«Керрі»

Керрі (fb2) - Керрі (пер. Виталий Ракуленко) 788K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стивен Кинг

Стівен Кінг Керрі

Обережно! Ненормативна лексика!

Присвячується Теббі, котра затягла мене в це — а тоді допомогла вибратися

Частина перша. Кривава забава

Стаття в тижневику Enterprise (Вестовер, штат Мейн) за 19 серпня 1966 року:

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ДОЩ ІЗ КАМІННЯ

Кілька гідних довіри осіб повідомили про дощ із каміння, який випав з ясного неба на Карлін-стріт у містечку Чемберлен 17 серпня. Каміння впало здебільшого на будинок місіс Марґарет Вайт, значно пошкодивши дах, зруйнувавши дві ринви й водостічну трубу та завдавши шкоди приблизно на 25 доларів. Місіс Вайт, удова, живе в цьому будинку з трирічною дочкою Керіеттою.

Узяти коментар у місіс Вайт не вдалося.

Коли це сталося, ніхто не здивувався — принаймні по-справжньому, на підсвідомому рівні, який і породжує дикі плоди. На поверхні всі дівчата в душовій були шоковані, вражені, засоромлені або просто раді з того, що цій корові Вайт знову дісталося по рогах. Якась із них, може, й говорила потім, що здивувалась, але то була неправда. З кількома з них Керрі ходила до школи ще з першого класу, і цей випадок, відповідно до законів, що керують людською природою, повільно й невпинно назрівав ще відтоді, розмірено наближався, як ланцюгова реакція до критичної маси.

Звісно, ніхто з них не знав, що Керрі Вайт здатна до телекінезу.

Напис, нашкрябаний на парті чемберленської початкової школи на Баркер-стріт:

Керрі Вайт жере лайно.

Роздягальня повнилася вигуками, луною й потойбічним звуком води з душу, що розбивається об кахлі. Дівчата на першому уроці грали у волейбол, і їхній ранковий піт виступив легко й природно.

Дівчата витягувались і крутились під гарячою водою, верещали, бризкалися, передавали одна одній білі брусочки мила, вистрілюючи ними зі стиснутої долоні. Керрі інертно стояла серед них, як жаба серед лебедів. То була опецькувата дівчина з прищами на шиї, спині й сідницях, а її мокре волосся абсолютно не мало кольору. Воно змокло й бездушно прилипло до обличчя, і вона просто собі стояла, трохи схиливши голову й дозволивши воді обмивати її тіло й котитися далі. Вона здавалася жертовною козою, незмінною мішенню, яка кожного разу вірить, що в неї розв’язався шнурок на взутті, довічною невдахою — і такою насправді була. Вона постійно й безнадійно мріяла про те, щоб у старшій школі Юена були індивідуальні, приватні душові кабінки, як у школах Вестовера чи Льюїстона. Вони дивилися. Вони завжди дивилися.

Крани один за одним закрились, і дівчата повиходили з душової, познімали пастельні шапочки для купання, витерлися й побризкалися дезодорантом, поглядаючи на годинник над дверима. Станики застібалися, трусики підтягувалися, в повітрі висіла пара; кімната могла б здатися єгипетською лазнею, якби не постійне бурчання водограю джакузі в кутку. Вигуки й підсвисти розліталися різко й лунко, як більярдні кулі після сильного удару.

— …і Томмі сказав, що воно на мені вигляда хтозна-як, а я…

— …піду з сестрою та її чоловіком. Він колупається в носі, але вона теж, так що вони дуже…

— …після школи в душ, а тоді…

— …такий жаднюга, що й цента пошкодує, тож ми з Сінді…

Міс Дежарден, їхня струнка й безгруда викладачка фізвиховання, увійшла до кімнати, коротко нахилила голову й різко плеснула раз у долоні.

— Чого чекаєш, Керрі? Судного дня? Дзвінок за п’ять хвилин.

Її шорти були сліпучо-білі, а ноги хоч і не дуже округлі, але вражали ненав’язливою м’язистістю. З її шиї звисав срібний свисток, виграний у коледжі на змаганнях у стрільбі з лука.

Дівчата захихотіли, а Керрі підвела вгору повільні й затуманені від жару та мірного шуму води очі.

— Г-га?

Прозвучало це на диво по-жаб’ячому й до гротеску доречно. Дівчата знову захихотіли. Сью Снелл зісмикнула з голови рушник, як метка ілюзіоністка, що показує небачений трюк, і почала швидко розчісуватись. Міс Дежарден роздратовано махнула Керрі рукою до дверей і вийшла.

Керрі закрутила кран. Душ затих, перед тим покрапавши й побулькавши.

Уже аж коли вона вийшла з душової, всі побачили, що по її нозі стікає кров.

Із книжки «Вибух з тіні: справа Керіетти Вайт. Задокументовані обставини й певні висновки» авторства Девіда Р. Конґресса (Tulane University Press, 1981), стор. 34:

Навряд чи можна заперечувати, що непоміченість конкретних епізодів телекінезу в ранні роки життя юної Вайт пояснюється гіпотезою, висунутою Вайтом і Стернзом у праці «Телекінез: новий погляд на дикий дар»: здатність рухати предмети силою самого лиш бажання проступає тільки в моменти крайнього особистого стресу. Цей дар справді дуже добре прихований — як же інакше він лишався непоміченим цілі століття, коли тільки верхівка айсберга виступала над морем шарлатанства?

У цьому випадку за фундамент нам править лиш одна скупа чутка-свідчення, але й цього досить, щоб визнати неймовірної величини телекінетичний потенціал, який мала Керрі Вайт. Велика трагедія полягає в тому, що тільки сьогодні ми всі можемо легко передбачити погоду на вчора…

— Мі-ісячні!

Кріста Гарґенсен першою шмагнула Керрі цим словом. Воно відлетіло до стіни, відскочило й ударило знову. Сью Снелл пирхнула носом і відчула дивну й дратівливу суміш ненависті, відрази, гніву і жалю. Вона стояла як задубіла й не знала, що воно коїться. Та можна подумати, в неї ніколи не було…

— МІ-ісячні!

Слово стало кричалкою, заклинанням. Хтось на фоні (певно, знову Гарґенсен, але Сью не могла впізнати голос у лункому багатоголоссі) горлав: «Запхни тампон!» — хрипко й нестримувано.

— МІ-ісячні, МІ-ісячні, МІ-ісячні!

Керрі тупо стояла в колі, що сформувалося навколо неї, а по її шкірі стікали великі намистини води. Вона стояла, як покірне теля, розуміючи з німим соромом, але без здивування, що сміються з неї (як завжди).

Коли перші темні краплі менструальної крові впали на кахлі плямами завбільшки з монетки, Сью відчула, як у ній наростає відраза.

— Заради Бога, Керрі, у тебе місячні! — крикнула вона. — Візьми обітрися!

— Г-га?

Вона по-коров’ячому озирнулася. Волосся прилипло до щік, утворивши подобу вигнутого шолома. На одному її плечі показався висип вугрів. Їй було шістнадцять, але невловима печать болю вже ясно виднілася в очах.

— Вона думає, що ними помаду витирають! — раптом викрикнула Рут Гоґан із безпричинною втіхою, а тоді вибухнула пронизливим реготом. Пізніше Сью пригадала цю фразу і вписала її в загальну картину, але тієї миті для неї то був просто один беззмістовний звук серед різноголосся. «У шістнадцять? — Вона задумалася. — Не може ж бути, щоб вона не знала…»

Упало ще кілька крапель крові. Керрі продовжувала повільно й зніяковіло блимати по черзі на однокласниць.

Гелен Шайрз розвернулася й удала, що її нудить.

— У тебе кров іде! — з раптовою люттю крикнула Сью. — Кров, кажу, йде, дурний ти шматок тіста!

Керрі подивилася вниз.

І заверещала.

Звук голосно пролунав у вологій роздягальні.

Раптом тампон ударився в її груди, а тоді ляпнувся до ніг. Червона квітка виступила й розповзлася плямою по його поглинальній поверхні.

А тоді сміх, презирливий, повний відрази й жаху, наче набух і розпустився рваним і гидким цвітом, і дівчата почали закидати її тампонами й прокладками, які брали хто з сумочок, хто з розламаного автомата на стіні. Вони снігом пролітали в повітрі, а дівчата почали скандувати: «За-пхни, за-пхни, за-пхни там-пон…»

Сью теж кидала їх, кидала й скандувала разом з іншими, не дуже розуміючи, що робить, — її голову заповнили чарівні слова, що світились, як неонова вивіска: «Тут нема нічого поганого нічого поганого нічого…» Слова блимали й заспокійливо світилися, коли раптом Керрі почала вити, і задкувати, і скидати вгору руки, і бурмотіти щось, і ревти.

Дівчата завмерли, зрозумівши, що нарешті надійшла стадія розщеплення ядра й вибуху. Озираючись назад, саме про цю мить дехто з них казав, що здивувався. Але ж до цього були ще цілі роки, цілі роки всіх тих «а розмалюймо Керрі зубною пастою, поки вона спить» у таборі для християнської молоді, або «я знайшов любовного листа Керрі до Боббі “Флеша” Пікетта, давайте його розксеримо й роздамо усім», або «а сховаймо десь її білизну», або «покладімо їй оцю змію в кросівок», або «притопи її ще раз, ще раз»; коли Керрі вперто тяглася за всіма у велосипедних мандрівках, де її одного року називали «пундиком», а наступного — «дизельною мордою», і де від неї завжди тхнуло потом, і де вона постійно відставала; коли вона натрапила на отруйний плющ, як ходила в кущі до вітру, і коли всі про це дізналися (гей, сракочухо, дупа свербить?); коли Біллі Престон наклав їй на волосся арахісового масла в кімнаті для самостійного навчання, де вона заснула; коли її щипали, коли підставляли ногу в шкільних коридорах, щоб вона перечепилася; коли з її парти збивали книжки; коли до її ранця підкладали непристойні малюнки; коли Керрі на церковному пікніку незграбно стала на коліна, щоб помолитись, а шов на її мадраській спідниці репнув уздовж застібки зі звуком могутніх нездорових вітрів; коли Керрі завжди промазувала по м’ячу, навіть як підкидала його собі сама; коли впала обличчям на підлогу на уроці сучасних танців на другому році старшої школи й відколола шматок зуба; коли забігла в сітку на волейболі; коли завжди носила панчохи, які або пускали стрілку, або вже мали стрілки, або от-от збиралися її пустити; коли вона завжди мала на блузках плями від поту під пахвами; навіть коли Кріста Гарґенсен після школи зателефонувала їй із «Фруктової компанії Келлі» в центрі містечка і спитала, чи знає вона, як правильно пишеться «екскременти» («Ка-Е-Ер-Ер-І»), — раптом усе це зібралось у критичну масу. Загальна боксерська груша, попільничка, лятрина, яку так довго шукали, нарешті знайшлась. Атом розщепився.

Вона відступила, завиваючи в цій новій тиші, затуливши лице схрещеними гладкими руками. До самої середини її лобкового волосся причепився тампон.

Дівчата дивилися на неї, і їхні очі вражено блищали.

Керрі вперлася спиною в стінку одного з чотирьох душових відділень і повільно осіла. З неї виривалися повільні, безпорадні стогони. Її очі закотились і показали вологі білки, як у свині в забійному загоні.

Повільно й невпевнено Сью сказала:

— Здається, це в неї вперше…

А тоді двері ривком відчинилися, тупо й коротко бахнувши об стіну, і міс Дежарден увірвалася, щоб перевірити, в чому річ.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 41):

Коментуючи цю тему, фахівці як з медицини, так і з психології сходяться на тому, що винятково пізній і травматичний початок менструальних циклів Керрі легко міг спровокувати прояв її латентного дару.

Те, що Керрі аж до другої половини 1979 року нічого не знала про щомісячний цикл зрілої жінки, здається неймовірним. Настільки ж неймовірним видається те, що мати дівчинки дала доньці досягти майже сімнадцятирічного віку, жодного разу не звернувшись до гінеколога з приводу відсутності в її доньки менструацій.

Але факти незаперечні. Коли Керрі Вайт усвідомила кровотечу зі свого вагінального отвору, вона гадки не мала, що діється. Не мала найменшого поняття про саме явище менструації.

Одна з тих її однокласниць, що вижили, Рут Гоґан, розповідає, що за рік до згадуваних тут подій вона зайшла до дівчачої роздягальні старшої школи Юена й побачила, як Керрі використовує тампон, щоб промокнути губну помаду. Міс Гоґан тоді сказала: «Що це ти твориш?» Міс Вайт відповіла: «А хіба вони не для цього?» Тоді міс Гоґан відказала: «Аякже. Звісно, що для цього». Рут Гоґан звірила це кільком своїм подружкам (пізніше вона засвідчила, що все це здалося їй «майже милим»), і коли хтось у майбутньому й намагався просвітити Керрі щодо справжнього призначення предмета, який вона використовувала для корекції макіяжу, вона, вочевидь, пропускала такі пояснення повз вуха, розцінюючи їх як спробу її розіграти. Цього аспекту свого життя вона щодалі більше остерігалася…

Коли дівчата пішли на другий урок і дзвінок затих (кілька з них тихенько вислизнули з дверей, перш ніж міс Дежарден могла це помітити), викладачка застосувала стандартну тактику проти істерик — різко ляснула Керрі по обличчю. Вона навряд чи зізналася б, наскільки приємно їй це було зробити, і точно заперечувала б, що вважає Керрі жирною шмарклявою торбою з салом. Учителюючи перший рік, вона ще думала, ніби вважає всіх дітей хорошими.

Керрі підвела скривлене, засіпане обличчя й тупо подивилася на вчительку.

— М-м-міс Д-д-деж-ж…

— Устань, — холодно сказала міс Дежарден. — Устань і приведи себе до ладу.

— Я стікаю кров’ю! — закричала Керрі. Одна рука благально й сліпо потяглася вгору та вхопилася за білі шорти міс Дежарден. На них залишився кривавий відбиток долоні.

— Я… ти… — Обличчя вчительки фізвиховання вкрилося зморшками огиди, і вона раптом потягла Керрі вгору й поставила на непевні ноги. — Перейди он туди!

Керрі стала, похитуючись, між душами й автоматом із прокладками за десять центів. Вона нахилилася вперед, груди дивилися на підлогу, а руки обвисли. Схожа на мавпу. Порожні очі блищали.

— А тепер, — з важким, жорстким наголосом сказала міс Дежарден, — береш прокладку… ні, не лізь до приймача монет, автомат однаково зламаний… береш прокладку і… чорт забирай, та роби ж, як я кажу! Поводишся, наче в тебе ніколи не було місячних.

— Місячних? — сказала Керрі.

Вираз абсолютного нерозуміння був надто справжній, надто сповнений тупого й безпорадного жаху, щоб його можна було відкинути чи не звернути уваги. Жахливе чорне передчуття заповнило думки Рити Дежарден. Це було неймовірно, нечувано. Її власні менструації почалися невдовзі після одинадцятого дня народження, і вона тоді підійшла до сходів і прокричала вниз у захваті: «Мамо, в мене пішло!»

— Керрі? — сказала вона тепер і підступила до дівчини. — Керрі?

Керрі відсахнулась. Тієї ж миті вішалка для софтбольних биток у кутку впала на підлогу з лунким грюком. Битки розкотилися по підлозі, і міс Дежарден підстрибнула.

— Керрі, це твої перші місячні?

Але тепер, коли вона вже припустила таке, питання було зайвим. Темна кров текла жахливо повільно. Вона розмазалась і заляпала обидві ноги Керрі, ніби та перейшла вбрід річку крові.

— Болить, — простогнала Керрі. — У животі…

— Це минеться, — сказала міс Дежарден. У її душі зустрілися й химерно змішалися жаль до Керрі й сором за себе. — Зараз треба… гм, зупинити кровотечу. Давай…

А тоді вгорі яскраво блимнуло і зразу пухнуло, як старий фотоспалах, а потім лампа ще шкваркнула й затухла. Міс Дежарден скрикнула від несподіванки й подумала

(уся кімната зараз до біса розвалиться)

що подібне начебто завжди коїться навколо Керрі, коли та сумна, ніби лиха доля переслідує її на кожному кроці. Ця думка зникла майже так само швидко, як і з’явилася. Вона взяла одну з прокладок з автомата й розгорнула її.

— Дивись, — сказала вона. — Робиш отак…

Із «Вибуху з тіні» (стор. 54):

Марґарет Вайт, мати Керрі Вайт, народила її 21 вересня 1963 року за обставин, які найвлучніше можна назвати химерними. Після перегляду справи Керрі Вайт у ретельного дослідника залишається одне відчуття, що переважає всі інші: Керрі — єдиний нащадок у родині, настільки химерній, як ті, що зазвичай привертають увагу публіки.

Як зазначалося раніше, Ральф Вайт загинув у лютому 1963 року, коли сталева балка вислизнула з транспортувальної петлі на будівництві багатоквартирного будинку в Портленді. Надалі місіс Вайт жила в приватному домі в передмісті Чемберлена сама.

Через фундаменталістські, близькі до фанатичних релігійні переконання місіс Вайт не мала друзів, котрі допомогли б їй пройти період жалоби за чоловіком. І коли за сім місяців у неї почалися пологи, вона була самотня.

Десь о пів на другу дня 21 вересня сусіди по Карлін-стріт почули крики з будинку Вайтів, однак ніхто не викликав поліції аж до шостої вечора. Тут нам лишаються дві малоприємні альтернативи, що могли б пояснити таку затримку: або сусіди місіс Вайт не бажали фігурувати в поліційному розслідуванні, або ж їхня нелюбов до неї була настільки сильна, що вони навмисне обрали тактику вичікування. Місіс Джорджія Маклафлін, єдина з трьох тогочасних мешканців вулиці, які погодилися зі мною поговорити, сказала, що вона не викликала поліцію, бо думала, що крики мають якийсь стосунок до її «святих істерик».

Коли поліція нарешті прибула о 18 : 22, крики вже чулися не так регулярно. Полісмени знайшли місіс Вайт у спальні на другому поверсі, і слідчий, Томас Мертон, спочатку подумав, що вона стала жертвою нападу. Її ліжко було залите кров’ю, а на підлозі лежав ніж для м’яса. Аж тоді він побачив на грудях місіс Вайт дитину, досі частково у плацентарній оболонці. Було схоже на те, що вона сама перерізала пуповину ножем.

Гіпотеза про те, що місіс Вайт не знала про свою вагітність і навіть про те, що за цим словом стоїть, виходить за рамки людської здатності уявити чи повірити, і пізніші дослідники, такі як Д. В. Бенксон і Джордж Філдінг, висунули більш імовірне припущення, згідно з яким концепція вагітності, нерозривно пов’язана в її уявленнях із «гріхом» статевого акту, була повністю блокована її свідомістю. Імовірно, вона просто не бажала вірити, що з нею могло таке трапитися.

Ми маємо копії щонайменше трьох листів до подруги з Кеноші, штат Вісконсін, котрі доволі явно показують, що місіс Вайт десь із п’ятого місяця вагітності вважала, ніби захворіла на «якийсь рак по жіночій частині» і скоро опиниться з чоловіком на небесах…

Коли через п’ятнадцять хвилин міс Дежарден вела Керрі до кабінету заступника директора, коридори, на щастя, стояли порожні. За зачиненими дверима тривали уроки.

Крики Керрі нарешті урвались, але вона продовжувала схлипувати з розміреною регулярністю. Дежарден нарешті примостила прокладку власноруч, витерла дівчину вологими серветками й одягла на Керрі її просте бавовняне спіднє.

Вона двічі намагалася пояснити банальні факти про менструацію, але Керрі притискала долоні до вух і продовжувала плакати.

Коли вони ввійшли до приймальні, містер Мортон, заступник директора, квапливо вийшов їм назустріч. Біллі де Луїс і Генрі Треннант, двійко хлопців, що на стільцях чекали нотації через прогул французької на першому уроці, витріщилися на них.

— Заходьте, — жваво сказав містер Мортон. — Прошу, заходьте. — Через плече міс Дежарден він зиркнув на хлопців, які глипали на кривавий відбиток долоні на її шортах. — На що це ви дивитесь?

— На кров, — сказав Генрі з невинним подивом і всміхнувся.

— Дві години позакласних занять, — рубонув Мортон. Він глянув униз, на кривавий відбиток, і моргнув.

Зачинивши двері, він почав перебирати папірці у верхній шухляді письмового столу в пошуках шкільного бланка про нещасний випадок.

— Як ти почуваєшся, гм…

— Керрі, — підказала Дежарден. — Керрі Вайт. — Містер Мортон нарешті відшукав потрібний бланк, на якому виднілася величезна пляма від кави. — Містере Мортон, він вам не знадобиться.

— Я так розумію, це сталося на батуті. Зараз ми просто… Не знадобиться?

— Ні. Але я вважаю, що Керрі сьогодні треба звільнити від решти уроків. Вона пережила дещо страхітливе. — Її очі подали сигнал, котрий він уловив, але не зміг витлумачити.

— Так, добре, як скажете. Гаразд. Добре. — Мортон засунув бланк у шухляду й закрив її з розмаху, забувши витягти палець. Він крекнув. Підтанцювавши до дверей, ривком їх відчинив, зиркнув на Біллі й Генрі і гукнув: — Міс Фіш, випишіть, будь ласка, форму на звільнення від уроків. Керрі Райт.

— Вайт, — сказала міс Дежарден.

— Вайт, — погодився Мортон.

Біллі де Луїс зареготав.

— Тиждень додаткових занять! — проревів Мортон. Під нігтем прибитого пальця набирався кров’яний пухир. Боліло до сказу. Розмірене монотонне рюмсання Керрі не стихало.

Міс Фіш принесла жовтий бланк на звільнення від уроків, і Мортон срібним кишеньковим олівцем нашкрябав на ньому свої ініціали, скривившись від тиску на забитий палець.

— Тебе підвезти, Кессі? — спитав він. — Ми викличемо таксі, якщо треба.

Вона похитала головою. Він з огидою помітив велику бульку зеленого слизу, що надималася на її ніздрі. Мортон подивився через її голову на міс Дежарден.

— Я впевнена, що вона зможе дістатися додому, — сказала та. — Керрі всього лиш треба дійти до Карлін-стріт. Свіже повітря їй допоможе.

Мортон віддав дівчині жовтий бланк.

— Тоді, Кессі, можеш іти, — великодушно сказав він.

— Я не Кессі! — раптом закричала вона.

Мортон відсахнувся, а міс Дежарден підстрибнула, наче її вдарили ззаду. Важка керамічна попільниця на столі Мортона («Мислитель» Родена, голова якого приймала в себе недопалки) раптом перехилилася й полетіла на килим, ніби під дією її крику. Недопалки й тютюновий попіл з Мортонової люльки всіяли світло-зелений нейлоновий килимок.

— Послухай мене, — сказав Мортон, намагаючись укласти в слова трохи суворості. — Я розумію, що ти засмучена, але це не значить, що я терпітиму…

— Будь ласка, не треба, — тихо сказала міс Дежарден.

Мортон блимнув на неї й коротко кивнув. Виконуючи в школі дисциплінарні функції, що було його основним посадовим обов’язком, заступник директора намагався підтримувати привабливий образ Джона Вейна з вестернів, але не мав у цьому значного успіху. Керівництво школи (зазвичай представлене на бенкетах джейсійців[1], батьківських зборах і церемоніях вручення нагород Американського легіону директором Генрі Ґрейлом) зазвичай називало його «милим Мортом». Серед учнів на його означення більше поширився термін «скажений сракомовець». Та оскільки учні на кшталт Біллі де Луїса й Генрі Треннанта рідко виступали на батьківських зборах чи міських урочистостях, думка шкільної адміністрації зазвичай брала гору.

Тепер же милий Морт, що потай няньчив прибитий палець, усміхнувся до Керрі й сказав:

— Тоді, міс Райт, можете йти, якщо хочете. Чи, можливо, вам треба трошки часу, щоб посидіти й зібратися?

— Я піду, — пробурмотіла вона й відкинула рукою волосся. Підвелась, а тоді глянула на міс Дежарден. Її широко розкриті очі потемнішали від розуміння. — Вони сміялися з мене. Кидалися різними предметами. Вони завжди з мене сміються.

Дежарден тільки й могла, що безпорадно подивитися на неї.

Керрі вийшла.

На хвильку запала тиша; Мортон і Дежарден дивилися їй услід. А тоді містер Мортон, ніяково прокашлявшись, нахилився й почав змітати на купку уламки попільниці.

— Що це було?

Вона зітхнула й гидливо подивилася на засохлий бордовий відбиток на шортах.

— У неї пішли місячні. Вперше. У душовій.

Мортон знову кахикнув. Його щоки порожевішали. Аркуш, яким він підмітав, почав гребти попіл ще швидше.

— Хіба вона не надто, гм…

— Доросла, як на перший раз? Так. Саме тому для неї це було так травматично. Але я не розумію, чому її мати… — Ця думка урвалася й вилетіла з голови. — Мені здається, Морті, що я дала ситуації не дуже добру раду, але я не розуміла, що відбувається. Вона думала, що зараз стече кров’ю і помре.

Він гостро на неї подивився.

— Не думаю, що півгодини тому вона взагалі знала про існування менструацій.

— Подайте мені отой віничок, міс Дежарден. Так, саме той. — Вона простягла йому віничок із написом «Чемберленські меблі й товари для дому. Підмете й не підведе» на ручці. Він почав змітати купку попелу на папірець. — Здається, все одно треба пройти пилососом. Бідолашний килим. Я думав, що попільниця стояла далі від краю. Деякі предмети падають так, що тільки стоїш і дивуєшся. — Він ударився головою об стіл і рвучко випростався. — Мені важко повірити, що дівчина в нашій або будь-якій іншій старшій школі може провчитися три роки й не мати жодного уявлення про факт менструації, міс Дежарден.

— А мені ще важче, — сказала вона. — Але я можу пояснити її реакцію тільки так. До того ж вона завжди була для всіх мішенню.

— Гм. — Він склав аркуш і зсипав попіл і недопалки у смітник, а тоді обтер долоні. — Здається, я її згадав. Вайт. Донька Марґарет Вайт. Тепер мені трохи легше в це повірити. — Він сів за стіл і винувато всміхнувся. — Їх же так багато. Десь після п’ятого року вони всі починають зливатися в один груповий образ. Починаєш називати хлопців іменами братів і все таке. Це важко.

— Аякже.

— От заждіть, коли пробудете в оцьому двадцять років, як я, — понуро сказав він, дивлячись на свій кров’яний набряк, — якась дитина здасться знайомою, а виявиться, що її батько вчився у вас на першому році роботи. Марґарет Вайт випустилася ще до мене, і я за це буду довіку вдячний долі. Вона сказала місіс Бісент, земля їй пухом, що Господь заготував для неї особливе місце в пекельному полум’ї, бо та переказувала дітям Дарвінове уявлення про еволюцію. За час навчання в школі її двічі відлучали від занять — одного разу за те, що побила однокласницю сумочкою. Подейкують, ніби Марґарет побачила, як та однокласниця курить цигарку. Отакі специфічні релігійні погляди. Дуже специфічні. — Його джонвейнівський вираз обличчя раптом злущився. — Інші дівчата. Вони справді з неї сміялися?

— Гірше. Коли я увійшла, вони кричали й кидалися в неї прокладками. Кидали, як… як банани мавпі.

— Ох. Ой лишенько. — Джон Вейн зник. Містер Мортон вкрився багрянцем. — Пам’ятаєте їхні імена?

— Так. Не всі, але дехто з них може виказати інших. Здається, ватажком була Крістіна Гарґенсен… як завжди.

— Кріста і її Мортімери Снерди[2], — пробурмотів Мортон.

— Так. Тіна Блейк. Рейчел Спайз, Гелен Шайрз, Донна Тібодо з сестрою, Мері Лілою Ґрейс, Джессіка Апшоу. І Сью Снелл. — Вона насупилася. — Зазвичай від Сью такого не очікуєш. Вона ніколи не здавалася здатною на такого роду… штуки.

— Ви поговорили зі згаданими дівчатами?

Міс Дежарден невесело хихотнула.

— Я їх вигнала звідти. Надто розхвилювалась. А в Керрі була істерика.

— Гм. — Він склав пальці хаткою. — Плануєте з ними поговорити?

— Так. — Але в її голосі прозвучала неохота.

— Мені почулося, чи я вловив…

— Певно, таки вловили, — сумно сказала вона. — Розумієте, тут у мене самої колода в оці. Я розумію, що відчували ті дівчата. Мені від побаченого захотілося підійти до тієї дівчини і струснути її. Може, це якась інстинктивна жіноча реакція на менструацію, що змушує показувати ікла, не знаю. Мені не йде з голови Сью Снелл і її вираз обличчя.

— Гм, — мудро повторив містер Мортон. Він не розумів жінок і не мав охоти обговорювати менструацію.

— Я поговорю з ними завтра, — пообіцяла вона й підвелася. — Облуплю з усіх боків.

— Гаразд. Добирайте покарання відповідно до злочину. І якщо ви вважатимете за потрібне направити когось із них до мене, то, гм, не вагайтеся…

— Згода, — м’яко сказала вона. — О, до речі, коли я намагалася її заспокоїти, у нас над головами згоріла лампа. Завершальний штрих.

— Я відправлю електрика, — пообіцяв він. — І дякую вам за те, що зробили все можливе, міс Дежарден. Можете переказати міс Фіш, щоб вона впустила сюди Біллі й Генрі?

— Звісно. — І вона вийшла.

Він відкинувся назад і почекав, доки вся ця історія вийде йому з голови. Коли до кабінету зачовгали видатні прогульники Біллі де Луїс і Генрі Треннант, він кинув на них сердитий погляд і приготувався повести круту розмову.

Як Мортон часто казав Генкові Ґрейлу, прогульників він їв на обід.

Нашкрябано на парті чемберленської середньої школи:

Троянди червоні, фіалки блакитні, цукор солодкий, а Керрі Вайт жере лайно.

Вона пройшла по Юен-авеню і перейшла її в бік Карлін-стріт на світлофорі. Ішла з опущеною головою і намагалася ні про що не думати. Спазми наринали й ущухали великими приголомшливими хвилями, змушуючи її то сповільнюватися, то наддавати ходи, як машина з проблемним карбюратором. Вона не зводила очей з хідника. Шматочки кварцу на цементному тлі. Квадрати класів, нашкрябані розмитою дощем крейдою. Кавалки розтоптаної жувальної гумки. Уривки фольги й цукеркових обгорток. Усі її ненавидять і ніколи не вгамуються. Ніколи не стомляться від цього. Монетка, що застрягла у тріщині. Вона кóпнула її ногою. Образ Крісти Гарґенсен, вона скривавлена й криком просить пощади. А її обличчям лазять щури. Добре. Добре. Ото було б добре. Собача купа зі слідом підошви посередині. Пакунок із почорнілими кришечками від пляшок, що їх якийсь малий розплющив каменюкою. Недопалки. Пробити їй голову каменем, здоровою каменюкою. Пробити їм усім голови. Добре. Добре.

(господи йсусе добрий та милостивий)

Мамі було добре, просто чудово. Їй не доводилося ходити серед вовків кожного дня кожного року, бродити тим карнавалом реготу, жартівників, хихотунів і тикачів пальцями. І хіба мама не розповідала про Судний День

(та зірка зватиметься полин і за нею карою прийдуть скорпіони)

і про ангела з мечем?

Якби ж той день настав сьогодні й Ісус прийшов не з ягням і пастушим посохом, а з каменюкою в кожній руці, щоб скрушити тих реготунів і веселунів, щоб викорінити зло й знищити, урвати його крик, — жахливий такий Ісус, кривавий і праведний.

Якби ж тільки вона могла бути Його мечем і Його рукою.

Хіба ж вона не намагалася влитися? Вона противилася мамі в сотні маленьких речей, намагалася стерти червоне чумне коло, яким була обведена з першого дня, відколи вийшла з контрольованого середовища маленького будиночка на Карлін-стріт і пройшла до початкової школи на Баркер-стріт із Біблією під пахвою. Вона й досі пам’ятає той день, пам’ятає погляди, раптову й жахливу тишу, коли стала на коліна перед обідом у шкільній їдальні, — сміх, що вона почула того дня, луною летів за нею крізь роки.

Чумне коло було як сама кров — скільки не намагайся його стерти, впрівай хоч до кінця світу — воно лишається там, де було, не змите й не вичищене. Вона більше ніколи не ставала на коліна в людному місці, хоч і не розповідала про те мамі. Та першого моменту не забули ані вона, ані вони. Вона зубами й нігтями чіплялася за можливість поїхати до літнього табору для християнської молоді й заробила на нього самотужки, взявшись шити. Мама похмуро сказала, що то Гріх, що там будуть методисти, й баптисти, й конгрегаціоналісти, і що то Гріх і Єресь. Вона заборонила Керрі плавати в таборі. А Керрі все одно плавала, сміялася, коли її притоплювали (аж доки вже не могла більше дихати, а вони продовжували, і вона запанікувала й почала кричати), і намагалася брати участь у житті табору; над нею утнули тисячу розіграшів, і вона приїхала додому автобусом на тиждень раніше, і мама підібрала її на вокзалі й похмуро сказала, що Керрі мусить цінувати пам’ять про це бичування як доказ того, що мама так і знала, що мама права і що єдина надія на безпеку й спасіння — всередині червоного кола. «Бо тісні ті ворота», — похмуро сказала мама в таксі, а вдома заслала Керрі в комірчину на шість годин.

Звісно, мама забороняла їй приймати душ з іншими дівчатами; Керрі сховала свої душові речі в шкільній шафці й усе одно милася в душі, беручи участь у голому ритуалі, що був для неї повний сорому й ніяковості, сподіваючись, що коло навкруг неї трохи зблякне, бодай трошечки…

(але сьогодні ох сьогодні)

П’ятирічний Томмі Ербтер їхав на велосипеді іншим боком вулиці. То був напружений з вигляду малий на двадцятидюймовому велику «Швінн» із червоними тренувальними коліщатами. Він упівголоса мугикав пісеньку про Скубі-Ду. Побачивши Керрі, показав язика.

— Агов, сракоморда! Молитовна Керрі!

Керрі обпекла його неочікувано лютим поглядом. Велик на тренувальних коліщатах похитнувся і раптом упав. Томмі заверещав. Велик лежав на ньому зверху. Керрі усміхнулася й пішла далі. Томмі скиглив, і цей звук був для її вух солодкою, повною дзвіночків музикою.

Якби ж вона могла викликати щось таке, коли забажає.

(як зробила щойно)

Вона намертво зупинилася за сім будинків до дому, дивлячись у простір порожнім поглядом. Десь позаду неї заплаканий Томмі вилазив на свій велик, тримаючись за обдерте коліно. Він закричав щось до неї, але вона пустила те повз вуха. У минулому на неї кричали справжні фахівці цієї справи.

Вона подумала:

(впади з велосипеда пхнути тебе з того велосипеда й розколоти твою гнилу макітру)

і дещо сталося.

Її розум, він… вона намагалася вхопити потрібне слово. Він напружився, наче м’яз, — раз-два. Це не зовсім точно, але дуже близько. Вона якось дивним чином подумки зігнула його, як лікоть руки, що тримає гантельку. Це теж не зовсім точно, але вона не могла придумати нічого іншого. Рука, в якій не було сили. М’яз немовляти.

Раз-два.

Вона раптом сердито подивилася на велику суцільну шибку місіс Йорраті. Подумала:

(дурна гидка стара стерва розбити тобі вікно)

Нічого. Суцільна шибка місіс Йорраті спокійно виблискувала у свіжому ранковому промінні. Живіт Керрі вхопило наступним спазмом, і вона пішла далі.

Але…

Лампа. І попільниця теж; не забувати про попільницю.

Вона озирнулася

(стара стерва ненавидить маму)

через плече. Їй знову здалося, ніби щось напружилось… але дуже слабко. Потік її думок перебився іншим, ніби щось забулькотіло з іншого, глибшого й потужнішого джерела.

Суцільна шибка ніби пішла брижами. І більше нічого. Могло бути, що то їй привиділось. А могло й не бути.

Вона знову відчула в голові втому й запаморочення, і та запульсувала, наготувавшись довго боліти. Її очі горіли вогнем, ніби вона щойно сіла й прочитала Одкровення Йоана Богослова від початку до кінця.

Вона пішла вулицею далі, до маленького білого будиночка з блакитними віконницями. Десь усередині заворушилося знайоме почуття ненависті-любові-страху. Західною стіною хати пнувся вгору плющ (вони завжди називали будівлю хатою, бо «дім Вайтів» звучало як «Білий дім», що скидалося на політичний жарт, а мама казала, що всі політики — шахраї й грішники і що рано чи пізно вони здадуть країну Червоним Безбожникам, котрі поставлять усіх, хто вірує в Ісуса, — навіть католиків — до стінки), і той плющ був дуже мальовничий, вона знала це, але іноді ненавиділа його. Іноді, як оце тепер, плющ здавався гротескною рукою велетня, помережаною могутніми венами, що виповзла із землі й ухопилася за будинок. Вона підчовгала до нього.

Звісно, ще ж було каміння.

Вона знову спинилася, мляво блимаючи на денне світло. Каміння. Мама ніколи про нього не згадувала; Керрі навіть не знала, чи мама ще пам’ятала той день. Вона дивувалася, що пам’ятає його сама, бо була тоді ще дуже малою. Скільки їй було? Три? Чотири? Вона пам’ятала ту дівчину в білому купальнику, а тоді було каміння. І в будинку літали предмети. Спогад повернувся з раптовою ясністю й чіткістю. Ніби був при ній весь час, під самою поверхнею, і тільки чекав початку такого собі розумового перехідного періоду.

Можливо, чекав саме цього дня.

Зі статті Джека Ґейвера «Керрі: чорний світанок телекінезу» (журнал Esquire за 12 вересня 1980 року):

Естель Горан прожила в Перріші, охайному передмісті Сан-Дієґо, вже дванадцять років, і зовні вона типова «міс Каліфорнія»: носить пістряві сукні й бурштиново-димчасті сонячні окуляри; волосся біляве з темними коренями; водить бордовий «фольксваґен» Formula Vee з наліпкою-усмішкою на кришці бензобака й зеленим екопрапорцем на задньому склі. Її чоловік служить у перрішському відділенні Bank of America; син і донька — повноправні громадяни сонячної південної Каліфорнії — лискуче-засмаглі пляжні жителі. На маленькому, бездоганно доглянутому задньому подвір’ї стоїть японська жаровня хібачі, а дзвінок на дверях виводить акорди з приспіву «Hey, Jude».

Але десь глибше в міс Горан заліг тонкий і кам’янистий прошарок ґрунту Нової Англії, і коли вона говорить про Керрі Вайт, її обличчя набуває дивного, змученого виразу, який скоріше міг би бути в Лавкрафта на виході з Аркгема, ніж у Керуака в південній Каліфорнії.

— Звісно, вона була дивна, — каже мені Естель Горан, запалюючи другу цигарку «Вірджинія слім» через секунду після того, як гасить недопалок першої. — Уся та родина була дивна. Ральф працював на будівництвах, і люди з нашої вулиці казали, буцімто він щодня ходив на роботу з Біблією і 38-м калібром. Біблія була для перерви на каву й обід, а 38-й — на випадок, якби він зустрів на роботі Антихриста. Біблію я й сама пам’ятаю. А револьвер… хтозна? То був смаглявий чоловік, волосся завжди коротко стрижене й виголене з боків. Він весь час здавався лихим. І з ним ніколи не можна було зустрітися очима. Ті його очі були такі напружені, що здавалось, ніби в них жевріють вогники. Коли хтось бачив, що він іде назустріч, то переходив вулицю й ніколи не насмілився б показати йому язика в спину, ніколи. Отакий він був зловісний.

Вона змовкає, випускаючи хмарки диму до крокв із несправжнього червоного дерева, що тягнуться під стелею. Стелла Горан жила на Карлін-стріт до двадцяти років і їздила на навчання до бізнес-коледжу Льюїна в Моттоні. Але інцидент із камінням вона пам’ятає дуже чітко.

— Буває, — каже вона, — що я думаю, чи не через мене це сталося. Їхнє заднє подвір’я межувало з нашим, і місіс Вайт висадила живопліт, але він тоді ще не дуже виріс. Вона десятки разів гукала до моєї матері, вказуючи на «виставу», що я її нібито влаштовую на нашому задньому дворі. Знаєте, мій купальник був абсолютно пристойний — а за нинішніми стандартами навіть пуританський — простий старомодний суцільний Jantzen. Місіс Вайт розводилася про те, який це для «її дитинки» скандал. Моя ж мати… ну, вона намагалася бути чемною, але характер у неї таки запальний. Не знаю, що такого сказала Марґарет Вайт, коли матері нарешті урвався терпець, — певно, назвала мене вавилонською блудницею, — але мати сказала, що наше подвір’я — це наше подвір’я і що я могла б вийти й танцювати круть-верть голісінькою, якби їй і мені того заманулося. Вона також сказала місіс Вайт, що та — гидка стара з банкою черви замість голови. Кричали вони набагато довше, але суть така. Я зразу перехотіла засмагати. Ненавиджу такі клопоти. Від них у мене живіт погано працює. Але моя мама — просто страх небесний, коли вже за щось ухопиться. Вона повернулася додому з універмагу Jordan Marsh із маленьким білим бікіні. Сказала, чом би не ловити більше сонечка, коли вже випадає нагода? «Врешті-решт, — додала вона, — власний двір дає право на приватність і все таке».

Стелла Горан усміхається на цю згадку й гасить цигарку.

— Я намагалася з нею сперечатися, казати, що не хочу заводитися далі, не хочу бути пішаком у їхній війні під заднім парканом, але нічого не допомогло. Намагатися зупинити маму, коли вже її щось ужалить, — це як пробувати спинити вантажівку, що покотилася схилом, коли гальма відмовили. І було ще дещо. Я боялася Вайтів. З такими справжніми релігійними фанатиками не жартують. Звісно, Ральф Вайт уже помер, але що, як у Марґарет і досі десь лежав той 38-й?

— Прийшов суботній полудень, — веде далі Стелла, — і я прилягла на ковдру на задньому подвір’ї, намащена лосьйоном для засмаги, і слухала хіт-парад по радіо. Мама такі передачі терпіти не могла, тож зазвичай щонайменше двічі кричала з будинку, щоб я зробила тихіше, бо вона от-от сказиться. Але того дня мама власноруч двічі додавала гучності. Я вже й сама почала відчувати себе вавилонською блудницею. Але ніхто з Вайтів не показався. Навіть старша не винесла прання надвір. О, ще дещо — вона ніколи не розвішувала на мотузках у дворі спіднього. Навіть спіднього Керрі, а їй же тоді було всього три роки. Тільки всередині будинку. Я трохи розслабилася. Мабуть, подумала, що Марґарет повела Керрі до парку вклонитися Господу на природі чи щось таке. Хай там як, трохи згодом я перевернулася на спину, прикрила очі однією рукою й задрімала. Прокинувшись, я побачила, що біля мене стоїть Керрі й роздивляється моє тіло.

Вона уриває розповідь і насуплюється. Надворі безперервно пролітають машини. Я чую, як тихо й монотонно пищить мій диктофон. Але все це здається надто тендітним, надто поверхневим — як дешева патина, що вкриває дещо похмуріше — справжній світ, у якому трапляються жахи.

— Вона була такою гарненькою, — продовжує розповідь Стелла Горан, підкурюючи наступну цигарку. — Я бачила кілька її шкільних фотографій і той жахливий засніжений чорно-білий знімок на обкладинці Newsweek. Дивлюся на них і думаю: «Господи, куди вона поділася? Що та жінка з нею зробила?» Тоді мені стає зле, стає шкода. Вона була така гарненька — рожеві щічки, ясні карі очі, а волосся такого білявого відтінку, про який можна бути впевненим, що він із часом потемнішає і стане сіреньким. Слово «мила» підходило їй найкраще. Мила, гарна й невинна. Недуга матері тоді ще не зачепила її надто сильно. Я так наче ривком прокинулась і спробувала усміхнутись. Було важко зрозуміти, що мені ще зробити. Я розімліла від сонця, і думки в голові позлипалися й загрузли. Я сказала: «Привіт». На ній була жовта сукенка, ніби й чепурна, але жахливо довга як для дівчинки влітку. До кісточок. Вона не усміхнулась у відповідь. Тільки тицьнула пальцем і спитала: «А це що таке?» Я опустила голову й побачила, що, поки я спала, купальник сповз. Тож я підтягла його і сказала: «Це мої груди, Керрі». А вона тоді — серйозно так: «От якби й у мене такі були».

Стелла продовжує:

— Я сказала: «Доведеться почекати, Керрі. Вони в тебе почнуть з’являтися через… десь вісім чи дев’ять років». «Ні, не почнуть, — сказала вона. — Мама каже, що в хороших дівчаток вони не з’являються». Як на маленьку дівчинку, вона поводилася дивно — водночас сумно і праведно. Я ледь могла повірити почутому, і те, що тоді спало мені на думку, не захотіло чекати й одразу вискочило з рота. Я сказала: «Ну, я хороша дівчинка. І хіба у твоєї матері нема грудей?» Вона нахилила голову й сказала щось так тихенько, що я не розчула. Коли я попросила її повторити, вона з викликом глянула на мене і сказала, що її матір повелася погано, коли завела її, тому вони з’явились і в неї. Вона назвала їх «грішніторби», наче то було одне слово. Я не могла в це повірити, так мене приголомшило. Не могла придумати, що тут можна сказати. Ми просто глипали одна на одну, і мені хотілося взяти те сумне мале дівча й утекти з ним кудись далеко. А тоді з задніх дверей вийшла Марґарет Вайт і побачила нас. Якусь хвильку вона просто витріщалася, ніби не вірила очам. Тоді розкрила рота й зойкнула. То був найгидкіший звук, що я коли-небудь чула. Такий звук міг видати з болота самець алігатора. Отак вона зойкала, з люттю. Абсолютною, скаженою люттю. Її обличчя почервоніло до кольору пожежної машини, руки стислися в кулаки, і вона зойкала в небо. І трусилася всім тілом. Я думала, що в неї якийсь напад. Обличчя скривилося, як у гаргульї. Я думала, що Керрі от-от зомліє — або помре на місці. Вона набрала повні груди повітря, і її личко зблідло, як домашній сир. Її мати заверещала: «КЕЕЕЕРРРІІІІІІ!» Я підскочила й теж заверещала: «Не кричіть отак на неї! Вам має бути соромно!» — чи ще щось таке ж дурне. Не пам’ятаю. Керрі рушила назад, тоді спинилася, тоді знову пішла, і вже перед самою межею наших дворів озирнулася на мене, і той погляд був… ох, страхітливий. Передати не можу. Там було бажання, ненависть, страх… і нещастя. Ніби життя вже навалило їй на плечі каміння — у трирічному віці.

Стелла продовжує розповідь:

— Моя мати вийшла на задній ґанок, і коли вона побачила ту дитину, її обличчя просто зібгалось. А Марґарет… о, вона викрикувала щось про повій, про шльондр і про гріхи батьків, за які нащадки будуть покарані до сьомого коліна. Мені здавалося, язик у мене зів’янув і засох. Мить Керрі вагалася між двома подвір’ями, а тоді Марґарет Вайт глянула вгору і, клянусь Ісусом, завила на небо. А тоді вона почала… ранити себе, бичувати. Вона шкребла нігтями шию і щоки, лишаючи червоні відмітини й подряпини. Роздерла на собі сукню. Керрі закричала: «Мамо!» — і побігла до неї. Місіс Вайт якось так… присіла, наче жаба, і широко розвела руки. Я думала, що вона задавить дитину, і закричала. А вона либилась. Либилась, а підборіддям текла слина. Ох, як мені стало погано. Господи, стало так погано. Вона підняла малу й занесла всередину. Я прикрутила радіо й почула її. Не все, але деякі слова. Щоб зрозуміти, що там коїлося, слова чути було не потрібно. Там молилися, рюмсали й верещали. Дикі звуки. Марґарет казала малій зайти до комірки й молитися. Мала плакала, кричала, що їй шкода, що вона забула. А тоді стало тихо. Ми з матір’ю тільки подивилися одна на одну. Ніколи не бачила маму в такому стані, навіть коли тато помер. Вона сказала: «Та дитина…» — і все. Ми зайшли всередину.

Вона встає і йде до вікна — приваблива жінка в жовтій літній сукні з відкритою спиною.

— Я неначе знову все переживаю, розумієте, — каже вона, не обертаючись. — Я знов уся напружена, як тоді. — Вона коротко сміється, тримаючи долоні на ліктях. — Ох, вона була така гарненька. З фотографій такого не скажеш.

На вулиці в обидва боки проїздять машини, а я сиджу й чекаю на продовження. Вона нагадує мені стрибунів у висоту, що дивляться на планку і думають, чи не зависоко її встановили.

— Мати заварила міцного шотландського чаю з молоком, як вона завжди робила, коли хтось штовхав мене в кропиву або я падала з велосипеда, як пацанкувала на вулиці. На смак він був жахливий, але ми все одно випили його, сидячи одна навпроти одної в куточку на кухні. Вона була в такому старому домашньому халаті, у якого ззаду край вистрьопався, а я — в роздільному купальнику вавилонської блудниці. Мені хотілося плакати, але все було надто по-справжньому, щоб через те плакати, — не як у кіно. Колись у Нью-Йорку я бачила старого п’яницю, що вів малу дівчинку в блакитній сукні за руку. Дівчинка доплакалася до крові з носа. У п’яниці був такий зоб, що шия здавалася схожою на надуту камеру з колеса. Посеред його лоба виступала червона ґуля, а на синьому піджаку тягнувся від шиї донизу засохлий білий патьок. Усі проходили собі повз них і йшли далі, бо коли не зупинятися, то доволі скоро вони зникали з очей. Теж було по-справжньому. Я хотіла сказати про це матері й уже відкрила була рота, коли сталося дещо інше… те, про що вам хочеться почути, як я розумію. Знадвору щось лунко гупнуло, і то так, що в серванті задзеленчали тарілки. Звук і відчуття були такі, ніби хтось скинув з даху залізний сейф.

Вона прикурює нову цигарку й кілька разів швидко затягується.

— Я пішла до вікна й визирнула надвір, але нічого не побачила. А тоді, коли вже хотіла була розвернутися, знову щось упало. На ньому блиснуло сонце. Я спершу подумала, що то чимала скляна куля. Тоді воно вдарилося об край даху Вайтів і розлетілося на шматки. То було не скло. То був здоровий уламок льоду. Я хотіла розвернутися й розказати про це мамі, але тоді вони почали падати всі разом, зливою. Вони падали на дах Вайтів, на їхній двір, на двері до їхнього погреба. Над ними був навіс із листової бляхи, і коли перший шмат упав на нього, почувся такий бом, як від церковного дзвону. Ми з матір’ю закричали й учепилися одна в одну, як двійко дівчат під час бурі… А тоді все припинилося. З їхнього дому не долинало ані звуку. Було видно, як покрівлею їхнього даху тече витоплена сонцем вода. Чималий шмат льоду застряг у тому даху коло їхнього невеличкого димаря. Сонце так яскраво на ньому вигравало, що боляче було дивитися. Мати поглянула на мене, ніби хотіла спитати, чи все вже минуло, а тоді Марґарет закричала. Звук долинув до нас дуже ясно. Вона кричала ще страшніше, ніж до того, бо в її вереску з’явився жах. Тоді почулися гупання й брязкіт, ніби вона почала кидати в дівчинку всіма казанами й горщиками, що були під рукою. Задні двері з тріском розчинились і так само зачинились. Із них ніхто не вийшов. Тоді знову крики. Мама сказала мені подзвонити в поліцію, але я не могла рухатися. Заклякла на місці. Містер Кірк із дружиною, Вірджинією, вийшли на своє подвір’я подивитися, що за ґвалт. І Сміти теж. Доволі скоро з будинків повиходила вся вулиця — хто був удома, звісно, — навіть стара місіс Ворвік, що жила аж далі кварталом і була глуха на одне вухо. Тоді в тому домі закалатало, почало ламатися й розбиватися. Пляшки, склянки, не знаю що ще. А затим вікно на бічній стіні вилетіло назовні, а зсередини наполовину висунувся обідній стіл. Бог мені свідок. Здоровий такий, під червоне дерево. Він виніс на собі шибку, бо важив, мабуть, фунтів триста. Як жінка — хай навіть і така дебела — могла його так жбурнути?

Я питаю її, до чого вона веде.

— Я тільки розповідаю, — підкреслює вона, раптом збентежившись. — Я не прошу мені вірити чи…

Вона наче переводить подих, а тоді сухо продовжує:

— Десь п’ять хвилин нічого не відбувалося. Зі стічних труб крапала вода. І весь двір Вайтів був засипаний льодом, що швидко танув.

Вона коротко, рубано сміється і гасить недопалок.

— Та і як інакше? Був серпень, як-не-як.

Вона безцільно йде до канапи, а затим звертає вбік.

— А тоді були камені. Просто з чистого блакитного неба. Свистіли й завивали, як ті бомби. Мати закричала: «Заради всього святого!» — і закрила голову руками. А я не могла ворухнутися. Дивилася на те все й не могла ворухнутись. Але мені й не треба було. Камені падали тільки на двір Вайтів. Один ударився об ринву й повалив її на газон. Інші пробивали дірки в даху й зникали на горищі. За кожним ударом дах наче хрустів і з нього вибивалися хмарки пилу. Від тих, що гупали у двір, двигтіла земля. Я ногами відчувала, як вони падають. Наші шафки трусилися, тарілки в них дзеленчали, а мамина чашка впала на підлогу й розбилася… Каміння повибивало на подвір’ї Вайтів чималі ями. Цілі кратери. Місіс Вайт найняла лахмітника, щоб той приїхав через усе місто й зібрав уламки, а Джеррі Сміт, що жив далі вулицею, заплатив йому долар, щоб той дозволив відколупати шматок від одного каменя. Він відвіз його до Бостонського універу, там на нього подивилися й сказали, що то звичайний граніт… Один з останніх упав на столик, що стояв у них на задньому дворі, й розбив його на друзки. І жоден камінь не влучив у чиюсь іще власність. Жоден.

Вона змовкає й розвертається до вікна, щоб глянути на мене, а її обличчя від усіх цих спогадів стає загнаним. Одна рука мимохіть грається з пасмом волосся, що стирчить зі стильної, вдавано недбалої зачіски.

— До місцевої газети майже нічого не потрапило. На той час, коли до будинку навідався Біллі Гарріс, репортер «Чемберленських новин», вона вже найняла когось полагодити дах, а коли люди розповідали йому, що каміння прошивало покрівлю наскрізь, йому, мабуть, здалося, що ми його розігруємо. Навіть зараз ніхто не хоче в це вірити. І ви, і ті, хто читатиме вашу статтю, радше зі сміхом відмахнуться і вирішать, що я — просто ще одна скаженка, котрій сонце напалило голову. Але це сталося. Багато хто з нашого кварталу бачив це, і воно було таким же справжнім, як той п’яниця, що вів за руку дівчинку з кривавим носом. А тепер сталось і ще дещо. І тут уже ніхто не сміятиметься і не відмахуватиметься. Надто багато людей загинуло. І сталося воно не тільки у дворі Вайтів.

Вона всміхається, але гумору в її усмішці ані краплини. Вона каже:

— Ральф Вайт був застрахований, і Марґарет отримала чимало грошей, коли він загинув… подвійну виплату. Будинок він теж застрахував, але вона за нього не отримала ані цента. Вона зазнала збитків через форс-мажор, вищу силу. Поетична справедливість, га?

Вона тихенько сміється, але гумору не видно й цього разу…

Знайдено на одній зі сторінок зошита учениці загальної старшої школи Юена, Керрі Вайт. Напис повторюється багато разів:

Усі розуміли, / що їй не буде щастя, / доки вона врешті не втямить, / що така сама, як усі…[3]

Керрі зайшла в будинок і причинила за собою двері. Яскраве денне світло зникло, натомість з’явилися коричневі тіні, прохолода й настирний запах тальку. Тільки й чути було, що цокання шварцвальдського годинника із зозулею у вітальні. Мама дістала той годинник за купони на знижку. Якось у шостому класі Керрі намірилася була спитати маму, чи купони на знижку не є гріхом, але їй не стало хоробрості.

Вона пройшла коридором і повісила куртку в шафу. Переливчаста картинка над вішалками зображувала примарного Ісуса, що похмуро завис над родиною, котра зібралася за обіднім столом. Унизу був підпис (також переливчастий): «Незримий Гість».

Вона зайшла до вітальні й зупинилася в центрі вицвілого килима, що почав уже протиратися. Заплющила очі й подивилася на маленькі цятки, що пролітали в темряві. Трохи позаду скронь у голові млосно гупало від болю.

Сама.

Мама працювала за прасувальним пресом у пральні «Блакитна стрічка» в центрі Чемберлена, відколи Керрі сповнилося п’ять років, коли відшкодування й виплати, що залишились після смерті батька, почали вичерпуватися. Робочий день у неї був з пів на восьму ранку до четвертої дня. Пральня була Безбожна. Мама багато разів так казала. Тамтешній старший, містер Елтон Мотт, був особливо Безбожний. Мама казала, що Сатана тримає для Елта, як його називали в «Блакитній стрічці», особливий куток у пеклі.

Сама.

Вона розплющила очі. У вітальні стояли два стільці з прямими спинками. Там же був столик для шиття з лампою, де Керрі вечорами іноді шила сукні, поки мама плела мереживні серветочки й говорила про Пришестя. Шварцвальдський годинник із зозулею висів на дальній стіні.

У вітальні було багато релігійних зображень, але найбільше Керрі подобалося те, що висіло над її стільцем. На ньому Ісус вів ягнят на пагорб, зелений і гладенький, наче поле для гольфу в Ріверсайді. Інші ж були не такі умиротворені — Ісус виганяв торгівців із храму, Мойсей кидав Скрижалі на голови тих, хто вклонявся золотому тельцю, Фома Невірний прикладав долоню до пораненого Ісусового боку (ох, як цей малюнок жахливо заворожував дівчинку і які кошмари на неї напускав!), Ноїв ковчег спливав над грішниками, котрі тонули в агонії, Лот із родиною тікали від великої пожежі Содому й Гоморри.

На сосновому столику стояла лампа й лежав стосик брошур. Верхня зображувала грішника (його духовний статус був очевидний зі стражденного виразу обличчя), що намагався заповзти під велетенський валун. Заголовок віщував: «У ТОЙ ДЕНЬ він не врятується під жодним каменем!»

Але по-справжньому в кімнаті домінувало велетенське гіпсове розп’яття на дальшій стіні, що було повні чотири фути заввишки. Мама спеціально замовила його із Сент-Луїса. Прибитий до нього Ісус застиг у гротескній, суцільній судомі болю, з викривленими у стогоні губами. З-під тернового вінця стікали на скроні й чоло багряні потоки. Очі були зведені догори в середньовічному виразі перебільшеного страждання. Обидві руки теж заюшило кров’ю, а ступні були прибиті до невеликої гіпсової підставки. Це зображення Господнього тіла теж викликало в Керрі нескінченні кошмари, в яких скалічений Христос гнався за нею коридорами сну з молотом і цвяхами в руках, благаючи її прийняти свій хрест і піти за Ним. Лиш нещодавно ті сни перетворилися на щось менш зрозуміле, але більш зловісне. Їх предметом уже було не вбивство, а щось іще жахливіше.

Сама.

Біль у ногах, животі й таємних місцях трохи ослаб. Їй уже не здавалося, що вона помирає від кровотечі. Це називалося менструацією, і раптом сам процес почав здаватися логічним і невідворотним. Це був Її День Місяця. Вона дивно і злякано хихотнула в урочистій тиші вітальні. Звучало воно як назва вікторини. «У “Твоєму Дні Місяця” розігрується повністю оплачена подорож на Бермудський курорт!» Подібно до пам’яті про каміння, знання про менструацію ніби завжди було з нею, тільки лежало десь приховане й чекало.

Вона розвернулася й важко піднялася сходами. Підлога у ванній була дерев’яна, вичищена майже до білого (Чистота — супутниця Благочестя), а ванна стояла на ніжках у формі звірячих лап. Іржаві плями збігали раковиною з-під хромованого крана, а душової насадки зі шлангом не було зовсім. Мама казала, що душ — то Гріх.

Керрі зайшла всередину, відчинила шафку для рушників і почала завзято, але обережно шукати, не зрушуючи нічого з місця. Мама мала гострі очі.

Аж під задньою стінкою, за старими рушниками, які вони вже не використовували, знайшлася блакитна коробка. На ній був зображений розмитий жіночий силует у довгому тоненькому халаті.

Вона витягла одну з прокладок і з цікавістю на неї глянула. Вона доволі відкрито витирала ними з губів помаду, яку тихцем поклала до своєї сумочки, — одного разу навіть на розі вулиці. Тепер вона згадала (або їй так здалося) ті глузливі, вражені погляди. Її обличчя спаленіло. Їй же казали. Рум’яний жар перетворився на молочно-білий гнів.

Вона ввійшла до своєї крихітної спальні. Тут висіло теж багато релігійних зображень, але ягнят було більше, а сцен праведного гніву — менше. Над дзеркалом на комоді був прикріплений вимпел школи Юена. На самому комоді лежала Біблія і стояв пластиковий Ісус, що світився в темряві.

Вона роздяглася — спочатку зняла блузку, тоді ненависну спідницю до колін, далі комбінацію, нижню спідницю, панталони, поясок для панчіх і самі панчохи. Глянула на купу важкого вбрання, на всі ті ґудзики й затяжки, з виразом пекучої огиди. У шкільній бібліотеці був стелаж зі старими випусками журналу «Сімнадцять», і вона їх часто гортала, нап’явши на обличчя вираз ідіотської недбалості. Моделі в коротких модних спідничках, колготках і спідньому з рюшем та візерунками мали вигляд легкий і вільний. Звісно, мама теж використала б слово «легкий», говорячи про їхню поведінку (вона знала, що мама сказала би про такий одяг, — ой, і мови нема). А ще в такому вбранні Керрі почувалася б страшно соромливо, і вона це знала. Голою, лихою, відміченою чорним гріхом ексгібіціонізму, а вітерець би хтиво обдував їй ноги, пробуджуючи непристойні бажання. І вона знала, що вони зразу зрозуміли б, як вона почувається. Вони завжди розуміли. А тоді вони б якось її засоромили й знову немилосердно висміяли. Вони так звикли.

Вона знала, знала, що могла би бути

(ким)

на іншому місці. Вона була повна в талії — тому що іноді почувалася такою жалюгідною, пустою і знудженою, що єдиним способом заповнити ту зяючу, свистячу порожнечу було їсти, і їсти, і їсти, — але не занадто. Хімія тіла не давала їй перейти певну межу. А ще вона вважала, що має гарні ноги, майже такі ж гарні, як у Сью Снелл чи Вікі Генском. Вона могла бути

(ким ну ким ну ким)

могла би припинити їсти шоколадки, і прищі б відступили. Так часто й бувало. Вона могла би подбати про волосся. Накупити колготок і синіх та зелених лосин. Нашити коротких спідниць і суконь за шаблонами з журналів Butterick і Simplicity. За ціною проїзду в автобусі чи поїзді. Вона могла би бути, могла би бути, могла би бути…

Живою.

Вона розчепила важкий ватний станик і впустила його на підлогу. Її груди були молочно-білі, пружні й гладенькі. Соски кольору світлої кави. Вона провела по них долонями, і тілом промайнув легенький дрож. Це зле, лихе почуття. Мама розповідала їй про Дещо. Дещо було небезпечним, прадавнім, невимовно лихим. Воно могло зробити людину Слабкою. «Гляди ж, — казала мама. — Воно приходить уночі. Воно примусить тебе думати про те, що коїться на темних стоянках і в придорожніх мотелях».

Але, хоч було ще тільки двадцять на десяту ранку, Керрі подумала, що Дещо прийшло до неї. Вона знову провела по грудях

(грішніторби)

долонями, і шкіра на них була така прохолодна, але соски стали гарячими й твердими, а коли вона обвела один із них пучкою, то відчула, що ледь не розчиняється в набіглій слабкості. Так, це було Дещо.

Її спіднє заплямоване кров’ю.

Вона раптом відчула, що мусить зараз вибухнути сльозами й закричати або одним махом вирвати те Дещо зі свого тіла живцем і розчавити, вбити його.

Прокладка, яку приклала міс Дежарден, уже набухла, тож Керрі обережно замінила її, усвідомлюючи, яка вона погана, які погані вони, як вона ненавидить їх і себе. Тільки мама хороша. Мама стала проти Чорного і здолала його. Керрі бачила, як це сталось, уві сні. Мама вигнала його з порогу мітлою, і Чорний утік нічною Карлін-стріт, а його роздвоєні копита кресали червоні іскри з асфальту.

Мама вирвала із себе Дещо і стала чистою.

Керрі її ненавиділа.

Вона мигцем побачила власне обличчя в крихітному дзеркалі, що висіло з внутрішнього боку дверей, — дзеркалі в дешевій зеленій пластмасовій рамці, придатному тільки на те, щоб перед ним чесати волосся.

Вона ненавиділа своє обличчя — це нудне, тупе, коров’яче лице, ці прісні очі, червоні, яскраві прищі, розсипи вугрів. Ненавиділа своє обличчя понад усе.

Зображення в дзеркалі раптом розділилося надвоє ламаною сріблястою тріщиною. Дзеркало впало до її ніг і розбилося на підлозі. Від нього залишилася тільки пластмасова рамка, що дивилася на неї, наче сліпе око.

Зі «Словника психічних явищ» Джона Оґілві:

Телекінез — це здатність рухати або змінювати предмети силою думки. Найбільше варті довіри повідомлення про це явище, пов’язані з кризовими або стресовими ситуаціями, наприклад, коли хтось левітує автомобілі, уламки повалених будівель та ін., щоб звільнити з-під них людей.

Це явище часто плутають із полтергейстом через приписувану духам грайливість. Варто зазначити, що полтергейст — це активність астральних істот, чия реальність сумнівна, тоді як телекінез вважається емпіричною функцією людського мозку, котра може мати електрохімічну природу…

Коли вони закінчили кохатися на задньому сидінні «форда» 1963 р. Томмі Росса, Сью Снелл повільно привела свій одяг до ладу і її думки повернулися до Керрі Вайт.

Була п’ятниця, і Томмі (він задумливо дивився в заднє вікно, так і не підтягнувши штанів; видовище комічне, але напрочуд миле) повів її грати в боулінг. Звісно, гра для обох була лиш приводом. Любощі володіли їхніми думками від початку.

Вона більш-менш регулярно гуляла з Томмі ще з жовтня (а зараз травень), але кохалися вони ще тільки два тижні. Сім разів, виправилася вона. Сьогодні сьомий. Феєрверки ще не вибухали, оркестр не грав національного гімну, але відчуття ставали трохи приємнішими.

Першого разу їй страшенно боліло. Подружки, Гелен Шайрз і Джин Ґолт, обидві вже робили це, і обидві запевняли, що болить воно якусь хвилинку — наче укол пеніциліну, — а тоді стає шикарно. Але у Сью перший раз був такий, наче в неї увігнали держак від сапки. Томмі пізніше зізнався з усмішкою, що він ще й одягнув гумку навиворіт.

Сьогодні був тільки другий раз, коли вона почала відчувати щось схоже на задоволення, а тоді все скінчилося. Томмі стримувався скільки міг, але воно просто… скінчилося. Схоже було на те, як хтозна-скільки часу треш одна об одну дві палички, а добуваєш тільки крихітний вогник.

Опісля вона відчула сум і меланхолію, і її думки, що повернулися до Керрі, були забарвлені відповідно. Хвиля каяття налетіла на неї, щойно всі емоційні щити опустилися, тож коли Томмі перевів погляд із Цегельного пагорба на неї, вона саме плакала.

— Та ну, — стривожено сказав він. — Ну ж бо. — Він незграбно її обійняв.

— Нічого страшного, — сказала вона, і досі плачучи. — Це не через тебе. Я сьогодні зробила дещо не дуже добре. Й оце згадала.

— І що то було? — Він легенько притулив долоню до її шиї.

Вона кинулася розповідати про ранковий інцидент, ледве вірячи, що справді чує власні слова. Розглянувши це відверто, вона усвідомила, що віддалася Томмі передусім тому, що

(закохалася? захопилася? різниці не було результат це не змінювало)

а тепер зображувала себе отакою — учасницею жорстокого жарту в душовій, що навряд чи було рекомендованим способом прихилити до себе хлопця. А Томмі, звісно, був Популярним. Бувши й сама Популярною все своє життя, вона гадала, що їй чи не на роду написано зустріти й покохати когось такого ж Популярного, як вона. Їх майже напевне мали обрати Королем і Королевою Весняного балу, їх уже обрали для шкільного альбому парою від старшого класу. Вони стали непорушним сузір’ям у перемінному плетиві стосунків серед старшокласників, визнаними Ромео і Джульєттою. А тоді вона з раптовою огидою зрозуміла, що схожа пара є в кожній старшій школі в кожному білому передмісті Америки.

І маючи те, що вона завжди прагнула мати — відчуття свого місця, безпеки, статусу, — вона виявила, що разом з ними приходить і їхня похмура сестра — тривога. Вона не так собі це малювала. За межами освітленого кола тинялися темні силуети. Наприклад, думка про те, що вона дозволила йому виграти її

(невже треба називати це саме так цього разу треба)

просто тому, що він Популярний. Просто через те, як вони гарно виглядають разом, просто щоб вона могла дивитися на їхній відбиток у вітрині й думати: «Яка гарна пара». Вона була майже впевнена

(чи тільки сподівалася)

що не така слабка, що не так легко й покірно вгинається під самовдоволеними очікуваннями батьків, друзів і навіть власними. Але тепер з’явилася ця історія з душової, в якій вона приєдналася до решти й додала до їхніх криків свій дикий і радісний вереск. Слово, якого вона уникала, звалося «Конформізм», з великої букви, і воно викликало в уяві жалюгідні сцени з бігуді у волоссі, довгими полуднями за пральною дошкою під час серіалів по телевізору, поки благовірний десь гарує на якійсь неназваній Роботі; бридкі видіння про те, як вона вступає до батьківського комітету, а тоді до заміського клубу, коли їхній річний дохід зросте до п’ятизначного; про незчисленну кількість таблеток у круглих жовтих коробках, які не дадуть втратити дівочі розміри, доки це не стане неминучим, і діятимуть проти вторгнення огидних малих чужинців, які гидять у штанці й репетують о другій ночі, наче їх ріжуть; про повну відчайдушної пристойності боротьбу за очищення прекрасних вулиць району Чистий Садок від ніґерів, плечем до плеча з Террі Сміт (міс «Картопляний Цвіт-1975») і Вікі Джонс (віце-президентка Жіночої ліги), усі озброєні плакатами, петиціями й милими, трохи розпачливими усмішками.

Це Керрі, це все та клята Керрі винна. Можливо, до цього дня Сью й чула якісь далекі кроки, що ходили навкруг її освітленої галявини, але сьогодні, послухавши власну ганебну, паскудну розповідь, вона ясно побачила обриси всіх тих створінь і їхні жовті очі, що світяться в темряві, як ліхтарики.

Вона вже купила свою випускну сукню. Блакитну. Прекрасну.

— Ти права, — сказав він, коли дівчина договорила. — Це кепсько. Геть на тебе не схоже.

Його обличчя було серйозне. Вона відчула, як її різонуло жахом. А тоді Томмі усміхнувся — він мав дуже веселу усмішку, — і темрява трохи відступила.

— Якось я кóпнув хлопця в ребра, коли він вирубився. Я тобі розказував?

Вона похитала головою.

— От. — Він потер носа, занурившись у спогади, а його щока трохи сіпнулася, як тоді, коли він зізнався про неправильно вдягнений презерватив. — Пацана звали Денні Патрік. Якось у шостому класі він ледь не витовк із мене всю юшку. Я ненавидів його, але й боявся. Вичікував, коли б то з ним поквитатися. Знаєш, як воно буває?

Вона не знала, але кивнула.

— Так от, десь через рік чи скільки він урешті нарвався не на того хлопця. Піт Тейбер. Невисокий, але дуже м’язистий. Денні до нього причепився, не пам’ятаю, через мармурові кульки чи що, і нарешті Пітер у праведному гніві взяв та й вибив із нього лайно. Було це на майданчику нашої старої середньої школи Кеннеді. Денні впав, бахнувся головою і вимкнувся. Усі розбіглися. Ми навіть подумали були, чи він не вбився. Я теж утік, але спершу підбіг і добре всадив йому в ребра. Про що пізніше сильно жалкував. Ти вибачишся перед нею?

Питання захопило Сью зненацька, і вона тільки й спромоглася, що слабенько ухилитися:

— А ти вибачився?

— Га? Самому підставляти голову, щоб мені її намилили? Звісно, що ні! Але тут велика різниця, Сьюзі.

— Хіба?

— Ми вже не в сьомому класі. І я мав яку-не-яку причину, хай і шмаркляву. А що тобі бодай коли-небудь зробила та дурна безталанна корова?

Вона не відповіла, бо не могла. Вона за все життя обмінялася з Керрі не більш як сотнею слів, і з них десятки три додалися сьогодні. Фізра була в них єдиним спільним предметом із часів їхнього переходу з Чемберленської середньої школи. Керрі обрала професійно-технічні предмети, а перед Сью, звісно, стелилася дорога до коледжу.

Вона раптом здалася собі огидною.

Виявилося, що Сью не може цього витримати, тож вона обернула розмову проти нього.

— Відколи це ти почав розбиратися в усіх цих великих моральних проблемах? Відтоді, як почав мене трахати?

Вона побачила, як з його обличчя здуває добрий настрій, і їй стало шкода.

— Мабуть, краще б я промовчав, — сказав він і підтягнув угору штани.

— Це я винна, а не ти. — Вона поклала долоню на його руку. — Мені соромно, розумієш?

— Так, — сказав він. — Але мені не слід було давати порад. У мене не дуже добре виходить.

— Томмі, тобі часом не буває гидко бути таким… ну, Популярним?

— Мені? — Питання відбилося на його обличчі подивом. — Ти маєш на увазі: футбол, президент класу — все таке?

— Так.

— Ні. Це не дуже важливо. Старша школа — не дуже важливе місце. Коли до неї переходиш, то здається, що це крутизна, але коли вона закінчується, ніхто не бачить у ній нічого крутого, хіба що заллє мізки пивом. Принаймні так воно з моїм братом і його друзяками.

Її це не заспокоїло; її страхи навіть погіршали. Мила й прекрасна Сьюзі зі старшої школи Юена, головна ялинка на кожній новорічній виставі. Сукня для випускного хтозна-відколи висить у шафі, захищена пластиковою обгорткою.

Вечірня темрява притислася до трохи запітнілих вікон машини.

— Напевне, все закінчиться тим, що я працюватиму на батьковому авторинку, — сказав він. — У п’ятницю й суботу сидітиму вечорами «У дядька Біллі» чи в «Кавалері», питиму пиво й балакатиму про ту суботу, коли відбив подачу Сандерса і ми засмутили весь Дорчестер. Оженюся з якоюсь гризливою бабою, завжди їздитиму на торішній моделі, голосуватиму за демократів…

— Не треба, — сказала вона, коли її рот раптом наповнився темним і терпким страхом. Вона притягнула його до себе. — Кохай мене. У мене голова сьогодні геть нездорова. Кохай мене. Кохай мене.

Тож він кохав її, і цього разу все було інакше, цього разу йому вистачало місця, не було того набридливого натирання, а натомість — приємне відчуття контакту, що піднімалося дедалі вище. Двічі йому доводилося зупинятися й переводити подих, щоб стриматися, а тоді він продовжував

(до мене він був незайманим і зізнався в цьому я б повірила якби він збрехав)

і то продовжував завзято, а вона дихала короткими різкими ковтками, а тоді почала кричати й триматися за його спину, нездатна спинитися, спітніла, гидкий присмак зник, кожна клітина ніби переживала свій окремий оргазм, тіло наповнилося сонячним світлом, у голові пролітали музичні ноти, а в черепі, у клітці думок, пурхали метелики.

Пізніше, дорогою додому, він офіційно спитав, чи піде вона з ним на Весняний бал. Вона сказала, що піде. Він спитав, чи вирішила вона, що їй робити з Керрі. Вона сказала, що ні. Він сказав, що нема ніякої різниці, але їй здавалося, що є. Їй почало здаватися, що вся різниця саме в цьому.

Зі статті «Телекінез: аналіз і наслідки» (щорічний альманах журналу Science за 1981 рік) авторства Діна Д. Л. Макґаффіна:

Звісно, навіть і тепер є такі вчені — на жаль, у їхніх передніх рядах можна побачити й товариство з Університету Дюка, — які відкидають приголомшливі висновки, що випливають зі справи Керрі Вайт. Подібно до «Товариства пласкої Землі», розенкрейцерів чи тих аризонських сектантів, котрі впевнені, що атомна бомба неможлива, ці безталанні плюють проти вітру логіки, сховавши голови в пісок (перепрошую за змішану метафору).

Звісно, переляк, підвищений тон, сердиті листи й сварки на вчених зібраннях можна зрозуміти. Сама ідея телекінезу виявилася для наукового товариства гіркою пігулкою — через свою атрибутику фільмів жаху з їхніми дошками для спіритичних сеансів, і медіумами, і знаками з того світу, і коронами, що пливуть у повітрі; але таке розуміння все одно не виправдовує наукової безвідповідальності.

Після розгляду справи Вайт перед нами постають суворі й важкі питання. Наші впорядковані уявлення про те, як повинен діяти і протидіяти природний світ, пережили струс. Хіба можна звинувачувати навіть таких визнаних фізиків, як Джеральд Люпонет, за те, що вони назвали всю справу фальшивкою і шахрайством, навіть за наявності таких приголомшливих доказів, які представила Комісія Вайт? Бо коли Керрі Вайт — це правда, то як же тоді Ньютон?..

Керрі з мамою сиділи у вітальні й слухали, як Теннессі Ерні Форд співає «Let The Lower Lights Be Burning» з грамофона «Вебкор» (який мама називала Віктролою або, буваючи в особливо доброму гуморі, Вікі). Керрі працювала за швацькою машинкою, натискала ногою на педаль і пришивала рукави до нової сукні. Мама сиділа під гіпсовим розп’яттям, плела мереживну серветку й тупала ногою під пісню, одну з її улюблених. Містер Ф. П. Блісс, котрий написав цей і майже незліченну кількість інших гімнів, був одним із променистих маминих зразків справи рук Божих на цій землі. Він був моряком і грішником (що в маминому лексиконі було синонімічно), великим богохульником і насмішником з Усевишнього. А тоді на морі його захопила потужна буря, човен міг перекинутися будь-якої секунди, і містер Ф. П. Блісс упав на свої слабкі грішні коліна — на нього зійшло видіння Пекла, що лежало під океанським дном і роздирало пащу, готуючись його поглинути, — і возмолився до Бога. Містер Ф. П. Блісс присягнувся Господові, що коли Той його врятує, він присвятить Йому решту свого життя. Звісно, буря тут-таки вщухла.

Милість Божа ясно світить, Як повсюдний наш маяк, А на березі потрібно Свій нам засвітити знак…

Усі гімни містера Ф. П. Блісса мали морський присмак.

Сукня, що вона її шила, була доволі гарна, кольору темного вина — найближчий відтінок до червоного, який мама тільки могла дозволити, — і мала рукави з буфами. Керрі намагалася зосередитися тільки на шитві, але, звісно, її думки пішли блукати.

Світло над її головою було яскраве, різке й жовте, а плюшева й повна пороху канапа, звісно, стояла порожня (до Керрі жодного разу жоден хлопець не заходив Посидіти), а на дальшій стіні лежала подвійна тінь: розіп’ятий Ісус, а під Ним — мама.

Мамі зателефонували до пральні зі школи, і вона повернулася додому опівдні. Керрі дивилася, як мама підходить до будинку стежкою, і в її животі затремтіло.

Мама була дебелою жінкою і завжди носила капелюха. Нещодавно в неї почали пухнути ноги, і відтоді завжди здавалося, що її ступні ніби переливаються через краї взуття. Вона носила чорне суконне пальто з чорним хутряним коміром. За біфокальними лінзами без оправи сиділи блакитні збільшені очі. Вона завжди мала при собі велику чорну сумку, в якій лежали її гаманець, портмоне (обидва чорні), велика Біблія короля Якова (теж чорна), на обкладинці котрої золотими буквами було витиснуто її ім’я, і стосик брошур, скріплений гумовою стрічкою. Брошури найчастіше були помаранчеві й нечітко надруковані.

Керрі звідкись знала, що мама й татко Ральф колись були баптистами, але покинули церкву, коли переконалися, що баптисти мостять дорогу для Антихриста. Відтоді всі поклоніння відбувалися вдома. Мама правила обряди в неділі, вівторки і п’ятниці. Вона називала їх Святими днями. Мама була пастирем, а Керрі — паствою. Служби тривали від двох до трьох годин.

Мама відчинила двері й флегматично ввійшла. Вони з Керрі якусь мить дивились одна на одну з короткої відстані половини коридору, як стрільці перед дуеллю. То була така мить, які пізніше здаються

(страх невже в маминих очах був страх)

значно довшими.

Мама причинила за собою двері.

— Ти жінка, — тихо сказала вона.

Керрі відчула, як насуплюється й кривиться її обличчя, і не змогла нічого вдіяти.

— Чому ти мені не сказала? — закричала вона. — Ох мамо, я так злякалась! Усі дівчата насміхалися з мене, і кидалися, і…

Мама за цей час підійшла до неї, і тепер її долоня майнула в повітрі — тверда, м’язиста й мозолиста від прання долоня. Вона зворотним боком врізалася дівчині в щоку, Керрі впала на підлогу у дверях між коридором і вітальнею й гучно заплакала.

— А Бог створив Єву з ребра Адамового, — сказала мама. Крізь безоправні окуляри її очі здавалися велетенськими й були схожі на м’яко зварені яйця. Вона вдарила Керрі ногою в бік, і та заверещала. — Підводься, жінко. Зайдемо до кімнати й помолимося. Помолимося Ісусу за наші по-жіночому слабкі, нечестиві, грішні душі.

— Мамо…

Ридання не дали їй сказати більше. Прихована істерика вирвалася назовні, криворота й белькотлива. Вона не могла підвестися, не могла прибрати волосся, що впало на обличчя. Могла тільки заповзти до вітальні, хрипко ревучи й схлипуючи. Мама заносила ногу знову і знову. Так вони перемістилися через вітальню до кімнати з вівтарем, що колись була маленькою спальнею.

— І Єва була слабкою, і… повторюй за мною, жінко. Повторюй!

— Ні, мамо, будь ласка, допоможи мені…

Нога пролетіла в повітрі. Керрі закричала.

— І Єва була слабкою, і вона випустила у світ ворона, — продовжувала мама, — і той ворон звався Гріхом, і перший Гріх був Зносини. І наклав Господь на Єву Прокляття, і то було Прокляття Крові. І вигнано було Адама з Євою із Саду Божого у Світ, і побачила Єва, що в неї виріс живіт, бо в ньому з’явилась дитина.

Нога майнула в повітрі й приклалася до Керрі ззаду. Дівчина чухронула носом дерев’яну підлогу. Вони увійшли до кімнати з вівтарем. Там, на столику, накритому вишитою шовковою скатертиною, був хрест. Обабіч хреста стояли білі свічки. Позаду них було кілька власноруч розфарбованих зображень Ісуса і Його апостолів. А справа від столика було найгірше місце з усіх, оселя жаху, печера, в якій уся надія, увесь опір Божій — і маминій — волі згасав без сліду. Двері комірчини розчахнулися. Всередині, під страхітливою синьою лампою, що завжди горіла, висіла репродукція уявлення Дерро про славетну проповідь Джонатана Едвардса «Грішники в руках розгніваного Бога».

— А тоді прийшло друге Прокляття, і то було Прокляття Дітородства, і Єва породила Каїна в крові й поті.

Тоді мама потягла Керрі, котра наполовину йшла, а наполовину повзла, до вівтаря, де вони обидві впали на коліна. Мама міцно стискала її зап’ястя.

— А вслід за Каїном Єва народила Авеля, так і не покаявшись у Гріху Зносин, тож Господь наклав на Єву третє Прокляття, і то було Прокляття Вбивства. Каїн повстав на Авеля й забив його каменюкою. Але й тоді не покаялася Єва, ані її доньки, і в Єві знайшов Лукавий Змій царство розпусти та згуби.

— Мамо! — заверещала вона. — Мамо, прошу, послухай! Я не винна!

— Схили голову, — сказала мама. — Молімося.

— Ти мала мені сказати!

Мама опустила руку на шию Керрі ззаду, і в тій руці відчувалася вага одинадцяти років тягання важких мішків із пранням і перекладання стосів вологих простирадл. Обличчя Керрі з витріщеними очима сіпнулося вперед, і вона з розмахом ударилася лобом об вівтар. На лобі залишився слід, а свічки на вівтарі здригнулися.

— Молімося, — тихо й невблаганно сказала мама.

Керрі схилила голову, схлипуючи й тягнучи носом. Цівка шмарклів маятником звисала з її носа, тож вона їх витерла

(якби мені хто давав монетку за кожен раз як вона змушувала мене тут плакати)

зворотним боком долоні.

— О Господи, — розкотисто проголошувала мама, закинувши голову назад, — допоможи цій грішній жінці, що стоїть поруч мене, побачити гріховність її днів і шляхів. Вкажи їй, що коли б вона утримувалася від гріха, то Прокляття Крові ніколи б її не зачепило. Можливо, вона скоїла Гріх Розпусних Думок. Можливо, вона слухала музику рок-н-рол по радіо. Можливо, її спокусив Антихрист. Вкажи їй, що це робота Твоїх суворих і добрих рук, і…

— Ні! Відпусти мене!

Вона спробувала зіпнутися на ноги, але мамина рука, міцна й безжальна, як залізні кайдани, присилувала її знову стати навколішки.

— …дай Свій знак, що вона мусить віднині йти прямо й не звертаючи, якщо хоче уникнути страждань у полум’ї Вічної Геєни. Амінь.

Вона звернула блискучі, збільшені очі до доньки.

— А тепер іди до комірки.

— Ні! — Вона відчула, що її подих загусає від страху.

— Іди до комірки. Молися тихенько. Проси прощення за свій гріх.

— Я не грішила, мамо. Це ти згрішила. Ти нічого мені не розказала, і вони сміялися.

Їй знову здалось, що вона побачила спалах у маминих очах, що зник так само швидко й нечутно, як літня блискавка. Мама почала гнати Керрі в бік синього сяйва з комірки.

— Молися Господові, щоб Він змив твої гріхи.

— Мамо, пусти мене.

— Молися, жінко.

— Мамо, я знову накличу каміння.

Мама спинилася.

Здавалося, на мить навіть повітря застигло в її горлі. Тоді рука на шиї Керрі стислася ще сильніше, доки дівчина не побачила перед очима вогнисті червоні цятки й не відчула, як їй запаморочилося й закрутилося в голові.

Мамині збільшені очі запливли в її поле зору.

— Чортове ти поріддя, — прошепотіла вона. — За що мені таке прокляття?

Керрі силкувалася знайти у вихорі думок щось достатньо вагоме, щоб висловити свої муки, сором, ненависть, страх. Здавалося, все її життя звелося до однієї миті цього жалюгідного, розтоптаного бунту. Її очі шалено випнулись, а сповнений слини рот широко розкрився.

— Ти ГІВНО! — закричала вона.

Мама зашипіла, як обпечений кіт.

— Гріх! — закричала вона. — О, Гріх! — Вона почала бити Керрі по спині, по шиї, по голові. Вона пхала й заганяла Керрі до блакитного сяйва комірки.

— Ти КУРВА! — кричала Керрі.

(так так о так зрозуміло як інакше ти могла в неї з’явитись о боже як добре)

Нею крутонуло й штовхнуло до комірки головою вперед, вона вдарилася об дальшу стінку й упала на підлогу напівпритомна. Двері гупнули, ключ крутнувся.

Вона залишилась наодинці з маминим сердитим Богом.

Блакитний вогник освітлював зображення велетенського бородатого Ягве, котрий звергав галасливі маси людей в імлисті провалля над вогненною безоднею, де страхітливі чорні фігури бились у полум’ї вічних мук, а на велетенському вогнистому троні сидів із тризубом у руці Чорний. Він мав тіло людини, але з шипастим хвостом і головою шакала.

Цього разу вона не зламається.

Але вона, звісно, зламалася. На це знадобилося шість годин, але вона зламалася, заплакала й погукала маму, щоб та відімкнула двері й випустила її. Їй страшно хотілося помочитися. Чорний вискалив до неї шакалячі зуби. Його багряні очі знали всі таємниці жіночої крові.

Через годину після того, як Керрі почала гукати, мама випустила її. Керрі ошаленіло метнулася до вбиральні.

Аж зараз, через три години після цього, схиливши голову над швацькою машинкою, як покаянна грішниця, Керрі згадала страх у маминих очах і начебто здогадалася про його причини.

Були й інші часи, коли мама тримала її в комірці чи не цілий день, — наприклад, коли вона вкрала той перстень за сорок дев’ять центів із крамнички «Все по 5 та по 10» або коли мама знайшла ту фотографію Боббі «Флеша» Пікетта під подушкою доньки, — й одного разу Керрі зомліла від голоду й запаху власних випорожнень. Але вона ніколи-ніколи не відказувала мамі так, як сьогодні. Сьогодні вона навіть вимовила слово на «К». Але мама випустила її майже одразу після того, як Керрі зламалася.

Отак. Сукня готова. Вона зняла ноги з приводу й підняла сукню, щоб оглянути. Вона була довга. І страшна. Ненависна для Керрі.

Вона знала, чому мама її випустила.

— Мамо, можна мені піти спати?

— Іди. — Мама не підвела очей від серветки.

Керрі повісила сукню на руку, а тоді глянула на швацьку машинку. Раптом педаль натислася сама по собі. Голка заходила вгору-вниз, блискаючи сталлю за кожним проходом. Котушка смикнулася й мотнулася. Крутнулося бічне колесо.

Мамина голова рвучко піднялась, а очі розширилися. Циклічний візерунок по краю її серветки, дивовижно детальний і водночас настільки ж рівномірний і бездоганний, зненацька порушився.

— Я просто протягнула нитку, — тихенько сказала Керрі.

— Іди спати, — коротко сказала мама, а на дні її очей блиснув страх.

— Так

(вона боялася що я винесу двері комірки разом із завісами)

мамо.

(і я напевне могла б це зробити так я напевне могла б)

Із «Вибуху з тіні» (стор. 58):

Марґарет Вайт народилася й зросла в Моттоні, містечку, що межує з Чемберленом і посилає туди вчитися своїх старшокласників. Її батькам велося доволі непогано — вони тримали прибутковий нічний заклад одразу за межею містечка, що називався «Весела придорожня». Джон Бріґем, батько Марґарет, загинув у перестрілці в барі влітку 1959 року.

Марґарет Бріґем, котрій тоді було майже тридцять, стала відвідувати молитовні зібрання фундаменталістів. Її мати почала стосунки з іншим чоловіком (Гарольдом Еллісоном, за котрого пізніше вийшла заміж), і їм обом хотілося випровадити Марґарет з дому — та вважала, що її мати Джудіт зі своїм новим чоловіком живуть у гріху, і часто озвучувала свою думку. Джудіт гадала, що її донька залишиться самотньою дівою на все життя. Або, якщо висловлюватися більш барвистою фразеологією її майбутнього вітчима, «Марґарет була схожа обличчям на сраку бензовоза й тіло мала відповідне». Він також називав її «богомільним Ісусиком».

Марґарет відмовлялася виїжджати до 1960 року, коли зустріла Ральфа Вайта на молитовному зібранні. У вересні того ж року вона покинула моттонську оселю й переїхала до маленької квартирки в центрі Чемберлена.

Залицяння Ральфа Вайта до Марґарет Бріґем закінчились одруженням 23 березня 1962 року. 3 квітня 1962 року Марґарет Вайт ненадовго потрапила до Вестоверського шпиталю.

— Ні, вона не казала нам, що з нею таке, — розповідав Гарольд Еллісон. — У той єдиний день, коли ми пішли її навідати, вона сказала, що ми живемо в перелюбі, хоч ми й одружені, і що нам стелиться дорога до пекла. Казала, що Господь відмітив наші лоби незримими знаками, але вона їх бачить. Кажу вам, дуріла, наче кажан у сараї. Її мати намагалася говорити по-доброму, дізнатися, що з нею таке, але та завела істерику й ну розводитися про ангела з мечем, котрий пройде через стоянки й придорожні мотелі та посіче грішних. Ми пішли.

Однак у Джудіт Еллісон з’явилася версія стосовно того, що трапилося з її дочкою: вона вважала, що Марґарет пережила викидень. Коли так, то дитина була зачата поза шлюбними узами. У разі підтвердження цей епізод пролив би світло на цікавий бік характеру матері Керрі.

У довгому й доволі істеричному листі до матері від 19 серпня 1962 року Марґарет сказала, що вони з Ральфом жили безгрішно, не піддаючись «Прокляттю Зносин». Вона спонукала Гарольда й Джудіт Еллісонів «закрити своє кубло розпусти» і робити те саме. «Це їдиний [орфографія оригіналу] спосіб, — проголошує Марґарет ближче до кінця свого послання, — як тобі й Тому Чоловіку вберегтися від прийдешнього Кривавого Дощу. Ми з Ральфом, як Марія з Йосипом, ніколи не пізнаємо й не осквернемо [орфографія оригіналу] плоті одне одного. Якщо в нас і з’явиться нащаддя, нехай воно буде од Бога».

Звісно, календар підказує нам, що Керрі було зачато пізніше того ж року…

У понеділок дівчата тихенько вдягалися на перший урок фізкультури, без дуркування й писклявого піддражнювання, і ніхто з них особливо не здивувався, коли міс Дежарден штовхнула двері й увійшла до роздягальні. Між її невеликих грудей звисав срібний свисток, а шорти якщо й були ті самі, що минулої п’ятниці, то від кривавого відбитка долоні Керрі на них не залишилось ані сліду.

Дівчата продовжували понуро вдягатися, не дивлячись на неї.

— Дивись, які всі радісні перед випускним, — тихо сказала міс Дежарден. — Коли він у вас? Через місяць? А Весняний бал ще раніше. Б’юсь об заклад, більшість із вас уже знає, в чому і з ким на нього піде. Сью, ти, певне, підеш із Томмі Россом. Гелен — з Роєм Евартсом. Крісті, гадаю, є з кого вибрати. Хто твій щасливець?

— Біллі Нолан, — похмуро сказала Кріста Гарґенсен.

— Ото вже йому поталанило, — зауважила Дежарден. — І що ти йому подаруєш за честь тебе супроводити, Крісто? Набухлий кров’ю «котекс»? Чи, може, трохи використаного туалетного паперу? Як я зрозуміла, саме такі витівки зараз у твоєму репертуарі.

Кріста почервоніла.

— Я йду. Я не повинна це вислуховувати.

Дежарден цілі вихідні не могла викинути з голови образ Керрі — з її криками, бурмотінням, із мокрою серветкою, що міцно прилипла до середини її лобка, — разом із власною нездоровою, злою реакцією.

І тепер, коли Кріста хотіла була прорватися повз неї, вона впіймала її й гупнула дівчиною об ряд побитих шафок оливкового кольору, що стояли коло дверей. Очі Крісти вражено розширилися. Тоді її обличчя налилося якоюсь навіженою люттю.

— Ти не можеш нас бити! — заверещала вона. — Тебе за це випруть! От побачиш, стерво!

Решта дівчат скривилася, набрала повітря й опустила очі долу. Справа виходила з-під контролю. Сью краєчком ока помітила, що Мері й Донна Тібодо взялися за руки.

— Мені все одно, Гарґенсен, — сказала Дежарден. — Якщо ти — або хтось із вас, дівчата, — вважає, що я зараз прийшла до вас як учителька, то ви гірко помиляєтеся. Я просто хотіла, щоб ви знали: у п’ятницю ви утнули гівняну штуку. По- справжньому гівняну.

Кріста Гарґенсен скалилася до підлоги. Решта дівчат жалюгідно силкувалася дивитися куди завгодно, тільки не на свою фізвиховательку. Сью зрозуміла, що дивиться на душову кабінку — місце злочину, — і рвучко перевела погляд. Жодна з них раніше не чула, щоб хтось із учителів називав щось гівняним.

— Може, хоч одна з вас на хвильку задумалася над тим, що Керрі Вайт має якісь почуття? Сью? Ферна? Гелен? Джессіко? Хто-небудь? Ви вважаєте її бридкою. Так от — це ви бридкі. Я це побачила в п’ятницю.

Кріста Гарґенсен пробурмотіла щось про свого батька-юриста.

— Закрий рота! — крикнула Дежарден просто їй в обличчя.

Кріста відсахнулася так різко, що вдарилася потилицею об шафку. Вона заскиглила й потерла голову.

— Ще одне слово від тебе, — тихо мовила Дежарден, — і ти в мене полетиш через усю кімнату. Хочеш перевірити, чи я не жартую?

Кріста, вочевидь вирішивши, що стоїть перед скаженкою, нічого не сказала.

Дежарден поставила руки в боки.

— Керівництво школи визначило вам покарання, дівчата. Шкода, але вони обрали не мій варіант. Я пропонувала відсторонити кожну на три дні й відкликати ваші запрошення на випускний.

Деякі з дівчат перезирнулися й невесело забурмотіли.

— Це б різонуло вас по живому, — вела далі Дежарден. — На жаль, в адміністрації школи Юена сидять самі чоловіки. Навряд чи вони по-справжньому осягнули, наскільки паскудно ви повелися. Тому… Тиждень додаткових занять.

Спонтанні полегшені зітхання.

— Але. Це будуть додаткові мої заняття. У спортзалі. Я вас заганяю так, що з вас нитки торочитимуться.

— Я не прийду, — сказала Кріста. Її губи тонко натяглися.

— А це вже як хочеш, Крісто. І решта теж — як захочете. Але покаранням за пропуск додаткових занять буде триденне відсторонення й вилучення запрошень на випускний. Усім ясно?

Ніхто нічого не сказав.

— Добре. Перевдягайтесь. І подумайте про те, що я сказала.

Вона вийшла.

На довгу приголомшену мить запала цілковита тиша. Тоді Кріста Гарґенсен сказала з пронизливим істеричним надривом:

— Їй це не минеться! — Вона відчинила випадкову шафку, витягла звідти пару кросівок і жбурнула ними через усю кімнату. — Я її дістану! Чорт забирай! Чорт забирай! Побачите! Якщо ми всі виступимо разом, то можна…

— Помовч, Крісто, — сказала Сью й сама злякалася мертвої, дорослої нейтральності свого голосу. — Просто помовч.

— Нічого ще не скінчено, — сказала Кріста Гарґенсен, грубо сіпнувши застібку спідниці й потягнувшись до потертих спортивних шортів. — Нічого ще й близько не скінчено.

І вона не помилилася.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 60—61):

На думку автора як дослідника, дуже велика кількість людей, що розглядали справу Керрі Вайт — у наукових журналах чи в популярній пресі, — помилково робили акцент на відносно безплідному пошуку проявів телекінезу в дитинстві дівчинки. Якщо проводити грубу паралель, то це схоже на вишукування випадків мастурбації в дитинстві ґвалтівника.

Видовищний епізод із камінням більше схожий на червону ганчірку, що застує очі бикові. Багато дослідників узяли за основу хибну гіпотезу: коли трапився один інцидент, то за ним мусили бути й подальші. Проводячи іншу паралель, це наче відправити наукову команду стежити за метеорами до національного парку «Кратер», бо два мільйони років тому там ударився об землю велетенський астероїд.

Наскільки я можу судити, в дитинстві Керрі жодних інших проявів телекінезу не зафіксовано. Якби вона не була єдиною дитиною в родині, у нас могли бути десятки переказів про подібні, але менш значні епізоди.

У випадку Андреа Колінц (див. повніший виклад у Додатку 2) нам відомо, що після прочухана, отриманого за те, що вона вилізла на дах, «аптечка розчахнулася, пляшечки повипадали на підлогу й ніби самі собою полетіли через усю ванну кімнату, двері відчинялися й зачинялися з розмаху, а тоді, в кульмінації того явища, трьохсотфунтова шафа з музичним центром перехилилась, і платівки розлетілися по всій вітальні, налітаючи на мешканців, як бомбардувальники, й розбиваючись об стіни».

Прикметно тут те, що цю розповідь, яку наводить журнал Life у випуску від 4 вересня 1955 року, ми чуємо від одного з братів Андреа. Навряд чи Life можна вважати найбільш науково поважним чи бездоганним джерелом, але існує й чимало інших задокументованих свідчень, і, на моє переконання, це ясно доносить думку про важливість очевидців із близьких.

У справі Керрі Вайт єдиним свідком теоретичного прологу до кінцевої розв’язки була Марґарет Вайт, а вона, звісно, мертва…

Директор старшої школи ім. Юена Генрі Ґрейл чекав на його появу весь тиждень. Але батько Крісти Гарґенсен з’явився аж у п’ятницю — наступного дня після того, як дівчина пропустила додаткове заняття в грізної міс Дежарден.

— Слухаю, міс Фіш? — звернувся він до інтеркома для форми, хоч і побачив чоловіка в передпокої крізь віконце у дверях і одразу впізнав його обличчя з фотографій у місцевій газеті.

— До вас прийшов Джон Гарґенсен, містере Ґрейл.

— Впустіть його, будь ласка.

«Чорт, Фіш, а можеш не подавати вигляду, наскільки ти цим вражена?»

Ґрейл усе життя невтомно гнув скріпки для паперу, дер серветки й загинав аркуші. Заради Джона Гарґенсена, найбільшого юридичного світила містечка, він заготував важку артилерію — цілу коробку грубезних скріпок посередині свого письмового столу.

Гарґенсен був високим і ставним, рухався самовпевнено, мав рішучі, живі риси обличчя, з яких було видно, що цей чоловік досяг чималої майстерності у грі в соціальну взаємодію і звично випереджав інших гравців принаймні на крок.

Він був у костюмі, коричневому, замовленому в дорогому ательє, з вплетеними в тканину лискучими зеленими й золотими крихітними ниточками, який відверто соромив Ґрейлів куплений у місцевому магазині готовий екземпляр. Дипломат він носив тонкий, зі справжньої шкіри, оббитий блискучою неіржавкою сталлю. Усмішку мав бездоганну й повну штучних зубів — від такої усмішки серця жінок-присяжних танули, наче масло на розігрітій пательні. Руку тиснув з усіх точок зору першокласно — міцно, тепло, довго.

— Містере Ґрейл, я вже кілька днів дуже хочу з вами зустрітися.

— Завжди радий бачити зацікавлених батьків, — сухо усміхнувся Ґрейл. — Для цього ми кожного жовтня проводимо для них день відкритих дверей.

— Звісно. — Гарґенсен усміхнувся. — Я розумію, що ви маєте справи, а мені через сорок п’ять хвилин треба вже бути в суді. Перейдімо одразу до суті?

— Аякже. — Ґрейл поліз до коробки зі скріпками й почав нівечити першу. — Підозрюю, що ви тут через дисциплінарні заходи, яких ми вжили до вашої доньки Крістіни. Тому вважаю за потрібне повідомити, що шкільна політика щодо таких справ давно визначена. Ви працюєте в юридичній сфері й самі мусите розуміти, що гнути правила у свій бік навряд чи можливо, або…

Гарґенсен нетерпляче махнув рукою.

— Вочевидь, містере Ґрейл, ви маєте хибні уявлення про причини мого візиту. Я тут через те, що на мою доньку підняла руку ваша фізвихователька, міс Рита Дежарден. На жаль, і образила словесно. Наскільки я зрозумів, стосовно моєї доньки міс Дежарден ужила термін «гівняна».

Ґрейл потай зітхнув.

— Міс Дежарден уже оголошено догану.

Усмішка Джона Гарґенсена охолонула на тридцять градусів.

— Боюся, що догани тут замало. Я так розумію, що ця юна, гм, леді проводить у якості вчительки перший рік?

— Так. Ми вважаємо її роботу надзвичайно успішною.

— Вочевидь, ваше визначення надзвичайно успішного включає штовхання учениць спиною об шафки й здатність сипати прокльонами, як матрос?

Ґрейл ухилився:

— Як юрист, ви мусите знати, що наш штат визнає за школами право діяти in loco parentis — разом із повною відповідальністю ми отримуємо на час шкільних занять повні батьківські права. Якщо вам не знайома ця концепція, раджу подивитися справу Об’єднаного шкільного округу Монондок проти Крейнпула чи…

— Концепція мені відома, — сказав Гарґенсен. — А ще мені відомо, що ані справа Крейнпула, яку ви, адміністратори, так любите цитувати, ані справа Фріка й близько не стосуються фізичного чи словесного нападу. Однак відома ще справа Шкільного округу №4 проти Девіда. Ви про неї знаєте?

Ґрейл знав. Джордж Крамер, заступник директора об’єднаної старшої школи в четвертому окрузі, був його покерним приятелем. Тепер Джордж не дуже грає в карти. Він працює на страхову компанію після того, як узяв на себе сміливість обрізати учневі волосся. Шкільний округ мусив сплатити сім тисяч доларів відшкодування, тобто десь по тисячі за кожен чик ножицями.

Ґрейл узявся за наступну скріпку.

— Не кидаймось одне в одного прецедентами, містере Ґрейл. Ми люди зайняті. Я не хочу завдавати комусь неприємностей. Не хочу скандалу. Моя донька вдома й не вийде з нього в понеділок і вівторок. Так вона відбуде своє триденне відсторонення. Це справедливо. — Він знову махнув долонею.

(лови фідо молодець ось тобі смачна кісточка)

— Ось чого хочу я, — вів далі Гарґенсен. — Перше — запрошення на випускний для доньки. Випускний у старшій школі для дівчат важливий, і Кріста дуже нервується. Друге — це вже для мене — відмова від поновлення контракту з тією Дежарден. Гадаю, якби я захотів позиватися проти шкільного округу в суді, то мав би на виході рішення про її усунення і в кишені вагоме відшкодування. Але мені не подобається така мстивість.

— Тож альтернатива вашим вимогам — суд?

— Я так розумію, що йому передуватимуть слухання в шкільній раді, але це лише формальність. Так, кінцевим результатом буде суд. Важкий для вас.

Ще одна скріпка.

— За фізичний і словесний напад, правильно?

— В цілому, так.

— Містере Гарґенсен, а вам відомо, що ваша донька і ще з десяток її однокласниць кидалися гігієнічними прокладками в дівчину, в котрої почався її перший менструальний період? Дівчину, котрій здавалося, що вона стікає кров’ю й от-от має померти?

Риси Гарґенсена ледь вловимо нахмурилися, наче він хотів прислухатися до розмови в якійсь далекій кімнаті.

— Навряд чи такі заяви доречні в цій розмові. Я говорю про дії…

— Все одно, — сказав Ґрейл. — Все одно, про що ви говорите. Цю дівчину, Керіетту Вайт, назвали «дурним шматком тіста», сказали «запхни тампон» і показали низку непристойних жестів. Вона не ходила до школи весь тиждень. Це вам не схоже на фізичний і словесний напад? Мені схоже.

— Я не маю наміру, — сказав Гарґенсен, — сидіти тут і слухати це мереживо напівправдивих байок чи вашу стандартну директорську лекцію, містере Ґрейл. Я достатньо добре знаю свою доньку, щоб…

— Ось. — Ґрейл поліз до дротяного кошика на краю столу й кинув стосик рожевих аркушів на інший бік. — Я дуже сумніваюся в тому, що ви знаєте ту доньку, яка описана в цих матеріалах, так добре, як вам здається. Бо якби ви її знали, то, мабуть, зрозуміли б, що вам саме пора взятися за ремінь. Саме пора гарненько її припнути, щоб не відірвалася й не наробила великої біди.

— Ви не…

— Чотири роки в Юені, — пересилив його Ґрейл. — Випуск намічений на липень сімдесят дев’ятого, через місяць. IQ 83 зі 140 можливих. Проте бачу, що її прийняли до Оберліну. Думаю, хтось — певно, це були ви, містере Гарґенсен, — смикнув за велику кількість ниточок. Сімдесят чотири випадки призначення додаткових занять. Дозвольте уточнити, що двадцять із них — за знущання з непопулярних учнів. П’ятих коліс. Як я розумію, Кріста і компанія називають їх Мортімерами Снердами. Їм це здається дуже кумедним. Вона пропустила п’ятдесят одне з тих призначених занять. У Чемберленській середній школі їй призначили одне з таких занять за те, що вона підклала петарду у взуття однієї дівчини… У примітці до цього випадку сказано, що цей невинний жарт ледь не коштував дівчинці на ім’я Ірма Своуп двох пальців на нозі. Наскільки мені відомо, у юної Своуп заяча губа. Я описую вашу доньку, містере Гарґенсен. Вам це про щось говорить?

— Так, — сказав Гарґенсен і підвівся. Його риси легенько налилися рожевим. — Говорить про те, що ми побачимося в суді. І коли я з вами закінчу, ви вважатимете за щастя, якщо знайдете роботу мандрівного продавця книжок.

Ґрейл також сердито підвівся, і двоє розділених столом чоловіків глянули один одному в лице.

— Нехай тоді буде суд, — сказав Ґрейл.

Він помітив легеньку тінь здивування на обличчі Гарґенсена, схрестив пальці й пішов добивати, якщо пощастить, або принаймні домогтися технічного нокауту, за якого Дежарден збереже роботу, а цей шовковосракий сучий син трохи опуститься на землю.

— Вочевидь, ви не усвідомили всіх наслідків in loco parentis у цій справі, містере Гарґенсен. Та сама парасолька, що вкриває вашу доньку, також захищає Керрі Вайт. І в ту ж хвилину, як ви подасте позов на відшкодування морального збитку на підставі фізичного й словесного нападу, ми подамо зустрічну заяву за Керрі Вайт проти вашої доньки.

Гарґенсен розкрив, а тоді закрив рота.

— Вам не вдасться утнути таку штуку, ви…

— Лицемірний крутій? Ви цей вираз шукаєте? — Ґрейл похмуро всміхнувся. — Гадаю, ви знайдете вихід, містере Гарґенсен. Покарання для вашої доньки лишається чинним. Якщо хочете підняти справу на інший рівень — це ваше право.

Гарґенсен мовчки перетнув кімнату, зупинився, ніби хотів сказати щось, а тоді вийшов, ледве стримавшись від задоволення важко грюкнути дверима.

Ґрейл протяжно видихнув. Неважко було помітити, від кого Кріста Гарґенсен отримала її свавільну впертість.

За хвилину прийшов заступник Мортон.

— Як пройшло?

— Час покаже, Морті, — сказав Ґрейл. Він скривився, глянувши на купку перекручених скріпок. — У всякому разі, на нього знадобилося сім скріпок. Який-не-який, а рекорд.

— Він подаватиме цивільний позов?

— Хтозна. Він похитнувся, коли я сказав про зустрічний.

— Ще б пак. — Мортон глянув на телефон на столі Ґрейла. — Мабуть, зараз уже час дати нашому куратору з округу знати про купу сміття, що в нас назбиралося, так?

— Так, — сказав Ґрейл, знімаючи слухавку. — Який я радий, що сплатив поліс на випадок втрати роботи.

— Я теж, — сказав вірний Мортон.

Із «Вибуху з тіні» (Додаток 3):

Керіетта Вайт здала такий короткий вірш у домашньому завданні з поезії в сьомому класі. Містер Едвін Кінг, який викладав у Керрі літературу, каже: «Не знаю, чому я його зберіг. Безперечно, вона не лишилася в моїх спогадах блискучою ученицею, і це зовсім не видатна строфа. Вона була дуже тиха, і я не пам’ятаю жодного випадку, коли б вона підняла на уроці руку. Але щось у цьому вірші ніби аж криком кричить».

Ісус стежить зі стіни, Та обличчя його холодне. Якщо він любить мене, Як каже вона, То чому я така самотня?

Поля аркуша, на якому написаний цей вірш, прикрашені великою кількістю хрестоподібних фігурок, які, здається, майже танцюють…

У понеділок по обіді Томмі був на бейсбольному тренуванні, тож Сью пішла до «Фруктової компанії Келлі» в центрі, щоб на нього почекати.

Відтоді, як шериф Дойл закрив розважальний центр після масштабного антинаркотичного рейду, «Фрукти Келлі» стали найбільше схожим на місце для дозвілля старших школярів закладом, яким могло похвалитися містечко Чемберлен (що розповзалося в усі боки). Його тримав відлюдний гладун на ім’я Г’юберт Келлі, котрий підфарбовував волосся чорним і вічно скаржився, що електронний кардіостимулятор от-от уб’є його струмом.

Місце поєднувало в собі овочевий магазин, автомат із газованими напоями й бензозаправку — надворі перед входом була іржава колонка заправки «Дженні», назву якої Г’юбі й не подумав зняти після того, як вона змінила власника. Він також продавав пиво, дешеве вино, масні книжечки й широкий вибір маловідомих цигарок, таких як Murads, King Sano та Marvel Straights.

Автомат із напоями був оздоблений справжнім мармуром, а ще в «Келлі» було чотири чи п’ять столиків з канапами для тих безталанних чи самотніх підлітків, котрим не було де напитися чи накуритися. У задній частині зали, за стелажем масних книжечок, переривчасто блимав вогниками прадавній пінбольний автомат, котрий завжди клинило на третій кульці.

Увійшовши туди, Сью одразу побачила Крісту Гарґенсен. Та сиділа за одним із дальших столиків. Її нинішній амурний інтерес, Біллі Нолан, гортав останнє число Popular Mechanics коло стелажа з журналами. Сью не розуміла, що заможна й Популярна Кріста знайшла в Нолані, який був наче дивакуватий мандрівник у часі родом із 1950-х: з його намащеним волоссям, чорною шкіряною курткою, прикрашеною застібками-блискавками, й «шевроле», що бубніло й деренчало своїми трубами.

— Сью! — гукнула до неї Кріста. — Підходь!

Сью кивнула й махнула рукою, хоч у її горлі паперовим змієм шугнула вгору неприязнь. Дивитися на Крісту було наче дивитися крізь напівпрочинені двері до роздягальні, де Керрі Вайт скрутилася на підлозі, закривши голову руками. Сью також очікувано відчула незбагненність і огидність власного лицемірства (помітного в помаху руки й кивку головою). Чому вона не може просто намертво її відрізати?

— Рутбіру за десять центів, — сказала вона до Г’юбі.

Г’юбі тримав справжній, зварений за всіма приписами рутбір[4] і подавав його у велетенських матових кружках 1890-х років. Трохи раніше вона з нетерпінням чекала, коли зможе сісти й неквапливо посьорбати з кружки та почитати книжечку, дожидаючи Томмі, — попри спустошливий вплив рутбіру на шкіру її обличчя, вона не могла від нього відмовитись, — але зовсім не здивувалася, коли зрозуміла, що саме зараз їй геть перехотілося його пити.

— Як серце, Г’юбі? — спитала вона.

— Ох, дітлахи, — сказав Г’юбі, знімаючи піну з кружки Сью столовим ножем і доливаючи до повної. — Нічого ви не розумієте. Я сьогодні зранку увіткнув до розетки бритву, а та взяла й пропустила всі свої сто десять вольтів просто через оцей стимулятор. Ви, дітлахи, й не знаєте, як воно, правильно?

— Мабуть, ні.

— Ні. Боже поможи, щоб ніколи й не дізналися. Скільки мій старий моторчик ще протримається? От побачите, дітлахи, коли я вріжу дуба, ті біснуваті урбаністи перетворять це місце на стоянку. З тебе десять центів.

Вона підсунула монетку по мармуровім прилавку.

— П’ятдесят мільйонів вольтів через мої старі труби, — похмуро сказав Г’юбі й подивився на свою трохи випнуту нагрудну кишеню.

Сью підійшла до столика Крісти й обережно прослизнула на вільне місце. Та мала дуже привабливий вигляд — чорне волосся перетягнуте зеленою, як листки конюшини, стрічкою, а притілена й приталена блузка підкреслювала випнуті пружні груди.

— Крісто, ти як?

— Серу метеликами від щастя, — сказала Кріста з надмірною безтурботністю. — Чула останні новини? Мене не пустять на випускний. Зате можна ручитися, що той гівножер Ґрейл вилетить з роботи.

Сью чула новини. Як і решта школи Юена.

— Татко подасть на них у суд, — вела далі Кріста. А тоді, через плече: — Біллі-і-і-і! Ходи привітайся до Сью.

Він кинув журнал і неквапливо підчовгав до них, засунувши великі пальці за перекручений шкіряний пасок так, що решта пальців вільно звисала в напрямку випнутої матні його вшитих «лівайсів». Сью відчула, як на неї наринуло відчуття нереальності, і вона поборола порив затулити обличчя долонями й божевільно захихотіти.

— Привіт, Сьюзі, — сказав Біллі. Він ковзнув на сидіння до Крісти й одразу почав масажувати їй плече. Обличчя в нього було геть порожнє. Він ніби пробував на м’якість яловичу вирізку.

— Думаю, ми все одно вломимося на випускний, — сказала Кріста. — На знак протесту чи щось таке.

— Правда? — це її непідробно здивувало.

— Ні, — відповіла Кріста, відмахуючись. — Не знаю. — Раптом її обличчя скривилося від люті, так само різко й несподівано, як утворюється торнадо. — Клятуща Керрі Вайт! Щоб їй те святенництво в сраку залізло!

— Ти переживеш, — сказала Сью.

— Якби ж решта з вас не прийшла на те покарання разом зі мною… Господи, Сью, чого ти туди пішла? Ми б тоді тримали їх за горло. Ніколи не думала, що ти така слухняна маріонетка адміністрації.

Сью відчула, як шаріється.

— Не знаю про інших, але я не маріонетка. Я прийняла покарання, бо подумала, що заслужила його. Ми утнули гидотну штуку. Крапка.

— Чухня. Та драна Керрі скрізь носиться й розповідає, що всі, крім неї та її золотенької мамці, потраплять у пекло, а ти стаєш на її бік? Нам треба було взяти ті прокладки й запхати їй у горлянку.

— Аякже. Точно. До побачення, Крісто. — Вона підвелася, відштовхнувшись від столика.

Цього разу почервоніла вже Кріста — кров ударила їй в обличчя раптовою повінню, ніби якесь внутрішнє сонце заступила червона хмара.

— Диви, яка в нас Жанна д’Арк! А я чогось пам’ятаю, що ти задиралася разом із рештою.

— Так, — сказала Сью, тремтячи. — Але я спинилася.

— Ой, та невже? — замилувалася Кріста. — Яка розумниця. Забери свій рутбір. Боюся торкнутися його й перетворитися на золото.

Сью не забрала рутбір, а розвернулася й чи то пішла, чи то поспотикалася до виходу. Неабияке сум’яття, що вона його відчула, було надто сильним для сліз чи то злості. Вона завжди з усіма ладнала, і це була її перша сутичка, фізична чи словесна, аж від часів смикання за хвостики в початковій школі. І це вперше в житті вона активно відстоювала Принцип.

І, звісно, Кріста вдарила і влучила якраз куди треба, в найбільш вразливе місце — вона справді лицемірка, від цього не втекти, і глибоко всередині по саме руків’я засіло гидке знання того, що одна з причин, через які вона пішла на ту годину ритмічної гімнастики й пробіжок навколо залу від міс Дежарден, не мала нічого спільного зі шляхетністю. Вона просто нізащо не хотіла пропустити Весняний бал. Нізащо.

Томмі ніде не було видно.

Вона пішла назад у бік школи, а в її животі невесело закрутило. Маленька міс Студентство. Сьюзі Солодкі Вершки. Така Мила Дівчина, яка робить Це з хлопцем, за якого планує вийти заміж (причому з фотографіями в недільному додатку до місцевої газети). Двоє діточок. Вибивати їх до синьої сраки, якщо вони виявлятимуть бодай найменші ознаки щирості: бешкетуватимуть, сваритимуться чи відмовлятимуться усміхатися щоразу, як якесь гіпотетичне цабе начебто пожартувало.

Весняний бал. Блакитна сукня. Букетик для сукні, що весь день пролежить у холодильнику. Томмі в білому смокінгу, камербанді, чорних штанях, чорних туфлях. Батьки зніматимуть на «Кодак» і «Полароїд». Грубі балки спортзалу, замасковані барвистим гофрованим папером. Два музичні гурти: один електричний, другий духовий. П’ятим колесам прохання не турбувати. Мортімери Снерди, посидьте вдома, будь ласка. Вхід тільки для потенційних членів заміського клубу й майбутніх жителів Чистого Садка.

А тоді прийшли сльози, і вона побігла.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 60):

Наступний уривок узято з листа Крістіни Гарґенсен до Донни Келлоґ. Родина Келлоґів переїхала з Чемберлена до Провіденса, штат Род-Айленд, восени 1978 року. Вочевидь, вона була однією з небагатьох близьких подруг і повірниць Крісти Гарґенсен. На поштовому штемпелі стоїть дата — 17 травня 1979 року:

«Тож на випуск мені йти заборонили, а мій страхопуд-батечко каже, що не збирається нічого робити, аби їх провчити. Але їм це так не минеться. Я ще точно не знаю як, але гарантую, що вони всі ще здивуються до всирачки…»

Було сімнадцяте. Сімнадцяте травня. Вона викреслила день у календарі на стіні й прослизнула у свою довгу білу нічну сорочку. Вона викреслювала кожен минулий день чорним фломастером, і здавалося, що то прояв дуже недоброго ставлення до життя. Але насправді їй було все одно. Єдине, чим вона переймалася, — розуміння того, що завтра мама відправить її до школи й доведеться зустрітися з усіма Ними.

Вона сіла в невелике бостонське крісло-гойдалку (куплене та оплачене з її власних грошей) коло вікна, заплющила очі, вимела Їх і весь інший мотлох думок зі свідомості. Наче замела підлогу. Підняла килимок підсвідомого й замела весь бруд під нього. До побачення.

Вона розплющила очі. Подивилася на щітку для волосся на комоді.

Раз-два.

Вона піднімала щітку. Та була важка, як гантель у дуже слабких руках. Ох. Пфу.

Щітка пересунулася на край комода, ковзнула за край, де гравітація мала б її потягти донизу, а тоді повисла, ніби на невидимій нитці. Очі Керрі стали щілинками. Вени пульсували на скронях. Якийсь лікар міг би вельми зацікавитися тим, що коїлося в цей час із її організмом, — тим процесам не було раціонального пояснення. Дихання сповільнилося до шістнадцяти на хвилину. Кров’яний тиск підскочив до 190/100. Пульс виріс до 140 ударів — більше, ніж в астронавтів під сильним перевантаженням під час запуску. Температура впала до 94,3 градуса[5]. Тіло спалювало енергію, яка нібито бралася нізвідки і йшла в нікуди. Електроенцефалограма показала б, що альфа-хвилі перестали бути хвилями, а перетворилися на високі зазубрені палі.

Вона обережно поклала щітку. Добре. Минулого вечора вона її впустила на підлогу. Промах і штрафні очки.

Вона знову заплющила очі й гойднулася. Життєві показники почали повертатися до норми; дихання пришвидшилося так, що вона мало не захекалася. Качалка трохи пищала, але це не дратувало, а заспокоювало. Туди-сюди. Очистити розум.

— Керрі? — долинув знизу трохи стурбований голос матері.

(вона відчуває перешкоди як радіо шипить коли вмикаєш міксер добре добре)

— Ти вже проказала молитви, Керрі?

— Якраз проказую! — гукнула вона у відповідь.

Так. Ще й як проказує.

Вона глянула на своє компактне ліжко.

Раз-два.

Приголомшлива вага. Величезна. Незносна.

Ліжко затремтіло, а тоді один його край піднявся десь на три дюйми.

Воно гупнуло об підлогу. Керрі з легенькою грайливою усмішкою почекала, чи не погукає мама сердито нагору. Вона не погукала, тож дівчина підвелася. Пішла до ліжка й лягла на прохолодне простирадло. Голова боліла, і в ній паморочилося — як бувало після таких вправ завжди. Серце гупало люто і страшно.

Керрі простягла руку, вимкнула світло й знову лягла. Подушки не було. Мама не дозволяла їй подушок.

Вона думала про чортів, духів і відьом

(я відьма мамо дияволова хвойда)

які вешталися вночі, кислили молоко, перевертали маслоробки й паршили врожай, поки Вони купчились у своїх будинках, надряпавши на дверях шестикутники.

Вона заплющила очі, заснула і побачила велетенські живі камені, що мчать крізь нічне повітря, вишукуючи маму, вишукуючи Їх. Ті силкувалися втекти, хотіли десь притулитися. Але їм уже ані сховатися під каменем, ані прихиститися під усохлим деревом.

Із книги «Мене звуть Сьюзен Снелл» авторства Сьюзен Снелл (Нью-Йорк, Simon & Schuster, 1986), стор. 1—4:

Про те, що трапилося в Чемберлені на випускний, одного не зрозумів ніхто. Не зрозуміла преса, не зрозуміли науковці з Університету Дюка, не зрозумів Девід Конґресс (хоча «Вибух з тіні» — це, певно, єдина бодай наполовину пристойна книжка, написана на цю тему), і Комісія Вайт, для якої я стала зручним відбувайлом, теж цього не зрозуміла.

Ідеться про один фундаментальний факт: ми були дітьми.

Керрі було сімнадцять, Крісті Гарґенсен сімнадцять, мені сімнадцять, Томмі Россові — вісімнадцять, Біллі Ноланові (котрий залишався в дев’ятому класі на другий рік, імовірно, ще тоді не навчившись списувати на екзаменах) було дев’ятнадцять…

Старші діти реагують у значно соціально прийнятніші способи, але вони все одно схильні до неправильних рішень, надмірних реакцій, недооцінки.

У першому розділі, що йде за цим вступом, я мушу показати ці нахили на собі самій, наскільки зможу. Але те, про що я хочу розповісти, лежить в основі моєї участі в подіях випускного вечора, і коли вже я збираюсь очистити своє ім’я, то мушу почати з особливо болючих спогадів…

Я вже розповідала свою історію (найбільш гіркопам’ятний раз — перед Комісією Вайт, яка прийняла її з недовірою). З огляду на двісті смертей і знищення цілого містечка, легко забути той факт, що ми були дітьми. Були дітьми. Дітьми, що намагалися вчинити якнайкраще…

— Та ти здуріла.

Він блимнув на неї, не бажаючи вірити щойно почутому. Вони сиділи в нього вдома перед увімкненим, але забутим телевізором. Його мати пішла навідати сусідку, місіс Кляйн. Батько ладнав у підвальній майстерні шпаківню.

Сью виглядала ніяково, але рішуче.

— Я хочу цього, Томмі.

— А я от не хочу. Я думаю, що це, блін, найскаженіша штука, яку я коли-небудь чув. Щось таке роблять, програвши заклад.

Її обличчя напружилося.

— Та ну? А мені здалося, що це ти на днях виголошував благородні промови. А коли мова заходить про те, щоб докласти рук до того, про що патякав язик…

— Тпру, зажди. — Він не образився й усміхнувся. — Я ж не відмовився, правда? Принаймні поки що.

— Ти…

— Зажди. Просто зажди. Дай сказати. Ти хочеш, щоб я запросив Керрі Вайт на Весняний бал, — гаразд, це ясно. Але є кілька речей, яких не розумію.

— Кажи. — Вона нахилилася вперед.

— Перше — що з цього вийде хорошого? І друге — навіть якби я її запросив, чого ти думаєш, що вона погодилась би?

— А чого б вона… Як це не… — Вона затнулася. — Ти… всім подобаєшся і…

— Ми обоє знаємо, що в Керрі нема причин приязно ставитися до тих, хто всім подобається.

— З тобою вона піде.

— Чому?

Притиснута його питанням, вона глянула на Томмі водночас зухвало й гордо.

— Я бачила, як вона на тебе дивиться. Вона запала. Як половина дівчат у Юені.

Він закотив очі.

— Кажу тобі, — впиралася Сью. — Вона не зможе відмовитися.

— Нехай, я тобі повірю, — сказав він. — Як щодо іншого питання?

— Тобто що з цього буде хорошого? Ну… вона виповзе зі своєї мушлі, звісно. Стане… — Вона затнулася.

— Частиною цього світу? Та годі, Сьюз. Ти ж не віриш у таку маячню.

— Гаразд, — сказала вона. — Може, й не вірю. А можливо, мені й досі здається, що я повинна дещо виправити.

— Душова кімната?

— Набагато більше. Може, якби було тільки це, то я могла б уже заспокоїтись, але злі штуки сипалися на неї з початкової школи. Я не брала участі в усьому, але бувало. Якби ми вибрали однакові предмети, б’юсь об заклад, я б долучилася ще до кількох. Воно здавалося… ох, просто дуже смішним. Дівчата в таких випадках бувають жорстокі, як ті кішки, і хлопці цього по-справжньому не розуміють. Хлопці трохи дражнили Керрі й скоро забували, але дівчата… Це тривало так довго, що я вже не пам’ятаю, коли воно почалося. Якби я була на місці Керрі, то не знесла б і думки про те, щоб показатися світові. Знайшла б якусь велику каменюку й забилася б під неї.

— Ви були малими, — сказав він. — Діти не знають, що роблять. Діти навіть не знають, що їхні реакції дійсно, по-справжньому завдають людям болю. У них нема, гм, чуйності. Врубаєшся?

Від цих слів їй раптом навернулася одна фундаментальна думка, що нависла над інцидентом у душовій, як небо над горами, і вона силкувалася точно її висловити.

— Але ж ніхто не усвідомлює, що їхні реакції дійсно, по-справжньому завдають іншим людям болю! Люди не стають кращі, а тільки розумніші. Коли стаєш розумнішим, то не перестаєш відривати мухам крила, а тільки придумуєш для цього кращі причини. Багато хто з дітей скаже, що їм шкода Керрі Вайт, — і здебільшого це будуть дівчата, ото сміхота, — але б’юся об заклад, що ніхто з них не знає, що значить бути Керрі Вайт кожну секунду кожного дня. І насправді їм до цього нема діла.

— А тобі?

— Не знаю! — скрикнула вона. — Але хтось мусить спробувати й перепросити в якийсь значущий спосіб… щоб воно було чогось варте.

— Гаразд. Я її запрошу.

— Справді? — Питання прозвучало беземоційно й здивовано. Вона не сподівалася, що він дійсно погодиться.

— Так. Але гадаю, що вона відмовиться. Ти перебільшуєш мій комерційний потенціал. Популярність — це просто дурня. У тебе на цьому якийсь пунктик.

— Дякую, — сказала Сью, і слово прозвучало дивно, ніби вона подякувала інквізитору за тортури.

— Я тебе кохаю, — промовив Томмі.

Вона здивовано глянула на нього. Він уперше сказав це вголос.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 9):

Мало хто — а найменше чоловіки — дивується тому, що я попросила Томмі повести Керрі на Весняний бал, але вони дивуються тому, що він це зробив. Це показує, що розум чоловіків не бачить альтруїзму в подібному до себе.

Томмі запросив її, бо кохав мене і я цього хотіла. Звідки, спитає скептик із задніх рядів, ти знаєш, що він тебе кохав? Бо він мені сказав про це, містере. І якби ви його знали, вам би теж було цього досить…

Він запросив її в четвер після обіду, нервуючись, наче якийсь малий перед своєю першою вечіркою з морозивом.

На п’ятому уроці вона сиділа за чотири парти від нього, і коли урок закінчився, він попрямував до неї через тисняву квапливих тіл. За вчительським столом містер Стівенс, високий чоловік, що тільки почав повніти, замислено складав папери назад у затертий коричневий портфель.

— Керрі?

— Г-га?

Вона підвела очі від книжок і злякано прищулилася, ніби очікувала удару. День був похмурий, а втоплені в стелю квадрати флуоресцентних ламп не мали жалю до її блідого обличчя. Але він уперше побачив (бо це був перший раз, коли він по-справжньому подивився на неї), що вона далеко не огидна. Обличчя вона мала скоріше кругле, ніж овальне, а очі такі темні, що ніби відкидали донизу тіні, схожі на синці. Волосся в неї було темно-біляве й жорсткувате, зібране назад у ґульку, яка їй не личила. Губи повні, майже пухкі, а зуби — природно білі. Більшість ліній її тіла не була чітко означена. Мішкуватий светр приховував груди, лишаючи тільки символічні виступи. Спідниця барвиста, але все одно жахлива: її поділ спадав до середини литки старомодною й незграбною формою дзвона родом десь із 1958 року. Самі литки — дужі, округлі (спроба приховати їх вовняними гольфами була химерною, але невдалою) і гарні.

Вона дивилася на нього з дрібкою страху і дрібкою чогось іншого. Він добре розумів, що воно за інше. Сью була права, а коли вона була права, то він мав часу тільки на секунду задуматися, чи вся ця ідея обернеться добром, а чи тільки нашкодить.

— Якщо в тебе ще нема пари на Бал, то підеш зі мною?

Тепер вона моргнула, і в ту мить трапилося дещо дивне. Час, за який це сталося, був не більш як прологом до секунди, але пізніше він легко пригадав це відчуття — як пригадують сон чи déjà vu. Він відчув таке запаморочення, ніби його мозок перестав керувати тілом, — то було жалюгідне відчуття безконтролю, що асоціювалося в нього з перепоєм і неминучою нудотою.

Тоді воно минуло.

— Що? Що?

Принаймні вона не розсердилася. Він очікував короткого лютого вибуху, а тоді стрімкої втечі. Але вона не сердилася; вона ніби взагалі не могла осягнути його слова. Вони залишилися самі в кімнаті, між відпливом попереднього класу і припливом наступного.

— Весняний бал, — сказав хлопець трохи знервовано. — Він уже наступної п’ятниці, і я знаю, що запрошую пізно, але…

— Мені не подобаються такі розіграші, — тихо сказала вона й опустила голову. Хвилинку повагалась, а тоді обійшла його. Затим зупинилася й розвернулася, і він раптом побачив у ній гідність таку природну, що засумнівався, чи помічає вона її сама. — Вам Усім здається, що ви можете насміхатися з мене вічно? Я знаю, з ким ти гуляєш.

— Я гуляю тільки з тим, з ким хочу, — терпляче сказав Томмі. — Я питаю тебе, бо хочу. — Глибоко всередині він знав, що це правда. Нехай Сью й виявляла так своє покаяння, вона робила це через посередника.

Учні почали заходити на шостий урок, і дехто з них зацікавлено зиркав у їхній бік. Дейл Ульман шепнув щось до хлопця, якого Томмі не знав, і вони обидва вишкірилися.

— Ходімо, — сказав Томмі. Вони вийшли до коридору.

Вони пройшли півдороги до Четвертого крила — його наступний урок був на іншому боці школи, — мабуть, ідучи разом, але здавалось, що просто випадково, коли вона сказала так тихенько, що ледве можна було почути:

— Я б дуже хотіла піти. Дуже.

Він був досить чутливим, щоб зрозуміти: це ще не згода, і його знов обсіли сумніви. Але це вже початок.

— То ходімо. Все буде добре. Для нас обох. Ми про це подбаємо.

— Ні, — сказала вона, і її раптову замисленість можна було випадково сприйняти за вроду. — Це буде жах.

— У мене ще нема квитків, — сказав він, ніби не почув. — Сьогодні останній день, коли їх продають.

— Гей, Томмі, ти йдеш не в той бік! — загорлав Брент Джилліан.

Вона спинилася.

— Ти спізнишся.

— То ти підеш?

— Твій урок, — збентежено сказала вона. — Твій урок. Зараз дзвенітиме.

— Підеш?

— Так, — сказала вона з сердитою безпорадністю. — Ти й так знав, що я погоджуся.

Вона провела долонею по очах.

— Ні, — сказав він. — Але тепер знаю. Я зайду по тебе о пів на восьму.

— Добре, — прошепотіла вона. — Дякую. — Було схоже, що вона може от-от знепритомніти.

А тоді, ще з меншою впевненістю, ніж раніше, він торкнувся її руки.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 74—76):

Напевне, жоден аспект справи Керрі Вайт не оповитий такою таємницею, хибними тлумаченнями й сумнівами, як роль, яку відіграв у ній Томас Еверетт Росс, безталанний кавалер Керрі на Весняному балі старшої школи Юена.

Мортон Крачбаркен у своєму торішньому зверненні на Національному семінарі з психічних явищ, яке всі визнали популістським, двома найбільш приголомшливими подіями ХХ сторіччя назвав убивство Джона Ф. Кеннеді в 1963 році й те спустошення, що спіткало містечко Чемберлен у штаті Мейн у травні 1979 року. Крачбаркен зазначає, що обидві події закріпилися у свідомості громадян завдяки засобам масової інформації й обидві на повен голос заявили про той страхітливий факт, що одне скінчилось, а інше невідворотно мало почати свою ходу, на добро чи на зло. Якщо зіставити дві події, то Томас Росс відіграв роль Лі Гарві Освальда — того, хто спустив гачок катастрофи. Залишається одне питання: робив він це свідомо чи несвідомо?

Як стверджує Сьюзен Снелл, Росс збирався повести на щорічну врочистість саме її. Вона заявляє, що переконала Росса натомість запросити Керрі, щоб залагодити провину за свою участь в інциденті в душовій. Опоненти цієї версії, з яких останнім часом виділяється Джордж Джером із Гарварду, стверджують, що це або надзвичайно романтизований виклад подій, або відверта брехня. Джером гаряче й красномовно доводить: підліткам старшого шкільного віку не дуже властиво відчувати, що вони мусять «спокутувати» бодай що-небудь — особливо образу, завдану однокласнику, якого ніколи не приймали до жодної з груп.

«Було б дуже втішно, якби ми могли повірити, що натура підлітка спроможна на порятунок гордості й самоповаги пташки з нижнього щабля за допомогою такого символічного жесту, — сказав Джером у свіжому числі Atlantic Monthly, — але ми звикли бачити інше. Пташку з нижнього щабля ніхто дбайливо не обтрушує від пилюки; скоріше, з нею швидко й без жалю розправляються».

Звісно, Джером абсолютно правий — принаймні стосовно птахів — і його красномовство, безперечно, значною мірою спричинило зміцнення теорії «розіграшу», до якої наблизилася, хоч і не задекларувавши її, Комісія Вайт. Ця теорія припускає, що Росс і Крістіна Гарґенсен (див. стор. 10—18) стояли в центрі спонтанної змови з метою привести Керрі Вайт на Весняний бал, а тоді довершити її приниження. Деякі теоретики (здебільшого автори детективів) також стверджують, що й Сью Снелл була активною учасницею цієї змови. Це виставляє таємничого містера Росса в найгіршому можливому світлі — жартівником, який свідомо заманив нестійку дівчину в критичну стресову ситуацію.

Автор вважає це маловірогідним з огляду на характер містера Росса. Цей його бік залишається здебільшого недослідженим огудниками, котрі змальовують його доволі темним, прив’язаним до своєї групи спортсменом; їхня фраза «тупий бугай» уповні передає таке ставлення до фігури Томмі Росса.

Це правда, що Росс мав здібності до спорту, вищі за середні. Найкраще йому давався бейсбол, і він був членом збірної школи зі свого другого року в Юені. Дік О’Коннел, головний менеджер Boston Red Sox, зазначав, що Россові запропонували б доволі значний бонус за підписання контракту, якби він вижив.

Але Росс також учився тільки на відмінно (що погано вписується в образ «тупого бугая»), а його батьки згадали, як він був вирішив, що професійному бейсболу доведеться почекати, доки він закінчить коледж, де збирався вивчати англійську мову й літературу. Томмі також цікавився поезією, і вірш, який він написав за півроку до смерті, надрукували у визнаному «малому журналі» під назвою Everleaf. Він наведений у Додатку 5.

Ті з однокласників Томмі, що вижили, також високо оцінили його, і це доволі важливо. Те, що в масовій пресі стали називати з великої літери Випускним, пережили тільки дванадцятеро учнів. Ті ж, хто не відвідав події того вечора, здебільшого були малопопулярними учнями підстарших класів. Якщо навіть ці «винятки» пам’ятають Росса приязним і дружнім хлопцем (а багато хто — «класним чуваком»), хіба це не руйнує тезу професора Джерома?

Виписки зі шкільної особової справи Росса — закони штату забороняють наводити тут їх фотокопії — разом зі спогадами однокласників і відгуками родичів, сусідів і вчителів дають картину надзвичайного юнака. Цей факт погано клеїться до образу жадібного до загального схвалення хитрого юного хулігана, який малює професор Джером. Вочевидь, Росс був не дуже вразливим до словесних нападів і досить незалежним від своїх однолітків, щоб узагалі запросити Керрі. Ба більше, Томас Росс постає юнаком дуже рідкісним, а саме — соціально свідомим.

Ніхто не має на меті доводити його святість, бо тут нема чого доводити, але інтенсивні дослідження переконали мене, що він не був рядовим курчам у курнику старшої школи, яке бездумно приєднується до знищення слабшої птиці…

Вона лежала

(я не боюся не боюся її)

на ліжку, затуливши очі рукою. Був вечір суботи. Якщо вона хотіла встигнути пошити задуману сукню, то треба було починати завтра

(я не боюсь мамо)

не пізніше. Вона вже купила тканину в крамниці «У Джона» у Вестовері. Її важка оксамитова пишнота лякала Керрі. Ціна теж лякала — а ще вона побоювалася розмірів крамниці й елегантних панянок, що ходили туди-сюди в легких літніх сукенках, оглядаючи сувої матерії. В атмосфері крамниці відчувалася якась лунка дивина, і вони з чемберленським Woolworth’s, де вона зазвичай запасалася тканинами, були ніби з різних світів.

Вона побоювалась, але не відступила, бо нагадала собі, що могла змусити їх усіх вискочити з криками на вулицю, якби захотіла. Перекинуті манекени, зірвані зі стелі лампи, сувої тканини, що розмотувались би на льоту. За бажання вона могла обвалити їм на голови стелю, як Самсон у храмі.

(я не боюся)

Її покупки тепер лежали сховані на сухій полиці на горищі, і вона збиралася завести про них мову. Сьогодні.

Вона розкрила очі.

Раз-два.

Комод здійнявся в повітря, секунду потремтів, а тоді піднявся так, що майже торкнувся стелі. Вона опустила його. Тоді підняла. Тоді опустила. Тоді ліжко, разом зі своєю вагою. Вгору. Вниз. Вгору. Вниз. Наче ліфт.

Вона майже не стомилася. Так, трошечки. Не дуже. Її здатність, два тижні тому майже втрачена, тепер знову розцвіла. Розвивалася з такою швидкістю, що… просто страх.

І тепер, начебто самі по собі — як і знання про менструацію, — до неї прийшли спогади. Ніби прорвало якусь ментальну греблю і через неї полилися дивні води. То були туманні, перекручені спогади малої дівчинки, але, попри це, дуже реальні. Як вона змушувала картини танцювати на стінах, як повертала кран холодної води через усю кімнату, як мама просила її

(керрі причини вікна на дощ збирається)

зробити щось, і раптом вікна по всьому будинку гупали об рами, як вона спустила одразу чотири колеса на «фольксвагені» міс Макаферті, розкрутивши клапани, а ще було каміння…

(!!!!!!! ні ні ні ні ні!!!!!!!)

…але тепер цього спогаду не відкинеш, як не відкинеш щомісячних проливів, і цей спогад геть не був туманним, ні, тільки не цей — він був різкий і ясний, наче ламані лінії блискавок: мала дівчинка

(мамо не треба мамо я не можу дихати о мамо мені шкода що я подивилася мамо ох язик кров у роті)

бідолашна мала дівчинка

(криком: шльондра мала о я знаю яка ти я бачу що треба робити)

бідолашна мала дівчинка, що лежала половиною тіла в комірці, а половиною — назовні, бачила, як перед очима танцюють чорні зірочки, чула приємне далеке гудіння, між губами в неї теліпався роздутий язик, а шию оперезало намистом розпухлої, зчухраної шкіри в тому місці, де мама стискала її горло, і от мама поверталася, поверталася по неї з довгим м’ясним ножем татка Ральфа

(виколоти їх я мушу виколоти з тебе лихий мерзенний гріх плоті о я знаю такі очі треба виколоти тобі очі)

в правій руці, мамине обличчя кривиться й сіпається, по підборіддю стікає слина, в другій руці Біблія татка Ральфа

(ти ніколи більше не дивитимешся на ту голу срамоту)

а тоді щось напружилося, та не раз-два, а РАЗ-ДВА, щось велетенське, безформне, титанічне, якесь гейзерне джерело сили, якої вона не мала раніше й не матиме опісля, а тоді щось упало на дах, і мама закричала і впустила Біблію татка Ральфа, що було добре, а тоді знову загупало та загрюкало, і весь будинок почав жбурляти своє начиння навсібіч, і мама впустила ножа, стала навколішки й почала молитися, простягаючи вгору руки й розхитуючись на колінах, а коридором зі свистом пролітали стільці, на другому поверсі перекидалися ліжка, а обідній стіл намагався пролізти крізь вікно, і тоді мамині очі стали величезні, навіжені, випнуті, вона вказала пальцем на дівчинку

(це ти це ти бісове сім’я відьмо служко диявола це ти все робиш)

а тоді на каміння, і мама знепритомніла, а їхній дах тріщав і стогнав під кроками Бога, а тоді… Тоді вона знепритомніла й сама. І після того не мала спогадів. Мама про це не згадувала. М’ясний ніж повернувся до шухляди. Мама приховала одягом синьо-чорні сліди на шиї Керрі, і та нібито пам’ятала, що була спитала маму, звідки вони взялись, а та стиснула губи й не відповіла. Мало-помалу все забулося. Вікно в ті спогади прочинялося тільки у снах. Картини на стінах більше не танцювали. Вікна не зачинялися самі. Керрі не пам’ятала часів, коли щось було інакше. Дотепер.

Спітніла, вона лежала на ліжку й дивилася на стелю.

— Керрі! Вечеря!

— Дякую

(я не боюся)

мамо.

Вона підвелася й перев’язала волосся темно-синьою стрічкою. А тоді спустилася на перший поверх.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 59):

Наскільки очевидним був «дикий талант» Керрі і як до нього ставилася Марґарет Вайт із її радикально-католицькою етикою? Певно, ми ніколи про це не дізнаємось, але мимохіть думається, що реакція місіс Вайт мала бути вкрай різкою…

— Ти й не торкнулася пирога, Керрі. — Мама підвела очі від брошури, яку вивчала, п’ючи свій чорний чай з апельсиновою шкіркою. — Він же домашній.

— У мене від нього прищі, мамо.

— Твої прищі — це твоє Господнє покарання. Бери пиріг.

— Мамо?

— Так?

Керрі стрибнула головою вперед.

— Томмі Росс запросив мене на Весняний бал наступної п’ятниці…

Брошура була забута. Мама дивилася на Керрі великими очима, ніби не вірячи, що її вуха все правильно почули. Її ніздрі роздувалися, як у коня, котрий зачув сухе гриміння зміїного хвоста.

Керрі спробувала проковтнути кавалок у горлі, але змогла

(я не боюсь ого ще й як боюсь)

позбутися його лиш частково.

— …і він дуже пристойний хлопець. Він пообіцяв зайти до нас, і познайомитися з тобою, і…

— Ні.

— …привести мене назад до одинадцятої. Я вже…

— Ні, ні, ні!

— …погодилася. Мамо, будь ласка, допоможи мені… спробувати вписатись у світ. Я не така, як ти. Я дивна — тобто інші діти вважають мене дивною. А я не хочу такою бути. Я хочу стати повноцінною людиною, поки ще не пізно…

Місіс Вайт виплеснула свою чашку в обличчя Керрі.

Чай був ледве теплий, але він не зміг би урвати слова Керрі різкіше, навіть якби був шпарким варом. Вона скам’яніла на стільці, а бурштинова рідина стікала з її щік і підборіддя на білу блузку й розпливалася по ній плямами, що прилипали до тіла й пахли корицею.

Місіс Вайт сиділа й дрібно тремтіла, її обличчя заклякло — усе, крім ніздрів, які безперестанку роздималися. Тоді вона різко закинула голову й заверещала в стелю.

— Боже! Боже! Боже! — Її щелепа нещадно клацала за кожним словом.

Керрі не рухалася.

Місіс Вайт підвелася та обійшла стіл. Її пальці скрутилися в тремтячі пазурі. На обличчі застиг напівдикий вираз співчуття з домішкою ненависті.

— До комірки, — сказала вона. — До комірки й молитися.

— Ні, мамо.

— Хлопці. Так, далі йдуть хлопці. Після крові приходять хлопці. Наче пси, що винюхують, скаляться, бризкають слиною, намагаються зрозуміти, звідки воно тхне. Як же воно… тхне!

Вона вклала в удар усю руку, і її долоня ляснула Керрі по обличчі

(о боже як же я тепер боюся)

з тим сухим звуком, з яким хльоскають у повітрі шкіряні ремені. Уся верхня частина тіла дівчини хитнулась, але вона залишилася на стільці. Білий слід на щоці помалу став криваво-червоним.

— Відмітина, — сказала місіс Вайт. Її очі були широкі, але порожні; дихала вона короткими, уривчастими ковтками. Коли її скручені пальці опустилися на плече Керрі й потягли її зі стільця, вона ніби говорила сама до себе.

— Я вже таке бачила, так. О так. Але я. Ніколи. Так. Не. Тільки з ним. Він. Узяв. Мене…

Вона замовкла, її очі поблукали кудись до стелі. Керрі перелякалася. Мама ніби забилася в конвульсіях якогось великого, руйнівного одкровення.

— Мамо…

— В машинах. О, я знаю, куди вони везуть тебе у своїх машинах. За місто. Придорожні. Віскі. Винюхують… Вони чують твій запах! — Вона дійшла до крику. На її шиї виступили жили, а голова закинулася назад, звернувши вгору питальний погляд.

— Мамо, краще припини.

Це ніби вирвало її з якоїсь примарної реальності. Її губи сіпнулися, ніби в карикатурному подиві, і вона спинилася, мовби вчепившись за старий орієнтир у новому світі.

— До комірки, — пробурмотіла вона. — До комірки й молитися.

— Ні.

Мама занесла руку для удару.

— Ні!

Рука застигла в порожньому повітрі. Мама глипнула на неї, ніби щоб пересвідчитися, що рука таки на місці й ціла.

Пиріг раптом піднявся з триногої підставки на столі, полетів через кімнату й ляпнувся об стіну коло дверей до вітальні, розлетівшись вогкими чорничними патьоками.

— Я піду, мамо!

Мамина перекинута чашка піднеслась у повітря й пролетіла повз її голову, розбившись над плитою на друзки. Мама зойкнула й упала на коліна, затуливши голову долонями.

— Чортова дитина, — простогнала вона. — Чортова дитина, бісове поріддя…

— Мамо, встань.

— Хіть і розпуста, поклики плоті…

— Встань!

Голос зрадив маму, але вона таки підвелася, не знявши рук з голови, як військовополонена. Вона ворушила губами. Керрі здалося, що мама промовляє «Отче наш».

— Я не хочу з тобою сваритися, мамо, — сказала Керрі. Її голос зривався і ледь-ледь не тікав. Вона силкувалася його опанувати. — Я просто хочу, щоб мені дозволили жити власним життям. Твоє… мені не подобається. — Вона замовкла, сама з себе перелякавшись. Вона виголосила найвищу хулу, і прозвучало це в тисячу раз гірше за слово на «К».

— Відьма, — прошепотіла мама. — Сказано в Книзі Господній: «Не залиш відьми при житті». Твій батько зробив те, що мав зробити Господь…

— Я не хочу про це говорити, — сказала Керрі. Її завжди тривожило те, як мама говорила про батька. — Я тільки хочу, щоб ти зрозуміла: відтепер у нас дещо зміниться. — Її очі заблищали. — І їм теж було б добре це зрозуміти.

Але мама вже знову шепотіла щось про себе.

Невдоволена, з присмаком розрядки в роті й темним виром безрадісних емоцій у животі, вона пішла на горище по матерію для сукні.

Там було краще, ніж у комірці, це точно. Будь-що було краще за комірку з тим блакитним світлом і всепереможним смородом поту й власного гріха. Будь-що. Усе.

Вона стала, притуливши до грудей загорнутий пакунок, і заплющила очі, закриваючись від кволого вогника голої, обплетеної павутинням лампи на горищі. Томмі Росс її не кохає — вона це знала. Це було якесь дивне покаяння, яке вона розуміла й на яке могла відгукнутися. Вона лягала спати і прокидалася з концепцією покути ще відтоді, як стала здатна мислити.

Він сказав, що все буде добре — і вони про це подбають. Тобто вона про це подбає. Краще їм нічого не замислювати. Усім так буде краще. Вона не знала, походить її дар від володаря світла чи темряви, і тепер, коли нарешті зрозуміла, що їй нема ніякої різниці, її огорнуло майже невимовне відчуття полегшення, ніби страшенна вага, яку вона несла так довго, нарешті впала з плечей.

Мама продовжувала шепотіти нагорі. То була не «Отче наш». То була молитва з Второзаконня для вигнання бісів.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 23):

Про це нарешті навіть зняли фільм. Я бачила його минулого квітня. А коли вийшла з кіно, мене нудило. Що б важливого не траплялося в Америці, це завжди просто необхідно пересипати цукром, наче воно від того краще збережеться. Так його легше забути. А забути Керрі Вайт — це, безперечно, набагато грубіша помилка, ніж усім здається…

Ранок понеділка: директор Ґрейл і його заступник, Піт Мортон, пили каву в кабінеті Ґрейла.

— Від Гарґенсена ані слова? — спитав Морті. Його губи склалися в джонвейнівську, хоч і трохи наполохану в куточках усмішку.

— Анічичирк. І Крістіна перестала патякати скрізь про те, як її батько збере нам усім клунки. — Ґрейл хмуро подув на свою каву.

— Щось ти наче не крутиш сальто від радості.

— Ні. Ти знав, що Керрі Вайт прийде на випускний?

Морті кліпнув очима.

— З ким? З Хоботом?

Хоботом кликали Фредді Голта, одного з малопопулярних учнів Юена. Мабуть, ваги в ньому було не більш як сотня фунтів[6] у мокрій шубі, але сторонній спостерігач легко повірив би, що шістдесят із них важитиме один лиш його ніс.

— Ні, — сказав Ґрейл. — З Томмі Россом.

Морті ковтнув каву не в те горло й заходився кашляти.

— От і мені так здалося, — сказав Ґрейл.

— А як же його дівчина? Донька Снеллів?

— Гадаю, саме вона його на це й підбила, — сказав Ґрейл. — Вона, безперечно, почувалася винною в тому, що сталося з Керрі, коли я з нею говорив. Тепер вона рада-радісінька працює в комітеті декорацій, ніби змалку мріяла не піти на свій шкільний випускний.

— Ох, — розважливо зітхнув Морті.

— А Гарґенсен — гадаю, він побалакав із кимось і виявив, що ми справді можемо позиватися проти нього від імені Керрі Вайт, якби нам захотілося. Мабуть, вирішив спасувати. Мене більше турбує його донечка.

— Гадаєш, у п’ятницю ввечері можливі інциденти?

— Хтозна. Знаю тільки, що там буде багато друзів Крісти. А ще вона гуляє з тим непутящим Біллі Ноланом; у нього теж цілий зоопарк дружбанів. Таких, що професійно полохають вагітних пані. З того, що мені казали, Кріста Гарґенсен крутить ним як хоче.

— Тебе непокоїть щось конкретне?

— Конкретне? Ні. Але я граю в цю гру досить давно, щоб розпізнати кепську ситуацію. Пам’ятаєш гру проти Стадлера в сімдесят шостому?

Морті кивнув. Потрібне щось набагато більше, ніж минулі три роки, щоб затулити в пам’яті гру Юена проти Стадлера. Брюс Тревор учився ледь-ледь, але в баскетбол грав фантастично. Тренер Ґейнс його не любив, але Тревор от-от мав вивести Юен до регіональної ліги — вперше за десять років. Його викреслили з команди за тиждень до останньої гри, в якій Юену конче треба було перемагати «Стадлерських рисей». У ході регулярної, наперед оголошеної перевірки особистих шафок за підручником із суспільствознавства Тревора виявили кіло марихуани. Юен утратив свій шанс перейти до сильнішої ліги, програвши 48 : 104. Але рахунку ніхто не пам’ятав — люди запам’ятали перерваний через заворушення четвертий період. Безлад, очолюваний Брюсом Тревором, який обурено заявляв, що його підставили, призвів до госпіталізації чотирьох осіб. Одним із них був тренер Стадлера, котрого вдарили по голові аптечкою.

— Отаке в мене зараз відчуття, — сказав Ґрейл. — Здогад. Хтось принесе гнилих яблук чи щось таке.

— Може, ти екстрасенс? — сказав Морті.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 92—93):

Сьогодні більшість спеціалістів сходиться на тому, що феномен телекінезу є генетично рецесивним явищем, але протилежним такому захворюванню, як гемофілія, котра виявляється тільки в чоловічому організмі. Ген цієї недуги, що її колись називали «бичем королів», у жінок рецесивний і переноситься ними без жодної шкоди, однак нащадки чоловічої статі «платять» кров’ю. Ця хвороба розвивається тільки коли уражений нею чоловік одружується з жінкою-носієм рецесивного гена. Якщо нащадок такого союзу буде чоловічої статі, пара отримає сина-гемофіліка. Якщо дитина буде жіночої статі, дівчинка буде носієм гена. Варто наголосити, що ген гемофілії може рецесивно переноситися чоловіком у його генетичному наборі. Але якщо він одружиться з жінкою з таким самим геном-вигнанцем, це призведе до гемофілії в дітей чоловічої статі.

У випадку королівських родин, шлюби між якими були розповсюджені, вірогідність того, що ген передаватиметься далі після того, як потрапить до сімейного дерева, була високою — звідси й назва «бич королів». Гемофілія також проявлялася в суттєвих масштабах в аппалачівських штатах на початку двадцятого сторіччя, і її часто спостерігають у тих культурах, де розповсюджений інцест і шлюби з двоюрідними.

З усього виходить, що у випадку телекінезу носіями є чоловіки; у жінок ген телекінезу теж може бути рецесивним, але тільки в них він може ставати також домінантним. Вочевидь, Ральф Вайт носив його, а Марґарет Бріґем, за чистим збігом, також мала цей небажаний ген, але можна досить упевнено стверджувати, що в неї він був рецесивним, позаяк нема жодних свідчень, що вона мала здатність до телекінезу, схожу на здатності Керрі. Наразі проводяться дослідження біографії бабусі Марґарет Бріґем, Сейді Кокрен, бо якщо схема домінантності/рецесивності гена телекінезу подібна до гемофілічної, то в місіс Кокрен цей ген міг бути домінантним.

Якби подружжя Вайтів народило сина, він став би ще одним чоловіком-носієм. Шанси на те, що ця мутація померла б разом із ним, були б високі, бо союз Ральфа Вайта і Марґарет Бріґем не мав двоюрідних родичів схожого віку, з ким міг би одружитися цей теоретичний нащадок чоловічої статі, а вірогідність зустрітись і побратися з випадковою жінкою, яка теж мала б ген телекінезу, була б мізерна. Жодна з дослідницьких груп, що працюють над цією загадкою, ще не виокремила той самий ген.

У світлі мейнської катастрофи навряд чи хтось сумніватиметься в тому, що пошуки цього гена мають стати одним із перших завдань медицини. Ген гемофілії дає нащадків-чоловіків із нестачею тромбоцитів. Ген телекінезу дає Тифозних Мері[7], котрі здатні знищувати все навколо ледь не за найменшого бажання…

Ранок середи.

Сьюзен і чотирнадцять інших учнів — не абихто, а Декорувальний комітет Весняного балу — працювали над велетенським панно, що мало висіти позаду сцен-близнючок у п’ятницю ввечері. Темою свята була «Весна у Венеції» (і хто добирає такі фальшиві теми, питала себе Сью. Вона провчилася в Юені чотири роки, була на двох балах, але все одно не знала. На чорта цій події взагалі потрібна тема? Чого просто не зібратися на танці, та й по всьому?); Джордж Чізмар, найбільш художньо обдарований учень Юена, начеркав невелику замальовку з гондолами на каналі при заході сонця й гондольєром у велетенській солом’яній федорі, що налягав на своє весло, а небо й воду вкривала розкішна пишнота рожевих, червоних і жовтогарячих штрихів. Безперечно, малюнок був прекрасним. Він переніс його обриси на велетенське полотно чотирнадцять на двадцять футів і позначив різні ділянки кожну своїм числом, яке відповідало певному відтінку крейди. Комітет саме терпляче додавав кольору, як діти, що повзають велетенською сторінкою розмальовки. Усе-таки, подумала Сью, дивлячись на долоні й руки, по лікоть густо всипані рожевою крейдою, цей випускний буде найгарнішим на світі.

Поряд із нею Гелен Шайрз сіла навпочіпки, потягнулася й застогнала, коли в спині хруснуло. Зворотним боком долоні вона відсунула жмут волосся з чола, залишивши на ньому рожеву розмазану пляму.

— Як ти змогла мене так забалакати, щоб я погодилася?

— Ти ж хотіла, щоб усе було гарненько, хіба ні? — Сью зімітувала міс Ґір, стару діву й голову («Вусату голову», як її називали) Декорувального комітету.

— Так, але чого не Комітет закусок чи Комітет розваг? Там більше уяви й менше болю в попереку. Уява — це моє. Крім того, ти ж навіть не… — Вона прикусила язика.

— Не йду на випускний? — Сьюзен знизала плечима й знову взялася за крейду. Її рука боліла так, ніби вона щойно написала двотомник. — Ні, але я все одно хочу, щоб було гарно. — Вона тихенько додала: — І Томмі йде.

Вони трохи попрацювали мовчки, а тоді Гелен знову спинилася. Коло них нікого не було — Голлі Маршал розфарбовувала кіль гондоли аж на іншому боці панно.

— Сью, а можна тебе про це спитати? — нарешті наважилась Гелен. — Господи, всі стільки про це говорять.

— Аякже. — Сью перестала розфарбовувати й покрутила зап’ястком. — Може, мені й треба комусь розповісти, щоб ніхто нічого собі не надумував. Я попрохала Томмі запросити Керрі. Сподіваюся, це допоможе їй трохи наблизитися до інших… здолати перепони. Гадаю, що винна їй принаймні це.

— Як тоді виглядатиме решта з нас? — спитала Гелен без злості.

Сью знизала плечима.

— Вам доведеться самим обдумати те, що ми зробили, Гелен. Я не в тому становищі, щоб кидати в когось каміння. Але мені не хочеться, щоб люди вважали, ніби я…

— Корчиш із себе мученицю?

— Щось таке.

— І Томмі на це погодився? — Ця частина вражала її найбільше.

— Так, — сказала Сью, не розповідаючи подробиць. І після паузи: — Мабуть, решта думає, що я вважаю себе кращою за всіх.

Гелен обміркувала це.

— Ну… про тебе всі говорять. Але більшість усе одно думає, що ти своя. Як ти сказала, всі роблять власні висновки. Звісно, є одна маленька групка незгодних. — Вона невесело захихотіла.

— Такі, як Кріста Гарґенсен?

— І такі, як Біллі Нолан. Боже, який він засалений.

— Я їй не дуже подобаюся? — сказала Сью, додавши питальної інтонації.

— Сьюзі, вона ненавидить тебе до сказу.

Сьюзен кивнула, здивовано усвідомлюючи, що це знання її водночас нервує і тішить.

— Я чула, що її батько хотів судитися зі шкільним округом, але передумав, — сказала вона.

Гелен знизала плечима.

— У неї від цього друзів не побільшало, — сказала вона. — Не знаю, що на нас усіх тоді напало. Тепер здається, що я й сама не дуже розумію, що в мене в голові.

Вони працювали мовчки. На іншому краю приміщення Дон Барретт розсував драбину, готуючись ошляхетнити сталеві балки під стелею золотистим гофрованим папером.

— Дивись, — мовила Гелен. — А он і Кріста.

Сьюзен підняла голову саме вчасно, щоб побачити, як Кріста заходить до підсобного кабінету зліва від входу до спортзалу. На ній були короткі вельветові шорти кольору вина й шовковиста біла блузка — ніякого станика, якщо судити з того, як усе підскакувало спереду, — просто мрія хтивих старих, кисло подумала Сью, а тоді замислилася, що могло привести Крісту туди, де отаборився Випускний комітет. Щоправда, до того комітету входила Тіна Блейк, а вони двоє були нерозлийвода.

«Годі, — припекла вона себе. — Ну чого ти хотіла — щоб вона ходила у волосяниці та присипана порохом?»

Так, визнала вона. Якась частина її хотіла саме цього.

— Гелен?

— Гм?

— Вони збираються щось утнути?

Обличчя Гелен мимохіть набуло вигляду маски.

— Не знаю. — Її тон був легкий, натягнуто невинний.

— А, — нейтрально сказала Сью.

(ти знаєш ти щось знаєш: зізнайся чорт забирай якщо річ тільки в тобі скажи мені)

Вони продовжували розфарбовувати, і жодна з них не озивалася. Сью знала, що все не так нормально, як говорила Гелен. Цього не могло бути — в очах однолітків вона вже ніколи не буде тією золотою дівчинкою, якою була раніше. Вона утнула розгнуздану, небезпечну штуку — зняла маску й показала обличчя.

Похилі промені полуденного світла, теплого, як олія, і солодкого, як дитинство, падали до спортзалу крізь високі й світлі вікна.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 40):

Я розумію частину з того, що, певно, сталося перед випускним. Хоч яким воно було жахливим, я, наприклад, можу збагнути, як на все погодився Біллі Нолан. Кріста Гарґенсен водила його за носа — принаймні більшу частину часу. Його друзями керувати було так само легко, як і самим Біллі. Кенні Ґарсон, якого виключили зі школи у вісімнадцятирічному віці, показував на тестах навички читання на рівні третього класу. Стів Дейґен у клінічному сенсі ненабагато випереджав ідіота. На декого з решти в поліції були заведені особові справи; одного з них, Джекі Телбота, уперше впіймали в дев’ятирічному віці, коли він крав ковпаки з коліс машин. Якщо подивитися на них з точки зору соціального працівника, їх можна навіть вважати нещасними жертвами.

Але що можна сказати про саму Крісту Гарґенсен?

Мені здається, що від початку й до кінця єдиною її метою було повне й безповоротне знищення Керрі Вайт…

— Не можу, — важко мовила Тіна Блейк. То була невисока гарненька дівчина з копицею рудого волосся. З нього діловито стирчав олівець. — Норма викаже мене, якщо повернеться й побачить.

— Вона в сральнику, — сказала Кріста. — Ну ж бо.

Трохи вражена Тіна мимоволі засміялась, але зчинила символічний опір:

— Навіщо тобі його бачити? Ти ж усе одно не йдеш.

— Яка тобі різниця? — сказала Кріста. Вона, як завжди, ніби аж бризкала насмішками.

— Ось, — сказала Тіна й підсунула через стіл незграбно заламінований аркуш. — Піду візьму кóли. Якщо та падлюча Норма Вотсон повернеться й застукає, я тебе не бачила.

— Добре, — пробурмотіла Кріста, уже занурившись у план зали. Вона не почула, як причинилися двері.

План зали теж малював Джордж Чізмар, тож він був бездоганним. Чітко позначений танцювальний майданчик. Дві сцени-близнючки для двох гуртів. Подіум, на якому коронуватимуть Короля й Королеву

(як би я хотіла коронувати ту драну стерву снелл і керрі теж)

наприкінці вечора. Уздовж трьох боків зали розставлять столики для запрошених учасників. Насправді то будуть звичайні картярські столики, але накриті гофрованим папером і вкриті переплетеними стрічками, і на кожному розкладуть сувеніри, програмки й бюлетені для голосування за Короля й Королеву.

Вона провела лакованим прямокутним нігтем по столах спочатку праворуч від танцювального майданчика, а тоді зліва. Ось: «Томмі Р. і Керрі В.» Вони справді збиралися піти на це. Вона ледве вірила очам. Нею трусило від обурення. Невже вони справді думали, що хтось дозволить, аби їм це так просто минулося? Вона похмуро напружила губи.

Кріста озирнулася. Норми Вотсон і досі не було видно.

Кріста відклала аркуш із призначеними для гостей місцями й швидко пробіглася рештою паперів, що лежали на подовбаній і пошрамованій ініціалами парті. Рахунки (здебільшого за гофрований папір і півцентові цвяшки), список батьків, котрі позичили свої картярські столики, фантики, що будуть на випускному валютою, рахунок від Star Printers, де надрукували запрошення на випускний, екземпляр бюлетеня голосування за Короля й Королеву…

Бюлетень! Вона хапнула його зі столу.

Ніхто не мав би бачити справжніх бюлетенів з кандидатами на Короля та Королеву аж до п’ятниці, коли їхні імена через шкільний інтерком почує все учнівство. Короля й Королеву мали обирати ті, хто буде на випускному, але порожні аркуші для номінацій у кандидати ходили класами майже за місяць до того. Результати мали триматися в надзвичайній таємниці.

Серед учнів набирав сили рух за те, щоб скасувати всю цю забаву з Королем та Королевою: дехто з дівчат вважав це сексизмом, а хлопці — просто тупістю, ще й трохи ганебною. Усе було за те, що цього року випускний бал востаннє буде таким формальним і традиційним.

Але для Крісти мав значення тільки цей рік. Вона жадібно вп’ялася очима в бюлетень.

Джордж і Фрида. Не може бути. Фрида Джейсон — єврейка.

Пітер і Майра. Цього теж не може бути. Майра належала до групи дівчат, що покладали всі сили на скасування цих конячих перегонів. Вона не вдягне корони, навіть якщо її оберуть. Крім того, вона була така ж гарненька, як задня частина старої ломової шкапи Етель.

Френк і Джессіка. Доволі вірогідно. Френк Ґрієр цього року потрапив у футбольну збірну Нової Англії, але Джессіка була просто ляпкою горобиного гівенця, у якої прищів більше, ніж мізків.

Дон і Гелен. Забудьте. Гелен Шайрз ніколи б не обрали навіть сантехніком.

І остання пара: Томмі й Сью. От тільки Сью, щоправда, була викреслена, а замість неї вписане ім’я Керрі. Ось де була пара для її фокуса! На Крісту напав дивний уривчастий сміх, і вона затисла рота долонею, щоб утримати його всередині.

До кімнати влетіла Тіна.

— Господи, Крісто, ти ще тут? Вона вже йде!

— Не парся, кицю, — сказала Кріста й повернула папірці на стіл. Виходячи, вона ще й досі скалилася, на мить навіть спинилася, щоб насмішкувато привітати рукою Сью Снелл, котра батрачила й надривала свою худу сраку на тому дурному панно.

Вийшовши до коридору, вона пошукала в сумці монетку, кинула її до автомата й набрала номер Біллі Нолана.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 100—101):

Цікаво знати, до якої міри знищення Керрі Вайт було сплановане — чи був це ретельно складений та обміркований з усіх боків задум, а чи просто незграбний експромт?

…Я схиляюся до другої думки. Підозрюю, що Кріста Гарґенсен була мозком операції, але сама мала лиш найтуманніше уявлення про те, як можна «дістати» таку дівчину, як Керрі. Підозрюю, що саме вона запропонувала, аби Вільям Нолан із друзями поїхали до ферми Ірвіна Генті в Північному Чемберлені. Упевнений, що думка про очікуваний результат тієї поїздки мала перегукуватися з якимось викривленим уявленнями про поетичну справедливість…

Машина ревла колією Стек-Енд-роуд у північній частині Чемберлена на швидкості шістдесят п’ять миль за годину, що на тій невимощеній розбитій пральній дошці було небезпечно для життя і здоров’я. Дах поїденого іржею «біскейна» 61-го року з пом’ятими крилами, підірваним задом і подвійним склопластиковим глушником коли-не-коли шкрябало низько навислою гілкою, вкритою пишним травневим листям. Одна фара не світилась; друга блимала в нічній темряві, коли машина проскакувала якийсь горбок на дорозі.

За отороченим рожевим кермом сидів Біллі Нолан. У машину також набилися Джекі Телбот, Генрі Блейк, Стів Дейґан та брати Ґарсони — Кенні й Лу. Серед них ходили з рук у руки три самокрутки, рухаючись у темряві салону, наче іскристі очі якогось невсидючого Цербера.

— А Генті точно нема? — спитав Генрі. — Я геть не хочу вертаться до кутузки, любий мій друже Вільяме. Там гівном годують.

Кенні Ґарсону, котрий уже був накурений у п’ятому степені, це здалося неймовірно смішним, і він видав розряд писклявого реготу.

— Його нема, — сказав Біллі. Навіть ця пара слів проти його волі прозвучала нібито невдоволено. — Похорон.

Кріста дізналася про це випадково. Старий Генті тримав одну з небагатьох успішних ферм в околиці Чемберлена. На відміну від буркотливого старого фермера з золотим серцем, що є одним зі стовпів пасторальної літератури, старий Генті був злий, як котячий сморід. У пору ранніх яблук він заряджав дробовик не сіллю, а дробом на дрібну птицю. Він також через суд переслідував кількох хлопців за дрібні крадіжки. Один з них був дружком цих парубків, безталанний покидьок на ймення Фредді Оверлок. Фредді спіймали на гарячому в курнику старого Генті, і він отримав подвійну порцію дробу номер шість у те місце, де Господь його роздвоїв. Старий добрий Фред провів чотири гарячкові й лихослівні години, лежачи на животі в приймальному покої швидкої допомоги, поки жартівливий інтерн видобував з його дупи дробинки й кидав їх на сталеву тарілку. До фізичної образи додалася моральна — йому присудили сплатити двісті доларів штрафу за крадіжку й порушення меж приватної власності. Між Ірвіном Генті й чемберленськими амбалами любові не було й близько.

— А де Ред? — спитав Стів.

— Хоче склеїти якусь нову офіціантку з «Кавалера», — сказав Біллі й крутнув кермом, із хвацьким раллійним заносом звертаючи на під’їзну дорогу Генті. Ред Трелоні був наймитом старого Генті. Він багато пив і так само вправно давав раду пташиному дробу, як і його наймач. — Він не вернеться, поки там не закриють.

— Забагацько ризику для жартів, — буркнув Джекі Телбот.

Біллі напружився.

— Хоч’ злинять?

— Та нє, нє, — квапливо запевнив Джекі. Біллі роздобув унцію доброї травички, яку вони саме ділили на п’ятьох, і до того ж до міста було дев’ять миль дороги. — Це класний жарт, Біллі.

Кенні розкрив бардачок, витяг звідти прикрашену завитками защіпку для бичків (Крістину) і затиснув у ній розкурений недопалок самокрутки. Ця операція видалася йому на диво розважальною, і він знову видав свій писклявий регіт.

Тепер вони вже проскакували повз знаки «Приватна власність», що стояли обабіч дороги, повз колючий дріт, повз недавно зорані поля. Густий, обважнілий і солодкий запах свіжої землі наповнював тепле травневе повітря.

Коли вони перевалили наступний горбок, Біллі вимкнув фару, поставив нейтральну передачу й заглушив двигун. Металева маса нечутно котилася під’їзною дорогою Генті.

Біллі без проблем упорався з поворотом і скинув майже всю швидкість, коли вони перемахнули через інший невисокий підйом і проминули темний порожній будинок. Тепер вони побачили велетенське громаддя хліва й те, що ховалося за ним, — коров’ячий ставок, на водах якого мрійливо виблискувало місячне світло, і яблуневий садок.

Дві льохи пропихали свої пласкі рила крізь лати свинарника. У сараї тихо — певне, уві сні — мукала корова.

Біллі зупинив машину ручником, що було не так уже й необхідно з вимкненим запалюванням, але додавало операції десантного духу, — і вони вибралися назовні.

Лу Ґарсон потягся рукою повз Кенні й узяв щось із бардачка. Біллі з Генрі обійшли машину й розкрили багажник.

— Цей виродок усереться на місці, коли вернеться й усе побачить, — тихо втішався Стів.

— Це за Фредді, — сказав Генрі, витягаючи з багажника молот.

Біллі не сказав нічого, але, звісно, це було геть не заради того йолопа Фредді Оверлока. Це було заради Крісти Гарґенсен, усе було для Крісти від того дня, як вона злетіла зі свого підхмарного Олімпу університетських перспектив і розтанула перед ним. Він би заради неї не зупинився б і перед убивством.

Генрі тримав у руці дев’ятифунтовий[8] молот і махав ним на пробу. Його важка робоча частина лиховісно висвистувала в нічному повітрі, а інші хлопці зібралися навколо Біллі, котрий розкрив ящик з льодом і дістав звідти два цинкованих відерця. Від дотику до їхніх укритих легким інеєм стінок німіли пальці.

— Добре, — сказав він.

Усі шестеро швидко покрокували до свинарника, і від захвату їм забивало дух. Дві льохи були ручні, мов кошенята, а старий кабан спав собі на боці в іншому кутку. Генрі ще раз махнув у повітрі молотом, але цього разу геть непевно. Він передав його Біллі.

— Не можу, — кволо сказав він. — Ти.

Біллі взяв його й питально глянув на Лу, котрий тримав широкий м’ясний ніж, який дістав з бардачка.

— Не хвилюйся, — сказав він і торкнувся нагостреного краю ножа пучкою великого пальця.

— По горлу, — нагадав Біллі.

— Знаю.

Кенні щось тихо бурмотів і либився, згодовуючи свиням залишки потовчених у зім’ятому пакеті чипсів.

— Не филюйтеся, свиночки, не филюйтеся, великий Білл зара увімне ваші гімняні макітри всередину, і ви більше не будете филюваться ні про яку атомну бомбу. — Він чухав їхні щетинисті підборіддя, а свині рохкали й умиротворено хрумтіли.

— Гаразд, — вступив Біллі, і молот мелькнув у повітрі.

Звук нагадав йому той раз, коли вони з Генрі скинули гарбуза з переходу Клеридж-роуд, що проходив над трасою 495 на захід від містечка. Одна зі свиней упала мертвою — язик висолопився, очі лишилися розкриті, крихти чипсів прилипли до рила.

Кенні захихотів.

— Не встигла й ригнути.

— Давай бігом, Лу, — сказав Біллі.

Брат Кенні прослизнув між латами паркана, підняв свинячу голову до місячного світла — заімлілі очі дивилися на яскравий серп захоплено й бездумно — і різонув.

Кров линула негайно й несподівано. Вона заляпала когось із хлопців, і ті відскочили зі скриками огиди.

Біллі перехилився вперед і підставив одне з відерець під найсильніший струмінь. Відерце швидко заповнилось, і він відставив його вбік. Коли друге відерце наповнилося наполовину, потік перебився на краплі, а тоді геть затих.

— Давай другу, — сказав він.

— Господи, Біллі, — заскиглив Джекі. — Хіба ще не доси…

— Другу, — повторив Біллі.

— Паць-паць-паць, свинко, — погукав Кенні, шкірячи зуби й струшуючи останніми крихтами в пакетику чипсів. Інша льоха скоро повернулася до огорожі. Мелькнув молот. Друге відерце наповнилося вщерть, а решті крові дали стекти на землю. У повітрі повис паскудний мідний сморід. Біллі побачив, що обмазався у свинячій крові по п’ясті.

Несучи відерця до багажника, він провів одну невиразну символічну аналогію. Свиняча кров. Оце розумно. Кріста права. Дуже розумно. Так усе прояснилося й зв’язалося докупи.

Свиняча кров для свині.

Він примостив цинковані відерця в товчену кригу, накрив їх і з розмаху гупнув кришкою ящика.

— Їдемо, — сказав він.

Біллі сів за кермо й знявся з ручника. П’ятеро хлопців стали ззаду й напружили м’язи. Машина зробила нечутне коло й випхалася повз сарай на горбок навпроти будинку Генті.

Коли машина почала котитися сама, вони підтюпали до дверей і позаскакували всередину, сопучи й хекаючи.

Машина набрала досить швидкості, щоб навіть трохи перехилитися набік, коли Біллі вивернув з довгої під’їзної дороги на Генті-роуд. Біля підніжжя пагорба він поставив третю передачу й різко прибрав ногу зі зчеплення. Двигун сіпнувся й забурчав, оживаючи.

Свиняча кров для свині. Так, це добре, ще й як. Дуже добре. Він усміхнувся, і Лу Ґарсона раптом пройняло страхом. Він не пам’ятав, чи колись бачив, як Біллі Нолан усміхається. Про таке навіть чуток не розказували.

— А на чий похорон подався старий Генті? — спитав Стів.

— На материн, — сказав Біллі.

— Материн? — вражено перепитав Джекі Телбот. — Господи Боже, ото вона мала буть стара.

Висклявий регіт Кенні сипався з машини у тремку і п’янку передлітню темряву.

Частина друга. Випускний

Вона вперше одягла сукню вранці 27 травня у своїй кімнаті. Купила до неї особливий бюстгальтер, який давав її грудям гідну підтримку (хоч вони її не дуже й потребували), але не закривав їхніх верхніх половинок. Одягнувши його, пережила чудне й неясне почуття, що було частково соромом, а частково — схвильованою зухвалістю.

Сама сукня майже сягала підлоги. Спідницю вона мала вільну, але приталену, а матерія була вишукана й незвична для шкіри, звиклої тільки до бавовни та вовни.

Загальне враження нібито було правильним — або принаймні мало стати таким із новими туфлями. Вона вступила в них, поправила виріз і пішла до вікна. Вона могла роздивитися тільки дратівливо неповну подобу свого вигляду, але все нібито було добре. Можливо, пізніше вона могла б… Двері позаду неї розкрилися, легесенько клацнувши ручкою, і Керрі розвернулася до матері.

Та була вдягнена на роботу — в білому светрі та з чорним блокнотом в одній руці. У другій вона тримала Біблію татка Ральфа.

Вони дивились одна на одну.

Керрі майже несвідомо випростала спину, доки не стала геть рівно посеред клаптика підлоги, освітленого весняним промінням, яке падало крізь вікно.

— Червона, — пробурмотіла мама. — Можна було здогадатися, що вона буде червона.

Керрі нічого не сказала.

— Мені видно твої грішніторби. Їх буде видно всім. Вони дивитимуться на твоє тіло. У Книзі сказано…

— Це мої груди, мамо. Вони є в усіх жінок.

— Скинь цю сукню, — сказала мама.

— Ні.

— Скинь її, Керрі. Ми підемо й спалимо її разом, а тоді молитимемось за прощення. Ми спокутуємо. — У її очах заблищала дивна, неприкаяна ревність, що находила на неї під час подій, які вона вважала випробуваннями своєї віри. — Я лишуся вдома, а ти не підеш до школи. Будемо молитися. Будемо просити подати нам Знак. Станемо на коліна й молитимемо про Благодатний Вогонь.

— Ні, мамо.

Мати піднесла руку й ущипнула себе за обличчя. На ньому лишився червоний слід. Вона почекала реакції Керрі, не дочекалася, скрутила з пальців правої долоні пазурі й рвонула ними свою щоку. На ній дрібно виступила кров. Мама заскиглила й похитнулася на п’ятах. Її очі екзальтовано засвітилися.

— Годі себе кривдити, мамо. Це мене теж не зупинить.

Мама закричала. Вона склала праву долоню в кулак і вдарила себе в зуби. Знову кров. Вона вмочила в неї пальці, замислено на неї подивилася та обмазала нею палітурку Біблії.

— Омита кров’ю Ягняти, — прошепотіла вона. — Багато разів. Багато разів ми з ним…

— Вийди, мамо.

Та блиснула на Керрі очима. На її обличчі задубів страхітливий вираз праведного гніву.

— Бог не може бути осміяний, — прошепотіла вона. — Знай, що гріх твій знайде тебе. Спали її, Керрі! Відкинь сатанинську червінь і спали її! Спали! Спали!

Двері самі по собі махом розкрилися.

— Іди собі, мамо.

Мама посміхнулася. Скривавлені губи зробили посмішку гротескною й недоброю.

— Як Єзавель упала з вікна вежі, так хай буде і з тобою, — сказала вона. — І прийшли собаки й злизали кров її. Так сказано в Біблії! Так…

Її ноги посунулися підлогою, ніби дерев’яні дошки перетворилися на лід. Мама перелякано глянула вниз.

— Припини! — закричала вона.

Уже опинившись у коридорі, вона вхопилася за ручку на дверях і якусь мить за неї трималась, а тоді її пальці зірвалися, хоча за руку нібито ніхто не смикав.

— Мамо, я тебе люблю, — рівно сказала Керрі. — Вибач.

Вона візуалізувала собі, як двері зачиняються, і ті так і зробили, ніби на них вітерець повіяв. Обережно, щоб не зашкодити матері, Керрі забрала уявні руки, якими вона її виштовхала.

За секунду Марґарет загупала у двері. Керрі тримала їх зачиненими, її губи тремтіли.

— Тебе осудять! — шаленіла Марґарет Вайт. — Я вмиваю руки! Я намагалася!

— Пілат казав те саме, — сказала Керрі.

Мати пішла. За хвилину Керрі побачила, як вона віддаляється стежкою й переходить дорогу, прямуючи на роботу.

— Мамо, — тихо сказала Керрі й притулилася лобом до скла.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 129):

Перш ніж перейти до детальнішого аналізу самого Випускного, буде корисно підсумувати те, що ми знаємо про особистість Керрі Вайт.

Ми знаємо, що Керрі була жертвою релігійної манії своєї матері. Знаємо, що вона володіла латентним даром телекінезу. Знаємо, що цей так званий «дикий дар» — спадкова ознака, зумовлена геном, рідкісним і зазвичай рецесивним. Ми підозрюємо, що здатність до телекінезу за природою може бути пов’язана з роботою якихось залоз. Ми знаємо, що Керрі принаймні один раз продемонструвала свої здібності в дитинстві, коли відчула на собі крайній ступінь провини й стресу. Ми знаємо, що другий випадок крайнього ступеня провини й стресу стався через інцидент зі знущаннями в душовій. Висувалася гіпотеза (а саме Вільямом Тронбері й Джулією Ґівенс із Берклі) про те, що відродження здатності до телекінезу було спричинене як психологічними факторами (тобто реакцією інших дівчат і самої Керрі на її першу менструацію), так і фізіологічними (тобто початком статевого дозрівання).

Нарешті, ми знаємо, що на Випускному виникла третя стресова ситуація, що спричинила жахливі події, про які ми мусимо повести мову далі. І починати треба з…

(я не нервую я зовсім не нервую)

Трохи раніше Томмі був приніс її букетик, і тепер вона сама пришпилювала його до плеча сукні. Звісно, поруч не було мами, котра б зробила це за неї й пересвідчилася, що він сидить на своєму місці. Мама замкнулася в капличці й просиділа там останні дві години, промовляючи істеричні молитви. Її голос наростав і опадав у страхітливому неоднорідному ритмі.

(шкода мамо але мені не шкода)

Упоравшись і вдовольнившись результатом, вона опустила руки й тихо постояла якусь хвильку, заплющивши очі. В оселі не було жодного дзеркала в повен зріст

(марнота марнота все марнота)

але їй здавалося, що все добре. Так мало бути. Вона… Вона знову розплющила очі. Годинник із зозулею, придбаний за купони на знижку, показував сім десять.

(він має прийти за двадцять хвилин)

А чи прийде?

Може, все це просто багатошаровий жарт, фінальний удар, останній штрих: щоб вона до глупої ночі лишилася сидіти вдома у своїй випускній оксамитовій сукні з її принцесиною талією, джульєттиними рукавами й простою прямою спідницею — і з чайними трояндами, приколотими до лівого плеча.

А з іншої кімнати піднімалося:

— …на святій землі! Ми знаємо, що ти закличеш Око, Яке Стежить, страхітливе Око з трьох часток, і звук чорних труб. Ми всім серцем каємося…

Керрі вважала, що навряд чи хто зміг би зрозуміти, якої нелюдської хоробрості їй коштувало примиритися з такою можливістю й лишитись уразливою перед страхітливими альтернативами, які міг явити сьогоднішній вечір. Сценарій, у якому Томмі просто не прийшов би по неї, був далеко не найгіршим. По правді, вона потайки прагнула цього й думала, що було б найкраще, якби…

(ні припини)

Звісно, залишитися з мамою було б легше. Безпечніше. Вона знала, що Вони думали про маму. Ну, може, мама й була фанатичкою, скаженою дивачкою, але її хоч можна було передбачити. У цьому будинку все можна було передбачити. Удома на неї ніколи не чигали дівчата, що сміялися, верещали й кидалися різними предметами.

То й що, якби він не прийшов, якби вона відступила й здалася? Школа через місяць закінчиться. Що тоді? Приховане, підпільне існування в цьому будинку, на маминому утриманні, перегляд вікторин і серіалів, що цілими днями йшли по телевізору в домі місіс Ґаррісон, коли вона запрошувала Керрі в гості (місіс Ґаррісон було вісімдесят шість), походи до центру по солодку шипучку до «Фруктів Келлі» після вечері, коли там нема ні душі, набір ваги, втрата надії, втрата самої здатності мислити?

Ні. Боже мій милий, ні, будь ласка.

(будь ласка нехай кінець буде щасливим)

— …захисти нас від роздвоєного копита, що чигає в провулках та на стоянках придорожень, о Спасителю…

Сьома двадцять п’ять.

Від неспокою вона, не задумуючись, почала піднімати думкою різні предмети і класти їх на місце, як знервована жінка, що чекає на когось у ресторані, могла б складати й розгортати свою серветку. Керрі була здатна утримувати в повітрі по п’ять-шість предметів за раз, не відчуваючи жодних ознак утоми чи головного болю. Вона чекала, що її сила відрине, але той паводок і не думав спадати. Днями дорогою зі школи вона прокотила припарковану машину

(будь ласка боже хоч би це не було жартом)

двадцять футів по Мейн-стріт, зовсім не напружившись. Нероби перед ратушею глипали на це так, що ледь очі не повипадали, і вона, звісно, глипала разом з ними, але потай усміхалася.

Зозуля вискочила з годинника й подала голос. Сьома тридцять.

Керрі трошки побоювалася того страхітливого навантаження, яке, здавалось, лягало на серце, легені й внутрішній регулятор температури, коли вона використовувала свою силу. Вона підозрювала, що від тієї напруги її серце може буквально розірватися. Це наче переміститися в чуже тіло і змусити людину бігати й бігати без кінця — за наслідки платитиме не твоє тіло, а чиєсь. Вона почала усвідомлювати, що її здібності, певно, не дуже відрізняються від здібностей індійських факірів, котрі прогулюються по гарячому вугіллі, заганяють голки в тіло або, не моргнувши оком, закопують себе в землю на шість тижнів. Контроль розуму над матерією в будь-якій формі катастрофічно виснажує тілесні ресурси.

Сьома тридцять дві.

(він не прийде)

(не думай про це не дивись на воду бо не закипить він прийде)

(ні не прийде він десь регоче з тебе зі своїми друзями й вони скоро проїдуть повз будинок на своїх галасливих машинах і реготатимуть і кричатимуть і гигикатимуть)

Зневірившись, вона почала піднімати й опускати швацьку машинку, переносячи її в повітрі на щоразу більшу відстань.

— …і захисти нас від бунтівних дочок, надихнутих свавіллям Лихого…

— Замовкни! — раптом крикнула Керрі.

На мить запала перелякана тиша, а тоді те ритмічне лепетання почалося знову.

Сьома тридцять три.

Не прийде.

(тоді я рознесу будинок)

Думка про це прийшла до неї природно й легко. Спочатку швацька машинка проб’є стіну вітальні. Диван вилетить з вікна. Столи, стільці, книжки, брошури — усе здійметься в повітря. Висмикнуться труби водогону, і з них, наче з видертих із тіла артерій, битимуть фонтани. Якщо це буде в її силі, то навіть дах злетить у нічне небо, а ґонт розлітатиметься з нього навсібіч, як зграя переляканих голубів…

Вікна залило сліпучим світлом фар.

Інші машини проминали будинок, і щоразу її серце трохи підскакувало, але ця їхала набагато повільніше.

(о)

Вона побігла до вікна, нездатна себе стримати, і то був він, Томмі, він саме виходив з машини, і навіть у світлі вуличних ліхтарів було видно, який він гарний, який живий і майже… хрусткий. Від цього дивного слова вона ледь не захихотіла.

Мама урвала молитву.

Керрі схопила легеньку шовковисту накидку зі спинки стільця та обгорнула нею оголені плечі. Вона прикусила губу й торкнулася волосся, ладна продати душу за дзеркало. У коридорі хрипко пролунав дзвінок.

Вона примусила себе почекати другого дзвінка, намагаючись опанувати сіпання в руках. Тоді повільно пішла в коридор, шурхотячи шовковистою сукнею.

Керрі відчинила двері, а за ними стояв він — білий смокінг і темні штани ледь не засліпили її.

Вони дивились одне на одного, і ніхто не озвався ані словом.

Вона відчувала, що її серце розіб’ється, варто йому видати бодай один неправильний звук, а якби він розсміявся, вона би просто померла. Вона відчула — по-справжньому, фізично, — що все її жалюгідне життя стислося в одну точку, котра могла бути кінцем або початком ширшого променя.

Нарешті вона безпомічно спитала:

— Тобі подобається?

Він відповів:

— Ти прекрасна.

Так і було.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 131):

Поки ті, хто збирався на Весняний бал до Юена, гуртувалися коло школи чи виходили із влаштованих з нагоди випускного фуршетів, Крістіна Гарґенсен і Вільям Нолан зустрілися в кімнаті на другому поверсі місцевого шинку на межі містечка, що називався «Кавалер». Ми знаємо, що вони зустрічалися там уже тривалий час; це зафіксовано в матеріалах Комісії Вайт. А не знаємо ми того, чи продумали вони все повністю й безповоротно, а чи діяли ледь не з випадкової примхи…

— Уже пора? — спитала вона в темряві.

Він глянув на годинник.

— Ні.

Крізь дошки підлоги долинали приглушені ритми пісні «She’s Got to Be a Saint» Рея Прайса, яку грав музавтомат. «Кавалер», думала Кріста, не змінював репертуару відтоді, як вона вперше прийшла сюди з підробним документом два роки тому. Звісно, тоді вона бувала внизу, в барних залах, а не в одній з «особливих» кімнат, які тримав Сем Дево.

Цигарка Біллі уривчасто блимала в темряві, наче око неспокійного демона. Кріста замислено стежила за нею. Вона відмовлялася спати з ним аж до минулого понеділка, коли він пообіцяв, що разом зі своїми приятелями-амбалами допоможе їй утнути штуку для Керрі Вайт, якщо та справді насмілиться піти на випускний із Томмі Россом. Але вони приходили сюди й раніше, занурювались у доволі пристрасні серії обіймів та поцілунків — подумки вона називала їх «шотландським коханням», а він уголос — зі своєю незмінною здатністю влучно описати вульгарне — «сухим тертям».

Вона збиралася змусити його чекати, аж допоки він не зробить щось конкретне

(він же зробив він дістав кров)

але контроль вирвався з її рук, і їй від цього було тривожно. Якби вона в понеділок не віддалася сама, він узяв би її силою.

Біллі не був її першим коханцем, але він був першим, ким вона не могла крутити як заманеться. До нього всі її хлопці були одухотвореними маріонетками з чистими обличчями без прищів і батьками з важливими зв’язками й членством у заміських клубах. Вони їздили на власних «фольксваґенах», «джавелінах» та «доджах чарджерах». Вони вчилися в Массачусетському університеті чи Бостонському коледжі. Восени носили вітрівки студентського братства, а влітку — яскраво-смугасті тісні безрукавки. Вони курили багато марихуани й розповідали кумедні історії, що трапилися з ними, коли вони бували обкурені. Починалося все з того, що вони ставилися до неї поблажливо й по-товариськи (усі старшокласниці, хай там які вродливі, вважалися нижчою лігою), а закінчувалося завжди тим, що дріботіли за нею й аж хекали від собачої хоті. Тим, хто дріботів за нею досить довго і витратив за цей час досить багато, вона зазвичай дозволяла лягти з нею до ліжка. Доволі часто вона пасивно лежала під ними, не допомагаючи й не перешкоджаючи, доки все не закінчувалося. Пізніше, вже на самоті, вона досягала оргазму й собі, прокручуючи в пам’яті зациклений спогад про те, як усе було.

Вона зустріла Біллі Нолана після облави на одній портлендській квартирі. Чотирьох студентів, разом із тодішнім кавалером Крісти, взяли за зберігання. Крісті та іншим дівчатам, котрі там були, висунули звинувачення в присутності на місці злочину. Її батько подбав про все з тихою ефективністю, а тоді спитав, чи розуміє вона, що сталось би з його репутацією та практикою, якби його дочку звинуватили в злочині, пов’язаному з наркотиками. Вона відповіла, що ані його репутації, ані практиці вже навряд чи щось може зашкодити, і він відібрав у неї машину.

Тиждень по тому Біллі запропонував підвезти її додому після школи, і вона погодилася.

Він був тим, кого інші називали слюсарюгою або механюком. Але щось у ньому її хвилювало, і тепер, сонно лежачи на цьому незаконному ложі (але зі збудливим відчуттям піднесення й солодкавим страхом), вона думала, що секрет був у його машині — принаймні спочатку.

Між нею і штампованими, безликими транспортними засобами її кавалерів зі студентських братств із тими вікнами без кватирок, знімним кермом і підсвідомо неприємним запахом пластикової оббивки крісел та мийної рідини для скла проліг цілий усесвіт.

Машина Біллі була стара, похмура, навіть якась зловісна. Лобове скло по краях затуманилося, наче на ньому почала наростати катаракта. Незакріплені крісла гойдалися. Десь позаду цокали й каталися пивні пляшки (її кавалери-студенти пили «Будвайзер», Біллі зі своїми друзями — «Райнґолд»), і їй доводилося ставити ноги обабіч велетенського масного ящика без кришки з різними інструментами від багатьох виробників — вона підозрювала, що більшість крадена. У машині пахло мастилом і бензином. Крізь тонку підлогу бадьоро проривався гучний звук труби, позбавленої тягаря конвертера. Ряд циферблатів на приладовій дошці фіксував показники стану акумулятора, тиску мастила та обертів (Кріста не була певна, яких саме). Задня вісь була підірвана, і капот ніби направлений на дорогу.

І він, звісно, їздив швидко.

Коли він підвозив її втретє, на швидкості шістдесят миль на годину вибухнула одна з лисих передніх покришок. Машину з виском занесло, і вона теж закричала, бо раптом абсолютно впевнилася, що от-от помре. Видіння власного перебитого, скривавленого тіла, викинутого з машини під якимось придорожнім стовпом, схожого на купу ганчір’я, промелькнуло в її думках, як фотографія з таблоїда. Біллі матюкнувся й почав крутити обмотане хутром кермо то в один бік, то в другий.

Вони зупинилися на лівому узбіччі. Коли вона вибралася з машини, коліна погрожували підігнутися за кожним кроком, а тоді вона побачила, що звивистий слід паленої гуми тягнеться з-під машини на сімдесят футів.

Біллі вже розкрив багажник і витягав звідти домкрат, бурмочучи щось під носа. Жодна волосина не вибилася з його зачіски.

Він обійшов її. З його губ уже звисала цигарка.

— Витягни ящик з інструментами, кицю.

Вона була геть ошелешена. Двічі розкрила й закрила рот, як викинута на берег риба, перш ніж спромоглася видобути які-небудь слова.

— Я… Я не буду! Ти нас ледь не в… ти… ледь… скажений придурок! І той ящик брудний!

Він розвернувся й спокійно глянув на неї.

— Або витягнеш ящик, або в сраку ти підеш завтра, а не зі мною на бокс.

— Ненавиджу бокс!

Вона на нього ніколи не ходила, але лють і обурення вимагали радикальності. Її кавалери-студенти водили її на рок-концерти, яких вона терпіти не могла. На них вона завжди опинялася поряд із кимось, хто не мився кілька тижнів.

Він знизав плечима, повернувся до передка машини й почав піднімати її домкратом.

Вона витягла інструменти, замурзавши ящиком увесь свій новенький светр. Він кректав і не повертав голови. Його футболка випнулася з джинсів, і під гладенькою засмаглою шкірою, що відкрилася її погляду, живо грали м’язи. Вони заворожили її, і вона відчула, як виткнувся з куточка рота її язик. Вона допомогла йому стягнути покришку з колеса, зачорнивши нею долоні. Машина загрозливо хиталася на домкраті, а запасна покришка в двох місцях була стерта до лисини.

Коли роботу було завершено й вона повернулася до машини, на її светрі й дорогій червоній спідниці залишилися чималі розмазані масні плями.

— Якщо ти думаєш… — почала вона, коли він сів за кермо.

Він підсунувся сидінням ближче й поцілував її, водячи настирними руками від талії до грудей. Його подих був духмяний від тютюну; вона також відчула запахи гелю для волосся й поту. Нарешті вона задихано відірвалася від нього та обдивилася себе згори. Тепер светр був ще обтертий брудом і дорожньою пилюкою. Двадцять сім п’ятдесят у «Джордан Марш», а робити з ним тепер нема чого, крім як викинути. Вона сильно, ледь не до болю, збудилася.

— Як же ти це поясниш? — спитав він і знов поцілував її. З дотику його губ здавалося, що він либиться.

— Торкайся мене, — сказала вона йому на вухо. — Торкайся мене скрізь. Забрудни мене.

Він так і зробив. Одна панчоха розірвалася, наче розкрила рота. Її й без того коротка спідниця задерлася до талії. Він жадібно вхопив її без жодної ніжності. І або це, або раптове дихання смерті довело її раптом до судомного оргазму. Вона пішла з ним на бокс.

— За чверть восьма, — сказав він і сів на ліжку. Тоді засвітив лампу й почав одягатися. Його тіло й досі заворожувало її. Вона згадала, як усе сталося в понеділок увечері. Він був…

(ні)

Вона матиме вдосталь часу подумати про це пізніше — може, коли ці спогади згодяться ще для дечого, а не тільки даремно збудять. Вона скинула ноги з ліжка і вступила в тоненькі трусики.

— Може, це погана ідея, — сказала вона, не знаючи точно, кого перевіряє — себе чи його. — Може, нам слід просто лягти знов до ліжка і…

— Це класна ідея, — сказав він, і його обличчям пробігла весела тінь. — Свиняча кров для свині.

— Що?

— Нічого. Давай. Одягайся.

Вона так і зробила, і коли вони зійшли чорними сходами, відчула, як у животі розцвітає хижою нічною квіткою й розповзається лозами неймовірне збудження.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 45):

Знаєте, я не настільки шкодую про все, як людям здається. Звісно, вони не говорять про це прямо — зазвичай проголошують, як страшенно шкода їм самим. І зазвичай одразу після цього просять мій автограф. Але вони очікують, що мені буде шкода. Вони очікують, що я розчулюся, носитиму чорне, забагато питиму чи сяду на наркотики. Вони казатимуть: «Ох, таке горе. Але ж ви знаєте, що з нею сталось…» — і все таке.

Але «шкода» — це одна з найдешевших людських емоцій. Ми кажемо, що нам шкода, коли розливаємо каву з чашки чи коли наша куля злітає в бокову канавку в командній грі в боулінг. Справжня журба така ж рідкісна, як і справжня любов. Мені вже не шкода, що Томмі помер. Він тепер надто схожий мені на якусь давню мрію. Це може прозвучати жорстоко, але з часів Випускного сплинуло багато води. Я не шкодую про свідчення, які дала Комісії Вайт. Я сказала правду — стільки, скільки її знала.

Але мені шкода Керрі.

Знаєте, її забули. Перетворили на якийсь там символ і забули, що вона була людиною, такою ж справжньою, як і читачі цих рядків, зі своїми надіями, мріями та всім таким. Мабуть, нема сенсу вам про це казати. Тепер уже ніщо не перетворить її з газетного персонажа знову на людину. Але вона нею була, і вона страждала. Страждала більше, ніж будь-кому з нас може бути відомо.

Тож мені шкода, і я сподіваюся, що Випускний їй сподобався. Я сподіваюся, що до початку того жаху їй було приємно, добре, дивовижно й чарівно…

Томмі під’їхав до стоянки перед новим крилом школи, потримав двигун секунду на холостих обертах, а тоді заглушив його. Керрі лишалася на своєму краю сидіння, притримуючи накидку на оголених плечах. Раптом їй здалося, що вона перенеслася до своїх потаємних мрій і тільки щойно це усвідомила. Що ж вона наробила? Вона залишила маму саму.

— Нервуєшся? — спитав він, і вона підскочила.

— Так.

Він засміявся й виліз із машини. Вона теж хотіла відчинити свої двері, але він зробив це за неї.

— Не нервуйся, — сказав він. — Ти як Галатея.

— Хто?

— Галатея. Місіс Евер задавала нам читати про неї. Вона перетворилася з сіромахи на прекрасну жінку, а її ж ніхто навіть і не знав.

Вона подумала.

— Я хочу, щоб мене знали, — нарешті сказала вона.

— І я тебе розумію. Ходімо.

Джордж Довсон і Фрида Джейсон стояли коло автомата з колою. Фрида була в екстравагантній помаранчевій тюлевій сукні й трохи скидалася на тубу. Донна Тібодо з Девідом Брекеном приймали квитки на вході. Обоє були членами Національного товариства честі[9], частиною особистого гестапо міс Ґір, і вдяглися того вечора в шкільні кольори — білі штани й червоні піджаки. Тіна Блейк і Норма Вотсон роздавали програмки й розсаджували людей відповідно до плану. Обидві вдягли чорне, і Керрі подумала, що вони, мабуть, вважають свої вбрання шикарними, тоді як насправді дуже скидалися на дівчат, які продавали цигарки в клубах у старих фільмах про гангстерів.

Коли Томмі й Керрі увійшли, усі розвернулися до них, і на мить запала глуха й незручна тиша. Керрі сильно захотілось облизати губи, але вона впоралася з цим поривом. Тоді Джордж Довсон сказав:

— Господи, Росс, ти наче якийсь голубець.

Томмі всміхнувся.

— Ти давно з дерев спустився, Бомбо?

Довсон шугнув до нього з піднятими кулаками, і Керрі на мить відчула гострий страх. У своєму накрученому стані вона була за волосину від того, щоб підняти Джорджа в повітря і жбурнути через увесь вестибюль. А тоді зрозуміла, що це стара гра, яку вони люблять і якою забавляються дуже часто.

Двійко хлопців почали кулачитись, а люди навколо розступилися. Тоді Джордж, двічі відчувши ребрами недоліки свого захисту, закудикав і загорлав: «Бий конґів! Лови ґуків! Точи бамбук! Готуй клітки!»[10] — і Томмі опустив руки й засміявся.

— Не переймайся через них, — сказала Фрида, підійшовши ближче й нахиливши до Керрі свого схожого на канцелярський ніж носа. — Якщо вони повбивають один одного, з тобою танцюватиму я.

— Здається, вони надто дурні, щоб убитися, — наважилася на жарт Керрі. — Як динозаври.

Коли Фрида усміхнулася, Керрі відчула, як розслабляється всередині якась стара іржава гайка. Затим прийшло тепло. Спокій. Легкість.

— Де ти купувала сукню? — спитала Фрида. — Вона прекрасна.

— Сама пошила.

— Сама? — Очі Фриди розкрилися від щирого здивування. — Всертися можна!

Керрі відчула, що несамовито шаріється.

— Так. Я… я люблю шити. Купила тканину «У Джона» у Вестовері. Тут доволі простий шаблон.

— Ходімо, — сказав Джордж до них усіх. — Гурт уже скоро гратиме. — Він закотив очі й видав комічний танець, хвацько притупуючи й вихиляючи колінами. — Вжиу-вжиу-вжиу. Ми, ґуки, любимо жирні гітарні ві-і-ібрації.

Коли вони заходили всередину, Джордж пародіював Боббі «Флеша» Пікетта, Керрі розповідала Фриді про сукню, а Томмі усміхався, засунувши руки в кишені. Сью сказала б йому, що це ламає красу ліній смокінга, але до біса його — здається, все вдалося. Поки що справа йшла чудово.

Йому, Джорджу і Фриді лишалося жити менш як дві години.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 132):

Позиція Комісії Вайт з приводу того, що запустило ланцюжок подій того вечора — двох відер свинячої крові над сценою, — загалом здається слабкою і непевною, навіть у світлі скупих речових доказів. Якщо повірити чуткам із безпосереднього оточення Нолана (говорячи до жорстокості відверто, його друзі не здаються настільки розумними, щоб брехати переконливо), то Нолан повністю забрав керівництво цією змовою з рук Крістіни Гарґенсен і діяв з власної ініціативи…

Він не любив балакати за кермом; він любив кермувати. Цей процес давав йому таке відчуття сили, якого не давало ніщо інше, навіть злягання.

Перед ними стелилася чорно-біла, ніби з фотографії, дорога, а стрілка спідометра тремтіла за позначкою сімдесят миль на годину. Біллі походив з неповної родини; його батько пішов після краху погано продуманої спроби відкрити заправку, коли Біллі було дванадцять, а в матері було щонайменше четверо інших кавалерів. Наразі її найбільшою прихильністю користався такий собі Брюсі. Його напоєм було віскі Seagrams 7. Вона теж перетворювалася на страшну каргу.

Але машина… Машина давала йому владу і славу зі своїх містичних джерел сили. Вона робила його тим, із ким треба рахуватися, тим, у кого є мáна[11]. Не випадково він найчастіше вкладав дівчат саме на заднє сидіння. Машина була його рабинею і богинею. Вона давала й могла забрати. Біллі багато разів використовував її, щоб забирати. Довгими безсонними ночами, коли його мати і Брюсі сварилися, Біллі готував собі попкорн і йшов кататися й вишукувати бродячих собак. Були ранки, коли він ставив її до гаража, який зібрав за будинком, вимкнувши двигун і давши їй нечутно закотитися всередину, а з переднього бампера й досі крапало.

На цю пору вона вже добре знала його самого і його звички, тож не переймалася розмовою, яку він усе одно пустив би повз вуха. Вона сиділа коло нього, підігнувши під себе одну ногу, й жувала кісточку пальця. Фари машин, що мчали повз них трасою 302, м’яко підсвічували її волосся, додаючи до нього срібла.

Він роздумував, на скільки її ще вистачить. Мабуть, уже ненадовго. Якось усе йшло до цього ще на ранніх стадіях, і коли справу буде зроблено, клей, що тримає їх разом, висохне й витреться, лишивши по собі тільки загадку про те, як вони взагалі могли зійтися докупи. Він думав, що далі вона, певно, стане йому менш схожа на богиню, а більше знову на звичайну світську курву, і від цього йому захочеться трохи її провчити. Або й не трохи. Натовкти її носом.

Вони вибралися на Цегельний пагорб, і внизу вигулькнула школа, стоянка біля якої була заставлена дутими й лискучими татковими машинами. Він відчув, як у горлі піднімається знайомий кавалок огиди й ненависті. Вони отримають своє

(пам’ятний вечір)

аякже. Завиграшки.

Навчальні крила шкільної будівлі стояли темні, тихі й покинуті; у вестибюлі горіло стандартне жовте світло, а скляним акваріумом, що був східним краєм спортзалу, розливалося м’яке помаранчеве сяйво, ефірне і майже примарне. Знову гіркий присмак у роті й бажання жбурляти каміння.

— Вогні вечірки, бачу вогні вечірки[12], — пробурмотів він.

— Що? — вона повернулася до нього, вихоплена з власних думок.

— Нічого. — Він поклав долоню їй на шию. — Мабуть, я дозволю тобі смикнути мотузку.

Біллі зробив усе сам, бо прекрасно знав, що не може довіряти нікому іншому. То був важкий урок — набагато важчий за ті, що їх дають у школі, — але він добре його засвоїв. Хлопці, що їздили з ним до будинку Генті минулого вечора, навіть не знали, нащо та кров потрібна. Вони, скоріш за все, підозрювали, що до цього якось причетна Кріста, але напевне не відали навіть цього.

Він поїхав до школи через кілька хвилин після того, як четвер став п’ятницею, і двічі проминав її, щоб упевнитися, що нікого нема і що жодна з двох чемберленських машин поліції не патрулює десь поблизу.

Він заїхав на стоянку з вимкненими фарами й розвернувся коло задньої стіни будівлі. Ще далі під тонкою пеленою приземного туману тьмяно виблискувало футбольне поле.

Він відкрив багажник і відімкнув ящик із льодом. Кров застигла натвердо, але тут не було нічого страшного. За наступні двадцять дві години встигне розтанути.

Біллі поставив відерця на землю й витяг зі свого набору кілька інструментів. Запхнувши їх до кишені, хапнув із заднього сидіння паперовий пакет. У ньому дзенькнули шурупи.

Він працював неквапом, зі спокійною зосередженістю людини, яка й не уявляє, що їй може щось завадити. Спортзал, у якому мала відбутися дискотека, також слугував шкільною актовою залою, і в підсобці за сценою був короткий ряд віконець, що виходили на те місце, де він припаркувався.

Він узяв плаский інструмент із лопатоподібним кінцем і просунув його у вузьку щілину між верхньою і нижньою половинами вікна. Інструмент був корисний. Він сам зробив його в чемберленській металообробній майстерні. Він водив ним, доки засувка на вікні не відіпхнулася. Тоді підняв нижню раму й прослизнув усередину.

Там було темно. Сильніше за все пахли старою фарбою задники драматичного гуртка. Сухорляві тіні підставок і футлярів для інструментів оркестру стояли навколо, наче вартові. В одному кутку було піаніно містера Давнера.

Біллі витяг із сумки ліхтарик, подався до сцени й пройшов крізь червоні оксамитові лаштунки. Спортзал із баскетбольною розміткою й старанно лакованою підлогою виблискував перед ним бурштиновою лагуною. Він посвітив ліхтариком на авансцену перед кулісою. Там примарними крейдяними лініями були позначені на підлозі місця для тронів Короля й Королеви, котрі мали встановити наступного дня. А увесь той п’ятачок мали всипати паперовими квітами… бозна-навіщо.

Він витяг шию й посвітив ліхтариком у темряву вгорі. Над головою перетиналися затінені балки. Ті, що виднілися над танцювальним майданчиком, обгорнули гофрованим папером, але над сценою їх не прикрашали. Ті балки прикривала коротка куліса, і з майданчика їх видно не було. Куліса також приховувала острівець прожекторів, що мали підсвічувати панно з гондолою.

Біллі вимкнув ліхтарик, пройшов до лівого краю авансцени й поліз прибитою до стіни драбиною зі сталевими щаблями. Уміст коричневого пакета, який він для надійності поклав за пазуху, холодно й на диво весело дзенькав у тиші безлюдного спортзалу.

Нагорі драбини була маленька платформа. Тепер, коли він розвернувся до авансцени, куліси над сценою опинилися від нього праворуч, а зал — ліворуч. За лаштунками драмгурток зберігав свій реквізит, частина якого походила ще з 1920-х. Бюст Паллади, що його використовували в якійсь прадавній інсценізації «Ворона» Едґара По, стояв на іржавій матрацній пружині й дивився на Біллі сліпими несфокусованими очима. Прямо вперед бігла над авансценою сталева балка. Знизу на ній були прикріплені прожектори, що мали підсвічувати панно.

Він ступив на балку й легко пішов висотою, не відчуваючи страху, тихенько мугикаючи якусь популярну мелодію. Балку вкривав цілий дюйм пилюки, і Біллі лишав на ній довгі прочовгані сліди. Пройшовши до половини, він опустився на коліна й глянув униз.

Так. З ліхтариком він міг роздивитися наведені крейдою контури просто під собою. Він нечутно просвистів.

(бомби скинуто)

Він хрестиком у пилюці позначив точне місце, а тоді пройшов балкою назад до платформи. Відтепер і аж до Балу ніхто не мав сюди підійматись; прожекторами, що підсвічували панно й авансцену, де мали бути короновані

(ще й як короновані)

Король з Королевою, керували зі щитка позаду сцени. Якби хто глянув угору з того місця, його просто засліпило би прожекторами. Втручання Біллі могли помітити тільки якби хтось заліз по що-небудь нагору. Він вважав, що таке навряд чи станеться. Цей ризик можна було прийняти.

Він розкрив паперовий пакетик і витяг пару гумових рукавичок для миття посуду й натягнув їх, а тоді видобув перший із двох придбаних учора маленьких блоків. Про всяк випадок він прихопив їх у господарській крамниці в Льюїстоні. Тоді взяв у зуби кілька цвяхів, як цигарки, й витяг молоток. Продовжуючи мугикати з повним ротом цвяхів, він акуратно закріпив блок у кутку на фут вище від платформи, а коло нього вкрутив шуруп із провушиною.

Він спустився драбиною, перейшов за сцену й піднявся іншою драбиною, недалеко від вікна, через яке заліз усередину, таким чином опинившись у піддашку — такому собі шкільному горищі для всякої всячини. Тут були й стоси старих випускних альбомів, і поточена міллю спортивна форма, і прадавні підручники, обжовані мишвою.

Повернувшись наліво й посвітивши ліхтариком, він зміг роздивитися блок, який щойно прикріпив. З правого боку його обличчя обдувало прохолодним нічним повітрям із віддушини в стіні. Мугикаючи собі, він витяг другий блок і закріпив його теж.

Він спустився, виліз із вікна, яке відімкнув, і витяг відра зі свинячою кров’ю. Хоч працював уже з півгодини, але кров не подавала й знаку того, що почала танути. Він підібрав відра й поніс їх до вікна, схожий у темряві на фермера, що повертається з ранковим удоєм, висадив відра у вікно, а тоді заліз усередину.

Відра в обох руках допомагали тримати рівновагу, тож іти балкою з ними було легше. Дійшовши до хрестика в пилюці, він поставив відра, глянув ще раз на крейдяні обриси внизу, кивнув і знову пішов до платформи. Він роздумував, чи не протерти відра за останнім підходом — на них були відбитки Кенні, а також Дона і Стіва, — але вирішив, що краще не треба. Нехай трошки здивуються в суботу вранці. Від цієї думки його губи вигнулися.

Останнім предметом у його сумці був моток джутової мотузки. Він пройшов назад до відер і прив’язав обидві ручки зашморгами. Протягнув мотузку спочатку через провушину, тоді через блок, а тоді жбурнув моток через горище до другого блока й протягнув мотузку і через нього. Певно, він би не оцінив того, що в пітьмі цього приміщення, замурзаний і вкритий порохом минулих десятиліть, із клаптями пилу, що сонно літали навколо його розтріпаного, як гніздо ворони, волосся, він скидався на згорбленого, напівбожевільного Руба Ґолдберга[13], що намірився створити кращу мишоловку.

Він поклав моток зайвої мотузки на верхній з поставлених один на одного ящиків, куди можна було дотягтися через вентиляцію, востаннє спустився драбиною й витрусив руки від пилу. Справу було зроблено.

Він визирнув із вікна, тоді проліз крізь нього й зіскочив на землю. Причинив вікно, знову вставив свій інструмент і замкнув засувку наскільки зміг. Тоді подався до машини.

Кріста казала, що в Томмі Росса й тієї корови Вайт були чималі шанси опинитися під його відрами; вона тихенько агітувала за них своїх друзів. Було б добре, якби так і сталося, але для Біллі згодився б і будь-хто інший.

Йому почало здаватися, що було б непогано, якби там стояла сама Кріста.

Він поїхав геть.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 48):

Керрі бачилася з Томмі за день до випускного. Дівчина почекала закінчення одного з його уроків, і він казав, що вона мала справді нещасний вигляд, ніби очікувала, що він криком накаже їй не ходити за ним і не докучати.

Вона сказала, що їй треба буде повернутися додому не пізніше за одинадцяту тридцять, інакше її мама почне непокоїтися. Вона сказала, що не збирається псувати йому вечір і все таке, але непокоїти маму було б несправедливо.

Томмі запропонував після випускного заїхати до «Фруктів Келлі» та випити рутбіру з бургером. Усі інші учні збиралися їхати до Вестовера чи Льюїстона, тож вони будуть там самі. Він розповідав, що тоді обличчя Керрі засвітилося. Вона сказала, що це було б добре. Дуже добре.

Ось яку дівчину люди й досі називають чудовиськом. Я хочу, щоб усі твердо про це пам’ятали. Вона була згодна на гамбургер і рутбір за десять центів після свого єдиного в житті шкільного балу, аби тільки не хвилювати маму…

Першим, що вразило Керрі, коли вони ввійшли, був Шик. Не шик, а Шик. Прекрасні примари пропливали в шифоні, шовку, сатині. Повітря пахтіло ароматами квітів; нюх без угаву висловлював своє захоплення ними. Дівчата в сукнях з відкритими спинами, з вирізами, з яких по-справжньому виднілись улоговинки між грудьми, з ампірними таліями. Довгі спідниці, туфлі-човники. Сліпучо-білі смокінги, камербанди, чорні, натерті до лиску туфлі.

На танцювальному майданчику вже було кілька людей, але не дуже багато, і в м’якій, рухливій півтемряві вони здавалися примарами без плоті. Їй не дуже хотілося бачити в них однокласників. Їй хотілося, щоб вони були прекрасними незнайомцями.

Рука Томмі міцно тримала її під лікоть.

— Гарне панно, — сказав він.

— Так, — тихо погодилася вона.

Жовтогарячі прожектори м’яко підсвічували його знизу, човняр із віковічною лінивістю спирався на своє весло, навколо нього палало призахідне світло, а над міськими каналами змовлялися про щось будинки. Раптом вона ясно зрозуміла, що ця мить залишиться з нею назавжди, на відстані простягнутої до пам’яті руки.

Вона не думала, що це відчувають усі — вони ж бо бачили світ, — але навіть Джордж на хвилинку замовк, поки вони розглядали панно, і та сцена, той запах, навіть музика гурту, який грав туманно знайому мелодію з якогось кіно, навіки відбилася в ній, і вона знайшла спокій. Тієї миті її душа пізнала мир, і її ніби розгладило й розрівняло праскою.

— Ві-і-ібрації! — раптом крикнув Джордж і повів Фриду танцювати. Він почав кумедно витанцьовувати під стареньку музику джазового оркестру, і хтось став до нього підкрикувати. Джордж про щось балакав і зиркав навколо, а тоді схрестив руки й пішов навприсядки по-козацьки, від чого ледь не гупнувся задом на підлогу.

Керрі усміхнулася.

— Джордж кумедний, — сказала вона.

— Аякже. Він хороший хлопець. Тут багато хороших людей. Хочеш присісти?

— Так, — вдячно сказала вона.

Він пішов до дверей і повернувся з Нормою Вотсон, волосся якої з такої нагоди було зібране у велетенський начесаний вибух.

— Ви на іншому БОЦІ, — сказала вона, і її ясні мишеняткові очі пробіглися по Керрі згори вниз і назад, вишукуючи висунуту бретельку, розсип прищів — будь-які звістки, які можна було б принести з собою після того, як вона впорається з ними й повернеться до дверей. — Яка ГАРНЕНЬКА сукня, Керрі. Де ж ти її таку ВИХОПИЛА?

Керрі розповіла, поки Норма вела їх навколо танцювального майданчика до їхнього столика. Вона поширювала навколо запахи мила Avon, парфума Woolworth’s і жуйки Juicy Fruit.

Коло столика стояли два розкладні стільці (обмотані й оздоблені повсюдним гофрованим папером), а сам столик був устелений гофрованим папером у шкільних кольорах. На ньому були свічка в пляшці з-під вина, малесенький позолочений олівчик і два сувеніри — гондоли, наповнені горішками асорті.

— ПОВІРИТИ не можу, — казала Норма. — Ти настільки ЗМІНИЛАСЯ. — Вона крадькома кинула дивний погляд на обличчя Керрі й занервувалася через нього. — Прямо вся СВІТИШСЯ. У чому твій СЕКРЕТ?

— Я таємна коханка Дона Макліна[14], — сказала Керрі.

Томмі зареготав, але швидко придушив сміх. Усмішка Норми трохи сіпнулась, а Керрі здивувалася своєму гострому розуму — і нахабності. То он як виглядає, коли сміються з тебе. Наче бджола ззаду вжалила. Керрі відчула, що їй подобається такий вигляд Норми. Це було явно не по-християнськи.

— Ну, мені треба вертатись, — сказала вона. — Як усе ЗАХОПЛИВО, скажи, Томмі? — В її усмішці було співчуття: «А як би все було захопливо, якби?..»

— Холодний піт струмками тече по моїх ногах, — серйозно виголосив Томмі.

Норма відійшла від них із дивною, стурбованою усмішкою. Усе йшло не так, як завжди, — усім-бо відомо, як зазвичай розгортаються події, коли йдеться про Керрі. Томмі знову зареготав.

— Хочеш потанцювати? — спитав він.

Танцювати вона не вміла, але ще не була готова в такому зізнатися.

— Давай хвилинку просто посидимо.

Коли він відсував для неї стільця, вона побачила свічку й спитала, чи не може Томмі її запалити. Він запалив. Їхні погляди зустрілися над полум’ям. Він простягнув руку й торкнувся її. Музичний гурт продовжував грати.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 133—134):

Можливо, коли тема самої Керрі стане більш академічним питанням, хтось колись здійснить повне дослідження постаті її матері. Я й сам міг би спробувати — хоча б заради того, щоб отримати доступ до родинного дерева Бріґемів. Відшукати свідчення про дивні випадки, що могли трапитися два-три покоління тому, було б надзвичайно цікаво…

Крім того, звісно, ми точно знаємо, що Керрі у випускний вечір приходила додому. Навіщо? Зараз важко сказати, наскільки розважливими мотивами керувалася вона на той час. Вона могла схилитися як до відпущення гріхів і прощення, так і до недвозначного наміру вчинити матеревбивство. У будь-якому разі, речові докази, здається, вказують на те, що Марґарет Вайт чекала на неї…

Будинок стояв у повній тиші.

Вона пішла.

Увечері.

Пішла.

Марґарет Вайт повільно пройшла від своєї спальні до вітальні. Спершу був потік крові й брудні фантазії, що їх наслав Диявол. Тоді ці пекельні сили, якими Диявол її наділив. Вони прийшли в час крові і в час волосся на тілі, аякже. О, вона знала Дияволові сили. Її власна бабця теж їх мала. Вона вміла розпалити піч, навіть не поворухнувшись у своєму кріслі-гойдалці коло вікна. У неї від цього очі світилися

(не залиш відьми при житті)

якимось відьомським вогнем. А іноді за вечірнім столом цукорниця могла раптом почати скажено крутитися, наче дервіш. Щоразу, як це траплялося, бабця навіжено реготала, пускала слину й робила навколо себе знаки від злого ока. Іноді вона хекала, наче собака спекотного дня, а коли померла від серцевого нападу в шістдесят шість років, у такому ранньому віці настільки по-старечому слаба на голову, що це межувало з ідіотизмом, Керрі ще не було й року. Від бабиного похорону не минуло й чотирьох тижнів, як Марґарет увійшла до її спальні й побачила свою дівчинку, що лежала в колисці, сміялася й булькала, дивлячись, як над її головою теліпається в повітрі пляшка.

Марґарет її тоді ледь не вбила. Ральф спинив її.

Не можна було давати йому спинити себе.

Зараз Марґарет стояла посеред вітальні. Христос дивився на неї з розп’яття зраненими, страдницькими, докірливими очима. Цокав шварцвальдський годинник із зозулею. Було десять на дев’яту.

Вона відчувала, справді відчувала, як вирує в Керрі Дияволова сила. Вона огортала її повністю, піднімала й тягла своїми лихими, лоскітливими пальцями. Жінка знов була намірилася виконати свій обов’язок, коли Керрі було три роки — коли вона застала її за гріховним роздивлянням тієї Дияволової хвойди в сусідньому подвір’ї. Тоді були камені, і після них вона ослабла. А тепер минуло тринадцять років, і її сила знов наросла. Бог не дав себе осміяти.

Спочатку кров, тоді сила

(напиши своє ім’я підпишися кров’ю)

тепер хлопець і танці, а потім він повезе її до придорожні, на стоянку, пересадить її на заднє сидіння, візьме її… Кров, свіжа кров. Кров завжди є в корені всього, і тільки кров’ю це можна спокутувати.

Вона була дебелою жінкою з масивними плечима, на тлі яких її лікті виглядали вузликами, а голова видавалася на диво маленькою, хоч і сиділа на міцній жилавій шиї. Колись її обличчя було гарним, воно й досі гарне — у свій особливий, ревний спосіб. Але очі набули дивного, неспокійного виразу, а зморшки жорстоко врізалися навколо незгодного, але на диво слабкого рота. Рік тому її волосся було майже чорне, а зараз геть побілішало.

Єдиним способом убити гріх, справжній чорний гріх, було втопити його в крові

(її треба принести в жертву)

покаянного серця. Звісно, Бог це розумів, і він приклав до неї Свого пальця. Хіба не сам Бог наказав Аврааму повести сина свого Ісаака на гору?

Вона пошаркала старими, криво стоптаними човганцями на кухню й висунула шухляду з кухонним інструментом. Ніж, яким вони розділяли м’ясо, був довгий, гострий і від постійного заточування ввігнутий посередині дугою. Вона присіла на високий стілець, знайшла уламок брусочка на алюмінієвій тарілочці й почала водити ним уздовж блискучого краю леза з апатичною, одержимою зосередженістю проклятої.

Шварцвальдський годинник із зозулею цокав собі та й цокав, і нарешті пташка вискочила й прокувала раз, проголошуючи пів на дев’яту.

Вона відчула в роті оливковий присмак.

ВЕСНЯНИЙ БАЛ ВИПУСКНОГО КЛАСУ ’79

27 травня 1979 року

Музика від оркестру Біллі Боснана

Музика від «Джозі й місячних промінців»

МУЗИЧНА ПРОГРАМА

«Кабаре» — показовий виступ Сандри Стенчфілд із жезлом

«500 Miles»

«Lemon Tree»

«Mr. Tambourine Man»

Народна музика у виконанні Джона Свізена й Морін Кован

«The Street Where You Live»

«Raindrops Keep Fallin’ on My Head»

«Bridge Over Troubled Waters»

Хор школи Юена

НАПУТНИКИ

Містер Стівенс, міс Ґір, містер і місіс Любліни, міс Дежарден

Коронація о 22 : 00

Пам’ятайте, це ВАШ випускний — зробіть усе, щоб запам’ятати його назавжди!

Коли він спитав утретє, Керрі довелося зізнатися, що вона не вміє танцювати. Дівчина вирішила не додавати, що тепер, коли естафету прийняв рок-гурт зі своєю півгодинною програмою, вона почувалась би не на своєму місці, вихиляючись на майданчику

(і ще гріховною)

так, і гріховною.

Томмі кивнув, а тоді всміхнувся. Він нахилився вперед і сказав, що ненавидить танці. Чи не хотіла б вона пройтися й відвідати кілька інших столиків? У її горлі набухло від збентеження, але вона кивнула. Так, це було б приємно. Він дбав про неї. Вона мусить подбати про нього (хай навіть він на це по-справжньому й не сподівався); це частина угоди. І Керрі відчула, що чари того вечора щедро обсипали її. Раптом вона стала впевнена, що ніхто не підставить їй ногу, чи тихцем не приклеїть до спини листок з написом «штурхни мене», чи зненацька не бризне водою в обличчя зі штучної квітки, а тоді зарегоче й утече, поки інші сміятимуться, дражнитимуться й тицятимуть пальцями.

І коли того вечора й справді діяли якісь чари, то вони були не божественні, а язичницькі

(мамо відпускай мене трошки далі я росту)

а їй того й хотілося.

— Дивись, — мовив він, підводячись.

Двоє чи троє працівників сцени пересували трони Короля й Королеви з боків до середини, а завгосп містер Лавуа керував ними, махаючи руками в бік призначених місць на авансцені. Їй здалося, що ті трони виглядали б доречними при дворі Артура, устелені сліпучо-білими тканинами й усипані живими квітами, а ще обвішані велетенськими гофрованими знаменами.

— Вони прекрасні, — сказала вона.

— Це ти прекрасна, — сказав Томмі, і вона впевнилась остаточно, що цього вечора не може статися нічого поганого. Можливо, їх самих навіть оберуть Королем і Королевою випускного. Вона усміхнулася власній химері.

Сповнилася дев’ята година.

— Керрі? — почувся чийсь нерішучий голос.

Вона так поринула в спостереження за музиками, танцями й іншими столиками, що геть не помітила, як хтось підійшов. Томмі саме пішов по пунш.

Вона обернулась і побачила міс Дежарден.

Якусь мить вони лиш дивились одна на одну й між ними перелітали спогади, що передавалися

(вона бачила мене бачила мене голою в крові й сльозах)

без допомоги слів чи думок. Все було в їхніх очах.

Тоді Керрі соромливо промовила:

— Ви дуже гарна, міс Дежарден.

Так і було. Вона прийшла в переливчастій сріблястій вузькій сукні, що бездоганно підігравала піднятому білявому волоссю. З її шиї звисав простий кулон. Вона виглядала дуже молодо й легко могла здатися випускницею, а не напутницею.

— Дякую. — Вчителька повагалась, а тоді поклала свою долоню в рукавичці на плече Керрі. — Ти прекрасна, — сказала вона, і в кожному слові прозвучали дивні наголоси.

Керрі відчула, як знову шаріється, й опустила очі до столу.

— Це страх як мило з вашого боку. Я знаю, що я не… насправді не… але все одно дякую.

— Це правда, — сказала Дежарден. — Керрі, що б там не сталося раніше… ну, все вже забуте. Мені хотілось би, щоб ти це знала.

— Я не можу цього забути, — сказала Керрі. Вона підвела погляд. На її язику крутилися слова: «Я вас уже не звинувачую». Вона прикусила його. То була неправда. Вона звинувачувала їх усіх, і цього не можна було змінити, а вона понад усе хотіла бути чесною. — Але воно минуло. Воно вже минуло.

Міс Дежарден усміхнулась, а її очі ніби вловлювали й утримували в собі м’яку суміш усіх вогнів і перетворювали її на майже рідку іскристу субстанцію. Вона глянула в бік танцювального майданчика, і Керрі теж перевела туди свій погляд.

— Пам’ятаю свій випускний, — тихо сказала Дежарден. — На підборах я була на два дюйми вища за свого кавалера. Букетик для корсажа, який він приніс, ворогував із моєю сукнею. Глушник його машини був дірявий, і вона ревла так… просто жахливо. Але вечір був чарівний. Не знаю чому. Таких побачень у мене більше не було. — Вона глянула на Керрі. — А тобі воно як?

— Усе дуже приємно, — сказала Керрі.

— І все?

— Ні. Є ще дещо. Я навряд чи змогла б висловити геть усе. Нікому на світі.

Дежарден усміхнулась і стисла її руку.

— Ти цього ніколи не забудеш, — сказала вона. — Ніколи.

— Гадаю, ви праві.

— Чудового тобі вечора, Керрі.

— Дякую.

Після того як Дежарден пішла, Томмі повернувся з двома паперовими стаканчиками пуншу, обійшовши танцювальний майданчик з боку столика напутників.

— Чого вона хотіла? — спитав він, обережно ставлячи стаканчики.

Дивлячись їй услід, Керрі сказала:

— Здається, вона хотіла перепросити.

Сью Снелл тихенько сиділа у своїй вітальні, підшиваючи поділ сукні й слухаючи альбом «Long John Silver» гурту Jefferson Airplane. Платівка була стара й сильно подряпана, але музика заспокоювала.

Її мати з батьком вибралися кудись на вечір. Вони знали, що відбувалося, Сью була цього певна, але не надокучали їй незграбними розмовами про те, як пишаються своєю Донечкою або які раді, що вона нарешті Виросла. Вона тішилася тим, що батьки вирішили залишити її саму, тому що вона й досі не примирилася з власними мотивами й боялася вивчати їх глибше, щоб, бува, не знайти діамант егоїзму, який мерехтів і виблискував би до неї з чорного оксамиту її підсвідомого.

Вона зробила своє; цього було годі; вона була задоволена.

(може він у неї закохається)

Вона підвела погляд, ніби хтось звернувся до неї з коридору, зі стривоженою усмішкою на губах. Ото вже була б казкова кінцівка. Принц нахиляється до Сплячої Красуні й торкається її губ своїми.

«Сью, не знаю, як тобі це сказати, але…»

Її усмішка згасла.

Її місячні затримувалися. Майже на тиждень. А раніше завжди приходили регулярно, як газета.

Програвач клацнув, змінюючи платівку, а тоді встановив наступну. У раптовій короткій тиші вона відчула, як щось у ній поворухнулося. Можливо, всього лиш душа.

Було п’ятнадцять на десяту.

Біллі під’їхав до дальшого краю стоянки й став так, щоб передок машини був націлений на асфальтований виїзд на трасу. Кріста хотіла була вийти, але він сіпнув її назад. Його очі світилися в темряві, як звірячі.

— Що? — спитала вона сердито й знервовано.

— Вони оголосять Короля й Королеву через гучномовці, — сказав він. — Тоді один з гуртів заграє шкільний гімн. Це значитиме, що вони сидять на своїх тронах, просто на мішенях.

— Я все це знаю. Відпусти. Мені боляче.

Він ще сильніше стис її руку й відчув, як хруснули кісточки зап’ястя. Це принесло йому зловтішну насолоду. Та вона не закричала. Завзята дівка.

— Слухай сюди. Я хочу, щоб ти знала, у що лізеш. Смикни мотузку, коли гратиме гімн. Смикай сильно. Вона там трохи провисла між блоками, але не дуже. Коли потягнеш і відчуєш, що відра полетіли, біжи. Не стобвич там, щоб послухати крики чи щось таке. Це тобі не розіграш у дитсадку, а злочинне діяння, доганяєш? За це не штрафують. За це тебе запхнуть до в’язниці й викинуть ключа в болото.

Як на нього, це була довжелезна промова.

Вона тільки зиркала на нього очима, повними зухвалої люті.

— Врубилася?

— Так.

— Добре. Коли відра перекинуться, я побіжу. Добіжу до машини й поїду геть. Якщо встигнеш, можеш поїхати зі мною. Якщо ні, я тебе кину. Якщо я тебе кину й ти мене продаси, я тебе вб’ю. Віриш мені?

— Так. Забери свою всрану руку.

Він забрав. Тінь мимовільної усмішки пробігла його обличчям.

— Окей. Усе буде добре.

Вони вибралися з машини.

Була майже дев’ята тридцять п’ять.

Вік Муні, Президент випускного класу, бадьоро гукав у мікрофон:

— Гаразд, леді та джентльмени. Будь ласка, сідайте на свої місця. Час голосувати. Зараз ми оберемо Короля й Королеву.

— Це змагання принижує жінок! — вигукнула Майра Крюс із силуваною доброзичливістю.

— Чоловіків теж! — гукнув у відповідь Джордж Довсон, і всі засміялися. Майра змовчала. Вона вже заявила свій символічний протест.

— Сідайте на місця, будь ласка! — Вік усміхався в мікрофон, усміхався й несамовито червонів, тикаючи пальцем у прищик на підборідді. Велетенський венеційський човняр за його спиною замріяно дивився кудись через Вікове плече. — Час голосувати.

Керрі й Томмі сіли. Тіна Блейк і Норма Вотсон роздавали надруковані на трафаретній машинці бюлетені, і коли Норма підкинула один на їхній стіл і видихнула: «Удачі!» — Керрі взяла бюлетень і продивилася його. Тоді в неї відкрився рот.

— Томмі, ми теж тут є!

— Ага, я бачив, — сказав він. — Школа голосує за кандидатів, а їхні пари потрапляють у цю халепу якось мимоволі. Ласкаво просимо на борт. Чи, може, знімемо свої кандидатури?

Вона прикусила губу й подивилася на нього.

— А ти хочеш зняти?

— Чорта з два, — весело сказав він. — Якщо переможеш, то тільки й робитимеш, що сидітимеш отам угорі, поки гратиме шкільний гімн і наступний танець, махатимеш скіпетром і виглядатимеш, як ідіот. А на додачу тебе ще й фотографують для випускного альбому, щоб усі запам’ятали, що ти виглядав ідіотом.

— За кого ж проголосуємо? — Вона замислено перевела погляд з бюлетеня на олівчик, що лежав коло її човника з горіхами. — Це більше твій народ, ніж мій. — Вона коротко хихотнула. — Коли вже казати, то в мене й нема ніякого свого народу.

Він знизав плечима.

— Голосуймо за себе. До біса вдавану скромність.

Вона розсміялася вголос, а тоді махом прикрила рота долонею. Той звук був для неї майже зовсім чужий. Не встигши задуматись, вона обвела їхні імена — третю позицію згори. Олівчик зламався у неї в руці, і вона зойкнула. Одна трісочка шкрябнула їй пучку пальця, і на ній набігла намистинка крові.

— Ти поранилася?

— Ні. — Вона всміхнулась, але всміхатися раптом стало важко. Вигляд крові був їй огидний. Вона промокнула її серветкою. — Але я зламала олівець, а то мав бути сувенір. Така незграба.

— Ось тобі кораблик, — сказав він і підсунув його до неї. — Ту-тууу. — Їй перекрило горло і здалося, що вона зараз розрюмсається й засоромиться. Цього не сталося, але її очі заблискали, мов скляні призми, і вона опустила голову, щоб він цього не побачив.

Гурт продовжував грати легеньку музику, щоб заповнити паузу, а помічники з Товариства честі тим часом збирали складені навпіл бюлетені. Їх усі віднесли до столика напутників коло дверей, де Вік, містер Стівенс і подружжя Люблінів їх перераховували. Міс Ґір свердлила всіх своїми суворими очима.

Керрі відчула, як усередині потихеньку наростає непрохане напруження, як воно скорочує м’язи її живота і спини. Вона міцно тримала Томмі за руку. Звісно, це якесь безглуздя. Ніхто й не думав за них голосувати. За скакуна, може, й проголосували б, так, але не тоді, коли він запряжений у пару з волицею. Переможуть Френк із Джессікою або, може, Дон Фарнгем із Гелен Шайрз. Або… Чорт!

Дві купки росли швидше за інші. Містер Стівенс закінчив розкладати бюлетені, і всі четверо по черзі заходилися рахувати більші купки, на вигляд приблизно однакові. Вони схилили голови разом, порадилися й порахували знову. Містер Стівенс кивнув, ще раз перебрав бюлетені, як людина, що збирається роздати колоду карт, і віддав їх Вікові. Той вийшов на сцену й підійшов до мікрофона. Оркестр Біллі Боснана зіграв фанфари. Вік нервово всміхнувся, кахикнув у мікрофон і аж блимнув від його раптового писку. Він ледь не впустив бюлетені на підлогу, встелену товстими електричними дротами, і хтось у залі зареготав.

— Ми тут трохи вскочили в халепу, — вирішив не вимудровувати він. — Містер Люблін каже, що таке сталося вперше за всю історію Весняних балів…

— Це він тут з якого року? — буркнув хтось позаду Томмі. — З тисяча вісімсот якогось там?

— У нас нічия.

У натовпі забурчали.

— Суха чи результативна? — гукнув Джордж Довсон, і дехто засміявся.

Вік смикано всміхнувся і знову ледь не впустив бюлетені.

— Шістдесят три голоси за Френка Ґріра і Джессіку Маклін, і шістдесят три — за Томаса Росса й Керрі Вайт.

За цим якусь мить було тихо, а тоді в залі почали наростати оплески. Томмі глянув через стіл на свою пару. Вона опустила голову, ніби засоромившись, але він раптом відчув дещо

(керрі керрі керрі)

схоже на те, що відчув, коли запросив її на випускний. У його свідомості ніби ворухнулося щось незнайоме, і воно раз за разом викрикувало ім’я Керрі. Ніби…

— Увага! — гукнув Вік. — Будь ласка, трохи уваги. — Оплески затихли. — Ми проведемо другий тур голосування. Коли до вас підійдуть із бюлетенями, будь ласка, напишіть імена пари, яку ви підтримуєте.

Він з видимим полегшенням відійшов від мікрофона.

Роздали бюлетені: їх поспіхом нарвали з надлишків програмок. Гурт грав, але його не помічали — присутні збуджено балакали.

— То вони не нам аплодували, — сказала Керрі, піднімаючи голову. Те, що відчув Томмі (якщо йому це не здалося), тепер зникло. — Не може бути, щоб то було нам.

— Може, тобі.

Вона німо дивилася на нього.

— Чого вони так довго? — зашипіла вона до нього. — Я чула, як вони ляпали руками. Може, то воно й було. Якщо ти просрав момент… — Джутова мотузка вільно висіла між ними. Її ніхто не торкався з того часу, як Біллі просунув викрутку крізь вентиляцію й видобув її край.

— Не панікуй, — спокійно сказав він. — Вони гратимуть шкільний гімн. Його завжди грають.

— Але…

— Цить. Ти стільки патякаєш, всертися можна. — Вогник його цигарки мирно поблимував у темряві.

Вона замовкла, але

(о коли все скінчиться я тобі покажу друже ти мабуть так і ляжеш сьогодні спати з переповненими яйцями)

подумки несамовито перебрала його слова, запам’ятовуючи їх. З нею ніхто й ніколи не розмовляв у такій манері. Її батько — адвокат.

Була за сім хвилин десята.

Він тримав у руці поламаний олівець і готувався вже писати, коли вона легенько, нерішуче торкнулася його зап’ястя.

— Не треба…

— Що?

— Не голосуй за нас, — нарешті сказала вона.

Він запитально підняв брови.

— Чому ж ні? Сказав «А», кажи й «Б». Моя мати завжди так говорить.

(мати)

У її думках моментально з’явилася картина — її мати без кінця бурмоче молитви до грізного, безликого, колоноподібного Бога, який прочісує придорожні стоянки з пломенистим мечем у руці. Усередині наростав чорний жах, і їй доводилося всіма силами придушувати його. Вона не могла пояснити цей страх, це віще передчуття, а тільки й спромоглася, що безсило всміхнутися й повторити:

— Не треба. Будь ласка.

Помічники з Товариства честі вже йшли у зворотному напрямку, збираючи складені папірці. Він повагався ще мить, а тоді раптом нашкрябав на обірваному клапті паперу «Томмі й Керрі».

— Це для тебе, — сказав він. — Сьогодні ти їдеш першим класом.

Вона не могла відповісти, бо побачила, як те передчуття матеріалізувалося в обличчя її матері.

Ніж ковзнув із бруска й миттєво врізав їй долоню коло великого пальця.

Вона оглянула поріз. З відкритої рани повільно й густо потекла кров, збігаючи долонею й падаючи краплями на кухонний лінолеум. От і добре. Добре. Клинок спробував плоті й пустив кров. Вона не перев’язала рану, а занесла її над лезом, і його блискучий заточений край потьмянів від крові. Тоді вона знов почала гострити його, не звертаючи уваги на краплі, що заляпували сукню.

Коли око твоє спокушає тебе, вийми його.

Нехай це суворий припис, але він також приємний і праведний. Якраз підхожий для тих, хто тиняється в тінях попід готелями з кімнатами на ніч та в кущах за боулінг-клубами.

Вийми його.

(яку гидку музику там грають)

Вийми

(дівчата показують спіднє просякнуте потом просякнуте кров’ю)

його.

Шварцвальдський годинник із зозулею почав вибивати десяту і

(розітнути їй нутро щоб на підлогу посипалося)

коли око твоє спокушає тебе, вийми його.

Вона впоралася з сукнею, але не хотіла дивитися телевізор, сидіти над книжками чи телефонувати Ненсі. Робити було нічого, крім хіба що сидіти на канапі перед чорнотою за кухонним вікном і відчувати якийсь безіменний різновид страху, який наростав у ній, наче немовля, що наближається до свого страшного терміну.

Вона почала бездумно масажувати затерплі й холодні руки. Було двадцять хвилин по десятій, і причин для передчуття прийдешнього кінця світу зовсім, ну зовсім не було.

Цього разу стосики паперу були вищі, але все одно приблизно однакові з вигляду, і їх перераховували тричі, аби вже точно впевнитися. Тоді Вік Муні знов підійшов до мікрофона. Він помовчав хвилинку, смакуючи колючу напругу в залі, а тоді просто оголосив:

— Перемогли Томмі й Керрі. З перевагою в один голос.

Коротка мертва тиша. А тоді оплески знову заповнили залу, хоч деякі з них і мали певні сатиричні нотки. Керрі злякано і здушено втягнула повітря, а Томмі знову відчув (лиш на секунду) те дивне запаморочення

(керрі керрі керрі керрі)

яке ніби заглушило в голові всі думки, крім імені й образу дівчини, з якою він був. На одну пливку секунду він буквально злякався до гикавки.

Щось дзенькнуло на підлогу, і в ту саму мить свічка, що стояла між ними, згасла.

Тоді «Джозі й місячні промінці» заграли урочистий марш у рок-обробці, а коло їхнього столика з’явилися помічники (вони наче з-під землі вискочили; усе це детально репетирувалося під керівництвом міс Ґір, котра, якщо вірити чуткам, поїдала повільних і незграбних помічників на обід), Томмі в руку всунули загорнутий в алюмінієву фольгу скіпетр, Керрі на плечі накинули мантію з коміром із густючого собачого хутра, і хлопець із дівчиною в білих піджаках повели їх центральним проходом. Гурт надривався. Публіка аплодувала. Міс Ґір, схоже, була задоволена відновленням порядку. Томмі Росс приголомшено усміхався.

Їх підвели до сходів на авансцену, до тронів, і всадовили на них. Оплески наростали. Сарказму в них уже не стало — тепер вони звучали лунко і щиро, навіть трохи лячно. Керрі була рада присісти. Усе це було зашвидко. Ноги під нею тремтіли, і раптом її груди

(грішніторби)

здалися їй жахливо оголеними, навіть у порівняно високому вирізі її сукні. Звук оплесків трохи дурманив і мало не п’янив. Почасти їй навіть здавалося, що все це — просто сон, від якого вона прокинеться зі змішаним почуттям втрати й полегшення.

Вік урочисто проголосив:

— Король і Королева Весняного балу 1979 року — Томмі РОСС і Керрі ВАЙТ!

Оплески наринали хвилями, гриміли й тріщали. Томмі Росс, життя якого добігало останніх секунд, узяв Керрі за руку й усміхнувся до неї, думаючи, наскільки слушно інтуїція підказала Сьюзі, що робити. Вона спромоглася усміхнутись у відповідь. Томмі

(вона була права і я кохаю її так але й цю я теж кохаю керрі вона прекрасна все правильно я люблю їх усіх це світло це світло в її очах)

і Керрі

(нічого не бачу прожектори яскраві чую але не бачу душова пам’ятаю душову ох мамо я надто високо хочу спуститися ох вони сміються і готуються кидатися в мене чимось і показувати пальцями й вищати від сміху я їх не бачу не бачу їх світло надто яскраве)

і балка над їхніми головами.

Обидва гурти утворили раптову й спонтанну коаліцію міді з електрикою і завели шкільний гімн. Публіка звелася на ноги й заспівала, продовжуючи плескати долонями.

Була десята нуль сім.

Біллі якраз випростав ноги так, що в колінах хруснуло. Кріста Гарґенсен стояла коло нього, дедалі сильніше виказуючи знервованість. Вона безцільно водила руками по швах джинсів і прикушувала м’яку капу, яку зробила зі своєї нижньої губи, жуючи й уже потроху роз’ятрюючи її.

— Думаєш, за них проголосують? — тихо спитав Біллі.

— Проголосують, — сказала вона. — Я все влаштувала. Переможуть із запасом. Чого вони й досі плескають? Що там твориться?

— Не питай, кицю. Я…

Раптом у тихому травневому повітрі на повну силу й гучність заревів шкільний гімн, і Кріста підскочила, ніби вжалена. Вона тихо зойкнула від несподіванки.

«За школу Тома Юена усі встава-а-а-ай…»

— Давай, — сказав він. — Вони на місці. — Його очі тьмяно блищали в темряві. Його обличчя змінилося від дивної напівусмішки.

Вона облизнула губи. Обидвоє дивилися на кінець джутової мотузки.

«І прапори до неба підніма-а-а-ай…»

— Замовкни, — прошепотіла Кріста. Вона тремтіла, і він подумав, що її тіло ще ніколи не здавалося йому таким розкішним і хвилюючим. Коли це скінчиться, він виграє її так, що всі попередні рази будуть схожі на два штрики мізинцем педика. Він увійде в неї, як сирий качан кукурудзи в тепле масло.

— Колінця трусяться, кицю?

Він нахилився вперед.

— Я не смикатиму її замість тебе, кицю. Відра стоятимуть собі, поки пекло не замерзне.

«Червоне й біле з гордістю ми носимо-о-о-о-о…»

З її губ злетів придушений напівкрик. Вона нахилилась і рвучко сіпнула мотузку обома руками. Та трохи потяглася без опору, і Кріста подумала, що Біллі весь цей час її дурив, що мотузка геть ні до чого не прив’язана. А тоді вона напнулася, на мить застигла й шорстко пройшла крізь її долоні, пропікши на долоні тоненьку смужку.

— Я… — почала вона.

Музика всередині розсипалася на недоладні звуки й урвалася. Безладний хор голосів якусь мить ще виводив слова, не помітивши цього, а тоді теж затих. Запала коротка тиша, після якої хтось закричав. Знову тиша.

Вони дивилися одне на одного в темряві, заклякнувши від скоєного, чого вони нізащо б не змогли передбачити, коли все обдумували. Її дихання ледь не крижаніло в горлі.

А тоді зсередини почувся сміх.

Була десята двадцять п’ять, і відчуття дедалі гіршало. Сью стояла перед газовою плиткою на одній нозі й чекала, доки молоко запарує, щоб укинути в нього какао. Двічі вона рушала була нагору, щоб одягти нічну сорочку, і двічі зупинялася, бо її без жодної причини притягувало до себе вікно на кухні, що виходило на Цегельний пагорб і виїзд на трасу 6, яка вела до містечка.

Тепер, коли сирена, розміщена на даху ратуші на Мейн-стріт, почала верещати в ніч, загасаючи й наростаючи в панічному циклі виття, вона навіть не одразу обернулася до вікна, а спершу вимкнула газ під молоком, щоб воно не підгоріло.

Сирена на ратуші вмикалася щодня опівдні й тільки тоді — за винятком збору добровільної пожежної бригади під час сезону лісових пожеж у серпні й вересні. Вона призначалася виключно для серйозного лиха, і її крик лунав у порожньому будинку страхітливо й потойбічно.

Вона рушила до вікна, але повільно. Вищання сирени наростало й опадало, наростало й опадало. Десь почали дудніти клаксони, ніби вітаючи весільний кортеж. Вона бачила своє зображення в темній шибці — розтулені губи, розширені очі, — доки його не приховала сконденсована волога її дихання.

До неї прийшов напівзабутий спогад. У початковій школі в них були навчання з цивільної оборони. Коли вчитель плескав у долоні й казав: «Звучить міська сирена», — треба було залізти під парту, закрити голову руками й чекати або сигналу, що все добре, або того, що ворожі ракети зітруть тебе на порох. Тепер у її думках чітко проступили ці важкі слова

(звучить міська сирена)

як листочки рослини на білому аркуші гербарію.

Далеко внизу, десь ізліва, з боку шкільної стоянки — кільце натрієвих ліхтарів по периметру робило її певною прикметою, хоч самої школи в темряві видно не було, — спалахнуло так, наче сам Бог викресав там іскру.

(це ж там цистерни з пальним)

Іскра повагалась, а тоді розцвіла жовтогарячим. Тепер уже стало видно і школу, і те, що вона горить.

Вона вже підбігала до шафи по куртку, коли перший глухий, ревучий вибух струснув підлогу під її ногами й зацокав материною порцеляною в шафках.

Уривок із «Ми вижили на Чорному Випускному» авторства Норми Вотсон (опубліковано в серпневому випуску Reader’s Digest за 1980 рік у рубриці «Трагедії з реального життя»):

— …і все сталося так швидко, що ніхто по-справжньому й не зрозумів, що діється. Ми всі стояли, аплодували й співали шкільну пісню. Тоді — я стояла біля столика помічників, першого при головному вході, обличчям до сцени — угорі блимнуло, й сильні лампи над сценою освітили щось металеве. Я стояла з Тіною Блейк та Стеллою Горан, і вони, здається, теж це побачили.

Раптом у повітрі пролетіла величезна червона пляма. Вона частково плеснулася на панно і збігла донизу довгими патьоками. Я одразу зрозуміла, що то кров, ще до того, як вона впала на них. Стелла Горан подумала, що фарба, але в мене було передчуття, таке саме, як тоді, коли мого брата збив сіновоз.

Їх повністю залило. Керрі перепало більше. Вигляд вона мала точнісінько такий, ніби її вмочили у відро з червоною фарбою. Вона просто сиділа. Зовсім не рухалася. Той гурт, що був ближче до сцени, «Джозі й місячні промінці», теж забризкало. У гітариста інструмент був чисто білий, і його геть укрило червоними цятками.

Я сказала: «Господи, це ж кров!»

Коли я це вимовила, Тіна закричала, дуже голосно. Її ясно почули по всій залі.

Люди перестали співати, і все навколо геть затихло. Я не могла ворухнутися. Приросла до підлоги. Я глянула вгору й високо над тронами побачила два відра, що теліпалися, гойдалися й билися одне об одне. З них і досі ляпало. Зненацька вони полетіли вниз, а за ними потяглося чимало вільної мотузки. Одне з відер ударило Томмі Росса по голові. Воно гучно бамкнуло, наче гонг.

Когось це насмішило. Не знаю, кого саме, але то був не такий сміх, коли людині смішно чи весело. Сміх був дикий, істеричний і жахливий.

У ту саму мить Керрі широко розкрила очі.

Отоді засміялися всі. І я теж, Боже мені поможи. Це було так… дивно.

У дитинстві в мене була книжка диснеївських казочок, що називалася «Пісня Півдня», і в ній — та казка Дядечка Римуса про смоляне опудальце. Там був малюнок того опудальця, що сиділо посеред дороги й скидалося на тих старожитніх артистів, які розфарбовувалися під негрів, — із зачорненими обличчями й великими білими очиськами. Коли Керрі розкрила очі, вона виглядала точно як вони. У неї тільки очі не були червоні. А ще на них потрапило світло, від чого вони здалися скляними. Боже мене помилуй. Але найбільш на світі вона була схожа на Едді Кентора[15], який ото викочував очі, коли співав.

Тому люди й засміялися. Ми не могли втриматися. Від таких речей або смієшся, або божеволієш. Керрі так довго була предметом жартів, що ми всі відчули, ніби стали того вечора частиною чогось особливого. Ми ніби стежили за тим, як людина знову приєднується до людства, і я, наприклад, подякувала за це Богові. А тоді сталося оте. Той жах.

Ми не могли зробити нічого іншого. Лишалося або сміятися, або плакати, та хто міг справді змусити себе розплакатися через Керрі після всіх тих років?

Вона сиділа й дивилася на них, а сміх наростав, ставав дедалі гучнішим. Люди трималися за животи, складалися удвоє й показували на неї пальцями. На неї не дивився тільки Томмі. Він нібито сповз зі свого місця, наче заснув чи що. Але ніхто не бачив, чи його поранено, — він був надто сильно заляпаний.

А тоді її лице… розпалося. Не знаю, як це ще передати. Вона притулила руки до обличчя й важко підвелася. Потім ледь не заплуталася в ногах і впала, від чого люди засміялися ще сильніше. Вона наче… зіскочила зі сцени. Наче велика червона жаба зістрибнула з латаття. Вона знову мало не впала, але таки втрималася на ногах.

До неї побігла міс Дежарден, і вона вже не сміялася. Вона простягла до неї руки, але тоді повернула якось убік і врізалася в стіну коло сцени. Це було дуже дивно. Не перечепилася, нічого такого. Її просто ніби хтось штовхнув, але штовхати було нікому.

Керрі побігла крізь натовп, притуливши руки до лиця, і хтось підставив їй ногу. Не знаю, хто то був, та тільки вона полетіла обличчям уперед і залишила на підлозі довгий червоний слід. У неї вирвався якийсь «уфф!», я це пам’ятаю. Від цього я засміялася ще сильніше, від отого її уфкання. Вона поповзла підлогою, а тоді підвелася й вибігла. Вона проскочила повз мене. Я відчула запах крові. Пахло чимось хворим і зогнилим.

Вона спустилася, перескакуючи сходи, а тоді вискочила з дверей. І зникла.

Сміх якось потроху вщухав. Дехто продовжував пирхати. Ленні Брок витягла велику білу хустинку й витирала нею очі. Саллі Макманус уся зблідла, ніби її от-от мало вивернути, але й вона хихотіла, наче не могла зупинитися. Біллі Боснан просто стояв зі своєю диригентською паличкою в руці й хитав головою. Містер Люблін присів коло міс Дежарден і гукав, щоб принесли серветок. Міс Дежарден роз’юшила носа.

Ви маєте зрозуміти, що все сталося менш ніж за дві хвилини. Ніхто не зміг скласти все в одну картину. Ми були приголомшені. Хтось бродив залою, хтось балакав, але не дуже багато. Гелен Шайрз розплакалася, від чого ще кілька дівчат пустилися в сльози.

Тоді хтось закричав: «Лікаря! Бігом кличте лікаря!»

То був Джозі Врек. Він стояв навколішки перед Томмі Россом на сцені, а обличчя мав біле мов папір. Він спробував його підняти, від чого трон перекинувся й Томмі перекотився підлогою.

Ніхто не поворухнувся. Усі просто глипали очима. Я наче вмерзла в кригу. «Господи, — тільки й могла подумати я. — Боже, Боже, Боже». А тоді додалася інша думка, наче геть якась не моя. Я думала про Керрі. І про Бога. Усе так переплуталося, просто жахливо.

Стелла глянула на мене й сказала: «Керрі повернулася».

А я сказала: «Точно».

Двері до вестибюля махом закрилися. З таким звуком, наче в долоні плеснули. Хтось там позаду закричав, і почалася штовханина. Усі разом кинулися до дверей. Я просто стояла на місці й не могла повірити баченому. Коли дивилася в той бік, саме перед тим, як до дверей підбігли перші люди, то побачила, як Керрі заглядає всередину, а обличчя в неї таке обмазюкане, ніби його індіанці розфарбували на війну.

Вона всміхалася.

Усі напирали на двері, гатили в них кулаками, але ті не піддавалися. Коли туди наперло більше народу, я побачила, що тих перших притисло до дверей, і вони тепер кректали й хрипіли. Двері ніяк не відчинялися — а їх же ніколи не замикали, бо так вимагають закони штату.

Містер Стівенс і містер Люблін забрели в юрбу й почали відтягувати людей, смикаючи за піджаки, спідниці, за що вхопляться. Усі верещали й шукали сховку, як худоба. Містер Стівенс роздав ляпаси кільком дівчатам і врізав Віку Муні кулаком під око. Вони кричали до них, щоб усі бігли до пожежного виходу. Дехто так і зробив. Тому вони й вижили.

А тоді пустився дощ… принаймні я так спочатку подумала. Вода лилася скрізь навколо. Я глянула вгору — по всьому спортзалу ввімкнулися всі протипожежні розприскувачі. Вода падала на баскетбольний майданчик і бризкала навсібіч. Джозі Врек гукав до хлопців зі свого гурту, щоб вони повимикали підсилювачі й мікрофони, але ті вже всі зникли. Він зіскочив зі сцени.

Паніка коло дверей припинилася. Народ відійшов і тепер дивився на стелю. Я почула, як хтось — начебто Дон Фарнгем — сказав: «Торба баскетбольному паркету».

Кілька інших пішли подивитися до Томмі Росса. Я раптом зрозуміла, що хочу забратися звідти. Я взяла Тіну Блейк за руку і сказала: «Тікаймо. Бігом».

Щоб дістатися до пожежного виходу, треба було пройти коротким коридором ліворуч від сцени. Там теж були розприскувачі, але вони не ввімкнулися. І двері лишалися відчиненими — я бачила, як тудою хтось вибігав. Але більшість людей стояла невеликими гуртами й блимала одне на одного. Хтось дивився на розмазаний кривавий слід на тому місці, де впала Керрі. Вода його потроху змивала.

Я взяла Тіну за руку й потягла до таблички «Вихід». У ту саму мить щось яскраво спалахнуло, хтось закричав, а з колонок жахливо завищало. Я озирнулася й побачила Джозі Врека, що тримався за одну з мікрофонних стійок. Він не міг її відпустити. Очі вилазили йому назовні, волосся стало дибки, і здавалося, ніби він підтанцьовує. Його ноги совалися у воді, а з сорочки пішов дим.

Він привалився до одного з підсилювачів — вони були великі, по п’ять чи шість футів, — і той перекинувся в воду. Вищання переросло у вереск, що роздирав вуха, а тоді щось іще раз зашипіло й спалахнуло — і все замовкло. Сорочка на Джозі зайнялася.

— Біжімо! — закричала до мене Тіна. — Бігом, Нормо. Будь ласка!

Ми вибігли в коридор, а за сценою щось вибухнуло — мабуть, головні рубильники. Я на секунду озирнулася. Мені було видно понад сценою, на якій лежало тіло Томмі, бо кулісу було піднято. Усі товсті дроти освітлення знялися в повітря, вони витягувалися, розверталися й звивалися, немов змії в кошику факіра. Тоді один з них роздерся надвоє. Коли він упав у воду, спалахнуло фіолетовим, і всі закричали разом.

Ми проскочили двері й побігли через стоянку. Мабуть, я верещала. Не пам’ятаю до пуття. Після того як вони закричали, я нічого не пам’ятаю до пуття. Коли ті високовольтні дроти впали на залиту підлогу…

Для вісімнадцятирічного Томмі Росса кінець настав швидко, милосердно й майже без болю.

Він так і не усвідомив, що скоїлося щось варте уваги. Почувся якийсь дзвін та брязкання, які миттєво пов’язав із

(відра для молока)

дитячим спогадом про ферму свого дядька Ґалена, а тоді з

(хтось щось упустив)

музиками перед собою. Він краєм ока побачив, як Джозі Врек дивиться кудись над його головою

(у мене там німб чи що)

а тоді на нього впало наповнене десь на чверть відро. Ребро, що оперізувало дно відра, вдарило його по тім’ю, і

(ой як боляче)

він миттю провалився в непритомність. Він так і лежав, простягнувшись, на сцені, коли пожежа, що виникла десь серед електричного обладнання «Джозі й місячних промінців» перекинулася на панно з венеційським човнярем, а тоді на щурячі лабіринти зі старої уніформи, книжок та паперів за сценою і над нею.

Коли через півгодини вибухнула цистерна з пальним, він уже був мертвий.

Зі стрічки новин Associated Press у Новій Англії, 22 : 46:

ЧЕМБЕРЛЕН, ШТАТ МЕЙН

НЕКОНТРОЛЬОВАНА ПОЖЕЖА В ОБ’ЄДНАНІЙ СТАРШІЙ ШКОЛІ ЮЕНА ПРОСТО ЗАРАЗ. НА ЧАС ПОЧАТКУ ТРИВАЛА ШКІЛЬНА ДИСКОТЕКА. УКАЗУЮТЬ НА ЕЛЕКТРИЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ ЗАПАЛЕННЯ. СВІДКИ КАЖУТЬ, ЩО ШКІЛЬНА ПРОТИПОЖЕЖНА СИСТЕМА СПРАЦЮВАЛА БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ, СПРИЧИНИВШИ КОРОТКЕ ЗАМИКАННЯ В ОБЛАДНАННІ РОК-ГУРТУ. ДЕЯКІ СВІДКИ ТАКОЖ УКАЗУЮТЬ НА РОЗРИВИ ОСНОВНИХ ДРОТІВ ЖИВЛЕННЯ. КІЛЬКІСТЬ ЛЮДЕЙ У ВОГНЕННІЙ ПАСТЦІ ШКІЛЬНОГО СПОРТЗАЛУ ОЦІНЮЮТЬ ПРИБЛИЗНО В СТО ДЕСЯТЬ ОСІБ. ПОВІДОМЛЯЮТЬ, ЩО ДО ПОЖЕЖНИХ БРИГАД У СУСІДНІХ МІСТАХ ВЕСТОВЕР, МОТТОН І ЛЬЮЇСТОН НАДІСЛАНО ЗАПИТИ ПРО ДОПОМОГУ Й ЦІ БРИГАДИ ВЖЕ ВИЇХАЛИ АБО МАЮТЬ ВИЇХАТИ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ. НАРАЗІ ІНФОРМАЦІЯ ПРО КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ НЕ ПОВІДОМЛЯЄТЬСЯ. КІНЕЦЬ.

22 : 46 27 ТРАВНЯ 6904D АР

Зі стрічки новин Associated Press у Новій Англії, 23 : 22:

ТЕРМІНОВО

ЧЕМБЕРЛЕН, ШТАТ МЕЙН

НАДЗВИЧАЙНО ПОТУЖНИЙ ВИБУХ СТРУСНУВ ОБ’ЄДНАНУ СТАРШУ ШКОЛУ ІМ. ТОМАСА ЮЕНА В НЕВЕЛИКОМУ МЕЙНСЬКОМУ МІСТЕЧКУ ЧЕМБЕРЛЕН. ТРИ ЧЕМБЕРЛЕНСЬКІ ПОЖЕЖНІ МАШИНИ, ВІДРЯДЖЕНІ РАНІШЕ БОРОТИСЯ З ПОЖЕЖЕЮ В СПОРТЗАЛІ, ДЕ ПРОХОДИВ ШКІЛЬНИЙ ВИПУСКНИЙ ВЕЧІР, НЕ ЗМОГЛИ НІЧИМ ЗАРАДИТИ. УСІ ПОЖЕЖНІ ГІДРАНТИ ПОБЛИЗУ ПОШКОДЖЕНІ, А ТИСК ВОДИ В МІСЬКОМУ ВОДОГОНІ В РАЙОНІ ВІД СПРІНГ-СТРІТ ДО ҐРАСС-ПЛАЗА НАРАЗІ ВІДСУТНІЙ. ОДИН ПРЕДСТАВНИК ПОЖЕЖНИХ ПОВІДОМИВ: «З ТИХ ШТУК ПОЗРИВАНІ ЗАГЛУШКИ. З НИХ ТУТ БИЛИ ЦІЛІ ФОНТАНИ, ПОКИ ТАМ ГОРІЛИ ДІТИ». ПОКИ ЩО ВДАЛОСЯ ВИДОБУТИ ТРИ ТІЛА. ОСОБУ ОДНОГО ВСТАНОВЛЕНО — ТОМАС Б. МІРЗ, ЧЕМБЕРЛЕНСЬКИЙ ПОЖЕЖНИЙ. ДВОЄ ІНШИХ, ВОЧЕВИДЬ, БУЛИ ВИПУСКНИКАМИ. ЩЕ ТРЬОХ ЧЕМБЕРЛЕНСЬКИХ ПОЖЕЖНИХ ЗАБРАЛИ ДО МОТТОНСЬКОГО ШПИТАЛЮ З ЛЕГКИМИ ОПІКАМИ Й ОТРУЄННЯМ ДИМОМ. ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО ВИБУХ СТАВСЯ, КОЛИ ПОЖЕЖА ДОСЯГЛА ШКІЛЬНИХ ЦИСТЕРН ІЗ ПАЛЬНИМ, РОЗТАШОВАНИХ ПОБЛИЗУ СПОРТЗАЛУ. ТАКОЖ ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО САМА ПОЖЕЖА ПОЧАЛАСЯ ЧЕРЕЗ ПОГАНУ ІЗОЛЯЦІЮ ЕЛЕКТРИЧНОГО ОБЛАДНАННЯ ПІСЛЯ ПОРУШЕННЯ В РОБОТІ ПРОТИПОЖЕЖНОЇ СИСТЕМИ БУДІВЛІ. КІНЕЦЬ.

23 : 22 27 ТРАВНЯ 70119Е АР

У Сью були тільки учнівські права, але вона взяла ключі від материної машини, що висіли на вішалці коло холодильника, й побігла в гараж. Годинник на кухні показував рівно 23 : 00.

За першою спробою вона залила свічки й примусила себе почекати, перш ніж пробувати знову. Цього разу двигун кашлянув і завівся, і машина з ревом вискочила з гаража, задерши крило на повороті. Вона розвернулась, і задні колеса відкинули назад гравій. Материн «плімут» моделі 77-го року вирулив на дорогу й завихляв задом, ледь не втрапивши на узбіччя, від чого їй стало млосно в животі. Тільки тут вона зрозуміла, що весь цей час із глибини її горла, наче звір із пастки, рвався стогін.

Вона не зупинилася під знаком «STOP», що позначав перетин траси 6 і Бек-Чемберлен-роуд. Пожежні сирени кричали в ніч десь на сході, де Чемберлен межував із Вестовером, і на півдні, позаду неї, де був Моттон.

Вона майже дісталася підніжжя пагорба, коли школа вибухнула.

Вона тупнула об гальма обома ногами, і її кинуло на кермо, як ганчір’яну ляльку. Шини провищали по асфальту. Вона насилу намацала ручку, відчинила двері й вискочила з машини, прикривши очі від сліпучого сяйва.

Згусток полум’я здійнявся в небо, тягнучи за собою ореол дрижачих сталевих листів даху, дерева й паперу. Запах був густий і маслянистий. Мейн-стріт освітило, наче фотоспалахом. У той страхітливий проміжок між секундами вона побачила, що все спортзальне крило школи Юена перетворилося на випотрошену й випалену руїну.

Ударна хвиля налетіла наступної миті й штовхнула її спиною на землю. Дорожнє сміття пролетіло повз неї раптовим потужним поривом, разом зі згустком теплого повітря, що невловимо нагадало їй про

(запах підземки)

подорож до Бостона минулого року. Шибки «Домашньої аптеки» й «Фруктової компанії Келлі» дзвінко розкришилися й посипалися всередину.

Вона впала на бік, а вогонь саме залив вулицю світлом пекельного полудня. Те, що сталося далі, минуло для неї у сповільненому записі, але її думки гнали вперед

(мертві вони всі мертві керрі можна й не вгадувати керрі)

зі своєю звичайною швидкістю. До місця події квапилися машини, люди бігли в халатах, нічних сорочках і піжамах. Вона побачила, як з будинку, в якому містилися чемберленський поліційний відділок і суд, вийшов якийсь чоловік. Рухався він повільно. Машини їхали повільно. Навіть люди, що бігли, пересувалися повільно.

Вона побачила, як чоловік на сходах поліційного відділка приклав долоню до рота й щось прокричав. Прокричав нечітко, поверх завивання сирен ратуші й пожежних машин, поверх ревіння вогняного чудовиська. Почулося щось схоже на:

— Агой! Пиріжи сци харкає!

Уся вулиця була мокра. На воді танцювало світло. Коло заправки «Амоко».

— …туди, там бенз…

А тоді світ вибухнув.

Зі свідчень Томаса К. Квілена, даних під присягою перед Комісією з розслідувань штату Мейн у зв’язку з подіями 27—28 травня в Чемберлені (подана нижче скорочена версія взята з книги «Чорний Випускний: звіт Комісії Вайт», Нью Йорк: Signet Books, 1980):

П: Містере Квілен, Ви живете в Чемберлені?

В: Так.

П: Назвіть свою адресу.

В: У мене кімната над більярдною. Я там працюю. Витираю підлогу, чищу столи пилососом, доглядаю ігрові машини — пінбольні автомати й усе таке.

П: Де Ви були ввечері двадцять сьомого травня о 22 : 30, містере Квілен?

В: Ну… правду кажучи, сидів у каталажці в поліційному відділку. Розумієте, мені платять у четвер. І я завжди святкую це й добряче налигуюся. Я йду до «Кавалера», п’ю «Шліц» і трохи граю в покер у задніх кімнатах. Але п’яним я стаю злий. У моїй голові тоді наче регбі якесь починається. Халепа, га? Якось я втулив одному хлопцеві стільцем по голові, і…

П: Чи Ви зазвичай ходите до поліційного відділка, коли відчуваєте, що у Вас наближається такий напад гніву?

В: Аякже. Шериф Отіс мені дружбан.

П: Ви говорите про шерифа Отіса Дойла з цього округу?

В: Ага. Він сказав, що я можу заходити, коли захочу, якщо відчую, що злішаю. У вечір перед випускним нас хлопців кілька грало в задній кімнаті в «Кавалері» у стад-покер, і мені чогось подумалося, що Швидкий Марсель Дюбай мухлює. Тверезим я б такого не помислив — француз і у власні карти не дивиться, бо думає, що то нечесно, — але мене розпалило. Я тоді вже бахнув кілька келихів пива, тож скинув карти й пішов до відділка. Там саме вахтував Плессі, він і закрив мене в камері. Цей Плессі — хороший хлопчина. Знався я колись із його матір’ю, але то було багато років тому.

П: Містере Квілен, чи не могли б Ви повернутися до подій вечора двадцять сьомого, 22 : 30?

В: А я хіба не про них?

П: Дуже сподіваюся. Продовжуйте.

В: Ну, Плессі замкнув мене десь о другій ночі в п’ятницю, і я зразу брикнув спати. Можна сказати, вирубився. Прокинувся десь о четвертій дня, випив три «алка-зельцери» і знову заснув. У мене такий хист — я сплю, доки похмілля не минеться. Шериф Отіс каже, що мені треба дізнатися, як воно в мене виходить, і запатентувати той спосіб. Каже, що я міг би врятувати світ від багато якого болю.

П: Без жодного сумніву, містере Квілен. То коли Ви прокинулися наступного разу?

В: Десь о десятій вечора в п’ятницю. Я добре зголоднів, тож вирішив піти до закусочної та вкинути чогось тримненького.

П: Вас лишили одного у відчиненій камері?

В: Аякже. Я пречудовий хлопець, коли тверезий. Знаєте, одного разу…

П: Просто розкажіть Комісії, що сталося після того, як Ви вийшли з камери.

В: Пожежна сирена завила, от що сталося. Налякала мене до ісусиків. Я не чув, щоб та сирена вила вночі, відтоді, як закінчилася В’єтнамська війна. То я побіг нагору, і, чорти його батька-матері, в кабінеті нікого не було. Тут я кажу собі, чорте грішний, ото вже Плессі за це перепаде. Там завжди має хтось вахтувати на випадок, якщо хтось подзвонить. Тож я підійшов до вікна й визирнув надвір.

П: З того вікна видно школу?

В: Аякже. Вона через дорогу стоїть, за півтора квартала. Коло неї бігали й кричали якісь люди. Отоді я й побачив Керрі Вайт.

П: А Ви бачили Керрі Вайт раніше?

В: Нє.

П: То як же Ви зрозуміли, що то вона?

В: Це важко передати.

П: Ви її чітко бачили?

В: Вона стояла під ліхтарем, коло пожежного гідранта на розі Мейн і Спрінг.

П: І щось сталося?

В: Здається, таки сталося, Бог його зна. Увесь верх гідранта вибухнув на три боки. Вліво, вправо і в небеса.

П: О котрій годині сталася ця… гм… несправність?

В: Десь за двадцять одинадцята. Ніяк не пізніше.

П: Що сталося потім?

В: Вона рушила в центр. Виглядала вона жахливо, містере. На ній була якась сукня для вечірки чи що там від неї залишилось, і вона вся змокла через той гідрант, і вся була в крові. Наче щойно виповзла з якоїсь аварії на дорозі. Але вона либилася. Ніколи не бачив такого посміху. Як смерть либилася. І вона знай дивилася на свої долоні й терла їх об сукню, намагалася зчистити кров, думаючи, що та ніколи не змиється, думаючи, як вона затопить кров’ю все місто й змусить їх поплатитися. Жахлива картина.

П: Звідки Ви могли знати, про що вона думала?

В: Не знаю. Не можу пояснити.

П: Мені хотілось би, аби Ви надалі трималися тільки того, що бачили, містере Квілен.

В: Добре. На розі Ґрасс-плази стояв ще гідрант, і він також рвонув. Цього разу я все бачив краще. Ті дебелі гайки з боків відкручувалися самі. Я бачив, як воно сталося. Він розірвався, як і попередній. І вона раділа. Казала собі, що зараз влаштує їм душову, що… ой-ой, пробачте. Тоді над’їхали пожежні, і я випустив її з очей. До школи під’їхала нова пожежна машина, вони кинулися до тих гідрантів і побачили, що води їм не буде. Їхній шеф Бертон надривався від крику, а тоді школа вибухнула. О Господи.

П: Ви виходили з поліційного відділка?

В: Так. Я хотів розшукати Плессі й розказати йому про навіжену дівку й про ті гідранти. Я зиркнув на «Амоко» й побачив таке, від чого кров у жилах застигла. Усі шість шлангів лежали зняті зі своїх гачків. Тедді Дюшам, що раніше тримав ту заправку, помер ще в 1968, Боже його помилуй, але його малий завжди щовечора замикав колонки так само, як сам Тедді робив раніше. Кожен із підвісних замків висів на розламаній дужці. Шланги лежали на асфальті, а на кожній колонці була ввімкнена автоматична подача. Бензин лився на тротуар і дорогу. Царице небесна, коли я то побачив, у мене яйця сховалися в тіло. Тоді я побачив якогось мужика, що перся з запаленою цигаркою.

П: Що Ви зробили?

В: Загорлав до нього. Щось типу: «Агов! Стережися з цигаркою! Гей, не йди туди, там бензин!» Він мене так і не почув. Воно й не дивно, з тими сиренами на пожежних машинах та на ратуші, та з тими машинами, що перділи вулицею туди й сюди. Я бачив, що він от-от збирався запустити бичка, тож почав відступати всередину.

П: Що сталося далі?

В: Далі? Гм, далі до Чемберлена прийшов Диявол…

Коли впали відра, вона спершу вловила тільки гучний металевий дзеньк, що пробився крізь музику, а тоді її залило мокрим теплом. Вона інстинктивно заплющила очі. Збоку хтось крекнув, і в тій частині свідомості, котра пробудилася так недавно, вона коротко відчула біль.

(томмі)

Музика розкришилася на недоладні звуки й урвалася, кілька голосів протягли пісню трохи далі, наче порвані струни, а тоді в секунду мертвої тиші й передчуття, заповнюючи фатальний проміжок між подією і її усвідомленням, вона доволі чітко почула, як хтось мовив:

— Господи, то ж кров.

А наступної миті, ніби для того, щоб угатити правду в її свідомість, зробити її повністю, до краю зрозумілою, хтось закричав.

Керрі сиділа з заплющеними очима й відчувала, як здіймається в голові чорний вал жаху. Виходить, мама таки була права. Вони знову накинулися на неї, знов ошукали, знову зробили з неї мішень. Її жах мав би бути монотонним, але не був; вони витягли її на сцену, посадовили перед цілою школою і повторили сцену з душової… тільки голос сказав

(господи то ж кров)

дещо таке, про що страшно було задумуватися. Якщо вона розкриє очі й усе виявиться правдою, ох, що тоді? Що тоді?

Хтось почав сміятися — самотній гієнистий звук, — і вона таки розплющила очі, розкрила їх, щоб подивитися, хто то, і все було правдою, цей останній кошмар, вона вся стікала червоним, вони, вони вимочили її в самій сутності крові, перед усіма, і її думки

(ох…. я… ВКРИТА… нею)

забарвилися гидким фіолетовим відтінком відрази й сорому. Вона відчувала свій запах, і то був сморід крові, жахливий вологий мідний сморід. У мерехтливому калейдоскопі спогадів вона побачила, як кров густо стікає її голими стегнами, почула мірний плюскіт води об кахлі, відчула шкірою м’які удари тампонів і прокладок, у той час як чиїсь голоси спонукали її ЗАПХНУТИ ТАМПОН, згадала смак густої, надмірної гіркоти страху. Вони нарешті влаштували їй такий душ, як завжди хотіли.

До першого голосу приєднався другий, а за ним третій — дівчачий сопрановий регіт — тоді четвертий, п’ятий, шостий, дванадцятий, — а тоді всі, геть усі засміялися. Вона бачила їх. І Вік Муні сміявся. Вона бачила. Його шоковане обличчя застигло, але з горла все одно вилітав сміх.

Вона сиділа майже непорушно, дозволивши тому шуму перекотитися через неї хвилею. Вони всі й досі були гарні, навколо й досі все було чарівно й дивовижно, але вона перейшла межу, і тепер сторінки її казки позеленішали й погнили від лихих чарів. У цій казці вона мала відкусити від отруйного яблука, на неї мали напасти тролі, її мали з’їсти тигри.

Вони знову сміялися з неї.

І зненацька греблю прорвало. На неї зійшло жахливе усвідомлення того, наскільки жорстоко з неї познущалися, і жахливий, безчутний крик

(вони ДИВЛЯТЬСЯ на мене)

почав рватися назовні. Вона піднесла руки до обличчя, щоб сховати його, і зіпнулася на ноги. Вона думала тільки про втечу, про те, щоб забратися зі світла, дати темряві огорнути й приховати її.

Вона ніби бігла крізь патоку. Її зрадницька свідомість змусила час ледь-ледь повзти; було схоже на те, ніби Бог перемкнув швидкість програвання платівки з 78 обертів до 33 1⁄3. Навіть сміх наче сповільнився й знизився на кілька тонів до зловісного басового гуркоту.

Ноги перечіпалися одна об одну, і вона ледь не впала з краю сцени. Втрималася, нахилилась уперед і зіскочила на підлогу. Гуркіт їхнього реготу залунав гучніше. Ніби хтось трусив каменюки в діжці.

Вона не хотіла нічого бачити, але таки бачила; світло було надто яскраве, і вона бачила всі обличчя, роти, зуби, очі. Бачила власні закривавлені долоні перед обличчям.

До неї бігла міс Дежарден, і її обличчя було сповнене брехливого співчуття. Керрі бачила, що під поверхнею справжня міс Дежарден хихотіла й реготалася з гіркою вредністю старої діви. Губи міс Дежарден розкрилися, і з них вирвався жахливий, повільний, глибокий голос:

— Дай я тобі допоможу, люба. Ох, мені так шко…

Вона вдарила в її бік,

(раз-два)

Міс Дежарден полетіла геть, відскочила від стіни коло краю сцени й упала лантухом.

Керрі бігла. Вона промчала крізь гущу людей. Руки тримала перед обличчям, але все одно бачила все крізь тюремні ґрати своїх пальців, бачила їх, бачила, які вони — прекрасні, огорнуті світлом, убрані в яскраві, янгольські шати Визнання. Блискуче взуття, ясні лиця, акуратні зачіски родом із салонів краси, сукні з блискітками. Вони відступали від неї, наче від зачумленої, але продовжували сміятися. Тоді хтось підступно підставив ногу

(о саме це завжди йде слідом о так)

і вона впала на руки й коліна, і поповзла, поповзла підлогою, а волосся, що злиплося від крові, лізло їй в очі, вона повзла, як святий Павло по дорозі в Дамаск, коли його очі засліпли від світла. Далі хтось ще має дати їй під сраку.

Але ніхто не дав, і вона знову зіп’ялася на ноги. Усе почало прискорюватися. Вона вискочила з дверей, дісталася вестибюля й злетіла вниз тими ж сходами, якими вони з Томмі так велично увійшли дві години тому.

(томмі мертвий заплатила повну ціну повну ціну за те що принесла чуму до цього світлого місця)

Вона спустилася великими, незграбними стрибками, а звуки реготу билися навколо неї крилами гайвороння.

Тоді — темрява.

Вона тікала через широку галявину перед школою, загубивши обидва свої випускні черевички й біжучи босоніж. Коротко підстрижений шкільний газон був наче оксамит, легенько притрушений росою, і сміх залишився позаду. Вона почала потроху заспокоюватися.

А тоді її ноги таки заплуталися, і вона простяглася на весь зріст коло флагштока. Вона лежала нерухомо й дихала уривками, зарившись розпаленим обличчям у прохолодну траву. З очей полилися сльози сорому, такі ж важкі й гарячі, як перші краплі менструальної крові. Її побили, її здолали, раз і назавжди. Все скінчено.

Вона дуже скоро примусить себе підвестися й піде, крадучись задніми провулками, додому, тримаючись у тіні на випадок, якщо її хтось шукатиме, знайде маму, визнає, що помилялася…

(!! НІ !!)

З глибин її душі раптом зринула сталь — чимало сталі — і рішуче сказала своє слово. Комірка? Нескінченні безладні молитви? Брошурки, хрест і самотня механічна пташка в шварцвальдському годиннику, що відмірятиме решту годин, днів, років і десятиліть її життя?

У її голові зненацька ніби увімкнувся відеопрогравач, і вона побачила, як до неї бігла міс Дежарден і як вона відлетіла вбік, наче ганчір’яна лялька, коли Керрі приклалася до неї силою своєї думки, навіть не замислившись над цим.

Вона підняла вгору облите червоним обличчя, закотила очі й дико подивилася на зірки. Вона забула про дещо.

(!! СИЛА !!)

Настав час їх провчити. Показати їм. Вона істерично захихотіла. То був один з улюблених виразів її мами.

(мама приходить додому ставить сумку окуляри блискають ну сьогодні я вже показала тому елту на роботі)

У спортзалі були розприскувачі води. Вона могла б їх увімкнути, легко. Вона знову захихотіла, звелася на ноги й пішла босоніж назад, до входу у вестибюль. Увімкнути розприскувачі й закрити всі двері. А самій дивитися всередину, так, щоб вони її бачили, стежити й сміятися з того, як вода руйнуватиме їхні сукні та зачіски, як вона змиє блиск із їхнього взуття. Вона тільки шкодувала, що не зможе облити їх кров’ю.

Вестибюль стояв порожній. Вона спинилася на середині сходів і РАЗ-ДВА — усі двері махом зачинилися під дією сили, яку вона зосереджено скерувала на них, зламавши пневматичні прикривачі дверей. Вона почула, як хтось із них закричав, і для неї то була музика, солодка й ніжна.

Якусь мить нічого не змінювалося, а тоді вона відчула, як вони натиснули на двері, прагнучи їх відкрити. Тим тиском можна було знехтувати. Вони потрапили в пастку

(пастка)

і це слово сп’янило її. Вони опинилися під її підошвою, в її владі. Влада! Яке ж то слово!

Вона пройшла решту шляху й зазирнула всередину, а там Джорджа Довсона притисло до скла, і він бився й штовхався, а його обличчя скривилося від натуги. За ним були й інші, і всі схожі на риб в акваріумі.

Вона глянула вгору — так, онде вони, труби водогону з маленькими сифонами, схожими на металеві маргаритки. Труби проходили крізь невеличкі отвори в зеленій шлакоблочній стіні. Їх там було дуже багато, згадала вона. Вимоги пожежної безпеки чи щось таке.

Пожежна безпека. Блискавичний спогад — вона пригадала

(чорні товсті дроти як змії)

дроти живлення, прокладені по всій сцені. Публіці їх не було видно через вогні рампи, але їй доводилося обережно переступати через них, коли вони йшли до трону. Томмі тримав її за руку.

(вогонь і вода)

Вона потяглася думками всередину, намацала труби, прослідкувала, куди вони ведуть. Холодні, повні води. Вона відчула в роті присмак заліза, льодяного мокрого металу, присмак води, яку п’ють із садового шланга.

Раз-два.

Якусь мить нічого не відбувалося. Тоді вони почали відступати від дверей і озиратися. Вона підійшла до прямокутного віконечка у дверях і зазирнула всередину.

В спортзалі пустився дощ.

Керрі всміхнулася.

Вона накрила не всіх, а тільки частину людей. Але зрозуміла, що, маючи протипожежну систему перед очима, легше простежувати думкою, куди ведуть труби. Вона почала вмикати інші розприскувачі, тоді ще і ще. Але цього було не досить. Ніхто не плакав — отже, ще не досить.

(зробити їм боляче боляче боляче)

На сцені біля Томмі стояв хлопець. Він дико махав руками й щось вигукував. Вона дивилася, як він спустився й побіг до обладнання рок-гурту. Ухопився за одну з мікрофонних стійок і закляк. Керрі захоплено дивилася, як його тіло засіпалося в майже нерухомому електричному танці. Його ноги човгали у воді, волосся стало сторчма, рот розкрився, наче в рибини. Він виглядав кумедно. Вона засміялася.

(заради ісуса нехай тоді вони всі стануть такі кумедні)

А тоді раптовим сліпим поривом вона вхопила стільки сили, скільки могла намацати.

Деякі лампи згасли. Якийсь дріт під напругою втрапив у калюжу води, і там сліпуче спалахнуло. У її голові глухо гупало щоразу, як запобіжники кидалися в безнадійний бій. Хлопець, що тримав мікрофон, упав на один зі своїх підсилювачів, і з нього вибухнуло фіолетовими іскрами, а тоді коло сцени зайнявся гофрований декор.

На підлозі прямо коло тронів тріщав електрикою 220-вольтний дріт, а коло нього Ронда Сімар у зеленій тюлевій сукні танцювала танець шаленої маріонетки. Довга спідниця раптом зайнялась, і Ронда впала вперед, продовжуючи сіпатися.

Можливо, саме в цей момент Керрі перехитнулася за край. Вона притулилася до дверей, її серце дико гупало, але тіло було холодне, як склянка напою з льодом. Обличчя посинішало, тільки на щоках повиступали темно-червоні гарячкові плями. У голові лунко бумкало, і свідома думка покинула її.

Керрі відсахнулася від дверей, але несвідомо й без жодного плану продовжила тримати їх зачиненими. Там, усередині, вогонь спалахнув яскравіше, і вона півсвідомо зрозуміла, що то, певно, зайнялося панно.

Вона опустилася на верхню сходинку й поклала голову на коліна, намагаючись дихати повільніше. Вони знову спробували прорватися через двері, але вона легко втримала їх — для цього навіть не доводилося напружуватись. Якесь неясне чуття показало їй, що дехто тікає через пожежний вихід, але нехай. Вона дістане їх пізніше. Вона їх усіх дістане. Усіх до одного.

Вона повільно спустилася сходами й пішла до парадних дверей, утримуючи замкненими двері спортзалу. То було легко. Тільки й діла, що тримати їх образ у голові.

Раптом спрацювала сирена на ратуші, від чого Керрі скрикнула й закрила обличчя долонями

(це сирена це просто пожежний сигнал)

на якусь мить. Вона втратила з думки вигляд дверей спортзалу, і дехто майже зміг утекти. Ні, ні. Неслухи. Вона знову грюкнула дверима, притиснувши до одвірків чиїсь пальці — здається, то був Дейл Норберт, — і відрубавши один з них.

Вона знову помчала через галявину в бік Мейн-стріт, схожа на опудало з виряченими очима. Справа від неї був центр містечка — універмаг, «Фрукти Келлі», салон краси, заправки, поліційний відділок, пожежна бригада…

(вони загасять мій вогонь)

Але ні. Вона захихотіла, і то був божевільний звук: у ньому злилися тріумф, утрата, перемога, жах. Вона підійшла до першого гідранта й спробувала викрутити велетенську пофарбовану бічну гайку.

(г-га)

Було важко. Було дуже важко. Туго закручений метал хотів їй завадити. Дурниці.

Вона крутнула сильніше й відчула, як він піддається. Тоді крутнула з іншого боку. Тоді згори. Тоді відступила назад і крутнула всі три разом — вони миттєво злетіли геть. Вода рвонула в боки й угору, а одна з гайок пролетіла в п’яти футах від неї на вбивчій швидкості. Ударилась об дорогу, високо зрикошетила в повітря і зникла. Біла від тиску вода виривалася з гідранта, утворюючи фігуру, подібну до розп’яття.

Керрі всміхалась, а її серце гупало двісті разів на хвилину. Спотикаючись, вона рушила до Ґрасс-плази. Вона не помічала, що несвідомо намагалася обтерти скривавлені руки об сукню, як леді Макбет, не помічала, що плаче навіть тоді, коли сміється. Не помічала, що одна потаємна частина свідомості оплакує її остаточний і повний крах.

Тому що вона збиралася взяти їх усіх із собою і влаштувати величезне вогнище, та таке, щоб земля навколо просякла його смородом.

Вона розкрутила гідрант на Ґрасс-плазі, а тоді пішла до «Амоко», якій випало стати першою заправкою на її шляху, але не останньою.

Зі свідчень шерифа Отіса Дойла, даних під присягою перед Комісією з розслідувань штату Мейн (зі звіту Комісії Вайт), стор. 29—31:

П: Шерифе, де Ви були ввечері двадцять сьомого травня?

В: На трасі 179, відомій як Олд-Бентон-роуд, розслідував обставини дорожньої пригоди. Вона сталася за міською межею Чемберлена, на території Дарема, але я допомагав Мелу Креґеру, даремському констеблю.

П: Коли Вас повідомили про негаразди в старшій школі Юена?

В: Я отримав інформацію по рації від офіцера Джейкоба Плессі о 22 : 21.

П: Що то була за інформація?

В: Офіцер Плессі сказав, що в школі щось трапилося, але він не знав, наскільки все серйозно. Він казав, що там багато кричать і що хтось підняв пожежну тривогу. Сказав, що рушить туди й спробує оцінити масштаби негараздів.

П: Він сказав, що школа горіла?

В: Ні, сер.

П: Ви наказали йому доповісти про побачене?

В: Так.

П: Офіцер Плессі доповів?

В: Ні. Він скоро загинув від вибуху заправки «Амоко» на розі Мейн і Саммер.

П: Коли Ви отримали наступне повідомлення по рації з приводу Чемберлена?

В: О 22 : 42. На той час я саме повертався до Чемберлена з підозрюваним на задньому сидінні — з п’яним водієм. Як я вже казав, пригода сталася на території Мела Креґера, але в Даремі нема тюрми. Коли я довіз його до Чемберлена, виявилося, що в нас її теж уже нема.

П: Яке повідомлення Ви отримали о 22 : 42?

В: Мене викликала поліція штату, щоб передати повідомлення від моттонської пожежної бригади. Диспетчер поліції штату сказав, що в старшій школі Юена сталася пожежа, щось схоже на заворушення і, можливо, вибух. На той час ніхто нічого не був певен. Не забувайте, все відбулося протягом сорока хвилин.

П: Ми це розуміємо, шерифе. Що сталося далі?

В: Я поїхав до Чемберлена з мигалкою і сиреною. Намагався догукатися до Джейка Плессі, але ніяк не міг. А тоді відгукнувся Том Квілен і почав белькотіти про те, що все місто у вогні, а води нема.

П: Ви пам’ятаєте, о котрій годині це сталося?

В: Так, сер. На той час я вже все записував. Це було о 22 : 58.

П: Квілен стверджує, що заправка «Амоко» вибухнула о 23 : 00.

В: Я б узяв середнє число. Нехай буде 22 : 59.

П: Коли Ви прибули до Чемберлена?

В: О 23 : 10.

П: Яким було Ваше перше враження від побаченого, шерифе Дойл?

В: Я був приголомшений. Не міг повірити очам.

П: Що саме Ви побачили?

В: Уся верхня частина ділового кварталу горіла. Заправки «Амоко» не стало. На місці Вулворта залишилось тільки ревуче полум’я. Вогонь перекинувся на три сусідні дерев’яні споруди — «Бар і гриль Даффі», «Фруктову компанію Келлі» й більярдну залу. Жар стояв нестерпний. Іскри перелітали на дахи ріелторського агентства Maitland & Western Auto Даґа Бренна. Прибували пожежні машини, але вони мало що могли вдіяти. Кожен гідрант на тій вулиці був зірваний. Єдиними ресурсами, які можна було хоч якось приставити до роботи, були дві старі машини добровольчої команди з Вестовера, та й ті могли тільки поливати дахи сусідніх будівель. І, звісно, школа. Вона просто… зникла. Звісно, вона стоїть окремо — поруч немає нічого, що вона могла б підпалити, — але Господи Боже, діти всередині… Усі ті діти…

П: В’їхавши до міста, чи зустріли Ви Сьюзен Снелл?

В: Так, сер. Вона зупинила мене, махнувши рукою.

П: Коли це сталося?

В: Щойно я в’їхав до містечка… О 23 : 12, не пізніше.

П: Що вона сказала?

В: Вона була схвильована. Потрапила в незначну аварію — її занесло — і ледь-ледь могла говорити до ладу. Спитала мене, чи Томмі помер. Я спитав її, хто той Томмі такий, але вона не відповіла. Спитала мене, чи ми ще не спіймали Керрі.

П: Комісія надзвичайно зацікавлена в цій частині ваших свідчень, шерифе Дойл.

В: Так, сер, я знаю.

П: Як Ви відповіли на її питання?

В: Ну, в містечку є лише одна відома мені Керрі, і це донька Марґарет Вайт. Я спитав, чи Керрі якось причетна до пожеж. Міс Снелл сказала, що їх влаштувала Керрі. Цими самими словами: «Це Керрі зробила. Це Керрі зробила». Повторила отак двічі.

П: Вона сказала щось іще?

В: Так, сер. Сказала: «Це вони востаннє скривдили Керрі».

П: Шерифе, ви впевнені, що вона не сказала: «Це ми востаннє скривдили Керрі»?

В: Я впевнений.

П: Цілковито. На сто відсотків?

В: Сер, навколо нас горіло все містечко. Я…

П: Вона була твереза?

В: Перепрошую?

П: Вона не була у стані сп’яніння? Ви сказали, що вона розбила машину.

В: Здається, я сказав, що її трохи занесло.

П: І Ви не можете сказати напевне, чи не вжила вона слово «ми», а не «вони»?

В: Може, й ужила, але…

П: Що міс Снелл зробила далі?

В: Розплакалася. Я ляснув її по щоці.

П: Чому Ви це зробили?

В: Мені здалося, що в неї істерика.

П: Вона згодом заспокоїлася?

В: Так, сер. Затихла й доволі добре себе опанувала, зважаючи на те, що її хлопець, певно, загинув.

П: Ви допитали її?

В: Ну, не так, як допитують злочинців, якщо ви про це питаєте. Я спитав, чи вона знає що-небудь про те, що сталося. Вона повторила те, що сказала раніше, але цього разу спокійніше. Я спитав, де вона була, коли почався цей безлад, і вона сказала, що вдома.

П: Ви розпитували її далі?

В: Ні, сер.

П: Вона сказала вам щось іще?

В: Так, сер. Вона попросила — просто благала — знайти Керрі Вайт.

П: Як Ви на це відповіли?

В: Сказав їй іти додому.

П: Дякую, шерифе Дойл.

Вік Муні з вискаленими зубами вибрів із тіні коло стоянки банку Bankers Trust. То був широкий і жахливий посміх, як у Чеширського кота, що потойбічно плавав у сірій темряві як примарний спогад про божевілля. Його старанно причесане з нагоди виконання обов’язків конферансьє волосся тепер стирчало на всі боки, наче вороняче гніздо. Крапельки крові відмітили на його лобі якесь уже забуте ним падіння під час навіженої втечі з Весняного балу. Одне око набухло фіолетовим і заплющилося. Він наштовхнувся на службову машину шерифа Дойла, відскочив від неї, наче більярдна куля, і вискалився до п’яного водія на задньому сидінні. Тоді повернувся до Дойла, котрий щойно договорив зі Сью Снелл. Пожежа відкидала на все довкола рухливі тіні, забарвлюючи світ бордовими тонами засохлої крові.

Коли Дойл розвернувся, Вік Муні обхопив його руками. Стиснув, як захоплений кавалер міг би стиснути свою даму в близькому танці. Він тримав Дойла обома руками й притискався до нього, зиркаючи вгору до його обличчя, широко й навіжено скалячись.

— Віку… — почав Дойл.

— Вона все увімкнула, — тихо казав Вік, вискаливши зуби. — Увімкнула електрику, пустила воду і бжж-бжж-бжж.

— Віку…

— Не можна дозволяти. О ні. Ні-ні-ні. Не можна. Керрі все увімкнула. Ронда Сімар згоріла. О Го-о-о-о-осподи-и-и-и-и-и…

Дойл двічі махнув рукою — і загрубіла долоня двічі ляснула хлопця по щоці. Його крик урвався страшенно раптово, але вискал залишився на обличчі, як відлуння чогось лихого. Посміх був кривий і жахливий.

— Що сталося? — суворо спитав Дойл. — Що сталося в школі?

— Керрі, — пробурмотів Вік. — У школі сталася Керрі. Вона… — Він затих і всміхнувся собі під ноги.

Дойл тричі живо його струснув. Зуби Віка зацокали, мов кастаньєти.

— Що там з Керрі?

— Королева випускного, — пробурмотів Вік. — Її з Томмі облили кров’ю.

— Що…

Було 23 : 15. Раптом заправка «Сітґо» на Саммер-стріт вибухнула гучним ревінням. Вулицю освітило мов удень, від чого вони обидва притулилися спинами до поліційної машини й прикрили очі. Велетенська масляниста хмара вогню видерлася в повітря вище за в’язи, що росли в Кортгаус-парку, освітивши багрецем ставок із качками й ромб бейсбольного майданчика дитячої ліги. Серед голодного тріскучого реву, що пролунав слідом, Дойл розчув, як стукотять об землю уламки скла, дерева й шлакоблоки заправки. Затим пролунав повторний вибух, від якого вони знову замружили очі. Він і досі не міг второпати

(у моєму місті все це відбувається в моєму місті)

що коїлося в Чемберлені. Заради Бога, в Чемберлені, де він пив холодний чай на порозі тераси материного будинку, і судив дитячі баскетбольні ігри, і де щоночі проїздив патрулем по трасі 6 повз «Кавалера», перш ніж лягти спати о 02 : 30. Зараз його містечко горіло.

Том Квілен вийшов з поліційного відділка й побіг тротуаром до патрульної машини Дойла. Його волосся стирчало в усі можливі боки, він був одягнутий у брудні зелені робочі штани й майку, і туфлі були взуті не на ту ногу, але Дойл подумав, що в цілому житті не був так радий когось побачити. Том Квілен був такою самою частиною Чемберлена, як і все інше, і ось він — цілісінький.

— Святий Боже, — видихнув він. — Ти бачив?

— Що тут відбувається? — коротко спитав Дойл.

— Я прослуховував радіо, — сказав Квілен. — Моттон і Вестовер питали, чи не прислати сюди швидку допомогу, і я сказав, щоб бігом присилали все, що в них є. Я правильно зробив?

— Так. — Дойл провів руками по голові. — Ти бачив Гаррі Блока? — Блок був головою комунального господарства містечка, куди входило й постачання води.

— Нє. Але шеф Дейґан каже, що вода є в старому кварталі Реннет на тому боці міста. Зараз вони прокладають шланги. Я запряг кількох дітлахів, вони в поліційному відділку облаштовують шпиталь. Вони непогані хлопці, але заляпають тобі підлогу кров’ю, Отісе.

Отіс Дойл відчув, як на нього наринуло відчуття нереальності. Така розмова в Чемберлені просто не могла статися. Не могла.

— Усе гаразд, Томмі. Ти все правильно зробив. Повертайся туди й починай дзвонити всім лікарям, які є в довіднику. Я піду на Саммер-стріт.

— Добре, Отісе. Якщо побачиш ту скажену дівку, стережися.

— Кого? — Дойл зазвичай не гаркав на людей, але не тепер.

Том Квілен відсахнувся.

— Керрі. Керрі Вайт.

— Кого? Звідки ти це знаєш?

Квілен повільно блимнув очима.

— Хтозна. Просто якось… спало мені на думку.

Зі стрічки національних новин Associated Press, 23 : 46:

ЧЕМБЕРЛЕН, ШТАТ МЕЙН

КАТАСТРОФА НЕЙМОВІРНОГО МАСШТАБУ СПІТКАЛА СЬОГОДНІ МЕЙНСЬКЕ МІСТЕЧКО ЧЕМБЕРЛЕН. ПОЖЕЖА, ЩО ПОЧАЛАСЯ, ЯК ПОВІДОМЛЯЮТЬ, У СТАРШІЙ ШКОЛІ ЮЕНА ПІД ЧАС ШКІЛЬНОГО БАЛУ, ПОШИРИЛАСЯ НА ДІЛОВИЙ РАЙОН І СПРИЧИНИЛА ЧИСЛЕННІ ВИБУХИ, ЯКІ ЗРІВНЯЛИ З ЗЕМЛЕЮ БІЛЬШУ ЧАСТИНУ ЦЕНТРУ МІСТЕЧКА. ПОВІДОМЛЯЄТЬСЯ, ЩО ЖИТЛОВІ РАЙОНИ НА ЗАХІД ВІД ЦЕНТРУ ТЕЖ ЗАЙНЯЛИСЯ. ОДНАК НАЙБІЛЬШЕ ЗАНЕПОКОЄННЯ НАРАЗІ ПОВ’ЯЗАНО ЗІ ШКОЛОЮ, ДЕ САМЕ ПРОВОДИВСЯ ВИПУСКНИЙ ВЕЧІР. ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО БІЛЬШІСТЬ ЙОГО ГОСТЕЙ ОПИНИЛАСЯ В ПАСТЦІ ВСЕРЕДИНІ. ПРЕДСТАВНИК ВЕСТОВЕРСЬКОЇ БРИГАДИ, КОТРОГО ВИКЛИКАЛИ НА МІСЦЕ ПОДІЇ, СКАЗАВ, ЩО НАРАЗІ ВІДОМО ПРО СМЕРТЬ ШІСТДЕСЯТИ СЕМИ ОСІБ, БІЛЬШІСТЬ ІЗ ЯКИХ — СТАРШОКЛАСНИКИ. НА ПИТАННЯ, ЯКИМ МОЖЕ БУТИ ОСТАТОЧНЕ ЧИСЛО ПОТЕРПІЛИХ, ВІН СКАЗАВ: «МИ НЕ ЗНАЄМО. БОЇМОСЯ ЗАГАДУВАТИ. ЗДАЄТЬСЯ, СПРАВА ГІРША, НІЖ У COCONUT GROVE[16]. ЗА ОСТАННІМИ СВІДЧЕННЯМИ, У МІСТІ ВИРУЮТЬ ТРИ НЕКОНТРОЛЬОВАНІ ПОЖЕЖІ. ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО МОЖЛИВІ ПІДПАЛИ НАРАЗІ НЕ ПІДТВЕРДЖЕНІ. КІНЕЦЬ.

23 : 46 27 ТРАВНЯ 8943F АР

Більше з Чемберлена повідомлень Associated Press не надходило. О 00 : 06 на Джексон-авеню стався витік на магістральному газопроводі. О 00 : 17 хтось із бригади медиків з Моттона викинув недопалок із машини швидкої допомоги, що мчала в бік Саммер-стріт.

Вибухом тут-таки знищило майже півкварталу, разом із редакцією Clarion. О 00 : 18 Чемберлен залишився відрізаний від решти країни, що мирно спала вдалині.

О 00 : 10, за цілих сім хвилин до вибуху магістрального газопроводу, трохи слабшого вибухового впливу зазнала телефонна станція: там повністю забилися всі телефонні лінії, які ще працювали. Троє загнаних чергових дівчат не покидали своїх постів, але абсолютно не могли впоратися. Вони працювали з дерев’яними від жаху обличчями, намагаючись з’єднати абонентів, яких неможливо було з’єднати.

Отак Чемберлен посунув на вулиці.

Вони вийшли, схожі на вторгнення з кладовища, що лежало у згині дороги, утвореному перетином Белсквіз-роуд і траси 6; люди виходили в білих нічних сорочках і халатах, ніби замотані в савани. Вони виходили в піжамах і бігуді (місіс Довсон, мати колись дуже веселого, а тепер уже померлого сина, вийшла в косметичній масці на обличчі, ніби збиралася виступати в удавано негритянському музичному гурті); вони вийшли подивитися, що сталося з їхнім містом, побачити, чи воно справді вкрилося попелом і кров’ю. Багато хто з них вийшов назустріч своїй смерті.

Вони заповнили Карлін-стріт, затопили її схвильованим натовпом, що потік до центру під гарячковим світлом з неба, аж раптом із церкви конгрегаціоналістів на Карлін-стріт, де вона молилася, вийшла Керрі.

Вона увійшла туди всього на п’ять хвилин раніше, після того як відкрила газопровід (то було легко; щойно вона уявила, як він пролягає під вулицею, це стало легко), але їй здалося, що минули цілі години. Вона довго й зосереджено молилася, іноді вголос, іноді подумки. Її серце гупало й надривалося. На шиї та обличчі понадималися вени. Думки сповнилися усвідомленням неосяжної СИЛИ й БЕЗОДНІ. Вона молилася перед вівтарем, ставши навколішки у своїй мокрій, подраній, скривавленій сукні, із босими, брудними й заюшеними кров’ю ногами через розбиту пляшку, на яку наступила. Вдихаючи й видихаючи, вона схлипувала, з неї рвалася ментальна енергія, і церква сповнилася стогонами, хитаннями й розколинами. Лавки повалилися, псалтирі попадали, а срібний набір для причастя нечутно поплив у темряві під склепіннями нефів, поки не вдарився об дальню стіну. Вона молилася й не отримувала відповіді. Ніхто її не чув — а коли й чув, то Він/Воно ховалося від неї. Господь відвернув Свій лик, та й хіба це дивно? Цей жах був таким же Його діянням, як і її. Тож вона пішла з церкви, пішла, щоб рушити додому, знайти маму й довершити своє знищення.

Вона зупинилася на нижній сходинці й глянула на натовп, що перетікав до центру містечка. Звірі. Нехай же вони згорять. Нехай вулиці сповняться запахом їхньої жертви. Нехай це місце назвуть раккою, іхаводом, полином.

Раз-два.

І трансформатори на ліхтарних стовпах розцвіли переливчастим фіолетовим світлом, розкидаючи навколо бенгальські іскри. Високовольтні дроти впали на вулицю хрест-навхрест, як висипані з коробки сірники, і дехто побіг, і від цього їм же стало гірше, бо тепер уся вулиця була всипана дротами, і почався сморід, і почалося горіння. Люди закричали й посунули назад, і дехто торкнувся дротів і затупцював у рвучкому електричному танці. Дехто вже простягнувся на землі, а з їхніх халатів і піжам ішов димок.

Керрі розвернулася й пильно подивилася на церкву, з якої щойно вийшла. Важкі двері з грюком зачинилися, ніби на них налетів ураган.

Керрі повернулася в бік дому.

Зі свідчень місіс Кори Сімар, даних під присягою перед Комісією з розслідувань штату Мейн (зі звіту Комісії Вайт), стор. 217—218:

П: Місіс Сімар, Комісія розуміє, що Ви втратили на випускному доньку, і глибоко Вам співчуває. Ми зробимо все можливе, щоб не розтягувати процедуру.

В: Дякую. Звісно, я хочу допомогти, чим зможу.

П: Чи були Ви на Карлін-стріт приблизно о 00 : 12, коли Керіетта Вайт вийшла з Першої Конгрегаціоналістської церкви на тій же вулиці?

В: Так.

П: Чому Ви там були?

В: Мій чоловік мусив на вихідні поїхати до Бостона в справах, а Ронда була на Весняному балі. Я сиділа вдома сама, дивилася телевізор і чекала на неї. Саме дивилася «Кіно у п’ятницю», коли загула міська сирена, але я не пов’язала її з балом. А тоді вибухнуло… Я не знала, що робити. Намагалася дзвонити в поліцію, але в слухавці пищало, що лінія зайнята, вже після третьої цифри. Я… Я… Тоді…

П: Не кваптеся, місіс Сімар. Ми чекатимемо стільки, скільки Вам буде треба.

В: Мені вже майже не тямилося. Вибухнуло вдруге — тепер я знаю, що то була заправка «Амоко», — і я вирішила піти в центр і подивитися, що діється. Небо світилося тією страшною загравою. Тоді в мої двері почала гупати місіс Шайрз.

П: Місіс Жоржетта Шайрз?

В: Так, вони живуть за рогом. Вілов-стріт, 217. Це зовсім недалеко від Карлін-стріт. Вона гупала й гукала: «Коро, ти є? Ти є чи нема?» Я пішла до дверей. Вона була в халаті й човганцях. Було видно, що вона змерзла в ноги. Вона сказала, що вони телефонували до Вестовера, щоб дізнатися, чи там нічого не знають, а там сказали, що школа горить. Я сказала: «Милий Боже, Ронда ж там на дискотеці».

П: І тоді Ви вирішили піти до центру з місіс Шайрз?

В: Ми нічого не вирішували. Просто пішли. Я взулася в якісь човганці — здається, Рондині. На них були такі білі помпончики. Треба було взути свої, але я не подумала. Мабуть, я й зараз не думаю. Нащо я розказую вам про своє взуття?

П: Розповідайте так, як Вам зручніше, місіс Сімар.

В: Д-дякую. Я дала місіс Шайрз якийсь старий жакет, що трапився під руку, і ми пішли.

П: На Карлін-стріт вийшло багато людей?

В: Не знаю. Я була надто стривожена. Може, з тридцять. Може, й більше.

П: Що сталося?

В: Ми з Жоржеттою пішли до Мейн-стріт, тримаючись за руки, наче дівчатка, що йдуть лугом після смерку. Жоржетта клацала зубами. Я пам’ятаю це. Я хотіла сказати їй, щоб вона не клацала, але подумала, що це було б нечемно. За півтора квартала від церкви я побачила, що там відкриті двері, й подумала собі: хтось увійшов просити Божої допомоги. Але за секунду зрозуміла, що це не так.

П: Як зрозуміли? Було б логічно припустити те, що Ви подумали спочатку, хіба ні?

В: Просто зрозуміла, та й усе.

П: Ви впізнали особу, що вийшла з церкви?

В: Так. То була Керрі Вайт.

П: Ви раніше коли-небудь бачили Керрі Вайт?

В: Ні. Її не було серед друзів моєї доньки.

П: Ви коли-небудь бачили Керрі Вайт на фотографії?

В: Ні.

П: І в будь-якому разі, була ніч, а Ви перебували за півтора квартала від церкви.

В: Так, сер.

П: Місіс Сімар, а як Ви зрозуміли, що то Керрі Вайт?

В: Просто зрозуміла, та й усе.

П: Це Ваше розуміння, місіс Сімар — чи було воно схоже на те, ніби у Вашій голові засвітилася лампа?

В: Ні, сер.

П: А на що воно було схоже?

В: Не можу сказати. Воно вислизало, як вислизає сон. Прокинешся, і вже за годину пам’ятаєш тільки, як щось снилося. Але я зрозуміла, що то вона.

П: Чи прийшла з цим усвідомленням якась емоція?

В: Так. Жах.

П: Що Ви робили далі?

В: Я повернула голову до Жоржетти й сказала: «Онде вона». Жоржетта сказала: «Так, вона». Вона почала говорити ще щось, а тоді всю вулицю освітило яскравим сяйвом, почувся тріск, а далі на землю почали падати електродроти, і з деяких злітали живі іскри. Один з дротів упав на чоловіка перед нами, і його ох-хопило полум’я. Інший побіг і наступив на дріт, і його тіло просто… вигнулося дугою, ніби спина стала гумова. А тоді й він упав. Інші люди кричали й бігали, просто сліпо бігали, а згори падало ще більше дротів. Вони простягнулися всюди, наче ті змії. А вона цьому раділа. Раділа! Я відчувала її радість. Я розуміла, що не можна гарячкувати. Людей, що бігали навколо, вбивало струмом. Жоржетта сказала: «Біжімо, Коро. О Боже, я не хочу згоріти заживо». Я відповіла: «Припини. Треба подумати головою, Жоржетто, бо інакше думати вже не доведеться». Якусь таку сказала дурню. Але вона не хотіла слухати. Вона відпустила мою руку й побігла до хідника. Я закричала, щоб вона зупинилась — якраз перед нами обірвався важкий магістральний дріт, — але вона не слухала. І вона… її… ох, я відчула той запах, коли вона спалахнула. Дим ніби аж вирвався з її одежі, і я подумала: ось як воно буває, коли когось убиває струмом. Запах був солодкавий, схожий на свинину. Ніколи не доводилося його відчувати. Іноді той запах приходить до мене вві сні. Я завмерла на місці й дивилася, як Жоржетта Шайрз чорніє. Ген у Вест-Енді щось сильно вибухнуло — певно, газопровід, — але я так і не помітила цього. Я озирнулася й побачила, що лишилася сама. Усі інші або втекли, або вже горіли. Загалом я бачила десь із шість тіл. Схожі на купи старого ганчір’я. Один з дротів упав на ґанок будинку ліворуч, і той зайнявся. Я чула, як старомодна дранка на дахах пахкає від жару, мов попкорн. Здавалося, я простояла отак дуже довго, вмовляючи себе не гарячкувати. Здалося, минуло кілька годин. Я почала боятися, що можу зомліти й упасти на один із дротів або запанікувати й побігти. Як… як Жоржетта. Тож я почала йти. По одному кроку за раз. На вулиці посвітлішало ще більше — через те, що будинок загорівся. Я переступила через два живі дроти й обійшла чиєсь тіло, від якого лишилося якесь місиво. Я… мені… мені… треба було дивитися, куди ступати. На одній руці була обручка, але тільки вже вся почорніла. Зовсім чорна. Господи, думала я. Милий Боже. Я переступила ще один дріт, а тоді побачила перед собою аж три, усі вкупі. Я просто стояла й дивилася на них. Подумала, що коли зможу перебратися через них, то все буде добре… І не могла наважитися. Знаєте, про що я тоді думала? Про одну нашу дитячу гру. Велетні-ліліпути. Якийсь голос у голові казав: «Коро, зроби одного велетня через живі дроти на асфальті». А я думала: «Вже можна? Можна?» Один з них плювався іскрами, але інші лежали мертво. Але хто їх зна. З контактної рейки теж не видно, що вона під напругою. Тож я стояла й чекала, доки хтось надійде, але ніхто не надійшов. Той будинок горів собі далі, і вогонь перекинувся на галявину, на дерева й на паркан за ними. Але пожежні машини не їхали. Звісно, що не їхали. На той час горіла вся західна околиця. Мені стало так млосно. Нарешті я зрозуміла, що або зараз ступлю один раз велетнем, або зомлію, тож я й ступила, так широко, як тільки змогла, і п’ята мого човганця стала не далі, як за дюйм від третього дроту. Тоді я перебралася через них, обійшла кінець іще одного дроту й побігла. І це все, що пам’ятаю. Коли прийшов ранок, я лежала на ковдрі в поліційному відділку разом із багатьма. Деякі з них — небагато — були дітьми у випускних вбраннях, і я почала розпитувати, чи не бачили вони мою Ронду. А вони сказали… вони ск-казали…

(Коротка перерва)

П: Особисто Ви впевнені, що це зробила Керрі Вайт?

В: Так.

П: Дякую, місіс Сімар.

В: Я б хотіла дещо спитати, якщо можна.

П: Будь ласка.

В: Що буде, якщо знайдуться інші, такі, як вона? Що буде зі світом?

Із «Вибуху з тіні» (стор. 151):

Станом на 00 : 45 у ніч на 28 травня ситуація в Чемберлені стала критичною. Школа геть вигоріла на своїй доволі ізольованій ділянці землі, але полум’я перекинулося на весь центр містечка. Майже вся вода з муніципальних джерел у тому районі виточилась, але з водопроводів на Дейґан-стріт під низьким тиском вдавалося отримати достатньо, щоб урятувати споруди ділового кварталу нижче від перехрестя Мейн-стріт із Оук-стріт.

Вибух заправки «Сітґо» у верхній частині Саммер-стріт спричинив несамовиту пожежу, котру не вдалося локалізувати аж до десятої ранку. На Саммер-стріт вода була, але бракувало пожежних та обладнання, щоб нею скористатися. Машини тоді саме їхали з Льюїстона, Оберна, Лісбона й Брансвіка, але жодна не прибула до першої ночі.

На Карлін-стріт через пошкоджені дроти почалась електрична пожежа. Пізніше вона спустошить увесь північний бік вулиці — разом із хатою, в якій Марґарет Вайт народила дочку.

На західному боці міста, одразу за Цегельним пагорбом, сталося ще гірше лихо: вибухнув газопровід, а подальша пожежа без упину лютувала впродовж більшої частини наступного дня.

І якщо відзначити точки цих спалахів на мапі (див. сусідню сторінку), можна простежити маршрут Керрі — спустошливу звивисту криву через місто, кінцевим пунктом якої майже напевне був її дім…

У вітальні щось перекинулось, і Марґарет Вайт випросталася й схилила голову набік. М’ясний ніж тьмяно відбивав світло заграви. Трохи раніше не стало електрики, і тепер будинок освітлювався тільки сяйвом пожежі з вулиці.

Одна з картин гупнулася зі стіни на підлогу. За мить упав і шварцвальдський годинник із зозулею. Механічна пташка тоненько й здушено писнула і замовкла.

Десь у місті без кінця заливалися сирени, але вона все одно розчула кроки, що звернули на доріжку.

Двері розчахнулися. Кроки в коридорі.

Вона почула, як гіпсові картини («ХРИСТОС, НЕЗРИМИЙ ГІСТЬ»; «ЩО Б ЗРОБИВ ІСУС»; «ГОДИНА НАДХОДИТЬ: ЯКБИ СЬОГОДНІ НАСТАВ СУДНИЙ ДЕНЬ, ЧИ БУВ БИ ТИ ГОТОВИЙ?») одна за одною вибухають у вітальні, наче глиняні пташки, по яких стріляють у тирах.

(о я була там і бачила повій що танцюють на дерев’яних сценах)

Вона сіла на стільці рівненько, як дуже старанний учень, котрого викликали до директора, але її очі горіли неврівноважено.

Вікна вітальні вилетіли назовні.

Кухонні двері гупнули, і Керрі увійшла.

Її тіло ніби викривилося, зжухло, скрючилося. Випускна сукня висіла клаптями й уривками, а свиняча кров почала зсідатися й сохнути. Лоб замурзався, а обидва коліна були здерті й запалені.

— Мамо, — прошепотіла вона. Її очі блиснули надприродно яскраво, як у яструба, але губи тремтіли. Якби цю сцену хтось бачив, його би вразила їхня подібність.

Марґарет Вайт сиділа на кухонному стільці, сховавши м’ясний ніж у брижах сукні на колінах.

— Треба було мені вбити себе, коли він всунув його в мене, — ясно сказала вона. — Після першого разу, ще до весілля, він пообіцяв мені, що ніколи більше. Сказав, що ми просто… не втрималися. Я повірила йому. Я впала і втратила дитину, і такий був Божий присуд. Я відчула, що гріх спокутувано. Кров’ю. Але гріх нічим не вб’єш… Гріх… нічим… не вб’єш. — Її очі блищали.

— Мамо, я…

— Спершу все було добре. Ми жили безгрішно. Спали в одному ліжку, іноді животом до живота, і о, я відчувала присутність Змія, але ми. Ніколи. Не. Робили цього. Аж доти. — Вона почала посміхатись, і то була важка і страшна посмішка. — А того вечора я побачила, що він дивиться на мене Саме Так. Ми стали навколішки, щоб просити дати нам сили, а він… торкнувся мене. У тому місці. В жіночому місці. Я вислала його з дому. Його не було кілька годин, і я молилася за нього. Я бачила його у своїх думках, як він ходив опівнічними вулицями й боровся з Дияволом, мов Яків боровся з Ангелом Божим. І коли він повернувся, моє серце сповнилося подякою.

Вона замовкла, усміхаючись пересохлими губами до тіней, що рухалися кімнатою.

— Мамо, я не хочу цього слухати!

Тарілки почали вибухати в шафках, наче глиняні голуби.

— Уже коли він увійшов, я відчула в його диханні віскі. І він узяв мене. Узяв мене! Він ще смердів тим віскі з гидкої придорожні, і він узяв мене… і мені сподобалось! — Останні слова вона викрикнула в стелю. — Мені сподобалось, о, те брудне злягання, і його руки, якими він мене ВСЮ ОБМАЦАВ!

— МАМО!

(!! МАМО !!)

Вона замовкла, ніби отримала ляпаса, і блимнула на дочку.

— Я ледь не вбила себе, — продовжила вона нормальнішим тоном. — І Ральф ридав, і говорив про спокуту, а я ні, а тоді він помер, і я подумала, що Господь покарав мене й наслав рак, що Він перетворював мої жіночі частини на щось таке ж чорне й гниле, як моя грішна душа. Але то було б надто легко. Господні шляхи непізнавані, і дива Його незбагненні. Тепер я це бачу. Коли почало боліти, я пішла й узяла ніж… оцей ніж… — вона підняла його, — і стала чекати, поки ти з’явишся, щоб принести свою жертву. Але я була слабка й поступлива. Я знову взяла ніж у руки, коли тобі було три роки, і знову поступилася. Тож тепер прийшов Диявол.

Вона високо тримала ніж, а її очі загіпнотизовано прикипіли до блискучого вигину леза.

Керрі повільно й важко ступила наперед.

— Я прийшла вбити тебе, мамо. А ти чекала тут, щоб убити мене. Я… це неправильно, мамо. Це не…

— Молімося, — тихо сказала мама. Її очі вперлися в Керрі, і в них з’явилося одержиме, жахливе співчуття. Заграва стала яскравішою, її вогники танцювали на стінах дервішами. — Помолимося востаннє.

— Ох, мамо, поможи мені! — вигукнула Керрі.

Вона впала на коліна, схилила голову й благально здійняла руки.

Мама нахилилася вперед. По блискучій дузі опустився ніж.

Керрі, мабуть, побачила це краєм ока й сіпнулася назад, тож замість того, щоб увійти їй у спину, ніж по колодку ввігнався в плече. Материні ноги зачепилися за ніжки стільця, і вона як сиділа, так і повалилася вперед.

Вони подивились одна на одну в німій сцені.

Кров почала точитися з-під ручки ножа й крапати на підлогу.

Тоді Керрі тихо мовила:

— Я тобі дещо подарую, мамо.

Марґарет спробувала підвестися, захиталась і знову впала на руки й коліна.

— Що ти робиш? — прохрипіла вона.

— Я уявляю твоє серце, мамо, — сказала Керрі. — Воно легше, коли добре щось уявити. Твоє серце — це великий червоний м’яз. Моє б’ється частіше, коли я використовую свою силу. Але твоє тепер сповільнюється. Потроху сповільнюється.

Марґарет знову спробувала встати, не змогла, а тоді виставила розчепірений знак від лихого ока до своєї дочки.

— Потроху сповільнюється, мамо. Знаєш, що це за подарунок, мамо? Це те, чого ти завжди хотіла. Темрява. І хай там який Бог у ній живе.

Марґарет Вайт зашепотіла:

— Отче наш, що єси на небеси…

— Повільніше, мамо. Повільніше.

— …нехай святиться ім’я Твоє…

— Уже видно, як твоя кров тікає з кінцівок. Повільніше.

— …прийде царство Твоє…

— Твої ноги й руки як мармур, як алебастр. Білі.

— …буде воля Твоя…

— Моя воля, мамо. Повільніше.

— …на небі…

— Повільніше.

— …так… так і…

Вона повалилася на підлогу, її руки сіпалися.

— … так і на землі.

Керрі прошепотіла:

— Крапка.

Вона глянула на себе й легенько взялася руками за руків’я ножа.

(ні о ні як боляче надто боляче)

Вона спробувала встати й не змогла, а тоді підтягла себе до маминого стільця. На неї наринули запаморочення й нудота. Вона ясно відчувала в горлі плівку духмяної крові. Ядучий задушливий дим уже проникав усередину через вікна. Полум’я дісталося сусіднього будинку; уже зараз іскри мали легенько опускатися на дах, який так жорстоко побило каменями тисячу років тому.

Керрі вийшла через задні двері, прохиталася через подвір’я й передихнула

(де моя мама)

притулившись до дерева. Вона щось мала зробити. Щось таке, що стосувалося

(придорожень та їхніх стоянок)

Ангела з Мечем. Полум’яним Мечем.

Нічого страшного. Вона згадає пізніше.

Вона задніми подвір’ями пішла навпростець до Вілов-стріт, а там видерлася насипом на трасу 6.

Було 01 : 15.

Коли Крістіна Гарґенсен і Біллі Нолан повернулися до «Кавалера», було 23 : 20. Вони піднялися задніми сходами, пройшли коридором, і ледве вона встигла ввімкнути світло, як він уже рвонув її блузку.

— Заради Бога, дай мені розстебнути…

— До біса це.

Він раптом зірвав її, сіпнувши ззаду. Тканина роздерлася з різким тріском. Один ґудзик відлетів і тепер блищав з голої дерев’яної підлоги. До них неясно долинала музика барного піаніно, і будівля злегка вібрувала від незграбних танців завзятих фермерів, і водіїв, і мельників, і офіціанток, і перукарок, і пацанів та їхніх міських подружок із Вестовера й Льюїстона.

— Чуєш…

— Тихо.

Він дав їй такого ляпаса, що голова закинулася назад. Вона обпекла його спокійним, убивчим поглядом.

— Це кінець, Біллі. — Вона відступила назад. Її груди переповнювали станик, у пласкому животі пульсувало, довгі ноги в джинсах звужувалися донизу; але вона відступила до ліжка. — Усе скінчено.

— Аякже, — сказав він і стрибнув до неї, і вона вдарила його кулаком, на диво сильно і влучно — просто в щоку.

Він випростався й легко сіпнув головою.

— Ти мені ліхтаря засвітила, курво.

— Я тобі ще дам.

— Ще й як даси.

Вони зиркали одне на одного й важко дихали. Тоді він почав розстібати сорочку, а на його обличчі зародилася вузенька усмішка.

— Нам вдалося, Чарлі. Нам справді вдалося. — Він називав її «Чарлі», коли був нею задоволений. Здавалося, думала вона, подумки холодно посміхнувшись, це в нього таке звичне слівце, що означає «хороша дірка».

Вона відчула, як на обличчі з’являється маленька посмішка, і трохи розслабилася — саме в ту мить він ляснув її по щоці своєю сорочкою й кинувся на неї, буцнувши головою в живіт, наче цап, і перекинувши її на ліжко. Пружини завищали. Вона безсило гупала кулаками по його спині.

— Злізь із мене! Злізь із мене! Злізь, кажу, амбал обісраний!

Він либився до неї, а тоді швидко і рвучко сіпнув — і застібка на її джинсах розірвалася, вивільнивши стегна.

— Покличеш татка? — сопів він. — От що ти зробиш? Га? Так і зробиш, друзяко Чакі? Покличеш свого татуся, старого страшного юриста-туриста? Га? А знаєш, я б і з тобою таке зробив. Скинув би відро на твою всрану макітру. Знаєш таке? Знаєш? Свиняча кров для свині, так? Прямо на твою розперевсрану макітру. Ти…

Вона раптом припинила опиратися. Він зупинився й глянув на неї. У неї на обличчі з’явилася дивна посмішка.

— Ти хотів цього з самого початку, так? Ти, жалюгідна торба з лайном. З самого початку, правда? Ах ти ж мале дрібнокаліберне безверхе засмоктане дике падло.

Він повільно й дико вискалився.

— Не має значення.

— Ні, — сказала вона. — Не має значення. — Раптом її посмішка зникла, а на шиї виступили жили — вона харкнула йому в обличчя.

Вони поринули в червону брутальну безпам’ять.

Унизу гупала й пищала музика («Я ковтаю білі пігулочки і від них не стуляю повік, / Я в дорозі вже шостий день, але сьогодні вернуся домів»[17]), кантрі й вестерн, на все горло, дуже гучно, дуже фальшиво, гурт із п’яти людей у розшитих блискітками ковбойських сорочках і нових ушитих джинсах та з начищеними заклепками, які коли-не-коли витирали суміш поту й тоніку для волосся з лобів і грали на соло-, ритм-, сталевій і добро-гітарі та на барабанах, — ніхто й не почув ані звука сирени, ані першого вибуху, ані другого; а коли злетів у повітря газопровід, музика затихла і хтось заїхав на стоянку й прокричав новини, Кріста з Біллі спали.

Коли Кріста несподівано прокинулася, годинник на нічному столику показував за п’ять хвилин першу. Хтось гатив у двері.

— Біллі! — горлав той хтось. — Уставай. Агов! Агов!

Біллі поворухнувся, перекотився і збив дешевий будильник на підлогу.

— Якого святого? — глухо сказав він і сів. Спину пекло. Ця стерва залишила на ній довгі подряпини. Він майже не зауважив їх раніше, але зараз вирішив, що пошле її додому пішодрала. Просто щоб навчити, хто тут… Його вразила тиша. Тиша. «Кавалер» не зачинявся до другої; власне, Біллі й тепер бачив крізь запилюжене мансардне вікно, як блимала й мерехтіла на вулиці вивіска. Якщо не рахувати невпинного гупання у двері

(щось сталося)

тут було, як на цвинтарі.

— Біллі, ти там? Агов!

— Хто це? — прошепотіла Кріста. Її насторожені очі мерехтіли від блимання неону.

— Джекі Телбот, — задумливо сказав він, а тоді додав голосніше: — Чого тобі?

— Впусти мене, Біллі. Треба побалакать!

Біллі підвівся й голяка подався до дверей. Він відімкнув старомодний гачок і відчинив двері.

Джекі Телбот увірвався всередину. Його очі були дикі, а обличчя замурзане кіптявою. Він саме перехиляв чарки зі Стівом і Генрі, коли за десять хвилин до дванадцятої прилетіла звістка. Вони повернулися до містечка в пристаркуватому відкритому «доджі» Генрі й бачили вибух газопроводу на Джексон-авеню з високої точки огляду на вершечку Цегельного пагорба. Коли Джекі позичив «додж» і поїхав у зворотному напрямку о 00 : 30, руїни міста вже наповнювалися панікою.

— Чемберлен горить, — сказав він до Біллі. — Усе дране містечко. Школи вже нема. Центру нема. Західний край вибухнув од газу. І Карлін-стріт горить. І кажуть, що все зробила Керрі Вайт!

— О Боже, — сказала Кріста. Вона почала вилазити з ліжка й потяглася по свій одяг. — Що вона…

— Помовч, — рівним голосом сказав Біллі, — бо дам по сраці. — Він знову глянув на Джекі й кивнув, щоб той продовжував.

— Її бачили. Багато хто бачив. Біллі, кажуть, вона вся в крові. Вона була на тому всраному випускному… Стів і Генрі не допетрали, але… Біллі, ти… та свиняча кров… то ти…

— Ага, — сказав Біллі.

— О ні. — Джекі привалився спиною до одвірка. У світлі єдиної лампи з коридору його обличчя було хворобливо-жовте. — О Господи, Біллі, все містечко…

— Керрі рознесла все містечко? Керрі Вайт? Гівно ти мелеш. — Він сказав це спокійно, майже вмиротворено. Кріста хутко вдягалась у нього за спиною.

— То визирни у вікно, — сказав Джекі.

Біллі пішов і визирнув. Увесь східний небокрай відкидав багряне світло. Просто на його очах проїхали, завиваючи, три пожежні машини. У світлі вуличних ліхтарів, що позначали стоянку «Кавалера», він прочитав назву міста, до якого вони належали.

— Сучий гад, — сказав він. — Ці машини з Брансвіка.

— Брансвіка? — перепитала Кріста. — Це ж за сорок миль звідси. Не може бути…

Біллі знов повернувся до Джекі Телбота.

— Ну добре. Що сталося?

Джекі похитав головою.

— Ніхто ще не зна. Почалось у школі. Керрі з Томмі Россом стали Королем і Королевою, і хтось наче облив їх кров’ю з відер, і вона злиняла. Тоді школа загорілась, і кажуть, що ніхто не вибрався. Потім рвонула «Амоко», а далі — «Мобіл» на Саммер-стріт…

— «Сітґо», — виправив Біллі. — Там «Сітґо».

— Та яка нахер різниця! — закричав Джекі. — То була вона — в кожному місці, де щось трапилося, то була вона! І ті відра… ніхто з нас не вдягав рукавиць…

— Я про це подбаю, — сказав Біллі.

— Ти не врубаєшся, Біллі. Керрі…

— Чухай звідси.

— Біллі…

— Чухай, бо я тобі зламаю руку й запхну до рота.

Джекі сторожко позадкував до дверей.

— Іди додому. Ні з ким не балакай. Я зараз про все подбаю.

— Добре, — сказав Джекі. — Окей, Біллі. Я просто подумав…

Біллі грюкнув дверима.

Кріста накинулася на нього в ту ж секунду.

— Біллі, що нам робити, та падлюча Керрі, о Господи, що нам роби…

Біллі дав їй ляпаса, приклавшись усією рукою, збивши дівчину на підлогу. Кріста якусь мить оглушено сиділа, розчепірившись, а тоді затулила обличчя долонями й зашморгала носом.

Біллі вдягнув штани, футболку, черевики. Тоді пішов до пощербленого керамічного рукомийника в кутку, клацнув світлом, намочив голову й почав зачісувати волосся, нахилившись уперед, щоб бачити своє зображення в старезному заляпаному дзеркалі. За його спиною сиділо на підлозі викривлене й хвилясте відображення Крісти, яке витирало кров з розбитої губи.

— Я скажу тобі, що ми зробимо, — почав він. — Ми поїдемо до міста й подивимося на пожежу. А тоді подамося додому. Ти розкажеш любому таточку, що коли воно сталося, ми сиділи в «Кавалері» й пили пиво. Я скажу своїй матусі те саме. Врубаєшся?

— Біллі, а твої відбитки? — спитала вона. Її голос звучав приглушено й незадиристо.

— Їхні відбитки, — сказав він. — Я був у рукавицях.

— А вони не розкажуть? — спитала вона. — Якщо поліція їх допитуватиме…

— Аякже, — сказав він. — Розкажуть. — Закручені пасма лежали майже бездоганно. Вони виблискували у світлі обсидженого мухами тьмяного плафона, як вихрики в товщі води. Його обличчя було спокійне й безтривожне. Він зачесався бувалим гребінцем, на який налипли грудки олії для волосся. То був батьків подарунок на його одинадцятий день народження, і в ньому досі не зламався жоден зубчик. Жоден.

— Може, ніхто й не знайде тих відер, — сказав він. — А як знайдуть, може, відбитки на них і не проявляться. Хтозна. Але якщо Дойл візьме хоч котрогось із них, я чухну до Каліфорнії. А ти роби що хочеш.

— Ти візьмеш мене з собою? — спитала вона, дивлячись на нього з підлоги благальними очима. Її губа розбухла до негроїдних розмірів.

Він усміхнувся.

— Може, й візьму. — Але він не збирався її брати. Тепер уже ні. — Ходи. Поїдемо до міста.

Вони спустилися й пройшли порожньою танцювальною залою, де стільці так і стояли відіпхнуті, а на столиках видихувалося пиво.

Виходячи через пожежні двері, Біллі сказав:

— Тут усе одно було паскудно.

Вони сіли в його машину, і Біллі завів двигун. Коли він увімкнув фари, Кріста закричала, притуливши скручені в кулаки долоні до обличчя.

Біллі відчув те саме: щось дивне в голові

(керрі керрі керрі керрі)

чиюсь присутність.

Десь за сімдесят футів[18] перед ними стояла Керрі.

Яскраві промені фар показали її в гидких чорно-білих тонах із фільму жахів. Її обліпило згустками крові, що повільно стікала донизу. Немала кількість тієї крові тепер була вже її власною. Ручка м’ясного ножа й досі стирчала з плеча, а сукня вкрилася брудом і плямами від трави. Більшу частину шляху з Карлін-стріт вона півпритомно проповзла, щоб знищити цю придорожню… певно, ту саму, що призвела до її фатального зачаття.

Вона постояла, викинувши руки вперед і хитаючись, як екстрасенс на сцені, а тоді непевною ходою подалася в їхній бік.

Усе сталося за крихту секунди. Кріста не встигла докричати свій перший крик. Біллі мав хороші рефлекси, і його реакція була миттєва. Він поставив низьку передачу, різко зняв ногу зі зчеплення і втопив газ.

Шини «шевроле» завищали на асфальті, і машина рвонула вперед, як старий страшний людожер. Постать у лобовому склі більшала, і присутність у голові ставала дедалі

(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)

гучнішою

(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)

наче радіо, яке накручують на повну гучність. Час ніби замкнувся навколо них рамкою, і в якусь мить вони застигли у своєму русі: Біллі

(КЕРРІ наче собак КЕРРІ наче триклятих собак КЕРРІ хотів би я брюсі КЕРРІ щоб це був КЕРРІ ти)

і Кріста

(КЕРРІ господи не вбивай її КЕРРІ не хотіла вбивати її КЕРРІ біллі я КЕРРІ не хочу КЕРРІ цього бачити КЕ)

і сама Керрі

(бачу кермо машина кермо педаль газу кермо я бачу КЕРМО о господи моє серце серце серце)

І Біллі раптом відчув, як машина перейшла на чужий бік, ожила, зазміїлася в його руках. «Шеві» вильнула, описала димне півколо, проревівши трубами, і раптом обшита дошками стіна «Кавалера» почала наростати перед ними, і

(ось)

вони ввігналися в неї на сорока милях, до самого кінця прискорюючись, і дерев’яні уламки розлетілися довкола неоновим вибухом. Біллі жбурнуло вперед, і кермова колонка проштрикнула його. Крісту кинуло на приладову панель.

Бензобак тріснув, навколо задньої частини авто почало збиратися в калюжу пальне. Тоді в неї впав уламок вихлопної труби, і бензин розцвів полум’ям.

Керрі лежала на боці з заплющеними очима й важко хекала. Їй пекло в грудях.

Вона почала виповзати зі стоянки без жодної думки про мету чи напрямок.

(мамо мені шкода все пішло не так о мамо будь ласка будь ласка мені так болить мамо що мені робити)

І раптом усе ніби втратило значення, про все можна було б забути, якби їй вдалося перевернутися, перевернутися й глянути на зірки, перевернутися, разочок глянути й померти.

Отак Сью і знайшла її о другій ночі.

Коли шериф Дойл відпустив її, Сью пройшла вулицею й присіла на сходинку чемберленської пральні. Вона дивилась у вогнисте небо й не бачила його. Томмі помер. Вона зрозуміла й прийняла це зі страхітливою легкістю.

І все це зробила Керрі.

Вона гадки не мала, як дізналася про це, але ця впевненість була така ж непогрішима й правильна, як арифметика.

Минув час. Яка різниця? Макбет зарізав сон, а Керрі зарізала час. Непогано. Дотепно. Сью скорботно всміхнулася. Чи стане це кінцем для нашої героїні, маленької міс Солодкі Шістнадцять? Тепер можна не хвилюватися про заміський клуб і Чистий Садок. Ніколи. Їх не стало. Згоріли. Хтось пробіг повз неї, белькочучи про пожежу на Карлін-стріт. От і добре. Томмі не стало. А Керрі пішла додому вбивати матір.

(???????????)

Вона рвучко випросталась і глипнула в темряву.

(???????????)

Вона не розуміла, звідки знає про це. Це анітрохи не нагадувало нічого з того, що вона коли-небудь у житті читала про телепатію. У голові не з’являлись образи, не блимали одкровення, а було тільки прозаїчне знання; так знають про те, що за весною йде літо, що від раку можна померти, що матір Керрі вже нежива, що…

(!!!!!)

Її серце глухо билося в грудях. Нежива? Вона зважила своє знання про цю подію, намагаючись не звертати уваги на той настирний факт, що дізнаватися про щось із нічого дуже дивно.

Так, Марґарет Вайт мертва. Щось із серцем. Але вона вдарила Керрі ножем. Керрі сильно поранена. Вона… Більше нічого.

Сью підвелася й побігла назад до материної машини. Через десять хвилин вона зупинилася на розі Бранч-стріт і Карлін-стріт, котра саме горіла. Тут ще не було машин, які б боролися з вогнем, але хтось наставив козлів для пиляння дров з обох боків вулиці й кіптявих та димних олійних ламп, що підсвічували знак із написом:

НЕБЕЗПЕЧНО! ВИСОКА НАПРУГА!

Сью пройшла навпростець через два двори й пробилася крізь набухлу бруньками живу огорожу, що пошкрябала її короткими стирчаками. Вона опинилася за одне подвір’я від будинку Вайтів і рушила до нього.

Будинок палав, на даху танцювало полум’я. Годі було й думати про те, щоб якось підійти ближче й зазирнути всередину. Але в яскравому світлі вогнища дівчина побачила дещо краще: слід із пролитої Керрі крові. Вона пішла по ньому, опустивши голову, проминула більші калюжі, де Керрі переводила подих, тоді продерлася крізь іншу огорожу, через задні подвір’я будинків по Віллов-стріт, а потім крізь незабудовану ділянку, порослу чахлими сосенками й дубками. За нею була коротка, немощена доріжка — заледве не стежка, — що звивисто вибиралася на підйом праворуч, віддаляючись від траси 6.

Вона зупинилася, коли її з нещадною в’їдливою силою раптом уразив сумнів. Що, як вона її знайде? Що тоді? Серце зупиниться? Одяг загориться? Вона втратить контроль над тілом і буде змушена вийти на дорогу під колеса легковика чи пожежної машини? Її особливе знання підказувало, що Керрі здатна на все це.

(знайти полісмена)

Вона коротко посміялася з цього й сіла на росяну траву. Вона вже знайшла була полісмена. І навіть якщо припустити, буцімто Отіс Дойл їй повірив, що тоді? Вона уявила картину, в якій сотня відчайдушних шукачів оточують Керрі, вимагаючи її кинути зброю і здатися. Керрі покірно піднімає руки, знімає голову зі своїх пліч і вручає її шерифові Дойлу, котрий сумлінно кладе ту голову в плетений кошик із написом «Для речових доказів».

(і томмі помер)

Ну, ну. Вона заплакала. Поклала обличчя в долоні й заридала в них. Вітерець промайнув ялівцевими кущами на вершечку пагорба. Трасою 6 промчали з виттям інші пожежні машини, схожі на велетенських червоних гончаків на нічному полюванні.

(місто от-от згорить ох)

Вона гадки не мала, як довго так просиділа й напівпритомно проплакала. Навіть не розуміла, що рухалася слідами Керрі, які ведуть до «Кавалера», — не більше, ніж людина усвідомлює процес дихання, доки не зверне на нього уваги. Керрі важко поранена й наразі рухається вперед виключно на нелюдській рішучості. До «Кавалера» три милі, навіть навпростець, як рухалася Керрі. Сью

(побачила? подумала? яка різниця)

як Керрі впала в струмок і вибралася з нього, як вона здригалася й тремтіла. Те, що вона ще не спинилася, справді вражало. Але, звісно, це було заради мами. Мама хотіла, щоб вона була Ангеловим Полум’яним Мечем, щоб вона знищила…

(і вона знищить це теж)

Сью знову підвелася й незграбно побігла, покинувши дивитися на кривавий слід. Тепер вона й без нього знала, куди йти.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 164—165):

Незалежно від наших думок про справу Керрі Вайт, вона лишилася в минулому. Зараз уже пора звернутися до майбутнього. Як зазначає Дін Макґаффін у своїй блискучій статті в щорічному альманасі журналу Science, якщо ми цього не зробимо, нам майже напевне доведеться заплатити за цю розкіш — і ціна, скоріш за все, буде високою.

Тут постає колюче моральне питання. Наразі розвиток науки невпинно наближає нас до точного визначення гена телекінезу. Наукове товариство здебільшого припускає (див., наприклад, статтю Бурка і Геннеґана «Думки про виокремлення гена телекінезу й рекомендації щодо контрольованих параметрів» у «Щорічнику мікробіології», Берклі, 1982), що коли буде розроблена процедура тестування, усі діти шкільного віку муситимуть пройти його так само планово, як проходять пробу Манту. Але телекінез — не хвороба, а така сама риса людини, як колір очей.

Якщо телекінез дійсно проявляється як одна з супутніх властивостей пубертатного періоду і якби цей гіпотетичний тест на телекінез проводився під час вступу до першого класу, ми, без сумніву, були б попереджені заздалегідь. Але чи працює в цьому випадку принцип «хто попереджений, той озброєний»? Коли проба Манту позитивна, дитину можна вилікувати або ізолювати. Коли тест на телекінез дасть позитивний результат, у нас немає ліків, окрім кулі в голову. І як можна ізолювати того, чиї здібності одного дня дозволять йому розносити стіни?

І навіть якби таку людину можна було б успішно ізолювати, чи дозволить американський народ забрати в батьків їхню маленьку донечку після першого знаку про початок перехідного віку й замкнути її десь у сховку на решту життя? Навряд чи. Особливо тепер, коли Комісія Вайт зробила так багато, щоб переконати людей у тому, що чемберленський жах був абсолютно випадковий.

Виходить, ми ніби прийшли до того, з чого починали…

Зі свідчень Сьюзен Снелл, даних під присягою перед Комісією з розслідувань штату Мейн (зі звіту Комісії Вайт), стор. 306—472:

П: Отож, міс Снелл, Комісії хотілось би повернутись до Ваших свідчень щодо Вашої зустрічі з Керрі Вайт на стоянці «Кавалера», про яку Ви заявили раніше…

В: Чому ви питаєте про одне й те саме? Я вже розповідала вам двічі.

П: Ми хочемо впевнитися, що всі дані правильні в кожній дета…

В: Хочете впіймати мене на брехні, так? Вважаєте, що я говорю неправду?

П: Ви кажете, що знайшли Керрі десь…

В: Хтось мені відповість?

П: …о 02 : 00 ночі 28 травня. Це так?

В: Я не відповідатиму на жодні питання, доки ви не відповісте на моє.

П: Міс Снелл, ця Комісія уповноважена притягти Вас до відповідальності за неповагу, якщо відмовитеся відповідати на будь-яких підставах, окрім передбачених Конституцією.

В: Мені байдуже, як ви там уповноважені. Я втратила того, кого кохала. Можете тепер кинути мене у в’язницю. Мені однаково. Я… Я… Ох, та ну вас до чорта. Усіх вас — до чорта. Ви намагаєтеся… не знаю, розіп’яти мене чи щось таке. Відчепіться!

(Коротка перерва)

П: Міс Снелл, чи згодні Ви продовжити давати свідчення?

В: Так. Але я не дозволю себе цькувати, пане голово.

П: Звісно ні, юна леді. Ніхто не збирається Вас цькувати. То Ви стверджуєте, що знайшли Керрі на стоянці вказаного шинку приблизно о 02 : 00. Правильно?

В: Так.

П: Як Ви знали точний час?

В: На мені був цей самий годинник, що й зараз.

П: Просто уточнював. Хіба «Кавалер» не розташований за добрі шість миль від місця, де Ви залишили материну машину?

В: Це якщо дорогою. А навпростець десь три.

П: Ви пройшли цю відстань пішки?

В: Так.

П: Раніше Ви засвідчили, буцімто «знали», що наближаєтеся до Керрі. Чи можете Ви це пояснити?

В: Ні.

П: Чи відчували Ви її запах?

В: Що?

П: Чи не йшли Ви на запах?

(Сміх у задніх рядах)

В: Ви зі мною граєтесь?

П: Будь ласка, відповідайте на питання.

В: Ні. Я не йшла на запах.

П: Ви її бачили?

В: Ні.

П: Чули її?

В: Ні.

П: Тоді як Ви могли знати, що вона там?

В: А як знав Том Квілен? Чи Кора Сімар? Чи бідолаха Вік Муні? Як вони всі знали?

П: Міс, відповідайте на питання. Зараз не час і не місце для зухвалості.

В: Але ж вони всі сказали, що «просто знали», хіба ні? Я читала свідчення місіс Сімар у газеті! А гідранти, що самі повідкручувались? І колонки на заправках, що зламали свої замки й увімкнулися? І дроти, котрі зірвалися зі своїх стовпів! І…

П: Міс Снелл, будь ласка…

В: Усе це зафіксовано в матеріалах розслідування цієї Комісії!

П: Ми зараз не про це говоримо.

В: А про що ж тоді? Ви шукаєте правду чи просто відбувайла?

П: Ви заперечуєте, що заздалегідь знали місцеперебування Керрі Вайт?

В: Звісно, заперечую. Який абсурд.

П: Невже? Чому ж абсурд?

В: Ну, якщо ви підозрюєте якусь змову, то це абсурд, бо Керрі вмирала, коли я її знайшла. І то не була легка смерть.

П: Якщо Ви не знали про місце її перебування заздалегідь, то як же вийшли просто до нього?

В: Який же ти дурень! Ти почув бодай трохи з того, що тобі розповідали? Усі знали, що то Керрі! Будь-хто міг би її знайти, якби налаштував на це свої думки.

П: Але її знайшов не будь-хто, а саме Ви. Чи можете Ви сказати, чому люди не почали сходитися в те місце звідусіль, як металева стружка, притягнута магнітом?

В: Вона швидко слабнула. Мабуть… ділянка її впливу зменшувалася.

П: Гадаю, Ви погодитеся, що це малообґрунтоване припущення.

В: Звісно, так. На тему Керрі Вайт усі наші припущення малообґрунтовані.

П: Нехай буде по-вашому, міс Снелл. А тепер, якби ми розглянули….

Спочатку, коли вона вибралася з лугу Генрі Дрейна на насип до стоянки «Кавалера», їй здалося, що Керрі мертва. Її лежача фігура виднілася посередині стоянки й здавалася дивно зжухлою й зіжмаканою. Сью згадала мертвих тварин, яких бачила на трасі 95: бурундуків, бабаків, скунсів, — котрих розчавило ревучими вантажівками й універсалами.

Але в думках і досі відчувалася та присутність, що вперто вібрувала, без кінця повторюючи позивні особистості Керрі Вайт. То була сутність Керрі, гештальт. Зараз вони звучали не пронизливою сурмою, а приглушено й розмито, мірно загасаючи.

Непритомна.

Сью перелізла через поруччя, що обмежувало стоянку, і відчула на обличчі жар пожежі. Будівля «Кавалера» мала дерев’яну основу, і вона жваво зайнялася. На обвуглених рештках авто праворуч від заднього виходу вихилялися язики полум’я. Значить, Керрі зробила це. Сью не пішла дивитися, чи хтось там є. Зараз це не мало значення.

Не чуючи власних кроків через голодне тріщання вогню, вона підійшла до місця, де Керрі лежала на боці. З гірким, приголомшеним жалем Сью глянула на скручене тіло коло своїх ніг. Ручка жорстокого ножа стирчала з плеча Керрі, і дівчина лежала в калюжці крові, частина якої текла з рота. Було схоже на те, що перед тим, як Керрі покинула свідомість, вона намагалася перевернутися на спину. Здатна починати пожежі, зривати електричні дроти, здатна вбивати мало не самою думкою; не здатна перевернутися на спину.

Сью стала на коліна, взяла її за руку й інше плече і обережно перевернула.

Керрі глухо застогнала, повіки затріпотіли. Відчуття її присутності в думках Сью загострилося, ніби ментальна картина набирала різкості.

(хто там)

І Сью, не задумавшись, відповіла в такий самий спосіб:

(це я сью снелл)

Але потреби продумувати своє ім’я не було. Думка про саму себе не була ані словами, ані картинками. Це усвідомлення раптом розставило все по місцях, зробило його справжнім, і співчуття до Керрі прорвалося крізь пелену її шоку.

Керрі, з відсутнім, притупленим осудом:

(ви підманули мене ви всі мене підманули)

(керрі я навіть не знаю що сталося що з томмі)

(ви підманули мене це сталося обман обман обман о гидка витівка)

Суміш образів та емоцій була невимовно разюча. Кров. Сум. Страх. Останній брудний жарт у довгому ланцюжку брудних жартів: вони спалахували в запаморочливій послідовності, від чого безпорадні думки Сью безнадійно затуманилися. Тепер вони поділяли жахливу повноту абсолютного знання.

(керрі не треба не треба боляче)

А зараз дівчата кидалися прокладками, гукали, сміялись, і обличчя Сью відбилося в її власних думках: огидне, карикатурне, з величезним ротом, жорстоко прекрасне.

(дивись на всі брудні жарти дивись на моє життя один довгий брудний жарт)

(подивись керрі зазирни в мене)

І Керрі зазирнула.

Відчуття було страхітливе. Її думки й нервова система стали бібліотекою, яку читач із відчайдушною потребою похапцем продивлявся, легенько проводив пальцями по полицях з книжками, брав деякі до рук, продивлявся їх, сканував, ставив назад, деякі впускав на підлогу, від чого сторінки дико тріпотіли

(уривки тут я ще дитина ненавиджу татко ох мама розкриті губи ох зуби боббі штовхнув мене ох коліно машина хочу кататися їдемо до тітки сесилії мамо ходи я попісяла)

на вітрах пам’яті; далі, далі, нарешті досягнувши полиці з написом ТОММІ й підзаголовком ВИПУСКНИЙ. Книжки махом розкривалися, спалахи переживань, примітки на полях, написані ієрогліфами емоцій, складнішими, ніж ті, що на Розеттському камені.

Вона дивилася. Знайшла більше, ніж Сью сама підозрювала: любов до Томмі, заздрість, егоїзм, потреба підкорити його своїй волі, щоб він запросив Керрі, відраза до самої Керрі,

(могла б краще дбати про себе виглядає як СТРАШНА ЖАБА)

ненависть до міс Дежарден, ненависть до себе самої.

Але жодних лихих намірів щодо самої Керрі, жодних планів вивести її на видноту й там знищити.

Гарячкове відчуття того, що її ґвалтують у власному найтаємнішому сховку, почало спадати. Вона відчула, як Керрі вийшла, слабка й виснажена.

(чого ти просто не дала мені спокій)

(керрі я)

(мама була б жива я вбила маму хочу до неї ох болить у грудях болить у плечі ох ох ох хочу до мами)

(керрі я)

Вона не могла завершити цю думку, не мала чим її доповнити. Сью раптом захопив жах, а ще гіршим було те, що вона ніяк не могла його означити: скривавлена дивачка на заляпаному мастилом асфальті раптом здалася їй безглуздою й страшною у своєму болі й смерті.

(о мамо мені страшно мамо МАМО)

Сью намагалася віддалитися, від’єднати свою свідомість, щоб не порушити приватності бодай останніх хвилин Керрі, але не могла. Вона почувалася так, ніби вмирала сама, і їй не хотілося дивитися цей анонс власного неминучого кінця.

(керрі ПУСТИ МЕНЕ)

(мамо мамо мамо оооооооооооооо ОООООООООО)

Внутрішній крик наріс до фанфарного, неможливого крещендо, а тоді раптом затух. Сью здалося, ніби вона якусь мить бачила, як вогник свічки з неймовірною швидкістю зникає в довгому чорному тунелі.

(вона помирає о боже я відчуваю як вона помирає)

А тоді вогник зник, і останньою свідомою думкою стало

(мамо вибач де)

а тоді вона обірвалась, і Сью залишилась налаштована на порожню, дурну частоту, на якій гули фізичні нервові закінчення, що помиратимуть іще кілька годин.

Сью поспотикалася до краю стоянки, тримаючи руки перед собою, наче сліпа. Вона наскочила на поруччя на рівні свого коліна, перелетіла через нього й скотилася з насипу. Тоді зіп’ялася на ноги й подалася полем, яке затягувало білими клаптями містичного приземного туману. У загальній нічній нерухомості кричав пугач

(поховав поховав хтось помирає)

і бездумно галасували цвіркуни.

Вона побігла, повітря наповнювало всі груди, вона побігла від Томмі, від пожеж і вибухів, від Керрі, але перш за все — від кінцевого жаху — тієї останньої ясної думки, яку швидко змило в чорний тунель вічності, яка лишила по собі тільки порожнє, тупоголове шипіння прозаїчної статики.

Післяспалах неохоче почав загасати, лишивши в її думках блаженну прохолодну темряву, яка нічого не знала. Вона сповільнилася, тоді зупинилась і відчула, як щось почалося. Вона стояла посеред великого імлистого поля, от-от маючи усвідомити.

Її швидке дихання потроху-потроху сповільнювалося, тоді запнулося, ніби забите…

І раптом вилетіло з неї одним заливчастим, обманутим криком.

Коли вона відчула, як її стегнами повільно стікає менструальна кров.

Частина третя. Уламки

ВЕСТОВЕРСЬКА ЛІКАРНЯ

ЛІКАРСЬКЕ СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ

Ім’я: Керіетта Н. Вайт Ким заповнено: RM

Адреса: Карлін-стріт, 47,Чемберлен, Мейн, 02249

Реанімаційна палата: ні Машина швидкої допомоги: № 16

Надана допомога: не надавалася, померла до прибуття

Час смерті: 28 травня 1979 р., 02 : 00 (прибл.)

Причина смерті: кровотеча, шок, коронарна оклюзія та/або (можл.) коронарний тромбоз

Ким упізнана: Сьюзен Д. Снелл

Бек-Чемберлен-роуд, 19, Чемберлен, Мейн, 02249

Найближчий родич: немає

Тіло видане: штату Мейн

Черговий лікар: Гарольд Кюблер

Патологоанатом: FM

Зі стрічки національних новин Associated Press, 5 червня 1979 р.:

ЧЕМБЕРЛЕН, ШТАТ МЕЙН

ОФІЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА ПОВІДОМЛЯЮТЬ ПРО 409 ЗАГИБЛИХ І 49 ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ ВНАСЛІДОК ПОДІЙ У ЧЕМБЕРЛЕНІ. РОЗСЛІДУВАННЯ СТОСОВНО КЕРІЕТТИ ВАЙТ І ЇЇ ТАК ЗВАНОГО ТЕЛЕКІНЕТИЧНОГО ФЕНОМЕНА ТРИВАЄ НА ФОНІ ПОШИРЕНИХ ЧУТОК ПРО ТЕ, ЩО РОЗТИН ТІЛА ЮНОЇ ВАЙТ ВИЯВИВ ПЕВНІ НЕЗВИЧНІ УТВОРЕННЯ В ПІВКУЛЯХ І МОЗОЧКУ ГОЛОВНОГО МОЗКУ. ГУБЕРНАТОР ШТАТУ ПРИЗНАЧИВ НЕЗАЛЕЖНУ КОМІСІЮ ФАХІВЦІВ ДЛЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ОБСТАВИН ТРАГЕДІЇ. КІНЕЦЬ.

5 ЧЕРВНЯ 0303Н АР

З газети Lewiston Daily Sun, неділя, 7 вересня (стор. 3):

НАСЛІДКИ ТЕЛЕКІНЕЗУ: ОБГОРІЛА ЗЕМЛЯ ТА ОБГОРІЛІ СЕРЦЯ.

ЧЕМБЕРЛЕН — Випускний вечір уже став історією. Багато віків мудреці запевняли нас, що час лікує все, але рани, яких зазнало містечко на заході Мейну, можуть виявитися фатальними. Житлові квартали в його східній частині так і стоять під охороною величних дубів, які несуть свою варту вже двісті років. Охайні будиночки в стилях «сільничка» і «ранчо» на Морін-стріт і Цегельному пагорбі такі самі чепурні й непошкоджені. Але ця новоанглійська пастораль межує з почорнілим і розтрощеним центром, і на багатьох галявинках перед охайними будинками стоять знаки «ПРОДАЄТЬСЯ». Ті ж оселі, в котрих ще живуть, позначені траурними віночками на дверях. Яскраво-жовті фургони транспортної компанії Allied і помаранчеві U-Haul різних розмірів нині стали на вулицях Чемберлена звичними.

Основний промисловий об’єкт містечка, Чемберленська швейна фабрика, стоїть на своєму місці — вогонь, що вирував у містечку впродовж тих двох травневих днів, оминув її. Та вже з 4 червня тут працюють тільки в одну зміну, причому президент фабрики Вільям Чембліс вважає подальше скорочення персоналу більш ніж вірогідним. «У нас є замовлення, — сказав Чембліс, — але неможливо утримувати фабрику без людей, що наповнювали б її щоранку, а в нас їх немає. З 15 серпня мені принесли тридцять чотири заяви. Єдиний вихід, що я його наразі бачу, — закрити цех фарбування й віддавати цю роботу стороннім підрядникам. Нам зовсім не хочеться скорочувати людей, але справа переходить у площину фінансового виживання».

Роджер Фірон прожив у Чемберлені двадцять два роки, вісімнадцять із яких працює на фабриці. За цей час він зробив кар’єру від пакувальника другого розряду, що заробляв сімдесят три центи за годину, до керівника цеху фарбування тканин; проте перспектива втратити роботу його, на диво, не хвилює. «Я втратив би дуже добру платню, — сказав Фірон. — Таким не можна легковажити. Ми з жінкою вже обговорили це. Ми могли б продати будинок — він коштує ніяк не менше ніж двадцять тисяч доларів. І хоч навряд чи знайдемо того, хто заплатить бодай половину, ми, певно, все одно виставимо його на продаж. Яка різниця — нам тепер не дуже хочеться жити в Чемберлені. Називайте це як хочете, але Чемберлен для нас зіпсований».

Фірон такий не один. Генрі Келлі, який торгував тютюном і газованою водою в крамниці під назвою «Фрукти Келлі», доки в той випускний її не зрівняло з землею, не має наміру її відновлювати. «Дітей не стало, — знизує плечима він. — Якби я знову відкрився, то бачив би привидів минулого в кожному кутку магазину. Я заберу страхову виплату й переїду до Сент-Пітерсберга».

Через тиждень після того, як торнадо 54-го року проклало свій смертоносний і руйнівний шлях через Ворчестер, повітря там аж повнилося звуками молотків, запахом свіжої деревини й духом оптимізму та людської стійкості. Цієї осені в Чемберлені такого нема й сліду. Головну вулицю очистили від уламків — і на цьому майже все. Обличчя на вулицях здебільшого повні приглушеної безнадії. У «Френковому барі», що на розі Саліван-стріт, чоловіки мовчки п’ють пиво, а жінки виповідають одна одній своє горе і втрату по задніх подвір’ях. Чемберлен оголосили зоною лиха, і на відбудову ділового району, що мало би допомогти містечку знову стати на ноги, виділено бюджетні кошти.

Але основна ділова активність у Чемберлені вже чотири місяці пов’язана здебільшого з похованнями.

Загибель чотирьохсот сорока людей підтверджена, ще вісімнадцять досі вважаються зниклими безвісти. І шістдесят семеро з-поміж загиблих училися в старшій школі Юена у випускних класах. Певно, саме це передусім так знекровило Чемберлен.

Їх поховали 1 і 2 червня за три групові церемонії. Поминальну службу справили 3 червня на міській площі, і то була найзворушливіша церемонія, яку бачив ваш репортер за все життя. Кількість учасників сягнула кількох тисяч, і всі присутні завмерли, коли шкільний оркестр, що порідшав з п’ятдесяти шести до сорока, зіграв шкільний гімн і траурну мелодію на сурмі.

Наступного тижня в сусідній Моттонській академії провели похмуру церемонію випуску, але випускників залишилося тільки п’ятдесят два. Генрі Стемпел, який промовляв від імені учнів, заплакав посеред свого виступу й не зміг його продовжити. Того вечора ніхто не проводив випускних вечірок — старшокласники просто розібрали дипломи й пішли додому.

Минало літо, а катафалки так і їздили вулицями, бо час від часу знаходили нові тіла. Декому з місцевих жителів здавалося, що кожного дня струп з їхньої рани здирався й вона кровоточила, немов свіжа.

Хто з цікавості приїздив до Чемберлена минулого тижня, той бачив містечко, дух котрого ніби зламала остання стадія раку. Кілька людей із загубленим виглядом бродять між рядами супермаркету. Церква конгрегаціоналістів на Карлін-стріт зникла, поглинута вогнем, але цегляна католицька церква на Елм-стріт і струнка церква методистів на дальшому кінці Мейн-стріт, хоч і обпечені пожежею, стоять непошкоджені. Та до них мало хто ходить. Літні й досі сидять на лавках на площі коло ратуші, але шахи й навіть розмови їх не дуже цікавлять.

Загальне враження таке, що містечко готується до смерті. Нині мало сказати, що Чемберлен уже не буде таким, як колись. Правдивіше сказати, що Чемберлена вже ніколи не буде.

Уривок із листа директора Генрі Ґрейла до Пітера Філпота, куратора школи, від 9 червня:

…і тому я вважаю, що не маю права продовжувати працювати на нинішній посаді, адже відчуваю, що такої трагедії можна було уникнути, якби я був далекогляднішим. Прошу Вас прийняти мою заяву про звільнення з 1 липня, якщо дата влаштує Вас і Ваших колег…

Уривок із листа Рити Дежарден, викладачки фізичного виховання, до директора Генрі Ґрейла від 11 червня:

…повертаю Вам свій контракт. Мені здається, що я радше вб’ю себе, аніж знову коли-небудь викладатиму. Ночами я думаю: «Якби ж я підтримала ту дівчинку, якби ж, якби…»

Напис на знаку, встановленому на галявині майданчика, де стояв будинок Вайтів:

КЕРРІ ВАЙТ ГОРИТЬ ЗА СВОЇ ГРІХИ

ІСУС НІКОЛИ НЕ ХИБИТЬ

З книги «Телекінез: аналіз і наслідки» (щорічний альманах журналу Science за 1981 рік) авторства Діна Д. Л. Макґаффіна:

У підсумку хотілося б вказати на серйозний ризик, який несуть у собі дії владних структур, котрі намагаються замести справу Керрі Вайт під килим — зокрема, мова йде про так звану «Комісію Вайт». Прагнення політиків подати телекінез як явище, що трапляється раз у житті цілого покоління, легко зрозуміти, але неможливо прийняти. З точки зору генетики, вірогідність його повторного прояву складає 99 відсотків. Треба вже зараз готуватися до того, що може статися…

Із «Тлумачного словника сленгу для батьків» авторства Джона Р. Кумбза (Нью-Йорк, The Lighthouse Press, 1985), стор. 73:

Керроризувати — (1) спричиняти насильство або руйнування, паніку, хаос; (2) учинити підпал (пох. від Керрі Вайт, 1963—1979).

Із «Вибуху з тіні» (стор. 201):

У попередніх розділах уже згадано сторінку зі шкільного зошита Керрі Вайт, на якій раз по раз, ніби у відчаї, переписано строфу відомого рок-поета шістдесятих Боба Ділана.

Мабуть, доречно завершити цю книгу кількома рядками з іншої пісні Ділана, які могли б слугувати Керрі за епітафію: «Я хотів би написати таку просту мелодію, / щоб урятувати тебе, мила пані, від божевілля, / щоб вона тебе заспокоїла й приспала біль / від твоєї непотрібної мудрості…»[19]

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 98):

На цьому моя книжечка закінчується. Сподіваюся, вона добре продаватиметься — тоді я зможу переїхати кудись, де мене ніхто не знатиме. Я хочу обдумати все й вирішити, що робити від сьогоднішнього дня до того часу, коли мій вогник зникне на тому кінці довгого чорного тунелю…

Із висновку Комісії з розслідувань штату Мейн стосовно подій 27—28 травня в Чемберлені:

…тому ми мусимо зробити висновок, що в той час, як розтин об’єкта дослідження вказує на певні відмінності на клітинному рівні, котрі можуть свідчити про наявність певних паранормальних здатностей, причин вважати, що повторення таких подій вірогідне чи навіть можливе, наразі немає…

Уривок з листа Амелії Дженкс, Роял-Ноб, штат Теннессі, до Сандри Дженкс, Мейкон, штат Джорджія, від 3 травня 1988 року:

…а твоя мала племінниця росте як з води, і вона ого яка велика для своїх двох рочків. У неї таткові блакитні очі й моє біляве волосся, але воно мабудь потемнішає. Вона страшно гарненька, і коли вона спить, я іноді думаю, що вона дуже-дуже схожа на нашу мамцю.

На днях, коли вона гралася на землі за будинком, я потихеньку підібралася до неї й побачила таку сміхоту! Енні гралася з братовими кульками, та тільки вони рухалися геть самі. Енні гигикала й сміялася, але я троха злякалась. Деякі кульки літали вгору і вниз. Я згадала про бабцю, пам’ятаєш коли по Піта прийшли копи, а їхні пістолети вилетіли їм з рук, а бабця собі реготалася? І як вона гойдала своє крісло навіть тоді, коли в ньому не сиділа? Гірко мені було думать про це. Я так надіюся, що серденько не хвататиме як у бабці, пам’ятаєш?

Ну, мені тре’ йти пораться. Передавай вітання Ріку, бережися й присилай фотки, коли зможеш. А наша Енні страшно гарнюня, в неї оченята блищать як ті ґудзики. Колись вона точно доможиться усього, чого захоче.

З любов’ю,

Мелія

Примітки

1

Jay Cee — представники спільноти «молодих лідерів» у бізнесі й суспільних справах, від абревіатури JC (Junior Chamber), назви організації такої молоді. (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

Мортімер Снерд — наручна лялька артиста-черевомовця Едґара Берґена, простакуватий провінційний персонаж.

(обратно)

3

Слова з пісні «Just Like A Woman» Боба Ділана.

(обратно)

4

Газований напій із коренеплодів і трав.

(обратно)

5

≈ 34,6°С.

(обратно)

6

≈ 45 кг.

(обратно)

7

Мері Меллон (1869—1938), відома як «Тифозна Мері» — перша людина в США, визнана безсимптомним носієм черевного тифу. Працюючи кухаркою в різних родинах, спричиняла в них спалахи цього захворювання. Відома небажанням визнавати свій зв’язок зі спалахами хвороби або змінювати рід занять навіть після трирічного примусового карантину. Загалом за час роботи кухаркою заразила 51 людину, троє з яких померли.

(обратно)

8

≈ 4 кг.

(обратно)

9

National Honor Society — американське товариство учнів старших класів шкіл, що має на меті розвивати у своїх учасниках прагнення до навчання й лідерство, заохочувати суспільно корисну діяльність і поліпшувати моральні якості.

(обратно)

10

Відсилання до бойових кличів американських солдатів в азіатських кампаніях ХХ століття (конґи — в’єтнамці, ґуки — корейці).

(обратно)

11

Сила — в міфологічних уявленнях полінезійських народів.

(обратно)

12

Слова з пісні «Party Lights» 1962 року американської r&b-співачки Клодін Кларк.

(обратно)

13

Американський карикатурист, інженер і винахідник, автор серії коміксів, що змальовували дуже складні пристрої, призначені для виконання найпростіших завдань, які пізніше будуть названі «машинами Ґолдберґа».

(обратно)

14

Дон Маклін — американський співак і автор пісень, найбільше відомий хітом «American Pie» (1971).

(обратно)

15

Едді Кентор (1892—1964) — американський актор, співак, автор пісень і танцюрист.

(обратно)

16

Coconut Grove — бостонський нічний клуб, де 28 листопада 1942 року сталася пожежа, у якій загинули 492 особи й ще кілька сотень були поранені.

(обратно)

17

Слова з пісні «Six Days on the Road», найбільш відомої у виконанні кантрі-співака Дейва Дадлі.

(обратно)

18

≈ 20 м.

(обратно)

19

Слова з пісні Боба Ділана «Tombstone Blues».

(обратно)

Оглавление

Частина перша. Кривава забава

Частина друга. Випускний

Частина третя. Уламки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg