«Бабай»

Бабай (fb2) - Бабай 1103K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Борис Левандовский

Борис Левандовський Бабай Роман і повісті

Бабай

Чомусь прийнято вважати, що дитячі страхи — просто витвір нешкідливої фантазії. Але це — велика помилка…

Н. Левшиць. Дитинство, квиток до таємничої держави

Бука-злюка причвалав —

Тоню з Дмитриком забрав.

Знову він прийде, кудлатий…

Із маловідомої дитячої лічилки

Пролог

Хлопчикові було п’ятнадцять років, але його вже встигли звинуватити в нелюдськи жорстокому вбивстві його молодшої сестри і визнати безумцем. Він намагався пояснити всім цим дорослим, що відбулося насправді, проте пояснення тільки шкодили. Він не вбивав свою сестру — він її по-справжньому любив. І божевільним не був. Але ті, котрі могли б допомогти, ніц не хотіли слухати…

Сестру Вероніку задушила потвора, яка вилізла з-під його ліжка, і потім кілька разів намагалася убити вві сні його самого.

Провина хлопчика була тільки в тому, що він легковажно перейшов незриму межу. А потім стало пізно… До цього історії про монстрів, що ховаються в потайних закутках спалень і нападають уночі на дітей, були його захопленням. Здавалося, він міг вигадувати їх безкінечно. І тому — розповідав, розповідав, а жах в очах Вероніки був для нього найжаданішою похвалою. Поки не з’явилося чудовисько.

Того злопам’ятного вечора батьків не було вдома.

Усе відбулося на очах у хлопчика. А він не зміг врятувати сестру від кудлатої потвори, яку сам викликав силою страху Вероніки. Тому що до смерті злякався.

Дівчинці було п’ять років…

Він узяв кілька чистих аркушів і олівець. Решту життя, швидше за все, доведеться провести в психіатричній лікарні. Ці останні дві чи три години вдома без нагляду — щедрий дарунок долі. Але часу обмаль, незабаром за ним прийдуть. Зараз остання можливість коли-небудь знайти того, хто йому повірить. І навіть урятувати чиєсь життя. Можливо, тоді Бог простить йому за Вероніку. Можливо…

Схилившись над столом, він провів рукою по пасмі вибіленого сивиною волосся і почав писати.

Частина I Той, Хто Стукає По Трубах

Обличчя небезпеки, що підстерігає вашу дитину, може мати зовсім немислимого власника.

Н. Левшиць. Дитинство, квиток до таємничої держави

Розділ І Кімната для хлопчика

1

Початок усім цим моторошним подіям, які тривали в житті родини Левшиців близько двох тижнів, поклав переїзд на нову квартиру. Але, якщо точніше, перші ознаки викликали кілька ненавмисних ударів викруткою по трубі центрального опалення — Назар постукав і йому відповіли.

Темноволосий хлопчик із карими очима і щирим веснянкуватим обличчям на ім’я Назар Левшиць стояв посеред великої кімнати, безладно заваленої розібраними меблями та картонними коробками, і дивився у вікно. Із висоти другого поверху йому відкривався незнайомий двір із незнайомим майданчиком, на якому бавилися незнайомі діти. Хтось із них, мабуть, буде його майбутніми друзями. Родина щойно переїхала з іншого району міста, хоча й не дуже віддаленого від нового помешкання, — просто, коли тобі щойно виповнилося вісім, навіть така зовсім коротенька подорож нагадує переїзд до іншої країни.

За його спиною нагромаджувалися речі, перевезені в першу чергу, решта мала прибути незабаром — другим рейсом великої вантажівки. І хлопчику нічого не залишалося робити, як чекати одному в новій квартирі на приїзд батьків, цілком поглинених турботами, і нудьгувати. Усе це відбувалося якраз посередині серпня, був ранок сонячного, але не жаркого літнього дня.

На широкому підвіконні Назар помітив велику стару викрутку з дерев’яною відполірованою ручкою, швидше за все, забуту в метушні старими господарями. Зважив у руці і, знову повернувшись до вікна, без будь-якого наміру постукав масивним руків’ям об чавунне ребро радіатора опалювальної батареї, що була розташована у неглибокій ніші під підвіконням, яке навряд чи сягало Назарові до грудей. Тунн… тунн-тунн… тунн…

Величезний чорний доберман із палицею у зубах вискочив на дитячий майданчик…

І цієї миті по трубі передався стукіт у відповідь — здавалося, наче хтось навмисно чекав на сигнал, щоб відповісти. Хлопчик від несподіванки здригнувся й випустив викрутку.

Він простояв у розгубленні кілька секунд, але, вже нагинаючись, щоб підняти викрутку з підлоги, вирішив: напевно, це йому причулося. Тому що насправді ніхто не міг так швидко відгукнутися — всього за одну чи нехай навіть дві секунди. Однак його серце чомусь закалатало ще сильніше, коли він оглянув ребристий радіатор батареї. Біла олійна фарба, якою той був пофарбований, пожовкла і місцями облупилася; подекуди Назар помітив темні плями, які залишає розплавлений узимку пластилін. У проміжках між колінами батареї зібрався залежаний пил, що місцями звисав з поперечних планок і колихався від непомітного протягу. Здається, звичайна батарея. Чому ж тоді…

Назар повільно підняв викрутку і з якимось дивним передчуттям знову постукав: тунн… тунн… тунн-тунн-туннн…

…Тунн!.. тунн!.. тунн-тунн-туннн-н!.. — одразу відповіла труба. Звук, без сумніву, став значно голоснішим, ніж першого разу, немов той, хто подавав ці сигнали у відповідь (до того ж точнісінько повторюючи ритм ударів Назара), наблизився.

І знову: тунн… тунн… тунн… тунн-тунн…

…Тунн!.. тунн!.. тунн!.. тунн-туннн-н!..

«Хто ж це може бути?» — подумав Назар та, незважаючи на те, що просто перед ним виднівся дитячий майданчик і яскраво світило сонце, йому раптом стало моторошно.

Потім він припустив, що, можливо, де-небудь через два чи три поверхи (або, наприклад, у сусідній квартирі — чому б ні? — до того ж, це легко пояснювало різке посилення звуку: перехід із однієї кімнати до іншої) так само перед вікном стоїть інший хлопчик і стукає у відповідь.

Логічно.

Але… У тому-то й заковика — він чомусь не міг уявити собі цього іншого хлопчика — немов щось у ньому безпідставно, але категорично протестувало проти такого припущення.

Поки Назар ламав голову над цією дилемою, викрутка в його руці раптом вивернулася — і важке руків’я вдарило по радіаторі: тунн-н!..

…ТУНН-Н-НН!!! — миттєва відповідь. Цього разу, здавалося, звуки лунали вже зовсім близько — ледве не в сусідній кімнаті. Назар відступив на кілька кроків від вікна: ліворуч радіатор батареї з’єднувався тонкою трубою з вертикальним стояком, що зникав у підлозі і стелі, а праворуч — через ширшу трубу йшов у стіну, де мав зливатися з радіатором іншої кімнати (всього кімнат у квартирі було дві) — майбутньої дитячої. І, схоже, звук долинав саме звідти, з правого боку. Назарові вперше сяйнула химерна думка, що в квартирі він не сам.

Цієї миті у двері подзвонили, він здригнувся і вже вдруге за ранок випустив викрутку.

Однак, було б занадто несправедливо назвати його за це боягузом — річ у тому, що думки про те, хто міг відповідати йому, відвернули увагу хлопчика від вікна, і він не зауважив, як у двір повільно в’їхала велика машина з останньою партією меблів зі старої квартири. Дзеленчання дзвоника вхідних дверей було для нього несподіванкою.

Ідучи до передпокою, Назар усе-таки зазирнув у меншу кімнату.

Але там, ясна річ, нікого не було.

2

— Ну, куди поставимо твоє ліжко? — поклав велику долоню Назарові на плече батько, кремезний і дуже високий чоловік із виразними рисами широкого вилицюватого обличчя, що років через п’ять-шість почне повторюватися в синові з дивовижною точністю, створюючи омолоджену копію Левшиця-старшого.

— Тепер у тебе є власна кімната. Давай, вирішуй сам.

Усе це відбувалося близько дев’ятої вечора, коли руки нарешті дійшли і до дитячої. Основна частина меблів у більшій кімнаті на той час була вже зібрана й розставлена. З кухні доносилося брязкання посуду, де Валерія Левшиць облаштовувала своє кухарське царство на новому полігоні каструль і сковорідок.

Узагалі-то для Назара цей переїзд був зовсім неочікуваним. Виявилося, що батьки вже давно підшуковували житло з більшою площею за помірну доплату. Адже Назар підростав, і настав час виділити йому окрему кімнату. До того ж справи на роботі в Михайла Левшиця йшли непогано, і йому вдалося взяти позичку. Втім, переїзд був якоюсь мірою несподіваним для усіх, і ще три дні тому ніхто б не подумав, що це трапиться так скоро — так склалися обставини, як казав потім Левшиць-старший.

Звісно, Назар ще не встиг змиритися з думкою про те, що йому доведеться відірватися від усіх старих друзів і почати ходити в іншу школу. Але все ж нова квартира йому сподобалася, а головне — у нього буде тепер власна кімната.

Він збирався було показати батьку, куди слід поставити ліжко, та цієї миті на кухні скрикнула Валерія.

Обоє кинулися до неї.

— Тарган… — зніяковіло посміхаючись, Валерія продемонструвала ганчірку з розчавленим прусаком; довгі вусики ще трохи ворушилися. — Такий величезний… брр!

Чоловіки поглянули один на одного з розумінням — мовляв, ну що з неї візьмеш? — і мовчки, з однаково іронічними посмішками повернулися до дитячої.

— От сюди, — Назар упевнено вказав ліворуч. Дитяча була прямокутною і мала окремий вихід у коридор, однією стіною межувала з кухнею, іншою — з кімнатою батьків. І ще, що особливо сподобалося Валерії, зранку тут було дуже сонячно.

— А он там, у куток, праворуч від вікна, — письмовий стіл, — продовжував Назар, користуючись нечуваною можливістю самому розпорядитися розміщенням меблів у власній кімнаті. — Тумбочку і книжкову полицю можна…

— Може, стіл краще поставити просто перед вікном? — запитав Михайло, з усмішкою спостерігаючи за сином.

— Ні, туди, — Назар був зовсім по-дорослому непохитний.

— Що ж, добре, нехай буде по-твоєму, — погодився Левшиць.

Удвох вони впоралися швидко, години за дві. Назар вдало вказав місце розташування свого ліжка — чітко над ним виявилися шапочки вбитих у стіну цвяхів, що точнісінько підходили до петель невеликого килимка, котрий збиралися повісити, — і це заощадило купу часу.

Дитяча, схоже, була тут і раніше. Хоча Левшиць-старший про себе відзначив, що в колишніх мешканців, подружньої пари років сорока, дітей він не бачив, а ті, здається, згадували, що вселилися сюди відразу після спорудження будинку. Облаштовувалися в темпі, але всерйоз і надовго — кімната виглядала доглянутою і найближчим часом ремонту не вимагала.

Нарешті прийшла Валерія, щоб розстелити Назарові постіль.

— Як тобі на новому місці?

Назар низав плечима і всміхнувся. Але раптом йому пригадався стукіт по трубі опалення (з цієї кімнати?), і посмішка миттєво спала з його обличчя.

— Що таке? — Валерія з легким занепокоєнням нагнулася до ліжка сина. — Ну, що трапилося? Вже сумуєш за друзями? Перестань — ти можеш їм дзвонити, будете зустрічатися на вихідних. Правда ж?

— Нічого страшного, — втрутився Левшиць, — він просто притомився. Тут цілий день і присісти по-людськи було ніде. Йому ж тільки вісім, Леро. Правда, бешкетнику? — він підморгнув Назарові і випрямився біля письмового столу, до якого закінчив підганяти під ніжки тонкі дерев’яні брусочки, щоб той не хилитався.

— Я не бешкетник… — похмуро буркнув Назар, але потім, дивлячись на батьків, усе-таки усміхнувся і натягнув ковдру до самого підборіддя. — Все добре, татку.

— Ну й чудово, — Михайло торкнув дружину за лікоть. — Я вже все. Ходімо, йому пора спати.

Вони побажали Назарові доброї ночі, по черзі поцілували, але, вже стоячи на порозі, Валерія раптом вирішила затриматися із сином ще на кілька хвилин і присіла до нього на краєчок ліжка. Вона була стрункою, зі світлим волоссям і приємними рисами обличчя, і їй точнісінько, як чоловіку, було двадцять дев’ять років.

— Мені здалося, тебе щось хвилює… Ні? Не сподобалася твоя кімната? Може, світло залишити? — вона поглядом указала на настільну лампу. Назар уже роки зо два не просив її про це, з тих пір, як звик спати за штучною перегородкою у старій квартирі. Однак через цей переїзд Валерія подумала…

Назар заперечно похитав головою, втім, як здалося, не надто впевнено і запустив вказівний палець у ніздрю — більше за старою дитячою звичкою, ніж із нагальної потреби.

— Фе-е!.. — зморщила носа Валерія. — Який же ти свинтус! А ще збираєшся йти в другий клас! У нову школу тебе просто не пустять.

Він засміявся і сховав брудний палець під ковдру.

— Прошу тебе, хоча б тут не влаштовуй за ліжком склад своїх козюль, — уже суворіше сказала Валерія і додала зловісно:

— Інакше одного разу звідти вилізе такий огидний зелений козюльник і скаже: «У-у!..»

Зрештою, вона сама розсміялася і, поправивши Назарові ковдру, знову поцілувала його.

— Я тебе люблю, на добраніч.

— Я тебе теж люблю, мамусю.

Погасивши світло, Валерія вийшла і причинила двері дитячої.

Звичайно Назар засинав за п’ять хвилин після того, як його голова торкалася до подушки. Але цього разу, незважаючи на виснажливий день, він довго слухав, як батьки перекидаються неголосними фразами, до пізньої ночі розкладаючи речі. Хоча і постіль, і ліжко для Назара залишилися звичними, на новому місці сон підбирався дуже повільно, неохоче, немов десь затримався у дорозі, перебираючись за ним зі старої квартири. Потім хлопчик почув, що батьки теж уже лягли спати.

Він їх обох дуже любив і навіть не уявляв, як зможе без них обходитися, коли виросте. Невже тоді він перестане їх любити? Чи це буде вже якось по-іншому, по-дорослому? Він знав, що Михайло з Валерією одружилися відносно рано — коли їм було по двадцять; через рік у них народився він. Назар завжди з якоюсь власницькою гордістю думав про те, які вони в нього ще молоді, — особливо якщо зауважував, що в когось із його ровесників батьки сорокалітні, а то і старші — по суті, вже дуже старі.

Зрештою, близько третьої ночі він заснув. Про дивний стукіт по опалювальній трубі більше не згадував.

До наступного вечора.

З

Уранці спеціальний фургон доставив меблі, які Левшиць замовив для нової квартири в магазині, де пропонували вигідний кредит, — їх одразу встановили. Пополудні переїзд було завершено. Крім бажання сім’ї чимшвидше покінчити з «переїзною лихоманкою», такий поспіх диктувався ще й тим, що із завтрашнього дня в Михайла та Валерії закінчувалася відпустка. А Назар ще мав у запасі цілих два тижні літніх канікул.

За десять хвилин до шостої вечора Михайло Левшиць урочисто вийшов на середину великої кімнати, обвів поглядом інтер’єр і помпезно виголосив:

— Ось так живе середній український клас!

Валерія, іронічно подивившись на нього, пхикнула.

До цього церемоніального моменту Назар устиг прогулятися біля будинку, вивчаючи околиці, навіть сходив поглянути на школу, у якій йому тепер випало вчитися, — зовні вона майже нічим не відрізнялася від його колишньої, хіба що виглядала трохи менш обшарпаною, напевно тому, що була побудована на кілька років пізніше. Ще йому вдалося з нейтральної дистанції придивитися до деяких хлопчаків його віку в дворі, але ініціативу знайомства виявляти поки що було зарано — правду кажучи, Назар відчував себе ніяково в ролі новачка. Для початку він вирішив не підганяти хід подій. Нехай усе йде своїм шляхом.

Михайло Левшиць відкоркував пляшку шампанського, щоб відсвяткувати новосілля у вузькому сімейному колі, а Валерія, взявши келих, одразу відзначила, що варто було б відсвяткувати цю подію «по-справжньому», запросивши до себе на найближчі вихідні батьків і кількох близьких друзів, «інакше ті справедливо образяться».

Ніхто, зрозуміло, не заперечував.

4

Після восьмої години подружжя вирішило трохи прогулятися на свіжому повітрі і, можливо, зайти на годинку до давніх приятелів, котрі жили десь неподалік. Спершу вони збиралися йти втрьох, але Назар захотів залишитися вдома. Ще вчора, спостерігаючи за тим, як розбирали речі, він випадково натрапив на свій старий фільмоскоп і спеціально відклав, щоб зайнятися ним за першої нагоди. Чесно кажучи, Назарові вже давно вилетіло з голови, що він існує. Та ось раптом знайшов його серед коробок і тепер відчував радісне нетерпіння, як перед зустріччю із товаришем, котрий повернувся із тривалої мандрівки. Властивість деяких речей полягає в здатності з’являтися начебто нізвідки саме під час переїздів.

Щойно батьки ступили за поріг, Назар поспішив до своєї кімнати і витягнув фільмоскоп із коробки. Звичайно, на перший погляд фільмоскоп значно програвав перед такими цікавими речами як відеомагнітофон чи камера, якими Назарові вже іноді дозволяли користуватися. І, звісно ж, примітивному пристрою для перегляду діафільмів було дуже далеко до ігрової комп’ютерної приставки, яку Назарові подарував батько на день народження.

Але у фільмоскопі для хлопця було щось особливе, в певному сенсі навіть щось живе. Тому що фільмоскоп робив те, що було не під силу навіть «найкрутішим» електронним іграм — він умів змінювати реальний світ (і це межувало майже зі справжнім чаклунством): коли звичайні шпалери перетворювалися на казковий пейзаж, який він бачив у «Шапці, повній девів» чи «Аладдині», або на стіні відчинялося вікно у темний дрімучий ліс. При цьому дещо залежало і від самого Назара: він міг наводити різкість і регулювати розмір кадру.

І, що було ще важливіше, — фільмоскоп дозволяв робити власні картинки. А потім розглядати їхню проекцію у збільшеному вигляді. Роки два тому Назар «зняв» десь із десяток коротких «фільмів» на самостійно придумані сюжети. І вони навіть мали успіх у глядачів — під час двох чи трьох демонстрацій перед батьками. Як матеріал Назар використав кілька засвічених фотоплівок — діставши фільмоскоп із коробки, він одразу їх знайшов. Там само виявилися і чотири голки різної товщини, щоб малювати по поверхні плівок, укритій фотохімічним шаром.

Коли Назар побачив усе це давно забуте «знімальне» приладдя, йому спало на думку зобразити того невідомого, який учора стукав по опалювальних трубах. Ідея хлопцеві одразу сподобалася. Він навіть зібрався було перевірити, чи відповідатиме той сьогодні, і почав шукати очима по кімнаті який-небудь придатний для подачі сигналу предмет… але раптово передумав, несподівано відчувши тривожний спазм у животі, начебто його несло у ліфті, що зірвався з тросів. «Чого б це?» — прослизнула здивована думка, але вже наступної миті Назарова увага цілком повернулася до коробки з плівками.

Він розклав на письмовому столі все необхідне приладдя і взявся до роботи.

Спочатку виходило непогано, якщо вважати початком першу нерівну риску, а потім він спіткнувся. На тому ж, на чому і вчора вранці, коли стояв перед вікном у великій кімнаті і намагався уявити: хто це? Знову це химерне відчуття…

Тепер йому також не вдавалося знайти відповідь.

Тоді, хвилину повагавшись, він просто вирішив намалювати те, що вийде.

Заправляючи плівку у фільмоскоп, Назар був практично переконаний у повному провалі — на перший погляд картинка вийшла надто захаращеною непотрібними карлючками, виправленнями і була зміщена до самого краю. До того ж, малюнок, як завжди, був чисто графічним: світле на темному.

Хоча на вулиці вже сутеніло, Назар усе ж завісив портьєрами вікно. Увімкнув фільмоскоп, спрямувавши його лінзу так, щоб зображення падало на стіну коло дверей (стіна була світло-салатового кольору, але це не заважало). Потім вимкнув світло. Однак одразу з’ясувалося, що він заправив плівку догори ногами, точніше, допустив поширену помилку при заправленні, оскільки не брався до фільмоскопа вже цілий рік. Переставивши плівку, Назар відрегулював різкість на одній зі старих картинок, установив розмір «екрана» приблизно метр на метр і почав прокручувати кадри. Сьогоднішній малюнок був десь посередині плівки, куди його вдалося втулити.

Поки перед Назаром на стіні миготіли знайомі, але вже призабуті малюнки, він усміхався, згадуючи, скільки клопоту було із озвученням усіх цих дитячих забавок під час «сеансів». Про «титри» тоді не могло бути й мови — по-перше, рік тому він ще не вмів до пуття писати, а по-друге, «титри», навіть короткі, займали би більше місця, ніж саме «кіно». У справжніх же діафільмах букви здавалися майже мікроскопічними — занадто дрібними для його початкуючої кінокомпанії.

Але сьогодні під портретом невідомого він таки спромігся на коротенький напис: «Хто ти?» Немовби очікував, що якимось таємничим чином це допоможе йому знайти відповідь на загадку вчорашнього стукоту по трубі. Можливо, якби Назар був хоч трохи старшим, то йому вистачило б логічного і переконливого пояснення, що то відповідала інша дитина, і він давно викинув би це з голови.

Але присутність якоїсь таємниці була занадто виразною і вабила, як магніт.

Коли картинка вповзла у кадр, Назарові раптом стало лячно. Зі стіни на нього дивилося… Не те, щоб він сильно злякався, швидше зрозумів — пика на стіні була страшною.

Крім того, щось ще було негаразд. Не в порядку.

«Обличчя» на стіні нагадувало графічне зображення якоїсь невідомої істоти: у ньому було щось і від кудлатого капловухого пса-дворняги, і від розлюченої людиноподібної мавпи (саме розлюченої!), яка кривила неймовірно величезну пащу з потворно вивернутими назовні товстезними губищами, за котрими без особливих зусиль вгадувався гострий частокіл довгих зубів. У цієї морди були маленькі, близько посаджені злющі очі — Назара буквально пересмикнуло від почуття моторошності, коли він зустрівся з ними поглядом.

Він майже цілу хвилину дивився на цю картинку, перш ніж відбулося щось уже зовсім неймовірне і навіть лякаюче. Зненацька Назар збагнув, що ще було не так.

Надпис «ХТО ТИ?» світився не тьмяно-помаранчевими чи жовтими, як мало бути, а яскраво-малиновими літерами.

Назар відчував стрімке наближення паніки, ніби з усіх боків напівтемної кімнати до нього підступало щось грузьке і нудотно жахливе. Тому що так не має бути, не повинно, це неправильно! Літери…

Він потягнувся, щоб вимкнути фільмоскоп (спочатку фільмоскоп, і тільки потім увімкнути світло в кімнаті — незважаючи на те, що кілька моторошних секунд йому довелося б провести в темряві), але наступної миті кімнату заповнив різкий задушливий запах, чимось схожий на мишачий, немов дитячу по коліно засипало пилом — злежаним і древнім, як піраміди Єгипту. Назар раптом завмер, відчуваючи… що між ніг у нього потекло — огидна морда на стіні ожила. Не те, щоб вона почала рухатися, — вона перестала бути лише зображенням.

Це тривало лише кілька секунд, потім плівка поплавилася, розповзаючись яскравою дірою від середини до країв… Але і через багато років Назар зможе заприсягтися, що, перш ніж потворна морда зникла, він чітко розчув одне-єдине слово, яке це вимовило: «Ба-бай!..» — наче тріснув пухир на старому болоті.

Поки Назар наосліп намацував кнопку на столі, лампочка у фільмоскопі, голосно тріснувши, перегоріла. Але йому майже відразу вдалося ввімкнути настільну лампу. Вибігаючи з кімнати, він помітив, що на стіні — там, де щойно висіла морда чудовиська, — щось залишилося.

Уже в коридорі хлопчик зрозумів, що це пил, який повторював контури зниклого зображення і тепер повільно осідав униз сизим клоччям…

Миттю пізніше Назар наткнувся на когось великого і закричав.

5

— …Мені важко повірити в це, — сказав Михайло Левшиць, розглядаючи сина із заклопотаним здивуванням. — Ти ледь не збив мене з ніг.

— Господи, — Валерія стривожено пригорнула Назара до себе. — Як же ти мене налякав!.. Не сильно забився? Ти так закричав тоді в коридорі…

Назар збентежено відсторонився від неї:

— Я ж сказав, нічого такого. Просто… у фільмоскопі перегоріла лампочка. І я… хіба не ясно? — вимовив він із погано прихованою прикрістю й упертістю, опускаючи очі кудись собі під ноги. З його обличчя ще не спала неприродна блідість, але щоки горіли, немов від лихоманки. Чи від сильного сорому.

Михайло з Валерією вже не в перше обмінялися поглядами, однак зрештою були змушені прийняти таке пояснення. Побачивши, що питань більше не буде, Назар полегшено зітхнув.

Хлопчик поки що не встиг цілком усвідомити те, що з ним відбулося в кімнаті. Але ще тоді, у дитячій, щойно він збагнув, що букви стали малиновими, — його опанувало якесь особливе відчуття, воно нав’язливо буркотіло: він став свідком чогось украй негарного, забороненого, і бачити це — було дуже, дуже погано. Десь так, ніби він, піднявшись уночі в туалет, випадково побачив, як його мама виходить голою з ванної і йде до спальні, цокаючи коридором, тому що замість ніг у неї копита. Саме це відчуття і не дозволило йому розказати все, як було.

— Добре, — підсумував нарешті Левшиць-старший. — Прибереш там, згода?

Назар кивнув. А що йому ще залишалося робити?

Повертатися самому до своєї кімнати було нелегко, але він розумів, що рано чи пізно все одно доведеться це зробити.

— Дивно, це на нього не схоже, правда? — подивилася на чоловіка Валерія, коли вони сіли вечеряти.

— А хто його знає. Звісно, може, він говорить так, як було, — в голосі Левшиця відчувався сумнів, — може бути.

— А ця реакція… Пам’ятаєш, як ти знайшов у нього в тумбочці ті гидкі фотографії?

Михайло пирснув, ледь не подавившись куснем відбивної.

— Ще б пак! Збирався зробити йому сюрприз, підкласти нові комікси. А тут з’ясовується… — він засміявся. — Знаєш, я відчув себе таким ослом, коли побачив ледь не цілу річну передплату порножурналів…

Валерія залишалася зовсім серйозною.

— Але навіть тоді він не був таким… По-твоєму, його справді так могла налякати перегоріла лампочка? Він так себе поводив, немов йому доводиться… брехати.

Цієї миті з’явився Назар, щоб приєднатися до них. Він був злегка насупленим і залишався, як і раніше, неговірким, але все-таки виглядав помітно краще. І Левшиці за мовчазною згодою закрили цю тему.

Щоправда, не на довго.

Розділ 2 Новосілля

1

Насправді Назар оговтався від шоку значно швидше, ніж можна було б очікувати навіть від дорослого. У дорослого те, що відбулося, не бажало б укладатися в голові і зводило б із розуму, вступаючи в конфлікт із усталеним світоглядом. Але Назарові було тільки вісім, а в цьому віці багато що здається можливим. За весь залишок вечора жодна думка про власне божевілля навіть не промайнула в його голові — тому що логіка дітей проста (і де в чому перевершує дорослу): щось відбувається — отже, це можливо.

Зовсім інша річ — страх. Лягаючи спати, Назар хвилини три вагався, перш ніж усе-таки зважився не вмикати настільну лампу. Він подумав, що батьки почнуть здогадуватися… Він і раніше чув про всіляких чудовиськ (правда, ніколи від Михайла чи Валерії, бо хоч іноді вони й вигадували когось типу козюльника, але це було смішно, а не страшно), які живуть у кімнатах дітей під ліжком чи у шафі. Але то був абстрактний страх, навіюваний моторошними історіями й темрявою. А тепер він зустрівся зі страхом знання. І це все змінювало.

Тому що тепер Назар був упевнений в існуванні монстрів. Хай навіть те, що він побачив, було тільки натяком.

Якщо він захоче комусь розповісти, бабаю це може дуже не сподобатися (йому ж чудово чути з-під ліжка, про що говориться в квартирі і, можливо, навіть за її межами). І він одного разу вилізе вночі, коли Назар буде спати, щоб покарати його. Наприклад, повідкушувати пальці чи зробити щось ще жахливіше. Чи доводилося йому коли-небудь чути, щоб якусь дитину знайшли вранці по-звірячому знівеченою, вбитою вночі у ліжку? — напружив пам’ять Назар. І щоб при цьому ніхто не знав винуватця? Згадати не зміг. Хоча це ще нічого не означало. Такі випадки все одно могли відбуватись і не розголошуватися. Дорослими. І звалюватися на них же. Спеціально. Бо ж буки, бабаї та інші потвори повинні приходити тільки до поганих дітей. А чи був він поганим? Чи вони самі вирішують, кого вибрати — за якимись своїми особливими ознаками?

А раптом… — сяйнула в голові Назара приголомшуюча думка — існує таємна змова між дорослими і цими монстрами: чудовисько нападає на дитину — і так дорослі дізнаються… То ж не дарма його батьки хотіли, дуже хотіли, щоб у нього з’явилася своя кімната, і навіть квапилися з переїздом!

Однак, поміркувавши, Назар із відразою й соромом відкинув цю думку — добре ще, що Валерія з Михайлом не могли його чути, використовуючи телепатію. Йому все-таки було вже вісім, а не п’ять, і він все таки підозрював, що у всій цій ієрархії: діти-дорослі-монстри — поганими є саме останні. Хіба він сам не мав змоги переконатися в цьому, коли бачив одного з них на стіні? До того ж, тато з мамою його люблять і… хіба вони вважають його поганим?

Незважаючи на те, що малюнок був зроблений Назаром самостійно — хоча внутрішньо він не міг заперечувати присутність якоїсь сили, що водила його рукою, — він анітрохи не сумнівався, що бачив — точно чи приблизно — того, хто відповів йому по трубах опалення. Бабая. Того, Хто Стукає По Трубах. Зіштовхуючись із невідомим, діти більше покладаються на інтуїцію, ніж на розум.

Але от навіщо той дав знати про себе? І що тепер може статися далі? Чи це було грою випадку, і на цьому все скінчиться? Може, він просто зробив щось не так — наприклад, не варто було просити його назватися? Не дарма ж виникло те неприємне відчуття… Просто не треба було цього робити, та й годі. Але тепер він це знає і навіть близько не підійде до тієї клятої батареї.

Роздуми в такому руслі принесли певне полегшення — Назар потроху почав заспокоюватися, його маленьке, зіщулене під ковдрою тіло стало розслаблюватися, наче рука, яку міцно стиснули в кулак, а потім відпустили.

…І ще Назар був дуже задоволений, що ніхто не помітив, як він «підпустив лимонаду» — якщо вжити фразу дідуся Миколи. І для справедливості варто додати, що останнього разу це було вже дуже давно… адже так? А зараз — хто б не злякався всього цього? І штани намокли зовсім трішечки, ледь-ледь. Правда ж?

Думаючи про це, Назар нарешті перестав прислухатися до шерехів у темній кімнаті і зовсім спокійно заснув.

2

Наступні п’ять днів минули спокійно.

Родина поступово облаштовувалася на новому місці, звикаючи до змін у домашній обстановці, розташування крамниць, розкладу транспорту і сотень інших дрібничок, з яких складається повсякденне життя. Все поверталося на круги своя. Михайло Левшиць після чотирьохтижневої відпустки взявся до своїх обов’язків у фірмі, що займалася оптовим продажем медикаментів. Останні півроку він керував відділом маркетингу, зробивши за неповні п’ять років кар’єру від рядового співробітника. Валерія працювала в тій самій фірмі менеджером із закупівель, налагоджуючи стосунки з виробниками. «Ти купуєш, я — продаю. То якого дідька нам ще хтось потрібен?» — доволі прозоро жартував Левшиць удома.

Назар за ці дні встиг познайомитися з декількома хлопцями з нового двору, але поки що ні з ким близько не зійшовся; підготовка до занять у школі, що починалися через десять днів, відбирала левову частку вільного часу — зрозуміло, з ініціативи батьків, а не самого Назара. До того ж, він дуже сумував за своїми старими друзями, хоча зідзвонювався з ними майже щодня.

Назар зробив одне несподіване і не дуже радісне відкриття: схоже, усі його приятелі поставилися до цього раптового переїзду значно менш болісно, ніж він сам. Зрештою, Назар прийшов до висновку, що так трапилося, напевно, тому, що у їхньому житті не змінилося нічого, у його ж — змінилося все.

У передостанню суботу серпня, як і планувалося, Михайло з Валерією влаштували невеличкий бенкет із нагоди новосілля. Запросили тільки двох колег по роботі з дружинами, подружню пару, з якою родина товаришувала вже багато років, і, звичайно, батьків. Ще троє чи четверо запрошених прийти не змогли, пояснивши відсутність поважними причинами; це нікого не зачепило, тим більше, що вони обіцялися навідатись іншим разом.

Гості почали сходитися після сьомої. Кожен приніс із собою подарунок — недорогий, але відповідний до випадку. Відверто кажучи, вони не надто відрізнялися оригінальністю. Спостерігалася навіть курйозна тенденція: пластмасовий набір мильниць і рушникових вішалок для ванної кімнати, йоршик для унітаза в комплекті з поличкою для туалетного паперу, плетений килимок для туалету разом із йоршиком, знову набір мильниць і… зрозуміло, ще один йоршик.

«Це на той випадок, — тихенько підморгнув Валерії Михайло, — якщо ми вирішимо відкрити приватну громадську вбиральню. Або в нас у сім’ї раптом почнеться поголовна „швидка настя“.»

Валерія спершу пирснула, а потім кілька хвилин обережно придивлялася до гостей, намагаючись визначити, чи випадково не підслухав хто-небудь зауваження Левшиця.

І, нарешті, настінний кварцевий годинник — два серця, що немов наклалися одне на одне, — його подарували батьки Валерії, і, мабуть, це був єдиний справжній подарунок. Хоча, звичайно, застілля влаштовувалося не задля презентів, і всі це розуміли.

З

Коли гості почали сідати за стіл, виявилося — незважаючи на те, що не всі запрошені прийшли, — одного місця бракує. Точніше, не вистачає одного стільця.

— Ти не міг би принести стілець зі своєї кімнати? — звернулася Валерія до Назара. — Інакше комусь доведеться сидіти у мене на колінах.

— Ну, мамо… — він скривився, як від кислиці, демонструючи всім своїм виглядом, скільки невиправданих зусиль вимагає від нього її прохання. Назар уже вмостився за столом на дальньому кінці дивана, де звичайно любив займати місце, якщо його саджали разом із дорослими. Як правило, така диспозиція дозволяла без перешкод дивитися телевізор. І тепер вибратися звідти було майже неможливо, бо з єдиного зручного для проходу боку вже сиділи четверо людей: одне запрошене подружжя і бабуся з дідусем, батьки Михайла.

— Під стіл, — нагадала Валерія, розкладаючи серветки біля тарілок. — Коли хочеш, у тебе це чудово виходить.

— Нічого, я сходжу, — сказав Михайло, несучи з кухні великий таріль салату зі свіжими овочами. Валерія з докором глянула на нього.

Назар поспішно повернувся до телевізора. Там якийсь сонний тип терпляче пояснював герою Стівена Сігала, як саме він збирається його покалічити.

Михайло взяв у дитячій стілець, на якому Назар сидів, роблячи домашні завдання за письмовим столом, і затримався на порозі. Кімната йому подобалася. Колись у будинку батьків у нього теж була своя кімната, щоправда, менша, і до сьомого класу її доводилося ділити зі старшим братом, поки той не поїхав навчатися до іншого міста. Вкотре Михайло подумав, що їм справді пощастило з цією квартирою.

Збираючись вийти, він кинув ще один погляд на кімнату, оцінюючи її нібито загалом, — нещодавно Левшицю сяйнула думка, що згодом тут можна було б поставити у вільному кутку шведську стінку і турнік для Назара. У його віці цього поки вистачить, а там буде видно. Хлопець статурою (та й не тільки) вдався в нього — тож нехай росте сильним.

Потім погляд Михайла затримався на ліжку з трохи прим’ятим картатим покривалом. І раптом його пронизало відчуття якогось паралізуючого до безвиході страху, навіть жаху, немов він перетворився на маленького хлопчика чи підлітка, якого замкнули в темній кімнаті, а десь зовсім поруч — на відстані простягнутої руки — рухається щось невблаганне й кошлате і від нього йде густий гострий запах, схожий на сморід старого злежаного пилу чи на посилений у багато разів душок миші. І це щось не поспішаючи, але впевнено наближалося…

Відчуття, майже ілюзія, було настільки сильним, що Михайло ледь не випустив стільця, якого тримав за спинку. За мить до падіння він устиг механічного підхопити його іншою рукою.

«Тут щось є», — пронеслося в думках, а погляд Левшиця знову зупинився на ліжку Назара. Якоїсь миті йому захотілося під нього зазирнути. Але він стримався, вже збагнувши, що це нерозумно.

«Дійсно, — вирішив Левшиць, утираючи піт, що виступив на чолі. — Дійсно, це тільки наслідок першого тижня після відпустки плюс нещодавній переїзд. Я просто вибився з колишнього темпу життя — ось єдина причина. Я дорослий стокілограмовий чолов’яга, — нагадав він собі навіщось, — а тут нічого немає і бути не може!»

І знову розвернувся з наміром нарешті вийти.

«А як же той випадок із Назаром, коли хлопчисько вилетів звідси, як із закапелка, що кишить отруйними зміями, і ледь не збив із ніг усю твою сотню кілограмів? А потім, швидше за все, ще й брехав…»

— Мишку, ти скоро? Ми вже сідаємо! — долинув із вітальні голос Валерії, ніби далеке відлуння світлого та спокійного світу.

— Іду!.. — власний голос здався йому незвично глухим, як із льоху.

«Усе це післявідпускний… як там? — синдром».

Він повернувся до гостей.

4

За годинку компанія за столом злегка захмеліла. Назарові подобалося спостерігати за дорослими, коли ті трохи п’яніли, тому що тоді вони ставали смішними. Це був поступовий і спочатку захоплюючий процес.

Коли фільм із Сігалом закінчився, й увага Назара цілком зосередилася на подіях за столом, говорили про багатих людей. Одна із найулюбленіших тем, що обговорюються іншими людьми — які ще не досягли справжнього добробуту, але дуже цього прагнуть, — найчастіше претензійно філософським і трохи зневажливим тоном.

— До речі, ви знаєте, скільки грошей у найбагатшого чувака в світі? — спитав чоловік, який сидів на дивані поруч із Назаром. Дідусь заступав його Назарові, але хлопчику здавалося, що він бачить міну промовця: начебто це відомо лише йому одному й особисто від того зажерливого багатія.

— Ну і скільки? — поцікавився хтось.

— А хто це такий? — стрепенулася дуже повна пані, яка сиділа навпроти Назара. Так, ніби йшлося про їхніх спільних знайомих чи сусідів по вулиці. Її округлі, наче боки стиглої дині, щоки навіть почервоніли від обурення, і товстуха стала схожою на свиню, яка раптом виявила, що до її корита поклали менше, ніж до інших. Назар тихенько захихотів, але, отримавши застережний погляд Валерії, відразу вгамувався.

— Це Вілл Гейтс, засновник «Майкрософт», — сказав Михайло.

— Не уявляю навіть, скільки, — товстуха, схоже, сприйняла питання як адресоване виключно їй. — Ну не знаю!

— Тоді просто припустіть, — чоловік мимоволі сконцентрував увагу на ній. — Назвіть цифру, хоча б приблизно.

— Я не… — вона ображено обвела поглядом присутніх. — Може… двадцять трильйонів?

Гість, який задавав питання, поважно відмахнувся від неї.

— Ні? — розгублено буркнула повна пані і невпевнено потягнулася за серветкою. — Тоді скільки?

— Близько ста мільярдів…

— Сто мільярдів… — луною відгукнулася товстуха, але в її вустах цифра здавалася зовсім безглуздою. — Он як…

— Тату, а сто мільярдів — це багато? — запитав Назар.

— Узагалі-то досить багато. Приблизно… валовий оберт усієї нашої країни років десь так за десять. Чи навіть більше.

Назар із розумінням кивнув:

— Виходить, якби в нас було стільки, ти зміг би купити… ну, ту машину, яку ти давно хочеш?

Дорослі за столом поблажливо розсміялися, але Назара це не зачепило. Голосніше за всіх гиготіла повна пані.

— Так, синку, і в нас ще трохи лишилося б на бензин, — відповів Левшиць і теж засміявся, задоволений жартом.

Потім розмова змістилася на перемивання кісточок керівництву на роботі.

Десь о пів на десяту Назарові стало зовсім нудно сидіти за столом і він вирішив утекти до себе в кімнату. До того ж повний комплект бабусь і дідусів мав явний намір от-от перейти до свого звичного суперництва у намаганні заволодіти увагою онука — як це завжди відбувалося, коли вони збиралися всі разом. Тому-то Назарові страшенно закортіло кудись від них сховатися — вирватися з чіпких обіймів цього чотириглавого дракона.

На щастя, тепер він міг утекти до надійного притулку. Назар став помаленьку зісковзувати вниз, щоб пробратися під столом, і сподівався, що встигне опинитися на безпечній відстані, перш ніж хтось помітить його відсутність.

— Ти куди? — здивувався Віктор Левшиць, ще помітно міцний моложавий чоловік п’ятдесяти трьох років; і син, і онук успадкували свою зовнішність головним чином від нього.

— Я… — завмер Назар на півшляху під стіл, — я до себе, а що?

— Так? Тоді, може, покажеш свою кімнату?

— А й справді, покажи нам її, — дружно підхопили три інші голови «дракона», немов були маріонетками в одній руці.

Назар був переконаний, що всі четверо вже давно до дрібниць устигли оглянути його кімнату — по черзі, попарно і всі разом. Річ зараз була зовсім в іншому: привернути Назарову увагу саме до себе. Хлопчина, звичайно, міг і помилятися, але інтуїтивно відчував, що правий, і це його дратувало.

Він благально подивився на батька, і той, демонструючи чудеса проникливості, яка, чесно кажучи, не належала до його переваг у повсякденному житті, моментально розібрався в ситуації.

— Назаре, тобі пора лягати спати, — це було вимовлено з підкресленою суворістю — нічим, по суті, не заслуженою, — але вони чудово зрозуміли один одного.

— Іду, татку.

Усі чотири голови «дракона» мимоволі просяяли, побачивши найвихованішу дитину в світі.

— А якщо лише на хвилинку… — почала було одна з бабусь, але відразу затнулася, бо Назар глянув на неї так, немов збирався сказати: «Я був би просто щасливий, якби ви знайшли собі когось іншого, щоб його розірвати на шматочки і зжерти з кетчупом!»

Спантеличено перезирнувшись, «дракон» розпався.

Назар побажав усім «на добраніч» і побрів до ванної чистити зуби.

5

Кілька разів йому вдавалося задрімати, але голоси вже не дуже тверезих гостей долинали із сусідньої кімнати — коли вони сміялися з тих анекдотів, котрі можна було вільно розповідати і коментувати лише за відсутності восьмирічної дитини, чи про щось сперечалися — і знову будили його.

Зрештою, Назар просто розплющив очі і дивився в темряву, туди, де була невидима стеля. Він раптом подумав, що даремно сьогодні розлютився на своїх бабусь і дідусів, тому що насправді вони хороші, люблять його і не вважають поганим. Тільки іноді не можуть розібратися між собою. І якби в нього було багато грошей — наприклад, як у того «найбагатшого чувака у світі» — то він накупив би кожному з них багато чудових подарунків…

Очі Назара почали злипатися, як це завжди відбувається, коли думаєш у темряві.

— Сто мільярдів… — промовив він уголос і за шість секунд уже міцно спав.

Розділ З Пил з-під ліжка

1

Розплющивши очі, Назар зрозумів, що гості давно розійшлися, і вже глибока ніч. Він прокинувся, але не від шуму. Стояла звична для такої пори тиша. Назар мав добре розвинуту здатність відчувати час. Іноді, встаючи вночі в туалет, напівсонний, він угадував його з точністю до плюс-мінус декількох хвилин — хлопець не один раз у цьому переконувався.

Зараз він «побачив», що стрілки годинника (хлопчикові завжди уявлялися стрілки якогось годинника всередині голови, і вони цокали незалежно від його волі) перебувають десь близько чверті по третій — і помилився лише на дев’ять хвилин, бо насправді була друга година двадцять чотири хвилини.

Назар задумався: що ж, як не шум, могло його розбудити? У туалет йому теж не хотілося. Було тільки дивне відчуття: його тіло ледь-ледь починало прокидатися, а голова вже міркувала чітко й осмислено, начебто він не засинав зовсім. Крім того, Назар був абсолютно впевнений, що йому не наснилося щось погане; цієї ночі він узагалі не бачив жодного сну. Може, це був випадковий шум — за стіною чи на вулиці? Однак Назарові не пригадувалося, щоб він колись прокидався так пізно через сторонні звуки — він спав дуже міцно. Навіть торік, коли хтось уночі запустив каменем у вікно на кухні, він дізнався про це тільки вранці. Але зараз…

Що це?

Тепер, коли в нього цілком прокинувся нюх — покомизившись, нарешті ввімкнулося останнє з п’яти основних чуттів — Назар уловив запах.

2

…Запах злежаного тисячолітнього пилу, що віддавав гострим мишачим духом. І ще чимось, що викликає панічний підсвідомий страх. Назар весь закам’янів під ковдрою.

Тому що відразу ж упізнав цей запах.

От чому він прокинувся.

Виходить, чудовисько зовсім не збиралося залишити його в спокої і… — від миттєвого прозріння Назар боявся навіть випадково поворухнути занімілими пальцями ніг, немов найменший рух був спроможний збільшити його жах до розмірів всесвіту, — …і воно просто терпляче вичікувало всі ці дні зручної нагоди. Виходить, пам’ятний випадок із фільмоскопом виявився тільки початком. І те, що він бачив тоді на стіні, зараз перебувало десь поруч…

«А якщо воно не просто десь поруч, а, скажімо, під твоїм ліжком?» — вимовив хтось у голові Назара.

Хлопчик із усієї сили прислухався до нічної тиші кімнати, намагаючись уловити найменший підозрілий шелест, звук, рух… Особливо з-під ліжка. Якщо монстр ховався саме там, то зараз межею між ними був лише тонкий шар листової фанери і матрац із простирадлом.

А може, припустив Назар, намагаючись думати спокійніше і раціональніше (по-дорослому?), може, все це просто дурничка, і причина зовсім в іншому? Просто безглузді страхи, просто темрява.

«Невже? — скептично заперечив той самий голос у голові Назара. — Твої тато з мамою трошки випили сьогодні ввечері, зовсім трішечки у порівнянні з деякими гостями, звісно. Але й цього може цілком вистачити, щоб вони тебе не почули, якщо ти їх гукатимеш. Чи почули занадто пізно, щоб прийти тобі на допомогу. Хіба, по-твоєму, він про це не здогадується?..»

Назар змусив голос заткнутися, але не міг змусити себе не помічати різкого запаху пилу в кімнаті. І ще одну очевидну річ: сморід посилювався кожної миті.

Хлопчику страшенно хотілося повернути голову назад, щоб побачити те місце, де п’ять днів тому ожило зображення Того, Хто Стукає По Трубах. Але для цього потрібно було піднятися і майже цілком відкинути ковдру, чого Назар не наважувався зробити. І, крім того, в кімнаті занадто темно, він усе одно нічого не зможе роздивитися.

А може, у тому-то й річ — він міг щось побачити.

Від шаленого напруження в Назара заніміло все тіло, особливо ноги. Нижче колін, здавалося, от-от почне судомити. Але Назар миттєво забув про біль, коли раптом почулася метушня і сухе голосне сопіння. Просто під ним.

Під ліжком.

Він закричав.

З

Його справді не почули.

Швидше за все тому, що Назарові тільки здавалося, ніби він репетує голосніше від ієрихонських сурм, а насправді цей крик звучав лише в його свідомості. Повітря з легень вільно виходило назовні, зовсім не зрушивши паралізовані жахом голосові зв’язки…

Однак, мабуть, хлопчик таки спромігся на якісь звуки, бо в кімнаті батьків почулися голоси. Першим прокинувся, здається, батько і, схоплюючись із ліжка, будив на ходу Валерію.

Усе це закрутилося тієї миті, коли Назар уже бачив розмиті темрявою обриси когось великого, що незграбно протискувався з-під його ліжка.

Йому вдалося розгледіти лише якісь фрагменти завдяки світлу далекого вуличного ліхтаря, що непевно сочилось у дитячу крізь вузьку щілину між шторами.

Спершу хлопчик побачив щось схоже на величезну кошлату лапу із широко розставленими пазуристими пальцями. Лапа потягнулася вперед, сліпо потицялась у повітрі, намацуючи опору, і схопилася за виступ ліжка, зім’явши куточок ковдри всього за лічені сантиметри від перекошеного обличчя Назара. Він мимоволі подався до стіни, продовжуючи кричати, і безпорадно стежив, як чудовисько натужно сопе та пробирається все ближче.

Сильний поштовх трясонув ліжком, коли монстр, допомагаючи собі іншою лапою, схопився за ніжку в головах. Запах пилу став настільки різким, що Назарові здавалося, ніби вся кімната кишить гризунами, а йому до носа набиваються тугі сірі грудки мишачої шерсті.

Коли чудовисько вилізло наполовину (хлопчик усвідомив це швидше інтуїтивно), якась частина Назарового розуму, що весь час перебувала в ролі стороннього спостерігача, з математичною тверезістю намагалась прикинути, чи зуміє бука протиснутися повністю між сподом ліжка і підлогою, і скільки це забере часу. Незабаром цей сторонній спостерігач прийшов до справедливого, але невтішного висновку: справи кепські. Чудовисько вже почало протискувати нижню частину тіла і намагалося розвернутися до Назара. Глухе сопіння монстра підказало йому, що дотепер бабай перебував до нього спиною.

І тоді крик, нарешті, почули батьки.

Двері дитячої різко відчинилися, гулко вдарившись об плінтус, із коридору сяйнуло світло — на порозі стояв Михайло Левшиць. Він до пуття ще не прокинувся, здивовано кліпав помітно припухлими і червоними очима, чому, без сумнівів, виною було вечірнє застілля. Але головне, що батько був тут — і зараз. І встиг вчасно. За кілька секунд за його спиною з’явилася Валерія. Чесно кажучи, виглядала вона ще гірше.

— Що сталося? — де було вимовлено обома одночасно, але пролунало зовсім по-різному. Михайло запитав стримано і майже буденно, а у Валерії голос був таким, немов вона була на межі паніки. Потім, схаменувшись, вона кинула швидкий погляд униз, щоб переконатися, що не влетіла в кімнату сина лише в трусиках. Було помітно, яке полегшення отримала, коли побачила, що одягнена в нічну сорочку. За інших обставин цей епізод міг би видатися Назарові кумедним, але зараз він начебто виходив із трансу і тільки заніміло переводив зляканий погляд із батька на матір і навпаки, ще не повіривши остаточно, що їхня поява йому не примарилася.

— Синку… — Левшиць першим зробив обережний крок до його ліжка (виглядало це саме так — обережно). — Мені здалося… ти кричав?

Назар мовчки кивнув із боязні, що ось-ось розплачеться.

Валерія раптом заметушилася і, майже оббігши чоловіка, присіла до Назара на край ліжка, точнісінько на те місце, де зовсім недавно бгала кутик ковдри пазуриста лапа чудовиська. Михайло залишився стояти в колишній позі і трохи розгублено дивився на сина.

— Ну годі, годі… — Валерія притисла Назара до себе. — Господи, який же ти весь мокрий! І гарячий…

Він зрозумів, що більше не може стримувати сльози, спробував вивернутися з її обіймів, але нічого не вийшло.

— Уже все добре, — Назар сердито розмазав краплі по щоках.

— Поганий сон, — сказав Левшиць, — буває іноді.

— Я прокинувся… — почав було Назар, але затнувся. Для них це було просто «поганим сном». Якщо він почне розказувати про монстра… На нього раптом навалився величезний розпач і безсилля — він не може звернутися по допомогу навіть до двох найдорожчих і найближчих людей у світі. Це було занадто жорстоко.

— І тобі, звичайно, здалося, що тут є хтось чужий, — із розумінням доказала за Назара Валерія. — Я знаю, у твоєму віці мені теж іноді ввижалося… — вона старанно підбирала слова. — Нічого, це мине. Тобі вже краще?

Назар кивнув. Вона навіть не уявляла, наскільки.

— Я думаю, він зовсім заспокоївся б, якби ти його нарешті відпустила, — підмітив Левшиць. Валерія засуджуюче глянула на нього, але таки випустила з обіймів Назара, і той одразу ж заліз під ковдру.

— А чим це так тхне? — повернулася Валерія до чоловіка. — У кімнаті задушливо…

— Так, схоже, не завадило б провітрити, — погодився Михайло, принюхуючись до повітря. — Може, пил налетів через кватирку?

— Але звідки аж стільки? — трохи здивовано хмикнула Валерія, прямуючи до вікна, щоб ширше відчинити кватирку. — Я тільки сьогодні тут усе вилизала. Чортзна-що!

— Ану, подивимось… — вона нахилилася, щоб зазирнути під ліжко. Назара підкинуло, він метнувся до мами… Але було занадто пізно — Валерія втілила свій план і абсолютно спокійно вивчала простір під ліжком в позі екзальтованої молільниці на предмет наявності пилу.

— Ти чого? — здивовано глянув на сина Левшиць. Назар зніяковів і повернувся під ковдру.

— Та… нічого.

— Ну, зрозуміло. Так я й думала, — констатувала знизу Валерія. — Це ж треба! Гадки не маю, звідки взялося стільки пилу. Доведеться завтра знову прибирати.

Назарові раптом подумалося: що, якщо нещодавнє страхіття справді було лише поганим сном? Хлопчику дуже хотілося повірити в це. І на якусь мить майже вдалося. От тільки…

— Хочеш, ми трошки побудемо з тобою? — запропонувала Валерія.

— Справді, гарна думка, — підтримав її Михайло. Виглядав він уже не таким розбитим, як ще кілька хвилин тому. Назарові, щоправда, цей відрізок часу здався кількома годинами; просто не вірилося, що між моментом, коли монстр ось-ось мав вибратися повністю, і цими словами не вмістився б навіть блок телевізійної реклами.

— Може, так і зробимо? Га? — Левшиць з якимось напруженим, не властивим для нього виразом обличчя розглядав дитячу.

Назарові дуже хотілося сказати «так», і тому він учинив так, як учинив би кожен хлопчисько його віку — відповів «ні».

Твердо, але трохи із запалом.

— А взагалі, — схвально підморгнув йому Левшиць, коли вони з Валерією виходили з кімнати, — ти молодець, я тобою пишаюся.

Проте настільну лампу залишили увімкненою.

Так, про всяк випадок.

4

За десять хвилин Михайло Левшиць обережно торкнувся до плеча дружини, яка вже задрімала.

— Леро, мені чогось подумалося…

— Що? — сонно відгукнулася та з явним невдоволенням у голосі.

Левшиць навіть звівся на лікті.

— А якщо… у тій кімнаті таки щось є.

— Де? У дитячій?

— Так.

— Ну, ясна річ. Наш… Що ти маєш на увазі? Ой, Господи! Спи.

Левшиць повільно опустився назад на подушку і, повернувшись спиною до дружини, почав уважно вслухатися в нічну тишу. З дитячої більше не долинало ні звуку.

Промуркотівши щось собі під ніс, він заснув.

5

Дорослим не властива ірраціональна віра в надприродне, з роками вони схильні забувати власні страхи з подорожей по Нічній Державі. Лише зрідка, в особливі хвилини — під час жорстокого безсоння чи в темному коридорі на шляху до вбиральні — раптом накотиться щось, заворушиться в глибинах пам’яті, і тоді виникає непоборне бажання озирнутися…

У своєму реальному житті дорослі бояться зовсім інших речей: провалів у кар’єрі, інфляції, невиліковної хвороби, невтілених планів, росту цін, чужого успіху…

І навіть не підозрюють (а простіше — не пам’ятають), що після того, як вони виходять з дитячої, де на самоті залишається малюк, — усе раптово змінюється. Стіни кімнати перетворюються на невидимі кордони, що містять усередині невідому позапросторову країну, де будь-якої миті може трапитися що завгодно. І навіть відгомони зовнішнього світу не в змозі зруйнувати химерне існування цієї оманливо-крихкої держави.

У кутках, згущуючись, збираються хиткі тіні, меблі раптом змінюють обриси, безгучно колишеться знятий одяг на спинці стільця, поступово перетворюючись на мовчазного спостерігача; де-не-де оживають підозрілі шерехи, хтось обережно ворушиться за гардиною чи тихо дихає під ліжком у терплячому очікуванні руки, що рано чи пізно звіситься вниз…

Держава, з якої не повертаються дорослі, які випадково туди потрапили.

Назар якийсь час лежав із розплющеними очима, хоча ввімкнена настільна лампа вселяла надію на безпеку. Але одна річ — моторошний сон, і зовсім інша — відчувати в реальності, як ворушиться монстр під твоїм ліжком.

Утім, щось Назарові підказувало — йому вже нічого не загрожує. Цієї ночі.

Зрештою, він заплющив очі.

…І ще. Один момент ніяк не вкладався поруч із рештою подій. Після того, як кудлата потвора сховалася назад під ліжко, але ще до того, як прийшли батьки, Назарові привиділось, що звідкись знизу — але він був переконаний, що не із сусідньої квартири, — немов луною принесло далекий-далекий плач маленької дівчинки…

Розділ 4 Ізолятор

1

Уранці Назар прокинувся з високою температурою.

— Усе ясно, — сказала Валерія, збиваючи термометр, і насупила брови. — Вітаю вас!

Хоча Назар почував себе не вельми — захрип, ніс забитий, ніби його заклало мокрою ватою, розколювалася голова — поглянувши на маму, він засміявся.

— Дуже смішно, — Валерія похмуро зітхнула і сховала термометр у футляр.

Було близько десятої. Штори на вікні дитячої вже розсунули; судячи з ранкової погоди, день обіцяв бути жарким і ясним. З вулиці долинали голоси дітей, десь радісно гавкав собака, хтось голосно кликав маму, на поверх вище сварилася молода пара, у їх діалог бек-вокалом устрявав енергійний Рікі Мартін…

Коротше, звичайний недільний ранок.

— Привіт! — виник на порозі Михайло. Він прокинувся пізніше за Валерію і зазирнув до сина по дорозі до ванної. — Як спалося?

Назар повернув голову на подушці до тата і, щоб зайвий раз не напружувати хворе горло, підняв руку в жесті, що мовляв, нормально.

— Щось по тобі не скажеш, хлопче, — засумнівався Левшиць. — Очі, як у нашого шефа після перепою… Знову щось наснилося?

— Він занедужав, — повідомила Валерія, нервово постукуючи пластиковим футляром термометра по коліну. Левшиць подивився на неї, потім на сина:

— Теж мені вигадав! Цього разу великий недобір — ще цілих десять днів канікул. От уже!.. — він, ніби з осудом, похитав головою, натякаючи на безперечний талант Назара подовжувати собі канікули, занедужуючи першого ж дня занять. Узагалі-то Назар хворів не надто часто, як на дитину його віку, проте в родині жартували, що по-снайперськи. Минулого навчального року «потрапити в яблучко» йому вдавалося двічі: восени і взимку. Навесні трохи не влучив — перший день усе-таки з’явився в школі.

— Схоже, починаєш утрачати кваліфікацію. Промахнутись на півтора тижня — це аматорство, — Левшиць із докором поглянув на сина. — А ми з мамою так тобою пишалися!

Назар засміявся.

Валерія, ніяк не відреагувавши на веселість чоловіка, знову похмуро зітхнула:

— Ну, що ж… Доведеться брати лікарняний. Мені, звичайно.

— Логічно, — погодився Левшиць. — А скільки набігло? — це вже Назарові.

— Тридцять вісім і дев’ять! — з гордістю повідомив той. Незважаючи на минулу ніч і хворобу, настрій у нього був напрочуд гарним. У будь-якому разі, зранку.

— О-го! — здивувався Михайло. — Не мо…

— Тридцять вісім і два, — сказала правду Валерія, підводячись із Назарового ліжка. — Треба викликати лікаря, але ж сьогодні неділя. Ох, як усе це невчасно…

— А коли це буває вчасно? — посерйознішавши, резонно зауважив Левшиць. — Тим більше, літня застуда.

— Боюся, у нього ангіна… У нас закінчилися ліки, сходиш в аптеку?

— Це ж треба! Продаю пігулки ледве не вагонами, а у власному домі немає навіть аспірину, — похитав головою Левшиць. — Сходжу, звичайно. Тільки за таблетками, чи ще щось?

— Ясна річ, — Валерія вперше за ранок посміхнулася. — У нас закінчився цукор, вермішель, молоко…

— Добре, я зрозумів, — поспіхом закивав Михайло, поки список Валерії не сягнув немислимих розмірів.

— … і сосиски.

— І морозиво! — ляпнув Назар.

— І ременя, — сказала Валерія. — Шнель! — вона виштовхала з кімнати Левшиця-старшого. — Я хочу, щоб він швидше прийняв аспірин. А сама піду на кухню готувати сніданок і чай з малиною для Назара.

Повертаючись додому з пакетом із продуктами в руці і двома коробками шипучого аспірину в кишені, Михайло Левшиць міркував над нічним страхіттям сина.

Адже був ще його вчорашній візит до дитячої за стільцем, коли йому здалося… У кімнаті Назара в нього виникло те моторошне відчуття, яке він списав на зміну обстановки, послявідпускний синдром та інші причини. А ще той дивний випадок шість днів тому, одразу після переїзду, коли хлопець буквально кулею вилетів у коридор, страшенно чимось наляканий.

Зараз ці спогади породили в ньому навіть не тривогу, а якесь до безглуздості глибинне тремтіння. Начебто… Щось подібне відчуває людина, яка вперше йде погадати на своє майбутнє до ворожки, але не вірить у всі ці вигадки. Саме це найдивніше й бентежило.

Але кімната Назара справді раптом перестала йому подобатися.

Можливо, річ у радіації? Бо ж — хай йому грець! — у країні, де після вибуху атомної електростанції різним заповзятливим недоумкам дозволяється розтягувати запчастини з вантажівок, що зробили рейс в один бік із командою смертників до палаючого Чорнобиля, — таке було ще й як можливо!

Йому надто добре запам’ятався один телерепортаж про десятилітнього хлопчика, який два місяці просто згасав без будь-яких причин і, зрештою, перебуваючи за тисячі кілометрів від місця катастрофи, помер… від променевої хвороби! Тому що при виготовленні бетонного блоку стіни, біля якої стояло його ліжко, серед арматури застрягла одна з таких от залізяк…

Левшиць навіть збився з кроку.

Родина тієї дитини теж щойно переїхала на нове місце. А Назар так раптово занедужав… І ще з самого початку йому здалося — ні, він був абсолютно переконаний, — що дитяча містилася в тій кімнаті й раніше, хоча колишні мешканці дітей начебто не мали і, якщо судити з паперів, були єдиними господарями квартири з часу побудови.

Спокійно! — відразу вгомонив себе Михайло. — По-перше, їхній теперішній будинок був споруджений на початку сімдесятих, коли у світі було набагато більше гарного і значно менше лайна. Хвороба Назара? Це більше нагадувало звичайнісіньку застуду чи грип, або, як думала Валерія, ангіну, ніж променеву хворобу, отруєння радіонуклідами чи ще щось жахливе. А щодо колишніх господарів квартири, то вони запросто могли відправити дітей до когось із родичів на канікули, і взагалі — це не його справа.

Однак одразу виникла інша версія — підвищена токсичність. Що, якщо під час останнього ремонту в кімнаті використовувалися шкідливі для життя матеріали? Наприклад, якась фарба, що містить речовини, здатні викликати розлад психіки…

Але як тоді бути з Валерією? Якби в неї виникли подібні підозри, вона обов’язково з ним поділилася б, ось у чому річ. Чи, може, ці токсини якось інакше впливають на жіночий організм — вони з Назаром це відчувають, а вона ні? Вчора він спробував підняти з нею тему синової кімнати… Мабуть, виглядав останнім ідіотом.

Левшиць раптом усвідомив, що стоїть перед скляним кіоском і з інтересом розглядає виставлені на вітрині пачки цигарок.

Жахливо хотілося закурити.

Він кинув курити шість років тому за настирної вимоги і самовідданої підтримки Валерії, яка за все життя не викурила жодної цигарки, але, здавалося, кидала курити тоді разом із ним. А тепер він стояв перед барвистими рядами зілля, відчуваючи такий потяг, немов викинув останню цигарку шість годин тому.

Поки він вагався, чи варто починати все спочатку, поперед нього протиснувся тип незрозумілого віку в заношеному до дірок спортивному костюмі, від якого навіть зі спини смертельно тхнуло махровим перегаром, сечею і чимось, схожим на тухлу рибу. «Володар пробок» — так називав про себе Левшиць алкоголіків, які не здатні контролювати процес. Той сперся гострим плечем на кіоск і пробував устромити голову у віконце.

— Тобі чого? — гидливо кинув продавець. — Тут нема того, що тобі треба. Наливають через дорогу.

Алкаш прохрипів щось мудре, недоступне розумінню простих смертних, і питально завмер.

Його навіть перестало хитати, наче він ступив із палуби судна на твердий берег.

Продавець замахав руками і роздільно проскандував:

— Моя по-чукотськи не розуміти! Наливати через дорога!

Щоб повністю прояснити ситуацію, алкаш поліз собі за пазуху і витяг назовні загорнений у якусь брудну ганчірку аудіо-плейер.

— Шуруй звідси, — незлісно відмахнувся від нього чоловік.

Розчаровано запхавши згорток назад, п’яничка глянув було на Левшиця. Але одразу визначивши досвідченим оком, що Михайло Левшиць уже втрачений для його товариства, мовчки відчалив через дорогу.

Провівши алкаша поглядом, Михайло подумав, що розумник, який колись вигадав фразу, начебто істина відома лише божевільним і алкоголікам, або жодного разу в житті не зустрічав справжнього «володаря пробок», або просто був дурнем.

— Я вас слухаю?

Левшиць повернувся до віконця.

— Дві пачки «діролу».

2

По обіді до Назара довелося викликати швидку. Спершу температуру вдалося збити аспірином, але незабаром вона підскочила до тридцяти дев’яти.

— Вони скоро приїдуть, — повідомив Левшиць, повернувшись до кімнати.

— Сподіваюся, це не дифтерія, — Валерія ні на крок не відходила від сина, раз у раз змінюючи йому змочені в оцтовому розчині марлеві примочки на лобі.

— Сумніваюся, — спробував заспокоїти її Левшиць. — Йому зробили всі необхідні щеплення. Пам’ятаєш?

— Я чула, деякі діти все одно хворіють, — заперечила Валерія, — у відносно легкій формі, але…

— Може, варто подзвонити батькам?

— О!.. Тільки цього мені зараз не вистачає, — закочуючи очі під лоба, саркастично засміялася Валерія. — Найменше мені потрібно, щоб хтось почав крутитися під ногами, голосити і нав’язувати мудрі поради.

Назар спостерігав за їхньою розмовою, як крізь гаряче марево. Воно обволікало пружним коконом і приглушувало звуки — точніше, робило їх якимись тьмяно-дзвінкими, як у маленькому приміщенні з голими стінами, — і посилювало звичайне світло до болю в очах. Дотик холодної марлі відзивався у всьому тілі приємною легкою остудою, яка повільно розтікалася від чола до ніг.

За десять хвилин у двері подзвонили.

— Буде краще, якщо ми його заберемо, — сказав лікар після огляду.

Назарові знову виміряли температуру, медсестра зробила ін’єкцію, щоб збити жар.

— Ви думаєте, щось серйозне? — стрепенулася Валерія… — Дифтерія чи…

— Не будемо лізти поперед батька в пекло, — відповів лікар. — Навряд чи. Швидше за все, у хлопчика фолікулярна чи лакунарна ангіна — завтра з’ясується точно. А це так, про всяк випадок — у лікарні йому зроблять аналізи, кілька днів поспостерігають… Навіщо ризикувати?

Валерія, розхвилювавшись ще дужче, закивала і подивилася на чоловіка. Левшиць знизав плечима.

— Ну, якщо це справді необхідно…

— Мамо, я не хочу! — вирішив нагадати про себе Назар. Йому ще ніколи не доводилося потрапляти до лікарні, але від цієї можливості він свідомо нічого приємного не очікував. Тим більше, що все склалося так зненацька — нічний візит монстра, раптова хвороба… І тепер, коли він більше за все потребував присутності найрідніших людей, його хочуть забрати незнайомці в накрохмалених білих халатах, відвезти до якогось незнайомого місця, де він ніколи не був і нікого не знає.

— Нічого-нічого, — Валерія нагнулася до нього і заспокійливо поцілувала в гаряче чоло. — Це лише на день-два. Ми з татом часто тебе відвідуватимемо, і дуже скоро ти знову будеш удома.

— Звичайно, — підтримав її Михайло.

— От бачиш, — Валерія повернулася до лікаря. — Адже так?

Лікар, чоловік років п’ятдесяти з густими чорними вусами, зачинив докторську валізку і кивнув, погоджуючись:

— Збирайте хлопчика.

— …А завтра, коли будуть готові аналізи, зможемо поставити точний діагноз, — говорила черговий лікар дитячого відділення, яка спустилася до приймальні, щоб забрати Назара і Валерію, котра його супроводжувала. Лікаркою виявилася дуже висока повна жінка середніх років із громіздкою бабеттою на голові, спорудженою з фарбованого чорного волосся; дивлячись на неї, Назар усе чекав, що масивна зачіска от-от звалиться, розсипавшись, чи сповзе на бік, особливо коли жінка йшла. Потім довгий час саме такий тип асоціювався в нього з дитячими лікарями.

Вони піднімалися у просторому, надзвичайно повільному ліфті, що зачинявся зсередини вручну старомодними дверцятами-гармошками, зробленими з металевих пластин. Можна було спостерігати, як неквапом пропливають униз лікарняні поверхи; на них загородження були з дрібної сітки, як і сама шахта ліфта. Тому Назар устигав добре роздивитися кожен поверх. Нагору сходами снували дорослі хворі і медперсонал. Іноді вдавалося зазирнути всередину відділень. Там тягнулися довгі коридори зі столами медсестер і рядами дверей палат по обидва боки. Оскільки сьогодні була неділя, лікарня здавалася доволі малолюдною. Ліфт поскрипував, і від цього незвичайного скрипу — зовсім не такого, як у житлових будинках — він бачився Назарові ще більш незвичайним. До того ж, цим ліфтом керував ліфтер — сивий дідок, який сам, здавалося, був невід’ємною частиною кабіни з візерунковим драпіруванням на стінах, лаковими дерев’яними панелями червоно-коричневого відтінку і триногим маленьким стільчиком у кутку. Від усього цього віяло незвичним духом старовини й чогось таємничого.

Навколо крутилося безліч різноманітних лікарняних запахів, які Назар так і визначив: «лікарняні»; вони чимось нагадували ті, що запам’яталися під час нечастих візитів до поліклініки. Ще він помітив, що з проходженням чергового поверху «лікарняний запах» якось невловимо змінюється. Напевно, тому, вирішив Назар, що в різних відділеннях різні хвороби, і здивувався цьому здогаду — виходило, що хвороби можуть пахнути. Ну, звісно, річ ще й у ліках…

Укол почав діяти по дорозі до лікарні — під час п’ятнадцятихвилинної подорожі в машині швидкої допомоги, котра викликала в Назара чималий інтерес, — і зараз він почувався значно краще. Бачити такі машини зсередини раніше йому доводилося тільки у фільмах; у житті це виявилося не так яскраво, проте значно цікавіше. Він навіть на цілих кілька хвилин відволікся від думок, що його везуть до лікарні і збираються там залишити.

Узагалі-то йому вже стало настільки краще, що він подумав, — а якщо він і справді занедужав на якусь коротку хворобу? — Назарові дуже закортіло сказати про це Валерії і лікарці, але він стримався. Було зовсім несхоже, що його тепер ось так просто візьмуть і відпустять.

Він нарахував уже три цілком пройдені поверхи і дивився, як виповзав низ четвертого.

— На жаль, головний ізолятор дитячого відділення зараз переповнений, — продовжувала лікарка, звертаючись до Валерії. — Можливо, завтра ми переведемо вашого хлопчика туди, якщо звільниться місце. А сьогодні він побуде в старому ізоляторі.

Валерія запитально поглянула на лікарку.

— Ним зараз майже не користуються, хіба що в окремих випадках, як ваш, наприклад, але йому там буде добре, — пояснила лікарка. — Наша лікарня стара і її, так би мовити, вирішили частково переобладнати — пристосувати до теперішніх потреб деякі приміщення. Зокрема і старий ізолятор. От тільки ніяк не дочекаємося на кошти…

Валерія кивнула, мовляв, у наш час це не дивно. Колись вона й сама лежала в дитячому відділенні цієї лікарні. Правда, до ізолятора не потрапила — її тоді відразу перевели до спеціальної палати з боксами, куди на перші кілька днів клали всіх новеньких. Опинившись тут знову, вона якось внутрішньо відчула, що за всі ці роки традиції тут зовсім не змінилися. Можливо, воно й на краще, — вирішила вона про себе і ласкаво погладила Назара по голові. Він кисло посміхнувся у відповідь.

Йому так сильно хотілося додому, що він готовий був заплакати. Все навколо здавалося таким чужим, непривітним і навіть вороже таємничим. І він, напевно, заплакав би, якби не присутність цієї незнайомої повної лікарки з чорною баштою волосся на голові. Та й сама лікарка виглядала дуже суворою, хоча не звернулася особисто до нього ще жодного разу.

— Там чисто, через день приходить прибиральниця, і взагалі… — лікарка всміхнулася. — Втім, ви зараз самі все побачите. Хіба що, — вона трохи схилилася до Назара, — буде трошки нудно самому. І немає телевізора. Але це ж ненадовго, — м’яко вимовила вона і раптом перестала здаватися Назарові такою вже суворою. Він трошки повеселішав і кивнув, погоджуючись.

Ліфт нарешті зупинився. На шостому, передостанньому поверсі. Дідок-ліфтер з відсутнім виразом обличчя розсунув дверцята, штовхнув загорожу на майданчик, випускаючи своїх пасажирів на волю.

— От сюди, — лікар повела їх за собою.

Виявилося, що йти зовсім недалеко. Великі, пофарбовані білою олійною фарбою двері були в кутку просторого майданчика на сходах усього за п’ять-шість кроків від виходу з ліфта. Коли той заскрипів, рушивши, Назар повернувся і побачив, як за кабіною на сталевих тросах випливав, наче безкінечно довга пуповина, вузол товстих дротів. Дідок уже сидів на своєму ослінчику, склавши руки на колінах і байдуже втупивши погляд кудись у стінку.

Двері ізолятора були поруч із входом до дитячого відділення; ті двері були подвійними, наполовину скляними, розмальованими вмілим художником, який зобразив відомих мультиплікаційних героїв — картинки були дуже яскравими, життєрадісними і, здавалося, це не просто двері до лікарняного відділення, а брама до маленької дитячої країни. Крізь скло між барвистими малюнками Назар устиг помітити кількох дітей різного віку.

— Усе, прийшли, — сказала лікарка, відкриваючи великим ключем важкі тьмяні двері ізолятора.

Перше, що вразило Назара, це стеля — вона була надзвичайно високою. Майже вдвічі вищою, ніж у них удома. Тому і так доволі велике приміщення ізолятора виглядало просто величезним. І порожнім — бо в ньому нікого не було.

У палаті, якою, власне, і був ізолятор, стояло вісім ліжок — по чотири з кожного боку, — утворюючи широкий прохід до дуже великого вікна (тут Назарові все здавалося незвично великим). Кожне ліжко від сусіднього відділяла перегородка приблизно два метри заввишки; нижня половина перегородок була із блідо-голубого пластику, верхня — з товстого скла. Уздовж проходу з височенної стелі звисали чотири простих круглих плафони. В кутку, навпроти вхідних дверей, розташовувався туалет, звідти доносився дзюркіт води в унітазі. Пахнуло вогкістю, хлоркою і нежилим приміщенням.

Ізолятор справив на Назара гнітюче враження.

— Ну, — сказала йому лікарка, — вибирай місце, котре тобі найбільше подобається. Тут усе у твоєму повному розпорядженні.

Назар повільно пройшов до вікна і вибрав ліжко, що було найближче в протилежному від входу ряду. Це місце здавалося якимось веселішим, точніше, менш похмурим. І не тільки тому, що вікно близько, — перегородка між ліжками була тільки з одного боку і не так сильно тиснула. Поруч із ліжком стояла невеличка тумбочка, над узголів’ям — світильник для читання.

Назар сів на ліжко і трошки погойдався: воно незвично пружинило, глибоко прогинаючись. Хлопчикові ще ніколи не доводилося спати на ліжку з металевою сіткою.

Підійшли лікарка і Валерія.

— Розташовуйтесь, я незабаром повернуся, — сказала лікарка і залишила їх наодинці.

— Мені тут не подобається, — похмуро кинув Назар.

— Мені теж, — зізналася Валерія, озираючись. Вона розстелила йому постіль, переклала в тумбочку продукти, взяті з дому, і переодягнула Назара в легкий спортивний костюм.

— А якщо аналізи будуть поганими, я… тоді залишуся тут, так? — запитав він, розхвилювавшись від цієї думки.

«Ну звісно! І ми нарешті позбудемося тебе! — пролунав у його голові зловтішний регіт. — Запхнути тебе сюди — просто чудова ідея!»

— Постарайся, щоб вони виявилися гарними, добре? — смутно всміхнулася йому Валерія, не відповівши прямо на запитання.

Назар знизав плечима і відвернувся до вікна, відчуваючи хвилю пекучої образи на матір.

Якщо не брати до уваги те, що він залишився тут зовсім самотнім, Назара особливо гнітили дві обставини: ґрати на вікні і двері ізолятора — вони зачинялися на ключ іззовні. Тому все це дуже нагадувало в’язницю.

Чи місце для покарання поганих дітей.

Коли Валерія пішла, Назар спершу дивився у вікно, що виходило на простору засклену веранду, яка належала дитячому відділенню. До неї було метрів зо двадцять п’ять. Назар вирішив, що, очевидно, це спеціальна палата для ігор, тому що помітив метушню кількох дітей, які ганялися один за одним, як дикуни. Потім він розрізнив двох, котрі, здавалося, намагалися грати в бадмінтон; ще двоє чи троє займалися чимось перед широким столом — роздивитися до пуття не дозволяло скло, на якому денне світло лягало яскравими відблисками.

Нудотний настрій посилився. Назар кинув останній погляд на веранду, де безтурботно розважався гурт таких самих дітей, як він, і відійшов від вікна. Потім знайшов серед своїх речей електронну гру «тетрис» і, намагаючись більше ні про що не думати, ганяв темно-сірі квадратики по екрану, поки у дверях ізолятора двічі не повернувся ключ.

Увійшла медсестра.

— Привіт, — вона прошелестіла накрохмаленим халатом між відгородженими ліжками до його «кабінки». — Тримай, — і простягнула термометр.

Назар привітався і, відклавши «тетрис», засунув градусник під пахву. Медсестра повернулася спиною до вікна, спершись ліктями на широке підвіконня.

— Я почекаю тут, не соромся.

Швидше за все, їй не було і двадцяти, хоча для Назара вона здавалося цілком і повністю дорослою — худорлява, зі світло-русявим волоссям, зібраним позаду в звичайний хвіст.

Вона розглядала Назара з безцеремонною цікавістю, немов він був якоюсь дивовижною істот-кою, яка втекла із мандрівного цирку і бозна-як опинилася тут. Тим часом Назар демонстрував поглиблене вивчання ліній паркету, структури волокна в деревині тумбочки, проводив порівняльний аналіз бруду під нігтями обох рук — почуваючи себе все більш ніяково і поступово червоніючи. Тривалу мовчанку порушував лише дурнуватий писк «тетриса», що лежав поміж складками зібганої ковдри, і наполегливо вимагав продовження партії.

— Можна подивитися? — сказала нарешті медсестра. Назар чомусь одразу пошкодував, що не відключив звук чи не натиснув на кнопку «пауза» раніше. Але витягнув «тетрис» зі складок ковдри, немов гігантського верескливого паразита зі зморщок фантастичної тварини, і вільною рукою простягнув медсестрі.

— А, все ясно… — вона розглядала іграшку не більше трьох секунд, потім недбало кинула на ліжко. Назарові навіть здалося, що по її обличчю ковзнула бридлива гримаска. «Тетрис» підскочив на ковдрі, ледь не звалившись на підлогу, але нарешті заткнувся. Відразу стало неприродно тихо.

— Довго ще? — не витримавши паузи, запитав Назар, хоча й сам знав, що потрібний час не набіг ще й наполовину. Проте товариство медсестри викликало гостре бажання знову залишитися на самоті.

— Ще кілька хвилин. Не страшно тут самому? — запитала вона, чим заслужила додаткову неприязнь Назара. Річ була не в її зовнішності чи голосі і навіть не в тому, що вона говорила, а як. Начебто кожним своїм запитанням чи словом їй хотілося потрапити у вразливе місце, а потім безневинно посміхнутися і дочекатися наступного разу.

— Удень тут, звісно, все по-іншому, а от уночі… — медсестра виразно глянула на нього (подумки Назар уже охрестив її «білобрисою»). — Не боїшся залишатися тут на ніч?

— Чому це? — Назар уперше подивився на неї прямо.

— Та так, — вона знизала плечима, ніби втрачаючи інтерес до розвитку цієї теми, повернула голову до вікна і, кивнувши, вказала на веранду. — Бачив уже ігрову палату?

Назар промовчав, тільки сильніше стиснув градусник під пахвою.

— Там стільки різних…

— Мені все одно, — перебив він її, відчуваючи, як наростає роздратування.

— Ну, звісно, тобі ж звідси нічого не видно, — співчутливо зітхнула білобриса. — Дуже шкода, там справді цікаво. Хочеш, розкажу?

— Ні, — він збирався відповісти якомога байдужіше, але голос усе-таки підвів. Тонкі брови білобрисої відразу іронічно поповзли вгору: не вірю, не може бути!

Йому насправді було наплювати на всі ігри у світі і на тій веранді зокрема — хіба річ зараз була в них? Проте Назар відчув, як до очей по-зрадницьки накочуються сльози. Але йому раптом згадалася минула ніч, коли батько, виходячи з дитячої, підморгнув: «Молодець, я пишаюся тобою» — і сльози раптово відринули, начебто їх відкинула раптово виросла гребля. Він не буде ревіти перед цією білобрисою, котра тільки того й домагається.

Назар навіть ризикнув перейти в наступ:

— Чому мене зачиняють? — однак це було вкрай невдалою спробою, в чому він незабаром переконався.

— Так заведено, — відгукнулася та цілком доброзичливо. Назар навіть кинув на неї здивований погляд, немов очікував побачити на місці білобрисої когось іншого. — Ізолятор хоча й належить до нашого відділення, але знаходиться, як бачиш, за його межами. І його потрібно зачиняти для того… — на усміхненому миловидному обличчі медсестри знову з’явилася вже знайома Назарові бридлива гримаска, — щоб заразні діти ніде не розгулювали без дозволу. Заразні — ти мене розумієш?

Кілька секунд вона пильно дивилася на нього посміхаючись. Вираз її обличчя говорив: «Ти мене розумієш, маленький виродку, заразні! Як ТИ!»

Вісім років — усе ще вік відкриттів: Назар зробив чергове (вже далеко не перше за останні дні) важливе відкриття: деякі дорослі, залишаючись наодинці з дітьми, знімають маски і перетворюються на монстрів із холодними очима. Головне, щоб тієї миті їх ніхто не бачив — крім дитини, перед якою вони знімають маску. Якби в ізоляторі перебував хтось третій, білобриса виміряла б йому температуру і пішла, нічого більше. Якби був третій.

Ці Жартівливі Перевертні починають здалеку: щось говорять, роблять, задають різні невинні запитання — й уважно спостерігають за реакцією. Вони використовують усе це, як самураї невидимих розвідників-ніндзя, щоб підібратися ближче і відшукати слабке місце у захисті противника. А потім переходять в атаку. Бо отримують утіху, завдаючи болю і спостерігаючи нишком, що з цього вийде. Їм подобається, приміром, показати за вікном веранду з малюками, які бавляться, і слідом за цим наочно пояснити своїй дитині, що таке заразні діти. А потім знову посміхнутися, наче це — просто невинний жарт.

Новим відкриттям хлопчик завдячував швидше відчуттям, ніж розуму. Воно зафіксувалося в душі Назара за незначну долю секунди, ніяк не відобразившись на його обличчі.

— А ще, — продовжила білобриса, — щоб до ізолятора не потрапив хтось чужий. Наприклад… Знаєш, про кого я говорю? Про Фредді Крюгера. Чув про Фред-ді-і?

Назар дивився кілька фільмів, але вирішив не відповідати… Проте раптово зловив себе на тому, що повільно киває головою, начебто хтось смикає її донизу за невидиму нитку.

— Ну, це, звісно, жарт, — медсестра коротко реготнула, не зводячи з нього уважних льодяних очей. — Але от що насправді погано… — вона присіла до Назара на ліжко і заговорила довірливим напівшепотом: — На сусідньому поверсі — так, точнісінько на поверх нижче — знаходиться лікарняний морг. Знаєш, це таке місце, куди відносять померлих людей, а потім розрізають ось так… — вона провела собі ребром долоні уздовж тулуба від горла до живота. — Це називається розтин.

Із коридору донісся знайомий Назарові скрип ліфта, що піднімався, потім хтось вийшов на їхньому поверсі. Ліфт рушив і кроки стихли, віддаляючись.

Білобриса косо глянула на двері ізолятора, немовби побоюючись, що зараз може увійти якась потвора, котру вона ще не встигла описати, і нахилилася до Назара зовсім близько, майже торкаючись своїм волоссям до його голови.

— Дуже погано, що тобі доведеться зостатися тут на ніч самому. Я випадково чула від тих, хто працює в лікарні давно… Розумієш, цей ізолятор знаходиться на нічийній території, сюди вхід зі сходів, ти сам бачив. А морг розташований на один поверх нижче. Так ось, іноді тут трапляються жахливі речі.

Вона присунулася до нього впритул. Дотик її ноги викликав у Назара відразу.

— Одного разу всі мерці вибралися з моргу і почали підніматися по сходах сюди, тому що тут нічийна територія. Їхні кишки вивалилися із розрізаних животів, розмоталися і тягнулися за кожним на п’ять метрів. Усі сходи покрилися зеленим смердючим слизом. А потім мерці почали ломитися до оцих дверей, щоб добратися до одного хлопчика, який…

— У вас неприємно пахне з рота! — вигукнув Назар, відсахнувшись від білобрисої. — Мені гидко!

— Що ти с… — підскочила медсестра, змінюючись на обличчі.

— І ще… Я все розкажу лікареві! — додав Назар, і в нього перехопило подих. Здавалося, серце от-от вискочить і застрягне у самісінькому горлі.

Медсестра здивовано звела брови і раптом розсміялася, із докором похитуючи головою:

— Господи, я ж просто жартую! Хіба не ясно?

Якби це трапилося п’ять хвилин тому, Назарові навіть на гадку не спало б, що зараз вона може сміятися нещиро.

— Такий великий, невже повірив? Тобі не соромно?

І… йому справді стало соромно. Хоча річ була не в тому, що він їй повірив чи злякався цих вигадок. У нього раптом виникло відчуття, що він учинив якось погано.

Жартівливий Перевертень завжди тримає напоготові кілька випробуваних трюків.

— Добре, давай подивимося, — білобриса нависла над ним, простягаючи руку по термометр. Назар, не підводячи очей, віддав їй градусник.

— Ну?.. — вона довго розглядала шкалу. — Тридцять сім і… три. Хлопчику, ти хворий, — білобриса так і не спромоглася запитати, як його звати, хоча, можливо, знала це з лікарняної картки, але все одно жодного разу не назвала його на ім’я. — Ти дуже, дуже хворий. Так і запишемо.

Він зовсім не відчував, що після того, як йому збили температуру, вона знову почала підніматися. Втім, напевно, заразній дитині зовсім не обов’язково знати, яка в неї температура насправді.

Більше жоден із них не зронив ні слова. Білобриса вийшла з палати, зачинивши двері на замок, — ключ провертався надзвичайно повільно, ніби вона смакувала насолоду від цього.

Назар очікував, що, залишившись на самоті, відчує полегшення. Але навпаки — здавалося, ніби давно переповнена дамба — ще з минулої ночі — дає тріщину. Греблю підмило, підпірки звалило…

І він зарився обличчям у подушку.

4

— Ого! Так, тут є де набрати висоту, — сміючись, Левшиць підкинув щасливого Назара ледве не під саму стелю; ізолятор наповнився захопленим вереском маленького індіанця. — Справи явно йдуть на покращення, — прокоментував Михайло.

— Ми не надовго, — з ходу попередила Валерія.

Менше ніж хвилину до цього Назар дивився у велике заґратоване вікно ізолятора, за яким поступово сутеніло, без апетиту длубав виделкою гречану кашу з овочевою заправкою, яку санітарка принесла на вечерю, і намагався уявити, що зараз відбувається вдома. Чим реальніше йому вдавалося уявити, тим журніше ставало у величезному похмурому ізоляторі із сімома порожніми ліжками.

Але тут трапилася приємна несподіванка — у супроводі чергової лікарки зайшли батьки.

— Здається, незабаром ми зможемо забрати його додому? — Левшиць опустив Назара на підлогу і повернувся до лікарки: — Що говорить педіатрія?

— Думаю, ви занадто квапитеся, — прямо відповіла та. — Швидше за все, встигли проявитися тільки перші симптоми.

— Виходить, це ягідки… — спохмурнів Левшиць.

— Тільки б не дифтерія, — ледь чутно вставила Валерія.

— Завтра вранці візьмемо мазок із горла, — сказала лікар. — І тоді будемо знати точно. Не варто…

— Лізти поперед батька в пекло, — кивнула Валерія. — Я пам’ятаю.

Лікарка нахилилася до Назара:

— Ну, як ти в нас улаштувався?

Ще вдень він вирішив поскаржитися на медсестру, яка приносила термометр, але та більше жодного разу не з’являлася (можливо, передала комусь зміну). І до вечора багато чого вже здавалося зовсім іншим — про білобрису медсестру він і думати забув.

— Ну, так… — сказав він невиразно. Лікарка кивнула із розумінням, мовляв, я й сама знаю, що тут не Діснейленд, але нам усім доводиться миритися з такими умовами, адже так?

Валерія поставила на тумбочку невеликий пакет із продуктами, котрі дозволили передати, запитально поглянула на Левшиця, який із сардонічною міною вивчав ґрати на вікні, і обійняла Назара.

— Ну, все… Побачимося завтра.

5

Узятися за дослідження решти семи приліжкових тумбочок в ізоляторі Назара спонукало те, що, перекладаючи свої речі у шухляду тумбочки біля свого ліжка, він знайшов на ній послання.

Точніше, цілу купу послань, залишених прямо на фанерному днищі.

Більшість були зовсім короткими і, швидше, нагадували звичайні «автографи», які часто зустрічаєш на спинці сидіння в автобусі, у кінотеатрі чи на парковій лавці, наприклад: «Тут була А. С.», «Л. 0. — коза зачухана!» і далі в такому ж дусі.

Але траплялися і зовсім інші — це були Справжні Послання.

Незабаром Назар з’ясував, що помилився — саме вони займали левову частку поверхні, все днище шухляди було майже повністю списане ними. Щоб прочитати все, Назарові довелося витягнути шухляду цілком.

«Мене звати Рита, — було виведено дитячим почерком майже по центру фанерного дна, — я тут уже третій день. Мені дуже страшно. Я сама».

Одразу під цими словами був намальований маленький чоловічок із квіткою в непропорційно довгій руці, витягнутій убік, немов він хотів комусь її подарувати. Малюнок і слова, як зауважив Назар, явно належали одній руці і були накреслені темно-синім олівцем.

Нижче він прочитав інше послання:

«Я в цій в’язниці сиджу тиждень. Спочатку зі мною був ще один хлопчик, але вчора його кудись перевели. А потім я побачив його на великій веранді на тому боці. Або це був не він. Тут погано. Я хочу додому. Т., 8 вересня 1989 р.»

Ще нижче:

«Я Вадим, 10 років. Кажеця тут п’ять чи шість днів. Щоранку мені говорить лікар що мине випишуть завтра. Мені надоїло чикати. У ночі тута…»

— далі слова були ретельно закреслені довгою густою лінією чорнила, тому Назар зміг розібрати лише дату наприкінці: «1991 рік».

Схожих послань у шухляді його тумбочки виявилося двадцять три (Назар спеціально перерахував, хоча це й не мало жодного значення). Деякі було важко розібрати, бо вони надто близько тулилися одне до одного, налазили краями; подекуди просто витерлися.

Двадцять четверте він знайшов на внутрішній стороні дверцят:

«Мамо, забери мене звідси!!!»

— волав чийсь червоний фломастер.

Над посланням хтось приліпив закам’янілу жуйку. Назар обережно торкнув її пучкою вказівного пальця, немов побоювався, що вона може раптом заворушитися. І зрозумів тільки зараз, наскільки в палаті встигло стемніти.

Спочатку він збирався ввімкнути загальне світло, але з’ясувалося, що вимикач розташований занадто високо для його зросту.

Чогось схожого на стілець чи інший предмет, здатний виправити цей тимчасовий недолік, в ізоляторі не було.

Розділ 5 Атака жартівливих перевертнів

1

…Було занадто пізно, щоб сподіватися на чийсь раптовий візит (наприклад, лікарки), кого він міг би попросити залишити світло увімкненим на ніч. Назар зі зростаючим хвилюванням обмірковував, яким чином виправити ситуацію, щоб не залишитися одному в темряві.

Ізолятор з першого погляду справив на нього похмуре враження, однак тепер, коли він знайшов ці послання, атмосфера навіювала ще лиховісніші відчуття. До того ж, варто додати, Назар ні на мить не забував про минулу ніч удома і тому прекрасно усвідомлював, що в такому моторошному місці може трапитися все, що завгодно.

Історії білобрисої медсестри про мерців, які волочать по сходах за собою випущені кишки, були тут ні до чого. Просто він, як і всі діти, небезпідставно думав, що темрява робить його більш уразливим. Це було те вроджене чуття, що зберігається до глибокої старості тільки завдяки урокам, засвоєним у дитинстві.

Якийсь час він безсило спостерігав, як ізолятор поступово занурюється в морок, огортається густою павутиною тіней, немов її плели сотні загадкових невидимих створінь. І раптом із невимовним полегшенням згадав про світильники для читання, що висіли над кожним ліжком. Не стримавши захвату, Назар навіть дозволив собі голосно ляснути в долоні. Ляскіт луною відбився від стелі і залишив неприємний дзвін у вухах.

Коли Назар узявся за вимикач світильника над своїм ліжком, йому раптово спало на думку, що лампочка могла давно перегоріти, так само, як і в решті світильників, — не надто схоже, щоб тут це когось особливо хвилювало.

Але, на щастя, все було гаразд — його «кабінку» і частину ізолятора, поруч із вікном, залило цілком задовільне світло.

Потім Назар поставив на місце шухляду і повернувся до перерваного заняття. Проблему з темрявою він вирішив, а отже, вона перестала заслуговувати на подальшу увагу. Назар перейшов до сусідньої «кабінки», де, увімкнувши ще один світильник, витяг наступну шухляду.

Як хлопчик і думав, вона була поцяткована посланнями не менше, ніж попередня. Різниця полягала лише в яблучному недогризку, який присох до задньої стінки і захрумтів, як крекер, коли Назар його віддер, щоб той не заважав читати.

Перше, що він тут прочитав, було:

«Я Антон мені 11 років. Коли мене привезли сюди мені тут теж не сподобалося. Тут на вікні ґрати і двері зачиняються на замок як у в’язниці. І ще я боюся засинати тому що завжди сняться погані сни. Хочу додому до Лилі і Кипариса. 14 жовтня 1982 року».

Назар переглянув ще кілька подібних послань.

А потім побачив одне, котре його навіть розвеселило:

«Усі ви боягузи і сикуни! Мені тут зовсім не страшно! Я не боюся, не боюся не боюся!»

Прочитавши всі послання, Назар знайшов зізнання в коханні безіменної дівчинки якомусь Дмитрикові, що знаходилося на задній зовнішній стінці шухляди, і його можна було побачити тільки одним чином — витягти шухляду цілком. Однак одразу з’ясувалося, що Назар був далеко не першим, хто його знайшов. Поруч зі зворушливим зізнанням іншою рукою і, мабуть, набагато пізніше, було дописано: «Потрахай мене». А трохи збоку знаходилася ще одна приписка: «ДМИТРИК — ЦЕ Я».

Назар засміявся, але відразу замовк. А потім цілу хвилину із шаленим калатанням серця сидів на ліжку, тримаючи шухляду на колінах. Усі голосні звуки ізолятор розламував так, що в Назара склалося враження, ніби одночасно із ним засміявся хтось іще.

Заспокоївшись, він перейшов до третьої «кабінки». Тут його увагу особливо привернуло послання, написане дуже акуратним почерком синьою кульковою ручкою:

«Усім привіт! Виявляється, нас тут ціла компанія, ха-ха! Мене звати Марина. Вчора мені виповнилося п’ятнадцять років — потрапити сюди було чудовим подарунком до дня народження… Здається, у мене щось із легенями. Я навіть не знаю, навіщо все це пишу, адже насправді мене ніхто не чує. Все це самообман. Ау? От, нікого. Мені теж тут трохи моторошно. Яка дурниця, навіщо писати? О! Привіт усім, хто прийде ПОТІМ! Так, і ще. Для чого тут на вікні ґрати — це камера для злочинців? Мене це теж шокувало (наприкінці почерк раптово утратив свою каліграфічну акуратність). Господи, тут цілий день нема з ким поговорити!!!»

В інших шухлядах Назара очікувала та ж картина: вони були заповнені посланнями давніх постояльців (точніше, підневільних ув’язнених) ізолятора, як древні скрижалі, що пронесли крізь час таємниці минулих поколінь. Поступово йому почало ввижатися, ніби він бачить безліч дитячих облич, які нашаровуються одне на одне, може вловити тихий шепіт десятків голосів, приглушених від страху й самотності, немовби весь ізолятор наповнився примарами. Примарами дітей, заточених у нього.

Саме це і вразило Назара — дивне, майже лякаюче зрушення часу, — коли він звернув увагу на дати, що стояли наприкінці деяких послань. Ті, кого він природно сприймав як своїх ровесників, уже давно перетворилися на дорослих людей. А дехто був навіть старшим за його батьків. І в той же час вони назавжди залишилися блукати в цих стінах такими ж зляканими дітьми, чиї послання з року в рік жили тут своїм химерним, загадковим життям.

Він переходив із однієї «кабінки» до іншої, запалюючи нові світильники і залишаючи ввімкненими ті, які запалював раніше, тому ізолятор набув похмуро-феєричного вигляду: у ньому не з’явилося навіть натяку на перенасичення яскравістю ламп, ніби кожна «кабінка» існувала сама по собі, утримуючи світло всередині. Ізолятор нагадував застиглий кадр із якогось фантастичного фільму про корабель прибульців, який зазнав катастрофи.

2

Читання послань так заворожило Назара, що він уже не звертав уваги на температуру, яка знову полізла вгору. Коли черга дійшла до останньої, восьмої «кабінки», його вже відчутно хитало. А коли хлопчик висунув шухляду із тумбочки, то через миготіння темних цяток у очах він лише за цілу хвилину збагнув, що напис, який він намагається прочитати, посланням не був.

У всякому разі, не був звичайним посланням.

Бука виліз, всіх злякав, Тоню з Дмитриком забрав. Знову він прийде, кудлатий, І задушить маму з татом… Світло ти не вимикай — Бо під ліжком є…

— Бабай… — вимовив уголос Назар очевидне закінчення, яке чи то навмисно, чи то з іншої причини не було дописане. А потім знову перечитав дивний віршик, який за ритмом чимось нагадував дитячу лічилку, де останнє слово звичайно голосно вигукується. Тільки ця була довша, ніж відомі Назарові, — мала шість рядків.

Спершу він подумав, що це написав хтось із дорослих, але, придивившись уважніше, прийшов до висновку, що, швидше за все, лічилочку нашкрябала дитина. Букви були виведені хімічним (або схожим на нього) олівцем настільки старанно, що зблизька здавалися не написаними, а намальованими.

Інших послань у останній шухляді Назар не читав, а просто вставив її на місце. Коли він це робив, його руки тряслися від сильного ознобу.

А потім раптом збагнув, що в ізоляторі він уже не сам.

З

Схоже, хтось ховався в туалеті.

Схопившись за металеву спинку ліжка, Назар із усієї сили прислухався, що відбувається за трохи прочиненими дверима туалету.

Стрілки внутрішнього годинника показували пів на першу ночі.

«Якраз місце і час…» — прошепотів хтось у його свідомості.

«Кабінка», яку Назар обстежував останньою, була найближче до вхідних дверей ізолятора і розташовувалася майже навпроти туалетної кімнати. Однак, крім постійного хлюпання в бачку унітаза, він більше нічого не вловив — жодного підозрілого звуку. Можливо, той, хто перебував у туалеті, видав себе випадково і тепер зачаївся.

«Але… але ж воно хотіло, щоб я його почув», — раптом чітко усвідомив Назар.

За кілька хвилин він уже готовий був повірити, що йому просто причулося, проте той самий звук пролунав знову. Тепер не було сумнівів, що це знаходиться із зовнішнього боку дверей ізолятора. На мить Назар навіть відчув полегшення, що він не замкнений наодинці з тим, що могло чекати на нього в туалеті. Двері ізолятора виглядали принаймні надійно.

Звук повторився.

Назар здригнувся, але все-таки йому вистачило сміливості вийти з «кабінки» і, обережно ступаючи, наблизитися до масивних жовтувато-білих дверей.

Коли він зупинився, одна з паркетин скрипнула під ногою і змусила його покритися новою порцією холодного поту. Звук одразу повторився і… вже не припинявся. Здавалося, хтось зовні шургає плечем, важко напираючи на двері ізолятора.

— Кишки… — утробно прошипів голос по той бік. — Візьми мої кишки-и-и…

Цієї миті Назар почув, як на два чи на три поверхи нижче рушив ліфт. Він наближався. Той, хто перебував за дверима, замовк. Однак Назар відчув, що він продовжує залишатися на місці, та із завмиранням очікував, коли ліфт порівняється з їхнім поверхом — зупиниться чи проїде повз? Чи зупиниться, не доїхавши?

Це була страшенно гуркітлива і повільна колимага. У голові Назара пронеслася зацікавлена думка: що побачить старий ліфтер, коли ліфт порівняється із поверхом?

Жахливий ліфт нарешті зупинився — на його поверсі, — заскреготавши, як древнє металеве чудовисько, яке пробудилося від сну. Почувся скрегіт дверцят.

Але за лічені секунди до того Назар розрізнив тупіт. Кроки віддалялися від дверей ізолятора та стихали в напрямку входу до дитячого відділення.

І ще йому здалося, ніби йшли двоє.

4

Що б не означав цей дивний візит до дверей ізолятора, Назар відчував потребу спершу лягти до ліжка і лише потім обміркувати, що відбулося за останні п’ять хвилин. Його бив такий сильний озноб, ніби в палаті стояв лютий мороз.

Але не встиг він зробити навіть три нетверді кроки у напрямку до своєї «кабінки», як у двері ізолятора тихенько постукали.

Назар для рівноваги схопився однією рукою за ребро найближчої перегородки і повернув голову, дивлячись на великі білі двері. Потім до нього дійшло, що в мерців, які розгулюють по лікарні, навряд чи заведено стукати. Але, мабуть, це не міг бути і хтось із медперсоналу, оскільки лікарі та медсестри мали ключ від замка, та і для чого їм такої пізньої години навідуватися до нього?

— Що вам треба? — зібравшись із духом, крикнув Назар.

— Хлопчику, ти мене чуєш? — неголосно запитав старий ліфтер.

Звісно, це міг бути тільки він.

— Ви… — Назар зробив крок назад до дверей, здивовано відзначаючи, що поява ліфтера додала йому сил. — Ви бачили щось? Бачили їх?

— Ти маєш на увазі тих двох медсестер? — з інтонації старого Назар здогадався, що той усміхається.

— Медсестер… Ви сказали?.. — до такого повороту подій він виявився зовсім не готовим, хоча це було очевидно із самого початку.

Із ним розіграли комедію… Тим більше, одній із медсестер зовсім неважко було час від часу спостерігати за ним з ігрової веранди, звідки весь ізолятор при ввімкненому світлі проглядався як на долоні. Навряд чи б він так нерозумно повівся на цей жарт, якби не висока температура і безліч прочитаних послань — Назарові хотілося провалитися під землю від прикрості та сорому. Перед очима моментально виникла картина того, як білобриса та її напарниця корчаться зараз від реготу: «Уявляєш, що думав той маленький недоумок, із місця боявся зрушити, тільки витріщався на двері і паскудив у штанці! Цікаво, куди він тепер їх сховає?»

— Так, а хто ж іще. Я випадково помітив, що вони швендяють тут, коли піднімався, і подумав собі: напевно, задумали якусь капость. Наприклад, лякають маленького хлопчика. Я правий, вони це робили?

— Так… — ледь чутно відгукнувся Назар.

— Не думай, що ти боягуз. Кожен злякався б на твоєму місці. Не бери в голову, це просто дві негідниці бісяться з нудьги. Хоча я впевнений, що жодна з них нізащо в світі не погодилася б сама залишитися тут на ніч. Це ж ясно як білий день.

— Чому? — здивувався Назар.

Він уже підійшов до дверей упритул і раптом збагнув, що починає втягуватися в розмову, яка ще хвилину тому здавалася зовсім неможливою. Проте старий говорив із ним доброзичливо і, схоже, абсолютно щиро.

На мить Назар засумнівався: чи не є він ще одним Жартівливим Перевертнем, тільки хитрішим. Ця думка ледве не змусила його обірвати розмову, викрикнувши наостанок щось образливе, і піти спати. Справді, навіщо старому шкарбунові балакати з якимось незнайомим хлопчиськом, якого він бачив усього раз у своєму ліфті?

— Чому? — перепитав старий. — Тому що цей ізолятор — погане місце. Тут відбуваються дивні речі.

Назар багато дав би, щоб побачити, яким був вираз обличчя ліфтера тієї миті — відповідав інтонації, чи…

Зрештою, потрібно було визнати, що, якби старий був одним із Перевертнів, йому зовсім ні до чого було б утручатися у витівку медсестер.

— Я чув тоді… Здається, тебе звуть Назар?

Назар кивнув, забувши, що старий ліфтер не може його бачити, але відразу виправився, відповівши вголос:

— Так мене назвав тато.

— Гарне ім’я. Мені теж завжди подобалося. Я теж думав так назвати сина, — старий неголосно засміявся й кашлянув, — але всі четверо дітей у нас із жінкою вийшли дівчатками. Вони вже давно дорослі, а в старшої торік народився онук. Виходить, мій правнук. От його і назвали Назаром. Я його, правда, ще не бачив.

— Чому ви сказали, що ізолятор — погане місце? — запитав Назар, коли старий раптово замовк, поринувши у свої думки.

— А хіба ти сам цього не відчув?

— Звідки ви знаєте? — стрепенувся Назар. Переконаність старого насторожувала.

— Я тут багато років, мені не раз доводилося бачити, як сюди приводять різних дітей. Зазвичай на цей поверх піднімаються ліфтом, тому я бачу всіх, кого кладуть сюди у дні моєї зміни. А потім уночі нерідко чув їхній плач чи крики вві сні. Іноді хтось із них навіть грюкав у двері, тому що їм здавалося… — старий зненацька затнувся, похопившись. — Але тобі це зовсім ні до чого. Забудь, я просто старий дурень, який занадто багато ляпає язиком.

Назар подумав, що ліфтер одразу ж піде. Але той не пішов, а тільки перевів розмову на іншу тему.

— Ти хворий на щось серйозне?

— Не знаю поки. Мама боїться, що у мене дифтерія, — відповів Назар, у глибині душі радіючи, що старий залишився. — Завтра зроблять аналізи.

— Сподіваюся, ти незабаром видужаєш. Ну, мені час іти — треба ще завести коробку з ампулами на верхній поверх.

— Почекайте, — зупинив його Назар із відвертим натиском у голосі, який, мабуть, здивував старого.

— Ну? — відгукнувся він.

— Ви не закінчили.

— Ти про що, Назаре? — схоже, ліфтер справді вже забув.

— Про ізолятор.

— Я боюся, що й так наговорив тобі багато зайвого. Якщо хочеш, можу замовити слівце перед черговим лікарем, щоб сестри більше тебе не турбували.

— Ні! — різко перебив Назар і сам від цього засмутився. Але відразу ж додав: — Просто… я думаю, іноді краще знати наперед про щось, щоб бути готовим, — до чого готовим, Назар уточнювати не став.

— Ну, добре, — вагаючись промовив старий. Однак вирішальну роль, мабуть, зіграло те, що перед ним були двері, і він міг тільки чути голос восьмирічного хлопчиська, але не бачити його. — Ти міркуєш, як зовсім дорослий. Добре, про що ти хотів запитати?

— Чому ізолятор — погане місце?

— Я не знаю, — чесно зізнався старий, — але, скільки пам’ятаю, з ним майже завжди було щось негаразд. Він ніби наскрізь просочився дитячим страхом, а це — дуже кепсько. Ти розумієш, що я хочу сказати? Думаю, розумієш. І ще я думаю, що в тебе є поважні причини цим цікавитися. Більш серйозні, ніж звичайна цікавість… Але це не моя справа, — він поцілив у яблучко і, схоже, у цьому не сумнівався. Тому із делікатності не ставив зайвих запитань.

— Здається, я знаю ще одне таке місце, — сказав Назар.

— Це погано… — промовив старий після тривалої паузи. І знову замовк, чи то обмірковуючи щось, чи то шкодуючи, що взагалі взявся продовжувати цю тему, піддавшись на вмовляння Назара.

— Ви бачили послання? — запитав той, відчуваючи, що його незвичайний співрозмовник міг би розповісти чимало про «погані місця», але не робить це тільки тому, що Назарові доведеться провести ще майже цілу ніч самому у такому поганому місці.

— Ти про записки на шухлядах у тумбочках? Звичайно! Про них знають усі в лікарні. Їх колись пробували зачищати, замальовували. Потім, років двадцять тому, нарешті зрозуміли, що це даремно — вони одразу з’являлися знову і заповнювали все вільне місце. А тепер до цього ізолятора взагалі ні в кого руки не доходять. Його давно збираються переробити і майже перестали використовувати. Якщо не помиляюся, ти тут перший за останні два з половиною роки. Може, воно й на краще…

— Тому що їхні страхи трошки встигли вивітритися? — інтуїтивно відреагував Назар. І почув, як старий аж підскочив, хруснувши колінними суглобами.

— Здається мені, ти стріляний горобець, хлопчику, і дуже недурний, — у голосі старого пролунало відверте захоплення. — Але от що я тобі скажу, — додав він, — якщо помітиш раптом щось дивне… Ну, ті ж написи на шухлядах (Назар мимоволі здригнувся, згадавши про лічилку в останній «кабінці») чи щось ще почне ввижатися, постарайся не звертати уваги, та й по всьому. Воно зараз, здається, вже не має тої сили. Просто думай, що незабаром повернешся додому. Сподіваюся, тобі пощастить, і ти не затримаєшся тут надовго. І постарайся більше не підходити до цих дверей.

Назара мучило бажання розповісти кому-небудь про те, що трапилося минулої ночі в його кімнаті. Він раптом відчув, що, якщо зараз зуміє поділитися, відшукає в собі сили хоча б натякнути, який жах йому довелося пережити, — стане набагато легше, немов він звільниться від непосильної ноші. І було навіть не важливо, повірять йому, чи ні.

І Назар зважився:

— Ви вірите в чудовиськ? У справжніх, у тих, що можуть напасти… і навіть убити?

Старий, мабуть, був шокований такою постановкою питання, тому що мовчав доволі довго. Назар міг би подумати, що той узагалі тихенько пішов, якби не чув його трохи хриплий подих за дверима.

— Я вірю в поганих людей і в погані місця, що здатні робити цих людей ще гіршими, і де може привидітися різна гидота, — відповів він нарешті.

— Я бачив одне. Вчора вночі. Вдома…

…І Назарові справді полегшало, начебто з цим визнанням із нього вискочило щось невидиме, але величезне, що мерзотно шкреблося в грудях увесь останній тиждень з тих пір, як на стіні дитячої ожило зображення Того, Хто Стукає По Трубах.

І навіть його страх — він не зник — він став іншим.

— Я вірю тобі, — серйозно сказав старий.

Потім вони попрощалися.

Назар затримався біля дверей ще на кілька хвилин. Прислухався, як древній скрипучий ліфт, можливо, ровесник свого нинішнього хазяїна, спочатку піднявся на поверх вище, а потім опустився глибоко вниз, до приймальні (Назар немов на власні очі бачив, як за кабіною слухняно випливала товста пуповина чорних дротів). І тільки тоді хлопчик пішов спати.

5

Діти здатні сприймати будь-які обставини зі значно більшою покірливістю, ніж дорослі. Незважаючи на пропасницю, яка досі колотила його, і нещодавні події, Назарові вдалося досить швидко заснути.

Але перед тим, як хлопчик повністю провалився в темну криницю сну, в його голові неспокійним роєм заметушилися питання, якими він не переймався раніше. Чи жила до нього в дитячій інша дитина? (Щось підказувало йому: чудовисько з’явилося там не вперше). Чому монстр з’являється саме з-під ліжка, а не, наприклад, із коридору чи з-за портьєри? Навряд чи лише тому, що це не його стиль. І потім, звідки той з’являється і куди зникає? Як йому протистояти?

І нарешті, відкіля взагалі беруться ці чудовиська?

Хто він — Той, Хто Стукає По Трубах?

Прокинувся Назар раптово, від задухи. Величезна кошлата лапа затискала йому рота і носа. Він рефлексивно спробував вивільнитися… це вдалося на дивовижу легко — лапою виявився всього-навсього накинутий на обличчя край ковдри. Назар кілька разів глибоко вдихнув ротом, щоб віддихатися, — ніс був геть закладений.

У вікно ізолятора вже пробивалися світанкові промені сонця, сперечаючись із усіма вісьмома світильниками, що горіли в ізоляторі ще з ночі. Однак стрілки цього разу закомизилися і категорично відмовилися показувати час. Назар пошкодував, що в нього поки немає власного справжнього годинника — втім, такий збій, якщо не зраджувала пам’ять, стався вперше — і почув, як у замок дверей вставили ключ.

Йому дуже хотілося пити, у роті пересохло, але хлопчик вирішив зачекати, поки з’ясується, хто прийшов. Крім того, занадто ранній візит його насторожив.

Лежачи, Назар не бачив двері з-за перегородки, але відвідувач надто довго не з’являвся, і хлопчик підвівся на ліжку, щоб подивитися через верхню скляну половину. Це була білобриса медсестра, яка приносила йому вчора термометр. Вона була мертва. Назар зрозумів це ще до того, як побачив її вивернуті назовні нутрощі, що звисали нижче колін. Вона повільно прямувала проходом поміж «кабінками» і, обводячи поглядом запалені світильники, з докором хитала головою. Покриті зеленуватим слизом кишки висіли з розстебнутого на животі халата і хиталися при кожному кроці, як дохлі змії.

— Чому скрізь горить світло? — спитала медсестра безбарвним голосом, переводячи мутні очі на помертвілого Назара. Не поспішаючи, ввійшла до його «кабінки» і нависла над ліжком.

— Заразні діти завжди створюють проблеми, — білобриса закинула довгу кишку, що сочилася слизом, собі на плече, як кінець шарфа. — Заразні виродки!..

І кинулася на нього…

Коли Назар прокинувся вдруге — і цього разу вже по-справжньому — стрілки справно показали чверть на восьму. Як і в його сні, котрий швидко вивітрювався з голови, світильники горіли у всьому ізоляторі. Втім, хлопчик одразу згадав, що залишив їх увімкненими навмисно.

Сходив у туалет, загасив світильники і випив мінеральної води, яку вчора принесла Валерія, прямо з горлечка. Він вирішив більше не лягати до ліжка, а дочекатися, коли прийдуть брати мазок для аналізу. Горло боліло сильніше, ніж учора, але лихоманка минулася.

Незабаром він почув, як клацає дверний замок. До ізолятора зайшла лаборантка, жінка середніх років в окулярах. У руці вона тримала маленьку скляну пробірку з ватним тампоном, насадженим на тонку металеву паличку.

А слідом за лаборанткою з’явилася… білобриса. Виходить, вона залишалася чергувати на ніч. І під дверима тоді теж була вона, — Назар відчув, як у ньому закипає злість. Але вирішив поки що ніяк цього не виказувати.

Щось у ньому змінилося цієї ночі.

Лаборантка і медсестра зайшли до його «кабінки» майже одночасно.

— Назар Левшиць? — запитала лаборантка. Назар кивнув, хоча питання пролунало досить безглуздо — адже в ізоляторі, крім нього, більше нікого не тримали.

— Спочатку засунь собі це, — наказала білобриса, простягнувши йому термометр. Назар мовчки підкорився. Однак градусник, немов навмисно, висковзнув із пальців і впав на ковдру.

— Давай, ворушися! — гаркнула білобриса. — В мене кінець зміни, і я не збираюся тут через тебе стирчати.

Їхні очі зустрілися, і Назар уловив у її погляді відверте глузування.

— До речі, куди ти заховав свої обгиджені штани?

Лаборантка тим часом старанно вдавала, ніби нічого не помічає.

Назар підняв із ковдри термометр… і коротким розмахом запустив у медсестру. Той, перевернувшись у повітрі, поцілив тонким кінцем їй у самісіньку середину лоба. Потім відскочив назад на ковдру, якимось дивом уцілівши.

Перші кілька секунд ніхто не зрозумів, що трапилося. Потім очі білобрисої стали круглими, як дві великі монети.

— За що? — ошелешено спитала вона і чомусь вирячилася на лаборантку, яка аж роззявила рота. — Що я зробила?!

— Господи… — видихнула та.

— Сама знаєш за що, — спокійно сказав Назар.

На лобі білобрисої проступила малюсінька червона ранка, яка швидко наповнювалася кров’ю.

— Ах ти вилупку! — розлютовано гаркнула медсестра, але підскочила чомусь не до Назара, а до дверей ізолятора. — Я тобі ще покажу!

— Покажеш своєму венерологові! — зненацька для себе самого кинув їй навздогін Назар. Він, сказати по правді, не уявляв навіть, що таке чи хто такий «венеролог» — просто десь і колись чув цю фразу та механічно запам’ятав.

Однак послання набуло зовсім непередбаченої дієвої сили. Білобриса, вибігаючи з дверей, на мить завмерла — очевидно, не очікуючи на свою адресу чогось подібного від восьмирічного хлопчиська, — втратила координацію і з розгону налетіла плечем на косяк. Її розвернуло і буквально викинуло на майданчик біля сходів. Потім донісся звук падіння, що супроводжувався болісним зойком, — він здався Назарові милішим від усіх хітів його улюбленої рок-групи, назву якої хлопчик постійно забував. Із солодким почуттям помсти він слухав, як білобриса шкутильгає до дитячого відділення, стримуючи глухі ридання.

Назар нарешті звернув увагу на лаборантку, яка у повній нерішучості дивилася на нього і нервово стискала пробірку з ватним тампоном.

— Ви прийшли брати аналіз? — він узяв ініціативу в свої руки.

— Сподіваюся, ти мене не вкусиш? — жіночка спробувала відповісти жартівливо-невимушеним тоном, але так розхвилювалася, що її голос ледве нагадував людську мову.

— Усе нормально, — сказав Назар, страшенно шкодуючи, що хвилину тому поблизу не було старого ліфтера в ролі глядача.

У лаборантки сильно трусилися руки, ніби вона справді побоювалася, що він може її вкусити. Вона нарешті взяла мазок та поспіхом і з помітним полегшенням на обличчі залишила ізолятор. Навіть забула замкнути двері на ключ.

Назар зібрався було скористатися ситуацією, щоб визирнути назовні, поки ніхто ще не помітив помилки лаборантки, і попрямував до виходу.

Але намір так і не вдалося втілити. Тому що на порозі з’явився лікар із темно-рудою широкою бородою і стетоскопом на шиї.

— Так-та-ак… — протягнув він, із суворою цікавістю розглядаючи Назара.

Частина II Напоготові

Цікаво, скільки з нас дожило б до цього дня, якби діти були насправді настільки слабкими і безпомічними, як звикли думати ми — дорослі? Ми їх недооцінюємо.

Н. Левшиць. Дитинство, квиток до таємничої держави

Розділ І Кір

1

Назар тинявся по ізолятору з дурнуватою посмішкою, з якою нічого не міг вдіяти. Очікував приходу матері і завмирав щоразу, коли зі сходів долинали звуки кроків. Валерія трохи запізнювалася, але його це не хвилювало. Тепер такі дрібниці значення не мали.

Усе обійшлося несподівано легко і значно краще, ніж він сподівався. Можна сказати, ранкова витівка з термометром зійшла йому з рук. Утім, Назар не надто переймався — білобриса дістала по заслузі і, схоже, він був не єдиним, хто так уважав.

А невдовзі після обіду, коли були готові результати аналізу, з’ясувалося, що у нього кір. З обличчя лікарки, яка повідомила цю новину, Назар одразу зрозумів, що кір — це далеко не так жахливо, як дифтерія. Потім вона додала, що вже подзвонила Валерії, і мама незабаром приїде його забрати, тому що інфекційне дитяче відділення зараз переповнене.

Коротше, він повертався додому.

Поки Назарові робили ін’єкцію, щоб збити температуру, Валерія зібрала його речі у великий поліетиленовий пакет із яскравою рекламою чергового диво-відбілювача і вийшла поговорити з лікаркою дитячого відділення.

— Щоправда, можливі ускладнення. Зараз шумів у серці не чути, але… Ви мене розумієте? — лунав із коридору голос лікарки. Валерія підтакувала, і Назар легко уявляв собі, як мама киває з виглядом істинно віруючої, котра вислуховує промову Христа, який раптом заговорив із обкладинки релігійної брошури.

Медсестра зробила йому укол і пішла. Назар став біля вікна, але ще не встиг зіпертися об підвіконня, як його з коридору окликнула Валерія.

— Іду, ма! — Назар востаннє сковзнув поглядом по ігровій веранді: її вигляд цього разу не викликав у нього абсолютно ніяких емоцій — він повертався додому. До батьків. До власної кімнати.

І до Того, Хто Стукає По Трубах…

Він розвернувся, щоб вийти з ізолятора, назавжди залишивши це погане місце, через яке до нього пройшли сотні й сотні інших дітей, але в проході між «кабінками» зупинився, немов наткнувся на якусь невидиму перешкоду.

Йому раптово закортіло ще раз побачити лічилку на тумбочній шухляді, яку він знайшов минулої ночі. Закортіло так, що він навіть не намагався пручатися цьому дивному пориванню.

Ноги Назара, начебто підкоряючись волі когось іншого, зупинилися перед тією тумбочкою. Він витягнув шухляду і ще до того, як став читати, зрозумів — щось не так. Загальний малюнок вірша невловимо змінився. У Назара тенькнуло серце, коли він збагнув причину цієї раптової метаморфози. Тепер лічилочка виглядала так:

Бука виліз, всіх злякав І НАЗАРА він забрав Повернеться монстр кудлатий І задушить маму з татом Світло ти не вимикай Забере ТЕБЕ БАБАЙ БАБАЙ БАБАЙ

Букви виглядали болісно покрученими, як скорчені артритом руки старого; вони танцювали, страдницьки викладаючись у слова і рядки. І були соковито-малинового кольору, як тоді на стіні в дитячій…

Ні, вірш не просто змінився — він продовжував змінюватися, формуючись у щось інше прямо на очах у Назара, у щось огидне і зле, яке носило ім’я…

— Назаре, ти довго там? — злегка здивовано гукнула Валерія. — Я думала, хтось буде волокти мене додому силоміць! — і голосно розсміялася, коли лікарка щось пошепки додала.

Назар штовхнув шухляду ногою, засовуючи її на місце, і побіг до виходу.

2

— О Боже, Назаре, що ти робиш? — Валерія завмерла на порозі дитячої з маленькою тацею у руках, на якій стояла склянка з теплим молоком і парувала тарілка з гречаною кашею.

Подив на обличчі Валерії змінився обуренням:

— Ану, негайно марш у ліжко! Я сказала, негайно!

— Що там сталося? — крикнув із кімнати батьків Левшиць, який прийшов сьогодні раніше з роботи. Звідти долинали звуки ввімкненого телевізора.

— Тільки поглянь, що вичворяє цей шибеник, — відповіла вона, поставивши тацю на письмовий стіл школяра, якого незабаром чекав перехід у наступний клас.

На порозі дитячої з’явився зацікавлений Михайло Левшиць.

— Я подумав… А що ти там робиш? — здивовано запитав, побачивши сина.

Назар усе ще повзав по підлозі, точніше, вибирався з-під свого ліжка. До того ж із торця, де шлях йому перепиняла спинка. Весь у пилюці, почервонівши і зніяковіло ховаючи очі від незручності і прикрості, немов його застали за чимось ганебним. На щоках і на скронях уже були помітні перші ознаки висипки. Нарешті хлопчина вибрався повністю, обтрусився і швидко заліз під ковдру.

Однак від погляду Левшиця не сховалося, що при цьому Назар щось міцно стискав у руці, а коли опинився в ліжку, його рука на мить ковзнула під подушку.

— Ще один такий вибрик, і я тебе покараю, — попередив він Назара. Але сам про себе відмітив, що хворий шалапут, певно, мав серйозніші причини повзати під ліжком, аніж звичайне бешкетування. І все це виглядало вкрай підозріло.

— Добре, татку, — без заперечень погодився Назар. І, мовби ставлячи крапку на подальшому розвитку теми, зосередив усю свою увагу на таці.

— От і чудово, — пирхнув Левшиць-старший. Надто поступливий хлопчисько може обдурити своєю сумирністю кого завгодно, але не молодого батька — принаймні, якщо той добре пам’ятає власне дитинство. Хлопець точно приховує щось, що його непокоїть. І явно не збирається ні з ким ділитись.

Перш ніж вийти з дитячої, Михайло Левшиць озирнувся. Валерія допомагала Назарові встановити тацю на ковдрі. Ні, він обов’язково сьогодні ж зазирне під це чортове ліжко. Просто перевірить. І з’ясує, що саме хлопчисько ховає під подушкою.

І звідки знову це дивне почуття, ніби…

Уже сидячи перед телевізором, на екрані котрого миготіли вступні титри якогось серіалу, він продовжував міркувати над поведінкою Назара. На перший погляд, узагалі-то, нічого особливого і не було. Взяти, приміром, те ж повзання під ліжком.

Однак усе це починало йому дуже не подобатися.

Може, через ті відчуття, які находили на нього у дитячій? Чи згадати хоча б те нічне страхіття… Адже занадто багато чого стало обертатися навколо якоїсь невідомої осі, що постійно висковзає з уваги, але, схоже, впливає на всю цю гравітацію в будинку, чи не так?

Але головне — чорт забирай! — що нічого конкретного, суцільні домисли і глухий підсвідомий дискомфорт, а логіки не більше, ніж у цьому тупому серіалі, який зараз іде по «ящику»: «Ти бачила, який у нього був погляд, коли він глянув на тебе, люба моя? Я так злякалася, думала, він кинеться на тебе прямо там, при всіх! — О, ти перебільшуєш, Феліціо ніколи б цього не допустив… Поправ мені позаду комір, дорогенька»… Чи як там? — роздратовано нахмурився Левшиць.

Певно, час поговорити з хлопцем відверто. От тільки з чого почати? І звідки він, власне, взяв, що Назар може мати до цього якесь відношення?

Але, з іншого боку, невже йому просто здалося, що той теж щось відчуває?

«Найкраще, щоб воно так і було», — подумав Левшиць і, приймаючи остаточне рішення, узяв нову пляшку пива. Тільки не варто відкладати цю справу на потім: треба поговорити сьогодні.

Минулої ночі, коли Валерія міцно спала, а Назар був у лікарні, він, проходячи по коридору до вбиральні повз дитячу… Коротше, йому здалося, що там хтось є. Це відчуття було викликане звуком чи рухом у темряві. Але…

Але.

Невже його починає лякати ця кімната? Точніше, те, що в ній може бути.

(«Може, навіть — жити?»)

А якщо ні, то чому ж він так і не спромігся зазирнути в неї на зворотному шляху? Про всяк випадок — перевірити, що там сидить у темряві.

Однак, чи в тому річ, що не спромігся? Якби він дійсно був схильний вірити у різну чортівню, то не просто б заглянув, а влаштував би локальний армагедон — адже там спить його восьмирічний син, чорт забирай! Якби справді вірив у можливість якого-небудь полтергейсту… чи чогось такого. Якби припускав хоч найменшу ймовірність…

Він перемкнув канал дистанційним пультом і відкоркував наступну пляшку пива. На екрані виник якийсь чолов’яга, який докладно розмірковував про податкову політику держави. Левшиць зробив великий ковток, вимкнув «ящик» і попрямував до кімнати сина.

З

Моток товстих капронових ниток Назар знайшов серед своїх іграшок. Якоїсь миті він навіть почав сумніватися, чи вдасться йому знайти їх узагалі. Котушка з нитками — саме такими, які були йому необхідні, — залишилася від розкладного повітряного змія, якого вони з батьком купили спеціально перед поїздкою на пікнік за місто минулого літа. Правда, того пам’ятного дня змій злетів лише один раз і, як виявилося, його перший політ був і останнім. Коли строкатий ромб піднявся над землею метрів на тридцять, вітер раптовим поривом відніс його до великого дерева, де той заплутався в розкидистому вітті, тріпочучи довгими рожевими стрічками. Всі зусилля визволити змія ні до чого не призвели. І тепер від нього залишилися лише спогади та цей моток із чорними міцними нитками.

Спогади про той останній політ змія навіяли на Назара легкий смуток, немов подих вітерцю у сонячний день ледь-ледь торкнувся до щоки, — все-таки це було класно, нехай недовго, і нехай лише один раз, усе одно — класно!

Валерія хазяйнувала на кухні; час від часу долинав дзенькіт посуду, шкварчання пательні, апетитні запахи ставали все звабнішими. І Назар подумав, що йому варто поквапитися, якщо він збирається закінчити справу до вечора. Коли вони повернулися з лікарні, Валерія відразу ж примусила його лягти до ліжка і тепер навряд чи зрадіє, якщо застане його за повзанням по підлозі. Але більше за все Назар боявся, щоб мама чи тато не запідозрили чогось поганого, адже хворий хлопчик, котрий обмотує нитками ніжки свого ліжка, це ж дивно, правда?

Навіть занадто дивно.

Охоронний прилад, якого Назар охрестив «Сторожем», був задуманий ще по дорозі додому з лікарні, поки вони з Валерією їхали на таксі. Крім ниток був потрібен шмат мідного дроту і маленький дзвіночок, який використовують на рибалці, — і те, й інше він мав.

Спочатку Назар протягнув капронову нитку по периметру ліжка, обмотуючи кожну ніжку по кілька разів. Вільною залишилася тільки одна сторона — у головах, де йому самому ледве вдалося протиснутися. Потім відмотав і розрізав додаткові нитки на відрізки, котрі натягнув упоперек, прив’язуючи їх до утвореного периметра. Таким чином увесь простір під ліжком розділився на вузькі ділянки. Коливання будь-якого відрізка викликало рух усього іншого. Найважче вдавався саме цей пункт: потрібно було поступово просуватися назад, лежачи на животі, щоб натягнути нитки від спинки ліжка майже до самого узголів’я.

Десь на половині цього важкого шляху Назарові раптом подумалося: а що як раптом монстр з’явиться прямо зараз і схопить його за горло величезними пазуристими лапами… А потім батьки знайдуть під ліжком труп, заплутаний у капронових нитках від повітряного змія, якого вони із татом запускали минулого літа і якому вже ніколи не злетіти…

Назар зібрав усю свою мужність, щоб викинути подібні думки з голови і продовжити справу. Насамперед, треба було переконатися, чи все він передбачив. Нитка виглядала досить міцною, щоб не побоюватися випадково порвати її самому. Але чи не надто багато простору залишали поперечні нитки? Чи не вдасться чудовиську без перешкод витягнути лапу, не зачепивши «Сторожа», а потім затиснути язичок дзвіночка, безгучно порвати нитки і вибратися назовні непоміченим?

І чи був бука настільки… розумним — адже так?

Усе-таки Назар, як і раніше, не міг збагнути, як монстр примудряється з’являтися під його ліжком. Тому, незважаючи на свої вісім років, не збирався надто покладатися на такий примітивний пристрій, яким був «Сторож». Хто знає, на що було здатне чудовисько. Від цього залежала не якась там оцінка за чверть, а дещо важливіше — його життя.

І, можливо, не тільки його власне. Загадкова лічилочка в ізоляторі не просто його налякала, але й змусила над дечим задуматися.

Йому залишалося натягнути три поперечні відрізки і підвісити в задуманому місці дзвіночок — де, здавалося, він був недосяжний для монстра, — коли раптом пролунав голос Валерії:

— О Боже, Назаре, що ти робиш? Ану, негайно до ліжка! Я сказала, негайно!

Коли Валерія повернулася на кухню, а батько подався дивитися телевізор і допивати пиво, хлопчик скористався черговою можливістю, щоб закінчити «сигналізацію». Залишалося зовсім небагато, але йому знову завадили.

Зненацька зайшов тато.

4

Левшиць присів на краєчок синового ліжка (цього разу Назар устиг залізти під ковдру) і завагався, обмірковуючи, з чого почати. Всі підходи до теми здавалися зараз ще безглуздішими і надуманішими, ніж хвилину тому. Він і не припускав, наскільки важко буде затіяти цю розмову.

Тому зробив перший хід із найпростішого:

— Може, скажеш, що ти робив під ліжком?

— Нічого особливого, тату, — хлопчик виглядав спокійним, так, ніби йому зовсім не було чого приховувати, чи йшлося про щось повсякденне — як він провів день, чи не забув почистити зуби перед сном…

І жодного натяку на бажання поділитися чимось.

Чимось таким.

— Ти не проти? — Левшиць підняв простирадло, що звисало до підлоги, і зазирнув униз. Зі сторони цей рух виглядав надто квапливим, ніби він метнувся підібрати випадково загублену дорогу річ. Але насправді він лише хотів приховати зніяковіння, яке в нього викликала ця розмова.

— Ого! — вирвалося у Михайла від несподіванки, коли він роздивився простір під ліжком. — Тут оселився гігантський павук-мутант?.. Знаєш, мамі це навряд чи сподобається.

Він випрямився, запитально вивчаючи обличчя сина.

— А під подушкою, очевидно, заховався сам хазяїн цієї павутини. Даси глянути?

— Ні-і… — закрутив головою Назар.

Левшиць-старший помітно спохмурнів, наче йому на гадку спало щось негарне.

— І все-таки навіщо це?

Назар мить повагався. Потім усе ж витяг із-під подушки дзвіночок зі шматком мідного дроту, просиленого крізь вушко.

— От, — дзвіночок у його руці коротко дзенькнув.

— Схоже на сигнальний пристрій, — здогадався Михайло.

Назар кивнув:

— Ну… це щось таке, ніби гра…

Левшиць насупився ще більше: що за ігри такі?

«Ну так, той поганий сон… Коли йому здалося, що в кімнаті він не сам. Це дещо пояснює, правда?»

Принаймні те, що стосувалося Назарової химерної поведінки останнім часом. Тепер усе ясно, його пацан боїться містичних потвор, котрі вилазять уночі з-під ліжка. Страхіття, історії, почуті від інших хлопчаків, фільми… Не так це і дивно. Раніше, щоправда, він не помічав за сином подібних страхів. «Але тоді він спав у одній кімнаті з нами, — нагадав собі Левшиць. — Адже хлопчиськові тільки вісім. Згадай, у що ти сам вірив, коли тобі було стільки ж».

Він знову глянув на дзвіночок у руці сина. Ні, вигадав же — сигналізація! Нехай усе це — повне дитинство, все одно молодець, дарма, що піде тільки до другого класу — у хлопця вже є голова на плечах.

І Левшицю стало раптом страшенно смішно. А разом із цим зникло будь-яке бажання продовжувати почату тему. Все і так ясно — дитячі забави у новому помешканні та післявідпускний синдром. Не гоже дорослому чоловікові впадати в хлоп’яцтво.

Ну, хіба зовсім трішки.

— Хочеш, допоможу? — він простягнув руку за дзвіночком. — Де ти збирався його прикріпити?

— Спасибі, татку. Але я сам, добре?

— Як хочеш, — погодився Левшиць. — Тільки давай домовимося: якщо в тебе виникнуть якісь проблеми… Ну, наприклад, захочеться поговорити про щось таке… незвичайне, чи тебе щось злякає — ти відразу розповідаєш мені. Обіцяю, що не стану сміятися. Згода?

— Домовилися, — відказав Назар. Він відчував приємний аромат пива, який ішов від батька, і те, що його настрій явно поліпшився. Тому сам тепер почувався набагато спокійніше.

— От і чудово, — Михайло злегка скуйовдив Назарів темний чуб.

«Просто йому потрібен якийсь час, щоб звикнути до нового місця. Мені теж. Незабаром усе налагодиться».

— Що тут відбувається? — зазирнула до кімнати зацікавлена Валерія. — Схоже на маленьку сімейну змову. Я вгадала?

— Точно, — підтвердив Назар, повернувшись до матері. — Ми викрили твого коханця і тепер вирішуємо, де закопати його труп, — цю фразу, як і «покажеш своєму венерологу», він чув колись і десь, і вона вирвалася зараз зовсім мимоволі.

У Валерії комічно відвисла щелепа. А Левшиць зі скороминущим жахом подумав, чого ж варто буде очікувати, коли хлопцеві стукне п’ятнадцять. Але через секунду розреготався, і майже одразу до нього приєдналася Валерія.

5

Надвечір Назарові стало зовсім зле.

Валерія не відходила від нього ні на крок. О пів на другу довелося викликати швидку — температура трималася на позначці «сорок». Часом у нього починалися марення. Назарові здавалося, начебто він знову сам у величезному похмурому ізоляторі, у двері ломиться юрба мерців, і кожен тягне за собою слизькі канати довгих зелених кишок… Або він бесідує з дивним Дідусем-Із-Ліфта — той бурмоче щось нерозбірливе за дверима, щось дуже важливе, Назар обов’язково мусить це знати, але йому вдається розчути лише уривки слів. Потім він спускається в повільному скрипучому ліфті разом із мамою, яка везе його додому, а старий усе продовжує бурмотіти незв’язну ахінею, сидячи на своїй табуретці в кутку і безглуздо витріщаючись на стіну…

Насправді, коли вони з Валерією спускалися вниз, кабіною ліфта завідувала дуже худа сива жіночка, яка майже не відривала очей від книги в м’якій обкладинці.

Тепер Назарові ввижалося, що старий там усе-таки був. Міражем була жінка, яка читала детектив.

Дідусь-Із-Ліфта смутно дивився на нього і хитав головою, ніби повторюючи рух невидимого метронома. Його губи безгучно ворушилися, ніби вимовляли одну-єдину фразу: «Погане місце…»

Старий наче просив його більше ніколи сюди не повертатися. Тому що тут…

— Погане місце… — пробурмотів Назар, і Михайло з Валерією обмінялися поглядами, у яких відбивалося однакове нерозуміння і тривога.

Близько третьої години ночі Назар чітко вимовив:

— Я бачив… одне. Вчора. Вдома.

А потім розплющив очі та цілком осмислено подивився на батьків.

— Я щось сказав тільки що?

— Усе добре, лежи, — Валерія поцілувала його в гаряче і змокле від поту чоло. — Ми з тобою.

За мить Назар відключився знову, занурившись уже в нормальний сон. Жар поступово спадав.

— Здається, йому краще, — Валерія втомлено усміхнулася чоловікові. — Може, поспиш трохи? Я сама…

— Нічого, завтра… Тобто вже сьогодні — знову вихідний, ще встигну. Кому-кому, а от тобі це б не зашкодило. Іди.

Вона лише заперечно похитала головою, заплющила почервонілі очі і схилилася на плече Левшицю.

— Знаєш, я іноді просто дивуюся, наскільки він схожий на тебе.

— Ну… це дещо доводить.

«Здається, я прогавив момент, коли вона плакала», — подумав Левшиць.

Розділ 2 Напоготові

1

У вівторок 24 серпня, наступного дня після повернення з лікарні, Назар прокинувся о дев’ятій ранку з тим світлим відчуттям безпричинної радості, яке можливе лише в дитинстві. Навіть не звичайної радості, а якогось солодкого очікування, передчуття чогось — чому не існує точної назви в мові дорослих — від нового дня. І ні хвороба, ні тисячі монстрів під твоїм ліжком — узагалі ніщо в світі — не можуть із цим нічого вдіяти.

Розплющивши очі, хлопчик зрозумів, що почувається краще, принаймні, вже не так паскудно, як учора ввечері. Крім того, Назар згадав, що 24 серпня — святковий день. А отже, батьки сьогодні залишалися вдома разом із ним.

Утім, Валерія сказала, що температура в нього, швидше за все, після обіду підскочить знову, тому що «ягідки ще попереду». Вона приготувала легкий сніданок — манну кашу на молоці і апельсин. А «на десерт» примусила з’їсти цілу жменю ліків, що були настільки ж огидні на смак, як і звучання їхніх назв. На довершення ранкового «моціону» Валерія змастила губи Назару вазеліном із маленького зеленого слоїчка, схожого за формою на мініатюрну хокейну шайбу.

Потім його піднесений настрій став поступово вивітрюватися, як смак м’ятної цукерки, що розтанула в роті. Адже ранок перейшов у сонячний яскравий день, він зазвучав голосами дітей, які гралися у дворі, прямували гуляти до парку, йшли на денний сеанс у кіно, а перед цим до кав’ярні їсти м’яке ванільне морозиво і потягувати із високих склянок крізь трубочки полуничний шейк. Дітей, які йшли із батьками чи в компанії старших хлопчаків на концерт до Дня Незалежності на головному майдані країни…

Останні дні його найперших найдовших у році канікул.

Назара не хвилювали голоси місцевих «мажорів», котрі розташувалися десь унизу на лавці; хтось із них уже цілу годину без утоми розповідав не дуже пристойні анекдоти (напевно, з пляшкою пива в одній руці і запаленою цигаркою в кутику рота — так ця картина уявлялася Назарові). Йому не було діла до дорослих хлопців. Але от опинитися серед тих, хто прямував на концерт чи хоча би просто вийти на вулицю, у двір…

Він міг лише слухати, слухати… Лежати під ковдрою, натягнутою до самого підборіддя, кашляючи, шморгаючи носом (таке враження, що організм мобілізував усі сили, аби виробити якнайбільше шмарків) і мружити очі на яскравий прямокутник вікна. І знову слухати, і все сумнішати та сумнішати — настільки, що вже до полудня хлопчик перетворився на саму зневіру.

Коли задзвонив телефон, Назар навіть не звернув на це уваги. Але Валерія принесла до кімнати радіослухавку, і він спочатку здивувався, а потім зрадів — хтось згадав цього веселого дня і про нього, старого хворого невдаху.

2

— Угадай, хто? — Валерія простягнула йому слухавку. — Тільки не дуже напружуй горло і не вилазь із-під ковдри, — вона вийшла з дитячої, тактовно, а може, просто механічно причинивши за собою двері.

— Так? — Назар притулив слухавку до вуха, намагаючись здогадатися, чий голос почує.

— Ворожа стріла зачепила горло, Соколине Око… Я вже знаю, твоя мама сказала, але я все одно радий, що застав тебе живим, — дуже серйозно віщала слухавка хлоп’ячим голосом.

Назар повеселів і засміявся. Мишко — його найкращий друг.

— Привіт!

— І я вітаю тебе… засранцю, — колишнім тоном відгукнулася трубка. — Вістря стріли ще стирчить у тебе із шиї?

— Ні, зосталася тільки велика подряпина. Але шрами прикрашають великих воїнів, Могутній Члене.

— Тоді я сподіваюся, вона була в отруті кураре.

— Вимащена лайном твоєї бабусі, Бичачі Яйця.

Вони обоє розреготалися. Якби Валерія випадково почула цей вступний діалог, то двом великим воїнам не уникнути б прочухана. Особливо «пораненому».

— А я ж думав, що ми сьогодні зустрінемося, — сказав Мишко своїм нормальним голосом. — Чорт! Пощастило оце тобі… Спочатку переїзд, тепер ось клятий кір. Пам’ятаєш, я теж хворів торік. А чого ви раптом переїхали? — Назар уловив у його інтонації жаль. Приємно, чесно кажучи.

— Та хрін його знає, батьки сказали, що класний варіант. Я й сам не чекав… Ти давно повернувся з табору?

— Уранці, оце щойно. А мама сказала, що ти дзвонив кілька днів тому і залишив новий телефон.

— І як провів час?

Мишко невиразно промукав, мабуть, знизуючи плечима.

— Так, нічого особливого. Хоча старшим пацанам, напевно, буде що згадати. Але роки через три-чотири там і таким, як ми, стане ніштяк. Може, колись з’їздимо разом. Тебе відпустять?

— Звичайно, — твердо заявив Назар, хоча сам особливо впевненим у цьому не був, тим більше за-раз, коли нагадував гарячу сосиску в бутерброді між матрацом і ковдрою.

— Супер! А інші недолітки нехай замість нас збирають хмиз для багаття, різні там, блін, ягоди і відправляються на відбій о дев’ятій вечора! А ми цілих два тижні будемо робити, що захочемо! Круто, правда?

— Круто, — погодився Назар.

— Слухай, а може, я сам до тебе під’їду, прямо зараз? Це… взагалі-то далеко від нас?.. Ну, від мене?

Назар із сумнівом похитав головою. Мишкові батьки, звичайно, давали тому більше самостійності, ніж йому Валерія з Михайлом. Але ж не на стільки!

— Не вийде, це зовсім інший район.

— Ну і що? — самовдоволено заперечив Мишко. — У червні я їздив до тітки в Івано-Франківськ — сам! — він, щоправда, забув згадати, що в автобус його посадили батьки, а на місці зустріла та сама тітка. Отож, сам він провів тільки кілька годин на сидінні, гордо витріщаючись у вікно і на інших пасажирів у сподіванні, що всі зрозуміють, який він уже дорослий. І Назар про це підозрював.

— А гроші в тебе на дорогу є? — запитав він.

— Зараз удома тільки бабуся, старі кудись змилися до самого вечора. Я можу їй навіть нічого не говорити, а гроші попрошу на морозиво. Вона добра, дасть.

— От, чорт!.. — Назар раптом згадав, що зовсім не уявляє, як до них добиратися зі старого району. — Чорт!

— Не скигли, щось придумаємо, — заспокоїв друга Мишко, довідавшись про суть проблеми.

— А може… — у Назара сяйнула надія. Він кинув погляд на двері і вирішив, що мама зможе пояснити його найкращому другові, як до них добиратися. Тим більше, що…

Тим більше, що Мишко завжди подобався його мамі. У присутності дорослих незмінно чемний, але у кишеню за словом не лізе, скромний, та в міру, довіру викликає. І ще було в ньому щось таке, коли він розмовляв із батьками своїх друзів, що робило його трохи схожим на маленького барона наркомафії. А такі хлопчики, як з роками збагнув для себе Назар, завжди подобаються мамам.

— Мамусю! — крикнув він, сподіваючись, що це спрацює.

— Що? — за півхвилини відчинила двері Валерія, обережно торкаючись їх двома пальцями, бо руки були білими від борошна.

Назар повідомив їй про свій із Мишком план.

— Він збирається їхати сам? До того ж, ти не дуже-то здоровий, щоб приймати гостей, — ніби розмірковуючи, вимовила Валерія. Однак на мить Назарові здалося, що вона буде не проти, і в грудях уже почало розростатися радісне передчуття.

Тому що до нього нарешті приїде його найдавніший і найкращий друг — стільки накопичилося всього, про що хотілося б поговорити, за час, поки вони не бачилися — цілісіньких два тижні! Особливо про те, що з ним трапилося після переїзду на нову квартиру. Про той випадок із фільмоскопом і мордою чудовиська на стіні, і як потім воно намагалося вибратися в нього з-під ліжка, про ізолятор із моторошними посланнями всередині тумбочок, про цілу ніч, яку він провів серед примар поганого місця, дивний мінливий вірш про кудлатого монстра, розмову з Дідусем-Із-Ліфта, сутичку з білобрисою… Багато про що.

Але Валерія категорично похитала головою, і його серце впало від розчарування.

— Ну мамусю!.. — зібрався було канючити Назар, однак її погляд одразу пояснив — номер не пройде. Що ж, Мишко, звичайно, подобався його мамі, і не тільки тому, що був тезком Левшиця-старшого, але цього разу однієї симпатії виявилося не досить.

Валерія зачинила двері і повернулася на кухню. Татко дивився телевізор у себе в кімнаті, але звертатися до нього зараз не було сенсу — вони з мамою рідко розходилися в думках. Як вирішено — так тому і бути.

— Повний провал, — приглушено вимовив у трубку Назар. До нього вже встиг повністю повернутися його пригнічений настрій.

— Ну… тоді якось іншим разом, — було помітно, що Мишко теж дуже розчарований. — Просто побалакаємо?

Розповідати по телефону все те, що з ним відбулося останнім часом, Назарові не хотілося. Навіть не тому, що Мишко в це нізащо б не повірив, а просто… Просто про такі речі по телефону не говорять. Це ясно й у вісім років.

Подальша розмова вже не клеїлася, переходила на загальні й малоцікаві теми, і зрештою вони розпрощалися, домовившись зідзвонитися в найближчі дні. І, звичайно, зустрітися, коли Назар почуватиметься ліпше.

Назар поклав слухавку, зітхнув, поглянув у залите сонцем вікно… і раптом згадав, що забув повісити дзвіночок на «Сторожа» — той дотепер лежав у нього під подушкою.

З

Незабаром понаїжджали бабусі й дідусі — як завжди, повний комплект. Назар ладен був побитися об заклад, що вони кинулися наввипередки, намагаючись обігнати пару конкурентів. Першими приїхали батьки Валерії, які жили трохи ближче і не проґавили свій шанс.

Вони навперебій давали Валерії тисячі порад, як краще лікувати хворого. Та із сумнівом кривилася, але намагалася це приховати. Бабусі із дідусями старалися розвеселити Назара, однак він, знудьгувавшись за друзями зі старої компанії, тільки впав у ще більшу депресію. Зрештою, вони залишили його в спокої.

Утім, Назар був не такий уже і нерадий їхньому приїзду. Старі (хоча обом парам було ледь за п’ятдесят, вони здавалися йому страшенно старезними) завжди приносили хороші гостинці.

Але головне, що цього разу завдяки їхньому масованому візитові Назарові вдалося висковзнути з ліжка й нарешті закріпити основний елемент своєї сигнальної системи.

Адже від цього залежало ще й життя його батьків — якщо вірити таємничій лічилочці, — а вони ні про що не підозрювали і нізащо не повірили б!

Що він ще міг зробити?

Коли дідусі з бабусями пішли, Назар уже давно і міцно спав. Провівши батьків, Валерія з Михайлом тихенько прокралися в дитячу. На письмовому столі горіла лампа. Накинутий на абажур светр Назара робив світло злегка тьмянішим.

— Знову піднялася температура, — констатувала Валерія, обережно торкнувшись до синового чола. — Може, варто дати йому жарознижуючого?

— Ти збираєшся його розбудити?

— Ні, звичайно… Нехай спить, — вона збиралася ще щось додати, але, певно, сама не знала, з чого почати.

Левшиць запитально підняв брову:

— Що?

— Тобі не здалося… Що він якось змінився після переїзду сюди? Нічого такого не помітив?

— Ну, загалом, так. Дещо. Адже це перший у його житті переїзд. Напевно, так і має бути. Це нормально, хіба ні?

— Я знаю, — трохи роздратовано перебила Валерія. — Я маю на увазі інше.

— А я ще не навчився читати думки, — Михайло кивнув на сплячого Назара. — Говори, будь ласка, тихіше, якщо справді не хочеш його розбудити.

Ніби на підтвердження цих слів, Назар засопів голосніше і перевернувся на інший бік.

— Він… — Валерія заговорила на півтона нижче. — Таке враження, наче він постійно чогось боїться. Дивно себе поводить. Ти бачив ті нитки?

— Під ліжком? — Левшиць кивнув.

— А пам’ятаєш, як він зіткнувся з тобою в коридорі? Потім те нічне страхіття… І в лікарні він теж поводився дуже дивно — мені дещо розповіли. Я ж тобі говорила?

Він знову кивнув.

— І що все це означає? — зітхнула Валерія. — Якби ти знав, як це мені не подобається! Напевно, ти вважаєш — та й він теж, — що я нічого не помічаю, але… це вже нагадує якийсь… психоз. Я думаю, його треба повести до лікаря.

Левшиць подивився на неї з таким виразом, ніби недочув:

— Якщо я правильно зрозумів — до психіатра?

Та звела погляд угору:

— Ну не до ортопеда ж!

— Чорт забирай, Леро! — розлютився Левшиць. — Нашому синові лише вісім років! А ти вважаєш, що в нього не все гаразд із головою тільки тому, що…

— Тихіше, ти його розбудиш, — попередила Валерія.

— Він ще дитина, — Левшиць перейшов на голосний шепіт, — та й прихворів до того ж. Навіть усі його друзі — всі до одного тепер далеко.

Він сів на стілець коло письмового столу, а потім, якось миттєво заспокоївшись, м’яким порухом руки посадив Валерію собі на коліно.

— Нас усіх утомив цей переїзд. Я от, наприклад, сам ще не встиг повністю відійти. А що до тих ниток… Нехай будуть, якщо йому так спокійніше.

— Вибач, — відповіла Валерія, помовчавши хвилину. — Напевно, ти правий. Я переборщила…

— Залишишся з ним ще на кілька хвилин?

— Ні, — вона втомлено всміхнулася. — Думаю, немає потреби.

— Ідемо спати? — Михайло похитав її на нозі.

Валерія задумливо подивилася кудись угору:

— А що, є інші пропозиції?

— Можливо.

— Тоді я готова їх вислухати…

Упродовж останніх днів серпня у житті родини Левшиців не сталося нічого особливого. Якщо не згадувати неослабну напругу в дитячій, що висіла в повітрі, як електрика перед грозою. Двічі протягом цього часу Назара відвідувала дільнична лікарка, ще зовсім молода жінка, — вона запевнила Валерію, що ніяких ускладнень поки що не бачить, і, схоже, кір пройде без наслідків. А ще погодилася продовжити її лікарняний до початку вересня. Назар міг сподіватися на два додаткові тижні канікул. На цю звістку він зреагував досить стримано, тільки кивнув і запитав, чи встигне висипка зійти повністю до середини вересня — не хотілося з’явитися в новому класі схожим на двоногий плямистий гриб. Лікарка розсміялася і сказала, що все буде гаразд, але дещо залежить і від його власної шкіри.

Тридцятого серпня хлопчик почувався вже помітно краще, однак його продовжувало непокоїти, що він може не встигнути цілком позбутися висипки до першого візиту до нової школи. Весь наступний день Назар провів, обмірковуючи цю проблему, а надвечір нарешті собі зізнався, що насправді його хвилює зовсім інше — висип був просто помилковим приводом.

Він чекав.

4

Це трапилося, коли серпень передав нескінченну естафету часу вересню, — «Сторож» уперше спрацював.

Назар миттєво розплющив очі, ні на секунду не сумніваючись у тому, що дзенькіт дзвіночка йому не причувся і не наснився. До того ж, він нещодавно вставав попити води і тепер ще не перейшов ту хистку межу, за якою дрімота перетворюється на справжній сон.

Дитяча, як завжди, була залита тьмяним світлом настільної лампи, у квартирі стояла тиша, батьки давно спали. Викликані Назаром стрілки вказували на половину третьої чи трошки більше.

Пліньк!.. — дзенькнув дзвіночок. «Сторож», як вірний пес, постійно був напоготові. І от нарешті прийшла пора виконати свій обов’язок. Пліньк!.. — але тільки один раз, ніби Той, Хто Стукає По Трубах, хотів лише натякнути на свою присутність.

А може, збагнувши, що його поява не залишилася непоміченою, вирішив зачаїтися.

«Він точно був тут, точно був… Пилом тхне так, наче мама не прибирала в кімнаті цілий рік», — Назар дослухався, як гулко гупає серце у грудях, і гадав, чи забрався монстр геть (де це? куди він іде?), чи терпляче вичікує прямо під ним, обережно вивчаючи павутину капронових ниток із котушки для повітряного змія. Змія, що був узятий в полон і доблесно загинув у нерівному бою з височенним кленом рік тому…

Вивчає і чекає, прислухаючись до його подиху.

У такому разі він уже знає, що Назар не спить.

Чи…

Назар проти своєї волі підскочив, коли по днищу ліжка зашребло. І, покриваючись липким потом, що огидно лоскотав під пахвами, весь перетворився на слух. У роті пересохло від страху. Ще раз зашкребло… другий… третій… Наче миша під долівкою. Величезна, кудлата — яких насправді не буває.

Пазурі.

Довгі і гострі, смертельно небезпечні.

Потім знову настала тиша. І вона здалася Назарові навіть гіршою, ніж скрегіт пазурів буки. Він ніколи не думав, що тиша може бути настільки гнітючою. І, як на зло, цієї миті її ніщо не порушувало, немов увесь світ навколо прислухався разом із ним.

Назар дивувався, чому «Сторож» тепер мовчить, якщо бабай досі перебуває у нього під ліжком? Адже поперечні нитки він натягнув на висоті десяти-п’ятнадцяти сантиметрів від підлоги. А чудовисько, наскільки можна було припустити, нагадувало за габаритами дорослого чоловіка. Може, не настільки великого, як його батько, але… як йому це вдається?

Пліньк!.. — знову коротко дзенькнув дзвіночок.

Я УСЕ ЩЕ ТУТ ДРУЖЕ Я ВМІЮ ЧЕКАТИ В НАС ПОПЕРЕДУ БАГАТО ЧАСУ

«Колись він усе одно добереться до мене», — з жахом подумав Назар.

«Сторож» його не зупинить.

Кілька хвилин тривало чергове затишшя.

Назарові закралася підозра: що, якщо чудовиську вдалося відчепити дзвіночок, позбавивши «сигналізацію» голосу?

Він обережно перебрався на краєчок ліжка і, перехилившись через спинку, зазирнув униз. Дзвіночок, як і раніше, висів на місці. Назар зітхнув із полегшенням — ні, звісно, щоб дотягтися до нього, монстру довелося б наробити значно більше шуму, яким би хитрим і гнучким він не був.

— Що, не вдалося? Ось тобі! — тріумфально посміхнувся Назар і навіть тицьнув дулю між ніжками ліжка, щоправда, швидко відсмикнувши руку назад. — Отримуй, гнидо смердюча! — його раптово заполонила нестримна радість, що відтіснила страх кудись далеко-далеко.

Дзвіночок знову смикнувся: пліньк-пліннньк!..

Але тепер Назара це тільки ще більше розвеселило.

— Ну, давай, давай! Як успіхи, виродку? Давай ще! Щось не виходить, опудало горохове? Давай! Спробуй дістати!

Пліньк-пліньк-пліннн-нь!.. — відповів дзвіночок, цього разу вже значно енергійніше.

— Ой!.. — ліжко під Назаром затремтіло і злегка зрушило з місця, по днищу зі скреготом дряпанули пазурі. — Що, не дістаєш? Тягнися сильніше! Тягнися, пико волохата!

Ліжко затряслося не на жарт.

— Що, лапи закороткі? — реготнув Назар, уже зовсім забувши про свій недавній страх. Тепер йому було страшенно весело, скажено весело, навіть якось лякаюче весело.

— Давай, опудало! Гівноїд поганий!

Пліньк-пліньк-пліньк!..

— Давай! — Назар навіть не помітив, що, остаточно ввійшовши в раж, сміється на повен голос. — Ну що! Не щастить, макако?

Було чутно, як, уже не приховуючи своєї присутності, під ліжком вовтузиться хтось великий, навіть величезний — Назар без зусиль розрізняв сухе сопіння.

Дзвіночок буквально шаленів…

— Давай! Ну так… — Назар раптом затих, миттю втративши свою нездорову веселість.

Щось відбулося.

Здається… якийсь новий звук?

І от знову.

Наче лопнула струна.

Назар переповз на середину ліжка і тільки зараз помітив, що воно вже давно стоїть нерухомо. «Сторож» теж чомусь мовчав. Назар мерзлякувато зіщулився, його пробрав озноб. Страх повернувся. Недавня божевільна скачка на ліжку здавалася сном. Невже все це щойно відбувалося?! — йому просто не вірилось.

Зуби застукали, як кастаньєти, — чи то від холоду, чи то від раптово жаху, а може, і від того, і від іншого разом. Назар укрився з головою, щоб зігрітися, але відразу ж підскочив, тому що десь під ним знову лопнула невидима струна.

Ніби божевільний басист розмірено рвав струни своєї гітари…

До Назара раптом дійшло! Якщо цієї миті він не кинеться в туалет, то напустить прямо в постіль.

Туон-нг!.. — лопнула нова струна, і його сечовий міхур ледь не протік.

Назар якусь частку секунди прикидав, як спритніше зіскочити з ліжка — і як найдалі від нього приземлитися, щоб монстр не встиг ухопити його за ногу, — потім зістрибнув і помчав до вбиральні.

Ще на шляху туди до нього дійшло, що ті звуки могли означати єдине — чудовисько рвало нитки…

* * *

Михайло Левшиць піднявся на лікті, сонно кліпаючи очима.

Йому здалося, що з кімнати Назара донісся якийсь приглушений дзенькіт. Дійсно, — нагадав він собі, — це той дзвіночок, який хлопчина підвісив у ногах ліжка. Від цієї… як її?., саморобної сигналізації на чудовиськ. Але чи не запізно для ігор?

Щось тут не так.

Левшиць опустив ноги на підлогу і знову прислухався. Може, почулося? Та ж ні, не почулося — ось знову теленькає. Звичайнісінький дзвіночок, такі використовують для рибалки. Не надто й мелодійний, якщо чесно. Дивно, що він узагалі його почув крізь сон — у новій квартирі цілком пристойна звукоізоляція. Якби не повна тиша в будинку… А це що? Голос Назара? Чи то плаче, чи то сміється…

Дивно, чорт забирай!

Він намацав у темряві пантофлі, взувся і випростався, наміряючись з’ясувати, якого дідька там коїться — останні півхвилини дзвіночок теленькав безупинно.

І раптом замовк. Левшицю чомусь стало не по собі. Він перегнувся через сплячу дружину і засвітив бра. Світло упало на обличчя Валерії, вона ледь поворухнулася, але не прокинулась. Утім, вона завжди спала міцніше, ніж він.

Із дитячої більше не чулось жодного звуку. Але було щось тривожне в цій відновленій тиші. Щось тут не так, — повторив собі Левшиць, відчинив двері кімнати і ступив у коридор.

На доріжку вузькою смужкою падало світло, проникаючи крізь щілину між підлогою і дверима дитячої. Це горіла настільна лампа.

Михайло зібрався зазирнути в кімнату сина і вже навіть торкнувся до дверної ручки, коли почув стогін Валерії. Спершу сонний, а потім зляканий і здавлений, наче хтось затискав їй рота.

Моментально втративши інтерес до дитячої, Левшиць кинувся до спальні. І ледь не закричав, побачивши жахіття, що постало перед ним.

Валерія звивалася на дивані, наче в епілептичному припадку, бгаючи ногами відкинуту ковдру. Обличчя посиніло, зіниці майже цілком закотилися вгору, оголюючи неправдоподібно величезні білки очей, руки скажено молотили по ліжку. Скутий жахом Левшиць не міг відірвати погляду від довгих пазуристих лап, укритих темно-сірою густою шерстю, що душили її за горло. На щоках тяглися глибокі подряпини і швидко наповнювалися кров’ю. Лапи висувалися з-під подушки Валерії, але першої миті Левшицю здалося, що вони ростуть просто з її боків.

Валерія різко завмерла, переставши пручатися, судомно смикнулася востаннє і безвільно витягнулася уздовж дивана. А він і далі не міг зрушити з місця, наче хтось прибив його ступні до підлоги цвяхами.

Волохаті сірі лапи відпустили горло Валерії і сховалися під подушку. Довгий пазур розпоров напірник біля лівої скроні. Очі Валерії так і лишилися відкритими; на обличчі, повернутому до Левшиця, застигла мертва посмішка. Навколо кружляв неймовірно сильний запах древнього пилу.

— Боже ж ти мій… — приголомшено прошепотів Левшиць. — Господи… Цього не може бути… Леро… — він, як у трансі, наближався до дивана.

— Лерочко…

І раптом у дитячій пронизливо заверещав Назар.

Левшиць повільно перевів розширені від жаху очі з мертвої дружини на двері спальні і зробив перший хисткий крок у їх бік. Другий не вийшов — щось шугнуло з-під дивана і міцно схопило його за щиколотку. Він заточився і впав на підлогу…

Із ліжка. Це врятувало його від продовження нічного страхіття.

Левшиць вилаявся і звівся на ноги, одночасно потираючи забитий поперек і стираючи з обличчя рясний піт.

Дружина мирно спала біля стіни, але його все ще трусило від пережитого вві сні шоку. Гидотний сон. Якщо Назарові привиділося щось схоже тієї ночі, то зовсім не дивно, що він в’яже нитки між ніжками ліжка. Ще й як не дивно.

Перебуваючи під враженням сну, він прислухався, чи не чути чогось дивного в квартирі. Особливо з кімнати сина. Більше за все Левшиця хвилював… дзвіночок. Надто виразно він звучав у його страхітті. Цілковита маячня, звичайно. Але…

Треба буде перевірити.

Повернувшись не без належного побоювання до себе в кімнату, Назар сторожко спинився на порозі. Можливо, за час його короткої відсутності чудовисько встигло вибратися назовні і тепер чекало десь за дверима чи в іншому сховку. Однак нічого небезпечного не помітив. Схоже, бука ще сидів під ліжком. Хлопчик перевів погляд туди.

Нитка, що йшла по периметру зовнішньої сторони, різко відтягнулася у підліжкову темряву, тріснула — тоун-нг!.. — і обвисла довгими вусами здохлого сома. Дзвіночок більше не тенькав, утративши зв’язок із сигнальнимй «нервами».

Із-під ліжка виринула огидна морда Того, Хто Стукає По Трубах. Назара пересмикнуло, він позадкував, хоча той не поспішав вибиратися повністю, а тільки розглядав хлопчину. Край простирадла звішувався йому на маківку.

І цього вистачило, щоб оторопіти. Назар уперше бачив Того, Хто Стукає По Трубах по-справжньому. Схожість його на малюнок для фільмоскопа була разючою, але все ж те зображення було лише блідим натяком на оригінал. Із трохи витягнутої морди, покритої темно-сірою шерстю, звисали клапті спресованого пилу. Дві цятки близько посаджених маленьких очей тьмяно поблискували у світлі настільної лампи, втупившись у хлопчика холодним пронизуючим поглядом. Назар поворухнувся і відступив до протилежної стіни кімнати. Бабай миттєво роздув ніздрі приплюснутого собачого носа, скривив величезний мавпячий рот із вивернутими назовні чорними губерами і з глухим риком оголив два ряди довгих зубів.

Це був навіть не рик, а, швидше, низьке вібруюче шипіння, у якому змішалися злість і голод.

«Можеш верещати, скільки завгодно… Маленька грудко земного праху. Я все одно дістану тебе!..» — слова пролунали просто в голові Назара. Ні, не слова — думки. Пронизуючий безтілесний голос, позбавлений інтонацій. Принаймні, у звичайному розумінні.

Спершу Назар вирішив, що зовсім звихнувся. Не може бути, щоб монстр із ним так розмовляв, — чудовиська не повинні говорити, вони не можуть!

«Верещи, маленький людський годованцю… ВЕРЕЩИ! Це тебе вже не врятує. Мені вторований шлях сюди, давно вторований… Не тобою…»

Назара ледь не вивернуло від присутності чужих думок у голові. Ворожий, нелюдський розум немов торкався до його мозку гидотно липкими пальцями.

Цієї миті зі спальні батьків донісся такий грюкіт, наче хтось розкішно звалився з дивана. І відразу ж за цим долинула лайка Левшиця-старшого. Назар відвів погляд убік, намагаючись більше не дивитися монстру просто в очі. Той повів потворною головою на шум і подався назад, але не злякано. Роздратовано. Засмикав величезними губерами, порціями випльовуючи повітря: «Б’а-б’а!.. б’а!.. б’а-б’ай!..» — звучало це так само гидотно, як і виглядало. Немов виходив болотяний газ на гнилій трясовині.

Батько, схоже, не квапився повертатися до ліжка, заходив по кімнаті, відчинив двері до коридору…

Той, Хто Стукає По Трубах, «бакнув» ще раз і цілком сховався під ліжко. На мить їх очі знову зустрілися.

«Я ще повернуся… і поласую тобою…» — послав бука. І зник у темряві.

Назар став навкарачки, щоб зазирнути під ліжко. Але нічого не побачив, окрім слабкого, малинового сяйва, що швидко зблідло. За кілька секунд воно зникло зовсім, викликаючи думку про обман зору.

Сьогодні він більше не повернеться, переконано сказав собі Назар. Може, дуже скоро, навіть завтра, але — не сьогодні.

Він почув, як батько йде по коридору, і швидко пірнув під ковдру, повернувшись носом до стіни.

Кроки наблизилися, але двері відчинилися не одразу, ніби Михайло розмірковував, чи заходити йому взагалі. Потім Назар уловив голосний подих Левшиця.

Уже засинаючи.

Левшиць зупинився перед дверима дитячої. Він уже цілком володів собою, хоча дотепер був збентежений спогадами про нудотний паралізуючий жах і відчуття власної безпорадності в тому паскудному сні.

І ось тепер перед кімнатою сина він серйозно зважував той факт, що не знає, як саме вчинити, якщо побачить… Точніше, якби побачив щось. Щось дивне.

Уранці все це здасться повним ідіотизмом, звичайно…

Намагаючись не шуміти, він прочинив двері й уважно оглянув дитячу. Нічого незвичайного. Назар спав, повернувшись обличчям до настінного килимка. Нічого дивного.

Обірваних ниток, що звисали на підлогу з ніжок ліжка, Михайло не помітив.

5

Ще після повернення додому з лікарні Назар вирішив, що повинен приховати від батьків факт існування монстра в його кімнаті. Йому все одно ніхто не повірить, тому що дорослі не вірять у такі речі. Навіть Дідусь-Із-Ліфта вірив тільки в злих людей і погані місця. Дорослі переконані, що знають усе на світі, — його батько з матір’ю не були винятком і могли накласти головою за цю помилку.

Отже, в те, що дорослі не можуть збагнути чи у що просто не здатні повірити, посвячувати їх не можна. Для їхнього ж блага. Інакше вони діятимуть по-своєму і нарвуться-таки на неприємності. А Михайло з Валерією, як любив про себе називати батьків Назар, і так були в небезпеці.

Назар часто думав про той рядок із послання, прочитаного в ізоляторі, який оповідав, що чудовисько може напасти і на дорослого. Нехай залишалося загадкою, яка природа тієї таємничої лічилочки, але…

Ні, він нічого їм не розкаже. Якщо в нього і були певні вагання, то після того, як він побачив на власні очі Того, Хто Стукає По Трубах, — сумніви зникли.

Жодного слова.

Розділ З Гість

1

Спозарання задзеленчав телефон. Дзвінок вихопив Назара в стан напівдрімоти, додавши відчуття сильного болю у голові і тужливо-сірого осаду від чогось, що трапилося нещодавно. Погойдуючись у напівсні, як водяний равлик, що завис між гладдю ставкового плеса і намулистим дном, хлопчик відсторонено прислухався до звуків іззовні.

Слухавку взяв батько, про щось говорив голосом людини, яку невчасно розбудили, потім повернувся до спальні і почав щось пояснювати Валерії. Незабаром їхня розмова перейшла в суперечку. Назара це здивувало — навіть коли бували серйозні приводи, батьки сперечалися рідко. Та й узагалі — кому хочеться влаштовувати дискусію в такий ранній час.

Із уривків фраз, котрі долинали зі спальні, Назар зрозумів тільки одне: до них хтось збирався приїхати в гості. Швидше за все, вже сьогодні.

Батьки знову лягли спати, бо не було ще й шостої години ранку, однак Назар уже не міг заснути. Він попрямував до кухні випити води. По дорозі згадав, що сьогодні перше вересня, і діти підуть до школи на перший дзвінок. Назар почав уявляти, як уперше з’явиться на заняття у середині місяця, коли закінчиться його карантин, і зловив себе на тому, що бачить перед собою свій старий клас. Тепер у нього буде нова школа, де він навчатиметься із зовсім іншими дітьми. Це геть вилетіло йому з голови. Він уже й раніше помічав: майже завжди в справжньому житті все, що собі уявляєш, складається по-іншому. Це здавалося дуже несправедливим.

Попивши води, Назар зауважив, що головний біль швидко минає і вперше зранку в нього немає температури. Під час останнього візиту дільнична лікарка сказала, що він переносить кір легше, ніж більшість дітей, яких вона лікує в їхньому районі, і що в нього міцне здоров’я. Валерія, як завжди, підтакувала і вставляла репліки: «Зараз так багато слабких дітей» чи «Все через екологію». А ще говорила, як важливо займатися загартовуванням, робити вчасно щеплення, і стукала по столі — тьху, тьху, тьху! — поглядаючи на сина так, немов уже бачила, як він у чому мама народила пірнає в сніг. Назар про це зовсім не мріяв, але вирішив, що пролежувати цілісінькі дні в ліжку йому страшенно набридло, і збирався попрохати у Валерії дозволу на вільніший режим.

Повернувшись до дитячої, він звернув увагу на обірвані нитки на ніжках ліжка. І тільки зараз до нього миттєво повернулися спогади про минулу ніч. Дивно було бачити своє ліжко, освітлене ранковими променями сонця, бачити з того ж ракурсу, як сьогодні вночі, коли з-під нього висовувалась огидна пика із пронизуючими злісними очицями, яка видувала вивернутими губерами «б’а-б’а-б’а» і розмовляла у його свідомості…

Невже все це було?

Він не став себе обманювати — це правда. Нехай дуже схожа на поганий сон, про який хочеться чимшвидше забути, але правда.

У кімнаті батьків теж не спали. Суперечка стихла, але розмова продовжувалась. Назар збирався лягти і дочекатися, коли вони піднімуться, і Валерія почне збирати Михайла на роботу… і раптом уловив якийсь рух за ніжкою ліжка.

Нахилившись, він побачив незвичну комаху. Вона була схожа на великого жука розміром із півмізинця, тільки позаду тяглися довгі, в півтора разу довші за тулуб крила бабки, складені, як хвіст павича. Дивна комашка явно воліла не залишати тіні.

Щоб краще розглянути знахідку, Назар обережно підштовхнув її вказівним пальцем до світла… і зойкнув, відсмикнувши руку. Тому що комаха, спритно вивернувшись, вкусила його за палець і шмигонула до самої стіни. Назар не встиг вчасно помітити в неї схожі на мініатюрні кусачки-клешні. На щастя, палець постраждав не сильно. Лише дві малюсінькі червоні крапочки на пучці. Переляк був значно більшим.

Незговірливість комашки його розлютила. Вона, мабуть, залетіла у вікно вночі, щоправда, Назар таких раніше не зустрічав. Навіть за містом, коли вони виїжджали всією родиною відпочити на природі. І до того ж вона була надто великою, завбільшки майже із середню бабку, і якоюсь… мороколюбною, чи що.

Він усе-таки виштовхав її назовні за допомогою ракетки для бадмінтону. Комаха одразу спробувала чкурнути назад під ліжко, але Назар був до цього готовий — перекрив їй шлях заздалегідь заготованою дощечкою для ліпки пластиліну. Комашка сліпо тицьнулася в дощечку головою, розпростерла свої тонкі довгі крила і, швидко рухаючи товстими вусиками, цвіркнула. Десь у глибині її напівпрозорої матової спини несамовито пульсувала яскраво-малинова жилка.

Потім спробувала обійти перешкоду з флангу.

«Вона прийшла звідти, звідки приходив він», — подумав Назар.

Комашка знову намірилася дати драла; цього разу вже до письмового столу, але Назар спритно підсік її дощечкою, як совком, і викинув між віконні рами. Напевно, йому не вдалося б так легко проробити це зі звичайною великою комахою, однак химерна комашка ставала на світлі надзвичайно млявою і незграбною; крила її точно були непридатні до польоту і тільки обтяжували. Вона коротенько цвіркнула і звалилася просто між двома павуками, що влаштували засідку на мух, які залітають із вулиці. Одне крило влипло в павутину, але комаха на подив легко звільнилася. Павуки заметушилися навколо жертви, яка раптово звалилася їм на голову. Комашка підпустила одного ближче і схопила його своїми клешнями. Рух був настільки стрімким, що Назар не встиг простежити, як це відбулося. Ось павук перебирає лапками за декілька сантиметрів від комашки, обходячи збоку, — і ось він уже шалено смикається в щелепах-кусачках.

Інший павук, зачувши, що пахне смаленим, у паніці кинувся навтьоки. Але його одразу наздогнали, схопили і з’їли живцем. І знову Назар прогавив головний момент — так само, як і з першим павуком.

Не комашка — справжній монстр.

Тут щільна хмара на небі відсунулась убік, і крізь віконне скло упав прямий жовтий промінь сонця, що визирнуло з-за сусідніх будинків. Довгокрила комашка заметушилася в пошуках рятівного прихистку, цвіркнула, а потім раптом якось зіщулилася і поповзла на черевці, гублячи крильця і залишаючи позаду себе блискучий слід слизу. Малинова жилка всередині потьмяніла.

За хвилину Назар не міг знайти навіть натяку на слід від дивної комахи. Вона загинула на сонці, а останки просто випарувалися.

«Ти не любиш сонця, — подумав Назар, — і він теж. Тому й приходить тільки вночі».

2

Цього ранку снідали всі разом за одним столом. Валерія дозволила Назарові піднятися і допомогла застелити постіль. Але взяла слово, що він не буде виходити на балкон і гратися на підлозі.

Під час сніданку Назар помітив, що у мами зіпсований настрій, і припустив, що, напевно, це через той вранішній дзвоник. Їли мовчки, всі розмови зводилися до прохань передати що-небудь зі столу. Прийнявши після сніданку ліки, хлопчик повернувся до дитячої і, трохи подумавши, взявся до ремонту «Сторожа».

Натягаючи нові нитки замість розірваних, він раптом відчув себе учасником трошки дивної, але неймовірно захоплюючої гри.

І дуже небезпечної.

У котушці залишилася лише половина ниток, тому Назар розмістив поперечні відрізки ощадливіше, ніж минулого разу, і використав нитки периметра, які були порвані, однак годилися для коротких стібків.

Знову плазуючи на животі під ліжком (і одночасно прислухаючись, щоб Валерія не застала його на гарячому), Назар уже не вперше звернув увагу на старі мітки від ніжок ліжка, що залишилися на лакованій поверхні паркету. Подекуди лак був здертий мутними смугами. Ще раніше він помітив схожі сліди з протилежного боку кімнати — тільки ті були від ліжка меншого розміру. Швидше за все, там колись стояло дитяче ліжечко.

Сонце рухалося по небосхилу і вже яскравими косими променями забралося на дві долоні під ліжко. Тепер сліди виднілися особливо чітко. Тхнуло пилом.

«Він приходив сюди і раніше, ще до мене».

Потривожені метушнею дрібні пилинки лоскотали ніздрі, Назар кілька разів пчихнув, щільно затискаючи рота долонею, щоб не почула Валерія.

«Що відбулося? Тоді, з тими дітьми? Де вони зараз?»

У його свідомості знову зринув безтілесний голос Того, Хто Стукає По Трубах: «Мені вторований шлях сюди… Давно вторований… Не тобою…»

Виходить, тим, хто жив у цій кімнаті раніше. Назар чомусь був упевнений, що це був хлопчик, а не дівчинка, до того ж значно старший за нього, вже підліток. А на тому, іншому ліжку, спала його молодша сестра…

Звідки він усе це знає? Може, погані місця здатні якимось чином передавати не тільки страхи, але й думки тих, хто провів у них тривалий час, — тим, хто прийшов пізніше? Інакше звідки він знає про…

Адже все це не було його власними фантазіями, от у чому річ. Знання було схоже на спогади, уривчасті і розмиті, наче картинка фільмоскопа із невід — регульованим фокусом. Тому що це були чужі спогади, які залишилися в цій кімнаті, у цих стінах.

І ще вони значно зблякнули від часу, вицвіли, вивітрилися — як він сам висловився одного разу.

Цікаво, що сказав би з цього приводу Дідусь-Із-Ліфта? Він трохи розумівся на теорії поганих місць, хоча, як і всі дорослі, не вірив у монстрів.

Коли «Сторож» був приведений до ладу, Назар склав усе необхідне для його ремонту в шухляду свого письмового столу: котушку з капроновими нитками, що схудла вже на дві третини, моток тонкого мідного дроту, маленькі ножички. Потім вирішив трохи погратись «тетрисом», але ніде не міг його відшукати. Певно, гру забули в лікарні.

Ну і нехай, подумав Назар без особливого жалю. Може, її знайде якась дитина, котру так само посадять у той величезний похмурий ізолятор, де всі шухляди в тумбочках обписані посланнями колишніх в’язнів поганого місця, і ця думка Назарові сподобалася. Тільки б не сіли батарейки…

Назар збирався попросити дозволу подивитися в спальні телевізор, коли до дитячої увійшов батько. Він був одягнений у діловий костюм, оскільки незабаром мав їхати на роботу; однією рукою Левшиць усе ще поправляв темно-синю краватку.

— Ти вже йдеш, татку? — Назар подумав, що той заглянув попрощатися, як робив завжди, якщо син залишався вдома і вже не спав.

— Так, незабаром виходжу, — Левшиць пройшовся по кімнаті, мигцем поглянув на ліжко, туди, де кріпився дзвіночок, і присів на краєчок.

— Ти хотів щось сказати? — Назарові здалося, що батько виглядає так, ніби почувається винуватим. Незвично було бачити його таким.

— Річ у тому, що… — почав Левшиць, — нам усім доведеться ненадовго потіснитися. На якийсь час. У нас буде гість. Приїде сьогодні.

— Той, який дзвонив зранку? — запитав Назар.

Михайло кивнув:

— Так, мій старий приятель. Друг дитинства.

— І він тепер буде жити в нас? — Назар відчув, що його заповнює неприємна тривога, як завжди, коли щось зненацька змінювалося.

— Ні, не те, щоб довго… — заспокійливо сказав Левшиць. — Думаю, це лише на кілька днів. Точніше не скажу, бо сам не знаю. У нього в сім’ї зараз певні проблеми… Ну, загалом, не важливо.

— Посварився з дружиною? — припустив уголос Назар і одразу схаменувся, що лізе не у свою справу. А дорослі дуже не люблять, коли хтось пхає носа у їхні справи, особливо якщо цей хтось — дитина. Але, з іншого боку, це ж не він почав цю розмову, правда?

— Так, хочуть розлучитися. Чи… Чесно кажучи, я не заглиблювався, — відповів батько. — Головне, що він попросив дозволу пожити в нас якийсь час. І я хотів би тебе попросити про дещо.

— Про що?

— По-перше, щоб ти себе добре поводив, — Левшиць зробив паузу. — А по-друге… Ми дамо йому твою кімнату. Домовилися?

Першої миті Назар не знав, радіти йому чи плакати. Він поглянув на батька, обмірковуючи сказане, хоча розумів, що вже нічого не зможе змінити. І раптом у нього промайнула думка, що все це дуже і дуже кепсько. Він не знав, чому, але відчував, що присутність сторонньої людини для всіх може обернутися на гірше. Тим більше, він навіть не уявляв, про кого саме йдеться.

— А хто це?

— Друг дитинства, — злегка роздратовано повторив Левшиць. — Але ти мені не відповів. Я не хочу, щоб ми через це сварилися.

— Як сьогодні вранці з мамою? — вирвалося в Назара. — Вона не…

— Так, вона, кажучи щиро, не в захваті. І я її з якогось боку добре розумію. До того ж, ще й ти захворів… Але я не можу йому відмовити, розумієш? Хоча й сам знаю, що все це дуже не до речі. І якби між нами було порозуміння, усе склалося б набагато простіше.

— Добре, я не проти, — кисло відповів Назар. — А я де буду спати?

— У нашій кімнаті, — швидко відповів Левшиць. — Лише кілька днів, а потім усе стане, як раніше. Нічого особливого, пам’ятаєш, ще зовсім недавно ми так і жили: ти, мама і я — разом. Тільки коли купили цю квартиру, у тебе з’явилася власна кімната.

— Угу… — відгукнувся Назар.

Зрештою, батько був правий — нічого страшного в тому, щоб у них хтось погостював, не було. Звідки знати, може, все складеться не кепсько, а зовсім навпаки. Звідки знати…

— Зсунемо два крісла, і вийде чудове ліжко, — продовжував Левшиць, — навіть зручніше, ніж тут. Згода?

Він збирався піднятися, закінчивши розмову, але зненацька сказав:

— Я позичив у нього велику суму грошей.

— Що? — не зрозумівши, перепитав Назар.

— Щоб купити цю квартиру, — пояснив Левшиць. — Наших заощаджень не вистачило б. Я просто хочу, щоб мене вдома розуміла хоча б одна людина. От мама, наприклад, не хоче.

— І тому ви з нею сварилися?

— Ну, десь так. Я не хотів казати їй, що нам довелося влізти в борги. Поки не подзвонив Артур… дядько Артур… і не попросився пожити в нас. Я не міг йому відмовити, бо якби він не позичив грошей, ми не потягнули б цю квартиру. Досі мама думала, що мені дали кредит. Так і є, звичайно. І вона знає, адже ми працюємо разом. Я тільки трошки перебільшив, бо тієї суми виявилося не досить. А решту взяв у дядька Артура. Потім збирався повернути і поставити крапку. Так, щоб мама нічого не знала — вона не схвалює таких речей. Я намагався зробити як краще, от і все. Не хотів, щоб вона хвилювалася.

— А тепер вона думає, що ти її обдурив? — Назар згадав фразу Валерії, що долетіла в дитячу під час суперечки батьків: «Треба було попередити, що ми, виявляється, тут не повноправні господарі, і повинні підлаштовуватися під когось іще!»

— Не в тому навіть річ, — зітхнув Левшиць. — Просто вона недолюблює дядька Артура. Вона розсердилася, що ми винні саме йому. Але яка різниця, кому повертати борг — керівництву фірми чи… Мама сердиться, що доведеться терпіти його якийсь час у нас удома.

— А чому вона його недо… люблює?

— Не знаю, він їй ніколи не подобався. У школі ми із ним дружили, а коли підросли, саме він познайомив мене з твоєю мамою.

— Серйозно? — здивувався Назар. Йому здалося дуже дивним, що друг, який познайомив колись його батьків, раніше жодного разу не з’явився у них удома, на старій квартирі, і його так не терпіла його мама. Він спробував пригадати, чи чув коли-небудь це ім’я в розмовах, але в пам’яті нічого не виринуло. Хоча, може, він просто не звертав уваги…

— Можна подумати, — з досадою махнув рукою Левшиць, — що я готовий зробити йому послугу тільки через борг! — він говорив ніби про себе, ні до кого конкретно не звертаючись. Назар лише зараз зрозумів, наскільки засмучений батько.

— Чому я не можу виручити старого друга, коли в нього проблеми?

«У мене теж проблеми, татку», — відсторонено подумав Назар.

Перш ніж вийти, Левшиць поцілував його на прощання.

— Усе буде гаразд? Ти мені обіцяєш?

— Я… Добре.

— Мені, можливо, сьогодні доведеться затриматися до вечора, я на тебе розраховую. І…

— Що, татку?

— Постарайся бути ввічливим.

З

Назар чесно постарався виконати обіцянку і бути ввічливим, хоча дядько Артур не сподобався йому з першого погляду. Та й важко відчувати симпатію до людини, через яку тебе випроваджують із твоєї власної кімнати. Він приїхав одразу по обіді. Дядько Артур сяяв широкою усмішкою, нібито не помічаючи реакції Валерії, котра, на відміну від Назара, відкрито демонструвала свою антипатію.

На плечі гостя висіла схожа на спортивну сумка.

— Як поживаєш, аміго? — підморгнув він Назарові, роззуваючись біля шафки у передпокої. — Ми з тобою давненько не бачилися. Ти мене, звісно, вже не пам’ятаєш, — він простежив поглядом за Валерією, яка підкреслено холодно попрямувала на кухню, і знову повернувся до Назара.

— Я добре, а ви? — відповів хлопчик.

Чемно.

— Усе чотко, малий. Чорт, прямо не віриться! Я знаю твого батька з такого ж от віку… Скільки тобі зараз? Вісім? Ну, брати-близнюки, інакше не скажеш.

Назар кивнув. Він бачив фотографії Михайла Левшиця в дитинстві і часто йому здавалося, що він розглядає себе самого, закинутого в минуле років на двадцять. Подібну думку висловлювали всі, хто знав їхню родину.

— Куди? — нарешті роззувшись, гість підняв з підлоги сумку і запитально глянув на Назара.

— Ось, — хлопчик показав на двері дитячої і пішов уперед.

— Твої апартаменти, виходить, — сказав чоловік, прямуючи за ним. — Я розміщуся тут, не заперечуєш?

«Навіщо запитувати, якщо й так усе ясно», — подумав Назар із роздратуванням.

Старий друг Левшиця поставив сумку на застелене ліжко й озирнувся.

— Нормально, — промовив він, немов підвівши підсумок якомусь початковому етапу.

«Для початку мене влаштує і такий прийом, а там подивимося», — говорив його тон.

Дядько Артур був нижчий на зріст від Назарового батька і худорлявіший, проте здавався років на десять старшим, хоча вони були однолітками. Мабуть, через великі залисини, які відкривали голий череп від скронь і зливалися майже на маківці, нагадуючи з’єднання союзницьких армій на військовій карті, що заточили супротивника в кільце, — у центрі лишився острівець рудуватого пуху, світлішого, ніж волосся на потилиці. Обличчя було засмаглим, і на тлі засмаги контрастно виділялися ясно-сірі очі, злегка примружені, ніби в нього не все гаразд із зором. Але це, швидше, просто звичка, оскільки не було схоже, щоб дядько Артур носив окуляри. Складалося враження, ніби він постійно до чогось придивлявся, навіть посміхаючись. А посміхатися гість не припиняв майже із самого порога.

— Вітрянка? — поцікавився дядько, розщібаючи «блискавку» сумки.

— Ні, — Назар механічно почухав висипку на щоках, яка вже лупилася. — Кір.

— Зрозуміло, — дядько Артур почав розкладати свої речі. Їх було небагато, і це давало привід сподіватися, що їхній хазяїн не затримається тут надовго. Але займався він цим діловито, розкуто снував по кімнаті, що ще менше сподобалося Назарові. Гість, схоже, і справді почувався повноправним господарем у них удома. У будь-якому разі, точно розраховував на таке становище, поки йому не повернуть борг повністю. А відбудеться це, якщо судити із ранкової розмови з батьком, ще не дуже скоро.

Дядько Артур зняв із ліжка наполовину розібрану сумку, збираючись прилаштувати її під письмовим столом:

— Усе о’кей? Ніяких образ?

— Вона мені там не заважатиме, — сказав Назар. — А ви до нас надовго? — ця фраза вирвалась якось сама собою.

— Як карти ляжуть, аміго, — його, здавалося, ні на крихту не збентежило це питання. — Як фішка випаде.

— А-а-а… — протягнув Назар, не одразу збагнувши суть відповіді. Очевидно, дядько Артур мав на увазі, що сам точно не знає, бо все залежить від ситуації. Чи щось типу того.

— Тримай, — він дістав із кишені яскраво-синіх спортивних штанів відкриту пачку жувальної гумки і підкинув до Назара. Той спритно зловив її однією рукою, але одразу повернув назад:

— Спасибі, але я не хочу. Мама каже, що від цього випадають пломби.

— Ну, якщо мама каже… — у голосі гостя ковзнуло погано приховане глузування, він запхнув гумку назад.

Назар збирався взяти з книжкової полиці якусь книжку чи дитячий журнал — не тому, що мав бажання почитати, просто не знав, чим зайнятися, а головне — почувався вкрай ніяково від присутності дядька Артура, але на порозі дитячої з’явилася Валерія.

— Назаре, тобі час прийняти ліки.

— Угу, — він одразу ж залишив книжкову полицю в спокої.

— І не крутися тут, шуруй до іншої кімнати.

— Тут чимось годують? — поцікавився гість звичним глузливим тоном.

Мама весь ранок зверталася до нього незаслужено суворо, але Назара де все одно покоробило. Чому вони так недо… недолюблюють один одного?

— Офіціант загубив меню, кухарка звільнилася, — холодно відповіла Валерія, не наділивши гостя навіть побіжним поглядом. — Я на тебе чекаю, Назаре, ворушися!

До хлопчика раптом дійшло, що він замер на місці, витріщаючись на дорослих і очікуючи, чим завершиться їх цікавий, проте далеко не дружній діалог.

— А якщо простіше, для примітивного розуму? — пхикнув дядько Артур.

— А якщо для примітивного, — кинула Валерія, прямуючи по коридору і підштовхуючи Назара перед собою, — я не сподівалася на… квартирантів. Доведеться потерпіти. Тут не готель, — останню фразу вона викрикнула вже з кухні.

Гість буркнув щось нерозбірливе і сухо розсміявся. Обличчя Валерії виразно говорило, про що вона думає.

Назар випив усі ліки і пішов до кімнати батьків.

4

Мультфільми по телевізору йому швидко набридли. Окремі він бачив уже багато разів, а більшість тих, які ще не бачив, — як з’ясувалося під час перемикання каналів — мали стандартні сюжети, заїжджені приколи і безглузду метушню героїв по екрану. Коротше, були анітрохи не правдоподібнішими, ніж строкаті картинки у звичайнісінькому збірнику коміксів. Назарові подобалися інші, ті, що були схожі на справжнє кіно, із сюжетом і персонажами, в які легко повірити.

Коли Назар почув, як мама покликала дядька Артура обідати, а сама, взувши туфлі, пішла в магазин, то остаточно перестав стежити за тим, що відбувалося на екрані, і почав думати тільки про гостя.

Ледве той переступив поріг їхньої квартири, Назарові здалося, що такий самісінький погляд та інтонації голосу йому вже десь доводилося зустрічати. От тільки де? Важко було згадати, тому що йшлося зовсім не про зовнішність. Зовні дядько Артур не був схожий на жодного з людей, яких Назар зустрічав раніше.

І все-таки було в ньому щось спільне… з кимось.

Але хлопчику заважала зосередитися думка, що єдиною справжньою причиною його антипатії є факт вигнання з кімнати. Як би це не намагалися прикрасити — його нахабно виставили. А щодо іншого, то про гостя Назар нічого не знав, щоб вважати його поганим чи хорошим, навіть не беручи до уваги їхніх із мамою напружених стосунків. Хтозна що там могло бути. Тим більше, що дядько Артур багато років дружив із його батьком, нехай у дитинстві. А зараз — зробив послугу, позичивши гроші на цю квартиру, навіть якщо це не подобалося Валерії.

Та все ж таки. Було в дядькові Артурі щось потайне, приховане за його постійною посмішкою і примруженими тьмяно-сірими очима. Щось недобре.

Однак Назар швидко стомився від цих думок. Відчинив балконні двері, щоб визирнути на хвилинку, хоча Валерія суворо заборонила йому виходити на вулицю. Але ж ніхто не вмре, якщо він тільки визирне?

Усі діти вже встигли повернутися з першого дня занять у школі, двір був наповнений їхніми голосами. Дівчатка грали в класики і стрибали зі скакалками, хлопчаки ганяли м’яча на розкресленому крейдою майданчику і кружляли по подвір’ю на велосипедах, дрібнота длубалася в пісочницях і каталася на гойдалці під пильним наглядом старших. Дехто був зайнятий якоюсь грою, правил котрої Назар не знав, — кожен двір відрізнявся чимось особливим, йому ще тільки належало стати тут своїм.

— Ганьба! Ганьба-а! — зненацька заволав із сусіднього балкона скуйовджений хлопчисько років шести із відстовбурченими, як локатори, вухами, показуючи на нього пальцем. — Ганьба-а-а!..

Чиясь рука висмикнула його з балкона.

Назар упізнав серед хлопців, котрі бігали внизу, одного, з яким устиг познайомитися одразу після переїзду, і помахав йому рукою. Хлопчисько в довгих джинсових шортах — його звали Володя — привітався і запитав, чому Назар не з’являється в дворі. Той відповів, що занедужав на кір, і продемонстрував висипку на щоках. Володя із заздрістю свиснув і сказав, що й сам був би не проти продовжити канікули на кілька тижнів.

Потім Назар помітив, що з магазина повертається Валерія, і швидко заскочив назад до квартири, сподіваючись, що вона не встигла його засікти.

5

Відчинивши двері дитячої, Назар побачив, як дядько Артур нюхає через паперову трубочку якийсь білий порошок, схилившись над письмовим столом. Помітивши Назара, гість швидко згріб папірець, на якому був насипаний порошок, і повернувся до нього.

— Мучачо, тебе не вчили, що перш ніж увійти, треба постукати? — Назарові здалося, ніби очі дядька Артура якось дивно блищали. Щось подібне він уже бачив, коли дорослі хмеліли від спиртного.

— Мені тільки треба взяти в себе… — розгубившись, вимовив Назар і був неприємно вражений, що тепер мусить просити дозволу, щоб увійти до своєї кімнати.

— Та звичайно, — трохи м’якше сказав гість, бгаючи папірець і відсуваючи його на краєчок столу. — Бери, бери все, що тобі потрібно, — він навіть посміхнувся. Цілком щиро.

Назар підійшов до столу і зніяковіло зупинився.

— Я… туди, — він указав униз.

— Без проблем, аміго, — дядько Артур великодушно підвівся і повернувся до вікна, вивчаючи пейзаж.

Хлопчик пірнув під стіл. Там він зберігав у коробках свої речі. Ігри, кілька конструкторів, різний дріб’язок. Там же тепер була й коробка зі зламаним фільмоскопом та всім знімальним приладдям. Але зараз Назара цікавила ігрова приставка, котру він ще жодного разу після переїзду не діставав. У тій же коробці було кілька картриджів із його улюбленими іграми, в основному автогонками.

Сумка дядька Артура стояла поруч, відчинена «блискавка» дозволяла бачити її вміст. Одна річ, що визирала між складених сорочок, привернула Назарову увагу. Він зібрався було роздивитися ближче, але дядько Артур раптом сказав:

— Мене цікавить один момент, аміго, — Назар чомусь вирішив, що він зараз запитає про нитки, натягнуті між ніжками ліжка. Але помилився.

— Коли повернеться твій батько?

— Ще, мабуть, не скоро, — відповів Назар з-під столу, перебираючи коробки. Потрібна коробка була знизу.

— А-а-а… — невиразно протягнув дядько Артур, продовжуючи дивитись у вікно. — А він колись дзвонить із роботи?

— Іноді. Сьогодні татко одразу попередив, що затримається. Але він знає, що ви приїхали, — Назар подумав, що приятель батька переймається тим, що Левшиць не цікавиться його приїздом. Хлопчик знав, що після підвищення на роботі в батька практично не залишалося вільного часу навіть на розмови з мамою, хоча вони працювали в одному офісі.

— Усе гаразд, — безтурботно відгукнувся гість, — аміго.

Дядько Артур постійно називав його цим незрозумілим словом.

— А що таке «аміго»? — запитав Назар, витягнувши нарешті коробку з приставкою.

— Це значить — друг. По-іспанськи.

— Друг… — повторив Назар, розглядаючи чорне руків’я пістолета, що визирав між одягом у сумці. Із рельєфним візерунком, вирізьбленим на шорсткій поверхні, і з виступом вставленої обойми. Він був упевнений, що пістолет справжній, хоча на власні очі бачив зброю вперше.

Назар вибрався з-під столу разом із коробкою, намагаючись удавати, ніби нічого незвичайного не помітив. Однак руків’я пістолета досі стояло в нього перед очима. Чорт! Зараз у тій сумці під його столом лежить справжній пістолет!

Невже дядько Артур — давній друг батька — виявився бандитом!

Адже на секретного агента він зовсім не був схожий. Але це, звичайно, ще нічого не доводило. І взагалі, зброя може бути не тільки у злочинців чи агентів. Одного разу він чув, як батько розповідав матері, що в багатьох із керівництва їх фірми є дозвіл на вогнепальну зброю. То чому ж такий дозвіл не міг бути й у дядька Артура?

Може, все це через той білий порошок, який він нюхав крізь маленьку паперову трубочку, — тому що це наркотик, так? Щось схоже Назар бачив у фільмах. Про поганих хлопців.

Коли хлопчик повернувся до виходу, гість зупинив його, поклавши руку на плече. Очі блищали ще яскравіше.

— Наступного разу… аміго… не забудь постукати, — він посміхався, але не просив.

Попереджав.

Назар швидко кивнув, стиснув коробку в руках і майже вибіг із дитячої, відчуваючи, як по шкірі повзуть мурашки. Скоріше б повернувся батько. Дядько Артур був поганою людиною.

Ледь хлопчик з’явився у кімнаті батьків, як йому перепав важкий ляпас від Валерії…

— За що?! — від несподіванки коробка із грою впала на підлогу.

— Щоб більше ноги твоєї там не було, — просичала Валерія і відвернулася до прасувальної дошки. Додала тим напруженим тоном, який не полишала із самого ранку:

— Поки він тут, щоб не смів. Запам’ятай це.

— Але ж це моя кімната! — сторопівши, схлипнув Назар. Вухо немилосердно горіло від ляпасу, і він ледве тримався, щоб не розревітися, як п’ятилітній. Але зовсім не від болю. Він просто не розумів, що відбувається, — це було несправедливо!

Назар вибіг із кімнати і зачинився на кухні.

Там він зумів узяти себе в руки і трохи вгамувався. З появою дядька Артура в них удома Валерію немов підмінили. Він ніколи раніше не бачив її такою. Жорстока, чужа…

Вухо досі горіло. Назар так і не міг збагнути, чим саме завинив. Скоріше б повернувся батько, вкотре подумав він. Михайло жодного разу не підняв на нього руку без серйозного приводу, і навіть коли карав за що-небудь, не був таким затятим — завжди було ясно, за що. Сидячи на кухні, Назар подумав, що любить батька значно більше, ніж її. І так буде завжди, навіть коли він виросте. І зовсім не тому, що він хлопчик. Не тільки тому.

Він налив собі в склянку води із чайника. Коли надягав назад на носик чайника свисток, той вислизнув із пальців і закотився за плиту. Назар просунув руку у вузьку щілину між тумбою і плитою, намагаючись його намацати. Свисток, на щастя, закотився не далеко. На зворотному шляху рука Назара щось зачепила — якийсь невеликий предмет, що лежав у тому місці, де лінолеум сходився із плінтусом. Цей предмет на дотик був пласким, круглим і гладеньким із одного боку.

Щоб було зручніше витягти знахідку, Назар спочатку дістав свисток, примостив його на місце, а потім знову засунув руку в щілину. Виявилося, що невідомий предмет був ще до чогось прив’язаний. Назар зазирнув за плиту і побачив, що тримає невеликий круглий значок. Хлопчикові вже зустрічалися такі: усміхнена мордочка на жовтому тлі — лише дві крапки замість очей і вигнута кінцями догори лінія. Ясно-жовте тло робило її схожою на мініатюрне усміхнене сонце.

До дужки значка була прив’язана синя нитка, що йшла під лінолеум. Назар ледь дотягався туди рукою, однак після певних зусиль йому вдалося намацати край складених у кілька разів аркушів паперу і витягти їх назовні. Аркуші були обмотані ниткою, тому згорток нагадував повітряного змія і поштову бандероль одночасно. На аркушах де-не-де були плями, на згинах осів пил, папір злегка пожовк. Схоже, згорток пролежав там довгий час.

Було видно, що на аркушах щось написано. Обережно, щоб не пошкодити папір, Назар розірвав нитки, став по черзі розгортати аркуші, яких виявилося п’ять, але ще до того, як прочитав перший рядок, зрозумів — відчув, — що потрапило йому до рук.

Серце заходилось в скаженому темпі, думки про нещодавню несправедливість Валерії, про незваного гостя миттєво відійшли кудись далеко, немов усе це відкинуло потужним яскравим спалахом.

Тому що в його руках був лист хлопчика, котрий колись мешкав у його кімнаті. Того самого хлопчика, про якого Назар уже давно знав.

Розділ 4 Неприємності

1

Із першого ж погляду Назар зрозумів: послання писалося поспіхом, автор або готувався перервати його будь-якої миті, або взагалі не вірив, що встигне закінчити. Про це свідчили великі букви, покручені, як у нервовому танці. Кут нахилу рядків безладно змінювався. Аж не вірилося, що літери одним тільки своїм виглядом здатні так передавати емоції автора й атмосферу, в якій писалися.

На Назара хвилею накотило відчуття того дня, усієї тієї ситуації… Йому здалося: ще зовсім трохи — і він побачить хлопчика — швидше, підлітка років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, — котрий схилився над аркушем паперу з олівцем у руці в його нинішній кімнаті, тільки трохи іншій, такій, якою вона була тоді. Будь-якої миті з-за дверей можуть долинути кроки, кроки, що означатимуть… Але їх ще нема. Поки що. Це випадок, яким гріх не скористатися — занадто щедрий подарунок долі. Час ще ніколи не був настільки коштовним. Хлопчик схиляється нижче і починає писати. І — химерна деталь — його чуб, що навис над столом, вигадливо, неприродно вибілений сивиною…

І, напевно, якусь незначну частку секунди Назар справді бачив цю картину.

Хлопчик присів на табуретку, стривожено дихаючи, як після стрімкого бігу, і розгладив аркуші долонею. Папір відгукнувся шарудливим шепотом, немов йому самому кортіло розповісти про все, немов його теж підганяв страх.

Але, незважаючи на закличний шурхіт паперу, Назар барився, відтягуючи час. Звільнив від ниток значок із усміхненою мордочкою, сховав його до кишені спортивних штанів.

І тільки потім почав читати.

ТОМУ, ХТО ЦЕ ЗНАЙДЕ

Таке було виведено на початку першої сторінки великими, виразними буквами.

Нижче починалося послання:

«НАЙВАЖЛИВІШЕ! Менша кімната небезпечна! Ніколи в ній НЕ СПІТЬ! Якщо дитина залишиться на ніч — ПОМРЕ!

Не знаю, скільки мине часу, коли це хтось прочитає. Якщо прочитає узагалі. Я тільки можу сподіватися, що після того, як мої батьки продадуть квартиру, Пана Либу помітить дитина, яка вже вміє читати, і що це не буде дорослий, бо тоді все марно. Але мені зараз чомусь здається, що лист потрапить у потрібні руки. Якщо у світі існує хоч краплина справедливості. Інакше… (закреслено).

У мене дуже мало часу, напишу, скільки встигну, що зі мною трапилося, а потім спробую сховати лист на кухні. Так більше шансів. Прошу ВІРИТИ МЕНІ! Якщо ще не надто пізно. Я боюся, що… (закреслено). У твоїй кімнаті живе чудовисько. Можливо, ти і сам це вже знаєш. Чомусь мені здається, що ти хлопчик років восьми чи дев’яти. Не знаю, чому. Дивно, правда? Ну, досить! (Олівець навіть злегка прорвав папір на знакові оклику).

Постараюся написати все один до одного. Моя сестра Вероніка загинула близько місяця тому. Її вбила величезна кошлата потвора, що вилізла з-під мого ліжка. Це… (закреслено). Це моя провина. Я просто дивився і нічого не міг зробити, не міг поворухнутися від страху. А потім утік. Коли в кімнаті все стихло, я повернувся. Крім мертвої Вероніки, вже не було нікого. Чудовисько задушило мою сестру і зникло. Батьки того вечора пішли в гості до знайомих. Я довго не міг повірити в те, що трапилося. Просто стояв над її ліжечком і плакав. Я не розумів, як усе це могло відбутися насправді. Бо я ж думав, що ВОНИ не існують! Мені хотілося вмерти самому. Я не хочу, щоб це знову повторилося, щоб ВІН убив ще когось. Але мені ніхто НЕ ВІРИТЬ! І пишу цей лист, бо повинен хоч щось зробити. Але це все, що я зараз можу.

Мене вважають божевільним і сьогодні заберуть у дурку. Найгірше: вони думають, що це я убив Вероніку. Я! Нічого не можна довести. Вони говорять, що все інше — мої галюцинації, марення, і що я хворий. Але я зовсім здоровий, це дорослі, як поглухли, я їх ненавиджу! Навіть батьки вірять їм, а не мені. Тому що вони теж дорослі. Не уявляю, як вони в таке повірили. Тепер я їх теж ненавиджу.

Напевно, мене запхнуть туди на все життя, але це не страшно. Нехай це буде моєю розплатою за Вероніку. Я винуватий не тільки в тому, що злякався і нічого не зробив, щоб її врятувати. Усе трапилося через мене — у цьому вони праві. Страх Вероніки відкрив шлях монстру, тепер я це розумію. Я називаю його тунелем, хоча це більше нагадує дірку в просторі. ВІН з’явився, коли я розповідав нову страшилку. Я знав, що Вероніка дуже боїться, але все одно продовжував розповідати. Пізніше чудовисько з’являлося знову, щоб убити мене. Але я був напоготові і тому бачив, як усе відбувається. Тунель відкривається під моїм ліжком. Перед тим, як ВОНО приходить — запам’ятай це! — у кімнаті починає сильно тхнути чимось схожим на пил. Після смерті Вероніки монстр приходив за мною багато разів, іноді кілька ночей підряд. Я навчився прокидатися від цього і тому досі живий. Але двічі я ледве не спізнився через снодійне. Я кричав, щоб почули батьки. Потім лікарі використовували це як один із доказів моєї хвороби. Три тижні мене обстежували, вдома я тільки ночував. Хтось із лікарів вирішив, що так буде краще. Мене постійно годують якимись таблетками, від яких паморочиться в голові і плутаються думки. І ще дають на ніч снодійне. Добре, що я вчасно це зрозумів і тепер тільки вдаю, що приймаю, інакше ВІН давно б уже вбив мене вві сні. Думаю, навіть тоді лікарі знайшли б якесь логічне пояснення.

Найважче те, що батьки зі мною майже не розмовляють. Я знаю, їм тяжко навіть бачити мене. Через Вероніку. Мама взагалі не сказала жодного слова з того вечора. Тепер усе мусить закінчитися, ще трохи, і я більше ніколи їх не побачу. І вони мене. Мабуть».

Назар перегорнув чергову сторінку й озирнувся на двері кухні, оскільки йому здалося, що дядько Артур вийшов із дитячої до коридору. Згодом з’ясувалося, що він попрямував до кімнати батьків скласти компанію Валерії. Певно, хотів з нею поговорити. Що ж, схоже, їм справді не завадило б відшукати спільну мову, особливо, якщо гість планував затриматися в них на довше, ніж до завтра. Хоча Назар, зрозуміло, волів би, щоб дядько Артур більше ніколи не з’являвся у них удома взагалі.

Він повернувся до читання листа.

«Будь напоготові постійно, — продовжував наполягати хлопчик, котрий дотепер не назвав свого імені; Назарові хотілося зазирнути в кінець, де той, можливо, підписався, але він стримався. — Повторюю: ніколи НЕ СПИ в тій кімнаті! Придумай що-небудь. Я знаю, що це важко, тому що все вирішують дорослі. Але я не уявляю, як справитися із цим монстром, як ЙОГО знищити чи хоча би прогнати назавжди. Я можу тільки попередити…»

Далі лист уривався. Нижче випливала приписка квапливими карлючками, які майже неможливо було прочитати — Назар зумів розібрати лише щось приблизно таке:

ЧОРТ НЕ ВСТ ЦЕ ЗА М

Що б тоді не трапилося, далі йшло вже акуратнішим почерком:

«Здається, сьогодні мені щастить, і у запасі є ще трохи часу. Чесно кажучи, я не вірив, що встигну написати навіть стільки.

Я довго міркував, ким або чим є ці чудовиська і звідки вони беруться. По-моєму, логічно припустити, що цей монстр не єдиний у світі, є й інші. Але все занадто (закреслено) не вкладається у голові.

А кілька днів тому батько ввечері привів додому якогось священнослужителя, не знаю, навіщо він це зробив. Може, хотів чимось мені допомогти. Священик був чи то баптист, чи то хтось іще. Потім батько залишив нас удвох, ми розмовляли про Бога. На самому початку священик мене запитав, чи вірю я в Бога. Я відповів, що вірю, тому що сам бачив дещо незвичайне. Якщо є монстри, котрі вилазять ночами з-під ліжка й убивають дітей, то чому б не існувати й Богу. А потім розповів йому, що відбулося. Розповів усе. Хоча жахливо втомився повторювати це сотні разів різним лікарям. Я сподівався, що хоча б він мені повірить. Але він не повірив. Він слухав уважно і навіть сказав, що в житті трапляються різні дива, що Бог проклав суху дорогу посередині Червоного Моря, коли рятував євреїв від злого фараона, а ті, у кого вселяються демони, можуть пророкувати і розривати залізні ланцюги. Але він мені все одно не повірив і дивився, як на хворого. Тому що теж був дорослим. Перед тим, як піти, він залишив мені Біблію. Там є опис багатьох чудес, сказав він, дивлячись так, немов йому було мене дуже шкода. Потім він щось сказав батькові у коридорі й пішов. Мені здалося, він сказав, що мені не допоможе навіть Бог.

Наступного дня, повернувшись із лікарні, я побачив Біблію в себе на столі і згадав, що той священнослужитель говорив про дива, які в ній описані. Але настрій був огидним, і мені не хотілося її читати. Я подумав, що Бог, якщо він є, теж винуватий не менше від мене в смерті Вероніки. Але ближче до ночі, щоб якось позбутися поганих думок, я відкрив її. Спочатку я вирішив, що Біблія схожа на стару довгу казку, дуже дивну. Потім мені здалося, що час кудись зник — коли я подивився на годинник, було вже близько четвертої ранку. Чудовисько тієї ночі не з’являлося, але я постійно відчував ЙОГО десь поруч, тунель під моїм ліжком міг відкритися будь-якої миті.

Я встиг дійти до кінця Книги Буття, щоправда, не впевнений, що все правильно зрозумів із прочитаного. А дещо мені здалося геть неправдоподібним. Наприклад, як усі звірі прийшли до Ноя в ковчег, щоб урятуватися від Потопу. Але хіба зі мною самим не відбувалися неможливі речі? Я ніколи не забуду, як умерла Вероніка. І ще мені здалося, ніби я натрапив на щось дуже важливе десь на самому початку. У мене навіть закралася одна думка, але я відразу не звернув на неї уваги. Я погортав назад, поки не повернувся до місця, де йшлося про ангелів, що спускалися на Землю і брали в дружини людських жінок. Там писалося про велетнів, які в них народилися. І тоді я згадав, що є безліч легенд про велетнів, які жили колись дуже давно. Я чув, що подібні легенди відомі практично всім народам. Греки вважали їх синами богів, називали титанами, велетнями і циклопами. Диму без вогню не буває. Я раптом подумав — що, якщо всі ці легенди говорять про одне й те саме? І колись дуже давно ангели справді спускалися на землю, а від них пішли гіганти, які потім загинули в Потопі, Виходить, що й у різних міфічних істот з легенд і казок теж могли бути реальні (закреслено) прототипи. Хтось, схожий на цих чудовиськ, міг існувати насправді. Може, більшість довигадували люди пізніше. Але тепер я точно знаю — щось таке існує. Це схоже на маячню, та все-таки я думаю, що деякі ангели схрещувалися навіть із тваринами, а та потвора, що вилазить у мене в кімнаті ночами, може бути одним із таких (закреслено) нащадків — гібрид якоїсь тварини і янгола. Виходить, хтось із них зумів вижити до наших днів. Напевно, їх дуже мало, тільки ті, хто встиг десь сховатися під час Потопу, у якомусь іншому вимірі чи ще десь, я не знаю. Але я бачив ЙОГО тунель, ВІН ховається десь там, за межами нашого світу. Це неможливо описати. У них немає нічого людського, вони страшенно ненавидять людей. Бо вони теж розумні, але в нас є право на життя, а ЇХ Бог не включив у свій План. ВОНИ — щось протиприродне.

Якщо чесно, я до кінця не впевнений у своїй теорії. Я тільки припустив, тому що не бачу інших відповідей. Може, ВОНИ з’явилися з іншої планети чи жили на Землі задовго до людей, або ВОНИ взагалі щось таке, чого ми зрозуміти не в змозі. Точно я знаю єдине — страх Вероніки відкрив ЙОМУ тунель у наш дім. Звідкись. Немов у просторі утворилася рана, що не може загоїтися до кінця. Тому ВІН повертається знову і знов.

Мені щойно сяйнула думка, чому ВІН приходить тільки вночі. Напевно, тому, що не витримує сонячного світла. Не надто оригінальна ідея, але, якщо моя теорія правильна, то після Потопу мусив змінитися склад атмосфери — якесь згубне для НЬОГО випромінювання змушує ЙОГО ховатися».

Назар помітив, що почерк нижче знову трохи змінився.

«Чорт! Перечитав щойно всю цю маячню. Записки схибленого, інакше не назвеш. Здається, я перестарався. Проте починаю розуміти тих, хто вирішив засадити мене в дурку. Але часу на виправлення немає.

Я

УСЕ

ВОНИ ПРИЙШЛИ».

На цьому послання обривалося.

2

Дочитавши листа, Назар повільно підвівся з-за столу, скрутив аркуші і подумав, що не завадило б їх кудись сховати — подалі від сторонніх очей. Він так і не дізнався ні імені хлопчика, який написав листа, ні дати, коли посланння було залишено. Бо «вони прийшли» за ним. Того часу, що залишився у нього, ледь вистачило на те, щоб сховати послання на кухні, обмотавши ниткою і прив’язавши до значка з усміхненою мордочкою, як до поплавця.

Може, якби Назар помітив його в день переїзду, багато що склалося б не так. Повірив би він цій знахідці чи вважав би її маренням божевільного, як сприймали безіменного хлопчика інші? Хто знає. Проте тепер із послання Назар не відкрив для себе майже нічого нового.

Утім, дещо воно прояснило: по-перше, Назар переконався в правильності своїх висновків — у його нинішній кімнаті справді жили двоє інших дітей, які стали жертвами — кожен по-своєму — того кошлатого монстра, хоча автор листа не став його детально описувати; по-друге, знайшов підтвердження тому, що говорив Дідусь-Із-Ліфта про погані місця і дитячі страхи. По-третє — Назар довідався про існування тунелю, з якого з’являється чудовисько. Він згадав про гаснуче малинове сяйво, котре бачив, коли минулої ночі зазирнув під ліжко. І якось сам по собі перед його очима постав той день, коли вони із батьком розставляли меблі в його кімнаті. Ліжко випадково виявилося на тому місці — і це точно врятувало Назарові життя. Рішення було чисто інтуїтивним.

Однак про деякі важливі, на думку Назара, речі у листі не згадувалося взагалі. Або на це не вистачило часу, або безіменний хлопчик про них просто нічого не знав. Наприклад, про комашок, які без сліду зникають на сонці (але натомість він щось написав про денне світло, якого, можливо, боїться чудовисько, про якесь випромінювання). Про стукіт по опалювальних трубах. Про інші ознаки його близької присутності, крім запаху пилу, — узяти хоча б той випадок із фільмоскопом. І жодних натяків на бук, бабаїв і на те, що Той, Хто Стукає По Трубах, здатен розмовляти думками, якщо подивитися йому просто в очі. Таке враження, що він і безіменний хлопчик бачили і сприймали це чудовисько по-різному.

Щоправда, викладеної в посланні теорії походження монстрів Назар не зрозумів. Збагнув тільки одне: вони могли з’явитися завдяки надприродним істотам, названих «ангелами», котрі… якщо він правильно розібрався зі словом «схрещувалися» — народилися потім у тварин. Чи навпаки? Ні, з цього він зовсім нічого не зрозумів. А про книгу за назвою «Біблія» взагалі чув уперше. От зі словом «Бог» було простіше. Валерія і Михайло досить часто його вживали у фразах «О Боже» чи «Бог його знає» — щоправда, Назарові це нічого не давало.

Виходить, послання, що його так сильно схвилювало, виявилося абсолютно даремним?

З

Він усе ще стояв посередині кухні, розмірковуючи про сховок для листа — але не настільки важкодоступний, як місцина за плитою, щоб при необхідності послання можна було легко дістати і перечитати знову, — коли почув із кімнати батьків розмову, яка йому відразу не сподобалася.

Назар вибіг у коридор. Схоже, намір гостя знайти спільну мову з господинею успіху не приніс. Навіть навпаки.

— Відпусти… покидьку! — сичала Валерія, явно намагаючись не зірватися на крик. Назар уловив звуки штовханини. Але наблизитися до дверей кімнати, а тим більше ввійти, не зважився.

— Щось сталося, про що я не знаю? — глузливо поцікавився гість. — У чому річ, може…

— Ти п’яний як… О Боже, ти що — почав колотися? Негайно відпусти! — Їй, здається, вдалося вивільнитися.

— Що я почав — моя справа. І я не пропоную тобі зі мною грати в покер. Тільки трохи спогадів, наших спільних спогадів. Нічого більше.

— Що ти мелеш! Яких, у біса, спогадів! Це було лише раз, а я була ще зовсім безмозкою дурепою і тоді ще не знала батька мого сина.

— Ого, як пишномовно… Тихіше, інакше твій син одержить деякі цікаві відомості з біографії своєї мамусі, якими вона навряд чи жадає поділитися. Не хочеш? А особисто я не проти їх обговорити. І обіцяю, що не пошкодуєш. Ще будеш згадувати.

— Ким ти себе вважаєш? Якщо хочеш знати, — у голосі Валерії задзвеніло крижане презирство, — я жодного разу про той вечір не згадала, поки ти зараз не ляпнув. Це було… Брудно й огидно…

— Та ну? — гигикнув гість. — Пригадується, того разу ти казала зовсім протилежне. Чи це час так відбив тобі пам’ять? Знаєш, по-моєму, ти анітрошки не змінилася. Якби ще тепер не намагалася корчити із себе… Снігову Королеву.

Назар раптом здогадався, кого спочатку йому нагадав дядько Артур. Білобрису. Хоча ні в зовнішності, ні в звичках у них не було нічого спільного. Крім — і в цьому полягала їх єдина і не відразу вловима схожість — дядько Артур теж був Жартівливим Перевертнем. А саме зараз він був упевнений, що ніхто не бачить і не чує, як він розмовляє з його мамою. Тільки цього Перевертня не цікавили діти. І в його сумці лежав справжній пістолет.

— Подобається, коли тебе змішують із лайном? Тоді починаєш почувати себе справжнім чоловіком? — ядуче вимовила Валерія. — Ще раз доторкнешся до мене, і я видряпаю тобі очі.

— Тепер у мене і не встане, — відповів їй у тон дядько Артур. — Але щодо іншого…

— Щодо іншого? — перебила його Валерія, задихнувшись від обурення. — Думаєш, я не здогадуюся, чому ти тут з’явився і які в тебе проблеми? Сім’я… Як би не так! Ховаєшся від своїх подільників чи ще від когось. Досить! Завтра мені виходити на роботу — і не думай, що я дозволю такому вилупкові, як ти, залишатися наодинці з моїм сином. Навіть не сподівайся. Тому сьогодні ж, максимум завтра, ти заберешся до всіх чортів із мого дому. Ти зрозумів мене? І тоді, можливо, я нічого не розкажу Левшицю про те, що ти дозволяєш собі. Він мокрого місця від тебе не залишив би, хоча й мав дурість зв’язатися з таким покидьком через стільки років…

— Он як? І з чого ти почнеш свою розповідь? Мабуть, він страшно зрадіє, коли з’ясується, що його цнотлива дружинонька колись була зовсім не проти перепихнутися з його старим корешом… Мабуть, довелося попотіти, вдаючи незайману? Ну, як щодо цього, Королево?

— Припини, ми обоє чудово знаємо, що це було задовго до нашого з ним знайомства. І… я не вдавала незайману! — спалахнула Валерія.

— От тільки забула посвятити нашого спільного друга в деякі деталі, мовчала всі ці роки, правда? І не тільки про мене, а про всіх тих, які були раніше. Нагадати тобі імена? Чи ти думала, що в нашій старій добрій тусовці було прийнято мовчати про такі секрети? А він теж багатьох із них знає…

Валерія не знайшлася, що відповісти, і знічено промовчала.

— Коротше, я залишатимусь тут стільки, скільки вважатиму за потрібне. Це для тебе дуже вигідна угода. А щодо тебе… — він цинічно пхикнув і поцокав язиком. — Якось переживу. Певно, ти і йому тепер даєш тільки на свята…

На останнім слові він затнувся, бо Валерія лунко вліпила йому по пиці. Майже слідом пролунав звук ще одного дзвінкого ляпаса, але цього разу скрикнула вже вона.

— Ти на кого руку піднімаєш, сучко!

Далі Назар пам’ятав себе тільки з миті, коли увірвався до кімнати.

— Не чіпай мою маму! — він з розгону врізався головою прямо в живіт дядька Артура. Але відразу стрімголов відлетів і впав на підлогу, збитий сильним поштовхом у груди.

— Назаре!.. — приголомшена Валерія кинулася до нього.

— Непогано, як на шмаркача, — з посмішкою прокоментував гість. Він стояв, широко розставивши ноги, і пильно дивився на лежачого Назара. — А тепер намотай на вус, мучачо: ти нічого не бачив і нічого не чув. Нічого не було. Так краще для всіх. Якщо не віриш, запитай у своєї мамусі.

Він вийшов із кімнати, покинувши Назара із Валерією наодинці. Вийшов так, наче справді нічого особливого не трапилося.

— Він сильно вдарив тебе? — Валерія, закусивши губу, дивилася на Назара. — Куди? Я просто не розумію, як усе це могло… — вона хотіла стриматися, але хлопчик усе одно помітив, що мама готова ось-ось розревітися.

— Нічого. Все гаразд, — відповів Назар, піднімаючись із підлоги. — Він просто штовхнув мене. А тобі… не боляче?

— Ти маєш на увазі… — вона повернула голову так, щоб не було видно припухлої щоки. — Ні… Це сталось випадково. Вже все добре. Господи, синку, прости… — Валерія пригорнула його до себе. — Я не хотіла тоді тебе вдарити. Я зірвалася. Мені зовсім не хотілося робити тобі боляче. Спочатку я, потім цей… І… просто не віриться, що ти вже так виріс. Ти що, справді прийшов заступитися за мене?

— Мамо, — Назар відсторонився від неї. Не різко, але твердо. — Він сказав… Ти що, нічого не розкажеш таткові? Про це.

По обличчі Валери ковзнула тінь переляку. Погляд на мить став, як у зацькованого пса.

— Ти все чув?

— Що? — він ніколи не бачив у її очах такого виразу і не одразу збагнув, що саме вона має на увазі.

— Про що… ми говорили, — вона вперто намагалася прочитати відповідь, вдивляючись у його обличчя.

— Я тільки почув, як ви лаєтеся, а потім… — тактовно збрехав Назар, стенаючи плечима, хоча став свідком майже всієї їхньої розмови і дуже багато чого зрозумів із неї — занадто багато такого, про що волів би ніколи не знати, — а також повністю спростовуючи оману більшості дорослих, наче діти не здатні блискуче володіти собою в складних ситуаціях. Принаймні, іноді.

— Це добре, — обличчя Валерії полегшено розслабилося.

— Коли тато довідається… — почав було Назар, не сумніваючись, що мама тепер його обов’язково підтримає. Але та перебила, приклавши палець до губ.

— Якщо ти мене любиш, то нічого не розкажеш татові. Добре?

«Якщо ти мене любиш» було ударом нижче пояса, але Валерія вдалася до цього підступного прийому вперше в житті. У будь-якому разі, стосовно Назара.

— Домовилися? Це дуже важливо. А з цим, — вона кивнула на двері, — я щось обов’язково придумаю. Він тут надовго не затримається.

— Ма, а він бандит? — запитав Назар, серйозно дивлячись на матір.

— Бандит… Не знаю, не впевнена. Він довго жив на Кубі, потім перебрався кудись до Центральної Америки. Не думаю, що саме це могло на нього вплинути, і навіть не уявляю, чим він там займався, але коли він звідти повернувся, то помітно змінився. У гірший бік. Хоча, він і так був… А чому ти запитуєш?

— Не знаю. Просто… — Назар опустив очі. — Може, треба розповісти про нього татові. Чому ти не хочеш? Адже він…

Валерія знову пригорнула його до себе. Назар відчув, як сильно калатає серце у її грудях, і зрозумів, що любить її не менше, ніж батька. Можливо, якось зовсім трішечки інакше. Але любить їх обох.

— Розумієш, колись дуже давно — коли тебе ще не було на світі, — я… зробила одну велику помилку. Я взагалі була не такою, як зараз. І тепер це може серйозно вплинути на наші з татом стосунки.

— А дядько Артур може розповісти йому… Ну, про цю помилку? — впевнено сказав Назар, швидше стверджуючи, ніж запитуючи.

Вона мовчки кивнула.

— Добре, я нічого не скажу.

Валерія вперше за весь день усміхнулася.

— Спасибі. Я люблю тебе. І постараюся… щоб він незабаром полишив нас у спокої.

«Я теж люблю тебе, мамо, — подумки відповів Назар. — І знаю, що робити».

4

— Ти не забула, що твого виходу очікують уже завтра? — нагадав Левшиць дружині, повернувшись увечері додому, коли родина зібралася за столом повечеряти. Гість відмовився до них приєднатися, пояснивши, що не голодний. — Роботи накопичилося море. Дещо я постарався підігнати за тебе, але… сама розумієш.

— Розумію, — кивнула Валерія, накладаючи салат на тарілку Назара. — Завтра займуся. Але з’явлюся, швидше за все, по обіді. Потрібно владнати деякі справи, — Назар відчув на собі її швидкий погляд, хоча, можливо, йому це лише здалося.

— Як минув день? — запитав Левшиць. — Не нудьгували?

— Тут понудьгуєш!.. — пхикнула Валерія, але це прозвучало цілком буденно.

Утім, Левшиць-старший не відрізнявся особливою проникливістю в повсякденному житті. Повернувшися із роботи, він не помітив нічого підозрілого в поведінці рідних, нічого, що могло б наштовхнути його на думку, наче щось устигло скоїтися за його відсутності. Отож Михайло спокійно проковтнув фразу Валерії разом зі шматочком печінки, тушкованої із цибулею.

Назар почервонів, але Михайло тієї миті не дивився на нього.

Поки батьки продовжували під час вечері обмінюватися фразами, він нишком спостерігав за матір’ю, не перестаючи дивуватися, наскільки природно їй вдається поводитись. Дивуватися, і у той же час відчувати наплив образи за батька. Все це надто нагадувало відверте лицемірство.

Узагалі, за останній день Назарові мимоволі довелося побачити матір з іншого боку, про який він нічого не знав і навіть не здогадувався про його існування. Він немов зустрів зовсім незнайому жінку, яка так само звалася і зовні була дуже схожою на Валерію. І річ була не в паскудному відкритті, зробленому під дверима кімнати батьків, що колись, як вона сама висловилася, «вона була не такою, як зараз». Просто ця інша Валерія не припала йому до душі. І ще її виявилося якось аж надто багато, як на перший раз. Наче його погляд раптово набув здатності проникати крізь якусь маскуючу вуаль.

Дивним чином це збігалося із вторгненням у його життя Того, Хто Стукає По Трубах. Складалося враження, ніби ті події, що відбулися з ним із дня переїзду в нову квартиру, послужили поштовхом. Поштовхом, після якого він почав одне за іншим робити великі відкриття. Безліч великих відкриттів. І, як правило, не найприємніших. Вони навчили його бачити більше поганого. Може, думалося Назарові, це й означає — дорослішати?

Двадцять один рік по тому у своїй книзі «Дитинство, квиток до таємничої держави» Назар напише: «Воно — дорослішання — головне і по суті єдине справжнє заняття всіх дітей» — і тоді буде старанно відновлювати в пам’яті події саме цього дня. Та всього того, що сталося незабаром.

А поки що він без особливого апетиту колупав виделкою в салаті і думав…

— Як ви поладнали з дядьком Артуром? — запитав Левшиць. — Я маю на увазі кімнату. Сподіваюся, обійшлось без ексцесів?

Назар буркнув щось невизначене, посилено показуючи, що в нього набитий рот, оскільки говорити про свої взаємини з дядьком Артуром особливого натхнення не мав.

— Нормально, — відповіла за нього Валерія.

«Ага, — дратуючись усе більше, подумав Назар, — просто чудово. А мама навіть оком не змигнула».

— Ну от і чудово, — сказав Михайло, підводячись з-за столу. — Спасибі за вечерю, Леро.

— Синку… — обережно почала Валерія, коли Левшиць вийшов із кухні. — Я усе розумію. Але не подумай, що я… така брехуха. Мені це теж страшно неприємно.

— Та ні, нічого, — знизав плечима Назар, наче йому було байдуже. — Адже так треба. Щоб… Щоб.

— Ти розумний хлопчик, — тихо сказала Валерія.

Вона справді була стривожена, і бачити її такою Назарові було набагато приємніше, тому що тепер, мабуть, вона була щирою — у глибині душі він на це сподівався.

— Я рада, що ти теж розумієш. А що стосується… Я поки ще не знаю, як діяти. Але щось обов’язково придумаю.

— Тому сказала татку, що поїдеш на роботу тільки після обіду?

— Так. Може, — вимовила вона, ніби міркуючи вголос, — може, натякнути твоєму батькові, що я помітила в нашого… гостя… грибок? Чи… ні, не піде. Господи, нащо він звалився на нашу голову! Добре, — вона ласкаво погладила Назара по щоці з висипкою, так, що йому стало лоскітно, — йди до себе. Точніше, до нашої кімнати. Мені треба прибрати тут. І подумати.

5

Самотнє бурмотіння телевізора у кімнаті батьків і відчинені балконні двері означали, що чоловіки вийшли подихати свіжим вечірнім повітрям. Судячи з голосів, їхня бесіда протікала в дусі двох старих приятелів, яким є про що поговорити і що згадати, — гостю треба було віддати належне: в умінні видавати чорне за біле і навпаки він перевершив навіть Валерію.

Скориставшись ситуацією, Назар повернувся в коридор і прокрався до дитячої. Усе мало тривати не більше хвилини.

Якщо в нього і встигла проскочити думка, що він збирається вчинити зле, то вона зовсім зникла через годину, коли, готуючись до сну, він зіштовхнувся у ванній із дядьком Артуром, який безшумно виник за його спиною. Назар ладен був закластися, що той учинив це зумисне, щоб його налякати.

— Бери приклад зі своєї мамусі, мучачо, і ми чудово поладнаємо, — промуркотів він так, щоб їх ніхто не почув. Як завжди, посміхаючись.

Назар збирався протиснутися між стіною і гостем до дверей, але той його затримав, міцно схопивши за руку трохи вище ліктя.

— Я не розчув твоєї відповіді.

Спроба вирватися призвела до того, що Назар ледь не скрикнув від болю — пальці чоловіка стисли руку ще сильніше. Набагато. Назар відчув — ще секунда, і він не витримає. Певно, старий батьків приятель зрозумів це теж із його обличчя, тому що злегка послабив хватку. Однак його голос анітрішки не змінився:

— Ну що, аміго, ми подружимося? Що скажеш?

Місце над ліктем зовсім затерпло, викликаючи напад запаморочливої нудоти.

— Так… — вичавив Назар. Перед очима вже кружляли в дикому танці чорні цятки. Дядько Артур задоволено цмокнув язиком, розтиснув пальці і безцеремонно виставив його за поріг. За кілька хвилин рука моторошно вибухнула ритмічно пульсуючим болем, а на ранок обіцяв визріти дебелий синець.

У дитячій Назар знову прислухався, щоб його випадково хтось не застав на забороненій зоні. Не хотілося нарватися на нові неприємності — сьогодні їх і так вистачало. Однак не втримався і зазирнув до сумки, щоб ще раз глянути на пістолет.

Потім дістав із шухляди столу ножиці і знищив «Сторожа».

— На добраніч… мучачо.

Розділ 5 Божевільна ніч

1

Коли батьки нарешті загасили світло і вклалися спати, Назар здивувався тому, як, виявляється, легко звикнути до чогось нового і важко повернутися до нещодавно звичного укладу — навіть якщо це стосується лише питання окремої спальні.

Перші ночі після переїзду йому дуже бракувало чути в темряві близький подих батьків, до заспокійливого і затишного звучання якого він звик за роки, прожиті в колишній квартирі. А тепер же саме через цю причину він, затиснутий між підлокітниками зсунутих сидіннями крісел (це, виявилося не так уже й незручно, як він очікував), довго перевертався з боку на бік і ніяк не міг утримати постійно вислизаючий сон, щоб понестися на ньому кудись неймовірно далеко, як на казковому драконі, і повернутися тільки вранці. І все це навіть незважаючи на те, що нинішня ніч була першою за останні два тижні, коли йому нічого не загрожувало.

Щоправда, нудотний біль у руці дотепер не давав про себе забути, а послання безіменного хлопчика, як і раніше, збурювало думки Може, він так само зараз крутиться в ліжку в темній палаті психіатричної лікарні… І уявляє того, хто якось знайде його сховок. Уявляє Назара. Оточений справжніми божевільними, неспроможний нічого довести, із тягарем ненависті власних батьків за злочин, якого не робив. Існує лише найтонша рятівна ниточка з кимось, хто почує його голос, про кого він не знає нічого й у той же час знає так багато. І надія.

Зрештою, Назарове безсоння мало ще одну причину.

…Моторошне нелюдське виття змусило одночасно підхопитися всіх трьох — Назара, котрий так і не заснув, та Валерію з Михайлом.

2

— Що це було? — хрипко запитала Валерія, повернувшись у темряві до Левшиця. — Ти чув?

— Уявлення не маю. Треба ввімкнути світло, — він почав пробиратися до вимикача. Валерія засичала. — Ох, чорт!.. Вибач. Назаре, ти не спиш?

— Ні.

— Ти теж це чув? — Валерія розтирала під ковдрою ногу, на яку наступив Михайло.

— Так.

— Мені здалося, це з тієї кімнати, — Левшиць клацнув вимикачем, і світло першої миті всім засліпило очі.

— Так, це звідти, — підтвердив Назар. Зараз він не відчував нічого, крім якогось крихкого, моторошного спокою.

Те, що донеслося з дитячої, більше не повторювалось.

— Ти точно знаєш? Може, це з вулиці… — засумнівалася Валерія.

— Усе правильно, — сказав Левшиць, скрививши обличчя і протираючи заспані очі. — Це Артур… Якого біса з ним сталося? Я піду гляну.

— Тільки обережніше, — попередила Валерія і стисла губи. — Знаєш, я б не здивувалася… якщо він трохи не при собі.

Левшиць підозріло подивився на неї:

— Навіть так? Із чого раптом такі заяви? Було щось, чого я не знаю?.. Поясни-но мені.

Вона явно не очікувала такого прямого запитання і, підшукуючи відповідь, навіть зашарілася від хвилювання. Назар, відчуваючи напружену атмосферу, з тривогою переводив погляд із батька на матір.

Валерія, нарешті зібравшись із думками, хотіла відповісти, коли двері різко відчинилися.

Назар утиснувся в крісло, Левшиць-старший повернувся, а Валерія від несподіванки зойкнула і подалася назад, немов побачила примару. Що, втім, було не так уже й далеко від істини, оскільки той, хто ввалився до кімнати, більше нагадував вихідця із країни мертвих, ніж їх гостя. Перекошене обличчя здавалося величезною грудкою злиплої павутини, очі, витріщені, як у морського окуня, безумно оберталися в очницях. Він весь змок, від нього йшла туга хвиля жаху і крайньої паніки. І ще чогось. Назар надто добре знав цей запах.

— Що сталося? — Левшиць першим вийшов із заціпеніння, зробив крок уперед. — Артуре, якого біса…

Однак той не звернув на нього уваги, спиняючи погляд на Назарові. Потім рушив до нього, розгойдуючись у боки. Схоже, ноги його ледь тримали.

— Ти знав… маленький виродоку… Ти знав!.. — він був схожий на зомбі, який устав із могили, щоб помститися за стару образу.

Левшицю раптом здалося, що його затягнуло в продовження нещодавнього страхіття. Його оточують лише мерці. Незабаром він сам стане одним із них, тому що кошлаті лапи вже тягнуться з-під дивана до його ніг…

— Чого ти дивишся?! — сильно штовхнула його в спину Валерія. — Зупини його! Гей, не чіпай мого сина, не смій! — вона сама кинулася до Назара, випереджаючи чоловіка.

Проте Левшиць уже збагнув, що більше квапитися нікуди.

Гість повільно осідав на підлогу, спершись спиною на одне із крісел, де лежав Назар. І тільки його посинілі губи продовжували беззвучно ворушитися. Він раптом зайшовся натужним кашлем, наче йому шматок став поперек горла, потім упустив голову на плече, смикнув лівою рукою й завмер. Ноги повільно витягнулися вперед. На ньому були лише вузькі плавки, облямовані по контуру тонкою смужкою незагорілої шкіри.

Левшиць присів поруч, намагаючись намацати пульс на його руці. Не дивлячись ні на кого, похитав головою:

— Серце… У нього й раніше були проблеми, наскільки я знаю. От чорт…

— Він що… помер? Він помер? — з істеричними нотками в голосі вигукнула Валерія.

Під час паузи, що настала, з боку могло здатися, ніби вся сім’я розігрує німу сцену якоїсь сюрреалістичної вистави.

— Треба викликати швидку, — нарешті порушив тишу Левшиць. — Навряд чи вони вже йому допоможуть, але так треба.

— Цей мудак нав’язався нам, щоб увірватися серед ночі до спальні і вмерти?! — ще більше підвищила тон Валерія, втрачаючи над собою контроль.

— Припини! — Левшиць струснув її за плечі і силоміць посадив на диван. — Ніхто не винуватий у тому, що трапилося. Ніхто. Візьми себе в руки й припини істерику, — він повернувся до Назара. — Принеси із кухні склянку води. І… не стовбич там.

Вражений Назар, який уперше побачив смерть у реальному житті, обережно обійшов тіло дядька Артура широкою дугою, щоб ненароком не спіткнутися чи не перечепитись, і вийшов у коридор.

«Я бачив мерця, щойно бачив справжнього мерця… Він лежить у нашій квартирі…» — думав він, проходячи повз дитячу. Двері залишилися відчиненими. Запах пилу був відчутний навіть із коридору.

«Він бачив його».

Назарові знадобилося все самовладання, щоб дійти до кінця коридору, потім повернутися назад.

Не виключено, що чудовисько досі перебуває десь поблизу.

«Якщо я розкажу їм прямо зараз, може, вони мені повірять?»

Валерія вже трохи оговталася, її погляд став більш осмисленим. Узяла склянку з водою, але зробила тільки ковток.

— Він коловся чи нюхав якусь гидоту. Ти не знав?

Левшиць похитав головою.

— От і все пояснення, — підсумувала вона, продовжуючи почату за час відсутності Назара розмову. — Може, не розрахував дозу… Перемкнуло в мозку. Пам’ятаєш, він щось таке плів, ніби «ти знав» чи якось там? Обізвав його виродком, здається… — вона кивнула у бік Назара. — Якщо взагалі розумів, де зараз перебуває. Господи…

— Я мало тямлю в таких речах, — смикнув плечем Левшиць, — але, думаю, потрібно занадто сильно не розрахувати, щоб так злетіти з рейок, а потім віддати кінці. Від якогось порошку. Якщо він і був наркоманом, то слідів від голки не видно. Хоча, може, ти й права, — він набрав номер швидкої. — Нехай пришлють машину.

— Спасибі, — Валерія простягнула склянку Назарові. — А тепер іди у свою кімнату.

Хлопчик збирався заперечити, але та рішуче зупинила його жестом:

— Не сперечайся.

Назар повернувся до батька за підтримкою. Михайло тієї миті диктував адресу в слухавку.

— Не сперечайся! — гаркнула Валерія, нерви в неї явно були на грані. — Шуруй негайно! Що тут для тебе цікавого? Це? — вона тицьнула пальцем на мерця. — Тобі на це подобається дивитись?

— Леро, йому просто страшно, — спокійно вимовив Левшиць, відмикаючи слухавку радіотелефону. — На його очах щойно вмерла людина.

— Яку ти притяг до нас додому! — накинулася на нього Валерія.

— Досить! — Левшиць розгнівано гепнув кулаком по спинці дивана. — Досить мені про це нагадувати! Я знаю, що зробив помилку, і шкодую про це. Але це не привід посилати дитину в ліжко, де щойно верещав від кошмарів схиблений наркоман. У ту ж кімнату. Самого. Тому я кажу: він залишиться тут!

— Нарешті ти сам визнав, ким він був насправді, твій дружок. Ти навіть не уявляєш, наскільки я рада!

— Леро, зараз не час починати все спочатку, — спробував угамувати дружину Левшиць. — Інакше ми всі тут збожеволіємо.

«По-моєму, це вже відбувається», — оцінив ситуацію Назар.

Труп раптом похитнувся, змінюючи позу, і завалився вперед, зігнувшись упоперек. Голосно пустив вітри і ригнув. Це викликала зміна положення і скорочення внутрішніх органів.

По кімнаті розповзся неприємний запах.

— О, Господи… — застогнала Валерія, перевела погляд на Левшиця-старшого, потім на Левшиця-молодшого. — Не нічка, а цирк на дроті. Робіть, що хочете, а я тут точно залишатись не збираюся, — вона демонстративно склала свою ковдру, висмикнула простирадло і, примостивши зверху ще й подушку, попрямувала з усім цим скарбом до дитячої.

— Татку, що з нею? — торкнув за руку батька Назар.

— Боюся, нервовий зрив. Зараз її краще не чіпати, нехай сама заспокоїться. Чорт! — Левшиць здивовано розглядав спину небіжчика, що тепер виднілася повністю. — Де це його так?

Три глибокі рівні подряпини, наповнені запеченої кров’ю, тягнулися уздовж хребта від лопаток і майже до самого попереку. Назар побачив їх набагато раніше. Але нічого не сказав.

І тепер змовчав теж.

З

Поки батько перекладав тіло дядька Артура на застелений покривалом диван, Назар зосереджено прислухався до того, що відбувалося в сусідній кімнаті. От Валерія закінчила змінювати постіль, клацнула вимикачем, лягла…

Здавалося, вона зовсім не звертала уваги на задушливий запах пилу, що наповнював дитячу. Невже їй було все одно? Не може бути, щоб вона його зовсім не зауважила.

— Ну, — вимовив Михайло, випроставшись над диваном і ніби оцінюючи зроблену роботу. — Навіть не віриться, що таке могло трапитись. Чортівня, навіть не віриться… — він присів на стілець поруч із Назаром, обхопив голову руками й сперся ліктями на коліна.

— Він насправді був твоїм другом? — запитав Назар.

— Так, певний час навіть найближчим. Потім багато чого змінилося. Але більше за все змінився він сам. І я, мабуть, теж. Наші дороги розійшлися. Так часто відбувається в житті. Коли-небудь зрозумієш сам…

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка.

— Треба буде повідомити його дружині, — Левшиць подивився на годинник, що висів над диваном, — той самий, подарований батьками Валерії на новосілля. — Тільки чверть по другій… Потім, коли його вже відвезуть. Віддати речі…

— Татку…

Щось у голосі Назара змусило Левшиця насторожитися: досвід підказував — таким тоном хороші новини не повідомляють.

— Я хочу сказати тобі щось важливе.

«Коли це він устиг так подорослішати?» — з німим подивом подумав Левшиць.

— Мама… Її не можна залишати там саму.

— Що?

— Ми не повинні залишати її саму! — не стримався Назар, зіскочив зі стільця і побіг до дитячої.

— Зачекай! Її не можна чіпати зараз… — Левшиць вилаявся від досади, але був змушений піти за ним. — У чому річ? От чорт!..

Назар усе-таки встиг переступити поріг кімнати першим і намацати рукою вимикач.

— Ма… — він завмер, побачивши Валерію.

— Леро! — у Михайла, котрий увійшов услід за ним, витягнулося обличчя.

— Що з тобою?

Валерія стояла на ліжку у весь зріст і, як натягнута струна, притискалася спиною до стіни. З блукаючою на вустах загадковою посмішкою.

— Я все зрозуміла, — повідомила вона змовницьким тоном.

— Леро, припини. Що ти робиш? — Левшиць підхопив її на руки, як наречену, котру вносять до будинку. Валерія оповила його шию руками і з поблажливою усмішкою пояснила:

— Воно доторкнулося до мене.

— Що?

— Воно до мене до-тор-кну-лося….

Він злякано вдивлявся в обличчя дружини.

— Леро, будь ласка, не треба. Усе гаразд, ми з тобою.

— Воно… — Валерія раптом розридалася.

— Ну ось, так буде краще, — полегшено прошепотів Левшиць, притискаючи її до себе. — Так буде краще…

4

Після дуже нетривалого огляду тіла лікар констатував смерть у результаті інфаркту.

Потім на прохання Левшиця приділив увагу Валерії і сказав, що з нею загалом усе гаразд, якщо не брати до уваги психологічного стресу у зв’язку з очевидними причинами, що, швидше за все, минеться найближчими днями без особливих наслідків. Однак лікар зауважив, що буде краще, якщо вона поїде із ними в супроводі Михайла і день-два проведе в стаціонарі під наглядом фахівців. Остаточне слово було за чоловіком, оскільки — знову ж таки, у зв’язку із очевидними причинами, — Валерія тієї миті явно не була здатна до прийняття адекватних рішень.

Левшиць спершу засумнівався в доречності рекомендацій лікаря, але, зрештою, дав свою згоду.

Назар залишився біля лікаря, котрий заповнював графи якогось формуляра курячим почерком, поки медсестра робила Валерії заспокійливу ін’єкцію в дитячій, а Левшиць допомагав санітарові і водію швидкої допомоги виносити тіло небіжчика.

— Весела видалася ніч, правда? — підморгнув Назарові лікар. Над правою бровою в нього нависала велика бородавка з товстою і довгою волосиною, покрученою, як серпантин.

— Умерти можна, так весело, — буркнув Назар, вороже розглядаючи бородавку.

5

— Я б хотів, щоб ти поїхав із нами, — сказав Левшиць, відвівши Назара убік. Лікар і санітар уже спустилися до машини. Валерію з накинутим на плечі плащем і помутнілим поглядом підтримувала медсестра — сильне заспокійливе вже почало діяти.

— Я думаю, мені вдасться домовитись. Збирайся, — це, очевидно, спало йому на думку останньої миті.

У грудях Назара здійснилося радісне сподівання провести залишок цієї божевільної ночі в товаристві батьків і в безпеці. Але раптом він завагався.

«Ні, я повинен покласти цьому край. Повинен хоча б спробувати».

«Чудово, синку, — підтримав його голос Дідуся-Із-Ліфта. — Якщо взятися до справи із тямою, то, може, щось із цього і вийде. Ти ж не збираєшся провести все життя з прожектором над ліжком, прислухаючись до шерехів з кожного темного кутка, поки кого-небудь із твоїх близьких чи тебе самого ось так не винесуть уперед ногами. Така нагода може більше не випасти. Сміливіше!»

«Я не хочу, щоб це повторилося знову… — сказав безіменний хлопчик із сивим волоссям. — Мені ніхто не вірить… Він убив Вероніку, він добереться і до тебе…»

«Ти знав, аміго…»

«Воно до мене до-тор-кну-лось…»

— Я залишаюся.

Левшиць здивовано втупив погляд у сина.

— Ти впевнений, що не хочеш поїхати з нами?

Назар кивнув. Із марно приховуваним розпачем в очах, змішаним із майже фанатичною рішучістю, котра здивувала Левшиця ще сильніше. І одночасно налякала.

— Чесно кажучи, — він зніяковіло потер долонею коротку щетину на підборідді, — мені вже давненько не подобається твоя кімната. Практично із самого початку не подобалася. Наче з нею пов’язане щось погане. А після сьогоднішньої ночі… мені здається… — він підбирав слова. — Із нею точно щось не так. Ну, знаєш, як у тих страшних історіях…

Настала черга Назарові відвісити щелепу.

Неймовірно, але, виявляється, батько багато про що здогадався сам, а головне — вловив суть. І зараз говорив про це зовсім серйозно. Хто б міг подумати, що дорослий…

Назара вразило його зізнання.

— Може, передумаєш?

Хлопчик похитав головою.

— Ну, як знаєш. Тільки тримайся подалі від неї. Мені, певно, доведеться залишитися з мамою до ранку в лікарні. Тому, швидше за все, ми побачимося тільки ввечері, коли я повернуся з роботи. Вранці, годині о шостій чи сьомій, я подзвоню бабусі з дідусем, щоб вони приїхали і забрали тебе до вечора, — він озирнувся на двері, де медсестра вже нетерпляче поглядала на них.

— Усе, нам пора йти.

Левшиць поцілував його на прощання в щоку і міцно, по-чоловічому, потиснув руку. Як дорослому.

— Залишаєшся за головного. Я на тебе сподіваюсь.

Назар змусив себе всміхнутися.

— Я постараюся, татку.

Батько виходив останнім. Ще раз озирнувся — Назарові здалося, що він дуже схвильований; це, звісно, через маму і смерть дядька Артура, безглузду смерть просто в них удома. Однак у Михайла був такий погляд, наче він сумнівався, що чинить правильно саме зараз.

Це тривало якусь мить, потім двері зачинилися за його спиною.

Назар залишився сам.

Частина III Барліг

Діти рідко говорять відверто про те, що їх тривожить найбільше, але їхні очі не брешуть ніколи.

Н. Левшиць. Дитинство, квиток до таємничої держави

Основні приготування зайняли тільки п’ятнадцять хвилин — так, наче Назар усе спланував заздалегідь, а тепер йому залишалося просто дотримуватись ретельно наміченої послідовності дій.

Але почуття наростаючого страху не покидало його ні на мить, билося в животі здоровенним слизьким вугром, смоктало нутрощі, рвалося назовні із замкнутого простору. Щойно хлопчик починав піддаватися спокусі сповільнитися, засумніватись — і воно відразу готувалося взяти верх над ним, зжерши залишки рішучості.

Після того, як дорослі пішли, Назар одразу увімкнув світло у всій квартирі. Потім, дотримуючись плану, що швидко формувався в голові, переодягся в речі, у яких ходив гуляти на вулицю: джинси (він зненацька зрозумів, що примудрився вирости з них на два пальці лише за три літні місяці), легка блакитна сорочка з коротким рукавцем — подумавши, Назар натягнув поверх неї свій улюблений сірий джемпер, котрий зв’язала йому Валерія минулої осені (вночі навряд чи буде жарко), і взув кросівки. Відімкнув дверний замок, залишивши самі двері зачиненими, — на випадок, якщо задум завершиться провалом і змусить рятуватися втечею.

Повернувшись до спальні батьків, Назар видер аркуш зі старої газети, розірвав його на чотири приблизно рівні частини, зім’яв папір у кульки і, цілячись у центральний ромб килима на стіні, почав метати їх із середини кімнати. Два потрапили точно в ціль, один торкнувся до межі червоно-синього ромба і ще один пішов на півдолоні праворуч. Може, виною невлучності був сильний біль у руці — як на зло, правій.

Назар підібрав газетні кульки і повторив серію кидків. Три в яблучко, один трохи вище. Задоволено кивнув сам собі. Непогано.

Потім розстібнув «блискавку» на сумці дядька Артура — її приніс до спальні батько, коли шукав паспорт перед відправленням тіла в морг. Тоді виявилося, що паспорт був у внутрішній кишені піджака, і тому, на справжню радість Назара, Левшиць-старший так і не зазирав до сумки.

Весь свій задум Назар побудував на тому, що в ній було.

У кишені джинсів він поклав справжні метальні «снаряди» — їх виявилося чотири. Вони були в сумці. Так само, як і пістолет. Його Назар дістав у останню чергу. Але відразу відклав, згадавши ще про дещо. Про яскраво-жовтий значок, котрий знайшов удень на кухні разом із посланням. Значок, надісланий йому позачасовою поштою безіменним хлопчиком.

Назар виразно відчув тепло, що струменіло від усміхненого, схожого на веселе сонце круглячка, немов той перейшов від старого хазяїна до нового, зберігши нерозтраченим дотик рук.

От тільки послання ніде не було видно. Назар спробував згадати, куди його поклав, і ще раз уважно оглянув кімнату. Здається, останнього разу він тримав аркуші в руках, коли вбіг до спальні батьків, щоб заступитися за Валерію. А от потім… Він зовсім забув про цей злегка пожовклий сувій, хоча не раз подумки повертався до послання.

Зникнення листа стривожило Назара, однак довелося відкласти більш ретельні пошуки на потім. Час було братися до діла.

Приколений до джемпера ліворуч на грудях значок додавав упевненості та вселяв почуття, що він не сам.

Усе правильно — тепер їх було двоє.

Усю дорогу Михайла Левшиця не залишало настирливо гостре відчуття того, що він допустив помилку. Поки що не було чіткого розуміння, в чому саме вона полягала. Проте він знав, що ця помилка — одна із тих, які усвідомлюєш лише згодом, коли стає вже надто пізно.

Валерія сиділа поруч на довгому вузькому сидінні уздовж борта, опустивши голову йому на плече, здригаючись і розплющуючи посоловілі очі, коли машину підкидало на вибоїнах. У центрі салону стояли ноші із тілом, накритим брудно-білою тканиною. З іншого боку від них сиділи медсестра і санітар; лікар зайняв місце в кабіні поруч із водієм.

Машину кілька разів підряд труснуло, Валерія закрутилася в нього на плечі і знову заспокоїлась.

Дуже сильне відчуття дуже великої помилки…

Ще під час прощання із сином — незвично тривалого, якогось напруженого — у нього склалося враження, ніби хлопчина щось задумав. І разом із тим відчуває страх, який не в змозі повністю приховати. Наче раптово зважився на відчайдушний учинок.

Одного разу у дитинстві Левшицю довелося змусити себе викликати на бійку великого хлопця, котрий був на чотири роки старшим і значно сильнішим за нього. Бо той задля розваги зламав три пальці на руці його кращому другові, у грі під назвою «П’ять хвилин гестапо», — чорт забирай! — тому самому другові, який зараз, повільно холонучи, трясся на ношах, накритий брудним простирадлом. Того дня Михайло випадково побачив, виходячи з дому, своє обличчя в дзеркалі. Такий самий погляд був і у Назара тоді в коридорі.

Але що міг задумати його восьмирічний син, залишившись уночі сам удома? На що міг зважитися?

— О, чорт!.. — буркнув Левшиць, суплячи брови від неясного здогаду, чим заслужив два зацікавлені погляди із сидіння навпроти.

«Треба буде відразу ж подзвонити додому, коли доберемося до лікарні. Тільки б хлопчисько не встиг накоїти дурниць».

Пістолет здався Назарові несподівано важким, наче кусень заліза, яким, по суті, він і був — десь із кілограм зібраних в убивчий механізм металевих частин і деталей. Він нагадував одну з тих «волин», якими люблять розмахувати круті хлопці в старих бойовиках. Динозавр у родині легкої зброї. Назар звик до непомітної ваги пластикових іграшок, що плюються водою чи клацають пістонами, і тому засумнівався, чи взагалі зуміє втримати його в руках, якщо доведеться стріляти.

Проте, увійшовши до дитячої, відразу підняв пістолет, тримаючи його напоготові і повертаючись у різні сторони, як це бачив у бойовиках. Вказівний палець щільно ліг на курок. Але солідна вага і занадто велике незручне руків’я швидко довели, що так він довго його не протримає. Назар опустив пістолет, проте був готовий будь-якої миті підняти його знову.

Та обставина, що гуркіт пострілів налякає сусідів і зчинить переполох у всьому будинку, навряд чи здатна зупинити тебе у вісім років, особливо якщо ти збираєшся відкрити сезон полювання на монстрів у власній кімнаті.

Різкий до лоскоту в носі запах пилу підказував: або тунель знову відкрився, або чудовисько перебуває вже зовсім близько.

Але де міг причаїтися Той, Хто Стукає По Трубах, у невеликій кімнаті, що була вся як на долоні?

Про всяк випадок Назар навіть кинув погляд на стелю. Жодних слідів монстра.

Потім він наблизився до ліжка на відстань одного кроку і раптом помітив, що воно трохи відсунуте від стіни в головах і утворює щілину, достатню, щоб просунути руку. Але не більшу. Це ще нічого не доводило, ліжко міг посунути будь-хто із дорослих: Валерія, коли демонстративно зачинилася в дитячій, Левшиць-старший і навіть ще живий дядько Артур, зачепивши спинку ногою під час своєї панічної втечі.

Згадавши про гостя, Назар здригнувся — це була погана людина, але він зовсім не збирався підлаштовувати таке трагічне завершення. Він просто хотів його налякати і примусити забратися з їхнього дому.

У квартирі стояла нічим не порушена тиша, з вулиці долинав шелест листя на деревах, стривожених короткими поривами вітру. Ніч. Той час, коли все живе занурюється в найглибший, наймагічніший сон. Стрілки Назара показували пів на четверту. Тут, у його кімнаті, не було справжнього годинника, але стрілки не могли помилитися. Рівно третя година тридцять хвилин.

Назар поклав пістолет на подушку і почав рухати ліжко від стіни, розвертаючи його поперек кімнати.

І побачив тунель.

— Скоро вже доїдемо? — запитав Левшиць у санітара, котрий сидів навпроти нього. Той повернувся до вікна, вдивляючись у пейзаж нічного міста крізь нещільно зсунуті фіранки.

— Певно, ми спочатку заїдемо до моргу здати клієнта, — санітар кивнув на носилки і затнувся, зустрівшись поглядом із Левшицем. — Я хотів сказати…

— Це може потерпіти, — Михайло пропустив повз вуха його слова, крім тих, що означали затримку. — Я хочу, щоб мою дружину якнайшвидше привезли до лікарні.

— Але… — спробував заперечити санітар, поглянувши в пошуках підтримки на медсестру, яка байдуже вивчала манжет на рукаві свого халата.

— Спочатку до лікарні, — повторив Левшиць з погрозою в голосі. На церемонії часу не було.

Санітар знизав плечима, мовляв, особисто мені байдуже. Пересунувся уздовж довгого сидіння вперед салону і постукав у перегородку, яка відокремлювала кабіну водія.

Це дійсно нагадувало величезну рану, що розверзлася просто в підлозі. Тунель мав нерівні, немов обгризені, краї. Звідкись із глибини піднімалося ледь помітне тьмяно-малинове марево. Межі проходу чітко виділялися в тих місцях, де паркет раптово переходив у щось інше, порушуючи всі можливі закони простору. Однак внутрішня поверхня тунелю, що йшов невідомо куди під дивним кутом нахилу, виглядала розмитою і нечіткою, начебто перебувала в постійному хвилеподібному русі. Може, це була лише ілюзія.

Спершу Назарові здалося, що шмат підлоги просто обвалився вниз до сусідів на першому поверсі, і зараз він побачить їхні задерті до стелі обличчя із широко роззявленими ротами. От тільки перекриття між поверхами не буває такої ненормальної товщини і не робиться із настільки хисткого матеріалу, схожого на багатовіковий шар спресованого пилу. Діра йшла криво, наче була вирита гігантським черв’яком. Достатньо велика, щоб пропустити дорослу людину.

Або небезпечне чудовисько.

Запах пилу тепер просто-таки бив у ніс. Назар відступив на кілька кроків від тунелю, готовий будь-якої миті підняти пістолет і натиснути на курок. Якщо двері відчинені, отже, поблизу є той, хто їх відчинив.

Головне було не капітулювати останньої миті, простіше кажучи — не накласти в штани.

— Користуватися службовими телефонами стороннім заборонено, — категорично заявила розмальована товстуха. На вигляд вона була настільки ж неприємною, як і її голос.

Левшиць роздратовано вилаявся і, не гаючи часу на марні суперечки, швидкими кроками попрямував назад до виходу. Якщо йому не зраджувала пам’ять, біля центрального входу лікарні висіло кілька таксофонів. Він дуже сподівався, що вони працюють.

Знову вилаявшись, він на півшляху повернувся назад — не мав телефонної картки. Доводилося сподіватися, що картка Валерії лежить у її сумочці. Левшиць подумки заприсягнувся, що наступного місяця купить мобільний телефон.

— Де тебе носить? — в приймальні сонно зустріла його Валерія. — Із хвилини на хвилину мене повинні відвести у відділення — щойно лікар з’явиться. Взагалі не розумію, навіщо ти погодився…

— Леро, мені негайно треба подзвонити, — нетерпляче перебив Левшиць.

— Щось трапилося? — загальмовано відгукнулася Валерія. Їй явно думати було ще важко. — А куди?

— Телефонна картка при тобі? — він схопив її сумочку, проігнорувавши обидва запитання. — Чорт! Як ти нею користуєшся — сюди навіть руку засунути неможливо!

— Порівняв, — пхикнула Валерія. — Віддай, заради Бога, я сама знайду. Це тобі не рюкзак для рибалки, а делікатна річ. Із твоїми ручищами…

— А це що? — Левшиць витягнув «ручищу» із сумочки дружини, точніше, тільки пальці, які зовсім випадково натрапили на злегка пожовклі складені аркуші паперу.

— A-а… це, — Валерія із зусиллям придивилась, — випало в Назара, коли… Якась чергова забавка, певно. Підібрала, щоб потім подивитися. Іноді не завадить знати, чим…

— Зачекай! — відмахнувся Левшиць, уже розгортаючи перший аркуш (Валерія ображено закопилила губу), і пробіг очима по верхніх рядках.

Назар кілька разів піднімав пістолет, готуючись до пострілу, коли йому починало здаватися, що з тунелю, заповненого тьмяно-малиновими спалахами, ось-ось з’явиться бридка голова чудовиська.

Але то були лише помилкові сигнали тривоги, викликані стомлюючим очікуванням і неабияким напруженням. За останні дві ночі Назар суттєво виснажився, і тепер повіки по-зрадницькому злипалися.

Коли штора на вікні поворухнулась уперше, хлопчик сприйняв це за різкий порив вітру, що залетів через кватирку. Але з вулиці тієї миті не чутно було навіть шелесту листя на деревах. Назар зреагував по-справжньому тільки тоді, коли штора зі скрипом упевнено поповзла по карнизу, відхиляючись і пропускаючи до кімнати Того, Хто Стукає По Трубах.

Назар від несподіванки завмер із опущеним пістолетом у руках. Якби хтось із кіношників за неймовірним збігом обставин опинився поблизу із увімкненою камерою напоготові — це був би просто-таки класичний вихід із-за завіси.

Однак річ була навіть не в тому, що монстр весь цей час перебував у кімнаті за його спиною — бука був просто величезний. Вищий за будь-яку найвищу людину, яку Назарові доводилося бачити. Вищий — набагато вищий! — ніж він собі уявляв. Згорблені плечі, довгі лапи, що звисають до вузлуватих колін на непропорційно коротких ногах, чорні загнуті пазурі, темно-сіра заплутана шерсть…

Монстр кинувся на нього за мить. На щастя, шлях йому перепинило ліжко, відсунуте впоперек кімнати. Удар відкинув бабая на півкроку, кімната здригнулася. Назар позадкував і тільки зараз згадав про пістолет. Підняв. Натиснув на курок, цілячись прямісінько в морду чудиськові — раз, другий, третій…

Нічого не відбулося. Ніхто не пояснив хлопчику, що пістолет спочатку треба зняти із запобіжника.

Збагнувши, що зброя не діє, Назар у розпачі запустив непотрібною залізякою в монстра, що сунув на нього. Той ліниво відмахнувся лапою, клацнувши пазурами об метал, вишкірив зубастого рота і глухо загарчав. Пістолет, пролетівши через усю кімнату, без звуку зник у дірі тунелю.

Це означало, що план Назара з тріском і гуркотом провалився.

Той, Хто Стукає По Трубах, легко перескочив через ліжко.

Але одразу був змушений ухилитися від першого «снаряда», пущеного хлопчиком. У ціль він не влучив.

Наступний «снаряд» теж пролетів повз.

Назар надірвав одразу обидва останні целофанові пакетики, набиті наркотичним порошком дядька Артура, і кинув їх разом. І обидва цього разу влучили в ціль. Один потрапив просто межи близько посаджені очі, інший — у носа. Морду бабая огорнула біла хмара. Назар переможно верескнув, підбіг до чудовиська, що запхикало і притисло лапи до очей, та влупив щосили по вузлуватому коліну носаком кросівка. Потім ще раз. Гострі пазурі зі свистом розсікли повітря всього за лічені сантиметри від Назарового обличчя — хлопчик устиг вчасно відскочити.

«Тікай! — розважливо порадив Дідусь-Із-Ліфта. — Без справжньої зброї тобі самому з ним не впоратися. Пора давати драла, синку. Поки ще є змога…»

— Та пішов ти!.. — він уже не відчував нічого, крім люті, що виплеснулася назовні. Схопив стілець, що потрапив під руку, і широко розмахнувся.

Чудовисько знову рушило вперед, але його раптом повело вбік — наркотик подіяв. Певно, порошок у дядька Артура був нічогенький.

— На тобі! — Назар щосили гепнув монстра стільцем по голові. Сидіння вилетіло з рамки і впало на підлогу. Удар вийшов сильним, але недостатнім, щоб завдати серйозної шкоди Тому, Хто Стукає По Трубах. Той раптово випростався і схопив Назара пазурами за джемпер.

Із відкритої пащі звисали довгі пружні цівки слини, скочуючись по шерсті на грудях, ніздрі із сиплим хлюпанням видували зеленуватий густий слиз, що брався пухирями і лопався при кожному подиху. Налиті кров’ю запалі очі не кліпаючи дивилися на нього.

«Мені зустрічалися дитинчата винахідливіші та прудкіші за тебе, — прошепотів у свідомості Назара безтілесний голос Того, Хто Стукає По Трубах. — Хочеш погратися зі мною?»

Хлопчик рвонувся що було сили, залишивши в пазурах монстра клапоть в’язаного джемпера, і кинувся до дверей дитячої. Однак Той наздогнав його одним стрибком, повалив на підлогу, здавлюючи шию лапою так, щоб не дати змоги дихати. Кімната перед очима Назара попливла, п’яти безсило колотили по підлозі.

«Пограємося? Востаннє, — товста нитка слини зірвалася зі смердючої пащі й упала Назарові в розкритий рот. — Спочатку я висмокчу твої очі…»

Бука нахилився до нього, випинаючи величезні мавпячі губери, складені дудочкою. Назарові якимось дивом удалося вивернутися, він веретеном прокотився по паркету, відпльовуючись, схопився на ноги і знову впав.

— Ба-ба… Ба-а-а!.. — глузуючи, буркотів монстр, і підтягнув до себе за ногу.

Назар із безнадійною виразністю зрозумів, що якщо й був примарний шанс перемогти бабая, то він пропав разом із пістолетом. Утім, тепер хлопчик сумнівався, що навіть це допомогло б. Він був занадто самовпевненим і зробив величезну дурницю — бабай непереможний. У будь-якому разі, для маленького хлопчика. Тому це означало кінець.

Раптом Назар відчув, що нога вислизає із кросівка, смикнув її сильніше… і — дивовижно! — звільнився. Зім’ятий, як ганчірка, кросівок залишився затиснутим пазуристою лапою. Монстр розсерджено рикнув і моментально затулив собою двері, щоб відрізати Назарові шлях для втечі з дитячої. Доза наркотика, яку він отримав, уже переставала діяти, і чудовисько оговтувалося все швидше і швидше.

«Тобі не переграти мене, — сказав монстр, знову зловивши погляд Назара. — Ще нікому не вдавалося».

— Спочатку злови! Опудало горохове! — крикнув хлопчик у відповідь. Хотів зухвало й образливо, але вийшло боязко і плаксиво; голос зламався від безнадійного розуміння, що його вже зловили. І незабаром він стане одним із тих сотень чи тисяч дітей, яких убив цей монстр. І яких буде вбивати знову і знову, навіть коли всі його нинішні ровесники помруть від старості.

Він не міг сподіватися навіть на те, що галас приверне увагу сусідів знизу, — схоже, ті зараз були у відпустці.

Той, Хто Стукає По Трубах, люто хльоснув себе коротким лисим хвостом по нозі і рушив до хлопчика. Тепер подітися Назарові було вже справді нікуди — позаду розвернуте поперек кімнати ліжко, а за ним — кілька кроків до вікна. Тупик.

Остання гра закінчилась.

Назар перескочив через ліжко і, схопивши з письмового столу лампу, метнув у монстра. Та торохнула об стіну, жалібно дзенькнуло розбите скло… Промах сторіччя.

— Ба-ба-а-а!.. — заходився бука. Він уже не квапився, хлопчик був надійно замкнений у клітці.

Пам’ять раптом підказала Назарові, що в шухляді його письмового столу лежать великі ножиці. Ними він останнім часом різав капронові нитки від повітряного змія. Хлопчик метнувся до шухляди. Це було останнім кроком відчаю.

— Ну, давай, спробуй! — Назар виставив ножиці гострими кінцями вперед. Монстр пхикнув, розбризкуючи слину навсебіч, і приготувався до стрибка.

— Залиш-но цю справу мені, синку, — раптом озвався хтось за згорбленою спиною чудовиська.

Коли мине двадцять один рік, Назар у своїй першій книзі напише: «Я ніколи не був дівчинкою і тому, напевно, став чоловіком. Але — якщо серйозно — можу із повною впевненістю сказати: для будь-якого хлопчака його батько — єдиний справжній друг, який здатен прийти на допомогу у потрібну мить, коли той влипне в якусь халепу, блукаючи непередбачено звивистими і часто небезпечними вуличками таємничої держави під назвою Дитинство…»

На порозі дитячої стояв Михайло Левшиць. Із білим як крейда обличчям і стиснутими кулаками.

Той, Хто Стукає По Трубах, обернувся із низьким погрозливим риком. І відразу одержав потужний правий джеб, що змусив його з гуркотом гепнутись на підлогу.

— Тату! — побачивши батька, Назар моментально розплакався.

— Ти цілий?

— Так, усе гаразд, — Назар ступив йому назустріч, радіючи і плачучи водночас, переліз через ліжко. — Як ти дізнався…

Однак Левшиць зробив застережливий жест, щоб він не наближався. Монстр, мотаючи головою, почав підніматися. Тепер його маленькі, налиті злістю і кров’ю очі не віщували нічого хорошого їм обом.

Назар збагнув, що все ще далеко не закінчилося.

Коли бука випростався перед батьком на повен зріст, хлопчик ще раз переконався, наскільки той величезний. Він височів над ним на добрих півтори голови, здавалося, зовсім трохи — і бабай сягне стелі. Михайло Левшиць був чоловіком могутньої статури і зріст мав далеко за метр дев’яносто, але поруч із Тим, Хто Стукає По Трубах, він виглядав не більше, ніж збитим підлітком.

Навіть сам Левшиць, здавалося, був трохи збентежений. Він подивився на діру тунелю в підлозі, на звичному місці Назарового ліжка. З виразом легкої розгубленості похитав головою. Потім знову перевів погляд на свого химерного супротивника. Великий і важкий.

Вони рушили назустріч один одному і зчепилися, як борці. Левшицю вдалося перехопити лапу монстра за кисть, щоб той не мав змоги застосувати свої, схожі на серпи, пазурі. Михайло визволив плече і провів класний апперкот. Зуби чудовиська лунко клацнули, наче ведмежа пастка. Михайло, скориставшись нетривалою дезорієнтацією супротивника, спробував його відштовхнути від себе, але це виявилося зовсім непросто — у результаті обоє повалилися на ліжко. Ще під час падіння кожний намагався приземлитися зверху. Михайло Левшиць був дуже сильний фізично, сорочка з тріском розійшлася по швах під натиском напружених м’язів, однак Той, Хто Стукає По Трубах, усе-таки був сильнішим. Після короткої боротьби Левшиць лежав на спині, підім’ятий чудовиськом.

— Та-a, тримайся! — Назар зрозумів, що навіть його батькові не здолати буку самотужки, і стрибнув тому просто на спину, колошматячи по ній ножицями, — Левшиць охнув під додатковою вагою. Здавалося, гострі кінці ножиць колять не живу істоту, а заморожену яловичу тушу, не в змозі продірявити навіть шкіру. Проте чудовисько заревіло від болю і вигнуло спину, послабивши хватку. Левшиць-старший одразу заїхав йому ліктем у ніс — і бука брикнувся так, що Назар відлетів від ліжка до самої стіни. Він заплющив очі, очікуючи на удар.

…І раптом відчув, що кудись провалюється й летить. Це тривало дві чи три секунди. Потім він приземлився на щось не дуже тверде і злегка пружне, та боляче забився гомілкою. Розплющивши очі, Назар побачив пістолет дядька Артура. А навколо…

У більш чудернацькому місці Назарові не довелося бувати ніколи у житті — ні раніше, ні потім, у майбутньому. Він провалився в тунель, опинившись у барлозі Того, Хто Стукає По Трубах.

У різні боки тягнулися нерівні, покручені проходи, то звужуючись, то різко розширюючись. Їхню темну й пухку поверхню утворювала якась маса, схожа на тисячолітній злежаний пил. Задушливий мишачий запах просто забивав памороки — в цій печері зі злежаного пилу, що з’явилася невідомо звідки і як, улаштував своє лігвище монстр.

Усе заливало непевне тьмяно-малинове світло, джерелом якого були тисячі метушливих острівців довгокрилих комах. Одну таку Назар уже бачив минулого ранку — знайшов під ліжком. Їхні черевця світилися.

Найближче до хлопчака скупчення заметушилося, прискорило рух і цвіркнуло, коли він підвівся на ноги і зробив крок, аби розглянути їх ближче. Світлові малинові острівці були всюди, навсебіч мігруючи по стінах проходів, по стелі — скрізь.

Назар, задерши голову, подивився прямо над собою. У стелі — чи в тому, що тут нею було — зяяла неправильної форми дірка, яка під невеликим нахилом вела вгору. Хлопчик вибрав найбільш придатний кут зору, звідки виднівся вихід. Здавалося, той знаходиться лише за декілька метрів звідси у підлозі його кімнати. Назар навіть чув приглушені звуки боротьби Михайла Левшиця із чудовиськом.

Хлопчик ще раз озирнувся, намагаючись відшукати спосіб, як вибратися назад. Невідомо, яким чином це вдавалося тутешньому хазяїнові, але Назар мусив відшукати свій власний шлях уверх. Може, такий існував. Серце хлопчика стискалося від жаху при думці, що бука вже загриз батька і може будь-якої миті повернутися до себе в барліг, зрозумівши, що Назара немає в кімнаті.

У такому разі, його очікував приємний сюрприз.

Хлопчик спробував здогадатися, скільки сплинуло часу, відколи він провалився до тунелю. Хвилина? Три? Назар викликав стрілки. Це йому завжди вдавалося без особливої мороки. Але зараз замість них виникла порожня клепсидра. Зробив ще одну спробу. Нічого не вдалося.

Очі поступово адаптувалися до малинового напівмороку, і Назар помітив, що він оточений частинами найрізноманітніших предметів. Вигадливо перекручених, поламаних, начебто все тут було навиворіт. Але в дечому хлопчик зумів розпізнати знайомі речі: автомобільне колесо, вгрузле в болото, верхівку старовинного годинника і швидкий рух секундної стрілки по циферблаті, що виднівся наполовину (вона то зникала, то з’являлася знову — і кожного разу змінювала форму, як хробак, що повзе, звиваючись), ніжку стільця чи крісла, куток шафи, каблук, товстелезний корінь дерева, подерте портмоне…

Чим була в дійсності більшість інших предметів, залишилося для Назара загадкою.

Поруч із «його» дірою стирчав шматок фантастично покрученої вузлами білої залізяки, схожої на трубу. Назарові раптово сяйнуло, що він бачить опалювальну батарею, мабуть, ту саму, яка вела в його квартиру. Він був переконаний — ту саму.

На своє неймовірне полегшення, Назар знову вловив згори звуки боротьби, що означали: батько живий і здаватись не збирається.

Хлопчик відійшов на десяток кроків у пошуках чогось, що могло б допомогти йому вибратися нагору. Чогось, схожого на підставку, якою він міг би скористатися, щоб дотягтися до свого тунелю. Але далі заходити не зважився, боячись утратити орієнтацію. У цьому тьмяно освітленому дивними довгокрилими комахами лабіринті почувався впевнено тільки тутешній хазяїн.

Назар зупинився перед двома сусідніми проходами, за якими відкривався дуже великий простір. Із того місця, де перебував Назар, зовсім чітко виднілася зовсім неможлива річ — проходи вели до абсолютно різних вимірів. Отже, простір печери містився в якомусь незбагненному перетині.

Тут усе було по-іншому. А звичні закони, за якими жив нормальний світ, — той, де зараз боровся з чудовиськом його батько, — не діяли.

Метрів за двадцять за одним із проходів Назар наткнувся на маленький кістяк, на якому ще збереглися клаптики барвистого платтячка. По біліючому черепі, в очницях, і між розціпленими зубами повзали поодинокі комашки-світляки, певно, у пошуках залишків плоті.

Дівчинка. Це були останки маленької дівчинки, років семи.

Назар пригадав, як чув чийсь далекий дитячий плач тієї ночі, коли чудовисько вперше спробувало вибратися з-під його ліжка. Тоді дівчинка була ще живою. Певно, бабаю вдалося затягти її в барліг або вона сама випадково провалилася в тунель, так, як Назар.

Щоб там не було, їй уже нічим не допоможеш.

Ідучи назад, Назар помітив три сліди від дір тунелів, що затягнулися. Назар одразу здогадався, що це саме вони. Два на стінах під самою стелею і ще один — просто в підлозі, схожий на зморщену дірку в мішку, зав’язаному зі зворотнього боку.

Він знову оглянув шматок труби опалювальної батареї. У принципі, якби йому вдалося підстрибнути та схопитися за неї руками, тоді, можливо, він зміг би дотягтися до тунелю. Назар оцінив відстань. Близько метра відділяло трубу, що стирчала зі стіни, і отвір. Залізяка була досить великою, щоб забратися на неї і звідти спробувати вилізти назад. Найважчим було б знайти, за що зачепитися, лізучи нагору тунелем. Спресований пил не годився для надійних сходинок.

Але іншого способу не існувало.

Він стрибав майже хвилину, поки, зрештою, мідно схопився за трубу обома руками так, щоб не зірватися назад. Пробіг по стіні, закинув уверх ноги, схрестивши їх над покрученою невідомою силою трубою, і осідлав її. Тепер залишалося найголовніше — втрапити верхньою частиною тіла в діру тунелю, за щось зачепитися й видертись назовні.

Елементарно простий, але важкий для здійснення план.

Назар піднявся на весь зріст і потягнувся до отвору, наскільки це було можливо, ризикуючи гепнутися й починати все спочатку. Пальці витягнутих рук ледь діставали до його країв.

Вибору не було. Він підстрибнув, щосили відпихнувшись ногами від труби і намагаючись при цьому правильно розрахувати кут відхилення, щоб не опинитися занадто далеко від мети. Хлопчик навмання схопився за стіни тунелю… і на величезний подив та радість пальці натрапили на численні заглибини. Назар повис на руках, розгойдуючись під самісінькою стелею.

Звідси набагато чіткіше чулися звуки, які доводили, що сутичка батька і чудовиська досі тривала.

Назар поглянув на пістолет, що залишився лежати внизу, і поліз далі. Нерівна нора тунелю була буквально поцяткована глибокими отворами. Це дозволяло поступово просуватися вперед. Схоже, вони залишилися від величезних пазурів монстра, який використовував той самий спосіб пересування, що й Назар. Далі тунель нахилявся під невеликим кутом і де значно полегшувало завдання.

Нарешті пальці Назара торкнулися до паркету його кімнати. Він допоміг собі ногами — в основному тією, на якій залишився кросівок, — і знову опинився вдома, у нормальному світі.

Хлопчик одразу ж оцінив ситуацію. Бука активно насідав на помітно стомленого Левшиця і затиснув його в куток дитячої. Обличчя батька спітніло від неймовірних зусиль, порвана сорочка висіла клаптями, подекуди червоніли плями крові від глибоких подряпин. Чудовисько безперечно здобувало перемогу.

Гарячково міркуючи, як допомогти батьку, Назар почав метушитися по кімнаті. Схопив ножиці, що лежали на підлозі, щоправда, без колишнього запалу, пам’ятаючи наскільки мізерним був ефект від їхнього минулого застосування. Тобто ефект, звісно ж, був…

Посірілі портьєри на вікні чимось привернули увагу. Назар зупинився.

«Пам’ятаєш, що написав той хлопець?» — підказав йому Дідусь-Із-Ліфта.

Усе правильно, сучасне післяпотопне денне світло — так, здається, — убивче для монстра.

Залишалося тільки сподіватися, що безіменний хлопчик на помилився у своїх припущеннях.

Справді, комашка ж не витримала сонця… І Назар, не гаючи більше ні миті, перескочив через ліжко і розсунув штори.

Електричне світло в кімнаті змішалося з блідим досвітнім маревом. У наступні кілька секунд Назарового болісного чекання, чудовисько ніяк на це не зреагувало, навіть не повело своїм чорним лисим хвостом. Хлопчик серйозно захвилювався: а що, як усе-таки помилка? Тоді це означало б…

Однак монстр раптом різко обернувся до вікна, вишкіривши довжелезні гострі зуби. І Назар готовий був заприсягтися, що тієї миті роздивився у його маленьких близько посаджених очах справжній страх.

І цей страх сам по собі був жахливий.

Водночас Назар помітив, як межі тунелю почали тремтіти під впливом світла і стискатися. Не він один. Бука, забувши про виснаженого Михайла Левшиця, побіг до рятівного отвору в підлозі; шерсть на ньому вже почала жевріти. Він стрибнув у нору, що стрімко затягувалася, уперед ногами, ніби пірнав у воду «солдатиком». Але на півшляху застрягла його широка грудна клітка. Пронизливо заревівши, монстр засмикався, завертів застряглим тулубом. І йому вдалося протиснутися до плечей. Назар у німому розпачі спостерігав, як він іде, зникаючи в недосяжному для згубного сонячного світла місці. Ще трішечки, ще…

— Ні-і-і!.. — закричав Назар, це в змозі стерпіти такий фінал, і, підбігши до майже замкнутого тунелю, схопив бабая за вуха. Потягнув якомога сильніше, втримуючи його голову.

Сил вистачило рівно на дві секунди.

Але більше й не треба було. Отвір тунелю остаточно зійшовся, начисто зрізавши голову чудовиську. Вона завалилася на бік, з відкритої пащі випав довгий вузький язик, очі вискочили з очниць і лопнули. Огидний натюрморт довершила темно-кармінова, майже чорна, грузька калюжа, яка розтеклася довкола.

Назар знесилено опустився на долівку перед тим місцем, де назавжди зник тунель.

І здригнувся, коли раптом позаду нестримно розреготався батько.

За п’ять хвилин денне світло, що яскравішало з кожною миттю, просто розчинило в собі голову Того, Хто Стукав По Трубах.

Вона навіки зотліла…

Батько із сином сиділи на встановленому у законних географічних координатах ліжку, припавши спинами до стіни, побиті і виснажені. Яскраве сонце заглядало до вікна, наповнюючи кімнату бадьорими ранковими променями. І йому у відповідь посміхалось інше, зовсім крихітне, на грудях Назара.

— Боюся, маминими казочками про козюльника тебе вже не злякаєш, — посміхнувся Левшиць, кладучи руку на плече сина.

— Та плювати я на нього хотів, — безтурботно розсміявся хлопчик і подивився на батька. — А нам… доведеться про все розповісти мамі?

— Нам сухенькими з води цього разу точно не вийти — доведеться багато чого пояснити, — Левшиць критично оглянув безлад у дитячій, себе, потім Назара. — Дуже багато чого. Але, думаю… — він виразно підняв брови. — Для всіх буде краще, якщо в нас із тобою з’явиться один дуже великий спільний секрет.

— Угу, — погоджуючись, закивав Назар. — Адже їй це зовсім ні до чого. Але… тобі, напевно, хотілося б довідатися, як усе трапилось?

— Я не проти послухати. Якщо ти сам цього хочеш, звісно.

Хлопчик помовчав хвилину, збираючись із думками і повертаючись у той серпневий ранок…

— Ви з мамою тоді перевозили речі. Я був сам у вашій кімнаті та дивився у вікно. А потім випадково вдарив по трубі… — почав Назар.

Епілог

Провідавши Валерію в лікарні, вони ненадовго розлучилися.

Назар чекав біля центрального входу, поки батько розмовляв із лікарем, з яким спеціально познайомився три дні тому, коли вони вперше провідували Валерію. Завтра мама поверталася додому.

— Вдалося? — ледь батько ступив за двері, до нього нетерпляче підбіг Назар. Левшиць задумливо поглянув на хмари, що пропливали високо в небі, ретельно висякався в носову хустинку і тільки тоді, подивившись на сина, котрий знемагав від нетерпіння, ствердно кивнув.

— Круто! Ти молодець, татку! — Назар переможно зобразив серію ударів по невидимому супротивнику.

Щоб довести справедливість отриманого компліменту, Левшиць гордо продемонстрував зелений клаптик паперу із цілим стовпчиком підписів у нижньому правому кутку і складним орнаментом численних печаток і штампів — у лівому.

Вони повернули на алею парку, що оточував будівлю лікарні, і покрокували зовсім не в тому напрямку, звідки прийшли. Зелений папірець, що перекочував із рук Левшиця-старшого до Левшиця-молодшого, означав, що в них сьогодні намічається ще один важливий візит.

— Думаєш, він упізнає тебе?

Назар торкнувся до приколеного до сорочки яскраво-жовтого значка.

— Упізнає. Звісно, впізнає.

Той, що згорів

1

Коли Жанна повернулася з малоприємного в негоду, але вимушеного турне по магазинах — останні запаси вичерпалися ще вчора — пролунав телефонний дзвінок. Вона віднесла на кухню пакети, там же прилаштувала сушитися мокрий плащ і аж тоді зайшла до кімнати, щоб узяти слухавку. Телефон устиг двічі замовкнути і стільки ж разів почати дзвонити знову.

Останнім часом їй дзвонили рідко, та й то переважно помиляючись номером. А зараз, швидше за все, намагались зв’язатися з рекрутингового агентства — нічого, нікуди вона від них не дінеться.

— Алло?

— Ну нарешті, — жіночим голосом відповіла слухавка. — Ти вже вдома?

Дурне запитання.

«Ні, в хату заліз злодій і говорить моїм голосом».

— Хто це?

— Ах ти, маленька склеротична заразочко…

— Марта?! — вигукнула Жанна, ледь стримуючись, щоб не розридатися в трубку. Ну звичайно, тільки в її манері було додзвонюватися так, немов вона погорілець, якого забула рятувальна команда на даху палаючого будинку. — Коли ти повернулася?

— Годину тому. І відразу згадала про свою найкращу колежанку. Про кого це я, ти знаєш?

— Здогадуюся, — сказала Жанна, її очі наповнилися сльозами, і вона дивилася на кімнату, начебто через стінку акваріума. — Молодець, що одразу подзвонила.

— Ну? — багатозначно мовила Марта.

— Ти про що?

— Не про що, а про кого — як його звати?

— Ніяк.

— Тобто, — протягнула Марта, — хочеш сказати, що ти, як і раніше, сама?

— І що в цьому дивного? Чи, може, це на мене не схоже?

— Звідки мені знати? За півроку багато чого могло змінитися.

— Ти надовго? — поцікавилася Жанна, переводячи розмову в інше русло.

— Тижні на два, може, на три. Поки Роберта знову кудись не направлять. Словом, увесь цей час я планую бути у Львові, отже часу в нас буде навалом… Господи, ти навіть не уявляєш, яка я рада тебе знову почути так близько.

— Тоді приїжджай швиденько.

Марта довго мовчала, наче зважувала їхню коротку розмову і прокручувала в голові фразу за фразою. Потім сказала:

— Викладай, що трапилось?

Що вона могла відповісти?

Жахіття повернулося в її життя після трьох років сподівань, що все давно надійно замкнено в минулому, де воно вже розклалося на безпечні клапті пам’яті, як і годиться похованому мерцеві. Повернулося цілком і повністю, начебто нікуди не зникало, а роки відносного спокою були лише оманливим сном.

Вона точно пам’ятала мить, коли цей похований труп знову отримав плоть. 11 вересня — день, коли в Нью-Йорку падали хмарочоси Всесвітнього торгового центру, а Усама Бен Ладен, посміхаючись у бороду, оголосив усьому світові війну. Вона прийшла з роботи, ввімкнула телевізор і побачила, як у набитий людьми величезний будинок урізається пасажирський авіалайнер…

Кілька хвилин Жанна вражено спостерігала за тим, що відбувається на екрані (тим часом другий літак протаранив ще один будинок), не розуміючи, чи це якийсь моторошний розіграш, чи правда, яку розум відмовлявся приймати. Аж раптом голос диктора віддалився кудись на задній план, і замість величезних клубів чорного диму над Манхеттеном, немов із фільму про вторгнення інопланетян, і людей, які метушилися в паніці, вона побачила обличчя Анджея. Він кричав їй щось із палаючої машини.

Із тієї ночі воно знову стало переслідувати її в нічних страхіттях, яких, як їй донедавна здавалося, вона позбулася назавжди, — щоночі протягом останніх восьми тижнів. Удень воно вичікувало в темній глибині, щоб одразу проявитися, як фотознімок на папері, коли вона лише заплющить очі чи опиниться в погано освітленому приміщенні. Воно переслідувало її всюди.

Але Жанна не могла і не хотіла говорити про це, тим більше по телефону, бо напевно розревілася б, навіть не почавши, а якби і змогла… Слова, перенесені проводами, звучать так натягнуто і нерозумно — неможливо донести до когось те, що коїться у тебе всередині, цього не може побачити сторонній, навіть якщо це твоя найкраща подруга.

— Приїжджай.

Після розмови з Мартою тиск невидимих лещат трохи послабився, але з гіркого досвіду Жанна знала, що це ненадовго, — до ночі вони знову здавлять її грузлими обіймами, тільки значно сильніше, ніж удень.

Вона прийняла відразу три дози снодійного, щоб позбутися сновидінь хоча б на кілька годин, і відігнала думку, що вже наступного разу цієї кількості ліків для її організму, який швидко звикає до маленьких добрих пігулок, може бути мало.

2

…їхня машина мчала по польовій дорозі, підскакувала на виямках і ревіла мотором — глушник відвалився і лежав десь поперек колії. Але Анджея це тільки завело. Він по-ідіотськи хихикав, удавлюючи акселератор до межі й оглядаючись на неї з п’яною зловтіхою. Жанна проклинала себе за те, що дозволила йому знову прикластися до пляшки перед поверненням до міста.

Нічого особливого не сталося — звичайна дрібна сварка. Але підмога у вигляді додаткових градусів у мозку Анджея швидко взяла перевагу над здоровим глуздом, і його понесло. Тепер він хотів єдиного: налякати її до смерті.

І, слід сказати, йому це вдалося.

Вони якимось дивом уникнули зіткнення із зустрічною машиною, що ледь устигла ухилитися з їхнього шляху, і Жанна закричала, щоб він негайно зупинився. Він не зреагував. Тоді вона зарепетувала що було сил, майже перекрикуючи оглушливе ревіння двигуна і зриваючи голос. Анджей, продовжуючи хихикати, як ярмарковий ідіот, навідліг ударив її по обличчю і наказав заткнутися.

Жанна тицьнулася потилицею в підголівник сидіння і раптом із якимось внутрішнім спустошенням зрозуміла, що лиха не минути. Це був перший і єдиний раз, коли він її ударив.

Відчуття образи і смак крові на язику стало останнім, що вона запам’ятала до того, як на одному з віражів машину викинуло з дороги, і праве переднє крило зачепило стовбур товстого дерева. Потім усе злилося перед очима в розмазаний строкатий хаос…

Вони лежали в яру, порослому високою травою і чагарником, скорчившись у салоні машини в неприродних позах. Зовні чувся шелест коліс, що оберталися за інерцією, спрямовані у небо з застиглими, як на малюнку, хмарами.

Їй нарешті вдалося повернути голову так, щоб побачити Анджея. Його очі були закриті, обличчя залите кров’ю. Дихав він часто і з хрипом. Вона покликала його. Через кілька секунд його очі повільно розплющились.

— Ми… розбилися?

— Так, — тепер, дивлячись на залитого кров’ю Анджея, уже майже тверезого, вона відчула жалість і страх. Більшою мірою за нього, ніж за себе. — Це було дерево. Ми перевернулися, бачиш?

— О Йезус… Ти ціла?

Вона поворухнулася.

— Здається, так. Тільки трохи болить нога, але, думаю, нічого страшного. Боюся, тобі дісталося набагато серйозніше. Як ти?

Анджей спробував повернутися до неї і застогнав від болю.

— Що? Що? — вона майже кричала.

— Здається, у мене все зламано! Груди… Мені важко дихати. І руки…

— Зараз, — вона якось примудрилася відчинити дверцята зі свого боку і вибралася назовні. Накульгуючи через біль у правому коліні, обійшла машину і спробувала відчинити дверцята з його боку.

Скло вціліло, але замок заклинило.

— Я не можу! — Жанні раптом здалося, що, поки вона обходила їхній перевернутий фіат, Анджей помер. Але заспокоїлась, коли помітила, як він слабко ворухнув рукою.

— Треба покликати на допомогу. Я швидко.

Вона пошкутильгала до дороги, обходячи крутий спуск, де вибратися нагору було б сутужніше. Забите коліно віддавало різкими сплесками болю при кожному кроці.

На півдорозі вона почула, як Анджей її окликнув. Це був не просто стогін, у його голосі звучало щось таке, що змусило її оглянутися з відчуттям нового лиха.

Пояснення були зайві. З-під капота, що відкрився від удару, звивалися темні струмки диму. Жанна рушила назад до машини, ледь стримуючи істерику. Через кілька секунд у димі блиснули перші язички зеленувато-жовтого вогню.

— Ти нічого не можеш для нього зробити, — сказав раптом хтось за її спиною.

Жанна повернула голову й завмерла. За три кроки від неї у повітрі висіло тіло її батька, яке розгойдувалося, начебто було занурене в морську безодню.

— З ним покінчено, — сказав батько, точніше, поїдена рибами і крабами подоба людини, у якій вона інстинктивно впізнала свого батька. У його волоссі, навколо голови, заплуталися довгі буро-зелені водорості, вони звисали до голих ступень і губилися десь у траві.

Батько загинув, коли їй було шість років. Він випав уночі у відкритому морі за борт торгового судна, на якому служив матросом. За словами одного з членів команди, який приїжджав до них додому на поминки і назвався його близьким другом, тут не обійшлося без допомоги зеленого змія. Усе, що Жанна пам’ятала про батька, могло вміститися в сірниковій коробці її пам’яті так, що ще залишилося б багато вільного місця. Міцна засмагла шия з облупленою шкірою над самим коміром сорочки, змішаний запах тютюну й одеколону, що наповнював квартиру, коли він приїжджав додому на недовгі відпустки — більшу частину часу він перебував у рейсах, а вони з матір’ю вісім-дев’ять місяців на рік чекали на його повернення. І ще їй запам’ятався вечір перед останнім, як виявилося, від’їздом батька. «Ти знову будеш плавати на великому кораблі, тату?» Він усміхнувся і посадив її собі на коліна. «Ні, плаває щось інше, а моряки — ходять у море», — відповів батько. Вона хотіла запитати, що саме інше, але забула і потім довгий час, коли чула цей вислів, думала, що йдеться про щось, пов’язане з морем.

І ось тепер, через багато років, коли за десять кроків від неї у розбитій машині помирав її майбутній чоловік, їй серед білого дня з’явилася ця примара.

Вона почула, як Анджей знову покликав її, і тільки тоді зрушила з місця. Але все ж не змогла втриматися й озирнулася назад. Якщо там, над травою, щось і було, що говорило з нею голосом її батька, то тепер воно зникло.

Жанна кульгаючи поспішила до машини. Цей епізод надовго витіснив з її пам’яті те, що сталося потім.

Біля фіата вона відчула сильний запах бензину, язики полум’я з-під капота вже облизували задерті вгору передні колеса; ліве ще повільно оберталося. Жанні здалося, що час неймовірно розтягся, начебто всередині нього розкрилися таємні ніші, глибокі, як артезіанські свердловини. Насправді з моменту аварії минуло близько трьох хвилин.

Вона наполовину пролізла в салон через відчинені двері і потягнула Анджея за руку:

— Давай з цього боку!

Він заволав від болю.

— Вибору немає! — Жанна потягнула знову. — Допоможи мені!

— ВІДПУСТИ!

Вона знала, що завдає йому нестерпного болю, однак їдкий дим уже просочувався усередину салону через зім’ятий триплекс вітрового скла.

— Ти мусиш мені допомогти, я не зможу сама!

— Ні-і-і-і!.. — закричав він, коли Жанна рішуче вчепилась у нього обома руками і поглядом указала на двері з його боку.

— Їх заклинило! У нас немає часу! Ми…

— Ще раз!

— …вибухнемо!

Сперечатися далі було неможливо. Задихаючись і кашляючи від диму, Жанна вибралася з машини; вогонь устиг обпалити їй волосся.

— Куди?! Повернися, курво! ВИТЯГНИ МЕНЕ! — закричав Анджей.

Вона знову оббігла фіат і почала смикати дверцята водія. Перекошене обличчя Анджея постійно було перед нею; вогонь уже добрався до його тіла, влаштувавши моторошну трапезу, про яку Жанну сповістив запах горілої плоті.

Двері не піддавалися.

Можливо, вона продовжувала б цей безнадійний бій із замком, що намертво заклинив, поки на ній самій не спалахнув би одяг, — і тоді, може, вона все одно продовжувала б смикати і смикати, — але коли Анджей раптом крикнув, що все сталося через неї, Жанну це зламало.

Вона стала відповзати від машини; висушена, скручена від жару трава хрумтіла під її колінами. Майже втрачаючи свідомість, Жанна подивилася туди, звідкіля лунали страшні звуки, які видавала людина, що за місяць мала стати її чоловіком. І назавжди пошкодувала про це.

Крізь полум’я вона побачила, що волосся у Анджея вже зникло, шкіра на обличчі здулася величезними пухирями і, наче плавлячись, шарами сповзала вниз. Тільки його очі виглядали так, ніби їх не торкнувся вогонь: вони були переповнені несамовитою ненавистю і… вони були жадібні.

Він щось продовжував кричати крізь гул вогню, щось польською, і Жанна, на щастя для себе, вже майже нічого не розуміла. Це жахіття, здавалося, тяглося тижні та місяці… Вона бажала тільки одного: щоб Анджей нарешті…

З

— Умри ж… умри! — того разу його крик припинив вибух, цього — і сотню інших — пробудження від жахіття.

Жанна підняла з підлоги ковдру, вкрилася з головою, знову переживаючи той день, коли життя поділилося на «до» і «після» події, що поверталася в її снах із фотографічною чіткістю кожної деталі.

Родичі Анджея, які приїхали з Польщі, щоб повезти додому його останки, жодного разу не відвідали її в лікарні; втім, Жанну це не надто здивувало. Навіть сам Анджей ніколи не приховував, що його мати та інші члени численної родини із самого початку не схвалювали його вибору.

Через кілька тижнів після катастрофи вона почала поступово приходити до тями, через два місяці він перестав снитися їй щоночі і кликати з охопленої вогнем машини, через півроку — вона вже могла подовгу не згадувати про нього взагалі.

Дивно, що про ту аварію на її тілі не збереглося жодних згадок — ні шрамів, ні навіть слідів від дрібних опіків. Нічого.

І ось щось раптом зрушилося не в тому напрямку у величезному всесвітньому годиннику.

Вона провалялася у ліжку до пів на п’яту ранку, хоча наперед знала, що вже не зможе заснути. Потім устала, зварила каву й зайнялася прибиранням квартири. Останній раз вона мила підлогу вчора, незадовго до того, як лягла спати, — ну і що з того?

4

— Але навіщо було кидати роботу, ось чого я не можу зрозуміти. Адже тобі вже не двадцять, щоб…

— Добре, пізно сльози лити, — Жанна вибила нігтями мелодійний дріб об край келиха із шампанським, котре принесла Марта і котре, як джин, було випущене з пляшки з нагоди їхньої зустрічі відразу після того, як вони обійнялися в коридорі і хвилину розглядали одна одну в пошуках ознак, залишених часом за ті шість місяців, які вони не бачилися.

— Узагалі-то, мене звідти попросили, але дозволили піти красиво, — додала Жанна і встала з крісла перед журнальним столиком, щоб наповнити збіднілі келихи.

— Навіть так? — здивувалася Марта. — І ти не почала боротися після тих років, що їм віддала? До того ж, такі референти, як ти, по-моєму, на дорозі не валяються. Вони ще будуть шкодувати.

— Чесно кажучи, я навіть була рада, — Жанна смутно всміхнулася. — Дивно, що мене взагалі так довго терпіли… Останнім часом усе буквально валилося з рук.

— Невже такі кепські справи?

Жанна не відповіла, тільки подумала, що їй уже далеко не двадцять, — дуже скоро перша цифра її віку одним клацанням зміниться більш солідною «трійкою», начебто в маленькому віконці лічильника таксі: клац! — і щось у тобі міняється — незриме, щось важливе, його розумієш, лише озирнувшись назад. Тому боїшся. Тільки її таксі знову несеться в смузі непроглядного туману, з вікна не видно дороги попереду… І від цього страх стає ще сильнішим.

— Ти мене слухаєш? Агов, я тут, — Марта була змушена подати знак, щоб привернути її увагу, немов стояла на іншому кінці лісової галявини і зустрічала подругу, яка заблукала.

— Що? Так, звичайно… Вибач.

— Та що з тобою таке?

— Я просто подумала, що коли тобі двадцять, здається, життя тільки починається, а до тридцяти вважаєш, що все краще вже в минулому.

— Осінь, — сказала Марта. — Це все довга осінь. Скільки пам’ятаю це місто: трохи зими, трохи літа, все інше — осінь. Якби стали вибирати столиці для пір року, я б голосувала за Львів як за столицю з вересня по листопад. Напевно, так воно і є насправді — тут головна резиденція осені. Те, що треба для чорної депресії.

Якщо Марта хотіла змусити її посміхнутися, то їй це вдалося. Як майже завжди вдавалося (слава Богу, їй вистачило такту не розпочати мову про психіатра, як героїні другого плану в якій-небудь дурній мильній опері).

— Уяви собі, перша новина, яку я почула, повернувшись у це місто, була про хлопця, який перестріляв своїх колишніх однокласників на похороні у Брюховичах. А останню кулю пустив собі в рот.

— Я теж чула, — кивнула Жанна. — Здається, він убив п’ятьох чи шістьох, якщо не рахувати батьків, яких пізніше знайшли в будинку.

Марта знизала плечима.

— Не можу навіть уявити, що може штовхнути перерізати горло власній матері. Але знаєш, що найдивніше? — вона трохи ніяково глянула на Жанну. — Він приснився мені в літаку, коли ми з Робертом летіли з Брюсселя в Київ. Я маю на увазі… Адже я тоді ще нічого не знала, розумієш? У Львів ми прибули тільки через два дні, поки Роберт не владнав свої справи в Києві, та й у мене не було часу дивитися телевізор. У тому сні я побачила, як цей хлопець стріляв, і вони падали, один за одним… А до того, як пустити кулю в себе, він став над виритою могилою, куди ледь устигли опустити труну, і почав кричати: «Ми виграли? Ми виграли?» — немов звертався до когось. Це було так моторошно. А потім вистрілив востаннє. Багато чого з того, що я чула пізніше, збіглося. Віриш?

— Ну що ти вигадуєш, — ухильно сказала Жанна.

Може, тому, що з нею самою колись трапилося таке, про що вона не зважилася б розповісти навіть Марті. Вона ніколи не сумнівалася, що дійсно бачила щось чи когось, що виглядало, як її покійний батько і говорило з нею так, немов його рот був набитий морською капустою. Воно висіло над соковитою травою, коли поруч у машині живцем згорав Анджей.

Жанна переборола несподівано сильну спокусу розповісти про все Марті й натомість запитала:

— То що за жінка, про яку ти говорила?

— Ну, бачиш, я сама в такі речі не надто вірю, — Марта зробила хвилеподібний жест рукою і надпила з келиха. — Але, може, вона зуміє чимось допомогти тобі. Пам’ятаєш, я якось довго шукала сережки, які мені подарував Роберт до нашого весілля, просто божеволіла. І одна знайома порадила мені звернутися до цієї от… ну, ворожки чи щось таке. А чортові сережки, виявляється, увесь цей час лежали на видному місці, як лист із оповідання Едгара По. Коротше, я впоралася сама. Але її адреса в мене залишилася в записній книжці.

— Добре, я візьму, — погодилася Жанна, хоча зовсім не збиралась скористатися дурною пропозицією Марти, просто не хотіла ненавмисно образити її своєю відмовою.

Пізніше, згадуючи цю розмову про жінку, яка «вміла знімати вроки і вказувала місцезнаходження загублених речей», Жанна намагалася зрозуміти, чи не виникло в неї ще тоді якихось поганих передчуттів.

Але ні, схоже, їх таки не було.

А ось чого їй не забути, то це усвідомлення своєї цілковитої самотності, що нахлинула після слів Марти «Невже такі кепські справи?». Вона, правду кажучи, сподівалася, що їхня розмова буде зовсім інакшою, і це трохи послабило радість зустрічі. Напевно, вона хотіла забагато — у якийсь момент Жанні здалося, що вона верзе повну маячню, сплетену зі спогадів про трагічну смерть Анджея і нічних жахіть, які навідуються з регулярністю вампіра… І їй раптом стало соромно. Вона намагалася сказати те, що лягає тягарем на плечі інших і ставить усіх в однаково незручне становище: бо є речі, які людина свідомо приречена вирішувати наодинці, ось і все. Коли вона заговорила про це вголос, то відразу відчула свою поразку. Такі справи, подруго.

— Ти права, все через осінь. А у Львові представлений її найгірший варіант — той, що зводить людей з розуму. Як хлопця з пістолетом, — сказала Жанна, закриваючи тему.

І сама почасти повірила, що в усьому винна мерзенна баба, яка збиває кривою ключкою листя з дерев і поливає місто дощем. Закінчиться цей проклятий довгий сезон, і сніг замете її депресію разом із брудною землею.

У глибині душі прокинулась раптова впевненість, що все саме так і буде, — відчуття нахлинуло неймовірно сильне й глибоке, як осяяння, і водночас чисте та просте, як перший сніг.

Але цьому всьому щось мало передувати — що саме, Жанна не знала.

— Напевно, тобі зараз потрібні гроші, — спохватилася Марта, коли вони вийшли до коридору. — Я б могла позичити до кращих часів.

— Ні, все гаразд, — сказала Жанна, налягаючи плащ, щоб провести її до зупинки автобуса. — Перед тим, як мене позбутися, керівництво раптом розщедрилося, і мені виплатили тримісячну вихідну допомогу. Але все одно дякую.

— Ой! — Марта ляснула себе по чолі. — Ледь не забула.

Вона витягла із сумочки записну книжку, погортала, вирвала один аркуш і простягнула Жанні:

— Думаю, мені вона вже не знадобиться.

— Що це?

— Адреса тієї жінки. Живе вона, щоправда, далеченько — кілька годин від міста електричкою, у Судовій Вишні. Ну, загалом, якщо надумаєш побачитися з нею, знайдеш.

— Угу, — Жанна машинально засунула аркуш у кишеню плаща.

Подруги взяли парасолі і вийшли на вулицю. Дощ припинився, але повітря помітно похолоднішало, нагадуючи про зиму, що підкрадалася до міста.

— Приїжджай до нас, як тільки зможеш, — сказала Марта перед тим, як сісти в автобус. — Роберт буде радий тебе бачити. До речі, він передавав тобі привіт.

— Спасибі, передай і йому від мене.

І вони розійшлися.

Прямуючи назад додому, Жанна побачила на скляній стінці зупинки великий релігійний плакат, у верхній частині якого був напис великими буквами:

ІСУС ЛЮБИТЬ ТЕБЕ

а в нижній, під зображенням розп’яття з агонізуючим тілом, запитання:

ЧИ ВІДКРИЄШ ТИ ДВЕРІ ІСУСУ?

Удома Жанна випила чашку чаю і раніше пішла спати. Уперше за багато ночей їй приснився не Анджей, а велелюбний Христос, обгорілий, як головешка; він шкрібся в двері її квартири і благав йому відчинити.

5

Емма Гітельсон поховала чоловіка в день свого сорокаліття. Наступні вісім років вона вивчала рекламні ролики по ТБ і складала біографії героїв мильних опер. Жити було з чого, бо Емма одержувала пенсію по інвалідності і писала курсові для студентів. Поки наприкінці 98-го не померла її тітка, остання з живих родичів, залишивши їй будинок і невелике господарство в містечку за півтори години їзди електричкою від Львова.

Емма продала свою квартиру в місті і змінила обстановку — тітка за життя ніколи її не любила, зневажаючи єврейську частину крові, що дісталася племінниці від батька. Але Емма зраділа спадщині.

Останньої ночі на львівській квартирі Емма розплющила очі і зрозуміла, що вона не сама. Хтось дивився на неї. Вона не бачила, хто, і ця присутність нічим не видавалась. Емма просто знала: він там, у темряві. Чекає й дивиться на неї.

«Ти тепер завжди будеш із мною?» — прошепотіла вона.

Той, Що В Мороці Жде, нічого не відповів. Але Емма все одно знала, що він сказав «так».

«Навіть якщо я переїду в інше місце?»

І він знову відповів ствердно.

Емма знала.

За три роки, що вона прожила в Судовій Вишні, до неї з міста приїхало близько двохсот осіб. Деякі були лише один раз, інші поверталися. Тільки люди з міста. Морок сказав, що так краще.

Жителі Вишні не цікавилися «жидівською мішанкою» — ми не хочемо знатися з нею, говорили вони собі. Емма з ними — ще менше. Їй багато чого було відомо про жителів Вишні, і вона залишалася задоволеною: теж їх ненавиділа, з їхніми плебейськими замашками людей землі. Амхааретс. Але повертатися в місто не хотіла.

Того дня із самого ранку Емма знала, що до неї приїде людина з міста.

Молода жінка.

6

Жанні нечасто доводилося бувати в сільській місцевості, тому вона не одразу правильно зорієнтувалася, поки шукала потрібний напрямок серед одноповерхових будиночків. До того ж, вона була стомлена після майже двогодинної тряски в електричці, і зараз Жанна місила болото на розмитих осінньою негодою вуличках Судової Вишні, вдивляючись у поодинокі таблички із назвами вулиць та номерами будинків.

Незвичний неміський запах мало розповів їй про тутешнє життя, зате служив постійним нагадуванням про те, що вона чужа. Може, тому Жанна не прагнула нікого розпитувати, як їй знайти потрібний будинок, і вирішила понадіятися на власні сили. Може, й з іншої причини — у неї виникла дивна впевненість, що її розпити про жінку, з якою вона мала намір зустрітися, не сподобаються місцевим жителям. У неї були й інші здогади — що ця причина в ній самій: вона думала, що виглядає для тутешніх людей підозріло. Адже вона приїжджа.

Жанна зрозуміла, що нізащо в світі не погодилася б на життя поза містом.

Потім їй удалося знайти будинок, що стояв трохи осторонь від дороги із заповненими брудною водою коліями, і Жанна зітхнула, зрозумівши, що нарешті прийшла.

Нічим не примітний одноповерховий будинок, оточений штахетним парканом, заввишки метра в півтора. У дворі містився сірий сарай, до якого тулилася собача будка (щось у ній одразу наводило на думку, що колишній її хазяїн відбув у країну Телячої Кістки, не залишивши спадкоємця), росло кілька яблунь, листя на яких уже облетіло, і дерева були схожі на обгорілі трупи багаторуких велетнів.

Хвіртка була відчинена. Жанна зайшла.

По дорозі її обігнала худа курка, общипана так, немов ледь утекла із каструлі з окропом; забилася в щілину під ґанком і затихла.

Жанна піднялася по сходах і постукала в двері.

Буквально через секунду двері їй відчинила жінка років п’ятдесяти із прибраним по боках сивим волоссям, зовсім не схожа на місцеву. Від несподіванки Жанна стрепенулася. Але одразу змусила себе всміхнутися.

— Я Емма, — сказала жінка, не давши їй навіть відкрити рота. — Заходь.

Переповнена суперечливих почуттів, Жанна пішла за нею й опинилася в маленькому охайному передпокої, відкіля було видно частину кімнати, схоже, єдиної в будинку.

— Ходімо, — Емма провела її за собою в кімнату, коли Жанна зняла плащ і роззулася. — Тебе прислала подруга, так?

Жанна ствердно кивнула і майже не здивувалася, коли господиня додала:

— Ти хочеш поговорити про хлопця, який мав стати твоїм чоловіком, але загинув у аварії. Згорів. Ти тоді була з ним, — Емма не запитувала, вона це знала.

Спершу Жанна подумала, що до неї тут устигла побувати Марта. Але наступної миті зрозуміла, що це малоймовірно: по-перше, вона не приховувала б від неї цей візит; по-друге, у неї схожого й у планах було, тому-то Марта й віддала їй адресу. Та й до того ж, коли вона могла це зробити? Вони бачилися тільки вчора, і Жанна подалася на приміський вокзал рано-вранці.

Емма, яка виявилася зовсім не схожою на ворожку з народних казок, посадила її на м’яку софу й запитала:

— Чай чи каву?

— Мені байдуже, — Жанну не полишала думка, що їй усе це сниться.

— Тоді каву, — Емма взяла зі столика круглу тацю і пішла з нею на кухню. Жанна змогла заспокоїтися й роззирнутись.

Зовні цей будинок виглядав як звичайне сільське помешкання, він нічим не відрізнявся з-поміж інших (хіба що трохи запущеним станом). Усередині ж, як і господиня, він злегка шокував Жанну міською обстановкою. Здавалося, коли виглянеш у вікно, то побачиш не сади чи городи, а одну з центральних вулиць Львова. Мабуть, щоб створити такий вигляд, Емма витратила цілу купу грошей. Навіть віконні рами, що виглядали звичайними зовні, виявилися модними в місті пластиковими вікнами. В умеблюванні теж відчувався смак. По кутках кімнати стояли великі горщики з фікусами.

У прорізі між двома книжковими шафами увагу привернула ніша, що незвичайно виділялася серед іншого. Вона виглядала як арка, вузька та висока, але Жанна не здогадувалася про її призначення. Усередині, незважаючи на яскраве денне світло в кімнаті, було дуже темно, начебто за аркою містився глибокий грот, внутрішня поверхня якого була оббита чорним оксамитом.

Уважніше споглядання арки викликало легке поколювання по всьому тілу, і це підсилило погане передчуття. Не треба було сюди приходити, сказала собі Жанна. Але залишилася на місці. Куди їй було тепер подітися?

Аж раптом щось сіре мигнуло в неї під ногами, пронеслося через кімнату і сховалося за горщиком з пишним фікусом. Жанна встигла помітити, що це миша. Миттєво підтягла ноги під себе і ледь не заверещала. Смішно, звичайно, вона ж зовсім не боягузка, але мишей не терпить.

Вона просиділа так хвилини три-чотири, напружено вслухаючись, чи не зашкребе миша де-небудь під софою чи за найближчим горщиком, щоб вискочити знову і… вилізти просто на неї по товстих стоденівських колготах…

Інцидент із мишею змусив серце Жанни запрацювати вдвічі швидше, зате відчуття, що, коли вона переступила поріг цього будинку, то наче ввійшла в сон наяву, зникло.

Тієї миті, коли Жанна зважилася знову опустити ноги на підлогу, у кімнату зайшла Емма з тацею і чашками, поширюючи божественний аромат кави. Жанна зауважила, що господиня встигла перевдягтися в темно-бузковий байковий халат, і тепер остаточно переконалася, що бачить таки міщанку, яку занесло в цю глухомань невідомо яким вітром.

Емма підкотила маленький столик на коліщатах ближче до софи й поставила на нього тацю.

— Якщо не заперечуєш, — і сіла поруч із Жанною.

Запах кави здавався їй просто чарівним. Ще б пак — після тієї дороги, що вона пройшла.

— Я рада, що твоя подруга зуміла справитися без моєї допомоги. Сподіваюся, ці сережки їй дуже личать, — сказала Емма.

Жанні треба було напружитися, щоб зрозуміти, що саме та має на увазі. По спині та потилиці пробігли мурашки.

— Так, вони їй дуже дорогі. Адже це подарунок її нареченого. Тоді ще нареченого.

— Ну так, звичайно, — закивала Емма, взяла чашку і одразу поставила назад, коли переконалася, що кава ще занадто гаряча.

Жанна теж потягнулася до столика, але ворожка випередила її м’яким жестом:

— Обережно, — пальці Емми легенько торкнулися до її руки, зовсім трошечки, але Жанні все одно стало неприємно. — Не обпечися. Давай краще поговоримо про тебе.

— Добре, — сказала Жанна, — за цим я сюди й приїхала.

— Ти вчинила правильно, — проворкотіла Емма.

Жанна помітила, що вона сидить якось аж надто близько до неї, і обережно, щоб не було помітно, подалася назад.

— Це все через той нещасний випадок?

— Так.

— Він ніяк не йде з твоєї голови, не дає спокою ні вдень, ні вночі? Особливо вночі.

— Так…

— Емма тебе втішить, — вона м’яко поклала руку Жанні на плече і посміхнулася, заглянувши їй у очі. — Емма знає, як.

— Що ви ро… — Жанна хотіла розвернутися, але в неї нічого не вийшло. У господині були міцні обійми.

Потім її друга рука ковзнула Жанні на груди.

— Давай, не бійся… — зашепотіла Емма, наближаючи обличчя до її волосся. Тепер її рука вже пірнула Жанні під светр, знайшла груди, намагаючись пальцями намацати під блузкою сосок… Ще секунда, і вона вже розщібала ґудзики, прагнучи добратися до ліфчика. Міцний кавовий аромат захльостував кімнату могутніми пульсуючими хвилями…

— Ну йди ж до мене!.. — гаряче шепотіла Емма.

Жанна застигла на мить від жаху і здивування, а потім глянула їй прямо в очі, які були немов заволочені прозорою плівкою, схопилася на ноги, відштовхнула від себе Емму й кинулася в передпокій до свого одягу. Через секунду вона зрозуміла, що перекинула кавовий столик. У свідомості пійманим птахом билася єдина чітка думка: забратися з цього чортового будинку якомога швидше. І головне — подалі від його сексуально неврівноваженої господині.

Перші кілька секунд Жанна була впевнена, що Емма побіжить за нею. Але, на щастя, та залишилася сидіти на софі — розпатлана, із блискучими від похоті очима — вона мовчки спостерігала за нею через дверний проріз. Груди її часто здіймалися.

Жанна зібралася й швидко вибігла на вулицю.

7

— Вона мила, — сказала Емма, дивлячись у темну арку між книжковими шафами, коли за Жанною захлопнулися двері. — Ще й яка мила.

Той, Що В Мороці Жде, погоджувався, але був чимось занепокоєний… Чи зацікавлений?

— Може, ще передумає і повернеться?

У глибині арки, оббитої чорним оксамитом, Емма вловила… не рух, просто щось змінилося. Чи їй здалося? Такого раніше ніколи не було. Якийсь випадковий відблиск…

«Язнаюїї».

— Правда? — Емма відчула раптове роздратування, щось схоже на ревнощі. На її ексудативний варіант.

— Але ти обіцяв завжди бути зі мною…

«Тименінабридла».

І Морок ступив на світло.

8

Коли Жанна добралась до станції, то трохи заспокоїлася, хоча її не покидало дрібне тремтіння — ніхто ще не торкався так гидко до її тіла.

Частково вона була «вдячна» за це Марті. Але ж та, швидше за все, ні про що не підозрювала, коли давала їй адресу Емми; вона тільки хотіла допомогти. У будь-якому разі, Жанна вирішила негайно подзвонити Марті, щойно добереться додому, і розповісти про все, що з нею трапилося.

Вона вийшла на платформу і розкрила парасолю: знову мрячив дощ. Разом із нею чекали на електричку ще чоловік із десять, розтягнувшись довгим нерівним ланцюжком. До прибуття залишалося хвилин тридцять.

Електричка запізнилася майже на чверть години, і весь цей час Жанна не могла прогнати думку, що її втеча була ганебною і дурною. Тепер, коли їй удалося почасти відновити рівновагу духу, здавалося, що вона була просто зобов’язана врізати цій суці на прощання; чи хоча б озвучити кількома смачними тезами, хто вона така і на що заслуговує.

Але Жанна зрозуміла, наскільки їй насправді пощастило, тільки тоді, коли сіла біля вікна в напівпорожньому вагоні електрички. Адже Емма запросто могла, приміром, підсипати їй якесь гівно у каву чи зробити навіть щось ще гірше; хто зна, що могло прийти їй у голову. До того ж, їй звідкись було багато про що відомо — звідки, Жанна боялася навіть припускати, — але Емма знала про такі речі, про які знати просто не могла, і при бажанні напевне зуміла б цим скористатися. Отже, вона постійно перебувала в її в руках: Емма гралася з нею. А потім, зустрівши опір, дозволила вирватися (вона навіть не рушила з місця, коли пташка випурхнула до коридору, чи не так?), дозволила піти — вона її відпустила. Може, у старої розпусниці (лесбіянки, тебе намагалася спокусити стара єврейська лесбіянка, так і говори) був свій погляд на підхід. Чи з якоїсь іншої причини. Отже, тобі добряче пощастило, люба моя, що ти взагалі звідти втекла. І навіть не намагайся уявити, що може бути в неї у підвалі… Але вона дуже обережна, бабуся Емма. Бо багато знає.

Електричка рушила, набираючи швидкість.

«Господи, — подумки мовила Жанна, — коли я мала потребу в Тобі більше за все, Ти завжди був зайнятий чимось іншим. Я рано втратила батька. Його теж не було поруч, а тепер, коли я давно доросла, і навіть із мамою в нас різні життя, я зовсім сама, зовсім самотня. Якщо Ти чуєш, дай мені сили пройти через усе це…»

За вікном пропливала нескінченно сумовита полотнина пейзажу, написана листопадом. Краплі дощу збігали по склу, зливались у криві доріжки і тріпотіли від вітру. Прощаючись, жовтоволоса дама губила скорботні сльози.

— Жанно…

Вона повільно озирнулася. Удихнула прохолодне повітря вагона із запахом старого листя… видихнула. За нею через ряд сиділи двоє хлопців, напевно, брати, вбиваючи час за грою в карти. На ряд далі — старий у кепці, який кумедно клював носом, коли вагон підскакував на ресорах. З іншого боку місця пустували.

Жанна знову відвернулася до вікна. Що ж, нічому дивуватись: це лише чергове підтвердження того, наскільки розхиталися її нерви за останні тижні.

Електричка сповільнила хід, під’їжджаючи до якоїсь станції. Динамік прохрюкав назву, яку Жанна пропустила повз вуха. Через хвилину вона опинилася в життєрадісному, гучному оточенні дітвори молодших класів.

Із цією компанією вона й прибула до міста.

9

Бажання негайно кинутися до телефону й подзвонити Марті зсохлося ще задовго до того, як Жанна переступила поріг своєї квартири. Замість цього вона постелила постіль і лягла — кілька годин нормального сну, ось у чому вона зараз мала потребу перш за все.

Жанна належала до того типу людей, яким легше защемити пальці в дверях, ніж невчасно висмикнути з денного сну. Якщо таке все ж траплялося, вона довго почувала себе так, начебто потрапила в Задзеркалля.

Телефон задзвонив через півтори години після того, як Жанні вдалося заснути. Міркуючи по-філософськи, частина її свідомості (та, на дальньому плані, що завжди залишається в активному стані) помітила, що інакше й бути не могло, і тому чортовий телефон не міг НЕ задзвонити в найневідповідніший момент, коли її сон досяг тієї глибини, з якої не можна безкарно вилетіти на поверхню без відповідної декомпресії, особливо в день, коли справи складаються гірше нікуди (зокрема, коли ти приходиш з останньою надією на допомогу до ворожки — хай пробачить Господь у своїй великій милості їй цей гріх, тому що вона вже за все розплатилася сповна, — а та намагається залізти до тебе під спідницю), то те ж відбувається в усьому; проти тебе повстає навіть твій власний телефон.

— Ал… кха!.. Алло? — Жанна приклала слухавку до вуха; добре, що телефонний столик був біля ліжка, і їй не довелося зумисне вставати. Кімната пливла перед очима.

— Хто це? — відгукнувся насторожений голос у трубці. Немов той, кому він належав, опустивши штани, побачив щось незвичайне.

— Як розуміти — «хто це»? Кого вам треба?

— Хто-хто? — повторилось здивовано запитання.

— Я каж… — і до Жанни нарешті дійшло, що вона намагається порозумітися з якимось п’яничкою, у якого замість голови задниця, а замість мозку гівно. Вона кинула трубку.

Відкинулася на подушку й почала повільно приходити до тями. Надто повільно і майже не відчуваючи цього. Стіни кімнати оберталися, начебто краї величезної вінілової платівки на увімкненому програвачі, а вісь містилася десь біля ліжка. Після таких пробуджень Жанна, зазвичай, ледве могла розібратися, що було «сьогодні», а що «вчора». «Треба було відключити», — подумала вона про телефон.

Але тут дзвінок пролунав знову.

Хто це? Приймальня слухає! Хто-хто? Ні, на жаль, усі місця в нашій психлікарні зараз зайняті. Звертайтеся через рік.

Дзвінок.

— А щоб тебе!.. — дивлячись у стелю, крикнула Жанна. На людях вона не дозволяла собі таких висловів, але самотнє життя має ряд переваг, одна з яких — можливість висловлювати вголос своє ставлення до будь-чого відверто і плювати на святенницький Звід правил гарного тону в домашній обстановці.

Знову дзвінок.

— Та заткнися ти, пустодзвоне!

Знову.

— Щоб у тебе відсохло!..

Після чергового дзвінка вона не витримала і схопила трубку.

— Так!

Виявилося, це з рекрутингової фірми. Жанна хихикнула. Їй пропонували з’явитися завтра в офіс, де її спрямують для співбесіди в новій компанії. У перших чотирьох, де вона вже встигла побувати, їй відмовили (схоже, Марта була права, вона більше не дівчисько, і з кожним днем знайти бажану роботу для неї буде дедалі сутужніше).

Жанна записала час зустрічі, поклала трубку на важіль і глянула на годинник: пів на п’яту. Що ж, якщо пощастить, вона доспить уночі, а тепер пора вставати — другий телефонний дзвінок остаточно позбавив її шансів знову заснути.

Кімната, як і раніше, оберталася перед очима, але, коли Жанна перемістилася вертикально, цей рух істотно сповільнився.

Чашка міцної кави ще швидше привела її до тями, хоча і викликала мимовільні асоціації (Емма тебе втішить… Емма знає, як…).

Близько шостої вона подзвонила Марті. Побалакала з її свекрухою. Та сказала, що молодь подалася на якусь прем’єру в Оперний театр і повернеться пізно.

Колись вони з Мартою ходили в театр разом, але ці часи безповоротно минули. Однак Марта, як і раніше, залишалася її найкращою подругою; у певний момент починаєш розуміти, що треба або навчитися зберігати старих друзів, або забути про те, що будеш їх колись мати взагалі.

Мабуть, часи змінилися після того, коли заміжжя перетворилося для Марти в нав’язливу ідею — здається, це трапилося після того, як Жанна оголосила про свої заручини з Анджеєм. Анджей загинув, і всі її плани вхопив чорт, а Марта через рік і вісім місяців вийшла заміж за успішного бізнесмена — Роберта. Як вони зійшлися, чомусь так і залишилося для неї загадкою.

Марта кілька разів намагалася звести її з кимось із неодружених друзів Роберта. Але не надто наполягала, за що Жанна була їй щиро вдячна. Просто вона… Ну, мабуть, більш ідеалістична за свою подругу й досі вірить у Щасливий Випадок і Справжню Любов, яку неможливо зустріти на організованих і затверджених планом оглядинах, — навіть сама думка про це була здатна спричинити її сардонічний регіт. Може, саме тому після смерті Анджея в її житті так і не з’явився Він.

А невловимий піжон Щасливий Випадок кадрив Справжню Леді Любов, очевидно, зовсім не на її вулиці.

10

Коли Жанна зайшла у ванну, щоб напустити води, то вловила якийсь дивний душок. Присутність цього запаху — він чимось нагадував той, що витає поблизу мангала із шашликами, де господарює безтурботний кулінар, — здивувала її. І водночас налякала. Чомусь вона одразу подумала, що це запах горілого людського м’яса. Начебто хтось із сусідів вирішив покінчити із собою за допомогою запаленого сірника і бензинового душу, а вентиляція сповістила навколишніх, що одна з квартир терміново має потребу в послугах гарного маклера.

Але за мить вона з полегшенням зрозуміла, що ніякого стороннього запаху у ванній немає. І, швидше за все, й не було — їй просто здалося. Ще один привід згадати про нерви, тільки й усього. Якщо так буде і далі, ця проклята осінь доконає її остаточно. «Хто це? У нас з’явилося одне вільне ліжко, саме для вас! Хто? Так-так, приїжджайте негайно!»

Отут вона згадала про хлопця, який днями перестріляв, як ховрашків, півдюжини своїх колишніх однокласників (Влад Грендус, так його звали. Цвинтарний Стрілець — таке ім’я дали йому газетярі. Вони ж назвали його другим у сумному рейтингу за кількостю та жорстокістю скоєних убивств за останнє десятиліття у Львові, пригадавши події дворічної давнини, коли місто вразила серія моторошних убивств від рук так і не впійманого маніяка, прозваного Відривачем Голів, який зник так само раптово, як і з’явився. Тієї пам’ятної жахами осені загинули сто тридцять сім осіб — і це був абсолютний рекорд не тільки у Львові, а й у всій країні. Але з різних причин та історія так і не набула широкого розголосу, і тільки львів’яни зберігали у своїх серцях жах передостанньої осені століття). Жанна не дуже здивувалася б, якби виявилось, що перед тим, як навалити купу трупів, відкривши рахунок власними батьками і закривши собою, той хлопець, Влад, почувався десь так само, як і вона.

Зовсім би не здивувалась.

Вона прийняла ванну, подивилася до одинадцятої телевізор і лягла спати. Не забувши, звичайно, про маленькі добрі заспокійливі пігулки.

11

Цієї ночі їй приснився не Анджей. І навіть не Ісус, який шкребеться в її двері. Вона була в будинку Емми. Тільки самої господині ніде не видно. Жанна стоїть посеред єдиної кімнати і не пам’ятає, як тут опинилася.

Вона чує, як за одним із великих горщиків із фікусом вовтузиться миша. Очі Жанни блукають по кімнаті, ненадовго затримуючись то там, то тут… поки щось, зрештою, владно не притягує її погляд.

Темна вузька арка в стіні.

Жанна підходить ближче, не в змозі відвести очей, що начебто застигли в очницях і прагнуть усупереч її волі проникнути в чорну бездонну глибину. У цій плоті порожнечі, витканої з безлічі тіней, таїться незбагненне для неї життя. Вона відчуває на своїй шкірі дотик чужого погляду, який приходить відтіля. Її охоплює жах, але вона робить ще один крок уперед. Те, що очікує в глибині арки, начебто прагне роздивитись її якомога краще. Ні, ще не досить близько… Треба ближче… Ближче…

Її очі, як і раніше, нічого не бачать у цій вугільно-в’язкій чорноті, але Жанна раптом відчуває, як щось починає звідти рухатися їй назустріч, і вона кричить…

12

Саме цей крик і дозволив їй вирватися з пазурів сну, що ось-ось обіцяв перетворитися в справжнє жахіття. Якщо робити висновки з двох останніх ночей, то злий кіномеханік, який оселився в її голові, явно вирішив змінити репертуар. Тільки це відкриття Жанну не надто підбадьорило — її «нічне кіно», як і раніше, залишалося в рамках жанру.

Найменше їй хотілося зараз вилазити з-під ковдри й торкатися ногами до підлоги, щоб дійти до вимикача. Недавнє жахіття оживило безглузді дитячі страхи — і зробило це значно успішніше, ніж усі попередні.

Але їй хотілося в туалет.

Жанна, не чекаючи, поки страх заполонить усі інші відчуття, стала на підлогу і рушила до вимикача так швидко, як тільки змогла у темряві, відчуваючи, що її тіло покривається гусячою шкірою.

«Усе гаразд, — казала вона собі. — Все добре. Зараз увімкнеться світло, і все нормалізується…»

Тільки вимикача не було. Її долоня рухалася по гладенькій стіні і не знаходила знайомих контурів… Господи, вимикача ніде не було! Що коїться? Паніка тріумфально посміхнулася їй із темряви щербатим ротом… Стіна була абсолютно гладенькою, як поверхня столу.

До того, як остаточно втратити над собою контроль, Жанна все-таки встигла подумати, що, рухаючись по кімнаті не дуже спокійно, вона могла втратити правильну орієнтацію. Вимикач виявився за півметра від того місця, де вона шукала.

За кілька хвилин вона заспокоїлася. Вимила руки під гарячою водою і глянула на себе в дзеркало. Ваші справи кепські, пані. Ще півроку тому он ті зморщечки можна було побачити тільки в компанії гарного жарту. До речі, ви не забули, що завтра у вас має бути зустріч із новим роботодавцем? А як вам ці набряки під очима? І що ви скажете про… про цей сморід, немов хтось вирішив трохи потримати руку над запаленою конфоркою?

Жанна принюхалася. Знову звідкись узявся той запах, який вона відчула вдень. Невже… Вона дивилася в дзеркало, але тепер уже не на себе, а туди, де стояв Анджей. Не такий, яким вона його знала завжди, а яким бачила востаннє у палаючій машині. Обгоріла голова, закопчене обличчя, тіло у вогні… І страшні жадібні очі. Він стояв у пропаленому дранті й недбало спирався на стіну зі схрещеними на грудях руками, немов коханець, який повернувся з круїзу по пеклу, коханець, який хотів зробити сюрприз і знає, що він йому вдався.

Жанна схлипнула, наче їй у рот потрапила смішинка, а ноги самі понесли її до відчинених дверей. Хоча, коли вона опинилася в коридорі, бічний зір переконав її, що у ванні нікого немає.

«Там нікого немає, — сказала вона собі строгим тоном, — ти ж сама бачила».

Однак Жанна продовжувала зі страхом дивитися на двері ванної. Потім пересилила себе і відчинила.

— Привіт, — посміхаючись, сказав Анджей. Він стояв на тому ж місці, і тепер Жанна дивилася просто на нього.

— Ти не рада мене бачити?

Вона захлопнула двері і, завагавшись на мить (якщо те, що творилося в її голові, мало щось спільне з нормальним розумовим процесом), зачинила зовнішню засувку.

13

Коли Жанна взялась набирати номер Марти, на годиннику була за чверть третя. Але хіба мав якесь значення зараз час? До того ж, це була перша ідея, що спала їй на думку.

Пішло чотири довгих гудки. Тієї миті, коли зняли трубку на іншому кінці дроту, з ванної донісся звук битого скла і різкий сміх (саме так сміявся Анджей перед тим, як вони розбилися на сільській дорозі).

Ще в Жанни майнула думка, що легенька дверна засувка — не така вже й серйозна перешкода для того, хто…

— Якого чорта? — пробурмотів у слухавці глухий безстатевий голос.

— Марто, це я! — на щастя, слухавка опинилася в потрібних руках. Це усувало зайві (і, напевно, не дуже приємні) пояснення із Робертом.

— Господи, що ти собі думаєш…

— Він тут!

— Що трапилося?

— Анджей тут!

— Ти при своєму розумі?

— Я…

— Зачекай секунду, — Жанна почула, як Марта щось пояснює чоловікові. Зважаючи на все, її дзвінок серед ночі викликав у Роберта не найкращий настрій.

Коли суперечка, відгомони якої досягали її слуху, завершилася, Марта знову вийшла на зв’язок:

— Послухай, — почала вона тоном практикуючого психіатра, — те, що трапилося, це лише почуття помилкової провини, що назбиралася в тобі за ці роки. Частина тебе досі вважає, що ти могла Анжея врятувати.

— Але я справді бачила його тут, ти маєш мені вірити. Це був Анджей…

Жанна якось раптом утратила впевненість, що чинить правильно. Їй не треба було дзвонити Марті серед ночі, щоб повідомити настільки чумну новину. (На загальному тлі ковзнула думка, що вона ще навіть не встигла розповісти їй про свій візит до Емми). Не дивно, якщо тепер її єдина подруга вважатиме її пришелепкуватою через те, що вона позбавлена радості сексуального життя.

— Ну, і де ж він? — запитала Марта, явно намагаючись придушити позіх.

Жанна коротенько повідала їй про останні десять (а може, п’ятнадцять? чи три?) хвилин свого життя.

— Отже, він зараз замкнений у тебе у ванній?

Жанна більше не сумнівалася, що це було величезною дурістю подзвонити Марті, і тієї миті вона просто ненавиділа свою подругу. З таким же успіхом Марта могла поцікавитися, чи не приймає вона наркотики. Саме це, по суті, й означало її запитання; все інше — фокуси семантики.

— Марто, невже ти думаєш, що я брешу? — якась її частина досі вірила, що їй удасться переконати Марту в правдивості своїх слів (і ще, напевно, в здоровому глузді) — адже вони, зрештою, найкращі подруги. — Пам’ятаєш, ти сама говорила, що іноді в житті трапляються дуже дивні речі, коли розповідала про того хлопця, Цвинтарного Стрільця, який тобі приснився в…

— Усе це дурниці, — роздратовано відрізала та. — Тут немає жодного зв’язку. Ти звернула увагу на ключове слово? Прис-нив-ся. Схоже, те саме сталося й з тобою. Тільки ти ще не встигла це зрозуміти.

— То що ж мені робити? — Жанна ні на мить не випускала з поля зору вихід із кімнати і слухала одним вухом, що коїться за її межами. — Що мені робити?

— Господи, а я звідки знаю? — Марта замовкла, а потім додала: — Якщо боїшся залишатися сама… виклич, приміром, пожежників. Чи швидку.

Жанна так і не зрозуміла: знущалася з неї Марта чи справді хотіла допомогти.

Потім вона почула в трубці свій власний голос:

— Спасибі за пораду, лицемірна суко! А тепер лізь-но під бік до свого кнура і відірвися добряче, може, тоді ми обидві вгамуємося… — Жанна з жахом пожбурила слухавку, немов та була вимазана отрутою, і вп’ялася поглядом у телефон. Ні, це неможливо… Вона цього не говорила, її губи навіть не ворушилися, о Боже!

— Схоже, тут хтось має потребу в гарній компанії, — почулося з коридору. — Готовий улаштувати веселощі на всю ніч. Як у старі часи, ти пам’ятаєш? Щоправда, деякі важливі інструменти сильно постраждали, але, думаю, ми якось обійдемось і такими.

— Якого чорта тобі від мене треба? — крикнула Жанна, перебуваючи за кілька міліметрів од прикордонної лінії, за якою билися маслянисті хвилі істерики.

Замість відповіді вона почула, як знову щось звалилося у ванній і розбилось. А за вікном завивав осінній вітер.

Вона схопила телефонну слухавку і набрала номер швидкої допомоги. Можливо, Марта була в чомусь права.

14

Це були найнапруженіші тридцять сім хвилин у її житті. Аж раптом у двері подзвонили.

Колись у неї була геніальна задумка зняти з навісів кімнатні двері, а проріз завісити шторкою з бамбукових паличок, нанизаних на нитку. Їй здавалося, що це буде оригінальною деталлю інтер’єру. До покупки бамбукової шторки руки так і не дійшли, і проріз зовсім не оригінально нагадував увечері вхід у темну гробницю. Тепер ця незавершена задумка знову вилізла їй боком — у кімнаті не було дверей, які можна зачинити. Принаймні, так було б спокійніше.

З коридору ще якийсь час долинали різні звуки: начебто хтось перебуває у ванні, торкає дверну засувку… А потім раптом усе разом затихло, і запанувала тиша. Тільки краплі дощу монотонно тарабанили по підвіконню.

Раптове затишшя викликало у Жанни сумніви. А чи не наснився їй увесь цей атракціон із примарами? Може, хоча це важко визнавати, Марта усе-таки права?

Раціональний досвід наполягав, що саме так і є. Марта була права: тобто хлопцеві в її голові просто набридло крутити кіно тільки уві сні, він жадав свободи і вислизав з-під її контролю. А чи не почалося це, випадково, ще того дня, коли вона побачила поїденого крабами батька? Цілком може бути, подруго.

Але що таке Раціональний Досвід? Це короткозорий старий, який страждає на метеоризм. Ще китайці знали, що досвід — це ліхтар на спині, що висвітлює лише пройдений шлях. Його пасинок — вискочка Раціональний Досвід — ще гірший: визнає лише те, що йому до душі. Якщо вона почне прислухатися до порад Його Раціональності, то швидше опиниться в психушці, ніж визнає, що все це коїться з нею насправді, навіть якщо тому немає жодних пояснень.

15

Зайшли лікар і медсестра. На обох поверх білих халатів були накинуті сині куртки з емблемою швидкої допомоги. Жанна провела їх до кімнати, посадила на стільці, а сама сіла на край збитої постелі, намагаючись бути схожою на хвору (втім, це не вимагало від неї гри «на Оскар»).

Лікар, літній чоловік у окулярах із товстими скельцями, вислухав її скарги на біль у серці, похитав головою і розкрив лікарський саквояж. Жанна повторила все те, що повідомила при виклику, — це виявилося неважко.

— Можливо, ви пережили сильний стрес, — мовив лікар після огляду. — Так?

— Так, недавно я втратила роботу… і виникли ще певні проблеми, — раптом Жанна зрозуміла, що в її нинішньому стані цей виклик зовсім не є помилковим. Їй полегшало, не набагато, але полегшало.

— Ви, схоже, живете сама? Тоді не дивно.

Лікар попросив медсестру приготувати ін’єкцію но-шпи і димедролу, а Жанні наказав зберігати абсолютний спокій і не забувати, що повноцінний сон є для неї зараз найкращими ліками.

Коли медсестра зробила їй укол, вони підвелися. Їхній візит тривав набагато менше, ніж припускала Жанна.

— Хочете кави? — запитала вона, проводжаючи їх до дверей.

— Ні, спасибі, у нас багато викликів, — посміхнулися медики, і двері за ними зачинилась.

Коли Жанна повернулася до кімнати, то відчула, що недавній стрес разом із уколом женуть її в ліжко.

«Але ж він може бути ще тут, — із тремтінням подумала вона. — Мені не можна зараз спати, що я наробила!»

Задзвонив телефон.

Це могла бути тільки Марта. Жанна схопила трубку.

— Марто! Я не…

— Жанна…

— Алло? Хто це?

— Люба, я так нудьгував…

Жанна відчула, що зараз знепритомніє. Випустила трубку і впала на ліжко. Її єдиним бажанням було більше не прокинутися.

16

Не вдалось.

Вона розплющила очі. В обіймах Анджея. Ще було занадто темно, щоб розгледіти його обличчя, але Жанна була впевнена, що він усміхається. Це вгадувалося його подихом, нахилом голови, за тим, як його рука мандрує її гарячою шкірою внизу живота, опускається до стегна…

Усього цього не може бути. Він помер три роки тому в неї на очах, у тому житті, яке вона знала. Але це було так — бо існувало місце, де вони могли знову зустрітися і бути разом, місце, куди не під силу було дотягтися невблаганному часові. Їхнє особливе місце. І вони зуміли відшукати тут свій затишний куточок.

Анджей знав правильний шлях, але вона ще трохи допомогла йому. Відчувши його в собі, Жанна майже миттєво досягла вершини, знаючи, що і він теж. Вони занадто довго не були разом.

А потім вона побачила, що може розрізнити в досвітніх сутінках його обличчя. Він, як і раніше, всміхався. Так, немов мріяв про щось приємне.

— Мені снився жахливий сон, — сказала Жанна.

— Так? — відгукнувся Анджей усміхаючись.

— Начебто останні три роки я жила зовсім інакше. Без тебе.

— Це був справді поганий сон.

— Мені було так страшно… і самотньо.

Вони довго лежали мовчки, бо слова здавалися зайвими. Сонце повільно заповнювало їхній світ.

— Я десь читала, що наше життя — це сон, який ми бачимо в іншому житті. І навпаки. Дивно, правда? Я знаю, що сплю, але цей сон мені подобається дедалі більше. Мені не хочеться прокидатися, я не хочу повертатися туди, назад…

Анджей повернувся і поцілував її у скроню.

— Залишайся.

— Ти ж більше не залишиш мене? — Жанна побачила маленьку родиму пляму в нього на щоці. Дивно, що раніше вона ніколи її не помічала.

— Звідки це? — жінка легенько торкнулася до неї губами.

Анджей таємниче всміхнувся.

— Яка велика. Чому я… Анджик, вона росте! Господи, Андж… — Жанна відсахнулася.

— А що в цьому дивного? — сказав Анджей, досі посміхаючись. — Поглянь сюди, — і він відкинув ковдру.

Через мить Жанні в ніс вдарила могутня хвиля гару. Їй здалося, що вона в ній задихнеться. Перед нею були обвуглені останки людського тіла. Жанна повільно звела очі вище, на подушку…

Цей сон їй зовсім не сниться.

Анджей, як і раніше, посміхався.

17

Жанна не думала, що колись повернеться в цей будинок.

Але все ж вона знову була тут і вже навіть перетинала недоглянутий двір із пустою собачою будкою та голим галуззям яблунь. Перед нею був ґанок, на який їй треба було піднятися, щоб увійти в передпокій, звідки видно кімнату, схожу на міську квартиру, з дивною аркою, що навіть удень заповнена в’язкими тінями. Так самісінько, як учора, її обігнала гротескно худа брудна курка і забилася під поріг.

Жінка постукала у двері, проте їй ніхто не відповів. Тоді Жанна змусила себе взятися за ручку і відчинити двері. Страх, який пригнав її сюди, був сильніший за страх зустрічі з Еммою.

Двері піддалися, і Жанна зайшла. В кімнаті не було нікого. Отже, господиня була зайнята якимись справами поза домом. Жанні пригадався сон, і її охопило відчуття цілковитого дежа-вю. Вона швидко відірвала погляд від темної арки в стіні і поспішила повернутися в передпокій, міркуючи, що робити далі — почекати всередині чи вийти у двір. Навряд чи їй би вистачило рішучості приїхати сюди втретє. Тому вона вирішила почекати в будинку.

Рухаючись через коридор на кухню, Жанна думала, що схожа на злодійку, і несвідомо намагалася ступати якомога тихіше. Ще вона згадала про те, що приблизно через двадцять хвилин їй варто було бути у зовсім іншому місці. Що ж, схоже, рекрутинговій компанії доведеться підшукати своїм клієнтам іншу кандидатуру.

Коли Жанна зайшла в кухню, то вловила, що десь у будинку шкребеться мишка. Маленька улюблена мишка тітоньки Емми. Мишка… Аж раптом на фоні кухонного вікна Жанна побачила її — ту, яка вчора похабно торкалась до її грудей, яка знала те, що знати було неможливо, і точно мала відношення до жахіття, яке переслідувало її всю ніч.

Емма стояла в сюрреалістичній позі, начебто прагнула впасти, але була раптово захоплена моментальним знімком, який зупинив час.

Після сутінку передпокою денне світло спершу засліпило очі, тому Жанна не відразу побачила, що Емму утримувала тонка білизняна мотузка, один кінець якої петлею накинутий на шию, а інший тягнеться до прогнутого карниза. Руки Емми безвольно звисали уздовж тулуба, злегка відхиляючись уперед, ноги були підігнуті. Мотузка глибоко впивалася в розпухлу шию, яка набула багряно-синюшного відтінку. Очі були закриті, але Емма ще дихала — груди ледь помітно здіймалися.

Наступної миті Жанна зрозуміла, що тут сталося: Емма хотіла повіситися, але не розрахувала стійкості карниза, і тепер зависла в цьому напівпридушеному стані, повільно вмираючи від ослабленого припливу крові до мозку і нестачі кисню. Якби вона сильніше підігнула ноги, то сила натягу одразу б відновилась гнучкістю карнизу.

Емма опинилася в препаскудній пастці, яку змайструвала собі власними руками і яка гарантувала їй болісну тягучу смерть. Схоже, і відступити в неї було сил.

Усвідомлення цього викликало в Жанни одночасно і жах, і приступ огидного утробного сміху.

Емма ворухнулася і розплющила очі. На коротку мить у них відбилося впізнання. Жанну пересмикнуло. Емма видала низку тьмяних переливистих шипінь, начебто в горлі у неї застрягла зламана губна гармоніка, намагаючись щось сказати.

Тільки тепер Жанні спало на думку підхопити її (відчуваючи миттєву відразу від цього дотику), дотягтися до кухонного столика, де лежав невеликий ніж, і перерізати мотузку.

Вона опустила Емму на підлогу; обличчя ворожки моментально почервоніло, начебто ошпарене окропом, — кров нарешті кинулася до голови, як вода, що заповнює пересохлі канали. Жанна побачила, що на її верхній частині обличчя проступили багряні плями, які стало помітно лише зараз, — вони виділялися навіть на червоному тлі її шкіри і вигадливо складалися у відбиток великої вузької долоні.

Емма продовжувала ворушити губами, її подих став трохи рівнішим, хоча й різав слух іржавим скрипом дверних навісів. Вона раптом зайшлася кашлем, і з її рота полетіли величезні згустки крові, хляпаючи на підлогу навколо голови.

Гарячково міркуючи, Жанна хвилину стояла над нею, поки не почула:

— Він пішов…

Вона нахилилася, переборюючи відразу.

— Пішов… — повторила Емма. Знову кашлянула і вмерла.

Жанна закрила їй очі і вийшла в двір.

Уже по дорозі до міста, їдучи електричкою, Жанна хотіла пригадати, чи бачив хто-небудь, як вона виходила з будинку Емми (рано чи пізно тіло знайдуть, а потім хтось обов’язково здивується, як це труп зміг перерізати мотузку й акуратно влягтися на підлогу), але, зрештою, це її дуже мало хвилювало.

Вона думала про червоний відбиток долоні на обличчі Емми.

18

Жанна вийшла на кінцевій зупинці і купила квиток на вечірній потяг у Київ. Виїхати до матері і пожити в неї якийсь час здавалося їй єдиним розумним рішенням. Мати, звичайно, навряд чи буде рада її приїзду, якщо згадати їхні стосунки за останні роки, але на кілька тижнів перепочинку вона може сподіватися. А потім — час покаже.

Жанна повернулась додому й почала збирати речі. «Це не втеча, — говорила вона собі, пакуючи дорожню сумку, — зовсім не втеча, мені просто хочеться побачити маму». Останнього разу вони спілкувалися по телефону дев’ять місяців тому, коли мати повідомила, що збирається знову вийти заміж. Це було її третє заміжжя після смерті батька. Жанна розлютилась і почула у відповідь короткі гудки.

Коли речі були майже складені, Жанна відчула його в себе за спиною. Відчуття, що він постійно перебуває десь поруч, не залишало її ні на хвилину з тієї миті, коли вона опинилася вранці у просоченому гаром ліжку. А тепер…

— Ти була такою голодною цієї ночі.

Жанна здригнулася і повернулася так, начебто від її голови йшли невидимі ниточки, що могли обірватися. Спочатку вона його не побачила.

Він дивився з полірованої поверхні шафи, начебто був її власним відображенням.

— Досить, — Жанна відвернулась і почала защіпати сумку неслухняними руками. — Він умер, а ти — не він. Так само, як і не мій батько. Адже це ти був там… того дня.

Вона вийшла з будинку і зловила таксі. До відправлення потяга залишалося ще п’ять годин, але Жанна швидше воліла провести добу на вокзалі, ніж затриматися в себе у квартирі на кілька зайвих хвилин. Водій усю дорогу поглядав на неї через дзеркальце заднього огляду, але лише біля вокзалу зважився запитати, чи добре вона почувається. Жанна відповіла, що почуває себе прекрасно, і навіть посміхнулася.

Тільки її посмішка не викликала у водія відповідної реакції.

19

Перші три з половиною години Жанна безцільно тинялася біля вокзалу: заходила до крамничок, розглядаючи не потрібні їй речі, бродила уздовж критих яток, довго вивчала ряди книжок у м’яких обкладинках, але так нічого і не вибрала. Потім зайшла в маленьке затишне кафе і замовила чашку кави. Зробила ковток, скривилася і згадала, що не їла з учорашнього вечора.

Вона уявляла, як мати відчинить їй двері і буде довго дивитися на неї — прохолодним поглядом, начебто вона якась далека родичка. А може, все станеться зовсім інакше. Вона не знала. Жанна з великим запізненням зметикувала, що треба було подзвонити матері і попередити про свій приїзд. Вона безуспішно намагалася відволіктися якимись сторонніми думками і не думати про те, що гнало її до людини, яка давно стала їй чужою, але яку вона за інерцією продовжувала вважати найближчою. І не змогла.

«Невже це я?» — думала вона, дивлячись на своє відображення в темному вікні кафе. Біля високої стійки молода жінка повернула голову і відповіла їй таким же довгим мовчазним поглядом. «А хто ж це може бути? Звичайно, я».

Вона зробила ще ковток, поставила чашку на столик і за темною поверхнею, у примарному-коричневому світі, по той бік кави, зустріла той же погляд. Потім вийшла з кафе і попрямувала до вокзалу, щоб забрати речі з камери схову. Нікуди їй бігти.

20

Жанна підійшла до вікна і розсунула штори, впускаючи ранкове молочне світло. Усюди білим простирадлом лежав перший сніг, укриваючи темну шкіру землі.

Їй було спокійно і легко.

— Адже ти назавжди залишишся зі мною? Правда?

Баба

— Лізко! — вимогливо зазвучало з кімнати роздратованим фальцетом.

Був полудень хмарного літнього дня, сонце ледь освітлювало крізь розшторені вікна скромну однокімнатну квартиру, обставлену старими меблями. Вуличне світло контрастно підкреслювало всі шорсткості вицвілих шпалер з невигадливим малюнком, що колись були салатовими. На підвіконні самотньо причаївся великий глиняний горщик із засохлою рослиною, що тягнула у бік вікна хирляве стебло. Навколо трирожкової люстри басисто дзижчала, виробляючи круті піке, товста зелена муха.

— Лі-ізко! — за мить повторив той же підстаркуватий голос, немов очікував негайного виконання всіх бажань. — Ти чекаєш, поки я здохну з голоду?

— Уже… — у кімнату ввійшла худорлява дівчина з блідим анемічним обличчям, одягнена в домашній халат. Вона принесла з кухні тацю з двома тарілками, чашкою гарячого чаю і кількома шматочками чорного хліба. — Вже, бабо…

Ліза допомогла старій, яка лежала в ліжку, сісти. Улаштувавшись, та стрельнула злими очима, глянула на тацю з обідом і скептично скривила тонкі зморшкуваті губи. Але потім усе ж узяла ложку й почала їсти.

Коли стара потяглася за хлібом, дівчина поспішила на кухню, не чекаючи, поки та знову заговорить.

Ліза завжди зверталася до неї «баба». Не тому, що не знала інших форм цього слова, — просто не могла сказати «бабуся». Так склалося: для Лізи баба і бабуся мали зовсім різний зміст, немов у цих словах було навіть… протилежне значення — як у того самого числа, тільки зі зворотнім знаком. Її баба не в’язалася у свідомості дівчини з тим наївно картинним образом доброзичливих усмішливих бабусь, які плекають онуків із самих пелюшок, а кілька років по тому, дочекавшись, коли ті підростуть, балують смачними пиріжками… Скільки Ліза себе пам’ятала, баба була вічно хворою, злісно гарчала на всіх, хто перебував поряд, і ніколи не всміхалася. Ніколи. Можливо, у неї не було потрібних для цього м’язів обличчя, або вони давно атрофували через непотрібність. Баба була цілком переконана (або… лише робила вигляд? — іноді підозрювала Ліза), що головна мета навколишніх — «якнайшвидше загнати її в труну», тому що всі бажають її смерті. Вона постійно про це говорила. Одного разу, коли Ліза навчалася в п’ятому класі, у баби сталося нетравлення шлунку, і та подзвонила в міліцію й заявила, що її намагалися отруїти.

Ще в ті часи, коли стара могла самостійно виходити з квартири, їй майже вдавалося переконати деяких сусідів у тому, що її дочка і навіть маленька онучка роблять усе можливе, щоб спровадити її, «безпомічну жінку похилого віку», на той світ. Баба звинувачувала матір Лізи й саму дівчину в неймовірних злочинах.

До того ж, їй ніколи і ні в чому не можна було догодити, тому дім щодня десятки разів здригався від її прокльонів. Їхня однокімнатна квартира чула їх стільки, що, якби ті володіли реальною силою, вистачило б з лишком, щоб зжити зі світу ціле місто. Навіть квіти в хаті не бажали рости, немов відчували отруйну атмосферу. Факт: вони з мамою не раз намагалися вирощувати вазони, але не минало і двох-трьох днів, як листя в’януло, і рослини засихали. Навіть на балконі.

Ліза повернулась на кухню і почала готувати собі їжу — так завжди: спочатку для баби, потім для себе (до речі, бабиному апетитові могла б позаздрити і зовсім здорова людина) — і раптом згадала матір. До горла, як завжди, підступив гіркий комок: бідна мама, вона так і згасла, доглядаючи за своєю вічно хворою матір’ю, безмовно терплячи всі її вибрики і примхи, віддавши старій останні сили. І жодного разу, до пам’ятного дня, не огризнувшись на її безперервні докори. «Крім вас двох, у мене нікого більше немає…» — говорила мама, зустрічаючись поглядом з Лізою у найнестерпніші моменти. Вона старіла прямо на очах, начебто існувала в якомусь власному часі, — особливо це стало помітно після того, як баба майже перестала ходити.

Тоді вони жили втрьох, якщо, звичайно, подібний жах можна було назвати життям. Батька не було — власне, Ліза його взагалі ніколи не бачила; за словами матері, він був першою й останньою помилкою її молодості. Подорослішавши, Ліза випадково дізналася, що фатальну роль у стосунках батьків зіграла саме баба. Якби мама вийшла заміж удруге, можливо, у них у сім’ї все склалося б інакше, але…

Хіба стара, яка зробила себе Центром маминого життя, могла допустити подібне неподобство?

…Чотири роки тому мама померла, буквально впавши біля бабиного ліжка. Ледь усвідомивши, що сталося, Ліза мало не всадила великого кухонного ножа у серце цього упиря, яким була баба. Але вчасно схаменулася.

Тоді вона щойно закінчила середню школу, подала документи в університет… але замість факультету журналістики зайняла мамине місце поклоніння ідолу. Потім улаштувалася на неповний робочий день прибиральницею в державну контору, недалеко від їхнього будинку, і почала жити заради баби.

Уже за кілька місяців вона втратила всіх подруг. Вони стали просто знайомими, випадково зустрівшись із якими, вітаються і тільки.

Приблизно так минули чотири останні роки її життя. За весь цей час Ліза лише кілька разів залишала свій мікрорайон. Світ, як у жахливому сні, звузився до розмірів вулиці, де вона жила, вулиці де працювала і вулиці, якою ходила в магазин. Не тому, що не хотіла з’являтися в місті, хоча б раз на місяць дозволивши собі сходити в кіно чи посидіти в кафе з якоюсь подругою. Про те, щоб почати зустрічатися з хлопцем (багато хто з її однолітів уже давно були одружені і бавили власних дітей), вона могла лише мріяти.

Крім того, стара забирала всі зароблені Лізою гроші і ховала разом зі своєю пенсією під матрацом ліжка, з якого майже не вставала. Видавала їх завжди сама, плануючи витрати без участі внучки, і тільки на найнеобхідніше. Потім копієчка до копієчки підраховувала здачу і постійно гарчала, що Ліза її дурить. Такі поняття як інфляція, ріст цін та інше для баби були абсолютно незрозумілі, і Ліза давно махнула на це рукою.

От і все. Баба, баба, баба… І жодного спасибі за ці чотири роки. У неї не було бабусі, у неї була — баба.

— Ходи сюди! Скільки разів я повинна повторювати?!

Відсунувши тарілку, до якої ледь устигла доторкнутися, Ліза поспішила в кімнату, гадаючи, яка саме страва прийшлася не до смаку бабі сьогодні.

— Вашій світлості потрібне особливе запрошення? — очі старої звузилися в дві вузькі щілинки, а повні обвислі щоки, коли вона говорила, тіпалися і багровіли, як борідка розлютованого індика.

— Хіба ти вже кликала? Я не…

— Я що, по-твоєму, — дурна? — гойднулися «індичі борідки».

Ліза знала — сперечатися марно.

«Може, вона дійсно кликала, а я просто про щось задумалася?» — коли з тебе постійно роблять дурня, згодом мимоволі починаєш сумніватися…

Дівчина прийняла тацю з брудним посудом і попрямувала до кухні.

— ЛІЗКО! — гаркнула баба, коли та лише встигла вийти до коридору.

Ліза залишила тацю на кухонному столі і знову повернулася в кімнату, відчуваючи, як зсередини піднімається давно стримуваний гнів.

— Що?

— «Що-що»? — пискляво передражнила баба. — Тобі аби пошвидше відкараскатись від мене… — і пошепки вилаялася, але Ліза все почула. — Навчися слухати до кінця, я ще не все встигла сказати. Муха… Вона мені заважає… Прожени її! Чого витріщилася?!

Ліза відгорнула вбік тюль з вікна, відкриваючи вільний доступ до кватирки, зняла тапочок і підійшла до мухи, яка в той момент сіла на дверцята шафи, спостерігаючи, коли ж нарешті ці двоє — молода і баба — перегризуть одна одній горлянки.

— Ти збираєшся всі меблі розламати?! — багряні в’ялі щоки, здавалося, от-от зірвуться вниз, і на підлогу вихлюпнуться два отруйні потоки. — Руками!.. Чи газетою!

Газет у домі не було, і баба це прекрасно знала; їх не купували, бо економили, не було навіть з програмою телебачення. Телевізора, втім, теж не було, — точніше, колись був, але зламався і вже років п’ять спочивав у підвалі: баба його ніколи не любила.

— …мені на зло!

Ліза згадала, що іноді до них у поштову скриньку закидають безкоштовні рекламні буклети. Але раптом їй стало байдуже. Зовсім.

— …лядь! Скільки мені ще пов…

Вона взула тапок і прямо подивилася на стару: «Твоє щастя, стара сучко, що одного разу я мала велику дурість заприсягтися мамі, що коли з нею щось трапиться, то я не відправлю тебе в богодільню, де тебе за один день або позбавлять від пихи, або придушить хтось із персоналу. Твій щасливий квиток, стара відьмо, що… мами наступного дня не стало. Але, бачить Бог, я за крок від того, щоб порушити навіть таку клятву».

— Досить, — на подив спокійно промовила Ліза, змусивши бабу осіктися на півслові. — Вилетить сама. У мене ще багато важливих справ.

— ВАЖЛИВИХ справ? — з подвоєною силою здригнулися налиті багрянцем «індичі борідки». — Ах ти погань! Таке ж невдячне стерво, як і твоя мати!

Тут Ліза відчула, що весь її тендітний напускний спокій кудись зник, і в неї ось-ось почнеться істерика. Вона вискочила з кімнати, потім із квартири взагалі і опинилася на вулиці.

Услід лунали бабині прокльони.

За останні роки її нерви серйозно розхиталися. «Не дивно, якщо через кілька років я сама загнуся, як мама», — думала Ліза, мимохідь спостерігаючи за метушнею двох карапузів-близнюків, що з невичерпним ентузіазмом намагалися перевернути власну коляску, поки їхня нянька — дівчинка років тринадцяти (певно, старша сестра) — відвернулася і теревенила з подругою. Зрештою, один із трудяг випадково тицьнув іншому рукою в око, і обоє голосно розревілися. Дівчинка спішно покотила коляску додому.

Лізі раптом згадалися слова, сказані кимось із давніх знайомих: «Ця баба вас раніше згноїть, ніж сама загнеться», — на що мама смертельно образилася і вказала гостю на двері, після чого той більше ніколи не з’являвся в їхній оселі.

Вона провела очима дівчинку з волаючим дуетом у колясці, щосили намагаючись уявити свою бабу молодою, і як колись вона так само возила в колясці свою дитину чи онуку — кілька десятиліть тому… Не вдавалося. Про той період Лізі практично нічого не було відомо. Важко повірити, що баба була молодою…

Легше було уявити старими тих двох карапузів.

Одного разу, ще в дитинстві, вона запитала маму, чому баба така? І одержала міцний ляпас і таку відповідь: «Тому, що в неї було дуже важке життя»… А в тебе, мамо, воно було легким — подумалося дівчинці.

Скільки разів за ці чотири роки до неї поверталося кисло-нудотне бажання вбити стару (останній рік воно переслідувало її ледь не щодня) — знищити це чудовисько, монстра.

Але ще частіше Ліза думала, як було би добре, якби баба вмерла сама. Господи, як було би добре! Подібні думки давно перестали здаватися їй дикими. Це вже були її звичайні думки щодо старої. Життя БЕЗ неї здавалося казкою, нездійсненною, ірреальною мрією, і Ліза, скільки не намагалася, була не здатною домріяти до кінця. Навіть до половини. Адже все її життя баба БУЛА ЗАВЖДИ і жила разом із ними. Ліза пам’ятала її з раннього дитинства, з того самого моменту, коли закінчувався темний період часу, про який вона нічого не знала і про який не хотіла розповідати навіть мама, — коли мова заходила про їхню родину. Їй здавалося, що стара анітрішечки не змінилася за ці роки, залишалася завжди такою ж, навіть зовні.

І все ж, як було би добре, якби її не стало. Але вона живе, живе… Мами вже давно немає, а вона…

Провівши на вулиці десь півгодини, Ліза повернулася додому.

Баба зустріла її нищівним поглядом, але лише вказала на відро, що займало посаду номер один поруч із ліжком:

— Винеси…

Від відра нестерпно тхнуло. Цей проклятий сморід! Через нього не можна було нікого запросити в гості. Їхня квартира наскрізь просочилася застояним запахом екскрементів, особливо з тих пір, як баба майже перестала вставати з ліжка. Іноді Лізі здавалося, що нормальну людину довелося б, напевно, з півроку годувати дохлими пацюками, щоб ось так… Уставала ж стара вкрай рідко — здебільшого коли внучка була відсутня — щоб поритися в її речах. Декілька разів Ліза ловила її за цією справою, але та анітрошки не бентежилася і, повертаючись на своє ліжко, щоразу впевнено заявляла, що обов’язково знайде гроші, які дівчина краде зі здачі, користуючись ситуацією, і десь ховає. Якось Ліза не стрималася і заявила, що їй стало б розуму ховати гроші поза межами квартири, якби це було так. Баба сприйняла її слова зовсім байдуже.

Ліза винесла відро в туалет і глянула на годинник: скоро час на роботу. Ті дві години, що вона працювала, тягаючи відра з водою і махаючи шваброю (хто би міг подумати, адже зараз вона мала закінчувати університет із дипломом журналіста), служили їй єдиним перепочинком від старої. Дві години, без яких вона, напевно, давно з’їхала б із глузду. Сто двадцять хвилин… сім тисяч двісті секунд на день. Коли наставали вихідні, вона вже жила понеділком, наприкінці якого після тридобової каторги можна втекти на роботу.

А вдома на неї чекатиме ВОНА.

Баба гаркнула, що хоче чаю, і додала, щоб Ліза, після того, як вимиє відро, не забула його знову поставити біля ліжка перед відходом на роботу. Рік тому, спізнюючись, вона дійсно забула це зробити. Стара сходила під себе і назавжди запам’ятала той випадок. Як, утім, і Ліза. Бо-оже, як огидно було мити в’яле, вимазане фірмовим гівном тіло старої, з її зморщеною, якоюсь пористою, немов поїденою тонкими хробаками, шкірою. Нічого не викликало в Лізи більшої огиди, ніж мити бабине тіло і стригти їй нігті, а того разу — особливо.

Очікуючи поки закипить чайник, Ліза дивилася на сусідній будинок через дорогу: у ньому жив світловолосий хлопець, приблизно її віку, може, трохи старший. Коли випадала нагода, вона стежила за ним з вікна кухні, спостерігаючи, як він виходить із під’їзду, курить на балконі четвертого поверху чи зупиняється перед будинком, щоб поговорити з приятелем. Ліза точно не пам’ятала, коли почалося це стеження з вікна. Дотепер вона жодного разу не говорила з ним і навіть не бачила зблизька. І, здається, тільки один раз почула ім’я, коли його хтось голосно гукнув на вулиці. Хлопця звали Павло.

* * *

Незважаючи на те, що час, проведений на роботі, був Лізі перепочинком від домашнього жахіття, вона рідко по-справжньому забувала про бабу. Часом міркувала над тим, чим та займається за її відсутності, крім того, звичайно, що іноді риється в особистих речах онуки — повинна ж вона щось робити! Коли Ліза перебувала вдома, стара могла годинами дивитися в стелю, слухаючи по радіо всі передачі підряд. Могла, що траплялося не рідше і, головне, з точною, як метроном, регулярністю, доводити її до сказу своїми нескінченними репліками й зауваженнями. Іноді Лізі здавалося, що бабин погляд здатний слідувати за нею на кухню, проникаючи крізь стіну, чи навіть у туалет.

Баба любила задавати тисячі різних запитань — нерідко дуже дивних, вони заганяли у глухий кут своєю несподіваністю. Якось вона поцікавилася, в якому віці у Лізи почалися місячні, і наскільки змінився їхній цикл з тих пір. Або вимагала негайного виконання чергової навіженої примхи (баба була надзвичайно винахідлива щодо дрібної помсти), і у більшості випадків дівчина підкорялася — після чого узурпаторка незмінно залишалася незадоволеною і сипала своїми улюбленими прокльонами.

Ні, стара зовсім не була божевільною — Ліза могла заприсягтися чим завгодно. Якщо припустити, що симулянтка страждала важкою і виснажливою для навколишніх формою старечого маразму, то в такому разі її маразм потрібно внести до Книги рекордів Гіннеса — як найстабільніший і найбільш ранній маразм сторіччя.

Загалом, коли Ліза була в квартирі, у баби завжди знаходилося якесь заняття. Але що відбувається в час її відсутності? Ясно одне — в цей час баба явно не вивчає напам’ять малюнок шпалерів — знаючи стару, в це важко повірити.

Одного разу, коли Ліза збиралася на чергування в контору, баба попросила знайти їй що-небудь почитати. Стара нехтувала книги, але Лізу прохання не здивувало; вона простягнула бабі першу, що потрапила на очі, книгу з маленької підвісної полиці. Це виявилася Біблія, яка невідомо відкіля потрапила до них у дім і багато років припадала пилюкою серед інших книг. Сама Ліза зазвичай користувалася послугами бібліотеки, відвідуючи її по дорозі на роботу. Коли стара піднесла Біблію до очей, щоб прочитати назву, викарбовану на темно-синій твердій палітурці колись позолоченими літерами, які тепер майже повністю обсипалися, Лізі здалося, що баба зірветься з ліжка і вчепиться їй у горлянку. За мить стара з несподіваною силою жбурнула Писанням прямо в неї, і книга, пролетівши біля вуха дівчини, із хрускотом урізалася в стіну і розпалася на кілька частин. Потім баба зовсім незнайомим голосом сказала: «Єгова склав ці казки для своєї глини!» І відвернулася до стіни.

Ліза нічого не зрозуміла зі сказаного — можливо, тому, що набагато сильніше була налякана в той момент її голосом, ніж польотом товстенної книги.

Голос цей…

Надалі Ліза намагалася той випадок не згадувати, бо крім ненависті до баби, вона починала відчувати ще й страх перед нею.

По дорозі з роботи додому в Лізи ледь не стався апоплексичний удар — вона забула ПОСТАВИТИ ВІДРО НА МІСЦЕ!

Як навмисно, це сталося саме сьогодні, після спеціального нагадування баби.

«Господи, тільки б вона не сходила під себе…»

Ліза кинулася додому з усіх ніг.

ТІЛЬКИ Б ВОНА НЕ…

Підбігаючи до свого будинку, вона ледь не збила з ніг молоду пару і, не звернувши на неї уваги, понеслася далі.

Тільки б вона не…

Злетівши на третій поверх із приготовленим заздалегідь ключем, Ліза ввірвалася в квартиру.

…І відразу спіткнувшись об щось велике й м’яке, що розпласталося впоперек коридору, впала.

Це була баба.

Вона лежала на животі, широко розкинувши руки в сторони. Сиве довге волосся розметалося сріблястою короною навколо поверненої набік голови; її очі були закриті. Біля скроні красувався величезний синець.

Двері в туалет залишилися відчиненими; відтіля нудотно смерділо.

Виходить, не виявивши відра на місці, вона вирішила цього разу самостійно добратися до нужника, але на зворотньому шляху, ймовірно, спіткнулася об поріг і, падаючи, вдарилася головою об стіну вузького коридору… чи об кут дверного косяка кімнати, розташованого майже навпроти… — відсторонено міркувала Ліза, дивлячись на нерухоме тіло.

Роки зо три тому в баби стався серцевий приступ, вона навіть знепритомніла до приїзду швидкої, і Ліза вирішила, що стара померла. Але тепер Ліза бачила разючу відмінність між тоді і зараз: риси обличчя баби різко загострилися, а саме обличчя мало яскраво виражений восковий відтінок. Короткі рукави нічної сорочки були схожі на руки утопленика, що немов тягнуться із трясовини.

Стара була мертва.

Хвилин десять Ліза, онімівши від потрясіння, просиділа на підлозі поруч зі старою, якої більше НЕ БУЛО. Вона виявилася зовсім не готовою до таких раптових змін, хоча думала про смерть старої щодня протягом усіх цих років. Ідол упав, однак повірити, що вона тепер вільна…

Зібравшись, нарешті, з духом, Ліза перетягнула бабу в кімнату. Потім по черзі — спочатку тулуб, потім ноги — вклала її важке тіло на ліжко. Це забрало в Лізи купу сил. Мабуть, у молодості (яку вона не могла уявити) баба була надзвичайно великою жінкою, та й зараз вона залишалася в півтора раза важчою за дівчину.

Коли Ліза закінчила процедуру переміщення тіла старої, годинник показував сьому вечора. Викликати швидку, схоже, було непотрібно — швидше за все, їй скажуть, що треба просто взяти бабин паспорт і податися в поліклініку, щоб заявити про смерть. «Потім у похоронне бюро…» — Ліза ще пам’ятала, як займалася всіма цими процедурами, коли вмерла мама. Якби в них у квартирі був установлений телефон, багато чого можна було б зробити вже сьогодні, чи, принаймні, заздалегідь спланувати завтрашній день, але вона встигне тільки… І ще потрібно було взяти гроші на можливі витрати. Гроші, паспорт і інші документи були під бабиним матрацом. Ліза скривилася: отже, знову доведеться торкатися до мертвого тіла. Однак це було НЕОБХІДНО.

Вона подивилася на бабу. Здавалося, у рисах її обличчя таїлася погроза: «Лише торкнися до мене знову». Лізі раптом уявилося, як прохолодні бліді руки старої потягнуться до її обличчя, коли вона підійде до ліжка достатньо близько. Відкриються скляні очі, що заглядають усередину неї…

І лише тепер Ліза усвідомила, що повинна провести ніч сама в квартирі з померлою.

Вона стала рухати бабу до стіни, намагаючись триматися якнайдалі від її воскового обличчя. М’яке, ще неостигле тіло, лише спершу здалося податливим: воно продавлювалося, здригалося від поштовхів, як мішок, набитий старою гниллю, але майже не зрушувалося з місця, наче пручаючись.

Лише доторкнися до мене.

Сантиметр за сантиметром тіло баби рухалося до протилежного краю ліжка — назад… назад… — поки, врешті, не виявилося біля стіни, і не звільнилося досить місця, аби підняти матрац.

Ліза просунула руку і витягла з-під нього пухкий поліетиленовий пакет. Потім відступила на п’ять кроків і знеможено впала на своє ліжко в протилежному кутку кімнати.

За хвилину вона кинула сторожкий погляд у бік старої і вирішила, що їй буде набагато спокійніше переглянути вміст пакета на кухні.

У ньому виявився великий блокнот у темно-коричневій потертій обкладинці (у Лізи промайнула думка, що в ньому, ймовірно, можуть бути адреси родичів, яким варто. повідомити про смерть баби, але вона її відразу відкинула), пожовкла від старості фотографія молодого чоловіка у військовій формі (вона бачила його вперше, проте, догадалася відразу, що це її дід; баба ніколи не показувала їй цю фотографію) та деякі документи, зокрема бабин паспорт, кілька старих листів, ще один дрібніший пакунок, акуратно загорнений у тонку матерію, — його Ліза відклала в сторону, щоб переглянути пізніше. І гроші.

Грошей було багато. Принаймні, для Лізи — такої суми вона не тримала в руках ніколи. Приблизно пенсія баби за рік, а може, і більше. Навряд чи та збирала собі на похорон. Незважаючи на ситуацію, Лізою опанувало похмуре роздратування: деякі купюри вже давно встигли вийти з обороту, а вона звикла щодня відмовляти собі в усьому.

Щоправда, знайденої суми цілком вистачало б, щоб відносно нормально прожити кілька місяців, не працюючи. Хоча навряд чи це тягло на рівноцінну компенсацію за чотири жахливі роки, проведені вдвох з бабою.

Розгорнувши менший пакет, Ліза з подивом виявила мамині речі: кілька золотих прикрас (які вона неодноразово намагалася відшукати після її похорону і, зрештою, вирішила, що вони або загадково зникли, або — у що Ліза вірила більше — на них мовчки наклала руку стара), носова хустинка, у куточку якої Ліза сама в десятилітньому віці вишила ім’я мами до її дня народження, і непідписаний конверт без марки. Усередині нього зашелестів аркуш паперу. Ліза дістала і розгорнула.

Це виявився лист… адресований їй.

Від мами.

«Люба моя донечко!

Найменше в світі мені хотілося б, щоб цей лист потрапив тобі в руки. Це означає, що знайшла ти його випадково, розбираючи мої речі. Уже після похорону.»

(У Лізи потекли сльози, але вона змахнула їх, продовжуючи читати далі).

«Сподіваюся, коли-небудь порву його сама, якщо мені стане краще. Останнім часом мені здається, що в мене рак. Сили кудись випаровуються, начебто щось ссе… (далі цілий рядок густо закреслено). Але ти й сама, напевно, розумієш чи зрозумієш колись, що я не можу зараз… (знову закреслено)…тому волію не знати напевно.

Найбільше мене зараз турбує твоя нелюбов до бабусі, тому я і вирішила написати цей лист. Пам’ятай, сьогодні ти мені дещо пообіцяла (Ліза ще раз перечитала останній рядок: сьогодні ти мені дещо пообіцяла… — виходить, лист було написано менше ніж за добу до смерті мами), але я боюся, що через рік чи два сьогоднішня розмова здаватиметься тобі не такою вже і важливою. Прошу тебе ще раз: будь ласка, Лізо, не забувай, що вона моя мати. Скажу навіть більше — вона найкраща мама в світі! У всякому разі, я пам’ятаю її такою до того страшного дня, поки вона не… навіть не знаю, як тобі це пояснити — не вмерла і не воскресла? Це, здається, називають ще клінічною смертю. Мені було тоді лише дев’ять років, і про цей випадок я знаю лише з чужих розповідей. Бабуся випала з човна на озері і ледь не потонула. Точніше… (закреслено) вона ніколи не вміла плавати. Поки її витягли з води і приїхали лікарі, вона вже… Її вважали мертвою і навіть не намагалися щось зробити, оскільки час клінічної смерті має визначені межі, а минуло вже значно більше часу. Значно більше. Але по дорозі в морг вона раптом закашлялася, почала блювати водою з озера, а потім отямилася. Лікарі назвали це чудом.

Але з того дня вона дуже змінилася (останнє слово було жирно виділене чорнилом). Я думаю, це через пережитий шок. Шкода, ти ніколи не бачила її тією, колишньою. Що б не сталося, не кидай її. Хоча б заради мене.

Молюся, щоб ти ніколи не прочитала цей лист.

Дуже люблю тебе.

Мама».

Потім, заспокоївшись, Ліза перечитала лист ще раз.

— Я стримала свою обіцянку… — вимовила вона вголос, витираючи кінчиками пальців уже майже сухі очі. — Я дотрималася свого слова, мамо.

Погляд знову повернувся до конверта з листом, і на її обличчі відбилося здивування. Чому баба мовчала про його існування? І чому лист узагалі опинився в неї?

Але, схоже, всі відповіді стара забрала із собою в могилу.

Крім маминих речей, у меншому пакеті Ліза знайшла ще дещо: невелику білу картонку, складену вдвічі і від цього схожу на обкладинку для тонкої книжки або на кишенькову папку ентомолога — таке враження навіювали невисокі, міліметрів зо п’ять, бортики, що не дозволяли стикатися сторонам у складеному вигляді.

Вона розкрила її. Одна сторона була зовсім чистою, а на іншій… Ліза здивовано завмерла.

На неї дивилося її власне обличчя. Зображення було не просто разюче схожим на оригінал — воно здалося Лізі живим! Можливо, через рельєфність, оскільки було складено з безлічі (сотень!) жовто-помаранчевих напівпрозорих лусочок. Ці довгасті тонкі лусочки їй навіть щось нагадали.

Однак, придивившись, Ліза зауважила, що портрет ще не завершено: краєчку лівого ока не вистачало останнього штришка.

Вона відвела зображення на довжину витягнутої руки: скільки ж праці і часу треба було бабі, щоб… Та й навіщо?! Навряд чи, щоб приємно вразити.

«Ну, принаймні, ти тепер знаєш, на що вона витрачала ті дві години щодня, крім вихідних».

Як би там не було, запідозрити у старої такі здібності Ліза ніколи не насмілилася б: портрет був просто приголомшливим!

От лише ці дивні лусочки…

Ліза раптом згадала, як часто біля ліжка баби помічала прусаків, причому, шмигали вони серед білого дня, хоча в квартирі їх практично не було, навіть на кухні. Одного разу вона навіть подумала, що таргани, мабуть, бабу особливо люблять.

Ліза з відразою кинула дивну картонку; та м’яко склалася в повітрі і впала на підлогу.

За переглядом вмісту пакету час пролетів непомітно. Сонце вже сідало; в кухні повільно заволодівав сутінковий півморок. Ліза увімкнула світло.

Заявляти про смерть було вже пізно.

А попереду на неї чекала ціла ніч із бабою.

Чотири роки божевілля закінчилися — монстр помер. Скоро вона зможе почати нове життя, тепер вона вільна.

Тільки ось… ця ніч.

Адже, вмираючи, монстр стає ще жахливішим..

* * *

Ліза зупинилася перед кімнатою і взялася за дверну ручку. Але не відчинила. Вона раптом уявила, що баби не буде на місці, а потім холодні руки потягнуться звідкись ззаду і ляжуть їй на плечі…

Провівши перед дверима цілу хвилину, Ліза повернулася на кухню. Ночувати їй все одно не було де. Піти до подруги? До якої з них після цих чотирьох років? — таких не було в списку. Може, до кого-небудь із сусідів? На їхньому сходовому майданчику всі, як на зло, пороз’їзджались у відпустки на літо, а сусідів із інших поверхів вона не настільки близько знала, щоб ось так просто прийти і сказати; «Пустіть переночувати, вдома мертва баба…»

У крайньому разі, звісно, можна провести ніч і на кухні. Хоча… Несподівано Ліза розлютилася; чому на кухні? Баба знущалася з неї, скільки жила, — невже вона і тепер дозволить їй це?

НІ-І-І!

Зараз вона піде в кімнату і буде робити те, що вважає за потрібне, і плювати їй на цю стару відьму, до того ж — мертву.

Однак чим ближче вона підходила до дверей кімнати, тим менше в ній було колишньої злості. Коли Ліза взялася за ручку, від злості не залишилося і сліду.

Але цього разу вона вирішила прийняти бій і різко відчинила двері. Баба стояла прямо перед нею у своїй зім’ятій нічній сорочці і посміхалася фіолетовими безкровними губами…

На кілька секунд Ліза скам’яніла. Але коли її очі пристосувалися до сутінків (світло падало за поріг кімнати з коридору від сорокаватної лампочки), зрозуміла, що це тільки міраж. Вона зробила крок у кімнату і ввімкнула світло. Спочатку погляд Лізи зупинився на бабі. Здається, вона лежить, як і раніше. Чи… Ні, дурниця.

«Так», — подумала Ліза, пройшовшись по кімнаті. — «Тепер…» Її погляд знову повернувся до мертвого тіла. Ну, звісно ж, як вона могла забути: стару потрібно чимось накрити. Всю, з голови до ніг. Ліза не знала, чому так потрібно робити з покійними, точніше, ніколи не задумувалася, але зараз відчула всю доречність цієї процедури. Вона дістала із шафи свіжу ряднину і, ступаючи якомога тихіше, немов боялася розбудити бабу, наблизилася до ліжка. Потім, намагаючись не дивитися на воскове обличчя, накрила тіло.

Результат виявився зовсім не той, що Ліза очікувала: фігура під простирадлом стала ще більш зловісною. Здавалося, варто тільки відвернутися, і вона почне повільно підніматися. Зрештою, дівчина вирішила, що хай буде так. Головне, тіло лежить правильно… Хоча, напевно, варто б поправити ліву руку баби, що трохи сповзла з грудей. Але це означало знову доторкнутися до тіла.

Настінний годинник у кімнаті показував пів на дванадцяту. Їй обов’язково треба поспати хоча б кілька годин — завтра буде важкий день. А сподіватися вона може лише на власні сили. Вона сама, зовсім сама. І це сталося не сьогодні, коли вмерла баба, а набагато раніше — коли відійшла мама.

Ліза розстелила свою постіль, але не стала роздягатися і секунду повагалася, перш ніж вимкнути світло. Завтра усе скінчиться, залишилося лише трішки потерпіти, зовсім небагато. Одну ніч.

Лише одну ніч.

Вона пролежала дві години, відчуваючи кожною клітинкою тіла пульсуючу втому, але так і не змогла себе змусити заснути. То заплющуючи, то знову розплющуючи очі, переверталася з боку на бік. Зір давно адаптувався до темряви, і вона намагалася не дивитися туди, де каламутніло безформне щось на ліжку старої. Ліза з радістю готова була віддати кілька років життя за можливість відключитися зараз і прокинутися аж уранці.

До світанку ще три години.

О третій у сусідів зверху голосно ляснули вхідні двері, почулися збуджені голоси, але слів було не розібрати. Ліза припустила, що там скандал.

Потім знову запанувала тиша. Дівчина закусила нижню губу: там, нагорі, лише за два метри від неї, протікає зовсім інше життя, немов на іншій планеті. Повернулася, перемінивши затерплий від напруженого безсоння бік, і стала думати про світловолосого хлопця, який живе в будинку навпроти. Цікаво, є в нього подруга? Раптом ліжко, на якому лежала баба, заскрипіло.

Ліза не могла повірити. Але звук був характерним — його вона може розпізнати серед мільйону інших. Ще маленькою дівчинкою вона нерідко прокидалася ночами, коли стара поверталася вві сні. А подорослішавши, звикла і перестала звертати увагу. Скрип раптово припинився (вона почула далекий звук клаксона). Але Ліза бачила, що баба продовжує ворушитися під простирадлом. Виглядало це так, начебто вона шукала вихід. Навіть коли тіло старої важко звалилося на підлогу, Ліза ніяк не могла повірити, що все це відбувається насправді, тільки чула, як баба звільняється від ряднини, у якій заплуталася, наче в савані. А потім темна маса незграбно поповзла по підлозі в її бік.

Безмовно.

Лізі вдалося нарешті скинути із себе льодовий панцир заціпеніння, і вона вискочила з кімнати, боляче зачепившись стегном об спинку ліжка і ледь устигнувши проскочити між нею і масою, що підводилася з підлоги.

Уже забігаючи на кухню (і якимось немислимим рухом встигаючи одночасно вмикати світло), вона почула за собою важкі кроки.

Коли Ліза повернулася, щоб зачинити двері кухні, масивна туша в нічній сорочці вже затулила дверний проріз, насуваючись на неї.

Баба була жахлива.

Її тіло, переборюючи трупне задубіння, рухалося швидкими короткими ривками, немов зображення від несправного кінопроектора; одне помутніле око було широко розкрите, інше — лише наполовину, оголюючи смужку сіро-жовтого білка. Величезна гематома на блідому чолі біля скроні здавалася плямою чорної туші.

Ліза задкувала, поки не вперлася попереком у тверде ребро підвіконня. Стара теж дещо сповільнила рух, утім, Лізі, затиснутій між підвіконням і наступаючою на неї масивною фігурою, і так уже було нікуди подітися. З натужним клекочучим звуком, бабера втягла у свої легені повітря, якого її тіло останні години не потребувало, тому що було мертве.

«Це, напевно, як тоді… Майже, як тоді — по дорозі в морг з озера… Тільки зараз усе значно гірше…» — промайнуло у Лізи в голові.

Баба заговорила:

— Ти все зіпсувала… брудна сучко!.. — на Лізу дихнуло моторошним смородом. — Ще кілька днів!..

Стара знову рушила на неї, витягаючи вперед руки, немов бажаючи схопити в люблячі обійми. До нижньої губи прилип маленький дохлий тарган.

…Найкраща мама в світі…

Раптом Ліза все зрозуміла.

Зараз баба говорила тим самим голосом, який вона вже один раз чула, коли та жбурнула в неї…

…Єгова склав ці казки для своєї глини!..

Баба — її бабуся — давно ПОМЕРЛА, потонувши в озері ще сорок сім років тому. А всі ці роки — вона і мама прожили…

…Лікарі говорили… Це чудо…

…Із тим, хто, зумівши оживити ще тепле тіло, тоді ввійшов у неї. І тепер Він не збирався відступати просто так.

І найближчими днями Він планував…

— Залиш нас! Тобі нічого більше не вдасться, я знаю! — Ліза обома руками щосили відпихнула від себе тіло, яке напирало, і проскочила на вільне місце.

Розвертаючись слідом, баба наступила на картонку з портретом Лізи з тарганячих крилець — почувся тихий хрускіт. Вона з розчарованою гримасою подивилася собі під ноги.

— Сучко-о!..

У бабиних грудях утробно заклекотало, вона відригнула якоюсь сірою гидотою і гепнулася на підлогу.

Коли відгомони хрипів у нутрі небіжчиці остаточно стихли, Ліза сіла на табурет і закрила обличчя долонями.

— Що він з тобою зробив, баб… бабусю.

Вона просиділа так до самого ранку. А коли у вікні засвітився світанок, її погляд упав на розтоптану картонку, і вже зовсім спокійно Ліза подумала: «Мені просто пощастило».

* * *

Бабусин похорон минув тихо, і на ньому, крім Лізи, нікого не було. Ніхто не висловлював їй співчуття і не сипав розрадами з приводу «смерті близької людини».

Бабусю просто закопали.

У перші дні Ліза раптом почала побоюватися, що її можуть звинуватити в убивстві. Але патологоанатом констатував «смерть у результаті нещасного випадку». (Трохи пізніше, у приватній бесіді з одним із колег за чаркою гарного коньяку, він, щоправда, розповідав, що за двадцять шість років практики ще не зіштовхувався з настільки швидко прогресуючим розкладанням. А про те, що мозок «клієнтки» на дев’ять десятих являв собою стару ганчір’яну павутину, не сказав узагалі нікому).

П’ять чи шість разів до неї вночі приходила баба — уві сні — і вимагала повернути здачу, що Ліза крала, збирала і ховала протягом чотирьох років.

Потім усе припинилося.

Восени Ліза вдало склала вступні іспити в університет на вечірнє відділення факультету журналістики. Змінила роботу і почала готуватися до першої сесії.

Наприкінці листопада вона ніс до носа зіштовхнулася з Павлом в одному з університетських коридорів.

— Я тебе раніше бачив? — запитав він, забувши, куди квапився хвилину тому. — Твоє обличчя мені здається знайомим.

— Та ну? — зніяковіло всміхнулася Ліза. — Може, у вікні будинку навпроти?

— Точно! — він подивився на неї так, начебто вперше побачив, хоча, можливо, так воно й було.

— Мене звати Павло.

— Я знаю, — вирвалося в дівчини, і вона густо почервоніла. — А я — Ліза.

З’ясувалося, він учиться на тому самому відділенні, тільки на випускному курсі.

Додому їхали разом.

Наступного дня він запросив Лізу в кіно, і з тих пір вони почали часто зустрічатись.

А за кілька тижнів, коли вони, як звичайно, поверталися додому з університету, розмовляючи про все на світі, Павло провів Лізу до під’їзду.

— А ти не хочеш, нарешті, запросити мене до себе в гості? — запитала Ліза.

Раніше вони бували тільки в неї.

Він на секунду зніяковів, посміхнувся і знизав плечима:

— Ми живемо вдвох. Хочеш, я познайомлю тебе… з моєю бабою?

Оглавление

Бабай

  Пролог

  Частина I Той, Хто Стукає По Трубах

    Розділ І Кімната для хлопчика

    Розділ 2 Новосілля

    Розділ З Пил з-під ліжка

    Розділ 4 Ізолятор

    Розділ 5 Атака жартівливих перевертнів

  Частина II Напоготові

    Розділ І Кір

    Розділ 2 Напоготові

    Розділ З Гість

    Розділ 4 Неприємності

    Розділ 5 Божевільна ніч

  Частина III Барліг

  Епілог

Той, що згорів

Баба Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg