. Подивишся сам.

Лисячі печери

Ми спали дуже довго, а коли прокинулися, дядька вже не було. Він пішов по сіль на, другий край села. Ми поснідали без нього.

Треба хоч зовні, поки нема дядька дома, оглянути Лисячі печери. Я веду хлопців туди стежкою, що в'ється кам'янистим берегом річки.

Річка ледь-ледь димиться. Гладкі жаби, почувши наші кроки, лунко шльопаються одна по одній у воду. Скелі кидають тінь на берег. Вдалині видно порослу доверху лісом Мідну гору, за нею, біля повороту ріки, Борсучий горб і ще далі — біліючі в зеленому лісі, вищерблені вітрами «товтри». В цих «товтрах» приховано немало ущелин і печер… Місцеві жителі бояться заходити далеко в «товтри» і при нагоді обходять їх стороною. Вони кажуть, що тут живе «нечиста сила». Тільки-но людина переступить поріг ущелини або печери, вона хапає її й тягне далі, під землю, в пекло. Мій дядько Авксентій, мабуть, краще за всіх на-горянських селян знає сусідні печери. Верст за п'ять навкруги нема жодної хоч трохи примітної щілини в скелях, яка б не була йому відома. А якщо каміння біля такої щілини закурене, вкрите кіптявою, так і знай: викурив звідти мій дядько жовту пишнохвосту лисицю, вистеживши її сховище по ледь помітному на білому снігу сліду…

… На узліссі, в ліщиннику, ми виламали довгі сучкуваті палиці й пообдирали з них зелене листя.

Ми пішли вгору по встеленому прілим листям і сушняком дну яру. Хмизинки похрускували у нас під ногами. Ми йшли втрьох, відважні, хоробрі мандрівники.

Куниця, хоч і не знав дороги, але йшов попереду, як отаман. Петько пихтів поруч мене. Він сопів — йому було тяжко видиратися вгору нерівним дном яру. По схилах яру росли обомшілі дерева. Їхнє рясне листя закривало сонце. Легка прозора папороть тремтіла у нас під ногами. Коли ми підійшли майже впритул до того місця, де починалися Лисячі печери, я перший вискочив на рівну, всипану дрібним щебенем полянку.

— Дивіться, нічого не видно, правда? — гордо показав я хлопцям на крутий, чорний, де-не-де порослий мохом камінь, що лежав під скелею. Камінь цей здавався скинутим звідкілясь зверху, з Мідної гори.

— Ну, а де ж печери? — спитав Куниця.

— А ось, дивись! — І я сховався за камінь. Мов величезний чорний гарбуз, він прикривав собою вхід у підземелля. Тепер просто передо мною у скелі чорніла розколина. Ніхто б і не подумав, що тут починаються Лисячі печери. А насправді пройти в печери можна легко й вільно. Позаду часто, важко дихав Маремуха. Хлопці обійшли камінь і стояли в мене за спиною.

— Обов'язково підемо сюди! Сьогодні ж! Свічок дістанемо й підемо! — сказав Куниця. Високий, худорлявий, він жадібно дивився в розколину скелі.

— Дивак, де ти дістанеш тут свічок? — відповів я Куниці.

— Де?.. А в церкві! Тут же є церква? Сьогодні що в нас? П'ятниця. Ех, шкода, відправи вранці нема. Ну, просто в старости попросимо або купимо.

Довго стояти перед входом до печери було страшнувато. Дядькові слова про гадюк примусили мене насторожитися. Того й гляди, виповзе яка з розколини…

Я запропонував хлопцям вибратися трохи вище. Ми вилізли на круглий камінь, що закриває здалека вхід до печери. Ми посідали на цьому холодному, слизькому камені, мов справжні лісові розбійники, і, відпочиваючи, позирали на всі боки.

У лісі було дуже тихо. Де-не-де крізь рясне листя високих ясенів пробивався скісний сонячний промінь, освітлюючи радісним, золотавим світлом вогку півтемряву яру. Навкруги було глухо й вогко, наче в льоху. На узліссі, мабуть, сонце гріло нестерпно, а тут нам здавалося, що вже настав вечір.

Раптом Маремуха сіпнув мене за ногу й кивнув на печери.

— Що там таке? Гадюка?

Тепер і я почув якийсь глухий звук, що пролупав у підземеллі.

Чи то хтось кахикнув там, чи то камінь обірвався й глухо впав на землю.

— Ти чув? — шепнув я Куниці.

Куниця відразу насторожився й ліг на камінь. Ми полягали поряд з Куницею.

У печері знову кахикнули, цього разу ще ближче. Може, це бреше лисиця, бавлячись з своїми дитинчатами? Знову десь зовсім близько захрустів щебінь. І раптом з темної щілини виткнулась назовні чиясь рука, а тоді на площадці з'явилася людина.

Від несподіванки я здригнувся. Та це ж мій батько!

Він дуже обріс. У нього повідростали вуса й борода, але я впізнав його одразу й по синій сатиновій сорочці, й по знайомому широкому ремені на ній. Мені хотілося гукнути йому: «Тату, татку! Я тут!» Але вигук застряв у мене в горлі. А батько обернувся до нас спиною й гукнув у печеру:

— Виходьте, де ви там?

І тут з підземелля до чорного каменя вискочив Оська, а за ним вийшов якийсь оброслий бородою чоловік у прорезиненому плащі.

— Це свої! — вигукнув я, штовхаючи хлопців, і ми стрімголов скотилися на землю. Я перший, оббігши круглий камінь, вискочив назустріч батькові, але одразу ж шарахнувся набік.

Батько цілився в мене з нагана, чоловік у прорезииеному плащі — теж.

«Вони божевільні!» — подумав я і що було сил рвонувся до яру.

— Васько! Василю! Постривай! — загукав мені навздогін батько.

Я одразу зупинився й з острахом подивився назад.

Батько стояв, опустивши револьвер. Це справді був мій батько — мовчазний, похмурий, який майже ніколи не посміхався. За поясом у нього стирчав сувій з газетами, віддрукованими на синьому обгортковому папері. Треба було одразу кинутися йому на шию, поцілувати його в густі, колючі вуса, але я підійшов до батька, як до чужого, — повільно, незграбними кроками. Перелякані Куниця й Маремуха визирали з-за каменя.

— Як ти потрапив сюди, Васько? — здивовано спитав батько, нахилившись і цілуючи мене в чоло.

— Я з міста… Ми зайшли до дядька Авксентія…

— Звідки ти знаєш ці печери?

— А мене минулого року дядько Авксентій водив сюди…

— Дядько Авксентій? — перепитав батько й незадоволено крякнув. Потім він похитав головою й, помітивши хлопців, що стояли віддалік, спитав:

— Це Маремуха, так? А другий хто? Я вже забув!

— Юзик Стародомський…

Оська підморгнув мені з-за батькової спини.

— Це наші, зарічанські… — півголосом сказав батько оброслому чоловікові.

Той слідом за батьком сховав у кишеню револьвер. І раптом… Що таке? Не може бути! Та ж це Омелюстий! Авжеж, Іван Омелюстий, наш сусід, який тоді відстрілювався од петлюрівців з вежі Конецьпольського. З переляку я його спочатку не впізнав. От здорово! Виходить, Іван живий! Але як він обріс, — видно не голився з добрий місяць.

— Дядьку Іване, добридень! — весело сказав я, простягаючи сусідові руку.

— Я ж казав Васькові, що вас не спіймали? — сказав, підходячи, Куниця.

— Хто спіймає? Хто мене може спіймати? — насторожившись, спитав Омелюстий.

— А петлюрівці… Ми з Васьком тоді бачили, як ви заскочили у вежу. Пам'ятаєте? А той чубатий хотів перебігти кладку, а ви в нього вистрілили, і він упав просто в річку!

— А, ти он про що! — сказав Іван і здивовано подивився на Куницю. — Ну, це коли було! Я вже й забув. Та хіба так ловлять? Так, братику, ловити, знаєш, цурцура — не вважається.

— Дядьку Іване, а ви знаєте, що з тим чоловіком?

— З яким чоловіком?

— Ну, з хворим. Пам'ятаєте, ви його вночі до нас приводили?

— Сергушин? — підказав сусід.

— Я не знаю прізвища. Ну, тоді вночі ви з ним прийшли.

— Так, так, Сергушин, — сказав Іван.

— То його ж убили! Ми самі все бачили! — І я розповів, як спіймали Сергушина, як розстріляли і як ми втрьох опорядили його могилу.

Батько й Омелюстий слухали мою розповідь дуже уважно. Батько подивився на мене трохи недовірливо.

— То он воно що… — тихо сказав Омелюстий. — Я вже знаю, що його розстріляли, а ось як це трапилося, від вас перших чую.

— Дядьку Омелюстий, а хто був цей чоловік? — зазираючи в очі сусідові, спитав Маремуха.

— Якого розстріляли? Цей чоловік… Довго розповідати… Знаєте що, ось давайте допоможіть нам зараз, а тоді либонь я вам розкажу.

— А що допомагати?

— Вхід до печери закидаємо.

— А ми хотіли…

— Чого хотіли?

— Хотіли піти подивитися печери, — пояснив Маремуха.

— Нема чого вам у печерах робити, — суворо сказав Омелюстий. — Згодом коли-небудь я сам вас усіх поведу. Не вірите? Спитайте Оську, скільки печер я йому тут показав. Правда ж, Осько?

— Показали! — погодився Оська.

— Ото ж бо. А сьогодні ходити туди не можна! — сказав Іван і, оглядаючись, додав: — Нумо, хлопчики, несіть каміння з яру, ми швидко впораємося.

Нічого не вдієш, довелося носити каміння.

Поки ми носили його, батько з Омелюстим закидали цим камінням вхід до печери.

Незабаром від входу до печери залишилася тільки маленька щілина.

— Ох, і заморився! — потираючи руки, сказав Іван. — Ходімо, Осько, ліхтаря не забудь!

Ми пішли до лужка над яром. Моріжок поріс свіжою, соковитою травою. Тут добре полежати. Трава м'яка, запашна.

Батько ліг осторонь, під високим явором. Омелюстий скинув прорезинений плащ і, згорнувши його вдвоє, розстелив на траві. Він примостився на плащі й почав оповідати.

Оповідання про нічного гостя

— Тієї холодної, вітряної зими, коли закінчилася війна з німцями, через наше місто повалили військовополонені. Мабуть, у жодному місті України їх не було стільки цього року. Адже біля наших місць пролягав головний шлях з фронту.

Худі, у подертих солдатських шинелях, ноги пообмотувані ганчір'ям, ішли полонені з-під Тернополя й Перемишля через наш фортечний міст на вокзал, щоб якомога швидше сісти на поїзд і поїхати додому.

А тієї зими з'явилася в місті небезпечна хвороба — іспанка. Сотнями вона забирала людей у могилу, і всі дуже боялися її. З цією хворобою ще могли якось боротися ті, у кого був дім, гаряча їжа, дрова.

Ну, а як воно було полоненим, які глибокої морозної ночі пробиралися Калинівським лісом? Хвороба наздоганяла їх у дорозі. Змучена голодом, важкою дорогою, людина раптом розуміла, що далі йти не може, що все тіло горить, ноги підламуються і — найстрашніше — нема від кого сподіватися допомоги в холодному, засипаному снігом лісі. І часто бувало: полонений сідав край дороги, щоб трохи відпочити, але вже підвестися не міг, дубів і вмирав тихою, нечутною смертю за яких-небудь п'ять верст від житла.

Та й у місті було не краще. Люди валялися на тротуарах уздовж Житомирської, по Тернопільському спуску і у вогких, нетоплених залах духовної семінарії, куди їх пускали обігрітися гетьманські чиновники. Я сам одного разу бачив, як з подвір'я духовної семінарії виїхали одна по одній три підводи, закидані трупами. На двох підводах мертвих ще сяк-так прикрили рогожевими мішками, а ось на останню підводу мішків, мабуть, не вистачило, і кучер сидів просто на замерзлих, посинілих трупах.

А як боялися самого тільки слова «полонений» на Житомирській вулиці!

Варт було полоненому постукатися по допомогу в двері багатого дому на Житомирській, як миттю хазяї гасили світло й дім завмирав. А коли полонений вже надто довго стукав, покоївка, дзенькнувши ланцюжком, ледь-ледь прочиняла двері й гукала до полоненого:

— Хазяїв дома нема! Бог подасть!

Лікар Григоренко навіть дзвоника біля воріт і мідну дощечку із своїм прізвищем зняв. Він боявся, щоб, не дай боже, до нього не подзвонив який-небудь змучений полонений.

А наші зарічанці, хоч і незаможні були, але нерідко самі закликали полонених до себе — попоїсти гарячого борщу, відігрітися біля плити, а то й просто переспати на теплій печі.

Одного разу на світанку й до нас постукали, але легенько так, ледь-ледь. Покійна мати моя прокинулася та й каже:

— Іване, піди спитай, хто там.

А я удав, що не чую, — дуже вже хотілося мені спати. Тоді мама сама встала з ліжка. Вона загорнулася в ковдру, підійшла до вікна й стала дихати на замерзлу шибку.

Раптом вона відсахнулася — та до батька:

— Ой боже ж мій! Людину в нас під вікнами вбили!

Ми відчинили не відразу. Спершу всі поодягалися. Тоді тихенько на кухню вийшов батько. Він визирнув на вулицю й побачив, що на обмерзлих сходинках нашого ганку лежить людина. Нікого більше навколо не було.

Наважившись, ми відчинили двері на ґанок і втягли людину до нас на кухню. Ніхто, звичайно, її не вбивав, це був звичайний полонений, і впав він біля нашого будинку просто від голоду, від кволості, від іспанки.

Мати поставила гріти воду, а батько притяг з комори велике дерев'яне корито, ми з батьком обережно роздягли хворого й посадовили в корито. Я поливав його теплою водою, а батько мив.

Скільки ми води на нього витратили, — не переказати. Один по одному я брав з плити казани з теплою водою й перехиляв їх хворому на голову. Він незабаром отямився й тільки відфиркувався та очі протирав. А я виносив брудну воду. Я виливав її просто з ґанку на вулицю. Згодом сніг у цьому місці почорнів так, наче тут вантажили кам'яне вугілля.

Усю білизну й одяг нашого гостя батько склав у клуночок і, перев'язавши мотузком, виніс у курник, на мороз. Це йому мама моя небіжчиця так наказала:

— Чоловік нехай залишиться, а вошей його не треба. Нехай повиздихають на морозі!

Звали хворого Тимофієм, а прізвище його було Сергушин. Він повертався з німецького полону до себе додому, на Донбас.

До війни Сергушин працював на Щербинівському руднику. У нього під віями збереглися ще з того часу ледь помітні чорні смужки, — такі вугляні смужечки, хлопці, залишаються майже в кожного шахтаря, котрий довго рубає вугілля.

Постелили ми нашому полоненому у комірчині за кухнею, там він і лежав у нас.

У ту пору гетьманська державна варта суворо-пресуворо забороняла городянам приймати до себе жити іногородніх полонених, які поверталися на батьківщину. Гетьман Скоропадський боявся, коли б серед полонених не було більшовиків.

Щоб і до нас, чого доброго, не причепилися чиновники п гетьманської варти, ми й слова нікому не говорили про нашого полоненого. Та от хоч би й Мирон — наш сусід, — Омелюстий кивнув у бік мого батька, — а й той нічого не знав про Сергушина. Ми гадали, що він недовго у нас погостює, та сталося інакше.

Понад місяць пролежав полонений у темній комірчині, п тоді поволі став ходити по кімнатах. Батько небіжчик бувало як помітить, що Сергушин вийшов з комірчини, — миттю до дверей і — на ключ їх: батько боявся, коли б хто з замовців не побачив полоненого.

А Сергушин призвичаївся у нашому домі та й почав потроху допомагати батькові.

Батько обтягав колодку шкірою, набивав підошву й віддавав Сергушину, а той заганяв дерев'яні шпильки. Ловко так пристосувався — я й то не вмів так. Набере в рот пригорщу шпильок — та й ну випльовувати, мов лузгу з насіння, одну по одній. Виплюнув шпильку, встромив її в дірочку, вдарив молотком — і нема шпильки, тільки маленька квадратна головка з шкіри стирчить.

І голився він дуже ловко: візьме у батька звичайного шевського ножа та й давай по бруску ганяти. Водить, водить — інколи з добру годину. А нагострить — ніж, наче бритва, гострий: хоч волосся на льоту рубай. Потім, густо намиливши бороду, так, що піна з неї падала на підлогу, він разів два проводив ножем по щоках — і волосся наче не бувало. Це його в окопах так голитися привчили. Поголившись, він пудрив обличчя крохмалем, який мати на кисіль припасала.

Інколи він сидів біля вікна й півголосом співав своїх шахтарських пісень.

А розвеселиться — держись! Тільки і встигай сміятися. Він здорово умів показувати китайські тіні. Та й спритні ж у нього були пальці, просто на диво. Ми, бувало, щільно позачиняємо віконниці, а він винесе у свою комірчину лампу, поставить її на корзині та й давай перед склом пальцями ворушити. І одразу на стіні перед нами тіні забігають. Чого тільки він не вмів показувати: і собак, і котів, і сову, навіть рак у нього виходив, мов живий. А одного разу перед великою лампою обома руками він показав нам, як б'ються двоє німецьких солдатів у касках. Ми від сміху мало не повмирали.

Сергушин часто згадував свій рудник. Важка у нього там була робота, шалена. Останні місяці перед мобілізацією він працював запальником: підривав під землею динамітом камінь, пробиваючись до чистого вугілля.

А я розповідав Тимофієві про училище, про те, які у нас учителі, яка це нудна річ — італійська бухгалтерія.

Одного разу Тимофій слухав, слухав мене, а тоді сказав:

— Облиш ти, Ваню, к чорту оте комерційне, — однаково крамаря з тебе не вийде, це я по тобі бачу. Хлопець ти молодий, здоровий, тобі на коні верхи скакати, а не за конторкою скніти над цією бухгалтерією. Зараз, братику, інша комерція потрібна.

Нічого я не сказав у відповідь Тимофієві, бо мені й без його слів комерційне училище остогидло гірше за гірку редьку, Адже це батько мене туди ще за старого режиму вчитися послав. А яких зусиль це йому коштувало, якби ви тільки знали! Три пари черевиків з найкращого бельгійського шевро він пошив зовсім безплатно директорові комерційного училища панові Курковському. У кожного з членів педагогічної ради батько побував дома й просив, щоб мене прийняли в училище.

Одужав Тимофій зовсім і йти від нас зібрався.

— Куди підеш, непосидо? — став відмовляти його батько. — З одної смерті насилу виліз, а зараз другої захотів? І тут, поки гетьмана не проженуть, ти зможеш користі принести не менше, ніж у себе в Донбасі.

Але, залишаючись у нас, Тимофій сказав батькові:

— Слухай, друже, ти хоч-не-хоч, а я тобі допомагатиму. Сім'я у вас немаленька, а я дармоїдом ніколи не був. Підмайстер, щоправда, з мене кепський, але, гадаю, підсоблю вам. Інакше не залишусь.

Щоб не ображати Сергушина, батько погодився. І з цього дня Тимофій не відходив од верстата аж до обіду.

Коли я повертався з училища, він розпитував мене, що в місті, які новини, що чути з Радянської Росії. Він просив мене діставати йому газети, і я часто приносив їх йому.

Якось я сказав Сергушину, що в місті на стовпах розклеєний наказ про наступ німців на Петроград. Ну, він і причепився до мене: розкажи та розкажи, що написано в наказі. А я всього не запам'ятав. От і довелося мені, як стемніло, бігти на базар по наказ. Довго, пам'ятаю, я ходив біля нього: боявся, коли б не помітили гетьманці. Коли нікого навколо не було, я зірвав наказ із стовпа й приніс Сергушину.

Тимофій похвалив мене за це, і відтоді я, вибираючи слушну мить, часто здирав з парканів і з стовпів різні гетьманські накази та оголошення й приносив їх Сергушину. Пін усе прочитував і краще за мого батька знав, що діється н місті.

І ось одного разу мама кличе його пити чай, а в комірчині порожньо. Ми туди-сюди, я на ґанок вибіг — нема Сергушина. Зник, наче нечиста сила його під землю потягла. Стало мені прикро: пішов, думаю, і не попрощався навіть; хоч би записку залишив. А мама навіть сказала:

— Отак завжди: зробиш добро людині, а вона… — але не договорила. Батько подивився на неї недобре так, і вона одразу замовкла.

А пізно вночі чуємо — хтось у кухонні двері тарабанить. Батько підійшов до дверей, окликнув, виявилось — Тимофій. Уночі ми його не розпитували, а вже вранці причепилися: «Де це ти пропадав учора?» Вигадував він різне, а правди мам так і не сказав.

І от з тієї ночі унадився він ходити до міста. Одного разу він повернувся додому на світанку засапавшись, наче: ш ним хтось гонився, і довго дивився у вікно.

— Сиди дома, Тимофію! Куди тебе носить ночами? — розсердився батько, а мати додала:

— Ото ще мені гуляння ночами, коли люди сплять. Ще лиха накличете на нашу голову. І кого ви не бачили на вулиці? П'яних гетьманців? Адже знайомих у вас нема?

— Хто його знає, дорогенька, — жартував Тимофій, — знайомих знайти неважко, я хлопець веселий, у мене весь світ знайомі!

І ось однієї ясної місячної ночі місто несподівано зайняли червоні. Рано-вранці, ледь тільки розсвіло, Сергушин пішов з дому — як завжди без шапки, в батьковому сюртуці, у довгих штанях, у калошах на босу ногу.

Повернувся він увечері, і ми його не впізнали. Він прийшов у шкіряній будьонівці з червоною зіркою, у захисній гімнастерці, в чоботях з доброго хрому. З кобури у нього визирала рукоятка нагана. Сергушин приніс батькові його штани, сюртук, калоші.

Сергушин розповів нам, що німців і гетьманців з міста вигнав Сумський полк. Сергушин відшукав у цьому полку багатьох своїх земляків.

— Землячків, землячків у місті — повно. То був я сам, зараз увесь Донбас тут! Коногони, забійники, відкатники — кого тільки нема! — радісно говорив він, і нам було весело разом з ним.

Пішов від нас Сергушин, а йдучи, покликав мене з собою.

— Проведи ти мене, комерсанте, до церкви, — попросив він.

Я пішов… і більше не повернувся: Тимофій умовив мене вступити до червоних.

І тієї ж ночі він улаштував мене в Сумський полк. Його земляки-шахтарі відразу видали мені обмундирування, карабін, шаблю, а на світанку майже усім полком ми пішли з міста. Я навіть не встиг попрощатися з рідними. Нас перекидали в інший повіт — добивати гетьманців.

Ще всі спали, навіть крамниці на базарі були зачинені, коли ми верхи виїхали по Вроцлавській вулиці на Калинівський тракт і заспівали веселу пісню:

Хай зброя на сонці сіяє, – Під звуки гучні сурмачів За волю шахтар виступає, Розбивши купців-багачів.

Чого там критися, не одразу мені далася військова служба. Після першого переходу з незвички їздити верхи мені так ломило ноги, що я насилу ходив. Адже до цього я ніколи не їздив у справжньому шкіряному сідлі.

Мені було важко справлятися з конем — я не знав; як треба правильно надівати сідло, і одного разу надів його навпаки, передньою лукою до хвоста. Тимофій навчав мене всього: і як затягати підпруги, і як зручніше, по нозі, відпускати стремена…

А незабаром під Тарнорудою ми вже з ним разом так лупцювали цих кайзерових прислужників, що з них чуби у Збруч летіли!

Подалися ми далі, за Житомир, і тут пройшла фронтом чутка, що Петлюра, який замінив на цей час гетьмана, захопив із своїми бандитами наше місто.

Повернули ми назад, на самого пана Петлюру, і коли разом з кіннотою Котовського відбили місто назад, я дізнався, що нікого з моїх рідних немає в живих. Маму, потім батька з братом убили бандити з загону петлюрівського генерала Омеляновича-Павленка. Коли червоні відступали, мій батько забрав на складі військового начальника дві гвинтівки й сховав їх у нас дома, щоб повернути більшовикам, коли вони повернуться. А петлюрівці, роблячи обшук, знайшли їх. Петлюрівців тих, кажуть, привів до нашого дому Марко Гржибовський.

Недовго після цього довелося мені залишатися в полку.

Мене й Сергушина, оскільки ми краще за інших знали місто, перевели в міський ревком. Я, ви пам'ятаєте, реквізував зброю, а Сергушин перейшов на роботу в ревтрибунал. Він судив там саботажників, петлюрівців і тих, хто потай допомагав їм. Саме тут я й дізнався, куди він ходив під нас ночами.

Одного разу вночі Сергушин познайомився в місті з місцевою дівчиною. Ви її, мабуть, і не знаєте — вона жила далеко, аж біля станції; її батько на вокзалі служив. Такий собі Кудревич. Зараз її в місті нема, вона пішла з червоними. Як вони розговорилися, як познайомилися, та ще й уночі, я не знаю. Знаю тільки, що ця дівчина багато чого цікавого нарозповідала Сергушину про наше місто. Її мати прала білизну майже в усіх багатих домах і знала, хто з буржуїв допомагав Петлюрі. А дочка все це переказувала Сергушину. І коли довелося йому працювати в ревтрибуналі, він багато що згадав з її розповідей, і, мабуть, придалися вони йому дуже.

У той недобрий час, коли треба було відступати, наші побоялися повезти Сергушина з собою: усі знали, що він тяжко хворий. Я собі простити не можу, що не зуміли ми вирядити Тимофія разом з червоними…

Але з паном Григоренком, хлопці, ми ще стрінемося! Якби ви тільки знали, скількох людей він уже виказав, цей лисий катюга!

Несподівана зустріч

— Дядьку Йване, — перший порушив мовчання Маремуха, — а ви самі не боїтесь, що вас спіймають петлюрівці? Чого ви тут ждете? Тікайте в Жмеринку, вірне слово!

— А що в Жмеринці? — посміхнувся Омелюстий.

— Як-то що? Там же червоні! — сказав Куниця.

— І в Петрограді теж червоні, — відповів Омелюстий, — то що ж, по-вашому, я й туди маю тікати? Краще вже ми Червоній Армії звідси підсобимо. А то як усі звідси побіжать до Жмеринки, то хто ж за Радянську владу з підпілля боротиметься? Правда ж, Мироне?

— Гаразд, гаразд, нам із тобою час іти! — ухильно сказав мій батько.

Тепер він сидів похмурий, смутний, такий, як завжди. Певне, йому було дуже жаль Сергушина. Помовчавши, батько запропонував:

— А чи не скупатися нам у річці?

— Звичайно, скупаємося! — погодився Іван. — Поки підійдуть люди з Чорнокозинців, у нас добрих дві години.

— А вони до печер не можуть одразу прийти? — спитав батько. — Прийдуть — а ми пішли?

— Ні, ні. Я пояснив Прокопові. Він приведе їх до млина, — заспокоїв батька сусід і, звертаючись до нас, запропонував: — Гайда купатися, хлопці!

Цілим загоном ми сходимо яром до річки. Вийшовши з лісу, ми підходимо до млинового саду. Він огороджений високим тином. Стрункі сріблясті тополі ростуть у цьому занедбаному саду. Річка тут повернула ліворуч, до млина поміщика Тшилятковського.

Крізь гущавину саду чути шум води на млинових колесах. Поскрипують жорна в сірій кам'яній будівлі млина, її стіни видно крізь просвіти в деревах. Там, у запруді, біля млина, ми будемо купатися. Кращого місця для купання не знайти. Дно в запруді чисте, піщане, вода біжить спокійно, а берег гладкий, спадистий, всипаний сухим жовтим піском.

Але що це? Якийсь чудний дрібний стукіт долинає до нас згори. Схоже, — хтось б'є палицею по днищу порожнього відра. Захлинаючись, загавкали собаки, схвильовані цим незрозумілим звуком.

Невже це барабан б'є там, на горі?

Батько з Омелюстим завмерли на місці. Вони прислухаються. Тепер було вже зрозуміло, що це б'ють у найсправжнісінький барабан. І слідом за барабанною тріскотнею з-за невисокої гірки раптом виплив жовто-блакитний петлюрівський прапор.

— Петлюри! — кинув мій батько Іванові Омелюстому. Відтак батько одразу нахилився до мене й шепнув: — Ви нас тут не бачили. Зрозуміло? Оська залишається з вами. Простежте, куди вони підуть.

— Давай, Мироне, швиденько! — поквапив Омелюстий батька.

І одразу, не встигли ми ще зміркувати, в чім річ, батько й сусід перестрибнули через тин млинового саду. Чути було, як зашелестів бур'ян під їхніми швидкими кроками. А ми, покинуті, залишилися на дорозі самі в затінку високого явора.

Жовто-блакитний прапор пливе на нас згори. Ми вже розрізняємо офіцера, який іде попереду перед прапором. Слідом за ним, під швидкий дріб барабана, рівно крокують петлюрівці.

— Гайда в сад! — вирішив Оська й підбіг до тину. Тепер уже Оська був за командира.

Один по одному ми полізли на високий, хиткий тин. Він коливався під нами. Здавалося, от-от хруснуть тонкі, обплетені лозою кілки, і ми полетимо на землю. Але все минулося добре. Один по одному ми пострибали з тину в бур'ян і посідали навпочіпки. Через щілину тину нам добре було видно закурений путівець.

Барабан бив зовсім близько. Тільки-но перший загін підійшов до тину, я мало не скрикнув од несподіванки і штовхнув під бік Куницю:

— Ну й диваки ми! Та це ж наші гімназичні скаути!

Оська швидко підхопився.

— Оце-то штука, — сказав він. — Ці ж паничі можуть ненароком полізти в Лисячі печери…

— А що в печерах, Осько, що? — заметушився Маремуха.

— Не мороч голови! — суворо сказав мій брат і одразу ж підбіг до стрункої сріблястої тополі, що росла біля самого тину. Оська виліз на тин, а тоді, обхопивши руками й ногами блідо-зелений стовбур тополі, наче кішка, подряпався вгору.

Па сусідній вербі чорніла купа хмизу — вороняче гніздо. «У ньому покрякували молоді воронята. Старі ворони помітили Оську. Вони стривожилися й, залопотівши тугими крилами, знялися з верби. Ворони закружляли над деревом. Вони думали, що Оська поліз забирати у них пташенят. З хвилину ціла зграя чорної галичі, голосно крякаючи, літала над млиновим садом.

Оську нам було ледве видно з землі. Лише де-не-де крізь сріблясте м'яке листя просвічувала його біла сорочка.

— Василю! Чуєш, Васько! — раптом гукнув він мені з верховіття тополі.

Вороняче каркання заглушило його крик.

— Я тут. Лізти до тебе, так? — задерши голову, відповів я.

— Біжи в село! Знайди мого батька, нехай скаже Омелюстому: вони спинилися біля зламаного дуба!..

— А хлопці? — склавши біля рота човником руки, гукнув я.

— Нехай залишаються тут… І ти сюди повертайся. Скажи: вони можуть знайти Лисячі печери. Швидко!

Я встиг тільки шепнути Петькові й Куниці: «Сидіть тихо!» — а сам, стрімголов перестрибнувши через тин, збиваючи босими ногами нагріту сонцем пилюку, побіг нагору, в село.

Біля кладовища я випадково зустрів Авксентія. Він був чимось схвильований і, певне, не радий був, що стрів мене. У нього в руках був жовтий фанерний чемоданчик, а за плечима теліпався двоствольний дробовик.

— Куди ти бігав? Скажи Оксані, нехай розігріє тобі рибу, — неуважно кинув він і одразу яг пішов далі в напрямку до Мідної гори.

— Дядьку, послухайте! — наздоганяючи Авксентія, гукнув я.

Дядько зупинився. Тоді я розповів йому, що бачив батька і Омелюстого, і переказав Осьчині слова.

— На млин побігли? — перепитав він. Подумавши хвилину, дядько. струснув головою й сказав: — Ну, гаразд, я їх побачу… Знаєш, Василю, здається мені, що петлюрівці тікають. Чогось надто багато їх на Калинівському шляху.

— Тікають, правда? — мало не підстрибнув я з радощів.

— А що ж, зимувати їм тут, по-твоєму? Годі, попанували, — з люттю відповів дядько й, круто повернувшись, широким кроком пішов до Мідної гори.

Я миттю кинувся назад.

Треба якнайшвидше повернутися до хлопців. От буде здорово, якщо дядько не бреше! Аби лиш червоні притисли Петлюру якнайдужче.

Одне мені незрозуміло: чому петлюрівські бойскаути прийшли сюди? Та ще разом з кошовим Гржибовським. А може, вони ще не знали, що Петлюра відступає? Напевне, не знали.

— Тікають, тікають! — наспівуючи собі під ніс, мчав я до хлопців.

Маремуха і Куниця лежали за кущами кропиви в млиновому саду. Заклавши руки під голову, Юзик дивився на верховіття тополі. Там виднівся Оська. Чорні ворони, підозріло витягши шиї, погойдуючись на верховітті сусідніх дерен, стежили за ним. Я переліз через тин і гукнув братові:

— Злазь!

Хлопці посхоплювалися.

— Ну що, знайшов дядька? — спитав Маремуха.

Оська швидко зліз униз. Він стрибнув просто в кропиву й підбіг до мене, на ходу обсмикуючи сорочку.

— А що я знаю, Осько! Слухай! — І я переказав братові те, що сказав Авксентій.

— А-а-а, он що! — одразу запалився Оська. — Ну, тоді ми їм покажемо! Слухайте-но, хлопці, давайте нападемо зараз на цих паничів! Не можна їх пускати в Лисячі печери, вони шкоди там накоять…

— Та їх же багато! Вони нас спіймають! — захвилювався Маремуха.

— А ми не самі будемо, хлопців зараз покличемо. Гайда, в село! — скомандував Оська.

Ми прибігли п соло. Оська довго водив нас кривими провулочками, скликаючи хлопців. На його свист з-за тинів раз у раз з'являлися незнайомі нам хлопці. Нікого з них я по знав.

— Гайда паничів бити! Брилі забирати в них! — запрошував Оська.

Хлопці розуміли Оську з півслова. Мабуть, не раз збиралися вони разом, затівали бійки, ходили в ліс. У них тут привільно — не те, що у нас, у місті.

Коли навколо нас зібралася ціла ватага, Оська наказав:

— А зараз усі по домівках. Несіть вапно та пляшки. І пробок якомога більше. Збираємося на кладовищі, біля братської могили. Швидше!

Хлопці квапливо порозбігалися по домівках.

Бій біля зламаного дуба

Братська могила огороджена міцними залізними гратами. Тут, під високим дубовим хрестом, поховано двадцять п'ять нагорянських селян. Зовсім недавно, у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, їх розстріляв німецький каральний загін.

Це сталося невдовзі після того, як німці посадовили на престол України гетьмана Скоропадського.

Одного разу надвечір, після душного липневого дня, в Нагоряни несподівано ввійшов загін німецької піхоти в сірих стальних касках.

Незабаром жителі дізналися, що німці прийшли забирати коней. Селяни навідріз відмовилися з'явитися із своїми кіньми до церкви, куди зганяв їх німецький унтер. Тоді німецькі солдати, поскидавши з плечей важкі гвинтівки з плоскими блискучими тесаками, стали силою зганяти селян на церковний майдан.

Окупанти мовчки обходили двори й виводили коней. Вони не слухали, що казав їм хазяїн, а просто давали йому в руки повід і наказували вести коня, а якщо хазяїн опирався, підганяли його прикладом.

Пригнаних до церковної огорожі коней одразу ж заходився оглядати ветеринарний фельдшер, рудий, вусатий німець у сірому кашкеті-безкозирці. А німецькі солдати тут-таки нагрівали на похідному ковальському горні чорне квадратне тавро.

Якщо кінь подобався фельдшерові, солдати ставили йому квадратне розпечене тавро на стегно, біля хвоста, й тоді вели до лейтенанта — худого сердитого офіцера в лакованій гостроверхій касці. Лейтенант, кривлячись від запаху горілої шерсті, видавав господарям довгасті сині квитанції.

Разом з усіма селянами німці пригнали на майдан і Прокопа Декалюка — низенького мовчазного селянина, який жив біля млинової греблі. До нього прийшли саме тієї хвилини, коли він збирався виїхати на поле по снопи. Коли німецький фельдшер став мацати на майдані його карого коня, Прокіп не стерпів і дав фельдшерові такого стусана, що з того відразу безкозирка злетіла. Німецькі солдати підскочили до Декалюка й стали крутити йому руки. Прокіп гукнув:

— Поможіть, люди добрі!

На допомогу йому підбігли сусіди, й невдовзі на широкому зеленому вигоні біля нагорянської церкви розгорівся справжній бій.

Розлючені селяни не давали німцям отямитися. Вони били їх чим попало: пужалнами, повіддями, висмикнутими голоблями.

Відчувши свободу, наполохані коні помчали додому.

Отямившись, німці стали стріляти з гвинтівок і швидко порозганяли селян по домівках.

Цілісіньку ніч аж до ранку на селі стояла небувала тиша. Німці пішли з Нагорян у невідомому напрямі, і багатьом здавалося, що все минулося щасливо.

Але вранці, тільки-но розвиднілося, до Нагорян на відгодованих конях в'їхав ескадрон німецьких драгунів. Драгуни тихо проїхали головною вулицею й зупинилися біля церкви, де серед майдану чорніло ковальське горно.

Не встигли драгуни спішитися, як жителі стали розбігатися з села. Та було вже пізно: німецька піхота оточила На горяни з усіх боків.

Знову пригнали селян до церкви, але цього разу вже без коней. Чоловіків вишикували окремо в два ряди. Німецький фельдшер, лейтенант в окулярах і солдати повільно походжали між рядами, пізнаючи серед вишикуваних по ранжиру тих, хто розправлявся з ними вчора.

Відібрали двадцять п'ять душ, зв'язали їм руки й розстріляли їх тут-таки, перед очима в усіх, під кам'яною стіною сільської церкви.

Довго стояв над церковним майданом страшний лемент. Це, зриваючи з себе барвисті хустки, голосили жінки вбитих, плакали їхні діти, ридали родичі. Вони поривалися до вбитих, та марно: німецькі драгуни до самої церкви нікого по підпускали. Прокопа Декалюка серед розстріляних не було. Він зник із села одразу ж після сутички з німцями, й довго про нього не було ніяких звісток.

Солдати вартували біля вбитих до пізньої ночі. А коли над принишклим селом зійшов повновидий місяць, вони повантажили трупи на свої обозні двоколки, відвезли через гроблю на правий берег річки й там закопали.

І тільки коли прийшли червоні, нагорянці поховали своїх односельчан як годиться — тут, ось у цій братській могилі.

Високий її насип ще свіжий і не поріс травою, на дубовому хресті зверху донизу розпеченим гвіздком видряпаний напис:

Тут спочивають

двадцять п'ять селян-незаможників,

які загинули від руки проклятих ворогів України —

німецьких окупантів

Ми йшли в глиб кладовища. Нас наздоганяли сільські хлопці. Майже всі вони були в саморобних брилях, у домотканих полотняних сорочках, у таких же грубих штанях. Босі, засмаглі, вони стрибали по могилах і на ходу спритно з свистом збивали довгими батогами цілі гілки вовчих ягід, глоду та калини. Деякі захопили з собою туго сплетені нагаї.

Ми підійшли до братської могили вже цілою армією. Нас було душ із двадцять.

— Хлопці, слухайте-но, — сказав Оська. — Бачили, по селу пройшли петлюрівські паничі? З прапором. Вони зараз відпочивають під Мідною горою. Давайте відлупцюємо їх як слід!

— Та відлупцювати можна, а от якщо вони здачі дадуть? їх же сила! — почухав потилицю низенький смуглявий хлопчина в подертому брилі. Навколо руки він обмотав товстий, сплетений з білих шматочків сиром'ятної шкіри, нагай.

Оська хитро посміхнувся.

— «Сила!» — передражнив він. — Сила! А в тебе вже вуха трясуться? Не бійся, ми поробимо бомби та з бомбами на них! Ану, хто що приніс — показуйте!

Хлопці повикладали з кишень старі пробки, запорошені горілчані пляшки з кольоровими етикетками, біле вапно. Вапна принесли багато — воно є в першій-ліпшій українській хаті.

Оська походжав серед хлопців, наче на базарі. Ті показували свої припаси, а Оська перебирав їх, інколи хмурився.

— У кого погашено вапно — сипте просто в пляшки, — скомандував він.

— А в мене гашене. — Вийшов уперед худорлявий хлопець і показав Осьці цілий мішечок товченого вапна.

— Викинь, — суворо наказав Оська. — Гашене нам не потрібне. Глядіть, хлопці, тільки негашеним засипайте, і щоб пляшки сухі були. Зрозуміло?

— А коли павутиння в пляшці? — спитав хтось.

— Насипай. Тільки б не вода, а то враз розірве, — пояснив Оська.

Посідавши на могилах, хлопці мовчки стали засипати вапном брудні пляшки. Вапно сипалося на коліна, в траву. Поспішаючи, хлопці протикали великі грудки хто паличкою, хто рукояткою рогатки, а хто й просто пальцями.

У нас було тільки шило — у моєму складаному ножику. Ми по черзі просвердлили цим шилом дірочки в заткнутих корках. Оська пороздавав нам наспіх вистругані, схожі на зубочистки, гусячі пера, і ми попросували їх у корки.

— Слухай, Осько, а корок же випре, — нерішуче сказав Маремуха.

— А ми зараз їх дротом поприкручуємо, — заспокоїв Маремуху Оська й гукнув синові Прокопа Декалюка — низенькому смаглявому хлопцеві в подертому брилі: — Михасю! Збігай-но на той край кладовища, знаєш, там над

Могилою попа Симашкевича жерстяний вінок висить. Наскуби з нього дроту. Або ні… тягни-но сюди увесь вінок!

Хвилини через дві Михась Декалюк повернувся, тягнучи по зелених могилах важкий, з посрібленим листям, пінок. Кожний листочок був примотаний до залізного обруча пінка тонким і м'яким дротом.

Одразу ж усією компанією ми заходилися потрошити ціпок. Срібне листя тремтіло під нашими швидкими пальцями й одне по одному падало в густу траву.

Минуло кілька хвилин, і од вінка залишився тільки голий, обідраний обід, а листя, що прикрашало його раніше, валялося навколо на могилах.

Оська показав нам, як вправніше й міцніше закріпити корки, і ми примотали кожен корок дротом до шийки пляшки.

Нарешті, коли всі приготування були закінчені, Оська скомандував:

— Ану, швидше!

До бойскаутів ми підбираємося з правого берега річки густим чагарником, що ховає нас від чужого ока. Оська підрядив уперед на розвідку двох хлопців. Тільки-но ми підійшли до повороту річки, розвідники замахали нам руками.

Перед нами, на тому березі, відкрився скаутський табір.

На великому лужку, біля зламаного дуба, бойскаути понапинали зелені брезентові намети. Між наметами розкладені багаття. Яскраво горить зібраний у лісі торішній хмиз. Дим густо клубиться над багаттям, підкурюючи попідвішувані над вогнем австрійські казанки. В них вариться смачний куліш з пшона, сала й картоплі.

Увесь лужок освітлений сонцем. А наш берег уже в затінку. Ми поховалися під кущами біля броду; нас зовсім не видно, хоч ми перебуваємо дуже близько від скаутського табору.

Пообідавши, скаути зібралися біля кошового прапора. Згорнутий на древку, він устромлений в землю поблизу зламаного дуба. Навколо прапора, з дерев'яним посохом на плечі, повільно походжає Кулібаба. З кущів, що починаються одразу ж за зламаним дубом, вийшов Марко Гржибовський. Він пояснив щось скаутам, і ми побачили, як велика їх група, — найвищі на зріст, — пішли за Гржибовським. Інші чогось чекають.

«Мабуть, скаути затівають гру в «сищика і злодія», — вирішив я й зрадів, що Гржибовський пішов з табору, захопивши з собою маузер. Його скаути із своїми посохами та кинджалами не такі страшні. Та що як вони, скаути-злодії, надумають заховатися в Лисячих печерах?

— Хлопці, слухайте, — тихо підкликав нас Оська.

Ми підповзли до нього впритул.

— Ось він і ти, Федько, — сказав Оська, показуючи пальцем на двох сільських хлопців, — візьміть закупорені пляшки. Тільки-но ми перейдемо річку, ви проберіться берегом до того місця, де пеньок стирчить. Тихесенько опустіть у воду всі пляшки. Тільки не всі разом — одну тут, іншу трохи далі, а то поб'ються.

Потім Оська повернувся до хлопців, які зголосилися кидати пляшки «з руки»:

— Бляшанки для води не погубили?

Куниця показав Осьці білу консервну бляшанку, довготелесий хлопець — зелену з відбитою шийкою пляшку, а Михась Декалюк простягнув йому невеличкий глиняний горщик.

— А сам я наберу сюди, — сказав Оська, махаючи іржавим солдатським казанком. — Закачайте штани!

Усі ми стали підкочувати свої штани вище колін.

Бойскаути, які залишилися біля зламаного дуба, все ще нічого не підозрювали: вони дивилися в той бік, куди побіг із своєю групою Гржибовський.

Несподівано зверху, з гори, пролунав свист. Мабуть, це сигнал кошового. Ага, так воно і є! Душ із двадцятеро скаутів, ті, кому випало бути злодіями, обганяючи один одного, побігли в ліс. Ті, що залишилися біля наметів, певне, не збираються покидати табір. Вони сидять біля прапора й розмовляють.

— Гайда, хлопці! — покликав Оська.

Один по одному, легко розсуваючи чагарник, ми зійшли до річки й увійшли в холодну воду.

Зігнувшись, майже торкаючись руками води, ми перейшли річку вбрід кроків за п'ятдесят нижче зламаного дуба. Дно тут було кам'янисте, вкриті зеленим баговинням і грязюкою голиші ковзали. Ноги роз'їжджалися, а тут іще бистра течія штовхала, зносила вниз.

Біля, самісінького берега Оська, Куниця, Михась Декалюк та довготелесий хлопець зачерпнули в свої посудини води.

Вискочивши першим на берег, Оська відіслав хлопців потопити під скаутським табором закупорені пляшки.

Хлопці побігли. Мені здалося, що в їхніх руках найсправжнісінькі бомби.

… Ми ждемо їх повернення, переступаючи з ноги на ногу. Стояти на березі дуже неприємно. Щохвилини нас можуть помітити скаути: адже ми у них під самісіньким носом.

Хлопці повертаються назад бігом. Ще здалека вони кивають головами. Готово! Ось-ось гримне вибух. Ми швидші підповзаємо до зламаного дуба.

Ох, як калатає з нетерплячки серце! Швидше б вибігти на освітлений сонцем лужок та закричати, та кинутися в врукопашну.

Коричневий, напівзгнилий стовбур зламаного дуба видно крізь кущі. Чути, як розмовляють на лужку скаути.

— Наливай! — наказав Куниці Оська.

Я відсторонився: коли б у руках Куниці не розірвало пляшку. Поруч мене з глиняного глечика лив воду в пляшку низенький смуглявий Михась. Руки в нього тремтіли, вода раз у раз бризкала на траву, і лише половина її, булькаючи, потрапляла в шийку, розчиняючи вапно, що вже задимілося.

Хлопці швидко позатикали мокрі пляшки корками.

— Кидай і тікаймо! — прошепотів Оська, і цієї ж миті за зламаним дубом, у річці, гучно, мов справжня бомба, розірвалася перша з потоплених пляшок.

З-за кущів нам видно, як одразу забігали, заметушилися на поляні голоногі скаути.

— Ур-а-а-а! — хрипло гукнув Оська й шпурнув свою пляшку просто на зелені намети. Навздогін полетіли й інші. Куниця — молодець, кинув свою найдалі.

Пляшки падають на поляну й одразу ж одна по одній — не встигають скаути зрозуміти, в чім річ, — оглушливо вибухають. Бризками розлітається гаряче вапно.

Ми теж кричимо «ура». Дзвінкий, пронизливий крик наш лунає над річкою. Ми перекидаємо на льоту намети й, ковзаючи по м'якій траві поляни, підбігаємо до скаутів. Я несподівано зіткнувся віч-на-віч з Котькою Григоренком. На щоці у нього біліє вапно. Певно, осколок нашої «бомби» не минув Котьки.

Попаде ж тобі зараз, гадючий командире! З розбігу, одним ударом кулака, я кидаю його на намет. Кілочки захрустіли, намет м'якне, і Котька падає на землю. Він хоче вдарити мене носком черевика в живіт, але я вивертаюсь і, зірвавши з нього капелюх, біжу далі.

Ми закидаємо в кущі легкі скаутські палиці, збиваємо на ходу казанки, — куліш з шипінням ллється в багаття, що не встигли ще погасити.

— Прапори хапай, прапори! — хрипло кричить Оська, розмахуючи скаутським ланковим прапорцем з левиною пащею посередині.

А біля зламаного дуба йде гаряча сутичка за кошовий прапор.

Двоє здоровенних скаутів, з кинджалами на поясах, тягнуть його до себе. Вони вчепилися за древко прапора й задкують у кущі. Кілька сільських хлопців насідають на цих здорових скаутів. Вони лупцюють їх кулаками, шмагають нагайками. З ними разом низенький Маремуха. Він крутиться під ногами у скаутів, б'є їх головою в живіт, щипає за стегна. Хтось із хлопців, — здається, Михась Декалюк, — стрибнув на шию Кулібабі й тягне його за волосся.

У цей час у річці запізніло вибухають одна по одній ще дві пляшки. Звук вибуху настільки сильний, що здається, ніби з того берега палять із справжніх гармат.

Один із дорослих скаутів, розгубившись, відпустив древко й кинувся в кущі. Другий, втративши рівновагу, полетів на землю, а Михась Декалюк сторчака покотився через нього.

Древко прапора тріснуло й зламалося. Золота бахрома відірвалася від шовкового полотнища.

Хлопці купою навалилися на поваленого скаута. Вони лупцюють його під боки, а він крутиться, наче в'юн, на розтерзаному прапорі, та підвестись по може.

Цієї хвилини до хлопців підбіг Куниця. Приловчившись, він одним ривком висмикнув з-під скаута уламок древка з подертим прапором і побіг до річки.

— Тікай! Тікай! Наздоганяють! — загукав услід Куниці Оська, помітивши, що за Юзиком подалося двоє скаутів-«удавів».

От диваки, кого наздогнати захотіли! Однаково тепер прапор наш. І ми помчали слідом за Куницею.

А вверху, на горі, скаути вже чимдуж пересвистуються. Чути, як хрустить під ногами хмиз. Хтось, — мабуть, сам Марко Гржибовськнй, — пальнув з револьвера. Певне відчувши недобре, скаути мчать сюди, в табір.

Не оглядаючись, ми рвонули через кущі, міцно стискаючи в руках трофеї — зібгані скаутські капелюхи, уламки, ланкові прапорці.

Я не помітив навіть, як ми перебігли назад убрід, як хтось із нас послизнувся й обдав тих, хто бігли, бризками води. Скаути все ще пересвистуються під горою й на поляні, біля зламаного дуба.

Переслідувані цими свистками, ми мчимо дедалі швидше. В ушах ще відлунюють скаутські крики, а перед очима мелькають їхні злякані лиця, розплатані намети, м гаслі вогнища.

Треба тікати чимдуж, поки вони не встигли отямитися.

Ми летимо, наче наввипередки, вузенькою лісовою стежкою, зачіплюючи ліктями гілки чагарника, обламуючи сушник. Зупиняймося тільки за Борсучим горбом, коли вже нема сил бігти далі.

За Борсучим горбом тихо, свіжо й спокійно. Хлопці віддихалися й поскидали брилі. Вони обмахуються ними: жарко! Оська розстебнув комір сорочки. До його розпалених грудей пробирається лісове прохолодне повітря.

— Ох, та й дав же я цьому пацюкові! Всю чуприну йому видер, — сказав Михась, обтираючи смуглявою долонею чоло.

— А ви бачили, як я отого здорового за ногу вкусив? Якби не я, він ніколи прапора не віддав би! — вигукнув Маремуха.

— Чого ти хвалишся? Якби не Куниця, прапор залишився б у них, — устряв і я до розмови. Мені хотілося збити Петькові гонор.

— Годі, хлопці, не сваріться. Усі воювали добре, — сказав Оська. — Скажіть-но краще, де нам прапори сховати, га?

І справді, куди подіти прапори? Оці маленькі, із звірячими й пташиними головами, можна запхнути хоч за пазуху, а що з кошовим робити? Він же широкий, хоч стола застеляй. Іти з прапорами в село ніяк не можна. А що як ми напоремося на якого-небудь петлюрівця? Роздумувати багато нема часу. Адже з лісу ось-ось можуть вискочити з гострими бебутами в руках дорослі скаути.

— Давайте сховаємо в березовому гаю, — запропонував Оська.

А й справді! Нікому ж і на думку не спаде шукати прапор там.

Вузенькою межею, що розділяє два пшеничні поля, ми йдемо вперед, у березовий гай. Ми топчемо ногами голубі волошки, дикі, ледь розквітлі маки, ліловий кукіль. Межа густо заросла квітами й бур'яном. А навкруги, обабіч межі, погойдується на вітрі ще не зміцніла, але вже густа й висока пшениця: пробіжить полем вітер, і пройде по її колоссю ледве помітний, нечутний зиб.

У березовому гаю зовсім прохолодно. Він розкинувся на пагорбку, і його обдимає з усіх боків вітер. Ледве чутно погойдуються рівні, стрункі берези. У чагарнику заливаються чорноголовий жулан-сорокопуд. Він співає голосно, схвильовано, не чуючи наших кроків.

Ми спустилися в лощовину, до струмочка. Біля самого берега Куниця став на коліна й обома руками заходився копати яму під корінням старої берези. Земля тут пухка, волога, змішана з глиною — копати Юзикові легко.

— Досить! — скомандував Оська й сунув у яму згорнутий кошовий прапор.

Яму закопано. Тепер можна й по домівках. Коли ми йшли в село, десь далеко пролунав глухий гуркіт грому.

— Буде гроза, — зауважив рудий довготелесий хлопець.

— Ото, вигадав! — здивувався Маремуха. — Поглянь, небо яке чисте.

— Це не грім, це червоні стріляють, — впевнено сказав я.

— Звідки червоні? Це грім, — повторив рудий хлопець. — Ви, міські, либонь ніколи не чули справжнього грому. Ось побачите, буде дощ. Чуєш, як ворони закаркали. Це на дощ.

Я промовчав. Нехай думають, що це грім. Побачимо, хто з нас буде правий.

Підходимо до села. Вже вечоріє. Корови повернулися в пасовиська й, витягаючи шиї, мукають біля воріт. Хазяйки впускають їх у двір і беруться доїти. Чути, як за тинами, то в одному, то в іншому дворі молоко, мов дощ, стукотить у денце широких цинкових відер. Почувши вечір, вже метушаться, вкладаючись спати, півсонні кури. Як непомітно підійшли сутінки! Оська наказує хлопцям зібратися завтра після полудня у березовому гаю.

— Будемо ділити здобич, — говорить він поважно.

Хлопці розходяться по хатах. Один із них витяг з кишені скаутський ковбойський капелюх і, скинувши свій простий бриль, з побоюванням оглядаючись довкола, надів його на голову. Я подивився йому вслід. Зробивши два кроки, хлопець, як мені здалося, чогось злякався, скинув капелюх і знову засунув його в кишеню. Боягуз. А я свій надіну, і ніхто мені нічого не зробить. І я сміливо надів Котьчин капелюх — він трохи великий на мене — і пішов за хлопцями.

Але Оська побачив це й одразу насупився.

— Скинь! — наказав він. — Чи тобі не гидко?..

— Ну то й скину. Мені не шкода…

Вчотирьох ми зайшли в Осьчин двір. Вудлище і сітка Петька Маремухи по-давньому стояли під ґанком. Осьчина мати, Оксана, сиділа на призьбі й, затиснувши колінами макітру, лущила в ній торішню кукурудзу. Вона терла один качан об другий. Золотаві зерна кукурудзи глухо ладили у велику, поливою розмальовану макітру.

Авксентій, вдягнений у домоткану коричневу кацавейку, стояв тут же. За плечима в нього виднівся той же двоствольний дробовик. Він зібрався йти.

Побачивши нас, спитав:

— Де були, хлопці?

— Ми паничів міських лупцювали, тату, — відповів Оська, виймаючи з-за пазухи петлюрівський прапорець. — Ох, та й дали ж ми їм перцю!

— Яких паничів? Отих, що з барабаном? Юнкерів їхніх?

— Еге ж, еге ж, — застрибав Маремуха, — юнкерів. Ми їм усі намети пообривали, капелюхи позабирали, — он у Василя капелюх є. Покажи, Василю, капелюх.

— А де ви били юнкерів?

— Під Мідною горою, біля річки, — сказав Оська, хвалькувато розмахуючи скаутським прапорцем.

— Вони не юнкери. Вони скаути. Юнкери — ті по юнкерських школах навчаються, а це — гімназисти, їх готують на підмогу Петлюрі, — похмуро поправив дядька Куниця, але той сказав:

— Знаю, знаю! Малолітніх шпигунів петлюрівських по тих загонах готують. Виходить, це ви пальбу там зчинили? А я голову ламаю: звідки такий сполох? З чого ж ви стріляли? Я ніяк не міг розібрати… Чи то обрізи, чи то плящані бомби…

— Ага, ага, плящані бомби, — хитро посміхнувся Оська.

— Плящані бомби… Брешеш… Звідки вони у вас? Де ви їх узяли?

— Та не взяли, а зробили, — пояснив я Авксеитієві.

— Вірне слово, зробили, — підхопив Оська. — Понасипали вапна в пляшки — ось і бомби. А як вони тікали, тату! Хто в кущі, хто куди. Вони гадали — це справжні бомби. Ми у них там усе порозкидали, а Куниця…

— А хто звелів тобі нападати на них? — раптом суворо перепинив Оську дядько.

— А ми самі… — почав Оська.

— «Самі, самі»! А ти знаєш, як ви могли нашкодити? Добре, хлопці встигли повитягати всю зброю з печери, а то довелося б їсти вашу кашу.

— Вони ж за Петлюру! — здивований дядьковими слонами, сказав Маремуха.

— Ну то й що ж? А через них могли й нас похапати. Нехай би йшли своєю дорогою.

— Не похапають! Червоні ж близько, — відповів я дядькові. — Ви ж самі сказали.

— Хто його знає, — непевно сказав дядько, — то всі тікали до міста, а оце недавно через село на Жмеринку знов проскакало шестеро петлюрівців. Я зараз піду сам побачу, як там, на шляху, а ви тут обережненько…

— І ми з вами підемо, дядьку, — попросив я Авксентія.

— Е ні, на шляху тепер неспокійно, а мені ще Мирона захопити треба. Заходьте до хати, повечеряйте — та й у клуню. Оксано, дай-но хлопцям юшки та вареників, — сказав дядько на прощання дружині й пішов у напрямі до Калинівського тракту.

Після вечері, коли ми переходили з хати в клуню, я побачив, як по небу до Нагорян підповзали густі багрові хмари. Невже той рудий хлопець правду сказав, що буде дощ?

Ми залишаємо село

Уночі справді пішов дощ. Удар важкого грому розбудив пас. Через навстіж відчинені двері клуні було видно, як спалахувала в саду блискавка, освітлюючи вологе листя яблунь та слив.

З кладовища одразу повіяло вогкістю. Закопавшись у сухе сіно, я чув, як злива періщила по схиленому листю, як великі дощові краплини, падаючи на землю, зачеплювали листочки чагарника, молоду зав'язь плодів на фруктових деревах і обвитий повитицею згорблений тин садиби Авксентія.

І в цьому нічному дощі, і блискавці, що раз у раз підпалювала зеленаво-синім полум'ям густе, чорне небо, і у важкому гуркоті страшного нічного грому, що стрясав мокру землю, було воднораз моторошне й веселе.

Розбуджений нічною грозою, я довго не міг заснути. Я згадав, що сталося за останній день, і було мені від цього радісно й ледь-ледь тривожно.

Тепер, думав я, обов'язково повинні прийти червоні. Якщо вони не прийдуть, ми загинули. Ні Котька Григоренко, ні його приятелі-скаути не подарують нам учорашнього наскоку.

Як воно їм зараз на полянці біля зламаного дуба? Навряд чи вони встигли піти звідти. Та й намочить же їх злива! Кілочки наметів поламані, брезентові полотнища позабризкувані вапном і порозкидані — ми здорово зруйнували скаутський табір, сховатися їм ніде.

А Марко Гржибовський? Ото лютує либонь, що ми в нього прапор його шпигунський забрали! Не вдалося Гржиновському навчити скаутів, як слід одним сірником розпалювати вогнище, не змогли вони дограти до кінця і в сищиків-розбійників, не поїли кулешу. Не врятував їх ні святий Юрій, ні богородиця. Марно вони співали свою хвалькувату пісню, вступаючи в Нагоряни.

Поливай їх, дощику, дужче, міцніше, нехай на все життя запам'ятають вони цей похід!

А ось мені та Куниці, Осьці й Маремусі, які хроплять поряд, добре. Ніяка злива не проб'є цю щільну, міцно зшиту стріху. Під ногами трохи колюче, давно скошене сіно, що п» хно лісовими полянами та ромашкою.

Кусючі билинки лоскочуть вуха та щоки, залазять у ніс, але я ліниво відстороняю їх і, припавши до м'якого товстенького Маремухи, обнявши його лівою рукою, стомлений І задоволений, міцно засинаю під цей радісний, теплий дощ.

Прокидаємося ми пізно.

Тихий ранок стоїть у саду. Подвір'я за типом уже все осяяне сонцем. Через відчинені двері клуні видно, як посвіжішало й ще яскравіше зазеленіло листя на деревах. Полив'яна макітра блищить на тину.

— Вставай, Петре! — штовхнув я під бік Маремуху. А він ще глибше закопався головою в сіно.

Я полоскотав Маремуху під пахвами, і тоді він схопився навколішки так швидко, що все сіно в клуні заворушилося.

— Вставай! Вставай! Сонько!

А він, наче на морозі, став швидко обома долонями розтирати свої рожеві вуха.

— А прапор наш промокнув — чув, який дощ уночі був? — потягаючись зо сну, сказав Оська.

— Не промокнув, я його під корінням закопав, — заспокоїв Оську Куниця й, схопившись за балку, як на турніку, піднявся вгору. Звідти, з-під кроков, посипалася дрібна порохня.

У дворі голосно заговорила з кимсь Оксана.

Ми вийшли до неї в двір і поздоровкалися. Якась літня зморщена жінка одразу ж пішла, а Оксана стиха поскаржилася нам, що в селі «ой, як неспокійно!». Тільки й розмов, що червоні близько. Ще на світанку селяни потай від старости погнали своїх коней за Мідну гору. Вони бояться, що коней можуть реквізувати для евакуації петлюрівців. Гомонять, що ще вночі петлюрівські роз'їзди позабирали всіх коней у Островчанах.

— Лихо мені з чоловіком, — сказала Оксана, — пішов, слова не сказав, господарство покинув, а я сама тут за все відповідай. Хотіла заховати у льоху кабанчика, а він виявився, лежить на глині й верещить. Певне, вивихнув ногу.

Вона розмовляла з нами так, наче ми були Авксентієвими приятелями. Ми співчутливо слухали її скарги, а самі думали: що ж нам робити? Кабанчик кабанчиком, а ось як нам бути?

Адже тут зараз нецікаво. Авксентій хитрий. Пішов тихцем до партизанів і покинув нас. А що як де-небудь під мостом уже починається бій? Тут же нічого не побачиш! Та ми не маленькі. Ми самі знаємо дорогу назад.

Ми вирішили повернутися в місто.

— Ходімо з нами, Осько, — запропонував я братові.

Але його мати суворо закричала:

— Нікуди він не піде! Не смій ходити! Тато велів йому залишатися дома. Сиди тут, Осько, хоч ти допоможеш по господарству.

Оська кисло скривився, але ослухатися материного наказу не посмів.

Нічого не вдієш. Підемо самі. А шкода!

Ми попрощалися з тіткою, міцно потиснули руки Осьці й вирушили в дорогу.

Йшли лісовим шляхом.

Добре в лісі після дощу!.

Прості лісові квіти пахнуть особливо сильно. Край шляху, де стелеться барвінок, визирають з-під кущів синенькі дзвоники, лісові фіалки, братки. В рожевих квітах шипшини гудуть бджоли. А як здорово співають десь угорі, на деревах, невидимі знизу пташки! Увесь ліс тремтить від їх дзвінкого співу.

На сірій вільшині тричі глухо прокувала зозуля — і затихла, мабуть почувши наші кроки. Ми йшли вологим тінявим шляхом, що його раз у раз перетинало оголене коріння дерев; ми перестрибували через калюжі, ноги ковзали й роз'їжджалися в різні боки.

Біля березового гаю я згадав, що Оська домовлявся сьогодні після полудня ділити з тутешніми хлопцями кошовий прапор. Ми ж маємо право також одержати по клаптю цієї здобичі, відібраної у наших ворогів.

— Візьмемо, хлопці, свою частку? — кивнув я на лощовину.

— Та цур йому, нехай Оська користується. Куди воно нам? — відмахнувся Куниця.

— Візьмімо, візьмімо! Даремно билися, чи що? — застрибав Маремуха.

Ага, більшість на моєму боці. Ми звертаємо до струмка. Маремуха розкопує обома руками землю. Я витягаю прапор з-під березового корча й струшую з нього липку глину. А все-таки дощ промочив прапор. Шовк змок і почорнів. Ну, як же тепер його ділити? Нас було душ із дванадцятеро, — якщо порізати прапор на дванадцять рівних клаптиків, кожний матиме по невеличкому, завбільшки з носову хустинку, клаптику шовку. А сільські хлопці похапали ж оті куці ланкові прапори. Якби не Куниця, — хтозна, оцей широкий кошовий прапор міг би залишитися в скаутів. Ми мнемо цілковите право взяти собі більше, ніж інші. А що як розпороти прапор пополам? Не довго думаючи, я дістав з кишені складаний ножик і, сунувши Маремусі край прапора, натягнув свій кінець і розірвав прапор пополам. Потім одірвав руками рештки бахроми й подав жовте полотнище Маремусі.

— А тепер як поділити? Клапоть жовтого й клапоть блакитного? Слід було інакше, ех ти! — похитав головою Куниця.

— Навіщо ділити? Ми візьмемо собі половину, та й по всьому, — заспокоїв я Куницю.

— Але ж нас трос!

Ач, якої заспівав! Хвилину тому фиркав — «не треба», а тепер очі розгорілися.

— А ми жеребок кинемо. Хто витягне, той матиме увесь клапоть. З нього сорочка вийде або скатертина. А хустки ж нам навіщо? Хіба ми дівчата?

Куниця задумався, а Петько Маремуха одразу перейшов на мій бік.

— Давай! — закричав він. — Жовте ми залишимо, блакитне собі візьмемо! А я загадаю. На паличках або на камінцях.

— Ну йди, загадуй… На паличках… — подумавши й струснувши головою, милостиво дозволив Куниця.

Зібравши жовту смугу шовку, Петько засунув її назад у ямку під старою березою. Потім він побіг у кущі й повернувся звідти з затиснутими в кулаці трьома паличками.

— Найкоротша — прапор! — оголосив він.

Я потягнув жеребок перший. Маремуха боявся, що ми підгледимо, й так затис палички, що доводилося витягати з силою.

«Цікаво, кому ж випаде шовк?» — подумав я, розглядаючи свою паличку. Кінчики її Петько обкусав зубами. Витягнувши жеребок слідом за мною, Куниця зажадав:

— Покажи!

Петько розкрив спітнілу, тремтячу руку. Ми поклали на ній рядочком свої палички, і виявилося, що найкоротша випала Куниці.

— Маєш, — не без жалю віддав я йому мокру смугу шовку.

Маремуха сумними очима стежив за тим, як Юзик, наче мокру білизну, викрутив полотнище й поклав його собі за пазуху. Цмокнувши язиком, Куниця весело поліз по укосу лощовини вгору, а ми, невдахи, слідом за ним.

Коли ми перевалили через Борсучий горб, я побачив на тому боці ріки ту саму поляну, де ми вчора билися з петлюрівськими паничами.

На поляні нікого не було. Тільки випалені вогнищами чорні лисини, потоптана трава та білі калюжі вапна нагадували про вчорашню сутичку.

Втеча

Гомінкий Калинівський шлях пролягає десь осторонь. До самого міста Куниця веде нас навпростець зарослими полином межами; ми проминаємо засіяні низенькою густою гречкою поля й один за одним перетинаємо порослі травою безлюдні путівці.

— Скільки ми вже йдемо, так до вечора додому не доберемося, — ледве встигаючи за Куницею, промурмотів стомлений, змучений Маремуха.

Бідолашному Петрусеві сьогодні перепало. Легко сказати: скільки ми пройшли, а ще жодного разу не спочивали.

— Гаразд, Петре, не журись, — сказав Куниця, — біля кладовища відпочинемо. Давай швидше.

— Юзику, а кладовище, здається, скоро? Так? — не стерпів і я.

— Скоро, скоро. Бачиш, липа на горбі похилилася? За нею й кладовище.

Юзик мав рацію. Тільки-но ми зійшли на горб, як відразу вдалині зазеленіли явори кладовищенського саду.

На пагорбку біля кладовища ми робимо привал. Добре після довгої путі полягати на м'якій траві, під високим тінявим явором, і слухати, як десь біля самісінького вуха, в білих і' рожевих квітах конюшини дзижчать джмелі.

Ліворуч, за тюремними городами, перетинаючи зелені поля, тягнеться від городу до обрію біла смужка шляху. Вона то йде пряма, рівна, то, натрапляючи на своїй путі на зелені кургани, петляє навколо них химерними зигзагами, то зникає зовсім у темних хащах лісу, то, вихопившися з нього, знову в'ється по сінокосах, баштанах, полях — вузенька біла смужка вкритого дрібним камінням шосе. Це і є Калинівський шлях — головна путь із нашого міста на північ.

Сіра шляхова курява клуботить зараз уздовж телеграфних стовпів: до міста одна по одній мчать підводи, тачанки, екіпажі. Їх гуркіт долинає сюди, через тюремні городи й маленький гайок, що відокремлює нас од Калинівського шляху.

Цікаво, хто це їде: червоні чи все ще петлюрівці?

— Давай ходімо! — підняв нас Куниця.

Ми не посиділи й двох хвилин, але одразу ж схоплюємося й рушаємо далі. Добре уторована стежка веде нас до міста.

Проминули кладовище. Вже майорять вдалині, на Житомирській, верховіття струнких сріблястих тополь.

Раптом Куниця, перестрибнувши через канаву, круто повернув на Тюремну.

— Куди ти, Юзику? — окликнув я його.

— Давай, давай! — квапить Куниця.

Ми вибігаємо на брук цієї околичної вулиці. Ось і тюрма — величезна кам'яна будівля, обнесена з чотирьох боків високим цегляним муром.

— Ох ти! — крикнувши з несподіванки, відразу присів Маремуха.

За тюремним муром задзвеніла розбита шибка.

— Вікна б'ють, — стиха сказав Куниця, присівши біля моно навпочіпки.

І цієї самої хвилини, за яких-небудь п'ятдесят кроків од нас, повільно навстіж відчинилися широкі, обкуті заліком тюремні ворота. Звідти один по одному на тюремний майдан вискочили п'ятеро петлюрівців у чорних коротких куланах. Вибігли. Зупинилися. Ось перший з них, найвищий, махнув рукою на кладовище. Миттю витягнувши гвинтівки, охоронники перебігають вулицю. Вони перестрибнули через огорожу кладовища й зникли між мармуровими хрестами. Ледь ворухнулися й одразу ж затихли густі кущі жимолості.

— Поглянь, поглянь! — підводячись, шепоче Куниця.

З крайніх, лівих ґрат горішнього поверху в'язниці, пропивши шибку, з дзвоном вилетіла червона довгаста цеглини. І слідом за нею то з того, то з того вікна, наче за чиєюсь командою, падають і розлітаються на скалки брудні, напорошені шибки.

Ув'язнені — всі ті, що були проти Петлюри, позвисали ми гратах. Вони махають руками, щось кричать, а що — не розбереш. А ось у вікні другого поверху біля ринви заклуботав білий вапновий пил. Ого! З камери по залізних гратах б'ють якимсь важким куском заліза. Глухі нетерплячі удари лунають по всій в'язниці. Ще трохи — і виламають грати.

Але з Куницею хіба додивишся?

— Гайда, хлопці! — квапить він нас.

Неохоче ми побігли слідом за ним по Тюремній. Я біжу й оглядаюся. Цікаво б подивитися, як люди, кинуті Петлюрою у в'язницю, виламавши грати, вибіжать на волю, мов той славетний повстанець Кармалюк. Куниця, помітивши, що ми відстали, гукає:

— Давай швидше, а то стріляти почнуть!

Мабуть, Куниця має рацію. Адже кожної хвилини петлюрівці можуть відкрити вогонь по в'язниці, що збунтувалася. Куниця звернув на Старопоштову. По гладких кам'яних плитах її тротуару дуже приємно бігти босоніж — куди краще, ніж по колючому грунту. Але чому нікого не видно на вулиці? Порожньо, наче всі жителі повимирали.

Ми пробігаємо повз єпархіальне училище. Ця жовта, з монастирськими вузькими вікнами будівля виходить головним своїм фасадом на Старопоштову. Тут, в училищі, стоїть булавна сотня отамана Драгана.

Ану, подивимось, чи в себе чорножупанники? Що таке? Вікна в училищі повідчинювані навстіж. Біля училищного під'їзду валяються поперекидувані табуретки, порозпорювані солом'яні матраци, зовсім нове цинкове відро. Всередині училища тихо. Не чути людських голосів. Оце-то здорово, — виходить, драганівці дременули звідси!

Раптом за станцією ляснув постріл. За ним — другий. Куниця одразу зупинився.

— А що я казав? — шепнув він.

Маремуха змінився на лиці, пополотнів.

— Може, сховаємося, га, Юзику? — обережно попросив він.

— От маєш! — огризнувся Куниця. — Куди ти сховаєшся? Тут зараз почнеться таке… Ось чуєш?

Зовсім близько, десь з боку губернаторського будинку, зачастив кулемет. Дріб пострілів пролетів над тихим, принишклим містом. Кулемет замовк, але одразу ж біля вокзалу один по одному забахкали рушничні постріли. Невже це червоні підійшли так близько? Шалена, що невідомо звідки прилетіла, куля зойкнула вгорі над покрівлею єпархіального училища.

Куниця мовчки побіг униз. Ми — за ним навздогін. Справа зовсім кепська, якщо вже кулі свистять над головою!

Ми ледве чутно чалапаємо босими ногами по кам'яних квадратиках тротуару, а постріли лунають дедалі гучніше, зовсім поряд. До Семінарської залишилося кілька кроків, пік раптом Куниця метнувся вбік, шепнувши:

— Назад, біля аптеки люди!

Маремуха одразу припав до стіни сірого двоповерхового будинку, а я заскочив у під'їзд парадного. Хто, цікаво, гам? Може, повернути назад? Ще підстрелять.

Але Куниця крадеться вперед.

— Подивимось давай тихенько, — запропонував він.

Один за одним ми пробираємося вздовж стіни цього сірого будинку до його наріжної ринви. Тут, одразу ж за рогом, починається густий підстрижений садок. Слідом за Куницею ми пірнаємо під кущі жовтої акації і вже звідти, з-за кущів, визираємо на вулицю.

Величезна шибка кращої міської аптеки Модеста Тарпані розбита. Ще кілька днів тому за цим товстим бемським склом стояли на підвіконні череваті пляшки з прозорою рожевою водою, а вгорі, на склі, біліли літери:

АПТЕКА

Модеста Тарпані

Ні череватих пляшок з рожевою водою, ні білого напису, ні самого скла тепер не видно. На скалки розбите вікно схоже на величезні квадратні двері з дуже високим порогом. Тротуар біля аптеки всипаний осколками скла. А всередині, біля прилавків, на блискучій кахляній підлозі хазяйнують петлюрівці. Ось один з них, чубатий, у збитій набакир папасі, скочив просто на засклену стойку з духмяним милом і парфюмерією. Скло тріснуло під його чоботом, і нога петлюрівця влізла в глиб стойки. Слідом за чубатим петлюрівцем на стойку лізуть і його приятелі. Вони ногами вибивають дзеркальне скло в шафах, де стоять у банках з латинськими написами всякі ліки.

— Горілку шукай, Остапе, горілку! — кричить один з них чубатому петлюрівцеві. Зстрибнувши з стойки на підлогу, чубатий біжить у глиб аптеки й витягає звідти високого сивого старика в білому халаті.

Ми його знаємо. Це провізор Дулемберг. Він опирається й не хоче йти, але чубатий петлюрівець із силою тягне Дулемберга за руку й викидає з аптеки просто на вулицю.

— Молись богові! — наказує провізорові чубатий і тими йому у вухо дуло нагана.

Я відвернувся. Страшно. Що вони зроблять із ним?

Але цієї хвилини з аптеки загукали:

— Стривай, не стріляй, Остапе!

Одну по одній винесли петлюрівці з аптеки череваті пляшки з білими етикетками. Бандити поставили пляшки просто на брук і примусили провізора куштувати ліки.

І ось, стоячи на колінах, сивий Дулемберг тремтячими руками відкриває скляні пробки. З кожної пляшки вів відсипає на долоню краплину ліків і торкається їх язиком. Деякі пляшки провізор одразу відсуває на бік і глухо каже:

— Не буду. Отрута.

Тоді петлюрівці хапають їх за шийку й б'ють об стіни. Пляшки розлітаються на скалки. Струмки ліків біжать з тротуару на бруківку. Запахло духами, туалетним милом і лікарнею.

Пляшки з ліками, що їх Дулемберг полизав язиком, грабіжники повантажили на похідну двоколку.

Нам було дуже шкода сивого Дулемберга, який стояв навколішках посеред бруківки, але допомогти йому ми нічим не могли. Почуваючи, що назавжди покидають це місто, петлюрівці озвіріли. Тепер їм однаково. Варто лише вибігти з-за кущів на вулицю, де гуляють їхні стриножені коні, як відразу цей чубатий випалить по нас із свого нагана.

Старий зляканий Дулемберг, наче в церкві, стояв на колінах перед разграбованою аптекою. Дулемберг чекав, що йому ще накажуть, і боязко морщився.

З аптеки на вулицю вискочив низенький петлюрівець у синьому жупані. Підбігши до Дулемберга, він простягнув йому велику зелену банку. Дулемберг відсипав з цієї банки жменю порошку шоколадного кольору й, лизнувши його язиком, глухо сказав:

— Лакриця. Солодке.

Тоді всі інші петлюрівці обступили низенького синьожупанника, і він насипав кожному в долоню по пригорщі цього коричневого порошку. Петлюрівці ковтали лакрицю, наче цукрову пудру, й облизувалися.

— Ану, котись. Наводь порядок! — раптом з усього розмаху вдарив Дулемберга ногою в спину чубатий петлюрівець і, застромивши за пояс наган, побіг до двоколки.

Дулемберг упав грудьми на брук. Його сива борода потрапила в калюжу розлитих ліків. Дулемберг обережно підвівся й, витираючи руки об білий халат, повільним кроком, наче в чужий, незнайомий дім, пішов у зруйновану аптеку.

Бруківка одразу спорожніла. Тільки вдалині мчала до центру міста навантажена аптекарськими пляшками двоколка і дзвеніли копита коней, що наздоганяли її.

За лісом гримнула гармата. Снаряд просвистів над нами й важко вибухнув десь біля губернаторського будинку.

Ми побігли далі, до духовної семінарії, зовсім порожньою, безлюдною вулицею.

Тут було ще страшніше. З усіх боків нас оточували мовчазні будинки з позачинюваними віконницями. Певно, хазяї цих будинків зранку засіли в підвалах і боялися носа з наткнути на вулицю. Тільки самі собаки бігали по спорожнілих дворах. Вони гавкали й скавчали, коли по небу, з свистом розсікаючи повітря, перекочувалися снаряди. Та й ми тоді, нічого гріха таїти, теж щулилися, присідали, і кожний думав сам собі:

«Розірвись далі! Ну, далі! Тільки не тут». Біля духовної семінарії петлюрівських вартових уже не видно.

Ця сіра будівля порожня, як і єпархіальне училище; в ній не чути гуркоту машин, що друкували тут гроші, не видно людей у вікнах, а обидві половинки залізних воріт, що ведуть у семінарський двір, розчинені, наче щойно проїхала туди підвода.

… Чим ближче ми підходили до Заріччя, тим голосніше іі дужче долинав стукіт коліс, рипіння возів, іржання коней. І коли відкрилася перед нами на скелях по той бік річки старовинна чорна фортеця, ми побачили хмари куряви, що клуботала над фортечним мостом.

Міст геть захаращений підводами й бричками тікаючих петлюрівців. З усіх вулиць міста вони подалися сюди, щоб, проскочивши через міст, виїхати на Усатівський шлях, що веде до Збруча.

Біля Турецьких сходів, просто на вулиці, валяється цілий лантух білого пшеничного борошна. Дивна річ — його ніхто не стереже, ніхто не підбирає.

Ми перебігли дощану кладку й полізли по скелях на Старий бульвар. З високої, оброслої мохом та дикими жовтими квітами скелі було добре видно всю вулицю Понятовського, геть загачену військами.

Квадратні сірі конфедератки легіонерів Пілсудського змішалися з кучерявими папахами петлюрівців. Легіонери обганяють один одного. Біла піна пластівцями злітає з морд спітнілих, зляканих коней.

На верхньому кінці вулиці Понятовського височать сірі стіни домініканського костьолу. Високі чорні двері його й хвіртка, що веде з вулиці на цвинтар, щільно зачинені. На костьольному цвинтарі — порожньо. Жодної людини. Висічені з сірого каменю католичні святі стоять на покрівлі костьолу з скорботними лицями.

Пригадується, рано навесні, коли разом з петлюрівцями до міста прийшли легіонери Пілсудського, увесь вечір дзвеніли над цим домініканським костьолом маленькі дзвіночки і польський біскуп правив на честь якогось високого худющого польського генерала урочистий молебень.

Жалісно грав тоді під високим склепінням костьолу орган, легіонери важно видзвонювали шпорами на паркетній підлозі, а місцеві польські пані у старовинних ротондах, у чорних з блискітками пелеринках, у довгих з воланами шовкових сукнях раз у раз підводилися з дубових лав і слідом за біскупом квапливо хрестили свої суворі, вкриті вуалями чола.

Зараз не видно ні біскупа у високій, схожій на кокошник, важкій шапці, ні бундючних тіточок у траурних мантильях, з парасольками в руках. Не чути й дзвону над домініканським костьолом.

На тротуар під костьольною стіною вибіг з строю низенький, вдягнений в сіре легіонер. На лівій нозі у нього розмоталася обмотка й тягнеться за ним по дорозі. Солдат зупиняється, з люттю зриває обмотку з ноги, шпурляв її на костьольний паркан і кидається бігти далі. Довго ще видно, як уздовж вулиці по тротуару мелькає білий краєчок його кальсонів.

Він боїться відстати і, мабуть, кляне свого вусатого маршала.

— А навіщо вони паперу стільки вивозять? Ото диваки, подивись, — сказав Куниця.

Вулицею Понятовського до мосту з'їжджає селянський віз, до краю закиданий синіми й коричневими папками з папером. Мабуть, це справи якогось петлюрівського міністерства. Ось одна з папок сковзнула з підводи й упала на брук. Білі аркуші розсипалися по камінню. Їх тут-таки зім'яли копитами коні, запряжені в блискучий офіцерський фаетон.

— Біжімо — підберемо, га? — запропонував Маремуха.

Боягуз, боягуз, а іноді лізе з такими порадами, що смішно стає. Ось і зараз.

Мене навіть злість узяла.

— Куди ти, сазане, побіжиш, — закричав я Петькові. — Та тебе відразу відшмагають нагаями — ти ж знаєш, які гони тепер люті!

Маремуха ображено відвернувся. В цей час, не знати звідки, до нас підбіг коноплястий Сашко Бобир.

— Здорові були, хлопці! — гукнув він до нас, а тоді спитав у Юзика: — Котьку не бачив часом?

— А ось іще один перекинчик! — люто сказав Куниця просто в очі Бобирю. — Ну, де твої кохані скаути? Чого ж ти з їхніми кошовими за кордон не тікаєш?

— Та хіба я що?.. Ви гадаєте, я й справді за Петлюру, хлопці?.. Жити нам було ні з чого, а там сніданки задурно давали, от я й записався… — жалісним голосом протягнув Бобир.

— Записався, щоб, коли виростеш, офіцером їхнім стати? Бідноту вбивати, еге ж? А ось ми ж не позаписувалися? — доймав його Куниця.

— Ну, ви… — Сашко зам'явся, — вам родичі допомогли це зрозуміти. Ось у Василя батько давно з комуністами дружить, а в тебе, Юзику, дядько в Києві — свідомий, моряк. Листи тобі писав, кому допомагати слід. А мене мама сама підмовила, щоб я заради отієї каші пішов…

Певне, зворушений щиросердим признанням Сашка Куниця спитав лагідніше:

— Ви вчора уночі прийшли?

— Еге ж, уночі. Тільки-но зібралися доганяти тих, що нападали, приїхав гонець і привіз наказ повертатися до міста. А біля кладовища нас злива захопила, усі ми змокли, грім, блискавка, калюжі навкруги — ніхто нічого не бачить. Тоді Гржибовський кричить: «Розійдись!» — і ми побігли хто куди. А я, бачиш, застудився, навіть нежить схопив! — шморгаючи носом, розповідав Сашко Бобир.

— Виходить, поганий похід вийшов? — єхидно зауважив Маремуха.

— І не кажи. Знав би раніше, що так буде, не пішов би. Гляди — знову кавалерія… І з прапорцями всі…

Так, Сашко не помилився. Це їде новий загін польських уланів. На піках у них теліпаються маленькі біло-червоні прапорці з білими коронованими орлами. Вершники сидять у шкіряних сідлах якось непевно, наче під ними чужі коні. Улани пришпорюють коней, стьобають їх нагаями. Несподівано над круглою Папською вежею вибухав шрапнель. Ми бачимо її димок, — білий, що розпустився над стривоженим містом, наче маленька кругла хмарка.

Хриплі вигуки й лайка лунають біля мосту. Стьобаючи довгим нагаєм свого гнідого коня, якийсь улан ненароком розсік жовто-блакитне полотнище на древку в петлюрівця, що їхав поряд.

— Куди ти преш, нечиста сило?! — розлючено закричав на улана петлюрівець.

Біля нас почулося: «Бігом! Бігом!» Навіть ті сміливці, які не побоялися видертися на дерева, почувши близькі розриви шрапнелі, тікають.

— Побігли на Заріччя! — штовхнув я Маремуху й Куницю.

І ми, покинувши Бобиря, тікаємо з Старого бульвару.

— До Старої садиби!.. Сховаємося в льоху… Звідти все видно буде… — ледве встигаючи за нами, задихаючись, промурмотів Маремуха.

Проминувши Успенську церкву, вузеньким Крутим провулком ми повернули до Петькового дому. Через кущі й бур'яни ми рвонулися до Старої садиби.

А снаряди над містом прокочувалися дедалі частіше. Вони падали вже на Усатівському шляху, перетинаючи путь відступаючим петлюрівцям.

Несподівано за флігелем шевця Маремухи ми наштовхнулися на мого батька. З ним ще якийсь парубок у брилі. Оце-то штука! Як батько потрапив сюди?

Удвох з парубком батько витяг з бур'янів зовсім новенький, змащений маслом кулемет і зігнувшись потяг його за хобота на стежку. Парубок у селянському одязі допомагав батькові, підіймаючи кулемет за надульника.

Ми навіть сховатися не встигли з несподіванки.

Батько помітив нас і сердито закричав хриплим голосом:

— Забирайтеся звідси, шибеники!

А в цей час з-за кущів бузку почувся знайомий голос Омелюстого:

— Мироне, дай-но Прокопові стрічки з патронами.

Батько, забувши про нас, побіг у бур'яни. По патрони від Івана прибіг Прокіп Декалюк. Я бачив його якось у Нагорянах і добре запам'ятав. За ним слідом вискочив дядько Авксентій у своїй коричневій кацавейці. Ого, та скільки їх тут?!

— А це що за гоп-компанія? — кивнув у наш бік низенький, смуглявий, схожий на цигана Прокіп Декалюк.

Батько подав йому дві зелені плоскі коробки з кулеметними стрічками й, ступнувши на стежку, зовсім розсердившись, закричав:

— Марш додому, кому я кажу?!

Авжеж! Чого ми не бачили дома?

Помітивши, що батько обернувся до Авксентія, ми всі миттю кинулися у відчинений льох і позалягали там, біля самісінького входу, на запліснявілих кам'яних сходинках. Звідси нам чудово видно й фортецю на високій скелі, й фортечний міст, загачений уланами та петлюрівцями.

Батько виніс із бур'яну повне відро води й простягнув його Авксентієві. Дядько схопив відро й подався в кущі до Омелюстого, куди парубок у брилі вже тягнув кулемет. Трохи згодом за Авксентієм у кущі бузку пробіг батько.

А на фортечному мосту петлюрівці. Їхні коні стають на диби, наїжджають один на одного. Навіть тут чути, як рипить і трясеться настил фортечного мосту.

«Ага, застрибали, гади чубаті. Отак вам і треба. Знатимете, як людей розстрілювати!» — мало не закричав я з радощів.

І тієї ж хвилини за кущами бузку пролунала часта скоромовка кулемета. Від тремтячих і лунких кулеметних пострілів одразу позакладало вуха.

Оце-то здорово! Вони стріляють звідси, з Старої садиби, просто в упор по фортечному мосту, по втікачах до Польщі петлюрівцях, по їх хазяях — сірих, мов миші, легіонерах Пілсудського.

Ех, та й вчасно ж прийшли сюди з нагорянськими партизанами мій батько і Омелюстий!

Якийсь поранений петлюрівець полетів через поручні фортечного мосту вниз, у річку. Здавалося, ось-ось рухнуть у водоспад ці хиткі поручні: адже ззаду напирали останні частини петлюрівців; вони давили своїх же — вузький дерев'яний пастил не міг вмістити всіх, хто в'їздив на нього, а тут ще збоку, з Старої фортеці, весь час стрекотів кулемет, і з його куцого, тремтливого дула разом з вогнем виривався туди, на міст, цілий град влучних, гарячих куль.

Лежачи животами на холодному вогкому камінні, ми совалися від хвилювання. Як ми заздрили старшим! Як мені хотілося бути на місці Омелюстого! Якби я вмів стріляти з кулемета, я обов'язково лежав би з ними там, за кущами.

Так і поривало вискочити з затхлого льоху, закричати «ура!», підбігти до кулемета й хоч подивитися, як він стріляє!

Але гучний звук кулеметних пострілів, заглушаючи й шум вітру, й далекі розриви снарядів, і шепіт Петька Мамемухи, все ж лякав нас.

Ми залишалися в льоху доти, поки на фортечному мосту, горблячись, не пробігли відсталі петлюрівці. Перестрибуючи через трупи людей і коней і гублячи на ходу карабіни та кудлаті папахи, петлюрівці, не дивлячись на поранених, забувши про все, бігли до окопів, щоб там, за вузеньким мілководним Збручем, сховатися від бистрих кіннотників Котовського.

Нові знайомі

Не встигла ще затихнути гарматна канонада, як на фортечний міст ввірвалася розвідка червоних. Здіймаючи куряву, пролетіли розвідники повз фортецю, й довго було чути, як цокотіли під скелею, по той бік річки, дзвінкі копита їхніх бистрих коней.

Трохи згодом слідом за розвідниками, з вихопленими з піхов клинками, риссю під'їхав до мосту великий кавалерійський загін.

Вершники в будьонівках, у каракулевих кубанках заповнили весь міст. Ми бачили з Старої садиби рівний, незвично спокійний біг їхніх стомлених коней. П'ятірками вершники їхали по мосту; здавалося, їм кінця-краю не буде.

Впереміжку з червоними прапорами блищали над головами у сідоків піднесені шаблі.

Інколи в кінному строю гуркотіли навантажені кулеметами зелені тачанки.

Вихопившись із вузького мосту на просторий Усатівський шлях, коні, відчувши волю, мчали вершників уперед. Загін за загоном мчав навздогін за Петлюрою. Кіннотники, певне, хотіли наздогнати його ще біля кордону, наступити йому на п'яти, дати петлюрівцям скуштувати своїх відгострених клинків.

Слідом за кіннотою від вокзалу і з боку Калинівського тракту до міста вступила піхота, артилерія та обози червоних.

Ми побігли до міста.

Вже за церковним сквером назустріч стали траплятися запорошені тачанки червоних. Тачанок було багато. На них, задерши догори тупорилі дула, підстрибували зношені, плямисті від облізлої фарби бойові кулемети. Засмаглі червоноармійці у вицвілих, злинялих гімнастерках, поглядаючи з тачанок навкруги, співали:

Я допізна край ворітні пробула,

Коли полк радянський мчить немов стріла…

Успенським спуском, гуркотячи й підстрибуючи на вибоїнах, потяглися гармати й похідні кухні з закуреними димарями.

Місто поволі починає оживати. На вулицях з'являються жителі, щохвилини їх дедалі більше стає на міських тротуарах. Вже багато хто з городян іде поряд з червоноармійськими тачанками, заходять у розмови з бійцями, намагаючись перекричати гуркіт і гомін.

Стомлені, усміхнені червоноармійці з цікавістю розглядають круті, вигнуті вулиці, огороджені кам'яними бар'єрами яри, старовинні шляхетські будинки з вузенькими, як бійниці, вікнами, нашу фортецю на високій скелі з її зубчастими сторожовими вежами.

Вечоріло. Батька вдома не було. Він нашвидкуруч поїв холодного борщу й, не поговоривши навіть як слід із тіткою, побіг слідом за Омелюстим на Губернаторський майдан.

Військово-революційний комітет там скликав мітинг.

А я, сидячи на тапчані, розповідав тітці, як ми гостювали в Нагорянах.

Несподівано відчинилися двері, й до нас у кухню зайшов низенький білобрисий червоноармієць. Він голосно привітався й спитав:

— Чи не можна буде розміститись у вас, хазяєчко?

— Ой голубчику, та у нас тільки дві кімнатки, та ще ось кухня… — злякано сказала тітка, відходячи від плити на світло.

— Ото горе яке! — зітхнув червоноармієць. — А я було націлився начальника нашого до вас поставити…

— А начальник ваш сімейний чи холостий? — обережно спитала тітка.

— Та що ви, мамашо, — одразу зрадів червоноармієць, — звідки ж йому сімейним бути, коли у нас сім'ї дома позалишалися? Холостий, звичайно, холостий!

Трохи почекавши, тітка погодилася поступитися цьому невідомому начальникові своєю кімнаткою з єдиним вікном, що виходить у сад.

І наступного дня у тітчиній кімнатці оселився червоний командир Нестор Варнайович Полевой — дуже високий, широколиций, білобровий, з випущеним з-під козирка зеленої будьонівки пасмом волосся. Він — начальник кінної розвідки того самого Тілігуло-Березанського полку, який разом з кіннотою Котовського вигнав з міста уланів і петлюрівців.

На похідній двоколці йому привезли складане залізне ліжко з дротяною сіткою та смугастий матрац. Полевой сам втягнув це ліжко в тітчину кімнату, поклав на нього матрац, а Марія Опанасівна застелила його чистим простирадлом.

Ліжко Полевой покрив своєю ворсистою сірою ковдрою. Нахиливши широку спину, він спритно заховав зайві краї ковдри між матрацом і дротяною сіткою.

Цього ж дня до нас прийшов телефоніст і встановив на етажерці жовтий польовий телефон. Він протяг чорний блискучий дріт через кватирку в сад, а там по гілках дерев, потім на вулицю й по стовпах, аж до єпархіального училища, до розмістився полк нашого квартиранта.

Увечері Полевой уже заговорив по телефону, і нам у спальню було чути, як, покрутивши ручку апарата, він гучно спитав:

— Штаб полку? Дайте начальника штабу.

У крільчатнику нашому теж зміни. Клітку з ангорською кролицею винесли під паркан до Гржибовських. У них тихо, навіть Куций цілісінький день сидить на прив'язі й не так гавкає, а ковбасник пан Гржибовський ходить по своєму подвір'ю похмурий, лютий, — видно, він жаліє свого Марка, який утік з петлюрівцями.

Клітку з кролицею ми поставили під паркан Гржибовського ось чому: у Полевого є кінь Каштан, коричневий, гладкий, з білою лисиною на лобі. Ординарець Полевого — смуглявий, загорілий червоноармієць Кожухар — поставив Каштана до нас у крільчатник, а з ним разом і свою кобилу Психею. Кожухар оселився по сусідству, в Лебединцевої, а там тримати коня ніде.

… Батько цілісінькими днями не бував вдома. З перших же днів приходу червоних він друкує в друкарні на цупкому синьому папері газету «Червоний кордон». Після роботи нерідко чергує в ревкомі або ходить ночами з гвинтівкою по місту.

Минуло два тижні.

Осипався каштановий цвіт на деревах біля закритої на літо гімназії. Відцвіли вже липи біля Успенської церкви. Розпустилися квітки білої акації в алеях Нового бульвару, а на городах уже зацвіла картопля. Це означає, що незабаром тіточка на обід нам готуватиме посипану кропом і политу сметаною варену молоду картоплю.

Дедалі більше твердішають, наливаються соком маленькі плоди на широких гілках старої дуплистої груші. Нечутно приходить літо, і хода його відзначається появою на базарі перших ранніх яблук, порічок, запізнілих, подзьобаних птахами темно-малинових вишень.

Мені здається, що більшовики вже давно в місті, що червоний прапор на куполі єпархіального училища висить із зими, а Нестор Варнайович живе у нас ще й від того раніше.

Виявляється, Нестор Полевой давно в наших краях за Радянську владу бореться!

Кожухар розповів нам мимохідь, що іще в листопаді 1918 року, коли більша частина України перебувала під владою петлюрівської директорії, Полевой разом з такими ж, як сам, прибічниками Леніна проголосив недалеко від нас, в повітовому місті Летичеві, під керівництвом більшовика Луки Панасюка Летичівську радянську республіку.

Правда, проіснувала вона недовго.

Уже на другий день різдва того ж року на Летичів наскочила банда Волинця. Довелося ватажкам першої радянської республіки на Поділлі піти в підпілля. Ну, а Нестор Полевой перебрався через лінію фронту до червоних.

Я міцно прив'язався до ординарця Полевого — Кожухаря. Хоч живе він не в нашому домі, але в нас буває частіш за Полевого. Того весь час викликають по телефону и полк. Не раз, почувши серед ночі телефонний дзвоник, він схоплюється з ліжка і тоді, переговоривши по телефону, надовго виїжджає з дому. В навколишніх лісах бешкетують бандити, і кінна розвідка часто ганяється за ними по незнайомих ярах, по широких лісових просіках.

У Кожухаря справ менше. Полевой рідко бере його з собою на операції. Кожухар вільного часу відсиджується у нас, чистить крільчатник, доглядає свою Психею й допомагає по господарству Марії Опанасівні.

Іноді тітка пере їм обом — Полевому й Кожухарю — білизну. Тоді Кожухар разом з нею порається біля плити, носить воду, спритно викручує мокрі сорочки і'г рушники, а потім, відпочиваючи на тапчані, розповідає тітці усякі небилиці.

Її Кожухар називає тільки по батькові — Опанасівно. Мене він одразу називав «Махамузом».

— Чому Махамуз? — спитав я, не розуміючи, що означає це слово.

— А ось так, — загадково посміхнувся кремезний смуглявий Кожухар, — такі махамузи бувають.

— Які такі?

— А ось такі… Саме такі!

Так воно й пішло — Махамуз. «Якщо мене питатимуть, Махамузе, скажи: пішов на базар, незабаром повернусь», «Лузай насіння, Махамузе!», «Коня не хочеш скупати, Махамузе?»

Я не ображаюсь. Нехай буде — Махамуз, однаково. Найбільше, звичайно, мені подобається купати коней. Інколи ми їдемо на купання разом: я на Каштані, Кожухар на Психеї.

Їдемо вниз по Крутому провулку. Чим ближче до річки, тим стрімкіший і звивистіший стає спуск, коні обережно ступають униз, і тоді я відчуваю під собою не кінську спину, а якусь дивну порожнечу. Мимоволі хапаєшся обома руками за шовковисту гриву Каштана.

А Кожухар — хоч би що! Сидить, примруживши очі, на смутній Психеї, не поворухнеться навіть і тільки коли-не-коли в такт рухові коня похитує головою. Бронзовий, просмолений сонцем, з вічно примруженими усміхненими очима, він здається мені надзвичайно веселим, метким, а найголовніше — сміливим парубком.

На поворотах, коли коні боками стикаються один з одним, мені приємно відчувати коліном або кісточкою ногу Кожухаря.

Добре голому сидіти верхи на коні і, натягнувши поводи, посилати його вперед у воду. Спершу неохоче, пофоркуючи, а тоді сміливіше й сміливіше ступає він у річку, витягнувши морду, поводячи вухами й намацуючи дно. А коли дно стає глибшим і вода заливає кінський круп, кінь щулиться, здригається й, одірвавшись від дна, легко подається вплав. Сидиш на мокрій його спині, ноги зносить назад вода, хвіст кінський стелеться позаду, сидиш і тільки, легенько смикаючи поводами, спрямовуєш коня, куди тобі треба. А потім, коли він стомиться, виводиш його на мілке. Мокрий, лискучий кінь форкає, припадає мордою до бистрої води, а ти вилізеш на його слизький круп, витягнеш руки і, вигнувшись, стрибаєш у воду — туди, де глибоко.

Коні, стоячи в річці, обмахуються хвостами, кусаються, весело іржуть, а ми з Кожухарем пливемо на той бік.

Тепер я рідше зустрічаюся з хлопцями. Куниця не був у мене вже цілий тиждень. Петько Маремуха, якого я зустрів нещодавно біля Успенської церкви, сказав, що Юзик збирається в Київ до свого дядька — він хоче вступити з морську школу.

Якось рано-вранці Маремуха прибіг до нас у хату й з таємничим виглядом покликав мене. Ми пішли на город, де вже наливалися соком круглі тітчині помідори, і Петько тихо сказав мені:

— Знаєш, хто у нас оселився? Вгадай.

Я довго вгадував, називав прізвища всіх знайомих військових, які приходили до Полевого і Кожухаря, і мені навіть стало прикро, що тепер і Петько буде купати коней, але догадатися, хто їх квартирант, я не міг. Тоді Маремуха сам випалив:

— Знаєш, хто? Лікар Григоренко! Ніколи б не догадався, правда?

— Авжеж! Бреши! Дуже треба лікареві з вами жити, коли у нього такий великий будинок на Житомирській.

— Той будинок уже не його, — пояснив Петько.

— А чий же?

— Хіба я знаю, чий? Будинок у нього реалізували більшовики. Хто в ньому житиме — невідомо. А лікар з нами живе. Він учора приїхав до нас і привіз татові два мішки білого борошна. Знаєш, паски печуть з такого? І грошей не взяв. Попросив тільки, щоб тато пустив його в хату. Ми потіснилися й пустили. Він обіцяв за це більше з нас грошей за оренду не брати. А речей понавозив повно! Всю ніч перевозив речі, а тато йому допомагав. І ще знаєш… — зам'явся Маремуха, — він подарував мамі шафу для одягу. «Однаково, — каже, — мені вона ні до чого, а вам придасться…»

— Куди ж він усі речі подів?

— А на горище. Ми боїмося навіть: а що як стеля обпалиться? І в льоху ще є…

— І твій батько йому допомагав?

— Ну… він його попросив. Тато спершу не хотів, а тоді…

— «Попросив… попросив»!.. — перекривив я Петька. — Твій тато і ти разом з ним — підлизи. Коли твого тата побили петлюрівці, ти що казав про лікаря? А зараз він вам подарував шафу та борошно — ось ви й порозкисали.

— Нічого подібного… — спалахнув Маремуха. — Мій тато добрий, ну що з того, коли людина його попросила. Адже будинок не наш, а Григоренків?

— І Котька живе у вас? — спитав я.

— Ні, Котька поїхав у Кременчук, — помовчавши, відповів Маремуха. — Там сестра його мами живе.

— Ет, не кажи, куди там поїхав… Сховався, мабуть, де-небудь тут, а ти сказати не хочеш, щоб я його не відшукав. Жалієш свого панича. Пам'ятаєш, як папір йому тягав?

— Тягав, ну то й що ж? А тепер не стану… Ходімо до Куниці?

До Юзика я не пішов. Зате увечері, коли смеркло, вирушив до Старої садиби.

Треба перевірити, чи правду мені розповів Петро.

По спадистих схилах Старої садиби стелиться в заростях ялівцівки та вовчих ягід ледь помітна стежка. Я пройшов нею аж до кущів повного бузку й нечутно розсунув їх. За три кроки від мене біліє Маремушин флігель. У кімнатах уже запалили світло, але хто в них є — не видно, бо вікна запнуті темними занавісками. Навпроти флігеля стоїть закидана свіжим сіном лікарева прольотка. Передні її колеса в'їхали на зарослу бур'яном клумбу. За флігелем заіржав кінь. У сінях флігеля клацнула клямка, і на порозі з'явився в білій сорочці сам лікар Григоренко. Він підійшов до про-льотки, взяв оберемок сіна й поніс його за флігель — своєму коневі.

«Виходить, Петько не збрехав! Що ж тепер робити? Треба розповісти Куниці, який сусід з'явився у нас у Старій садибі», — подумав я й побіг до Юзика. По дорозі, біля паркана Лебединцевої, я побачив Омелюстого. Кучерявий, у світлій сорочці з розстебнутим коміром, він ніс під пахвою сувій паперів.

— Ти куди, Василю? — зупинив мене Омелюстий.

— А я до Куниці!

— Ото й добре. Ви мені саме обидва потрібні. Тягни його сюди, підемо зараз гуртом до фортеці. Я почекаю вас на ґаночку.

— Та пізно ж зараз, дядьку Йване, сторож не відчинить.

— Дарма, відчинить, — заспокоїв мене Омелюстий, — Тільки не затримуйтесь. Я вас давно шукаю.

Нічого не вдієш. Я побіг по Куницю й з ним разом повернувся до Івана Омелюстого. Сусід уже чекав нас, сидячи на сходинках. В руках у нього був рушник.

— Назад ітимемо — скупаюсь, — пояснив він. — Нема часу навіть до бані піти, хоч у річці помиюсь.

— Комарі покусають. Увечері на річці комарів багато, — сказав Куниця.

— Мене комарі не люблять. Я кощавий! — засміявся сусід…

Але чим ближче ми підходили до Старої фортеці, тим мовчазніший ставав Омелюстий. На мосту він згорнув учетверо рушник і сховав його в кишеню. Підійшовши з нами до сторожки, він сміливо постукав у крайню віконницю.

Сторож вийшов із сторожки й, виставивши вперед свою сучкувату палицю, похмуро подивився на нас.

— Відчини-но ворота! — суворо наказав сусід.

Сторож забрав палицю й позадкував.

— А ви хто такі будете? — боязко й глухо спитав він.

— Я з ревкому. Хлопчиків цих пригадуєш? — показав на мене з Куницею Омелюстий.

— Дядьку, пригадуєте, ми сюди квіти носили тому чоловікові, — нагадав Куниця.

— Ага, ага, — закивав старик головою, — тепер упізнав!.. — Кульгаючи, він підійшов до нас. — Тільки я, товаришу начальник, ні в чому не винуватий, вірне моє слово. Вони мені його одяг дали, я ним і то не користувався. Він у вежі так і залишився, — промуркотів сторож.

— Та чого ти метушишся, старий? Ніхто тебе не винуватить, — стиха відповів сусід. — А могила ціла? Не зруйнували її бандити?

— Ціла, ціла, батечку, — квапливо замурмотів сторож, відчиняючи ворота, — тільки я її бур'янами закидав, а то, думаю, хто його знає: побачить який петлюрівець ту плиту, що тоді?

Сторож сказав правду.

Ще здалека, обійшовши Папську вежу, ми помітили біли підніжжя бастіону темну купу бур'яну. Ми з Куницею перші кинулися до неї й швидко очистили могилу від кущиків колючого перекотиполя, не просохлої ще лободи, дрібного подорожника й полину. На жовтому суглинку, серед прив'ялої трави, одразу відкрилася та сама квадратна кам'яна плита, що її ми притягли сюди разом з Петьком Маремухою.

Гілочки бузку вже засохли. Сторож начисто їх змів своєю палицею.

— Тут і закопали! — сказав Куниця.

Схиливши голову, Омелюстий сумно дивився на могильну плиту. Постоявши так мовчки кілька хвилин, він раптово випростався й стиха крізь зуби сказав:

— Якого чоловіка замордували… панські наймитюги… Скільки добра він міг би ще принести Україні!

Потім Омелюстий круто повернувся до сторожа й наказав йому:

— Ти, старий, доглянеш іще трохи могилу. Ми тут пам'ятник поставимо.

Сторож мовчки кивнув головою.

Юзик підняв з землі висохлі гілочки бузку.

— А ви з якої вежі дивилися? — повернувся до нас Омелюстий.

— А он з тієї крайньої, високої… Бачите вікно велике? — показав я на Папську вежу.

— Звідти? — здивувався Омелюстий. — І як тільки вас не помітили, просто дивно… Ну, ваше щастя, хлопці.

— Та я вже й то, товаришу начальник, думав, як вони туди залізли… Яка нечиста сила їх туди понесла?

— Добре, добре, годі тобі, нечиста сило… — криво посміхнувшись, сказав сусід. — Ходімо-но додому, хлопці, старому спати час.

По дорозі з фортеці до мосту, аж біля підземного ходу, ми зустріли вартового. З гвинтівкою наперевіс він повільно походжав уздовж фортечної стіни.

— Що він — міст охороняє? — стиха запитав Куниця в Омелюстого, коли ми пройшли мимо.

— Від бандитів! — відповів Омелюстий. — Ти ось спати ляжеш, а він цілу ніч ходитиме, щоб до міста бандити не наскочили. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — відгукнувся Куниця.

— А коли зрозуміло, то біжіть, бусурмани, додому. Вам спати час, — сказав він і, помітивши, що нам не дуже-то хочеться покидати його, додав: — Ну, нічого, нічого, ідіть. Завтра скупаєтеся.

— Ходімо, Юзику! — з образою в голосі покликав я Куницю.

Коли не хоче, щоб ми разом з ним купалися, — не треба. Мені прикро, що Омелюстий вважає нас за маленьких. «Спати час!» Ото ще вигадав!.. Куниця, оглядаючись, пішов слідом за мною. Біла сусідова сорочка невиразно майоріла біля самого берега. Мабуть, він уже став роздягатися.

Через тиждень до Старої фортеці з міста з червоними прапорами, з вінками, обвитими траурними стрічками, прийшли військові й робітники — члени місцевих профспілок: друкарі, комунальники, залізничники.

Смеркало. Погода стояла похмура, осіння. Зовсім не схоже було, що на дворі липень. Важкі чорні хмари пливли по небу на захід. Сухий, холодний вітер шарпав тугі полотнища прапорів, здіймаючи з землі куряву й суху траву.

Ми з Куницею ввійшли в Стару фортецю останніми, позаду колони.

Нашої могильної плити вже не було. Біля підніжжя зеленого ^бастіону, над могилою Сергушина, височів гладкий, простий пам'ятник із сірого мармуру. Посередині пам’ятника не дуже чіткими літерами був викарбуваний напис:

Борцеві за Радянську Україну,

першому голові

Військово-революційного трибуналу

Тимофієві Сергушину,

який загинув од рук

петлюрівських бандитів

Пам'ятник обгороджений залізними свіжопофарбованими гратами. Біля них, нахмурившись, без кашкета, стоїть кучерявий Омелюстий. Він тримає під руку молоду невисоку дівчину в синій косиночці. Дівчина плаче. Пасма її темного каштанового волосся вибилися з-під косинки й падають на мокрі від сліз очі. Хто вона? Сестра, знайома чи чужа дівчина, що згадує своє власне горе? А може, це та сама дівчина, з якою познайомився Сергушин, коли ночами відшукуючи друзів, сміливо ходив по захопленому ворогами місту?

Серед військових, поруч з нашим квартирантом Полевим, скинувши засмальцьовану кепку, стоїть мій батько. Біля нього, вистроївшись у дві шеренги від могили до Папської вежі, стоять робітники-друкарі, мукомели з млина Орловського, робітники електростанції. Серед службовців міської лікарні я впізнав провізора Дулемберга; він сперся на палицю, сивий, сухорлявий.

На бастіон виліз низенький командир Тілігуло-Березанського полку. Кремезний, у світло-зеленому козакині, він мілька хвилин стоїть мовчки над юрбою, тримаючи в руках форменого кашкета з ввігнутим козирком. Потім він став говорити. Над притихлим натовпом дуже виразно прозвучали його перші уривисті, жорсткі слова.

Командир говорив, що донецький шахтар Сергушин затнув за справу Радянської влади від руки петлюрівців. Командир розповідав, як ще за гетьмана Сергушин з підпілля провадив боротьбу з окупантами України, гуртуючи навколо себе й виховуючи найкращих людей нашого міста — друкарів, слюсарів, мукомелів. Командир згадував про жертви, принесені робітничим класом заради щасливого майбутнього трудящих. Він закликам усіх помститися за смерть Сергушина.

Рвучкий північний вітер раз у раз підхоплював промову командира й то заглушав окремі слова й фрази, то, навпаки, проносив їх по всьому подвір'ю, над сивими мохнатими ножами.

Ми з Куницею краєм вуха ловили уривки палкої командирової промови, і дедалі виразніше в нашій пам'яті спливав той недавній сонячний ранок, коли тут, під оцим ось бастіоном, вороги України розстрілювали Сергушина.

Я згадав, як прийшов він до нас тоді, взимку, в своїй стьобаній солдатській кацавейці, в пухнастій заячій ушанці — пізній і несподіваний нічний гість. Здавалося, це було вчора.

І скриня, на якій він лежав тієї ночі, стоїть усе там же, біля вікна. Ще ціла гасова лампа, при невиразному, миготливому світлі якої він показував мені на стіні такі кумедні фігурки.

Ось, як зараз пам'ятаю, підходить до його ліжка тітка. Тихо човгаючи повстяними туфлями, вона несе нашому гостеві велику чашку гарячого чаю, настояного на сушеній малині. Сергушин дякує тітці й, виткнувши з-під ковдри худу, тонку руку, бере чашку.

Рука тремтить — от-от гарячий чай розплескається прості на ковдру. Стежачи за гостем із свого ліжка, я про себе лаю тітку — не могла підсунути до скрині стілець, чи що? Але все минав добре. Відпивши кілька ковтків, Сергушин обережно ставить чашку на підвіконня, за мереживну занавіску. Чашка димиться на підвіконні, наче незагашена цигарка.

Помітивши, що я стежу за ним, Сергушин раптом ні сіло ні впало хитро підморгує мені. А потім на стіні з'являються китайські тіні. Вони то підстрибують аж до стелі, то стають маленькими-маленькими — мов миші.

Ніколи я не забуду Сергушинового погляду— простого, веселого, ледь хитруватого…

Промови закінчені. На могилу обережно кладуть принесені вінки. Вони геть укрили посипаний жовтим пісочком могильний горбочок. Кілька вінків якась літня жінка повісила на залізну огорожу. Чорно-червоні траурні стрічки мають на вітрі.

Натовп, який щільно оточив огорожу, рідшає, розступається, і тепер могилу, прикрашену вінками, стає видно звідусіль, навіть від підніжжя Папської вежі. Червоноармійці підняли гвинтівки. Клацнули затвори. Хтось із командирів подав команду. Вогняні жмути полум'я злетіли вгору, до похмурого, туманного неба, гучна луна прокотилася по фортеці, і вмить вітер заніс її далеко-далеко на Заріччя.

Від рушничних залпів і від сумної, урочистої пісні «Ви жертвою в бою нерівнім лягли» стало ще смутніше й холодніше — наче на землю випав мокрий, осінній дощ, що проймає до кісток…

Мене викликають до Чека

Минув тиждень після відкриття пам'ятника Сергушину. Якось Марія Опанасівна розбудила мене спозаранку:

— Вставай, до тебе Петько прийшов!

Яка лиха година принесла Петька в такий час? У вікна бризкає раннє сонце, воно визирає з-за покрівлі крільчатника.

Батькове ліжко рівно застелене, на столі стоїть недопита чашка чаю. Мабуть, батько пішов з дому зовсім недавно.

Сонний, невмиваний, я вибігаю у двір.

Петько чекає мене біля хвіртки. У нього якийсь дивний, стривожений вигляд.

— Ну, чого треба? Ти б іще вночі з'явився!

— Василю, знаєш — лікаря заарештували! І Григоренчиху теж! — випалив у відповідь Маремуха.

— Коли?

— Та сьогодні! Оце щойно на світанку. А знаєш як? Лікар почув, що до нас стукають, прибіг до тата в самих кальсонах та й давай його будити. «Сховай мене, ради бога, сховай!» А тоді, коли побачив, що тато відчиняти пішов, сховався в льох. Не в той, що в дворі, а в наш маленький, котрий під кухнею. Мама там звечора на сходинках поставила кисле молоко, то він у темряві всі глечики побив. А ті з гвинтівками зайшли, засвітили лампу, полізли по нього льох. Він опирався, не хотів сам вилазити. Його витягли, мов кабана. Та й брудний же він був! Кальсони в глині, руки у кислому молоці, навіть вухо забруднив.

— Речі взяли?

— Нічого! Покоївка їхня кудись утекла, — мабуть, боїться, що й її заарештують. А речі в нас залишилися — все чисто: і килими, й шкафи, й ліжка — все у нас. І коняка. Я її тепер напуватиму.

— І все це ваше буде, так?

— Наше? — Петько трохи помовчав. — Ні, заберуть, мабуть, до клубу, що на Житомирській. Туди ж усе реквізоване звозять — дивани, дзеркала. Там театр показуватимуть і туманні картини, — і все даром… А знаєш, Васько, — раптом спохватився Маремуха, — це, мабуть, мій тато все розповів про лікаря! Учора вранці до нас прийшов Омелюстий. Він у дім не заходив, а попросив, щоб я тихенько викликав йому тата. Я викликав, і вони довго в кущах над скелею сиділи, потім тато з Омелюстим кудись пішов. А повернувся і вже більше з лікарем не говорив. От я й думаю: тато, мабуть, розповів про нього в суді, правда?

— Хлопці, а де тут Манджура живе? — почулося цієї хвилини поруч.

Я навіть відстрибнув набік. Біля хвіртки стояв червоноармієць — молодий веснянкуватий хлопець. Він був підперезаний солдатським ременем з двоглавим орлом на мідній пряжці. Під пахвою у червоноармійця був затиснутий зошит, а в руці він тримав тоненький синій конверт.

— Тата дома нема! Він у друкарні.

— У друкарні? А хто ж пакет прийме?

— Я зараз покличу тітку. Почекайте.

— Стривай! — суворо окликнув мене червоноармієць. — Тітку, тітку. А сам-бо ти грамотний?

Я ствердно кивнув головою.

— Син його?

— Так.

— Ну, ось бачиш, — усміхнувся червоноармієць. — Розпишись, тільки акуратніше, — наказав він, подаючи мені розгорнуту книжку. — Шукай-но тут Василя Манджуру, а поряд хрестик. Біля хрестика й розпишись.

— Василя? Але ж тата звуть Мироном, — відповів я.

— Мироном?.. Мироном?.. — спантеличено протяг червоноармієць, але одразу ж, струснувши головою, вирішив: — Дарма, яка різниця: Мирон, Василь? Це наш писар знову наплутав. Розписуйся.

Притиснувши до коліна книжку, я написав своє прізвище. У мене тремтіла рука. Друге «а» я написав криво й заліз на сусідню клітинку.

Червоноармієць забрав назад розносну книгу, віддав мені конверт і пішов геть.

Петько Маремуха одразу зажадав:

— Ану, покажи!

Посідавши на ґаночку, ми стали розглядати цей тоненький конверт, що в нього був покладений якийсь папірець. Він промацувався пальцями. На конверті великими літерами було написано:

«Тут, Заріччя, Крутий провулок, будинок 3, Василеві Мироновичу Манджурі».

— Васько, це ж тобі лист! Розпечатай, — сказав Маремуха.

Петько мав рацію. Мене звуть Василем, а по батькові Мироновичем. Але ж я ще ніколи й ні від кого не одержував листів. Хто б це міг писати мені?

— Ні, це, мабуть, помилка, — відповів я Петькові. — Я покажу татові, нехай він розбереться.

— Ото дивак! Боягуз! — ще більше заметушився Петько. — Ну, розірви конверт, чи тобі важко?

Тепер мені просто вже хотілося подратувати Петька.

— Тобі яке діло? Мій лист: хочу — розпечатаю, хочу — ні.

Петько образився.

— Я давно знаю, що ти не товариш! — промовив він.

— Я не товариш? Он як? Ну, тоді забирайся! Шукай свого Котьку! Їдь до нього в Кременчук!

Вкрай ображений, Петько підвівся, зашморгав носом і, не сказавши й слова, поплентався до хвіртки.

Мені стало шкода: я ні за що ні про що образив його. Він добрий хлопець, що не кажи! Наздогнати хіба? Та ну, не варт. Однаково до вечора забудеться.

Але що у конверті?

Я обережно розірвав конверт і дістав складений удвоє біленький папірець. Коли я читав його, літери, надруковані на машинці, стрибали у мене перед очима:

Гр. В. М. Манджура!

Повітова Надзвичайна комісія викликає Вас на 20 серпня на 10 годин ранку до слідчого т. Кудревич (Семінарська вулиця, № 2, кімната 12, 2-й поверх). За неявку відповідатимете за законом.

Комендант ЧК Остапенко.

Лист надісланий з того великого двоповерхового будинку на Семінарській вулиці, де міститься Надзвичайна комісія. Вікна нижнього поверху в цьому будинку затягнуті гратами. В палісаднику ростуть високі сріблисті тополі, й тінь від них щоранку падає на Семінарську вулицю. Цілісіньку добу навколо цього будинку ходять вартові в будьонівках. Я знаю, що за залізними гратами сидять, чекаючи суду двоє петлюрівських міністрів, графиня Рогаль-Піонтковська, власник водяного млина Овшія Орловський та башто петлюрівських офіцерів. Коли пішов Петлюра, ці офіцери залишилися тут, у нашому повіті, й вступили на службу українськими попами в автокефальну церкву. Вони підгримували зв'язок з тими бандитами, які грабують людей на одинадцятій версті за містом.

Але навіщо я потрібний Надзвичайній комісії? Може, хочуть прийняти мене в юні розвідники, щоб я допомагав ловити петлюрівців по селах? А й справді? Прийду я завтра туди, дадуть мені коня й шкіряне сідло, дадуть дві бомби, гвинтівку та й скажуть: «Їдь!» Що, хіба не поїду? Звичайно, поїду! Не зможу хіба ловити отих петлюрівських офіцерів? Ще й як зможу! Адже в загоні ЧК є хлопець, лише трохи старший за мене. Він часто пролітає галопом по вулицях і навіть на мосту, де не можна їздити швидко, мчить мов божевільний. Цей хлопець носить чорну каракулеву кубанку з червоним верхом і шкіряну куртку, підперезану портупеями. Йому видали маузер у дерев'яній кобурі, і він, пускаючи коня риссю, завжди підтримує його рукою. Куниця мені казав, що всю сім'ю цього хлопця порубали в Проскурові бандити із зграї Тютюнника, тільки він сам уцілів і втік до більшовиків.

Як ми заздримо цьому хлопчикові, коли він, не дивлячись на прохожих, пришпорюючи свого плямистого коня, припавши грудьми до луки сідла, скаче по Житомирській до себе в Надзвичайну комісію! Хоч би хто з хлопців ішов цієї хвилини по вулиці, кожний обов'язково зупиниться й довго-довго дивиться йому вслід.

Усі знають цього хлопчину в нас у місті. От би мені вступити до нього в помічники! Та я б кожного його слова слухав, тільки б можна було мені скакати з ним удвох десь у полі, знати, що нас чекають у місті як справжніх червоноармійців. Проте навряд чи візьмуть мене на таку службу. Адже цей хлопчина, мабуть, і в боях бував, і з петлюрівцями воював — його всі знають…

Мені хотілося наздогнати Петька, показати йому повістку, похвалитися перед ним, боягузом.

Чи, може, побігти до Юзика? Ні, не варт. Потерплю ще до завтра, а тоді розкажу все. Як повільно тягнеться час!

На щастя, я згадав, що Кожухар якось просив мене пошукати японських патронів. У його приятеля в штабі полку є великий, що розламується надвоє, револьвер — сміт-вессон. А до цього сміт-вессона дуже добре підходять японські гвинтівочні патрони.

— Ось розшукай — постріляємо! — пообіцяв Кожухар.

Треба пошукати. Адже у мене десь на горищі захована обойма цих японських патронів. Їх було п'ять штук — довгастих блискучих патронів з червоної міді, з тоненькими кулями й плоскими акуратними капсулями. Де тільки вони?

Я поліз на горище й довго шукав там патрони в душній, курній півтемряві. Але обойма десь загубилася. Я так і не зміг її знайти, і це було дуже шкода. Потім я довго годував заячою капустою кролицю, потім побіг на город — подивитися, як дозрівають важкі соковиті помідори. Аж до вечора я ніяк не міг знайти собі місця. Хотілося, щоб якомога швидше минав час.

Увечері з друкарні прийшов батько. Я одразу кинувся до нього й, простягаючи повістку, сказав:

— Поглянь, тату, що мені прислали.

Він обережно підніс її до очей і став читати. Я, вичікуючи, дивився на батька. Він був у чорній нанковій блузі, від нього пахло друкарською фарбою.

— Ну, що ж, — віддаючи мені повістку, сказав батько, — іди, коли кличуть.

Потім, трохи помовчавши, батько посміхнувся й додав:

— Це тебе Омелюстий все сватає.

— Куди сватає, тату?

— Ось постривай, про все дізнаєшся! — загадково посміхнувся батько, підходячи до умивальника. — А найголовніше — не бійся: кажи тільки правду. Там справедливі люди працюють. Товариша Дзержинського учні.

Батькові слова мене трохи заспокоїли. Але однаково час спливав дуже повільно. Ліг спати я з півнями, та заснути довго не міг. Я прислухався до рівного, спокійного батькового хропіння і все обмірковував його слова. Куди ж мене сватає Омелюстий? Чого мене викликають на Семінарську? Хто такий цей Кудревич, котрий мене завтра допитуватиме?

Уранці я схопився з постелі перший. Батько й тітка ще спали. Тихенько я вибіг на подвір'я і, сполоснувши холодною водою обличчя, вийшов на вулицю.

По дорозі я обмацував заховану в кишеню повістку На вулиці було тихо й прохолодно. Над парканом, обвитим крученими паничами, дзижчали мухи. Котра зараз година? Хто його знає: може, шоста, а може — дев'ята. Влітку сонце сходить дуже рано, й довіряти йому небезпечно.

На фортечному валу ходив вартовий. З гвинтівкою в руках, у шинелі він повільно походжав уздовж поручнів. Він ще охороняв місто від бандитів. А що як справді коли-небудь бандити спробують вдертися до міста?

Адже вони ховаються недалеко звідси — в сусідніх лісах, але особливо їх багато на одинадцятій версті. В цьому місті Калинівське шосе оточене густим, дрімучим лісом, з глухими ярами й лощовинами. Цими ярами бандити часто підкрадаються аж до шосе й грабують проїжджих селян, убивають комуністів і навіть нападають на червоноармійців. Вони можуть першої-ліпшої ночі обійти місто з боку фортеці й, убивши вартового, вдертися до центру. Недарма щоночі ревком і комітети незаможників споруджають вартування жителів. Жителям видають у ревкомі гвинтівки й патрони, і вони ходять з ними по вулицях міста.

На зеленому паркані вищепочаткового училища порозвішувані шкіряні сідла. Дощані ворота училища відчинені навстіж. У дворі димиться похідна кухня. Попід самим ґанком на траві сохне білизна. На Губернаторському майдані порожньо. Навпроти губернаторського будинку видніється прикрашений ялиновими гілками дерев'яний поміст. З цього помосту під час революційних мітингів проголошують промови.

Обминаючи Губернаторський майдан, вузеньким провулочком я підійшов до друкарні. Вона була ще зачинена. На сходинках ґанку сидів сторож. Стрілки годинника на ратуші показували пів на восьму. Мені залишалося ще дві з половиною години. «Піти хіба додому? Ні, додому однаково не піду», — вирішив я й повільно, не поспішаючи пішов далі Тернопільським спуском, на Новий бульвар. Назустріч дедалі частіше почали траплятися поодинокі прохожі. Проїхав віз із п'ятьма червоноармійцями. В руках вони тримали рушниці. Обганяючи воза, галопом проскакав вершник, одягнений у чорне, з польовим біноклем на грудях.

Ох, як мені хотілося зустріти зараз кого-небудь із знайомих хлопців! Якби вони тільки знали, куди я йшов! Я б либонь показав їм синій конверт або краєчок повістки, де на машинці надруковане моє прізвище. Та, мов на гріх, нікого із знайомих не було видно.

Щоб швидше минав час, я зупинявся перед кожним магазином, розглядав воскові жіночі голови в перукарні Мрочка, вицвілі портрети в фотографії Токарева, в'язані жакети за вікнами магазину Самуїла Фішмана на Ларинці. Потім звернув на бульвар.

Тут, в алеях Нового бульвару, зовсім прохолодно. Десь угорі, в кленовому листі, щебечуть птахи, повітря тут чисте, дихати легко й приємно. Ось під кущами місцинка, де ми відпочивали тоді вночі, після наскоку на григоренківський дім. Це ж було зовсім недавно, а вже все забулося, і здається, з тієї ночі минув принаймні рік.

Довго я ще тинявся тінявими алеями Нового бульвару, а потім звернув аж на крайню стежку під скелею. З цієї стежки добре видно сіру, що здіймається над покрівлями, вишку ратуші, а на пій — позолочений циферблат міського годинника. Чути, як відбиває він, — глухо, протяжно — спершу чверті, а потім цілі години.

Коли велика стрілка годинника підповзла до половини десятої, я ще раз обмацав у кишені повістку й сміливо пішов угору, до Семінарської вулиці. Але, дивна річ, з кожним кроком я хвилювався дедалі більше.

Хоч і соромно признаватися в цьому, але я чогось побоювався. Коли б ще був хто-небудь зі мною — Куниця, Сашко Бобир або. хоч Петько Маремуха, — та я сам перший потяг би їх вперед. А самому було страшнувато.

Крізь дерева на розі Семінарської вже забіліла будівля Надзвичайної комісії. Я швидко перебіг вулицю і, порівнявшись із вартовим, мовчки простягнув йому повістку.

— Зайди в будинок. Другі двері нагорі, — спокійно сказав вартовий.

У просторому вестибюлі, біля коричневої дошки з дверними ключами, сиділи червоноармійці. Вони одразу, тільки-но я зайшов, обернулися в мій бік.

— Де… тут… кімната… дванадцять? — запинаючись спитав я. І цієї хвилини серед червоноармійців я впізнав посильного — молодого веснянкуватого хлопця, який приносив мені вчора листа. Він теж упізнав мене, усміхнувся і вийшов назустріч.

— Прийшов, кажеш? Дай-но повістку, так уже тому й бути — проведу по знайомству. Тобі в дванадцяту?

Я подав йому зім'ятий конверт і спробував теж усміхнутися, але усмішка в мене вийшла крива. Прочитавши повістку, посильний сказав:

— Ходімо, хлопче!

Провівши мене на другий поверх, він сказав, показуючи на лаву біля дверей якоїсь кімнати:

— Сиди тут і чекай! Викличуть!

Коли він пішов, я помітив, що в кінці цієї зручної, з вигнутою спинкою, лакованої лави сидів ще якийсь хлопець. Я обернувся до нього й ледве не закричав з радощів:

— Юзику, і тебе викликали?

Мені одразу стало веселіше.

— Викликали! — зніяковіло протяг Куниця. — А чого — не знаю…

— А я теж не знаю! — ледве встиг сказати я, як відчинилися оббиті клейонкою двері дванадцятої кімнати й на порозі з'явилася дівчина у високих зашнурованих черевиках. Десь я її вже бачив.

— Заходьте, хлопці! — запросила вона.

— Мені… до Кудревич! — розгубившись, сказав я.

— Знаю. Кудревич — це я! — ледь усміхнувшись, оголосила дівчина. — Проходьте швидше й сідайте!

Дуже світла, довгаста кімната. Три вікна її виходять просто на Семінарську. Крізь шибки видно верховіття сріблястих тополь, що ростуть перед будинком у палісаднику. Біля самісіньких дверей на стіні висить велика карта, а збоку стоїть шафа.

Певне, ця дівчина — великий начальник, коли у неї в є цьому домі своя окрема кімната, майже така сама, як кабінет директора гімназії Прокоповича.

Ми обережно посідали на стільці біля затягнутого зеленим сукном письмового столу. Стіл зовсім чистий, наче щойно куплений, — жодного папірця на ньому не видно.

— Ну, як живете, хлопці? — спитала дівчина й, шумно присунувши до себе крісло, сіла за письмовий стіл, навкоси під нас.

Вона трохи вилицювата, але вродлива. Смуглявий рум'янець заливає її щоки. Очі в неї карі, спокійні, рівно підстрижене каштанове волосся закладене за вуха. А вуха маленькі, рожеві. Вони зовсім не випинаються, як, наприклад, у Куниці. Обличчя у Кудревич добре, веселе. Чи не її це тримав під руку Омелюстий біля могили Сергушина?

— Ну, чого ж ви, розповідайте, — продовжувала дівчина. — Що у вас тут у місті діялося, коли наших не було?

— Та ми… пішли з міста… — повільно, запинаючись відповів Куниця.

— Куди?

— А в Нагоряни!

— Це біля Думанова?

— Еге!

— Довго ви там були?

— Та ні, не довго, днів зо два, — допоміг я Куниці.

— А решту часу жили в місті, так? — спитала Кудревич.

— Решту часу жили в місті! — повторив її слова Юзик.

— Гуляли по місту, билися, до фортеці ходили, правда? — примруживши очі, спитала дівчина.

— До фортеці ходили! — погодився Куниця. — Прийшли, а там чоловіка того петлюрівці вбивали.

— Якого чоловіка?

— Ну… якого! — раптом захвилювався Куниця. — Ви наче не знаєте. А того, що лікар Григоренко виказав петлюрівцям, Сергушина. Йому ж пам'ятник у фортеці поставили. То ми могилу його показали. Ви Омелюстого знаєте? Ну ось у нього спитайте. Так ви ж знаєте… — раптом зніяковів Куниця, помітивши, що дівчина посміхається. — А навіщо ви тоді розпитуєте? — сказав він образливо й замовк.

— Так, я все знаю, — спокійно і вже не посміхаючись відповіла Кудревич. — Ну, ось що. Я зараз при вас поговорю з однією людиною, а ви послухаєте…

Кудревич підвелась і одразу вийшла, але не встигли ми перемовитись один з одним двома словами, як вона повернулася з лікарем Григоренком. Скоса глянувши на нас, лікар присів на стілець навпроти слідчого. Він поводиться так, наче йому зовсім байдуже, про що питатиме Кудревич. Григоренко обріс бородою, у нього мішки під очима. Пояска на сорочці нема, і коричневі його туфлі не зашнуровані.

— Я повертаюсь до попереднього питання, — дістаючи з столу папку з паперами, сказала Кудревич. — Я гадаю, що ви, нарешті, розкажете, яким чином, виказавши цим наймитам Антанти Сергушина, ви стали свідком і учасником його розстрілу?

— Я нікого не виказував… І свідком не був… Це наклеп… Чистісінький наклеп… — пробурмотів лікар.

— Скажіть, — не слухаючи Григоренка, знову спитала Кудревич, — ви, мабуть, добре знайомі з Гржибовським? Приятелі з ним, так? Чим ви поясните, що він звернувся по допомогу саме до вас?

— Який Гржибовський? Яка фортеця? Що ви, панночко, справді вигадуєте? — сказав лікар, ледь підводячись із стільця.

— А до речі, лікарю, я про фортецю вас зараз зовсім і не питаю! — посміхнулась Кудревич.

— Так, звичайно, зараз не питаєте, зате раніше питали, — швидко викрутився лікар і навіть стільцем зарипів.

— Виходить, у фортеці ви теж не були?

— Та господь з вами, яка фортеця? Звичайно, не був. Я живу в іншому кінці міста, мало мені діла, щоб до фортеці ходити, — ворушачи вусами, відповів лікар.

— Як же ви, дядьку, не були, коли туди на своїй коняці приїздили? І землю мацали, — несподівано втрутився в розмову Куниця.

Лікар похмуро, з презирством глянув на Куницю й відвернувся до слідчого.

— Зажди, хлопче! — спинила Куницю Кудревич і знову подивилася на лікаря.

— Отже, ви й сьогодні твердите, що ніколи ні з ким у старій фортеці не бували і з Марком Степановичем Гржибовським не знайомі? Так я вас розумію?

— Так! — з полегкістю зітхнув лікар.

— Ну гаразд, — погодилася Кудревич і закрила папку з паперами.

Лікар вийняв з кишені брудну, зім'яту хусточку и ви тер нею свої жорсткі вуса. А Кудревич, вийшовши з-за столу, швидкими кроками, ледь погойдуючись на високих каблуках, підійшла до шафи. Вона підвелась на носках^і, відчинивши шафу, дістала з верхньої полиці загорнутий у газету пакунок.

Дівчина підійшла до лікаря й розгорнула перед ним на столі цей тючок.

Та це ж одежа убитого Сергушина!

— Ця річ вам теж невідома? — спитала Кудревич лікаря, вішаючи на спинці вільного стільця замащену вапном зелену сорочку Сергушина.

— Невідома, а що? — стрепенувся Григоренко.

— Та ні, я просто так спитала! — знову сідаючи в крісло, сказала Кудревич, уважно розглядаючи лікаря.

Він совався на стільці.

— Послухайте, мадемуазель, я вам уже одного разу канав і зараз повторюю, — несподівано скоромовкою забурмотів лікар, — я ніколи в житті не поважав Петлюру, я завжди казав, що це вискочка, авантюрист і шахрай.

— Та облиште, — перепинила його Кудревич. — Зараз ви його називаєте авантюристом, а коли він був у місті, ви дали притулок у себе офіцерам з його булавної сотні — Догу й Кривенюку? А яку промову ви виголосили про петлюрівську директорію, коли місто захопили петлюрівці? Пригадуєте? А хто адрес Петлюрі підносив на Губернаторському майдані під час молебня? А зараз ви мені пояснюєте, хто такий Петлюра? Та ми й без вас знаємо, хто він. Такий же англійський, французький та Пілсудського найманець, як усі ці коновальці, огієнки та інша націоналістична погань. Служать тому, хто більше заплатить… Розкажи-но ти, хлопче, як була справа, — раптом звернулась до мене Кудревич.

Я сторопів і спершу не міг зв'язати двох слів. Але потім, збиваючись і плутаючи слова, я почав розповідати, як петлюрівці вбивали Сергушина. Я заодно переказав Кудревич і Петькове оповідання про те, як лікар Григоренко зустрів Сергушина у флігелі шевця Маремухи.

Кудревич кивнула головою. Видно було, що все це вона її без нас добре знала і що зайвий раз слухала моє оповідання тільки для того, щоб примусити признатися лікаря. А Григоренко, коли я говорив, усе совався на стільці й глухо покашлював, наче налякати мене хотів, щоб я всього не розповідав.

— А після того як вони вистрілили, лікар того чоловіка обмацав і руки хусточкою обтер! — допоміг мені Куниця.

— Та чого ж ти брешеш, босяк! — несподівано схопився лікар, зараз же спохватившись, знову важко опустився на стілець. — Ви знущаєтесь з мене, мадемуазель! Я Львівський університет закінчив, я — лікар медицини, а ви мені тут очні ставки з усякою босотою влаштовуєте! Та це виродки — мало хто вам чого наговорить. Я не був…

— Самі ви виродок… і… брехун! — раптом, блиснувши очима, люто перепинив лікаря Куниця, але Кудревич цієї ж хвилини осадила його.

— Тихше! — сказала вона. — Треба буде — спитаю.

— Я й кажу… Дайте їм волю — вони й про вас наговорять, — зрадів лікар. — А я вам зараз поясню, чому вони про мене вигадують. У мене є сад. Знаєте… груші, яблука всякі. Як осінь — просто мука сама, тільки й гляди, коли б не пообривали. І все такі голодранці, а я їм пощади не даю. Як спіймаю, одразу — до батьків. Ну, а вони що? Звичайно, лютують на мене. Та ви їх ще більше зберіть, вони можуть сказати вам, що я злодій, розбійник, що хочете…

— Постривайте! — обірвала лікаря Кудревич і гукнула: — товаришу Довгалюк!

З коридора до кімнати ввійшов червоноармієць з гвинтівкою.

— Унизу, в кімнаті для свідків, чекає громадянин Блажко. Приведіть його сюди! — попросила вартового дівчина.

Червоноармієць, стукнувши прикладом, пішов.

— А ви, хлопці, вільні, — сказала нам Кудревич. — Давайте ваші повістки, я позначу.

Уже внизу, біля виходу, ми зіткнулися з сторожем Старої фортеці. Он воно що! То це і є Блажко. Він тримав у руках таку саму, як і наші, повістку й кульгаючи ішов нам назустріч. Сторож нас не впізнав.

На вулиці Куниця ображено сказав:

— Ти дивись, ти дивись, як відрікається!

— А ти йому добре сказав, що він брехун. Нехай знає!

Ми вийшли на Новий бульвар з почуттям великої полегкості, трохи стомлені й схвильовані. Навкруги гарно гнівали птахи. То тут, то там на втоптаних глинистих алеях іскрилися жовті плями сонця. Ми побрели слідом за ними.

Сьогодні з самісінького ранку ллє злива. Струмені дощу стукотять по залізній покрівлі. Вода гримотить у ринвах і розливається скрізь у дворі каламутними, пінистими калюжами. По вікнах звиваючись збігають прозорі струмені. У кімнатах так темно, ніби настав вечір.

О цій порі з двору до мене на кухню раптом ввалився Куниця — весь мокрий, блискучий від дощу.

— Васько, я їду!

Я вражено втупився у Куницю.

— Куди?

— У Київ! До дядька! На, читай!

І з цими словами Куниця простягнув мені вогкого, трохи зім'ятого листа. Пише його дядько — той самий, про якого Юзик не раз розповідав мені. Він плаває старшим механіком на дніпровському пароплаві «Дельфін». Дядько кличе Куницю до себе в Київ. Він обіцяє влаштувати його в школу моряків. Поки я, сівши на тапчан, читав листа, Куниця чекав. У мокрому його волоссі виблискували, мов росинки, великі краплини води. Тонкі струмені її збігали по щоках Куниці.

— Коли їдеш?

— Післязавтра. Мама вже пиріжки пече на дорогу! — сідаючи біля мене, з гордістю каже він.

Обережно змахнувши з листа дощову краплю, Куниця сховав лист у кишеню штанів. Я стежив за його рухами, І мені стало чогось дуже сумно. Ось Куниця поїде до великого міста, і ми з Петьком Маремухою залишимося тут самі. Розпалася наша компанія. Удвох уже буде не те. Хіба Петько зможе замінити Куницю? Ніколи! З ним навіть у Стару фортецю не полізеш… Ех, шкода, що Куниця їде!..

А він, немовби вгадуючи мої думки, сказав:

— Ось я вивчуся в морській школі на капітана, тоді приїзди до мене, я тебе безплатно на пароплаві покатаю.

— Еге ж, покатаєш… Коли це ще буде, — з жалем відповів я.

— Коли? Ну, коли… Дуже скоро… — утішив мене Куниця, але казав він це непереконливо. Мабуть, він відчував, що розлучається зі мною надовго.

Дощ наче перестає. Прояснюється. Юзик підійшов до вікна. Він провів пальцем по заплилій шибці й, не дивлячись на мене, сказав:

— А хочеш, попрошу дядька, він і тебе влаштує в школу. Приїдеш до Києва, житимемо разом…

— Еге ж, влаштує… Він мене й не знає…

— Дарма… Влаштує… — так само нерішуче протяг Куниця.

Тепер мені стало цілком зрозуміло, що він сам не вірить своїм обіцянкам.

— Васько, хочеш, я тобі турманів своїх подарую? Банточних! — раптом запропонував мені Куниця. — Вони хороші, ти не думай, вони тобі таких молодих іще виведуть!

— Подаруй!

— Звичайно! Ти будеш Петькових голубів підманювати. Приходь завтра по обіді.

— Прийду, тільки гляди — нікому не віддавай.

— Ну, що ти! — обурився Куниця. — А писати мені будеш? Я тобі залишу дядькову адресу.

Я записав нову, київську адресу Юзика, і ми розлучилися з ним до завтра.

… Настав день від'їзду Куниці. Увечері разом з Маремухою ми вирушаємо до Юзика додому.

Біля воріт садиби Стародомських тупцює запряжена в лінійку їхня вбога шкапа. Щоб відвезти Юзика до поїзда, його батько скинув з лінійки чорний фургон — собачу тюрму.

— Давай, тату, швидше. Запізнимося, — пролунав за ворітьми голос Куниці, і він вибіг на вулицю.

Куниця вбраний по-святковому. На ньому голуба шовкова сорочка, пошита з клаптя скаутського прапора, — з того самого клаптя, що випав йому по жеребку. Комір сорочки наглухо застебнутий; новенькі перламутрові ґудзики так і переливаються на голубому шовку. На Куниці якісь особливі сірі штани, мало не з справжньої шерсті, на ногах дерев'яні сандалії. Я ніколи не бачив Юзика такого чепурного, гладко причесаного. Ач, вирядився, просто франт!

— Ну, от… зараз поїдемо, — побачивши нас, тихо сказав Куниця. Мабуть, йому було не по собі в цьому наряді — він соромився своєї нової сорочки й нових штанів.

— Це все твої речі? — спитав Маремуха, показуючи на ціленький плетений кошик.

— Еге ж, мої! Тут білизна, пиріжки… — встановлюючи кошик на лінійці, сказав Юзик.

Вийшов кривоногий Стародомський з довгим батогом у руках.

— Тату, можна, щоб хлопці теж з нами поїхали? — попросив Куниця. — Вони прийшли проводжати мене.

— Гаразд, сідайте! — дозволив Стародомський. І, поки він розправляв поводи, ми посідали на лінійку.

— А твоя мама не поїде? — шепнув Маремуха.

— У мами ноги попухли, ревматизм — сказав Куниця.

Лінійка рушає.

Ми їдемо до вокзалу. Вбога конячина біжить добре. Лінійка так деренчить і підстрибує на камінні, що нам важко розмовляти один з одним. Лише за містом, виїхавши на м'який і рівний путівець, ми заговорили, і Куниця нагадав мені:

— Ти, гляди ж, пиши!

— А до нас сьогодні Григореичиха з Котькою по речі прибігала. Її випустили, а лікар сидить! А може, його вже розстріляли? — прошепотів Маремуха, поглядаючи на батька Куниці.

— З Котькою? А звідкіля взявся Котька? — насторожився Юзик.

— З Кременчука приїхав. Мабуть, покоївка йому написала про все, ось він і повернувся, — пояснив Маремуха.

— І у вас живе, еге? — насупившись, спитав Юзик.

— Ні, що ти! Він не в нас. Він у Прокоповича живе, у директора. Прокопович їх узяв до себе на квартиру, — відповів Петько.

— Ви глядіть, не піддавайтеся Котьці! — сказав Куниця. — Він тепер підмазуватиметься до вас.

Та ось показався вокзал. Ми вже бачимо хвіст поїзда, котрий повезе Куницю до Києва.

Ех, щасливий Юзька, їде! Добре, мабуть, жити в Києві! Адже Київ — велике, красиве місто, в ньому багато трамваїв і зовсім поряд тече Дніпро. Я б з охотою поїхав з Куницею разом.

Біля залізної огорожі вокзального палісадника Стародомський осадив коня й, зіскочивши з передка, прив'язав повіддя до стовбура клена. Через маленький брудний зал ми вийшли на перон. Посадка вже почалася. У вікнах вагонів видно людей.

— Давай-но сюди, Юзю! — показав Стародомський синові на передостанній вагон, у якому було не так багато народу. — Цей до самого Києва піде? — про всяк випадок спитав він у червоноармійця, який стояв у тамбурі.

— До Києва, папашо, до Києва, — відповів червоноармієць, поправляючи пояс.

— А ти, службо, у самий Київ їдеш? — обережно спитав у червоноармійця Стародомський.

— Я далі, до Брянська. У Києві в мене лише пересадка, — охоче пояснив червоноармієць.

— Зроби таку ласку, доглянь по дорозі мого синка! — попросив Стародомський. — Він у мене вперше залізницею їде.

— Гаразд, не загине. У мене поряд полиця вільна, — сказав червоноармієць.

І ось Куниця у вагоні. Через вікно видно, як біліє на верхній полиці його кошик. Він розстебнув комір сорочки й виткнувся до нас із вікна вагона. А ми стоїмо на пероні поряд з низеньким батьком Куниці. Тяжко буває проводжати знайомих, бачити перед собою мелькання вагонів поїзда, а ще тяжче проводжати друга, товариша, з яким прожито стільки веселих і тривожних днів…

А коли загув востаннє паровоз і поїзд рушив, я, дивлячись на вагони, що віддалялись, відчув, як на очі навернулися сльози. Квадратик останнього вагона стає дедалі меншим і меншим, стихає далекий стукіт коліс, розходяться з перону люди, й невдовзі пасажирський поїзд, що везе Куницю, зникає в жовтіючому широкому полі.

Одинадцята верста

Наступного дня після від'їзду Куниці Маремуха приніс мені лобзик. Ще вчора ми умовилися про це. Я хотів пропиляти лобзиком діру в стінці крільчатника, щоб улаштувати там турманам справжню голуб'ятню. Я вже й дощок припас для неї і цвяхів. Але перше ніж узятися до роботи, я запропонував Петькові попоїсти разом зі мною. Тітка пішла на річку полоскати білизну й залишила мені в глиняній мисці гречаної каші з молоком. Озброївшись дерев'яними ложками, ми з Петьком сіли за стіл і взялися до каші. В цей час із своєї кімнати до нас на кухню вийшов Полевой.

— Тихше! Ложки поламаєте! — засміявся він, зупинившись біля порога.

Петько Маремуха відразу присмирнів і покинув ложку.

— Слухайте, молодці, хто з вас знає дорогу до Нагорян? — раптом спитав Полевой.

— Я знаю. А хіба що?

— Добре знаєш? — допитливо подивився на мене Нестор Варнайович. Широкоплечий, розкуйовданий, він стояв у дверях, заступивши собою весь прохід. Комір його гімнастерки був розстебнутий, на грудях червоніли три гостроверхі червоні смуги.

— Аякже! Добре знаю! У мене там дядько живе, — сказав я, передчуваючи якусь цікаву справу.

— Мені треба по фураж поїхати, — повільно пояснив Полевой. — Хочеш покататися зі мною?

Ще б пак! Як-то не хотіти? Але спокійно, байдужим тоном відповів:

— Верхи поїдемо чи як?

— Ні. На бричці. Верхові коні залишаться тут.

— А йому можна? — показав я на Маремуху.

Він, бідолаха, жалісно, з тугою дивився на Полевого. А той, глянувши на Маремуху, сказав:

— Ну що ж, добре, їдьте вдвох!

Петько мало не підстрибнув з радощів. Подумати тільки, яке щастя: проїхати стільки верст на казенних конях та ще й разом з червоноармійським командиром.

І ось по обіді ми прибігли до Полевого в єпархіальне училище.

Біля рубленої стайні у дворі училища вже стояла запряжена парою ситих коней жовта полкова бричка. Полевой стояв біля входу до стайні. Він уважно стежив, як маленький білобрисий червоноармієць запрягав коней у забризкану грязюкою підводу. На плечах Полевого була довгопола кавалерійська шинель, а на голові — каракулева, з малиновим верхом кубанка. Побачивши нас, він суворо спитав:

— Не одяглися чому?

— Та сьогодні ж не холодно, дядьку Полевой! — здивовано відповів я.

— Авжеж, не холодно. Уночі в полі навіть дуже холодно. Біжіть-но додому й візьміть пальта. Тільки швидше — одна нога тут, друга там!

Що робити? Адже бричку вже запрягли. Поки ми добіжимо до Успенської церкви, їздовий приготує й підводу. Хіба стануть вони чекати нас? Візьмуть та й покотять самі и Нагоряни. Ні, бігти додому по пальта ніяк неможливо!

— Несторе Варнайовичу, у нас нема пальт. Ми так поїдемо! І не застудимося, слово честі, не застудимося! — скакни я.

— Ах ви ледарі, ледарі, — похитав головою наш квартирант. — Не хочеться бігти? Правда? Ну, гаразд! — І, запахнувши шинель, він пішов у стайню. Трохи згодом він виніс звідти пошарпану й обсипану солом'яною потертю кавказьку бурку з високими плечима.

— Це моя власна, старовинна, — сказав Полевой. — Їздила колись зі мною в обозі. Я вже не думав, що буде потрібна, а зараз придасться. Нею ще п'ятеро таких хлопців, як ви, закутати можна. Ну, залазьте в бричку, живо!

Я сів поруч з Полевим, а Петько поліз на передок до Кожухаря. Згорнута чорна бурка лежала біля ніг Полевого. Від неї пахло кінським потом. Полевой поклав на бурку дві гвинтівки з ременями та кілька обойм російських патронів з білими гострими кулями.

— Поїхали! — наказав він Кожухареві.

Той підібрав віжки й цмокнув губами; коні рушили, і ми виїхали з подвір'я єпархіального училища прямо на Успенський спуск. Дорога випадала чимала, їхати буде добре. Бричка весело підстрибує по булижниках бруківки. Низенькі пожовклі липи, строкато розмальовані вивіски перукарень, дерев'яні будочки мідників, жерстяників мелькають обабіч дороги.

Ось ми проїхали подвір'ячко Стародомських. Який жаль, що Куниця поїхав до Києва! Почекав би ще днів зо два — ми б і його захопили сьогодні до Нагорни.

Повз нас у нових будьонівках проходить рота курсантів військово-політичпих курсів. Ротою командує літній сутулий командир у темно-коричневій гімнастерці.

Курсанти співають:

Гей, нумо, хлопці, ви комсомольці, Треба нам в спілку єднаться! Пану гладкому, богу старому Годі вже нам покоряться! В Чорному морі панство топили, Гади й в Парижі дрижали… Рейдом зарвались глибоко в Польщу, Чули: «Дайош!» — під Варшавой…

Я знаю цю пісню. Її завжди співають комсомольці.

Ми проїжджаємо Успенський базар. Дощані, криті жерстю рундуки замкнені на важкі засуви. Хлопчики з подивом поглядають на нас. Як ми пишаємося тим, що їдемо на полковій бричці разом з командиром Полевим. Дивіться, дивіться! А от вас не візьмуть на бричку, хоч би як ви просилися!

Бричка виповзає на гору. Ми в'їжджаємо на Житомирську вулицю. Вздовж неї тягнуться рядами молоді акації, каштанові дерева й високі граби. А ось і садиба лікаря Григоренка. Над різьбленими дубовими дверима лікареве будинку має білий прапор з червоним хрестом посередині. Тепер тут міститься дивізійний лазарет. На стовпі біля воріт можна помітити світленьку пляму: вона нагадує перехожим, що колись тут висіла мідна дощечка з прізвищем Котьчиного батька.

Бричка в'їздить на Тюремну вулицю. Ліворуч од нас біліє тюрма. Перед нашими очима розстилається широке поле з даленіючим на обрії Калинівським шосе. Ми вже за містом. Десь за високими соняшниками кричить «пить-пилить» запізнілий перепел. Пахне чебрецем, м'ятою та полином.

Полевой закурює трубку. Синій димок в'ється над бричкою, і його одразу ж заносить вільний польовий вітер.

До нагорянського кладовища залишилося зовсім небагато — якихось півверсти, коли раптом у нашої брички лопнула задня вісь. Полевой скочив на землю. Він оглянув лопнуту вісь і, крякнувши з досади, дістав з брички свою шинель, гвинтівки, патрони, чорну бурку й кинув їх на траву.

— От петрушка скоїлася, хай йому грець! — сердито вимовив Кожухар.

Підвода, що їхала позаду, наздогнала нас. Білобрисий червоноармієць скочив з передка й підійшов до Кожухаря. Удвох обмацують вісь, радяться.

Із села назустріч нам їде сутулий селянин у коричневій свитці. Зрівнявшися з нами, він скидає шапку й вклоняється:

— Добридень!

— Здрастуй, папашо, — відповів Нестор Варнайович. — Скажи, де тут кузня?

— Кузня? А онде, за церквою, на горбку!

— А Манджура в селі зараз? Ви його знаєте? — спитав я у старого.

— Авксентій? У селі, в селі. Він у нас голова сільради!

— Хто, хто? — зацікавився Полевой. — Манджура? Він що, голова сільради?

— Еге ж! — ствердив селянин.

— Твій дядько? — тихо спитав мене Полевой.

Я кивнув головою.

— Добре я, виходить, зробив, що взяв тебе, — усміхнувся Полевой. — Давай тоді шукати твого дядька. — І, підійшовши до Кожухаря, Нестор Варнайович наказав: — Ось тобі, Петре, гвинтівка, патрони. Їдь помаленьку до кузні. Як-небудь дотягнешся. А тоді шквар до міста сам — ми на підводі доїдемо… Ну, сідайте, хлопці.

Проминувши кладовище, ми заїжджаємо просто у двір до Авксентія. Дядька нема дома, і Оська мчить по нього до сільради.

Авксентій радісно зустрічає нас. Я знайомлю його з Полевим.

У хаті дядько розповідає:

— А на селі у нас новин, новин! Староста наш колишній, Сигорський, таки втік з петлюрівцями, пес поганий. Млин водяний у поміщика Тшилятковського ми забрали. За головного мірошника у нас тепер Прокіп Декалюк — ви ж його, мабуть, знаєте? А я, хто я — як би ви думали? — сміється дядько. — Таке цабе, не дай боже! Я голова сільради! Вірне слово! Був сход — біднота мене й обрала. «Ти, — кажуть, — Авксентію, постраждав від петлюрівців, то будь тепер у нас за головного». Зрозуміла річ, куркулі, ой, які незадоволені. Знають, лихо їм у бік, що я покажу їм бенефіса! Вони вже мені записки кидали: «Не загинай, Авксентію, — підпалимо!» Так ото я й злякався! Одне погано, що вони з бандитами знюхалися, а ті чималої шкоди можуть селу завдати. Їх же багато тепер по лісах вештається.

Тим часом Авксентієва дружина ставить на стіл миску з зеленим борщем і буханку хліба. Під час їжі Нестор Варнайович домовляється з дядьком про поставку фуражу.

— До четверга підготую тобі десяток возів, а зараз дам підводу, — обіцяє Авксентій.

Оксана розстелила на столі вишиваний рушник. Вона приносить у пелені яблука-циганки й висипає їх на стіл. Яблука тверді й трохи довгасті.

— Ну як, небоже, багато ти шибок побив за цей час? — питає Авксентій, бачачи, як я уминаю разом з Маремухою яблука.

— Він — герой, дорогу нам сюди показав, — хвалить мене Полевой. — Ми ось його незабаром до комсомолу приймемо, нехай тільки підросте трохи.

Темніє. У світлицю, шльопаючи по прохолодній долівці босими ногами, входить Оксана. Вона засвічує каганець.

— О, та ми заговорилися! — сказав Полевой. — Ну, спасибі, хазяїне, за яблука та за сіно. У четвер я пришлю до вас обоз. — І, вставши з-за стола, він простягнув руку Авксентієві.

Поки ми прощалися, Полевой надів шинель і туго застебнув її на всі крючки. Потім перекинув через плече ремінь свого важкого маузера. Надворі вже прохолодно. Добре, що Полевой захопив для нас бурку.

Ми ще раз попрощалися з Оксаною, з Оською та Авксентієм і полізли за Полевим на самісінький верх підводи. Полягали животами на м'яке, пругке сіно й укрилися буркою. Полевой ліг поруч з нами на сіні — великий, чубатий, від нього здорово пахне тютюном.

Їздовий — низенький червоноармієць — примостився з гвинтівкою в руках десь унизу, на передку; він майже закритий нависаючою над ним копицею сухого сіна. Нам видно тільки, як тремтять унизу туго натягнуті ним віжки. Коні, почувши дорогу додому, вперто мотають головами, — міцні посторонки раз у раз труть їм шовковисту шкіру.

Ми дивимося вперед на дорогу, якою, підстрибуючи й гойдаючись, їде наша підвода.

За березовою балкою сходить місяць. Чим далі ми їдемо, тим яскравіше його голубувате світло осяває навколишню місцевість.

Коли ми виїжджаємо з путівця на рівне шосе, Полевой легко повертається на бік і виймає з кобури свій маузер. Клацає запобіжник.

Уздовж шосейної дороги тягнеться густий сосняк. Дедалі рідше мелькають випадкові просіки, полянки. Чим ближче ми під'їжджаємо до міста, тим густішим стає ліс. Тепер щільна стіна дерев уже оточує з обох боків рівне Калинівське шосе.

Раптом, коли ми, переваливши через пагорб, з'їжджаємо вниз, з придорожньої канави навперейми нам вискакують троє.

Хто це? Невже бандити? Еге ж, бандити!

— Сті-ій! Холер-ра!..

Це закричав бандит, що було сили вхопивши за вудила наших коней.

Злякані коні, захропівши, підм'яли бандита й круто повернули вбік.

Підвода стала впоперек шляху. Від несподіваного повороту я мало не злетів униз.

— Ану, злазь, холера тобі в живіт! — скомандував їздовому бандит, який спинив коней. Двоє інших повільно, опустивши револьвери, підходять до коней. Вони, певне, гадають, що їздовий на возі сам.

— Тягни його звідти, паскуду! — хрипло вилаявшись, зажадав один з бандитів.

І в цю мить біля нас ударив сухий, різкий постріл. Маремуха схопив мене обома руками за плечі.

Вистрілив Полевой. Він трохи підвівся над сіном. Його каракулева кубанка злетіла. Майже до очей притиснувши довгого маузера, він стріляє по бандитах. Видно, як з тонкого ствола маузера вилітають гостренькі промені вогню. Хтось із бандитів, зойкнувши, важко повалився. Інші двоє метнулися вбік. Ось вони з розгону, один по одному перестрибнули канаву й зникли в густому лісі. Унизу, під нами, гримнув постріл. Це пальнув з гвинтівки по тікаючих бандитах їздовий. Луна прокотилася над безмовним листям і завмерла.

Як тихо стало відразу навкруги! Чути тільки, як ліворуч від нас, у лісі, куди втекли бандити, тріщить сушняк. Здається, наче якийсь опівнічний стривожений звір, міняючи своє лігво, мчить поміж дерев. Унизу, під колесами, застогнав підстрелений Полевим бандит.

— Стривай, Степане, не стріляй! — голосно, але цілком спокійно наказав їздовому Полевой. Потім, з маузером у руці, він скочив на землю.

— Пильнуй навкруги! — тихо наказав їздовому Полевой, а сам підійшов до бандита.

Нам з Петьком стало моторошно залишатися на підводі.

— Злізьмо, га, Петько? — шепнув я Маремусі, киваючи на дорогу.

Тихенько, чіпляючись руками за вірьовку, ми скочили на шосе й підійшли до Полевого. Він опустився навпочіпки перед бандитом і обшукує його. Страшно, але мені хочеться подивитися на бандита. Пересилюючи страх, я нахилився.

Бандит уже не ворушився. Його обличчя залите кров'ю. Ліва рука закинута далеко назад, наче він хоче схопити каменюку.

Я здригнувся… Ні… не може бути… я помилився…

Нахиляюсь до бандита зовсім близько, й знову мурашки забігали у мене по шкірі. Бандит дуже схожий на Марка Гржибовського.

— Петю, це не Марко? — штовхнув я в бік Маремуху. Петько теж нахилився до бандита, але одразу з відсахнувся.

— Марко!.. — злякано прошепотів він і позадкував від трупа.

Ну звичайно, це Марко, широкоплечий, кирпатий Марко, син ковбасника пана Гржибовського. Це його упертий лоб, його крута шия. Та й френч же на ньому, здається, той самий, англійського крою, з високим стоячим коміром, у якому ми бачили Гржибовського востаннє в Нагорянах.

— Дядьку Полевой! Це Марко Гржибовський! Ми його знаємо! — сказав я нашому квартирантові.

Але Полевой, замість відповіді, суворо наказав:

— Ану, йдіть на сіно! Без вас розберуться!

Він, очевидно, не хотів, щоб ми дивилися на вбитого. Ми відійшли набік і тільки-но зібралися лізти нагору, на сіно, як у цю мить за перевалом голосно заторохкотіли колеса якоїсь підводи.

Їдуть до нас.

А що як це поспішають на виручку приятелі Марка Гржибовського? Ми з Петьком відразу заховалися в затінок, під сіно. Мені здається, що ліс підкрадається до нас з усіх боків, з голінастими своїми соснами, з гіллястою вільхою, з низеньким чагарником. Кінський тупіт і деренчання коліс лунають дедалі гучніше. Аж ось з-за горба вилітає запряжена парою коней бричка і, не доїхавши кроків іі п'ять до нашої підводи, зупиняється.

— Кожухарю, ти? — неголосно окликнув Полевой, підвівши назустріч маузера.

— Товаришу начальник, я тебе трохи не признав, — радісно відгукнувся з брички Кожухар і, скочивши на землю з гвинтівкою в руці, побіг до Полевого, але, мало не наступивши на руку Маркові, відстрибнув і розгублено промовив: — Е-е, та у вас тут… — але не договорив. Він вражено став розглядати освітлене місяцем мертве обличчя Гржибовського.

— Гаразд, поїхали! — коротко розпорядився Полевой і сховав маузер у дерев'яну кобуру.

І ось за кілька хвилин їдемо далі, до міста. Ми з Петьком лежимо на сіні, ледве дихаючи, не ворушачись. Я пильно вдивляюсь у лісову гущавину. Тепер мені здається, що з-за кожного вільхового стовбура визирає бандит. Тінь дереш добре ховає бандитів, а ми, навпаки, освітлені місяцем, і нас добре видно звідусіль. Навіщо тільки їздовий так швидко жене коней? Їхав би повільніше! Адже підкови так дзвінко цокотять!..

Стукіт кінських підків і гуркіт коліс відлунюють по всьому лісі. Певне, почувши цей гуркіт, приятелі Марка Гржибовського — страшні, волосаті бандити — вже підповзають до шляху, щоб помститися нам. В руках у них бомби, обрізи. У цьому дрімучому лісі вони господарі — кожна стежка їм відома…

Та ось заіскрилися за лісом далекі вогні єпархіального училища. Вже близько місто. Там стоїть полк Полевого, там живе мій батько. У місті горять на вулицях електричні ліхтарі, а на мосту біля фортеці стоїть вартовий. Якщо бандити поженуться за нами, він не пустить їх до міста. На радощах я міцно пригорнувся до Петька Маремухи. А добре їхати тут, на сіні! Тепла бурка гріє нас, як ковдра. Ми дедалі ближче під'їжджаємо до міста. А попереду нашої підводи, на жовтій бричці, мій приятель Кожухар везе в повітову Надзвичайну комісію труп Марка Гржибовського.

Радісна осінь

Навчання в школі починається пізно восени. Вже облітає з дерев останнє жовте листя. Багато зарічанських господинь ворохами збирають його у мішки на Новому бульварі. Буде чим узимку розтоплювати плиту й годувати кіз.

Погода стоїть рівна: свіжі холодні дні, небо синє, ясне, цілими днями не побачиш ані хмариночки. Галич цих прозорих осінніх днів цілими зграями кружляє над Старою фортецею, над пожовклими її бастіонами. Чорноголові снігурі вже погойдуються на гілках горобини біля домініканського костьолу. Одну по одній вони хапають своїм міцними товстими дзьобами терпкі ягоди горобини. Рожеві черевця снігурів раз у раз мелькають по садках і у нас на Заріччі. Багато їх поналітало цієї осені до нас! Незабаром почнемо ловити їх пастками, тенетами, обмащеними клеєм лозинами.

Над балконом нашої колишньої гімназії, за голими гілками каштанових дерев, червоніє нова вивіска:

ПЕРША ТРУДОВА ШКОЛА

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

З гімназією покінчено назавжди! Я прийшов у клас як давній знайомий: заново склали класний журнал, і мене разом з усіма моїми товаришами вписали туди. Новин у нашій школі сила! Незабаром, кажуть, буде обраний учнівський комітет.

Пані Родлевська — учителька співів — ходить по коридорах смутна-пресмутна. Не доведеться вже, певне, їй, караморі, розучувати з нами «Ще не вмерла…» А нових наших пісень співати вона ще не навчилась. Її перевели в сусідній клас. Кажуть, що, коли учні називають її «товаришкою вчителькою», вона кривиться так, наче їй наступили на сукню. Замість Родлевської за вчителя співів нам дали Чибісова — того самого, який раніше викладав у вищепочатковому училищі. Чибісов дуже худий і носить димчасті окуляри. Так, він учитель нічого собі, сумирний, не кричить, коли трапляється розгулятися на його уроці, — ось тільки лихо, що кожного дня після уроків він ходить до кафедрального собору. Чибісов — регент: він командує соборними півчими. Він геть увесь прокоптився в церковному диму, від нього за верету, наче від попа, тхне ладаном і паленими свічками. Учитель української мови Георгій Авдійович Подуст утік за кордон разом із своїми дружками — петлюрівцями.

А ось природознавець Полов'ян — задоволений! Він невтомно бігає по сходах. Він сам скинув у актовому залі портрети всіх петлюрівських міністрів, повидирав їх з рамок і вставив на їхнє місце під скло старі фотографії своїх тварин і в першу чергу фотографію знаменитого мурахоїда.

Худющого Цузамена чогось не видно. Я чув, він усе хворіє, — певне, скучив за своїми німцями. А може, він просто боїться більшовиків? Та найголовніша й радісна новина, особливо для нас, колишніх вищепочатківців, це те, що завідуючим нашої трудової школи призначений Валеріан Дмитрович Лазарєв.

Першого ж дня навчання він зібрав нас в актовому залі й сказав:

— Ви не смійтеся, діти, що я погано розмовляю українською мовою. Я хоч і українець, але вчився в російському університеті — тоді цар не дозволяв студентам учитися рідною українською мовою. Звичайно, я деякі слова позабував. Але нині ми з вами живемо в Радянській Україні, де більшість населення розмовляє українською мовою. Ось і наша радянська трудова школа буде тому школою українською. І ви будете грунтовно вивчати нашу рідну українську мову, щоб знати її добре. Давайте, хлопці, жити дружно, не сваритися. Війна закінчилася, і тепер ми зможемо вчитися спокійно. Нашу школу названо ім'ям великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Не забувайте ніколи його мудрі, прості слова:

Учітесь, читайте: І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…

Ми раді були почути після тривалої перерви лагідний, спокійний голос любимого вчителя, та й ті, хто бачив його вперше, теж зустріли Лазарєва добре. Він усім сподобався.

У суботу, через три дні після зборів у актовому залі, ми з Петьком зустріли Валеріана Дмитровича біля вчительської. Я наважився й спитав:

— Валеріане Дмитровичу! А коли ви нас у підземний хід поведете?

— У який підземний хід? — здивувався Лазарєв.

Тут вискочив Петько Маремуха і запинаючись пояснив:

— А пам'ятаєте, Валеріане Дмитровичу, ви нам обіцяли, ще коли Петлюри не було?

— Стривайте… Стривайте… Ми збиралися піти в підземний хід біля фортеці?

— Збиралися! Збиралися! — закричав Петько Маремуха.

— Ну що ж, можна й піти.

— Правда, Валеріане Дмитровичу?! — навіть не повірив я спочатку, а Петько Маремуха мовив спроквола:

— А як же ми туди підемо, коли в нас ліхтаря нема?

Валеріан Дмитрович усміхнувся.

— Це справді заковика. Ну добре, я звелю Никифорові роздобути ліхтар.

Поки відбувався останній урок, наш давній знайомий сторож Никифор розшукав на складі ліхтар і налив його казенним, шкільним гасом.

Не встиг замовкнути дзвоник, не встиг природознавець Полов'ян загорнути класний журнал, як я вирвався з класу в коридор.

Слідом за мною подався Петько і, забувши, що з сусідніх класів ще не повиходили вчителі, загорлав на весь поверх:

— Васько, почекай, Васько!

На підлозі, біля дверей до вчительської, стояв старий, заіржавілий ліхтар «летюча миша».

Я, не роздумуючи довго, схопив його. Коли підбіг Маремуха, він скривився від жалю, але потім, розміркувавши, сказав недбало:

— Подумаєш, треба мені руки гасом бруднити…

З учительської, в кашкеті, з клубком шпагату під пахвою, вийшов Валеріан Дмитрович.

З-під чесучевої куртки виглядала в нього вишита українська сорочка, а на оксамитовому околиші форменого кашкета виднілася дірка від вийнятої кокарди.

— Вже зібралися? — спитав Валеріан Дмитрович, оглядаючи нас, і подав Маремусі клубок шпагату. — Неси!

Петько, гордий довір'ям Валеріана Дмитровича, швидко метнувся до сходів.

На вулиці Петько подивився на Лазарєва й спитав:

— А де ваша кокарда?

Лазарєв швидко обмацав кашкет і розгублено сказав:

— Загубив!

І став шукати кокарду на землі.

Тут я помітив, що він усміхається. «Добре, добре, — подумав я, — не проведеш!» Маремуха теж зрозумів, що директор жартує, й пробелькотав:

— Ні, справді, Валеріане Дмитровичу?

Лазарєв усміхнувся й сказав:

— А ви — окаті! Все помітите. Ну, скинув її. Не потрібна більше.

— А ви її… викинули? — обережно спитав Петько.

— Та ні, валяється десь дома.

Петько помовчав, пошморгав носом, а тоді раптом, запираючи в очі Лазарєву, тремтливим голосом попросив:

— Подаруйте її мені, Валеріане Дмитровичу.

— Кокарду? А навіщо вона тобі?

— А так… я всякі значки збираю…

«Ну й канюка ж! — подумав я про Петька. — І не соромно?»

— Ну що ж, подарую, — сказав Лазарєв.

— Правда? От спасибі! — сказав Петько й розцвів увесь в радощів.

За кілька хвилин, коли ми сходили на фортечний міст, Петько, задоволений, сказав:

— А знаєте, Валеріане Дмитровичу, боягузливі люди бояться цього підземного ходу. А я — от ніскілечки! Ми оце ходили влітку з Васьком у Нагоряни. Там є такі здоровенні Лисячі печери. Ми всі їх винишпорили — і нічого!

«Та що ж ти брешеш? — мало не закричав я. — Ми ж не були в самих Лисячих печерах».

Але Петько сам зміркував, що на радощах забрехався. Він почервонів, засоромився й глянув на мене такими жалісними очима, що мені стало шкода його.

Я вирішив не зраджувати Петька. «От хвалько! — подумав я. — Ніскілечки не боїться, он як? Побачимо, якої ти наспіваєш там, у підземному ході!»

Підземний хід починався біля обриву, під високою стіною.

Зовні він був схожий на найзвичайнісінький вхід до льоху. Кудись униз вели білі кам'яні сходинки, напівзасипані сміттям і гноєм. Просто на купі сміття, посередині входу, виріс великий кущ отруйного болиголова. Звідти, з підземного ходу, долинув до нас важкий запах плісняви, гнилого дерева.

Не сказавши нам жодного слова, Валеріан Дмитрович вийняв з кишені коробку сірників, витер сірник і, затуляючи од вітру долонею його вогник, засвітив ліхтар. У ліхтарі спалахнуло й одразу ж згасло павутиння і рівний язичок полум'я, майже непомітний тут, на вулиці, потягнувся вгору й став горіти спокійно, як у кімнаті.

— Тепер прив'яжи шпагат! — скомандував Лазарєв Маремусі.

Петько став навколішки й, висолопивши від хвилювання кінчик язика, прив'язав шпагат до стовпчика біля самісінької дороги.

— Ну що ж, рушили?

З цими словами Лазарєв перший ступнув у підземний хід. За хвилину його біла спина зникла в темряві. Йдучи по сходинках слідом за Лазарєвим, я помітив, що вартовий у сірій папасі махає нам на прощання рукою. Я підніс руку, щоб і йому помахати теж, але тут мене підштовхнув Петько, і я опинився в темряві, ледве розсіяній світлом ліхтаря. Не встигли ми пройти кількох кроків, як підземний хід круто повернув праворуч, під Стару фортецю, і світлий отвір виходу зник з очей.

Скільки ми йшли — не знаю. Але йшли довго. Нас оточувало з усіх боків вкрите пліснявою каміння. Підземний хід був схожий на вузенький коридор. Іти треба було зігнувшись. Я йшов слідом за Валеріаном Дмитровичем і майже нічого, крім білої його спини, не бачив. Десь зовсім поруч, розмотуючи клубок шпагату, сопів Маремуха.

— Обережно. Ану, посвіти! — сказав Лазарєв.

Я з ходу ткнувся ліхтарем просто йому в спину. Підняв ліхтар і посвітив. Збоку, із стіни, так наче його вимило підземною річкою, вивалилося каміння. Воно лежало перед нами, де-не-де пересипане глиною й піском. Звідкілясь знизу повіяло вогкістю.

— Тихше, хлопці! — сказав Лазарєв і взяв у мене ліхтар.

Я спершу навіть розгубився. Як же я буду тепер без ліхтаря? А що як цей хід виведе нас просто в криницю Чорної вежі й ми шубовснемо в бистру підземну річку?

Але Лазарєв, тримаючи ліхтар перед собою, став сміливо перебиратися через купу каміння. Ось він переліз, зупинився й посвітив мені. Вогонь ліхтаря сліпив очі, нога роз'їжджалися в різні боки, я майже помацки пройшов по нерівному, сипкому грунту й зупинився біля Валеріана Дмитровича. Далі ми пішли поруч. Після завалу хід став ширшим і чистішим. А земля під ногами пішла твердіша, наче її навмисне утрамбували.

Я вирішив, що тепер уже ніщо не перешкодить нам посуватися вперед, коли раптом Лазарєв знову зупинився.

Глуха дерев'яна перегородка перетинала шлях. Хтось навмисне й, очевидно, дуже давно забив підземний хід дошками. Товсті широкі дошки вкрилися пліснявою, а збоку, там, де вони були прибиті до стовпа, виріс на них цілий кущ поганок.

— Оце тобі й фунт ізюму! — сказав Лазарєв, оглядаючи перегородку. Він обернувся до нас, прищурився й, хитро посміхаючись, спитав: — Повернемо, виходить, назад?

— А туди? — сказав я, показуючи на перегородку.

— Туди, як же? Бачиш, перегороджено.

Настало мовчання.

Назад іти не хотілося. Чи варто було спускатися сюди, щоб, зустрівши на путі перепону, повернути назад?

Я підскочив до перегородки, простромив обидві руки в щілину між слизькими дошками й, упираючись ногами в нижню дошку, сильно потяг перегородку на себе. Не встиг н отямитися, як лежав уже на землі. Дошки від старості прогнили, й тому я зовсім легко віддер верхню, а нижню продавив у підземний хід. Ноги мої були тепер по той бік перегородки, а слизька, вогка дошка лежала на грудях.

«А що як мене хто-небудь потягне за ноги до себе з того боку підземного ходу?» — подумав я й підхопився.

— Ти, Манджура, справжній богатир, — похвалив мене Лазарєв.

Ми без великих зусиль відірвали ще одну дошку й пролізли один по одному через перегородку.

Тепер ми йшли по справжньому підземеллю, де, можливо, вже багато років ніхто не ходив.

Я йшов, задоволений тим, що пробив перегородку. Якби по я, ми й справді повернули б назад. Буде що розповідати хлопцям у школі. Навіть сам Лазарєв назвав мене богатирем. А це чогось варте!

Іти було легко, приємно — під ногами лежав чи то порох, чи то потерть. Ноги нечутно ступали по ній. Раптом у мене під ногою щось хруснуло й задзвеніло.

— Валеріане!.. — вигукнув я й не договорив.

Лазарєв одразу ж опустив ліхтар, і я побачив під старою холодною стіною чиїсь кістки й поряд з ними білий круглий череп, що уткнувся в землю очними западинами.

— Що таке, Васько, га? — злякано прошепотів Маремуха, навалюючись на мене ззаду.

Я не відповів Маремусі. Мені стало страшно. Тепер я пошкодував, що ми пішли сюди, в цей клятий підземний під. Він лежав довгий і вузький, цей скелет, витягши перед гобою обидві руки. Між ними, наче круглий булижник, білів череп. Лазарєв сміливо нахилився й підняв з землі задзвенілий ланцюг. Я побачив кайдани. Білі кістки рук одразу висипалися з круглих кайданних браслетів на землю.

— Хто це? — чужим, придушеним голосом спитав Маремуха.

— Хто це? — спокійно повторив Лазарєв, подзвонюючи кайданами й підносячи їх майже до самого обличчя. — Важко сказати. Можна тільки догадуватися… Давайте подумаємо…

У підземному ході стало дуже тихо.

Ліхтар горів блимаючи. Нерівні відблиски ліхтаря стрибали по стінах. У тиші підземелля було виразно чути дихання кожного з нас.

— Давайте подумаємо, — повільно повторив Лазарєв. — Коли уманський полковник Гонта разом з Максимом Залізняком підняв проти польських панів повстання, відоме в історії під назвою Коліївщини, пани придушили це повстання й стали ловити козаків Ґонти. Тут, у нашій Старій фортеці, теж сиділи перед смертю спіймані панськими гайдуками козаки. Хто знає — може, ця людина і є одна із них?..

Помовчавши трохи, Лазарєв додав:

— А можливо, цей кайданник — один з друзів славного повстанця Кармалюка. Бідолаха загинув тут не так давно. Я суджу по кайданах. Їм років із півтораста. В усякому разі чоловік цей не був паном, інакше не став би він умирати тут у кайданах.

Я нахилився й тільки-но хотів торкнутися черепа, як Маремуха заголосив:

— Не треба, Васько, не треба!.. — І шарахнувся вбік.

— Не займай! Облиш! — сказав мені Лазарєв.

… Я уявив собі, як умирав тут, у підземеллі, цей невідомий чоловік. Мабуть, він довго бився закутими руками об перегородку, та так і не міг її зламати… Він кілька разів брів назад, до тюремного замку, потім знову повертався назад, шукав іншого виходу з підземелля, аж поки, нарешті, знесилений, змучений катуванням, не впав назавжди на цю сиру землю.

Звичайно, він приятель Кармалюка! Адже тільки Кармалюк та його друзі могли зважитися втекти з цієї страшної фортеці. Певне, цей ось чоловік разом з Кармалюком підстерігав на горяних шляхах Подільщини панів, мстився їм за знущання з бідного люду. Може, разом з Кармалюком цей чоловік ховався в густих подільських лісах і де-небудь на привалі, в глухому, невідомому яру тихої зоряної ночі співав півголосом пісню хороброго Кармалюка:

Вбогі люди, вбогі люди, Скрізь вас, люди, бачу. Як згадаю вашу муку, Сам не раз заплачу. Кажуть люди, що щасливий, Я з того сміюся, Бо не знають, як я часом Сльозами заллюся. Куди піду, подивлюся, – Скрізь багач панує, У розкошах превеликих І днює й ночує…

І, мабуть, коли закінчувалася ця журлива, протяжна пісня, наставав світанок і зорі одна по одній меркли в небі. Тоді, при відблисках згасаючого вогнища, Кармалюкові товариші, збираючи зброю й готуючись виступати, заводили нову, сміливу пісню:

Гайда, хлопці, гайда, хлопці, І я буду з вами! Нападемо ми на панство Темними шляхами!

І, певно, перший, хто заспівував цю пісню, — був сам Устим Кармалюк. Я згадав усе те, що розповідав нам Лазарєв про Устима Кармалюка, й побачив його в передсвітанковому лісі, в півтемряві глухого яру, — високого, плечистого, в загорнутій коричневій чумарці з домотканого селянського сукна; я побачив грізно й сміливе обличчя його з тавром, випаленим розпеченим залізом на широкому чолі. Я бачив, як Устим Кармалюк, підперезавшись, насуває папаху, бере в одну руку старовинний курковий пістоль, в другу — сучкувату палицю й каже своїм друзям:

— Рушаймо, хлопці! Почастуємо панів!

… Так думаючи про Кармалюка, я йшов за Лазарєвим далі підземним ходом.

Поруч сопів наляканий Маремуха.

Я простягнув руку й намацав клубок шпагату, що його пін тримав перед собою. Шпагату залишилося зовсім мало. А що як ми тут заблукаємо?

Я хотів попросити Валеріана Дмитровича повернути назад, але не зважився. «Ще добре, що червоноармієць помітив, як ми пішли сюди, — подумав я, — в разі чого — він пришле нам на виручку своїх товаришів».

— Стійте! — сказав Лазарєв і підніс руку.

Розмахуючи ліхтарем, він обережно ввійшов у невеличкий зал. Праворуч у стіну тяглася чорна квадратна діра, а в лівому кутку залу чорніли дві щілини. Лазарєв повернув ліворуч, і коли ми з ним підійшли до щілин, то побачили, що продовження ходу тут. Правда, хід був закладений великим квадратним каменем, але Лазарєв міцно натиснув камінь однією рукою, і ця величезна брила граніту повернулася на залізній осі й стала впоперек. Тепер по обидва боки кам'яних дверей чорніли високі вузькі щілини. В кожну н них могла пролізти людина. Лазарєв мовчки передав ліхтар Петькові, а сам, опираючись руками об камінь, зазирнув углиб. Петько світив ліхтарем.

— Припустімо, що сюди йде головний хід. Ну добре, а що ж це таке? — І з цими словами Лазарєв підійшов до маленької квадратної діри, що чорніла збоку, аж під стелею. Ми рушили за Валеріаном Дмитровичем, і я спіткнувся об камінь.

— Ану, посвіти! — шепнув я Маремусі.

Маремуха витягнув руку з ліхтарем так, наче на землі лежав новий череп. Він заспокоївся, лише добре розгледівши, що під ногами у мене звичайний квадратний камінь. Мабуть, само ним і була закрита чорна діра, в яку зазирав зараз, зіп'явшись навшпиньки, Лазарєв. Раптом Лазарєв просунув у діру руку й став один по одному відкидати каміння. Тяжко гупаючи, каміння падало на землю, і напівкругле склепіння підземного залу двигтіло при кожному такому ударі. Лазарєв сміливо відкидав каміння, й за ним відкривалася чорна порожнеча. Коли діра стала великою й круглою, Лазарєв, киваючи на чорну западину, сказав:

— Сюди піти, по-моєму, цікавіше. Як ви гадаєте, га, хлопці?

Ми мовчали й, правду кажучи, думали тільки про те, щоб якомога швидше вибратися звідси на волю, на сонце, на свіже осіннє повітря. Не дочекавшись відповіді, учитель, махнувши рукою в бік входу, загородженого каменем, додав:

— Головна путь, розуміється, там. Але туди ми завжди встигнемо. Давайте краще зазирнемо в потаємне відділення.

І Валеріан Дмитрович, взявши ліхтар у Петька, ступнув до виламаної у стіні діри. Ми полізли за ним.

Йти зараз було значно гірше, ніж раніше.

З землі раз у раз витикалося гостре каміння, дорога пішла вгору. Та не встигли ми зробити й п'ятдесятьох кроків, як підйом закінчився і ми стали кудись спускатися. І чим далі ми йшли, тим стрімкіший був спуск і вужчий ставав підземний хід. Удвох тут протиснутися було неможливо. Лазарєв ішов попереду, подзвонюючи кайданами й розмахуючи ліхтарем. Але потім він став іти повільніше, обмацуючи стіни вільною рукою. Ноги так і ковзали вниз, я теж упирався руками об слизькі стіни, щоб не підбити Лазарєва. Ноги дедалі частіше намацували мокру землю. Знизу віяло сирістю.

— Валеріане Дмитровичу, підождіть! — гукнув я, і голос мій відразу ж змовк у цьому сирому, затхлому повітрі. За комір капнула вода. По стінах дзюрчали струмочки. Я вже йшов по воді, і мені причувалося кумкання жаб.

Та ось звідкілясь згори повіяло свіжим вітром. Я зробив кілька кроків і відчув, що хід знову пішов угору. Тут було сухіше. Води мов не було.

— Почекай, Васько! Не так швидко! — почав благати, наздоганяючи мене, Маремуха.

— Ну, давай швидше! — цитьнув я на Петька, і ми почали видиратися все вгору та вгору, поки я знову не наштовхнувся на Лазарєва.

Він стояв зігнувшись і освітлював засипану дрібним щебенем стіну.

Підземний хід закінчився.

— От заковика. Тупик! — сказав нам спантеличений Валеріан Дмитрович.

І справді, скидалося на те, що тут тупик, але повітря тут було чисте, свіже.

— Подержи, Манджура, — сказав Лазарєв, простягаючи мені ліхтар. — Ану, спробуємо! — І він щосили вдарив ногою в стінку.

І одразу ж нога його вгрузла в м'який, сипкий грунт. А коли він витяг ногу назад, ми побачили круглу діру, а за нею — сонячне світло.

Ми швидко розгребли землю руками й, коли нора стала широкою, відсторонилися, щоб дати дорогу Лазарєву. Я виліз з підземного ходу останній і спершу навіть не міг зміркувати, де ми є. Поряд з норою, оточеною кущами, височіла висока зубчаста стіна якоїсь вежі. За два кроки від вежі починався яр; далеко внизу, в скелястих берегах, бігла, виблискуючи на сонці, річка. І тільки поглянувши ліворуч і побачивши там, на горбі, звернену до нас тильною стороною Стару фортецю, я зрозумів, що ми потрапили в передмістя Татариськи, версти за півтори від нашого Заріччя.

— Я гадав, що ми в Калинівському лісі вийдемо, а тут, гляди, як близенько! — з жалем сказав Маремуха й додав: — Треба було в той хід іти.

— Ну, давай підемо! — визвався я. — Полізли назад?

— Ні, що ти! — злякався Маремуха. — Вже пізно.

І, наче побоюючись, щоб я не потяг його назад у цю чорну діру, Петько відійшов набік, до високої сторожової ножі.

— Валеріане Дмитровичу! Валеріане Дмитровичу! — раптом закричав він. — Дивіться, тут щось написано!

— Де написано? — спитав Лазарєв, підходячи до Маремухи.

— А ось, дивіться! — показав Петько, задираючи голову вгору.

Над входом до сторожової вежі, замурованої в кам’яну стіну, біліла вузенька мармурова плита. На ній був вибитий напис: «Felix regnum quod tempore pads, tractat bella».

— Це поляки написали, правда, Валеріане Дмитровичу? — радісно вигукнув Маремуха.

— Написано по-латині, — сказав Лазарєв. — Написові цьому років із двісті п'ятдесят. Тільки ось як його перекласти? Заждіть… — І Лазарєв заворушив губами, шепочучи про себе якісь слова.

Ми, очікуючи, дивилися на нього. Нарешті Лазарєв весело сказав:

— Ну ось, приблизно тут написано так: «Щаслива та держава, яка під час миру готується до війни».

Цієї хвилини я що більше став поважати Лазарєва. Петько дивився Валеріанові Дмитровичу просто в рот. Певно, Петькові було дуже приємно, що він перший помітив і показав учителеві цю біленьку плиточку.

А Лазарєв подивився навкруги, підібрав з землі кайдани й сказав:

— Ну, так ось — давайте, хлопчики, по домівках! Нагулялися ми з вами сьогодні — треба й міру знати.

— А ми ще підемо сюди? — спитав я.

— Обов'язково! Зберемо побільше охочих та й підемо у неділю на цілий день у похід. Пам'ятаєте, як до фортеці тоді з вами ходили?..

— У вищепочатковому, так? — підказав Маремуха.

Ми провели Лазарєва аж до бульвару, там попрощалися та й пішли до себе на Заріччя обідати. Біля Старої садиби ми кинули жеребок, кому післязавтра нести до школи ліхтар. Вийшло, що ліхтар однесе Маремуха.

А я, дуже задоволений сьогоднішньою прогулянкою, побіг додому з порожніми руками.

З Нагорян до нас у місто приїхав учитись Оська. Часто під час перерв ми вибігаємо з ним на майдан по каштани. Ми відшукуємо їх у купах пожовтілого листя, набираємо повні кишені і — гайда назад, на третій поверх. Дуже приємно шпурляти каштани з балкона через майдан — вони летять, наче кулі. Петро Маремуха наловчився й докидає їх аж до кафедрального собору, одного разу навіть Прокоповичу каштаном у спину влучив. Його, нашого старого бородатого директора, ми бачимо часто. Він пішов у попи й править у соборі. Смішним видався він нам, коли ми побачили його вперше в довгій зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях. Тепер, тільки-но потрапить Прокопович на очі, ми здіймаємо крик:

— Мухолов! Мухолов!

Повчилися ми спокійно тижнів зо три і вже не думали, що в нашу школу будуть записувати ще учнів, аж раптом у класі з'явився Котька Григоренко.

Я навіть здригнувся, коли побачив його в дверях нашого класу. У нас почався урок. Природознавець Полов'ян приколював до дошки малюнки скелета мамонта. Котька обережно, навшпиньках, щоб не помітив Полов'ян, пробрався в кінець класу. Він безшумно сів там на задній парті. Весь урок мені кортіло обернутися, подивитися хоч скоса, що робить Котька, але я стримував себе: адже ми — вороги!

На великій перерві Котька вже оговтався й почував себе так, наче й не йшов звідси на канікули. Він вимазав крейдою всю дошку, малюючи на ній хату під солом'яною покрівлею, стрибнув кілька разів через парту, виміняв у Яшки Тиктора за два олівці австрійський патрон. Зі мною й Маремухою Котька не розмовляв. А наступного дня до нас на парту, тільки-но закінчився третій урок, підсів коноплястий Сашко Бобир.

— Хлопці, допоможіть! — прошепотів він, оглядаючись на сусідів.

— А що? — спитав Оська.

— Хлопці, слухайте, — благаючи сказав Бобир, — у Котьки є мій «бульдог». Він приніс його в клас. Я підгледів, мін показував Тиктору. Хлопці, я вам за це дам дробу, у мене є цілий фунт дробу. Тільки допоможіть, хлопці!

— А де ж Котька? — спитав, встаючи, Маремуха.

Очі його запалали. Він вийшов з-за парти.

— Нагору побіг! — з хвилюванням відповів Бобир.

Сашко так хвилювався, що в нього навіть веснянки побагровіли.

Ми знайшли Котьку в кінці порожнього коридора третього поверху. Він ішов з убиральні до нас назустріч, засунувши руки в кишені.

— Котько, послухай! — тремтливим голосом зупинив його Сашко Бобир.

— Ну? — насторожився Котька й вийняв руки з кишень.

Він стояв перед нами в сірій гімназичній курточці, трохи нахиливши вперед голову; в його недобрих блискучих очах було побоювання, тривога.

— Котько, віддай «бульдог»! — рішуче сказав Бобир.

— «Бульдог»? — стривожився Котька. — У мене нема «бульдога».

— Не бреши, є! — прохрипів Бобир. — Він у тебе в кишені.

І цієї ж хвилини Котька стрибнув назад до вікна. Навперейми йому кинувся Петро й закричав:

— Хапай його за ноги!

Добре діло — хапай за ноги! Але ж це не так просто, як думає Петрусь. Котька розмахує ногами так швидко й сильно, що підійти до нього неможливо. Спиною він відштовхує Маремуху, але той міцно стиснув Котьчині руки й не відпускає. Григоренко крекче з люті, мотав головою, але вирватися не може.

— Та ну, хапай! Дай йому ляща! Чого ви боїтесь! — підбадьорив нас Петрусь.

Цієї хвилини мені вдалося спіймати Григоренка за ногу. Я міцно вхопив його за черевика й потяг що було сили до себе. Бобир піднатужився й шпурнув Котьку на підлогу, під самісіньку грубку, до ніг Маремухи.

Тепер Григоренко нам не страшний. Зараз ми його обшукаємо!

— Пустіть, сам віддам! — крізь зуби прохрипів Котька.

— Віддаси? — сидячи верхи на Котьчиних плечах, недовірливо перепитав Бобир.

— Віддам… Їй-богу, віддам, — пообіцяв Григоренко.

— Ану, пустіть його, хлопці, — наказав Бобир і схопився на ноги.

Не дужо охоче ми виконували цей наказ. Пом'ятий, скуйовджений Котька, не дивлячись на нас, повільно підвівся й струсив з штамів порох. Потім він поліз у кишеню й неквапно витяг нікельований «бульдог». Це був дуже хороший «бульдог» — новенький, блискучий, видно, з нього стріляли дуже мало.

Бобир навіть облизнувся.

— Ну, дай сюди, — попросив він, простягаючи свою довгу худу руку.

— Дати? Що дати? Чого ти хочеш? — міцно стискаючи рукоятку «бульдога», здивовано спитав Котька.

— Револьвер! — простогнав Бобир і простягнув назустріч другу руку.

— Револьвер? А дзуськи! — Із цими словами Котька, розмахнувшись, викинув «бульдог» у відчинене вікно. — Нате! — злобно прошипів він, і цієї хвилини внизу, на майдані, пролунав револьверний постріл.

Оце-то штука! Це, видно, вистрілив, ударившись об каміння, Сашків «бульдог». Ми поприсідали. А що як кулею вбили кого-небудь на майдані? Маремуха позадкував до сходів. А Котька, обсмикнувши сорочку, злобно посміхнувся й спитав:

— Взяли?

Тільки зараз ми отямилися, зрозуміли, як спритно обдурив нас Григоренко.

— Ти… ти… до батька захотів?! — вигукнув заїкуючись пополотнілий Сашко Бобир.

— Стривай! — зупинив Бобиря Петько. — Побігли на балкон, подивимось!

Ми помчали по коридору.

— Він що у тебе — самовзвод? — наздоганяючи Бобиря, із співчуттям спитав я.

— Авжеж, самовзвод… — жалісно відповів Сашко.

Ми обережно визирнули з балкона на вулицю. На майдані порожньо.

Жовте листя валяється на камінні. На самісінькому розі гімназії, під тим вікном, з якого щойно викинув револьвер Григоренко, стоїть якийсь червоноармієць і дивиться вгору, на третій поверх, де вітер погойдує обидві половинки відчиненого вікна.

Постоявши трохи під вікном, червоноармієць сунув револьвер у кишеню й повільно, раз у раз оглядаючись, пішов геть.

Сашко з тугою стежив за кожним його кроком. Ніколи вже не бачити йому свого «бульдога»! Та й ми всі з жалем дивилися вслід червоноармійцеві, а я подумав навіть: «Чи не побігти йому навздогін?» Мені здавалося, що, якби як слід попросити червоноармійця, він би віддав нам «бульдог». Навіщо він йому цей маленький, нікчемний револьвер з м'якими свинцевими кульками? Напевно ж, у червоноармійця є наган. Але поки я думав так, червоноармієць зник за кафедральним собором. Бігти було пізно.

Уже в класі Котька Григоренко, підійшовши до вчительської кафедри, погрозив:

— Ми ще з вами поквитаємося! Пождіть…

— Гаразд, гаразд. Ще схотів? Гадюка петлюрівська! — з люттю відповів Маремуха.

До класу ввійшов з нотами під пахвою Чибісов, і Котька, оглядаючись, сів за парту.

Невдовзі після цього випадку від Яшки Тиктора ми довідалися, що в трудовій школі на Тернопільському спуску в старших класах вивчають якийсь новий, невідомий нам предмет — політграмоту.

— Це про політику, мабуть, — статечно пояснив Бобир.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Маремуха.

— От і знаю… я все знаю… — застрибав Сашко. — Мій старший брат відвідує комсомольський осередок у друкарні, він мені казав таке саме слово.

— А чому у нас нема цієї… як, Яшко? — спитав Маремуха.

— Політграмоти, — підказав Тиктор.

— Чому нема? А хіба ти не знаєш чому? — відповів Бобир. — Учителі не хочуть, ось чому! Хіба їм політика на думці? Ось поскаржимося…

— Куди ти підеш, куди? — затупцяв біля Сашка Маремуха. Протягом цього літа він почорнів і навіть трохи підріс.

— А в той червоний будинок, що за Новим бульваром! — сміливо запропонував Бобир. — Мій брат казав, що в тому будинку всі начальники скарги від людей приймають.

— Ну, в червоний будинок… — злякався Маремуха. — Чого туди? Треба Лазарєва просити…

— Дивак, — сказав я. — Лазарєв нічого нам не зробить. Він поки ще сам, а цих гадів, отаких, як Родлевська, — багато. Вони його й так заїдають.

Наступного дня після уроків ми поверталися до себе додому на Заріччя. У мене на душі було легко й радісно — уроки нам задали неважкі, надворі стояла гарна погода. Ясно світило сонце, воно заливало все наше старовинне місто своїм яскравим промінним, освітлюючи сухі, ледь синюваті плити тротуарів, відбиваючись у калюжах води, не просохлої ще після нічного випадкового дощу.

Я мружився, дивлячись на сонце, й думав: «От було б добре, якби цілий рік стояло літо!» А скоро ж настане зима; почнеться вона з легких заморозків, покрівлі зранку будуть сивими, зав'яне зелена трава на городі, впаде, мертва, на землю, а потім підуть морози, один від одного міцніші, і річка враз зупиниться під Старою фортецею. Кинеш бабку — вона застрибає по кризі, заковзає і навіть сліду не залишить: таким гладким, слизьким, прозорим буде перша, ще дуже тонка, крига. Але тут-таки я уявив собі, як добре буде бігати вранці, на першій перерві, у шкільному дворі й проламувати затягнуті з ночі тонкою кіркою криги калюжки.

Це дуже приємно, коли ясного морозяного ранку ноги наче самі несуть тебе по мерзлих грудках! Потрапиш з розгону носком у таку калюжку — крига з хрустом проломиться, задзвенить, а ти вже помчав далі, й підошви залишилися сухими. А потім так добре після перерви з холоду вбігти в світлий клас, і, поки не ввійшов учитель, притулитися животом до теплої, натопленої грубки, що трохи пахне фарбою! І мені стало зовсім не шкода, що відходить осінь і незабаром настане зима. Це навіть краще. Нагострю свої снігурка…

Та ось спереду пролунав сильний і тремтливий голос Сашка Бобиря.

Сашко раптом заспівав:

Ми діти тих, хто виступав Громить Центральну раду, Хто паровоз свій зупиняв, Йдучи на барикаду…

Співав Сашко погано, по-козлячому, зовсім не так, як співали цю пісню червоноармійці, що стояли в єпархіальному училищі. Я хотів був гукнути Сашкові, щоб він замовк, аж раптом з ним разом заспівав і Маремуха:

Наш паровоз летить вперед! В Комуні лиш спинити. Не похитне в руках багнет, В нас шлях один відкритий, —

співали вони вже вдвох, маршируючи по круглих булижниках.

Тепер було важко утриматися й мені. Ми пішли просто посеред бруку, як справжні військові. Ми йшли й співали:

В нас є багато юнаків, Що йшли з батьками сміло, Несли патрони для боїв І помстою горіли…

Перехожі зупинялися й дивилися нам услід. А ми не ввертали на них ніякої уваги. Хто нам міг що зробити? Хто міг нам заборонити співати? Отак, з веселою піснею, ми вийшли на Новий бульвар. Вузенькою стежкою, що вела в глиб бульвару, поряд іти було важко. Ми пішли один за одним, і пісня одразу урвалася. На бульварі було зовсім як у лісі: просторо, багато голих дерев, а навкруги жодного камінця, тільки пагорби та канави.

Вітер гонив по бульвару жовте, сухе листя. Ноги грузли в листі, навіть коли ми йшли по стежці. Бобир з розгону стрибнув у засипану листям канаву. Він розпростерся там, мов жаба.

— От м'яко, хлопці, подивіться! — покликав він нас, борюкаючись у листі.

Ми, як у воду, кидаємося за ним у канаву, розгрібаємо листя, підкидаємо його жменями вгору, осипаємо золотим дощем один одного. Листочки літають над нами, мов величенні червонасті метелики, і, виляючи кривими хвостиками, стомлено падають на пожовтілу землю.

Нарешті ми покидаємо Новий бульвар і виходимо на вулицю.

— Ти про цей будинок казав, Сашко? — спитав Маремуха, показуючи пальцем на червоний двоповерховий будинок, що стояв поряд з поштою.

— Про цей, про цей, — захвилювався Бобир. — Сюди ось і треба було б піти.

— А у мене в цьому будинку знайомий служить, — похвалився Петько.

— Ну, не бреши… Знайомий.

— Чого — не бреши? — визвірився Петько. — А Омелюстий не тут працює? Ти хіба забув?

А Петько ж має рацію! Омелюстий справді тут працює. Мені й батько казав про це. Тепер Омелюстий живе десь у місті, у гуртожитку міськради, і ми зустрічаємо його, дуже рідко.

— Тоді давай ходімо до Омелюстого, — одразу вирішив Бобир. — Ось зараз. Ходімо!

— Ні, навіщо зараз? — відступився Маремуха. — Потім підемо… згодом.

— Ага, ага! — зрадів Бобир. — Нікого в тебе в цьому будинку, мабуть, нема. І ти набрехав нам про знайомого.

— Я набрехав? Тоді ходімо… Ось побачиш! — закип'ятився Петько й ступнув у бік цегляного будинку.

На коричневих дубових дверях цього будинку прикріплений картонний напис:

ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ (більшовиків) УКРАЇНИ

ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ

— Ну, заходьмо? — прочитавши цей напис, нерішуче спитав усіх Маремуха.

Сашко Бобир мовчки штовхнув Маремуху першого в широкі дубові двері. Але Маремуха одразу ж уперся руками в одвірок.

— Ну, йди, йди, чого ж ти? — сказав я. — Назад тільки, раки лізуть.

Лунко грюкнули за нами важкі двері.

Ми підіймаємося вузькими мармуровими сходами, а праворуч, у глиб першого поверху, іде напівтемний коридор. Куди йти?

Підемо краще коридором.

У його далекому кутку цокотить друкарська машинка. Ми робимо кілька кроків у півтемряві коридора й зупиняємося біля якихось дверей. За ними чути чийсь гучний голос. Несподівано двері відчиняються, і в коридор виходить наш колишній сусід Омелюстий. Він у високих брезентових чоботях, у вишиваній косоворотці, в синіх брюках галіфе.

— Ви чого тут, хлопці? — здивовано оглядаючи нашу компанію, питає Омелюстий.

— А це ми, дядьку Омелюстий… Здрастуйте!.. — І відсторонивши хлопців, я перший підходжу до Омелюстого.

— Василь? А я тебе не пізнав. Ну, заходьте, коли в гості прийшли, — запрошує Омелюстий, і ми входимо слідом ті ним у велику кімнату з кахляним каміном.

У кімнаті, сидячи на столах, розмовляють якісь люди. Побачивши нас, вони замовкають. Тут дуже накурено. Голубі хмарки диму пливуть до стелі. Біля каміна, пригорнувшись одна до одної, стоять три гвинтівки.

— Ось делегація до мене прийшла, — сміється Омелюстий, показуючи на нас рукою.

— А чим частуватимеш? — відгукується на його слова лисий кремезний старик у захисній гімнастерці. — Ти б хоч бубликів для них приніс.

— А де я їх дістану? — розводячи руками, каже Омелюстий. І запрошує: — Сідайте, хлопці, на підвіконня. Стільців у нас два, а людей, бачите, скільки.

Я перший розповідаю Омелюстому про нашу школу, про учком. Він уважно слухає мене й тільки інколи почісує підборіддя.

— Та директор у нас хороший, а от новий учитель співів Чибісов у церкві співає, в бога вірить! — втрутився в розмову Петько Маремуха.

— Та зажди ти, — огризнувся я. — Ось Родлевська зовсім не визнає учкому. Вона каже, що в учкомі самі нахаби та зухвальці.

— А нам потрібна політграмота… У другій школі є, чому у нас нема? — раптом сміливо випалив Сашко.

Омелюстий усміхнувся. Засміялися і його товариші, що сиділи на письмових столах, а один з них вийняв з кишені зшиточок, записав у нього щось.

— Гаразд, хлопці, все буде: і політграмота, і вчителі добрі, й сніданки, й грифельні дошки. Почекайте тільки трошки, — обіцяє Омелюстий, потираючи чоло. — Зараз усім ним багато треба вчитися. Ось я теж збираюсь до радпартшколи вступати.

Уже коли ми йдемо, я відкликаю Омелюстого набік і тихо кажу йому:

— А нас викликали до Чека. Ви Кудревич знаєте?

— Знаю, Васько, знаю, — підморгнув мені Омелюстий і порадив: — Не базікай тільки багато!

Рівно через тиждень після другої перерви в нашому класі з'явився високий хлопчина в простій коричневій сорочці, в грубих зелених брюках, у важких військових черевиках на лосячій підошві. Ми бігли по класу і, побачивши його, зупинилися: хто біля дошки, хто біля грубки, а Маремуха занімів на кафедрі.

— Сідайте, — несподівано запропонував нам цей молодий хлопчина. — Сідайте, — повторив він і відкашлявся.

Ми здивовано, де трапиться, сідаємо за парти.

— Хлопці, — хрипло говорить хлопчина й знову кашляє. — Товариші… Давайте познайомимося. Моє прізвище Панченко, мене прислав до вас повітком комсомолу. А навчати вас я буду політграмоти. Ви знаєте, що таке політграмота?

У класі тихо.

Що відповісти? Ми мовчки й з подивом розглядаємо нашого нового, не схожого на інших і якогось дуже скромного викладача.

ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ

Незвичайна і щаслива доля випала трилогії «Стара фортеця» — головній книзі Володимира Бєляєва. З першою її частиною читач ознайомився ще 1937 року. А над другою і третьою частинами трилогії письменник працював майже шістнадцять років. Повністю вона побачила світ у 1951 році і тоді ж була відзначена Державною премією СРСР. З того часу книжку неодноразово видавали й перевидавали у нашій країні і за рубежем.

Пристрасно і правдиво розповідає вона нашим сучасника про «перші сходи революції» — про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайні часи революційних перетворень Нинішній молодий читач, якому адресована «Стара фортеця», не тільки черпає з неї історичні відомості про перші перемоги Радянської влади, а й учиться на прикладі героїв твору жити й боротися, самовіддано служити рідному народові. Пересягнувши рубежі нашої Батьківщини, книжка продовжує благородну боротьбу за мир і справедливість на землі.

Не випадково в роки вторгнення американських агресорів у В'єтнам у Ханої «Стару фортецю» видали в'єтнамською мовою. Книжку Бєляєва вручали молодим воїнам разом з бойовою гвинтівкою. Одну з них, пробиту осколком ворожого снаряда і обпалену полум'ям вибуху, я знайшов на згарищі зруйнованого в'єтнамського міста, щойно визволеного від загарбників Як стійкий солдат книжка боролася в бойових лавах в'єтнамських патріотів, допомагаючи їм у визвольній війні.

Розповідь про зранену книжку, знайдену на полі бою, схвилювала Бєляєва.

«Немає для письменника вищої честі, — сказав він, — ніж бачити, як його книжка бореться й перемагає, допомагаючи народові у доброму ділі. Це щастя для митця. В трилогії я відродив те, що бачив і пережив замолоду, що неможливо забути. Всім життям і творчістю своєю прагну бути корисним народові, рідній партії, в лавах якої перебуваю ось уже півстоліття».

Півстоліття в партії — строк немалий. Є що згадати. І Володимир Павлович згадує. Згадує насамперед людей, спілкування і дружба з якими певною мірою визначили його життєву і творчу долю. А ще — дороге серцю старовинне українське місто Кам'янець-Подільський, жителі якого обрали письменника своїм почесним громадянином, овіяні легендами пощерблені стіни старої фортеці над урвищем, де хлопчаки й тепер шукають підземні ходи, пробують видертися на замшілі шпилясті дахи сторожових веж з вузькими амбразурами, затівають галасливі дитячі ігри. Ні, не в козаків-розбійників, як було колись. Нині у них інші ігри — в юних героїв революції, звичайно, і в тих, яких письменник-земляк оспівав у своїй книжці. У мріях не один з них, певне, уявляє себе відважним більшовиком-шахтарем Тимофієм Сергушиним, якого петлюрівці розстріляли тут, біля цих неприступних стін.

— Чи була насправді така людина? — питають у письменника.

— Так, була, — відповідає Володимир Павлович. — Тільки прізвище у неї — інше. І розстріляли її не у дворі фортеці, а на околиці міста, на кладовищі. Ми, кілька хлопчиків-гімназистів, на власні очі бачили, як озброєні петлюрівці вели революціонера на розстріл. Наказали йому зупинитися перед кладовищенським ровом. Прицілилися. Перш ніж до нас долинули постріли, ми почули, як він гнівно кинув в обличчя ворогам: «Хай живе Радянська Україна! Ніколи не відірвати вам України від Росії, кати!» Дитяча пам'ять до найменших подробиць зафіксувала сцену розстрілу, безстрашність комуніста. Він немовби передавав нам, хлопчакам, свій останній заповіт — свято берегти Країну Рад від ворожих зазіхань, зміцнювати дружбу наших народів. І ми поклялися тоді бути вірними цьому заповітові. Червона Армія вигнала петлюрівців з міста. Радісно зустріли ми переможців. Як щось дуже дороге брали з рук бійців і командирів стріляні рушничні гільзи, а якщо вже комусь із нас вдавалося проїхатись на військовому коні разом з бійцями — такому щасливцеві заздрила вся вулиця. Відтоді червоноармійці, командири і політпрацівники стали нашими великими друзями і порадниками.

Гімназію перетворили на трудову школу. В місті укріпилася Радянська влада.

Батьки Володимира Бєляєва працювали в губернській радпартшколі, і сім'я мешкала там же, на казенній квартирі. Тож він виховувався, можна сказати, не тільки в трудовій школі, а ще й у курсантському колективі, нерідко разом з дорослими слухав політичні лекції, брав участь у військових операціях. Адже довкола ще лютували петлюрівські недобитки.

Коли курсантів радпартшколи влітку, під час шкільних канікул, відрядили на сільськогосподарські роботи до радгоспу Грінчук, який був розташований біля державного кордону, то з ними поїхав і Володя. Одного разу прикордонники звернулися до курсантів по допомогу. Треба було ліквідувати банду, заслану з-за кордону на нашу територію. Перервавши польові роботи, курсанти спішно вирушили на завдання. Взяли з собою і Володю. Він пишався таким довір'ям і не підвів своїх старших товаришів під час сутички з бандитами.

Так закінчилися його останні шкільні канікули. Восени він вступив до Кам'янець-Подільського фабрично-заводського училища імені Балабанова, створеного при заводі «Мотор». Хлопці самі заробляли гроші, щоб прогодувати себе, виконували нескладні виробничі завдання — виготовляли продукцію для сільського господарства: робили соломорізки, інші машини, ремонтували млинове знаряддя.

Найчастіше Володя працював у ливарному цеху, де в нього було багато друзів-комсомольців, а у вільний від роботи час разом з товаришами по ФЗУ брав участь у оперативних діях ЧОПу. В рік смерті Леніна він став комсомольцем і того ж року надрукував у місцевій газеті нарис, присвячений великому вождю революції.

Закінчено фабзавуч. Володимир Бєляєв — ливарник четвертого розряду — їде до Бердянська, де стає робітником знаменитого Первомайського машинобудівного заводу на березі Азовського моря. Працював у ливарному цеху спочатку на мідному литті, потім — на «сірому чавуні».

Заводська романтика захоплює хлопчину, і він вечорами, після роботи, пише статті і нариси про трудові будні. Їх публікують не тільки в українських, а і в московських газетах. Йому довіряють редагувати виїзну газету «Червоний кордон». На старенькому автомобілі, який виділив у його розпорядження окружком партії, Бєляєв роз'їжджає по селах прикордонних районів, вміщує на газетних шпальтах одне за одним оповідання про нове, радянське життя, про пильність радянських людей. А в степу за редакційним автомобілем полює банда отамана Козака. Заряджений наган у молодого редактора завжди напоготові.

Потім — служба в армії, робота у важкій промисловості. Колиска революції, місто Ленінград, стало і його, якщо так можна висловитися, партійною колискою. Тут молодий робітник Володимир Бєляєв у серпні 1931 року стає комуністом.

Якось уночі на завод приїхав Сергій Миронович Кіров і заглянув до тієї майстерні, де працював Володимир Бєляєв з товаришами. Робітнича зміна затяглася того дня до пізньої ночі, і хлопці не поїхали додому, а влаштувалися спати просто в майстерні, під експериментальним танком.

Кіров підійшов до них і запитав:

«А чого це ви, хлопці, спите на підлозі?»

Вони пояснили, що трамваї у такий пізній час вже не ходять з-за Невської застави до центру міста, додому добиратися далеко, а пішки йти — не виспляться, адже вранці знову на завод.

«У такому разі, — сказав Кіров, — розвезу вас усіх по домівках на своїй машині. Одіспитесь…»

Так Володимир Бєляєв і його приятелі опинилися в одній машині з Сергієм Мироновичем. Їхали вони через усе місто, вкрите снігом, і Кіров по-дружньому розпитував хлопців, як їм працюється, з якими труднощами стикаються, чи не потрібна у чомусь допомога.

І молоді робітники, не криючись, докладно й щиро розповідали улюбленому керівникові ленінградських більшовиків про своє життя-буття, про трудові радощі і прикрощі. Хтось із хлопців сказав Сергієві Мироновичу про статті і замітки, які постійно друкує у щоденній газеті «Дослідник» її редактор — робітник Володимир Бєляєв. Кірова це дуже зацікавило, і він сказав:

«Я теж і робітником був, і у газеті «Терек» друкувався, та ось на партійну роботу відкликали. А ви не кидайте писати. Дуже це потрібна і корисна справа. Можливо, з вас вийде письменник…»

Розмова з Кіровим спонукала Володимира Бєляєва серйозно замислитися над своїм літературним покликанням. Він знайомиться з відомими ленінградськими письменниками Миколою Тихоновим, Михайлом Зощенком, Віссаріоном Саяновим, Юрієм Германом, які з увагою поставилися до його творчої долі.

У ленінградських журналах і газетах з'являються публікації оповідань Бєляєва, які відразу ж по-доброму помітили і оцінили читачі.

В архіві Володимира Павловича збереглися нотатки письменника Івана Дмитроченка, який у тридцяті роки працював інструктором Ленінградської асоціації пролетарських письменників. Кілька сторінок у цих нотатках присвячено Бєляєву.

«Якось, — пише Іван Дмитроченко, — з розмови з Марією Костянтинівною Тихоновою, дружиною Миколи Тихонова, я довідався, що в редакціях став з'являтися вродливий юнак, схожий на цигана, з кучмою волосся на голові, пише непогані нариси і оповідання…

Відвідуючи заводи і фабрики Ленінграда, я зустрів одного разу в маленькому кабінеті життєрадісного юнака. Коли він говорив, в його оливкових очах аж сяяла невичерпна радість. Це й був Володя Бєляєв, робітник заводу. Після нашого знайомства пін став часто з'являтися в коридорах редакцій разом з тоді ще молодим Юрієм Германом. Був час, коли я прожив тижнів два в неоштукатуреній квартирі Бєляєва, в бетонному похмурому будинку на розі Староневського проспекту і вулиці Бакуніна… Посміхаючись, Володя сказав: «Не журися, Ваню, тут прозаїк Євген Соболевський написав свою найкращу повість «Веселий похорон», цей склепик уже знаменитий!»

Ось у цій непоказній і недобудованій квартирі і писав Володимир Бєляєв свої оповідання, два з них — «Дитинство» і «Ровесники» — тоді ж дістали високу оцінку громадськості, були відзначені премією ВЦРПС на Всесоюзному конкурсі робітничих авторів. Тут же потім він почав писати і «Стару фортецю». А спонукав його до цього один із засновників радянської дитячої літератури, чудовий поет Самуїл Якович Маршак. Він узяв шефство над молодим талановитим літератором».

«Оповідання ваші, голубе, цілком гідні того, — сказав Маршак своєму вихованцеві, — щоб випустити їх окремою книжкою. Але знаєте, ось що: за ними, за оповіданнями вашими, постійно вимальовується, а правдивіше — відчувається цікаве, старовинне місто, долі живих героїв. Коротше кажучи, їм потрібна просторіша «житлова площа». Напишіть-но, голубе, повість. І неодмінно покажіть мені, що у вас виходитиме…»

Бєляєв послухався поради уславленого майстра літератури і став писати повість, показуючи кожен щойно написаний розділ Маршаку. Так, при найсуворішій редактурі Маршака, народилася перша книжка майбутньої трилогії. Називалася вона тоді «Підлітки». За рекомендацією перших читачів рукопису — письменників Самуїла Маршака, Віссаріона Саянова і Марка Колосова — вона була надрукована в одинадцятому номері журналу «Молодая гвардия» за 1936 рік, а наступного року вийшла окремою книжкою уже з назвою «Стара фортеця».

Так розпочався творчий шлях Володимира Бєляєва до знаменитої трилогії, до інших книжок, у кожній з яких живе правда життя, правда часу, жива пам'ять про героїчне минуле.

У 1940 році журнал «Звезда» у двох номерах, серпневому і вересневому, з продовженням друкує другу частину трилогії — повість «Будинок на Житомирській», яку потім, навесні 1941 року, незадовго до початку війни з фашизмом, випустив «Детиздат» окремою книжкою під назвою «Будинок з привидами».

Війна застала Володимира Бєляєва в обложеному Ленінграді. Він добровольцем вступає до народного ополчення, споруджує оборонні рубежі, бере участь у сміливих діях винищувального батальйону і у вільні хвилини пише публіцистичні нариси для газет, по гарячих слідах подій створює сценарій для антифашистських фільмів «Час розплати» і «У старої няні». По радіо з обложеного міста линув упевнений, твердий голос письменника, який закликав до священної боротьби з ненависними загарбниками.

Володимир Бєляєв захоплювався стійкістю ленінградців, волю яких не могли зломити ні голод, ні безперервні бомбардування. Він на власні очі бачив, як умирали на вулицях виснажені від голоду люди. Умирали, але не здавалися. І він писав про це у своїх нарисах і статтях. Серце його стискалося від горя, коли він дивився на опухлу від голоду дружину, бачив, як помирав його зовсім ще маленький син Володя, а він нічим не міг допомогти їм.

1942 року, ставши кореспондентом Радінформбюро, Володимир Бєляєв пліч-о-пліч із захисниками радянської Півночі брав участь у битві на морі. Потім, після бою, надсилав свої кореспонденції з Мурманська, коли на його вулицях гриміли вибухи фашистських авіабомб, — по п'ятнадцять, а то й більше нальотів на день робили тоді гітлерівські загарбники на заполярне місто. Не раз ходив на бойових кораблях в Арктику, на Нову Землю. У червні 1943 року мало не загинув разом з екіпажем радянського корабля «Рошаль», який віз боєприпаси і літаки з Колгуєва на Нову Землю і зненацька був атакований німецьким підводним човном. Разом з морськими льотчиками літав у льодову розвідку.

Про все, що йому довелося взнати і пережити в обложеному Ленінграді, в морських баталіях, у льодових арктичних битвах, про мужність ополченців і червонофлотців, про небувалу стійкість радянського народу Володимир Бєляєв розповів світові.

У серпні 1944 року, на заключному етапі війни, кореспондента Всесоюзного радіо Володимира Бєляєва перекидають з півночі на захід, на визволену Радянською Армією українську землю. Перед відльотом у Львів він відвідує першого секретаря Спілки радянських письменників Олександра Фадеєва і чує від нього напутні слова:

«Ваше завдання там, на заході, полягатиме в тому, щоб будь-якими силами і засобами морально і політично добивати фашизм!»

Діставши таке завдання, Володимир Бєляєв повів напружену, повну ризику й небезпеки боротьбу з тими, хто на землях Західної України перетинав народові, що вперше дихнув на повні груди після важкої фашистської окупації, шлях до миру, творчої праці.

На лісових дорогах і в глухих селищах лютували бандерівці та інші українські націоналісти, чинили кривавий розбій, вбивали невинних людей, партійних і радянських працівників, сільських активістів.

Памфлети Володимира Бєляєва, присвячені боротьбі народу Західної України проти фашизму і націоналізму, не тільки зривають маски з ворогів соціалізму, досвідчених заокеанських розвідників, професійних убивць та їхніх духовних наставників, але й змальовують героїв битви з цими емігрантськими, антирадянськими покидьками, оспівують красу й силу патріотичних почуттів кращих синів і дочок української землі. Письменник закликає радянських людей бути пильними, свято берегти справу миру і соціалізму.

В. П. Бєляєв належить до покоління комсомольців 20-х років, яке було свідком народження держави нового типу і понад шістдесят років утверджувало життєвість цієї держави, покоління, що завжди відзначалося невтомним пошуком справи, в якій можна якнайповніше випробувати самого себе на міцність.

Володимир Бєляєв так охарактеризував молоде покоління перших літ Радянської влади:

«Просто ми завжди хотіли жити чесно, жити активно. Мені замолоду найкращим порадником у житті був комсомол. Комсомол не тільки гартував мене ідейно, але й визначив мій шлях у житті… Якщо ви пам'ятаєте, у «Старій фортеці» саме з молодими, робітниками пов'язані мої найзаповітніші думки як письменника».

Роботу над книгою «Стара фортеця» Бєляєв почав, коли йому не було й тридцяти, а закінчив її уже в зрілому віці. Писав він про свою молодість, про перші роки Радянської влади. На той час, коли робочий хлопець узявся за перо, вони вже стали історією. Отож довелося багато що пригадати, уточнити, перевірити. Працюючи над трилогією, письменник прагнув тісно поєднати минуле з сучасним, з нинішнім днем країни, з життям молоді, думав про те, щоб його майбутній твір нерозривно злився з тією справою, якій віддавала себе молодь, що прийшла на зміну першим комсомольцям, щоб книга не просто розкривала факти історії, про які не можна забувати, а й відповідала духу епохи, йшла в ногу з часом, з комсомолом, учила діяти в нових історичних умовах.

А час — тридцяті роки — був тривожний. Усе вище підводив голову фашизм, і Володимир Бєляєв у життєвому матеріалі, на якому створювалася книга, шукав свіжі зерна, які б змогли прорости в сучасність, стати корисними для нового покоління, для будівників і захисників соціалістичного суспільства.

Що було конче потрібно в умовах воєнної загрози, яка насувалася? Ідейно згуртувати молодь, навчити й пильно стежити за підступами ворога, готуватися до того, щоб будь-якої миті дати нищівну відсіч агресорові. Військово-патріотичне виховання і тоді було першочерговим завданням часу. Розповісти молоді про героїв перших битв за революцію, про підступність ворога і мужність бійців Червоної Армії, про радянських людей, готових, не шкодуючи свого життя, постояти за свій народ, за Радянську владу, — означало для митця допомогти художнім словом розв'язати це пекуче, по-державному важливе завдання.

Так сприймав вимогу часу Володимир Бєляєв, розмірковуючи над тим, якою повинна бути його книжка. Вона народжувалась у неспокійні роки, тривоги яких не могли не залишити на ній свого відбитку. Тема захисту Країни Рад стала головною у першій книзі «Старої фортеці». Так веліло серце. Так велів громадянський обов'язок.

Друга книжка трилогії — «Будинок з привидами» — створювалася в роки небаченого розмаху соціалістичного будівництва, стахановського руху, коли комсомольці-добровольці залишали рідні міста і села, їхали на заклик партії у далекі краї зводити гіганти індустрії, зміцнювати промислову та оборонну могутність Батьківщини. Хіба міг письменник не відгукнутися на цей патріотичний рух молодих ентузіастів, тим більше, що й сам він колись, закінчивши фабзавуч, залишає рідний Кам'янець-Подільський і разом з комсомольцями вирушає туди, де найбільше потрібні ливарники, — до Азовського моря, на машинобудівний завод. Саме про це, про той час, коли він з товаришами не тільки по-ударному працював, але й вчився влучно стріляти з гвинтівки, нерозривно був пов'язаний з Червоною Армією, з прикордонниками, разом з іншими нерідко вирушав ловити диверсантів, брав участь у збройній боротьбі проти контрреволюційних банд, Бєляєв почав писати нову книжку, що стала продовженням «Старої фортеці». Нехай комсомольська зміна повчиться на прикладі перших молодих ударників праці не тільки на совість, по-соціалістичному працювати, а й опановувати військові знання. Недаремно ж комсомол закликає молодь складати норми на значки «Ворошиловський стрілець» та «Будь готовий до праці і оборони!». Це теж поклик часу.

Три передвоєнних роки Володимир Бєляєв присвятив роботі над повістю про молоду робітничу гвардію, що загартовувалась у горнилі перших індустріальних перемог Радянської влади.

Останню частину трилогії — «Місто біля моря» — Бєляєв писав, коли країна зводилася з попелу, відбудовувала зруйноване в лиху годину битви з фашизмом народне господарство. Про самовіддану працю радянських людей, про боротьбу за піднесення вітчизняної промисловості, ідейне змужніння і творчу активність молодого робітничого класу і розповідає письменнику своїй книжці. В кожному розділі повісті, в кожному її образі відчувається перегук двох історичних епох, двох поколінь молоді; книга наче передає новій комсомолії трудовий і моральний досвід молодих героїв, які зустрічали своє повноліття в лавах будівників соціалізму, натхненних великою мрією про майбутнє.

Як бачимо, кожна книжка трилогії «Стара фортеця» була не тільки сучасною, а й своєчасною, поспішала на допомогу юні сорокових — п'ятдесятих років. Недарма про неминущу актуальність бєляєвської трилогії автор чудового твору про доблесних захисників Брестської фортеці, лауреат Ленінської премії Сергій Сергійович Смирнов писав: «В одвічному питанні молоді «робити життя з кого» книжка» Бєляєва ще не раз допоможе багатьом юнакам та дівчатам. Книжка — друг і ненав'язливий вчитель — відкриє їм красу і щастя подвигу» в ім'я народної справи, змусить їх душею відчути і радісну насолоду справедливої боротьби, і горду гідність праці в робітничих лавах товаришів. Вона навчить їх дружби і любові, чесності і щирості, стійкості і наполегливості — найкращих рис людини і громадянина, що так потрібні людям, які стоять на порозі світлого майбутнього — комунізму».

Правдиво змальовуючи образ покоління, народженого революцією, Володимир Бєляєв постійно думав про свого читача, теперішнього і майбутнього, висуваючи в трилогії на арену дій таких героїв і такі події, які сам час вимагав поставити попереду, щоб вони вели за собою на славні діла молодь нових бойових і творчих літ.

Письменник-комуніст серцем сприйняв політику партії і визначив точну мету ідейно-моральної спрямованості своєї творчості, її виховних функцій. І він не помилився; його творча праця стала у великій пригоді тим, кому була адресована книжка — молоді нового часу. Цей твір знайшов у їхніх серцях палкий відгук.

Як і всякий справжній митець, письменник, ясна річ, скористався правом на домисел, на узагальнення і типізацію образів, але при цьому ніколи не відходив від життєвої правди, ніколи не забував про те, що за його книжкою прийдешні читацькі покоління судитимуть про те, якими були насправді люди його часу, як вони жили і боролися, працювали і любили, заново відкривали для себе навколишній світ, осяяний полум'ям революції.

Він відтворював суту правду подій, змальовував героїв, стверджував правду свого часу. І знав, що цю правду він несе в новий час, і йому, звичайно, хотілося, щоб вона вірно служила майбутнім поколінням, запалюючи їх жагою діяльності, прагненням наслідувати героїв книжки. Ось чому письменник, не викривляючи реальної дійсності, відбирав із багатющих запасів свого життєвого досвіду насамперед цікаве і повчальне, те, що переживе не лише сьогодення, а й завтра, вступить у прийдешній день.

У «Старій фортеці» ми відкриваємо для себе не тільки художню реальність великих історичних подій, а й читаємо про буденне життя мешканців невеличкого стародавнього містечка, звичайні хлоп'ячі ігри й захоплення, пустощі і витівки. І ось що характерне ми помічаємо, читаючи цю книжку: все буденне й незначне в долі героїв, у долі міста поступово відходить на задній план і дедалі яскравіше, вагоміше виявляє себе життя — велике, бурхливе, багатогранне революційне життя, в якому по-новому формуються людські характери і чітко окреслюються обличчя наших друзів і ворогів.

Автор не суперечить тут правді життя, правді історії. Революція визначила долю багатьох мільйонів людей. У її світлі особливо виразним стало велике і мале, справжнє і фальшиве, сміливе і легкодухе. Революція вела народ до головного — до визволення трудящих від гніту експлуататорів, до вільного, щасливого життя, до повного розквіту людських талантів і здібностей.

Це і є те головне, що переймає оповідь «Старої фортеці». Правда революції увінчує все пережите юними героями книжки, мешканцями міста, визволеного Червоною Армією від сваволі петлюрівців та їхніх союзників — білопольських інтервентів. Цю правду і змалював Володимир Бєляєв, опираючись на власні спостереження, на долю близьких йому людей, на реальні історичні факти свого часу. І ці факти, що визначили всі вчинки героїв, письменник поставив у центрі розповіді, вивів у своїй книжці на передні рубежі. Він добився того, що безліч чудових і точних деталей, вплетених у тканину розповіді, не заступили його провідної думки, не завели у дрібнотем'я вбік від головної течії життя.

Як показала довголітня щаслива доля «Старої фортеці», книжка стала потрібною і корисною читачеві саме цією правдою, що виникла в атмосфері соціалістичної революції. Вона допомогла молоді правильніше побачити поступальний революційний процес і визначити своє місце в лавах будівників нового суспільства. В яскравому художньому зображенні народного життя на світанку Радянської влади і полягає значення трилогії, її неминуща цінність для молодого читача.

Володимир Бєляєв усією силою свого таланту, силою любові й ненависті відгукується на людський біль і лихо, на вимогливий заклик чесних людей світу приборкати фашизм, зірвати маячні плани паліїв війни, що сіють на землі ядерну загрозу і вбивства, наклепи і провокації. Саме цим душевним болем перейнята інша книжка Володимира Бєляєва «Вишневі алеї», до якої увійшли найкращі твори письменника — повість, оповідання і памфлети, створені в останні роки.

Назву збірці дало документальне оповідання про подвиг, що його здійснив у перші дні війни маленький гарнізон прикордонної застави, яким командували лейтенант Олексій Лопатін та політрук Павло Гласов. Вони загинули у нерівному бою із загарбниками, їх поховали на сільському кладовищі недалечко від застави. «Прикордонники, які прийшли служити сюди, — пише автор, — посадили на заставі вишневу алею на честь славного подвигу своїх попередників. Навесні дерева вкриваються ніжним білим цвітом, а ближче до середини літа на них рясно червоніють соковиті вишні. Ніхто не зриває їх — така традиція. Наливаючись соком, вони поступово падають на землю і червоніють під деревами, немов краплі крові, якою колись зросили цю землю герої-прикордонники».

В образному ладі книжки відбито всенародну пам'ять про мужніх борців за свободу і незалежність нашої Батьківщини. Ми ніби чуємо відгук тужних дзвонів білоруської Хатині, завивання вітру у руїнах Брестської фортеці, трагічний реквієм, що звучить на Піскарівському кладовищі в Ленінграді.

Відомості про героїчних прикордонників-лопатінців автор збирав багато років, він довго жив на заставі, яку лопатінці захищали до останнього подиху, стримуючи натиск гітлерівських полчищ. Цій заставі присвоєно ім'я лейтенанта Олексія Лопатіна, Героя Радянського Союзу. В Народній Республіці Болгарії одну з прикордонних застав також названо іменем О. Лопатіна.

Не дізналися б ми, напевне, і про високий моральний подвиг скромної дівчини Іванни Ставничої, яка відверто кинула в обличчя церковним фанатикам суворе звинувачення у дворушництві і підступній зраді, якби не слідопитський пошук Володимира Бєляєва. У післявоєнному Львові письменникові вдалося знайти сліди убивць Іванни, і у своїй повісті «Хто зрадив?», також уміщеній в збірці «Вишневі алеї», він розкрив правду вчиненого злочину. Обплутана густим павутинням єзуїтських провокацій, дочка священика Івана, натура щира і простодушна, опинилася на краю прірви, в жорстоких лабетах так званих «духовних пастирів» — гітлерівських агентів. Руйнувалась її мрія про те, щоб навчатися в університеті, стати науковцем. Осіняючи Іванну хрестом, запеклий антирадянщик митрополит граф Андрій Шептицький лицемірно переконував свою хрещеницю: «Не побивайся за безбожним університетом. Присвяти себе цілком служінню в товаристві імені пресвятої діви нашої Марії… Зроби все можливе, щоб застерегти знайомих тобі юнаків та дівчат від вступу до комсомолу. Квиток у кишені наших молодих галичан — це каїнова печать назавжди, найбільший гріх перед господом богом. Запам'ятай це! Будь-якими засобами треба викорінювати згубні плевели безбожного вчення».

Не послухалась Іванна напучень митрополита, який вчив безвладно скорятися злу, сковував її волю і прагнення до кращого життя. Вона на власні очі бачила, як у роки варварської навали фашистів з благословення церковників-націоналістів бандерівські бандити жорстоко знущалися над невинними людьми, як есесівці, на пряжках поясів яких були виштампувані слова «З нами бог!», прирікали на загибель старих і малих, стріляли у беззахисних впритул, у потилицю. Десятки тисяч мирних жителів тільки у Львові винищили вони за тридцять сім місяців фашистської окупації.

Побачивши зраду людей, у яких вона раніше вірила, Іванна поспішає на допомогу борцям за свободу, рятує з табору смерті військовополонених, зближується з радянськими підпільниками.

Єзуїти, підступно виманивши Іванну з підпілля, присудили її до смертної кари. І коли есесівець накинув дівчині на шию зашморг/вона рішуче зірвала з себе натільний хрест і шпурнула його геть, звільнившись раз і назавжди від релігійних пут.

Володимир Бєляєв створив великий цикл памфлетів «Слуги фашизму і реакції», на конкретних прикладах переконливо показавши антинародну суть буржуазних українських націоналістів та уніатських церковників, які благословляли їх. Нині вони влаштували собі кубло у західних країнах, де їм платять за зрадництво, за будь-яку антирадянську акцію, будь-який виступ проти комунізму. Памфлет «Загадка Вулецьких горбів», спрямований проти націоналістичних терористів та запроданців, що подвизалися на шпигунській службі у гітлерівців, розриває історію зникнення великої групи львівської інтелігенції у перший рік фашистської окупації.

Вивченням цієї трагедії Володимир Бєляєв почав займатися дуже давно, ще наприкінці війни, коли працював у Надзвичайній комісії по розслідуванню німецько-фашистських звірств на Львівщині. Саме тоді й пізнав він у всій глибині практику нечуваного терору націоналістів-головорізів, підбурюваних на нові грабежі і вбивства двома фюрерами — українським поповичем Степаном Бандерою і гітлерівським розвідником Теодором Оберлендером. Уже тоді були знайдені документи, які доводили, що гітлерівці здійснили своє злодіяння над львівськими вченими з благословення уніатського митрополита Андрія Шептицького за «чорними списками», заздалегідь складеними для вбивць організацією українських націоналістів.

Однак хто саме був безпосереднім виконавцем цього масового вбивства, тривалий час лишалося невідомим. Тільки через двадцять років після війни письменникові вдалося розкрити таємницю загибелі великої групи визначних наукових працівників Львова, встановити імена катів, що вчинили нечуване звірство. Як виявилося, це були гауптштурмфюрер СС Ганс Крюгер і «науковий спеціаліст» абверу професор Теодор Оберлендер, один із командирів націоналістичного батальйону «Нахтігаль», карателі якого і скоїли кривавий злочин у Вулецьких горбах.

Організатори вбивства львівських учених лишилися живі. А втім, західна церква й досі своїми проповідями про християнське всепрощення, по суті, захищає від суду історії явних злочинців, прикриває їхні криваві злочини. Памфлет Бєляєва закликає не просто пам'ятати про цю жахливу трагедію, а й зробити все можливе, щоб такі лиходійства ніколи більше не повторилися на нашій землі.

У своїх публіцистичних творах Володимир Бєляєв переконливо розвінчує підступи націоналістів-клерикалів, що осіли у Канаді, Нью-Йорку, Мюнхені. Це вони з усіх сил намагаються відродити запеклого ворога українського народу — уніатську церкву. Особливо затято обстоює цю безглузду ідею колишній колабораціоніст Йосип Сліпий. Трудящі Львова і навколишніх сіл добре пам'ятають його криваве співробітництво з гестапо та абвером гітлерівської Німеччини.

Памфлети письменника сміливо атакують підступи нинішніх фашиствуючих молодчиків, націоналістів і єзуїтів, збуджують у душах радянських людей високе почуття пильності. У гострій ідеологічній боротьбі, яка відбувається сьогодні на всіх континентах світу, в боротьбі прогресивного людства проти неофашистів, клерикальних слуг темряви і мракобісся публіцистика Володимира Бєляєва набуває особливої актуальності, зриває маски з тих, хто вдає з себе безвинних овечок, водночас намагаючись повернути назад колесо історії, загальмувати рух мільйонів до прогресу, до морального визволення.

«Це мені хотілося нагадати читачам, — пише Володимир Бєляєв, завершуючи свою книжку. — Адже націоналізм продовжує жити за кордоном, його носії не відмовилися від своїх підступних планів. У загальному хорі войовничих антикомуністів чути голос і тих, хто прагне відродити унію на українській землі… Нехай же факти історії нагадають людям про ті злочини буржуазних націоналістів та уніатів, забувати про які ми не маємо права! В ім'я миру на нашій землі! В ім'я справедливості і щастя!»

Володимир Бєляєв пише про те, що глибоко знає і чудово пам'ятає. Він хоче, щоб і читач його про це знав і завжди пам'ятав.

Володимир Разумневич.

Примітка

1

Біскуп — єпископ.

(обратно)

Оглавление

Володимир Бєляєв КНИГА ПЕРША СТАРА ФОРТЕЦЯ

Учитель історії

Нічний гість

Прощавай, училище!

Голос Тараса

Вільний урок

Вежа Конецьпольського

Бійка

У директора

Коли настає вечір

У Старій фортеці

Маремуху висікли

Клятва

Палії

Треба тікати!

У Нагорянах

Лисячі печери

Оповідання про нічного гостя

Несподівана зустріч

Бій біля зламаного дуба

Ми залишаємо село

Втеча

Нові знайомі

Мене викликають до Чека

Одинадцята верста

Радісна осінь

ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg